«Nunc et in hora mortis nostrae. Amen».[47]

Церемонія вечірньої молитви закінчувалась. Цілих півгодини спокійний голос князя згадував «Скорботні Таїнства», цілих півгодини інші голоси сплітались у хвилястому мереживі гомону, на якому раз у раз розквітали золоті троянди урочистих слів: любов, чистота, смерть. Поки гомін цей тривав, розкішний салон у стилі рококо став невпізнанний: навіть папуги, що розпластали на шовкових шпалерах свої райдужні крила, здавалися сполоханими, а звичну загадкову замріяність білявої красуні Магдалини, застиглої між двома вікнами, немов замінив вираз каяття.

Голос замовк, і в салоні враз настав звичний спокій і звичне безладдя. З дверей, крізь які щойно вийшли слуги, з гавкотом вбіг князівський улюбленець — дог Бендікó — і радісно замахав хвостом: йому вже страшенно набридло чекати кінця молитви. Жінки повагом підвелися, і на молочно-білій кахляній підлозі, немов під час відпливу, з-під хвиль лискучого шовку виступили оголені постаті міфічних героїв. Лише Андромеда все ще ховалася під сутаною отця Пірроне, котрий проказував ще якісь молитви, і довгий час залишалась без сріблястого Персея, що летів понад бурхливим морем, несучи їй кохання та порятунок.

На фресках стелі, в малиново-синіх хмарах, прокинулись божества і знову полинули до осяйної долини Конкадоро[48] — співати славу домові Саліна. Усі тритони й дріади, здавалось, були охоплені таким неземним блаженством, що забули про найелементарніші правила перспективи. Верховні боги, князі над богами — оповитий блискавками Юпітер, грізно насуплений Марс, млосна Венера — на чолі цілої юрми другорядних божків радо тримали блакитний герб з Гепардом. Вони ніби знали, що протягом наступних двадцяти трьох з половиною годин будуть єдиними господарями салону. Мавпи на стінах знову взялися передражнювати какаду.

Під цим палермським Олімпом смертні дому Саліна також швидко спустились на землю із захмарних сфер. Дівчата почали розгладжувати брижі на сукнях, обмінюючись поглядами голубих очей та вигукуючи щось на пансіонському жаргоні. Їх привезли з бунтівного Палермо після заколоту четвертого квітня[49], понад місяць тому, і вони вже давно нудьгували за спальнями з балдахіном та за близькими подругами, що залишились у монастирі Спасителя. Хлопці знову засперечалися за образок св. Франциска з Паоли[50]; старшому з них, спадкоємному герцогові Паоло, страшенно кортіло закурити, але він не наважувався зробити цього на очах у батьків і лише обережно торкався кишені, де лежав сплетений із соломи портсигар. На його змарнілому обличчі застиг вираз безмежної меланхолії: день видався невдалий; Ґвіскардо, гнідий ірландський рисак, був не в формі, а вертихвістка Фані, проти звичаю, і досі не спромоглася — чи просто не захотіла — переслати йому конвертика фіалкового кольору. То ж навіщо тоді воплотився Спаситель? Княгиня знервовано кинула вервицю в гаптовану чорним бурштином сумочку і прекрасними, неспокійними, як у маніячки, очима пильно оглянула дітей-рабів та бездушного деспота чоловіка: її мініатюрне тіло раптом аж затремтіло в марному чеканні любощів.

Потім підвівся сам князь, і підлога здригнулась під його огрядним тілом. В його синіх очах на якусь мить спалахнув гордовитий вогник через це ефемерне підтвердження його влади над людьми і будівлями. Він поклав свій величезний червоний молитовник на стілець, що стояв перед ним під час молитви, і підняв носову хусточку, яку, молячись, завжди стелив під коліна; легенька тінь невдоволення промайнула по його відкритому чолі, коли він помітив невеличку цятку від пролитої ще вранці кави, що нахабно чорніла на його сніжно-білому жилеті.

То був дужий, але не огрядний, високий на зріст чоловік; у будинках, де жили прості смертні, йому завжди доводилось нагинатись, щоб не зачепити головою підвіски люстр; пальці його легко згинали золоті дукати, немов то були картонні кружальця, а між віллою Саліна і майстернею місцевого ювеліра пролягла витоптана стежка, по якій весь час носили туди-сюди ложки та виделки, які скручував під час трапези у нападі німого гніву чимось невдоволений князь. Проте княгиня Марія-Стелла, на своє нещастя, добре знала, що, коли треба, чоловікові пальці ставали напрочуд м’якими й ніжними; що ж до різноманітних мініатюрних гвинтиків, гаєчок, найтонших лінз від далекоглядних труб і телескопів, які стояли нагорі в князевій обсерваторії, то їм аніскілечки не загрожувало, що їх зіпсують необережним дотиком. Травневе сонце повільно схилялося надвечір, і його проміння немов позолотило рожеве обличчя та рудувату чуприну князя — його мати була німкенею, яка своєю холодною бундючністю нагонила жах на безтурботних придворних Королівства обох Сицилій тридцять років тому. Але якщо біла шкіра та світле волосся вигідно вирізняли князя з-поміж його смаглявих і чорнявих земляків, то домішка німецької крові була дуже недоречна для сицилійського аристократа за складних умов 1860 року. Владний темперамент, сувора вдача князя, а також природжений нахил до абстрактного мислення, стикаючись з легкодухістю палермського бомонду, виливались у деспотичні примхи, в постійні душевні конфлікти, в глибоку й неприховану зневагу до своїх друзів та родичів, які, на його думку, безвольно пливли за течією по виткому заболоченому річищі сицилійського прагматизму.

На відміну від своїх численних предків, а також, до речі, і нащадків, жоден з яких не вмів до ладу порахувати власні витрати й борги, він мав неабиякі математичні здібності, які він з великим загальновизнаним успіхом і з ще більшою особистою радістю застосовував у галузі астрономії. Математичний хист князя так тісно переплітався з його честолюбством, що він мало не був переконаний, ніби йому скоряються навіть небесні світила, тим більше, що зовні це саме так і здавалось. Він щиро вважав, що дві відкриті ним невеличкі планети Саліна та Свельто (названі так на честь родового маєтку та улюбленого лягавого пса) розносять по всьому небозводу гучну славу про князівський рід. У фресках салону князь завжди вбачав пророцтво і аж ніяк не лестощі догідливого маляра.

Успадкувавши від матері холодний інтелект і безмежне честолюбство, а від батька — чуттєвість і поверховість, бідолашний князь Фабріціо жив у вічному незадоволенні; хмурячись, мов Зевс, він байдуже, склавши руки, спостерігав, як убожіє і вироджується його древній рід, і навіть не намагався якось протистояти подіям.

Між молитвою й вечерею дон Фабріціо мав вільних півгодини, які завжди були для нього найприємнішою порою дня, і він наперед смакував цей хоч і сумнівний, але все-таки спокій.

— Дерева! Он дерева!

Цей радісний вигук, що пролунав у першому екіпажі, почули і в чотирьох берлинах, які їхали слідом у хмарах білої куряви; в усіх віконцях з’явились спітнілі, втомлені і водночас радісні обличчя.

На обрії справді забовваніли три дерева. То були евкаліпти, найнезграбніші з усіх дітей матінки-природи, перші дерева, що їх зустріла на своєму шляху князівська родина, відтоді як о шостій годині ранку виїхала з Бізаквіно. Зараз уже минула одинадцята — протягом п’яти годин перед ними височіли лише ліниві групи горбів, що горіли золотом у сонячному сяйві. Швидка їзда по рівній місцевості раз по раз чергувалась з нестерпно довгими підйомами та спусками, під час яких доводилося стримувати коней. І, незалежно від того, як ішли вони — повільною ступою чи жвавим клусом — весь час невпинно й монотонно брязкотіли балабончики; здавалось, що це дзвенить повітря над розпеченою до білого землею. Дорога бігла повз крихітні принишклі села, немов намальовані на світло-блакитному небі, через пересохлі річки, над якими нависли химерні мости, проз мертві яри, порослі ріденькими кущиками сорго та дроку. І впродовж усього шляху — ні деревця, ні краплини води, тільки сонце та курява. Всередині карет, за спущеними завісками, що захищали від сонця і куряви, температура досягала близько п’ятдесяти градусів. Тому так і зраділи подорожні, угледівши на тлі вицвілого неба гілля цих спраглих від спеки дерев; це означало, що навколо вже простягаються землі дому Саліна, що до Доннафуґати залишилось не більше двох годин їзди і що скоро можна буде поснідати і навіть освіжити обличчя затхлою водою з колодязя.

Через десять хвилин карети в’їхали на ферму Рампінцері. В центрі її височіла величезна будівля, в якій лише протягом одного місяця на рік, під час жнив, жили наймити і стояла скотина. Над масивними, трохи перехнябленими дверима танцював кам’яний гепард з перебитими передніми лапами; поруч з будівлею під сторожею евкаліптів стояв глибокий колодязь, німо пропонуючи всі послуги, на які був здатен: він міг слугувати купальнею, водопоєм, буцегарнею і кладовищем. Він тамував спрагу, поширював тиф, тримав в ув’язненні арештованих, переховував трупи тварин і людей, аж поки вони не перетворювалися на відполіровані безликі скелети.

Усі повиходили з карет. Князь радів від думки, що скоро буде в улюбленій Доннафуґаті, і, дивлячись на спокійний вираз чоловікового обличчя, княгиня забула про свою втому. Бідолашні дівчата ледве тримались на ногах, і тільки хлопці, збуджені враженнями від довгої подорожі, здавалось, не відчували виснажливої спеки. Француженка-гувернантка мадемуазель Домбрей, згадуючи роки, які вона провела в Африці в родині маршала Бюжо[75], весь час стогнала: «Mon Dieu, mon Dieu, с’est pire qu’en Afrique![76]» і не встигала витирати піт зі свого кирпатого носика. Зате отець Пірроне вражав усіх своєю невичерпною бадьорістю: він усю дорогу прокуняв над розкритим молитовником і тепер дивувався, що так швидко приїхали. Двоє лакеїв та покоївка, звиклі до міського життя, роздратовано оглядали місцевість, а невтомний Бендіко відразу почав гасати за круками, що зі зловісним карканням кружляли над самою землею.

Усі подорожні були з голови до ніг вкриті пилюкою, яка білою хмаркою осипалася на землю, поки вони обтріпували від неї один одного.

З-поміж цієї змореної, запорошеної юрми особливо вирізнявся елегантний Танкред. Усю дорогу він їхав верхи і, діставшись до ферми на півгодини раніше за інших, уже встиг умитися, обтрусити одяг і навіть змінити білу краватку. Витягаючи воду з цього багатофункціонального колодязя, він зиркнув на своє відображення у воді, щоб перевірити свій вигляд: усе було гаразд, чорна пов’язка на його правому оці не так прикривала, як нагадувала про рану, яку він дістав три місяці тому в битві під Палермо, друге його блакитне око немов перебрало на себе весь обов’язок виражати лукавство замість тимчасово затьмареного, а ясно-червона смужка на білій краватці делікатно натякала на червону сорочку ґарібальдійця, яку він зовсім недавно зняв. Він допоміг княгині вийти з карети, стер рукавом порох з князевого циліндра, почастував цукерками своїх кузин, перекинувся жартами з кузенами, мало не став навколішки перед отцем Пірроне, подражнив енергійного Бендіко, підбадьорив мадемуазель Домбрей, покепкував з кожного і зачарував усіх.

Кучери розпрягали коней і повільно, щоб дати їм охолонути, повели до водопою; в тіні барака, на свіжій соломі, слуги розстелили скатертини і принесли клунки з їжею. Всі сіли снідати біля колодязя. А навкруги, скільки сягало око, простягалися похмурі поля, на яких жовтіли скирти скошеного хліба та чорніли обпалені сонцем верхівки мертвих горбів. Розпачливий скрекіт цикад сповнював повітря — здавалось, це хрипить спрагла Сицилія, задихаючись від серпневої спеки, й марно благає дощу.

Дощі надійшли і відійшли, а золотосяйне сонце знов піднялося на свій високий трон, немов той король, що цілий тиждень ховався від бунтівних підданців і тепер повернувся до влади — гнівний, але стримуваний конституційними актами. Спека помітно спала, світло було яскраве, але вже не вбивало ніжних барв землі. Свіжі, тендітні паростки конюшини та м’яти оживили вигорілі поля, боязкі промені надії осяяли людські обличчя.

Майже щодня князь Фабріціо, разом з вірним доном Чіччо Тумео і собаками Терезіною та Арґуто, проводив довгі години на полюванні, від світанку до полудня. Їхня здобич зовсім не виправдувала затрачених зусиль, бо навіть найдосвідченішому мисливцеві важко влучити в ціль, якої майже не буває, і той день вважався щасливим, коли князь приносив на кухню пару куріпок. Що ж до Чіччо, то він буквально божеволів з радощів, коли міг кинути на стіл забитого дикого кролика, і тут же, ipso facto[93], як водиться в Сицилії, величав його зайцем.

А втім, навіть найбагатша здобич принесла б князеві лише незначне задоволення. Для нього втіха від полювання розпадалась на безліч дрібних епізодів. Йому було приємно прокидатися на світанку, квапливо голитися при блиманні воскової свічки, від якої, повторюючи кожен його рух, на стелі танцювали химерні тіні, потім переходити крізь поринулі в сон салони, майже наосліп обминаючи столики з безладно розкиданими на них гральними картами поміж фішок і порожніх пляшок; його погляд раптом зупинявся на піковому валеті, який неначе навмисне вискочив із колоди, щоб по-чоловічому побажати йому доброго полювання. Він з насолодою йшов парком, застиглим у сірій імлі, і на ходу прислухався до метушіння ранніх пташок, які струшували зі свого пір’я на землю крапельки нічної роси. Його душа сповнювалась радістю, коли, нарешті, залишалась позаду обвита плющем паркова хвіртка і він опинявся на волі. А на шляху, залитому першим світлом ранку, князя терпляче очікував дон Чіччо і, посміхаючись у жовті вуса, добродушно напучував собак, у яких під оксамитною шкірою нетерпляче ходили м’язи. В небі ще сяяла прозора й волога Венера, схожа на розбухлу виноградинку, але з-за обрію вже немов долинав гуркіт сонячної колісниці, яка нестримно мчала вгору. Невдовзі вони зустрічали отари овець, що отупіло, гурт за гуртом, бігли навпроти, немов морський приплив; їх підганяли камінцями пастухи з замотаними в шкури ногами. В перших променях сонця м’яко відсвічувало рожевими відблисками пишне бараняче руно. Князь та дон Чіччо насилу стримували своїх заїдливих лягавих, які шалено рвалися до пастуших вовкодавів. Після цієї гучної інтермедії вони звертали на гірську стежку і потрапляли в пасторальне сицилійське царство одвічної тиші. Вони враз опинялися поза простором, а ще більше — поза часом. Від Доннафуґати з її палацом та скоробагатьками їх відділяло всього кілька миль, але звідси навіть згадка про неї здавалась блідою, немов далекий пейзаж, що іноді видніється за довгим тунелем. Її радощі і страждання зливались в одну невиразну пляму, яка не належала навіть до минулого. На тлі навколишньої скам’янілості Доннафуґата та її мешканці неначе переносились у майбутнє і видавались не дійсністю з каменю і плоті, а химерною, утопічною вигадкою якогось сільського Платона. Здавалось, досить найлегшого струсу, і все це набуде інших форм, а то й зовсім перестане існувати. Таким чином, позбавлена тієї реальності, яка притаманна навіть згадкам про минуле, Доннафуґата хоч на час полювання переставала турбувати князя.

Після заручин Танкреда і Анджеліки князь почав частіше зустрічатися з доном Калоджеро і незабаром пройнявся до нього цікавістю, що межувала з захопленням. Він уже звикся з погано виголеними щоками Седари, його плебейською вимовою, недоладним одягом та різким запахом поту — усе це відходило на задній план порівняно з його рідкісним практичним розумом. Численні проблеми, з якими не міг впоратися князь, були в одну мить розв’язані доном Калоджеро. Вільний од пут чесності, пристойності та доброзвичайності, які обмежують дії багатьох інших людей, він рухався крізь життєві джунглі з упевненістю слона, який, вириваючи з корінням дерева і топчучи барлоги, ніколи не змінює обраного ним напряму, байдужий до уколів та подряпин так само, як і до зойків своїх жертв. Вирісши в затишку привітних видолинків, над якими пробігали самі тільки зефіри чемних «будь ласка», «буду вдячний», «зроби ласку», «це було так люб’язно з твого боку», дон Фабріціо, розмовляючи з Калоджеро Седарою, опинявся на голій піщаній рівнині, по якій гуляли скажені вітри. Віддаючи в душі, як і раніше, перевагу спокійним видолинкам, князь, однак, не міг не визнавати своєрідної краси тих шалених ураганів, від яких дуби та кедри Доннафуґати починали співати нечувані досі мелодії.

Поволі, майже сам того не помічаючи, дон Фабріціо став розповідати дону Калоджеро про свої проблеми. В нього було багато всіляких справ, до того ж вони були дуже заплутані, і знав він їх препогано не тому, що не міг розібратися, а тому, що ставився до них з презирливою байдужістю, вважаючи їх негідними своєї уваги. Таке ставлення було породжене властивою йому апатією, а також легкістю, з якою він завжди виходив із більш-менш скрутного становища, продавши кілька десятків із тисяч гектарів землі, якими володів.

Поради, що їх Седара дав дону Фабріціо, тільки-но ознайомився з князевим звітом і узагальнив його окремі елементи, були цілком слушні, своєчасні та ефективні, але призвели лише до жалюгідних наслідків. Задумані з жорстокою холодністю, але здійснювані з боязкою нерішучістю добросердим доном Фабріціо, вони незабаром спричинилися до того, що розійшлася слава про скаредність роду Саліна щодо підлеглих селян, слава геть незаслужена, і це прискорило занепад князевого престижу в Доннафуґаті та Кверчеті, не стримавши подальшого зубожіння князівського роду.

Було б несправедливо казати, що часті візити до князя не впливали в дечому і на Седару. Досі він бачив аристократів лише під час ділових зустрічей — тобто коли щось купував чи продавав — або під час тих надзвичайно рідкісних оказій, коли його запрошували в гості; однак жодна з цих обставин не дозволяла представникам цієї особливої верстви постати у вигідному для них світлі. З цих зустрічей він виніс переконання, що аристократія здебільше складається з людей-баранів, існування яких виправдане лише тим, що їх можна стригти і мати вовну, та їх гучними титулами, якими хтось із них муситиме одного дня поділитися з його дочкою.

Проте коли він познайомився з Танкредом — Танкредом ґарібальдійської доби — то несподівано побачив перед собою молодого аристократа, такого ж кмітливого, як і він сам, готового з великим зиском обміняти власні усмішки і титули на чиїсь приваби та маєтності, і щедро наділеного чарами доброго тону, котрих дон Калоджеро не знав за собою і котрим сам несвідомо піддавався, хоч і не міг розгадати секрету їх привабливості. Трохи краще познайомившись з доном Фабріціо, Седара побачив у ньому характерну непрактичність та вразливість аристократа-барана, але разом з тим і привабливість, не меншу, ніж у юного Фальконері, хоч і зовсім іншого ґатунку. Крім того, він помітив у князеві певний нахил до умоглядності, здатність вбачати сенс життя не в тому, що він міг забрати в інших, а радше в чомусь, що таїлось в глибині його власного єства. Ця умоглядна енергія дуже вразила дона Калоджеро, хоч він і не міг чітко усвідомити, в чому її сенс. Він помітив, що привабливість князя Саліни полягає передусім у його хороших манерах, і збагнув, наскільки вихована людина може бути приємною. Адже, по суті, вихованою є та людина, яка просто уникає неприємних виявів людської природи і змагає до чогось на кшталт вигідного альтруїзму (у цій формулі дон Калоджеро змирився з непотрібністю іменника заради результативності прикметника). Мало-помалу дон Калоджеро почав розуміти, що, обідаючи з людьми, зовсім не обов’язково плямкати ротом і заляпувати жиром одяг; що розмова не обов’язково повинна нагадувати собачу гризню; що дати дорогу жінці є виявом сили, а не слабкості, як він гадав раніше; що від співрозмовника можна домогтися більшого, сказавши: «Я, мабуть, неясно висловився», аніж вигуком: «Ти дурний як чіп!», і що тому, хто міцно засвоїв ці кілька простих правил, обіди, жінки, розмови і співрозмовники можуть дати набагато більше користі.

Було б надто сміливо казати, що дон Калоджеро негайно скористався своїми спостереженнями, хоч, правда, він почав краще голитися і вже не так жахався, що на прання білизни витрачають багато мила. Але відтоді для нього та для його родини почався той процес постійного класового шліфування, який за три покоління перетворює метикуватих простаків на безпорадних джентльменів.

Отець Пірроне походив з простолюду: він народився у Сан-Коно, крихітному сільці, яке тепер завдяки автобусам стало супутником Палермо; але сто років тому воно належало, так би мовити, до окремої планетарної системи, віддаленої від свого сонця, тобто від Палермо, чотирма або п’ятьма годинами їзди екіпажем.

Батько нашого єзуїта був управителем двох маєтків, якими мало щастя володіти на території Сан-Коно абатство Святого Елевтерія. Ремесло управителя було тоді досить таки небезпечним для спасіння душі і для здоров’я тіла, бо примушувало підтримувати сумнівні знайомства і вислуховувати різні оповідки, нагромадження яких спричиняло певну хворобу, яка одним ударом (дослівно) звалювала хворого з ніг біля якогось парапету, замурувавши всі ці оповідки в його нутрі й сховавши їх від цікавості всіляких ледацюг. Одначе дон Ґаетано, батько отця Пірроне, зумів уникнути цієї професійної хвороби завдяки суворій гігієні, яка полягала в стриманості та передбачливому застосуванні запобіжних заходів, і мирно помер від запалення легенів однієї сонячної лютневої неділі, під шелест вітру, який теребив цвіт мигдалю. По ньому зосталася вдова і троє дітей (дві дочки і наш священик) у відносно непоганому матеріальному становищі; будучи людиною далекоглядною, він зумів чимало заощадити на вельми скромній платні, яку діставав від абатства, тому на момент смерті володів невеличким садком з мигдалевими деревами в долині, парою виноградників на схилах і невеличким пасовищем у горах. Звісно, були то мізерні посілості, але вони давали їх власникам певну вагу в умовах занепалої економіки Сан-Коно. Він був також власником хатини строго кубічної форми, розташованої при самому в’їзді у сільце з боку Палермо; хатина була пофарбована синім зовні і білим усередині, мала чотири кімнати на нижньому поверсі і стільки ж на верхньому.

Отець Пірроне покинув цю хатину в шістнадцять років, коли успіхи в парафіяльній школі та сприяння превелебного абата монастиря Святого Елевтерія спрямували його до архієпископальної семінарії, одначе впродовж років він не раз вертався туди — чи то щоб благословити шлюб сестер, чи щоб дати цілком зайве (у світському розумінні) відпущення гріхів вмирущому дону Ґаетано. От і тепер, наприкінці лютого 1861 року, він їхав туди з нагоди п’ятнадцятих роковин смерті батька. Як і тоді, день був вітряний і ясний.

Їхав він п’ять годин, підстрибуючи на вибоїнах і бовтаючи ногами позаду кінського хвоста. На стіни екіпажу були свіжо нанесені патріотичні малюнки, в центрі яких видніло сатанічне зображення яскраво-червоного Ґарібальді попід ручку зі святою Розалією кольору морської хвилі; вони викликали у нього нудоту, але коли вона вгамувалась, подорож виявилась цілком приємною. Долина, що простяглася від Палермо до Сан-Коно, поєднувала у собі пишні краєвиди приморської зони і непривітні пейзажі внутрішньої Сицилії; там дули різкі вітри, які оздоровлювали повітря і славилися своєю здатністю відхиляти траєкторію найвлучніших куль, тому стрільці, зіткнувшись з нерозв’язними балістичними проблемами, воліли вправлятися деінде. Зрештою візник поринув у безконечні спогади про заслуги покійного, якого добре знав, і його слова, не завжди придатні для синівських і священичих вух, як звичайно, тішили слухача.

По приїзді його зустріли радісними слізьми. Він обняв і благословив сивоголову, рожевощоку матір у неодмінній вдовиній жалобі, привітався з сестрами та їхніми дітьми, зиркнувши, однак, кривим оком на свого небожа Кармело, який з нагоди свята геть недоречно додумався прикрасити свою шапку триколірною кокардою. Тільки-но він увійшов у будинок, на нього, як завжди, насунула солодка буря спогадів юності: все тут залишилось, як було — і підлога з червоної теракоти, і скромні меблі; таке ж саме світло вливалося з вузьких віконець; собака Ромео, який погавкував з кутка, був дуже схожий на свого прапрадіда, його вірного товариша по невгамовних іграх. З кухні долинали незабутні пахощі підливи, яка кипіла на плиті, — тушковані помідори, цибуля й баранина; нею поливали локшину в святкові дні. Усе навколо променіло погідністю, яка була плодом трудів покійного.

Невдовзі всі пішли до церкви, щоб вислухати заупокійну месу. У той день сільце Сан-Коно вирішило показати себе з найкращого боку і гордовито демонструвало розмаїті екскременти; по стрімких вуличках, поміж людьми, сновигали меткі кози з чорним відвислим вим’ям і чимало порослих темною шерстю, зграбних, мов мініатюрні лошата, сицилійських кабанчиків. Оскільки отець Пірроне став чимось на взірець місцевої знаменитості, багато жінок, дітей, а навіть молодих людей товпилися навколо нього, прохаючи благословення або згадуючи давні часи.

Після меси він зайшов у ризницю привітатися зі священиком, а відтак пішов до могильної плити в сусідній каплиці. Жінки, плачучи, цілували мармур плити, а син голосно молився своєю незрозумілою латиною; коли ж вони повернулись додому, локшина була вже готова, і отець Пірроне, якому кулінарні хитромудрощі вілли Саліна не зіпсували смаку до справжньої їжі, насолодився нею вповні.

Під вечір у його кімнаті зібралися друзі, які прийшли привітатися з ним. Зі стелі звисала мідна трираменна олійна лампа, освітлюючи кімнату приглушеним світлом своїх каганців; у кутку стояло ліжко, а на ньому лежали строкаті матраци, ледь прикриті теплою червоно-жовтою стьобаною ковдрою; інший куток кімнати був відгороджений високою і цупкою матою: за нею зберігалася пшениця мідного кольору, яку щотижня везли до млина, щоб намолоти борошна для потреб родини. На стінах висіли поїдені часом гравюри: святий Антоній вказував на Боже Дитя, свята Луція демонструвала свої виколоті очі, а святий Франциск Ксав’єр[129] звертався з проповіддю до юрми напівголих індусів у пір’ї; надворі, у сутінках під зоряним небом, свистів вітер, сам-один віддаючи шану покійному. В центрі кімнати, під лампою, лежала на підлозі велика приземкувата жарівниця в рамі з відполірованого дерева, на якій можна було гріти ноги; навколо стояли мотузяні стільці, а на них сиділи гості. Це були священик, обидва брати Скіро, місцеві землевласники, і дон П’єтріно, старий зілляр; прийшли вони з похмурими лицями і, поки жінки клопоталися внизу, так само похмуро розмовляли про політику, сподіваючись утішних новин від отця Пірроне, який прибув з Палермо і мусив знати немало, адже жив серед «панів». Свою жадобу новин вони втамували, але щодо втішності, то тут їх чекало розчарування: їхній приятель єзуїт, почасти щиро, а почасти з тактичних міркувань намалював перед ними чорну картину майбутнього: над Ґаетою все ще майорів бурбонівський триколор, але облога натискала, один за одним вибухати порохові склади твердині, і можна було вважати, що там усе вже пропало, крім хіба що честі, а це небагато. По-дружньому налаштована Росія була далеко, зате близько був віроломний Наполеон III, а про повстання в Базилікаті та Кампанії єзуїт говорив мало, бо йому було соромно. Доведеться, казав він, скоритися перед цією новоствореною італійською державою, безбожною і хижацькою, перед цими законами про конфіскацію і примус, які, мов пошесть, насувають з П’ємонту сюди.

— Побачите, — дійшов він не дуже оригінального висновку, — побачите, що нам навіть очей не залишать, щоб плакати.

Ці слова змішалися з традиційним хором селюцьких нарікань. Брати Скіро та зілляр уже відчули на собі вагу податкового тягаря: для перших то були додаткові податки і збори, а для другого — неприємна несподіванка: його покликали в муніципалітет і сказали, що, якщо він не плататиме двадцять лір щороку, йому не дозволять продавати зілля.

— Але ж я власними руками збираю в горах цю сенну, цю німицю, всі ці святі трави, створені Господом, у відповідні дні і ночі, дарма, чи дощ, чи година! Я сам сушу їх на сонці, яке належить усім, і сам товчу їх у ступі, яка належала ще моєму дідові! До чого тут ті з муніципалітету? За що я мушу платити їм двадцять лір? Отак просто, за гарні очі? — Слова виходили з його беззубого рота знівеченими, але очі його блискали справжнім гнівом. — То я маю рацію чи помиляюся, отче? Скажи мені сам!

Єзуїт любив його: коли він був ще хлопцем і шпурляв камінцями в горобців, той був уже дорослим чоловіком, сутулим від безперервного блукання і збирання трав. Його тішило також те, що коли дон П’єтріно продавав свої знадоби місцевим жіночкам, то завжди примовляв, що зілля буде безсиле, якщо не промовити певну кількість «Богородиць» чи «Отченашів»; зрештою, його обережний розум волів не знати, що саме містили ці трунки і задля яких цілей їх використовували.

— Звісно, ваша правда, доне П’єтріно, стократ ваша правда. Як же інакше? Але якщо вони не здеруть грошей з вас та з інших бідолах, то звідки вони візьмуть їх, щоб воювати з папою і відбирати в нього те, що йому належить?

Розмова точилася під м’яким світлом, яке тремтіло від вітру, що проникав крізь масивні віконниці. Отець Пірроне просторікував про неминучу конфіскацію церковних маєтностей: тоді село хай попрощається з несуворим пануванням абатства в околиці, з роздачею юшки під час суворої зими. А коли молодший з братів Скіро необережно бовкнув, що, можливо, тоді дехто з селян буде мати власний невеличкий наділ землі, в голосі єзуїта почулися рішучі нотки суворої зневаги.

— Побачите, доне Антоніно, ще побачите. Усе скупить мер, заплатить перший внесок і шукай вітру в полі. Так вже було в П’ємонті.

Врешті вони розійшлися, ще похмуріші ніж тоді, коли прийшли сюди: тепер вони матимуть на що нарікати ще зо два місяці. Залишився тільки зілляр, який тієї ночі не збирався іти спати, бо на небі був молодик, і він повинен був іти по розмарин на скелі П’єтрацці; він узяв із собою ліхтар і мав вирушити, тільки-но сходини скінчаться.

— Отче, ти от живеш серед благородних, то що ж пани кажуть про всю цю веремію? Що про це думає князь Саліна, адже він такий великий чоловік, грізний і гордий?

Отець Пірроне не раз ставив самому собі це питання, і відповісти на нього було нелегко, насамперед тому, що він не надав належної ваги словам, які сказав йому одного ранку майже рік тому дон Фабріціо в обсерваторії. Тепер він це розумів, але не міг знайти способу, щоб переказати це зрозумілими словами дону П’єтріно, який далеко не був дурнем, але краще знався на протизапальних, вітрогінних та, можливо, збуджуючих властивостях своїх трав, ніж на подібному філософуванні.

— Розумієте, доне П’єтріно, «панів», як ви висловились, зрозуміти нелегко. Вони живуть в особливому світі, а його створив не Бог, його створювали вони самі впродовж століть зі своїх радощів і тривог, зі свого особливого досвіду. Вони мають дуже розвинуту колективну пам’ять, а отже хвилюються або радіють з речей, які вас і мене зовсім не обходять, але для них вони вкрай необхідні, бо пов’язані з цією спадщиною спогадів, надій і страхів їхньої верстви. Боже провидіння забажало, щоб я став крихітною часткою найславнішого ордену вічної церкви, перемога якої неминуча; ваше ж місце по інший бік шкали, на іншому щаблі — не кажу, що нижчому, а просто інакшому. Коли ви знаходите густий кущ материнки, чи добряче гніздо шпанських мушок (їх ви теж збираєте, доне П’єтріно, я знаю), ви перебуваєте у прямому зв’язку з природою, яку Господь сотворив з однаковими можливостями для добра і зла, щоб людина мала свободу вибору. І коли вам доводиться давати поради злобним мегерам чи похітливим дівчатам, ви сходите в безодню століть аж до найтемніших часів, які передували світлу Голгофи.

Старий здивовано витріщив на нього очі: він хотів лише знати, чи князь Саліна був задоволений новим станом речей, а той йому торочить про шпанських мушок і світло Голгофи. «Начитався книжок, бідолаха, то й з глузду з’їхав».

— А пани не такі, вони живуть на всьому готовому. Ми, священики, даємо їм упевненість у вічному житті, а ви, зіллярі, забезпечуєте їх заспокійливими чи збуджуючими засобами. Я зовсім не хочу сказати, що вони лихі люди — цілком навпаки. Вони просто інші. Може, вони здаються нам диваками тому, що досягли щабля, до якого змагають усі ті, хто не є святим, тобто набули звички нехтувати земними благами. Може, саме тому їм байдуже до багатьох речей, які натомість дуже важливі для нас; того, хто живе в горах, не турбують комарі в долинах, а хто живе в Єгипті, не потребує дощовика. Але перший боїться снігових лавин, а другий — крокодилів, а от нас ці речі мало обходять. Вони мають свої страхи, про які ми й гадки не маємо: я бачив, як дон Фабріціо, серйозна і мудра людина, розсердився через погано випрасуваний комірець сорочки; і чув, що князь Ласкарі якось не спав від злості цілу ніч, бо на обіді в намісництві його посадили не на те місце. Отож, хіба вам не здається, що люди, яких хвилює лише стан їхньої білизни або дотримання протоколу, це люди щасливі, а отже вони — істоти вищого порядку?

Дон П’єтріно перестав будь-що розуміти: нісенітниць ставало щораз більше, тепер до них додатися комірці сорочок і крокодили. Але йому все ще допомагав здоровий глузд селянина.

— Якщо це так, отче, то всі вони попадуть в пекло!

— Чому ж? Дехто з них буде проклятий, інші спасенні, залежно від того, як вони проживуть своє життя у тому своєму умовному світі. Так на око князь Саліна, мабуть, уникне згуби, адже гру свою він грає добре, за правилами, не шахрує. Господь Бог карає тих, хто добровільно порушує добре відомі йому божественні закони, хто з власної волі звертає на лиху дорогу. А той, хто йде власним шляхом, завжди у виграші, аби лише він не допускався негідних учинків. Коли ви, доне П’єтріно, продасте цикуту замість м’яти, знаючи про це, тоді горіти вам у пеклі. Але якщо ви вважаєте, що це таки м’ята, то стара Тана помре шляхетною смертю Сократа, а ви полетите прямісінько на небо, на крилах і в білосніжному облаченні.

Смерті Сократа старий зілляр уже не витримав і задрімав. Отець Пірроне помітив це і втішився: тепер він міг говорити вільно, не боячись, що його погано зрозуміють; а говорити він хотів, хотів утілити в конкретні фрази думки, які глухо ворушились у нього всередині.

— Вони ще й творять чимало добра. Коли б ви знали, скажімо, скільки родин опинилися б просто неба, якби вони не дали їм притулку! І взамін вони не вимагають нічого, навіть утримання від дрібних крадіжок. Це робиться не для похвальби, а завдяки чомусь схожому на атавістичний інстинкт, який не дає їм чинити інакше. Може це й не очевидно, але вони не такі егоїсти, як інші: розкіш їхніх домів, пишнота їхніх святкувань мають у собі щось безособове, щось схоже на велич храмів та літургії, щось, що служить ad maiorem gentis gloriam[130], і за це прощаються їм їхні гріхи. За кожен випитий ними келих шампанського вони офірують п’ятдесят келихів іншим, а коли кривдять когось, як це буває, то це грішить не їхня особистість, а радше їхня верства, яка потребує утвердження. Наприклад, fata crescunt[131], і дон Фабріціо взяв під опіку і виховав свого небожа Танкреда, тобто врятував бідолашного сироту, який інакше був би пропав. Але ви скажете, що він це зробив тому, що юнак теж належав до панів, що він навіть пальцем не ворухнув би заради іншого. Це правда, але чому він мав би це робити, якщо, правду кажучи, цілим серцем він переконаний, що «інші» — це невдалі екземпляри, глиняні вироби, погано виліплені гончарем, які не варто навіть випалювати?

Коли б ви, доне П’єтріно, в цю мить не спали, ви б кинулись казати мені, що панам не слід зневажати інших і що всі ми однаково підпорядковані законам любові та смерті і рівні перед Творцем; а я міг би тільки визнати вашу рацію. Але я б додав, що не варто звинувачувати у зневазі лише «панів», бо порок цей усезагальний. Професор університету зневажає вбогого вчителя парафіяльної школи, хоч і не показує цього, а оскільки ви спите, я можу без остороги сказати вам, що ми, церковники, вважаємо себе вищими від мирян, ми, єзуїти, маємо себе за кращих від решти кліру, так само як ви, зіллярі, погорджуєте зубодерами, які й собі вас осміюють. А лікарі теж насміхаються з зубодерів та зіллярів, хоч їх теж мають за ослів пацієнти, які збираються жити до ста літ, попри хворе серце чи печінку. Для суддів адвокати всього лиш набридливі типи, які намагаються перешкодити закону, а з другого боку, в літературі безліч прикладів сатири на бундючність, несумлінність, а то й ще гірші властивості суддів. Лиш ті, хто сапає землю, зневажають також себе самих, а коли вони навчаться зневажати інших, цикл замкнеться, і можна буде починати спочатку.

Чи ви колись думали, доне П’єтріно, скільки назв ремесел мають образливий відтінок? Починаючи від сажотруса, шевця та гречкосія до reotre та pompier[132] у французів? Люди не думають про заслуги шевців і пожежників; вони бачать у них тільки другорядні вади і називають їх хамами та зарозумільцями; і добре, що ви тепер не чуєте мене, бо я можу сказати вам, що мені чудово відоме поточне значення слова «єзуїт».

До того ж ці благородні принаймні зберігають гідність у біді: бачив я якось одного бідолаху, який вирішив накласти на себе руки наступного дня, але виглядав усміхненим і жвавим, як підліток перед першим причастям. А от якби вам, доне П’єтріно, довелося випити якусь вашу мікстуру з сенною, ціле село гуділо б від ваших лементів. Гнів і насмішка личать панам, а от скиглення і нарікання — ні. Я навіть можу дати вам пораду: якщо вам трапиться «пан», який бідкається і нарікає, придивіться до його генеалогічного дерева: ви обов’язково знайдете там висохлу гілку.

Цю верству важко знищити, бо вона весь час оновлюється, а коли треба, вміє вмерти гідно, залишивши після себе нові паростки. Погляньте-но, що діється у Франції: тамтешні аристократи з притаманною їм елегантністю йшли на шибеницю, але вигубити їх не змогли, а тепер вони вернулися і все залишилося, як раніше. Я кажу «як раніше», бо не латифундії і не феодальні права роблять з людини пана, а інший душевний склад. Мені розповідали, що в Парижі тепер є польські графи, яких повстання і деспотія довели до вбогого життя на вигнанні. Працюють вони візниками, але дивляться на свого клієнта-буржуа так, що той почуває себе, мов побитий собака, хоч і сам не знає чому.

А ще я вам скажу, доне П’єтріно, що коли б цій верстві судилося зникнути, як уже не раз було, відразу виникне інша, така ж сама, з тими самими чеснотами і вадами; вона, може, ґрунтуватиметься вже не на крові, а, скажімо, на тривалості проживання в якомусь місці чи на нібито кращому знанні якогось нібито священного тексту.

Тут на дерев’яних сходах почулися кроки матері. Вона ввійшла і, сміючись, спитала:

— З ким це ти балакаєш, синку? Хіба не бачиш, твій приятель спить!

Отець Пірроне трохи засоромився і, не відповівши, сказав:

— Зараз я його проведу. Бідолаха, йому доведеться бути на холоді цілу ніч.

Він вийняв з ліхтаря гніт, запалив його від полум’я люстри, ставши навшпиньки і заляпавши олією свою рясу; тоді поклав його на місце і зачинив дверцята ліхтаря. Дон П’єтріно плавав у снах; з рота йому витікав струмочок слини і розливався по коміру. Розбудити його вдалося не відразу.

— Даруй мені, отче, але ти говорив так незрозуміло і заплутано…

Вони усміхнулись один одному і, зійшовши сходами, вийшли. Хатина, сільце і ціла долина потопали в ночі; ледве виднілися поблизькі і, як завжди, похмурі гори. Вітер стих, але було дуже холодно; зірки несамовито виблискували, даючи тисячі градусів тепла, але зігріти бідного старого вони не могли.

— Бідолашний дон П’єтріно! Може, я принесу вам ще один плащ?

— Спасибі, я вже звик. Побачимось завтра, тоді ти мені нарешті розкажеш, як князь Саліна пережив революцію.

— Я розкажу вам це зараз у двох словах: він каже, що ніякої революції не було і що все буде, як раніше.

— Ото дурень! А тобі не здається, що це таки була революція, якщо мер хоче, щоб я платив за сотворені Богом трави, які сам збираю? Чи, може, ти теж з’їхав з глузду?

Світло ліхтаря ривками віддалялося, аж врешті зникло в густих, як смола, потемках.

Отець Пірроне подумав, що тим, хто не знається на математиці або на теології, світ, мабуть, здається великою загадкою. «Господи Боже мій, лише Твоя Всевідущість могла вигадати всі ці ускладнення».

Княгиня Марія-Стелла першою піднялася в карету й сіла на блакитну сатинову подушку, ретельно підібравши зборки бальної сукні. Навпроти неї вмостились Кончетта й Кароліна; від їх однакових рожевих суконь війнуло фіалковими парфумами. За хвилину на підніжок стала велетенська нога, так що карета аж захиталась на високих ресорах, і дон Фабріціо зайняв своє звичне місце поруч дружини. В кареті було тісно: через обручі трьох кринолінів у кареті ніде було повернутись, а долі, між чорними лакованими черевиками князя та коричневими замшевими черевичками княгині, ледве знайшлося місце для атласних туфельок дівчат. Кожен відчував дотик чужих ніг і не знав, де притулити свої.

Лакей підібрав обидві приступки підніжка і, почувши наказ: «До палацу Понтелеоне!» — став на зап’ятки; конюх, що тримав коней за вуздечку, відскочив убік; кучер ледве чутно клацнув язиком — і карета рушила.

Саліни їхали на бал.

Палермо в ту пору переживало один із періодів світських веселощів — жоден день не минав без балу. Після прибуття п’ємонтського регулярного війська, після славнозвісного побоїща на Аспромонте[135] боязнь насильств та експропріацій зникла, і ті двісті осіб, які являли собою «вищий світ», з нетерпінням прагнули зустрітись і привітати один одного з тим, що їм пощастило вижити. Ці різні і водночас схожі між собою свята влаштовувались так часто, що подружжя Салін вирішило на три тижні переїхати до свого міського палацу і таким чином уникнути майже щоденних довгих подорожей від Сан-Лоренцо. Щодня в чорних, схожих на труни коробках із Неаполя прибували дамські сукні, палаци сповнились істеричною метушнею модисток, перукарів та шевців, захекані слуги не встигали відносити кравцям усе нові й нові термінові замовлення. Бал у розкішному палаці князя Понтелеоне мав стати найважливішою подією в цьому короткому сезоні: його важливість визначалася величчю цієї родини, пишнотою палацу та кількістю запрошених. Ще важливішим був він для князя і княгині Салін, які цього вечора вперше представляли бомонду Анджеліку, чарівну наречену свого небожа.

Звичайно, о пів на одинадцяту їхати на бал ще рано, князеві Саліні личить приїжджати лише тоді, коли бал уже в розпалі. Але традицією довелося пожертвувати заради того, щоб не ставити в незручне становище Анджеліку та Калоджеро Седару — мер Доннафуґати, безперечно, прибуде точно в той час, який вказано на лискучій картонці запрошення. «Вони, бідолашні, ще не розуміються на таких тонкощах». Дістати їм запрошення було не так легко: в Палермо їх ніхто не знав, і княгиня Марія-Стелла мусила ще десять днів тому зробити візит Маргариті Понтелеоне. Звичайно, їй не відмовили, але це була ще одна з тих гострих колючок, на які дедалі частіше наражались чутливі лапи гепарда з часу Танкредових заручин.

Дорога до палацу Понтелеоне проходила по кривих, темних, вузеньких вуличках — через вулиці Саліна, Вальверде, узвіз Бамбінаї, де вдень біля крамничок воскових фігурок панувала радісна метушня, а вночі було так похмуро. Коні йшли ступою, важко цокаючи копитами, і карета ледве посувалась поміж двома рядами невеличких похмурих будинків, що вже спали чи, може, вдавали, що сплять.

Дівчата, ці загадкові створіння, для яких бал — свято, а не набридлий світський обов’язок, збуджено перешіптувались. Княгиня Марія-Стелла заклопотано обмацувала сумочку, чи не забула часом свого флакону з нашатирем. Дон Фабріціо наперед радів од думки, яке враження справлять на гостей врода Анджеліки, якої вони ще не знали, та вибір Танкреда, якого вони знали дуже добре. Його радість раптом затьмарилась тінню тривоги: в якому фраці буде цього вечора дон Калоджеро? Звичайно, в кращому, ніж у Доннафуґаті: Танкред сам подбав про костюм свого майбутнього тестя — потяг його до наймоднішого кравця в Палермо і навіть був присутній під час примірки. Результатами він був задоволений, але, розповідаючи дону Фабріціо про цей епізод, юнак зізнався: «Фрак у дона Калоджеро шикарний, але самому йому бракує лоску». Це було безсумнівно. Проте із звичайною для нього іронією він урочисто пообіцяв, що сам простежить за голінням Седари й підбере йому пристойні черевики — а це вже було чогось варте.

У кінці узвозу Бамбінаї, біля апсиди Домініканського собору, карета зупинилась. З темряви долинуло тихе теленькання дзвіночка. За мить усі побачили священика, який підіймався нагору, тримаючи в руках чашу із святими дарами. Позад нього йшов хлопчик-прислужник, тримаючи над його головою білу гаптовану золотом парасолю, а попереду другий хлопчик ніс у лівій руці запалену свічку і щосили розмахував срібним дзвіночком, який держав у правій руці; здавалось, це йому страшенно подобалося. Отже, в одному з цих принишклих будиночків хтось вмирав, і його йшли причащати. Дон Фабріціо вийшов з карети й опустився на коліна. Жінки побожно перехрестились. Священик звернув в одну з вуличок, що збігають вниз від церкви Святого Якова. Карета знову рушила далі, а її пасажири на мить замислились над цим нагадуванням про швидкоплинність життя.

За кілька хвилин вона зупинилась перед великим палацом і, коли Саліни зійшли, в’їхала на подвір’я, де вже стояли екіпажі, що прибули раніше.

Це відчуття було здавна знайоме дону Фабріціо. Вже кілька десятків років підряд він відчував, як повільно й невпинно його покидають життєві сили, крапля за краплею, крихта за крихтою, немов ті піщинки, що, не поспішаючи, але й не зупиняючись, течуть одна за одною крізь вузеньку шийку піщаного годинника. Іноді, в моменти інтенсивної діяльності або зосередженої уваги, воно зникало, щоб невдовзі знову з’явитись у коротку мить спокою, при найменшій спробі самоаналізу. Це скидалось на постійний шум у вухах або цокання годинника, які раптом нагадують про себе, коли все змовкає; і тоді розумієш, що вони ні на мить не вщухали, що вони весь час чатували на тебе, навіть коли ти їх не чув.

Зазвичай йому досить було мінімальної уваги, щоб відчути легкий шелест цих піщинок часу, які назавжди вислизали з його життя. Спочатку це відчуття не викликало в нього ніякого занепокоєння, бо не було пов’язане з якоюсь хворобою. Навпаки, це невловиме втрачання життєздатності було доказом того, що він живе; воно, так би мовити, зумовлювало відчування життя. Звиклий досліджувати неозорі простори всесвіту, а також вивчати глибини душі, він не бачив у цьому нічого неприємного: це повсякчасне, ледве помітне руйнування його єства було немов запорукою того, що воно відтвориться (завдяки Богові) десь-інде, менш свідоме, але всеосяжне. «Піщинки» не зникали безслідно: вони переливались до іншого, таємничого місця, щоб стати частинками якоїсь тривалішої споруди. Проте йому не подобалось слово «споруда»: воно асоціювалось з чимось важким, незграбним. Та й «піщинки» теж були надто вагомі. Краще було б сказати молекули пари, що підіймаються зі ставка й утворюють у небі великі хмари, легкі й вільні. Його інколи дивувало, що життєвий резервуар не спорожнів до дна після цього невпинного багаторічного убування. «Навіть коли б він був завбільшки з піраміду…» Здебільшого ж він у душі навіть пишався тим, що міг усвідомлювати цю безнастанну втрату, тоді як ніхто з його близьких не помічав нічого подібного. В цьому він бачив підставу гордувати іншими: таку погорду відчуває ветеран до рекрута, котрий заспокоює себе ілюзією, що кулі, які дзижчать навколо нього, — великі нешкідливі мухи. У цьому відчутті невідомо чому ніхто сам не признається; про нього можна тільки здогадуватись. Ніхто з його близьких не був здатний на це — ні дочки, які уявляли собі потойбічне життя ідентичним земному, з суддями, кухарями, монастирями і годинникарями, ні навіть хвора на діабет Стелла, що так відчайдушно чіплялася до останньої миті за це сповнене страждань існування. Лише Танкред, можливо, збагнув усе на якусь мить, коли промовив із своєю нещадною іронією: «О, ти залицяєшся до смерті!» Тепер залицяння вже скінчилося, красуня дала свою згоду на втечу, в поїзді вже замовлено купе.

Але тепер усе було інакше, зовсім інакше. Сидячи в кріслі на балконі готелю «Трінакрія» з обмотаними ковдрою ногами, він відчував, що життя витікає з нього хвиля за хвилею, бурхливим потоком, шум якого відлунюється в його душі, немов оглушливий гуркіт рейнських водоспадів. Був полудень понеділка наприкінці липня, і принишкла, напрочуд непорушна Палермська затока простягалася внизу, розпластавшись, немов собака, що намагається уникнути гнівного погляду свого хазяїна. Та марно: над нею, розчепіривши ноги, стояло бездушне сонце і безжально шмагало її. Навкруги панувала глибока тиша. Він чув лише десь у самій глибині свого єства приголомшливий шум, з яким із його тіла виривалось життя.

Кілька годин тому князь повернувся з Неаполя, куди їздив до знаменитого професора Семмола разом із сорокарічною Кончеттою та внуком Фабріцієтто. Подорож була жахливою і повільною, мов траурна процесія. Безглузда портова метушня, кислий сморід каюти, дикий ґелґіт божевільного Неаполя вкрай роздратували дона Фабріціо, і його жалісливі скарги, ще більше знесилюючи самого князя, доводили до відчаю його нещасних супутників. Він почав вимагати, щоб назад їхали суходолом, і, хоч лікар пробував заперечити, князевого престижу ще вистачило на те, щоб перемогла його воля. Через це йому довелося пролежати тридцять шість годин у розпеченому купе, задихаючись від паровозного диму в незчисленних тунелях, сліпнучи від сонця на відкритій місцевості, страждаючи від приниження, коли доводилося просити всіляких дрібних послуг у переляканого внука. Вони проїжджали повз зловісні пустизни, голі, кам’янисті кряжі та малярійні долини Калабрії й Базілікати, ландшафт яких здавався йому напрочуд диким, хоча нічим не відрізнявся від сицилійського. Прямої залізничної лінії між Неаполем та Палермо в той час ще не було; тому від Реджо поїзд круто повернув до Метапонто і кілька годин повз по мертвих кам’янистих рівнинах, що немов на посміх носили горді, милозвучні імена — Кротоне, Сібарі. Від Мессіни, після облудної посмішки протоки, що враз змінилася суворою сухістю обпалених сонцем пагорбів, почався ще один об’їзд, довгий, як чекання вироку. Поїзд спустився до Катанії, потім подерся вгору до Кастроджованні; паровозик задихався на крутезних підйомах і здавалось — ось-ось впаде мертвий, як загнаний кінь. Нарешті, після карколомного спуску, вони прибули до Палермо. На пероні вже чекала група усміхнених масок — родичі вітали його з щасливим закінченням подорожі… І саме ці фальшиві посмішки, ця наївно-вдавана невимушеність розкрили князеві очі на його справжній стан, який Семмола приховав від нього кількома заспокійливими фразами. Саме тоді, коли він, зійшовши з поїзда, по черзі вітався зі своєю невісткою в удовиній жалобі, з дітьми, що намагалися посміхатись, з Танкредом, що не приховував своєї тривоги, і пишногрудою Анджелікою, затягнутою в тугий корсет, — саме тоді він уперше почув гуркіт водоспаду.

Він, мабуть, утратив притомність, бо не пам’ятав, як опинився в екіпажі. Опритомнівши, він відчув, що лежить на сидінні і що в нього затерпли ноги. Потім побачив Танкреда, який сидів поруч. Карета ще не рушила, зовні долинали знайомі голоси: «Нічого страшного», «Вплинула довга дорога», «У таку спеку кожен може знепритомніти», «Зараз його краще не везти до вілли. Хай відпочине». Його розум поступово прояснився, він упізнав приглушені голоси Кончетти й Франческо-Паоло, які про щось радились, помітив, який елегантний був Танкред у своєму бежевому картатому костюмі та в коричневому капелюсі; від його погляду не сховалось і те, що на якусь мить обличчя небожа осяйнула не іронічна, як завжди, а сумна, меланхолійна усмішка. Його душа сповнилась гірким і водночас солодким відчуттям: Танкред любив його, але знав, що жити йому залишилось недовго, і саме тому його звична іронія змінилася ніжністю. Карета рушила і скоро звернула праворуч.

— Куди ми ідемо, Танкреде?

Він не впізнав власного голосу: в ньому немов відлунювався глухий внутрішній гуркіт.

— До готелю «Трінакрія», дядечку. Ти втомився, а до вілли далеко. Переночуєш у місті, відпочинеш, а завтра можна буде й додому. Ти не заперечуєш?

— Тоді краще поїдьмо до нашого приморського будинку. Він ще ближче.

Він знав, що це неможливо — в будинку ніхто не мешкав, у ньому лише іноді снідали після купання, там навіть ліжка не було.

— В готелі тобі буде краще: там ти матимеш усі вигоди.

З ним поводились, як із немовлям; а втім, хіба він був не такий же немічний?

Першою з вигод, які він побачив у готелі, був лікар, якого, мабуть, покликали відразу ж, тільки-но він знепритомнів. Але то був не акуратний, завжди усміхнений Каталіотті в білій краватці та окулярах в золотій оправі, що лікував його, а якийсь бідолаха, ескулап навколишніх нетрищ, безпорадний свідок тисяч передсмертних агоній. Над пошарпаним сюртуком височіло вихудле обличчя, що настовбурчилося білими волосинами, — розчароване обличчя злиденного інтелігента; на годиннику без ланцюжка, який він вийняв із кишеньки, було видно зеленкуваті плями, які проїли фальшиву позолоту. Він теж був схожий на зношений старий міх, з якого витікали останні краплі олії. Лікар помацав пульс, прописав камфорні краплі, скупо блиснув своїми каріозними зубами, бажаючи підбадьорити хворого, і, нечутно ступаючи, зник за дверима.

Незабаром з найближчої аптеки принесли краплі, князь прийняв їх, і йому стало трохи легше. Але хвилини, які вислизали від нього, не зменшили швидкості своєї втечі.

Він глянув у велике трюмо, що стояло в кутку кімнати, і, зразу впізнавши свій костюм, довго не міг упізнати себе: неголений, високий, худий, з запалими щоками, він скидався на одного з тих маніяків-англійців, що зображені на ілюстраціях до романів Жюля Верна, які він дарував на Різдво малому Фабріцієтто. Гепард у жахливій формі. Чому людина не може померти із своїм справжнім обличчям? Чому всі помирають в масці, навіть молоді, як той закривавлений солдат, або навіть його Паоло, якого підняли з бруківки з побитим і спотвореним обличчям, в той час як перехожі кинулись доганяти коня, який скинув його з сідла? І коли в ньому, старому, шум життя, що витікало крапля за краплею протягом довгих років, був таким оглушливим, то яким могутнім повинен був бути рев того потоку, що за якусь мить спорожняв такі повні басейни цих молодих тіл? Він усією душею хотів би уникнути цього абсурдного маскараду, але відчував, що це неможливо: підняти бритву сьогодні йому було б важче, ніж дубовий секретер кілька років тому.

— Треба покликати цирульника, — сказав він Франческо-Паоло. Але в ту ж мить подумав: «Ні. У цій грі є свої, хоч і неприємні, але тверді правила. Мене поголять пізніше». І вголос промовив: — Не треба! Зробимо це потім.

Він спокійно уявив свій холодний труп, над яким схилився цирульник.

Незабаром до кімнати ввійшов лакей, несучи миску теплої води та губку. Він зняв з князя піджак та сорочку і почав умивати його, як малу дитину, як небіжчика. Після півтора дня подорожі поїздом вода в мисці теж набрала траурного кольору. У низенькій кімнаті стояла задуха; повітря було насичене найрізноманітнішими випарами, від важких запорошених плюшевих портьєр нудотно тхнуло пліснявою, від слідів десятків роздушених тарганів доносився гострий запах скипидару, що змішувався з терпким смородом сечі, який підіймався від тумбочки біля ліжка і сповнював усю кімнату. Князь попросив підняти жалюзі; готель був у тіні, але очі вражало сліпуче сонячне світло, що відбивалось від дзеркальної поверхні моря. Однак це було краще, аніж задихатися тими в’язничними смородами. Князь звелів поставити крісло на балконі. Потім, спираючись на руку лакея, насилу дочвалав до крісла і сів після кількох кроків з такою ж полегкістю, яку відчував колись, сідаючи відпочивати після чотирьох годин полювання.

— Скажи, щоб мене не турбували. Мені вже краще. Я буду спати.

Йому справді хотілось спати, але він подумав, що піддатися цьому заціпенінню було б так само безглуздо, як з’їсти шматок торта перед бенкетом. Він посміхнувся: «Я завжди був розумним гурманом». І посеред глибокої зовнішньої тиші став прислухатися до грізного внутрішнього гуркоту.

Ліворуч, біля самої гори Пеллеґріно, в гірському кільці виднілася ущелина, а за нею бовваніли два пагорби, під якими стояла вілла Саліна, тепер уже недосяжна для нього. Він раптом згадав свою обсерваторію, телескопи, з яких уже ніхто не стиратиме пороху, покійного отця Пірроне, картини, на яких були зображені його маєтки, шовкові шпалери з мавпами, мідне ліжко, на якому померла його Стеллочка, всі ті коштовні речі, які тепер здавались йому такими нікчемними, — золоті та срібні вази, старовинні гобелени, рідкісні полотна, що жили завдяки йому і які незабаром, без жодної провини, будуть занедбані і забуті. У нього болісно стиснулось серце; він забув про свої страждання, думаючи про неминучий кінець цих колись дорогих йому речей. Він намагався якомога чіткіше пригадати свій палац у Доннафуґаті, але натомість у пам’яті поставали обдерті, жалюгідні хатинки, мертві гірські хребти, залиті нещадним сонцем кам’янисті рівнини, повз які він недавно проїжджав. Він не міг чітко відновити в пам’яті жодної деталі, немов бачив усе це уві сні, немов палац йому ніколи насправді не належав. Узагалі тепер у нього не було нічого, окрім цього немічного тіла, цих грифельних плит під ногами та цієї бездонної блакитної прірви. Він був самотній, його корабель потонув, а цей вутлий пліт, на якому він опинився, підхопила й несе невідомо куди нестримна течія.

Звичайно, в нього були ще діти. Його діти. Єдиний, хто був схожий на нього, Джованні, був далеко. Що два роки він надсилав вітання з Лондона, де вже не працював на вугільному складі, а торгував діамантами. Після смерті Стелли на її адресу прибув невеличкий лист, а слідом за ним — пакунок з браслетом. Так-так, Джованні теж давно вже «залицяється до смерті». Покинувши все, він організував собі ту дещицю смерті, яку можна мати, далі перебуваючи при житті. А інші… Правда, у нього були ще й онуки: Фабріцієтто, наймолодший із роду Саліна, такий гарненький, такий жвавий, такий любий…

Такий огидний. З кров’ю Мальвіки в жилах, з інстинктами жуїра, з нахилом до міщанського шику. Безглуздо намагатись обдурити себе — останнім з роду Саліна був він сам, знесилений велетень, який скоро помре на цьому готельному балконі. Мати шляхетський титул — значить підтримувати традиції, тобто зберігати живими спогади, а незвичні згадки, не такі, як у інших родинах, були лише в нього. В пам’яті Фабріцієтто залишаться самі тільки тривіальні спомини, як і у всіх його товаришів по гімназії: про злі жарти проти вчителів, про пікніки, про коней, куплених не тому, що вони справді добрі, а тому, що дорогі. У своєму імені він бачитиме лише підставу для чванства, весь час боячись, що хтось інший може мати підставу чванитися більше за нього. А далі почнеться полювання на багату наречену, бо це вже стало банальним звичаєм, а не сміливою авантюрою, відважним грабунком, як шлюб Танкреда. Гобеленам Доннафуґати, мигдалевим садам Раґаттізі, і, хто зна, можливо й фонтанові Амфітрити судився, мабуть, гротескний кінець: вони будуть продані з молотка і підуть на паштет та на дешевих кокоток, ефемерніших за рум’яна, які вкривають їхні обличчя. Хлопець згадуватиме його як старого, дратівливого діда, що сконав одного липневого дня, саме тоді, коли він саме збирався їхати в Ліворно купатись у морі. Він думав, що Саліни завжди залишатимуться Салінами. Він помилявся. Він останній із Салін. Ґарібальді, цей бородатий Вулкан, усе-таки переміг.

З сусідньої кімнати, що виходила на цей же балкон, долинув голос Кончетти: — Ми повинні це зробити. Його неодмінно треба покликати. Інакше я ніколи цього собі не прощу.

Він зрозумів: йшлося про священика. Йому раптом захотілося відмовитись — збрехати, закричати, що він себе добре почуває, що йому нікого не треба. Та за мить він збагнув усю безглуздість свого наміру: він був князем Саліною і повинен був померти як князь Саліна, із священиком і всім іншим. Кончетта мала рацію. Та й навіщо йому уникати того, чого прагнуть тисячі інших вмираючих? Князь принишк, намагаючись почути теленькання дзвоника, який супроводжує маслосвяття. Він згадав бал у Понтелеоне, згадав Анджеліку, пахучу, мов квітка, у своїх обіймах. Незабаром він його почув: парафіяльна церковця Мук Христових стояла майже навпроти готелю. Веселий срібний дзенькіт підіймався по сходах, вривався в коридор. Потім двері розчинилися, і слідом за хазяїном «Трінакрії», плюгавеньким швейцарцем, роздратованим тим, що в його готелі хтось умирає, до кімнати ввійшов парафіяльний священик отець Бальзано, несучи дароносицю під шкіряним чохлом. Танкред і Фабріцієтто підняли крісло і внесли князя до кімнати; всі інші опустились на коліна. Кволим голосом дон Фабріціо промовив:

— Геть, геть!

Він хотів висповідатися. Коли вже щось робити, то робити як слід. Усі вийшли, і він уже зібрався було почати сповідь, як раптом відчув, що йому нема чого сказати: він добре пам’ятав кілька своїх гріхів, але тепер вони здалися йому такими нікчемними, що заради них не варто було турбувати такого поважного священика та ще й у такий жаркий день. Він не відчував себе невинним, але тепер йому здавалось гріховним усе його життя, а не якісь окремі вчинки, адже буває тільки один справжній гріх — первородний. Проте в нього залишалось замало часу, щоб розповісти про все своє життя. В його очах з’явився вираз занепокоєння, яке священик прийняв за каяття; у певному сенсі так воно й було. Він дістав розгрішення, а що підборіддя його було опущене на груди, отцю Бальзано довелось стати на коліна, щоб покласти йому в рот облатку. Потім були проказані слова, які з незапам’ятних часів розчищають умираючому шлях у кращий світ, і священик вийшов.

Крісло на балкон уже не виносили. Фабріцієтто й Танкред сіли поруч князя і взяли його за руки. Хлопець пильно вдивлявся йому в обличчя з природною цікавістю того, хто вперше спостерігає за агонією; але помирала не просто людина, а його дідусь. Танкред міцно стискав князеві руку і говорив, без упину говорив веселим голосом: він розповідав про свої плани, коментував політичні події; він уже був депутатом парламенту, його мали послати на чолі дипломатичної місії в Лісабон; він знав безліч цікавих секретів. Проте гугнявий голос і дотепні слова Танкреда пролітали над бурхливим потоком, яким виливалось з князя життя, навіть не торкаючись його поверхні. Дон Фабріціо був вдячний небожу за цю розмову і хотів міцно потиснути йому руку, але сили вже зовсім залишили його. Він був вдячний, але не слухав, що той казав. Він підводив підсумок свого життя, намагаючись відшукати в попелі згаяних років золоті зернинки щасливих хвилин: два тижні до одруження і шість опісля; півгодини, коли народився Паоло, коли він уперше відчув гордість від того, що дав новий пагін генеалогічному дереву роду Саліна (гордість була надмірною, тепер він розумів це, але радість — справжньою); кілька розмов з Джованні перед тим, як той утік із дому (точніше, кілька монологів, під час яких йому здавалося, що він відкрив у хлопця вдачу, схожу на його власну); численні години, проведені в обсерваторії, де через абстрактні обчислення він марно намагався збагнути незбагненне. Але чи можна було зарахувати ці години до активу його життя? Чи не були вони пасивним засмаком того блаженства, яке настає лише після смерті? А втім, тепер це не має вже ніякого значення, важливо лише те, що вони справді були.

Внизу на вулиці, під готелем, зупинився катеринщик і почав награвати жалісливу мелодію, марно сподіваючись зворушити чужоземців, яких у ту пору року в готелі не було. Він грав «Ти вже летиш до Бога»[153]. Дон Фабріціо з болем подумав, яким прокляттям для всієї багатостраждальної Італії є оця ось убога механічна музика. Танкред з притаманною йому інтуїцією вибіг на балкон, кинув монету і зробив знак, що досить. Зовні знову настала тиша. Гуркіт усередині посилився.

Танкред. Звичайно, до активу його життя належить і Танкред, його тонкий скептичний розум, чудове вміння маневрувати поміж життєвими труднощами, стримана, іронічна, але по-справжньому щира відданість. Небіж завжди приносив йому естетичне задоволення. Майже таке ж, як собаки: гладкий мопс Фіфі, запальний пудель Том, його улюбленець і друг, благородний і великодушний Свельто, чарівний пустун Бендіко, ніжний пойнтер Поп, який у цю мить, мабуть, шукає його в кущах та під лавками вілли Саліна і ніколи вже не знайде. Далі він згадав кількох коней, але це не викликало в нього ніяких емоцій. Йому також пригадались його приїзди до завжди незмінної Доннафуґати, відчуття традиції і вічності, виражене у камені й воді, мов замерзлий час. Веселе клацання курків під час полювання, влучні постріли у зайців та бекасів, кілька веселих жартів з Тумео, кілька хвилин каяття в монастирі посеред запахів плісняви і конфітюр. Невже це й усе? Ні, було дещо інше, але то були крихти золота, змішаного з землею: його вдоволення, коли він дотепно відповідав дурневі; радість, коли він у вроді та вдачі Кончетти вгледів справжні салінівські риси; приємна несподіванка, коли він одержав листа від Араґо[154], який бурхливо висловлював своє захоплення точністю його розрахунків руху комети Гекслі[155]. Чому б і ні? Захоплення публіки, коли йому привселюдно вручали золоту медаль у Сорбонні; гостре вдоволення, яке відчував од дотику до тонкого шовку краватки, від запаху дубленої шкіри, від вигляду кількох елегантних любострасних жінок, яких він зустрів на вулиці, — наприклад, тієї, яку помітив учора серед натовпу на Катанійському вокзалі в коричневому дорожньому костюмі та лайкових рукавичках. Здавалось, вона намагається розгледіти його виснажене обличчя, що манячіло за брудним вікном купе. А який галас зчиняла ця юрма… «Сендвічі!», «Кор’єре дель Ізола»[156]! Потім задуха в поїзді, нещадне сонце по приїзді в Палермо, нещирі обличчя, гуркіт водоспадів…

Князеві раптом захотілося підрахувати, скільки часу він по-справжньому жив, але розум уже не міг впоратись з найпростішими арифметичними операціями: три місяці, три тижні, цілих шість місяців, шість на вісім, вісімдесят чотири… сорок вісім тисяч… квадратний корінь з вісімсот сорока тисяч. Він напружив усі свої сили. «Мені сімдесят три роки, але з них я жив, по-справжньому жив, усього два… щонайбільше три роки». А страждання, турботи, скільки тривали вони? Це вже неважко підрахувати — решту років, сімдесят.

Князь відчув, що його вже ніхто не тримає за руки. Танкред швидко підвівся й вибіг з кімнати… Бурхливий потік нараз перетворився на спінений, несамовитий океан…

Він, мабуть, знепритомнів був на якусь мить, бо раптом відчув, що лежить на ліжку. Хтось мацав його пульс; безжальне проміння сонця, відбиваючись од моря, вривалося крізь вікна і засліплювало його. В кімнаті чувся приглушений свист — то було його передсмертне хрипіння, але князь цього не знав. Навколо зібралась юрма незнайомих йому людей, які пильно дивились на нього переляканими очима. Поступово він упізнав їх: Танкред, Кончетта, Анджеліка, Франческо-Паоло, Кароліна, Фабріцієтто. Потім він упізнав також доктора Каталіотті, який тримав його зап’ястя, і спробував посміхнутись до нього на привітання, але цього ніхто не помітив. Усі плакали, крім Кончетти. Танкред раз у раз повторював: «Дядечку, любий дядечку!»

Раптом серед тих, що стояли біля нього, з’явилась юна струнка незнайомка в коричневому дорожньому костюмі, з широким турнюром і в солом’яному капелюшку з цяткованою вуалькою, яка не могла сховати її вродливого лукавого обличчя. Попросивши пробачення, вона просунула руку в лайковій рукавичці поміж тих, що плакали, і, розштовхуючи їх, повільно наближалася до нього. То була вона, істота, якої він завжди прагнув, — вона прийшла за ним. Як дивно, що вона, така юна, хоче віддатись йому. Адже поїзд ось-ось відійде. Наблизивши своє свіже личко до його обличчя, вона підняла вуальку. Цнотлива, але готова належати йому, вона в цю мить здавалась вродливішою, ніж навіть тоді, коли посміхалась до нього із зоряних просторів… Гуркіт раптом вщух.

Той, хто приходив з візитом до літніх синьйорин Саліна, майже завжди міг побачити один або кілька капелюхів священиків на кріслах у передпокої. Синьйорин було три, таємна боротьба за гегемонію в домі протиставляла їх одну одній, і кожна з них, натура по-своєму незалежна, бажала мати приватного сповідника. Як це водилося 1910 року, сповідатися можна було вдома, і сумління грішниць вимагало, щоб сповіді повторювались часто. До чоти сповідників слід було додати ще й капелана, який щоранку приходив правити утреню в приватній капличці, єзуїта, що взяв на себе загальну духовну опіку над домом, і священиків та ченців, які навідувались збирати пожертвування на ту чи іншу парафію, на те чи інше Боже діло. Снування церковників не припинялось ні на мить: передпокій вілли Саліна іноді скидався на одну з тих римських крамниць біля площі Мінерви, де виставлено всі церковницькі головні убори, які тільки можна собі уявити, — від вогняно-червоних шапочок для кардиналів до вугільно-чорних капелюхів для сільських священиків.

Цього травневого дня 1910 року кількість капелюхів була просто-таки безпрецедентною. На окремому стільці лежала велика фіолетова шапка з тонкого кастору та шовкова рукавичка такого ж кольору, видаючи присутність генерального вікарія палермської єпархії; чорний капелюх з лискучого ворсистого плюшу, облямований тоненьким малиновим шнурком, свідчив про те, що монсеньйор прибув у супроводі свого секретаря; два темні крислаті фетрові капелюхи скромно сповіщали про присутність священиків-єзуїтів. А на невеличкому стільці в самому кутку причаївся капелюх салінівського капелана, немов так само завинив, як і його хазяїн.

Церковники зібралися до вілли Саліна з вельми поважного приводу. Відповідно до папських настанов, кардинал почав обстеження приватних каплиць на Сицилії, щоб перевірити компетентність осіб, які чинили в них відправи, упевнитись, що обстанова та ритуал не суперечать церковним канонам, і, нарешті, встановити автентичність реліквій, яким там поклонялись. Каплиця синьйорин Саліна була найвідомішою в місті, і тому його превелебність вирішив відвідати її в першу чергу. Генеральний вікарій прибув до вілли спеціально для того, щоб напередодні візиту кардинала самому оглянути каплицю і попередити господинь. Прикрі поговори, які невідомо хто розпускав, дійшли навіть до його превелебності. Звичайно, вони стосувались цієї знаменитої каплички, а не самих княжен та їхнього права влаштовувати релігійні відправи вдома, — це не викликало жодних заперечень. Не підлягали сумнівам також тривалість і частота відправ; з цього приводу не було закидів, якщо не зважати на крайню відразу — зрештою, зрозумілу — з якою ставилися синьйорини Саліна до присутності сторонніх осіб на їхніх молитвах. Увагу кардинала привернув один образ, перед яким молились у віллі, та численні реліквії, виставлені в каплиці: щодо їхньої автентичності ходили вельми тривожні чутки, тому її слід було перевірити. Капелана, чоловіка досить освіченого, з хорошими перспективами, було викликано в єпархію, де йому, як то кажуть, добряче намилили тонзуру за те, що він не розкрив очей літнім синьйоринам.

Усі зібралися в головному салоні вілли, оздобленому славетними настельними фресками та шовковими шпалерами, де мавпи передражнювали папуг. На придбаному тридцять років тому, оббитому яскравим синім сукном з червоними смугами дивані, який сильно дисонував з бляклими кольорами фресок і шпалер, по ліву руку од вікарія, сиділа синьйорина Кончетта. З обох боків од них у двох кріслах вмостилися синьйорина Кароліна та один з єзуїтів, отець Корті. Синьйорина Катерина, у якої були паралізовані ноги, сиділа в кріслі на коліщатах; решта церковників розмістились на кріслах, оббитих шовком у тон зі шпалерами, які тоді всім здавалися далеко не такими цінними, як ці крісла, предмет заздрощів усіх знайомих.

Усім трьом сестрам уже перевалило за сімдесят, і хоч Кончетта не була найстаршою з них, боротьба за верховенство, про яку було згадано вище, закінчилася поразкою сестер, тому ніхто б і не подумав заперечувати її роль повновладної господині в домі. Її зовнішність ще зберігала сліди колишньої вроди: огрядна й імпозантна в строгій чорній муаровій сукні, вона зачісувала своє густе сиве волосся так, що залишалося відкритим високе чисте чоло; ця зачіска, холодні зневажливі очі та гнівна зморшка на переніссі надавали їй владного, навіть урочистого вигляду. Її небіж, побачивши якось у книзі портрет знаменитої російської цариці, почав величати тітку «Катериною Великою». Можливо, хлопець не наважився б називати так свою доброчесну родичку, якби краще був обізнаний з російською історією.

Розмова тривала вже близько години, каву вже давно випили, надворі сутеніло. Монсеньйор вікарій почав резюмувати те, про що говорив раніше.

— Його превелебність по-батьківськи бажає, щоб відправи у приватних каплицях провадилися відповідно до ритуалу нашої святої матері-церкви. Саме тому він так цікавиться вашою каплицею, що являє собою справжній маяк для палермських католиків, і хоче, щоб реліквії, які шануються у вас, були гідними вашого дому.

Кончетта мовчала. Кароліна, старша із сестер, не витримала:

— Отже, ви хочете, щоб на нас усі знайомі пальцями показували?! Пробачте мені, монсеньйоре, але сама думка перевіряти нашу каплицю не повинна була з’явитись у голові його превелебності.

Вікарій поблажливо всміхнувся:

— Синьйорино, ви навіть уявити собі не можете, як мене тішить ваша схвильованість: вона — яскравий вияв щирої віри, такої приємної для нашої церкви і, звичайно, для Господа Нашого Ісуса Христа. Але саме для того, щоб іще більше розцвіла та очистилась ця віра, святий отець порадив провести такі обстеження, які, до речі, вже кілька місяців проходять у всьому католицькому світі.

Посилання на святого отця було, правду кажучи, не дуже доречним. Кароліна належала до тих католичок, які вважають себе побожнішими за самого папу. А коли Пій X запровадив деякі помірковані реформи, тобто анулював кілька другорядних релігійних свят, це кинуло її в розпач.

— Краще б цей папа займався своїми справами!

Потім вона подумала, що зайшла надто далеко, перехрестилась і забубоніла «Gloria Patri»[157].

Але в цю мить до розмови втрутилася Кончетта.

— Кароліно, не слід говорити те, чого насправді не думаєш. Що подумає про нас монсеньйор?

З губ вікарія не сходила добродушна посмішка: йому було трохи жаль цієї постарілої дитини, яка дотримувалася таких застарілих поглядів на католицьку віру.

— Монсеньйор думає, що перед ним сидять три святі жінки, — м’яко промовив він.

Отець Корті вирішив трохи розрядити атмосферу.

— Монсеньйоре, я один з тих, хто може найкраще підтвердити ваші слова. Отець Пірроне, пам’ять якого шанують усі, хто його знав, часто розповідав мені, коли я ще був послушником, у якій благочестивій родині виховувались синьйорини Саліна. А втім, це ім’я говорить само за себе.

Вікарію не терпілось перейти до діла.

— Синьйорино, оскільки все вже ясно, я, з вашого дозволу, хотів би оглянути каплицю, щоб розповісти його превелебності, який світоч щирої віри він побачить завтра.

«Пісенник» міститься в блакитному зошиті, в якому є також «Вакації отця Пірроне», «Вечір у вищому товаристві» (VI розділ, який у редакції 1957 року дістане назву «Бал») і «Пісенник дому Саліна». «Вечір у вищому товаристві» та «Пісенник» понумеровані послідовно, а останні два тексти написані на аркушах, які становлять частину оригінального зошита, хоч вони були з нього вирвані. У версію, переписану 1957 року, перші два тексти включені, а третій ні. Це вказує на виразну волю автора щодо цієї частини. Зрештою, розділ цей не був завершений. Обидва сонети занотовані на двох доданих аркушах, кожен з яких містить першу і другу редакцію з варіантами тексту. Натомість «Ода» тут є в чистовому варіанті і включена в нумерацію сторінок, проставлену рукою автора.

У цій атмосфері недовгочасного спокою в домі Салін процвітала поезія. Нехай це не здається дивним: сто років тому літературна творчість, хоч і низькопробна, а може саме тому, що низькопробна, не була, як тепер, відірвана від мас простих смертних і зарезервована за небагатьма втаємниченими в жаргон і незбагненне мистецтво натяків. Чимало навіть не дуже освічених людей виливали власні емоції у розмірені строфи, не прагнучи видати свої твори, хоча й трепетно очікуючи відповіді вічності, як можна виснувати з того, що ці тексти ревно зберігалися. Слід сказати, що за змістом переважна більшість цих віршів була чистим паскудством або ж до нудоти відгонила базаром; але в деяких з цих потаємних творів крізь жалюгідну недосвідченість проступало сильне і ніжне почуття, про яке навіть не підозрювали ті, кому була знайома біографія і постать автора. Читання деяких з цих третьорядних поезій іноді викликає відчуття, що перед тобою якась велика душа б’ється у замкненій в’язниці поміж мурами, зведеними з браку хисту та незнання творчості великих поетів; іншими словами мовлячи, це немов споглядати вогонь, затиснутий між вологими в’язками хмизу, який горить слабо і лише димить, хоч через це й не перестає бути шляхетною стихією; це те ж саме відчуття, яке виникає під час читання сонетів Мікеланджело або трагедій Альф’єрі[167]; або ж, якщо згадати академічну поезію, коли читаєш італійські переклади Мільтона та Ґете.

Внаслідок певної іронії долі, через яку повітряні бомбардування нищать вельми цінні речі, але виводять на світло денне вміст забутих сховків, у завалах поміж обсипаним тиньком знайшли блакитну картонну течку з іронічною, сподіваємося, назвою — «Пісенник дому Саліна». Вона містила тоненьку брошурку, видрукувану в Палермо («накладом Е. Педоне Лоріель — 1863»), з написом на титульному аркуші: «Ода на прославу знакомитого дому князів Саліна Корбера і з нагоди святкувань п’ятдесятих уродин Його Вельможності дона Фабріціо Корбери, князя Саліни, і т. д., і т. п., укладена і присвячена превелебним отцем Саверіо Пірроне Т.І.». Далі були численні аркуші різного формату і картки різного паперу, щільно вкриті елегантним почерком дона Фабріціо — близько тридцяти (точніше, двадцять сім) сонетів; крім того, там було знайдено кілька карток, на яких рукою князя внизу було приписано: «твори любого Танкреда».

Тут наводиться повністю ода отця Пірроне — звичайно, не через її надзвичайну поетичну вартість, а для того, щоб пролити світло на соціальне середовище, в якому з-під пера нашого єзуїта вийшли ці вбогі, але зворушливі квіти його власної риторики.

Натомість дуже шкода, що неможливо опублікувати сонети дона Фабріціо в цілості; труднощі, на які натрапляли кігті гепарда, розплутуючи складний просодичний і метричний клубок, часто виявлялися нездоланними. Більшість цих сонетів, мабуть, здавалися їхньому автору цілком зрозумілими, але їх смисл був би геть недоступний теперішньому читачеві: спотворення синтаксису, додані тільки для рими слова, зайвина або нестача складів сильно утруднюють читання. Оскільки було б негарно виставити цю таку поважну з багатьох причин постать на глум публіки, яка поціновує неясність вірша лише тоді, коли саме так його задумано, а не коли, як у нашому випадку, ця неясність породжена болісною трудністю вираження, було вирішено здійснити сувору цензуру і представити увазі публіки лише деякі вірші, не такі спотворені невправністю. Вони покажуть особу дона Фабріціо з несподіваного боку, що, як сподіваємося, ще більше прихилить до нього серце тих, хто так працьовито подорожує безплідними просторами цих сторінок.

Танкредових віршів так мало, що їх не варто навіть відбирати; зрештою, їх зміст набагато легший, і вони добре проливають світло на таку привабливу зовні постать цього «борця за наше визволення».

Нехай читач пробачить нам, що довелося обтяжити текст примітками, конче потрібними для розуміння багатьох родинних і особистих натяків, присутніх в цих опусах.