Ця антологія представляє тексти американської єврейської короткої прози. Книжка вміщує ціле століття непересічних творів, починаючи з іммігрантської художньої літератури початку XX століття і закінчуючи історіями деяких сучасних письменників. Читати її сторінки — значить знайомитися з чудовою і різноманітною літературною традицією. Видання починається оповіданнями двох важливих письменників-іммігрантів початку XX століття, Аврома Кагана та Анзі Єзєрської. Далі представлені вибрані твори єврейських американських авторів часу новітньої історії: Ісаака Башевіса Зінґера, Сола Беллоу, Ґрейс Пейлі, Тіллі Олсен, Бернарда Маламуда та Філіпа Рота. Завершується антологія оповіданнями сучасних письменників, чиї твори ілюструють вражаюче розмаїття та життєву силу теперішньої єврейської американської художньої літератури.
1.0 — створення файлу (сканування, верстка, вичитування) — mirabel.lv, квітень 2024
УДК 821.111(=411.16)(73)»19/20
А616
Переклад з англійської мови:
Олександр Буценко, Дарія Литошенко, Наталя Комарова
А616 Американська єврейська проза. Століття оповідань.
Упорядник Джеральд Шапіро / Пер. з англійської Олександра Буценка, Дарії Литошенко, Наталі Комарової. — К.: Дух і Літера, 2020. — 552 с.
ISBN 978-966-378-816-6
Книга видана за підтримки Посольства США в Україні
ISBN 978-966-378-816-6
УДК 821.111(=411.16)(73)»19/20»
Перекладено з:
Abraham Cahan.
Anzia Yezierska.
Isaac Bashevis Singer.
Tillie Olsen.
Delmore Schwartz.
Bernard Malamud.
Saul Bellow.
Grace Paley.
Cynthia Ozick.
Stanley Elkin.
Bruce Jay Friedman.
Philip Roth.
Francine Prose.
Steve Stem.
Melvin Jules Bukiet.
Michelle Herman.
Robin Hemley.
Allegra Goodman.
©1998 by the University of Nebraska Press. All rights reserved.
©Дух і Літера, 2020
ГРУПОВИЙ ПОРТРЕТ • 9
АВРОМ КАГАН • 19
Весілля в гетто
АНЗЯ ЄЗЄРСЬКА • 37
Як я знайшла Америку
ІСААК БАШЕВІС ЗІНҐЕР • 67
Весілля в Браунсвілі
ТІЛЛІ ОЛСЕН • 85
Загадай мені загадку
ДЕЛМОР ШВАРЦ • 133
Відповідальність починається у снах
БЕРНАРД МАЛАМУД • 145
«Діва озера»
СОЛ БЕЛЛОУ • 175
Срібна тарілка
ҐРЕЙС ПЕЙЛІ • 213
Прощавай, усіх благ!
СІНТІЯ ОЗІК • 227
Заздрість, або їдиш в Америці
СТЕНЛІ ЕЛКІН • 295
Серед свідків
БРЮС ДЖЕЙ ФРІДМАН • 323
Якщо тебе відпустили, ти вільний
ФІЛІП РОТ • 341
По радіо
ФРАНСІН ПРОУЗ • 391
Електричний струм
СТІВ СТЕРН • 421
Казка про повітряного змія
МЕЛВІН ЖУЛЬ БУКІЕТ • 443
Бібліотека Молоха
МІШЕЛЬ ГЕРМАН • 459
Ауслендер
РОБІН ГЕМЛІ • 495
Дев’ятнадцятий єврей
АЛЛЕГРА ГУДМАН • 527
Сара
Ірвінг Гоу у вступі до своєї фундаментальної антології «Єврейська американська проза» написав, що вечірка завершилася — з кончиною іммігрантської культури, спільного досвіду життя в занедбаних багатоквартирних будинках і метушні міських вулиць, що призвело до справжнього розквіту єврейсько-американської літератури в першій половині XX століття. Єврейсько-американська проза як окрема, «регіональна» література померла або, в усякому разі, «залишила позаду свої найвищі досягнення». «Оскільки її головним джерелом є життєвий досвід іммігрантів, вона неминуче потерпає від вичерпання ресурсів, дедалі меншої кількості матеріалів і спогадів», — пише Гоу. — Від того життя просто мало що залишилося, крім як у книжках і думках».
Тож тепер, двадцять років по тому, я сиджу й пишу інший вступ до нової антології оповідань американських єврейських письменників — антології, що охоплює ціле століття літератури, в тому числі не лише той період, що віддзеркалений у чудовій книжці Гоу, а й кілька оповідань, що передують основній масі дібраних ним творів, плюс твори деяких письменників, що стали відомими за останні двадцять років. Можливо, Гоу мав рацію щодо смерті єврейсько-американської прози, але є й добра новина: чимало теперішніх авторів (в тому числі Аллегра Гудман, Стів Стерн, Мелвін Букіет і Мішель Герман) вочевидь не бачили цього некрологу. Вони — серед найкращих у тій масі молодих (або досить молодих) єврейських письменників, що публікують прозу в сучасній Америці. Факт той, що коли ми досягнемо кінця цього століття, нові, відносно невідомі, але дуже перспективні єврейсько-американські прозаїки будуть, схоже, скрізь. І хоча мені самому кортить виголосити щось на кшталт декларації Гоу («Ось воно — останнє слово, остання антологія! Крамниця зачиняється! Остаточний розпродаж! Більше жодної єврейсько-американської прози!»), жодного кінця, наскільки я розумію, не передбачається.
Якщо прийняти на віру головну тезу Гоу — що єврейсько-американська проза виникла в конкретному місці, в конкретний час, за тодішнього стану речей і пов’язана з ними, — то варто лише проглянути книжки з історії і хоча б приблизно познайомитися з демографією, щоб зрозуміти, що сьогодні все це застаріло, як шістдесятирічний буханець житнього хліба. Не треба їхати до нью-йоркського Нижнього Іст-Сайду, щоб зрозуміти: іммігрантська єврейська культура цього міського американського гетто майже зникла. Заощадьте на авіаквитку і просто повірте мені: всього цього більше немає. І неважливо, що «Расс і доньки», постачальники чудової копченої риби, все ще знаходяться на Г’юстон-стріт, між Орчард-стріт та Аллен-стріт, а «Кошерні делікатеси» на Другій авеню процвітають за кілька кварталів на північ. Світ східноєвропейських єврейських іммігрантів (описаний у чудових, несентиментальних подробицях в оповіданнях Аврома Кагана та Анзі Єзєрської, включених до цієї збірки) помер — і поїздка до старого кварталу за добрим шматком осетрини чи сендвічем із рубленою печінкою в смальці його не поверне.
Немає вже, власне кажучи, і в Чикаго того відчайдушно-хвалькуватого іммігрантського середовища часів «великої депресії», що йому присвячене оповідання Сола Беллоу «Срібна тарілка». Багатий, чарівний світ їдишомовного театру, зображений в оповіданні Ґрейс Пейлі «Прощавай, усіх благ!», є лише спогадом, як здебільшого і сам їдиш. (Гершель Едельштейн, засмучений їдишист з оповідання Сінтії Озік «Заздрість, або їдиш в Америці», міг би здобути певне збочене задоволення, дізнавшись, що за тридцять років після його появи у цьому чудовому оповіданні їдиш знову в моді; його викладають тепер у кількох коледжах в різних місцях країни новому поколінню акультурованих євреїв, які ніколи не чули, як ним розмовляють — хіба що зрідка, у вигляді лайок. Але й це мініатюрне академічне відродження їдишу слугує лише нагадуванням про те, що той живий світ, який колись описувала ця мова, зник). Катскільські курорти з оповідання Стенлі Елкіна «Серед свідків» все ще рекламують у туристичному розділі газети «Санді Нью-Йорк таймс», але їхня клієнтура радикально змінилася. І хоча погляди та припущення Генрі Фрімана (уродженого Левіна) в оповіданні Бернарда Маламуда «Діва Озера» на перший погляд можуть здаватися сучасними (космополітичними, свідомо екзистенційними), під цією машкарою сучасності теж приховується світогляд, що походить від культури «старого кварталу» — світогляд, який виник із унікальної гірко-солодкої суміші втрати, ізоляції і тріумфування.
Тож як ми маємо тлумачити Аллегру Гудман і Робіна Гемлі, (…), Мелвіна Букіета та Стіва Стерна, Франсін Проуз, Мішель Герман та ще багато-багато інших, живих і здорових, які пишуть і пишуть свою прозу, перебуваючи у блаженному невіданні того факту, що Ірвінг Гоу оголосив їхню літературу мертвою (або вмираючою) двадцять років тому, коли дехто з них ще вчився у школі? Якщо погодитися з твердженням Гоу, то виникає спокуса вважати їх літературним еквівалентом такої собі зграї курей із відтятими головами, що бігають у нестямі скотним двором, фонтануючи кров’ю, зчиняючи гармидер, — єдині на сцені, хто не чув новини про свою недавню кончину.
Але, звісно, я не погоджуюся з твердженням Гоу (та й він, гадаю, не погодився б, якби був ще живий і мав змогу проаналізувати сьогоднішню картину). Бо мені стало ясно, що перелічені вище автори (а також багато інших, яких я не зміг включити до цієї книжки) добре знають свою справу — вони не лише пишуть як євреї, але й пишуть безпосередньо
Моєю метою при укладанні цієї антології було не знецінення блискучої праці Гоу, а радше її розширення — демонстрація в одній книжці, у зв’язному контексті, багатої добірки зразків неперервного діалогу поколінь американських єврейських прозаїків останнього століття. Це і є те, що являє собою література, адже її сутність, зрештою, — безнастанний діалог. У випадку єврейсько-американських письменників, як мені здається, цей діалог стосувався передусім двох взаємопов’язаних моральних проблем: дражливого питання єврейської ідентичності та невід’ємних від неї обов’язків і постійна боротьба між скептицизмом і вірою (що особливо загострилася для євреїв у тривалий період наслідків Голокосту). Все це можна вважати питаннями культури та дозвілля, коли є час поміркувати над проблемами, що не піддаються точному визначенню, і все ж таки я думаю, що ті самі питання, ті самі проблеми можна знайти в таких оповіданнях, як-от «Через кашкет» Шолом-Алейхема або «Дурник Гімпл» Ісаака Башевіса-Зінгера, — класичних їдишомовних історіях, що є віддзеркаленням більш раннього, набагато сумнішого періоду єврейської історії. Насправді це проблеми, які лежали в основі єврейських історій від самого початку — від стражденного шляху Авраама на гору Моріа для принесення сина Ісаака в жертву Богові.
В «Електричному струмі» Франсін Проуз секуляризована єврейська дочка у сучасному Нью-Йорку хвилюється через «навернення» батька в екстатичний хасидизм, й, уважно прислухавшись до оповідання Проуз, ми почуємо іронічне відлуння Шолом-Алейхемових «Годл» і «Хави», написаних на зламі століть, а також інших історій на тему «що ми зробили не так?», де батьки побиваються через відмову дітей від старих традицій. «Казка про повітряного змія» Стіва Стерна є ще одним чарівно-дотепним обертанням цієї каруселі. Дія відбувається у такій собі Стерновій Йокнапатофі[1] — «Дрібці» (
Раз по раз у цих оповіданнях ми бачимо дослідження одних і тих самих тем: про приголомшливу вагу родинних обов’язків і ті викривлення, через які має пройти одне покоління, аби виправдати сподівання іншого (в (…) «Сарі» Аллегри Гудман і «Срібній тарілці» Сола Беллоу); про неуникний обов’язок (водночас сумний і рятівний) збереження єврейської ідентичності (в оповіданнях Брюса Джея Фрідмана, Бернарда Маламуда і Анзі Єзєрської (…), включених до цієї антології). Чимало оповідань у цій книжці мають комічне забарвлення, як-от «Прощавай, усіх благ!» Ґрейс Пейлі, що являє собою монолог у стилі Шолом-Алейхема, а також «Серед свідків» Стенлі Елкіна, «Сара» Аллегри Гудман, «Якщо тебе відпустили, ти вільний» Брюса Дж. Фрідмана, «Дев’ятнадцятий єврей» Робіна Гемлі (сатиричний погляд на всю тему єврейсько-американської літератури, де в ролі без слів виступає сам Ісаак Башевіс-Зінгер) і, можливо, найбільш помітно — гротескне, надзвичайно смішне оповідання Філіпа Рота «По радіо» — безперечно, один із найбожевільніших літературних вивертів за останні тридцять років, такий собі літературний еквівалент виступів стендап-коміка Денні Брюса. Навіть у найбільш серйозних оповіданнях цієї антології є моменти похмурого гумору (перш за все я думаю про «Заздрість, або їдиш в Америці» Сінтії Озік). Але незважаючи на гумор, сатиру та іронію, подекуди навіть дешеву буфонаду, теми відібраних мною оповідань є глибоко серйозними.
В цих оповіданнях є дуже широкий спектр релігійної віри (і спектр відповідей на єврейську самосвідомість): від Натана і Голді, молодої пари з «Весілля в гетто» Аврома Кагана, для яких ортодоксальний юдаїзм є просто даністю, частиною елементарного світового ладу, до Єви, вмираючої героїні оповідання Тіллі Олсен «Загадай мені загадку», чия єврейська самосвідомість поглинута (й великою мірою зведена нанівець) її самосвідомістю як соціалістки; від безіменної оповідачки з «Як я знайшла Америку» Анзі Єзєрської — дівчини, замкненої у в’язниці свого єврейства, яка палко прагне вирватися з неї на свободу Америки, до Едіт Маргаретен в оповіданні Робіна Гемлі, відомої єврейської письменниці та інтелектуалки, свого роду «професійної єврейки», що користується плодами своєї етнічної ідентичності, проте вочевидь позбавлена будь-якого натяку на справжню віру. (…) Шолом-Алейхем написав оповідання «Через кашкет» — шедевр абсурдного гумору й одне з найвідоміших своїх оповідань — більше століття тому. Його головний персонаж — неуважний
Минуло сто років, і абсурдний гумор оповідання Шолом-Алейхема залишився, а гірка, болісна дійсність, що стоїть за цією комічною історією, зникла. Сьогодні нам важко збагнути той факт, що у смузі осілості наші діди-прадіди справді їздили третім класом і проживали своє життя чужинцями, небажаними гостями держави, у постійному страху перед кожним — принаймні перед кожним у мундирі. Поза «домом навчання»,
Згадувати про все це не тільки важко — є спокуса забути це: хто, зрештою, захоче надовго затримуватися на таких думках? А якщо так, то навіщо це робити нам? Євреї стали найуспішнішою іммігрантською групою у цій країні. Насправді вони навіть більше не сприймаються як якась «етнічна» група у нашому суспільстві — вони так далеко просунулися в розстановці сил в сучасній Америці, що багато в чому стали її невід’ємною складовою. Але це історична й географічна випадковість (…). Варто відзначити також, що теперішня атмосфера успіху й прихильності, якою користуються євреї в Америці, є повторенням колишньої ситуації в Іспанії, Польщі, а в останні роки XIX століття та перші три десятиліття ХХ-го — в самій Німеччині. Інакше кажучи, ніщо не триває вічно, й тому тим важливіше читати сучасну американську єврейську прозу в контексті попередніх поколінь.
Відтак мета цієї антології — зробити такий собі груповий портрет, урочисту фотосесію, де чоловіки та жінки стоять або сидять плечем до плеча, а дехто виглядає з темного кутка. Якби було місце, я включив би до антології оповідання й інших авторів, створивши портрет ще більшої групи. Але обраних мною оповідань, гадаю, і так досить для презентації всього спектру американської єврейської прози XX століття. Їхня цінність визначається і поставленими у них запитаннями, і запропонованими відповідями.
Що означало й що означає тепер бути ідентифікованим (для себе самих і для інших) як єврей в Америці? Які обов’язки (перед собою, перед своїми батьками та дітьми, перед своєю громадою) пов’язані з цією територією? Як нам наприкінці цього найжахливішого зі століть зберегти свою віру — і в усякому разі, віру у що? Ці питання так само актуальні (а фактично життєво важливі) як для наймолодших авторів цієї антології, так і для попередніх поколінь. У кожному поколінні треба розповідати історію, яка розповідається в пасхальній Агаді[4], й питання лише в тому, чи можемо ми цілком зрозуміти цю історію визволення дітей Ізраїля. Ми мусимо вважати себе тими, хто вийшов із рабства в Єгипті, — ми самі, а не якісь безіменні, забуті предки. Американські письменники-євреї наприкінці XX століття продовжують процес дослідження цих питань, розповідаючи нам історії, — тому, що ці питання, схоже, все ще мають значення, й тому, що ці історії — хоч вони й належать до світу уяви, — якимось чином утримують нас у реальному світі, пов’язаному з минулим, з тим закинутим лісом, який тепер так далеко, що в інший спосіб нам, можливо, його не дістатися.
Переїзд із Касл-Гардена й Елліс-Айленда[5] до Рівінгтон-стріт[6], а потім до передмість, перехід від статусу пасажирів трюмів до робочого класу, а потім до середнього та вище — це був не кінець подорожі американських євреїв. Ми все ще в дорозі — як Шолом Шахна, трохи нерозважливий бевзь, у своїй нескінченній і небезпечній мандрівці додому. Ця мандрівка — єдиний справді незмінний факт у нашому житті. Проза американських євреїв є, як була і завжди, низкою історій, що розповідаються дорогою (куди б ми не прямували), історіями, що розповідаються навколо багаття. Їхня головна цінність полягає у здатності нагадати нам, ким ми були, де ми були, і в цьому процесі надати нам мужності й цілеспрямованості, аби надалі просуватися до того, що чекає нас попереду.
Якщо вам доводилося бувати на Гранд-стріт у такий зоряний лютневий вечір, ви навряд чи могли уявити, що гетто тяжко зітхає під кінець довгого сезону безробіття та злиднів. Повітря підбадьорливо хрускотіло від морозу, а сліпучий блиск кав’ярень і магазинів дамських капелюшків наповнював його відчуттям достатку та доброзичливості. На тротуарах роїлися покупці, гультяї і торговці.
Проте цей сліпучий і оглушливий хаос приховував у собі чимало сумних історій. Переважну більшість цього збудженого натовпу становили люди, які вийшли з дому заради такого собі самокатування. Блукаючи у розпачі серед безжальних вітрин із товарами, чоловіки та жінки зупинялися то там, то тут, аби потішити себе гіпотетичним вибором, нагодувати голодні очі виглядом уявної покупки й негайно розплатитися за цю швидкоплинну радість усіма муками усвідомлення свого порожнього гаманця.
У багатьох торговців теж можна було помітити сумні ознаки тієї скрути, що тоді гнітила цей район. Одні виконували свою норму волання та жестикуляції із відчаєм перед невідворотним крахом, інші благали щось купити із приниженим виглядом жебраків, що випрошують милостиню, а треті ховали цю гарячкову настирливість під машкарою мучеництва або ніяковості та незвички — так, немовби розносна торгівля була нижче їхньої гідності й поміняти на неї свої звичні заняття їх примусив лише голод і безнадійність пошуків роботи за фахом.
Одним із цих рознощиків був кремезний хлопчина років двадцяти п’яти-двадцяти шести із чесними, розумними блакитними очима. Можливо, той пасхальний посуд, вартість якого виголошував хлопець, саме завдяки щирості й принадності його обличчя приваблював «платоспроможних» жінок більше, ніж товар його конкурентів. І все ж таки цей відносний успіх поки що не міг примирити хлопця із новою для нього професією. Він весь час вдивлявся в перехожих і, помітивши когось знайомого, намагався сховатися, схилившись над своїм візком із посудом, аби його не впізнали.
«Купуйте гарний посуд для свят! Дешевий і міцний! Купуйте посуд для Песаху!». Коли торгівля йшла жваво, хлопчина виголошував це трохи сором’язливо, а коли інтервал між покупцями надто затягувався, його декламація набувала якогось жалобного відтінку, нагадуючи співання псалмів на похороні в ортодоксальних євреїв.
Він був майстром на фабриці бейсболок і в «гарячий сезон» заробляв від десяти до п’ятнадцяти доларів на тиждень. Але вже більше двох років він працював не повний робочий тиждень, а останні три місяці йому не вдавалося отримати навіть одноденної роботи. Голді, його кохана, працювала на виробництві бриджів, і їй теж ледь вистачало грошей на скромне харчування та квартирну плату. Після довгих вагань Натан зрештою був змушений погодитися на розносну торгівлю, а довгоочікуваний день їхнього весілля відкладався з місяця на місяць.
Вони заручилися майже два роки тому. Шлюбну церемонію спочатку планувалося провести приблизно за три місяці після того. Їхні спільні заощадження тоді складали сто двадцять доларів — цілком достатню суму, на думку Натана, для скромного, тихого весілля та придбання найнеобхіднішого у домашньому господарстві. Проте Голді рішуче й навіть із обуренням йому заперечила. «Одружуєшся не кожного дня, — заявила вона, — і якщо я вже нарешті дожила до того, щоб стати під хупу[8] зі своїм нареченим, то не збираюся робити це, як жебрачка. Має бути пристойне весілля або взагалі жодного. Чуєш, Натане?».
Треба зауважити, що слова «пристойне весілля» були для Голді не просто словами. Як і їхня антитеза, «весілля абияк», вони виконували в її лексиконі функцію чогось на кшталт усталеного наукового терміна, який мав такий самий чітко визначений зміст, як і «відцентрова сила» або «геометрична прогресія». Отож «весілля абияк» означало будь-що без білої атласної сукні та туфель у тон, без двох карет, які мали доправити наречену та нареченого на церемонію, без ще однієї карети, яка мала відвезти їх до їхніх шлюбних апартаментів, без кантора й щонайменше п’ятьох музикантів, без просторої бальної зали, заповненої танцюючими, й без бенкету на сто п’ятдесят осіб. Щодо обстановки помешкання, то вона відмовлялася розглядати будь-який варіант без великого трюмо та брюссельського килима.
Натан стверджував, що те, на чому наполягала Голді, обійдеться в суму, набагато більшу за їхній спільний капітал. На це вона відповідала, що він завжди був схильний робити з неї всесвітнє посміховисько й що вона радше зійде передчасно в могилу, ніж вийде заміж абияк. Тут вона починала ридати, й незалежно від того, що було причиною цих сліз — передчасна могила чи «весілля абияк», — вони, безперечно, підсилювали переконливість її аргументації, бо Натан одразу поспішав засвідчити свою поразку поцілунком, а якщо його з відразою відштовхували, урочисто заявляв про свою рішучу готовність заробити гроші, потрібні для забезпечення того стандарту, який вона так безкомпромісно обстоювала.
Настали важкі часи. Натан і Голді всіляко себе урізали й заощаджували на всьому, але всі ці героїчні зусилля були марні — їхній капітал залишався мізерним, його сума складала менше ста доларів. Весілля відкладалося знову й знову. Врешті-решт на голову замордованого турботами Натана впало лихо цілковитого безробіття. Їхні заощадження стрімко танули. Вони із жахом спостерігали, як поступово перетворюються на ніщо підвалини їхнього щастя. Їм обом набридло харчуватися в їдальнях. Обидва мріяли про втіхи та вигоди подружнього життя.
Їхні нетерплячість і занепокоєння зростали із кожним днем, і Голді робила поступку за поступкою. Першою було принесено в жертву весільну вечерю; потім із програми були викреслені трюмо та кантор, а зрештою туди ж пішли орендована зала та брюссельський килим.
Після того, як Натан зважився на розносну торгівлю (це сталося за кілька днів до того, як ми вперше побачили його із порцеляновим посудом на Гранд-стріт), справи пішли нібито трохи бадьоріше, і настрій нашої зарученої пари покращився. Їхній капітал, який скоротився до сорока доларів, знову став зростати, й Голді запропонувала дочекатися моменту, коли він сягне суми, потрібної для «весілля абияк» і облаштування квартири.
Було близько десятої години вечора. Натан тягнув своє «Купуйте гарний посуд на свята!» із байдужим виглядом — його думки були зайняті питанням, чи не зробити розносну торгівлю своєю постійною роботою. Раптом ці роздуми перервало веселе сопрано, яке передражнювало його: «Купуйте гарний п-о-о-суд… Дивись не засни від цього бурмотіння! Ну й багато ж ти заробиш!».
З посмішкою щирого здивування Натан повернувся до компактної фігурки, крихітної аж до кумедності, але привабливої завдяки якійсь особливій грації мініатюрних форм — просто взірця справжньої жіночності. Її личко було так само дотепно-милим, як і її фігура: щічки-яблучка, тверді, як мармур, між ними — якийсь недоладний ніс, схожий на результат квапливої доробки; пара великих, круглих чорних очей і пухлий ротик, із якого все це вилітало з пристрастю та невгамовною доброзичливою проникливістю.
«Голді!
«Ти що — сердишся? Та годі! Що тут ганебного? Ніби ти єдиний рознощик в Америці! А було б добре — ти заробляв би тоді купу грошей! Але краще послухай, чого я сюди прийшла. Натане, серденько, золотце моє, здогадайся, до чого я додумалася! — все це вона проторохтіла одним духом. — Отож послухай, і якщо скажеш, що в Голді голова не як у міністра, то… Ну, тоді ти просто свиня й більше нічого».
І, не давши Натанові змоги вставити хоч слово, вона заторохтіла далі, ледь переводячи подих і цмокаючи губами в екстазі: «Хіба не безглуздо з їхнього боку, — говорила Голді, — сушити собі голову над весіллям, коли є такий простий спосіб отримати і пристойне весілля, і гарні меблі — брюссельський килим, трюмо та все решту — за ті гроші, що вони зараз мають?».
«Ну, давай вже, розповідай», — сказав Натан похмуро. Але його прихована цікавість лише розпалила в неї бажання помучати його, й вона заявила, що не розкриє свого чудового плану, поки вони не дійдуть до її квартири.
«Ти, зрештою, сьогодні вже досить накричався, — сказала Голді з несподіваною співчутливістю. — Думаєш, мені не крає серце, що ти стоїш тут на холоді й надсаджуєшся до хрипоти?».
За півгодини, коли вони усамітнилися у вітальні місіс Вольпянської, яка слугувала водночас спальнею Голді, вона заходилася звільняти його кишені від усіх результатів денної роботи й рахувати гроші. Вона робила це із зосередженим, суворим виразом обличчя, а Натан підкорявся цій операції із ніжною й веселою готовністю. Сума виявилася задовільною, й Голді перейшла до викладення свого плану.
«Розумієш, — почала вона майже пошепки, з виглядом замордованої клопотами, обтяженої життєвим досвідом старої матрони, — за тиждень-два ми матимемо майже сімдесят п’ять доларів, чи не так? Ну й що таке сімдесят п’ять доларів? Та нічого! Зможемо купити лише найпростіші меблі, а про весілля годі й казати. А якщо не буде весілля, ми не отримаємо подарунків, так?».
Натан глибокодумно кивнув.
«Так чому б нам не схитрувати й не зробити ось як? Давай витратимо всі гроші на пишне, пристойне весілля, розішлемо купу запрошень, і тоді… Ну, хіба дядько Лейзер не пришле нам килим або гарнітур для вітальні? А тітка Бейле, кузен Шапіро, Марлі, Меєрке, Бенні, Соре-Гітке — хіба кожен із них не подарує щось, як це прийнято у пристойних людей? Хай нам Бог дасть стільки щастя, скільки всі вони нам подарунків надішлють, — це поза сумнівом! А що? Хіба Бейлке не отримала від дядька гарного килима, коли одружувалася? А я ж ближча родичка, ніж вона!».
Голді зробила паузу, шукаючи на обличчі нареченого ознаки схвалення, і, ніжно пригладивши його темну чуприну, стала перелічувати друзів, яких треба запросити, й подарунки, яких можна від них очікувати.
«Отож бачиш, — продовжувала вона, — у нас буде і пристойне весілля, за яке нам і через багато років не буде соромно, і чудові речі, на які нам довелося б витратити, мабуть, двісті доларів. Що скажеш?».
«А що я
«Все в нас вийде, не сумнівайся, — умовляла вона його. — Просто залиш цю справу мені й не хвилюйся, Натане, — додала вона. — Ми з тобою сироти, а ти знаєш, що Всевишній не кине напризволяще наречених, про яких нема кому подбати. Якби мій батько був живий, усе було б інакше», — завершила Голді з безутішним жестом.
Настала патетична пауза. В очах Голді блищали сльози. «Хай твій батько покоїться у світлому раю, — сказав Натан співчутливо. — Але плакати навіщо? Хіба його повернеш? Я тобі буду за батька».
«Якщо на то буде воля Божа, — погодилася Голді. — Якби хоча б мама — дай їй Бог здоров’я ще на сто двадцять років! — якби хоча б вона була тут, на нашому весіллі! Бідна матуся! Як їй краятиме серце думка, що не судилося їй Всевишнім повести мене під хупу…».
Ще одна сумна пауза, але її за мить перервала Голді, яка вигукнула з несподіваною життєрадісністю: «До речі, Натане, здогадайся, що я зробила! Боюся, ти назвеш мене хвастухою й сміятимешся з мене, але хай, — із грайливою гримасою вона витягла з кишені смужку килима. — Я пішла до меблевого магазину, й вони мені дали зразок — втричі більший за цей. Я написала в листі матусі, що ось такий килим лежатиме в мене на підлозі, коли я одружуся. Додала зразок до листа й відіслала все це до Росії».
Натан заплескав у долоні й розреготався. «Звідки ж ти знаєш, що саме такий килим отримаєш у подарунок на весілля?» — спитав він із веселим здивуванням.
«Звідки знаю? Та хіба не все одно, який буде килим! Я просто бачу, як мама ходить по сусідах і показує “дорогоцінну скатертину”, яку її донька топтатиме ногами. Це ж така радість для неї!».
Було розіслано більше сотні запрошень, надрукованих такими розкішними чорними й золотими літерами, які ще ніколи не виходили з-під ручного пресу на Есекс-стріт. У запрошеннях вказувалася дата на початку квітня. Голді і Натан внесли наперед місячну плату за трикімнатне помешкання на другому поверсі багатоквартирного будинку на Черрі-стріт. Голді вважила плату незвичайно низькою, а апартаменти — найкращими в Істсайді.
«О, в мене така чудова квартира!» — вигукувала вона, сяючи від усвідомлення цього займенника. Або: «Ви маєте побачити мою квартиру! Скільки ви платите за свою?». Або ж: «Мені спало на думку зробити вітальню в задній кімнаті. Вона така само світла, як передня, а тут я хочу зробити кухню. Як ви гадаєте?». Вона годинами говорила лише про квартиру, квартплату та меблі; кожна одружена пара, що нещодавно переїхала до нової квартири або збиралася це зробити, здавалася Голді пов’язаною з нею узами спільної справи. В її уяві людство поділялося на тих, кого цікавили питання житла, орендної плати та меблів, і тих, кого це не цікавило. Перші, до яких належала й вона сама, становили вищу категорію людей. І, натрапляючи на оголошення про оренду квартир, вона кожного разу відчувала щось схоже на почуття, із яким художник бачить мимохідь якісь приналежності свого мистецтва.
За традицією більш громіздкі весільні подарунки надсилають молодятам додому за кілька днів до весілля, а близькі родичі та друзі наречених зазвичай домовляються між собою, який предмет обстановки кожен із них даруватиме. Отож Голді залишила свою роботу за тиждень до видатної події, аби бути на квартирі, коли туди доставлятимуть речі.
Рано-вранці вона прийшла до порожньої квартирки, взявши з собою їжу, й пробула на варті аж до темряви, поки не прийшов Натан, аби забрати її додому.
Минув день, другий, третій, але жоден агент транспортної контори так і не вигукнув її імені. Вона сиділа, чекала, слухала, чи не пролунає грубий голос, але марно.
«Мабуть, зарано. Я дурна, що чекаю на щось так скоро», — намагалася вона втішити себе. І чекала ще годину, і ще одну, але ніякі весільні подарунки не з’являлися. «Що ж, зрештою ще купа часу. Подарунки прибудуть за день-два до весілля», — розмірковувала Голді й знову чекала, знову прислуховувалася, знову її серце вистрибувало з грудей.
Порожнеча щойно прибраної, ретельно вимитої квартири, що пахла побілкою, починала її лякати. Її збуджений мозок наповнювали звуки, яких не чули перенапружені вуха. Але вона все одно сиділа й сиділа на підвіконні, намагаючись почути голос доставника.
«Тс-с, тс-с-с, тс-с-с-с!» — шепотіли стіни, з кутів глухо долинали жахливі погрози, й серце Голді раз по раз стискував страх. Вона часто відчувала себе на межі божевілля, проте залишалася сидіти й чекала, чекала, чекала.
За щонайменшого шуму у вестибюлі Голді схоплювалася на ноги, її серце шалено калаталося, але вже наступної миті завмирало в грудях, бо виявлялося, що це лише один із сусідів або рознощик. І це повторювалося так часто, що Голді почала підозрювати в себе серцеву хворобу. І все ж таки настав день п’ятий, і вона знову була на своєму посту й чекала, чекала, чекала на весільні подарунки. Мало того — коли після роботи прийшов Натан і був прикро вражений тією самою порожнечею в квартирі, Голді у відповідь на його сумні розпити почала з веселим обличчям добродушно кепкувати з його жіночої схильності швидко занепадати духом і змальовувала їхні перспективи в рожевих тонах доти, доки не переконала саму себе (якщо не його), що ситуація виглядає не так вже похмуро.
На шостий день до будинку на Черрі-стріт усе ж таки під’їхав агент транспортної контори, але він привіз лише величезне дешеве крісло-гойдалку для Голді та Натана. І коли виявилося, що це подарунок сім’ї, від якої очікувалося щось не менше за килим або гарнітур для вітальні, радість і надія, пробуджені прибуттям цього крісла, перетворилися на цілковите розчарування та відчай. Майже годину Голді скорботно гойдалася в цьому кріслі, намагаючись уявити собі, як чудово було б, якби всі її очікування справдилися.
Незабаром прибув хиткий кутовий столик, оббитий плюшем. Він не міг коштувати більше за долар. Проте це був подарунок від близького друга, на якого розраховували в плані трюмо або гарнітуру для спальні. Трохи згодом були привезені дешевий будильник і контейнер для льоду. Це було все.
Час від часу Голді підходила до дверей кімнати, щоб оцінити ефект у цілому. Але що більше вона намагалася уявляти собі вітальню напівзавершеною, то жахливіше ці кілька самотніх, не поєднаних між собою речей підкреслювали порожнечу решти квартири. Отож вона сіла у свою гойдалку й сиділа нерухомо, опустивши голову, а потім заходилася відчайдушно розгойдуватися взад і вперед, немов прагнула в такий спосіб позбутися свого похмурого, жалюгідного «я».
І все ж таки коли прийшов Натан, в очах Голді блиснув тріумфальний вогник. Вказуючи на подарунки, вона сказала: «Ну що, містере, хто мав рацію? Непогано для початку, хіба ні? Щоб ти знав, більшість людей надсилають весільні подарунки після церемонії — так-так! — додала вона конфіденційним тоном. — Отож ми запросили цілу купу народу, і всі, дякувати Богу, люди неабиякі. А хтось колись чув, щоб леді чи джентльмен прийшли на пристойне весілля з шикарною весільною вечерею, а потім ошукали молодят із подарунками?».
Вечірка була вже в розпалі, однак у залі, розрахованій на сотні людей, все ще було не більше двох десятків гостей.
Всі почувалися ніяково й постійно оглядалися в очікуванні можливого прибуття нових гостей. О десятій годині танці, що передували церемонії, ще тривали, хоча кілька вальсуючих пар виглядали так, немовби лякалися дзвінкого відлуння власних кроків посеред суворої урочистості навколишньої порожнечі та тьмяного відблиску гнітючого простору підлоги.
Дві скрипки, корнет і кларнет пронизливо верещали, немов від болю, а капосна надмірність газового освітлення додавала цим тортурам жорстокої глузливості. Весілля й розважальні заходи були в цьому гетто рідкістю, тутешні музиканти теж потерпали від злиднів — звідси й той жадібний, відчайдушний азарт, із яким цей ансамбль налягав на свої інструменти.
Врешті-решт стало очевидним, що зібранню не судилося стати численнішим й немає сенсу далі зволікати із церемонією. Насправді для присутніх не було таємницею, що більшість запрошених друзів не прийшли через відсутність роботи: у когось пристойне вбрання було закладене в ломбарді, хтось був просто надто пригнічений своїми турботами, аби налаштуватися на весільну метушню. Дехто навіть вважав помилкою з боку Натана влаштовувати урочистості в такі важкі часи, коли ні в кого немає роботи.
Був початок одинадцятої години, коли кантор — високий, худорлявий чоловік із сивою бородою та меланхолійним обличчям — надягнув свою кіпу й, підійшовши до танцюючих, вигукнув із синагогальною інтонацією: «Ходімо, пані, вкриємо наречену фатою!».
З десяток доньок Ізраїлю пішли за кантором і музикантами до бокової кімнатки, де Голді сиділа між двома жінками (дружинами двох чоловіків, які мали дбати про нареченого). Згідно з ортодоксальним звичаєм, вона протягом усього дня постилася, тож унаслідок цього, а також смутку, що гриз її на додаток до побожного трепету, з яким вона чекала на урочисту церемонію, Голді була блідою як смерть, і цей ефект ще більше підсилювався вінком і білим вбранням. Коли процесія почала заповнювати кімнату, вона із жахом замружила свої круглі темні очі, немовби кантор був катом, який має вести її на ешафот.
Пісня-звернення до нареченої зазвичай схожа і на молитву, і на промову, вона складається з роздумів на тему життя та смерті, оплакування померлих членів родини молодої жінки, сумування з приводу її власних негараздів і напучування її на виконання священних обов’язків дружини, матері та служниці Господа. Її складають у віршах і декламують сумним, тужливим речитативом, що часто переривається жалобним рефреном музичного ансамблю, тож вона, безперечно, виконує свою місію — викликати сльози навіть тоді, коли серця переповнені бурхливою радістю. Відтак ми можемо уявити собі той похоронний ефект, що його справила ця пісня під час шлюбної церемонії Голді.
Кантор, сам напівзаморений, вкладав у спів тугу власного серця; скрипки ридали, кларнет канючив, корнет і контрабас стогнали, й кожен інструмент розповідав сумну історію свого враженого злиднями господаря. Кантор розпочав:
Кілька жінок, у тому числі Голді, заридали, решта із сумом опустили очі. Ансамбль видав жалісний акорд, і вся аудиторія зайшлася голосним, несамовитим плачем. Кантор суворо продовжував:
Не звертаючи уваги на конвульсивні схлипування, якими наповнилася кімната, кантор продовжував декламувати, і врешті-решт в його очах блиснув вогник, голос емоційно затремтів, і він проспівав якимось надзвичайно високим, моторошним тоном:
І тут, посеред загального вибуху емоцій, викликаного цим імпровізованим віршем, пролунав зойк: «Наречена зомліла! Води, швидше!». — «Ви просто вбивця!» — вигукнула якась літня дама, випромінюючи водночас захоплення талантом кантора й гнів із приводу його надмірних наслідків.
Голді привели до тями, й решта церемонії пройшла без інцидентів. Вона підкорялася всьому, як уві сні. Коли у супроводі двох чоловіків, кожен із яких тримав канделябр із запаленими свічками, ввійшов наречений, щоб опустити фату на її обличчя, вона дивилася ошелешеним поглядом, немов не усвідомлювала ситуацію або не впізнавала Натана. Коли, пристосовуючись до ритму традиційної тужливої мелодії, Голді наосліп повели до великої зали й поставили поруч із нареченим під червоним балдахіном, а потім вона обійшла навколо нього сім разів, вона підкорялася наказам і рухалася із пасивністю загіпнотизованої. Після того, як було прочитано «Сім благословень» і кантор, делікатно піднявши край фати, підніс до вуст Голді келих вина, вона відпила з нього з виглядом хворого, який приймає ліки. Потім вона відчула, як їй на палець надягли обручку, й почула голос Натана: «Ти посвячуєшся мені цією обручкою за законами Мойсея та Ізраїлю». І Голді подумала: «Тепер я заміжня жінка!». Але чомусь ці слова здалися їй зараз порожнім звуком. Вона розуміла, що одружена, але не могла збагнути, що це означає. Коли Натан розчавив ногою келих і ансамбль заграв веселу мелодію й усі закричали «Мазлтов! Мазлтов!» і заплескали в долоні, а старші жінки зайшлися несамовитим танком, Голді відчула полегшення від того, що важке випробування залишилося позаду, але все ще не усвідомлювала чітко зміни свого статусу.
Лише за чверть години, коли вона опинилася в цокольному приміщенні, на чолі одного з трьох довгих столів, усвідомлення свого нового «я» вразило її, так би мовити, як блискавка. Обідня зала була майже такого самого розміру, як бальна поверхом вище, так само яскраво освітлена, й три столи, що займали майже всю її довжину, були накриті на сто п’ятдесят гостей. Але за ними розсілося заледве двадцятеро осіб. Враження вийшло ще більш гнітючим, аніж у бальній залі. Вільні лавки й неторкнуті столові прибори ще сильніше підкреслювали порожнечу приміщення, в якому губилася жалюгідна купка людей.
Голді дивилася на ряди тарілок, ложок, виделок, ножів, і вони гнітили її холодним блиском своєї урочистої, помпезної маси.
«Я не та Голді, якою була, — думала вона. — Я заміжня жінка — як матуся, як тітка, як місіс Вольпянська. І ми все до останнього цента витратили на це розкішне весілля, а тепер у нас немає ні грошей на меблі, ні гостей, які нам їх надіслали б, і їжу буде викинуто, й усе дарма, а винна в усьому цьому я!».
Блискучі тарілки немов перешіптувалися між собою, перемигувалися й обмінювалися усмішками на її рахунок. Голді перевела погляд на товариство, й виявилося, що гості марно примушують себе щось скуштувати, немовби вони теж збентежені цим безжальним блиском невикористаних тарілок.
Над залою повисла знервована тиша, й несміливий передзвін двох десятків виделок і ножів щомиті додавав їй ще більшої ніяковості та безживності. Навіть кантор не наважувався перервати цю тишу веселими віршами, складеними ним з цієї нагоди.
Голді почувалася розчавленою. Їй здавалося, що зараз вона знову знепритомніє, й, заплющивши очі та стиснувши зуби, вона намагалася уявити себе мертвою. Натан, який сидів поруч, помітив це. Він узяв її руку під столом, обережно стиснув її і прошепотів: «Не бери близько до серця. Є Бог на небі». Голді не розібрала його слів, проте відчула їхній сенс. Вона хотіла сказати щось ласкаве, але в горлі стояв клубок, тож вона змогла відповісти лише жалісним, лагідним, повним сліз поглядом.
Однак коли принесли пінливе пиво, язики в усіх врешті-решт розв’язалися, й кантор, хоч і прикро вражений зібраною для нього мізерною винагородою, відчув палке бажання пом’якшити нестерпну убогість вечірки й перевершив самого себе в імпровізованих акровіршах і дотепах. Зайво казати, що зусилля кантора були прийняті із вдячністю та винагороджені невпинним сміхом. І коли зала наповнилася веселощами, блискучі ряди неторкнутих тарілок теж немовби приєдналися до загального веселого ґвалту й сміялися щирим, доброзичливим сміхом.
Раптом Голді, посеред чергового вибуху бурхливих веселощів, нахилилася до Натанова вуха й палко вигукнула, ледь не захлинаючись: «Мій чоловіку! Мій чоловіку! Мій чоловіку!».
«Моя дружино!» — відповів він їй так само на вухо.
«Ти знаєш, хто ти мені тепер? — продовжувала Голді. — Чоловік! А я — твоя дружина! Знаєш, що це означає? Знаєш, знаєш, Натане?» — наполягала вона із несамовитим наголосом.
«Знаю, пташко моя, тільки не хвилюйся через весільні подарунки».
Було вже за північ, і навіть гетто вже занурилося в сон. Голді та Натан мовчки прямували до своєї трикімнатної квартирки, якій судилося стати їхньою першою спільною домівкою. Вони були у весільному вбранні, яке взяли напрокат на цей вечір: він у фраку й циліндрі, вона в білій атласній сукні й туфлях, із непокритою головою — вінок і фату, загорнуті в газету, ніс Натан.
На весілля молодята прибули в каретах, які привернули увагу численних глядачів як у відправному пункті, так і перед залою, і, звичайно, вони сподівалися вирушити до своєї нової оселі в такий самий «пристойний» спосіб. Однак ближче до завершення останнього танцю, після вечері, вони виявили, що невеличка решта — це все, що в них залишилося в цьому світі.
Останні звуки музики поступово завмирали, гості, вдягнувши свої капелюхи та капелюшки, розходилися. Всі, здавалося, поспішали повернутися у свій власний світ, кинувши молодят напризволяще.
Натан хотів позичити долар чи два в одного з друзів. «Їдьмо додому, як личить нареченим, — сказав він. — Є Бог на небі. Він нас не кине».
Але Голді не хотіла й чути про те, щоб виказати друзям всю міру своєї бідності. «Ні і ні! — заперечила вона роздратовано. — Я не дозволю тобі витратити півтора долари, щоб проїхати кілька кварталів, немов якийсь аристократ із П’ятої авеню. Дійдемо й пішки, — додала вона з безжальною рішучістю людини, налаштованої на самопокарання. — Бідній жінці, яка ризикнула витратити на весілля все до копійки, треба бути готового після весілля йти пішки».
Опинившись на безлюдній вулиці, вони раптом відчули таку самотність, таку зловісну, невідступну порожнечу, що не могли розмовляти, тож продовжували плентатися у похмурому мовчанні. Вона спиралася на його руку, а він ніжно притискав її до себе.
Їхній шлях пролягав найбільш похмурою й неблагополучною частиною 7-го району. Голді було страшно, й вона міцніше вчепилася у свого супутника. На одному розі вони пройшли повз кількох чоловіків, що стояли перед баром.
«Диви, диви! Жидок зі своєю нареченою, б’юся об заклад! — вигукнув сиплий голос. — З весілля йдуть. А вона не більша за горішок, правда?». Це порівняння було зустрінуто голосним реготом.
«Гей, приятелю, ти можеш носити свою леді в жилетній кишені!».
Коли Натан і Голді пройшли далі, їй у спину влучило щось на кшталт картоплини чи моркви, а зграя волоцюг на розі вибухнула несамовитими веселощами. Натан хотів розвернутися, але Голді втримала його. «Не треба! Вони вб’ють тебе!» — прошепотіла вона й знов замовкла. Він ще раз спробував вивільнитися, немовби збираючись відчайдушно кинутися на кривдників, але Голді ще більше притиснулася до нього й міцно тримала, й уся її душа тремтіла від усвідомлення того, яким прихистком він для неї є. «Не звертай на них уваги, Натане», — сказала вона.
І коли вони пішли далі своїм безрадісним шляхом, похмурою, зубожілою вулицею, на якій де-не-де шелестіли дерева — меланхолійні свідки кращих часів, — то відчули якийсь струмінь щастя, що об’єднав їх, пронизавши обох, і сповнилися благодатного почуття тотожності одне одному, смаку якого ніколи раніше не знали. Вони були такі щасливі, що банда, залишена позаду, порожня квартира, до якої вони прямували, гіркота невдалого весілля — все це раптом здалося їм геть не вартими уваги, нікчемними дрібницями, чужими їхньому новому життю, далекими від того чарівного світу, в якому вони тепер жили.
Навіть усвідомлення невблаганної порожнечі раптово перетворилося на блаженне відчуття власної усамітненості, немовби вони залишилися самі в усьому світі, щоб жити й насолоджуватися одне одним.
«Не звертай на них уваги, Натане, любий», — механічно повторила Голді, усвідомлюючи, як її голос тремтить від щастя.
«Треба було їм показати! — відповів він, пригортаючи її до себе міцніше. — Я показав би їм, як ображати мою Голді, мою перлину, мою пташку!».
Вони пірнули в густішу темряву якогось провулка. Легкий вітерець віяв навколо них, проголошуючи явлення молодят, а старі дерева шепотіли над їхніми головами свої ніжні вітання.
Кожен мій видих був видихом страху, від кожної тіні перехоплювало дихання, кожен звук кроків ударяв у серце, як важкий козачий чобіт.
На низькому стільці посеред єдиної кімнати нашої мазанки сидів мій батько, і його руда борода спадала на відкриту перед ним Книгу Ісаї. Біля кахельної груби, на лавках, що служили нам ліжками, навіть на земляній підлозі — скрізь сиділи сусідські діти, навчаючись від нього стародавньої поезії гебрейського племені.
Він декламував, а діти повторювали:
«Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому! Хай підійметься всяка долина, і хай знизиться всяка гора та підгірок, і хай стане круте за рівнину, а пасма гірські за долину! І з’явиться слава Господня, і разом побачить її кожне тіло[9]».
Не звертаючи уваги на розхитування та декламування вчителя й учнів, стара Кака, наша строката курка, зі своїм виводком гордовито походжала, дзьобаючи картопляне лушпиння, яке падало з колін моєї матері, що готувала нам сніданок.
Я стояла біля вікна, пильнуючи дорогу — щоб раптом на нас не налетіли козаки, які стежили за виконанням того царського указу, що відібрав би в нас останній кусень хліба: «Забороняється влаштовувати хедери [єврейські школи] в приміщеннях, використовуваних для приготування їжі та сну».
Водночас я одним оком жадібно стежила, як мати нарізає великими скибками чорний хліб. Картопля була нарешті готова, й вона виклала її з казанка в дерев’яну миску та поставила на середину столу.
Розхитування та декламування вмить припинилися, й діти кинулися до столу. Мій страх перед козаками одразу затьмарився страхом залишитися без картоплі, тож дозорний залишив свій пост — із радісним вигуком я схопила свою порцію й напхала собі повний рот розсипчастої смакоти.
Тієї ж миті двері розчинилися від удару підбитого залізом чобота. В повітрі просвистів козацький батіг. Ми з вереском кинулися хто куди. Діти вибігли з хати, а з ними й наш заробіток.
«Ойвей! — заголосила моя мати, схопившись за груди, — чи є Бог там нагорі й чи бачить він усе це?».
Батько зі смутком в очах бурмотів перервану молитву, а козак гучно проголошував указ: «Тисяча рублів штрафу або рік у в’язниці, якщо ще раз буде виявлено, що ви вчите дітей там, де їсте й спите».
«Готтуню[10]! — благала мати, — ви хочете зідрати з нас останню шкуру! Де ж нам ще їсти та спати? Чи нам тримати хедер посеред дороги? Хіба в нас хати з окремими кімнатами, як у царя?».
Не звертаючи уваги на материні заклинання, козак широким кроком вийшов із хати. Батько опустився на стілець, безпорадно схиливши голову у тихому відчаї.
«Боже всемогутній, — ламала руки мати, — чи буде кінець нашим злигодням? Коли вже земля поховає мене та мої нещастя?».
Я дивилася, як козак іде геть дорогою, й раптом побачила, що до нас біжить усе село. Я потягла матір до вікна — подивитися на юрбу, що наближалася.
«Геволт[11]! Що ще на наші голови?» — перелякано заволала вона.
Збуджену юрбу очолювала Маше Міндель, дружина водовоза. Здіймаючи хмару пилу, на нас сунули пекар, м’ясник, швець, кравець, козопас, наймити з полів зі своїми дружинами та дітьми.
Маше Міндель, майже непритомна, впала перед входом до нашої хати. «Лист із Америки!» — видихнула вона.
«Лист із Америки! — відгукнувся луною натовп, вихоплюючи в неї листа й соваючи його в руки батькові. — Прочитай! Прочитай!» — кричали вони в збудженні.
Батько мовчки проглянув листа, а люди, затамувавши подих, дивилися на нього в тривожному очікуванні. їхні очі сяяли захопленням і шаною до єдиної людини в селі, що вміла читати. Маше Міндель, навприсядки, витягла до нього шию, аби не пропустити жодного дорогоцінного слова з цього листа.
«Моїй шанованій дружині, Маше Міндель, моєму улюбленому синові, Суші Фейфелю, та моїй дорогоцінній, коханій доньці, зіниці мого ока, гордості мого життя, Ципкеле!
Довгих років життя та щастя вам! Хай благословення впаде з небес на ваші милі голови й убереже вас від усякого лиха!
По-перше, хочу сказати вам, що в мене все добре і я здоровий. Хай би я почув те саме й від вас.
По-друге, скажу вам, що сонце врешті починає сяяти наді мною в Америці. Я став поважною персоною — торговцем. У мене своя ятка в найбільш густонаселеній частині Америки, де людей — як мух, і кожен день схожий на базарний день на ярмарку. Мій товар — банани та яблука. День починається з мого повного фруктів візка, а закінчується лише тоді, коли я нарахую принаймні два долари прибутку — це чотири рублі. Ви тільки уявіть: я, Гедалія Міндель, заробляю чотири рублі на день, двадцять чотири рублі на тиждень!».
«Гедалія Міндель, водовоз, двадцять чотири рублі на тиждень…» — ці слова, як вогонь, перестрибували у натовпі від одного до іншого.
Ми витріщилися на його дружину, Маше Міндель, висушену, як скелет, жінку.
«Маше Міндель, з чоловіком в Америці! Маше Міндель, дружина людини, що заробляє двадцять чотири рублі на тиждень!».
Ми дивилися на неї тепер із шанобливістю. Вона була вже істотою з іншого світу. Її мертві, згаслі очі ожили й засяяли. Переймання про хліб насущний зникли з її обтягнутого шкірою обличчя, раптовий приплив щастя наповнив її риси, розрум’янені немов від вина.
Двоє зморених дітей чіплялися за її спідницю, збуджено витріщаючи очі й лише здогадуючись про свою щасливу долю по заздрісних поглядах інших.
«По-третє, — йшлося далі в листі, — маю сказати вам, що білий хліб і м’ясо я їм щодня, точнісінько як їдять мільйонери.
По-четверте, щоб ви знали — я більше не Гедалія Міндель, а “містер Міндель”, як в Америці мене називають.
По-п’яте, Маше Міндель і мої дорогі діти, в Америці немає мазанок, де корови, кури та люди живуть усі разом. У мене є окрема кімната із зачиненими дверима, і якщо хтось прийде до мене, я можу сказати “Заходьте!” або “Почекайте!” — як король у палаці.
Ну й останнє, моя люба родино та люди села Суковоли: в Америці немає царя».
Тут мій батько зробив паузу. Настала мертва тиша, а потім: «Немає царя… в Америці немає царя!». Навіть маленькі діти повторювали, як приспів: «В Америці немає царя!».
«В Америці всіх питають, хто має стати президентом, і я, Гедалія Міндель, коли отримаю свої документи на громадянство, так само зможу вирішувати, хто буде наступним президентом в Америці, як і містер Рокфеллер, найбільший з усіх мільйонерів.
Я вам посилаю п’ятдесят рублів на квиток пароплавом до Америки. І хай всі євреї, що потерпають у голуті[12] від указів і погромів, все ж таки доживуть до того, щоб підняти свої голови, як це зробив я, Гедалія Міндель, в Америці».
П’ятдесят рублів! Квиток на пароплав до Америки! І оце стільки щастя впаде на чиюсь голову! Мене гризли шалені заздрощі. Мої примружені очі метали, немов стріли, похмурі погляди у бік Маше Міндель.
Чому на нашу долю не випав шанс вибратися геть із цієї темної країни? Хіба не криється в кожному серці таке саме прагнення Америки? Така сама мрія жити, сміятися й дихати як вільна людина? Америка — вона для всіх. Чому лише Маше Міндель і її діти здобули можливість потрапити до нового світу?
Перешіптуючись і жестикулюючи, юрба розійшлася. Кожен знав, про що думає інший: як дістатися Америки? Що можна закласти? Де можна позичити гроші, щоб купити квиток на пароплав?
Мовчки ми пішли за батьком назад до хати, звідки нас за мить до того змусив вибігти козак.
Ми, діти, переводили погляд з матері на батька та з батька на матір.
«Готтуню! Цар сам виштовхує нас в Америку цим останнім указом!» — материне обличчя осяяло нашу халупу, як лампа.
«Мішигіне їдіне[13]! — зупинив її батько. — Вічно в хмари заносишся! Ми — в Америку? На які гроші? Чи можуть мертві встати й танцювати?».
«Танцювати? — самовар і мідні каструлі задзвеніли від материного сміху. — Я протанцювала б до Америки по хвилях океану!».
Діти, вражені й захоплені радістю моєї матері, теж стали пирскати й сміятися, а батько ходив взад і вперед з обличчям, затьмареним тривогою за завтрашній день.
«Порожні руки… порожні кишені… А вона мріє про ту Америку!».
«Хіба той, хто сподівається на Америку, — бідний?» — гордовито сказала мати.
«Продайте мою червону стьобану спідничку, що її бабуся залишила мені для посагу», — схвильовано вмовляла я.
«Продайте перини, продайте самовар», — хором підхопили діти.
«Звісно, ми все продамо — і козу, і всі зимові речі, — додала мати. — В Америці, мабуть, завжди літо».
Я обхопила брата, а він схопив за кучері Бессі, й ми закружляли в танці, шалені від радості.
«Жебраки! — сміялася мати. — Чому ви радієте? Як ви поїдете до Америки без сорочок, без взуття?».
Але ми вже вибігли на вулицю з криком і співами: «Ми продамо все, що маємо, — ми їдемо до Америки! Будемо їсти білий хліб і м’ясо щодня — в Америці! В Америці!».
Того ж вечора ми привели до себе Береля Залмана, лихваря, й показали йому всі свої скарби, складені посеред хати.
«Подивись на всі ці чудові перини, Берелю Залмане, — переконувала його мати. — А ця розкішна шуба — з самого Нижнього[14]. Мій дідусь купив її на ярмарку».
Я тримала перед собою свою червону стьобану спідничку — найбільшу жертву в моєму десятилітньому житті.
Навіть батько ніяково посунув уперед самовар: «Його вистачить, аби напоїти чаєм усе село».
«Всього сто рублів за все, — благала мати. — Тільки щоб дістатися Америки. Всього якихось сто рубликів».
«Сто рублів? Тьфу! — пирснув лихвар. — Сорок — і то забагато. Воно й тридцяти не коштує».
Але вмовляннями та лестощами матері таки вдалося вибити з нього сто рублів.
Трюм… брудні клумаки… бридкі запахи… люди з морською хворобою… Але я не бачила й не чула довкола себе нічого з цих бруду і гидот. Я купалася у сонячному світлі, а в голові виникали все нові й нові картини нового світу.
Із вуст в уста передавалася золота легенда про золоту країну:
«В Америці можна говорити те, що думаєш, висловлювати свої думки просто на вулиці й не боятися козаків».
«Америка — дім для всіх. Там це
«В Америці всі рівні. Християни та євреї там як брати».
«Кінець турботам про хліб. Кінець страху перед владою. В Америці кожен може робити зі своїм життям, що йому заманеться».
«В Америці немає вищого чи нижчого. Навіть президент може потиснути руку Гедалії Мінделю».
«Вдосталь усього для всіх. Навчання безкоштовне та протікає вільно, як молоко та мед».
«Навчання протікає вільно».
Ці слова малювали в моїй уяві картини. Я бачила перед собою безкоштовні школи, коледжі, бібліотеки, де я зможу вчитися, вчитися і вчитися безнастанно.
У нашому селі була школа, але лише для дітей християн. В американських школах я буду з високо піднятою головою, буду сміятися й танцювати — дитина серед інших дітей. Я ширятиму, як птах у повітрі, з неба й до неба, від зірки до зірки.
«Земля! Земля!» — лунали радісні вигуки.
«Америка! Ми в Америці!» — закричала мати, ледь не задушивши нас у захопленні.
Всі скупчилися й проштовхувалися на палубу в намаганні кинути перший погляд на «золоту країну», саджали дітей на плечі, аби ті могли побачити більше за них. Чоловіки падали на коліна й молилися. Жінки міцно обіймали своїх немовлят і плакали. Діти танцювали. Незнайомі люди обнімалися та цілувалися, як старі друзі. У літніх чоловіків і жінок очі сяяли, як у молодих закоханих.
Стародавні образи забриніли всередині мене, як пісні пригнобленого народу про свободу.
Америка!.. Америка!..
Поміж будівлями, що височіли, як гори, ми пробиралися зі своїми клумаками, поширюючи навколо себе запах трюму. Вздовж Бродвею, під мостом, а потім метушливими вулицями гетто ми йшли за Гедалією Мінделем.
Я роздивлялася вузькі вулиці, щільно заповнені будинками та крамницями: лахміття, брудна постіль, що звисала з вікон, урни та сміттєві контейнери, що захаращували тротуари. Якийсь смуток стиснув мені серце — перший сумнів в Америці. «Де американські зелені галявини та широкі простори? — кричало моє серце. — Де золота країна моїх мрій?».
Моя душа наповнилася тугою за духмяною тишею лісу, що починався за нашою мазанкою, за м’яким, піддатливим ґрунтом наших сільських вулиць. Тут навколо мене були лише твердість цегли та каменю й сморід багатолюдної злиденності.
«Ось ваш дім з окремими кімнатами, як у палаці». Гедалія Міндель широко розчинив двері неохайної, задушливої квартири.
«Ой вей! — вигукнула моя мати збентежено. — Де ж в Америці сонячне світло?».
Вона підійшла до вікна й подивилася на голу стіну сусіднього будинку. «Готтуню! Темно, як у могилі…».
«Не так вже й темно, просто трохи затінку, — Гедалія Міндель запалив газ. — Ви тільки подивіться, — показав він із гордістю на тьмяне газове світло. — В Америці немає ані свічок, ані керосинових ламп, ви повертаєте гвинтик, підносите сірника, і ось вам світло, як від сонця».
І знову мене огорнула якась тінь, знову цей сумнів в Америці! Тут, в Америці, кімнати без сонячного світла. Кімнати, в яких сплять, у яких їдять, у яких готують їжу — але всі без сонячного світла. Чи задовольнить мене замість нього просто місце, де можна спати та їсти, та двері, які можна зачинити перед іншими? Або ж мені завжди буде потрібне для щастя сонячне світло?
І де в Америці місце, де я буду грати? Я подивилася з вікна на провулок внизу й побачила блідолицих дітей, що борсалися в стічній канаві. «Де Америка?» — волало моє серце.
Очі в мене злипалися. Я наосліп намацала ґудзики на одежі й, розстібуючи їх, провалилася в сон — мертвецький сон надзвичайної перевтоми.
«Серденько моє! — пролунав наді мною материн голос. — Батько вже година, як пішов. Ти ж знаєш, вони вирахують із тебе по п’ятицентовику за кожну хвилину запізнення. Мерщій, мерщій!».
Я схопила свій хліб із оселедцем і скотилася сходами вниз і на вулицю. Я їла на бігу, наосліп протискаючись крізь натовп робітників, що поспішали на роботу. Від страху та поспіху їжа щоразу застрягала у мене в горлі.
Наближаючись до своєї потогонної майстерні-тюрми, я відчула, як мені стискає горло; всі мої нерви скрутилися в один твердий сталевий гвинт, аби витерпіти цю щоденну каторгу.
На якусь мить я завагалася, опинившись перед заґратованими вікнами старої, напіврозваленої будівлі, — бруд і занепад волали з кожної її розкришеної цеглини.
В утробі цієї майстерні навколо мене шаленіли гуркіт і стукіт, стукіт і гуркіт — безжальна, безупинна робота швацьких машин. Напівнавіжена, напівмертва, я намагалася думати, відчувати, згадувати: що я? хто я? чому я тут? Намагалася марно, ошелешена й загублена в цьому вирі шуму.
«Америка… Америка… Де та Америка?» — волало моє серце.
Фабричний гудок… Машини уповільнюють хід… Гомін полегшення вітає порятунок — обідню перерву.
Я ніби прокинулася після кошмару — втомлене та болісне пробудження. У темному хаосі мого мозку почав жевріти розум. У стиснутому серці почали пульсувати почуття. Рана мого змарнованого життя почала тремтіти й щеміти. Моє дитинство душила важка праця… Чи моя юність теж помре — непрожитою?
Запах оселедця та часнику… Жадібне поглинання їжі… Сміх і голосні, вульгарні жарти. Чи це лише мені так гидко? Я дивилася на людей навколо. Були вони справді щасливі чи просто нечутливі до свого рабства? Як вони можуть сміятися й жартувати? Чому в них не прокидається обурення цією важкою і монотонною працею, цими руйнівними, вбивчими рухами тіла, коли живуть лише руки, а серце та мозок мають померти?
Хтось торкнувся мого плеча. Я підвела очі. Це була Єтта Соломон, яка працює на сусідній машині.
«Ось твій чай».
Я дивилася на неї, майже не чуючи.
«Ти не збираєшся нічого їсти?».
«Ой вей! Єтто! Я не можу цього винести! — вирвався з мене крик. — Я приїхала до Америки не для того, щоб перетворитися на машину. Я приїхала сюди, щоб стати людиною. Хіба Америці потрібні лише мої руки, лише сила мого тіла, а не моє серце, не мої почуття, не мої думки?».
«Наші голови не досить розумні, — сказала практична Єтта. — Ми не ходили до школи, як уродженці Америки».
«Я приїхала до Америки саме для того, щоб ходити в школу… вчитися… думати… зробити щось гарне зі свого життя…».
«Тсс! Тсс! Тсс! Хазяїн! Хазяїн…» — промайнув застережний шепіт. В майстерні миттєво запанувала тиша — ввійшов хазяїн. Він підняв руку. Всі затамували подих.
Це жорстке червоне обличчя зі свинячими оченятами тримало нас під якимось огидним гіпнозом. Я знову бачила козака та чула його громовий голос, що читає указ.
Приготувавшись до лиха, дівчата зблідли й скоса кидали одна на одну перелякані погляди.
«Робітниці, — звернувся він до нас, перебираючи золотий ланцюжок від годинника, що висів на його товстому череві, — на інших підприємствах справи кепські, і є сила-силенна дівчат, які благатимуть мене взяти їх на роботу за половину тих грошей, що отримуєте ви. Але ж я не шкуродер. Я завжди даю своїм робітникам можливість заробити собі на хліб. Відтепер я плататиму вам п’ятдесят центів за дюжину сорочок замість сімдесяти п’яти, але тепер ви працюватиме і вночі, тож нічого не втратите». І він пішов геть.
Майстерню наповнила мертва тиша. Кожна з нас відчувала, як серця інших обливаються кров’ю від власної безпорадності.
Раптом тишу перервав якийсь звук. Це ридала Бала Ріфкін, удова з трьома дітьми.
«Ой вей! — голосила вона, дряпаючи свою кощаву шию. — Кровопивця, злодій! Як я годуватиму їх — моїх діточок… моїх діточок… моїх голодних ягняток?».
«Чому ми дозволяємо йому нас душити?».
«На двадцять п’ять центів менше за дюжину — як ми житимемо?».
«Він останню шкуру з нас здирає!».
«Чому ніхто з ним не поговорить?».
«Треба сказати йому, що він не може нас гнобити ще гірше, ніж було в Росії!».
«А що ми можемо? Наше життя в його руках».
Щось виштовхнуло мене вперед. Ця жорстока ненажерливість розлютила мене, наш розпач і безпорадність надали мені сил.
«Я піду до хазяїна! — вигукнула я. Від несамовитого збудження всі мої нерви тремтіли. — Я скажу йому, що Балі Ріфкін треба годувати троє ротів!».
Бліді, голодні обличчя оточили мене, худі вузлуваті руки простягнулися до мене, виснажені тіла скупчилися навколо.
«Благослови тебе Бог!» — вигукнула Бала Ріфкін, витираючи очі куточком своєї хустки.
«Розкажи йому про мого старого батька та мене, його єдину годувальницю», — сказала Бессі Сопольська, дівчина з похмурим обличчям і сухим кашлем.
«А в мене ні батька, ні матері, а на шиї висять четверо молодших», — на гарному юному личку Дженні Фейстбули вже помітні глибокі сліди дорослих турбот.
В голові, як вогонь, спалахнули картини: Америка, про яку мріють знедолені всіх країн, і Америка,
Я стала перед хазяїном. «Ми цього не стерпимо! — вигукнула я. — Ми й зараз ледь виживаємо. П’ятдесят центів за дюжину — це вже голод. І ви, єврей, можете виривати хліб з рота іншого єврея?».
«Ти, жовторота! Хто ти така, щоб учити мене, як вести бізнес?».
«Хіба ви самі не були колись таким механічним рабом? Коли ваше життя було в руках хазяїна?».
«Ти… ледащо… хочеш грошей задарма? Щойно вони заговорять англійською, одразу нахабніють… Хай тобі грець, баламутко! Мені тут не потрібні розумники! Яке нахабство! Геть! Забирайся з моєї майстерні!».
Крила моєї сміливості було зламано, в заціпенінні і відчаї я попленталася назад, до них — до цих облич, що жадібно чекали, до цих розбитих сердець, що боліли разом із моїм.
Коли я відчинила двері, вони зрозуміли мою поразку з виразу мого обличчя.
«Дівчата! — простягла я до них руки. — Він мене вигнав».
Мій голос поглинула тиша. Ніхто не поворушився. Лише голови ще нижче схилилися над машинами.
«Гей, ти! Забирайся звідси! — загримав на мене хазяїн. — Бессі Сопольська й ти, Бала Ріфкін, винесіть її машину до вестибюлю… Мені тут не потрібні язикаті американки».
Бессі Сопольська та Бала Ріфкін, із трагічно почорнілими очима, витягли мою машину.
Ніхто не простягнув мені руки, ніхто не подивився мені в очі. Навпаки, всі немовби відсахувалися від мене, коли я йшла повз них до виходу.
На вулиці я раптом заплакала. Та нова надія, яка так наповнювала мене, витекла з моїх жил, як кров. Ще мить тому завдяки нашій згуртованості я повірила в нашу силу, а тепер я бачила, що кожен сам по собі — придушений, зламаний. Виявилося, що вони лише догідливі хробаки, що плазують заради шматка хліба.
Я плакала не так через те, що дівчата кинули мене, як через те, що вперше побачила, якими нікчемними, ницими були ті істоти, з якими мені довелося разом працювати. Як страх втратити цей шматок хліба позбавив їх останньої краплі людяності! Мені здалося, що я працювала не серед людей, а в джунглях із дикунами, які з'їдають одне одного живцем заради виживання.
Але потім, попри всю гіркоту своєї образи, я раптом виявила в собі якусь твердість. Я подивилася на цих дівчат їхніми власними очима, немов була всередині них. Хіба вони могли вчинити інакше? Хіба нагальна потреба в хлібі для дітей Бали Ріфкін не є важливішою за правду, за честь?
Чи мріяли вони взагалі про Америку так, як мріяла я? Чи померла в них ця віра в Америку? Чи буде й мою віру так само вбито?
Захекавшись від бігу, мене обвила руками Єтта Соломон.
«Серденько моє золоте! Я втекла крадькома — лише щоб сказати тобі, що зайду до тебе ввечері. Я все віддам заради тебе… але мені треба бігти назад… мені потрібна ця робота… моя мати…».
Я заледве бачила та чула її — мої почуття були притуплені поразкою. Я пішла далі в якомусь сліпому заціпенінні, з відчуттям того, що будь-якої миті можу впасти посеред вулиці, геть виснажена.
В мене забрали все: надію, за яку я чіплялася, людську підтримку, взагалі реальність… Я поринала в бездонну темряву. В мене залишилося тільки одне бажання — померти.
Отже, це був лише сон? Міраж, народжений зголоднілими серцями людей у пустелях пригноблення, — ця споконвічна віра в Америку, в омріяну й жадану «золоту країну»?
Може, голодним селянам із Суковолів просто примарилася райдуга, що здійнялася над їхніми лихами й повела їх… куди? Куди? До задушливої покірливості потогонних майстерень? До безвиході цих вулиць? «Господи! Що там, за цим пеклом? — кричала моя душа. — Чому не покінчити з цим прямо зараз?».
Тисячі голосів у мені та навколо мене відповіли: «Твоя віра померла, але в твоїй крові все ще волає і прагне справдження їхня віра —
У цій Америці, яка розчавлює та вбиває мене, їхній дух спонукає мене… боротися… страждати… але ніколи не скорятися.
У моїй безнадійній темряві зажевріли їхні втрачені життя — живий, світлий вогонь. Я знову побачила натовп вкритих пилом селян, що скупчилися навколо мого батька, коли він читав листа з Америки. Їхні жадібні обличчя тягнулися до нього, їхні очі сяяли тією самою надією, тією самою споконвічною вірою, що спонукали й мене…
Раптом щось сильно вдарило мене в спину. Ошелешена болем, я впала… А потім — лише темрява та тиша.
Я розплющила очі. Якась фігура в білому схилилася наді мною. Я померла? Я була на небесах нового світу — в Америці? Мої очі знову заплющилися. Якесь неясне відчуття щастя наповнювало мене. «Навчання тече вільно, як молоко та мед», — само спливло в голові, як сон.
Так, я була на своєму небі — в американській школі, у широких сонячних полях, дитина серед інших дітей. Нашими підручниками були співочі птахи та шепіт дерев, дзвінкі струмки та вабливі небеса. Ми вдихали навчання та мудрість так само природно, як дихають квіти на сонці.
По завершенні уроків ми всі бралися за руки й стрибали, як на картинці з танцюючими феями, яку я колись бачила у вітрині. Мене наповнювала радість єдності — велике диво цього нового світу; вона тиснула на моє серце, як туга. Я повільно й непомітно відокремилася від решти дітей, аби усамітнитися в тиші, аби боротися й молитися за можливість висловити те, що здійнялося в мені, в якійсь формі краси. І з моїх намагань гарно сформулювати свої думки народилася чудова пісня й заповнила світ.
«Скоро вона зможе повернутися до майстерні — правда, медсестро? — голос Єтти Соломон увірвався до моїх марень. Я втомлено розплющила очі й побачила, що я все ще на землі. Широке, добре обличчя Єтти стривожено посміхалося мені. — Тобі пощастило, що автівка, яка на тебе наїхала, не переламала тобі руки-ноги. А якщо руки працюють, ти скоро повернешся до машини».
«Машини? — я здригнулася. — Я не зможу повернутися до майстерні. Я в лікарні так звикла до сонячного світла й тиші, що більше не витримаю того пекла».
«Ша! Ша! — стала заспокоювати мене Єтта. — Тобі треба навчитися приймати життя як воно є. Що буде, то й буде. В Росії ти могла сподіватися на те, що втечеш від своїх негараздів до Америки. А з Америки куди ти втечеш?».
«Так, — зітхнула я. — У найчорніші дні в Росії завжди була надія на Америку. В Росії у нас була лише мазанка, мало їжі та постійний страх перед козаками, але все ж таки ми примудрялися дивитися в небо, мріяти, думати про новий світ, де ми матимемо шанс бути людьми, а не рабами».
«Навіщо так багато думати? Ці думки тебе лише гризуть. Краще відпочинь…».
«Як я можу відпочивати, коли від усіх цих думок у мене голова пухне? Мені школа потрібна більше, ніж голодному — хліб».
Єтта тужливо й замислено дивилась на мене. І раптом: «У мене є ідея. Є одна школа для новачків, де їх вчать усього, що вони захочуть…».
«Що? Де? — я аж підскочила, як у гарячці. — Звідки ти знаєш про неї? Скажи мені тільки… швидше… Відколи?».
«Дівчина-сусідка… Вона працює на сигарній фабриці і тепер вчиться там».
«Що вона вивчає?».
«Та не хвилюйся ти так. У тебе зараз очі вистрибнуть».
Я безсило впала на подушку. «Ой вей! Розкажи мені!» — благала я.
«Я знаю лише, що вчитися їй подобається більше, ніж крутити сигари. І називається це “Школа для дівчат-іммігранток”».
«Час вийшов. Там ще один відвідувач чекає», — сказала медсестра.
Коли Єтта вийшла, до палати вбігла моя мати з хусткою на голові й кинулася до мого ліжка, стала мене цілувати.
«Ой вей! Ой вей! Я ледь не померла від страху. Як усе це сталося?».
«Не хвилюйся так. Я вже майже оговталася й скоро повернуся на роботу».
«Яка ще робота? Тобі треба хоч трохи погладшати. Кажуть, вони відправляють людей з лікарні за місто. Може, й тебе відправлять».
«А як ви житимете без моєї зарплатні?».
«Дейві вже продає газети, а Бессі — льодяники в парку після школи. Вчора вона вже принесла додому двадцять вісім центів».
Попри всі зусилля матері виглядати бадьорою, я дивилася на її виснажене обличчя й питала себе, чи їла вона сьогодні.
Коли мене виписали з лікарні, я попрямувала додому. Біля Аллен-стріт мене охопив жах перед нашими темними кімнатами. «Ні… ні, я не можу більше повертатися в цю темряву та сморід», сказала я собі. «Якщо вони поки обходяться без моєї зарплатні, хай думають, що я поїхала за місто, а я спробую знайти цю школу для іммігрантів, про яку розповіла Єтта».
Отож я пішла до школи для іммігрантів. Мене прийняла висока, граціозна жінка — не співробітниця, а благодійниця.
Любов, що линула з мого серця до статуї Свободи, перекинулася й на місіс Олні. Вона здавалася мені живим втіленням духу Америки. Все, що я колись намріяла собі про Америку, сяяло в її добрих карих очах. Я відчула одразу, як її побачила: вона врятує мене від тих капостей, що розчавлюють мене. Ця спокійна жінка, здавалося, випромінювала співчуття й розуміння.
Я жадала відкрити їй свою душу, але була така схвильована, що не знала, з чого почати.
«Я шалено хочу вчитися!» — вимовила я, задихаючись, і захлинулася під натиском всього того, що мала сказати.
Тонкі риси обличчя місіс Олні пожвавила підбадьорлива посмішка.
«Якої професії ти хотіла б навчитися — роботі на швацькій машині?».
«Роботі на швацькій машині? — вигукнула я, здригнувшись. — Ой вей! Сама лише думка про “машину” мене вбиває. Навіть коли просто дивлюся на одяг, мені плакати хочеться, як згадаю, яким потом дається кожен шов у цій майстерні».
«Гаразд, тоді, — вона поклала мені руку на плече, — як тобі сподобається куховарство? Є велика потреба в кваліфікованих хатніх робітницях, тож у тебе буде непоганий заробіток і пристойне житло».
«Я — хатня робітниця? — я скинула її руку. — Хіба я приїхала до Америки, щоб стати куховаркою?».
Місіс Олні якусь мить збентежено мовчала. «Добре, люба, — сказала вона потім неквапливо, — чим же ти хотіла б займатися?».
«У мене є ідеї, як зробити Америку кращою, тільки я не знаю, як їх висловити. Є тут місце, де я могла б навчитися?».
Жінка якийсь час ошелешено дивилася на мене, не промовляючи ні слова. Потім продовжила з тією самою лагідною посмішкою: «Це добре, що ти хочеш допомогти Америці, але я гадаю, що найкращий шлях для тебе — навчитися якійсь професії. Для того й існує ця школа — допомагати дівчатам знайти себе, і найкращий спосіб зробити це — навчитися чомусь корисному».
«А хіба думати не корисно? Чи Америці потрібна праця лише мого тіла, моїх рук? Хіба не думки перевертають світ?».
«Ось воно що! Але ми не збираємося перевертати світ». Вираз її обличчя став холоднішим.
«Але ж Америці потрібні зміни, — вигукнула я. — Ми, іммігранти, хочемо бути людьми, а не просто “робочими руками” не рабами свого шлунка! І саме можливість думати й знаходити рішення робить людину людиною».
«Дитино, для думок потрібен вільний час. Це ще прийде. Спочатку ти мусиш навчитися, щоб добре заробляти».
«Хіба я приїхала до Америки, щоб заробляти?».
«А для чого ж?».
«Я приїхала, щоб дати вихід усьому тому доброму в мені, що придушувалося в Росії. Я приїхала, щоб допомогти Америці створювати новий світ… Мені казали, що в Америці я зможу відкрити свою душу й вільно літати в повітрі… співати… танцювати… кохати… Все це є всередині мене, а Америка не дозволяє мені нічого віддати».
«Мабуть, ти зробила помилку, приїхавши до цієї країни. Твоя країна, можливо, оцінила б тебе більше, — вона оглянула мене з голови до ніг. — Боюся, що ти прийшла не в те місце. Ми тут лише навчаємо спеціальностей».
І вона повернулася до своїх паперів, кинувши мені через плече: «Гадаю, тобі слід піти в інше місце, якщо ти хочеш, аби тебе носили на руках».
Засліплена гнівом, я вийшла зі школи для іммігрантів, не розуміючи, куди йду, та мені й байдуже було. Мене охоплювали то обурення, то відчай. Але з цієї внутрішньої бурі поступово виринала одна думка… одна істина, що ставала мені дедалі яснішою. Без сприйняття іммігрант завжди залишатиметься за бортом, буде в Америці чужинцем. Поки Америка може давати волю серцю іммігранта та навчати його руки, він завжди залишатиметься наодинці із собою, роз’їдений самим багатством своїх не використаних талантів.
Я палко бажала мати подругу — справжню американську подругу, не таку, як місіс Олні, а таку, що зрозуміє це неясне, сліпе прагнення до волі, що поглинало мене. Але як і де знайти таку подругу?
Підійшовши до будинку, в якому ми жили, я з жахом зупинилася. На тротуарі були навалені купою пошарпані побутові речі, які здалися мені знайомими: стільці, посуд, каструлі. Посеред клумаків із постільними приналежностями та поламаних меблів стояла моя мати. Не звертаючи уваги на юрбу роззяв, вона запалила шабатні свічки й молилася над ними. Я миттєво все зрозуміла. Через те, що я нічого не заробляла, поки лежала в лікарні, нас вигнали за несплату оренди. Починався шабат[15]. Мій батько був на молитві в синагозі, а мати, не боячись скандалу, демонстративно продовжувала шабатну церемонію.
Вся історія нашого народу віддзеркалювалася в світлі цих шабатних свічок. Бездомна, покинута Богом і людьми, віра моєї матері все ж таки палала посеред запустіння цих вулиць — як виклик усій Америці.
«Маме!» — закричала я, проштовхуючись крізь натовп. Бессі та Дейві кинулися до мене. За мить ми всі четверо стояли, міцно тримаючись одне за одного, посеред руїн нашого дому.
Одна із сусідок запросила нас до себе на вечерю. Не встигли ми сісти за стіл, як хтось постукав у двері й до помешкання увійшла молода жінка квадратної статури, яка хотіла бачити мою матір.
«Я з Товариства соціального покращення, — сказала вона. — Я чула, що вас виселили. В чому справа?».
«Ой вей! Лишенько моє!». Я все ще бачу перед собою душевний біль на обличчі матері, коли вона відверталася від цієї доброчинної пані. Батько опустив очі й дивився в підлогу. Я відчула, як він зіщулився, немов засуджений. В мене їжа застрягла в горлі.
«Як давно ви в Америці? Де ви народилися?» — механічно запитувала жінка, витягнувши блокнот і олівець.
В кімнаті стояла жахлива тиша. Жінка, яка запросила нас на вечерю, тихенько вийшла до спальні, не в змозі терпіти нашу ганьбу.
«Як давно ви в Америці?» — повторила доброчинна пані.
Гнітюче мовчання.
«Тут хоч хтось вміє розмовляти?». Вона переклала своє запитання їдишем.
«Хай йому грець, Гедалії Мінделю! Брехун! — вибухнула нарешті мати. — Навіщо ми залишили свій дім? Ми були серед своїх. Ми були там людьми. А тут? Тут ми ніхто! Ніхто! Там, вдома, навіть котів і собак не викидають на вулицю. Таке може трапитися лише в Америці — це країна без серця, країна без Бога!».
«Боже милосердний! Чи є тут хтось досить розумний, щоб відповісти на просте запитання? — доброчинна пані незадоволено, нетерпляче повернулася до мене. — Ти можеш сказати мені, скільки ви живете в цій країні? Де ви народилися?».
«Не ваша справа!» — бовкнула я, навіть не усвідомлюючи, що кажу.
«Чому так зухвало? Ми лише намагаємося вам допомогти, а ви обурюєтеся».
«До біса вашу допомогу! Я вже не хвора. Я можу подбати про матір — без вашої доброчинності!».
Наступного дня я повернулася до майстерні — до тих самих довгих годин, тієї самої низької зарплатні, того самого свиноокого, товстопузого хазяїна. Але цього разу було вже інакше. Вперше в житті я підкорилася неуникному. Я визнала свою поразку. Проте щось у мені, сильніше за мене, здіймалося з тріумфом навіть у цій капітуляції.
«Так, я мушу підкоритися цій майстерні, — думала я. — Але вона мене не розчавить. Я змушена продати в рабство лише своє тіло — але не серце й не душу.
Для кожного, хто дивиться на мене ззовні, я лише принижений хробак, личинка в землі, але я знаю, що над цією темною норою, в якій я загрузла, є зелена трава, сонце та небо. Самотня, безпорадна, я маю прокопати собі шлях до світла!».
На фабриці обідня перерва. Переді мною книжка поезій Шеллі, і невдовзі я вже за мільйони миль від пронизливих голосів голодних їдаків.
«Ти вже чула останні новини?» — Єтта в збудженні вириває в мене книжку.
«Які новини?» — я кинула не неї сердитий погляд, бо вона вирвала мене з моїх мрій.
«У нас будуть електричні машини. І майстриня каже, що новий хазяїн платитиме нам за дюжину на десять центів більше!».
«Боже ж мій! Як же це сталося — електрика, краща платня?» — здивовано запитувала я. Бо я вперше почула про поліпшені умови праці.
Однак поступово, крок за кроком, і справді почали поліпшуватися наші санітарні умови. Відкриті вікна, підметена підлога, чисті вмивальні, індивідуальні чашки — настала нова доба фабричної гігієни. Наша майстерня долучилася до загального руху за соціальне покращення, який сколихнув країну.
Все це сталося не за один день. Роки виснажливої боротьби передували переходу робітників із того стану, коли кожен сам за себе, до організованої згуртованості заради загального покращення життя.
Тепер, нарешті, завдяки скороченому робочому дню, в мене залишалося досить сил після роботи, аби відвідувати вечірню школу. Моя мрія знову ожила. Америка знову стала привабливою. В школі я отримаю освіту — це повітря, це життя для мого понівеченого духу. Я вчитимуся, щоб уміти формулювати думки, які безладно виникають у мене. Я знайду вчителя, який навчить мене ясно і чітко висловлюватися.
Шеллі — це англійська література. Тож я пішла до літературного класу. Курс розпочинався зі «Статей де Каверлі[16]». З ненаситною жадібністю я вчитувалася в кожний рядок, відчуваючи, що будь-якої миті можу добутися до якогось одкровення.
Вечір за вечором я читала із невтомною самовідданістю. Але про що? Про манери та звичаї XVIII століття, про людей, які померли двісті років тому…
Одного вечора, після місяця навчання, коли число учениць у класі скоротилося з п’ятдесяти до чотирьох і вчителька стала шпетити тих, хто залишився, за відсутність решти, мій терпець урвався.
«Ви знаєте, чому всі дівчата розбіглися з класу? Тому що вони надто розумні, щоб витрачати час на “Статті де Каверлі”. А ми четверо — дурепи. Ми могли б навчитися більшого на вулицях. Там брудно й погано, але там життя. А що таке “Статті де Каверлі”? Це вкрита пилом нудота, якій місце на смітнику».
«Може, тобі краще висловити свої ідеї про базову класику комітетові з освіти?» — глузливо спитала вчителька, побілівши від злості.
«Класику? Якщо вся класика така мертва, як “Статті де Каверлі”, то я краще читатиму рекламу в газетах. Хіба я можу навчитися, як мені жити, від дідугана, який помер двісті років тому?».
Це була перша з багатьох шкіл, які я спробувала. І скрізь було те саме. Нудний курс навчання і мляві, втомлені вчителі, яким їхні учні були не цікавіші за дерев’яні лавки, що на них вони сиділи, — все це поступово вбивало мою віру в американські школи.
Палка потреба мати друга дедалі більше оволодівала мною. На вулиці, у вагонах трамвая, в підземці я постійно, безнастанно шукала очі, обличчя, спалах посмішки, що могли б стати світлом у моїй темряві.
Подекуди мені здавалося, що я лише спалюю своє серце, витрачаю його на якусь тінь, відлуння, божевільну мрію, але я нічого не могла вдіяти. Єдиною реальністю для мене була лише надія знайти собі друга.
Одного дня моя сестра Бессі прийшла додому в надзвичайному збудженні: в них у старших класах з’явилася нова вчителька. «У міс Летам усе так цікаво! Вона посеред уроку починає розповідати нам про всілякі речі. Вона не схожа на вчительку, вона схожа на звичайну людину».
Наступного вечора, за вечерею, Бессі розповіла більше дивних історій про свою улюблену вчительку. «Вона геть інша! Ми з нею — як друзі. Сьогодні, коли вона задала нам написати твір, Мемі Коен спитала, яку книжку треба для цього проглянути, а вона сказала: “Напишіть просто від серця”».
«Напишіть просто від серця». Ці прості слова крутилися у мене в голові, здійнявши цілий вихор досі потаємних думок і почуттів. Вони були звернені немовби прямо до мене.
За кілька днів Бессі прибігла зі школи розрум’янена, з очима, що бігали від збудження. «Подивись, який новий вірш вчителька дала мені вивчити!». Це був уривок із Кіплінга:
Лише кілька коротких рядків, але в їхній музиці ожили ритми мого єства. І так було щодня. Висловлювання міс Летам продовжували крутитися в моїй голові безперервною мелодією, якої годі було позбутися. Здавалося, щось непереборне тягне мене до неї. Вона вабила мене майже так само сильно, як Америка, коли я пливла до неї на пароплаві.
Я розмовляла сама з собою: «Може, піти до неї і розповісти їй усе, що в мене на душі?» — «Мішигіне! Куди? Як ти до неї потрапиш? Що ти їй скажеш, як поясниш?» — «Яка різниця, що я скажу! Я лише хочу подивитися на неї…».
Отак я безперервно сперечалася сама з собою. Чи слід мені послухатися серця й піти до неї, чи все ж таки треба мати трохи здорового глузду?
Зрештою бажання побачити її стало таким сильним, що розмірковувати далі я була вже не в змозі. В середині дня я залишила фабрику, аби розшукати міс Летам.
Дорогою до її школи я молилася: «Боже! Боже! Якби тільки мені знайти одну турботливу людську душу…».
Я знайшла її схиленою над столом. У неї було сиве волосся, але вона не виглядала втомленою, як інші вчительки. Вона перевіряла зошити й була» поглинута цим заняттям. Я пильно дивилася на неї, не наважуючись перервати. Раптом вона відкинула голову й засміялася. Потім подивилася на мене: «Ну, як справи?». Вона підвелася. «Йди сюди і сідай».
Я відчула в ній радість, ніби вона чекала на мене.
«Мені здається, що ви можете мені допомогти», — сказала я, підходячи до неї, як уві сні.
«Сподіваюся, що так». Вона взяла мене за руки й підвела до стільця, який, здавалося, теж чекав на мене.
Мене охопила якась дивна радість.
«Бессі показала мені вірш, який ви наказали їй вивчити…» — я збентежено замовкла.
«Так?». Її лагідні очі спонукали мене говорити далі.
«Із того, що Бессі розповіла мені, я зрозуміла, що можу поговорити з вами про те, що мене непокоїть». І я знову зупинилася.
Вона нахилилася вперед із приязною цікавістю: «Продовжуй! Розкажи мені все».
«Я іммігрантка, я тут уже багато років, але все ще шукаю Америку. Америка моєї мрії зараз від мене набагато далі, ніж це було в тій колишній країні. Завжди щось стає між іммігрантами та американцями». І я безоглядно продовжувала: «Вони бачать лише поверхню, лише зовнішність, а не те, що в нас на серці. Їм байдуже, чи є в нас серце. Я хотіла знайти когось, хто подивився б на мене, на мене саму… Я подумала, що пізнати себе можна насамперед у стосунках із кимось».
Зніяковівши від свого зухвальства, я опустила очі долу.
«Ну що ж ти, продовжуй… Я слухаю».
Сміливість повернулася до мене, і я продовжила свою сповідь:
«Життя надто велике для мене. Я загубилася в цьому світі, де кожен сам за себе. Я весь час борюся… борюся з собою та всім навколо… Я ненавиджу, коли мені хочеться любити, й змушую людей ненавидіти мене, коли хочу зробити так, аби вони любили мене».
Міс Летам кивнула: «Я розумію… Я розумію, що ти маєш на увазі. Кажи далі».
«Я не знаю, в чому справа зі мною. Я така пригнічена. По неділях і на святах, коли інші дівчата йдуть кудись розважатися, я кружляю навколо себе… і думаю… думаю… Ці думки мучать мене, а я нікому не можу про них розповісти! Я хочу зробити щось зі своїм життям і не знаю — що».
«Я рада, що ти прийшла, — сказала міс Летам. І після паузи, — ти можеш мені допомогти».
«Допомогти вам?» — вигукнула я. Вперше американка припускала, що я можу їй допомогти.
«Так-так! Я завжди хотіла дізнатися більше про це таємниче, бурхливе життя — життя іммігрантів. Ти можеш допомогти мені зрозуміти моїх дівчат».
З мого серця немовби ринуло все, що гнітило його століттями: я розповіла про мазанку в Суковолах, де народилася, про царські погроми, про постійний страх перед козаками, про лист Гедалії Мінделя та наші сподівання на Америку.
Виговорившись, я раптом відчула сором за свою надмірну відвертість і вигукнула: «Ви теж вважаєте, як інші, що я цілком занурена в себе?».
Кілька секунд міс Летам вивчала мене, і її спокій, здавалося, передавався мені. А потім вона сказала обережно: «Ні-ні, просто надто палка».
«Мені не подобається постійно бути такою палкою. Але що я можу вдіяти, коли весь час будь-що повертає мене до себе? Як мені вирватися на свіже повітря?».
«Не треба боротися з собою». Її спокійні сірі очі проникали мені прямо в душу. «Ти спалюєш надто багато життєвих сил…».
«Знаєш, — продовжувала міс Летам, — дехто з нас — таких, на жаль, небагато, — носить у собі щось на кшталт священного вогню, який перетворюється на дим, якщо не знаходить свого вираження. Цей егоїзм і зосередженість на собі, які тебе непокоять, є лише димом від стримування почуттів. — Вона поклала свою руку на мою. — Тобі не було з ким поговорити, з ким поділитися своїми думками».
Я була в захваті від того, як просто вона мені пояснила мене саму. Я не могла говорити й лише дивилася на неї.
«Але тепер, — сказала вона м’яко, — в тебе така людина є. Приходь до мене, коли захочеш».
«В мене є друг! — заспівало в мені. — В мене є друг!».
«А ви справді народилися в Америці?» — спитала я. В ній не було й натяку на типовий для американців упевнений, самовдоволений вигляд.
«Справді. Моя мати, як і багато інших матерів, — міс Летам комічно й лукаво підняла брови, — стверджує, що ми є нащадками отців-пілігримів[18] і що один із наших прямих предків прибув сюди на “Мейфлауер[19]”».
«Хоч би як ваша мати пишалася отцями-пілігримами, у вас самої таке ж відкрите серце, як у іммігрантів».
«А хіба отці-пілігрими не були іммігрантами двісті років тому?».
Вона взяла зі столу книжку «Наша Америка» Волдо Френка й прочитала мені: «Ми всі вирушаємо на пошук Америки. І в цьому пошуку ми створюємо її. Характер створюваної нами Америки залежатиме від якості нашого пошуку».
«Ах, ваші слова — це життя для мене! Ви запалили світло переді мною!».
Вона розкрила мені свої обійми, і я, не роздумуючи, кинулась до неї. З мене немовби спали кайдани. Все моє єство затопила хвиля світла, і мене ніби здіймав у небо якийсь величезний хор.
Я вийшла, нічого не помічаючи навколо.
Всю дорогу додому в голові палали прочитані нею слова: «Ми всі вирушаємо на пошук Америки. І в цьому пошуку ми створюємо її. Характер створюваної нами Америки залежатиме від якості нашого пошуку».
Тож усі ці самотні роки пошуку та молитви були не даремними! Як я раділа, що не зупинилася на зовнішній оболонці — добрій роботі, ситому житті, — а виявила наполегливість і здолала перешкоди меркантильності. Я шукала і знайшла — знайшла руку допомоги, душу… дух Америки!
Це весілля від самого початку було тягарем для доктора Соломона Марголіна. Щоправда, воно мало відбутися у неділю, але Гретль мала рацію, коли казала, що це єдиний вечір на тижні, коли вони можуть побути разом. Отак завжди — обов’язки перед громадою змушували його жертвувати вечорами, які належали їй. Сіоністи[21] призначили його в один із комітетів, він був членом правління єврейського наукового товариства, став співредактором єврейського наукового щоквартальника, і хоча часто називав себе агностиком і навіть атеїстом, роками тягав Гретль на седери[22] до Абрагама Мехелеса,
Подумки доктор Марголін погодився із дружиною. Коли йому вдасться поспати? В лікарні треба бути рано-вранці в понеділок. До того ж він був на суворій знежиреній дієті. Таке весілля — справжній отруйний бенкет. Його заздалегідь дратувало все, що супроводжує подібні урочистості: забарвлена їдишем англійська, забарвлений англійською їдиш, оглушлива музика, шалені танці. Всі єврейські закони та звичаї геть спотворюються: чоловіки, яким байдуже до єврейства, вдягають кіпу[23], а поважні рабини та кантори мавпують християнських священників. Щоразу, як він брав із собою Гретль на весілля чи бар-міцву[24], йому було соромно. Навіть їй, народженій християнкою, було зрозуміло, що американський юдаїзм — це якийсь гармидер. Принаймні цього разу йому не доведеться вибачатися перед нею.
Зазвичай у неділю вони із дружиною прогулювалися після сніданку в Центральному парку або — за сприятливої погоди — вирушали до Палісейдс. Але сьогодні Соломон Марголін не поспішав залишати ліжко. Він вже давно припинив виконувати свої обов’язки в Сенцимінському товаристві; містечко Сенцимін тим часом було зруйновано, а його родину там закатували, спалили, отруїли газом. Багато сенцимінців вижили і згодом із таборів переїхали до Америки, але більшість із них були молодими людьми, яких він, Соломон, не знав у тій колишній країні. Сьогодні ввечері всі вони будуть там: сенцимінці з боку нареченої і терешполяни з боку нареченого. Він уже знав, як вони будуть йому надокучати, дорікати за відлюдність і натякати на його снобізм. Вони звертатимуться до нього фамільярно, плескатимуть по спині, тягтимуть танцювати. Що ж, все одно на весілля Сильвії поїхати треба. Подарунок він уже надіслав.
Зажеврів день, сірий і похмурий, як сутінки. Всю ніч падав густий сніг. Соломон Марголін сподівався надолужити ті години сну, якими йому доведеться сьогодні пожертвувати, але, на жаль, прокинувся навіть раніше, ніж зазвичай. Нарешті він встав. Ретельно поголився перед дзеркалом у ванній кімнаті, а також підстриг сиве волосся на скронях. Сьогодні йому, як ніколи, кинувся в око його вік: мішки під очима, обличчя в зморшках. Це обличчя явно свідчило про втому. Ніс здавався довшим і гострішим, ніж завжди; обабіч рота пролягли глибокі складки.
Після сніданку він розтягнувся на дивані у вітальні. Звідси йому було видно Гретль, яка прасувала на кухні, — білява, змарніла, вже немолода. На ній була коротка нижня спідниця, й виднілися мускулясті, як у танцівниці, литки. Гретль була медсестрою в берлінському шпиталі, де він працював. Один із її братів, нацист, помер від тифу в російському таборі для військовополонених, іншого, комуніста, застрелили нацисти. Старий батько доживав свого віку у другої доньки, в Гамбурзі, і Гретль регулярно надсилала йому гроші. Сама вона в Нью-Йорку стала майже єврейкою: завела єврейських подруг, вступила до Хадасси[25], навчилася готувати єврейські страви. Вона навіть зітхала по-єврейськи і весь час побивалася над вчиненою нацистами катастрофою. Вона мала своє місце на кладовищі, що чекало на неї поруч із його місцем в тій частині цвинтаря, яку зарезервували для себе сенцимінці.
Доктор Марголін позіхнув, узяв цигарку з попільнички на кавовому столику й став думати про себе. Його життя склалося нібито добре, він міг вважатися успішною людиною: мав кабінет на Вест-Енд-авеню й заможних пацієнтів, колеги поважали його, він був помітною фігурою в єврейських колах Нью-Йорка. Чого ще бажати хлопчині з Сенциміна, самоукові, синові бідного вчителя Талмуду? Із себе він був чоловіком високим, досить привабливим і завжди знаходив підхід до жінок. Він і досі до них залицявся — активніше, ніж йому личило в його віці та з його тиском. Але в глибині душі Соломон Марголін завжди відчував себе невдахою. В дитинстві він вважався вундеркіндом, бо переповідав напам’ять довгі уривки з Біблії і самостійно вивчав Талмуд і коментарі до нього. Коли йому виповнилося одинадцять, його відрядили на респонси[26] до тарнівського рабина, який у своїх відповідях називав його «чудовим і блискучим». Підлітком він став фахівцем із «Путівника заблукалих[27]» і «Кузарі[28]», сам навчився алгебрі та геометрії, в сімнадцять років спробував перекласти з латини на іврит «Етику» Спінози, не підозрюючи, що це вже зроблено. Всі вважали, що з нього вийде геній. Але він розтринькав свої таланти, кидаючись від однієї науки до іншої, і змарнував роки на вивчення мов і мандрівки різними країнами. Не пощастило йому і з єдиним великим коханням — Рейзл, донькою годинникаря Мелеха. Рейзл вийшла за іншого, а потім її застрелили нацисти. Все своє життя Соломон Марголін мучився вічними питаннями. Він і досі лежав ночами без сну, намагаючись розгадати таємниці життя. Він завжди страждав на іпохондрію, і страх смерті не залишав його навіть уві сні. Гітлерова м’ясорубка й винищення родини позбавили Соломона останньої надії на кращі часи й остаточно вбили віру в людство. Він став зі зневагою дивитися на матрон, що приходили до нього зі своїми нікчемними хворобами, тимчасом як мільйони людей вигадували жахливі способи вбивства один одного.
З кухні прийшла Гретль.
«Яку сорочку ти вдягнеш?».
Соломон Марголін мовчки дивився на дружину. На її долю теж випало чимало. Вона тихо страждала за своїх братів, навіть за нациста Ганса. Пройшла довгий шлях старіння, мучилася почуттям провини перед ним, Соломоном, бо стала сексуально фригідною. Зараз її обличчя палало й було вкрите бісерними краплинками поту. Марголін заробляв більш ніж достатньо, щоб оплачувати прислугу, але Гретль наполягла на тому, що виконуватиме всю домашню роботу сама, навіть прання. Це перетворилося в неї на манію. Щодня вона чистила духовку, безнастанно мила вікна їхньої квартири на шістнадцятому поверсі, до того ж без паска безпеки. Всі господині в їхньому будинку замовляли доставку продуктів, Гретль же сама тягала важкі пакунки з супермаркету. Вночі вона подеколи говорила речі, які здавалися Соломонові трохи божевільними. Вона й досі підозрювала його у фліртуванні з кожною пацієнткою, яку він лікував.
Зараз подружжя дивилося одне на одного з відтінком сухої іронії, відчуваючи ту стриманість, що є наслідком дуже великої близькості. Його завжди вражало, як змінилася її зовнішність. Всі риси ті самі, але щось у виразі обличчя стало іншим: кудись поділися її гордість, її оптимізм, її цікавість. Він буркнув:
«Яку сорочку? Та байдуже. Білу».
«Ти не збираєшся вдягати смокінг? Зажди, я принесу тобі вітаміни».
«Я не хочу вітаміни».
«Але ж ти сам кажеш, що вони тобі корисні».
«Дай мені спокій».
«Гаразд, це твоє здоров’я, не моє».
І вона повільно пішла з кімнати, вагаючись — немов чекала, що він щось згадає і покличе її.
Доктор Соломон Марголін востаннє подивився в дзеркало і вийшов з дому. Він почувався свіжішим після півгодинного пообіднього сну. Попри свій вік він усе ще прагнув справляти на людей враження своєю зовнішністю — навіть на сенцимінців. У нього були свої ілюзії: у Німеччині він пишався тим, що виглядав як
Автівка доктора Марголіна (не кадилак, як у більшості його колег) стояла в гаражі, але він вирішив їхати на таксі: він погано знав Бруклін, а через рясний снігопад кермувати самому було ризиковано. Марголін підняв руку, й одразу біля тротуару зупинилося таксі. Він побоювався, що водій відмовиться їхати так далеко, але той клацнув лічильником без жодного слова. Доктор Марголін вдивлявся в зимовий недільний вечір через замерзле вікно, але там не було на що дивитися. За вікном тягнулися нью-йоркські вулиці — мокрі, брудні, непроглядно темні. За хвилину доктор Марголін відкинувся назад, заплющив очі й занурився у власне тепло. Пунктом його призначення було весілля. Хіба світ не мчав, як це таксі, кудись у невідомість, до якогось космічного пункту призначення? Може, до якогось космічного Браунсвіля, космічного весілля? Так. Але навіщо Бог (чи як там його називати) створив Гітлера, Сталіна? Навіщо йому світові війни? Навіщо серцеві напади, рак? Доктор Марголін витяг цигарку й машинально її запалив. Про що думали його власні побожні дядьки, коли викопували собі могили? Про можливість безсмертя? Про існування такої речі, як душа? Всі аргументи за чи проти не вартували дрібки пилу.
Таксі повернуло на міст через Іст-Ривер, і доктору Марголіну вперше стало видно небо. Воно низько нависало, важке, червоне, як розплавлений метал. А вище небосхил заливало сліпуче фіолетове світло. Сніг тихо сіявся на землю, наповнюючи світ зимовим спокоєм так само, як і колись — сорок років тому, тисячу років тому, а може, й мільйон років тому. Під Іст-Ривер немов запалали вогняні стовпи, а по її поверхні, по чорних, зубчастих, як скелі, хвилях буксир тягнув вервечку барж, навантажених автівками. Спереду в таксі було відчинено вікно й крижані пориви вітру вривалися всередину разом із запахом бензину та моря. А якщо погода залишиться такою назавжди? Хто тоді зможе уявити собі літній день, місячну ніч, весну? Які взагалі межі людської уяви?
На Істерн-Парквей таксі раптом різко, з вищанням загальмувало й зупинилося. Схоже, щось сталося на дорозі. Пронизливо лунала сирена поліцейської машини, із завиванням під’їхала «швидка допомога». Доктор Марголін заплющив очі. Ще одна жертва. Хтось зробив неправильний поворот, і всі його плани на життя перетворилися на ніщо.
За деякий час таксі рушило далі. Тепер Соломон Марголін їхав вулицями, яких раніше ніколи не бачив. Це був Нью-Йорк, але це цілком могли бути Чикаго або Клівленд. Вони їхали індустріальним районом із заводськими будівлями, складами вугілля, лісу, металобрухту. Напрочуд чорні негри тинялися тротуарами, дивлячись перед собою великими темними очима, сповненими похмурого відчаю. Зрідка дорогою траплялися бари, і в людях, які сиділи там біля стійок, було щось нетутешнє, немовби вони відбували тут покарання за гріхи, скоєні в іншій інкарнації.
Коли Соломон Марголін став уже підозрювати, що таксист, який весь час уперто мовчав, заблукав або ж навмисно везе його кудись не туди, таксі раптом в’їхало в густонаселений квартал. Вони проїхали повз синагогу, похоронне бюро, а далі було видно весільну залу, яскраво освітлену, з неоновою вивіскою івритом і зіркою Давида. Доктор Марголін дав таксистові долар на чай, і той взяв його, не вимовивши ані слова.
Марголін увійшов до вестибюля, й одразу його огорнула тепла, звична сенцимінська атмосфера. Всі обличчя здавалися знайомими, хоч він і не розрізняв окремих людей. Залишивши капелюха та пальто в гардеробі, Марголін вдягнув ярмулку й увійшов до зали. Вона була заповнена людьми та музикою, столи вгиналися від їжі, бар був заставлений пляшками. Музиканти грали якийсь ізраїльський марш — суміш американського джазу зі східними мотивами. Танцювали чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, чоловіки з жінками. Марголін бачив і чорні ярмулки, і білі ярмулки, і непокриті голови. Гості все прибували, проштовхуючись крізь натовп, — дехто ще в капелюсі й пальті плямкав закусками й пив
Доктор Марголін знав усіх і водночас не знав нікого. Люди розмовляли із ним, посміхалися, кланялися й махали, й він відповідав кожному посмішкою, кивком або поклоном. Поступово відступали всі його тривоги, вся пригніченість. Він майже сп’янів від суміші ароматів: квітів, квашеної капусти, часнику, парфумів, гірчиці й того невимовного запаху, що притаманний лише сенцимінцям.
«Вітаю, докторе!», «Вітаю, Шлойме-Довид, ти мене не впізнаєш, га? Дивіться, він забув!». Несподівані зустрічі, висловлення жалю, спогади про давнє минуле… «Та ми ж були сусідами, хіба ні? Ти ж завжди заходив до нас за газетою на їдиші!». Хтось уже цілував його — погано виголена фізіономія, з рота тхне віскі та гнилими зубами. Якась жінка так реготала, що в неї з вуха випала сережка. Марголін намагався підібрати її, але її вже розтоптали.
«Гей, ви мене не впізнаєте? Придивіться! Це ж я, син Хаї Бейле!».
«Чому ви нічого не їсте?».
«Чому ви нічого не п’єте? Ідіть сюди. Візьміть келих. Що ви хочете? Віскі? Бренді? Коньяк? Скотч? Із содовою? З кока-колою? Скуштуйте, він добрий. Навіщо ж він тут стоїть? Якщо ми вже тут, треба отримувати задоволення».
«Батько? Його вбили. Їх усіх вбили. Я єдиний залишився з усієї родини».
«Бериш, син Фейвіша? Помер від голоду в Росії — вони вислали його до Казахстану. Його дружина? В Ізраїлі. Вийшла за литовця».
«Сореле? Її розстріляли. Разом із дітьми».
«Єнтль? Тут, на весіллі. Вона щойно тут стояла. Он вона, танцює із тим високим хлопцем».
«Абрам Зільберштейн? Його спалили в синагозі разом із двадцятьма іншими. Лише купа вугілля залишилася, вугілля та попелу».
«Йоселе Будник? Він давно помер. Ви, мабуть, маєте на увазі Єкеле Будника. У нього крамниця делікатесів прямо тут, у Браунсвілі. Він одружений на вдові, її перший чоловік розбагатів на нерухомості».
«Лехаїм, докторе! Лехаїм, Шлойме-Довиде! Ти не ображаєшся, що я тебе називаю Шлойме-Довид? Для мене ти той самий Шлойме-Довид, маленький хлопчик з білявими пейсами, що читав напам’ять цілий трактат із Талмуду. Ти ж пам’ятаєш? Це ніби лише вчора було. Твій батько, хай він покоїться з миром, аж світився від гордості…».
«Твій брат Хаїм? Твій дядько Ойзер? Вони всіх убили, всіх. Взяли й винищили цілий народ з німецькою вправністю:
«Ви ще не бачили наречену? Гарненька, як картинка, але надто нафарбована. Уявіть — онука ребе Тодроса з Радзина! Її дідусь носив зазвичай дві ярмулки — одну спереду, іншу ззаду».
«Бачите оту молоду жінку в жовтому, що танцює? Це сестра Риви, їхнім батьком був Мойше, свічник. Де сама Рива? Там, де знайшли свій кінець і всі інші, — в Освенцимі. Ми самі ледь урятувалися. Всі ми насправді мертві, якщо можна так сказати. Нас ліквідували, винищили. Навіть у тих, що вижили, в душі смерть. Але це весілля, треба бути бадьорими».
«Лехаїм, Шлойме-Довиде! Радий тебе вітати! Маєш сина чи доньку, щоб їх одружити? Ні? Ну, це й на краще. Який сенс мати дітей, якщо люди такі вбивці?».
Час уже було починати церемонію, але на когось ще чекали. Кого бракувало — рабина, кантора чи когось із сватів — схоже, ніхто не міг сказати. Абрагам Мехелес, батько нареченої, метушився, супився, махав рукою, щось комусь шепотів на вухо. У взятому напрокат смокінгу він виглядав дивно. Терешполянська свекруха сперечалася з одним із фотографів. Музики грали без упину. Гриміли барабани, гарчали контрабаси, волав саксофон. Танці стали жвавішими, нестримнішими, до них долучалося дедалі більше людей. Молоді люди тупали із такою силою, що, здавалося, ось-ось проломлять підлогу танцмайданчика. Маленькі хлопчики стрибали навколо, немов козенята, а дівчатка кружляли до нестями. Чимало чоловіків були вже напідпитку. Вони куражилися, реготали, цілували чужих жінок. Був такий гармидер, що Соломон Марголін уже не розумів, що йому кажуть, і просто кивав у відповідь. Деякі гості чіплялися до нього, тягнули в усі боки, знайомили з новими й новими сенцимінцями й терешполянами. Якась матрона з бородавками на носі показувала на нього пальцем, витирала очі, називала його Шлоймеле. Соломон Марголін поцікавився, хто це, і хтось йому сказав. Але імена розчинялися в цій метушні. Він знову й знову чув ті самі слова: помер, застрелений, спалений. Якийсь чоловік із Терешполя спробував відвести його вбік, але на нього нагримали кілька сенцимінців, назвавши чужинцем, якому тут не місце. Прибув один з останніх гостей — візник і коновод із Сенциміна, який у Нью-Йорку став мільйонером. Його дружина та діти загинули, але він мав уже нову дружину. Ця жінка, увішана діамантами, походжала в глибоко декольтованій сукні, яка залишала спину, вкриту плямами, голою аж до талії. Голос у неї був сиплий. «Звідки вона? Хто вона така?» — «Та вже точно не свята. Її перший чоловік був пройдисвіт, розбагатів, а потім окочурився. Від чого? Від раку. Де? В шлунку. Спочатку тобі нема чого їсти, а потім нема чим їсти. Отак і виходить, що працюєш на другого чоловіка». — «Що таке життя, зрештою? Танок на могилі». — «Так, але допоки ти в грі, доводиться дотримуватися правил». — «Докторе Марголін, чому ви не танцюєте? Ви ж тут не серед чужих. Ми всі з одного пороху. Там ви не були доктором. Ви були лише Шлойме-Довидом, сином учителя Талмуду. Ви й не стямитесь, як ми всі лежатимемо рядком».
Марголін не пам’ятав, щоб пив щось, але все одно відчував якесь запаморочення: зала в тумані крутилася, як карусель, підлога ходила ходором. Ставши в кутку, він спостерігав за танцями. Які різні вирази обличчя у танцюючих, скільки комбінацій і змін людської сутності зібрав тут Творець… Кожне обличчя розповідало власну історію. Вони танцювали разом, ці люди, але в кожного була своя філософія, свій метод. Якийсь чоловік схопив Марголіна, і на кілька хвилин він теж опинився у цьому шаленому танцювальному вирі. Потім, вирвавшись звідти, став окремо. Хто ця жінка? Він помітив, що не зрушує очей з її знайомої фігури. Він знає її! Вона кивнула йому. Він стояв збентежений. Жінка здавалася ні молодою, ні старою. Звідки він міг її знати — це вузьке обличчя, ці темні очі, цей дівчачий сміх? Її волосся було зачесане на старовинний лад, із довгими косами, обернутими навколо голови, як вінок. Вона відзначалася якоюсь сенцимінською грацією, про яку Марголін давно забув. І ці очі… Він був закоханий колись у ці очі й кохав їх усе своє життя. Він трохи посміхнувся їй, і жінка теж відповіла посмішкою. На щоках у неї були ямочки. Вона теж здавалася здивованою. Марголін, усвідомлюючи, що починає червоніти, як хлопчисько, підійшов до неї.
«Я знаю вас, але ж ви не з Сенциміна?».
«Ні, з Сенциміна».
Він чув цей голос колись. Він був закоханий у цей голос.
«З Сенциміна? Хто ж ви тоді?».
Її губи затремтіли.
«Ви мене вже забули?».
«Минуло багато часу, як я залишив Сенцимін».
«Ви часто бували у мого батька».
«А хто ваш батько?».
«Мелех, годинникар».
Доктор Марголін здригнувся.
«Я або з’їхав з глузду, або в мене галюцинації».
«Чому ви так кажете?».
«Бо Рейзл померла».
«Я Рейзл».
«Ти — Рейзл? Тут? О господи, якщо це так — тоді можливо все! Коли ти приїхала до Нью-Йорка?».
«Нещодавно».
«Звідки?».
«Звідти».
«Але мені всі казали, що ви всі загинули».
«Батько, мати, брат Гершль…».
«Але ж ти була одружена!».
«Була».
«Якщо все це правда, тоді все можливо!» — повторив доктор Марголін, все ще приголомшений цією неймовірною подією. Може, хтось навмисно вводив його в оману? Але навіщо? Він усвідомлював, що десь сталася помилка, але не міг зрозуміти — де.
«Чому ти не повідомила мені? Адже…» Він замовчав. Вона теж трохи помовчала.
«Я втратила все. Але якась гордість все ж таки залишилася».
«Ходімо кудись, де тихіше — все одно куди. Це найщасливіший день у моєму житті!».
«Це ж вечір…».
«Тоді найщасливіший вечір! Майже так… немовби Месія прийшов, немовби мертвий воскрес!».
«Куди ти хочеш піти? Ну гаразд, ходімо».
Марголін узяв її під руку й одразу відчув давно забуте тремтіння юнацького бажання. Він увів її подалі від інших гостей, побоюючись, що може загубити її в натовпі або хтось втрутиться й зіпсує його щастя. Все повернулося в одну мить: зніяковілість, збудження, радість. Він прагнув забрати її звідси, усамітнитися десь із нею. Залишивши залу, вони піднялися сходами нагору, до молитовні, де мала відбутися шлюбна церемонія. Двері були відчинені. Всередині на підвищенні був традиційний балдахін. Стояли приготовлені для церемонії пляшка вина та срібний келих. Молитовню із порожніми лавками та лише одним мерехтливим світильником заповнювали тіні. Музика, така оглушлива внизу, тут звучала тихо й віддалено. На порозі вони обоє трохи завагалися. Марголін указав на хупу:
«Ми могли б стояти там».
«Так».
«Розкажи мені про себе. Де ти тепер? Що робиш?».
«Це не так легко розповісти».
«Ти сама? Чи з кимось зв’язана?».
«Зв’язана? Ні».
«Ти ніколи не намагалася дати мені знати про себе?» — спитав він. Вона не відповіла.
Дивлячись на неї, він відчував, що кохання повернулося до нього з усією силою. Він уже зараз тремтів при думці, що невдовзі їм доведеться попрощатися. Його переповнювали збуджені почуття та сподівання юності. Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але будь-якої миті хтось міг зайти до молитовні. Він стояв поруч із нею, присоромлений тим, що одружився з іншою, що особисто не перевірив звістки про її смерть. «Як я міг придушити все це кохання? Як я міг погодитися на життя без неї? І що тепер буде з Гретль? Я віддам їй усе, до останнього цента». Він кинув погляд у бік сходів — чи не починають гості підніматися нагору. Йому раптом спало на думку, що за єврейським законом він не одружений, бо в них із Гретль була лише цивільна церемонія. Він подивився на Рейзл.
«За єврейським законом я холостяк».
«Справді?».
«Згідно з єврейським законом, я можу піднятися з тобою туди й одружитися з тобою».
Вона, здавалося, розмірковувала над сенсом його слів.
«Так, розумію…».
«За єврейським законом, мені навіть не потрібна обручка. Можна одружитися за допомогою монетки».
«У тебе є монетка?».
Марголін поліз у верхню кишеню, але гаманця там не було. Він пошукав в інших кишенях. «Мене обікрали? — здивувався він. — Але як? Я весь час сидів у таксі. Хіба тут, на весіллі, хтось міг мене обікрасти?». Він був не так засмучений, як здивований. Затинаючись, Марголін промовив:
«Дивно, але в мене немає грошей».
«Обійдемося без них».
«Але як я дістануся додому?».
«Навіщо їхати додому?» — відповіла вона питанням на питання. Вона посміхалася тією своєю знайомою таємничою посмішкою. Він узяв її за руку й пильно подивився на неї. Раптом йому спало на думку, що це, можливо, не його Рейзл. Вона надто молода. Може, це її донька грає з ним, глузує з нього? «Господи, я геть заплутався!» — подумав Марголін. Він стояв спантеличений, намагаючись розплутати ці роки. З її обличчя неможливо було визначити вік. Очі були глибокі, темні, меланхолійні. Вона теж здавалася збентеженою, немовби теж відчула якусь суперечність. Все це помилка, сказав собі Марголін. Але в чому саме помилка? І що сталося з гаманцем? Може, він забув його в таксі, розплатившись із водієм? Він спробував пригадати, скільки готівки в нього там було, але не міг. «Мабуть, забагато випив. Ці люди мене впоїли — до нестями!». Він довго стояв мовчки, занурившись у стан якогось сну, глибшого за наркотичний транс. Раптом йому згадалася траспортна пригода, свідком якої він став на Істерн-Парквей. У голові виникла моторошна підозра: може, він був не просто свідком? Може, він сам був жертвою цієї аварії? Марголін став обстежувати себе — так, ніби був одним зі своїх пацієнтів. Він не виявив жодних ознак пульсу чи дихання. І відчував себе дивно спустошеним, немовби йому бракувало якогось фізичного виміру. Відчуття ваги, напруження м’язів у кінцівках, біль, що ховався в кістках — все кудись зникло. «Не може бути, не може бути», шепотів він. Хіба можна померти, не усвідомлюючи цього? І що робитиме Гретль? Він бовкнув:
«Ти не та Рейзл».
«Невже? А хто ж я тоді?».
«Хіба що ми обоє мертві».
«Про що ти?».
«Рейзл застрелили».
«Застрелили? Хто тобі це сказав?».
Вона здавалася водночас наляканою й збентеженою. Мовчки схилила голову, як людина, вражена поганою звісткою. Доктор Марголін продовжував розмірковувати. Очевидно, Рейзл не усвідомлювала свого стану. Він чув про таку стадію — як вона називається? «Перебування у присмерковому світі». Але смерть не може бути такою простою. А таке життя — гірше за забуття. Він нахилився й прошепотів їй на вухо: «Яка різниця? Поки ми разом… Я чекав на це всі ці роки. Де ти була?».
Вона не відповіла, а він більше не питав. Він озирнувся. Порожня зала була тепер повна, всі місця зайняті. Над присутніми запанувала церемонійна тиша. Тихо грала музика. Кантор речитативом проспівав благословення. Розміреними кроками Абрагам Мехелес повів свою доньку проходом.
Вони були пошлюблені сорок сім років. Як далеко в минуле сягало незгідливе, вузлувате коріння їхньої незгоди, ніхто вже й не скаже, але тільки зараз, коли потреба піклуватися про інших їх більше не об’єднувала, воно набрякло й вийшло назовні, розкололо ґрунт між ними й приголомшило навіть дітей, які давно вже виросли.
«Чому зараз, саме зараз?» — нарікала Ханна.
«Ніби їм цього всього не вистачило, поки ми зростали», — зауважив Пол.
«Бідна Ма. Бідний татусик. Їм так боляче, — докинула Віві. — Усе життя вони перебивалися, хоча б на старість заслужили трохи щастя».
«Треба їх помирити, — запропонував Семмі. — Пояснити, що в їхньому віці не варто сваритися, розумніше знайти спільну мову».
Ленні ж написав Кларі: «Що може розділити людей, які так багато прожили разом?».
Дещо суто матеріальне.
Викривлені артритом руки й праця, яку він надибував від випадка до випадка. Все життя у злиднях, сил бракувало далі триматися. Тож він не міг, ніяк не міг позбутися цього бажання: скинути тягар відповідальності й покласти край постійній проблемі, де роздобути гроші; стати вільним,
І така можливість була. Якби вони продали будинок, то могли б за отримані гроші поселитися в «Тихій гавані», кооперативному будинку для людей літнього віку. Щасливе життя в товаристві, в якому він займав певне місце — хіба не він допоміг усе організувати, знайти кошти, сам став членом правління?
А вона — і думати про це не бажає.
«Навіщо нам усе це? — вивищив він голос, щоб перекричати дзижчання пилотяга, при її стишеному слуховому апараті. — П’ять кімнат (відсуває диван, щоб вона могла дістатися кутка), меблі (вирівнює край килима), ця підлога, ці речі — тільки й роби, що працюй. Ну, скажи, навіщо це нам потрібно?» — його тішило, що він може кричати.
«Бо я звикла».
«A-а, звикла. То от у чім справа, місіс Малослівна? Як звикла, так і відвикнеш!».
«Вже понавідвикалася достатньо від багато чого… Замало тобі слів? — вона вимкнула пилотяг, щоб чути свою відповідь. — Так от, дуже скоро нам знадобиться лише маленький ящик, без вікон, без меблів, ніякої тобі роботи, хіба що для черви. Тому зараз я хочу мати простір… А будеш так дерти горло і сваритись, той ящик знадобиться тобі ще швидше… Ну ти глянь, знову! — вакуумний мішок скреготнув, надувся до половини й в’яло повиснув. — Полагодь, зрештою, це, щоб воно працювало. І поквапся, а то тобі знову зателефонують і з’являться куди важливіші справи».
Він копирсається у двигуні й це його дратує. Навіщо лагодити? Чи воно того варте? А якщо не вдасться полагодити, доведеться знову сушити мозок, де взяти гроші на ремонт? А от у «Тихій гавані» до тебе в кімнату чи у котедж приходять зі своєю технікою, прибирають, а ти тим часом можеш іти собі рибалити, грати в карти чи жартувати, гріючись на сонечку, а не намагатися вузлуватими пальцями відлагодити пилотяг.
Улесливо на кухні, над посудом:
«Хоч раз у житті порозкошуєш, коли все за тебе робитимуть інші, ніби ти королева якась».
«Я ніколи не любила королев».
«Ні тобі посуду, ні сміття, ні рушників для витирання. Не треба перейматися, що купити, що на стіл приготувати».
«Відповідальність починається у снах».
«А що ж залишається — у стелю дивитись? Краще сідати за свій стіл, коли хочеться, готувати та їсти те, що хочеться».
«Вони там куплять усе, що попросиш, і приготують так, як тобі заманеться.
«Як спритно ти переінакшив мої слова. Я таке казала, тому що крутилася, як заведена, вісімнадцять годин на день. А ти й морквини жодного разу не почистив, не знав, де той кухонний рушник. А тепер — тобі й мені — що треба? Досить і оселедця з банки. Але тоді, коли я хочу, і щоб нікого не турбувати». — І вона вимкнула геть слуховий апарат, щоб його більше не чути.
А що
«Поглянь-но! Це у них у буклеті. Гурток читання. Збираються двічі на тиждень».
«Угу», — буркнула вона, демонструючи, що не слухає.
«Гурток читання. Вони читають твого улюбленого Чехова і Переца. Там, у «Гавані» живуть культурні люди. Тобі сподобається».
«Сподобається? — ніби спробувала вона слово на смак. — Тепер, коли це тобі хочеться, ти знайшов для мене гурток читання. А сорок років тому, коли наші діти були ще малюками, і такий гурток існував, ти хоч би раз залишився з ними вдома, щоб я могла туди піти? Хоч би один-єдиний раз? Ні, то був чудовий вишкіл. І мені вже ніхто не потрібен, щоб подобалось. Ніхто! — її голос затремтів. — Це
Тепер він зробив телевізор гучніше, щоб її не чути.
Павутиння старого шраму розірвалося, та рана знов ожила. Чехов, авжеж. Вона прохолодно пригадала ту молоду дружину, яка посеред ночі, поки годувала немовля або тримала іншу дитину на колінах, боролася зі сном, щоб трішки почитати, бо іншої нагоди не було. І ніби знову відчула холод вуличного повітря на його щоці, коли він, повернувшись пізно з чергових зборів, міг знайти її за читанням і, збуджений та розпашілий, вдихаючи запах її шкіри, умовляв її: «Я вкладу дитину, а ти кидай книжку, досить читати, досить». Найоблудніше з усього було це «кидай книжку, досить читати». Чехов, авжеж!
«Ти про гроші? — урвала його вона. — Хіба ми станемо біднішими, ніж ми є? І хіба в Америці хтось помирає від голоду?»
А що він далі тиснув:
«Відчепись від мене зі своїми грошима. Чи нам колись їх вистачало? Сім малюків на руках, а мені кожен цент доводилося випрошувати, і часом, якщо пам’ятаєш, у кишені взагалі вітер гуляв.
Минулі приниження і страхи тих років, коли їй доводилося все ладнати, ніби прокинулись і змусили її пережити їх знову. Потреби дітей; а от обличчя крамаря чи дружини цього торговця, в яких доводилося просити в борг, хоч як не було соромно; блукання по околицях у пошуках чогось без шеляга в кишені; наближення навчального року і відчайдушні спроби щось ще перешити дітям зі старого; або суп з кісток, випрошених однієї зими «для собаки»…
Баста. Дітей з ними більше немає. Тепер хай він сушить собі голову, як їм далі жити. Вона ні на що не проміняє своє усамітнення.
Саме у самотності вона здобула бажаний мир.
Так, спокій, бо порожній будинок перестав бути ворогом, вимагаючи прибирання — не те, що в ті дні, коли це був простір, у якому жила її родина і який здавався їй ворожим: постійний догляд, бруд, сміття, безлад, усе це вимагало від неї постійної боротьби, — ворогом, на якого вона виливала всю гіркоту своєї поразки.
Кілька старих книжок, які вона неодноразово перечитувала і знала напам’ять; малюнки для роздумів (збільшувальні лінзи накладаються на важкі окуляри). Або ж, якщо забажає, і його немає вдома, програвач — коли вона робить звук дуже гучним, то може, хоч і з напруженням, чути стрункі звуки, що передають боротьбу.
За вікном сад, що годує. Треба відганяти птахів від грушевих дерев, а коли груші дозрівають і важчають, та сама лихоманкова праця, все треба законсервувати, щоб жодна груша не пропала.
Ну, і її єдиний соціальний обов’язок (на обіди та зібрання вона не згоджувалась) — їй приносили коробки зі старим одягом, і вона досвідченим оком, бо стільки доводилося вишукувати те, що ще можна носити, серед зношених речей, розглядала і відбирала (знову начепивши збільшувальні лінзи на важкі окуляри), — що на дрантя, а що у смітник, що треба полагодити, що почистити, а що можна відразу відсилати.
У ній вона здобула бажаний мир.
А він тепер його порушує, постійно теревенячи: «
Відтоді кожна розмова закінчувалась сваркою.
«Так чи так, я продам будинок, — накинувся він на неї одного вечора. — Виставляю його на продаж. І знайду спосіб, щоб ти підписала документи».
Як завжди вечорами, коли він залишався вдома, телевізор репетував щосили, але вона чула тільки шум. І не могла збагнути, чи цей рейвах у неї в душі, чи йде ззовні. Клац! — вимкнула вона звук.
«Привиди, — зашепотіла вона йому, тицькаючи в екран, — поглянь, це лише привиди — І далі із зойком: Ти сказав, хочеш продати будинок? Сюди очі, а не туди. Я не привид. Без моєї згоди не продаси».
«Не чіпай телевізор. Я дивлюсь».
«Ти ніби Пол чи Джинні, як чотирирічна дитина. Витріщаєшся на привидів.
«Продам. І ми переїдемо до “Тихої гавані”. Там телевізора не буде, коли не забажаєш. Я ж зможу його дивитися в загальній залі. А ти замикайся собі в кімнаті й спливай жовчю — хіба хтось захоче це чути?».
«Ні, не продаси!» — просичала вона.
«Привиди в телевізорі. Ти ба, місіс Просвіта! Місіс Культура! Цілий світ заходить до тебе в дім, а ти кажеш, це привиди. Люди, яких не зустрінеш, хоч би тисячу життів прожила. Справжні дива! Коли тобі було чотири роки, як Полу чи Джинні, чи ти щось знала про індійські танці, чи про алігаторів, чи про те, як малазійці використовують бамбук? Ні, копирсалася собі в бруді з курчатами й гадала, що Ольшана[31] — це увесь світ. Так ось, місіс Незадоволення, я продам цей будинок, бо там, у “Гавані”, ми зможемо відпочити одне від одного».
Вона не знала, чи цей рейвах йде ззовні, чи у неї в душі. Постійне внутрішнє спустошення тягло в ліжко, хотілося лягти й скоритися.
«Ти не думав часом, що ма слід показати лікарю?» — спитав їхній син Пол після недільної вечері, побачивши, як мати, замість того, щоб, як завжди, піти поратися на кухні Ненсі, верчиком лягла на диван.
«Авжеж, і президенту також?»
«Я серйозно, тату. Ось уже третю неділю поспіль вона лягає після вечері. Удома так само поводиться?»
«Ну. У неї незмінний роман із ліжком, щойно я намагаюся з нею поговорити».
Непогана захисна реакція, зауважила про себе Ненсі. Від неприємностей.
«Ненсі може її відвести. Мені не подобається її вигляд. Хай Ненсі запише її на прийом».
«Думаєш, вона піде? — похмуро скосив очі на дружину. — Добре, заплатимо лікареві, скільки треба, заплатимо лікареві. — А тоді голосно: У тебе щось болить?».
Вона здригнулася, подивилась на його губи. Він повторив:
«Місіс Хоч-клин-теши, у тебе щось болить?».
«Нічого… Один ти, сверблячка».
«Мила жіночка. Чого ж ти тоді розляглася?».
«Я от-от встану і помию посуд, Ненсі».
«Облиште, Мамо, краще полежте».
«Так от, місіс Хоч-клин-теши, Пол каже, що тобі треба зайнятися балетом. Мусиш піти до лікаря й запитати, коли зможеш почати».
«До лікаря? — перепитала вона. — Балетом?».
«Ма, ми тут говорили, — пояснив Пол, — що ти недобре виглядаєш. І мені здається, тобі варто було б показатися лікареві».
«Зараз я встану і піду на кухню. Лікарі — це рахунки й дурниці, синку. Вони мені не потрібні».
«А у “Тихій гавані”, — не стримався він, щоб не докинути, — лікареві
«У тебе словесний пронос, де взяти лікаря, щоб стулити тобі пельку?»
«Ма, пообіцяй, що сходиш. Ненсі все влаштує».
«Одне з одним усе зчеплено, — сказала Ненсі. — Як вона порається на кухні, шкребе під кожним гачком для чашок, вичищає духовку, я не отримую насолоди від недільної вечері, знаючи, що вона, напівосліпла, вишукує кожну брудну плямку…
«Облиш, Ненсі, я ж тобі пояснював — вона тільки так може показати, що потрібна. Так що сказав
«Повчав, ніби батько. Шістдесят дев’ять у наш час ще не старість. Треба виходити з дому, насолоджуватися життям, знайти собі захоплення. Придбати новий слуховий апарат, цей уже віджив своє. Старість тільки тоді немічна, коли її сам так сприймаєш. Так вважає “Ґеріатрикс інкорпорейшн”».
«Тобто, у фізичному плані все гаразд?».
«Ну, звичайно, ні. Хіба можна жити так, як вона, сама в собі, й не мати проблем? У неї з нирками не все гаразд і кров’яний тиск низький. Він прописав їй дієту, вона мусить знову прийти на обстеження і здати аналізи… Але він сказав конкретно: головна рекомендація — почати жити по-людськи… А я от думаю про твого батька, який міг би справді удавати з себе інваліда з його артритом, а він енергійний, мов підліток, і аж випромінює радість…».
«Ти мені не казала про думку лікаря, що причина хвороби в тобі самій, у тому, як ти живеш, — скористався він нагодою. — Тобі не ліки потрібні, а повноцінне життя і втіха. А рекомендована дієта — як ти сама зможеш її дотримуватись? Зважувати кожен шматочок, зішкрібати жир, готуючи суп чи запіканку. А в “Тихій гавані” є дієтолог, і вони там за всім стежитимуть».
Вона ні пари з вуст.
«Ти почуватимешся там краще, побачиш, — сказав він приязно. — Житимеш і насолоджуватимешся життям».
«Ой, що сталося, містере Справ-по-саме-нікуди? Не кличуть пограти в карти й на збори йти не треба?» — вона сховала обличчя в подушку.
На якийсь час він відмовився від зустрічей і припинив ходити деінде, піклувався про її дієту, намагався витягти з дому, запрошував до них гостей.
«Я що, мушу ходити на чайні вечори мод? Сидіти й витріщатися на гарненьких дівчаток у сукнях, що не для моїх статків? І це насолода?».
«Ну, звісно, ти за всіх розумніша. Лікар сказав, що тобі треба кудись ходити. Місіс Брем завітала до тебе із добрими намірами, а ти їй відмовила».
«Я відмовила на її запрошення, бо вона це зробила на
«Вони більше не повернуться. А тобі потрібно бути з людьми, так сказав лікар. Я запросив твоїх родичів, вони погодилися прийти й помиритися, ніби нічого й не було…».
«Не хочу бачити більше ніяких шарварків, нахаб і святош тут. У моєму будинку. Коли бажаєш, то сам біжи до них».
«Він був такий люб’язний, що завітав, а ти ніби крижана брила».
«Базікало. Все життя навколо мене самі тарахтії. Досить!».
«Їй стало ще гірше, тату? То дайте їй спокій, хай трішки повариться у своєму соку, — запропонувала Ненсі. — Не марнуйте собі життя. Це психологічне, можливо, все зайшло надто далеко, і вже не зарадити».
Тож він полишив її саму на себе. І вона тепер, знай, мовчки лежала собі в ліжку й часом навіть не підводилася приготувати їжу. Не картала більше його за кинуту де заманеться кавову чашку, винесене сміття чи поставлену не на місце швабру. Того літа птахи геть знахабніли й безперешкодно подзьобали всі груші.
Вона була сита гіркотою по саму зав’язку: щодня ті самі сварки тільки в інший спосіб, але кожна сварка повертала з минулого і примушувала знову переживати старі образи. А тепер ще нові страждання: якщо лікар сказав, що я не хвора, чому почуваюся так зле?
Одного вечора вона сказала:
«Ти кудись налаштувався? Не ходи. Побудь тут… зі мною».
Він збирався подивитися серіал «Це твоє життя[32]» і хоч сам почувався ослаблим від важкої спеки, а ще більше після струмків і гаїв «Тихої гавані», задоволено прогарчав:
«Ти ба, місіс Живу-і-тішусь-самотою раптом захотілося товариства. Усамітнення зовсім не здавалося добрим колись цій дівчинці у сибірському засланні. “Не ходи. Побудь зі мною”. Нову пісеньку заспівала місіс Вільна-як-пташка. Ні, я таки піду, а ти вже наїжся досхочу самотністю і подумай гарненько, чому ти нам обом не даєш жити там, де люди і де не загрожує самотність».
«Іди, забирайся. Ти все життя тільки й тікаєш від мене».
Йому в спину посипалися прокльони, яких він вже багато років як не чув, ще ті — з їхнього дитинства і старої батьківщини: «Бодай ти головою в землю ріс, як цибулина! Бодай ти став шкірою на барабані, щоб по тобі дубасили і на цім і на тім світі! Бодай ти став свічадом, щоб висів і горів!..».
Коли він повернувся, її не було в їхньому ліжку. Вона влаштувалася на розкладачці на заскленій веранді. Цілий тиждень вона з ним не розмовляла і трималася на відстані. Він також не робив спроб із нею помиритися чи виказати увагу.
Він спав погано, бо звик, що вона поруч. Тривалі роки зробили звичною близькість і залежність їхніх тіл; вона пригорталася до нього або він огортав її, зігріваючи одне одного, повертаючись одночасно в один бік — уся ніч, як одні довгі обійми.
Але не порожнє ліжко і не гроза розбудили його, а тихий спів.
«Це приватний концерт? — поцікавився він. — Заходь сюди, ти змокла».
«Але я можу тепер дихати, — відказала вона. — На повні груди».
Втім, диханням ці звуки було важко назвати.
«Нумо, заходь. — Він підняв бамбукову штору. — Ти геть змокла».
Він підхопив її і трохи не на руках заніс, а вона так само тихенько співала.
Це був російський романс п’ятдесятирічної давнини.
Він знайшов покупця, але перш ніж їй сказати, зібрав усіх дітей — тих, хто жив неподалік і міг приїхати: звичайно, Пола, Семмі з Нью-Джерсі, Ханну з Коннектикуту, Віві з Огайо.
Приїзд дорогих гостей пробудив у ній енергію, і вона приводила до ладу будинок, куховарила і пекла. До урочистого пообіднього конклаву вона виявилася не готовою, але і всі також обережно провадили розмову. Її перелякані очі перебігали з губ одного промовця на губи іншого.
З притаманними йому велемовністю та дотепністю він розповів, що вона не хоче повторно сходити до лікаря, відмовляється від запрошень у гості, вперто мовчить або ж вивергає жовч, «як та Ніагара», і постійно йому докоряє: «Якщо я прибираю, то погано це роблю, якщо не прибираю, то вважаю себе паном, а до неї ставлюсь як до якоїсь наймички».
(Усе життя поливає мене оцтом, я наскрізь промаринувалася, то хіба можу бути тепер «солоденькою»?)
Спритно він підвів до правильності думки щодо переїзду до «Тихої гавані»: пенсії вони зможуть витрачати тепер на поїздки до дітей, а не на щоденні потреби та утримання будинку; він там знайде куди прикласти свої здібності, але особливо для
«Це справді вихід для тата, — зазначив Пол, — він завжди був енергійною людиною. Та й економічну складову аж ніяк не слід відкидати. Я б сам від чогось такого не відмовився.
Та коли вони спитали: «Ма, а ти як вважаєш?», вона лише прошепотіла:
«Це для нього на краще. Не для мене. Я більше не можу жити серед людей».
«Та ти ж усе життя жила
«Але не серед них», — відчула вона подвійний біль, побачивши сумні обличчя дітей.
«Мусите знайти якийсь компроміс, — наполягав Семмі. — Скажімо, продати будинок і купити трейлер. Після сорока семи років спільного життя, напевно, є спосіб досягти злагоди».
«Тут нічим не зарадиш, дітки. Нам потрібні різні речі».
«Ну й живи сама-одна! — він більше не панував над собою. — Я знайшов покупця на будинок. Половина суми тобі, половина мені. Хочеш, живи одна чи зі мною у “Тихій гавані”. Ти що думаєш, я зможу так і надалі жити, як зараз?».
«Ма не повинна приймати миттєве рішення, хоч би що ти казав, тату, — швидко зауважив Пол, — і хоч як би тобі цього хотілося. Давайте почекаємо кілька місяців, а тоді знову поговоримо».
«Я б могла допомогти, взяти маму на якийсь час до себе, — запропонувала Ханна. — Ви погано виглядаєте, обоє, але особливо ти, Мамо. Я б попросила Філа оглянути тебе».
«Ну звісно, — взяв її на жарт Семмі. — Яка користь від чоловіка-лікаря, коли він хоч якось не зробить родині послугу безкоштовно? Та й узагалі, рідше бачиш, більше любиш… як-то кажуть».
«Зрештою, виявилося не так все просто, — повідомив Пол Ненсі безбарвним голосом. — Телефонував чоловік Ханни. У неї жовчний міхур… Операція».
«
Він підступив до неї, поклав їй палець на губи й сказав так само безбарвно і повільно:
«Треба привезти батька. Вони прооперували відразу. Метастази пішли скрізь, у печінці, скрізь. Вони зробили все, що могли… їй в кращому випадку залишився рік. Тато… треба йому сказати».
Він не приховував своєї розгубленості, коли вони розповіли йому й попередили, що вона не повинна знати.
«З мене поганий актор. Вона вмить все зрозуміє, щойно я вийду на кін. От сердега. Я і сам уже у старість забрів, і це мене доконає. Горепашна жінка. Вона мені не подарує: «Вся моя хвороба від того, як я жила». Ет, Поле, що з нею буде, сердешною… Тільки б не страждала… Я не переношу хвороб, Поле, і не можу піти з вами».
Але пішов. І зіграв свою роль.
«Така грандіозна подія, а ти навіть не почекала на мене… Як добре, що Ханна взяла тебе із собою».
«Мені бракувало тільки модних чаювань. Вони вирізали те, що мене мучило. От тільки в горлі ще трішки болить… Глянь, скільки квітів, мов на поховання. Віві телефонувала, Ханна тобі сказала? І Денні з Сан-Франциско, і Клара, і Семмі вже їдуть».
Вона радісно сховала своє обвисле обличчя карлиці в квіти.
У таких випадках важко щось передбачити, але коли вона оклигає після операції, може мати кілька місяців відносно доброго самопочуття.
Поподорожуй із нею, тату. Не забирай її додому до старих спогадів. Усі діти будуть раді її бачити в себе.
Хоч крига з неба, вона не повинна знати. І не проси її підписати папери на продаж будинку, ніщо не мусить її засмучувати. Краще позич, потім віддаси…
Так, вона нерозсудлива, тату, але не кидай її; від тебе залежить, щоб вона відчула хоч трохи радості, яка їй ще лишилась.
Збуджений вигляд. Дослухається до всього (новий слуховий апарат ввімкнено на повну гучність). Чому ти така щаслива, вмираюча жінко?
Пелюстки гладіолуса, який красивий вигин і колір. Осіннє повітря.
Відчужілі онуки вивищуються над маленькою карлицею бабусею і моторним коротуном дідусем. Пол перед від’їздом гарячково фотографує.
Вона блукає великим будинком. Торкається книжок, регоче з кленового швецького верстака столітньої давнини, прилаштованого під стіл. Дослухається до музики.
«Нумо, вертаймося додому. Глянь, як я вже ходжу вправно».
«Щойно зі шпиталю, а вже літати хоче, — зауважив він. — Почекаймо, що лікар Філ скаже».
«Подивись, он і птахи вже додому летять. Філ дуже добрий і вигляду не покаже, але ж бо геть ситий хворими, щоб ще їх мати вдома».
«Місіс Телепатка, що здатна читати думки, — відмовив він, — спробуй прочитати мої, які кажуть, що ми поїдемо звідси, коли всі ці скрині з ліками вмістяться в одну-єдину валізку».
Онуки, вони не знають, про що розмовляти з нами… Ханна, та крутиться, як дзиґа, хіба стане в неї часу на себе?
Давай повертатися додому. Вже пора.
Задумливість, лагідність —
Розкажіть, що трапилося, Мамо.
Я прокинулася, Філе, а він стоїть там, як чорт із марення і кличе мене на ім’я. Я не розчула. Подумала, що він молиться. Забирайся, зроби ласку, кажу йому, я не вірянка. Та він собі стоїть, а в мене серце вистрибує від жаху.
Ви налякали
Хто його прислав? Чому він до мене прийшов?
Так заведено. Священники приходять до своїх вірян, яких можуть підтримати. Шпиталь складає для них списки — раса, релігія. Ви потрапили до єврейського списку.
Ніяких рабинів. Негайно скажіть, щоб вони все змінили. Хай напишуть: раса — людина, релігія — невіруюча.
Ти глянь, як ти збентежилась, місіс Зайві-хвилювання. Тобі б гарні спогади по собі лишити.
Пригадай, повернись до Ханни і свічок. Два тижні я дивилася на свічки й мовчала. А тут вона мене попросила.
І що тут такого страшного? Вона забула, що ти ніколи це не робила, і попросила запалити свічки у п’ятницю і сказати благословіння, як це робить мати Філа, коли приїздить. Якщо ці свічки дарують їй втіху, чому їй у цьому відмовляти?
Та не про втіху йдеться. Це ні до чого. Просто так прийнято в сім’ї Філа. І всі навколо так роблять.
А це хіба не вагома причина? Але ти її не почула. Вона ж сказала, це для спадковості. Для хлопчиків, які мають успадкувати традицію.
Забобони! Від наших пращурів, дикунів, які боялися темряви, самих себе боялися — замовляння і чарівне світло, щоб відлякати злих духів.
Вона ж тобі сказала: хоч як би це починалося, з лихом немає нічого спільного. Протягом століть це світло означає мир у домі.
Брехня! Вона що, здатна бачити минулі темні часи? Свічки купували замість хліба і використовували картоплину замість свічника. Релігія душила і стверджувала: у раю, жінко, ти станеш підставкою для ніг у свого чоловіка, а в житті, бідний єврейський народе, принижений, зневажений, ти тремтітимеш у льохах. І будеш кремований. Кремований.
То це релігія винна? Ти що, почуваєшся промовцем на революції дев’ятсот п’ятого року[33]? Де твої заспокійливі пігулки? Які з них?
Спадковість. Як ми вийшли з минулої дикості, як перестали бути дикунами — ось чого треба вчити. Озирнутися назад і зрозуміти, що нас робить людьми — ось чого треба вчити. Знищити всі ґетто, що нас розділяють, а не задкувати, не точитися назад — ось чому треба вчити. Потрібні розумні книжки в будинку про те, чи людство житиме чи помре, а вона, що дає своїм хлопчикам — забобони.
Ханна така лагідна до тебе. Візьми свою пігулку, місіс Зайві-хвилювання, і ковтни.
Спадковість! Та коли мені було вчити дітей? Від Ханни я просила тільки допомогти по господарству.
Ковтни пігулку.
В усьому іншому — задумливість, лагідність.
Ніяких подорожей. Додому.
Діти хочуть тебе бачити. Мусимо їм показати, що ти така, як завжди — квітка з колючками.
Жодних подорожей.
Віві хоче, щоб ти подивилася на її малюка. Надіслала квитки — на літак, хоче зробити з тебе справжню місіс Рузвельт. До Віві мусимо полетіти.
Нова дитинка. Скільки їх теплих, чарівливих маляток. Вона тримає його незграбно, на відстані від себе, так що він плаче. А вона починає хапати дрижаки, на лобі в неї виступає піт.
«Тш-ш, тш-ш, — вуркоче дідусь, забираючи в неї дитину. — Ти пробач свою бабусю, маленький принце, вона ніколи раніше не тримала в руках немовля, лише бачила їх у вітринах. Тш-ш, тш-ш».
«Ти втомилася, Мамо, — каже Віві. — Довга дорога і ця гамірна вечеря. Я відведу тебе до ліжка».
У літаку, хитро спланованім так, щоб не відчувався рух (ні подуву вітру, ні відчуття польоту), вона була зосереджена і нерухома, обернувши обличчя до неба, яке вони вспорювали, не залишаючи по собі рубця.
Так от як воно виглядає, це небо, що визначає і вирішує, і от як людина проходить крізь нього, високо над змалілою землею і прихованим людським життям. Уразливим життям, на якому лишаються рубці.
Корабель пам’яті рухається через велике кругле море: крізь юрми калік; маленькі ставки, вкриті брижами, у вікні круглому, як ілюмінатор, як круг сонця, круг місяця (округлі солом’яні дахи Ольшани). Кругле око — ніби маленьке віконце, що обрамлює далекий самотній рік заслання, коли тільки поглядом можна було мандрувати у безмовності. І лише полярні вітри мчать над нескінченним і білим незайманим снігом — як хмари, що зімкнулися внизу, заховавши землю.
А тепер вони кладуть їй на коліна дитину. І не просіть мене, хотіла вона заблагати. Досить із мене виснаженого обличчя Віві й тих онуків, яких пам’ятаю. Я не можу, не можу…
Вона лежить у ліжку, де зазвичай сплять дві маленькі сестрички, її слуховий апарат ввімкнено на повну гучність, їй чути, як дітей укладають спати, як несамовито кричить немовля і його заспокоюють, як дзенькає посуд, який миють і прибирають. Вони думають, що вона спить. А вона ще в полоні спогадів.
Не можна сказати, що вона не любила своїх малят, своїх дітей. Любов — цей спалах турботи — накочувався за потребою, як потік, і подібно потоку поглинав і змітав усі решту почуттів. Але коли потреба зникала, потік із розгону наштовхувався на запруду і не знаходячи собі виходу, всихав. Лише тоненький струмочок ще пульсував надалі, страждаючи за пережитим, але не міг довго триматися й бути корисним.
У цьому потоці вона винесла їх до їхнього власного життя, але те річище вже багато років тому як всохло. Ні, вона там не лишилася, таким собі привидом спогадів. Звичайно, не все ще завершилося, і це ще був не край. І ще з’являлися потічки — потічки її пошуків. Подекуди в них поверталася стара сила, що пробивалася до життя. Подекуди з’являлася злагода, зв’язок, значення. От якби вони її тільки залишили в спокої, у тиші, на самоті, дали поринути в думки.
А вони кладуть дитину їй на коліна. Потреба її обійняти, як подих із
І до кінця перебування там вона більше не торкнулася дитини.
«Тату, вона така… через хворобу? — запитала Віві. — Я так раділа, коли з’явився малюк, і за неї також. Сказала Тімові, що це найбільше потішить її, побути знову з дитиною. А вона жодного разу з ним не пограла».
Він не слухав.
«Серденько, ясочка моя, — вуркотів він. — Треба показати тебе в Голлівуді. Проти тебе не встоїть і крижане серце. Буць-буць. Станеш майстром шкіряного м’яча. І гратимеш аж у 2050-му. Побуцькай тоді за дідуся».
Уважна до старших онуків, сиділа на їхніх виставах (які розігрували спеціально для неї, де вона мусила вдавати публіку); допомагала Енн сортувати осіннє листя, відбираючи кращі зразки для школи; уважно слухала розповіді Ричарда про його колекцію кам’яних порід, поки її губи беззвучно повторювали назви, щоб запам’ятати:
За тиждень вона сказала:
«Їдьмо додому. Зателефонуй сьогодні ж щодо квитків».
«Чи в тебе якісь нагальні справи, місіс Квапливість? На тебе чекає президент, щоб порадитися? — від страху перед близьким майбутнім він кричав: — Ми щойно розпакували речі, твої діти зі шкіри пнуться показати, як вони раді тебе бачити, а ти вже додому намилилась. Для дому ще вистачить часу. А от дітей наших там не буде».
«Як завжди, ти нічого не бачиш навколо: малі сплять учотирьох в одній кімнаті, бо ми зайняли їхнє ліжко. Ми додаткові двоє дорослих у будинку, де ще й немовля, а допомоги від нас ані краплі».
«Віві така рада. Дітям треба побути зі своїми дідусем і бабусею, вона сама мені сказала. І додала: я також хочу побути з мамою і татом…».
«Базікало і сліпий. Хіба не бачиш, яка вона втомлена? Починає розмовляти й відразу в сльози. Я ще слабка, щоб їй допомогти. Їдьмо додому».
(До заспокійливої самотності.)
Дивись, бабусю, що я тобі покажу…
Загадай мені загадку, бабусю.
Ой, глянь-но, бабусю, такий дурненький, що не знає навіть, де в нього ручки.
(Доді й малюк були на ковдрі, покладеній на купу осіннього листя).
Це я зробила — для тебе (Енн). (Ляльки з аркуша паперу, під фартушками — спіднички з фестонами, а під ними — барвисті панталони; волосся з ниток і великі допитливі круглі очі.)
Поглянь на мене, бабусю! (Ричард видерся на дерево і радісно повиснув, тримаючись однією рукою за гілку. Внизу схилився Доді, вдаючи приготування їжі.)
Бабусю, будеш моїм денним ліжком. (Вигукувати «Ні!» було вже запізно.) Вага тільця Морті, поки її пальчики перебирають униз і вгору дріт її слухового апарату, а сама вона сонливо наспівує: павутиння-павутинка павукова срібна спинка.
Час почати збирати свою колекцію каменів, бабуню. Це скам’янілий трилобіт, йому двісті мільйонів років (мільйони років в устах хлопчика), а це обсидіан, чорне скло.
Мамо, я ж тобі казала, що вчитель попросив це заповнити й принести сьогодні вранці. А до дідуся ти зверталася? Добре, тоді скажи мені, що маємо робити, і я заповню: евакуюватися чи залишатися в місті, чи чекати, поки ви мене заберете звідси. (Побачила, що вона докладає зусиль, щоб почути.) Це на випадок катастрофи, бабуню.
Віві в лабетах довгого, солодкого сп’яніння. Старі знайомі звуки: малюк гукає; верещить роздратована від виснаження мати; діти сваряться; діти граються; співають; сміються.
Вона починає свідомо пригадувати вголос, хай мати знає, що вона цінує минуле, досі живе ним.
Годуючи груддю дитину: мої друзі захоплюються, а я кажу їм, господи, бути такою мунею справа нехитра. Пригадую, якою вродливою здавалася моя мати, коли годувала груддю мого братика, а молоко просто виливалося… Це був Дейві? Так, точно Дейві…
Підрубуючи поділ: Як тобі вдавалося завжди… в голову не вкладається, як тобі вдавалося все шити, що ми носили… Тіме, тільки уяви, семеро дітей, а мама все шила сама… Я ж не вигадала, правильно пам’ятаю, ти співала, коли шила? Та біла сукня з яблуками на спідниці, ти її перешила для мене, а до того її носила Ханна чи Клара?
Перучи камізельки: Ма, ніколи не забуду той гарний день, коли ти прала на вулиці. Було то ранньої весни. І бульбашки летіли, коли ти терла, а ми за ними бігли. Тоді ти зупинялася, щоб показати нам, як видувати мильні бульбашки за допомогою стебел зеленої цибулі… ти завжди…
«От зла цибуля, досі витискає з тебе сльози через стільки років, — сказав батько, намагаючись обернути сльози на сміх».
Поки Ричард схилився над домашнім завданням:
«Де вона, цікаво, має ж десь бути — “Книга мучеників[34]”? Це завжди виглядало так… урочисто, коли ти клала книжку на круглий стіл, а ми всі навколо дивилися на неї разом. І ще ореол від лампи. Абажур з бісерними китицями можна було підіймати й опускати — такі пересувні абажури знову входять у моду, тільки без китиць. Ти знаєш, про яку книжку я кажу, тату — «Книга мучеників». На першій сторінці там був бюст Спартака… чи Сократа? От якби у моїх дітей була подібна книжка, щоб дати їм те, що ти… (І знову зайшлася слізьми.)
(Що я хотіла зробити й не зробила? Припини, доню, зупинись, досить про ті часи. А він, цей облудник, сидить тут із мокрими очима — та це для тебе тоді не значило нічого, геть нічого.)
…Тоді, коли ти прийшла до школи, а я ледь не згоріла від сорому через твій акцент і через те, що ти знала, що мені соромно — скажи, чому так?.. Губна гармошка Семмі, ти якось танцювала під неї, тримаючи Дейві на руках, який верещав… А тоді, коли ти тепло вгорнула нас і повела на ніч на залізничну станцію, бо там обігрівали, а в нас не було вугілля через страйк тієї зими… Не уявляла, що я все це пам’ятаю, так, Мамо?.. А як ти водила нас дивитися на захід сонця…
День крізь день накочуються спогади. А тепер бо гірше — ще й запитання. Навіть онуки:
«Бабусю, а давним-давно, коли ти була маленькою…».
Тільки вечори й рятували.
Поки вони вважали, що вона спить, вона могла складати на стіні мозаїку (з дитячих малюнків, мап, календарів, картинок, картонних ляльок Енн з великими допитливими круглими очима), або, зігнувшись, забиратися у шафу дівчаток, де на нижній полиці стояли черевички й зберігалися їхні сукні.
На якийсь час це оберігало її від болісного відчуття будинку, що дослухався, торкався, вистукував, від потоку спогадів Віві. Розраджувало також заплітання й розплітання висячих пасків, що висіли, чи простежування візерунків на нижній білизні.
Сьогодні вона мусила позбутися спогадів про дитячу гру в зірочки. Напередодні ввечері у вікні вимальовувалися силуети Енн і Доді на тлі заходу сонця з палаючим слідом від реактивного літака, а гупання їхнього грального м’ячика підкреслювало мирні звуки кухні, де готували вечерю. Чи вона розповідала їм — ну, так, звісно, розповідала — як грали у зірочки в їхньому селищі, де не було ні м’ячика, ні зірочок. Шість камінців, круглих і пласких, розкидали навколо, а сьомий клали на тильну сторону долоні, підкидали й ловили, збираючи стільки камінців, скільки могли встигнути, знову підкидали… Щодо каменів (повторюючи Ричарда), то їх існує три види: викинуті вогнем земних надр; затверділі нашарування століть; переплавлені зі старих порід (
Ні, це кричать діти. Невже Пол і Семмі знову побилися?
В будинку Віві. Суворо про себе: ти в будинку Віві.
Удари, зойки, вигук: «Бабусю!». Це її кличуть? О прошу, ні. Сховатися, зіщулитися, заритися в сукні. Але тремтяче маленьке тільце кидається до неї — здивування, придушений сміх, ручки обнімають за шию, витирають сльози з її щоки, й ледь чутний шепіт у вухо: «Ти також тут ховаєшся, бабусю? Це мій таємний сховок, тепер наша спільна таємниця».
Крапельки поту, дрижаки не відпускають.
Схоже, велике вухо тисне вже ізсередини і стукає.
«Треба їхати додому, — сказала вона йому. — Мені тут дедалі гіршає».
«Сама винна, місіс Клопотуха, геть не відпочиваєш, усе намагаєшся тягти. — Він лютує, але в його очах страх. — У тебе була серйозна операція, і тобі порадили подбати про себе… Гаразд, поїдемо туди, де ти зможеш відпочити».
Але куди? Не додому ж бо чекати на смерть, ні, не зараз. Він подумав про Ленні та Клару; було б добре погостювати в кожної дитини. Але їй спершу треба відпочити, зміцніти. Якби вони зуміли поїхати до Флориди — перед ним засяяла вона, заманлива, але так і не досягнена Флорида. Як і Каліфорнія. (Гроші, гроші, тануть, як сніг.) Спершу до Лос-Анджелеса, погрітися на сонечку, потім до Ленні у Сан-Франциско.
Наступного дня він сказав:
«Бачила, що пише Ненсі — знову вдома сніг і вітер, жахлива зима. Подивись на себе — сама снасть, тільки живіт роздувся. Я телефонував Філу, він сказав, що прописує Лос-Анджелес, сонце і відпочинок».
Вона читала слова по його губах.
«Ти продав будинок! — закричала вона, — от чому ми не повертаємось! От чому ти більше не заводиш мову про “Тиху гавань”. От звідки в тебе гроші на подорож. А після дітей ти потягнеш мене до “Гавані”».
«“Гавань”? Хто про неї наразі думає? Скажи їй, Віві, скажи цій місіс Підозріливість, що їй прописано сонце і відпочинок для її ж здоров’я… Та й як я міг продати будинок без
У місці проводжань і вітань, де дмуть вітри від’їзду і приїзду, вони розпрощалися.
Вони дивилися їй услід очима тих, хто був до них: Ричард — блакитним сяйвом її власних очей; Енн — скандинавськими очима Тіма; Морті — замріяними карими очима прабабусі, якої він ніколи не побачить; Доді — веселими очима коханого її молодості (він стояв тепер поруч); Віві — очима, залитими сльозами. У малюка очі були заплющені — він спав.
Він привіз її на околицю великого міста, де мешкали покинуті старі люди. У просторі, обмеженому з півночі та півдня пірсами з атракціонами, був брукований прямий прохід, де стояли чорні лави, обернуті до піщаного берега — такого широкого, що океан шумів аж ген десь далеко.
Протягом короткої пори відпусток деякі із забитих дошками крамничок обабіч піщаних просторів відкриваються, і там можна побачити подружжя, молодь, дітей. Маленький вагончик, прикрашений гірляндами, курсує між пірсами, й вогники «російських гірок» виблискують і підморгують шукачам гострих відчуттів.
Решту року це стає цариною літніх людей, все позабиване і спокійне, довкілля виглядає пусткою, за винятком тих рідких днів і годин, коли сонце, як приплив, висмоктує їх із дешевих мебльованих кімнатчин, кидає на лавки та піщані прогулянкові стежинки, а тоді змітає назад в занепалі помешкання.
Серед невисоких вицвілих квадратів виблискують кілька нових багатоповерхівок. В одній із них Джинні, дочка Ленні, винайняла для них квартиру. «Люди платять сотні доларів на місяць, дідусю, за те саме дивовижне повітря, за ту саму близькість до океану лише за кілька миль північніше чи південніше звідси».
Вона почулася недобре в літаку і кілька днів пролежала слабкою в незнайомій кімнаті. Кілька разів навідувався лікар, залишав ліки, які вона відмовлялася вживати. Кілька разів приїздила автівкою Джинні, просто з праці за двадцять миль звідти, все ще в однострої патронажної сестри, її весела вдача і чарівність були кращим лікуванням.
«Хіба віриться, що зима надворі? — спитав він одного ранку. — Краса за вікном, як на рекламі. Нумо, місіс Кволість, підводься, щоб побачити. Якщо ти в стані сидіти тут, то зможеш і на повітрі. Лікар так само вважає».
Проте всі лави були обцяцьковані людьми, а пісок підступив аж до краю доріжки. До того ж, вона вже побачила вдалині буруни океану.
«Відведи мене туди».
І хоч вона повисла на ньому, провідницею була саме вона.
Вони рухалися повільно і важко, часто сідали відпочити, тож він бурчав. Пісок на доторк був теплим. Вона зачерпнула жменю піску, піднесла її до ока, що краще бачило, роздивилась і висипала назад. Коли вони підійшли майже до океану і вона побачила блискотіння води, сіла на пісок, скинула черевики, зняла панчохи, залишила їх і побігла.
— Стривай, застудишся! — оговтався він, але пісок у черевиках зробив його, завжди такого спритного, важким у рухах, а її ступні вже вкрила біла піна.
Він витягнув її назад, дістав носовичок, щоб витерти її вогкі, в піску ноги.
«Ні, не треба, — зупинила його вона, — сонце висушить».
Вона схопила носовичок, розклала його, насипала туди жменю піску, зв’язала кутки, зробивши з нього мішечок — «щоб розглянути під лупою» (вперше за багато років вона пояснила свої дії) — і лягла, підклавши маленький мішечок під щоку і дивлячись на берег, що виплекав життя, яке мільйони років тому виповзло з океану назустріч свідомості.
Якось у неділю він сів з нею у сморідний автобус, і вони поїхали повз нескінченні облущені будинки до оселі родичів. «Ой, що це?» — зойкнула вона, коли світло раптом потьмяніло і будинки, огорнуті серпанком, ніби оддаліли. «Смог, — відрізав він, — усім відомо, крім тебе…» Коли вони вийшли, він обіймав її, щоб підтримати, але вона йшла, розсуваючи важке повітря долонями, ніби роблячи просвіт, і шепотіла: «Хто це зробив?». Тоді раптом присіла на край хідника, її знудило, і вона довго не бажала підводитись.
Розмова про машини, будинки, успіхи — цей син те, та дочка це. А
«Вона дуже хвора, — багатозначно глипнув він на неї, — дуже».
На їхніх стриманих обличчях нічого не відбилося.
«Чи не спадало вам на думку, що їй може бути краще в Палм-Спрингс? — спитала Роза. — Або принаймні на більш облаштованій ділянці узбережжя, де люди порядніші й басейн є?».
Аби не заводити мову про «гроші», він сказав, натомість:
«А чи знайде вона там пісок, щоб вивчати його крізь збільшуване скло?» — і пустився за старою звичкою виставляти в усіх подробицях її дивацтва, щоб посміятися.
Після вечері, коли решта гостей розбилися у вітальні на групки, окремо чоловіки, окремо жінки, або зібралися в кімнаті відпочинку біля телевізора, вони залишилися вчотирьох. Вона сиділа рядком із ним і мовчала. Жарти, історії, спогади про людей, яких вони знали ще по Росії півстоліття тому. Дивні слова лунали над столом, зробленим відомим меблярем Дунканом Файфом:
«Пішла реклама. А кока-коли не залишилося? Гей, ви пропускаєте справжній жахастик».
Згодом одна з онук (Макс гордовито: «Лишень гляньте, хіба не міс Америка?»), повертаючись до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, підвезла їх додому. Нічого не трапилося, жодних прикростей, хіба що — їхня відсутність.
Перші кілька днів вона брала з собою збільшувальне скло, а що він сідав каменем на лаву, то вмощувалась унизу поряд, куди падала смугаста тінь від лави, й вимикала гучність свого слухового апарату, щоб не чути чужих голосів.
Згодом, коли яскраво світило сонце і вона почувалася достатньо добре, він сідав із нею у вагончик, і вони їхали туди, де лави були розставлені прямокутниками, а поруч із деякими з них стояли столики для гри в шашки чи карти. І знову — ковдра на піску в смугастих тінях, але лупу вона з собою більше не брала. Він грав у карти, а вона лежала на сонечку й дивилася на океан. Або вони йшли на прохідку — два квартали до облущеного готелю, два квартали назад, повз ятки з гамбургерами, відкриті бари, крамниці вживаних та знецінених речей.
Одного разу з натовпу людей, що так само, як і вони, неквапливо і безцільно походжали, їм назустріч вибігла непевним кроком жінка, обійняла їх, розцілувала і розплакалась: «Любі мої, дорогі старі друзі».
Тридцять років стискаються у якихось десять речень, а теперішнє обмежується й трьома. От і все вже сказано: діти роз’їхались, чоловік помер, вона живе в кімнаті за два квартали від концертної зали — пальцем показує на споруду під куполом, що височить перед пірсом. Що з ногою? Тромбофлебіт. Важке дихання? Так, і не питайте. Вона також виходить щодня тут посидіти. А завтра, чи збираються вони завтра на місцевий хор? Він, звичайно ж, про нього чув, усі йдуть — це подія, на яку чекають уже цілий тиждень. Невже вони не були жодного разу? Вона прийде до них завтра перед вечерею, а тоді вони підуть разом.
Один за одним пропливали й закарбовувалися в її голові їхні обличчя — й хоч нестримне звучання їхнього співу було ледь чутним і далеким, — що горланили, заповнювали простір, злагоджено виводили дитячі пісеньки, колискові, пісні невільників, любовні серенади, Бетховенові бурі, квиління божевільної Лючії, веселі застільні, похоронні тужіння, робочі пісні,
«Повітря», — вчепилася вона йому в долоню.
«Варто мені відчути втіху… — аж тут він побачив піт на її сірому обличчі. — Зараз. Підводься. Допоможіть мені, місіс Мейс», — підтримуючи, вони вивели її на вулицю, де вона, захлинаючись, почала ковтати повітря.
«Лікаря, треба показати її лікареві».
«Не переймайтеся, нічого, — зауважила місіс Еллен Мейс. — Зі мною таке постійно трапляється. Ви пропустили трамвайчик, ходімо до мене. Ввімкніть свій апарат, дорогенька… Тут поруч… Вип’ємо чайку. У мене чарівний вигляд з вікна. Бачите, вона
Їх супроводжують згасаючі звуки співу, висока жінка із розпухлою ногою і малорослий старий, що непевно ступає, підтримують з двох боків шкапу зі здутим черевом.
Сморід у вестибюлі: пліснява? занепад?
«Посидимо, відпочинемо, а тоді піднімемося нагору. У мене розкішний краєвид. Нумо, допоможемо одне одному, от і дісталися».
Сморід просочився і до кімнатної клітини. Рукомийник із раковиною, обгорнутий клейонкою ящик замість кухонної шафи, газова плитка з трьома горілками. Штучні квіти, що від пороху стали безбарвними. І скрізь, де бачить око, фотографії: весілля, немовля, вечірка, канікули, закінчення школи, родина. З неширокої канапи під вузеньким вікном відкривається справді доволі гарний краєвид: скоси дахів і гребені океанських хвиль, що здіймаються, виграють і перекочуються під місячним світлом.
«Поки вода закипить. Перепрошую… це в кінці коридору», — Еллен Майс виходить.
«Ну, ти як — жива?» — мимовільно спитав він і присів, щоб подолати переляк; спробував всадовити її поруч. Вона його відштовхнула.
«Треба на повітря, — видихнула вона, стоячи на рівних й учепившись за шафу. А тоді із жахом у голосі додала: — Це після життя в просторому помешканні. З багатьма кімнатами».
«Тц-ц!».
«Пригадуєш, як вона жила? Вісім дітей. А тепер оця кімнатчина, мов труна».
«Вона платить оренду за неї».
«Усе життя стислося в одну кімнатчину мов труну. А скільки таких кімнат у них було… Лежу собі на ковдрі й слухаю, як вони розмовляють».
«Я тебе прошу, місіс Проворна-на-язик».
«Поки ти пив якось каву, я прогулялася і побачила, що тут потрібні талант Бальзака і Чехова, щоб змалювати все це дрантя, самотність, відкинутість».
«Старим тут краще, ніж у Старому світі!».
«Відкинутість, а вони співають, як блаженні!
«Зваж на свої бідні легені. Вони схлипують за кожним твоїм словом».
«Співають. З непрожитим життям у собі. Вона в убогій клітці зі своїми картками. Макс. Ти. Діти. Скрізь непрожите життя. Чи хтось тут чогось вартий? Протягом століть все це в нас, щоб зогнивати, а не рости».
«Труни, дрантя, рослини — це хвороба. Ти б прилягла. Ми викличемо лікаря».
«А коли прийде остання година. Ух,
І чекаючи на відповідь — за безпорадною жалістю і страхом за неї (за
«Їдьмо додому, — сказала вона за кілька днів».
«Ти що, готуєшся до забігу по горбистій місцевості? Через це відмовляєшся ходити навіть по кімнаті? Сидітимемо тут, як приписав Філ, доки оклигаєш після операції. Ти ж не порушиш наказ лікаря?».
Вона зрозуміла, що без вигадки його не переконати, тому змовкла. А згодом:
«Удома мені буде ліпше. Може, місцевий лікар не заперечуватиме?».
«А зима? А наші поїздки до Ленні та Клари? Ну, добре, — зауважив він сльози в її очах, — я напишу Філові й поговорю з місцевим лікарем».
Минали дні. А він не казав нічого. Приїхала Джинні й повела її на прогулянку, повз позабивані дешеві крамнички, закриті й затягнуті тентами атракціони, аж до краю пірса. Вони дивилися, як хвилі, що скочувалися, здіймалися новими, спостерігали за чайками у захмареному небі. Вітер приносив колючий пісок аж до того місця, де вони сиділи.
Вона не просилася спуститися кривими сходами до моря.
Вже лежачи у ліжку, поки він вийшов до крамниці, вона сказала:
«Джинні, тутешній лікар, я не можу його запитати. То запитай ти, чи можна мені вже їхати додому?».
Джинні подивилася на неї й відразу відказала:
«Звичайно, моя бідненька бабусенька. Тобі хочеться бути серед своїх речей, правда? Я ввечері йому зателефоную… Глянь, я тобі щось покажу, — вона витягла з торбинки велике незагорнуте печиво у вигляді маленької дівчинки. — Подивися, які в неї кучері… Ти мене добре чуєш, бабулю? І чарівні вії. Я щойно з будинку, де їх випікають».
«Ямочки на колінках, — здивувалась вона, підносячи фігурку до світла, повертаючи й уважно розглядаючи, — справжнє мистецтво. Вони кожну вирізають окремо чи роблять у формі?».
«Кожну окремо, — відповіла Джинні. — Якщо це дитина, то лише мати може її створити. Знаєш, бабулю, це є подобою реальної дівчинки,
Вона продовжувала її вертіти й розглядати.
«Дивись, тут западинка на шиї, маленький хрестик на ланцюжку… Думаю, її матері стає краще, коли вона готує такий хліб. Ти знаєш їхню родину?».
Джинні кивнула.
«Я до них приходила. Як медсестра… Уяви, бабуню, це ніби вечірка, вони грають музику, під яку вона любила танцювати. Труна оббита рожевим оксамитом, а вона лежить у білій сукні. Скрізь свічки».
«У будинку? — спитала вона здивовано. — Вони тримають її в будинку?».
«Саме так, — підтвердила Джинні, — хоч
«Так, Джинні, живим якось треба себе розраджувати», — заплющила вона очі.
«Ти хочеш спати, бабусю?».
«Так, я втомилася від втіхи побути з тобою. Можна я залишу собі Росіту? Хай стоїть онде, на шафі, де я зможу її бачити; хоч щось своє буде тут у мене».
На кухоньці, допомагаючи діду розібрати продукти з крамниці, Джинні тихо повідомила:
«Я йду з роботи, дідусю».
«Он як, то комусь пощастило. І хто цей щасливчик?».
«Тут я спізнилась. Ти давно зайнятий». Вона зробила піраміду з консервних бляшанок, розібрала і побудувала знову.
«Щось не так з роботою?».
«Зі мною. Я не можу бути… — вона спробувала підшукати слово, — як це вони називають, достатньо професійною. Дозволяю емоціям брати наді мною гору. А завтра от мушу повідомити одній сім’ї… — бляшанки знову розсипалися. — Та справа навіть не в цьому. Просто не знаю, що мені б хотілося робити — можливо, повернутися до навчання чи піти до художньої студії. От якби ви їхали до Сан-Франциско, я могла б поїхати з вами та поговорити з мамою і татом. Але таке, як я розумію, неможливо. Бабуся хоче додому. Просила мене поговорити з лікарем».
Лікар сказав їй сам.
«Наступного тижня, коли зміцнієте, можете їхати».
Проте наступного тижня в неї підстрибнула температура від якоїсь інфекції, і вона, поки це не мине, мусила залишатися в ліжку, взятому напрокат у шпиталі й поставленому поруч із двоспальним ліжком, у якому він спав тепер один.
Наступні дні зовні мало чим відрізнялися один від одного. Через день після обіду та під вечір він ішов зустрітися з новими приятелями, побазікати й пограти в карти. Двічі на тиждень навідувалася місіс Мейс. Решту часу тут була Джинні.
Біля ліжка хворої стояв радіоприймач Джинні. Й часто тіні музики доходили до неї. Вона лежала верчика, підібравши коліна до живота, і напружено вслухалася (такою Джинні й намалювала її: смужка волосся, що згорнулася у вигляді вушка), а тоді раптом викидала руку й різко вимикала приймач, продовжуючи так само лежати, приховуючи сльози.
Якось Джинні привела із собою морського піхотинця, свого шкільного приятеля, якого зустріла, коли той блукав біля спорожнілого пірса. На прохання Джинні він спокійно, не виказуючи зніяковіння, сів на підлогу, схрестив ноги і виконав для них танець Самоа, звідки був родом.
Минуло чимало часу, як вони пішли, коли з ліжка, де вона лежала, почулося тихеньке гудіння, вона намагалася повторити кивки, поривання, скинуті вгору руки, вибивання дробу стопами ніг та низькі тужливі вигуки.
Ханна і Філ надіслали квіти. Щоб її потішити ще більше, він встромив одну квітку їй у волосся.
«Ти наче дівчина», — сказав він і приніс дзеркальце, щоб вона помилувалася. Вона подивилася на пульсуючу червону квітку, жовте кістляве обличчя, не стримала збудженого сміху і відштовхнула дзеркальце — але квітку залишила палати у волоссі.
Того тижня, коли приїхали Ленні з Хелен, гарячка повернулася. Супроводжувана збудженим сміхом і нестримним потоком слів. Та, яка все життя говорила рідко і то лише за потреби (вона так і не опанувала мистецтво легкої комунікації та жонглювання словами), тепер, перед смертю торохтіла безупинно.
Майже шепотом:
«Вона викапана Ліза, твоя Джинні. Чи я розповідала тобі про Лізу, як вона навчила мене читати? Вона походила зі знатної родини й сама внутрішньо була шляхетною. Мені шістнадцять минуло, мене лупцювали, шмагав батько, я не могла з нею бачитися. Забороняли, бо вона було толстовкою[35]. Так от, уночі, синку, повз гавкаючих собак, жахливих псів, крізь зимову хурделицю на дорозі я бігла, щоб сісти в її екіпаж і поїхати, як та панянка, до книжок. До неї — для якої життя було священним, знання були священні — й вона вчила мене читати. Її повісили. Треба намогтися збагнути, чому все відбувається саме так. Вона вбила того, хто зрадив багатьох. Вбила за те, що він зрадив усе, заради чого вона жила і у що вірила. Вбила миттєво, просто в мене перед очима (як багато крові в людському тілі, синку), у в’язниці, де ми сиділи. Треба намогтися збагнути, чому так».
«Ім’я? — заворушила вона губами. — Ім’я, яке було їхньою провідною зіркою, здатною відкривати двері камер смертників. Я читала про це, коли відбувала свій рік на каторзі. Тубан! — збуджено вигукує, — Тубан, як у Давньому Єгипті називали Полярну зірку. Ти її можеш побачити, Джинні, подивись на неї — це вона коливається біля нашої Полярної зірки, яка видається
Так, Джинні, у твоєму віці моя мати і бабуся вже встигли поховати своїх дітей… так, між тобою і Ольшаною, Джинні, більше ніж океан… так, Джинні, вони танцювали, а самі такі хирляві, як курчата, і як курчата шкреблися, плескали руками й підстрибували.
А Андрій Юхимович, який протягом більш ніж двадцяти років не знав і не хотів знати цього, мовив таким тоном, начебто хотів заплакати: «Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх?» — вона проказувала про себе напівзабуті фрази з кількох знайомих книжок: «На біль я відповідаю криком і слізьми, на підлоту — обуренням, на мерзоту — огидою… В цих відчуваннях усе життя: воно може обтяжувати, можна ненавидіти його, але не зневажати[36]».
У маренні:
«Скажіть мені, місіс Мейс, моя люба сусідко, фотокартки ніколи не були живими, а що стосовно квітів? Скажіть тим, хто спитає: жодних рабинів, жодних міністрів і священників, жодних промов і церемоній — усе фальш — хай живі самі себе розраджують. Скажіть синові Семмі, який літає, скажіть йому хай злітає до Штутґарта і побачить те місце, де у Дейві немає могили. То й що?.. Що-о? У мільйонів немає могил — повітря і край».
Чи то в маренні чи ні, просила, щоб радіо не вимикали, ніби й не слухала, бубоніла щось собі, але музика мала лунати. Одного разу різко прибрала звук, як раніше, і почала плакати, не ховаючи сліз.
— Тобі щось болить, бабусю? — спитала Джинні.
— Музика, — відповіла вона, — все ще лунає, а ми її не чуємо. Тук-тук, але наші вушка надто слабенькі. Що ще, що ще ми не чуємо?
Одного разу вона вдарила його по руці, коли він простягнув їй пігулку, і змахнула пляшечки зі столика біля ліжка: «Не треба пігулок, хочу почуватися, як почуваюсь», і розсміялась, а він став рачки, збираючи ліки.
Ночами вона тяглась до його руки й трималася за неї.
Почалось безкінечне блювання. Вона вже ледь дихала, щоб розмовляти, але так само ворушила губами:
«Девіде! — владно. — Миску!» — вона блює, полоще рот, насилу робить ковтальні рухи пересохлим горлом і знову починає мугикати.
«У шпиталі їй було б тепер краще», — зауважив лікар. Він розіслав телеграми дітям і саме збирав їй валізу, аж коли здивовано укляк від її хрипкого голосу. Вона піднялася, спробувала сісти.
«І куди тепер? — спитала. — Тепер куди мене потягнеш?».
«Цього разу тобі навіть дитину заводити не доведеться, — заспокійливо сказав він, шукаючи її зубну щітку. — Пригадуєш, як після народження Дейві ти сказала мені: заради десяти днів відпочинку в лікарні варто завести дитину?».
«Куди тепер? Ще не додому? — проскиглила вона. — І де
Він підвівся, щоб підперти її спину.
«Лікар каже, шпиталь…» — почав пояснювати він, як раптом вона спритно, мов змія, сповзла з ліжка і стала на рівні, похитуючись і спираючись на тумбочку.
«Боягуз, — просичала вона. — Утікач».
«Ти стоїш», — ошелешено мовив він.
«Відвезти мене й дати драла. Блювотиннячка злякався».
Він встиг підхопити її, щоб не впала. Вона пручалася, трохи не вислизнула в нього з рук і знову виструнчилась.
«Слабак, — шпигонула вона. — Хочеш покинути мене й накивати п’ятами. Зрадник. Ти все життя тікав».
Він розрюмсався, розповідаючи Джинні.
«Тримається як така собі Мерилін Монро, — поскаржився він. — Важить менше шістдесяти фунтів[37], за словами лікаря, а мотлошить мене, як той Демпсі[38]. Зрадник, кричить, а я біжу, мов той пес, на кожен її поклик; і вдень, і вночі біжу — то її нудить, то судно…».
«Ти їй потрібний, дідусю, — сказала Джинні. — Хіба не це називається коханням? Піду гляну, чи вона спить, і коли так — бідненька, геть виснажилась, — ми з тобою влаштуємо вечірку: я принесла ромові баби».
Вони нікуди її не перевезли. Біля ліжка тепер височів стояк із гачками, де були ємності з розчинами — кров’ю та глюкозою — для вприскування у вени. Джинні оселилася поруч по коридору, щоб доглядати за хворою — її обличчя так сяяло, що дід якось поцікавився: «Чи ти не закохалася часом?» (Стидка втіха, чиста всеохопна радість побути з бабусею; все дихає спокоєм і безтурботністю.) «Це мій любий серцю притулок, — відповіла вона загадково, — моя люба бабуся», — ніби цим усе пояснила.
Одне за одним приїздили діти — ті, що могли. Ханна, Пол, Семмі. Надто пізно питати: що ти зрозуміла за своє життя, Мамо, і про що ми мусимо дізнатися.
Клара, найстарша, цідить крізь зуби:
Ленні страждає не тільки за те, що вона помирає, а й за те, чого вона ніколи не відчула в житті (і, можливо, що й він не відчує). В його словах також те, що так і не було вимовлено ніколи:
Немає Віві, яка мусила залишитися з дітьми. Немає й Дейві, хоч він уже тут, змушений помирати знову, цього разу з нею, адже живі, помираючи, забирають із собою своїх небіжчиків.
Вона стала легенькою, як пташка, і, як у пташки, в її горлі гельготали звуки, коли тіло билося в судомах. Чи вдень чи вночі, уві сні чи в яві (хоч тепер і не розібрати було — де що) з її губ злітали пісеньки і фрази.
І він, якого колись лякала можливість тривалого конання (через страх за себе, за неминучі видатки), тепер у душі бажав її швидкої смерті, заради самої ж
Легенька, як пташка, тремтливе тільце, маленькі пазуристі кисті рук, гачкувата тінь від носа на обличчі, напружене гелготання з горла.
Він намагався не слухати, не дивитися в обличчя, на якому тільки чоло залишалося знайомим, але що був замкнений із нею довгими ночами в маленькій кімнатчині, звуки самі просочувалися в його свідомість, ніби знаки смерті: ковтання, пихкання, булькання.
«Ох, місіс Горопахо, — сказав він, ніби вона могла його почути, — все життя трудилася, а тепер от лежиш собі в ліжку, тобі прислужують, навіть не треба просити, а ти собі далі працюєш. Нелегка це справа помирати? Тяжка праця?».
Знеможене тіло, її рука вчепилася в його руку. Мелодія, примарна мелодія тріпоче на її губах, і сама вона, як та винувата примара — він знову це бачить — схилилася над програвачем, слухаючи платівку, і миттю вимикає звук, коли він підходить. А тепер, незважаючи на його присутність, пливе, купається в мелодії.
«Приховувала її від мене, — дорікає він, — скільки ж разів ти її слухала, щоб так завчити?» — і намагається пригадати, коли вперше вона поставила цю платівку або коли стала вимикати програвач, щойно він наближався, але не може. Є тільки ця кімната з високим стояком крапельниці і роєм звуків.
«Чи вони тобі допомагають, місіс Філософинє, слова з книжок? Допомагають?».
Йому здавалося, що протягом сімдесяти років вона ховала у собі магнітофон, мікроскопічний, що намотував нескінченну стрічку, записуючи кожну пісню, кожну мелодію, кожне прочитане, почуте чи мовлене слово, а вона зловмисно програвала тільки те, де нічого не йшлося про нього, про дітей, про їхню близькість.
«Залишила нас, та й квит, місіс Балакухо, — докоряв він, — ти, котра називала балакунами інших, сама спритно ховала слова. Все життя у турботах і любові, а тепер жодного слова про нас, для нас. Геть нас кинула? Мене кинула?».
Він витягав колоду карт для пасьянсу, гучно тасував їх, ляпав долу.
«Слова, слова, — закидав він, — яких людей шукаєш ти довкола себе, місіс Самотність, і яке людство вважаєш гідним?»
Утім, кажучи це, він пригадував, що не завжди вона була відлюдькуватою, не завжди прагнула самоти (він-бо знав, що колись був й інший голос — задовго до цього ледь чутного подиху, до хрипкого звуку, що розривав тишу виляском батога, викликав напруження, соромив його — дівочий голос, що красиво говорив про їхні найзаповітніші мрії). Тільки знову-таки він не міг відтворити у спогадах чи навіть в уяві нічого з того, що було раніше, коли і як все змінилося.
Туз, дама, валет. Тінь від крапельниці стала подвійною, у глибині дзеркала виблискувала місяцеподібна форма — порожня пляшечка від розчину. В пам’яті спливли слова:
Двійка, десятка, п’ятірка. Вона впевнено заспівала пісню їхньої молодості, в якій бриніла надія:
Король, четвірка, валет. «У двадцятому столітті, авжеж!».
Не кров чужу точити, ха-ха! Отаке, один небіжчик, і ти туди ж, і ще Гюго небіжчик, «у двадцятому столітті невігластво помре, догматизм помре, війни відімруть, і все людство житиме в одній країні — добробуту?» Ха-ха!
Карти випали в нього з рук. Без попередження відчуття втрати й зрада, що ховалися в ньому, нагромаджені протягом років і невидимі навіть для нього самого, вилізли зовні,
проявилися,
розкрилися,
а з ними — жахливі масштаби того, що насправді трапилося в цьому столітті.
Він раптом відчув нестерпний голод, а може, спрагу. Почвалав на кухню, ввімкнув усі три лампи, наповнив тацю — «ти вже мала свій нічний перекус, місіс Небіжчиця, тепер моя черга». І здивувався сльозам, які окропили тацю.
«Солоні сльози. Безкоштовно. Невже я забув посолити? — і прошепотів: — Боже, як багато я втратив».
Подумки перенісся до онуків, чиє дитинство справді було дитячим, вони ніколи не голодували, не страждали від хвороб, живучи у теплих будинках з багатьма кімнатами, вчилися в тих школах, в яких подобалося, могли гуляти по всіх вулицях, виросли на голову вищими за своїх дідуся і бабусі — у них чиста шкіра, горда постава і прямий погляд. «Гей, ви в Ольшанах, — звернувся він до містечка шістдесятирічної давнини, — для вас вони були б шляхтою».
Хіба це не здійснення мрії, про яке й мріяти не доводилося? — спитав він.
Він подумав, що о шостій прокинеться Джинні, й настане його черга йти спати до неї в кімнату; що він міг би натиснути на дзвоник, і онука прийшла б зараз; що вдень завітає Еллен Мейс, і тоді вони гратимуть в карти, і він дивуватиметься, як можуть рум’яна в півдюйма завтовшки триматися на її щоках; що ввечері прийде лікар, і він благатиме його бути милосердним — припинити крапельницю, дати їй померти.
Дати їй померти, а з нею їхній молодості, сповненій вірою, що породжувала цю піну яскравих, зрадницьких слів, забруднених слів, які на її чистих губах позбувалися бруду.
До черги Джинні лишалося якихось пару годин. Він міг би дзвінком розбудити її, тоді вжити пігулку і заснути; міг би хлюпнути ще бренді в склянку з-під молока, хоч і того, що було налито, так і не торкнувся.
Натомість повернувся назад до кімнати й помацав їй пульс — обережно своїми вузлуватими пальцями, як учила Джинні.
Вона заскимлила, її рука поповзла по ковдрі в пошуках його руки. Він співчутливо взяв її долоню в свою, а другою, вільною рукою знову зібрав карти. І те саме відчуття — чи то спраги, чи голоду.
Світ їхньої молодості — темний, неосвічений, жахливий через ненависть і хвороби, — як-то було жити в ньому, серед продажності, мерзоти, зрадництва, збезчещення, тільки вони не зневірилися ні в людині, ні в собі, вірити-бо було так прекрасно, так… хибно?
«Ет, діти, — мовив він уголос, — як ми вірили, як були віддані».
Йому закортіло розкласти окремими пакунками для дітей та онуків, для всіх цю
«А чому не в коробках з-під вівсяних пластівців чи прального порошку? — взяв сам себе на кпини. — Ти бач, вже глузд крадеш у мене, небіжчику».
Слова пінилися, вмирали невимовленими. Її тіло билося в корчах, вона цмокала ротом, ніби цілувала. (Ворушила губами, читаючи, схилившись над «Книгою мучеників» і начепивши лінзу на важкі окуляри.)
«Єво, — прошепотів він. — Ти й досі вірила? Жила цим? Цим — „Хай буде так“»?
«Фунт м’яса для супу, — промовила вона виразно, — одну супову кісточку».
«Я чув це на власні вуха. Еллен Мейс свідок: “Людство… треба вірити”. — Благально: — Єво!».
«Хліб, учорашній, — бубоніла вона. — Будь ласка, в дерев’яному ящику… для розпалювання. Нитка, халепа, рветься та рветься. От тобі й дешеві нитки», — і знову гучне булькотання в горлі.
«Я попросив камінь, а вона мені хліб — учорашній. — Він відсмикнув руку і скрикнув: — Кому потрібні запитання? Тобі хочеться все розворушити? — Тоді глухо: — Стривай, дай-но допоможу тобі повернутися, нещастя моє».
Слова змішуються, увиразнюються. Голосом, сповненим жаху:
«Поле, Семмі, не бийтеся!».
«Ханно, гадаєш, у мене десять рук?».
«Як я можу дати те, чого в мене немає, Кларо?».
«Ти кривиш душею, — впевнено завважив він, — радість також була. — І з гіркотою: — Як зневажливо ти про нас казала, зрештою».
Ніби в докір йому, ніби її голос не мав зв’язку з її тілом, що билося в корчах, вона заспівала, чисто і красиво, шкільну пісню, якої навчили її діти, коли були ще маленькими. І з благанням:
«Не дивись на мою стрижену голову…».
(Плетиво кіс зрізано під корінь.) В одну мить він полишив мовчазну стару жінку, що схилилася над «Книгою мучеників», пройшов повз матір, яка тиснула на педаль швацької машинки й співала з дітьюаті й благаючі очі, сповнені кохання, і стиснув в обіймах, любу, рідну, чутливу, сповнену жаги, яку він любив у ній розпалювати.
«Єво!».
Вона стукала своєю маленькою пташиною лапкою по ковдрі. Скільки, скільки здатна витримати людина? Він підняв карти, поклав їх, обійшов кругом два ліжка, підступив до шафи, висунув, засунув назад шухляди, розчесав чуприну, поводив повільно рукою перед дзеркалом, аби побачити, що саме він затуляє кожним таким рухом, і відчув, що може будь-якої миті померти від чогось нестерпного. Зібрався було натиснути на дзвінок, щоб розбудити Джинні, опустив очі й побачив у Джинніному альбомі для малюнків її замальовку: шпитальне ліжко з
Такими Джинні і знайшла їх уранці.
В останній день агонія стала безперервною. Подеколи її аж підкидало над ліжком, що їм доводилося її удержувати. Він не міг цього витримати й вийшов з кімнати, умиваючись сльозами.
Джинні прийшла його заспокоїти. Світлим голосом сказала: «Дідуню, любий, не плач. Її тут немає, вона мені обіцяла. В останній день вона сказала, що повернеться туди, де вперше почула музику, маленькою дівчинкою на шляху в тому селі, де народилася. Вона пообіцяла. Там грають весілля і танцюють, і від веселої сопілки повітря аж тремтить. Полиш її там, дідусю, все добре. Вона мені обіцяла. Повернись і допоможи її бідному тілу померти».
Здається, це 1909 рік. Я нібито в кінотеатрі, де довгий промінь світла крутиться, прорізаючи темряву, а мої очі прикуті до екрана. Це німий фільм — на кшталт тих, що знімали на студії «Байограф», де актори були вдягнені в смішні старомодні вбрання, а кадри змінювалися раптовими стрибками. Актори теж немовби стрибали й пересувалися надто швидко. Сама плівка була вся в крапках і смужках, наче під час зйомок падав дощ. Освітлення погане.
Це неділя, 12 червня 1909 року, і мій батько йде тихими вулицями Брукліна до моєї матері. Його одяг щойно випрасувано, краватка надто туго затягнута під високим комірцем. Він дзвенить монетами в кишенях, обмірковуючи дотепності, які говоритиме. Я почуваюся геть розслабленим, немов у м’якій темряві кінотеатру. Тапер відбиває ті очевидні та приблизні емоції, що мають несвідомо виникати у глядачів. Тут я зберігаю анонімність і забуваю про себе. В кіно так завжди — воно, як-то кажуть, певного роду наркотик.
Батько проходить вулицю за вулицею — з деревами, газонами та будинками, зрідка виходячи на бульвар, де котиться, вгризаючись у рейки, трамвай, повільно просуваючись уперед. Кондуктор із вусами, схожими на кермо велосипеда, допомагає зайти до трамвая молодій леді в капелюсі, що нагадує вазу з пір’ям. На сходинках вона трохи піднімає свої довгі спідниці. Кондуктор неквапливо відлічує решту і дзвонить у свій дзвін. Це вочевидь неділя, бо на всіх недільний одяг, а шум трамвая підкреслює тишу вихідного дня. Хіба Бруклін — не «місто церков»? Крамниці зачинені, їхні жалюзі спущені, лише де-не-де працюють магазин канцтоварів або аптека з великими зеленими кулями у вітрині.
Батько вдався до такої довгої прогулянки, бо йому подобається ходити пішки та думати. Він думає про себе в майбутньому, тож прибуває до пункту свого призначення в стані певної екзальтації. Під час прогулянки він не звертає уваги ані на будинки, де вже сидять за недільним обідом, ані на численні дерева, що ними обсаджена кожна вулиця, — зараз їхні крони майже цілком розпустилися, і скоро їхня прохолодна тінь вкриє всю вулицю. Час від часу проїжджає екіпаж, і підкови коней гупають каменями у пообідній тиші. А то з’являється автомобіль, схожий на величезний м’який диван, випускає клуб диму і їде далі.
Батько думає про мою матір — про те, як гарно буде познайомити її з його родиною. Але він ще не впевнений, що хоче одружитися з нею, й подекуди його охоплює паніка через цей уже встановлений зв’язок. Він заспокоює себе, думаючи про великих людей, якими він захоплюється і які теж одружені: про Вільяма Рендольфа Герста[41] та Вільяма Говарда Тефта[42], який щойно став Президентом Сполучених Штатів.
Батько приходить до дому, де живе моя мати. Він прийшов надто рано й несподівано опиняється в незручному становищі: моя тітка, сестра моєї матері, виходить на його гучний дзвінок із серветкою в руці, бо сім’я ще обідає. Коли батько входить, мій дідусь підводиться з-за столу й тисне йому руку. Мати побігла нагору причепуритися. Бабуся питає мого батька, чи він обідав, і каже, що Роуз скоро спуститься. Дідусь починає бесіду зауваженням щодо теплої червневої погоди. Батько незручно примощується біля столу, тримаючи в руці капелюха. Бабуся каже тітці забрати в батька капелюха. В дім забігає мій двадцятилітній дядько зі скуйовдженим волоссям. Він вигукує вітання моєму батькові, який часто давав йому п’ятицентовики, і біжить нагору. Помітно, що до шанобливості, яку виявляють до мого батька в цьому домі, примішується чимала частка веселощів. Він імпозантний, але дуже незграбний.
Нарешті спускається моя мати, вся причепурена, і мій батько, зайнятий бесідою з моїм дідусем, відчуває незручність, бо не знає, що робити: вітати мою матір чи продовжувати бесіду. Він незграбно підводиться зі стільця й сухо каже «привіт». Мій дідусь спостерігає, критичним оком оцінюючи їхню відповідність одне одному, й раз по раз чухає свою зарослу бородою щоку, як завжди, коли розмірковує. Він занепокоєний: боїться, що мій батько не буде гарним чоловіком для його старшої доньки. В цей момент щось стається з цим фільмом — якраз тоді, коли мій батько каже матері щось дотепне; я отямлююся, й моє незадоволення зростає разом із моєю цікавістю. Глядачі починають нетерпляче плескати в долоні. Потім проблему усувають, але фільм повертається до того епізоду, який уже був показаний, і я знову бачу дідуся, що чухає бородату щоку й розмірковує над характером мого батька. Ще раз повернутися до картини й забутися досить важко, але коли мати хихотить у відповідь на слова батька, я поринаю в темряву.
Батько і мати виходять з дому, ще раз потискають одне одному руку через якусь незрозумілу ніяковість. Я теж ніяково кручуся у твердому кріслі кінотеатру. Де старший дядько, старший брат моєї матері? Він займається у своїй кімнаті нагорі, готується до останнього екзамену в Коледжі Нью-Йорк Сіті. Двадцять один рік тому він помер від швидкоплинної пневмонії. Мати і батько ще раз проходять пішки тими самими тихими вулицями. Мати тримає батька під руку й розповідає йому про роман, який зараз читає, а батько висловлює свою думку про персонажів, бо сюжет йому цілком зрозумілий. Це звичка, якою він дуже тішиться, оскільки відчуває найбільшу зверхність і впевненість у собі, коли схвалює або засуджує поведінку інших людей. Іноді він вважає за потрібне видати коротке «гм» — коли історія стає, на його погляд, надто солодкавою. Так він віддає данину своїй приналежності до чоловічої статі. Моя мати задоволена пробудженим нею інтересом; вона демонструє моєму батькові, яка вона розумна і цікава.
Вони доходять до бульвару. Неквапливо під’їжджає трамвай. Сьогодні вони їдуть до Коні-Айленда[43], хоча моя матір вважає такі радощі примітивними. Вона налаштувалася лише на прогулянку променадом і приємний обід, а не на галасливі розваги, які здаються їй недостойними такої поважної пари.
Батько розповідає матері, скільки грошей він заробив за останній тиждень. Він перебільшує суму, яка не потребує перебільшення, але реальні факти завжди здавалися йому якимись недостатніми. Раптом я починаю плакати. Рішучу стару леді, що сидить у кінотеатрі поруч зі мною, це дратує, й вона сердито дивиться на мене. Злякавшись, я замовкаю, дістаю носовичок і витираю обличчя, злизуючи сльозу, що впала біля рота. Тим часом я щось пропустив, бо мої мати й батько вже виходять на кінцевій зупинці — в Коні-Айленді.
Вони йдуть до набережної, й батько наказує матері вдихнути різкий запах моря. Обидва глибоко вдихають морське повітря й при цьому сміються. Величезний інтерес до здоров’я є для них спільним, хоча батько — високий і міцний, а мати — тендітна. У них у голові купа теорій, що їсти корисно, а що некорисно, й іноді вони палко дискутують на цю тему, але все завершується глузливим зауваженням батька, що рано чи пізно все одно доведеться померти. На флагштоці набережної тріпоче від мінливого вітру з моря американський прапор.
Батько та мати йдуть до перил набережної і дивляться вниз на пляж, де неквапливо прогулюється досить багато людей. Деякі купаються в прибої. Повітря прорізає свисток продавця арахісу, з його приємним і енергійним звуком, і батько йде купувати арахіс. Мати залишається біля перил і дивиться на океан. Океан здається їй веселим: він немовби навмисно яскриться й гонить нові й нові невисокі хвилі. Мати розглядає дітей, що риються в мокрому піску, та купальні костюми дівчат, її одноліток. Батько повертається з арахісом. Сонце над головою палає, воно б’є і б’є своїми променями, але ніхто цього геть не помічає. Променадом ліниво прогулюється безліч людей у недільному вбранні. Океан сюди не доходить, а якби й доходив, вони не відчули б небезпеки. Мої мати та батько спираються на перила й замислено дивляться на океан. Він стає суворішим, хвилі повільно наростають, ще здалека набираючи силу. Мить, коли вони перевертаються, мить, коли так красиво вигинають свої спини, показуючи зелені та білі прожилки серед чорноти, — ця мить є нестерпною. Зрештою вони надломлюються, оскаженіло кидаються на пісок, буквально обрушуючись на нього з усією силою, підстрибують кілька разів, а потім сходять нанівець, перетворюючись на невеличкий струмок, що біжить нагору по піску і повертається назад. Мої батьки бездумно дивляться на океан — їх мало цікавить його суворість. Сонце над головою теж їх не турбує. Я ж пильно вглядаюся в це жахливе сонце, що розладнує зір, і в цей фатальний, безпощадний, невтримний океан і забуваю про своїх батьків. Я споглядаю в захваті, і врешті-решт мене вражає байдужість батька й матері. Я знову починаю плакати. Стара леді поруч зі мною поплескує мене по плечу й каже: «Ну-ну, це ж лише кіно, молодий чоловіче, лише кіно». Але я, ще раз поглянувши на жахливе сонце й жахливий океан і не в змозі втримати сліз, підводжуся і йду до чоловічої вбиральні, перечеплюючись через ноги тих, хто сидить у моєму ряду.
Коли я повертаюся, почуваючись так, немовби прокинувся вранці, хворий від недосипу, минуло, мабуть, кілька годин, бо мої батьки вже катаються на каруселі. Батько сидить на чорній конячці, а мати на білій, і вони, схоже, їздять по вічному колу з єдиною метою: вихоплювати нікельовані кільця, прикріплені до однієї з опор. Грає шарманка, і її музика цілком вписується в безнастанне кружляння каруселі, складаючи з нею одне ціле. На якусь мить здається, що вони ніколи не зійдуть із каруселі, бо вона не зупиняється. Я почуваюся як людина, що дивиться вниз на проспект із п’ятдесятого поверху. Але нарешті вони сходять, і навіть музика шарманки на якийсь час припиняється. Батько здобув десять кілець, мати — лише два, хоча насправді хотіла їх саме вона.
Вони йдуть далі набережною, тимчасом як вечір поступово й непомітно спускається на землю неймовірними бузковими сутінками. Все поступово завмирає у приглушеному світлі, навіть безнастанний гомін з пляжу та обертання каруселі. Вони шукають, де пообідати. Батько пропонує одне з найкращих місць на набережній, а мати, згідно зі своїми принципами, заперечує.
І все ж таки вони йдуть до найкращого місця і просять столик біля вікна, щоб дивитися на променад і рухливий океан. Батько почувається всемогутнім, коли кладе в руку офіціанта четвертак, домовляючись про столик. У ресторані повно людей і теж лунає музика, цього разу щось на кшталт струнного тріо. Батько замовляє обід із блискучою впевненістю у собі.
Під час обіду батько розповідає про свої плани на майбутнє, а мати відповідним виразом обличчя показує, як їй цікаво і як вона вражена. Батько у піднесеному настрої. Його надихає вальс, що лунає в ресторані, і власне майбутнє починає його п’янити. Він розповідає матері, що збирається розширити свій бізнес, бо треба заробити купу грошей. Він хоче завести сім’ю. Зрештою, йому вже двадцять дев’ять, з тринадцяти він сам себе годує, він заробляє дедалі більше й заздрить своїм одруженим друзям, коли відвідує їх у затишній захищеності їхніх осель, в оточенні тихих домашніх радощів і чудових дітей… А потім, коли у вальсі настає момент шаленого кружляння всіх танцюючих, він із відчайдушною хоробрістю просить матір вийти за нього, хоч і робить це досить незграбно й навіть у своєму збудженні дивується, як він наважився на цю пропозицію, а вона, на довершення всього, починає плакати, й батько нервово оглядається довкола, не знаючи, що робити, а мати, схлипуючи, каже: «Це все, чого я бажала від тієї миті, як побачила тебе!», і йому все це здається надто складним на його смак, не таким, як він собі уявляв під час своїх довгих прогулянок через Бруклінський міст із мрією про чудову сигару. І саме в цей момент я підводжуся зі свого крісла в кінотеатрі й вигукую: «Не робіть цього! Ще не пізно передумати — вам обом. Нічого доброго з цього не вийде, крім докорів сумління, ненависті, скандалів і двох дітей із жахливими характерами». Всі глядачі повертаються, сердито дивлячись на мене, білетер уже біжить до мене проходом, запаливши свій ліхтарик, а стара леді поруч зі мною тягне мене назад у крісло, кажучи: «Заспокойтеся, інакше вас виведуть, а ви ж заплатили тридцять п’ять центів за квиток». Отож я заплющую очі, бо не можу далі спостерігати за тим, що відбувається, і просто тихо сиджу.
Але згодом я починаю кидати оком на екран і ось уже знову дивлюся із жадібною цікавістю, як дитина, якій хочеться зберігати похмурий настрій попри спроби підкупити її льодяником. Мої батьки зараз фотографуються в ятці фотографа на набережній. Там рожево-бузкове освітлення — мабуть, так треба. Фотоапарат стоїть збоку на триножнику й виглядає, як марсіанин. Фотограф указує батькам, як їм стати. Батько кладе руку на плече матері, й обоє підкреслено посміхаються. Фотограф приносить матері букет квітів, щоб вона тримала його в руці, але вона тримає його не під тим кутом. Потім фотограф накривається чорним рядном разом із камерою, й на виду залишається тільки його простягнута рука з гумовим м’ячиком, який він стисне, коли знімок буде нарешті зроблено. Але він незадоволений їхнім виглядом. Йому здається, що щось не так із їхньою позою. Знову й знову з-під укриття лунають його вказівки, але кожна пропозиція тільки погіршує справу. Батько починає втрачати терпіння. Вони пробують позувати сидячи. Фотограф пояснює, що він поважає себе, що займається цією справою не заради грошей, а заради гарних світлин. Батько каже: «А чи не можна швидше? Ми не збираємося провести тут цілий вечір». Але фотограф тільки винувато метушиться й дає нові вказівки.
Цей фотограф мене зачаровує. Я всім серцем схвалюю його, бо точно знаю, що він відчуває, й коли він критикує кожну нову позу на підставі якогось невідомого уявлення про правильність, я сповнююся надії. Але тут мій батько сердито каже: «Давайте вже, у вас було досить часу, ми не збираємося більше чекати». І фотограф, зітхнувши із сумом, повертається під своє чорне рядно, витягує руку, каже «Раз, два, три — знімаю!», і фотографію зроблено — посмішка батька схожа на гримасу, а в матері вона широка та нещира. Проявлення світлини триває кілька хвилин, і поки мої батьки сидять у цьому дивному світлі, вони стають геть пригніченими.
Потім вони проходять повз ятку ворожки, й моя мати хоче зайти до неї, а батько не хоче. Вони починають сперечатися. Мати виявляє впертість, а батько знову втрачає терпіння, вони сваряться, й батькові вже хочеться просто піти й залишити матір там, але він знає, що ніколи не зробить цього. Мати не хоче поступатися. Вона ледь не плаче, але відчуває нестримне бажання послухати, що їй скаже ворожка. Батько сердито погоджується, й вони заходять до ятки, яка схожа на ятку фотографа, тільки задрапована чорною тканиною і з затіненим світлом. Там надто тепло, а батько продовжує повторювати, вказуючи на кришталеву кулю на столі, що все це — маячня. Ворожка — дебела, низенька жінка, одягнена в те, що має вважатися східним вбранням, — заходить до приміщення ззаду й вітає їх, говорячи з акцентом. Але раптом батькові все це здається нестерпним, він тягне матір за руку, а вона опирається. І тут батько, жахливо розлючений, випускає її руку й широким кроком виходить на вулицю, залишивши ошелешену матір саму. Вона хоче вийти за ним, але ворожка міцно тримає її за руку й вмовляє не робити цього, а я у своєму кріслі сиджу, невимовно шокований, бо почуваюся так, немовби йду канатом, натягнутим на висоті ста футів над глядачами цирку, а він раптом починає рватися. І я підхоплююся з місця й знову вигукую перше, що спало на думку, щоб висловити свій жах, і білетер знову біжить проходом зі своїм ліхтариком, а стара леді вмовляє мене, шоковані глядачі обертаються, щоб подивитися на мене, а я все кричу: «Що вони роблять? Хіба вони не розуміють, що вони роблять? Чому мати не йде за батьком? Що вона робитиме, якщо не піде? А батько — він розуміє, що робить?». Але білетер вже схопив мене за руку й тягне геть, і каже: «Що ви робите? Ви не розумієте, що не можете робити все, що заманеться? Навіщо молодому чоловікові, в якого все життя попереду, вчиняти таку істерику? Подумайте самі. Такого не можна робити, навіть якщо навколо немає інших людей! Ви пошкодуєте, якщо не будете поводитись як належить, так далі не можна, це неправильно, ви незабаром зрозумієте це. Все, що ви робите, має надто велике значення». Все це він каже, тягнучи мене вестибюлем кінотеатру на холодне світло, і я прокидаюся блідим зимовим ранком свого двадцять першого дня народження… Підвіконня сяє сніговим наметом, і ранок уже почався.
Генрі Левін, амбіційний, привабливий тридцятирічний чоловік, який працював адміністратором книжкового відділу в універмазі «Мейсі» і ходив із білою квіткою на лацкані, нещодавно отримав невеличкий спадок, звільнився з роботи і поїхав за кордон у пошуках романтичних пригод. У Парижі він (не зовсім впевнений щодо причин, хіба що йому набридло минуле) втомився від обмежень, які це місто на нього накладало, і, хоч і зареєструвався в готелі під своїм справжнім іменем, став називати себе Генрі Р. Фріманом[46]. Якийсь час Фріман жив у маленькому готелі на вузькій, освітленій газовими ліхтарями вулиці біля Люксембурзького саду. Спочатку йому подобалося відчуття незнайомості цього міста — все не таке, як вдома, трапитися може будь-що. Йому подобалася (як він називав) можливість несподіваних комбінацій. Але нічого особливого не відбувалося: він не зустрів нікого особливого (в минулому йому траплялося розчаровуватися в жінках — вони не виправдовували його сподівань), і оскільки спека була нестерпною, а під ногами скрізь плуталися туристи, Фріман вирішив, що треба тікати. Він сів на експрес до Мілана, але після Діжона його стало охоплювати якесь болісне, пульсуюче занепокоєння. Воно ставало таким нестерпним, що Фріман уже уявляв, як зістрибує з потяга, але здоровий глузд все ж таки переважив, і він продовжив подорож. Проте Мілана він так і не дістався. Поблизу Стрези, ледь кинувши приголомшений погляд на Лаго Маджоре[47], Фріман — любитель природи з раннього дитинства — стягнув свою валізу з полиці й хутко залишив потяг. Йому одразу стало краще.
За годину він уже влаштувався в пансіоні в одній із вілл неподалік низки різноманітних готелів, що фасадами виходили на прибережну смугу Стрези.
Але ці острови (він відвідав два з них) не виправдали його очікувань. Фріман вирушив на Ізола Белла на вапоретто[56] разом із юрбою запізнілих різномовних туристів, здебільшого німців, яких негайно оточили торговці дешевими дрібничками. До того ж він виявив, що тут передбачені лише екскурсії з гідом (вештатися без нагляду суворо заборонялося): рожевий палаццо, заповнений старим мотлохом і оточений садами зі штучними прикрасами, в тому числі гротами з мушель і кам’яними скульптурами — сміховинний несмак. Щоправда, Ізола деі Пескаторі мав якусь справжню атмосферу — з кривими вуличками, затиснутими між старими будинками, важкими сітями, що купами сушилися під деревами біля рибальських човнів, витягнутих на берег… Але й тут туристи клацали своїми фотоапаратами, а все містечко було зайняте їхнім обслуговуванням. Всі хотіли продати вам те, що ви могли купити дешевше в підвалі універмагу «Мейсі». Фріман повернувся до пансіону розчарований. Ці острови, такі прекрасні на відстані, зблизька виявилися дуже схожими на театральні декорації. Він поскаржився на це падроні, й вона наполегливо порадила йому відвідати Ізола дель Донго. «Він природніший, — переконувала вона Фрімана. — Ви ніколи не бачили таких незвичайних садів. А палаццо там історичний, з могилами відомих місцевих людей, зокрема одного кардинала, що став святим. Там ночував імператор Наполеон. Французи завжди любили цей острів. Їхні письменники плакали, дивлячись на його красу».
Фріман, однак, не дуже зацікавився: «На сади я вже надивився». Тож коли його тягнуло прогулятися, він блукав глухими вуличками Стрези, спостерігав за чоловіками, що грали в боччу[57], уникав заповнених товарами вітрин крамниць. Неквапливо повертаючись манівцями назад до озера, він сідав на лавку в маленькому парку, спостерігав за повільним заходом сонця над темними горами й розмірковував над життям із пригодами. Він усе оглядав у самотності, лише іноді спілкуючись із перехожими італійцями (майже всі вони добре говорили ламаною англійською), й був надто замкнений у собі. По вихідних, утім, на вулицях панувало пожвавлення й веселощі. Цілими автобусами прибували екскурсії з околиць Мілана. Весь день вони поспішали на свої пікніки, а ввечері один із екскурсантів витягав із автобуса акордеон і грав сумні венеційські або веселі неаполітанські пісні. Тоді молоді італійці та їхні подружки підводилися й танцювали, міцно обнявшись, на міській площі. Але не Фріман.
Одного вечора, на заході сонця, тихі води були так казково пофарбовані, що витягли його зі стану пасивності. Він узяв напрокат човен і в прагненні дістатися якогось більш принадного місця поплив на веслах до острова Ізола дель Донго. Він хотів лише доплисти до нього й повернутися — така собі мандрівка «туди й назад». Залишивши позаду дві третини шляху, він відчув, що йому дедалі важче веслувати, й навіть злякався, бо піднявся сильний бриз, який гнав хвилі прямо на борт човна. Він був теплий, але вітер є вітер, а вода мокра. Фріман веслував не дуже добре — він навчився гребти лише після двадцяти років, незважаючи на близькість Центрального парку[58], а плавав ще гірше, завжди наковтувався води й завжди йому не вистачало дихання, щоб дістатися будь-куди. Він був вочевидь сухопутним щуром від народження. Фріман уже став думати про повернення до Стрези (до острова залишалося щонайменше півмилі, а потім ще півтори милі на зворотний шлях), але покартав себе за боязкість — зрештою, він винайняв човен на годину, — й продовжив гребти, незважаючи на ризик. Хвилі були не такі вже сильні, і Фріман до того ж знайшов спосіб долати їх, розрізаючи носом човна, і хоч орудував веслами не дуже вправно, з подивом помітив, що рухається досить швидко. Вітер тепер не заважав, а допомагав, сонячне світло все ще підбадьорливо сяяло на небі серед червоних смуг.
Нарешті Фріман наблизився до острова. Як і Ізола Белла, він здіймався терасами в садах із живими огорожами та безліччю скульптур, аж до палаццо на верхівці. Але падрона сказала правду — він виглядав цікавішим за інші острови, рослинність тут буяла, літали дикі екзотичні птахи. Зараз місцевість поринала в сутінки, і, незважаючи на дедалі густішу темряву, Фріман знову відчув те благоговіння перед красою, яке охопило його при першому погляді на ці острови. Водночас повернулися сумні спогади про не так прожите життя, про все, що протекло крізь пальці. Раптом Фрімана вразив якийсь рух у саду біля кромки води. На мить йому здалося, що це ожила якась статуя, але він швидко зрозумів, що біля невисокої мармурової стіни стоїть жінка й дивиться на воду. Її обличчя він, звісно, не міг розгледіти, але вона здалася йому молодою. Жінка не рухалася, лише спідницю її білої сукні ворушив бриз. Фріману уявилося, що вона чекає на коханого, й він відчув спокусу заговорити з нею, але тут посилився вітер, і човен захитався. Фріман поквапився розвернути човен одним веслом й, енергійно працюючи веслами, відплив від берега. Вітер обдавав його бризками, човен танцював серед бурхливих хвиль, його небезпечно хитало. Фріману вже ввижалося потоплення: човен заповнюється водою, а він сам у марних намаганнях дістатися поверхні повільно опускається на дно. Але він продовжував веслувати щосили, й хоч серце ледь не виривалося з грудей, страх помалу відступив. Вгамувалися й вітер із хвилями. Озеро було тепер чорним, а небо ще невиразно біліло, і Фріман, час від часу обертаючись, щоб подивитися, куди він прямує, орієнтувався на мерехтливі вогники узбережжя Стрези. Коли він дістався землі, пішов сильний дощ, але Фріман, витягши човен на берег, вважив свою пригоду неабияким досягненням і відзначив його розкішною вечерею в дорогому ресторані.
Наступного ранку Фрімана розбудило колихання штор у його сонячній кімнаті. Він підвівся, поголився, прийняв ванну, а після сніданку підстригся в перукарні. Надягнувши під брюки плавки, він прослизнув на пляж готелю «Ексельсіор» заради короткого, але освіжаючого купання. Після обіду він займався на балконі італійською, а потім трохи придрімав. О пів на п’яту (до того Фріман ще не відчував себе здатним на якісь рішення) він сів на вапоретто, який виконував тур по островах. Після заходу на Ізола Мадре судно попрямувало на Ізола дель Донго. Коли воно підходило до острова — з протилежного боку від того, де побував минулого вечора Фріман, — він помітив худого, довготелесого хлопчину в плавках, що засмагав на плотику на озері. Хлопчина був йому незнайомий. Коли вапоретто причалив до пристані на південному боці острова, Фріман із подивом і глибоким жалем виявив, що вся територія заставлена звичними ятками з усілякими дурницями для туристів. І — попри його сподівання — оглядати острів дозволялося лише під керівництвом гіда; намагатися піти кудись самостійно було
У швидкому темпі вони оглянули слідом за гідом палац: довгі зали, увішані гобеленами та майстерно виконаними дзеркалами, величезні кімнати, заповнені старовинними меблями, старими книжками, картинами, скульптурами — більшість із них кращого смаку, ніж ті, що Фріман бачив на іншому острові, — а також ліжко, на якому спав Наполеон. Але коли Фріман потайки торкнувся стьобаної ковдри, то зробив це не досить непомітно, щоб уникнути всевидячого ока італійського гіда, який гнівно підняв свій ціпок на рівень Фріманових грудей і вигукнув: «Баста[60]!». Це засоромило Фрімана й двох англійських леді з парасольками, і він почувався ніяково, аж поки групу (їх було осіб двадцять) не привели в сад. Побачивши звідси, з найвищої точки острова, панораму золотаво-блакитного озера, Фріман ахнув. Пишна рослинність, що буяла навколо, теж була розкішною. Вони йшли між апельсинових і лимонних дерев (він раніше не знав, що лимон — це парфуми), між магнолій і олеандрів — гід голосно вимовляв назви. Скрізь була безліч квітів: величезні камелії, рододендрони, жасмін, троянди всіх кольорів і сортів, і все потопало в п’янких квіткових пахощах. У Фрімана запаморочилося в голові, він був ошелешений і почувався трохи божевільним від такої надзвичайної атаки на свої почуття. Водночас у нього виникло (хоч це й була якась «підпільна» реакція) болісне, гнітюче відчуття (більш схоже на застереження) своєї власної знедоленості. Йому було важко це пояснити, бо зазвичай він був досить пристойної думки про себе.
Коли смішний гід вистрибцем рушив далі, вказуючи ціпком на кедри, евкаліпти, камфорні та перцеві дерева, колишній адміністратор, приголомшений усім цим побаченим вперше й водночас ледь дихаючи від захоплення, відстав від групи туристів під приводом вивчення плодів перцевого дерева. Коли гід помчав уперед, Фріман (хоч і не так впевнено, як планував) шмигнув за дерево, пробіг стежкою повз високі лаврові кущі, а потім униз двома маршами сходів, перестрибнув через мармурову стінку й квапливо пішов ліском — у сподіванні, в пошуку, з бозна якими думками.
Фріману здавалося, що він іде в напрямку саду біля води, де вчора бачив дівчину в білій сукні, але, проблукавши кілька хвилин, він вийшов до маленького пляжу, вкритого галькою, від якого в озеро спускалися кам’яні сходинки. За сотню футів звідси був прив’язаний човен, на ньому нікого не було. Виснажений своїм збудженням, трохи меланхолійний Фріман сів під деревом перепочити. Коли він підвів очі, якась дівчина в білому купальнику саме піднімалася сходинками з води. Фріман став дивитися, як вона чалапає берегом і її мокра шкіра виблискує в яскравому сонячному світлі. Вона помітила його і швидко нахилилася за рушником, який залишила на підстилці, накинула його на плечі й цнотливо прикрила його кінцями свої високі груди. Мокре чорне волосся спадало їй на плечі. Вона дивилася на Фрімана. Він підвівся, подумки складаючи слова вибачення. Туман, який був у нього перед очима, зник. Фріман зблід, а дівчина почервоніла.
Фріман був, звісно, справжнім нью-йоркським хлопцем. Поки дівчина стояла, невимушено дивлячись на нього (це тривало, мабуть не більше тридцяти секунд), він усвідомлював своє походження і деякі інші вади; водночас знав, що виглядає непогано, можна навіть сказати — цілком привабливо. Попри крихітну плішинку ззаду, не більшу за десятицентову монетку, його шевелюра була густа й виразна, погляд сірих очей — ясний і щирий, ніс — красивої форми, рот — великий. Руки та ноги в нього були цілком пропорційні, живіт — плаский. Йому трохи не вистачало зросту, але він знав, що це майже непомітно. Одна з його колишніх подружок говорила, що, подекуди, він здається їй високим, і це компенсувало ті випадки, коли він вважав себе низеньким. І все ж таки, знаючи, що справляє гарне враження, Фріман побоювався цього моменту — почасти через усе те, чого він прагнув від життя, почасти через незліченні перешкоди, що існують між незнайомцями (хай би воно зникло назавжди, це слово).
Дівчину, судячи з усього, їхня зустріч не злякала: як не дивно, було схоже, що вона сприйняла її із задоволенням, одразу зацікавившись Фріманом. Звісно, вона була у вигіднішому становищі — ще й тому, що була тут, так би мовити, хазяйкою, а він — непроханим гостем. Впевненості їй могла додавати і власна фізична принадність (мама дорога, чого варта була лише розкішна фігура з опуклими сідницями!). Її смугляве італійське обличчя з чіткими рисами відзначалося тією красою, що несе в собі прикмети історії, красою певного народу та цивілізації. Великі карі очі під прямими тонкими бровами сяяли лагідним світлом, губи були як червона квітка. Лише ніс вносив нотку недосконалості, підкреслюючи досконалість решти: він був трішки задовгий і тонкий. Незважаючи на дещо скульптурний ефект, її овальне обличчя, що звужувалося до маленького підборіддя, було м’яким і випромінювало чарівність молодості. Дівчині було років двадцять три — двадцять чотири. І коли Фріман трохи заспокоївся, то помітив у її очах якесь приховане жадання чи згадку про таке. Можливо, це був сум, і він відчув, що саме з цієї причини, якщо не з якихось невідомих інших, йому щиро раді. Господи, невже він нарешті зустрів свою долю?
«Si е perduto[61]?» — спитала дівчина із посмішкою, продовжуючи міцно тримати білий рушник. Фріман зрозумів і відповів англійською: «Ні, я прийшов сюди сам. Свідомо, можна сказати». Він хотів спитати, чи не пам’ятає вона, що вже бачила його — вчора у човні, але не спитав.
«Ви американець?» — поцікавилася вона. Її англійська мала приємний італійський акцент.
«Так».
Дівчина вивчала його не менше хвилини, а потім нерішуче спитала: «А ви не єврей?».
Фріман ледь не охнув. Хоч у глибині душі він був шокований запитанням, в якомусь сенсі воно не було несподіваним. Проте він був не схожий на єврея, міг видавати себе за неєврея і так і робив. Тож не змигнувши оком, він сказав, що ні, не єврей. І за мить додав, що сам він, утім, нічого проти них не має.
«Я просто подумала. Ви, американці, такі різні», — пояснила вона дещо туманно.
«Розумію», сказав Фріман, «але не хвилюйтеся». Трохи піднявши капелюха, він представився: «Генрі Р. Фріман, подорожую за кордоном».
«Мене звати, — сказала дівчина, трохи помовчавши, — Ізабелла дель Донго».
«Сейф на першій[62], — подумав Фріман. — Пишаюся знайомством», — сказав він із поклоном. Вона із лагідною посмішкою подала йому руку, й він ледь не приголомшив її поцілунком, але тут на стіні кількома терасами вище з’явився той комічний гід. Він витріщився на них із надзвичайним здивуванням, потім заволав і кинувся вниз по сходах, розмахуючи своїм ціпком, як рапірою. «Порушник!», кричав він на Фрімана. Дівчина сказала йому щось заспокійливе, але гід був надто обурений і не слухав її. Він схопив Фрімана за руку й потягнув його до сходів. І хоча Фріман, дбаючи про гарні манери, не дуже пручався, гід лупцював його ціпком по сідницях. Утім, колишній адміністратор не скаржився.
Попри те, що від'їзд з острова перетворився, м’яко кажучи, на конфуз (дівчина зникла одразу після свого марного заступництва), Фріман мріяв про тріумфальне повернення. Чимало важило вже те, що їй, такій красуні, він сподобався, вона поставилася до нього прихильно. Чому саме, він не міг сказати, але це «так» він бачив у її очах. Але розмірковуючи над питанням «якщо так, то чому» (стара звичка), Фріман серед інших уже обдуманих ним причин, зокрема природного взаємного потягу між чоловіком і жінкою, пояснював це тим фактом, що він інший, що він наважився. Наважився, зокрема, втекти від гіда й чекати на неї на краю озера, коли вона виходила з нього. І вона теж була іншою (тому швидше відгукнулася до нього) — іншою не лише через свою зовнішність і походження, а й, безперечно, через інше минуле (Фріман із захопленням прочитав про родину дель Донго в усіх тутешніх путівниках). Він відчував, як вирує у ній її минуле, аж до стародавніх лицарів і навіть далі. Його власна історія була знов-таки геть іншою, але чоловіки гнучкі, й він не боявся спроби створення певної сміливої комбінації: Ізабелла та Генрі Фріман. Сподівання зустріти когось на кшталт неї було головною спонукою його закордонної подорожі. Він також вважав, що європейська жінка краще оцінить його, тобто його особистість. Однак через те, що їхні життя були
Фрімана охопило майже нестерпне збудження, потреба негайно побачити її знову, бачити часто, стати її другом — поки що просто для початку… Але з чого почати? Він розмірковував, чи не зателефонувати їй, якщо в палаццо, де ночував Наполеон, є телефон. Але якщо слухавку візьме покоївка чи ще хтось, то це буде комедія, коли він намагатиметься пояснити, хто він такий, тож Фріман вирішив послати записку. Він написав кілька рядків на якісному поштовому папері, який купив спеціально для цього, спитав, чи може сподіватися на задоволення побачитися із нею ще раз — в обстановці, що сприятиме неквапливій бесіді. Він запропонував прогулянку коляскою до одного з озер по сусідству й підписався, звичайно, не «Левін», а «Фріман». Потім він сказав падроні, що все, що приходитиме на це ім’я, призначене йому, хоча вона й так завжди називала його містером Фріманом. Він нічого не став пояснювати, попри її підняті із цікавістю брови, але після того, як непомітно підсунув їй — на знак дружби — тисячу лір, вираз її обличчя став погідливим. Після того, як Фріман відправив листа, час перетворився для нього на якісь заплутані тенета. Чи вистачить узагалі сил дочекатися її відповіді? Ввечері того ж дня він у нетерпінні винайняв човен і вирушив до Ізола дель Донго. Вода було гладкою, як скло, але коли він причалив до острова, палаццо був темним, якимось похмурим, у ньому не світилося жодне вікно, та й весь острів здавався мертвим. Нікого не було видно, хоча у своїй уяві Фріман малював її присутність. Він хотів було прив’язати човен і трохи пошукати навколо, але це здалося шаленством. На зворотному шляху до Стрези його зупинив водний патруль і перевірив його паспорт. Один із офіцерів порадив йому не плавати озером після настання темряви — це небезпечно.
Наступного ранку Фріман — у темних окулярах, нещодавно придбаному легкому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі — сів на вапоретто й невдовзі висадився на острові своєї мрії разом зі звичайною групою туристів. Але фанатичний гід одразу його помітив і, помахуючи своїм ціпком, як учительською указкою, закликав спокійно залишити острів. Побоюючись скандалу, який, безперечно, почула б дівчина, Фріман, неймовірно роздратований, одразу покинув це місце. Ввечері падрона, перебуваючи у довірчому настрої, застерегла його від будь-яких стосунків із будь-ким з Ізола дель Донго: ця родина відома своєю підступністю, брехливістю та хитрощами.
У неділю, в глибокій депресії після короткого післяобіднього сну, Фріман почув стук у двері. Довгоногий хлопчисько у коротких штанах і подертій сорочці простягнув йому конверт із витиснутим на одному з кутів чиїмось родовим гербом. Притримуючи подих, Фріман розпечатав його й витяг аркуш тонкого світло-блакитного паперу з кількома рядками, написаними витонченим почерком: «Ви можете прийти сьогодні о шостій вечора. Ернесто проводить Вас». І. дель Д.». Було вже кілька хвилин по п’ятій. Від радості у ошелешеного Фрімана паморочилося в голові.
«
Хлопчисько (років одинадцяти-дванадцяти), який великими очима із цікавістю дивився на Фрімана, похитав головою: «
«
Хлопець показав кудись у вікно. Фріман зрозумів це так, що хто б це не був, він чекає біля озера. Він переодягнувся у ванній кімнаті й за мить вийшов звідти у своєму новому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі. «Ходімо». Він збіг сходами вниз, хлопчик за ним.
На причалі на Фрімана чекав приголомшливий сюрприз: Ернесто виявився тим самим темпераментним гідом із клятим ціпком. Можливо, він був у палаццо мажордомом і служив родині давно. Роль гіда за цих обставин була йому вочевидь не до душі, судячи з виразу його обличчя. Мабуть, кілька розумних слів Ізабелли його приборкали, і він, попри свою бундючність, погодився демонструвати ввічливість. Фріман чемно із ним привітався. Гід сидів не в розкішному катері, як очікував Фріман, а на кормі здоровезного, пошарпаного веслового човна, чогось середнього між рибальською плоскодонкою та невеличким рятувальним катером. Слідом за хлопчиком Фріман заліз у човен через вільну частину заднього сидіння й, коли Джакоббе зайняв місце на веслах, нерішуче сів біля Ернесто. Один із човнярів на березі допоміг їм відштовхнутися, і хлопчик заходився гребти. Великий човен, здавалося, вимагав великих зусиль при маневруванні, але Джакоббе легко із ним справлявся, вправно працюючи парою довгих важких весел. Він швидко вів човен від берега до острова, де чекала Ізабелла. Фріману, який відчував піднесення й задоволення від цієї поїздки, насолоджуючись широким повітряним простором, все ж таки було незручно сидіти так близько до Ернесто, від якого тхнуло свіжим часником. Балакучий гід перетворився тепер на мовчазного пасажира. З кута його рота звисала погасла манільська сигара, і час від часу він із відсутнім виглядом колупав своїм ціпком поперечини на дні човна. Якщо там немає течії, подумав Фріман, то він її зробить. Ернесто здавався змореним, немовби пиячив усю ніч і не встиг відпочити. Одного разу він зняв свого чорного фетрового капелюха, щоб витерти голову носовичком, і Фріман побачив, що він лисий і виглядає несподівано старим.
Фріману хотілося сказати цьому старому чоловікові щось приємне (в цій чудовій подорожі не залишилося місця для ображених почуттів), але він не знав, із чого почати. І як відповідати, якщо той щось пробуркотить? Після довгого мовчання, вже трохи нервуючи, Фріман зауважив: «Може, краще я сяду на весла, а хлопчик відпочине?».
«Як хочéте», — знизав плечима Ернесто.
Фріман помінявся місцями із хлопчиком, але одразу пошкодував про це: весла були неймовірно важкі. Він веслував погано, дозволяючи лівому веслу занурюватися у воду глибше за праве, від чого човен збивався з курсу. Це було все одно, що тягнути катафалк, і, незграбно брьохаючи веслами по воді, Фріман зніяковіло відчував на собі відверті погляди хлопчика та Ернесто, які були схожі між собою темними очима та гачкуватими носами, як пара дивних птахів. Йому хотілося, щоб вони опинилися десь далеко-далеко від прекрасного острова, й у розпачі він наліг на весла. Попри болючі пухирі на руках, Фріман якимось відчайдушним зусиллям примусив себе гребти ритмічно, й човен став рухатися рівніше. Він із тріумфом підвів очі, але ті двоє вже не дивилися на нього: хлопчик тягнув по воді соломинку, а гід замислено вдивлявся вдалину.
Трохи згодом, немовби вивчивши Фрімана й вирішивши, що зрештою він не такий вже негідник, Ернесто заговорив досить приязним тоном. «Кажуть, Америка заможьна», — зауважив він.
«Достатньо заможна», — пробуркотів Фріман.
«Тош і ви теш?» — спитав гід із дещо ніяковою посмішкою довкола свого недопалку сигари.
«Мені вистачає, — відповів Фріман і чесно додав, — але мені доводиться заробляти на життя».
«Молодим у вас добре живетьсія, чи не так? Тобто завжди є шіо їсти, а для джінки в домі багато чіудових машин?».
«Багато», — відповів Фріман. Ернесто питає не просто так, подумав він, — його попросили про це запитати. І Фріман прочитав гідові цілу лекцію про американський рівень добробуту й узагалі про життя, підкреслюючи все, що може мати цінність для таких людей, як італійські аристократи, й сподіваючись на краще. Адже ніколи не знаєш, чого потребують і чого бажають інші.
Ернесто, немовби запам’ятовуючи щойно почуте, деякий час дивився, як Фріман веслує.
«Займаєтесь бізнезом?» — запитав він нарешті.
Фріман трохи подумав. «Так, щось на кшталт зв’язків із громадськістю», — викрутився він.
Ернесто вийняв з рота свій недопалок. «Вибачте, шо питаю. Скільки заробліяють у цьому бізнезі в Америці?».
Швидко підрахувавши, Фріман відповів: «Особисто я — в середньому близько ста доларів на тиждень. Це приблизно чверть мільйона лір на місяць».
Ернесто повторив суму, притримуючи свого капелюха на вітру. Очі хлопчика розширилися. Фріман сховав задоволену усмішку.
«А ваш батко?». Гід зробив паузу, вдивляючись в обличчя Фрімана.
«Що батько?» — спитав Фріман, напружившись.
«Чіим він займається?».
«Займався. Він помер. Страхуванням».
Ернесто шанобливо зняв капелюха, підставивши лису голову сонячному світлу. Далі вони мовчали аж до самого острова, й тоді Фріман, аби закріпити можливий успіх, схвальним тоном запитав, де Ернесто вивчав англійську мову.
«Скрізь», відповів той із утомленою усмішкою, і Фріман, який пильно стежив за кожною «зміною напрямку вітру», відчув, що якщо й не здобув щирого друга, то принаймні пом’якшив ворога, тож поки що все йде добре.
Вони висадилися на берег, і поки хлопчик прив’язував човен, Фріман запитав Ернесто, де сеньйорина[66]. Гід, який, схоже, вже втомився від усього цього, вказав ціпком на верхні тераси — таким широким жестом, що, здавалося, охоплював усю верхню половину розкішного острова. Фріман сподівався, що Ернесто не нав’язуватиме йому свій супровід і свою участь у зустрічі з дівчиною, але коли його погляд, не знайшовши ознак дівчини нагорі, повернувся назад, виявилося, що Ернесто з Джакоббе вже зникли. У італійців, мабуть, так прийнято, подумав Фріман.
Наказавши собі бути обережним і тактовним, він швидко рушив сходами нагору. На кожній терасі він оглядався, потім поспішав до наступної, капелюха вже тримаючи у руці. Він знайшов її, трохи поблукавши в квіткових хащах, там, де сподівався: в саду за палаццо, саму. Вона сиділа на старій кам’яній лавці біля мармурового фонтану, цівки якого вилітали з вуст глузливих ельфів і яскрилися у м’якому сонячному світлі.
Дивлячись на неї, на її миле, чітко вирізьблене й водночас м’яке своєю жіночністю обличчя, її темні мрійливі очі, її волосся, вільно зав’язане позаду її граціозної шиї, Фріман відчув, як пристрасне бажання охоплює його аж до кінчиків вкритих пухирями пальців. Вона була вдягнена в лляну блузку приглушеного червоного кольору, яка м’яко огортала її груди, та довгу вузьку чорну спідницю; на засмаглих ногах не було панчох, вузькі ступні взуті в сандалії. Поки Фріман наближався до неї, намагаючись іти повільно й рівно, вона відкинула назад пасмо волосся — таким чудовим жестом, що йому стало боляче від того, що це тривало лише мить. І хоча в цей казковий недільний вечір Фріман усвідомлював свою непохитну реальність, він не міг утриматися від думки, розмірковуючи над її швидкоплинним жестом, що й вона сама може бути так само невловимою, так само ефемерною. І цей острів теж, і він сам — незважаючи на всі прожиті дні, добрі, погані, нудні, що надто часто прокрадалися в його думки, — теж цілком може стати таким не сьогодні, так завтра. Він наближався до неї із глибоким відчуттям тлінності речей, але його переважило почуття абсолютної радості, коли вона підвелася, щоб подати йому руку.
«Ласкаво прошу», — сказала Ізабелла, зашарівшись. Вона здавалася щасливою, але, як і раніше, трохи збудженою зустріччю з ним (можливо, це було одне й те саме), й він хотів одразу обійняти її, але не наважився. Бо хоча Фріман сприймав її присутність як певне досягнення, немовби вони вже освідчилися одне одному у коханні, водночас він відчув у ній якусь ніяковість і мимоволі подумав (хоч і відганяв цю думку), що вони ще дуже далекі від кохання або принаймні наближаються до нього крізь якусь туманну таємницю. І Фріман, який часто закохувався, сказав собі: «Доки люди не стали коханцями, вони чужі одне одному».
У розмові він спочатку взяв офіційний тон: «Я вдячний за вашу люб’язну записку. Я з нетерпінням чекав на зустріч із вами».
Вона повернулася у бік палаццо. «Моїх рідних зараз немає. Вони поїхали на весілля на інший острів. Показати вам трохи палац?».
Фрімана ця звістка водночас потішила й розчарувала. Зараз йому не дуже хотілося зустрічатися з її сім’єю, але якби вона його представила рідним, це був би добрий знак.
Вони трохи пройшлися садом, а потім Ізабелла взяла Фрімана за руку й підвела до важких дверей палаццо, побудованого в стилі рококо.
«Що б ви хотіли подивитися?».
Хоча Фріман вже оглядав два поверхи будівлі, бажання бути супроводжуваним нею, так близько, змусило його відповісти: «Все, що ви захочете мені показати».
Вона повела його спочатку до кімнати, де ночував Наполеон. — «Це був не сам Наполеон», — пояснила Ізабелла. «Він ночував на Ізола Белла. Тут міг ночувати його брат Жозеф, а може, Поліна з одним зі своїх коханців. Точно ніхто не знає».
«Он воно що — хитромудра вигадка!» — сказав Фріман.
«Ми часто прикидаємося, — зауважила вона. — Це бідна країна».
Вони ввійшли до головної картинної галереї, де Ізабелла звернула його увагу на Тіціана, Тінторетто, Белліні, від яких у Фрімана перехопило подих. Потім, уже в дверях кімнати, вона повернулася із ніяковою посмішкою й сказала, що більшість картин у галереї — копії.
«Копії?». Фріман був вражений.
«Так, хоча є й кілька непоганих оригіналів ломбардської школи».
«Весь Тіціан — це копії?».
«Весь».
Це трохи засмутило Фрімана. «А скульптури — теж копії?».
«Здебільшого».
У нього витягнулося обличчя.
«Щось не так?».
«Лише те, що я не зміг би відрізнити підробку від оригіналу».
«О, але ж багато копій надзвичайно гарні, — сказала Ізабелла. — Лише фахівець зміг би сказати, що це не оригінали».
«Я гадаю, мені ще треба дуже багато вчитися», — сказав Фріман.
Вона трохи стиснула його руку, і йому стало легше.
Проте гобелени, зауважила Ізабелла, коли вони у вечірніх сутінках проходили довгою залою, увішаною ними, є справжніми та цінними. Фріману вони були не дуже цікаві: довгі, від підлоги до стелі, синьо-зелені полотнини з лісовими сценами, де були зображені пустотливі олені, єдинороги та тигри, хоча на одному гобелені тигр убивав єдинорога. Ізабелла поквапилася проминути це й привела Фрімана до кімнати, де він раніше не був: там висіли гобелени з похмурими сценами з
«Чим він заслужив таку долю?» — поцікавився Фріман.
«Він збрехав, що вміє літати».
«І за це — в пекло?».
Вона не відповіла. Зала стала вже моторошно темною, тож вони її залишили.
З саду, що прилягав до берега, де стояв на якорі пліт, вони дивилися, як вода грає всіма кольорами. Ізабелла майже нічого не говорила про себе (вона доволі часто виглядала замисленою), а Фріман, переймаючись майбутніми складнощами, попри своє переповнене серце теж виявився досить мовчазним. Коли остаточно настала ніч і вийшов місяць, Ізабелла сказала, що на хвилинку відійде, й зникла за кущем. Коли вона з’явилася знову, перед очами Фрімана постало неймовірно приголомшливе видовище оголеної Ізабелли, але перш ніж він встиг сфокусуватися на її квіткоподібних сідницях, вона була вже у воді й пливла до плота. Після болючих роздумів — чи зможе він доплисти так далеко, чи не потоне, — Фріман, у прагненні побачити її всю зблизька (вона сиділа на плоту, підставивши свої груди місячному світлу), скинув свій одяг за кущем, де лежали її делікатні речі, й спустився кам’яними сходинками в теплу воду. Він плив незграбно, з відразою уявляючи собі, як виглядає в її очах: трохи скалічений Аполлон Бельведерський. І весь час йому ввижалося, як він потопає в цьому озері завглибшки дванадцять футів. Чи, може, вона стрибне, щоб його врятувати? Однак, не ризикнеш — не здобудеш, тож він продовжував плескати по воді й дістався плота, навіть не задихнувшись. Як завжди, його побоювання виявилися більшими, ніж підстави для них.
Проте коли він, підтягнувшись, виліз на пліт, то був прикро вражений: Ізабелли там вже не було. Він встиг побачити, як вона промайнула на березі, прудко сховавшись за кущем. Занурившись у похмурі думки, Фріман трохи перепочив і, двічі чхнувши й передчуваючи кепський нежить, стрибнув у воду й поплив назад до острова. Ізабелла, вже одягнена, чекала з рушником. Вона простягла його Фріманові, коли він піднімався сходинками, й забрала після того, як він витерся й одягнувся. Коли він вийшов з-за кущів у своєму бавовняному костюмі, вона запропонувала салямі,
Вранці в понеділок Фріман не знаходив собі місця. Він прокинувся в невпинних спогадах, надзвичайно потужних, — здебільшого приємних, але також і прикрих. Вони поглинали його, він поглинав їх. Він відчував, що треба було краще скористатися кожною хвилиною, проведеною із нею, що він не сказав і половини того, що хотів, а саме — що принесе їм спільне життя, її життя з таким чоловіком, як він. А ще він шкодував, що не зміг швидко дістатися плота, його досі збуджувала думка про те, що могло статися, якби він доплив до плота раніше, ніж вона його залишила. Але спогад — це тільки спогад. Змінити вже нічого не можна, можна лише викинути з голови. З іншого боку, він був задоволений своїм несподіваним досягненням: вечором, проведеним із нею, довірливим, інтимним видовищем її гарного тіла, її поцілунком — невисловленою обіцянкою кохання. Його потяг до неї був таким сильним, що спричиняв біль. Весь день він блукав містечком, мріючи про неї і часто вдивляючись у блискучі острови на матових водах озера. Із настанням ночі Фріман був геть виснажений і пішов спати, пригнічений усім пережитим.
Дивно, розмірковував він, лежачи в ліжку й чекаючи на прихід сну, що з усіх цих проблем, що гудуть у голові, його найбільше турбує одна. Якщо Ізабелла кохає його, як йому здалося, або ж ось-ось покохає, то сила цього кохання допоможе їм долати ті труднощі, що перед ними виникатимуть. Він передбачав їх чимало — найімовірніше, з боку її родини. Але ж життя в США багато хто з італійців, включно з аристократами (бо інакше навіщо Ернесто доручили рознюхати про тамтешні умови?), вважав чудовою перспективою для своїх доньок на виданні. Зважаючи на цю додаткову перевагу, може, все якось і владнається, особливо якщо Ізабеллу, дівчину незалежну, хоч трохи ваблять зоряно-смугасті береги. Її родина поступиться перед вогнем мрії в її очах. Ні, проблемою, яка турбувала Фрімана найбільше, була його брехня — коли він сказав їй, що не є євреєм. Звісно, можна зізнатися, сказати їй, що вона познайомилася з Левіном, а не Фріманом, шукачем пригод, але це може зруйнувати все, бо цілком очевидно, що вона не хоче мати нічого спільного з євреями, інакше чому вона, щойно побачивши його, поставила таке допитливе запитання? А можна нічого не робити — хай довідається про це, коли трохи поживе в Штатах і побачить, що там бути євреєм — не злочин, що минуле людини, можна напевно сказати, там не має значення. Проте такий спосіб, в разі якщо це відкриття її надто засмутить, може пізніше призвести до взаємних обвинувачень. Був ще один вихід, над яким він часто розмірковував: змінити прізвище (він розглядав варіант «Ле Він», але віддав перевагу «Фріману») й взагалі забути, що він народився євреєм. Це не могло образити його сім’ю або спричинити перешкоди з її боку, бо він був єдиним сином у своїх покійних батьків. Двоюрідні брати та сестри жили в Толедо, в штаті Огайо, житимуть там завжди й не завдадуть клопоту. А коли він привезе Ізабеллу до Америки, то можна оминути Нью-Йорк і поїхати жити кудись на кшталт Сан-Франциско, де його ніхто не знає і ніхто «не довідається». Щоб владнати всі ці деталі та підготувати інші дрібні зміни, Фріман мав намір до укладення шлюбу раз-другий з’їздити додому; він був до цього готовий. Що ж до самого весілля, то оскільки йому доведеться одружуватися з Ізабеллою тут, аби мати змогу вивезти її з Італії, то це, напевно, має відбутися в церкві, але заради прискорення подій Фріман погоджувався і на це. Це була звичайна практика. Отже, він прийняв рішення, хоч воно й не задовольняло його до кінця. І непокоїла його не так відмова від свого єврейства (що воно йому дало, крім неприємностей, відчуття неповноцінності, сумних спогадів?), як те, що він збрехав коханій. Кохання з першого погляду — і брехня. Це було як рана на серці. Але якщо так судилося — хай так і буде.
Наступного ранку він прокинувся, охоплений всілякими сумнівами щодо своїх планів і можливостей. Коли він побачить Ізабеллу знову, не кажучи вже про одруження? («Коли?», пошепки спитав він перед тим, як сісти в човен, і вона непевно пообіцяла: «Незабаром»), Це «незабаром» виявилося до біса нескінченним. Пошта нічого не приносила, й Фріман був геть розгублений.
Може, він тішиться якоюсь безнадійною фантазією, видає бажане за дійсне? Може, він вигадав те, чого не існує: її почуття до нього, можливість майбутнього з нею? Фріман відчайдушно шукав якийсь засіб порятунку від чорної меланхолії, коли в двері постукали. «Падрона», подумав він, бо вона часто заходила за якимись дурницями, але, на його невимовну радість, це був Купідон у коротких штанцях — Джакоббе, який вручив йому знайомий конверт. Ізабелла писала, що може зустрітися з ним о другій годині на п’яцца[69], звідки йде трамвай на гору Моттароне, з вершини якої відкривається чудова панорама навколишніх озер і гір. Чи не хоче він приєднатися до неї?
Хоч Фріман і придушив вранішню тривогу, він був на місці вже о першій годині й нетерпляче палив. Його сонце зійшло, коли з’явилася вона, але поки вона наближалася до нього, він помітив, що вона майже не дивиться на нього (вдалині було видно Джакоббе, який відпливав у човні), а її обличчя нейтральне й невиразне. Спочатку це занепокоїло Фрімана, але ж зрештою вона написала йому листа, тож він припустив, що їй не так легко було втекти з острова. Треба буде протягом дня подекуди вставляти слово «збігти» й подивитися, чи воно їй до душі. Проте чим би не пояснювалася стурбованість Ізабелли, вона швидко оговталася й посміхнулася, вітаючи його. Фріман сподівався поцілувати її в губи, але вона чемно подала йому руку. Він поцілував її пальці серед білого дня (хай шпигуни доповідають татусеві), й вона сором’язливо відсмикнула руку. Вона була одягнена (це здивувало Фрімана, хоч він і оцінив її здатність опиратися тиску безглуздих умовностей) в ті самі блузку та спідницю, що були на ній у неділю. Вони сіли в трамвай разом із десятком туристів й усамітнилися на вільному сидінні спереду. Ніби у винагороду за те, що Фріман зумів це влаштувати, вона дозволила йому тримати її за руку. Він зітхнув. Трамвай, що його тягнув за собою старий електричний локомотив, повільно їхав містом і ще повільніше підіймався схилом гори. Вони їхали так близько двох годин, спостерігаючи, як озеро залишається дедалі нижче, а гори здіймаються дедалі вище. Ізабелла знову була мовчазною й замкненою, лише зрідка вказуючи на те чи інше за вікном, але Фріман вирішив, що в кожної квітки свій час цвітіння й поки що зарано щось планувати, тож був практично задоволений. Хотілося, щоб ця подорож тривала вічно, але трамвай врешті-решт зупинився, й вони пішли густо вкритою польовими квітами лукою й далі схилом до вершини гори. Туристи йшли юрбою, але верхівка гори була просторою, тож Фріман з Ізабеллою стояли на її краю фактично самі. Внизу, на зелених хвилястих долинах П’ємонта та Ломбардії, були розкидані сім озер, кожне як дзеркало — чиї долі вони віддзеркалювали? А вдалині височіло кільце приголомшливих засніжених Альп. «Ах!», прошепотів Фріман і замовк.
«Ми тут кажемо, — сказала Ізабелла, —
«Так воно і є». Фріман був глибоко зворушений величністю далеких Альп. Вона стала називати білі вершини — від Монте-Рози до Юнгфрау. Дивлячись на них, він відчув себе на голову вищим і здатним на подвиг, що вразить усіх.
«Ізабелла…». Фріман зібрався попросити її вийти за нього, але вона стояла на відстані від нього, із блідим обличчям. Вказуючи на сніжні вершини м’яким рухом руки, вона спитала: «Хіба не схожі ці шпилі — ці сім — на менору?».
«На що?», — чемно перепитав Фріман. Він раптом із острахом згадав, що вона бачила його голим, коли він виходив із озера, і хотів уже сказати їй, що обрізання є обов’язковою процедурою в американських лікарнях, але не наважився. Може, вона й не помітила.
«На семисвічник із білими свічками в небі», — пояснила Ізабелла.
«Так, щось на кшталт цього».
«Чи, може, ви бачите корону Діви Марії, прикрашену клейнодами?».
«Може, й корону, — невпевнено пробурмотів Фріман. — Як подивитися».
Додолу трамвай їхав швидше. Спустившись з гори, вони пішли до води. Поки вони чекали біля озера на Джакоббе з човном, Ізабелла зі схвильованим виглядом сказала Фріману, що має де в чому зізнатися. Він усе ще не відмовився від наміру зробити їй пропозицію, тож сподівався, що зараз вона нарешті скаже, що кохає його. Але вона натомість вимовила: «Моє прізвище не дель Донго. Я Ізабелла делла Сета. Дель Донго вже давно не були на цьому острові. Ми доглядаємо палац — мій батько, брат і я. Ми — бідні люди».
«Доглядаєте?». Фріман був ошелешений.
«Так».
«Ернесто — ваш батько?». Голос Фрімана зазвучав гучніше.
Вона кивнула.
«Це була його ідея — щоб ви видали себе за когось іншого?».
«Ні, моя. Він робив те, що я просила. Він хоче, щоб я поїхала до Америки, але за відповідних умов».
«Отже, ви прикидалися», — сказав Фріман із гіркотою. Він був збентежений набагато більше, ніж міг би це пояснити, — так, немовби очікував, що станеться саме це.
Вона зашарілася й відвернулася. «Я не була впевнена. Я хотіла, щоб ви залишилися, поки я не знатиму вас краще».
«Чому ж ви так і не сказали?».
«Напевно, на початку я не сприймала це серйозно. Я говорила те, що ви хотіли почути. Водночас я хотіла, щоб ви залишилися, бо думала, що з часом мені стане ясніше».
«Ясніше що?».
«Я насправді не знаю». Вона шукала його погляду, потім опустила очі.
«Я нічого не приховую», — сказав Фріман. Він хотів щось додати, але втримався.
«Цього я й боялася».
На човні приплив за сестрою Джакоббе. Вони були схожі, як дві краплини води, — два смуглявих італійських обличчя з очима, з яких дивилося середньовіччя. Ізабелла сіла в човен, і Джакоббе відштовхнувся від берега веслом. Вона помахала Фріману здалека.
Фріман повертався до свого пансіону в сум’ятті, вражений у найчутливіше місце — в свої мрії. Він думав про те, що мав помітити раніше, які поношені в неї блузка та спідниця, що мав побачити більше, ніж побачив. Саме це дратувало його найбільше. Він називав себе дурнем за вигадану ним казку: Фріман, закоханий в італійську аристократку. Він подумав, що треба перебратися звідси до Венеції чи Флоренції, але любов до неї краяла його серце, і він не міг забути, що приїхав сюди, власне, в простому сподіванні знайти дівчину, з якою варто одружитися. Якщо це бажання викликало якісь ускладнення, то це насамперед його помилка. Просидівши годину у своїй кімнаті, в нестерпній самотності, Фріман вирішив, що має здобути її, що вона не повинна вислизнути з його рук. Ну й що з того, що графиня перетворилася на доглядачку? Вона природжена королева, хоч би як її звали — дель Донго чи ще якось. Вона збрехала йому, але ж і він їй збрехав. Тож вони квити, і його сумління було спокійне. Йому здавалося, що тепер, коли все розставлено по місцях, буде легше.
Фріман побіг униз, до пристані. Сонце вже сіло, й човнярі були вдома, поглинали спагетті. Він замислився, чи не відв’язати один із човнів, а заплатити завтра, аж тут помітив, що хтось сидить на лавці. Це був Ернесто у своєму теплому зимовому капелюсі та з сигарою у роті. Він поклав руки на маківку свого ціпка, а підборіддя — на руки.
«Бажаєте чіовен?» — спитав гід досить приязним тоном.
«Ще й як. Вас послала Ізабелла?».
«Ні».
Він тут, бо вона нещаслива, здогадався Фріман, — може, плаче. Оце так батько, справжній чарівник, попри свою зовнішність! Він махне паличкою, і — ось тобі, дівчинко, твій Фріман.
«Сідайте», — сказав Ернесто.
«Грестиму я», — сказав Фріман. Він ледь не додав «татусю», але затнувся. Немовби вгадавши цей жарт, Ернесто посміхнувся, трохи сумно. Але сів на кормі, насолоджуючись поїздкою.
На середині озера, побачивши гори, що оточували його, підсвічені останніми відблисками денного світла, Фріман згадав про «менору» в Альпах. «Звідки вона взяла це слово?», замислився він і вирішив, що звідки завгодно — з книжки або картини. Але хоч би як там було, сьогодні ввечері він мусить покінчити із цією темою раз і назавжди.
Коли човен торкнувся причалу, на небі сходив блідий місяць. Ернесто прив’язав човен і дав Фріману ліхтар.
«У саду», — сказав він утомлено, вказуючи ціпком.
«Можете лягати спати». І Фріман поспішив до саду на краю озера, де коріння дерев звисало над водою сивими бородами. Ліхтар не працював, але вистачило місячного світла та власної пам’яті. Ізабелла, бережи її Бог, стояла на низькій стіні серед освітлених місяцем скульптур — оленів, тигрів і єдинорогів, поетів і художників, пастушків із дудками й грайливих пастушок — і дивилася на переливи світла на воді.
Вона була в білому — як образ майбутньої нареченої. Можливо, це й була перероблена весільна сукня — він не здивувався би, якби поношена: так заощаджували на одежі в цій бідній країні. Фріману було приємно уявляти собі, як він купуватиме їй різні модні обновки.
Вона не рухалася, стоячи до нього спиною, але він уявляв, як дихають її груди. Коли він привітався, трохи піднявши свого солом’яного капелюха, вона повернулася до нього із милою усмішкою. Він ніжно поцілував її в губи, й вона дозволила це, так само ніжно відповівши на поцілунок.
«Прощавайте», — прошепотіла Ізабелла.
«Як це „прощавайте“? — ласкаво передражнив її Фріман. — Я приїхав, щоб одружитися з вами».
Вона дивилася на нього, її очі волого блищали, а потім грянув неуникний грім: «Ви єврей?».
Навіщо брехати, подумав Фріман, вона вже і так моя. Але потім затремтів від страху втратити її в останню мить і відповів, хоча шкіру на голові наче голки кололи: «Скільки разів треба сказати “ні”, щоб це стало зрозуміло? Чому ви так наполегливо ставите ці дурні запитання?».
«Тому що я на це сподівалася».
Вона повільно розстібнула ліф сукні, що збудило Фрімана, хоч він і не зовсім розумів її наміри. На її грудях (він ледь не заплакав від їхньої краси, згадавши про попередню нагоду на них подивитися, коли він надто пізно дістався плота) Фріман із жахом побачив на м’якій, тендітній плоті татуювання — синюватий рядок нерозбірливих цифр.
«Бухенвальд, — сказала Ізабелла, — коли я була маленькою дівчинкою. Нас туди відправили фашисти. Це зробили нацисти».
Фріман застогнав, розлючений цією жорстокістю, приголомшений такою наругою.
«Я не можу вийти за вас. Ми євреї. Моє минуле важить для мене дуже багато. Я дорожу пам’яттю про те, що пережила».
«Євреї… — пробурмотів Фріман. — Ви? О господи, навіщо ж і ви приховали це від мене?».
«Я не хотіла казати вам те, що могло вам не сподобатися. Якоїсь миті мені здалося, що ви можете бути євреєм, — я сподівалася, але помилилася».
«Ізабелло!.. — вигукнув він, затинаючись. — Послухайте, я… я…». Він намацав її груди, хотів стиснути їх, цілувати чи смоктати, але вона відступила за статуї, і Фріман, марно шукаючи її в тумані, що здіймався від озера, і повторюючи її ім’я, обійняв лише осяяний місячним світлом камінь.
Як слід діяти, коли смерть забирає когось, та й не просто когось, а старого батька? А ви людина сучасна, чоловік років шістдесяти, котрий чимало бачив, як Вуді Зельбст, що робити? Віддати належне скорботі, тільки по-сучасному. А як то воно по-сучасному тужити за вісімдесятирічним батьком, майже осліплим, зі збільшеним серцем, рідиною в легенях, який ледь човгає, зашпортується і відгонить запахами старої людини — чи то плісняви, чи випущених газів.
Вуді, бізнесмен з Південного Чикаго, мав клепку в голові. Знав багато таких слів, яких годі було чекати від укладальника плитки (офіси, вестибюлі, туалетні кімнати). За такі знання не дають наукових ступенів. Утім, Вуді провчився два роки в семінарії, готуючись стати священником. Два роки в коледжі в часи Депресії мало хто з випускників шкіл міг собі дозволити. Після цього Вуді у властивій йому енергійній, колоритній та своєрідній манері (Морріс, його стариган, також свого часу був енергійним і колоритним) вивчив багато речей, підписався на «Саєнс[76]» та інші серйозні журнали, ходив на вечірні курси з екології, кримінології та екзистенціалізму в чиказьких університетах Де Поля[77] і Північно-Західному[78]. А ще багато помандрував Японією, Мексикою та Африкою, і саме африканський досвід виявився в пригоді для жалоби. А було так: пропливаючи катером біля водоспаду Мерчисон в Уганді, він побачив, як крокодил ухопив буйволеня на березі Білого Нілу. На тропічній річці зібралися жирафи, гіпопотами і бабуїни, фламінго та інші барвисті птахи, що шугали у світлі теплого ранку, коли крокодил ухопив за ногу буйволеня, яке ступило на мілину напитися, і потягнув у вир. Буйвол і буйволиця не встигли й оком мигнути. Мале ще борсалося у воді, боролося, збивало мул. Вуді, досвідчений мандрівник, побачив це, пропливаючи повз, і йому здалося, ніби дорослі буйволи німо питали одне в одного, що сталося. Він припустив, що так вони висловлювали біль, і відчув їхнє тваринне горе. Там, на Білому Нілі Вуді здалося, ніби він повернувся у доадамові часи, і спогади про це відчуття він привіз із собою до Південного Чикаго. А ще привіз із Кампали пакет гашишу. Роблячи це, грав у рулетку з інспекторами митниці, покладаючись, вочевидь, на свою широку статуру, щире і рум’яне обличчя. Він не видавався правопорушником чи поганим хлопцем, натомість мав доброчесний вигляд. Проте любив ризикувати. Це заводило. Він кинув свій плащ на стійку митників і був готовий сказати — якби митники полізли до кишень, що це не його плащ. Але звідти він пішов з плащем, і індичка на День подяки була нафарширована гашишем. Справжня насолода. По суті, це востаннє вони святкували разом із татком, таким самим охочим до ризику чи непослуху. Вуді спробував було виростити гашиш на задньому подвір’ї з африканського насіння, та воно не зійшло. Але поза господарським приміщенням, де був припаркований його «Лінкольн континенталь», він тримав грядку коноплі. Не те щоб Вуді був зіпсований, просто не любив бути в усьому законослухняним. Ішлося про самоповагу і тільки.
Після Дня подяки татусь поступово став іти на дно, ніби в ньому відкрилася повільна проточина. Так тривало кілька років. Перебуваючи то в шпиталі, то вдома, він танув, почав забалакуватися, не міг навіть розбірливо на щось поскаржитися, за винятком тих рідких хвилин по неділях, які Вуді регулярно йому присвячував. Морріс, звичайний любитель більярду, якого оцінив навіть великий Віллі Гоппе[79], не здатний тепер був і на найпростіший удар. Хіба тільки вигадувати й уявляти химерні трибортні карамболі[80]. Галина, полька, з якою Морріс прожив понад сорок років у цивільному шлюбі, сама була такою старою, що не могла навідуватися до шпиталю. Тож це лягло на Вуді. А ще його мати, навернута до християнства, яка на своєму дев’ятому десятку постійно опинялася в лікарні, потребувала догляду. І всі вони мали діабет, плеврит, артрит, катаракту і кардіостимулятори. І хоч як турбувалися про своє тіло, саме тіло вже здавало.
А ще у Вуді були дві сестри, незаміжні, що розміняли по полтиннику, віддані християнки й дуже правильні. Вони досі жили разом із мамою в просякнутому наскрізь християнством будиночку. Що Вуді ніс цілковиту відповідальність за них, то час від часу мусив класти одну з дівчат (вони тепер постійно хворіли) до психлікарні. Ні-ні, не суворого типу. Насправді вони були приємними жінками, зі слідами колишньої вроди, але обидві бідолахи слабували на голову. І всі ці фрагменти аж ніяк не можна було об’єднати — матір з її навернутістю у християнство, сестер-фундаменталісток, татуся, який читав газету на їдиші доти, доки міг бачити літери, і Галину, добропорядну католичку. Сам Вуді, який залишив семінарію ще сорок років тому, вважав себе агностиком. Хоч таткова релігійність живилася тільки тим, про що писала газета на їдиші, він узяв із Вуді обіцянку поховати його на єврейському цвинтарі, де тепер і покоївся у гавайській сорочці, яку Вуді придбав йому під час з’їзду облицювальників у Гонолулу. Вуді не довірив опоряджати його служителям, а сам прийшов до моргу, натягнув на мертве тіло сорочку, і старий пішов під землю, виглядаючи таким собі Бен-Ґуріоном[81] у простій дерев’яній труні, що моментально зогниє. Власне, саме цього і бажав Вуді. На краю могили він зняв із себе піджак, склав його, засукав рукава, оголивши міцні, вкриті ластовинням біцепси, помахом руки зупинив маленький трактор, що стояв поруч, і почав сам працювати лопатою. Його велике обличчя, широке знизу, звужувалося догори, нагадуючи голландський будиночок. Так, закусивши від напруження верхню губу маленькими рівними зубами, він віддав свій останній синівський борг. А що був у гарній фізичній формі, то розпашівся скоріше від почуттів, а не від роботи. Після похорону пішов додому з Галиною та її сином, добропорядним поляком, як і його мати, до того ж, не безталанним — Мілош грав на органі на стадіоні під час хокейних і баскетбольних матчів, що вимагало неабиякої здібності, щоб не спровокувати публіку, — вони перехилили пару-трійку келихів і трохи розрадили стареньку. Галина була надійною опорою, за Морріса завжди горою.
Всю решту тижня Вуді був заклопотаний — тут і різні справи, і робочі питання, і сімейні обов’язки. Він жив один, так само як його дружина і його коханка, всі по окремих помешканнях. Що його дружина після п’ятнадцяти років по розлученню так і не навчилася піклуватися про себе, Вуді щоп’ятниці робив для неї закупки, наповнюючи її холодильник продуктами. Цього тижня мав ще повести її до крамниці купувати черевики. Вечори ж по п’ятницях він проводив зазвичай з Хеленою, своєю фактичною дружиною. По суботах скуповувався на тиждень, а вечори присвячував матусі та сестрам. Тож за клопотами бракувало часу копирсатися у власних почуттях, хіба що подумки відзначати: «Перший четвер у домовині»; «Перша п’ятниця, погодка на втіху»; «Перша субота; він мав би вже звикати до цього». Та мимохіть бубоніти собі під ніс: «Ох, татуню!».
Але в неділю на нього справді накотило, коли по всьому Південному Чикаго розлігся церковний передзвін, один за одним закалатали дзвони церков — української, греко-католицької, римо-католицької, грецької, російської, африканської методистської.
Свій офіс Вуді тримав у складському приміщенні, там-таки, на верхньому поверсі побудував собі квартиру, простору і зручну. Зазвичай щонеділі о сьомій ранку виходив звідти, щоб цілий день провести з татком, а тому геть забув, як багато церков розташовано навколо «Облицювальної компанії Зельбста». Він ще залишався в ліжку, коли почув церковний передзвін і відразу збагнув, яке велике у нього лихо. Це раптове відчуття глибокого горя для чоловіка шістдесяти років, практичного, здорового, розважливого і досвідченого було неприємним. А коли він опинявся в такому становищі, вважав за краще якось це подолати. Тому зважив: що я можу вдіяти? Лікувальних засобів вистачало. Підвал був заповнений ящиками шотландського віскі, польської горілки, арманьяку, мозельського, бургунського. Морозильник — біфштексами, дичиною, королівськими крабами з Аляски. Він не скупився — купував ящиками, дюжинами. Та, зрештою, коли виліз із ліжка, випив лише чашку кави. Поки нагрівався чайник, одягнув своє японське кімоно дзюдоїста і сів зібратися з думками.
Вуді зворушували справжні речі. Несучі балки були справжніми, неприховані бетонні опори багатоповерхових будинків були справжніми. Маскувати — ница справа. Він не любив підробки. Справжнім був камінь. Метал був справжнім. Ті недільні дзвони були непідробними. Вони виривалися на волю, розгойдувалися, злітали, і їхнє калатання та гудіння подіяли на нього — промили зсередини, очистили кров. Дзвін тільки запитував, не вимагаючи відповіді, міг хіба що розповісти й казав про це напрямки. А він слухав.
Дзвони й церкви стали певною часткою його життя. Зрештою, він мав у собі дещицю християнства. Народжений євреєм, він так зовні й виглядав, з якимись домішками чи то ірокеза, чи то черокі, але от його матір півстоліття тому вихрестив її зять, преподобний отець Ковнер. Ковнер вчився на рабина в Об’єднаному єврейському коледжі в Цинцинатті, але залишив коледж, щоб стати священником і заснувати місію. Саме завдяки йому Вуді й отримав часткове християнське виховання. Щодо татка, то той не шанував фундаменталістів. Казав, що євреї ходять до місії тільки заради кави, бекону, консервованих ананасів, учорашнього хліба та молочних продуктів. А коли їм доводиться заради цього слухати проповіді, то нівроку — що поробиш, на вулиці депресія, тут не до особливої принциповості, але він знав напевне, що бекон вони продають.
Адже в Євангелії чітко сказано: «…бо спасіння — від юдеїв». Діяльність преподобного підтримували заможні фундаменталісти, переважно шведи, які прагнули пришвидшити друге пришестя, вихрестивши геть усіх євреїв. Однією з головних покровителів Ковнера була місіс Скуґлунд, яка успадкувала від свого покійного чоловіка величезний молочний бізнес. На Вуді поширювалась її особлива прихильність.
Вуді минуло чотирнадцять, коли татко пішов до Галини, яка працювала в його крамниці, залишивши нестерпну дружину-християнку, свого вихрещеного сина і маленьких донечок. Одного весняного дня він підійшов до Вуді, який саме вправлявся ключкою для гольфу на задньому подвір’ї, збиваючи голівки кульбабам, й сказав: «Відтепер ти будеш головою сім’ї». Татко був у вихідному костюмі, надто теплому для тієї погоди, й коли зняв свій фетровий капелюх, то під ним виявився глибокий червоний слід і краплі поту, що вкрили його череп, причому крапель було більше, ніж волосся. «Я з’їжджаю звідси, — сказав він. Татко хвилювався, але поклав собі піти геть — остаточно. — Це безглуздо. Таке життя не для мене». Думаючи про те, яке життя
Розуміючи, що без його допомоги татко не зможе поїхати, Вуді віддав йому все, що заробив у заміському клубі «Сансет Ридж» у селищі Віннетка. Татко вважав, що вчить сина жити, а урок життя вартував набагато більше якихось доларів, і щоразу, коли він пошивав сина в дурні, надавав своєму рум’яному обличчю з гачкуватим носом виразу первосвященика. Діти, що набиралися мудрості з фільмів, прозвали його Ричардом Діксом[82]. Пізніше, коли з’явилися перші серії коміксів, дали йому ім’я Діка Трейсі[83].
Тепер, слухаючи калатання дзвонів, Вуді збагнув, що сам оплатив власне сирітство. Ха-ха! От чудасія, а особливо цей татків підхід: «Я тебе навчу, як довіряти батькові». Так він демонстрував переваги справжнього життя й вільних інстинктів перед релігією та лицемірством. Але передусім показував, що не можна, соромно бути дурнем. Татко точив зуб на преподобного доктора Ковнера не тому, що той був відступником (це татка обходило найменше), не тому, що християнська місія була простою оборудкою (тут татко визнавав, що сам преподобний був людиною чесною), а тому, що доктор Ковнер поводився як дурень, патякав як дурень, а чинив, ніби той шахраюватий скрипаль. Струшував чубом, як той Паганіні (це вже Вуді додав, бо татко й чутки не чував про Паганіні). Ото ще духовний лідер, який навертає єврейських жінок у віру тим, що завойовує їхні серця. «Він збуджує усіх цих бабів, — казав татко. — Сам навіть не тямить, можу побитися об заклад, не розуміє, чим їх він бере».
Ковнер, зі свого боку, також попереджав Вуді: «Твій батько — небезпечна людина. Звичайно, ти його люби, мусиш його любити й пробачати, Вудро, але ти вже достатньо великий, щоб розуміти, він веде гріховне життя».
Йшлося про дрібниці: таткові гріхи були чистим хлоп’яцтвом, і, вочевидь, саме тому справили таке глибоке враження на малого. І на його матір. Невже дружини як ті діти, чи що? Мати часто казала: «Сподіваюсь, ти молишся за цю тварюку. Глянь-но, до чого він нас довів. Отож молись, але не зустрічайся з ним». Та малий постійно бачився з татком. Вудро жив подвійним життям: духовним і нечестивим. Тому Ісуса Христа він сприймав як особистого спасителя. Тітка Ребека цим скористалася. І примусила його працювати. Під її, тітки Ребеки, началом. Він замінював двірника у місії та в будинку для ночівлі. Взимку мусив завантажувати вугіллям котел, і часом там-таки в котельній влаштовувався на ніч на більярдному столі. Тоді зламував замок комірчини, тягав звідти консервовані ананаси й відрізав складаним ножиком шматочки шинки. Напихався сирою шинкою. Був дебелим і постійно хотів їсти.
І от тепер, сьорбаючи каву «Мелітта», спитав себе подумки, чи справді відчував такий гострий голод. Ні, просто любив поводитися зухвало. Витягаючи ножик і стаючи на ящик, щоб дотягтися до бекону, протестував у такий спосіб проти тітки Ребеки Ковнер. Вона не знала і не могла довести, що Вуді, такий щирий, здоровий, позитивний хлопчик, який дивився прямо в очі, був ще й крадієм. А він ним таки був. І коли тітка дивилася на нього, він знав, що вона бачить у ньому його батька. В його гачкуватім носі, у погляді, в міцній статурі, в квітучому обличчі їй бачився той безпутний дикун Морріс.
Морріс, до слова, виріс на вулицях Ліверпуля. Мати Вуді та його сестра народилися в Англії. Польська родина Морріса покинула його в Ліверпулі по дорозі в Америку, оскільки в нього почалося інфекційне запалення очей, і їх усіх через це могли повернути додому з Елліс-Айленду. На якийсь час вони затрималися в Англії, але його очі так само сльозилися, і вони його просто позбулися. Змилися, а він мусив сам собі давати раду в Ліверпулі в дванадцять років. Мати походила з поряднішої родини. Татко, який ночував у льосі їхнього будинку, закохався в неї. У шістнадцять, під час страйку моряків, він найнявся кочегаром на судно і лопатою відпрацював свою подорож через Атлантику, щоб зіскочити з корабля в Брукліні. Він став американцем, хоч Америка про це ніколи не дізналася. Він голосував без документів, кермував без водійських прав, не сплачував податки, порушував усе, що можна. Коні, карти, більярд, жінки — такі, в порядку зростання, були його життєві інтереси. Чи він когось любив (за такої зайнятості)? Так, кохав Галину. Любив свого сина. Хоч мати дотепер вважала, що її він кохав найбільше й завжди хотів повернутися до неї. А тому й поводилася як королева, нагадуючи своїми пухкими ручками та зів’ялим обличчям королеву Вікторію. «Дівчатам наказано не пускати його на поріг», — казала вона. Справжнісінька тобі володарка Індії.
Сколочена дзвонами душа Вудро металася того недільного ранку будинком і навколо нього, відлітала в минуле, поверталася назад, на верхній поверх сховища, де він облаштував з такою винахідливістю своє помешкання — дзвін то наближався, то віддалявся, гучне металеве калатання розходилося колом, доки не охопило все Південне Чикаго середини осені, сталеплавильне, нафтопереробне, енергогенеруюче, з усіма його хорватами, українцями, греками, поляками та поважними чорношкірими, які прямували до своїх церков слухати месу чи співати псалми.
Вуді й сам непогано співав псалми. Досі пам’ятав слова. А ще був живим доказом. Тітка Ребека часто посилала його до церкви, повній скандинавів та інших уродженців тих країв, щоб він вставав і розповідав, як він, єврейський хлопчина, прийняв Ісуса Христа. За це платила йому п’ятдесят центів. Включала це у видатки, будучи бухгалтером, головним фінансистом і керівником місії. Преподобний доктор і гадки не мав про цю оборудку. Сам він вносив у місію пристрасну віру. І в цьому був щирим, а ще був блискучим проповідником. А що ж Вуді? Він також відчував пристрасну віру. Його тягнуло до преподобного доктора. Преподобний навчив його бачити високе, відкрив йому духовне життя. А поза цією духовністю всю решту життя складав Чикаго — чиказькі звичаї, які видавалися такою мірою природними, що нікому й на думку не спадало піддавати їх сумніву. Так, скажімо, у 1933 році (як давним-давно це було!) на Всесвітній виставці «Століття прогресу», коли Вуді у гостроверхому солом’яному капелюху, удаючи перевізника-рикшу, тягнув візок, підстрибуючи на своїх міцних і налитих ногах, а здоровезні червонопикі фермери — його захмелілі пасажири — реготали й вимагали везти їх до жінок, він, хоч і поступив щойно до семінарії, не бачив нічого поганого в тому, щоб займатися звідництвом — дівчата ж бо також просили його посприяти їм у їхній справі — і отримувати чайові від обох сторін. Він обіймався у Грант-парку з тілистою дівицею, яка постійно поспішала додому годувати немовля. Вони сідали рядком у трамвай до Вест-сайду, і вона, стискаючи його натруджене стегно рикши, пахнула молоком, що зволожувало їй блузку. Трамвай їхав по Рузвельт-роуд. Вони заходили до квартири, де вона мешкала з матір’ю, жодних чоловіків там він не пригадує. А от що пам’ятає, так це міцний запах молока. Наступного ранку, не вбачаючи в цьому протиріччя, він учив Новий Заповіт грецькою: «І світло в темряві світить, —
Увесь той час, поки він гарцював запряженим на ярмарку, його переслідувала одна думка, що не мала нічого спільного з тими хтивими здорованями, які шукали розваг у місті, і полягала вона в тому, що метою, задумом, прагненням, Божим промислом (він не зміг би пояснити, чому саме так думав, бо все свідчило про протилежне) було те, що цей світ мав би стати світом любові, вилікуватися, зрештою, і сповнитися любові. Він не наважився б нікому відкритися, бо сам бачив, як це нерозумно і як нерозумно виглядає. Тим не менш, саме такі почуття його охоплювали. І, водночас, мала рацію тітка Ребека, коли казала йому наодинці, схиляючись до його вуха: «Ну ти й малий крутій, викапаний батько».
І певні підтвердження цьому таки були чи, власне, те, що вважала підтвердженням неврівноважена тітка Ребека. Хоч Вуді швидко дорослішав — хіба хочеш, мусиш, — та чи можна очікувати від сімнадцятирічного парубка, задавався він запитанням, збагнути думки та почуття немолодої жінки, в якої ще й видалили груди. Морріс розповів йому, що таке трапляється тільки з жінками, позбавленими уваги, і це такий собі перший знак. Якщо, сказав Морріс, цицьки не пестять і не цілують, вони від обурення хворіють на рак. Розпач плоті. Вуді це видалося правдивим. Коли він спробував прикласти цю теорію до преподобного доктора, вона спрацювала — годі вже уявити, щоб преподобний віддавав належне грудям тітки Ребеки! Теорія Морріса виробила у Вуді звичку перебігати очима з грудей жінок на чоловіків, а з чоловіків знову на груди їхніх дружин, що він робив і досі. Рідко який розумник позбувається штампу сексуальних теорій, почутих від батька, а Вуді до таких не належав. І сам про це знав. Тож зі шкіри пнувся, щоб віддавати жінкам належне в цьому плані. Природа ж бо вимагала. Вони з татком були людьми простими, недалекими, та навіть такі бовдури не позбавлені ознак чутливості.
Преподобний доктор повчав, Ребека повчала, з Еванстона повчала заможна місіс Скоґлунд, повчала мати. Навіть татко ліз «на трибуну». Геть усі взялися повчати. По всій Дивіжн-стрит, майже під кожним ліхтарем просторікували промовці: анархісти, соціалісти, сталіністи, прихильники єдиного податку, сіоністи, толстовці, вегетаріанці, християнські проповідники-фундаменталісти — не злічити. Скарги, надії, шляхи спасіння, протести — тут було все. Як так сталося, що акумульовані нарікання всіх часів, пересаджені до Америки, розквітли буйним цвітом?
А ця чудова іммігрантка зі Швеції Оасі (або Осі, як вимовляли її близькі), що була кухаркою у Скоґлундів, вийшла заміж за їхнього старшого сина і, ставши багатою святобливою вдовою, підтримувала преподобного доктора. В молодості вона, вочевидь, нагадувала хористку з оперети й укладала волосся в хитромудре плетиво на голові, секрет якого жінки давно втратили. Осі взяла Вуді під свою особисту опіку й оплачувала його навчання в семінарії. А татко казав… Утім, цієї неділі, такої спокійної, коли змовкли дзвони, цієї оксамитової осінньої днини, коли трава ще була ніжна, густа і шовковисто-зелена перед першою памороззю, коли кров у легенях почервоніла більше, ніж улітку, і поколювала від кисню, ніби в організмі бракувало заліза, що його він отримував з кожним ковтком прохолодного повітря… татко вже покоївся на глибині шість футів під землею і не міг більше відчути це блаженне поколювання. Завершальний подзвін ще розгойдував прозоре повітря.
На вихідні порожнеча десятиліть поверталася на сховище і заповзала під двері помешкання Вуді. По неділях тут було порожньо, як у церквах по буднях. Щоранку в робочі дні, перш ніж вантажівки й працівники починали роботу, Вуді пробігав п’ять миль у своєму адідасівському костюмі. Але не цієї неділі, за звичкою присвяченої таткові. Хоч як кортіло вийти зовні й подолати бігом скорботу. Цього ранку Вуді як ніколи гостро відчув самотність. Я і світ, світ і я — мучився він думкою. У тому розумінні, що завжди вдавалося чимось відгородитися — дорученням, гостинами, малюванням картини (він був художником-аматором), масажем, обідом, — ніби своєрідним щитом, від гнітючої самотності, якою був наповнений світ. Якби не татко! Минулого вівторка Вуді довелося лягти до татка в шпитальне ліжко, бо той затято витягав голки з вен, які сестри втикали йому знову. От тоді Вуді, на їхній подив, заліз до татка в ліжко і стис старого, який пручався, у своїх обіймах. «Ну-ну, Моррісе, спокійно». Але татко так само тягнувся немічними руками до шлангів крапельниці.
Коли дзвони змовкли, Вуді й не помітив, як велике озеро спокою розлилося по його володіннях — сховищу облицювальних плиток Зельбста. Не помітив, бо його зір і слух полонив старезний червоний чиказький трамвай, один із тих, що нагадували кольором бичка на різниці. Трамваї цього типу вийшли з обігу ще до Перл-Гарбора — неповороткі, пузаті, з жорсткими ротанговими сидіннями для пасажирів, що сиділи, й мідними поручнями для тих, що стояли. Як правило, вони зупинялися кожну чверть милі та рухалися перевальцем. Від них відгонило то карболкою, то озоном, а коли вмикали повітряний компресор для гальмування, їх трусило. Кондуктор знай собі смикав за вузлуватий сигнальний шнурок, а вагоновод стукав несамовито підбором по шляпці ножного дзвінка.
Вуді впізнав себе, коли вони їхали з батьком у завірюху трамваєм по Вестерн-авеню, обидва в кожухах, руки й обличчя почервоніли, сніг завівало з задньої площадки, коли відчинялися двері, й він залишався лежати між поздовжні рейок підлоги. Не танув, бо у вагоні було зовсім не тепло. Трамвайна лінія по Вестерн-авеню найдовша у світі, казали балакуни, ніби було чим вихвалятися. Уздовж всієї двадцятитримильної лінії, прокладеної креслярем за допомогою рейсшини, тяглися заводи, сховища, механічні майстерні, стоянки потриманих автівок, тролейбусні парки, заправки, поховальні бюро, шестиповерхівки, господарські споруди, звалища — від прерій на півдні аж до Еванстона на півночі. Вудро з батьком прямували на північ, до Говард-стрит в Еванстоні, а там ще далі — до місіс Скуґлунд. Від кінцевої зупинки їм треба було пройти пішки кварталів п’ять. Навіщо вони їхали? Дістати грошей для татка. Так, татко таки укоськав його поїхати. Якби мати й тітка Ребека дізналися про це, лютували б, і Вуді цього боявся, але не міг опиратися таткові.
Морріс прийшов до нього і сказав:
«Сину, у мене кепські справи. Така халепа».
«Яка халепа, тату?»
«Галина потягла гроші у свого чоловіка для мене і мусить їх повернути, перш ніж старий Буяк похопиться. Інакше він її приб’є».
«Навіщо вона це зробила?»
«Синку, знаєш, як ці букмекери повертають борги? Відряджають горлоріза. Вони мені просто голову проломлять».
«Татку! Ти ж-бо знаєш, я не можу повести тебе до місіс Скуґлунд».
«Чому, скажи? Хіба ти не мій син? А ця стара хоче тебе всиновити. То чи не маю я права щось отримати для себе? Я ж не якийсь дядько з вулиці. А як бути Галині? Вона за мене життям ризикує, а моєму сину байдуже».
«Та ну, Буяк її не чіпатиме».
«Вуді, він затовче її на смерть».
Буяк? Темно-сіре обличчя кольору робочого спецодягу, коротконогий, уся сила якого трималася в міцних руках слюсаря-інструментальника та почорнілих пальцях, пригнічений — таким був Буяк. Але, за словами татка, в ньому ховалося шаленство, в його вузькій грудній клітині, ніби в бесемерівському конверторі, клекотіла лють. Вуді такого в ньому не помічав. Буяк уникав неприємностей. І як на те пішло, радше боявся, що Морріс із Галиною згуртуються проти нього і з гарчанням вкоротять йому життя. Проте татко аж ніяк не був відчайдушним зарізякою. Та й Галина була спокійною, поміркованою жінкою. Буяк тримав свої збереження в підвалі (банки навколо один за одним лускали). Тож найгірше, що вони могли зробити, це позичити в нього трохи грошей з наміром пізніше їх повернути. Буяк, як помітив Вуді, намагався триматися розумно. Змирився зі своїм горем. Вимагав від Галини мізер: щоб готувала, прибирала в хаті й виказувала повагу. Але крадіжку Буяк не пробачив би, гроші то зовсім інше, що мало особливе значення. Коли вони поцупили його заначку, він міг удатися до дій з поваги до ролі грошей, до себе — із самоповаги. Втім, Вуді не був упевнений, що татко все це не вигадав: букмекерів, горлоріза, крадіжку. З нього б сталося, і треба бути дурнем, щоб у це просто повірити.
Морріс знав, що мати й тітка Ребека розповіли місіс Скуґлунд, який він був негідник. Змалювали його їй чисто плакатними фарбами — гріхи багряними, душу чорними, пекельне полум’я, в якому йому горіти, червоними: гравець, палій, пияк, поганий сім’янин, гультяй, безбожник. Отож, татко надумав підчалити до неї. А це було небезпечно для всіх. Молочне господарство Скуґлундів покривало експлуатаційні видатки преподобного доктора. Вдова оплачувала навчання Вуді в семінарії, купувала сукні для його маленьких сестер.
І от тепер Вуді, шістдесятилітнього, кремезного і крупного — таке собі втілення перемоги американського матеріалізму, — що потопав у своєму фотелі, шкіра на бильцях якого здавалася йому на дотик ніжнішою за жіночу, дивували і в глибині душі хвилювали якісь забуті спогади, що ясно спалахували в пам’яті, болем і здивуванням відлунювали в серці (як вони туди потрапили?). Від напруженої думки глибока зморшка пролягла між очима, ніби стримуючи напруження від головного болю. Чому він тоді не зупинив татка? Чому погодився зустрітися з ним того дня в темному закапелку більярдної?
«Але що ти скажеш місіс Скуґлунд?».
«Старушенції? Не переймайся, у мене є багато що їй сказати, і все це чистісінька правда. Хіба я не хочу врятувати свою хімчистку? Хіба наступного тижня не прийде судовий виконавець описувати обладнання?».
Татко репетирував свій виступ у трамваї, що їхав по Вестерн-авеню. Він розраховував на здоровий і свіжий вигляд Вуді. Хлопець такої щирої зовнішності міг прислужитися якнайкраще для шахрайства.
Цікаво, чи в Чикаго досі трапляються такі заметілі, як колись? Ніби тепер вони послабшали. Раніше завірюхи прилітали прямо з Онтаріо, з Арктики, і протягом дня насипали з півтора метра снігу. Тоді з депо виїздили проіржавілі зелені платформи, озброєні з обох боків щітками, що оберталися, чистити колії. А за ними — квартал за кварталом — тяглися вервечкою чи чекали на рух десять-дванадцять трамваїв.
Біля брами Риверв’ю-парку вони затрималися надовго; всі атракціони на зиму були зачинені, позабивані — колесо огляду, гойдалки, російські гірки, каруселі — вся та розважальна машинерія, складена механіками та електриками, такими як майстер-інструментальник Буяк, що зналися на механізмах. Хуртовина за брамою парку розійшлась не на жарт — вдивляйся не вдивляйся, нічого не розрізнити, хіба що світло кількох лампочок, що вгадувалися за парканом. Коли Вуді протер запотілу шибу, побачив самий лише сніг, який щільно забив захисну сітку за вікном. А вгорі, якщо підвести очі, було видно тільки вихори вітру, що мчали низько над землею з півночі. Попереду сиділи два чорні розвізники вугілля, обидва в шкіряних Ліндберґових[84] авіаційних шоломах, сиділи, затиснувши між ногами лопати — поверталися з роботи. Від них відгонило потом, мішковиною і вугіллям. З-під тлустого чорного пороху, що огортав їх, виблискували тільки очі й зуби.
Пасажирів у трамваї було небагато. В такий день мало кому кортіло висувати носа на вулицю. Краще сидіти вдома, гріти ноги біля грубки й щулитись від могутності зовнішніх і внутрішніх сил. Тільки людина, яку вабив певний зиск, як татка, могла наважитися вийти в таку негоду. Зухвалість сунутися в дику хурделицю, як ця, наснажувалась планом «зрубати» п’ятдесят баксів. П’ятдесят колів! У 1933 році це були реальні гроші.
«Ця жінка поклала на тебе око», — сказав татко.
«Вона просто добра і піклується про всіх нас».
«Невідомо, що в неї на думці. Ти дужий хлопчина. Та вже й не хлопчина зовсім».
«Вона релігійна. Дуже віруюча».
«Дякувати Богу, що в тебе є я, а не тільки матір. Їй, Ребеці та Ковнеру не вдасться забити тобі голову своєю маячнею. Я знаю, твоя мати хоче викреслити мене з твого життя. Якщо я не втручусь, ти так і не збагнеш, що таке життя. Бо що вони знають, ці безмозкі християни».
«Так, татку».
«Дівчаткам я допомогти не зможу. Вони надто малі. Мені їх шкода, але нічого не вдієш. А от ти, то інша справа».
Він хотів зробити з нього американця, такого як він сам.
Вони спинилися посеред хуртовини, трамвай бичачого кольору чекав, поки поставлять на місце черевик струмознімача, зірваного шаленим вітром, який гуркотів, свистів, вибухав. На Говард-стрит їм ще треба було простувати крізь хуртовину на північ.
«Ти говоритимеш першим», — визначив татко.
У Вуді були здібності комівояжера, вуличного закликаль-ника. Він це відчував, коли підводився у церкві, де збиралося п’ять-шість десятків людей, щоб освідчитися. І хоч тітка Ребека його за це винагороджувала, він сам зворушувався, коли говорив про віру. Але й траплялося так, що його раптом відвертало, поки він розводився про релігію, і він не міг нічого з собою вдіяти. За таких обставин його рятувала тільки щира вдача. Як той торговець, він використовував вираз обличчя, голос — одне слово, свою щиру вдачу. Аж поки очі його починали сходитися одне до одного. І в цьому зближенні очей крилося внутрішнє напруження від лицемірства. Крива міна на обличчі загрожувала його виказати. Тож він зі шкіри пнувся, щоб виглядати щиро. А що терпіти не міг цинізму, схилявся до бешкетництва. А це було вже татковою цариною. Татко йшов напролом крізь перешкоди, ритвина за ритвиною, і ставав із ним пліч-о-пліч, гачконосий і вилицюватий. Щирість чи нещирість — це не про татка. Він був як той герой пісні: «чого бажав, того і досягав». Татко був тілесним, з нормальним травленням, кровообігом, сексуальністю. У хвилини розсудливості міг говорити про необхідність мити пахви та промежину, витирати насухо ноги, готувати теплу вечерю, розповідати про печені боби та смажену цибулю, гру в покер чи про якусь конячку з п’ятого заїзду перегонів в Арлінґтоні. Татко був простий, як одвірок. Саме тому з ним можна було відпочити від релігії, парадоксів і різних інших дурниць. А от мати вважала себе духовною, хоч Вуді знав, що вона себе дурить. Ну, так, вона з незмінним своїм британським акцентом говорила з Богом чи про Бога: дякувати Богу, хвала Богу, слава Богу. Але була при цьому огрядною, практичною і приземленою жінкою, зі своїми простими буденними обов’язками, як-то нагодувати дівчат, захистити їх, виховати у цноті. І ці дві огорнуті турботою голубки з роками настільки роз’їлися, роздалися в стегнах і сідницях, що кумедно дрібними мали хіба що макітри. З краплею розуму. Миловидні, але дурноголові — Паула радісна дурочка, а Джоанна пригнічена, з нападами.
«Я все зроблю для тебе, татку, але і ти пообіцяй, що не посадиш мене на лід перед місіс Скуґлунд».
«Ти про те, що я погано розмовляю англійською? Соромишся? За мій жидівський акцент?».
«Облиш. У Ковнера акцент ще гірший, а їй байдуже».
«Та хто, в біса, вони такі, ці виродки, щоб чванитися переді мною? Ти вже майже доросла людина, і твій тато вправі очікувати на допомогу від тебе. Твій тато у скруті. І ти ведеш його до неї, бо в неї добре серце, і в тебе більше немає, до кого звернутися».
«У мене є ти, татку».
Два вугільники вийшли на Девон-авеню. Один був у жіночому пальті. В ті роки багато чоловіків носили жіночий, а жінки чоловічий одяг — вибирати не було з чого. Хутряний комір, вкритий сажею, від вологості настовбурчився голками. Важко тягнучи за собою лопати, вони зійшли з передньої площадки. Трамвай, і так нешвидкий, рушив ще повільніше. Кінцевої зупинки вони дісталися вже по четвертій, коли сіре надвечір’я бралося на темряву, а сніг валив і кружляв під вуличними ліхтарями. Вздовж усієї Говард-стрит стояли покинуті автівки. Позаймали навіть тротуари. Вуді прокладав дорогу до Еванстона, татко йшов слідом, вони рухалися посеред вулиці борознами від коліс вантажівок. Чотири квартали боролися з вітром, а тоді Вуді рушив через замети до засипаного снігом особняка, де їм довелося удвох штовхати чавунні ворота, геть заметені зсередини. У цьому величному будинку на двадцять, якщо не більше, кімнат проживали лише місіс Скуґлунд зі своєю служницею Юрдіс, також дуже побожною.
Поки Вуді з татком, то потіючи, то хапаючи дрижаки, змітали мокрий сніг з комірів кожухів, а татко витирав густі брови кінчиком свого шарфу, дзеленькнули ланцюжки, і Юрдіс, повернувши дерев’яний засув, відкрила віконечко у скляних зовнішніх дверях. Вуді прозвав її «ні-з-очей-ні-з-плечей». Тепер уже й не зустрінеш таких жінок, що не чепуряться. А вона вийшла, ніби з ліжка, така як є.
«Хто там і що треба?» — спитала вона.
«Це Вудро Зельбст. Юрдіс? Це Вуді».
«Вас не чекали».
«Так, але ми прийшли».
«Що вам треба?».
«Ми прийшли, щоб побачитися з місіс Скуґлунд».
«А навіщо ви хочете з нею побачитися?».
«Просто скажіть їй, що ми тут».
«Я мушу сказати, чому ви прийшли сюди без дзвінка».
«То скажіть, що прийшли Вуді з батьком. Хіба ми б прийшли сюди в таку негоду без важливої на то причини?».
Зрозуміла обережність жінок, які живуть самотньо. До того ж, поважних, старомодних жінок. Тепер такої поважності в еванстонських будинках, з великими верандами й довгими двориками, не зустрінеш, коли служниці на кшталт Юрдіс носили на поясі ключі від буфетних, усіх комірчин, платтяних шаф, аж до останньої скрині в погребі. А ще, в Еванстоні, осередку єпископальної церкви, християнської науки та товариства жіночої тверезості, торговельні агенти не сміли дзвонити в парадні двері. Лише запрошені гості. А тут, пройшовши крізь хуртовину десять миль, з’являються раптом два волоцюги з Вест-Сайду. Вламуються до будинку, де поважна шведська іммігрантка, колись кухарка, а тепер удова-благодійниця, мріяла собі, оточена снігами, поки закоцюблі гілки бузку стукали у вікна з подвійними шибами, про новий Єрусалим, Друге пришестя, Воскресіння і Страшний суд. Але щоб пришвидшити Друге пришестя і все те інше, треба було достукатись до сердець і цих хитрих волоцюг, що припхалися сюди в хурделицю.
Ясна річ, їх впустили.
Тільки тоді, коли тепло розлилося по їхніх захищених шарфами підборіддях, татко з Вуді раптом відчули, що то була за хуртовина — щоки задубіли від холоду. Виснажені, пожадливі, стікаючи водою, вони стояли у передпокої — справжній залі, з різьбленими стояками сходового поруччя та великим вікном із вітражем угорі. Там зображено Ісуса з самаритянкою. Повітря здавалося по-ґойськи спертим. Будучи з татком, Вуді ставав більш чутливим у єврейському сприйнятті навколишнього світу. Хоч таткова єврейськість обмежувалась тим, що він міг читати газети тільки на їдиш. Татко жив з полькою Галиною, мати — з Ісусом Христом, а Вуді жер сирими шматочки бекону. А втім, часом у ньому спалахував єврейський пломінь.
Місіс Скуґлунд була взірцевою чепурухою — нігті, біла шия, вуха, — тож таткові сексуальні натяки, що їх він закидав Вуді, не досягали мети, вона виглядала такою чистою, що нагадувала Вуді водоспад, дорідний і величний, як і вона. У неї були чималенькі груди. Вони полонили уяву Вуді. Він думав, що вона якнайтугіше стягує перса. Але якось вона підняла відразу обидві руки, щоб відчинити вікно, і її груди повністю вималювалися перед його очима — ні, такі не стягнеш. Її волосся, світле-пресвітле, нагадувало волокна рафії, які вони вимочували, перш ніж плести кошики на уроках праці. Татко, коли скинув кожух, виявився в кількох камізельках, без піджака. Через свої верткі очі виглядав шахраювато. Зрештою, чесно виглядати не вдавалося майже нікому із Зельбстів, з їхніми гачкуватими носами та широкими й ніби щирими обличчями. Все в них свідчило про спритність. Вуді часто намагався збагнути — чому. Чи це такі м’язи обличчя, чи вся справа в щелепах — кутах нижньої щелепи? Або це нахил ловця в їхніх душах. Дівчата прозвали татка Діком Трейсі, але Дік Трейсі був гарним хлопцем. Та й чи міг татко справді когось круг пальця обкрутити? Хоч, зрештою, так, така можливість існувала. Адже саме через татків хитруватий вигляд чутлива людина могла відчути докори сумління, що несправедливо його звинувачує або неналежно оцінює. І, дивись, дехто й поступався. Отут татко їх і злапував. Їх то так, але не Юрдіс. Вона б виштовхала татка на вулицю, хоч би яка там вирувала хурделиця. Юрдіс була побожною, але аж ніяк не простосердною. Недаремно ж стала управителькою і сорок років пропрацювала в Чикаго.
Місіс Скуґлунд, Оасі (Осі), провела відвідувачів до вітальні. Ця найбільша в будинку кімната вимагала додаткового опалення. Через стелю заввишки в понад чотири з половиною метри та великі вікна Юрдіс тут мусила постійно топити грубу. Одну з тих вишуканих кабінетних грубок з нікельованою короною чи митрою — коли її відсунути вбік, тоді автоматично підіймалася завіса чавунних дверцят. Ті дверцята, як і в кожній грубі, були вкриті сажею та іржею. В отвір насипали вугілля з відерця, антрацитові кульки гуркотіли, падаючи в топку. Це створювало ніби вогняний торт чи купол, який можна було побачити крізь слюдяні віконця. Красива кімната, на три чверті обшита деревом. Грубка, сполучена з димоходом мармурового каміна, паркетна підлога, аксмінстерські килими, меблі зі стьобаною вікторіанською оббивкою журавлиного кольору, сервант з китайською етажеркою всередині, облицьованою дзеркалами, де зберігалися срібні глечики — призи, здобуті коровами Скуґлундів, кумедні щипці для цукру, кришталеві дзбаники та келихи. Лежали Біблії, висіли картини Ісуса і Святої землі, й тримався той ледь відчутний неєврейський душок, ніби все промили слабким розчином оцту.
«Місіс Скуґлунд, я привів до вас свого тата. Схоже, ви з ним незнайомі».
«Так, це я, шановна пані. Зельбст».
Татко стояв перед нею невисокий, але впевнений, у своїх камізельках, черевом уперед — живіт у нього був не обвислий, а міцний. Він і чоловіком був саме такого міцного типу. Нікого не боявся. Не жив прошеним хлібом. Ні перед ким не плазував. Уже цим своїм «шановна пані» показав їй, що він незалежний і не в тім’я битий. Дав зрозуміти, що вміє поводитися з жінками. Струнка місіс Скуґлунд, з укладеним плетивом кіс на голові, розміняла шостий десяток і була років на вісім-десять старшою за татка.
«Я попросив сина привести мене до вас, бо знаю, як багато ви робите для хлопця. Тому повинні знати не лише його матір, а й батька».
«Місіс Скуґлунд, мій тато потрапив у тісний кут, а я не знаю, до кого ще можна звернутися по допомогу, крім вас».
Саме це таткові було й потрібно. Він став до слова і розповів удові про свою хімчистку і прострочені платежі, описане обладнання і судового пристава, про те, що з ним станеться.
«Я маленька людина, — сказав він, — що намагається якось перебувати.
«Ви не допомагаєте своїм дітям, — зауважила місіс Скуґлунд».
«Еге ж, — притакнула Юрдіс».
«Так ні з чого. Якби я мав щось, хіба б не допоміг дітям? Он, скрізь по місту черги за хлібом, за супом. Я ж бо не один такий. Всім, що маю, ділюсь. Віддаю дітям. Поганий батько? Невже б мій син привів поганого батька? Він любить свого тата, довіряє татові, знає, що його тато добрий. Та щойно в мене щось налагоджується, мене знищують. Зараз у мене ніби маленький, але хороший бізнес, і я б не хотів його втрачати. У мене працюють три людини, отримують платню, і якщо справа лусне, також опиняться на вулиці. Шановна пані, я можу дати розписку, і за два місяці гроші поверну. Я людина проста, але працьовита, мені можна довіряти».
Коли татко сказав «довіряти», Вуді аж здригнувся. Так ніби звідусіль вибухнули маршем труби оркестру Джона Сузи[85], щоб усіх попередити: «Брехло! Це — брехун!». Однак місіс Скуґлунд, з думками про божественне, була десь далеко. І нічого не почула. Хоч усі в цій частині світу, за винятком хіба дурноголових, жили практично і розмовляли навіть з ближніми тільки на практичні теми, місіс Скуґлунд, з усіма її статками, була ніби не від світу цього, принаймні на дві третини.
«Дайте мені можливість показати себе, — сказав татко, — і побачите, що я зроблю для своїх дітей».
Тут місіс Скуґлунд завагалась, а тоді сказала, що має піднятися нагору до своєї кімнати, помолитися і порадитися з Богом — хай вони посидять і почекають. Обабіч груби стояли два крісла-гойдалки. Юрдіс похмуро зиркнула на татка (небезпечна людина) і з докором на Вуді (це він привів небезпечного зайду і каламутника, щоб скривдити двох добропорядних християнок). Тоді вийшла слідом за місіс Скуґлунд.
Щойно вони забралися, татко підхопився з крісла і розлючено просичав:
«Що це за комедія з молитвою? Їй треба у Бога питати дозволу, щоб позичити мені п’ятдесят баксів?»
«Справа не в тобі, татку, — пояснив Вуді, — віруючі люди завжди так роблять».
«Облиш, — заперечив татко. — Вона повернеться і скаже, що Бог не дав їй дозволу».
Вуді це не сподобалось, він подумав, що татко таки товстошкірий, і сказав:
«Помиляєшся, тату, вона не кривить душею, зрозумій: вона емоційна, нервова, але щира, просто все хоче зробити правильно».
«Служниця її відмовить, — буркнув татко. — То ще та штучка. У неї на пиці написано, що тримає нас за двох ошуканців».
«Не варто сперечатися, — проказав Вуді. Він підсунув крісло ближче до груби. Його черевики промокли наскрізь і, здавалося, вже ніколи не висохнуть. Блакитні виблиски полум’я гойдалися над вугільними жаринами зграйкою рибок».
А татко підійшов до серванту (чи етажерки) в китайському стилі, смикнув було за ручку, а тоді дістав складаний ножик і в мить ока відчинив замок вигнутих скляних дверцят. Дістав звідти срібну тарілку.
«Ти що робиш, татку? — здивувався Вуді».
Та татко і бровою не ворухнув, достеменно знав, що робить. Знову замкнув сервант, ступив кілька кроків по килиму і дослухався. Засунув тарілку під пасок і заштовхав собі глибше в штани. Тоді приклав до губ свій короткий товстий палець.
Вуді мусив стишити голос, але був геть ошелешений. Він підійшов до татка і торкнувся його руки. Він вдивлявся в таткове обличчя і його очі дедалі маліли, ніби щось стягувало його шкіру на голові. Це називають синдромом гіпервентиляції, коли дихання стає глибоким і частим і виникає відчуття паніки.
«Поклади це назад, татку, — здушеним голосом сказав Вуді».
«Та це ж чисте срібло і коштує чимало, — відказав татко».
«Татку, ти ж обіцяв не заганяти мене на слизьке».
«Та це тільки страховка на випадок, якщо вона помолиться і вирішить відмовити мені. А коли скаже «так», я покладу це на місце».
«Але як?».
«Поставлю назад. Якщо не я, то ти це зробиш».
«Ти замок зламав. Я не зможу. Не вмію».
«Та тут не треба бути мудрагелем».
«Так, ми зараз підемо і покладемо це на місце. Дай мені тарілку».
«Вуді, вона в мене під ширінькою, в підштанках. Не треба з павутини мотуз крутити».
«Татку, я не можу повірити».
«Припини репетувати. Якби я тобі не довіряв, то хіба б зробив це на твоїх очах. Ти геть не розумієш. Що це тобі сталося?».
«Татку, поки вони не повернулися, витягни цю тарілку зі своїх штанів».
Тут татко визвірився на нього. Розійшовся не на жарт. Прогарчав:
«Слухай сюди, роби, що треба!».
Не даючи собі тями, Вуді кинувся на татка і зчепився з ним. Ухопити власного татка за барки було нічогенько собі, а ще й підставити підніжку, щоб притиснути його до стіни. Захоплений зненацька татко вигукнув:
«Ти хочеш, щоб Галину вбили? То вбий її! Нумо, візьми це на свій карб».
Він почав роздратовано опиратися, вони покружляли кілька разів кімнатою, поки Вуді завдяки прийому, який побачив у вестернах і навіть якось застосував на спортмайданчику, повалив його, і обидва впали на підлогу. Вуді, важчий за старого фунтів на двадцять, опинився згори. Вони гепнулися біля грубки, що стояла на декорованій бляшаній підставці, яка захищала килим. У цьому положенні, напираючи на міцний татків живіт, Вуді збагнув, що, поклавши старого на підлогу, нічого цим не досяг. Він не міг запустити руку під татків пасок, аби витягти звідти тарілку. А татко розпалився не на жарт, як зробив би кожен батько, до якого син застосував силу. Він звільнив руку і затопив Вуді у пику. Зацідив три-чотири рази межи очі. Вуді зарився головою в таткове плече і, міцно стиснувши старого, щоб уберегтися від його тичок, прошепотів на вухо:
«Пробі, татку, згадай, де ми. Вони от-от повернуться!».
Однак татко, здійнявши свою куцу ногу, копав його коліном у бік, буцькав підборіддям так, що у Вуді зуби стукали. Вуді спало на думку, що ще трохи і старий почне кусатися. А що Вуді був семінаристом, то сприйняв це як нечисту силу. І ще сильніше обійняв старого. Зрештою, татко перестав борсатися і пручатися. Очі вибалушені, рот загрозливо ошкірений. Справжня хижа риба. Вуді відпустив його і допоміг підвестися. І тут його охопили різні дурні почуття, з тих, що ними, як він знав, старий ніколи не переймався. Геть ніколи. Не краяв душу догідливими думками. І в цьому була його вищість. Він нічого такого не відчував. Ніби азійський вершник чи китайський розбійник. А от мати, що мала коріння з Ліверпуля та англійські манери, відрізнялася тонкими почуттями. Так само, як преподобний доктор, що проповідував у своєму чорному вбранні. Та навіщо ті тонкі почуття, коли вони тебе пригнічують? До дідька!
Високі двері відчинилися, і ввійшла місіс Скуґлунд, промовляючи:
«Це мені здалося чи щось тут грюкнуло?».
«Це я взяв відерце, щоб підкинути вугілля в грубку, але не втримав. Перепрошую, такий незграба», — вибачився Вуді.
Татко від образи мовчав. Очі вирячені й червоні, рідка чуприна сповзла на чоло, і хоч він ні пари з вуст, стримуване дихання і напружене черево свідчили про безмежну лють.
«Я помолилася», — повідомила місіс Скуґлунд.
«Сподіваюся, це було вдало», — зазначив Вуді.
«Знаєте, я нічого не роблю без напутньої поради, так от, я отримала відповідь, і вона позитивна, тож тепер я знаю, що чиню вірно. Зачекайте трішки, поки сходжу до кабінету і випишу чек. Я попросила Юрдіс принести вам кави. Пройти крізь таку заметіль…».
Щойно за нею зачинилися двері, низькорослий татко, нестерпний, як завжди, пробубонів:
«Який такий чек? На біса! Мені готівка потрібна».
«Вони вдома грошей не тримають. Завтра в банку отримаєш готівку. Але, татку, якщо вони викриють втрату тарілки, заблокують чек, і що ти матимеш?».
Батько запустив було руку собі в штани, аж тут зайшла Юрдіс, несучи тацю. І одразу накрила мокрим рядном татка:
«Саме тут треба оправлятися, добродію? Це що — чоловіча вбиральня?».
«То скажіть, де тут чоловіча вбиральня», — огризнувся татко.
Вона подала каву, налиту в найогидніші кухлики з тих, що були в буфеті, й, пожбуривши тацю на стіл, повела татка коридором. А тоді стала на чатах біля дверей ванної, щоб він не намірився швендяти будинком.
Місіс Скуґлунд покликала Вуді до свого кабінету і, вручивши йому складений чек, сказала, що тепер слід разом помолитися за Морріса. Тож він знову став на коліна під запорошеними рядами картотеки, зробленої з картону під мармур, збоку від робочого столу зі скляною лампою під абажуром, що своїми зборками нагадував цукерницю. Місіс Скуґлунд своїм низьким голосом зі скандинавським акцентом схвильовано звернулася до Ісуса-а Христа-а — а вітер тим часом шмагав дерева, дубасив по стінах, жбурляв снігом у віконні шиби, — просячи наповнити сві-і-тлом, му-удрістю і любо-ов’ю таткову душу. Вуді ж попросив у Бога лише те, щоб татко поставив тарілку на місце. Він тримав уклінною місіс Скуґлунд якомога довше. А тоді подякував — сама люб’язність, як він це вмів — за її християнську доброту і сказав:
«Я знаю, що кузен Юрдіс працює в Християнській асоціації молодих людей Еванстона. Чи не була б вона так ласкава зателефонувати йому і попросити для нас кімнату на ніч, бо долати знову цю хурделицю аж ніяк не світить? Іти до Асоціації не далі, ніж до трамвайної зупинки. Та й невідомо, чи трамваї взагалі ще ходять».
Коли підозрілива Юрдіс з’явилася на виклик місіс Скуґлунд, то просто вибухнула гнівом. Спершу вдираються до будинку, хазяйнують, як у себе в хаті, просять грошей, змушують її принести каву, а ще, дивись, і гонорею залишать на стільчаку в туалеті. Юрдіс — Вуді сам бачив — була з тих, хто протирає спиртом дверні ручки після гостей. Хоч там як, вона зателефонувала до Асоціації й знайшла їм кімнату з двома ліжками за сімдесят п’ять центів.
Отож, у татка було вдосталь часу, щоб знову відчинити етажерку, облицьовану дзеркальним склом чи німецьким сріблом (чимось надзвичайно вишуканим і тонким), тому після того, як два Зельбста подякували та відкланялись і знову вийшли на вулицю, потопаючи по коліна в снігу, Вуді проказав:
«Татку, я все зробив, щоб тебе прикрити. Ти повернув річ на місце?».
«Ще б пак», — заспокоїв його татко.
Вони пробилися крізь сніг до маленького будинку Християнської асоціації, захищеного дротяною решіткою, наче поліцейський відділок, так само нагадуючи його і за розміром. Вхідні двері були замкнені, але після того, як вони погрюкали в решітку, карлуватий чорношкірий впустив їх і повів сходами нагору до голого цементного коридору з рядом маленьких дверей. Ну, чистий тобі павільйон для дрібних тварин у Лінкольн-парку. Провідник сказав, що харчів у них немає, тож вони просто стягли з себе промоклі штани, щільно закуталися в армійські ковдри кольору хакі й розпросталися на ліжках.
Зранку вони поперед усього вирушили до Еванстонського національного банку і отримали п’ятдесят доларів. Не без клопоту. Касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд і надовго зник.
«Куди він к бісу подівся, га?» — не витримав татко.
Та тут касир повернувся і спитав:
«Якими купюрами хочете отримати?».
«По одному долару», — відповів татко. А тоді пояснив Вуді:
«Буяк зберігає гроші в однодоларових папірцях».
Тільки Вуді більше не вірив, що Галина поцупила гроші старого.
Тоді вони вийшли на вулицю, де скрізь працювали бригади з прибирання снігу. Величезне сонце світило з блакиті ранкового неба, і Чикаго поволі позбавлявся високих заметів, що на якийсь час прикрасили місто.
«Не варто було так на мене накидатися вчора, синку».
«Вибач, татку, але ж ти пообіцяв, що не підстроїш мені каверзу».
«Добре-добре. Проїхали, тим більше, що ти мені допоміг».
Але татко таки прихопив срібну тарілку. То ж бо й воно. Через кілька днів місіс Скуґлунд і Юрдіс відкрили пропажу, і наприкінці тижня вони вже всі разом чекали на Вуді в кабінеті Ковнера в благодійному закладі. Запросили також преподобного доктора Краббі, ректора семінарії, і Вуді, який доти ширяв собі вільно, був підбитий і рухнув, палаючи. Він казав їм, що ні в чому не винний. І вже навіть даючи сторчака, обурювався, що вони зводять пеню на нього. Доводив, що ні він, ні татко нічого не чіпали в місіс Скуґлунд. А те, що зникло — він і гадки не мав, про що йдеться, — вочевидь, просто поклали в інше місце, і коли воно знайдеться, їм буде соромно. Після того, як усі його вишпетили, доктор Краббі оголосив, що поки Вуді не скаже по правді, його відраховують з семінарії, де він, до того ж, не може похвалитися успіхами. Тітка Ребека відвела його вбік і сказала:
«Ти мале порося, копія батька. Більше сюди не приходь».
На що татко зауважив:
«То хто мав рацію, малий?».
«Не варто цього було робити, татку».
«Справді? Та чхати я хотів на них, щоб ти знав. Можеш забирати цю тарілку, бігти й виправдовуватися перед цими святошами».
«Мені шкода, що ми так учинили з місіс Скуґлунд, вона стільки добра нам зробила».
«Добра?».
«Добра».
«Нема добра задарма».
У чому, а в цьому татка було не переконати. А проте сорок із гаком років вони потім обговорювали ту подію з різним настроєм, з різних перспектив, під різними кутами зору, в міру того як змінювалася, глибшала і міцнішала їхня близькість.
«Чому ти це зробив, татку? Заради грошей? А куди ти подів ті п’ятдесят баксів?» — поцікавився Вуді через кілька десятків років.
«Розрахувався з букмекером, решту вклав у справу».
«Ага, на перегонах зіграв».
«Хай так. Але я вбив двох зайців, Вуді. І себе не образив, і тобі послугу зробив».
«Так то все заради мене?».
«Ти дивне життя якесь вів. Зовсім не по тобі шите, Вуді. Всі ті жінки… Той Ковнер, хіба то чоловік? Ні пес, ні баран. Уяви, а якби вони зробили з тебе священника. Ото був би священник! По-перше, ти б сам не витримав, а по-друге, вони б тебе рано чи пізно виперли».
«Цілком можливо».
«І потім, ти б не став навертати євреїв, а саме це їм було потрібно».
«Знайшли час лудити євреїв, — сказав Вуді. — Принаймні я не дурив їх».
Татко знову перетяг його на свій бік, що тут сказати: рідна крівця, та сама тверда шкіра, неоковирність. Не створений для духовного життя. Хоч як не пнись.
Татко був аж ніяк не гірший за Вуді, а Вуді — аж ніяк не кращий за татка. Татко не шанував теоретичні теревені, але завжди повчав Вуді, як триматися — весело, щиро, природно, доброзичливо і безпринципно. Єдиною слабкістю Вуді була його безкорисливість. Це працювало на користь таткові, хоч він і під’юджував Вуді. «Ти забагато покладаєш на себе», — повторював татко. Але Вуді тому й віддав своє серце таткові, що той був останнім егоїстом. А, як правило, саме егоїстів більш за все люблять. Люблять за те, що вони дозволяють собі речі, які ми боїмося собі дозволити. Тому така прихильність.
Пригадавши ломбардну квитанцію на срібну тарілку, Вуді не втримав раптового нападу сміху і аж закашлявся. Після того, як його виключили з семінарії та відлучили від благодійного закладу, татко сказав:
«Хочеш туди повернутися? Ось, тримай квитанцію. Я віддав у заставу ту річ. Вона виявилась не такою коштовною, як я гадав».
«Скільки тобі за неї дали?».
«Усього тільки дванадцять з половиною. Але коли хочеш повернути тарілку, сам шукай гроші, бо в мене нічого не залишилося».
«Ти, мабуть, упрів у банку, коли касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд щодо чека?».
«Трохи понервував, — погодився татко. — Але знав, що вони так швидко не помітять пропажу».
Крадіжка була частиною таткової війни проти матері. Проти неї, тітки Ребеки та преподобного доктора. Татко обстоював реалізм. Мати виступала на боці сил релігії та пригнічення. Бої тривали безперестанно понад сорок років. Час минав, мати й дівчата давно животіли тільки на допомогу і, як особистості, втратили свою сутність. Бідолашні, обернулися в утриманок і хворих на голову. Тим часом грішник Вуді залишався їхнім вірним і люблячим сином та братом. Він доглядав за будиночком — робив усе, що стосувалося даху, швів цегляної кладки, електропроводки, теплоізоляції, кондиціонера, — платив за опалення, світло і харчі, купував їм одяг у компанії роздрібної торгівлі «Сірса, Робака і Віболдта», придбав телевізор, який вони дивилися так само благоговійно, як і молилися. Паула ходила на курси з макраме та вишивання по канві й часом підробляла, проводячи заняття з працетерапії в будинку для людей похилого віку. Але через свою неврівноваженість довго не витримувала. Нечистий татко більшу частину свого життя присвятив виведенню плям з чужого одягу. Останніми роками вони з Галиною утримували хімчистку самообслуговування у Вест-Роджерс-парку, таке собі підприємство типу пральні самообслуговування, що залишало таткові вільний час на більярд, перегони, картярські ігри в раммі чи безик. Щоранку він заходив за перегородку перевірити фільтри очисних машин. Часом він знаходив там цікаві речі, які жбурляли в барабани разом із одягом — траплялося навіть, коли пощастить, надибати медальйон з ланцюжком чи брошку. Він посилював очисний розчин, підливаючи блакитну і рожеву рідину з пластикових дзбанів, читав «Форвард» за другою чашкою кави, а тоді йшов геть, залишаючи на господарстві Галину. Якщо їм не вистачало на оренду, Вуді допомагав.
Коли у Флориді відкрили новий центр відпочинку Волта Діснея, Вуді влаштував своїм утриманцям свято. Відряджав туди їх, звичайно, окремими групами. Найбільше тішилася Галина. Вона потім безперервно розповідала про промову, яку виголосив механічний Авраам Лінкольн. «Просто диво, уявіть лише, він встає, рухає руками, ворушить губами. Справжнісінький й годі! Ще й промову яку виголосив!». З-поміж них Галина була найрозсудливішою, найлюдянішою, найпоряднішою. Тепер, після таткової смерті, всі її потреби поза соціальним забезпеченням покривали Вуді та син Галини Мітош, органіст на стадіоні — вони їх ділили порівну. Татко вважав страхування шахрайством. Він не залишив Галині нічого, крім застарілого обладнання.
Вуді не забував про розваги і для себе. Раз на рік, а то й частіше, залишав справи на самоплив, домовлявся з довірчим департаментом банку наглядати за діями своєї бригади й вирушав у подорож. Робив це з шиком, вигадливо, на всю губу. Так, у Японії лише на коротко затримався в Токіо. Натомість три тижні провів у Кіото, зупинившись у готелі «Таварая», що веде історію з сімнадцятого століття, якщо не раніше. Спав, по-японськи, на підлозі й купався майже в окропі. Подивився найбрудніший у світі стриптиз, відвідав також святі місця та храмові сади. Побував у Стамбулі, Єрусалимі, Дельфах, їздив на сафарі до Бірми, Уганди та Кенії у складі демократичних груп з водіями, бедуїнами, базарними торговцями. Відкритий, марнотратний, товариський, дедалі більш тілистий, але (він бігав, підіймав вагу) досі м’язистий — голяка почав нагадувати придворного доби Ренесансу в повному вбранні, — він з кожним роком виглядав здоровішим, такий собі шанувальник свіжого повітря, з ластовинням на спині та темними плямами на червоному чолі й непоказному носі. В Аддис-Абебі він просто з вулиці затяг до себе в готельну кімнату ефіопську красуню, став з нею під душ, щоб вимити, намилюючи її своїми широкими, лагідними ручищами. У Кенії навчив одну чорношкіру американської лайки, щоб вона могла вигукувати це під час статевого акту. На Нілі, біля водоспаду Мерчисон із драговини здіймалися величезні блакитні евкаліпти й гіпопотами загрозливо гарчали з обмілини на катер, що пропливав. Один із них пішов у скоки на вузькій піщаній смужці, підстрибуючи й важко гепаючись на всі чотири. Саме там Вуді побачив, як крокодил ухопив і затяг під воду буйволеня.
Мати, ніби готуючись піти слідом за татком, раптом заслабла на голову. На людях говорила про Вуді, як про малу дитину: «Що думаєте про мого синочка?» — так, наче йому було років десять. Пустувала з ним, кокетувала, хіба що не залицялась. Схоже, геть втратила відчуття реальності. А за нею й інші, ніби діти на майданчику, чекали своєї черги, щоб з’їхати з гірки, кожен на своїй сходинці, рухаючись до початку.
Над помешканням і місцем праці Вуді розлилося озеро мовчання, заповнюючи гучний до того простір церковного передзвону, і в тиші, що запала цим сумним ранком сонячної осені, Вуді віддав належне жалобі. Аналізуючи своє життя, свідомо витягав непривабливий, або зворотний бік того, що було. Та коли душевний біль не мине, доведеться майнути на вулицю і позбавитися його за допомогою бігу. Здолати тюпцем зо три, а як треба, то й п’ять миль. Ви, певно, вважаєте, що біг тюпцем — то винятково фізична вправа? Так от, не тільки і не стільки. І то факт: коли він був семінаристом і в упряжці, як рикша, тягнув візок на Всесвітньому ярмарку і біг там риссю, йому були небесні знаки. Можливо, один знак, що повторювався. Він відчув, що від сонця сходить на нього істина. Отримав послання у вигляді світла і тепла. Це віднесло його геть від брутальних пасажирів зі штату Вісконсин, тих фермерів, гикання і соромітні слова яких не торкалися його вух, коли з ним таке відбувалося. І знову сонячний пломінь зміцнив його внутрішню впевненість у тому, що землі визначена єдина ціль: бути наповненою, просякнутою добром. І станеться це тоді, як скінчиться загальне безглуздя, коли людина людині вовк, а смерть, мов крокодил, затягує всіх у болото. Не так, як це собі уявляла місіс Скуґлунд, підкуповуючи його, щоб він навернув євреїв і пришвидшив Друге пришестя, а в інший спосіб. У нього було якесь невиразне передчуття. Далі якого він не пішов. Тому життя проживав так, як йому, власне, саме життя й диктувало.
Того ранку повернулося ще одне відчуття, винятково фізичне, що народилося спершу в руках і від їхнього дотику біля грудей проникло в тіло й боляче відлунилося в грудях.
А було так: він зайшов до шпитальної кімнати й побачив татка на ліжку з піднятими боковинами, як у колисці, знесиленого, в корчах, беззубого, наче немовля, з темними плямами на зморшкуватому обличчі, що намагався витягти з вени голки й ледь чутно сипів, як перед смертю. Марлеві пов’язки, що прикривали голки, потемніли від запеклої крові. Ось тоді Вуді скинув черевики, трохи опустив бік ліжка, заліз туди, обійняв татка, щоб заспокоїти та вгамувати його. І промовляв, ніби це він був татків батько: «Нумо, татуську, нумо». А далі вони почали змагатися, як у вітальні місіс Скуґлунд, коли татко роз’ярився, мов нечиста сила, а Вуді намагався стримати й попередити його, кажучи: «Вони от-от повернуться!». Це було біля грубки, де татко буцнув його головою по зубах, а тоді ошкірився, як хижа риба. Та змагання в шпиталі було не таким, геть слабшим. Вуді, охоплений жалем, обіймав татка, який стріпувався і тремтів. Від цих людців, сказав йому татко, ти ніколи не дізнаєшся, що таке життя, бо вони на цьому нічого не тямлять. Так, татку, але що ж воно насправді таке? Бо до голови не йде, чому татко, який протягом вісімдесяти трьох років твердо тримався за життя і ні на йоту не поступався, тепер бажав одного — піти. Хіба міг Вуді дозволити старому витягти голки з вен? Упертюх татко завжди «чого бажав, того і досягав». Але те, чого він бажав в останні хвилини, Вуді не міг збагнути — настільки це було іншим.
Зрештою, татко припинив опиратися. Осів і поникнув. Прихилився на сина, його маленьке тільце скрутилося в ковтюшок. Медсестри заходили й дивилися на них з осудом. Але Вуді, хоч руку визволити не міг, щоб відмахнутися, кивком голови вказував їм на двері. Татко, якого, як здалося Вуді, вдалося заспокоїти, просто знайшов кращу лазівку, щоб укинути фука йому. Через втрату тепла — у такий спосіб. Тепло залишало його. Таке трапляється, коли тримаєш у руці маленьку тваринку — Вуді відчував, як татко холоне. А потім, коли Вуді зробив усе, що міг, щоб утримати його, і подумав, що це йому вдалося, татко роздвоївся. І щойно відділився від свого тепла, зісковзнув у смерть. А його немолодий, крупний і кремезний син так само обіймав і притискав його до себе, хоч притискати вже не було що. Цього самовільного чоловіка годі було піймати. Коли він був готовий зробити наступний хід, робив його завжди на своїх умовах. І завжди тримав козир у рукаві. Ось така то була людина.
Я була популярною у певних колах, каже тітка Роза. Стрункішою ніж зараз я не була, але моє тіло мало більшу пружність у ті дні. Коли прийде час, Ділі, нехай це не буде для тебе несподіванкою: зміни — це факт, перед яким нас ставить Бог. Від цього ніхто не втече. Тільки такі, як твоя мама, завжди стоять лише на одній нозі — вона не помічає, як збільшується клумак у неї позаду, і співає на вушко канаркам останні тридцять років. Та хто ж її слухає? Папа — в магазині. Ти і Сеймур зайняті собою. Тож вона й чекає на добре слово, сидячи на своїй вилизаній кухні, і думає: бідна Роузі…
Бідна Роузі! Якби моя сестричка скуштувала життя, то знала б, що моє серце давно отримало атестат зрілості, а між мною і моїм корсетом стільки таємниць, що усе її подружнє життя — просто дитсадок. Ти можеш завжди знайти мене в якомусь із готелів, в центрі чи на околицях. Кому потрібні ті апартаменти, щоб жити як служниця, тягати за собою ганчірку і чхати від пилу? У мене чудові стосунки з помічниками офіціантів, це набагато цікавіше, ніж порпатися вдома, різні люди навколо, у кожного своя мета…
А моя мета, Лілі, полягає в тому, що я ще колись давно сказала пані бригадирці таке: «Мадамцю, я сидітиму біля вікна, або не сидітиму взагалі». — «Якщо ти не сидітимеш де посадять, дівчинко, — стримано відказала вона, — то йди і стій на розі вулиці». І ось так закінчилася моя кар’єра у сфері пошиття одягу.
На наступну роботу я потрапила, бо відгукнулася на таку вакансію: «Потрібна вишукана молода леді, на середню зарплату, в культурній організації». Я поїхала трамваєм за вказаною адресою, це був Російський художній театр на Другій авеню, вони ставили лише найкращі п’єси на їдиші. Їм потрібна була продавчиня квитків, хтось такий, як я, хто любить публіку, але гостро реагує на шахраїв. Співбесідував мене менеджер, чоловік певного типу. Він одразу ж сказав: «Роузі Лібер, ви, поза сумнівом, вмієте впевнено подати себе!».
«У світі різні люди треба, містере Крімберг».
«Не трактуйте мої слова хибно, моя дівчинко, — сказав він, — я це високо ціную, дуже високо. Юна леді, якій бракує дечого спереду і ззаду, бо її кров настільки зайнята, зігріваючи пальці рук і ніг, що не має часу дістатися туди, де найбільше потрібна». Усім подобається, коли з ними по-доброму. Я сказала йому: «Лиш не грубіть мені, містере Крімберг, і ми укладемо хорошу угоду».
І ми уклали: дев’ять доларів на тиждень, склянка чаю щовечора, щотижня безкоштовний квиток для Мами, і я зможу ходити й дивитися репетиції, коли забажаю. Мої перші дев’ять доларів уже були в руках у бакалійника, готові мандрувати далі, коли Крімберг сказав мені: «Роузі, тут є один чудовий джентльмен, член нашого видатного театру, він хоче зустрітися з тобою, бо вражений, поза сумнівом, твоїми великими карими очима».
І хто ж це був, Лілі? Слухай далі, мені поперед очі постав Володя Влашкін, якого тоді називали Валентіно з Другої авеню. Я глянула на нього лише раз і сказала собі: «Де ж це єврейський хлопчик міг вирости таким великим?». — «У передмісті Києва», — відповів він мені. — «Як?». — «Моя мама вигодовувала мене до шести років. Я був єдиним хлопчиком у селі із таким ведмежим здоров’ям». — «Боже мій, Влашкіне, до шести років! Вона напевно мала там сухі сніданки з тертої пшениці, а не груди, бідна жінка». — «Моя мати була красунею, — відказав він, — її очі сяяли, як зорі». Він так умів висловлюватися, що сльози наверталися.
Після цього вступу Влашкін сказав до Крімберга: «Хто відповідальний за те, що ця прекрасна молода особа сидить у клітці?».
«Саме тут ми продаємо квитки».
«Тоді, Давиде, заходь туди і сам продавай квитки найближчі пів години. Я маю дещо на думці стосовно майбутнього цієї дівчини та цієї компанії. Іди, Давиде, будь хорошим хлопчиком. А ви, міс Лібер, прошу, ходімо до Фейнберга, вип’ємо по склянці чаю. Репетиції тривають так довго. Тиха інтерлюдія із приязною особою — справжня насолода для мене».
Тож він повів мене туди, до Фейнберга, одразу за рогом, там було так багато угорців, що аж памороки забивало. У задній кімнаті був стіл, накритий спеціально для нього. На скатертині господиня власноруч вишила: «Тут їсть Влашкін». Ми випили першу склянку чаю у цілковитій тиші, знемагаючи від спраги, і аж тоді я нарешті надумала, що сказати.
«Містере Влашкін, я бачила вас кілька тижнів тому в “
«Я вам сподобався? — запитав він, узяв мене за руку й ласкаво погладив, — добре, добре, отже, молоді особи усе ще люблять мене… ви любите й театр також? Добре. А ви, Роузі, ви знаєте, що маєте таку гарну руку, теплу на дотик, таку тонку шкіру, скажіть мені, чому ви кутаєте свою шию у шарф? Ви лише ховаєте своє молоденьке горлечко. Це ж не старі часи, дитино моя, щоб жити у соромі».
«А хто тут соромиться?» — запитала я, знімаючи хустину геть, однак моя рука одразу ж опинилася на тому місці, де раніше була хустина, бо, правду кажучи, то справді були давні часи, і я таки була з тої породи, що завжди палає від сорому.
«Випийте ще чаю, моя дорогенька».
«Ні, дякую, я вже як самовар».
«Дорфмане! — гукнув він по-королівськи, — принесіть цій дитині сельтерської зі свіжим льодом!».
Після цього я щотижня мала приємність пізнавати його краще й краще як особистість, а також — можливість побачити, як він працює. У той час надворі була осінь; у театрі все йшло повним ходом. Репетиції без кінця. Після того, як «
Ось де леді втрачали голову. У вечір прем’єри, посеред першої сцени, одна мадамця — вдова, чи, може, її чоловік занадто довго бував на роботі — почала плескати й вигукувати: «Гей, гей, Влашкіне!» Дуже швидко піднявся такий шум, що актори мусили зупинити гру. Влашкін виступив вперед. Але не Влашкін постав перед очима людей, а молодший чоловік зі смолянисто-чорним волоссям, жвавий, невтомний, прудконогий, гострий на язик. За пів століття потому, у кінці вистави, він вийшов знову, сивий філософ, що пізнавав життя лише з книжок, а руки в нього — гладенькі, мов шовк… Я плакала від думки, що я — ніхто, а такий чоловік дивиться на мене з цікавістю.
Тоді я отримала невелике підвищення, оскільки він люб’язно замовив за мене добре слівце, а також за п’ятдесят центів за ніч я мала приємність разом із кузенами, ріднею та простими хлопцями, схибленими на сцені, стати частиною масовки і побачити так, як він бачив щовечора, сотні блідих облич, що чекають від нього почуттів, які змусять їх сміятися або схиляти голови в смутку.
Настав сумний день, коли я поцілувала Маму на прощання. Влашкін допоміг мені отримати пристойну кімнату біля театру, щоб жити більш вільно. Також мій видатний друг мав би місце, щоб відпочити якомога далі від шуму гримерок. Вона плакала й плакала.
«Це інший спосіб життя, Мамо, — сказала я, — крім того, мною керує любов».
«Ти! Ти — ніщо, паскудна дірка в сирі, ти мені будеш казати, що таке життя?!» — кричала вона.
Глибоко скривджена, я пішла від неї геть. Але я маю добру вдачу — ти знаєш, люди в тілі усі такі — добрі, і я подумала собі, бідна Мама… це правда, вона в житті бачила більше, ніж я. Вона вийшла заміж за того, хто їй не подобався, хворий чоловік, Бог уже покликав його душу. Він ніколи не мився. Від нього пахло нещастям. Зуби випали, волосся зникло, він зменшився, потроху зморщився, аж ось ми сказали йому «прощавай, усіх благ», і його зовсім не стало. І тепер Мама згадує про нього лише тоді, коли спускається до поштової скриньки під сходами, щоб забрати рахунок за електрику. На згадку про нього і з поваги до людства я вирішила жити заради любові.
Не смійся, ти, необізнане дівчисько.
Ти думаєш, мені було легко це зробити? Мені доводилося приносити Мамі бодай щось. Руфочка разом із твоїм папою відкладали на білизну, щось на ножі й виделки. Вранці я мусила займатися відрядною роботою, якщо хотіла бути самостійною. Тож я робила квіти. Щодня до обіду на моєму столі виростав цілий сад. Це була моя незалежність, дорога Лілі, квітуча, але без коріння, і з паперовим обличчям.
Тим часом Крімберг теж почав упадати за мною. Не сумніваюся, що він побачив успіх Влашкіна і подумав: «Ага, сезам відкрився…» Так само й інші у нашій компанії. Тоді за мною упадали Крімберг, про якого вже сказала, Карл Ціммер — він грав невинних молодих парубків у перуці, Чарлі Пілл — християнин, що потрапив у цей казанок випадково, він створював прекрасні декорації. «Колір — його друге ім’я», — казав Влашкін, як завжди влучно.
Я викладаю це все тобі, щоб показати, що твоя гладка стара тітка не божеволіла від самотності. У ті гамірні роки я мала друзів серед цікавих людей, які захоплювалися мною через мою молодість і через те, що я була першокласним слухачем.
Акторки — Рейзл, Марья, Естер Леопольд — цікавилися лише завтрашнім днем. За ними упадали багаті чоловіки, продюсери, увесь Швейний квартал; їхнє минуле — це подушечка для шпильок, майбутнє — вушко голки.
Нарешті настав день, коли я вже більше не могла втримати свою тактовність в узді. Я сказала: «Влашкіне, я чула від поштового голуба, що у тебе є дружина, діти, увесь набір».
«Це правда. Я не розказую історій і не прикидаюся».
«Це не було питання. Яка вона з себе, ця леді? Мені боляче запитувати, але розкажи мені, Влашкіне… це життя чоловіка, яке я не можу зрозуміти до кінця».
«Дівчинко, я казав вам сотню разів, що ця маленька кімната — обитель для мого збуреного духу. Я приходжу сюди, у ваш невинний притулок, щоб відпочити від розпашілого життя, що стало агонією».
«Ах, Влашкіне. Серйозно, серйозно. Хто ця леді?».
«Роузі, вона — прекрасна жінка середнього класу, хороша мати моїм дітям, їх троє, всі дівчатка, хороша куховарка, в молодості була вродливою, тепер уже не молода. Ви бачите, чи міг би я бути ще відвертішим? Я довіряю вам, дорога, свою душу».
Кілька місяців потому, на новорічному балу Російського клубу митців я зустріла місіс Влашкіну, жінку із чорним волоссям, зібраним у низький вузол, виструнчену і дуже гордовиту. Вона сиділа за маленьким столиком, промовляючи глибоким голосом до кожного, хто зупинявся на мить, щоб поговорити. Її їдиш був ідеальним, кожне слово виточене, як особлива коштовність. Я дивилася на неї. Вона помітила мене, як помічала всіх, холодна, як різдвяний ранок. Потім вона втомилася. Влашкін викликав таксі, і я більше ніколи її не бачила. Бідна жінка, вона не знала, що я стояла з нею на одній сцені. Вона не знала, якою отрутою я була для її ролі.
Пізніше тієї ночі, стоячи перед своїми дверима, я сказала Влашкіну: «Досить. Це не для мене. Мене від цього нудить. Я не руйнівниця домашніх вогнищ».
«Дівчинко, — сказав він, — не будь дурненькою».
«Ні, ні, прощавай, усіх благ! — відказала я, — щиро тобі кажу».
Тож я пішла до Мами й залишилася там на тижневу відпустку, поприбирала в усіх шафах і відшкребла усі стіни, поки фарба не злізла. Вона була дуже вдячна, та все ж її важке життя змусило її сказати: «Тепер ми бачимо, чим усе скінчилося. Якщо ти живеш як бродяга, то врешті-решт стаєш безумцем».
Через кілька днів я повернулася до звичного життя. Коли ми зустрічалися, я і Влашкін, то лише казали одне одному «привіт-бувай», і протягом наступних кількох сумних років ми лише кивали одне одному головою, ніби казали: «Так, так, я знаю тебе».
Тим часом на кону була цілком нова стратегія, яку вигадали твоя мама і твоя баба: хлопці. Твій власний батько мав брата, ти ніколи його не бачила. Рубен. Серйозний молодик, носив свій ідеалізм замість капелюха й пальто. «Роузі, я пропоную тобі нове, велике, вільне, щасливе, незвичне життя». — «Яке?». — «Зі мною, ми піднімемо піски Палестини, щоб створити націю. Це земля майбутнього для нас, євреїв». — «Ха-ха, Рубене, тоді я готова вирушати прямо завтра». — «Роузі! — каже Рубен, — нам потрібні такі сильні жінки, як ти, матері й фермерки». — «Ти мене не надуриш, Рубене, насправді тобі потрібні тягові коні. Але для цього тобі треба більше грошей». — «Мені не подобається твоє ставлення, Роуз». — «У такому разі — йди, процвітай і розмножуйся. Прощавай».
Ще один хлопець — Йонкель Гурштейн, підтягнутий, він завжди виряджався так, щоб разити наповал, з таким азартним характером. У ті часи — мені здається, що це було вчора — молоді дівчата носили спідню білизну, що була як Баттл-Крік[88], штат Мічиган. Проте для нього це було справою кількох секунд. Де він так натренувався, єврейський хлопчик? Сьогодні, я гадаю, це усе простіше, Лілі? Боже мій, я ж нічого не розпитую у тебе — які ми вразливі…
Що ж, моя люба, ти вже й сама маєш знати: що б ти не робила, життя ніколи не зупиняється. Хіба що може присісти на хвилинку й помріяти. Поки я казала усім цим дурненьким молодикам: «ні, ні, ні», Влашкін поїхав у Європу й гастролював там кілька сезонів… Москва, Прага, Лондон, навіть Берлін — що вже був досить песимістичним місцем. Коли він повернувся, то написав книгу, ти можеш взяти її в бібліотеці навіть зараз, «
Коли книга вийшла, я зупинила його на вулиці, щоб привітати. Але ж я не лицемірка, тож я вказала також на егоїзм багатьох пасажів — навіть критики говорили щось у цьому дусі.
«Слова нічого не варті, — відповів мені Влашкін. — Та й хто такі ці критики? Скажіть мені, чи вони самі можуть творити? Не згадуючи вже про те, — продовжував він, — що є рядок у Шекспіра, в одній з його п’єс про величну історію Англії. У ньому мовиться: “Про себе дбати, пане, менший гріх, аніж себе занедбувать, повірте[89]”. Ця ідея з’являється і в наші часи, у моралістичних послідовників Фрейда. …Розочко, ви слухаєте? Ви поставили запитання. До речі, ви дуже добре виглядаєте. Як сталося, що ви досі без обручки?».
Після цієї розмови я пішла далі у сльозах. Але ця вулична перемова стала щасливою основою для подальших бесід. Щодо багатьох речей… Наприклад, керівництво — дуже вузьколобе — більше не воліло давати йому ролі деяких молодих чоловіків. Дурники. Що ті молодчики можуть знати про життя, щоб бути такими ж молодими, як він?
«Роузі, ах, Роузі, — сказав він мені одного дня, — годинник на вашому рожевому, ах, рожевому обличчі говорить мені, що вам вже тридцять».
«Ці стрілки не поспішають, Влашкіне. На тижні, напередодні четверга, мені було тридцять чотири».
«Ось як? Роузі, я хвилююся за вас. Я вже давно маю на думці поговорити з вами. Ви втрачаєте свій час. Розумієте? Жінці не варто втрачати свій час».
«Ох, Влашкіне, якщо ти — мій друг, то що таке час?».
На це він не мав що відповісти, лише зачудовано подивився на мене. Натомість ми подалися до мого нового помешкання на 94-й вулиці, досі сповнені інтересу, але не з такою швидкістю, як раніше. Ті самі фотографії на стіні, усі з Влашкіним, тільки тепер усе було пофарбоване в червоне і чорне, дуже стильно, і нова оббивка.
Кілька років тому вийшла книжка іншої учасниці тієї чудової компанії, акторки, що дуже добре вивчила англійську й подалася у центр міста, — Марьї Кавказ, у якій вона розповідає певні речі про Влашкіна. Наприклад, що він був її коханцем одинадцять років, і вона не соромиться писати про це. Безвідносно до нього, до його дружини та дітей, чи навіть інших людей, які також можуть мати почуття щодо цього.
Ну, Лілі, не дивуйся. Це називається правдою життя. Душа актора має бути як діамант. Що більше облич вона має, то більше сяє його ім’я. Дорогенька, немає жодних сумнівів у тому, що ти закохаєшся й вийдеш заміж, матимеш кілька діток і будеш вічно щаслива, аж поки не помреш від втоми. Більшого такі люди, як ми з тобою, і не мусять знати. Але такі видатні актори, як Володя Влашкін… щоб виконувати свою роботу на сцені, йому потрібна практика. Тепер я розумію, що для нього життя — це репетиція.
Я сама, коли побачила його у виставі «
Тож історія добігає кінця.
Вперше я помітила це на обличчі своєї матері: паскудний почерк часу, нашкрябаний вгору й вниз на її щоках, впоперек її чола — навіть дитя прочитало б, що там написано: стара, стара, стара. Але ще більше моєму серцю боліло бачити, що та сама реальність нашкрябана на прекрасних рисах Влашкіна.
Спершу розпалася компанія. Театр закінчився. Естер Леопольд померла через те, що була дуже стара. У Крімберга був серцевий напад. Марья подалася на Бродвей. Крім того, Рейзл змінила ім’я на Роселін і стала комедійною зіркою у кіно. Сам Влашкін не мав куди подітися, тож пішов на пенсію. Як казали у газетах: «Актор, якому не було рівних, писатиме мемуари та проведе свої останні роки у лоні сім’ї, серед своїх процвітаючих онуків, насолода для люблячого ока його дружини».
Це журналістика.
Ми влаштували на його честь прекрасний званий обід. На цьому обіді я сказала йому востаннє, як я думала: «Прощавай, дорогий друже, ти був сенсом мого життя, але тепер ми розлучаємося». А собі я сказала далі: «Скінчилося. Тепер це твоє самотнє ложе. Ложе гладкої п’ятдесятирічної жінки, як-то кажуть. Ти сама це зробила. З цього самотнього ложа ти нарешті потрапиш на ложе не таке вже й самотнє, наповнене мільйонами кісток».
І що сталося тепер? Вгадай, Лілі. Минулого тижня, коли я прала спіднє у балійці, задзеленчав телефон.
«Перепрошую, чи це Роуз Лібер, що раніше була пов’язана з Російським художнім театром?».
«Так, це я».
«Ну, ну, як поживаєте, Роуз? Це Влашкін».
«Влашкін! Володя Влашкін?».
«Власною персоною. Як ви, Роуз?».
«Жива, Влашкіне, красно дякую».
«Усе добре? Справді, Роуз? Ваше здоров’я в порядку? Працюєте?».
«Здоров’я у мене першокласне, зважаючи на вагу, яку йому доводиться носити. Вже кілька років, як повернулася до витоків, працюю у сфері пошиття одягу».
«Дуже цікаво».
«Слухай, Влашкіне, скажи мені правду — що в тебе на думці?».
«У мене на думці? Роузі, я розшукую давнього друга, старого сердечного компаньйона давніх щасливих днів. Моя ситуація, до речі, змінилася. Я на пенсії, як ви знаєте. Крім того, я тепер вільний чоловік».
«Що? Що ти маєш на увазі?».
«Мадам Влашкіна подала на розлучення».
«Що на неї найшло? Ти почав пити, чи вживаєш щось від меланхолії?».
«Вона розлучається зі мною через подружню зраду».
«Але, Влашкіне, пробач мені, не ображайся, але ти провів сімнадцять чи може вісімнадцять років зі мною, і навіть зі мною, усі ці нісенітниці — полуденні мрії та опівнічні кошмари — усе це було здебільшого лише заради приємних розмов».
«Я звернув її увагу на це. Моя люба, сказав я, мій час минув, моя кров така ж всохла, як і кістки. Правду кажучи, Роуз, вона не звикла, що я ошиваюся поблизу цілими днями, голосно зачитуючи уривки з газет про цікаві події наших часів, чекаючи на сніданок, чекаючи на обід. Тож щодня вона дратувалася усе більше й більше. Увечері розлючена стара леді подає мені мою вечерю. У неї є інформація за останні п’ятдесят років, щоб добряче наперчити мій суп. Вочевидь, у театрі був Юда, який щодня нашіптував їй: “Влашкін, Влашкін, Влашкін…”, і поки моє серце огортали його усмішки, він був на телефоні, передаючи моїй дружині чергову дозу пліток».
«Такий дурний кінець, Володю, у такої жвавої історії. То які в тебе плани?».
«Перш за все, чи міг би я запросити вас на вечерю і в театр — у центрі, звісно? Після всього… ми ж з вами старі друзі. Я маю гроші на розваги. Усе, чого забажає ваше серце. Інші — як суха трава, північні вітри часу підточили їхні серця. Від вас, Роузі, я пригадую лише добро. Тим, чим жінка має бути для чоловіка, ви були для мене. Як вважаєте, Роузі, пара давніх товаришів, як ми з вами, могли б насолоджуватися гарними часами серед матеріальних благ цього світу?».
Моя відповідь, Лілі, за хвилю була готова. «Так, так, заходь до мене, — сказала я. — Запитаєш, де кімната біля розподільного щитка, побалакаємо». Тож він прийшов того вечора і приходив щовечора того тижня, ми говорили про його довге життя. Навіть наприкінці він лишається неймовірним чоловіком. І, як усі чоловіки, до кінця намагається вийти сухим із води.
«Слухайте, Роузі, — нещодавно закинув він мені, — я був у шлюбі зі своєю дружиною майже півстоліття, ви можете собі уявити? Що в цьому було хорошого? Подивіться на усю цю гіркоту. Чим більше я думаю про це, тим більше мені здається, що ми були б дурнями, якби одружилися».
«Володю Влашкіне, — сказала я йому прямо, — коли я була молода, то зігрівала твою замерзлу спину багато ночей поспіль, не питаючи нічого. Ти визнай це, я нічого не вимагала. Я була м’якосердою. Я не хотіла, щоб мене називали Роузі Лібер, руйнівниця сімейних вогнищ. Але зараз, Влашкіне, ти — вільний чоловік. Як ти можеш просити мене їздити з тобою потягами у незнайомі готелі, поміж американців, коли я не твоя дружина? Як тобі не соромно!».
Тож тепер, дорога Лілі, перекажи цю історію своїй мамі, своїм молодим голосом. Від мене вона не хоче чути ні слова, лише кричить: «Я зомлію, я зараз зомлію!». Перекажи їй, що в мене, врешті-решт, є чоловік, якого, як усі знають, жінка мусить мати хоча б раз за все життя.
Боже мій, я вже спізнююся. Поцілуй мене. Зрештою, я бачила, як ти виростала з малої зернини. Тож скажи мені кілька теплих слів у день мого весілля. Довгого й щасливого життя. Багато років любові. Обійми маму, перекажи їй від тітки Рози: «Прощавай, усіх благ!».
Едельштейн — уже сорок років як американець — був ненажерливим читачем романів, написаних письменниками, як він буркотливо їх називав, «єврейського походження». Вони здавалися йому інфантильними, розбещеними, жалюгідними, темними, нікчемними, а головне — дурними. Даючи їм характеристику, він обирав найобразливішу, на його погляд, лайку:
Для Едельштейна «західна цивілізація» була болючою темою. Він ніколи не був у Берліні, Відні, Парижі й навіть у Лондоні. Щоправда, він був у Києві, але лише раз, ще хлопчиком. Його батько, меламед[94], поїхав туди приватним учителем і взяв його із собою. У Києві вони жили у підвалі будинку, який належав заможним євреям Кириловим. Взагалі-то вони були Кацами, але, давши хабаря якомусь чиновнику, отримали російське прізвище. Кожного ранку вони з батьком піднімалися зеленими сходами на кухню, аби поснідати кавою з черствим хлібом, а потім ішли до класної кімнати — викладати
І мову було втрачено, вбито. Мова-музей. Про яку ще мову можна сказати, що вона померла раптовою й остаточною смертю, впродовж певного десятиліття, на певному клапті землі? Де носії стародавньої етруської мови? Хто останнім написав вірша лінійним письмом Б[96]? Атриція[97], асиміляція. Смерть від загадкових причин, не від газу. Останній із етрусків вештається серед нас усередині якого-небудь сицилійця. Західна цивілізація, цей кокон із лайном, повільно вмирає, але все ще тримається. «Хвора людина Європи[98]» зі своєю великою, як глобус, головою гниє, але в себе вдома в ліжку.
Їдиш — ця малість, цей крихітний промінчик світла (о, священний промінчик!) — вмер, зник. Загинув. Розчинився в темряві.
Це була головна тема Едельштейна. На цю тему він читав лекції, заробляючи на життя. Підбирав крихти. Синагоги, громадські центри, профспілки мало платили йому за перемивання кісток небіжчика. Дим… Він переїжджав з містечка до містечка, з передмістя до передмістя, оплакуючи англійською мовою смерть їдиша. Іноді намагався прочитати один-два зі своїх віршів. При першому ж слові їдишем розмальовані старі леді з реформістських темплів починали сором’язливо пирскати, немов на виступі телевізійного коміка. Чоловіки з числа ортодоксів і консерваторів негайно засинали. Тож замість віршів Едельштейн став розповідати анекдоти:
«Перед війною в Женеві зібралася велика міжнародна конференція есперантистів. З усього світу з’їхалися дослідники есперанто, доктори філологічних наук, різні вчені мужі з доповідями про походження, синтаксис і практичне застосування есперанто. Одні говорили про суспільне значення існування цієї міжнародної мови, інші — про її красу. Серед доповідачів були представники всіх націй, доповіді лунали на есперанто. Зрештою засідання завершилося, і втомлені видатні науковці стали по-приятельськи прогулюватися коридорами, нарешті перейшовши (непомітно для себе) на спілкування своєю міжнародною мовою: “
«Одного дня, після війни, вузенькою вулицею в Нижньому Іст-Сайді повільно рухалася похоронна процесія. Автівки виїжджали з парковки за похоронним бюро в Бронксі й рухалися до цвинтаря на Стейтен-Айленді. Шлях пролягав повз редакцію останньої в місті щоденної їдишомовної газети. Там було двоє редакторів: один друкував газету, а інший дивився у вікно. Побачивши похоронну процесію, він гукнув колезі: «Гей, Мотле, друкуй на одну менше!».
Проте і сам Едельштейн, і його слухачі вважали ці історії нікчемними. Старі анекдоти. Не про те. Вони хотіли анекдотів про весілля — з гвинтовими сходами, голубами, що вилітають із кліток, сором’язливими студентами-медиками, — а він розповідав їм про похорони. Він був схожий на рабина, який пережив усіх своїх парафіян. Ті, для кого його мова не була загадкою, стали привидами.
Нові темпли Едельштейна лякали. Він не насмілювався вживати слово шул[100] у цих палацах — із величезними скрижалями «під бронзу», підвісними конструкціями у вигляді простягнутих рук, що оберталися за допомогою мотору, гігантськими тетраграматонами[101] в прозорому пластику, що звисали, як люстри, помостами, вівтарями, узвишшями, проходами, лавками, скринями з полірованого дубу для молитовників, надрукованих англійською, з вигаданими новими молитвами всередині. Все пахло свіжою штукатуркою. Все було нове. Столи для закусок були довгі та яскраві — він бачив глазуровані торти, сніжні гірки яєчного салату, оселедця, лосося, тунця, білу рибу, фаршировану рибу, ставки сметани, сріблясті електричні кавоварки, чаші з лимонними часточками, хлібні піраміди, тонкі, як облатки, чайні філіжанки зі Шварцвальду, індійські латунні таці з твердими сирами, золотаві пляшки, вишикувані рядами, мов кеглі, величезні скульптури з масла у вигляді птахів, казкові будиночки з вершкового сиру та кексів із цукатами й горіхами, бари, офіціанти, найкраща столова білизна, килими, в яких ноги тонули, як у меду. Він дізнався, що ця архітектура, за їхнім визначенням, «лине вгору». Одного разу у Вестчестері він прочитав на стіні зі світлої цегли приклепані до неї рядки з Біблії, відлиті з 14-каратного золота: «І побачиш ти спину Мою, але обличчя Мого побачити не можна». Того ж вечора він виступав у Маунт-Верноні, а потім у мармуровому вестибюлі почув, як дівчинка-підліток імітує його інтонації. Це його вразило: він часто забував про свій акцент. Повертаючись потягом до Мангеттена, він трохи задрімав під погойдування вагона у спокійному затишку гніздечка, утвореного піднятим коміром пальта, й уві сні побачив Київ і батька. Він дивився через розчинені двері класної кімнати на палаючі щоки восьмирічного Олексія Кирилова. «Авремеле», покликав він, «Авремеле
Едельштейн не мав дітей, у нього було лише кілька далеких родичів (двоюрідний брат-аптекар у Вайт-Плейнс, свояк із хімчисткою, що застряг серед чорношкірих десь у Браунсвіллі), тож він часто тинявся в квартирі Баумцвейга з її замурзаними дзеркалами та мутним кришталем, де на кожному кроці щось могло впасти чи тріснути, як у покинутій виснаженій шахті. Тут проходили й завершувалися людські життя. Коли він дивився на Баумцвейга та його сірооку неповоротку дружину із товстим польським носом, йому спадало на думку, що в цьому віці — його та їхньому — вже однаково, є діти чи їх немає. У Баумцвейга було двоє синів — один одружений, професор у Сан-Дієго, інший у Стенфорді, йому ще не виповнилося тридцяти й він був закоханий у свою автівку. Син із Сан-Дієго теж мав сина. Іноді Едельштейну здавалося, що Баумцвейг з дружиною із поваги до його бездітності вдають відчуженість від свого потомства. Світлину онука — пухлоротого малюка років трьох — було встромлено між двома келихами на верхній полиці буфета. Але потім стало ясно, що вони просто не мають уявлення про життя своїх дітей, як і діти — про їхнє життя. Батькам забракло хисту розповісти, дітям забракло терпіння. Тож вони замкнулися у спільному мовчанні, в німоті. Джош і Міккі росли в цій квартирі, відповідаючи на їдиш батьків англійською. Німота. Мутація. Яке право мали ці хлопчиська виплюнути той їдиш, що їх викохав, заради якоїсь «західної цивілізації»? Едельштейнові були відомі назви їхніх докторських дисертацій: хлопці мали схильність до літератури — один обрав темою «Сера Ґавейна та Зеленого Лицаря[103]», інший — романи Карсон Мак-Калерс[104].
Флегматична дружина Баумцвейга була розумною. Вона сказала Едельштейну, що він теж має дитину, сина. «Це ти, ти сам», говорила вона. «Ти пам’ятаєш себе маленьким хлопчиком, і цей хлопчик — єдиний, кого ти любиш, кому довіряєш, кого оберігаєш, кого виховуєш у сподіванні, що з нього виросте справжній чоловік». Вона розмовляла багатим їдишем, але надто пронизливим голосом.
Баумцвейг мав добру роботу — таку собі синекуру, замасковану пенсію, з кабінетом, секретаркою на неповний день і друкарською машинкою з єврейськими літерами, з десятої до третьої. У 1910-му один підприємець, виробник проносного і філантроп, заснував організацію, яку назвав «їдиш-американським союзом за літературу та суспільний прогрес». Всі видатні члени, що входили до союзу на початку, вже померли, навіть знаменитий поет Єгоаш[105] (подейкували, що він теж місяць-другий робив внески), але був певний фонд, який забезпечував подальше існування групи й мав досить коштів на періодичне видання їдишем, що виходило двічі на рік. Баумцвейг і був його редактором, але від самого союзу нічого не залишилося, крім кількох потрісканих пожовклих світлин євреїв у котелках. Свою зарплатню Баумцвейг отримував від онука виробника проносного — політика-республіканця, що належав до єпископальної церкви. Славнозвісний продукт мав назву «Тепленький» — в рекламі зазначалося, що дітям він дуже подобається розчиненим у теплому какао. Маловідоме періодичне видання називалося
Іноді вони читали вголос серед вкритих пилом ваз свої найновіші вірші, домовившись перед тим не критикувати один одного — критиком мала бути Пола. Подаючи каву в мутних склянках, дружина Баумцвейга говорила: «О, дуже мило, дуже мило. Але так сумно! Панове, життя не таке сумне». Після цього вона завжди цілувала Едельштейна в чоло недбалим поцілунком, внаслідок чого на його бровах нерідко залишалися дрібки тістечка — Пола була трішки нечупарою.
Дружба Едельштейна з Баумцвейгом приховувала в собі жорстоку таємницю: вона спиралася виключно на їхню спільну ненависть до чоловіка, якого вони називали «дер хазер[106]». Свинею його називали через надзвичайно білу шкіру, схожу на бліду свинину, а також через те, що за останні десять років він став неймовірно відомим. Ще вони називали його «шед» — диявол. А також Янкі Дудл. Звали його Янкель Островер, і він писав оповідання.
Вони ненавиділи його за ту приголомшливу славу, яка на нього впала, але про це ніколи не згадували. Натомість вони обговорювали його стиль: його їдиш неправильний, його фразам бракує вишуканості та протяжності, розбивка на абзаци — дилетантська і бридка. Або ж вони обурювалися його тематикою — надмірно сексуальною, порнографічною, параноїдальною, збоченою: чоловіки, що обіймаються із чоловіками, жінки, що пестять жінок, содоміти всіх ґатунків, хлопці, що злягаються з курми, м’ясники, які п’ють кров, щоб мати силу різати. Дія всіх цих оповідань відбувалася в уявному польському селі Цврдл і на сьогодні серед американських літературних інтелектуалів майже не залишилося таких, хто не навчився би вимовляти «Цврдл», коли мав на увазі «безсоромність». Про дружину Островера розповідали, що вона не єврейка, а високородна полька з «реального» Цврдла, донька якогось князька, не знає ані слова їдишем і сяк-так читає твори свого чоловіка в англійському перекладі. Проте й Едельштейн, і Баумцвейг упродовж років досить часто зустрічали її то на одних зборах, то на інших і вважали, що привабливості в ній не більше, ніж у каструлі з рибою не першої свіжості. Її їдиш відзначався неприємним, булькотливим галичанським акцентом, лексикон був вельми бідний (правильніше буде сказати, що вона розмовляє не їдишем, жартували вони), й вона нявчила, як селянка, що порівнює ціни. Це була приземкувата, квадратна жінка, такий собі куб із відвислими грудьми та пласким задом. Те, що Островер видавав її за княжну, було почасти кпинами з його боку, почасти саморекламою. Він посилав її до спальні за батогом, яким, за його словами, вона зазвичай підхльостувала свого гнідка Ромео, коли у дівоцтві об’їжджала землі свого батька. Баумцвейг часто говорив, що тим самим батогом давали по вухах Островеровим перекладачам — цих невдах, що працювали парами, він міняв ледь не щомісяця й усе одно ніколи не бував задоволеним.
Слава Островера полягала саме в цьому: йому були потрібні перекладачі. Хоча писав він лише їдишем, його слава була всеамериканською, всенародною, міжнародною. Його вважали «сучасним». Островер вибрався з полону їдишу! На волю, на волю — він прорвався, він був у реальному світі!
А як він починав? Так само, як і всі: вів колонку в одній із їдишомовних щоденних газет, був гумористом, дешевим автором написаних нашвидкуруч статейок і вимучених історій «з реального життя». Як і всі, він накопичив кілька доларів, скріпив скріпкою свої оповідання й відніс до їдишомовного видавництва, замовивши надрукувати сто примірників. Книжка! Двадцять п’ять примірників він роздав людям, яких вважав своїми родичами, ще двадцять п’ять надіслав ворогам і суперникам, а решту так і тримав у коробках під ліжком. Як і в усіх, його літературними богами були Толстой і Чехов, Перец і Шолом-Алейхем. І як від усього цього він дійшов до «Нью-Йоркера», «Плейбоя», до високих гонорарів за лекції, до запрошень у Єльський університет, Массачусетський технологічний інститут і Вассар-коледж[107], до Середнього Заходу, до Буенос-Айреса, до літературного агента та видавця на Медісон-авеню?
«Він спить із правильними перекладачами», говорила Пола. Едельштейн тихо ржав. Він знав декого з перекладачів Островера: незаміжня кляча в сукнях нижче коліна, іноді — якийсь напівбожевільний і п’яний лексикограф або студент зі словником під пахвою.
Тридцять років тому, прибувши з Польщі через Тель-Авів, Островер закрутив інтрижку з Міреле, дружиною Едельштейна. Він залишив Палестину в 1939 році, під час арабських заворушень — не через страх, як він говорив, а через принципи, бо ця країна відвернулася від їдишу. Їдиш не поважали в Тель-Авіві та Єрусалимі. У Негеві він був нічого не вартий. У даній Богом державі Ізраїль не знайшлося місця для мови коротенького кепського періоду між Ханааном і теперішнім часом. У їдиші жило минуле, а нові євреї його не хотіли. Міреле подобалося слухати про те, як кепсько в Ізраїлі їдишу та їдишистам. Дякувати Богові, в Ізраїлі справи були ще гірше, ніж у Нью-Йорку! Зрештою, це було однією з причин жити тим життям, яким вони жили: деінде було гірше. Міреле була трагедійною актрисою. Вона поводилася відповідно до свого уявлення про те, як має сидіти, присідати, стояти, їсти та спати безплідна жінка, постійно розповідала про свої шість викиднів і мстиво згадувала про чисельність Едельштейнових сперматозоїдів. Островер приїжджав під дощем, гепався на диван, скаржився на транспортне сполучення між Бронксом і Вест-Сайдом і починав залицятися до Міреле. Він водив її вечеряти до своєї особливої кав’ярні, на водевілі на Другій авеню, навіть додому, до своєї квартири біля Кротона-парку, — знайомитися з його княжною Пешею. Едельштейн помітив, на свій подив, що не відчуває жодних ревнощів, але вважив за свій обов’язок кинути в Островера кухонною табуреткою. В Островера були дуже гарні зуби, свої власні, табуретка вибила йому половину бокового різця, й Едельштейна завдана шкода засмутила аж до сліз. Він негайно відвів Островера до найближчого дантиста.
Дружини — Міреле та Пеша, — справляли враження закоханих. Вони призначали одна одній побачення, ходили разом до музеїв і в кіно, штурхали одна одну й реготали день і ніч, вони ділилися маленькими секретами, носили в сумочках складні лінійки й демонстрували одна одній результати якихось кумедних вимірів і навіть завагітніли в один і той самий місяць.
Пеша народила третю доньку, а в Міреле стався сьомий викидень. Едельштейн був убитий горем і водночас окрилений. «Це в
Про інтрижку Міреле з Островером Едельштейн написав наступне прокляття:
Це було надруковано в «Гіркому морі» навесні того ж року, породивши багато чуток і пліток. Одним зі спірних питань була доцільність згадки в такому водяному контексті про «задування вогню» (Баумцвейг, стиліст більш прямолінійний, запропонував «утоплення»). Покійний Циммерман, найзапекліший суперник Едельштейна, написав Баумцвейгу листа (який той зачитав Едельштейну по телефону):
«Хто, зрештою, є жорстоким: безплідна жінка, яка забезпечує в домі спокій, бо в ньому не лунають котячі концерти немовлят, чи надмірно плідний поет, що виношує плоди свого гріха, а саме — свої бездарні вірші? Він їх таки виношує, але чи здатен хтось їх винести? В одну мить він перестрибує від морів до дерев — як і його предки-амфібії, роздутий від пихи. Гершеле Жаба! Чому Бог дав Гершеле Едельштейну невірну дружину? Щоб покарати його за ту маячню, яку він пише».
Приблизно в той самий час Островер написав оповідання: дві жінки кохали одна одну так сильно, що дуже тужили через неможливість народити одна одній дітей. Обидві мали чоловіків, одна — здорового й міцного, інша — імпотента з хирлявим членом,
Що за недолуга байка! За тридцять років після того — Міреле тим часом померла від раку матки, а Пеша разом із казками про її королівське походження була увічнена в журналі «Тайм» (батіг теж сфотографували), — цей зразок нікчемної містифікації, це виверження, включене також до «Повної збірки оповідань» Островера (видавництво «Кіммель і Сігал», 1968), стало темою дисертацій з порівняльного літературознавства, немов Островер був Томасом Майном чи бодай Альбером Камю. А насправді Пеша з Міреле всього лише іноді ходили разом у кіно, та ще й так давно! І все ж таки Островер вирвався з в’язниці щоденних газет, «Гіркого моря» й навіть більш жалюгідних і нікчемних видань, він був вільним, і зовнішній світ знав його ім’я. А чому саме Островер? Чому не хтось інший? Хіба Островер був талановитішим за Коморського? Хіба вигадував кращі історії, ніж Горовіц? Чому зовнішній світ ухопився саме за Островера, а не за якого-небудь Едельштейна чи Баумцвейга? Які окультні хитрощі, яка вправність, яке збочене розташування планет спонукали перекладачів плазувати перед відверто пишномовними фразами Островера, перед цими витертими, заяложеними й завжди спущеними штанцями? Кому належить відкриття «сучасності» Островера? Його їдиш, нехай гарячковий і бундючний, залишався все ж таки їдишем,
Едельштейн склав листа до видавців Островера:
Того ж тижня він отримав відповідь.
Брехня! Брехуни!
Тоді він всерйоз зайнявся пошуками перекладача. Без особливої надії він написав старій клячі. І отримав таку відповідь:
Решту листа (всі жінки такі велемовні, такі непохитні) Едельштейн не став читати. Він уже зрозумів, що їй потрібно: трошки грошей, трошки поваги. Манія величі в мініатюрі — вона уявляла себе
Разом із Баумцвейгом і Полою Едельштейн пішов до Єврейського культурного центру на 92-й вулиці послухати, як читає Островер. «Самокатування», сказала Пола про цю екскурсію. Вечір був хуртовинний. Їм доводилося, стиснувши зуби, проштовхуватися крізь вітер, сльози страждання замерзали на їхніх щоках, вулиці, якими вони йшли від підземки, нагадували Сибір. «Двоє християнських святих, самокатування…», бурмотіла Пола, «вони шмагають себе кайданами з бурульок». Задубілими пальцями вони заплатили за квитки й усілися попереду. Едельштейн почувався, як паралізований. У пальцях ніг пекло й кололо, а потім здавалося, що вони горять, як уражені гангреною. Кокон його ліжка вдома, ручка, яку він тримав на нічному столику, проблиск першого рядка нового вірша, що лежав там в очікуванні свого народження («О, якби мене, мов юнака, запалом віри пройняло!»)… Він раптом зрозумів, яким буде продовження, про що воно, що він хоче сказати, і зала навколо здалася йому безглуздою, непотрібною — навіщо він тут? Натовп, скупчення людей, рипіння розкладних стільців, теревені, Пола, що позіхає поруч, замруживши очі, Баумцвейг, що висякує велику зелену шмарклю зі свого приплюснутого носа в синій картатий носовичок… Навіщо він опинився в такому місці? Що спільного має це місце з тим, що він знає, що він відчуває?
Пола тягнула свою коротку шию зі зношеного скунсового коміра, аби прочитати написані золотом на фризі великі імена: Мойсей, Ейнштейн, Маймонід, Гайне. Гайне. Можливо, Гайне, навернений, знав те, що знає Едельштейн. Але ці — білетери в гарних піджаках, миршаві хлопчаки з книжками (Островера), притиснутими до тіла, одягнені з кричущою літературністю, з кричущою сексуальністю, в штанах в обтяжку, з вихляючими сідницями, вусаті, у деяких волосся аж по ключиці, гомілки та литки загрозливо міцні, й дівчата — туніки, колінки, штанці, чоботи, сховані солодкі язички, чорні очі… Запах мокрої вовни від стосів пальт. І все це заради Островера! Зала була повна, білетери змахами твідових рукавів спрямовували всіх решту на невидиму галерею поруч — там був телеекран, на якому мав скоро замиготіти маленький сірий привид Островера — майже фізично відчутний і взагалі-то білий, як вимита свиня. Єврейський культурний центр. Чому? Едельштейн виступав із лекціями в таких центрах — в Елмхерсті, Істчестері, Раї: крихітні сцени, надто високі для нього трибуни, каталоги утисків, сумне декламування перед старими людьми. Леді та джентльмени, мені видалили голосові зв’язки, єдина мова, якою я можу вільно до вас звертатися, мій дорогий
Ага, привиди! Якщо моя мова для вас загадка, леді та джентльмени, то ви — привиди, духи, фантоми, я вас вигадав, ви — плід моєї уяви, тут взагалі нікого немає, порожня зала, покинута, безлюдна. Всі пішли.
В усьому блиску стояв Островер — високо, далеко, на широкій, сяючій сцені, на трибуні, запопадливо оснащеній мікрофоном і графином з водою. Сніп потужного світла буравив йому очі. Його рот був схожий на личинку молі — тонкий і блідий, як накреслена крейдою лінія; над вухами стирчали штахети білого волосся, голос лунав холодно.
«Нове оповідання, — оголосив він, і на його губах блиснула слина. — В ньому немає непристойностей, тож я вважаю його невдалим».
«Диявол, — прошепотіла Пола, — вимита біла свиня. Янкі Дудл».
«Ша, — сказав Баумцвейг, — ломір херен[118]».
Баумцвейг хотів послухати диявола, свиню! Навіщо комусь його слухати? Едельштейн, трохи глухуватий, посунувся вперед. Перед ним (він майже уткнувся в нього носом) сяяло волосся молодої дівчини — в ньому заплуталася частка світла зі сцени. Молодість, молодість! Всі, хто за Островера, молоді! Сучасний. Боязко, потайки, мов канатоходець, Едельштейн став відчувати ледь помітні ознаки уважності. Попереду, через два ряди, він краєм ока помітив стару клячу, п’яного лексикографа Хаїма Воровського, схибленого на математиці, а також шістьох незнайомих студентів.
Оповідання Островера:
Поринувши у розлючені, ворожі роздуми, Едельштейн відволікся й не помітив, чим завершилося оповідання. Кінець, утім, був жорстоким, і Сатана знову домінував: він поклав край будь-яким дерзанням одним із типових Островерових афоризмів, тугим і набряклим, як фалос, але все одно стерильним. Громоподібний регіт накрив усе, немов морська хвиля; він накочувався на Едельштейна, збираючись рознести його на друзки. Регіт для Островера. Жартики, жартики… Все, що їм потрібно, — це жарти! «Баумцвейгу, — сказав він, нахилившись до нього через комір Поли і її пишні груди під ним, — він робить це назло, розумієш?».
Але Баумцвейг реготав разом з усіма, широко роззявивши рота. Його закрутило в цьому вихорі, мов жука. «Сучий син!» — сказав він.
«Сучий син», — підтвердив Едельштейн.
«Це він про тебе», — сказав Баумцвейг.
«Про мене?».
«Це ж алегорія. Ти бачиш, як усе збігається…».
«Якщо пишеш листи, хоча б не відправляй їх поштою, — розсудливо сказала Пола. — До нього дійшло, що ти шукаєш перекладача».
«Йому не потрібна муза, йому потрібне посміховисько. Звісно, до нього дійшло, — сказав Баумцвейг. — Ця відьма сама йому сказала».
«Чому саме я? — спитав Едельштейн. — Може, це ти».
«Я не заздрісний, — заперечив Баумцвейг. — А ти прагнеш того, що має він». І він обвів рукою аудиторію, тільки виглядав при цьому нікчемним, як маленька пташка.
Пола сказала: «Ви обидва цього прагнете».
І те, чого прагнули обидва, почалося. Вшанування.
З(апитання): Містере Островер, що ви скажете про символічне значення цього оповідання?
В(ідповідь): Символічне значення таке: ти заслуговуєш на те, що тобі потрібно. Якщо тобі не потрібно, щоб тебе стукнули по голові, цього ніколи й не станеться.
З: Сер, я в школі пишу роботу з англійської, про вас. Можна спитати — чи вірите ви в пекло?
В: Відтоді, як розбагатів, — ні.
З: А як щодо Бога? Вірите ви в Бога?
В: Точно так, як вірю в пневмонію. Якщо вона в тебе є, то є. Якщо ні, то ні.
З: Чи правда, що ваша дружина — графиня? Дехто каже, що насправді вона просто єврейка.
В: У релігії вона трансвестит, тож насправді вона — граф.
З: Чи справді існує така мова, як цврдлська?
В: Ви саме нею розмовляєте, це мова дурнів.
З: Що сталося б, якби вас не переклали англійською?
В: Тоді мене читали б пігмеї та ескімоси. В наш час бути Островером — це всесвітня індустрія.
З: Тоді чому ви не пишете про такі всесвітні речі, як війни?
В: Бо я боюся сильного гуркоту.
З: Що ви думаєте про майбутнє їдишу?
В: А що ви думаєте про майбутнє доберман-пінчера?
З: Кажуть, інші їдишисти заздрять вам.
В: Ні, це я їм заздрю. Я люблю спокійне життя.
З: Ви дотримуєтеся шабату?
В: Звичайно. Хіба ви не помітили, що він зник? Це я потайки тримаю його в себе.
З: А кошерного харчування?
В: Я змушений його дотримуватися внаслідок стану моралі у світі. Я був украй засмучений, коли дізнався, що тієї миті, як устриця потрапляє в мій шлунок, вона стає антисеміткою. Одного разу порція креветок зчинила погром у моїх кишках.
Жарти, жарти! Схоже, це могло тривати ще годину. Умова слави — «година запитань»: людина може стояти там нагорі вічно й відпускати по краплях свої банальні дотепи, й усі будуть у захваті. Едельштейн підвівся зі стільця, сидіння якого з вищанням відкинулося, прокрався проходом до дверей і вийшов у вестибюль. Там він побачив на лавці напівсонного лексикографа. Зазвичай він уникав його — той був чоловік із минулим, а минуле завжди викликає нудьгу, — але коли побачив, що Воровський підняв свої зморшкуваті повіки, підійшов до нього.
«Що нового, Хаїме?».
«Нічого. Печінка замучила. А в тебе?».
«Життя замучило. Я бачив тебе всередині».
«Я вийшов — терпіти не можу молоді».
«А сам не був молодим?».
«Не таким. Я ніколи не сміявся. Ти уявляєш — у віці дванадцяти років я вже опанував математичний аналіз! Я практично його заново винайшов, свій власний. Ти ж не читав Вітгенштейна, Гершеле, ти не читав Гейзенберга, то що ти знаєш про імперію всесвіту?».
Едельштейн спробував змінити тему: «Це твій переклад він зараз читав?».
«Це схоже на мій?».
«Я би сказав — так».
«І мій, і не мій. Мій, тільки удосконалений. Якщо ти спитаєш ту мимру, вона скаже, що він її, удосконалений. Хто насправді перекладач Островера? Скажи мені, Гершеле, — може, ти? Ніхто цього не знає. Це, як кажуть, у кілька рук, і всі ці руки варяться в Островеровій каструлі. Хотів би я накласти на твого друга Островера добру купу лайна».
«Мого друга? Він мені не друг».
«То чого ж ти заплатив щирі грошенята, щоб на нього подивитися? Нема де побачити його безкоштовно?».
«Те саме стосується й тебе».
«Молодь — я привів молодь».
Бесіда з божевільним.
«Небогу. Двадцять три роки, дівчинка моєї сестри Іди. Вона вільно читає їдишем, — промовив Воровський з гордістю. — І пише».
«Їдишем?».
«Їдишем? — Воровський сплюнув. — Ти з глузду з’їхав, Гершеле? Хто зараз пише їдишем? Їй двадцять три роки — вона писатиме їдишем? Вона якась біженка чи американка? Вона обожнює літературу, ось і все, вона тут, як і всі решта, заради літератури Островера, я привів її, вона хотіла познайомитись».
«Познайом її зі мною», — сказав Едельштейн украдливо.
«Вона хоче познайомитися з якоюсь знаменитістю, ти тут до чого?».
«Якби мене перекладали, я був би знаменитістю. Слухай, Хаїме, така талановита людина, як ти, стільки мов знаєш — чому б тобі мене не випробувати? Випробувати й підштовхнути».
«Я не дуже тямлю в поезії. Хочеш слави — пиши оповідання».
«Я не хочу слави».
«Тоді про що ти взагалі?».
«Я хочу… — Едельштейн замовк. Чого ж він хоче? — Досягнути».
Воровський не засміявся. «Я навчався в Берлінському університеті. З Вільни — до Берліна, це був 1924 рік. Чи я досяг Берліна? Я віддав усе життя збиранню історії людського мислення. Я маю на увазі — в його математичному вигляді. Математика — це і є єдина й остаточна поезія. Чи досяг я імперії всесвіту? Гершеле, якби я міг щось сказати тобі про досягнення, то сказав би таке: досягнення неможливе. Чому? Бо коли ти опиняєшся там, куди хотів дістатися, то розумієш, що це не те, чого ти хотів досягти… Знаєш, яка користь від двомовного німецько-англійського математичного словника?».
Едельштейн поклав руки на коліна. Кісточки на них слабко виблискували, як низка білих черепів.
«Як від туалетного паперу, — сказав Воровський. — А знаєш, яка користь від віршів? Така сама. І не називай мене циніком, те, що я кажу — це не цинізм».
«Може, відчай?» — підказав Едельштейн.
«Іди в дупу зі своїм відчаєм. Я — щаслива людина. Я дещо тямлю в сміху». Він скочив з місця — поряд із Едельштейном, який сидів, він здавався велетнем. Сірі кулаки, нігті — як кістка. Із дверей аудиторії повалили люди. «Я тобі ще щось скажу. Переклад — це не рівняння. Якщо шукати рівняння, то краще вже померти. Рівнянь немає, їх не буває. Це така сама фантазія, як двоголова тварина, зрозумів? Останній раз, коли я бачив рівняння, це був мій власний моментальний знімок. Я дивився собі в очі й що я там побачив? Я побачив Бога в образі вбивці. А стосовно твоїх віршів — тобі краще просто замовкнути. Он моя небога, йде хвостом за Островером. Гей, Янкель!» — гукнув він басом.
Велика людина не почула. Руки й голови оточили його, як рибальська мережа. Баумцвейг і Пола повільно прокладали собі шлях через людський вир, що заповнив вестибюль. Едельштейн побачив їх — двох низеньких літніх людей, огрядних, надто тепло одягнених. Він сховався, намагаючись загубитися в натовпі. Хай ідуть, хай ідуть…
Але Пола його помітила. «Що сталося? Ми подумали, що ти занедужав».
«Там було надто спекотно».
«Ходімо до нас, у нас є ліжко. Це краще, ніж залишатися вдома на самоті».
«Ні, дякую. Він роздає автографи, ви тільки подивіться».
«Твоя заздрість тебе зжере, Гершеле».
«Я не заздрю!» — зойкнув Едельштейн так, що люди стали обертатися.
«Де Баумцвейг?».
«Тисне руку свині. Редактор має підтримувати зв’язки».
«А поет має утримуватися від блювання».
Пола уважно подивилася на нього. Її підборіддя було занурене в скунсовий комір.
«Як ти можеш блювати, Гершеле? Чисті душі не мають шлунків, лише ектоплазму[122]. Можливо, Островер має рацію — ти надто амбіційний для своїх масштабів. А якби твій дорогий друг Баумцвейг тебе не публікував? Ти б і імені свого не знав. Мій чоловік тобі про це не каже, він добра людина, ну а я правди не боюся. Без нього тебе не існувало б».
«Це з ним мене не існує», — сказав Едельштейн. — «Що таке існування?».
«Я тобі не “година запитань”».
«Це нічого», — сказав Едельштейн, — «бо я — “година відповідей”. Відповідь — це крапка. Твоєму чоловікові кінець, крапка. Мені теж кінець, крапка. Ми вже мертві. Кожен, хто вживає їдиш, щоб залишатися живим, вже мертвий. Ти це або усвідомлюєш, або не усвідомлюєш. Я усвідомлюю».
«Я весь час йому кажу, щоб не панькався з тобою. А ти приходиш і тиняєшся».
«Ваш дім — це шибениця, мій — газова камера, тож яка різниця?».
«Більше не приходь, ти нікому не потрібен».
«Це саме моя філософія. Ми зайві на цій землі».
«Ти негідник».
«Твій чоловік — пройда, а ти дружина пройди».
«Ти сам свиня й диявол».
«А ти — мати цуценят». (Пола, така добра жінка, все, кінець, він її більше ніколи не побачить!).
Він згаяв нагоду злизнути сльози й пішов, натикаючись плечима на чужі плечі, осліпнувши від раптового горя. А в голові зненацька забриніло палке бажання:
Одна зі стін вестибюля була дзеркалом. В ньому він побачив старого чоловіка, який плакав і натягував на себе смугастий шарф, мов молитовну шаль. Він стояв і дивився на себе. Краще б він народився християнином. Уривки старих віршів захаращували його ніздрі, він відчував запах тієї години, коли вони були створені, — дружина поруч у ліжку, спить після того, як він натер їй спину в компенсацію за всі образи.
Потім до нього підійшов Баумцвейг. «Ну, такий вже характер у Поли. Не звертай уваги. Гершеле, підійди, привітайся зі знаменитістю, що ти втрачаєш?». Едельштейн слухняно підійшов, потиснув Островерові руку, навіть похвалив його оповідання. Островер був чемним, витер слину з губ, випустив трохи чорнил із ручки й продовжив підписувати книжки. Воровський скромно стояв на периферії того кола, що оточило Островера, з рішучо піднятою головою, але з боязким поглядом. Він підтримував під лікоть якусь дівчину, але та захоплено дивилася на чистий аркуш на початку книжки, де Островер залишив свій підпис. Едельштейн, придивившись до літер, був приголомшений: дівчина тримала їдишомовне видання книжки.
«Перепрошую», — сказав він.
«Моя небога», — представив Воровський.
«Я дивлюся, ви читаєте їдишем, — звернувся до неї Едельштейн. — Для вашого покоління це диво».
«Ганно, перед тобою поет Г. Едельштейн».
«Едельштейн?».
«Так».
Вона продекламувала: «Татусі та дядечки, зі своїми бородами, в окулярах, з кучерями…».
Едельштейн заплющив очі, й у нього знов потекли сльози.
«Це той самий Едельштейн?».
«Той самий», — хрипло відповів він.
«Мій дідусь весь час це цитував. У нього була така книжка — “А велт он вінт”. Але ж цього не може бути».
«Чого не може бути?».
«Що ви досі живі».
«Так, так, ви маєте рацію, — сказав вражений Едельштейн, — ми всі тут привиди».
«Мій дідусь помер».
«Пробачте йому».
«Він любив вас читати! І він був старою людиною, він помер багато років тому, а ви все ще живете…».
«Мені шкода, — сказав Едельштейн. — Можливо, я був тоді молодий, я рано почав».
«Чому ви сказали “привиди”? Островер — не привид».
«Так, так, — погодився Едельштейн. Він боявся її образити. — Послухайте, я прочитаю вам решту. Це лише хвилина, я обіцяю. Слухайте — може, згадаєте ще щось…».
Навколо нього, позаду нього, перед ним — Островер, Воровський, Баумцвейг, надушені дами, студенти, молодь, молодь… Він пошкрябав своє спітніле обличчя й став читати, стоячи, як забута стеблина посеред порожнього поля:
Він булькотів, сопів, кашляв, задихався, сльози потрапляли йому не в те горло… Між тим він разом із кожним конвульсивно вигукнутим словом поглинав цю небогу, цю Ганну, разом із її чобітками, шапкою жорсткого волосся, чолом, виліпленим на єврейський копил, очами-щілинками…
Пола сказала йому на вухо: «Гершеле, я вибачаюся, ходімо до нас, будь ласка, будь ласка, я вибачаюся». Едельштейн відштовхнув її — він мав намір завершити. «Мізерність!» — вигукнув він,
Баумцвейг сказав: «Це один із твоїх добрих старих віршів, найкращий».
«Найкращий — у мене на столі, ще пишеться», — вигукнув Едельштейн. Галас високо над його головою ще не вгамувався, але він відчував себе розслабленим і спокійним. Він умів бути терплячим.
Островер сказав: «Це вірш, який тобі не треба викидати у вікно».
Воровський засміявся.
«Це вірш мертвої людини, тепер ви це знаєте», — сказав Едельштейн, озираючись навколо й смикаючи свій шарф. Він смикав і смикав за нього, й це теж розсмішило Воровського.
«Ганно, краще забери дядька Хаїма додому», — сказав Островер — красивий, весь білий, публічний геній, окраса товариства.
Едельштейн відчував себе ошуканим — він не встиг як слід придивитися до цієї дівчини.
Він спав у кімнаті синів, на двоярусному ліжку. Верхнє слугувало Полі складом для коробок із речами. Едельштейн ворочався на нижньому, то засинаючи, то сіпаючись і прокидаючись, то знову засинаючи. Час від часу його мучала відрижка з огидним присмаком гарячого какао, яким його напоїла Пола в знак примирення. Між Баумцвейгами та ним — таке собі домашнє насильство: ким би вони опікувалися, якби не він? Вони були моралістами, їм був потрібен хтось, хто змушував би їх відчувати себе винними. Знову відрижка. Вона перервала його чудовий, але не зовсім безневинний сон: він був юним і цілував щоки Олексія, схожі на стиглі персики, потім відсунувся… це був не Олексій, а дівчина, небога Воровського. Після поцілунку вона повільно рвала сторінки книги, аж поки та не перетворилася на сніг — чорні шматочки літер, білі шматочки чистих полів. Коридором до нього донеслося хропіння Поли. Едельштейн виліз із ліжка й намацав лампу. Вона висвітила хисткий стіл, заставлений крихкими моделями стародавніх літаків. Деякі були з пропелерами, прикріпленими аптечною гумкою, деякі з обклеєним папером каркасом із ребер з бальсового дерева. Гра «Монополія» під плюшевим шаром пилу. Під руку потрапили два старі конверти, один геть пожовклий, і Едельштейн, не вагаючись, витяг листи й прочитав їх:
Герої, мучеництво, немовля. Від ненависті до всього цього в Едельштейна затремтіли повіки. Ординарність. Суцільна рутина. Чого не торкнеться людина, все стає банальним, як вона сама. Тварини не забруднюють природу. Лише людина — розбещувач і антибожество. Всі інші види живуть в одному ритмі з природою. Йому були огидні всі ці церемонії і брязкальця, всі ці какашки та поцілунки. Безглуздість їхніх немовлят. Підтирати зад одному поколінню, щоб воно потім підтирало зад наступному — це і є вся сутність цивілізації. Він відсунув літаки, очистив ліктем передній клапоть столу, знайшов ручку й написав:
Але його охопила відраза до своєї туманної англійської мови, яку він намагався опанувати з благоговійним страхом, пристрастю, збентеженням і безпорадністю. Він почав наново своєю власного мовою:
Але він знав, що бреше, бреше, бреше. Самих лише чесних намірів не досить. Ораторство та декламація. Промова. Лекція. Він відчував себе якоюсь непристойністю. Яке діло цим мертвим євреям до його проблем? Його плач — це его й ще раз его. Цю гидку кашу він сам заварив. Кожен, хто оплакує мертвих, оплакує себе. Він хотів, щоб хтось читав його вірші, а їх ніхто не міг прочитати. Додати до історії капості та експлуатацію. Це все одно як німий звинувачував би вуха, які його не чують. Він перевернув аркуш, написав великими літерами: «ЕДЕЛЬШТЕЙН ПІШОВ» і рушив із ним коридором у напрямку хропіння Поли. Якщо без глузування, то звук навіть приємний, як дзюрчання річки. Пташка. А на погляд — радше корова: подружнє ліжко викривлювалося й жужмилося під його пильним поглядом, і в ньому — цей старий і ця стара. Його здивувало, що в таку холодну ніч вони спали, вкрившись удвох лише одним тонким бавовняним укривалом. Вони лежали, як пара монархів улітку — колись давно вели війну, а тепер виснажилися й уклали постільне перемир’я. Баумцвейг весь вкритий волоссям. Воно посивіло навіть на ногах. Обабіч ліжка — пара тумбочок, завалених паперами, ілюстрованими журналами, книжками, й з усього цього стирчали абажури ламп, як фігури на носі корабля, — спальня була другим кабінетом Баумцвейга. На підлозі — стоси старих випусків часопису. На туалетному столику — друкарська машинка в щільному оточенні флаконів із туалетною водою та пудрениць Поли. Духмяні аромати з легкими нотками запаху сечі. Едельштейн стояв і дивився на сплячих. Вони, здавалося, зменшилися в розмірах, і кожен їхній вдих немовби вимагав: ще, ще, ще! Він дивився на тремтіння підборідь, на те, як вони ворушать коліном або великим пальцем, дивився на дрібні сині жилки по всій шиї Поли. Її нічна сорочка розкрилася, й він бачив, що її груди звалилися вбік і, хоч і все ще здоровезні, висять жалюгідними пом’ятими лантухами плямистої шкіри. На Баумцвейгу були лише труси, і його стегна були вкриті розколупаними болячками.
Він поклав своє «ЕДЕЛЬШТЕЙН ПІШОВ» між їхніми головами. Потім забрав — адже на звороті було його справжнє послання: таємні вороги. Він склав аркуш, сунув його в кишеню пальта й натягнув черевики. Боягуз. Пожалів стерво, що дихає. Будь-яка жалість — це жалість до себе. Гьоте на смертнім одрі: більше світла!
На вулиці він відчув себе вільним. Мандрівником. Сніг усе ще падав, хоч і не так густо, як раніше; він був синій — кольору ночі. Сніжна пелена розгорталася перед ним, обвивала його. Він потрапив у кучугур — розкішну блакитну купу, що здіймалася догори. Волога пройняла його ноги, як сплеск холодної крові. Під бездоганним схилом він намацав ногою камінь — сходинку ґанку. Згадалася стара хата, сніжний пагорб за школою, закопчена пічка, батько, що монотонно читає молитву, розхитуючись і ледь не торкаючись носом чорного вогнища, велика й дурна качка, що ковзає по кризі. Шия його матері теж була в тонких жилках і мала потаємний, солодкий, чарівний запах. Він глибоко й гірко пошкодував, що не взув галоші, — вдівцю нема кому нагадати. Його черевики перетворилися на пекельні осереддя холоду, пальці ніг геть задубіли. На вулиці, крім нього, жодної душі, навіть кішки. Сніжна пелена насувалася, крутилася й била по очах. Вздовж бордюра тротуару — автівки, що припали до землі під пагорками снігу, як черепахи з блакитними спинами. На дорозі — жодного руху. Власний дім був далеко, дім Воровського — ближче, але він не міг прочитати табличку з назвою вулиці. Будинок з піддашком. Шапка Воровського. Він уявив себе крихітним, як миша, й згорнувся калачиком у її хутрі. Бути дуже, дуже маленьким і жити в шапці. Дике звірятко в нірці. Всередині тепло, поруч купка насіння, вилизуєш себе, наводячи чистоту, і байдуже, яка там погода. Окуляри впали в нього з носа і з дивним, ледь чутним клацанням вдарилися об кришку сміттєвого бака. Він зняв одну рукавичку й пошукав у снігу. Коли знайшов, здивувався, як обпікає руку оправа. А якщо поховання в такий вечір, як цей, як вони вириють могилу? Окуляри були слизькі, як бурульки, коли він знову надягнув їх. Кришталеве зображення його зачарувало, але він не міг розгледіти ані проходу, ані піддашка. Від Воровського йому була потрібна лише Ганна.
Ліфта не було. Воровський мешкав на останньому поверсі, дуже високо. З його вікон крихітні люди внизу здавалися якимось візерунком. Це був не той будинок. Він спустився трьома сходинками зі штучного мармуру й побачив двері. Вони були відчинені, за ними було темне приміщення, захаращене дитячими візками та триколісними велосипедами. Запах мокрого металу був як зубний біль: життя! Перец розповідає, як одного непогожого вечора єврей з вулиці із заздрістю спостерігає через вікно за селянами, що хлищуть горілку в якійсь халупі, — друзі у розквіті сил, в теплі, перед вогнем. Візки та триколісні велосипеди — знаряддя діаспори. Баумцвейг із його розчісаними болячками теж колись був немовлям. У діаспорі народження єврея не збільшує нічиє населення, а смерть єврея не має жодного значення. Аноніми. Померти серед мучеників — це принаймні солідарність, входження в історію одним із відзначених,
«Островер?».
«Хто це?».
«Це Янкель Островер, письменник, чи Пішер Островер, слюсар?».
«Чого ви хочете?».
«Дати свідчення!» — вигукнув Едельштейн.
«Якого біса? Припиніть! Хто це?».
«Месія».
«Хто це? Це ти, Менделе?».
«Аж ніяк».
«Горохов?».
«Ця нікчема? Я тебе прошу. Повір мені».
«Та йдіть під три чорти!».
«Отак людина звертається до свого Спасителя?».
«П’ята година ранку! Що вам треба? Лайдак! Божевільний! Холера! До дідька! Чума! Отруйник! Душитель!».
«Ти думаєш, що проживеш довше за свій саван, Островере? Твої сентенції — це гидота, твій стиль — це жах, сутенер і той висловлюється милозвучніше…».
«Ангел Смерті!».
Він набрав Воровського, але там не відповідали.
Сніг став білим, як білок ока. Він почвалав до будинку Ганни, хоча не знав, де вона живе, як її прізвище й чи бачив він її взагалі. Дорогою він репетирував — що він їй скаже. Але все його не задовольняло — він умів читати лекції, а не розмовляти, дивлячись в очі. Він щосили намагався відтворити в пам’яті її обличчя. Він гнався за нею, вона була його метою. Чому? Чого шукає людина, що їй потрібно? Що вона може повернути? Чи може майбутнє повернути минуле? А якщо може, то як його спокутувати? В черевиках хлюпало. Він ішов, як по воді. Як червононогі чаплі навесні. В них дивні очі. Очі птахів лякають — надто відкриті. Загадка відкритості. З його ніг стікали потоки. Холод, холод.
Він відригнув. У шлунку було недобре. Нетравлення? Серцевий напад? Він поворушив пальцями лівої руки: вони замерзли, але поколювали. Серце. А може, просто виразка. Чи рак, як у Міреле? Йому бракувало дружини в його вузькому ліжку. На скільки він може її пережити? Безіменна могила. Хто довідається, що він взагалі колись жив? Він не мав нащадків, його онуки були уявними. О, мій ненароджений онук… Банально. Позбавлений діда привид… Надто барочно. Простота, чистота, правдивість.
Він написав:
Яке щастя! Нарешті він натрапив на правильний курс. Наставав день, поруч, тихо погойдуючись, рухався жовтий слон. Маленький вогник вічно горів на його бивні. Він пропустив його повз себе, він стояв по коліна в річці своєї батьківщини, охоплений виром щастя. Він написав: «ІСТИНА!». Але ці величезні, жирні літери на снігу були надто брутальними, неоковирними. Він закреслив їх пальцем.
Кінець речення вилетів у нього з голови, як лист з дерева… Це вже оберталося на сварку з Міреле. А хто свариться з мертвими? Він написав:
Знову брехня. Ніколи він не наближався до цієї дитини. Брехня — як вітамін, вона має все укріплювати. Лише через двері — дивився, дивився. Палаюче обличчя, обличчя вогню. Або перевіряв його на знання форм дієслів:
Тепер зосередься, Гірше! Нащадок Віленського гаона! Взірець розсудливості! Будь уважним!
Він написав:
Перед Едельштейном несподівано виникла якась будка. Телефон! На розі вулиці! Він ледь відкрив двері, завалені снігом. Протиснувся всередину. Пальці задубіли. Про записник уже не йшлося — він не пам’ятав навіть, в якій він кишені. В пальті? В піджаку? В штанах? Він набрав номер Воровського по пам’яті.
«Алло, це Хаїм?».
«Це Островер».
«Островер! Чому Островер? Що ти там робиш? Мені потрібен Воровський».
«Хто це?».
«Едельштейн».
«Я так і думав. Що це за переслідування? За те, що ти утнув раніше, я б тебе у в’язницю міг засадити…».
«Дай мені Воровського, хутчіш».
«Я тобі дам».
«Воровського немає вдома?».
«Звідки мені знати? Надворі ледь розвиднілося, йди шукай Воровського!».
У Едельштейна підкосилися ноги: «Я набрав не той номер».
«Гершеле, хочеш дружньої поради? Тоді слухай мене. Я можу влаштувати тобі роботу в розкішних заміських клубах, в тому числі в Маямі, з купою лекцій у твоєму стилі, тільки їм потрібні нормальні лектори, а не божевільні. Якщо ж ти й надалі поводитимешся так, як цієї ночі, то втратиш і те, що маєш».
«Я нічого не маю».
«Змирись із життям, Едельштейне».
«Ти мрець, але я ціную твої настанови».
«Вчора мені повідомили з Голлівуду, що зніматимуть фільм за одним із моїх оповідань. Тож тепер ще раз — хто з нас мрець?».
«Ти лялька, яку тримає на колінах черевомовець. Цурпалок. Мова чужа, а мертва лялька просто сидить».
«Дотепнику, ти хочеш, щоб вони в наш час знімали фільми їдишем?».
«У Талмуді сказано: рятуючи одне життя, рятуєш світ. А якщо рятуєш мову? Тоді, мабуть, багато світів. Галактики. Цілий всесвіт».
«Гершеле, єврейський Бог зробив помилку — не народив собі сина. Тобі це амплуа дуже пасувало б».
«Натомість я буду статистом у твоєму фільмі. Якщо вони зніматимуть
«Байдуже, як ти розмовлятимеш, — сказав Островер, — заздрість звучить однаково на всіх мовах».
«Колись був такий привид — він вважав себе живим. Знаєш, що з ним сталося? Якось вранці він прокинувся і став голитися, й порізався. Але крові не було. Взагалі. Проте він все одно не міг у це повірити й подивився в дзеркало. А там не було його віддзеркалення — жодної ознаки. Його там не було. Але він усе ще не вірив і став кричати, але не було чутно жодного звуку — взагалі…».
Жодного звуку не було чутно і з телефону. Едельштейн випустив слухавку з рук, і вона повисла, крутячись. Він став шукати записник. Ретельно себе оглянув — закоти брюк мають звичку ховати щось потрібне. Номер упав з його тіла. З його шкіри. Йому був потрібен Воровський, бо була потрібна Ганна. Може, варто зателефонувати Баумцвейгу, спитати номер Воровського? Пола могла би пошукати в телефонному довіднику, а номер Баумцвейга він знав напам’ять, безпомилково. Він уже визначив свою потребу. Свенгалі[134], Пігмаліон, Распутін, доктор (це не жарт) Франкенштейн. Що треба, щоб зробити з людини перекладача? Професія вторинна. Паразитична. Але — твоя власна креатура. Візьми цю дівчину Ганну і навчи її. Вона належатиме лише тобі. Вона народилася в Америці, але має перевагу перед ним: англійською розмовляє без запинки, а його слова здатна читати в оригіналі. Небога переможеного розумника… Все ж таки насправді гени — це і є Бог, і якщо Воровський має невеличкий хист до перекладу, то чому б його не мати небозі? Або інша — з Росії. Та дівчина в Радянському Союзі, що написала дві строфи їдишем. Їдишем! І їй лише двадцять! Народилася 1948-го, того самого року, коли вигадали «справу лікарів» і Сталін уже активно вбивав євреїв: Маркіша, Квітка, Кушнірова, Гольштейна, Міхоелса, Зускіна, Бергельсона, Фефера, Гродзенського з дерев’яною ногою… Знищили всіх. Як їдиш вижив на вустах цієї дівчинки? Зрощувався потаємно? Навчали одержимий дідусь, божевільний дядько — марани[135]? Цього вірша передрукували, кажуть, на Заході (Захід! Коли єврей каже «Захід», він виглядає ідіотом. Де в калюжі захід, а де схід?). Квіточки, блакитне небо, вона прагне завершення зими, дуже мило. Нуль, а її вітають, як якогось вундеркінда! Як щось нечуване! Диво! Бо написала вірша забутою мовою. Це як неаполітанський малюк раптом почав би варнякати латиною. Але це не те саме. Просто віршики. Смерть дарує благоговіння. Російська мова: її багатство, прямодушність. Одне й те саме слово для «заліза» та «зброї». Могутня мова, міжнародна мова. Він уявив себе перекладеним російською — таємно, донькою маранів. Аби поширювати в машинописному вигляді, підпільно, і його читатимуть, читатимуть!
Раб риторики! Ось у чому проблема, коли використовуєш Бога як музу. Філософи, мислителі — всі прокляті. Поетам легше — більшість із них греки та язичники, вони не вірять ні в що, крім природної релігії — каміння, зірки, тіло. Це куб, келія. Островер уже присудив його до ув’язнення, до цієї будочки в сніжній долині; чорний апарат подавав гудки з шибениці. Білий листок… щось біле… на підлозі. Едельштейн нахилився за ним і вдарився щелепою. Крізь брудне скло дверей із темряви виникав ранок. Він подивився на піднятий листок. Там було написано:
«ВСІ МИ ЛЮДИ. АЛЕ ДЕКОМУ ВАРТО ЗДОХНУТИ».
ВИ ТЕЖ ТАК ВВАЖАЄТЕ?
ЯКЩО ТАК, ТЕЛЕФОНУЙТЕ TR 5-2530
У НЕДОРОГІЙ ХРИСТИЯНСЬКІЙ П’ЯТИДЕННІЙ ПРОГРАМІ ВИ ДОВІДАЄТЕСЯ, ЧИ ВИЖИВЕТЕ
ДЛЯ ОБРАНИХ
«АУДИТОРІЯ ФРЕНОЛОГІЇ»
ЗАНЯТТЯ БЕЗКОШТОВНІ БЕЗКОШТОВНІ
(ПРОХАННЯ — АТЕЇСТАМ І ДИВАКАМ НЕ ТЕЛЕФОНУВАТИ
МИ — СПРАВЖНІ НАУКОВЦІ, СОЦІОЛОГИ ДУШІ)
ЗАПИТУЙТЕ РОЗУ АБО ЛУ
МИ ЛЮБИМО ВАС
Його це зачепило й зацікавило, але якось відсторонено. Холод діяв на нього незвично: тіло відчувалося як блискуча порожнеча, позбавлена органів, очищена від усякого сміття, як прозора скляна чаша, яскраво освітлена зсередини. З дрібних грошей у нього були лише один п’ятицентовик і один десятицентовик. За десять центів він міг «зателефонувати TR 5-2530» і проконсультуватися відповідно до своєї бездоганності, своєї прозорості. Роза або Лу. Він не іронізував над їхньою любов’ю. Людська уява може бути такою розмаїтою! Простота вознесіння вабила його, він усвідомлював імовірність левітації, але знехтував нею. Учні реба Моше з Кобрина теж не віддавали належного його протиприродним здібностям — вони благоговіли перед учителем не тоді, коли він зависав у повітрі, а тоді, коли він спав: перед дивом його легенів, його дихання, його серцебиття!
Похитуючись, Едельштейн вибрався з телефонної будки на денне світло, що стрімко набирало силу. Глибокий сніг засмоктав один із його черевиків. Змія теж обходиться без ніг, тож він відкинув свої і поповз, вигинаючись. Йому було шкода втратити руки — особливо долоні, особливо пальці, цих партнерів розуму. Він усвідомлював свої очі, свій язик, свої пекучі чресла. Він знову відчув спокусу злетіти. Пагорб був чималий. Він обдурив його — проповз наскрізь, терпляче буравлячи сніг. Потім хотів підвестися, але без ніг не зміг. Дозволив собі неквапливо трохи піднятися — лише настільки, щоб побачити засніжені тротуари, купи снігу у водостоках і на сходинках ґанку, початок робочого дня. Вимкнене світло. Швейцар у теплих навушниках вийшов із будинку, тягнучи за собою лопату, як бляшаний візочок. Едельштейн застряг у кучугурі на висоті плечей швейцара, дивився, як лопата встромляється в сніг, прокладаючи тунель униз, але дна там не було, земля не мала підґрунтя.
Він потрапив під якесь чорне крило. Подумав, що це початок передсмертної сліпоти, але це був лише піддашок.
Швейцар продовжував розчищати під піддашком. Під цим навісом Едельштейн спробував вино й відчув себе, як на власному весіллі, коли балдахін сховав його запітнілі золоті окуляри, засліплені вуаллю Міреле. Жердини хупи підтримували четверо: кузен дружини, листоноша, його власний кузен-аптекар і два поети. Перший поет був жебраком, який існував за рахунок організованої доброчинності; це був Баумцвейг; другий, Сілверман, торгував жіночими еластичними панчохами на кшталт противарикозних. Листоноша та аптекар були ще живі, лише один із них вийшов на пенсію. Поети були привидами. Баумцвейг, який розчісував себе уві сні, теж був привидом, Сілверман давно помер, більше двадцяти років тому. Вони називали його
Швейцар розкопав частину скульптури — урну з кам’яним вінком. Едельштейн впізнав її з-під навісу. Пісок, недопалки, напівголий янгол верхи на вінку. Колись Едельштейн бачив у цій урні презерватив. Еврика! Це ж будинок Воровського! Бога немає, але хто ж привів його сюди, якщо не Володар Всесвіту? Не так вже й погано зрештою: навіть у заметіль він знайшов дорогу — майстер своєї справи, може відрізнити один будинок від іншого в цьому занедбаному світі! Він вніс свого черевика в ліфт, як немовля, як сироту, як спокуту. Він би міг поцілувати навіть черевик.
У коридорі сміх, шум води в туалеті, пронизливий запах кави.
Він подзвонив.
З-за дверей Воровського — сміх, сміх!
Ніхто не відчинив.
Він ще раз подзвонив. Нікого. Він заколотив у двері. «Хаїме, божевільний, відчини!». Ніхто не вийшов. «Людина замерзла до смерті, а ти не відчиняєш? Відчиняй швидше, я на бурульку перетворився, ти хочеш мерця перед своїми дверима? Будь милосердним! Зглянься! Відчини!».
Нікого.
Едельштейн прислухався до сміху. Він мав якусь форму, якийсь метод, або радше принцип — ближчий до фізики, ніж до музики: то здіймався вгору, то знову падав. А всередині цієї форми — гавкання, виття, собаки, вовки, дика природа. І після кожного такого жаху — тріщина, в яку можна впасти. Він зробив зі свого черевика наковальню, а з дверної ручки — залізний молоток і натиснув. Він тиснув і тиснув. Сила айсберга. Стулка дверей біля ручки вигнулася й тріснула. Не з його провини. Хтось по той бік не міг упоратися з незвичним замком.
Він чув Воровського, але побачив Ганну.
Вона сказала: «Що?».
«Ти мене не пам’ятаєш? Я той, хто читав тобі сьогодні ввечері свої вірші, написані кілька років тому. Проходив повз і вирішив зайти до твого дядька…».
«Він хворий».
«Що — напад?».
«Всю ніч. Я тут цілу ніч пробула. Цілу ніч…».
«Дозволь зайти».
«Будь ласка, йдіть. Я ж вам сказала».
«Впусти. Що з тобою? Я сам хворий. Я замерз до смерті! Гей, Хаїме! Припини це, божевільний!».
Воровський лежав на животі на підлозі. Він намагався затулити рот подушкою, немов каменем, бився об неї головою, але марно — сміх коливав подушку й верескливо виривався назовні, не придушений, а навпаки, ще голосніший і похмуріший. Воровський реготав, говорив «Ганно» й знову реготав.
Едельштейн узяв стілець, підтягнув його ближче до Воровського й сів.
У кімнаті смерділо, як у вбиральні підземки.
«Годі», — сказав він.
Воровський сміявся.
«Гаразд, веселощі — це дуже добре, веселися. Тобі тепло, мені холодно. Зроби ласку, дівчинко, принеси чаю, Ганно. Тільки гарячого. Від мене шматки плоті відпадають». Він почув, що розмовляє їдишем, тож почав знову — для неї. «Я перепрошую. Вибач мені. Це жахливо. Я там заблукав, я шукав і ось знайшов вас. Вибач».
«Просто недоречний час для візиту, от і все».
«Принеси чаю і дядькові».
«Він не може пити».
«А ну як зможе? Хай спробує. Той, хто так сміється, готовий до бенкету — фланкен, цимес, росселфлейш[142]…». Він додав їдишем: «У прийдешньому світі люди танцюватимуть на таких вечірках, сміятимуться, радітимуть. Ось так сміятимуться люди, коли прийде Месія».
Воровський зареготав, повторив «Месія» й продовжив смоктати подушку, відпльовуючись. Обличчя в нього було мокре: сльози текли назад вгору, заливали очі й чоло, слина калюжами збиралася навколо вух. Він плювався, плакав, булькав, задихався, ридав, бризкав слиною. Його очі почервоніли, білки здавалися ранами; він був усе ще в своїй шапці. І він сміявся, він весь час сміявся. Штани в нього були мокрі, ширінька розстебнута, з неї час від часу цідилося. Він випустив подушку, щоб попити чаю, наважився трохи відпити — язиком, як тварина, сповнений надії, але на третьому ковтку накотила блювота, а між її спазмами він усе сміявся й смердів, як стічна канава.
Едельштейн насолоджувався чаєм — він пройняв його нутрощі краще за каву, запах якої заповнював коридор. Він похвалив себе за відсутність ницих і злих почуттів: втілення розсудливості! Відтанувши, він сказав: «Дай йому
«Він пив. І виблював».
«Хаїме, любчику, — сказав Едельштейн, — чого ти так розгулявся? Я сам там був, я казав це, я говорив про могили, говорив про дим. Я — людина відповідальна. Смерть. Смерть — саме про неї я сказав. Якщо смієшся над смертю, ти не боягуз».
«Якщо хочете говорити про справи з моїм дядьком, то зайдіть в інший час».
«Смерть — це справи?».
Він уважно подивився на неї. Народилася у 1945-му, в часи таборів смерті. Не з обраних. Незворушна. Вся її манера поведінки виглядала незворушною — тобто американською, на його думку. І все ж таки — виснажена дитина, що відбилася від своїх, дивна дитина, що провела всю ніч із божевільним. «Де твоя мати? — спитав він. — Чому вона не прийшла доглянути брата? Чому це впало на тебе? Ти маєш бути вільною, у тебе власне життя».
«Що ви розумієте в сімейному житті?».
Це була правда: ані матері, ані батька, ані дружини, ані дитини. Що він розуміє в сімейному житті? Він, уцілілий, живе сам по собі. «Я знаю твого дядька — сказав він, але без упевненості: по-перше, Воровський мав освіту. — Коли твій дядько в притомному стані, він не хоче, щоб ти страждала».
Воровський зі сміхом повторив: «Страждала».
«Йому подобається страждати. Він хоче страждати. Він обожнює страждання. Всі ви хочете страждати».
У пальцях защипало, закололо, вони горіли. Едельштейн приклав їх до гарячої філіжанки. Тепло він відчував. «Ви?» — перепитав він.
«Ви, євреї».
«Ага! Хаїме, ти чуєш? Твоя небога Ганна вже по той бік, і байдуже, що вона обізнана в маме лошн. Всього лише одне покоління — і ось уже “ви, євреї”. А тобі не подобаються страждання? Може, ти їх поважаєш?».
«Немає сенсу».
«Це йде з історії, історія теж не має сенсу?».
«Історія — це марнування часу».
Америка, порожня наречена… Едельштейн сказав: «Щодо справ ти маєш рацію. Я прийшов у справах. Всі мої справи — марнування часу».
Воровський зареготав і сказав: «Гершеле — жаба, жаба, жаба».
«Гадаю, через вас йому гірше, — сказала Ганна. — Скажіть, що вам треба, і я йому передам».
«Він не глухий».
«Він не запам’ятає…».
«Мені нема чого передати».
«Тоді чого ви від нього хочете?».
«Нічого. Я хочу від тебе».
«Жаба, жаба, жаба, жаба, жаба».
Едельштейн допив чай, поставив філіжанку на підлогу й уперше роздивився помешкання Воровського: досі Воровський його до себе не пускав. Кімната одна, за пластиковою завісою — раковина та плита, книжкові полиці, забиті не книгами, а стопками часописів, липкий стіл, диван-ліжко, письмовий стіл, шість кухонних стільців і вздовж стін — сімдесят п’ять картонних коробок, в яких, як було відомо Едельштейнові, знайшли свій притулок дві тисячі примірників словника Воровського. Шкода Воровського — він посварився з видавцем, і той повернув йому половину накладу. Воровському довелося заплатити за дві тисячі німецько-англійських математичних словників, і тепер йому треба було продавати їх самому, але він не знав, як за це взятися. Така була його доля — ковтати те, що він вивергнув до того. Внаслідок невдачі у справах його життя належало йому, він був господарем того, що являв собою, — раба, але невидимого. Голодній змії доводиться їсти себе, починаючи з хвоста й аж до голови, поки вона не зникне.
Ганна сказала: «Що я можу для вас зробити» — це пролунало невиразно, не як запитання.
«Знову “для вас”. Розрізнення, відокремлення. Я прошу лише про одне: відмовся від “ви", відмовся від “я”. Ми порозуміємося, ми об’єднаємося».
Вона нахилилася забрати його філіжанку, й він побачив її чобіт. Він боявся чобіт. Вимовив лагідно, чемно: «Слухай, твій дядько сказав мені, що ти одна з нас. Під “нами” він має на увазі письменників, так?».
«Під “нами” ви маєте на увазі євреїв».
«А ти не єврейка,
«Не така, як ви».
«Тепер вони мають підрозділятися? Добрі та погані, старі та нові…».
«Старі та нові».
«Гаразд! Хай будуть старі та нові, чудово, розумний початок. Хай старі працюють із новими. Слухай, мені потрібен співробітник. Навіть не співробітник — простіше. Мені потрібен перекладач».
«Мій дядько, перекладач, не зовсім здоровий».
Тут Едельштейн відчув, що ненавидить іронію. І заволав: «Не твій дядько! Ти! Ти!».
Воровський, голосно стогнучи, підповз до вежі з коробок і став колотити по них голими п’ятами. Його сміх якось змінився — він був уже не таким театральним, але щось від театру в цьому було: Воровський веселився, розважався, між ногами у нього крокували клоуни.
«Ти врятуєш їдиш, — сказав Едельштейн, — ти будеш як Месія для цілого покоління, цілої літератури. Звісно, тобі треба над цим попрацювати, попрактикуватися, тут потрібні знання, хист, геній, треба бути природженим поетом…».
Ганна в своїх чоботах вийшла з його порожньою філіжанкою. Він почув, як за пластиковою завісою тече вода з крану. Потім вона повернулася й сказала: «Ви — дідугани».
«А сторінки Островера цілуєш!».
«Ви — заздрісні дідугани з гетто», — сказала вона.
«А Островер що — молодий? Юний принц? Слухай! Ти не розумієш, ти не стежиш за моєю думкою — переклади мене, витягни мене з гетто, від тебе залежить моє життя!».
Її голос хльоснув, як батіг: «Кровопивці. Вам не перекладач потрібен — вам потрібна чужа душа. Надто довга історія вичерпала вашу кров, і вам потрібен хтось, хто заступить вас, такий собі діббук[144]…».
«Діббук! Островерова термінологія. Гаразд, хай буде діббук. Я й големом стану — мені байдуже, мені плювати! Вдихни в мене життя! Оживи мене! Без тебе я лише глиняний горщик!». І заволав у відчаї: «Переклади мене!».
Клоуни бігали зачарованим черевом Воровського.
Ганна сказала: «Ви гадаєте, я маю читати Островера в перекладі? Ви гадаєте, переклад має якийсь стосунок до того, що таке Островер?».
«А хто навчив тебе читати їдишем? — дорікнув Едельштейн. — Така дівчина — знає літературу, гідну життя, — і така темна! “Ви, євреї”, “всі ви”, ви, ви, ви!».
«Я вчилася — дідусь учив мене, я за це не відповідаю, сама не напрошувалася, просто була розумною, золота голова — як і зараз. Але в мене власне життя, ви самі сказали. Чого це я маю від нього відмовлятися? Отож зверніть увагу, містере Вампіре: навіть на їдиші Островер не в гетто. Навіть на їдиші він не такий, як ви всі».
«Він не в гетто? Яке гетто, що за гетто? І де ж він? На небесах? У хмарах? З янголами? Де?».
Вона розмірковувала — вся така з себе розумниця. «У світі», — відповіла вона нарешті.
«На ринку. Торговка рибою,
«Тимчасом, як ви прислухаєтесь лише до себе».
У цьому просторі ніби чогось бракувало. Едельштейн, втискуючи ногу в мокрий від снігу черевик, сказав у цю порожнечу: «То що? Тобі не цікаво?».
«Мені цікава лише основна течія. Ваші калюжки мене не цікавлять».
«Знову гетто. Твій дядько смердить через що — через гетто? Від випускника Берлінського університету 1924 року Воровського смердить гетто? Від мене самого, з чотирма Богом дарованими книжками, не відомими жодній живій людині, смердить гетто? А Бог, який чотири тисячі років, від Авраама, спілкується з євреями, від нього теж смердить гетто?».
«Риторика, — сказала Ганна. — Їдишська літературна риторика. Це і є ваш стиль».
«Тільки від Островера не смердить гетто».
«Це питання бачення».
«Краще сказати — видінь. Йому не відома реальність».
«Йому відома реальність за межами реалізму».
«Американські літературні немовлята! І що — у вашій мові немає риторики? — скипів Едельштейн. — Чудово, він досяг цього, Островер — це світ. Пантеїст, язичник, гой».
«Саме так. Ви впіймали суть. Фрейдист, юнгіанець, чутливість. Жодних оповіданячок про кохання. Сучасний. Він промовляє від імені всіх».
«Ага. Це вже щось знайоме. Він промовляє від імені людства? Людства?».
«Так, людства».
«А від імені євреїв — це не від імені людства? Ми не люди? Нас немає на землі? Ми не страждаємо? Нам дають жити в Росії? Нас не прагнуть убити в Єгипті?».
«Страждання, страждання… — сказала Ганна. — Краще вже чорти. Вони не думають лише про себе й не страждають».
Раптом, дивлячись на Ганну (господи, він, старий чоловік, дивився на її тонку талію й нижче — туди, де ховалося яблучко її лона), раптом, негайно, в одну мить він поринув у хаос, у транс істини, дійсності — хіба таке можливо? Він побачив, як усе змінилося в якийсь чарівний, благодатний спосіб — усе стало простим, ясним, зрозумілим, справжнім. Він зрозумів ось що: саме гетто було реальним світом, а зовнішній світ був лише гетто. Бо кого насправді було ізольовано? Кого тоді насправді було поховано, прибрано, сховано в темряві? Кому, в якому малому просторі Бог запропонував Синай? Хто зберігав Тераха[146] і хто йшов за Авраамом? У Талмуді пояснюється, що коли євреї пішли у вигнання, Бог теж пішов у вигнання. Можливо, Бабин Яр — це реальний світ, як і Київ із його німецькими іграшками, а Нью-Йорк із усім його жахливим інтелектом — це все вигадки, фантазії. Нереальність.
Що за шалена пристрасть! Він був такий самий — все своє життя такий самий, як це уїдливе, дике дівчисько: він прагнув міфології, привидів, звірів, голосів. Західна цивілізація — його таємна провина, йому було соромно за слабке тремтіння своєї любові до себе, приниженої самозаглибленістю. Олексій з його шкірою, що обпалювала пристрастю, з його автомобільчиками та потягами! Він жадав бути Олексієм. Олексієм із його німецькими іграшками та латиною! Олексієм, чиїм призначенням було дорости до цілого світу, вислизнути з гетто, вибитися в інженери заради західної цивілізації! Олексію, я залишаю тебе! Я вдома лише в тюрмі, історія — це моя тюрма, яр — мій дім, послухай тільки — а раптом виявиться, що доля євреїв — це простір, відкритість, вічність, а західній цивілізації судилося зщулитися, зав’янути, всохнути, стати світовим гетто — що тоді буде з історією? Монархи, парламенти — як комахи, президенти — як шкідники, їхня релігія — ряд лялечок, їхнє мистецтво — печерна кіптява, їхня поезія — хтивість… Авремеле, коли ти впав з виступу в яр, у свою могилу, ти вперше потрапив у реальність.
Ганні він сказав: «Я не з власної волі народився серед їдишу. Це саме на мене звалилося». Він мав на увазі — це благословення.
«То залиште його собі, — сказала вона, — і не скаржтеся».
З усією люттю й насолодою від неї він ударив Ганну по губах. Божевільний знову зареготав. Тільки тепер стало помітно, що до того цей регіт щось зупинило. Бракувало арфи. Цю порожнечу знову заповнив кривавий сміх, крихти якого виглядали яскраво-червоними вкрапленнями в блювотині на підборідді Воровського, клоуни втекли, шапка Воровського з її хутряним вершечком звісилася йому на груди — він був виснажений, він починав провалюватися в тремтіння сну, засинав, дрімав, схропував, гикав, прокидався, сміявся, величезна скорбота оселилася в ньому, він далі дрімав і сміявся, але скорбота вчепилася в нього зубами.
Едельштейнова рука, його м’яка, як подушка, долоня горіла від удару. «Ти! — сказав він. — Ти взагалі маєш уявлення, хто ти?». Якісь залишки ерудиції спливли в пам’яті, й те, що мудреці казали про Йова, зірвалося з його язика, як шкіра самого язика: його ніколи не було, він ніколи не існував. «Ти ніколи не народжувалася, тебе ніколи не створювали! — заволав він. — Тож я скажу тобі, це мрець тобі каже: у мене принаймні було життя, я принаймні щось зрозумів!».
«Так помирайте, — сказала вона йому. — Помирайте ви всі, дідугани, чого ви чекаєте? Висите в мене на шиї — він, а тепер і ви, ціла купа вас, паразитів! Помирайте, мерщій!».
Його долоня палала — вперше в житті він дав ляпаса дитині. Він відчував себе батьком. Беззахисний рот на її обличчі. Від злості вона, всупереч інстинкту, не прикрила його рукою, й він бачив форму її зубів, що трохи находили один на один — недосконалі, теж вразливі. Від люті в неї текло з носу. Від його удару в неї розпухла губа.
«Забудь про їдиш! — вигукнув він. — Викинь із голови! Вирви з коренем! Зроби операцію на пам’яті! Ти не маєш на нього права, не маєш права на дядька, на дідуся! До тебе нікого не було, ти не народжувалася! Порожнеча!».
«Ви старі атеїсти, — крикнула вона навздогін. — Ви мертві старі соціалісти. Ви нудні! Ви набридли мені до смерті! Ви ненавидите дива, ви ненавидите уяву, ви розмовляєте з Богом і ненавидите його, ви зневажаєте, набридаєте, заздрите, ви зжираєте людей своєю огидною старістю, канібали, вас турбує лише власна молодість, але вам настав кінець, дайте шанс іншим!».
Це його зупинило. Він притулився до одвірка. «Шанс на що? Хіба я не запропонував тобі шанс? Нагоду, що трапляється раз у житті? Опублікуватися зараз, у молодості, в дитинстві, на початку життя? У перекладі я стану знаменитим — ти що, не розумієш? Ганно, послухай, — продовжив він лагідно, улесливо, вмовляючи її по-батьківськи, — ти не зобов’язана
Тепер вона прикрила свого рота. Він із подивом відчув, що йому хочеться заплакати, йому було соромно.
«Ганно, прошу, скільки? Я заплачу, ось побачиш. Скільки захочеш. Купиш усе, що побажаєш, — одяг, взуття…».
«Ні, — сказала вона, — ні».
«Будь ласка. Що ж зі мною станеться? Що не так? Мої ідеї не досить добрі? Хто просить тебе вірити в те, у що вірю я? Я старий, вичерпаний, мені більше нема чого сказати, а все, що я колись говорив, було імітацією. Я любив Волта Вітмена. І Джона Донна. Поети, майстри. А ми — кого ми маємо? Їдишського Кітса? Аж ніяк…». Едельштейн був присоромлений й витирав щоки обома рукавами. «Ділова угода. Я тобі заплачу», — повторив він.
«Ні».
«Тому що я підняв на тебе руку? Ну, пробач мені, я вибачаюся. Я божевільніший за нього, мене треба замкнути…».
«Не тому».
«Тоді чому?
«Ви мені не цікаві, — сказала вона із сумним відчаєм. — А мені треба, щоб було цікаво».
«Зрозумів. Звісно, — він подивився на Воровського. — До побачення, Хаїме. Вітання від Аристотеля. Людей відрізняє від звірів здатність робити «ха-ха-ха». Тож доброго ранку, леді та джентльмени. Бувай, Хаїме, сто двадцять років життя тобі. Головне — це здоров’я».
На вулиці було вже зовсім світло, а чай зігрів Едельштейна. Блищала дорога, тротуари. Стежки перехрещувалися в несподіваних місцях, брязкали полози санчат, йшли люди. Аптека була відчинена, й він зайшов подзвонити Баумцвейгу. Набрав номер, але пропустив одну цифру й почув якийсь металевий шум, як брязкання зброї. Довелося набирати знову. «Пола», репетирував він, «я зайду на хвильку, гаразд? Може, на сніданок». Але передумав і вирішив зателефонувати на CALL TR 5-2530. На тому кінці дроту мала бути Роза або Лу. Едельштейн сказав голосу євнуха: «Я теж вважаю, що декому варто здохнути. Фараону, королеві Ізабеллі, Аману, тому погромнику королю Людовіку, який зветься в історії Святим, Гітлеру, Сталіну, Насеру…». Голос спитав: «Ви єврей?». Вимова була, як у жителя Півдня, але якась не негритянська — можливо, тому, що вишколена, відшліфована: «Визнайте Ісуса своїм Спасителем, і отримаєте свій відновлений Єрусалим».
«Ми його вже маємо, — сказав Едельштейн. —
«Земний Єрусалим не має значення. Земля — це пил. Царство Боже всередині тебе. Христос позбавив людину юдейського ексклюзивізму».
«І хто кого виключає?» — спитав Едельштейн.
«Християнство — це універсалізований юдаїзм. Ісус — це Мойсей, якого зробили доступним широким масам. Наш Бог — це бог любові, а ваш — бог гніву. Згадайте, як він покинув вас в Аушвіці».
«Не тільки Бог його не помітив».
«Ви боягузи, ви ніколи навіть не намагалися захистити себе. Легкодухі, як зайці, ви не вмієте тримати зброю в руках».
«Розкажіть це єгиптянам», — сказав Едельштейн.
«Всі, з ким ви стикаєтеся, стають вашими ворогами. Коли ви жили в Європі, кожен народ вас зневажав. Коли ви перебралися на Близький Схід, аби взяти там гору, то вас зненавиділи араби — ваші кровні родичі, з такими самими обличчями, як у вас. Ви — кістка в горлі у всього людства».
«А хто гризе кістки? Лише собаки та щури».
«У вас навіть традиції харчування ненормальні — ані краплі звичайного повсякденного задоволення. Відмовляєтеся варити ягня в молоці матері його. Не їсте заплідненого яйця, бо в ньому крапелька крові. Миючи руки, монотонно співаєте. Молитеся на якомусь зіпсованому жаргоні, а не чудовою, урочистою англійською мовою нашої Біблії».
Едельштейн сказав: «Авжеж, Ісус розмовляв саме англійською».
«Навіть зараз, після бозна скількох років в Америці, ви розмовляєте з жидівським акцентом. Ви — жид!».
Едельштейн заволав у слухавку: «Амалекітянин![149] Тит![150] Нацист! Ви весь світ заразили, антисеміти! Це через вас розбещуються діти! Це через вас я втратив усе, змарнував усе своє життя! Це через вас у мене немає перекладача!».
Готельний дзвінок до сніданку не розбудив його. Розбудив готельний соціальний директор[151]. Цей чоловік мав певний дар. Де б він не проходив, гудки гуділи, дзвони дзвонили, свистки свистіли. Просто якась пожежна сигналізація, подумав Премінгер.
Премінгер зосередив погляд на сріблястому свистку, що звисав з шиї чоловіка, який нахилився над ним, — блискучому, галасливому символі влади на майстерно виконаному саморобному пластиковому ремінці. «Табір Каягога[152]?» — спитав він.
«Ти про що?».
«Ви були в таборі Каягога? Ваш ремінець нагадує табір Каягога сорок першого року. Фіолетове та зелене на тлі білого пластику».
«Та давай вже, хлопче, прокидайся».
«Я не сплю».
«Гаразд, — почав чоловік, — ти, мабуть, думаєш, що це дивно, коли соціальний директор заходить до кімнати такого гостя, як ти».
«Ми всі американці», — пробурмотів Премінгер.
«А справа в тому», — продовжував той, — «що я хотів дещо з тобою обговорити. Але насамперед я хочу, щоб ти зрозумів: Біберман не знає, що я тут. Він мене до цього не підбурював. Власне кажучи, він, мабуть, звільнив би мене, якби знав, що я збираюся сказати, але… Господи ти боже мій, Річарде, це ж сімейний готель, якщо ти розумієш, про що я». Це «господи ти боже мій, Річарде» нагадало Премінгеру тих професійних співробітників ХСМЛ[153] у фірмових футболках, що ставляться до своєї божби свідомо та ощадливо. «Те, що сталося вчора, чесно кажучи, могло би вбити такий маленький готель, як цей. Десь у великому, такому, як “Гроссінгер”, це нічого б не значило. Це проковтнули б непомітно, правда ж? Ти можеш сказати, що це взагалі не моя справа, але Біберман добре до мене поставився, і я не хочу бачити його в халепі. Він забрав мене з клубу в Джерсі й привіз сюди. Я не збираюся хаяти свою професію, але треба дивитися правді в очі: можна дожити до старості, так і не піднявшися в шоу-бізнесі вище за Гудзон-театр. Він одного разу побачив мій матеріал, йому сподобалося, він сказав, якщо я поїду з ним, то зможу потім переробити щось із кращого на мюзикл, наприклад. І він дотримав свого слова. Свобода дій. Необмежена. Абсолютно необмежена, Річарде. Ну, ти сам знаєш, ти ж чув ці комічні арії з речитативом. Це добрий матеріал, хіба ні? В горах такого не почуєш. Воно, звісно, непристойне, але талановите, правда ж? Ця шалена Естелла не вміє співати, в неї немає класу, ми обидва це знаємо, але матеріал є, так? Він є». Він вважав, що всі тільки й мріють взяти його на роботу.
«І що?» — спитав Премінгер.
«Гаразд, — сказав соціальний директор ніяково, — я піду, а ти одягайся. Я тільки хотів сказати — ти ж знаєш, як я ставлюся до цього дядька, тому й попереджаю тебе, що можуть бути якісь розмови. Ну, там місіс Франкель і все це збіговисько… Якщо щось почуєш, затуляй їм пельку, зрозумів? Пояснюй їм». Він повернувся й пішов до дверей.
Премінгер хотів спитати «Що пояснювати?», але було вже пізно. Соціальний директор уже вийшов. Було чутно, як у коридорі він стукає до сусіднього номеру. Там щось зашурхотіло, й за мить хтось підійшов до дверей. Премінгер почув рипіння ручки та дверних петель, нутряне зітхання дерева, коли двері розчинилися навстіж, і вступне мурмотіння соціального директора, який щось нерішуче пояснював і вибачався. Намагаючись розібрати слова, Премінгер помітив, як голос директора змінюється, стає гучнішим і впевненішим і зрештою набуває того тону дешевої конспіративності, який був його лінгва-франка[154]. «Між нами кажучи…» — мабуть, говорив він тепер, хитрувато підморгуючи й, можливо, навіть торкаючись пальцем грудей співбесідника.
Премінгер знову відкинувся на подушку, забувши про соціального директора. За кілька хвилин він почув довгий голосний дзвінок — друге запрошення до сніданку. Це було останнє попередження готелю «Біберман», і знову в ньому була чутна настирливість пожежної тривоги. Одного разу він сказав Нормі: якщо в готелі станеться пожежа й вони ввімкнуть пожежну сигналізацію, постояльці, згідно зі своїм умовним рефлексом, вирушать до їдальні. Ну, його з ними, в усякому разі, не буде, подумав Річард Премінгер, готельний одинак. Вони ходили, грали, їли у неймовірній згуртованості, з підозрою і навіть страхом дивлячись на тих, хто тримався осібно, хто вибачався й відмовлявся. Вони навіть у кіно до міста їздили групами осіб по десять. Він бачив, як вони набивалися в мікроавтобуси, а в кінотеатрі передавали одне одному по рядах шоколадні батончики, пакетики з арахісом, жувальну гумку. Разом із Нормою він потім спостерігав за ними в кав’ярні з морозивом, де вони були схожі на почесних гостей на весільному бенкеті, сидячи за столиками, які офіціант зсунув разом на їхню вимогу. Якби було можна, вони й коханням займалися б усі разом в одному великому ліжку, зітхаючи між кульмінаційними моментами: «Хіба не чудово? Гей, народе, хіба не чудово?».
Він вирішив дозволити собі невеличку ексцентричність — знехтувати попереджувальним дзвінком і не піти на сніданок. В нього виникло якесь знайоме відчуття, воно було в нього вже кілька ранків поспіль, й він боявся, що воно розвіється. Це було відчуття глибокого, справжнього задоволення — як тоді, коли прокидаєшся й тобі не треба йти до ванної. Спочатку він поставився до цього з підозрою, як до якогось симптому старої хвороби, що раптом повторився. Але потім йому вдалося визначити його. Це було відчуття з дитинства: так прокидаються хлопчики — миттєво, цілком, з усвідомленням якогось нового факту в своєму житті. Якщо висловити це одним словом — він був збуджений.
І ось він почав свою ранкову інвентаризацію самого себе. Таким був його спосіб іти в ногу зі своєю географією. Спочатку він спробував визначити джерело свого нового відчуття, але крім того очевидного факту, що він уже не в армії і повернув собі те, що інші назвали б його свободою, він насправді нічого не зрозумів. Але він знав, що йшлося не просто про свободу або принаймні не про цей тип свободи. І не про його плани на майбутнє, бо він їх не мав. Але, обмірковуючи це, він почав потроху усвідомлювати можливу причину свого задоволення. Його плани щодо себе були туманні, але він був молодим і здоровим (у готелі літні чоловіки напівжартома пропонували помінятися з ним місцями). Йому треба було лише дозволити чомусь відбутися, чомусь несподівано трапитися. Нічим не зв’язаний, він міг просто повільно дрейфувати, поки не натрапить на свою долю, як щаслива жертва корабельної аварії натрапляє на уламок щогли. Це скидалося на ще одну з тих мандрівок до дивних міст, які він полюбляв. Він ніколи не захоплювався природою. Здолати гірський хребет він міг лише в тому випадку, якщо на іншому боці було якесь місто, а водний простір — якщо він завершувався портом. У містах він міг вирушати до старих кварталів, до нетрів або заводських районів, проходити повз залізничні товарні станції на шляху до відкритих усім вітрам околиць, де з вікон у розпачі визирала біднота. Він міг заходити в їхні обшарпані під’їзди й роздивлятися імена на поштових скриньках. Одного разу, коли він у сутінках блукав серед якихось нічліжок, де з дверей на нього із незворушним виглядом витріщалися волоцюги, хтось схопив його за руку. Повернувшись, він побачив старого жебрака, який уп’явся в нього недобрим поглядом. «Дайте грошей», прохрипів старий придушеним голосом. Премінгер завагався й побачив, як кулак старого став повільно й загрозливо наближатися до нього. Він подумав, що зараз його вдарять, але стояв нерухомо й чекав, що буде далі. За кілька дюймів від його обличчя кулак розтулився, перевернувся й перетворився на простягнуту долоню. «Грошей», сказав старий. «Благослови вас Бог, сер. Допоможіть старій людині. Допоможіть мені. Допоможіть». Премінгер пам’ятав, як дивився в цю долоню. Вона була м’яка, неймовірно млява — рука (дивна річ!) багатої людини. Волоцюга почав скиглити якусь історію про змарноване життя, про згаяні можливості, про якісь втрати та помилки. Премінгер слухав, як зачарований, весь час дивлячись у цю долоню, яка так і залишалася в кількох дюймах від нього. Нарешті рука старого затремтіла, ще більше наблизилася до нього, а потім, знову стулившись, безпорадно впала вздовж його тіла. Премінгер був у захваті.
Розмова в сусідньому номері на мить припинилася. Потім хтось підсумував сказане, і чийсь приємний голос погодився. Угоду було укладено. Двері відчинилися, й соціальний директор, посвистуючи, вийшов у коридор.
Невдовзі Премінгер почув у коридорі інші голоси. Це були, мабуть, постояльці, що йшли на сніданок. Він знову відчув задоволення від своєї ексцентричності й посміхнувся ідеї спробувати продемонструвати її Біберману (він подумав про корт для шафлборда[155] та тріщину в цементі, яка вигиналася там, мов норовлива літера S, біля ледь помітних, знебарвлених цифр, про обтріпані окрайки на тенісних сітках й іржу на ланцюгах, які їх тримали, про потинькований головний корпус, який, мабуть, завжди виглядав анахронізмом, недоречним серед цих зелених, розкішних гір). Це було трохи схоже на спробу бути ексцентричним у Коні-Айленді[156]. Він знав, що деякі місця продають убогість за високими цінами; тут же ви розраховували на знижку.
Премінгер бачив вирази облич гостей, коли вони виходили з готельного автобуса. Вони приїжджали, зраджуючи самих себе, сповнені сумнівів, не впевнені у своїх шансах, із болісною надією на зміни, на якийсь несподіваний поворот фортуни. Згодом вони жартували над цим. Чого можна було очікувати, питали вони, від гори, де на вершині немає ні Бронкса, ні Брукліна? Сам Премінгер знав, навіщо приїхав. Він чув обнадійливі історії про знуджених гарячих матусь, про жадібних до чоловіків тіточок, про секретарок на останній стадії дівоцтва…
В армії він знав хлопця на ім’я Філ — шахрая-аматора, який прагнув стати професіоналом і дивився на гори, як свого роду візіонер. Премінгер згадував одну розмову із ним, коли одного вечора під час початкового курсу військової підготовки вони сиділи в крамниці військової бази, втішаючись безалкогольним пивом. Філ спитав його, що він збирається робити після армії. Премінгер був змушений відповісти, що не знає, й Філ подивився на нього із сумнівом. Він не міг зрозуміти, як можна не підготуватися до таких важливих речей. Премінгер поставив йому те саме запитання, очікуючи почути якусь зворушливу казочку про вечірню школу, але Філ здивував його, виклавши ретельно розроблений план. Йому потрібен був лише кадилак.
«Кадилак? — спитав тоді Премінгер. — А де ти візьмеш гроші?».
«Ні, ви тільки послухайте! Ти що думаєш — я завжди був в армії?».
«А чим ти раніше займався?».
«Чим займався? Я був коридорним у готелі. У горах коридорний заробляє за сезон тисячу п’ятсот — тисячу шістьсот. А якщо він робить ставки, то додай ще п’ятсот».
«Ти робив ставки?».
«Не свої. Я був типу посередником для одного хлопця. Я пропрацював коридорним п’ять сезонів. Збирав на машину, розумієш? Ну, й тепер маю достатньо, і на одяг теж. Коли в тебе білий кадилак-кабріолет із чорною обивкою та золотою фурнітурою, ти не можеш сидіти за кермом у джинсах. Мені потрібна буде майже штука баксів лише на гардероб. Коли відслужу в армії, візьму свій кадилак і повернуся в гори. Там, мабуть, сотні готелів. Буду просто їздити між ними, поки не побачу дівчину, яка виглядає хоча б на пару баксів. Я її клею, починаю охмуряти — уловлюєш? Ми об’їжджаємо в машині з відкинутим верхом всі ці чудові готелі — “Гроссінгер”, “Конкорд”, де всі коридорні знають мене, ми з’їдаємо чудовий сніданок і домовляємося на вечір. Потім я забираю її ввечері, і ми знову їдемо до готелів… У них в усіх там у горах є ці безкоштовні розваги… Але весь час я поруч із нею такий буцімто стриманий, тихий, дуже сумний. І вона врешті-решт не може не спитати, що трапилося, правда ж? Ну, я їй кажу — не звертай уваги. Але виглядаю чим далі, тим більш нещасним, і вона напосідає на мене: в чому, мовляв, справа, може, вона щось не те сказала, не те зробила? Тоді я кажу їй: “Розумієш, люба, я не хотів псувати тобі вечір, але бачу, що доведеться розповісти. Це через кадилак. Мені залишилося зробити останній платіж, і він наш. А в мене цього місяця скрутні обставини. Я позичив гроші одному хлопцеві та ще й спустив кількасот баксів на одній конячці на тому тижні. І пропустив платіж. Мені сьогодні дзвонили — вони заберуть у мене машину за несплату, якщо не отримають грошей завтра. Чорт забирай, я б цим не переймався, сонечко, але я кохаю тебе і знаю, який кайф для тебе на ньому кататися”. Ну, ти ж розумієш, дівчина у відпустці, в неї ж повинно бути кілька баксів у валізі, так? І рано чи пізно вона скаже: “Можливо, я зможу тобі щось позичити. Скільки тобі треба?” А я скажу їй, що це безумство, що вона навіть не знає мене, але все ж таки згадаю, що мені треба баксів шістдесят. Ну, й тут вона, звісно, відчує полегшення, що не більше, й викладе мені грошенята. Вона ж думатиме, що за шістдесят баксів я вже в неї в кишені, що ми практично заручені і все таке. Штука в тому, що для завершення справи мені треба з нею переспати. Це для мене гарантія того, що вона потім не намагатиметься відшукати мене. Ці дівчата так трусяться над своєю репутацією! А я можу її просто знищити. Це легко. Ось і вся схема. А наступного дня поїду до нового готелю. Якщо пощастить, так можна провести весь сезон. А потім, взимку, є Маямі».
Премінгер посміхнувся, згадуючи ентузіазм Філа. Це була до біса гарна ідея, і йому варто було би постежити за білим кадилаком-кабріолетом. Але що важливо — десь у цьому приголомшливому плані приховувалося тверезе, консервативне мислення, мислення людини, яка знає свою географію, яка бачить свої умовні позначки у справжньому, об’єктивному світлі фар кадилака. Цей план міг спрацювати. Він був — на свій жахливий кшталт — здійсненним, і Премінгер підбадьорив Філа. І хоча сам він, звісно, приїхав не за грошима, але теж сподівався витрусити з небес трохи насолоди. Він хотів, якщо коротко, перепихнутися з єврейкою, і ще раз, і ще — до нестями. «Нестяма» — це було, втім, щось нове у його житті, і поки що в нього це не дуже добре виходило. Єдине, в чому він міг бути впевненим, — що він дає на це згоду.
«Що ж», думав він, граючи в свою приємну ранкову гру, «в усякому разі я в новому місці, і тут принаймні є Норма».
Думаючи про Норму, він відчув якісь побоювання. Кепкувати з її відчаю було надто легко. Вона була, що не кажи, останньою у своєму роді — секретарка у відпустці, перезріла діва, єдина дівчина в усій цій клятій родині, яка не пройшла усипаним квітами проходом у Бронксі, посеред розкоші, що йде по чотири долари за тарілку, до найвищого щастя — балдахіну з квітів, аби зв’язати себе обітницею того, що вона може назвати своєю вірністю. Краса — це вірність, а вірність — це краса, й це все, що відомо на землі, й усе, що треба знати. І Норма, думав він, на порозі критичного віку, спробувавши всі інші способи — походивши самотньо на танці в спортзалі єврейської школи, прочитавши й засвоївши «Часопис Американської медичної асоціації» за квітень, аби підтримати інтелектуальну бесіду з племінником материної подруги, спітнілим інтерном зі шпиталю «Бельвю», припинивши голити пахви, бо це боляче, — кинулася в обійми готелю «Біберман» і його, Премінгера.
Він витягнувся в ліжку. Під простирадлом він ворушив пальцями ніг і спостерігав, як опуклості на ньому змінюють форму, немов гірські хребти, що раптово пересуваються. Сонячне світло смугами лежало на його грудях. Він підвівся з нагрітого сонцем ліжка, й тонкі смужки світла від жалюзі поповзли по його тілу вгору.
Премінгер став одягатися, але помітив, що вікно в його кімнаті на першому поверсі відчинене. Він боязко наблизився до нього й потягнув за мотузку жалюзі, аби спрямувати сонячне світло вниз. Побачивши чималу групу пожильців, що стояли поряд із порожнім басейном, він завмер. Він пам’ятав таємничі попередження соціального директора й трохи здригнувся, мимоволі згадавши ту ніякову й болісну сцену, яка вчора шокувала їх усіх. Чи не це було причиною того нового збудження, з яким він прокинувся, запитував себе Премінгер.
Він навіть трохи знав цю дитину: дівчинка з матір’ю сиділи за сусіднім столом у їдальні. Одного разу він звернув увагу Норми на це гарненьке дівча. Смерть дівчинки і відчайдушний лемент її матері (вона недоладно трусила перед собою складеними долонями, немов гравець у кості) налякали його. Він прибіг із тенісного корту з ракеткою в руках. Перед ним були блискучі на сонці спини інших відпочивальників. Він протиснувся крізь них, допомагаючи собі ракеткою, й опинився на внутрішньому боці цього кола, але, побачивши посиніле обличчя дівчинки в обрамленні мокрого жовтого волосся, що пристало до нього, відсахнувся, піднявши ракетку перед обличчям, щоб захистити очі. Він не міг вибратися назад, бо позаду тіснилися люди, і тому безпорадно відвернувся й був змушений дивитися, як місіс Голдстоун, мати дівчинки, запитує кожного, чому це трапилося, благає, обвинувачує, а потім мовчки знову повертається до дівчинки, схиляється над нею й дає їй ляпаса. Він чув жахливо спокійний голос, коли вона шпетила мертву доньку: «Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся». Він дивився на матір, що сиділа над дівчинкою навпочіпки, — непристойно, як людина, що спорожнюється в лісі. Вона безнадійно опиралася пожежникам, які прийшли забрати дівчинку, а коли вони її унесли (її тіло гротескно підстрибувало на ношах), він побачив, як мати намагається обійняти мокрий слід від тіла дитини на цементі. Коли люди, що скупчилися навколо неї, демонструючи своє співчуття, простягали руки, щоб утішити її, вона відверталася.
Премінгер відступив від вікна. Кілька людей з учорашніх знову були там. Боже мій, подумав він, вони влаштовують спектакль.
Він упізнав серед цих людей місіс Франкель. Вона була у своєму міському одязі й виглядала розпареною і незугарною, стоячи поряд із порожнім плавальним басейном готелю «Біберман». Вона, схоже, запекло сперечалася, у своєму збудженні забувши про великий ридикюль, що висів у неї на руці й неймовірним чином повторював усі її розлючені рухи. Сонце потрапляло на грані камінців її важкого браслету й кидало яскраві відблиски в очі Премінгеру, коли вона вказувала в напрямку басейну. Він не знав, про що вона говорить, але досить легко міг це собі уявити, бо чув її наскоки раніше. Вона була схожа на представницю якоїсь політичної партії, що завжди перебуває в опозиції.
За мить Премінгер помітив ще щось. Позаду збудженого натовпу, що зібрався навколо місіс Франкель, він побачив Бібермана, який стояв осторонь зі схиленою набік головою й виразом стривоженої зосередженості на обличчі. Він мав вигляд захисника, змушеного вислуховувати в іноземному суді свідків, мови яких не розуміє. Поруч із ним стояв соціальний директор, насуплений, як роздратований адвокат.
Премінгер повернувся й продовжив одягатися.
Коли він підійшов до головного корпусу, інші завершили свій сніданок і вже перебували на позиціях, які мали допомогти їм дотягнути до обіду. На довгій веранді перед головним корпусом, у затінку, люди сиділи у важких плетених кріслах-гойдалках і грали в карти. Вони тихо розмовляли хрипкими голосами, й час від часу їхнє бурмотіння переривалося гучними оголошеннями масті. Премінгер уже відчував в’язку, як сироп, густоту довгого літнього дня. Він піднявся сходинками й уже заходив усередину, збираючись випити кави, коли побачив місіс Франкель. Вона розмовляла з жінкою, яка зосереджено слухала її. Він хотів прослизнути повз них, не заговоривши із нею, але вона вже помітила його. Вона дивилася йому в очі й не відверталася. Він кивнув. Вона один раз повільно нахилила голову вперед — так, немовби вони з Премінгером були співучасниками якоїсь великої таємниці. «Доброго ранку, місіс Франкель», сказав він.
Вона похмуро привіталася з ним. — «Залишилося недовго, так, містере Премінгер?».
«Що недовго?».
Якимось туманно-обвинувальним змахом руки вона вказала на готель і все навколо. «Вам не сказали, що я їду звідси?» — повільно спитала вона.
Премінгера вражала зосередженість цієї жінки на своїй особі. «Відпустка скінчилася, місіс Франкель?» — спитав він із посмішкою.
«Лише частина відпустки. Та ви думаєте, я залишуся ще хоч на один день із цим убивцею? Ні і ні! Послухайте, я багато чого можу розповісти. Не треба бути юристом із Філадельфії, аби зрозуміти, що тут відбувається. Частина відпустки. Та хіба в цьому справа? Ви думаєте, мій син, коли почув про це, не сказав: “Мамо, я приїду за тобою будь-коли, тільки скажи”? Він чудовий юрист і може влаштувати купу неприємностей, якщо захоче».
Під час цієї промови Премінгер відчув натяк на знайому паніку. Він впізнавав ці жести, цей голос, який втягував його в змову. Хай місіс Франкель іде до біса, подумав він. Але краще не казати цього. Це було б жестом із його власного боку. Він прокладатиме собі шлях у житті не руками.
Місіс Франкель все ще говорила на тих самих підвищених тонах, яким Премінгер не дуже довіряв. «Яке нахабство! — сказала вона. — Так ось, можете мені повірити — йому це не зійде з рук».
У вікні за кріслом місіс Франкель раптом з’явився Біберман. Його величезна голова, здавалося, заповнила все вікно. Обличчя в нього було сердите, але заговорив він лагідним голосом. «Я вас прошу, місіс Франкель. Я вас прошу», — сказав він примирливо. Премінгер продовжив свій шлях до їдальні.
Всередині помічники офіціантів ще прибирали столи. Він підійшов до одного з них, попросив принести каву й сів за один із прибраних столів. Хлопець ввічливо кивнув і пішов через широкі брунатні хитні двері до кухні. Двері він штовхнув сильно, і на якусь мить Премінгер побачив інтер’єр світлої кухні і стару жінку, Біберманову куховарку, яка сиділа на високому табуреті з цигаркою в зубах й лущила горох. Двері швидко зімкнулися, але за секунду внаслідок інерції знову розчинилися назовні, і він ще раз побачив жінку. Тепер вона повернула голову й дивилася на помічника офіціанта. Двері знову швидко зійшлися, як жорстка театральна завіса.
Премінгер повернувся й на протилежному боці обідньої зали побачив Норму. Вона тримала в руці цигарку, пила каву й дивилася на нього. Він перейшов до неї. «Доброго ранку, — сказав він, сідаючи. — Ну і ґвалт тут сьогодні».
«Привіт», — сказала вона.
Він нахилився через стіл поцілувати її. Вона трохи відсунула голову, і йому вдалося лише торкнутися її щоки. В момент цього невдалого руху він немовби побачив себе збоку: наполовину підвівшись зі стільця, нахилившись через захаращений стіл, він виглядав, як незграбний стрибун у воду на краю трампліна.
Здивований, він різко сів назад. Знизав плечима. Розломив булочку й виколупав з неї середину. «Місіс Франкель їде», — сказав він, трохи помовчавши.
«Так, — сказала Норма, — я знаю».
«Катскільський[157] мінітмен[158]», — сказав він, посміхаючись.
«Що такого смішного в місіс Франкель?».
Премінгер подивився на неї. «Нічого. Ти маєш рацію. Одного дня, після того, як вщухла би ця справа з Ліндою Голдстоун, вона добралася б і до нас».
«Вона нічого не може сказати про нас».
«Так, — сказав Премінгер. — Гадаю, що ні».
«Справа Голдстоун… — сказала Норма. — Загинула маленька дівчинка».
«Так».
«Справа, — сказала вона. — Така собі справа».
Він уважно подивився на неї. Її обличчя нічого не виражало. Чого вона хотіла від нього — якоїсь заяви?
«Гаразд, — сказав Премінгер. — Окей. Справа Голдстоун — перепрошую, трагедія Голдстоун — полягає лише в тому, що Голдстоун втопилася. Норма, це був нещасний випадок. А всі продовжують поводитися так, немовби тут є якийсь підтекст. Навіть ти. Я вважаю, що найгірше зараз — ну, крім батьків, зрозуміло, — Біберману. Він єдиний, кому ще є що втрачати. Це може вдарити його по кишені, а для такої людини, як він, це може бути смертельним ударом».
Норма подивилася на нього так, немовби він дав їй ляпаса. Це все лукавство — цей її шок, подумав він, це лукавство. Чиясь вразливість завжди ставить вимоги перед стороннім спостерігачем. Рознощик-даго[159], в якого розсипалися яблука, п’яний, що, хитаючись, іде повз, відлупцьований дивак, новоспечена вдова, що волає біля відчиненого вікна, — їхня безпорадність агресивна, їхній відчай бутафорський. Чого вони хочуть? Вони схожі на дітей, що кидаються до своїх іграшок, машинок, олов’яних солдатиків, керуючи ними, відтворюючи голосом звуки битви й вистукуючи на барабані попередження про небезпеку.
Він був у купальних трусах. На ногах — військові напівчеревики-«оксфорди», в яких він звільнявся з армії. Він так поспішав забратися звідти, що не встиг купити іншого взуття — хоча б кросівок, більш доречних для післяобідніх сходжень на кшталт цього — на високий пагорб позаду готелю «Біберман».
Він втратив цікавість до цієї прогулянки. Повернувшись спиною до піщаної, усіяної камінням стежки, що тягнулася далі вгору, до лісів, які він обіцяв собі дослідити, Премінгер подивився вниз, туди, звідки прийшов. Під ним був курортний готель. Він ніколи не бачив його з такої зручної точки, і його розташування серед пласкої зеленої долини справило на нього комічне враження. Готель більше скидався на величезний «павільйон сміху» в парку розваг. Премінгеру здавалося, що, повернувшись до своєї кімнати, він знайде там дзеркала у важких жовтих рамах, які віддзеркалюватимуть викривлені зображення. А в павільйонах для трюків, споруджених для подолання сили тяжіння, йому доведеться триматися за меблі, аби не впасти. Він дивився на фантастичні шпилі, що закручувалися равликами, мов густий крем у надто малих чашках, і уявляв собі Бібермана, який на заході сонця видирається на самий верх цих мінаретів, аби кричати звідти, як такий собі блазенський муедзин, на неслухняних гостей. Він бачив на готельному газоні пляжні парасольки, яскраві, як льодяники на паличці. Вони були схожі на квіти, що надмірно розрослися в саду.
Премінгер усміхнувся, перевівши погляд із території готелю на власне тіло. Спочатку він його немовби не впізнав, але потім, поступово усвідомлюючи самого себе, збентежено вп’явся у свої стегна, які сонце ще не вкрило справжньою засмагою. Він простежив за своїми ногами далі вниз — кощавими колінами, безволосими гомілками — й засміявся в тиші над їхнім раптовим зникненням у формених черевиках. Що ж, він справді був схожий на людину, заскочену в туалеті. Жирні стегна, лискуча блідість надто гладких ніг, подібна до тьмяного блиску фруктів, викривали його. Він здавався собі незграбним і трохи безпорадним, як ті старі, товсті жінки на складаних стільцях на пляжі, з набряклими ногами, втиснутими в чоловіче взуття, яке їм доводиться залишати незав’язаним, і розпущені шворки схожі на їхні сплетені пальці, якими вони прикривають свої бюсти.
Що ж він насправді робить у «Бібермані», запитував себе Премінгер. Він міг би легко та швидко описати своє розчарування, як досвід тих мандрівників, які, поїхавши з аеропорту у взятих напрокат автівках, поспілкувавшись із клерками щодо заброньованих номерів і розпорядившись про доставку багажу, нарешті опиняються сам на сам у дивному місті, втомлені, пригнічені, неспроможні заснути в готельних ліжках, і шукають у телефонному довіднику знайомі імена. Але що, зрештою, він узагалі тут робить? Він подумав про інших людей, які приїхали до цього готелю, і мав нагадати собі, що вони жили тут не завжди, вони не були найняті готелем як таке собі товариське тло, така собі велетенська підставна особа, заради його користі. Вони тут, думав він, заради доступу до тенісного корту, басейну, поля для гольфу на шість лунок, нічного шоу в ресторані, ломберних столів, їдальні та одне до одного. А він, коханець із жирними стегнами, схильний доходити до нестями, тут для того, щоб із ними злягатися. «Розкатав губу, товстозадий!» — подумав Премінгер.
Він поміркував, чи не продовжити свій шлях, і повернувся, аби оцінити відстань, яку йому ще належало пройти. Потім подивився вниз. Побачив осушений басейн. На дні ще залишалося трохи води, як пляма на гладкому білому кахлі. В очі вдарив віддзеркалений нею відблиск сонця, й Премінгер відвернувся, інстинктивно прикривши їх долонею.
«Я не думав, що ви мене бачите», — раптом сказав хтось.
Премінгер відступив назад. Він нікого не бачив, але припустив, що хлопець, який тепер виходив з-за дерев, що росли вздовж стежки, помилково зрозумів його жест як помах руки й відповів на нього.
«Якщо ти збираєшся ховатися, — сказав Премінгер, — не варто надягати білі парусинові штани. Закон джунглів». Хлопець із голим торсом, в якому він впізнав готельного рятувальника, боязко вийшов на стежку, де стояв Премінгер. Йому здалося, що у хлопця дещо присоромлений вираз обличчя, й він кинув погляд на той зелений затишок, звідки вийшов хлопець, — чи немає там якоїсь із готельних дівчат.
«Я не ховався, — сказав хлопець, ніби захищаючись. — Я часто сюди приходжу, коли не працюю. Я бачив вас там унизу».
«Я теж тебе бачив. Ти рятувальник». Хлопець подивився вниз. Вони стояли в колі сонячного світла, яке, здавалося, оточувало їх на цій лісовій арені, як суперників у боротьбі за якийсь незначний титул. Премінгер із незадоволенням помітив, що хлопець дивиться на його взуття, й напівсвідомо переступив ногами. Потім хлопець підвів очі, й Премінгер побачив, що вони в нього червоні.
«Про мене щось говорили?» — спитав хлопець.
«Хто?».
Хлопець кивнув у напрямку готелю.
«Ні, — сказав Премінгер. — А що?» — спитав він машинально.
«Містер Біберман сказав, щоб я сьогодні там не вештався. І я не знав, куди піти, аж поки не згадав про це місце. І я йшов і йшов угору, а потім помітив вас. Подумав — може, містер Біберман послав вас за мною».
Премінгер похитав головою.
Хлопець здавався розчарованим. «Послухайте, — раптом сказав він, — я хочу вниз. Я до такого не звик. Скільки я, на їхню думку, маю стирчати тут?». Попри всю дратівливість, його голос виказував справжню нагальну потребу. Премінгер приписав це приниженості хлопця, відчуттю провини через те, що його виявили, та жаху, який він не міг втримати у собі. Нечесно було дозволяти хлопцеві далі викривати себе в хибній думці, нібито все вже про нього відомо. Премінгер не бажав чути більше, але хлопець вже знову заговорив. «Я не звик до такого, — сказав він. — Я говорив містерові Біберману на початку літа, скільки мені років. Він знав, що мені шістнадцять. Тому я й отримував лише дві сотні. Тоді це було нормально».
«Дві сотні?».
Хлопець замовк і пильно подивився на Премінгера — можливо, порівнюючи сили. Немовби виявивши слабкість Премінгера й вирішивши скористатися цим, він подивився на його коліна. Премінгер живо відчув цей погляд.
«Ще хто-небудь знає?» — різко запитав Премінгер.
«Місіс Франкель, мабуть», — відповів хлопець, все ще не підводячи очей.
Премінгер змінив позицію, посунувшись трохи вбік. «Вона сьогодні їде додому, — сказав він. — Я бачив її цього ранку. Вона нічого не сказала». Цей таємничий стиль розмови йому не подобався. Він трохи нагадував комічне спілкування між гангстерами в не дуже добрих фільмах: чоловік стоїть, притулившись до будинку; хтось іде повз; чоловік киває спільникові, що вештається поруч; спільник опускає очі й проходить далі.
Премінгер вирішив продовжити свою прогулянку. «Слухай», — сказав він хлопцеві, — я піду далі вгору цією стежкою». І одразу почав рухатися вниз, до «Бібермана». Він зрозумів свою помилку, але відчував, що хлопець пильно дивиться на нього. Він поміркував, чи не виконати якийсь удаваний маневр — наприклад, зробити вигляд, нібито йому треба пройти кілька кроків, аби краще роздивитися, що там робиться внизу, а потім повернутися на стежку. «Та якого дідька!» — подумав він втомлено. Він чув, як хлопець іде за ним.
Кілька камінців, зачеплених хлопцем, вдарили Премінгера по гомілках. Він дивився, як вони котяться далі схилом. Хлопець наздогнав його.
«Я теж іду вниз», — сказав він, немовби Премінгер вирішив за них обох. Стежка звузилася, і Премінгер відчув переваги того, що рухається попереду хлопця. Він спускався швидко, зосередивши всю увагу на крутому схилі. Позаду нього хлопець продовжував теревенити. «Йому був потрібен хтось на сезон. Було Четверте липня[160], а в нього нікого не було. А в мене двоюрідний брат працює на кухні. Він мені сказав. Містер Біберман знав про мій вік. Я сам йому сказав. А він: “До чого тут вік? Тут ніхто не тоне”. І я відпрацьовував прийоми у своїй кімнаті». Стежка розширилася, і хлопець пішов поряд. Він підлаштовував свій крок під Премінгера, й вони дійшли до низу пагорба разом.
Далі Премінгер побіг уперед підтюпцем, але швидко втомився, зупинився й знову перейшов на звичайний крок. Хоча хлопець і не біг за ним, Премінгер знав, що він недалеко позаду й усе ще йде за ним. Він навмисно попрямував до одного зі столиків на галявині біля «Бібермана», збираючись потім обернутися до хлопця й попросити його принести щось попити. Він надто пізно помітив, що прямує до столика, за яким сидить місіс Франкель, — її затуляла від нього велика пляжна парасолька, встановлена над столиком. Премінгер розумів, що є лише один спосіб уникнути її близькості — зробити крутий віраж, але, пам’ятаючи про хлопця позаду й про свою похибку на пагорбі, він вирішив не ризикувати й не робити ще одного дивного руху. Що як хлопчина теж поверне за ним, подумав він. Вони опиняться разом самі на полі для гольфу. І він ніколи його не позбудеться. Повагавшись між Франкель і хлопчиною, він обрав Франкель, бо вона не потребувала порад.
Місіс Франкель у своєму спекотному, товстому міському вбранні, дивилася на Премінгера як жінка, яку щойно сфотографували для недільного додатку («Місіс Франкель — на фото вона сидить під вирощеним нею двохсотфунтовим грибом — заявила…»). Але коли він підійшов ближче, то побачив, що для додатків вона геть не годиться. Її ноги, витягнуті вперед, надавали їй вигляду дами, неймовірно втомленої після невдалої подорожі по крамницях у центрі міста. В неї був похмурий і замислений вираз обличчя. Для місіс Франкель це була незвичайна поведінка, і Премінгер на мить зупинився біля неї. Вона дивилася прямо вперед, в напрямку басейну, який втратив свій сенс.
«Це дивно, — сказала вона, повертаючись до Премінгера. — Маленька дівчинка». Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла так тихо. «Ви її бачили? Вона була немов якийсь шматок картону, на якому намальована дитина. Це просто жахливо, — сказала місіс Франкель. — Щоб таке трапилося тут? У горах? Просто граючись? Гаразд, коли дитина хворіє, це теж жахливо, але маленькі діти хворіють, і буває, що нічого не можна вдіяти, й дитина помирає». Премінгер був не впевнений, що вона розмовляє з ним. «Але тут, у горах, куди приїжджають розважитися, щоб таке сталося тут? Це нечуваний жах — такі речі». Вона дивилася прямо на Премінгера, але він знов-таки не був упевнений, що вона його бачить. «Ви бачили матір? Ви бачили переляк в очах цієї жінки? На кшталт “ні, такого не може бути”. Я була там. Дитина хотіла морозива, а мати сказала їй, що в неї губи вже сині, треба виходити з води. Вона відвернулася на мить — лише на мить, а коли знову повернулася… — Місіс Франкель знизала плечима. — Скільки вона могла пробути під водою — п’ять секунд, десять? Хіба басейн — це океан, що треба було її відшукувати? Ні, рятувальнику важливіше було розмовляти зі своїми подружками, а почувши крики, підняти очі й волати: “Що? Що? Де? Де?” Хто за це відповідає? — спитала вона Премінгера. — Бог? Ми ж не дикуни. Шукаймо відповідальних десь ближче».
Він переступав з ноги на ногу під її пильним поглядом. Вона знову повернулася до своєї громоподібної колоратури, й за це він був їй вдячний. Вона знову була у своєму репертуарі, і її надгробна промова, чи як там її назвати, була лише свого роду інтерлюдією — так, немовби ця жінка переводила дух, не припиняючи говорити, а тільки притишуючи голос. Проте її запитання повисло в повітрі. Він не бажав на нього відповідати, але цим людям було, схоже, байдуже до цього. До того ж зрештою він міг виступити свідком на тій стороні, в яку вірив.
«Гаразд, місіс Франкель, — сказав він. — У чому справа? Весь ранок ви натякали на якусь страшну таємницю. Вона в тому, що рятувальник не досить дорослий?». Премінгер сказав це гучніше, ніж збирався. Він чув свій голос, немовби слухав запис, не пам’ятаючи, щоб він його робив. «Саме це вас непокоїть? Саме це є вашим маленьким секретом, яким ви вирішили поділитися з усіма? Ну так розслабтесь — це не секрет. Всі про це знають. Дуже шкода, але навіть якби хлопцеві було одинадцять, а не шістнадцять, дівчинка все одно втопилася б».
«Рятувальнику лише шістнадцять?» — спитала жінка. Неймовірно, щоб вона цього не знала. Вона мала здогадатися, мала це підозрювати. Саме це мало бути причиною її обурення. «Рятувальнику лише шістнадцять?» — повторила вона. Це було занадто. Він не міг бути першим, від кого вона про це довідалася. «Лише шістнадцять?» — торочила вона.
«Я не знаю, скільки йому, — схаменувся Премінгер. — Не в цьому суть. Це був нещасний випадок. Яка різниця, скільки йому років?». Тільки тепер він усвідомив, що хлопець не пішов від них — він стояв футах у двадцяти й слухав. Премінгер згадав, що вранці бачив Бібермана у тій самій ситуації — голова низько схилена від ніяковості, а буфером від ворогів слугує соціальний директор. Хлопець чекав від Премінгера подальшого захисту.
Однак Премінгер безтурботно змінив тему. Без видимих причин він почав розповідати місіс Франкель про щойно здійснену ним прогулянку, про свої туманні плани на майбутнє. Вона ввічливо слухала й навіть раз чи два кивнула, погоджуючись із його словами. Так він провів із нею хвилин десять, але коли збирався вже йти, впіймав гнівний погляд місіс Франкель. «Нам усім краще звідси забратися», — сказала вона.
Він лежав поруч із Нормою позаду зачиненого тенісного корту. Спостерігав, як крейдяно-срібне світло місяця розсипається й холодно та повільно пересувається галявиною. Вже чверть години як вони не розмовляли. Він не знав, чи вона заснула. Земля була вологою. Він шкірою відчував під підстилкою вечірні випаровування. Її очі були заплющені, й він знову ліг на спину і став дивитися в небо.
Галявина була безлюдною: останній виїзд відпочивальників відбувся зовсім недавно, цього вечора; останні автівки з міста повернулися назад. Премінгер думав про Бібермана, самого біля басейну, і перед ним усе ще стояло жахливе обличчя цього старого чоловіка, коли він махав гостям, що від’їжджали, й робив вигляд, що вони повертаються додому лише внаслідок природного завершення відпустки.
Він витяг травинку з-під підстилки.
«Нездара», — сказав він.
Норма поворушилася, щось пробурмотіла. Премінгер майже не почув її.
«Він стояв у дверях і махав їм. Він потискав їм руки й говорив, що збереже за ними кімнати. Він навіть сказав коридорному, куди все покласти, — Премінгер розірвав травинку навпіл і викинув одну половину. — Нездара. Мені було соромно за нього».
Він покрутив у пальцях травинку. Відчувши її в’язкий сік, відкинув із відразою. «Навіть соціальний директор. Ти чула його? “Мені шкода, Бібермане, але мені потрібні люди. Мені потрібні люди, розумієш?”. А Біберман сказав йому: “Ти чудовий актор. Ти професійний виконавець”. Мене нудило від цього. А місіс Франкель — ні пари з вуст. Їй і не треба було. Вона виказала себе з головою».
«Бідолаха», — сказала Норма. Голос у неї був тихий і холодний, геть не сонний. Він повернувся до неї і посміхнувся.
«Хто —
«Я про дівчинку», — сказала вона безбарвним голосом. Він уважно подивився на її бліде обличчя, на шкіру, яка виглядала прохолоднішою і м’якшою, ніж будь-коли раніше. І сама Норма здавалася меншою і — він не міг цього заперечити — старшою. Це все місяць, подумав Премінгер.
Він торкнувся пальцями її щоки. «Ти би поїхала з ними, так? — спитав він тихо. — Ти би поїхала, якби я не попросив тебе залишитися». Норма не відповіла. Вона відвернулася, а її рука впала на підстилку. «Ти сьогодні зробила це двічі», — сказав Премінгер.
«Правда?».
Він подивився на її тіло. Вона лежала на спині, витягнувши руки вздовж тіла. Він швидко перекотився до неї, його рука опустилася на її груди. Вона спробувала відсунутися від нього, але він схопив її за руки, притиснув їх до землі і поцілував її в губи. За кілька хвилин, подумав він, почнеться моя відпустка. Гарна покинута єврейська дівчина в гарному покинутому єврейському готелі. Вона несамовито замотала головою. Впавши обличчям на її обличчя, він намагався своєю вагою притиснути її до підстилки. Він відчув, як її тіло дерев’яніє, руки стають негнучкими. Потім ці руки стали люто штовхати його, й він був не в змозі втримати їх по боках її тіла. Вона була дуже сильною і зрештою якимось конвульсивним рухом скинула його з себе, швидко скочила на ноги й стояла, дивлячись на нього згори. Здавалося, що вона не впевнена в собі.
«Йди геть від мене», — сказав він.
«Річарде…».
«Забирайся геть».
«Річарде, я не збиралася повертатися».
«Геть».
«Гаразд», — сказала вона спокійно й, повернувшись, пішла.
«Ось вона! — крикнув він їй навздогін. — Не чіпайте її, вона в жалобі!». В ньому здіймався гнів. «Гей, повернись, в мене є ідея! Ми влаштуємо лінчування. Хлопця повісимо на трампліні над басейном, а Бібермана — на пляжній парасольці».
Норма швидко йшла від нього в напрямку готелю. Премінгер підвівся й побіг за нею. Він простягнув руку, щоб зупинити її, але вона ухилилася, й він пролетів уперед, не вхопивши її. Відновивши рівновагу, він пішов трохи позаду неї, продовжуючи говорити. Він почував себе рознощиком, що торгується з покупцем, але вже не міг зупинитися. «Це втоплення все зіпсувало, правда? Загинула стороння людина, але в нас же тут немає сторонніх». Норма побігла. Було схоже, що вона плаче. Він біг за нею й чув її схлипи. «Давай когось звинуватимо. Рятувальника. Бібермана. Мене. Хочеш знати, що можна звинуватити? Звинувать судоми та клятий австралійський кроль[161]».
Біля готелю Премінгер зупинився. Норма зайшла в готель, а він важко опустився на сходинки й знервовано, різко заплескав у долоні. Той хлопець, той клятий хлопець, подумав він. Цей напад гніву здавався йому хворобою, яка повертається, незважаючи на лікування.
Коли світ знову заспокоївся, Премінгер усвідомив, що він не сам. У нього було відчуття, що хтось є на ґанку, ще коли він відвернувся від Норми і дав їй зайти всередину. Він озирнувся й побачив у затінку, в двадцяти футах від себе, силует чоловіка, що стояв, притулившись до боковини ґанку. У темряві Премінгер не міг роздивитися його обличчя.
«Біберман?».
Чоловік вийшов зі свого темного кутка й пішов до Премінгера. Він ішов повільно, схоже, невпевнено, й коли проходив повз вхід до готелю, потрапив у смугу світла, що косо падала з середини будівлі, нагадуючи прикріплений до неї трап.
«А, Премінгер…». Голос був низький і насмішкуватий.
«Містер Біберман», — сказав він тихо.
Чоловік залишався стояти в смузі світла. Премінгер підвівся й знервовано підійшов до нього. «Вже час лягати, — сказав він. — Я якраз ішов до себе».
«Звичайно, — сказав Біберман. — То це ваша остання ніч із нами, га, Премінгере?».
Премінгер дивився на нього. Стоячи разом із Біберманом всередині цієї смуги світла, поділеної на четвертини, він відчув, що на нього немовби нападають. «Я цього не планував», — сказав він.
«Не планували? — засміявся старий. — Дівчина вранці поїде. Що тут ще може вас втримати? Їжа?». Він знову засміявся. «Ви поїдете завтра. Але я вдячний вам, що залишилися ще на день. Це зробить мене багатієм, і я сам зможу поїхати до якогось готелю». Премінгер помітив у руці Бібермана пляшку. Старий простежив за його поглядом і широко посміхнувся. «Шнапс», сказав він, піднявши пляшку вгору. — «Трохи шнапсу. Я сидів тут на своєму ґанку, а зараз я в шезлонгу на “Квін Мері”, де на честь моєї першої подорожі через океан дотримуються кошерної кухні. Єдине, що погано, — хтось періодично падає за борт, і це мене засмучує. Якби ми не були вже три дні в дорозі, я би подзвонив дружині, щоб вона підпливла з міста, і ми повернулися б назад».
Премінгер посміхнувся, і Біберман простягнув йому пляшку. Він узяв її і, машинально обтерши шийку, відпив.
«Мабуть, я поїду», — сказав він.
«Мабуть, так».
«Мені тут не місце, — сказав Премінгер. — Я думав, що це буде така собі розвага. Але не склалося. Я не з тих, хто з цікавості вештається нетрями, не думайте. Я думав просто розважитись».
«Ну так, — сказав Біберман, — знаю я вас, хлопців. З валізами презервативів. Фу!».
«Я думав просто розважитись», — повторив Премінгер.
«Це не розвага. Взагалі», — сказав Біберман.
«Правильно».
Біберман повернувся до темного крила ґанку. Премінгер пішов за ним. «Я не хочу, щоб ви думали, нібито я їду з тих самих причин, що й решта. Я вас не звинувачую». Старий не відповів. «Справді не звинувачую», — сказав Премінгер. Він майже не бачив Бібермана у темряві. «Хлопець, який любить розважатися, мене не звинувачує…» — сказав той.
Премінгер помовчав. «Що ж, — промовив він ніяково, — на добраніч». І пішов до дверей.
«Скажіть, Премінгере, ви ж освічена людина, — раптом заговорив Біберман. — Ви справді думаєте, що вони можуть подати на мене в суд?».
Премінгер повернувся до Бібермана. «Я не розумію — як», — сказав він.
«Але ж рятувальник — хлопчик. А якщо я знав, що він хлопчик? Що йому шістнадцять років? Якщо вони це зможуть довести, хіба проти мене не порушать справу?».
«Як вони зможуть це виявити?» — ніяково спитав Премінгер.
«Ну, я їм не скажу й оголошення до “Таймс” не подаватиму, але якби вони довідалися, змогли б подати до суду?».
«Гадаю, вони можуть спробувати. Не знаю, я не юрист. Не розумію, як на вас зможуть покласти відповідальність».
«Мої пожильці змогли ж».
«Вони забудуть».
«Ах!» — сказав старий.
«Наступного року ваш готель знову буде повний людей».
«О так, напевно», — сумно сказав Біберман.
«Стривайте, це була не
«Це їх допекло». Біберман говорив так тихо, що Премінгер подумав, що він розмовляє сам із собою. «Все, що вони могли зробити, — це поїхати. Дехто з жінок не міг навіть дивитися на мене. Ось чому Кетскільські гори, Маямі-Біч, Лас-Вегас і всі ці місця такі важливі. Ось чому чоловік на прізвище Біберман може написати своє ім’я на фасаді готелю й на рушниках». Премінгер не міг встежити за його думкою. «Я хочу сказати — якого біса? — сказав Біберман, раптом знову звертаючись до Премінгера. — Хіба ім’я Спінози писалося на рушниках?».
«Чому б вам не зайти всередину?» — сказав Премінгер, пропонуючи йому руку.
«Коли маленька дівчинка тоне в такому місці, де ніхто не повинен тонути, де платять чималі гроші за те, щоб усі трималися на поверхні води, це жахливо, я розумію. Ніде немає безпеки, — сказав Біберман. — Ніде. Ти йдеш на футбольний матч, і раптом як грім з ясного неба — в гучномовець викликають лікаря, потрібна термінова допомога. Й ти думаєш: тільки не в вихідний! Ти ж думаєш так? Тільки не в вихідний… Навіть у лісі, коли ти наодинці, одного дня помічаєш хворого оленя або пересохлу річку — щось таке».
«Ходімо всередину, містере Біберман», — повторив Премінгер.
«Послухайте, Премінгере. Зробіть мені ласку, га? Завтра, коли повернетесь до міста, може, зателефонуєте тим людям і розповісте їм те, що вам сказав рятувальник? Ви єдиний, хто про це знав».
Старий запалив цигарку. Премінгер дивився, як періодично спалахує її кінчик, поки той говорить. Він намагався розгледіти обличчя Бібермана, але було надто темно.
«Ви божевільний», — сказав він нарешті.
«Я відповідальний, — сказав той із сумом. — Мені просто бракує мужності».
«Ну, а я невідповідальний», — сказав Премінгер.
«Ні, Премінгере, відповідальний».
Премінгер хутко підвівся. Він пройшов через затемнене крило ґанку й раптом потрапив у навскісну смугу жовтого світла. Біберман покликав його, й він обернувся. «Премінгере, — сказав той, — я серйозно — скажіть їм, що чули, як я одного разу вихвалявся, що заощадив пару сотень баксів». Премінгер похитав головою й став обережно підніматися сходинками, побоюючись перечепитися в темряві. «Премінгере, я серйозно!» — знову гукнув Біберман.
Премінгер швидко здолав решту сходинок, забувши про небезпеку. На свій подив, він виявив, що йде в напрямку порожнього басейну. Вже не вперше він пост-фактум помічав безглуздість своїх жестів, своїх мимовільних пересувань. Ах, я таки безпутний, подумав він, визнаючи поразку. Він обернувся. В кімнаті Норми горіло світло. Біберман продовжував вигукувати його ім’я. Премінгер стояв серед пляжних парасольок на широкій темній галявині й слухав розпачливий голос старого: «Премінгере! Премінгере!». Це виглядало так, ніби він сховався, а старого відрядили його шукати. «Премінгере, я серйозно!».
Гаразд, подумав він, гаразд, чорт забирай, гаразд! Він почекає до ранку, а потім піде до Норми й вибачиться, й вони повернуться до міста разом, і він займеться пошуками роботи, і вони надалі бачитимуться, а згодом, можливо, він попросить її вийти за нього заміж.
У віці тридцяти семи років містеру Кеслеру видалили камінь із жовчного міхура, який налякав його ледь не до смерті, і після одужання він дав зарок прожити своє життя в найкращій формі. Він записався до місцевого спортзалу Віка Тенні[162] та півроку ходив туди через день, пропустивши лише три заняття через азійський грип. Коли одне із занять прийшлося на переддень Йом-Кіпуру, найсвященнішого дня єврейського року[163], містер Кеслер, який зазвичай дотримувався важливих релігійних свят, сказав дружині: «Я вже відчуваю потребу в цих заняттях — моє тіло прямо-таки прагне їх, як наркотиків. Це як ліки, й коли я пропускаю одне заняття, то стаю дратівливим і жахливо почуваюся. І хай це найважливіше свято, я маю йти сьогодні ввечері. Це передбачено релігією: якщо ти хворий, тебе відпускають зі синагоги. Так сказано в одному із псалмів».
Місіс Кеслер була жінкою з глибокими релігійними переконаннями, але з дуже недостатньою формальною освітою. Внаслідок цього її чоловік міг попихатися нею, не вдаючись до посилань на незрозумілі релігійні документи. Оскільки він згадав псалми, можливість контраргументів виключалася, і їй залишалося тільки сказати: «Гаразд, якщо там так сказано…».
Решту дня містер Кеслер присвятив здебільшого безцільному сновиганню по дому. Чотирирічний син спитав його: «А бувають добрі пірати?». На що він відповів: «Я не налаштований розмовляти про піратів». Коли стемніло й настав час їхати до спортзалу, містер Кеслер сказав дружині: «Ну добре, в псалмах цього немає, але є десь у релігії, та й немає жодного значення, що це таке важливе свято. Якщо вже тебе відпустили, ти вільний. Це стосується і Дня Колумба[164], і Дня народження Вашингтона, а якщо япошки знову нападуть на Перл-Гарбор, то тобі теж пробачать відсутність у синагозі. І насправді це загалом
Містер Кеслер зібрав свою спортивну сумку, й дружина провела його до машини. «Це все якось незрозуміло», сказала вона.
«Дурниці», — сказав містер Кеслер.
Він відчинив дверцята автівки. «Гаразд, я визнаю — я не дуже впевнений. Мені вже став уявлятися ескадрон старих рабинів, які шастають вулицями й записують імена євреїв, що прямують до спортзалу. Коли на залізниці пролунав свисток, мені здалося, що це баранячий ріг[165], а вітер сьогодні нагадує стогін тисяч вмираючих учасників спротиву в гетто. Але я маю поїхати — навіть якщо просто трохи потренуюся й не піду до парної лазні. Шкода, що це Йом-Кіпур, і я визнаю — це мене трохи бентежить, але якщо вже тебе відпустили, то відпустили. На Йом-Кіпур чи хоч на подвійний Йом-Кіпур».
Містер Кеслер сів за кермо, а його маленький син прокричав із вікна: «А велетень знайде тебе, якщо ти сховаєшся?».
«Є речі важливіші за велетнів», — сказав містер Кеслер, вирулюючи з під’їзної доріжки в ніч.
За п’ятнадцять хвилин він припаркувався біля спортивного залу й побіг усередину. Коли він пробігав повз біляву адміністраторку, вона гукнула йому: «А де ваша дружина?», й містер Кеслер відповів: «Вона була тут лише раз, і ви, чорт забирай, чудово знаєте, що її стегнам вже ніщо не допоможе. Навіщо питати мене про це кожного разу?».
В роздягальні він зняв свій одяг і віддав його Ріко — крихітному черговому, який висякав носа й сказав: «Я застудився, але я радий. Застуда — це добре. Хлопці ходять сюди, щоб позбутися застуди, а я радий, що вона в мене геть увесь рік. Коли в тебе застуда, ти весь час піклуєшся про себе, а це добре».
Містер Кеслер сказав: «Я ніколи нічого вам не казав раніше, бо знаю, що вас вважають таким собі чарівним старозавітним типом, але ви ідіот. Мати застуду — це недобре. Краще її не мати. Ніколи. Я хочу тут швиденько потренуватися і мерщій додому, тож у мене немає часу на ці дурниці».
Нагорі, в тренажерному залі, на підлозі у незграбній позі лежав худорлявий чоловік, неприродним рухом піднімаючи одну гантель. «Знаєте, що це? — спитав він. — Це тут найкраща вправа — для м’яза, на який ніхто не звертає уваги. Він прямо посеред руки, ось — бачите? Його функція — виштовхувати решту м’язів. На початку це не дуже сильно позначається на тілобудові, але поступово решта м’язів виступає, й ти починаєш виглядати, як горила».
«Сьогодні я не маю часу для нових вправ, — сказав містер Кеслер. — Я лише заскочив ненадовго. До того ж мені не подобається таке тіло, як у вас».
Містер Кеслер виконав кілька вправ для розігріву, а потім узяв пару легких гантелей для підкачування біцепсів. До нього підійшов гарний і дуже спітнілий широкоплечий молодий чоловік. «Уф, — сказав він, — ну й натрудився ж я! А коли мені було шістнадцять, я важив лише 110 фунтів, тож сказав собі: “Я маю виглядати ось так”. І кожного вечора, після роботи на татовій заправці, став піднімати важкі речі в нашому гаражі, аж поки й справді не став виглядати класно, а потім, пізніше, прийшов сюди. Я присягнувся, що більше ніколи не виглядатиму, як нікчема».
«Чому ви вирішили, що ця історія така захоплююча? — спитав містер Кеслер. — Я чув її тисячу разів. Гадаю, ви й мені її розповідали, і я до кінця життя не бажаю її більше чути».
«Яка муха вас укусила?» — спитав красунчик.
«Я заїхав трохи потренуватися, а не слухати якісь безглузді історії», — сказав містер Кеслер і зібрався перейти до гребного тренажера, але дорогу йому загороджував чоловік з рідким волоссям, який виконував потужні вправи альпійської гімнастики для попереку. «Чому ви не займаєтеся цим удома? — спитав містер Кеслер. — Ви ж заважаєте мені пройти. Я бачив вас тут раніше — ви ніколи не користувалися жодним знаряддям. Ви займаєтеся лише гімнастикою, і треба бути божевільним, щоб приходити сюди лише заради цього. Ви що — хизуєтеся?».
«Мені просто подобається робити це тут», — сказав чоловік і пропустив містера Кеслера до гребного тренажера. Подивившись на годинник, містер Кеслер зробив півдесятка гребків, а потім підстрибнув, вхопився за поперечину й кілька разів на ній погойдався. Сержант поліції, який ходив сюди потай у свої службові години, сказав, проходячи повз: «У вас найширші м’язи спини, і вони справді красиво виступають».
«Серйозно? — сказав містер Кеслер. — А дельтовидні вам звідти видно?».
«Шикарні, — відповів сержант. — Обидві шикарні».
«Дякую, — сказав містер Кеслер, погойдуючись на поперечині. — Я й справді тепер відчуваю, що вони виступають. Не знаю, чому, але коли ви сказали, що вони красиво виступають, це було перше, що мене потішило за цей вечір. Я сюди забіг трохи потренуватися нашвидкуруч, бо сьогодні в нас велике свято і я відчував певну провину, але тепер я, мабуть, залишуся тут ще на якийсь час. Півроку тому в мене був камінь у жовчному міхурі, і я тоді говорив усім, що коли людина хвора, то має обов’язок лише перед собою. А вже потім перед дітьми, дружиною та синагогою. Зараз мені тут добре, і я не поспішаю. Саме тут мені слід бути, і байдуже, чи це Йом-Кіпур, а чи мера вбило шматком пташиного лайна».
«Не скажу, що я встежив за всіма вашими аргументами, — сказав сержант, — але ваші м’язи справді виступають. Я скажу це будь-кому тут у залі просто в очі».
«Дякую за вашу думку», — сказав містер Кеслер, зістрибнувши з поперечини й зайнявши місце на лавці, щоб зробити кілька вправ для ніг. Лавку з ним ділив маленький темноволосий чоловічок із могутніми передпліччями.
«Вам варто попрацювати над передпліччями, — сказав чоловічок. — Ви їх так накачаєте, що навіть велика наволоч від вас тікатиме».
«Я сам велика наволоч, — сказав містер Кеслер. — Вам не видно, бо я сиджу».
«Щось я не сказав би».
«Ну й добре, — сказав містер Кеслер. — Просто вам, мабуть, варто було б розповісти цю історію якійсь маленькій наволочі».
«Я нікому її не розповідаю», — сказав чоловічок.
Попіднімавши ноги, містер Кеслер перейшов до дошки для качання преса. Там до нього підійшов чоловік із великою головою. «Ви здаєтеся страшенно знайомим. Щось із далекого минулого».
«Зі школи, — сказав містер Кеслер, підводячись і простягаючи чоловікові руку. — Тебе звуть Блок, твій батько був адвокатом».
«Бухгалтером. Але щодо Блока ти не помилився».
«Ви жили в мебльованих кімнатах, і ще щось таке пам’ятаю про тебе… Але як це ти сьогодні не в синагозі?».
«Я не дотримуюся цього, — сказав чоловік. — Ми ніколи не дотримувалися. Це моє перше заняття тут».
«А я дотримуюся, але я хворів і, гадаю, мені пробачать. Колись давно, пам’ятаю, одному старому чоловікові в храмі дозволили не поститися, бо в нього було негаразд зі шлунком. Храм був ортодоксальний, тож якщо пробачили йому, то мені й поготів пробачать. Я погано почувався певний час, але це вже позаду. А якщо людина хвора, то немає значення, чи це Йом-Кіпур, чи вони вигадають ще якийсь день, святіший за Йом-Кіпур. Якщо вже відпускають, то відпускають. Але якого біса ти тут робиш?».
«Хочу прибрати трохи навколо талії, а в плечах трохи додати».
«Згадав, — сказав містер Кеслер. — Блокхед[166]. Тебе зазвичай називали Блокхедом. Так?».
«Мені це подобається тепер не більше, ніж тоді», — сказав чоловік з великою головою.
«Звісно. Я просто хотів уточнити. Такі речі можуть справді дратувати».
Містер Кеслер зробив десять серій вправ для преса й, добряче спітнівши, спустився вниз і прийняв душ. Кабінет масажу був порожній, і містер Кеслер сказав черговому: «Я хочу зробити масаж. Плювати, що я раніше ніколи його не робив і вважав за розкіш та екстравагантність. Хочу масаж. Коли я сюди приїхав, то збирався майже одразу поїхати, але тут уже питання принципу. У нас сьогодні велике свято, дуже велике, але тебе або відпускають, або ні. Мене відпустили. Я був дуже хворий».
«Якби в мене була ліцензія на рушники, ото б я зажив! — сказав масажист, намащуючи тіло містера Кеслера. — Бо самим лише масажем стільки не заробиш».
«Як подумаю, що вони там усі сидять, схилившись, і моляться, а я тут! Але коли доводиш свою правоту, щось подекуди може виглядати дотепним».
«Якщо ви маєте хоч якийсь вплив, — продовжував масажист, — спробуйте влаштувати мені цю ліцензію. Бо на самому масажі мені не піднятися».
У спортзалі тепер лунала музика, й містер Кеслер став тихенько підспівувати мелодіям раннього Джерома Керна[167]. Сеанс масажу завершився, він підвівся зі столу, прийняв душ, а потім, одягаючись, сказав Ріко, черговому при роздягальні: «В мені все аж дзвенить. Я знав, що це треба було зробити. Наступного року я теж сидітиму, схилившись, у храмі, як усі вони, але сьогодні ввечері я вчинив правильно».
«Все, що вам треба, — це застуда», — сказав Ріко.
«Вам відома моя думка з цього приводу», — відповів містер Кеслер.
Піднявшись сходами, містер Кеслер посміхнувся білявій адміністраторці, а вона вхопилася за нього й повела в ритмі ча-ча-ча. «Я не роблю цього з дівчатами, — сказав містер Кеслер, потрапляючи в такт, — і я вже їду додому. У вас кінський хвіст, і я від нього божеволію».
«Де ваша дружина?» — спитала дівчина, раптом вибухаючи в танці сольною імпровізацією, яка вибила містера Кеслера з колії.
«Ви весь час мене про це питаєте, — сказав містер Кеслер, знову впіймавши ритм і роблячи примітивні рухи руками. — Слухайте, її стегна не мають значення. Ви не розумієте, що чоловік може закохатися в жінку зі стегнами будь-якого розміру? Де моя дружина, питаєте? Навіщо вона нам?».
«Хочете піти на танці?» — спитала дівчина.
«Я вам сказав — я не займаюся цим із дівчатами. Мені навіть не слід було дозволяти цього флірту тут у вестибюлі. Як вас звати?».
«Айріш», — відповіла дівчина.
«Айріш? Ви хочете, щоб я вас називав цим найбільш гойським іменем з усіх? Вони там зараз усі голосять і б’ють себе в груди в спокуті, а я тут із якоюсь Айріш. Але я маю спитати себе, чи краще було б, якби вас звали Інге. Я не роблю нічого поганого, а навіть якщо й роблю, то немає значення, що роблю це сьогодні ввечері. Бо людину або відпускають, або ні. Я закінчив рано, й хвилин двадцять в мене ще є».
Дівчина натягнула светр й пішла попереду містера Кеслера до його машини. Він завів мотор, і вона сказала: «Я поки що не хочу танцювати. Краще припаркуватися десь і зайнятися коханням».
«Я терпіти не можу, коли дівчина каже такі речі, — сказав містер Кеслер. — Я від цього божеволію. Послухайте, там, у спортзалі, все було добре, але тут, на вечірньому повітрі, я почуваюся трохи дивно. Немовби блукаю десь на клятому Синаї. Але мені треба просто це побороти. Я думаю, зараз позаду китайського ресторану нікого немає. Хоча все, що ми збираємося зробити, — це трохи побавитися».
Ліхтарі на парковці китайського ресторану були вимкнені, коли вони під’їхали туди, й містер Кеслер зупинив автівку, поклав голову на біляве волосся адміністраторки і вкусив її за вухо. «Ти пахнеш молодістю. Хоча… щодо цього укусу за вушко… Я просто вважаю, що поки я чесний стосовно Йом-Кіпуру, я взагалі не можу робити щось нечесне. Цей укус — то не моє. Тобто я просто роблю це. Колись давно, ще до того, як моя дружина роздалася в стегнах, ми були в карибському круїзі й вона танцювала на палубі з якимось пуерториканським рекламним агентом на прізвище Родрігес. Після цього вона дивно поводилася й пояснила мені зрештою — це тому, що він її розпалив. І я витяг із неї, як саме: вкусивши її за вухо. Я з нею цього не практикував, звісно, але мені не терпілося спробувати. Ось я і спробував».
«Ні, справді, давай кохатися», — сказала адміністраторка, притуляючись до містера Кеслера.
«Ні, лише трохи побавимося. Ти знаєш, чорт забирай, що сьогодні за вечір? О-о! Голос, який ти почула, був голосом найгіршого в світі лицеміра. Чи я доведу щось, якщо лише вишукано цілуватиму тебе в шию та плечі? Чоловіка або відпускають, або не відпускають. О господи, в тебе якась хлопчача білизна…Так, тобі личить щось на кшталт цього. Це вже занадто…» — сказав він і впав на неї.
За кілька хвилин вона сказала: «Тепер, коли я стала твоєю, я хочу, щоб ми повільно танцювали, знаючи, що я стала твоєю».
«Ти пропонуєш божевільні речі, — сказав містер Кеслер. — Я зателефоную дружині, перш ніж робити ще щось у цьому дусі».
Вони під’їхали до заправки, містер Кеслер набрав номер і сказав: «Я думав швиденько з’їздити туди й назад, але машина зламалася. Щось із диференціалом».
«Ти ж знаєш, я не розумію, що це таке, — сказала місіс Кеслер. — Це те саме, що говорити мені про щось у псалмах».
«З автосервісу мають під’їхати із якимись запчастинами». «Ти як? Тебе не бентежить те, що ти зробив?» — спитала місіс Кеслер.
«Я нічого не зробив. Всі забувають, який я був хворий. Коли людина хвора, релігія ставиться з розумінням».
Містер Кеслер повісив слухавку, й адміністраторка показала йому дорогу до місця, де можна потанцювати. Це був підвальчик під назвою «Тигр Сем», де пригощали і чорношкірих, і білих, спеціалізуючись на свинячих рульках на грилі. Вони трохи потанцювали, й адміністраторка заявила, що хоче їсти. «Я теж, — сказав містер Кеслер. — Найважче зробити перший ковток, бо я знаю, що піст завершиться лише завтра на заході сонця, але мені вже давно час припинити про це думати. Я забуваю, який я був хворий».
Адміністраторка сказала, що хоче свинячих рульок, а містер Кеслер промовив: «Зізнаюся, мені страшенно хочеться їх спробувати, але це, мабуть, найбільш некошерна річ у світі. Знову я починаю бути нудним… Але ж я буду найбезвільнішим чоловіком в Америці, якщо замовлю яєшню й скажу їм, щоб рульок не подавали. Я хочу рульок!».
Після їжі містер Кеслер замовляв подвійні порції бурбону доти, доки не сповз зі стільця на вкриту тирсою підлогу.
«Я проґавив момент, коли треба було зупинитися. Залишається сподіватися, що я не порину в сентиментальність і не побіжу до синагоги. Бо саме тепер в мене починає розриватися душа за кожним євреєм, який колись ходив, згорбившись, і плакав над молитовником. Це просто те, що мені доводилося спостерігати, хоча найкраще, що мене вилікувало б від цього, — якби сюди випадково зарулила якась старезна єврейка-біженка. Лише в цьому випадку я не кинувся б до неї з обіймами й поцілунками та вибаченнями за всі злочини світу. І на цьому все й скінчилося б, і я довів би, по-перше, що я був хворий, по-друге — що коли ти хворий, тебе відпускають, і по-третє — коли тебе відпускають, ти справді вільний».
Молодий негр із балетною грацією підійшов, схилився над містером Кеслером у тирсі й сказав: «Я Бен, мені хотілося б станцювати меренге[168] з вашою чарівною білявою супутницею. З вашого дозволу».
Містер Кеслер дав згоду й залишився в тирсі, поки ці двоє ретельно й примітивно відтворювали таїтянський ритм. На стільцях над містером Кеслером сиділи двоє чорношкірих музикантів. Один із них подав йому черговий подвійний бурбон і сказав: «Типу щасливого Йом-Кіпуру, хлопче».
«Я не можу підвестися на ноги, — сказав містер Кеслер. — Ви думаєте, що це дотепно, щось на зразок джазменської хохми, але так вже вийшло, що я єврей. Мені слід було б вам ременю всипати, але справа в тому, що навіть жарти не повинні мене турбувати, якщо мене відпустили зі свята. Якби я роздратувався й відлупцював вас, то показав би, що насправді я сам себе не відпустив».
Один із музикантів під регіт іншого помахав перед носом містера Кеслера туалетним дезодорантом.
«Я не знаю, до чого це тут, — сказав містер Кеслер, — але я не збираюся дратуватися чи впадати в сентиментальність».
Негр на ім’я Бен повернувся назад, тримаючи руку довкола талії адміністраторки, й сказав: «А ви не хочете поїхати до мене на квартиру? Я сьогодні вечірку влаштовую і впевнений — вам сподобається інтер’єр Бенні».
Обидва музиканти винесли містера Кеслера до кабріолета «санбім» і поклали його на підлогу ззаду, а самі протиснулися на сидіння. Адміністраторка сіла поряд із Беном, і вони рушили до Гарлема. Музиканти продовжували тицяти дезодорантом містеру Кеслеру в обличчя. «У вас, мабуть, є на це якась причина», сказав він з підлоги, поки вони реготали в нічному повітрі й притискали йому дезодорант до носа.
Коли автівка зупинилася, містер Кеслер сказав: «Я вже можу йти», — і пошкандибав за всією компанією по сходинках, що вели до розкішного особняка. Бен постукав — двічі легко й один раз міцно, — і двері швидко відчинив могутній блідошкірий чолов’яга в балетному трико, за яким виднілася величезна кімната, розділена навпіл пурпуровою завісою. Вона була оформлена в стилі печери, з африканськими статуетками на полицях упереміш із фотографіями передвиборчої кампанії губернатора Гаррімана[169]. На стіні миготів фільм, присвячений балетній техніці Марти Грем[170], і сорок чи п’ятдесят чорношкіро-білих пар у трико стояли й дивилися його в сутінках цієї кімнати — дехто повторював балетні пози за танцівниками з фільму. Бен видав трико новоприбулим і відвів їх за пурпурову завісу, щоб вони переодягнулися. Там на дивані у вигляді величезного англійського маффіна сидів чоловік у шовковому халаті й читав «Популярну механіку». Бен представив його містеру Кеслеру та адміністраторці як Тура, свого співмешканця й знаменитого антрополога. «Навіщо мені вдягати трико? — спитав містер Кеслер, поки адміністраторка та чорношкірі музиканти влазили у свої трико під поглядом антрополога. — Хоча… моє нове тіло від Віка Танні точно виглядатиме в ньому непогано». Коли він переодягнувся, з іншого боку завіси почалася якась шарпанина. Фільм раптово зупинився на кадрі з Мартою Грем, що поклала ногу на балетний станок. Кілька пар верещали. На підлозі лежав офіцер поліції, і Бен сказав містеру Кеслеру: «Бери його за ноги. Він сюди прийшов і перечепився, треба його витягти звідси».
«Я ніколи не скоював злочинів», — сказав містер Кеслер, підтягнувши своє трико й узявшись за ноги полісмена. На нагрудній кишені офіцера було щось вологе, кольору вина. «Що ви маєте на увазі — перечепився? Я не хочу його нести, якщо він перечепився». Хитаючись, вони спустилися сходами, пройшли в темряві кілька кварталів і нарешті прилаштували тіло офіцера біля сміттєвого баку.
«Не знаю, чи це нормально — залишити його біля смітника, — сказав містер Кеслер. — Це єдиний вчинок, про який я шкодую цього вечора. Не тому, що саме цього вечора, а тому, що я не хотів би цього робити будь-якого вечора. Але якщо мені вже взагалі судилося це зробити, то я радий, що це сталося сьогодні. Навіщо мені хвилюватися, що я зробив це на Йом-Кіпур? Хвилюватися через такий вчинок загалом — це я можу зрозуміти, але не через те, що це саме сьогодні. Адже вважається, що мене відпустили».
Вони повернулися на вечірку. Фільм уже завершився, й пари шалено танцювали в темряві під ансамбль із трьох чоловік, кожен із яких бив у бонго[171], вигукуючи ритмічну пісню, де єдиними словами були «Ми — ансамбль бонго», повторювані багато разів. Один із чорношкірих музикантів вклав тонку цигарку містеру Кеслеру до рота й запалив її. «Гей, стривайте, — сказав містер Кеслер. — Я знаю, що це за цигарка. Можливо, мене завжди тягнуло спробувати курнути таку, але це єдине, чого я точно не збираюся робити сьогодні. Не тому, що саме сьогодні. Якби це був звичайний вечір, я би опирався ще більше. Насправді причина того, що я її не виплюнув одразу, полягає ось у чому: я хочу показати, що не боюся Йом-Кіпуру. І вона вже діє».
Містер Кеслер мирно всівся посеред надушених, танцюючих, шалених ніг. «В мене загострилися почуття. Я немовби бачу те, що має статися». Він помітив, як завіса на мить розійшлася. На англійському маффіні стояла, тримаючи пурпурний халат антрополога, як плащ тореадора, білява адміністраторка, вже гола. Знаменитий швед нападав не неї, приставивши до вух пальці й удаючи бика. Чорношкіра дівчина з товстими губами нахилилася й притиснула голову містера Кеслера до свого приголомшливого бюсту, протримавши її там, як здалося його загостреним почуттям, цілу вічність, а потім з’явився Бен — виконавши серію стрибків із «Вестсайдської історії», він кокетливо поплескав містера Кеслера під підборіддям і поцілував його вологими губами у вухо. Містер Кеслер підвівся на коліна й вигукнув: «J’ACCUSE[172]! Ні, це не те. Я мав на увазі — МЕНЕ ВІДПУСТИЛИ, МЕНЕ ВІДПУСТИЛИ[173]!». Але його ніхто не слухав, і він упав, знепритомнівши.
Отямився містер Кеслер у той момент, коли Бен і двоє чорношкірих музикантів прилаштовували його за кермо його власної автівки. Бен ляснув біляву адміністраторку по сідницях, і вона втиснулася в машину поруч із містером Кеслером.
«Ми отримали страшенне задоволення від вашої компанії», — сказав Бен, а музиканти прокричали: «Сподіваємося, вам сподобався декор і культурна програма від "Ліги плюща[174]!».
«Котра година?» — спитав містер Кеслер дівчину, коли негри поїхали.
«Майже ранок», — відповіла адміністраторка.
«Що ж, принаймні їх там уже немає», — сказав містер Кеслер.
«Кого й де немає?».
«Євреїв — у синагозі».
«Я хочу познайомити тебе з моїми братами, — сказала дівчина. — Може, пропустимо по пивку, поки не зійшло сонце».
«Свято ще триває, але найважливіша частина вже позаду», — сказав містер Кеслер. — А сьогодні ввечері вже все буде позаду».
Адміністраторка показала містеру Кеслеру дорогу до свого білого каркасного будинку. «Я два роки тому розлучилася», — повідомила вона. — Тепер живу з двома братами. Вони до біса кумедні, мені пощастило, що вони в мене є».
Коли вони дісталися будинку, вже розвиднювалось. Адміністраторка познайомила містера Кеслера з братами — обидва були високі й конопаті. Старший брат приніс усім по бляшанці пива, й коли вони з ним упоралися, став відкривати ящик із грейпфрутами. «Це наш менеджер з продажу прислав з Півдня, — сказав він. — Хіба не розкіш?». Він узяв один грейпфрут і покотив його молодшому братові, який прийняв його, як бейсбольний м’яч, і кинув назад. «Зловив прямо як Томмі Генріх[175]», — задоволено сказав старший і знову покотив грейпфрут молодшому. Той узяв його, трохи підстрибнув і ще раз кинув назад. «Гей, а це просто як Джонні Логан, — сказав старший брат. Він втретє покотив грейпфрут і, отримавши його назад, сказав: — «А це був Марті Маріон».
«Або Філ Вайнтрауб-“Незграба[176]”», — сказав містер Кеслер.
Брати на мить зупинилися, а потім старший знову покотив грейпфрут. «Джордж Стірнвайс, — вигукнув він, коли брат кинув його назад. Знову покотив і знову отримав назад. — Точно як Боббі Річардсон», — сказав він.
«Або Філ Вайнтрауб-“Незграба”», — сказав містер Кеслер.
«Хто це такий?» — спитав старший брат.
«Ну все, годі!» — сказав містер Кеслер. Він підвівся, стиснувши кулаки, й рушив до старшого брата. — Тобі не треба було цього казати», — промовив містер Кеслер.
«Я нічого й не говорив», — відповів хлопець.
«Говорив, говорив, — сказав містер Кеслер крізь зуби. — Може, я й поїхав до “Віка Танні” та переспав із дівчиною на ім’я Айріш, і напився, і їв свинячі рульки на грилі. Може, я й ховав мертвого копа, курив марихуану і пішов на божевільну вечірку, де мене поцілував чорношкірий балерун-гей. Але пробачати таке я не збираюся».
Він налетів на старшого брата, збив його з ніг і вчепився в його вухо: «Він був призначеним хітером[177] і грав чотири роки в “Гігантах” на початку сорокових, і зав’янув, коли гравці основного складу вийшли з ладу, І ЖОДНОМУ СУЧОМУ СИНУ Я НЕ ДОЗВОЛЮ СКАЗАТИ ЩОСЬ ПРО БІДНОГО ФІЛА ВАЙНТРАУБА-“НЕЗГРАБУ” НА ЙОМ-КІПУР!».
Молодший брат і дівчина навалилися на містера Кеслера й зрештою відтягли його, але маленький клаптик вуха йому таки вдалося відірвати. Після цього містер Кеслер підтягнув трико й, схлипуючи, вийшов у двері.
«Може, мене й відпустили, — долинув до них його голос із ранкової тиші, — але я був не такий вже й вільний».
Людина-відповідь! Якийсь басовитий чмир із Форт-Вейна, штат Індіана, що наступного року впарюватиме мило у «Хелен Трент[178]»! Такого поважати? Та плювати я хотів! Чмирю, ні-в-бельмесенко. Бажали людину-відповідь? От і маєте людиновідповідь, шматок безголового ґоя.
«А тепер — людина-відповідь!».
«Добрий вечір! Перше запитання, пи-ирошу!».
«Пані з журналу “Мода” у штаті Небраска, пише: “Чи вміють кити насвистувати мелодію? Я стверджую, що так, а мій чоловік, інженер-сантехнік, вважає, що це просто забобон, поширений у редакції. Хто з нас має рацію?”».
Людина-відповідь, усезнайко безрідний, голосом, мов гармата:
«Це доволі цікаво, але ви обоє маєте рацію. — (Ну так, із сантехніком!) — У багатьох китів закладене вроджене уміння свистіти, інших цього вчать їхні матері протягом перших чотирьох-шести тижнів. Кити, всупереч загальній уяві, не риби, а ссавці. Наступне запитання, пи-ирошу!».
«Священник з програми здорового харчування в Мічигані звертається до нас із запитанням… бла-бла-бла… коли настає темрява, чи це зовсім не так?».
Людина-відповідь:
«Жителі Месопотамії вірили, що все залежало від окремої людини. Доволі цікаво, але це досі поширено в багатьох куточках цієї давньої держави. Дякую, отче, що написали нам».
«Пише бойскаут, людино-відповідь, з Аляски, де він загубився, запитуючи… бла-бла-бла… у помірній зоні? Коли і чому?»
Людина-відповідь:
«Так. Тільки в найсприятливіші для цього місяці. Сам Пастер помер у шістдесят три роки й був, звичайно, відразу похований. Тож, боюсь, ваші друзі помиляються. Це, як відомо, аж ніяк не пов’язано з Днем саджання дерев, тож ви помиляєтесь. Неважливо, мільярди чи мільйони, все залежить від глибини, на якій залягає вугілля… але випромінюваного тепла має бути достатньо, щоб загострити достатньо олівців… щоб забезпечити батальйон китайських солдатів достатньою кількістю рису… щоб повторити за 12 цілих, десять сотих секунди старий олімпійський рекорд, встановлений у Гельсінкі за часів правління англійської королеви Вікторії… вибух, у чотири рази більший за щорічне ввізне мито кур’єрської служби Ті-Ен-Ті… перший президент Перу… який, справді, написав слова до цієї та багатьох інших стрічок типу “Пісня прерій”…».
«Дякую, людино-відповідь!».
Так, красно дякую за цю купу ґойського лайна! Усяке знає, що там цілий штат, більше тисячі людей готують тобі відповіді! А сам ти, мабуть, і власного імені не вимовиш! Яке воно, в біса — твоє ім’я? Що це за фігня — «людина-відповідь»? Порох в очі пустити, і потому! Ти просто ще один самовпевнений ґой, наскрізь фальшивий, як уся твоя релігія! Такий собі Джон Джонсон, який ні хуя не знає! Мені млосно від самої думки, як ти можеш вплинути на юні, несформовані душі! Нічого, сучий сину, з’явиться-бо програма, в якій даватиме відповіді єврей! У нас і так найкращі коміки, що коли-небудь були на радіо: Джек Бенні! Едді Кантор! Джордж Бернс! Джорджі Джессель! Генні Янгман! Є місіс Насбаум із шоу Фреда Аллена, Шлепперман — у Джека Бенні, Філ Гарріс і містер Кітцель, є серіал «Ґольберги», а по неділях — і «Вічне світло», і «Сестри Беррі»! А хто найдотепніший у грі «Зможете це перевершити[179]?». Аж ніяк не цей ґой — «сенатор» Форд! Якщо чесно, то від його так званих жартів про дебілів та ідіотів дрімота бере. Вигадав прізвисько «Довбнутий телепень» і вважав це дуже кумедним через оте «довбнутий». Ну, жарт суперґоя. Ні, найкращий — це Гаррі Гершфілд, а після нього — Пітер Дональд! Обидва євреї. А серед співаків — хто на вершині? З усіх чарівних голосів навколо, чи є хтось кращим за Тоні Мартіна? Кажу про справжній голос, бо коли він одягає смокінг і починає співати, сироти виступають на тілі. Людина-відповідь, пхе! Купа лайна — ось чим є всі
Вельмишановний пане Ейнштейн!
Звертаюся до Вас із чудовою пропозицією, яка, певен, призведе до велетенських змін у світі й поліпшить життя євреїв повсюди. Пане Ейнштейн, я єврей, і пишаюся цим. Ваше ім’я для мене священне, як і для всіх людей нашої віри. Нацисти, які вигнали Вас із Німеччини, зробили нам на користь, а самі зазнали в мільйон разів більших збитків — якби вони тільки уявляли, що втратили. Я сподіваюся і молюся, що Ви будете щасливі тут, на «землі свободи».
А тепер — моя пропозиція. Чому б Вам не виступати щотижня на радіо із власним шоу? Якби Ви погодились, я готовий покласти на себе ведення справ, щоб не завантажувати Ваш світлий розум виробничими та іншими питаннями. Мені незручно згадувати такі речі поряд із Вашим ім’ям, але, можливо, Ви знаєте програму «Людина-відповідь», яка виходить щовечора з сьомої до чверті на восьму. Коли не знаєте, то послухайте якось трішки. Діти по всій Америці вважають, вочевидь, що та підробка є таким собі «Ейштейном», бо ж почути справжнього Ейнштейна для них щось недосяжне. А я б хотів, щоб вони знали, що ГЕНІЙ УСІХ ЧАСІВ є ЄВРЕЄМ! Саме про це світ має дізнатися і якнайшвидше.
З повагою
М. Ліпман,
агент талантів
P.S. Ви, вочевидь, запитаєте, яке я маю право просто запропонувати себе як менеджера великому Ейнштейну. Все, що я можу сказати, так це те, що коли б у мене був список найвидатніших імен у розважальній індустрії, яким я надаю послуги, мені б однаково було соромно з такими рекомендаціями, як соромно зараз перед Вами, Великий Альберте Ейнштейн. Я навіть відчуваю, що чиню святотатство, вживаючи Ваше ім’я повністю, надто воно святе для мене, щоб вимовляти. Але якщо не напишу, то як Ви отримаєте мого листа? Тому перепрошую. Наразі, мушу зізнатися, в мене немає списку видатних клієнтів. Я представляю переважно кольорових. Саме зараз у мене на контракті, мабуть, кращі виконавці чечітки у штаті, і деяким із цих молодих людей я допомагаю — скажімо, відомим Славетним братам (Б’юку та Вінгу[180]) — почати гідне життя. Своїм новим відкритим талантам, після Б’юка та Вінга, я змінюю імена на імена відомих американських президентів, тільки навпаки. Завдяки цьому вони, як на мене, хоч і залишаються кольоровими, як і має бути для виконавців чечітки, вивищуються трохи в класі. Також по суботах я відвідую два-три святкування Бар-Міцви[181] у своїх нескінченних пошуках єврейських талантів — співаків, музикантів тощо.
Сподіваюся на Вашу швидку відповідь і підтримку «Шоу Альберта Ейнштейна».
Ще раз із повагою
М. Ліпман
Вельмишановний пане Ейнштейн!
Я знаю, наскільки Ви заклопотані роздумами, й розумію, що Ви не відповіли на мій лист через підозру, що мої намагання залучити Вас до радіопрограми «Людина-відповідь» є просто жартом. Сподіваюся, Ви передумаєте, якщо Ваше мовчання не означає відмову? Я усвідомлюю, що однією з причин того, чому Ви не носите краватки і не завдаєте собі клопоту розчесати чуприну, є постійне винахідництво. Але не турбуйтеся: міняти спосіб життя, ставши радіокоментатором, не доведеться. Ваша чуприна є великою хитрістю, яку я не збираюся відразу міняти. Це стильний бренд. З усією повагою, але Ви відтворюєте образ Гарпо Маркса[182]. Який, справді, класний. (Та чи була у Вас вільна хвилинка дізнатися, хто такі брати Маркс? Це чотири єврейські брати[183], коміки, а Ви трохи нагадуєте одного з них. Можете подивитися фільм, де вони грають. Хоч у Принстоні, певно, кіна не показують. Проте хто-небудь міг би повезти Вас за місто. Хай сюжет Ви збагнете за хвилину, схожість між Вами та Гарпо, між його та Вашою чуприною, стане переконливим доказом того, що Ви, такий як є, чудово підходите для комерційного шоу.)
Перш ніж почати налагоджувати потрібні контакти, я, звичайно, обміркую з Вами форму програми. Скажімо, чи треба нам дотримуватися формату «Людини-відповіді» з питаннями, які надсилають? Чи потрібна нам музична тема для програми? Чи не заперечуватимете Ви проти ще одного учасника, який ставитиме питання? Мені тут раптом сяйнуло, а чи не зробити так, щоб у Вас брав інтерв’ю Тоні Мартін, співак. У нього приємний тембр голосу і він чарівно виглядає у смокінгу; до того ж (усупереч поширеній думці про його італійське походження), він єврейський хлопчина, з яким Ви почуватиметеся ніби в рідних стінах. Його відрізняє легкість у спілкуванні, але і повага. Інша справа, чи зможу я його залучити. Не хочу давати обіцянок, які не зможу виконати, як-от про участь славетного Ейнштейна. Я б не наважився. Але ж бо кажу, що все стане можливим, щойно я отримаю від Вас згоду. Так і кортить написати «згоду» з великої літери. Прямо посеред речення.
Вочевидь, доречно буде сказати, що мій гонорар складає десять відсотків. Буду чесним і щирим із Вами: я цим займаюся не заради грошей. Просто хочу допомогти людям. Я забрав із вулиць чорношкірих та кольорових хлопців, що підробляли чищенням взуття і таким іншим, і зробив із них зірок чечітки у придорожніх закусочних і нічних клубах. Мене тішить не прибуток — відверто, мізерний, — а що на моїх очах ці хлопці вбираються у фраки і вчаться зустрічати публіку, яка прийшла розважитись. Гідність вище за бабло, ось мій девіз.
Разом із Вами, пане Ейнштейн, гадаю, я зможу здійснити щось усесвітнього значення, в розумінні доброї справи. Кому краще за Вас відомо про переслідування євреїв у світі? Це може припинитися тільки тоді, коли вони подивляться на нас і зрозуміють, що коли йдеться про розум, то ми перші. Це припиниться тільки тоді, коли наші маленькі єврейські діти побачать, що у світі є Ейнштейн, такий самий єврей, як і вони, але в мільйон разів розумніший за якогось неєврейського радіокоментатора, що так чи інакше віщає їм нудотним голосом. Невже ми хочемо, щоб наші діти зростали, захоплюючись такою підробкою? У мене самого є маленький син, і я знаю, як було б важливо, якби раз на тиждень ми могли сидіти разом із ним і слухати, як відомий Альберт Ейнштейн веде розмову з кимось рівня Тоні Мартіна.
Коли через зайнятість у Вас бракує часу написати й обговорити ці справи, то як щодо зустрітися якоїсь неділі? Було б фантастично, якби я міг прихопити з собою сина.
З повагою
М. Ліпман, агент
Славетних братів,
Рузвельта Франкліна,
Джефферсона Томаса,
Клівленда Ґровера,
Монро Джеймса
Вельмишановний докторе Ейнштейн!
Я все розумію без слів. Молюсь і сподіваюсь, що Ви не образились, що весь цей час я звертався до Вас «пане». Неможливо передати, як я захоплююся Вами, і не витримаю, якщо Ви запідозрите мене в умисній неповазі. Я людина без освіти, хоч і намагаюся компенсувати знання, які не здобув із книжок, тяжкою працею і кмітливістю. Щодня — і це без перебільшення — в мене виникає сотня чудових ідей, які могли б покращити цей світ. І ідея заохотити Вас до регулярних виступів в ефірі є лише однією з них, докторе.
Безперечно, у Вас викликає природне роздратування, що я та мільйони таких інших пишуть Вам із метою «зрубати капусту». Маю Вас запевнити —
Моя пропозиція така. Я приїду до Принстона наступної неділі, десь близько другої пополудні. Коли Вас не буде вдома, не біда. Коли ж будете вдома і станете собі біля вікна, і вирішите просто помахати мені рукою, зізнаюсь, що само по собі це вже буде великою подією для мене. А коли забажаєте поставити пару запитань щодо моєї пропозиції, навіть із вікна за браком часу на інше, не проблема, я також готовий відповісти, стоячи на газоні. Я залишу дружину і сина в машині, щоб вони Вас не турбували, але якби Ви помахали рукою хлопчикові, я був би особливо вдячний. А він, ясна річ, запам’ятав би це на все життя.
Докторе, тільки не одягайте краватку заради мене — жартую.
Ваш єврейський побратим і скромний шанувальник,
М. Ліпман
Вони були неподалік від Принстона (кілька хвилин тому Ліпман зіскочив з машини і знову застрибнув на підніжку, пояснивши це тим, що хоче побачити здалеку мальовничі вежі відомого університету — він схопив сина з колін матері й, тримаючи його на плечах, вигукнув: «Онде живе Ейнштейн! Ти це запам’ятаєш назавжди!». І от, наближались до Принстона, чергове видовище збудило запальну уяву Ліпмана: він побачив дорожній знак із написом: «МОРОЗИВО НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК, ВІДОМИЙ ЛЮДЯМ. СПРАВЖНЯ КРИЖАНА ПРИГОДА». Автомагістраль проходила повз містечко Скаллі — про це повідомляв наступний знак. А третій попереджав: «ДОТРИМУЙТЕСЬ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ. ОДНОГО ДНЯ ВИ ЗМОЖЕТЕ САМІ ВІДДАВАТИ НАКАЗИ. — ПОЛІЦІЯ СКАЛЛІ». «Або й не зможете» було дописано крейдою під оголошенням поліцейського відділку — зважаючи на каракулі, рукою дитини.
«Га! — вигукнув Ліпман. У такий спосіб виплеснулося його захоплення. — Ну, то як? Хто хоче спробувати морозиво на будь-який смак? Хто хоче отримати крижану пригоду і можливу зупинку для відпочинку перед великим Альбертом Ейнштейном?»
Ці слова адресувалися, безперечно, хлопчикові. Ліпман тими днями зі шкіри пнувся, щоб збагатити життєвий досвід, особливо малого, який, схоже, успадкував з материного коліна всю сором’язливість їхньої родини. Якби він хоч щось успадкував від Ліпмана, давно б не почувався боязким продавцем взуття. Та чим більше Ліпман старався зробити його самостійним, тим менше витримував його потяг сховатися в мушлю.
«Завжди тягни руку першим!» — така була остання настанова хлопчикові перед відправленням його у вересні до школи.
На прикрість Ліпмана, ранком свого першого навчального дня хлопець усе зробив, щоб показати себе безнадійним недолугою. І то настільки переконливо, що навіть мати узяла це за чисту монету — її вереск досяг до ванної, де Ліпман саме голився.
«Він не може ходити! — кричала вона. — Щось сталося з ногою! Наш син кривий!».
Ну, звичайно, наш син кульгавий. Цей малий розумник що зробив: зв’язав шнурки на черевиках між собою і за ніч виявився неспроможним вступити у світ початкової школи.
«Коли вчитель питає: “Хто може це зробити?”, підводься і кажи: “Я можу!”».
«А якщо не зможу?».
«Поки вона зрозуміє, навчишся! Це ключ до успіху в житті. Я також про це не знав, тільки з часом збагнув. — Так повчав батько свого п’ятирічного сина, котрий тремтів перед входом до великої і чужої школи. — Мусиш уміти себе продати! Хто може це зробити? Я можу! Маленький Ліпман може! І не роби більше цього лайна зі шнурками — хитро, але пусте.
Успіх. Вершина. Сам. Начальник з великої літери «Н». «Алло, говорить агент Альберта Ейнштейна…».
«Морозиво? — перепитала мати. — Об одинадцятій ранку?».
«Сьогодні свято! — проголосив Ліпман. — Початок наступного кроку».
«Але, — пробубоніла його дружина, вже не вперше, відколи він розбудив їх із сином, щоб вирушити в цю поїздку, — він не відповів на жоден із твоїх листів. Як можна пертися до такої людини? Набридати йому листами, а тоді, що він не завдав клопоту хоч раз відповісти, притягтися до нього! До Ейнштейна!»
Вона зрештою припнула язика під його поглядом, в якому світилося незадоволення і нетерпимість. Якщо він стане колись знаменитим, такого більше не терпітиме.
Кафе-морозиво виявилося пивницею.
Витончена місіс Ліпман, манірна і миловида чорнявка, не надто знайома із зовнішнім світом, у якому існував її чоловік, щойно відчула запах пива, поклала руку йому на пальто ззаду. Другою рукою, склавши долоню ківшиком, затулила ніс малому, як маскою.
«Нечисті», — прошепотіла вона.
«То й що! — відрубав Ліпман, — це ж-бо для дитини». Та навіть його, який звик бувати в різних темничках, де християни знаходили втіху в тому, щоб заливати собі віскі в горлянку, а тоді виприскувати зі своїх піпок (ото насолода зробитися якимось водогоном! обернутися з людини у шмат труби! це ж яку клепку в голові треба мати, щоб дудлити щось коричневого кольору, а виливати з себе жовтого! яке гарне дозвілля!), навіть Ліпмана дещо здивувала буденна дивакуватість цих людей.
Наприклад: голова якогось звіра з рогами та осклянілими очима висіла над стойкою бару. Нічого незвичайного, хіба що голова була розміром з його кулак, а очі великі та чорні, як у його сина. Схоже, то був не дорослий звір, а звіренятко, коли йому відтяли голову. Збоку від барної стойки були двері, посередині яких почеплена кругла мішень з фотографією чемпіона світу з професійного боксу Джо Луїса замість «яблучка». На дверях із мішенню, крім потрібних для гри дротиків, під гострим кутом встромлені десяток ножів для розколювання льоду, кілька індіанських стріл і старовинний багнет, іржавий та важкий.
Білявий молодик міцної будови, з рельєфними м’язами і фрицівською стрижкою, в білих розкльошених штанах і білій майці стояв за стойкою — вивищувався над нею. Ото статура! Він витягав дерев’яні барильця з-під пива через люк, підіймав над головою і, допомагаючи собі гнилим слівцем, жбурляв донизу. Коли Ліпман (відчайдушно — заради сина, знову-таки) підійшов до стойки, то побачив, що порожні барильця внизу ловив чорношкірий у сатинових боксерських трусах, як у Джо Луїса, але в цупких бавовняних рукавичках сміттяра.
Гра уяви? Галюники? Ліпман саме так би й подумав раніше у своєму житті, але урок, здобутий ним як шукачем талантів, підказував, що фантазія може виявитися реальністю. Неможливе стає можливим! Узяти хоча б Славетних братів. Ну, ким були оті Бак і Вінг, перш ніж він їх побачив? І не славетними, і, якщо чесно, не братами. Двома дурнуватими чорношкірими підлітками, що за десять центів чистили взуття біля його взуттєвої крамниці. Вони смішно торохкотіли, співали й начищали взуття — і все це за один шеляг. «А що коли…» — спало на думку Ліпману і дало почин усьому. Він вичистив їм голови від вошей і зробив із них зірок. А почалося це з
О, Боже, які дива ти здатний робити у цьому світі! Дива, які вже зробив! І вистави, які вони дарують! За ніщо! Безкоштовно! Підходьте, леді та джентльмени, і платіть ніщо! І навіть його, Ліпмана комісійні, десять відсотків — це також ніщо. От, приміром, Гітлер — той зсунутий з ґлузду коротун у Німеччині, що метав громи і блискавиці та верещав на мільйони німців, а ті віддавали йому честь і відповідали вітанням, маршируючи заради нього по всій країні, й увесь той час, поки вони марширували та «зіґ-хайлили», весь той час, поки палали смолоскипи, а мільйони ревіли, стоячи на рівних, весь той час над ними висіло обличчя
«Дехто дивиться на коней і бачить перевдягнутого Джонні Вайсмюллера[191], а я в усьому бачу гумор! Те, що викликає сміх! То що тут поганого?».
«Справа в тому, — відповіла його дружина, — що деякі речі не смішні, хоч як їх не уявляти. Це стосується Гітлера! І це стосується президента Рузвельта! Великої людини, яка мусила пересуватися за допомогою ціпків та агентів секретної служби, які його підтримували під лікті. Невже ти гадаєш, що люди сміятимуться? Тобі має бути соромно, Мілтоне, навіть про таке подумати».
«А от не соромно! І не буде соромно! Я шукач талантів! І мушу мати навчене око на чудасію, на дивницю! Люди не помічають незвичних речей, які трапляються в житті, поки хтось не прийде і не розкриє їм очі. Саме це я й роблю, а тому мені ні за що не має «бути соромно». Шукач талантів — це людина, яка вміє помічати те, чого не бачать інші, він не створює цих речей,
«А коли якийсь католик, почувши тебе, насміхатиметься з Папи? Чи тобі було б до смаку, якби він насміхався з нашого рабина?».
Її рабина, але він пропустив це повз вуха:
«Ет, ти не розумієш».
«Маємо поважати будь-яку віру. Інакше у світі пануватиме сама ненависть».
«Тільки ненависть і панує у світі зараз».
«Тш-ш! Тут поруч ди-ти-на».
«Добре, — сказав Ліпман, — не бери в голову».
Вона не зрозуміла. Адже насправді не він вбрав Папу в плаття. І не він нагородив місіс Рузвельт такими зубами. Ліпман просто звернув увагу на те, що воно
«Бог, — оголосив він дружині, — Бог є найбільшим із нас шукачем талантів!».
«Припини, Мілтоне, уяви, коли він повторить щось таке в гостях у своїх маленьких друзів. Або розповість таку дурню вчителеві в ш-к-о-л-і».
«А чому б і ні? Може, це п-р-а-в-д-а!».
«Мілтоне, — заблагала вона, — Бог є Всемогутнім
«А що коли весь світ є таким собі
Ліпман був гордим з себе за таку широту і сміливість думок; звичайно, пізніше він пошкодує, як завжди, що поділився ними з дружиною. Вона змушувала його почуватися якимось звихнутим через його вигадки — от взяти, приміром, той випадок, коли він одного спекотного літнього вечора привів просто додому Бака і Вінга, одягнув їх у позичені для цього фраки і почав навчати їсти скибки кавуна за допомогою ножа та виделки. Вона лежала, відпочиваючи, в одній із кімнат, малий був в іншій, а тим часом на кухні фанатичний Ліпман (фанатичний, на її погляд) до другої ночі обробляв тих хлопців — цілісіньку ніч, «тих двійко бідних чорношкірих», які верещали та роздратовано лаялись, а її біснуватий чоловік, знай, гарчав на них:
«Не руками, чуєте? Вас не візьмуть на шоу майора Боуса[192], якщо хапатимете наїдки руками!».
«Мля-я, місір Ліпман, не мордуйте нас так! Суєте цей клятий кавун, замість дати для початку якийсь хот-дог, або щось інше легшеньке!».
«Авжеж, хот-дог їдять руками, про що і вам, і мені відомо! Я навчаю вас гідності! Я навчаю вас пристойності!».
«Тю, та я тут копита відкину з цими шматками, що вислизають і ковзають…».
«Слухайте сюди, ви двоє, я можу хоч сьогодні поїхати до чорної, як сажа, Джорджії[193] та знайти собі сім тисяч маленьких чорних хлопців, здатних брати кавунову скибу руками! Чи хтось у здоровому глузді платитиме, щоб це побачити?».
«Та вони платитимуть за нашу чечітку, місере Ліпман. Мля-я! Вони платитимуть, щоб побачити, як ми танцюємо, а не як щось жремо! Правда, Мелвіне?».
«Його ім’я не Мелвін, а Вінг! А твоє — Бак! І припини раз і назавжди белькотіти це “бля-я”!».
«Дідько, я кажу мля-я!».
«Ну, хай і так, тоді хоч раз вимови вірно, і припини! Таке ніяк не пасує до фраку!».
…Шинок Скаллі. Уздовж стін у залі тяглися довгі лави, на яких сиділи не чоловіки — крім бармена і його самого, тут жодного чоловіка не було, — а жінки, у квітчастих сукнях і білих капелюшках, тілисті тітки, з жировими складками на зап’ястках, ліктях і щиколотках. «А де їхні чоловіки?» — подумав Ліпман. Де ті пропияки? Чим вони заклопотані, ті босоногі дикуни?.. Маленькі дітлахи, у недільному вбранні, вчепившись у чорненькі книжечки із золотими хрестиками на палітурці, сиділи біля ніг жінок — їхні розпашілі личка світилися, до темного одягу пристала тирса, якою була всіяна підлога. Жінки, як зауважив Ліпман (навченим оком, завдяки своєму бізнесу), мали зачіски та були вбрані, наслідуючи стиль відомої радіоспівачки, товстулі Кейт Сміт[194]. Тепер так не вдягаються. Він зараховував Кейт Сміт до одного розряду з сенатором Фордом. Має існувати ціла мережа для таких людей, подумав він, як сенатор Форд, Кейт Сміт, Кей Кайсер, Іш Кабібл, Хоббі Лоббі[195] та цей дурноголовий Людина-відповідь. Так, мережа нечистих. Зібрати всіх ґоїв до однієї мережі, а решту — віддати євреям! Овва, ото ідея!
Овва! «Бар Даффі»! Бармен, який вирячився на Ліпмана, тримаючи пивну діжку над своєю головою та головою Ліпмана, саме бармен наштовхнув його на думку про радіопрограму «Бар Даффі». Точно! Уявімо, що якийсь єврей помилково заблукав до бару, як це щойно сталося з Ліпманом та його сім’єю. Вони шукали морозива для свого малого по дорозі на зустріч зі славетним Альбертом Ейнштейном, а завітали до справжнього кубла нечистих. Чудова комедія ситуацій! Відмінна для його єврейської мережі!
Тож Ліпман, відчуваючи творчий трепет, почав працювати.
«Перепрошую, — мовив він, копіюючи кумедний акцент містера Кітцеля з шоу Джека Бенні, — ми правильно потрапили — це тут дають морозиво?».
У бармена заграли м’язи під вагою пивної діжки.
«Звідкіль таке вискіпали, га?».
«З дорожнього знаку на шляху, — пояснив Ліпман, — морозиво на будь-який смак, відомий людям».
«Що? — вигукнув бармен. — На будь-який що? Відомий кому?».
«Лю-юдям».
Не тямлячи себе з люті, бармен кинув діжку через люк.
«Спокійно, босе, — прогудів боксер в рукавичках сміттяра. — Без нервів, босе, добре?».
Місіс Ліпман прошепотіла:
«Мілтоне!».
Бармен повернувся тепер до рядка мовчазних крупних жінок, деякі з яких протирали маленькими ватними тампонами жирові складки на своїх зап’ястках.
«Що має бути і на що? — гукнув він до жінок. — Кому і як? Що, взагалі, за плетеники він плете?».
Ну, це перевищує в тисячу разів «Бар Даффі». Який колоритний хлопак! Справжня тупа гора м’язів! Дурноверхий
«Гей!» — гукав бармен, тепер у віконце обслуговування, що дивилося, вочевидь, на кухню.
Ліпман почув, як там шкварчить м’ясо на сковорідці — принюхавшись, вловив запах підсмаженого сала. Тьху! Вони і сало їдять, крім усього іншого.
«Хлопці, може, ви втямите, що це за сон рябої кобили цей клоун тут розказує?».
У віконці (і це додати також) з’явилися зморшкуваті обличчя двох китайців з тонкими борідками.
«Може, хоч ви витлумачите, що хоче цей блазень?!».
А тоді, звертаючись до Ліпмана, як до якогось жовтодзьобика, бармен загримів:
«Говори англійською, хай йому! Сьогодні неділя! Тут пивбар, пивниця, закусочна, забігайлівка — розумієш мою думку, Ейбі[198]? Це — бар-шинок, і саме так це треба сприймати!».
«Синок», — повторив один китаєць іншому, і обидва відкинулись назад, зникаючи під вибух істеричного азіатського сміху. «Ого, — подумав Ліпман — куди там маленькому “Бару Даффі”! Ось що подарує йому ефір! Це справжня штука! З цим не позмагаєшся!».
«Англійською? — перепитав Ліпман тоном Кітцеля. — Та я саме англійською зараз і говорю, даруйте мені».
«Що? То це англійська?» — вени на руках і шиї бармена здулись так, що він раптом нагадав Ліпману малюнки людського тіла, які демонстрували тік крові під шкірою. Серце Ліпмана розширилося від жаху, заповнило всю грудну клітину, горло, рот. Він уявив, як цей бармен-ґой навісніє. Уявив, як він хапає їх трьох і починає стукати одне одного головами доти, доки залишиться тільки місиво, кров і уламки кісток!
Це ж був зовсім не якийсь «Бар Даффі» зі знайомим дзинь-дзелень на початку чергового шоу, телефонним зумером і менеджером Арчі, що знімає слухавку з гачка і відповідає по славетній першій лінії: «Бар Даффі», елітна харчевня, менеджер Арчі слухає, Даффі тут немає… о-о-о, привіт, Даффі…» Ні, це була не якась бздура про доброзичливого неєврея, що керує приємним і охайним пивбарчиком. Це була не якась радіо харчевня, а реальність, навіть більше! Відрубана голова оленяти! Ножі для розколювання льоду в дошці для гри в дартс! І багнет часів Першої світової війни! А ці жінки — опухлі, безмозкі, налиті пивом дирижаблі! А ці дітлахи, фунтики сала (від вживання сала) у темненьких костюмчиках і білих платтячках, що притискають до своїх сонних личок книжки для недільної школи, де їм розповідається про те, як євреї вбили Ісуса Христа! А чоловіки — де вони, ці виродки-пропияки?
І тут він почув звуки їхньої брутальності. Почула і дружина.
«Мілтоне! — Господи! Гупали гармати. Снаряди та кулі дзижчали в повітрі метрів за п’ятнадцять звідти. Так гуркотіло! — Гармати, Мілтоне! Вибухи!».
«То чи хтось, — верещав бармен, — допоможе мені порозумітися з цим чуваком, га? Перш ніж я знову опинюся в шпиталі! Ще одна операція — тільки цього мені бракувало! Знову різатимуть ножем кляту барабанну перетинку! Ні! Мені потрібен ніж, щоб вирізати цей клятий акцент!»
З кухні озвався один із китайських куховарів:
«Ніс, соб вирізати акцент! Увасно, Чоллі!»
«Крутяжно, — поправив бармен, гукнувши у відповідь. — “Уважно!” кажуть, коли несуть щось гаряче».
Таке його зауваження було винагороджено черговою порцією китайського сміху, що, у свою чергу, викликало в нього бажання виплеснути свою лють, барабанячи кулаками по стойці бару.
Що Ліпман-молодший увесь цей час ховався під спідницею своєї матері, виглядало так, ніби в неї було дві пари ніг — дві свої ноги та дві маленькі ніжки в шортах і двоколірних, біло-коричневих черевичках.
«Добре, — прошепотів Ліпман — ходімо, морозива тут немає…».
Цієї миті бармен граційно вистрибнув з-поза стойки — «Один! Два! Гоп!» — продекламували жінки — і схопив Ліпмана за сорочку.
«Зарубай собі на пеньку — говори зрозуміло! Ти і твої друзі — говорити, щоб було зрозумілим кожне кляте слово, а не гнати кирпу, стенаючи плечима!.. Чи у тебе друзі італійці? Ну, так це стосується і їхньої поросячої латини! І звідки ти знаєш, що в нас немає морозива? Ти хоч питав про це? Чи зазирнув у бісове меню? Ні! Вже наперед маєш відповідь. Ми тільки пиво хлебтати ладні, так? Так? — він щосили затрусив Ліпмана, що шукач талантів відчув, як його мозок заторохкотів у черепку. — А що ми можемо послати за морозивом, тобі на думку не спало, га? Бо ти в нас усезнайка! Єзусе! Тут потрібен геніальний перекладач із Ліги Націй, щоб розібратися для початку, якою мовою він розмовляє… Навіть косоокий китаєць, увесь у татуюванні, говорить ясніше за нього… За винятком цих клятих “л”! Ох, ці їхні “л”! Якщо я ще раз почую це “лак і лис” замість “рак і рис”..! Тобто, як у біса можна дійти з кимось у розмові до першої бази, коли той хтось вимовляє “лак і лис”!».
«Лак і лис, Чоллі!».
«Або кажуть Ліно замість Ріно — ну, як почуватимуться люди, для яких це рідне місто?! Важливе місто у штаті Невада! І все те саме, з ранку до ночі, так ніби це єдине місто, про яке вони чули…».
«Ліно, Чоллі, Ліно!».
«Я навіть не знаю, що мається на увазі, коли вони кажуть “понахилятися”… Не знаю! Кажу, саме ці працівники поклали мене до шпиталю з підозрою на той клятий мастоїдит! Бачив, які рубці в мене за вухами? Мастоїдит!».
Він повернув голову, щоб Ліпман міг побачити живе м’ясо за кожним вухом, набряклі цибулини, червоні, мов розпечені, наче борідка індика. Яким жахливо спотвореним був цей досконалий типаж!
«Через зусилля, які я роками докладав, щоб утямити, що ці два сучі мудрагелі белькотять у мене за спиною, я й набув цю недугу! Ну з якого дуру можна було здогадатись, що весь той час, коли вони казали “хліб”, мали на увазі “гріб”, і хотіли розпитати, де можна було б взяти на прокат кляте каное? І що я, як колишній моряк торгового флоту — гордий тією славою, якою оповиті військово-морський флот і берегова охорона! — міг відчувати, чуючи, як ці два жовтошкірі виродки практикують свою англійську, вимовляючи “локація і літораль”! З усіх довбаних виразів англійської мови, з усього мовного запасу вони обрали два моїх улюблених слова! І лопотали їх з ранку до ночі, з року в рік! Я намагався долучати їх до розмов, намагався бути уважним і зацікавити їх навчанням — і здобув за всі свої клопоти невиліковний мастоїдит! То чи дивно, що тепер півжиття мушу проводити в шпиталях, відновлюючи слух? Сім операцій. Сім! Чи можеш собі уявити, яке напруження відчуває бармен, намагаючись зрозуміти й ощасливити кожного жовтошкірого виродка — мийника посуду чи кухаря, які забрідають сюди в пошуках роботи? А тут ще ти як грім на голову! Хай йому грець, тепер я між тобою і цими китайозами — ще до вікенду знову буду в бинтах! Ет, часом я, справді, мріяв би стати глухим! Яка користь від вух у цій країні тепер! Трикляті китайози, віддаєш їм останню сорочку, в буквальному розумінні, а за це така вдячність — даруйте!».
«Далуйте! — долинув переможний вигук з кухні. — Далуйте, Чоллі, увасно!».
Тут вісім жінок, які сиділи, підвелися на ноги, спершу сховавши ватяні тампони у свої маленькі сумочки і взувши під лавою черевички, які тримали на колінах. Тоді, як малі дітлахи, взялися за руки. І подивилися на бармена. Лагідно.
«Бачиш цих дівчат? — спитав бармен. — Я дякую долі, що вони існують!».
Кажучи це, він навіть відпустив Ліпманову сорочку, яку міцно тримав, настільки був зворушений виглядом восьми тілистих жіночок, що трималися за руки.
Бармен засунув пальці в кишеньку для годинника на своїх розкльошених штанах і видобув звідти маленьку камертон-дудку — один вигляд якої примусив вісімку жінок відкашлятися й прочистити одна за одною свої горлянки.
«От, — проголосив бармен, зробивши крок у бік жінок, — от, — вдячно повторив він, — єдина причина, чому я не даю лікареві перев’язати мої Євстахієві труби й раз і назавжди позбавити цього джерела постійного болю у вусі та запалення».
Він дунув у камертон-дудку. Вісім жінок промугикали в унісон. Бармен мовив: І-один, і-два, і-три, — і вони заспівали «Коли місяць сходить над горою», пісню з репертуару Кейт Сміт.
Ліпман-молодший виліз з-під материної спідниці, щоб послухати. Двері поруч із барною стойкою раптом розчахнулися. Устромлений у мішень багнет упав на підлогу. Чоловік, який прочинив двері, пробурмотів «Перепрошую!», коли бармен повернувся і глипнув на нього. Замість долоні на його руці була велика чорна пухлина! Тільки коли він ступив за одвірок з тіні, Ліпман зрозумів, що то просто куля для боулінгу. І перш ніж гравець у боулінг зробив наступний крок, затуляючи Ліпману огляд, шукач талантів встиг кинути оком за двері — хоч освітлення було погане, кут огляду ще гірший, і тривало це якусь мить, він міг заприсягнутися, що кімната, з якої намалювався той боулінгіст, була радіостудією: рядами люди, публіка, що тихо сидить і дивиться на сцену… чи вони дивилися на доріжки для боулінгу? І чи не матч з боулінгу там саме відбувався? Так, те, що йому здалося раніше стріляниною з гвинтівок чи з гармат, було просто звуком куль для боулінгу, що падали зі стуком на доріжки, а тоді котилися відшліфованою поверхнею до кеглів — «вибухи» викликали дерев’яні кеглі, що розліталися після удару чорних куль. Тепер він зрозумів, що ці жінки, кожна з яких тримала взуття на кожен день на колінах, були дружинами членів команди з гри в боулінг. Усе стало на місця, певною мірою.
Гравець у боулінг усміхнувся Ліпману і помахав рукою малому.
«Привіт, — прошепотів він до місіс Ліпман. Тоді, піднявши руку, до якої була прив’язана куля, повідомив Ліпману: Перепрошую, вхід тільки для гравців у боулінг».
«Як і раніше», — промовив це самими губами, щоб не заважати співу восьми тілистих жінок.
…Веселі дітлахи, лижучи ріжки з морозивом, висипають у розчинені двері, а їхні радісні батьки, що аж пашіють здоров’ям, стоять обабіч.
«Навіщо зупинятися? Чому не поїхати прямо до Ейнштейна? — спитала дружина. — Або розвернутися та поїхати назад додому». — Вона обіймала і колисала на руках малого; Айра ледь відходив від усього побаченого в пивниці.
«Я пообіцяв купити йому морозива і саме це збираюся зробити! Невже так важко зрозуміти? Онде те місце, на яке вказував перший дорожній знак!».
«Але він боїться», — прошепотіла мати.
«Чого? Досить його леліяти! — не витримав Ліпман. — Твій тато, — сказав він, звертаючись до сина, — з тобою, щоб тебе захистити. Невже ти боїшся ріжка з морозивом? Перед цим ми заїхали не туди, куди я думав, от і все. Я також тут ніколи не був. Кожен може помилитися, але в будь-якому разі це тобі також наука».
Вони зайшли до кафе-морозива, і Ліпман вигукнув: «Ну от!», побачивши довгий прилавок з білого мармуру і сотні назв вишуканих смаків, намальованих кольоровими літерами на стінах та на стелі великої світлої зали.
«Ну, скажи, це ж бо воно, хіба не так? — звернувся він до малого. — Тут буде справжнісіньке морозиво, правда? — він спробував відірвати хлопчика від материної спідниці й поставити поряд. — Тільки-но поглянь на перелік вишуканих смаків!» — Але його запал не передався малому… Роззирнувшись, Ліпман побачив, що родини, які сиділи на високих стільцях уздовж великих передніх вікон, поквапилися з кафе-морозива, залишаючи на тарілках недоїдене морозиво та порції пирога з морозивом.
До них хвацько і радісно підскочив, щоб обслужити, молодий продавець содової з дитячим обличчям і густою чуприною кольору соломи — він став перед ними, іскристо усміхаючись і відкидаючи з невинних очей волосся рукою, на якій замість долоні був алюмінієвий протез у формі ківшика для морозива.
«Привіт! Я Біллі Сміт, хоч моя тітка, співачка Кейт, називає мене «Ківшиком». У мене лише одна рука, але, на щастя, мене озброїли ківшиком для морозива, тож я можу бути корисним людям, незважаючи на своє каліцтво».
Ліпман: «Що? Що він сказав? Знову Кейт Сміт? І погляньте на цю його руку! Де він ховає справжню руку? І де мій паросток? О Боже, тільки не це!».
«Витягни його звідти, — звернувся він до дружини, яка знову стояла на чотирьох ногах. — Вилазь звідти, хутко — або не отримаєш морозива».
«Я нічого не хочу», — відповіла кругла голова без обличчя, що вимальовувалась під материною спідницею.
«Дозвольте, я спробую, сер! — запропонував Ківшик. — Хлопчику, — звернувся він кудись на рівень стегон місіс Ліпман, — ти мене чуєш, хлопчику? Я Ківшик, продавець содової — сатураторник! Мене не треба боятися — але і жаліти не треба! Скажу більше, я себе сам анітрішечки не жалію! Просто подумай, чи багато людей у світі мають замість правиці ківшик для морозива? Скільки ще таких є, як гадаєш, хлопчику?».
«З тобою розмовляють, — зауважив Ліпман. — Як ти вважаєш, скільки ще людей мають таку руку, як він? Ти вчив цифри у садку».
«Я не знаю», — відповів тоненький голос з-під спідниці.
«Ну, то відгадай», — наполіг Ліпман.
«Шість».
«Невірно! — вигукнув Ківшик. — Правильна відповідь — жодного. Я єдиний такий у світі. Ну, хіба не круто? Сюди приходять багато людей і кажуть: “Ой, гляньте, бідненький молодий каліка, з ківшиком для морозива замість руки”. Мені залишається тільки сміятися і казати у відповідь: “Я це і на царство не проміняю”. Люди виходять звідси, зачаровані моєю веселою вдачею. Багато хто вважає це недоумкуватістю, я знаю — але коли недоумкуватість захищає мене від скиглення, то і добре! Агов, хлопчику, тільки подумай, скільки чудових речей я можу зробити моїм ківшиком, яку втіху отримати, що її позбавлені звичайні юнаки з усіма пальцями. Я можу наливати пунш, і він не проливатиметься крізь пальці, мені не треба обрізати нігті принаймні на цій руці!».
Тут біля протилежного кінця прилавка з’явився худий, як тріска, чоловік із грубими рисами обличчя, що мав зелений дашок для захисту очей, нарукавники та підтяжки.
«Куди до дідька всі заподілися? Де моя недільна торгівля морозивом? Чи знову всіх покосив грип? Або холодильник зламався? А може, Сібісквіт[200] околів, і вся країна в жалобі? Де всі щасливі християнські родини, що їдять собі морозиво?».
«Ги, Тато Скаллі, — озвався Ківшик, — я й не помітив. Ой, дурна моя голова! Забалакався з цими приємними людьми!».
Скаллі схилився до касового апарата.
«Господи Боже, що вони хочуть? Хто їх пустив? А то що таке там — маленьке жидовеня?»
Стримуючи будь-яке бажання, крім того, що привело його сюди, Ліпман відрубав:
«Ми хочемо морозива. А це, під тканиною — мій синок, який соромиться і якому лише п’ять рочків. Ми тут, бо дізналися, що у вас морозиво на будь-який смак, відомий людям — просто відгукнулися на пропозицію».
Власник закладу, розпрямившись на весь свій двометровий зріст, відказав:
«На будь-який смак, крім маци, Мойсею».
Ліпман, миттю зваживши півсотні можливих реплік, зупинився на одній — незабаром він, дивись, стане агентом Ейнштейна, тож не має права більше посковзнутися на слизькому.
«Ну, а що, крім цього, — спитав він грайливо, — у вас є на “ем”? — Отак, без тіні образи. Обдурити клятого вилупка. Ейнштейн з ним, і
В розрахунку, звичайно, на нетяму.
Ківшик захоплено відгукнувся:
«Ото діло, сер, просто назвіть! У нас є морозиво зі смаком маршмелоу, мармеладу, марципану. Або, коли до вподоби щось складніше, є мирто-яблуневий смак, манго-сливовий, мельба-ексклюзив, а ще маємо мікс-мікс (наш особливий тутті-фрутті), маємо морозиво зі смаком горіхів макадамія, молочно-шоколадне і навіть миневе морозиво для тих, хто полюбляє присмак дрібної рибки», — підсумував Ківшик, весело і приязно підморгуючи.
Скаллі, якого таки піддурив зловтішний Ліпман, гримнув на свого продавця:
«Дай спочинок своєму гачечку, хлопче. Щось він ніби захирів, чуєш? Візьми велику коробку «Блиску», нумо — стільки, скільки треба — вийди і пошуруй свій гачечок. Ти ж бо не хочеш, щоб я телефонував твоїй тітці Кейт і розповів їй, що ти обслуговуєш відвідувачів заіржавілим гачком, га?».
«Ні-ні, сер», — погодився морозивний жевжик, прибираючи волосся з очей, які раптом злодійкувато і присоромлено забігали.
«Ми ж не хочемо, щоб вона дізналася…» — прошепотів Скаллі щось хлопцеві на вухо, що примусило Ківшика дістати з-під прилавка пакет із металевим віхтиком і притьмом вибігти крізь службові двері.
«Чекаю побачити помитий і вичищений гачок, синку!» — гукнув йому підбадьорливо навздогін Скаллі.
«Знаєте, це не його провина, — пояснив Скаллі Ліпману, щойно жевжик вийшов. — Просто багато людей, коли бачать каліцтво хлопця, вважають, що можуть за якихось паршивих п’ять-десять центів примусити його робити своїм протезом усе що завгодно. Це вони спонукають його використовувати пристрій, спроектований спеціально як ківшик для морозива, заради задоволення будь-якої своєї забаганки».
Ліпман не міг збагнути, чому це Скаллі став раптом ввічливим. Тож скористався цим, щоб запитати те, що його найбільше цікавило:
«А він справді небіж співачки Кейт Сміт?».
«Знущаєтесь? У хлопця розумовий розлад, у нього інвалідність на дев’яносто відсотків, і йдеться не тільки про руку. Дехто з таких людей, ви ж бо знаєте, може вважати себе трохи не Наполеоном. Ну, а він гадає, ніби його тітка Кейт Сміт. Ні-ні, боюся, з ним далеко все не так просто, як здається на перший погляд».
І перш ніж Ліпман встиг поставити наступні питання («А чи не думав бува він спробувати себе на сцені? Чи не думав про виступи на Сталевому пірсі чи на Всесвітньому ярмарку? Чи не можна було б його відрядити до шпиталів, щоб утішати людей, які втратили кінцівки..?), перш ніж Ліпман встиг рота розкрити, Скаллі вставив великі пальці під підтяжки, провів там ними, відтягнув підтяжки від грудей і відпустив з ляскотом, щоб цілковито і несподівано змінити голос.
«Гей-гай, не минай! — загорланив він, ну чисто тобі провінційний фермер-янкі! — Ласкаве товариство хоче скуштувати нашого смачнючого морозива! Гей-гай! — торохкотів він. — Ви втрапили саме за адресою, так і знайте! Морозиво на будь-який смак, відомий людям, і навіть більше! Схоже, тут скуштує морозиво навіть це маленьке боязке бісенятко — чуєш мене, бісеня — хі-хі! — таке, про яке й мріяти годі! Гей-гай, не минай! Б’юсь об заклад, він знає, що тут є на що подивитися — тільки дайте-но мені його побачити! На щастя, я маю дашок, щоб захистити очі від сонячного сяйва, коли вистрибне це чарівне бісенятко! Хі-хі-хі! Ну, то як щодо цього, малий? З чого хочеш почати? Може, з вовни? Класний подвійний ріжок морозива з вовни!»
«З вовни? — вигукнула місіс Ліпман. — Вовняне морозиво?».
«Авжеж! На сто відсотків! Є вовна, є плівка, є черевики, гумки, крейда…».
«Але він не їсть крейду, і нічого з того, що ви назвали! Мілтоне!».
«Ви маєте рацію, пані! Не їв — досі. Та чи не обманюємо ми себе, що знаємо своїх хлопчиків і дівчаток — знаємо, що відбувається в їхніх чарівних голівках! Ви читали в газетах про малого хлопця, який проковтнув пенні й потрапив до лікарні? Так от, його батьки, знаєте, не уявляли, що він їсть гроші, поки такого не сталося. Тобто, знаєте, всі усвідомлюють таке запізно, за винятком підприємців. От як нам спало на думку з чого почати — з морозива пенні. Ви колись чули про таке? Про ріжок із морозивом пенні? Саме таким було його первинне значення — не вартість, а смак. Далі, бачте, ми просто розширили асортимент, і тепер маємо морозиво туш, наприклад, і морозиво чорнило… маємо дерево, скло, крем для взуття, свічки…».
«А папір є?» — озвався хлопчик. З-під спідниці.
«Сонечко!» — вигукнула мати.
Але тут втрутився Ліпман:
«Дай йому самому сказати».
Він підморгнув Скаллі, ніби підтримуючи комерційну пропозицію. Навіть більше — був готовий дозволити малому ховатися, якщо це зрештою заохотить його бути трохи сміливішим.
«Він хоче знати, — перепитав гордо Ліпман, — чи є у вас морозиво з паперу?».
«Газета, вощівка чи копірка?» — докинув Скаллі.
Дитина ні пари з вуст. Мати приклала долоню із розчепіреними п’ятьма пальцями до того місця, де мав бути рот хлопця.
«Тебе про щось запитують, — сказав батько, відриваючи руку дружини від спідниці. — Газетний папір, вощаний чи копіювальний —
«Газетний…».
«Так, гарний вибір! — підтримав Скаллі й тут-таки, звертаючись до матері, додав: — То що, пані, вас нічого не хвилює в почутому? Атож, ви щойно зробили тут важливе відкриття про вашого шпінгалета, що позбавить вас років страждань у майбутньому. Вам пощастило, дякувати Богу! Не варто-бо спонукати його, між іншим, до того, щоб якось, коли вас не буде поруч, він сів за стіл і зжер цілий номер газети “Санді”. Хто знає, як довго він виношує у своїй гарненькій і розумній голівці цю ідею? Навіщо доводити справу до того, щоб повернутися додому якось увечері й знайти свого хлопчика на підлозі в судомах через те, що він зжував сторінку гумору з “Івнінг ґлоуб” — хто знає, коли його вразить ця недуга!
«Яка недуга? Він не хворий. Мілтоне…».
Але Мілтон роздратовано відрізав:
«Господи, та це прийом! Рекламний хід для дітей! Припини його постійно лякати, якщо не хочеш, щоб він перетворився на мамія! Дайте хлопчику морозива, містере Скаллі. Подвійне з газетою!
«Називайте мене просто Тато, гаразд? — Скаллі передав через прилавок вафельний ріжок для морозива з двома кульками сірого кольору. — Номер “Вол-стрит джорнел”. Посипати шоколадом?».
«Айро, вилазь і скуштуй своє морозиво! Ходи-но сюди, синку, тут твоє місце».
«Ось морозивний ріжок із газетою для тебе, Айро», — лагідно сказав Тато Скаллі.
Тоді він і з’явився, ніби той малюк, що проліз під край циркового намету.
«Ага, — сказав Скаллі — ондечки наш малий бешкетник, цілий-цілісінький. Так, це наш чорнявий малий галабурдник власного особою», — і він вручив хлопцеві морозиво.
«Вперед! — скомандував Ліпман. — Лижи це, як звичайне морозиво».
Малий послухався.
«Ну, — поцікавився Тато Скаллі, — як воно тобі смакує, малий? Як газета? Розкажи своїм гордим батькам! Нагадує за смаком “Івнінг ґлоуб” чи, скоріше, “Дейлі стар”?».
Малий стенув плечима.
«Те-ечно! Як і обіцяно! — проголосив Скаллі саме тієї миті, коли хлопчик посірів — навіть білки очей стали сірими — і поточився на підлогу кафе-морозива, наче під дією наркотиків».
З’явився «шеф», чоловік у синій куртці рознощика, підперезаний паском з кобурою поверх зім’ятої піжами. На спині куртки білими повстяними літерами було написано «OLDE CORNE»; у патронташі замість набоїв були вставлені близько дюжини мініатюрних пляшечок віскі «OLDE CORNE». Але револьвер, кінчик дула якого раптом націлився в зуби Ліпману, був справжнім.
«Ще одне слово, — попередив Шеф, — і я вжену твої різці тобі в горлянку! Я відправлю твої кутні у Царство Небесне! Я зроблю з твого брехливого рота вулкан, що плюється кров’ю. Зрозуміла моя думка?».
«Але мій синок…».
Шеф тицьнув револьвер просто Ліпману в рота і цим змусив його порачкувати крізь двері, які розчинив Тато Скаллі. На підлозі кафе-кондитерської, в калюжі сірого кольору від морозива лежала зомліла місіс Ліпман навперехрест тіла своєї дитини. Там, де задерлася її темна спідниця, виднілися підв’язки. Ліпман закричав у дуло револьвера.
«От, трясця! — сказав Шеф, прибираючи револьвер і витираючи його долонею. — Припини плювати в дуло, чуєш? Це точна зброя, і не розрахована на те, щоб її зволожувати».
«Мою дитину, — видихнув Ліпман —
Скаллі, що раптом знову став колишнім, зауважив:
«Бачиш? Саме це я й кажу, Шефе».
Шеф зітхнув.
«“Необгрунтоване звинувачення”, так? Необгрунтоване звинувачення християн. Споконвічний злочин просто тут, у маленькому містечку… — Тоді знову згадав про пістолет. — Хлопче, ну ти майстер псувати револьвери, так? — звернувся він до Ліпмана. — Маю на увазі, що головне правило догляду за зброєю — це тримати її сухою. Про це знає кожна
«Припини», — застеріг кутиком рота Скаллі.
«Ну, ти поглянь, Скал, — поскаржився Шеф — так поводитися з пістолетом — це вже геть. Якби він був мій, одна справа, але ж я його
«Припини!» — повторив Скаллі.
«Будь ласка, — благав Ліпман, — моя дитина… моя дружина…».
«A-а, твій народ, твої діти… твої жінки! — зревів Шеф, тепер він не був більше педиком! А ким тоді? Шефом поліції… з позиченим пістолетом? Отаке — а чи не бармен він того закладу? А коли ні, то звідки в нього такі рубці? — Ти і твої маленькі Абраші та Яші! Хочеш щось знати? У мене було семеро дітей удома… і дружина… і знаєш, що я зробив, коли вони почали мені грубити… витяг пістоля і вліпив їм у маленькі голівки! Навчив поваги! А от ти, дідько, хоч колись тримав у руці пістолет? Чи вмієш… я до тебе звертаюся, містере!».
Проте Ліпман здивовано — радше, зачудовано — дивився в кут просторої комори, де сидів на підлозі юний сатураторник Ківшик, скручуючи кульку з металевої стружки в чашечці свого ківшика. Стіни приміщення були заставлені під саму стелю картонними коробками з написами «Хрусткі вафельні стаканчики Скаллі», розсортованими, наче взуттєві коробки в колишньому сховищі Ліпмана, за розміром: дитячі, звичайні, супер, супер-пупер. Збоку на кожній коробці було зображення традиційного ріжка для морозива, схожого на блазенський ковпак.
«Тримай! — сказав Шеф. — Тримай!.. — і тицьнув пістолет у руку Ліпмана. — Якщо ти такий впевнений, що не скоїв злочину, якщо вважаєш, що твоє необґрунтоване звинувачення проти християн є дурною підставою, то вперед, висади мені мозок, і покладемо цьому
Скаллі підхопив вкрадливим голосом:
«І мені також. І тому — якщо він узагалі має мозок — безпорадному, розумово несправному бідоласі в кутку, нумо. Поріши всіх нас, мій єврейський друже, коли ми такі
Тут Шеф — так, це був бармен! — схопив руку Ліпмана і приставив собі до скроні.
«Слухай, може, ти бажаєш, щоб я і курок за тебе натиснув? Чи віддаєш перевагу левам? Тобі б хотілося, мабуть, кинути нас ліпше до левів? Шкода, але я не подумав прихопити з собою свого лева, — мовив він на втіху Скаллі. А тоді прогарчав: —
Так Ліпман і зробив, цієї ж миті. Бо це був жарт! Лихий жарт! І пістолет, очевидно, заряджений холостими! І цей «Шеф», очевидно, бармен, — і рубці поза вухом — просто грим, і мастоїдит — просто дурня! А морозиво — чи вони дали Айрі «Міккі Фін[201]», чи хлопчину просто ляк трафив? Але коли цей Шеф був просто жартом, а пістолет — просто маленькою іграшкою, чому Ліпман дозволив, щоб це все сталося? А його дружина! А дитина! А Ейнштейн! Що коли Ейнштейн саме цієї миті встає, щоб пообідати з ними? І таке може бути!
«Обраний народе, хасидо-юдейський, — проказав Шеф, — чи ви вимовляєте це як «ханука», не з таким глухим «х», як роблю я? Га, хто не знає вашої бісової абетки? Гадаєте, ми не розуміємо ваших потаємних писульок на тих салямі? Гадаєте, не розуміємо послань, якими ви обмінюєтесь прямо біля прилавка різника? “Алеф, бет, гімель, далет… шин, тав — хто насрав?”». Слухайте, ви, обрані люди, мене від вас нудить, щоб ти знав! Ви навіть яйця свої здали в ломбард, і тю-тю!».
«Гарний вислів», — іронічно зауважив Скаллі.
«Я не висловлююся, Скаллі! А ділюсь досвідом! Я все своє життя обшукував людей. Запускав руку в промежини найгірших злочинців, яких коли-небудь бачила ця земля. Обшукував нігерів, у кого сам-знаєш-що такі довгі, що вони мусили обмотувати їх навколо ніг і ховати у шкарпетки, аби не перечепитися і не роздовбати дорогу своїми кувалдами! Я, мабуть, знаю про яйця більше за будь-якого правоохоронця в Америці… і можу сказати, що в абсолютному значенні середньостатистичний чоловік-християнин — так, середньостатистичний “шаґец”, старий добрий шаґец, хоч уже не той, що був раніше — має яйця в 1,8 разу більші, ніж у середньостатистичного єврея».
Що міг відповісти Ліпман на цю маячню, на цю ахінею?
«Скаллі, — провадив далі Шеф, — я переконаний, що наш Невіруючий Хома-шевський вважає, ніби я смаленого дуба правлю. Гадає, ніби це теревені якогось дурнуватого копа-християнина, ну ти розумієш. Авжеж, що ми можемо тямити, коли оточені ріжками, а не Розенбергами, так, Тома-шевський? Добре, зараз подивимось. Скаллі, де мої ваги?».
«Ваги!» — гукнув Скаллі, на що миттю підскочив Ківшик, несучи підлогові ваги під пахвою здорової руки.
Шеф провів черевиком по підлозі.
«Місця достатньо для тебе? — спитав він Ліпмана і поставив ваги на підлогу. Тоді прудко скинув куртку «OLDE CORNE», пасок із кобурою і піжаму, та став голяка, тільки в капелюсі і черевиках. — До речі, як твоя тітка? — звернувся він до Ківшика. — Перекажи їй, що минулого тижня вона вразила нас до межі своїм виконанням “І місячне світло над білими скелями Дувра”[202]». Чи таке, де вона співала про “місяць", це, скажу тобі, щось, що заслуговує на перемогу в хіт-параді. Стривай-но, вона співала “Навипередки з місяцем”. Хай мені пробачить Воґн Монро[203]. — А тоді, ніби звертаючись до загону невидимих підлеглих, Шеф гукнув: — Усі напоготові! — і, поклавши руки на обидва коліна, зайняв положення напівприсідання точно над центром ваг. — На рахунок один! два! три! гоп!» — і, зробивши три витончені рухи, став так, що його мошонка лягла точно на ваги.
«Глянь-но! — звернувся він до Ліпмана. — Це тобі не конкурс “Вгадай мою вагу”, Томашевський. Ходи-но сюди й сам подивись, що ваги показують!».
Ліпман з відразою подивився на Шефів член. Схожий на сосиску орган, без голівки. «Це просто сон, — сказав він собі подумки. — Треба лише прокинутись, і я враз повернусь до свого офісу, щоб прослухати того сліпого ксилофоніста. Так, я просто у трансі, й усього. Хтось мене загіпнотизував — помилково. Мабуть, я пішов на якесь шоу, де вони викликали охочого з залу, і я був тим, хто згодився на гіпноз. Отож і не дивно, що я не розумію, що відбувається. Може, я ходжу по сцені й кукурікаю, як півень. Я під чарами…».
«На коліна!» — наказав Шеф.
«Послухайте, прошу! — заблагав Ліпман. — 3 усією повагою — але я поспішаю на важливу зустріч. Я не в стані трансу і не хочу цього! Я їду до Альберта Ейнштейна! Щоб стати його продюсером! “Хто перемудрить Ейнштейна?”. Такою може бути назва програми — ви скоро її почуєте по радіо, саме завдяки мені, я вам надішлю безкоштовні квитки, обіцяю… тож дозвольте мені піти, якщо ви не проти, бо він саме чекає на мене… розумієте, Альберт Ейнштейн, всесвітньо відомий геній чекає на мене
Та коли Шеф, що слухав ці благання із заплющеними очима, попросив Ківшика подати йому його пістолет, Ліпман опустився на підлогу. Бо хто його знає, якщо там зовсім і не холості набої? А раптом!
«Один фунт, — сказав він, стримуючи нудоту, — і чотири унції».
«Вірно! Один фунт і чотири унції — пара яєць — і більше нічого на вагах. Подивись сам. Уважно подивись. Самі тільки яйця».
«Так, так…».
«Отож-бо. На рахунок! — рикнув Шеф, і в три порухи знову постав у всій красі. — Добре, — звернувся він до Ліпмана, — твоя черга».
«О-о, благаю… моя дружина! Мій син!».
«Бу-бу-бу, — передражнив Скаллі, — його дружина, його син».
«Послухай, ти, — наголосив Шеф, — мені варто, вочевидь, нагадати тобі, що я офіцер поліції. І без поважної причини не став би роздягатися привселюдно. Гадаю, ти це розумієш».
«Але я так само…».
«І роблю це також не для того, — провадив далі Шеф, — щоб ти біг на вулицю, Язикатий друже, і розповідав першому-ліпшому про те, що тут бачив. Тому попереджаю, або ти зараз же скинеш свій одяг, або будеш заарештований не тільки за «необґрунтоване звинувачення християн», а й за «сексуальне підглядання», збочення, яке мешканці місцевої громади вважають тяжким злочином. Роздягайся, будь чоловіком! Поглянь на мене — тільки капелюх і черевики, а я хіба скаржусь? Хіба окроплюю квіти своїми сльозами? Та хай йому грець, Ківшику, настав на нього цей клятий пістолет, і коли терпець урветься, пальни — згода? На твій розсуд. Я вже ситий цим сучим сином».
«Ги, — зрадів Ківшик і витяг револьвер із кобури. — Така відповідальність для мене, га?».
Ліпман став роздягатися.
«Схоже, все відбувається, зрештою, — пробурмотів Скаллі, підіймаючи захисний дашок і витираючи руками втомлені очі. — Я правий?».
Тим часом Шеф, який умить скинув тягар своїх службових обов’язків, зробив із десяток присідань і швидко пройшовся приміщенням, спритно пританцьовуючи й гамселячи кулаками уявну боксерську грушу. Коли, боксуючи з тінню, він проминав Ківшика, то знайшов мить на пораду щодо пістолета:- Ціль он туди! — І запитав: До речі, Ківшику, а як там Тед Коллінз[204]?
«О, тітонька Кейт каже, що він передає вам найкращі побажання, Шефе».
«Дякую, передай їм мої вітання, добре? Тед Коллінз — без сумніву, найкращий ведучий на радіо. Слово честі, Ківшику, немає людини в цій країні, яка б не відчувала глибокої вдячності до твоєї тітки, що в неї такий ведучий, як Тед Коллінз. А зараз Кейт Сміт співатиме “Боже, благослови Америку”. Господи, мене аж морозом обсипає, коли він це каже!».
«Так, звісно, я їм перекажу, Шефе».
«І стріляй тоді, коли вважатимеш за потрібне, Ківшику. Наразі правосуддя — це ти, згода? Оскільки мене, схоже, він вважає надто дурним чи надто грубим, чи надто упередженим як для тутешнього правоохоронця. Що ж, побачимо, як йому сподобається опинитися в руках розумово несправного сатураторника!».
«Чуваче, — проголосив Ківшик, — тепер я — від ківшика до пістолета щось значу, я, справді, незвичайний як для свого віку!».
У збудженні він вистрілив у підлогу. З пістолета вилетіла куля!
«Ой, містере Скаллі, — злякався він, — я заплачу за це із зарплати. Ги, я гадав, що тут холості».
«І я так само!» — подумав Ліпман, який був уже голий. Але ні — справжній набій, з порохом і металевою кулею, що увійшла в підлогу за кілька дюймів від пальців на його нозі. Цей отвір міг бути у ньому! Він навіть міг загинути — від руки морозивного ідіота! Так, його вколошкали, дитину отруїли, на дружину напали, побили, скалічили…».
Чому?
Він опустився на ваги.
«Помилка! — озвався Скаллі і повернувся до Ківшика, який цілив з пістолета. — У нього є дві помилки, ідіоте —
Ківшик спалахнув, присоромлено втупившись у зроблену ним дірку в підлозі.
«Я просто геть головою заслаб, схоже, нічого не можу запам'ятати. Дві помилки. Точно. Дві помилки — а тут не холості. Гаразд — думаю, тепер я готовий».
Скаллі взяв Ліпмана за плечі обома руками й підштовхнув трохи ліворуч.
«Треба стати по центру, — підказав він на диво лагідним голосом, — інакше накликаєш сам на себе несправедливість. Просто не зможеш дати правильні свідчення, а мені, насправді б, не хотілося, щоб тебе вдруге піддали такому приниженню».
Ліпман нашорошив вуха — чи вірно він почув? Скаллі прошепотів:
«Його дратує саме твій страх».
«Це що значить?» — зажадав відповіді Шеф.
«Я просто виклав йому його конституційні права, Шефе».
«Сподіваюсь, це не було бажанням образити мене в огидний спосіб, Скаллі? Висловити сумнів щодо моїх чоловічих якостей, peut-etre[205]? — спитав Шеф, хитнувшись у бік Скаллі й граючи грудними м’язами. — Ти паршивий дрібний янкі! Хитрий лис! Шахрай!».
«Припини», — кинув Скаллі.
«Я припиню, Скал! Розповім Роджеру, і ми прикрутимо тебе! Гаразд, містере Міжнародний картель морозива, хочеш вистави, Доллі Медісон[206], буде тобі вистава! Я влаштую тобі те, на що чекаєш, лис Янкі — і навіть з гаком!».
Ківшик з реготом повалився на підлогу — у нього стався напад. Скаллі пояснив Ліпману:
«Щоразу коли Шеф удає із себе жінку, у хлопця трапляється епілептичний напад. Мені особисто подобається це дійство, але щодо хлопця це жорстоко. Шеф починав кар’єру в морській школі, щоб ти знав, як імітатор жінок. І якщо чесно, коли він вбирається під жінку, стає на високі підбори й накладає рум’яна, то, скажу щиро, можна отетеріти. Коли він сідає в барі клубу “Лосів”[207], розкриває свою сумочку і запалює сигарету — присягаюся, перехоплює подих, особливо, знаючи, що він досі утримує рекорд Морської академії в ривку з місця».
«І за кількістю перехоплених пасів в одній грі, — додав Шеф, зиркаючи знизу, бо саме притиснув колінами тіло сатураторника, який бився в судомах, і засунув його ківшик йому ж у рота, щоб не запав язик. — Ну, досить-бо, Ківшику».
Коли зрештою закочені очі хлопця повернулися до нормального стану, Шеф проказав:
«Шеф шкодує, серденько», — і витяг ківшик із рота сатураторника.
«Це… це… це коли ти кажеш “Роджер”, — проскімлив знесилений хлопець, — я геть навіснію. Тобто, хворію на рівному місці, тож уяви, що відчуваю до тебе».
«Ет, облиш, Ківшику, це просто рядок із популярної пісні, й ми обидва про це знаємо. Часом, — повернувся він до Скаллі, — мені здається, що це саме назва його посади “са-дураторник” — вплинула на його долю, а не навпаки. Адже це факт, що ще до його нещасливого народження батьки інтуїтивно назвали його Ківшиком, ніби очікуючи, що таким він і стане?».
«Утшай, упшай, амітдей[208], — буркнув роздратовано Скаллі. — Ідіотей».
«Ідіо-тей, его-ней, так, Скаллі? — саркастично перепитав Шеф і повернувся до хлопця, що лежав поруч. — Ківшику, Роджера не існує, то як він може викликати в тебе епілепсію? Як може ніщо спричиняти щось? Роджер, і ти це чудово знаєш, є вигадкою, уявним персонажем, до якого я звертаюся, коли перевтілююсь. Він — просто частина гри, частина загальної розваги, потішання, що робить наше існування стерпним».
«Ні, — заперечив Ківшик і заплакав. — Роджер існує».
«Ківшику, ти ж бо слухав разом із нами недільним вечором шоу Едгара Берґена і все розумієш, старий. Чи Мортимер Снерд “справжній”? Чи Чарлі Маккарті “справжній[209]”?».
«Звичайно!».
«Та ні, клятий недоумок! Це ляльки! Ляльки Едгара Берґена! Ти що, не знав цього? У них макітри дерев’яні, як у тебе!».
«Припини!» — вигукнув Скаллі.
«Гаразд, мене більше не обходять його напади! Хай одного дня він проковтне свій язик і ківшик, і весь той пудинг із тапіоки, що замінює йому мозок, хай засапається до смерті й помре, коли я скажу “Роджер” — то невже мене відправлять за ґрати й звинуватять у вбивстві? І це буде правосуддям? Невже я буду покараний за його вузьколобість? Я не можу нести відповідальність за нездатність якогось недоумка сприйняти найпростіший прояв жартівливості. Він геть не відчуває жодної метафоричності — побачить твір мистецтва і навіть не збагне — що це! Вважає, що Іронія — це промислове місто у штаті Пенсильванія. А Фривольність — якийсь морський курорт у Гвінеї! Послухай, — повернувся він знову до Ківшика, — Роджер — це чоловіче ім’я, але також слово, яким користуються при радіо комунікації, воно означає, що надіслане послання отримане чи зрозуміле. Так от, коли ти не здатний збагнути те, що, — сказав він, глипнувши на Скаллі, — не вимагає багато кмітливості, коли не здатний належно сприйняти щось таке просте, як оце, то як можна насолодитися часом, у якому ми живемо, який є найкращою комічною добою після Льодовикового періоду — після власне льодовиків!».
«І що, — заскімлив Ківшик, — ви цим хочете сказати, що я не небіж моєї тітки Кейт?».
Тут Шеф геть стратив розум.
«Кейт Сміт! Кейт Сміт! Я тут тільки й чую що про Кейт Сміт, Скаллі!».
Скаллі озвався:
«Ківшику, підведись з підлоги. Займи своє місце, з пістолетом».
«Але ж я небіж Кейт Сміт! Її улюблений племінник!».
«Тьху ти, — зітхнув Шеф — стули свою в буквальному розумінні дупу і наведи зброю».
«То ви геть і не думали так, як казали мені про Теда Коллінза, — схлипнув Ківшик. — Просто роздражнювали мене. Дражнили хворого на голову!».
«От лайно! — вигукнув Шеф. — Ти улюблений небіж Кейт Сміт — задоволений? А кожна жінка з великими сідницями в цьому місті — її сестра. Ну що за місце — всі жінки, вагою за центнер, зранку до вечора горлають у вікно “Місяць сходить над горою”».
Тут Ківшик підхопився на ноги, чим здивував Шефа.
«Ну, і чим це тобі зашкодило, зрештою, скажи? Ти — актор! Виняткова людина! А уяви себе на мить пузатим і дурним, якого постійно беруть на кпини і не більше. Уяви собі Ківшика. Чи тобі хочеться бути просто слабким на голову з кумедною штуковиною на руці замість долоні з п’ятьма пальцями? Справді, як такий ставний хлопець і не знає співчуття?».
«Припини», — просичав Скаллі до сатураторника.
«Ну так, — глузливо пирхнув Ківшик. — Припини. Звичайно, містере Скаллі. Ми мусимо це припинити. Припинити, припинити», — він заплакав.
Скаллі звернувся до Ліпмана:
«Час від часу ми бачимо проблиски чутливого, поетичного юнака, яким він міг би стати, якби плід належно розвинувся в утробі матері…».
«Я позачасно з’явився на світ», — повідомив Ківшик з повними сліз очима.
«Передчасно, — м’яко поправив його Скаллі. Тоді далі до Ліпмана: — Бачте, помиляється, бо дефективний. Ясність думки триває пару хвилин, а тоді він знову скочується в прірву ненормальності. Звичайно, ці спалахи ясності і ця безнадійна недоумкуватість роблять становище особливо болісним. От чому, — повернувся він до Шефа, — я розраховую, що ти заспокоїш хлопця відносно його родичів, і ми зможемо продовжити».
«Ківшик, племінник Кейт Сміт, — оголосив Шеф. — От хто ти є, малий — згода?».
Після цих слів Ківшик радісно посміхнувся.
«Бачите, я таки незвичайний!».
Він підняв пістолет і націлив Ліпману межи очі.
Ми перериваємо програму «Ліпман, шукач талантів» для спеціального випуску новин. Берхтесґаден, Німеччина. Раннім ранком юрми веселих німців зі смолоскипами в руках заполонили вулиці та площі міст від Рейну до Одеру, коли по радіо передали новину, що канцлер Адольф Гітлер прийняв рішення не зголювати вуса. Повторюємо наш спеціальний випуск. Канцлер Німеччини Адольф Гітлер оголосив німецькому народу, що прийняв рішення не зголювати свої маленькі вуса. Як повідомляється, всю ніч за білими накрохмаленими шторами «Орлиного гнізда», чарівного і досконалого підземного бункера Гітлера, горіло світло, поки фюрер та його подруга Єва Браун дійшли цього рішення. Як відомо, рішення про те, чи мусить Герман Ґеринг дотримуватися дієти, було відкладено. Оголошення, можливість якого вже протягом кількох днів обговорюють в європейських столицях, було зроблено ошалілому народові о четвертій вісімнадцять ранку. Планується, що ввечері фюрер зробить велике звернення до німецької нації про свої вуса.
Тим часом цирульників, про яких стало відомо, що вони казали своїм клієнтам, що, мовляв, Гітлер виглядав би краще чисто поголеним, схопили, осліпили, затаврували, оскопили, їхні голярні конфіскували, а їхніх рідних піддають таким тортурам, від яких волосся закучерявлюється і стає дибки. Останнє, як повідомляє уряд, є частиною великого наукового експерименту, який здійснює косметична компанія «Тисячолітній рейх» з метою з’ясувати, що є причиною того, що волосся закучерявлюється, стаючи дибки. За повідомленням представників уряду, якщо експерименти будуть успішними, старомодна техніка «хвилястого перманенту» невдовзі відійде в минуле.
А тепер повернімося до наших регулярних погромів.
…Щоб перевірити, чи його тестикули прийшли у стан спокою, всі троє опустилися на підлогу, трохи не торкаючись підборіддями краю ваг. Вони по черзі обдали його диханням, спершу відчувся морозяний подих Скаллі, потім — гаряче вологий видих Шефа і, нарешті, теплі збуджені пихкання, якими обдавав однорукий сатураторник.
«Не хочу, — зауважив Скаллі, — знову вказувати на помилку з геніталіями, щоб не влаштовувати тут стрілянини, але мені здається, що єврейський учасник змагань намагається схилити шальки терезів на свою користь завдяки пенісу, якщо, — скривився він, — то можна так назвати».
«Так, — підхопив Шеф, — усе разом із хером (і притаманним крутійством) лише шість унцій — півфунта за евердьюпойс[210]».
«Ей, — озвався Ківшик — а що це за чортівня з його дзюриком? Бачили?».
Ліпман вискнув, коли холодний метал торкнувся його члена.
«Боже правий, — простогнав Шеф, — це ж просто ківшик для морозива».
«Я подумав, — виправдався Ліпман, — що це револьвер…».
«Пусте, досить драматизувати, що ти кажеш, хлопче?».
«Подайте-но сюди Стіну плачу, — уїв Скаллі, хитаючи головою. — Хлопчина випадково торкнувся його ківшиком для морозива, а він, диви, вже не своїм голосом кричить, як недорізаний.
«Так, авжеж, їхня милостивість до християн добре відома… Гаразд, то що ти запитуєш, хлопче?».
«Його дзюрик, — проказав Ківшик, — це — те-е-еє. Такий смішний. Подивіться».
Ліпман знову скрикнув — цього разу то був револьвер.
Цього виявилось занадто для Шефа.
«Боягуз! Страхопудний жидівський плаксій!» — потужним копняком черевика він вибив ваги з-під Ліпманових тестикулів.
«Ківшику!» — гукнув він і наступної миті не тільки роззброїв сатураторника — при цьому сталося два постріли, одна куля увігналася в підлогу, друга в плече Шефа, — а й з вражаючою прудкістю звалив юного продавця прийомом джиу-джитсу, притиснув плечі Ківшика колінами до підлоги, заломивши водночас його руку, і одним різким порухом вгору-вниз встромив ківшик для морозива собі в дупу. Його кинуло в дрож, спазми скоротили м’язи, в очах застиг вираз нестерпного болю. Шефова кров, лілового кольору полилася цівкою на руку Ківшика. Вона струмувала просто з нього, хоч на його плечі виднівся лише яскраво-червоний ґудзик сліду від кулі.
Навіть Скаллі затремтів і тільки одне правив:
«Припи… припи…».
На що Шеф відрізав:
«То як ти це назвеш, Скал! Хотів буквальності, гаразд, от тобі вся справжність! Хотів реальності замість мистецтва, гаразд, паршивий сучий янкі, ОТ ВОНА! Я «припи-иняю» це, вилупку — ми з Ківшиком припиняємо! Ківшику, — гукнув він до хлопця — потягни за важіль, ти, пустолобий виродок, а ти, Скаллі, дай мені тарілку для бананового десерту — чуєш, нумо! Я вже ситий по саму зав’язку лайном цього єврейського чувидла! Хай тепер скуштує моє! І ложкою, як то кажуть. Поворуши тим важелем, Ковшику — нумо, щоб я відчув!».
«Я стараюся, сер…».
«Витягни його з мене! Смикай — овва! овва! — де те суче лайно! Навчимо цього скалозуба, як глумитися над людським прутнем! Ти ба, той член, яким Бог нагородив кожного у цьому світі, їх не влаштовує — ні, їм кортить його трішки виправити! Вони все хочуть трішки виправити! Еге ж, такі чванькуваті та могутні всезнайки, такі…» — Шефу забило памороки через втрату крові. Коли мова повернулася до нього, його теревені вже не трималися купи.
Тут з’ясувалося, що протез у хлопця зламався. Шеф попросив Біллі витягти «дві гарячі порції», але нічого не виходило.
«Я застряг», — зганьблено повідомив той.
«Смерть метафорі! — завищав Шеф у нестямі. — Під ніж порівняння! На хрін байку! В дупу назавжди алегорію! Мене надихає буквальність, Скаллі — мене охоплює цілковита буквальність — нарешті!».
«Містере Скаллі, боюсь, я насправді застряг, сер…».
Скаллі відступив від крові, що підтікала до його черевиків, і кинув натирати фартухом тарілку для бананового десерту, яку тримав у руці, почувши, що протез у Біллі не рухається.
«Господи, спробуй тепер знайти заміну сатураторнику в неділю!».
З цими словами він підсунувся до них і, ставши за спиною у Шефа, натиснув плечем на його сідниці, намагаючись витягти ківшик.
«Ну що, — повернувся він до Ліпмана — так і будете стояти і витріщатися? Чоловік ошалів і спливає кров’ю, Боже правий! Погляньте, не час зважати на якісь релігійні розбіжності! Все дуже серйозно! Ви американський громадянин чи ні?! Тож додайте свої кляті єврейські зусилля!».
Але Ліпман гарячково натягав своє спіднє і метушливо збирав решту одежин, деякі з яких зволожилися кров’ю Шефа. Тут він побачив пістолет. Кинутий Ківшиком. На підлозі. Смертельна зброя. Без жартів. Хоч бери хоч віддай. А чому б не схопити та не потрощити їхні западляні довбешки — раз і навіки?
Чи є хоч мала вірогідність того, що Ейнштейн — це відсутній один із братів Маркс? Бо коли ні, чому чоловікові, схожому в профіль на Рузвельта, одружуватися на такій потворній жінці? Хіба потворні люди на землі не для того, щоб нас смішити? Але тоді чому німці не валяться від реготу на вулицях при вигляді цього шаленого маніяка замість вітати його? Поцікавтесь у своїх друзів, що вони про це думають, хай кожен охочий вставить свій шеляг. Чи, справді, льодовики були найкумеднішою подією в історії? Чи Гітлер? Або євреї? Що з усього того, що трапилося, було найкумеднішим? (1) Для вас? (2) Для членів вашої родини? Або (3) для людства?
Опишіть подію, використовуючи не більше п’ятисот слів, і надішліть разом із головою сусіднього бакалійника. Голову, відрубану під шию, вкладіть у коробку з-під пластівців і надішліть на пункт разом з описом «Найкумеднішої події в історії». Перш ніж почати, не зайве завдатися такими питаннями: Чи подія виглядала кумедною тоді, коли відбулася, чи здається такою лише з відстані часу? Чи ви запрошуєте нас посміялися «разом» із учасниками події, чи «з» них? Чи кумедність події відповідає гарному смаку? (Підказка конкурсанту: Немає нічого смішного, коли людина підковзнулася на шкірці” від банану — хіба що зламала собі карк. Коли ж підвелась і забралася геть, то це ні се ні те. А от коли розбила голову, стала паралізованою на все життя, коли в неї відняло мову, зір і слух [додамо сюди нюх і відчуття дотику, просто для переконливості], а тоді проти неї ще висунули звинувачення за пошкодження бетонної доріжки зубами [які в неї, зрозуміло, вилетіли, й вона, щоб не проковтнути, мусила їх виплюнути], а все як наслідок того, що підковзнулася на банановій шкірці — тоді це смішно). На етапі обмірковування теми варто записувати на аркуші паперу кожну ідею, що упливла в голову, хоч збираєтесь ви її використовувати, хоч ні. Часто одна ідея тягне за собою іншу, ще кращу. Після належного за тривалістю розмірковування (попросіть свою маму стежити за часом), у вас буде більше ніж потрібно матеріалу, щоб взяти участь у конкурсі. Не забувайте, що ваш опис
…Він сунув навздогін, рештки його крові виливалися з анусу, і тягнув за собою захопленого ним сатуральника, так наче це був однорукий відросток Шефового тіла, таке собі досконале продовження Шефових нутрощів. Виючи від болю, Шеф, тим не менш, точно наставив пістолет. Випущена ним куля втрапила Ліпману прямо межи очі. Тільки, звичайно, прямо-межи-очі не те місце, куди треба цілити в єврея, бо звідти починається його ніс. Це так само, як стріляючи в християнина, поцілити в його Біблію чи натільний хрест. Загальновідомі історії про солдата-християнина, який врятувався від смерті у своєму шанці, бо ворожа куля, пущена йому в серце, поцілила в релігійну реліквію, подаровану матір’ю чи священником, коли він вирушав на війну — і відхилила кулю від цілі. Так от, те саме і у випадку з єврейським носом. Пуля зрикошетила від перенісся і повернулася в той бік, звідки вилетіла. Там вона влучила в кулю, що вже сиділа в плечі Шефа (пам’ятаєте?), і проштовхнула ту першу до його серця, тут-таки вколошкавши цю неєврейську сволоту. От вам і вираз «від'євреїти».
Що далі? На мить очманівши від взаємодії кулі 38 калібру з тим, що було, певною мірою, лише носом, Ліпман зразу не зрозумів, що тут досі немає його дружини та дитини. Що сталося з тими двома, поки він був бранцем Скаллі, Шефа і Ківшика? І хто такий той «Скаллі» зрештою? Чому він поводиться то так, то так? І що мав на увазі Шеф, називаючи Скаллі «Містер Міжнародний картель морозива»? І що все це взагалі? І як Ліпман використовуватиме тепер свій ніс, знаючи, що він куленепробивний? Чи це допоможе йому в пошуках дружини та сина? Чи сприятиме його бізнесу? Крізь які приниження змусили пройти його дружину та сина? А може, вони переховуються десь у безпеці — адже так може бути, що розумний хлопчина тільки удав, ніби отруївся морозивом, і скористався нагодою, щоб утекти разом із коханою матір’ю? А що Ейнштейн? Невже «Хто перемудрить Ейнштейна?» так і залишиться назавжди програмою тільки в уяві Ліпмана? Як він може продовжити свій шлях до Принстона, де, цілком очевидно, знаменитий вчений чекає на його приїзд, коли його син і його дружина десь переховуються? А до того ж, ця проблема зі звинуваченням у ритуальному вбивстві. Те, про що в натовпі, який зібрався навколо тіла Шефа, гомонять між собою розлючені мешканці Скаллі: «Так, просто вбив — холоднокровно!». Якщо бажаєте послухати дивовижне завершення останньої пригоди в житті Мілтона Ліпмана, «шукача талантів», настройтеся саме на цю хвилю завтра зранку — а наразі усім, хто тут «поза межею», добраніч, браття, солодких снів!
Аніта підіймає малюка над головою, погойдуючи його, як на хвилях. «Земля викликає Берті! — каже вона. — Космічний корабель Берті, ви мене чуєте? Прийом!». Його сміх звучить штучно, як у Джонні Карсона[211], коли той вистрілює черговий жарт. Минулого тижня вона підгледіла, як Берті тренував посмішки перед дзеркалом, що висить над його колискою. Це були штучні соціальні посмішки для літніх леді, що квокчуть над ним на вулиці. Вони помітно відрізняються від його справжньої усмішки, їй спало на думку, що малюку соромно за неї. Останнім часом їй часто соромно за себе. Це почуття відкидає її на п’ятнадцять років назад, у часи юності, коли вона, її батьки й молодша сестра Лінн гуляли у різних місцях: Джонс Біч, Проспект Парк[212] — і вона бачила там компанії своїх однолітків. У той час їй здавалося, що присутність сім’ї робить її жахливо помітною, тепер вона усвідомлює, що це радше робило її невидимкою.
У домі тихо. Здається, відтоді, як Аніта повернулася, оце вперше у батьківському домі вимкнений телевізор. Вона думає про усі ті роки, коли Анітин батько слідував за нею та Лінн з кімнати в кімнату, вимикаючи за ними світло, запитуючи, хто, на їхню думку, сплачує усі ці рахунки за електрику. Та все ж він ніколи не вимикав телевізор; він завжди засинав під «Вечірнє Шоу». Зараз екран телевізора темний, будинок сяє вогнями, як торт зі свічками, а її батько — внизу, у добудованому підвалі з акустичною стелею, плескає у долоні, підстрибує в повітря й співає гімни во хвалу Богу та Баал Шем Тову[213].
Зранку, коли батько Аніти йде у
Двічі розлучена мати «муні»[217] в усьому звинувачує зруйновані сім’ї. «Навіть не думай коли-небудь стати муні», — шепоче Аніта, притискаючи губи до шийки малюка. Інша мати описує, як її донька називає себе Прем Ананда, носить лише помаранчевий одяг, одружилася із хлопцем, якого для неї обрав гуру, і, маючи науковий ступінь, працює декораторкою тістечок у пекарні ашраму[218].
«Тістечка? — каже Анітина мати. — Це дрібниці. Це тільки мій Сем чекав, поки йому стукне п’ятдесят сім, щоб приєднатися до культу. Після тридцяти трьох років шлюбу він тепер займатиметься любов’ю лише через дірку в простирадлі».
«Дірку в простирадлі?» — повторюючи це, Аніта уявляє, ніби замість неї це повторює Донаг’ю, а потім розуміє: неймовірно, вони з матір’ю ніколи не говорили про секс. Жодного разу. Уявляючи свою матір на шоу Донаг’ю, Аніта бачить лише крупні плани, бо якщо камера від’їде назад, то захопить домашнє плаття матері, і те, як на її блідих, помережаних венами стегнах видно впадинку від компресійної білизни.
Аніта підходить і стискає матір в обіймах так сильно, що Берті, причавлений між ними, повискує, як одна з його іграшок для купання. Малюк починає плакати, її мати починає плакати, і Аніта, не знаючи, що ще зробити, притискає Берті до своєї матері, поплескує і гладить їх, ніби намагаючись змусити їх обох відригнути.
Аніта нічого не приймає на віру. Підіймаючи ногу, щоб зробити крок, вона більше не впевнена, що земля буде на місці, коли вона поставить її. Раніше вона часто говорила, що з людьми ніколи не можна в чомусь бути впевненою; тепер вона знає, що це правда. Вона ніколи не сумнівалася в тому, що Джеймі любив її, що він хотів цього малюка. Коли він прийшов навідати їх із Берті у лікарні й почав плакати, вона була настільки впевнена, що це сльози радості, що спершу не почула, що він закохався у когось іншого.
Вона змусила його повторювати це доти, доки він не почав кричати, і тоді вона згадала, хто така ця Ліззі: адвокатка з його офісу. Того літа, на вечірці в саду Ліззі попросила дозволу доторкнутися до Анітиного животика.
Саме тоді, коли Джеймі пропонував виїхати з будинку, який вони винайняли за його краєвид, за їхні фантазії про дітей, що стоятимуть у вікторіанському еркерному[219] вікні, дивлячись, як човни ковзають по Гудзону, медсестра завезла в палату малюка у футуристичному прозорому пластиковому візку.
«Космічний корабель Берті», — сказав Джеймі.
Сестра Аніти, Лінн, каже, що чоловіки вчиняють так постійно: у такий спосіб Джеймі виявляє свою амбівалентність щодо батьківства, свої ревнощі до зв’язку між матір’ю і немовлям. Для Аніти це звучить як рядок із журналу «Коло сім’ї[220]» або «Жіночого домашнього вісника[221]». Лінн читала такі журнали усе своє життя. Але тепер, коли вона вчиться на магістерці з жіночих студій, вона називає це «тримати руку на пульсі». Лінн не вірить, що Аніта ніколи не мала ані найменших підозр. Рік тому Аніта сказала б те саме, але зараз вона знає, що усе можливо. Коли б вона не думала про минуле літо, завжди почувається як фанатик убивства Кеннеді, що вивчає любительський фільм Запрудер[222]. Але скільки б вона не перемотувала його, кадр за кадром, вона не може побачити дим від пострілу або обличчя у вікні складу. Вона лише бачить, як раптом усі в машині починають дуже дивно рухатись.
Анітина мати їй вірить. За одну ніч
Заїжджаючи на доріжку біля дому її батьків, Аніта подумала: він виглядає так само, як і раніше. Він відчинив їй двері автомобіля й чекав, поки вона дістане Берті з дитячого крісла, потім вивернувся з її обіймів. Він ніколи не вмів обійматися, але зараз їй бракувало його поляскування по спині. Вона простягла йому Берті; він похитав головою.
«Берті, це твій дідусь, — сказала вона. — Дідусь, це — Берті».
«Йому зробили обрізання?» — запитав її батько.
«Звичайно, — сказала Аніта. — Ти жартуєш? Мій лікар зробив це у лікарні».
«Тоді доведеться зробити це ще раз, — сказав її батько. — Це має робити
«Ще раз! — закричала Аніта. — Чи ти несповна розуму?».
Через увесь цей галас з дому випурхнула її мати.
«Семе! — вона взяла малюка в Аніти. — Хіба ти не бачиш, що вона засмучена?».
Ця метушня трохи заспокоїла Аніту. Усе було знайоме: їхні голоси, відчуття м’якого материного плеча, коли вона заштовхує її в будинок, і те, як вона каже: «Кави?» — ще до того, як вони повсідалися.
«Я зроблю, — каже Аніта, — а ти потримай малюка». Але мати обігнала її біля дверей у кухню.
«Тепер усе стоїть трохи інакше, — пояснює вона. — Ті тарілки біля холодильника призначені для м’яса. Ось ці біля плити — для молока».
Того вечора вони не почали їсти, доки її батько не благословив половинки грейпфрутів, коктейльні вишні, варений фланк-стейк[224], картоплю й моркву, хрін, запечатану банку яблучного пюре, кошерне апельсинове желе зі шматочками банана. Під час вечері Берті почав вовтузитися, і Аніта скерувала його голівку собі під сорочку.
«Нічого, що малюк п’є молоко, поки я їм м’ясо?» — запитала вона. Її мати розсміялася.
«Едно, — сказав її батько, — не заохочуй її».
Берті заплакав, коли Аніта намагалася посадити його, тож вона залишилася на самоті з батьком, поки мати мила посуд.
«То що
«Я справді забув, — розсміявся її батько. — У будь-якому разі, ми нічого не пропустили. Бар-Міцва Сімона відбувалася у Реформістському храмі[226]. У церкві».
«У церкві, — повторила Аніта. — Тату, то що там за історія?».
«Історія, Аніто?» — її батько глибоко зітхнув.
Потім він сказав:
«Одного разу, ювелір їхав потягом додому в Іст Флетбуш зі свого магазину на Сорок Шостій вулиці. Після зупинки “Ностранд” він нарешті знайшов вільне місце і розгорнув свою газету, аж раптом почув гучні голоси у дальній частині вагона. Підвівши очі, він побачив трьох пуерториканських хлопців у кросівках, джинсах і малинових шовкових куртках, на яких було написано: “Чоловіки за роботою” — спереду, на спині й на рукавах. Коли він усвідомив, що куртки зшиті із прапорців, які працівники “Кон Ед[227]” розставляють під час розкопок, це настільки зацікавило його, що він не одразу помітив, що хлопці тримають у руках ножі і йдуть по вагону, збираючи гроші й прикраси у пасажирів і скидаючи усе це в сумку для боулінгу. Тоді він подумав: лише в Нью-Йорку грабіжники носять одяг, що світиться у темряві. Хлопці, здавалося, нікому не завдавали шкоди, але ювеліру від цього не ставало спокійніше. Він подумав: то ось як це відбувається? Одного вечора ти обираєш неправильний вагон метро і — бінго! — стаєш новиною у ранковій газеті.
Десь посередині вагона вони натрапили на стару леді, яка почала кричати. Тоді раптово світло почало блимати, вмикатися й згасати у певному порядку: три довгих спалахи, три коротких спалахи, три довгих спалахи. Після четвертого сигналу “SOS” злодюжки приклеїли свої носи до дверей, а коли вони відчинилися на станції — чимдуж побігли геть. “Слава Богу, це диво!” — закричала стара леді.
Тим часом, ювелір затиснув голову між колінами. Він намагався дихати, думаючи, що, напевно, налякався більше, ніж здогадувався. Тоді він підвів погляд і побачив молодого хасида, що дивився на нього через прохід.
“Це не диво, — сказав хасид. — Я зробив це. Вийди разом зі мною на наступній зупинці”.
За звичайних обставин цей ювелір не був одним із тих, хто виходить за хасидами на зупинці “Істерн Парквей”. Але він міг думати лише про те, що якби його гаманець поцупили, то йому довелося б провести увесь наступний день у відділі транспортних засобів, відновлюючи своє посвідчення водія і реєстрацію. Він відчував, що щось комусь завинив, і якщо цей хасид брав на себе роль рятівника, то приєднатися до нього було б найменше, чим він міг віддячити.
На платформі хасид вказав пальцем на електричну лампу і сказав: “Дивися”. Лампа блимнула й згасла. Потім він махнув рукою в бік флуорисцентного світильника, що гудів неподалік. Він теж блимнув. “Я збрехав перед тим, — сказав хасид. — Це не я робив. Усе це ребе…».
Батько Аніти замовк, коли її мати повернулася в кімнату, витираючи руки. «Берті! — звернулася Анітина мати, беручи малюка на руки й вальсуючи з ним у бік кухні. — Не слухай цю маячню! Ціле життя зруйноване через одну миготливу лампочку!».
«Справа була не в лампочці», — сказав Анітин батько.
Аніта хотіла запитати, чи трапилася ця його історія насправді, чи він просто вигадав її як метафору того, що тоді сталося. Вона подумала: щось мало статися. У старі часи її батько не вигадував історій. Але вона забула всі свої запитання, коли почула, як її мати на кухні співає для Берті пісню «Музика, музика, музика[228]», виспівуючи: «Вкинь в музичний автомат ще одну монетку», — точнісінько як Тереза Брюер.
Тепер, п’ять місяців потому, спостерігаючи за батьками членів сект на шоу Донаг’ю, Аніта вирішила, що історії її батька бракує усіх найважливіших деталей. Як-от: чому він справді навернувся? Не можна відкидати найбільш очевидні причини: вік, хвороба, смерть. Якби вони були протестантами й він навернувся б у католицизм, ніхто б не здивувався.
Вона пригадує вікенд минулого літа, коли Джеймі поїхав у справах (разом із Ліззі, як вона вважає тепер), і її батьки приїхали погостювати. Батько повіз її у супермаркет, щоб купити продукти на час їхніх відвідин і до повернення Джеймі. На касі хлопець, що пакував їхні речі, наполіг на тому, щоб довезти візок із товарами до їхньої машини — машини старого діда й вагітної жінки — й перекласти пакети у багажник, незважаючи на протести її батька. Так само, як і її батько, Аніта дуже розсердилася на хлопця. Хіба він не бачить, що її батько міг би зробити це сам? Недарма ж він пропливає п’ятнадцять доріжок у басейні Єврейського общинного центру кожного недільного ранку. Але найдивніше було те, що увесь час, поки вони їхали додому, Аніта сердилася на батька.
Її батько усе ще в чудовій формі. І попри усю цю біганину щоранку: у
Аніта хоче сказати своїй матері, що гарантій не існує; ти нічого не знаєш ні про кого. Вона хоче запитати, що такого дивного в тому, що чоловік хоче виспівати й витанцювати собі дорогу в рай. Але якщо вони ніколи не говорили навіть про секс, то як вони можуть говорити про таке?
Аніта загортає Берті в таку кількість шарів одягу, що він виглядає як космонавт, і йде з ним у бібліотеку. У метро вона помічає, що лампочки блимають, вмикаються й згасають. Потяг майже порожній, і вона думає про злодіїв у яскраво рожевих кон-едівських куртках, але відчуває, що Берті — це своєрідний захист. Малюки непередбачувані, як і божевільні. Вона чула, що іноді вдається відлякати злодіїв, вдаючи безумця.
Бібліотекарі у відділі Юдаїки позирають на Берті так підозріло, що він, до виснаження намагаючись причарувати їх, зрештою засинає в Аніти на руках. Притримуючи малюка і сумочку, вона дістає кілька довідників про хасидизм і сідає читати.
Із подивом вона виявляє, що і так знає дуже багато — з дитинства у Нью-Йорку, з навчань у коледжі, з книжок й просто всотуючи це в себе. Вона починає з «Хасидських історій[229]» Мартіна Бубера[230], потім вирішує, що напевно вже читала їх або чула ці історії від когось. Вона думає про товариша Джеймі — Іру, який приїжджав раз на рік зі своєї Ортодоксальної комуни у Кембриджі, привозячи власну їжу в пакеті з «Імперії кошерної птиці[231]». Вона не може згадати, чи розповідав він історії.
Щоб знайти інформацію про віросповідання свого батька, вона йде у відділення мікрофільмів. Бібліотекарка передає їй пласку коробочку, потім побачивши, що вона не може одночасно запускати машину і тримати Берті, обдаровує її кислою посмішкою і робить це за неї.
З якихось причин вони замікрофільмували усі випуски усіх міських газет. Аніті подобається переглядати їх, сторінка за сторінкою; це як читати історію, коли вже знаєш, чим вона закінчиться, тільки містичніше. Тим часом вона дізнається, що п'ятнадцять років тому група її батька приїхала з Угорщини через Ізраїль у їхній теперішній дім у Брукліні. На розвороті Дейлі Ньюз[232], є зображення ребе, який іде пішки з аеропорту Кеннеді у Бруклін, тому що його літак із Єрусалиму приземлився у шабат[233] коли йому не можна їздити на машині. Фото зроблене вночі, тому воно розмите і не передає деталі. У ребе біле волосся і біла борода — як Містер натуральний[234] із коміксів, тільки у бобровому капелюсі. На наступній сторінці розміщена реклама шкіряних чобіт від Best & Co. — п’ятнадцять років тому вони коштували тридцять доларів, обурливо низька ціна.
Аніта не може зосередитися, бо, за іронією, її відволікає шум із «міцвамобіля[235]», який припаркувався на Сорок другій вулиці й транслює войовничу музику із гучномовця. Вона уявляє хасидів, які стрибають від одного пішохода до іншого, запитуючи: «Перепрошую, а ви єврей?».
Одного вечора, невдовзі після того, як вони з Джеймі покохали одне одного, до них підійшли «міцвамобілери», і Джеймі сказав що так, він єврей. Вони затягнули його, буквально затягнули у трейлер. Погода була хороша, ніщо у ті дні не здавалося примусом, тож Аніта чекала на сходах бібліотеки поки Джеймі, весь блідий, не з’явився.
Вочевидь, хасиди намагалися навчити його накладати
У ніч із п’ятниці на суботу батько Аніти спить у
У дитинстві Аніта і Лінн билися, як каже їхня мати, не на життя, а на смерть. Тепер усе простіше: вони люблять одна одну — тому Аніта відчуває себе невдячною, думаючи, що Лінн подібна на Валері Гарпер у ролі Роди[238]. Але це так, і не лише через кучеряве волосся, тоновані окуляри, кросівки та тісні дизайнерські джинси. А ще й через магістерську роботу Лінн: «Зміна ролі жінок — відображення в жіночих журналах, 1930–1960 роки». Також через її роботу соціальною працівницею в клініці планування сім’ї та її хлопця Арні, який майже отримав ступінь терапевта і вже практикує на Верхньому Вест Сайді.
Лінн та Аніта цілуються вітаючись. Потім Лінн підходить до їхньої матері, яка щось помішує на плиті, і обіймає її так довго, що Аніта починає почуватися незручно. Нарешті, вона повертається до Берті, припнутого до свого жовтого пластикового крісла, встановленого на кухонному столі.
«Подивіться, як він тримає голову!» — каже Лінн.
Берті тримає голову з двох тижнів, і Лінн це бачила, але Аніта утримується від того, щоб вказати на цей факт. Разом вони накривають на стіл, потім Лінн затягує її в куток і запитує, що чути від Джеймі.
«Ох, він прийде побачитися із Берті завтра».
Лінн дивиться на Аніту, намагаючись з’ясувати, чи «означає» це щось. Потім вона дістає сумочку і починає порпатися у ній. Вона виймає черепаховий чохол, витирає з нього тютюновий пил і дає Аніті, яка вже заздалегідь знає, що це: тіні для повік, палітра з різних кольорів.
«Дякую», — каже Аніта. Подарунок зворушує її і нагадує про те, що вона й так завжди знала: її сестра менше феміністка або Рода, а більше — справжня читачка журналів, дівчина, яка вірить усім своїм серцем, що тіні для повік можуть змінити вашу долю.
Мати для Лінн приготувала ту саму фірмову вечерю, яку вона робила, коли Аніта вперше приїхала додому. Але без благословення їхнього батька м’ясо видається зажирним, картопля — захолодною, а желе має гумову шкірку. Його відсутність повинна звільнити їх, думає Аніта, але він — усе, про що вони говорять, настільки стишеними голосами, ніби він насправді внизу.
За підтримки Лінн їхня мати починає говорити, і Аніта бачить, що вона помилялася: нещастя матері не філософське, а практичне. Уявіть, що ви змушені почати вести кошерний побут у віці п’ятдесяти трьох років! Два набори посуду! Лікар каже, що солити м’ясо погано для її серця. У найменших подробицях життя зараз має правила, які Сем не дасть їй порушити; вона змушена сідати на поїзд до Ессекс-стріт, щоб придбати для нього спеціальне мило.
Якщо стане набагато гірше, вважає Лінн, вона може подумати про розлучення.
«Кому від цього стане краще? — питає їхня мати. — Чи це зробило б мене щасливішою? Чи зробило б це тата щасливішим?».
«Я сумніваюся в цьому», — каже Аніта.
«Що б зробило мене щасливою, — каже їхня мати, — то це повернення тата до його нормального стану».
Аніта замислюється, а що зробило б щасливою
Вона відчуває, що Лінн більше говорить про покарання, ніж про щастя. Лінн вважає, що їхній батько несе відповідальність за проблеми матері, так само як Джеймі — за Анітині проблеми. Аніта ж думає, що ніхто не винен у ситуації батьків; а у власному випадку частково винна вона.
Її першою помилкою було набрати вагу, коли вона була вагітна. Чому Джеймі повинен вірити, що вона схудне, якщо навіть її власний лікар не вірив у це? Зараз вона втратила вагу, але, вочевидь, вже запізно.
Друга помилка полягала в тому, що вона звільнилася з роботи, навіть якщо це й була найнижча редакційна робота у світі: розбір надісланих рукописів у «Рідерз Дайджест[239]». Більшість текстів були про «Найнезабутнішого персонажа, якого я коли-небудь зустрічав», і більшість із них ніколи не робили нічого незабутнього, лише повільно помирали від якогось жахливого раку. Джеймі подобалося слухати історії про них; він казав, що вони допомагають
Це нагадує їй про її третю помилку: вони ніколи не сварилися. Лінн, яка свариться з Арні через кожну дрібницю, сказала їй, що вони з Джеймі бояться власного гніву. Можливо, це так. Навіть коли Джеймі сказав їй, що він йде від неї, Берті був там, слухаючи їхню першу розмову в його житті. Як вони могли сваритися?
Аніті цікаво, що сталося з тією її частиною, яка використовувала будь-яку можливість, щоб гризтися з Лінн, як кішка з собакою. Вона уявляє, як Джеймі та Ліззі влаштовують судовий процес над кожним авокадо в супермаркеті. Це єдиний спосіб, у який вона може думати про нього в супермаркеті з кимось іншим.
Одного разу, відвідуючи друзів у Берклі, Аніта та Джеймі поїхали у цілодобовий супермаркет за апельсиновим соком. В дорогу вони взяли з собою цигарку з марихуаною і настільки обкурилися, що, потрапивши на місце, не могли рухатися. Вони просто стояли біля корзин з овочами, розмовляючи, сміючись, дивуючись з овочів, цих каліфорнійських овочів!
Знову Аніта почувається так, ніби переглядає плівки Запрудера. Вона — єдиний фанатик цього вбивства, який не може впоратися навіть із лупою, який не розпізнав би дим від рушниці, навіть якби побачив його.
Аніта витратила увесь ранок, намагаючись уявити свою розмову з Джеймі. Вона боїться, що їй не буде чого розповісти. Вона виправдовує це тим, що живе в будинку своїх батьків, де нічого цікавого ніколи не відбувається. Вона відчуває, що життя тут маркує її як нудну людину без цікавих друзів, у яких вона могла б залишитися. Але це неправда. Їх із Берті радо прийняли б у монтажній у лофті Ірен в Сохо, або на дивані у квартирі Джині, що займає цілий поверх на Парк Слоуп. Але бути вдома простіше, вона не мусить бути хорошою гостею. Якщо Берті плаче вночі, приходить її мати й пропонує заспівати йому Терезу Брюер.
Єдине, що вона могла б сказати Джеймі, це те, що вона помітила у супермаркеті: усе більше людей, здається, купують величезну кількість фірмових товарів, цілі кошики, наповнені абрикосовим йогуртом, замороженими тако, Спрайтом в пластикових пляшках. Вона чула, що американські родини майже не сідають вечеряти усі разом. Хтозна, може, існують мільйони людей, що їдять лише щось одне. Вона могла б розповісти йому, як вона водила Берті у парк, щоб побачити інших дітей. Він спав увесь час, залишивши її з іншими матерями, жодна з яких їй навіть не посміхалася. У якийсь момент маленький хлопчик кинув піском у маленьку дівчинку. Мати дівчинки прибігла, схопила хлопчика за ноги й перевернула його догори дриґом. Аніта очікувала, що у нього з кишень почнуть випадати монети, як у фільмах, але цього не сталося. Через деякий час мати хлопчика підійшла, і, замість того щоб накричати на жінку, яка трусила її перевернутого сина, сказала: «Я рада, що це робиш ти, а не я». Аніта відчула, ніби вона ввалилася у гру, яка вже певний час триває, як поло чи новий вид покеру зі складними правилами, і яку ніхто не зупинить, щоб пояснити ці правила.
Але останнє, чого вона хоче — це звучати, як якась жалюгідна домогосподарка, що дрейфує туди-сюди між супермаркетом та ігровим майданчиком. Їй цікаво, яким із видів адвокатів є Ліззі. Вона сподівається, що її профіль — корпоративні податки, але й побоюється, що це, мабуть, найцікавіші випадки: шалені вибухи, вбивства сокирами, шахрайство на мільярд доларів.
Її спокушає ідея розповісти Джеймі про свого батька, про те, як протягом тижня минулого місяця він виконував завдання свого ребе: замість того, щоб промовити молитву, він повинен був плескати в долоні щоразу, як на нього сходив дух подяки. За півтори години, які тривала трапеза, — коли її батько постійно кидав столове начиння, плескав, заплющував очі, так ніби йому пахне чимось солодким — Аніта намагалася передбачити ці спалахи, але не змогла; вона думала про відсталих людей, яких іноді чути в кінотеатрах, коли вони кричать раптово, без причини. Вона могла б розповісти Джеймі, як її батько повернувся додому в зеленому оксамитовому тірольському капелюсі з пір’ям; виявилося, що ребе роздав їм десятки капелюхів, щоб проілюструвати свою проповідь: праведник повинен сходити на цей світ, як на гору.
Але вона знає, що ці розповіді лише змусять її сердитися на Джеймі за те, що його не буде поруч завтра, коли їй потрібно буде переказати йому наступну серію. Також вона не почувається щасливою від думки, що Джеймі знає її батька досить добре, щоб розуміти, що за старих часів він нізащо в житті не вдягнув би тірольський капелюх.
Очевидна тема для розмови — Берті. Усе, що він робить, цікавить її; вона вважає, що він геній. Чому б їй не розповісти Джеймі про його напрактиковані посмішки, про те, що він вже вміє вибирати собі улюблені глазуровані пластівці «Чіріос»? Чому? Бо що може бути жалюгідніше, ніж думати, що когось хвилює, що твій п’ятимісячний малюк уже може вибирати власні «Чіріос»?
Перемога Берті над глазурованими пластівцями повинна була стати їхньою перемогою. Натомість вона навряд чи може говорити про Берті; це звучатиме так, ніби вона звинувачує Джеймі. Берті повинен бути цементним розчином, що їх скріплює; так і є — він є частиною стіни.
Коли Джеймі дзвонить у двері, Аніта частково сподівається, що Берті, який не бачився з батьком два тижні, не впізнає його і розплачеться. Берті дивиться на Джеймі, потім на Аніту, потім на Джеймі, а потім всміхається посмішкою, про яку кожен може сказати, що вона справжня.
Анітина мати каже: «Джеймі! У холодильнику є яблучний пиріг, якщо ви, діти, зголодніли». Потім вона повертається і йде геть з кімнати. Це так незручно, ніби вони старшокласники на побаченні — за винятком присутності Берті та того, що Аніта і Джеймі не знали одне одного у середній школі.
«Чи можемо ми десь погуляти?» — Джеймі дивиться в бік від Анітиної голови, на Берті. Аніта почувається так, ніби він запрошує Берті на побачення і є одним із тих хлопців, які бояться залишитися наодинці зі своєю парою. А вона — друг, якого він тягне із собою, компаньйонка.
«Звичайно», — каже Аніта. Берті так сильно вовтузиться, що його ноги застрягають у комбінезоні, і Аніта змушена пропихувати їх. Вона знає, що показує себе некомпетентною, показує, ніби процес одягання Берті складніший, ніж він є насправді.
По дорозі до парку вона нічого не може придумати. Вона не хоче обговорювати фірмові продукти у супермаркетах або перевернутого хлопчика. Звичайно, вона робила це раніше — репетирувала цілі розмови, які згодом виявлялися недоречними. Але ніколи з Джеймі.
Майданчик — холодний, майже безлюдний. В одному кутку двоє п’ятирічних хлопців грають у футбол, а їхні батьки, усі четверо з хвостиками, сидять навпочіпки на землі, передаючи по колу цигарку з марихуаною. На лавці сидить урочисто вбрана ортодоксальна родина. Біля гойдалки молода мама каже доньці: «Гаразд, ще десять поштовхів, і ми йдемо додому». І нарешті, кілька хлопчиків: десяти, одинадцяти, дванадцятирічних — дуже різко й зухвало стрибають по мотузковому парку й гірці, ніби дитячий майданчик винен у тому, що вони стали занадто великі для цього.
«Коли Берті буде достатньо дорослим для гірки?» — запитує Джеймі.
«Завтра», — каже Аніта.
Мати біля гойдалки рахує до десяти, а коли маленька дівчинка каже: «Ще десять!» — хапає доньку за руку і витягує з парку. Джеймі сідає на одну з гойдалок і простягає руки до Берті. Тримаючи малюка на колінах, Джеймі відштовхується. Аніта не може дивитися, поки не переконує себе: вона достатньо довіряє Джеймі, щоб думати, що він не впустить Берті. Вона сидить на іншій гойдалці й спостерігає за Берті, який нахиляється вперед, щоб побачити, куди вони рухаються, перш ніж потрапити туди.
«Подивися, як він тримає голову, — каже Джеймі. — Мій хлопчик».
«Він робить це вже чотири місяці», — каже Аніта.
Джеймі проводить своїми довгими ногами лінію на піску і зупиняється з глухим ударом. «Аніто, — каже він, — ну що я повинен робити? Чого ти хочеш?». Аніта замислюється над тим, чого вона хоче. Вона не впевнена, що хоче повернутися до Джеймі. Берті чи не Берті, але вже запізно. Сталося щось, що неможливо виправити. В основному, вона хоче того, чого хоче її мати: щоб все було так, як було до того, як все змінилося.
«Я хочу знати дещо, — каже вона. — Пам’ятаєш ту садову вечірку в Мела?».
«Ну?» — каже Джеймі.
Аніта згадує фуршет з елегантними солоними смаколиками — сушені на сонці помідори, копчений лосось — усе це у той час їй вже не дозволяли їсти.
«Я хочу знати, чи ви з Ліззі вже були тоді». Вона думає: якщо жінка могла пройти через усю вечірку, щоб доторкнутися до живота дружини свого коханця, щоб відчути ненароджену дитину свого коханця всередині, то ви й справді анічогісінько не можете знати про людей.
Джеймі каже: «Звичайно, ні», — але тоном, який змушує Аніту підозрювати, що це почалося саме на тій вечірці, або десь у той час. Їй цікаво: можливо, їхні пальці випадково зустрілися над ліванськими оливками? Довгий погляд над песто та сметанковим соусом?
«Справа була не в Ліззі. — Джеймі знову розгублено розгойдується. — І не в тобі».
«А в кому тоді? — каже вона. — Тільки не звинувачуй Берті, він тоді ще не народився».
«Справа була не в малюкові. А в мені. Слухай», — Джеймі зупиняється, хапаючи ланцюг на її гойдалці разом зі своїм.
Сидіння божевільно стикаються між собою. — Коли я був у сьомому класі, у моєму класі був хлопець, якого звали Мітчелл Перлман. Одного разу ми говорили про своїх батьків, і Мітчелл сказав, що його тато — фотограф. Він був скрізь, робив усе. Чи воював він із бандою May Маус[242]? Звісно. Чи попивав чайок з королевою Єлизаветою? Аякже. Чи жив він з ескімосами, перетнув Сахару на верблюді? Будьте певні.
Ми, природно, думали, що він бреше, поки не прийшли до нього додому на день народження. Щойно ми познайомилися з батьком Мітчелла Перлмана — вуса, джинси, велика срібна пряжка на ремені — ми стали думати, що Мітчелл говорить правду. Після торта й морозива його батько приніс фотографії, де він зображений перед іґлу, з верблюдом, плечем до плеча із Джомо Кеніатою[243], тримаючи малого принца Чарльза на коліні. І місяцями після цього, роками, я ненавидів власного батька. Я не міг говорити з ним».
«І що? — каже Аніта. — Я не розумію».
«І ось, коли народився Берті, я раптом подумав: через кілька років він стане мною у сьомому класі. А я буду моїм батьком. І він піде й знайде свого власного батька Мітчелла Перлмана. І він буде ненавидіти мене. Я подумав: ми зробили жахливу помилку! Ми повинні були почекати й зробити Берті тоді, коли я вже стану батьком Мітчелла Перлмана! Це має якийсь сенс?» — на очі Джеймі навертаються сльози.
Аніта думає: не дуже. Для початку — хронологія неправильна. Джеймі закохався ще
Вона уявляє Джеймі через десять років: він забирає Берті на вечірню прогулянку. Він один із тих «батьків-вихідного-дня», яких вона ніколи не помічала, поки не завагітніла, а тоді вже вона їх бачила всюди. Вона завжди бачила, як непросто було їм водити своїх дітей туди, куди ходили цілі сім’ї. Нещодавно вона читала в «Таймз», що на Мангеттені є клуб здоров’я, який щосуботи й неділі обслуговує лише батьків-одинаків та їхніх дітей. Через десять років таких місць будуть сотні.
Вона уявляє, як чоловіки й діти киснуть у паруючому басейні, тренуються на велотренажерах, виснажують себе на тренажерах «Наутілус». У її видінні немає жінок — так, ніби всі матері загинули від якоїсь чуми. Вона чує крики дітей, бачить плечі батьків закругленими під вагою дітей, що смикають їх за руки.
Єдине, що вона не може уявити — як через десять років виглядатиме Берті.
Тижнями батько запрошує її прийти на службу в його
Це змушує Аніту трохи нервувати, так ніби якісь «муні» запросили її в гості на вихідні. Але наступного дня після візиту Джеймі вона погоджується. По телевізору — нічого, крім футболу.
«Чи можемо я і Берті сидіти в одній секції?» — запитує вона.
«Не мели дурниць», — каже її батько.
Коли вона спускається вниз у водолазці й гарних коричневих вельветових джинсах, вона буквально бачить, як він вмирає від сорому. Вона йде й дістає з кутка шафи довгу спідницю з індійським принтом з шістдесятих років.
Дорогою вниз по Істерн Пакрвей Аніта та її батько не розмовляють. Знову у неї з’являється це особливе відчуття, як на побаченні. У цю неділю транспорту не так багато, як зазвичай, і все здається настільки уповільненим, що вона повільно помічає: увесь стиль управління автомобілем її батька — змінився. Раніше він блискавично перестрибував із ряду в ряд, як таксист, скрегочучи зубами, вихляючи, лаючись. Тепер він тримається на своїй смузі, у нього є увесь час на світі. Його лікоть стирчить із бокового вікна, і холодне повітря вривається у машину.
«Ти можеш зачинити? — каже Аніта. — Тут малюк».
«Звичайно, — каже її батько. — Вибач».
«На яку службу ми збираємося потрапити?».
«Весілля».
«Розвертай машину», — каже Аніта.
«Не будь дурною, — каже її батько. — Ти б надала перевагу похорону? Гаразд, наступного разу буде похорон».
«Якого ще наступного разу?» — каже Аніта.
«Тобі буде цікаво, — каже її батько. — Церемонія відбуватиметься надворі, під зорями».
«Зірки, які можна побачити з Краун-Гейтс? — каже Аніта. — Мені точно буде цікаво».
У старі часи батько почав би шукати місце для паркування заздалегідь, за милі до місця призначення. Вона пам’ятає пошуки місця в Чайнатауні: спершу прискорення, а потім — падіння вперед, під акомпанемент писклявих гальм — це тривало цілу вічність. Тепер, коли вони під’їжджають до кварталу, в якому ошиваються сотні хасидів, її батько плавно скеровує автомобіль на порожнє місце.
У короткий зимовий полудень швидко сутеніє. Вмикаються вуличні ліхтарі. Повітря хрустке і чисте. Чоловіки одягнені у майже однакові чорні пальто, а жіночі — мають різні приглушені відтінки. Більшість жінок — у гарних, високих, шкіряних черевиках, які нагадують Аніті рекламу з мікрофільму. Неважко помітити новонавернених, таких, як її батько, одягнених в автомобільну куртку з хутряним комірцем, юнаків, одягнених у денім з голови до ніг; її дратує, що кілька молодих жінок одягнені у такі самі барвисті спідниці, як у неї.
Натовп вихлюпується з тротуару, перекриваючи північну смугу, але двоє поліцейських, що сидять у припаркованій машині, не звертають на це уваги. Спираючись на інші автомобілі, пуерториканські підлітки у худі й пухових жилетках ліниво мацають своїх подруг, що спостерігають за зібранням хасидів. Весільний балдахін вже готовий, його тримають четверо чоловіків, які постійно перекладають жердину з однієї руки в іншу, щоб зігріти вільну руку в кишені.
Раптом усі починають гудіти, як бджоли. Батько Аніти нахиляється вперед і каже: «Це ребе».
Аніта стає навшпиньки. Однак з протилежного боку кварталу ребе просто дуже схожий на те фото: Містер Натуральний із коміксів. Ось — ще одна причина, з якої вона ніколи не приєднається до цієї секти: будучи жінкою, вона ніколи не зможе підійти до ребе ближче, ніж зараз. Вона обертається, щоб сказати це своєму батькові, але він пішов — тягнучись, як вона уявляє, назустріч своєму ребе.
Натовп гуде знову, коли з’являються наречений і наречена. Наречена спирається на кількох жінок, наречений — на кількох чоловіків. Вони обоє виглядають готовими впасти замертво. Коли Аніта добре придивляється до нареченого — недоладний, шкіра кольору знежиреного молока — вона розуміє, чому наречена заледве може ходити. Як хтось може одружитися
Майже твердий у своєму стьобаному комбінезоні, Берті стає важким. Аніта підіймає його вгору, хоча й знає, що він занадто малий, щоб зосередитися на центрі уваги, занадто малий, щоб взагалі знати, що є центр. Для Берті — усе в центрі уваги: шарф жінки попереду, власний недоступний кулак.
Аніта думає: наречена, мабуть, змерзла. Можливо, тому вона така згорблена, коли жінки ведуть її по колу навкруг нареченого. Під вуаллю вона може бути будь-якою: старою, потворною, хворою, якимось замаскованим храмовим ідолом. Недарма наречений у такій паніці!
Навіть з усіма єврейськими молитвами, церемонія закінчується дуже швидко. Вони завжди такі, думає Аніта, за винятком випадків, коли люди пишуть свої власні церемонії. Справжні релігії та й навіть держава, здається, знають: якщо церемонія тягнеться занадто довго, хтось
Її думки перериваються радісним галасом: наречений розчавив склянку. Потім наречений, наречена і весільний балдахін зникають у натовпі, що несе їх — а також Аніту й Берті — до урочистої зали.
Просто у дверях чоловіки й жінки розділяються й прямують у протилежні сторони. Аніта слідує за жінками у велику кімнату з дерев’яним майданчиком для танців, оточеним круглими столами, у центрі яких стоять рожеві гвоздики у приземистих кришталевих вазах, пляшки з імбирним елем та сельтерською водою.
Ніхто не займає стільці й не бореться за конкретне місце, щоб бути поруч із подругами. Дами просто сідають. Аніта стоїть кілька хвилин, потім бачить, як дві жінки заклично махають їй руками й вказують на крісло між ними, тож вона йде і сідає. Незабаром вона розуміє, чому жінки так швидко знайшли місця: не важливо, де ви сидите, бо ніхто не залишається на місці більш як дві секунди. Вони цілуються й щебечуть, потім встають, сідають поруч із подругою за іншим столом, знову цілуються й щебечуть. Тим часом офіціанти вплітаються у натовп із мисками з гарячим супом і кричать жінкам, щоб відійшли з дороги. Але ніхто не звертає на них уваги.
Жінка праворуч від Аніти — вродлива й середнього віку. Її звати пані Лессер. Коли офіціант приносить суп Аніті, пані Лессер посуває його, щоб Аніта не перекинула тарілку під час боротьби із блискавкою Берті.
«Ваша перша дитина?» — запитує пані Лессер.
«Так», — каже Аніта.
«Я народила першого, коли мені було шістнадцять. Чи можете ви повірити, що я бабуся?».
Аніта, можливо, ніколи б і не подумала, але вона таки може повірити; вона зовсім не знає, що відповісти. «Ти можеш у це повірити?» — пані Лессер підносить своє велике обличчя до маленького обличчя Берті, і Берті нагороджує її своєю найяскравішою, найсолодшою і найбільш штучною соціальною посмішкою.
«Подивіться, як цей малюк усміхається!» — звертається пані Лессер до всього столу.
«Подивіться на це золотко!» — таким чином Аніту представляють усій кімнаті, і відразу ж починається сезон полювання на Берті. Пані Лессер підводиться, хтось інший сідає і починає смикати Берті за щічку.
Ці жінки мають своїх дітей та онуків, думає Аніта. Чому вони такі зацікавлені? Однак вони зацікавлені, у них повно запитань. Скільки йому років? Як його звуть? Він спить цілу ніч? Він завжди такий хороший?
Аніта почувається так, ніби вона — черевомовець, а Берті — її лялька. Їй доводиться докладати зусиль, щоб говорити своїм звичайним голосом, кажучи: «Його звуть Берті. Йому п’ять місяців. Він вже вміє вибирати собі глазуровані пластівці “Чіріос”».
«Глазуровані пластівці “Чіріос”?» — кричать жінки. — У п’ять місяців? Він геній!».
Перегородка, що розділяє чоловічу та жіночу секції, закінчується за кілька футів від стелі. Аніта саме дивиться на неї, коли раптом бачить, як три пухнасті коричневі предмети злітають вгору, падають і знову злітають. Щойно вона усвідомлює, що хтось жонглює капелюхами, з іншого боку фанери лунають оплески.
З кожною зміною страв щоразу інша жінка змушує Берті посміхатися й пригощатися з будь-якої тарілки, яку офіціант ставить на стіл. Спершу це гурка[244], потім блюдо густої смаженої яловичини, маленька кругла картопля, консервований горох. Аніта бере трошки гороху. Вона не дуже голодна, і це не дуже смачно. Ніхто не їсть багато: навіть найповніші дами просто дегустують. Але кожна жінка, яка сідає поруч, пропонує потримати Берті замість Аніти або порізати її ростбіф. Вони кажуть Берті: «Шкода, що ти не можеш їсти смажену яловичину, кошенятко» і «Наступного року в цей час ти вже будеш жувати маленьку коричневу картопельку».
Спершу повільно, чоловіки починають танцювати. Аніта відчуває це через підлогу ще до того, як чує. Гуп-гуп. Незабаром столове начиння вже гримить, а горох стрибає на її тарілці. Гупання пришвидшується, лунають крики. Аніті цікаво, чи танцює її батько. Напевно, так. Двері між двома секціями відчинені, діти бігають туди-сюди. Ніхто не завадив би їй подивитися. Але вона цього не робить, просто — ні.
Співаючи, плескаючи, чоловіки створюють власну музику. Жінки їм допомагають. Двоє чоловіків заходять у кімнату з акордеоном та мандоліною. Жінки мило танцюють у парах танець, який здається одночасно вальсом, фокстротом і полькою. Пані Лессер знову з’являється в полі зору, і коли зовсім сива дама з іншого боку від неї робить коливальні рухи руками, пані Лессер каже: «Якщо ви просите — я танцюю», — і вони вальсують далі. Крихітна бабуся підходить до Аніти й каже: «Чи погодиться малюк потанцювати зі мною?».
Усі жінки хочуть танцювати з Берті. Молоді й старі, вони продовжують встрягати в чергу, передаючи його по колу. Аніта поглядає на нього, дивлячись, як він танцює то з однією, то з іншою, плаває, колихається під музику, спираючись щокою на їхні м’які груди. Коли пані Лессер сідає поруч, то запитує, де малюк.
«Танцює», — каже Аніта.
Пані Лессер вигинає шию. «Він посміхається, — каже вона. — Він — зірка цього балу!».
Раптом з іншої частини кімнати лунає протяжний вигук, і Аніта бачить голову й плечі нареченого над перегородкою. З нахилу його голови, зі страдницького виразу обличчя вона розуміє, що це та частина, коли чоловіки підіймають нареченого в кріслі й танцюють. Потім жінки збираються й підіймають крісло з нареченою. Музика стає гучнішою, жінки починають оточувати наречену, танцюючи з такою силою, що Аніта йде, знаходить Берті й забирає його геть.
Нарешті голова нареченої майже торкається стелі. Над перегородкою вони з нареченим дивляться одне на одного. Аніта хоче дослідити цей погляд. Вона вважає, що це щось, до чого їй слід пильно придивитися. Однак вона лише частково дивиться. Переважно вона зосереджена на тому, щоб не впустити Берті, якого вона тримає над головою.
«Дивись, любий, — говорить вона. — Поглянь на пані в кріслі!».
Берті співає, коли смокче цицю, миле задоволене мугикання лунає навіть з його носа. Тієї ночі, після весілля, Аніта засинає, поки він смокче, і його пісня перетворюється на пісню у її сні.
У цьому сні Берті співає «Музика, музика, музика», точнісінько як Тереза Брюер. Він і досі — малюк Берті, але він стоїть на сцені й посміхається однією зі своїх штучних посмішок, роблячи широкі сценічні жести, як Ширлі Темпл або ті жахливі діти з фільму «Енні[245]». Одним із таких жестів є знак «окей», великий та вказівний пальці з’єднані між собою. Коло, яке утворюють його пальці, нагадує їй Будду. Це нагадує їй про глазуровані пластівці «Чіріос».
Аніта прокидається зі сміхом, дивуючись, як маленька дитина може знати такі слова, як «музичний автомат». Вона встає й, не відриваючи Берті від грудей, накидає халат на них обох і спускається вниз. За винятком спальні батьків, кожна кімната освітлена — раніше вона чула, як мама готується до сну. На кухні світло ллється з-під дверей у підвал. Аніта й Берті сходять вниз.
Відчинивши двері в кімнату, вона бачить, як її батько сидить зі схрещеними ногами на підлозі з коркової дошки. Очі в нього заплющені, а на щоках блищать сльози. Однак він не настільки поза реальністю, щоб не чути, як вони входять. Підводячи погляд, він виглядає немічним і збентеженим, старий чоловік, якого спіймали на чомусь, чого він не повинен робити.
Аніта хоче вибачитися і піти. Тоді їй спадає на думку, що вона тут не для того, щоб бентежити його. Вона хоче щось запитати, але не впевнена, що саме. Вона хоче запитати, чому всі світильники в будинку завжди увімкнені. Вона хоче запитати, хто, на його думку, платитиме усі ці рахунки за електроенергію.
Батько Аніти підводиться й витирає очі долонею. Потім він каже: «Тримай руку ось так».
Аніта тримає свою руку, а він підіймає свою. Його долоня повернена до неї, але знаходиться за кілька сантиметрів від її руки. Він питає, чи відчуває вона щось.
Вона щось відчуває. Тиск.
Вона пригадує, як тримала руку Джеймі, народжуючи Берті. Якраз перед тим, як медсестри дозволили їй тужитися, вона повернулася до Джеймі й сказала: «Я не думаю, що можу це зробити». — «Звісно ти можеш», — сказав він і так сильно стиснув її руку, що їй здалося ніби вона зламана. До того часу, як рука перестала боліти, перейми закінчилися, і вона знала, що може продовжувати. Тепер вона бачить, що Джеймі не хотів їй нашкодити. Йому теж було страшно.
Рука її батька досі за кілька сантиметрів від її руки, але потиск так само міцний, як у Джеймі. Вона майже відчуває, як електрони долають простір між їхніми руками, і електрика єднає їх. Цей зв’язок — настільки ж щільний, як і той, що є між нею і Берті, який саме у цей момент відпускає її груди й підводить голову, спостерігаючи за ними.
Можна з упевненістю сказати, що ми, євреї з Норт-Мейн-стріт, — прогресивні люди. Це не означає, що ми маємо хоч якусь терпимість до вільнодумців на кшталт тієї юрби там, у кав’ярні «Томпсон» — ми в міру толерантні, але підривні елементи виявляємо швидко й будь-де. Ми виконуємо настанови релігії (в межах розумного), дотримуємося шабату на свій лад, хоча суботня конкуренція не дозволяє нам зачиняти свої крамниці. Ми чесно дотримуємося свят і регулярно відвідуємо нашу маленьку скромну синагогу на Маркет-сквер. Але передусім ми — купка підприємців, які пишаються своїм внеском у місцеву економіку. Навіть у наших магазинах секонд-хенду є модні, стильні товари, як-от автомобільні накидки для дам або смушкові пальта для джентльменів, а наші ювеліри, кравці та годинникарі відомі всьому місту. Партійний бос Крамп і його підручні, які видали нам дозвіл залишатися відчиненими по неділях, неодноразово заявляли в нашій присутності: «Наші жиди — добрі жиди!». Тож ви можете собі уявити наше збентеження, коли ми почули, що рабі Шмельке, ватажок цієї зграї фанатиків з Окшн-стріт, почав літати.
Ми бачили, як він прогулюється понад річкою, якщо це можна назвати прогулянкою. Бо цей дідуган, крихкий як сухий лист, може ходити лише за умови, що з обох боків його тягтимуть під лікті його учні. Якась жалюгідна істота на паличці, цей рабі Шмельке: якщо задме сильний вітер, він зітре його кістки в порох. Сльозаві очі над запітнілим пенсне — єдиний залишок вологи на його пергаментному обличчі, борода (Остроу називає її «божевільною бахромою[246]») — попеляста мітла, погризена мишами. Його послідовники, які харчуються здебільшого повітрям або за рахунок вимушеної щедрості родичів, виглядають не набагато презентабельніше. Нещодавно пересаджені зі Шпінка — якогось глухого закутня у Старому Світі, який, поза сумнівом, позбувся їх із полегшенням, — Шмельке та його банда пришелепкуватих стали для нашої громади неабиякою проблемою.
Я завжди кажу, що ми, містяни єврейського походження, дуже високо цінуємо наші дружні стосунки із сусідами-християнами. Єдине, чого ми не потребуємо, — це релігійних фанатиків, які отруюють цю мирну атмосферу. Ця Шмелькова зграя — скалка в оці та зайвий клопіт, загроза нашому доброму імені, бо вони з будь-якого приводу влаштовують театр. Вони моляться на видному місці, у сумнівному вбранні, танцюють зі своїми священними книжками на вулиці, а їхній нетвердий на ногах ватажок якщо й говорить щось, то говорить загадками. Не дивно, що ми вважаємо їх відверто божевільними.
Першу звістку про нібито левітацію Шмельке мені приніс мій власний син Зіггі. Про міру його збудження свідчить уже той факт, що, розповідаючи про побачене, він зізнався також, що заради цього пропустив школу. Мене цей факт збентежив не менше, ніж його твердження про здатність Шмельке висіти у повітрі, в яку я, звісно, не повірив. Зіггі завжди був гарним хлопчиком, спокійним і слухняним, хай і трохи замкненим, і це нечувано — щоб він прогуляв заняття у своїй талмуд-торі[247]. Він ще не пройшов бар-міцву, але вже почав приносити якусь користь у крамниці, і я розраховую, що колись він стане моїм партнером у цій справі (у передбаченні цієї події я замовив вивіску: «Дж. Зіппер і син. Міцні напої та вишукані вина»). Тож його поведінка непокоїть мене по кількох пунктах, із яких не останнє значення має те, що вона свідчить про шкідливий вплив цих фанатиків на нашу молодь.
«Тату! — вигукує Зіггі, вдираючись у крамницю з вулиці (відколи це Зіггі став вдиратися?). — Тату, рабі Шмельке вміє літати!».
«Ша! — осаджую я його. — Ти не бачиш, що я з клієнтом?». Клієнт — це мій друг і колега Ларрі Нусбаум, власник сигарної фабрики “Мемфіс Брідж Сігарс”, яка годує більш ніж п’ятнадцять робітників і розташовується прямо тут, на Норт-Мейн. Відлущуючи банкноти від товстої, як Біблія, пачки, Нусбаум перебуває в процесі придбання ящика пасхального вина. (З цього не варто робити висновку, що в мене якась виключно кошерна крамниця; я доставлю вам і вінтажні кларети, й ігристе бургундське, і купажоване віскі, і бражку для селюків, і бренді, і лікери, і шампанське «брют» — все, що забажаєте).
Нусбаум тіпається, затиснувши кінськими зубами незапалену сигару. «Щош треба робити ж цими людьми», — шепеляво бурчить він крізь зуби, і я щиро погоджуюся. Як поважні комерсанти, ми обидва належимо до виконкому Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт, яку дехто порівнює з кагалом на старій батьківщині. Наші засідання проходять дуже бурхливо, бо ми вважаємо себе патріотами району, такими собі сторожовими псами його добробуту. До цього обов’язку ми ставимося відповідально.
Коли Нусбаум іде, я повертаюся до Зіггі. Він усе ще стоїть, роззявивши рота й витріщивши очі. Голова в нього завелика для його зросту, але успадкував він таку голову не від мене. Вона стирчить із коміра його светра, як гарбуз із чарки для яєць. Можна подумати, що голова Зіггі набита прагненнями й великими ідеями, але, наскільки мені відомо, вона залишається здебільшого порожньою.
«Як тобі не соромно?».
«Але ж, тату, я бачив це». Задихаючись, він крутить у руках свою бейсболку. «Ми були на даху й підглядали через дахове вікно. Спочатку він став молитися, і раптом ми бачимо — в нього ноги не торкаються підлоги…».
«Я сказав — досить!».
Я негайно пошкодував, що підвищив на нього голос. Чи це правильно? Але, як я казав, Зіггі завжди був піддатливою дитиною, такою собі милою посередністю. Він ніколи не потребував якоїсь суворої дисципліни, бо рідко завиняв у чомусь гіршому, ніж колупання в носі. Його не назвеш мрійником чи фантазером — якщо інші мріють, то Зіггі просто спить, — тож я гадки не маю, чому тепер, на дванадцятому році життя, він раптом приходить додому з такими казками. Боюся, що він зв’язався з поганою компанією.
І все ж таки мене бентежить, що через мене він надув губи. Між моїм сином і мною ніколи не було секретів (а що нам приховувати?), і мені не подобається, коли моя нестриманість спонукає його до потайливості. Але щоб він не подумав, що я розм’якнув, я швидко додаю: «І щоб я ніколи більше не чув, що ти прогуляв школу!».
На цьому поки все й завершується.
Але на нашому щотижневому засіданні в Комісії з благоустрою (до керівництва якої мене включили автоматично, на підставі моїх досягнень у комерції) це питання знову спливає. З’ясовується, що й інші наші діти зачаровані витівками цього шпінкера[248], внаслідок чого стають норовливими й неслухняними. Навіть наш голова, Ірвінг Остроу, власник магазину «Чоловіче вбрання Остроу» (в оформленому зі смаком салоні якого ми й зібралися) — навіть його син Гершель, відомий як зразковий учень, останнім часом недбало ставиться до навчання.
«Він вештається навколо штибла[249] на Окшн-стріт, — каже недовірливий Остроу, маючи на увазі хасидську молитовню над продуктовим магазином Клотвога. — Я питаю його, чому, а він каже мені таке, що на голову не натягнеш. — Остроу зупиняється, щоб відпити свого проносного чаю. — “Тату, каже він, ребе-шпінкер вміє літати”. Він його називає “ребе”, цього старого пердуна!».
«Господи помилуй!» — виривається в нас одноголосний стогін — у Нусбаума, мене, Бенні Розена з «Делікатесів Розена», — бо знову це почути, це вже занадто. Всі ми одностайні у своїй відразі до таких вигадок — всі, крім старого Камінського, сторожа синагоги (ми його звемо «Ком-інський» через його вітання біля дверей шула[250]), який веде протоколи наших засідань. «Може, цей Шмельке якось зачаровує дітей?» — висловлюється він недоречно. Саме такої дурні і можна очікувати від сторожа.
Нарешті ми вирішуємо покласти цьому край у зародку. Ми інформуємо про свою занепокоєність чемного рабі Фейна, який керує релігійною школою в підвалі синагоги. На наше пильне прохання він повідомляє з кафедри, що братання з хасидами, які, зрештою, не кращі за єретиків, є небезпечним для душі. Він натякає і на фізичні наслідки, як-от бородавки та сліпота. Після цього якийсь час ми нічого не чуємо про те, що відбувається в маленькому приміщенні над продуктовою крамницею.
Проте не припиняється інше, а саме те, що можна назвати певною богемністю, яка починає проявлятися навіть серед кращої частини нашої молоді. Ось, наприклад, Гершель Остроу, хлопчик в окулярах: вважаючи це, поза сумнівом, якимось витонченим акторством (хоча кого він думає надурити?), він вдягнув батькового виношеного фетрового капелюха. А Мінді Дрейфус, син ювеліра, привласнив візитку, яку тато зберігав у нафталіні з часів своєї юності. Кілька старших хлопців мають на підборідді якісь натяки на бороду, нагадуючи тих типів, що домовляються про виготовлення бомб у кав’ярні «Томпсон», де, на мій погляд, краще б їх не було. Навіть мій Зіггі, якому ми довіряємо самому ходити стригтися, вмовляє Плотта, перукаря, залишити локони на скронях. Він намагається сховати їх під шапкою, яку почав носити вдома, але вони вперто вибиваються назовні, як залишені без нагляду паростки.
Але нас дратують не так зовнішні ознаки ексцентричності наших дітей, як їхня дедалі більша відчуженість. Навіть коли вони сидять за обіднім столом або виконують домашні завдання, їхні думки, здається, витають деінде. Це стосується і Зіггі — він взагалі ніколи не відзначався галасливістю, а його теперішнє мовчання викликане, схоже, якимись мрійливими бажаннями, а не просто тим, що йому нема чого сказати.
«Мамо, — суплю я брови на свою дружину Етель, яка снує кухнею нашої квартири, розташованої над винною крамницею. Я насолоджуюся її чудовим, золотавим бульйоном із кружальцями жиру на поверхні, що переливається під газовою лампою, як хвіст павича, але все ж таки удаю похмурість. — Мамо, подивіться на свого сина».
Моя Етель — лагідна, вправна жінка з фігурою, як цегляна міква, як-то кажуть, — рідко сідає за обідній стіл. Їй більше подобається їсти на ходу, коли вона пробує страви повними ложками, стрімко пересуваючись взад і вперед між столом і плитою, що топиться вугіллям. Проте на моє зауваження вона зупиняється, удаючи, нібито лише зараз помітила Зіггі, який, із відсутнім виглядом колупаючись у своїй тарілці, перебуває, схоже, десь в іншому місці.
«На мого сина? Ти маєш на увазі ось цього, із серпантином на вухах?». Вона нахиляється, щоб смикнути його за пейси, потім випростується, хитаючи головою: «Він не мій. Мого, мабуть, феї забрали, а цього залишили замість нього». Вона підливає супу в миску, до якої він майже не доторкнувся. «Гей, незнайомцю, їж свої кнейдли[251]!». Умаслений Зіггі — все ж таки син своєї матері — прокидається від своїх роздумів зі скупою усмішкою (з такими посмішками я вперто воюю, вважаючи їх заразливими). Скоряючись, я зітхаю: «Мамо, я гадаю, той корабель, на якому ви сюди прибули, називається «Ess Ess Mein Kind[252]». Задоволений своїм жартом, я повторюю його, потягнувшись через стіл, аби допомогти Зіггі донести ложку до рота: «Їж, їж, дитинко!».
Настає знаменний день візиту містера Крампа на Норт-Мейн-стріт. Двічі на місяць цей партійний бос з’являється у нас зі своїм почтом, аби зібрати подяки (зазвичай у вигляді товарів) від вдячного єврейського електорату. Ми маємо всі підстави бути вдячними, бо в обмін на голоси й відповідні вигоди цей «морський окунь», як його називають, заплющує очі на порушення «пуританських законів[253]» у нашому районі. Він також дивиться крізь пальці на дитячу працю й на порушення сухого закону, який воістину зробив би нас банкрутами. Зазвичай бос Крамп зі супроводом, до якого входить і черговий ручний мер, об’їжджає крамниці, збираючи данину, яку його чорношкірий лакей виносить звідти й тягне до лімузину, що чекає поруч. Але сьогодні традицію порушено — тепла квітнева погода спокусила нас вийти на вулицю, щоб усім разом і більш офіційно привітати гостей.
Коли чорна хромована бельгійська «мінерва» зупиняється біля бордюру, ми вже зібралися перед пекарнею Рідблатта на розі Джексон-авеню та Норт-Мейн. Ірвінг Остроу простягає пару костюмів зі свого торгового центру — урочисто, немов пожежник, який демонструє врятовану дитину, а Бенні Розен воює з низкою палок салямі. Гаррі Нусбаум вручає пакет із сигарами, я сам — ящик шнапсу, а рабі Фейн — підготовлене благословіння разом зі своїм незмінним хлібом-сіллю. Остроу — бундючний і догідливий у своїй подвійній ролі добровільного підлабузника при партійному босі та голови комісії — теж підготував офіційне вітання: «Ми, мешканці Норт-Мейн-стріт, урочисто обіцяємо бути надійною опорою мерові Г’ю, тобто Бланту…» (бо хто ж може встежити за послідовністю маріонеткових мерів містера Крампа?).
Позаду нас, під піддашшям пекарні, вже готовий заграти клезмерський оркестр Міккі Паніца; фотограф із «Комерційної привабливості» запалює свій магній і пірнає під чорну накидку. Всі (за винятком, звісно, шпінкерових фанатиків, які не мають жодної громадянської гордості) збіглися на цю подію, й Норт-Мейн-стріт має святковий вигляд. Ми насолоджуємося доброзичливістю боса Крампа, який вітає нас, торкаючись крисів свого елегантного солом’яного капелюха, і його посмішка немовби розсипає в усі боки безліч веснянок. Саме тому те, що відбувається слідом за цим за спинами наших гостей, здається вдвічі ганебнішим, бо фактично паплюжить такий чудовий день.
Спочатку ми переконуємо себе, що не бачимо того, що бачимо; ми думаємо — може, це якийсь стовп диму. Проте погляди скоса один на одного підтверджують не лише те, що в нас спільна галюцинація, але й те, що ця галюцинація має всі ознаки реальності. Навіть із такої відстані важко не помітити, що на розі наступного кварталу щось з’являється з даху квартири, орендованої шпінкерським штиблом. Це щось тонке, чорно-сіре, воно здіймається з відчиненого й підпертого дахового вікна, як пара з відкоркованої пляшки. Вивільнившись, воно повільно піднімається в безхмарне небо й зависає над Норт-Мейн-стріт; у повітрі майорять борода й підперезаний каптан. Видно хутряну шапку, схожу на йорж сажотруса, пару ніг у мишастих панчохах (до однієї прив’язано мотузку) — тонких, як ручки у сувою Тори. І стає ясно, що над телефонними дротами та трамвайними лініями, над резервуарами для води пливе у скорботному екстазі рабі Шмельке.
Ми починаємо збуджено й усі разом щось патякати про взаєморозуміння на прикладі громадської санітарії і таке інше. Ми розмахуємо руками в усі боки, а Міккі Паніц зі своїм оркестром починає грати «Діксі[254]» у похоронному стилі. В такий спосіб ми відволікаємо увагу наших високих гостей, поки не вдається спровадити їх до їхнього чорного лімузину. Потім, навіть не поглянувши більше вгору, ми прямуємо до «Чоловічого вбрання Остроу» та скликаємо позачергове засідання Комісії з благоустрою.
Підсмикнувши рукави, аби продемонструвати свої вульгарно-блискучі запонки, Остроу зачитує резолюцію: «Цим постановляю відрядити до цих шпінкерів делегацію з ультиматумом: або вони припинять свої неподобства, які вже стають образою для порядних громадян, або будуть силоміць вигнані з району. Всі, хто згоден, кажуть “ой”».
Єдиним незгодним виявляється той, хто не має права голосу.
«Вашим честям краще знати» (це Камінський — наївний, як жовторотий хлопчисько, до кінця своїх днів), «але хіба це не те, що називається дивом, — цей літаючий ребе?».
Зважаючи на це недоречне запитання, ми вирішуємо, що нам не завадить знайти нового секретаря.
Прямуючи в компанії колег до штибла, який знаходиться через дорогу, я дякую Богові за його маленькі милості: принаймні мій Зіггі сказав правду про Шмельке. Хоча, думаю я, з такою правдою краще йому було б навчитися брехати.
Ми насилу піднімаємося вузькими сходами, колотимо в хирляві двері, й нам відчиняє один із тих Шмелькових нечупар. Напівтемне приміщення трохи хилиться, як корабельна палуба, в бік вікон, що ледь пропускають світло крізь спущені штори. У повітрі висить тонкий шар пилу, який надає бородатим чоловікам за довгим столом зернистості фотогравюри. Вони розхитуються над переказами бозна-яких часів. Біля стіни — ковчег, набитий сувоями, полиці з трухлявими книжками, скриньками для прянощів, потьмянілими канделябрами, амулетами від зурочення.
І все це, думаю я, сліпі забобони наших предків, що збереглися, як комахи в бурштині. Але як вони примудрилися супроводити нас через океан, аж до такого далекого форпосту, як Теннессі? Покажіть гоям таку кімнату — з баранячим рогом замість годинника на стіні, із загорнутими у свої причандали шнорерами[255], що бурмочуть свої заклинання замість того, щоб знайти собі роботу, — і негайно підуть чутки: жиди отруюють воду, мочаться на облатки для причастя, вбивають християнських дітей заради їхньої крові… І ось уже хтось цитує «Протоколи сіонських мудреців». Кімната на кшталт цієї, плюс-мінус літаючий ребе, може вивести з хиткої рівноваги все американське підприємництво.
Повернувшись (принаймні фізично) з хмар, старий Шмельке сидить за столом на почесному місці й ділиться з усіма своєю банальною мудрістю. Він навряд чи є джерелом авторитету і здається не набагато вагомішим за стовп лимонного світла, що ллється на нього з відчиненого дахового вікна.
«Дозволено радитися з духами-покровителями олії і яєць…» — вимовляє він співучо, зупиняючись між словами, аби всмоктати шматочок халви. «Ах-х-х», — видихають учні, посуваючись вперед, щоб не пропустити жодного слова. «Але іноді ці духи дають хибні відповіді». Ще одне «ах-х-х» — сумніше, але тверезіше.
Коли наші очі звикають до темряви, ми помічаємо, що полку шпінкерів (яких досі ледь набиралося на міньян) прибуло. У другій половині дня (під час занять у єврейській школі, щоб ви розуміли) їхні лави поповнилися контингентом синів із Норт-Мейн-стріт, включно із моїм власним. Він стоїть у своїй недоладній бейсболці ліворуч від ребе, затиснутий між хасидами, що хитаються взад-уперед. На мій жах, Зіггі, який завжди був досить мало пристосований до реалій цього світу (на інший не зважаймо), теж розхитується чимдуж!
«Додому!» — волаю я в унісон із рештою трьома членами комісії. Наше обурення до цього моменту поєднувалося з цікавістю, але тепер ми не дозволимо, щоб нами знехтували. Однак тимчасом як хтось із хлопців справді залишає своє місце й неохоче йде до дверей, інші продовжують стояти, де стояли. І серед них — син Остроу, розумник Гершель, і мій телепень, який раніше ніколи не пручався.
Повернувшись до нас усі як один, адепти озираються на свого цадика — чи не перерве він, не дай Боже, через нас свою бесіду. І тут Гершель робить крок уперед і стає перед нами — в такому самому пенсне на носі, як у Шмельке. «Розумієте, — пояснює він приглушеним голосом, хоча ніхто його не питав, — фігурально кажучи, ребе сходить драбиною Якова. Кожна сходинка відповідає певній літері Тетраграми[256], яка, своєю чергою, відповідає рівневі душі…». І далі плете всю цю абракадабру, якою вони, мабуть, давно пудрять йому мізки. Я дивлюся на Остроу — він тягнеться за своїми пігулками від серця.
Аж раптом тоненький голосок поруч — це мій нікчема тягне мене за рукав. «Тату, — каже він, немовби вагаючись — благати чи наполягати, — якщо вони не триматимуть його знизу за мотузку, рабі Шмельке може улетіти в рай».
Я ледь можу повірити, що це мій син. Що я зробив не так, що він упадає за цими побитими міллю їдишськими факірами? Хіба йому чогось не вистачало? Хіба я не водив його по великих святах до нормальної синагоги, де показував, як беззвучно повторювати молитви, значення яких ніхто не пам’ятає? Тобто — якщо вони його взагалі колись знали. Хіба я не забезпечив йому життя, для якого Господь милостивий його призначив?
Зазвичай неагресивний, я, коли цього вимагають обставини, можу висловитися відверто. Перед цим пергаментним дідуганом, якого я вважаю особисто відповідальним, я ставлю питання руба: «Що ви зробили з моєю дитиною?».
Відволікшись нарешті від своєї застільної бесіди, рабі Шмельке піднімає свою сальну голову. Виглядає так, немовби він лише зараз усвідомив присутність непроханих гостей серед своїх вірян.
«
«Історію, історію!». Учні хитають головами — всі, безперечно, ідіоти.
Ребе починає розповідати якусь нісенітницю про те, як душа патріарха Ісаака вирушила у відпустку, а тіло залишилося під ножем батька. Я ловлю себе на тому, що разом із іншими захоплено слухаю, аж поки не відчуваю, що мене знову смикають за рукав.
«Тато, — шепоче Зіггі, і його адамове яблуко підстрибує, як м’ячик для гольфу у фонтані. — Вони мусять випускати його з даху, щоб він не вдарився головою об стелю».
«Я тебе знаю?» — кажу я, струшуючи його з себе. Потім різко розвертаюся і йду геть, присягаючись помститися. Спускаюся сходами й уже перетинаю Окшн-стріт, коли помічаю, що мої колеги приєдналися до мене в моєму приниженні. Я пропоную вжити радикальних заходів, і оскільки мій гнів наклав на мене якийсь незвичний відбиток, усі кажуть «так».
Вони погоджуються, що не можна втрачати ані хвилини, бо з кожним днем наші сини стають дедалі відчуженішими. (Можна навіть сказати — сини та дочки, бо не треба забувати про осиротілу онуку старого Камінського Іду — юну дикунку із нездоровою пристрастю до книжок). Проте минають дні, а рабі Фейн усе скаржиться, що навіть під загрозою побиття лінійкою, не кажучи вже про його помічника Нахума (якого хлопчики звуть Нокем[257]), він не може утримати учнів у класі єврейської школи. Опинившись поза нашим контролем, наші діти відвернулися від перспективної нагоди заради наслідування завідомих психів. Вони стають зухвалішими, дедалі частіше поводяться, як навіжені, й уже навіть анітрохи не приховують цього. Для них бунт — це маскарад. Вони насолоджуються якимись аномальними деталями — хтось носить ондатрову шапку (не в сезон), щоб бути схожим на хасида в штраймлі[258], Мілтон Розен вдягає макінтош, що виконує функцію каптана, дурнуватий Герман Вольф замість філактерій використовує кубики з абеткою. А мій Зіггі перетворив поли своєї сорочки на ритуальні китиці.
Він періодично з’являється поїсти — на наші мовчазні трапези, за якими навіть Етель безсила покращити наш настрій. Заради його власного блага я замикаю сина в його кімнаті після вечері, але він вилазить через вікно, зухвалий хлопчисько, й спускається пожежними сходами. «Це не від мене від успадкував таку непокірливість», — кажу я до Етель, яка виглядає незвично поступливою. «Може, феї прийдуть і заберуть його назад», — відповідає вона, але чи переймаюся я? Гаразд, я переймаюся, але впевнений, що варто лише спекатися цих шпінкерів без зайвих церемоній, і мій син повернеться до кошари, підібравши хвіст.
І все ж таки проблема залишається: що саме нам слід зробити? Час спливає, і шпінкери не подають ознак того, що в них зросла громадянська свідомість. Не проявляють вони й жодної розважливості, коли настає час допомогти їхньому патякалу-ребе політати (якщо це взагалі заслуговує називатися польотом, бо в повітрі він такий самий згорблений і осілий, як на землі, і такий зав’ялий, що мимоволі запитуєш себе, чи він узагалі знає, що залишив землю). У відповідь на їхні витівки ті з нас, хто має хоч якусь самоповагу, припинили дивитися вгору.
Ми, звісно, маємо своїх шпигунів на кшталт старого Камінського, якому більше нема чого робити, як свердлити поглядом небо. Він доповідає нам, що тричі на день — вранці, опівдні та ввечері — і в дощ, і в сонце, а в шабат інколи й безперервно, Шмельке ширяє над коминами. Він висить над нашою вулицею, видний здаля, як якийсь зморщений дирижабль, як символ того, що наша громада є прихистком диваків й екстремістів. Нам розповідають, що замість навчання (заняття, що саме по собі є нешкідливим) ці пришелепкуваті шпінкери тепер проводять час за випробовуванням різних ґатунків мотузок. Почавши з мотузки для білизни, придбаної в крамниці залізних виробів Геккі на Коммерс-стріт, вони поступово дійшли до сталевого троса, отриманого від постачальників пароплавного спорядження, що розташувалися біля дамби. Вони стали сплітати відрізки мотузки, зрощувати їх і пропускати крізь дахове вікно, аби Шмельке міг літати дедалі вище. Іноді їм вдається маневрувати своїм ребе, примушуючи його мотатися зі сторони в сторону, робити хитромудрі «мертві петлі», зринати й пірнати; вони посилають його в грозові бурі, звідки він повертається, висвічуючи кістками.
Подекуди, зменшившись до розмірів цяточки, старий зникає в хмарах, а коли його повертають назад, намотуючи мотузку, він несе подарунки — табакерки та келихи для кідуша, зроблені зі сплавів, ніколи раніше не бачених на нашій планеті.
Принаймні так каже старий Камінський, якого ми не беремо до уваги, бо вважаємо, що він теж потрапив під вплив Шмельке й той маніпулює його свідомістю. Так чи інакше, ми вдячні, що шпінкери тепер запускають свого цадика досить високо для того, щоб він уже не так привертав до себе увагу (спочатку селюки, що приїжджають до міста на ринок по четвергах, приймали його за якийсь рекламний трюк, а їхні сини стріляли по ньому з іграшкових рушниць). Але зайво казати, що коли ми не бачимо цього ребе, то й не думаємо про нього, хоч і звикли вже ходити носом у землю. Ми стали забувати про нього, забувати про проблеми з нашою молоддю. Які проблеми? Зважаючи на принципову неможливість усієї цієї ситуації, ми почали пройматися переконанням, що польоти Шмельке — це чиста фантазія.
І тут Зіггі перериває своє мовчання, схоже на транс, аби вкинути бомбу: «Я готуюся до бар-міцви з рабі Шмельке», оголошує він у той момент, коли Етель накладає мені в тарілку холодцю з телячих ніжок. Проте хоча в голосі чутно виклик, обличчя Зіггі, затінене бейсболкою, свідчить про те, що він поки що зондує ситуацію.
Шматочок ніжного й гострого м’яса з Етелевого холодцю застрягає мені в горлі. Я збираюся сказати Зіггі, що цадик є плодом його фантазії і досить на цю тему, але серйозність Зіггі наводить на думку, що ця тактика не спрацює.
«А чому, — питаю я, прочищающи горло зі звуком, схожим на сейсмічний гуркіт, — кха-кха-кха… чому не з рабі Фейном?».
«Він не такий святий».
У мене миттєво починається печія. «А до чого тут святість?».
Зіггі дивиться на мене так, немов моє запитання навряд чи заслуговує на відповідь. Втім, зглянувшись і удостоюючи мене пояснення, він вважає за потрібне злізти зі свого п’єдесталу, зсуває бейсболку й чухає потилицю. «Святий — це значить, ну… каральний… тобто сакральний».
«Ага…» — кажу я, склавши руки й прикусивши язика. Тепер я — сама терплячість, і це його нервує.
«Сакральний, розумієш?» — повторює він із наголосом — радше для себе, ніж для мене.
«А-а-а…» — киваю я, демонструючи благодушне розуміння й насолоджуючись тим, як починає давати тріщину його рішучість.
«Саме так, — продовжує Зіггі, намагаючись злетіти без крил всупереч моїй інфернальній толерантності. — Це як магія».
Я продовжую кивати, тож він повторює ще раз — на той випадок, якщо я не розчув.
«Так-так, звісно — ма-а-агія», — відповідаю я із благодушністю батька, якого знайомлять із уявним другом його дитини.
Доведений майже до сліз, Зіггі все ж таки не хоче здаватися й ховається за стіну ворожості: «Ти не побачиш дива, навіть якщо воно накладе тобі купу на голову!».
Треба віддати належне тій упертості, з якою ця дитина тримається за свої дурощі. Я ніколи не подумав би, що він здатний на таке шаленство. Проте коли захват минає, я даю волю гніву: схопившись на ноги, починаю трусити його за кощаві плечі так, що його голова мотається взад-уперед, аж поки мені не здається, що я витрусив із неї всю цю дурню.
«Я тобі покажу магію! — кричу я. — Хто тобі зрештою батько — цей слабоумний старий голодранець чи я? Я, Джейкоб Зіппер, що працює, як каторжний, щоб його син став людиною?». Тут я бачу, як він спопеляє мене поглядом. Такий погляд може продірявити наскрізь, тож я знижую тон.
Я повертаюся до Етель, яка охолоджує сідниці об холодильник із твердого дерева, притиснувши до щоки кухонну рукавицю: «То на чиєму ти боці?».
Вона дивиться на мене. «Це вже протиборство?».
Але незважаючи на спокусу встановити мир, я вважаю, що мені не залишили вибору. Для переконливості я даю хлопцеві по вуху й кажу дружині: «Я його більше не хочу знати, це не мій син!».
Як ви розумієте, часи зараз нелегкі — з батьківщини надходять погані новини. У Києві судять єврея за кривавим наклепом, а у нас тут народ нарікає на маси юдеїв, що ринули до наших берегів. Дехто навіть пояснює загибель «Титаніка» тим фактом, що на облавку були Гугенгайми, а тут ще й зовсім поруч, у Джорджії, відбувається лінчування Лео Франка[259]. Це умонастрої, породжені невіглаством, й вони, безперечно, зникнуть із настанням освіченої доби — коли наші сини доведуть, що без нас не обійтися. А поки що ми повинні стежити за порядком у власному домі.
На наступному засіданні Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт я заявляю, що настав час для рішучих дій. Остроу та інші незадоволено бурчать — я перервав їхню сплячку. «Дій? Яких дій?». Здається, що вони ніколи не чули про фанатиків, яких ми пригріли на своїх грудях, або про їхній розкладницький вплив на нашу молодь.
«Прокиньтеся! — волаю я до них. — У нас проблема!».
Потроху, чухаючи опуклі черева та неголені щелепи, вони починають приходити до тями. Вони жадібно п’ють сарспарілью[260], запалюють легкі сигари, долають колективну амнезію й запитують мене, що нам робити.
«Хіба я голова? — обурююся я. — Голова в нас Остроу». Але вже ясно, що моя енергійна агітація зробила мене в їхніх очах лідером, і хай мені грець, якщо це випробування мені не до снаги.
«Відтяти голову, — кажу я із раптовим натхненням, — і вашому монстрові капут».
Наступного вечора, на заході сонця, виконавчий комітет Комісії з благоустрою завертає за ріг Окшн-стріт. У повітрі якась м’якість, сморід від річки тимчасово перекривається запахом тушкованих із овочами курчат, що доноситься з вікон над крамницями. В такий вечір приємно прогулюватися, але це не для нас — нам треба зосередитися на важливій справі, що в нас попереду. Ми всі заодно, кажу я собі, хоча саме вашому покірному слузі доручено нести садові ножиці, подаровані для цього діяння Геккі Шацем із «Залізних виробів Геккі». Остроу, наш номінальний голова, Нусбаум, скарбник, Бенні Розен-як-його-там — усі поступилися цією честю мені, бо вважили, що моє обурення є більшим.
Цього разу ми не стукаємо, а просто вдираємося в цей вкритий пилом штибл. І виявляємо, що обрали ідеальний момент: купка учнів (з них кілька виконують функцію якорів) саме розмотують мотузку під відчиненим даховим вікном. Рабі Шмельке, піднімаючись у стовпі лимонного світла (яке зараз перетворюється на блідо-жовте), вигнувши ноги у повстяних капцях, як плавці, співає молитву «Аміда»:
«Барух ата Адонай, благословенний Ти, наш Бог і Бог наших отців…».
Наша стрімка поява лякає шпінкерів. Потім, зрозумівши наші наміри за гострим знаряддям, яке я навіть не намагаюся сховати, вони починають тягнути свого ребе назад. Колеги вмовляють мене діяти швидше, але я наче застиг: хоча Шмельке спускається, я все ще вражений дивним видовищем його піднесення. «Ріжте!» — кричить Остроу, але все даремно. Тоді він і решта підштовхують мене вперед.
Однак я немов до землі приріс. Я збитий з пантелику, мені здається, що приміщення стало догори дригом, що верх — це низ і навпаки. Стоячи на стелі, поки ребе підтягують із глибин, ми ризикуємо відірватися від неї або беркицьнутися сторчма в дахове вікно. Я тривожуся за наших безпутних синів, які тепер перевершують числом шпінкерів і у своїх фантастичних вбраннях майже не відрізняються від первісної купки. Серед них, звичайно, і Зіггі — з ельфічними локонами, що кучерявляться з-під його бейсболки, мов весняні паростки, він видерся на стілець, щоб краще бачити.
Аж раптом у кімнаті все стає на свої місця. Тримаючи за ручки садові ножиці, я немовби стискаю крила хижого птаха, наміри якого не залежать від моїх. Я немовби думаю лише про дороге мені життя, а ножиці самі кидаються перекусити мотузку навпіл. Але насправді я роблю це з власної волі. І коли мотузка обвисає (як змія, коли факір припиняє грати на своїй дудці), я здригаюся від придушеного «а-а-ах!», видихнутого усіма навколо. Після цього настає тиша, а старий Шмельке, все ще читаючи молитву, неквапливо пливе вгору, у блідо-жовте небо, що поступово переходить у темно-фіолетове.
Коли він зникає з поля зору, мій Зіггі першим бере на себе ініціативу — бо такі вже ми, Зіппери. Цей хитрун стрілою мчить до відчиненого вікна, а за ним — уся ця несамовита юрба. Мене теж затягує до виру масової втечі й виносить через підвіконня на пожежні сходи. Разом з іншими я хутко лізу вгору гримкотливими сходинками, випадково опинившись позаду Іди Камінської, яка причаїлася там, щоб спостерігати за подіями. Я досягаю даху якраз вчасно, аби побачити, як мій син (аж ніяк не спортивний хлопчик, не імпульсивний, не шибайголова, не бунтівник — нічого такого, наскільки мені відомо) вилазить на слизьке скло похилого дахового вікна (яке потім зачиняється) і стрибає за мотузкою. Чи збирається він тягнути старого вниз, а чи прокататися сам, сказати не можу, але, вчепившись у канат, що теліпається в повітрі, він починає, дригаючи ногами, підноситися вгору разом із божевільним святим.
І тут Гершель Остроу, притримуючи свого капелюха, із якимось хитромудрим містично-воєнним кличем наслідує приклад Зіггі. Вільною рукою він хапається за праву ногу мого хлопчика, той брикається, і я дякую Богові, коли бачу, що вони втрачають висоту, але це лише тимчасовий задній хід. Бо схоже, що рабі Шмельке, попри його фізичні вади, досить лише заспівати свої молитви голосніше, щоб набрати висоту. Я втішаю себе тим, що в разі подальшого підйому цей хирлявий дідуган просто розвалиться в небі, і хлопці впадуть разом із його відірваною ногою. Або Зіггі, в чий стрибок я досі не можу повірити, випустить мотузку, не в змозі витримати вагу свого супутника. Але я переконуюся, що жодне з цих очікувань не справджується.
Поруч зі мною вискакує навіжена Іда Камінська й хапається за ногу Гершеля; її спідниця здіймається, демонструючи панталони, що робить її гарною стрічкою в хвості цього повітряного змія, складеному з людей. Але навіть нею цей ланцюг не завершується: незграбний Сенфорд Нусбаум і Мінді Дрейфус, недоумкуватий Герман Вольф, власний син рабі Фейна, побожний Ейбі у своїй молитовній шалі, Мілтон Розен у своєму макінтоші — всі приєднуються по черзі. Зрештою всі поганці з Норт-Мейн-стріт причеплюються до цього ланцюга віровідступників і тягнуться слідом за екстатичним старим Шмельке.
Один із фанатичних прихильників ребе, влізши на комин, підстрибує у намаганні дотягнутися до летючої процесії, але для нього вона вже недосяжна. Потім робить спробу ще один, і теж невдало. Чи це тому, що в прагненні повернути свого цадика на землю його прихильники обтяжені баластом бажань? Мені це здається цілком логічним, і я поділяю розпач хасидів.
Ось чому я кричу: «Зіггі, повернись! Усе пробачено!». І підстрибую в повітря. В цю мить мені здається, що я вхопився за щось і мене несе у височінь разом із дітьми. Бляшані дахи, трамвайні лінії, нові фірмові електричні вуличні ліхтарі з п’ятьма лампами-кулями стрімко віддаляються, а їхній накал зводиться нанівець палаючим західним небом. За річкою захід сонця сяє яскравіше за червону сигнальну ракету над оселедцевою діжкою, що сипле іскрами, — і розгоряється дедалі більше перед тим, як згаснути в темних хмарах, набряклих історією, що насувається зі сходу. А потім, коли ми саме зібралися летіти за ті хмари, я приходжу до тями — я товстун, що не має рівних за силою тяжіння.
Три сотні облич вдивлялися, моргали, щулилися та в інші способи спілкувалися з камерою, розповідаючи про найжахливіші моменти століття.
«Дим — це перше, що я згадую; дим і тіло моєї сестрички».
«Так, вони повісили сільських старійшин за бороди».
«О, експерименти — я забув. Звісно, експерименти. Ви хочете дізнатися, що це було? А про що
Бібліотека являла собою чотирикімнатну анфіладу службових приміщень, розташованих у цоколі готичної будівлі студентського гуртожитку, в якому мешкали майбутні юристи, які й гадки не мали про ті історії, що їх розповідали внизу під ними люди з опаленими руками.
В одній з кімнат цієї анфілади стояв стіл чергового бібліотекаря, кушетка та журнальний столик, на якому вкривалися пилом наукові часописи. Друге приміщення було бездоганно чистим сховищем із рядами блискучих металевих полиць, на яких стояли відеокасети, та двома відеомагнітофонами для їхнього перегляду. Ці відеомагнітофони ніколи не використовувалися одночасно, але вони були придбані на самому початку завдяки щедрим грантам на обладнання бібліотеки.
Далі був кабінет директора та приміщення для запису свідчень, де фактично й створювалися ці відеокасети. Це приміщення нагадувало кабінет зубного лікаря: пацієнт сидів, відкинувшись у великому м’якому кріслі, а відеокамера була спрямована на обличчя, як рентгенівська трубка, прагнучи дістатися крізь шкіру до самої душі. Тут завжди був присутній незворушний молодий технік, який порався з рукоятками налаштування на солідному чорному пульті, де миготіли червоні вогники й коливалися стрілки різних індикаторів. Цих практикантів із факультету техніки зв’язку більше цікавила якість відтворення звуку, ніж зміст відтворюваних звуків. Про зміст, утім, дбав доктор, який за допомогою обережних уточнень отримував потрібну інформацію, хоча проводив цю процедуру доктор літератури. Однак попри всю його делікатність подекуди доводилося спостерігати й здригання, й болісний плач.
Інші бібліотеки ставили перед собою менш значні завдання: збереження та тлумачення фізичних властивостей природи або результатів інтелектуальної діяльності людини. Бібліотека ж Молоха прагнула ні більш, ні менш як морального пояснення всесвіту.
На щастя, вона мала чудові першоджерела. Наприклад, усе, що залишилося від хрестових походів, — це кілька запліснявілих документів. Так само й інші епізоди масштабного й непередбачуваного беззаконня, як-от доба якобінського терору або завоювання Мексики, стерлися з людської пам’яті й залишилися тільки в легендах. Можливо, в тих пожовклих часописах на журнальному столику й були якісь статті про Тамерлана або Жіля де Ре[261], але їхні руйнівні дії належали далекому минулому. Ця сучасна бібліотека мала один неоціненний ресурс, не доступний дослідникам більш віддаленого минулого. Цим ресурсом були жертви. Бібліотека відкрито проголосила своєю метою знайти жертв Молоха, записати їхні розповіді, аби зафіксувати й зберегти їхні страждання, забезпечити їм безсмертя в обмін на хроніку їхніх злигоднів.
В її архіві було три сотні облич, близько тисячі годин запису, десятки тисяч смертей, описаних із жорстокими подробицями. Ця бібліотека була мавзолеєм, а її бібліотекарі — гробарями. Що ж до людей, чиї життя та спогади було сконденсовано на півдюймовій плівці, намотано на бобіни, поставлено на стелажі, — то й дідько з ними.
Цей проект очолював доктор Артур Рікардо, народжений в Англії і вихований в Америці. Він був вельми культурним джентльменом із різноманітними інтересами. Він отримував задоволення від камерної музики, східних килимів і економічної теорії XIX століття. Останнє було певним родинним захопленням — доктор був непрямим нащадком Давида Рікардо, видатного комерсанта-есеїста й віровідступника[262]. На додаток до своїх високоморальних занять доктор Рікардо був ще й завзятим кіноманом, який пригощав своїх інтелектуальних друзів найбільш неоковирними зразками голівудських казок. Як він знайшов своє життєве покликання в Бібліотеці Молоха — це саме по собі казка. Його спеціальністю була середньовічна література, але він усвідомлював, що його студентів більше цікавлять «залізні діви[263]» й аутодафе, ніж пошуки Грааля. Знайти Грааль вони могли б хіба що в тому разі, якби він був схований у «залізній діві».
Поки він скнів над дорученими йому жахливо хибними тлумаченнями Аріосто[264], в його закладі — академії, яка прихистила бібліотеку, — стався скандал. Виявилося, що один професор старшого віку, який у своїй науковій сфері (термодинаміці) користувався загальною повагою, під час війни був колаборантом. Його ніхто не звинувачував у якомусь особистому злочині, але в ті часи він підписав присягу на вірність нацистам і приховав цю інформацію, коли звертався за дозволом на в’їзд до Америки. Безперечно, цього чоловіка треба було покарати. Не менш безперечним фактом було те, що після зроблених у молодості помилок він прожив гідне життя, був фактично одним із лідерів руху за ядерну відповідальність. Симпатії Рікардо були на боці професора, але під час розгляду цього питання у проректора з’явився непроханий гість, якийсь коротенький чоловічок, який наполегливо попросив його вислухати. «Я працював біля гори», сказав він, маючи на увазі підземний бункер, де вироблялися ракети, що їх проектував шанований професор п’ятдесят років тому й де науковці трудилися в ізоляції, тимчасом як раби помирали заради доведення теорій цих учених мужів.
Рікардо не був при цьому, але циркулював відеозапис цієї промови — спочатку таємно, а потім, у зв’язку з масовим попитом, і на відкритих переглядах. Ця плівка справила неймовірне враження. Професора з ганьбою вигнали на пенсію.
«Уявіть собі, — говорив Рікардо своїм студентам, — що ми могли б зробити з особистими свідченнями в’язнів інквізиції, що вони розповіли б нам про природу віри тієї доби!». Але один зі студентів сказав: «А хіба ми не можемо екстраполювати те, що розповів цей свідок, на минуле? Хіба людська природа змінилася?».
Спочатку Рікардо хотів відмахнутися від цього питання. Головним принципом його життя був прогрес, що передбачало можливість удосконалення людини. Але запитання студента не виходило в нього з голови. Він мав визнати: якщо людська природа й змінилася, то, безсумнівно, в гірший бік і настільки, що жорстокості його сучасників перевершили жорстокості середньовіччя. Порівняно з артефактами XX століття «залізні діви» були просто модним одягом, а диби — не більш ніж пристроями для мануальної терапії. Історії, які розповів той чоловік, що «працював біля гори», були достатнім доказом.
А було ще й багато інших історій. Цей чоловік із його свідченнями був лише верхівкою айсберга. Існували й інші — ті, що працювали в шахтах й ті, що розпалювали пічі. Хтозна, скільки цих утікачів із землі вогню та сірки ходили вулицями, й кожного разу, як хтось із них хапався за серце й падав на бруківку, разом із ним помирала ще одна скарбниця історії. Рікардо поговорив із відеооператором, і вони вирішили створити цю бібліотеку. Університет прагнув урівноважити шальки громадської думки, що їх дещо похитнув той скандал. З авторитетних імен було створено комітет для підтримки цього проекту. Домовилися зі спонсорами, виділили приміщення. Пішов потік фінансування.
Рікардо розмістив оголошення в етнічних газетах і зв’язався з організаціями, які допомагали вцілілим. Всі вони були схильні триматися одна за одну. Спочатку було важко долати їхню недовіру до сторонніх, але сама їхня згуртованість полегшувала збір подальших свідчень. До нього один за одним приходили чоловіки та жінки, що пережили війну. І він слухав.
«Вогонь, стовп вогню до неба. Була ніч. Цей стовп був, мабуть, сто футів заввишки. А може, двісті. Я не знаю. Я не Галілей».
«Їжа. Брак їжі. Голод такий, що ми їли все — траву, отруйний плющ, висмоктували сік зі шматків червивого дерева. І знаєте, навіть чизкейк із “Джуніора[265]” нам так ніколи не смакував».
«Хвороби, парші, виразки. Ми зазвичай мочилися на свої рани для анестезії. Ні, це не те слово. Анестезія — це те, що роблять із мозком. Мій небіж — анестезіолог у Бостоні. Антибіотик? Антигістамін? Ну, щось “анти-“».
Що більше Рікардо слухав, то більше цього потребував. Він став ненаситним. Як убивць тягне вбивати ще й ще, так і він хотів слухати дедалі більше тих, кого їм не вдалося вбити. Їх було тисяч п’ятдесят — і набагато більше, якщо врахувати тих, хто сховався в лісах, утік на схід або просто тягнув лямку всі роки війни в жорстоких концтаборах, розкиданих по всьому континенту, які часто перетворювалися на табори смерті. О, він теж міг би записати їх на плівку, але саме цих п’ятдесят тисяч, що мешкали в капітоліях смерті, він відшукував, благав, улещував, а якщо потрібно, то й підкуповував, аби вони розповіли свої історії. Він був як колекціонер, якому будь-що треба здобути не лише по одному зразку якогось виду, а геть усе з того конкретного виду, який він колекціонує. Пропустити бодай щось одне означало б фундаментальну втрату.
«Ми прибули, й ці люди одразу почали нас бити. Багнетами або прикладами, й при цьому кричали:
Цікаво, що попри свій досвід вони зберігали оптимізм. А може, вони були оптимістами саме через своє минуле, бо їм вдалося здолати всі лиха, бо в кінцевому підсумку вони стали тріумфаторами. Тепер вони мали і дім, і бізнес, і дітей, могли продовжувати своє життя, як звичайні люди, однак ті, хто їх слухав, були спустошені й починали вірити в неуникну приреченість роду людського, здатного чинити такі жахи.
Зокрема, доктор Рікардо страждав від самого початку своєї роботи в бібліотеці. Однак що більше він страждав, то більше відчував пристрасть до своєї добровільно обраної місії. Він нехтував студентами й поповнював свою колекцію. Сто, двісті, триста касет на стелажі біля стіни, тисяча годин жаху, і всі він знав напам’ять. Його дружина палко прагнула мати дітей, але він не зміг би їх виховувати. Його дітьми були касети.
Рікардо широко розкривав очі, слухаючи ці історії, — він немовби бачив ці ріки крові, що збігали з язиків свідків, ці гори людських рештків, що нагромаджувалися по той бік відеокамери, — гори, які загороджували об’єктив й ховали під собою Бібліотеку Молоха.
Більшість свідків розповідали свої історії добровільно. Ці історії були рівнозначні їхнім душам, але вони були готові пожертвувати їх Бібліотеці Молоха, бо вважали, що розповісти це — все одно, що засвідчити минуле, яке навіть для них самих стало схожим на сон. І, зрештою, вони були людьми Книги. Звісно, ця форма була дивною, але вони вірили в те, що ця «плівка» є якимось новомодним різновидом книги, й були готові йти в ногу з часом.
Однак дехто поводився недовірливо. Прийти до бібліотеки їх переконали діти або ж умовив доктор Рікардо, який роздобув номери їхніх домашніх телефонів.
Одна стара пані прийшла в сукні з дуже рельєфної парчі і з великою брошкою з гірського кришталю. Її волосся було коротко підстрижене й мало вигляд золотого шолому. Вона могла би бути секретаркою в прийомній дантиста або його матір’ю. Коли плівка почала крутитися й Рікардо почав із прохання розповісти «трохи про себе», вона сказала: «Вибачте, але навіщо вам це?».
«Хіба це не самоочевидно?».
«Я ніколи не розуміла очевидного. Зазвичай воно надто шкодить».
Рікардо був приголомшений. Довелося пояснювати призначення цієї бібліотеки: «Це для того, щоб запобігти повторенню таких речей у майбутньому».
«А, так ви вважаєте, що моє попередження не дозволить арміям перетинати кордони, потягам — чахкати коліями, вогню — горіти? Не знала, що в мене така сила».
«Ну, не тільки ваше попередження».
«Всіх. Моє і Макса Адельштейна, і Дори Шварц. Бідна Дора. Яка відповідальність. З її плевритом…».
«Отже, ви не думаєте, що це важливо?» — тут він пригадав гасло самих організацій уцілілих, навмисно надмірне, що вражало їх біблійністю свого застереження: «Пам’ятати. Ніколи не забувати».
«А, — кивнула вона із розумінням. — Ніколи не забувати, кажете. Пам’ятати, кажете. А вам ніколи не спадало на думку, що ми хотіли б забути?».
«Але як людина, якій вдалося вижити, ви маєте обов’язок…».
«Знаєте, мені ніколи не подобалося це визначення — “людина, якій вдалося вижити”. Воно надто натякає на якусь особисту здатність. Здатності не було. Було просто везіння. Ми — не люди, яким вдалося вижити, ми лише залишки. Або рештки. А ви — шакали, що пригощаються останніми смачними клаптиками м’яса на наших кістках. Хіба це добре, скажіть?».
«Це страшенно несправедливо. Адже я співчуваю вам».
«П’явки. Вампіри. Ви більше не можете пити кров з дорогих нам людей, тож встромляєте зуби в нас. Я не думаю, що ви не співчуваєте. Я думаю, що ви заздрите, герр доктор професоре».
Рікардо сказав: «Я не хочу, щоб ви мене так називали». В його уривчастих словах почулися залишки британського акценту, якого він позбувся ще в дитинстві.
«І в якому це чарівному світі, де виконуються бажання, ви живете, герр доктор професоре?».
«Досить! Я не терпітиму образ. Якщо ви наполягаєте, припинимо цей сеанс».
«О, так ви судитимете про значущість моєї історії залежно від виявлення мною належної поваги до вас, герр доктор професоре?». Тендітна пані делікатно покрутилася у своєму зручному кріслі, і її очі, очі бабусі, спалахнули, коли вона зняла окуляри й потерла їх об рукав.
Рікардо здався. «Ви маєте рацію. Ми не можемо судити. Ми тут не для того, щоб судити».
Стара пані зробила жест — її рука немовби пропливла горизонтально порожнім тунелем. Це означало ціпок овчара, яким він просіює свою отару, визначаючи, хто проходить під ним, а хто — ні. В молитві на Йом-Кіпур, «Унтане токеф», цей образ символізує присуд Бога на наступний рік: хто житиме, а хто помре. Він використувався також у країні зла як свідома пародія, тільки замість сучкуватого пастушого ціпка був стек із блискучої шкіри, і маленькі — надто маленькі, щоб навіть навшпиньки торкнутися цієї блискучої шкіри бодай кінчиками своїх кучерів на маківці, — не мали шансу бути відшмаганими цим стеком. їх убивали на місці.
«То що ж сталося після того, як вас депортували?».
На це та інші його запитання вона відповідала жваво та спритно. Але потім, описавши американського солдата, який «визволив» ті вісімдесят фунтів, що від неї залишилися, вона сказала: «А де були ви під час війни, герр док?..».
«Я був молодий».
«Я теж, — сказала вона. — Молода, закохана. І в Європі».
«Бала-Кінвид».
«Що?».
«Це передмістя Філадельфії».
«Передмістя. Філадельфії». Це прозвучало так скептично, немовби вона сказала: «Собор. У Ватикані».
Рікардо кивнув. «Вони називають це Мейн-Лайн[267]».
«Як мило».
Її тон дратував його.
«Було. Було дуже мило. І мені пощастило, але мені не соромно. Ясно?».
«Гаразд». Вона підняла руки вгору.
Він сказав: «У мене немає пістолета».
«Вам він не потрібен. У вас є камера».
«І що це має означати?».
«Нічого. Не зважайте на мене».
Хотів би він не зважати! Він отримав те, чого бажав. Ще одна касета на полиці, ще один схрон жахів. Інтерв’ю було позаду, але він усе ще не міг заспокоїтися.
«Заздрю чому? Стражданням? Смерті?». Він спробував зімітувати зневажливий сміх одного зі своїх попередніх об’єктів дослідження: «Ха!».
Вперше Рікардо потрапляв у запис не просто як співбесідник з іншого боку камери, й оператор подивився на стару пані, немовби звертаючись за вказівкою чи дозволом повернути камеру й зафіксувати душевне сум’яття професора. Але вона продовжувала пильно й цілком незворушно дивитися в об’єктив. Потім сказала: «Є дві окремі й недоторканні царини. Одна з них — пам’ять».
Рікардо відгукнувся, як у трансі: «А друга?».
Вона не відповіла, й це розлютило доктора. Про що вона не розповідає йому? Про що ніхто з них йому не розповів? Чого бракує в його бібліотеці? Він подумки перебрав імена на полицях. Вони були впорядковані за абеткою, хоча була ще додаткова класифікація за віком, статтю, характером перенесених тортур та типом реакції — від смутку, гніву та ненависті до містичної споглядальності. І все ж таки чогось не вистачало.
І раптом він збагнув: обмеженість бібліотеки пов’язана з тим, що всі опитувані — жертви. А де їхні мучителі? Всю «кухню» цього створеного людиною пекла, з його системами транспортування та винищення, було докладно описано бібліотекарями, які заохочували інформаторів пригадувати найдрібніші пікантні подробиці стосовно цього царства темряви, але не було жодної інформації від володарів цих пекельних сфер. Звісно, існувало виправдане бажання відмовити цим чоловікам або їхнім колегам-жінкам у довірі. Ми не хочемо чути їхніх історій: а раптом виявимо, як вони схожі на нас самих? Крім того, навряд чи ці злочинці були готові до співпраці. Попри те, що свої злочини вони здійснювали завзято і з задоволенням, вони все ж таки усвідомлювали мерзенність своїх дій. Один архілиходій навіть сказав, що це був епізод, який ніколи не випливе назовні. Але він помилявся, і бібліотека мала намір це довести. Можливо, суспільство підвело жертв. Політики їх підвели. Церква їх підвела. Але бібліотекарі не підведуть.
Доктор Рікардо був упевнений, що його реєстр мучеників освячує їх, а його записи історій їхнього життя рятують їх. На жаль, ця бенефіціарка його великодушності не мала такої впевненості. Стара пані не лише відмовилася визнати його доброчинність, а й насмілилася поставити під питання його роль.
«Стережіться, — сказала вона. — Є лише один вирок для тих, хто заглиблюється в заборонені таємниці».
«Не погрожуйте мені».
«Це не погроза. Це пророцтво».
«Ну, подобається це вам чи ні, але ми живемо за доби архівів. Бібліотека існує не для того, щоб досліджувати досвід. Тут досвід існує для того, щоб його досліджували».
Під час цієї тиради стара пані підвелася й захиталася на своїх підборах, що збільшували її зріст до майже п’яти футів, але чоловік, який тримав у руках технологічний ціпок для вимірювання її цінності у новому світі, цього не помітив.
Завершивши, доктор Рікардо залишився на самоті у своїй заповненій сірими циліндрами кімнаті. Камера була вимкнена, пані пішла. Він сів у її крісло, ще тепле, й став дивитися в порожній об’єктив відеокамери. Потім опустив очі й помітив, що ручка крісла продерта аж до набивки — суміші соломи та спресованого волокна. Напевно, хтось із інтерв’юйованих переживав такі муки, що нігтями продірявив м’яку шкіряну поверхню.
У бібліотеки було досить грошей, аби відремонтувати або замінити крісло. Але докторові Рікардо було цікаво, чиї спогади викликали таку реакцію. Він думав, що ніколи про це не дізнається: камери зосереджувалися на обличчях опитуваних, а він сам — на їхніх словах. Із нагрудної кишені він витяг куплену сьогодні пачку цигарок. Він роками палив, потім на кілька років припиняв палити й знову починав із початком нової серії інтерв’ю.
«Огорожа була під напругою. Це був подарунок долі. Завжди можна було вбити себе, якщо муки ставали нестерпними. Багато хто скористався цією можливістю».
Доктор Рікардо запалив цигарку й затягнувся. Сам цей процес заколисував, тож він заснув, стулившись у м’яких обрисах крісла, а в голові стали виникати картини батьківського будинку в Бала-Кінвиді під Філадельфією, оточеного колючим дротом і охопленого вогнем. Попіл від цигарки впав на оголену набивку крісла, й невдовзі доктор Рікардо опинився у вогняній арці, але продовжував спати. Полум’я поширювалося. Воно перескочило через шов килимового покриття на підлозі й перекинулося на папери на його столі. Вогонь досяг сховища й видерся на полиці. Циліндричні контейнери деформувалися від жару й стали відкриватися. Магнітні плівки звивалися, як змії у палаючій печері, й слова свідків утікали, й утікали картини, створені їхніми словами. Сторожові вежі, колючий дріт, багаття, від яких чорніло небо, — все це виходило в повітря разом із димом.
В усьому гуртожитку студенти-юристи прокинулися з криками жаху. Їхні сновидіння були спаплюжені, ліжка перетворилися на поховальні вогнища. Вони, хитаючись, вибігали на вулицю в піжамах, прихопивши свої опалені полум’ям книжки.
Нарешті прокинувся і доктор Рікардо, відхаркуючи й відпльовуючи сіре від диму мокротиння. Його дорогоцінні касети, стіна зла, яку він так хотів зберегти, спопелялися прямо на його очах. Він вихоплював те, що міг, але загасити полум’я був не в змозі.
Бібліотекар міг ще врятуватися, але залишалося ще одне питання, яке він усе ж таки мав поставити. Він ухопився за останню касету на полиці — ту, що слугувала чимось на кшталт тримача для книжок, бо секретарка ще не встигла поставити її на належне місце. Касета обпекла пальці, але він втиснув її у відео-магнітофон, шнур якого перетворився на розпечену мідну жилу. І все ж таки прилад працював.
На телеекрані, на тлі полум’я, виникла пані. «Вибачте, — сказала вона, — але чому ви хочете знати?».
Рікардо натиснув на клавішу швидкої перемотки. Зображення розпливлося, а коли він відняв палець, пані на екрані, здавалося, посміхалася й говорила: «Я не думаю, що ви не співчуваєте. Я думаю, що ви заздрите, герр док…».
Він знову натиснув клавішу й залишав на ній свій палець, як йому здалося, цілу вічність. Віднявши палець, він побачив, що вона мовчить, і почув власний голос за кадром: «Заздрю чому? Заздрю стражданням? Заздрю смерті?». Але там, де він очікував почути своє останнє, голосне «Ха!», було лише продовження її мовчання. Можливо, магнітофон був пошкоджений полум’ям, яке здіймалося по шторах. Рікардо почув сирени.
Раптом пані відповіла: «Так, заздрите».
«Чому?».
«Заздрите Голокосту».
У своєму маренні Рікардо запитував себе, чи є пожежі долею всіх бібліотек. Спочатку була Александрійська бібліотека, сховище мудрості стародавнього світу, а тепер Бібліотека Молоха, яка містила те, що її хранитель щиро вважав мудрістю сучасного світу. Можливо, виникла в нього шалена думка, ця доля є не такою вже неприродною, бо Молох був богом вогню, якому зазвичай приносили в жертву дітей. Молох, господар Геєнни, жив поза Єрусалимом, по суті, в долині проклятих, назавжди вигнаний із Небесного міста.
Рікардо хотів відповісти мерехтливому екрану, але пані його випередила.
«Заздрите тому, що ми маємо причину для ненависті. Заздрите трагедії, бо ваше життя — це не чарльстон. Заздрите народові, який відмовляється підкорюватися тим неподобствам, що його оточують. Заздрите тим, хто зберіг відданість порушеному завіту. Заздрите священному. Ось ви й маєте, герр докторе, тож насолоджуйтеся!».
«Не розумію».
«Бідний професоре. Знаєте, ці вбивці теж нас ніколи не розуміли. “Як?” — питали вони себе, — як ці люди можуть дивитися нам прямо в очі? Як вони можуть так опиратися, незважаючи на всі наші покарання?” А вони, до речі, були хитромудрі: вони знали, що для громади це було не лише тілесне покарання, а й душевний біль від вимушеного визнання того, що звірі на кшталт них створені з такої самої брутальної плоті, що й ми, і дихають тим самим огидним повітрям. Але саме від цього ставало легше. Ми знали, що дивимося на Бога».
«Звідки ви це знали?».
«Бо Бог створений за образом людини. Ми зустрічали Його з давніх-давен — в Іспанії, Римі, Єгипті та в більш пристойних місцях. Ми бачили Його в пальті та котелку, коли Він пірнав у Вайтхол. Бачили Його і в Вашингтоні. Насправді Він скрізь, але тільки ми можемо Його впізнати, бо ми старі друзі. Ми знаємо Його історію».
«Можете…».
«Звісно, я можу вас із Ним познайомити. А тепер, дорогий приятелю, приготуйтеся зустрітися зі своїм творцем, бо ті, хто вступають у святая святих, приречені згоріти. Я ж вам говорила. Я говорила — є дві недоторканні царини».
Це було воно. Саме заради того, щоб це почути, він запустив цю відеокасету. Це був той урок, задля засвоєння якого він ризикував жертвопринесенням самого себе. «Що це за царини?» — пролунав його крик на плівці, тимчасом як вогонь уже лизав його ступні й гриз його коліна — нерухомі, немов прив’язані до стовпа.
Екран уже почав плавитися від жару, але зображення не зникало. «Я ж вам казала. Одна з них — пам’ять».
«А друга? Друга, прошу! Друга!».
«Теологія», — відповіла пані.
Спочатку перекладачка Ауслендер відчувала задоволення. Цілу хвилину вона здивовано слухала, аж поки додзвонювач (румун, як вона здогадалася за першими словами його похвали) не зробив паузу, щоб набрати повітря, давши їй можливість подякувати.
«Ні-ні, — сказав він. — Це я маю дякувати вам та ще й вибачитися за те, що турбую вас удома. Звісно, я розумів, що це вкрай безцеремонно, і зізнаюся — довго вагався, перш ніж зателефонувати. І все ж таки не зміг утриматися. Коли я прочитав інформацію про авторів і виявив, що ви “живете та працюєте в Нью-Йорку”, то сприйняв це як величезну удачу. Маю сказати — я був здивований, що ваш номер так легко отримати у довідковій».
Ауслендер розсміялася. «Я ніколи не вважала за потрібне тримати свій номер у секреті. Я, власне, не з тієї категорії, щоб на мене напосідали зі своїми дзвінками захоплені читачі».
«Ви надто скромні, — сказав румун. Він говорив хриплим голосом, але з певного делікатністю, немовби пошепки. — Ваше есе — це справді щось! Така проникливість! Ваше розуміння процесу перекладу поезії — воно повне, абсолютне».
«Це дуже люб’язно з вашого боку», — сказала Ауслендер. Вона починала тремтіти — дзвінок заскочив її тієї миті, коли вона збиралася зануритися в ванну, й вона пошкодувала, що не прихопила рушника, коли побігла до телефону.
«Запевняю вас — це не люб’язність, — заперечив румун. — Ваша праця дуже сильно мене вразила. Адже так важко писати про такі речі з майстерністю, чарівністю, не кажучи вже про розумність. Мені здається, що ви самі є поеткою».
«Ні, насправді ні, — сказала Ауслендер. В неї вже почали стукотіти зуби. — Ви не можете зачекати хвилинку?». Вона поклала слухавку й перелізла через ліжко, щоб зачинити вікно. По той бік маленького подвір’я за кухонним столом, поклавши на нього руку, самотньо сидів чоловік. Він подивився вгору, на Ауслендер, і вона якусь мить теж дивилася на нього, аж поки не згадала, що вона гола. Вона смикнула за мотузку, спускаючи бамбукову шторку, й помітила, що чоловік підняв руку в повільному, невиразному вітанні.
«О, я, мабуть, вас від чогось відриваю?» — сказав румун, коли вона повернулася до телефону.
«Ні-ні, — Ауслендер притиснула слухавку плечем, риючись у купі одягу на підлозі. Видобула фланелеву сорочку й натягнула її на себе. — Насправді дуже мило з вашого боку, що ви зателефонували».
«Мило з мого боку? Ні, аж ніяк, — він ледь не задихався. — Ваше есе —
«Бог мій», — сказала Ауслендер. Вона сиділа на ліжку, зануривши ноги в безладну купу сорочок, джинсів і светрів.
«Чудова робота. Глибока. Я не перебільшую».
Вона почала відчувати ніяковість. «Ви надто люб’язні, — пробурмотіла вона й швидко, не чекаючи на нові заперечення, додала — Скажіть, а як ви натрапили на це есе?».
«О! — він засміявся напруженим, пронизливим сміхом. — Я читаю все. Все. Я не вилажу із зали періодики в бібліотеці. Я стежу за всім. Щоквартальники, наукові часописи — мене все захоплює, надзвичайно. І зізнаюся також, що особливо мене цікавить переклад».
«Це, мабуть, університетська бібліотека?».
«Господи! Як нечемно з мого боку!». Почувся глухий удар, і Ауслендер здогадалася, що він стукнув себе кулаком по чолу. «Я дуже вибачаюся — я не представився належним чином. Мене звуть Петру Віореску. Я студент — студент-магістрант Колумбійського університету».
Ауслендер посміхнулася в телефон. Вона мала рацію: румун. «Що ж, містере Віореску, я вдячна вам за компліменти. Було дуже люб’язно з вашого боку зателефонувати мені».
Відповіддю на це була тиша. Ауслендер почекала, але співбесідник продовжував мовчати. Вона вже почала відчувати незручність, коли він відкашлявся й ще більш тихим голосом сказав: «Міс Ауслендер, я аж ніяк не хочу здатися агресивним, але чи можливо… чи можемо ми зустрітися?».
«Зустрітися?».
«Так. Розумієте, я маю на увазі робочу зустріч. Або краще сказати — зустріч для обговорення можливості… можливості роботи. — Він говорив швидко, з якоюсь нервовою ноткою в голосі. — У своєму есе ви пишете про проблеми перекладу деяких зразків досить розпливчастої, асоціативної поезії, написаної романськими мовами, — про необхідний для такої роботи легкий, шанобливий дотик».
«Так», — сказала Ауслендер, цього разу обережно.
«У вас цей дотик є, звичайно».
«Сподіваюся», — сказала вона.
«Ви навіть згадали — окремо згадали — певне число сучасних румунських поетів. Для мене це було величезною несподіванкою і приємністю. Я маю додати, що я сам румун».
«Так».
«У вашій біографічній довідці є інформація, що ви вільно володієте дев’ятьма мовами. На підставі ваших зауважень у другому виданні есе я припускаю, що однією з них є моя мова».
«Ваше припущення є слушним».
«І вам відомо чимало румунської поезії».
«Чимало? Не знаю, містере Віореску».
«Я вам уже трохи набрид, так? — він знову вичавив із себе свій дивний сміх. — Будь ласка, потерпіть мене ще хвилинку. Ви вже перекладали щось із румунської?».
Ну звісно, подумала Ауслендер, своєю чергою тихо ляснувши себе по чолу. Поет! «Щось перекладала», — відповіла вона. Ще один студент-поет. Найімовірніше — дуже поганий. Не публікувався — це самозрозуміло. Вона зітхнула. Марнославство! Лише воно не дозволило їй зрозуміти все це раніше.
«Я так і думав. Я був би вкрай вдячний вам, якби ви погодилися зустрітися зі мною, щоб обговорити один проект, який я задумав».
«Боюся, що я дуже зайнята», — сказала Ауслендер.
«Повірте, я не відберу у вас багато часу. Може, півгодини, не більше».
«Так, добре, але боюся, що навіть стільки не зможу викроїти».
«Будь ласка, — сказав він. — Можливо, вистачить і десяти-п’ятнадцяти хвилин».
Вона роздратувалася: «Ви, сподіваюся, розумієте, що навіть не згадали про характер цього проекту».
«О, зараз це неможливо». І тут вона помітила, що він справді розмовляє пошепки. Завжди якийсь театр із цими поетами! «Не те щоб я робив із цього якусь таємницю, повірте, — продовжував він. — Я просто не можу зараз вільно говорити. Але якби ви змогли приділити мені кілька хвилин…».
«Мені шкода», — сказала вона.
«Будь ласка!».
Вона почула в цьому благанні не те щоб відчай — це було не зовсім так. Але безперечно, подумала вона, було в ньому щось близьке до цього. Розпач? О, дурниці, сказала вона собі. Фантазії. Надто багато любовних романів вона вичитувала останнім часом. Разом із цією думкою раптово виникло гостре відчуття жалю до себе. Вона збрехала, коли послалася на зайнятість. З початку осені в неї не було справжньої роботи, їй доводилось перебиватися роботою позаштатного коректора — каторжною, нудною: романи про кохання, науково-популярна література, посібники з догляду за кімнатними рослинами, біографії рок-зірок… Але все це, звісно, було неважливо. Незалежно від своєї зайнятості вона мала повне право сказати «ні». Вона й раніше відповідала відмовою на такі прохання, безліч разів. На ті зворушливі листи, що пересилалися їй редакціями часописів або видавцями й містили прохання до неї перекласти рукопис «у розрахунку на можливу вигоду» (ці молоді поети писали листи, схожі на оголошення в
Віореску знову замовк. Певна маніпуляція. Ауслендер похмуро розмірковувала. Він намагається викликати в неї відчуття провини. А за що вона має відчувати себе винною? Хіба її чуйність є загальним надбанням? Що він собі думає? Що есе, опубліковане в часописі «Метафраза», робить із неї знаменитість, яка може займатися доброчинністю?
«Я гадаю, що ваш намір — спробувати переконати мене зробити переклад якогось рукопису, — сказала вона. — По-перше, мушу вам сказати, що мої послуги коштують досить дорого. Крім того, ви прочитали лише одне-єдине есе, присвячене методам перекладу, й на його підставі ви не можете зробити жодних висновків щодо моїх перекладацьких здібностей».
«Навпаки, — сказав він. — Я прочитав дві перекладені вами книжки, одну з італійської, другу з португальської, а також феноменальну добірку поезій в одному щоквартальнику, перекладену з німецької. Вибачте, що не згадав про це раніше. Виправдатися можу лише тим, що побоювався ваших запитань про мої мотиви, про щирість моїх похвал. Стільки лестощів, ви ж розумієте… Але запевняю вас — я абсолютно щирий. Мої розвідки були не такими ретельними й вичерпними, як могли би бути, — адже мій час обмежений через моє власне навчання, розумієте… Але я впевнений, що побачив достатньо ваших робіт, аби переконатися, що це найвищий рівень. Я дуже добре знаю, що найчудовіший вірш може втратити всю свою чарівність в руках недолугого перекладача. А всі без винятку ваші роботи, які я прочитав, були найвищого ґатунку».
Ауслендер, ошелешена, роздратовано обсмикнула пошарпану манжету своєї сорочки.
«І я, звичайно, сподіваюся заплатити вам стільки, скільки ви звикли отримувати. Мене навряд чи можна назвати заможним — я ж студент. “Незалежно-бідний” — так би я схарактеризував своє фінансове становище. (І знову цей дивний смішок). Але це для мене, безперечно, важлива річ, це не розкіш».
Ауслендер все ще не могла придумати, що сказати. Вона подивилася навколо, на безлад у своїй спальні — крихітному квадраті, захаращеному одягом, паперами та книжками, складеними в ризиковані вежі; потім через двері — на кухню, де стояла на своїх присадкуватих левових лапах наповнена ванна. Вода, мабуть, вже геть холодна.
«Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я зустрінуся з вами. Але лише на півгодини, не більше. Це зрозуміло?». Навіть вимовляючи ці застережні слова, вона почувалася незручно, їй було соромно за себе. Але він не образився. «Чудово, — сказав він. — Чудово». Вона приготувалася почути радісні вигуки, але в його голосі не відчувалося ні тріумфу, ні полегшення — здавалося, він на щось відволікся, голос пролунав якось віддалено. Ауслендер раптом чітко уявила собі, як він думає: «Так, це владнали. Тепер до іншого».
Вони домовилися про час і місце, й Ауслендер (із полегшенням від завершення розмови) поклала слухавку й пішла на кухню. Вода у ванні і справді геть охолола. Випустивши трохи води й дивлячись, як із крана струмить і парує новий гарячий потік, вона вирішила викинути румуна з голови. Тональність бесіди залишила в неї якесь тривожне відчуття, але з цим уже нічого не можна було зробити. Досить скоро стане ясно, у що вона вплуталася. Вона, поза сумнівом, пошкодує, це і так вже зрозуміло, їй здавалося, що вона завжди вплутується в щось таке, про що потім напевно шкодуватиме.
Правду кажучи, у свої тридцять чотири роки Ауслендер не мала серйозних підстав скаржитися на своє життя. Попри всі її дрібні прорахунки, всі швидкоплинні похибки в судженнях, які лише доводили їй, що треба більше прислуховуватися до власної інтуїції, в її житті зрештою не було нічого такого, що справді порушувало б ту сталу рівновагу, якої вона досягла. Вона вже десять років мешкала в тій самій квартирці в Грінвіч-Вілліджі, мала кілька друзів, яким довіряла і які не надмірно претендували на її час або настрій; вона мала роботу, яка їй подобалася і в якій вона досягла чималих успіхів. Ця робота, зокрема, була для неї справжнім джерелом задоволення; і однак це була не та робота, якою вона збиралася займатися. Вона починала як поетка, причому, як сама вважала, поетка непогана. Незважаючи на це, вже в перший рік навчання в коледжі вона знала, що ніколи не стане дуже гарною поеткою. Навіть тоді вона вже могла сказати, в чому відмінність між справжніми поетами й тими, хто лише грається в це заради розваги. Поезія як самоаналіз чи катарсис була не для неї (не досить для неї), і, знаючи, що вона ніколи не стане однією зі справжніх поетів, Ауслендер відмовилася від цього без особливого жалю.
Рішення зробити кар’єру, ставши перекладачем творчості інших, кращих поетів, прийшло майже само собою: вона виявила, що рухалася в цьому напрямку постійно, протягом років, немовби навмисно. Ще в п’ятому класі помітила, що їй легко даються мови: уроки івриту, на яких наполягав батько, були дитячою забавою, задоволенням; їдишем, яким розмовляли вдома, вона сама навчилася читати й писати. У сьомому, восьмому, дев’ятому класах вона вивчила французьку, поглинаючи довгі переліки слів так, немов жадала цього всю свою юність. У тому віці вона сприймала це як належне, й лише пізніше дізналася, що хист до мов вважається талантом, особливим даром. Коли їй виповнилося шістнадцять, вона вже цілком вільно володіла французькою, івритом, їдишем та іспанською. У вісімнадцять додала до них німецьку та італійську, а на момент закінчення школи опанувала ще й португальську, румунську й російську. Вона усвідомлювала, що рішення стати перекладачкою було певним компромісом між прагненнями та обдарованістю, але цей компроміс її задовольняв.
Вона знала свої межі. Це, вважала Ауслендер, було її найкращою рисою. Вона не мала ілюзій щодо себе й тому не розчаровувалася в собі. Завжди знала, як має поводитися. Наприклад, усвідомлювала, що не є красунею, але була задоволена своєю зовнішністю — безперечно, непоганою («для моїх цілей», сказала вона колишньому коханцю, художнику, який цікавився вголос, чи вона колись сумувала через те, що не належить до «більш шаблонного типу жіночої привабливості»). Коли вона докладала хоча б трохи зусиль, то виглядала цілком привабливо — одягнена охайно, хоч і ексцентрично, солідна, «непохитна циганка», за словами художника. Її неслухняне чорне волосся та брови, широке чоло та видатний ніс, її гарна постава (на ній, разом із уроками івриту, наполягав батько) — все це справляло враження. Фігура в неї, як сказав їй інший колишній коханець, була як у російської селянки. Він мав на увазі її сильні ноги та широкі плечі і стегна. Така точка зору їй сподобалася (хоча сам чоловік зрештою — ні: він був біохіміком, і йому дуже бракувало фантазії — його незворушність, яку вона спочатку сприймала як чарівний спокій, вже за кілька місяців стала її гнітити). Вона знала, що належить до того типу жінок, про яких інші жінки кажуть чоловікам: «Вона справді дуже вражає, тобі не здається?». А чоловіки знизують плечима і погоджуються, навіть не поглянувши на неї як слід, просто щоб не сперечатися. І все ж таки існував певний різновид чоловіків, здатних оцінити саме її особливу привабливість. Це були чоловіки, переважно старші за неї років на десять, розумні та добропорядні, зі схильністю до сумних роздумів і навіть до похмурості, з кмітливістю, що зводилася нанівець самокритичністю. В будь-якому разі Ауслендер не була «на продаж». Вона не мала бажання конкурувати зі стрункими та жвавими білявими або ефектними чорнявими красунями, які, мов яскраві стрічки, були вплетені в міську юрбу — сліпучо гарненькі й вічно нудьгуючі та самотні. Ауслендер спостерігала за ними на презентаціях книжок і вечірках, у кав’ярнях, ресторанах і барах Вілліджа й підслуховувала їхні розмови зі слабкою цікавістю: йшлося про певне полювання, вона звідусіль чула про брак пристойних чоловіків. Сама Ауслендер не була самотньою й ніколи не нудьгувала. Їй подобалося, щоб поруч був чоловік, і нерідко так і було, але найзручніше їй було самій, і вона відчувала дискомфорт, коли той чи інший чоловік починав брати надто активну участь у її справах. Її дратувало, коли чоловік (хоч би і коханий) нишпорив у її речах, гримів посудом у шафках, рився у її книжках, варив макарони на її кухні, сідав у її робоче крісло.
Бойфренди Ауслендер (це слово здавалося їй смішним, коли йшлося про чоловіків за сорок років, хоча самим їм воно, схоже, подобалося) завжди починали з висловлення захоплення її «незалежністю» та «самодостатністю». Пізніше вони звинувачували її у «страху перед зобов’язаннями», «манії незалежності». Її останній роман, із поетом на прізвище Фаррел (дуже добрий поет, чия творчість викликала в неї справжнє захоплення, і поки що перший і єдиний поет, з яким у неї були подібні стосунки), тривав майже рік і зрештою розчинився в низці ущипливих перепалок: він називав її негнучкою й холодною, вона його — інфантильним і хворобливо залежним. Все завершилося тим, що вона переспала з одним молодим романістом, якого зустріла в Єврейському культурному центрі на 92-й вулиці, і легковажно дозволила Фаррелу дізнатися про це. Той напився і став оскаженіло кричати на неї і молотити кулаками по холодильнику та ванні, а потім жбурнув пляшку з шампунем у кімнату; пластик луснув, і блідо-помаранчеві бризки заляпали стіни. З німим подивом, затамувавши подих від страху, вона дивилася, як він у шаленстві, зі звірячим ревом гасає її кухнею. Врешті-решт вона залишила квартиру, грюкнувши дверима, а коли за півтори години повернулася, він спав на підлозі її спальні, згорнувшись равликом серед її одягу. Всю ніч вона протремтіла без сну за своїм робочим столом, а вранці, прокинувшись, він лише кивнув їй, сказав «Ну, гаразд» і пішов.
Відтоді вона його не бачила (минуло вже п’ять тижнів) і виявила, що скучила за ним. Це вже само по собі було неприємно. Якщо він пішов, то нехай — туди й дорога. Вона прагнула ясності, двозначність її дратувала. Вони не підходять одне одному, говорила вона собі. Фаррел такий вибагливий, і чого він, зрештою, від неї хоче? Щоб вона була не такою, як вона є? Він потребував постійної уваги, а вона не могла йому її дати. Проте не можна було знехтувати тим фактом, що він їй подобався. Навіть більше, ніж подобався, — вона кохала його сильніше, ніж будь-кого за багато років, можливо, навіть за все життя. Вона не могла навіть точно сказати, навіщо переспала з тим молодим письменником — хіба що тому, що мала відчуття, немовби задихається. Їй треба було якось вирватися, якось усе перетрусити. Але все ж таки від спілкування з Фаррелом вона отримувала чимале задоволення, поки не почалися їхні бойовища. Цей цикл задоволення й незадоволення повторювався знову й знову. Подекуди Ауслендер мимоволі замислювалася: чи не обирає вона просто не тих чоловіків? Якщо послухати інших жінок, більшість чоловіків бояться залежності. Її подруга Делія, драматургиня, зізнавалася їй, що чоловік, з яким вона зустрічається останні два роки, постійно скаржиться, що відчуває себе в пастці. «Він каже, що хоче бути разом, а потім визнає, що сама ідея спільного життя вселяє в нього жах», розповідала вона Ауслендер. Чому ж тоді чоловіки, яких зустрічала Ауслендер, схоже, тільки і мріяли зв’язати свою долю з нею? Делія сміялася: «О, звісно. Тобі треба коли-небудь спіймати одного з них на слові. Ти й не стямишся, як він буде вже за дверима. Ось, наприклад, Фаррел. Ти думаєш, він знатиме, що з тобою робити, якщо отримає тебе? Та він перелякається до смерті».
Ауслендер не була в цьому так упевнена. Хоча тепер це не мало значення. Фаррел — це вона точно знала — зійшов зі сцени назавжди. Вони кілька разів розмовляли по телефону, але він усе ще злився на неї, а під час останньої розмови (він подзвонив їй, п’яний, посеред ночі) назвав її «холодною, непіддатливою сучкою».
Саме про Фаррела думала Ауслендер, готуючись до зустрічі з Петру Віореску. Не можна сказати, що вона уявляла собі романтичні стосунки із цим румуном. Вона збиралася прочитати кілька його віршів, м’яко сказати йому, що не зможе їх перекласти, й вони більше ніколи не зустрінуться. Просто вперше за більш ніж місяць вона одягалася й чепурилася в усвідомленні того, що йде на побачення з чоловіком. З моменту розриву з Фаррелом вона уникала людей й лише зрідка бачилася з подругами — Делією, Марго чи Кетлін (всі вони жили поблизу) — за ланчем або кавою. З тієї ночі вона не відвідувала навіть зустрічей з письменниками, не ходила до театру чи кіно. Зараз їй спало на думку, що вона ніби ховається. Ховається від чого? — запитувала вона сама себе з подивом. Боїться, що Фаррел підкрадеться до неї ззаду на вулиці чи в театрі? А якщо й так? Що за проблема?
Вона роздратовано відігнала від себе цю думку й відступила на кілька кроків від великого дзеркала за дверима спальні, оцінюючи свій вигляд. На її обличчі з’явилася гримаса. Ну й привид! Він крутився в дзеркалі, щось струшуючи, обсмикуючи, поправляючи. Є щось принизливе, подумала Ауслендер, в такій турботі про свій вигляд. Але це було неуникно. Вона закинула голову, подивилася на себе скоса. Все було в порядку. Вона вирішила, що буде розумно мати трохи суворий вигляд, тож у сірих вельветових брюках і чорному светрі, у чоботах, без прикрас, без шалика, з волоссям, заплетеним у довгу косу, сподівалася справити саме такий ефект. Кивнувши сама собі, вона залишила кімнату, схопила своє довге пальто й рукавички й вийшла з квартири. Тепер вона навіть дивилася на це побачення як на невеличку розвагу.
У кав’ярні «Павич» вона впізнала його одразу — у нього був нездоровий, захлялий вигляд молодого поета (років тридцяти п’яти, здалося їй, — трохи старший, ніж вона очікувала) та стандартне вбрання студента магістратури: сорочка з краваткою, вельветовий піджак і джинси. Він був дуже маленьким. Кинувши на нього погляд від дверей, вона вирахувала, що він приблизно її зросту — поза сумнівом, не вищий за п’ять футів шість дюймів[269]. Він сидів із цигаркою за одним із круглих столиків у передній частині кав’ярні й постукував ложечкою по кружці з кавою. Ауслендер увійшла, енергійно розмахуючи полами пальта й складаючи разом свої рукавички, коса летіла за нею. Вона підійшла прямо до його столика й простягнула руку: «Містер Віореску?». Він стрепенувся і підвівся так стрімко, що кружка брязкнула об цукорницю. «А, міс Ауслендер?».
Ауслендер кивнула й сіла навпроти нього. У нього був сторожкий, напружено-розумний погляд — майже тваринна чутливість, подумала вона.
«Ви молодше, ніж я думав», — сказав він. Самовладання, схоже, повернулося до нього. Він оцінював її досить холоднокровно.
Вона хотіла сказати: «А ви — старше та менше на зріст», але тільки кивнула.
«Не знаю, чому, але я уявляв вас старшою — років п’ятдесяти». Він усміхнувся й відкинувся на стільці назад, схрестивши руки на грудях. Його посмішка збентежила її і навела на думку, що ця зустріч, напевно, не буде для неї приємною. «Хочете капучино? Чи, може, еспресо?».
«Дякую. Американо». Вона вирішила не знімати пальта — так вона дасть зрозуміти, що збирається дотримуватися зазначеного нею півгодинного ліміту. Віореску продовжував посміхатися їй, і вона відчула полегшення, коли офіціантка нарешті підійшла прийняти в неї замовлення.
Вони сиділи мовчки, поки не принесли каву. Тоді румун нахилився вперед і поклав руки на стіл. «Я знаю, що ви зайняті, тож одразу перейду до справи. Чи цікаво було б вам взятися за переклад творів одного поета, який є, запевняю вас, абсолютно блискучим, надзвичайним талантом і який ніколи не публікувався англійською мовою?».
Ауслендер підняла брови. «Я бачу, ви не поділяєте думки, що скромність прикрашає людину».
«Скромність?». Якусь мить він дивився на неї спантеличено. Потім раптово розсміявся. «О, так, це дуже добре, дуже добре». Ауслендер, теж спантеличена, не знала, що сказати.
«Я дуже вибачаюся — я мав це зрозуміти. Ви, звичайно, подумали, що поет — це я. Так, я зробив би такий самий висновок».
Він знову посміхнувся. «Але ж господи — уявити мене поетом! Це заповітна мрія, звісно, але без щонайменшого проблиску надії». Він похитав головою. «Ні-ні, послухайте. Я кажу про свою дружину. Поетку Теодору Віореску».
«Так ви не поет?».
«Аж ніяк». Він прибрав руки зі столу й підняв їх долонями вгору. «Взагалі-то в мене немає жодного хисту в цій сфері. Я хотів спробувати перекласти якісь вірші дружини. Думав, що впораюся. Але зрозумів, що для такої роботи потрібен поет або — ви казали, що ви самі не є поеткою, — людина з досить видатним талантом, якого в мене немає. Це було безнадійне завдання, безнадійне. Результати були… безкрилі. Розумієте, що я маю на увазі? Поезія зникла».
Ауслендер потроху пила каву, розмірковуючи над почутим. Потім сказала: «Ваша дружина… Я так розумію, що вона не здатна перекласти власні вірші?».
«А, ну розумієте, тут проблема. Вона не так добре володіє англійською, як я. У неї було якесь… якесь небажання опановувати цю мову такою мірою, як вона могла б. О, розмовляти англійською вона вміє чудово. А ось писати… це геть інша справа».
«Так, — кивнула Ауслендер, — це часто трапляється».
«Я сподівався, що вам, можливо, знайоме її ім’я. Хоча якщо ні — це теж зрозуміло. Вона тільки-но почала набувати слави в нашій країні, коли ми звідти поїхали. Її вважали тоді одним із найперспективніших молодих поетів Румунії. Вона була дуже молодою, розумієте, — лише дев’ятнадцять років, але все ж таки видала книжечку, а її твори були включені до двох досить престижних антологій».
«Віореску, — прошепотіла Ауслендер. — Вона публікувалася вже під цим прізвищем?».
«Так. Ми одружилися, коли їй було сімнадцять».
«Сімнадцять!».
Він знизав плечима. «Ми знали одне одного з дитинства. Я був найкращим другом її старшого брата».
«Ясно», — сказала Ауслендер ввічливо.
«Так чи інакше, за останні вісім років ви, безперечно, не чули про неї. Відтоді як ми переїхали до Сполучених Штатів, не було що чути».
«Вона щось пише?».
«О, вона пише, вона весь час пише. Але лише румунською. Жоден із творів не був опублікований».
«І що — досі вона ніколи не висловлювала бажання, щоб її вірші були перекладені англійською?».
«Ну, тут справа дещо складніша». — Він трохи посунувся на своєму стільці. — Розумієте, вона й зараз стверджує, що такого бажання не має».
«Але тоді… — Ауслендер прищулила очі. — Ви обговорюєте це зі мною без її дозволу?».
Він засунув вказівний палець у пачку цигарок і став крутити ним по колу. Його очі стежили за цим рухом.
«Ви маєте розуміти, що я не вважаю за можливе перекладати твори письменника всупереч його бажанню».
Віореску не підняв очей. «Ну, в тому й проблема, — сказав він. — Я дуже… Я дуже хвилююся за неї. Я боюся… Вона не… Як це правильно сказати? Вона не адаптується. Вона тут скніє. Поетові потрібна певна кількість уваги, щоб у нього було все гаразд. У Тео не все гаразд. Я боюся за неї».
«І все ж таки не схоже…».
«У нас не все гаразд», — сказав він. Тепер він дивився на Ауслендер. — Вона сидить уночі й пише вірші. І кладе їх у шухляду в спальні. Вона не хоче їх обговорювати. Відмовляється розглядати можливість їхнього перекладу. Вона роздратована — весь час вона здається роздратованою. Часто вона навіть не хоче розмовляти зі мною».
«Ну, це особиста справа, — сказала Ауслендер, — лише між вами обома».
Він продовжував, немовби не почувши її слів: «Розумієте, Тео досить квола. У неї головні болі, вона погано спить. Часто буває в депресії. Я абсолютно впевнений, що так далі не можна. Її життя обмежується роботою в університеті на неповний робочий день. Вона не має друзів, їй нема з ким поговорити. Вона каже, що я її єдиний друг. І саме я забрав її з сім'ї і позбавив багатообіцяючої кар’єри».
«Вона шкодує, що залишила Румунію?».
«Не те щоб шкодує, ні. Ситуація там було нестерпна, неможлива. Причому для неї гірша, ніж для мене. Вона єврейка — звісно, лише номінально, бо в нашій країні практично неможливо сповідувати юдаїзм. Але це й само по собі ускладнювало їй життя. Ні, щодо від’їзду ми були цілком одностайні. Але тут… вона завжди нещасна. Її поезія, її останні твори — від них плакати хочеться, такі вони сумні. Ці вірші вражають, вони потужні й прекрасні. Але вона немовби розмовляє лише сама з собою».
«Може, вона цього і хоче?».
Він знову проігнорував її слова. «Я вже давно думаю про те, — продовжував він, — щоб знайти для неї перекладача. Мені здається, що коли вона триматиме в руках переклад одного зі своїх віршів — якщо це справді буде належний переклад, — вона змінить свою думку. Але як знайти людину, здатну на це? Мене це приголомшувало, здавалося поза моїми можливостями. Проте коли я прочитав ваше есе в “Метафразі”, я був переконаний, що знайшов перекладача для поезії Тео. Не сумніваюся в цьому і тепер. Я це відчуваю, відчуваю серцем. Коли я прочитав те есе, це було як знак: я зрозумів, що ви — та сама людина. Я знав також, що у вас викличе співчуття ця проблема… ця незвичайна ситуація».
«Звичайно, я співчуваю. Але що я можу зробити? Без її згоди я не можу перекласти жодного слова з її творів. Безперечно, ви це розумієте. Те, про що ви просите мене, не тільки неетично, це нездійсненно. Без участі вашої дружини… — Вона похитала головою. — Вибачте, це неможливо».
Вираз обличчя Віореску був незворушним, коли він витяг цигарку зі своєї пачки й вставив її до рота. Запаливши її, він швидко, один за одним, видихнув два темних струмені диму.
«Але я все ж таки хотіла би побачити якісь її вірші», — сказала Ауслендер. Вона сама не знала, була це лише ввічливість чи йому справді вдалося викликати в неї цікавість. В будь-якому разі їй здавалося абсолютно необхідним зробити цю пропозицію — після всього, що він розповів, вона не могла відмовитися від прочитання творів його дружини.
Віореску вийняв цигарку з рота й подивився на неї. Потім махнув нею у бік Ауслендер. «Так, звісно, але ви впевнені, що це не буде “неетично”?».
Його зухвалість, вирішила вона, за цих обставин можна пробачити. Він розчарований, це зрозуміло. Вона спокійно сказала, не зводячи очей з його цигарки: «Я не бачу для цього підстав. Хіба що, звісно, ви просто вважаєте за краще, щоб я їх не читала».
Він посміхнувся, хоч і ледь помітно. «Ні-ні. Я сподівався, що ви в будь-якому разі захочете їх прочитати». З наплічної сумки, що висіла на його стільці, він видобув конверт із обгорткового паперу й поклав його на столик. Конверт був досить товстий. Його вигляд несподівано зворушив її. Віореску поклав руки на конверт. «Я вибрав здебільшого вірші, написані за останній рік, але є й більш ранні, деякі з них були написані в наші перші роки тут. Я поклав також примірник її книжки — подумав, що вам буде цікаво проглянути».
«Так, — сказала Ауслендер. — Цікаво, дякую».
«Ця добірка, як мені здається, досить об’єктивно віддзеркалює творчість Тео. Вона має дати вам справжнє уявлення про її сутність. Переконайтеся самі, що я не так уже й перебільшував у своїх похвалах».
«Ви дуже пишаєтеся нею».
«Так, звичайно. — Він відповідав досить різко, й Ауслендер подумала, чи не образила вона його. — Вам, можливо, важко зрозуміти. Тео… Вона не лише моя дружина, вона мені як сестра. Я знаю її з того часу, як їй було шість років, а мені дванадцять. Ми були як одна сім’я ще задовго до нашого шлюбу».
У голові Ауслендер пролунав невиразний сигнал тривоги — застереження, що попереду якісь зізнання. Для неї це був безсумнівний сигнал до зміни теми, але вона продовжувала мовчати. Мало того — вона мимоволі відчувала себе зворушеною.
«А, ви вважаєте це надто зворушливим», — сказав Віореску.
Його зауваження вразило її. Вона ніяково кивнула.
«Ну, мабуть, так і є. Напевно, те, що ми майже все життя були так близькі між собою, само по собі зворушливо. Але ми не… Вона… А, ну гаразд». Він знизав плечима й непевно посміхнувся.
Ауслендер застерігала себе: це не твоя справа, тобі не треба в це втручатися. Але вона вже втягнулася й не могла утриматися від запитання: «Що ви хотіли сказати?». Однак водночас в душі вона тяжко зітхала.
«О, лише те, що щось було втрачено. Після стількох років це, мабуть, не дивно». Він на мить заплющив очі. «Щось втрачено, — прошепотів він. — Так, можливо, вона для мене вже втрачена. Що ж, це моя провина. Я не був для неї допомогою. Я завдав їй багато шкоди».
Ауслендер одразу усвідомила, що не бажає цього чути. Більше ні слова, подумала вона й уявила собі, як негайно підводиться, прощається з ним і йде, навіть не захопивши з собою пакет із віршами. Який у цьому сенс? Вона справді думала, що тут був шанс виявити прихованого генія? Кого вона обманювала?
«Це дуже погано, дуже погано», — бурмотів Віореску.
Помилка, подумала Ауслендер. Сидіти тут, слухати, пропонувати почитати вірші його дружини — все це помилка. У неї щось стиснулося в грудях, раптом виникло відчуття якогось небезпечного втручання в її життя. Адже з кожною миттю ситуація могла ставати ще гіршою — зізнання породжуватимуть подальші зізнання. Досить. Вона більше не хоче ні Віореску, ні його дружини-поетки.
Він підштовхнув до неї конверт. «Ось. Я бачу, що ви вже поспішаєте. Я не збирався затримувати вас так надовго».
Вона взяла конверт. «Це правда, мені треба йти». Вона підвелася, ніяково притискаючи до грудей конверт. «А… Мені подзвонити вам, коли я прочитаю?».
«Я вам подзвоню». Він посміхнувся їй, цього разу широко. «Хочу подякувати вам наперед за ваш час. Я дуже вдячний».
Ауслендер відчула незручність. «Сподіваюся, я висловилася цілком ясно: я навряд чи зможу зайнятися Теодорою».
«Коли ви прочитаєте вірші, — сказав він, — ви, можливо, передумаєте».
«Боюся, що ні».
«Ви ж погодилися їх прочитати».
«Мені завжди цікава гарна поезія, — натягнуто промовила Ауслендер. — Якщо твори вашої дружини такі, як ви кажете, я зробила б собі погану послугу, не прочитавши їх».
«І справді, — сказав він і розсміявся — своїм дивним телефонним сміхом, різким і коротким. — Я подзвоню вам наступного тижня».
Вона відчувала його погляд на своїй спині, коли виходила з кав’ярні з пакетом віршів під пахвою. Заради нього — і заради цієї невідомої, нещасної Теодори — вона сподівалася, що вірші виявляться не жахливими. Однак вона не дуже покладалася на цю надію: те збудження, яке почало здійматися в ній ще кілька хвилин тому, вже геть зникло.
Тієї миті, коли вона виходила з дверей кав’ярні на вулицю, вона вже була впевнена, що ці твори виявляться нікчемними. Перетинаючи Гровенор-авеню (пальто хльоскало по ногах, голова схилилася проти вітру), вона уявляла собі наступну розмову з Віореску. Вона буде делікатною: немає потреби говорити йому правду про творчість його дружини; якщо він обманюється, хай обманюється. Це не її відповідальність.
Але виявилося, що Віореску не обманював ні її, ні себе. Вірші Теодори Віореску були надзвичайні. Прочитавши перші з них (вона неохоче витягла їх із конверта, щоб проглянути за обідом), Ауслендер у неймовірному здивуванні встала з-за столу, з дзвоном упустивши виделку на тарілку, й потягнулася за конвертом, аби витрусити з нього решту вмісту. З пачкою віршів у руці вона машинально їла свою смажену курку з рисом, навіть не усвідомлюючи цього. Вона ледве вірила своїм очам. Вірші немов стрибали по сторінках, сповнені жаху й дивних, загрозливих образів — крихітних, підкреслено тваринних облич, крові, що ллється дощем крізь сукувате чорне гілля дерев, дрімучих лісів, в яких ховаються маленькі люті істоти. А мова! Мова вражала яскравістю й збурювала нерви. Якими привидами має бути населена душа самої поетки! Про це подумала Ауслендер, коли нарешті впала без сил у своє ліжко о пів на першу ночі. Вона читала п’ять годин поспіль — спочатку за обіднім столом, потім за робочим, потім у ліжку, й усе ще не прочитала всіх віршів, що їх дав їй Віореску, але збиралася дочитати ще сьогодні. Проте їй треба було трохи перепочити — вона була виснажена, очі пекло.
Хвилин десять вона лежала, прислуховуючись до неясних нічних домашніх звуків: холодильника, водопровідних труб, скрипіння й зітхання у сусідів нагорі й бурмотіння у сусідів унизу. Потім знову сіла, підмостивши подушки під спину, й стала читати далі. Прочитавши всі вірші, вона взялася їх перечитувати. Трохи згодом встала й сходила за блокнотом. Деякий час вона перечитувала вірші й робила нотатки в блокноті, насилу опираючись потягу піти до письмового столу за пачкою з п’яти-семи каталожних карток, якими вона зазвичай користувалася для нотаток під час роботи над перекладами. Врешті-решт здалася, переконавши себе, що картки просто зручніші, більш звичні на дотик, тож із запасом карток під рукою вона пропрацювала до світанку, перебуваючи в якомусь гарячковому стані, й відчувала себе однією з тих дивних нічних істот із віршів поетки, коли сиділа в ліжку гола, зі скуйовдженим волоссям, гризла то пальці, то кінчик ручки й несамовито черкала свої нотатки, тимчасом як кімната поступово заповнювалася сіро-блакитним вранішнім світлом.
Кілька днів вона жила у напруженому очікуванні дзвінка Віореску. На п’ятий день взяла телефонний довідник і майже з полегшенням виявила, що його прізвища там немає: вона розуміла, що їй не слід йому дзвонити. Але через це очікування вона почувалася якоюсь дурепою. Згадалося, як підлітком (ненависні часи) вона не зводила очей з телефона, жадаючи, щоб він задзвонив. Після кожного разу, коли вона наважувалася вийти з квартири (кілька вилазок у супермаркет і бібліотеку, єдина поїздка на околиці міста, аби віддати коректуру готичного роману), вона кидалася до свого автовідповідача. Але там були лише запрошення на урочисті заходи, які її не цікавили, кілька дзвінків від друзів, один від матері й один від Фаррела.
«Ти скучила за мною, Гарріет, кохана? Тобі самотньо?». Ауслендер дихала нетерпляче, притиснувши кулаки до стегон. Послання Фаррела, безперечно, мало на меті розлютити її. Він ніколи не називав її «Гарріет», крім як заради знущання. Нехай, подумала вона. Йому не вдасться вивести її з рівноваги. Останнім часом вона вже менше думала про те, що їй бракує Фаррела, її думки були зайняті іншими речами (і вона не відмовилася б від можливості розповісти йому про це). Однак звук його голосу на плівці автовідповідача і справді змусив її здригнутися, відчути якусь скорботу та самотність. «Тобі сподобалося бути на самоті? Ти насолоджуєшся цим, як сподівалася? Чи шкодуєш? Чи ти вже не сама — вже знайшла когось іще, аби опиратися його коханню?». Потім, після паузи, жорсткіше: «Не дзвони мені. Я передумав. Я не хочу з тобою розмовляти після всього».
Минуло вісім днів, потім дев’ять. На десятий (вона знову якраз збиралася приймати ванну й уже занесла в неї одну ногу) задзвонив телефон, і вона миттєво зрозуміла, що це чоловік поетки. Він тріумфував. «Ну то що? Як вам моя Теодора?».
Ауслендер вирішила, що їй не завадить розумна обережність. «Ну, так, згодна, в ній щось є. Вона, поза сумнівом, оригінальна».
«Тож вам сподобалися її вірші?».
Вона більше не могла залишатися обережною, надто великим полегшенням став для неї його дзвінок. «Сподобалися? Ха! Вона просто монстр, ваша дружина. Це непідробне, це щось дивовижне».
«Так, так, це правда, абсолютна правда. Вона — єдина у своєму роді, це диво, це перлина!».
Ауслендер стояла біля ліжка, то навиваючи телефонний дріт на зап’ясток, то розвиваючи його, поки вони розмовляли про вірші. Вона вибачилася за те, що робила нотатки, а потім цитувала прямо з них. Віореску був у захваті. Вона якраз почала ділитися з ним деякими зауваженнями стосовно одного з останніх віршів, коли випадково підвела очі й побачила, що той чоловік в будинку навпроти стоїть біля свого вікна й тупо дивиться на неї. Господи, подумала вона, йому ще спаде на думку, що вона розгулює голою заради нього. Вона сіла на ліжко, спиною до вікна, й натягла на себе простирадло.
«Послухайте, Петру, — сказала вона, — я подумала, що мені дійсно слід зустрітися з Теодорою».
Він цокнув язиком. «Ну, ви ж знаєте, що це не така проста справа. Я не впевнений, що це взагалі можливо саме зараз».
«Може, це й важко, — сказала Ауслендер, — але ми, безперечно, впораємось».
«Скажіть, а ви ще думали над питанням перекладу її творів?».
«Я вже казала вам — я не розглядатиму це питання без повної взаємодії з нею».
«Але ви зацікавилися! Гаразд, це справді добрі новини. Звісно, вам треба зустрітися з нею. Дайте подумати… Може, прийдете до нас на обід? Скажімо, ввечері наступної п’ятниці?».
«Ви впевнені?».
«Так, звичайно. Але краще не повідомляти їй одразу, що ви перекладачка».
Ауслендер була збентежена. «Ви впевнені, що це потрібно? — спитала вона. — Якщо я не буду перекладачкою, то хто я? Як ми познайомилися?».
«О, я скажу, що познайомився з вами на якомусь університетському заході. Тео ніколи не ходить на факультетські заходи».
«Університетський захід, — повторила Ауслендер. І згадала, що так і не спитала його, що він вивчає. — І що це за факультет, з яким я можу бути пов’язана?».
«Філософський, — відповів він із коротким смішком. — Це мій факультет. Моя спеціалізація — Ніцше».
«Чудово, — зауважила Ауслендер. — Ви скажете Тео, що я відомий спеціаліст із Ніцше, і я мовчатиму весь вечір».
«Я можу сказати їй, що ви Ханна Арендт, і вона не помітить різниці», — сухо відповів Віореску.
«Ви впевнені, що всі ці маніпуляції потрібні? Може, просто скажете їй правду?».
«Ні. Вона запідозрить змову».
«Вона така підозрілива?».
«Щоб викликати підозру, багато не треба. Навіщо ризикувати? Ми можемо сказати їй правду за годину, може, за дві, коли вона почуватиметься зручно у вашій присутності».
Вже вдруге, поклавши слухавку після розмови з румуном, Ауслендер зловила себе на думці, що вплутується в щось ризиковане. Вона похмуро ходила спальнею (чоловік навпроти, як вона помітила, коли підійшла до вікна спустити шторку, вже не дивився на неї) і намагалася переконати себе, що в особистому знайомстві з подружжям Віореску немає нічого небезпечного, їм потрібен перекладач, говорила вона собі, не обов’язково ставати їхнім другом. І все ж таки їй не подобалася ця ситуація, вона була якось мало схожа на спокійні робочі стосунки. Навіть якщо припустити, що все піде добре — Теодору вдасться вмовити й вона погодиться, — у цьому проекті напевно буде безліч труднощів і напруги, починаючи з самого початку. Ауслендер уже зголосилася на цей абсурдний маскарад! Було досить очевидно, що між Віореску та його дружиною існують певні проблеми, серйозні проблеми. Їй була огидна сама думка про всі ці складнощі. Але поезія! Ауслендер похитала головою, смикнула себе за волосся й закружляла кімнатою.
Вона впізнала б Теодору Віореску одразу, подумала Ауслендер. Якби день чи два тому та пройшла повз неї на Шостій авеню, вона була впевнена, що подумала б: це поетка, не інакше. Маленька й бліда, з волоссям, як гладка блискуча чорна шапочка — таким коротким, що з-під нього стирчали вуха, вона повільно йшла через кімнату до Ауслендер, немов плавчиня.
«Дуже приємно з вами познайомитися, — сказала Ауслендер. — Петру багато розповідав про вас». Вона взяла маленьку руку поетки. Рука була дуже холодною.
«Тож ви місс Ауслендер».
«Можна просто Ауслендер».
«А, так, чоловік говорив мені». Вона посміхнулася. Її обличчя було абсолютне кругле, очі теж — дивно круглі. А яка біла в неї шкіра! Немовби вона й справді ніколи не бачила денного світла. І як серйозно вона дивиться, навіть коли посміхається. Це через очі, подумала Ауслендер. У неї очі, як у однієї з вигаданих нею істот: мов чорна рідина, в якій плавають бульбашки світла, створюючи сталий пильний промінь.
За обідом говорили мало. Страви були румунські, традиційні, як пояснив Віореску. Він здавався дуже знервованим і багато розповідав про інгредієнти та способи приготування. Ауслендер уникала зустрічатися з ним поглядами, вона була впевнена, що Теодорі зрозуміло, що щось затівається. Сама Теодора сиділа, опустивши очі, і неохоче їла. Між собою подружжя Віореску майже не розмовляло. Ауслендер допомогла Віореску віднести стіл назад до кухні й скласти посуд у мийку: він хотів щось сказати їй пошепки, але вона з досадою відмахнулася. Досить цього, подумала вона. Повернувшись до вітальні, вона побачила, що поетка сидить на підвіконні й дивиться на Ріверсайд-драйв. Ауслендер сіла на ближчий до вікна кінець дивану й сказала: «Будь ласка, Теодоро, ви не розповісте мені про свою творчість? Ваш чоловік говорив мені, що ви чудова поетка».
«Нема чого розповідати». Вона повільно повернулася до Ауслендер. Її голос і вираз обличчя були відсторонені. Ауслендер згадала, що сказав їй Фаррел, коли вона описала йому одного знаменитого поета, з яким познайомилася, як «жахливо холодного й відстороненого». «Знову не так, Ауслендер, — сказав він тоді. —
Ауслендер спробувала ще раз. «Петру каже, що ви видали книжку в Румунії».
«Так».
«А в Сполучених Штатах ви не хотіли б опублікувати свої твори?».
Теодора подивилася на свого чоловіка, який мовчки ввійшов до кімнати й став біля книжкових полиць, з протилежного кінця дивану, на якому сиділа Ауслендер, і тихо заговорила з ним румунською. Ауслендер чула лише окремі уривки розмови. «Нечесно» — це слово пролунало кілька разів, а ще — «Ти мав мені сказати». Одного разу вона чітко почула від поетки слово «непробачно», а потім (у неї впало серце) — слово «перекладач» румунською. Віореску мовчав. Нарешті Теодора повернулася до Ауслендер: «Вибачте, якщо ми завдали вам якогось клопоту. Я не хочу, щоб мої твори перекладали англійською». Вона різко підвелася й вийшла з кімнати.
Ауслендер зібралася встати, але Віореску сказав: «Будь ласка, Ауслендер. Тут ми нічого не можемо зробити».
«Що ви маєте на увазі — нічого не можемо зробити?». Вона була ошелешена. «Я думала, ви так прагнете її переконати».
«Я вважав, що її можна переконати. Мабуть, я помилявся».
«Але ж ви навіть не
«Немає сенсу. Вона дуже розсердилася, що її обманули».
«Чому ви просто не сказали їй, для чого, власне, я тут?».
«Ви маєте розуміти, що це так чи інакше не мало б значення. Вона вочевидь занадто…».
«Ви здаєтеся. Не можу повірити. Ви влаштували все це…». Ауслендер відкинулася назад і дивилася на нього знизу з подивом. «І здаєтеся так легко!».
«Легко? — він хрипло розсміявся. — Я роками намагався умовити її на переклад її творів. Тепер здаюся остаточно». Він похитав головою. «Є така історія — знаєте її? Про одного відомого філософа, який після довгих роздумів вирішив стати вегетаріанцем. Багато років він прожив вегетаріанцем, говорив і писав на цю тему, звичайно, бо в даному випадку таке рішення не може бути лише особистою справою. Він справді блискуче, зворушливо розповідав про моральну логічність свого вибору. А потім одного дня сів за стіл і почав їсти стейк. Можете собі уявити, як це вразило його учнів, коли вони це побачили. “Чому? Що трапилося?” — кричали вони. А відомий філософ сказав: “Та скільки ж можна?”».
«Ця історія тут ні до чого, Петру», — сказала Ауслендер втомлено.
«О, я аж ніяк не згоден, друже мій Ауслендер. Але в будь-якому разі хіба не чарівна історія?».
«Я думаю про інше. Скажіть, чому Тео не хоче перекладати свої вірші? Що вона каже, коли ви її просите?».
«Вона каже: “Бо я так сказала”».
«Але ж це дитяча логіка».
«Ні. Це радше батьківська логіка. Дитина питає: “Чому ні?" Батьки кажуть: “Просто тому, що ми кажемо — ні”».
«Ну що ж, — Ауслендер знизала плечима й підвелася. Вона була розсерджена й розчарована більше, ніж передбачала. — Тоді, мабуть, ставимо крапку. Повернути вам вірші поштою?».
«Ви так поспішаєте позбутися їх? — він посміхнувся. — Ні, друже. Ще зарано здаватися. Можна зателефонувати вам завтра?».
«Навіщо?».
«Ну, я поговорю з нею ввечері. Можливо, є сенс сказати їй, що ви вже прочитали її твори, передати їй ваші компліменти. Залежатиме від її настрою».
«Але я думала… — Ауслендер затнулася. Марно намагатися зрозуміти його. — Гаразд. Зателефонуйте мені».
«Скажіть, — спитав Віореску, проводжаючи її до дверей і допомагаючи вдягти пальто, — ви абсолютно впевнені, що її твори, якщо їх перекласти, можна тут видати?».
«О, безсумнівно, — сказала Ауслендер. І тут у неї промайнула думка. — А що? Ви гадаєте, якщо Тео знатиме це, це допоможе? Бо якщо хочете, я можу завтра зробити кілька дзвінків, пошукати, розвідати», — і миттєво пошкодувала про свою пропозицію. Кому ж вона може зателефонувати, щоб обговорити творчість якоїсь неперекладеної румунської поетки? На яку відповідь редактора можна сподіватися, не показавши йому творів? Це безглуздя, абсурд.
«Це було б дуже люб’язно».
«Мені треба йти», — сказала Ауслендер, узявшись за дверну ручку.
Йдучи до ліфта, вона подумала: це диво, що їй вдалося втекти, не зробивши ще якихось пропозицій.
У вагоні підземки, повертаючись до Вілліджа, Ауслендер витягла зі своєї данської шкільної сумки конверт із віршами Теодори. Вона сама не знала, чому не сказала Віореску, що вірші при ній, — очевидно, ще не була готова розлучитися з ними. Вона перегортала сторінки, поки не знайшла те, що хотіла. З передньої кишені сумки дістала ручку та пачечку карток, на які вдома почала записувати свої нотатки щодо віршів Теодори, й, перебравши їх, зупинилася на одній — із заголовком «У холодному полі, в неспокійному світлі». Швидко пробіглася очима по картці; поряд із заголовком вона вже автоматично проставила кількість рядків англійською, коли робила нотатки. Зітхнула й перейшла до самого вірша. Потім, із ручкою в руці, використовуючи брезентову сумку як столик, почала робити переклад.
Він навіть не потурбувався привітатися. «Вона не хоче брати в цьому жодної участі, — оголосив Віореску. — І не збирається це обговорювати».
«Що ви їй сказали? Ви пояснили…».
«Я благав, я обіцяв, я був як навіжений, — він безпорадно розсміявся. — Вона примусила мене спати на дивані».
«Це мене не стосується», — різко зауважила Ауслендер.
«Я хочу вибачитися за весь той клопіт, що ви взяли на себе».
«Так, ну а в мене є сюрприз для вас», — сказала вона. І, зробивши глибокий вдих, розповіла йому про вірші, які перекладала цієї ночі, пропрацювавши до четвертої години, аж поки не відмовили очі.
«Господи, це… Це правда? Як чудово! Будь ласка, можете прочитати їх мені?».
Півгодини вона читала Віореску вірші його дружини. У неї були чорнові варіанти (в деяких випадках дуже чорнові) вже вісьмох віршів. Один чи два були досить викінчені, майже досконалі.
«Але ж це чудово! Неймовірно! О, ми повинні переконати її. Як ви думаєте… Якщо ми зробимо так, як я збирався зробити від початку…».
«Не знаю. Якщо ви просто покажете їй ці переклади, вона може сильно розсердитися. Вона може вважити це — і цілком справедливо — вторгненням».
«А може, їй буде приємно».
«Можливо. Ви знаєте її краще, ніж я».
Проте Ауслендер не була в цьому впевнена. Досягнуті ним результати поки що не можна було назвати блискучими.
Минуло кілька днів. Ауслендер продовжувала перекладати вірші. Вона знала, що це нелогічно, бо вже майже втратила надію на те, що Теодора погодиться. Вона перекладала ці вірші тому, що їй цього хотілося — інших причин не було. Надвечір у суботу вона працювала над ними, коли хтось постукав у двері. Ауслендер здивувалася, і її першою думкою було, що це Фаррел. Ніхто інший не завітав би до неї без попереднього дзвінка. Та й сам Фаррел зробив так лише раз, і якщо це він, то, безперечно, лише тому, що п’яний. Вона обережно підійшла до дверей і прислухалася.
«Ауслендер, ви там?».
Це був Петру Віореску. Вона клацнула замком і розчинила двері навстіж. Він виглядав жахливо.
«Петру! Що трапилося?».
«Можна ввійти?». Він швидко пройшов повз неї і важко опустився в її робоче крісло. Озирнувся навколо: «Що це за приміщення? Ванна кімната, студія, кухня?».
Ауслендер зачинила й замкнула двері. «Що відбувається? У вас жахливий вигляд».
«Хочу вам щось розповісти. Мені треба обговорити це з кимось. Бо я збожеволію».
«Це стосовно Теодори? — спитала вона з тривогою. — Щось трапилося?».
«О, щось трапилося, так, але не те, що ви думаєте. Ви думаєте — вона така тендітна! Ви боїтеся, що вона намагалася вчинити самогубство, що в неї був “нервовий зрив”. Ні, — сказав він. — «Вона з заліза, моя дружина». Він засміявся, але за мить схопився руками за голову й заплакав. Ауслендер стояла збоку, не зовсім розуміючи, чого він від неї чекає. Нарешті він припинив плакати, підвів на неї очі й дуже спокійно розповів свою історію. На своєму факультеті він познайомився з однією молодою жінкою. І закохався в неї — тут нічого не можна було вдіяти.
«Не розумію, — сказала Ауслендер. — Коли це трапилося? Цього тижня?».
«Кілька місяців тому, — відповів він. — Кілька місяців».
«Але я не розумію, — повторила вона. — Ви?..».
«Я не спав із нею, якщо ви це хотіли спитати».
«Але тоді… Ви сказали Тео про це?».
«Звичайно». Він, здавалося, був ображений припущенням, що міг цього не зробити.
«Але навіщо? Ви нічого не зробили. Про що тут було розповідати? Ви… Це просто захоплення, Петру, ось і все».
«Ні-ні. Це не захоплення. Я закоханий».
Ауслендер була розгублена. «Ну й що ви збираєтесь робити? — і одразу додала: — Неважливо. Я не хочу знати».
Він знову заплакав. Ауслендер хотілося кричати. Раптом у неї промайнула підозра. «Скажіть, наскільки ця справа з іншою жінкою…».
«Аною», — сказав Віореску.
«Я не хочу знати її ім’я! Наскільки це пов’язано з відмовою Тео від перекладу віршів?».
«А наскільки взагалі будь-що пов’язане з будь-чим?».
«Не розмовляйте так зі мною. Я цього не потерплю, — відрубала Ауслендер. — Відповідайте мені правду». Вона стала ходити кухнею взад і вперед. «Що відбувається? Що все це означає? Коли ви сказали Тео про цю жінку?».
«Кілька місяців тому, — відповів він. — Щойно зрозумів. Я не міг тримати свої почуття в секреті від неї. Ми розповідаємо одне одному все, й завжди розповідали: ми брат і сестра, ми нероздільні».
«Проте ви вважаєте себе закоханим в іншу жінку», — саркастично сказала Ауслендер.
«Одне ніяк не пов’язане з іншим. Ви самі маєте це знати».
«Ви не збираєтеся залишити Тео?».
«Ні, я не збираюся її залишити. Питання в тому, чи не залишить вона мене».
«Але чому до цього дійшло саме зараз, якщо вона знала всі ці місяці? Що змінилося?». І раптом перед Ауслендер спливла відповідь. «Петру, — сказала вона, — ця ідея з перекладом її віршів якось пов’язана з цим?».
Він знизав плечима.
«Ця ідея — залучити мене до перекладу — спала вам на думку передусім як спосіб… задобрити її? Дати їй щось власне? Ви думали, що мій переклад допоможе залагодити стосунки між вами обома?».
«Почасти це правда, так».
«Ви могли просто купити їй квіти, — сказала Ауслендер із гіркотою. — І обійшлося би без усієї цієї мороки».
«Я купив їй квіти, — сказав він. — І в будь-якому разі ця морока була недаремна, як мені здається. Ні? Ви не згодні? Ви розумієте, що це була не єдина причина бажати перекладу її творів? Чи не розумієте? Я роками обговорював із нею це питання, роками. Задовго до знайомства з Аною, задовго до знайомства з вами. Роками! — промовив він сердито. — Вона не хоче прислухатися до голосу розуму. А що таке поет без читачів? Надто довго я був єдиним її читачем».
Ауслендер продовжувала крокувати кухнею, сплітаючи руки. Вона довго мовчала, нарешті зітхнула й сказала: «Ну, тепер нас двоє».
«Так, — сказав Віореску. — Саме так. Тепер нас двоє».
Наступної ночі її розбудив дзвінок від Теодори.
«Вибачте, що турбую вас о такій пізній годині, — сказала поетка. — Але я недовго. Я хотіла сказати лише одну річ. Я так розумію, що Петру обтяжував вас проблемами особистого характеру».
Ауслендер була надто ошелешена, щоб відповісти.
«Я прошу за це вибачення, — сказала Теодора. — Я хочу, щоб ви знали — я попросила його більше не турбувати вас».
«О, насправді це були не такі вже турботи», — сказала Ауслендер.
«Так чи інакше, він не телефонуватиме вам більше».
«О, це не…» — почала Ауслендер. Але було запізно: поетка вже поклала слухавку.
Ауслендер ні на мить не сприйняла всерйоз можливості більше не почути Віореску. Тому анітрохи не здивувалася, коли за три дні він подзвонив. Однак у його голосі лунала істерична нотка. Й це її стривожило.
«Що таке, Петру? Що ще трапилося?».
«Вона хоче піти від мене! Вона каже, що з неї досить, що вона сита по горло. Ауслендер, будь ласка! Мені потрібна ваша допомога. Можете їй подзвонити? Пояснити їй? Будь ласка!».
«Пояснити що? — спитала Ауслендер. — Я сама нічого не розумію».
«Прошу вас. Вона зараз вдома. Я в бібліотеці. Ви можете подзвонити їй прямо зараз, і вона зможе поговорити з вами відверто, вона там сама».
«Вибачте, я не можу».
«Але ж вона хоче піти від мене!».
«Петру, я тут не можу допомогти. Тепер вже це має бути ясно — я не можу. Нічого не можу зробити».
«Можете! Але відмовляєтеся! Відмовляєтеся допомогти!».
Ауслендер більше нічого не могла придумати, тож поклала слухавку. Вона стояла й дивилася на телефон. Він миттєво задзвонив знову. Вона зняла слухавку. «Будь ласка, не робіть цього», — сказала вона. «Господи, Ауслендер, ти там прямо на телефоні сьогодні? Я ще навіть не почав нічого робити».
«О, Фаррел! Я думала, це хтось інший».
«Хотів би я ним бути».
«Будь ласка, — сказала вона, — не сьогодні. Послухай, я не хочу бути грубою, але ти дзвониш, аби познущатися з мене? Бо якщо так, я не думаю, що мені це треба».
«Ні, насправді я збирався познущатися в іншому місці, — він зітхнув. — Ти не смієшся, люба? В чому справа? Щось не так?».
«Ні, Фарреле, — сказала вона рівним голосом. — Все так».
«Ну, тоді сказати тобі, чому я подзвонив? Розумієш, у мене виникла ідея. Що, як я кину пити? Що скажеш?».
«Що я маю сказати?».
«Та годі, Ауслендер! Ти ж завжди скаржилася на моє пияцтво. А як я кину?».
«Не знаю». Їй раптом захотілося плакати.
«Гей, що з тобою? У тебе справді все гаразд? Щось у тебе голос такий…».
«Все гаразд, — відповіла вона. Потім, за мить: Ні, не гаразд. Я не знаю».
«Я щось можу зробити?».
Вона похитала головою, але одразу згадала, що він її не бачить. «Ні, — сказала вона. — Геть нічого».
«Ну, а що ти думаєш? Думаєш, це щось змінить? У наших стосунках, я маю на увазі. Думаєш, це допоможе?».
«Послухай, Фарреле, — сказала вона. — Якщо ти хочеш кинути пити, то кидай. Ти чудово знаєш мою думку з цього приводу. Я говорила про це достатньо. Але якщо збираєшся зробити це, то роби для себе — не для мене. Я не хочу бути відповідальною за твоє рішення».
«О, звісно, як я міг забути? Ти не хочеш бути відповідальною ні за що й ні за кого, це правда».
«Фарреле, будь ласка».
«Будь ласка що? Я роблю абсолютно розумний крок, щоб налагодити наші стосунки, а ти просто кидаєш мені це назад в обличчя».
«Я не це мала на увазі».
«Не це? Тоді що ти мала на увазі? Розкажи мені».
«Я не знаю».
«І справді не знаєш?».
«Ні. — Вона усвідомила, що стискає слухавку так міцно, що боляче пальцям. — Я не знаю».
«Скажи мені ось що. Тобі бракує мене? Взагалі? Ти хоча б думаєш про мене?».
«Звичайно, я про тебе думаю. Я багато про тебе думаю. Мені цікаво, як просувається твоя робота, як у тебе складається життя».
Він тихо засміявся: «О, Ауслендер, люба моя, ти мала б знати. Життя в мене ніяк не складається — я сам за все плачу».
Цього вечора вона взяла з собою в ліжко конверт із віршами Теодори та всі поетичні твори Фаррела, які були в квартирі, — всі його вірші, які мала в машинописному вигляді, всі журнали, в яких друкувалася його поезія, чотири його дешеві книжечки й навіть якісь окремі рукописні рядки, написані на аркушах, видертих із блокнотів, які він залишав по всій квартирі, коли не міг заснути. Вона прочитала все, кожний рядок — і Теодори, і Фаррела. Читала, поки не відчула себе остовпілою та переобтяженою і не провалилася в сон, схожий на ступор. Під покривалом із віршів їй снилися сни, вона переверталася й металася уві сні, вірші хрускотіли й розліталися, збігали з ліжка й приземлялися на підлозі.
Минули місяці, перш ніж вона знову почула голос Віореску. Він подзвонив, щоб сказати, що Теодора позбавила себе життя. Він повернувся додому з бібліотеки пізно ввечері й знайшов її. Записки не було. «Вона нічого не залишила», сказав він. Він розповів про поховання та про сім’ю Теодори. Кілька разів він починав плакати, але дуже тихо. Коли він сказав усе, що збирався, Ауслендер почекала, сподіваючись почути від себе слова співчуття, але так нічого і не сказала.
Якусь мить вони обидва мовчали. Нарешті Віореску сказав: «Мені більше нема чого вам сказати. Теодора знищила всі свої твори — всі вірші, які написала відтоді, як ми залишили Румунію. Я обшукав усе помешкання, але вона все дуже ретельно знищила. Всі примірники всіх віршів пропали».
Тепер Ауслендер змогла примусити себе заговорити. «Мені шкода», — сказала вона.
«Я гадаю, ви не здивовані».
«Що вона знищила вірші? Ні, мабуть, ні».
Він трохи помовчав. «Ви розумієте, що тепер маєте єдиний примірник її творів?».
«Так».
Вони знову замовкли.
«Ви хочете, щоб ці вірші були перекладені?» — сказала нарешті Ауслендер.
«Зараз, звичайно, недоречно це обговорювати, — відповів він. — Але через якийсь прийнятний проміжок часу — так».
«Я розумію».
«А тим часом ви будете обережні, так?».
«З віршами? Звичайно».
«Ну, тоді… Ми ще поговоримо».
«Так».
Коли Ауслендер підійшла до свого письмового столу й дістала з центральної шухляди конверт, який пролежав там нерухомо кілька місяців, вона на мить згадала про вірші Фаррела, які того ж ранку, кілька місяців тому, поклала на верхню полицю стінної шафи в спальні. Вона подумки бачила їх — зв’язку віршів, скріплених гумкою, посеред багаторічного мотлоху: стосів листів, взуттєвих коробок, заповнених фотографіями, листівками, сплаченими чеками, загальними зошитами на спіралі, ще зі шкільних часів. Потім цей уявний образ зник, вона сіла за свій стіл, відкрила дубову скриньку, в яку складала свої каталожні картки, і вийняла картки, присвячені Теодорі, — свої нотатки і з десяток зроблених нею перекладів. Картки вона по одній виклала на стіл — повільно й ретельно, як ворожка, акуратно розклавши їх віялом, так що вони торкалися одна одної куточками. Покінчивши з картками, вона витрусила з конверта самі вірші. Тепер весь стіл був заповнений поезією. Якийсь час вона сиділа, дивлячись на все це. Потім усе згребла й підвелася, міцно притиснувши до грудей купу паперів і карток. Пройшла через кухню і з певним зусиллям відімкнула замок вхідних дверей. На сходовому майданчику завагалася лише на мить, а потім швидко рушила до сміттєпроводу. Притримуючи однією рукою творчий доробок поетки, другою відчинила дверцята. Кілька секунд — і все було скінчено.
На зустрічі з заступницею декана, жінкою років сорока п’яти, Едіт Маргаретен спитала, як у Нотр-Дам[270] ставляться до євреїв. «О, чудово, — відповіла та. — Сама я методистка».
«А», — сказала Едіт, іронічно хитнувши головою.
Жінка швидко гортала сторінки якоїсь книги розміром з альбом для газетних вирізок. Едіт подивилася на свої коліна й розгладила на них вовняну спідницю, куплену спеціально для цієї співбесіди. Вона була сіра з брунатними цятками й колюча. Це вбрання виглядало католицьким, коли висіло на вішалці, але тепер Едіт шкодувала, що його купила. Вона поклала руки на коліна й дивилася на заступницю декана, поки та гортала книгу. Едіт ледве вдавалося тримати очі розплющеними: ця жінка їй набридла, а вночі вона дуже погано спала. В готелі «Морріс» у кампусі були найаскетичніші ліжка — тверді, як піддони, й сконструйовані так, що в них неможливо було спати, не те що грішити. Над кожними дверима в її апартаментах, де зазвичай можна побачити димовий детектор, висів хрест, зомлілий Ісус або горда Марія. Едіт розпаковувала валізи, наспівуючи: «Кинув добру роботу в місті, роботу “на дядю” з ранку до ночі[271]». Але жодних детекторів диму тут не було.
«Так, у кампусі в нас сімнадцять євреїв», — оголосила жінка, вказуючи на сторінку десь у середині цієї таємничої книги.
«Тож буде однією більше?» — сказала Едіт.
«Саме так», — сказала жінка, піднявши руку долонею догори з абсолютно простодушним виразом обличчя, позбавленим будь-яких ознак іронії.
«Ви справді ведете такий облік? — спитала Едіт, хоч це і так було очевидно. — В книзі?».
Це питання, схоже, заскочило заступницю декана зненацька. Вона випросталася у своєму кріслі й уп’ялася в Едіт. Цікаво, подумала Едіт, чи прочитала ця жінка хоча б одну з її книжок? Чи вона взагалі ще читає книжки? Чи знає, хто така Едіт? Збираючись на співбесіду, вона спитала про заступницю декана у професора факультету англійської літератури, дослідника Мілтона на ім’я Ден Мессі. Самого декана не було в кампусі, тому доводилося мати справу із цією низькокалорійною методистською версією. Професор зі змовницьким виглядом нахилився до Едіт і прошепотів: «Миша, що вчиться на щура».
«Можливо, їх і більше», — сказала жінка.
«Це ті, про кого ви знаєте», — сказала Едіт.
Жінка закрила свій альбом. «Це католицький заклад, і наша місія полягає, зокрема, у забезпеченні освіти високого рівня в певних католицьких рамках. Проте Нотр-Дам відомий своєю екуменічною атмосферою. Чисельність викладачів-католиків коливається в районі 51 відсотка».
Едіт посміхнулася: «Вони теж коливаються?». Ні, вирішила вона, працювати в такому місці неможливо. Вони, мабуть, у будь-якому разі хочуть втриматися на рівні 17 євреїв.
Роботу, на яку вона влаштовувалася (фактично вони самі до неї звернулися), взагалі важко було назвати роботою — це більше скидалося на синекуру: кафедра з письменницької творчості імені Лео Л. Ворда. Якби Едіт погодилася на цю посаду, то стала би першою, хто її обійняв, і їй дали зрозуміти, що вона залишатиметься на ній стільки, скільки забажає. Отець Ворд очолював факультет англійської літератури в Нотр-Дам у 40-х роках, а помер на початку 50-х. Збірник його оповідань «Чоловіки на війні» був виданий видавництвом університету Нотр-Дам уже після його смерті. Едіт якось випадково натрапила на цю книжку в книгарні «Готем», проглянула її, купила один примірник і прочитала перед співбесідою. Проте коли вона згадала про своє відкриття у розмові з професором англійського факультету під час вечірки, влаштованої на її честь, він її різко перервав: «О, я вас прошу, не ставте мене в незручне становище! “Чоловіки на війні”. Там що — не було жінок?». Ден Мессі скривив обличчя на кшталт гібона (суцільне підборіддя та очі) перед нею — безпорадною, нужденною, дивною, — а потім широко їй посміхнувся.
«Дещо здалося мені зворушливим, — сказала вона. — Але насправді це радше замальовки. Я б не назвала їх оповіданнями».
Ден Мессі щось заторохтів, бризкаючи слиною, а потім став ледь не кричати на неї. Едіт трохи відступила й дивилася на нього, тримаючи в руці келих білого вина. Ніхто в Нотр-Дам, припустила вона, впродовж десятиліть навіть не читав оповідань отця Ворда. Їм просто потрібно було його ім’я й та традиція, представником якої він нібито був.
«Ви їх читали?» — спитала вона.
«О, облиште, — сказав він, махнувши рукою. — Чоловіки на війні!». Ден Мессі нахилився до неї і сказав: «Едіт, ми
«Одна шістнадцята, — сказала вона. —
Він знову широко їй посміхнувся.
«Це Горацій, — сказала Едіт. — Це означає: “Ті, що перепливають море, міняють небо над головою, але не душу”».
«Це так, — сказав Мессі. — Я знаю, це звучить безглуздо (він знову нахилив ближче до неї своє гібоноподібне обличчя), але іноді я відчуваю, що в мене єврейська душа. Особливо коли читаю Зінгера[273]».
Едіт відпила трохи вина й пошкребла стегно там, де його колола вовна спідниці. Те море, яке переплив він, було наймілкішою з водойм, і для його подолання навряд чи був потрібен корабель — лише рибацькі чоботи. Ден Мессі був дурнем. Едіт обожнювала дурнів. Вона писала про них. З одним із них вона одружилася й розлучилася. Але цей тип дурня — його професорський різновид — був їй не до вподоби: тут трохи бракувало точності калібровки.
Едіт трималася прохолодно, але ввічливо, з дещо зверхнім відтінком, хоча співбесіда для неї була вже позаду. Ден Мессі був ще однією причиною остаточно відмовитися від думки про роботу в Нотр-Дам.
За тиждень Мессі зателефонував Едіт. Він спитав, скільки коштуватиме можливість залучити її до університету. Вона не хотіла їхати й припустила, що покласти цьому край можна, назвавши якусь несосвітенну суму. Професор помовчав, потім сказав: «Едіт, ви зачарували всіх, хто з вами зустрічався».
Ще багато років по тому вона час від часу замислювалася — що ж їх так зачарувало? У колі друзів і ворогів їй багато чого приписувалося: патологічна зосередженість на собі, педантичність, параноїдальність — якості, що зазвичай не асоціюються з чарівністю. Вона була вже готова напрямки відмовитися від пропозиції Мессі, незважаючи на зарплатню, але це відкриття — що вони вважили її чарівною — заскочило її зненацька, послабило її рішучість, вкинуло її в якийсь дивний ступор, на певний час позбавило природної підозрілості до інших.
«Справді?» — запитала Едіт.
«Всі тільки про вас і говорили. Аспіранти, викладачі факультету. Я ніколи не бачив такої приголомшливої підтримки».
Протягом тижня після тієї співбесіди Едіт паплюжила цей університет перед друзями та родичами, тож коли виявилося, що вона передумала, багато хто був шокований. Один із друзів сказав: «Ти не зможеш без Нью-Йорка. Ти помреш». Немовби Нью-Йорк був якоюсь рідкісною групою крові. Інший спитав, чи будуть у неї проблеми зі свіжою кавою. Ще один вирішив, що Саут-Бенд знаходиться у Вісконсині, а не в Індіані, й коли Едіт виправила його, сказав: «Та я ніколи там не був». Але по-справжньому роздратувала її лише реакція тітки Джуді, жовчної зануди, яка за все життя жодного разу не схвалила чийогось рішення. «На п’ять років із цього моменту ти втратиш свій голос, — сказала вона. — Писатимеш романи в стилі Вілли Катер[274]».
«Мої цінності завжди зі мною», — сказала Едіт.
«Але ти говорила мені, що в них Ісус на зовнішній стіні бібліотеки».
Так, він нависав над кампусом, як милосердна версія Годзілли над Токіо, але навіть це не змусило її змінити рішення. Вона була готова до певних змін. А звикати до чогось на кшталт стофутового Христа, бути гнучкою — це складова життя.
Сім років потому Едіт усе ще обживалася на цьому місці, але обживалася з комфортом. Робота не вимагала від неї великих зусиль — вона жила в Чикаго й двічі на тиждень приїздила залізницею до Саут-Бенда, брала таксі до кампуса й проводила там свій робочий день. Зазвичай ніщо не заважало їй весь день писати — студенти не турбували її, бо вона не афішувала свої службові години й не повідомляла про них секретаркам факультету. Едіт не вважала себе зобов’язаною розмовляти зі студентами, яким бракувало наполегливості її відстежити. Двічі на рік вона проводила заняття для дванадцятьох ретельно дібраних аспірантів. На заняттях не обговорювалися їхні праці — Едіт вважала, що їм буде корисніше послухати про її власний творчий процес. Іноді вона пропонувала їм писати й користувалася цією нагодою, щоб писати самій. Подекуди вона дозволяла їм прочитати свої твори вголос.
Люди здебільшого її не чіпали. Заступниця декана, зрештою, мала рацію щодо атмосфери.
До того, як Едіт стала працювати в Нотр-Дам, про неї говорили, що вона фігурує в шорт-листі Нобелевського комітету, і цей шорт-лист, здавалося, з кожним роком ставав коротшим. З ким її тільки не порівнювали, водночас вірячи або принаймні сподіваючись, що насправді вона не схожа ні на кого: 24 рецензенти за час її кар’єри порівняли її з Пейлі, 16 — із Зінгером (для якого, сумлінно відзначили вони, Едіт перекладала), 14 — із Елкіном, 7 — із Кафкою, 11 — із Маламудом, 3 — з Озік, 2 — з Белоу, а одна заблукана душа порівняла її з усіма сімома. Найчастіше її згадували вкупі з іншими єврейськими письменниками, але подекуди також із католиками. У своїй творчості вона торкалася моральних проблем, в першу чергу лицемірства й заслуженої кари, й часто піддавала своїх героїв старозавітним випробуванням. Вони припускалися помилок, ухвалювали хибні рішення, як Йона чи Авраам, і саме тому, вирішила Едіт, вона подобалася католикам. У них теж завжди були хибні рішення: інквізиція, поводження з корінними народами у Новому Світі, викорінення св. Домініком альбігойців[275] за наказом папи Іннокентія III…
У творах Едіт майже завжди був присутній один персонаж, дурник на ім’я Бреннерман — не зінгерівський бовдур, не шолом-алейхемівський блаженний невіглас, не шекспірівський блазень, мудрий, але сумний задирака. Це був радше пустун. Іноді Бреннерман знав купу всього, іноді не знав нічого. Подекуди він підштрикував головну героїню, альтер-его Едіт — Фран-сін Рімер. Бреннерман полюбляв грати роль совісті Франсін. Він з’являвся в її снах, і в снах Едіт теж, наказував їй припинити сприймати себе так серйозно — світ проживе й без неї. Для Франсін й Едіт Бреннерман існував і в їхній уяві, і в реальному житті. В основі цього образу лежало враження від чоловіка, якого одного разу побачила Едіт: він малював стрілки-дороговкази на парковці шопінг-молу «Зелені акри» у містечку Веллі-Стрім на Лонг-Айленді. Вона скуповувалася там для матері, яка мешкала в сусідньому Вудмірі. Колеги цього чоловіка стояли довкола, палили й розмовляли, поки він виконував усю роботу. Смугу, на якій він малював стрілки, було перегороджено помаранчевими конусами. На інших смугах — вже зі свіжими стрілками — жодна з автівок не звертала уваги на нові дороговкази. Цей чоловік ігнорував навколишній безлад так само, як світ ігнорував його самого. Едіт вирішила, що цього чоловіка звуть Бреннерман. Більше вона його не бачила, але її героїня, Франсін, бачила його постійно.
Ось так світ познайомився з Бреннерманом і Франсін Рімер. Бреннерман виявився скарбом для Едіт. Вона була зобов’язана йому всією своєю письменницькою кар’єрою. Але іноді вона все ще, попри свій успіх, замислювалася над тим, звідки взявся цей внутрішній голос — голос, завдяки якому виникли всі її історії. Подекуди її непокоїло, що вона може втягнутися в якийсь згубний стиль, у неприродну для неї, цілком наслідувальну манеру висловлюватися. Вона тривожилася навіть щодо Бреннермана, її улюбленого дурника: чи він справді її, чи має вона право на нього претендувати? Її непокоїло, що те, що вона презентує світові, може бути не досить справжнім, являючи собою лише пародію на єврейську літературу. Вона зневажливо ставилася до нинішньої генерації письменників американського Півдня саме з цієї причини — вони часто звучали так схоже, що Едіт замислювалася: може, вони просто пускають по колу аркуш паперу, аби наступний продовжив написане попереднім? Може, ту саму хворобу Нобелівський комітет помітив і в її власній творчості?
Вона не бажала бути імітаторкою. Впізнанною — так, у межах певної традиції, але досить оригінальною, аби не бути віднесеною до якогось типу чи користуватися підтримкою на етнічному ґрунті. Порівняння, що проводилися між нею та іншими єврейськими письменниками, турбували її менше, бо вона знала, що подібні порівняння, зрештою, безглузді. Проте її порівнювали не тільки з іншими єврейськими письменниками, а й нерідко з християнськими — католиками Фланнері О’Коннором, Гремом Гріном, латиноамериканцями Кортасаром, Маркесом, Фуентесом, Борхесом. Коли вона написала книжку з погляду підлітка, її порівняли із Селінджером і Гарпер Лі. Люди хотіли вірити в такий собі «Великий літературний ланцюг буття[278]», тому й робили такі порівняння.
Можливо, в її комплексах був винний Зінгер. Він підживлював їх, був досить жорстоким із нею. Едіт добре знала його, перекладала деякі з його ранніх оповідань, коли в 50-х і 60-х, молодою жінкою, працювала у видавництві
Едіт була введена в оману цією версією Зінгера, коли вперше з ним зустрілася, але під час обіду в нього вдома побачила й іншу його сторону. Вони працювали над перекладом одного з його оповідань, хоча назвати роботу Едіт перекладом було б неправильно. Знання їдишу обмежувалося в неї кількома лайками, яких її навчив дядько Ел. Зінгер сам робив чорнові переклади, а перекладачі відшліфовували його прозу. Вони з Едіт пропрацювали цілий день над одним із оповідань із «Дурника Гімгіла», і Зінгер запропонував їй залишитися на обід. Коли з роботи прийшла його дружина (вона працювала у відділі жіночого спортивного одягу в магазині Saks), він наказав їй приготувати обід для них двох, а потім весь час трапези ігнорував її. Едіт із Зінгером обговорювали Суецький канал, і коли його дружина поділилася своєю думкою, він не звернув на це жодної уваги, за винятком того, що з наголосом зауважив, звертаючись до Едіт, як приємно нарешті вести розумну бесіду з розумною жінкою.
Едіт ледь вибачила собі за те, що була такою молодою й дурною. Вона показала йому одне зі своїх оповідань, але лише тому, що він сам цього попросив. Це було після того, як одного вечора вони переспали — незабаром після того обіду з його дружиною. А вночі їй приснився страшний сон — нібито Зінгер сказав їй, що вона геть бездарна, — й коли вона прокинулася, то зраділа, що це лише сон. Але в житті вийшло ще гірше. Він сказав їй, що ошелешений бідністю її прози. Він очікував іншого, бо її порекомендував Роджер Штраус[280], але тепер він навіть не впевнений, що вона здатна допомогти йому в обробці його власних чорнових перекладів.
«Ви хочете, щоб я пішла, містере Зінгер?» — спитала вона.
«Чим займається ваша мати?».
«Мати? — перепитала Едіт, і в неї промайнула думка, чи не хоче він, щоб її мати перекладала, а також і спала з ним. — Моя мати продає капелюшки».
«Це пристойне заняття. Вам теж варто продавати капелюшки. Забудьте про письменництво. Це важка справа».
Іноді у своїх снах Едіт все ще чула, як покірно запитує боязким голосом: «Ви хочете, щоб я пішла, містере Зінгер?» — і чекає на його відповідь. А він лише дивиться на неї з цією єхидною посмішкою: «Капелюшки. Ще раз кажу — продавайте капелюшки».
Едіт запропонували попрацювати в одному комітеті — незвичайна подія, фактично перша у своєму роді. За звичайних обставин від неї не очікувалося ні роботи в комітетах, ні участі в нарадах факультету, хоча час від часу її вмовляли ввійти до складу дисертаційної ради, коли йшлося про одного-двох особливо перспективних аспірантів. Але цей випадок був іншим — йшлося про загальноуніверситетський комітет, створений для присудження стипендії імені Ернеста Гувера, названої на честь ще одного колишнього популярного професора та письменника з англійського факультету. Цей грант мав щорічно присуджуватися одному з молодих письменників на початку чи в середині творчого шляху й забезпечувати його коштами для завершення того чи іншого проекту виняткового достоїнства.
Ден Мессі, який був уже не професором англійського факультету, а новим заступником декана, запевнив Едіт, що її присутність у комітеті має дуже велике значення, що вона є єдиною в кампусі, хто має знання, досвід і авторитет для ухвалення такого важливого рішення. «І взагалі, — сказав він, — ви не можете залишити мене на самоті. Я буду єдиним євреєм у комітеті».
«Ви не єврей, Дене», — сказала вона.
«Чому б вам не потішити мене, Едіт? Може, зробите мене почесним євреєм?».
«Це завдання не з легких».
«Ну так, кого я намагаюся обдурити?» — розсміявся Мессі.
Вона терпіти не могла цього чоловіка, а він, схоже, думав, що вони найкращі друзі. Едіт знала, що він має рацію — вона потрібна їм у цьому комітеті. Не тому, звісно, що вона єврейка, а тому, що нікому іншому довірити це не можна.
На те, щоб розібратися в заявках, Едіт витратила набагато більше часу, ніж спочатку розраховувала. Більшість із тих письменників, що подали заявки, були вочевидь неконкурентоспроможними. Назвати їх письменниками-початківцями означало би припустити, що вони знають, куди рухаються. Початок передбачає якийсь кінець, але єдиний кінець, який Едіт могла собі уявити у зв’язку з більшістю претендентів, була її власна передчасна смерть, щось на кшталт літературної аневризми. Інші претенденти явно не підходили внаслідок того, що вже мали за плечима надто довгу кар’єру. Один такий письменник належав до тих, хто колись із таким жахом сприйняв її згоду зайняти посаду в Нотр-Дам, наважившись поїхати далі ніж за 200 миль від Нью-Йорка. Тепер він адресував свою заявку безпосередньо Едіт, написавши дружнього листа, який завершив такими словами: «Я чув, що в тебе все гаразд в Індіані, тож там, мабуть, стерпно. А я весь час думав, що ти переїхала до Вісконсина! Але яка різниця, правда?». Едіт написала йому відповідь власноруч:
За місяць Едіт натрапила на заявку, яка їй сподобалася. Вона була від іспанської поетки, яку звали просто Мі. Поетці було заледве 30 років, але вона вже здобула всі відомі стипендії світу — Годдера, Стегнера, Вайтінга, Гуггенгайма, NEA[281] — й навряд чи потребувала ще однієї. Але важко було встояти перед силою її віршів. Мі була наркоманкою та повією в Г’юстоні й писала вірші, де ліричними героями були повії, наркомани, бандити, білі бізнесмени, копи. Це були гарні вірші, але була ще низка поезій, що проходили червоною ниткою крізь рукопис Мі, — фантасмагорична, але пронизлива серія віршів у прозі, в якій всі світові революціонери минулого приходили до Мі, й тимчасом як вона хотіла поговорити з ними про політику, єдиним їхнім бажанням було задоволення власних сексуальних потреб. В одному вірші вона допомагала мастурбувати Мао, в іншому — мала оральний секс із Хо-Ши-Міном. Вона шмагала батогом Леніна. Займалася сексом із Че, а Фідель спостерігав за цим. Всі вони, своєю чергою, виправдовувалися за те, що не платять їй. У титульному вірші рукопису, який називався «Довгий марш», детально описувалася ніч у в’язниці, коли в неї ледь не вибухнула голова, бо Мао у вигляді мухи дзижчав навколо неї, сварив її за те, що вона попалася, що веде привільне життя й зраджує інших, які сховалися в печерах і уникли японських і гомінданівських літаків, кулеметів, тортур і бомб. Цей вірш був якимось неймовірним плетивом китайської історії на тлі мінімаркетової Америки й завершувався ефектною й несподіваною строфою, в якій поетка зізнавалася, що пише цього вірша в Центрі мистецтв Белладжо в Італії, а здохла муха лежить перед нею на підвіконні.
Подібна особистість, безперечно, мала ошелешити цих святенників у Нотр-Дам. На наступному засіданні комітету Едіт запропонувала присудити стипендію Мі. До комітету входило шестеро представників різних факультетів і дисциплін на чолі з деканом Смут — тією самою колишньою заступницею декана й методисткою (відтоді наверненою), що колись проводила співбесіду з Едіт і припустила, що ще одна єврейка не заплямує золотого купола Нотр-Дам. Після цього хвилину тривала тиша, поки члени комітету передавали по колу теку з матеріалами, проглядали її, аби освіжити свою пам’ять, а потім опускали очі долу — всі, окрім Стена Вайт-Вотсона, який погодився з Едіт щодо присудження стипендії Мі.
Ніхто на англійському факультеті чи ще десь, наскільки могла судити Едіт, Стена не любив. Але на відміну від своїх колег Едіт не робила вигляду, що він їй подобається. Його звали Стенфорд Вайт-Вотсон, і він полюбляв повідомляти людям через три хвилини після знайомства, що його назвали на честь знаменитого архітектора Стенфорда Вайта. Стен був опортуністом, горланем і задиракою — одним із тих людей, що регочуть, закинувши голову, після того, як скажуть щось жахливо образливе, але його галаслива веселість нівелювалася його ницістю, тож люди здебільшого не знали, як йому відповідати — хіба що сміятися разом, вимушено удаючи щось на кшталт самоіронії. Коли йшлося про сили всередині університету, Стена Вайт-Вотсона завжди згадували одним із перших. Наскільки могла судити Едіт, джерелом впливовості Стена, а також його гаданої популярності була готовність і здатність блискавично організувати вечірку з коктейлями. Коли треба було виявити гостинність до якогось кандидата або вшанувати високого гостя, саме Стен був тим, хто забезпечував і вино з сиром, і весь бар.
Причина того, що Стен та Едіт не порозумілися між собою, була пов’язана з вечіркою, влаштованою на честь самого Стена. Кілька років тому Стен кинув дружину, з якою прожив 19 років, і двох дітей і переїхав жити до Девіда Кітто з факультету політології. Едіт майже не знала дружину Стена Кларізу (як і будь-кого в Нотр-Дам), але решта факультету з нею приятелювала, і незважаючи на це, реакцією багатьох на крах цього шлюбу стало влаштування вечірки на честь самовикриття Стена. Все це аж ніяк не цікавило Едіт, й вона відмовилася йти на вечірку — не через сексуальну орієнтацію Стена, а тому, що вважала розпад його сім’ї трагедією, а не приводом для святкування. Саме це вона сказала йому, коли одного дня він спитав її у вестибюлі, чому вона не прийшла.
«Шкода, що я не знав, — сказав Стен. — Кларіза паралельно проводила вечірку для лицемірних гомофобів», — і він відкинув голову й затрусився від сміху.
«Гадаю, те, що ви зробили, — егоїзм, — сказала Едіт. — Але це ваша приватна справа. Мені завадила піти на цю вечірку неделікатність ваших друзів, більше нічого».
У Едіт і до того були вороги — природний наслідок її власної чесності та неготовності поступатися своїми цінностями, — але ніхто з них не був таким нікчемним і жовчним, як Стенфорд Вайт-Вотсон. І ось тепер вона опинилася в якомусь недоречному союзі з ним.
«Ми не проти мати когось з іспанців, — сказала їм зрештою декан, — але не цю іспанку».
«Що значить — ви не проти мати когось з іспанців?» — спитав Стен.
«Змушений погодитися з деканом, — сказав Джек Ормсбі з технологічного факультету. — Її вірші виглядають агресивними».
Декан дивилася на Едіт і посміхалася.
Ще один член комітету — Міллісент Кент із копіювально-розмножувальної служби — повідомила, що щойно помітила помилку в оголошенні про вакансію, на яку ніхто не звернув уваги.
«Бог мій! — сказав Мессі, схопивши оголошення й пильно вглядаючись у нього. — Як ми могли це пропустити?».
Він похмуро передав аркуш деканові Смут. «Тепер вже пізно, — сказала вона. — В майбутньому слід бути пильнішими. Це не на користь нашій репутації».
«Я хочу поговорити про Мі», — сказала Едіт.
Члени комітету уп’ялися в неї. Стен Вайт-Вотсон забарабанив олівцем по краю стола. «Вам завжди треба бути в центрі уваги, Едіт?».
«Про поетку, — продовжила Едіт. — Про іспанську поетку, яка чомусь сприймається цим комітетом як загроза».
«Дивно — а для вас вона не загроза?» — паскудним тоном спитав Стен Вайт-Вотсон і знову зареготав, але Едіт не звернула на нього уваги.
«Чим саме вона вас так бентежить?» — спитала вона в решти комітету.
«Вона вульгарна», — сказала Міллісент Кент.
«Непристойна», — додала декан.
«Нам просто не подобається її творчість», — сказав Ормсбі.
«Не думаю, що ви оцінюєте її творчість, — сказала Едіт. — Ви оцінюєте її особистість, якою вона вам уявляється. А ви судіть про твори».
«Вони вульгарні», — сказала Міллісент Кент.
«Я їх не зрозумів», — сказав Ормсбі.
«Мене вже нудить від цього», — сказала Едіт.
«Мене теж, — заявив Стен. — Треба хоча б привезти її до кампусу».
«Ми не уповноважені привозити когось до кампусу, — зауважила декан. — Ми ухвалюємо рішення, і наш обранець отримує грант».
«Хіба нам не можуть просто не подобатися її твори? Нам не дозволено вважати їх не досить добрими?» — спитала Міллісент Кент.
«Ні, — сказала Едіт. — Вам — ні». Вона підвелася, вказуючи пальцем на цю жінку, яка трохи зіщулилася на своєму стільці. «А ви як думаєте, Дене?» — звернулася Едіт до Мессі.
Мессі відповів їй лише збентеженою посмішкою дурня, яким він і був.
Але зрештою Едіт і Стен перемогли, підтримані поступливим Деном Мессі.
Існував якийсь зв’язок між творчістю цієї молодої поетки та її власною, відчувала Едіт. Вони й поза тим мали щось спільне — наприклад, страх перед літаками. Зараз Мі мала стипендію Бантінга в Редкліфі[282], тож сіла на потяг із Бостона до Чикаго через Нью-Йорк. Хоча комітет не просив Едіт зустріти Мі на вокзалі Юніон[283], вона зробила це добровільно, бо не хотіла, щоб хтось контактував із молодою поеткою до неї і, можливо, сказав їй щось неприємне.
Їдучи в таксі від свого помешкання на Лейк-Шор-драйв до вокзалу Юніон, Едіт уявляла собі розмову з Мі. Едіт завжди складала речення, розмовляла сама з собою, фантазувала про наслідки. Саме це робило її такою чудовою письменницею — її глибоке внутрішнє життя, такий собі духовний літак, на якому вона ширяла в повітрі.
Поглинута своїм діалогом із Мі, Едіт не помічала, куди їде, аж поки таксі не зупинилося й вона не виявила, що таксист привіз її на Північно-Західний вокзал замість вокзалу Юніон. Коли вони нарешті дісталися Юніон, Едіт запізнювалася на 20 хвилин і була впевнена, що цього разу потяг, мабуть, прибув вчасно.
У величезній залі очікування вокзалу Юніон неясні відлуння та вигуки відлітали від кам’яних стін, як екзотичні птахи. Це місце було немовби населене привидами. Зона очікування була просякнута галасом, як звуковий мур, створений тисячею мандрівників. Едіт присіла на лавку й стала виглядати в натовпі поетку. Опасиста чорношкіра дівчина сиділа поруч, вибиваючи на своїх стегнах якийсь настирливий мотив, дивлячись одночасно в усі боки й несамовито теревенячи з матір’ю та сестрою. Едіт подивилася на її стегна, потім прямо на дівчину, яка, здавалося, й не помічала Едіт. Двадцять років тому Едіт удавала би байдужість до кольору шкіри, можливо, заговорила б із дівчиною, аби довести цю байдужість собі та всім навколо. А тепер вона думала: якщо я вставлю цю дівчину в оповідання, чи згадаю я, що вона чорна? Так, це було перше, що вона помітила в цій дівчині. Другим була вага дівчини. І те й інше стосувалося тіла. Навіщо про це згадувати? Адже увагу Едіт у цій наповненій звуками залі привернув насамперед той барабанний дріб, що його вибивала дівчина на своїх стегнах. Чи відзначила б Едіт білу дівчину, що барабанить по своїх стегнах? Вона сподівалася, що так. Саме звук дратував її — нав’язливий і неприємний.
Едіт помітила смугляву, але не чорношкіру жінку, що стояла біля телефонних будок і, схоже, на когось чекала. Жінка була високого зросту, з орлиним носом і поставою танцівниці. Едіт залишила чорну дівчину з її барабанним дробом і підійшла до молодої жінки біля телефонів із теплою посмішкою й простягнутою рукою.
«Ви — Мі?» — спитала вона жінку.
Та з тривогою подивилася Едіт в очі. «Що?».
«Ви не Мі?».
Жінка немовби розглядала щось високо над собою, потім стала дивитися ліворуч.
Едіт відступила назад. «Мі. Це її ім’я. Мі. Мімі».
Але жінка, здавалося, не слухала. На її обличчі застиг напружений, майже наляканий вираз.
«Хіба вона схожа на Мі?» — пролунав позаду низький, глибокий голос.
Едіт повернулася й побачила Мі. Жоден із тих, кого вона досі бачила, не був схожий на Мі. Волосся в неї було рудувато-біляве, а не каштанове, як на світлині, яку бачила Едіт, але коли Мі підійшла ближче, стало ясно, що це перука. Втім, найбільше вражала в поетці не перука, а довга шуба з чорного хутра. Вона коштувала, була впевнена Едіт, тисячу доларів, але не дуже відповідала вимогам сьогоднішньої моди.
«Вона не Мі. Це я Мі», — сказала дівчина.
«Едіт Маргаретен», — представилася Едіт чітко й рішуче, щоб Мі одразу зрозуміла, на кого вона так владно накинулася. Едіт простягнула руку, дівчина торкнулася її пальцями й відсмикнула їх, немовби пальці Едіт були липкими. Вона без емоцій дивилася на Едіт, яка в паніці думала:
Мі не промовила до Едіт майже жодного слова, поки вони сідали в таксі, щоб доїхати до готелю «Інтерконтиненталь» на Мічиган-авеню, де Мі мала переночувати. У таксі вона повернулася до Едіт: «Так ви письменниця?». Вона спитала це так само, як Едіт питала на автограф-сесіях у підлітків, які вочевидь хотіли стати письменниками.
Едіт раптом відчула втому, її очі ледь на заплющувалися самі. Вона спитала себе, чи не послана Мі якимось мстивим Богом, аби висміяти й принизити її. Вона була Мі. Мі була нею. Це був капосний жарт, і вона не могла поступитися — навіть Богові.
«Книжки, — сказала Едіт. — Багато книжок».
«Скажіть мені назви. Я хочу прочитати їх». Але це прозвучало непереконливо, й Едіт ледве знайшла в собі сили на відповідь.
«
«Як? Кажіть голосніше».
«Мої книжки не мають значення», — сказала Едіт.
Мі кивнула: «Є так мало книжок, що мають справжнє значення».
І Мі заходилася розповідати про свою мандрівку до колишнього Радянського Союзу скільки-то років тому, де вона виступала разом із Євтушенком і Бобом Діланом. «Наприкінці читань мені піднесли квіти — лише мені. Росіяни люблять мене». Потім вона вибухнула тирадою на адресу Академії американських поетів. «Вони вперто продовжують мене ігнорувати».
Едіт кивала, але не слухала. Вона думала про нове оповідання, й хоча ще не знала точно, про що воно буде, останню сцену бачила досить ясно. Бреннерман у цьому оповіданні уявлявся їй у ролі злодія, який вдирається до квартири Франсін і малює стрілки на стінах її кухні. «Що ви робите з моєю чудовою квартирою?» — закричить Франсін на Бреннермана. «Я думав, це те, чого ви хочете. Хіба не цього ви завжди бажали?» — спитає Бреннерман, і це буде кінець оповідання. Тепер потрібна лише історія, яка відповідатиме цьому кінцю.
Наступного дня ніхто не забрав Мі з готелю й не відвіз до Саут-Бенда. Мі не доїхала до університету Нотр-Дам, а може, навіть і не виїжджала з Чикаго. Едіт так і не дізналася, що сталося з Мі. Ніхто їй не сказав, а вона не питала. Іншим членам комітету вистачило розуму не вживати слово «Мі» в присутності Едіт — хіба що як особовий займенник[285]. На наступному засіданні комітету Едіт майже нічого не говорила й ледве прислуховувалася до їхніх рекомендацій — аж поки Мессі не виніс на обговорення кандидатуру Вільяма Колискової Квітки.
«Я не пригадую Вільяма Колискової Квітки», — сказала Едіт.
«Ми приховували його від вас, — сказав Ормсбі, блазень із технологічного факультету, уп’явшись у свою філіжанку з кавою, яку прикрашала копія з мозаїчного Ісуса, зображеного на стіні бібліотеки. — Ми не хотіли надто хвилювати вас і Стенфорда».
Всі викладачі в університеті отримували по два безкоштовні квитки на кожен футбольний матч у Нотр-Дам, і з моменту утворення комітету Едіт завжди віддавала свої квитки Ормсбі. Але більше цього не буде. Відтепер вона викидатиме їх у смітник, а може, урочисто рватиме їх і розкидуватиме клаптики у вестибюлі. Єдиний раз, коли мала справу з футболом у Нотр-Дам, був тоді, коли вона пішла подивитися на цих дивних людей, що моляться в гроті й запалюють свічки перед кожним матчем. Ормсбі був, мабуть, їхнім головним жерцем, їхнім оракулом.
«Він просто дражниться», — сказав Мессі, тепло посміхнувшись Едіт. І вона вперше теж відчула до нього якусь крихту теплоти. Може, він і не безнадійний.
Ормсбі подув на свою каву. «Заявка надійшла запізно, вже після крайнього терміну».
«Яка різниця? — сказала Едіт. — Він добре пише?».
«Він написав роман, — сказав Мессі, — який справляє враження…».
«Це якщо вам подобаються такі речі, — сказав Ормсбі. — Але його ніде не прийняли».
«Бо там не було погоні на автівках?» — спитав Вайт-Вотсон.
«Я вважаю, це чудовий роман, — сказала Міллісент Кент. — Міфічний».
Едіт кілька секунд дивилася у свої нотатки, міцно стуливши губи, а потім, підвівши очі на цю жінку з копіювально-розмножувальної служби, сказала: «Термін “міф” має на увазі нереальність, якої корінні народи не відчувають. Для них немає межі між емпіричним світом і світом снів або міфів. Зрештою, це дещо зверхній термін».
«О… ну… я хотіла сказати… — пробелькотіла Міллісент Кент із кислим виглядом. — Я не мала на увазі якоїсь зверхності…».
«Чи дозволено нам спитати про його племінну приналежність?» — спитав Мессі декана.
«Колискова Квітка, — сказала декан, зчищаючи щось із рукава свого піджака. — Колискова Квітка. Хочеться весь час повторювати».
Едіт взяла роман із собою додому, до Чикаго, половину прочитала в потязі, а завершила тієї ж ночі у себе на кухні, за чаєм. Вона дочитала його о другій годині ночі, але не могла заснути до світанку — поєднання чаю зі збудженням від відкриття такого таланту призвело до безсоння. Роман називався «Незціленні серця», і це було також іменем головного героя. Незціленне Серце був індіанцем кроу, який удень працював доглядачем парку біля Національного меморіалу битви при Літтл-Біггорн[286], а вночі — круп’є в казино «Літтл-Біггорн», поруч із полем битви. Його краяли суперечливі почуття щодо минулого його племені, бо кроу виконували для Кастера функцію розвідників проти сіу, своїх ворогів, і отримали у винагороду від федерального уряду одну з найбільших резервацій серед усіх племен. Незціленне Серце майже не спав, він бачив видіння, йому являвся дух койота — такий собі пройдисвіт, що постійно бентежив його. Не здатний заснути, спантеличений, він іноді влаштовував гру в блек-джек для туристів, що приїздили до меморіалу на трейлерах і хотіли почути, яким героєм був Кастер (вони вважали поле битви національним меморіалом Кастера). А інколи Незціленне Серце читав лекції про Бентіна[287] й про те, чому він не зміг прийти на допомогу Кастеру, але він читав їх у казино, роздаючи карти тим самим туристам, що вже були перед тим на полі битви й тепер бажали лише пити пиво, співати караоке в коктейль-барі та збагачуватися. Врешті-решт його звільняють за профнепридатність, і він вирушає у подорож (щось на кшталт мандрівки Кандида[288], тільки навиворіт) у супроводі Койота, який, як Панглос у «Кандиді», має свій власний, спрощений і неймовірно оптимістичний погляд на життя попри численні злигодні та несправедливості, з якими вони стикаються на своєму шляху. Зрештою вони опиняються біля бітумних озер Ла-Бреї[289] в Лос-Анджелесі; Койот випадково потрапляє в одне з озер і залишається в цій пастці, серед мастодонтів, назавжди — незважаючи на всі зусилля Незціленного Серця врятувати його за допомогою рятівного засобу, зробленого з власних
Це був новий голос покоління. Окремі місця роману нагадували Едіт Маркеса та Кальвіно, Кундеру та Рушді, Дональда Бартельмі й Дона Делілло, Луїзу Ердріч, Тоні Моррісон, Малкольма Лаурі… Але з усіх, із ким його можна було порівняти, творчість Вільяма Колискової Квітки найбільше нагадувала Едіт її саму. Вона відзначила в цьому романі вияви блиску, який рідко зустрічала у молодих письменників. А найкращим було те, що Вільяма Колискову Квітку, на відміну від Мі, ще ніхто не відкрив.
Хазяїном вечірки, влаштованої на честь Вільяма Колискової Квітки, став Стен Вайт-Вотсон. В цьому не було нічого дивного — він мешкав у просторому будинку на Ріверсайд-драйв, побудованому в часи Кнута Рокне[291]. Річка тут була невеликою — не Гудзон, а Сент-Джозеф. І на іншому березі — не Нью-Джерсі, а… інший берег. Після всіх проведених тут років Едіт усе ще ностальгувала за Нью-Йорком і в глибині душі подеколи відчувала, що зробила помилку, перебравшись на Середній Захід. Її репутація, хоч і все ще міцна, ніби застигла, й вона тривожилася, що там, на Сході, люди її забули. Тут вечірка була лише вечіркою. Вважалося, що люди весело проводять час — і цього досить. Не те, щоб їй бракувало людей, але на вечірках, які вона зазвичай відвідувала там, на Сході, збиралися не просто люди — збиралися репутації. Люди займали лише частину простору — решту заповнювали їхні репутації.
Коли Едіт з’явилася на вечірці, Вільям Колискова Квітка, якого мав супроводжувати Ден Мессі, ще не прибув, але половина університету Нотр-Дам, схоже, була вже там, зокрема ті люди з її власного факультету, яких вона ніколи не зустрічала або чиї імена забула. Едіт пробралася через цей натовп, знайшла дорогу до їдальні й налила собі келих вина із однієї з численних пляшок, що стояли на столі. Усамітнившись у кутку, вона стояла там, ще в пальті, й потроху пила вино, відводячи погляд, коли хтось дивився в її бік.
«Це привид!» — сказав Стен, простягаючи до неї руку з удаваним жахом. Люди, що юрмилися навколо нього, повернулися й лагідно посміхнулися їй. «Едіт!» — гукнув Говард Салінас, новий завідувач кафедри, помахавши їй, — очевидно, у намаганні згладити брутальну витівку Стена. Едіт знала, що особливості характеру Стена пояснюються його запасами алкоголю — до того ж здебільшого дуже дешевого, — тож його шпильки її вже рідко ображали.
«Стен щойно розповідав нам про штуку, яка називається “віднайдення душі”».
«У місці, яке називається “Коледж шаманського зцілення” в Санта-Фе», — додала Тесс Нарокін, дружина Говарда Салінаса, яка викладала російську та французьку мови.
«Можете сміятися, — сказав Стен, — але мені це здалося цілющим. Нам усім потрібне зцілення. Всім нам».
Він подивився на Едіт, але вона нічого не сказала й лише відпила зі свого келиха. їй здавалося, що вони її провокують, — особливо Стен, уже п’яний.
«Я, до прикладу, вважаю за краще не зцілюватися», — відповіла нарешті Едіт.
«Що ви маєте на увазі?» — спитала Тесс.
«Я маю на увазі, що я є чимось на зразок прихильниці “Християнської науки[292]” в плані духу. Я визнаю недугу в своїй душі, але відмовляюся від усіх відомих способів лікування, особливо запропонованих докторами богословських наук».
«Я знав, що вона глузуватиме з мене», — сказав Стен.
«Я серйозно, — відповіла Едіт. — Відмова від лікування робить мене кращою письменницею».
Вхідні двері відчинилися, впустивши Дена Мессі, супроводжуваного хирлявим чоловіком у джинсах, спортивній куртці, криваво-червоній сорочці та краватці з мотузки. Він застиг на порозі, маючи вигляд людини, яка потрапила не до тієї ванної і збирається повернути назад, але Ден Мессі завів його усередину й зачинив двері. Стен, звісно, привітав Вільяма Колискову Квітку першим. «Стенфорд Вайт-Вотсон», представився він урочисто, схопивши Вільяма за руку й проводжаючи його до вітальні. «Одне з тих триствольних імен на кшталт вашого», — почав він, але Едіт перервала його, поки він не вдався до розлогого викладення історії свого імені. Вона майже почула його зубовний скрегіт: якщо існував спосіб завдати мук Стенові Вайт-Вотсону, то для цього досить було його перервати — чи то під час промови, чи то під час пияцтва. Як і багато хто з професорів, він мав невтримний потяг слухати самого себе.
«Едіт Маргаретен, — сказала вона, простягаючи руку. — Ваш роман — пречудовий. Ласкаво просимо».
Вільям Колискова Квітка дивився на неї великими очима маленького хлопчика. Але він не був маленьким хлопчиком. Його волосся вже порідшало, а навколо рота пролягли глибокі носо-губні зморшки. Очі в нього були блакитні, а волосся — пісочно-білявим. Мати Едіт називала таке русявим.
«Вип’єте чого-небудь?» — спитав Стен.
«Ром із колою», — сказав Вільям Колискова Квітка.
«Ром із колою? А скільки вам років?» — Стен видав один зі своїх фірмових смішків і пішов за ромом.
Мессі, стоячи між Едіт і Вільямом Колисковою Квіткою, сяяв так, немов одружував їх.
«Ми пообідали в
«Як вас краще називати — Вільям чи Вілл?» — спитала Едіт Колискову Квітку, відчуваючи бажання захистити цього тендітного молодого чоловіка від блазнів, що зібралися навколо.
Той, здавалося, її не почув. Він підніс палець до рота й почав гризти ніготь.
«Ось ваш ром із колою, — сказав Стен, подаючи напій Колисковій Квітці. — Отож, як я казав, мій батько був невдалим архітектором і назвав мене на честь Стенфорда Вайта. Гадаю, він хотів, аби я теж став архітектором, але все, що я побудував, — це повітряні замки. Моє прізвище — Вотсон, як у помічника Шерлока Холмса. Але я не доктор, хоч і маю докторський ступінь, а детектив, якому я допомагаю, — не містер Шерлок Холмс, а містер Жак Дерріда[294]. Злочини, які ми розслідуємо, — це злочини герменевтики».
Вільям Колискова Квітка різко глянув угору — так, немовби пролунала пожежна сигналізація. Його очі прояснилися, в них з’явився майже пустотливий вогник, і він сказав: «Мій батько був невдалим рабином».
«Тобто він хотів бути рабином?» — спитала Едіт.
«Ні, він був рабином… але невдалим, — відповів Колискова Квітка. — В якийсь момент я теж хотів стати рабином. Але я завжди, навіть маленьким хлопчиком, почувався як індіанець».
У Едіт щось перевернулося в шлунку. Вона стала ритися в кишенях пальта в пошуку льодяника — в неї ще залишався останній. Маленький льодяник туго сидів у тюбику, з якого звисала довга смужка обгортки.
Роман добрий, думала Едіт, але не такий вже добрий. Якби вона була не такою втомленою, коли читала його, то помітила б, наскільки він насправді вторинний.
«Ми зустрічалися раніше», — сказав Колискова Квітка до Едіт.
«Невже! Коли?».
«Дві тисячі триста років тому, коли я був левітом. Це було ще до руйнації Храму». Він вказав на Мессі: «Ви були музикантом». Показав на Стена: «Ви розводили вогонь».
«А вона що робила?» — спитав Стен, вказуючи на Едіт.
«Ви виконували жертвоприношення», — сказав Колискова Квітка, повертаючись до Едіт.
На мить Едіт побачила себе з ножем у руці, приставленим до горлянки тварини.
«Але тих людей більше не існує. Ми всі змінили свої імена. Я змінив ім’я, аби воно відповідало моїй справжній природі. Я — маямський воїн. Я був тут, у Саут-Бенді, коли Ла Саль[295] проходив ним. Я сидів під Дубом ради й обмінювався з ним подарунками».
Колискова Квітка одним духом проковтнув свій ром із колою й сів поруч із Едіт на вікторіанську канапку. Він сором’язливо посміхнувся їй і сказав майже нормальним голосом: «Мене так тішить, що вам сподобався мій твір».
Едіт скочила на ноги, й льодяник прослизнув її горлом, нерозсмоктаний.
«Як вас звали до того, як ви змінили ім’я?» — спитала вона. Цікаво, що поставила б декан у своєму альбомі під іменем Колискової Квітки, подумала Едіт. «У цьому житті?».
«Коли
«Ваше ім’я? — повторила Едіт. — Ваше справжнє… ім’я?».
«Ха-ха-ха, — співучо вимовив Колискова Квітка. — Хто боїться? Ха-ха-ха! Хто боїться?». І він став розхитуватися взад-уперед на канапі, пильно вдивляючись в Едіт.
«Цей чоловік божевільний, — сказала Едіт до Мессі. — Ми не можемо нічого йому присуджувати».
Мессі змахнув рукою. «Формально — не знаю, — сказав він. — Справу зроблено, Едіт. Та це ж лише на рік».
«Але ж наші репутації… — безсило сказала Едіт. Вона побачила себе на цвинтарі, у жалобному вбранні. Побачила, як рве на собі одяг. Побачила містера Зінгера: «Я ж казав тобі… Капелюшки — ось твоє справжнє покликання».
Вона нахилилася й потягнула за один із великих ґудзиків на червоній сорочці Колискової Квітки, як офіцер, що позбавляє звання підлеглого: «Ми платили за індіанця».
«Едіт!» — сказав Мессі.
«Я завжди знав, що вона расистка», — зареготав Стен. Він повернувся до Колискової Квітки: «Гарний псевдонім! Ви нас обдурили. Ну, що поробиш!». Стен подивився на Мессі: «Освіжити вам напій?».
Колискова Квітка підвівся, припинивши свої співи. Він стояв по стійці «смирно», вп’явшись у якусь невидиму точку, немов у національний прапор, що був видний лише йому, але вимагав від нього непохитної відданості.
«Моє ім’я, — вигукнув він, — моє безсмертне ім’я…».
Всі в кімнаті замовкли й чекали, що скаже чоловік, який називає себе Колисковою Квіткою. Чекала навіть Едіт, немовби тут мала розкритися якась вічна таємниця.
«Моє єдине справжнє ім’я — Кревкьор[296]».
«Розбите серце! — вигукнула Тесс Нарокін із бурхливістю людини, що виграла джекпот. — Французькою це означає “розбите серце”!».
«Або “верба”, — сказав Колискова Квітка. — Або “видра”… “Острів Макіно[297]”… “Космічна голка[298]”… Або “вітер”. Або “дідусь”. Або “дух, що живе в усіх речах” або “Бібі Ребозо[299]”, “Джек Лорд[300]”».
«Ніколи не вгадаєш», — сказав Стен, допиваючи свій келих.
«І все ж таки це до біса гарний роман», — сказав Мессі.
«Або “подушка для сновидінь” — продовжував Колискова Квітка. — Або “скунсові ліки”. Або “сова”. “Киця”. На морі у яскраво-зеленому човні. Ми живемо в часи Сьомого вогню[301]. Нам не потрібні імена».
Едіт хотілося закричати, хотілося стрибнути в Сент-Джозеф. Стрілки. Вона скрізь бачила стрілки. Вони були у неї в руках, проштрикували серця, були на стінах, на підлозі. Як безглуздий жарт, вона уявляла собі стрілу, що простромлює її голову. Ось на що вона схожа, ось що вона тягала із собою стільки років: джерело її болю, її голос, багатство й банкрутство, смішне та благословенне.
«Яка дурість!» — сказала Едіт ні до кого конкретно, ляснувши себе по голові. Вона озирнулася навколо й побачила своїх
«Бреннерман», — вимовила Едіт ім’я, яке тепер було їй огидне.
«Або Бреннерман!» — підхопив, кивнувши, цей чоловік, і його очі вже не здавалися такими ясними.
Capa паркується біля Центру єврейської громади у Великому Вашингтоні. Її містка сумка разом із пачкою перевірених контрольних лежить поруч на сидінні. Кожну з цих письмових робіт вона щедро прикрасила своїми зауваженнями, написаними зеленим чорнилом, бо червоне студентів лякає. Кілька років тому Сара відвідала низку педагогічних семінарів і тепер ретельно застосовує методи, яких там навчилася. Її студенти, всі дорослі, завжди відзначають її теплоту й материнське ставлення. Вони не здогадуються, що це складові Сариного професіоналізму. Вони не бачать усередині неї вчительку, яку то охоплює відчай, то душить сміх.
Вона дістає пудреницю, підфарбовує губи, бере всі папери та сумку й широким кроком заходить до будівлі. Вона йде швидко та впевнено. В неї коротке посивіле волосся, очі в молодості були блакитними, а зараз стали зеленуватими із золотавими цятками. Цей курс лекцій має назву «Креативний мідраш[302]» і поєднує в собі літературну творчість із вивченням Біблії. Як і коментатори у збірці «Мідраш», студенти пишуть власні інтерпретації, варіації та фантазії на біблійні теми. Сара сама розробила цю концепцію й дуже задоволена нею, бо вона розв’язує стільки проблем водночас! Цей метод спонукає студентів спиратися не лише на власний досвід і паралельно задовольняє їхню потребу в психотерапії — адже вони легко знаходять у Святому Письмі архетипи власних проблем. А понад усе «Креативний мідраш» змушує студентів читати й завдяки цьому усвідомлювати, що вони аж ніяк не перші, хто щось відчуває, думає або пише. Вона завжди починає перший день занять на курсі із прослуховування запису «Фантазії на тему Томаса Талліса» Воана-Вільямса[303].
Зараз пів на шосту, й вони всі чекають на неї, з відкритими на чистому аркуші зошитами, з ручками напоготові. Вони полюбляють ручки: перові, триколірні кулькові, і навіть такі, що мають у запасі дванадцять балончиків із різними чорнилами. «П’ятнадцять хвилин на вільну тему», — каже Сара, й вони починають вкривати літерами білі сторінки своїх зошитів. Вона спостерігає за ними. Їхній вік — від тридцяти до приблизно шістдесяти. Три жінки та один чоловік. Вони — це, за їхніми власними словами, молода матуся, домогосподарка на пенсії, акторка та ландшафтний дизайнер. Сара за ними всіма спостерігає й думає про вечерю. У неї є розморожена курка та залишки солодкої картоплі, але потрібні ще якісь овочі. Треба буде дорогою додому десь зупинитися й щось купити. Їй також потрібно ще щось. Чогось бракує, але вона не може згадати, чого. Це — щось маленьке, що швидко псується.
«Гаразд, — каже Сара. — Завершуйте». Вона чекає. «Тож почнімо. Деббі», — звертається вона до акторки. У Деббі довге волосся й блідо-блакитні очі. Ніс можна назвати досить великим. Це рішучий ніс, гарний і прямий. Усі, включно із Сарою, беруть аркуші з віршем, який Деббі написала минулого тижня, і Деббі, відкинувши назад волосся, починає декламувати речитативом:
Помідори! Ця думка виринає у Сари сама собою. Ось що їй треба купити, бо ті, що в холодильнику, зіпсувалися.
«Зауваження? — запитує Сара. Всі мовчать, тож вона починає сама. — Деббі, це було дуже сильно. Мені подобається, як у вас плавно розвивається динаміка. Є якась ритмічна експресія припливу й відпливу в цьому образі. Ви свідомо обрали слово “фол”?».
«Де?» — питає Деббі.
«Там, де ви написали “фол повітря”».
«О, це було ненавмисно», — каже Деббі.
«Тоді можна його замінити, — пропонує Сара. — Хтось ще прокоментує?».
Мішель (молода матуся) каже: «Я помітила, що ви ніде не вживаєте великих літер, лише в словах «Я» та “Єва”».
«Так, я зробила це тому, що вважаю, що великі літери та пунктуація порушують течію вірша, до того ж вони асоціюються у мене з чоловічою ідеологією та ієрархією, з чимось таким дихотомічним, орієнтованим на “або — або”, “ніч — день”, “так — ні”, а я бачу в Єві радше посередницю. Але я не хотіла писати “я” та “Єва” з маленької літери, бо мені здається, що ця ідея в якомусь сенсі належить Е. Е. Каммінгсу[304], а я намагалася повернути це Я жіночому голосу».
«Тут ідеться про повалення», — каже Браян, ландшафтний дизайнер. Колись він був студентом, потім через наркотики на десять років опинився на узбіччі, а тепер надолужує згаяний час. Це неприродно худорлявий чоловік, сильно засмаглий, із ледь помітною борідкою.
«Ну так, і це дуже близько до того, що я збираюся зробити прямо зараз, — каже Деббі. — У мене зараз конфлікт із моїм бойфрендом через моїх кішок».
Потім Браян починає читати свій «Діалог між Яковом і янголами на драбині».
«Хвилинку, — каже Деббі. — Ви говорите про травинки? Мені здавалося, що йдеться про пустелю».
«Може, варто було б написати “піщинки”?» — пропонує Мішель.
«Ну, я гадаю, що так у Біблії», — каже Іда, домогосподарка на відпочинку. На ній окуляри для читання, й вона гортає сторінки «Буття».
«Немає нічого поганого у використанні образів, які є в самій Біблії», — каже Сара.
Іда знімає окуляри й дивиться на неї. У неї сніжно-біле волосся. «Втім, я передумала. Можу я передумати?».
«Добре, — каже Сара. — Браяне, що ти скажеш стосовно піщинок?».
«Але я намагався натякнути на “Листя трави”[307]».
«Не знаю, це справді важко. Справді — якось абстрактно. — Деббі вдивляється у текст п’єси. — Як щодо того, щоб додати трохи більше динаміки? Я ж не думаю, що ви хочете, аби тут були лише всі ці промовляючі голови?».
Браян сидить із розгубленим виглядом.
«Мені це здається радше Платоновим діалогом», — каже Сара.
Це, схоже, підбадьорює Браяна. «Мені хотілося зробити його схожим на “Під покровом молочного лісу[308]”, — зізнається він. — Це була моя мрія».
Дорогою додому Сара заходить до продуктової крамниці, а потім до хімчистки. «Чотири сорочки, дві сукні, одна спідниця, плісирована, одна блузка. Цю пляму не змогли відчистити», каже їй касирка. Сара втомлено озирається довкола, поки касирка вибиває чек. Як завжди, у вітрині висить свіжовичищена весільна сукня в прозорому пластику — вищий пілотаж хімчистки.
Коли Capa під’їжджає до свого будинку, Ед виходить їй назустріч, аби допомогти все донести, тож вони обоє на вулиці, коли дзвонить телефон, і Ед біжить попереду неї сходинками — ключі дзвенять у нього в кишені, сорочка вилізла зі штанів. «Хто це? Твоя мати?» — питає Сара, входячи до будинку.
Він нетерпляче відмахується від неї. — Ма? Що таке? Що? Ти в лікарні? Що сталося?
Сара бере другу слухавку в кухні й чує, як плаче її вісімдесятисемирічна свекруха. «Так, так, я в лікарні, — схлипує Роза з Каліфорнії. — Мене сюди привезли. Я навіть не тямила, що зі мною відбувається. Я була непритомна. Могла померти».
«Мамо, зажди, не так швидко. Почни з початку. Що трапилося?».
«В якій ви лікарні?» — встрягає Сара.
«Святого Елізія? Чи Егріджеса[309]?».
«Ні, ні, такого бути не може. Це з телешоу. Спробуй згадати, ма».
«Може, святої Єлизавети?» — каже Роза. Звідки мені знати? Я була непритомна.
«Еде, я думаю, треба поговорити з доктором Клейном», — підказує Сара.
«Саро, я намагаюся зрозуміти, що трапилося! Почни з початку, ма».
«Я сказала Клейну, що мені потрібен новий рецепт. У попередніх скінчився термін. Я ходила до трьох різних аптек, і вони не дали мені пігулок за старим рецептом. Я ходила до “Лонгз”, “Рексолл” і “Платіть менше”, і скрізь кажуть, що потрібен новий рецепт від лікаря. Але коли я сказала Клейну, щоб виписав новий рецепт, він не захотів, тож я сказала йому — якщо не випише, я розповім департаменту охорони здоров’я штату, що він давав наркотики Гледіс і Ейлін, коли вони помирали, а він сказав мені тільки, що не розуміє, про що я, а я сказала: “Ви, чорт забирай, дуже добре розумієте, про що я. Ви вбили їх морфіном”. Тоді він просто вийшов і залишив мене в кабінеті. І мені довелося самій добиратися додому, автобусом. Я була виснажена, погано почувалася. Одразу лягла в ліжко. Включила собі відео «Гордість і упередження», прийняла якісь таблетки з тих, що ще залишилися, бо мені було так погано. А потім, коли я прокинулася — я вже в лікарняному ліжку, в лікарняній одежі».
«О господи, — стогне Ед. — Ма, тепер я хочу, щоб ти дала мені номер телефона, який записаний біля твого ліжка. Я зателефоную лікареві».
Це не вперше у Рози передозування й знепритомнення, але від того аж ніяк не легше. Сара згадує другого чоловіка Рози, Морі, який помер у 1980-му. Це був бадьорий чоловік, на десять років старший за Розу, але з роками, здавалося, він тільки веселішав. Він безтурботно насвистував, прогулюючись зі своїм ціпком дедалі похмурішими вулицями Вашингтон-Гайтс[310]. Він ставав дедалі меншим на зріст і прудкішим, одяг обвисав на ньому, а обличчя поступово всихало за окулярами в чорній оправі. Він майже перетворився на Цвіркуна Джиміні[311], але щодня вони з Розою виходили на ланч в кулінарну крамницю, а щотижня він приносив додому з бібліотеки стоси книжок, надрукованих великим шрифтом. Вони разом подорожували, і він узяв за звичку раптово непритомніти у різних видатних місцях: на оглядовому майданчику Всесвітнього торгового центру, в ботанічному саду в Монреалі, на Голлівудському бульварі в Голлівуді. Потім у лікарні він усім розповідав про обслуговування в різних містах. Сара завжди була в захваті від нього, від його надзвичайної життєрадісності. Коли він помер, вона виявила, що він приймав, поміж іншого, перкодан[312]. Тож це був не просто вдалий характер. Він і Розу призвичаїв до пігулок. Після поховання вони виявили також, що він роками не платив податків і ховав свої гроші, розподіляючи їх невеличкими сумами по рахунках у більш ніж сотні банків по всій країні. Саме тоді Роза склала свій неймовірний, написаний від руки заповіт — документ, який їй ніколи не набридало демонструвати сім’ї. Ед був єдиним, хто зайнявся всіма залишеними Морі неприємностями. Він зачинив квартиру на Вашингтон-Гайтс, зібрав гроші з усіх рахунків і перевіз Розу до каліфорнійської Венеції[313], де вона могла бути поближче до свого другого сина Генрі — він керував там картинною галереєю. Але Генрі кілька років тому переїхав до Англії, щоб почати там своє чергове нове життя, і піклування про Розу знову лягло на плечі Еда.
Ед походжає кімнатою з телефоном, розмовляючи з доктором Клейном, а Сара бере другу слухавку саме в ту мить, коли той каже: «Ну, схоже, що вона відкладала й накопичувала пігулки. Вона не приймала прописану дозу. Вона, на жаль, приймала їх за настроєм».
«А чому ж ви не проконтролювали її раніше?» — запитує Ед.
«Еде, я не можу контролювати все, що вона робить у себе вдома. Я не можу нести повну відповідальність за її дії. Звісно, я запитував її, чи виконує вона мої приписи, але боюся, що вона не говорила мені правди».
«Ні-ні, вибачте — моя мати не брехуха!».
«У неї сильна залежність від призначених препаратів, і…».
«Ось — у цьому й справа! Я думав, що саме це ви й намагалися зробити — віднадити її від цього за допомогою обмежених доз».
«Так, саме це ми намагалися зробити, Еде, — каже Клейн. — Але з цього нічого не вийшло. Здається, ми вже обговорювали це раніше. Насправді це питання нагляду за пацієнтами. На даний момент Роза вирішила пройти стаціонарну реабілітацію в Санта-Розі[314]».
«А чому не порадилися з нами?».
«Це було її рішення».
«Ні, я гадаю, що це було ваше рішення! — різко відповідає Ед. — Ви сказали їй, що так треба».
«Я порекомендував їй це зробити, бо вона почала усвідомлювати свою залежність від ліків. Їй треба знайти інші способи боротися з нудьгою та самотністю».
«О, так це насправді цілком моя провина? — каже Ед. — Бо я намагаюся дбати про неї по міжміському телефону? Отже, все зводиться до мене. Я мав би бути там двадцять чотири години на день. Це не ваша провина і не її — значить, це моя провина!».
Половину ночі Сара проводить без сну, бо Ед дуже збуджений. Він лежить ліворуч від неї, потім перевертається, лупцюючи подушку кулаком, копає ногами ковдру, потім гепається на спину. Сара лежить на животі й думає про Розу. Нудьга та самотність. Чи це справді головна проблема? Чи може стара жінка прожити на самому лише «Театрі шедеврів[315]»? Роза є, як каже Сарина студентка Іда, домогосподаркою на пенсії — за винятком того, що вона ніколи не була ані справжньою домогосподаркою, ані справжньою пенсіонеркою, як Іда. Чого вона насправді хоче, розмірковує Сара, так це повернення до будинків свого дитинства. Вона ностальгує за ними, вони все ще залишаються декораціями тієї романтичної історії, яку вона побудувала навколо свого життя. Батьківський дім на Буковині, великий будинок названих батьків в Англії, куди її відправили під час Першої світової війни, — з прислугою та просторими вітальнями. Роза не постраждала від війн безпосередньо, але уявляє собі, що постраждала, і внутрішнім зором бачить, як ці війни знищили світ, який вона любила. Вона часто говорила Сарі, що «Віднесені вітром» — це найпрекрасніший роман з усіх коли-небудь написаних, і вмовляла її спробувати написати щось подібне, навіть погрожувала написати сама, хоча й стверджувала, що ніколи не подужає цього. Але ж важко весь час жити лише спогадами, особливо коли найкращі з них взяті з романів.
«Я назвала ці вірші “хайку самосвідомості” — повідомляє наступного тижня Мішель студентам курсу «Креативний мідраш». Вона робить паузу, потім додає: «Я збиралася написати традиційні хайку[316], але це, правду кажучи, заважало висловити те, що я хотіла сказати, тож я не дотримувалася кількості складів».
«Це справді чудово», — каже Деббі.
«Чому без назв?» — питає Іда.
«Я вирішила, що це зайве. Мені здавалося, що назвати, скажімо, номер 3 «Обрізання» — це буде фактично констатацією очевидного».
«Мені подобається, як ви розібрали свої образи на найсуттєвіші складові, — каже Сара. — Розкажіть нам трохи більше, чому ви назвали ці вірші “хайку самосвідомості”». Мовою тіла, засвоєною на педагогічних семінарах, Сара показує Мітель, що уважно слухає її. Вона подається вперед і нахиляє голову, але думає в цю мить про Розу, яка телефонує щовечора. Реабілітаційний центр — це в’язниця! Це Сінг-Сінг. Освенцим. Ніхто не може звідти вирватися. Що вони там роблять? Вони сидять колом і розмовляють про своє минуле із психотерапевтом. Це неможливо винести. Послухати тільки, що вони верзуть! Одну зґвалтували, коли їй було сім років! Над іншою вчинили наругу власні батько та брат. Третя була повією! «Просто жахливі речі! Ми би про таке ніколи не розповіли. А тепер усе це показують по телебаченню, та я ніколи не дивлюся!». Сара уявляє собі Розу, що сидить у цьому колі зі стільців разом із іншими пацієнтами, — деякі з них у віці Розиних дітей, а деякі — онуків. А потім її, напівживу від шоку, просять розповісти про те, що довелося пережити їй самій. А вона й рота розкрити не може — як розповідати про своє дитинство після всього, чого вона наслухалася? Як говорити про своє дорогоцінне минуле, про те витончене життя, яке для неї завжди було скарбом, що його треба зберігати лише загорнутим у кілька шарів шовкового паперу? Ніхто її не слухав, нікому не було цікаво, крім психотерапевта, який немовби штрикав її довгими голками, намагаючись витягти кров. Звісно, вона хоче додому, але не може просто розплатитися й поїхати. «Це клініка, — сказав їй лікар, — а не готель». Ед учора ввечері полетів до Лос-Анджелеса — чи то поговорити з лікарями, чи то вирішити питання з медичною страховкою для пенсіонерів, чи то рятувати Розу.
Тепер черга читати Іди. Вона гарна жінка. Жінка, яка щотижня ходить до перукаря і з’являється на заняття із завитим і укладеним сніжно-білим волоссям. Ще й вишукано одягається заради занять, приходить у костюмах і з золотими прикрасами — повна протилежність Деббі з її пожмаканими сорочками чи Браяну, який подекуди забуває зняти свій мотоциклетний шолом. Іда — найстарша в групі, як і Роза — у своїй. Голос у неї напружений, коли вона читає, він інколи відмовляє їй, і вона ніяковіє.
Щось тут чіпляє Сару, в неї навертаються сльози на очі. Деббі відкидає назад своє довге волосся й каже Іді: «Ну, вона має право на власний вибір».
«У мене питання щодо жанру, — каже Мішель. — Це щось на кшталт есею чи це оповідання?».
«Ідо, — каже Сара, — це…». Вона хоче сказати, що зворушена почутим, але не може. Ці слова прозвучали би банально в обстановці цього класу з його суто формальною близькістю між людьми. «Це дуже просто й красиво», — завершує вона.
Деббі продивляється свій примірник, розмірковуючи над роботою Іди. «Я гадаю, це щось вікове», — каже вона.
Capa вмикає комп’ютер, але тут дзвонить телефон.
«Сара? — це Ед. — Привіт. Слухай, у нас тут казна-що. У неї вже набралося двадцять тисяч доларів за госпіталізацію. Це та курс лікування покриваються страховкою, але є ще тисяча шістсот за консультації з Клейном, і це вони не покривають».
«Як це?».
«Вони кажуть, що не покривають це. Ми зараз оскаржуємо рахунок, тож…».
«Як вона?» — питає Сара.
«Так собі. Розгублена, виснажена. Схудла. — Ед зітхає. — Capo, я сюди приїхав і все зрозумів. Ми більше не можемо тішити себе ілюзіями — їй не можна залишатися самій. Треба забирати її додому».
«Тобто привезти її сюди?».
«Ну так, треба повернути її у Вашингтон».
Сара на якусь мить замислюється. «Я можу скасувати свої заняття в четвер, — каже вона. — Постараюся прилетіти завтра».
Сара та Ед сидять на парі стільців у кабінеті доктора Стівена Клейна. Сарі ця сцена трохи нагадує бесіди із заступником директора середньої школи імені Вудро Вільсона-молодшого про їхнього сина Бена та його успіхи у навчанні.
«Ви розумієте, я надавав їй приватні консультації протягом усього її перебування тут, присвячував їй щонайменше годину щодня», — говорить їм Клейн.
«І на цих сеансах ви… Що саме ви робили?».
«Я слухав її. Розмовляв із нею про залежність від ліків, про звикання до них…».
Ед перериває його. «Я знаю лише одне: моя мати жахливо виглядає, вона втрачає вагу, ви її геть замучали!».
Доктор Клейн хитає головою. «Не забувайте — ви не бачили її принаймні останні півроку. До того ж вона зараз оговтується після дуже серйозного передозування».
«Дуже серйозного передозування! — Ед почервонів від обурення. — Це ви навмисно так драматизуєте, залякуючи своїх пацієнтів? Слухайте, моїй матері вісімдесят сім. Дайте їй спокій з вашою шоковою терапією. Ви тут у Санта-Розі включили її в одну програму з купою неповнолітніх наркоманів! Я сподівався, що в нас зараз доба мультикультуралізму, взаємоповаги, загальнодоступності медичних послуг, емансипації літніх людей. А ви сидите тут і бездумно пхаєте літню жінку в свій лікувальний конвеєр без урахування її віку, її культурного багажу…».
«З вашого дозволу я вам щось покажу», — каже Клейн. Він вставляє відеокасету в плеєр і вмикає телевізор. «Роза? — лунає жіночий голос. — Ви дозволите нам записати на відео цю бесіду, щоб ви чи ваша сім’я змогли її потім подивитися?».
«Гаразд», — відповідає Роза. Вона сидить у лікарняному ліжку, виглядає маленькою, сивою, з руки стирчить шприц крапельниці.
«Так, Розо, скажіть мені, як ви почуваєтеся — оцініть свій стан за шкалою від одного до десяти. Один — це найгірше, десять — найкраще».
«Я кепсько почуваюся», — каже Роза.
«Але за десятибальною шкалою — як ви почуваєтеся?».
«Один — це найкраще?».
«Один — це найгірше, десять — найкраще».
«Десять — це найкраще?».
«Саме так».
«А найгірше».
«Одиниця, Розо».
«У мене одиниця».
Сара мимоволі посміхається, а Ед вибухає: «Можна… можна це вимкнути?».
«Чому?» — питає Клейн.
«Бо ми з вами розмовляємо!».
«Я розумію, Еде, але, на мій погляд, цей запис має стосунок до нашої бесіди».
«Можливо. Але я не збираюся дивитися, як допитують мою матір, ясно? Це неподобство».
«Неподобство — це залежність від ліків, яку до того ж не усвідомлюють, і я насправді думаю, що вам варто це обміркувати — не зараз, коли ви збуджені, а пізніше. Гадаю, сімейна консультація була б дуже корисною для Рози — і для вас».
«О господи!» — видихає Ед.
«Я бачу, що тут багато злості», — обережно зауважує Клейн.
«Ще б пак!».
«Ні, я маю на увазі злість не на мене. Конфлікт — між вами та вашою матір’ю. Я тут узагалі ні до чого».
«Е, ні! — знову спалахує Ед. — Це все саме ви та ваші бездумні діагнози, ваша халатність у догляді за виконанням приписів літньою пацієнткою, а також той факт, що ви спритно заштовхнули її в абсолютно недоречну програму лікування».
«Це… Це серйозне обвинувачення, — каже Клейн. — Я ще раз кажу: це було її рішення — взяти участь у цій програмі. Її підпис стоїть на всіх паперах».
«Ви можете віддати ці папери мені, бо ви більше не її лікар», — відрізає Ед.
«Я з радістю передам вам усі документи, щойно буде оплачено її рахунок. Я розумію вашу стурбованість, розумію, що ви засмучені, але можу запевнити вас — я забезпечив Розі найкраще лікування, яке тільки міг, і щедро приділяв їй свій час. Я навіть не виставлю вам рахунок за цей наш сьогоднішній сеанс».
Після цих слів Ед підводиться, різко розвертається, широким кроком стрімко залишає кабінет Клейна й повз реєстратуру вилітає на вулицю. Сара теж повертається і йде за ним, але в приймальні Клейна зупиняється біля столу його секретарки. «Ви приймаєте картки
В наступні три дні Ед і Сара упаковують речі в квартирі Рози у Венеції. Вони телефонують до магазину «Гудвіл[317]» і кількох єврейських агенцій, щоб спробувати віддати пральну машину, сушилку та дещо з громіздких меблів.
«Знаєш, це щось! — каже Ед Сарі. — Тепер, щоб віддати речі, треба заплатити!».
«Ну, звісно, — каже Сара. — Їм же треба приїхати з вантажівкою, а потім сортувати речі». Вона намагається уявити собі склади зі стосами всього, що надходить і розподіляється за призначенням: «в металолом», «в ремонт», «до Смітсонівського інституту». Сортувальна система, щось на кшталт лікувального центру в Санта-Розі?
Тепер, коли Роза вдома, вона виглядає набагато краще. Вона, звісно, субтильна, тендітна, але до неї повернувся рум’янець, очі стали яскравішими. В квартирі метушня. Вона їде додому зі своїм дорогим сином і невісткою, вона більше не буде сама! Роза наглядає за перевізниками — як вони пакують її порцеляну і її кришталеві келишки для лікеру. Її забирають у нове місце, вона починає нове життя, й це саме те, що її тішить. Але Сара з Едом виглядають жахливо. Скуйовджені, виснажені пакуванням, оформленням документів, тяганням речей. Щовечора вони чвалають назад до свого мотелю «Морський бриз» і падають без сил, відчуваючи біль у всіх м’язах. В мотелі ґрати на вікнах, а у ванній кімнаті крихітні білі рушники — суто символічні. Але вони обрали це місце через його близькість до Розиного помешкання, а потім у нього виявилася ще одна перевага: за п’ятдесят центів можна ввімкнути вібрацію ліжка, й це заспокоює біль у спині. Наприкінці дня вони намагаються розслабитись, лежачи на спині, годуючи ліжко четвертаками й дивлячись кабельно-супутникове телебачення.
На третій вечір вони лежать і дивляться «Час запитань до прем’єр-міністра», ліжко вібрує під ними, а Ед розмовляє по телефону з братом Генрі. «Так, звичайно, ми віддаємо секретер, — говорить Ед. — Ми віддаємо всі великі меблі до Хадасси. Це мама так хоче. Що? Що?». Ед повертається до Сари. «Він каже, що хоче секретер».
«То хай перевозить його до Англії», — каже Сара.
«Він чудовий? Та ні, зачекай. Я би сказав — непоганий, але не такий вже чудовий… Хочеш забрати його в Англію — ну, давай… Що? Ти з глузду з'їхав? Де ми його поставимо у Вашингтоні?» — Ед дивиться на Сару.
«Якщо він так вже його хоче, то може перевезти до Англії», — каже Сара.
«Що? Не чую, — говорить Ед у телефон, перебиваючи Сару. Він знову повертається до неї. — Генрі каже, мама захоче, щоб секретер був у Вашингтоні. Може, зараз вона не хоче, але захоче потім. І захоче лампи з чесучевими абажурами».
«Можливо, він має рацію, — каже Сара. — Потім вона їх захоче».
«Генрі, ти бачив ці абажури в останні п’ять років?».
«Еде, може, замовити контейнер і перевезти все до Вашингтона?».
«Що ти сказала? — перепитує її Ед. Сара повторює. — Гаразд, чудово. — Він передає їй слухавку. — Ви з Генрі обговоріть це, а я прийму екседрин». Ед бере ще кілька четвертаків із приліжкової тумбочки з вогнетривкого пластику і, вже маючи досвід, вправно вкидає їх у лічильник в узголів’ї ліжка.
Генрі продовжує говорити, не знаючи, що телефон перейшов до Сари: «Ну, килими просто не варто перевозити. Ти ж знаєш, це не справжні китайські килими. Їх цілком можна віддати, а ось лампи за кілька років вважатимуться антикваріатом, а чесучевих абажурів взагалі вже майже ніде не знайдеш. Їх просто вже не роблять…».
Своє перше заняття після повернення додому Сара проводить як у тумані — через зміну часових поясів. Вона давала студентам завдання на час своєї відсутності: «Напишіть мідраш про перехід Червоного моря в тому жанрі, який ви ще не використовували на наших заняттях». Тепер, слухаючи студентів, вона виявляє, що результати вийшли різні. Мішель написала оповідання про єврейську дівчину, закохану в єгиптянина, якій доводиться спостерігати, як її коханий тоне разом зі своїм конем і колісницею в морі. Дівчина, природно, відмовляється приєднатися до Міріам та інших жінок, коли вони співають і танцюють, святкуючи перехід моря й досягнення безпечної землі. Замість цього вона пише власну пісню й сама співає її в пустелі. Браян написав есей із питаннями, гіпотезами та прикладами у справжньому стилі мідраша. Він починається так:
Прослухавши сім сторінок, Деббі дивиться на Сару й запитує в своїй прямолінійній манері: «Це — креативна праця?».
Сара трохи роздратована. «Давайте дослухаємо Браяна», — каже вона.
«Вибачте», — бурмоче Деббі.
Коли настає черга Іди, вона хитає головою. «Я вибачаюся, — каже вона, — я не змогла виконати завдання. Все ще чекаю на ідею».
«Будьте сміливішою», — радить їй Мішель.
«Так, у мене з цим теж погано, — каже Деббі. — Ви коли-небудь пробували мозковий штурм?».
Сама Деббі написала автобіографію священної кішки фараона:
Коли Деббі завершує, Сара киває: «Це дуже… несподівано й інтригуюче», — каже вона. Її нудить від цього. Роза оселилася в колишній кімнаті її старшої доньки Міріам. Сара возить її дивитися квартири. Кожного дня вона її вивозить і кожного дня Роза заявляє, що в жодній із них жити геть неможливо й найщасливішими для неї були лише ті часи, коли вона жила в сім’ї.
«Цікаво, — запитує у Сари Мішель, — чи можемо ми виконувати завдання не в стилі мідраша? Бо мені, наприклад, важко весь час прив’язувати свої почуття до Біблії».
«Це і
«Може, ми спробуємо просто написати історію, яка відбувається в наші часи?» — питає Мішель.
Їда додає: «Було б непогано, якби ви принесли свій власний мідраш, щоб ми подивилися».
«Ви колись писали мідраш?» — питає Браян.
«Так, здається, писала — багато років тому, — каже Сара. — Я пошукаю. Але хочу нагадати вам усім, що творчість — це важка праця, й що митець дивиться на обмеження як на можливості. Отже, в наступному завданні вашим обмеженням буде заборона вживати слово “я”».
«Нічого собі!» — стогне Деббі.
«А слово “мене” можна вживати?» — питає Мішель.
«А решту займенників можна?» — питає Браян.
Цього вечора Сара робить гамбургери, й вони втрьох сідають вечеряти — Сара, Ед і Роза, яка їсть свій бургер на тарілці, за допомогою ножа та виделки. «Я чув, тобі не сподобалася “Гелена”», — звертається Ед до матері.
«Умови там розкішні», — каже Сара.
«Розкішні, ма?» — питає Ед.
«Холодно».
«Що? Ви ж говорили, що кондиціонер працює чудово!» — каже Сара.
«Я кажу про холодну атмосферу. Як у якійсь установі».
«Так це і є установа», — каже Ед.
«Так, це для мене не дім».
«У них чудовий басейн».
«Я не плаваю», — зауважує Роза.
«І у них є автобуси до Кеннеді-центру — на всі заходи».
«Ти могла б ходити на симфонічні концерти й на балет, ма. І в театр».
«Я цього не люблю», — каже Роза.
«Чого ти не любиш?».
«Людей. — Роза стукає пальцем по скроні. — Вони пришелепкуваті».
Capa хитає головою. «Там чудові люди. Культурні!».
«Ти бачиш те, що хочеш бачити», — каже їй Роза.
Ед бере ще один гамбургер під несхвальним поглядом Сари. «Скоро прибудуть твої меблі, ма. Нам треба тебе десь поселити».
«Знаєш, там кожного тижня буває камерна музика», — говорить Сара Еду.
«Слухай, я ось тобі що скажу, ма, — каже Ед. — Ми з Сарою переїдемо до “Гелени”, а ти залишишся тут. Як тобі таке?».
Після вечері Сара сідає за свій стіл. Вона намагається працювати над однією зі своїх прострочених книжкових рецензій, але серце в неї не на місці. Вона надто втомилася, в голові крутиться надто багато інших проблем. Зокрема, усвідомлення того, що виконувати будь-яку роботу можна лише за умови поселення Рози на іншій квартирі.
Їм не хочеться виштовхувати її туди силою, але Роза, схоже, не схильна залишати їхній дім добровільно. За це доведеться боротися, й Ед буде засмучений. Потім усвідомлення, що із заняттями теж не все гаразд. Ці конкретні студенти не дуже здатні працювати групою. Дискусія якась безладна. Всі іронізують і обороняються. Немає взаєморозуміння. Сьогодні вона їм сказала, що колись написала мідраш. Але де його шукати? Це була невеличка праця про біблійну Сару та про власні почуття у зв’язку із народженням дитини. Вона бере «Біблію короля Якова», яку задавала читати класу разом із «Мистецтвом біблійної поезії» Роберта Альтера та «Писанням без учителів» Пітера Елбоу, й розкриває її на Бутті 21. Вона читає: «А Господь згадав Сарру, як сказав був, і вчинив Господь Саррі, як Він говорив. І Сарра зачала, і породила сина Авраамові в старості його на означений час, що про нього сказав йому Бог». Сара переводить погляд нижче — туди, де розповідається, як Сарра назвала сина Ісааком, бо «сміх учинив мені Бог, кожен, хто почує, буде сміятися з мене». Дивлячись на ці вірші, вона розуміє їх тепер інакше, ніж колись. Їй п’ятдесят шість років, в неї четверо дорослих дітей, і їй спадає на думку, що з цього погляду вона не так вже схожа на біблійну Сарру. Вона не народила дитини в старості. З плодючістю в неї ніколи не було проблем. Вона палко прагнула, але не дітей. Вона прагнула зробити літературну кар’єру, щоб її творчість стала відомою всьому світу. Про це вона мріяла зі шкільних років, коли відкрила для себе Джона Донна й раптом відчула в собі якийсь несподіваний потаємний хист — здатність виявляти, наче зломник сейфів, гру слів і приховані мотиви в його поезії. І коли в коледжі вона писала свої есеї про цей образ і цю метафору, то найбільше її цікавило насправді, як стати кимось на кшталт Шекспіра — не імітуючи його, звісно. Коли вона зможе приєднатися до тієї блискучої плеяди поетів і драматургів (здебільшого єлизаветинської доби), що здіймалися перед нею в Квінс-коледжі переливчастими хвилями? Свою дисертацію на ступінь магістра з англійської літератури вона присвятила Еммі Лазарус[318] — не її віршу, вміщеному на статуї Свободи, а її найважливішим і забутим творам, віршованим п’єсам і поезіям.
Але на власну поезію їй забракло часу. У неї були маленькі діти, треба було також подумати про кар’єру Еда. Викладачі попереджали її, скільки часу та жертв вимагатиме від неї написання докторської дисертації. Один дивакуватий дідуган навіть натякнув, що, захистивши дисертацію й отримавши кафедру, вона може завадити кар’єрі якогось талановитого чоловіка, якому ще й сім’ю треба годувати. Він її, звісно, не переконав, але вона усвідомлювала, що захистити докторську буде важко. Ще важче — знайти роботу. Тож зрештою вона відмовилася від цієї ідеї. Правду кажучи, піклуватися про кар’єру Еда було легше — тут їй не доводилося стикатися з можливістю невдачі.
Сара прагнула слави, а не занять у Центрі єврейської громади, вона прагнула писати блискучі вірші, й не для друзів і родичів, а для світу. Їй було тринадцять, коли вона лежала в ліжку в батьківському домі, читала «Гамлета» й мріяла стати не гірше за Шекспіра. Тепер же, коли їй за п’ятдесят, вона, звичайно, сміятиметься, якщо Господь прийде до неї уві сні і скаже: «Ти досягнеш усього, чого бажала». А якщо з Нью-Йорка явиться якийсь янгол чи посередник і скаже: «Ти, Capo, напишеш великий роман, бестселер. Не якесь чтиво, а добру книгу, мудру та блискучу, з якої в майбутньому народиться фільм», — то вона голосно розрегочеться, хоч і візьме на всяк випадок телефон посередника. А поки що в неї є її книжкові рецензії, її заняття, її діти та її свекруха. Сара встає з-за столу. Вона нічого з цього не занотувала, тож на наступному занятті вона не матиме взірця для своїх студентів. Вона скаже їм, що шукала у своїх архівах і не знайшла того написаного нею мідраша. Або — що вважає важливим для них знайти свій власний голос і не хоче, аби вони дивилися на її роботу, бо це може вплинути на їхній стиль.
«Тук-тук», — чує вона голос Рози через двері.
«Так, заходьте», — відгукується Сара.
Роза відчиняє двері. Вона в рожевому стьобаному халаті й капцях в тон. «Саро, люба, в тебе є якісь книжки? Всі мої книжки запаковані, і я не можу знайти жодної».
«О! Звичайно, в нас є книжки. Внизу, — каже Сара. — Які ви хочете?» — додає вона мимохідь.
Роза замислюється. «Я люблю трилогії», — каже вона.
«Знаєте, мені здається, що єдина трилогія в домі — це Едів “Архіпелаг ГУЛАГ”».
«Це не белетристика?».
«Боюся, що ні».
«Ед ніколи не читав белетристики. Є у тебе якийсь роман? Я люблю романи — будь-які, аби не надто сумні. Про сім’ю, ну й трохи про кохання. Але добре написані. Він має бути добре написаним».
Несподівано для себе Сара відчиняє комірку й натрапляє на ящик на підлозі, в якому зберігаються примірники її власного роману.
«Ось, Розо, не хочете почитати це?».
«Іриси, іриси, — замислено читає на обкладинці Роза. — О, так це ж твоя книжка! Сара Марковіц. Я її вже читала. Звичайно… Багато років тому. У тебе є продовження?».
«Ні, немає».
«Треба написати продовження».
«Я ще не уявляю, про що».
«Про наступне покоління», — миттєво відповідає Роза.
«Тоді ви, може, перечитаєте її і дасте якісь поради?».
Роза бере книжку, й вони йдуть коридором до колишньої кімнати Міріам. Сара нагадує, що в «Гелені» є літературний дискусійний гурток.
Роза хитає головою. «Я ніколи не зможу там жити».
«Але ж із дня на день прибудуть усі ваші речі, ви ж знаєте. Секретер тут не вміститься».
Роза оглядає маленьку спальню, обмірковуючи цю проблему.
«Вмістити можна, — каже вона. — Але це виглядатиме не дуже пристойно — коли одне нагромаджене на інше».
Сара такого майже не очікувала. Вона відчуває раптовий сплеск надії: її будинок залишиться їй, а Роза житиме в «Гелені». Звісно, Сара ще не знає, що наступні три тижні шукатиме чесучеві абажури й проводитиме години в «Будинку піноматеріалів» неподалік аеропорту, поки робітники накачуватимуть Розин диван новим наповнювачем підвищеної щільності. Поки що вона бачить перед собою лише вільні вечори та простір порожніх кімнат… І що в порівнянні з цим якісь меланхолійні, розпливчасті літературні мрії?
Літературно-художнє видання
Американська єврейська проза.
Століття оповідань
Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов
Літературне редагування: Катерина Сінченко
Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн
Коректура: Валентина Божок
Дизайн обкладинки: Світлана Невдащенко
Відповідальна за випуск: Анастасія Негруцька
Підписано до видання 18.11.2020. Формат 60x84/16
Гарнітура Warnock Pro. Умов. друк. арк. 33,48.
ТОВ «Часопис “Дух і Літера”»
Свідоцтво про реєстрацію ДК № 224 від 19.10.2000 р.
Видавництво «ДУХ І ЛІТЕРА»
Телефони: +38 (044) 425-60-20,
+38 (073) 425-60-20 (Lifecell)
+38 (097) 425-60-20 (Kyivstar)
+38 (050) 425-60-20 (Vodafone)
E-mail: duh-i-litera@ukr.net — відділ продажу
Сайт та інтернет-книгарня: www.duh-i-litera.com
Надаємо послуги «Книга-поштою»
ТОВ «ДРУКАРНЯ «РУТА»
32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський,
вул. Руслана Коношенка, буд. 1.
Замовлення № 28.
Ця антологія представляє тексти американської єврейської короткої прози. Книжка вміщує ціле століття непересічних творів, починаючи з іммігрантської художньої літератури початку XX століття і закінчуючи історіями деяких сучасних письменників. Читати її сторінки — значить знайомитися з чудовою і різноманітною літературною традицією.
Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником
с. 68: Нині головною [діяльнісю] => діяльністю єшив є підготовка до звання рабина.
с. 121: <…> вона так і не опанувала мистецтво легкої [комунікацї] => комунікації <…>
с. 352: <…> з фотографією чемпіона світу з професійного [бокс] => боксу <…>
с. 366: Говард [Джонаон] => Джонсон — американська мережа готелів <…>.
с. 372: Але [Мільон] => Мілтон роздратовано відрізав <…>
с. 398: [досягенння] => досягнення 13-літніх хлопчиків релігійного повноліття <…>
Йокнапатофа — вигаданий округ, в якому відбувається дія більшості творів Вільяма Фолкнера. —
Хуцпа (
Шлеміль (
Агада (
Касл-Гарден і Елліс-Айленд — перші імміграційні центри США в Нью-Йорку.
Рівінгтон-стріт — вулиця у Нижньому Іст-Сайді (Нью-Йорк), де на початку XX ст. мешкало багато єврейських та італійських іммігрантів.
Jewish Daily Forward — тепер газета «Вперед».
Хупа — за єврейською традицією, балдахін, під яким наречені стоять на своєму весіллі.
Ісая 40, 3–5. Подано в перекладі І. Огієнка.
Готтуню (
Геволт (
Голут (
Мішигіне їдіне (
Мається на увазі Нижній Новгород у Росії.
Шабат — сьомий день тижня, в який Тора (Старий Заповіт) наказує утримуватися від роботи. Триває від заходу сонця в п’ятницю до заходу сонця в суботу.
«Статті де Каверлі» (
З поезії Р. Кіплінга «L’Envoi to «The Seven Seas»» (1892). Подано в перекладі В. Марача.
Отці-пілігрими — перші колоністи-пуритани, що переселилися з Англії до Массачусетсу (1620).
«Мейфлауер» — судно, на якому в 1620 році до Америки прибули перші англійські переселенці.
Єшива — єврейський вищий релігійний навчальний заклад, де вивчають Усний Закон, головним чином Талмуд. Нині головною діяльністю єшив є підготовка до звання рабина. Термін навчання в єшиві зазвичай необмежений.
Сіонізм — рух європейських євреїв кінця XIX ст. за створення єврейської держави.
Седер — урочиста вечеря, що розпочинає святкування Песаху.
Кіпа — традиційний єврейський чоловічий головний убір у вигляді маленької круглої шапочки.
Бар-міцва (
Хадасса (
Респонси (від
«Путівник заблукалих» (
«Кузарі» (
Юнкер (
Gleichgeschaltet (
Ольшана — містечко Черкаської області.
Це твоє життя (
Революція 1905–1907 рр. або Перша російська революція відбулася внаслідок загальнодержавної кризи, що загострилася на початку XX ст., через економічну кризу 1900–1903 у Російській імперії та поразку в Російсько-японській війні 1904–1905.
«Книга мучеників» (
Толстовство (рух толстовців) — релігійно-етичний суспільний рух у Росії, що виник у 1880-х роках під впливом ідей Льва Толстого (не гнівайся, не перелюбствуй, не клянись, не протився злу насиллям, возлюби ворога свого, як себе самого). Виступали проти інституційованої церкви, несли просвіту.
А. П. Чехов. Палата № 6 (пер. українською С. Андрющенко). — К.: BookChef, 2019.
Фунт = 453,59237 г.
Вільям Гаррісон Демпсі — американський боксер-професіонал, чемпіон світу в суперважкій вазі, культовий символ 1920-х років.
Рядки з вірша Джона Аддінґтона Саймондса (1840–1893), англійського поета і літературного критика, дослідника історії італійського Відродження. Вперше ця поезія (гімн) під назвою «А Vista» була надрукована у збірці «Нове і старе» (
Так само.
Вільям Рендольф Герст (1863–1951) — американський бізнесмен, політик і видавець газет, який побудував найбільшу в країні медійну компанію
Вільям Говард Тефт (1857–1930) — 27-й Президент США (1909–1913).
Коні-Айленд — півострів у південній частині Брукліна, з парком атракціонів, акваріумом, стадіоном та іншими розвагами.
Сіті-коледж — основний і найстаріший коледж Міського університету Нью-Йорка.
Діва озера (
Фріман (
Лаго Маджоре (
Падрона (
Напівострів у Брукліні, Нью-Йорк, США.
Вікно від стелі до підлоги.
Палацці (
Ізола Белла (
Ізола деі Пескаторі (
Ізола Мадре (
Острів Допомоги (Welfarelsland, з 1973 року — острів Рузвельта) — вузький острів у протоці річки Іст-Рівер у Нью-Йорку, що знаходиться між островами Мангеттен та Лонг-Айленд. Цю назву отримав у 1921 році через розташовані на ньому шпиталі та притулки.
Вапоретто (
Бочча (
Центральний парк (
Vietato (
Basta (
«Ви загубилися?» (
Бейсбольний термін, що означає досягнення гравцем першої бази.
Ти Ернесто? (
Ні, сеньйоре. Я Джакоббе (
А де Ернесто? (
Signorina (
Інферно (
Прошуто (
П’яцца (
Un pezzo di paradiso caduto dal cielo (
Гендерсон, повелитель дощу / пер. Віктор Шовкун // Видавництво Жупанського, 2016.
Герцог / пер. з англ. Володимир Чайковський. — Харків: Фоліо, 2016.
Дар Гумбольдта / пер. з англ. Ірини Карівець. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
Мемуари Мосбі. Оповідання. Переклав Дмитро Костенко // Всесвіт, 1993, № 7/8.
Люфтганза — авіакомпанія.
Саєнс (
Університет Де Поля (
Північно-Західний університет (
Вільям Фредерик Гоппе (1887–1959) — всесвітньо відомий американський чемпіон з професійного більярду.
Карамболь — різновид більярду.
Давид Бен-Ґуріон (1886–1973) — ізраїльський політичний і державний діяч, один із творців держави Ізраїль, видатний лідер сіонізму.
Ричард Дікс (справжнє ім’я Ернст Карлтон Бріммер, 1893–1949) — американський актор, номінант на премію «Оскар».
Дік Трейсі — поліцейський, герой коміксів Честера Ґулда.
Чарлз Оґастус Ліндберґ (1902–1974) — американський льотчик письменник, винахідник, дослідник і громадський діяч.
Джон Філіп Суза (1854–1932) — американський композитор і диригент духових оркестрів, автор знаменитого маршу «Зірки і смужки назавжди», що став національним маршем; увійшов в історію як «король маршів».
Ліга спротиву війні — пацифістська організація, заснована у 1923 році. —
Ґрейс Пейлі померла 22 серпня 2007 у віці 84 роки, вже після того, як антологія була вперше опублікована.
Ймовірно, йдеться про Форт Кастер, тренувальний табір для військовослужбовців, що діє з 1917 року на території міста Баттл-Крік.
Вільям Шекспір. «Король Генріх V». Дія 2, сцена 4. Подано в перекладі Віктора Ружицького.
Американергеборен (
Маме лошн (
Хедер-їнглах (
Judenrein (
Меламед (
Хумаш (
Лінійне письмо Б — система писемності крито-мікенського періоду.
Мовна атриція — процес руйнування системи рідної або добре засвоєної мови у людей, що живуть в умовах дво- або багатомовності.
«Хвора людина Європи» (англ. sick man of Europe) — термін, що використовується (переважно в англомовній публіцистичній традиції) для позначення європейської держави, яка зазнає тривалої економічної чи соціальної кризи. Вважається, що вперше його застосував у середині XIX ст. імператор Микола І, маючи на увазі ослаблену Османську імперію.
Ну, як справи, євреї? (
Шул (
Тетраграматон — в юдейській релігійній і кабалістичній традиціях — чотирибуквене невимовне Ім’я Господа.
«Йди сюди, ти живий чи мертвий?» (
«Сер Гавейн і Зелений Лицар» (
Карсон Мак-Калерс (1917–1976) — американська письменниця.
Єгоаш (справжнє ім’я Соломон Блюмгартен, 1870–1927) — американський поет, писав їдишем.
Свиня (
Приватний коледж у штаті Нью-Йорк, заснований у 1861 році Метью Вассаром.
Невдаха (
Алеф — перша, бет — друга літера єврейської абетки.
Мається на увазі Анна Франк та її щоденник.
Емануель Рінгельблюм — польський історик єврейського походження, засновник архіву Варшавського гетто.
Єжи Косинський (1933–1991) — американський письменник польського походження.
«Советиш геймланд» («Радянська батьківщина») — радянський часопис мовою їдиш.
Y — в Америці скорочене позначення єврейських культурних центрів.
Навіщо ці муки? Я говорю без радості, а навколо танцюють привиди (
Порожнє, як холодний шул, моє серце (
Ось іде диявол (
Послухаймо (
Приятелю (
Тим гірше! (
Божевілля (
Ектоплазма (щось, «що формується ззовні») — в окультизмі та парапсихології — в’язка субстанція загадкового походження, яка нібито виділяється організмом медіума та потім слугує основою для подальшого процесу матеріалізації.
Хавер (
Кідуш-гашем (
Віленський гаон — Еліягу бен Шломо Залман (1720–1797) — знаменитий рабин і талмудист із Вільни (Вільнюса), гордість східноєвропейського єврейства.
Guter yid (
Я, мене, мені, мною, про мене (
Машгіах (
Поема американського поета та драматурга Т. С. Еліота.
Фолксменш (
Так звана «Біблія короля Якова» — найпоширеніший англійський переклад Біблії, здійснений в Англії за короля Якова І в 1604-1611 рр.
Ерец-Ісраель (
Штраймл — хутряна шапка хасида.
Свенгалі — персонаж роману Дж. дю Море «Трілбі» (1895). Він зваблює, підкоряє собі й експлуатує молоду ірландку Трілбі, з якої робить знамениту співачку.
Марани (від
Г. Лейвік (псевдонім, справжнє ім’я Лейвік Гальперн; 1888–1962) — єврейський поет і драматург, з 1913 року жив у США.
Їдишкайт (
Теодор Герцль (1860–1904) — засновник сіонізму.
Ліделе-шрайбер (
Маються на увазі пасажирські місця третього класу (найдешевші) на середніх палубах океанських пароплавів, якими прибували до Америки іммігранти.
Друга авеню в Нижньому Іст-Сайді (Мангеттен, Нью-Йорк) була місцем численних єврейських театральних постановок на початку XX ст. й набула відомості як «Єврейський театральний квартал» (
Страви єврейської кухні: фляки, цимес (солодке овочеве рагу), печеня.
Дівчина (
Діббук (
Кохлефл (
Терах — десятий патріарх після Ноя, батько Авраама.
Готтеню (
Час Машіаха (Месії) (
Амалекітяни — плем’я, що мешкало в стародавній Палестині. У Старому Завіті описуються як запеклі вороги Ізраїлю.
Тит Флавій Веспасіан — римський імператор (39–81 рр. після Р. X.), який зруйнував Єрусалим під час Першої юдейської війни (70 р.).
Соціальний директор — посада, запроваджена власниками курортних готелів у Катскільських горах (в одному з таких відбувається дія оповідання) у першій половині XX ст. для розваги відпочивальників. Вони були представниками різних професій: продюсерами, акторами, режисерами, письменниками, виконавцями пісень і танців, коміками тощо, й після шоу спілкувалися з гостями. Приблизно відповідає сучасному «аніматору».
Каягога — річка та округ у штаті Огайо.
ХСМЛ (Християнський союз молодих людей (
Лінгва-франка (
Шафлборд (
Коні-Айленд — півострів у Брукліні з парком розваг.
Катскіл — гори в штаті Нью-Йорк (160 км від Нью-Йорка), відроги Апалачських гір. Відомі своїми курортами, що належать до так званого «Борщового поясу» (The Borsch Belt) — популярних серед американських євреїв літніх курортів.
Мінітмен (
Даго — презирливе прізвисько італійців у США.
Четверте липня — День Незалежності США.
Австралійський кроль — один зі стилів плавання.
Вік Тенні — відомий у 1950-х і 1960-х роках американський підприємець і бодібілдер, популяризатор здорового стилю життя. Вважається винахідником прототипу сучасних фітнес-центрів, створив більше сотні таких спортивно-оздоровчих комплексів у США та Канаді і вперше запровадив у них річні абонементи.
Йом-Кіпур (Судний день) — єврейське свято, одна з основних дат єврейського календаря. Саме Йом-Кіпур, згідно з традицією, підводить межу під десятиденним періодом, коли над кожною людиною вершиться вищий суд, оцінюються всі її діяння за минулий рік, визначається доля на рік прийдешній.
Свято на честь річниці прибуття Христофора Колумба в Америку, яке сталося 12 жовтня 1492 року за юліанським календарем (21 жовтня 1492 року — за григоріанським).
Мається на увазі шофар — єврейський ритуальний музичний інструмент, зроблений з рогу барана чи іншої тварини. Звуком шофара завершується свято Йом-Кіпур.
Гра слів:
Джером Девід Керн (1885–1945) — американський композитор єврейського походження, автор понад 700 пісень та низки популярних оперет.
Меренге — домініканський парний танець дещо еротичного характеру.
Вільям-Аверелл Гарріман (1891–1986) — американський політик-демократ, у 1955–1958 рр. — губернатор штату Нью-Йорк.
Марта Ґрем (1894–1991) — американська танцівниця та хореограф, засновниця трупи, школи і танцювальної техніки власного імені; видатна діячка хореографії США.
Бонго — невеликий подвійний барабан.
«J’accuse!» (
Гра слів:
«Ліга плюща» — асоціація восьми найстаріших американських університетів. Назва походить від гілок плюща, що обвивають старі будівлі в цих університетах. Вважається, що члени ліги відзначаються високою якістю освіти та певним снобізмом щодо інших американських університетів.
Томмі Генріх, Джонні Логан, Марті Маріон, Джордж Стірнвайс, Боббі Річардсон — американські професійні бейсболісти.
Філ Вайнтрауб (Phil Weintraub, 1907–1987) — американський бейсболіст єврейського походження, його батьки були родом із Києва.
Призначений хітер — в бейсболі гравець, який виходить тільки відбивати. Він не грає на полі, а на відбиванні замінює одного із захисних гравців, зазвичай пітчера. Правило призначеного хітера діє лише в американській лізі.
«Романс Хелен Трент» — мильна радіо-опера, створена Френом та Енн Гаммерт, виходила в ефір на Сі-Бі-ЕС з 30 жовтня 1933 року по 24 червня 1960 року, в цілому 7222 епізоди.
Ідеться про Гаррі Гершфілда (1885–1974), американського карикатуриста, гумориста і виконавця на радіо.
Buck and Wing — імена, які дав Ліпман чорношкірим танцівникам, означають сольний номер чечітки зі складними фігурами.
Досягнення єврейським хлопчиком або дівчинкою релігійного повноліття (13 років і 1 день для хлопчиків і 12 років і 1 день для дівчат).
Артур «Гарпо» Маркс (1888–1964) — американський комедійний актор, мім та музикант, член відомої акторської групи братів Маркс. Зазвичай носив кучеряву руду перуку.
Насправді їх було п’ять: Гарпо, Зеппо, Чико, Ґраучо, Гаммо.
«Весь світ співає мою пісню, а я її співаю для тебе» — хіт, який виконала і записала 1946 року американська акторка і співачка Доріс Дей (1922–2019) з біг-бендом Леса Брауна.
Сталевий пірс (
Доменіко Антоніо Ґаленто (1910–1979) — американський боксер важковаговик. Прізвисько «Дві тони» отримав через виправдання перед менеджером, коли спізнився на один із боїв, що, мовляв, мусив по дорозі розвести дві тони льоду.
Франклін Делано Рузвельт (1882–1945) — 32-й президент США.
Медрейк Чарівник — популярний в США персонаж коміксів.
Крихітка Снукс — персонаж американської радіопрограми «Бейбі Снукс шоу».
Джордж Бернс і Ґрейсі Ален — комедійне подружжя у багатьох шоу; Фіббер Макґі та Моллі — американський радіо-комедійний серіал.
Джонні Вайсмюллер (справжнє ім’я Петер Йоган, 1904–1984) — американський плавець та ватерполіст, п’ятиразовий олімпійський чемпіон, кіноактор, відомий виконанням ролі Тарзана в низці фільмів.
Едвард Боус (1874–1946), відомий як майор Боус, був творцем і ведучим «Аматорської години майора Боуса», що стала найвідомішим шоу аматорських талантів у США в 1930-40-і роки. Відібрані на шоу виконавці гастролювали потім країною, виступаючи у вар’єте «Майор Боус».
Джорджія — штат на південному сході США, де третина населення чорношкірі.
Кетрин Елізабет «Кейт» Сміт (1907–1986) — американська співачка, виступала на радіо і телебаченні, зажила слави в 1940-і роки.
Джейс Керн (Кей) Кайсер (1905–1985) — американський музикант, керівник джаз-оркестру; Іш Кабібл (Мервин Боґе, 1908–1994) американський комедіант і трубач; Хоббі Лоббі — приватна мережа художніх салонів і центрів творчості.
Слово «шейгец», як вимовляли євреї Литви й Білорусі, або «шайгец», як казали в Польщі та в Україні, походить від івритського «шекоц» — «відразливий», може означати «хам», «грубіян».
The Ink Spots (
Ейбі — скорочена форма від імен Авель (Abel) чи Авраам (Abraham).
Говард Джонсон — американська мережа готелів, мотелів і ресторанів.
Сібісквіт (англ. Seabiscuit) (1933–1947, «Морський бісквіт») — кінь, чемпіон багатьох перегонів.
Міккі Фін — напій чи речовина з психоактивним препаратом.
Йдеться про популярну пісню часів Другої світової війни «І сині пташки над білими скелями Дувра» (В. Кент — Н. Бертон), яка стала хітом у США в 1942 році у виконанні Кейт Сміт.
Воґн Вілтон Монро (1911–1973) — американський співак, трубач, керівник біг-бенду, перший виконавець згаданої пісні у 1941 році, яка увійшла до топ-хітів.
Тед Коллінз (1900–1964) — американський шоу-бізнесмен, менеджер Кейт Сміт протягом тридцяти років.
Peut-etre (
Доллі Пейн Тод Медісон (1768–1849) — дружина 4-го президента США Джеймса Медісона, перша леді США з 1809 до 1817 року.
Лосів — соціальний клуб, пізніше братський орден «Лосів» (англ. Order of Elks) — одне з найважливіших братств у США, засноване 1868 року, членами якого є і чоловіки, і жінки.
Вочевидь, натяк на назви чисел у халдейській нумерології, що впливають на життя людини.
Едгар Джон Берґен (1903–1978) — американський актор і радіоведучий, особливої слави зажив як черевомовець своїх ляльок Чарлі Маккарті та Мортимера Снерда.
Англійська система мір ваги для всіх товарів, крім благородних металів, коштовного каміння та ліків.
Джонні Карсон (1925–2005) — американський журналіст та телеведучий відомого шоу The Tonight Show («Вечірнє шоу»).
Джонс Біч, Проспект Парк — місцевості в Нью-Йорку.
Баал Шем Тову — засновник хасидського руху в юдаїзмі.
Бет га-мідраш — молитовний дім із бібліотекою, де самостійно вивчали Талмуд, великий кодекс релігійно-юридичних правил життя євреїв.
Шоу Філа Донаг’ю (
Що ж хорошого у розставанні? (
Муні — так називали послідовників Церкви об’єднання, релігійної організації, заснованої Мун Сон Мьоном у 1954 році в Сеулі (Південна Корея). З 1959 року вона поширилася на території США.
Ашрам — духовна чи релігійна громада, куди людина приходить для медитації, молитви, здійснення ритуалу і духовного оновлення.
Еркерне вікно — вікно, що виступає з будинку, нагадує маленький балкон.
Коло сім’ї (
Жіночий домашній вісник (
Авраам Запрудер (1905–1970) — американський бізнесмен, який випадково 22 листопада 1963 року зафільмував вбивство президента США Джона Кеннеді.
Мохел — людина, яка, за юдейською традицією, робить обрізання.
Фланк-стейк — плаский стейк з яловичої очеревини овальної форми.
Бар-Міцва — в юдаїзмі термін, що описує досягнення 13-літніх хлопчиків релігійного повноліття.
Храм Еману-Ель (буквально перекладається «Храм, де Б-г з нами») — велика синагога, де з’явилася перша реформаторська (прогресивна) юдейська конгрегація в Нью-Йорку. Тут обігрується його назва англійською (Temple Emanu-El), що звучить як храм християнський, але не синагога. Ортодокси, до кого навернувся батько Аніти, заперечують секуляризований реформаторський рух.
Кон Ед (
Музика, музика, музика (
Хасидські історії (
Мартін Бубер (1878–1965) — єврейський філософ, релігійний мислитель і письменник, духовний лідер європейського єврейства.
Імперія кошерної птиці (
Дейлі Ньюз (
Шабат — сьомий день тижня, в який Тора (Старий Заповіт) наказує утримуватися від роботи. Триває від заходу сонця в п’ятницю до заходу сонця в суботу.
Містер натуральний (
Міцвамобіль — автомобіль, що використовується хасидами для поширення інформації про юдаїзм. Також використовується як мобільна синагога.
Тфілін — дві чорні шкіряні коробочки, у яких вміщено пергамент із чотирма текстами із Тори, де йдеться про заповідь накладання тфілін і містяться основи єврейської віри, накладають одну коробочку на голову, іншу — на руку.
Ще одна назва тфіліну.
«Шоу Мері Тайлер Мур» — популярний комедійний серіал, що виходив у 1970–1977 роках в США. Там американська акторка Валері Гарпер виконувала роль Роди — найкращої подруги головної героїні.
Популярний журнал для сімейного читання.
Барон де Шарлю — один із центральних і найбільш прописаних персонажів циклу романів Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу».
Гарпова матір — персонаж роману «Світ очима Гарпа» (англ. «The World According to Garp») Джона Ірвінга.
May Маус — банда, що діяла в Нью-Йорку в 1950-х роках.
Джомо Кеніата (1891–1978) — перший прем’єр-міністр в 1963–1964 і президент Кенії в 1964–1978 роках. Його вважають «батьком кенійської нації».
Гурка — ковбаса, яку виготовляють із різноманітною начинкою: з легенів, печінки, шкварок тощо.
«Енні» — американська стрічка-мюзикл режисера Вілла Глака, є сучасною адаптацією однойменного бродвейського мюзиклу 1977 року.
Гра слів:
Талмуд-тора — навчальний заклад для єврейських хлопчиків, де викладають іврит, Тору, а також інші предмети.
Шпінкери — учні й послідовники вигаданого автором місцевого містика, рабина Еліякума бен Яхья.
Штибл — молитовний будинок хасидів.
Від
Кнейдли (кнедлі, єврейською — кнейдлах) — традиційна єврейська страва, галушки в курячому бульйоні.
«Їж, їж, дитинко» (
Так звані «пуританські закони» (
«Діксі», також відома як «Земля Діксі» або «Я хотів би бути в Діксі» — популярна, особливо у південно-східних штатах США, пісня. Під час Громадянської війни була одним з неофіційних гімнів конфедерації.
Шнорер (
Тетраграма — в юдейській традиції невимовне ім’я Бога з чотирьох літер.
Гра слів, побудована на співзвучності імені Нахум і слів Knock ’em («Бий їх»).
Штраймл — хутряна шапка хасида.
Справа Лео Франка — судовий процес за звинуваченням управителя олівцевої фабрики єврея Лео Франка у зґвалтуванні та вбивстві 13-річної робітниці тієї ж фабрики Мері Феган у 1913 році в Атланті, штат Джорджія. Франка було визнано винним на підставі сумнівних доказів, засуджено до смертної кари, помилувано губернатором, а потім викрадено з в’язниці й повішено групою обурених громадян.
Сарспарілья (sarsparilla) — безалкогольний тонік.
Жіль де Ре (фр. Gilles de Rais, 1405–1440) — французький аристократ, маршал Франції, соратник Жанни д’Арк. Був заарештований і страчений за звинуваченням у серійних убивствах. Прототип «Синьої Бороди».
Давид Рікардо (David Ricardo, 1772–1823) — англійський економіст, класик політичної економії, послідовник і одночасно опонент Адама Сміта. Походив із родини португальських євреїв. У 21 рік відмовився від юдаїзму й перейшов в унітаріанство.
«Залізна діва» — середньовічне знаряддя смертної кари або катування, залізна шафа у вигляді жінки, засаджена всередині цвяхами.
Людовіко Аріосто (Ludovico Ariosto, 1474–1533) — італійський поет епохи Відродження, автор поем і комедій, написаних латиною на класичні сюжети.
Чизкейк — традиційний американський сирний десерт. «Джуніор» (англ. Junior’s) — відома в США мережа ресторанів.
«Виходьте!» (
Мейн-Лайн (
Письменницький ринок (
Тобто 167,6 см.
Університет Нотр-Дам (
Слова з пісні Тіни Тернер «Горда Мері» (
Ланцман (
Мається на увазі Ісаак Башевіс-Зінгер, американський єврейський письменник, Нобелівський лауреат 1972 року.
Вілла Катер (
Альбігойці (катари) — єретичний рух доби Середньовіччя (12–13 ст.) у Західній Європі, переважно у Південній Франції та Північній Італії.
Декантер — посудина у вигляді графина для переливання вина з пляшки перед сервируванням.
Продовольчі кооперативи (
«Великий ланцюг буття» — поняття, запроваджене середньовічними теологами-схоластами, образ єдиного й взаємопов’язаного світу.
Daily Forward — нью-йоркська їдишомовна газета.
Роджер Штраус (Roger Williams Straus) — співзасновник нью-йоркського видавництва Farrar, Straus and Giroux.
NEA (
Інститут перспективних досліджень Редкліфа при Гарвардському університеті; знаходиться в м. Принстон (штат Нью-Джерсі, США).
Юніон (
Ісак Дінесен — псевдонім данської письменниці Карен Бліксен (1885–1962), під яким вийшов, зокрема, її роман «З Африки» (1937). Довгий час жила в Африці, де мала кавову плантацію.
«Мі» співзвучне з англійським займенником «me» (мене, мені).
Битва при Літтл-Біггорн — битва між індіанським союзом племен лакота та північні шайєнни із Сьомим кавалерійським полком армії США, яка сталася 25–26 червня 1876 року біля річки Літтл-Біггорн (штат Монтана). Битва закінчилася знищенням п’яти рот американського полку і загибеллю його знаменитого командира Джорджа Кастера.
Фредерик Вільям Бентін — офіцер армії США, учасник Громадянської війни та індіанських війн, командир батальйону в битві при Літтл-Біггорн.
Кандид — герой однойменного філософського роману Вольтера.
Ранчо Ла-Брея — район бітумних озер Льодовикового періоду на території Лос-Анджелеса. Ці озера знамениті безліччю знайдених у них рештків давніх тварин і птахів, зокрема мастодонтів, які потрапляли в рідкий асфальт і вже не могли з нього вибратися.
Levi’s 501 — легендарна перша модель синіх джинсів із мідними заклепками, що з 1873 року вироблялися в Америці компанією Леві Стросса.
Кнут Кеннет Рокне (1888–1931) — американський футбольний тренер норвезького походження, тренував футбольну команду університету Нотр-Дам.
«Християнська наука» (
Lasalle Grill — ресторан у Саут-Бенді.
Жак Дерріда (1930–2004) — французький філософ сефардського походження, засновник філософії деконструкції. Роботи Дерріда мали великий вплив на сучасну теорію літератури, філософію та соціологію.
Рене Робер Кавельє де ла Саль (фр. Rene Robert Cavelier de La Salle; 1643–1687) — французький мандрівник, здійснив низку подорожей в область Великих озер, вперше перетнув внутрішню частину Північної Америки з півночі на південь.
Кревкьор (
Острів у протоці між озерами Гурон і Мічиган (США, штат Мічиган).
«Космічна голка» (
Бібі Ребозо (Bebe Rebozo) — банкір і бізнесмен із Флориди, що був другом і довіреною особою президента Ніксона.
Джек Лорд (1920–1998) — популярний американський теле- та кіноактор.
«Сьомий вогонь» — поняття з міфології індіанського народу оджибве, згідно з яким життя на землі поділялося на сім періодів («Сім вогнів»).
Мідраш — розділ усної Тори, яка входить до юдейської традиції разом із письмовою Торою й включає тлумачення та розробку основних положень єврейського вчення, яке міститься у письмовій Торі.
Ральф Воан-Вільямс (1872–1958) — один із найвидатніших британських композиторів, автор численних симфоній, опер, ораторій та інших творів.
Едвард Естлін Каммінгс (1894–1962) — американський поет, письменник, драматург.
Генрі Девід Торо (1817–1862) — американський письменник, мислитель, натураліст, суспільний діяч.
Волт Вітмен (1819–1892) — американський поет, есеїст, журналіст та гуманіст.
«Листя трави» — поетична збірка Волта Вітмена.
«Під покровом молочного лісу» (
Стара жінка плутає слова Elysius (Елізій) і egridgious (кричущий).
Вашингтон-Гайтс — квартал на півночі Мангеттена в Нью-Йорку.
Цвіркун Джиміні — персонаж діснеєвського мультфільму «Піноккіо».
Перкодан — знеболювальний препарат із наркотичною дією. Відноситься до опіоїдних анальгетиків.
Венеція — курортне передмістя Лос-Анджелеса.
Санта-Роза — найбільше місто в окрузі Сонома (штат Каліфорнія).
«Театр шедеврів» (з 2008 року — «Шедевр») — багаторічний американський телесеріал, розпочатий у 1971 році. Складається переважно з англійських екранізацій відомих літературних творів, біографічних фільмів тощо.
Хайку (хокку) — жанр японської ліричної поезії. Вірш хайку складається з єдиної трирядкової неримованої строфи з 17 складів (у першому рядку має бути 5 складів, у другому — 7, в останньому — знову 5).
Мережа магазинів секонд-хенду в США.
Емма Лазарус (1847–1887) — американська поетка та письменниця єврейського походження. Рядки з її сонету «Новий колос» викарбувані на п’єдесталі статуї Свободи в Нью-Йорку.