Безлюдні острови 17-21

ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК

БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ

Переклав: Марченко Володимир Борисович, 2024

ОСТРІВ 17

ТАДЖ-МАХАЛ (ІНДІЯ)

СІЛЬВІЯ ПЛАТ

ТАДЖ-МАХАЛ

"Смерть чарувала і вабила нас, як лампочка притягує до себе міль.

Ми висмоктали цю тему до останньої краплі (…) Ми з Сільвією

часто, дуже часто і дуже детально обговорювали наші перші

самогубства. Ми детально про це говорили, детально аналізували

та їли незліченну кількість безкоштовних картопляних пластівців.

Самогубство, зрештою, є протилежністю поезії (…)

Сильвія дуже докладно розповідала про своє перше самогубство (…)

Пізніше мені розповіли, що нібито Сильвія з ранньої юності мала

намір стати видатною особистістю чи принаймні відомою

письменницею…"

(Подруга Сільвії Плат, американська поетеса Енн Секстон[1], у

"Мистецтві Сільвії Плат", переклад Міри Міхаловської).

"Сільвія будувала свій апокаліпсис до останнього ранку. Протягом

зими, найсуворішої з 1813 року, вона писала з четвертої години

ранку, часто при свічках і за полярних температур. Її знайшли

мертвою в лондонській квартирі вранці 11 лютого 1963 року.

Смертельним виявилося отруєння газом. Зазвичай буває так, що

самогубство підвищує інтерес до творця. Тепер критики пишуть

про поетесу: нова Медея американської лірики, їй схильні відводити

рівне місце з Кітсом — таких почесних порівнянь не бракує. Вони

грішать перебільшенням. Сільвія Плат не створювала великих

віршів.

(Міхал Спрусінський у нарисі про Сільвію Плат, яка померла у

віці 29 років, "Література в світі", № 7, 1982 р.).

Я народилася 27 жовтня 1932 року

в Бостоні (штат Массачусетс) під час дощу.

Це була одна з тих неприємних пір року,

коли доводилося одягати теплі труси і розправляти над головами

крила кажана.

В жилах моєї матері текла кров австрійських іммігрантів

і нормальність, якої в мені немає.

Мій батько чудово розбирався в житті бджіл, але він помер,

коли мені було вісім.

Я ніколи йому цього не пробачу.

Він приїхав до Сполучених Штатів з польського містечка, говорячи,

що його рід був німецьким.

Не знаю, якої я крові і до якого народу повинна

приписати власну душу.

З яким ландшафтом я повинна ототожнювати себе на Землі,

на яку були накладені абстрактні схеми

релігій, міфологій та кордонів, що розділяють людей?

Колись я хотіла бути пінгвіном, тому що вони елегантні

і їм не загрожує нежить від переохолодження.

Пізніше жаліла, що я не таємнича єврейка,

аристократка жінок, прониклива і вільна від гріха,

який є долею інших.

І тепер я хочу бути лише дружиною Шаха Джахана,

тому що Шах-Джахан означає: Король світу, і тому,

щоб його серце розірвалося після моєї смерті,

перетворившись на Тадж-Махал (Палац коронованої),

де під глибокою тінню купола сплять два надгробних камені,

а на моєму: символ дощечки для письма,

а на його: символ писарського стилусу.

О Господи, такою хочу бути!, хоч знаю, що мене поховають у землі,

а не в мавзолеї, за який сама б зійшла на палаюче багаття свого чоловіка,

мов індійська вдова "саті".

Тадж-Махал



Я не вибирала час свого народження, і так краще,

бо принаймні провина падає на провидіння,

чию примху виконав батько в безвольному тілі матері.

Я розсудлива: зневажаючи своїм часом,

я зовсім не прагну до іншого.

Сумую лише за іншими людьми, предметами та місцями, а іноді

ще за дзеркалом, у якому я буду ладною інакше.

Людині властиво вважати нашу реальність гіршою за минуле,

від тих "добрих старих часів", коли шлюби були тривалими,

війни лицарськими, машини надійними, а робітники працювали

до того, як були винайдені стреси. Але запитайте тих,

хто тоді жив, а зараз стоїть на полиці, чи це правда.

Запитайте у Абеляра, який вміє лише писати, і Гамлета,

який ставить запитання, і Пансу, який подружився з ослом,

месьє Руссо, який закликає інших не грішити, як він,

і Гекльберрі Фінна, який пливе з течією великої ріки, і пана Флобера,

уродженого Боварі, який прагне іншого життя, надягаючи маску

жінки, а також Анну Кареніну, яка має дитину,

і Йозефа К., у якого є процес.

Переконайтеся, що зовсім не гірше, і що не всі чесноти

потонули в потопі пластикових виробів, третьосортних думок

і телевізійної тарабарщини.

Є багато чудових речей. Марлон Брандо досконалий.

Кава Nesca досконала. Шотландський віскі досконалий. Японський

робітник

досконалий. Досконалими є російська ікра і голландські тюльпани.

Але найдосконалішим є самогубство.



Перше самогубство в мене було у 1953 році. Кілька десятків пігулок –

доза була завелика, шлунок відкинув її, як видавець,

що відкидає перший шедевр; я втратила велику мрію.

Моє тіло замкнули в будинку без дверних ручок і піддавали електричним шокам,

найгіршим з яких була моя мати. Вона не мала до мене претензій,

постійно, зі вистражданим виразом обличчя питала, чи не тримаю я на неї зла.

Так, я ображаюся на тебе за те, що ти не є моїм братом.

Мене ображає, що Леонардо був чоловіком, а Ейнштейн

не був жінкою, а Шекспір і Арістотель.

І Коперник, і Паскаль, і Пастер, і Достоєвський, і Авіценна,

і Рембрандт, і Наполеон, і Ньютон, і Гете!

Я ображаюся на тебе за те, що нічого справді великого не повстало

без ключа, яким є пеніс, до воріт безсмертя,

а я невиліковна, надмірно амбітна провінціалка,

яка навіть не може бути жінкою, а тим більше

однією з тих любовних вампіриць, завдяки яким правдою є

що хоча жінки менш розумні, але чоловіки

дурніші, бо стають маріонетками.

Я вже знаю, що ніколи не отримаю Нобелівську премію,

але дозріла, і це не те, що мене зворушує, лише мої губи.

Мої губи пахнуть вишнями,

червоні й вирізані в таку форму, яка має викликати пристрасть;

губи, якими я можу пишатися.

І ніхто їх не цілує.



Дружба є тією квіткою, яку я не змогла виростити

(тільки Аня Секстон мене розуміла, бо вона

так само бачить Бога в самогубстві).

Я завжди почувалася чужою серед жінок,

які досягають оргазму за кожним бажанням,

але не заздрила їм — заздрила їх подорожам

з багатими чоловіками, які могли дозволити собі дорогі готелі

в будь-якому куточку світу.

Я викрадала їхні спогади, бачачи себе

на тропічних островах і серед стародавніх статуй

Греції, Македонії та Риму, позуючи для фотографій,

або на Червоній площі, на фоні собору Василя Блаженного,

будівельників якого осліпив Іван Грозний,

щоб вони не змогли скопіювати диво, але один із них повернув зір,

втік до Шаха Джахана та побудував мавзолей

для покійної пані Мумтаз Махал

— — — — — — — з лазуритів Афганістану,

— — — — — — — з мармурів Раджастану,

— — — — — — — з агатів Ємену,

— — — — — — — з бірюзи Тибету,

— — — — — — — з малахітів Росії,

— — — — — — — з китайських кристалів

— — — — — — — з черепашок і перлів Індійського океану.

А потім Шах Джахан відрубав йому руки,

щоб не міг скопіювати дива...

Натомість у мене є фото з годинником, розірваним вітром

і вмурованим в стіну плачу, білу, мов мої трусики,

на яких я вишила червоного лебедя — пам'ятку

про власну сексуальну ініціацію. Я з тих жінок, які вимикають світло

перед тим, як лягти в ліжко, і не вмію бути розгнузданою.

Але коли я занурююсь в темряву, мене ґвалтує взвод солдатів-негрів

Потім усмішка з'являється на моїх сплячих вустах.



Я писала вірші в дитинстві і зробила їх своєю професією,

коли мені було сімнадцять років. Кожен надрукований куплет,

нагорода і стипендія посилювали сяйво крил,

якими я злітала до неба ангелів-переможців.

На ексклюзивних вечірках подавали хмільні напої,

після яких я, трохи запаморочено, пояснювала Богові:

- Не хочу брататися з дурістю, злиднями і брудом, Господи,

бо я в них не завинила; віддаю перевагу людям,

які купаються двічі на день і роблять мені компліменти,

і яких я кину собі до ніг. Є мені чужою, Боже мій,

зневага до елітарності, інакше відомої як мода на егалітаризм,

яка усуває амбіції та гордість;

свободу і рівність разом становлять абсурд,

бо свобода означає право за біг по лаври,

якого запрограмована рівність не визнає. Тобі відомо,

тільки перші захапують безсмертя...

Я тверезіла, почувши власний страх, мені здавалося,

що мої крила заблукали.

Навколо смутні птахи мокли від дощу,

Лаврових же гаїв, яких так обіцяла суєта, все не було.

Я несвідомо пробирався крізь зарості Безсмертників

(це рослини з виду сухоцвітів, з яких роблять

могильні вінки,

бо вони довго зберігають свіжий вид навіть після смерті).

Я проковтнула п’ятдесят таблеток з легкістю, якої неможливо досягти,

коли пишеш одну строфу вірша.



Як самотня колона на березі Середземного моря,

яке, як кажуть, таке дивовижно блакитне,

тому що воно бідне на корм для риб

та інших видів морського життя

- я читаю.

Тут, у Лондоні, можна лише читати

між чотирма голими стінами,

подалі від людей,

коли твоє писання йде не так, як хотілося б,

або думати про смерть

і ні про що інше.

Відкрила "Долю" Конрада, який знав душу моряка;

Хотілося б мені зустрітись з нею, щоб зрозуміти

своє перше кохання.

Джозеф Конрад, як і мій батько, походив із Польщі,

але став іноземцем. Виявився

мусором, що робить знімки (два в профіль та анфас)

для картотеки направлень. На одній із сторінок

знайшла я свій портрет в смугастій тюремній формі:

"А що стосується жінок, то вони добре знають, що їхній крик про умови, за яких вони могли б стати тим, чим вони не можуть бути, має так само мало сенсу, як якби все людство почало прагнути до безсмертя в цьому світі, де смерть є умовою життя".

Ніколи більше не торкнуся книги, написаної чоловіком;

Сама я книга, сама себе створила.

Я просто допишу слово кінець.



Чоловіком, який розбудив серце мого серця,

був моряк, який сидів перед шинком.

М’язи в його смугастій футболці тріщали,

а посріблена губна гармошка в зубах співала мелодію,

яка відповідала моїм відчуттям.

Пам’ятаю золоті кучері, що вкривали обличчя вікінга,

бліде й відсутнє,

ніби його витесали сокирою в скам’янілих кедрах,

з блакитними очима, сповненими мрій.

Я бажала їх виповнити, але помітила,

що у нього немає ніг, і він пересувається на дошці

з крихітними коліщатками, які мене відігнали.

У лютому 1956 року я зустрів Теда Хьюза.

Ми таємно одружилися між двома віршами,

які принесли Теду гроші та славу.

У 1957 році я написала матері: "Шлюб — це казка".

У 1958 році я написала матері: "Тед — це ангел".

У 1959 році я написала матері: "Я на сьомому небі".

У 1960 році ми з Тедом записали радіопередачу під назвою "Підібрана пара",

яку повторили на прохання слухачів.

У 1961 році я написала матері: "Я й не мріяла,

що можна бути такою щасливою".

У 1962 році я написала матері: "Не можу продовжувати

це принизливе існування, яке заважає мені писати!".

Тед пішов з іншою жінкою.

Я вибігла на вулицю, але місце під шинком було порожнє.

Моряк поїхав на крихітних колесах,

взявши свій інструмент,

і ніхто більше не вміє грати тієї мелодії.



Ми планували семеро дітей. 1 квітня 1960 року

я народила донечку.

Я був радий, що вона не була маленькою Кірстін,

яку через тортури визнали (2 грудня 1669),

що вона вийшла заміж за диявола на ім’я Грьофвіл,

або чотирирічною Карін, яка зізналася (4 грудня 1660),

що диявол ошукав її, оскільки вранці вона прокидалася

такою ж голодною, як і ввечері;

і що я не стара жінка з південної Росії,

коли брала одну з голодуючих сиріт,

евакуйованих з блокадного Ленінграда,

а друга дівчинка підійшла до неї і пошепки сказала:

"Тітонько, візьміть і мене, я їм дуже мало.. .".

У мене був викидень у 1961 році,

але через рік народився Ніколас. Тед сказав,

що наш син буде таким же хоробрим, як індіанський хлопчик

про якого пише в своїх споминах Деві Крокетт:

"Ми спалили будинок із 46 воїнами...

Пам'ятаю маленького індіанського хлопчика. Він лежав,

важко поранений, біля будинку, з розтрощеними рукою та ногою,

так близько до полум’я, що воно все більше й більше до нього доходило.

Йому було не більше восьми років, а він не видав жодної скарги

і ні в кого не просив допомоги…".

Я не знала, що у Теда вже є інша жінка,

чиї груди та стегна підпалили наш будинок.

Лише коли він пішов, я побачила, вогонь, який спалює

шість років мого життя. Я лежала одна, посеред полум'я

і ні в кого не просила допомоги.

Я не скаржилася навіть Богу, який мене ошукав,

не казала: візьми мене, я дуже мало плачу...

Лише сказала, що якщо він не дозволить мені увійти до неба,

я краще піду в пекло, щоб назавжди зникнути з його очей.



Поет Тед Хьюз досяг успіху, він вводить своє ім’я

всередину словника, як кота на повідку.

Там він зустріне з групою Хьюзів чоловічої статі,

в голові яких політик, який заснував християнський соціалізм,

політик, який балотувався на трон Сполучених Штатів,

політик, який став прем’єр-міністром Австралії,

політик, який був міністром поліції Канади,

єпископ, письменник і фізик, винахідник якогось там телеграфу,

і ще двох поетів, валлійця і негра,

які живуть досі.

Тільки мене не буде серед живих, Тед.

Наш шлюб був би успішним,

якби дві поезії могли жити в одному домі.

Люди, чиїм шаленством оволоділи музи,

роблять помилку, об’єднуючись у пари як тварини одного виду

(носоріг із носорогом, зебра із зеброю). Сер Лоуренс Олів'є,

коли його запитали, чому одруження з актрисою було дурістю його життя,

відповів репортеру (New York Times Magazine):

"Спочатку все йде добре. Немає проблем,

поки кращим з двох є чоловік. Але коли жінка

стає суперницею і хоче бути кращою за чоловіка,

тоді все руйнується".

Мене вразив чоловік швачки, флейтист з оркестру Бі-Бі-Сі:

він втік із флейтисткою, що грає на флейті.

Розмовляти про смерть можна, як про тістечко.

Найгірші думки, коли ти

зовсім один.



Я бачила дівчину, таку ж гарну, як мадонни в італійських церквах.

Вона палила кубинську сигару розміром з французьку булочку

і сказала мені, що секс їй набридає.

Я запитала: чому.

- Це робота для телефоністок! - відповіла вона.

- Справді?

- Так. Кров стікає до ніг, а нам, інтелігенткам,

вона потрібна в голові. Секс використовує весь фосфор з мозку,

тому я хочу перейти на католицизм.

Я сказала, що не розумію, в чому тут річ.

- Отці того ордену, — пояснила вона, — радять любити своє обличчя і власне тіло.

- Ти смієшся наді мною?

- Ні. Вони наказують нам любити все, що створене

за образом Божим.

- Гаразд... але Бог є чоловіком.

- Ти його бачила? — запитала вона.

- Так кажуть отці ордену.

- Усе інше, що вони говорять, не тримається купи.

Це якраз друга.

Тед і безногий моряк стояли поруч. Офіціант розносив напої.

Кожен взяв по широкому келиху шампанського.

- У неї є чоловік, — пробурмотів вікінг.

- Очевидно, він слабак, якщо вона зраджувала йому з тобою, — відповів Тед.

- Не обов'язково.

- Можливо, що і не обов'язково. Ти питав її, чи хороший він у ліжку?

- Для чого? Почне тобі пиздіти, що він прекрасний, значить, тож почуваєшся дурнем,

у всякому разі, вони тікають з поганими від прекрасних,

холера знає чому.

- Це так само, як ми, — сказав Тед.

- Але іноді буває навпаки, — сказав вікінг,

підносячи губну гармошку до губ.

- Ясно, — сказав Тед.

З’явився мій взвод вояків. Чорні пеніси з обсидіану

освітлювали ніч залпом бенгальського вогню.

Тиша сплячих жінок тремтіла над дахами.



Ця зима — найстрашніша з часів війни з Наполеоном.

По білих вулицях кружать орди трупів,

мороз покрив інеєм лікарні, цвинтарі

та божевільні.

Птахи гинуть у моргах з ненавистю в серці.

За закритими очима домів порнографічні діти

малюють своїх батьків, які йдуть на весілля з вінками

вже лише на головах.

Наша ера не доживе свого золотого віку,

то чого ти лякаєш мене атомною бомбою,

безпорадну перед сукиними синами?

Давайте краще залишимося такими, як зараз,

не прокидаймося, а то побачимо,

що все пропало.

Читаю листа Кетрін Менсфілд до чоловіка.

"Ментона, 1 квітня 1920 року.

Вчора сталася жахлива річ. Тиждень тому помітили молоду жінку, яка тинялася серед дерев на Кап-Мартен і плакала — цілий день. Ніхто їй не сказав ні слова. У сутінках маленький хлопчик почув крик про допомогу. Жінка була в морі приблизно за п’ятнадцять футів від берега. Не встиг хлопчик сповістити будь-кого, як стемніло, і жінка зникла. На березі лежали її гаманець і жакет, в якому було п’ять франків, носовичок і зворотний квиток до Ніцци — більше нічого. Вчора море винесло тіло навпроти нашої вілли. Хвилі котили його, і люди чекали, доки його винесе на берег. Увесь одяг жінки, крім корсета, зник. Рук і ніг також не було, а волосся було туго закручене навколо голови та обличчя — темно-каштанове волосся. Жінка нікому не належить, ніхто про неї не споминає. Мабуть, сьогодні її поховають".

Не прагну еліксиру довголіття, прагну лише

еліксиру дитинства, щоб позбутися спогадів,

які змушують мене відчувати себе безруким у місці,

де кишать мухи.

Я могла би теж втекти і в Азію,

в країну лагідно усміхненого Будди (ким би Він не був)

і безсніжних міст, де теплі дощі

мільйонами крапель змивають пісок з очей

і сіль з потрісканих губ; або до дикого парку,

де стежки наших пустель заростають квітами,

після того, як нас вигнали з причесаного саду

наших мрій.

Я б спитала Мумтаз Махал (ім’я означає: Окраса Палацу),

як стаєш Окрасою Світу, і про спосіб

мати приватний рай з дорогоцінного каменів,

який називається Палац Коронованої, біля підніжжя моляться

всі люди , ким би вони не були.

Лише це.

Я більше нікому не належу; ніхто не споминає про мене,

крім крихітної гармоніки в зубах Смерті.

Я писала: "Висохли джерела і зів’яли троянди.

Пахне смертю. Зближається твій день.

Груші розбухають, як маленькі статуї Будди.

Синій туман висмоктує озеро"[2]

У мене майже немає страху – "Вмирання

- таке ж мистецтво, як і будь-яке інше.

Я майстер у ньому"[3].



Парси (індійська секта послідовників Заратустри)

мають найпрекрасніші переживання після смерті.

Якби я належала до них,

мене б поклали на вершину Вежі Мовчання,

омиту бичачою сечею,

одягнуту в білу туніку "дуалі",

очищену від усіх турбот цього світу. Д

Дух-охоронець Ізедом відкрив би обійми,

побачивши мене готовою до вічності.

Вибираю вежу на пагорбі Малабар

у Бомбеї, зроблену з каменю в кольорі охри,

хоча птахи всюди однакові.

Я лежала б там, доки вони мене не розклювали до кінця,

згідно звичаю парсів, бо тіло не може

осквернити стихій — ні землі,

ні вогню, ні повітря, ні води,

— бо так каже Заратустра.

Мої думки стають більш зв'язними,

ніби я перетворювала на логічного самця

- вже близько. І це мене лякає,

що, не будучи жінкою парсів, я не буду кружляти над світом

в душах птахів, які поглинули моє тіло.



Одного разу інші варвари знайдуть цей труп, і я стану

молоденькою королевою з азіатської країни Лулан,

що зникла дві тисячі років тому

разом з озером Лоб-нор.

Місто засипало піском пустелі,

а озеро перемістилося кудись в інше місце.

Залишився лише пагорб із могильним стовпом,

який у 1927 році помітив

шведський дослідник Гемін

і викопав мене з-під скам’янілості.

Я лежала так само тихо, як тоді,

коли взяла до рота стебло отруйної трави

й лягла спати,

чекаючи дві тисячі років, коли мене розбудить

рука людини з країни снігів.

"Крихке полотно розсипалося від легкого дотику. Ми відслонили голову і побачили безмежно прекрасну володарку пустелі, царицю Лулан і Лоб-нор. Люблячі руки загорнули її рано згасле тіло в траурну тканину і поховали на пагорбі. Шкіра її обличчя була твердою, як пергамент, але риси не змінилися протягом тисячоліття. Вона лежала із заплющеними повіками, а на її губах сяяла усмішка, повна таємничої чарівності. Вона, напевно ж, кохала і була коханою, і, можливо, померла через горе, яке приносить кохання".

(Уривок зі звіту Свена Гедіна)

ОСТРІВ 18

СЕЗАМ (БАГДАДСЬКИЙ КАЛІФАТ)

АВІЦЕННА (ІБН СІНА)

ДОКАЗ ПРАВДИ

"Праця Авіценни (Ібн Сіни) полягає в тому, щоб освітити

темряву Середньовіччя променями істинного знання,

заснованого на розумі та досвіді. Тому не дарма Схід

дав Ібн Сіні серед багатьох інших прізвиськ почесне

прізвисько Худжат аль-Хакк, тобто Доказ Істини".

(Адріан Чермінський, "Авіценна")

Незбагненні глибини вироків Аллаха, який у власній милості дав стільки жиру такій дурній, як баран, скотинці, що ним можна наповнити чотири тарілки з паруючим часниковим соусом, який на спині верблюда закріпив горб, але і душу всадив лише в грудях чоловікові, а людині, такій жалюгідній, як та, що сидить перед нами і яка не могла б відрізнити фальшиву монету від справжньої, влив стільки крапель мудрості під череп, скільки перлин у скарб халіфа, і виразок на тілі прокаженого...

Ось що думав собі шановний Юсуф, торговець прянощами з Великого Базару, дивлячись на чоловіка з бородою, яка поволі сивіла, мов кістки палого серед пісків паломника. Цей чоловік сидів на полисілому від старості килимі і чекав, поки промовить делегація, послана до нього купцями з Сезаму.

Їх було п'ятеро, самий квіт комерції. Головою в них був згаданий Юсуфф, син Наруза, та ще одного пекаря зі старої дільниці (бо їх обох милувала його шляхетна мати), чия лавка славилася такими тямущими вагами, що вони самі пильнували, щоб покупець не пішов з думкою, нібито достойному Юссуфу напекло голову сонцем, через що він випадково вірно зважив товар.

Другим був Хакім, торговець сукном біля Східних воріт, однорукий чоловік, чиє каліцтво природа компенсувала такою спритністю, що кожен лікоть шовку зморщувався в його пальцях, як фінік, висушений опівдні.

Третім був Хассан зі спокійними очима дохлого алігатора, який торгував усіма видами в’ючних звірів, роблячи це так успішно, що жодна скотина з них не помирала, перш ніж він перевірить монети платника двома зеленими зубами, не такими гарними, як два смарагди, але через свою самотність, дуже достойними.

Четвертим був Ібрагім, продавець прекрасних дів з усього світу, в чиїй невинності він клявся запашною бородою Пророка, тим голосніше, чим більше діва була попсованою.

І п’ятим був вчений Нессім, винахідник ліків, за допомогою яких він звільняв людину від усіх хвороб настільки ефективно, що могильники з кладовища щотижня клали йому в кишеню більший бакшиш, справедливо вважаючи, що невдячність — це огидна риса, гідна гяура чи одаліски, яка, влаштовуючи шашні з євнухом, сама про це не сповіщає, обтяжуючи свого господаря тягарем здійснення правосуддя.

Абу Алі Хусейн ібн Абдуллах ібн аль-Хасан ібн Алі ібн Сіна (Авіценна) (перська мініатюра: Авіценна як візир

Хамадану)

Вони переступили поріг дому мудреця, коли муедзин із найвищого мінарету міста заволав: "Аллах і ніхто, крім Аллаха", пронизуючи своїм голосом усе, навіть найтовстіші стіни. Вони впали на землю і бурмотіли собі під ніс молитви (дуже схожі на рахунки), крадькома ж поглядали на господаря, але не тільки тому, що він був глухий до заклику на молитву, про що вони могли повідомити кому потрібно, а з тією цікавістю, з якою спостерігають за лисою мавпою, тому що йому цікаво довідатися про людину, яку Бог зробив резервуаром мудрості, відомим у всьому халіфаті, а він, як дурень, втікає від Махмуда з Газни (правителя половини світу та двох -п'ятих частин Місяця, тому що решта належала халіфу), замість того, щоб завітати до нього на двір заради почестей, солодких, як сушені фініки. Проте вони ненадовго дивувалися, бо мовчання, яке не було чужим нікому з них, таке ж безплідне, як і надмірно зужиті дівиці, якими торгує Ібрагім, тож вони сказали в знак привітання:

- Бог один!

- Чи то ви нічого нового не довідалися і лише з цим приходите? — запитав їх мудрець.

Шановний Юсуфф (син Наруза та ще одного іншого пекаря) зробив два кроки до чоловіка, що сидів, і, зблизька змазавши його липким поглядом, вийшов на квітчастий луг, повний слів, що пахнуть раєм і нічого не коштують:

- Вчителю! Твоя мудрість добре відома у всіх куточках світу, населених вірянами, і Аллах, прокидаючись, починає кожен день, кидаючи сяючий погляд у твій бік і вказуючи тобі на Пророка, каже: Дивись, це той, кого я нагодував найбільшим скарбом, яким є безмірний розум, а його я найбільше полюбив із своїх синів!

Говорячи це, він злегка схиляв голову, що вважається найкращою формою вираження поваги, оскільки дозволяє приховати очі, що говорять правду (це пояснює, чому більшість людей постійно щось шукає під ногами). Перш ніж він підняв її, мудрець відповів йому з серйозністю, яка насмішкувато усміхалася в глибині його душі:

- Твоя мова блищить, мов рукоять ятагана еміра, і видно, що ти хочеш від мене стільки ж, скільки золота й дорогоцінного каміння, яким вона вимощена.

- Та що ви, вчителю, ми хочемо, щоб ти продав нам лише кілька слів, дешевих, як річкова вода...

- Ти маєш рацію, бо слова дешеві, дешевші за воду з Євфрату, яка вирішує про багатство полів. Які слова вам потрібні?

- Кілька слів поради, о наймудріший.

- Тоді ти помилився, бо думка дорожча золота, а буває й така, що їй і ціни немає.

Так можна було б розпочати притчу про людину, яка не піддалася наказам і подолала всяку дурість, крім своєї власної, яку людина ніколи не подолає, і тому вона є людиною, а не богом.

Я познайомився з ним випадково, в останній день навчального року, коли відмінникам вручають нагороди. Мій однокласник Зенек, якому я давав списувати, щоб він не доносив на мене так часто, як на інших, отримав, за загальнодержавні заслуги власного батька книжку з улесливою запискою від директора, класного керівника та вихователя. Всі вони хотіли, щоб царствене батькове око впало на ці записи, але помилилися, бо Зенек не любив друкованих книжок і навіть не приніс книгу додому — обміняв її на "чистий" "Афганістан" і дві центральноамериканські. трикутники з мого клясеру. Книга, написана А. Чермінським, мала загадкову назву "Авіценна!. Це був 1955 рік.

Цієї книги, а отже, й Авіценни, не було б у моїй дитячій кімнаті, якби трьома роками раніше не відбулося тисячоліття від дня його народження. Його гідно вшановували у всьому нашому таборі за прикладом ювілейних виставок у Ленінграді та Сталінабаді, симпозіумів і нових портретів і біографій генія в його рідних республіках. Свій інтернаціональний обов’язок польські вчені виконали науковою сесією, результатом якої стало декілька монографій. Книга Чермінського була молодіжною версією цих трактатів і починалася з заяви про те, що "народи продовжуватимуть рухатися вперед шляхом, наприкінці якого темрява розсіється і народиться світанок майбутнього, заснованого на довірі та мирі", а також з інструкцій щодо того, як слід дивитися на Авіценну: "В його патріотизмі ми бачимо гасла, за які ми також боремося сьогодні".

Польська поштова марка з зображенням Авіценни, Угорська марка, присвячена Авіценні

видана на честь тисячоліття з дня його народження,

1952 рік

Відтоді один із безлюдних островів у моїх сонних мріях був населений людиною, яка народилася в 370 році Хіджри (980 р. н.е.) і померла 57 років по тому, і яку називали "шейх ар-раїс" (князь вчених, головний вчитель) : Абу Алі аль-Хусайн ібн Абдаллах ібн Сіна, відомий у Європі як Авіценна.

Через багато років, коли я почав писати "Безлюдні острови" і дійшов до саме цього, мій друг Ярек Хлебовський спитав:

- Що ти хочеш про нього сказати?

- Правду.

- Правду?.. - посміхнувся він, - скажи мені її.

Я йому сказав. Але це ще не була правда, яку я знаю сьогодні і яку можна сказати лише одним способом, одягнувши капелюх блазня та наслідуючи пародистів Шахерезади, бо "правда — це питання форми" (як справедливо зауважив Уайльд), а форма має витікати зі вмісту. Тут її нав'язує закінчення подій, початок яких не є таким вже й важливим.

Спершу могло бути й навпаки — це він міг прийти до них на вечерю, коли з найвищого мінарету міста пролунає пронизливий спів: "Аллах і ніхто, крім Аллаха!".

Тоді він попросив:

- Зачиніть вікна й двері, а то цей верескливий дурень спричинить мені нетравлення шлунку!

І їх сповнили страхом слова єретика, якого проклинали мулли в багатьох містах халіфату, але вони вдали, що не чують їх, тому що людина може вдати будь-що, якщо вона в цьому зацікавлена, і тим легше вона це робить, чим частіше у власному житті вдавала без потреби.

- Зачини вікно й двері, — наказав Юсуфф слузі, — протяг нестерпний, і вітер заносить пісок у кімнати!

- Ці крики — воістину пісок, який заносять у вуха Богу, — додав мудрець, продовжуючи їсти, — бо вони заглушують скарги на можновладців, які бідні посилають до неба. Аллах швидше висушить море, ніж людські сльози, які є нектаром шайтана.

Говорячи, він безперестанку жував, викликаючи подив більший, ніж страх, який його блюзнірства викликали в серцях купців (не Аллаха вони боялися, а шпигунів еміра, які також могли бути серед слуг). Він був такий худий, що йому навіть не можна було побажати: "хай м'ясо відпаде від кісток!", і він утримував усе в собі, як озеро, яке може вмістити води кожної річки, що впадає в нього. Однак вони йому ні в чому не шкодували, думаючи, що якщо він набере тіла, тоді ще більше набереться ваги в мозку. Він довго спустошував тарілі і полумиски, випалив дві люльки й сказав:

- Ваша щедрість велика, і справді сам емір не нагодував би мене чудовіше, тому що насолода раю не може бути такою солодкою, як ваші варення, кава, яку ви мені дали, схожа на росу, що вранці падає на троянди, і дитина не відриває рота від грудей матері з таким жалем, як я відривав цю люльку від губ...

- Ти нас засоромив, о наймудріший», — скромно перебили його.

Він же продовжив:

- За все це нехай Аллах дасть вам багацько щастя, а передусім здоров’я та силу, щоб ви могли гарненько відшмагати по сідницях своїх слуг, які змішують оливкову олію з нечистотами, що видають себе за варення, додають смажене збіжжя в каву і кладуть до люльок верблюжий гній і рубане волосся! Зробіть це, коли я піду, бо мої вуха тонкі й не виносять шуму, а тепер скажіть мені, що вас турбує.

У цю ж мить усі вони заревли голосніше, ніж рев табуна ослів, на яких напали шершні, і, перекрикуючи один одного, кидали смердючі слова на голови сорока розбійників, що ховалися десь у глибині пустелі, бажаючи їм усім хвороб на Землі, а проказу якомога швидше, тому що вона постійна і до неї нелегко звикнути.

- Вони гноблять вас, — здогадався Ібн Сіна, бо відразу ж зрозумів, що коли люди проклинають людей, для цього є причина.

- Ці нечисті пси не пропустять жодного каравану, а мула з бурдюком, що ховає замість води перлини, побачать очами стерв'ятника, що кружляє під хмарами, і бачить навіть мишу, яка пасеться в пучечку трави! – прошепеляв Ібрагім, стискаючи кулаки. - Рятуй нас, бо вони зробили нас жебраками!

– Отже, ти позичив персні, які мене сліплять, через що я сприймаю ваші лахміття за парчу, а твої мозолі приймаю за рубіни. Як ви будете платити за дієві поради?

- Ми тобі віддамо останні двадцять чотири цехіна, що в нас залишилися, тільки допоможи нам, бо нещастя, що нас спіткало, таке страшне!

- Ваша біда – вона мов піщинка, - знизав плечима мудрець.

- Ти не зважуєш слів, які кидаєш перед собою! - блискавкою зиркнув на нього Хакім. — Хіба в багача може бути маленьке нещастя? Невже багатий - це жебрак чи раб?

- Ти це сказав! Але я кажу вам, що нещастя ніколи не буває великим, якщо можна знайти вихід. Чому ти не пішов до еміра, щоб той вислав солдат проти розбійників?

- Емір послав свої війська на війну проти Хамдана, залишивши лише охорону на стінах, — пояснив йому Нессім.

- Тоді я не розумію одного: чому ви не видали мене розбійникам? Бо це собаки Махмуда з Газни, яких він послав за мною, і я тікав від них на коні швидше за смерть, поки не знайшов притулку в стінах Сезаму. Вони мають наказ тирана, який каже: Я той, перед ким тремтять гори, а буря човгає на колінах, як собака!

- Накази мертвих важать легше, ніж гаманець банкрута, — пробурмотів Хассан. — Махмуд вже як шістнадцять днів мертвий!

Ібн Сіна подивився на нього широко розплющеними очима й зітхнув із тим полегшенням, з яким бачиш світло в кінці довгого льоху:

– Ось чому вони перетворилися на звичайних розбійників, для яких я нічого не вартий, а ви не встигли мене продати!

- Ти нас кривдиш, бо ми ніколи про це не думали! – обурився Юссуф з невинністю доньки, яка, спіймана батьком за грішними іграшками з водоносом, запевняє, що займалася з ним лише рахуванням зірок.

- Хтось міг би подумати, Юссуфе, що ти брехун і сукин син, але ти вірний послідовник Аллаха і знаєш, що єдиний спосіб захиститися від Його гніву - це правда, а брехня - це щит. зроблена з козячої шкіри, яка не витримає порізу мечем або навіть не захистить тіла від батога, — сказав Ібн Сіна, дивлячись іншому в обличчя. — Тож не тремтіть, мов дромадер, що хоче впасти, але великий страх перед батогом все одно випрямляє ноги, я вам вірю. Пророк сказав, що нагороджувати правдою годиться, бо це бальзам для його душі, тож нагорода не омине вас. Це буде порада, яку я буду шукати у своєму розумі, який старший за мене і пам'ятає народження перших зірок. Приходьте до мене додому завтра.

Правда - яка дивна тварина, вона міняється, мов саламандра.

- Скажи мені правду, - усміхаються очі Хлебовського.

- Скажи йому правду», — погоджується Авіценна. — Сотні ночей я шукав правду, підсвічуючи собі серцем, мов ліхтарем. Скажи йому.

Я сказав йому ту правду, яку знав тоді. Розповідав, що на п'ятому році свого життя Авіценна читав вчені книги, на десятому знав Коран напам'ять і переміг свого вчителя в суперечці, а на сімнадцятому році він зцілив бухарського еміра, чого не змогли зробити інші східні лікарі. Натомість йому було дозволено користуватися бібліотекою Саманідів, яка містила всі твори мудреців Азії та Європи. "Я прочитав їх, - згадував він, - і набув того ступеня знань кожного автора, яку він мав у своїй галузі". Коли бібліотека згоріла, заздрісники кричали, що він підпалив її, щоб неподільно розпоряджатися всіма накопиченими там знаннями.

Я сказав, що Авіценна був генієм, якого однаково шанували і на Сході, і на Заході. Лікар, який відкрив гігієну, стрес, бактерії, заразливість хвороб і методи лікування, які все ще використовуються (наприклад, спорт і психотерапія), зриваючи забобони європейської та арабської медицини ("Незалежно від того, вип'єте ви настій м'яти з заклинаннями чи без них, він матиме ті самі ефекти"). Філософ, який відновив цінність правдивого міркування, відкинувши безплідні спекуляції на шляху до істини. Вчений (геолог, мінералог, астроном, оптик, лінгвіст, логік, енциклопедист, історик музики та ін.), який випередив Леонардо, Лейбніца та компанію освяченням досвіду (він таємно виконував розтини трупів), протиставляючи фаталізм природному закону причинності, і боровся з псевдонаукою (алхімією та астрологією). Географ, який першим заявив, що деякі гірські хребти колись були дном моря. Вільнодумець, який висміював догмати, стверджуючи, що світ не було створено з небуття з волі Бога, а з вічної матерії ("Така невіра, як моя, це нелегка річ"), "Якобінець" ісламу, який бажав універсального справедливості та рівності, безкоштовно зцілюючи бідних людей і роздаючи їм власне майно.

Я казав про те, що він був самотнім, як і будь-який геній, і що його ненавиділо ортодоксальне мусульманське духовенство. Лише мудрість, яка принесла йому розголос "чаклуна", дозволила йому уникнути жорстокої смерті. Постійно звинувачений - він був Гуллівером серед молодих пастирів і ліліпутів, і до нього стосуються слова Свіфта: "Дурні бувають поблажливими один до одного, але якщо зустрічається людина справжнього таланту й розуму, вони негайно повстають проти нього, а якщо не можуть стягнути його вниз, то, принаймні, намагаються заплямувати його характер, вбити репутацію". Я продекламував чотиривірш Авіценни у власному перекладі, зробленому з російського перекладу оригіналу:

"Три дурні зійдуться і знай собі плетуть, Що тільки їм одним відкрита світу суть. Щоб ті осли тебе кафіром не назвали, Із ними в бесіді ослоподібним будь!“.

(Авіценна. Рубаї)

Далі я казав, що йому доводилося постійно тікати, міняти місця перебування і одягати різні маски (частіше за все, маску бідного дервіша). Протягом багатьох років його переслідували сорок головорізів Махмуда з Газни, про якого Чермінський пише:

"...Держава Махмуда, створена завоюванням і тиранією, простягалася від Бухари й Кавказу до Індії, а його владу підтримувало ортодоксальне мусульманське духовенство, яке засуджувало прогресивну секту ісмаїлітів (належав до неї батько Ібн Сіни), які проголошували, що всі люди, незалежно від їх соціального походження, рівні. Показуючись у шатах покровителя культури, Махмуд оточив себе вченими й митцями, яких змушував перебувати при своєму дворі. Він вимагав від них абсолютної покори; у глибоких підземеллях афганських фортець він ув’язнював і катував тих, хто відмовлявся бути підлесниками та фальсифікаторами історії. Всесвітньо відомий перський поет Фірдоусі, автор відомого епосу "Шах-наме", написав гостру сатиру на Махмуда, після чого йому довелося тікати. Усі прогресивні та незалежні вчені та письменники, яким вдалося втекти від Махмуда з Газни, змушені були шукати притулку в інших правителів. Це те, що зробив Ібн Сіна, і Махмуд наказав сороку посланцям схопити його...".

Я також говорив про скромність Авіценни – скромність вченого (як чоловік, він вів гуляще життя і тим скоротив його), що було виражене в його передсмертних словах: "Ми вмираємо і забираємо з собою лише одне: усвідомлення того, що нічого не дізналися".

- Я сказав тобі правду, — сказав я своєму приятелеві.

- Ти сказав мені мумію істини, витягнуту з піраміди книг, — відповів він без посмішки. - Знайди живого фараона.

Безлюдний острів став зовсім безлюдним, і я знову почав шукати Авіценну. Ще не настав час, щоб я побачив його сидячим на високій терасі будинку й глибоко замисленим після таємної зустрічі зі своїм товаришем у ненависті до людських кривд і земної несправедливості, карматом[4] Хамданом. Він дивився на місто з білими будинками і садами, де червоніла айва, цвіли білі шовковиці і вкривалися квітами персики, а в повітрі витав аромат троянд, наповнений краплями води з фонтанів і співом солов'їв. Здалеку він почув протяжний крик муедзина: "Аллах і ніхто, крім Аллаха!", пробудивши мрію про близький день, коли ті самі слова з мінаретів проголошуватимуть свободу, подаровану місту ним і братом Хамданом.

Купцям, які прибули за порадою, він повідомивЮ що розбійників треба ввести до Сезаму, тільки йому не дано було скінчити.

- Аллах Акбар! Ця людина збожеволіла! – скрикнув Ібрагім.

- І як це Пророк не трісне його по пиці — луною вторив йому Нессім.

- Невже ти не здогадуєшся, що ми цього, власне, і не хочемо?! — заволав Юссуф. — Ти прикидаєшся мудрим, а дурний, мов кульгавий страус!

- Кенсім! – прошипів Хассан, хапаючись за ножа, — через нього говорить шайтан!

- Перестань знущатися з нас, син свині, а то я зроблю з твоєї шкіри верблюжу упряж! — нарешті попросив його Хакім.

Авіценна перечекав цю бурю з байдужістю перукаря, який вважає кожне голене обличчя однаково потворним, і, плюнувши на них у глибині своїх безодніх думок, звернувся до Юссуфа такими словами:

- Божевілля заволоділо мізками твоїх друзів, але ти послухай мене, бо я помітив, що у тебе глибокий, як колодязь, розум, у якому спить темрява і тиша напоєна водою, а слова твої сповнені великої мудрості, мов вимена у верблюдиці, що ось-ось лопнуть від молока...

Юсуфф (син Наруза...), слухаючи це, то заплющував, то широко розплющував очі, як верблюд, що вмирає від старості, і його душа, сяюча щастям, виринала з брудних глибин його грудей і висіла на здивованих віях його очей, Ібн Сіна пояснив:

- Я їх знайду, розкажу, як мало солдатів у місті, і приведу вночі до Сезаму, пообіцявши вказати на ваші будинки, щоб вони могли їх дощенту пограбувати...

- Аллах Россоуллах! - простогнав Хакім.

- Закрий рота, шановний Хакіме! - прошепотів йому Юссуф, - бо цей чоловік починає говорити мудро.

- ... але спочатку я скажу їм сховатися в будинкові, який ми замкнемо міцними засовами, щоб вони не могли вийти з нього. Так вони потраплять у ваші руки, а потім у муках заспівають, де сховали свої награбовані скарби.

- Це красивий план, — справедливо оцінив Юссуф, — але вночі за наказом еміра ворота Сезаму зачинені, і ввійти в них можуть лише ті, хто знає секретний пароль. Чи знаєте ви ці слова, вчителю?

- Я їх не знаю, але хіба гріш — емір, а два гроші — халіф? Купіть пароль у охоронця.

- Цього не вдасться робити, тому що пароль знає тільки начальник варти, а він придурок. Цей дядько шакала, син гієни, не бере бакшишу, а онук поета, нехай чума позбавить його чоловічої сили, самум зробить його сліпим, і нехай його тіло гниє тисячу й одну ніч!

- Так і станеться, - запевнив їх Ібн Сіна, - залиште йому лише чоловіче природження, тому що я маю запитати вас, хто найкрасивіша в усьому місті дівиця, яка найбільше приваблює чоловічі почуття, позбавляє сну і спомином про себе викликає огиду у ваших жінок, коли вони роздягаються перед вами?

Хассан відповів:

- Це, вчителю, танцівниця Зора, яку наш улюблений друг Ібрагім привіз здалеку і намагається продати за таку суму, що й сам Пророк не здогадається, чому Аллах не вирвав жадібного серця цього здирника...

Авіценна і танцівниця Зора (перська мініатюра)

У того чоловіка (у того Ібрагіма, про якого йшла мова) відразу загорілася печінка і трохи жовчі потекло в нього, але він навіть усміхнувся тією усмішкою, якою усміхається людина, коли в нестямі кусає собі руки, і штовхнувши Гассана очима, немов кинджалом, він солодким голосом запитав:

- Чого ти мене кривдиш, брате? Подивись на мене і знай, що я міг би зламати тобі тричі по десять зубів одним ударом кулака, але я цього не зроблю, тому що я тебе дуже люблю і бажаю тобі вдвічі більше років, ніж найгіршій з твоїх дружин, які схожі на фініки, які пережувала й виплюнула на пісок ціла зграя дервішів! Крім того, Аллах візьме тебе до відповідальності за те, що ти сказав, і зробить твій шлунок гнилим, як лежале яйце страуса, тому що ця дівчина, яка має красу ангела, скромність газелі, і яка танцює з барабаном, як райська гурія, варта усіх скарбів Багдада, і я не можу продати його дешевше!

Поки вони обмінювалися красивими словами, пристойними для людей, які знають те, що знають вони, Ібн Сіна зважував у своїй думці свою думку, а в очах мав презирство до них, в своїй добрій душі порівнював їх із кінським гноєм. Почекавши, поки купці втомилися балакати, він сказав їм:

- Приведете красуню Зору до мене на сім і ще сім днів, і я обіцяю вам, що до третього тижня лиходії нікому не будуть загрожувати...

Птах мудрості, що ніколи не покидав його, прив'язаний до нього ланцюгом знань, що простягнувся аж до балдахіну Предвічного, не підвів його і в цій праці. Лише дюжину разів змінився золотий місяць, коли Зора, прекрасніша від найпрекраснішої мрії, якій він довів, що навіть філософ може бути таким же сильним, як погонич мулів, і тільки тоді він наказав їй спокусити начальника варти, принесла пароль (жінка дістане все, що забажає, хоч із дна пекла чи з уст небіжчика):

- Сезам - відчинися!

Читачу, який пам’ятаєш все це зі свого дитинства, знай, що я довго шукав цю істину, і якби не старий професор, який об’їздив увесь світ, я б, мабуть, ніколи її не дізнався. Коли він почув, що у мене проблеми з Авіценною, він запитав, що я знаю про Махмуда, а коли я розповів йому про сатрапа, який тиранив митцями та вченими, він засміявся і вказав на томи італійського історика Чезаре Канту на полицях:

- Канту каже навпаки. Він називає Махмуда Карлом Великим Сходу, людину, яка любила мистецтво і пропагувала справедливість. Він приводить історію селянина, який скаржився Махмуду, якого незнайомець вигнав із дому, щоб заволодіти його дружиною. Махмуд пішов туди вночі і в темряві порубав ґвалтівника. Він не дозволив слугам запалити світло, тому що припустив, що бандит — то його син, при вигляді якого він міг зворушитися і зупинити караючу руку.

- Якщо він був таким шляхетним, чому його прокляв найбільший поет Сходу?

— Філіп Хітті, знавець ісламу, пише в "Історії арабів", що Фірдоусі зробив це тому, що не отримав достатньо грошей за "Шах-наме".

- Так йшлося про гроші?!... А Ібн Сіна?

- Цей був прихильником карматів, як і його батько, а кармати воювали проти ортодоксів-сунітів із Газни.

- Заради Бога, хто ж правий, професоре?

- Ті, хто стверджує, що правда є питанням географії, сину. Я хотів, щоб ти це зрозумів, перш ніж надати тобі доказ правди для твого друга... Чи ти ніколи не замислювався про кількість посланців Махмуда, які переслідували Авіценну? Було не тридцять з чимось і не сорок з чимось, а саме сорок...

- Чому б я мав над цим задумуватися?

- Тому що це число зі східної казки, не пам'ятаєш?

За долю секунди мене осяяло, і я крикнув:

- Алі-баба!

- Яким було ім'я Ібн Сіни.

- Алі!

- Voila tout! (Ось і все!). Ібн Сіна під виглядом купця Алі-Баби знайшов табір цих сорока і переконав їх напасти на місто, яке захищала слабка охорона. Введені до Сезаму, як у казці, вони одного за одним вбили охоронців і почали грабувати. Сум'яттям скористалися кармати - вони напали на палац еміра, захопили його і захопили владу в Сезамі, як і домовився з Авіценною їхній отаман, Хамдан...

Я весь перетворився на слух, а він розповідав мені справжню версію казки про Алі-Бабу та сорока розбійників, знайдену десь в Азії!

Хто з нас не знає цієї казки? Вона належала до стародавньої редакції "Тисячі й однієї ночі", що збереглося лише у фрагментах, і не входила до найпопулярнішої, так званої єгипетської збірки оповідань Шахерезади, і все ж він здобув велику популярність у Європі. На жаль, у фальшивому вигляді. У світі повно оповідачів, які перекручують казки, надягаючи шапочки на голови дівчаток замість вовків, так що через кілька чи десятків поколінь байка вже не схожа на себе.

Коли я повторив почуте Хлєбовському, він кивнув:

- Ти сказав мені правду.

Зараз я розкажу її вам. Ходіть до мене всі, і ви дізнаєтесь, що є правдою! Усі – вільні й скривджені, мудрі й дурні, сліпі, як кроти, і ви, нащадки ще більш наївних людей, усі до мене! Приходьте, люди, адже хто ж вам скаже, як не я? Пропоную вашій увазі єдину правдиву версію казки про Алі-Бабу та сорока розбійників. Як писав Лотреамон: "Відштовхніть свою невіру - ви зробите мене задоволеним".

Доказом істинності цієї розповіді є лист Ібн Сіни до його друга, відомого історика Аль-Біруні, надісланий мудрецем у 423 році за Хіджрою з Ісфахана, де він був сановником при дворі еміра. Ала ад-Дау-ла Абу Джафара:

"Бог є єдиний, та багато нещасних, брате мій, що становиш окрасу свого стану, і верблюди охоче стають перед тобою на коліна, розуміючи, що понесуть на своїх спинах сонце. Найнещасніший з людей вітає тебе тисячу разів, а коли ти вийдеш на берег моря і намочиш свої сандалі, знай, що через мої сльози море так розлилося, бо я плачу відтоді, як смуток п’є мою кров. Люди дивуються, чому в мене на лобі глибока зморшка, наче мечем розсічена, не знаючи, що горе мовчки вирізало її в камені моєї душі. Вони також дивуються, що я, який їв удосталь усілякої їжі, сьогодні, втомившись від смутку, майже перестав їсти і їм не більше двох ягнят, добре підсмажених на вугіллі, і одну маленьку курочку в мисці з рисом. на вечерю. Жінки найбільше дивуються, думаючи: "Його мужність з'їв черв’як смутку, що живе в його серці", особливо дуже потворні жінки, які не можуть відчути від мене жодного задоволення. Емір, нехай він живе до смерті, питав багатьох лікарів про причину мого смутку (він більше не буде цього робити, тому що він наказав їх повісити, і один з них, який сказав йому, що він зрозуміє справу тільки після моєї смерті закопав живцем на кладовищі, щоб там він досліджував трупи), але він нічого не дізнався, і я не скажу йому правди. Я приховав це для тебе, мій любий брате, щоб ти міг описати це на користь тим, хто любить витрачати свій час замість того, щоб робити чимось таким, що приносить користь, як торгівля сандаловим деревом, шафраном і тканиною, бо ніхто не навчений нещастям своїх батьків і дідів (тому одружуються всі, крім Аллаха, який не є дурним). Послухай:

Віряни, яких Пророк вітає біля небесних воріт раю, не прикрасять свої обличчя такою усмішкою, з якою я заснув після того дня, коли разом з карматом Хамданом я звільнив Сезам, принісши справедливість і щастя людям. Наступного дня я прокинувся від рику муедзина з найвищого мінарету:

- Хамдан і ніхто, крім Хамдана!

Подумавши, що це був добрий сон, який на світанку перетворився на поганий, як іноді буває, я повернувся спиною до чорношкірої рабині, чиє сопіння мені дуже перешкоджало, але іншим вухом я вловив ті самі слова:

- Хамдан і ніхто, крім Хамдана!

Серце моє почало мліти, наче золота чаша, що пліснявіє від гіркої отрути, а коли я вибіг на балкон і побачив те, що побачив, сильно обварилася душа моя. На вулицях товариші Хамдана батогами вчили людей, яка це насолода бути вільним, і заразом в якій позиції і словами це виражати, а сорок розбійників, яких я днями привів у місто (і не думаючи, що наступного дня їх будуть звати героями) віддавали накази від імені вождя. Тоді б ви побачили, що мої очі налилися кров'ю, ніби на мене дивилися всі жахливі обличчя визволених. Моє волосся піднялося під тюрбаном, і, клянусь тобі, божевілля підійшло так близько до моєї голови, що я відчув його гаряче дихання на своєму обличчі. Я боявся дихати глибше, щоб слова, які співали на хвалу Хамдану, який оголосив себе падишахом і близьким родичем Пророка, не втягнулися в мої груди разом з повітрям. Я сів і розмірковував над власною мудрістю, роблячи це без поспіху, як людина, яка довго й терпляче жує гарбузове насіння, щоб потім презирливо виплюнути його собі під ноги. Але не проклинай мене більше, як три рази, і продовжуй слухати.

У сутінках слуга Хамдана, чию дитину я колись врятував від смертельної хвороби, крадькома підійшов до мене й прошепотів мені:

- Господи, двері твого дому позначені крейдою, щоб їх могли впізнати герої, яким султан наказав зменшити кількість живих до того, як місяць торкнеться шпиля найнижчого мінарету.

Ніч в тюрбані туманностей, усипаних зірками, вже спустилася на землю, як задумливий пілігрим, якому вирвали язика, щоб він не міг говорити зайвий раз, тож я дивувався, чому вони ще не прийшли.

- А це тому що я намалював крейдяний знак на дверях багатьох будинків, від чого розбійники подурніли і не знали, що робити, - відповів мені цей кармат, шляхетний чоловік (що наочно доводить, що навіть безгорбий верблюд може статися), і додав: — Скоріше чи пізніше, вони прийдуть сюди, вчитель, сховайся в моїй хатині!

Я подякував йому і, закривши обличчя складками бурнуса, вийшов з дому й пішов до палацу Хамдана. Темрява вже давно опустилася на обличчі неба, і навколо панувала тиша, наповнена темрявою, що втискалася в кожну щілину Сезаму, а потім і в мої груди. У цій тиші всі шерехи ночі ставали голоснішими, мов пил, що тече в пісочному годиннику. Солдати, що стояли перед брамою палацу, прокинулися і, впізнавши мене, хотіли зарубати своїми кривими шаблями, але я сказав їм, що якщо вони не зупиняться, то я повинен перетворити їх на свиней, у що вони повірили, вважаючи мене чаклуном, який може все, і вони зблідли від великого страху, і я пройшов повз, чуючи, як їхні серця б’ються об їхні обладунки, як орли в закритих залізних клітках.

Стоячи перед входом до кімнати Хамдана, я відчув, як страх розповзається по всьому тілу. Я витер піт з чола й чекав, поки мене покине страх, а коли я переступив поріг, моя думка стала холодною, як сталевий клинок із Дамаску, що має відблиск крижаної смерті, щоб не вагаючись шукати кишки ворога.

Дервіш (перська мініатюра пензля Шафі-і-Аббасі, в стилі "Ісфахан")

Я увійшов до великої зали, посеред якої був фонтан, і з нього випливав пахощі фіалок, кружляючи ледь помітним пилом. Далі були голі одаліски, ще не розквітлі, але приємних форм і досить чарівні. Поруч із ним султан розкинувся на десяти подушках і непристойно мляскав, що заглушало шелест страусиного пір’я, яким євнухи розмахували над його лисиною. Він подивився на мене очима, не такими чорними, як душа шайтана чи совість раба, і я сказав:

- Мир тобі, Хамдане, я прийшов з тобою попрощатися.

- Ти виїжджаєш? — здивувався він, побачивши мене живим. – Чому це?

- Я тут згадав собі рабина, якого запитали, чи свобода є доброю, і він відповів: "Так, це є добрим". Тож його запитали, чи є добром рівність, і він відповів: "Це теж добре". Тоді його запитали, чи є добром братство, і він кивнув: "Дуже добре". Тож його запитали, чи є добрими прогрес і конкуренція в праці, і вчетверте він погодився, сказавши: "Це все є дуже добрим. Але найкращим є виїхати".

- Ти робиш неправильно, залишаючи нашу справедливу спільноту, — сказав мені султан, і я відповів:

- Твоя справедливість, о коханець народу, сама себе пожере, як люта змія, що заковтує тіло з хвоста. Це може зрозуміти навіть дурний від народження, якого в молодості били бамбуком по тім'ячку, але не сприймай ці слова на свій рахунок, ти ж знаєш, що я тебе дуже поважаю, і якби у мене був син, я б хотів щоб він був схожим на тебе, хоча багато хто сказав би, що я волію, щоб ти був схожим на мого померлого батька.

- Так він напевно є в раю! – розмріявся Хамдан.

- Ти сказав - мій батько не створював темряви опівдні, як робиш ти. Але я бажаю тобі прожити на сто років довше за нього, тому що зорі, які Аллах розсипав на небосхилі так само щедро, як ти роздаєш батоги, сказали мені, що я проживу лише на три дні менше від тебе, і я хочу написати книгу на тисячу сторінок, що займе у мене деякий час. Але якщо ти втомився від життя, то накажи мене вбити або кинути в темницю, і через три дні ти звільнишся від турбот, і тебе закопають в землю, де лежить твоє серце, і забудуть швидше, ніж триває кам'янування злочинця біля Чорного каменю Кааби, бо зірки ніколи не брешуть, і я знаю їх, як ніхто інший у світі, як тобі добре відомо.

Покидаючи Сезам із султанським фірманом, який запевняв мені недоторканність, я виглядав, брате мій, як людина, що після багатоденної тяжкої хвороби зкотився з ліжка, щоб побачити сонце й ожити. Діставшись до Ісфахана, я став правою рукою еміра Ала ад-Даула, у якого тільки половина душі зла і жорстока, як буває з душами тих, кому Аллах дав владу, інша половина залишається чистою і благородною, хоча іноді сидить і в ньому демон підлості. Але я знаю, що немає досконалих людей, окрім тебе і Пророка, з яким ви, можливо, незабаром об’єднаєтеся, бо ви обоє — світлі очі Аллаха, і поки ти ходиш по цій брудній землі, Він є однооким, через що відбувається саме так, і ніяк інакше".

Ту ж істину про людську недосконалість "князь вчених" уклав у рими:

"Скількома шляхами мій розум блукав,

Щоб відкрити таємницю, він знову шукав...

І хоч світяться тисячі сонць у мене в голові,

Зразка досконалості не міг він знайти".

Коли я процитував цей віпш старому професору, він скривився:

- Що тут оригінального? Егон Фріделл вже давно зауважив, що оригінальні лише таланти, генії постійно повторюють одні й ті самі істини. І вони продовжують робити ті самі помилки, і якщо вони виживуть і побачать крах своїх пророцтв, вони виголошуватимуть гіркі сентенції, які є плагіатом із творів їхніх попередників. Авіценна був генієм і наївною людиною, що він довів, допомагаючи карматам у Сезамі. Можна бути розумним ідіотом, це не має значення, синку.

Напевно. Наум Голдман, президент Всесвітнього єврейського конгресу, перед власною смертю сказав в інтерв’ю журналу "Шпігель":

- Маркс бачив факти хибно і був генієм. Я хочу висловити це за допомогою одного анекдоту. Хасиди розповідають про чудеса свого рабина. Один із них вихваляє його далекозорість: нещодавно він плакав і кричав: Львів горить! Інший протестує: "Я тільки що зі Львова. Там нічого не горіло". Перший відповідає: "Це не має значення. Важлива лише далекозорість".

ОСТРІВ 19

ПІТКЕРН (ПОЛІНЕЗІЯ)

ДЖОН АДАМС

СИНДРОМ АДАМСА

"Бажання, якого віки в людині не вигасять,

Щоб пана не пізнати, окрім свого бажання,

Ці душі молоді до островів тих манить (...)

Де кожен грот будинком є свободи

Де кожен крок є вільним – де ниви родять садом,

Де весь народ дитиною природи є:

Веселий, вільний, дикий – а щасливий (...)

До островів тих сонячного світу,

Жінок принади рівні жару літа".

(Лорд Байрон, фрагмент поеми "Острів", присвяченій

Бунтівникам з "Баунті")

В стислому значенні СИНДРОМ АДАМСА (всі права щодо назви застережені) означає комплекс хворобливих синдромів, які є приводом і вінчають втечу білого самця християнського віросповідання до обіймів кольорових самиць язичницького віросповідання[5], іншими словами: психоанатичні полюси цієї втечі, другий з яких (кінцеву фазу СИНДРОМУ АДАМСА) можна назвати ПАРАДОКСОМ АДАМСА (всі права...).

У більш широкому сенсі СИНДРОМ АДАМСА означає сукупність хворобливих симптомів, що характеризують втечу білої людини зі світу розвиненої цивілізації в світ екзотичного раю примітивних культур.

У найширшому розумінні СИНДРОМ АДАМСА означає набір симптомів хвороби, які викликають у людини бажання втекти від системи, в якій вона застрягла, куди завгодно, на зелену травку по той бік огорожі. Це найпоширеніший випадок, такий собі колективний психоз виду.

Усі чоловіки більшою чи меншою мірою страждають від тієї чи іншої форми СИНДРОМУ АДАМСА; рівень інтелектуального розвитку тут ні при чому. Решта ж чоловіками лише прикидається.

У 1973 році міністр культури і мистецтва Франції Дрюон заявив в інтерв'ю "Le Monde", що тільки культура і освіта роблять людину вільною і дозволяють їй "смакувати високу людську гідність". Неправда. По-перше: чим вищий рівень освіти та культурної обізнаності, тим чіткіше людина бачить, що вона маріонетка, яка стрибає на ринку суєтності, валяється в бруді людської комедії, створює разом з собою канібальську ферму і, нарешті, він лише вірить у думку Воттса, що "світом править космічний кретин". Потім він починає думати про те, щоб збігти з цього бруду. А по-друге, є дещо, що відкрив Шопенгауер, Фрейд назвав "лібідо", а Юнг зарахував до архетипів людства: сексуальний потяг, якому плювати на вашу освіченість і культуру, і чим більше його стискає корсет цивілізації, тим лютіше він виривається в рай. Від цього можна навіть зійти з розуму, що також є формою втечі.

Стартова лінія була намальована кілька століть тому на берегах Європи, звідки нові аргонавти вирушали назустріч південному сонцю, шукаючи Золотого Руна та земного Едему. Дзеркалом цієї туги були численні "Утопії", майже завжди розташовані на міфічних островах щастя.

Витоки всієї забави лежать у глибокій старовині і характеризуються дивовижною, послідовною схожістю форм. Усі райські та щасливі острови того часу — від острова Змія (у "Байці про потерпілого на морі" на давньоєгипетському папірусі з петербурзького Ермітажу, прочитаному сто років тому професором В. С. Голенищевим), через острови, описані Діодором Сицилійським, які мали відкрити мореплавці Еухемер (острів Панчай) і Ямбулос (острів Сонця), або інші стародавні "літературні" острови, названі "Щасливими", "Золотими" або "Благословенними" (наприклад, Сокотра, що означає: Щасливий острів або Земля, яка дарує щастя), а також острови з "Пригод Сіндбада-мореплавця" ("він нагадує райський сад") і з розповіді "Тисяча і однієї нічі" (острів, знайдений Булукією, шукачем чарівного персня царя Сулеймана) — всі вони отримали ідеалістичні атрибути землі обітованої, і всі вони були розміщені авторами в південних морях.

Відродження мотиву відбулося в Європі XVII століття. Коли з'явилися перші повідомлення про подорожі - в "Бурі" Шекспіра (1611) з'явився екзотичний острів, на якому стародавні богині благословляли любов і радісні танці чоловіків з німфами-наядами. Через чверть століття після "Бурі" калабрійський монах Тома Кампанелла створив комуністичну утопію на острові в Індійському океані ("Місто Сонця") і просунувся у власних мріях дуже далеко для свого часу: "Спільність жінок у них (у жителів Міста Сонця – прим. В.Л.) увійшла у звичку". У своєму видінні брат Тома оспівував принади позбавлення від сексуальної сором'язливості, спільних вправ оголеними, і, нарешті, тверду красу жінок Міста Сонця ("жінки мають здоровий колір шкіри, вони високі та спритні"), протиставляючи це "ледачій знженості" і поганому станові європейських жінок, яким "доводиться вдаватися до рум'ян та босоніжок на високих підборах". У "Civitas Solis" є також пророча промова про значно більшу гігієну солярієк порівняно з Європою, про яку ми ще згадаємо пізніше. Для аргументації, яку я веду, важливо, що в протицензурних притчах Кампанелли легендарне Золоте Руно росло на лонах екзотичних дів іншого кольору шкіри.

Бачення чоловічого раю поволі набувало властивих форм, але його ще треба було знайти на земній кулі, в ситуації, коли християнство обіцяло небесний безстатевий рай. Інші релігії вже давно демонстрували краще розуміння "лібідо", навіть на похмурій півночі: рай вікінгів, Валгалла, гарантував воїнам посмертний відпочинок у теплих обіймах валькірій. Двоє головних конкурентів християнства були однаково добрими: солодкі наложниці чекають в одному з буддистських раїв, а рай Аллаха сповнений чорнооких гурій, які охоче пестять вірних мусульман. Тим часом християнський рай давав деяку певність, що в потойбічному світі зустрінеш таких самих мерзотників, як на Землі (якщо тільки перед смертю вони отримають відпущення гріхів) і тих самих жінок, які отруювали земне життя людини, літаючи в білих обладунках з ангельськими крилами і тримаючи руки, складеними до молитви.

"Баунті" у берегів Піткерну (ідеальна копія "Баунті", виконана кіностудією "Метро-Голдвін-Майєр" для потреб фільму "Заколот на "Баунті" 1962 року)

Чим більш емансипованими (нахабними, вередливими та зарозумілими) ставали жінки Європи, тим більше нервовими робилися чоловіки. З кожним століттям ставало все гірше, крива фрустрації зростала прямо пропорційно зростанню туги за символом жінки покірної, східної рабині (в епоху романтизму вона заполонила свідомість усіх, на чолі з митцями). Ніщо, крім методів Генріха VIII, не захистило від цього катаклізму, навіть найвища мудрість. В принципі, Френсіс Бекон мав рацію, коли казав, що "knowledge is power" (знання — це сила), але ця істина незмінно хибна у випадку любовного сп’яніння: найбільший геній, закоханий за командою своїх непереборних молекул ДНК, втрачає всю свою силу і стає безвольним манекеном біологічного програмування. Думка тоді не встигає за почуттям, викликаним хитрою природою, — вона сміється над сонетами Петрарки й приписування всієї афери м’язу, що перекачує кров у грудях, а має на увазі лише продовження роду. Її найбільшу забаву приносить їй запізнілий жах елітарної групи чоловіків, цих аристократів розуму та духу (згідно з визначенням Абрахама Х. Маслоу: типів з найкращим сприйняттям реальності, більшою об’єктивністю, незалежністю та відкритістю до досвіду, сильнішою ідентичністю та унікальність, з пробудженою креативністю, здатністю поєднувати конкретне з абстрактним, тонкістю почуттів і демократичною структурою характеру), які закохуються в нікчемних ідіотках, аморальних ляльках, у демонів жіночої статі з уявою торговок із графськими претензіями, і які, у своїй зоологічній сліпоті ідеалізують все, що оточує цих жінок, навіть якщо ті розумні, як осел Санчо Панси, і смачні, як оцет семи злодіїв. Аж до того часу, коли рожеві окулярчики не впадуть з повік і не заплутання в черговій пастці. Роль адвоката диявола тут відіграла Велика Повитуха, що вважає синонімами любов та гінекологію, Церква, яка, незважаючи на природні атавізми, зробила моногамний шлюб каноном і піддала зносини своїх овець лавині проклять і заборон. Сексуальна етика, яку вона нав’язала, була в цілковитому протиріччі з біологічними законами, і, як наслідок, неминучі гріхи важким тягарем лягли на совість, викликаючи ескалацію стресу. Тільки атеїсти були вільні від цього, але атеїсти, навіть якщо вони мали рацію, були злочинцями: поставивши людину перед обличчям смерті без надії на продовження, вони зробили смерть набагато страшнішою, ніж вона є, бо якщо смерть означає абсолютну темряву, то... Але ми не про злочинців говоримо, залишимо їх у спокої.

Вже в 1174 р. в Шампані відбувся так званий Суд Любові і після ретельного слухання постановив, що, поза всяким сумнівом, шлюб є могилою кохання, але Церква цим не переймалася. Через вісімсот три роки відомий французький письменник Сіменон у публічній розмові з не менш відомим режисером Фелліні хвалився, що в нього було десять тисяч жінок, у тому числі вісім тисяч повій, і закінчив це ще більш похмурим висновком: "На жаль, завдяки моїм шлюбам, я міг не пережити справжніх пригод" ("L'Express").

Протягом останніх століть мільярди людей подібним чином сумували свої долі, а тим часом вони все ще шукали рай на Землі, втрачений у загробному світі завдяки релігії, яка ігнорувала людську сексуальність. У 1606 році португальський мореплавець Кейрош побачив у Тихому океані острів, оточений кораловими рифами, який він назвав Сагіттарією (Стрільцем), але на якому він не висадився і донині обертається в могилі, привиди його моряків мучать його дух непарламентськими виразами. Протягом наступних півтора століття європейці відкривали все більше тропічних островів, але з різних причин вони не відповідали умовам Едему. Лише коли британський фрегат "Дофін" у червні 1767 року підплив до відкритого Кейрошом острова, сталося диво...

Берег острову Піткерн

Човен, який відправили на берег за прісною водою, зустрів небачений прийом: найвродливіші молоді тубільні дівчата вишикувались, немов на параді, а старші запропонували матросам вибрати собі дівчину, яку голодний білий чоловіки робили з ентузіазмом. За словами учасника експедиції Джорджа Робертсона: "більш чарівних створінь вони не бачили в своєму житті". Тож коли вони повернулися на корабель і розповіли друзям про те, що з ними сталося, вся команда ошаліла, навіть хворі раптово видужали й кинулися до берега. Розпочалося свято кохання, про який мріє чоловіче населення Європи з часів хрещення старого континенту.

Жінки Поля Гогена ожили в картинах Юкі Кіхари

Вони просиділи б там хтозна скільки, якби через п’ять тижнів переляканий корабельний тесляр не прибіг до капітана Уолліса зі звітом, що ще день-два цього божевілля і "Дофін" розвалиться на шматки. Своїм "вахіні" (дівчатам) моряки відплачували тим, що найбільше цінували тубільці: цвяхами. Коли ті закінчилися на складі, вони виривали їх від стінок корабля, який відтоді стрімко прямував до катастрофи.

У середині 1768 року "Дофін" благополучно повернувся до Англії, принісши новини про "чудовий острів, який неможливо собі уявити" (Робертсон) і про його казкових мешканців. Двісті років по тому професор Роберт Ленгдон (Університет Канберри) заявив, що після того, що жінки з того острова зробили з екіпажем Уолліса, "Європа ніколи не змогла оговтатися".

Наступну британську експедицію до Тихого океану очолив знаменитий Джеймс Кук. Вчені, офіцери і матроси його кораблів уже знали, що їх чекає, але не знали, що, коли вони тільки вирушають, а медок на райському острові вже під'їдає зграя жабоїдів де Бугенвіля, чиї кораблі прибули туди в квітні 1768 року, Французи також були вражені підготовленим для них привітанням: піроги з тубільцями припливли до флагманського фрегата "La Boudeuse", на його палубу вбігла прекрасна "вахіне", скинула "паре" (кольорова пов'язка навколо стегон) і залишилася лише в "тіарі" (намисті з квітів) зі свободою, з тим, як європейські дівчата "оголюють" щоки для поцілунків. Екіпаж скам'янів, всі боялися поворухнутися або голосно дихати, боячись, що дивовижне явище виявиться ілюзією і зникне. Секс-карнавал почався наступного дня, коли всі себе вщипнули. Я цитую Бугенвіля: "Я почувався так, ніби мене перенесли до райських садів (…) Венера тут богиня гостинності (…) Тож я запитую: як тут можна утримати в покорі чотириста молодих людей?".

Сексуальна свобода тубільців шокувала і захоплювала французьких гостей, які, однак, не подолали бар'єрів своєї культури. Один із них, Феше, писав: "Ми ховалися, щоб зробити щось настільки ж природне, як те, що вони робили публічно". Але найбільше шокуючим було усвідомлення різниці між неапетитними, чванливими чи розпусними європейками і цими наядами, які не користувалися фарбами, пробкою, корсетами, криками, примхами та брехнею, а ставилися до сексу з радістю та природним шармом, як до отриманої іграшки. від богів. І хто — це теж була сенсація — дотримувалися оптимальної гігієни, вмивалися до і після сну, перед і після кожного прийому їжі, тоді як європейські жінки заміняли воду парфумами, які прикривали неприємний запах, а за столом жінки навіть з найвищих родів били шкідників, що падали з їхнього волосся золотими молоточками на золотих ковадлах. Люди нижчого походження жили в жахливому бруді. Навіть моряки та вчені експедиції Бугенвіля, які звикли до неохайності, відчули, якою чудовою є прекрасна і чиста жінка, яка перетворила фізичне кохання на чисту красу. Французька експедиція пробула на острові дуже довго, затягуючи усі плани.

Подібні сходження до неба були здійснені наступними екіпажами: Кук (1769 і 1774), Бонечеа (1772) та інші, які висадилися на острові. Англійці, з властивою їм жорсткістю, назвали його островом короля Георга III, а французи, з властивою їм легкістю, Новою Цітерою, згадуючи про грецький острів, який був центром культу Афродіти-Венери (корабельний хірург Бугенвіля, Вівес: "Краса та легкість сексу, які тут відчуваються, змусили нас назвати острів Новою Цітерою"). Тому цей "кошик квітів на березі океану" довгий час ототожнювали з богинею кохання Венерою, але назва Таїті була прийнята "Отахеіте" мовою тубільців. Зрештою, однак, було важливо не це, а той факт, що на Землі було знайдено рай для чоловіків.

Чому саме Таїті? Бо цей острів відповідав усім критеріям раю. Інші екзотичні куточки світу доводилося підкорювати Біблією та мечем, усі вони чинили певний опір, фізичний чи психічний – лише цей острів скорився, як закохана жінка. Не потрібно було втомлюватися роботою: протягом дванадцяти місяців літа природа давала все необхідне (фрукти, тварин, рибу та матеріал для будівництва будинків), тут не було хижаків і гадюк. Жили тут прості люди, які вірили в божественну силу "манаа" і не знали великої філософії, яку можна було б узагальнити кількома геніальними реченнями, які не допомагають людям жити краще. Вони звали один одного на "ти" і поважали один одного, і їхніми єдиними злочинами були вбивства тварин і (що було злочином в європейських категоріях) традиційне регулювання народжуваності шляхом убивства надлишку новонароджених, щоб підтримувати рівень популяції без загрози голодування. Проте всі діти перебували під материнською опікою цілого племені і насолоджувалися в цій мегасім’ї любов’ю, яку важко знайти десь ще під сонцем. Тут не знали спустошливих війн і кривавої помсти: коли люди Бугенвіля вбили тубільця, а капітан засудив винних до розстрілу, остров'яни зі сльозами на очах благали пощадити вбивць. Кука, Лаперуза та інших з'їли тубільці на інших островах. На Таїті дикість не була варварством, нагота не була безсоромною, а гріх не був гріхом. Тут не було душевних хвороб і самогубств, життя здавалося вічною весною, а кохання жінки й чоловіка було не платним товаром, а чимось таким же природним, як вгамування голоду й спраги.

Цей язичницький пагорб особливостей увінчувала краса таїтянок (підлеглий Кука, Девід Семвелл, свідчить, що він бачив на Таїті "велику кількість дівчат, чиї форми виграли б змагання з усіма жінками світу"). У їхній сексуальній свободі не було нічого від проституції, а все від святої любові - вони віддавали себе абсолютно безгрішним способом. Розповідь про те, як донька Карла Великого вранці на спині винесла свого коханого з дому, щоб той не залишив слідів на снігу, їх розсмішила. Люди Уолліса, Бугенвіля та Кука посміялися б над твердженням ненависника природи Бодлера про те, що "природна жінка означає огидну".

Для тих бандитів і простаків, які купували кохання у продажних портових дівок або залишали своїх буркотливих, немитих жінок у злиднях і натовпі передмість, а також для людей вищої культури, які знають з досвіду (а не з літератури, бо їхній сучасник). Вальтер Скотт обманював, зображуючи жінок, і лише Бальзак викрив їхнє лицемірство), що кожна європейська жінка вчена, повія, божевільна, віддана, гермафродит або все разом – ці золотошкірі, стрункі, завжди усміхнені сирени Тихого океану. були одкровенням і манною, а їхній спів вабив з силою електромагніту: дедалі більше європейців тікали від власних жінок і власної цивілізації, таких же нестравних, як і вони. Розпочалася епідемія СИНДРОМУ АДАМСА у вузькому розумінні, останнім відлунням якої кілька років тому стала перерва кар'єри і від'їзд на один з островів Тихого океану короля співаної поезії Жака Бреля[6].

Поль Гоген "Груди в червоних квітках" (Таїті 1899)

Найвідомішим випадком є випадок французького генія постімпресіонізму Гогена, який ще в дитинстві на запитання, ким він хоче стати, відповів: "моряком", що не означало плавання, а втечу, і було пророцтвом. Він одружився з кохання, а як же, невдало, як і більшість митців, з приземленою матусею-куркою, яка абсолютно не розуміла і не хотіла розуміти ні його мистецтво, ні його самого. Таких жінок влучно охарактеризувала поетеса Марина Цвєтаєва, пишучи про дружину Пушкіна: "Немає в Наталії нічого поганого, нічого порочного, нічого такого, чого не було б у тисячах таких, як вона. Погана дружина? Не гірша за інших, такий же. Просто красива жінка без краплі розуму, душі, серця чи таланту...". Такі жінки ведуть чоловіків або до передчасної смерті (дивись трагедію Пушкіна), або до втечі (дивись Гоген). Пам’ятайте це речення з "Призначення Місяця" (епіграф до острова № 2): "Наступного дня Поль Ґоґен покинув дружину й вирушив на Таїті". На Таїті правила богиня Місяця Хіна. Він відсік себе від своєї дружини та від Європи, яка є класичною дружиною, щоб дослідити мету існування Місяця.

Спочатку він хотів втекти на Мадагаскар, але швидко роздумав: "Мадагаскар все ще занадто близький до цивілізованого світу", і, звичайно ж, він вибрав Таїті (з листа до друга: "Моя подорож на Таїті має стати чудовим сном. Нарешті я проведу останню частину свого життя щасливо"). Він потрапив туди в 1891 році і, як ніхто до нього, малював (і любив, як багато хто до нього) таїтянок, заявляючи, що вони мали великі серця, не були вирахованими, як європейські жінки, і любили без фальшивого театру почуттів. У 1893 році він зобразив пензлем оголену таїтянку, що відкинулася на спинку крісла, мов королева на троні — показав царицю жінок! Нарешті він голосно вигукнув у своєму щоденнику під назвою "Ноа Ноа" (Надто запашна): "Це і є той Острів Щастя! Це Країна Насолоди! Це справжнє життя!". Про це він кричав наприкінці ХІХ ст., коли Таїті, забруднений європейською цивілізацією (венеричні хвороби, проституція, алкоголізм та все інше), був уже тінню острова перших мореплавців. Справді, це мав бути справжній рай, якщо навіть тінь його викликала такі емоції.

У 20 столітті цей феномен все ще захищався, прикладом чого був англійський поет Руперт Чоунер Брук, який у 1913 році втік на Таїті, щоб оговтатися від нещасливого кохання. Острів його вразив, і небесним лікарем виявився "вахіне" Таатемата, яку він назвав Мамуа в поемі "Тіаре-Таїті":

"Коли замовкне сміх, коли наші серця

І білі, і коричневі тіла

Стануть пилом біля дверей приятелів

І подихом аромату ночі,

Тоді, Мамуа, саме тоді

Почнеться наше безсмертя".

Через рік... він повернувся до Європи, щоб закінчити своє життя в одній із тих великих війн, які так люблять вести білі люди. Так зробив і Гоген: на своєму "Острові Щастя" він намагався... отруїтися миш'яком, а коли на одному з маленьких тихоокеанських островів настав його кінець, тубільці знайшли його останню картину на мольберті біля ліжка з померлим: сріблясто-сірий краєвид ("Бретонське село в снігу"), що був мальований під екваторіальним сонцем! Це, власне, є ПАРАДОКС АДАМСА, остання фаза СИНДРОМА АДАМСА, який Поль Валері втілив у сентенції: "Щастя — найжорстокіша зброя в руках часу".

Чому, власне, Адамс? На це питання може відповісти лише той, хто обирає людей і все інше, що має стати символом. Завести годинник може кожен, але механізм знає тільки годинникар. Коли ми приймаємо рішення, так як Адамс, коли вирішив втекти, ми заводимо годинник, і вам не потрібно бути Богом, щоб це зробити. Але хто з нас знає, чи не заводимо ми бомбу уповільненої дії, чи будильник, який задзвонить тільки тоді, коли прийде час, чи звичайний годинник, який завмирає після того, як розкрутиться вся пружина, і замовкне в обіймах смерті? Це знає лише годинникар. Не варто запитувати, чому він вибрав Адамса своїм інструментом. Ми можемо так само добре дослідити мотиви покликання певного рибалки з Галілеї.

Питання: "Чому, власне, Адамс?" також може стосуватися прізвища, якому так сприяє Провидіння. Хіба моряк Вільям Адамс із Кента на самому початку XVII століття не був першим європейцем, який назавжди оселився в Японії й одружився з японкою, хоча залишив дружину й дитину в англійському домі? (цього персонажа популяризували книга і серіал "Сьогун"; історики пишуть, що японський тиран не хотів відпускати Адамса, але слід пам'ятати, що він дав йому необмежену свободу судноплавства, а отже, можливість легко втекти, на яку Адамс ніколи не наважився, тому що він уже знав смак японської дружини і не був ідіотом). Адамс - прізвище, взяте від першої людини в Біблії, від предтечі, що пояснює, чому Адамс.

Наш Адамс на ім’я Джон прийняв рішення з тих же причин, що й інші. Він був сином ірландського доглядача маяка. Сім'я та оточення так мучили його, що він залишив дружину та дітей і втік назавжди, змінивши ім'я на Олександр Сміт, щоб його не могли знайти. Таким чином він обірвав перший якірний трос.

Другий він зірвав, коли завербувався до флоту. Лише той, хто знає, що тоді означало бути моряком, може судити про його рішучість. Це означало місяці й роки поневірянь у просторах, де вітри, що йшли з далекої землі вічних льодів чи з глибини палаючої пустелі, зневажали людей, ламали щогли й плювали в обличчя їдкою піною. Це означало подорож до обріїв, за якими води охороняли легенди про морських чудовиськ і зрадницькі глибини без повернення. Це означало чотири години сну на добу, важку працю, голод, спрагу та хвороби в тісних межах коробки, якою кидають хвилі. Це означало пити несвіжу воду з прогірклим, ураженим черв’яками м’ясом, запах якого ніхто на суші не бажав би відчувати. Нарешті, це означало нелюдську дисципліну, яка запроваджувалася за допомогою кішки з дев’ятьма хвостами, тобто батога, шість ударів якого повністю здирали шкіру зі спини, а звичайною дозою було кілька десятків ударів батогом. Ніхто при здоровому глузді не хотів вербуватися, тому єдиним способом набирати екіпажі були облави, які проводили спеціальні головорізи, які огороджували та очищали цілі райони міста від чоловіків. Тільки в 1779 році в Англії на борти кораблів було викрадено двадцять одну з половиною тисячу чоловіків, а лише в 1799-1802 роках сорок дві тисячі "білих негрів" втекли з Королівського флоту (хоча втеча каралася смертю), але їх замінили новими рабами. Наскільки величезним мусило бути тяжіння синдрому, якщо Адамс завербувався добровільно!

Збуджуюча таїтанців фігура білої жінки на дзьобі "Баунті"

Але "Баунті" також був першим кораблем, який відплив на Таїті (за саджанцями хлібного дерева), тому Адамс був не єдиним волонтером, серед них було навіть кілька нащадків знатних родин. Вони увійшли в затоку Матаваї на острові в жовтні 1788 року і насолоджувалися раєм протягом півроку, блакитнокровні та простолюдини. І все було, як раніше: Адамс і його друзі, звиклі до смердючих нір і барлогів з п’яними повіями, до розваг на кшталт того, коли собак нацьковували на бика, прикутого до стіни за ніздрі, або перегони живих смолоскипів (щури, облиті горючою рідиною) – зіткнулися з лагідністю та любов’ю, які очищали душі та пом’якшували характери.

Носова фігура таїтянки з судна ХІХ сторіччя (Altonaer Museum в Гамбурзі)

Перебування "Баунті" на Таїті також дозволило нам довести те, що дуже важливо для СИНДРОМУ АДАМСА у його вузькому розумінні: сексуальне захоплення іншою расою та кольором шкіри. Подібно до того, як білих збуджували кольорові дівчата, які, у свою чергу, віддавали перевагу білим (хоча тубільці мали більшу потенцію), що лише частково пояснювалося приписуванням божественності білій шкірі, тубільці божеволіли при вигляді білошкірої жінка. В екіпажі "Бугенвіля" була біла дівчина, Жанна Баре, перевдягнена в матроса, але про це ніхто не знав, тож і остров’яни, і французи вважали її імпотентом, бо цей моряк був єдиним, хто залишився байдужим до принад "вахіне". Тільки тепер таїтяни побачили білу жінку: це була дерев'яна фігура (так званий "галіон") на носі «Баунті», що зображувала жінку, закутану до шиї в якийсь мундир, схожу на суфражистку або збиральницю коштів для Армії порятунку. І все ж ця пародія на самку викликала в них неймовірне бажання, вони цілими днями дивилися на неї, ніби хотіли її зжерти, мастурбували, дивлячись на її біле обличчя, забуваючи про своїх жінок. Білі моряки не вшановували її поглядом - вони віддавали перевагу фігуркам з напівоголеними таїтянками, і такі фігурки в XIX столітті встановлювали на носах вітрильних кораблів.

Повстання, яке спалахнуло на "Баунті" (28 квітня 1789) після відходу з Таїті, стало літературним і кінематографічним міфом, підсумовувати його немає сенсу. Для доказів, пов’язаних із СИНДРОМОМ АДАМСА, єдиним важливим питанням є причина. Донині пропагується теза, що причиною стали жорстокість і грубість капітана Блая, яких не витримав добре народжений Флетчер Крістіан і переконав моряків чинити опір. Між тим, немає сумніву, що Блай був таким же жорстоким і суворим, як більшість капітанів того часу, і набагато менше, ніж садистичні лідери. Справжньою причиною було бажання повернутися до раю, яке деякі члени екіпажу висловили з обуренням, оскільки іншого виходу не було (в екіпажі Кука був стрілець, який планував залишитися на Таїті, але Куку вдалося з цим впоратися, і заколоту не відбулося). Це підтверджують залишені поза увагою історичні записи. Під час судового процесу в Лондоні один із бунтівників, Янг, сказав, приєднуючись до Крістіана: "Ви знаєте, що я б не віддав ні ламаного гроша за Англію і що моєю мрією було оселитися тут (...) Ви можете розраховувати на мене". Цитували вій повстанців: "На Таїті! Ми хочемо на Таїті! Уррра, на Таїті!". У 1795 році британська газета опублікувала анонімне листування чоловіка, який дізнався від Крістіана, що повстання було не результатом ворожості до Блая, а спалахом того, що я називаю СИНДРОМОМ АДАМСА. У коментарі газети йшлося: "Повстання було викликано непереборною пристрастю повстанців до насолод, якими Отахейте спокушала їхні хтиві уми".

Бунтівники посадили Блая та його вірних людей у рятувальний човен і попливли на Таїті, де деякі з них оселилися зі своїми "вахіне", і знаючи, що їх можуть схопити, але райське сп’яніння переважило їхній страх — пізніше їх арештувала каральна експедиція. Решта, дев'ять, вважали за краще не ризикувати. Вони забрали з острова дюжину красунь (жінку Адамса звали Балхаді) і шістьох тубільних слуг і вирушили на пошуки "нічийної землі". Вони знайшли її на безлюдному острові Піткерн, відкритому в 1767 році і забутому. Там вони підпалили "Баунті", тим самим порвавши з цивілізацією. Для Адамса, який першим підтримав лідера повстання, це був третя перерізана мотузка того ж якоря.

У той момент, коли палаючий корабель затонув, Піткерн став Ноєвим ковчегом, уламком світу, врятованим від потопу групою заповзятливих самців і прекрасних самок, обладнаних усім необхідним, бо все це дала природа (хліб ріс на деревах!), любов і воля. Через багато років Адамс згадував: "Ми були забезпечені всім необхідним для життя, навіть предметами розкоші, і ми зрозуміли, що умови, в яких ми опинилися, перевищують усе, про що ми могли мріяти...".

Тваринна, чуттєва насолода повного щастя. Наче звільнене Південним хрестом блакитне небо спустилося з хмар на землю й ступило на цей сухий клаптик океану. Невимовний захват дитини, яка барвистими фарбами будує новий, кращий світ, розкидаючи плями на чистому папері. Вони не повинні нагадувати мотиви та персонажі, але дарують радість і є джерелом глибокого натхнення для ще більш красивих речей. Легкість створення ідеалу до тих пір, поки дитина не відчує вроджене бажання зламати іграшку, що є попереджувальним сигналом про те, що її видіння може розхитатися в будь-який момент, але дитина не має почуття самоконтролю. Дитина не може задавати питання про занепалі, як ангели, мрії, про заплямовану невинність, втрачені бажання і згасле світло чиїхось очей. Чому людина не уклала справжнього завіту з самою собою. За образи, що вмирають у серцях. Яке кохання триває довше, ніж життя метелика? Де є нескінченність, яку у нас відібрали у біблійному раї з провини однієї жінки?

Через місяць після прибуття на Піткерн жінка Вільямса, ризикуючи дістати яйця з кам'яних гнізд, впала зі скелі. Вільямс став вимагати іншу жінку. Хтось мусив віддати йому власну "вахіне".

Мартін, почувши звук пострілу, пробурмотів:

- Прекрасно, на обід буде дика свиня!

Міллс і МакКой також почули постріл. Через деякий час МакКой сказав:

- Чуєш ці стогони? Хтось там помирає!

- Це просто Мейнмаст (Грот-мачта) кличе дітей на обід, — відповів Міллс.

Адамс побачив дружину Квінтала, що бігла з криками:

- Втікай, втікай!

Та чи можливо втекти від тягарів, які були закодовані в молекулах дезоксирибонуклеїнової кислоти еволюціонуючої мавпи протягом тисяч років лиходійства виду, створюючи атавізми всіх слабостей і злочинів homo sapiens? Що ви можете зробити, коли у ваших генів гикавка?

Вони вбивали один одного підступно і безпосередньо, влаштовуючи полювання і засідки на сусідів, об'єднуючись у ворожі табори і зраджуючи один одного - копіюючи історію людства з часів Буття. Через кілька років після того, як нерозумна поведінка однієї жінки привела до виверження вулкану, результати цього повторення історії були такими: з п’ятнадцяти чоловіків, які знайшли на Піткерні всі умови для побудови ідеального суспільства, дванадцятьох було вбито, тринадцятий впився до смерті горілкою, яку йому вдалося виготовити, а чотирнадцятий, змучений боями, помер від хвороби. П'ятнадцятий одужав від важких вогнепальних поранень і вижив разом із дев'ятьма жінками та дев'ятнадцятьма дітьми (виключно потомство білошкірих). Це був Джон Адамс.

Обірвався четвертий трос якоря, що зачепився до дна Європи. Щоранку, з першим промінням сонця, життя входило крізь щілину в заростях листя, що вкривало хатину, і блукало по оголеній, пропахлій кокосом шкірі однієї з "вахіне", розчісувала розсипане на його грудях волосся і закривало його пробуджені повіки. Коли він обережно забирав свою руку й виходив, сонце сміялося над смарагдовою гладдю лагуни, яка здалеку переходила в блакить хвиль, що пінилися на кораловому бар’єрі рифу, а ще далі, на горизонті , в блакитне небо. Під ногами сяяв білий пісок пляжу, ніжно та довірливо вкривав ноги, а пальми, що схилилися на березі, ніби шепотіли: бачиш, як добре? Більше тобі вже нічого не загрожує, про тебе дбатимуть більше, ніж про власні зіниці, бо якби тебе не було, вони б збожеволіли від невдоволеної похоті. Ти маєш притулок у середовищі, яке є більш сприятливим для людей, ніж будь-яке інше. У тебе є гарем найкрасивіших жінок світу. Для тебе збулися найпотаємніші мрії чоловіків вашої раси. Ти маєш рай у раю…

Дочки від білого чоловіка та таїтянки (фото Томаса Неббіа)

Минали дні, і чоловік все більше замикався в Біблії, взятій з "Баунті" (Янг перед власною чмертю навчив його читати) і впав у релігійність. Власне це я називаю ПАРАДОКСОМ АДАМСА.

Його рай був відкритий через вісімнадцять років після спалення "Баунті", у 1808 році (американський корабель капітана Фолджера) і знову в 1814 році (англійці). Потім кожні кілька років на Піткерн приходило якесь корито. Тут багато чого змінилося після того, як смерть чотирнадцяти чоловіків перетворила острів на супер-Ноїв ковчег. Розлючені сексуальним голодом "вахіне" з Таїті постаріли; Адамс втратив свої релігійні видіння та сни, під час яких він бачив архангела Гавриїла та сатану, який мучив людей у своєму царстві; діти виросли і одружилися; життя охололо від пристрастей, стало лінивим і спокійним, як лагуна після бурі. Тільки краса дівчат запалювала кров моряків; суміш білої та полінезійської рас дала результати, які перевершили чарівність таїтянок, слова "чудесна", "втілена краса" повторюються в кожному описі, просто подивіться на фотографію Томаса Неббіа.

Дивовижним було те, що після стількох років ізоляції Адамс був абсолютно нормальним. Існує дуже мало шансів зберегти здоровий глузд у раю, двері якого зачинені не з того боку, ззовні, тож вихід неможливий. Одна з них – це втеча в обійми Бога, який є прекрасним співрозмовником – він вміє слухати. Саме це зробив Адамс. Він утік від цих жінок, чиї бажання виснажували його фізично, викликаючи явну сексофобію (найбільший ворог сексу – коли його занадто багато); від самотності Робінзона Крузо, бо на яку тему можна говорити роками з купою дикунів? А потім він сам перетворився на Творця і став учителем усіх своїх рідних і прийомних дітей. Вони були в його руках глиною, з якої він ліпив людей, викликав духів покинутого світу, і робив це настільки ефективно, що, коли через багато років ця молодь уперше опинилася на борту корабля, вони безпомилково впізнали усе те, що вони бачили вперше, від собаки й корови до спорядження, а її ввічливість і манери соромили навіть аристократичних офіцерів. Хлопчики й дівчатка з Піткерна були сповнені радості й не хотіли нічого, крім того, що вже належало їм. Джон Адамс створив добрих, щасливих людей у раю[7].

Лише себе він не міг навчити щастя.

Розповіді тих, хто виявив повстанське плем'я Баунті на Піткерні, сходяться в тому, що стало останньою краплею розвитку СИНДРОМУ АДАМСА. Капітан Фолджер записав, що, почувши про Англію, Адамс зітхнув: "Дорога стара Англія!". Плачучи, він сказав капітанові Стейнсові: "Літа, цілі літа я охоплений тугою за домом і запахом рідних полів!". Це була ностальгія, єдина сила, здатна примирити людину зі світом. Той п'ятий якірний трос, який неможливо розірвати.

Роками він змивав гіркі сльози зі своїх губ, які висихали в екваторіальній спеці швидше, ніж він міг висловити єдине прохання про смерть, яке йому не дозволялося просити самому собі. Роками він навчав своїх дітей, що таке лондонський туман, сани та пори року. Роками він пив тугу на кораблі-тюрмі, прикріпленому до дна океану. У вірші "П’яний корабель" Жан Артюр Рембо мислив про когось іншого, але ж там можна почути голос Адамса:

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання, Гіркі усі сонця й пекельний молодик: Заціпило мені від лютого кохання. Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

За європейською сумуючи водою, Холодну та брудну калюжу бачу я, Де корабля-метелика весною, Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.

(переклад В. Ткаченка)

Тією дитиною був він сам, а холодною калюжею в глибині Європи було "Бретонське село в снігу" Гогена, та сама ностальгія, яка змусила Брукові вирватися з обіймів "вахіне" й повернутися не до свого дому. Адамс став надто релігійним, щоб спробувати самогубство, як Ґоґен, і надто старим, щоб повернутися, як Брук, коли це було можливим. Але ностальгія за колискою, що увінчує СИНДРОМ АДАМСА, мала таку ж силу викликати бажання проміняти найвродливішу жінку Тихого океану на гіллясту берізку й луг у передсніговій хуртовині, коли до хаток наближаються виючі вовки.

Можливо, людині, яка, як кажуть вчені, стадна тварина, потрібне стадо, щоб було від чого тікати. Але якщо так, то мені це тим більше потрібно, щоб було до чого повернутися, навіть думками і сльозами, коли іншого шляху немає. Тому що врешті-решт ти завжди хочеш повернутися до стада, з якого ти втік, і жити зі свинями, щурами та грифами, від яких часом буде кипіти твоя кров, але вони будуть твоїми свинями, щурами та грифами, на твоїй землі, від якої твоє коріння виросло. Жоден рай не винагородить вас за те, чого вимагає ваша кров. Немає кари гіршої за вигнання, навіть до раю, бо тоді воно обертається тортурами.

Джон Адамс помер 5 березня 1829 року. Його подоби не існує, зберігся лише лаконічний опис моменту його знахідки: "Він був одягнений у старі парусинові штани, босий, у рваній блузі. Вінок сивого волосся, що спадав йому на плечі, обрамляв його лисину і надавав йому гідності...". Я думав, що ніколи його не побачу, поки не знайшов картину Фреда Аріса "Ной, що випускає голуба". Адамс! — Я знаю, що це поштовий голуб, а адресат — сумний хлопчик над калюжею, по якій пливуть паперові кораблики.

Фред Аріс, Ной, що випускає голуба

У його долі був майже весь песимізм першовідкривача "лібідо", Шопенгауера: біль існування, незгода з диявольським світом, втеча, сліпий інстинкт, нищівна еротика, страждання й аскетизм. Чого не передбачив Шопенгауер, так це того, що людина зможе любити своє земне пекло, коли потрапить до раю, бо щастя — це Мобі Дік, який перемагає тих, хто його здогонить.

Примітка до ІІ видання:

У цьому розділі, а точніше в доданій до нього іконографії, сталося щось таке, що суперечить "здоровому глузду" і ближче до метафізичного божевілля, віщих снів і "дивуючих" припадків, не перший, зрештою, раз в моїй творчості. Звідки я міг знати, коли писав "Шахіста" в середині 1970-х, що більшість деталей, які я вигадав, щоб поєднати автентичні елементи в зрозуміле ціле, згодом також виявляться автентичними, після того, як книга буде надрукована? Нові джерела довели мені це, і я був просто здивований - моя уява перегнала моє знання фактів, і я навіть не помилився в назвах і місцях! Звідки я міг знати, що в окремих фрагментах "Колиски" (яку писав 1970 року), "MW" (1981 року) та "Безлюдних островів" (які писав 1983 року), я з жорстокою точністю описував своє власне майбутнє, свою власну долю? Треба було тільки здогадуватися — я, раб вісімки від народження — що довідаюся про це в той єдиний день, коли зможу вижити, коли чотири вісімки впадуть мені на шию (8 серпня 1988 року). У своєму творі я міг би навести багато конкретних прикладів, де "licentia poetica" точно передбачала дійсність, прикладів, які вражали магічною перевіркою проголошеної Набоковим тези: література не говорить правду, література її вигадує. Такий тип "ясновидіння" наступив і під час відбору ілюстрацій до "Синдрому Адамса".

Готуючи "Безлюдні острови" до першого видання, я не знав Адамса в обличчя; незважаючи на кілька років пошуків, я не зміг знайти жодного його зображення. Нарешті я вирішив, що портрета Адамса не існує. Зовсім випадково мені потрапила в руки репродукція сучасної картини Аріса "Ной". Якийсь пророчий порив змусив мене подумати: ось Адамс, ось як Адам мав виглядати! Саме таким я його уявляв, коли писав про нього! Тому я розмістив цю репродукцію в "Островах". Навесні 1988 року в старому французькому альбомі з гравюрами ХІХ століття я знайшов портрет Адамса. Молодшого, але порівняйте гравюру, яку ви маєте в нинішньому, другому виданні книги, і картину Аріса: чоло, очі, рот, форма голови — уся ця фізіономія! Мій син звернув увагу на щось інше:

– Тату, дивись, він навіть руку так само тримає, з ліктем за край!

Автентичний портрет Адамса з гравюри ХІХ століття

Чи Фред Аріс малював Ноя, дивлячись на цю гравюру? Неможливо. Можливі інші речі, про які філософам навіть і не снилося.

ОСТРІВ 20

ТОБРУК (ЛІВІЯ)

НЕВІДОМИЙ СОЛДАТ

КІСМЕТ

"Пам'ять про нього згине в країні, і його ім'я не згадуватимуть на

вулицях".

(Книга Йова, XVIII, 17)

Кісмет - з арабської: призначення (докладно: призначена людині

доля, від якої не можна втекти).

Мені відомі пустелі північної Африки, я перетинав їх під час кількох поїздок на цей континент. Великий Ерг, Хамада-ель-Хамра, Лівійська і Аравійська, і всі менші, від пісків і випаленої землі Магрибу до своїх сестер на Червоному морі. Для усіх матір'ю є Сахара - з неї всі ростуть. Я знаю оазиси Сахари, я жив у них або мандрував ними. Але далі знову була пустеля. Скрізь — чи пласка й рівна, як пляж, чи наповнена гігантськими дюнами, скелястими, степовими чи потрісканими глиняними пагорбками — все становило пустелю. Вона була безплідною на перший погляд, але мала свою власну фауну та флору, а також приховану воду та чудеса міражів, яких не створює жодна інша земля, а також традиції та історію, такі ж багаті, як історія імперій. Це була пустеля, через яку мчали орди загарбників, шукаючи крові, здобичі та кращого життя, і танули в битвах, як лавина, що котиться з гір, і зникала, як шалена морська хвиля, що спускається з прибережних дюн кволими потоками, знищена, і яка несе у собі спогади про казкові бажання, завдяки яким, зміцнівши, повернулася сюди знову. Вся земна куля була окреслена мережею подібних маршрутів; дороги людей, протоптані однаковою ногою, і завжди на краю дороги лежить пограбована людина.

Стінку одного з піщаних пагорбів Сахари я позначив, як ковбой мітить худобу: витоптав своїми черевиками ініціали розміром з двоповерхову будівлю, бажаючи дати знак богам, що я слідопит, який ходить по слідах і потребує підтримки. Я стежив за людиною, яка потрапила в пастку власної долі, рухаючись у просторі, яка була символом вільного існування, настільки відкритою, що, здавалося, лише смерть може бути межею. Коли в ХІХ столітті польський "емір" Вацлав Жевуський запропонував бедуїнському шейху відвідати Росію, кочівник був здивований:

- Хто б міг компенсувати мені рік втраченої свободи?

Але тут, як і всюди, вільним є лише той, кого ще не схопили. Туареги-кочівники, які нехтують державними кордонами, мають рабів і сьогодні; зрештою, хто може бути настільки гордим, щоб тверезо стверджувати, що він вільний від будь-яких кайданів?

Я повертався з пустелі на береги Méditerranée, щоб відпочити. Море сяє, мов велика лазурова крапля, вбираючи золотий сонячний дощ, тихо згасають замирені з долею кам’яні скелети Риму. У Сабраті, Кірені, Аполонії, Лептіс Магні та Тіпасі я стояв серед коринфських колон, вдихаючи вітер від води. У готелі з минулим борделю у Тіпасі, керівник закладу, якого називали "resposable", навчив мене використовувати воду. Цей гордий нащадок маврів особливо пишався тим, що керував будинком, повним чудес сучасної техніки, а в душі він співчував гяурам, бо він був переконаний, що в далекій Європі, від якої Аллах відвернув Своє обличчя, такі речі були нечувані. Довго і терпляче він демонстрував мені, як працює вимикач світла: треба повернути праворуч, тоді загориться, повернути ліворуч, воно гасне, і знову повернути праворуч. Я виявився тямущим учнем. Після того він відвів пару невірних в туалет і пояснив, що їм не потрібно йти в кущі за потребою, просто сядьте на стілець з діркою, і коли ви смикнете за шнурок, вода витече і змиє фекалії, будь ласка! Ну, а тепер спробуй ти. Я смикнув, і вода потекла! Я був у захваті. Я поздоровив його, намагаючись не мати обличчя чоловіка, який повертається з подорожі, знаходить хлопця своєї дружини в своєму ліжку і каже йому: - Вітаю, пан є ювілейним, сотим користувачем моєї піжами. Він був на сьомому небі.

Традиції елегантного випорожнення тут набагато старші, ніж вважає "responsable". Недалеко від Тіпаси, на лівійському березі Середземного моря, сплять величезні руїни міста імператора Септимія Севера - Лептіс Магна. Ви ходите по них, як по Місяцю, у Лівії туризм — це приблуда. Там, поряд з амфітеатрами, храмами, агорами та термами, я побачив старовинну "latrine", яка викликала ентузіазм. Мармурові туалетні сидіння, перфоровані круглими отворами для багатьох людей, оточують квадратний двір, як сидіння законодавчих зборів, парламентів і східних диванів. Численні каравани прямували до Лептіса шляхами через усю Сахару, щоб пропонувати на світових ринках багатства Чорного континенту: слонову кістку, дорогоцінні камені, страусове пір’я, диких звірів та ебенових рабів. Місто вирувало життям, воно було африканською вітриною імперії, тому повинно було мати висококласну санітарію. Але я прийшов туди лише за тінню, бо знав, що ця людина залишила свій слід у Лебді (арабська назва Лептіс Магні).

З руїн на березі моря я мчав у пустелю, переслідуючи його навіть уночі. Ніч у Сахарі – це те, що можна знайти лише посеред океану. Зоряний дах темряви, з усіма відомими сузір'ями, не плаский: ви чітко бачите велику чашу Всесвіту, як у планетарії зі штучними зірками. Ті самі золоті очі дивилися на його одіссею.

Ким він був? Він був людиною, яка дивилася більше всередину, ніж назовні. Він був одним із тих людей, які культивували свою людяність за допомогою таких суворих словників засад, що кожен їхній крок був заздалегідь визначений, а шлях, яким вони йшли, не мав розгалужень. І, нарешті, він був одним із тих, до кого пасувала австрійська авіаційна приказка, яку використовували в першій половині ХХ століття: "Polnisches Wetter" (мова йшла про винятково погану погоду, під час якої літали лише польські пілоти).

Як його звали? Ми будемо називати його ВІН, що ви можете перекласти як: Громадянин Невідомий, або Незнайомий Тип, або ж: Офіцер Немо, "Nemo" в перекладі з латині означає: ніхто, в переносному значенні означає безіменну людину. Його ім’я найкраще відповідає словам, які, за Геродотом, промовив Солон перед Крезом: "Nemo ante mortem beatus..." (Ніхто не є щасливим перед обличчям смерті), але брехнею є слова, які записав Цицерон: "Nemo umquam sine magna spe immortalitatis. se pro patria offeret ad mortem" (Ніхто не вмирає за свою країну без великої надії на безсмертя).

Спочатку він був представником того племені, що населяло кордон Європи та Азії, і яке мігрувало з Чорного моря (з країни, підпорядкованої персам) на захід і осіло в області між Віслою та Одером, давши початок слов'янам. Тож його можна вважати праслов’янином, але ВІН про це не знав і вважав себе лише воїном перського царя Камбіза II. Він взяв участь у поході на Єгипет і битві при Пелузії (дельта Нілу), в якій Камбіз II розгромив єгипетську армію Псаметика III. Завдяки цьому Єгипет став здобиччю персів, і закінчилося багатовікове панування бога Амона на єгипетському небі. Бажаючи покінчити з Амоном, Камбіз послав сильні війська в глибини західної пустелі, де серед вічних пісків розташовувався священний оазис Амона під назвою Сіва зі священним оракулом у великому храмі та священними джерелами з гарячою солоною водою. ВІН був одним із військових, якому наказано знищити Сіву. Йшов 525 рік до нашої ери.

Загадкові древні споруди в пісках Сахари

Вони йшли довго, і небо не мало до них милосердя. Гарячий липкий пил покривав їх товстим шаром, боліли очні яблука, а в зубах хрускіт леткий базальтовий пил. Похід затримували обози, наповнені військовим спорядженням, продовольством, водою, здобиччю та коханками, якими командири користалися лише серед ночі, коли холод повертав хос трохи бадьорості м'язам; солдатам доводилося мастурбувати.

У командира підрозділу, в якому ВІН служив, була колишня жриця богині Ізіди, молода й красива, з очима, нерухомими, як два сплячих скарабея. Це був дуже гарний чоловік, спритний, гордий і злий, але його любили всі з причини, яку ніхто не міг пояснити; є люди, які викликають добрі думки без причини. Від мідійців він навчився мистецтву нешкідливого падіння з конем, яке передав перській кінноті: коли кінь падає — поранений, втомлений або на слизькому місці — розм’якшіть своє тіло, не напружуйтеся, віддайтеся руху, іншими словами, впадіть смиренно, і наслідки будуть менш тяжкими. Цією порадою він врятував багато життів. Він понад усе любив коней, зневажав людей і бездоганно виконував свої обов’язки.

ВІН і його супутники спостерігали за драмою дівчини, яка була наложницею ієрарха. Командир поводився з нею, як з сукою: коли був п'яним, то принижував її, коли був тверезим, не звертав на неї уваги, за винятком моментів швидкої хтивості. Так не робили з полонянками, які підсолоджували тяготи війни, під час якої найсильніші розбишаки бажали пестощів, бо вони могли стати останньою насолодою — так що ц е привертало увагу. Тим більше, що дівчина із зруйнованого храму Ізіди, послушниця, яка, власне, не встигла до кінця стати жрицею, яку полководець позбавив незайманості, закохалася в нього, дивилася на нього, як на бога, плазувала по його ногами, незграбно (недостатньо витончено, бо не знала хитрощів куртизанок, а кожна спроба пом'якшити його серце закінчувалася невдачею, поглиблюючи її безпорадність), і вона страждала.

Богиня Ізіда з єгипетським ключем "анкх", "ключем життя" (давньоєгипетська фреска)

На третій вечір у пустелі, коли були ставили намети ієрархів, дівчина отруїлася. Поспішно викликаний командир, без особливого зворушення, наказав прибрати тіло, а потім пішов відпочивати. ВІН з'явився у його наметі після півночі. Там було темно, зіниці повинні були звикнути. Командир лежав, згорнувшись калачиком, але не спав; коли ВІН підійшов з ножем, з вуст лежачого витекли слова:

- Пробач мене!

- Я вже пробачив тобі, - відповів ВІН. - Але мій ніж тобі не пробачить.

Лише тоді, коли він підняв руку, щоб вдарити, він помітив, що очі командира вкрилися мертвотним блиском, і що прохання про вибачення адресоване комусь іншому. ВІН стояв у калюжі крові, від якої намокли підошви його сандалій. Нахилившись, ВІН побачив, що руки чоловіка стиснули рукоять його меча, а лезо застрягло у нього в животі.

- О, боги! – здивовано прошепотів ВІН.

Командир подивився на нього й процідив:

- Єдиний бог, дурню, — це бажання людини бути богом... Це воно є богом... Інших немає...

З рота у нього пішла кров, і він помер.

ВІН отримав наказ поховати тіло самовбивці; решта корпусу рушила далі на захід — не можна було зупинятися через одну смерть. ВІН поклав два тіла поруч і замахав лопатою, боячись, що не наздожене своїх супутників. В ямі виблискувала дрібничка. Він добув гемму з вирізьбленим ієрогліфічним хрестом[8], змахнув з нього пісок і кинув у свою сумку, щоб продовжити копання.

Розвиднився день, прохолодний і ясний, ще не забруднений сонцем, один із тих ранків, коли аура є прозорою, як кришталеві намистини. Але на обрії, куди пішли війська, почали з'являтися темні вертикалі, що тряслися, мов епілептик у своєму хворобливому танці. Наближалася піщана буря.

Грецький історик Геродот записав, що п'ятдесятитисячна армія персів, яка йшла з Фів до оазису Сіва, щоб знищити храми Амона, була зненацька накрита пустельним ураганом (пізніше його звали "хамсін") і повністю засипана разом з наложницями, дітьми, тварин і всім табором[9]. Вижив лише ВІН, завдяки тому, що жінка, яку він таємно кохав, відібрала собі життя.

Вдруге ВІН опинився на африканському континенті в III столітті нашої ери. Тепер ВІН був слов'янин з міста Калісії[10], полонений римським вождем Луцієм Доміцієм Авреліаном, що став його фаворитом і, після кількох років кар'єри в римських лавах, впливовим військовим сановником (з моменту, коли Авреліан став імператором).

У 275 році ВІН прибув до Лептіс Магна, щоб оглянути місто, оскільки надходили повідомлення про величезні зловживання з боку влади. Чиновники прийняли офіцера з пошаною і за допомогою багатьох свідків довели, що звинувачення були наклепом, висунутим безбожником-греком, якого кинули в темницю і засудили до смерті за неповагу до богів. ВІН попросив привести чоловіка до Нього, і вони залишилися наодинці.

Вони мовчки дивилися одне на одного, чекаючи, що скаже інший. Не чекаючи, грек першим відкрив рота:

- Про що ти думаєш, якщо взагалі думаєш?

- Я думаю про те, чи ти винен, — відповів ВІН.

- Я винний. Коли народжується білий грак, чорні клюють чужого, і вони мають рацію, бо від дивного можуть заразитися інші.

- Ти був засуджений за єресь. Це було зроблено з приводу брехні?

- Чи можуть люди такого високого рангу брехати? Хіба ти не знаєш, що брешуть лише малі й слабкі? - засміявся грек.

- Досить знущатися! У них є свідки, які це підтверджують.

- Що тут дивного? Маючи рабів, поетів, гладіаторів, клакерів і деляторів[11], вони також мають свідків. Самих правдомовних. Глухий почув, як німий сказав, що сліпий бачив зайця, що біжить, якого кульгавий зловив і дав голому, щоб той сховав за пазуху і відніс додому.

- Що?!

- Я сказав, що правда, яку тобі продали, вже вдома.

ВІН відчув, як у ньому зростає злість.

- Чоловіче, — сказав ВІН, роблячи паузи між складами, — ти дратуєш мене, щоби швидше втекти звідси, прискорюючи собі смерть. Не роби цього, смерть може бути багатоденною мукою... Чи можеш ти довести, що проти тебе привели лжесвідків і ти не безбожник?

- Не зможу, пане, — знизав плечима в’язень, — коза не може сама довести, що вона не гієна. Але подивіться на цих свідків, як вони сидять поруч, дивлячись вам в обличчя, а не в очі. Вони схожі на тих, що сидять у латрині, у яких запор, і навколо них сморід, і всі думають, що їхній сморід найстрашніший, але втішають себе тим, що цей особистий сморід губиться в загальному запаху. Pecunia non olet[12]. Можливо, не повністю, але завжди трохи менше.

- Ти вміло ляпаєш язиком... І звинуватив поважних людей у крадіжці...

- Ні, пане. Крадіжки, які здійснюють знатні люди — це звичайне явище, тож якби місцеві крали нормально, не було б і крику. Я звинуватив їх у крадіжці тому, що вони крали більше, ніж інші люди, заслужені де інше. У мене були докази, але мене зрадили, і докази зникли до вашого прибуття. Натомість мене звинуватили в неповазі до богів.

- А ти їх зневажаєш?.. Скажи правду.

Грек уважно подивився на нього і запитав:

- Наблизься, пане, я хочу побачити твої очі.

Їхні обличчя майже стикнулися.

- Скажу тобі правду», - вирішив в'язень. — Єдиний правдивий бог — це бажання людини, щоб такий бог існував.

- Колись я це вже чув.

- Тоді, пане, ти почув вірно, є тільки один бог...

- Ти думаєш про назаретянина? У мене є рабиня, яка носить на грудях знак риби[13]...

- Знаки, які носяться на тілі, нічого не значать. Інші жінки мають на грудях знак Пріапа[14], але це не означає, що вони повії. Треба мати назначену душу. Твоя рабиня жива, інакше ти сказав би, що вона у тебе була, а це доводить, що ти її не зрадив, тобто ти порушив наказ государя, який винищує християн вогненною рукою, наказує за ними слідувати, зраджувати. і знищувати. Твоя рука інша, хоч ти служиш йому, тому й знак твоєї душі інший. Здається, у людей схожі кінцівки, але в одних замість руки свиняча нога, а в інших пташине крило.

- Ти не відповів на моє запитання!

- Про назаретянина?.. Поки він ще добрий бог.

- Чому це поки що?

- Тому що колись він може перемогти. Він прихильник рівності і справедливості, хоче, щоб усі любили один одного і щоб ненависть зникла з людських сердець. І оскільки багато людей цього прагнуть, він має шанс витіснити наших богів. Але коли це станеться, його священики зроблять його жорстоким. В його ім’я вони будуть чинити найгірші злочини, щоб здобути та зберегти політичну владу разом з релігійною. І тоді, якщо вони колись її втратять, вони знову стануть добрими. Це правда - переможені завжди благородні, а перемога вироджується

- Нащо ти мені це кажеш?

- Не дай себе спокусити, мій пане, жодним богом, якого проповідують інші, навіть найкращі. Знайди бога в собі, більшого ти не знайдеш ніде.

- А якщо я не зможу?

- Сам акт пошуку засвідчить, що ти справедливий... Я знаю, що ти будеш шукати, бо тобі соромно...

- Я?!

- Так, хоча б і зараз... Сором — великий цілитель. Коли в Мілеті дівчат охопила епідемія самогубств, ніякі молитви, покарання, повчання чи пояснення не змогли її зупинити, і зло було виправлено законом, згідно з яким тіла самогубців виставлялися оголеними на загальний огляд. .. За свій шлях до Бога ти, мабуть, заплатиш втратою гідності, але іноді треба щось втратити, щоб не втратити щось більш важливе.

ВІН наказав звільнити грека, чим розлютив правителів Лептіс Магна. Вони не могли йому перешкодити, бо ВІН був улюбленцем імператора. Однак перед тим, як ВІН покинув місто, прийшла новина, що restitutor orbis (відновник світу), dominus et deus (пан і бог)[15] був убитий бунтівними офіцерами під час військової експедиції в Кенофруріум. Тепер вони могли помститися. ВІН пробив собі дорогу крізь ворота своїм мечем, забрав коня і втік у пустелю, бо це було єдине місце, куди він міг втекти. Позаду нього вітер піднімав із землі стовпи розпаленого піску, наче божевільна танцівниця. Переслідувачі, сліпі і безпорадні, застрягли в завірюсі. Ніхто з погоні не повернувся.

У XII столітті польський король Владислав II, після програшу в громадянській війні, мусив утекти до двору німецьких імператорів і блукати по світу з купкою вірних лицарів; ВІН був одним із них. Хвороба завадила йому виїхати до Святої Землі, коли Владислав зі своєю компанією брав участь у Другому хрестовому поході. Отже, коли імператор Фрідріх Барбаросса очолив Третій хрестовий похід (1189 рік), ВІН вирушив разом з німецькими лицарями.

Через рік (1190 рік) біля Акри, обложеної хрестоносцями, було засновано німецьке лікарняне братство, яке обслуговувало польовий госпіталь і мріяло перетворитися на лицарський орден, що, однак, було важко, оскільки два вже існуючі ордени меча, іоанніти та тамплієри не бажали мати конкурентів.

Наступного року (1191 рік) німцям була обіцяна допомога у здійсненні їхніх мрій – в обмін на делікатну послугу. Начальники братства, отець Конрад, і підкоморий швабського герцога Фрідріха (сина Барбаросси) Буркхард покликали командира стражі, лицаря Зігебранда, і сказали йому:

- Завтра рано вранці король Ричард[16] має таємну зустріч на узбережжі з братом Саладіна[17].

- Звідки ти про це знаєте?

- Від себе самих. Ми послали Ричарду когось, хто прикидався посланцем Саладіна. Замість брата диявола на місці зустрічі з’явишся ти з п’ятьма своїми людьми... І вб’єш англійця.

- Це божевілля! - вигукнув Зігебранд.

- Ні, брате, це наказ. Ричард буде сам, як було домовлено. Навіть якби у нього було три лев'ячі серця, з шістьма людьми він би не впорався.

- А якщо він буде не один?

- Тоді ти відступиш. Але він прийде сам, він не робив такої дурниці в ім'я своєї гордині.

Зігебранд закусив губу.

- Хто нам за це платить? Француз?[18]…

- Той, хто допоможе нам у Святого Отця, щоб ми стали третім орденом. А першими ми станемо без чиєїсь допомоги. Ти готовий?

- Готовий.

- Бери найкращих і вбий так, щоб навіть птахи не помітили.

ВІН був здивований тим, що командир наказав їм одягнути одяг табірних слуг і сховати мечі. Вони йшли за заслоною приморських скель. На домовленому місці, далеко за табором, вже чекав король Англії, також переодягнений. Своє полум'яно-руде волосся він ховав під капюшоном, а довгий плащ огортав його, як бинт.

- Треба вбити цього чоловіка, — прошепотів Зігебранд своїм людям. — Я піду сам, а ви двоє переповзіть і оточіть його. Тоді ми його зарубаємо.

Побачивши Зігебранда, Ричард обернувся до нього, але перш ніж він встиг сказати хоч слово, навколо зблиснули мечі. Якусь мить він стояв, наче вражений блискавкою, а потім скинув з плечей плащ, відкривши свій золотий обладунок, і розреготався найпрекраснішим сміхом, бо тільки страх і відчай облагороджують сміх до рангу великого жесту. Король повільно оголив меч і поцілував його.

- Друже, — сказав він, — довіряю тобі свою смерть. Це має бути красиво! Не переймайся, що їх шість...

- Ви помиляєтеся, пане, - сказав ВІН, йдучи до короля, - їх тільки п'ятеро, а нас аж двоє.

Ричард кивнув йому, ніби на знак вітання чи згоди. Вони притулилися один до одного спинами і чекали нападу.

- Брате! – вражено рявкнув Зігебранд, - що ти робиш!?

- Шукаю Бога в собі, — відповів ВІН. — Геть звідси, негіднику, а то, клянусь, з вас п’ятьох, ми зробимо десятьох, а то й більше.

Коли вони залишилися самі, король запитав:

- Хто вони такі?

- Німецькі госпітальєри.

- А ти?

- Я роками жив серед них і вчився в них, але я іншої крові.

- Ти, мабуть, людина тупої крові, — засміявся Ричард, обіймаючи його, — бо всі твої науки пропали даремно. Ходімо зі мною.

Він не міг залишитися в таборі під опікою тих, кого зрадив, не зрадивши себе, хіба що, якщо навчитися не спати. Через годину він уже тікав із Палестини на коні, отриманому від короля. Його переслідували. Бувало гірше, бувало краще, але ВІН якось справлявся. ВІН навіть пережив голод, настільки великий, що тридцять жінок, які з'їли своїх чоловіків, були спалені в Каїрі. Нарешті він утік у пустелю під назвою Аравійська, і його сліди загубилися. Повертаючись, переслідувачі потрапили в зону землетрусу й загинули, а в Єрусалимі, де з благословення Папи був заснований Орден Госпіталю Пресвятої Діви Марії Німецького Дому ("Deutscher Orden"), зробили висновок, що ВІН також мертвий.

А він жив. Приблизно в середині тисячоліття на його шляху знову промайнуло прізвисько Барбаросса, і ВІН вчетверте висадився в Африці. Раніше, будучи придворним польського короля Сигізмунда I, ВІН прославився на найбільших лицарських турнірах Європи. ВІН був одним із динозаврів, оскільки клас закутих в залізо епігонів Баярда, як і самі турніри, наближалися до занепаду, щоб поступитися місцем зовсім іншій епосі.

У 1517 році ВІН опинився в Італії, що було пов’язано з підготовкою ґрунту для одруження короля Сигізмунда І з принцесою Боною Сфорцою. ВІН взяв участь у двох турнірах, здобувши лаври, а потім разом із кількома конкурентами сів на галеру, яка між Генуєю та Чівіта-Векк’я, поряд з Ельбою, потрапила до рук берберських піратів та висадилася в порту Алжиру. Вісім найбільших учасників турніру, їхні коні, їхні обладунки та обладунки їхніх коней, списи, мечі та свобода – усе це стало здобиччю королів середземноморського розбійництва, братів Аруджа та Хайр ад-Діна[19].

Сім'ї добре народжених полонених викуповували їх у піратів, але Рудобороді мали достатньо золота і ніколи не бачили лицарських змагань. Вони вимагали від восьми гяурів видовища: бій не тупими списами, а з гострими наконечниками і наточеними мечами, аж до смертельної крові, а нагородою для переможця була свобода після вбивства останнього суперника. Семеро лицарів — два німці, два французи, угорець, австрієць та італієць — хотіли зневажливо відмовити, але ВІН, який мав найбільший авторитет, вказав їм, що відмовити — це здатися кату, і запитав у них:

- Навіщо помирати смертю барана, коли можна померти смертю лева?

Всі погодилися.

Арену спорядили в полі за містом і огородили жердинами відповідно до інструкцій, які надав ВІН. У призначений день, надягнувши тонну полірованих пластин, вони виїхали на площу, прекрасні, як сталеві ангели, послані з неба на посріблених конях. Майдан був оточений натовпом солдатів і народу. Почесна трибуна була вистелена саф'яновими подушками для братів Барбаросс. Старший, Арудж, підняв руку, показуючи: можна починати!

Почали з параду, бажаючи похизуватися у всій турнірній красі. Їздили парами по площі, піднявши списи. Зібралися разом перед почесною трибуною і рушили до неї по осі великого кола. ВІН першим, а за ним семеро в рівному ряду, кроком, щоб віддати урочистий уклін господарям, а потім почати двобої. Пройшовши третю частину осі, що прорізає арену, вони перешли на м'яку рись, темп якої диктував ВІН. На півдорозі рись стала швидшою, але лише коли вони опустили списи, переходячи в броньований галоп, ті зрозуміли. Здійнявся страшний крик, і кілька сотень яничарів[20] вибігли перед трибуною з оголеною зброєю. Лицарі в'їжджали в цей натовп з великою силою, викликаючи відомий артилеристам ефект вулиці - так називають дію багатокаліберного пострілу з близької відстані в натовп людей; тоді в натовпі утворюється кривавий коридор, який називають "вулицею".

Семірка пройшла крізь яничарів, як крізь пір'я, розкидаючи їх своєю вагою і розтоптуючи копитами, але почесна трибуна була вже порожня. Лицарі оминули її з обох боків, розділившись, як два крила повітряної ескадрильї, і на спинах язичників, що бігли від них, дісталися стін міста. Там вони сформували відділ у літеру V, з HИМ на чолі, як головою хижого птаха, і повернули назад, знову риссю, переходячи на галоп. Кількатисячний натовп попереду божеволів від жаху при вигляді люті цих нелюдських гяурів. Одягнені в залізні шати, із залізними відрами на головах, з рогами, що покривали голови їхніх коней, без жодного відкритого місця, щоб випустити стрілу з лука, вони здавалися чудовиськами, викликаними похмурими джинами пекла.

Залізний клин знову врізався в масу й почав її розрізати, як ніж, що проходить крізь людські нутрощі, вириваючи другий коридор смерті. Але цього разу завершити не вдалося – навіть кулі застряють в купах піску. Натовп був занадто великий, і кожне падіння лицаря в турнірних обладунках означало кінець його героїзму - навіть під час вправ вага цього спорядження не дозволяла йому самостійно піднятися з землі[21].

Лише ВІН потрапив на іншу сторону. Кінь під ним був настільки втомлений, що вони наздогнали б ЙОГО і пішки, якби не грім серед ясного неба: іспанські війська маркіза де Комареса, які з'явилися за містом і почали атаку. Незабаром після цього на річці Саладо Арудж провів свою останню битву. Пробите тіло Барбаросси I було знайдено на полі бою; іспанці розповідали, що його вдарив списом таємничий лицар у турнірних обладунках, який після бою безслідно зник. Серед берберських племен здавна ходили легенди про залізний привид. Саме через страх перед ним Барбаросса II (Хайр ад-Дін) був змушений покинути свої алжирські маєтки та назавжди втекти до Константинополя. Саме цей блискучий металом демон тероризував спадкоємця Барбаросси, Раїса Салаха, і все їхнє покоління, з’являючись серед сахарських оазисів скрізь, де вони намагалися нав’язати свою верховну владу. З роками пам'ять про нього загубилася...

Але ВІН був ще живий. У 1795 році він прибув до країни фараонів разом із монахом-реформатом, священиком Проспером Буржинським, чудовим знавцем східних мов і лікарем. Вирушаючи до таких диких куточків землі, де панували жорстокі мамлюцькі[22] беї, отець Буржинський потребував провідника й захисника, іншими словами, воїна, який знав цю місцевість і не боявся самого диявола. ВІН, емігрант після повстання Костюшка, був представлений отцю Просперу в Римі. Рішення було прийнято після обміну дев'ятьма словами.

- Ти знаєш Єгипет, сину? – запитав Буржинський.

- Я знаю, - відповів ВІН.

- Коли ти там був?

- Давно.

Після кількох місяців на берегах Нілу отець Проспер здобув репутацію найкращого лікаря на Сході. Мудрий гяур лікував беків Мурада та Ібрагіма, які не дуже раділи, що він лікує ще і фелахів, які не в змозі заплатити за ліки, але краще бути здоровішим, ніж гордим, тому обидва виявили свою милість. до невірного. Одного разу в 1796 року священик і його помічник були викликані до гарему Ібрагім-бея. Лікарям дозволялося оглядати фавориток і рабинь гарему лише через отвір у стіні, куди хвора простягала руку. Вимірявши пульс і температуру руки, медик ставив діагноз. Але Ібрагім відкинув правила, оскільки хворіла його дружина Зетті Зулейка, з лінії Пророка. Якщо вона помре, він втратить більше половини свого престижу. Він дозволив двом гяурам увійти в її кімнату і робити все, що їм заманеться, аби тільки вона прокинулася від "сну, який наслав шайтан".

Це була якась дивна летаргія, фактично квазі-летаргічний сон, тому що пульс і дихання не завмерли. Священик наказав своєму супутнику натиснути на шийний відділ аорти жінки, а сам притиснув великими пальцями її очні яблука. Раптом крикнув: "пусти!" і відняв пальці. Жінка глибоко зітхнула, дивлячись на них повними здивування очима. Вона була вже не першої молодості, але її обличчя сяяло красою статуй, які ніколи не старіють. Ібрагім-бей обсипав "чудотворця" золотом.

Через два роки армія Наполеона висадилася в Олександрії і рушила на Каїр. 13 липня 1798 року мамлюки спробували зупинити французів у Шубра-Хіт і зазнали першої поразки. Дізнавшись про це, французькі купці і близько дюжини військовополонених були кинуті в каїрську цитадель; ВІН, який випадково опинився в Каїрі, був серед них, бо його співвітчизники підтримували франкську армію. Вночі в'язні почули рев натовпу, який вимагав казні. Сторож сказав їм, що за наказом беків вранці вони будуть видані юрбі. Купці ридали, як діти, солдати й офіцери клялися воювати хоч би нігтями.

Було вже за північ, коли кілька озброєних людей вивели ЙОГО, закрили ЙОМУ очі і погнали вулицями міста. У будинку він зняв капюшон. Побачив, що жінка сиділа на дивані. Вона наказала сісти поруч і запитала:

- Ти знаєш, хто я?

- Так, пані.

- Коли тоді я відкрила очі, то побачила над собою твоє обличчя, настільки близько, що відчувала твоє дихання. Я вважала, що перебуваю в раю, обіцяному пророком, а ти — ангел. Потім я зрозуміла, що я жива, а ти чоловік. Я ніколи не забувала тебе... ти вкрав моє серце.

- Я тебе теж не забував. Я думав про тебе щодня, і ти була мукою моїх мрій.

Вона недовірливо похитала головою.

- Я стара...

-Я сліпий. Ти не змінився відтоді, як ми йшли руйнувати храми Амона в Сіва.

На кінчиках її вій тремтіли сльози. Вона торкнулася пальцями його щетини й прошепотіла:

- Аллах вислухав мене... Я люблю тебе, білий дух моїх чорних ночей...

Вранці ВІН сказав:

- Скажи своїм людям, щоб проводжали мене до цитаделі, потім буде пізно.

- Ти не повернешся туди, — сказала вона, — вони мають вмерти! Моєму чоловікові та Мураду це потрібно, щоб заспокоїти натовп, розгніваний поразкою.

- Я повернуся туди і помру з ними.

- Чому?!... Ти не хочеш жити?!

- Не хочу вмирати від сорому. Я пообіцяв їм, що буду битися.

- Кому ти обіцяв? Чи там твої друзі?

- Ну так.

- Гаразд, іди з моїми людьми і забери своїх друзів.

- Дякую. Я візьму всіх ув'язнених.

- О, Аллах! Ці огидні купці, що обманюють і здирають з бідняків останні лахміття, теж твої друзі?!

- З вчорашнього дня - так.

- Ти цього не зробиш!

ВІН обхопив її обличчя руками, поцілував і попрямував до виходу.

- Якщо ти помреш, ми більше ніколи не побачимось! — гукнула вона йому вслід.

Чоловік обернувся з чимось хижим на губах, гримасою гніву чи натяком на усмішку.

- Мій Бог говорить інакше. Ми можемо бачити один одного на небесах, але щоб потрапити туди, треба цього заслужити. Зроби те, що відкриє для тебе ворота мого раю, і одного разу ми зустрінемося і будемо разом.

На світанку сталася подія, яка вразила сучасників та істориків. Один із них, Роджер Пейр, описав цей факт так: "Ув’язнені напевно стали б жертвами люті черні, якби не дружина Ібрагіма, Зетті Зулейка. Походячи з роду Пророка, яку шанували й поважали як великі, так і низькі, вона виступила проти всіх. Жінка вимагала від Мурада та свого чоловіка, щоб ув'язнених відвели до її палацу і дала їм притулок. Даремно пристрасна, здичавіла юрба хотіла вирвати французів. !Йдіть воювати з тими, хто надходить!" – відповіла їм вона".

Безсумнівно, деякі новини про куліси цього вчинку дійшли до сторонніх, інакше один з перших монографів єгипетського походу Наполеона його учасник інженер Мартін у своїй "Histoire de L'expedition franñaise en Egypte" (Paris 1815), не запевняв би з підозрілим запалом, що щедрий жест дружини Ібрагіма був більше результатом її характеру, ніж любовного спонукання.

ВІН не допомагав французам у цій війні, за винятком випадку, коли підрозділ генерала Зайончка заблукав у пустелі – ВІН разом із монахом вивели заблукалих із піщаного пекла. Минуло ще півстоліття, перш ніж він почав отримувати французьку зарплату. Після поразки Листопадового повстання його зарахували до списку найбільш переслідуваних "бунтівників". Він утік із батьківщини і довго тинявся по салонах Великої еміграції, внутрішні суперечки якої викликали його гнів. Не маючи засобів до існування, він приєднався до французького іноземного легіону, щоб воювати в Алжирі. Преса повідомляла, що легіонери цивілізують дику землю варварів, щоб алжирські корсари ніколи більше не могли переслідувати християн, а ВІН мав старі рахунки з місцевими піратами. Більше того, зібрання сміливців різних національностей, до яких він приєднався, здавалося йому добрим притулком — їхні важкі шинелі, витерті по всьому світу, були, як обладунки, викликаючи повагу і спокушаючи холодною хоробрістю.

Лише на місці ВІН зрозумів, у що вліз, одягнувши легіонерську форму. Вогнем і мечем французи пацифікували країну. Винищували цілі села (нападаючи вночі, під час сну), до останнього немовляти. Стать, вік і вразливість не дали притулку тубільцям. Генерал Бюжо наказав "душити димом людей, які ховалися в гірських печерах, мов лисиць!", так і зробили. Полковник Монтаньяк писав своєму другові в 1845 році: "Любий друже, ось як ти повинен вести війну проти арабів. Убийте всіх (...) винищуйте все, що не буде, як собаки, повзати до наших ніг!".

Коли одна з експедицій принесла жіночі руки і вуха з браслетами і сережками, ВІН застрелив командира підрозділу і дезертирував, викравши трьох верблюдів, навантажених зброєю. Далеко в пустелі він зустрів "бунтівників". Це було дивне, самотнє плем'я, куди давно не заходили гості з міст і чужинці з кораблів з великими вітрилами. Коли вони нарешті зіткнулися з чужаками, то обміняли свою особливість на хвороби, принесені з-за морів, і жорстокість, а їхні жінки - з покірністю невчених людей, вражених нещастям - перестали вагітніти. І плем’я почало непомітно й жахливо вимирати. Останні вірили мандрівним дервішам, що тільки бій з гяурами може змінити долю. Але вони не вміли воювати і були вбиті в першій же сутичці. Їм потрібен був такий гяур, щоб їх навчити. Потім з'явився ВІН.

Його чіткі, точні й економні жести, коли він віддавав накази, були своєрідним кодом — сигнальним кодом, який вони вивчали напам’ять, і навіть якщо один із знаків був новим, вони розуміли його на ходу, завжди безпомилково. Тварини теж не ходять до школи, вони народжуються з дипломами, які ми називаємо інстинктом. Обличчя цих людей були зморщені випробуванням. Вони несли французькі довгі карабіни, як палиці. Вони мужньо виставляли свої засмаглі щоки безбожному вітру й кулям. ВІН навчив їх боротися за волю.

Автор в лівійській пустелі під Тобруком

Спеціально відряджений загін, який їх переслідував, був двічі принижений, але не припинив своїх зусиль. Вирішальна битва відбулася в самому серці Сахари - на легендарній землі М'Заб. Зі дна долини височіють міста-піраміди: п'ять пагорбів-оазисів, укритих будинками, схожими на мурашині кургани, - священний пентхаус секти мозабітів. Вони билися всередині цього пентаполісу, між Мелікою та Гхардаєю. Однак перед цим французький капітан зажадав поговорити з НИМ і запропонував йому "un traite" (угоду): "ВІН здасть "бунтівників" і в нагороду буде помилуваний". Відповіддю було мовчання.

- Entre nous (між нами…)… — додав капітан, — ці звірі не варті того, щоб заради них ризикувати головою». Я вам добре раджу, це ваш шанс. Я даю слово честі французького офіцера.

ВІН посміхнувся. Капітан теж усміхнувся.

- Бачу, ми домовимось. Які твої вимоги?

- Une seule: va donc, salaud, vous m'agacez (Одну: забирайся, свиня, ти мене дратуєш).

У затінку фінікових гаїв розгорілася битва, правила якої диктував ВІН, будучи всюди, як дантівська тінь, що несе супротивникам загибель. Французи бігли, відстрілювалися, а потім в нього влучила куля. Так двигун хоробрості його воїнів згас. Побачивши ЙОГО мертвим, вони розбіглися, як перелякані птахи. Однак він не загинув - куля була послаблена дорогоцінним каменем у його кишені, який він знайшов, коли копав могилу жриці Ізіди.

Прохолода ночі повернула його до тями. ВІН підповз до колодязя і перев’язав рану. Він жив, і праця його не була марною - ті, кого він навчав, навчили своїх синів, а сини народили онуків, і сьогодні Алжир вільний. Зіткнення в долині річки М'Заб було забуте, можливо тому, що мешканці цього анклаву мовчазні і навіть перший дослідник мозабітської цивілізації (наприкінці ХІХ ст.), колишній легіонер Адольф Мотилінський, не зміг відкрити їм роти.

У 1863 році ВІН взяв участь у Січневому повстанні, вірячи, що цього разу його країна відновить свободу. Але коли карта не йде, не допоможе ні мужність, ні благочестя: це повстання закінчилося поразкою, а призначений царем намісник заявив: "Никакой Польши никагда не будет". Частину повстанців розстріляли, інших заслали до Сибіру.

Після десяти років заслання ВІН був призваний до російської армії. Йому підняли до лейтенанта і якби не його повстанське минуле, ВІН би, як казали, за своїм калібром напевно був у гвардії. Його мускулиста фігура викликала захоплення, а очі – страх. Коли він рухався, йому уступали, щоб випадково не наштовхнутися на гардероб в мундирі, а коли він на когось дивився, то робив це так, ніби хотів просвердлити людину до глибини серця.

У 1907 р. спалахнув конфлікт між Абіссінією та Італією (через напад мешканців Амхаргу на торгову станцію Луг у Бенадірі). Абіссінський негус Менелік II підозрював, що італійці використають це як привід, щоб компенсувати свою поразку в останньому десятилітті минулого століття, і почав підготовку до війни. Раніше йому допомогла Росія, тому він знову відправив емісарів у снігову країну. Але у царя була своя проблема (полум'я революції ледь згасло), і в 1908 році він міг запропонувати лише частину застарілої зброї та польовий госпіталь із санітарним корпусом. Завдяки своїй практиці у отця Буржинського ВІН був придатний для того, щоб стати лікарем, і тому вилетів у світ.

Коли експедиція прибула, конфлікт уже був вичерпаний, а імператорський двір трусився від інтриг, пов'язаних із престолонаслідуванням, адже довго хворому Менеліку довгого життя ніхто не обіцяв. Вони знайшли берег порожнім, жодних ознак каравану, який чекав би росіян. Верблюдів довелося привезти з Аддіс-Абеби, пославши до неї когось із повідомленням. Місцеві провідники категорично відмовили: час безпечних подорожей по пустелі минув, треба бути божевільним, щоб піти на таку авантюру!

Зголосився ВІН; знайшовся також чоловік, який хотів сховатися в столиці від якоїсь небезпеки і знав дорогу. Вони вирушили на світанку через самхарські дюни, які вважаються найспекотнішою точкою світу (середня температура вище 36 градусів); казали: "Нащо Бог створив пекло, маючи Самхару?". Її не раз обпалювала війна, але Anno Domini 1908 була лише диявольська спека, схожа на ту, що всередині печі, у жорстокій тиші без вітру та хмар. Вони витримали його стійкістю до азбесту.

Вузька прибережна смуга Самхари піднімалася до гірського масиву Данакіль, важкодоступного, але прохолодного, із заспокійливою для тіла температурою. Вони йшли, ведучи коней за вуздечки, втискаючись між ущелинами скель, мовчки піднімалися крутими стежками, пригнічуючи в серці безглузду тривогу. Раптом дикий крик пролунав, як далекий ворожий поклик, і луною розлетівся по горах. Місцевий дістав рушницю і зробив жест, ніби хотів повернутися назад. ВІН відчував, ніби хтось слідкує за ними, але щоразу, коли він озирався, бачив лише піднебесні камені.

Однієї ночі провідник зник. Він повернувся вранці зі зв’язаним малюком, із кляпом у роті та прив’язаним до сідла.

- Вони думали, що зможуть заполювати на мене, — пояснив він, — але дозволили підійти до себе, як до дурнів, якими і є. Я знайшов їхній табір і викрав щеня. У нас буде мирна дорога, вони більше не нападуть, вони слідуватимуть за нами, доки ми люб’язно не відпустимо його.

- Про кого ти говориш? - запитав ВІН.

Провідник розповів йому свою історію. Він був останнім нащадком великого роду. Навчався в Європі, у 1896 році воював проти італійців під Адуа, потім служив інспектором військових постів у районі, населеному данакільськими племенами. Там, бажаючи завоювати дівчину з племені Дахімела, він проміняв своє слабке християнство на іслам, зробивши це таємно і від влади, яка дискримінувала мусульман, і від своїх свекрів, які могли відштовхнути неофіта. У шлюбну ніч, всупереч звичаям, він попросив свою дружину зняти покривало з обличчя, чого вона не могла зрозуміти, оскільки звичай вимагав від чоловіка розірвати хаік і оволодіти жінкою без церемоній, символізуючи її підкорення. Вона відмовилася. Він намагався пояснити, що хоче рівних стосунків між ними, без принижень. Вона нічого не розуміла і заплакала. Чим довше він пояснював, що хоче дружину-подругу, а не дружину-рабиню, яку можна купити за десять баранів, тим голосніше вона ридала і рвала на собі волосся, питаючи, чому вона йому не подобається. Вранці, почуваючись зганьбленою через те, що він не хотів кинути її на постіль, вона втекла до своїх друзів, ті ж покрили його образами, а її брат втратив життя в поєдинкові. Всі присягнулися йому помсту. Захищаючись, він убив ще двох дагімелів і повернувся в лоно християнської церкви, щоб отримати спасіння після смерті, яка гільйотиною нависла над ним.

Вислухавши, ВІН підвівся і перерізав вузи хлопця, а коли провідник потягнувся до його рушниці, той знв власну з запобіжника, сказавши:

- Не роби цього, інакше помреш!

- Дурень! - кричав провідник, - без цього щеняти нам туди не дійти, він наш щит!

- Я не звик прикриватися дітьми.

- А я не звик слухати таких, як ти, бо я з родини расів[23]!

- Це ваші проблеми. Я не дивлюся, у кого що на гербі, а тільки те, що в чоловіка в душі і в голові, а у дівчини під сукнею. Ти мені не подобаєшся, ти надто легко міняєш богів, ніби одяг від дощу чи спеки.

Тримаючи місцевого під прицілом, ВІН запитав хлопця:

- Зможеш повернутися у свій табір?

- Так, пане, — відповіла дитина, здивована тим, що іноземний гяур знає його мову.

- Тоді улітай!

Провідник схопився за голову, застогнавши:

— Ти вже мертвий, і я з тобою! Ці люди не знають милосердя і не варті його! Якщо ми не загинемо від куль, то вони нам наб’ють у вуха порох і підірвуть черепа, такий тут звичай. Від цього вибуху ти порозумнішаєш, клятий росіянин!

ВІН заперечив:

- Я не росіянин, родом з Польщі.

- Так ти ніхто, бо такої країни немає!

- Чому ж, у таких, як я, вона є.

Другий зневажливо посміхнувся:

- Подивись на карту! У таких, як ти, є тільки пам'ять про те, що минуло, як і твій розум! Тобі хочеться грати в шляхетність, але скоро побачиш, скільки коштує ця розкіш. Розмовами про країни, яких немає, смерть не проженеш!

Два дні вони їхали з готовою до стрільби зброєю. На краю гірського масиву вони опинилися в пастці: праворуч схил, ліворуч урвище, попереду й позаду десятки рушниць. Відскочили в скельну нішу. До них під’їхав один із дагімелів. У нього були блискучі очі без зіниць і міцні білі зуби, вуста були роз’їдені проказою.

- Гяур, — сказав він, — ти можеш їхати звідси, нам потрібен лише він.

- Я піду з ним, він мій провідник, - сказав ВІН.

- Ми дамо тобі провідника.

- Не треба двох, вистачить і цього.

- Тоді ви обоє помрете!

ВІН кивнув:

- Усі колись помруть, навіть Пророк не був безсмертним.

Дагімель дивно подивився на нього, потім повернув коня й поїхав геть, не оглядаючись.

Вони безпорадно стояли кілька десятків годин, поки знову не з'явився парламентар.

- Гяуре, — запитав він, — як довго вистачить тобі води?

- Поки ще є, - відповів ВІН. — Коли вип’ю останній ковток, буду пити вашу крові.

- Чому ти захищаєш цю людину, невже він тобі брат?

- Я не захищаю його, думаю лише про себе.

- Мудрість зійшла на твої уста. Залиш його, тебе ми не скривдимо.

- Якби я його покинув, то нашкодив би самому собі.

- Клянусь пророком, я думав, що ти розумний, а ти з глузду з'їхав!

- Чоловік, якого ти шукаєш, уже говорив мені це.

- Тоді доведи, що він неправий!

- Не можу, бо тоді помилився б той, хто сказав мені, що інколи треба щось втратити, щоб не втратити чогось важливішого.

На п'ятий день облоги дахімель з'явився з двома бурдюками води.

- Я повертаю тобі воду, — сказав він, — так само, як ти повернув мені мого сина. Від'їдь мирно з цією людиною, яку Аллах колись передасть до наших рук.

Він протягнув кулак до провідника і, розпростерши пальці, прошепотів:

- Хамса фі Айнек![24]

Вони залишилися самі. Коли гори скінчилися, перед ними розкинулась Данакільська улоговина (Афар), яка називається жаркою країною (Кола), порожнеча без найменшого вітерця. Вони проїжджали повз скелети верблюдів і людські черепи, бачили оазиси, що зникали, як туман, і мовчали, розділені ненавистю людини, приниженої добротою, яку їй зробили. Спека зростала з кожним днем і випалена земля тріщала. До цих пісків пристали різні народи, але нікого не зустріли.

Але повітря тремтіло; свистячі пориви пустелі віщували "хамсін". Раптом небо зникло. Вершники попустили коней. Жовтий хаос гнався за ними з гуркотом тайфуну. Напівсліпі коні впали в русло сухого струмка, зламавши ноги та роздавивши два з чотирьох бурдюків. ВІН упав по-мідійські, як його навчив перс з армії Камбіза; провідник зламав ногу; тварин довелося застрелити.

- Добий мене… — попросив провідник.

- Спробуй іти, ти ж сказав, що вже недалеко.

- Навіть, якби я й спробував, води нам не вистачить. Продовжуй іти на південний захід, і ти дійдеш туди самостійно.

- Дійду з тобою.

Провідник подивився на птиць-падальників, що кружляли по небу, і виплюнув з рота пісок.

- Досить з мене твоєї великодушності, відвали від мене, росіянин!

ВІН закріпив зламану кістку провідника і, підтримуючи його, змусив іти. Вони йшли цілий день, цілу ніч і наступний день, змочуючи язики останніми краплями води. Зрештою ВІН перестав розрізняти час доби. В його голові усе потемніло, він бачив тіні старих часів і забутих людей, часом лише тиша спонукала його усвідомити велич цього простору, в якому кожна думка тане бездонно, швидше, ніж у безодні часу. З темряви виринали невиразні м’які форми озер, які він хотів би випити. У каламутній течії він бачив сріблясті тіла риб, що піднімалися на поверхню, щоб дивитися на нього гігантськими очима...

Після тривалого періоду непритомності ВІН прийшов до тями у військовому госпіталі Аддіс-Абеби. ВІН був героєм дня - ніхто не міг зрозуміти, як європеєць змін перейти пустелю в цю пору року. Його відвідав імператор Менелік і нагородив високою нагородою. Коли імператор підвівся, ВІН спитав про провідника.

- Він помер учора в маренні, — пояснив лікар, що супроводжував Менеліка. - Він постійно говорив, що є чудова країна, яка називається Польща...

Через десять років ВІН і весь народ отримали від Історії двадцять років відпустки. Початок Другої Світової війни застав його в Лептіс Магна. ВІН поїхав туди з другом, реставратором предметів мистецтва; приятель інвентаризував і реставрував стародавні руїни, а ВІН став лікарем усієї команди професора Джакомо Капуто, яка відновлювала Лептіс, щоб Дуче мав на чому базувати свій родовід і своє право на африканські володіння.

Одного разу "іl medico" зробив щось, за що його мали звільнити з роботи: він справляв нужду в вичищеній до блиску історичній вигрібній ямі якраз перед інспекцією високих сановників з Риму, але оскільки ніхто не знав, як лікувати похмілля італійських учених як ВІН, ця витівка була пущена в забуття. Наслідуючи приклад Буржинського, ВІН також лікував місцеву бідноту. Багато хто прикидався хворим, щоб послухати "маленьку чарівну скриньку" у передпокої його кабінету. Невдовзі він зрозумів, що саме завдяки їй, а не лікуванню, його вважають всесильним "чаклуном": надлюдським жестом, сильнішим за медичні процедури, був рух його руки, якою він вмикав чи вимикав радіо.

"Маленька чарівна скринька" розповіла йому про скоординований напад на Польщу та про те, що натовпи в деяких арабських столицях виявляли радість після вступу німців до Варшави. Відповідно до наказу польського посла в Римі, генерала Длугошовського, ВІН не залишав Африку. Три місяці переховувався серед своїх арабських клієнтів. Перевдягнений, ВІН зливався з людським натовпом на "sukah" (базарах), які були образом цієї країни, виловлюючи якісь брудні речі, сказані тихим шепотом. Якісь жебраки, напівголі, брудні, вкриті чорними патлами, прокажені, що кричали матюками хворих губ і бурчанням голодного горла, погоничі ослів, що люто лаялися і постійно тягнулися до ножа за поясом, дивні солдати з обличчями, жовтими, як лимони, отруєні опіумом і туберкульозом, і торговці, огрядні, як ніколи ненаїдені акули, що панують багатством над цим натовпом – з кожного мільйона слів цих людей лише одне було важливим.

На четвертому місяці, представивши фальшиві документи, згідно з якими його батько був італійцем, ВІН прийняв італійське громадянство і був призваний в якості "ufficiale sanitario" (військовий лікар) у полк дивізії Брешія. Відомості, які ВІН надсилав до штабу британської армії, мали першочергову цінність. ВІН був особливо задоволений тим фактом, що завдяки його донесенням, польська незалежна Карпатська стрілецька бригада, яка обороняла Тобрук, захопила пагорби Медауар і Білий горб, які були сильно обсаджені німцями. ВІН бачив, як польські вояки, атакуючи ключову позицію Газала, йшли по піщаній незахищеній місцевості прямо, як на параді, крізь стіну загороджувального артилерійського вогню, а потім крізь поле кулеметного вогню, який шокував добірний підрозділ. італійських берсальєрів, які втекли, а потім тремтячими губами говорили про поляків: "Йшли, як привиди!". Слухаючи це, він мусив ховати свої почуття за кам’яною маскою.

Його розшифрувала німецька контррозвідка. Командувач Afrika-Korps, генерал Роммель, хотів побачити людину, яка завдала йому стільки неприємностей. ВІН здійснив останню подорож по пісках до намету "лиса пустелі". Генерал кивнув йому і оглядав через монокль, а ад’ютант, який привів полоненого, сердито запитав:

- Шия у тебе болить?!

- Чому?

- Ти не вклонився генералові, сволота!

- Розв'яжи мені руки, Зігфріде[25], і ми побачимо, чи сильний ти тільки язиком, - відповів ВІН.

Генерал помахом руки змусив їх замовкнути і підійшов ближче.

- Ти поляк? - запитав він.

- Я б застрелився, якби в моїх жилах текла інша кров.

"Йшли, як привиди". Польська підхалянська бригада під Тобруком

- Не треба турбуватися, ми зробимо це за тебе, — пробурмотів Роммель.

- Добре, я готовий.

- Цього мало!

- Чого ще можна хотіти?

- Сповіді.

- Як тільки вас висвятять на священика, Herr General.

Роммель розреготався:

- Ти мені подобаєшся, хлопче.

На столі лежала гема з єгипетським хрестом.

- Це розпізнавчий знак британських шпигунів? запитав Роммель.

- Ні, це пам'ять про жінку.

- Подарунок від жінки, — сказав генерал, підносячи гемму до очей. — Гарний і дуже цінний. Скоро Різдво. Будуть подарунки. Тобі, найбільший, десяток чи кілька десятків років життя. Якщо згодишся на співпрацю.

Йому потрібна була та хвилина мовчання, яка настала. Навіть таким людям, як ВІН, важко прощатися з усім.

- У вас нема білої бороди, генерале. Я не беру подарунки від фальшивих Миколаїв. Das ist unmöglich[26].

Його розстріляли на краю пустелі.

ВІН був одним із тих, хто не вмирає, а відлітає в безкрайній простір неба або пливе в безмежжя океану і занурюється в ніким не досяжну безодню. Італійці кажуть своєю пісенною мовою: "lontano da dove"[27].

Після закінчення війни, коли було розкопано багато тіл, місцеві жителі вказали на могилу розстріляного німцями солдата. Зрештою його поховали на цвинтарі Тобрука, де є могили поляків і англосаксів.

Я їхав до Тобрука зі своїм двоюрідним братом Генріком, хірургом, який два роки працював у Лівії – завдяки йому я познайомився з цією країною. На в'їзді на нас обрушила піщана буря. Це створювало образ героїзму багаторічної давнини, адже солдат, який воював за Тобрук, також боровся з неврозом пустелі, але я матюкався: у такому пилу, що проникав навіть у закриту машину, неможливо фотографувати!

Кладовище було позбавлене жодної живої душі і нагадувало ті фрагменти фільмів Куросави, де вітер – це єдиний самурай. Вітер роздував хмари піску, гнув пальми і валив нас на землю. Ми стояли на колінах, Генрик захищав мою камеру. Не знаю, як це сталося, але фотознімки вийшли. Вони жовті тому, що жовтим було все, від неба до землі, але вони є!

"Відомий лише Богові"

Найдовше я стояв на колінах перед ЙОГО могилою. Вертикальна табличка з вигравіруваним хрестом і двома реченнями. Вгорі є напис: "Солдат війни 1939—1945". Внизу:

KNOWN UNTO GOD – ВІДОМИЙ ЛИШЕ БОГОВІ.

ОСТРІВ 21

ГОЛГОФА (ЮДЕЯ)

ІСУС ХРИСТОС

ЛАММА САБАКХТАНІ!

"І близько дев’ятої години Ісус скрикнув гучним голосом, кажучи:

Елі, Елі, ламма сабакхтані?", що означає: "Боже мій, Боже мій,

чому Ти мене покинув?"...

(Євангеліє від Матвія, 27, 46)

Альбрехт Дюрер. Христос

Великої любові священного вогню

Щоб відкривав їм сліпі очі

У сірості світанку вже не вистачає

Який розпалив на цій злій землі

І Твоїм всемогутнім подихом

Уражений голуб гине під час польоту

І вага однієї багряної сльози

Через твою мармурову щоку

Збиває статую з її постаментом.

Не питай, чому він Тебе покинув

Серед святих, які брешуть прямо

З амфори, повної срібних монет

Вітай, Вчителю яких

Частуючи свого батька вином

Не питай, чому Тебе покинув.

Бо обрані будуть ті

Що прийдуть молитися до Тебе

Коли шукаєш Бога в порожньому небі

І вітаючи тебе поцілунком

З безгрішним серцем

Зі світлим обличчям

На хрест Тебе самі приведуть[28].

КІНЕЦЬ

Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2024 рік