Наступного дня Венява отримав номінацію. Це лише анекдот. Президент Мосціцький дуже любив Вєняву, в якомусь сенсі він переніс на себе "батьківські" обов’язки Коменданта щодо Вєняви після смерті Пілсудського. В реальності це Бек призначив Вєняву послом до Риму, просто повіривши в його дипломатичний талант. Попередник Вєняви в Римі, дуже доброзичливий до нього посол Альфред Висоцький, стверджував, що Бек, бажаючи мати Вєняву при італійському урядові, просив Ридза звільнити генерала від військової служби, на що Ридз без вагань погодився. Цю швидку згоду Висоцький пояснив так:

"Пізніше неохочі оповідали, що маршал Ридз-Шмігли хоче позбутися Вєняви з війська. Як старий легіонер і улюблений ад'ютант маршала, Вєнява не зважав на новоспечених військових сановників. Коли йому щось не подобалося, він говорив про це відкрито і не завжди в доречній формі. А як випивав, то, нібито, вішав собак на різних сановників, аж у слухачів вуха в'янули. Він завжди розраховував на свою популярність у війську та на підтримку президента Мосціцького, який після смерті маршалка почав виявляти велику симпатію до Вєняви, часто викликаючи його до замку чи до Спали на полювання. Його золотий гумор і гострий розум змушували забути про багато недоліків. Він усе більше виходив на перший план і ставав особистістю, з якою потрібно рахуватися. Тому, побоюючись Вєняви у внутрішніх справах, вони радо погодилися на його переведення з армії на службу за кордоном та на від’їзд з Варшави".

Вороги генерала вважали це призначення за нісенітницю, стверджуючи, що Вєнява як посол означає компрометацію. Вони серйозно помилялися, і пізніше деякі люди визнали свою помилку. По-перше, Венява вже виконував багато дипломатичних місій (наприклад, він супроводжував Коменданта на береги Сени та вів перемовини з маршалом Фошем; у 1933 році він поїхав до Парижа, офіційно на конгрес французьких ветеранів, але насправді це була оглядова місія для можливий спільний виступ проти Гітлера), у 1926 р. вів переговори від імені Пілсудського з представниками Франції та Англії, раніше (1921 р.) був військовим аташе в Бухаресті – і скрізь показав себе дуже добре. По-друге, Вєнява мав у своєму розпорядженні все, що належить чистокровному дипломату, він мав, за свідченням Лєхоня, "неймовірні здібності, незрівнянну чарівність, людський інстинкт і знання світу". По-третє, свій посольський іспит (1938-40 рр.) Вєнява склав на п'ять балів, а його доповіді викликали захоплення професійних дипломатів своєю логічністю і точністю висновків. Один із них, Олександр Завіша, стверджує, що Вєнява здобув у Римі репутацію найвидатнішого дипломата з акредитованих там. Ян Ростворовський обґрунтовує цю думку:

"У дипломата є три завдання. Представляти власну країну, інформувати свій уряд про ситуацію в країні, в якій ви перебуваєте, і пропонувати відповідні політичні заходи. Вєнява блискуче представляв Польщу в Римі. Він також надав надзвичайно точну інформацію".

Перед від'їздом до Риму він сказав: "Відчуваю себе як панна перед пологами". На вокзалі Терміні, тим, що чекали на нього, він оголосив:

— Пані та панове! Людей поважають за достоїнства та чесноти, а люблять лише за вади. Мабуть, я був дуже популярний у Варшаві. Але я боюся, що ви будете мене тут шанувати.

Дійсно, він представив новий стиль важкої роботи в старому кардинальському палаці Геатані на віа Боттеге Оскуре, де розташовувалося посольство. Вірчі грамоти королю Віктору-Еммануїлу (квітень 1938 р.) він вручив у своєму стилі: у фраку та... зі шпорами, створивши чудесний прецедент у протоколі палацу Квіринал. Він про себе зневажав Муссоліні з тих пір, як зустрів його. Якось під час розмови дуче почав переконувати Вєняву, що вісь Берлін-Рим є такою силою, що всі інші вільні країни багато виграють від приєднання до цього антикомуністичного пакту двох могутніх держав. Вєнява процідив:

- Ексцеленція! Це нагадує мені двох варшавських жидків, які побачили на темній вулиці двох перехожих і злякалися: «Тікаймо, бо їх двоє, а ми самі!

Муссоліні почервонів; він не дуже зрозумів жарт (хоча Вєнява чудово розмовляв італійською), але зрозумів, що відповідь не була доброзичливою. Наступного дня один із ієрархів, Фаріначі, сказав Вєняві:

- Ексцеленція. Наступного разу, будь ласка, розказуйте жарти такого класу нам, фашистам, а не Муссоліні, бо він і так нічого не розуміє.

Дружба Вєняви із зятем Муссоліні, графом Чіано, ґрунтувалася на їхній спільній пристрасті до красивих жінок і коней і спільній ненависті до нацистів. Але і Чіано не раз потрапляв під удари польського посла.

" - Ваш союзник, Англія, лежить далеко від вас", — сказав одного разу Чіано.

" - Так, але ваш союзник, Японія, лежить ще далі", — відповів Вєнява.

Коли Чіано, виступаючи в Сенаті, пояснював швидкий військовий занепад Польщі тим, що в нашій країні проживає лише 16 мільйонів корінних поляків, а решта становлять євреї та інші національні меншини, Вєнява крикнув:

" - Пан гірший за Гітлера, бо одним реченням вбив 9 мільйонів моїх співвітчизників!".

Він не вірив у війну – вважав, що Гітлер блефує. Розгром армії був для нього трагедією. Завіша, радник римського посольства, згадує Вєняву того часу:

"Коли того фатального ранку він отримав звістку про віроломний напад Німеччини на Польщу, він одразу відчув кров кавалеристів і попросив дозволу повернутися до армії для виконання будь-яких завдань в будь-якому чині. Проте йому було наказано залишатися на складній і відповідальній посаді. З того дня смуток майже не сходив з очей Вєняви. Замкнутий і зосереджений, він часто дивився в простір або кидав занепокоєний погляд на карту Польщі, з якої, як солдат, напевно, міг прочитати більше за інших навколо. Проте він нікого не знеохочував, навпаки, своєю сильною індивідуальністю нав’язував усім віру, таку необхідну у важкій праці. Кожен день того вересня був, безсумнівно, краплею розплавленого свинцю, що текла в його серце. Люди, які знали його ближче, бачили відчай у його очах. У ці важкі часи він не мав жодних амбіцій, крім служіння Польщі. Сотні й сотні людей навіть не усвідомлюють, як багато для них тоді зробив Вєнява".

Він одразу перетворився з посла Польщі на посла всіх поляків, організувавши канали перекидання солдатів до Франції "через" Італійський півострів (Вєнява переконав італійців, що це "цивільна" операція перекидання польських робітників). Він також почав надсилати посилки в'язням в таборах військовополонених. Я маю письмові довідки з табору II-E Neubrandenburg, що "посилки Вєняви" все ще надходять, хоча римське посольство не існує вже півтора року, а сам Вєнява півроку як не живий. Мабуть, він заплатив якійсь фірмі і довго забезпечував відправлення[12].

23 вересня 1939 р. президент Мосцицький, інтернований у Румунії, заднім числом від 17 вересня (щоб у документі місцем його народження було польське місто Кута) підписав указ, в якому - на підставі статті 24 Конституції 1935 року – призначив Вєняву своїм наступником, а отже практично главою держави! Прихильники Сікорського, які ненавиділи людей Пілсудського і все ще були в опозиції, негайно сповістили прихильний до них французький уряд, і останній рішуче протестував проти призначення, що було брутальним втручанням у рішення суверенної польської влади, і яке дало французам найгірше свідчення. Мені відомий зміст телеграми французького прем’єр-міністра Деладьє до французького посла в Лондоні Корбіна від 29 вересня 1939 р. У цій телеграмі, окрім політичної інформації ("Генерал Сікорський дуже категорично підкреслив, що не міг би співпрацювати з Вєнявою"), є ціла торба ганебних наклепів. Тут також є навіть теза про те, що Вєнява завоював довіру Пілсудського через те, що він "забавляв його різними фарсами" (!), навіть є твердження про те, що він не має "кредиту довіри у своїх співвітчизників" і що "під виглядом багатогранної культури він зраджує як духовну, так і моральну розбещеність", є також мерзенна маленька брехня, як-от той факт, що "він був на смерть п’яний, коли сідав на суд-експрес у Мілані, щоб їхати до Парижу", і, нарешті, є відлуння деяких старих образ, причиною яких, безперечно, були інтелект Вєняви та його невразливість для французькі політичні штучки: "Незважаючи на виявлену сердечність, яка могла б обманути деяких французів, генерал Вєнява завжди був ворожий до нас. Його ставлення до нас виявилося під час війни 1920 року, що також не залишилося поза увагою генерала Вейганда. Він належить до того клану прихильників Пілсудського, на який ми постійно мусили б нарікати".

Вєнява не хотів національного розладу. Він надіслав телеграму до Бухареста, в якій "Болеслав" звучить по-королівськи: "Будь ласка, повідомте кому належить, що Болеслав готовий виконати все, однак просить професора подумати, чи не був би доцільним інший вибір у даній ситуації".

26 вересня французька поліція оточила паризьку друкарню і конфіскувала перший номер емігрантського видання "Польський Монітор" з указом про номінацію (примірники, заховані власником друкарні паном Бистржановським, були згодом продані за великі гроші). Хоча санаційні політики хотіли захистити рішення Мосціцького, Вєнява, вбачаючи в боротьбі, що розпочалася серед емігрантів, загрозу польській єдності перед обличчям ворога, вирішив піти у відставку. У листі до президента він написав:

"Високошановний пане президенте! Дякуючи Президенту за виявлену мені довіру та віру в те, що в кожному випадку я буду діяти тільки з думкою про добро Республіки Польща, цим я подаю Президенту зречення з гідності наступника Президента Республіка Польща (...) Маю честь просити Президента прийняти мою відставку, переконавшись, що я дію в інтересах польської справи".

Венява виявив тут неабиякий характер — він не наполягав на почестях, до яких ніколи не прагнув — без жодного слова поступився Польщі. На практиці це була передача влади Сікорському та його людям. Проте "синові" Пілсудського не пробачили; кампанія цькування проти Вєняви тривала.

Він покинув Рим 12 червня 1940 року. Франція пала, тому він поїхав до Лісабона, а оскільки в Лондоні його не хотіли, то відправився до Нью-Йорка (куди прибув 15 липня 1940 року). Туди почали прибувати й інші прихильники Пілсудського, але втягнути його в політичну гру їм не вдалося. Оскільки треба було утримувати дружину та доньку, він, час від часу, займався журналістикою і палітурництвом (Немає нічого нового під сонцем. Серед паризької еміграції після поразки Листопадового повстання прекрасно займався палітурництвом князь Габріель Огінський, колишній заможний чоловік на Литві та палітурник, під час вигнання чудово переплетав книжкові томи). Ностальгія за Польщею охопила його серце і спонукала написати мемуар під назвою "Про країну дитинства та юності". Він журився, що не може "знайти роботи при якомусь кулеметі чи зенітці". А не міг не з власної вини.

Два місяці перебування в Сполучених Штатах дозволили мені багато чого дізнатися на тему смерть Вєняви, хоча, напевно, не все.

Його "самогубство" було квазі-вбивством, вчинене поляками на ґрунті національної ворожнечі.

Вєнява мріяв про одне – воювати за Польщу в солдатській формі. Деякий час він мріяв створити в США Іноземний легіон. Заступника нашого військового аташе у Вашингтоні, майора Стефана Добровольського, він просив: "Майоре, пошліть мене хоч рядовим піхотинцем!".

Про це він просив Сікорського в листі. Водночас він закликав до національної злагоди й не розривати фракційними чварами тіло пригнобленої нації, щоб не справдилось назавжди те, що передрікав ксьондз Скарга:

"Прийде зі сторони ворог, помітить ваш розбрат і скаже: їхні серця розділені, тепер вони загинуть (...) І цей розбрат наведе на вас рабство, в якому ваші свободи потонуть і обернуться на сміх (...) і накинуть Вам на шиї залізне ярмо".

Він сам подавав приклад: привіз з Польщі і окружив опікою родину Корфантия[13]. Він віддався в розпорядження Сікорського вже в Лісабоні, а з Америки писав йому, переконуючи, що "необхідно повністю припинити існування особистих справ, угрупувань і будь-яких партійних справ, таких шкідливих". Від доньки Вєняви, Зузанни, я отримав чернетку його листа до президента Рацкевича:

"Мені просто соромно повторювати при цій нагоді трюїзм з одного боку, але водночас і найсвятішу істину з другого, що чим важча доля Польщі, тим доцільніша і необхідніша угода між поляками. До цієї злагоди треба прагнути і шукати її скрізь і всіма силами, відмовляючись від усіх партійних, групових чи особистих справ і незгод, які, з огляду на сьогоднішню польську дійсність, є лише привидами минулого".

Він досконало знав ці привиди минулого – ті з XVIII століття, які дозволили сусідам стерти Польщу з мап; ті з ХІХ-го, які призвели до поразки наступних повстань; і ті з ХХ століття, які розірвали болючі слова Пілсудського про батьківщину: "Але ми бачимо це, на жаль, у вічних чварах і сварках, у якійсь насолоді панувати одне над одним. І коли довкола вирують сварки і заздрість, коли тремтить ненависть і палає сусідська образа, солдату важко зберігати спокій".

З кожним днем в Нью-Йорку ​​Вєнява робився все більш неспокійним. Йому пригадувалися й інші слова Коменданта, які він колись сприймав як символічний жарт, а тепер видалися примарною луною. Лехонь записав їх:

"Коли Пілсудський став Начальником Держави, йому довелося їздити по всій країні на всі можливі види святкувань, щоб виявляти однакову увагу та інтерес до всіх округів, станів і партій. Одного разу Вєнява вказав йому, що час їхати, як він сказав, до Богоматері Ченстоховської. А старий на це, трохи подумавши, відповів: — Не можу, бо Остробрамська образиться".

Навесні 1942 року, під час свого другого візиту до Сполучених Штатів, генерал Сікорський запросив Вєняву (посередником був майор Добровольський, улан, звідси його товариські стосунки з Вєнявою) до посольства у Вашингтоні та замість військового посту, запропонував йому... роль посланника в Гавані з титулом "ad personam" (замість) посла! Бажаючи бути будь-яким корисним і водночас змушений утримувати сім'ю, що йому було важко в Нью-Йорку, Вєнява прийняв цю посаду.

Він приготувався їхати і купив квиток на літак на 2 липня. 1 липня о 9:00 він вийшов у піжамі на балкон п'ятого поверху будинку за адресою Ріверсайд Драйв, 3, став на коліна (це бачив водій таксі, що стояв перед будинком), напевно, помолився, а потім зістрибнув. У кишені його піжами знайшли листівку з прощальним текстом, яку генеральний консул в Нью-Йорку, Сильвін Стракач, переслав президенту Рацкевичу. Останнє речення було: "Боже, спаси Польщу!". А після цього лише одна літера: "В".

Так загинув "перший улан Другої Речі Посполитої", кавалер Virtuti Militari, Хреста Незалежності (з мечами), Ордена Почесного Легіону (командора), Білого Орла, Золотого Хреста Заслуги, Італійського королівського хреста святих Маврикія і Лазара та багато інших орденів; поет і "гасконський кадет" в одному тілі; людина, про яку Олександр Завіша писав у своїй прес-епітафії ("Польські Відомості):

"Невичерпний темперамент і велика чутливість, багатогранність талантів, широка освіченість і витончена культура, глибоке почуття патріотизму і честі, цілісність характеру і вірність - ось важливі складові цієї неординарної постаті полководця, дипломата і митця. Він любив рух і божевілля, він любив красу і жест. Але понад усе він любив Польщу, Коменданта і благородство душі".

Польща завжди була на першому місці.

Колись, в "Уланській осені", він так напророкував собі похорон:

"А потім мене покладуть високо на лафеті.

За труною стане бідна сирота – мій кінь.

Мене ж, шволежери, до могили занесете,

А піхота віддасть зброєю салют – як один".

Навіть ця мрія не збулася. Не було ні коня, ні шеволежерів, ні польського неба над цвинтарем.

Разом із його труною, яка занурювалась у чужу й нечутливу землю, було поховано те, що було найпрекрасніше в польській міжвоєнній свободі – з того короткого, чудового подиху серед ночі, після сотні й кількох десятків років заборів...

Щодня на його могилі з’являється одна жива квітка. Я перевірив. Його приносить старий, колишній улан 4-го ескадрону лейтенанта Вєняви-Длугошовського. Людина божевільна. Він сказав мені:

- Ось побачиш, пан. Одного разу Польща відзначатиме річниці народження генерала. Це буде найважливіша з річниць.

Я приводжу ці слова тому, що, хоча він був божевільним, він згадав про річницю народження, не смерті - остання дата настільки зловісна, що навіть божевільний не захоче її святкувати.

Пошепки кажуть про причину смерті Вєняви, нібито він був розчавлений еміграційним розбратом, що він опинився на якійсь польській "нічийній землі", де його ніхто не хотів таким, яким він хотів бути. Поплічники Сікорського познущалися з нього, видавши йому під час війни не військову форму, а посольський костюм серед пальм і цукрової тростини на острові Карибського моря, де нам тепер потрібне посольство, мабуть, заради знущання. Прийняття цієї глузливої ​​пропозиції, тобто вступ у співпрацю з Сікорським, прибічники Пілсудського розцінили як зраду (це слово вжив Райхман). Молот і ковадло. Найвищу ціну Вєнява заплатив за своє бажання створити з еміграції один патріотичний блок, вільний від політиканства. Його смерть була не маленькою слабкістю – це був великий протест проти ненависті та розколу між братами. Вона була всеспаленням!

Водночас його смерть могла бути й квазі-вбивством. У мене поки що немає доказів того, що я почув – нібито нью-йоркські прихильники Пілсудського влаштували над Вєнявою "суд серед своїх" і засудили його до вибору: смерть або розрив із Сікорським. Але якщо це було так, я знайду ці докази. Поки я визначив наступне. За два дні до смерті генерала з ним розмовляв майор Добровольський, і хоча Вєнява відмовив випити "на коня" (він пив лише чай), але не виглядав розбитим, як дехто намагається говорити про його останні дні, він говорив про виїзд до Куби, "був у гарному настрої та сповнений оптимізму". У свою чергу я дізнався від Лукасевича[14], що в день смерті Вєняви (після півночі 1 липня 1942 року) його викликали на розмову Матушевський, Райхман і Єнджеєвіч. Головував на засіданні Матушевський, колишній голова "двійки"[15], масон найвищого рангу серед присутніх (усі вони, включно з Вєнявою, належали до масонів), а також член елітного таємного військового товариства пілсудчиків, побудованого за зразком масонської ліги, "Національної Ліги" (до неї належав також самовбивця Славек). Вони закидали Вєняву недостойними епітетами і вимагали від нього вибору. Дослівно: "між вірністю до пам’яті Юзефові Пілсудському та службою у Сікорського"..

Врятуй, Боже, Польщу!".