Місто Співочого Полум’я 

  Переднє слово 

На ту пору, коли Джайлз Енґарт зник — а сталося це майже два роки тому, ми з ним дружили вже років з десять чи навіть більше, і я знав його настільки добре, наскільки будь-хто взагалі міг його знати. А втім, натоді ця справа була для мене не меншою таємницею, ніж для інших, і залишалася таємницею аж дотепер. 

Подібно до решти, я іноді думав, що Енґарт разом із Еббонлі замислили усе це як одну величезну нерозв’язну містифікацію, і що самі вони досі десь живі та сміються зі світу, який був так глибоко спантеличений їхнім зникненням. І допоки я, зрештою, вирішив відвідати Кратер-Рідж282 і по змозі знайти ті дві кам’яні брили, про які йшлося в Енґартовій розповіді, нікому не вдавалося виявити жодного сліду зниклих чоловіків і не випадало почути найтуманнішої чутки щодо їхньої долі. На той час здавалося, що усій цій справі, найімовірніше, так і судилося залишитися надзвичайною та до нестями дражливою загадкою. 

Енґарт, який на ту пору вже зажив собі неабиякої слави у царині красного письменства як автор фантастичних творів, проводив те літо серед гір Сьєрра-Невади283 і жив самотою, доки до нього не навідався художник Фелікс Еббонлі. З останнім я ніколи не зустрічався особисто, проте той був добре відомий завдяки картинам і малюнкам, у які вкладав усю свою багату уяву, і встиг проілюструвати не один з Енґартових романів. 

Коли ж інші відпочивальники, які жили по сусідству, стривожилися через надто тривалу відсутність цих двох і Джайлзову хатину обшукали, сподіваючись натрапити на якусь зачіпку, що могла б пояснити їхнє зникнення, то знайшли на столі пакунок, адресований мені; і в належний час я його таки отримав, щоправда, вже встигнувши прочитати чимало газетних припущень стосовно цього подвійного зникнення. У тому пакунку містився невеличкий оправлений у шкіру записник, на форзаці якого рукою Енґарта було написано: 

Любий Гастейне! 

Якщо забажаєш, можеш коли-небудь оприлюднити цей щоденник. Люди подумають, що це остання та найшаленіша з моїх літературних містифікацій — якщо тільки не вважатимуть його за один із твоїх творів. У будь-якому разі, так вийде на краще. Прощавай. 

Щиро, Джайлз Енґарт. 

Відчуваючи, що загал, поза сумнівом, зустріне викладені відомості саме так, як передбачав мій друг, і сам не маючи певності в тому, була ця оповідь правдою, а чи — містифікацією, я відклав оприлюднення щоденника на потім. А тепер я на власному досвіді переконався у справжності описаних подій і нарешті друкую його разом зі звітом про свої власні пригоди. Можливо, ця подвійна публікація, якій, до того ж, передувало Енґартове повернення до земних теренів, стане запорукою того, що усю цю історію сприймуть як дещо більше за звичайну фантазію. 

А втім, пригадуючи свої власні сумніви, я запитую себе… Але нехай читач сам вирішує для себе — вірити цій оповіді чи ні. Отже, почнімо з того, що стосується щоденника Джайлза Енґарта. 

    І. Позамежний вимір 

31 липня 1930 року. Я ніколи не мав звички вести щоденника — головним чином через свій вкрай бідний на події спосіб існування, в якому рідко стається щось, варте увічнення на папері. Одначе те, що сталося цього ранку, є настільки дивовижним, настільки далеким від усіх звичних законів та порівнянь, що я відчуваю спонуку записати все це, наскільки стане мого розуміння та хисту. Крім того, я викладатиму на цих сторінках усе, що стосуватиметься можливого повторення та продовження пережитої мною пригоди. Я зможу робити це, анітрохи не наражаючись на ризик, адже навряд чи хтось із тих, що колись прочитають цей запис, йому повірить… 

Я ходив на прогулянки до Кратер-Ріджу, який лежить за милю чи навіть менше на північ від моєї хатини неподалік Вершини284. Хоча тамтешні землі значно відрізняються від звичних довколишніх краєвидів, Кратер-Рідж є одним із моїх улюблених місць. Його території — геть голі та безлюдні, а з рослинності там можна зустріти хіба що гірські соняхи, кущі дикої смородини та кілька живучих, покручених вітрами сосен і гнучких модрин. 

Геологи заперечують вулканічне походження цієї місцини, а втім, там вистачає виходів глибинних порід, які являють очам грубі нодулярні камені285, та розсипів жорстви, тож усе це достоту подібне до залишків застиглої лави — принаймні, на мій нефаховий погляд. Вони скидаються на жужіль286 і згар, у долюдські часи вивергнуті з циклопічних287 горнил, щоб остигнути, затверднути й набути безмежно гротескних форм. 

Серед них траплялися камені, які нагадували фрагменти прадавніх барельєфів або маленьких доісторичних ідолів і статуетки; на інших, здавалося, були викарбувані втрачені літери якогось письма, що не надавалося до розшифрування. Всупереч усяким сподіванням, у дальньому кінці довгого та безводого Ріджу288 розкинулося невелике гірське озеро — озеро, глибини якого ніхто ніколи не вимірював. Сам той пагорб, на якому я стояв, був дивним винятком серед гранітових пластів і бескидів та вбраних у шати ялиць крутоярів і долин цього краю. 

Був ясний, безвітряний ранок, і я часто зупинявся, щоб оглянути розмаїття розкішних краєвидів, які видніли зусібіч навколо мене — титанічні зубчасті стіни гори Касл-Пік289, масивне громаддя Піка Доннера та його порослий тсуґами290 перевал, далеку осяйну блакить Невадських гір і ніжну зелень верболозів у долині в мене під ногами. То був окремішній безгомінний світ, і я не чув довкола жодного звуку, окрім сухого тріскотіння цикад у кущах смородини. 

Певний час я просувався зиґзаґами, а діставшись одного із розсипів жорстви, якими так рясно була всіяна поверхня Ріджу, почав уважно роздивлятися землю під ногами, сподіваючись знайти якийсь камінь, що мав би достатньо чудернацьку та гротескну форму, аби зберегти його як цікавинку: мені вже випадало знаходити такі під час попередніх блукань. І тоді я зненацька натрапив на вільну від жорстви латку землі; там нічого не росло — простір бездоганно круглий, неначе кільце рукотворного походження. У самому його центрі окремо стояли дві кам’яні брили, між якими було зо п’ять футів і які формою були навдивовижу подібні одна на одну. 

Я зупинився, щоб уважно їх оглянути. Матеріал, з якого вони складалися — тьмяний зеленаво-сірий камінь, — не був схожий на жодну з гірських порід, які трапляються в цій місцевості; і в моєму мозку одразу ж зародилася химерна, незбагненна фантазія, що ці брили могли бути п’єдесталами щезлих колон, які стерлися з плином незліченних років, залишивши по собі лише оці вгрузлі в землю основи. Безсумнівно, досконала округлість і однаковість цих брил були вкрай незвичайними, і хоч я певною мірою знався на геології, проте не спромігся розпізнати того гладенького й милкого матеріалу291. 

Моя уява розбурхалась, і я дозволив собі поринути в доволі палкі фантазії. Але навіть найшаленіша з них була зовсім буденною порівняно з тим, що́ сталося, коли я зробив один-єдиний крок уперед, у вільний простір точно між двома кам’яними брилами. Спробую описати свою пригоду, скільки стане моїх здібностей, хоча людській мові за самою її природою бракує слів, які могли б належним чином передати події та відчуття, що виходять за межі звичайного спектру людського досвіду. 

Ніщо так не бентежить, як помилка у розрахунку глибини поверхні, на яку ви опускаєте ногу під час ходи, тож уявіть собі лишень, що́ я пережив, коли зробив крок уперед, збираючись стати на рівний, відкритий ґрунт, і виявив під ногою цілковиту порожнечу! Здавалось, ніби я проваливсь у безодню; водночас краєвид навколо мене зник у вирі уривчастих образів, а тоді усе навколо заступила сліпа темрява. З’явилося відчуття лютого, гіперборейського холоду, і мною опанували неописанна нудота та запаморочення — поза сумнівом, через глибоке порушення рівноваги. До того ж — чи то від швидкості, з якою я падав, а чи то з якоїсь іншої причини — я був геть неспроможний дихати. 

Мої думки та відчуття були у невимовному сум’ятті, і зчаста мені здавалося, немов я падаю радше вгору, аніж униз, або ковзаю в горизонтальній площині чи під якимось кутом. Врешті-решт я відчув, неначе зробив у порожнечі карколомне сальто, після чого без навіть найменшого поштовху чи струсу, якими супроводжується зіткнення з поверхнею, виявив, що знову стою, випроставшись, на твердому ґрунті. Пітьма, що застилала мені зір, розвіялась, але в голові ще й досі паморочилося, і зорові образи, які я сприймав, упродовж кількох митей видавалися геть безглуздими. 

Коли ж до мене, зрештою, повернулася здатність ясно мислити і я зміг достатньо свідомо оглянути довколишній краєвид, то впав у справжню нестяму, співмірну хіба тій, що може відчути людина, яку зненацька викидає на твердь чужинської планети. Мене охопило таке саме відчуття цілковитої загубленості й відчуженості, яке, звісно, відчував би будь-хто в такому випадку; така сама запаморочлива, всепоглинна бентега, таке саме жахливе відчуття відірваності од усіх знайомих прикмет довкілля, що надають барв, форми та змісту нашому життю і навіть визначають самі наші особистості. 

Я стояв серед краєвиду, який анітрохи не нагадував Кратер-Рідж. Довгий пологий схил, вкритий фіолетовою травою та через певні проміжки всіяний каменями, які формою і розмірами скидалися на моноліти, хвилями збігав під моїми ногами до широкої рівнини зі звивистими відкритими луками та високими, величними лісами, невідома рослинність яких була забарвлена переважно у пурпурові та жовті відтінки. Здавалося, неначе та рівнина добігала кінця, впираючись у непроникну стіну золотаво-брунастого туману, що примарними піками здіймався у височінь, розчиняючись у люмінесцентному бурштиновому небі, в якому не було сонця. 

На передньому плані цієї дивовижної картини, не більш ніж за дві-три милі від мене, бовваніло якесь місто, чиї масивні вежі та величні, наче гори, фортечні мури з червоного каменю могли звести хіба велети-анакіми зі ще не відкритих світів. Своїми стінами, які стриміли одна над одною, гігантськими шпилями, що здіймалися вгору, змагаючись між собою у висоті, усе те місто линуло у височінь, до самих небес, у кожній своїй деталі дотримуючись строгого та врочистого стилю вертикальної архітектури. Місто грізно тяжіло над глядачем, ніби прагнучи приголомшити та розчавити його своїм суворим, подібним до навислого бескиду громаддям. 

Під час оглядин того міста мене пройняв святобливий острах, до якого домішувалася дещиця справжнього жаху, і я забув про своє нещодавнє бентежне відчуття загубленості та відчуженості. А водночас я відчув невиразну, проте глибоку принадність, таємничу еманацію якихось чарів, що підкорювали мою волю. Та повдивлявшись отак якийсь час, я зауважив, що до мене знову повернулися космічна чужість і сум’яття мого немислимого становища, і я відчув лише нестямне бажання врятуватися втечею від страшенно гнітливої химерності цього краю й повернутися до свого світу. Намагаючись погамувати свою тривогу, я спробував по змозі з’ясувати, що ж саме сталося. 

Мені доводилося читати чимало оповідань про трансвимірні подорожі — власне, я й сам написав двійко таких і часто розмірковував над імовірністю того, що інші світи чи плани буття можуть співіснувати в одному просторі з нашим світом, але притому бути невидимими та недосяжними для людських відчуттів. Звісна річ, я одразу ж усвідомив, що потрапив саме до такого виміру. Поза всяким сумнівом, ступнувши між двох кам’яних брил, я провалився до чогось на кшталт прогалини чи шпарини у просторі та вигулькнув на самому споді цієї чужинської сфери — в якомусь вимірі, цілковито відмінному від нашого. 

Звучало це до певної міри просто, та modus operandi такого переходу був не чим іншим, як украй дражливою таємницею, і, вдавшись до нової спроби опанувати себе, я щонайретельніше оглянув довколишні території. Цього разу мене вразило розташування монолітичних каменів, про які я вже згадував. Більшість із них були з доволі рівними проміжками розставлені так, що утворювали дві паралельні лінії, які збігали з пагорба додолу, немовби позначаючи напрямок якоїсь прадавньої дороги, обриси якої причаювала пурпурова трава. 

Розвернувшись, аби простежити, куди підіймаються ті ряди монолітів, я побачив одразу позад себе дві колони, що стояли на достеменно такій самій відстані одна від одної, як ті дивні брили у Кратер-Ріджі, та були з того самого мильного зеленаво-сірого каменю. Ці колони сягали, либонь, дев’яти футів заввишки, і колись вони явно здіймалися ще вище, адже їхні верхівки були надбиті та обламані. На невеликій відстані за ними гірський схил зникав за великим валом такого ж золотаво-брунатного туману, як той, що огортав дальшу рівнину. Але там уже не було жодних монолітів, і складалося враження, що при самих тих колонах дорога закінчувалася. 

Тож я, — і цього було годі уникнути, — почав міркувати над припущеннями щодо зв’язку між колонами у цьому новому вимірі та кам’яними брилами у моєму світі. Певна річ, їхня дивовижна подібність не могла бути випадковим збігом. Чи зміг би я повернутися до людської сфери, ступивши між цими колонами та обернувши навспак своє падіння сюди? І якщо так, то які немислимі істоти з чужого часу та простору встановили колони та кам’яні брили, щоб ті служили порталом між двома світами? Хто міг користатися тією брамою і з якою метою? 

Моя голова пішла обертом від безмежних умоглядних перспектив, які відкрилися переді мною, щойно я поставив собі ті запитання. Хай там як, а тієї миті мене більш за все непокоїла проблема повернення до Кратер-Ріджу. Химерність довколишнього світу, страхітливі мури поближнього міста, неприродні відтінки та форми чужинського краєвиду справляли на людські нерви надто сильне враження, і я відчував, що збожеволію, якщо буду змушений надовго затриматись у такому середовищі. Крім того, неможливо було сказати напевне, які ворожі сили чи яких істот я можу зустріти, якщо залишуся. 

Наскільки я міг бачити, схил і рівнина були геть безживними, однак величне місто цілком могло правити за доказ того, що життя тут таки існувало. На відміну від героїв моїх оповідань, які зазвичай відвідували п’ятий вимір або світи Алголя292, зберігаючи при цьому цілковиту sang froid293, я не відчув анінайменшого потягу до пригод і відступив, охоплений тим острахом, від якого людина інстинктивно сахається перед невідомістю. Кинувши останній настрашений погляд на загрозливе громаддя міста та на рівнину з її високою та пишною рослинністю, я розвернувся до колон і ступив у простір між ними. 

Я знову пережив миттєве занурення в огорнуті сліпою чорнотою та пронизані холодом безодні, те саме падіння та обертання, якими позначилося моє сходження до цього нового виміру. Зрештою я виявив, що стою, відчуваючи сильне запаморочення і тремтячи, на тому самому місці, з якого зійшов, зробивши крок у простір між зеленаво-сірими брилами. Навколо мене кружляв і гойдався, немовби у судомах землетрусу, Кратер-Рідж, і мені довелося посидіти на землі хвилину-дві, перш ніж відновилося відчуття рівноваги. 

До хатини я повернувсь, як сновидець. Пережита пригода здавалася, та й досі здається мені неймовірною і нереальною; втім, вона затьмарила все інше, проникла у мої думки та запанувала над ними. Можливо, записавши цю пригоду на папері, я зможу бодай трохи позбутися думок про неї. Ще ніколи зі мною не ставалося нічого, що так сильно порушило б звичний плин мого життя, і сам світ навколо мене здається не набагато менш неймовірним і жахливим, аніж той, до якого я цілком випадково проник. 

2 серпня. За минулі кілька днів я чимало всього передумав, і що глибше замислююся та сушу собі голову, то загадковішим видається мені цей випадок. Припустімо, що мені справді трапилася така прогалина у просторі, яка, найімовірніше, мусила бути абсолютним вакуумом, непроникним для повітря, ефіру, світла та матерії. Тож як, у такому разі, сталося, що я зміг у неї впасти? І як, упавши в неї, я зміг випасти звідти — надто ж потрапити до чужої сфери, яка не мала жодного підтвердженого зв’язку з тією, в якій ми живемо? 

Але зрештою, один процес теоретично міг би відбуватися так само просто, як і другий. Головне заперечення на мої міркування можна сформулювати так: яким чином хтось може пересуватись у вакуумі вгору або вниз, назад або вперед? Ця проблема спантеличила б і людину, наділену тямущістю Айнштайна, і я відчував, що не зможу навіть наблизитися до істинного її розв’язання. 

Крім того, я боровся зі спокусою повернутися до того виміру, бодай для того, аби переконати себе, що усе це насправді зі мною сталося. Але чому б мені, власне кажучи, не повернутися? Зрештою, мені випала нагода, якої досі не було даровано ще жодній людині, і годі навіть уявити собі ті дива, які я побачу на власні очі, й таємниці, про які дізнаюся. За цих обставин мій нервовий трем є неприпустимо дитинним… 

  II. Титанічне Місто 

3 серпня. Цього ранку я повернувся туди, озброєний револьвером. Чомусь, не замислюючись, що це може мати значення, я ступив у простір між двома брилами не точно посередині. Поза всяким сумнівом, внаслідок цього моє падіння було тривалішим і рвучкішим, ніж першого разу, та складалося переважно з низки спіральних сальто. Мабуть, спливла не одна хвилина, перш ніж мені вдалось оговтатися від викликаного тими викрутасами запаморочення. Коли ж я, зрештою, отямився, то виявив, що лежу на фіолетовій траві. 

Цього разу я сміливо спустився схилом і, тримаючись, скільки мав змоги, під покровом химерної пурпурової та жовтої рослинності, крадькома рушив у бік міста, що бовваніло попереду. Усе навколо було навдивовижу безгомінне; навіть вітер не зітхав серед екзотичних дерев, високі та прямі стовбури й горизонтальне листя яких немовби намагалися наслідувати строгі архітектурні лінії циклопічних будівель. 

Пройшовши зовсім небагато, я натрапив на лісову дорогу — дорогу, вимощену велетенськими кам’яними блоками, кожен площею щонайменше двадцять квадратних футів294. Дорога вела до міста. Якийсь час здавалося, що той шлях покинутий, що ним, можливо, вже ніхто не користується; я вже навіть наважився був пройтися ним, аж раптом почув позад себе якийсь звук і, обернувшись, побачив, як у мій бік прямує кілька дивовижних істот. Охоплений жахом, я відскочив назад і сховавсь у гущавині, звідки спостерігав, як ті створіння проходять повз, і налякано запитував себе, чи встигли вони мене побачити. Вочевидь, мої страхи були безпідставними, адже ті істоти не кинули на мою схованку навіть побіжного погляду. 

Мені важко описати чи навіть відновити у пам’яті їхній вигляд, оскільки ті стрічні істоти були геть відмінні від усього, про що́ ми звикли думати як про людей чи тварин. Були вони, либонь, по десять футів заввишки й пересувалися колосальними кроками, такими сягнистими, що вже за мить зникли з мого поля зору за поворотом дороги. Їхні тіла були яскраві та блискучі, неначе закуті у щось на кшталт обладунків, а голови опоряджені високими та хвилястими відростками опалових відтінків, які погойдувалися над ними фантастичними плюмажами, проте могли бути антенами чи іншими незнаними органами чуття. Тремтячи від хвилювання та подиву, я рушив далі крізь пишнобарвний підлісок. Пробираючись уперед, я вперше помітив, що навколо не було жодної тіні. Світло сіялося з кожної латочки безсонячного бурштинового неба, наповнюючи усе довкруги м’яким рівномірним сяйвом. Усе було нерухоме та безгомінне, як і раніше, й ніщо в усьому цьому надприродному ландшафті не свідчило на користь того, що тут існує птаство, комашва чи будь-яка форма тваринного життя. 

Утім, наблизившись до міста на відстань милі — наскільки взагалі можна було судити про відстань у краї, де пропорції усього сущого були геть незнайомі, — я завважив щось, що спершу відчувалося радше як вібрація, аніж як звук. Мої нерви пройняв якийсь дивний трем, тривожне чуття якоїсь незнаної сили чи еманації, що прокотилася усім тілом. Усе це відчувалося за якийсь час до того, як я почув саму музику, але, вловивши її звуки, мої слухові нерви одразу ж ототожнили її з тією вібрацією. 

Музика була ледь чутна і далека — здавалося, що вона долинала із самого серця того титанічного міста. Її мелодія була пронизливо солодка й часом нагадувала спів якогось чуттєвого жіночого голосу. А втім, не існувало жодного людського голосу, наділеного такою повнозвучністю, здатного сягати у таку височінь, тримаючи такі ноти, які чомусь навіювали думки про перетворене на музику світло далеких світів і зірок. 

Зазвичай я не надто чутливий до музики, подеколи мені дорікали навіть, що я до неї байдужий, однак, не встиг я підійти ближче до міста, як усвідомив, що той далекий звук почав огортати мій розум і почуття дивовижним чаром. Мене потягла вперед якась чаклунська зваба, подібна до співу сирен, аж я геть забув про дивність і можливі небезпеки свого становища; відчув, що якесь мало не наркотичне сп’яніння поволі бере гору над моїм розумом і чуттями. 

Не знаю, як і чому, але та музика в якийсь підступний спосіб навіювала мені думки про неозорий, проте досяжний простір і височінь, про надлюдську свободу та радість, вона немов обіцяла мені усі ті неможливі пишноти, які я лише невиразно малював у своїй уяві… 

Ліс простирався майже до міських мурів. Визираючи із заростей на узліссі, я побачив фортечні стіни — вони тяжіли наді мною, здіймаючись до небес, — і зауважив бездоганну точність, з якою їхні величезні блоки було припасовано один до одного. Я ховався біля великої дороги, що вливалася в місто крізь відчинену браму, достатньо велику, щоб у неї могли пройти навіть велети. Ніде не було видно жодного вартового, і поки я стояв, усе те роздивляючись, ще кілька високих сяйливих істот промайнуло повз мене сягнистою ходою та увійшло до міста. 

З того місця, де я влаштувався, неможливо було розгледіти внутрішній простір за брамою, адже міські мури були навдивовижу грубими. Музика дедалі потужнішим потоком лилася назовні з тих таємничих воріт і немовби намагалася затягти мене досередини, немовби кликала мене, спраглого неймовірних речей, своєю химерною спокусою. Вкрай важко було опиратися тій звабі; важко було зібратися на силі та повернутися до брами спиною. Я намагався зосередитись на думці про небезпеку — але сама ця думка видавалася непевною та нереальною. 

Врешті-решт я насилу рушив з місця і дуже повільно та неквапно повернувся назад тим самим шляхом, яким прийшов, аж поки опинився поза межами досяжності тієї музики. Одначе навіть тоді її чари продовжували впливати на мене, неначе дія якогось наркотика; і всю дорогу додому я відчував спокусу повернутися та увійти до міста слідом за осяйними гігантами. 

5 серпня. Ще раз навідався до нового виміру. Я гадав, що зможу опиратися тій закличній музиці й навіть узяв із собою трохи вати, щоб заткнути собі вуха, якщо її звуки справлятимуть на мене надто сильний вплив. Я почув ту небесну мелодію на тій самій відстані від міста, що й попереднього разу, і мене так само потягло до її джерела. Але цього разу я увійшов до відчиненої брами! 

Чи зможу я описати те місто? Я почувався, наче мураха, що повзе велетенськими хідниками серед незміренного Вавилону його будинків, вулиць і аркад. Усюди були колони, обеліски та перпендикулярні пілони схожих на святилища будівель, порівняно з якими величні споруди Теб295 і Геліополя296 видавалися б крихітними. А мешканці того міста! Як їх описати чи дати їм назву? 

Я думаю, що ті блискучі істоти, яких я побачив першого разу, не є справжніми мешканцями міста, а лише відвідувачами, які, мабуть, як і я, прибули з іншого світу чи виміру. Справжні мешканці міста також є гігантами, проте вони пересуваються неквапно — врочистою, ієратичною297 ходою. Їхні тіла — оголені та смагляві, а кінцівки — масивні, немов у каріатид, і видаються достатньо могутніми, щоб підтримувати ними дахи та одвірки їхніх власних будівель. Не візьмуся описати їх докладно, оскільки людські слова дадуть уявлення про їхню зовнішність як про щось потворне та незграбне, а ці істоти аж ніяк не є потворами — просто вони розвинулися відповідно до законів еволюції, відмінної від нашої, були сформовані силами та умовами довкілля геть іншого світу. 

Не знаю чому, та побачивши їх, я не злякався — можливо, музика одурманила мене настільки, що я вже не відчував страху. При самій брамі стояв гурт цих істот, але, коли я проходив повз них, вони не звернули на мене анінайменшої уваги. Велетенські кулі їхніх темних, схожих на гагат очей були безпристрасні, неначе різьблені очі андросфінксів298, і жодного звуку не злітало з їхніх важких, прямих, безвиразних вуст. Можливо, їм бракувало відчуття слуху, оскільки на їхніх дивних напівпрямокутних головах не було нічого, що за своєю природою нагадувало б зовнішні вуха. 

Я йшов на звук музики, яка ще й досі була далекою і, здавалося, ставала гучнішою. Невдовзі мене наздогнало декілька тих істот, яких я раніше бачив на дорозі перед міськими мурами; вони швидко проминули мене і зникли в лабіринті будинків. За ними слідом ішли інші істоти, не такої гігантської статури і без тих яскравих надкриль чи то обладунків, які мали перші побачені мною створіння. Тоді над моєю головою пролетіли біч-о-біч дві істоти з довгими напівпрозорими, помережаними плетивом вен ребристими крилами кольору крові та швидко зникли з очей слідом за рештою. Їхні обличчя, на яких виділялися органи невідомого призначення, не скидалися на обличчя тварин, і я відчув певність, що то були істоти високого рівня розвитку. 

Я бачив сотні тих повільних, урочистих створінь, яких визнав за істинних мешканців міста, але жодне з них, схоже, мене не помічало. Певна річ, вони звикли бачити набагато химерніші та незвичніші форми життя, ніж та, яку мало людство. Поки я йшов уперед, мене наздогнали десятки неймовірного вигляду створінь, й усі вони простували до того ж місця призначення, що і я, немов їх вабила та сама мелодія, подібна до співу сирен. 

Усе далі й далі заглиблювавсь я у безмір колосальної архітектури, проваджений тією далекою, невагомою, опійною музикою. Невдовзі я зауважив, що з проміжками в десять чи більше хвилин в її звучанні відбувається щось на кшталт відпливів і припливів, коли воно навпереміну то слабшає, то гучнішає, але непомітно і поступово та музика ставала дедалі солодшою та ближчою. Я запитував себе, як їй вдається проникати крізь той заплутаний лабіринт кам’яних будівель і бути чутною за міськими мурами… 

Певно, я пройшов чимало миль у нескінченному мороці прямокутних споруд, які нависали наді мною, ярус над ярусом здіймаючись у жахливу височінь, до самого бурштинового зеніту. А тоді, врешті-решт, я дістався самого серця міста та його таємниці. Разом із тими химерними істотами, що простували попереду й позаду мене, я вийшов на велетенську площу, в центрі якої височіла схожа на храм споруда, колосальні розміри якої перевершували решту будівель. Саме з її багатоколонного входу лилася та владно-пронизлива й гучна музика. 

Коли я входив до коридорів тієї будівлі, мене пройняв трепет, який відчуває той, хто наближається до святая святих якогось ієрархічного таїнства. Ті, що, певно, прибули з багатьох різних світів або вимірів, йшли разом зі мною і переді мною, рухаючись попід титанічними колонадами, на стовпах яких були вирізьблені руни, що не надавалися до розшифрування, та загадкові барельєфи. Темні колосальні містяни стояли чи блукали тут і там, поглинуті, як і решта, своїми власними справами. Жодна з цих істот не говорила ані до мене, ані одна до одної, і хоча декілька з них кидали на мене зацікавлені погляди, та загалом мою присутність, очевидно, сприймали як належне. 

Не існує слів, якими можна було б передати те незбагненне диво, свідком якого я був. А музика! Мої намагання описати її теж зазнали цілковитої поразки. Це було так, немов якийсь чудодійний еліксир обернули на звукові хвилі — еліксир, який наділяє кожного, хто його скуштує, даром надлюдського життя та піднесеними, прекрасними снами, якими снять Безсмертні. Я поступово наближався до потаємного джерела тієї музики, і її звуки, подібно до якогось божественного сп’яніння, дедалі сильніше огортали мій мозок. Уже й не знаю, яка туманна засторога спонукала мене заткати вуха ватою, перш ніж іти далі. Зробивши це, я, втім, і далі чув музику, і далі відчував її своєрідну проникливу вібрацію, проте її звук надалі став приглушенішим, і його вплив на мене зробився менш потужним. Не випадає сумніватися в тому, що я завдячую життям цьому простому та прозаїчному запобіжному заходові. 

На якийсь час нескінченні ряди колон занурились у темряву, нагадуючи внутрішній простір довгої базальтової печери, а тоді я помітив, що на певній віддалі попереду на підлозі та стовпах замерехтіло м’яке світло. Невдовзі те світло перетворилося на сяйво, що заливало все навколо, немов у самому серці цього храму засвітили гігантські лампи; і вібрації незбагненної музики ще дужче застугоніли моїми нервами. 

Коридор закінчився чертогом неосяжних, безмежних обширів, стіни та стеля якого неясно видніли у непозбувних тінях. У самому його центрі, посеред вимощеної велетенськими блоками підлоги, зяяла кругла яма, над якою злинав фонтан полум’я, що, поволі довшаючи, здіймався у височінь одним безперервним струменем. Це полум’я було єдиним джерелом світла і водночас джерелом тієї несамовитої неземної музики. Навіть попри те, що мої вуха були навмисно оглушені, мене однаково звабила пронизлива зоряна мелодійність того солодкозвучного співу; і я відчув чуттєву принадність і запаморочливе піднесення. 

Я одразу збагнув, що це місце було святинею і що трансвимірні істоти, які мене супроводжували, були пілігримами, які її відвідували. Їх були десятки — а можливо, й сотні; але на тлі космічної неосяжності того чертогу всі вони видавалися крихітними. Вони гуртувалися перед полум’ям, і кожне з них на свій лад прибирало постави поклоніння; вони схиляли екзотичні голови або на знак ушанування робили нелюдськими руками та іншими кінцівками якісь таємничі жести. А голоси деяких, низькі, неначе рокіт барабанів, або пронизливі, немовби скрекотіння гігантських комах, було чути навіть на тлі співу полум’яного фонтану. 

Зачарований, я пройшов уперед і приєднався до них. Зневолений музикою та видивом полум’я, що зринало у височінь, я так само мало зважав на моїх чужинських супутників, як і вони на мене. Фонтан здіймався дедалі вище й вище, аж поки його світло починало мерехтіти на кінцівках і рисах колосальних тронних статуй, які видніли за ним — статуй, що зображували героїв, богів або демонів ранніх циклів чужинських часів, які пильно дивилися своїми кам’яними очима із сутінку безмежної таїни. 

Полум’я було зелене, сліпуче та чисте, неначе пломінь в осерді зірки; воно засліпило мене, а коли я відвів очі, повітря сповнилося складним плетивом барв, швидкозмінними арабесками, незчисленні й незвичні відтінки та візерунки яких ще ніколи досі не випадало побачити земному окові. І збудливе тепло пройняло мене до мозку кісток, сповнивши відчуттям повнішого життя… 

  III. Принадна сила Полум’я 

Музика зринала у височінь разом із полум’ям, і тепер я збагнув причину її періодичних відпливів і припливів. Поки я дивився та слухав, у моєму розумі народилася божевільна думка — думка про те, як дивовижно та екстатично було б метнутися вперед і кинутися стрімголов у це співоче полум’я. Музика немовби промовляла до мене, розповідаючи, що в мить вогненного танення я спізнаю всю ту втіху та тріумф, усю пишноту й піднесення, які вона обіцяла мені звіддаля. Музика благала, молила мене тональностями небесної мелодії і, незважаючи на ватяні затички у вухах, спокуса, яку я відчував, була майже нездоланною. 

Хай там як, але вона не цілком позбавила мене здорового глузду. Пройнятий раптовим жахом, як той, хто мало не піддався спокусі кинутися в провалля з високої кручі, я відступив назад. А тоді я побачив, що та сама страшна спонука охопила декого з моїх супутників. Дві істоти з шарлатовими крилами, яких я вже згадував раніше, стояли трохи осторонь від решти з нас. Аж ось, затріпотівши своїми дужими крильми, вони здійнялись у повітря та полетіли до полум’я, мов нетлі до свічки. На коротку мить світло, сяючи крізь напівпрозорі крила, стало червоним, а тоді обидві ті істоти зникли в білому жарі полум’я, що зринало вгору і лише на мить затріпотіло, їх поглинувши, а тоді запалало рівно, як і раніше. 

Тоді, наслідуючи їхній приклад, чимало інших представників найрозмаїтіших біологічних форм кинулися вперед і принесли себе в жертву полум’ю. Серед них були створіння з напівпрозорими тілами, були й такі, що виблискували всіма відтінками опалу; були крилаті колоси та титани, які ступали семимильними кроками; була там і одна істота з безсилими, недорозвиненими крилами, яка радше повзла, ніж бігла до полум’яного фонтану, шукаючи в нім ту ж прекрасну загибель, що і решта. Але серед них не було жодного мешканця цього міста: вони лише стояли і дивилися, незворушні та подібні до статуй, як і завжди. 

Потім я зауважив, що фонтан досяг найбільшої висоти і помалу починав спадати. Він рівномірно, але повільно опускався, і полум’я вже сягало половини тієї висоти, на яку здіймалося допіру. В цей проміжок часу більше не трапилося жодного акту самоофірування, а ті кілька істот, які ще стояли коло мене, зненацька відвернулися від полум’я та подалися геть, немовби скинувши із себе смертоносні чари. 

Йдучи геть, одне з високих, закутих в обладунки створінь звернулося до мене словами, що лунали, неначе звуки сурми, в яких безпомильно вчувалися нотки перестороги. У сум’ятті суперечливих відчуттів я, доклавши чималих вольових зусиль, пішов слідом за тим створінням. Й на кожному кроці навіяні музикою безумство та нестяма боролися з інстинктом самозбереження. Не раз я починав був повертати назад, але вчасно зупинявся. Спогади про подорож додому були розмиті й непевні, неначе мандри людини в опійному трансі; а музика співала за моєю спиною й розповідала про втрачене блаженство і про те полум’яне розчинення, швидкоплинна мить якого була кращою за еони смертного життя… 

9 серпня. Спробував узятися до нового оповідання, але робота не йшла. Поруч зі світом незбагненних таємниць, вхід до якого мені випало знайти, усе, що я міг уявити чи втілити в слова людської мови, видавалося зужитим і незрілим. І зараз спокуса повернутися до того світу незборима, як ніколи, а поклик тієї музики, що лунає в моїх спогадах, солодший за голос коханої жінки. Й увесь цей час мене мучила загадковість побаченого й почутого, а те, що мені вдалося помітити і зрозуміти так мало, завдавало мені танталових мук. 

Що то за сили, існування та дію яких я заледве міг збагнути? Ким є мешканці того міста? І ким є ті істоти, що навідуються до того божественного полум’я? Яка ж то чутка чи легенда прикликала їх із чужинських країв і потойбічних планет до місця неописанної небезпеки та винищення? І чим є сам той фонтан, у чому таємниця його принадності та смертельного співу? Усі ці питання дозволяли висувати безліч припущень, одначе не мали жодного розумного пояснення. 

Я планую повернутися туди знову… але вже не сам — цього разу хтось мусить піти зі мною, щоб стати свідком потойбічних див і небезпек. Усе це є надто дивним, аби взяти його на віру. Я мушу залучити собі на підмогу людину, яка підтвердила б усе, що я бачив, відчував і припускав. До того ж іще один спостерігач міг би збагнути те, про що я можу лише снувати припущення. 

Кого ж мені покликати з собою? Слід запросити когось із зовнішнього світу — когось, хто був би наділений високими інтелектуальними та естетичними здібностями. Можливо, варто звернутися до Філіпа Гастейна, мого побратима у царині красного письменства? Втім, боюся, він надто зайнятий. Але є ще каліфорнійський художник, Фелікс Еббонлі, він ілюстрував кілька моїх фантастичних романів… 

Еббонлі — саме та людина, яка зуміє по-справжньому побачити й належним чином оцінити той новий вимір, якщо, звісно, зможе приїхати. Зважаючи на його схильнісь до всього химерного та несьогосвітнього, гадаю, він буде просто зачарований і підкорений видовищами тієї рівнини та міста, по-вавилонському величних будівель і аркад, а над усе — видивом Храму Полум’я. Негайно напишу на його адресу у Сан-Франциско. 

12 серпня. Еббонлі вже тут: у своєму листі я залишив достатньо таємничих натяків щодо певних абсолютно нових сюжетів для картин у його стилі, і натяки ці були надто вже спокусливі, щоб він зміг опиратися розбурханій цікавості. Тепер я все йому пояснив і докладно відзвітував про свої пригоди. Він, як я бачу, має певні сумніви, і заледве чи можна його за це винуватити. Проте недовго йому залишатися недовірливим, адже завтра ми з ним разом відвідаємо Місто Співочого Полум’я. 

13 серпня. Думки розбігаються; мушу добрати слів і якнайстаранніше усе записати. Це буде останній запис у моєму щоденнику й останнє, що я будь-коли напишу. Коли я закінчу, то запакую цей щоденник і адресую його Філіпові Гастейну, який зможе розпорядитися ним так, як вважатиме за потрібне. 

Сьогодні я повів Еббонлі до іншого виміру. Його, як і мене раніше, вразили ті окремі кам’яні брили у Кратер-Ріджі. 

— Скидаються на уламки колон, споруджених долюдськими богами, — зауважив він. — Тепер я починаю вам вірити. 

Я попросив, аби він ішов першим, і вказав на місце, куди треба ступити. Еббонлі послухався без жодних вагань, і я дістав виняткову нагоду спостерігати за тим, як людина миттєво розтає у цілковитій нічогості. Одної миті він був там — а вже наступної на місці, де він стояв, видніла лише гола земля та далекі модрини, які щойно заступало від очей тіло мого друга. Я ступив слідом за ним і застав його, коли він, охоплений святобливим острахом, безмовно стояв серед фіолетових трав. 

— Це, — зрештою спромігся вимовити Еббонлі, — саме те, про існування чого я дотепер лише здогадувався, одначе ніколи, навіть у найнатхненніших своїх малюнках, не міг передати бодай натяку на щось подібне. 

Ми мало розмовляли, йдучи повз ряди монолітичних кам’яних брил до рівнини. Ген-ген удалині, за високими й величними пишнолистими деревами, золотаво-брунасті випари розвіялися, являючи очам видиво неозорого виднокола, а над видноколом, у глибині бурштинового неба, сяяли одна над одною низки небесних сфер і полум’яних летючих порошинок. Це було так, неначе хтось відслонив запону іншого, ніж наш, усесвіту. 

Ми перетнули рівнину і зрештою опинилися в межах чутності тієї чарівливої, неначе спів сирен, музики. Я застеріг Еббонлі, аби той заткнув вуха ватою, але він відмовився. 

— Я не хочу умертвляти жодного нового відчуття, яке можу пережити, — пояснив він. 

Ми увійшли до міста. Мій супутник був у цілковитому захваті й ущерть сповнився мистецькою втіхою, узрівши велетенські будівлі та містян. А ще я бачив, що музика вже заволоділа ним: його погляд невдовзі зробився застиглим і замріяним, як у споживача опію. 

Спершу він робив численні зауваги щодо архітектури та різноманітних істот, які проминали нас, а також привертав мою увагу до деталей, яких я дотепер не помічав. Хай там як, але коли ми наблизилися до Храму Полум’я, його цікавість до спостереження, схоже, ослабла, і натомість він дедалі сильніше заглиблювався в себе. Його зауваги лунали чимдалі рідше та ставали коротшими, здавалося, ніби він навіть не чує моїх запитань. Було очевидно, що звук цілковито приголомшив і зачарував його. 

Як і під час моїх попередніх відвідин, пілігримів до святині прямувало чимало — і вкрай небагато було тих, які від неї поверталися. Більшість належали до вже бачених мною еволюційних типів, а з-поміж тих, які були для мене новими, я пригадую одне прекрасне створіння з крилами кольору золота й небесної блакиті та іскристими, схожими на коштовні самоцвіти, очима, які, певно, були створені, аби віддзеркалювати принади якогось іншого світу, подібного до Едемського саду. 

Я теж, як і раніше, відчув ті самі нездоланні чари, що прагнули підкорити мою волю, те саме підступне й поступове викривлення думок та інстинктів, немовби музика діяла на мій мозок, наче якийсь невловний алкалоїд. Оскільки я вдався до свого вже звичного запобіжного заходу, то не скорився тому впливові так цілковито, як Еббонлі; та, менше з тим, чарівного навіювання тієї музики виявилося достатньо, щоб змусити мене багато про що забути — а серед іншого, й про свою нещодавню стурбованість відмовою мого супутника застосувати той засіб захисту, до якого вдався я. Тепер думки про ту небезпеку, що загрожувала йому, а також і мені самому, видавалися чимось дуже далеким і неістотним. 

Вулиці нагадували над усяку міру розтягнутий та заплутаний лабіринт якогось нічного кошмару, але музика вела нас навпростець, і дорогою нам завжди зустрічалися інші пілігрими. Нас несло до мети нашої подорожі, неначе людей, підхоплених якоюсь потужною течією. Коли ми пройшли коридором, оточеним гігантськими колонами, та наблизилися до обителі полум’яного фонтану, відчуття навислої загрози водномить ожило в моєму мозку, і я знову спробував застерегти Еббонлі. Однак усі мої запевнення та умовляння були марними: він був глухим, наче яка машина, і нечулим до будь-чого, крім тієї смертоносної музики; виразом обличчя та рухами він нагадував сновиду. Навіть коли я схопив і струсонув його з усією люттю, на яку тієї миті спромігся, він і далі геть не помічав моєї присутності. 

Тлумище паломників, які прийшли здійснити обряд поклоніння, було більшим, аніж під час мого першого візиту. Коли ми увійшли до святилища, струмінь чистого, розпеченого набіло полум’я рівномірно здіймався вгору, водночас співаючи з чистим запалом і екстазом зірки, що самотою сяє у космосі. І знову полум’я своїми невимовними тональностями розповідало мені, яким блаженством буде померти нетлею в його горіплинному струмені, про безмежну радість і тріумф миттєвого єднання з його стихійною сутністю. 

Полум’я сягнуло вершини, і його гіпнотична принадність стала майже нездоланною навіть для мене. Їй вже піддалося чимало наших супутників, і першою принесла себе в жертву та гігантська лускокрила істота. Слідом за нею зі страхітливою швидкістю кинулося четверо інших створінь, які були представниками різних еволюційних типів. 

Частково підкорений тою музикою, я напружував усі сили, щоб опиратися тому смертельному зневоленню, і майже забув про Еббонлі. Коли ж я спохопився, було надто пізно навіть думати його зупинити: він уже помчав уперед водночас урочистими і нестямними, неначе початок якогось ритуального танцю, стрибками і стрімголов кинувся у полум’я. Те полум’я огорнуло його, на мить бурхнуло вгору ще сліпучішою зеленню — та й по всьому. 

Повільно, ніби виринаючи із затерплих центрів мозку, до моєї свідомості прокрався жах, і саме він допоміг мені здолати силу того небезпечного гіпнозу. Я відвернувся і, поки численні пілігрими наслідували приклад Еббонлі, втік зі святилища та з міста. Не знаю чому, але що далі я відходив від міста, то слабшим ставав мій жах; і я дедалі сильніше усвідомлював, що заздрю долі свого товариша і що мені цікаво дізнатися, що́ він відчув, танучи у вогні… 

А зараз, пишучи це, я запитую себе, навіщо я знову повернувся до людського світу. Слова не здатні передати того, що я побачив і пережив, та зміни, що відбулася в мені під дією незбагненних сил у світі, про саме існування якого жодний смертний навіть не відає. Література — не більше ніж тінь тіні299. Життя з його надміру довгою низкою одноманітних, знов і знов повторюваних днів є нереальним і не має сенсу, надто зараз, коли я порівнюю його з прекрасною смертю, яку я міг спізнати, з тією чудовою загибеллю, до котрої ще не пізно повернутися. 

Я більше не маю волі чинити спротив тій непозбувній, наполегливій музиці, яку я знову й знову чую у своїй пам’яті. І, здається, не існує жодних причин їй опиратися… Завтра я повернуся до того міста. 

  IV. Третій відчайдух 

Навіть перечитавши щоденник свого друга, Джайлза Енґарта, стільки разів, що майже вивчив його напам’ять, я, Філіп Гастейн, і тоді ще не мав певності щодо того, були описані в ньому події вигадкою, а чи правдою. Трансвимірні пригоди Енґарта й Еббонлі, Місто Полум’я з його дивними мешканцями та пілігримами; самоофіра Еббонлі та натяк в останньому записі щоденника на повернення самого оповідача з тією самою метою — усе надто вже скидалося на перипетії, які Енґарт міг вимислити в одному зі своїх фантастичних романів, за які зажив заслуженої слави. Додайте до цього на позір неможливу та неймовірну природу всієї цієї розповіді — і ви легко зрозумієте мої вагання щодо того, чи приймати її за істину. 

Одначе, з другого боку, загадка зникнення цих двох і досі залишалася нерозгаданою та неприступною. Обоє були добре відомими: один як письменник, другий — як художник; в обох справи йшли пречудово, жоден не мав ніяких серйозних клопотів або негараздів, тож їхнє зникнення, з огляду на всі ці обставини, було складно пояснити, ґрунтуючись на якомусь іншому, менш незвичному та дивовижному мотиві, ніж той, про який йшлося в Енґартовому щоденнику. Спершу, як я вже зазначав у передньому слові до щоденника, мені здавалося, що уся ця справа цілком могла бути занадто вигадливою витівкою, проте ця теорія ставала дедалі менш правдоподібною мірою того, як спливали тижні та місяці, потім вони поволі склалися в рік, а гадані жартівники так і не повернулися. 

Тепер я нарешті можу засвідчити істинність усього, про що написав Енґарт, — ба навіть більше, адже я теж побував у Ідмосі, Місті Співочого Полум’я, і також спізнав неземні пишноти та блаженство Внутрішнього Виміру. І перш ніж це видіння згасне, я мушу про все розповісти, хай як сумнівно і недоладно звучатиме моя розповідь, вбрана у недолугі слова людської мови. Адже ані мені, ані будь-кому іншому більше ніколи не судилося побачити і пережити того, про що я оповім. 

Нині сам Ідмос лежить руїною; Храм Полум’я було знищено до самих підмурівків у скельних породах, а джерело фонтану співочого полум’я зникло, зазнавши непоправних пошкоджень. Внутрішній Вимір щез, мов луснула бульбашка, у тій великій війні, якою пішли на Ідмос правителі Зовнішніх Земель… 

Відклавши зрештою Енґартів щоденник, я не міг забути тих надзвичайних і дратівних проблем, які він порушував. Оповідь мого друга відкрила переді мною перспективи, які хоч і були невиразні, проте наводили на нескінченні роздуми та невідступно мене переслідували, знову і знову розбурхуючи уяву натяками на недорозкриті таємниці. Мені не давала спокою ймовірність того, що за усім цим міг стояти якийсь великий і містичний сенс, якась космічна дійсність, над якою оповідач відслонив лиш край завіси. З плином часу я усвідомив, що раз у раз поринаю в роздуми і що мною дедалі сильніше опановують непереборна цікавість і відчуття чогось такого, що не до снаги вигадати жодному письменникові, спираючись на саму лише власну фантазію. 

На початку літа 1931 року, закінчивши роботу над новим романом про міжпланетні пригоди, я вперше відчув, що можу перепочити і присвятити вільний час проєкту, який так часто спадав мені на думку. Впорядкувавши справи та довівши до ладу літературні труди й кореспонденцію на той випадок, якщо не повернусь, я залишив свій дім в Оберні300 під приводом тижневих вакацій. Насправді ж я подався до Вершини, маючи на думці якнайуважніше дослідити місцевість, серед якої Енґарт із Еббонлі зникли з поля зору. 

З дивними відчуттями навідавсь я до тієї покинутої хатини на південь від Кратер-Ріджу, яку свого часу винаймав Енґарт, і побачив у ній грубий саморобний стіл, збитий із соснових дощок, за яким мій друг писав свого щоденника і на якому залишив його в запечатаному пакунку, котрий мали надіслати мені після того, як він піде. 

Ту хижку огортала якась химерна задумлива самотність, немовби безмежні нелюдські простори вже захопили її, зробивши частиною своїх володінь. За торішню зиму незамкнені двері хатини просіли всередину від тиску високих снігових заметів, а за поріг насіялося чимало ялицевої глиці, що встеляла непідметену підлогу. Сам не знаю чому, але поки я там стояв, уся та химерна розповідь видавалася мені більш вірогідною, неначе те, що сталося з її автором, залишило по собі якийсь містичний відгомін, ще й досі відчутний у тій хатині. 

Цей таємничий відгомін лише посилився, коли я подався до самого Кратер-Ріджу, щоб знайти серед неозорих миль його всіяного псевдовулканічною жорствою територій ті дві кам’яні брили, які Енґарт так докладно й доладно описав, указуючи на їхню подібність до п’єдесталів зруйнованих колон. Прямуючи стежиною, що вела від хатини на північ, і якою, певно, свого часу проходив мій друг, я дістався довгого безживного пагорба, а тоді, навмання силкуючись відтворити Енґартові блукання, щонайретельніше прочесав його поверхню з краю в край і з боку в бік, оскільки точного розташування брил в щоденнику зазначено не було. І, безрезультатно провівши таким чином два ранки, я вже ладен був облишити цю затію та забути про ті химерні милкі, зеленаво-сірі основи колон як одну з найзухваліших і найоманливіших письменницьких вигадок Енґарта. 

Певно, на третій ранок саме та невиразна й невідчепна інтуїція, про яку я вже згадував, змусила мене поновити пошуки. Цього разу, за годину чи й більше перетнувши вершину пагорба вздовж і впоперек і потинявшись манівцями між повними цикад кущами дикої смородини та соняхами, що росли на вкритих курявою схилах, я зрештою натрапив на відкритий та круглий, оточений каменями простір, який був мені геть незнайомий. Якимось побитом я проминув його під час попередніх блукань. Це було те саме місце, про яке розповідав Енґарт; і з непередаваним тремом я побачив, що у самому центрі того кола стоять дві округлі та вивітрені кам’яні брили. 

Здається, я трохи тремтів від хвилювання, коли рушив уперед, щоб оглянути ті дивовижні камені. Нахилившись вперед, але не наважуючись заходити у голий, вкритий жорствою простір між брилами, я доторкнувся рукою до однієї з них і відчув надприродну гладкість, а на додачу — прохолоду — геть незбагненну, зважаючи на те, що кам’яні брили та ґрунт навколо них були незатінені, тож їх уже багато годин поспіль мало палити пекуче серпневе сонце. 

Тієї миті я остаточно переконався в тому, що Енґартів звіт був не просто собі байкою. Несила мені сказати, чому я був так цього певен, але мені здалося, що я стою на порозі якоїсь несьогосвітньої таємниці, на самому краї не нанесеної на жодну мапу безодні. Я окинув поглядом знайомі гори та долини Сьєрра-Невади, чудуючись із того, що вони й досі зберігали свої звичні обриси та залишилися незмінними, межуючи з чужинськими світами; яких досі не торкнулося яскраве сяйво потаємних вимірів. 

Пересвідчившись у тому, що справді знайшов браму між світами, я поринув у дивні роздуми. Чим і де була ця інша сфера, вхід до якої знайшов мій друг? Чи була вона розташована поруч, на відстані руки, немов якась потаємна кімната в будові простору? Або ж насправді вона віддалена від нас мільйонами чи трильйонами світлових років, якщо обчислювати цю відстань астрономічними мірками, на чужій планеті чи в якійсь найвіддаленішій галактиці? 

Зрештою, ми майже нічого не знаємо про істинну природу простору; либонь, у якийсь спосіб, що нам годі навіть уявити, сама нескінченність у деяких місцях закручується навколо себе самої, утворюючи просторові складки, заломи та шляхи навпростець, які дозволяють скоротити відстань до Альґеніба301 чи Альдебарана302 до одного-єдиного кроку. Та просторова «шпарина», до якої впав Енґарт, цілком могла бути чимось на кшталт надвиміру, який скорочує космічні відстані, неначе міст, і сполучає один всесвіт з іншим. 

Хай там як, а са́ме через цю впевненість у тому, що я знайшов межисферний портал і, якби того забажав, міг податися слідом за Енґартом і Еббонлі, я не наважився здійснити цей експеримент одразу. Я не забув про ту містичну небезпеку та непереборну принадність, які здолали моїх попередників. Мене поглинала під’юджувана багатою уявою цікавість, якесь захланне, майже гарячкове прагнення на власні очі побачити дива того неймовірного світу, однак я не мав анінайменшого наміру стати жертвою опійної сили та чару Співочого Полум’я. 

Я довго стояв на місці, роздивляючись ті дивні кам’яні брили і безплідну, встелену жорствою ділянку, що відкривали прохід до невідомого. Врешті-решт я пішов геть, вирішивши відкласти свою відчайдушну затію до завтрашнього ранку. Мушу зізнатися, що, змальовуючи у своїй уяві ту химерну загибель, на яку інші пішли так охоче, ба навіть радо, я відчував страх. З другого боку, мене притягувала та фатальна зваба, що веде дослідника у далекі краї… а, можливо, і дещо більше за неї. 

Уночі я спав погано, адже нерви мої та мозок були до краю збуджені непевними й сліпучими передчуттями та натяками на далеко не цілком усвідомлені небезпеки, пишноти та неосяжні простори. Назавтра рано вранці, поки сонце ще низько висіло над горами Невади, я повернувся до Кратер-Ріджу. У цю подорож я взяв із собою добрячого мисливського ножа та револьвер системи Кольта, оперезався паском з патронами та прихопив наплічника, до якого спакував сендвічі та термос із кавою. 

Перш ніж рушати, я щільно заткнув вуха ватою, просоченою в новітньому анестезійному розчині, несильному, проте дієвому, який мав повністю оглушити мене на багато годин. Я відчував певність, що у такий спосіб стану несприйнятливим до бентежної музики того полум’яного фонтану. Я обвів поглядом непоказний краєвид з його розмаїтими та далекими перспективами, запитуючи себе, чи ще побачу його знову. А тоді рішуче, хоча й з моторошним відчуттям, яке змушувало мене тремтіти та щулитися, подібно до людини, що збирається кинутися з високої кручі до якогось бездонного провалля, я ступнув уперед, у простір між двома сірувато-зеленими кам’яними брилами. 

Мої відчуття, загалом кажучи, були вельми подібні до тих, які описав Енґарт у своєму щоденнику. Здавалося, ніби чорнота і безмежна порожнеча підхопили мене та закружляли в запаморочливому вирі, який нагадував ураган або водоверть, і я поринав усе далі вниз, описуючи низхідні спіралі. Я так і не зміг визначити тривалості того спуску. Охоплений нестерпною ядухою і не маючи сили навіть ухопити ковток повітря в тому холодному безповітряному вакуумі, який проймав морозом самі мої м’язи та кістковий мозок, я відчував, що будь-якої миті можу зомліти й поринути у ще безмежнішу безодню смерті чи забуття. 

Схоже, щось зупинило моє падіння, і я усвідомив, що нерухомо стою на місці, хоча деякий час мені дошкуляли химерні сумніви щодо того, було моє положення відносно твердої матерії, з якою щойно зустрілися мої ноги, вертикальним чи горизонтальним, а чи взагалі перевернутим догори дриґом. А тоді чорнота поволі розвіялася, неначе пошматована вітром хмара, і я побачив схил, порослий фіолетовою травою, ряди різновеликих монолітів, які збігали додолу від місця, де я стояв, і просто коло себе, на відстані руки — сіро-зелені колони. А вдалині видніло титанічне, спрямоване у височінь місто з червоного каменю, яке панувало над високою та багатобарвною рослинністю рівнини. 

Уся ця картина була дуже схожа на опис Енґарта, але чомусь навіть тоді я усвідомив якісь відмінності, природу яких неможливо було одразу точно визначити, якісь деталі краєвиду та атмосферні елементи, до яких його звіт мене не підготував. А я тієї миті надто потерпав від порушення відчуття рівноваги і був надто приголомшений видовищем, яке мені відкрилося, щоб висувати бодай якісь припущення стосовно характеру цих відмінностей. 

Вдивляючись у те місто з ярусами фортечних мурів, які тіснилися один над одним, і силою-силенною шпилів, котрі поривалися у височінь, я відчув, як мене обплітають невидимі нитки потаємної принадності, та був охоплений нагальним прагненням пізнати таємниці, сховані за масивними стінами і незчисленними будівлями. А вже за мить, немовби скоряючись якійсь суперечливій спонуці, природа та походження якої були для мене геть незбагненні, мій погляд притягнуло до далекого небокраю над протилежним боком рівнини. 

Певно, са́ме через те, що з оповіді мого друга у мене сформувалася така ясна і чітка картина цього світу, я так здивувався і навіть трохи стривожився, ніби виявивши якусь хибу чи невідповідність у тій картині, коли ген удалині побачив сяйливі вежі того, що видавалося іншим містом — містом, про яке Енґарт нічого не написав. Ті вежі здіймалися зімкненими лавами, простягаючись на багато миль, утворюючи дивовижну, схожу на склепіння структуру, і їхні обриси чітко виділялися на тлі чорнуватого громаддя хмаровища, яке здіймалося позад них і розгортало свої похмурі тенета й лиховісні виткі паростки осяйним бурштиновим небом. 

Здавалося, що ті далекі блискучі шпилі випромінюють невловний неспокій та відразу, достоту як шпилі поближнього міста випромінювали принадність. Я бачив, як вони тремтять і пульсують зловісним світлом, немовби живі й рухомі істоти, та припустив, що це лише оманливе видиво, спричинене заломленням променів у тутешній атмосфері. А тоді на якусь мить уся величезна маса того чорного хмаровища за вежами зажевріла тьмяним, гнівним багрянцем, і навіть його тенета та паростки, що наче мацаки нишпорили небесами, перетворилися на розжарені нитки полум’я. 

Багряна заграва згасла, а хмара стала неповороткою та незграбною, як і раніше, але від багатьох веж, розташованих у передніх рядах, зметнулися промені червоного й фіолетового полум’я та, ніби пожбурені списи, поцілили у груди рівнини, що розкинулася під ними, затрималися на ній щонайменше на хвилину, неквапно рухаючись її обширами, а тоді пощезли. І зараз у проміжках між вежами я розгледів безліч сяйливих частинок, які перебували в невпинному русі, немов армії войовничих атомів, і запитав себе, чи не могли вони бути живими істотами. Якби ця думка не видавалася такою фантастичною, я навіть тоді міг би заприсягтися, що далеке місто вже змінило своє розташування та наближалося рівниною до іншого міста. 

    V. Cягниста хода загибелі 

Якщо не рахувати блискавиці, що нею осяялося хмаровище, вивергнутих із веж полум’яних променів і мерехтіння, яке я приписав феноменові заломлення світла, увесь краєвид переді мною та навколо мене був неприродно нерухомий. На дивовижному бурштиновому повітрі, на травах, забарвлених у відтінки тирського пурпуру303, і на рясному, пишному листі незнаних дерев лежав той мертвий супокій, що передує страхітливому струсу буревію чи сейсмічного катаклізму. Похмуро нависле небо наскрізь просякло передчуттям космічної загрози та обважніло невиразним стихійним відчаєм. 

Стривожений цією лиховісною атмосферою, я озирнувся на ті дві колони, які, за словами Енґарта, були брамою, крізь яку можна повернутися до світу людей. На якусь мить я відчув спокусу повернутися назад, а тоді знову розвернувся в бік поближнього міста, і згадані мною відчуття зникли, потонувши у всеохопній хвилі святобливого захвату й цікавості. Перед маєстатичністю тих могутніх споруд я відчув трепет глибокого, неземного піднесення, а від самого вигляду ліній їхньої будови і гармоній врочистої архітектурної музики мною опанували незборимі чари. Я забув про нещодавній потяг повернутися до Кратер-Ріджу та рушив схилом униз, до міста. 

Невдовзі верховіття пурпурово-жовтого лісу здійнялися наді мною, неначе склепіння високих нав, збудованих титанами, їхнє листя вигадливими арабесками обрамлювало розкішні небеса. За гіллям мені раз у раз випадало бачити мигцем величні фортечні мури міста, до якого я прямував; але, коли я озирнувсь у напрямку іншого міста, яке ще допіру видніло на небокраї, то виявив, що вежі, які метали блискавиці, зникли з поля зору. 

А потім я побачив, що громаддя похмурого хмаровища поступово здіймалося дедалі вище в небеса, а тоді знову спалахнуло темною, зловорожою червінню, немов якоюсь неземною формою блискавки; і хоч я не міг нічого чути омертвілими вухами, але сама земля під моїми ногами задвигтіла від розкотистих вібрацій, неначе від ударів грому. Ті вібрації мали якусь украй химерну властивість: здавалося, немовби вони шматують мої нерви та змушують зуби цокотіти від пульсаційного, пронизливого дисонансу, болісного, неначе бите скло, що вп’ялося під шкіру, чи тортури на дибі. 

Як і Енґарт до мене, я вийшов на вимощений блоками циклопічний шлях. Йдучи ним у безгомінні, що запало після непочутих розкатів грому, я відчув іншу, витонченішу вібрацію і здогадався, що то було бриніння Співочого Полум’я в храмі у самому серці міста. Здавалося, немовби те бриніння втішало, підносило й наснажувало мене йти вперед і, ніжно голублячи, стирало той щем, який ще й досі відчувався у нервах після болючих пульсацій грому. 

На тому шляху ніхто мені не зустрівся, мене не проминув жоден з трансвимірних пілігримів, які свого часу обганяли Енґарта дорогою до міста. А коли понад найвищими деревами переді мною нарешті забовваніли нагромадження фортечних мурів і я вийшов з лісу та опинився в їхній тіні, то побачив, що міська брама зачинена, і не залишилося жодної шпарини, крізь яку навіть такий пігмей, як я, міг би потрапити досередини. 

Відчуваючи глибоку та надзвичайну бентегу, подібну до тієї, що охоплює сновидця уві сні, де все пішло не так, як він очікував, я втупився в непохитну, безжальну чорноту тієї брами, яка, схоже, була зроблена з одного велетенського листа тьмяного матового металу. А тоді я підвів очі вгору, на прямовисні стіни, які здіймалися наді мною, немов гірське бескеття, й побачив, що, наскільки сягав мій зір, на мурах нікого не було. Невже тутешні мешканці, вартові Полум’я, покинули своє місто? Невже воно більше не було відкрите для пілігримів, які прибували з чужинських земель, аби поклонитися Полум’ю та принести себе в жертву? 

Згаявши чимало хвилин в якомусь заціпенінні, я з нехіттю розвернувся, щоб повернутися назад тим самим шляхом, яким прийшов. За час моєї подорожі чорна хмара насунулася уже зовсім близько і зараз, розпростерши два зловісні, схожі на крила утворення, заступала пів неба. То було лиховісне та жаске видовище; і хмаровище знов осяялося загрозливим, гнівним полум’яним сполохом, за яким розлігся такий вибух, що його хвилі вдаряли в мої глухі вуха, неначе відгомони руйнівної сили, і, здавалося, шматували найглибші фібри мого тіла. 

Я вагався, побоюючись, що гроза заскочить мене, перш ніж я зможу дістатися міжвимірного порталу, адже розумів, що буду беззахисним перед непередбачуваною розбурханою стихією несамовитої сили. А тоді у повітрі перед навислою хмарою, що невпинно здіймалася все вище, я помітив двох летючих створінь, яких можу порівняти хіба що з гігантськими нетлями. Розпластавши яскраві, сяйливі крила, вони ширяли просто перед ебеново-чорним хмаровищем, яке сунуло вперед, віщуючи грозу, і наближалися до мене так швидко, що розбилися б стрімголов об зачинену браму, якби раптово й навдивовижу легко не зупинили свого лету. 

Заледве тріпнувши крилами, вони знизилися та опустилися на землю коло мене, тримаючись на предивних тендітних ніжках, від яких при колінних суглобах відгалужувалися рухомі антени та колихкі мацаки. Їхні крила були розкішно строкатим мереживом цяток перлового та маренового304, опалового та помаранчевого кольорів, а голови оперезані низками опуклих і увігнутих очей та оточені якимись звивистими, схожими на роги, органами, з порожнистих кінців яких звисали невагомі ниткоподібні волокна. Мене неабияк вразив і здивував їхній вигляд, але чомусь, завдяки якійсь незрозумілій телепатії, я відчув певність, що їхні наміри щодо мене були дружніми. 

Я збагнув, що вони бажали потрапити до міста, а також те, що вони розуміли, в якому скрутному становищі я опинився. Однак я все ж не був готовий до того, що сталося потім. Із надзвичайною спритністю та граційністю рухів одна з тих гігантських нетлеподібних істот розташувалася по праву руку від мене, а друга — по ліву. А тоді, перш ніж я встиг бодай здогадатися про їхній намір, вони охопили мої кінцівки і тулуб своїми довгими мацаками та оповили мене ними, неначе міцними мотузками; тоді, несучи мене між собою, немовби моя вага була для них дрібничкою, вони здійнялись у повітря й полинули у височінь, аби перелетіти над могутніми мурами! 

Той злет був такий стрімкий і легкий, що мури обабіч нас і під нами поринули додолу, неначе хвиля розтопленого каменю. Я спостерігав за тим, як запаморочливо швидко миготіли велетенські блоки, пролітаючи повз нас і западаючи у нескінченну далечінь. А тоді ми зрештою порівнялися з широкими верхівками мурів, промайнули понад парапетами, коло яких ніхто не стояв на варті, та над подібним до каньйону простором, і полинули до неозорих будівель і незліченних квадратних веж. 

Та щойно ми встигли перелетіти міські мури, як іще одна блискавиця, прохромивши велетенську чорну хмару, кинула на громаддя будівель перед нами химерну, мерехтливу заграву. Схожі на нетель істоти, вочевидь, не звернули на цей сполох анінайменшої уваги та продовжували лет над містом, обернувши свої дивні обличчя у бік якоїсь незримої цілі. Але коли я повернув голову, щоб поглянути на близьку вже бурю, перед очима моїми постало приголомшливе та страхітливе видовище. За верхівками міських мурів, немовби сотворене чорною магією чи працею джинів, здійнялося інше місто, високі вежі якого швидко рухалися вперед під налитою червінню банею полум’яної хмари! 

Я озирнувся ще раз і помітив, що ті вежі були тотожні з тими, що я побачив удалині на рівнині. Поки я йшов через ліс, вони завдяки якійсь невідомій рушійній силі подолали чимало миль і наблизилися до Міста Співочого Полум’я. Придивившись уважніше, щоб визначити спосіб їхнього пересування, я побачив, що усі вони встановлені не на колесах, а на коротких масивних ногах, схожих на колінчасті металеві колони, які надавали їм сягнистої ходи незграбних колосів. Кожна з тих веж мала шість або й більше таких ніг, і на кожній ближче до вершини були ряди величезних, схожих на очі отворів, з яких і вивергалися згадані раніше червоні та фіолетові вогненні громовиці. 

Багатобарвний ліс був випалений дощенту тими вогнями, перетворившись на просіку спустошення завширшки з лігу, і сягав до самих мурів. Між тими рухомими вежами та Містом Полум’я не лишилося нічого, крім смуги чорної пустелі, що курилася парою. А тоді просто перед моїми очима довгі промені зметнулися від веж, штурмуючи гордовиті, мов гірські бескиди, вершини міських мурів, і найвищі парапети потекли під їхньою дією, неначе лава. То була картина, до краю сповнена жаху і величі, але вже наступної миті її заступили міські будівлі, поміж якими ми тепер пірнали. Велетенські лускокрилі істоти, що несли мене, линули вперед зі швидкістю орлів, які шукають шляху до свого гнізда. Впродовж того дивовижного лету мене полишили здатність свідомо мислити та сила волі; під час нього я жив лише тією запаморочливою свободою повітряного руху, від якої перехоплювало подих, сноподібною левітацією над заплутаним лабіринтом неосяжних і дивоглядних кам’яних громадь. Насправді, багато чого з баченого у тому Вавилоні архітектурних споруд я просто не усвідомлював, і лише згодом, у спокійнішому світлі спогадів зумів надати багатьом своїм враженням чіткої форми та сенсу. 

Моя свідомість була потьмарена незмірністю та незвичністю всього, що мені випало узріти; я лише невиразно усвідомлював, що на місто за нами обрушилася катаклізмічна, нищівна сила, і що ми летимо вперед, рятуючись від загибелі. Я розумів, що ворожі сили, яких я не міг уявити, провадили війну, використовуючи неземне озброєння та техніку з метою, яка була поза межами мого розуміння, але натоді в усьому цьому мені вбачалися радше стихійна веремія та невиразний, безособовий жах якоїсь космічної катастрофи. 

Ми летіли далі, все більше й більше заглиблюючись у місто. Під нами швидко пропливали широкі пласкі дахи, схожі на тераси яруси балконів, а також, наче тьмаві потоки у неймовірній глибині, мощені блоками хідники. Повсюди — навколо нас і над нами — височіли прості кубічні шпилі та призматичні моноліти; на деяких дахах ми бачили смаглявих, подібних до атлантів мешканців міста, які рухалися статечно й велично, наче статуї, або застигли у поставах, які виражали незрозуміле смирення та розпач. Усі вони обернули свої обличчя до полум’яної хмари, усі були беззбройні, і я ніде не бачив жодної техніки, яку можна було використовувати з метою збройного спротиву. 

Та хоч як швидко ми летіли, хмаровище, що здіймалося на небі, сунуло швидше, і його темна баня, що раз у раз заливалася червоним жевривом, устигла накрити своїм склепінням край міста та вже впіймала далекі небеса в тенета своїх павутиноподібних паростків, які невдовзі мали вп’ястися у протилежний край небосхилу. Міські будівлі то темнішали, то світлішали у періодичних спалахах її блискавиць, і всіма клітинами свого тіла я відчував болісну пульсацію тих громових вібрацій. 

Невиразно й туманно збагнув я, що крилаті істоти, які несли мене між собою, були пілігримами і прямували до Храму Полум’я. Я дедалі сильніше й сильніше усвідомлював той вплив, який, напевно, справляла на мене зоряна музика, що лилася із самого серця храму. В довколишньому повітрі відчувалися м’які, утішні вібрації, що немовби поглинали та зводили нанівець ті шалені дисонанси, якими сповнював простір нечутний грім. Я відчув, що ми влітаємо у зону містичного прихистку, зоряної та небесної безпеки, де мої розтривожені чуття зазнали зміни і стали водночас заколисаними та піднесеними. 

Прегарні крила гігантських нетель почали хилитися додолу. На деякій відстані перед нами і під нами я помітив велетенське громаддя, в якому одразу впізнав Храм Полум’я. Ми спускалися все нижче й нижче над обширом площі, що оточувала храм і вже сама собою виклика́ла святобливий захват; а тоді мене внесли досередини крізь величний, повсякчас відчинений вхід і понесли далі високим коридором з тисячею колон. Ми ніби потрапили до коридору Карнака305 в якомусь із титанічних світів. Нас огорнула таємнича сутінь, і здавалося, що ми линемо до чиїхось володінь — таких прадавніх, що існували ще до народження земного світу, таких неосяжних, що могли б умістити в собі міжзоряні простори; і ми летіли крізь цей безмір, неначе крізь оточену стовпами печеру, що вела до самого осердя якоїсь далекої зірки. 

Скидалося на те, що ми були останніми та єдиними пілігримами, і що вартові покинули свій храм, адже ми не зустріли нікого в тому оповитому мороком і оточеному сонмищем колон обширі. За якийсь час довколишня сутінь почала розвиднюватися, і ми влетіли у промінь світла, а тоді до неозорого центрального чертогу, в якому злинав у височінь фонтан зеленого полум’я. 

Пригадую лише враження, яке справили на мене той тінявий, осяяний мерехтливим сяйвом простір, те склепіння, що губилось у лазуровій нескінченності, та колосальні, мемнонійські306 статуї, що позирали долу з надхмарних, наче Гімалаї, висот; а над усім цим із заглибини у вимощеній плитами долівці підносився вгору сліпучий струмінь полум’я, зринав у повітря, ніби зримий екстаз богів. Однак усе це я бачив лише якусь мить. А тоді я усвідомив, що істоти, які несли мене, розпластали крила та анітрохи не сповільнюючись і не вагаючись, летіли просто у Полум’я. 

  VI. Внутрішня Сфера 

У тому приголомшеному й хаотичному сум’ятті, що охопило мої відчуття, не залишалося місця для страху та часу для тривоги. Я був ошелешений усім пережитим, а на додачу мною опанував подібний до дії якогось наркотика чар Полум’я, і це навіть попри те, що я не міг чути його фатального співу. Здається, я намагався пручатися, смикався і прагнув вирватися з мацакоподібних рук, які обвивалися навколо мене, проте лускокрилі не звертали на мої борсання жодної уваги; було очевидно, що вони не усвідомлюють нічого, крім дедалі вищого полум’яного струменя та його вабливої музики. 

Хай там як, а пригадую, що коли ми наблизилися до колони вогню, який шугав у височінь, я насправді не відчув того жару, який очікував відчути. Натомість тієї миті усі мої фібри пройняв такий невимовний трепет, ніби крізь мене линули хвилі небесної енергії та деміургічного екстазу. А тоді ми влетіли у Полум’я… 

Як і Енґарт до мене, я вважав за саме собою зрозуміле, що кожного з тих, хто кидався у Полум’я, спостигало миттєве, хоча й блаженне знищення. Я очікував, що та доля, якої я зазнаю, полягатиме у швидкому палахкотливому розчиненні у вогні, одразу після якого настане нічогість цілковитого знищення. Одначе те, що сталося насправді, перевершило найсміливіші з можливих припущень, і в убогій людській мові бракує засобів, щоб передати бодай найзагальніше уявлення про те, що я тоді пережив. 

Полум’я огорнуло нас, як зелена завіса, заступаючи собою величний чертог, а тоді мене немовби підхопило і піднесло в наднебесні височини у спрямованому вгору водоспаді вершинної сили та божистого екстазу та у всеосяйному світлі. Здавалося, ніби ми з моїми супутниками досягли богоподібного єднання з Полум’ям, що кожнісінький атом наших тіл зазнав трансцендентального розширення і був окрилений ефірною легкістю. 

Це було так, неначе ми більше не існували окремо, а лише як одна божественна, неподільна сутність, яка зринала у височінь, вириваючись із тенет матерії за межі часу та простору, аби дістатися неуявленних берегів. Невимовною була радість і безмежною була свобода того злету, в якому ми, здавалося, вже промайнули зеніт найвищої зірки. А тоді, ніби здійнявшись разом із Полум’ям до його кульмінації, сягнувши його найвищої точки, ми виринули на поверхню й зупинилися. 

Мої відчуття знемоглися від захвату, очі засліпило сяйво полум’я; світ, на який я зараз дивився, видавався неозорою арабескою незнайомих форм і бентежних відтінків спектру іншого, ніж той, до якого звикли наші очі. Той світ кружляв перед моїми запамороченими очима, наче лабіринт гігантських самоцвітів, оповитий плетивом променів і плутаниною полисків, і лише поволі, поступово мені вдалося відновити лад у розбурханій каламуті своїх відчуттів і розрізнити деталі довкілля. 

Повсюди навколо мене простяглися нескінченні алеї суперпризматичних307 опалів та гіацинтів; арки та стовпи з ультрафіолетових самоцвітів, з напівпрозорих сапфірів, неземних рубінів і аметистів, і весь цей простір був залитий багатоколірним сяйвом. Здавалося, ніби я ступаю по самоцвітах, а наді мною здіймається всіяне самоцвітами небо. 

Невдовзі, коли моє відчуття рівноваги відновилося, а очі пристосувалися до нового діапазону сприйняття, я почав помічати справжні риси того краєвиду. Разом з двома схожими на нетель істотами, які ще й досі трималися обабіч мене, я стояв на траві, вкритій мільйонами квітів, серед дерев якогось райського саду, плоди, листя, цвіт і стовбури яких мали форми, що виходили далеко за межі уявлень про тривимірне життя. Граційність їхнього схиленого віття, їхнього візерунчастого листя було неможливо описати земними словами, якими зазвичай змальовують лінії та контури; ця рослинність видавалася зітканою з чистої ефірної субстанції, такої напівпрозорої, що крізь неї лилося емпірейське308 світло, і через цю світлопроникність у мене спершу склалося враження, ніби простір навколо мене сповнений самоцвітами. 

Я дихав напоєним нектаром повітрям, а земля під моїми ногами була невимовно м’яка та пружна, немовби складалася з якоїсь форми матерії, вищої за нашу. Усе моє тіло до краю переповнювали відчуття невагомості та благості, жодного сліду втоми чи нервовості, на які цілком можна було очікувати після небувалих і дивовижних подій, в яких мені довелося взяти участь. Я не відчував розумового розладу чи сум’яття, а ще, окрім здатності розпізнавати незнайомі кольори та неевклідові форми, помітив, що мої тактильні відчуття почали зазнавати такої предивної зміни та посилення, що мені здавалося, ніби я набув можливості торкатися віддалених об’єктів. 

Променисте небо було сповнене багатобарвними сонцями, подібні до яких могли б осявати світ якоїсь багатосонячної системи; але поки я на них дивився, їхнє сяйво зробилося м’якшим і тьмянішим, а яскраві полиски дерев і трави поступово стали приглушеними, ніби раптово огорнуті присмерком. Мене вже годі було чимось здивувати у тому безмежжі див і таємниць, і, мабуть, годі було знайти щось таке, у що я не пойняв би віри. Та коли щось і могло мене приголомшити чи видатися неймовірним, то це людське обличчя — обличчя мого зниклого друга, Джайлза Енґарта, яке тієї миті вигулькнуло з-поміж згасних самоцвітів того лісу, а слідом за ним — обличчя іншого чоловіка, в якому я завдяки баченим раніше світлинам упізнав Фелікса Еббонлі. 

Вони вийшли з-під пишного гілля та зупинилися переді мною. Обидва були вбрані у шати із сяйливих тканин, тонших за східний шовк, неземного крою та візерунку. Обидва мали водночас радісний і замислений вигляд, а їхні обличчя були позначені дещицею тієї самої напівпрозорості, що була притаманна тамтешнім ефірним плодам і квітам. 

— Ми тебе чекали, — привітався Енґарт. — Мені спало на думку, що, прочитавши мій щоденник, ти можеш піддатися спокусі повторити той самий експеримент бодай лише для того, щоб пересвідчитися, був той звіт істиною, а чи вигадкою. Це — Фелікс Еббонлі, з яким, здається, у тебе ще не було нагоди познайомитися. 

Я здивувався, виявивши, що можу чути його голос настільки легко та ясно, і запитав себе, чому просочена анестезійним розчином вата так швидко припинила діяти на мої слухові нерви. А втім, такі деталі були надто дріб’язковими на тлі того приголомшливого факту, що я знайшов Енґарта та Еббонлі; що вони, як і я, залишилися живі, спізнавши неземного раювання Полум’я. 

— Де ми? — запитав я, коли Енґарт нас познайомив. — Зізна́юсь, я геть спантеличений і не можу збагнути того, що сталося. 

— Зараз ми у місці, що зветься Внутрішнім Виміром, — пояснив Енґарт. — Це — сфера простору, матерії та енергії, що є вищою за ту, до якої ми провалилися з Кратер-Ріджу. Єдиний вхід до цієї сфери лежить через Співоче Полум’я у місті Ідмосі. Той полум’яний фонтан породжує та підтримує існування Внутрішнього Виміру, і всі, хто кидається у Полум’я, у такий спосіб підносяться до вищого рівня вібрацій; для них Зовнішні Світи більше не існують. Природа самого Полум’я є незнаною, відомо лише, що воно є фонтаном чистої енергії, який джерелує зі скельної породи під Ідмосом і завдяки своїй палкості виходить за межі розуміння смертних. 

Він зупинився і, схоже, якийсь час уважно придивлявся до тих крилатих істот, які досі не відходили від мене. А тоді продовжив: 

— Сам я пробув тут не так довго, аби багато чого навчитися, однак дещо з’ясував; і ми з Еббонлі встановили щось на кшталт телепатичного зв’язку з іншими істотами, які пройшли крізь Полум’я. Багато з них не мають ані усної мови, ані органів мовлення, і самі їхні способи мислення за своєю суттю відмінні від наших, оскільки розвиток їхніх органів чуття відбувався іншими шляхами, а умови життя у світах, з яких вони прийшли, значно відрізняються від наших. Одначе деякі образи передавати вдається. 

Істоти, що прибули з тобою, намагаються мені щось сказати, — провадив він далі. — Схоже, ти й вони — останні пілігрими, яким вдалось увійти до Ідмосу та дістатися Внутрішньої Сфери. Проти Полум’я та його хранителів пішли війною правителі Зовнішніх Земель, адже надто вже багато їхніх підданців скорилися принадній силі співочого фонтану і зникли у вищій сфері. Зараз їхні війська взяли Ідмос в облогу і руйнують міські мури ударами енергії з рухомих веж. 

Тепер я почав розуміти багато з того, що дотепер було неясним, і розповів Енґартові про те, що бачив. Він із серйозним виглядом вислухав мене, а тоді мовив так: 

— Раніше чи пізніше ця війна мала початися, цього боялися давно. У Зовінішніх Землях шириться чимало легенд про Полум’я та долю тих, що піддалися його принадності, однак істина невідома нікому, або ж украй мало є тих, хто про неї здогадується. Більшість, як і я колись, вважають, що на кожного з тих, хто потрапляє у Полум’я, чекає один кінець — знищення; а ті, що підозрюють про існування Внутрішнього Виміру, ненавидять його як спокусу, що зводить на манівці бездіяльних мрійників, віднаджуючи їх від буденної реальності. Його вважають або смертельною і шкідливою химерою, або звичайнісіньким поетичним маренням, або ж чимось на кшталт опійного раю. 

Я маю розповісти силу-силенну всього про Внутрішню Сферу та про закони й умови буття, що їм ми підкоряємося тепер, коли усі атоми, з яких складаються наші тіла, зазнали зміни вібрацій, побувавши у Полум’ї. Але наразі не час продовжувати цю розмову, адже великою є ймовірність того, що просто зараз усі ми перебуваємо у страшній небезпеці: самому існуванню Внутрішнього Виміру, а разом із ним — і нашому власному загрожують ті зловорожі сили, які руйнують Ідмос. 

Дехто каже, що Полум’я є невразливим, що його чиста сутність не піддасться згубному впливові будь-яких нижчих променів і що його джерело залишиться непроникним для блиставиць Зовнішніх Володарів. Але більшість боїться катастрофи й гадає, що сам фонтан зникне, коли Ідмос зруйнують до скельної породи, на якій його зведено. 

Зважаючи на цю загрозу, що нависла над нами, ми більше не можемо баритися. Існує шлях, який дозволяє вийти з Внутрішньої Сфери до іншого, дальшого Космосу в іншій нескінченності — до Космосу, про який і помислити не могли земні астрономи чи астрономи зі світів навколо Ідмоса. Більшість пілігримів, перебувши тут якийсь час, вирушають до світів іншого всесвіту; ми з Еббонлі чекали лише на твій прихід, перш ніж рушити слідом за ними. Мусимо поквапитись і не гаяти більше часу, інакше нас спіткає загибель. 

Поки він говорив, дві нетлеподібні істоти, схоже, вирішивши доручити мене турботі моїх друзів-людей, здійнялися у повітря, що переливалося, неначе багатобарвні самоцвіти, та, розпластавши крила, полинули удалечінь понад райськими краєвидами, дальші алеї яких губилися в небесному сяйві. Тепер обабіч мене стали Енґарт із Еббонлі, й один узяв мене під ліву руку, а інший — під праву. 

— Спробуй уявити, що ти летиш, — мовив Енґарт. — У цій сфері левітація та політ є цілком можливими, варто лише напружити силу волі. Незабаром ти навчишся. Хай там як, а ми підтримуватимемо й настановлятимемо тебе, аж поки ти призвичаїшся до нових умов і вже не потребуватимеш нашої допомоги. 

Я виконав його настанову й сформував у думці образ себе самого у процесі лету. Мене вразила ясність і правдоподібність цього думкообразу, та ще більше приголомшило те, що той образ ставав дійсністю! Без особливих зусиль, але з характерним відчуттям польоту уві сні ми втрьох відірвалися від землі, що виблискувала самоцвітами, та легко й швидко полинули вперед і вгору, крізь пронизане яскравим промінням повітря. 

Будь-яка моя спроба описати те, що́ я тоді пережив, була б заздалегідь приречена на невдачу, адже тієї миті в мені немовби відкрився цілий новий спектр відчуттів із відповідними думкосимволами, для передачі яких у людській мові не існує слів. Я був уже не Філіпом Гастейном, а якоюсь більшою, сильнішою та вільнішою істотою, яка відрізнялася від колишнього мене настільки ж, як могла б відрізнятися особистість, що розвинулася під впливом гашишу чи кави309. 

Мною опанувало відчуття безмежної радості та визволення, до якого додавалася нагальна потреба поспішати, щоб устигнути втекти до інших світів, де радість, якій більше не загрожуватиме жодна небезпека, триватиме вічно. 

Коли ми летіли над полум’яними, світлосяйними лісами, моє зорове сприйняття тішила надзвичайної сили естетична насолода. Вона настільки перевершувала звичайну втіху, яку дарує споглядання приємного видовища, наскільки форми та барви цього світу перевершували роздільні здібності пересічного ока. Кожний мінливий образ був джерелом справжнього екстазу, і той екстаз лише посилився, коли весь краєвид, що розкинувся під нами, знову почав яснішати та повернув собі те палахкотливе, іскристе сяйво, в яке був убраний, коли я побачив його вперше. 

  VII. Руйнування Ідмоса 

Ми летіли на великій висоті, дивлячись вниз, на подібний до лабіринту ліс, який розкинувся на незчисленні милі, на довгі розкішні луки, на любострасні вигини пагорбів, на величні, як палаци, будівлі та води, що були чистими, неначе предковічні озера та річки Едему. Здавалося, що усе це трепетало й пульсувало, немов одна жива, осяйна, ефірна істота, а у сповненому блиску небі від сонця до сонця ширилися хвилі променистого захвату. 

Поки ми летіли, за якийсь проміжок часу я знову зауважив те часткове потьмарення світла, снодійне, дрімливе та журливе потьмяніння барв, після якого настав інший період екстатичного осяяння. Здавалося, що повільний, припливний ритм цього процесу узгоджувався зі здійманням і опаданням Полум’я, які Енґарт описав у своєму щоденнику, і я одразу запідозрив, що між цими двома явищами існує якийсь зв’язок. Щойно я встиг сформулювати цю думку, як усвідомив, що Енґарт щось говорить. А втім, я не був певен того, чи він промовляв до мене вголос, а чи я міг сприймати його ословлені думки завдяки якомусь іншому відчуттю, відмінному від слуху. Хай там як, а я зрозумів його зауваження: 

— Ти маєш слушність. Згасання і розгоряння фонтану та коливання його музики сприймаються у Внутрішньому Вимірі як затьмарення та осявання усіх зримих образів. 

Наш лет став швидшим, і я усвідомив, що мої супутники застосовували усю свою психічну енергію, прагнучи збільшити швидкість, з якою ми летіли. Землі, що розкинулися унизу під нами, розмилися, перетворившись на водоспад струменистих барв, на море швидкоплинного сяйва; здавалося, що ми мчимо вперед, неначе зорі в полум’яному ефірі. Неможливо передати словами екстаз того нескінченного ширяння у небесній височині й ту тривогу, яку я відчував під час стрімкої втечі від незнаної загибелі. Однак я ніколи не забуду ані тих відчуттів, ані того стану невимовної єдності та порозуміння, що панувало між нами трьома. Спомин про усе це назавжди оселився у найглибших і найтривкіших клітинах мого мозку. 

Тепер у тому хвильовому сяйві поруч з нами, над нами і під нами летіли й інші мандрівці — пілігрими з невідомих світів і потаємних вимірів, котрі, як і ми, прямували до іншого Космосу, чиїм передпокоєм була ця Внутрішня Сфера. Ці істоти були предивні з вигляду, а їхні тілесні форми та характерні ознаки були такі незвичайні, що годі повірити; втім, я ані на мить не задумувався про їхню дивовижність, а пройнявся до них таким самим непохитним братерським відчуттям, як те, що викликали у мене Енґарт із Еббонлі. 

Ми летіли все далі, а тим часом два мої супутники, здавалося, багато про що мені розповідали, у незбагненний спосіб передаючи мені чималу частину тих знань, яку вони здобули у своєму новому існуванні. З якоюсь поважною наполегливістю, немовби часу на те, щоб поділитися цією інформацією було обмаль, вони формували та передавали мені такі думки, яких я ніколи б не зрозумів за звичних обставин. Речі, яких я ніколи не збагнув би за допомогою п’яти відчуттів або абстрактних символів філософської чи математичної думки, ставали для мене простими та ясними, наче літери абетки. 

А втім, деякі з цих відомостей надаються для того, щоб згрубша передати їх звичною нам мовою. Мені описували поступовий процес пристосування до життя у новому вимірі, ті сили, які здобуває неофіт упродовж цього періоду, різноманітні маловідомі естетичні втіхи, які стають можливими через злиття й примноження усіх відчуттів, розповідали про набуття контролю над силами природи та над самою матерією, завдяки якому можна ткати вбрання або зводити будівлі самим лише зусиллям волі. 

Також я дізнався про ті закони, що контролюватимуть наш перехід до дальшого Космосу, і про той факт, що такий перехід був складним і небезпечним для кожного, хто не прожив певного часу у Внутрішньому Вимірі. Крім того, мені розповіли, що ніхто вже не зможе повернутися до цього плану буття з вищого Космосу, так само, як ніхто не може повернутися крізь Полум’я до Ідмоса. 

Енґарт із Ебболі сказали мені, що вони прожили в Ідмосі достатньо довго, щоб мати змогу пройти до потойбічних світів; вони гадають, буцім із їхньою підтримкою і мені теж вдасться втекти туди, навіть попри те, що я ще не розвинув здібностей до збереження просторової рівноваги, яка була необхідна для підтримки тих, хто наважився самотужки подолати межисферний шлях і страхітливі безодні, що лежать попід ним. Існували безмежні, непередбачувані світи, сила-силенна планет і всесвітів, яких ми могли дістатися, серед див і чудес яких могли нескінченно жити й мандрувати. У тих світах наші свідомості налаштуються на сприйняття всеосяжних наукових законів і станів буття, вищих за ті, що регулюють життя у цьому вимірі. 

Я не мав жодного уявлення про тривалість нашого лету, адже моє відчуття часу, як і решта моїх відчуттів, зазнало цілковитої зміни та перетворення. Власне кажучи, ми могли летіти вже кілька годин, одначе мені видавалося, що ми перетнули такий обшир тих неземних територій, на подолання якого могло б піти багато років або навіть сторіч. 

Ще перш ніж ми дісталися до місця, звідки було видно мету нашої подорожі, в моєму розумі — поза сумнівом, завдяки якомусь різновиду передавання думок — постав її чіткий, наочний образ. Я немовби бачив у своїй уяві колосальний гірський хребет з численними вершинами, що здіймалися до небес, сягаючи вище того рівня, на якому влітку збираються земні купчасті хмари, і над усіма ними височів ріг ультрафіолетового піка, верхівку якого огортала безбарвна спіральна хмара, яка променіла невидимими хроматичними обертонами і яка немовби спускалася з небесної височини поза межами зеніту. Я збагнув, що шлях до Зовнішнього Космосу криється у тій високій хмарі… 

Ми линули все вище й вище; зрештою на далекому обрії з’явився гірський хребет, і я побачив той найвищий ультрафіолетовий пік, увінчаний сліпучою короною купчастої хмари. Ми підлітали все ближче, аж поки дивні витки тієї хмари опинилися майже над нами. Витки здіймалися до небес і щезали серед різнобарвних сонць; ми побачили, як осяйні постаті пілігримів, які летіли перед нами, линуть у витки тієї хмари, що кружляли у вирі навколо вершини. І тієї миті небо та довколишній краєвид знову спалахнули сяйвом, яке сягало найвищої точки своєї яскравості; вони полум’яніли тисячею відтінків і полисків, тож раптове й неочікуване затемнення, що зненацька запало навкруги, видалося ще жахливішим і всеохопнішим. Перш ніж я запідозрив щось лихе, мені почулися розпачливі крики моїх друзів, які, певно, завдяки якомусь чуттю, тоншому за будь-які з тих, на які я поки що був здатен, відчули наближення біди. А тоді я побачив, що за тим високим люмінесцентним піком, до якого ми прямували, страхітливо та миттєво здіймається стіна темряви. Пітьма була цілковита і майже відчутна на дотик, вона зринала зусібіч, загрозливо нависнувши вгорі; неначе хвиля, що накрила Атлантиду, темрява обрушилася на сонця, які переливалися барвами веселки, та на полум’янобарвні краєвиди Внутрішнього Виміру. 

Ми нерішуче повисли у потьмареному повітрі, безсилі та безпорадні перед лицем невідворотної катастрофи, і бачили, що темрява вже оточила весь світ і зусібіч хлинула на нас. Вона зжерла небеса, залила чорнотою зовнішні сонця, і здавалося, що ті неозорі краєвиди, над якими ми допіру пролітали, шерхли та зіщулювалися, неначе почорнілий від вогню аркуш паперу. На якусь жахливу мить видалося, що лише ми одні залишилися чекати у центрі світляного кола, що ставало дедалі меншим, і на яке з навальністю зливи ринули циклонні сили ночі та руйнації. 

Центр зіщулився, перетворившись на маленьку цятку — а тоді пітьма накрила нас, немов якась усепоглинна водоверть, немов упалі та розбиті циклопічні стіни. Мені здавалося, що я, оточений уламками розтрощених світів, занурююся в розбурхане море вихорового простору та сили, що мене затягує до якоїсь підзоряної безодні, до якогось найвіддаленішого лімба, куди падають друзки забутих сонць і зоряних систем. А тоді, після того, як сплив незміренний проміжок часу, я відчув сильний поштовх від зіткнення з якоюсь поверхнею, немовби я впав серед тих друзок на самісіньке дно всесвітньої ночі. 

Урешті-решт я насилу опритомнів, хоча моє повернення до тями відбувалося поволі та вимагало величезних зусиль, наче мене притиснуло якимось незрушним тягарем, безсяйними й безживними скалками галактик. Здавалося, що лиш підвести повіки потребувало титанічної праці, а тіло та кінцівки були такими важкими, немов обернулися на якусь речовину, щільнішу за людську плоть, або зазнали дії тяжіння якоїсь масивнішої за Землю планети. 

Мої розумові процеси були притуплені, болісні та сплутані до краю, але ось я усвідомив, що лежу на розтрощеній та похиленій мощеній підлозі, серед упалих гігантських кам’яних блоків. Наді мною крізь зубчасті уламки повалених стін, які більше не підтримували колосальної бані, лилося мертвотно-бліде світло. Поблизу себе я побачив якусь курну яму, від якої через усю долівку простяглася крива розколина, подібна до утвореної землетрусом ущелини. 

Якийсь час я ніяк не міг упізнати цього місця, але зрештою, важко перебираючи думки, збагнув, що лежу в перетвореному на руйновище храмі Ідмоса, і що та яма коло мене, з якої струменіли їдкі сірі випари, була тією самою, з якої донедавна здіймався фонтан Співочого Полум’я. То була картина дивовижної руйнації й спустошення: ворожий гнів, який упав на Ідмос, повалив усі стіни, усі пілони цього міста. Лежачи серед архітектурної руїни, порівняно з якою рештки Она310 та Анґкора 311видалися б щонайбільше купами жорстви, я втупився поглядом у сплюндровані небеса. 

Ціною геркулесових зусиль я відвернув голову від ями, що курилася тонкими, повільними цівками чаду, які примарними кільцями клубочилися там, де ще недавно зринало у височінь і співало бурхливе зелене Полум’я. І лиш тоді я помітив своїх супутників. Енґарт, досі непритомний, лежав неподалік від мене, на відстані руки, а одразу за ним я розгледів бліде перекошене обличчя Еббонлі, ноги та нижня частина тулуба якого були причавлені грубим і розтрощеним підніжжям поваленої колони. 

Немов у якомусь нескінченному нічному кошмарі прагнув я скинути із себе той тягар інертності, що свинцевою вагою притиснув мене до підлоги. Доклавши неабияких зусиль, я таки спромігся струснути той безрух, а тоді вкрай болісно та повільно звівся на ноги і підійшов до Еббонлі. Мені вистачило побіжного погляду, щоб визначити, що Енґарт не зазнав ушкоджень і незабаром має прийти до тями, але Еббонлі, причавлений масивним монолітним каменем, швидко помирав, і навіть за допомогою дюжини чоловіків я не зміг би звільнити його з цього ув’язнення чи зробити щось, аби хоч якось полегшити його агонію. 

Коли я схилився над ним, він з доблесною та жалісною відвагою спробував усміхнутися. 

— Марна справа — за мить мене вже не стане, — прошепотів він. — Прощавайте, Гастейне, і попрощайтеся за мене з Енґартом. 

Його викривлені смертною мукою губи розслабилися, повіки впали, а голова відкинулася назад, на мощену підлогу храму. Пройнятий якимось нереальним, немов уві сні, жахом, майже без емоцій, я збагнув, що Еббонлі помер. Те виснаження, що досі опосідало мене, було занадто глибоким, аби дозволити здобутися на якусь думку або на відчуття; усе це сум’яття нагадувало мені першу реакцію людини після довгої ночі наркотичної оргії. Мої нерви були неначе перегорілі дроти, м’язи — обмерлі та нечутливі, як глина; мозок був спопелілий та випалений зсередини, ніби в ньому розгорілося, а тоді згасло якесь велике вогнище. 

Хтозна-як, коли сплив час, щодо тривалості якого моя пам’ять не зберегла певних спогадів, я таки спромігся повернути Енґарта до тями, і він отупіло й приголомшено сів на долівці. Коли я сказав йому, що Еббонлі помер, мої слова, здавалося, не справили на нього жодного враження, і на мить я засумнівався в тому, що він мене зрозумів. Врешті-решт Енґарт помалу та з очевидними труднощами зіп’явся на ноги, побачив тіло друга і, схоже, якоюсь мірою усвідомив жах нашого становища. Але, гадаю, він, охоплений цілковитим розпачем і млявістю, так і залишився б там надовго, або й назавжди, якби я не взяв ініціативу до своїх рук. 

— Ходімо, — мовив я, силкуючись надати своєму голосові твердості. — Мусимо забиратися звідси. 

— Куди? — мляво запитав він. — Полум’я згасло, його джерело знищене, і Внутрішнього Виміру більше не існує. Шкода, що я не помер, як Еббонлі, — чи, може, таки помер, судячи з того, як я почуваюся. 

— Треба знайти шлях назад, до Кратер-Ріджу, — пояснив я. — Певна річ, ми зможемо це зробити, лише якщо міжвимірні портали не було знищено. 

Не було схоже, щоб Енґарт мене почув, одначе він слухняно пішов слідом за мною, коли я узяв його попід руку та почав шукати виходу із серця храму, прямуючи коридорами, що лишилися без стель, і пробираючись поміж перекинутими колонами… 

Мої спогади про повернення вкрай туманні, безладні та сповнені втоми, немов якесь нескінченне марення. Пригадую, я озирнувся на Еббонлі, який лежав, білий та нерухомий, під тією масивною колоною, якій судилося послужити для нього вічним надгробком; пригадую й ті величні, наче гори, руїни міста, серед яких ми, схоже, були єдиними живими істотами. Тепер місто було пусткою хаотично розкиданого каміння, розплавлених, схожих на обсидіан блоків, там досі лилися струмки розтопленої лави, зникаючи в глибоких ущелинах або падаючи потоками у незглибимі провалля, що відкрилися у землі. А ще пригадую, що на тому румовищі я бачив серед уламків обвуглені тіла тих смаглявих колосів, які були мешканцями Ідмоса й хранителями Полум’я. 

Неначе пігмеї, заблукалі в зруйнованій фортеці велетів, ми невпевнено просувалися вперед, раз у раз спотикаючись, задихаючись у мефітичних312 і металічних випарах, відчуваючи запаморочення від жару, що струменів звідусіль, накочувався на нас і бив важкими хвилями. Шлях нам заступали повалені будівлі, загрозливо навислі вежі та верхівки мурів, на які, докладаючи великих зусиль і вельми ризикуючи, ми мусили видиратися, щоб пройти далі; і зчаста ми були вимушені збиватися на манівці та відхилятися від прямого курсу, щоб оминути велетенські розколини, які, здавалося, розтинають підмурівки самого цього світу. 

Коли ми хисткою ходою перебралися через розколоті, безформні, неначе вкриті застиглою лавою бескиди, рештки того, що донедавна було міськими валами, рухомі вежі гнівливих Зовнішніх Володарів уже віддалилися, а їхні війська зникли, попрямувавши кудись рівниною, що лежала за Ідмосом. Перед нами не було нічого, крім спустошеної землі — лише почорнілий від вогню обшир розпростерся під склепінням випарів, і не залишилося на ньому жодного дерева і жодної травинки. 

Пройшовши тим пустищем, ми, зрештою, знайшли шлях до порослого фіолетовою травою схилу над рівниною, який лежав поза межами дії руйнівних блискавиць. Моноліти-дороговкази, зведені на тому пагорбі народом, про який ми ніколи не дізнаємося нічого, навіть ймення, і досі дивилися вниз, на пустелю, що курилася димом, і на величне розвалище Ідмоса. І там, на пагорбі, ми таки натрапили на сірувато-зелені колони, які були брамою між світами313.