О третій тридцять ранку 5 червня 1992 року головний телепат Сонячної системи зник із карти в нью-йоркській штаб-квартирі «Ранситер і компаньйони». Це викликало шквал відеодзвінків. За останні два місяці організація Ранситера втратила слід надто багатьох псі Голліса, тож це останнє зникнення не можна було ігнорувати.

— Містере Ранситер? Пробачте, що турбую, — технік, відповідальний за роботу нічної зміни у відділі стеження, нервово прокашлявся, коли масивна, неохайна голова Ґлена Ранситера підпливла до екрана відеофона. — Ми отримали цю звістку від одного з наших інерціалів. Хвилинку, зараз погляну. — Він попорпався у безладній купі касет магнітофона, який записував вхідні повідомлення. — Нам про це доповіла міс Дорн. Як ви, можливо, пригадуєте, вона стежила за ним до Ґрін Рівера, штат Юта, де...

Ранситер сонно пробурмотів:

— Хто? Не можу ж я весь час пам’ятати, хто за яким телепатом чи ясновидцем стежить.

Він пригладив рукою своє сиве, скуйовджене, схоже на дріт волосся:

— Пропустіть решту подробиць і скажіть, хто з псі Голліса зник цього разу?

— С. Доул Меліпоун, — відповів технік.

— Що? Меліпоун зник? Ви жартуєте?

— Ні, цілком серйозно,— запевнив технік.— Еді Дорн і двоє інших інерціалів стежили за ним до мотелю «Узи різноманітного еротичного досвіду» — це така підземна шістдесятикімнатна споруда для бізнесменів і їхніх шльондр, які хочуть усамітнитись. Еді та її колеги не думали, що Меліпоун був активним, але про всяк випадок ми відправили туди одного з наших телепатів, містера Джі Джі Ешвуда, щоб прочитати його думки. Ешвуд виявив, що той захищений шифрувальним екраном, тож він нічого не зміг зробити, тому повернувся у Топіку, штат Канзас, де наразі вишукує нові таланти.

Ранситер, уже трохи прокинувшись, підпалив цигарку. Він сидів похмурий, обіпершись підборіддям на руку; дим повільно повз екраном з його боку двоканальної системи відеозв’язку.

— А ви впевнені, що то був Меліпоун? Схоже, ніхто не знає, який він на вигляд. Ймовірно, Меліпоун щомісяця використовує нову фізіономічну матрицю. Що там у нього з полем?

— Ми попросили Джо Чипа виміряти магнітуду й мінітуду поля в мотелі. Чип стверджує, що зареєстрував максимум 68,2 одиниці телепатичної аури. З усіх відомих телепатів на це здатен лише Меліпоун. Тож саме там ми й позначили його прапорцем на карті. А тепер він, тобто прапорець, зник,— закінчив технік.

— А на підлозі ви дивилися? Чи за картою?

— Зник електронний прапорець. Людини, яку він позначав, уже немає на Землі і, як ми розуміємо, на планетах-колоніях також.

— Я пораджуся зі своєю покійною дружиною — відповів Ранситер.

— Посеред ночі? Мораторіуми зараз зачинені.

— Не у Швейцарії, — сказав Ранситер, вичавлюючи з себе посмішку, так немов його постаріле горло було геть закладене якоюсь огидною рідиною. — Добраніч.

Зв’язок обірвався.

Як власник мораторіуму «Любі браття», Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ, звісно, завжди приходив на роботу раніше за своїх працівників. У цей час, коли прохолодна, лунка будівля лише починала прокидатися, схвильований, схожий на клерка, чоловік у затемнених окулярах, одягнений у куртку зі смугастого хутра й жовті гостроносі черевики, чекав біля стійки адміністратора, стиснувши у руці корінець квитанції. Безумовно, він прийшов привітати родичів зі святом. День Воскресіння — час загального вшанування напівживих — був уже на носі, й незабаром мала розпочатися передсвяткова лихоманка.

— Добридень, сер, — люб’язно посміхнувся Герберт. — Я подбаю про вас особисто.

— Йдеться про літню леді,— сказав відвідувач.— Близько вісімдесяти років, дуже маленька, тіло сильно зсохлося. Це моя бабуся.

— Я миттю, — Герберт попрямував до холодильних блоків, щоб знайти номер 3054039-в.

Відшукавши необхідний контейнер, він уважно проглянув прикріплений звіт про завантаження. У жінки лишалося п’ятнадцять днів напівжиття. «Небагато», — подумав він, автоматично під’єднуючи портативний протофазоновий підсилювач до прозорого пластмасового корпусу. Відтак він налаштував його на відповідну частоту та прислухався, намагаючись вловити прояви мозкової діяльності.

З динаміка долинув слабкий голос:

— ...а тоді Тіллі підвернула ногу. Ми вже боялися, що вона ніколи не одужає. А вона, дурненька, хотіла одразу ж ходити...

Задоволений, Герберт вимкнув підсилювач і доручив одному з працівників перемістити контейнер 3054039-в до переговорної зали, де клієнт матиме змогу поговорити зі старенькою.

— Ви ж її перевірили? — запитав відвідувач, відраховуючи необхідну суму поскредів.

— Особисто, — відповів Герберт. — Функціонує просто чудово.

Він швидко активував кілька перемикачів і відійшов убік:

— Щасливого Дня Воскресіння, сер.

— Дякую, — клієнт сів перед контейнером, від замороженої оболонки якого піднімалася пара. Чоловік притис навушник до вуха й рішуче заговорив у мікрофон:

— Флоро, люба, ти мене чуєш? Здається, я тебе чую. Флоро?

«Коли я помру, — сказав собі Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ,— то попрошу нащадків повертати мене до життя раз на сто років. Так я зможу спостерігати за долею людства». Але така примха влетить їм у добру копійку, і він знав, чим це закінчиться. Рано чи пізно вони обуряться, витягнуть його тіло з кріогенної камери і — не дай боже — поховають.

— Поховання — це варварство,— пробурмотів Герберт, — залишки нашої примітивної культури.

— Так, сер, — погодилася з ним секретарка, яка сиділа за друкарською машинкою.

У переговорній залі декілька клієнтів уже спілкувалися зі своїми напівживими родичами — у зачарованому прислуханні, на відстані одне від одного, кожен поряд зі своїм контейнером. То було погідне видовище — віряни, що регулярно приходили віддати шану рідним. Вони переказували вітання, ділилися новинами про зовнішній світ, розраджували сумовитих напівживих у ці короткі періоди мозкової діяльності. І всі платили Герберту Шьонгайту фон Фоґельзанґу. Керування мораторіумом було прибутковою справою.

— Схоже, мій батько дещо кволий,— промовив молодик, звертаючись до Герберта. — Маєте хвилинку, щоб його перевірити? Буду дуже вдячний.

— Звісно,— відповів Герберт, супроводжуючи клієнта до його покійного родича.

Звіт про завантаження показував, що чоловікові лишалося всього кілька днів. Це пояснювало ослаблення церебральної діяльності. І все ж... Герберт додав потужності на протофазоновому підсилювачі, й голос напівживого у навушнику став трохи гучнішим. «Це майже кінець»,— подумав Герберт. Він помітив, що син не хотів бачити звіту про завантаження, і йому було насправді байдуже, що зв’язок із батьком врешті згасає. Тож Герберт нічого не сказав. Просто подався геть, залишивши їх наодинці. Навіщо говорити йому, що, мабуть, він приходить сюди востаннє? У будь-якому разі чоловік незабаром і сам про це довідається.

Позаду мораторіуму, на завантажувальній платформі, з’явилася вантажівка. З неї зіскочили двоє чоловіків, одягнених у знайому блакитну уніформу. «Доставка і зберігання від Atlas Interplan»,— зауважив Герберт. Привезли нового напівживого, який щойно помер, або ж забирають того, чий термін закінчився. Не кваплячись, Герберт вирушив до них, щоб наглянути за процесом, однак його покликала секретарка:

— Гер Шьонгайт фон Фоґельзанґ, пробачте, що перериваю ваші роздуми, але один клієнт просить допомогти активізувати його родича.— Надаючи своєму голосу особливого звучання, вона додала: — Це містер Ґлен Ранситер, який щойно прибув сюди аж із Північноамериканської Конфедерації.

До Герберта жвавою енергійною ходою наближався високий літній чоловік із великими руками. Він був одягнений у різнобарвний дакроновий костюм, плетений камербанд і яскраво вифарбувану з країв марлеву краватку. Його масивна, як у вгодованого кота, голова випиналася вперед, коли він вглядався у вас своїми трохи банькатими, круглими та лагідними, надзвичайно спостережливими очима. На обличчі Ранситера застиг вираз професійної привітності, меткої зосередженості, яку спершу він спрямував на Герберта, проте майже одразу його погляд ковзнув в інший бік, так ніби Ранситер уже міркував про справи, що чекали попереду.

— Як там Елла? — голос Ранситера був настільки гучним, що здавався електронно підсиленим. — Готові «підрихтувати» її для розмови? У свої двадцять вона має бути в кращій формі, ніж ми з вами.

Він засміявся, але його сміх мав у собі щось абстрактне. Ранситер завжди посміхався і хихотів, його голос завжди гучно гримів, проте насправді він нікого не помічав. Йому було до всіх байдуже — лише його тіло посміхалося, кивало й тиснуло руки. Ніщо не зворушувало його дух, який перебував десь далеко. Байдужий, але люб’язний, Ранситер повів Герберта за собою, розмашисто крокуючи до холодильних блоків, де спочивали напівживі, включно з його дружиною.

— Давненько ви не заходили, містере Ранситер — зауважив Герберт. Він не міг пригадати дату на звіті про завантаження місіс Ранситер, скільки напівжиття їй лишалося.

Ранситер, прихопивши Герберта за пояс своєю широчезною рукою, немов закликаючи того рухатися швидше, сказав:

— Настав вкрай важливий момент, Фоґельзанґу. Ми з партнерами натрапили на щось, що виходить за межі будь-якого раціонального розуміння. Поки я не можу нічого розголошувати, проте ми думаємо, що стан справ невтішний, хоча й не безнадійний. Та ми не впадаємо у відчай. Де Елла? — він зупинився й квапливо озирнувся навкруги.

— Я доставлю її до переговорної зали, — відповів Герберт. — Відвідувачам заборонено заходити до холодильних блоків. Маєте з собою номерне посвідчення?

— О Боже, ні. Загубив його кілька місяців тому. Але ж ви знаєте мою дружину, зможете знайти. Елла Ранситер, близько двадцяти років, брюнетка з карими очима,— він нетерпляче роззирнувся.— Куди ви перенесли залу? Здається, раніше знайти її було нескладно.

— Проведіть Містера Ранситера до переговорної зали, — наказав Герберт одному зі службовців, який саме тинявся неподалік: хотів побачити, як виглядає всесвітньовідомий власник організації, що протидіяла псі.

Зазирнувши до зали, Ранситер із відразою мовив:

— Забагато людей. Я не можу там розмовляти з Еллою,— він рушив за Гербертом, який саме прямував до відділу, де зберігалися досьє.

— Містере фон Фоґельзанґ, — мовив Ранситер, наздогнавши його і знову поклавши свою велику лапу на плече чоловіка. Герберт відчув вагу його руки, її переконливу силу. — Чи не знайдеться тут більш приватної місцини для конфіденційної розмови? «Ранситер і компаньйони» поки не готові розкрити перед усім світом те, що я мушу обговорити з дружиною.

Заскочений раптовою появою і наполегливістю голосу Ранситера, Герберт сам не стямився, як швидко пробурмотів:

— Сер, я доставлю місіс Ранситер в один із кабінетів.

Герберту було цікаво, що ж трапилося, що змусило цього чоловіка покинути свої володіння й такої пізньої години здійснити паломництво до мораторіуму «Любі браття», щоб «підрихтувати» — як грубувато висловився Ранситер — його напівживу дружину для розмови. Він припускав, що йшлося про якісь ділові негаразди. Останнім часом телебачення й гомеозети були переповнені рекламою різноманітних організацій, що протидіяли псі, які безнастанно закликали до обачності. «Оберігайте вашу приватність»,— не вгаваючи лементували вони в усіх засобах інформації. «Чи не прослуховує хтось ваші думки? Чи й справді ви на самоті?» — тут йшлося про телепатів. За цим слідували нудотні страшилки про ясновидців: «Чи певні ви, що ваші дії не передбачає хтось, кого ви ніколи не зустрічали? З ким ви ніколи не захотіли б познайомитися й кого б нізащо не запросили до себе додому? Позбудьтеся тривоги, звернувшись до найближчої організації запобігання паранормальним втручанням, яка спершу з’ясує, чи й справді ви стали жертвою небажаного стеження. І якщо це підтвердиться, то, на ваше прохання, нейтралізує цей вплив. До того ж, за помірну ціну».

«Організація запобігання паранормальним втручанням». Термін йому подобався. У ньому була гідність і точність. Він знав про це з власного досвіду: два роки тому, видаючи себе за звичайного співробітника, в мораторій проник якийсь телепат. Про його мотиви Герберт так і не довідався. Ймовірно, телепата цікавила конфіденційна інформація, яку обговорювали напівживі й ті, хто до них приходив, а, можливо, йшлося про якогось конкретного напівживого. Так чи інакше вистежувач із антипсі організації зафіксував телепатичне поле, й про це доповіли Герберту. Він підписав договір із однією з організацій, що протидіяли псі, і за мораторіумом закріпили антителепата, який відтоді перебував тут постійно. Телепата тоді так і не знайшли, але його втручання нейтралізували, як і обіцяли усі ті реклами. Зрештою, знешкоджений телепат вшився сам. Тепер мораторіум був вільний від псі, але для певності, що він таким і лишатиметься, антипсі організація щомісяця проводила перевірку закладу.

— Дуже дякую, містере Фоґельзанґ,— сказав Ранситер, крокуючи вслід за Гербертом крізь внутрішні приміщення, у яких працювали службовці, до порожнього офісу, де стояв запах затхлих непотрібних мікро-документів.

«Звісно, — задумливо розмірковував Герберт, — я повірив їм на слово, що сюди проник телепат. Як доказ вони показали мені запис, який їм вдалося зафіксувати. Можливо, вони підробили його у власній лабораторії. Я також повірив їм на слово, що потім телепат зник. Прийшов, пішов, а я заплатив дві тисячі поскредів. А що як ці організації запобігання — просто шахраї? Запевняють у необхідності своїх послуг, коли насправді її немає?»

Поринувши у такі роздуми, він знову рушив до відділу, де зберігалися документи. Цього разу Ранситер за ним не пішов. Натомість він гучно вовтузився, намагаючись вмостити своє масивне тіло на маленькому бідолашному стільці. Ранситер зітхнув, і раптом Герберту здалося, що цей великий літній чоловік стомився, попри свою звичну показну енергійність.

«Певно, коли досягаєш таких висот,— вирішив Герберт,— то мусиш поводитися відповідно, мусиш вдавати, що ти щось більше за пересічну людину з усіма її звичними слабкостями». Мабуть, у тілі Ранситера було не менше дюжини артифоргів — штучних органів, які імплантували у його фізіологічну систему, коли справжні вийшли з ладу. «Медична наука, — припустив він, — забезпечує матеріальну основу, а решту Ранситер досягає силою свого духу. Цікаво, скільки йому років? Зараз це неможливо визначити на око, особливо, коли людині вже за дев’яносто».

— Міс Бізон, — звернувся він до секретарки, — з’ясуйте, де перебуває місіс Елла Ранситер, і принесіть мені її ідентифікаційний номер. Її потрібно доставити до офісу 2-А.

Він сів навпроти секретарки і раз чи двічі втягнув носом тютюн марки Fribourg & Treyer, тоді як міс Бізон взялася за відносно нескладну справу — відшукати дружину Ґлена Ранситера.

В оповитому крижаною імлою прозорому контейнері лежала Елла Ранситер. Її очі були заплющені, а руки навіки застигли на півдорозі до незворушного обличчя. Минуло три роки, відколи Ґлен бачив Еллу, і, звісно ж, вона не змінилася. Тепер цього і не могло трапитися, принаймні у її фізичній подобі. Проте з кожним пробудженням до активного напівжиття, поверненням до мозкової діяльності, хай і дуже нетривалої, Елла потрохи вмирала. Від таких пульсуючих періодів активності залишок відведеного їй часу неухильно зменшувався.

Знаючи про це, Ранситер намагався не будити дружину частіше. Він міркував так: якщо це прискорює її смерть, то активовувати Еллу означає чинити проти неї гріх. Що ж до її власних побажань, які вони обговорювали ще до смерті Елли та під час перших побачень, коли її напівжиття ще тільки починалося, то тепер вони вже поставали в його пам’яті невиразно й розмито, і це було йому на руку. Так чи інакше, будучи вчетверо старшим за неї, Ранситер краще розумів, що піде їй на користь. Чого вона хотіла? Надалі очолювати разом із ним «Ранситер і компаньйони». Здається, щось на зразок цього. Що ж, він задовольняв це бажання. Наприклад, зараз. І шість чи сім разів у минулому. Він радився з нею щоразу, коли організація переживала кризу. Саме так він чинив і у цю мить.

— Клятий навушник, — бурчав Ранситер, прилаштовуючи пластиковий диск до вуха. — І мікрофон! Суцільні перешкоди природному спілкуванню!

Він нетерпляче вовтузився, намагаючись зручніше вмоститися на недоладному стільці, який принесли за розпорядженням Фоґельзанґа, чи як там його. Ранситер дивився, як Елла повертається до свідомості, і хотів, щоб це трапилося швидше. А потім, запанікувавши, подумав: «А раптом у неї нічого не вийде? Раптом вона надто виснажилася, а вони мені нічого про це не кажуть? Або й самі не здогадуються? Може, треба покликати того телепня Фоґельзанґа, нехай пояснить. Може, трапилося щось жахливе?»

Елла з її блідою шкірою мала гарний вигляд. Колись, коли її очі ще не були заплющеними, вони сяяли яскравою блакиттю. Але цього більше не буде: Ранситер міг говорити до неї й чути відповіді дружини, міг спілкуватися з нею... але він більше ніколи не побачить її очей, не побачить, як рухаються її губи. Вона не посміхнеться, коли він прийде. А коли піде — не плакатиме. «Чи воно того варте? — запитував він себе. — Чи це краще за старі часи, коли після завершення повноцінного життя люди одразу потрапляли до могили? Врешті, у певному сенсі, вона досі зі мною,— вирішив Ранситер.— Альтернатива — це небуття».

З навушника пролунали слова — повільні й непевні, думки, які йшли по колу, фрагменти загадкового сну, в якому вона зараз перебувала. «Що відчуває людина, — запитував він себе, — яка існує у стані напівжиття?» Він ніяк не міг збагнути цього з розповідей Елли; те, що складало основу напівжиття, сам цей досвід неможливо було передати. «Сила тяжіння, — якось сказала вона йому, — більше на тебе не діє, і ти починаєш линути кудись — усе далі й далі. Коли напівжиття закінчується, тебе, мабуть, виносить за межі Сонячної системи і ти линеш до зірок». Але вона теж не знала: лише розмірковувала й робила припущення. Однак вона не здавалася наляканою чи нещасною. І це його тішило.

— Привіт, Елло,— трохи незграбно промовив він у мікрофон.

— Ой, — пролунало у відповідь. Здається, вона була стривоженою. Але її обличчя, звісно ж, лишалося незворушним. Жодна рисочка на ньому не здригнулася. Він відвернувся.

— Привіт, Ґлене,— промовила Елла з якимось дитячим подивом, приголомшена його присутністю.— Що... — вона завагалася. — Скільки часу минуло?

— Кілька років,— відповів він.

— Скажи мені, що відбувається.

— О Боже, — сказав Ранситер, — усе летить шкереберть, уся організація. Саме тому я прийшов. Адже ти хотіла брати участь у прийнятті найважливіших рішень. Бачить Бог, зараз саме така мить. Нам потрібна допомога, якийсь новий загальний підхід або, принаймні, щось, що зможе оновити нашу структуру з пошуку талантів.

— Мені снився сон, — промовила Елла. — Я бачила червоне світло, ніби оповите імлою — жахливе світло. І все ж я й далі рухалася до нього. Не могла спинитися.

— Так, — кивнув у відповідь Ранситер, — про це розповідається у «Бардо Тхедолі», Тибетській книзі мертвих. Ти згадуєш те, що читала: лікарі змусили тебе прочитати цю книжку, коли ти... — він завагався і врешті додав: — Помирала.

— Червоне, оповите імлою світло — це погано, так? — запитала Елла.

— Так, його слід уникати, — він прокашлявся. — Послухай, у нас проблеми. Ти не заперечуватимеш, якщо я тобі про них розповім? Не хотів би тебе цим переобтяжувати, тому просто скажи, якщо ти надто втомлена чи тобі хочеться поговорити про щось інше.

— Це все так дивно. Здається, увесь цей час, відколи ти востаннє говорив зі мною, я перебувала у якомусь сні. Невже справді минуло два роки? Знаєш, Ґлене, що я думаю? Я думаю, що інші люди навколо мене... Схоже, ми поступово стаємо одним цілим. У багатьох моїх снах йдеться зовсім не про мене. Інколи я чоловік, часом — маленький хлопчик або стара гладка жінка з розширеними від варикозу венами... і я перебуваю у місцях, яких ніколи не бачила, і роблю те, що не має жодного сенсу.

— Що ж, як кажуть, ти прямуєш до нової утроби, щоб народитися знову. А те імлисте червоне світло — погана утроба, тримайся від неї подалі. То принизлива, нікчемна утроба. Мабуть, ти передчуваєш своє наступне життя абощо.

Він почувався безглуздо, коли говорив такі речі. Зазвичай Ранситер не мав релігійних переконань, однак досвід напівжиття був реальним і змусив усіх стати теологами.

— Слухай,— промовив він, переводячи розмову на інше,— дозволь я розповім тобі, що сталося і змусило мене прийти сюди та потривожити твій спокій. Ми втратили слід С. Доула Меліпоуна.

Запала мовчанка, а тоді Елла засміялася.

— Хто чи що таке С. Доул Меліпоун? Звучить неймовірно.

Цей сміх із його таким знайомим неповторним теплом змусив Ранситера здригнутися. Він пам’ятав її сміх, хоча минуло вже стільки часу. Понад десять років Ранситер не чув, як вона сміється.

— Мабуть, ти забула, — сказав він.

— Я не забула, — відповіла Елла. — Я б ніколи не забула С. Доула Меліпоуна. Це що, гоббіт?

— Це головний телепат Реймонда Голліса. Щонайменше один із наших інерціалів завжди стежив за ним, відколи Джі Джі Ешвуд уперше його вистежив півтора року тому. Ми ніколи не втрачали Меліпоуна з поля зору, просто не могли собі цього дозволити. За потреби Меліпоун може генерувати псі-поле вдвічі більше за поле будь-якого співробітника Голліса. І Меліпоун лише один із цілої низки людей Голліса, які кудись зникли, — в усякому разі настільки, наскільки нам про це відомо. Наскільки це відомо всім організаціям запобігання, що входять до Асоціації. Тож я сказав собі: «Дідько, піду-но я запитаю в Елли, що нам про все це думати і що з цим робити». Ти зазначала це у своєму заповіті, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — однак вона звучала так, ніби говорила звідкись здаля.— Пусти більше реклами на телебаченні. Застережи людей. Скажи їм... — її голос завмер.

— Ця розмова наганяє на тебе нудьгу,— похмуро сказав Ранситер.

— Ні, я... — вона завагалася, і він відчув, як її знову відносить кудись у далечінь. — Вони всі телепати? — запитала вона, помовчавши.

— Переважно телепати та ясновидці. Їх немає на Землі, у цьому я певен. У нас дюжина інерціалів сидить без діла, бо псі, яких вони нейтралізовували, щезли. А ще більше, значно більше, мене непокоїть те, що попит на анти-псі впав, чого і слід було чекати, враховуючи зникнення стількох псі. Та я знаю, що всі вони працюють над якимось одним проектом, принаймні, я так думаю. У кожному разі я в цьому певен. Хтось їх усіх найняв, однак тільки Голліс знає, хто це, а також де вони і з якою метою там перебувають.

Ранситер поринув у задумливу мовчанку. «Чим Елла могла тут зарадити?» — запитував він у себе. Замкнена у контейнері, ізольована від світу крижаною стіною, вона знала лише те, що він їй розповів. Та все ж він завжди покладався на її особливу жіночу проникливість, мудрість, засновану не на знанні чи досвіді, а на чомусь вродженому. Поки Елла жила, він так і не зміг збагнути цієї її якості, а тепер, коли вона лежала у крижаній нерухомості,— й поготів. Інші жінки, з якими у нього були стосунки, відколи вона померла,— а їх було декілька — мали зовсім трохи цієї мудрості, якусь дрібку. Натяки на більший потенціал, який так і не розквітнув з такою силою, як в Елли.

— Скажи мені, — мовила вона, — що за людина цей Меліпоун?

— Він навіжений.

— Працює за гроші? Чи з переконань? Мене завжди насторожує, коли вони впадають у цей свій псі-містицизм, відчуття мети й космічної ідентичності. Як у того жахливого Сарапіса. Пам’ятаєш його?

— Сарапіс більше не при справах. Подейкують, що Голліс звільнив його, бо той таємно організовував компанію, яка стала би конкурентом Голлісової. Його здав один із його ж ясновидців. Меліпоун для нас значно складніша проблема, ніж свого часу був Сарапіс. Коли він працює на повну, потрібно три наших інерціали, щоби збалансувати його поле, а це невигідно. Ми отримуємо — чи радше отримували — ту саму оплату, як і за роботу одного інерціала. Бо Асоціація тепер застосовує тарифну сітку, якої ми змушені дотримуватися.

З кожним роком Асоціація подобалася Ранситеру все менше. Вона стала його хронічною нав’язливою ідеєю — те, що з неї не було жодної користі, пов’язані з нею витрати. Її марнославство.

— Наскільки мені відомо, Меліпоун із тих псі, що працюють заради грошей. По-твоєму, це краще? Не так погано? — він чекав, однак вона не відповідала.

— Елло, — сказав він. Тиша. Він нервово озвався: — Агов, Елло, чуєш мене? Щось не так?

«О Боже, — подумав він, — ми втратили зв’язок». Пауза, а тоді у його правому вусі матеріалізувалися думки:

— Мене звати Джорі.

Не Еллині думки, інший тонус — жвавіший, однак незграбніший. Без її чепурної витонченості.

— Геть із лінії, — запанікував Ранситер, — я розмовляв зі своєю дружиною Еллою. Звідки ти взявся?

— Мене звати Джорі, — знову розчув він чиїсь думки,— і зі мною ніхто не розмовляє. Я побазікав би з вами трохи, містере, якщо ви не проти. Як вас звати?

Запинаючись, Ранситер сказав:

— Мені потрібна моя дружина, місіс Елла Ранситер. Я заплатив, щоб мати змогу порозмовляти з нею, а не з тобою. І хочу, щоб саме так усе й було.

— Я знаю місіс Ранситер, — тепер думки у його вусі бряжчали набагато гучніше, — вона розмовляє зі мною, але це зовсім інше, ніж розмовляти з кимось на кшталт вас, з кимось із зовнішнього світу. Місіс Ранситер перебуває тут, разом із нами, тож це не рахується, бо вона знає не більше за нас. Який нині рік, містере? Чи відправили вже той великий корабель до Проксими? Це мене дуже цікавить. Може, ви мені скажете? Якщо хочете, я потім переловім усе місіс Ранситер. Гаразд?

Ранситер висмикнув навушник із вуха, квапливо поклав його та решту апаратури й покинув затхлий запилений офіс. Він блукав поміж рядів морозильних контейнерів, акуратно впорядкованих за номерами. Співробітники мораторіуму з’являлися перед ним й одразу зникали, а він тим часом рухався далі, шукаючи власника.

— Щось трапилося, містере Ранситер? — запитав фон Фоґельзанґ, забачивши, що той збентежено кружляє довкола. — Я можу допомогти?

— У мене там на дроті якась істота,— захекано відповів Ранситер, зупиняючись.— Замість Елли. Грім би вас побив, хлопці. Вас і ваше недбале ставлення до обов’язків. Так не можна. І що це все означає? — він ішов слідом за власником мораторіуму, який уже прямував до офісу 2-а. — Якби я так провадив свої справи...

— Ця особа якось себе ідентифікувала?

— Так, він назвався Джорі.

Занепокоєно насупившись, фон Фоґельзанґ сказав:

— То, певно, Джорі Міллер. Здається, у холодильному відсіку його контейнер стоїть поряд із контейнером вашої дружини.

— Але ж я бачу, що то Елла!

— Коли двоє напівживих довго перебувають поряд,— пояснив фон Фоґельзанґ,— інколи між ними трапляється взаємний осмос, співпроникнення думок. Мозкова діяльність у Джорі Міллера дуже жвава, а у вашої дружини — вже ослабла. Це, на жаль, спричиняє одностороннє переміщення протофазонів.

— Ви можете це виправити? — різко запитав Ранситер. Він досі почувався виснаженим, тяжко сопів і тремтів. — Заберіть ту штуку з голови моєї дружини і поверніть її назад. Це ваша робота!

— Якщо цей стан триватиме,— трохи неприродним голосом сказав фон Фоґельзанґ,— ми повернемо вам гроші.

— Хіба про гроші мова? До біса гроші!

Вони вже дійшли до офісу 2-а. Ранситер невпевнено сів на стілець, його серце билося так важко, що він насилу говорив.

— Якщо ви не приберете цього Джорі з лінії, — задихаючись, прогарчав Ранситер, — я подам на вас до суду і ліквідую цей заклад!

Повернувшись до контейнера, фон Фоґельзанґ притис навушник до вуха і жваво заговорив у мікрофон:

— Джорі, вгамовуйся потихеньку. Ну ж бо, будь хорошим хлопчиком.

Поглянувши на Ранситера, він сказав:

— Джорі помер у п’ятнадцятирічному віці, тому у нього стільки життєвих сил. Власне, це вже траплялося раніше: Джорі вже кілька разів з’являвся там, де його не мало би бути.

Він знову промовив у мікрофон:

— Джорі, це дуже нечемно з твого боку. Містер Ранситер приїхав здалека, щоб поговорити зі своєю дружиною. Не забивай її сигналу, Джорі, це невиховано.

Якусь мить він прислухався до звуку в навушнику.

— Її сигнал слабкий, — фон Фоґельзанг знову прислухався з виглядом похмурої жалоби, потім опустив навушник і підвівся.

— Що він сказав? — запитав Ранситер. — Він забереться звідти і дасть мені поговорити з Еллою?

— Джорі нічого не може вдіяти, — відповів фон Фоґельзанґ. — Уявіть два АМ-радіоприймачі: один близько, але обмежений п’ятьма сотнями ватт потужності, а інший — далеко, проте на тій самій або майже тій самій частоті з потужністю п’ять тисяч ватт. Коли настає ніч...

— І ніч, — перебив Ранситер, — настала.

Принаймні для Елли. І, можливо, для нього теж, якщо зниклих телепатів, паракінетиків, ясновидців, воскресителів і стимуляторів Голліса не знайдуть. Він втратив не лише Еллу, він втратив її поради. Джорі витіснив її, перш ніж вона встигла щось сказати.

— Коли ми повернемо її до холодильного блоку, — торочив фон Фогельзанг,— то поставимо подалі від Джорі. Власне, якщо ви погодитеся сплатити дещо більший внесок, ми можемо розмістити її у добре ізольованій камері, стіни якої облицьовані й підсилені тефлоном-26, щоб перешкодити гетеропсихічному проникненню — Джорі чи будь-кого іншого.

— А чи не занадто пізно? — запитав Ранситер, на мить оговтавшись від того пригніченого стану, в який його увігнала ця неприємна подія.

— Вона може повернутися. Щойно Джорі щезне. Як і всі інші, хто міг проникнути у неї через її ослаблений стан. Зараз майже кожному під силу це зробити,— фон Фоґельзанґ покусував губу, явно щось обмірковуючи. — Але перебування на самоті може їй не сподобатися, містере Ранситер. Є причина, чому ми тримаємо контейнери — чи то пак домовини, як їх називають у народі, — близько один до одного. Мандрівка думками інших дає напівживим єдину...

— Негайно ізолюйте її, — перебив Ранситер. — Нехай краще буде ізольованою, ніж не існуватиме взагалі.

— Вона існує, — виправив його фон Фоґельзанґ. — Просто не може вийти з вами на зв’язок. Це трохи різні речі.

— Це метафізична різниця, яка для мене не має жодного значення, — відповів Ранситер.

— Я розпоряджуся, щоб її ізолювали, — сказав фон Фоґельзанґ, — але, гадаю, ви маєте рацію, вже запізно. Джорі назавжди просочився у неї, принаймні до певної міри. Мені дуже шкода.

— Мені теж, — різко відповів Ранситер.

Не знімаючи барвистої, смугастої, мов у клоуна, піжами, з усе ще трохи затуманеною після сну головою, Джо Чип влаштувався за кухонним столом і підпалив сигарету, а тоді опустив монетку в нещодавно орендований газетомат і крутнув диск. Потерпаючи від похмілля, він спершу набрав міжпланетні новини, побіжно проглянув місцеві та врешті обрав світську хроніку.

— Так, сер, — люб’язно озвався газетомат.— Світська хроніка. Здогадайтеся, що Стентон Мік, відлюдькуватий, відомий на всіх планетах біржовик і фінансист, задумав цього разу, — механізм заскреготів і зі щілини з’явився згорток вкритого текстом паперу. Надрукований чотирма кольорами, елегантно декорований жирним шрифтом, він покотився поверхнею столу з неотикового дерева й упав на підлогу. Долаючи головний біль, Чип підняв його й розгорнув перед собою на столі.

Повернувшись до Нью-Йорка після відвідин мораторіуму «Любі браття», Ґлен Ранситер приземлився у показному безшумному орендованому лімузині з повністю електричним двигуном на дах штаб-квартири «Ранситер і компаньйони». Спусковий ліфт швидко доставив його до офісу на п’ятому поверсі. Зараз, о дев’ятій тридцять за місцевим часом, він уже сидів за столом у масивному старомодному обтягнутому шкірою кріслі з горіхового дерева та розмовляв по відеофону з відділом зв’язків із громадськістю.

— Тарніше, я щойно повернувся з Цюриха. Спілкувався там з Еллою,— Ранситер пильно поглянув на секретарку, яка обережно увійшла до його величезного особистого кабінету й саме зачиняла за собою двері.— Вам щось потрібно, місіс Фрик? — запитав він у неї.

Змарніла й боязка місіс Фрик, з обличчям, вкритим штучного кольору плямами, які мали компенсувати його природну пристаркувату сіризну, заперечно похитала головою — у неї не було іншого виходу, як його потурбувати.

— Гаразд, місіс Фрик, — сказав він, стримуючись, — що трапилося?

— Новий клієнт, містере Ранситер. Думаю, вам слід її прийняти, — вона одночасно рухалася вперед і відступала — складний маневр, на який була здатна лише місіс Фрик. Їй знадобилися десятки років, щоб випрацювати в собі таке вміння.

— Щойно закінчу розмову, — відповів Ранситер і повернувся до відеофона. — Як часто наша телереклама транслюється у прайм-таймі по всій планеті? Як і раніше, кожні три години?

— Не зовсім, містере Ранситер. Впродовж дня реклама про послуги з запобігання транслюється в середньому що три години на всіх основних каналах, але ціна прайм-тайму...

— Я хочу, щоб її показували щогодини, — сказав Ранситер. — Елла вважає, що так буде краще.

Повертаючись до західної півкулі, Ранситер вирішив, який із їхніх рекламних роликів подобався йому найбільше.

— Вам відомо про нещодавню постанову Верховного Суду? Тепер чоловік може цілком законно вбити свою дружину, якщо доведе, що вона за жодних умов не погодилася би дати йому розлучення.

— Так, це так званий...

— Мені байдуже, як це називається. Важливо те, що в нас уже є готовий телевізійний ролик на цю тему. Який там сюжет? Я все намагався його пригадати.

— Ну, там про чоловіка,— сказав Тарніш,— тобто колишнього чоловіка, який постав перед судом. Спочатку ми бачимо присяжних, потім суддю, далі — широким — планом прокурора, який проводить перехресний допит підсудного. І тут прокурор каже: «Сер, здається, ваша дружина...»

— Саме так, згадав,— задоволено мовив Ранситер. Колись він сам допомагав писати сценарій до цього ролика. То був, на його думку, ще один прояв його дивовижної багатогранності.

— З іншого боку, є серйозні підстави вважати, — зауважив Тарніш,— що всі зниклі псі працюють разом на одну з найбільших інвестиційних корпорацій. Якщо це справді так, то, може, слід зосередитися на рекламі послуг для компаній? Можливо, пам’ятаєте, містере Ранситер, у нас була така? Чоловік приходить додому після роботи. Він досі одягнений у неоново-жовтий камербанд, спідницю пелюстками, гольфи до коліна й кепку зі щитком у стилі мілітарі. Чоловік стомлено сідає на диван у вітальні, починає знімати одну з рукавичок, а потім весь горбиться, хмурніє й каже: «Боже, Джил, я не розумію, що зі мною коїться останніми днями. Час від часу, хоча що день, то частіше, найдрібніші фрази колег змушують мене думати, що хтось читає мої думки!» На що вона відповідає: «Якщо тебе це турбує, то чому би нам не звернутися у найближчу організацію запобігання паранормальним втручанням? Вони закріплять за нами інерціала за доступною ціною, і тоді ти знову почуватимешся самим собою!» Потім на обличчі чоловіка з’являється широка посмішка, й він каже: «Чому б і ні, це гнітюче відчуття вже...»

Знову з’явившись у дверях кабінету Ранситера, місіс Фрик сказала:

— Будь ласка, містере Ранситер.

Її окуляри тремтіли.

Він кивнув.

— Поговоримо пізніше, Тарніше. В будь якому разі, зв’яжіться з телевізійниками, щоб транслювали нашу рекламу погодинно, як я пропоную, — він вимкнув відео-зв’язок, а потім мовчки поглянув на місіс Фрик.

Згодом він знову мовив:

— Я їздив аж у Швейцарію і спілкувався з Еллою, щоб поділитися з нею цією інформацією і вислухати її поради.

— Міс Вірт, містер Ранситер вільний.

Секретарка відступила вбік і до офісу неквапливо увійшла повненька жіночка. Її голова підскакувала вгору-вниз, немов баскетбольний м’яч. Масивне округле тіло впевнено рушило до стільця, де одразу ж усілося, звісивши вузенькі ніжки. Жінка була одягнена в старомодне пальто з павучого шовку, тож скидалася на якогось привітного жука, що опинився у чужому коконі — від чого здавалася спійманою. Однак вона посміхалася і, здається, почувалася цілком невимушено. «їй добряче за сорок,— вирішив Ранситер.— Час, коли у неї була приваблива фігура, вже давно минув».

— Міс Вірт, — сказав він, — на жаль, я не можу вділити вам багато часу, тож, будь ласка, одразу переходьте до суті. Що трапилося?

— У нас незначна проблема з телепатами, — заговорила жінка м’яким, веселим голосом, у якому вчувалася якась недоречність. — Ми так думаємо, хоча не зовсім у цьому впевнені. У нас є свій телепат — той, про якого ми знаємо і який повсякчас перебуває серед наших працівників. Якщо він виявить якогось псі, телепата чи ясновидця, то зобов’язаний доповісти... — вона промовисто поглянула на Ранситера, — моєму керівникові. Наприкінці минулого тижня він повідомив про такий випадок. Одна приватна компанія склала для нас рейтинг різноманітних організацій запобігання. Вашу вони оцінили найвище.

— Я знаю,— сказав Ранситер. Насправді він навіть бачив той звіт на власні очі. Але, на жаль, до цього часу цей рейтинг не допоміг їм отримати нових серйозних клієнтів. Можливо, тепер.

— Скількох телепатів виявила ваша людина? Більше одного?

— Щонайменше двох.

— Можливо, більше?

— Можливо, — кивнула міс Вірт.

— Отже, ми працюємо так,— почав пояснювати Ранситер.— Спочатку проводимо об’єктивне замірювання псі-поля, щоб зрозуміти, з чим маємо справу. Зазвичай це займає від тижня до десяти днів залежно від...

— Мій роботодавець хоче,— перебила міс Вірт,— щоб ви надіслали ваших інерціалів одразу, без усіх цих формальностей із тривалим та дорогим тестуванням.

— Тоді ми не знатимемо, скількох інерціалів потрібно вам надати. І якого типу. А також, де їх розташувати. Антипсі операція має проводитися систематично й послідовно: ми не можемо махнути чарівною паличкою чи розприскати приміщеннями токсичні речовини. Нам потрібно протиставити людям Голліса наших спеціалістів так, щоб на кожен його талант припадав наш антиталант. Якщо Голліс проник у вашу компанію, то зробив він це саме у такий спосіб: послідовно впроваджуючи одного псі за іншим. Один проникає у відділ кадрів, наймає другого, ця особа організовує новий відділ або ж очолює якийсь із уже наявних й вербує ще кількох... інколи це займає місяці. Ми не можемо за одну добу нейтралізувати те, що вони створювали протягом тривалого часу. Довготермінова псі-діяльність як мозаїка: вони не можуть дозволити собі поспіху. І ми також.

— Мій роботодавець, — бадьоро сказала міс Вірт, — нетерплячий.

— Я поговорю з ним, — Ранситер потягнувся до відеофона.— Хто він і за яким номером з ним можна зв’язатися?

— Ви спілкуватиметеся через мене.

— Можливо, ми взагалі не братимемося за цю справу. Чому ви не хочете сказати, кого представляєте?

Він натиснув кнопку, сховану під кришкою столу — це був сигнал для його персонального телепата, Ніни Фрід, аби та зайшла у сусідній офіс і простежила за мисленнєвими процесами міс Вірт. «Я не зможу працювати з цими людьми,— сказав він собі,— якщо не знатиму, хто вони. Цілком можливо, що це Рей Голліс намагається мене найняти».

— Ви надто консервативний, — сказала міс Вірт. — Усе, про що ми просимо,— це швидкість. І просимо лише тому, що нам це справді потрібно. Все, що я можу сказати: організація, в яку вони проникли, розташована не на Землі. З погляду потенційного прибутку, як і з погляду інвестицій, — це наш провідний проект. Мій керівник вклав у нього всі доступні активи. Ніхто не має про це дізнатися. Виявлення там телепатів нас страшенно приголомшило...

— Даруйте, — Ранситер підвівся і попрямував до дверей. — Погляну, скільки людей у нас на місці і кого можна залучити до такої операції.

Зачинивши за собою двері, він почав зазирати у сусідні кабінети, аж доки не побачив в одному з них Ніну Фрід. Вона самотою сиділа у невеличкій кімнатці і зосереджено курила сигарету.

— З’ясуй, кого вона представляє, — попросив Ранситер. — А потім довідайся, скільки вони готові заплатити.

«У нас тридцять вісім вільних інерціалів, — розмірковував він. — Ми могли б відправити всіх або принаймні більшість із них на це завдання. Можливо, я нарешті довідаюся, куди запропастилися усі розумники Голліса. Вся ця клята банда».

Він повернувся до свого офісу і знову всівся за стіл.

— Якщо у вашу організацію проникли телепати,— промовив він до міс Вірт, склавши перед собою руки, — то вам слід визнати і прийняти те, що існування цього проекту більше не таємниця. Незалежно від того, яку технічну інформацію вони вже встигли зібрати. Тож чому б вам не розповісти мені, що це за проект?

Повагавшись, міс Вірт сказала:

— Я не знаю, що це за проект.

— А де він розташований?

— Також не знаю, — похитала вона головою.

— Ви хоч знаєте, хто ваш роботодавець? — запитав Ранситер.

— Я працюю на дочірню компанію, що підпорядкована йому фінансово. Я знаю, хто мій безпосередній керівник — це містер Шепард Говард. Але мені ніколи не говорили, чиї інтереси він представляє.

— Якщо ми надамо вам інерціалів, то чи знатимемо ми, куди їх відправлять?

— Імовірно, ні.

— Припустімо, що вони не повернуться з місії?

— Чому це вони не повернуться? Як тільки загрозу буде нейтралізовано...

— Як відомо, люди Голліса інколи вбивають інерціалів, яких наймають для їхньої нейтралізації. Мій обов’язок — стежити за безпекою моїх працівників. Я не зможу цього зробити, якщо не знатиму, де вони перебувають.

У його лівому вусі задзижчав прихований мікропередавач, і до нього долинув слабкий, розмірений голос Ніни Фрід, чутний лише йому:

— Міс Вірт представляє інтереси Стентона Міка. Вона — його довірений асистент. Особи на ім’я Шепард Говард не існує. Проект, про який ідеться, розташований переважно на Місяці. Він пов’язаний із «Техпрайзом», дослідницьким проектом Міка, контрольний пакет акцій якого зареєстрований на ім’я міс Вірт. Технічні деталі їй невідомі. Містер Мік не надав їй доступу до наукових розвідок, службових записок чи звітів, і це її жахливо обурює. Однак вона трохи дізналася про проект від залучених до нього працівників. Якщо припустити, що її часткові знання достовірні, то проект на Місяці займається створенням радикально нової дешевої системи міжзоряного переміщення, швидкість якої наближається до швидкості світла і яку можна буде здавати в оренду будь-якій політичній чи етнічній групі з помірними статками. Ідея Міка полягає в тому, що така система переміщення уможливить масову колонізацію інших планет, яка не вимагатиме надмірних ресурсів. А отже, вона більше не буде монополією окремих урядів.

Ніна Фрід вимкнула зв’язок, і Ранситер відкинувся на спинку свого оббитого шкірою крісла з горіхового дерева, поринувши у роздуми.

— Про що ви думаєте? — бадьоро запитала міс Вірт.

— Я думаю про те,— відповів Ранситер,— чи зможете ви дозволити собі наші послуги. Оскільки у мене немає результатів тестування, я можу лише приблизно оцінити, скільки вам потрібно інерціалів... Можливо, навіть не менше сорока.

Він сказав це, знаючи, що Стентон Мік міг би собі дозволити або ж, принаймні, міг знайти спосіб переконати когось іншого оплатити послуги необмеженої кількості інерціалів.

— Сорок,— повторила міс Вірт.— Гм. Пристойна кількість.

— Що більшу кількість ми залучимо, то швидше виконаємо роботу. Оскільки ви поспішаєте, ми доправимо їх на місце всіх разом. Якщо ви уповноважені підписати договір від імені вашого роботодавця,— він багатозначно вказав на неї пальцем, однак міс Вірт ніяк на це не зреагувала, — і якщо ви одразу внесете передплату, гадаю, ми зможемо закінчити всі приготування за сімдесят дві години.

Він вичікувально дивився на неї.

Мікропередавач у вусі знову зашипів:

— Як власниця «Техпрайзу» вона має повні права розпоряджатися коштами фірми. Вірт уповноважена підписувати зобов’язання на будь-яку суму, що не перевищує загальної вартості компанії. Зараз вона підраховує, яка ринкова ціна таких послуг на сьогодні. — Пауза. — На її думку, близько кількох мільярдів поскредів. Але вона не хоче йти на такий крок, їй не подобається ідея брати на себе такі зобов’язання, підписувати контракт і погоджуватися на передплату. Вірт значно охочіше довірила би цю справу юристам Міка, навіть якщо це означатиме кількаденну затримку.

«Але ж вони поспішають,— подумав Ранситер.— Принаймні вони так кажуть».

З мікропередавача долинуло:

— Вірт інтуїтивно відчуває, що ви знаєте або ж здогадуєтеся, кого вона представляє. І вона боїться, що тепер ви піднімете вартість послуг. Міку добре відомо, яка у нього репутація. Він вважає себе пупом Землі. Тому і веде переговори у такий спосіб, через інших осіб або інші фірми, які використовує як прикриття. З іншого боку, їм потрібно якомога більше інерціалів. І вони змирилися з тим, що це означатиме непомірні витрати.

— Сорок інерціалів,— спроквола сказав Ранситер і почав шкрябати ручкою на аркушику паперу, що лежав на столі якраз для таких випадків. — Подивимося. Шість на п’ятдесят, на три. На сорок.

Міс Вірт, й далі посміхаючись своєю улесливою щасливою посмішкою, напружено чекала.

— Цікаво, — пробурмотів він, — хто платить Голлісу за втручання його людей у ваш проект?

— Хіба це так важливо? — відказала міс Вірт. — Важливо те, що вони там.

— Інколи це так і лишається загадкою,— сказав Ранситер. — Але ваша правда — це як мурахи, що заполонили вашу кухню. Ви не намагаєтеся з’ясувати, чому вони там, а просто робите все, щоб їх позбутися.

Нарешті він завершив необхідні підрахунки. Сума була величезною.

Впродовж довгих днів вимушеної, неприродної бездіяльності антителепат Тіппі Джексон регулярно спала до полудня. Електрод, вживлений у її мозок, постійно стимулював сон у фазі НШРО — надзвичайно швидкого руху очей, тож, загорнувшись у перкалеві простирадла, вона не нудьгувала.

Зараз у своєму штучно викликаному сні вона бачила міфічного співробітника Голліса, наділеного надзвичайними псіонічними здібностями. Всі інші інерціали у Сонячній системі або склали перед ним зброю, або ж були переплавлені на смалець. Оскільки нікого більше не лишилося, саме перед нею постало завдання нейтралізувати поле, генероване цією надприродною істотою.

— Я не можу бути собою, допоки ти поряд, — заявив її хмароподібний суперник. На його обличчі з’явився дикий, повний ненависті вираз, який робив його схожим на психотичну білку.

— Можливо, твоєму визначенню власної самосистеми бракує автентичних меж, — відповіла Тіппі уві сні. — Ти звів нестійку структуру особистості на несвідомих факторах, які не можеш контролювати. Саме тому ти сприймаєш мене як загрозу.

— Хіба ти не працюєш на організацію запобігання? — запитав телепат Голліса, нервово роззираючись.

— Якщо в тебе й справді такий колосальний талант, як ти стверджуєш, — відповіла Тіппі, — міг би й прочитати це у моїх думках.

— Я більше не можу читати думки,— сказав телепат. — Мій талант щез. Поговори з моїм братом Біллом. Білле, поспілкуйся з цією пані. Вона тобі подобається?

Білл, який виглядом нагадував свого брата-телепата, відповів:

— Мені вона до душі, адже я — ясновидець, і ця пані не зможе мене нейтралізувати.

Він зачовгав ногами й вишкірився, показуючи великі тьмяні зуби з тупими, мов у лопати, краями.

— «Невдатна скривдила мене природа — ні постаті, ні вроди я не маю...» — він замовк, морщачи чоло. — Як там далі, Метт? — запитав він у брата.

— «... потвора недороблена, у світ цей дочасно кинута напівлюдина», — сказав білкоподібний телепат Метт, задумливо шкрябаючи своє хутро.

— О так,— кивнув ясновидець Білл,— пам’ятаю. «Такий бридкий, кульгавий, що й собаки на мене брешуть, як до них наближусь»[3]. Це з «Річарда III»,— пояснив він Тіппі. Обидва брати вищирилися. Навіть їхні різці були тупими. Так, наче вони споживали лише сирі зерна.

— Що це означає? — запитала Тіппі.

— Це означає, — сказали Метт і Білл в один голос, — що тобі від нас не втекти.

Раптом задзвонив відеофон, і Тіппі прокинулася.

Хитаючись та спотикаючись, ще не зовсім продерши очі, спантеличена барвистими кульками, що плавали в повітрі, вона кілька разів моргнула й підняла слухавку. «Боже, як пізно, — подумала вона, поглянувши на годинник, — я перетворююся на овоч». На екрані з’явилося обличчя Ґлена Ранситера.

— Здрастуйте, містере Ранситер,— озвалася вона, стоячи так, щоб не потрапляти у зону сканування відеофона. — Врешті маєте для мене завдання?

— О, місіс Джексон,— сказав Ранситер,— радий, що застав вас. Ми з Джо Чипом формуємо групу: тих одинадцятьох осіб, яких ми оберемо, чекає важливе завдання. Ми уважно переглядаємо кожне досьє. Джо вважає, що це завдання вам під силу, і я схильний погодитися. Скільки часу вам потрібно, щоби прибути на місце? — його голос звучав оптимістично, проте обличчя на маленькому екрані здавалося стурбованим та виснаженим.

— Під час місії я житиму... — запитала Тіппі.

— Так, вам доведеться зібрати речі, — сказав Ранситер й, немов докоряючи їй, додав: — Ми маємо завжди бути зібраними й готовими вирушати будь-якої миті. Це правило, якого слід повсякчас дотримуватися, особливо у цьому випадку, коли фактор часу надзвичайно важливий.

— Мої речі вже зібрані. Буду у нью-йоркському офісі за п’ятнадцять хвилин. Тільки залишу записку чоловікові, бо він на роботі.

— Ну, гаразд, — сказав Ранситер зі стурбованим виглядом. Імовірно, він уже читав наступне ім’я зі списку. — До побачення, місіс Джексон, — він відключився.

«Дивний був сон,— думала вона, квапливо розстібаючи піжаму й прямуючи до спальні, щоб вдягнутися. Звідки був той рядок, який цитували Білл і Метт? З „Річарда III“,— згадала вона, відновлюючи у своїй уяві їхні образи: пласкі, великі зуби, безформні, кулясті, однаковісінькі голови з пучками рудуватого волосся, яке вкривало їх, наче жмутки бур’янів. — Здається, я ніколи не читала „Річарда III“, — усвідомила вона. — А якщо й читала, то багато років тому, ще в дитинстві. Як нам можуть снитися рядки з поезії, якої ми не знаємо? — запитувала вона себе.— Можливо, поки я спала, в мою свідомість намагався проникнути справжній телепат. Або ж телепат і ясновидець, які працюють у парі, як це й було в моєму сні. Варто поцікавитись у пошуковому відділі, чи в команді Голліса, бува, не працюють брати на ім’я Метт і Білл».

Збентежена й стривожена, вона почала квапливо вдягатися.

— Ласкаво просимо на Місяць,— бадьоро сказала Зоя Вірт. Від трикутних окулярів у червоній оправі її радісні очі видавалися ще більшими. — Дозвольте привітати кожного з вас від імені містера Говарда, а особливо містера Ґлена Ранситера, який погодився надати у наше розпорядження таких першокласних спеціалістів вашої організації, тобто вас. Цей підземний готельний номер, інтер’єр якого був розроблений сестрою містера Говарда Ладою, талановитою мисткинею, розташований лише за триста лінійних ярдів від промислово-дослідницького об’єкта, який, на думку містера Говарда, зазнав атаки псі. Отже, ваша присутність у цьому номері вже має пригнічувати псіонічні здібності агентів Голліса, що не може нас не тішити, — вона зробила паузу й оглянула присутніх.— Є якісь запитання?

Копирсаючись у своєму обладнанні для тестування, Джо Чип не звертав на неї жодної уваги. Попри відмову клієнта, він усе-таки мав намір виміряти довколишнє псіонічне поле. Під час годинної подорожі з Землі вони з Ґленом Ранситером прийняли щодо цього остаточне рішення.

— У мене є запитання,— підняв руку Фред Зафскі й хихотнув. — Де тут вбиральня?

— Кожен із вас отримає мініатюрну мапу, на якій усе зазначено, — відповіла Зоя Вірт і кивнула асистентці з прісним обличчям, котра почала роздавати барвисті глянцеві мали. — В цьому номері є кухня з усіма необхідними приладами, якими можна користуватися безкоштовно, монети вам не знадобляться. Звісно, на будівництво цього номера було витрачено непристойно великі кошти. Тут можуть одночасно мешкати двадцятеро осіб, адже він обладнаний саморегульованою системою вентиляції, опалення та водопостачання, а також запасом надзвичайно різноманітних продуктів харчування, кабельним телебаченням і поліфонічною звуковою системою з високою точністю відтворення. Однак, телевізор і звукова система, на відміну від кухонних приладів, активуються за допомогою монет. Щоб вам було зручніше використовувати ці розважальні пристрої, ми поставили в ігровій кімнаті розмінний автомат.

— На моїй мапі лише дев’ять спалень, — сказав Ел Геммонд.

— У кожній із них по два ліжка, — відповіла міс Вірт, — тобто вісімнадцять спальних місць. Окрім того, п’ять ліжок — двоспальні, що стане у пригоді тим із вас, хто захоче спати разом упродовж виконання вашої місії.

— У мене є правило,— роздратовано мовив Ранситер, — щодо спання моїх співробітників одне з одним.

— Ви за чи проти? — поцікавилася Зоя Вірт.

— Проти, — Ранситер зім’яв мапу й кинув її на металеву підлогу з підігрівом. — І я не звик, щоб мені вказували...

— Але ж вам не доведеться тут ночувати, містере Ранситер, — мовила міс Вірт і, як завжди, професійно посміхнулася. — Хіба ви не плануєте повернутися на Землю, щойно ваші співробітники візьмуться до роботи?

— Вдається щось з’ясувати щодо псі-поля? — запитав Ранситер у Джо Чипа.

— Спершу, — відповів Джо, — я маю визначити контрполе, яке генерують наші інерціали.

— Потрібно було зробити це під час перельоту,— сказав Ранситер.

— Ви намагаєтеся заміряти поле? — стривожено поцікавилася Зоя Вірт. — Я вже казала, що містер Говард категорично проти.

— І, попри все, ми його заміряємо,— відповів Ранситер.

— Містер Говард...

— Стентона Міка це не стосується, — обірвав її Ранситер.

— Чи не могли б ви попросити містера Міка спуститися сюди? — звернулася міс Вірт до своєї прісної асистентки.

Асистентка швидко рушила у напрямку ліфтів.

— Містер Мік сам усе роз’яснить,— сказала вона Ранситеру. — Поки що дуже вас прошу утриматися від будь-яких дій. Зачекайте, будь ласка, на нього.

— Я вже отримав дані, — повідомив Ранситеру Джо. — Наше поле дуже потужне.

«Ймовірно, через Пет»,— вирішив він.

— Набагато вище, ніж я очікував,— сказав Джо.

«Цікаво, чому вони так непокояться через вимірювання,— подумав він.— Тут йдеться не про час. Наші інерціали вже на місці й активно діють».

— Чи є тут якісь шафки,— запитала Тіппі Джексон,— де ми могли б розвісити одяг? Я хочу розпакувати речі.

— У кожній спальні є велика шафа, що активується вкиданням монети. І для початку... — Зоя Вірт дістала великий поліетиленовий пакет,— ось вам безкоштовний запас монет,— вона вручила згортки з четвертаками, п’яти- і десятицентовими монетами Джону Ілду. — Чи не могли б ви поділити їх порівну між усіма? Це подарунок від містера Міка.

— А у цьому поселенні є лікар чи медсестра? — поцікавилася Еді Дорн.— Інколи в мене бувають психосоматичні висипи, коли працюю на повну. Зазвичай мені допомагає мазь на основі кортизону, але в поспіху я забула прихопити її з собою.

— У промислових та дослідницьких спорудах, що межують із житловим сектором, є декілька чергових лікарів, — відповіла міс Вірт. — Окрім того, маємо тут ще й невелику медичну палату з ліжками для хворих.

— Активується монетами? — поцікавився Семмі Мундо.

— Всі медичні послуги у нас,— сказала Зоя Вірт,— безкоштовні. Проте хворі мають довести, що вони справді нездужають.

Потім вона додала:

— Однак усі автомати, що видають медикаменти, активуються монетами. До речі, зазначу, що в ігровій кімнаті вашого номера є автомат із транквілізаторами. Якщо бажаєте, ми можемо також перенести туди з сусідніх приміщень кілька автоматів зі стимуляторами.

— А як щодо галюциногенів? — поцікавилася Франческа Спеніш. — Мені краще працюється, якщо вживаю психоделіки на основі маткових ріжків[7]. Завдяки цьому я справді бачу, проти кого борюся. Мені це допомагає.

— Наш керівник, містер Мік,— мовила міс Вірт,— не схвалює галюциногенні препарати на основі маткових ріжків. Він вважає, що вони токсичні для печінки. Якщо ви привезли їх із собою, то вільні вживати. Проте ми не зможемо вам їх надати, хоча, наскільки я розумію, вони у нас є.

— А відколи це тобі знадобилися психоделіки, щоб бачити видіння? Все твоє життя — це одна суцільна галюцинація,— обізвався Дон Денні до Франчески Спеніш.

— Дві ночі тому у мене був особливо вражаючий візит,— незворушно відповіла Франческа.

— І не дивно,— сказав Дон Денні.

— Група ясновидців і телепатів спустилася драбиною, сплетеною з найтонших конопель до балкону за моїм вікном. Вони зробили прохід у стіні й опинилися біля мого ліжка, розбудивши мене своїм базіканням. Вони цитували уривки поезії й нудної давньої прози, я була просто в захваті від цього. Ці люди були такими...— вона замовкла, підбираючи влучне слово, — ... сяйливими. Один із них, що називав себе Біллом...

— Почекай, — озвався Тито Апостос, — мені теж наснився такий сон, — він повернувся до Джо. — Пам’ятаєш, я казав тобі про це незадовго до вильоту з Землі? — його руки тремтіли від хвилювання. — Я ж говорив, так?

— Мені вони теж снилися,— сказала Тіппі Джексон.— Білл і Метт. Вони сказали, що дістануть мене.

Ранситер раптово спохмурнів.

— Потрібно було мені про це сказати, — дорікнув він Джо.

— Ви тоді...— почав той і одразу замовк.— Здавались дуже стомленим. У вас голова була зайнята іншим.

— То був не сон, — різко мовила Франческа. — То був справжній візит. Я здатна розрізняти такі речі.

— Авжеж, здатна, Френсі, — сказав Дон Денні. Він підморгнув Джо.

— І мені снився сон, — зауважив Джон Ілд. — Однак там йшлося про говеркари. Я запам’ятовував їхні номери. Запам’ятав десь шістдесят п’ять. І досі їх пам’ятаю. Назвати?

— Вибачте, Ґлене,— звернувся Джо Чип до Ранситера.— Я думав, таке трапилося лише з Апостосом, я не знав про інших. Я...

Звук дверей ліфта, що прочинилися, змусив його замовкнути. Усі повернулися у той бік.

До них неквапливо прямував Стентон Мік, приземкуватий пузань із товстими ногами. Він був одягнений у бриджі кольору фуксії, рожеві капці з якового хутра та блузу-безрукавку зі зміїної шкіри; у фарбоване біле волосся, що сягало талії, була вплетена стрічка. «Його ніс, — подумав Джо,— схожий на гумову грушу клаксона таксі у Нью-Делі: м’якесенький, аж хочеться натиснути. І гучний. Найгучніший ніс, який мені доводилось бачити».

— Радий вітати найкращих антипсі у світі, — сказав Стентон Мік, улесливо підносячи руки.— Винищувачі прибули! Я маю на увазі вас!

Його голос нагадував пискливий пронизливий голос кастрата. «Такий неприємний звук, ніби від вулика з металевими бджолами»,— подумав Джо Чип.

— На безневинний, дружній та миролюбний світ Стентона Міка впала чума у вигляді різноманітних псіонічних покидьків. Знали б ви, який скрутний день ми пережили у Міквілі — так ми називаємо наше затишне привабливе поселення на Місяці. Ви, звісно, вже почали роботу, як я й очікував. А все тому, що ви найкращі у цій галузі — це розуміє кожен, щойно зайде мова про компанію «Ранситер і компаньйони». Я вже у захваті від вашої роботи за одним невеличким винятком: чому ваш тестувальник вовтузиться он там зі своїм обладнанням? Тестувальнику, може, поглянеш у мій бік, коли я до тебе звертаюся?

Джо вимкнув осцилографи, датчики та відключив живлення.

— Ви мене уважно слухаєте? — запитав у нього Мік.

— Так,— відповів Джо.

— Увімкни обладнання, — наказав йому Ранситер. — Ти працюєш не на містера Міка, а на мене.

— Байдуже,— сказав йому Джо.— Я вже зчитав тутешнє псі-поле.

Він зробив свою справу. Стентон Мік прийшов надто пізно.

— І яке ж у них поле? — запитав у нього Ранситер.

— Жодного, — відповів Джо.

— Його нейтралізують наші інерціали? Генероване ними контрполе потужніше?

— Ні, — мовив Джо. — Як я і сказав, у межах досяжності мого обладнання немає жодного псі-поля. Я реєструю наше поле, тому, наскільки можу оцінити, обладнання працює правильно. Дані, які я отримую, точні. Ми продукуємо дві тисячі одиниць, які піднімаються до двох тисяч ста щокілька хвилин. Імовірно, поле поступово зростатиме, коли наші інерціали почнуть діяти спільно. Скажімо, через дванадцять годин воно може сягнути...

— Не розумію,— перебив Ранситер.

Усі інерціали зібралися навколо Джо Чипа. Дон Денні взяв один із записів зроблених осцилографом, уважно роздивився незмінну пряму лінію і передав його Тіппі Джексон. Інші інерціали одне за одним мовчки проглянули запис, а тоді подивилися на Ранситера. Той звернувся до Стентона Міка:

— Чому ви вирішили, що ваше підприємство тут, на Місяці, зазнало атаки псі? І чому ви не хотіли, щоб ми провели наші стандартні тести? Ви знали, який результат ми отримаємо?

— Очевидно, знав, — сказав Джо Чип. Він був у цьому впевнений.

Обличчя Ранситера виказувало квапливі, нервові спроби знайти вихід із ситуації. Він хотів щось сказати Стентону Міку, потім передумав і прошепотів до Джо:

— Повертаймося на Землю, треба негайно забирати звідси наших людей.

Тоді звернувся до інших, уже гучніше:

— Збирайте речі, ми повертаємося до Нью-Йорка. Через п’ятнадцять хвилин ви маєте бути на кораблі. На тих, хто спізниться, не чекатимемо. Джо, хапай свій мотлох. Якщо потрібно, я допоможу тобі дотягнути його до корабля. Так чи інакше, я хочу, щоб ти якомога швидше забрався звідси разом зі своїм обладнанням.

Ранситер знову повернувся до Міка. Його обличчя пашіло гнівом, він почав говорити...

Злинувши до стелі з витягнутими руками, які кострубато стирчали у різні боки, Стентон Мік запищав голосом металевої комахи:

— Містере Ранситер, не дозвольте вашому таламусу взяти гору над корою головного мозку. Ця справа вимагає обачності, а не поспіху. Заспокойте ваших людей. Сядьмо й спробуймо досягти взаєморозуміння.

Його гладке, барвисте тіло погойдувалося в повітрі, повільно обертаючись у горизонтальній площині, тож тепер у бік Ранситера були спрямовані вже його ноги, а не голова.

— Я чув про таке,— промовив Ранситер до Джо.— Це самознищувальна людиноподібна бомба. Допоможи мені всіх звідси вивести. Його щойно перемкнули на автоматичний режим — ось чому він плаває під стелею.

Бомба вибухнула.

Дим, що здійнявся смердючою лавиною, оповивав проламані стіни й підлогу та заступав розпростерте, зсудомлене тіло біля Чипових ніг.

— Вони вбили Ранситера, містере Чип,— закричав йому на вухо Дон Денні. — Це ж містер Ранситер, — від хвилювання він почав заїкатися.

— Кого ще? — нерозбірливо мовив Джо, важко хапаючи повітря, бо від їдкого диму стискало в грудях. У голові й досі гуло від вибуху. Відчувши липке тепло, що розтікалося шиєю, він зрозумів, що його поранило осколком.

— Здається, всі інші зазнали ушкоджень, але живі, — невиразно промовила Венді Райт, хоч і була зовсім поряд.

Схилившись над Ранситером, Еді Дорн запитала:

— Можливо, варто спробувати дістати у Рея Голліса воскресителя? — Її обличчя було блідим і пригніченим.

— Ні,— заперечив Джо, також схилившись над тілом.— Ти помилився,— сказав він Дону Денні,— він не мертвий.

Однак Ранситер саме помирав, розпростершись на понівеченій від вибуху підлозі. За кілька хвилин слова Дона Денні стануть правдою.

— Слухайте всі, — голосно сказав Джо. — Оскільки містер Ранситер поранений, відтепер я беру керівництво на себе, принаймні поки не повернемося на Землю.

— За умови, що ми взагалі туди повернемося,— зауважив Ел Геммонд. Він притискав складену хустинку до глибокого порізу над правим оком.

— У скількох із вас є зброя? — запитав Джо. Інерціали не відповідали. — Я знаю, що це порушення правил Асоціації,— вів він далі,— але також знаю, що дехто з вас озброєний. Забудьте про легальний бік справи, забудьте все, що вам говорили про заборону носіння зброї при виконанні обов’язків.

Після паузи Тіппі Джексон зізналася:

— Моя разом із рештою багажу. В іншій кімнаті.

— Моя зі мною, — сказав Тито Апостос. Він уже тримав у правій руці пістолет застарілої моделі зі свинцевими кулями.

— Якщо у вас є вогнепальна зброя, але вона в кімнаті, де ви залишили речі, ідіть і візьміть її, — наказав Джо.

Шестеро інерціалів рушили до дверей.

— Потрібно помістити Ранситера у холодильний контейнер, — сказав Джо до Ела Геммонда і Венді Райт, які лишилися в кімнаті.

— На кораблі є холодильні камери, — повідомив Ел Геммонд.

— Значить, понесемо його туди,— сказав Джо.— Геммонде, беріть його за голову, а я візьму за ноги. Апостосе, ви йдіть попереду і стріляйте у кожного співробітника Голліса, який спробує нам завадити.

— Ви думаєте, Голліс тут із містером Міком? — запитав Джон Ілд, повернувшись із сусідньої кімнати з лазерною гвинтівкою.

— З ним або ж сам. Можливо, ми ніколи не мали справи з Міком. Це міг від самого початку бути Голліс.

«Дивовижно, що вибух бомби-гуманоїда не знищив нас усіх», — подумав Джо. Він замислився, що ж трапилося із Зоєю Вірт. Очевидно, вона встигла вийти ще до вибуху: він її ніде не бачив. «Цікаво, якою була її реакція, — й далі міркував Джо, — коли вона дізналася, що працювала не на Стентона Міка, а її роботодавець — справжній роботодавець — найняв нас і викликав сюди, аби знищити. Ймовірно, її їм також доведеться вбити. Просто, щоб перестрахуватися. Безперечно, від неї не було більше жодної користі. Насправді Вірт тепер була зайвим свідком того, що трапилося».

Повернулася решта інерціалів, вже озброєна. Вони чекали, поки Джо скаже їм, що робити далі. Зважаючи на ситуацію, усі одинадцять інерціалів мали достатньо холоднокровний вигляд.

— Якщо нам вдасться вчасно помістити Ранситера у холодильний контейнер,— пояснював Джо, поки вони з Елом Геммондом несли їхнього шефа, який, очевидно, помирав, до ліфта, — він усе ще зможе керувати фірмою. Так само, як його дружина.

Він ліктем натиснув кнопку виклику.

— Марно сподіватися, що ліфт і досі працює, — сказав він. — Цілком імовірно, що вони вимкнули електрику в момент вибуху.

Однак ліфт прибув. Джо й Ел квапливо занесли Ранситера до кабіни.

— Ті троє з вас, у кого є зброя, — наказав Джо, — їдете з нами. Решта...

— До дідька все це, — озвався Семмі Мундо. — Ми не хочемо стирчати тут, чекаючи на ліфт. Може, він ніколи не повернеться, — чоловік рушив уперед із заціпенілим від панічного страху обличчям.

— Ранситер поїде першим, — різко мовив Джо. Він натиснув кнопку, і двері зачинилися, лишаючи в кабіні тільки Ела Геммонда, Тито Апостоса, Венді Райт, Дона Денні і Ґлена Ранситера.

— У нас не було іншого вибору, — сказав він їм, поки ліфт підіймався. — До того ж, якщо люди Голліса чекають нагорі, то схоплять нас першими. Тільки вони не очікують побачити нас озброєними.

— Власне, є такий закон... — зауважив Дон Денні.

— Погляньте, чи він іще живий,— звернувся Джо до Тито Апостоса.

Схилившись, Апостос оглянув нерухоме тіло.

— Досі слабко дихає. У нас усе ще є шанс.

— Так, шанс,— сказав Джо. Він і досі відчував заціпеніння — як фізичне, так і психологічне — яке охопило його у мить вибуху. Чип відчував холод та оніміння, і, схоже, його барабанні перетинки були пошкоджені. «Щойно повернемося на корабель,— міркував він,— і помістимо Ранситера у холодильний контейнер, зможемо відправити сигнал тривоги у Нью-Йорк, попередимо всіх колег. Та й, власне, всі організації запобігання. Якщо не зможемо злетіти, вони прийдуть на допомогу.

Але насправді з цього, мабуть, нічого не вийде. Бо до того часу, поки учасники Асоціації дістануться Місяця, всі, хто потрапив до підземної пастки у шахті ліфта, а також на борту корабля, будуть мертвими. Отже, насправді шансів немає».

Тито Апостос перервав його роздуми:

— Треба було впустити у ліфт більше людей. Потіснившись, ми могли б забрати решту жінок,— він докірливо зиркнув на Джо, руки Тито тремтіли від хвилювання.

— У нас більше шансів загинути, ніж у них,— сказав Джо. — Голліс очікує, що ті, хто вижив після вибуху, скористаються ліфтом, що ми й робимо. Можливо, саме тому вони не вимкнули електрику. Вони знають, що нам потрібно повернутися на корабель.

— Ти вже казав нам про це, Джо, — мовила Венді Райт.

— Я намагаюся логічно пояснити свої вчинки, — відповів він, — те, чому вирішив залишити їх унизу.

— А що з талантом новенької? — запитала Венді. — Цієї похмурої брюнетки, що презирливо зиркає на всіх і кожного, Пет Як-там-її. Ти міг би попросити її повернутися в минуле до тієї миті, коли Ранситера було поранено. Вона могла б усе змінити. Чи ти забув про її вміння?

— Так, — напружено сказав Джо. Він і справді забув, збитий із пантелику димом та панікою.

— Повертаймося назад,— запропонував Тито Апостос. — Як ви кажете, люди Голліса чекатимуть нас на поверхні. Тож ми у більшій небезпеці...

— Ми вже на поверхні. Ліфт зупинився,— сказав Дон Денні. Блідий і заціпенілий, він стривожено облизував губи, спостерігаючи за тим, як двері почали автоматично відчинятися.

Вони побачили ескалатор, що рухався вгору до вестибюлю, в кінці якого за дверима з повітряної мембрани можна було розгледіти корпус корабля. Він був таким самісіньким, яким вони його залишили. Між ними й кораблем не було жодної перепони.

«Дивно, — подумав Джо Чип. — Невже вони вирішили, що вибух людиноподібної бомби знищив нас усіх? Очевидно, щось у їхньому плані пішло не так: спочатку під час самого вибуху, потім те, що вони не вимкнули живлення, а тепер — ось цей порожній коридор».

— Я думаю, — сказав Дон Денні, поки Геммонд і Чип несли Ранситера від ліфта до ескалатора, — їхній план зіпсувало те, що бомба піднялася до стелі. Схоже, вона була осколкового типу, а основна маса шрапнелі ударила по стінах у нас над головами. Гадаю, вони навіть не припускали, що комусь із нас вдасться вижити, тому й не вимикали електрику.

— Що ж, в такому разі треба дякувати Богу, що вона піднялася, — сказала Венді Райт. — Господи, як тут холодно. Певно, бомба вивела з ладу систему опалення, — було помітно як вона тремтіла.

Ескалатор рухався з жахливою повільністю. Джо здалося, що минуло зо п’ять чи шість хвилин, перш ніж доріжка доправила їх до подвійної повітряної мембрани дверей. Цей нестерпно повільний рух видався йому найгіршим з усього, що трапилося, так ніби Голліс влаштував це навмисно.

— Стривайте! — позаду них пролунав голос і почулися кроки. Тито Апостос обернувся, наставивши пістолет перед собою, проте одразу ж його опустив.

— Це решта наших, — пояснив Дон Денні Джо, який не міг озирнутися, бо вони з Елом саме намагалися пронести тіло Ранситера через дворівневу систему дверей із повітряною мембраною.— Вони всі вийшли, все гаразд, — Дон помахав їм зброєю, аби ті поквапилися. — Сюди! Ну ж бо!

Пластиковий тунель і досі з’єднував корабель із вестибюлем. Джо чув під ногами характерний глухий звук і дивувався: «Невже вони дозволять нам втекти? Чи, можливо, вони чекають на нас у кораблі? Схоже на те, ніби якась зла сила грається з нами, дозволяючи налякано тікати, мов безмозким мишам. Це її тішить. Наші зусилля для неї розвага. А коли ми забіжимо достатньо далеко, її кулак стиснеться навколо нас і викине наші розчавлені останки на повільну рухому доріжку ескалатора, як це вже трапилося з Ранситером».

— Денні,— сказав Чип.— Ти зайдеш на борт першим. Перевіриш, чи на нас там не чекають.

— А якщо чекають? — запитав Денні.

— Тоді повернешся, — роздратовано відповів Джо, — і скажеш нам. Ми здамося. А потім вони нас доб’ють.

— Скажи Пет Як-там-її скористатися її вмінням, — озвалася Венді Райт. Її голос звучав тихо, але наполегливо. — Будь ласка, Джо.

— Спробуймо спершу потрапити на корабель,— сказав Тито Апостос. — Мені не подобається ця дівчина, я не довіряю її таланту.

— Ти не розумієш ані її, ані її таланту, — відповів Джо.

Він спостерігав, як маленький кістлявий Дон Денні помчав тунелем, пововтузився трохи з перемикачами, які відкривали вхід до корабля, а потім зник усередині.

— Він уже не повернеться, — сказав Джо, важко дихаючи.

Здавалося, що тіло Ґлена Ранситера поважчало, він заледве його тримав.

— Покладімо його поки тут, — мовив він до Ела Геммонда. Вони обережно опустили тіло на підлогу.

— Як на старого, він надто важкий,— сказав Джо, випрямляючись.— Я поговорю з Пет,— пообіцяв він Венді.

Решта вже наздогнала їх. Усі стривожено юрмилися у з’єднувальному тунелі.

— Яке фіаско,— важко видихнув він, — а ми сподівалися, що це стане нашою великою справою. Хто б міг подумати. Цього разу Голліс справді нам допік.

Він жестом підкликав до себе Пет. Її обличчя вкривали брудні плями, а синтетична безрукавка розірвалася — можна було розгледіти еластичну стрічку, що елегантно підтримувала груди: на ній були витиснуті рельєфні блідо-рожеві геральдичні лілії. Без жодної логічної на те причини ця цілком безглузда інформація закарбувалася у його свідомості.

— Послухай, — звернувся до неї Джо, кладучи руку на плече і дивлячись прямо у вічі. Вона спокійно глянула на нього. — Ти можеш повернути все назад? До того, як здетонувала бомба? І врятувати Ґлена Ранситера?

— Тепер вже запізно, — відповіла Пет.

— Чому?

— Тому. Забагато часу минуло. Треба було робити це одразу.

— То чому ж ти не зробила? — розлючено запитала Венді Райт.

Пет відвела погляд від Джо і зиркнула на неї.

— А ти про це подумала? І якщо подумала, то чому ж не сказала? Ніхто не сказав.

— Тож ти не почуваєшся відповідальною, — сказала Венді,— за смерть Ранситера. Хоча твій талант міг би її анулювати.

Пет розсміялася.

— Нікого немає, — повідомив Дон Денні, повернувшись із корабля.

— Гаразд,— сказав Джо й подав знак Елу Геммонду. — Занесімо його в корабель і помістімо в холодильний контейнер.

Вони з Елом знову підняли важке неповоротке тіло й рушили всередину. Інерціали метушилися й штовхалися, прагнучи опинитися в безпеці. Він відчував їхній страх на безпосередньо фізичному рівні, поле, яке оточувало як їх, так і його. Шанс покинути Місяць живими не зменшив, а лише побільшив їхній розпач: їхня заціпеніла покірність долі безслідно зникла.

— Де ключ? — заверещав Чипу у вухо Джон Ілд, коли вони з Елом Геммондом, похитуючись, шкандибали до холодильної камери. Він смикнув Джо за руку. — Ключ, містере Чип.

— Ключ запалювання,— пояснив Ел Геммонд.— До корабля. Напевне, він у Ранситера. Знайди його, перш ніж помістимо тіло в контейнер, бо тоді вже не зможемо його забрати.

Попорпавшись у кишенях Ранситера, Джо знайшов шкіряний чохол із ключами. Він передав його Ілду.

— Тепер уже можна класти його у холодильний контейнер? — гнівно запитав він. — Заради Бога, Геммонде, допоможи мені.

«Але ми втратили забагато часу,— сказав він сам собі. — Все скінчено. Ми зазнали поразки. А втім, хай буде, що буде,— стомлено подумав він».

Стартові ракетні двигуни з гуркотом запустилися, кораблем затрусило: біля контрольної панелі вовтузилося четверо інерціалів, намагаючись спільними зусиллями запрограмувати комп’ютеризовану систему управління польотом.

«Чому вони нас відпустили?» — запитував себе Чип, поки вони з Геммондом ставили мертве — чи ймовірно мертве — тіло Ранситера у повен зріст у холодильну камеру. Довкола стегон і плечей Ранситера одразу зімкнулися автоматичні фіксатори, не даючи тому впасти. Холод, виблискуючи власним несправжнім життям, іскрився та сяяв, засліплюючи Джо й Ела.

— Я не розумію, — сказав Чип уголос.

— Просто вони облажалися, — відповів Геммонд. — Коли вибух виявився невдалим, у них не було запасного плану. Як у змовників, що намагалися вбити Гітлера. Коли вони побачили вибух у бункері, то припустили...

— Забираймося звідси, перш ніж холод уб’є нас, — сказав Джо. Він підштовхнув Геммонда поперед себе. Опинившись назовні, вони прокрутили колесо, за допомогою якого зачинялася камера.

— Боже, яке дивне відчуття, — мовив він. — Подумати тільки: ця сила зберігає життя. Принаймні у певному сенсі.

Френсі Спеніш із довгими обпаленими косами зупинила його на півдорозі до передньої частини корабля.

— А в холодильному блоці є переговорний апарат? — запитала вона. — Ми можемо проконсультуватися з Ранситером прямо зараз?

— Жодних переговорних пристроїв, — сказав Джо, заперечно хитаючи головою.— А також навушників, мікрофонів, протофазонів. Ніякого напівжиття. Ми зможемо поговорити з ним не раніше, ніж дістанемося до Землі і помістимо його в мораторіум.

— Тоді як ми можемо бути певними, що вчасно його заморозили? — запитав Дон Денні.

— Ніяк, — відповів Джо.

— Можливо, його мозок зазнав руйнації, — сказав Семмі Мундо, шкірячись. Він хихотнув.

— Саме так, — відповів Джо. — Можливо, ми більше ніколи не почуємо голосу чи думок Ґлена Ранситера. Можливо, нам доведеться керувати фірмою «Ранситер і компаньйони» без нього. Можливо, наші рішення відтепер залежатимуть від того, що лишилося від Елли. Можливо, нам навіть доведеться перенести штаб-квартиру до мораторіуму «Любі браття» у Цюриху й управляти компанією звідти.

Чип влаштувався на сидінні біля проходу, звідки спостерігав, як четверо інерціалів сперечаються про правильний спосіб налаштувати управління кораблем. Мов сновида, відчуваючи тупий похмурий біль від пережитого шоку, він витягнув зібгану сигарету й закурив.

Однак, коли він спробував утримати її між пальців, суха і залежана сигарета розсипалася на порох. «Дивно», — подумав він.

— Вибух бомби,— зауважив Ел Геммонд.— Висока температура.

— Ми від цього постаріли? — запитала Венді, стоячи за спиною у Геммонда. Вона зробила крок і сіла біля Джо. — Я почуваюся старою. Я справді стара. Твоя пачка сигарет стара. Ми всі від сьогодні старі через те, що трапилося. У нашому житті ще не було дня, схожого на цей.

Потужним ривком корабель злетів із поверхні Місяця, безглуздо тягнучи за собою пластиковий з’єднувальний тунель.

— Здається, найкращим варіантом буде приземлитися у Цюриху, — сказав Джо Чип. Він узяв мікрохвильовий аудіофон, розташований на борту дорогого й добре оснащеного корабля Ранситера, і набрав телефонний код Швейцарії. — Якщо ми помістимо його в мораторіум, де лежить Елла, то матимемо змогу консультуватися з обома одночасно. Їх зможуть під’єднати за допомогою електронних засобів, і вони функціонуватимуть в унісон.

— Не електронних, а протофазонових, — виправив його Дон Денні.

— Хтось знає, як звати менеджера мораторіуму «Любі браття»? — запитав Джо.

— Герберт Якось-там, — відповіла Тіппі Джексон. — Якесь німецьке прізвище.

— Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ, — мовила Венді Райт, трохи поміркувавши. — Я пам’ятаю, бо Ранситер якось мені казав, що це означає «Герберт, краса пташиного співу». Хотіла б я, щоб мене так назвали. Саме так тоді й подумала.

— То виходь за нього заміж, — сказав Тито Апостос.

— Я вийду заміж за Джо Чипа,— відповіла Венді похмурим, задумливим голосом, у якому вчувалася дитяча серйозність.

— Он як? — здивувалася Пет Конлі. Її сяйливі чорні очі загорілися. — Та невже?

— А ти і це можеш змінити? — запитала Венді.— Своїм талантом?

— Я живу з Джо, — відповіла Пет. — Я його коханка. За нашою домовленістю я сплачую його рахунки. Сьогодні вранці я заплатила вхідним дверям, щоб вони дозволили йому вийти. Без мене він і досі сидів би у квартирі.

— І тоді наш політ на Місяць не відбувся б, — докинув Ел Геммонд. Він пильно поглянув на Пет з неоднозначним виразом на обличчі.

— Можливо, не сьогодні, — мовила Тіппі Джексон, — але рано чи пізно все ж би відбувся. Тому яка різниця? В будь-якому разі я вважаю, що для Джо не так і погано мати коханку, яка платить його дверям. — Вона легенько поплескала Чипа по плечу, і її обличчя засяяло посмішкою, в якій приголомшений Джо впізнав знак розпусного схвалення, так ніби вона опосередковано отримувала задоволення від його особистого життя. За екстравертною поверхнею особистості місіс Джексон ховалася справжня вуаєристка.

— Дайте мені бортовий довідник, — попросив Джо. — Я попереджу мораторіум, щоб на нас чекали. — Він подивився на годинник. Летіти ще десять хвилин.

— Ось довідник, містере Чип,— сказав Джон Ілд, трохи понишпоривши довкола. Він подав йому важку прямокутну скриньку з клавіатурою і мікросканером.

Джо набрав ШВЕЙЦ, потім ЦЮР і, нарешті, ЛБ БРАТ МОРА.

— Схоже на іврит,— сказала Пет, стоячи у нього за спиною. — Семантичні згустки.

Мікросканер шурхотів, обираючи й відкидаючи варіанти. Врешті-решт, його механізм видав перфокарту, яку Джо вставив у приймальний отвір телефона.

— Введена інформація відхилена, — сказав телефон металевим голосом і жваво виштовхнув перфокарту. — Номер, який ви ввели, більше не використовується. Якщо вам потрібна допомога, вставте червону карту в...

— Яка дата на тому довіднику? — запитав Джо в Ілда, який вже забрав пристрій, щоб поставити назад на полицю.

Ілд поглянув на штамп із датою ззаду скриньки.

— 1990-й. Йому два роки.

— Не може бути,— сказала Еді Дорн.— Два роки тому цього корабля ще не існувало. Тут усе нове.

— Може, Ранситер вирішив зекономити,— зауважив Тито Апостос.

— Це неможливо,— відповіла Еді.— Він не шкодував зусиль, грошей та інженерних здобутків для будівництва «Претфола II». Усі, хто працював на нього, про це знають. Цей корабель є його гордістю і втіхою.

— Був його гордістю й втіхою, — виправила Френсі Спеніш.

— Я не готовий із цим змиритися, — сказав Джо. Він увів червону картку в отвір телефона. — Надайте мені актуальний номер мораторіуму «Любі браття» у Цюриху, Швейцарія.

— Цей корабель і досі його гордість та втіха, тому що Ранситер досі існує,— мовив він до Френсі Спеніш.

Перфокарта з оновленим номером вискочила з апарата. Джо вставив її у приймальний отвір. Цього разу комп’ютеризований механізм телефона не відмовив. На екрані з’явилося хворобливе, трохи розпусне обличчя невтомного улесливого керівника мораторіуму «Любі браття». Джо одразу пригадав, яку неприязнь той у нього завжди викликав.

— Мене звати гер Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Ви звернулися до нас, аби ми розділили ваш смуток, сер? Дозвольте записати ваше ім’я й адресу, щоб я мав змогу перетелефонувати, якщо зв’язок обірветься,— власник мораторіуму був завжди напоготові.

— Стався нещасний випадок, — сказав Джо.

— Те, що ми називаємо нещасним випадком, — відповів фон Фоґельзанґ, — є проявом Божого промислу. В певному сенсі все життя можна назвати випадком. Однак насправді...

— Я не хочу вдаватися в теологічні дискусії, — перебив його Джо. — Точно не зараз.

— Зараз і саме зараз той час, коли віра приносить найбільшу розраду. Небіжчик — ваш родич?

— Наш роботодавець, — відповів Джо. — Ґлен Ранситер із «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк. У вас перебуває його дружина Елла. Ми приземлимося за вісім-дев’ять хвилин. Ви можете приготувати для нас один із ваших холодильних фургонів?

— Він зараз у контейнері?

— Ні, — відказав Джо. — Він вигрівається на пляжі в Тампі, у Флориді.

— Припускаю, що ваша дотепна відповідь означає «так».

— Нехай фургон чекає на нас у цюрихському космопорту, — сказав Джо і роз’єднав зв’язок.

«Здуріти, з ким нам віднині доведеться мати справу», — подумав він.

— Ми дістанемо Рея Голліса,— заявив він інерціалам, що зібралися довкола нього.

— Замість містера Фоґельзанґа? — не зрозумів Семмі Мундо.

— Дістанемо, тобто знищимо,— пояснив Джо.— За те, що він скоїв.

«Ґлен Ранситер, — думав він, — стоїть заморожений у прозорому пластиковому контейнері, прикрашеному пластиковими бутонами троянд. Пробуджується до напівжиття на одну годину на місяць. Згасає, слабне, стає дедалі кволішим... Господи,— він був у відчаї.— З усіх людей на світі. Людина, яка зараз нам так потрібна. І яку так переповнювало життя».

— У будь-якому разі тепер він буде ближче до Елли, — сказала Венді.

— Певною мірою,— погодився Джо.— Сподіваюся, ми встигли вкласти його у холодильний контейнер, перш ніж... — він не договорив, не бажаючи висловлювати своїх страхів. — Не люблю мораторіумів. А також їхніх власників. І мені не подобається Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Чому Ранситер надає перевагу швейцарським мораторіумам? Що не так із мораторіумом у Нью-Йорку?

— Це швейцарський винахід, — відповіла Еді Дорн. — І, згідно з незалежними дослідженнями, середня тривалість напівжиття у швейцарському мораторіумі на дві повних години довша, ніж у наших. Схоже, у швейцарців є свої секрети.

— ООН мала б заборонити напівжиття,— мовив Джо,— як втручання у природний цикл народження та смерті.

Ел Геммонд глузливо додав:

— Якби Бог схвалював напівжиття, то ми б народжувалися у контейнері, наповненому сухим льодом.

Дон Денні, що стояв біля контрольної панелі, сказав:

— Ми вже у зоні дії цюрихського мікрохвильового передавача. Решту вони зроблять самі.

Дон із похмурим виглядом відійшов від панелі управління.

— Веселіше, — підбадьорила його Еді Дорн. — Може, це й звучить трохи жорстоко, але подумай, як нам поталанило. Усі ми могли б зараз бути мертвими: чи від бомби, чи скошені лазерами вже після вибуху. Коли ми приземлимося, тобі стане краще. На Землі значно безпечніше.

— Те, що треба було летіти на Місяць, мало б нас насторожити, — мовив Джо.

«Мало б насторожити Ранситера»,— усвідомив він.

— Через оту прогалину в законі, пов’язану з адмініструванням Місяця. Ранситер завжди говорив: «Ставтеся з підозрою до завдань, для виконання яких треба покидати Землю». Якби він був живий, саме це він зараз і сказав би. «Тим паче не ведіться, якщо потрібно летіти на Місяць. Надто багато організацій запобігання паранормальним втручанням вже на цьому обпеклося».

«Якщо він все таки прокинеться в мораторіумі, — подумав Джо, — це будуть його найперші слова. „Я завжди з підозрою ставився до Місяця“, — скаже він. Але його настороженість виявилася недостатньо сильною. Справа обіцяла надто великий прибуток. Він не міг втриматися. От на цю приманку вони його й спіймали. Він завжди знав, що все так і скінчиться».

Задні двигуни, вимкнені цюрихським мікрохвильовим передавачем, досі гуділи. Корабель затрусило.

— Джо,— сказав Тито Апостос,— тобі доведеться сказати Еллі про Ранситера. Ти це розумієш?

— Я думаю про це, відколи ми вилетіли з Місяця і рушили додому, — відповів Джо.

Різко сповільнившись, корабель готувався до посадки за допомогою своїх численних гомеостатичних допоміжних систем.

— І ще,— сказав Джо,— я мушу сповістити Асоціацію про те, що трапилося. Вони зітруть нас на порох. Одразу скажуть, що ми пішли туди як вівці на забій.

— Але ж Асоціація — наші друзі,— зауважив Семмі Мундо.

— Після такого фіаско у нас немає друзів, — відповів Ел Геммонд.

Денне світло заливало елегантну готельну кімнату, увиразнюючи величні форми, котрі, як побачив Джо Чип, протерши очі, були частиною інтер’єру: великі, вручну розписані портьєри з неошовку, на яких було зображено шлях людини від одноклітинних організмів кембрійського періоду до перших польотів важчих за повітря апаратів на початку двадцятого сторіччя. Пишний туалетний столик із псевдочервоного дерева, чотири барвистих криптохромованих регульованих стільці... Все ще трохи спантеличений після сну, Джо захоплено розглядав розкіш готельного номера, а тоді, здригнувшись від відчуття гострого розчарування, раптом усвідомив, що Венді так і не постукала в його двері. Або ж він не почув, бо спав надто глибоким сном.

Так нова імперія, де він мав би владарювати, зникла, щойно з’явившись.

Відчуваючи тягар гнітючої печалі — залишок попереднього дня — він вибрався з ліжка, відшукав свої речі й одягнувся. Було холодно, незвично холодно. Він помітив це й задумався, що б ця холоднеча могла означати. Тоді підняв слухавку й набрав службу обслуговування.

— ...помститися йому, якщо це можливо,— пролунало зі слухавки. — Спершу, звісно, потрібно з’ясувати, чи був до цього причетний Стентон Мік, чи проти нас діяв звичайний гомосимулякровий замінник. І якщо це так, то чому; а якщо ні, то як...

Голос бубонів далі, розмовляючи з самим собою — не з Джо. Здавалося, він зовсім не помічав його присутності, так немов Чипа не існувало.

— З усіх наших попередніх звітів, — мовив голос, — випливає, що Мік зазвичай веде справи належним чином й дотримується усіх юридичних та етичних принципів, прийнятих у Сонячній системі. Зважаючи на це...

Джо поклав слухавку і якусь мить стояв похитуючись від запаморочення і намагаючись прийти до тями. Це був голос Ранситера. Поза будь-яким сумнівом. Він знову підняв слухавку:

— ... позов Міка, а він може собі це дозволити й звик до судових процесів такого штибу. Звісно ж, слід проконсультуватися з нашим юридичним відділом, перш ніж подавати Асоціації офіційний звіт. Нас можуть звинуватити у наклепі, якщо ми піддамо цю подію розголосу, а підстави для позову за звинуваченням у неправомірному затриманні виявляться...

— Ранситере! — голосно сказав Джо.

— ...ймовірно, будемо нездатними перевірити щонайменше...

Джо поклав слухавку.

«Нічого не розумію»,— сказав він собі.

Увійшовши до ванної кімнати, він змочив обличчя крижаною водою, причесався безкоштовним гігієнічним готельним гребінцем, а потім, трохи повагавшись, поголився безкоштовною гігієнічною готельною одноразовою бритвою. Наніс безкоштовний гігієнічний готельний лосьйон після гоління на підборіддя, шию і щелепи, розгорнув гігієнічну безкоштовну готельну склянку й напився води. «Невже мораторіуму врешті вдалося його пробудити? — подумав він. — І приєднати до мого відеофона? Якби Ранситер прийшов до тями, то захотів би поговорити зі мною, напевне, більше, ніж із будь-ким іншим. Але якщо це так, то чому він мене не чує? Чому комунікація відбувається лише в одному напрямку? Чи це лише тимчасова технічна проблема, яку вдасться виправити?»

Повернувшись до відеофона, він вкотре підняв слухавку, щоб зателефонувати у мораторіум «Любі браття».

— ... не ідеальний кандидат на керівника фірми, зважаючи, зокрема, на його численні особисті негаразди...

«Я не зможу подзвонити, — усвідомив Джо. Він поклав слухавку. — Я навіть не можу додзвонитися адміністратору».

В кутку великої кімнати почувся дзвінок і лункий механічний голос сказав:

— Я ваш безкоштовний газетомат. Така послуга надається виключно мережею вишуканих готелів Rootes на Землі та її колоніях. Просто оберіть потрібну рубрику новин, і за кілька секунд я надам вам свіжу, найактуальнішу інформацію, підібрану під ваші персональні вподобання. І повторюю: все це абсолютно безкоштовно!

— Гаразд,— Джо рушив до автомата. «Можливо, на цей момент, — міркував він, — звістка про вбивство Ранситера вже облетіла світ. Агенції новин постійно відстежують, хто прибуває до мораторіумів». Він натиснув кнопку, яка позначала рубрику «Важливі міжпланетні новини». Апарат почав миттєво видавати заповнений текстом аркуш, який Джо одразу взяв до рук.

«Жодної згадки про Ранситера. Ще зарано? Чи Асоціації вдалося приховати його смерть? Або Ел? Може, Ел підсунув кілька поскредів власнику мораторіуму?» Проте всі гроші Ела були у нього. Ел нікого не зміг би підкупити.

В двері номера постукали.

Поклавши гомеозету, Джо обережно прокрався до дверей, думаючи: «Це, мабуть, Пет Конлі. Вона мене вистежила. З іншого боку, це може бути хтось із Нью-Йорка, щоб забрати мене звідси. Теоретично, — припустив він, — це могла б бути навіть Венді. Хоча це малоймовірно. Не зараз, не так пізно.

Це також міг бути найманий вбивця, присланий Голлісом. Можливо, він вбиває нас одне за одним».

Джо відчинив.

Тремтячи від зніяковіння, нервово зчепивши свої пухкі руки, у дверях стояв Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ.

— Я просто не розумію, містере Чип,— пробурмотів він. — Ми позмінно пропрацювали цілу ніч. Але не отримали ані найменшого сигналу. Втім, ми зробили електроенцефалограму, яка свідчить про слабку, однак безсумнівну мозкову діяльність. Тобто післяжиття є, та ми не можемо до нього підключитись. Ми вже прозондували кожну ділянку кори мозку. Сер, я не знаю, що ще ми можемо зробити.

— Ви зафіксували якісь ознаки мозкового метаболізму? — запитав Джо.

— Так, сер. Ми запросили експерта з іншого мораторіуму, і він його виявив за допомогою свого обладнання. Метаболізм у нормі. Саме такий, якого слід очікувати одразу після смерті.

— Як ви дізналися, де я? — запитав Джо.

— Ми зателефонували містеру Геммонду у Нью-Йорк. Тоді я спробував набрати номер вашого відеофона тут у готелі, проте він був зайнятий увесь ранок. Тож я вирішив, що варто прийти сюди особисто.

— Відеофон поламаний,— сказав Джо.— Я теж не можу нікуди подзвонити.

— Містер Геммонд також намагався з вами зв’язатися, проте безуспішно, — мовив власник мораторіуму. — Він просив передати вам повідомлення. Хоче, аби ви зробили дещо тут, у Цюриху, перш ніж вирушите назад до Нью-Йорка.

— Він хоче мені нагадати, — сказав Джо, — щоб я поговорив із Еллою.

— Щоб розповісти їй про трагічну, завчасну кончину її чоловіка.

— Можете позичити мені декілька поскредів? — запитав Джо. — Аби я міг поснідати.

— Містер Геммонд попереджав мене, що ви намагатиметеся взяти у мене в борг. Сказав мені, що вже забезпечив вас достатніми коштами, щоб оплатити готельний номер, напої, які...

— Ел припускав, що я винайму скромніший номер. Однак нічого меншого не було, а цього він не передбачив. Можете додати ці витрати до рахунку, який виставите компанії «Ранситер і компаньйони» наприкінці місяця. Як Ел, можливо, вам казав, зараз я виконую обов’язки директора фірми. Ви маєте справу з розсудливою, впливовою людиною, яка крок за кроком пройшла увесь шлях до вершини. Ви, напевно, добре усвідомлюєте, що я можу переглянути наші рішення щодо мораторіуму, з яким ми плануємо співпрацювати надалі. Ми, наприклад, могли б обрати один із тих, що розташовані ближче до Нью-Йорка.

Фон Фоґельзанґ невдоволено просунув руку до своєї твідової тоги й, витягнувши гаманець зі штучної шкіри алігатора, дістав гроші.

— Ми живемо в жорстокому світі,— сказав Джо, беручи гроші. — Тут діє правило — людина людині вовк.

— Містер Геммонд попросив переказати вам іще дещо. Корабель із вашого нью-йоркського офісу прибуде до Цюриха за дві години. Приблизно.

— Гаразд, — сказав Джо.

— Аби у вас було більше часу на розмову з Еллою Ранситер, містер Геммонд надішле корабель прямо до мораторіуму. Тож містер Геммонд попросив мене забрати туди і вас. Гвинтокрил припаркований на даху готелю.

— Це сказав Геммонд? Що я маю повернутися до мораторіуму разом із вами?

— Саме так, — кивнув фон Фоґельзанґ.

— Високий сутулий негр віком близько тридцяти років? Із золотими коронками на передніх зубах, кожна з яких прикрашена малюнком: ліворуч — чирва, далі — трефа, а праворуч — бубна?

— Я розмовляв із чоловіком, який учора прибув із нами з Цюрихського космопорту. Який був з вами у мораторіумі.

— Він був одягнений у зелені фетрові штани, сірі гольфи, відкриту блузу з борсучого хутра й лаковані туфлі зі шкірозамінника?

— Я не бачив, як він був одягнений. Бачив лише його обличчя на екрані відеофона.

— Він передав якийсь особливий пароль, щоб я був певен, що то і справді він?

— Я не розумію, у чому проблема, містере Чип,— роздратовано відказав власник мораторіуму. — Чоловік, який говорив зі мною відеофоном з Нью-Йорка, — це та сама людина, що була з вами вчора.

— Я не можу ризикувати, — сказав Джо, — не можу полетіти з вами, сісти у ваш гвинтокрил. Може, вас підіслав Рей Голліс. Містера Ранситера вбив саме він.

Витріщившись на нього очима, що нагадували скляні кульки, фон Фоґельзанґ запитав:

— Ви поінформували Асоціацію?

— Ще поінформуємо. Всьому свій час. Зараз нам потрібно стерегтися, щоб Голліс не знищив нас усіх. Він намагався зробити це там, на Місяці.

— Вам потрібен захист, — сказав власник мораторіуму. — Раджу вам негайно зателефонувати в цюрихську поліцію. Вони приставлять до вас охоронця, який подбає про вашу безпеку, поки не відлетите до Нью-Йорка. І щойно ви будете в Нью-Йорку...

— Я ж казав, мій відеофон не працює. У слухавці чутно лише голос Ґлена Ранситера. Саме тому ніхто не може мені додзвонитися.

— Справді? Як дивно. — Власник мораторіуму ступив ще кілька кроків углиб кімнати. — Можна послухати? — він запитально поглянув на Джо й підняв слухавку.

— Один поскред,— сказав Чип.

Попорпавшись у кишенях твідової тоги, власник мораторіуму видобув жменю монет. Пропелер на його тюбетейці роздратовано задзижчав, коли Фоґельзанґ передавав Джо три монети.

— Я у вас прошу лише стільки, скільки тут беруть за чашку кави, — пояснив Джо. — Гадаю, воно варте щонайменше цього.

Раптом Джо усвідомив, що й досі не поснідав і що йому доведеться зустрітися з Еллою голодним. Що ж, він міг би натомість прийняти амфетамін. Ймовірно, готель надає його безкоштовно — на знак гостинності.

Притиснувши слухавку до вуха, фон Фоґельзанґ промовив:

— Я нічого не чую. Навіть гудка. О, тепер чути трохи статичного шуму. Так немов він надходить дуже здалеку. Вкрай слабкий звук, — він передав слухавку Джо і той теж прислухався.

Чип і собі почув тільки далекий статичний шум. «Вочевидь, за тисячі миль звідси,— подумав він.— Моторошно. Це спантеличує не менше за голос Ранситера, якщо то був він».

— Я поверну вам гроші, — сказав Джо, кладучи слухавку.

— Пусте, — відповів фон Фоґельзанґ.

— Але ж ви не почули його голосу.

— Повертаймося до мораторіуму. Як просив містер Геммонд.

— Ел Геммонд — мій співробітник, — пояснив Джо. — Рішення приймаю я. І перш ніж поговорити з Еллою, я хочу полетіти до Нью-Йорка. На мою думку, зараз важливіше подати офіційний звіт до Асоціації. Коли ви розмовляли з Елом Геммондом, він не згадував, чи всі інерціали вилетіли з ним із Цюриха?

— Всі, крім дівчини, яка провела з вами ніч тут, у готелі, — збентежений власник мораторіуму роззирнувся, вочевидь запитуючи себе, куди вона зникла. На його обличчі з’явилося занепокоєння.— Хіба вона не тут?

— А що то була за дівчина? — запитав Джо. Він і без того був пригнічений, тепер же відчув, як поринає у найчорніші глибини свідомості.

— Містер Геммонд не сказав. Певно, думав, що ви маєте знати. З його боку було б нетактовно назвати мені її ім’я, зважаючи на обставини. А хіба вона...

— Ніхто не приходив.

«Хто ж це був? Пет Конлі? Чи Венді? — він неспокійно ходив кімнатою, намагаючись позбутись страху. — Господи, хоч би це була Пет».

— У шафі, — сказав фон Фоґельзанґ.

— Що? — він зупинився.

— Може, вам варто туди зазирнути. У таких дорогих номерах величезні шафи.

Джо натиснув кнопку на дверях шафи, й вони різко відкрилися під дією пружинного механізму.

На підлозі лежала купка висушених, майже муміфікованих останків згорнутого клубочком тіла. Його ледь не повністю вкривали розкладені рештки того, що колись, вочевидь, було тканиною, так немов це тіло, поступово всихаючись впродовж тривалого періоду, з часом знову втягнулось у те, що раніше слугувало йому одягом. Джо нахилився і перевернув останки. Вони важили всього декілька фунтів. Від натиску його руки кінцівки розпрямилися, утворивши подовгуваті кісткоподібні форми, що шурхотіли немов папір. Волосся здавалося надзвичайно довгим. Жорстке й заплутане, як дріт, воно чорною хмарою закривало обличчя. Він присів, не рухаючись, не бажаючи бачити, хто то був.

Здушеним голосом фон Фоґельзанґ проскрипів:

— Воно старе. Повністю висушене. Ніби пролежало тут сторіччя. Я спущуся й повідомлю менеджера.

— Це не схоже на дорослу жінку, — промовив Джо. То могли бути лише дитячі рештки. Надто вже маленькі вони були.— Це ані Пет, ані Венді,— сказав він і прибрав пасма волосся з обличчя.— Таке враження, ніби його випалювали в печі. За дуже високої температури й протягом тривалого часу.

«Вибух, — подумав він. — Надвисока температура від бомби».

Чип мовчки втупився поглядом у зморщене, потемніле від жару обличчя. І він знав, хто це, хоч і насилу її упізнав.

Венді Райт.

Вони обрали супермаркет «Щасливі люди» на околицях Балтимора.

— Дайте мені пачку Pall Mall, — сказав Ел автономному комп’ютеризованому касиру за прилавком.

— Wings дешевші, — зауважив Джо.

— Їх більше не виробляють. Вже багато років, — роздратовано відповів Ел.

— Виробляють,— сказав Джо,— просто не рекламують. Це чесні сигарети, які не роздають зайвих обіцянок. — А тоді звернувся до касира: — Замініть Pall Mall на Wings. З жолоба на столик ковзнула пачка сигарет.

— Дев’яносто п’ять центів, — сказав касир.

— Ось десять поскредів,— Ел ввів купюру у щілину для оплати, й електросхеми автоматичного касира одразу ж загули, перевіряючи гроші.

— Ваша решта, сер,— сказав касир і виклав охайну купку монет та купюр перед Елом.— Будь ласка, наступний.

«Отже, Ранситерові гроші приймають»,— сказав до себе Ел, відходячи разом із Джо вбік, щоб звільнити місце для наступного покупця — опасистої літньої леді в сукняному пальті чорничного кольору, яка тримала в руці мексиканську мотузяну господарчу сумку. Він обережно відкрив пачку. Сигарети розкришилися заледве він їх торкнувся.

— Це був би доказ, — сказав Ел, — якби ми взяли пачку Pall Mall. Я повертаюся у чергу. — Він уже було рушив туди, аж раптом помітив, що огрядна літня леді голосно свариться з автоматичним касиром.

— Вона померла, — різко напосідалася жінка, — перш ніж я встигла донести її додому. Ось, можете забрати назад. — Вона поставила горщик на касу. У ньому Ел побачив мертву рослину, можливо, азалію — оскільки та була висхла й зів’яла, годі було визначити напевно.

— Я не можу повернути вам гроші, — відповів касир. — На тривалість життя рослин, які ми продаємо, гарантія не поширюється. «Нехай покупець буде пильним» — ось наше правило. Будь ласка, наступний.

— А журнал Saturday Evening Post, — сказала старенька, — який я взяла на вашому стенді періодики, виявився річної давнини. Що з вами коїться? А ще готовий TB-обід із личинки марсіанського хробака був...

— Наступний клієнт, — сказав касир. Він її ігнорував.

Ел вийшов із черги. Він блукав магазином, аж поки не дійшов до стелажів із блоками сигарет усіх можливих брендів, що височіли над ним на вісім футів.

— Вибери якийсь, — сказав він до Джо.

— Dominos, — відповів той. — Вони за тією ж ціною, що і Wings.

— Господи, не вибирай усякий мотлох. Візьми щось на зразок Winston або Kool, — Ел сам витягнув блок із сигаретами й потрусив його. — Він порожній. Це можна одразу визначити за вагою.

Однак всередині упаковки щось бовталося, щось майже невагоме й крихітне. Він розірвав її і зазирнув досередини.

Нерозбірлива записка від руки. Вони одразу упізнали почерк. Ел витягнув папірець, й обоє взялися читати.

— А тепер ми повертаємося до Джима Гантера й програми новин,— мовив диктор.

На екрані з’явилося щасливе, гладко виголене обличчя ведучого.

— Сьогодні Ґлен Ранситер повернувся до місця свого народження, однак ця подія не сповнила радістю наші серця. Вчора компанію «Ранситер і компаньйони», мабуть, одну з найвідоміших організацій запобігання паранормальним втручанням на нашій планеті, спіткало велике горе. Під час вибуху на Місяці внаслідок терористичної атаки у підземній споруді, назву якої не розголошують, Ґлен Ранситер зазнав несумісних із життям поранень і невдовзі помер, перш ніж його останки встигли помістити у холодильний контейнер. Мораторіум «Любі браття» у Цюриху, куди його привезли, зробив усе можливе, щоб повернути Ранситера до напівжиття, але все виявилося марним. Визнавши даремність подальших зусиль, мораторіум відмовився від спроб відродити цього великого чоловіка, і тіло Ґлена Ранситера було доставлено сюди — у Де-Мойн — де й перебуватиме надалі у мортуарії «Простий пастор».

На екрані було видно старомодну білу дерев’яну споруду, довкола якої снувала юрба людей.

«Цікаво, хто дозволив перевезти тіло до Де-Мойна?» — подумав Джо.

— Таке скорботне, продиктоване невблаганною необхідністю рішення прийняла дружина Ґлена Ранситера,— вів далі голос диктора,— тож тепер ми стали свідками фіналу цієї печальної історії. Місіс Еллу Ранситер, що й сама перебуває у холодильному контейнері і до якої, як сподівалися, мав невдовзі приєднатися її чоловік, повернули до тями через горе, що спіткало її родину. Місіс Ранситер дізналася про цю сумну звістку сьогодні вранці й прийняла рішення полишити спроби пробудити запізніле напівжиття у чоловікові, з яким так сподівалася врешті-решт возз’єднатися. Її надії було зруйновано суворою реальністю.

На мить на телеекрані з’явилася нерухома прижиттєва фотографія Елли.

— Згорьовані співробітники фірми «Ранситер і компаньйони», — вів далі диктор, — зібралися на урочисту церемонію поховання у каплиці мортуарію «Простий пастор», де, тамуючи біль від втрати, готуються віддати останню шану покійному.

Тепер на екрані з’явився дах мортуарію. Було видно, як у припаркованому кораблі відкрився люк, і звідти вийшла група чоловіків та жінок. Їх зупинив репортер із мікрофоном у руці.

— Скажіть, сер, — почувся голос тележурналіста, — окрім того, що ви працювали на Ґлена Ранситера, чи знали ви його особисто? Не лише як свого керівника, а й як людину?

— Ми всі знали Ґлена Ранситера як людину. Як порядну людину й громадянина, якому ми могли довіряти. І я впевнений, що інші скажуть вам те саме,— мовив у простягнутий мікрофон Дон Денні, кліпаючи, мов засліплена яскравим світлом сова.

— Містере Денні, сюди прибули всі співробітники Ранситера, чи то пак колишні співробітники?

— Багато з нас сьогодні тут, — відповів Дон Денні. — У Нью-Йорку з нами зв’язався містер Лен Ніґельман, голова Асоціації організацій запобігання паранормальним втручанням, й повідомив про смерть Ґлена Ранситера. Він також поінформував нас, що тіло покійного буде перевезено у Де-Мойн, і сказав, що нам слід сюди прибути. Ми погодилися, тож він привіз нас на своєму кораблі. Це його корабель. — Денні вказав на літальний апарат, з якого вони щойно вийшли. — Ми дуже вдячні, що містер Ніґельман повідомив нам про перенесення тіла з мораторіуму в Цюриху до тутешнього мортуарію. Однак кілька наших колег не прилетіло на поховання, оскільки у той час їх не було у нью-йоркському відділенні фірми. Зокрема я маю на увазі інерціалів Ела Геммонда та Венді Райт, а також тестувальника містера Джо Чипа. Місце перебування цих трьох осіб нам не відоме, але, можливо, разом із...

— Так,— мовив репортер, що тримав мікрофон,— можливо, вони побачать цю передачу, яка транслюється через супутник по всій Землі, і прибудуть у Де-Мойн на цю скорботну подію, як — я у цьому певен і ви, безперечно, також — хотіли б того містер і місіс Ранситер. А тепер — слово Джиму Гантеру у головній студії.

На екрані знову з’явився Джим Гантер.

— Рей Голліс,— сказав він,— чиї псіонічно обдаровані співробітники є об’єктом нейтралізації інерціалів, а отже, мішенню для організацій запобігання паранормальним втручанням, сьогодні офіційно заявив, що висловлює співчуття у зв’язку з випадковою загибеллю Ґлена Ранситера і за можливості відвідає церемонію поховання у Де-Мойні. Однак, цілком імовірно, що Лен Ніґельман, який (як ми вже згадували) представляє Асоціацію організацій запобігання, виступить проти присутності містера Голліса, зважаючи на твердження речника однієї з організацій, що входять в Асоціацію, нібито Голліс відреагував на новину про смерть Ранситера з ледь прихованим полегшенням.

Диктор зробив паузу, перегорнув аркуш і мовив:

— А тепер до інших новин...

Джо Чип натиснув педаль, за допомогою якої здійснювалось управління телевізором. Екран згас, і настала тиша.

«Це не збігається з тими графіті на стінах, — міркував Джо. — Можливо, Ранситер усе ж мертвий. У цьому впевнені тележурналісти. У цьому впевнений Рей Голліс. Як і Лен Ніґельман. Усі вони вважають його мертвим, а про протилежне свідчать усього лише два римованих куплети, які міг написати будь-хто, — не зважаючи на те, що думав про це Ел».

Телеекран знову спалахнув. На його превеликий подив, адже Джо не натискав педаль перемикача. Крім того, канали змінювалися самі собою: картинки миготіли, пролітаючи одна за одною, аж поки загадкова сила не знайшла те, що шукала. На екрані застигло останнє зображення.

Обличчя Ґлена Ранситера.

— Втомилися від невиразного смаку? — запитав Ранситер своїм звичним гуркітливим голосом. — Ваш раціон підкорила варена капуста? Щоразу відчуваєте той самий позавчорашній, несвіжий, безбарвний і буденний запах, скільки б монет не вкидали у плиту? Все це змінить «Убік». «Убік» пробуджує у стравах яскравий аромат, повертає їм здоровий смак і відновлює гарний запах їжі. — На екрані Ґлена Ранситера замінило зображення барвистого балончика зі спреєм. — Усього одного невидимого розпилення «Убіка», що продається за доступною ціною, достатньо, щоби позбутися нав’язливих страхів, ніби весь світ перетворюється на скисле молоко, зношені магнітофони й застарілі металеві клітки ліфтів, а також інші, подальші прояви занепаду, з якими ви поки не зіштовхувалися. Розумієте, такий регресивний розпад світу є звичним для багатьох напівживих, особливо на ранніх етапах, коли зв’язки зі справжньою реальністю ще дуже сильні. Минулий усесвіт і далі частково зберігається як залишковий заряд, який вони сприймають як псевдосередовище — надзвичайно нестабільне й не оперте на жодну дієву субструктуру. Це проявляється особливо гостро, якщо відбувається злиття кількох систем пам’яті, як це трапилося у вашому випадку. Проте з новим «Убіком», який ще ніколи не був таким потужним, усе це зміниться!

Приголомшений, Джо сів, втупившись поглядом в екран. У телевізорі мультяшна фея безтурботно кружляла в повітрі, розбризкуючи навсібіч «Убік».

Тоді замість феї з’явилася сувора домогосподарка з великими зубами і кінським підборіддям. Вона заревла металевим голосом:

— Я перейшла на «Убік» після того, як випробувала кілька слабких застарілих засобів підтримки реальності. Мої сковорідки й каструлі перетворювалися на купи іржі. Підлога квартири просідала. Мій чоловік Чарлі наскрізь пробив ногою двері у спальну кімнату. Проте тепер я користуюся сучасним, економним та потужним «Убіком», і результати просто вражають. Погляньте на цей холодильник. — На екрані з’явився стародавній холодильник фірми General Electric з башточкою вгорі[21].— Він деградував на вісімдесят років.

— Шістдесят два, — автоматично виправив Джо.

— А тепер погляньте на нього, — вела далі домогосподарка, оббризкуючи антикварний пристрій із башточкою з балончика «Убіка». Навколо старого холодильника засяяв німб магічних іскорок, і враз замість нього в усій красі постав сучасний шестидверний платний холодильник.

— Так,— підсумував похмурий голос Ранситера,— застосовуючи новітні технології, що ґрунтуються на досягненнях сучасної науки, ми й справді можемо відновити матерію, що зазнала деградації, до того ж за ціною, доступною будь-якому власнику квартири. «Убік» продається в усіх провідних магазинах товарів для догляду за домом на Землі. Не приймайте внутрішньо. Тримайте подалі від вогню. Не порушуйте процедуру застосування, зазначену на етикетці. Тож шукай його, Джо. Не сиди сиднем. Знайди і придбай балончик «Убіка» й повсякчас розбризкуй його навколо себе — і вдень, і вночі.

— Ти знаєш, що я тут. Чи значить це, що ти мене чуєш і бачиш? — голосно мовив Джо, підводячись.

— Звісно, я не можу тебе ані бачити, ані чути. Це рекламне повідомлення записане на відеоплівку. Я зробив запис два тижні тому, а якщо точніше — за дванадцять днів до смерті. Я знав про той вибух, оскільки скористався послугами ясновидців.

— Отже, ти й справді помер.

— Звісно, я помер. Хіба ти щойно не дивився телетрансляцію з Де-Мойна? Знаю, що дивився, бо ясновидець це також бачив.

— А як же те графіті на стіні чоловічої вбиральні?

— Іще один прояв деградації,— загримів Ранситер із аудіосистеми телевізора.— Іди й придбай балончик «Убіка», і більше з тобою такого не трапиться. Всі ці речі припиняться.

— Ел думає, що ми мертві, — сказав Джо.

— Ел деградує,— засміявся Ранситер глибоким, лунким сміхом, від якого завібрувала вся переговорна кімната.— Слухай, Джо, я записав цю кляту рекламу, щоб допомогти тобі, щоб тебе направити — передусім тебе, адже ми завжди були друзями. І я знав, що ти дуже заплутаєшся, як-от зараз — ти цілковито спантеличений. Що й не дивно, зважаючи на твій звичний стан. Так чи інакше, тримайся. Можливо, коли ти врешті дістанешся Де-Мойна і побачиш моє спочиле тіло, то заспокоїшся.

— Що таке «Убік»? — запитав Джо.

— Однак, гадаю, Елу вже нічого не допоможе.

— З чого зроблений «Убік»? — не вгавав Джо. — Як він діє?

— Власне кажучи, Ел імовірно спровокував появу того напису на стіні чоловічого туалету. Ти б нічого не побачив, якби не він.

— Це й справді запис, так? — запитав Джо.— Ти мене не чуєш. Ти не збрехав.

— До того ж, Ел...— вів далі Ранситер.

— Дідько, — сказав Джо з гидливою втомою у голосі. Все було марно. Він здався.

Домогосподарка з кінськими щелепами повернулася на телеекран, завершуючи рекламний ролик. Її голос тепер звучав м’якше і вона щебетала:

— Містере Чип, якщо у вашому магазині товарів для догляду за домом досі немає «Убіка», поверніться до помешкання, де на вас чекатиме надісланий поштою безкоштовний зразок. Безкоштовний пробний зразок, містере Чип, який підтримуватиме вас, аж поки ви не придбаєте балончик стандартного розміру.

Зображення жінки зникло. Телевізор згас і замовк. Сила, яка його раніше ввімкнула, тепер знову вимкнула.

«То я маю звинувачувати Ела?» — подумав Джо. Ідея йому не подобалася. Він вловлював певну химерність у такій логіці, можливо, його зумисне штовхали на хибний шлях. Йому не подобалося, як Ела перетворювали на головного винуватця, на цапа-відбувайла, першопричину всіх бід. «У цьому немає жодного сенсу», — сказав він собі. І чи чув його Ранситер? Можливо, він тільки вдавав, що це запис? Якийсь час впродовж того рекламного ролика здавалося, ніби Ранситер відповідав на його запитання. Лише наприкінці репліки Ранситера перестали збігатися із запитаннями Джо. Він раптом відчув себе нічним метеликом, що безпорадно б’ється крильцями об віконну шибку реальності, сприймаючи її ззовні лише як невиразну пляму.

Тут йому спала на думку ще одна моторошна ідея. Припустимо, Ранситер записав цей відеоролик, ґрунтуючись на неточних передбаченнях ясновидця, що від вибуху загине тільки він, а всі решта виживуть. В такому разі цей запис, попри його помилковість, був би зроблений із чесними намірами. Однак Ранситер не помер — загинули вони, як і свідчило те графіті на стіні туалету, а їхній керівник і досі живий. Ще до вибуху бомби він дав розпорядження показати записаний наперед рекламний ролик саме у цей час, і телемережа так і вчинила, оскільки Ранситеру не вдалося скасувати своє попереднє рішення. Це пояснило би неузгодженість між тим, що Ранситер сказав у записі, й тим, що він написав на стінах вбиральні. Це, власне, пояснило би обидва факти. На що, наскільки Джо розумів, жодне інше пояснення було не здатне.

Якщо, звісно, Ранситер не грав із ними у підступні ігри, мов кіт із мишами, скеровуючи їх то в одному напрямку, то в іншому. Як неприродна велетенська сила, що полювала на їхні життя. «І походила вона або зі світу живих, або ж із напівживого світу, або, — раптом подумав Джо, — з обох». В усякому разі вона контролювала те, що вони переживали, чи, щонайменше, значну його частину. «Може, за винятком розпаду, — вирішив він. — Цього вона не контролювала. Однак чому ні? Можливо, і це також. Втім Ранситер у цьому не зізнається. Ранситер і „Убік“. „Повсюдність“[22]», — раптом усвідомив він. Ось звідки походить те вигадане слово, назва спрею в балончику, про який вів мову Ранситер. І якого, ймовірно, навіть не існує. Мабуть, це чергова містифікація, щоб іще дужче збити їх з пантелику.

До того ж, якби Ранситер і справді був живий, то існувало би вже два Ранситери: один справжній, у реальному світі, що намагається встановити з ними контакт, і другий — фантасмагоричний Ранситер, який став трупом у світі напівжиття, оте тіло, що лежить у домовині в Де-Мойні, штат Айова. І якщо вже йти за цією логікою до кінця, то й інші особи тут, як-от Рей Голліс чи Лен Ніґельман, також були всього лиш фантасмагоріями, тоді як їхні справжні відповідники й досі лишалися у світі живих.

«Як усе заплутано», — подумки сказав собі Джо Чип. Йому це все аж ніяк не подобалося. Хоча у цій теорії й була певна задовільна симетрія, проте водночас вона здалася йому доволі безладною.

«Зазирну на хвильку до квартири, — вирішив він, — заберу безкоштовний зразок „Убіка“, а тоді вирушу у Де-Мойн. Зрештою, саме до цього закликали мене у тій телевізійній рекламі. З балончиком „Убіка“ я почуватимуся безпечніше, як і запевняв той рекламний ролик у властивій йому хитромудрій манері.

Слід звертати увагу на такі застереження,— усвідомив Джо,— якщо хочеш лишитися живим. Чи напівживим.

Що б це не було».

— Агов, а що там у вас за пляшечка? — запитав Джесперсен, заглядаючи до машини, — в його голосі звучали незвичні нотки. — Можна поглянути?

Джо Чип, не кажучи ні слова, передав авіатору пласку пляшку «Еліксиру Убікь».

— Моя бабця про них розповідала, — сказав Джесперсен, розглядаючи її проти світла. — Де ви таке надибали? Їх не виготовляли з часів Громадянської війни.

— Отримав у спадок, — відповів Джо.

— Та певно, що так. Звісно, на такі фляжки ручної роботи вже ніде не натрапиш. Та й випустили їх тоді не так і багато. Ці ліки винайшли у Сан-Франциско у 1850 році. І їх ніколи не продавали у магазинах: клієнтам доводилося їх замовляти. А випускали їх трьох видів — різної міцності. Оті, що у вас, — найсильніші. — Джесперсен пильно поглянув на Джо. — Ви знаєте, що там усередині?

— Авжеж, — відповів Джо, — олія перцевої м’яти, окис цинку, цитрат натрію, деревне вугілля...

— Та годі,— перебив Джесперсен. Він насупився і, здавалося, щось жваво обмірковував. Потім вираз його обличчя врешті змінився. Він прийняв рішення. — Я доправлю вас до Де-Мойна в обмін на цю пляшечку «Еліксиру Убікь». Вирушаймо без зволікань. Хочу подолати якомога більший відрізок завидна.

Він закрокував геть від «Форда» 1929 року, прихопивши з собою пляшку.

Через десять хвилин біплан Curtiss-Wright було вже заправлено. Пропелер запустили вручну, і, несучи на борту Джо Чипа та Джесперсена, літак почав безладно й незграбно снувати злітною смугою, то зриваючись угору, то знову вдаряючись колесами об землю. Джо мовчки зціпив зуби.

— Надто велика вага,— апатично сказав Джесперсен. Він не здавався стривоженим. Літак нарешті зірвався в повітря, залишаючи злітну смугу внизу. Він гучно дзижчав над дахами будинків, рухаючись на захід.

— Як довго нам летіти? — прокричав Джо.

— Залежить від того, чи вітер буде попутний. Важко сказати. Ймовірно, дістанемося завтра опівдні, якщо пощастить.

— То, може, скажете мені тепер, — прокричав Джо, — що у тій пляшці?

— Часточки золота розчинені в мінеральній олії, — прокричав у відповідь пілот.

— Скільки золота? Дуже багато?

Джесперсен повернув голову і вищирився замість відповіді. Можна було й не казати — це було очевидно.

Тим часом старий біплан Curtiss-Wright попихкотів далі у напрямку Айови.

«Ми гинемо одне за одним, — думав Джо Чип, кермуючи великим автомобілем у потоці машин, — Щось не те з моєю теорією. Оскільки Еді увесь час перебувала разом із групою, то повинна була б бути в безпеці. А я...

Це мало б трапитися зі мною, — подумав він. — Десь під час того повільного перельоту з Нью-Йорка».

— Ось як нам слід діяти, — звернувся він до Дона Денні.— Якщо хтось почуватиметься втомленим,— а це, схоже, найперший симптом — то мусить одразу сказати про це іншим. І ця людина не повинна відходити від групи.

Повернувшись обличчям до тих, хто сидів позаду, Дон сказав:

— Всі почули? Щойно хтось із вас відчує втому, навіть незначну, одразу повідомте про це містеру Чипу або мені. — Він повернувся до Джо. — А потім що?

— А потім що, Джо? — повторила запитання Пет Конлі.— Що нам робити потім? Скажи нам, як діяти, Джо. Ми слухаємо.

— Мені здається дивним, — відповів їй Чип, — що ти й досі не скористалася своїм талантом. Як на мене, ситуація для цього просто ідеальна. Чому ти не можеш повернутися на п’ятнадцять хвилин і вмовити Еді Дорн нікуди не йти? Зроби те, що робила, коли я вперше познайомив тебе з Ранситером.

— Містеру Ранситеру мене відрекомендував Джі Джі Ешвуд, — сказала Пет.

— Отже, ти нічого не зробиш,— підсумував Джо.

Семмі Мундо захихотів і сказав:

— Учора за вечерею міс Конлі й міс Дорн посварилися. Міс Конлі її не зносить, ось чому вона не хоче допомогти.

— Мені подобалася Еді, — сказала Пет.

— Є якась причина, чому ти не можеш скористатися своїм талантом? — запитав у неї Дон Денні. — Джо має рацію, це дуже дивно і — принаймні мені — вкрай важко зрозуміти, чому ти щонайменше не спробувала допомогти.

— Мій талант більше не спрацьовує, — промовила Пет, трохи помовчавши.— Відколи стався той вибух на Місяці.

— Чому ж ти не сказала раніше? — запитав Джо.

— Бо у мене не було жодного бажання про це говорити, хай йому грець,— відповіла Пет.— Чому я маю з власної волі зізнаватися, що більше ні на що не здатна? Я весь час намагаюся щось зробити, проте нічого не виходить — нічого не відбувається. Раніше такого ніколи не траплялося. Цей талант був у мене майже від народження.

— Коли... — почав було Джо.

— Зі смертю Ранситера,— відповіла Пет.— На Місяці. Одразу після вибуху. Ще до того, як ти звернувся до мене зі своїм проханням.

— Тож ти знала це давно, — сказав Джо.

— Я спробувала знову у Нью-Йорку, коли ти повернувся з Цюриха й було очевидно, що з Венді сталося щось жахливе. І я пробувала щойно. Почала, як тільки ти сказав, що Еді, ймовірно, загинула. Можливо, причина в тому, що ми перенеслися у цей архаїчний час. Мабуть, псіонічні таланти не діють у 1939 році. Проте це не пояснює того, що трапилося на Місяці. Хіба лиш ми вже тоді перемістилися в минуле, самі того не усвідомлюючи.— Пет занурилася в задумливе, самозаглиблене мовчання й сумно споглядала вулиці Де-Мойна з гірким виразом на експресивному несамовитому обличчі.

«Все збігається, — подумки сказав собі Джо. — Звісно, що її талант переміщення у часі більше не діє. Зараз насправді не 1939-й. Ми повністю випали з часу. Це доводить, що Ел мав рацію. Що графіті було правдиве. Ми у стані напівжиття, як і мовилося в тих куплетах».

Однак він не сказав про це ані слова своїм супутникам у машині.

«Навіщо говорити їм, що все безнадійно? — роздумував Джо.— Вони й самі незабаром про це дізнаються. Кмітливіші, такі як Денні, очевидно, вже все збагнули. З моїх розповідей, як і з того, через що їм довелося пройти».

— Тебе й справді так непокоїть, — запитав у нього Дон Денні, — що її талант більше не діє?

— Авжеж, — кивнув Джо. — Я сподівався, що вона допоможе змінити ситуацію.

— Є ще щось,— прозірливо мовив Денні,— я чую це у твоєму голосі. Абощо.— Він махнув рукою.— У будь-якому разі я це знаю. Це дещо значить. Це важливо. І воно тобі щось підказує.

— Їхати прямо? — запитав Джо, пригальмовуючи перед перехрестям.

— Поверни праворуч, — сказала Тіппі Джексон.

— Там побачиш цегляну споруду з вертикальною неоновою вивіскою,— пояснила Пет.— Називається готель Meremont. Жахлива місцина. Один туалет на дві кімнати і чан замість душу. А їжа! Просто неймовірно. І єдиний напій, який у них продають, це якесь пійло під назвою «Ніхай»[45].

— А мені їжа сподобалася,— сказав Дон Денні.— Справжня яловичина, а не синтетичний білок. Справжній лосось...

— Ваші гроші приймають? — запитав Джо. Раптом він почув пронизливе виття, що відлунювало вулицею позаду них. — Що трапилося?

— Не знаю, — нервово відповів Денні.

— Це поліцейська сирена, — сказав Семмі Мундо. — Ти не подав сигнал, перш ніж повернути.

— А хіба я міг? — здивувався Джо. — На кермі немає потрібного важеля.

— Треба було показати рукою,— сказав Семмі. Сирена була вже близько. Повернувши голову, Джо побачив, як з ним порівнявся мотоцикл. Він пригальмував, не знаючи, як діяти далі.

— Зупинися на узбіччі, — порадив йому Семмі.

Джо спинився.

Злізши з мотоцикла, до Джо підійшов поліцейський — молодий чоловік зі щурячим обличчям і суворими великими очима. Він пильно подивився на Джо, а тоді сказав:

— Ваші права, містере.

— У мене їх немає,— відповів Джо.— Випишіть штраф і відпустіть нас.— Він уже бачив готель, тож сказав Дону Денні:

— Краще йди туди пішки і забери з собою решту.

Інша автівка — Willys-Knight — рухалася прямо до готелю. Дон Денні, Пет, Семмі Мундо і Тіппі Джексон вийшли з машини й подалися за Willys-Knight, яка вже почала сповільнюватися, зупиняючись навпроти готелю. Джо і поліцейський лишилися вдвох.

— У вас є документи, що посвідчують особу? — запитав коп.

Джо простягнув йому гаманець. Фіолетовим незмивним фломастером коп виписав штраф, відірвав талон і передав його Джо. «Неподання сигналу. Відсутність водійських прав. Тут зазначено, куди й коли з’явитися». Поліцейський гучно закрив свій блокнот, віддав Джо гаманця, а потім знову заскочив на мотоцикл. Він газонув і невдовзі розчинився в потоці машин, так і не озирнувшись.

З якоїсь незрозумілої причини Джо ще раз зиркнув на талон, перш ніж покласти його до кишені. І знову його перечитав. Він одразу впізнав нерозбірливий почерк, яким було зроблено напис фіолетовим незмивним фломастером:

Темрява гула навколо нього, прилипаючи до тіла ніби запечена як кров, вогка й тепла вовна. Жах, який пронизав його, коли здогад злився із темрявою, тепер став цілковитим і реальним. «Я виявив необережність, — усвідомив він. — Не послухав застороги Ранситера. Дозволив їй поглянути на талон».

— Що трапилося, Джо? — голос Дона Денні звучав дуже тривожно. — В чому справа?

— Все гаразд, — тепер він вже міг трохи бачити: темряву прорізали горизонтальні сірі смуги, так немов вона починала розпадатися. — Я просто втомлений, — сказав він і раптом збагнув, наскільки виснажилося його тіло. Джо не пригадував, щоб коли-небудь був настільки ж знесиленим. Ще жодного разу за все його життя.

— Давай я проведу тебе до крісла,— запропонував Дон Денні. Джо відчув, як рука Денні схопила його за плече. Відчував, як той його веде. І ця потреба у поводирі налякала Джо. Він відсмикнувся.

— Зі мною все гаразд, — повторив Чип. Обриси Денні, який стояв поруч, набували чіткості. Він зосередився на них, а потім знову розгледів вестибюль початку сторіччя, що вигравав у жовтавому світлі пишної кришталевої люстри. — Треба сісти, — сказав він, намацуючи плетене крісло.

— Що ти з ним зробила? — різко запитав Дон Денні у Пет.

— Вона нічого зі мною не робила,— відповів Джо, намагаючись звучати твердо. Однак голос його підводив, він приглушено деренчав, повнячись неприродними нотками. «Ніби в прискореному записі, — подумав Чип.— Якийсь пронизливий. Не мій».

— Так, — сказала Пет. — Я нічого не робила ані з ним, ані з будь-ким іншим.

— Я хочу піднятися нагору й лягти, — сказав Джо.

— Я знайду тобі кімнату, — стурбовано мовив Дон Денні. Він метушився навколо Джо, то з’являючись, то зникаючи разом із миготінням світла у вестибюлі. Спершу воно потемніло до тьмяно-червоного, потім стало яскравішим і врешті знову ослабло.— Побудь у кріслі, Джо. Я зараз повернуся. — Денні заквапився до адміністратора. Пет лишилася.

— Я можу тобі чимось допомогти? — привітно запитала вона.

— Ні,— йому коштувало величезних зусиль промовити це слово вголос. Здавалося, ніби воно прилипло до порожнини в його серці, і це відчуття порожнечі щосекунди зростало. — Хіба що сигарету, — сказав Джо, і вимовлене речення остаточно його виснажило. Серце важко забилося. Від такого серцебиття йому стало ще гірше. Воно навалилося на нього додатковим тягарем, немов величезна рука, що стисла його лещатами. — В тебе є сигарета? — запитав він, зумівши поглянути на неї крізь тьмяне червоне світло, крізь гарячкове, мерехтливе жевріння хиткої реальності.

— Вибач, нема — відповіла Пет.

— Що... зі мною? — спромігся промовити Джо.

— Мабуть, зупинка серця.

— Думаєш, у готелі є лікар? — вичавив він.

— Сумніваюся.

— А ти не збираєшся перевірити? Не пошукаєш?

— Я думаю, це просто психосоматичний розлад, — відповіла Пет. — Насправді ти не хворий. Незабаром одужаєш.

Повернувшись, Дон Денні сказав:

— Джо, я знайшов тобі кімнату. На другому поверсі, номер 203. — Він замовк, і Чип відчув, як той пильно його вивчає, помітив занепокоєність у погляді товариша. — Джо, вигляд у тебе жахливий. Ти дуже слабкий. Ніби ось-ось згаснеш. Господи, Джо, знаєш, на кого ти схожий? Такою була Еді Дорн, коли ми її знайшли.

— О, дурниці, — заявила Пет. — Еді Дорн померла. А Джо — живий. Правда ж, Джо?

— Я хочу піднятися нагору, — сказав той. — Хочу лягти. — Він заледве спромігся підвестися. Серце стугоніло. На якусь мить воно спинилося, ніби вагаючись, а потім забилося знову, гупаючи, немов шмат заліза, що з усієї сили вдаряється об бетон. Від кожного удару тіло Джо здригалося. — Де тут ліфт?

— Я проведу тебе, — сказав Денні і знову вчепився рукою у його плече. — Ти ж як пір’їнка. Джо, що з тобою? Ти можеш сказати? Ти знаєш? Спробуй мені пояснити.

— Він не знає, — озвалася Пет.

— Я думаю, треба покликати лікаря. Негайно, — сказав Денні.

— Ні, — заперечив Джо. «Мені покращає, якщо приляжу», — подумки сказав він собі. Чип відчував силу океану, потужний відплив, що тягнув його за собою. Він змушував Джо лягти, не залишав жодних інших бажань, окрім як простягнутися на ліжку в готельному номері. Де б ніхто його не бачив. «Мені треба сховатися. Я хочу побути на самоті. Чому?» — запитав він себе. Джо не знав. Це бажання охопило його наче інстинкт, воно було ірраціональним, і його не можна було ані збагнути, ані пояснити.

— Піду пошукаю лікаря, — сказав Денні. — Пет, лишайся з ним. Не зводь з нього очей. Я повернуся, щойно зможу. — Він подався геть. Джо невиразно бачив, як віддаляється його постать. Здавалося, ніби Денні стискався, поступово дрібнів. А потім зник повністю. Патриція Конлі лишилася, проте від того він не почувався менш самотнім. Його ізольованість, попри її фізичну присутність, стала абсолютною.

— Що ж, Джо,— спитала вона,— чого ти хочеш? Що я можу для тебе зробити? Просто скажи.

— Ліфт, — мовив він.

— Провести тебе до ліфта? Залюбки, — вона рушила вперед, а він, як міг, поплентався за нею. Йому здавалося, що вона пересувається незвично швидко. Пет не підчікувала на нього й не озиралася: йому ледве вдавалося тримати її в полі зору. «Це все моя уява, — запитував Джо у себе, — чи вона й справді так швидко рухається? Схоже, проблема в мені. Це я загальмований, стиснутий силою тяжіння». Його світ перетворився на чисту масу. Джо сприймав себе тільки в одній формі — як об’єкт, на який тисне велетенська вага. Єдина риса, єдина ознака. І єдине відчуття. Інерція.

— Не так швидко, — попросив він. Тепер він її уже не бачив. Граційно рухаючись, Пет зникла з його очей. Зупинившись, не маючи сил іти далі, він важко дихав. Відчував, як по обличчю скочується піт, а в очах пече від солоної вологи. — Стривай, — гукнув Джо.

Пет повернулася. Він розгледів її обличчя, коли та схилилася, щоби подивитися на нього. Джо вразив її досконалий спокійний вираз. Байдужість, з якою вона його роздивлялася, наукова безсторонність її погляду.

— Витерти тобі обличчя? — запитала Пет і витягнула носовичок, маленький та вишуканий, з мереживним краєм. Вона посміхнулася так само, як і раніше.

— Просто проведи мене у ліфт. — Він змусив своє тіло рухатися вперед. Один крок. Два. Тепер міг вже розрізнити ліфт і кількох людей, які чекали поблизу. Над розсувними дверима — стара шкала зі стрілкою. Химерна барокова стрілка погойдувалася між трійкою та четвіркою, тоді перемістилася ліворуч, вказавши на трійку, і врешті загойдалася між трійкою та двійкою.

— За мить буде тут, — мовила Пет і дістала з сумочки сигарети та запальничку. Закуривши й випустивши з ніздрів клубок сірого диму, вона сказала:

— Це дуже старий ліфт,— дівчина спокійно склала руки на грудях. — А знаєш, що я думаю? Я думаю, це одна з тих старих відкритих металевих кліток. Вони тебе лякають?

Стрілка вже минула двійку й зависла над одиницею. Врешті пірнула донизу. Двері відчинилися.

Джо побачив ґратчасту оболонку кабіни, прикрашену химерними металічними візерунками, а також ліфтера у формі, який сидів на табуреті, тримаючи руку на важелі управління.

— Їдемо вгору, — сказав ліфтер. — Заходьте, будь ласка, всередину.

— Я туди не зайду, — сказав Джо.

— Чому? — запитала Пет. — Думаєш, трос порветься? Ти цього боїшся? Я ж знаю, що ти наляканий.

— Ел теж таке бачив, — відповів він.

— Ну, Джо,— мовила Пет,— єдиний інший спосіб піднятися до кімнати — це сходи. А в твоєму стані ти туди не видряпаєшся.

— Тоді піду сходами. — Джо рушив, намагаючись їх відшукати. «Я не бачу! — подумки сказав він собі. — Мені не вдасться їх знайти!» Тягар тиснув на його легені, від цього дихання ставало важким і болісним. Джо мусив зупинятися й зосереджуватися на тому, щоби вдихнути повітря — на більше сил не лишалося. «Може, це і справді серцевий напад, — думав він. — Якщо так, то мені не можна підійматися сходами». Але прагнення це зробити стало ще більшим, Джо охоплювала непереборна потреба побути на самоті. Замкнутися в порожній кімнаті, подалі від усіх, зануритися у тишу й нерухомість. Просто простягнутися на ліжку, не маючи потреби говорити або рухатися. Втекти від необхідності давати собі раду з проблемами чи людьми. «І ніхто навіть не знатиме, де я», — роздумував він. З якоїсь причини це здавалося дуже важливим. Чип хотів стати невідомим і невидимим, жити непоміченим. «Особливо для Пет. Тільки не вона. Не можна, щоб вона була поряд».

— От ми і прийшли,— сказала Пет. Вона підвела його, направивши трохи ліворуч. — Якраз перед тобою. Просто берися за перила і — па-ра-рам! — угору до ліжка. Бачиш? — вона спритно піднялася, дрібно пританцьовуючи. Якусь мить Пет балансувала на одній сходинці, а потім невимушено пурхала на наступну. — Зможеш?

— Я... не хочу. Щоб ти йшла. Зі мною, — мовив Джо.

— Ох, любий мій, — заквоктала вона з фальшивою скорботою в голосі, її чорні очі сяяли. — Ти боїшся, що я скористаюся твоїм станом? Зроблю з тобою щось погане?

— Ні. — Джо заперечно похитав головою. — Я... просто хочу. Побути. Сам. — Ухопившись за перило, він зміг піднятись на першу сходинку. Спинившись там, Джо поглянув вгору, намагаючись розгледіти, де закінчувалися сходи. Він спробував визначити, наскільки те місце далеко і скільки сходинок йому ще лишилося.

— Містер Денні просив мене побути з тобою. Я можу почитати тобі або щось принести. Можу за тобою доглянути.

Джо став на наступну сходинку.

— Сам,— важко видихнув він.

— Можна я подивлюся, як ти підіймаєшся? Хочу побачити, скільки це забере в тебе часу. Якщо ти взагалі доповзеш.

— Доповзу. — Він поставив ногу на наступну сходинку, вхопився за перило і підтягнув себе вгору. Від набряклого серця душило в горлі. Джо заплющив очі й зчавлено втягнув повітря.

— Цікаво, — сказала Пет, — чи Венді теж так робила. Вона ж була першою, правда?

Джо намагався віддихатися.

— Я. Любив. Її.

— О, я знаю. Джі Джі Ешвуд розповідав. Він читав твої думки. Ми з Джі Джі були близькими друзями, багато часу проводили разом. Можна навіть сказати, що в нас був роман. Така собі інтрижка.

— Наша теорія була правильна. — Джо вдихнув глибше. Він піднявся ще на одну сходинку, а потім із величезним зусиллям на наступну. — Про те, що ти і Джі Джі змовилися з Реєм Голлісом. Щоб проникнути у фірму.

— Все правильно, — погодилася Пет.

— Наших найкращих інерціалів. І Ранситера. Знищити нас усіх, — він піднявся ще на одну сходинку. — Ми не у напівжитті. Ми не...

— О, ти можеш померти,— промовила Пет.— Ти ще не мертвий. Маю на увазі, не тільки ти, а й усі решта. Але ви всі вмираєте одне за одним. Проте навіщо про це говорити? Навіщо знову піднімати цю тему? Ти й сам зовсім нещодавно про це казав і, чесно кажучи, я вже втомилася від тебе і твоїх безкінечних переливань з пустого в порожнє. Ти надзвичайно нудна й педантична особа, Джо. Майже така нудна, як і Венді Райт. Ви були б гарною парою.

— Ось чому Венді померла першою. Не тому, що відірвалася. Від групи. А тому, що...— Джо зіщулився, бо біль у серці застугонів зі ще більшою люттю. Він спробував піднятися ще на одну сходинку та цього разу схибив. Джо спіткнувся й наступної миті вже сидів — навіть лежав — скоцюрбившись як... «Так,— подумав він, — як Венді у шафі. Вона лежала саме так». Простягнувши руку, він схопився за рукав куртки і смикнув за нього.

Тканина порвалася. Висушений та зношений матеріал розійшовся, як дешевий сірий папір. У ньому не залишилось міцності... немов був увесь поїджений осами. Отже, тепер жодного сумніву. Незабаром він лишатиме за собою тільки слід — шматочки стлілої тканини. Лише рештки сміття вестимуть до готельного номера й такого бажаного усамітнення. Його останніми здійсненими через силу рухами керує виключно тропізм[46]. Він штовхає його до смерті, розпаду й небуття. Його охопила зловісна алхімія, апогеєм якої стане могила.

Джо піднявся ще на одну сходинку.

«Я зроблю це, — усвідомив він. — Сила, що жене мене вперед, живиться моїм тілом. Ось чому Венді, Ел та Еді, а тепер уже, без сумніву, й Зафскі, вмираючи, зазнали фізичного розпаду, залишивши по собі тільки покинуту невагому оболонку, схожу на лушпиння, в якій не було уже нічого: ані матерії, ані рідин, ані будь-якої щільності. Ця потуга проникає в тебе, борючись із численними силами тяжіння, а в нагороду поїдає твоє згасаюче тіло. Проте в моєму тілі ще достатньо енергії для живлення, щоб я зумів піднятися. Тут діє біологічна необхідність, тож імовірно зараз навіть Пет, яка усе це спричинила, не зможе вже нічого змінити». Джо запитував себе, що вона відчуває у цю мить, дивлячись, як він піднімається. Чи викликало це у неї захват? А чи презирство? Він підвів голову, пошукав її поглядом і врешті розгледів — її виразне обличчя, що вилискувало кількома барвами. Джо побачив там лише цікавість. Жодної зловтіхи. Вираз обличчя був цілком нейтральним. Це його не здивувало. Пет не ворухнулася, щоб перешкодити чи допомогти. Це здавалося правильним навіть йому.

— Тобі краще? — запитала Пет.

— Ні, — відповів він, і зависнувши на мить на пів-дорозі, ступив на наступну сходинку.

— Ти маєш інакший вигляд. Не такий нещасний.

— Бо я зможу, — сказав Джо. — І я про це знаю.

— Залишилось недалеко, — погодилася Пет.

— Небагато, — виправив він.

— Ти просто неймовірний. Такий дріб’язковий і нікчемний. Навіть корчачись у передсмертних судомах, ти... — з котячою хитрістю і кмітливістю Пет виправилася: — Або у тому, що здається тобі передсмертними судомами. Мені не слід було згадувати ці слова. Вони можуть тебе засмутити. Більше оптимізму. Гаразд?

— Просто скажи мені,— видушив із себе Джо.— Скільки ще лишилося. Сходинок.

— Шість.— Вона ковзнула повз нього, рухаючись угору, легко й безшумно. — Ні, вибач. Десять. Чи, може, дев’ять? Думаю, що дев’ять.

Джо піднявся ще на сходинку. Потім на наступну. І ще на одну. Він мовчав. Навіть не намагався дивитися. Орієнтуючись за твердою поверхнею, на яку спирався, він повз мов слимак, переходячи зі сходинки на сходинку, відчуваючи, як всередині нього зроджується своєрідне вміння — здатність точно визначити, скільки зусиль потрібно докласти, як найкраще використати ту дещицю сили, яка ще у нього лишалася.

— Ти майже нагорі, — бадьоро сказала Пет звідкись зверху.— Тобі є що сказати, Джо? Якось прокоментувати твоє велике сходження? Найвеличніше сходження в історії людства. Ні, неправда. Венді й Ел, і Еді, і Фред Зафскі здійснили його до тебе. Проте твоє — єдине, яке я бачила на власні очі.

— Чому я? — запитав Чип.

— Хотіла подивитися на тебе, Джо. А все через твою нікчемну інтрижку ще тоді, у Цюриху. Коли ти забрав Венді Райт у готель, щоби провести з нею ніч. Та сьогодні все буде інакше. Ти будеш на самоті.

— Тієї ночі я також був. Сам. — Ще один крок. Джо судорожно закашляв, і рештки сил марно скотилися краплями з його вкритого потом обличчя.

— Вона була там. Хоч і не в ліжку з тобою, але десь у кімнаті. Однак ти все проспав, — Пет засміялася.

— Я намагаюся не кашляти. — Джо здолав іще дві сходинки й зрозумів, що він уже майже нагорі. Він запитував себе, скільки часу вже тривало сходження. На це запитання він ніяк не зміг би відповісти.

Раптом Джо з жахом усвідомив, що до виснаження додався нестерпний холод. «Коли це трапилося?» — запитав він у себе. Десь у минулому. Холод проникав у нього так повільно, що до цієї миті він його не помічав. «О Господи»,— подумки сказав він і несамовито затремтів. Здавалося, від цього його кістки ось-ось розсипляться. Холоднеча була гіршою, ніж тоді на Місяці, набагато гіршою. Нестерпнішою навіть за той холод, що наповнив його готельну кімнату в Цюриху. То були лише передвісники лиха.

«Метаболізм, — міркував він, — це процес спалювання, така собі розжарена пічка. Коли він припиняється, життя згасає. Уявлення про пекло помилкове. Пекло холодне. Там панує пекельний холод. Тіло означає вагу й тепло. Проте зараз вага — це та сила, якій я не можу опиратися, а тепло — моє тепло — безповоротно витікає. І воно ніколи не повернеться, хіба що я колись народжуся знову. Це доля всього всесвіту. Тож я принаймні буду не сам».

Однак він почувався самотнім. «Усе відбувається занадто швидко»,— усвідомив він. Відповідна година ще не настала. Щось прискорило цей процес, якась лиха сила сприяла йому — зі зла та цікавості. Багатолика й примхлива сутність, якій подобалося спостерігати за його муками. Інфантильна, розумово відстала істота, яка насолоджувалася тим, що з ним коїться. «Мене розчавили, як дрібну комаху,— сказав він собі подумки. — Наче безневинного жука, який нікому не шкодить, а просто копирсається собі в землі. Який не зміг би полетіти чи втекти. А тепер може лише спускатися крок за кроком у божевілля й розпад. У могильний світ, в якому живе та збочена істота, оточена власними нечистотами. Істота, яку ми називаємо Пет».

— А ключ у тебе є? — запитала Пет. — Від твого номера? Тільки уяви, як буде жахливо, якщо ти піднімешся на другий поверх і лише там з’ясуєш, що ключ загубився, тож до кімнати ти не потрапиш.

— Він у мене. — Джо пошукав у кишенях.

Куртка, яка тепер вже перетворилася на лахміття, злетіла з нього, і з верхньої кишені вислизнув ключ. Він упав на дві сходинки нижче. Чип не зміг би до нього дотягнутися.

— Я допоможу, — жваво сказала Пет. Метнувшись повз Джо, вона підібрала ключ й підняла його вгору, щоб роздивитися проти світла, а потім поклала зверху сходів, на перило.— Ось, забереш, коли піднімешся. Твоя винагорода. Гадаю, кімната ліворуч, орієнтовно четверті двері по коридору. Доведеться рухатися повільно, проте тобі буде набагато легше, коли здолаєш сходи. Коли не доведеться більше дертися нагору.

— Я бачу, — сказав Джо. — Ключ. І верхівку. Бачу верхівку сходів.— Вчепившись обома руками за поручень, він потягнув себе вгору і піднявся на три сходинки одним пекельним ривком, який відібрав у нього останні сили. Джо відчув, наскільки це його виснажило: вага, що тяжіла над ним, зросла, холод посилився, його тіло ще більше втратило свою життєву щільність. Проте...

Він дістався вершини.

— Бувай, Джо, — сказала Пет. Вона нависнула над ним, трохи схиливши коліна, щоб він міг розгледіти її обличчя. — Ти ж не хочеш, щоб до тебе увірвався Дон Денні? Лікар тобі не допоможе. То я скажу йому, що попросила адміністратора викликати таксі й тебе повезли до лікарні на інший кінець міста. Так тобі ніхто не докучатиме. Зможеш побути цілком на самоті. Згоден?

— Так, — відказав він.

— Ось ключ.— Пет поклала холодний металевий предмет у його долоню й зімкнула пальці руки навколо нього. — Не впадай у відчай, як кажуть тут, у 1939-му. І не бери дерев’яних п’ятаків[47]. Тут теж так кажуть. — Дівчина легко скочила на ноги, якусь мить стояла, пильно його розглядаючи, а тоді помчала через вестибюль до ліфта. Він бачив, як Пет натискає кнопку, чекає, бачив, як розсуваються двері. Потім вона зникла.

Схопивши ключа, Джо спробував невпевнено підвестися. Напівзігнутий, він проплентався коридором, спираючись об стіну, а тоді повернув ліворуч і рушив вперед, крок за кроком, й далі шукаючи руками опору в стіні. «Темрява, — подумав він. — Світла немає». Він з усієї сили заплющив очі, потім розплющив їх і кілька разів моргнув. Піт, що котився обличчям, і досі його засліплював та пік. Джо не міг сказати, чи коридор і справді був темний, чи це згасав його зір.

Поки дістався до перших дверей, сили покинули його настільки, що знову довелося повзти. Джо підвів голову, щоб роздивитися номер на дверях. Ні, не той. Поповз далі.

Знайшовши правильні двері, Джо був змушений випрямитися й обіпертися, щоб просунути ключ у замок. Це зусилля його доконало. І далі тримаючи ключ у руці, він упав на підлогу. Ударився головою об двері й гепнувся на просочений пилом килим, що тхнув старістю, зношеністю й холодною смертю. «Я не зможу увійти до кімнати, — усвідомив Джо. — Мені не вистачить сил, щоб підвестись».

Але він мусив. Тут його могли помітити.

Схопившись обома руками за ручку, він іще раз натужно звівся на ноги. Джо всім тілом спирався на двері, поки його тремтяча рука штрикала ключем у напрямку ручки й замка. У такий спосіб щойно Джо поверне ключ, двері відчиняться і він полетить всередину. «А тоді, — подумав він,— якщо мені вдасться зачинити двері й дістатися до ліжка, все буде скінчено».

Замок заскрипів. Металева пластина сховалася. Двері відчинилися, й Джо ринув донизу, розпростерши руки. Здавалося, що підлога піднялася йому назустріч. Він розпізнавав форми на килимі: завитки, візерунки й квіткові орнаменти — червоні та золоті, проте вже вичовгані й вицвілі. Кольори потьмяніли. І вдаряючись об підлогу, хоч і майже не відчуваючи болю, він подумав: «Ця кімната дуже стара. Коли готель тільки-но звели, ліфт, напевне, і був таким — відкритою залізною кліткою. Тож я побачив реальний ліфт, — подумки промовив Джо, — справжній, яким він був на початку».

Якийсь час він лежав, а потім, ніби відповідаючи на чийсь поклик, знову почав рухатися. Він змусив себе звестися на коліна, обіпершись на руки... «Мої руки,— подумав Джо. — Святий Боже. Ніби з пергаменту. Жовті й вузлуваті, схожі на гузно запеченої, висушеної індички. Шкіра шорстка, немов нелюдська. Вкрита зародковим пір’ям, ніби я деградував на мільйони років, перетворився на істоту, яка літає і плаває, використовуючи шкіру як вітрило».

Розплющивши очі, він почав шукати поглядом ліжко, намагаючись його розгледіти. На іншому кінці кімнати крізь павутину штор довкола великого вікна просочувалося сіре світло. Джо побачив потворний туалетний столик на тонких ніжках. Далі було ліжко з мідними набалдашниками, що прикрашали боковини з ґратчастим орнаментом. Прутики в боковинах були вигнуті й нерівні, ніби роки, впродовж яких використовували ліжко, викрутили їх і деформували лаковані дошки в узголів’ї. «Хай там що, я хочу на нього залізти», — подумки сказав собі Джо. Він потягнувся вперед, ковзнув підлогою і затягнув себе глибше до кімнати.

Аж раптом побачив силует людини, що сиділа на м’якому кріслі, обличчям до нього. Спостерігач, який до цього не видав ані звуку, тепер підвівся й швидко підійшов.

Ґлен Ранситер.

— Я не міг допомогти тобі дряпатися сходами,— сказав Ранситер. На його масивному обличчі проступала суворість.— Вона б мене побачила. Насправді, я боявся, що вона піде за тобою аж до кімнати, і тоді нам було б непереливки, оскільки вона... — він замовк, нахилився й з легкістю звів Джо на ноги, так ніби той був невагомий, ніби в ньому не лишалося нічого тілесного.— Поговоримо про це згодом. Ось...— прихопивши Джо рукою, Ранситер повів його через кімнату, але не до ліжка, а до м’якого крісла, в якому сидів раніше. — Ти можеш потерпіти ще кілька секунд? — запитав Ранситер. — Хочу замкнути двері. На той випадок, якщо вона передумає.

— Так,— сказав Джо.

Трьома великими кроками Ранситер підійшов до дверей, з силою грюкнув ними й замкнув на засув, а тоді одразу повернувся до Джо. Відкривши шухлядку туалетного столика, він квапливо витягнув звідти балончик зі спреем, вкритий яскравими смужками. На його лискучих боках величаво проступали повітряні кульки й напис.

— «Убік», — сказав Ранситер. Він добряче струсонув балончик, потім став перед Джо, спрямувавши цівку на нього. — Не дякуй.

Він досить довго розбризкував спрей на всі боки. Повітря сяяло та виблискувало, так немов сповнилося яскравими часточками світла, немов у цьому підтоптаному старому готельному номері заіскрилась енергія сонця.

— Вже краще? Мало б подіяти одразу. Ти мав би вже відчути.

Ранситер з тривогою поглянув на Джо.

— У тебе є сигарета? — запитав Джо. Його голос тремтів, але не від утоми. Не від холоду. Обидва відчуття зникли. «Я перенапружений, але не вмираю. Спрей „Убік“ зупинив цей процес. Як і обіцяв Ранситер,— пригадав Джо,— у тій записаній телерекламі. Якщо мені вдасться його знайти, зі мною все буде гаразд. Такою була обіцянка Ранситера. Але,— похмуро думав він,— на це знадобилося стільки часу. І я насилу до нього дістався».

— Без фільтра,— сказав Ранситер.— У цей відсталий паскудний час фільтр ще не використовують. — Він передав Джо пачку Camel. — Давай прикурю. — Ранситер черкнув сірником і підніс вогник до сигарети.

— Свіжі, — зауважив Джо.

— Авжеж, свіжі. Господи, я ж щойно купив їх унизу, в тютюновому кіоску. Ми дуже глибоко у все це занурилися. Етап прокислого молока і залежаних сигарет давно позаду.— Ранситер скривлено вишкірився. Його рішучі похмурі очі не відбивали світла. — Занурилися у це, а не вибралися звідти. Це різні речі... — він теж закурив. Відкинувшись на спинку крісла, Ранситер мовчки пахтів сигаретою, його обличчя й досі було похмурим. І, як видалося Джо, стомленим. Однак то була не та втома, яку щойно довелося пережити йому.

— Ти можеш допомогти решті наших? — запитав Джо.

— У мене лише один балончик «Убіка». Більшість вмісту я вже використав на тебе.— Ранситер роздратовано махнув рукою. Його пальці здригнулися від мимовільного гніву. — Моя здатність щось змінювати тут доволі обмежена. Я зробив те, що міг.— Його голова смикнулася, коли він підвів очі, щоб пильно поглянути на Джо.— Я проривався до вас — усіх вас — як тільки міг, хапаючись за кожну нагоду. Я зробив усе, на що був здатен. До біса мало. Майже нічого. — Сказавши це, Ранситер поринув у стомлене задумливе мовчання.

— Ті графіті на стінах вбиральні, — згадав Джо. — Ти писав, що ми всі мертві, а ти живий.

— Я й справді живий, — хрипко відповів Ранситер.

— А ми всі мертві?

— Так, — відповів Ранситер після довгої паузи.

— Але в записаній тобою рекламі...

— Я сказав це, щоб змусити тебе боротися. Щоб ти знайшов «Убік». Ці слова спонукали тебе до пошуків, і ти й справді невтомно його розшукував. А я намагався його тобі передати, але ти й сам бачиш, що пішло не так. Вона затягувала вас усе далі в минуле, користуючись своїм талантом. Щоразу змушувала «Убік» регресувати, і він ставав непридатним. Хіба що згодився для тих уривчастих записок, які я спромігся тобі передати, — додав Ранситер. Він схвильовано вказав своїм важким рішучим пальцем на Джо й енергійно зажестикулював.— Подивись, із чим мені довелося боротися. З тією самою силою, яка занапастила вас усіх, яка вас знищує одне за одним. Щиро кажучи, просто дивовижно, що я спромігся хоч на таке.

— Коли ти зрозумів, що відбувається? — запитав Джо.— Чи ти завжди знав? Із самого початку?

— Із самого початку,— в’їдливо повторив Ранситер.— Що це означає? Все почалося багато місяців, а, може, навіть і років тому. Лише Бог знає, скільки часу Голліс і Мік, і Пет Конлі, і С. Доул Меліпоун, і Джі Джі Ешвуд виношували цей план, розробляли й переробляли його, мнучи, наче тісто. Ось що трапилося. Нас заманили на Місяць. Ми дозволили Пет Конлі вирушити з нами — жінці, яку ми не знали, таланту якої ми не розуміли, якого, ймовірно, і сам Голліс не розуміє. У будь-якому разі ця здатність якось пов’язана з регресом часу. Строго кажучи, це не вміння подорожувати в часі... Наприклад, Пет не може податися у майбутнє. У певному сенсі вона також не може переноситися у минуле. Наскільки я розумію, її здібності зводяться до того, що вона спричиняє зворотний процес, який розкриває попередні рівні, заховані у гущі матерії. Проте ти й сам це вже знаєш. Ви з Елом здогадалися, — Ранситер заскрипів зубами від гніву.— Ел Геммонд, яка втрата. Та я не міг нічого вдіяти. Тоді мені не вдалося прорватися так, як я зробив це зараз.

— А чому зараз зміг? — запитав Джо.

— Бо далі у часі вона вже не зможе нас перенести. Тепер відновився нормальний часовий потік — ми знову рухаємося з минулого в теперішнє і майбутнє. Очевидно, на цьому її здібності досягли межі. 1939 рік — ось її межа. Тож зараз вона просто відключила свій талант. А чому б і ні? Вона здійснила те, для чого її прислав Рей Голліс.

— Скільки людей постраждали від її впливу?

— Лише наша група, яка була тоді на Місяці в тому підземному приміщенні. Навіть Зою Вірт не зачепило. Пет здатна обмежувати дію свого поля. Для решти світу ми просто полетіли на Місяць і загинули від випадкового вибуху. Завдяки старанням Стентона Міка нас помістили у холодильні контейнери, але контакту встановити так і не вдалося — тіла запізно доправили в мораторій.

— Чому вони не обмежилися вибухом?

Здивовано звівши брови, Ранситер уважно поглянув на нього.

— Навіщо було взагалі залучати Пет Конлі? — запитав Джо. Навіть у своєму виснаженому, схвильованому стані він відчував, що тут щось не так. — Для цих регресивних викрутів та занурення нас у ретроградний часовий потік — аж до 1939 року — немає жодної причини. Який у цьому сенс?

— А в цьому щось є,— погодився Ранситер. Він повільно кивнув, і його грубе скам’яніле обличчя спохмурніло. — Треба над цим подумати. Дай мені трохи часу. — Він підійшов до вікна. Стояв і дивився на крамнички на іншому боці вулиці.

— Мене не полишає враження, що сила, з якою ми маємо справу, є просто лихою, що вона не переслідує жодної конкретної мети. Це не так хтось, хто прагне нас знищити або нейтралізувати, перешкодити роботі нашої організації запобігання, як... — Джо замислився. Він майже збагнув, про що йдеться.— Якась пустотлива сутність, яка насолоджується тим, що робить із нами. Наприклад, тим, як вбиває нас одне за одним. Немає потреби все це затягувати. Це не схоже на Рея Голліса. Він зазвичай вдається до холоднокровного практичного вбивства. І судячи з того, що я чув про Стентона Міка...

— Значить, це сама Пет, — різко перебив його Ранситер, відвертаючись від вікна. — У неї садистська психіка. Вона грається з нами так, як інші люблять відривати мухам крильця.— Він чекав на реакцію Джо.

— Мені це швидше нагадує дитячу поведінку.

— Але поглянь на Пет Конлі. Вона зловтішна й ревнива. Венді вона знищила першою, оскільки була вороже до неї налаштована. Вона не відходила від тебе ні на крок, поки ти підіймався сходами, насолоджуючись твоїми стражданнями. Власне, втішаючись ними.

— Звідки ти знаєш? — запитав Джо. «Ти ж чекав у кімнаті, — подумки сказав він собі. — Ти не міг цього бачити. І ...як міг Ранситер знати, що він прийде саме до цієї кімнати?»

Важко і голосно зітхнувши, Ранситер відповів:

— Я тобі ще не все розповів. Власне... — він замовк і почав люто покусувати нижню губу, а тоді раптом заговорив знову.— Те, що я сказав, було не зовсім правдою. Мій зв’язок із цим регресованим світом не такий, як у вас. Ти цілковито маєш рацію — я знаю забагато. Бо входжу у нього ззовні, Джо.

— Об’явлення,— мовив той.

— Так. Прориваюся у цей світ то тут, то там. У вирішальні моменти і в вирішальних місцях. Як той штраф за порушення правил дорожнього руху. Як аптека Арчера...

— Та телевізійна реклама йшла не в записі,— промовив Джо.— Все було наживо.

Ранситер неохоче кивнув.

— У чому різниця між твоїм станом і нашим?

— Хочеш, щоб я сказав?

— Так. — Джо приготувався, вже знаючи, що почує у відповідь.

— Я не мертвий, Джо. Ті графіті були правдивими. Ви всі у холодильних контейнерах, а я... — Ранситеру було важко говорити, він намагався не дивитися на Джо.— Я сиджу в переговорній залі мораторіуму «Любі браття». Я розпорядився, щоб вас з’єднали дротами й розмістили одне біля одного. Я намагаюся до вас достукатися. Ось де я перебуваю, коли кажу, що я ззовні. Ось звідки всі ці об’явлення, як ти їх називаєш. Уже тиждень я намагаюся повернути вас до напівжиття, але нічого не виходить. Ви гаснете одне за одним.

— А як же Пет Конлі? — помовчавши, запитав Джо.

— Вона разом із вами, у напівжитті, під’єднана до решти.

— І весь цей рух вглиб часу — це наслідок її таланту? Чи йдеться про звичний для стану напівжиття занепад? — Джо напружено чекав на відповідь Ранситера. Наскільки він розумів, від неї залежало все.

— Це нормальний занепад, — хрипко сказав Ранситер, пирхнувши і скривившись. — Елла пройшла через нього. Кожен, хто потрапляє до напівжиття, проходить через це.

— Ти мені брешеш, — сказав Джо. І відчув біль, немов від удару ножа.

— Господи, Джо, я врятував тобі життя,— відповів Ранситер, пильно дивлячись на нього. — Я насилу прорвався, щоб повернути тебе до нормального напівжиття. Ймовірно, тепер уже остаточно. Якби я не чекав у цьому готельному номері, коли ти заповз у двері, Господи... Чорт забирай, ну сам поміркуй! Ти б уже лежав на тому пошарпаному ліжку мертвий, як цвях в одвірку, якби не я. Я — Ґлен Ранситер. Я твій шеф і саме я борюсь за порятунок ваших життів — тут, у реальному світі, я єдиний, хто прагне вам допомогти. — Він і далі дивився на Джо з палким обуренням і подивом. Збентеженим, ображеним подивом, так немов не міг збагнути, що коїться. — Та дівчина, — сказав Ранситер, — ця Пет Конлі, вона б убила тебе, як убила... — він замовк.

— Як убила Венді, — мовив Джо, — і Ела, і Еді Дорн, і Фреда Зафскі й зараз уже, напевно, Тито Апостоса.

— Все це дуже складно, Джо,— відповів Ранситер тихим, однак впевненим голосом. — Я не маю на це простих відповідей.

— Ти не знаєш відповідей, — промовив Джо. — Ось у чому проблема. Ти вигадав відповіді: тобі довелося це зробити, щоб пояснити свою присутність тут. Власне, всі твої присутності, твої так звані «об’явлення».

— Я їх так не називаю. Це ви з Елом вигадали таку назву. Не звинувачуй мене у тому, що ви вдвох...

— Тобі відомо не більше за мене,— перебив його Джо, — про те, що з нами відбувається і хто наш ворог. Ґлене, ти не можеш сказати, проти кого ми боремося, бо й сам не знаєш.

— Я знаю, що я живий,— впевнено відповів Ранситер. — Я знаю, що сиджу у цій залі для переговорів у мораторіумі.

— Твоє тіло лежить у домовині, — сказав Джо. — Тут, у мортуарії «Простий пастор». Ти його вже бачив?

— Ні,— сказав Ранситер,— але насправді це...

— Воно зсохлось,— перебив Джо.— Змарніло, як і тіла Венді, Ела чи Еді, таким незабаром стане і моє. Те саме трапилося і з тобою: ні краще, ні гірше.

— У твоєму випадку я дістав «Убік»... — Ранситер знову замовк. На його обличчі з’явився вираз, значення якого збагнути було не просто — якась суміш розуміння, страху і ще чогось, Джо не міг визначити чого саме. — Я дістав тобі «Убік», — закінчив Ранситер.

— Що таке «Убік»? — запитав Джо.

Той не відповів.

— Цього ти теж не знаєш,— сказав Джо. — Не знаєш, ані що це таке, ані чому воно діє. Ти навіть не знаєш, звідки воно взялося.

Після довгої болісної паузи Ранситер відповів:

— Твоя правда, Джо. Цілковита правда.— Тремтячими руками він підпалив іще одну сигарету. — Але я й справді хотів врятувати тобі життя, тож ця частина сказаного правдива. Дідько, я хотів врятувати життя усім вам. — Сигарета вислизнула з його пальців, упала на підлогу й покотилася геть. Ранситер насилу схилився, щоб її підібрати. На його обличчі заціпеніла безмежна непомильна печаль. Майже відчай.

— Ми всередині,— сказав Джо,— а ти там, у залі, і не можеш нічого вдіяти, не можеш спинити те, у що нас втягнуто.

— Згоден, — кивнув Ранситер.

— Ми в морозильних контейнерах, — вів далі Джо, — але є ще щось. Щось неприродне для людей у стані напівжиття. Тут діють дві сили, як здогадався Ел: одна допомагає нам, а інша нас знищує. Ти взаємодієш із силою чи сутністю, чи особою, що намагається нам допомогти. Від неї ти й отримав «Убік».

— Так.

— Тож жодному з нас і досі не відомо, хто нас знищує, а хто захищає. Цього не знаєш ані ти, перебуваючи у зовнішньому світі, ані ми, які перебувають усередині. Можливо, це Пет.

— Я думаю, це вона,— сказав Ранситер.— Вона — ваш ворог.

— Схоже на те, — відповів Джо. — Але я так не думаю.— «Я не думаю,— сказав він до себе,— що ми взагалі коли-небудь зустрічалися з нашим ворогом віч-на-віч. Як і з нашим другом. Але, гадаю, ще зустрінемося,— міркував він.— Незабаром ми дізнаємося, хто вони такі».

— Ти впевнений, — запитав Джо у Ранситера, — абсолютно впевнений, що ти єдиний, хто вижив після вибуху? Подумай, перш ніж відповідати.

— Як я вже казав, Зоя Вірт...

— З нашої групи, — уточнив Джо. — Її немає у цьому часовому відрізку разом із нами. Можливо, Пет Конлі, наприклад.

— Грудну клітку Пет Конлі розчавило. Вона загинула від больового шоку й пошкодження легень, а ще від численних внутрішніх поранень, включаючи розірвану печінку і зламану у трьох місцях ногу. Фізично вона перебуває десь за чотири фути від тебе — я маю на увазі її тіло.

— А з рештою те ж саме? Вони всі тут — у морозильних контейнерах мораторіуму «Любі браття»?

— За винятком однієї особи, — відповів Ранситер. — Семмі Мундо. Він зазнав значного ушкодження мозку і впав у кому, з якої, як кажуть, йому ніколи не вийти. Кора головного мозку...

— Отже, він живий. Не в контейнері. Його тут немає.

— Я б не назвав його стан життям. Йому робили енцефалограму — жодної мозкової активності. Овоч, не більше. Ані особистості, ані руху, ані свідомості. У мозку Мундо нічого не відбувається — нічогісінько.

— Тому ти, звісно, вирішив про це не згадувати,— сказав Джо.

— Щойно згадав.

— Після того, як я у тебе запитав. Як далеко він від нас? У Цюриху?

— Ми розмістили його у Цюриху, так. Він у лікарні Карла Юнґа. Десь за чверть милі від мораторіуму.

— Найми телепата,— попросив Джо.— Чи скористайся послугами Джі Джі Ешвуда. Нехай його просканують. — «Хлопчисько, — сказав він подумки. — Спантеличений і незрілий. Жорстока, до кінця не сформована, специфічна особистість. Це може бути саме він. Цілком вкладається у те, що нам довелося пережити: примхливі, суперечливі дії. Спочатку нам відривають крильця, потім прикладають їх назад. Тимчасове полегшення, як ось зараз зі мною в цьому готельному номері після того пекельного підйому сходами».

Ранситер зітхнув.

— Ми вже це робили. За подібних ушкоджень мозку спроби встановити телепатичний зв’язок є звичною практикою. Безрезультатно. Нічогісінько. Жодної діяльності у лобовій частині. Мені дуже шкода, Джо. — Він співчутливо похитав своєю масивною головою. Його рух був схожий на нервовий тик. Вочевидь, поділяв розчарування Джо.

Двері старезного готельного номера відчинилися навстіж. Усередину ввійшов Дон Денні в супроводі статечного чоловіка середнього віку з охайно підстриженим сивим волоссям. З напруженого виразу на обличчі Денні можна було зрозуміти, що в нього погані передчуття.

— Як справи, Джо? Чому ти не ліг? Заради Бога, йди до ліжка.

— Ляжте, будь ласка, містере Чип,— сказав лікар, ставлячи медичну валізку на туалетний столик і відкриваючи її. — Чи відчуваєте ви біль, разом зі слабкістю й утрудненим диханням? — чоловік підійшов до ліжка, тримаючи в руках застарілий стетоскоп і громіздкий пристрій для вимірювання тиску.— Чи були у вас раніше якісь сердечні захворювання? Або у ваших батьків? Розстебніть, будь ласка, сорочку.— Він підсунув дерев’яний стілець до ліжка й сів, чекаючи, поки той роздягнеться.

— Зараз зі мною все гаразд, — відповів Джо.

— Нехай послухає твоє серце, — коротко відказав Денні.

— Добре, — Джо простягнувся на ліжку і розстебнув сорочку. — Ранситер зумів до мене прорватися, — сказав він Денні. — Ми у холодильниках, він — на тому боці, намагається до нас пробитися. Хтось інший докладає зусиль, щоб завдати нам шкоди. І це не Пет, а якщо й вона, то робить це не сама. Ані Пет, ані Ранситер не розуміють, що відбувається. Ти бачив Ранситера, коли увійшов?

— Ні,— відповів Денні.

— Він сидів навпроти мене у цій кімнаті,— сказав Джо.— Кілька хвилин тому. Ранситер сказав, що йому шкода. Це було останнє, що я від нього чув. Потім зв’язок обірвався, він замовк і просто зник. Подивися на туалетному столику, чи не лишив він там балончик «Убіка».

Денні пошукав, тоді підніс вгору яскравий, блискучий балончик.

— Ось. Але, здається, він порожній. — Денні струсонув його.

— Майже порожній,— сказав Джо.— Використай решту на себе. Не зволікай! — він рішуче замахав руками.

— Не розмовляйте, містере Чип, — попросив лікар, слухаючи його в стетоскоп. Відтак закотив рукав Джо і почав накачувати повітря у гумову манжету, готуючись виміряти тиск.

— Як моє серце? — запитав Джо.

— Ніби в порядку, хоча б’ється трохи зашвидко.

— От бачиш, я видужав, — мовив Джо до Дона Денні.

— Інші вмирають, Джо, — сказав Денні.

— Усі? — запитав Джо, напівпідвівшись.

— Всі, що лишилися.— Денні взяв балончик, але не скористався ним.

— І Пет теж?

— Натрапив на неї, коли виходив з ліфта на другому поверсі. З нею все тільки почалося. Мала дуже здивований вигляд, не могла в це повірити.— Він знову поставив балончик. — Гадаю, Пет думала, що це вона все робила. За допомогою свого таланту.

— Саме так,— відповів Джо.— Напевне, так вона і думала. Чому ти не скористався «Убіком»?

— Хай йому грець, Джо, ми все одно помремо. І ми обидва це знаємо.

Він зняв окуляри в роговій оправі й потер очі.

— Помітивши стан Пет, я зайшов в інші кімнати й побачив їх усіх. Нас усіх. Ось чому ми так довго сюди діставалися: я попросив лікаря Тейлора їх оглянути. Не міг повірити, що вони так швидко згасатимуть. Усе до біса прискорилося. Лише за останню годину...

— Скористайся «Убіком». Інакше я сам тебе ним побризкаю.

Дон Денні знову взяв балончик і струснув його, спрямувавши насадку на себе.

— Гаразд. Якщо ти наполягаєш. Немає причин цього не зробити. Це кінець, еге ж? Хочу сказати, що вони вже всі мертві, лишилися тільки ми з тобою, і за кілька годин дія «Убіка» закінчиться. І ти більше ніде його не знайдеш. Тому лишуся тільки я.— Прийнявши рішення, Денні натиснув на кнопку пульверизатора. Його одразу ж огорнула мерехтлива, пульсуюча хмара, сповнена часточок металічного світла, що невиразно витанцьовували довкола. Дон Денні зник за сяйливою рухливою пеленою.

Лікар Тейлор зацікавлено повернув голову, відволікшись від вимірювання тиску. Вони з Джо спостерігали як конденсувалася пара: зараз на килимі вже вилискували калюжі, і рідина спускалася яскравими патьоками по стіні за спиною Денні.

Хмара, яка його щойно огортала, випарувалася.

Людиною, що стояла посеред паруючої плями від «Убіка», яким просочився старий вицвілий килим, був не Дон Денні.

Це був хлопчик-підліток, хворобливо-худорлявий, із незвичними, схожими на чорні ґудзики очима, над якими нависли кошлаті брови. Він був одягнений у старомодний костюм: білу сорочку з матеріалу, що швидко висихає, джинси та шкіряні черевики-човники без шнурків. Одяг середини сторіччя. На його видовженому обличчі Джо побачив посмішку, але вона була потворною — вишкірена складка, що майже переходила у презирливу гримасу. Жодна риса його обличчя не пасувала до іншої. У вухах було забагато завитків, тож вони не гармоніювали з хітиновими очима. Пряме волосся не підходило до переплетених кучерявих настовбурчених брів. «А ніс, — міркував Джо, — надто тонкий, надто гострий і надто довгий». Навіть підборіддя здавалось, не відповідає решті обличчя. В ньому була глибока западина, тріщина, що, вочевидь, проникала глибоко в кістку... «Немов у ту мить творець цієї істоти наніс удар, аби її знищити, — подумав Джо. — Але фізичний матеріал, базова субстанція була надто щільною — хлопчик не тріснув і не розколовся навпіл. Він і далі виклично існував всупереч навіть тій силі, яка його породила. Він глумився з усього на світі і з неї також».

— Хто ти? — запитав Джо.

Хлопець заламав пальці, очевидно захищаючись цим рухом від заїкання.

— Інколи я називаю себе Метом, а часом — Біллом,— відповів той.— Але здебільшого я Джорі. Так мене звати насправді. — Коли він відкривав рота, було видно його сірі стерті зуби. І закладений язик.

Його вразила різноманітність автомобілів. Автомобілів різних років, марок та моделей. Те, що вони були переважно чорними, не було провиною Джорі. Такими вони були насправді.

Але як Джорі міг це знати?

«Дуже дивно, що Джорі відомі такі подробиці про світ 1939 року, період, у якому ніхто з нас не жив, окрім Ґлена Ранситера»,— подумав Джо.

Аж раптом він зрозумів причину. Джорі сказав правду. Він збудував не цей світ, а світ, яким той був у їхній власний час, чи, радше, його фантасмагоричну копію. Повернення до більш ранніх форм не було справою його рук, навпаки, воно відбулося попри його зусилля. «Це природні атавізми, — усвідомив Джо, — які автоматично вступають у дію, коли сила Джорі згасає». Як і сказав той хлопчисько, це коштує йому величезних зусиль. Можливо, до цього він ще ніколи не створював настільки різноманітний світ одразу для такої значної кількості людей. Не часто трапляється, щоб так багато напівживих були під’єднані одне до одного.

«Ми звалили на Джорі величезний тягар. І ми за це заплатили».

Повз нього проторохтіло старе кутасте таксі марки Dodge. Джо махнув рукою, і машина з гуркотом підповзла до узбіччя. «Ану перевіримо те, що сказав Джорі. Пошукаймо межі його квазісвіту»,— подумав Джо.

— Хочу подивитись на місто, — сказав він водієві. — Везіть, куди заманеться. Покажіть мені якомога більше вулиць, будинків і людей, а коли оглянемо весь Де-Мойн, то їдьмо до наступного й подивимось, що там.

— Я не їжджу між містами, містере, — сказав водій, притримуючи дверцята для Джо. — Проте буду радий покатати вас Де-Мойном. Це гарне місто, сер. Ви з іншого штату, еге ж?

— З Нью-Йорка, — сказав Джо, сідаючи в таксі.

Авто знову виїхало на проїжджу частину.

— Що кажуть у Нью-Йорку про війну? — одразу запитав водій. — Думаєте, ми у неї втрутимося? Рузвельт хоче нас втягнути...

— Я не маю бажання обговорювати політику чи війну, — різко обірвав його Джо.

Якийсь час вони їхали мовчки.

Дивлячись на будинки, людей та автомобілі, що проїжджали повз, Джо вкотре запитував себе, як Джорі міг усе це підтримувати. «Стільки деталей,— дивувався він. — Мабуть, незабаром дістанусь до межі цього світу. Це має трапитися буквально за мить».

— А у Де-Мойні є борделі? — запитав він у водія.

— Ні, — відповів той.

«Можливо, Джорі не впорався з таким завданням, — подумав Джо.— Ще надто юний. А, може, він цього не схвалює». Раптом Чип відчув втому. «Куди я їду? — запитав він себе. — І навіщо? Щоб довести собі, що слова Джорі — правда? Але я і так це знаю. Я бачив, як щез лікар. Бачив, як Дон Денні перетворився на Джорі. Цього мало би вистачити. Цією поїздкою я лише взайве навантажую Джорі, від чого його апетит тільки зросте. Краще здатися, — вирішив він. — Усе марно.

І, як і сказав Джорі, „Убік“ у будь-якому разі незабаром вивітриться. Я не хочу провести останні хвилини чи години свого життя, їздячи вулицями Де-Мойна. Варто знайти цікавіше заняття».

По тротуару крокувала дівчина, ступаючи легко й неквапливо. Здавалося, ніби вона розглядає вітрини. Симпатичне дівчисько з веселими білявими косичками, одягнене у незастебнуту кофту поверх блузи, яскраво-червону спідницю та черевички на високих каблуках.

— Пригальмуйте, — попросив Джо у водія. — Отам, біля дівчини з косичками.

— Вона з вами не розмовлятиме,— сказав водій.— Покличе поліцейського.

— А мені байдуже, — відповів Джо. Зараз усе це не мало жодного значення.

Водій загальмував, і старий Dodge спинився біля узбіччя. Його шини невдоволено заскреготіли, тернувшись об бордюр. Дівчина звела очі.

— Вітаю, міс,— сказав Джо.

Вона з цікавістю поглянула на нього. Її розумні блакитні, сповнені тепла, очі трохи розширилися, проте не виказували антипатії чи тривоги. Схоже, ця ситуація видавалася їй радше кумедною. Налаштована вона була дружелюбно.

— Слухаю, — озвалася дівчина.

— Я скоро помру, — сказав Джо.

— О Боже, — стурбовано відповіла вона. — Невже ви...

— Він не хворий,— устряв водій.— Він щойно запитував мене про дівчат, просто намагається вас зняти.

Дівчина засміялася. Але без ворожості. І не подалася геть.

— Зараз саме час вечері,— сказав їй Джо.— Дозвольте запросити вас у ресторан. У «Матадор». Мені казали, що це хороше місце.— Його втома зростала. Джо знову відчував на собі її вагу, а потім із німим, збезсилілим жахом зрозумів, що це було те саме виснаження, яке охопило його у вестибюлі готелю, коли він показав Пет штрафний талон. І холод. Цілком непомітно до нього повернулося фізичне відчуття холодильного контейнера, що оточував його зусібіч. «„Убік“ починає вивітрюватися, — усвідомив Джо. — Мені небагато лишилося».

Вочевидь, ці невтішні міркування якось відбилися на його обличчі. Дівчина підступила аж до самого віконця таксі.

— З вами все гаразд? — запитала вона.

— Я помираю, міс, — натужно сказав він. Рана на руці знову почала пульсувати болем й на шкірі проступили сліди від зубів. Лише цього було достатньо, щоб сповнити його жахом.

— Попросіть водія, хай відвезе вас до лікарні, — порадила дівчина.

— Ви погодитесь зі мною повечеряти? — запитав Джо.

— Якщо вам хочеться саме цього, — мовила вона. — Якщо ви... хворі? Чи що б там з вами не було... Ви хворі? — вона відчинила дверцята. — Хочете, щоб я поїхала з вами до лікарні? Так?

— У «Матадор», — сказав Джо. — Ми їстимемо тушковане філе марсіанської капустянки. — Він раптом згадав, що цього імпортованого делікатесу у той час ще не існувало.— Стейк,— виправився він.— З яловичини. Ви ж любите яловичину?

Сівши у таксі, дівчина сказала водієві:

— Він хоче, щоб ми їхали у «Матадор».

— Гаразд, міс, — послухався водій. Таксі знову влилося у потік автомобілів. На перехресті водій розвернувся. «Отже, зараз ми вже рухаємося до ресторану, — усвідомив Джо. — Цікаво, чи я туди доїду». Тепер втома й холод стали цілковитими. Він відчув, як внутрішні процеси у його тілі починають згасати один за одним. Органи, у яких немає майбутнього. Печінці не потрібно виробляти червоні кров’яні тільця, ниркам немає потреби фільтрувати кров, кишечник не виконує більше жодної функції. Не зупинилося тільки серце, яке й далі важко билося, та дихання, хоч дихати ставало дедалі складніше. Щоразу, втягуючи повітря до легень, Джо відчував бетонну брилу, що навалювалася на груди. «То мій надгробок»,— вирішив він. Джо помітив, що рука знову кровоточила. Густа повільна кров виступала крапля за краплею.

— Пригостити вас Lucky Strike? — запитала дівчина, простягаючи йому пачку сигарет. — «Дбайливо обсмажені», як говорить слоган. Фраза L.S.M.F.T,[49] з’явиться лише через...

— Мене звати Джо Чип, — сказав Джо.

— Хочете знати моє ім’я?

— Так, — проскрипів він і заплющив очі. Він більше не міг говорити, принаймні зараз.— Вам подобається Де-Мойн? — запитав Чип, ховаючи руку.— Ви давно тут мешкаєте?

— У вас дуже стомлений голос, містере Чип, — зауважила дівчина.

— До дідька голос, — сказав він, махнувши рукою. — Це не має значення.

— Ні, має. — Дівчина відкрила сумочку, і якусь мить щось у ній шукала. — Я не деформація Джорі. Я не така, як він.— Вона вказала на водія.— Чи як ці старі крамнички й будинки, і ця брудна вулиця, як всі ці люди з їхніми машинами епохи неоліту. Ось, містере Чип. — Дівчина витягла з сумочки конверт і передала йому. — Це вам. Одразу ж відкрийте. Не думаю, що нам слід було так довго з цим зволікати.

Важкими свинцевими пальцями він розірвав конверт.

У ньому був урочисто оздоблений сертифікат. Однак літери розпливалися перед очима: Джо був надто стомлений, щоб читати.

— Що там? — запитав він, кладучи аркуш собі на коліна.

— Це від компанії, яка виробляє «Убік». Вам надається гарантія, містере Чип, на безкоштовне пожиттєве забезпечення цим засобом. Безкоштовне, бо я знаю вашу проблему з грішми, вашу, так би мовити, схильність. А на звороті список аптек, де його можна знайти. У Де-Мойні таких дві, причому обидві досі працюють. Пропоную завітати до однієї з них, перш ніж підемо вечеряти. — Вона потягнулася вперед і передала водію папірчик із записаною адресою.— Відвезіть нас сюди. І покваптесь: незабаром вони зачиняються.

Джо відхилився на спинку сидіння, важко дихаючи.

— Ми встигнемо дістатися до аптеки, — сказала дівчина і заспокійливо погладила його руку.

— Хто ви? — запитав Джо.

— Мене звати Елла. Елла Гайд Ранситер. Я дружина вашого начальника.

— Ви тут, із нами,— мовив Джо.— По цей бік. Ви у холодильному контейнері.

— Вам добре відомо, що я перебуваю тут уже деякий час, — відповіла Елла. — Гадаю, вже незабаром перероджуся в іншу утробу. Принаймні так каже Ґлен. Мені весь час сниться тьмяне червоне світло, а це погано. З морального погляду це не дуже правильна утроба, щоб з неї народжуватися.— Вона засміялася щедрим, теплим сміхом.

— Отже, ви — та друга сила, — сказав Джо. — Джорі знищує нас, а ви намагаєтеся нам допомогти. За вами нікого немає, як немає нікого за Джорі. Нарешті я знайшов дві остаточні сутності, які тут діють.

— Я не вважаю себе «сутністю». Зазвичай думаю про себе як про Еллу Ранситер, — їдко заперечила вона.

— Але це правда, — сказав Джо.

— Так, — похмуро кивнула Елла.

— Чому ви боретеся проти Джорі?

— Бо Джорі вторгнувся в мене. Він загрожував мені так само, як зараз загрожує вам. Ми з вами знаємо, що він робить. Він сам вам про це сказав у тому готельному номері. Інколи він стає дуже сильним. Час від часу йому вдається витіснити мене, коли я активна і намагаюся поговорити з Ґленом. Але, схоже, я справляюся з ним краще за більшість напівживих, з «Убіком» чи без нього. Краще, наприклад, ніж уся ваша група, що діяла колективно.

— Так, — погодився Джо. Безсумнівно, то була правда. Беззаперечна правда.

— Коли я перероджуся, — сказала Елла, — Ґлен більше не зможе зі мною консультуватися. Тому у мене є дуже егоїстична, практична причина вам допомагати, містере Чип. Я хочу, щоб ви мене замінили. Хочу, щоби був хтось, у кого Ґлен зможе попросити поради чи допомоги, на кого він зможе опертися. Ви ідеально підходите на цю роль. Ви робитимете у напівжитті те, що звикли робити, живучи повним життям. Тож у певному сенсі мною керують не благородні мотиви. Я врятувала вас від Джорі, переслідуючи дуже приземлену мету. І, Бог свідок, — додала вона, — тому що я ненавиджу Джорі.

— Після того, як ви переродитесь, я не загину? — запитав Джо.

— У вас є пожиттєвий запас «Убіка». Як сказано у тому сертифікаті, який я вам дала.

— Можливо, я зможу здолати Джорі, — сказав Джо.

— Тобто знищити його? — Елла задумалась. — У нього є слабкі місця. Можливо, з часом ви знайдете спосіб його нейтралізувати. Думаю, це найкраще, на що ви можете сподіватися. Сумніваюся, що ви зможете його справді знищити — тобто, поглинути — як він це робить з іншими напівживими, що лежать поряд із ним у мораторіумі.

— От дідько, — сказав Джо. — Я поясню ситуацію Ґлену і попрошу, щоб Джорі взагалі забрали з мораторіуму.

— Ґлен не може на це вплинути.

— А хіба Шьонгайт фон Фоґельзанґ...

— Герберт щорічно отримує величезну суму грошей від сім’ї Джорі за те, що тримає його разом із іншими та вигадує правдоподібні причини, аби й надалі так чинити. І такі Джорі є в кожному мораторіумі. Ця битва точиться скрізь, де є напівживі. Це істина, правило нашого існування. — Елла змовкла. Він вперше побачив лють на її обличчі. Зворохоблену напруженість, яка затьмарила зазвичай спокійний вираз.— У нас немає іншого вибору, аніж як із цим боротися, — сказала вона. — Це мусять робити ті напівживі, на яких полює Джорі. Ви маєте взяти керівництво на себе, містере Чип, після того, як я перероджуся. Як думаєте, ви з ним упораєтеся? Буде важко. Джорі весь час висмоктуватиме ваші сили, тиснутиме на вас тягарем, який ви відчуватимете як... — Елла завагалася.— Як наближення смерті. Власне, це воно і буде. Бо так чи інакше у напівжитті ми поступово згасаємо. Джорі це лише прискорює. У будь-якому разі прийде втома і холод. Але не так швидко.

«Я пам’ятаю, що він зробив із Венді,— подумав Джо.— Це триматиме мене на ногах. Лише це».

— А ось і аптека, міс, — сказав водій. Кутастий старий Dodge з гуркотом підкотився до узбіччя.

— Я не заходитиму з вами, — сказала Елла Ранситер, коли Джо відчинив дверцята і виповз на вулицю, стрясаючись усім тілом. — Прощавайте. Дякую вам за вашу відданість Ґлену. І дякую за те, що робитимете для нього в майбутньому. — Вона нахилилася до нього й поцілувала в щоку. Йому здавалося, що її губи повнилися життям. Якась його частина передалася Джо, і він відчув себе трохи сильнішим. — Хай щастить із Джорі. — Елла знову повернулася на місце й статечно вмостилася, поклавши сумочку на коліна.

Джо зачинив дверцята автомобіля, постояв, а тоді, спотикаючись, поплентався до аптеки. Таксі загуркотіло за його спиною й рушило геть. Джо чув його, але не бачив, як воно від’їхало.

Всередині урочистої напівтемряви освітленої світильниками аптеки до нього підійшов лисий фармацевт, одягнений у темний діловий жакет, краватку-метелик і напрасовані штани з блискучого штучного матеріалу.

— Боюся, ми зачиняємося, сер. Я саме збирався замкнути двері.

— Але я зайшов. І хочу, щоб мене обслужили. — Джо показав аптекарю сертифікат, який отримав від Елли. Мружачись крізь круглі окуляри без оправи, аптекар намагався розібрати напис готичним шрифтом. — То ви мене обслужите?

— «Убік». Здається, він саме закінчився. Треба глянути. — аптекар рушив геть.

— Джорі, — сказав Джо.

Озирнувшись, аптекар перепитав:

— Пробачте, сер?

— Ти — Джорі, — мовив Чип. «Я вже можу його розпізнати, — подумки сказав він собі. — Тепер я знаю, коли стикаюся з ним».

— Ти вигадав цю аптеку, — сказав Джо, — і все, що є в ній, окрім балончиків із «Убіком». Але ти не маєш влади над «Убіком». Його створила Елла. — Він змусив себе рухатися далі. Просуваючись крок за кроком, Чип пройшов за прилавок, до полиць із медичними препаратами. Вдивляючись у темряву, він по черзі проглядав полиці, шукаючи «Убік». Світло у приміщенні потьмяніло, антикварні світильники згасали.

— Я змусив регресувати увесь «Убік» у цій аптеці, — сказав фармацевт молодечим високим голосом Джорі. — Перетворив його знову на бальзам для печінки і нирок. Тепер він нічого не вартий.

— Я піду в іншу аптеку, у якій він є, — відповів Джо. Він схилився на прилавок, з болем, повільно й уривчасто хапаючи повітря.

— А вона буде зачинена, — озвався Джорі з тіла лисого аптекаря.

— Завтра, — спромігся вимовити Джо. — Я протримаюся до завтра.

— Не зможеш, — відповів Джорі. — І так чи інакше у тій аптеці «Убік» також буде застарілим.

— В іншому місті, — видихнув Джо.

— Куди б ти не пішов, він всюди регресує. Перетвориться на мазь або порошок, еліксир чи бальзам. Тобі ніколи не знайти його у балончику, Джо Чип, — Джорі у тілі лисого фармацевта шкірився, оголюючи целулоїдний зубний протез.

— Я можу... — Джо замовк, збираючи рештки життєвих сил, намагаючись самотужки зігріти своє заціпеніле, оніміле від холоду тіло. — Повернути його у теперішній час. У 1992-й.

— Справді, містере Чип? — фармацевт вручив Джо кубічну картонну упаковку.— Будь ласка. Відкрийте й побачите...

— Я знаю, що там побачу, — сказав Джо. Він зосередився на блакитній банці з бальзамом для печінки і нирок. «Рухайся вперед у часі»,— сказав він їй подумки, сповнюючи її нагальністю своєї потреби. Він направив усю енергію, яка тільки в нього лишалася, на упаковку. Вона не змінилася. «Це наш звичайний світ»,— сказав він їй.

— Балончик,— промовив Джо вголос. І заплющив очі, переводячи подих.

— Ніякий це не балончик, містере Чип,— сказав аптекар. Він гасив світло, обходячи приміщення. Підійшовши до каси, він натиснув на кнопку, і шухлядка з гуркотом висунулася. Аптекар почав вправно перекладати купюри й дріб’язок до металевої скриньки з замком.

— Ти — балончик, — ще раз мовив Джо до картонної упаковки, яку тримав у руках.— Зараз — 1992-й рік,— сказав він і спробував напружитися, до останку вкладаючи себе у це зусилля.

Псевдофармацевт загасив останнього світильника. Тепер в аптеку проникало лише тьмяне сяйво вуличного ліхтаря, тому Джо й далі міг розрізнити форму предмета у своїй руці, його кутасті обриси.

— Прошу, містере Чип, — сказав аптекар, відчинивши двері. — Час іти додому. Вона помилилася, еге ж? І ти більше ніколи її не побачиш, бо вона вже надто далеко зайшла на шляху до переродження. Вона вже не думає ані про тебе, ані про мене, ані про Ранситера. Зараз Елла бачить лише різнобарвне світло: тьмяно-червоне, а після цього, мабуть, яскраво-оранжеве...

— У мене в руках — балончик, — повторив Джо.

— Ні. Мені дуже шкода, містере Чип. Справді. Але це не так.

Джо поставив картонну упаковку на найближчий прилавок. Він із гідністю розвернувся і повільно закрокував через аптеку до вхідних дверей, які притримував для нього фармацевт. Жоден не промовив ані слова, аж поки Джо нарешті не вийшов з аптеки на нічну вулицю.

Аптекар також вийшов слідом за ним. Він нахилився і замкнув двері.

— Мабуть, — сказав Джо, — я поскаржуся виробнику на... — він замовк. Якась сила стискала його горло. Він не міг ані дихати, ані розмовляти. Потім на якусь мить йому полегшало.— На вашу регресовану аптеку, — закінчив він.

— Добраніч, — сказав аптекар. Він трохи затримався й ще раз пильно поглянув на Джо у вечірніх сутінках. Потім, стенувши плечима, рушив геть.

Ліворуч Джо розгледів невиразні обриси лави, на якій люди чекали на трамвай. Він спромігся доплентатись до неї і всістися. Інші люди — їх було двоє чи троє — відсахнулися від нього чи то від огиди, а чи для того, щоби звільнити йому місце. Джо не знав чому саме, але йому було байдуже. Відчував лише опору, яку дарувала лава під ним, послаблення величезного тягаря всередині власного тіла. «Ще кілька хвилин, — сказав Джо подумки.— Якщо я не помиляюся. Господи, через що мені доводиться проходити. Вже вдруге.

Зрештою, ми намагалися, — думав він, дивлячись на жовті мерехтливі вогники й неонові вивіски, на потік машин, що котився в обох напрямках у нього перед очима. — Ранситер відбивався з усіх сил. Елла дуже довго дряпалася, кусалася й хитрувала. А я, хай йому грець, майже повернув банці бальзаму „Убік“ для печінки і нирок її теперішню форму. Мені це майже вдалося». Розуміння цього давало певне полегшення, усвідомлення його власної великої сили. Його фінальної трансцендентальної спроби.

Скрегочучи гальмами, перед лавою зупинилася велетенська гуркітлива туша трамвая. Ті кілька людей, що сиділи біля Джо, підвелися і заквапилися увійти до трамваю через задні двері.

— Агов, містере,— закричав кондуктор до Джо.— То ви сідатимете чи ні?

Джо не відповів. Кондуктор зачекав трохи, а тоді смикнув за шнур, подаючи сигнал. Трамвай з гуркотом рушив. Він все більше віддалявся, і врешті зник з очей Джо. «Нехай щастить,— подумки сказав той, прислухаючись до згасаючого стугоніння трамвайних коліс. — І прощавайте».

Він відхилився на спинку, заплющив очі.

— Перепрошую.— У темряві над ним схилилася дівчина у жакеті з синтетичного страусового пір’я. Джо підвів погляд, миттєво прийшовши до тями від несподіванки.— Містере Чип? — запитала вона. Гарненька й струнка, одягнена у капелюх, рукавички, костюм і черевики на високих підборах. Вона тримала щось у руці, Джо помітив обриси схожого на упаковку предмета.— Ви з Нью-Йорка? З «Ранситер і компаньйони»? Не хочу віддати цю річ не тій людині.

— Я — Джо Чип,— сказав він. Якусь мить він гадав, що тією дівчиною була, можливо, Елла Ранситер. Однак він бачив її вперше. — Хто вас прислав?

— Лікар Зондербар, — відповіла дівчина. — Зондербар-молодший, син лікаря Зондербара-засновника.

— Хто це? — ім’я йому нічого не говорило, аж раптом Джо згадав, де зустрічав його раніше. — Той тип, що створив бальзам для печінки й нирок. Оброблене листя олеандру, олія м’яти перцевої, деревне вугілля, хлорид кобальту, окис свинцю... — його здолала втома, і він замовк.

— Застосовуючи новітні технології, що ґрунтуються на досягненнях сучасної науки, ми й справді можемо відновити матерію, що зазнала деградації, до того ж за ціною, доступною будь-якому власнику квартири. «Убік» продається в усіх провідних магазинах товарів для догляду за домом на Землі. Тож шукайте його там, куди ви ходите за покупками, містере Чип.

Цілковито прийшовши до тями, він запитав:

— Де його шукати? — Джо насилу зіп’явся на ноги і тепер стояв, незграбно похитуючись. — Ви з 1992-го року. Те, що ви сказали, було у Ранситеровій рекламі. — Він відчув на собі подув вечірнього вітру, який налітав, норовлячи потягнути його за собою. Йому здавалося, що він лише клочкуватий жмуток павутиння й тканини, який ледве тримався купи.

— Так, містере Чип. — Дівчина вручила йому пакунок. — Ви викликали мене з майбутнього тим, що зробили в аптеці кілька хвилин тому. Я прибула до вас безпосередньо з фабрики. Містере Чип, я можу обприскати вас сама, якщо ви надто збезсиліли. Ви не проти? Я офіційний представник виробника і технічний консультант, тож знаю, як його застосовувати. — Вона швидко забрала пакунок із його тремтячих рук. Розірвавши упакування, дівчина одразу ж побризкала на нього «Убіком». Джо бачив, як у сутінках спалахував балончик. Бачив радісні барвисті літери.

— Дякую,— сказав він за якийсь час. Коли відчув себе краще і трохи зігрівся.

— Цього разу не знадобилося так багато, як у готельному номері,— пояснила дівчина.— Мабуть, ви трохи зміцніли. Ось, візьміть цей балончик. Можливо, до ранку він вам іще буде потрібний.

— Я зможу отримати більше? Коли цей закінчиться?

— Очевидно, так. Якщо ви зуміли викликати мене сюди цього разу, то, припускаю, що це вдасться вам знову. У той самий спосіб. — Вона подалася геть, зникаючи у тіні, яку відкидали щільні стіни поближніх замкнутих на ніч магазинів.

— Що таке «Убік»? — запитав Джо, намагаючись її затримати.

— Балончик «Убіка», — відповіла дівчина, — це портативний негативний іонізатор, у якому міститься модуль високої напруги з низькоамперним підсилювачем, що живиться від потужної гелієвої батареї на 25 кВт. Негативні іони розганяються проти годинникової стрілки у несиметричному прискорювачі частинок, що створює доцентровий рух, завдяки якому вони швидше зв’язуються, ніж розсіюються. Негативне іонне поле зменшує швидкість антипротофазонів, які зазвичай присутні в атмосфері. Щойно їхня швидкість знижується, вони втрачають властивості антипротофазонів і за принципом паритету більше не можуть з’єднуватися з протофазонами, які випромінюють люди, що перебувають у холодильних контейнерах, тобто напівживі. Це призводить до зростання кількості протофазонів, що не нейтралізуються антипротофазонами, а це означає — принаймні на певний час — посилення чистого активного поля протофазонної діяльності... яке особа у напівжитті сприймає як збільшення життєздатності та зниження відчуття низької температури, спричиненого перебуванням усередині холодильного обладнання. Тож ви тепер розумієте, чому регресовані форми «Убіка» не змогли...

— Негативні іони — це тавтологія, — задумливо сказав Джо. — Всі іони негативні.

Дівчина знову рушила геть.

— Можливо, ще побачимося, — лагідно промовила вона. — Приємно було доправити вам балончик. Може, наступного разу...

— Повечеряємо разом,— запропонував Джо.

— З нетерпінням чекатиму. — Вона відпливала все далі й далі.

— Хто винайшов «Убік»? — не вгавав Джо.

— Група небайдужих напівживих, яким загрожував Джорі. Але здебільшого це заслуга Елли Ранситер. Вони страшенно довго працювали над цим засобом. І на сьогодні його все ще досить мало.

Непомітно, потроху віддаляючись від нього, вона відходила все далі і врешті зникла.

— У «Матадорі», — гукнув Джо їй услід. — Наскільки я розумію, Джорі доволі непогано його матеріалізував. Або ж повернув назад якраз на правильний відрізок часу. Як би там воно не було. — Він прислухався, однак дівчина не відповіла.

Обережно стискаючи в руках балончик з «Убіком», Джо Чип рушив до проїжджої частини, виглядаючи таксі.

Під вуличним ліхтарем він підніс балончик до світла і прочитав напис на етикетці.

Ґлен Ранситер не міг знайти власника мораторіуму.

— Ви впевнені, що не знаєте, де він? — запитав Ранситер у міс Бізон, секретарки фон Фоґельзанґа. — Мені дуже треба знову порозмовляти з Еллою.

— Я попрошу, щоб вам її доправили, — пообіцяла міс Бізон.— Можете скористатися кабінетом «4-в». Будьте ласкаві, містере Ранситер, і зачекайте там. Я подбаю, щоб ваша дружина була біля вас якомога швидше. Спробуйте влаштуватися зручніше.

Знайшовши потрібний офіс, Ранситер почав знервовано міряти його кроками. Врешті, з’явився один із працівників мораторіуму, тягнучи на ручному візку контейнер із Еллою.

— Пробачте, що змусив чекати,— сказав чоловік і одразу взявся налаштовувати електронний переговорний апарат, щось весело мугикаючи.

Незабаром усе було готово. Працівник востаннє перевірив лінію зв’язку, задоволено кивнув й рушив до дверей.

— Це вам, — Ранситер простягнув йому кілька п’ятдесятицентових монет, вишкрібши їх зі своїх кишень. — У подяку за швидкість, з якою ви виконали роботу.

— Дякую, містере Ранситер,— відповів той, зиркнув на гроші, а тоді спохмурнів і здивовано запитав. — Що це за гроші?

Ранситер довго вглядався у п’ятдесятицентові монети. Він одразу зрозумів, що мав на увазі співрозмовник. Було очевидно, що монети не такі, якими мали би бути. «Чий це профіль? — подумки запитав він себе. — Хто зображений на всіх трьох монетах? Зовсім не та особа. Та все ж він видається знайомим. Я його знаю».

Тоді він раптом упізнав обличчя. «Цікаво, що це значить, — запитав себе Ранситер. — Такої дивовижі я ще не бачив. Для більшості речей у житті врешті-решт вдається знайти пояснення. Але... Джо Чип на п’ятдесяти центах?»

То були перші гроші з зображенням Джо Чипа, які трапилися йому на очі.

Однак моторошне передчуття підказувало йому — якщо покопирсається в кишенях і гаманці, то знайде ще.

Це був лише початок.