У вівторок, її жовтня 1988 року, «Шоу Джейсона Тавернера» закінчилося на тридцять секунд раніше, ніж зазвичай. Технічний працівник, що спостерігав за студією крізь прозорий пластик контрольного купола, зупинив фінальні титри відео й подав знак Джейсону Тавернеру, який вже почав сходити зі сцени. Технік постукав пальцем по зап’ястку й показав на рота.

— Не забувайте надсилати нам ваші листівки й привітання, — м’яко промовив Джейсон у мікрофон. — І не перемикайте канал — на вас чекають «Пригоди неймовірного пса Скотті».

Технік усміхнувся, Джейсон усміхнувся у відповідь, після чого звук і зображення вимкнули. Їхня годинна музично-розважальна програма, яка посідала друге місце в рейтингу найкращих телешоу року, закінчилася. І все пройшло чудово.

— Але де поділися ті півхвилини? — запитав Джейсон у спеціальної зірки вечора Гезер Гарт. Це його непокоїло. Він любив розраховувати свої шоу до секунди.

— Заспокойся, крихітко, все гаразд, — відказала вона, приклавши прохолодну долоню до його дещо спітнілого чола, й ніжно пригладила світло-русяве волосся.

— Ти хоч уявляєш, яку маєш владу? — запитав Джейсона їхній агент Ел Блісс, близько, як завжди, надто близько підходячи до нього. — Сьогодні ти застібав ширіньку перед тридцятьма мільйонами глядачів. Це своєрідний рекорд.

— Та я щотижня застібаю ширіньку в ефірі, — відповів Джейсон. — Це моя фішка. Чи ти не дивишся шоу?

— Але перед тридцятьма мільйонами... — сказав Блісс, і його кругле червонясте обличчя вкрилося краплинами поту. — Подумай лишень! До того ж не варто забувати про доходи за повторні трансляції.

— Я вже, мабуть, помру, а гонорари за це шоу й далі надходитимуть. І слава Богу! — відрізав Джейсон.

— Ну, ти можеш померти й сьогодні, зважаючи на те, скільки твоїх фанів у цю мить товчеться під дверима студії. Тільки й чекають, щоб роздерти тебе на шматочки завбільшки з поштову марку, — зауважила Гезер.

— Серед них є й ваші фанати, міс Гарт, — пропихтів, мов захеканий собака, Ел Блісс.

— Хай їм біс! — різко відказала Гезер. — Чому вони не розходяться? Хіба немає закону, який забороняв би вештатися тут без діла, чи чогось на кшталт цього?

Джейсон схопив руку жінки й міцно її стиснув, привертаючи до себе увагу явно роздратованої міс Гарт. Він ніколи не розумів її ненависті до власних прихильників — для нього вони були основою його існування як публічної особи. А публічність та роль всесвітньовідомого шоумена й були самим його існуванням. І крапка.

— Якщо ти так до них ставишся, тобі не варто працювати на телебаченні. Облиш це. Стань краще соціальним працівником у таборі примусової праці.

— Там теж люди, — похмуро мовила Гезер.

Крізь натовп до Джейсона Тавернера й міс Гарт проштовхалися двоє охоронців зі спеціального загону поліції.

— Містере Тавернер, ми розчистили коридор, наскільки це взагалі можливо, — прохрипів товстіший із двох. — Ходімо, поки глядачі зі студії не дісталися до бічних виходів.

Він подав знак трьом іншим спецохоронцям, які одразу ж рушили задушливим велелюдним проходом, що врешті-решт вивів їх на нічну вулицю. Там на них уже чекав розкішний неболіт «Роллз-Ройс», хвостова ракета якого ледь помітно ритмічно дрижала на холостому ходу. «Мов механічне серце», — подумав Джейсон. Серце, що билося тільки для нього, адже він був зіркою. Ну, й оскільки Гезер перебувала поряд із ним, то і для неї також.

«Вона заслужила на це — сьогодні Гезер добре заспівала. Майже так само добре, як і... — Джейсон подумки вишкірився. — Чорт забирай, варто поглянути правді у вічі! Люди вмикають свої кольорові тривимірні телевізори не для того, щоб побачити гостьову зірку вечора. На Землі не менше тисячі таких зірок, плюс ще кілька в колоніях на Марсі.

Вони вмикають телевізори, щоб побачити мене. І я завжди там. Джейсон Тавернер ніколи не розчаровував своїх прихильників і ніколи їх не розчарує. А Гезер нехай ставиться до своїх як хоче».

— Ти не любиш їх, бо не любиш саму себе. У глибині душі ти вважаєш, що у них поганий смак, — проказав Джейсон, доки вони, ухиляючись від настирливих рук і працюючи ліктями, проштовхувалися задушливим, пропахлим потом коридором.

— Вони ідіоти, — буркнула Гезер, а тоді тихо вилаялася, оскільки її великий крислатий капелюх зірвався з голови й назавжди зник у китовому череві натовпу фанатів, що тиснули на них з усіх боків.

— Вони ординари, — проказав Джейсон їй на вухо, наполовину сховане під великим завитком блискучого рудого волосся. Цю славетну зачіску сьогодні часто й бездоганно копіювали в салонах краси по всій Террі.

— Ненавиджу це слово, — невдоволено буркнула Гезер.

— Вони ординари і вони нікчеми. Адже це й означає «бути ординаром». Хіба ні? — сказав він, вкусивши її за мочку вуха.

— О, Боже! Летіти на небольоті крізь порожнечу. Ось чого мені бракує — безмежної порожнечі. Без голосів, без запахів, і щоб ніхто не жував під вухом пластикові жуйки всіх дев’яти кольорів райдуги.

— А ти їх і справді ненавидиш.

— Авжеж. Як і ти, — на якусь мить вона зупинилася й повернулась до нього обличчям. — Ти чудово знаєш, що вже давно втратив свій клятий голос. А тепер просто наживаєшся на колишній славі. Але минуле не повернути. — Тоді, посеред галасу й криків юрби, які й далі не вгавали, посміхнулась і додала тоном, у якому вчувалася теплота: — Що скажеш, ми старіємо? Разом? Як чоловік і дружина?

— Шості не старіють, — відказав Джейсон.

— Ой, розкажи мені, — вона простягнула руку й торкнулася його кучерів. — Скільки років ти вже їх фарбуєш? Рік? Можливо, три?

— Сідай у неболіт, — мовив він, виводячи її з будівлі на Голлівудський бульвар.

Сяду, якщо візьмеш верхнє сі. Пам’ятаєш, як тоді...

Він заштовхав її в літальний апарат, втиснувся поруч, допоміг Елу Бліссу зачинити дверцята, й вони одразу ж шугнули вгору, у затягнуте дощовими хмарами нічне небо. У сяйливе небо Лос-Анджелеса, яке було таким яскравим, немов зараз стояв полудень. «Полудень як для тебе, так і для мене, — подумав він. — Для нас обох упродовж усього нашого життя. І так буде завжди, адже ми — шості. Обоє. Не залежно від того, чи знають вони про це, чи ні».

«Проте вони не знали», — подумав він, і ця похмура думка чомусь його потішила. Вони нікому про це не розповідали, хоч обоє це чудово усвідомлювали. Бо саме так воно й мало бути. І завжди було... навіть пропри те, що тепер усе пішло шкереберть. Принаймні на погляд розробників. Великих мудрагелів, які вирішили ризикнути й таки помилилися. Сорок п’ять років тому, коли світ був іще зовсім юний і на тепер уже зниклих японських вишнях у Вашингтоні виблискували краплі дощу. А благородний експеримент пахнув весною. Хоча й недовго.

— Летімо в Цюрих! — запропонував Джейсон.

— Я надто втомлена, — відказала Гезер. — До того ж він наганяє на мене нудьгу.

— Що? Маєток? — не повірив він. Гезер сама його для них обрала, і вони роками ховалися там від решти світу. Зокрема від настирливих прихильників, яких вона так ненавиділа.

— Так, маєток. Швейцарські годинники. Хліб. Бруківка. Засніжені схили.

— Гори, — сказав він, усе ще почуваючись ображеним. — Біс із ним! Полечу без тебе.

— З іншою?

— Ти справді хочеш, щоб я полетів з іншою? — він просто не міг цього зрозуміти.

— Ти і твоя привабливість. Твій шарм. Ти здатний вкласти будь-яку дівку на світі у те своє велетенське мідне ліжко. Хоч у ньому ти не такий уже й жеребець, коли доходить до справи.

— Господи! Ну, почалося, — з відразою мовив Джейсон. — Знову ти за старе. До того ж найбільше тебе непокоять ті, кого ти сама понавигадувала.

— Ти знаєш, як ти виглядаєш, — розвернулась до нього Гезер, — навіть попри те, що тобі вже давно не двадцять. Ти — красень. Тридцять мільйонів щотижня пожирають тебе очима. І їх цікавить аж ніяк не твій голос... їм не дає спокою твоя врода.

— Те саме я міг би сказати й про тебе, — уїдливо відповів він. Йому хотілося побути з нею на самоті подалі від усіх, у будинку на околицях Цюриха, який завмер у мовчазному очікуванні їхнього повернення. Джейсону здавалося, ніби сам будинок прагне, щоб вони лишилися там — і не на ніч або тиждень, а назавжди.

— Я теж виглядаю молодшою, ніж є насправді, — мовила Гезер.

Він похапцем глянув на неї, відтак придивився пильніше. Пишне руде волосся, бліда веснянкувата шкіра, правильний римський ніс. Великі, глибоко посаджені фіолетові очі. Так, вона мала рацію. Вона й справді не виглядала на свої роки. Звісно ж, Гезер ніколи не користувалася послугами телефонної трансекс-мережі. На відміну від нього. Утім, робив він це, правду кажучи, вкрай рідко. Тож не підсів, не зазнав жодних ушкоджень мозку й не почав передчасно старіти.

— Ти збіса гарна, — видушив із себе Джейсон.

— А ти?

Його це не зачепило. Він знав, що й досі може розраховувати на свою харизму, прописану в його хромосомах сорок два роки тому. Вона не помилилася, він і справді вже майже цілком посивів, тому доводилося постійно фарбуватись. Також де-не-де почали з’являтися зморшки. Однак...

— Доки у мене є мій голос, я не пропаду. І матиму все, що забажаю. Ти помиляєшся щодо мене — це все твоя схильність до відчуженості, притаманна всім шостим, твоя так звана «виплекана індивідуальність». Гаразд, якщо ти не хочеш у Цюрих, то куди хочеш? До тебе? До мене?

— Я хочу за тебе заміж, — відказала Гезер. — Тоді нам не доведеться розриватися між твоїм і моїм житлом — ми матимемо наше. Я полишу естраду, заведемо трьох діточок, і всі вони будуть схожі на тебе.

— Дівчатка також?

— У нас будуть лише хлопчики.

Він нахилився й поцілував її в носа. Гезер усміхнулася, взяла його за руку й ніжно її погладила.

— Сьогодні ми можемо полетіти куди завгодно.

Джейсон проказав це низьким, твердим й упевнено-вивіреним тоном, практично батьківським — зазвичай на Гезер таке діяло, навіть коли вже не діяло ніщо інше. «Або ж я просто тебе кину», — подумав він.

Цього вона й боялася. Інколи під час їхніх сварок, зокрема в Цюриху, де ніхто не міг їх почути або втрутитися, він помічав цей страх на її обличчі. Перспектива зостатися самотньою жахала Гезер, і вони обоє про це знали; цей страх був незмінною частиною їхнього спільного життя. Не публічного, звісно ж: як професіонали, що працювали в індустрії розваг, вони завжди вміли себе контролювати — хоч би як сильно вони сварилися й хоч якими емоційно віддаленими одне від одного почувалися, на очах у глядачів, авторів листів і галасливих фанів вони завжди лишалися парою. Навіть справжня ненависть не змогла б цього змінити.

Однак між ними вона була неможливою. Занадто багато спільного. До біса всього, що вони отримували одне від одного. Навіть те, що вони просто сиділи поруч у «Роллз-ройсі» й торкалися одне одного, робило їх щасливими. Принаймні поки що.

Джейсон запхав руку в кишеню піджака зі справжнього шовку (ручного крою — можливо, таких на весь світ набралося б не більше десятка) й дістав пачку банкнот. Великий, щільно збитий стосик.

— Носити з собою стільки готівки — не найкраща ідея, — сказала Гезер повчальним материнським тоном, який він так ненавидів.

— З цим ми можемо податися будь-куди... — мовив Джейсон, самовпевнено демонструючи пачку банкнот.

— Якщо тільки який-небудь студент-нелегал, якому буквально вчора поталанило потайки вибратися з нір під університетським містечком, не відрубає тобі руку й не втече з цими грошима, прихопивши з собою і твою руку, і твої показні грошенята. Ти завжди корчиш із себе казна-що. Поводишся крикливо й галасливо. Поглянь на свою краватку! Лише поглянь на неї! — вона підвищила голос.

Було схоже, що Гезер і справді не на жарт розлютилася.

— Життя не триває вічно, а багатство тим паче, — сказав Джейсон, проте сховав пачку банкнот до кишені й спробував розгладити рукою випуклість, яка тепер утворилася на його поза тим бездоганному піджаку. — Просто хотів тобі щось купити.

Це спало йому на думку лише зараз. Насправді, він планував витратити ці гроші трохи інакше — у Лас-Вегасі, граючи в блекджек. Оскільки він був шостим, то завжди мав змогу виграти у цій грі, що, власне, й робив. У нього була перевага над усіма, навіть над дилером. «Та й, врешті, — самовдоволено подумав він, — і над розпорядником казино теж».

— Брехня! — відказала Гезер. — Нічого ти не збирався мені купувати! Це зовсім на тебе не схоже. Ти егоїст і завжди думаєш тільки про себе. Це гроші на хвойд. Певно, збираєшся зняти собі якусь пишногруду білявку й затягнути в ліжко, вгадала? Мабуть, повезеш її в наш дім у Цюриху, де я, до речі, не була вже чотири місяці. Хоча зараз могла б уже бути вагітною.

Ця репліка видалася йому дивною, як і те, що з усіх можливих докорів їй на гадку спало саме це. Утім, Гезер часто робила або казала щось таке, чого він не розумів. Було багато речей, які вона воліла тримати в таємниці, не розкриваючи їх ані перед ним, ані перед своїми прихильниками.

Однак за роки знайомства він чимало про неї дізнався. Наприклад те, що в 1982 році вона зробила аборт — це була одна з тих таємниць, які вона оберігала особливо ретельно. Також йому було відомо, що колись вона нелегально вискочила заміж за лідера студентської комуни й цілий рік прожила в норах під Колумбійським університетом серед смердючих бороданів, яких копи й нацгарди назавжди загнали під землю. Якби не поліція й національна гвардія, які оточили всі кампуси, ці студенти розповзлись би по всіх усюдах, ринувши зі своїх нір, мов чорні щури з корабля, що тоне.

Окрім цього Джейсон знав, що рік тому її заарештовували за зберігання наркотиків. І лише впливовість її заможної родини дозволила зам’яти таку справу: ані її гроші, ані харизма, ані слава не допомогли їй вибратися з халепи, коли за неї взялася поліція.

Усе це минуле залишило в душі Гезер свої шрами, але він знав, що нині з нею все гаразд. Як і всі шості, вона мала неабияку здатність до самовідновлення. Це було старанно закладено в кожному з них. Як і багато чого іншого. Навіть Джейсон у свої сорок два роки не знав усіх їхніх можливостей. А він також багато чого пережив. Здебільшого йшлося про боротьбу з конкурентами — на шляху до слави йому довелося переступити через чимало трупів.

— Ці крикливі краватки... — почав був Джейсон, але його перебив телефонний дзвінок.

Він зняв слухавку й привітався. Мабуть, телефонував Ел Блісс, який хотів розповісти про рейтинги сьогоднішнього шоу.

Утім, він помилився. У слухавці звучав жіночий голос, різко й гучно вгризаючись у вухо:

— Джейсон? — голосно запитала дівчина.

— Так, — відказав він, а тоді, прикривши долонею слухавку, повернувся до Гезер: — Це Мерилін Мейсон. Якого чорта я дав їй номер свого небольота?

— Хто в біса така ця Мерилін Мейсон? — роздратовано поцікавилася Гезер.

— Пізніше розповім, — Джейсон забрав долоню зі слухавки й мовив: — Так, крихітко. Джейсон на зв’язку. Його справжня реінкарнація з плоті та крові. Що трапилося? Судячи з твого голосу — якась халепа. Невже тебе знову виселяють?

Він підморгнув своїй подружці й криво усміхнувся.

— Поклади слухавку, — мовила Гезер.

— Та ж намагаюсь, намагаюсь... Хіба не бачиш? — пробурмотів Джейсон, знову прикриваючи мікрофон. — Давай на чистоту, Мерилін! Розказуй усе, як є.

Упродовж двох років Мерилін Мейсон була, так би мовити, його протеже. Хай там як, але вона хотіла стати співачкою, бути багатою, знаменитою, купатися в любові публіки, одним словом, бути такою, як він. Якось вона зайшла в студію під час репетиції, і він її помітив. Напружене стурбоване личко, короткі ноги, міні-спідничка за межею фолу — він як справжній профі помітив це буквально миттєво. А вже за тиждень організував для неї прослуховування в «Коламбія Рекордз», компанії, яка заправляла їхніми виконавцями й репертуаром.

За той тиждень відбулося чимало всякого, проте воно аж ніяк не було пов’язане зі співами.

— Нам треба зустрітись, — пронизливо мовила Мерилін прямісінько йому у вухо. — Інакше я себе вб’ю, і відчуття провини не даватиме тобі спокою аж до скону. А ще я розповім тій Гезер Гарт, що ти весь цей час зі мною спав.

Джейсон подумки зітхнув. Чорт забирай, він і так був виснажений після цілої години шоу, протягом якої мусив тільки те й робити, що усміхатися.

— Сьогодні я вже лечу на ніч до Швейцарії, — твердо мовив він, проказавши це так, наче говорив із розбещеним дитям. Зазвичай, коли Мерилін охоплював такий звинувачувально-параноїдальний настрій, це спрацьовувало. Утім, на жаль, не цього разу.

— З твоїм небольотом за мільйон баксів тобі вистачить п’яти хвилин, щоб прилетіти сюди, — прокричала Мерилін. — Я просто хочу п’ять секунд із тобою поговорити. Я маю сказати тобі щось дуже важливе.

«Вочевидь, завагітніла, — подумав Джейсон. — Мабуть, якось ненавмисне — або й навмисне — забула прийняти пігулку».

— Ну і що за ці п’ять секунд ти скажеш мені такого, чого я досі не знаю? — різко запитав він. — Можеш сказати це зараз.

— Я хочу, щоб ти побув поряд зі мною, — промовила Мерилін, як і зазвичай, не надто замислюючись над своїми словами. — Ти просто мусиш прилетіти. Ми вже півроку не бачилися, і за цей час я багато про нас думала. Зокрема про наше останнє прослуховування.

— Гаразд, — відповів Джейсон, відчуваючи, як його переповнює гнів та обурення. Ось що отримуєш, коли намагаєшся збудувати кар’єру для таких нездар, як вона. Він грюкнув слухавкою й розвернувся до Гезер: — Радий, що ти з нею не знайома. Вона просто...

— Чорта з два! — відрізала Гезер. — Я «з нею не знайома», бо ти добряче про це попіклувався.

— Хай там як, але я влаштував їй не одне, а цілих два прослуховування, і вона їх обидва завалила, — сказав Джейсон, скерувавши неболіт праворуч. — А тепер, щоб не вважати себе нікчемою, вона в усьому звинувачує мене. Немов причина її невдач у мені. Розумієш про що я?

— А цицьки в неї гарні?

— Правду кажучи, так, — усміхнувся Джейсон, і Гезер засміялася. — Ти ж знаєш мою слабкість. Але свою частину угоди я виконав. Я влаштував їй прослуховування. Навіть два. Останнє відбулося півроку тому, і я впевнений, що вона й досі не заспокоїлась. Цікаво, що ж вона хоче мені сказати?

Він натиснув кнопку контрольного модуля і вправно встановив курс автопілота на будинок Мерилін, на даху якого був невеликий, проте достатній для посадки майданчик.

— Мабуть, вона в тебе закохана,— проказала Гезер, коли неболіт сів на дах хвостовою частиною й випустив сходи.

— Як і сорок мільйонів інших, — добродушно відповів Джейсон.

Гезер зручніше вмостилася в ковшеподібному сидінні небольота.

— Тільки не затримуйся, інакше, клянуся Богом, полечу без тебе.

— І залишиш мене з Мерилін?

Вони обоє розсміялися.

— За мить повернуся.

Він підійшов до ліфта й натиснув на кнопку.

Зайшовши до квартири Мерилін, він одразу збагнув, що вона з’їхала з глузду. Обличчя змарніле й заклякле, а тіло настільки висушене, що здавалося, ніби вона намагалася проковтнути й перетравити саму себе. До того ж — очі. Мало що пов’язане з жінками або їхнім тілом викликало в нього відчуття тривоги, а от погляд — так. І от тепер її очі, абсолютно круглі, з величезними розширеними зіницями, вп’ялися у нього, а сама вона мовчки стояла перед ним зі складеними на грудях руками, непохитна й напнута, мов струна.

— То кажи вже, — мовив Джейсон, намагаючись відновити своє відчуття переваги. Зазвичай, — насправді практично завжди — спілкуючись із жінками, ситуацію контролював він. Правду кажучи, Джейсон вважав це своїм особливим умінням. Утім... тепер він не знаходив собі місця. А вона й далі мовчала. На її густо нафарбованому обличчі не було видно ні кровинки, й сама вона радше скидалася на живий труп. — Хочеш іще одне прослуховування? Ти про це хотіла поговорити?

Мерилін заперечно похитала головою.

— Гаразд, ну то скажи, у чому річ? — втомлено, хоч заразом і стривожено запитав Джейсон. Однак йому вдалося не виказати оту занепокоєність своїм голосом. Він був занадто хитрим, занадто досвідченим, аби дозволити їй відчути свою розгубленість. Адже знав, що в суперечках із жінками дев’яносто відсотків блефу, до того ж з обох боків. Тож головне полягало не в тому, що ти робиш, а як.

— Хочу тобі дещо показати, — Мерилін розвернулась і подалася на кухню, зникнувши на якусь мить із його поля зору. Джейсон рушив за нею.

— Ти й досі звинувачуєш мене в тому, що обидва прослуховування... — почав було він.

— Ось! Тримай!

Мерилін узяла з сушарки для посуду поліетиленовий пакет, якусь мить потримала його в руках — її обличчя й досі було бліде та заціпеніле, а очі вирячені й незмигні, — а тоді раптом розкрила кульок, розмахнулася й підскочила до нього.

Усе трапилося так швидко. Джейсон інстинктивно подався назад, проте зробив це надто повільно й надто пізно. П’ятдесят живильних трубок желеподібної губки-обіймальниці «Каллісто» вже міцно вп’ялися йому в груди. І він відчув, як вони щораз глибше проникають у його плоть.

Джейсон миттю кинувся до підвішеної над плитою кухонної шафи, гарячково схопив з полиці напівпорожню пляшку скотчу, відкрутив неслухняними пальцями кришечку й вилив вміст пляшки на слизняка. Він мислив ясно, можливо, навіть занадто ясно, як на таку ситуацію. Не запанікував. Натомість просто поливав істоту алкоголем.

Якусь мить нічого не відбувалося. Джейсону й далі вдавалося якось тримати себе в руках і не піддаватися паніці. Аж раптом ота гидота забулькала, сіпнулася від корчів і впала на підлогу. Вона була мертва.

Відчувши слабкість, він опустився на стілець. Щосили намагався не знепритомніти. Кілька трубок лишилися всередині тіла, і вони й досі були живими.

— Непогано, — простогнав він. — Ти майже мене вколошкала, сучесько ти дране!

— Не майже, — спокійним беземоційним голосом промовила Мерилін. — Кілька трубок досі в тобі, і ти це знаєш. Достатньо лише поглянути на твоє обличчя. Пляшкою скотчу їх звідти не викуриш. Власне, нічим їх уже звідти не викуриш.

На цих словах Джейсон знепритомнів. Крізь пелену, що застилала йому очі, він побачив, як підіймається сіро-зелена підлога. А тоді все зникло. Навкруги запанувала порожнеча, у якій не було навіть його.

Світло знову просочилося крізь повіки, і перед його заплющеними очима постала підсвічена червона пелена. Він розплющив очі й підвів голову, намагаючись роззирнутися. Сподівався побачити Гезер або лікаря.

Проте він лежав у кімнаті сам. Навколо ні душі. Комод із тріснутим дзеркалом, із засмальцьованих стін стирчать потворні старі світильники. А десь неподалік неугавно кричить телевізор.

Це не лікарня.

І Гезер із ним немає. Він відчув її відсутність і цілковиту порожнечу, що зосталася замість неї.

«Господи, — подумав він, — що ж трапилося?»

Біль у грудях минув, але з ним зникло й багато іншого. Тремтячими руками він відкинув заяложену шерстяну ковдру, сів і спантеличено потер чоло, збираючись із силами.

Це готельний номер, зрозумів він. Брудний дешевий вошивий притулок для пияків. Ані штор, ані ванної. Схожий на ті, в яких він мешкав багато років тому, на початку своєї кар’єри. Коли його ще ніхто не знав, і в нього зовсім не було грошей. У ті похмурі дні, згадки про які він завжди щосили намагався витіснити зі своєї пам’яті.

Гроші. Він обмацав свій одяг і виявив, що замість лікарняної накидки на ньому знову був його шовковий костюм ручного крою, хоч і добряче пом’ятий. А у внутрішній кишені піджака лежала пачка банкнот великими купюрами, гроші, з якими він планував податися до Вегаса.

Ну, хоча б це на місці.

Він поспіхом роззирнувся в пошуках телефона. Звісно ж, у номері його не було. Утім, мав би бути в фойє. Але кому зателефонувати? Гезер? Елу Бліссу, його агенту? Морі Манну, продюсеру його телешоу? Біллу Волферу, його адвокату? Чи, може, усім їм одразу і якомога швидше?

Йому насилу вдалося підвестися. Похитуючись, він стояв посеред кімнати й лаявся, не в змозі збагнути причину свого гніву. Ним керував якийсь тваринний інстинкт. Джейсон готував себе — своє сильне тіло шостого — до бою. Однак він не знав, хто його ворог, і це лякало. Уперше на своїй пам’яті він відчув паніку.

«Чи багато минуло часу?» — подумав він. Хтозна. Відчуття часу він втратив. Надворі був день. За брудною шибкою в небі гучно проносилися квібли. Джейсон зиркнув на годинник: о пів на одинадцяту. То й що? Могла минути тисяча років, і він про це не здогадався б. Годинник тут не зарадить.

А от телефон — так. Джейсон вийшов у запилюжений коридор, відшукав сходи, обережно, сходинка за сходинкою, зійшов донизу, тримаючись за поручень, і врешті опинився в порожньому фойє зі старими обдертими кріслами.

Добре, хоч знайшовся дріб’язок. Він закинув у щілину золотий долар і набрав номер Ела Блісса.

— Бюро пошуку талантів Блісса, — почувся в слухавці голос Ела.

— Слухай, Еле, — сказав Джейсон, — я не знаю, де я. Заради всього святого, прилітай і забери мене! Витягни мене звідси! Відвези деінде! Еле, ти мене зрозумів? Еле?

На якийсь час з того боку запала мовчанка, а тоді пролунав далекий, відсторонений голос, що належав Елу Бліссу:

— З ким я розмовляю?

Джейсон роздратовано прогарчав своє ім’я.

— Я вас не знаю, містере Тавернер, — безвиразним і байдужим тоном відказав Ел Блісс. — Ви впевнені, що набрали правильний номер? Із ким ви хотіли поговорити?

— Та ж із тобою, Еле! З Елом Бліссом, моїм агентом! Що трапилося в лікарні? І як звідти я потрапив сюди? Невже тобі нічого про це невідомо? — зусиллям волі Джейсон взяв себе в руки, і паніка трохи відступила. Він змусив себе говорити розважливо: — Ти можеш зв’язатися з Гезер?

— З міс Гарт? — фиркнув Ел і замовк.

— Вважай, що ти більше не мій агент! — люто мовив Джейсон. — І крапка. Мені начхати, що там сталося. Тебе звільнено!

Ел Блісс знову фиркнув від сміху, почулося клацання, і зв’язок обірвався. Блісс поклав слухавку.

«Я вб’ю цього виродка, — промовив Джейсон сам до себе. — Розірву цю лису жирну скотину на найдрібніші шматки.

Чого він намагався досягти? Я нічогісінько не розумію. Чому він раптом поставився до мене так вороже? Що на бога я йому зробив? Він був моїм другом і агентом упродовж дев’ятнадцяти років. І ніколи нічого подібного не траплялося.

Зателефоную Біллу Волферу, — вирішив Джейсон. — Він завжди у своєму офісі або на зв’язку. Додзвонюся до нього й дізнаюся, що в біса скоїлося».

Він опустив у монетоприймач ще один золотий долар і набрав номер, який знав напам’ять.

— Адвокатська контора «Волфер і Блейн», — відповіла секретарка.

— З’єднайте мене з Біллом. Це Джейсон Тавернер. Ви ж знаєте, хто я.

— Містер Волфер сьогодні в суді. Якщо хочете, можу з’єднати вас із містером Блейном або ж попрошу містера Волфера зв’язатися з вами пізніше, коли він повернеться в офіс.

— Ви знаєте, хто я? — запитав Джейсон. — Вам відомо, хто такий Джейсон Тавернер? Ви телевізор дивитесь?

Тепер він уже насилу контролював свій голос, який то майже зникав, то знову зривався на різке деренчання. Доклавши неабияких зусиль, Джейсон усе ж таки опанував себе, однак його руки й далі мимоволі трусились. Насправді його всього аж тіпало.

— Перепрошую, містере Тавернер, — проказала секретарка. — Я не вповноважена говорити від імені містера Волфера або...

— Ви дивитеся телевізор?

— Так.

— І ви ніколи про мене не чули? «Шоу Джейсона Тавернера»? Щовівторка о дев’ятій вечора?

— Перепрошую, містере Тавернер. Але вам справді варто поговорити з містером Волфером особисто. Скажіть мені номер, з якого ви телефонуєте, і я простежу, щоб він зв’язався з вами протягом дня.

Джейсон поклав слухавку.

«Я збожеволів, — подумав він. — Або вона. Вона і цей виродок Ел Блісс. Господи!» Похитуючись, він відійшов від телефону і всівся в одне з вицвілих м’яких крісел. Сидіти було приємно. Заплющивши очі, Джейсон зробив кілька повільних та глибоких вдихів і видихів. Було над чим задуматися.

«Я маю п’ять тисяч доларів великими купюрами», — сказав він собі. А отже, я не цілком безпорадний. До того ж із моїх грудей зникла ця штука разом із усіма її живильними трубками. Вочевидь, лікарям таки вдалося їх хірургічно видалити. Тож принаймні я живий. І це не може не тішити. Та чи трапився провал у часі? Де б дістати газету?

На сусідній кушетці Джейсон побачив номер «Лос-Анджелес Таймз». Поглянув на дату. 12 жовтня 1988 року. Жодного часового розриву. Вчора він виступав на своєму шоу, і вчора через напад Мерилін його привезли при смерті до лікарні.

Раптом йому спала на думку одна ідея. Джейсон погортав газету і врешті-решт відшукав колонку з рекламними повідомленнями про розважальні події. Уже три тижні поспіль, щовечора — звісно ж, за винятком вівторків, коли він вів своє шоу на телебаченні, — Джейсон виступав у Персидській залі готелю «Голлівуд Гілтон».

Однак реклами, яку впродовж останніх трьох тижнів розміщував готель, на сторінці не виявилося. Можливо, вони перемістили її на іншу, промайнула в голові квола думка. Він уважно проглянув увесь розділ. Тут була ціла купа оголошень про різних виконавців, проте жодної згадки про нього. І це попри те, що протягом останніх десяти років його фото завжди було в розділі розваг тієї чи іншої газети. Без винятків.

«Зроблю-но я ще одну спробу, — вирішив він. — Подзвоню Морі Манну».

Діставши гаманець, Джейсон узявся шукати папірець, на якому записав номер Морі.

Гаманець виявився напрочуд тонким.

Усі його документи зникли. Зникли всі ідентифікаційні картки, завдяки яким він міг лишатися живим. Картки, які дозволяли йому проходити через блокпости поліції та нацгвардії і не боятися, що його застрелять або відправлять до табору примусової праці.

«Без посвідчення особи я не проживу й двох годин, — подумав він. — Я не наважуся навіть вийти з цього вошивого готелю на тротуар. Вони подумають, що я який-небудь студент або викладач, що втік із кампуса. Відтак решту життя я проведу як раб, надриваючись за важкою ручною роботою. Тепер я — один із тих, кого називають неособами.

Отже, найперше моє завдання — лишатися живим. До біса телезірку Джейсона Тавернера! Про це я попіклуюся пізніше».

Він відчув, як у мозку зосереджено запрацювали потужні складові, що були зумовлені його статусом шостого. «Я не такий, як інші, — сказав Джейсон сам до себе. — Я виберусь із цієї халепи, що б не трапилося. Так чи інакше.

Наприклад, за ті гроші, які в мене є, можна дістатися до Воттса й придбати собі фальшиві документи. Набити ними хоч увесь гаманець. З того, що мені доводилося чути, там таким промишляє не менше сотні дрібних ділків. Утім, ніколи б не подумав, що мені доведеться скористатися їхніми послугами. Мені, Джейсону Тавернеру. Телезірці з тридцятимільйонною аудиторією.

Невже серед усіх цих тридцяти мільйонів немає нікого, хто б мене пам’ятав? Звісно, якщо слово „пам’ятати“ тут доречне. Бо я говорю так, ніби спливло вже багато часу, а я перетворився на стариганя, який давно втратив популярність і живе лише за кошт своєї минулої слави. Але ж це не так».

Повернувшись до телефону, він відшукав номер центру реєстрації новонароджених у штаті Айова. Витративши кілька золотих монет, Джейсон все-таки якось до них пробився, хоча й довелося довгенько почекати на лінії.

— Мене звати Джейсон Тавернер, — сказав він службовцю. — Я народився 16 грудня 1946 року в Меморіальній лікарні Чикаго. Чи не могли б ви підтвердити цю інформацію та вислати мені копію свідоцтва про народження? Воно потрібне мені для влаштування на роботу.

— Звісно, сер, — відповів службовець і перевів телефон у режим очікування. Джейсон чекав. За якийсь час службовець знову з’явився на лінії: — Містер Джейсон Тавернер, народжений 16 грудня 1946 року в окрузі Кук?

— Так, — підтвердив Джейсон.

— У нас немає документа про реєстрацію народження такої особи за вказаними вами датою й місцем. Ви точно нічого не переплутали, сер?

— Ви маєте на увазі, чи пам’ятаю я власне ім’я, а також дату і місце народження? — Джейсон знову втратив контроль над своїм тоном, але цього разу йому не вдалося його опанувати. Він відчув напад паніки. Подякувавши, Джейсон поклав слухавку. Його всього трусило. Не тільки тіло — дрож проймав навіть свідомість.

«Я не існую, — подумав він. — Джейсона Тавернера не існує. Ніколи не було й ніколи не буде. До біса кар’єру! Я просто хочу жити. Якщо хтось чи щось хоче знищити мою кар’єру — гаразд, прошу. Але невже я не маю права просто існувати? Невже я насправді ніколи навіть не народжувався?»

У його грудях щось ворухнулося. «їм не вдалося видалити всі живильні трубки, — із жахом подумав він. — Деякі з них і досі всередині, ростуть, харчуючись моєю плоттю. Клята бездарна хвойда! Сподіваюсь, вона врешті-решт опиниться на вулиці й продаватиме себе за четвертак!

І це після всього, що я для неї зробив? Після двох прослуховувань у відділі пошуку талантів? Але, чорт забирай, усе-таки я чимало разів її відбабахав. Тож, гадаю, ми квити».

— З вашої свідомості можна дізнатися дуже багато дивних речей, — мимохідь зауважив портьє, звертаючись до Джейсона, який сидів на передньому сидінні старезного квібла, що повільно й гуркітливо сунув вулицею.

— Геть із моєї голови! — грубо й гидливо відказав той. Він завжди відчував неприязнь до допитливих телепатів, які нишпорили в чужих думках просто з цікавості, і цей випадок не був винятком. — Геть із моєї голови! Краще відвези мене до того, хто зможе мені допомогти. І дивись не натрап на поліційний або нацгвардійський блокпост. Якщо хочеш лишитися живим.

— Можете мені не пояснювати, — примирливо промовив портьє. — Я знаю, що б трапилося з вами, якби нас зупинили. Я робив це й раніше. Багато разів. Для студентів. Але ви — не студент. Ви — відома особа, і у вас купа грошей. Хоча водночас і ні. Водночас ви — ніхто. З юридичного погляду вас навіть не існує.

Не зводячи очей з дороги, портьє зайшовся тонким, ледь чутним сміхом. «Керує машиною, мов стара карга,— подумав Джейсон. — Вчепився в кермо обома руками».

Врешті-решт вони дісталися нетрів Воттса. Крихітні темні крамнички з обох боків захаращених вулиць, переповнені баки для сміття, тротуари, всіяні скалками розбитих пляшок, бруднуваті, намальовані від руки вивіски, що рекламували кока-колу великими літерами, а назви самих крамниць — маленькими. На перехресті дорогу саме переходив літній чорношкірий чоловік, рухаючись невпевнено й немов навпомацки, так ніби був сліпий від старості. Коли Джейсон зиркнув на нього, його охопило дивне почуття. Завдяки сумнозвісному закону Тідмена про стерилізацію, прийнятому Конгресом ще в жахливі дні Повстання, тепер чорних майже не лишилося. Портьє обережно зупинив свій деренчливий квібл, щоб не потривожити чорношкірого старого, одягненого в зім’ятий і розлізлий по швах коричневий костюм. Вочевидь, він відчув те саме.

— Ви усвідомлюєте, що якщо я його зіб’ю, це означатиме для мене смертний вирок? — проказав портьє.

— Так і має бути, — мовив Джейсон.

— Вони нагадують мені останню зграю американських журавлів, — повів далі портьє, знову рушивши з місця, коли літній чорношкірий дістався протилежного боку вулиці.— Існує ціла тисяча законів, які їх захищають. З них заборонено насміхатися, з ними не можна побитися, не наразившись на кримінальне обвинувачення... І загриміти до в’язниці на десять років. Але, попри це, ми робимо все для того, щоб вони вимерли. Власне, саме цього й прагнув Тідмен, як, мабуть, і більшість Мовчунів, але... — він зробив непевний жест, уперше відірвавши руку від керма. — Я сумую за дітьми. Пам’ятаю, коли мені було десять, ми гралися з одним чорношкірим хлопчиком... до речі, не так далеко звідси. Тепер його вже точно стерилізували.

— Але в такому разі у нього є дитина, — зауважив Джейсон. — Дружина має здати купон на народження після того, як на світ з’явиться їхня перша і єдина дитина... але дитина лишається з ними. Закон це дозволяє. Крім того, існує мільйон статутів, які їх охороняють.

— Двоє дорослих, одна дитина. Так із кожним наступним поколінням чисельність чорношкірого населення скорочується вдвічі. Винахідливо. Треба визнати, Тідмен отримав те, чого прагнув — він пречудово вирішив расове питання.

— Треба ж було щось із цим робити, — мовив Джейсон. Він заціпеніло сидів у кріслі, втупившись у дорогу попереду й виглядаючи КПП чи блокпост. Попри те, що ні того, ні іншого поблизу не було, йому не давало спокою запитання: як довго їм іще їхати?

— Ми вже майже на місці, — спокійно промовив портьє й на мить повернувся обличчям до Джейсона. — Мені не подобаються ваші расистські погляди. Навіть попри ті п’ятсот доларів, які ви мені заплатили.

— Як на мене, чорних цілком достатньо.

— А що буде, коли помре останній?

— Можеш прочитати мої думки, — відказав Джейсон. — У мене немає потреби говорити це вголос.

— Господи! — мовив портьє і знову зосередився на дорозі.

Вони різко повернули праворуч і поїхали вузьким провулком, з обох боків якого виднілися ряди зачинених дерев’яних дверей. Жодних вивісок. Лише мертва тиша. І купи старого сміття.

— Що за цими дверима? — поцікавився Джейсон.

— Такі люди, як ви. Люди, яким не можна з’являтися на вулиці. Вони відрізняються від вас лише одним: у них немає п’ятисот доларів... і ще цілої купи грошви, якщо я правильно прочитав ваші думки.

— Документи влетять мені в копійку, — роздратовано відказав Джейсон. — Можливо, доведеться викласти все, що маю.

— Зайвого вона з вас не візьме, — мовив портьє й зупинив квібл, наполовину виїхавши на тротуар. Визирнувши з вікна, Джейсон побачив занедбаний ресторан із розбитими та забитими дошками вікнами. Всередині — суцільна темрява. І хоча воно викликало в нього відразу, вочевидь, це було саме те місце, куди вони їхали. З огляду на ситуацію, в нього не було вибору, доведеться змиритися; крутити носом якось не випадало.

До того ж їм вдалося оминути всі КПП та блокпости: портьє обрав хороший маршрут. Тож зважаючи на все, йому гріх було скаржитися.

Разом із портьє вони підійшли до виламаних вхідних дверей ресторану, що звисали на петлях. Обоє рухалися мовчки, зосередившись на тому, щоб не зачепитися за іржаві цвяхи, які стирчали з листів фанери, прибитих тут, вочевидь, для захисту вікон.

— Тримайтеся за мене, — мовив портьє, простягнувши Джейсону руку в сіруватій напівтемряві, що панувала довкола. — Я знаю, куди йти, а тут темно. У цьому кварталі електрику вимкнули ще три роки тому. Намагалися змусити людей покинути ці будинки, щоб їх можна було спалити. Проте більшість лишилася.

Не відпускаючи вологу холодну руку портьє, Джейсон проходив повз те, що скидалося на безладно звалені купи столів та стільців, з яких стирчали окремі ніжки й стільниці, обплетені павутинням і вкриті якимось зернистим візерунчастим брудом. Коли вони врешті вперлися в чорну нерухому стіну, портьє зупинився, відпустив руку Джейсона і почав щось намацувати в темряві.

— Я не можу їх відчинити, — сказав він, і далі вовтузячись. — Це можна зробити тільки з протилежного боку. З її боку. Я просто подаю їй сигнал, що ми тут.

Раптом частина стіни з гуркотом відсунулася вбік. Джейсон пильно придивлявся, однак углибині була лише цілковита темрява. І запустіння.

— Проходьте, — мовив портьє й підштовхнув його вперед. За мить стіна за ними знову зачинилася.

Спалахнуло світло. Засліплений Джейсон одразу ж прикрив очі рукою, а тоді уважно обвів поглядом майстерню.

Приміщення виявилося маленьким. Утім, він побачив там чимало апаратів, які здавалися складним вузькоспеціалізованим обладнанням. Навпроти нього під стіною стояв верстак. На стінах акуратно висіли сотні інструментів. Під верстаком містилися великі картонні коробки — вочевидь, із різноманітним папером. А поряд — невеличкий друкарський верстат, що працював від генератора.

І дівчина. Вона сиділа на високому стільці й вручну викладала рядок друкарськими літерами. Він одразу звернув увагу на світле волосся, дуже довге, проте рідке; воно спадало їй на шию та бавовняну робу. Дівчина була в джинсах, але боса. Джейсон зауважив, що в неї досить маленькі ступні. На вигляд їй можна було дати років п’ятнадцять-шістнадцять. Груди майже непомітні, проте ноги гарні та довгі. Це йому сподобалося. Відсутність макіяжу надавала її рисам блідого, трохи пастельного відтінку.

— Привіт! — сказала вона.

— Ну, я піду, — мовив портьє. — Спробую не просадити всі п’ять сотень в одному місці.

Він натиснув на кнопку, і частина стіни від’їхала вбік; щойно це трапилося, світло в майстерні одразу згасло, і Джейсон залишився з дівчиною в цілковитій темряві.

— Я — Кеті, — проказала вона, не встаючи зі стільця.

— А я — Джейсон, — відказав він.

Стіна повернулася на місце, і світло спалахнуло знову. «А вона й справді красуня, — подумав він. — От тільки відчувається в ній якась інертність, ледь не байдужість до всього. Неначе їй абсолютно на все начхати. Апатія? Ні, — вирішив він. — Радше звичайна сором’язливість. От у чому причина».

— Ти заплатив йому п’ятсот доларів, щоб він привіз тебе сюди? — здивовано запитала Кеті. Вона критично оглянула Джейсона, немовби намагаючись скласти враження про нього з його зовнішнього вигляду.

— Зазвичай мій костюм не настільки зім’ятий.

— А костюм гарний. Це шовк?

— Так, — кивнув він.

— Ти студент? — запитала Кеті, й далі його роздивляючись. — Ні. Ти не студент. Якби ти жив під землею, то мав би таку саму одутлу й бліду шкіру, як у них. Отже, залишається тільки один варіант.

— Що я злочинець, який намагається роздобути фальшиві документи, доки його не зловили поліція або нацгвардійці? — мовив Джейсон.

— Це так? — поцікавилася вона, не виказуючи й дрібки занепокоєння. Її питання прозвучало просто і прямо.

— Ні, — він вирішив не вдаватися в подробиці. Принаймні поки що. Можливо, на це ще прийде час.

— Як думаєш, більшість нацгвардійців — роботи? У них завжди на обличчях протигази. Тож насправді важко зрозуміти, хто вони.

— Мені вистачає того, що вони викликають у мене відразу, — відповів Джейсон. Детально я цим ніколи не цікавився.

— Які документи тобі треба? Водійські права? Посвідчення для поліції? Свідоцтво про легальне працевлаштування?

— Повний комплект. Включно з посвідченням про членство у філії № 12 Спілки музикантів.

— О, то ти музикант? — тепер у її погляді з’явилася бодай якась зацікавленість.

— Вокаліст. А ще ведучий годинної музично-розважальної програми, яку показують щовівторка о дев’ятій вечора. Можливо, ти її бачила. Називається «Шоу Джейсона Тавернера».

— У мене більше немає телевізора, — відказала дівчина. — Тож, мабуть, я тебе в будь-якому разі не впізнала б. Весела робота?

— Іноді так. Можна познайомитися з багатьма людьми з шоубізнесу, якщо це те, що тебе цікавить. Як на мене, то здебільшого вони такі самі, як і всі решта. У них свої страхи. Вони зовсім не ідеальні. Утім, деякі з них доволі кумедні як у телевізорі, так і в звичайному житті.

— Мій чоловік завжди казав, що в мене немає почуття гумору, — мовила дівчина. — Йому все здавалося смішним. Навіть те, що його призвали на службу в нацгвардію.

— А після демобілізації він і далі так вважає?

— Ну, дембельнутися йому не довелося. Загинув під час несподіваного нападу студентів. Хоча це навіть не їхня провина. Його застрелив інший нацгвардієць.

— Скільки коштуватиме повний комплект документів? — запитав Джейсон. — Краще скажи мені до того, як візьмешся за роботу.

— Я беру з людей стільки, скільки вони можуть собі дозволити, — відказала Кеті, повернувшись до підбирання шрифту. — З тебе я візьму більше, оскільки з того, що ти заплатив Едді п’ять сотень за посередництво, і з твого вбрання зрозуміло, що грошей у тебе до біса. Це так? — вона швидко на нього зиркнула. — Чи я помиляюся?

— У мене є п’ять тисяч доларів, — відповів Джейсон. — Тобто мінус оті п’ять сотень. Я — всесвітньовідомий шоумен і, окрім того, що веду власну програму, один місяць на рік працюю в «Сендз». Насправді я даю концерти в багатьох елітних клубах, коли мені вдається втиснути ці виступи у свій напружений графік.

— Треба ж таке! Шкода, що я про тебе ніколи не чула. А то була би вражена.

Він розсміявся.

— Я сказала якусь дурню? — боязко запитала Кеті.

— Та ні. Скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять. Я народилася в грудні, тож невдовзі буде двадцять. А на скільки я виглядаю?

— Десь на шістнадцять.

Почувши це, вона по-дитячому закопилила губи.

— Усі так кажуть, — тихо проказала Кеті. — А все тому, що в мене немає грудей. Якби були, то виглядала б на двадцять один. А тобі скільки? — дівчина припинила працювати зі шрифтом і уважно поглянула на Джейсона. — Як на мене, близько п’ятдесяти.

На нього одразу накотилася хвиля гніву. Він почувався жалюгідно.

— Схоже, я тебе образила, — мовила Кеті.

— Мені сорок два, — похмуро відказав Джейсон.

— Що ж, то яка різниця? Тобто я хотіла сказати, що...

— Перейдімо ліпше до справи, — урвав її Джейсон. — Дай мені папір і ручку. Я напишу тобі, що мені треба, і що має бути написано на кожній картці. Я хочу, щоб усе було зроблено правильно. Тобі краще постаратися.

— Ти розлютився, бо я сказала, що на вигляд тобі п’ятдесят, — мовила Кеті. — Знаєш, якщо придивитися уважніше, то насправді це не так. Радше десь тридцять.

Вона простягнула йому папір і ручку, сором’язливо усміхаючись. Вочевидь, намагалася вибачитись.

— Забудь, — мовив Джейсон і поплескав її по спині.

— Мені не подобається, коли мене торкаються, — сказала Кеті, відступаючи на крок.

«Мов лісове оленя, — подумав він. — Дивно. Боїться найменшого дотику й водночас має достатньо сміливості, щоб підробляти документи — тобто скоювати злочин, за який світить до двадцяти років у в’язниці. Можливо, їй просто ніхто не сказав, що це протизаконно. Можливо, вона цього не знає».

Увагу Джейсона привернув якийсь яскравий кольоровий предмет на протилежній стіні. Він підійшов, щоб роздивитися. Це виявився підсвічений середньовічний манускрипт. Чи радше одна сторінка з манускрипту. Джейсон читав про такі, але досі йому ще не доводилося бачити їх на власні очі.

— Він цінний?

— Якби був справжній, то коштував би близько сотні доларів. Але це копія. Я виготовила її багато років тому, коли вчилася в старших класах школи при компанії «Норт Амерікен Авіейшн». Довелося десять разів копіювати оригінал, доки не зробила все правильно. Мені подобається хороша каліграфія. Ще з дитинства. Можливо, тому, що мій тато був дизайнером і розробляв обкладинки для книжок. Ну, знаєш, такі суперобкладинки, що йдуть поверх звичайних.

— А в музеї на таке повелися б? — запитав Джейсон.

Якусь мить Кеті не зводила з нього пильного погляду, а тоді ствердно кивнула.

— Невже вони не здогадалися б, поглянувши на папір?

— Це пергамент, він із тієї самої доби. Саме так підробляють старі марки. Береш стару, нічого не варту марку, видаляєш зображення, а тоді... — вона замовкла. — Ти вже не можеш дочекатися, коли я візьмуся за твої документи, так?

— Так.

Джейсон простягнув їй аркуш паперу, на якому написав усю необхідну інформацію. Здебільшого йому були потрібні ідентифікаційні картки для проходження стандартних перевірок поліції та нацгвардії після настання комендантської години, із відбитками пальців, фотографіями й голографічними підписами — усі на короткий термін. Через три місяці йому доведеться підробляти весь комплект документів знову.

— Дві тисячі доларів, — мовила Кеті, переглянувши список.

«А в цю суму входить можливість із тобою переспати?» — закортіло ляпнути Джейсону, однак уголос він лише запитав:

— Скільки на це знадобиться часу? Кілька годин? Днів? І якщо потрібно кілька днів, то де мені...

— Кілька годин, — відповіла Кеті.

Йому одразу ж полегшало.

— Сідай. Складеш мені компанію, — сказала Кеті, вказавши на триногий стілець, що стояв збоку. — Можеш розказати мені про свою успішну кар’єру на телебаченні. Мабуть, це дуже захопливо: всі ці трупи, через які доводиться переступати на шляху до вершини. Ти ж досяг вершини?

— Так, — коротко відказав він. — Але по трупах я не йшов. Це міф. Усе залежить лише від таланту, а не від того, як ти поводишся або спілкуєшся з людьми, на щабель вищими чи нижчими від тебе. До того ж треба викладатися. Тут не вдасться просто глибоко вдихнути й станцювати чечітку, і все — контракт із NBC або CBS у тебе в кишені. Це жорсткі досвідчені бізнесмени. Особливо працівники відділів пошуку талантів. Саме вони вирішують, із ким підписувати контракт. Я зараз говорю про запис музики. Якщо хочеш вийти на національний рівень, треба починати з цього. Звісно, можна виступати в клубах, доки...

— Ось твої водійські права, — перебила його Кеті й обережно простягнула маленьку чорну картку. — А тепер зробимо тобі військовий квиток. Це трохи складніше, оскільки потрібні фото в анфас і в профіль, але я зможу зняти тебе отам.

Вона вказала на білий екран, навпроти якого на тринозі стояла камера з фотоспалахом.

— Та в тебе тут є все необхідне обладнання, — промовив він, виструнчившись перед екраном. За його довгу кар’єру Джейсона вже стільки разів фотографували, що він чудово знав, як йому стати та якого саме виразу надати обличчю.

Утім, вочевидь, цього разу він припустився якоїсь помилки. Це було зрозуміло з суворого погляду Кеті.

— Ти весь аж сяєш, — ледь чутно пробурмотіла вона, немов зверталася сама до себе. — У тобі є якийсь фальшивий лоск.

— Рекламні фото, — відказав Джейсон. — Вісім на десять, глянець...

— Тут таке не годиться. Ці повинні врятувати тебе від довічної каторги в таборі примусової праці. Не усміхайся.

Він послухався.

— Добре, — сказала Кеті. Вона вийняла фотознімки з камери й обережно понесла до верстака, розмахуючи ними, щоб ті швидше висохли. — Хай їм біс із цими тривимірними ефектами, які вони роблять на військових квитках! Ця камера коштувала мені тисячу доларів, а потрібна вона тільки для цього... Хоча без неї ніяк. — Дівчина подивилася на нього. — Тепер платити доведеться тобі.

— Авжеж, — із кам’яним виразом на обличчі відказав Джейсон. Він уже й так це зрозумів.

Якийсь час Кеті вовтузилася з фотографіями, а тоді різко розвернулася до нього:

— Хто ти насправді? Ти звик позувати. Я це помітила. Помітила, як ти закляк із тією задоволеною усмішкою на обличчі й блиском в очах.

— Я ж уже казав. Я — Джейсон Тавернер. Ведучий телешоу. Його показують по телевізору щовівторка.

— Ні, — похитала головою Кеті, — хоча це й не моя справа. Вибач. Не треба було питати. — Проте вона й далі не зводила з нього очей і здавалася роздратованою: — Ти все робиш неправильно. Ти начебто й знаменитість — позував для фото так, ніби для тебе це звична справа. Але з іншого боку — ніяка ти не знаменитість. Не існує жодної людини на ім’я Джейсон Тавернер, яка була б відомою, яка щось би значила. То хто ж ти? Людина, яка все життя провела перед камерою, але про яку ніхто ніколи не чув?

— Я просто вдаю знаменитість, про яку ніхто ніколи не чув, — сказав Джейсон.

Якусь мить вона дивилася на нього мовчки, а тоді розсміялася.

— Ага, розумію. Що ж, круто. Справді круто загнув. Треба запам’ятати.

Дівчина знову зосередилася на підробці документів.

— У цьому бізнесі, — цілковито занурившись у роботу, проказала Кеті, — я зазвичай намагаюся не знайомитися з людьми, для яких виготовляю картки. Однак, — вона підвела очі, — мені здається, що про тебе я була б не проти дізнатися більше. Ти дивний. Мені доводилося бачити чимало химерних типів, можливо, й сотні... Але такі, як ти, ще не траплялися. Знаєш, що я думаю?

— Що я божевільний, — відказав Джейсон.

— Так, — кивнула Кеті. — З клінічого погляду, юридичного чи якогось іще. Ти — псих. У тебе роздвоєння особистості. Містер Ніхто й містер Усе. Як тобі тільки вдалося дожити до сьогоднішнього дня?

Він промовчав. Це неможливо було пояснити.

— Ну, гаразд, — мовила Кеті.

Один за одним, майстерно та зі знанням справи Кеті сфальшувала всі необхідні документи.

Повернувся Едді, портьє з готелю. Він курив підробну гаванську сигару. Йому не було що сказати. Він просто вештався поруч без діла, але з якоїсь незрозумілої причини нікуди не йшов. «Краще б уже звалив звідси нахрін», — подумав Джейсон. Йому хотілося продовжити розмову з дівчиною.

— Ходімо зі мною, — несподівано покликала його Кеті.

Вона злізла зі стільця й кивнула на дерев’яні двері праворуч від верстака.

— Мені треба, щоб ти п’ять разів розписався і щоразу трошки інакше, аби підписи неможливо було накласти одне на одного. Багато документарів — це так ми себе називаємо — саме в цьому місці й лажають, — вона усміхнулася, відчиняючи двері. — Вони беруть лише один зразок підпису й переносять його на всі ідентифікаційні картки. Розумієш?

— Так, — мовив він, заходячи за нею до маленької, пропахлої цвіллю комірчини.

Зачинивши двері й вичекавши якусь мить, Кеті сказала:

— Едді — донощик.

— Чому? — не зводячи з неї погляду, запитав він.

— Чому? Чому що? Чому він доносить поліції? Бо отримує за це гроші. Як і я.

— Хай йому грець! — вилаявся Джейсон. Він схопив дівчину за правий зап’ясток і притягнув до себе. Стиснувши її руку міцніше, він побачив, як вона скривилась. — І він уже...

— Едді ще нічого не встиг зробити, — видушила вона з себе, намагаючись вирватись. — Мені боляче. Слухай, заспокойся, і я тобі дещо покажу. Добре?

Він неохоче її відпустив. Від страху в нього нестримно калатало в грудях. Кеті ввімкнула маленьку яскраву лампу та виклала на світло три вже готові підроблені документи.

— Багряна цятка на краєчку кожної картки, — сказала вона, вказуючи на майже невидимі кольорові мітки, — це мікропередавач. Так, куди б ти не пішов, вона що п’ять секунд подаватиме сигнал. Так вони полюють на змовників. Намагаються вистежити твоїх спільників.

— У мене немає жодних спільників, — відрізав Джейсон.

— Але вони про це не знають, — по-дівчачому насупившись, вона потерла зап’ясток і пробурмотіла: — А у вас, знаменитих телезірок, про яких ніхто ніколи не чув, доволі швидка реакція.

— Навіщо ти це мені розповіла? — запитав він. — Після того, як підробила всі документи, після того, як...

— Я не хочу, щоб тебе впіймали, — прямо відповіла Кеті.

— Чому?

У Джейсона це й досі не вкладалося в голові.

— Тому що, чорт забирай, у тобі є якийсь магнетизм. Я помітила це, щойно ти зайшов до майстерні. Ти... — вона запнулась, підбираючи слово, — сексуальний. Навіть у твої роки.

— Ти про мою звабливість?

— Так, — кивнула Кеті. — Я помічала таке й раніше в різних публічних осіб, але лише здалеку, а не отак зовсім поруч, як зараз. Тепер я розумію, чому ти вважаєш себе телезіркою. Ти й справді на них схожий.

— І як же мені вибратись із цієї халепи? — запитав Джейсон. — Розкажеш? Чи за це треба доплатити?

— О, Боже! Який же ти цинічний!

Він засміявся й знову взяв її за зап’ястя.

— Хоча я тебе не засуджую, — похитала головою дівчина, і її обличчя зробилося схожим на маску. — Ну, по-перше, від Едді можна відкупитися. Ще п’яти сотень має вистачити. Від мене відкуповуватися не треба, але лише за умови, — і я серйозно, — що ти якийсь час побудеш зі мною. У тебе є... шарм. Як у хороших парфумів. Ти видаєшся мені привабливим, а до чоловіків я зазвичай такого не відчуваю.

— Тобто лише до жінок? — уїдливо запитав Джейсон.

Вона пропустила ці його слова повз вуха.

— То як? Згода?

— Чорта з два! — відказав він. — Я забираюся звідси.

Він відчинив двері, пройшов повз неї й вийшов до майстерні. Кеті квапливо рушила за ним.

Їй вдалося наздогнати Джейсона посеред сірої напівтемряви порожнього занедбаного ресторану. Дівчина зупинила його у похмурому мороці.

— На тобі вже є передавач, — задихаючись, проказала вона.

— Не вірю.

— Це правда. Його повісив на тебе Едді.

— Брехня! — відказав Джейсон і попрямував на світло, що просочувалося в приміщення через перекошені, майже виламані вхідні двері.

— А що як це правда? Могло ж таке трапитися? — важко видихнула Кеті, біжучи за ним зі спритністю прудконогої тварини.

Вона стала перед напівпрочиненими дверима, заступивши йому шлях до свободи й піднявши вгору руки, так немов намагалася захиститися від імовірного удару.

— Залишся зі мною хоча б на одну ніч, — поспіхом проказала дівчина. — Переспи зі мною. Гаразд? Цього буде достатньо. Обіцяю. Лише на одну ніч. Благаю тебе.

«Вочевидь, деякі мої можливості, оті знамениті якості, якими я нібито наділений, перейшли зі мною у цей дивний світ, де мені тепер доводиться жити. У світ, де мене не існує, а єдиним доказом на противагу цьому є фальшиві документи, підроблені поліційною донощицею. Який жах, — від цієї думки він здригнувся. — До того ж документи з вбудованими мікропередавачами, за допомогою яких поліція зможе вистежити не лише мене, а й усіх, хто буде поряд зі мною. Небагато ж я досягнув. Ну, хоча б шарм, як вона каже, лишився. Господи! І це єдине, що може врятувати мене від табору примусової праці».

— Добре, — врешті-решт мовив він. Наразі це здавалося йому найрозумнішим рішенням.

— Іди заплати Едді, — сказала Кеті. — Домовся з ним, і нехай уже забирається.

— А я думав, чого він і досі тут. Він що — гроші нюхом чує?

— Мабуть.

— Ви завжди так робите, — проказав Джейсон, дістаючи гроші.

«СРП: стандартна робоча процедура, — подумав він. — А я взяв і повівся».

— Едді — псіонік, — безтурботно відказала Кеті.

Кеті мешкала в однокімнатній квартирі з вбудованою кухнею, де можна було готувати їжу на одну особу, на одному з поверхів облущеного дерев’яного будинку, який колись був пофарбований у білий колір.

Увійшовши всередину, Джейсон окинув оком помешкання. Звичайна дівчача кімната: односпальне, схоже на дитяче ліжко, покривало ручної роботи з рядами крихітних кульок зеленої пряжі. «Немов солдатський цвинтар», — похмуро подумав він, походжаючи приміщенням і відчуваючи, як на нього тисне обмежений простір маленької кімнати.

На плетеному з лози столику лежав роман Пруста «У пошуках утраченого часу».

— На чому зупинилась? — поцікавився Джейсон.

— На «У затінку дівчат-квіток»[2].

Кеті зачинила двері на два замки та ввімкнула якийсь невідомий йому електронний пристрій.

— То ти лише на початку.

— А ти до чого дочитав? — запитала дівчина, знімаючи з себе пластиковий плащ. Тоді взяла його піджак і повісила речі в крихітну шафку.

— Я взагалі його не читав, — відповів Джейсон. — Але якось у моєму шоу ми показували інсценізацію одного уривка... от тільки не пам’ятаю якого. Отримали тоді багато вдячних листів, але більше до цього не повертались. З такими неформатними речами слід поводитися обережно. Інакше можна переборщити. І тоді ця річ помре для всіх, зникне з усіх телемереж. Щонайменше до кінця року.

Він снував тісною кімнатою, роздивляючись книжки, касети й мікрожурнали. У неї навіть була іграшка, що могла розмовляти. «Як дитина», — подумав Джейсон. Її справді важко було назвати дорослою.

З цікавості він увімкнув балакучу іграшку.

— Привіт! — сказала іграшка. — Мене звати Веселий Чарлі. І ми з тобою, безумовно, на одній хвилі.

— Особа на ім’я Веселий Чарлі не може бути на одній хвилі зі мною, — мовив Джейсон.

Він хотів було вимкнути іграшку, але та запротестувала.

— Вибач, але я все одно тебе вимкну, малий паскудний засранцю.

— Але ж я тебе люблю! — тонесеньким голосом жалібно простогнав Веселий Чарлі.

Джейсон зупинився, й далі тримаючи великий палець над кнопкою.

— Доведи! — сказав він. — Дай мені грошей!

Під час шоу йому доводилося рекламувати такий непотріб. Він однаково ненавидів як самі іграшки, так і їхню рекламу.

— Я знаю, як тобі повернути своє ім’я, роботу та славу, — відказав Веселий Чарлі. — Для початку згодиться?

— Звісно, — мовив Джейсон.

— Знайди свою подругу, — пропищала іграшка.

— Ти про кого? — насторожено запитав він.

— Про Гезер Гарт, — процяпотів Веселий Чарлі.

— Влучно, — кивнув Джейсон, прицмокнувши. — Може, ще щось порадиш?

— А я чула про Гезер Гарт, — сказала Кеті, діставши з вбудованого в стіну холодильника пляшку апельсинового соку. Пляшка була вже на три чверті порожня. Дівчина збовтала її й розлила пінний ерзац-сік миттєвого приготування у дві креманки. — Вона вродлива. У неї довге руде волосся. Вона справді твоя подружка? Чарлі каже правду?

— Усім відомо, що Веселий Чарлі завжди каже правду.

— Мабуть, так воно і є.

Кеті додала до апельсинового соку трошки дешевого джину («Маунтбаттенз Прайві Сіл Файнест»).

— «Викрутки», — гордо промовила вона.

— Ні, дякую, — відмовився Джейсон. — Ще надто рано.

«Навіть не розлите в Шотландії віскі ,— подумав він.— Триклята маленька кімнатка... Невже вона нічого не заробляє, пацючачи для поліції й підробляючи документи, чи чим вона там займається? Невже вона й справді поліційна інформаторка? Дивно. Може, вона робить і те, і інше одночасно? А втім, це все може бути однією суцільною брехнею».

— Спитай мене! — прощебетав Веселий Чарлі. — Я бачу, тебе щось турбує, містере-клятий-красунчику!

Джейсон пропустив це повз вуха.

— Ця дівчина... — почав було він, але Кеті одразу ж забрала в нього іграшку й притиснула її до себе. Ніздрі дівчини аж тремтіли від злості, а очі палали обуренням.

— Чорта з два! Я не дозволю тобі розпитувати мого Веселого Чарлі про мене, — сказала вона, звівши брову.

«Мов дика пташка, що навіжено кружляє довкола, намагаючись захистити своє гніздо», — подумав Джейсон і засміявся.

— Що тут смішного? — запитала Кеті.

— Від цих балакучих іграшок більше неприємностей, аніж користі. Їх варто заборонити.

Джейсон відійшов від дівчини й подався до безладної купи листів на столику для телевізора. Безцільно порпаючись у них, він помітив, що всі конверти з рахунками й досі лежали нерозпечатані.

— Це взагалі-то моє, — напружено проказала Кеті, не зводячи з нього очей.

— Ти отримуєш забагато рахунків, як для дівчини, що мешкає в однокімнатній халупі. Одяг або щось іще ти купуєш у «Меттерз»... цікаво.

— У мене... нестандартні розміри.

— А взуття в тебе з «Сакс енд Кромбі».

— У моїй професії... — почала вона, але Джейсон спинив її різким, конвульсивним жестом.

— Не треба мені заливати, — пробурмотів він.

— Можеш зазирнути в шафу. Ти не побачиш там багато речей. Нічого надзвичайного, хіба що всі мої речі якісні. Краще мати кілька хороших речей... — вона запнулась. — Аніж, знаєш, цілу купу непотребу.

— У тебе є ще одна квартира, — мовив Джейсон.

Його слова не залишилися непоміченими. Її очі зблиснули, очевидно, дівчина намагалася знайти потрібну відповідь. Для нього цього було досить.

— Їдьмо туди, — запропонував Джейсон. Йому вже остогиділо перебувати в цій крихітній тісній кімнатці.

— Я не можу тебе туди запросити, бо ми користуємося нею по черзі з двома іншими дівчатами, — відказала Кеті. — А сьогодні, враховуючи те, як ми домовилися...

— Принаймні можу сказати, що ти не намагалася справити на мене враження.

Це його розвеселило. Але водночас і роздратувало. Зродило в ньому невиразне відчуття недооціненості.

— Якби сьогодні був мій день, я повела б тебе туди, — сказала Кеті. — Саме тому мені й потрібна ця квартирка. Мені потрібне бодай якесь місце, куди можна прийти, коли інше помешкання зайняте. Мій наступний день — п’ятниця. З обіду.

Тепер її слова звучали щиро. Немов дуже хотіла його переконати. «Ймовірно, вона каже правду»,— подумав Джейсон. Однак загалом ця ситуація викликала в нього роздратування. Як сама дівчина, так і все її життя. Він почувався так, неначе потрапив у тенета, що тягнули його в такі глибини, про які він раніше навіть не здогадувався, навіть у давноминулий складний період свого життя. І це йому не подобалося.

Джейсон раптом відчув сильне бажання якнайшвидше вшитися звідси. Адже це він був тією загнаною у пастку твариною.

— Не дивись ти на мене так, — посьорбуючи «викрутку», мовила Кеті.

— Ти висадив двері життя своєю великою дурною головою. І тепер їх уже не зачинити, — сам до себе, проте вголос проказав він.

— Звідки це?

— З мого життя.

— А звучить, як поезія.

— Якби ти дивилася моє шоу, то знала б, що я постійно видаю такі перли.

— Спробую знайти його в телепрограмі, — сказала Кеті, спокійно розглядаючи Джейсона, немов намагаючись оцінити.

Вона відставила напій і почала порпатися в купі звалених під плетеним столиком газет.

— Та я вже перевірив. Я навіть не народжувався.

— І твого шоу немає в програмі, — мовила Кеті, склавши газету вдвоє й уважно проглядаючи сторінку.

— Саме так. Тож тепер ти знаєш про мене все. Включно з тим, що в мене ось тут, — відказав Джейсон, поплескавши кишеню жилета, в якому лежали фальшиві документи. — І мікропередавачами, якщо, звісно, ти не прибрехала.

— Дай їх сюди, — мовила Кеті. — Я знищу мікропередавачі. Це секундна справа.

Дівчина простягнула руку, і він віддав їй картки.

— Тобі байдуже, що я їх зніму? — перепитала вона.

— Чесно кажучи, так, — щиро зізнався він. — Я вже не розумію, що добре, а що погано, де правда, а де брехня. Хочеш зняти передавачі — знімай. Якщо тобі стане від того легше.

За якусь мить вона повернула Джейсону документи, і на її в устах заграла загадкова усмішка шістнадцятирічного підлітка.

— Старим я почуваюсь, мов той в’яз, — промовив він, дивлячись на її юну красу, що сяяла якимось природним блиском.

— Це з «Поминок за Фіннеґаном», — радісно вигукнула Кеті. — Коли старі прачки в сутінках зливаються з деревами й скелями.

— Ти читала «Поминки за Фіннеґаном»? — здивувався Джейсон.

— Я бачила фільм. Чотири рази переглядала. Люблю Гейзелтайна. Як на мене, він найкращий сучасний режисер.

— Я запрошував його на шоу. Хочеш знати, який він у реальному житті?

— Ні.

— Можливо, тобі все ж таки варто дізнатись?

— Ні, — підвищеним тоном повторила вона, крутячи головою. — Навіть не намагайся мені розповісти! Я віритиму в те, у що мені хочеться вірити, а ти можеш лишатися при своїй думці. Домовились?

— Звісно, — погодився Джейсон.

Йому стало її шкода. Він часто думав про те, що правду, як чесноту, занадто переоцінюють. У більшості випадків простіше й милосердніше вдатися до співчутливої брехні. Особливо у стосунках між чоловіком та жінкою. А взагалі-то, у будь-якій ситуації, яка стосується жінок.

Хоча, звісно, зараз перед ним сиділа не зовсім жінка. А радше дівчина. І тому, на думку Джейсона, доброзичлива брехня за таких обставин ставала ще необхіднішою, ніж зазвичай.

— Він учений і митець.

— Справді? — вона поглянула на нього з надією.

— Так.

Кеті зітхнула з полегшенням.

— Отже, ти віриш, що я знайомий із Майклом Гейзелтайном, — мовив він, лукаво хапаючись за її слова. — Із найкращим, як ти кажеш, режисером сучасності. А тому маєш повірити й у те, що я шостий...

Джейсон урвав себе на півслові. Він бовкнув те, чого не мав наміру говорити.

— Шостий? — луною відгукнулася Кеті, насупивши брови так, неначе намагалася щось пригадати. — Я читала про них у журналі «Тайм». А хіба їх не знищили? Хіба влада не перестріляла їх після того, як їхній лідер... Як же його звали? О, так, Тіґарден. Точно. Віллард Тіґарден. Він спробував, — як би це краще сказати — вчинити державний переворот і скинути владу федеральної нацгвардії? Спробував домогтися їхнього розформування, оголосивши незаконним військовим групуванням...

— Угрупованням, — виправив її Джейсон.

— Тобі начхати на те, що я кажу.

— Аж ніяк, — щиро відказав він і замовк.

Дівчина не продовжувала.

— Господи! — різко мовив Джейсон. — Та кажи вже, що ти там хотіла сказати!

— Мені здається, — врешті-решт сказала Кеті, — що переворот не відбувся завдяки сьомим.

Він замислився. Сьомі. Ще ніколи в житті йому не доводилося чути про сьомих. Ніщо не здатне було вразити його більше. «Добре, що в мене зірвалося це з язика, — подумав Джейсон. — Нарешті я дізнався щось справді нове. У цьому лабіринті сум’яття й напівреальності».

Раптом невелика частина стіни зі скрипом прочинилася, і до кімнати зайшов ще зовсім молодий чорно-білий кіт. Кеті одразу ж підхопила його на руки, і її обличчя засяяло.

— Філософія Дінмана, — сказав Джейсон. — Обов’язковий кіт.

Йому була відома ця теорія. Насправді саме він познайомив телеаудиторію з Дінманом в одному зі спеціальних осінніх випусків свого шоу.

— Ні, я просто його люблю, — зблиснувши очима, відказала Кеті й піднесла тварину поближче до Джейсона, щоб той на неї поглянув.

— Але ти ж віриш, — мовив Джейсон, гладячи кота по голові, — що утримання домашнього улюбленця збільшує людську здатність до емпатії...

— До біса усе це! — Кеті притиснула кота до шиї, немов п’ятирічна дівчинка, яка стискає в обіймах свою першу тварину — спільну морську свинку зі шкільного проекту. — Його звати Доменіко.

— На честь Доменіко Скарлатті?[3] — поцікавився він.

— Ні. На честь ринку «Доменіко» нижче по вулиці, повз який ми проходили на шляху сюди. Коли я тут, у своїй «малій хаті», то купую там продукти. А хто такий Доменіко Скарлатті — музикант? Здається, я про нього щось чула.

— Шкільний учитель англійської Авраама Лінкольна, — сказав Джейсон.

— О, — кивнула вона якось відсторонено, заколисуючи на руках кота.

— Я пожартував, і я знаю, що це жорстоко. Вибач.

— Я б і не зауважила, — пробурмотіла Кеті, щиро дивлячись йому у вічі й обіймаючи свого маленького улюбленця.

— Саме тому це й жорстоко, — мовив Джейсон.

— Чому ж? Якщо я про це навіть не довідалася б? Виходить, що я просто дурепа. Хіба ні?

— Ти не дурепа. Тобі просто бракує досвіду.

Джейсон приблизно підрахував їхню різницю у віці.

— Я прожив удвічі більше за тебе, — сказав він. — І протягом останніх десяти років мав змогу спілкуватися з найвідомішими людьми планети. До того ж...

— До того ж ти — шостий, — мовила Кеті.

Вона не забула його обмовку. Е, ні. Він міг розповісти їй мільйон речей, і вона забула би про них вже через десять хвилин. Про що завгодно, окрім цієї обмовки. Що ж, так працює світ. І Джейсон до цього вже звик. Це було перевагою його віку.

— Що означає для тебе Доменіко? — запитав він, змінюючи тему. Доволі різко, і він це розумів, однак це його не спинило. — Що він дає тобі такого, чого ти не отримуєш від людей?

Кеті насупилась і задумалася.

— Він постійно чимось зайнятий. Завжди щось робить. Наприклад, ганяється за жуком. Окрім того, він пречудово ловить мух. Навчився поїдати їх так, що жодна не втече! — вона привабливо усміхнулась. — І мені не треба мучитися над запитанням: здати його містеру Мак-Налті чи ні? Мак-Налті — це мій контакт у поліції. Я віддаю йому аналогові приймачі для мікропередавачів... Ну, для тих цяток, які я тобі показувала...

— А він тобі платить.

Дівчина кивнула.

— Іти все одно живеш ось так.

— У мене... — запнулася вона, намагаючись підібрати правильні слова. — У мене не так багато клієнтів.

— Маячня. Ти — профі. Я бачив, як ти працюєш. Ти маєш досвід.

— Радше талант.

— Але це натренований талант.

— Ну, гаразд. Я все віддаю за житло на околиці. За мою «велику хату», — скрипнула зубами Кеті. Їй не подобалося, що до неї чіпляються.

— Ні, — не повірив Джейсон.

Якусь мить Кеті мовчала.

— Мій чоловік живий. Він у таборі примусової праці на Алясці. Я намагаюся визволити його звідти, постачаючи інформацію Мак-Налті, — вона знизала плечима, і її обличчя спохмурніло. Було помітно, що дівчина зосередилася на власних думках. — Він каже, що через рік Джек вийде. І повернеться сюди.

«Отже, ти посилаєш інших до таборів, щоб звільнити свого чоловіка, — подумав він. — Схоже, на типову поліційну домовленість. Вочевидь, це була правда».

— Для поліції це надзвичайно вигідно, — сказав Джейсон. — Вони відпускають одну людину, а натомість отримують... На скількох ти встановила жучки? Це десятки людей? Сотні?

— Можливо, сто п’ятдесят,— подумавши, відповіла вона.

— Це жорстоко.

— Та невже?

Дівчина знервовано зиркнула на нього, притискаючи Доменіко до своїх пласких грудей. Вона поступово втрачала самовладання. Це було видно з виразу її обличчя та того, як вона дедалі сильніше стискала кота.

— Чорта з два! — заперечно покрутивши головою, люто сказала Кеті. — Я кохаю Джека, а він кохає мене. Він постійно мені пише.

— Ці листи — фальшивки. Їх пише який-небудь коп, — жорстоко зауважив Джейсон.

На очах у дівчини виступили сльози й, на диво, рясно покотилися щоками. Її погляд затуманився.

— Ти так вважаєш? Іноді мені теж так здається. Хочеш на них поглянути? Ти зміг би зрозуміти, чи вони справжні?

— Мабуть, вони все-таки справжні. Дешевше й простіше тримати його живим і дозволяти самому писати листи.

Джейсон сподівався, що від цих слів їй стане краще. Певно, так і трапилося. Вона перестала плакати.

— А я про це й не подумала, — кивнула Кеті, утім, на її обличчі й досі не було жодного натяку на усмішку. Вона дивилася кудись удалину, задумливо гойдаючи на руках маленького чорно-білого кота.

— Але якщо твій чоловік живий, — тепер уже обережно проказав він, — то чи нормально з твого боку спати з іншими чоловіками, наприклад, зі мною?

— О, звісно. Джек ніколи не заперечував. Навіть до того, як його заарештували. І я впевнена, що він і тепер не був би проти. Насправді він навіть якось писав мені про це. Приблизно півроку тому. Думаю, я навіть можу знайти цього листа. Я всі їх зберігаю в мікрофільмах. У майстерні.

— Навіщо?

— Іноді показую клієнтам, — мовила Кеті. — Щоб пізніше вони зрозуміли, чому я так вчинила.

Відверто кажучи, зараз Джейсон уже не розумів ані як саме ставиться до неї, ані того, як мав би ставитися. Крок за кроком, за кілька останніх років Кеті загрузла в ситуації, з якої вже не здатна була виплутатися. І він також не бачив для неї виходу. Це зайшло занадто далеко. Усе відбувалося за шаблоном. Насіння зла вже пустило коріння й проросло.

— Шляху назад для тебе вже немає, — сказав Джейсон, розуміючи, що їй це також відомо. — Слухай, — ніжно промовив він, кладучи руку їй на плече, проте вона, як і попереднього разу, миттєво її скинула.— Скажи їм, що хочеш, аби його випустили просто зараз, і що ти більше нікого їм не здаси.

— Якщо я так скажу, вони його випустять?

— А ти спробуй.

Звісно, це жодним чином їй не нашкодить. Але... він вже уявив собі обличчя містера Мак-Налті та як він дивитиметься на дівчину. Їй не до снаги з ним сперечатися. У цьому світі таким мак-налті ніхто не здатен протистояти. Хіба лиш у тих випадках, коли щось раптом іде не за планом.

— Знаєш, хто ти? Ти дуже хороша людина, — сказала Кеті. — Ти хоч розумієш це?

Джейсон знизав плечима. Як і будь-яка інша правда, таке твердження було доволі відносним і залежало від думки того, хто його висловлював. Можливо, він і справді був хорошою людиною. Принаймні у цій ситуації. А в інших — навпаки. Утім, Кеті нічого про це не знала.

— Сядь, — мовив він. — Гладь кота. Насолоджуйся своєю «викруткою». Ні про що не думай. Просто будь. Зможеш так? Викинь усі думки геть із голови бодай на якийсь час. Спробуй.

Він поставив перед нею стілець. Кеті слухняно сіла.

— Я постійно так роблю, — відказала вона глухим голосом, в якому вчувалася якась порожнеча.

— Тільки не роби це похмуро. Налаштуйся на позитив, — порадив Джейсон.

— Як це? Що ти маєш на увазі?

— Зроби це з якоюсь конкретною метою, а не просто задля того, щоб утекти від неприємної правди. Зроби це тому, що ти кохаєш свого чоловіка й хочеш його повернути. Тому, що хочеш, аби все було так, як і раніше.

— Авжеж, — погодилася Кеті. — Але тепер я зустріла тебе.

— І що це означає? — обережно поцікавився Джейсон. Відповідь дівчини його спантеличила.

— Ти більш магнетичний, ніж Джек, — пояснила вона. — У нього багато магнетизму, але в тебе його набагато, набагато більше. Можливо, після зустрічі з тобою я вже не зможу полюбити його знову. Чи ти вважаєш, що можна любити двох людей однаково сильно, але по-різному? У терапевтичній групі мені кажуть, що ні. Що потрібно обирати. Кажуть, що це одна з основних засад життя. Розумієш, таке вже траплялося раніше. Я вже зустрічала чоловіків, у яких було більше магнетизму, ніж у Джека... Але жодному з них не зрівнятися з тобою. І от тепер я й справді не знаю, що мені робити. У таких ситуаціях дуже важко зробити вибір, адже тобі немає з ким порадитися. Ніхто тебе не зрозуміє. Доводиться вирішувати самій, і часом ти помиляєшся. От наприклад, що трапилося б, якби я обрала тебе, а потім повернувся Джек, і мені вже було б на нього начхати? Що тоді? Як би він почувався? Це важливо, але важливо й те, як почуваюся я. Якщо ти або хтось інший подобається мені більше, ніж він, то мені треба «втілити це в життя», як кажуть у нас на груповій терапії. Знаєш, я вісім тижнів пролежала в психіатричній лікарні. Проходила курс ментальної гігієни в стосунках у клініці «Морнінґсайд» в Атертоні. За нього заплатили мої батьки. Вони витратили цілу купу грошей, оскільки з якоїсь причини нам відмовили у комунальній і федеральній допомозі. Так чи інакше, але там я дізналася про себе багато нового й завела чимало друзів. Із більшістю людей, яких я справді добре знаю, я познайомилася в «Морнінґсайді». Хоча, звісно, коли я їх там уперше побачила, то в мене була маячна ідея, що це відомі люди на кшталт Міккі Квінна або Арлін Гоув. Ну, ти розумієш... знаменитості. Такі, як ти.

— Я знайомий як із Квінном, так і з Гоув. Ти нічогісінько не втратила, — відказав він.

— Можливо, ти й не знаменитість, — уважно розглядаючи його, мовила Кеті. — Просто до мене знову повернулися мої маячні ідеї. Мені казали, що таке може трапитися. Рано чи пізно. Можливо, ось це «пізно» й настало.

— У такому разі, — зауважив Джейсон, — я був би твоєю галюцинацією. Доклади більше зусиль. Я не відчуваю себе достатньо реальним.

Вона розсміялася. Утім, настрій дівчини й далі лишався похмурим.

— Хіба не було б дивним, якби я, як ти кажеш, і справді тебе вигадала! Адже тоді, якби я повністю вилікувалася, ти б зник!

— Я б не зник. Але більше не був би знаменитістю.

— Це вже сталося, — Кеті підвела голову й рішуче втупилася у нього. — Можливо, у цьому й річ. Адже ти знаменитість, про яку ніхто ніколи не чув. Я тебе вигадала. Ти витвір моєї хворої уяви. Але тепер я знову повертаюся до тями.

— Соліпсистське[4] бачення світу...

— Не роби цього! Ти ж знаєш — я й гадки не маю, що означають такі слова. За кого ти мене маєш? Я не така відома й впливова, як ти. Я звичайна людина, яка виконує жахливу, огидну роботу, внаслідок якої інші опиняються за ґратами, а все тому, що я люблю Джека більше, ніж решту людства. Слухай, — її голос зазвучав твердо й рішуче, — я одужала лише тому, що любила Джека більше, ніж Міккі Квінна. Розумієш, я й справді вважала, що хлопець на ім’я Девід це — Міккі Квінн, який приховував від усіх, що в нього поїхав дах і йому довелося лягти в психіатричну лікарню, щоб пройти курс лікування, і ніхто не мав про це дізнатися, бо це зашкодило б його іміджу. Тому він і вдавав, що його звуть Девід. Але я знала, що це не так. Тобто вважала, що знаю. А доктор Скотт сказав, що я мушу обрати між Джеком і Девідом, тобто між Джеком і Міккі Квінном, оскільки тоді я думала, що то Міккі. І я обрала Джека. Так я й вилікувалася. Можливо, — Кеті завагалася, і в неї затремтіло підборіддя, — можливо, хоч тепер ти розумієш, чому я мушу вірити, що Джек важливіший за будь-що і будь-кого іншого, за багатьох інших людей. Ти розумієш?

Джейсон ствердно кивнув. Він розумів.

— Навіть таким чоловікам, як ти, більш магнетичним, ніж він, не до снаги відібрати мене у Джека.

— Та я й не намагаюся, — він подумав, що наголосити на цьому — непогана ідея.

— Намагаєшся. Принаймні на певному рівні. Це суперництво.

— Для мене ти просто маленька дівчинка, що мешкає в маленькій кімнаті, розташованій у маленькому будинку. Мені ж належить увесь світ і всі люди в ньому, — відказав Джейсон.

— Тільки якщо ти не в таборі примусової праці.

Він кивнув головою — із цим він також мусив погодитися. Кеті мала дратівливу звичку зводити на пси будь-які його аргументи.

— Тепер ти вже дещо розумієш, чи не так? — мовила вона. — Про мене й Джека, і те, чому я можу переспати з тобою, не скривдивши його? У «Морнінґсайді» я спала з Девідом, але Джек усе зрозумів. Він знав, що я мусила це зробити. А ти б зрозумів?

— Якби ти була психічно хворою...

— Ні, не через це. А тому, що для мене це було неминучим — переспати з Міккі Квінном. Я мусила це зробити. Це було моїм космічним призначенням. Розумієш?

— Авжеж, — м’яко сказав Джейсон.

— Мабуть, я вже п’яна, — Кеті поглянула на свою «викрутку». — Ти маєш рацію. Для такого напою ще надто рано. — Вона відставила напівпорожню склянку. — Джек розумів. Або принаймні казав, що розуміє. Думаєш, він збрехав би? Щоб не втратити мене? Бо ж якби мені довелося обирати між ним і Міккі Квінном...— дівчина на мить замовкла. — Але я обрала Джека. І вчинила б так знову, байдуже, скільки разів довелося б обирати. А втім, я все одно мусила переспати з Девідом. Тобто з Міккі Квінном.

«Я зв’язався з непростою, ексцентричною і геть схибленою особою, — подумки сказав собі Джейсон Тавернер.— Такою самою... хоча ні, навіть гіршою, ніж Гезер Гарт». Такої протягом його сорока двох років йому ще не траплялося. Але як спекатися її так, щоб про це не довідався містер Мак-Налті? «Господи, — похмуро розмірковував він, — а що як мені це не вдасться? Що як вона бавитиметься мною, доки їй не набридне, а потім викличе поліцію? Тоді мені кінець».

— А тобі не спадало на думку,— вголос проказав він,— що, проживши сорок із гаком років, я можу знати відповідь на це запитання?

— Моє запитання? — різко перепитала Кеті.

Джейсон кивнув.

— Ти думаєш, що після того, як ми переспимо, я тебе здам.

Поки що його висновки не були такими однозначними. А втім, загалом саме це й крутилося в нього на думці.

— Як на мене, — обережно мовив Джейсон, — у свої дев’ятнадцять ти навчилася, нехай навіть не надто вміло й наївно, але використовувати людей. І, на мою думку, це дуже погано. До того ж, почавши, ти вже не можеш спинитися. Ти навіть не усвідомлюєш, що ти це робиш.

— Я б ніколи тебе не здала. Я люблю тебе.

— Ми знайомі годин зо п’ять. Навіть менше.

— Але я завжди знаю, що відчуваю, — її голос та вираз обличчя враз сповнилися твердістю й якоюсь глибокою урочистістю.

— Ти ж навіть не впевнена, хто я такий!

— У мене з усіма так. Я не впевнена щодо будь-кого.

Вочевидь, це варто було прийняти на віру. Джейсон вирішив зайти з іншого боку.

— Знаєш, а в тобі дивним чином поєднуються невинний романтик і... — він запнувся; на думку одразу спало слово «криводушна», але Джейсон квапливо його відкинув: — і розважлива підступна маніпуляторка.

«Насправді ж ти — ментальна хвойда, — подумав він. — Адже перш за все ти продаєш свою свідомість. Попри те, що сама цього ніколи не зможеш усвідомити. А якби й усвідомила, то сказала б, що тебе до цього змусили. Так, змусили. Але хто? Джек? Девід? Ти сама себе змусила! Бо хотіла мати двох чоловіків одночасно. Що тобі й вдалося.

Бідолашний Джеку! Нещасний мерзенний виродку! Певно, копирсаєшся зараз у лайні в таборі примусової праці на Алясці й чекаєш, доки це вкінець заплутане сухоребре дівча тебе звідти витягне? Навіть не сподівайся!»

Того вечора без зайвих умовлянь він зголосився перекусити з Кеті в італійському ресторанчику, розташованому за квартал від її помешкання. Схоже, вона була трохи знайома як із власником, так і з офіціантами. Принаймні вони з нею привіталися, на що вона відповіла неуважно, так наче не зовсім розчула їхні слова. Або ж не зовсім розуміла, де саме перебуває.

«Дівчинко, де ж зараз решта твоєї свідомості?» — запитував себе Джейсон.

— Лазанья тут неймовірно смачна, — не зазирнувши в меню, сказала Кеті. Здавалося, ніби думками вона витала десь дуже далеко. І з кожною наступною миттю віддалялася все далі. Джейсон відчував наближення нападу, проте він надто погано її знав, тому й гадки не мав, що саме може трапитися. І це йому не подобалося.

— А як ти поводишся, коли в тебе трапляються напади? — раптом запитав Джейсон, сподіваючись заскочити дівчину зненацька.

— О,— невиразно відказала вона,— я падаю на підлогу й верещу. Або копаюся. Б’ю ногами всіх, хто намагається мене спинити. Обмежити мою свободу.

— Як думаєш, зараз таке може трапитися?

— Так, — підвела погляд Кеті. Він помітив, що її обличчя зробилося схожим на скривлену в агонії маску. Проте очі були зовсім сухі. Цього разу — жодних сліз. — Я не приймала ліки. А маю приймати по двадцять міліграмів актозину на добу.

— Чому ж ти цього не робиш?

Вони ніколи цього не роблять. Джейсону вже неодноразово доводилося бачити таку аномальну поведінку.

— Він притупляє розум, — відповіла дівчина й торкнулася вказівним пальцем свого носа, немов здійснюючи складний ритуал, який потрібно було виконати з абсолютною точністю.

— Але що як...

— Я не дозволю їм трахати мені мозок! — скрикнула Кеті. — Чхати я хотіла на цих любителів мозкотраху! Знаєш, що таке МТ?

— Ти ж щойно сказала, — він промовив це тихо й спокійно, ні на мить не зводячи з неї очей... неначе намагався утримати дівчину на місці й змусити її свідомість триматися купи.

Принесли їжу. Вона виявилася жахливою.

— Хіба ця автентична італійська їжа не фантастична? — проказала Кеті, спритно намотуючи на виделку спагеті.

— Авжеж, — бездумно погодився Джейсон.

— Ти думаєш, що в мене станеться напад, і не хочеш мати з цим нічого спільного.

— Так.

— То йди.

— Але ти... — завагався він, — ти мені подобаєшся. Я хочу впевнитися, що з тобою все буде гаразд.

Це була милосердна брехня, одна з тих, які Джейсон схвалював. На його думку, це було краще, ніж сказати: «Бо якщо я просто піду звідси, не мине й двадцяти секунд, як ти розмовлятимеш телефоном із містером Мак-Налті». Хоч насправді саме так він і думав.

— Зі мною все буде добре. Вони відведуть мене додому, — Кеті невиразним жестом обвела рукою всіх присутніх у ресторані: клієнтів, офіціантів, касира. Навіть кухара, що обливався потом у перегрітій кухні з кепською витяжкою, та пияка за барною стійкою, що вертів у руках келих пива «Олімпія».

Ретельно прорахувавши можливі наслідки своїх слів і сподіваючись, що чинить правильно, він сказав:

— Ти поводишся безвідповідально.

— Щодо кого? Я не відповідаю за твоє життя, якщо ти це маєш на увазі. Це твоя справа. Не треба перекладати її на мене.

— Щодо інших. Ти не думаєш, як обернуться твої дії для них. У тебе немає сталих моральних та етичних принципів. Спершу завдаєш ударів то тут, то там, а тоді залягаєш на дно. Наче нічого не трапилося. А іншим доводиться вигрібати.

Вона підвела голову й поглянула Джейсону прямо у вічі.

— Хіба я тебе чимось образила? Я врятувала тебе від поліції. От що я для тебе зробила. Чи не треба було? Га? — голос Кеті став гучнішим. Вона втупилася в нього безжальним незмигним поглядом, і далі тримаючи в руці виделку зі спагеті.

Джейсон зітхнув. Це було безнадійно.

— Ні, — сказав він. — Ти все зробила правильно. Дякую. Я це ціную.

Кажучи це, Джейсон відчув, як усе його єство затопило потужне почуття ненависті до дівчини. За те, що вона впіймала його на гачок. Нікчемна дев’ятнадцятирічна ординарка загнала у сіті дорослого й досвідченого шостого — це було настільки неймовірним, що скидалося на абсурд. З одного боку, йому хотілося розсміятися. Але з іншого — Джейсону було геть не до жартів.

— Ти відчуваєш зараз мою приязнь до тебе? — запитала Кеті.

— Так.

— Ти справді відчуваєш, як до тебе лине моя любов? Прислухайся. Її майже чутно,— дівчина напружила слух. — Моя любов росте. Вона — мов ніжна виноградна лоза.

Джейсон жестом підкликав офіціанта.

— Що у вас тут є? — грубо спитав він. — Лише пиво й вино?

— І трава, сер. Найкращий сорт — Акапулько Ґолд. А також першокласний гашиш.

— Але жодних міцних напоїв?

— Ні, сер.

Так само жестом він його відіслав.

— Ти повівся з ним, як зі слугою, — сказала Кеті.

— Так, — відказав Джейсон і голосно застогнав. Він заплющив очі й помасажував собі ніс. Тепер уже можна було з нею не панькатися. Але принаймні йому вдалося нарешті її розізлити. — Він паршивий офіціант, і це паршивий ресторан. Ходімо звідси!

— То ось що означає бути знаменитістю. Тепер я розумію, — уїдливо мовила вона й тихенько поклала виделку на стіл.

— І що, на твою думку, ти зрозуміла? — дошкульно запитав він. Від його догідливості тепер не лишилося й сліду. І він не мав жодного наміру будь-коли до неї повертатися. Джейсон підвівся й одягнув піджак. — Я йду.

— Боже мій! — скрикнула дівчина; вона заплющила очі, а її роззявлений рот скривився. — Боже мій! Ні! Що ж ти накоїв? Ти хоч розумієш, що ти зробив? Ти це усвідомлюєш? Невже не в’їжджаєш?!

А тоді, й досі не розплющуючи очей і стиснувши кулаки, Кеті опустила голову й закричала. Йому ще ніколи не доводилося чути такого крику. Джейсон заціпенів, паралізований цим звуком і виглядом її перекошеного, ніби розбитого на скалки, обличчя, які впивалися в нього, викликаючи оніміння в усьому тілі. «Так кричать у божевільні», — подумав він. Це прояв расового несвідомого. Цей крик виривається не з певної особи, а з чогось глибшого — якоїсь колективної сутності.

Утім, усвідомлення цього нічим зарадити не могло.

Підбігли власник і двоє офіціантів, які й далі стискали в руках меню. Джейсон, як не дивно, зауважував багато дрібниць. Здавалося, ніби від крику Кеті все довкола завмерло. Застигло в нерухомості. Клієнти не донесли до ротів виделки, не опустили ложки, не дожували їжу... Все навкруги зупинилося, зостався тільки жахливий, потворний крик.

Тим часом Кеті викрикувала слова. Непристойні слова, немов зчитані з паркану на задвірку. Короткі нищівні слова, від яких пересмикувало всіх присутніх, та й самого Джейсона. Особливо його.

Власник, у якого тремтіли вуса, кивнув офіціантам, і ті підняли Кеті зі стільця. Підхопивши її під пахви, після ще одного короткого кивка власника вони витягли дівчину з-за столика, проволокли через увесь зал і виставили на вулицю.

Джейсон сплатив рахунок і поквапливо рушив за ними.

Однак на виході його спинив господар. Він простягнув відкриту долоню.

— Триста доларів, — сказав чоловік.

— За що? — обурився Джейсон. — За те, що виволокли її на вулицю?

— За те, що не викликали поліцію.

Він насупився, але заплатив.

Офіціанти всадовили Кеті скраю тротуару. Тепер вона сиділа тихо, затиснувши пальцями очі, похитувалася вперед-назад і беззвучно рухала губами. Якийсь час працівники ресторану не зводили з неї очей, певно, намагаючись зрозуміти, чи клопоти на цьому скінчилися, але дійшовши спільного рішення, що все вже позаду, похапцем повернулися до закладу. Джейсон і Кеті зосталися під червоно-білою неоновою вивіскою вдвох.

Опустившись поруч із дівчиною на коліна, він поклав їй на плече руку. Цього разу вона його не відштовхнула.

— Вибач, — мовив Джейсон. Він говорив щиро. — За те, що натиснув на тебе.

«Я викрив твій блеф, — подумав він, — але виявилося, що ти не блефуєш. Гаразд, ти перемогла. Я здаюсь. Відтепер ми робитимемо все так, як тобі заманеться. Тільки скажи. Лишень, заради бога, не зволікай. Дай мені можливість покінчити з цим якомога швидше».

Однак інтуїція підказувала йому, що все це завершиться нескоро.

Тримаючись за руки, вони рушили вечірньою вулицею в рясних потоках палахких мерехтливих вогнів, що линули на них із яскравих кольорових вивісок, які оберталися, пульсували й погойдувалися в повітрі, ніби змагаючись між собою. Такі райони Джейсону не подобалися. Він бачив їх мільйони разів; точнісінько такі самі можна було знайти в усіх куточках планети. Саме з одного з них він і вирвався ще зовсім юним, скориставшись своїми можливостями шостого. Але тепер він знову опинився тут.

Джейсон не відчував неприязні до людей — він вважав, що вони тут у пастці; ординари, котрі нічим не завинили, а втім, мусили залишитися в цьому місці назавжди. Не вони його вигадали: це місце їм також не подобалося, але вони були змушені його терпіти. На відміну від нього. Насправді коли він бачив їхні похмурі обличчя та скривлені губи, його охоплювало почуття провини. Нещасні перекошені мармизи.

— Так, — урешті-решт порушила мовчанку Кеті, — думаю, я й справді в тебе закохуюся. Але ти сам винний. Це все твоє потужне магнетичне поле. До речі, ти знав, що я можу його бачити?

— Та невже, — машинально відказав Джейсон.

— Воно має колір темно-багряного оксамиту, — сказала дівчина, міцно стиснувши його долоню на диво сильними пальцями. — Надзвичайно потужне. А ти моє бачиш? Бачиш мою магнетичну ауру?

— Ні, — відказав він.

— Треба ж таке! А я думала, бачиш.

Схоже, вона трохи заспокоїлася. Бурхливий напад з криками минув — настав період відносної стабільності. «Майже тобі псевдоепілептична структура особистості,— подумав Джейсон. — День за днем воно в ній накопичується, аж поки...»

— Моя аура, — збила його з думки Кеті, — яскраво-червона. Це колір пристрасті.

— Я за тебе радий.

Вона зупинилася й зазирнула йому у вічі, намагаючись зрозуміти його емоції. Джейсону лишалося тільки сподіватися, що їй це не вдасться.

— Ти злишся через те, що я зірвалася?

— Ні.

— А звучиш так, ніби злишся. Я впевнена, що ти розлючений. Мабуть, тільки Джек мене розуміє. І Міккі.

— Міккі Квінн? — автоматично перепитав Джейсон.

— Хіба він не видатна особистість?

— Ще й яка.

Він міг би багато їй розповісти, але не бачив у цьому жодного сенсу. Насправді вона нічого не хотіла знати. Кеті вірила, що й так усе вже збагнула.

«У що ж ти ще віриш, дівчинко? — подумки запитував він себе. — Що, наприклад, на твою думку, тобі відомо про мене? Так само мало, як і про Міккі Квінна, Арлін Гоув та решту людей, яких для тебе насправді навіть не існує? Подумати лишень, що я міг би тобі розповісти, якби ти бодай одну хвилинку мене послухала... Але ти нездатна слухати. Якби ти це почула, то не на жарт перелякалася б. Хоча в будь-якому разі ти й так уже все знаєш».

— І як воно — переспати зі стількома відомими людьми? — запитав Джейсон.

Кеті раптово зупинилась.

— Ти думаєш, я спала з ними, бо вони знамениті? То ти вважаєш мене любителькою ЗТ? Шанувальницею зіркотраху? Так ти про мене думаєш?

«Мов липка стрічка для мух», — подумав Джейсон. Із кожним наступним словом він дедалі сильніше заплутувався в її тенетах. У такому бою йому не перемогти.

— Я думаю, що ти прожила цікаве життя. Ти — цікава людина.

— І важлива,— додала дівчина.

— Так. І важлива також. У певному сенсі, ти найважливіша з тих, із ким мені доводилося зустрічатися. Це надзвичайно захопливий досвід.

— Ти справді так вважаєш?

— Авжеж, — рішуче запевнив її Джейсон. І по-своєму це була правда, хоч і дещо хитровикручена. Нікому, навіть Гезер, ніколи не вдавалося так зв’язати йому руки й ноги. Йому вже несила було терпіти те, що з ним відбувалося, але й здихатися цього він також не міг. Джейсону здавалося, ніби він сидить за кермом свого ексклюзивного, виготовленого на замовлення квібла й одночасно бачить перед собою червоний, зелений та жовтий сигнали світлофора — у такій ситуації неможливо прийняти раціональне рішення. І причина цього в ірраціональності Кеті. У страшній силі її алогічності. Силі архетипів. Силі, що діє з моторошних глибин колективного несвідомого, яке об’єднало його, її та всіх інших людей в одне ціле. У вузол, який неможливо розв’язати, допоки вони живі.

«Тож не дивно, — міркував він, — що деякі — і таких насправді багато — прагнуть померти».

— Хочеш, сходимо в кіно на «Капітана Кірка»?[5] — запропонувала Кеті.

— Як скажеш, — коротко погодився він.

— У кінотеатрі «Сінема Твелв» саме показують непоганий фільм. Дія відбувається на одній із планет системи Бетельгейзе, яка дуже схожа на планету Тарберґа, ну, знаєш, ту, що в системі Проксима. Тільки в «Капітані Кірку» на ній живуть мільйони невидимих...

— Я бачив його, — урвав її Джейсон. Насправді рік тому він запрошував Джеффа Помероя, який грав капітана Кірка, на своє шоу. Вони навіть показали короткий фрагмент. Власне, то була звична практика студії Помероя на кшталт «хочете, щоб він прийшов, прорекламуйте наш фільм у прямому ефірі». Проте стрічка тоді Джейсону не сподобалася, і він сумнівався, що змінить своє ставлення до неї зараз. До того ж він зневажав Джеффа Помероя як у житті, так і на екрані. І цього йому було досить.

— Він справді ніякий? — довірливо запитала Кеті.

— Якщо хочеш почути мою думку, то Джефф Померой — рідкісний мудак. І його імітатори нічим не кращі.

— Якийсь час він лікувався в «Морнінґсайді». Мені не вдалося з ним познайомитися, але він там був.

— Можу в це повірити, — відказав Джейсон, хоча насправді дуже в цьому сумнівався.

— Знаєш, що він мені одного разу сказав?

— Знаючи його, мабуть, що...

— Що я найпокірніша людина з усіх, кого він знав. Цікаво, правда ж? А ще він бачив мене в одному з моїх містичних станів... ну ти знаєш... коли я падаю на підлогу й починаю кричати... і все одно так сказав. Як на мене, він надзвичайно проникливий. Я справді так вважаю. А ти?

— Звісно.

— То, може, повернемося до квартири й потрахаємося як кролики?

Джейсон гмикнув, не повіривши своїм вухам. Вона й справді це сказала? Він повернувся до неї, намагаючись розгледіти її обличчя, однак вони саме опинилися на неосвітленій ділянці між вивісками, і навкруги стояла суцільна темрява. «Господи, — подумав Джейсон, — хай там як, але звідси треба вибиратися. Я мушу якось повернутися у власний світ!»

— Тебе знітила моя відвертість? — поцікавилася Кеті.

— Ні, — похмуро відповів він. — Відвертість мене ніколи не бентежила. Коли ти знаменитий, то маєш до такого звикнути.

«Навіть до цього», — подумки сказав він собі, а тоді продовжив вголос:

— До різних видів відвертості. І здебільшого до такої, як твоя.

— До якої такої?

— Відвертої відвертості.

— Отже, ти мене розумієш?

— Так, — кивнув він. — Чудово розумію.

— І не зневажаєш мене? Не вважаєш нікчемою, яка не заслуговує на життя?

— Аж ніяк, — відказав Джейсон. — Ти дуже важлива людина. І до того ж дуже щира. Ти одна з найчесніших та найвідвертіших людей, яких мені доводилося бачити. Саме так. Богом клянуся, я не лукавлю.

Вона дружньо поплескала його по плечу.

— Не напружуйся так через це. Нехай усе відбувається природно.

— Воно й відбувається природно, — запевнив її він. — Можеш мені повірити на слово.

— Чудово, — радісно сказала Кеті. Вочевидь, йому вдалося розвіяти її сумніви. Тепер вона була в ньому впевнена. А від цього залежало його життя... Чи, може, ні? Можливо, він просто капітулював перед її патологічним способом мислення? Наразі він не міг сказати напевне.

— Послухай, — несміливо мовив Джейсон, — зараз я тобі дещо скажу й хочу, щоб ти мене почула. Твоє місце — у в’язниці для злочинців-психопатів.

Вона ніяк на це не зреагувала. Ні пари з вуст. Від цього робилося моторошно.

— А тому, — додав він, — я вшиваюся від тебе, і що далі я буду, то краще.

Він висмикнув свою долоню з її, розвернувся й рушив у протилежний бік, не звертаючи увагу на дівчину й намагаючись загубитися в натовпі ординарів, які у світлі неонових ламп снували в обох напрямках занедбаними тротуарами цього огидного району.

«Дідько, — подумав Джейсон, — я її втратив, а отже, ймовірно, поставив хрест на власному житті.

Але що тепер? — він зупинився й озирнувся довкола. — Чи й справді на мені мікропередавач, як вона стверджувала? Невже я виказую себе кожним своїм кроком?»

Раптом Джейсон згадав, що Веселий Чарлі радив розшукати Гезер Гарт. А Веселий Чарлі, як відомо всім, хто має справу з телебаченням, ніколи не помиляється.

«Та чи вдасться мені дожити до тієї миті, коли врешті дістануся до Гезер? Утім, якщо це мені таки вдасться, але виявиться, що я ношу на собі „жучок“, то чи не накличу я смерть і на неї? Мов хворий на чуму недоумок? До того ж, якщо про мене ніколи не чули ані Ел Блісс, ані Вілл Волфер, чому Гезер мала б мене впізнати? Проте Гезер шоста, як і я. Єдина шоста з усіх, кого я знаю. Можливо, це щось змінить. Якщо, звісно, ще можливо щось змінити».

Джейсон знайшов телефонну будку, зайшов усередину, зачинив двері, щоб не чути шуму машин, і закинув у щілину автомата золотий кінке.

Гезер Гарт мала кілька номерів, не внесених до телефонного довідника. Якимись вона користувалася у справах, іншими — для зв’язку з близькими друзями, а один, щиро кажучи, був призначений тільки для коханців. І йому цей номер, звісно ж, був відомий. Зважаючи на те, ким він був (і сподівався, що й досі лишився) для Гезер.

Засвітився екран. Побачивши рухомі силуети, Джейсон зрозумів, що вона говорить із ним через гарнітуру.

— Привіт! — сказав він.

— Ти ще хто в біса такий? — прикриваючи очі від сонця, щоб краще його роздивитися, запитала Гезер. Її зелені очі палали, а руде волосся виблискувало.

— Джейсон.

— Не знаю я ніякого Джейсона. Звідки в тебе цей номер? — занепокоєно, але різко проказала вона й кинула на нього з екрану сердитий погляд. — Не дзвони сюди більше! Чорт забирай! Хто дав тобі цей номер? Скажи мені його ім’я!

— Ти сама дала мені його півроку тому. Щойно він у тебе з’явився. Твоя найприватніша з усіх приватних ліній, чи не так? Хіба не так ти її назвала?

— Хто тобі про це розповів?

— Ти. Коли ми були в Мадриді. Ти працювала на знімальному майданчику, а я просто влаштував собі шестиденну відпустку й поселився за півмилі від твого готелю. Ти щодня приїжджала до мене у своєму «Роллз-ройсі» близько третьої. Пригадуєш?

— Ти з журналу? — уривчасто прощебатала Гезер.

— Ні, — відказав Джейсон. — Я — твій любасик номер один.

— Мій хто?

— Коханець.

— Ти що — мій фанат? Точно, ти — клятий нахаба! Слухай, якщо ти ще хоч раз мені подзвониш, я тебе вб’ю!

Звук і зображення зникли: Гезер кинула слухавку. Він закинув в автомат іще один кінке та перенабрав номер.

— І знову цей нахабний фанат, — мовила Гезер, знявши слухавку. Тепер її голос звучав врівноваженіше. Чи, може, вона просто змирилася?

— У тебе один штучний зуб, — сказав Джейсон. — Коли ти зустрічаєшся з коханцями, то приклеюєш його за допомогою спеціального епоксидного цементу, який купуєш у «Гарніз». Проте зі мною ти іноді виймаєш його та кладеш у склянку із зубною піною «Доктор Слум». Тобі подобається цей засіб для чищення зубів, бо він нагадує тобі про ті часи, коли «Бромо Зельцер» ще можна було купити не на чорному ринку, а в звичайній аптеці, і його не виготовляли кустарними методами в підпільних лабораторіях, використовуючи всі три броміди, від яких «Бромо Зельцер» відмовився ще багато років тому, коли...

— Звідки в тебе ця інформація? — урвала його Гезер. Її обличчя напружилося. Вона говорила відверто й уривчасто вимовляла слова. Її тон... йому вже доводилося його чути. Так Гезер спілкувалася з людьми, яких зневажала.

— Не говори зі мною таким тоном, наче тобі на мене насрати, — розлючено сказав він. — Твій штучний зуб — один із кутніх. Ти називаєш його Енді. Так?

— Це ж треба, нахаба-фанат знає про мене геть усе. Господи! Мій найгірший кошмар став реальністю. Як називається твій клуб, скільки в ньому членів, звідки ти і як тобі в біса вдалося дізнатися подробиці мого особистого життя, які ти взагалі не маєш права знати? Те, що ти робиш — протизаконно. Це втручання в особисте життя. Якщо зателефонуєш мені ще раз, я натравлю на тебе поліцію, — Гезер потягнулася рукою до вимикача.

— Я шостий, — мовив Джейсон.

— Ти що? Що означає «шостий»? У тебе шість ніг? Вгадала? Хоча, ймовірніше, шість голів.

— Ти теж шоста. Саме це й тримало нас разом стільки часу.

— Я зараз помру, — проказала Гезер, мертвотно збліднувши. Навіть у напівтемряві салону квібла неможливо було не зауважити, як змінився колір її обличчя. — Скільки тобі заплатити, щоб ти дав мені спокій? Я завжди знала, що врешті-решт якийсь знахабнілий фанат...

— Припини мене так називати, — різко сказав Джейсон. Це страшенно його дратувало. У цих словах була якась болісна остаточність... Ніби птах із підбитим крилом. Чи як там тепер кажуть...

— Що ти хочеш? — запитала Гезер.

— Зустрітися з тобою в «Альтроччі».

— А, ти і про нього знаєш! Про єдине місце, де мене не діставали всілякі задроти, просячи поставити автограф на меню, які їм навіть не належать, — приречено зітхнула вона. — Але це вже занадто! Я не збираюся зустрічатися з тобою ні в «Альтроччі», ні в будь-якому іншому місці. Дай мені спокій, бо інакше мої охоронці відріжуть тобі яйця і...

— У тебе всього один охоронець, — урвав її Джейсон. — Йому шістдесят два і звати його Фред. Колись він був снайпером добровольчого загону округу Орендж. Відстрілював студентів-метальників у Каліфорнійському університеті в Фуллертоні. Тоді він був хорошим бійцем, але зараз на нього вже можна не зважати.

— Та невже?

— Гаразд. Я розповім тобі ще дещо, про що, на твою думку, я ніяк не міг би знати. Пам’ятаєш Констанс Еллар?

— Так. Нікчемна старлетка, схожа на ляльку Барбі, тільки з крихітною голівкою й таким роздутим тілом, наче хтось накачав його вуглекислим газом. Навіть перекачав, я б сказала, — скривилася Гезер. — Дурна як колода.

— Так, — погодився Джейсон. — Дурна як колода. Точніше й не скажеш. Пам’ятаєш, що ми зробили з нею на моєму шоу? То був її перший усепланетний ефір. Мені її нав’язали як частину загальної угоди, і я не міг відмовитися. Пам’ятаєш, що ми з нею зробили? Ти і я?

Тиша.

— Аби віддячити нам за запрошення, її агент дав згоду на те, щоб вона прорекламувала товар одного з наших спонсорів. Ту рекламу мали показувати після першої чверті шоу. Нам стало цікаво, що ж це за товар, тож доки міс Еллар ще не прибула в студію, ми відкрили паперовий пакет і виявили, що там лежав крем для видалення волосся на ногах. Боже, Гезер, ти маєш...

— Я слухаю, — відказала вона.

— Ми замінили крем для депіляції на спрей для інтимної гігієни, а інструкцію до реклами лишили ту саму. Вона була доволі стислою: «Продемонструйте продукт із задоволеним і щасливим виразом обличчя». Після того ми забралися зі студії до бісової матері й стали чекати.

— Невже таке було?

— Врешті-решт з’явилася міс Еллар, зайшла до гримерної, відкрила пакет і... я й досі лускаю від сміху, коли це згадую... Так от, вона підійшла до мене й цілком серйозно сказала: «Містере Тавернер, перепрошую, що потурбувала, але для того, щоб продемонструвати використання спрею для інтимної гігієни, мені доведеться зняти спідницю та трусики. Прямо перед камерою». «І що? — відказав я. — У чому проблема?» І тоді міс Еллар каже: «Мені знадобиться якийсь столик, щоб скласти свій одяг. Не можу ж я кинути його просто на підлогу. Це справить погане враження. Розумієте, я пирскатиму цією штукою собі у вагіну перед шістдесятьма мільйонами глядачів, і тому не можна, щоб мої речі просто валялися на підлозі. Це неелегантно». Вона й справді це зробила б у прямому ефірі, якби Ел Блісс не...

— Не історія, а суцільний несмак.

— Хай там як, але тоді ти вважала її доволі смішною. У свій перший зоряний час ця дурепа була готова на все. Навіть «продемонструвати продукт із задоволеним і щасливим...»

Гезер поклала слухавку.

«Як же мені зробити так, щоб вона зрозуміла?» — гарячково запитував він себе, скрегочучи зубами з такою силою, що ледь не розкришив срібну пломбу. Джейсон ненавидів це відчуття — коли відкришується частина зуба, коли сам безсило знищуєш частину власного тіла. «Невже вона не здатна второпати, що моя обізнаність про найдрібніші деталі її життя означає дещо важливе? Хто міг би все це знати? Безперечно, лише людина, яка протягом певного часу була з нею дуже близькою». Насправді це єдине можливе пояснення, однак Гезер усе одно вигадала собі настільки складне альтернативне обґрунтування, що йому так і не вдалося до неї достукатися. А воно ж було прямо у неї перед очима. Перед очима шостої.

Джейсон знову закинув монету в автомат і набрав номер.

— Привіт ще раз, — сказав він, коли Гезер урешті-решт відповіла на дзвінок. Вона й досі була в машині. — Я знаю про тебе й це. Ти не можеш не зняти слухавку. А тому завела собі десяток номерів для різних особистих потреб.

— У мене їх усього три. Отже, тобі відомо не все.

— Я мав на увазі...

— Скільки?

— Годі вже! — щиро проказав Джейсон. — Тобі не вдасться відкупитися від мене, бо мені потрібно не це. Я хочу... Послухай мене, Гезер... Я хочу зрозуміти, чому мене ніхто не впізнає. І насамперед ти. А оскільки ти шоста, я гадав, що ти зможеш це пояснити. Ти взагалі мене не пам’ятаєш? Поглянь на моє зображення на екрані. Ну ж бо, поглянь!

Звівши брову, Гезер подивилася на екран.

— Ти молодий, але вже давно не юнак. Вродливий. Із твого тону зрозуміло, що ти звик наказувати, і задовбуєш мене без жодних докорів сумління. Ти виглядаєш, говориш і поводишся точнісінько так, як виглядав би, говорив і поводився нахабний фанат. Ну що, тепер ти задоволений?

— Я в біді, — сказав він. Говорити таке було вкрай нелогічно, оскільки вона взагалі його не пам’ятала, однак за роки їхнього знайомства Джейсон звик розповідати Гезер про свої негаразди, а також вислуховувати її, і ця звичка нікуди не зникла. Звичку не обходило, яка ситуація склалася в реальному світі, — вона підпорядковувалась власним законам.

— Співчуваю, — мовила Гезер.

— Мене ніхто не пам’ятає. І я не маю свідоцтва про народження. По суті я ніколи не народжувався. Ніколи навіть не народжувався, розумієш? Тож не дивно, що в мене немає жодних документів, окрім фальшивих, які я купив у поліційної інформаторки за дві тисячі доларів, віддавши ще тисячу посереднику. Я маю їх при собі, але — Боже мій! — у них можуть бути вбудовані мікропередавачі. І навіть знаючи це, я не маю іншого вибору, як носити їх з собою. Ти ж розумієш чому? Навіть ти, хоч і належиш до еліти, розумієш, як працює це суспільство. Ще вчора в мене була тридцятимільйонна аудиторія глядачів, які б розтрощили собі з горя голови, якби який-небудь коп або нацгвардієць насмілився до мене хоча б торкнутися. А тепер мені світить ТПП.

— Що таке ТПП?

— Табір примусової праці, — гаркнув він, намагаючись бодай у такий спосіб достукатися до неї й урешті-решт змусити її слухати. — Паскудна маленька курвочка, яка підробила мені документи, присилувала мене піти з нею до якогось Богом забутого зачуханого ресторану макаронників, і коли ми були вже там, вона просто посеред розмови впала на підлогу й зайшлася криком. Довбана психопатка! Сама зізналася, що втекла з «Морнінґсайду». Це коштувало мені ще три сотні. І хтозна, що тепер... Можливо, вона вже нацькувала на мене як поліцію, так і нацгвардійців, — мовив Джейсон, а тоді, намагаючись викликати у неї ще більше співчуття, обережно додав: — Цілком імовірно, що вони навіть зараз підслуховують нашу розмову.

— О, Боже! Ні! — скрикнула Гезер і знову кинула слухавку.

Більше золотих кінке він не мав, тож наразі довелося з цим змиритися. «Я ляпнув дурню, — подумав він. — Не треба було казати про прослуховування. Після такого хто завгодно поклав би слухавку. Я заплутався у павутині власних слів. І опинився глибоко в дупі. Із гладесенькими сідничками з обох боків. У величезній штучній дупі».

Він відсунув двері телефонної будки і вийшов на жваву нічну вулицю... «Я опинився посеред міста нетрів, — роздратовано подумав Джейсон. — Де скрізь ошиваються поліційні донощики». «Просто пречудово!», — як казали в класичній телерекламі кексів, яку він вивчав іще в школі.

«Це могло б навіть видатися кумедним, якби відбувалося з кимось іншим. Але зараз це відбувається зі мною. Проте ні, в будь-якому разі в цьому не було б нічого кумедного. Адже тут ідеться про справжнє страждання й справжню смерть, яка кружляє довкола, широко розкинувши крила, готова завдати удару будь-якої миті.

Шкода, що в мене не було змоги записати цю розмову, а також усе, про що ми говорили з Кеті. У тривимірному форматі на кольоровій плівці це могло б стати непоганим доповненням до мого шоу. Десь ближче до завершення, коли нам іноді бракує матеріалу. Іноді? Чорт забирай! Та зазвичай! Завжди. І так триватиме до кінця життя».

Він уже уявляв свої вступні слова: «Що може трапитися з людиною, із законослухняною людиною, яка до цього не скоїла жодного правопорушення, якщо одного дня вона раптом втратить усі свої документи й опиниться в...» І так далі. Вони просто прикипіли б до екранів, усі тридцять мільйонів. Адже саме цього кожен із них боїться найбільше. «Людина-невидимка, — вів би він далі, — яка водночас привертає до себе занадто багато уваги. З погляду закону вона невидима, але виділяється з-поміж решти саме тому, що перебуває поза законом. Що станеться з такою людиною, якщо їй не вдасться повернути...» Бла-бла-бла. І т.д., і т.п. До біса все це! Не все, що він робив чи казав, не всі події в його житті потрапляли на шоу. Так само і з цим. Черговий невдаха. Один із багатьох. «Багато покликаних, та мало вибраних, — подумав він. — Ось що означає бути профі. Саме так я й вирішую всі питання як у публічному, так і в особистому житті. Зведи втрати до мінімуму й тікай, якщо немає іншої ради», — сказав Джейсон, цитуючи самого себе. Так він говорив у ті щасливі дні, коли його перше шоу, яке транслювалося на всю планету, з’явилося в мережі супутникового телебачення.

«Я знайду іншого фальшувальника, який не працюватиме на поліцію, — вирішив він. — І зроблю собі новий комплект документів. Цього разу без мікропередавачів. А ще, вочевидь, мені не завадила би зброя.

Варто було подумати про це ще тоді, коли я очуняв у тому готелі». Колись, багато років тому, коли синдикат «Рейнолдз» намагався прибрати до рук його шоу, він навчився користуватися зброєю й носив пістолет «Барберз Гуп»: максимальна дальність ураження — дві милі, прицільна точність стрільби не втрачається до останньої тисячі футів.

А ще можна було б показати «містичний транс» Кеті, її напад із криками. Аудіосупроводом слугував би голос зрілого чоловіка, який на тлі її волання казав би щось на кшталт: «Ось, що таке психоз. Психоз — це страждання, страждання поза будь-якою межею...» І так далі. Бла-бла-бла. Джейсон глибоко вдихнув холодне нічне повітря, здригнувся й, запхавши руки якнайглибше в кишені брюк, пірнув у людське море, що виповнювало вулицю.

Несподівано він опинився навпроти черги з десяти людей, які стояли перед мобільним КПП. У хвості черги тинявся полісмен у сірій уніформі, який стежив за тим, щоб ніхто раптом не розвернувся й не рушив у протилежному напрямку.

— Зачекай-но, друже, а ти не міг би пройти перевірку? — звернувся він до Джейсона, коли той мимоволі рушив геть.

— Без питань.

— От і добре, — радісно відказав коп. — А то ми тут із восьмої ранку стирчимо, але й досі не виконали норму.

Двоє полісменів у сірій, мов шерсть хаскі, уніформі зупинили чоловіка, що стояв у черзі попереду Джейсона.

— Ці документи були підроблені півгодини тому. Вони й досі вогкі, — в унісон сказали копи. — Бачиш? Бачиш, як від тепла потекло чорнило? Гаразд.

Поліціянти, що перевіряли документи, кивнули, і четверо інших, на вигляд справжні горлорізи, заштовхали чоловіка до припаркованого поруч квіблобуса, пофарбованого в зловісні сірі та чорні кольори. Кольори поліції.

— Ну, гаразд, а тепер подивимося, коли були надруковані твої, — добродушно мовив до Джейсона один із хаскіподібних копів.

— Та вони в мене вже бозна скільки років, — відказав той і простягнув свій гаманець із сімома ідентифікаційними картками.

— Відграфуй підписи, — наказав старший за званням. — Перевір, чи немає накладки.

Кеті мала рацію.

— Ні, — відклавши камеру, сказав підлеглий. — Накладки немає. Але схоже, що ось тут, із військового квитка, зняли транс-точку. Хоча якщо це й справді так, то це робота профі. Треба глянути через скло. — Він дістав портативні збільшувальні лінзи й ліхтарик і посвітив ним на підроблені картки, щоб роздивитися найдрібніші деталі.

— Бачите?

— Чи була на цій картці електронна мітка, коли ти звільнявся зі служби? Ти її пам’ятаєш? — запитав старший Джейсона.

Обидва полісмени втупилися в нього, чекаючи на відповідь.

«Дідько! Що ж мені їм сказати?» — занепокоївся він.

— Не знаю. Я навіть не знаю, як виглядає... — Джейсон ледь не бовкнув «мікропередавач», але вчасно виправився, — електронна точка.

— Як точка, містере, — сказав молодший за званням полісмен. — Ви що нас не чуєте? Ви вживали наркотики? Поглянь-но! На картці наркоконтролю немає запису за минулий рік.

— Однак це доводить, що вони справжні. Хто б підробляв документи одразу з порушенням? Це вже зовсім треба з розуму вижити, — подав голос один із копів-горлорізів, що стояли осторонь.

— Авжеж, — мовив Джейсон.

— Що ж, це нас не стосується, — сказав старший і повернув йому ідентифікаційні картки. — Нехай звернеться з цього приводу до свого інспектора з наркоконтролю. Проходь.

Полісмен відштовхнув Джейсона кийком і простягнув руку по документи чоловіка, який стояв наступним у черзі.

— Це все? — запитав Джейсон у копів-горлорізів. Він не міг у це повірити.

«Тільки не виказуй свого здивування, — подумав він. — Просто йди!»

Так він і вчинив.

Під розбитим ліхтарем його торкнулася чиясь рука. З темряви вийшла Кеті. Від її дотику Джейсон заціпенів, відчуваючи, як перетворюється на кригу, яка спочатку скувала його серце, а потім і решту тіла.

— То що ти думаєш про мене тепер? — запитала вона. — Про мою роботу й те, що я для тебе зробила?

— Це вони зробили, — коротко відказав Джейсон.

— Я не маю наміру тебе здавати. Навіть попри те, що ти мене образив і кинув. Але ти мусиш провести зі мною ніч, як і обіцяв. Розумієш?

Їй варто було віддати належне. Зачаївшись біля мобільного КПП, Кеті отримала неспростовний доказ того, що підробила документи достатньо добре, аби він міг не перейматися поліційними перевірками. А отже, баланс у їхніх стосунках різко змінився. Тепер Джейсон був у неї в боргу. Він більше не міг почуватися скривдженою жертвою.

Тепер уже ця дівчина мала повне моральне право на його вдячність. Спершу батіг — погроза здати його поліції. Потім пряник — якісно підроблені документи. Джейсон опинився в неї на гачку. І він мусив це визнати. Як перед Кеті, так і перед самим собою.

— Я так чи інакше провела б тебе через контрольний пункт. — Вона виставила свою праву руку вперед, вказавши на рукав. — У мене тут сіра поліційна нашивка. Її видно під макролінзами. Це для того, щоб мене випадково не схопили. Я просто сказала б їм...

— Облиш, — відрізав Джейсон. — Я не хочу про це чути.

Він покрокував далі. Дівчина хутко, мов вправна пташка, рушила за ним.

— Ходімо до моєї «малої хати»? — запропонувала Кеті.

— У ту кляту діру?

«У мене плавучий дім у Малібу, — подумав Джейсон. — Вісім спалень, шість обертальних ванн та чотиривимірна вітальня зі стелею з ефектом нескінченності. І просто через щось, чого я не розумію й що ніяк не контролюю, я змушений проводити свій час отак. У вошивих притонах. У задрипаних забігайлівках, ще задрипаніших майстернях і вже зовсім паскудних однокімнатних квартирах. Можливо, я розплачуюсь за якісь свої минулі вчинки? За щось, про що навіть не пам’ятаю? Але насправді не існує жодної розплати. Я затямив це ще багато років тому: ні добро, ні зло не повертаються до тебе. Урешті-решт ніякої справедливості не існує. Якщо за своє життя я чомусь і навчився, то хіба не цьому?»

— Вгадай, що я перш за все завтра куплю? — мовила Кеті. — Мертвих мух. І знаєш навіщо?

— Вони багаті на протеїн.

— Так, але не тому. Я купую їх не для себе. Щотижня я запасаюсь пакетиком мух для Вілла, моєї черепахи.

— Я не бачив у тебе ніякої черепахи.

— Вона живе в моїй «великій хаті». А ти й справді подумав, що я можу купувати мертвих мух собі?

— De gustibus поп disputandum est — процитував він.

— Е... Про смаки не сперечаються? Правильно?

— Правильно, — мовив Джейсон. — Інакше кажучи, якщо хочеш їсти мертвих мух — так і зроби!

— От Вілл і їсть. І йому подобається. Але він просто маленька зелена черепашка... не одна з тих великих, наземних. Ти коли-небудь бачив, як вони хапають їжу, що плаває на поверхні води? Ці тварини, хоч і крихітні, але справжні монстри. Ще мить тому муха була в тебе перед очима, а тоді клац! і вона вже всередині черепахи, — Кеті засміялася. — Перетравлюється. Це змушує тебе задуматися.

— Про що? — поцікавився Джейсон і одразу вгадав її відповідь: — Про те, що коли кусаєш, то отримуєш або все, або нічого? Але в жодному разі не частину?

— Приблизно так.

— І що ж отримала ти? Усе чи нічого?

— Не знаю... Хороше запитання. Скажімо, я втратила Джека. Але, можливо, я більше й не хочу бути з ним. Минуло до біса часу. Мабуть, він мені і досі потрібний. Проте ти потрібний мені більше.

— А я думав, що ти можеш одночасно кохати двох чоловіків з однаковою силою.

— Хіба я таке казала? — Кеті замислилася. — Я мала на увазі, що це ідеальний варіант, але в реальному житті можна лише спробувати до нього наблизитися... Розумієш? Ти розумієш, про що я?

— Так. І я бачу, до чого ти ведеш. Ти хочеш ненадовго кинути Джека, доки я тут, а потім, коли мене вже не буде поряд, знову повернутися до нього. У психологічному сенсі. Ти завжди так робиш?

— Я ніколи його не кидала! — відрізала дівчина. Далі вони йшли мовчки, доки не дісталися до її великого старого багатоквартирного будинку, дах якого рясно вкривав ліс телевізійних антен, які вже давно ніхто не використовував. Попорпавшись у сумочці, Кеті відшукала ключ і відчинила двері.

У кімнаті горіло світло. На трухлявому дивані обличчям до них сидів сивочолий чоловік середнього віку, одягнутий у сірий костюм. Кремезний чолов’яга з бездоганною зовнішністю та ретельно виголеним обличчям — ані порізів, ані червоних плям, жодної недбало пропущеної волосини. Він мав ідеальний вигляд; кожна волосина на його голові лежала на своєму місці.

— Містер Мак-Налті? — затинаючись, мовила Кеті.

Звівшись на ноги, широкоплечий чоловік простягнув Джейсону праву руку. Той машинально простягнув свою, щоб привітатися.

— Ні, — сказав здоровань. — Я не збираюся тиснути вам руку. Покажіть мені ідентифікаційні картки, які вона для вас зробила. Давайте їх сюди.

Мовчки — та й що тут скажеш? — Джейсон віддав йому свій гаманець.

— Це не твоя робота, — мовив Мак-Налті, швидко проглянувши документи. — Хіба що останнім часом ти стала значно вправнішою, чорт забирай!

— Деякі з них у мене вже багато років, — сказав Джейсон.

— Та невже? — пробурмотів Мак-Налті й повернув йому гаманець разом із картками. — Хто почепив на нього мікропередавачі? — звернувся він до Кеті. — Ти? Чи Ед?

— Ед, — відповіла дівчина.

— Ну, і хто тут у нас? — мовив Мак-Налті, розглядаючи Джейсона так, немов знімав з нього мірки для труни. — Чоловік за сорок, гарно й модно одягнений. Дорогі черевики... зі справжньої шкіри. Чи не так, містере Тавернер?

— З волячої, — відказав Джейсон.

— Згідно з документами, ви — музикант. То на якому інструменті граєте?

— Я — співак.

— Ну то заспівайте нам щось.

— Ідіть до біса! — відказав Джейсон. Йому вдалося вирівняти дихання. Фраза прозвучала саме так, як він і хотів. Ні більше, ні менше.

— А він не боягуз. Йому відомо, хто я? — поцікавився Мак-Налті в Кеті.

— Так. Я... розповіла йому. Дещо.

— Ти розповіла йому про Джека, — проказав Мак-Налті й повернувся до Джейсона: — Ніякого Джека не існує. Вона вірить у його існування, але це лише маячна ідея. Чоловік Кеті загинув три роки тому під час дорожньо-транспортної пригоди. Його ніколи не утримували в таборі примусової праці.

— Джек досі живий, — заперечила дівчина.

— Що я казав? Кеті досить добре пристосувалася до життя, але в неї лишилася ця настирлива ідея. Вона ніколи не зможе її позбутися, бо одразу втратить психологічну рівновагу, — Мак-Налті знизав плечима. — Це цілком безпечна ілюзія, до того ж вона допомагає їй жити далі. Тож ми вирішили, що психіатричне лікування тільки зашкодить.

Кеті почала тихо плакати. Великі сльози скочувалися її щоками й падали на блузку. Там і сям з’являлися темні кола плям.

— Найближчими днями я спілкуватимуся з Едом Прейсимом, — сказав Мак-Налті. — Спитаю, навіщо він повісив на вас мікропередавачі. У нього хороша інтуїція. Мабуть, він щось відчув. — Мак-Налті замислився. — Майте на увазі, що ідентифікаційні картки у вашому гаманці — це копії справжніх документів, які зберігаються в центральних базах даних у різних куточках світу. Ваші копії — цілком задовільні, однак, можливо, я захочу перевірити оригінали. Будемо сподіватися, що вони не гірші.

— Але до такої процедури вдаються вкрай рідко. За статистикою... — слабким голосом мовила Кеті.

— Я вважаю, що в цьому випадку варто таке зробити, — відказав Мак-Налті.

— Але чому? — запитала дівчина.

— Бо ми підозрюємо, що ти здаєш нам не всіх. Півгодини тому цей чоловік, містер Тавернер, успішно пройшов перевірку на мобільному КПП. Ми простежили за ним за допомогою мікропередавачів. Як на мене, його документи в порядку. Проте Ед стверджує...

— Ед — алкоголік, — кинула Кеті.

— Утім, на нього можна покластися, — відказав Мак-Налті, осяявши вбогу кімнату професійною усмішкою. — А от на тебе — не зовсім.

Діставши військовий квиток, Джейсон потер своє маленьке чотиривимірне фото, і те промовило голосом, в якому вчувалося щось металеве: «Як ся маєш-поживаєш?»

— Як таке можна підробити? — запитав Джейсон. — Саме такий голос був у мене десять років тому, коли мене призвали на обов’язкову службу до нацгвардії.

— Сумніваюся,— сказав Мак-Налті й поглянув на наручний годинник. — Міс Нельсон, ми вам щось заборгували? Чи за цей тиждень із вами вже розрахувались?

— Розрахувались, — натужно проказала дівчина й низьким тремтливим напівшепотом додала: — Але коли Джек врешті вийде, ви взагалі не зможете на мене розраховувати.

— Для тебе Джек ніколи не вийде, — добродушним тоном мовив Мак-Налті.

Він підморгнув Джейсону. Той підморгнув у відповідь. Двічі. Джейсон збагнув, хто такий Мак-Налті. Він використовував слабкості інших. Імовірно, Кеті навчилася маніпулювати людьми саме в нього. І в його витончених добродушних колег.

Тепер Джейсон розумів, як вона стала такою, якою стала. Зрада була для неї буденним явищем. Натомість рішення не зрадити, як у його випадку, — чимось неймовірним. Йому лишалося тільки дивуватися й мовчки дякувати.

«Ми живемо в країні зрад, — подумав Джейсон. — Просто коли я був зіркою, то міг на це не зважати. Але тепер я такий, як і решта — тепер мені доводиться мати справу з тим, із чим вони завжди мали справу. Та й, власне... із чим я й сам мав колись справу, а потім просто викреслив це з пам’яті. Адже воно було надто гнітючим, щоб вважати його за правду... Тож щойно в мене з’явилася можливість обирати, я вирішив забути».

— Ходімо зі мною, — сказав Мак-Налті, поклавши свою м’ясисту веснянкувату руку на плече Джейсону.

— Куди? — відсахнувся той. «Точнісінько так само, — подумав Джейсон, — як Кеті раніше сахалася від нього». Вочевидь, цього вона також навчилася у світі, де заправляли такі ось мак-налті.

— Вам немає в чому його звинуватити! — стиснувши кулаки, хриплим голосом мовила Кеті.

— А ми й не збираємося його ні в чому звинувачувати, — спокійно відказав Мак-Налті. — Я просто хочу взяти в нього відбитки пальців, зразок голосу, відбитки стопи й електроенцефалограму. Ви ж не заперечуєте, містере Таверн.

— Не хотілося б... — мовив було Джейсон, прагнучи виправити полісмена, але помітив застережливий погляд Кеті, тож вчасно зупинився й продовжив: — Заперечувати офіцеру поліції, що виконує свій обов’язок. Ходімо!

Можливо, Кеті й справді мала рацію. Можливо, те, що поліцейський неправильно запам’ятав його ім’я, було чомусь важливим. Хтозна? Час покаже.

— Містере Таверн, — ліниво протягнув Мак-Налті, підштовхуючи Джейсона до виходу, — ваше прізвище наштовхує на думку про пиво, тепло й затишок, чи не так? — він озирнувся до Кеті й різко повторив своє запитання: — Хіба ні?

— Містер Таверн — приємна людина, — процідила крізь зуби Кеті.

Двері за ними зачинилися, і Мак-Налті з Джейсоном рушили коридором до сходів, відчуваючи зусібіч їдкий запах цибулі та гострого соусу.

У ранніх напівсутінках, доки на цементних тротуарах ще не забуяло нічне життя, генерал поліції Фелікс Бакмен припаркував свій розкішний службовий квібл на даху Поліційної академії Лос-Анджелеса. Якийсь час він посидів у салоні, читаючи статті на першій шпальті вечірньої газети, тоді обережно згорнув її, поклав на заднє сидіння, відчинив дверцята й вийшов з апарата.

У будівлі під ним було тихо. Працівники попередньої зміни вже подалися додому, а наступні ще не прибули.

Йому подобалася ця пора. У такі миті генералу здавалося, що вся ця величезна будівля належить тільки йому. «Й лишає світ для темряви й для мене», — згадав він рядок із «Елегії» Томаса Ґрея[6]. Генерал віддавна захоплювався цією поемою, насправді ще з дитинства.

Він відчинив службовим ключем двері експрес-ліфта й швидко спустився на чотирнадцятий поверх. Саме тут він пропрацював майже все своє доросле життя.

Безлюдні ряди столів. Лише в дальньому кінці головної зали якийсь офіцер сумлінно дописував звіт. А біля кавового автомата полісменка попивала каву з паперового стаканчика.

— Доброго вечора, — привітався Бакмен. Вони не були знайомі, але це не мало жодного значення. Вона, як і всі інші працівники у цій будівлі, знала, хто він такий.

— Доброго вечора, містере Бакмен, — жінка випросталася, немов по команді «струнко».

— Відпочивайте, — мовив Бакмен.

— Перепрошую, сер?

— Ідіть додому.

Він рушив далі, повз ряд столів — сірих металевих квадратів, за якими працювали співробітники підпорядкованого йому відділу земної поліції.

Здебільшого столи були охайно прибраними. Перед тим, як піти додому, офіцери ретельно навели лад на своїх робочих місцях. Однак на столі № 37 лежало кілька аркушів паперу. «Хтось запрацювався допізна», — подумав Бакмен. Він нахилився, щоб прочитати прізвище на табличці.

Звісно ж, інспектор Мак-Налті. Типовий продукт тримісячного курсу поліційної академії. Увесь час тільки те й робить, що вигадує змови та розшукує останніх зрадників... Бакмен усміхнувся, всівся в крісло на коліщатах і взяв до рук папери.

Джейсон Тавернер не мав ані найменшого бажання повертатися до Кеті. Так само йому не хотілося ще раз спробувати додзвонитися до Гезер Гарт. Він поплескав себе по кишені піджака: гроші й були досі в нього. А завдяки поліційній перепустці він міг полетіти куди йому заманеться. Вона була своєрідним паспортом, що надавав право подорожувати всією планетою. Доки її не заблокують, Джейсон мав змогу податися куди завгодно, хоч на невдосконалені території на кшталт деяких зарослих джунглями островів у південній частині Тихого океану. Там на його пошуки поліції знадобився б не один місяць, особливо зважаючи на те, що можна було придбати за добрі гроші в таких Богом забутих місцях.

«У мене є три переваги, — подумав він. — Гроші, приваблива зовнішність і сильний характер. Навіть чотири: ще мій сорокадворічний досвід шостого.

Треба знайти житло.

Утім, — розмірковував Джейсон, — якщо я винайму квартиру, орендодавець буде зобов’язаний взяти в мене відбитки пальців, і їх, звісно ж, як і зазвичай, надішлють до Центральної бази даних... Тож коли в поліції виявлять, що мої документи фальшиві, то одразу знатимуть, де мене шукати. Про це не може бути й мови.

Отже, мені треба знайти людину, у якої вже є житло. Записане на її ім’я і з її відбитками.

А це означає, що мені потрібна жінка».

«Де ж мені її знайти?» — замислився Джейсон. Відповідь сама зірвалася з язика. В елітному коктейль-барі. В одному з тих, де вечорами зазвичай грають фоб-джаз різноманітні тріо. Бажано, щоб музиканти були чорношкірі й стильно одягнені. В такі заклади вчащає багато жінок.

«Та чи досить добре одягнений я сам?» — подумав Джейсон і, зупинившись під немерехтливим біло-червоним світлом величезної вивіски ААМСО[7], ретельно оглянув свій шовковий костюм. Не бездоганно, проте згодиться... Хіба трохи зім’ятий. Але у темряві коктейль-бару цього ніхто не помітить.

Він зупинив квібл-таксі й незчувся, як уже летів до більш респектабельної частини міста, до якої так звик. Принаймні за останні роки свого життя й кар’єри, коли вже досяг вершини успіху.

«Потрібен клуб, де я бував. Який був би мені добре відомий. Де я знаю метрдотеля, гардеробницю, квіткарку... Якщо, звісно, вони якимось чином не змінилися, так як це трапилося зі мною».

Однак наразі скидалося на те, що все, окрім нього самого, лишилося незмінним. Зміни стосувалися лише його. Інших людей вони не торкнулися.

«Блу Фокс Рум» у готелі «Хаєтт» у Ріно. Він не раз там виступав і знав заклад та персонал як свої п’ять пальців.

— Ріно, — сказав він таксі.

Літальний апарат граційно, широкою плавною дугою повернув праворуч; Джейсон насолоджувався цим рухом, відчуваючи його усім тілом. Таксі почало стрімко набирати швидкість. Вони летіли практично порожнім повітряним коридором, де максимальна дозволена швидкість була, ймовірно, не менше тисячі двохсот миль на годину.

— Я хотів би скористатися телефоном, — сказав Джейсон.

Ліворуч відчинилася панель, звідки виїхав відеофон, під’єднаний до скрученого в химерну петлю дроту.

Номер «Блу Фокс Рум» він знав напам’ять. Джейсон набрав його й зачекав. У слухавці щось клацнуло, а тоді почувся басовитий чоловічий голос:

— Вас вітає «Блу Фокс Рум». У нас на вас щовечора чекають два виступи Фредді Гідроцефала. О восьмій та о дванадцятій. Усього за тридцять доларів ви зможете насолодитися шоу в компанії наших дівчат. Чим я можу вам допомогти?

— Це старий добрий Шпаркий Майк? — запитав Джейсон. — Я розмовляю з самим Шпарким Майком?

— Так, авжеж, — формальний тон одразу зник, і чоловік приязно загиготів. — Можна поцікавитися, з ким я говорю?

Глибоко вдихнувши, Джейсон вимовив:

— Це — Джейсон Тавернер.

— Перепрошую, містере Тавернер, — спантеличено мовив Шпаркий Майк. — Але так одразу якось не пригадую...

— Багато часу минуло, — перебив його Джейсон. — Чи не міг би ти зарезервувати для мене столик ближче до сцени?..

— На жаль, на сьогодні місць уже не залишилося, містере Тавернер, — пробуркотів Шпаркий Майк властивим товстунам гортанним голосом. — Мені дуже шкода.

— Невже немає жодного столика? За будь-яку ціну?

— Перепрошую, містере Тавернер, жодного, — голос почав стихати й віддалятися. — Спробуйте зателефонувати нам через два тижні.

Старий добрий Шпаркий Майк поклав слухавку.

Запала тиша.

«Срань господня!» — подумки вилаявся Джейсон.

— Дідько! — уголос проказав він. — Чорт забирай!

Джейсон скреготнув зубами так, що його аж пересмикнуло від болю в трійчастому нерві.

— Міняємо напрямок, патроне? — монотонно поцікавилося таксі.

— Летімо в Лас-Вегас, — проскрипів Джейсон.

«Спробую потрапити до „Неллі Мельба Рум“ у „Дрейке Армз“», — вирішив він. Нещодавно йому там неабияк поталанило, коли Гезер Гарт саме була на гастролях у Швеції. У цьому місці тусувалося немало доволі висококласних дівок — грали в азартні ігри, попивали коктейлі, слухали музику... Завжди ласі до розваг. Варто було спробувати. Особливо якщо «Блу Фокс Рум» та інші заклади такого ґатунку тепер для нього недосяжні. Зрештою, що йому втрачати?

За півгодини таксі висадило Джейсона на посадковому майданчику на даху «Дрейкс Армз». Здригаючись від вечірньої прохолоди, він ступив на вкритий вишуканим килимом ескалатор і за мить уже поринув у мерехтіння теплих вогнів «Неллі Мельба Рум».

На годиннику о пів на восьму. Невдовзі почнеться перше шоу. Джейсон поглянув на афішу. Фредді Гідроцефал виступав і тут, однак із меншою програмою та за менші гроші. «Можливо, він мене пам’ятає. Але найімовірніше — ні». Подумавши ще трохи, він вирішив, що на це можна було не розраховувати. Жодних шансів.

Якщо навіть Гезер Гарт його не пам’ятала, то що вже казати про інших.

Біля бару було людно. Джейсон сів на єдиний вільний стілець, і коли бармен урешті-решт його помітив, замовив підігрітий скотч із медом. У напої плавав шматочок масла.

— Три долари, — сказав бармен.

— Запишіть на мій... — почав було Джейсон, але замовк і дістав п’ять баксів.

А тоді він помітив її.

Вона також сиділа за баром, тільки трохи віддалік. Колись давно ця жінка була його коханкою, але відтоді вони вже сто років не бачилися. Утім, вона й досі мала гарну фігуру, попри те, що помітно постаршала. Рут Рей. Треба ж таке.

Рут Рей була розумницею й ніколи надміру не засмагала. Ніщо так не старить жіночу шкіру, як засмага, однак схоже, що більшість жінок про це не здогадується. Якби Рут регулярно засмагала, то зараз — а їй вже тридцять вісім, а то й тридцять дев’ять, як підрахував Джейсон — її шкіра була б уся всіяна зморшками.

До того ж Рут уміла вдягатися. Одяг завжди підкреслював її бездоганну фігуру. Якби ще час змилувався над її обличчям... Так чи інакше, вона й досі мала прекрасне чорне волосся, завите у високу зачіску на потилиці. Її образ довершували пір’єпластикові вії та блискучі фіолетові смуги на щоці, схожі на сліди кігтів психоделічного тигра.

Рут була вбрана в яскраве сарі й сиділа босоніж і без окулярів — мабуть, лишила десь свої туфлі на високих підборах, як робила зазвичай — тож справляла доволі непогане враження. Джейсон поринув у спогади про неї. «Вона власноруч шила собі одяг. А окуляри носила лише тоді, коли нікого не було поруч... окрім мене. Цікаво, чи вона й досі читає книжки за рекомендаціями „Книжки місяця“? Невже вона все ще отримує задоволення від цих безкінечних нудних романів про сексуальні походеньки в чудернацьких, маленьких, проте цілком нормальних на вигляд містечках Середнього Заходу?»

Рут Рей мала одну особливість — вона була схиблена на сексі. Джейсон пригадував, що якось протягом року вона переспала з шістдесятьма чоловіками, не рахуючи його — він з’явився в її житті й зник із нього дещо раніше. Коли статистика ще не так зашкалювала.

Але їй завжди подобалася його музика. Рут Рей любила сексуальних вокалістів, поп-балади та солодкі, — так, щоб аж нудило — струнні мелодії. Колись у своїй нью-йоркській квартирі вона встановила величезну квад-систему та якийсь час практично жила у ній, харчуючись дієтичними сендвічами й запиваючи їх ерзац-напоями із замороженого слизу, до складу яких не входило майже нічого. Рут могла платівка за платівкою сорок вісім годин поспіль слухати ненависних йому «Пьорпл Піпл Стрінґз».

Оскільки загалом її смаки викликали в нього огиду, його дратувало те, що він сам був одним із її улюблених виконавців. Це видавалося йому аномалією, яку він так і не зміг до кінця збагнути.

Що ще він про неї пам’ятав? Ложки, повні маслянистої жовтої рідини, яку Рут приймала щоранку — вітамін Е. Доволі дивно, але їй це й справді допомагало. Її сексуальна енергія збільшувалася з кожною ложкою. Вона аж сочилася хіттю.

А ще Рут ненавиділа тварин. На думку Джейсону одразу ж спала Кеті та її кіт Доменіко. «Рут і Кеті ніколи б не знайшли спільної мови», — подумав він. Але це не мало значення. Вони ніколи не зустрінуться.

Підвівшись, Джейсон пройшовся вздовж бару, тримаючи напій у руці, й зупинився перед Рут Рей. Він не розраховував, що вона його впізнає, хоча колись не змогла перед ним встояти... Хіба не могло таке трапитися знову? Ніхто не був настільки ласим до сексуальних пригод, як Рут.

— Привіт, — сказав Джейсон.

Рут Рей підвела голову й окинула його туманним, проте уважним поглядом. Без окулярів вона погано бачила.

— Привіт, — відповіла вона хрипким голосом, в якому вчувалася важкість бурбону. — Ти хто?

— Ми бачилися кілька років тому в Нью-Йорку. Я працював статистом в одній із серій «Примарного Зуха»... Якщо не помиляюся, ти там відповідала за костюми.

— Це серія, в якій на Примарного Зуха влаштовують засідку пірати-педерасти з іншої епохи, — прохрипіла Рут, а тоді засміялася й усміхнулася йому. — Як тебе звуть? — поцікавилася вона, погойдуючи оголеними грудьми у дротяному корсеті.

— Джейсон Тавернер.

— Ти пам’ятаєш моє ім’я?

— О, так. Рут Рей.

— Тепер Рут Ґомен, — прохрипіла вона. — Сідай.

Рут роззирнулась, але побачила, що всі стільці зайняті.

— Отам є столик.

Вона надзвичайно обережно злізла зі стільця й невпевнено подалася до вільного столика. Джейсон підхопив її під руку й рушив поряд із нею. Урешті-решт, коли всі навігаційні труднощі було подолано, він посадив Рут за стіл і всівся поближче до неї.

— А ти така ж гарна... — почав було Джейсон, але вона грубо його урвала.

— Я стара, — прохрипіла Рут. — Мені тридцять дев’ять.

— Це ще не старість, — відказав він. — Мені от сорок два.

— Для чоловіка це нормально. Але не для жінки, — проказала вона, втупившись туманним поглядом у келих з мартіні, який тримала в руці. — Знаєш, чим займається Боб? Боб Ґомен? Він вирощує собак. Великих, галасливих, нахабних, кудлатих собак. Їхня шерсть навіть у холодильнику.

Рут замислено відсьорбнула мартіні, аж раптом її обличчя прояснилось, і вона пожвавішала.

— Ти не виглядаєш на сорок два. У тебе чудова зовнішність! Знаєш, що я думаю? Тобі варто працювати на телебаченні або зніматися в кіно, — розвернувшись до Джейсона, сказала вона.

— Я колись працював на ТБ. Проте недовго, — обережно мовив Джейсон.

— А, ти про «Примарного Зуха», — кивнула Рут. — Що ж, погляньмо правді у вічі — жоден із нас не досяг особливого успіху.

— То випиймо за це! — насмішкувато запропонував він. Джейсон ковтнув підігрітого скотчу з медом. Шматочок масла вже розчинився.

— Здається, я тебе пам’ятаю, — проказала Рут. — Хіба це не ти мріяв про будинок на узбережжі Тихого океану, за тисячу миль від Австралії? Це ж був ти?

— Так, я, — збрехав він.

— А ще ти літав на небольоті «Роллз-Ройс».

— Так, — відказав Джейсон. Це вже була правда.

— Знаєш, що я тут роблю? Нізащо не вгадаєш! Я хочу побачити Фредді Гідроцефала й познайомитися з ним. Я від нього млію! — вона зайшлася гортанним сміхом, який він пам’ятав ще з давніх часів. — Я постійно надсилаю йому записки зі словами «Я тебе кохаю», а він відповідає мені повідомленнями, надрукованими на машинці: «Я не хочу мати з Вами нічого спільного. У мене особисті проблеми».

Вона знову засміялася й допила свій мартіні.

— Ще по одному? — підводячись, запропонував Джейсон.

— Ні, — заперечно похитала головою Рут. — З мене досить. От колись...

Вона вмовкла, і на її обличчі з’явилася стурбованість.

— З тобою такого не траплялося? Судячи з твого вигляду — ні.

— Чого саме?

— Я пила, — сказала вона, бавлячись порожнім келишком. — Безпробудно. Починала з дев’ятої ранку. І знаєш, як це на мене вплинуло? Я стала виглядати старшою. Мені можна було дати й п’ятдесят. Кляте бухло. Якщо ти боїшся, що з тобою щось трапиться, то воно подбає про те, щоб це й справді з тобою трапилося. Особисто я вважаю, що бухло — це найзапекліший ворог життя. А ти як думаєш?

— Не впевнений, — відповів Джейсон. — Як на мене, у життя є й страшніші вороги.

— Можливо. Наприклад, табори примусової праці. Знаєш, минулого року мене хотіли в один із таких посадити. У мене тоді в житті була чорна-пречорна смуга, я зовсім не мала грошей, а з Бобом Ґоменом ми ще не познайомилися. На той час я працювала в ощадно-кредитній компанії. Якось ми отримали депозит готівкою... Три чи чотири п’ятдесятидоларові банкноти...

Якийсь час вона замислено помовчала.

— У будь-якому разі, я взяла їх, а розписку та конверт кинула до шредера. Але мене впіймали. Це виявилась підстава.

— О...

— Однак у мене були тоді шури-мури з моїм босом. Копи хотіли відправити мене до табору примусової праці в Джорджїї, де оті селюки гуртом заґвалтували б мене до смерті, але він мене захистив. Я й досі не знаю, як йому це вдалося, проте вони мене відпустили. Я в боргу перед цим чоловіком, хоча більше ми з ним не бачимося. Ті, хто справді тебе любить і допомагає, завжди кудись зникають. Натомість постійно доводиться плутатися з усілякими незнайомцями.

— Ти вважаєш мене незнайомцем? — поцікавився Джейсон. Він згадав іще дещо. Рут Рей завжди мешкала в надзвичайно дорогих апартаментах. Із ким би вона не була одружена, Рут завжди жила у розкоші.

В її погляді промайнуло німе запитання.

— Ні. Я вважаю тебе другом.

— Дякую.

Джейсон узяв її суху долоню і якусь секунду потримав у своїй. Саме стільки, скільки було потрібно.

Квартира Рут вразила його своєю розкішшю. «Мабуть, вона коштує їй щонайменше чотири сотні доларів на день», — подумав Джейсон. Вочевидь, Боб Ґомен непогано заробляє. Чи принаймні заробляв.

— Не треба було купувати те Vat 69, — сказала Рут, забравши в нього піджак і вішаючи його разом зі своїм жакетом у шафу з автоматичними дверцятами. — У мене є «Катті Сарк» і бурбон «Гайрем Вокер»...

— Ні, — суворо похитав головою генерал поліції Фелікс Бакмен. — Джейсон Тавернер існує. Просто йому якимось чином вдалося вилучити інформацію з усіх баз даних. — Генерал замислився. — Ви впевнені, що в разі потреби зможете його затримати?

— Невтішні новини, містере Бакмен. Він знайшов мікропередавач і знищив його. Тому ми не впевнені, чи він і досі у Вегасі. — відповів Мак-Налті. — Якщо він не дурень, то вже подався з міста. Найімовірніше, так і трапилося.

— Вам краще прилетіти сюди. Якщо йому вдалося видалити дані, та ще й такі важливі, з наших серверів, цілком імовірно, що він пов’язаний із чимось серйозним. Наскільки точно ви зафіксували місце його перебування?

— Зараз він... Тобто востаннє ми запеленгували його в одному крилі багатоквартирного житлового комплексу. Загалом там вісімдесят п’ять квартир, а всього у комплексі — шістсот. Це дорогі й фешенебельні апартаменти. Район Вест-Файрфлеш. Комплекс «Копперфілд II».

— Накажіть поліції Вегаса обійти всі вісімдесят п’ять квартир і знайти його. А коли затримаєте, одразу пакуйте в квібл і надсилайте до мене. Але я все одно хочу бачити вас на робочому місці. Подрімати під кайфом у вас сьогодні не вийде. Прийміть стимулятори — і мерщій сюди!

— Слухаюсь, містере Бакмен, — відказав Мак-Налті й болісно скривився.

— Ви вважаєте, що нам не вдасться відшукати його у Вегасі?

— Думаю, ні.

— А може й вдасться. Припускаю, що, позбувшись мікропередавачів, він міг вирішити, ніби тепер йому ніщо не загрожує.

— Радше навпаки. Знайшовши їх, він зрозумів, що ми простежили за ним до Вест-Файрфлеш. І якомога швидше звідти забрався.

— Якби люди поводилися раціонально, він так і зробив би, — мовив Бакмен. — Однак люди поводяться інакше. Мак-Налті, невже ви ніколи цього не помічали? Здебільшого вони діють хаотично.

«І, вочевидь, це обертається їм на користь... робить їх менш передбачуваними», — подумав Бакмен.

— Я помічав, що...

— За півгодини щоб були на роботі, — відрубав генерал і поклав слухавку. Його завжди дратувало педантичне піжонство Мак-Налті та його звичка накачуватися наркотиками після роботи.

— Людина, що власноруч себе знеіснувала, — проказала Еліс, яка чула усю розмову. — Таке вже колись траплялося?

— Ні, — сказав Бакмен. — І навіть цього разу це не так. Десь у якомусь Богом забутому місці й досі лежить якийсь нікому не потрібний мікродокумент із його досьє. Ми шукатимемо, доки не знайдемо. Рано чи пізно ми зіставимо зразок голосу або ЕЕГ і дізнаємося, хто він насправді.

— А що як він дійсно той, за кого себе видає? — мовила Еліс, проглядаючи безглузді нотатки Мак-Налті. — Тут написано, що він член спілки музикантів. Вокаліст. Що як зразок голосу й стане...

— Геть із мого кабінету!

— Я просто зважую різні варіанти. Можливо, це він записав отой новий хіт для порнокорду «Спустись, Мойсею», який...

— Я от що тобі скажу. Лети додому, зайди до кабінету, відкрий центральну шухляду мого кленового стола, і там у пергаміновому конверті ти знайдеш частково погашену та бездоганно відцентровану чорну однодоларову марку «Транс-Міссісіпі». Я придбав її для своєї колекції, але ти можеш її забрати. Я дістану собі ще одну. Тільки прошу тебе — йди. Іди, візьми цю кляту марку, поклади її у свій альбом і навічно сховай у сейфі. Можеш на неї навіть більше ніколи й не дивитися. Просто знай, що ти її маєш. І дай мені спокійно попрацювати. Домовились?

— Господи! Де ти її взяв? — очі Еліс аж засвітилися.

— У політв’язня, якого мали відправити до табору примусової праці. За неї він купив собі свободу. Я вирішив, що це чесний обмін. А ти як гадаєш?

— Це ж найкрасивіша гравірована марка у світі. За всю історію.

— То ти хочеш її чи ні?

— Так, — Еліс рушила до виходу. — До завтра. Але ти не мусиш дарувати мені такі речі, аби лиш мене спекатися. Я й так хочу додому, в душ, переодягнутися та кілька годин поспати. З іншого боку, якщо ти наполягаєш...

— Наполягаю, — сказав Бакмен і подумки додав: «Бо я страшенно тебе боюся. Я на первинному, онтологічному рівні боюся всього, що пов’язане з тобою. Навіть твого бажання забратися звідси. Я боюсь навіть цього!»

«Але чому? — запитував себе генерал, спостерігаючи за сестрою, яка прямувала до підйомника для ізольованих в’язнів, розташованого з протилежного боку поверху. — Я знав її ще дитиною і навіть тоді я вже її боявся. Мабуть, тому, що вона у певний фундаментальний спосіб, якого мені ніколи не збагнути, відмовляється грати за правилами. Ми всі підпорядковуємося правилам. У різних людей вони різні, однак усі так чи інакше їх мають. Наприклад, ми не вбиваємо людину, котра щойно зробила нам послугу. Навіть у цій поліційній державі... навіть ми не порушуємо таке правило. І ми не нищимо зумисне речі, які для нас цінні. Натомість Еліс могла прийти додому, знайти чорну однодоларову марку й пропалити її цигаркою. Я знаю це, але все одно зробив їй такий подарунок, бо й досі щиро сподіваюся, що десь у глибині чи як це сказати... що врешті-решт вона схаменеться, і в ній прокинеться порядність, властива решті людей.

Але цього ніколи не станеться.

Насправді я запропонував їй цю марку лише тому, що сподівався в такий спосіб зачарувати її й переконати повернутися до всім зрозумілих правил. Правил, якими керується решта людей. Я намагаюся її підкупити, але це марна трата часу або й щось значно гірше. І ми обоє це знаємо. Так, імовірно Еліс таки спалить ту чорну однодоларову марку. Найкрасивішу марку з усіх, які будь-коли випускалися, філателістичну рідкість, яку я ще ніколи в житті не бачив у продажу. Навіть на аукціонах. А коли я повернуся додому, Еліс покаже мені купку попелу. Можливо, навіть залишить неспалений краєчок, просто щоб довести, що вона й справді це зробила. І я їй повірю. І боятимуся її ще більше».

Вийшовши з ванної по одяг, Джейсон Тавернер побачив, що Рут Рей вже повністю одягнулася. Вона сиділа в напівтемряві на зім’ятому й досі теплому ліжку і курила свою звичну цигарку. Крізь вікно просочувалося сіре нічне світло. Розжарений кінчик цигарки час від часу нервово спалахував.

— Колись вони тебе вб’ють, — проказав Джейсон. — Недаремно ж одній людині продають не більше пачки на тиждень.

— Від’їбись! — буркнула Рут, і далі курячи.

— Але ти купуєш їх на чорному ринку.

Одного разу він бачив, як вона придбала цілий блок. Навіть із його зарплатнею ціна видалася йому обурливо високою. Але Рут навіть оком не змигнула. Вочевидь, знала, чого очікувати. Знала ціну своєї звички.

— Їх купую я, — відказала Рут і загасила ледь розпочату цигарку об керамічну попільничку в формі легені. — Це — марнотратство.

— Ти кохав Моніку Бафф? — поцікавилась вона.

— Звісно.

— Не розумію як.

— Є різні види любові.

— Точнісінько, як в історії про кролика Емілі Фассельмен, — Рут поглянула на Джейсона. — Це моя знайома. Вона заміжня й має трьох дітей. Спершу в неї було двоє кошенят, а тоді вона завела собі ще й великого сірого бельгійського кролика, одного з тих, знаєш, що полюбляють отак стриб-стриб-стриб-стрибати підлогою на своїх здоровенних задніх лапах. Протягом першого місяця кролик боявся навіть носа з клітки показати. Наскільки ми могли зрозуміти, то був самець. Але минув місяць, і він почав вилазити з клітки й скакати по вітальні. Через два місяці він навчився здиратися сходами до кімнати Емілі, шкрябатися у двері й будити її вранці. А ще почав гратися з котами. І ось тут почалися проблеми. Бо він не був таким розумним, як кошенята.

— У кроликів менший мозок, — сказав Джейсон.

— Еге ж, — погодилася Рут. — Так чи інакше він обожнював котів і намагався все за ними повторювати. Він навіть навчився користуватися котячим туалетом, принаймні робив свою справу переважно там. З пучків шерсті з власних грудей він звив за диваном кубло й хотів, щоб кошенята там бавилися, але вони ніколи цього не робили. Кінець усьому ледь не настав, коли кролик спробував пограти у квача з німецькою вівчаркою, яку привела одна тітонька. Розумієш, він звик грати в цю гру з котами, Емілі Фассельмен і її дітьми. Кролик ховався за диваном, тоді вибігав і починав дуже швидко намотувати кола, поки всі намагалися його спіймати, хоч зазвичай це нікому й не вдавалося, а тоді він знову шмигав у свій безпечний прихисток за диваном, де вже ніхто не повинен був його чіпати. Проте собака не знав про ці правила, і коли кролик сховався, він кинувся за ним і схопив його за дупу. Емілі вдалося якось розтиснути щелепи вівчарки й вивести її на вулицю, але кролик зазнав сильних ушкоджень. Зрештою, він одужав, проте відтоді страшенно боявся собак і тікав якнайдалі щойно бачив пса, навіть через вікно. На місці укусу в нього не росла шерсть, тож він соромився та постійно ховав його за шторою. Але найзворушливішим в усій цій історії було те, що кролик постійно намагався вийти за межі своєї, як би це сказати... фізіології чи що? За власні межі як кролика. Намагався стати більш розвиненою формою життя, такою, як коти. Цей кролик увесь час хотів бути з котами й бавитися з ними на рівних. Власне, більше нічого й не трапилося. Кошенята не хотіли жити в кублі, яке він для них звив, а собака не знав правил гри і вкусив його. Він прожив кілька років. Але хто б міг подумати, що якийсь кролик здатен розвинути настільки складну особистість? Скажімо, якщо ти сидів на дивані, а йому хотілося, щоб ти підвівся, аби самому там влягтися, він спершу починав штурхати тебе, а якщо ти й далі не вставав, то брався кусатися. Але зверни увагу на його прагнення й невдачі. Усе своє коротке життя він намагався. Без жодної надії на успіх. Утім, сам він цього не знав. Або ж знав і, попри це, не полишав своїх спроб. Хоч, власне, я не думаю, що він розумів. Йому просто дуже кортіло досягти цього. Для нього це була справа всього життя, адже він просто обожнював тих котів.

— А я думав, що ти не любиш тварин, — промовив Джейсон.

— Тепер уже ні. Лише не після стількох поразок і розчарувань. Точнісінько, як із тим кроликом. Він, звісно ж, зрештою помер. Емілі Фассельмен плакала за ним день у день. Упродовж цілого тижня. Я бачила, як вона страждала, і не хотіла, щоб зі мною трапилося щось схоже.

— Але просто так узяти й узагалі відмовитися від любові до тварин, щоб лише...

— Вони живуть надто мало. Надто в біса мало. Гаразд, визнаю, є люди, які після втрати улюбленої істоти не зупиняються й переносять свою любов на іншу. Але це боляче. Страшенно боляче.

— Але чому ж тоді любити так приємно? — Джейсон розмірковував про це впродовж усього свого дорослого життя: як тоді, коли розпочинав нові стосунки, так і тоді, коли їх завершував. І ще дужче задумався над цим тепер. Як через те, що трапилося з ним, так і через історію про кролика Емілі Фассельмен. Ця болісна мить... — ти любиш когось, але вони йдуть. Настає день, коли вони приходять додому й починають збирати речі. Ти запитуєш, що сталося, і вони відповідають, що їм трапилася краща нагода деінде. А тоді йдуть і зникають з твого життя назавжди. І ти до самої смерті носиш за плечима цей величезний лантух любові, який не маєш кому віддати. Якщо ж усе-таки знаходиш когось, кому можеш віддати свою любов, усе повторюється. Або ж ти дзвониш їм одного дня й кажеш: «Привіт! Це — Джейсон», — а вони такі: «Хто?» — і ти розумієш, що всьому кінець. Вони навіть не знають, хто ти в біса такий. Тож, мабуть, насправді вони цього так ніколи й не знали. Насправді ви ніколи й не були разом.

— Любити — це не просто хотіти іншу людину так, як тобі хочеться, скажімо, яку-небудь річ із крамниці. То лише бажання. Тобі хочеться, щоб ця річ була під рукою, хочеться забрати її додому й поставити десь у квартирі, мов лампу. Натомість любов це... — задумавшись, Рут на якусь мить замовкла. — Це немов батько, який рятує своїх дітей з охопленого полум’ям будинку, а сам при цьому гине. Коли любиш, то більше не живеш для самого себе, а починаєш жити для іншої людини.

— Хіба це добре? — Її слова не видалися Джейсону надто привабливими.

— Любов долає інстинкти. Інстинкти змушують нас боротися за виживання. Як тих полісменів, котрі оточують кампуси. Ми намагаємося вижити коштом інших. Кожен кігтями прокладає собі шлях нагору. Ось тобі хороший приклад — мій двадцять перший чоловік Френк. Наш шлюб протривав півроку. За цей час він розлюбив мене й став дуже нещасним. Натомість я й далі його любила і хотіла бути з ним, але це завдавало йому болю. Тож я його відпустила. Розумієш? Для нього так було краще, а оскільки я його любила, то для мене лише це й мало значення. Ти мене розумієш?

— Але що хорошого в тому, щоб діяти всупереч інстинкту виживання? — запитав Джейсон.

— Ти й справді хочеш почути відповідь?

— Авжеж.

— Бо інстинкт виживання врешті-решт все одно зазнає поразки. Ця істина правдива стосовно будь-якої живої істоти: крота, кажана, людини чи жаби... Навіть стосовно тих жаб, що курять сигари та грають у шахи. Тобі ніколи не досягти того, що вимагає від тебе інстинкт виживання. Зрештою, твоя боротьба завершується поразкою, ти помираєш і крапка. Зате любов дає тобі змогу просто розчинитися й спостерігати...

— Я ще не готовий розчинитися, — відказав Джейсон.

— Ти можеш розчинитися, відчуваючи спокійне, зріле, найдовершеніше задоволення, й радісно спостерігати за життям тих, кого любиш.

— Але вони також помруть.

— Так, — закусила губу Рут.

— Тому краще взагалі не любити, і тоді таке ніколи з тобою не трапиться. Не любити навіть тварин. Ні собак, ні котів. Як ти й сказала — ти їх любиш, а вони помирають. Якщо на людину так здатна вплинути смерть кролика...

Раптом перед очима Джейсона постало жахливе видіння: розтрощені кістки й волосся дівчини у закривавленій пащі невиразної, проте страшнішої за будь-якого пса, ворожої істоти.

— Але ти можеш оплакувати їхню смерть, — з тривогою вдивляючись в його обличчя, сказала Рут. — Джейсоне! Скорбота — це найпотужніша емоція, яку здатні відчувати дорослі, діти чи навіть тварини. Це хороше почуття.

— Ніфіга собі хороше! — грубо мовив Джейсон.

— Скорбота дозволяє забути про себе. Вийти за межі власної тісної шкаралупи. А ти не можеш відчути скорботу, якщо до цього не любив. Скорбота — це остаточний наслідок любові, оскільки це любов, яку ти втратив. Ти розумієш, про що я. Знаю, що розумієш. Просто не хочеш про це думати. Ось тобі повний цикл любові: любити, втратити, відчути скорботу, забути й полюбити знову. Джейсоне, скорбота — це усвідомлення, що врешті-решт тобі доведеться залишитися на самоті, і після цього уже нічого не буде, адже самотність — це остаточна доля кожної живої істоти. Це і є смерть, велетенська самотність. Пригадую, як я вперше покурила траву через бонг, а не в косяку. Дим був прохолодний, тож я не зрозуміла, скільки насправді вдихнула. І зненацька померла. Ненадовго, лише на кілька секунд. Усе зникло: і світ, і будь-які відчуття, навіть відчуття власного тіла та наявності тіла взагалі. І це не було схоже на відчуття усамітнення, бо ж зазвичай на самоті ти й далі отримуєш чуттєву інформацію, нехай навіть її джерелом є твоє власне тіло. Але тоді зникла навіть темрява. Усе просто щезло. Тиша. Порожнеча. Самотність.

— Мабуть, трава була просякнута якимось токсичним лайном. Тоді багато хто склеїв від цього ласти.

— Так, мені взагалі пощастило, що я повернулася до тями. Дивна річ: я багато разів курила траву й до того, але зі мною ніколи не траплялося нічого подібного. Тож після того випадку я курю лише тютюн. У будь-якому разі це аж ніяк не скидалося на втрату свідомості. Я не відчувала, що от-от упаду, адже нічому було падати. Тіло зникло... Та й падати не було на що. Усе довкола, включно зі мною, просто... — Рут махнула рукою, — зникло. Мов остання краплина з пляшки. А тоді фільм увімкнули знову. Художню стрічку, яку ми звикли називати реальністю. — Вона зробила паузу й затягнулася цигаркою. — Ти перший, кому я про це розповідаю.

— Тебе це налякало?

Рут кивнула.

— Усвідомлення несвідомості, якщо ти розумієш, про що я. Після смерті ми нічого не відчуватимемо, бо ж у цьому й полягає суть смерті — відсутність усього. Однак тепер, після того моторошного приходу, я вже зовсім не боюся смерті. Натомість відчувати скорботу — це померти й водночас лишатися живим. А отже, це найостаточніший та найвсеосяжніший досвід, який лише можливо пережити. Іноді я готова заприсягтися, що ми не створені для такого. Це вже занадто. Від усіх цих напружень і перенавантажень твоє тіло ледь не самознищується. Проте я хочу відчувати скорботу. Хочу плакати.

— Але чому? — Джейсон ніяк не міг цього збагнути. На його думку, цього слід було уникати. Щойно з’являється таке відчуття, варто негайно ж вшиватися до бісової матері.

— Скорбота дозволяє нам возз’єднатися з тим, що ми втратили, — сказала Рут. — Це процес злиття. Ти вирушаєш у подорож разом із річчю чи людиною, яких любиш і які, однак, відходять. Певним чином ти відділяєшся від себе й супроводжуєш їх, проходиш частину шляху разом із ними. Проводиш їх так далеко, як тільки можеш. Пригадую, колись у мене був собака, якого я дуже любила. Мені тоді було сімнадцять чи вісімнадцять. Ще трохи і я могла легально займатися сексом, так я це й запам’ятала. Мій собака захворів, тож ми повезли його до ветеринара. В лікарні сказали, що він з’їв щурячу отруту, й тепер усередині був просто кривавим місивом. Наступна доба мала стати вирішальною — виживе він чи ні. Я повернулася додому й спершу чекала, а тоді близько одинадцятої вечора відключилася. Ветеринар мав зателефонувати мені вранці й повідомити, чи Генк пережив ніч. Я прокинулась о пів на дев’яту й, чекаючи на дзвінок, намагалася зібратися з думками. Зайшовши до ванної, щоб почистити зуби, я побачила у лівому кутку кімнати Генка. Він неквапливо й поважно підіймався невидимими сходами. Я спостерігала, як він перетнув ванну кімнату по діагоналі, дістався верхнього правого кутка і, не спиняючись, зник. Генк жодного разу так і не озирнувся. І я зрозуміла, що він помер. А тоді вже задзвонив телефон, і ветеринар сказав, що мого собаки більше немає. Утім, я бачила, як він здирався вгору. Звісно ж, я відчула жахливу всеосяжну скорботу, але відчувши її, я вийшла за власні межі й рушила вслід за ним, нагору тими грьобаними сходами.

Якийсь час вони обоє мовчали.

— Але врешті-решт, — прочистивши горло, сказала Рут, — скорбота відпускає, і ти повертаєшся в цей світ. Хіба що без того, кого любив.

— Іти можеш це прийняти?

— Чорт забирай, а хіба ми маємо вибір? Ти плачеш і не можеш спинитися, адже пішовши за тим, кого любиш, ти ніколи повністю не повертаєшся. Шматочок твого пульсуючого тріпотливого серця лишається там назавжди. А на самому серці з’являється рана. Рана, що ніколи не загоїться. Якщо ж, оскільки таке траплятиметься в житті знову і знову, від твого серця не зостанеться більше нічого, ти втратиш здатність відчувати скорботу. От тоді ти будеш готовий померти сам. Ти зійдеш тими похилими сходами нагору, а хтось інший залишиться, щоб побиватися за тобою.

— На моєму серці немає ран, — мовив Джейсон.

— Якщо ти зараз мене залишиш, то саме така з’явиться на моєму. Просто тут і зараз, — хрипло, проте незвично стримано відказала Рут.

— Я побуду з тобою до ранку, — сказав він. Принаймні стільки часу знадобиться поліційній лабораторії, аби виявити, що його документи фальшиві.

«От тільки чи врятувала мене Кеті, а чи знищила? — подумав Джейсон. Він і справді не знав відповіді на це запитання. — Кеті, яка використовувала мене, і яка у свої дев’ятнадцять знає більше, ніж ми з тобою разом узяті. Більше, ніж ми дізнаємося за все життя, від колиски й аж до могили».

Мов умілий керівник психотерапевтичної групи, вона розклала його на найменші шматочки. Але навіщо? Невже для того, щоб дати йому змогу відродитися і стати сильнішим? Сумнівно. Хоча й імовірно. Не варто про це забувати. Він відчував до Кеті якусь химерну цинічну довіру, безмежну й непереконливу водночас. Одна половина його мозку вважала її найнадійнішою людиною у світі, настільки надійною, що це було майже неможливо описати словами, тоді як друга бачила у ній лише розпусну продажну хвойду, яка трахається з усіма направо й наліво. Йому ніяк не вдавалося скласти про неї цілісне враження. У його свідомості ці два образи накладалися одне на одного.

«Можливо, мені вдасться розібратися з моїми паралельними уявленнями про Кеті до того, як я звідси піду, — подумав він. — Тобто до ранку. Чи може зостатися ще на один день?.. Ні, це було б надто ризиковано. Але як добре працює поліція насправді? Навіть моє прізвище записали неправильно. А потім підтягнули чуже досьє. Що як вони й далі лажатимуть на кожному кроці? Можливо. А можливо, і ні».

Про поліцію в Джейсона також склалися суперечливі враження. І з ними він теж ніяк не міг розібратися. А тому, мов кролик Емілі Фассельмен, просто завмер на місці. Сподіваючись на те, що правила гри відомі всім: не можна знищувати істоту, яка не знає, що їй робити.

Четверо полісменів в сірій уніформі згуртувалися під світлом коридорної лампи, виготовленої з чорного заліза у формі свічки, на якій у нічній темряві мерехтів вічний вогник штучного полум’я.

— Зосталося лише дві, — майже нечутно проказав капрал. За нього говорили пальці, які ковзнули по списку винаймачів. — Місіс Рут Ґомен у двісті одинадцятій і Еліен Мафі у двісті дванадцятій. З якої почнемо?

— З Мафі, — відказав один із офіцерів, постукуючи в тьмяному світлі свинцево-пластиковим кийком по пальцях. До завершення операції залишалося зовсім трошки, і йому нетерпеливилося якомога швидше з усім цим покінчити.

— Отже, двісті дванадцята, — мовив капрал і потягнувся рукою до дзвінка. Аж раптом йому спало на думку смикнути за ручку.

Чудово. Шанси, що таке трапиться, були мізерними, проте їм пощастило. Двері виявилися незамкненими. Капрал зробив знак, щоб усі поводилися тихо, на мить усміхнувся й відчинив двері.

Полісмени побачили неосвітлену вітальню, недбало заставлену порожніми й напівпорожніми склянками, деякі стояли просто на підлозі. А також цілу купу найрізноманітніших попільничок, переповнених зіжмаканими пачками й недопалками.

«Цигаркова вечірка», — подумав капрал. Щоправда, уже закінчилась, і всі розійшлися по домівках. Імовірно, за винятком самого містера Мафі.

Капрал зайшов до квартири, повів туди-сюди ліхтариком, тоді спрямував його на двері в дальньому кінці кімнати, які вели вглиб цих невиправдано дорогих апартаментів. Ні звуку. Ані поруху. Тільки ледь чутне, віддалене й приглушене торохтіння ток-шоу на ввімкнутому на мінімальну гучність радіо.

Він рушив углиб кімнати, застеленої килимом, на якому було зображене вишите золотом сходження Річарда М. Ніксона на небеса, що супроводжувалося радісними співами згори й безвідрадним голосінням знизу. У кінці вітальні капрал наступив на зображення Бога, який із усмішкою зустрічав повернення Свого Другого Єдинородного Сина, і відчинив двері спальні.

На великому м’якому двоспальному ліжку лежав чоловік. З-під покривала виступали оголені руки та плечі. Поруч на стільці — звалений купою одяг. Звісно ж, це був містер Еліен Мафі. Спокійнісінько спить собі у власному ліжку. Однак містер Мафі був не сам. Поряд із ним, загорнувшись у пастельного кольору простирадла й скрутившись калачиком, спала ще якась особа, яку було важко розгледіти у темряві. «Мабуть, місіс Мафі», — подумав капрал і з суто чоловічої цікавості посвітив на неї ліхтариком.

Тієї ж миті Еліен Мафі, — якщо то, звісно, був він — заворушився. Розплющивши очі, чоловік рвучко звівся у ліжку, втупившись поглядом у полісменів та промінь світла, що бив із ліхтарика.

— Що? — тремтячим голосом нажахано прохрипів він, глибоко й судомно хапаючи ротом повітря, а тоді скрикнув: — Ні!

Вигукнувши це, Мафі раптом пірнув у темряву, кинувшись по щось, що, мабуть, лежало на столику біля ліжка. Блідий, волохатий і голий-голісінький, він відчайдушно намагався знайти якусь невидиму, проте, вочевидь, цінну для нього річ. Врешті-решт він знову сів на ліжко, важко дихаючи й стискаючи в руках ножиці.

— Це ще для чого? — запитав капрал, коли у світлі його ліхтарика зблиснув метал.

— Я вб’ю себе, — відказав Мафі. — Якщо ви не заберетеся і... не дасте нам спокій.

Він направив стулені ножиці до своїх темних від волосся грудей, під серце.

— Отже, це не місіс Мафі, — мовив капрал, знову спрямувавши ліхтарик на людину, що спала, згорнувшись калачиком під простирадлами. — Влаштували тут собі одне велике трах-бах-дякую-міс-тепер-ідіть-нах? Та ще й гуртом? Перетворили свою модну квартиру на мотельну кімнату?

Полісмен підійшов до ліжка і рвучко смикнув за простирадла.

Поряд із містером Мафі лежав голий стрункий юнак із довгим золотистим волоссям.

— Хай йому чорт! — вилаявся капрал.

— Ножиці в мене, — повідомив один із його людей і жбурнув інструмент під ноги капралу.

— Скільки цьому пацану років? — запитав капрал у містера Мафі, який тремтів, задихався й ні на мить не зводив з копів переляканих очей.

Хлопець уже прокинувся. Він також пильно дивився на полісменів, але не ворушився. Його ніжне й іще не до кінця сформоване обличчя не виказувало жодних емоцій.

— Тринадцять, — ледь не благально прохрипів містер Мафі. — За законом він уже досяг віку згоди.

— Можеш довести? — звернувся капрал до хлопця. Він відчував страшенну відразу. Гостру фізичну відразу, аж до нудоти. Ліжко було заплямоване й досі вогке від невисохлого поту та генітальних виділень.

— Документи у нього в гаманці, — важко видихнув Мафі. — У штанах на стільці.

— Тобто якщо пацану тринадцять, то це вже не вважається злочином? — запитав капрала один із полісменів.

— Дідько! — обурився інший. — Звісно ж, це злочин. Це збочений злочин. Пакуймо обох!

Зачекайте. Гаразд?

Капрал знайшов штани хлопця, попорпався в кишенях, відшукав гаманець, дістав його й переглянув документи. Точно. Тринадцять років. Він закрив гаманець і встромив його назад до кишені.

— Ні, — мовив капрал, і далі почасти насолоджуючись ситуацією. Вигляд оголеного присоромленого Мафі видавався йому кумедним, але водночас із кожною миттю полісмена охоплювала дедалі більша зневага до малодушності чоловіка, який до смерті злякався викриття. — Згідно з новою поправкою до статті 640.3 Кримінального кодексу неповнолітній, якому виповнюється дванадцять років, досягає віку згоди й має право на участь у сексуальному акті як із іншим неповнолітнім будь-якої статі, так і з дорослим будь-якої статі, однак лише з однією особою одночасно.

— Та це ж божевілля! — запротестував один із полісменів.

— Лише на вашу думку, — тепер уже сміливіше відказав Мафі.

— Але якого біса за це не саджають? Та ще й так, щоб на довше? — не вгавав полісмен, який стояв біля нього.

— З кодексів систематично прибирають усі злочини без жертв, — відповів капрал. — Цей процес триває вже протягом десяти років.

— Це? Це вважають за злочин без жертв?

— Розкажіть-но, чим вас так приваблюють юні хлопчики? — запитав капрал. — Поділіться секретом. Мене завжди цікавили такі скани, як ви.

— Скани? — невтішно скривившись, перепитав Мафі.— То ось хто я такий?

— Так називають тих, хто полює на неповнолітніх, аби вступити з ними в гомосексуальний контакт. Хоч це й законно, та все одно огидно. Хто ви за професією?

— Продаю уживані квібли.

— Якби ваші роботодавці дізналися, що ви — скан, то, мабуть, не захотіли б, щоб ви торкалися їхніх квіблів. Не після всього того, що ваші білі волохаті руки виробляли вночі. Чи не так, містере Мафі? Навіть продавцю уживаних квіблів не уникнути морального осуду, якщо він — скан. Попри те, що тепер це законно.

— У цьому винна моя матір, — відказав Мафі. — Вона завжди тримала батька під каблуком, бо він був слабким чоловіком.

— Скількох хлопчиків ви примусили до цього за останній рік? — запитав капрал. — Я серйозно. Ви завжди берете їх до себе лише на одну ніч? Так?

— Я кохаю Вена, — ледь ворушачи губами й втупившись поперед себе застиглим поглядом, проказав Мафі. — За якийсь час, коли мої фінансові справи налагодяться і я зможу його забезпечувати, то планую з ним одружитися.

— Хочеш, ми заберемо тебе звідси й відвеземо до батьків? — звернувся капрал до Бена.

— Він тут живе, — відказав Мафі, злегка шкірячись.

— Ні, я залишуся тут, — похмуро відповів хлопець. Він увесь тремтів. — Фігня якась! Можна мені хоча б укритися?

Бен роздратовано потягнувся по укривало.

— Тільки не галасуйте, — застеріг капрал і втомлено рушив до виходу. — Господи милосердний! Треба ж було прибрати таке з кодексу!

— Мабуть, тому, — тепер уже впевнено промовив Мафі вслід полісменам, які виходили зі спальні, — що деякі з ваших товстозадих генералів самі не гребують дітьми, але не хочуть втрапити за це за ґрати. Вони б не пережили скандалу.

Його вишкір перетворився на вдоволену хтиву посмішку.

— Сподіваюся, колись ви все-таки порушите закон, і вас загребуть. А я того дня саме буду на зміні й зможу особисто вас заарештувати, — відказав капрал.

Він прочистив горло й харкнув на містера Мафі. Прямо в його порожнє, заросле щетиною обличчя.

Полісмени мовчки подалися вітальнею повз недопалки, попіл, зіжмакані пачки з-під цигарок та напівпорожні склянки й вийшли в коридор. Грюкнувши дверима, капрал увесь затремтів і на якусь мить завмер на місці, відчуваючи сіру порожнечу в голові й відстороненість від усього зовнішнього світу.

— Квартира номер двісті одинадцять. Місіс Рут Ґомен, — урешті-решт проказав він. — Якщо підозрюваний Тавернер десь у цьому будинку, то він має бути там. Це остання квартира.

«Нарешті ми його схопимо», — подумав капрал.

Постукавши у двері 211-ї квартири, він зручніше перехопив свинцево-пластиковий кийок, щоб мати його напоготові, аж раптом зрозумів, що йому абсолютно начхати на його роботу.

— З Мафі ми вже познайомилися, — проказав він собі під ніс. — Погляньмо тепер, яка з себе ця місіс Ґомен. Гадаєте, вона виявиться кращою? Лишається сподіватися. На одну ніч із мене вже досить.

— Та після такого що завгодно видасться кращим, — похмуро зауважив полісмен, який стояв поруч.

Решта закивали головами, переступаючи з ноги на ногу й готуючись до зустрічі з людиною, чиї повільні кроки почулися за дверима.

— Я цілком певний, що можу розраховувати на сорок вісім годин на вулиці та двадцять чотири в тебе. А тому не бачу необхідності йти звідси просто зараз, — проказав Джейсон Тавернер у вітальні розкішних новесеньких апартаментів Рут Рей, розташованих у районі Файрфлеш у Лас-Вегасі.

«І якщо наш новий революційний принцип виявиться достовірним, то це припущення змінить ситуацію на мою користь, — подумав він. — Я опинюся в безпеці».

Через двадцять хвилин квіблобус приземлився на дах Поліційної академії Лос-Анджелеса.

Відчуваючи закляклість у всьому тілі, Джейсон Тавернер виліз із відсіку, сторожко роззирнувся навкруги й втягнув носом сповнене смогу смердюче повітря. Під ним знову простягалася знайома жовтувата панорама найбільшого міста Північної Америки...

Він розвернувся, щоб допомогти Рут, але дружній фанатик уже зробив це замість нього.

Їх оточила група лос-анджелеських копів, з цікавістю їх розглядаючи. Вони мали розслаблений, допитливий і радісний вигляд. У жодному з них Джейсон не помітив ані крихти злоби. «Коли ти в їхніх руках, вони стають такими добросердими, — подумав він. — Ненависть і жорстокість вони проявляють лише тоді, коли тебе вистежують. Адже тоді в тебе ще є шанс утекти. А тепер його вже немає».

— Він намагався вчинити самогубство? — запитав лос-анджелеський сержант схибленого на Христі полісмена.

— Ні, сер.

«То ось чому він летів з нами в одному відсіку», — зрозумів Джейсон.

Йому таке навіть на думку не спало, як, мабуть, і Рут... Якщо він про це й думав, то хіба лиш як про грубий нікчемний показний жест, але ніколи не розглядав таку можливість серйозно.

— Гаразд, — сказав лос-анджелеський сержант наряду, який їх супроводжував. — Відтепер ми офіційно перебираємо на себе відповідальність за обох підозрюваних.

Вегаські копи заскочили в бус, і за мить той уже здійнявся в небо й полетів назад у Неваду.

— Сюди, — мовив сержант, різко вказавши в напрямку експрес-ліфта.

Лос-анджелеські полісмени видалися Джейсону дещо брутальнішими, суворішими й старшими за своїх вегаських колег. Хоча, можливо, це була всього лиш гра його уяви. Можливо, це означало лише те, що його відчуття страху зросло.

«Що сказати генералу поліції? — питав себе Джейсон. — Особливо тоді, коли всі твої теорії й пояснення щодо самого себе вже вичерпалися, і ти нічогісінько не розумієш, ні у що не віриш, а все решта загубилося десь у мороці. Біс із ним!» — втомлено подумав він і пірнув у невагомість труби експрес-ліфта разом із полісменами та Рут Рей.

На чотирнадцятому поверсі всі вийшли.

За довгі роки роботи в поліції Фелікс Бакмен вдавався до цього трюку щоразу, як йому доводилося мати справу з шостим. Особливо він покладався на нього тоді, коли така зустріч відбувалася несподівано, як от цього разу. Загалом йому траплялося вже четверо таких осіб. І всі йому, зрештою, повірили. Це видавалося кумедним. Шості, які й самі були результатом євгеністичних експериментів, — до того ж таємних — виявлялися на диво наївними, щойно їм натякали на існування ще одно проекту, такого ж засекреченого, як і їхній.

Без цього трюку в очах шостого він лишався б просто ординаром. За таких несприятливих умов він аж ніяк не зміг би дати собі з ними ради. Проте, вдавшись до хитрощів, генерал змушував їх сприймати себе зовсім інакше. Лише в такий спосіб він міг впоратися з цими людьми, які за інших обставин не піддавалися жодному впливові.

Завдяки своїй вигадці генерал зводив нанівець фактичну психологічну перевагу, яку мали над ним шості. І це йому неабияк подобалося.

Якось у вільний час він сказав Еліс:

— Я здатний мислити краще за шостого приблизно протягом десяти-п’ятнадцяти хвилин. Але якщо розмова затягнеться на довше... — Бакмен демонстративно зім’яв придбану на чорному ринку пачку цигарок, в якій і досі лишалося дві сигарети, — то його підсилене поле візьме наді мною гору. Тому мені потрібне щось на кшталт лома, яким я міг би ламати їхні кляті зарозумілі мізки.

І врешті-решт він його знайшов.

— Але чому «сьомий»? — запитувала Еліс. — Якщо вже ти їх дуриш, то чому б не сказати, що ти «восьмий» чи «тридцять восьмий»?

— Це був би гріх марнославства. Я перебрав би міри. — Йому не хотілося повторити таку легендарну помилку. — Я скажу їм те, у що, як мені здається, вони готові повірити,— похмуро відказав генерал. І зрештою виявилося, що він мав рацію.

— Вони тобі не повірять, — мовила Еліс.

— Ще й як повірять, чорт забирай! Це ж їхній таємний страх, їхній bête noire[13]. Вони — шості у низці експериментів з модифікації систем ДНК і чудово розуміють, що якщо це змогли зробити з ними, то чому б не зробити цього й з іншими, до того ж на вищому рівні.

— Тобі варто рекламувати мило по телевізору, — апатичним, ледь чутним голосом відказала Еліс. Ото й уся її реакція. Якщо Еліс було на щось начхати, воно для неї просто не існувало. Було дивно, що їй так довго вдавалося уникати будь-яких наслідків такого ставлення... «Однак колись, — часто думав він, — час розплати таки настане: відкинута реальність повернеться й почне тебе переслідувати. Вона без попереджень навалюється на людину й зводить її з розуму».

А в Еліс, як неодноразово розмірковував Бакмен, таки була якась дивна, вкрай незвична з медичного погляду патологія.

Він відчував у ній цю патологію, проте йому ніяк не вдавалося чітко її означити. Утім, його здогадки здебільшого лишалися на рівні інтуїції. Генерал не надто всім цим переймався, оскільки любив свою сестру. Однак був цілком переконаний у своїй правоті.

І от тепер, зустрівшись із шостим на ім’я Джейсон Тавернер, Бакмен знову вдався до свого трюку.

— Нас було зовсім мало, — мовив він, сідаючи за громіздкий дубовий стіл. — Усього четверо. Один уже помер, тож лишилося троє. Але я й гадки не маю, де вони. Ми контактуємо одне з одним іще рідше, ніж ви, шості. Ну а ви не надто компанійські.

— Хто ваш мутер? — поцікавився Джейсон.

— Ділл-Темко. Як і ваш. Він був відповідальний за групи від п’ятих до сьомих, а тоді пішов у відставку. Як вам напевне відомо, він уже помер.

— Авжеж. Це стало для нас страшним ударом.

— Як і для нас, — якомога скорботнішим тоном відказав Бакмен. — Ділл-Темко був нашим батьком. Нашим єдиним батьком. Ви знали, що перед смертю він почав розробляти проект восьмої групи?

— Цікаво, якими б вони були?

— Це знав лише Ділл-Темко, — відповів генерал, відчуваючи, як його психологічна перевага над шостим зростає. Та вона все ще була надзвичайно хиткою. Одне хибне слово, один зайвий крок — і всьому кінець. Утративши, йому вже ніяк не вдалося б її повернути.

Бакмен ризикував, але йому це подобалося. Йому завжди подобалося грати майже без шансів на виграш, робити ставки наосліп. У таких випадках, як цей, генерал відчував величезну впевненість у власних силах. І він не вважав її вигаданою... Незважаючи на те, що сказав би шостий, якби дізнався, що він всього-на-всього ординар. Це його анітрохи не турбувало.

— Пеґґі, принесіть нам, будь ласка, кави, вершків, ну, і все інше. Дякую, — натиснувши на кнопку, сказав генерал, а тоді розслаблено відкинувся в кріслі й став уважно оглядати Джейсона Тавернера.

Той, хто хоч раз у житті зустрічав шостого, одразу зрозумів би, хто такий Тавернер. Потужний торс, сильні руки й спина. Міцний баранячий лоб. Утім, у більшості випадків ординари не здогадувалися, що мають справу із шостими. Їм бракувало його досвіду. Як і ретельно зібраних за роки роботи знань.

— Вони ніколи не підкорять і не керуватимуть моїм світом, — сказав якось Бакмен сестрі.

— У тебе немає світу. У тебе є лише офіс.

На цьому їхня розмова закінчилася.

— Містере Тавернер, як вам вдалося вилучити документи, картки, мікрофільми й навіть цілі досьє з усіх баз даних на планеті? — прямо запитав генерал. — Я намагався уявити, що для цього потрібно, але ні до чого не додумався.

Бакмен втупився у вродливе, але вже не молоде обличчя шостого й чекав на відповідь.

«Що мені йому сказати?» — запитував себе Джейсон, мовчки дивлячись на генерала поліції. Розповісти все як є? Це важко, адже насправді він і сам нічого не розумів.

«Однак, можливо, сьомому це під силу... Адже одному Богу відомо, на що він здатний. Тож ліпше я розповім йому все», — вирішив Джейсон.

Та не встиг він почати, як наштовхнувся на якусь внутрішню перепону. «Не хочу я йому нічого розповідати! — раптом усвідомив Джейсон. — Теоретично він може зробити зі мною все, що йому заманеться. Він генерал, у нього є влада і якщо він сьомий... Може, для нього взагалі не існує неможливого. Тож принаймні задля власного виживання варто надалі діяти з огляду на це припущення».

— Те, що ви шостий, — після тривалої мовчанки сказав Бакмен, — спонукало мене поглянути на цю ситуацію трохи інакше. Ви співпрацюєте з іншими шостими, так? — він не спускав із Джейсона суворого погляду, і той відчув незручність та збентеження. — Як на мене, ми отримали перший конкретний доказ того, що шості...

— Ні, — заперечив Джейсон.

— Ні? — перепитав Бакмен, і далі не зводячи з нього очей. — Інші шості із цим не пов’язані?

— Я знайомий лише з однією шостою. Гезер Гарт. Але вона вважає мене своїм знахабнілим фанатом, — відказав Джейсон. Його голос звучав деренчливо й роздратовано.

Бакмена це зацікавило. Він не знав, що знаменита співачка Гезер Гарт — шоста. Утім, якщо подумати, це видавалося цілком логічним. Хай там як, а йому ще ніколи не траплявся шостий жіночої статі. Він не так часто мав із ними справу.

— Якщо міс Гарт — шоста, — мовив генерал, — можливо, варто було б запросити сюди і її. На консультацію.

Поліційний евфемізм, який так легко злетів з його язика.

— Чому б ні? — люто відказав Джейсон. — Допитайте її з тортурами. Заарештуйте. Киньте в табір примусової праці.

«А ви, шості, не надто любите одне одного», — подумав Бакмен. Хоча генерал виявив цей факт уже давно, це завжди його дивувало. Елітна група осіб, штучно виведена на основі аристократичних кіл минулого, яка мала встановити й підтримувати моральні норми в усьому світі, практично розпалася, оскільки її члени не могли одне одного стерпіти. Він подумки засміявся й дозволив собі усміхнутися.

— Я вас розвеселив? — запитав Джейсон. — Ви мені не вірите?

— Неважливо.

Бакмен дістав із шухляди коробку сигар «Куеста Рей» і, скориставшись маленьким ножиком, відрізав кінчик однієї з них. Це був спеціальний сталевий ножик, призначений лише для такого завдання.

Джейсон Тавернер захоплено спостерігав за цим дійством з іншого боку стола.

— Бажаєте сигару? — запропонував генерал, простягаючи йому коробку.

— Я ще ніколи не куштував хорошу сигару, — відказав Джейсон. — Якби стало відомо, що я...

Він сам себе урвав.

— Відомо? — подумки настовбурчивши вуха, запитав Бакмен. — Відомо кому? Поліції?

Джейсон не відповідав. Однак його кулаки стиснулися, і він важко засопів.

— Чи існують верстви суспільства, де вас добре знають? — поцікавився генерал. — Наприклад, серед інтелектуалів у таборах примусової праці? Ну, ви розумієте, кого я маю на увазі, — тих, що розповсюджують мімеографовані рукописи.

— Ні.

— У такому разі, можливо, серед музикантів?

— Уже ні, — крізь зуби відповів Джейсон.

— Ви коли-небудь записували фонограми?

— Не тут.

Бакмен не зводив із нього пильного погляду. За довгі роки служби він досконало опанував це вміння.

— Тоді де? — запитав генерал таким тихим голосом, що його слова ледь-ледь можна було розчути. Він зробив так навмисне. Цей тон заколисував, заважаючи зрозуміти значення слів.

Однак Джейсон проігнорував його запитання і нічого не відповів. «Кляті вилупки ці шості, — роздратовано подумав Бакмен, розлютившись здебільшого на самого себе. — Не можна грати з ним у ці дурні ігри. З шостим це просто не працює. До того ж він будь-якої миті може викинути з голови мої слова і перестати вірити в мою генетичну перевагу».

Генерал натиснув кнопку на інтеркомі.

— Привезіть сюди міс Кетрін Нельсон, — наказав він Гербу Мейму. — Поліційну інформаторку, котра мешкає у Воттсі, в колишньому чорному кварталі. Здається, нам треба з нею побалакати.

— За півгодини буде тут.

— Дякую.

— Навіщо ви втягуєте її у цю справу? — хрипло запитав Джейсон.

— Вона підробила ваші документи.

— Вона знає про мене лише те, що я попросив їй написати на ідентифікаційних картках.

— І це була неправда?

Джейсон помовчав, а тоді заперечно похитав головою.

— Отже, ви існуєте.

— Не тут...

— Де ж тоді?

— Не знаю.

— Розкажіть мені, як вам вдалося вилучити дані з усіх серверів.

— Я цього не робив.

Після цих слів Бакмен відчув, як його пронизала надзвичайно потужна інтуїція. Вона стиснула його немов залізними лапами.

— Ви не вилучали інформацію з баз даних. Ви намагалися її туди ввести. Бо її там не було від самого початку.

Зрештою, Джейсон Тавернер ствердно кивнув.

— Гаразд, — мовив Бакмен, відчувши, як усередині нього спалахує осяяння, виявляючи цілий пласт нових сенсів. — Ви нічого не вилучали. Але має бути причина, чому ваших даних там не було. То чому ж? Ви щось про це знаєте?

— Так, — втупившись у стіл, відповів Джейсон. Його обличчя скривила потворна гримаса. — Мене не існує.

— Але колись ви існували.

— Так, — неохоче кивнув Джейсон. У його очах промайнув біль.

— Де?

— Я не знаю!

«Завжди все впирається в одне і те саме, — подумав Бакмен. — Я не знаю. Що ж, можливо, й справді не знає. Однак він таки полетів чомусь із Лос-Анджелеса до Вегаса й переспав із тією старою шкапою, яку вегасьці привезли сюди в бусі разом із ним. Можливо, мені вдасться витягнути щось із неї», — припустив генерал. Але інтуїція підказувала йому, що на це не варто було сподіватися.

— Ви вже вечеряли? — запитав він.

— Так, — відповів Джейсон.

— Але ж ви не відмовитеся скласти мені компанію? Я попрошу принести їжу сюди. — Бакмен знову скористався інтеркомом: — Пеґґі, вже так пізно... Замов нам два сніданки з того нового закладу, що нижче по вулиці. Тільки не з того, де ми раніше зазвичай обідали, а з нового. У них там іще на вивісці собака з головою дівчини. Називається «Барфіз».

— Слухаюсь, містере Бакмен, — відказала Пеґґі й поклала слухавку.

— Чому вони не називають вас генералом? — поцікавився Джейсон.

— Коли мене називають генералом, у мене з’являється таке відчуття, ніби мушу написати книжку про те, як захопити Францію, уникнувши війни на два фронти.

— І тому ви для них просто «містер»?

— Саме так.

— І вони вам це дозволяють?

— Для мене не існує жодних «вони». Окрім п’яти маршалів, які мешкають у різних частинах світу, але вони також наполягають, щоб їх називали «містерами».

«Хоч їм і кортить ще більше понизити мене у званні після всього, що я зробив», — подумки додав Бакмен.

— Але ж є ще й Директор.

— Директор ніколи мене не бачив. І ніколи не побачить. Як і вас, містере Тавернер. Проте вас узагалі ніхто не може побачити, адже, як ви правильно зауважили, вас не існує.

Незабаром до кабінету ввійшла жінка в сірій поліційній формі з їжею на таці.

— Я принесла те, що ви зазвичай замовляєте о такій порі, — сказала вона, ставлячи тацю на стіл. — Маленьку порцію хотсів із додатковою шинкою та ще одну з додатковою сосискою.

— Що вам більше до вподоби? — запитав Бакмен у Джейсона.

— А сосиска добре просмажена? — Джейсон нахилився, щоб поглянути. — Схоже, що так. У такому разі я візьму з сосискою.

— Десять доларів і золотий кінке за все, — сказала жінка-офіцер. — Хто з вас платитиме?

Бакмен дістав з кишені кілька купюр і дріб’язок.

— Дякую, — мовила жінка й вийшла з кабінету.

— У вас є діти? — поцікавився генерал.

— Ні.

— А в мене є. Син. Я покажу вам маленьке тривимірне фото, яке він мені надіслав.

Бакмен потягнувся до шухляди й дістав звідти мерехтливу прямокутну світлину — тривимірну, проте нерухому. Джейсон узяв її, підніс, як належить, до світла й побачив статичне зображення хлопчика в шортах і светрі, який босоніж біг полем, стискаючи в руці натягнуту мотузку, на кінці якої теліпався повітряний змій. Як і генерал, хлопчина мав коротке світле волосся та міцну, на диво широку щелепу. Вже в такому віці.

— Милий, — проказав Джейсон, повертаючи світлину.

— Йому так і не вдалося запустити того змія. Мабуть, ще надто малий. Або ж побоявся. Він неспокійна дитина. Певно тому, що так рідко бачиться зі мною та матір’ю. Наш син вчиться в школі у Флориді, а ми живемо тут. Звісно, це недобре. Отже, дітей у вас немає?

— Принаймні тих, про яких я знаю.

— «Тих, про яких я знаю»? — здивовано звів брови Бакмен. — Це слід розуміти так, що ви цим не надто переймаєтесь? Невже ви ніколи не намагалися довідатися? Як вам, мабуть, відомо, за законом батько зобов’язаний забезпечувати своїх дітей як у шлюбі, так і поза ним?

Джейсон кивнув.

— Що ж, — мовив генерал, ховаючи світлину до шухляди, — кожному своє. Але задумайтесь над тим, чого ви самі себе позбавили? Невже вам ніколи не доводилося любити дитину? Така любов ранить серце, обпалює саме осердя вашого єства, а від цього можна запросто померти.

— Я про це не знав.

— О, так. Моя дружина каже, що можна забути будь-яку любов, окрім любові до дітей. Тільки вона — однобока. Вона до вас не повертається. І якщо поміж вами й дитиною стане якесь жахіття, наприклад, смерть або брудне розлучення, — ви вже ніколи від цього не оклигаєте.

— Ну то й біс із ним! — махнув сосискою на виделці Джейсон. — Тоді ліпше взагалі не знати такої любові.

— Дозволю собі не погодитись, — сказав Бакмен. — Любити варто завжди, а надто — дитину. Адже це найсильніша форма любові.

— Розумію.

— Ні, нічого ви насправді не розумієте. Вам, шостим, цього ніколи не зрозуміти. Тому не варто про це навіть говорити.

Нахмурений, збентежений і роздратований генерал узявся порпатися в купі паперів, що лежали на столі. Однак поступово заспокоївся й повернув собі свою звичну впевненість. Утім, йому ніяк не вдавалося зрозуміти погляди Джейсона Тавернера. Для Бакмена дитина була важливішою за все на світі. Для нього син, а також любов до його матері, становили весь сенс його життя.

Якийсь час вони їли мовчки. Усе, що могло їх поєднувати, умить зникло.

— У цій будівлі є кафе, — врешті-решт сказав Бакмен, завершивши трапезу склянкою ерзац-напою «Тенґ», — але там труять їжу. Певно, всі тамтешні працівники мають родичів у таборах примусової праці й у такий спосіб нам віддячують.

Генерал засміявся. Однак жодна рисочка на обличчі Джейсона не ворухнулась.

— Містере Тавернер, — мовив Бакмен, витираючи рот серветкою, — я збираюся вас відпустити. Я вас не затримуватиму.

— Але чому? — здивовано витріщився на нього Джейсон.

— Бо ви нічого не порушили.

— Замовлення фальшивих документів — це злочин.

— Я маю право зняти з вас будь-яке обвинувачення. На мою думку, ви були змушені зробити це, опинившись у ситуації, про яку не хочете мені розповідати, але стосовно якої я вже маю певні здогадки.

— Дякую, — хвилинку помовчавши, сказав Джейсон.

— Але, — додав Бакмен, — за вами встановлять електронне стеження. Куди б ви не подались, відтепер ви вже ніде не будете самі. Хіба що у власних думках, але й це — не факт. Рано чи пізно ми допитаємо всіх, із ким ви підтримуватимете зв’язок або зустрічатиметесь... як, наприклад, міс Нельсон, яку зараз везуть сюди. — Нахилившись до Джейсона, він заговорив повільно й зосереджено, аби той його точно почув і зрозумів: — Я вірю, що ви не вилучали з баз даних жодної інформації, ані публічної, ані приватної. Я вірю, що ви не розумієте становища, в якому опинилися. Але... — голос генерала став помітно гучнішим, — рано чи пізно ви все зрозумієте, і коли таке трапиться, ми також хочемо про це дізнатися. А тому... ми завжди будемо поряд. Справедливо?

Джейсон підвівся.

— То всі сьомі мислять отак?

— Отак — це як?

— Миттєво й рішуче приймають надважливі рішення. Ну, от як ви. Мене вразило, як ви ставили запитання, як слухали — Боже мій, як ви слухали! — аж раптом узяли й дійшли непохитного та остаточного рішення.

— Не знаю, оскільки майже не контактую з іншими сьомими, — чесно відповів Бакмен.

— Дякую, — Джейсон простягнув руку, і генерал її потиснув. — І дякую за їжу.

Було схоже, що тепер Тавернер заспокоївся. Він опанував себе й відчув неабияке полегшення.

— То я можу просто піти? Як мені вийти на вулицю?

— Нам доведеться протримати вас до ранку Такі вже правила. Підозрюваних ніколи не відпускають посеред ночі. Після настання темряви на вулицях занадто небезпечно. Ми надамо вам кімнату з ліжком. Але доведеться спати одягненим... О восьмій ранку Пеґґі проведе вас до виходу з академії.

Бакмен натиснув кнопку на інтеркомі:

— Пеґ, відведіть містера Тавернера до камери й заберіть його звідти рівно о восьмій. Ви мене зрозуміли?

— Так, містере Бакмен.

Генерал розвів руками й усміхнувся.

— От і все.

— Містере Тавернер, пройдіть, будь ласка, за мною, — наполегливо мовила Пеґґі. — Одягніться, я зачекаю на вас біля виходу. Одразу за синьо-білими дверима.

Стоячи неподалік, генерал Бакмен слухав, як говорила дівчина. Йому подобався її приємний бадьорий голос, і він припускав, що Тавернеру цей голос подобався не менше.

— Ще одне, — зупинив Бакмен сонного Тавернера, який абияк накинув піджак і вже було рушив до синьо-білих дверей. — Я не зможу поновити вашу перепустку, якщо в майбутньому хтось її скасує. Розумієте? Вам треба звернутися до нас і написати офіційну заяву на отримання повного комплекту документів. А це означає, що вам доведеться пройти ретельний допит, але... — він штурхнув Джейсона в плече, — шостому таке під силу.

— Гаразд.

Джейсон вийшов із кабінету й опинився за синьо-білими дверима.

— Гербе, — проказав Бакмен у свій інтерком, — простежте за тим, щоб на нього почепили мікропередавачі й гетеростатичну боєголовку вісімдесятого класу. Аби ми повсякчас мали змогу спостерігати за ним і за необхідності ліквідувати.

— Голосовий жучок також? — уточнив Герб.

— Тільки якщо зможете вживити його в горло так, щоб він не помітив.

— Я доручу це Пеґ, — сказав Герб і від’єднався.

«Якби ми з Мак-Налті зіграли з ним у доброго й лихого полісменів, чи вдалося б нам дізнатися більше? — запитував себе Бакмен. — Навряд чи. Просто тому, що цей чоловік і справді нічого не знає. Нам варто зачекати, доки він сам до всього не докопається... і бути поруч — чи фізично, а чи за допомогою електроніки — коли це нарешті трапиться. Як я йому, власне, й сказав».

«Але мені й досі здається, що ми, цілком імовірно, натрапили на якусь химерну змову, яку задумала група шостих, — раптом усвідомив Бакмен. — Навіть попри те, що зазвичай вони терпіти одне одного не можуть».

Генерал укотре натиснув кнопку інтеркома:

— Гербе, встановіть цілодобове спостереження за поп-співачкою Гезер Гарт, чи як там вона себе називає. І дістаньте з Центральної бази даних досьє на всіх так званих «шостих». Зрозуміло?

— На цих файлах є відповідні помітки? — запитав Герб.

— Мабуть, ні, — похмуро відказав Бакмен. — Найімовірніше, ніхто про це не подумав десять років тому, коли Ділл-Темко був ще живий і наполегливо вигадував нові й дедалі химерніші форми життя. («Наприклад, нас, сьомих», — криво усміхнувся до себе генерал). А тепер, коли шості зазнали політичної поразки, до цього вже точно нікому немає діла. Чи не так?

— Авжеж, — погодився Герб. — Але я все одно спробую пошукати.

— Якщо на файлах є помітки, я хочу, щоб ви встановили цілодобове спостереження за всіма шостими. Але навіть якщо нам не вдасться виявити всіх, необхідно не спускати з ока бодай тих, про кого нам відомо.

— Слухаюсь, містере Бакмен, — сказав Герб і вимкнув інтерком.

— До побачення, містере Тавернер. Щасти вам! — сказала офіцер поліції Пеґ біля широкого центрального входу до величезної сірої будівлі академії.

— Дякую.

Джейсон на повні груди вдихнув ранкове повітря попри те, що воно було отруєне смогом. «Я вибрався, — сказав він собі. — Вони могли повісити на мене тисячу злочинів, але не зробили цього».

— Ну і що тепер, малий? — почувся поруч на диво басовитий жіночий голос.

Його ще ніколи в житті не називали «малим». Джейсон мав понад шість футів зросту. Він озирнувся й саме хотів щось сказати у відповідь, аж раптом роздивився постать людини, яка до нього звернулася.

Вона теж мала добрих шість футів зросту — в цьому аспекті вони були рівними одне одному. Однак, на відміну від нього, на ній були чорні обтислі штани, червона шкіряна сорочка з китицями, золоті сережки-кільця та пояс-ланцюг. А на ногах — туфлі на високих підборах. «Господи, — ошелешено подумав Джейсон, — де її батіг?»

— Ти це мені сказала? — перепитав він.

— Так, — усміхнулася вона, зблиснувши зубами, прикрашеними золотими зображеннями різних знаків зодіаку. — Перед тим як відпустити, вони почепили на тебе три цікавезні штучки. Я подумала, що тобі варто про це знати.

— Я знаю, — відказав він, намагаючись зрозуміти, хто ж вона така.

— Одна з них — мініатюрна воднева бомба, яку можна детонувати радіосигналом із цієї будівлі. Про це ти теж знав?

— Ні, — мовив Джейсон. — Не знав.

— Саме так він і залагоджує свої справи... Маю на увазі мого брата, — сказала вона. — Спершу зичливо й приязно розповідає тобі різні байки, мов цивілізована людина, а тоді, перш ніж ти ступиш за поріг, наказує комусь зі своїх підлеглих, — а їх у нього достобіса, — повісити на тебе все це барахло.

— Генерал Бакмен — твій брат?

Тепер він уже бачив між ними певну схожість. Тонкий видовжений ніс, високі вилиці, гарна витончена шия, мов на полотнах Модильяні. «Дуже аристократична зовнішність», — подумав Джейсон. Вони обоє справляли на нього неабияке враження.

Вочевидь, вона також сьома. Він знову насторожився, навіть відчув, як на потилиці настовбурчилося волосся, коли підійшов до неї.

— Я їх із тебе зніму, — сказала жінка, й далі виблискуючи золотою, як і в генерала Бакмена, усмішкою.

— Гаразд, — погодився Джейсон.

— Ходімо до мого квібла.

Вона плавно рушила до машини, а Джейсон незграбно поволікся за нею.

За мить вони вже сиділи на передніх ковшеподібних сидіннях.

— Мене звати Еліс.

— А мене — Джейсон Тавернер. Я співак і телезірка.

— Справді? Останній раз я дивилася телевізор, коли мені було дев’ять.

— Небагато втратила. — Джейсон і сам не розумів, сказав він це з іронією чи ні. Та й, правду кажучи, був занадто втомлений, щоб перейматися такими речами.

— Ця крихітна бомба завбільшки з зернину, — мовила Еліс. — Вона сидить у твоїй шкірі, мов кліщ. Навіть якби ти знав, що вона десь на тобі, то все одно не зміг би її знайти. Але я позичила в академії ось це. — Вона показала Джейсону схожий на трубку ліхтарик. — Він спалахне, якщо піднести його до вибухового пристрою.

Не гаючи часу, Еліс почала вправно, майже професійно водити ліхтариком по його тілу.

Лампа спалахнула над лівим зап’ястком.

— У мене також є інструменти, які вони зазвичай використовують для видалення таких штук, — сказала Еліс, діставши з сумки-поштарки невелику бляшану коробку, яку одразу відкрила. — Що швидше її вирізати, то краще, — промовила вона й вийняла з посудини якийсь гострий інструмент.

Протягом двох хвилин, час від часу обприскуючи рану анальгетиком, Еліс уміло вирізала бомбу з його руки. Врешті-решт та опинилася в неї на долоні. Як вона й казала, бомба була завбільшки з зернину.

— Дякую, що витягла колючку з моєї лапи, — сказав Джейсон.

Еліс весело розсміялася. Поклавши інструмент у коробку, вона закрила її й сховала до своєї великої сумки.

— Розумієш, він ніколи не робить цього власноруч. Завжди доручає комусь із підлеглих. Так він ніби може лишатися осторонь і не порушувати етичні норми, немовби він із цим ніяк не пов’язаний. Мені здається, що найбільше я ненавиджу в ньому саме це, — Еліс задумалася на мить і додала: — Я справді його ненавиджу.

— Є ще щось, що ти могла б із мене вирізати або зняти? — запитав Джейсон.

— Вони, а точніше Пеґ — вона в цьому справжня майстриня, — намагалися вживити тобі голосовий «жучок». Але не думаю, що він пристав. — Еліс уважно оглянула його шию. — Ні, нічого немає. Напевне, сам відвалився. От і добре. Можна не перейматися. На тобі ще є кілька мікропередавачів, але для того, щоб їх виявити, нам знадобиться стробоскоп.

Вона попорпалася в бардачку й дістала звідти стробо-диск, який працював на батарейках.

— Думаю, мені вдасться їх відшукати, — мовила Еліс, вмикаючи апарат.

Виявилося, що мікропередавач схований у його лівому манжеті. Еліс проштрикнула його шпилькою. На цьому проблему було вирішено.

— Щось іще? — запитав Джейсон.

— Можливо, мінікам. Це така крихітна телекамера, що транслює відео на монітори академії. Але я не помітила, щоб вони її на тебе чіпляли. Думаю, можна ризикнути й просто забити. — Мовивши це, Еліс розвернулася до Джейсона й пильно на нього поглянула. — Ти, до речі, хто?

— Неособа, — відповів він.

— Тобто?

— Тобто мене не існує.

— Фізично?

— Гадки не маю... — чесно відказав Джейсон.

«Можливо, якби я був відвертіший із її братом, генералом поліції, то йому вдалося б щось з’ясувати...» — подумав він. Зрештою, Фелікс Бакмен — сьомий. Що б це не означало.

А втім, генерал Бакмен і так рухався в правильному напрямку й багато до чого додумався. До того ж досить швидко — між сигарою та нічним перекусом.

— Отже, ти — Джейсон Тавернер. Чоловік, якого Мак-Налті так прагнув спіймати, але спіймав лише облизня. Людина, про яку ніде у світі немає жодної інформації. Ані тобі свідоцтва про народження, ані шкільних документів, ані...

— Звідки ти про все це знаєш?

— Я бачила звіт Мак-Налті, — безтурботно відказала Еліс. — У кабінеті Фелікса. Він мене зацікавив.

— Тоді навіщо запитувала, хто я такий?

— Мені було цікаво, що знаєш ти. Я прочитала, що думає про це Мак-Налті. Тепер захотіла почути твою думку. Антиполіцейську думку, як вони це називають.

— Мені нема чого додати до того, що відомо Мак-Налті.

— Неправда.

Тепер вона почала його допитувати. Точнісінько так само, як це нещодавно робив її брат. Тихий голос, неформальний тон, немовби вони обговорювали якісь звичайні речі, а тоді — пильний погляд прямо у вічі та граційні порухи рук, неначе під час розмови вона підтанцьовувала. Сама з собою. «Краса, що танцює з красою», — подумав Джейсон. Вона здалася йому фізично, сексуально привабливою. Попри те, що він наситився сексом, хтозна, можливо, й на кілька днів наперед.

— Гаразд, — визнав Джейсон. — Мені відомо більше.

— Більше, ніж ти розповів Феліксу?

Він завагався, і цим відповів на запитання Еліс.

— Авжеж, — сказала вона.

Джейсон знизав плечима. Це було очевидно.

— Як тобі така пропозиція: хочеш побачити, як живе генерал поліції? — бадьоро запитала Еліс. — Побувати в нього вдома? У його фортеці за мільярд доларів?

— І ти мене туди пустиш? — не повірив Джейсон. — Якщо генерал про це дізнається...

Він замовк. «Куди веде мене ця жінка? Вона наражає мене на страшенну небезпеку». Він відчував це всім своїм нутром, тож умить зосередився й насторожився. Його хитра натура пробудилася навіть на соматичному рівні. Саме його тіло розуміло, що зараз треба бути обережнішим, ніж будь-коли раніше.

— Ти можеш вільно заходити до його будинку? — запитав Джейсон, намагаючись заспокоїтися. Це прозвучало природно, без нотки чогось тривожного або незвичного.

— Чорт забирай! — мовила Еліс. — Та я з ним живу. Ми близнята. До того ж ми з ним дуже близькі. В інцестуальному плані.

— Я просто не хочу потрапити в пастку, яку ви приготували для мене з генералом Бакменом, — відказав Джейсон.

— Пастку, яку приготували ми з Феліксом? — різко розсміялася Еліс. — Та ми навіть яйця на Пасху разом пофарбувати не можемо. Ну ж бо! Летімо до будинку! Між нами кажучи, у нас там ціла купа всіляких цікавинок. Дерев’яні середньовічні шахи, стародавні англійські чашки з кістяної порцеляни. Кілька прекрасних старих американських марок, випущених Національною банкнотною компанією. Ти цікавишся марками?

— Ні.

— А зброєю?

— Трохи, — повагавшись, відповів Джейсон. Він згадав про свій пістолет. Уже вдруге за останню добу, і на те була причина.

— А знаєш, — змірявши його поглядом, проказала Еліс, — як на невисокого чоловіка ти непогано виглядаєш. Старший, ніж я люблю... але не набагато. Ти шостий, так?

Джейсон кивнув.

— То як? Хочеш побачити генеральську фортецю?

— Гаразд.

Якщо вони захочуть, то знайдуть його де завгодно, куди б він не подався. Як із мікропередавачем на манжеті, так і без нього.

Розвернувши лопасті вертикально, квібл сів на асфальтований майданчик у центрі великої галявини. Джейсон не одразу помітив будинок: триповерховий, в іспанському стилі, з чорним залізним поруччям на балконах, устеленим червоною черепицею дахом, глинобитними або вкритими штукатуркою (йому не вдавалося розгледіти) стінами. Великий будинок, оточений мальовничими дубами, бездоганно вписувався в довколишнє середовище. Він зливався з деревами і травою й непомітно переходив із царства природи до світу, створеного руками людини.

Еліс заглушила двигун й відчинила ногою масивні дверцята.

— Залиш платівки в машині й ходімо зі мною, — сказала вона Джейсону, вибравшись із квібла на галявину.

Джейсон неохоче поклав альбоми на заднє сидіння й поспішив за Еліс, яка, вправно переступаючи своїми довгими, обтягнутими чорною шкірою ногами, швидко покрокувала до величезної вхідної брами.

— Вгорі на стінах у нас навіть вмуровані уламки скляних пляшок. Це щоб віднадити бандитів... Такі вже зараз часи. Колись цей будинок належав зірці вестернів Ерні Тіллу.

Еліс натиснула кнопку на брамі й перед ними з’явився охоронець у коричневій формі. Він пильно поглянув на Еліс, кивнув, тоді натиснув на важіль, який керував гідравлікою, і брама від’їхала вбік.

— Але що тобі відомо? — запитав Джейсон. — Ти знаєш, що я...

— Я знаю, що ти — неперевершений, — не змигнувши оком, відказала Еліс. — І знаю про це вже давно.

— Отже, ти була там, де колись був я. Де я завжди був. Не тут.

Узявши Джейсона за руку, Еліс повела його критим шифером коридором із глинобитними стінами. Відтак вони спустилися п’ятьма цегляними сходинками й опинилися у вітальні, розташованій нижче рівня ґрунту. Так уже давно не будували, утім, кімната мала шикарний вигляд.

Однак Джейсону було на це начхати. Йому кортіло поговорити з Еліс, дізнатися, що їй відомо, як вона про це довідалася та що усе це означає.

— Пам’ятаєш це місце? — запитала Еліс.

— Ні, — відповів він.

— А мав би. Ти вже тут бував.

— Ні, не бував, — насторожено відказав Джейсон. Проте вона змусила його вірити їй — трюк із двома платівками спрацював. «Я мушу забрати їх із собою, — подумав він. — Щоб показати... Так... Але кому? Генералу Бакмену? Втім, що це мені дасть?»

— Хочеш капсулу мескаліну? — невимушено запропонувала Еліс, спроквола рушивши до аптечки — великої, промасленої вручну горіхової шкатулки, що стояла на краєчку оздобленої шкірою та міддю барної стійки в глибині вітальні.

— Хіба трошки, — відказав Джейсон. Аж раптом закліпав очима, здивувавшись власній відповіді. — Хочу, щоб думки лишалися ясними, — додав він.

Еліс принесла йому емальований лоток із кришталевою склянкою та білою капсулою.

— Дуже хороший товар. Першокласний жовтий мескалін від Гарві. Імпортований прямісінько зі Швейцарії. Розфасований у капсули на Бонд-стрит. До того ж дуже лагідний. Додасть кольорів та й усе.

— Дякую.

Джейсон узяв склянку й капсулу, запив мескалін водою і поставив склянку на лоток.

— А ти не будеш? — запізно насторожився він.

— Та я вже під кайфом, — щиросердно зізналася Еліс й усміхнулася, зблиснувши своїми химерними, прикрашеними золотом зубами. — Хіба не видно? Схоже, що ні. Ти ж ніколи не бачив мене іншою.

— Ти знала, що мене привезуть до Поліційної академії Лос-Анджелеса?

«Певно, що знала, — подумав Джейсон, — адже мала з собою аж дві мої платівки. Якби не знала, то шанси на те, що вони опинилися б у тебе в машині, були б практично нульовими».

— Я чула деякі їхні перемовини, — розвернула до нього голову Еліс, метушливо походжаючи вітальнею й постукуючи довгим нігтем по маленькому емальованому лотку. — Випадково підслухала службову розмову Фелікса з поліцією Вегаса. Мені подобається час від часу це робити, коли він на службі. Не завжди, але... — вона вказала на кімнату за відчиненими дверима далі по коридору. — Хочу на дещо поглянути й показати тобі. Якщо, звісно, воно настільки вартісне, як запевняв Фелікс.

Джейсон рушив за нею, відчуваючи, як у нього в голові гуде цілий рій запитань. «Якщо Еліс може подорожувати туди-сюди, — подумав він, — переноситися туди, а потім повертатися назад, як, здається, вже не раз робила...»

— Він сказав, у центральній шухляді його кленового столу, — промовила Еліс, стоячи посеред бібліотеки.

Книжки в шкіряних обкладинках заповнювали полиці, що тягнулися аж до високої стелі. У кімнаті стояло кілька столів і шафа, у якій під склом зберігалися крихітні чашечки, різноманітні стародавні шахові набори, дві древні колоди карт Таро... Еліс підійшла до письмового столу в новоанглійському стилі, відчинила шухляду й зазирнула всередину.

— Ага, — вигукнула вона, діставши пергаміновий конверт.

— Еліс... — почав було Джейсон, однак вона урвала його, безцеремонно клацнувши пальцями.

— На це треба дивитися мовчки.

Вона взяла зі столу велику лупу й уважно оглянула конверт.

— Це — марка, — звівши на Джейсона погляд, пояснила Еліс. — Я вийму її, щоб ти також міг подивитися.

Знайшовши філателістичний пінцет, вона обережно дістала марку з конверта й поклала її на повстяну підкладку, що лежала скраю письмового столу.

Джейсон слухняно поглянув на марку крізь лупу. Для нього вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої марки, хіба що, на відміну від сучасних, ця була надрукована лише одним кольором.

— Поглянь на гравіювання тварин, — мовила Еліс. — Це стадо волів. Воно просто бездоганне. Кожна лінія точна-точнісінька. Цю марку ніколи... — вона зупинила його руку, коли він захотів торкнутися марки. — Е, ні! Ніколи не торкайся марки пальцями. Завжди користуйся пінцетом.

— Вона цінна? — поцікавився Джейсон.

— Не надто. Але їх майже не продають. Колись я тобі все поясню. Фелікс подарував її мені, адже він мене любить. Бо, як він каже, я вправна в ліжку.

— Гарна марка, — проказав збитий з пантелику Джейсон і повернув їй лупу.

— Фелікс не збрехав. Це й справді чудовий екземпляр. Бездоганно відцентрована, незначне погашення не зіпсувало центральне зображення і... — за допомогою пінцету вона вміло перевернула марку й поклала її на повстяну підкладку зворотнім боком догори. Щойно вона це зробила, вираз її обличчя одразу ж змінився. Воно аж спалахнуло від люті. — От же ж гандонисько!

— Що сталося?

— Потертість, — Еліс торкнулася пінцетом куточка на зворотному боці марки. — Спереду й не видно. От же ж Фелікс! Але біс із нею! У будь-якому разі це вочевидь підробка. Хоча зазвичай йому якось щастить їх не купувати... Що ж, Феліксе, цю можеш лишити собі. Цікаво, чи припас він для себе ще одну? — замислено проказала вона. — Я могла б її підмінити.

Підійшовши до вбудованого в стіну сейфу, Еліс якийсь час морочилася з кодом, але врешті-решт сейф відчинився. Вона дістала звідти здоровезний важкий альбом і поклала його на стіл.

— Фелікс не знає, що мені відома комбінація до цього сейфа, — сказала Еліс. — Тому анічичирк.

Вона обережно перегорнула кілька широкоформатних сторінок і зупинилася на одній із них, де було чотири марки.

— Чорної однодоларової тут немає. Але він міг сховати її деінде. Можливо, навіть зберігає її в академії.

Закривши альбом, Еліс знову сховала його в стінний сейф.

— Мескалін пробирає, — сказав Джейсон. Його ноги німіли. Для нього це була звична ознака того, що наркотик почав діяти. — Краще сяду.

Він рушив до обшитого шкірою крісла, сподіваючись дістатися туди, перш ніж ноги перестануть його слухатися. Принаймні, Джейсону здавалося, що вони починають відмовляти. Насправді ж цього ніколи не траплялося. Наркотична ілюзія, не більше. Утім, відчуття видавалися справжніми.

— Показати тобі табакерки? — запропонувала Еліс. — Серед них є як доволі скромні, так і орнаментовані. У Фелікса просто неймовірна колекція. Усі старовинні. Золоті, срібні, з різних сплавів, із мініатюрним гравіюванням, зі сценами полювань... Що скажеш?

Заклавши одну обтягнуту чорною шкірою ногу на другу, вона всілася навпроти Джейсона, погойдуючи туфлею на високому підборі.

— Якось Фелікс придбав на аукціоні стару табакерку. Достобіса за неї заплатив, привіз додому, відчистив від решток старого тютюну й виявив на денці, або радше на фальшивому денці, пружинний важіль. Щоб його активувати, потрібно було прокрутити крихітний болтик. Фелікс цілісінький день шукав інструмент, який був би достатньо маленьким, щоб це зробити. Але врешті-решт йому вдалося.

Еліс зайшлася сміхом.

— І що сталося? — запитав Джейсон.

— Під денцем, тобто під фальшивим денцем, була схована жерстяна пластина. Він її дістав. — Вона знову не змогла стриматися від сміху, зблиснувши золотим орнаментом на зубах. — То виявилося порнографічне фото двохсотрічної давнини. Зображення дівчини, яка злягається з шотландським поні. До того ж розфарбоване вісьмома кольорами. І попри те, що вартість його була невеликою, — ну, скажімо, не більше п’яти тисяч доларів, — ми добряче насміялися. Продавець, звісно ж, ні про що навіть не здогадувався.

— Ясно.

— Бачу, табакерки тобі нецікаві, — й далі всміхаючись, сказала Еліс.

— Залюбки на неї погляну, — відказав Джейсон, а тоді все ж таки зважився: — Еліс, ти мене знаєш. Знаєш, хто я такий. Чому більше ніхто цього не знає?

— Тому що вони ніколи там не були.

— Де?

Еліс потерла скроні, скрутила язик трубочкою й бездумно втупилася поглядом поперед себе, неначе цілковито занурилася у власні роздуми. Здавалося, ніби вона заледве розчула його слова.

— Господи, — її голос зазвучав знуджено й дещо роздратовано. — Ти прожив там сорок два роки. Ну що я можу розповісти тобі про це місце такого, чого ти й досі не знаєш?

Еліс зиркнула на нього й скривила повні губи в пустотливій посмішці.

— Як я сюди потрапив?

— Ти... — вона завагалася. — Не знаю, чи варто тобі про це розповідати.

— Але чому? — скрикнув Джейсон.

— На все свій час, — заспокійливо махнула рукою Еліс. — Просто зачекай. На тебе й так багато всього навалилося. Сьогодні ти ледь уникнув табору примусової праці. А ти чудово знаєш, що там не солодко. І все завдяки цьому виродку Мак-Налті та моєму дорогому брату, генералу поліції.

На мить її обличчя скривилося від огиди, відтак знову засяяло пустотливою усмішкою. Лінивою, золотозубою і спокусливою.

— Я хочу знати, де я, — сказав Джейсон.

— Ти в мене вдома. У моєму кабінеті. У цілковитій безпеці. Ми зняли з тебе всі жучки. Ніхто сюди не ввірветься. А знаєш що?

Зненацька вона зірвалася з крісла, рвучко звівшись на ноги, немов якийсь неймовірно спритний звір. Джейсон машинально відсахнувся.

— Ти коли-небудь робив це по телефону? — зблиснувши очима, вимогливо запитала Еліс.

— Що саме?

— Ну, я про мережу, — пояснила вона. — Ти що, не чув про телефонну мережу?

— Ні, — відказав Джейсон, хоча насправді чув.

— За допомогою електронних технологій вона поєднує всі твої, і не лише твої, сексуальні фантазії й посилює відчуття настільки, наскільки ти взагалі можеш витримати. Це викликає залежність, оскільки відчуття підсилюються електронно. Деякі люди так втягуються, що вже не мають сил з неї вирватися. Ці щотижневі — та де там! — навіть щоденні сеанси в мережі стають осердям їхнього життя. Для цього використовують звичайні відеофони, які активуються кредитними картками, тож не потрібно нічого платити одразу. Організатори надсилають тобі рахунок раз на місяць, і якщо ти його не сплачуєш, вони просто від’єднують твій апарат від мережі.

— І скільки ж людей цим користуються?

— Тисячі.

— Одночасно?

Еліс кивнула.

— Більшість сидять на цьому вже два-три роки. Це негативно впливає як на їхнє фізичне, так і психічне здоров’я. Адже частина мозку, яка відповідає за оргазм, поступово вигорає. Але не варто їх засуджувати. Мережею користуються деякі з найблискучіших умів планети. Для них це священне дійство, щось на кшталт богослужіння. Однак мережевиків легко впізнати на вулиці. У них розтлінний вигляд, вони старі, товсті й апатичні. Звісно ж, апатія накочується на них лише між мережевими оргіями. А як же інакше.

— І ти також нею користуєшся? — здивувався Джейсон.

Як на нього, Еліс не виглядала ні розтлінною, ні старою, ні апатичною.

— Час від часу. Але я не підсіла. Вчасно від’єднуюсь. Не хочеш спробувати?

— Ні.

— Як скажеш, — і оком не змигнувши, розважливо відказала Еліс. — То чого б тобі хотілося? У нас є гарна колекція Рільке та Брехта на дисках. А ще Фелікс нещодавно припер додому зібрання всіх семи симфоній Сібеліуса для квад-системи зі світловими ефектами. Вони також чудові. До того ж на вечерю Емма приготує жаб’ячі лапки... Фелікс обожнює як лапки, так і ескарго. Здебільшого він вечеряє в хороших французьких та баскських ресторанах, але сьогодні...

— Я хочу знати, де я, — урвав її Джейсон.

— Невже ти не можеш просто насолоджуватися життям?

Він насилу звівся на ноги й мовчки став перед Еліс.

Джейсон відчув лютий мескаліновий прихід. Кімната засяяла різноманітними кольорами, а перспектива змінилася так, що йому почало здаватися, ніби стеля була десь за мільйон миль угорі. Поглянувши на Еліс, він помітив, що її волосся ожило... «Мов у Медузи», — подумав Джейсон. Його охопив страх.

— Найбільше Феліксу подобається баскська кухня, але вони додають у страви стільки масла, що це викликає в нього пілоричні спазми, — не звертаючи уваги на Джейсона, вела далі Еліс. — А ще він має гарну колекцію номерів журналу «Химерні оповіді»[14] і захоплюється бейсболом. І... дай-но подумати... — вона замислено закрокувала кімнатою, постукуючи себе пальцем по губах. — Фелікс цікавиться окультизмом. Ти часом не...

— Я щось відчуваю, — сказав Джейсон.

— Що саме?

— Я не можу поворухнутися.

— Це мескалін. Розслабся.

— Я... — Джейсон задумався. Він відчував, як на його мозок тисне величезний тягар, утім, крізь нього то тут, то там просвічували спалахи осяяння, мов саторі, яке іноді з’являється під час медитації.

— Моя колекція в сусідній кімнаті. Ми називаємо її бібліотекою, — мовила Еліс. — Це кабінет. А в бібліотеці Фелікс зберігає всі свої книжки з правознавства... Ти ж, мабуть, не знав, що він не лише генерал поліції, а ще й юрист? І, мушу визнати, Фелікс таки зробив кілька хороших справ. Знаєш, що він провернув одного разу?

Джейсон не міг промовити й слова. Міг лише стояти. Заклякнувши, він чув звуки, але не розумів їхнього сенсу.

— Упродовж року Фелікс офіційно відповідав за чверть таборів примусової праці на Террі. Перечитавши старі напівзабуті закони, прийняті багато років тому, коли табори примусової праці більше нагадували табори смерті і там утримували багатьох чорношкірих, він виявив, що існує статут, згідно з яким такі табори можуть діяти лише під час Другої громадянської війни. А отже, він мав право закрити будь-який або й усі табори разом, якщо вважатиме, що це слугуватиме інтересам суспільства. До речі, чорношкірі та студенти, які там примусово працюють, за роки важкої фізичної праці стали збіса сильні й кремезні. Вони геть не схожі на виснажених, блідих, одутлих студентів, які ховаються під землею на територіях кампусів. Тоді він взявся досліджувати це питання докладніше й віднайшов ще один не менш давній статут, у якому стверджувалося, що будь-який табір, який не дає прибутку, має чи радше мав би вже давно бути закритим. Тож Фелікс змінив суму, яку виплачують в’язням, хоч і не набагато. Потрібно було просто трішки підняти їм платню, показати в бухгалтерських звітах збитки і — бам! — він зміг би одним махом закрити всі табори!

Еліс розсміялася.

Джейсон спробував щось на це відказати, але в нього нічого не вийшло. Його свідомість вертілася, мов потріпаний гумовий м’ячик, що падав, а потім підстрибував, сповільнювався та прискорювався, розчинявся в темряві, а тоді вибухав яскравими спалахами, які вривалися в його тіло й пронизували кожну його частину.

— Але справді важливу річ, — повела далі Еліс, — Фелікс зробив для студентських кібуців під спаленими кампусами. Багатьом із них страшенно не вистачає їжі та води. Ти й сам про це, мабуть, знаєш. Студенти прокрадаються в міста, шукають, де б дістати продуктів, крадуть і грабують. Тим часом серед них є багато поліційних агентів, які закликають до останнього збройного протистояння з поліцією... Звісно ж, поліція та нацгвардія тільки на це й чекають. Бачиш, до чого я?

— Я бачу, — проказав Джейсон, — капелюха.

— Натомість Фелікс хотів уникнути стрілянини. Але для цього йому потрібно було забезпечити студентів продуктами. Розумієш?

— Капелюх — червоний. Як твої вуха, — промовив Джейсон.

— Як маршал поліції Фелікс мав доступ до звітів інформаторів щодо ситуації в кожному кібуці. Він знав, які з них потерпали від нужди, а які трималися. Його завдання полягало в тому, щоб віднаходити серед купи доповідних записок справді важливу інформацію: які кібуци перебували на межі загибелі, а які — ні. Коли він складав список тих, що опинилися у скруті, разом із іншими високопосадовцями вони вирішували, яких заходів слід ужити, щоб остаточно їх дотиснути. Капітулянтські заклики поліційних донощиків, саботування поставок їжі та води. Це призводило до відчайдушних — практично безнадійних — вилазок за території кампусів у пошуках допомоги. Наприклад, одного разу в Колумбійському університеті студенти вирішили захопити Трудовий табір ім. Гаррі С. Трумена, після чого звільнити й озброїти всіх в’язнів, але тоді навіть Фелікс мусив віддати наказ втрутитися. Хай там як, але саме Фелікс був відповідальний за планування тактичних дій, які застосовували до кожного з кібуців. І безліч разів рекомендував узагалі нічого не робити. Звісно ж, консерватори критикували його за це й вимагали його усунення, — Еліс витримала паузу. — Щоб ти розумів, тоді він обіймав посаду маршала.

— Твій червоний — просто фантастичний, — сказав Джейсон.

— Я знаю, — незадоволено стиснула губи Еліс. — Невже тебе аж так рве? Я намагаюся тобі дещо розповісти. Фелікса понизили в званні — з маршала до генерала — оскільки він робив усе можливе, щоб студенти в кібуцах мали чим помитися, що попоїсти й де виспатися, а також достатньо медикаментів для лікування хвороб. Те саме він робив і для таборів примусової праці, які перебували під його юрисдикцією. Тож тепер він просто генерал. Однак зрештою йому дали спокій. Вони заподіяли йому все, що змогли, але він і досі обіймає високу посаду.

— А як же ваш інцест? — запитав Джейсон. — А раптом... — він замовк, оскільки не міг пригадати кінець речення. — Раптом... — мабуть, це все, що він хотів сказати. Від усвідомлення того, що йому таки вдалося донести до Еліс свою думку, його обдало жаром люті. — Раптом... — повторив Джейсон, і внутрішній жар шалено запашів від щастя. Йому вдалося висловитися!

— Ти маєш на увазі, що трапилося б, якби маршали дізналися, що в нас із Феліксом є син? Хочеш знати, що вони зробили б?

— Вони ще зроблять, — проказав Джейсон. — Можеш увімкнути музику? Або дай мені...

Він знову замовк. Слова більше не потрапляли в мозок.

— Це ж треба! — мовив Джейсон. — Моя матір нізащо не могла би бути тут. Смерть.

— Гаразд, Джейсоне, — глибоко зітхнула Еліс.— Я більше не намагатимуся поговорити з тобою, доки ти не повернешся до тями.

— Говори.

— Хочеш побачити мої бондажні малюнки?

— Що це?

— Стилізовані малюнки. На них зображені зв’язані дівки та чоловіки, які...

— Можна я ляжу? Ноги не тримають. Мені здається, що моя права нога простягається аж до Місяця. Інакше кажучи... — Джейсон задумався. — Я зламав її, коли підводився.

— Ходи сюди.

Еліс крок за кроком провела його з кабінету до вітальні.

— Лягай на диван, — сказала вона. Доклавши неймовірних зусиль, Джейсон таки спромігся це зробити. — Я принесу тобі торазин. Він знешкодить мескалін.

— Це мескажах...

— Так... Куди ж я в біса його поклала? Я майже ніколи його не вживаю, але завжди тримаю під рукою... про всяк випадок... Чорт забирай, як тебе так розвезло від однієї капсули?! Я ковтаю одразу по п’ять.

— Бо ти — ненаситна.

— Я зараз повернусь. Тільки нагору збігаю.

Еліс рушила до дверей, розташованих удалині. Він дуже довго спостерігав, як вона зменшувалася... І як це їй вдалося? Джейсону здавалося неймовірним, що вона здатна зменшитися майже до точки й тоді просто щезнути. Від цього йому стало до біса страшно. Він зрозумів, що лишився сам, геть безпорадний. «Хто ж мені допоможе? — думав він. — Мені треба забратися подалі від цих марок, чашок, табакерок, бондажних малюнків, телефонних мереж і жаб’ячих лапок. Треба дістатися до квібла. Полетіти звідси у якесь знайоме місце. Можливо, в Лос-Анджелес до Рут Рей, якщо вони її відпустили. Або навіть до Кеті Нельсон. Ця жінка — це вже для мене занадто. А ще її брат. І їхній інцестний син у Флориді. Як там його звуть?»

Джейсон невпевнено підвівся й пошкандибав килимом, що з кожним кроком вибухав під ногами мільйонами крапель чистих барв, які він чавив своїми масивними черевиками, доки врешті не вперся у двері вітальні. Кімната довкола нього увесь цей час ходила ходором.

Сонячне світло. Він вийшов надвір.

Квібл.

Джейсон почвалав до машини.

Він заліз до кабіни й розгубився, побачивши незліченну кількість ручок, важелів, коліщат, педалей і циферблатів.

— Чому він не летить? — уголос запитав Джейсон. — Лети! — наказав він машині, похитуючись туди-сюди на водійському сидінні. — Невже вона мене не відпустить? — запитав він у квібла.

Ключі. Звісно, без ключів він нікуди не полетить.

На задньому сидінні лежала її куртка. Він бачив, як вона її туди клала. І її величезна сумка-поштарка. Ключі мають бути в ній. Саме так.

Дві платівки. «Тавернер і сумний-сумний блюз» та найкращий з його альбомів — «Приємний вечір...». Джейсон пововтузився якийсь час і таки зумів узяти до рук обидві платівки й перекласти їх на порожнє переднє сидіння. «Я маю докази, — подумав він. — Ось ці платівки та ще дещо в будинку. Воно у неї. Якщо я не знайду його тут, то більш ніде не зможу відшукати. Саме тут. І більше ніде. Навіть генерал Фелікс... Як там його? Навіть він не зможе його відшукати. Бо йому невідомо те, що знаю я».

Схопивши велетенські платівки, Джейсон помчав назад до будинку. Пейзаж навкруги стрімко поплив: високі деревоподібні організми взялися висмоктувати з солодкого блакитного неба повітря. Вони вбирали в себе воду і світло, пожираючи колір неба... Діставшись брами, він штовхнув її. Брама не піддалася. Кнопка.

Йому ніяк не вдавалося її знайти.

Треба поступово обмацати кожен дюйм. Немов у темряві. «Так, — подумав він, — довкола мене суцільна пітьма». Поклавши непосильно великі платівки на землю, Джейсон притулився до стіни й почав повільно обмацувати її гумоподібну поверхню. Нічого. Нічого.

Кнопка.

Він натиснув її, підхопив платівки з землі й став перед брамою, яка неймовірно повільно посунула вбік, поскрипуючи, ніби на знак протесту.

З’явився озброєний чоловік у коричневій формі.

— Треба було дещо забрати з квібла,— сказав Джейсон.

— Усе гаразд, сер, — відказав охоронець. — Я бачив, як ви виходили, й зрозумів, що ви ще повернетесь.

— Вона божевільна? — запитав Джейсон.

— Я не маю права це обговорювати, сер, — відступивши з проходу й торкнувшись козирка кашкета, відповів охоронець.

Двері будинку й досі були відчинені, як він їх і залишив. Джейсон пробрався всередину, спустився цегляними сходами й знову опинився у вітальні з її викривленою геометрією та височезною стелею, що сягала мільйонів миль.

— Еліс! — гукнув він.

Можливо, вона була тут? Джейсон уважно роззирнувся довкола. Як і під час пошуку кнопки, він поступово оглянув кожен найменший клаптик приміщення. Барна стійка з гарною горіховою шкатулкою для ліків... диван, крісла. Картини на стінах. Обличчя на одній із картин знущально вишкірилося до нього, але йому було байдуже — воно не мало змоги полишити стіну. Квад-фонограф...

Платівки. Треба їх прослухати.

Джейсон спробував підняти кришку фонографа, але та не піддавалася. «Чому? — не міг зрозуміти він. — Невже замкнена?» Ні, вона відсувалася вбік. Джейсон шарпнув кришку, й та від’їхала з таким жахливим скрипом, неначе зламалася. Тонарм. Голка. Він вийняв одну з платівок із конверта, поставив її на програвач і опустив голку. «Я вмію цим користуватися»,— сказав собі Джейсон і ввімкнув підсилювачі, переключивши їх у режим «фоно». Клацнув перемикачем доріжки. Тонарм піднявся. Платівка закрутилася так повільно, що було боляче на неї дивитись. У чому ж річ? Неправильно виставлена швидкість? Ні. Він перевірив. Тридцять три й одна третя. Тонарм загойдався, і запис обірвався.

Гучне шкрябання голки по канавці. Шум пилу, клацання. Звуки, характерні для старих квад-платівок. Вони так легко псувалися й зазнавали пошкоджень. Достатньо було на них лише дихнути.

Фоновий шум. Знову клацання.

Жодної музики.

Він підняв тонарм і перевів його трохи далі. Почувся гучний скрегіт голки, що торкнулася поверхні платівки. Джейсон зіщулився і став шукати регулятор гучності, щоб його прикрутити. Однак музики й далі не було. Його голосу також.

Мескалін почав відпускати. Він ураз відчув себе на диво, аж надміру тверезим. Друга платівка. Джейсон хутко вийняв її з конверта й поставив на програвач, забравши звідти першу.

Скреготіння голки по пластиковій поверхні. Фоновий шум. А також вже звичне торохтіння й клацання. Але так само жодної музики.

Платівки були чисті.

— Еліс! — гукнув Джейсон Тавернер.

Жодної відповіді. Невже це вплив мескаліну? Він відійшов від фонографа й незграбно рушив до дверей, за якими зникла Еліс. Довгий коридор, килим із високим ворсом. У кінці коридору — сходи з чорними залізними перилами, що вели на другий поверх.

Джейсон якомога швидше попростував коридором до сходів, а тоді сходинка за сходинкою піднявся нагору.

Другий поверх. Фойє зі старовинним столом роботи Геппелвайта, на якому було навалено цілу купу журналів «Бокс». Як не дивно, Джейсон звернув на них увагу. Цікаво, хто ж читав такий масовий порнографічний низькопробний журнал, як «Бокс»? Фелікс? Еліс? Чи обоє? Він рушив далі, і досі — звісно ж, через мескалін — зауважуючи найдрібніші деталі. Ванна кімната. Певно, вона там.

— Еліс! — сердито покликав Джейсон.

Піт із чола крапав йому на носа й стікав по щоках. Від надміру емоцій, які вирували в його тілі, його пахви геть зіпріли.

— Чорт забирай! — крикнув він до Еліс, хоча й досі її не знайшов. — На тих платівках немає музики, там немає мого співу. Це фальшивки. Так?

«Чи, може, це все через мескалін?» — подумки засумнівався Джейсон.

— Я маю знати! Увімкни їх, якщо з ними все гаразд. Чи в тебе фонограф не працює? Проблема в цьому? Може, у нього зламалася голка, штифт чи як там воно називається?

«Таке трапляється, — подумав він. — Можливо, голка не діставала до дна канавок».

Джейсон штовхнув напівпрочинені двері. Спальня з незастеленим ліжком. На підлозі — матрац зі спальним мішком. Купка предметів для чоловічої гігієни: крем для гоління, дезодорант, бритва, лосьйон після гоління, гребінець... «Тут був гість, — подумав він,— але вже пішов».

— Є тут хто? — гукнув Джейсон.

Тиша.

Він побачив ванну кімнату. За напівпрочиненими дверима виднілася неймовірно старовинна ванна на пофарбованих ніжках у формі лев’ячих лап. «У них тут усе стародавнє, навіть ванна», — подумав Джейсон. Оминаючи решту дверей, він пошкутильгав коридором до неї й розчахнув двері навстіж.

На підлозі лежав скелет.

На ньому були чорні блискучі штани, шкіряна сорочка та пояс-ланцюг із залізною бляхою. Біля кісток стіп валялися туфлі на високих підборах. Від черепа й досі тягнулося кілька жмутків волосся, але окрім них не лишилося більше нічого. Ані очей, ані плоті. Навіть кістки вже пожовтіли.

— Господи,— похитнувшись, проказав Джейсон.

В очах потемніло, й він відчув, що втрачає рівновагу. Тиск у його середньому вусі повсякчас змінювався, тож кімната безгучно оберталася, мов чортове колесо в луна-парку.

Заплющивши очі, Джейсон притулився до стіни, якийсь час зачекав, а тоді знову поглянув на підлогу.

Вона померла. Але коли? Скільки відтоді минуло часу? Сто тисяч років? Кілька хвилин?

І що спричинило її смерть?

Може це й досі дія мескаліну? Чи все це відбувається насправді?

Так, насправді.

Нахилившись, він торкнувся прикрашеної китицями шкіряної сорочки. На дотик шкіра виявилася м’якою й гладенькою. Вона не розклалася. Час ніяк не вплинув на її одяг. Це точно щось означало, але Джейсон не розумів, що саме. «Час подіяв лише на неї», — подумав він. Все решта в будинку залишилося таким, як і було. Отже, справа не в мескаліні. Однак він не міг бути в цьому певним.

Мерщій униз! Треба забиратися звідси.

Усе ще ледь тримаючись на ногах, а тому зігнувшись, мов якась химерна мавпа, Джейсон невпевнено пошкутильгав коридором до сходів. Спираючись на чорні залізні перила, він перестрибнув одразу через дві чи три сходинки, перечепився й упав, але одразу підхопився і знову якось зумів звестися на ноги. Серце гупало так, що здавалося, ніби от-от вирветься з грудей, а перетруджені легені надувалися й здувалися, наче ковальські міхи.

Джейсон квапливо подався через вітальню до виходу, аж раптом, сам не розуміючи навіщо, але відчуваючи, що це важливо, схопив обидві платівки, запхав їх до конвертів і вибіг із ними надвір під тепле й яскраве полуденне сонце.

— Вже йдете, сер? — побачивши захеканого Джейсона, запитав охоронець у коричневій формі.

— Мені зле, — відказав той.

— Мені шкода, сер. Вам щось принести?

— Ключі від квібла.

— Зазвичай міс Бакмен залишає ключі в замку запалювання.

— Їх там немає, — сказав Джейсон, і досі важко дихаючи.

— Піду спитаю в міс Бакмен, — мовив охоронець.

— Не треба, — відказав Джейсон.

«Однак якщо все це лише мескалінове марення, то, може, так буде й краще?» — одразу спало йому на думку.

— Не треба? — перепитав охоронець і одразу перемінився на обличчі. — Стійте, де стоїте! Ані кроку в бік квібла!

Розвернувшись, він кинувся до будинку.

Джейсон стрімголов помчав по траві до асфальтованого майданчика, на якому стояв квібл. Невже ключі й справді в замку запалювання? Ні. В сумці? Він схопив її й витрусив увесь вміст на сидіння. Безліч речей, але жодних ключів. Аж раптом його слух пронизав страшний крик.

За браму вискочив охоронець із перекошеним обличчям. Він став до Джейсона боком, обома руками наставив на нього пістолет і вистрілив. Однак схибив. У нього надто тремтіли руки.

Вибравшись назовні з іншого боку квібла, Джейсон побіг заточуючись по густій вологій траві до найближчих дубів.

Охоронець вистрілив ще раз. І знову схибив. Джейсон почув, як той вилаявся. Спершу охоронець спробував його наздогнати, тоді розвернувся й чимдуж побіг назад до будинку.

Діставшись дерев, Джейсон почав продиратися крізь сухий підлісок. Довкола затріщало гілля. Попереду височіла цегляна стіна... Що там казала Еліс? Із уламками скла нагорі? Пробираючись крізь густі зарослі, він посунув уздовж стіни й зненацька натрапив на зламані дерев’яні ворота. Ті виявилися напівпрочиненими — за ними виднілася вулиця та інші будинки.

«То був не мескалін», — усвідомив Джейсон. Охоронець також це побачив. Як вона там лежала. Той древній скелет. Немовби пролежав там не один рік.

На протилежному боці вулиці якась жінка з цілою купою пакунків у руках саме відчиняла дверцята свого фліпфлепа.

Джейсон подався через вулицю, намагаючись змусити мозок запрацювати й побороти рештки мескалінового кошмару.

— Міс? — хапаючи ротом повітря, промовив він.

Заскочена зненацька жінка поглянула на нього. Молода, дебела, але з розкішним темно-рудим волоссям.

— Так? — нервово сказала вона, не зводячи з Джейсона очей.

— Мене отруїли якимось токсичним наркотиком, — промовив Джейсон, намагаючись говорити спокійно. — Чи не погодитесь відвезти мене в лікарню?

У відповідь — ані слова. Вона мовчки дивилася на нього широко розплющеними очима. Джейсон також більше нічого не казав. Просто стояв перед нею й чекав, важко дихаючи. Так чи ні? Мала ж вона щось відповісти.

— Я... не надто добре кермую, — проказала жінка. — Лише минулого тижня отримала водійське посвідчення.

— У такому разі за кермо сяду я, — мовив Джейсон.

— Але я з вами не полечу.

Жінка позадкувала, притискаючи до себе погано запаковані в коричневий папір посилки. Вочевидь, саме збиралася на пошту.

— Тоді дайте мені ключі, — простягнув руку Джейсон, очікуючи.

— Але ви можете втратити свідомість, і тоді мій фліпфлеп...

— Ну, то летімо разом.

Вона віддала йому ключі й боязко залізла на заднє сидіння. Джейсон, у якого одразу відлягло від серця, всівся за кермо, вставив ключі в запалення, завів двигун, і їхній фліпфлеп на максимальній швидкості, що сягала сорока вузлів, одразу злетів у небо. Джейсон чомусь зауважив, що це був дуже дешевий фліпфлеп — «Форд Ґрейгаунд». Бюджетна модель. І до того ж не нова.

— Вам дуже боляче? — стривожено запитала жінка. У дзеркалі заднього виду її обличчя й досі виглядало стурбованим, ба більше, воно виражало паніку. Вона взагалі не розуміла, що відбувається.

— Ні, — відповів Джейсон.

— Що то був за наркотик?

— Мені не сказали.

Тепер він уже практично не відчував дії мескаліну. Дякувати Богу, його фізіологія шостого виявилася достатньо сильною, щоб із цим упоратися. Думка про керування повільним фліпфлепом посеред щільного повітряного руху Лос-Анджелеса під дією мескаліну аж ніяк не видавалася йому привабливою. «Та ще й під такою дозою! — розлючено подумав Джейсон. — Що б вона там не казала».

Вона... Еліс. «Чому ті платівки виявилися чистими? — подумки запитував він у себе.— До речі, де вони?» Джейсон стривожено озирнувся довкола. Ось! На сидінні поруч. Він машинально кинув їх туди, сідаючи у фліпфлеп. Тож із ними все гаразд. Можна буде спробувати поставити їх на іншому фонографі.

— Найближчий шпиталь — це лікарня Святого Мартіна на перетині Тридцять п’ятої та Вебстер, — промовила жінка. — Вона невеличка, але я видаляла там бородавку, і тамтешні лікарі видалися мені зичливими та сумлінними.

— Отже, туди ми й полетимо, — відказав Джейсон.

— А вам зараз гірше чи краще?

— Краще.

— Ви вийшли з будинку Бакменів?

— Так, — кивнув він.

— А це правда, що вони брат і сестра? Я маю на увазі...

— Вони близнята.

— Це я розумію. Але знаєте, поводяться вони якось дивно. Коли ви бачите їх разом, то складається враження, наче перед вами подружжя. Вони цілуються й тримаються за руки. Він дуже шанобливо до неї ставиться. Але іноді вони страшенно сваряться. — На якусь мить жінка замовкла, а тоді нахилилася вперед і сказала: — Мене звати Мері Енн Домінік. А вас?

— Джейсон Тавернер, — відповів він, хоч це й нічогісінько не означало. Після того, як на мить йому здалося, що... Однак голос жінки знову збив його з думки.

— Я гончарка, — сором’язливо сказала вона. — А це горщики, які я везу на пошту, щоб розіслати по крамницях Північної Каліфорнії, зокрема в «Ґампс» у Сан-Франциско та «Фрейзерз» у Берклі.

— У вас добре виходить? — поцікавився Джейсон; утім, майже всі його думки зосередилися в іншому часі, а саме на тій миті, коли він відчинив двері ванної кімнати й побачив на підлозі її, тобто скелет. Він майже не чув голосу міс Домінік.

— Я докладаю зусиль. Хоча хтозна. Хай там як, але ж продаються.

— У вас сильні руки, — сказав Джейсон, аби сказати бодай щось. Він і досі підтримував розмову напівмашинально, неначе в цьому процесі була задіяна лише незначна частина його свідомості.

— Дякую, — відказала міс Домінік.

Запала мовчанка.

— Ви пролетіли лікарню. Потрібно повернутися й звернути трохи ліворуч.

В її голосі знову з’явилася колишня стривоженість.

— Ви й справді летите в лікарню чи це якийсь...

— Не бійтеся, — мовив Джейсон, цього разу зосередивши всю свою увагу на тому, що каже, й доклавши неабияких зусиль, щоб його голос звучав заспокійливо й приязно. — Я не студент-утікач. Я також не втік із табору примусової праці. Однак, — він повернув голову й зазирнув їй прямісінько у вічі, — я в біді.

— То ви не отруїлись наркотиком? — запитала вона таким тремтячим голосом, немовби щойно справдився її найбільших страх, який не давав їй спокою усе життя.

— Я приземлюсь, — відказав Джейсон. — Так ви почуватиметеся безпечніше. Ми вже достатньо далеко відлетіли. Прошу вас, не треба боятися. Я не завдам вам шкоди.

Однак ошелешена жінка й далі сиділа нерухомо і чекала... а втім, на що вона чекала, не знав ані він, ані вона сама.

Джейсон приземлився біля бордюра на людному перехресті й одразу ж відчинив дверцята. Але раптом вирішив іще на хвилинку затриматися у фліпфлепі й розвернувся до міс Домінік.

— Будь ласка, вийдіть, — її голос дрижав. — Я не хочу видатися неввічливою, але мені справді страшно. Ви ж чули про цих очманілих від голоду студентів, яким якось вдається пробратися за зведені довкола кампусів барикади...

— Послухайте мене! — різко урвав він її.

— Гаразд, — вона втихомирилася, слухняно, хоча й із острахом, всілася на сидінні, поклавши руки на пакунки, які тримала на колінах, і чекала, що станеться далі.

— Не варто так легко лякатися, — сказав Джейсон. — Інакше життя для вас буде нестерпним.

— Я розумію, — покірно кивнула жінка, слухаючи його з такою зосередженістю, ніби сиділа на лекції в коледжі.

— Ви завжди боїтеся незнайомців?

— Гадаю, що так. — Вона знову кивнула. Цього разу так, немовби Джейсон її за щось шпетив. Хоча, в певному сенсі, так і було.

— Страх може змусити вас накоїти більше помилок, ніж ненависть чи ревнощі. Якщо ви боїтеся, то не живете по-справжньому. Боятися — означає повсякчас носити у собі якийсь тягар, який ви не можете ні з ким розділити.

— Здається, я розумію, про що ви, — сказала Мері Енн Домінік. — Приблизно рік тому я почула, як хтось страшенно загрюкав у двері мого помешкання. Я сховалася у ванній, зачинилася там і вдала, що мене немає вдома, бо подумала, що хтось хоче увірватися в мою квартиру... але пізніше дізналася, що в сусідки зверху застрягла в раковині рука. У неї раковина «Діспоузалл», ви ж розумієте? Туди впав ніж, а сусідка спробувала його дістати й не змогла витягнути назад руку. А у двері стукав її маленький син...

— Отже, ви розумієте, про що я? — перебив її Джейсон.

— Так. Я б хотіла бути іншою. Чесно. Але я все одно така.

— Скільки вам років?

— Тридцять два.

Відповідь його здивувала. З вигляду вона здавалася набагато молодшою. Вочевидь, вона так ніколи по-справжньому й не подорослішала. Джейсону стало її шкода. Як же важко їй, мабуть, було пустити його за кермо свого фліпфлепа. До того ж її страх був небезпідставний — просячи допомоги, Джейсон її обманув.

— Ви дуже хороша людина, — сказав він їй.

— Дякую, — шанобливо й трохи зніяковіло відказала міс Домінік.

— Бачите оту кав’ярню? — запитав Джейсон, вказавши на сучасне й доволі людне кафе. — Зайдімо туди. Я хотів би з вами поговорити.

«Мені конче треба з кимось поспілкуватися, — подумав він. — Хай я і шостий, але якщо цього не зроблю, то в мене просто з’їде дах».

— Але, — занепокоєно запротестувала вона, — мені потрібно відвезти посилки на пошту до другої, інакше їх не відправлять сьогодні до Затоки.

— Отже, спершу полетимо на пошту, — сказав Джейсон, вийняв ключі й віддав їх Мері Енн. — Сідайте за кермо. Можете летіти так повільно, як вам подобається.

— Містере... Тавернер, — відказала вона. — Я просто хочу побути на самоті.

— Ні, — мовив він. — Вам не можна лишатися самій. Самотність вас убиває. Вона вас підточує. Вам слід завжди, щодня бути посеред людей.

— Пошта розташована на перетині Сорок дев’ятої та Фултон, — помовчавши, сказала Мері Енн. — Ви могли б покермувати? Я зараз дещо знервована.

Джейсон відчув, що здобув моральну перемогу. Це було приємне відчуття.

Він узяв у неї ключі й, не гаючи ні хвилини, вони полетіли в напрямку Сорок дев’ятої та Фултон.

Незабаром вони вже сиділи за столиком у кав’ярні, яка виявилася в міру людним, чистим і приємним на вигляд закладом, де гостей обслуговували кілька молодих офіціанток. З музичного автомата лунала пісня «Спогад про твій ніс» Луїса Панди. Джейсон замовив лише каву. Міс Домінік обрала фруктовий салат і холодний чай. — А що це у вас за платівки? — поцікавилася вона. Замість відповіді Джейсон простягнув їй записи.

— О, то вони ваші. Ви ж Джейсон Тавернер? Так?

— Так.

Принаймні в цьому він був упевнений.

— Здається, ніколи не чула ваших пісень, — сказала Мері Енн. — Я б залюбки послухала, хоча зазвичай мені й не подобається поп. Я люблю легендарних фолкових виконавців минулого. Таких як Баффі Сент-Марі[15]. Так, як вона, зараз уже ніхто не співає.

— Згоден, — похмуро відказав Джейсон.

Він знову й знову повертався подумки до будинку, до ванної, до втечі від навіженого охоронця в коричневій формі... «То був немескалін, — вкотре повторив собі Джейсон. — Адже охоронець теж її бачив».

Чи принаймні бачив щось.

— Можливо, він бачив не те, що бачив я, — проказав Джейсон вголос. — Можливо, він просто побачив, що вона лежить на підлозі. Можливо, вона впала. Можливо...

«Можливо, мені варто повернутися...»

— Хто що не бачив? — запитала Мері Енн і одразу ж зайшлася густим рум’янцем. — Я не мала наміру втручатися у ваше життя. Просто ви казали, що опинилися в біді, і я бачу, що вам тяжко на душі.

— Мені треба впевнитися, що ж сталося насправді, — сказав Джейсон. — Усі відповіді в тому будинку.

«А також на цих платівках», — подумав він.

Еліс Бакмен було відомо про його телешоу. Вона знала про його платівки. Знала, яка з них була найхітовішою. Мала її у своїй колекції. Але...

На платівках узагалі не було музики. Зламаний штифт? Чорта з два! Все одно почувся б якийсь звук. Нехай навіть спотворений. Він занадто часто користувався платівками й фонографами, щоб цього не розуміти.

— Ви засмучені, — сказала Мері Енн.

Вона дістала зі своєї маленької сумочки окуляри й узялася уважно читати інформацію про виконавця на зворотному боці конвертів.

— Таким мене зробило те, що зі мною трапилося, — коротко відказав Джейсон.

— Тут написано, що ви ведете телепрограму.

— Так, — кивнув він. — Щовівторка о дев’ятій вечора. На NBC.

— То ви справжня зірка. Виявляється, я сиджу й розмовляю зі знаменитістю, про яку напевне мала би знати. І що ви відчули у цю мить?.. Я маю на увазі, коли сказали мені ваше ім’я, а я вас не впізнала?

Джейсон стенув плечима. Йому сподобалася іронія цього запитання.

— А в музичному автоматі можуть бути ваші пісні? — запитала Мері Енн, вказавши на різнокольорову машину, виконану у вавилонсько-готичному стилі, що стояла в дальньому кутку закладу.

— Хтозна, — відказав він. Хороше запитання.

— Піду подивлюся.

Діставши з кишені півкінке, міс Домінік підвелася з-за столика, підійшла до автомата й узялася вивчати список із назвами пісень та іменами виконавців.

«Коли вона повернеться, то вже не дивитиметься на мене такими захопленими очима», — з сумом подумав Джейсон. Йому був чудово відомий «ефект хоча б однієї відсутності»: якщо ти не заявлятимеш про себе буквально всюди, і твої пісні не лунатимуть щодня із кожного радіоприймача, фонографа, музичного автомата, нотної крамниці та телеекрана у Всесвіті, зіркова магія одразу ж зникне.

Утім Мері Енн повернулась усміхнена.

— «І жодних тобі факапів», — сідаючи за стіл, сказала вона, і Джейсон помітив, що її півкінке зник. — Гратиме наступною.

Він умить підхопився й кинувся через усю кав’ярню до музичного автомата.

Вона сказала правду. Список Б4. Його найсвіжіший, трохи сентиментальний хіт «І жодних тобі факапів». Механізм музичного автомата вже запустив диск.

А ще за мить приміщення кав’ярні заповнив його голос, пом’якшений квад-звуковими точками та камерами відлунювання.

Приголомшений Джейсон повернувся до столика.

— У вас пречудовий голос, — сказала Мері Енн, щойно закінчилася пісня. Зважаючи на її смаки, можливо, це була просто ввічливість.

— Дякую.

Це й справді був він. Принаймні ця платівка точно не була порожньою.

— Ви справді класно співаєте! — натхненно мовила Мері Енн, усміхаючись і виблискуючи окулярами.

— Я давненько цим займаюсь, — щиро сказав Джейсон. Було схоже, що їй дійсно сподобалося.

— Вам прикро через те, що я ніколи про вас не чула?

— Ні, — похитав головою досі приголомшений Джейсон і подумки додав: «Судячи з подій двох (невже всього двох?) останніх днів, ви не одна така».

— Можна... я замовлю ще щось? — невпевнено запитала Мері Енн. — Річ у тім, що я витратила всі гроші на марки. Я...

— Я оплачу рахунок, — запевнив її Джейсон.

— Можливо, варто взяти полуничний чізкейк, як гадаєте?

— Чудовий вибір!

Вона одразу ж підняла йому настрій. Її щирість, її страхи... Цікаво, чи зустрічається вона з хлопцями? Напевне, ні... Живе у своєму світі горщиків, глини, коричневого обгорткового паперу та несправностей старого «Форда Ґрейгаунда» під спів зірок минулого на кшталт Джуді Коллінз і Джоан Баез — це, мабуть, єдині звуки, які лунають там у режимі стерео.

— Ви коли-небудь чули Гезер Гарт? — обережно поцікавився Джейсон.

Мері Енн наморщила чоло.

— Щось не пригадую... Це фолкова співачка чи...

Вона замовкла на півслові й, очевидно, засмутилася.

Неначе відчула, що їй не вдалося виправдати його сподівання, адже не знала того, що мала би знати кожна нормальна людина. Джейсону стало її шкода.

— Вона співає балади, — сказав він. — Як і я.

— Ви не проти, якщо ми прослухаємо вашу пісню ще раз?

Він люб’язно подався до музичного автомата й увімкнув запис удруге.

Схоже, цього разу Мері Енн не сподобалося.

— Що трапилося? — запитав Джейсон.

— Ой... Я завжди кажу собі, що я творча особистість. Виготовляю горщики і таке інше. Але насправді я не знаю, чи в мене добре виходить. Я не знаю, як це визначити. Люди говорять...

— Люди можуть сказати що завгодно. Як те, що ваші роботи нічого не варті, так і те, що вони безцінні. Від найгіршого до найкращого. Ви завжди вразите когось тут, — він постукав пальцем по сільничці, — і не достукаєтесь до когось он там, — Джейсон торкнувся її салатниці.

— Але ж має бути якийсь спосіб...

— Існують експерти. Можна прислухатися до них. До їхніх теорій. У них завжди купа теорій. Вони пишуть довжелезні статті й обговорюють ваші роботи, починаючи з найпершого запису, який ви зробили дев’ятнадцять років тому. Вони порівнюють пісні, про які ви й самі вже не пам’ятаєте. А критики на телебаченні...

— Проте, щоб вас помітили... — на мить в очах Мері Енн знову з’явився блиск.

— Перепрошую, — сказав Джейсон, вкотре підводячись. Він більше не міг чекати. — Мені треба зателефонувати. Сподіваюсь, одразу ж повернусь. Якщо ж цього не трапиться... — Джейсон поклав руку їй на плече, на білий в’язаний светр, який вона, вочевидь, зв’язала сама. — Приємно було з вами познайомитися.

Збита з пантелику, вона провела Джейсона своїм звичним апатичним покірним поглядом, доки той проштовхувався крізь натовп відвідувачів до телефонної будки.

Зачинившись усередині, Джейсон знайшов у списку номерів екстреного виклику номер Поліційної академії Лос-Анджелеса, закинув в автомат монету й набрав його.

— Я хотів би поговорити з генералом Феліксом Бакменом, — сказав він, без здивування зауваживши, що його голос тремтить.

«Схоже, моя психіка сита усі цим по горло, — подумав Джейсон. — Витримати все, що трапилося зі мною... аж до тієї миті, коли з музичного автомата пролунала моя пісня... до біса тяжко. Я наляканий до смерті. І спантеличений. Тож, можливо, все-таки мескалін ще не повністю вивітрився. Однак із керуванням фліпфлепу я цілком упорався. А це вже щось. Срана наркота! Завжди відчуваєш, коли тебе торкає, але ніколи не знаєш, коли вже відпустило. Якщо воно взагалі будь-коли відпускає. Наркота спотворює твоє мислення назавжди, або принаймні так здається. Тут складно бути певним. Можливо, тебе вже ніколи не відпустить. Тобі скажуть: „Гей, чувак, у тебе всі мізки вигоріли“, — а ти їм на це: „Можливо й так. У цьому не можна бути впевненим, але й невпевненим також не можна“. І все через одну капсулку, або ж одну зайву капсулку, яку хтось простягнув тобі зі словами: „Ось, візьми, від неї попустить!“»

— Помічниця містера Бакмена міс Бісон слухає, — почувся жіночий голос. — Чим я можу вам допомогти?

— Пеґґі Бісон, — упізнав її Джейсон. Він глибоко й поривчасто вдихнув, а тоді сказав: — Це Джейсон Тавернер.

— О, так, містере Тавернер. Що ви хотіли? Ви щось у нас забули?

— Я хочу поговорити з генералом Бакменом.

— Боюсь, містер Бакмен...

— Це стосується Еліс.

Запала тиша.

— Зачекайте хвилинку, містере Тавернер, — урешті-решт відказала Пеґґі Бісон. — Я зв’яжусь із містером Бакменом і запитаю, чи він зможе знайти час для короткої розмови.

Почулося клацання. Пауза. Тоді тиша. Затим зв’язок відновився.

— Містере Тавернер? — це був не Бакмен. — Мене звуть Герберт Мейм. Я начальник штабу генерала Бакмена. Ви сказали міс Бісон, що ваше повідомлення стосується сестри містера Бакмена, міс Еліс Бакмен. Правду кажучи, я хотів би дізнатися, за яких обставин ви познайомилися з міс...

Джейсон поклав слухавку й, не бачачи нічого перед собою, рушив до столика, за яким Мері Енн Домінік доїдала полуничний чізкейк.

— А ви таки повернулися! — зраділа вона.

— Вам сподобався чізкейк?

— Жирнуватий, але смачний.

Джейсон понуро всівся за стіл. Що ж, він зробив усе, що міг, аби зв’язатися з Феліксом Бакменом. Аби розповісти йому про Еліс. Але зрештою... Що б він йому сказав? Усе було марним, усі його зусилля й наміри завжди сходили нанівець... Це знесилювало навіть більше, ніж те, що вона йому дала, навіть ніж та капсула мескаліну. Якщо то був мескалін.

Мері Енн Домінік пофарбувала стіни й стелю своєї квартири власноруч. Гарні, яскраві, насичені кольори. Джейсон вражено роззирався довкола. Крім того, у вітальні стояло кілька справжніх витворів мистецтва. Це були гончарні вироби. Він узяв до рук прекрасну синю глазуровану вазу й почав її роздивлятися.

— Це я зробила, — сказала Мері Енн.

— Я покажу цю вазу під час шоу.

Мері Енн здивовано звела на нього очі.

— Вона знадобиться мені зовсім скоро, — він уже все собі уявив. — Це буде грандіозний музичний номер, де я, співаючи, з’являтимуся з вази, мов джин із лампи. — Джейсон високо підняв вазу в одній руці й почав її розглядати з усіх боків. — «І жодних тобі факапів», — сказав він. — Це стане хорошим поштовхом для вашої кар’єри.

— Може, краще все-таки тримати її обома руками, — занепокоєно проказала Мері Енн.

— «І жодних тобі факапів», пісня, яка зробила нас знаменитими... — на цих словах ваза вислизнула у Джейсона з рук і впала на підлогу. Мері Енн кинулася до неї, але запізно. Ваза розбилася на три частини, які тепер лежали біля черевиків Джейсона — уламки з грубими, нерівними, неглазурованими краями, що більше не мали жодної мистецької цінності.

Запала довга мовчанка.

— Гадаю, мені вдасться її склеїти, — сказала Мері Енн.

Джейсон не знав, що йому на це відповісти.

— Найніяковіша ситуація, яка трапилася в моєму житті, — мовила Мері Енн, — пов’язана з моєю матір’ю. Вона страждала від хронічного ниркового захворювання, хвороби Брайта. Коли я була дитиною, вона постійно їздила до лікарні й часто повторювала, що помре, запитуючи, чи мені тоді не буде її шкода — так, наче це я була винна в її хворобі. І я справді вірила, що колись вона таки помре від цього захворювання. Однак згодом я виросла, переїхала у власне помешкання, а моя мати все не помирала. Ну, і я якось забула про неї. У мене з’явилося власне життя, і я мала чим перейматися. Тож цілком природно, що ті її кляті нирки геть вилетіли мені з голови. Й ось одного дня вона приїхала до мене в гості, тільки не сюди, а в іншу квартиру, яку я знімала раніше, й почала розводитися про свої болі й страждання, скаржитися на те і на се, просто не могла зупинитися... Тож врешті-решт я не витерпіла й сказала: «Мені треба піти до крамниці й купити щось на вечерю». Що й зробила. Мати, накульгуючи, пошкандибала за мною й дорогою раптом повідомила жахливі новини. Виявилося, що тепер уже з обома її нирками все було так кепсько, що їх необхідно було видаляти, і що вона збиралася лягати на операцію, під час якої їй мали пересадити штучну нирку, але цілком можливо, вона не приживеться й таке інше. Коротше кажучи, вона розповіла мені, як далеко все це зайшло, і що врешті-решт вона справді помре, як завжди мені й казала... Аж раптом я піднімаю очі й розумію, що стою посеред супермаркету біля прилавка з м’ясом, а до нас підходить цей милий працівник, який завжди мені подобався. Він вітається зі мною й питає: «Що вам загорнути сьогодні, міс?» На що я відповідаю: «Пиріг із нирками». Мені стало так ніяково! «Я хочу на вечерю великий пиріг із нирками, — кажу я. — Листковий, ніжний, паруючий і соковитий». «На скільки осіб?» — запитує працівник м’ясного відділу. Ви б бачили, яким моторошним поглядом дивилася на мене матір! Але я справді не знала, як мені вийти з усієї цієї ситуації. Зрештою я таки купила пиріг із нирками, хоча й довелося сходити по нього до відділу делікатесів. Він був консервований. З Англії. Якщо не помиляюсь, я віддала за нього чотири долари. І він виявився справді смачним.

— Я заплачу за вазу, — сказав Джейсон. — Скільки ви за неї хочете?

— Ну... — завагалася вона. — Крамницям я продаю свої вироби за гуртовими цінами. Але вам доведеться заплатити повну, оскільки ви не маєте номера гуртовика. Тож...

Джейсон дістав з кишені гроші.

— І яка ж роздрібна ціна?

— Двадцять доларів.

— Я можу розплатитися з вами в інший спосіб, — мовив він. — Тут просто потрібен правильний підхід. Як вам така ідея? Ми покажемо глядачам безцінну стародавню вазу, скажімо, китайську, виготовлену в п’ятому столітті. Запросимо до студії музейного експерта в уніформі, і той підтвердить, що вона справжня. А тоді вам винесуть гончарний круг, ви виготовите вазу прямо на очах аудиторії, і ми продемонструємо їм, що ваша робота краща.

— Не вийде. Стародавня китайська кераміка...

— Але ми продемонструємо. Ми змусимо їх у це повірити. Я добре знаю своїх глядачів. Усі ці тридцять мільйонів людей вірять кожному моєму слову. Я переконаю їх самим лише виразом свого обличчя.

— Я не зможу вийти на сцену перед усіма цими телекамерами, — тихо проказала Мері Енн. — Я надто товста. Люди мене засміють.

— Подумайте про розголос. Про те, як зростуть продажі. Про вас і ваші вироби дізнаються музеї та крамниці. Покупці потягнуться до вас звідусіль.

— Прошу, не треба. Я й так дуже щаслива. Я знаю, що я — хороша гончарка. І знаю, що крамницям, принаймні найкращим, подобаються мої вироби. Невже в усьому потрібен величезний розмах і мільйонна аудиторія? Невже я не можу просто жити своїм маленьким життям? — вона пильно поглянула на Джейсона, і її голос став майже нечутним. — Не розумію, що весь цей розголос і слава дали вам? У кав’ярні ви спитали мене, чи в музичному автоматі й справді була ваша пісня. Ви боялися, що її там немає. Тієї миті ви почувалися значно незахищенішим, ніж я будь-коли почуватимуся.

— Якщо вже зайшла про це мова, — сказав Джейсон, — то я хотів би програти ці дві платівки на вашому фонографі. Перш ніж піду.

— Краще я сама це зроблю, якщо ви не проти, — відказала Мері Енн. — Мій програвач норовливий.

Віддавши їй обидві платівки і двадцять доларів, він лишився стояти там, де й стояв. Над уламками розбитої вази.

За якийсь час Джейсон почув знайому музику. Свій найпопулярніший альбом. Тепер ця платівка вже не була порожньою.

— Можете залишити платівки собі, — сказав він. — Мені час іти.

«Тепер вони мені вже не знадобляться, — подумав Джейсон. — Імовірно, я зможу купити їх у будь-якій музичній крамниці».

— Я не дуже люблю таку музику... — мовила Мері Енн. — Не думаю, що часто їх слухатиму.

— Так чи інакше, я їх вам залишу.

— За ваші двадцять доларів я дам вам іншу вазу, — сказала Мері Енн. — Заждіть.

Вона поспіхом вийшла з кімнати. Почулося шарудіння паперу. Врешті-решт Мері Енн повернулася до вітальні з іншою вазою, також вкритою синьою глазур’ю. Ця була ще витонченішою. Інтуїція підказувала Джейсону, що Мері Енн вважала її однією з найкращих своїх робіт.

— Дякую вам, — мовив він.

— Я загорну її й покладу в коробку, щоб ви не розбили її, як ту іншу.

З якоюсь гарячковою метушливістю, в якій, проте, відчувалася обережність, жінка запакувала вазу.

— Мені було страшенно приємно, — сказала вона, вручаючи йому перев’язану коробку, — пообідати з такою знаменитою особою, як ви. Я надзвичайно рада, що познайомилася з вами, і ще довго про це пам’ятатиму. Сподіваюся, ваші негаразди минуть. Ну, тобто маю на увазі, що врешті-решт у вас усе буде добре.

Джейсон запхав руку до внутрішньої кишені піджака, дістав звідти маленьку шкіряну візитницю з викарбуваними на ній ініціалами і простягнув Мері Енн свою візитівку з різнобарвним тисненням.

— Якщо раптом зміните думку й усе-таки вирішите взяти участь у шоу, подзвоніть мені в студію. Я впевнений, що ми знайдемо для вас час. До речі, тут вказано й мій особистий номер.

— Прощавайте, — сказала вона, відчиняючи двері.

— Прощавайте, — Джейсон невпевнено спинився, ніби хотів іще щось сказати, але казати вже не було чого. — У нас нічого не вийшло, — врешті-решт промовив він. — Ми зазнали цілковитої поразки. І то обоє.

— Ви про що? — здивовано закліпала очима Мері Енн.

— Бережіть себе, — мовив Джейсон і ступив із квартири на тротуар. Під спекотне полуденне сонце.

— Наразі я можу сказати лиш те, що причиною смерті стало передозування якимось токсичним або напівтоксичним препаратом, — сказав коронер, стоячи на колінах біля тіла Еліс Бакмен. — Аби встановити, що саме то був за препарат, мені знадобиться доба.

— Колись це мало трапитися, — проказав Фелікс Бакмен. На диво, смерть сестри майже не викликала в нього емоцій. Насправді він відчув навіть певне химерне полегшення, коли їхній охоронець Тім Чансер повідомив йому, що знайшов у ванній на другому поверсі труп Еліс.

— Спершу я подумав, що це той Тавернер щось їй заподіяв, — знову й знову повторював Чансер, намагаючись привернути увагу Бакмена. — Він дивно поводився, і я зрозумів, що щось негаразд. Я двічі в нього вистрелив, але йому вдалося втекти. Мабуть, воно й на краще, що я не поцілив, якщо він до цього не причетний. А можливо, він почувався винним через те, що змусив її вжити наркотик. Могло ж таке трапитися?

— Коли це Еліс схиляли до вживання наркотиків? — уїдливо відказав Бакмен і подався з ванної кімнати в коридор. Там, очікуючи наказів генерала, стояли виструнчившись двоє полісменів у сірій формі. — Ні у Тавернера, ні у будь-кого іншого не було потреби її до цього змушувати.

Тепер Бакмен відчув нудоту. «Господи, — подумав він. — Як на це відреагує Барні?» От що турбувало його найбільше. З незрозумілих йому причин їхній син обожнював свою матір. Що ж, про смаки важко сперечатися.

А втім... він і сам її любив. «У ній була якась невичерпна наснага, якої мені бракуватиме, — подумав Бакмен. — Еліс займала багато місця у світі».

І в його житті також. Добре це було чи погано.

Перестрибуючи через дві сходинки, зблідлий Герб Мейм збіг сходами нагору й постав перед ним.

— Я прилетів так швидко, як тільки міг, — промовив він, простягнувши генералу руку. Вони привіталися. — Що трапилося? — тихо запитав Герб. — Передоз?

— Очевидно.

— Сьогодні мені телефонував Тавернер. Він хотів поговорити з вами. Казав, що це пов’язано з Еліс.

— Він хотів повідомити про її смерть. Коли це сталося, Тавернер був тут.

— Як? Звідки він її знав? — здивувався Герб.

— Не знаю, — відказав Бакмен. Утім, зараз це видавалося йому несуттєвим. Він не бачив жодної причини звинувачувати Тавернера... Враховуючи темперамент і звички Еліс, імовірно, вона сама його сюди притягнула. Вочевидь, коли Тавернер вийшов з академії, Еліс перехопила його дорогою, посадила у свій тюнінгований квібл і привезла до будинку. Зрештою, Тавернер — шостий. А Еліс завжди була до них небайдужою. Як до чоловіків, так і до жінок.

Особливо до жінок.

— Можливо, вони влаштували оргію, — припустив Бакмен.

— Лише вдвох? Чи ви хочете сказати, що тут були й інші люди?

— Більше нікого не було. Чансер би помітив. Я хотів сказати, що вони могли влаштувати телефонну оргію. Вона вже стільки разів ледь не скип’ятила собі мізки через ці кляті оргії... Як би мені хотілося вистежити нових організаторів, які взялися за цю справу після того, як ми убили Білла, Керол, Фреда і Джилл... Цих дегенератів.— Тремтячою рукою Бакмен підпалив цигарку й квапливо затягнувся. — Це нагадало мені одну кумедну фразу Еліс, яка склалася у неї ненавмисно. Вона збиралася влаштувати оргію й не була впевнена, чи варто надсилати офіційні запрошення. «Мабуть, усе-таки варто, — сказала вона. — Інакше всі вийдуть на зв’язок в різний час». — Генерал засміявся.

— Ви вже мені про це розповідали, — відказав Герб.

— Вона й справді померла. Від неї лишився тільки холодний, закляклий труп, — промовив Бакмен, загасивши цигарку в попільничці, що стояла поруч. — Моя дружина... Еліс була моєю дружиною.

Герб кивнув головою на двох полісменів, що стояли виструнчившись у коридорі.

— То й що? — відказав генерал. — Гадаєте, вони не читали лібрето «Валькірії»?[16] — Тремтячими пальцями він підкурив іще одну цигарку. — Зиґмунд і Зиґлінда. Schweûer und Braut. Сестра й наречена. І до біса Гундіґа! — Бакмен кинув недопалок на килим і постояв спостерігаючи, як той жевріє, й ворс починає потрохи займатися вогнем. Урешті-решт він розчавив недопалок підбором.

— Вам краще сісти, — зауважив Герб. — Або лягти. У вас жахливий вигляд.

— Бо ж трапилася жахлива річ. І це справді так. Я багато за що її ненавидів, але — Боже мій! — скільки в ній було життєвої енергії! Вона постійно випробовувала щось нове. Це її й згубило. Вочевидь, якийсь новий наркотик, який вона та її подружки-відьми зварганили у своїх убогих підвальних лабораторіях. Із розчину для проявлення плівки, порошку для чищення труб або й чогось гіршого...

— Думаю, нам варто поспілкуватися з Тавернером.

— Гаразд. Приведіть його. На ньому ж є мікропередавачі?

— Схоже, що ні. Усі жучки, які ми почепили на нього в академії, перестали працювати. Хіба, можливо, за винятком зерновидної боєголовки. Але в нас немає причин її активувати.

— Цей Тавернер — розумний виродок, — сказав генерал. — Або ж йому хтось допоміг. Хтось, із ким він у змові. Навіть не намагайтеся детонувати боєголовку. Не маю жодних сумнівів, що її вже давно деактивували його люб’язні колеги.

«Або ж Еліс, — подумки припустив Бакмен. — Моя сестра завжди була готова допомогти. А особливо, якщо йшлося про поліцію. Просто чудово».

— Вам краще на якийсь час полишити будинок, — порадив Герб. — Доки команда коронера не завершить огляд.

— Відвезіть мене до академії, — попросив генерал. — Не думаю, що мені варто сідати за кермо. Мене всього трусить. — Раптом він відчув щось на своєму обличчі. Торкнувшись рукою підборіддя, Бакмен виявив, що воно мокре. — Що це? — здивувався він.

— Ви плачете, — підказав Герб.

— Відвезіть мене до академії. Я закінчу те, що маю зробити, й передам справи вам, — сказав Бакмен. — А тоді я хочу повернутися сюди.

«Можливо, Тавернер і справді їй щось дав? — припустив генерал. — Але ні, Тавернер тут ні до чого. Вона сама все зробила. І все-таки...»

— Ходімо, — мовив Герб, узявши Бакмена під руку і повівши до сходів.

— Ви могли собі уявити, що коли-небудь побачите, як я плачу? — спускаючись сходами, запитав генерал.

— Ні, — відповів Герб. — Але це природно. Ви були з нею дуже близькі.

— Ще б пак! — з несподіваною люттю гаркнув Бакмен. — Хай їй чорт! Скільки разів я їй казав, що так усе й закінчиться. Якісь її друзяки зварили цю отруту й використали її як піддослідного кролика.

— Як приїдемо в офіс, не надто налягайте на роботу, — порадив Герб, коли вони виходили надвір до двох припаркованих біля будинку квіблів. — Просто підготуйте найнеобхідніше й передайте все мені.

— Та я ж сам вам це щойно сказав, — роздратовано пробуркотів Бакмен. — Дідько б його побрав! Мене взагалі ніхто не слухає.

Герб тільки поплескав його по спині, і вони мовчки рушили через галявину.

Сидячи за робочим столом у своему кабінеті в Поліційній академії Лос-Анджелеса, Фелікс Бакмен перебирав різноманітні записи, листи й документи, машинально відбираючи ті, які потребували уваги Герба Мейма, й відкладаючи набік те, що могло зачекати. Він працював швидко й відсторонено. Поки він переглядав папери, Герб у своєму кабінеті вже почав друкувати першу неофіційну заяву, яку генерал Бакмен мав оприлюднити з приводу смерті своєї сестри.

Невдовзі вони обоє завершили роботу й зустрілися за громіздким дубовим столом у кабінеті Бакмена, де він зазвичай вирішував усі найважливіші справи.

Вмостившись у кріслі, генерал перечитував чорновий варіант заяви, яку підготував Герб.

— Нам обов’язково це робити? — запитав він, прочитавши чернетку Герба.

— Так, — відповів Герб. — Якби ви не були такі прибиті горем, то самі б одразу це запропонували. Саме ваше вміння чітко бачити такі речі й дозволяло вам утримуватися в політиці так довго. Інакше б вони ще п’ять років тому понизили вас до майора, і зараз ви б викладали в училищі.

— Ну, тоді оприлюднюйте, — мовив Бакмен. — Хоча зачекайте! — він махнув рукою помічнику, щоб той повернувся.— Ви покликаєтеся на слова коронера. Але хіба ЗМІ не знатимуть, що розслідування неможливо завершити настільки швидко?

— Я змінив дату смерті. Саме тому тут зазначено, що вона померла вчора.

— Це необхідно?

— Наша заява має з’явитися першою, — пояснив Герб. — Раніше за їхню. А вони не чекатимуть, доки коронер завершить огляд і оприлюднить звіт.

— Гаразд, — погодився генерал. — Випускайте її.

Крокуючи тротуаром від будинку Мері Енн, Джейсон Тавернер щиро радів. «Мене знову спіткало щастя, — сказав він собі. — Дякувати Богу, усе, що я втратив, повернулося.

Я — найщасливіша людина в усьому цьому грьобаному світі. І це найкращий день у моєму житті. Ніколи не цінуєш те, що маєш, доки його не втратиш, — подумав він. — Доки раптом воно не зникне. Що ж, я втратив усе на два дні, але зараз воно повернулося, і тепер я це ціную».

Притискаючи до себе коробку з вазою Мері Енн, він поспіхом підійшов до узбіччя й зупинив жестом таксі.

— Куди вам, містере? — запитало таксі, відчинивши перед ним розсувні дверцята.

Важко дихаючи від утоми, Джейсон сів у салон і вручну закрив дверцята.

— Норден-лейн, 803, — сказав він. — Беверлі-Гіллз. Це була адреса Гезер Гарт. Нарешті він летів до неї. Він справжній, а не той, ким вона його вважала протягом цих двох жахливих днів.

Таксі злетіло в небо, і Джейсон блаженно відкинувся на спинку сидіння, почуваючись іще виснаженішим, ніж у квартирі Мері Енн. «Скільки всього трапилося! — подумав він. — Але як бути з Еліс Бакмен? Можливо, варто ще раз спробувати зв’язатися з генералом Бакменом? Утім, найімовірніше, він уже про все дізнався. А мені не варто вплутуватися в цю справу. Зірці телебачення та естради скандали не підуть на користь. Жовта преса завжди ладна спустити на тебе всіх псів.

Проте я їй заборгував. Саме вона видалила всі ті електронні жучки, які копи почепили на мене, перш ніж випустили з академії».

Зрештою, тепер вони його не шукатимуть. Тепер його особа не викликатиме жодних сумнівів. Адже його знає вся планета. Тридцять мільйонів глядачів можуть засвідчити його фізичне й юридичне існування.

«Мені більше ніколи не доведеться жахатися самої думки про перевірку на мобільному КПП»,— подумав він і, заплющивши очі, задрімав.

— Ми на місці, сер, — розбудило його таксі. Джейсон продер очі й сів прямо. Так швидко? Визирнувши у вікно, він побачив житловий комплекс, у якому Гезер Гарт мала таємні апартаменти, якими користувалася під час перебування на Західному узбережжі.

— О, чудово, — проказав Джейсон, дістаючи з піджака гроші. — Дякую.

Він розплатився з таксі, і двері відчинилися. Його настрій знову покращився.

— А якби я не мав грошей, ви б мене випустили? — поцікавився Джейсон.

Таксі не відповіло. Воно не було запрограмоване відповідати на такі запитання. Та й біс із ним! Грошей йому не бракувало.

Він рушив тротуаром і вийшов на місток з червоного дерева, що вів до головного фойє елітної десятиповерхової будівлі, яка утримувалась струменями стиснутого повітря за кілька футів над землею. Завдяки цій технології мешканці могли насолоджуватися безперервним відчуттям пестливого заколисування, немовби повсякчас перебували на велетенських грудях матері. Йому завжди це подобалося. На Сході ця ідея не прижилась, проте тут, на Заході, серед забезпеченої еліти вона була надзвичайно популярною.

Натиснувши на кнопку дзвінка, Джейсон підняв коробку з вазою на кінчиках пальців правої руки. «Ліпше так не робити, — подумав він. — Ще розіб’ю її, як ту іншу. Але ні, цю я не впущу. Тепер мої руки вже не тремтять.

Подарую цю кляту вазу Гезер, — вирішив він. — Скажу, що підшукав щось відповідне її вишуканому смаку».

Дисплей засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки. То була С’юзі, покоївка Гезер.

— О, містере Тавернер! — проказала вона й одразу відчинила двері, натиснувши на важіль, що керував модулем посиленої безпеки. — Заходьте. Гезер зараз немає, але вона...

— Я зачекаю, — сказав Джейсон. Перетнувши фойє, він зайшов у ліфт і натиснув кнопку «вгору».

За хвилину Джейсон побачив перед собою С’юзі, яка притримувала відчинені двері апартаментів Гезер. Темношкіра, вродлива й крихітна, вона привіталася з ним зі звичною теплотою.

— Привіт, — мовив Джейсон, заходячи до квартири.

— Як я й казала, Гезер поїхала прогулятися по крамницях, але до восьмої має повернутися, — повідомила С’юзі. — Сьогодні в неї багато вільного часу, і вона вирішила цим скористатися, бо казала, що на другу половину тижня в неї запланована тривала серія записів для RCA.

— Я нікуди не поспішаю, — щиро сказав він. Зайшовши до вітальні, Джейсон поставив картонну коробку прямо посередині кавового столика, де Гезер, безперечно, одразу ж її помітить. — Послухаю квад і трохи подрімаю, якщо не заперечуєш.

— Та ви ж завжди так робите, — відказала С’юзі. — Мені теж треба вийти на деякий час. О чверть на п’яту маю бути в стоматолога, а це аж в іншому кінці Голлівуду.

Джейсон обійняв покоївку і стиснув її пружне праве персо.

— Хтось сьогодні збуджений, — задоволено промовила С’юзі.

— То може візьмемося до справи?

— Ви для мене надто високий, — відказала вона й повернулася до своїх справ, від яких її відірвав дзвінок Джейсона.

Підійшовши до фонографа, він переглянув стопку альбомів, які нещодавно прослуховували. Жоден із них не припав йому до смаку, тож Джейсон нахилився й почав уважно передивлятися всю колекцію Гезер. Урешті-решт відібрав кілька її та кілька своїх платівок. Встановивши їх на ченджер, Джейсон увімкнув програвач. Тонарм опустився, і велика вітальня сповнилася звуками «Серця Гарт», його улюбленого альбому. Музика відлунювала від стін та портьєр, чарівно підкреслюючи природні квад-акустичні тони, які раз у раз з’являлися в мелодіях.

Джейсон ліг на диван, скинув взуття і вмостився якомога зручніше. «Чорт забирай, а цей альбом їй і справді нівроку вдався, — проказав він собі під ніс. — Я ще ніколи в житті не почувався настільки виснаженим. Це все мескалін. Я ладний проспати цілий тиждень. Що ж, можливо, так і зроблю. Під наші з Гезер пісні. І чому нам ніколи не спадало на думку записати спільний альбом? Чудова ж ідея! І він продаватиметься. Ще й як. — Джейсон заплющив очі. — Подвоїмо продажі, а Ел зможе влаштувати для нас промокампанію через RCA. Звісно, у мене зараз угода з „Репріз“. Однак це можна владнати. Ніщо не приходить без зусиль. Але воно того варте».

— А тепер черга Джейсона Тавернера, — із заплющеними очима проказав він.

Ченджер поставив наступну платівку. «Так швидко?» — не повірив своїм вухам Джейсон. Він звівся й зиркнув на наручний годинник. Схоже, проспав усе «Серце Гарт». Майже весь альбом. Влігшись, Джейсон знову заплющив очі. «Спатиму під власні пісні», — подумав він. Його голос, підсилений двома накладеними одна на одну доріжками гітар та струнних, сповнив вітальню.

Темрява. Розплющивши очі, Джейсон сів на дивані з відчуттям, що минуло дуже багато часу.

Тиша. Ченджер змінив усі платівки. Отже, не менше кількох годин. Котра там зараз?

Він знайшов навпомацки лампу, адже добре пам’ятав, де вона стояла, й увімкнув світло.

Годинник показував о пів на одинадцяту. Джейсона проймав холод, хотілося їсти. «Де Гезер?» — подумав він, намацуючи взуття. Ноги холодні й вологі, у животі пусто. А що як він...

Вхідні двері відчинилися. На порозі з’явилася Гезер у черубовому пальті зі свіжим номером «Лос-Анджелес Таймз». Її суворе посіріле обличчя нагадувало посмертну маску.

— Що трапилося? — злякано запитав Джейсон.

Підійшовши ближче, Гезер мовчки простягнула йому газету.

Він так само мовчки її узяв і прочитав заголовок:

— Стосовно препарату я вам ось що скажу. Ви ніколи про нього не чули, оскільки він ще не використовується. Вочевидь, вона якось роздобула його в спеціальній лабораторії академії, — сказав генералу Бакмену заступник головного коронера поліції Лос-Анджелеса Філ Вестербурґ, креслячи щось на аркуші паперу. — Часозвязування є функцією мозку. Це процес, який структурує сприйняття й орієнтування.

— Чому він виявився для неї смертельним? — запитав Бакмен. Було вже пізно, і в нього боліла голова. Генерал мріяв про те, щоб цей день нарешті закінчився. Щоб усі ці люди та справи врешті дали йому спокій. — Передозування?

— Наразі ми не можемо точно сказати, яка доза KR-3 може стати летальною. Зараз його тестують на добровольцях із сан-бернардинського табору примусової праці, однак поки що... — Вестербурґ і далі щось креслив. — У будь-якому разі, як я казав, часозв’язування — це функція мозку, і цей процес триває, доки мозок отримує вхідні сигнали. Тепер ми вже знаємо, що мозок не може функціонувати, якщо, разом із часом йому не вдається зв’язувати також і простір... Утім, причини цього ми й досі не розуміємо. Ймовірно, це пов’язано з якимось інстинктом, який спонукає нас стабілізувати реальність у такий спосіб, щоб її послідовності можна було впорядкувати відповідно до таких понять, як «до» і «після», — власне, це й буде час — і, що важливіше, відповідно до «просторорозміщення», завдяки якому тривимірний об’єкт відрізняється від, скажімо, його зображення на папері.

Вестербурґ показав генералу свій малюнок. Для Бакмена це була суцільна абракадабра. Він втупився у нього невидющими очима, думаючи про те, де о такій пізній порі можна дістати «Дарвон», аби позбутися головного болю. Можливо, в аптечці Еліс? У неї завжди була купа пігулок.

— Одна з характеристик простору полягає в тому, — вів далі Вестербурґ, — що будь-яка просторова одиниця виключає всі інші. Тобто якщо річ там — вона не може бути тут. Так само з часом. Якщо подія відбувається «до», вона не може відбуватися «після».

— Це може зачекати до завтра? — запитав Бакмен. — Раніше ви казали, що для точного визначення токсину вам знадобиться доба. Цей час мене цілком влаштує.

— Але ж ви самі попросили пришвидшити аналізи, — здивувався Вестербурґ. — Наказали провести розтин негайно. Сьогодні о чотирнадцятій десять, коли я тільки прибув на виклик.

— Невже? — перепитав генерал. «А й справді. Доки маршали ще не встигли вигадати свою версію подій», — згадав він і промовив: — Тільки більше нічого не малюйте. У мене болять очі. Поясніть на словах.

— Як ми встановили, винятковість простору є всього-на-всього функцією мозку, який намагається впоратися зі сприйняттям. Вона систематизує інформацію, впорядковуючи її як взаємовиключні просторові одиниці. Таких одиниць мільйони. Теоретично, навіть трильйони. Однак сам по собі простір не є винятковим. Насправді простору як такого взагалі не існує.

— Тобто?

— Такий препарат, як KR-3, нейтралізує здатність мозку сприймати просторові одиниці як взаємовиключні, — сказав Вестербурґ, борючись із бажанням проілюструвати свою думку на папері. — Так у процесі сприйняття для мозку більше не існує «тут» і «там». Він неспроможний визначити, чи об’єкт уже зник, а чи й досі тут. За таких обставин мозок втрачає здатність виключати альтернативні просторові вектори. Йому відкривається повний спектр просторових варіацій. Мозок уже не в змозі визначити, які об’єкти існують насправді, а які є лише латентними позапросторовими можливостями. Внаслідок цього відчиняються протиставлені один одному просторові коридори, у які затягує дезорієнтовану систему сприйняття людини, тож мозку здається, що він сприймає цілковито новий всесвіт, що перебуває у процесі становлення.

— Зрозуміло, — мовив Бакмен, хоча насправді нічогісінько не розумів, і йому було на це начхати. «Я просто хочу дістатися додому, — подумав він. — Й усе це забути».

— Це дуже важливо, — серйозно проказав Вестербурґ. — KR-3 — наш величезний прорив. Під дією цього препарату будь-яка людина, безвідносно до її волі, починає сприймати неіснуючі світи. Як я вже казав, теоретично трильйони можливих всесвітів ураз стають реальними. Далі все залежить від випадку. Людська система сприйняття обирає одну з наявних можливостей. Вона змушена обрати, адже якщо цього не зробить, конкуруючі світи накладуться один на одного, і саме поняття простору зникне. Розумієте?

— Він має на увазі, що мозок хапається за найближчий до нього просторовий всесвіт, — сказав Герб Мейм, який сидів неподалік за своїм столом.

— Так, — підтвердив Вестербурґ. — Ви читали таємний лабораторний звіт про KR-3, чи не так, містере Мейм?

— Проглянув десь годину тому, — відповів Герб. — Там надто багато технічних деталей, тож я мало що зрозумів, але зауважив, що його вплив скороминущий. Урешті-решт мозок відновлює зв’язок із тими просторово-часовими об’єктами, які сприймав до застосування препарату.

— Саме так, — кивнув Вестербурґ. — Але під час дії препарату людина існує або ж вважає, що існує...

— Це одне й те саме, — мовив Герб. — У цьому й полягає дія препарату. Він усуває це розрізнення.

— Технічно, так, — сказав Вестербурґ. — Однак для суб’єкта актуалізується нове всеохопне середовище, яке повністю відрізняється від тієї реальності, яку він сприймав раніше, тож людина починає діяти так, наче потрапила в інший світ. У світ, певні характеристики якого зазнали змін... кількість цих змін залежить від, так би мовити, дистанції між просторово-часовим світом, який людина сприймала раніше, і тим новим, у якому змушена функціонувати під впливом препарату.

— З мене досить, — проказав Бакмен. — Я лечу додому. Дякую вам, містере Вестербурґ. — Підвівшись, він машинально простягнув заступнику головного коронера руку, і той її потиснув. — Підготуйте для мене рапорт, — наказав генерал Гербу Мейму. — Я прогляну його вранці.

Бакмен рушив до виходу, перекинувши своє сіре пальто через руку. Він завжди носив його саме так.

— Тепер ви розумієте, що трапилося з Тавернером? — запитав Герб.

— Ні, — зупинившись, відповів генерал.

— Він перенісся до всесвіту, в якому його не існувало. І ми також перенеслися туди разом із ним, оскільки ми — об’єкти його системи сприйняття. А коли дія препарату минула, він повернувся. Фактично його повернуло сюди не те, що він вжив чи не вжив, а її смерть. Тож не дивно, що нам одразу надіслали його досьє з Центральної бази даних...

— Добраніч, — попрощався Бакмен.

Він вийшов з кабінету, пройшов величезною тихою залою з чистісінькими металевими столами, однаковими й ретельно прибраними наприкінці робочого дня, серед яких стояв і стіл Мак-Налті, а тоді ступив до експрес-ліфта й піднявся на дах.

Суд над Джейсоном Тавернером, звинуваченим в умисному вбивстві Еліс Бакмен, несподівано завершився виправданням обвинуваченого: частково завдяки майстерній роботі юристів, яких надали NBC та Білл Волфер, а частково тому, що Тавернер і справді був невинний. Суд встановив, що насправді не трапилося жодного злочину, тому висновок коронера, який оглядав тіло, визнали недостовірним, відтак коронер був змушений піти у відставку, а його місце зайняв молодший колега. Після оголошення вердикту рейтинги шоу Джейсона Тавернера, які різко впали під час суду, знову зросли, й тепер його аудиторія налічувала вже не тридцять мільйонів глядачів, а цілих тридцять п’ять.

Будинок, власниками й мешканцями якого були Фелікс Бакмен і його сестра Еліс, протягом кількох років мав невизначений юридичний статус; Еліс заповіла свою частину власності лесбійській організації під назвою «Сини Каріброна» зі штаб-квартирою в Ліз-Саміт, штат Міссурі, яка хотіла перетворити будинок на притулок ДЛЯ КІЛЬКОХ СВОЇХ СВЯТИХ. У березні 2003 року Бакмен продав свою частку маєтку «Синам Каріброна» й на отримані гроші разом зі своїми численними колекціями перебрався на Борнео, де житло було дешевшим, а поліція люб’язнішою.

Експерименти з мультипросторовоінклюзивним препаратом KR-3 припинили наприкінці 1992 року з огляду на його токсичність. Проте впродовж кількох років поліція й далі таємно тестувала його на в’язнях таборів примусової праці. Але врешті-решт, зважаючи на небезпеку широкого розповсюдження препарату, за наказом Директора проект було закрито.

Рік потому Кеті Нельсон дізналася, що її чоловік Джек і справді давно помер, як їй це неодноразово казав Мак-Налті, і врешті визнала це перед самою собою. Усвідомлення цього факту спричинило сильний психотичний зрив, тому її знову поклали до лікарні. Цього разу назавжди і до значно менш привабливої психіатричної клініки, ніж «Морнінґсайд».

Рут Рей вийшла заміж у п’ятдесят перше та востаннє за підстаркуватого заможного пузатого імпортера зброї з Нижнього Нью-Джерсі, якому ледь-ледь вдавалося вести справи в межах закону. Навесні 1994 року вона померла від передозування алкоголем, який змішала з новим заспокійливим препаратом під назвою «Френозин» — депресантом центральної нервової системи, що також пригнічує роботу блукаючого нерва. На момент смерті вона важила дев’яносто два фунти[18], змарнівши через серйозні — і до того ж хронічні — психологічні проблеми. Точно встановити, чи це була смерть унаслідок нещасного випадку, а чи зумисне самогубство, так і не вдалося; зрештою препарат був відносно новим. Її чоловік Джейк Монґо на той час зав’яз у боргах і пережив дружину всього на рік. Джейсон Тавернер відвідав похорон Рут і під час прощальної церемонії на цвинтарі познайомився з її колишньою дівчиною на ім’я Фей Кранкгайт[19], із якою невдовзі завів доволі вдалі стосунки, що протривали два роки. Від неї Джейсон дізнався, що Рут Рей періодично поєднувалася до телефонної секс-мережі; довідавшись про це, він зміг краще зрозуміти, чому вона стала такою, якою він побачив її тоді у Вегасі.

Цинічна й уже не молода Гезер Гарт поступово полишила сольну кар’єру й кудись зникла. Після кількох невдалих спроб її відшукати Джейсон Тавернер облишив цю справу й вирішив відпустити минуле, дійшовши висновку, що незважаючи на жахливий фінал, стосунки з нею можна було зарахувати до найвдаліших епізодів його життя.

Він також десь бачив новину, ніби Мері Енн Домінік здобула престижну міжнародну премію за свій керамічний посуд, однак ніколи так і не завдав собі клопоту її відшукати. А от Моніка Бафф знову з’явилася в його житті наприкінці 1998 року, така ж нечепура, як і раніше, утім, він і досі бачив у цій неохайності щось звабливе. У них було кілька побачень, але врешті-решт Джейсону набридло. Упродовж кількох місяців вона писала йому дивні довжелезні листи з таємними знаками, виведеними над словами, проте, зрештою, це також припинилося, чому Джейсон неабияк зрадів.

Студенти, котрі мешкали в норах під руїнами великих університетів, поступово полишили марні спроби жити за власними переконаннями й були добровільно, принаймні здебільшого, переселені в табори примусової праці. Так поступово зникли останні рештки Другої громадянської війни, тож у 2004 році в межах пілотного проекту було відбудовано й відкрито Колумбійський університет, де притомним законослухняним студентам дозволили відвідувати санкціоновані поліцією курси.

На схилі віку генерал поліції Фелікс Бакмен, який жив тепер на пенсії на Борнео, написав автобіографічну книжку, що викривала злочини всепланетного поліційного апарату. Незабаром цей твір почали нелегально поширювати у найбільших містах Землі. Через що влітку 2017 року генерала застрелив невідомий кілер. Убивцю так і не ідентифікували й нікого не було заарештовано. Книжка Бакмена «Ментальність закону і порядку» й далі передавалася з рук у руки в підпіллі протягом кількох років після його смерті, однак зрештою про неї також забули. Кількість таборів примусової праці поступово скорочувалась, аж поки одного дня не закрили останній. Рік у рік, десятиліття за десятиліттям, поліційний апарат ставав дедалі громіздкішим, тож урешті перестав бути загрозою для будь-кого. З огляду на це у 2136 році посаду поліційного маршала ліквідували.

Деякі з бондажних малюнків, які Еліс Бакмен надбала протягом свого короткого життя, опинилися в музейних колекціях, присвячених зниклим популярним культурам, і зрештою «Щоквартальник бібліотекаря» офіційно визнав її однією з найбільших авторитетів у галузі садомазо-арту кінця XX століття. Чорну однодоларову марку «Транс-Міссісіпі», яку подарував їй Фелікс, у 1999 році придбав на аукціоні якийсь дилер з Варшави. Відтоді вона зникла в туманному світі філателістів, і більше ніхто її не бачив.

Барні Бакмен, син Фелікса й Еліс Бакменів, виріс і став дорослим чоловіком, хоча його життя і далі затьмарювало складне дитинство. Він вступив до лав нью-йоркської поліції й під час другого року служби патрульним упав зі зламаних пожежних сходів багатоквартирного будинку, заселеного колись давно заможними чорношкірими, куди прибув після отримання повідомлення про пограбування. Паралізований нижче пояса у двадцять три роки, він почав цікавитися старими телевізійними рекламами й невдовзі зібрав приголомшливу колекцію найстаріших і найрідкісніших записів, які купував, продавав і вдало обмінював. Він прожив довге життя, майже не пам’ятаючи свого батька й узагалі не пам’ятаючи Еліс. Загалом Барні Бакмен майже не нарікав на життя, з головою поринувши в дослідження старих рекламних роликів «Алка-Зельтцер», на яких з усіх такого штабу цінних раритетів знався найкраще.

Хтось із працівників Лос-Анджелеської поліційної академії вкрав «Деррінджер» 22-го калібру, який Фелікс Бакмен зберігав у шухляді свого столу, й відтоді пістолет зник назавжди. На той час зброя зі свинцевими набоями майже вийшла з ужитку, і її можна було побачити хіба лиш у приватних колекціях, тож службовець академії, якому доручили відшукати «деррінджер», мудро припустив, що цей пістолет тепер прикрашає холостяцьку квартиру якогось офіцера нижчого рангу, і на цьому в розслідуванні поставили крапку.

У 2047 році Джейсон Тавернер, який уже давно полишив шоу-бізнес, помер у фешенебельному будинку для літніх людей від аколічного фіброзу — захворювання, яке мешканці Терри зазвичай підхоплювали в різних приватних марсіанських колоніях, призначених для сумнівних утіх знуджених багатіїв. По собі він залишив п’ятикімнатний будинок у Де-Мойні, здебільшого сповнений пам’ятними речами, й велику кількість акцій однієї корпорації, яка безуспішно вклала гроші в проект комерційного пасажирського сполучення з Проксимою Центаврою. Загалом його смерть майже не зауважили попри те, що більшість газет у великих містах надрукували короткі некрологи. Телеканали цю подію проігнорували. На відміну від Мері Енн Домінік, яка, незважаючи те, що її було вже за вісімдесят, і досі вважала Джейсона Тавернера зіркою, а зустріч із ним — переломним моментом у своєму довгому й успішному житті.

Синя ваза, виготовлена Мері Енн Домінік і придбана Джейсоном Тавернером як подарунок для Гезер Гарт, врешті-решт потрапила до однієї приватної колекції сучасної кераміки. Там вона зберігається й донині як один із найцінніших експонатів. Ба більше, та невелика кількість людей, які й справді знаються на мистецтві кераміки, щиро та неприховано нею захоплюються. І люблять.