Філіп К. Дік /1928-1982/ — культовий американський письменник-фантаст, філософ і візіонер, творчий доробок якого надзвичайно вплинув, і досі продовжує впливати, на всю світову фантастичну та довколафантастичну літературу й кіно. Однією з найважливіших тем у творчості Філіпа Діка, до якої постійно повертається письменник, є з’ясування того, наскільки реальною є наша реальність та наскільки реальними є, власне, ми самі. А ще — химерні паралельні світи і часові петлі, штучні створіння, які вивільнилися з-під влади своїх творців, щоб перебрати на себе всю повноту влади над світом, включно зі своїми творцями та їхніми нащадками, а ще — чудернацькі істоти й організації, що у вирі буденності таємно займаються своїми химерними справами, космічні подорожі й міжгалактичні війни, контакти з представниками інших цивілізацій, з якими не завжди вдається знайти спільну мову, тоталітарні уряди і мега-корпорації, що контролюють простір і час, і знову така схожа на нашу, але все ж невловимо відмінна реальність, в яку несподівано провалюється головний герой, що насправді ніколи не прагнув усіх цих дивовиж, а хотів лише спокійного щасливого життя, як і ми з вами...

Здається, скриня, з якої Філіп Дік діставав свої приголомшливі ідеї та концепції, ніколи не порожніла, принаймні до 1982 року, коли він пішов із життя, не доживши лише кілька місяців до першої екранізації свого роману «Чи сняться андроїдам електровівці», яка зробила його знаменитим. Творчий спадок Філіпа Діка налічує майже п’ять десятків романів і понад сотню оповідань.

Цим повним зібранням короткої прози ми віддаємо шану непересічній особистості Філіпа Діка й тому впливу, який його творчість справила на всю сучасну фантастику і, певною мірою, літературу загалом. Без Філіпа Діка багато речей були б дещо інакшими, ніж ті, якими ми їх знаємо сьогодні, тож радіймо, що принаймні у нашій з вами реальності існував письменник, філософ, есеїст і візіонер — Філіп Кіндред Дік.

До першого тому повного зібрання короткої прози відомого американського письменника, філософа та візіонера Філіпа Кіндреда Діка увійшли оповідання, написані у період 1947—1952 років: від найперших літературних спроб, таких як «Стабільність», «Руг», «Маленькі повстанці», й до широковідомих, зокрема за екранізаціями, оповідань «Час розплати» та «Друга модель», які вважаються не лише своєрідною візитівкою письменницького стилю Філіпа Діка, а й на багато років уперед сформували цілі сюжетні напрями у фантастичній літературі та кіно.

Ви коли-небудь задумувалися над тим, що реальність насправді не така вже й реальна? Що світ довкола вас несправжній? Що його підмінили, поки ви спали, а разом з ним підмінили і вас? Ви підходите до дзеркала, а на вас звідти дивиться дуже знайоме обличчя, дуже знайоме, проте в ньому є щось незвичне, чуже. А іноді буває, що весь світ, немов змовився проти вас: ви проспали, ключі від дому ніяк не знаходяться, у вашому районі немає жодного таксі, ви телефонуєте друзям, щоб запитати, може, бува, хтось їхатиме повз ваш дім, проте ніхто не піднімає слухавки. Ви сидите на кухні і чекаєте на таксі, але якби ви замість того вискочили на вулицю — що, якби і вулиці не виявилось? Але поки ви отак сидите і чекаєте, хтось цю вулицю готує спеціально для вас, проте цей хтось не встигає все зробити вчасно, і тому ви запізно прокидаєтеся, губите ключі і не виходите з дому — це все частина одного великого плану.

Герої оповідань Філіпа Діка — це звичайні люди, як ми з вами, які опиняються не в тому місці не в той час і намагаються це якось пояснити. У них це не завжди добре виходить, бо коли ти на вулиці зустрічаєшся поглядами з незнайомцями у білих халатах, які скручують в сувій багатоповерхівку, виникають певні запитання, на які немає готової відповіді.

Подорож оповіданнями Філіпа Діка, яку ви от-от почнете, це подорож прогресуючим сумнівом у реальності будь-чого. Ми звикли до того, що світ існує сам по собі, а ми — лише учасники цього нескінченного циклу змін, проте Дік порушує цю аксіому і ставить у центр суб’єкта світосприйняття. І цей зсув фокуса відкриває неочевидні раніше речі, адже як можна говорити про будь-яку об’єктивність світу, якщо кожен бачить його по-різному. І що як люди, які описують його однаково, всього лише переживають колективну галюцинацію, але варто комусь із них прийняти антидот, як по реальності починають розходитися брижі.

Тут комп’ютери можуть перейти на альтернативне джерело живлення, використовуючи людей як джерело енергії, дитячі іграшки намагаються взяти під контроль дітей, а люди, самі того не усвідомлюючи, створюють богів, і ці боги стають набагато реальнішими за старозавітних героїв. І якби Ной жив у наш час і почав будувати свій ковчег — що про нього подумали б сусіди? Філіп Дік розвиває ці думки з притаманною йому влучністю, стираючи на перший погляд очевидну грань між машиною і людиною, людиною і богом, богом і машиною. І що сильніше він піддає цю грань сумніву, то менш очевидною вона стає, переходячи зі сфери аксіом у сферу поглядів.

Як це притаманно справжнім геніям, Філіп Дік майже до самої смерті жив у бідності, проте під кінець життя слава все-таки прийшла до нього: Рідлі Скотт почав зйомки свого знаменитого «Того, що біжить по лезу», в основу якого ліг роман Діка «Чи сняться андроїдам електричні вівці». Дік не дожив кілька місяців до прем’єри картини, як і не побачив наступних екранізацій своїх робіт: «Пригадати все» з Арнольдом Шварценеґґером і пізніший рімейк з Коліном Фаррелом, «Крикунів» з Пітером Веллером, «Прибульця» з Генрі Сінізом, «Особливу думку» з Томом Крузом, «Час розплати» з Беном Аффлеком та Умою Турман, «Затьмарення» з Кіану Рівзом, «Пророка» з Ніколасом Кейджем та «Змінюючи реальність» з Меттом Деймоном.

Нині Філіп Дік знаменитий, його іменем названа літературна премія за найкращий науково-фантастичний роман у м’якій обкладинці, проте в часи, коли писалися ці оповідання, найбільше, на що він міг розраховувати, — це публікація в науково-фантастичних журналах та неоднозначні відгуки консервативних критиків. Тепер ці оповідання може оцінити і український читач, поставивши собі запитання, яке не полишало Філіпа Діка протягом усього його життя: наскільки ж реальна реальність?

Роберт Бентон повільно розправив крила, двічі змахнув ними, велично злетів з даху і пірнув у темряву.

Ніч одразу його поглинула. Під ним поблискували сотні маленьких вогників — це були інші дахи, з яких злітали такі ж люди, як і він. Повз нього промайнув чийсь фіолетовий силует і зник у темряві. Та Бентон був не в гуморі, і йому було не до нічних польотів наввипередки. Фіолетовий силует знову наблизився до нього і підбадьорливо заколихався. Бентон відмовився, змахнув крилами і почав набирати висоту.

Він вирівнявся, піймавши повітряні потоки, що піднімалися з міста, з Міста Світла. Його охопило відчуття піднесення. Склавши велетенські білі крила, сповнений несамовитою радістю, він кинувся в скупчення хмар, пірнув до невидимого дна велетенської чорної порожнечі і, нарешті, спустився до вогнів міста — його вільний час закінчувався.

Десь далеко внизу заморгав вогник, набагато яскравіший за решту. Це було Бюро державного контролю. Зі складеними крилами він витягнувся немов стріла, запущена в Бюро. Бентон нісся вниз по рівній бездоганній траєкторії. Лише на відстані ста футів до вогника він загальмував: розкинув крила, сповільнив падіння й обережно спустився на дах.

Бентон рушив до дверей ліфта, не чекаючи вогника-дороговказа, що запізніло ожив, освітивши їх променем. Він кінчиками пальців торкнувся дверей, і ті одразу розійшлися. Щойно двері за Бентоном зачинилися, ліфт рушив униз, все швидше і швидше, потім різко спинився. Бентон вийшов і попрямував до офісу головного інспектора.

— Доброго дня, — привітався інспектор. — Знімайте крила, сідайте.

Бентон обережно склав крила і повісив їх на один зі спеціальних гачків на стіні. Окинувши поглядом крісла, він рушив до того, що здалось йому найзручнішим.

— О, — усміхнувся інспектор, — бачу, ви любите комфорт.

— Просто не хочу, щоб добро пропадало, — пояснив Бентон. Інспектор подивився повз свого відвідувача крізь прозорі пластикові стіни на вулицю. По той бік, скільки сягало око, простягалися елітні однокімнатні квартири Міста Світла. Кожна з них...

— Навіщо ви мене викликали? — обірвав його роздуми Бентон. Інспектор кашлянув і забряжчав металевими табличками на столі.

— Як ви знаєте, — почав він, — ми всі прагнемо Стабільності. Цивілізація розвивалася завжди, а починаючи з двадцять п’ятого сторіччя — особливо. Зрештою, це закон природи: цивілізація має рухатись або вперед, або назад; вона не може залишатися на одному етапі розвитку.

— Я це знаю, — здивовано сказав Бентон. — Як і таблицю множення. Ви і її мені повторите?

Інспектор проігнорував його випад.

— Проте ми порушили цей закон. Сто років тому...

Сто років тому! Важко навіть уявити, що минуло стільки часу з дня, коли Ерік Фрайденбурґ, представник Штатів Вільної Німеччини, підвівся на засіданні Палати Міжнародної Ради і оголосив скликаним делегатам, що людство нарешті досягло вершини свого розвитку. Подальший прогрес був неможливим. Протягом останніх кількох років було зареєстровано лише два значні винаходи. Потім були оприлюднені великі графіки і діаграми, на яких криві то піднімалися, то опускались, аж поки не падали до самого низу. Джерело людської винахідливості виснажилося, тож Ерік підвівся і сказав те, що знав кожен, але боявся сказати. А оскільки це було оприлюднено на офіційному рівні, Раді довелося почати працювати над вирішенням проблеми.

У результаті було представлено три ідеї, як вийти з такого положення. Одна з них здавалася гуманнішою за інші, зрештою, на ній і зупинились. Це була Стабілізація.

Запуск Стабілізації супроводжувався численними проблемами: по багатьох великих містах прокотилися хвилі масових заворушень, фондова біржа впала, економіка багатьох країн вийшла з-під контролю, ціни на їжу зростали, почався повальний голод, уперше за триста років спалахнула війна... Але Стабілізація почалася. Дисидентів знищили, радикалів кинули за ґрати. Це були суворі, жорстокі заходи, але тоді, здавалось, не було іншого виходу. І, зрештою, світ здобув надійну контрольовану основу, що не допускала жодного руху — ані вперед, ані назад.

Щороку кожен громадянин складав серйозний тижневий іспит на правовірність. Молодь відбувала п’ятнадцять років інтенсивної освіти. Всі, хто не міг утриматись на плаву, зникали. Винаходи перевіряло Бюро державного контролю, щоб переконатися, що вони не порушать Стабільності. Якщо ж з’являлась підозра, що порушать...

— І тому ми не можемо дозволити випустити на ринок ваш винахід, — пояснив Бентону інспектор. — Мені шкода, але...

Бентон схопився з місця, його лице сполотніло, а руки затремтіли.

— Заспокойтеся, — доброзичливо промовив інспектор, — не беріть це так близько до серця, ви винайдете ще багато чого іншого. Зрештою, вам не загрожує смертна кара!

Та Бентон дивився на нього круглими від подиву очима, потім промовив:

— Але ви не розумієте: не робив я ніякого винаходу. Я навіть не знаю, про що ви.

— Як то ніякого? — вигукнув інспектор. — Ви ж подали його мені на цьому самому місці! Ви у мене на очах підписували форму реєстрації авторських прав! Ви мені навіть зразок вручили!

Він пильно подивився на Бентона, потім натиснув кнопку на столі і сказав у невелике світлове коло:

— Подайте мені інформацію на об’єкт 34500-D.

За мить зі світлового кола виринув невеличкий циліндрик. Інспектор передав його Бентону.

— Тут лежать підписані вами папери, — сказав він, — а ще там скраю ваші відбитки пальців. Ніхто крім вас їх не міг залишити.

Бентон спантеличено відкрив циліндрик і дістав з нього папери. Він їх вивчав кілька хвилин, потім повільно вклав назад і передав інспектору.

— Так, — погодився він, — це мій почерк і це справді мої відбитки. Але я нічого не розумію, я в житті ніколи нічого не винаходив і ніколи раніше тут не бував! Що це за винахід?

— Що за винахід? — здивовано перепитав інспектор. — А ви не знаєте?

Бентон похитав головою.

— Ні, — повільно мовив він, — навіть гадки не маю.

— Що ж, якщо вам цікаво, можете спуститися до офісу. Все, що я уповноважений вам сказати, це те, що Бюро відхилило поданий вами план. Я лише оголошую його рішення. І ви мусите його прийняти.

Бентон підвівся і пішов до дверей. Відчинивши їх, як і ті, горішні, одним дотиком, він рушив до складу. Двері зімкнулись за його спиною і з-за них донісся сердитий крик інспектора:

— Хай би що ви там задумали, але вам відомо, що буває з тими, хто розхитує Стабільність!

— Боюсь, Стабільність уже похитнулася, — пробурмотів Бентон і пішов далі.

Офіс був величезним. Стоячи на галереї, він дивився вниз на сотні чоловіків та жінок, що працювали серед гулу розумних машин. Одні завантажували в машини стоси карток, інші, і їх було більшість, працювали за столами: писали щось на аркушах, перекладали картки, розшифровуючи повідомлення. Величезні діаграми на стінах постійно змінювалися. Здавалось, саме повітря вирувало життям від жвавості роботи навколо, шуму машин, клацання клавіш і бурмотіння голосів; усе зливалося в тихий приємний гул. І ця велетенська машина, розмірена робота якої коштувала державі незліченну суму доларів щодня, мала ім’я — Стабільність!

Тут жила сила, що тримала їхній світ укупі. Ця зала, ці працьовиті люди, безжалісні люди, що складали картки в стоси, позначені «на знищення», зливалися воєдино, немов велетенський симфонічний оркестр. Одна хибно натиснута кнопка, одна невчасна дія — і похитнеться вся структура. Та ніхто не спотикався. Ніхто не зупинявся і не допускав помилки. Бентон спустився поверхом нижче і підійшов до столу довідкової.

— Дайте, будь ласка, всю інформацію про винахід, зареєстрований Робертом Бентоном, 34500-D, — попросив він.

Клерк кивнув і вийшов з-за столу. За кілька хвилин він повернувся з металевою коробкою.

— Тут лежать креслення і невелика робоча модель винаходу, — пояснив він. Поклавши коробку на стіл, він її відкрив. Бентон з цікавістю заглянув усередину. В коробці лежав невеличкий опуклий механізм. Під ним виднівся грубий стос металевих аркушів з кресленнями.

Я можу це забрати? — запитав Бентон.

Тільки якщо ви власник, — відповів клерк. Бентон показав своє посвідчення особи, клерк оглянув його і звірив з даними на винахід. Зрештою, він схвально кивнув, і Бентон закрив коробку, підняв її і похапцем покинув будівлю крізь боковий вихід.

Цей вихід вивів його до освітлених тисячами сліпучих ламп підземних вулиць, якими стрімкими потоками мчали машини. Зорієнтувавшись, Бентон зупинив перше ж таксі і назвав домашню адресу. За кілька хвилин їзди він обережно зняв кришку коробки і подивився на дивну модель.

— Що там у вас, сер? — запитав робот-водій.

— Якби ж то я знав, — похмуро відповів він.

Бентон їхав у таксі, а знадвору двоє літунів спікірували до авто, помахали йому, покружляли якусь мить у повітрі і зникли.

— От гуси, — пробурмотів Бентон. — А я свої крила забув.

Що ж, повертатися за ними було пізно, машина вже гальмувала перед його будинком. Заплативши водієві, він увійшов до помешкання і замкнув двері, чого ніколи раніше не робив. Найкращим місцем, щоб вивчити вміст коробки, була його «кімната для роздумів»: там Бентон проводив свій вільний від польотів час. Там, серед книг та часописів, він міг спокійно ознайомитися з винаходом.

Набір креслень виявився для нього справжньою головоломкою, вже не кажучи про саму модель. Він оглянув її з усіх боків, знизу, згори, спробував розібратися з технічними позначками на кресленнях, та марно.

Лишалось єдине, чого він ще не спробував. Він знайшов на моделі вимикач і натиснув на нього.

Майже хвилину нічого не відбувалося. Потім кімната захиталась і почала танути. Вона заколихалась, немов желе, потім на секунду завмерла і щезла.

Бентон летів немов крізь якийсь нескінченний тунель, вимахуючи в темряві руками і силкуючись намацати ними бодай якусь опору. Важко сказати, як довго він, зляканий та безпорадний, летів, але, зрештою, приземлився без жодної подряпини. Незважаючи на те, що падіння здавалось йому дуже довгим, воно таким вочевидь не було: його металізований одяг навіть не зім’явся. Бентон підвівся і роззирнувся навколо.

Він не впізнавав місця, в якому опинився. Це було поле... схоже на ті, що, як він гадав, давно зникли. Воно густо колихалося стиглим колоссям, проте Бентон був переконаний, що ніде на землі більше не вирощують злаки. Так, він був певен у цьому. Прикривши очі, він подивився на сонце, та воно нічим не відрізнялось від звичного, і рушив уперед.

За годину пшеничні поля закінчилися, впершись у суцільну стіну лісу. Ще зі школи він знав, що на планеті не залишилося лісів, вони зникли багато років тому. То де ж він опинився?

Бентон пішов далі, пришвидшив крок, потім побіг. Зрештою, перед ним виріс невеликий пагорб, і він вибіг на його вершину. Подивившись на протилежний бік, Бентон збентежено завмер. Потойбіч не було нічого, окрім неосяжної порожнечі. Земля була зовсім рівна і безплідна, не виднілося ні дерев, ні будь-яких інших ознак життя — скільки сягало око, простягалась лише безкрая вицвіла мертва земля.

Він зійшов на рівнину по той бік пагорба. Під ногами було гаряче й сухо, але він продовжував іти вперед. Почали боліти незвичні до такої довгої ходьби ноги, він неабияк стомився, але був рішуче налаштований іти далі. Якийсь тихий шепіт у голові змушував його тримати темп, не зупинятися.

— Не піднімай, — звелів голос.

— Підніму, — прохрипів Бентон частково до себе самого і нахилився.

Голос! Звідки? Він швидко обернувся, проте позаду нікого не було. І все ж він чув цей голос, і на якусь мить йому здалося, що це цілком нормально, коли голоси лунають просто з повітря. Він подивився на предмет, який збирався підняти з землі. Це була скляна куля розміром з його кулак.

— Ти зруйнуєш свою безцінну Стабільність, — попередив голос.

— Ніщо не може зруйнувати Стабільності, — завченою фразою відповів Бентон. Скляна куля була прохолодна і приємна на дотик. Усередині неї щось виднілося, та від спеки розжареного неба все мерехтіло перед очима, і він ніяк не міг його розгледіти.

— Ти дозволяєш злим силам контролювати свій розум, — промовив голос. — Поклади кулю на землю і йди геть.

— Злим силам? — здивовано перепитав він. Змучений спекою, він захотів пити. Бентон засунув кулю за пазуху.

— Не треба! — продовжував голос. — Це те, чого вони від тебе хочуть.

Куля приємно торкалася грудей. Примостившись за пазухою, вона охолоджувала його, захищаючи від несамовитої спеки. Що там казав голос?

— Ти був прикликаний ними сюди крізь час, — пояснив голос. — Зараз ти скоряєшся їм без жодних вагань. Я — вартовий, і відколи час і простір почали існувати, я стережу цю кулю. Іди геть і залиш її там, де знайшов.

На рівнині було по-справжньому спекотно. Він хотів піти; куля підганяла його, нагадуючи про пекуче сонце, сухість у роті, дзвін у вухах. Бентон рушив далі і, притискаючи до себе кулю, почув відчайдушний, несамовитий крик примарного голосу.

Більше він майже нічого з того не пригадував. Він пам’ятав лише, як повертався через рівнину до пшеничних ланів, як, спотикаючись і хитаючись, брів полем і як, нарешті, дійшов до місця, на якому вперше з’явився. Скляна куля за пазухою змусила його підняти залишену ним невеличку машину часу. Вона прошепотіла йому, що саме прокрутити на циферблаті, яку кнопку натиснути, який тумблер повернути. Потім він знову падав, летів назад у часовому коридорі, назад у сизий туман, з якого все почалося, назад до свого світу. Раптом куля змусила його зупинитися. Подорож крізь час не була завершена: він мав зробити ще дещо.

— Кажете, ваше прізвище Бентон? Я можу чимось вам допомогти? — запитав інспектор. — Ви у нас вперше?

Бентон витріщився на інспектора. Про що це він? Вони ж щойно бачились у цьому ж офісі! Чи ні? Який то був день? Де він був? У Бентона запаморочилось у голові, він потер лоба і сів у велике крісло. Інспектор стурбовано подивився на нього.

— Ви у нормі? — запитав він. — Я можу вам допомогти?

— Усе гаразд, — промовив Бентон.

В його руках щось було.

— Я хочу зареєструвати цей винахід для розгляду Радою Стабільності, — промовив він і вручив машину часу інспектору.

— У вас є супровідні креслення? — запитав інспектор.

Бентон засунув руку глибоко в кишеню і, витягши креслення, кинув їх на стіл інспектора, а поруч поклав модель.

— Для Ради не становитиме проблеми визначити, що це, — сказав Бентон.

У нього розболілась голова, і він підвівся, збираючись іти.

— Я пішов, — сказав він і вийшов крізь бічні двері, якими нещодавно потрапив до кімнати.

Інспектор спантеличено подивився йому вслід.

— Очевидно, він нею скористався, — промовив перший член Ради Контролю. — Отже, коли він приходив уперше, то поводився так, немов уже бував тут, а вдруге не пам’ятав, ні як подавав винахід, ні як узагалі приходив?

— Саме так, — підтвердив інспектор. — Під час першого візиту це здалося мені підозрілим, але я збагнув усе тільки тоді, коли він прийшов удруге. Безперечно, він нею скористався.

— Центральний графік реєструє близьку появу дестабілізуючого фактора, — зазначив другий член. — Б’юсь об заклад, що це Бентон.

— Машина часу! — вигукнув перший член. — Така річ може бути дуже небезпечною! У нього було щось при собі, коли він приходив... еее... вперше?

— Я нічого не помітив, хіба що він ішов так, немов ніс щось за пазухою, — відповів інспектор.

— У такому разі ми повинні діяти негайно. Він здатен спричинити цілу низку проблем, з якими наші стабілізатори можуть не впоратися. Мабуть, нам варто навідатися до містера Бентона.

А Бентон непорушно сидів у своїй вітальні, втупившись бездумними очима у порожнечу. Куля з ним розмовляла, розповідала про свої плани та надії. Зненацька вона замовкла.

 — Сюди йдуть, — промовила куля.

Вона лежала на дивані поряд із Бентоном, і її слабкий шепіт клубочився у його голові, мов дим. Звичайно, насправді вона не говорила, а передавала йому свої думки, та Бентон їх чув.

— Що мені робити? — запитав він.

— Нічого, — сказала куля. — Вони підуть собі геть.

Дзвінок у двері нагадав Бентону, де він є. У двері знову подзвонили, Бентон стривожено заворушився. Через хвилину гості спустились на вулицю і, мабуть, поїхали.

— Що далі? — запитав Бентон.

Куля деякий час мовчала.

— Ще трохи — і буде пора, — нарешті сказала вона. — Досі ми не припустилися жодної помилки, і з найскладнішою частиною покінчено. Найважче було змусити тебе пройти крізь час. На це пішло кілька років: вартовий знає свою справу. Ти майже не реагував, аж поки ми не придумали, як передати тобі машину часу. Скоро ти звільниш нас із цієї кулі. Після цілої вічності ув’язнення...

Зі сходів чорного ходу долинули звуки кроків і приглушені голоси, Бентон підхопився.

— Вони за дверима кухні, — сказав він. Куля сердито зашипіла. До кімнати обережно зайшли інспектор та члени Ради. Помітивши Бентона, вони зупинилися.

— Ми не думали, що ви вдома, — промовив перший член.

Бентон повернувся до нього.

— Доброго дня, — сказав він. — Вибачте, що не відчинив, я спав. Я можу вам чимось допомогти?

Його рука обережно потяглася до кулі, і та неначе сама закотилась під захист його долоні.

— Що там у вас? — раптом запитав інспектор.

Бентон пильно подивився на нього, а куля зашепотіла в його голові.

— Просто прес-пап’є, — усміхнувся він. — А ви сідайте, будь ласка.

Коли всі повсідалися, перший член заговорив:

— Ви були у нас двічі, спочатку щоб зареєструвати винахід, а потім тому, що ми вас викликали, оскільки не могли дозволити, щоб ваш винахід потрапив у обіг.

— І?.. — запитав Бентон. — Щось не гаразд?

— О, ні, — запевнив його перший член, — просто візит, який був першим для нас, для вас був другим. Є кілька доказів того, та я не збираюсь зараз їх перераховувати. Єдине, що має значення, так це те, що машина часу все ще у вас. І ось це уже становить проблему. Де вона? Вона ж у вас, так? Звісно, ми не можемо змусити вас віддати її, та, зрештою, так чи інакше ми її отримаємо.

— Ваша правда, — сказав Бентон.

Але де була машина? Він же щойно залишив її в офісі інспектора. Навіть більше, забравши її звідти, він проніс її крізь час, після чого повернувся назад і знову лишив у офісі інспектора!

— Її більше не існує, вона зникла з часової петлі, — прошепотіла йому куля, ловлячи його думки. — Часова петля завершила повний оберт, коли ти залишив машину в Бюро державного контролю. А ці чоловіки нехай забираються, щоб ми могли зробити те, що маємо зробити.

Бентон підвівся, тримаючи кулю за спиною.

— На жаль, у мене немає машини часу, — мовив він. — Я навіть не знаю, де вона, та ви, якщо хочете, можете пошукати.

— Ви порушили закон, і це порушення карається смертю, — повідомив інспектор. — Та ми вважаємо, що ви зробили те, що зробили, самі того не усвідомлюючи. Ми не хочемо нікого карати без причини, ми просто прагнемо зберегти Стабільність. Щойно вона похитнеться, ніщо вже не матиме сенсу.

— Ви можете пошукати, та ви її не знайдете, — повторив Бентон.

Перший член Ради разом з другим членом та інспектором почали обшук. Вони перевертали стільці, шукали під килимами, за картинами, простукували стіни, але марно.

— Бачите, я казав правду, — посміхнувся Бентон, коли вони повернулись у вітальню.

— Ви могли заховати її десь надворі, — знизав плечима перший член. — Так чи ні, це вже не має значення.

Інспектор зробив крок уперед.

— Зі Стабільністю як з гіроскопом, — мовив він. — З курсу звернути важко, та якщо все ж вдасться, заледве вийде повернути все назад. Ми не віримо, що ви самі маєте силу все виправити, та хтось, можливо, має. І треба швидко дізнатися, хто саме. Ми зараз підемо, давши вам можливість накласти на себе руки або дочекатися смертної кари. Вибирати вам. За вами, звісно, наглядатимуть, і я сподіваюсь, що ви не спробуєте втекти. Якщо ж спробуєте, з вами одразу буде покінчено. Стабільність має бути збережена за будь-яку ціну.

Подивившись на них, Бентон поклав кулю на стіл. Гості поглянули на неї з цікавістю.

— Прес-пап’є, — сказав Бентон. — Цікава штука, правда?

Перший та другий члени Ради втратили всякий інтерес до кулі та почали збиратися, але інспектор підніс кулю до світла і почав її розглядати.

— Макет міста, еге ж? — мовив він. — Чудова деталізація.

Бентон мовчки спостерігав за ним.

— Дивовижно, як людині вдалося створити таке, — продовжував інспектор. — Що це за місто? Виглядає як античне, на зразок Трої чи Вавилона, чи навіть з майбутнього. Знаєте, я тут згадав давню легенду.

Він пильно подивився на Бентона і продовжив:

— Згідно з тією легендою, колись існувало дуже зле місто, таке зле, що Бог зменшив його, ув’язнив у скляній кулі та поставив коло нього щось на зразок вартового, щоб ніхто не прийшов і, розбивши скло, не звільнив його. Воно мало залишатись у вічності, очікуючи визволення. Це могло б бути його копією, — закінчив інспектор.

— Ходімо, — гукнув від дверей перший член Ради. — Нам уже час, у нас сьогодні ще багато справ.

Інспектор озирнувся:

— Заждіть, — мовив він. — Не поспішайте.

Він пройшовся кімнатою, все ще стискаючи кулю.

— Було б недоречно зараз піти, — промовив він, і Бентон помітив, що його обличчя зблідло, а губи рішуче стислися.

Зненацька він повернувся до Бентона.

— Подорож у часі, місто у скляній кулі! Зв’язок бачите?

Обидва члени Ради обвели його спантеличеними поглядами.

— Цей дурень долає час і повертається з чудернацькою кулею, — пояснив інспектор. — Досить дивна річ, щоб принести її з подорожі у часі, хіба ні?

Зненацька лице першого члена пополотніло.

— Святі Небеса, — прошепотів він. — Прокляте місто. У цій кулі?

Він витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Інспектор посміхнувся до Бентона.

— Дивно, якими ж недоумками ми іноді буваємо, правда? — мовив він. — І як добре, що потім приходить прозріння. Назад!

Бентон повільно відступав, його руки тремтіли.

— Ну? — очікувально мовив він.

Кулі не подобалось, що інспектор її тримає. Вона почала гудіти, рука інспектора затремтіла, і він стиснув її ще міцніше.

— Думаю, вони хочуть, щоб я розбив кулю, — сказав він, — розтрощив об підлогу, щоб вивільнити місто.

Він подивився на крихітні шпилі і дахи будівель у похмурому тумані кулі, такі крихітні, що всі могли б поміститися на його долоні.

Бентон стрибнув. Він пролетів прямо і впевнено, повторюючи багаторазово відточені у небі рухи. Йому стала в пригоді кожна хвилина польоту в теплому темному небі над Містом Світла. Обтяжений постійною роботою інспектор був надто завантажений, щоб займатися авіаспортом, об’єктом гордості Міста, і тепер був збитий Бетоном з ніг. Куля вислизнула з його руки і покотилась по підлозі. Бентон скочив на ноги. Кинувшись за маленькою яскравою сферою, він мигцем помітив злякані спантеличені обличчя першого та другого членів Ради, інспектора, що намагався підвестись, його спотворене болем та жахом лице.

Куля його манила, шепотіла йому. Бентон підскочив до неї і відчув наростаючий переможний шепіт, який змінився на радісний рев, щойно його нога розтрощила скло, вивільнивши місто.

Пролунав дзвін розбитого скла. Якусь мить уламки лежали на підлозі, а потім з них почав підійматися туман. Бентон відступив і сів на диван. Туман став заповнювати кімнату. Його ставало все більше і більше, він був немов живий, так дивно він здіймався і клубочився.

Бентона почало хилити до сну. Туман висів навколо нього, звивався поміж ніг, підіймався до грудей і, нарешті, закружляв перед обличчям. Бентон напівлежав, обпершись на спинку дивана і заплющивши очі, відчуваючи дивні давні пахощі.

А потім до нього долинули голоси. Спершу вони були тихими й віддаленими, немов шепіт кулі, підсилений в незліченну кількість разів. Хор із шепітних голосів линув з розбитої кулі наростаючим крещендо тріумфу. Це була радість перемоги! Він бачив, як тендітне мініатюрне місто в кулі колихалося і мерехтіло, змінювалось і росло. Тепер він його не лише бачив, а й чув: рівномірну пульсацію механізмів, немов хтось бив у велетенський барабан, тремтіння, трепет приземкуватих металевих створінь. За ними доглядали. Він бачив рабів, втомлених, згорблених блідих чоловіків, які напружували останні зусилля, аби підтримувати вогонь щастя в бурхливому горнилі сталі та могуті. Картина немов розросталася перед його очима, аж поки не заповнила всю кімнату і спітнілі робітники не почали блукати навколо нього. Він оглух від наростаючого дзижчання шліфувальних кругів, шестерень та клапанів. Його щось штовхало, змушуючи йти вперед, вперед до міста, і мла радісно відлунювала нові, переможні крики звільнених.

Він прокинувся ще до сходу сонця. Коли пролунав дзвін, Бентон уже давно вибрався зі свого спального куба. Крокуючи в шерензі поряд зі своїми супутниками, він, здавалося, помічав знайомі обличчя людей, яких він десь уже бачив, проте так і не міг згадати, де саме. Ідучи до машин, які на них чекали, наспівуючи монотонні мелодії, що їх мугикали їхні предки протягом століть, він думав про нагороду за вірність машинам.

Бо хіба ж він не вірно служив своїй машині?

— Руг, — прогарчав пес, і, обпершись лапами на паркан, роздивлявся довкола.

У двір забіг руг.

Було дуже рано, сонце ще не піднялося над обрієм. Повітря залишалося холодним і сірим, стіни будинку поблискували від роси. Висунувши язика, пес дивився на вулицю, поклавши великі чорні лапи на дерев’яну перекладину.

Руг стояв біля відчиненої хвіртки, заглядаючи у двір. Це був невеликий руг: худий і білуватий, у нього тремтіли ноги. Руг подивився на пса і кілька разів кліпнув. Собака вишкірився.

— Руг, — знову прогарчав він.

Звук розтанув у тихих досвітніх сутінках. Ніщо не поворухнулося. Пес опустився на лапи і поплентався назад до ґанку. Він усівся на найнижчу сходинку і знову подивився на руга. Той кинув на нього погляд, витягнув шию, зазираючи у вікно будинку, і принюхався.

Пес підхопився, побіг через подвір’я і врізався в паркан. Хвіртка здригнулась і затріщала. Руг подріботів геть по стежці, кумедно перебираючи куценькими ніжками. Пес, важко дихаючи і висолопивши червоного язика, влігся поперек хвіртки. Він спостерігав за ругом, аж поки той не зник.

Собака лежав тихо, поблискуючи чорними очима. Уже почало розвиднятися, небо стало світлішим, а вранішнє повітря наповнилося голосами людей, що лунали звідусіль. Вогні розігнали залишки темряви; незважаючи на вранішню прохолоду, хтось відчинив вікно.

Пес не ворушився, він стеріг стежку.

На кухні місіс Кардоссі налила у кавоварку води. Від води піднялася пара, що на мить засліпила їй очі. Жінка поставила кавоварку на край плити і пішла до буфету. Повернувшись, вона побачила Альфа, що стояв у дверях кухні. Він одягнув окуляри.

— Ти принесла газету? — запитав він.

— Ще ні, не встигла.

Альф Кардоссі пройшов кухнею, відчинив задні двері і вийшов на ґанок. Під парканом з висолопленим язиком лежав чорний кудлатий Борис.

— Заховай язика, — сказав йому Альф.

Пес підвів голову і забив хвостом по землі.

— Язик, — повторив Альф, — сховай його.

Пес і чоловік дивились один на одного. Пес заскавучав, занепокоєно блиснувши очима.

— Руг! — тихо прогарчав він.

— Що? — Альф роззирнувся довкола. — Хтось іде? Хлопчик-газетяр?

Пес дивився на нього, роззявивши пащу.

— Щось дуже ти пригнічений останнім часом, — сказав Альф. — Ти б ліпше розслабився. Ми вже надто старі, щоб хвилюватися.

Він повернувся в дім.

Чоловік сидів на краю тротуару, прикриваючи руками картонну коробку. Кришка коробки неспокійно ворушилась під його пальцями.

— Гаразд-гаразд, — пробурмотів чоловік.

По його обличчю котилися важкі краплини поту. Притримуючи коробку, він повільно підняв кришку. Зсередини донісся металевий скрегіт, настирливе дрижання, яке почало наростати, щойно крізь щілину просочилися сонячні промені.

З коробки визирнула маленька блискуча голівка, за нею інша. Їх ставало все більше, і всі витягували шиї, щоб визирнути назовні.

— Я перший, — запищала одна з них.

Після короткої суперечки всі погодилися.

Тремтячими пальцями чоловік витяг з коробки маленького металевого чоловічка. Він поставив його на землю і почав заводити незграбними товстими пальцями. Це був застиглий у стійці струнко яскраво розмальований солдатик у шоломі та з рушницею. Коли чоловік повернув ключ, солдатикові руки заворушились і він почав завзято наносити удари невидимому суперникові.

Розмовляючи, по тротуару йшли дві жінки. Вони з цікавістю подивилися на чоловіка, на коробку і на блискучого солдатика в його руках.

— П’ятдесят центів, — пробурмотів чоловік. — Придбайте своїй дитині...

— Ні! — почувся тихий металевий голос. — Не їм!

Чоловік раптом запнувся. Жінки переглянулись, знову подивилися на чоловіка з маленькою металевою фігуркою і поквапились геть.

Солдатик подивився вздовж вулиці, на машини, на людей, що вибралися на закупи. Зненацька він затремтів і щось завзято заскреготав низьким голосом.

По обличчю чоловіка пройшла судома:

— Тільки не дитині, — прохрипів він.

Він спробував затримати чоловічка, але металеві руки почали швидко продиратись крізь його пальці. Від натуги чоловік закректав.

— Скажи їм, щоб зупинилися! — запищав солдатик. — Змусь їх зупинитися!

Металевий чоловічок вирвався і пішов по тротуару, клацаючи негнучкими ногами.

Хлопчик з батьком зупинилися, зацікавлено розглядаючи солдатика. Чоловік з коробкою невпевнено посміхнувся і подивився на солдатика, який крокував до них, хитаючись з боку в бік і піднімаючи та опускаючи по черзі руки.

— Придбайте солдатика своєму малому. Вони стануть друзями, разом гратимуться.

Батько з усмішкою дивився, як чоловічок підходить до його черевика. Впершись у нього, солдатик засюрчав, зацокав і зрештою зупинився.

— Заведіть його! — попросив хлопчик.

Батько підняв солдатика.

— Скільки з мене?

— П’ятдесят центів, — продавець невпевнено встав, тримаючи коробку перед собою. — Він заприятелює з вашим малим, забавлятиме його.

Батько покрутив фігурку в руках.

— Ти впевнений, що хочеш його, Боббі?

— Звісно! Заведіть його! — Боббі потягнувся за солдатиком — Хай він знову ходить!

— Я беру, — мовив батько.

Він поліз до кишені та простягнув чоловікові доларову банкноту.

Незграбно, дивлячись кудись убік, продавець відрахував решту.

Поруч із космічним кораблем стояв, склавши руки на грудях, туземець Оптус і похмуро спостерігав за тим, як у трюм заносять останні вантажі. А от капітан Франко, неквапом спускаючись по трапу, посміхався.

— Що не так? — запитав він. — Вам за все це заплатять.

Оптус не відповів. Він відвернувся і вже почав було підбирати поли балахона, щоб іти, проте капітан наступив на його край.

— Хвилинку. Не йди, я ще не закінчив.

— О? — тубілець поважно повернувся. — Я повертаюсь до поселення.

Окинувши поглядом трап, по якому втягували в трюм упійманих тварин та птахів, тубілець промовив:

— Треба провести ще одні лови.

Франко закурив цигарку.

— Це проблема? Ви тут завжди зможете прочесати вельд і наловити їх скільки завгодно. А от якщо у нас десь між Марсом та Землею...

Оптус пішов, не зронивши більше ні слова. Капітан приєднався до першого помічника, який стояв біля підніжжя трапа.

— Як усе просувається? — поцікавився він, поглядаючи на годинник. — Добре ми сторгувалися.

Помічник кинув на капітана невдоволений погляд:

— А вам не цікаво, чому?

— Та що ж це з вами? Нам це потрібніше, ніж їм.

— Піду я, капітане.

Помічник піднявся трапом і, минувши цибатих марсіанських птахів, пірнув у люк. Франко провів його поглядом. Він уже й сам рушив за ним, коли побачив це.

— Господи! — вперши руки в боки, капітан витріщився на стежку. Червоний від натуги Петерсон волік до корабля на мотузці це.

— Пробачте, капітане, — сказав він, сіпаючи за мотузку.

Франко підійшов до нього.

— Що воно таке?

Уаб ледве стояв, його велетенська обвисла туша поволі опускалася. Він почав сідати, очі майже заплющились. Якісь мухи з дзижчанням обсіли його бік, уаб хльоснув хвостом. Він сів, і запала тиша.

— Це уаб, — промовив Петерсон. — Купив у туземця за п’ятдесят центів. Він сказав, що це дуже незвичайна тварина. Дуже шанована.

— Це? — Франко штовхнув уаба у великий округлий бік. — Та це ж свиня! Велика брудна свиня!

— Так, сер, це свиня. Туземці називають її уабом.

— Здоровенна свинюка. Важить, мабуть, фунтів чотириста. — Франко сіпнув тварину за пучок жорсткої щетини.

Уаб важко зітхнув і розплющив маленькі вологі очиці. Його рот затремтів.

Сльоза скотилась по щоці уаба і впала на землю.

— Можливо, він їстівний, — нервово промовив Петерсон.

— Скоро дізнаємося, — відповів Франко.

Капітан глянув в окуляр радіотелескопа і нетерпляче відрегулював фокус.

— Те, що ми бачили, було звичайним ядерним вибухом, — промовив він, придивившись. А потім зітхнув і відштовхнув окуляр:

— Якщо хтось бажає подивитись — можете глянути. Але видовище не з приємних.

— Дайте мені, — попросив археолог Танс.

Він нагнувся і примружився.

— Господи! — миттю відсахнувся Танс, наскакуючи на Доріка, головного штурмана.

— І варто було сюди летіти? — окидаючи поглядом присутніх, запитав Дорік. — Там же навіть ніде приземлитись. Забираймося звідси.

— Гадаю, слушна думка, — пробурмотів біолог. — Проте я хотів би побачити все на власні очі, якщо ви не заперечуєте.

Він відштовхнув Танса і припав до окуляра.

Під ними лежала безмежна рівнина, нескінченна сіра поверхня, що простягалась аж до обрію. Спочатку він подумав, що то вода, та за мить зрозумів, що то шлак, розплавлений шлак, з якого лише де-не-де стирчали скелі. Жодного руху. Планета була мертвою.

— Ясно, — мовив Фомар, відхиляючись від окуляра. — Чого-чого, а бобів я там не знайду.

Він хотів усміхнутися, та губи його не слухалися. Відійшовши, він пильно подивився на інших.

— Цікаво, що покажуть проби атмосфери, — сказав Танс.

— Дайте-но вгадаю, — відповів капітан. — Атмосфера майже повсюди отруєна. Та хіба ми не цього очікували? Не розумію, чому всі так здивовані. Якщо ядерний вибух побачили аж у нашій системі, можна було здогадатися, що він накоїв тут.

З незворушним виразом обличчя капітан покинув місток і рушив до рубки. Зайшовши туди, він зачинив за собою двері. Молода жінка обернулася і запитала:

— Що показав радіотелескоп? Добрі новини чи погані?

— Погані. Життя тут неможливе. Атмосфера отруєна, вода випарувалась, земля покрита шлаком.

— Можливо, мешканці перебралися під землю?

Капітан прибрав захисний екран, щоб можна було побачити рівнину під ними. Їхнім очам відкрилася сумна картина: скільки бачило око, тягнулися руїни, чорний шлак, вирви і купи каміння.

Раптом Наша стрепенулася:

— Дивіться! Там, на горі. Бачите?

Вони почали придивлятися. То була не скеля — те, що вони бачили, було взагалі не природного походження — до неба, немов білі ґудзики на мертвій шкірі планети, здіймалося півколо веж.

— Може, це місто? Або якісь будівлі?

— Будь ласка, розверніть корабель, — схвильовано промовила Наша, відкидаючи з очей пасмо темного волосся. — Поверніть корабель, подивимося, що це!

Корабель повернувся, змінюючи курс. Пролітаючи над вежами, капітан знизив корабель настільки, наскільки це було можливо.

— Стовпи, — припустив він. — Стовпи з якогось каменю. Можливо, з бетону. Залишки міста.

— Господи, — прошепотіла Наша. — Який жах.

Вона дивилася на руїни, що зникали позаду. Стовпи були розташовані півколом, надтріснуті та поламані, неначе щербаті зуби.

— Ані душі, — нарешті сказав капітан. — Думаю, можна повертатися. Знаю, більшість екіпажу хоче саме цього. З’єднайтеся з Державною диспетчерською станцією та повідомте їх про те, що ми знайшли і що...

Капітан похитнувся.

Перший ядерний заряд, вдаривши по кораблю, розвернув його. Капітан упав на підлогу, гепнувшись об контрольну панель, на нього посипались папери. Щойно він підвівся, у корабель поцілив другий снаряд. Стеля тріснула, шпангоути та балки погнулися. Корабель здригнувся, почав різко втрачати висоту, але майже відразу вирівнявся: увімкнувся автопілот.

Капітан лежав на підлозі під розтрощеною контрольною панеллю. В кутку з-під уламків силкувалася вибратись Наша.

Ззовні команда вже намагалася герметизувати широку пробоїну у боці корабля, через який виходило та розсіювалось у порожнечі дорогоцінне повітря.

— Допоможіть мені, — кричав Дорік. — Пожежа! Горить електроконтур!

Підбігло двоє чоловіків. Танс безпорадно озирався, його окуляри розбилися.

— І все ж таки, тут є життя, — пробурмотів він. — Але як вони могли...

— Допоможіть, — крикнув Фомар, поспішаючи. — Допоможіть посадити корабель.

— Про яку можливість ви говорите? — запитав В’юн. — Продовжуйте, ви мене зацікавили.

У кімнаті запала тиша, всі дивилися на В’юна, який усе ще був у темно-коричневій тюремній робі. Спікер поволі подався вперед:

— Перш ніж потрапити до в’язниці, ви заробляли на торгівлі чималі гроші: нелегальна торгівля дуже прибуткова. Тепер же у вас не лишилося нічого, окрім перспективи провести наступні шість років за ґратами.

В’юн насупився.

— Проте Рада може вам запропонувати одну дуже важливу роботу, для якої необхідні ваші надзвичайні здібності. Крім того, ця робота може вас зацікавити. Колись ви були мисливцем, ставили пастки, ховалися в кущах, сиділи ночами у засідці. Уявляю, як вам це подобалось: гнатися за однією здобиччю, підкрадатись до іншої...

В’юн зітхнув, його губи скривилися:

— Гаразд, — промовив він. — Давайте ближче до справи. Кого ви хочете, щоб я прикінчив?

Спікер посміхнувся і м’яко сказав:

— На все свій час.

Відкинувшись у кріслі, Тейлор читав ранкову газету. Тепло кухні та запах кави приємно перепліталися з думкою про те, що на роботу сьогодні йти не треба. У нього був вихідний, уперше за довгий час, і це його тішило. Він розгорнув газету і задоволено зітхнув.

— Що там пишуть? — запитала Мері від плити.

— Минулої ночі знову бомбили Москву, — Тейлор схвально кивнув. — Задали там справжнього жару. Скинули одну з тих радіоводневих бомб. Так їм і треба.

Він знову закивав, насолоджуючись затишком кухні, присутністю своєї пухкенької милої дружини, запахом сніданку та кави. Такий відпочинок був йому до вподоби. Крім того, вісті з фронту були хорошими. Новини сповнили його відчуттям гордості та самоповаги, і Тейлор аж зашарівся від них. Зрештою, він був невід’ємною частиною воєнної програми, не якимось там вантажником на фабриці, а інженером, одним із тих, хто розробляв та планував воєнну кампанію.

— Пишуть, що нові підводні човни — взірець досконалості. Зажди, от вони їх спустять на воду... — від приємного передчуття він прицмокнув губами. — Ото Совіти здивуються, коли їх почнуть обстрілювати з-під води.

— Вони знають свою справу, — неуважно погодилася Мері. — А вгадай-но, що я сьогодні бачила? Щоправда, лише мигцем. Наша команда готує свинцеву леді для зустрічі зі школярами. Дітям же корисно знати, на що йдуть їхні зусилля?

Вона повернулась і поглянула на чоловіка.

— Діти і леді, — пробурмотів Тейлор, відкладаючи газету. — Що ж, проконтролюй, щоб її було належним чином знезаражено, нам не потрібен зайвий ризик.

— О, їх завжди миють, перш ніж спустити сюди з поверхні, — запевнила його Мері. — Про те, щоб леді пропустили без душу, не може бути й мови. Подумай сам, — вона замислилась. — Знаєш, Доне, мені це нагадало, як...

Він кивнув:

— Знаю, знаю.

Він і справді знав, про що вона подумала. Одного разу, в перші тижні війни, ще до того, як усіх евакуювали під землю, вони бачили, як з медичного поїзда виносили поранених, людей, які просто потрапили під снігопад. Він пам’ятав їхній вигляд, пам’ятав вираз їхніх облич, принаймні того, що від них лишилося. Видовище було не з приємних.

Їх таких було багато, особливо в перші дні війни, поки ще не завершилась евакуація під землю. Вони тоді на кожному кроці траплялися.

Тейлор подивився на дружину: останні кілька місяців вона, як і всі підземні жителі, надто багато про це думала.

— Забудь про це, — мовив він. — Усе це в минулому. На поверхні не лишилося нікого, крім леді, а їм байдуже.

— Сподіваюся, вони там пильнують, пропускаючи їх до нас. Якщо якась все ще буде гарячою...

Тейлор засміявся, відсуваючись від столу:

— Не думай про це. Подивись краще, як чудово все складається. Я буду вдома ще дві зміни, нічого не робитиму, лише байдикуватиму та відпочиватиму. Може, подивимось якусь передачу? Що ти на це скажеш?

— Передачу? А варто? Не люблю я дивитися на всі ці руїни. Просто іноді вони показують місця, де я бувала, як, наприклад, Сан-Франциско: його панораму, зруйнований напівзатоплений міст, мене це вибиває з колії. Не люблю я на таке дивитись.

— Невже ти не хочеш знати, що там коїться? Крім того, людям нічого не загрожує, ти ж знаєш.

— Але це так жахливо! — мовила вона напружено. — Не треба, прошу, Доне.

Дон Тейлор похмуро підняв газету.

— Гаразд, хоч я й гадки не маю, що мені робити. І не забувай, їхнім містам дістається ще більше.

Дружина кивнула.

Тейлор перегорнув тонку сторінку газети, хорошого настрою як не було. І чому вона все ускладнює? У них же все йде добре, а про те, щоб проблем взагалі не було, не може бути й мови, коли живеш під землею із штучним сонцем та синтетичною їжею.

Звісно, що життя без справжнього неба, без можливості поїхати куди душа забажає або побачити щось окрім металевих стін, велетенських гуркітливих заводів, штучних садів та бараків не могло не пригнічувати. Проте це все-таки краще, ніж жити на поверхні. Все одно колись війна та закінчиться, і вони зможуть повернутися. Ніхто не хоче так жити, проте інакше ніяк.

Він нервово зашелестів газетою, благенький папір надірвався. Будь воно все прокляте: папір ставав усе гіршим і гіршим, сторінки жовтіли, фарба блякла...

Що ж, усі ресурси йшли на воєнні потреби, про це не можна забувати. Тим паче йому, одному з проектувальників.

— Тейлоре? — на екрані з’явилось обличчя літнього похмурого чоловіка. — Це Мосс. Вибач, що турбую, я знаю, що у тебе вихідний, але ця штука вже тут, — він зашурхотів паперами. — Треба, щоб ти прийшов якомога швидше.

Тейлор підготувався до найгіршого:

— Що трапилося? Хіба це не може зачекати?

Спокійні сірі очі зміряли Тейлора холодним поглядом.

— Гаразд, якщо ти хочеш, щоб я прийшов до лабораторії, — пробурчав Тейлор, — я, звісно, прийду. Ось тільки форму одягну...

— Ні. Приходь у чому є. І не в лабораторію. Зустрінемось на другому рівні якомога скоріше. Я візьму найшвидшу машину і підберу тебе за п’ятнадцять хвилин. До зустрічі.

Мосс відключився, екран погас.

— Хто це був? — запитала Мері від дверей.

— Мосс. Я йому для чогось потрібен.

— Так і знала, що нічого путнього з твого відпочинку не вийде...

— Що ж, ти все одно нічим не хотіла займатися, то що від цього зміниться? — в його голосі звучала гіркота. — Я тобі щось звідти принесу. Я піднімаюсь на другий рівень. Можливо, навіть буду досить близько до поверхні, щоб...

— Не треба! Не треба мені нічого приносити! Не з поверхні!

— Гаразд, не буду. Тобі не вгодиш...

Вона мовчки дивилась, як він взувається.

Крамер відкинувся в кріслі.

— Ви ж бачите, в чому річ. Як можна ігнорувати такий фактор? Ідеальну змінну величину?

— Ідеальну? Прогнози все одно мають бути вірогідними. Живі істоти за своєю природою діють з необхідності, те саме стосується і неорганічної матерії. Просто у випадку з живими істотами причинно-наслідковий зв’язок менш помітний і треба враховувати більшу кількість факторів. Гадаю, різниця саме в кількості. Реакція живих організмів зумовлена природними чинниками, і вона складніша.

Гросс і Крамер подивилися на розвішені на стіні щойно проявлені пластини. Вони були все ще вологі, на них поступово проступало зображення. Крамер провів олівцем вздовж однієї з ліній:

— Бачите? Це псевдоніжка. Вони живі, а тому проти цієї зброї ми безсилі. Жодна штучна система не зможе з цим упоратися, ані проста, ані найскладніша. Доведеться відмовитись від системи управління Джонсона і придумати якусь іншу.

— А тим часом війна триває. Ми ніяк не зрушимо з мертвої точки. Вони не можуть до нас дістатися, а ми не можемо пробитися крізь їхнє живе мінне поле.

Крамер кивнув:

— Так, це ідеальний захист. Проте, можливо, все-таки є вихід.

— Який саме?

— Зачекайте хвилинку, — Крамер повернувся до експерта-ракетника, що сидів поруч з ним, схилившись над космічними картами та документами: — Пам’ятаєш важкий крейсер, який повернувся цього тижня? Він же їх не торкався, так? Він підлетів упритул, проте контакту не було.

— Правильно, — кивнув експерт. — До мін залишалося двадцять миль. Крейсер летів у напрямку Проксими, керований системою Джонсона. За п’ятнадцять хвилин до мінного поля він, невідомо чому, відхилився від курсу, а потім знову вирівнявся.

Тоді вони його й підбили.

— Він відхилився, — мовив Крамер, — проте недостатньо.

Весь цей час його переслідувала міна. Все як завжди, але що там з контактом?

— У нас є теорія, — сказав експерт. — Досі ми вважали, що псевдоніжку подразнює фізичний контакт. Проте, ми швидше маємо справу з явищем психологічного характеру, не пов’язаним із жодними фізичними чинниками. Весь цей час ми шукали не там. Міна сама вирішує, коли їй вибухнути. Вона засікає корабель, наближається до нього і приймає рішення.

— Дякую, — Крамер повернувся до Гросса. — Що ж, це підтверджує мої слова. Але як керований автоматикою корабель може уникнути міни, яка вирішує, коли їй вибухати? Щоб прорватися крізь мінне поле, треба обійти детонатор. Проте в цьому випадку детонатором є психічній стан складної розвиненої форми життя.

— Глибина захисного поля — п’ять тисяч миль, — додав Гросс. — Це вирішує ще одну їхню проблему — розмноження та підтримки життєдіяльності. Кляті гади плодяться, розвіюючи по космосу свої спори. Цікаво, чим вони харчуються?

— Можливо, рештками нашого форпосту. Мабуть, для них страшенно смачні великі крейсери. Це змагання на спритність: між живою істотою та автоматичною системою навігації корабля. І корабель завжди програє, — Крамер відкрив одну з папок. — От що я пропоную.

— Цікаво-цікаво, — промовив Гросс. — Десять ідей я вже сьогодні вислухав. У чому ж полягає ваша?

— Міна сама по собі дуже проста. Ці створіння перемагають будь-які механічні системи лише тому, що вони живі. Майже кожна інша форма життя з легкістю з ними впоралася б, я маю на увазі вищі форми життя. Якщо юки змогли обкластися живими мінами для захисту своїх планет, нам треба також подібним чином використати якусь нашу форму життя, створити аналогічну зброю.

— І яку форму життя ви пропонуєте використати?

— Гадаю, людський мозок — найрозумніша з відомих нам форм життя. Чи ви з цим не згодні?

— Але жодна людина не витримає міжзоряних перельотів.

Пілот загине від серцевої недостатності задовго до того, як корабель наблизиться до Проксими.

— Але нам не потрібне все тіло, — мовив Крамер. — Нам потрібен лише мозок.

— Що?

— Питання в тому, де ми знайдемо людину з високим рівнем інтелекту, яка стане донором мозку, як люди стають донорами рук чи очей.

— Але ж мозок...

— Технічно це можливо. Вже проводилися пересадки мозку, коли того вимагали тяжкі пошкодження пацієнта. Звісно, пересадити мозок замість тіла у важкий крейсер — безпрецедентний випадок.

Якийсь час усі мовчали.

— Цікава ідея, — повільно промовив Гросс, на його великому квадратному обличчі нервово засіпався м’яз. — Припустімо, це спрацює, але хто віддасть нам свій мозок?

— Отже, капрале Вестербурґ, — добродушно промовив лікар Генрі Гарріс, — чому ви вважаєте, що ви рослина?

Гарріс подивився на записку, що лежала перед ним на столі.

Вона була списана розгонистим почерком командера бази Кокса: «Доку, це той хлопець, про якого я вам казав. Поговоріть з ним і з’ясуйте, хто йому вбив у голову цю маячню. Він служить у новому гарнізоні на станції контролю, що на астероїді Y-З, і нам зовсім не хочеться, щоб там коїлася якась чортівня».

Гарріс відсунув убік записку і знову глянув на юнака, який сидів навпроти нього. Хлопець почував себе ніяково і, здавалось, не мав жодного бажання відповідати на лікареве запитання. Гарріс насупився. Вестербурґ був симпатичним парубком, а в однострої патрульного — взагалі красенем, уже не кажучи про пасмо русявого волосся, що спадало на одне око. Це був високий, майже шести футів зростом, приємний юнак, цілком здоровий на вигляд, який закінчив підготовку лише два роки тому, якщо вірити записці. Родом з Детройта. У дев’ятирічному віці перехворів на кір. Цікавиться реактивними двигунами, тенісом та дівчатами. Двадцять шість років.

— Отже, капрале Вестербурґ, — повторив лікар, — чому ви вважаєте, що ви рослина?

Капрал боязко підняв на нього очі і прочистив горло:

— Сер, та я не вважаю, я і є рослина. Я вже кілька днів як рослина.

— Зрозуміло, — кивнув лікар. — Ви хочете сказати, що ви не завжди були рослиною?

— Ні, сер. Рослиною я став нещодавно.

— І ким ви були до того, як стали рослиною?

— Ну, таким, як і всі решта, сер.

Запала тиша. Гарріс дістав ручку і механічно вивів кілька закарлючок, проте на думку нічого не спадало. Рослина? А на вигляд же цілком здоровий! Лікар зняв свої окуляри у сталевій оправі і протер скельця носовичком. Він одягнув їх назад і відкинувся в кріслі:

— Цигарку, капрале?

— Ні, сер.

Лікар запалив і поклав руку на бильце стільця:

— Капрале, ви маєте розуміти, що люди нечасто стають рослинами, тим паче так швидко. Чесно кажучи, ви перший у моїй практиці пацієнт, від кого я чую таку заяву.

— Так, сер. Я розумію, що таке нечасто трапляється.

— Отже, ви розумієте, що ваш випадок становить для мене неабиякий інтерес. Коли ви кажете, що ви рослина, то маєте на увазі, що ви не здатні рухатися? Чи ви хочете сказати, що усвідомлюєте себе рослиною на противагу тварині? Чи щось інше?

Капрал відвернувся:

— Я більше нічого не можу вам сказати, — пробурмотів він. — Пробачте, сер.

— Гаразд, але не будете ви настільки люб’язні, щоб сказати, як ви стали рослиною?

Капрал Вестербурґ завагався. Він втупився у підлогу, потім перевів погляд на космопорт за вікном, поглянув на муху на столі. Зрештою, повільно підвівся:

— Я не можу вам цього сказати, сер, — промовив він.

— Не можете? Чому?

— Тому що... Тому що я пообіцяв не говорити.

Лікар теж підвівся, і тепер вони мовчки дивились один на одного. Гарріс насупився і потер підборіддя:

— Капрале, а кому ви пообіцяли?

— Не можу сказати, сер. Пробачте.

Лікар замислився, а потім підійшов до дверей і відчинив їх.

— Гаразд, капрале. Можете бути вільним. Спасибі, що приділили мені ваш час.

— Вибачте, що не дуже вам допоміг, — капрал повільно покинув кімнату, і Гарріс зачинив за ним двері. Потім він підійшов до відеофона і набрав номер командера Кокса. За кілька секунд на екрані з’явилось щокате добродушне лице командера бази.

— Коксе, це Гарріс. Я вже з ним поговорив. Усе, що мені вдалося дізнатись, це те, що він вважає себе рослиною. А що вам відомо? Як він поводився?

— Отже, так, — почав Кокс. — Спочатку ми помітили, що він нічого не робить. Начальник гарнізону повідомив, що Вестербурґ просто виходить надвір і весь день там сидить. Просто сидить.

— На сонці?

— Так. Просто сидить на сонці. А як западають сутінки, він повертається назад. Коли його запитали, чому він не працює у майстерні і не займається ремонтом реактивних двигунів, він відповідав, що йому неодмінно треба бути на сонці. Ще він казав... — Кокс завагався.

— Ну? Що він казав?

— Він казав, що працювати — неприродно. Що це просто марнування часу. Що єдине заняття, яке має сенс, це сидіти та медитувати на свіжому повітрі.

— Ще щось?

— А коли у нього поцікавилися, як він до такого додумався, він усім заявив, що став рослиною.

— Мабуть, доведеться ще раз із ним зустрітися, — промовив Гарріс. — Якщо я не помиляюся, він подав заяву на звільнення? Він зазначив причину?

— Так, ту саму. Що він став рослиною і йому більше не цікаво бути патрульним. Усе, що він хоче робити, це сидіти на сонечку. Найбезглуздіше з того, що я чув.

— Гаразд. Мабуть, я навідаю його в палаті, — Гарріс поглянув на годинник. — Сходжу після обіду.

— Щасти вам, — похмуро мовив Кокс. — Нечувано: людина вважає себе рослиною! Ми йому казали, що це неможливо, та він лише посміхався.

— Я триматиму вас в курсі справ, — пообіцяв Гарріс.

— Не подобається він мені, — промовив майор Кріспін Еллер, вдивляючись в ілюмінатор, — цей астероїд: безліч води, помірна температура, атмосфера схожа на терранську киснево-азотну...

— ...а життя немає, — закінчив перший заступник Гаррісон Блейк. Він підійшов до ілюмінатора і також виглянув назовні. — Ніякісінького життя, незважаючи на ідеальні умови. Повітря, вода, сприятливий клімат. Чому так?

Вони переглянулися. Крейсер «Х-43у» розташувався на безмежній сухій рівнині астероїда. Вони були далеко від дому, за півгалактики. Боротьба з тріумвіратом Марса, Венери та Юпітера змусила Терру вдатись до дослідження та нанесення на мапу навіть найменшого камінчика у галактиці, щоб потім можна було заявити про свої права на його надра. «Х-43у» вже майже рік встановлював на далеких планетах галактики біло-блакитні прапори, і троє членів екіпажу нарешті заслужили відпочинок: відпустку на Террі і можливість витратити там зароблені гроші. Крихітні пошукові кораблі вели ризиковане життя, торуючи шлях засміченими околицями системи, ледве уникаючи метеоритних скупчень, отруйних хмар, здатних роз’їсти корпус, космічних піратів та імперій, розміром з горошину, на далеких астероїдах.

— Ти тільки поглянь! — вигукнув Еллер, роздратовано грюкнувши кулаком по ілюмінатору. — Ідеальні умови для життя, але нічого, крім голого каміння.

— Можливо, це просто випадковість, — промовив Блейк, знизуючи плечима.

— Ти ж знаєш: немає такого місця, де б не кишіли мікроскопічні організми. Повинна ж бути причина, чому цей астероїд позбавлений життя. Я відчуваю, що щось тут не те.

— Ну? То що робитимемо? — безрадісно посміхнувся Блейк. — Ти капітан. Згідно з інструкціями, ми мусимо приземлятися та досліджувати кожен астероїд, до класу D включно. Тут ми маємо клас С. Будемо висаджуватися чи ні?

Еллер замислився:

— Не подобається він мені. Ніхто не знає всіх смертельних факторів, які загрожують нам у далекому космосі. Можливо...

— Мені лише здається, чи ти й справді був би не проти розвернутись і рушити назад до Терри? — запитав Блейк. — Там ніхто не довідається, що ми пролітали повз цю каменюку. Я нікому не розбовкаю, Еллере.

— Не в тому річ! Я просто турбуюся про нашу безпеку. Ти тут єдиний, хто закликає повернутися на Терру, — Еллер пильно вдивлявся у ілюмінатор. — Знати б напевне...

— Давай випустимо тваринок і подивимося, що з того вийде.

Хай вони побігають якусь годинку, тоді й дізнаємося.

— Ох, не треба було тут приземлятися...

На обличчі Блейка промайнув зневажливий вираз:

— Який же ти став обережний! Це, мабуть, тому, що ми повертаємося додому.

Еллер похмуро розглядав голі сірі скелі та брижі на воді.

Вода, каміння, кілька хмарин, комфортна температура. Ідеальне місце для життя. Але ніяких ознак життя тут немає. Скелі чисті, гладенькі. Абсолютно стерильні, без жодного виду рослинності. Спектроскоп також нічого не виявив, навіть одноклітинних у воді, навіть звичайного бурого лишайника, який їм траплявся на численних астероїдах по всій галактиці.

— Так тому й бути, — мовив Еллер. — Відкрий один із шлюзів. Я скажу Сільв, щоб вона випустила тваринок.

Прикривши коліна ковдрою, доктор Лабіринт відкинувся у кріслі, що стояло під стіною будинку, і з сумом заплющив очі.

— То як? — запитав я.

Я стояв біля жаровні для барбекю і грів руки. Був ясний прохолодний і майже безхмарний лос-анджелеський вечір. За скромним Лабіринтовим домом і аж до гір простягалися зелені пагорби — невеличкий лісок, який створював ілюзію диких нетрів у межах міста.

— То як? — повторив я. — Машина все-таки працює так, як ви того хотіли?

Лабіринт не відповів. Я повернувся до нього обличчям. Старий похмуро дивився на велетенського сіро-коричневого жука, який неквапом видирався на край ковдри. Жук піднімався повільно, статечно. Він переліз через докторові коліна і зник з протилежного боку. Ми знову лишилися наодинці.

Лабіринт зітхнув і подивився на мене:

— О, загалом вона працює нормально.

Я пошукав поглядом жука, проте той уже зник з поля зору.

Мене обдуло легким, прохолодним у вечірніх сутінках вітерцем.

Я підійшов ближче до жаровні.

— Розкажіть мені про неї.

Доктор Лабіринт, як і більшість людей, які багато читали і мали вдосталь вільного часу, був переконаний, що наша цивілізація йде по стопах Риму. Гадаю, він помічав тріщини, схожі на ті, що спричинили руйнування античного світу, світу Греції та Риму, і на його переконання, наш світ, наше суспільство також з часом мали зникнути, поринувши у темряву, як і колишні.

Тепер, розуміючи це, Лабіринт часто думав про всі ті чудові та милі речі, які будуть втрачені після краху суспільства. Він думав про мистецтво, літературу, звичаї, музику, про все, що зникне, і гадав, що з усіх цих великих та шляхетних речей музика постраждає найбільше, першою занурившись у забуття.

З усіх видів мистецтва музика — найтендітніша, найчутливіша і найвразливіша.

Лабіринта це непокоїло, тому що він любив музику і всіляко проганяв думку, що настане день, коли не буде більше Брамса і Моцарта, не буде ніжної камерної музики, яка викликала у нього приємні асоціації з напудреними перуками, ввічливими поклонами та осяяною високими тонкими свічками напівтемрявою.

Яким же нудним та убогим буде цей світ, світ без музики! Яким нецікавим і нестерпним!

Такі думки підштовхнули його до ідеї про створення машини збереження. Одного вечора, коли він сидів у глибокому кріслі у вітальні, слухаючи тиху музику, що линула з грамофона, у нього було видіння. В його уяві постала партитура тріо Шуберта, остання затерта копія, яка валялась на підлозі якогось розграбованого безлюдного приміщення, імовірно, музею.

Над будинком пролетів бомбардувальник, посипалися бомби, і музей розлетівся на друзки, а стіни з гуркотом перетворилися на купи битої цегли та пилу. Серед руїн зникла й остання партитура, похована під сміттям, щоб там покритися цвіллю та згнити.

І тоді, у видінні доктора Лабіринта, партитура, мов кріт, виповзла на поверхню. Вона і виглядала вже як справдешній кріт: з кігтями, гострими зубами і несамовитою енергією.

Якби ж то музика мала таку здатність, звичайний інстинкт самозбереження, притаманний усякому хробакові чи кроту, наскільки все було б інакше! Якби музика могла перетворюватись на живу істоту, на тварину із пазурами та зубами, вона могла б вижити. Для цього потрібно було побудувати таку машину, яка б перетворювала музичні партитури на живі створіння.

Проте доктор Лабіринт не був механіком. Він самотужки накреслив кілька приблизних схем і, сповнений надії, розіслав їх по різних дослідницьких лабораторіях. Більшість з них, звісно, були вкрай завантажені виконанням воєнних контрактів, але, зрештою, потрібні люди відшукались. Його ідеєю захопився невеличкий університет із Середнього Заходу й одразу взявся за роботу.

Минуло кілька тижнів, і Лабіринт отримав листа з університету. Робота просувалася досить успішно — фактично, майже завершувалась. Учені вже навіть зробили тестові запуски, завантаживши у машину кілька популярних пісеньок. Результати? З машини вискочили двоє мишоподібних звірят і гасали по лабораторії, аж доки їх не спіймав і не з’їв кіт. Але машина працювала!

Невдовзі її прислали Лабіринтові, ретельно запаковану в дерев’яний ящик, зібрану і застраховану. Хвилюючись, він почав розбирати контейнер. Можна уявити, скільки сподівань промайнуло у нього в голові, поки він налаштовував машину, готуючись до першого перетворення. Почати він вирішив з безсмертної партитури Моцарта соль мінор.

Квінтет. Якийсь час він замислено гортав сторінки, поринувши у мрії. Зрештою, він відніс її до машини і завантажив усередину.

Час спливав. Лабіринт стояв перед машиною в нервовому очікуванні, сповнений тривожного відчуття, не знаючи, з чим зіткнеться, відкривши вихідне відділення. Свою місію — зберігати музику великих композиторів для вічності — він вважав чудовою і водночас трагічною. Яка йому буде подяка? Що він отримає натомість? Яких форм набуде музика в його машині?

Багато запитань, які не мали відповідей. Поки він роздумував, на машині заблимала червона лампочка. Процес завершився, перетворення відбулося. Він відкрив дверцята.

— Господи, — вимовив він. — Яка ж вона чудернацька!

З відділення машини вийшла не тварина, а птаха. Моцартова пташка виявилася просто чудовою, граційною, витонченою, з пір’ям, мов у павича. Вона побігала трохи по кімнаті, а потім повернулася до Лабіринта, приязно дивлячись на нього своїми допитливими очима. Тремтячи від хвилювання, доктор нагнувся і простяг до пташки руку. Моцартова птаха підійшла ще ближче і раптом спурхнула у повітря.

— Дивовижно, — пробурмотів він.

Він ніжно, терпляче заговорив з нею, і, зрештою, пташка підлетіла до нього. Якийсь час Лабіринт погладжував її, поринувши у роздуми. Якими виглядатимуть решта? Він не міг собі цього навіть уявити. Лабіринт обережно підняв пташку і посадив до клітки.

Наступного дня він був ще більше вражений, коли побачив суворого та величного Бетховенового жука. Це і був той жук, якого я вгледів, коли той повз по докторовій червоній ковдрі, зосереджений та заглиблений у якісь свої справи.

Потім з’явилася Шубертова тваринка. Це було дурненьке молоде звіря, схоже на вівцю, яке постійно грайливо скакало. І тоді Лабіринт сів і глибоко замислився.

За допомогою чого можна вижити? Невже павичеве пір’я краще, ніж пазурі, ніж гострі зуби? Лабіринт не знав, що й думати. Він очікував побачити армію міцних тварин, схожих на борсуків, з пазурами та лускою, які б копали, боролися, були б готовими гризти і трощити. А що він отримав натомість? Зрештою, хто знає, що може знадобитись для того, щоб вижити? Динозаври були добре озброєні, проте жодного з них не лишилося. Хай там як, а машину було побудовано, і вже надто пізно повертати назад.

Тож Лабіринт продовжив завантажувати у машину музику різних композиторів, одного за одним, аж поки ліс за його будинком не наповнився істотами, котрі повзали, мекали, кричали та тріскотіли ночами. Багато тварин його дивувало та вражало, такі вони були химерні. Брамсова комаха мала безліч лапок, що стирчали навсібіч, мов у велетенської тарілкоподібної стоноги. Вона була приземкувата та приплюснута, покрита однорідним хутром. Ця комаха трималась осторонь від усіх й одразу кидалася геть, заледве забачивши Ваґнерового хижака, який траплявся на її шляху.

Ваґнерів хижак був великим і яскраво забарвленим. Схоже, він мав агресивний характер, і навіть доктор Лабіринт його побоювався, не кажучи вже про Бахових жучків, круглих кулеподібних створінь, котрих була ціла зграя: одні великі, інші — маленькі, яких доктор отримав із «Сорока восьми прелюдій і фуг». А ще там була птаха Стравінського, немов зліплена з дивних клаптиків та шматочків, і багато-багато інших.

Усіх їх Лабіринт випускав на волю, вони поселялися у лісі і тепер стрибали там, повзали, качались по землі та літали так завзято, як тільки могли. Але доктора все більше і більше охоплювало відчуття поразки. Щоразу, як з’являлося нове створіння, він бентежився; здавалось, професор узагалі жодним чином не міг впливати на результати. Йому був непідвладний процес трансформації, усе підпорядковувалось якійсь могутній невидимій енергії, яка вправно перебрала на себе контроль за перетворенням, і це його неймовірно турбувало. Створіння формувалися якоюсь незбагненою глибинною силою, якої Лабіринт не міг ані побачити, ані зрозуміти. Він почав боятися.

Лабіринт замовк. Я зачекав хвилину, але, здавалося, він не збирався продовжувати. Я поглянув на нього: старий якось дивно та жалібно на мене дивився.

— Я справді більше нічого не знаю, — промовив він. — Я давно вже туди не ходив, у той ліс. Я боюсь. Я знаю, там щось коїться, але...

— А чому б нам разом не сходити та не подивитися?

Він полегшено усміхнувся:

— О, то ви не проти? Я сподівався, що ви це запропонуєте. Від усього цього мені вже трохи не по собі, — він відкинув ковдру і підвівся, обтрушуючи з колін невидимі порошинки. — Що ж, ходімо.

Ми обійшли будинок і рушили вузькою стежкою до лісу. Все довкола виглядало диким і занедбаним, нас оточував порослий чагарниками неохайний, недоглянутий зелений океан. Доктор Лабіринт ішов першим, продираючись крізь гілля, а іноді доводилося навіть йти пригнувшись.

— Ну і місце, — зауважив я.

Якийсь час ми продовжували йти мовчки, в лісі було темно та вогко, западали сутінки, і з гір, просочуючись крізь крони дерев, уже починав спускатися легкий туман.

— Сюди ніхто не ходить, — док раптом зупинився, роззираючись. — Може, повернемося за моєю рушницею? Хто його зна, що може трапитися.

— Здається, ви вважаєте, що все вийшло з-під контролю, — я порівнявся з доком і також зупинився. — Можливо, все не так і погано, як ви думаєте.

Лабіринт знову роззирнувся довкола і пошарудів ногою в якомусь чагарнику.

— Вони всі навколо нас, скрізь, вони за нами спостерігають. Невже ви не відчуваєте?

Я неуважно кивнув:

— А це що таке? — я підняв важку гілляку, з якої так і посипалось трухлятиння, і відкинув її з дороги.

Перед нами лежала якась маса, безформна, нечітка, наполовину загрузла у м’яку землю.

— Що це? — повторив я.

Лабіринт подивився туди, куди я показував, його обличчя стало непроникним і водночас нещасним. Він почав безцільно штурхати ту масу ногою. Мені стало не по собі.

— Ta що ж це таке, заради бога? — вигукнув я. — Ви знаєте? Лабіринт повільно перевів на мене погляд:

— Це Шубертова тварина, — пробурмотів він. — Принаймні, колись була нею. Від неї небагато лишилося.

Шубертова тварина... Та, що бігала і скакала, мов овечка, дурнувата та грайлива. Я нагнувся, розглядаючи її та відкидаючи з неї листя та галузки. Вона була мертва: рот роззявлений, а тіло пошматоване. Комахи і паразити вже завзято на ній копошилися, тіло почало смердіти.

— Але що трапилося? — вимовив Лабіринт, похитуючи головою. — Хто міг з нею таке зробити?

Пролунав якийсь звук, ми швидко озирнулися.

Якусь мить ми нічого не бачили. Раптом заворушився кущ, і лише тоді ми змогли його розгледіти. Мабуть, воно там весь час стояло, спостерігаючи за нами. Створіння було велетенським, худющим і довгим, очі палали злим вогнем. Як на мене, воно скидалося на койота, просто дуже великого. У нього була густа скуйовджена шерсть; напівроззявивши пащу, воно пильно дивилося на нас, немов не розуміючи, як ми насмілилися з’явитися в його володіннях.

— Це Ваґнерів хижак, — хрипло сказав Лабіринт. — Але він змінився. Дуже змінився. Я його ледве впізнаю.

Створіння втягнуло носом повітря, і його шерсть наїжачилася. Збайдужівши до нас, воно побрело назад у тінь і за якусь мить зникло.

Ми так і стояли, заціпенілі, неспроможні здобутися бодай на слово. Зрештою, Лабіринт поворухнувся:

— То от, значить, чия це робота, — мовив він. — Не можу в це повірити. Але чому? Що...

— Адаптація, — сказав я. — Якщо ви проженете звичайного домашнього кота, він здичавіє. Те саме і з собакою.

— Так, — кивнув він. — Собака знову стане вовком, щоб вижити. Закон джунглів. Я мав це передбачити. Так було споконвіку.

Я поглянув на труп тварини на землі, а потім на тихі кущі. Адаптація. А може, щось гірше? У мене починала зароджуватись ідея, але я промовчав, на все свій час.

— Я хотів би побачити ще кількох, — промовив я. — Якихось інших. Давайте пошукаємо їх.

Він погодився. Ми повільно почали прочісувати траву і бур’яни, прибираючи з дороги галузки та листя. Я розсовував траву гілкою, а Лабіринт став навколішки, перебираючи її руками і короткозоро мружачи очі.

— Навіть діти стають звірами, — сказав я. — Пам’ятаєте дітей-вовків з Індії? Ніхто не міг повірити, що колись вони були справжніми дітьми.

Лабіринт кивнув. Він виглядав дуже засмученим, і неважко було здогадатися чому. Доктор помилився, допустив похибку в самому корені своєї ідеї, і наслідки починали ставати для нього очевидними. Музика могла вижити у формі живих істот, проте він забув уроки Едему: щойно річ створено, вона починає жити своїм життям і тому перестає бути власністю свого творця, він уже не може розпоряджатися нею на власний розсуд. Мабуть, спостерігаючи за людським розвитком, Бог відчував такий самий смуток, таке саме приниження, як і Лабіринт, дивлячись на те, як його створіння змінюються, щоб вижити.

Вимруть його створіння чи ні — для доктора це вже не мало жодного значення, адже те, чого він намагався уникнути, створюючи їх — спотворення прекрасних речей, — саме це діялося з ними, просто на його очах. Доктор Лабіринт подивився на мене сповненим болю поглядом. Він дав їм шанс на виживання, так, але цим самим позбавив його значення, важливості. Я спробував збадьорити його посмішкою, проте він квапливо відвернувся.

— Та не переймайтеся ви так, — сказав я. — Ваґнерів хижак не дуже-то й змінився. Хіба ж він і раніше не був злим та дратівливим? Чи не мав схильності до насильства...

Я запнувся: доктор Лабіринт раптом скочив на ноги. Стогнучи від болю, він потирав зап’ястя однієї руки іншою.

— Що там? — я підбіг до нього, і він, тремтячи, простяг мені свою висхлу старечу руку. — Що таке? Що з вами трапилося?

Я перевернув руку. Вся тильна сторона долоні кривавила порізами, які просто на моїх очах починали напухати. Його щось ужалило або покусало. Я розсунув траву ногою.

Там щось заворушилось, і в бік кущів спритно покотилася маленька золотава кулька, її всю, мов кропиву, покривали колючки.

— Ловіть її! — закричав Лабіринт. — Швидше!

Я кинувся за нею, тримаючи в руці хустинку, щоб вберегтися від колючок. Намагаючись утекти, кулька котилася з шаленою швидкістю, але, зрештою, я таки упіймав її.

Лабіринт вражено дивився на хустинку, яка ворушилась у мене в руці:

— Очам своїм не вірю, — промовив він. — Повертаймось краще до будинку.

— Що це?

— Один із Бахових жучків. Але він змінився...

Ледве розбираючи у темряві стежку, ми пішли назад до будинку. Я рухався першим, розсуваючи гілки, а засмучений мовчазний Лабіринт плентався слідом, час від часу потираючи руку.

Зрештою ми дісталися подвір’я і піднялись по сходах на поріг задніх дверей. Лабіринт відімкнув їх, і ми опинилися на кухні. Він увімкнув світло та поспішив до раковини, щоб промити руку.

Я дістав із серванту порожню банку та обережно опустив у неї Бахового жучка. Він почав кидатися вусібіч, немов випробовуючи її стінки на міцність, і я, закривши банку кришкою, сів за стіл. Ніхто не порушував тиші: Лабіринт стояв перед раковиною, тримаючи набряклу руку під струменем холодної води, я ж сидів за столом і з острахом спостерігав, як золотава кулька намагається знайти з банки вихід.

— То як? — зрештою запитав я.

— Тепер уже немає жодних сумнівів, — Лабіринт підійшов і сів навпроти мене. — Він зазнав певних метаморфоз. По-перше, раніше в нього точно не було ніяких колючок. Знаєте, а все-таки добре, що я обачно поставився до своєї ролі Ноя.

— Що ви маєте на увазі?

— Я зробив їх усіх безплідними. Вони не можуть розмножуватися. Наступного покоління не буде. Коли вони всі помруть, усе й закінчиться.

— Зізнаюсь, я радий, що ви про це подбали.

— Цікаво, — пробурмотів Лабіринт. — Цікаво, як вона тепер зазвучить, у такому вигляді.

— Що зазвучить?

— Кулька. Бахів жучок. Цікавий буде тест, правда? Я можу трансформувати його за допомого машини назад, от і побачимо. Що ви на це скажете?

— Як хочете, док, — сказав я. — Вам вирішувати, тільки б ваші надії не обернулися гірким розчаруванням.

Він обережно взяв банку з жуком, і ми почали спускатися крутими сходами до підвалу. У кутку, біля прального автомата, я помітив велетенську тьмяну металеву колону. Мене охопило якесь дивне відчуття: це і була машина збереження.

— То ось яка вона, — промовив я.

— Так, це вона, — Лабіринт увімкнув машину і почав на ній чимсь клацати.

Потім він узяв банку і підніс її до приймального відділення. Обережно зняв кришку, і Бахів жук неохоче вивалився з неї у зяючий отвір. Лабіринт закрив отвір.

— Почнемо, — промовив він.

Він щось натиснув, і машина запрацювала. Лабіринт стояв, склавши руки, і чекав. А надворі вже запала темна ніч, немов хтось взяв і вимкнув світло. Нарешті на машині заблимав індикатор. Док вимкнув живлення, і ми завмерли — кожен чекав, що дверцята відчинить інший.

— Ну то що? — зрештою запитав я. — Хто із нас відчайдух?

Лабіринт неохоче поворухнувся. Він відсунув набік заслінку і сягнув рукою в нетрі машини. Коли він її витяг, його пальці стискали кілька аркушів — партитуру. Він простягнув їх мені.

— Це результат, — сказав він. — Ходімо нагору і спробуємо це зіграти.

Ми повернулися до музичної кімнати. Лабіринт сів за рояль, і я повернув йому ноти. Він узяв партитуру і з блідим застиглим обличчям почав її переглядати. А потім заграв.

Музика звучала просто жахливо. Я ще ніколи не чув нічого подібного. Вона була спотвореною, диявольською і не мала ані сенсу, ані змісту, хоча, правду кажучи, в ній вгадувалося якесь неземне бентежне значення, якого там взагалі не мало бути. Лише доклавши нелюдських зусиль, я міг повірити, що колись це було фугою Баха, частиною найвитонченішого і найгармонічнішого його твору.

— Із цим усе ясно, — промовив Лабіринт, підвівся і пошматував аркуші з нотами на дрібненькі клапті.

Коли він проводжав мене до моєї автівки, я промовив:

— Гадаю, боротьба за виживання — це сила, вища за будь-які людські звичаї. На її тлі блякнуть наші безцінні мораль та традиції.

— У цьому разі, мабуть, нічого не можна вдіяти, щоб їх урятувати, — погодився Лабіринт.

— Час покаже, — сказав я. — Хоча цей метод і виявився невдалим, можливо, інший спрацює; завтра може з’явитися щось, чого ми не можемо передбачити чи провістити сьогодні.

Я попрощався і сів у машину. Було темно, хоч в око стрель, стояла глупа ніч. Я увімкнув фари і пірнув у непроникну темряву. Ніде на дорозі не було видно жодної машини, я почувався самотнім, і мені було дуже холодно.

На повороті я зменшив швидкість, щоб перемкнути передачу, аж раптом помітив, як на узбіччі, під велетенським явором, щось ворухнулось. Я визирнув назовні, намагаючись розгледіти, що то було.

Під деревом велетенський сіро-коричневий жук будував якусь неоковирну споруду, зліплюючи докупи грудочки землі. З подивом та цікавістю я поспостерігав за ним кілька хвилин. Помітивши мене, жук припинив свою роботу, а потім різко розвернувся і заліз до своєї недобудованої хатки, щільно зачинивши за собою двері.

А я поїхав собі далі.

Чоловік вийшов на ґанок і подивився довкола. День видався ясним та прохолодним, на газоні поблискувала роса. Він застібнув пальто і засунув руки в кишені.

Побачивши, як він спускається по сходах, дві гусениці, що причаїлися на стіні поблизу поштової скриньки, затремтіли від цікавості.

— Ось і він, — мовила перша. — Передай йому повідомлення.

Друга гусениця покірно поповзла, але чоловік раптом зупинився і швидко озирнувся.

— Я все чув, — заявив він.

Він ударив ногою по стіні, струшуючи гусениць на асфальт, і розчавив їх.

Потім чоловік поквапився стежкою до тротуару. На ходу він постійно озирався. Над вишнею він помітив птаха, той пурхав над деревом і жваво клював ягоди. Він пильно подивився на нього. Все гаразд? Чи... Птах полетів геть. З птахами все гаразд.

Вони не становлять загрози.

Він пішов далі. На розі наскочив на павутину, що торкнулася його обличчя, простягаючись від кущів до телефонного стовпа.

Його серце закалатало. Чоловік різко відмахнувся від неї. Відійшовши, він озирнувся: з куща спускався павучок, який, схоже, відчув утрату своєї павутини.

З павуками не все ясно. Важко сказати напевне. Потрібно більше фактів. Ще не було контакту.

Він став на зупинці, переступаючи з ноги на ногу, щоб зігрітися.

Під’їхав автобус, і чоловік піднявся в салон. Зайнявши вільне місце, він несподівано відчув задоволення від того, що перебуває в теплі серед цих мовчазних байдужих людей. Його охопило якесь неясне відчуття захищеності.

Він усміхнувся і вперше за кілька днів розслабився.

А автобус їхав собі по вулиці.

Від збудження у Тірмуса затремтіли вусики.

— Хочете — голосуйте, — він проповз поміж них і видерся на узвишшя. — Але спершу я повторю те, що вже казав вам учора.

— Ми всі це чудово знаємо, — нетерпляче промовила Лала. — Час уже діяти за нашим планом. Що нас затримує?

— Про це я й хочу поговорити, — Тірмус окинув оком властителів, що зібрались перед ним. — Не факт, що проти велетня погодиться іти весь Пагорб. Та й навіщо це робити? Ми знаємо, що він не може спілкуватися з представниками своєї раси. У цьому немає жодних сумнівів. За допомогою тієї вібрації, мови, якою він послуговується, неможливо передати все те, що він знає про нас чи про наш...

— Дурниці, — заперечила йому Лала. — Велетні цілком нормально можуть спілкуватися.

— Немає ніяких доказів того, що велетні щось про нас знають! Армія неспокійно заворушилася.

— Можете продовжувати, — наполягав Тірмус, — але це лише марнування часу. Він безневинний, відрізаний від усіх. Навіщо квапитись і...

— Безневинний? — Лала витріщила на нього очі. — Ти що, не розумієш? Він же знає!

Тірмус спустився з пагорба:

— Я проти непотрібного насильства. Ми маємо берегти нашу міць, одного дня вона нам знадобиться.

Відбулось голосування. Як і очікувалося, більшість була за те, щоб відправити армію супроти велетня. Тірмус зітхнув, сповз з рослини на землю і почав креслити на землі план.

— Ось територія, яку він займає. Зазвичай він з’являється на ній під кінець дня. Тепер, наскільки мені відомо...

Він поповз далі, проводячи лінії на м’якій землі.

Один властитель нахилився до іншого і торкнувся його вусиками:

— Цей велетень... У нього немає шансів. Хай там як, а мені його шкода. І як він міг у все це вляпатись?

— Випадково, — посміхнувся інший властитель. — Ти ж знаєш, вони всюди пхають свого носа.

— І в цьому їхня біда.

Зенон[5] був першим справді великим науковцем, — заявив професор Харді, обводячи аудиторію суворим поглядом. — Наприклад, його парадокс про жабу і болото. Зенон довів, що жаба ніколи не дістанеться до протилежного краю болота, якщо кожен її стрибок буде вдвічі коротшим за попередній. Попереду завжди залишатиметься коротка, проте цілком реальна відстань.

Запала тиша — студенти групи фізики З-A розмірковували над словами Харді. Потім у кінці аудиторії повільно піднялася рука, і Харді недовірливо втупився в її власника.

— Ну? — запитав він. — Що у вас, Пітнере?

— Але на лекціях з логіки нас вчили, що жаба дістанеться до краю болота. Професор Гроут казав...

— Жаба не дістанеться!

— Професор Гроут каже, що дістанеться.

Харді склав на грудях руки.

— На моїх лекціях жаба ніколи не дістанеться до краю болота. Я особисто перевіряв докази, і я переконаний, що завжди залишатиметься короткий відтинок шляху. Наприклад, якщо вона стрибне на...

Пролунав дзвоник.

Студенти попідводились і рушили до дверей. Професор Харді не став закінчувати речення. Він роздратовано потер підборіддя, несхвально оглядаючи юрбу юнаків та дівчат зі світлими, проте бездумними обличчями.

Коли аудиторія спорожніла, Харді взяв свою люльку і вийшов у коридор. Він подивився ліворуч, потім праворуч і побачив неподалік Гроута, той стояв біля фонтанчика з питною водою, змахуючи краплі з обличчя.

— Гроуте! — гукнув Харді. — Ходіть-но сюди!

Професор Гроут підняв очі і примружився.

— Що?

— Ідіть сюди, — сказав Харді й сам рушив до нього. — Як ви смієте вивчати із студентами Зенона? Він був ученим, і це я маю його викладати, а не ви. Залиште Зенона мені!

— Зенон був філософом, — обурено вирячився на нього Гроут. — Я знаю, до чого ви хилите. До парадоксу про жабу і болото. Так от, щоб ви знали, Харді, жаба без проблем добереться до його протилежного краю. Ви лише збиваєте студентів з толку. Логіка на моєму боці.

— Ха, логіка! — пирхнув Хорді, його очі спалахнули. — Старі запилюжені правила. Це ж очевидно, що жаба потрапила у пастку, у вічну в’язницю, і ніколи з неї не вибереться!

— Вибереться.

— Ніколи.

— Шановні, ви закінчили? — пролунав позаду спокійний голос. Вони різко обернулися. Поряд з ними стояв, посміхаючись, декан. — Якщо так, то чи не будете так люб’язні зайти на хвилинку до мого кабінету, — він кивнув на двері. — Це ненадовго.

Гроут з Харді переглянулися.

— Бачите, що ви наробили? — прошепотів Харді, заходячи до кабінету декана. — Через вас у нас знову проблеми.

— Це ви почали... ви з вашою жабою!

— Сідайте, шановні, — декан вказав на два стільці з твердими спинками. — Влаштовуйтеся зручніше. Даруйте, що турбую вас, коли ви такі зайняті, проте мені необхідно з вами поговорити. — Він замислено на них подивився. — Дозвольте поцікавитись, у чому суть вашої дискусії цього разу?

— Зенон, — пробурмотів Гроут.

— Зенон?

— Його парадокс про жабу і болото.

— Зрозуміло, — кивнув декан. — Жаба і болото. Парадокс, якому дві тисячі років. Дуже давня головоломка. І ви, двоє дорослих чоловіків, стоїте у коридорі, сперечаючись, мов...

— Проблема в тому, — перебив його Харді, — що ніхто ніколи не проводив відповідного експерименту. Парадокс — абстракція чистої води.

— Отже, ви будете перші, хто кине жабу у болото і побачить, що насправді станеться.

— Але жаба не стрибатиме у відповідності до умов парадоксу.

— Отже, вам доведеться її змусити. Даю вам два тижні, щоб підготувати умови для проведення експерименту і пролити світло на цю нещасну головоломку. Я втомився від ваших постійних суперечок. Ви маєте все з’ясувати — раз і назавжди.

Харді і Гроут мовчали.

— Що ж, Гроуте, — зрештою, промовив Харді, — почнімо.

— Нам знадобиться сітка, — сказав Гроут.

— Сітка і банка для жаби, — зітхнув Харді. — Треба якомога швидше все це дістати.

— Увага лайнеру внутрішніх перельотів! Увага! Наказуємо приземлитися на Деймосі на станції перевірки для інспекції. Увага! Негайно приземляйтеся!

Металевий скрегіт гучномовця луною прокотився коридорами велетенського корабля. Пасажири почали неспокійно перезиратись, перешіптуватись і позирати крізь ілюмінатори на крихітну цятку далеко внизу, каміну брилу, що була марсіанським контрольно-пропускним пунктом, Деймосом.

— Що трапилося? — запитав стурбований пасажир одного з пілотів, що поспішав між сидінь, щоб перевірити, чи замкнутий аварійний вихід.

— Нам треба приземлитися. Залишайтеся на своїх місцях, — відповів пілот і пішов далі.

— Приземлитися? Навіщо? — пасажири здивовано дивилися один на одного.

Нависаючи над опуклим корпусом лайнера внутрішніх перельотів, летіли троє видовжених марсіанських кораблів-перехоплювачів, насторожених та готових до будь-якої непередбачуваної ситуації. Лайнер почав заходити на посадку, і кораблі-перехоплювачі знизилися, щоб приземлитись неподалік.

— Там щось відбувається, — з тривогою сказала жінка-пасажир. — Господи, я думала, ми вже все владнали з цими марсіанами. Що ж тепер буде?

— Я не звинувачую їх за цей останній обшук, — мовив своєму супутникові огрядний бізнесмен. — Зрештою, наш корабель — останній на маршруті Марс — Терра. Нам дуже пощастило, що вони взагалі нас відпустили.

— Думаєте, все-таки буде війна? — запитав юнак у дівчини, що сиділа поруч із ним. — Ці марсіани не посміють воювати проти нас, адже у Терри така зброя, така розвинута промисловість! Ми могли б приборкати їх за місяць. Це все порожні балачки.

Дівчина поглянула на сусіда:

— Не варто бути таким упевненим. Марс у відчаї. Вони битимуться не на життя, а на смерть. Я прожила на Марсі три роки, — вона здригнулася. — Хвала Всевишньому, я звідти вибралась. Якби...

— Приготуватися до посадки! — пролунав голос пілота.

Корабель почав повільно приземлятися, опускаючись на запасний космодром нечасто відвідуваного супутника. Все нижче і нижче. Скрегіт, різкий поштовх, після якого запала тиша.

— Приземлилися, — промовив огрядний бізнесмен. — Їм краще поводитися з нами належним чином. Якщо вони порушать бодай один пункт Космічного кодексу, Терра розірве їх на шмаття.

— Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, — пролунав голос пілота. — Закони Марса забороняють покидати корабель.

Ми маємо залишатися тут.

Пасажири неспокійно заворушилися. Деякі почали нервово гортати якесь читво, інші боязко та напружено роздивлялися безлюдний космодром, де приземлились марсіанські кораблі-перехоплювачі і тепер вивергали зі своїх шлюзів озброєних чоловіків.

Марсіанські солдати швидким кроком перетнули поле, наближаючись до терранського корабля.

Цей лайнер внутрішніх перельотів був останнім пасажирським судном, що летіло з Марса на Терру. Всі інші кораблі, уникаючи небезпеки, відлетіли давним-давно, ще до початку воєнних дій. Його пасажирами були терранці, які не встигли вчасно повернутися додому: бізнесмени, експатріанти, туристи...

— Як думаєте, чого їм треба? — запитав юнак у дівчини. — Цих марсіан годі зрозуміти. Спершу вони дають кораблю зелене світло, дозволяють злетіти, а тепер наказують, щоб ми знову приземлилися. До речі, мене звати Тачер. Боб Тачер. Оскільки якийсь час нам доведеться тут пробути...

Відчинився люк. Балачки одразу увірвались, всі повернулися у бік входу. Там, на тлі холодного сонячного світла, з’явився одягнений у чорне марсіанський службовець, обласний ляйтер, який уважним поглядом окинув салон. За його спиною, зі зброєю напоготові, стояла групка марсіанських солдатів.

— Це не займе багато часу, — оголосив ляйтер, заходячи до салону, солдати рушили слідом за ним. — Скоро ви зможете летіти далі.

Між рядами пасажирів прокотилося полегшене зітхання.

— Подивіться на нього, — прошепотіла дівчина Тачеру. — Як же я ненавиджу цих чорномундирників!

— Це всього лише обласний ляйтер, — мовив Тачер. — Не хвилюйтеся.

Якусь мить ляйтер просто стояв, вперши руки в боки і з кам’яним виразом обличчям оглядаючи людей.

— Я наказав посадити ваш корабель, щоб обшукати кожну особу на борту, — повідомив він. — Ви — останні терранці, що покидають нашу планету. Більшість із вас — звичайні невинні люди, і мені до таких байдуже. Мене цікавлять троє диверсантів, троє терранців, двоє чоловіків і жінка, що вчинили акт неймовірної жорстокості та руйнівної сили. Ми маємо підстави вважати, що вони перебувають на борту цього корабля.

Зусібіч долинув шепіт подиву та обурення. Ляйтер махнув солдатам, і ті пішли за ним поміж рядами.

— Дві години тому було знищено марсіанське місто. На його місці не лишилося нічого, крім величезної вирви. Місто щезло з усіма його мешканцями. Ціле місто зникло за секунду! Марс не заспокоїться, поки троє диверсантів залишатимуться на волі. Нам відомо, що вони на борту цього лайнера.

— Це неможливо, — обізвався огрядний бізнесмен. — Немає тут ніяких диверсантів.

— От з вас і почнемо, — сказав ляйтер, зупиняючись біля його крісла. Один із солдатів подав йому квадратну металеву коробку. — Зараз ми дізнаємося, говорите ви правду чи обманюєте. Підведіться. Встаньте з місця.

Червоніючи, чоловік повільно підвівся.

— Розумієте...

— Ви причетні до знищення міста? Відповідайте!

Чоловік судомно сковтнув слину і сердито промовив:

— Я нічого не знаю про знищення міста. Окрім того...

— Він каже правду, — долинув з коробки механічний голос.

— Наступний, — ляйтер зробив крок по проходу.

Худий лисий чоловік боязко підвівся.

— Ні, сер, — сказав він. — Я нічогісінько про це не знаю.

— Він каже правду, — підтвердила коробка.

— Наступний! Встаньте!

Один за одним пасажири підводилися, відповідали і знову полегшено сідали. Нарешті залишилось лише декілька осіб, яких ще не допитали. Ляйтер зупинився і пильно на них подивився.

— Лишилось п’ятеро. Трійця має бути серед вас. Ми звузили коло підозрюваних, — його рука потяглася до пояса. Щось спалахнуло — жезл з блідого вогню. Він підняв його і спокійно націлив на п’ятьох пасажирів. — Гаразд, ви перший. Що вам відомо?

Ви причетні до знищення нашого міста?

— Ні, жодним чином, — пробурмотів чоловік.

— Так, він говорить правду, — байдуже підтвердила коробка.

— Наступний!

— Нічого... Я нічого не знаю. Я до цього непричетний.

— Правда, — сказала коробка.

У салоні запала тиша. Залишилося троє людей: чоловік середнього віку з дружиною і сином років дванадцяти. Вони стояли в кутку з білими мов крейда обличчями і переляканими очима дивились на ляйтера та жезл у його темних руках.

— Це маєте бути ви, — проскреготав ляйтер, наближаючись до них. Марсіанські солдати підняли зброю. — Це маєте бути ви. Ти, хлопче, що ти знаєш про знищення нашого міста? Відповідай!

Хлопець похитав головою:

— Нічого, — прошепотів він.

Якусь мить коробка мовчала.

— Він каже правду, — неохоче визнала вона.

— Наступний!

— Я непричетний до знищення вашого міста, — сказав чоловік. — Ви гаєте свій час.

— Правда, — підтвердила коробка.

Якийсь час ляйтер стояв, крутячи в руках свій жезл. Зрештою, він засунув його назад за пояс і подав солдатам знак виходити.

— Можете летіти далі, — сказав він і рушив слідом за солдатами. Біля люка він зупинився і оббіг пасажирів похмурим поглядом. — Ви можете летіти... Але Марс не дозволить ворогові втекти. Трьох диверсантів піймають, я вам обіцяю. — Він замислено потер своє смагляве підборіддя. — Дивно. Я був певен, що вони на цьому кораблі.

Він знову холодно подивився на терранців.

— Можливо, я й помилявся. Ну гаразд, летіть, але запам’ятайте: цю трійцю піймають, навіть якщо на пошуки підуть роки. Марс спіймає їх і покарає! Присягаюся!

Тривалий час ніхто не наважувався порушити мовчанки. Тихо і спокійно загули двигуни, корабель незграбно піднявся, щоб крізь морок космосу домчати пасажирів додому, до їхньої рідної планети. З кожною секундою дедалі більше віддалялися Деймос і червона куля Марса, тьмяніючи і поступово зникаючи.

Нарешті пасажири змогли полегшено зітхнути.

— Багато галасу даремно, — пробурчав хтось.

— Варвари! — вигукнула жінка.

Дехто підвівся і попростував між рядами до кімнати відпочинку та коктейльного бару. Сусідка Тачера також встала і накинула на плечі жакет.

— Перепрошую, — мовила вона, пробираючись повз нього.

— Ви у бар? — запитав Тачер. — Не проти, якщо я приєднаюсь?

— Звісно.

Вони рушили за іншими до кімнати відпочинку.

— Слухайте, — сказав Тачер, — а я й досі не знаю вашого імені.

— Мене звати Мара Гордон.

— Мара? Яке чудове ім’я! А ви з якої частини Терри? Північна Америка? Нью-Йорк?

— Я бувала у Нью-Йорку, — промовила Мара. — Там так гарно!

Дівчина була доволі гарненькою: струнка, зґрабна, з густим темним волоссям, що спадало їй на плечі.

Вони зайшли до кімнати відпочинку і нерішуче зупинилися.

— Давайте сядемо за столик, — запропонувала Мара, окидаючи оком відвідувачів бару, в основному чоловіків. — Як вам той?

— Але він уже зайнятий, — зауважив Тачер, дивлячись на огрядного бізнесмена, який щойно вмостився за столик, поставивши свою валізу для зразків товарів на підлогу. — Ми ж не сидітимемо поряд з ним?

— О, все гаразд, — мовила Мара, прямуючи до столика. — Ви не проти, якщо ми тут приземлимося? — запитала вона у чоловіка.

Той подивився на неї і поволі підвівся.

— Буду тільки радий, — пробурмотів він, пильно розглядаючи Тачера. — Проте за мить до мене приєднається мій товариш.

— Нічого, місця всім вистачить, — сказала Мара, сідаючи; Тачер допоміг їй, присунувши стілець. Він сів поруч і раптом помітив, як дивно дивляться один на одного Мара і бізнесмен.

Йому чомусь здалося, що вони віддавна знайомі. Чоловік був середнього віку, мав багряно-червоне обличчя, втомлені сірі очі та помережені сплетінням вен руки. Він сидів, нервово постукуючи пальцями по столу.

— Мене звати Тачер, — відрекомендувався йому юнак і простяг руку. — Боб Тачер. Оскільки нам доведеться якийсь час перебувати разом, може, ближче познайомимося?

Чоловік пильно на нього подивився. Потім повільно потиснув руку.

— Чому б ні? Мене звати Еріксон. Ральф Еріксон.

— Еріксон? — усміхнувся Тачер. — Якщо не помиляюся, ви комерсант? — він кивнув на валізу для зразків товарів, що стояла на підлозі. — Так?

Той, що назвався Еріксоном, почав було відповідати, але відволікся. До столика підходив чоловік, на вигляд років тридцяти.

Він окинув присутніх дружнім поглядом.

— Що ж, летимо далі, — сказав він Еріксону. — Привіт, Маро! — Він відсунув стілець і швидко сів, склавши перед собою на столі руки. Потім помітив Тачера і трохи подався назад. — Прошу пробачення, — пробурмотів він.

— Я Боб Тачер, — сказав хлопець. — Сподіваюсь, я тут не зайвий. — Він оглянув трійцю: насторожену Мару, яка сиділа, пильно дивлячись на нього, огрядного збентеженого Еріксона та новоприбулого. — То ви троє вже знайомі? — раптом запитав він.

Запала тиша.

Збоку безшумно під’їхав робот-офіціант і завмер, очікуючи замовлень. Еріксон стрепенувся:

— Хвилинку, — пробурмотів він. — Що будемо? Маро?

— Віскі з содовою.

— Ти, Жане?

Жвавий стрункий чоловік усміхнувся:

— Те саме.

— Тачере?

— Джин з тоніком.

— Мені також віскі з содовою, — зробив замовлення Еріксон. Робот-офіціант від’їхав і майже одразу повернувся з напоями, які розставив на столі. Еріксон узяв свій.

— Ну, — сказав комерсант, піднімаючи склянку, — за наш спільний успіх!

Усі випили: Тачер і трійця — огрядний Еріксон, чимось стривожена неспокійна Мара і новоприбулий Жан. І знову Мара з Еріксоном обмінялись поглядами, такими швидкими, що він би ніколи цього не помітив, якби не дивився прямо на дівчину.

— То який товар ви пропонуєте, містере Еріксон? — запитав Тачер.

Еріксон поглянув спершу на нього, потім перевів погляд на валізу для зразків товарів на підлозі й гмикнув.

— Ну, як ви вже здогадались, я — комівояжер.

Тачер усміхнувся.

— Я так і знав! Комівояжера можна впізнати по його валізі. Він завжди повинен мати щось на огляд. А чим ви торгуєте, сер?

Еріксон зам’явся. Він облизав губи, його очі закліпали товстими, мов у жаби, повіками. Зрештою, він потер рота, підняв валізу і поставив її на столі перед собою.

— Ну що? — сказав він. — Може, все-таки варто показати це містерові Тачеру?

Валіза прикувала погляди всієї компанії. На вигляд вона була звичайною шкіряною валізою, з металевою ручкою та замком-защіпкою.

— Мені стає цікаво, — промовив Тачер. — Що там? Ви всі такі напружені. Діаманти? Крадені коштовності?

Жан засміявся — але якось силувано, невесело.

— Еріку, постав її назад. Ми не настільки далеко відлетіли.

— Дурниці, — пробурчав Ерік. — Ми вже далеко, Жане.

— Не треба, — прошепотіла Мара. — Еріку, зачекай.

— Зачекати? Чому? Навіщо? Ви так звикли...

— Еріку, — обірвала його Мара і кивнула на Тачера. — Ми його зовсім не знаємо, Еріку. Прошу, не роби цього!

— Він терранець, хіба ні? — запитав Ерік. — Настали часи, коли всі терранці мають бути заодно. — Він намацав защіпку на валізі. — Так, містере Тачер. Я комівояжер. Ми всі комівояжери, всі троє.

— Отже, ви все-таки знайомі.

— Так, — кивнув Еріксон, його компаньйони сиділи нерухомо, опустивши додолу очі. — Так, знайомі. Зараз я покажу вам наш товар.

Він відкрив валізу і вигріб звідти ніж для відкривання конвертів, машинку для гостріння олівців, скляне кругле прес-пап’є, коробку креслярських кнопок, степлер, кілька скріпок, пластикову попільничку і ще якийсь дріб’язок, про призначення якого Тачер навіть не мав уявлення. Він виклав усе це в рядок перед собою на столі і закрив валізу.

— Отже, ви пропонуєте канцтовари, — припустив Тачер, торкнувшись пальцем ножа. — Якісна сталь. Здається, схожа на шведську.

Еріксон кивнув і подивився Тачеру у вічі.

— Не дуже вражаючий бізнес, еге ж? Канцелярські товари. Попільнички, скріпки для паперів, — він посміхнувся.

— Ну, — знизав плечима Тачер. — Чому ні? Все це необхідно для сучасного бізнесу. Мене лише дивує, що...

— Що?

— Ну, мене дивує, де ви знайшли на Марсі достатньо клієнтів, щоб заробляти собі на життя, — він замовк, розглядаючи скляне прес-пап’є. Він підняв його і розглядав проти світла, аж поки Еріксон не забрав кулю у нього з рук і не поклав назад у валізу. — І ще одне, якщо ви троє знаєте одне одного, чому ж не сіли в салоні разом?

Вони кинули на нього швидкий насторожений погляд.

— І чому ви не розмовляли між собою, аж поки ми не покинули Деймос? — Він нахилився до Еріксона і посміхнувся. — Двоє чоловіків та жінка. У кораблі сиділи нарізно. Не розмовляли, аж поки контрольний пост не лишився позаду. Я от все думаю про слова марсіанина. Троє диверсантів. Жінка і двоє чоловіків.

Еріксон почав складати речі назад до валізи. Він посміхався, проте його обличчя було блідим мов крейда. Мара втупилась у свою склянку, ганяючи по ній останню краплю рідини. Жан нервово стискував пальці рук і часто моргав.

— Ви троє — ті, кого шукав ляйтер, — тихо промовив Тачер. — Ви — руйнівники, диверсанти. Але ж їхній детектор брехні... Чому ви не попались? Як вам це вдалося? І тепер ви, проминувши контрольний пост марсіан, у цілковитій безпеці. — Розглядаючи трійцю, він широко усміхався. — Хай ти сказишся! А я й справді думав, що ви комівояжер, Еріксоне. Ви мене провели!

Еріксон трохи заспокоївся.

— Що ж, містере Тачер, усе це заради шляхетної мети. Я впевнений, ви також не любите Марс. Як і всі терранці. І, як я бачу, ви покидаєте його разом з усіма нами.

— Так, — погодився Тачер. — Вам, напевне, є що цікаве розповісти, — він обвів трійцю підбадьорливим поглядом. — Нам ще близько години летіти. А цей маршрут, Марс — Терра, такий нудний. Дивитися ні на що, робити нічого, окрім як сидіти і напиватися в барі. — Він повільно підняв очі. — Можливо, ви розкажете якусь небилицю, щоб ми тут не позасинали?

Жан і Мара подивилися на Еріксона.

— Давай, — мовив Жан. — Зрештою, він знає, хто ми. Розкажи йому цю історію.

— Ти і сам можеш розповісти, — сказала Мара.

Раптом Жан з полегшенням зітхнув.

— Давайте викладемо всі карти на стіл, скиньмо із себе цей тягар. Я втомився боятись, переховуватися...

— А давайте! — із запалом погодився Еріксон. — Чому б ні? — Він відкинувся у кріслі і розстібнув жилетку. — Звісно, містере Тачер. Буду радий розповісти вам небилицю. І я певен, вона буде достатньо цікавою, щоб не дати вам заснути.

— Приніс тобі дещо показати, — сказав доктор Лабіринт і з поважним виглядом дістав з кишені свого пальта коробку сірників. Він подивився на неї, міцно затиснуту в руці. — Зараз я продемонструю тобі найважливіше відкриття сучасної науки.

Воно збурить увесь науковий світ.

— Показуйте вже, — мовив я.

Була пізня година, звернуло за північ, і за вікном мого будинку по безлюдних вулицях періщив дощ. Доктор Лабіринт обережно відкрив пальцем коробку. Я нахилився і зазирнув усередину.

Там лежав латунний ґудзик. І більше нічого, окрім, хіба що, якоїсь сухої бадилинки і хлібних крихт.

— Ґудзики винайшли давним-давно, — зауважив я. — Не думаю, що це таке вже відкриття. — Я потягнувся, щоб торкнутися ґудзика, але Лабіринт відсмикнув коробку і сердито насупився.

— Це не просто ґудзик, — застеріг він. Потім зазирнув у коробку і сказав: — Ну ж бо! Ну! — Він підштовхнув ґудзик пальцем. — Ну!

Я з цікавістю на нього подивився.

— Лабіринте, може, ви щось таки поясните? Приходите посеред ночі, показуєте ґудзик у коробці і...

Лабіринт знеможено упав на диван. Із засмученим виглядом він закрив коробку і засунув її назад до кишені.

— Я помилився, — сказав він. — Нічого не вийшло. Ґудзик мертвий. Безнадійно.

— Вас це так дивує? А самі ви чого очікували?

— Принеси мені чогось випити, — Лабіринт обвів кімнату безпорадним поглядом. — Принеси мені... принеси вина.

— Гаразд, док, — мовив я, підводячись. — Але ви знаєте, що вино робить з людьми. — Я пішов на кухню і наповнив два келихи хересом. Потім повернувся і простяг один йому. Якийсь час ми мовчки смакували вино. — Сподіваюсь, ви мене просвітите?

Док поставив свій келих і неуважно кивнув. Він закинув ногу на ногу, розпалив люльку і ще раз обережно зазирнув у коробку. Потім зітхнув і відклав її.

— Марно, — сказав він. — Оживлювач ніколи не запрацює, сам закон хибний. Звісно, я маю на увазі закон достатнього подразнення.

— А це що таке?

— Я нещодавно його відкрив. Якось я сидів на пляжі, припікало сонце, тож було дуже спекотно. Я весь обливався потом і збирався вже йти додому, аж раптом галька біля моїх ніг поворухнулась і відповзла у тінь. Її роздратувала спека.

— Справді? Галька?

— Так я і відкрив закон достатнього подразнення. Ось як зародилося життя. Цілу вічність тому, у далекому минулому, щось так роздратувало шматочок неживої матерії, що він поповз, почав рухатись від обурення. Це могло стати звершенням усього мого життя: виявити ідеальний подразник, достатньо потужний, щоб оживляти неживу матерію, і вмонтувати його у робочий апарат. Такий апарат зараз лежить на задньому сидінні мого авто, я назвав його оживлювачем, але він чомусь не працює.

Якийсь час ми сиділи мовчки. У мене вже почали злипатися очі.

— Слухайте, док, — почав я, — мабуть, нам час...

Доктор Лабіринт скочив на ноги.

— Ти маєш рацію, — сказав він. — Мені насправді вже час. Доктор рушив до дверей, та біля самого порога я його перехопив.

— Щодо апарата, — промовив я. — Не здавайтеся. Можливо, наступного разу він запрацює.

— Апарат? — насупився він. — А, оживлювач. Знаєш що, купи його у мене за п’ять доларів.

Від подиву я відкрив рота. У голосі доктора звучала така безнадія, що мені стало не до сміху.

— За скільки? — перепитав я.

— Зачекай, зараз я його принесу. — Він вискочив за двері і збіг сходами на тротуар. Я почув, як він відчинив дверцята машини, а потім роздратовано забурмотів.

— Я допоможу, — крикнув я і поквапився до нього.

Доктор морочився з великим квадратним ящиком, намагаючись витягти його з машини. Я взявся за інший край ящика, ми спільними зусиллями затягли його до будинку і поставили на обідній стіл.

— То ось він який, оживлювач, — промовив я. — Схожий на мікрохвильовку.

— Це і є мікрохвильовка, була, тобто. Оживлювач продукує тепловий промінь, який і є своєрідним подразником. Та мені це вже нецікаво.

Я дістав гаманець.

— Гаразд. Якщо ви вже так хочете продати того оживлювача, чому б мені його не купити? — Я відрахував потрібну суму.

Він показав, куди засовувати неживу матерію, що означають позначки на шкалі та лічильниках, а потім насунув на очі капелюха і пішов геть.

Я залишився на самоті зі своїм новим придбанням — оживлювачем. Поки я його роздивлявся з усіх боків, до кімнати зайшла моя дружина. Вона була у легенькому халатику.

— Що тут діється? — запитала вона. — Поглянь лише на себе — стоїш посеред кімнати у геть мокрих черевиках. Ти що, надворі у калюжу втелющився?

— Не зовсім. Поглянь на цю мікрохвильовку. Я купив її усього за п’ять доларів. Вона оживляє речі.

Джоан усе ще дивилась на мої черевики.

— Зараз перша ночі. Поклади черевики у мікрохвильовку і йди спати.

— Але ти не розумієш...

— Засунь свої черевики в мікрохвильовку, — сказала Джоан, піднімаючись нагору. — Ти чув мене?

— Гаразд, — відповів я.

— Ернесте Джей Елвуде! — занепокоєно промовила Ліз. — Ти мене зовсім не слухаєш. І ні крихти ще не з’їв. Та що з тобою коїться? Іноді я тебе просто не розумію.

Ернест Елвуд нерухомо сидів і дивився повз них, вглядаючись у напівтемряву за вікном, так неначе чув щось нечутне для інших. Нарешті він зітхнув і випростався на стільці, немов збираючись щось відповісти, проте зачепив ліктем чашку і зосередився на тому, щоб не дати їй перекинутися. Потім витер ганчіркою розхлюпану на столі чорну каву.

— Вибач, — пробурмотів він. — Що ти там казала?

— Їж, любий, — промовила дружина, поглядаючи на двох хлопчиків, щоб пересвідчитись, що вони не припинили їсти. — Ти ж знаєш, чого мені коштує приготувати вам вечерю.

Боб, старший із синів, їв швидко, розрізаючи на акуратні шматочки печінку з беконом, проте малий Тодді відклав свої ніж з виделкою, щойно це зробив батько, і тепер також мовчки сидів, втупившись у тарілку.

— Бачиш? — дорікнула Ліз. — Бачиш, який ти подаєш дітям приклад? Їж свою вечерю, бо зовсім захолоне. Ти ж не хочеш їсти холодну печінку? Немає нічого гіршого, ніж холодна печінка і бекон, у якому затверділо сало. Ти його потім просто не перетравиш. Особливо якщо це баранина. Кажуть, багато людей взагалі не можуть їсти бараняче сало. Любий, їж, будь ласка.

Елвуд кивнув. Він узяв ложку, зачерпнув трохи гороху та картоплі і поніс до рота. Малий Тодді почав робити те ж саме, статечно і серйозно, немов зменшена копія свого батька.

— А знаєте, що я вам скажу? — обізвався Боб. — У нас сьогодні в школі була навчальна атомна тривога. Ми ховалися під партами.

— Справді? — запитала Ліз.

— Проте містер Персон, наш учитель, каже, що якщо на нас скинуть бомбу, вона все місто знесе, так що я не знаю, навіщо ховатися під партами. Гадаю, їм час уже зрозуміти, чого встигла досягти наука. Зараз є такі бомби, що знищують цілі милі, не лишаючи каменя на камені.

— Багато ти знаєш, — пробурмотів Тодді.

— Так, багато, а ти заткнися.

— Хлопчики! — закликала їх до порядку Ліз.

— Але ж це правда, — серйозно продовжував Боб. — Я знаю одного хлопця з резерву морської піхоти, то він каже, що у них там з’явилася нова зброя, яка знищує пшеничні посіви і отруює воду. Це якісь кристали чи щось таке.

— Господи! — вигукнула Ліз.

— На минулій війні у них такого не було. Атомну енергію відкрили лише наприкінці війни, так що можливості використати її на повну силу так і не випало. — Боб повернувся до батька. — Правда, тату? Б’юся об заклад, коли ти служив у армії, ви не мали жодної атомної...

Вони зайшли у велику залу. В її дальньому кінці над широченним освітленим столом купчилися техніки, слідкуючи за складним візерунком вогників, що постійно змінювався, виблискуючи, здавалось, нескінченними комбінаціями. Гули довгі ряди машин — комп’ютерів, якими керували люди та роботи, а кожен дюйм вертикальної поверхні покривали мапи. Хейстен обвів залу здивованим поглядом.

Вуд засміявся.

— Ходіть сюди, і я вам покажу дещо насправді цікаве. Ви впізнаєте це, правда? — він показав на величезну машину, оточену мовчазними чоловіками та жінками у білих лабораторних халатах.

— Так, впізнаю, — повільно промовив Хейстен. — Схоже на наш копач, тільки разів у двадцять більший. Де ви збираєтеся його використовувати, що переміщувати? І куди? — він доторкнувся до поверхні копача, потім присів і зазирнув у його пащу. Вона була щільно стулена; копач саме працював. — А знаєте, якби ми бодай здогадувалися, що він існує, відділ історичних досліджень давно б уже...

— Тепер ви знаєте, — Вуд присів поруч із ним. — Послухайте, Хейстене, ви перший не з нашого відомства, хто потрапив до цієї кімнати. Бачили охоронців? Ніхто не пройде сюди без перепустки, у охоронців є наказ знищувати будь-кого, хто спробує проникнути сюди нелегально.

— Щоб приховати це? Машину? Ви б стріляли, щоб...

Вони підвелись, і Вуд подивився на нього з кам’яним виразом обличчя.

— Ваш копач риється в античності. Рим. Греція. Пил і стародавні фоліанти. — Вуд торкнувся величезної машини. — Цей копач інакший. Ми охороняємо його ціною наших життів і життів інших. Знаєте, чому?

Хейстен подивився на машину.

— Цей копач налаштований не на античність, а... на майбутнє. — Вуд подивився Хейстену прямо у вічі. — Розумієте? На майбутнє.

— Ви копаєте у майбутньому? Та як ви посміли? Це заборонено законом, і ви це чудово знаєте! — Хейстен відступив. — Якщо Виконавча рада дізнається, вона рознесе всю цю будівлю вщент. Ви маєте усвідомлювати, наскільки це небезпечно. Сам Берковський це довів у своїй дисертації.

Хейстен почав сердито ходити туди-сюди.

— Я не розумію, навіщо використовувати копач у майбутньому? Щойно ви витягнете з майбутнього матеріал, ви автоматично введете нові фактори у теперішнє; майбутнє зміниться, і так до безкінечності. Що довше ви копатимете, то більше факторів потраплятиме у сьогодення. І для наступних століть створюватимуться нестабільні умови. Саме тому і був ухвалений закон.

— Знаю, — кивнув Вуд.

— І все одно продовжуєте копати? — Хейстен промовисто кивнув на техніків за машинами. — Припиніть, заради всього святого! Припиніть, поки ви не ввели якийсь летальний фактор, який потім не зможете ліквідувати. Чому ви продовжуєте...

Раптом Вуд знесилено опустив плечі.

— Гаразд, Хейстене, не треба нам читати лекцій. Надто пізно, все вже трапилося. Летальний фактор ввели під час проведення перших експериментів. Ми були впевнені, що знаємо, що робимо... — Він підняв догори очі. — Тому вас сюди і запросили. Сядьте... Зараз ви про все дізнаєтеся.

Отямившись, він відчув легке погойдування. Тишу порушував рівномірний гул реактивних двигунів. Сидячи у кріслі невеликого приватного реактивного корабля, він повільно летів пообіднім небом між містами.

— Ой, — простогнав він, потираючи голову.

Ерл Ретрік, що сидів поруч із ним, пильно на нього подивився:

— Приходите до тями?

— Де це ми? — Дженнінгс похитав головою, ніби намагаючись витрусити з неї ниючий біль. — Чи, може, мені треба по-інакшому запитати?

Тепер він уже бачив, що назовні був далеко не кінець осені. Буяла весна, і під кораблем зеленіли поля. Останнє, що він пам’ятав, — це те, як заходив з Ретріком у ліфт, а це було наприкінці осені. У Нью-Йорку.

— Так, — мовив Ретрік. — Минуло майже два роки. За цей час багато що змінилося. Кілька місяців тому розпався уряд, йому на зміну прийшов іще жорсткіший. Служба безпеки, тобто поліція Служби безпеки, отримала майже необмежену владу.

Вони навіть почали вчити школярів доносити. Та ми й самі бачили, що до цього все йшло. Так, що ще? Нью-Йорк розрісся. Наскільки я знаю, затоку Сан-Франциско вже мали осушити.

— Усе, що я хочу знати, — це чим до біса я займався останні два роки! — Дженнінгс нервово запалив цигарку. — Це ви мені скажете?

— Ні. Звісно, цього я вам не скажу.

— Куди ми летимо?

— Назад до нью-йоркського офісу. Там ви вперше зі мною зустрілися. Пам’ятаєте? Мабуть, ви це пам’ятаєте навіть краще, ніж я. Зрештою, для вас відтоді минуло не більше дня.

Дженнінгс кивнув. Два роки! Два роки випали з його життя, просто вилетіли. У це просто неможливо повірити! Заходячи у ліфт, він усе ще розмірковував, зважував. Можливо, варто передумати? Хай він отримає аж стільки грошей, а їх було багато навіть для нього, воно не буде того варте. Він завжди хотітиме знати, чим тоді займався. Чимось легальним? Чи, може... Та це були думки з минулого, і що їх згадувати тепер, коли поїзд пішов. Він похмуро нахилився до вікна і поглянув на пообіднє небо. Земля внизу була волога і жива. Весна, весна два роки по тому. А чого він за цей час досяг?

— Мені заплатили? — запитав він, витягуючи гаманець і зазираючи всередину. — Напевне, ні.

— Ні. Вам заплатять в офісі. Келлі видасть вам гроші.

— Усю суму відразу?

— П’ятдесят тисяч кредитів.

Дженнінгс усміхнувся. Тепер, коли озвучили суму, йому стало трохи краще. Можливо, все це не так уже й погано. Немов заплатили за сон. От тільки тепер він був на два роки старший, і жити йому лишилось рівно на стільки ж менше. Він немов продав частину себе, частину свого життя. А життя коштує багато, особливо сьогодні. Він знизав плечима. Зрештою, все це в минулому.

— Майже прилетіли, — повідомив його сусід, і робот-пілот, нахиливши корабель, почав заходити на посадку. Внизу забовваніли околиці Нью-Йорка. — Що ж, Дженнінгсе, можливо, ми більше не побачимось, — він простяг йому руку. — З вами було приємно працювати. Ми ж працювали разом. Пліч-о-пліч. Ви один з найкращих фахівців з електроніки на моїй пам’яті. Ми не помилилися, найнявши вас, навіть за такі гроші. Ви повернули їх нам сторицею... хоча й самі того не усвідомлюєте.

— Радий, що ви не викинули грошей на вітер.

— Ви що, сердитеся?

— Ні, я просто намагаюсь звикнутися з тим, що тепер я на два роки старший.

Ретрік засміявся.

— Ви все ще досить молодий. І вам стане краще, коли Келлі видасть вам вашу платню.

Вони опустилися на крихітний посадковий майданчик на даху нью-йоркського офісу. Ретрік провів його до ліфта. Двері за ними зійшлися, і на Дженнінгса накотилася хвиля емоцій. Це було останнє, що він пам’ятав, саме цей ліфт. Далі все тонуло у пітьмі.

— Келлі буде рада вас бачити, — сказав Ретрік, коли вони увійшли до яскраво освітленої зали. — Вона вже кілька разів про вас запитувала.

— Чому це раптом?

— Каже, що ви симпатичний, — Ретрік набрав код на панелі дверей, і ті широко розчинилися.

Вони пройшли до розкішного офісу «Конструкторського бюро Ретріка». За довгим столом із червоного дерева сиділа молода дівчина і зосереджено вивчала якийсь документ.

— Келлі, — промовив Ретрік, — глянь, кого я сьогодні привів.

Дівчина підняла очі й усміхнулася:

— Добридень, містере Дженнінгс. Як воно, знову повернутися у світ?

— Добре, — підійшов до неї Дженнінгс. — Ретрік каже, ви займаєтеся виплатами.

Ретрік поплескав Дженнінгса по спині:

— Бувайте, друже. Я вже повертатимуся на завод. Якщо вам раптом знадобиться купа грошей, приходьте, і ми укладемо з вами новий контракт.

Дженнінгс кивнув. Ретрік пішов, а він, закинувши ногу на ногу, сів до столу. Келлі висунула шухляду стола.

— Отже, ваш строк закінчився, і «Конструкторське бюро Ретріка» готове з вами розрахуватися. Ваша копія контракту при вас?

Дженнінгс витяг з кишені конверт і кинув його на стіл.

— Тримайте.

Келлі дістала із шухляди маленький полотняний мішечок та кілька аркушів із написаним від руки текстом і якийсь час його пильно вивчала.

— Щось не так?

— Гадаю, вас це здивує, — Келлі повернула йому конверт з контрактом. — Перечитайте ось це.

— Навіщо? — Дженнінгс відкрив конверт.

— Там є пункт про альтернативу. «За рішенням представника другої сторони, пред’явленим у будь-який час протягом дії контракту, укладеного нею з вищезгаданою компанією „Конструкторське бюро Ретріка“... За її рішенням, вказана грошова сума може бути замінена на обрані нею на власний розсуд вироби чи продукцію, які, на її думку, мають достатню цінність, щоб бути прирівняними до вказаної суми...»

Дженнінгс схопив полотняний мішечок і на очах у Келлі висипав його вміст на долоню.

— Де Ретрік? — підвівся Дженнінгс. — Якщо він гадає, що це...

— Ретрік до цього непричетний. Це було ваше прохання. Ось, погляньте, — Келлі подала йому кілька аркушів паперу. — Ваш почерк. Прочитайте. Це була ваша ідея, не наша. Чесно, — вона йому посміхнулась. — Таке інколи трапляється з людьми, з якими ми укладаємо контракти. Працюючи на нас, вони вирішують взяти щось замість грошей. Чому — не знаю, та коли вони приходять зі стертою пам’яттю, погодившись на...

Дженнінгс пробіг очима текст. Почерк був його. Поза сумнівом. У нього затремтіли руки.

— Не вірю. Навіть якщо це мій почерк, — стиснувши зуби, він склав папери. — Поки я був там, зі мною щось зробили. Я б такого ніколи не написав.

— Схоже, у вас була на те причина. Згодна, в цьому немає жодного сенсу, але ви не знаєте, що вас спонукало до цього, перш ніж вашу пам’ять було стерто. Не ви перший. До вас було вже кілька подібних випадків.

Дженнінгс подивився на те, що лежало у нього на долоні. Вмістом мішечка була якась купа мотлоху. Кодовий ключ від бозна-яких дверей. Корінець квитка. Квитанція за якийсь пакет, зданий на зберігання в якийсь банк. Моток блискучого дроту. Половинка покерної фішки. Зелена полотняна стрічка. Автобусний жетон.

— І це — замість п’ятдесяти тисяч кредитів, — пробурмотів він. — Два роки...

Йому повідомили три запитання лише тоді, коли настав час вирушати. Волтер Кент відвів Мередіта вбік від решти, поклав йому руки на плечі і пильно подивився у вічі.

— Не забувай, ще жоден не повернувся. Якщо ти повернешся — станеш першим. Першим за п’ятдесят років.

Тім Мередіт кивнув, знервовано, збентежено, проте вдячний Кенту за його слова. Зрештою, Кент, цей могутній дідуган із сивим волоссям з металевим відблиском та бородою, був вождем племені. Його праве око прикривала пов’язка, а на поясі висіли два ножі, в той час як усі носили по одному. А ще казали, нібито він знає літери.

— Дорога займе трохи більше дня. Ми даємо тобі пістолет. До нього є набої, проте невідомо, скільки з них іще годяться. У тебе є їжа?

Мередіт засунув руку в ранець і дістав звідти бляшанку з тушкованим м’ясом і прикріпленою до неї відкривачкою.

— Цього має вистачити, — сказав він, зваживши в руці бляшанку.

— Вода?

Мередіт струснув свою флягу, почувся плескіт.

— Добре.

Кент оглянув юнака. На ньому були шкіряний плащ, рейтузи та шкіряні черевики. Голову Мередіта захищала іржава металева каска, а на шиї, на шнурку із сиром’ятної шкіри, висів бінокль. Кент торкнувся цупких рукавиць на руках Мередіта.

— Це остання пара, — промовив він. — Таких ми більше ніколи не знайдемо.

— То, може, я їх залишу?

— Ми сподіваємося, що вони... і ти... повернетеся.

Кент узяв його під руку і відвів іще далі, так, щоб ніхто не міг їх підслухати.

Решта племені, чоловіки, жінки та діти, стояли, збившись докупи біля входу до сховища, і не відводили від них поглядів. Це було бетонне сховище, укріплене стовпами, які періодично міняли. Колись, у далекому минулому, над входом нависала маскувальна сітка, проте вона давно потрухла, а дріт, яким вона кріпилася, проржавів і порвався. В будь-якому разі, в небі більше не лишилося нічого, здатного помітити невеличке бетонне коло, що слугувало входом до численних підземних камер, у яких мешкало плем’я.

— Час, — сказав Кент. — Три запитання... — Він нахилився до Мередіта. — У тебе ж хороша пам’ять?

— Так, — відповів Мередіт.

— Скільки книжок ти довірив своїй пам’яті?

— Мені прочитали лише шість книжок, — пробурмотів Мередіт. — Але я знаю їх усі.

— Цього достатньо. Гаразд, тепер слухай. Ми весь рік думали над цими запитаннями. На жаль, поставити можна лише три, тож ми їх дуже ретельно підбирали.

Сказавши це, він прошепотів Мередітові на вухо три запитання.

На якийсь час запала тиша. Задумавшись над запитаннями, Мередіт усе прокручував їх у своїй голові.

— Як гадаєте, Великий К зможе на них відповісти? — нарешті запитав він.

— Я не знаю. Це складні запитання.

Мередіт кивнув.

— Так, дуже. Залишається тільки молитися.

Кент поплескав його по плечу.

— Ну от і все. Ти готовий. Якщо все буде гаразд, ти повернешся за два дні. Ми тебе виглядатимемо. Щасти тобі, хлопче.

— Дякую, — відповів Мередіт і повільно підійшов до решти. Не сказавши ані слова, Вілл Густавсон вручив йому пістолет, його очі поблискували від хвилювання.

— Ось компас, — промовив Джон Пейдж, відійшовши від своєї жінки і простягаючи Мередітові невеличкий військовий компас.

Його жінка, молода чорнявка, захоплена у сусіднього племені, підбадьорливо усміхнулась.

— Тіме!

Мередіт озирнувся. До нього бігла Енні Фрай. Він простяг до неї руки і стиснув її долоні.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав він. — Не хвилюйся.

— Тіме, — погляд дівчини був безтямним. — Тіме, будь обачним. Пообіцяй мені.

— Обіцяю, — широко усміхнувшись, він незграбно провів рукою по її густому короткому волоссю. — Я повернусь.

Проте всередині у нього все похололо, немов замість серця у грудях забився шматочок стужавілої криги. Холодний подих смерті. Він різко відірвався від дівчини.

— Бувайте, — промовив він усім присутнім.

Плем’я розвернулось і пішло. Він залишився один. Не зоставалося нічого, окрім як іти. Він ще раз подумки повторив три запитання. Чому обрали саме його? Але хтось же мусив піти і запитати. Він рушив до краю просіки.

— Бувай! — вигукнув Кент, він стояв разом зі своїми синами.

Мередіт помахав їм у відповідь. А за мить він, міцно стискаючи в одній руці компас, а другою притримуючи ніж, вже зник у лісі.

— Там вона і сидить, — сказав Роберт Най. — Річ у тім, що вона завжди там. Навіть у негоду. Навіть у дощ.

— Зрозуміло, — кивнув його друг Ліндквіст.

Відчинивши задні двері, двоє чоловіків вийшли на ґанок.

Повітря було теплим та свіжим. Чоловіки зупинились і глибоко вдихнули. Ліндквіст роззирнувся навсібіч:

— Який чудовий сад! Оце краса, га? — він почухав потилицю. — Я починаю її розуміти. Ти лишень поглянь!

— Ходімо, — сказав Най, спускаючись зі сходів на стежку. — Вона, мабуть, сидить там зараз із Сером Френсісом. Далі, за деревом, стоять старі лавки у формі кола, ну, знаєш, раніше такі були в моді.

— Із Сером Френсісом? Хто це? — запитав Ліндквіст, поспішаючи за Наєм.

— Сер Френсіс — це її ручний качур. Великий білий качур.

За кущами бузку, що схилялися над високим дерев’яним парканом, стежка повернула. Тепер вона вела поміж рядами тюльпанів, що були вже у повному розцвіті. Під стіною невеличкої теплиці буяли трояндові кущі. Ліндквіст замилувався. Трояндові кущі, бузок, ряди живоплоту та квітів. Поросла гліцинією стіна. Велетенська верба.

А під деревом, не зводячи погляду з білого качура, що походжав по траві, сиділа Пеггі.

Ліндквіст закляк на місці, заворожений вродою місіс Най. Пеггі Най виявилася молодою тендітною жінкою з м’яким темним волоссям і великими добрими очима, повними ніжного покірного смутку. На ній були короткий синій плащик та костюм, на ногах — сандалі, а волосся прикрашали квіти. Троянди.

— Люба, — мовив до неї Най. — Поглянь, хто до нас завітав. Ти ж пам’ятаєш Тома Ліндквіста?

Пеггі швидко підняла очі.

— Томмі Ліндквіст! — вигукнула вона. — Як життя-буття? Я дуже рада тебе бачити!

— Дякую, — Ліндквіст зніяковів від задоволення. — А як ти, Пег? Бачу, друга собі завела.

— Друга?

— Сера Френсіса. Його ж так звати?

Пеггі засміялася:

— О, Сер Френсіс, — вона простягла руку і погладила качурове пір’я, той ходив по траві, вишукуючи всяких комашок. — Так, ми з ним добрі друзі. Слухай, чого ж ти стоїш, сідай. Ти до нас надовго?

— Ні, він ненадовго, — відповів їй чоловік, — проїздом, у нього справи в Нью-Йорку.

— Так і є, — підтвердив Ліндквіст. — Слухай, Пеггі, який же в тебе чудовий сад! Я завжди хотів мати такий — повний птахів, квітів.

— Він і справді гарний, — погодилася Пеггі. — Ми майже весь час тут.

— Хто це ми?

— Сер Френсіс і я.

— Вони багато часу проводять разом, — промовив Най. — Цигарку? — Він протяг Ліндквістові пачку. — Ні? — Най закурив. — Особисто я не розділяю її любові до качурів, та й квітами я ніколи не захоплювався.

— Роберт годинами просиджує в будинку і все працює над своїми статтями, — сказала Пеггі. — Сідай, Томмі, — говорячи це, вона взяла качура і посадила собі на коліна. — Сідай поруч з нами.

— Та ні, дякую, — мовив Ліндквіст. — Я ліпше постою.

Він замовк і перевів погляд з Пеггі на квіти, траву і мовчазного качура. По рядах фіолетових та білих півників, що росли за деревом, прокотився слабкий вітерець. Ніхто не порушував тиші. В саду було прохолодно і спокійно. Ліндквіст зітхнув.

— Що таке? — запитала Пеггі.

— Знаєш, усе це нагадало мені один вірш, — Ліндквіст потер лоб. — Щось із Єйтса[7], здається.

— А, так, пригадую, цей сад схожий на той, — промовила Пеггі. — Я дуже люблю поезію.

Ліндквіст зосередився.

— Точно! — засміявся він. — Це ж про тебе із Сером Френсісом. Про тебе і Сера Френсіса в саду. «Леда і лебідь».

Пеггі насупилась:

— По-твоєму, я...

— Цим лебедем був Зевс, — пояснив Ліндквіст. — Зевс прибрав подоби лебедя, щоб підібратися ближче до Леди, коли та купалась. І в цій подобі він... гм... зайнявся з нею коханням. А за деякий час з’явилася на світ Єлена Троянська. Донька Зевса і Леди. Як же там було... «Удар з небес. Б’ють величезні крила. На стегнах — лебединих лап жага[8]...»

Він замовк. Пеггі гнівно дивилася на нього широко розплющеними очима, її щоки пашіли. Раптом вона скочила на ноги, скинувши качура на траву. Її трясло від гніву.

— Що таке? — насторожився Роберт. — Що трапилось?

— Та як ти смієш! — вигукнула Пеггі Ліндквісту, розвернулась і швидко пішла геть.

Роберт кинувся за дружиною і схопив її за руку.

— Та що ж це з тобою? Що трапилося? Це ж просто вірш!

Пеггі почала вириватися:

— Відпусти мене!

Жодного разу він ще не бачив її такою розлюченою. Її обличчя перетворилося на вирізьблену зі слонової кістки маску, очі, мов дві крижинки, випромінювали холодний блиск.

— Ну, Пег...

Вона пильно на нього подивилася.

— Роберте, — промовила вона. — У мене буде дитина.

— Що?

Пеггі кивнула.

— Сьогодні ввечері хотіла тобі сказати про це. Він знає, — її губи затремтіли. — Він знає. Тому про це і заговорив. Роберте, хай він піде! Будь ласка, хай він піде!

Най механічно кивнув.

— Звісно, Пег. Звісно. Але... це правда? У тебе справді буде дитина? — він обійняв її. — Та це ж прекрасно! Люба, це просто чудово! Я ще ніколи не чув приємнішої новини. Люба моя! Хвала небесам!

Обіймаючи дружину, він повів її назад до лавки. Раптом він спіткнувся об щось м’яке, воно вивернулось і гнівно зашипіло. Клацаючи дзьобом від люті, Сер Френсіс перевальцем побіг геть, він так бив крильми, що майже відривався від землі.

— Томе! — вигукнув Роберт. — Ти маєш це почути. Пег, можна я йому скажу? Ти не проти?

Сер Френсіс люто зашипів їм услід, проте всі були настільки схвильовані, що не звернули на качура жодної уваги.

Уже сутеніло, а злива не вщухала. Вздовж ряду бензоколонок на краю заправки суцільною стіною лив дощ, а дерево по той бік шосе аж згиналося від вітру.

Шандраш Джонс стояв у дверях будиночка, прихилившись до бочки з машинним мастилом. Двері були відчинені, і струмені дощу задувало на дерев’яну підлогу. Була пізня година, сонце вже сіло, і повітря наповнювалось прохолодою. Шандраш поліз до кишені і видобув звідти сигару. Він відкусив її кінчик і, відвернувшись від дощу, обережно припалив. У мороці ожив вогник, теплий та яскравий. Шандраш глибоко затягнувся, застібнув плащ і вийшов назовні.

— Чорт! — вилаявся він. — Ну й нічка!

Дощ періщив як із відра, вітер валив з ніг. Примружившись, він оглянув шосе: жодного автомобіля. Скрушно похитавши головою, він почав замикати бензоколонки.

Шандраш повернувся в будинок і щільно зачинив за собою двері. Потім відкрив шухляду касового апарата і перерахував виторг за день. Виявилося небагато.

Небагато, та одинокому старому вистачить. Достатньо, щоб купити собі тютюн, дрова і кілька журналів, а потім у комфорті чекати випадкових клієнтів. У колишні часи по шосе їздило багато автомобілів. Тепер, коли без ремонту воно поступово руйнувалось, а його грубу суху поверхню покрили численні тріщини, більшість водіїв надавали перевагу швидкісній автомагістралі, що тягнулася за пагорбами. А в Дерривіллі не було нічого, що могло б їх зацікавити, змусити до нього завернути. Дерривілль був маленьким містечком, надто маленьким, щоб мати власну промисловість, надто маленьким, щоб на нього взагалі звертали увагу. Іноді години минали, перш ніж...

Шандраш напружився, несамохіть стиснувши в руці гроші. Знадвору долинув мелодійний звук дзвінка сигнального шнура, натягнутого над тротуаром.

Дзинннь!

Шандраш кинув гроші в шухляду і закрив касовий апарат. Він повільно підвівся, підійшов до дверей і прислухався. Вимкнувши світло, чоловік крізь скло вдивлявся у нічний морок.

Автомобіля ніде не було видно. Дощ не вщухав, струмені води колихались від вітру, над дорогою, немов туман, здіймалися бризки. А біля бензоколонок бовваніла чиясь постать.

Він відчинив двері і вийшов на вулицю. Спочатку не міг нічого розгледіти, однак те, що він зрештою побачив, змусило старого остовпіти.

Під зливою стояли два крихітні чоловічки, тримаючи у руках щось на зразок нош. Мабуть, колись вони були вдягнені у пишне яскраве вбрання, проте зараз, під дощем, їхній одяг висів мокрим мішком. Вони нерішуче подивилися на Шандраша. По їхніх обличчях цівками струменіла вода, а промоклі мантії метлялись на вітрі.

На ношах щось заворушилося: у тьмяному світлі зблиснув мокрий від дощу шолом, а з-під нього на Шандраша пильно дивилися чиїсь крихітні оченята.

— Ви хто такі? — запитав Шандраш.

Чоловічок на ношах звівся на ліктях.

— Я — король ельфів, і я промок.

Від подиву Шандраш не знав що й сказати.

— Так, це щира правда, — сказав один з носіїв. — Як і те, що ми змокли до рубця.

Тим часом навколо короля зібралася невеличка група ельфів. З безнадійним виглядом вони мовчки збилися в купку.

— Король ельфів, — повторив Шандраш. — Щоб я пропав! Як таке можливо? Ну хай вони маленькі, гаразд, ну нехай їхній промоклий одяг чудернацького крою і дивно розмальований.

Але ельфи?

— Хай йому біс! Хоч би ким ви були, але нічого вам стирчати знадвору такої ночі.

— Ну звісно, нічого, — пробурмотів король. — Нашої вини в цьому нема. Нашої вини... — його голос обірвався нападом сухого кашлю.

Ельфи-солдати стурбовано поглядали на ноші.

— Може, ліпше занести б його в дім? — запропонував Шандраш. — Я живу тут неподалік. Йому не варто залишатися під дощем.

— Думаєш, нам подобається тинятися поночі в таку негоду? — пробубонів один з носіїв. — Куди йти? Веди нас.

Шандраш махнув рукою.

— Нам туди. Просто прямуйте за мною. Я тим часом розпалю камін.

Крокуючи по дорозі, незабаром він підійшов до кам’яних сходів, які вони з Фінеасом Джаддом побудували влітку. Піднявшись ними, він озирнувся. Ноші, похитуючись з боку в бік, потроху наближалися. За ними простували ельфи-солдати, крихітна колона мовчазних промоклих створінь, бідолашних і замерзлих.

— Я пішов розпалювати камін, — кинув ельфам Шандраш, — а ви швиденько заходьте у дім.

Майор Лоуренс Холл стояв, зігнувшись над бінокулярним мікроскопом, підкручуючи мікрометричний гвинт.

— Цікаво, — пробурмотів він.

— Скажіть? Ми вже три тижні на цій планеті, а й досі не виявили жодної небезпечної форми життя, — лейтенант Френдлі сів на краєчок лабораторного столу, стараючись не зачепити чаші з культурами бактерій. — Що ж це за місце? Ані шкідливих мікробів, ані вошей, ані мух, ані пацюків, ані...

— Ані віскі, ані кварталу червоних ліхтарів, — Холл випростався. — Ну й місцина! Я був переконаний, що в цьому місиві знайдеться бодай щось на зразок земної сальмонели чи марсіанського піщаного гнилісного вертуна.

— А виявилося, що вся планета безпечна. Знаєте, я от подумав, а що, коли це — той самий Едем, який покинули наші предки.

— Вони його не покидали — їх з нього вигнали.

Холл побрів до вікна лабораторії й замислено почав розглядати краєвид. Варто визнати — картина, що постала перед ним, була мальовничою. Повсюди височіли порослі лісами пагорби, зелені схили стелилися квітами та нескінченними заростями лози, а ще водоспади, лапатий мох, фруктові дерева, акри квітів та озер. Усі зусилля було спрямовано на те, щоб зберегти незайманою поверхню Блакитної Планети, як її назвав перший корабель-розвідник, що прибув сюди шість місяців тому.

Холл зітхнув.

— Ну й місцина. Добре було б якось сюди повернутися.

— На її тлі Терра виглядає якоюсь голою, — Френдлі дістав пачку цигарок, а потім поклав їх назад. — Знаєте, це місце якось дивно на мене впливає. Я більше не палю. Мабуть, у всьому винен цей краєвид. Він такий... такий неймовірно чистий... Незаплямований. Я не можу тут палити чи смітити. Не можу поводитися, як на пікніку.

— О, скоро тут відбою не буде від охочих влаштувати пікнік, — промовив Холл і рушив назад до мікроскопа. — Перевірю я ще декілька культур. Можливо, все ж знайду якусь смертоносну бактерію.

— Не здавайтеся, — лейтенант Френдлі зіскочив зі столу. — Я ще зазирну до вас, може, на той час вам і поталанить. У залі №1 має відбутися велика конференція. Вони вже майже готові дати зелене світло Органам Еміграції, щоб ті висилали першу партію колоністів.

— От вам і охочі до пікніків.

Френдлі посміхнувся:

— Боюся, що так.

Двері за ним зачинились, звуки кроків ще деякий час відлунювали в коридорі. Холл лишився в лабораторії сам.

Він сів і поринув у роздуми. Потім знову зігнувся над мікроскопом, зняв з предметного столика скельце, вибрав нове і підняв його проти світла, щоб розібрати позначки. В лабораторії було тихо і тепло. Крізь вікно на підлогу падали сонячні промені. Дерева знадвору ледь погойдувались від вітру. Майора почало хилити в сон.

— Ох уже ці любителі пікніків, — пробурмотів він, вставляючи на місце нове скельце. — Мабуть, дочекатися не можуть, щоб приїхати сюди, повирубувати дерева, обірвати квіти, загидити озера, витоптати траву. А тут навіть вірусу звичайнісінької застуди немає, який би...

Раптом він запнувся.

Обидва окуляри мікроскопа зненацька сплелися навколо його шиї, силкуючись його задушити. Холл схопився за них, проте вони невблаганно стискали його шию, а сталеві трубки наближались, немов щелепи капкана.

Жбурнувши мікроскоп на підлогу, він скочив на ноги. Мікроскоп швидко поповз назад до нього і обвився навколо ноги. Він збив його ударом іншої ноги і вихопив бластер.

Мікроскоп відскочив якнайдалі і покотився на регулювальних гвинтах. Холл вистрелив. Мікроскоп розлетівся бризкою металевих уламків.

— Господи боже! — Холл знесилено сів і витер рукою спітніле обличчя. — Що за?.. — він промасажував горло. — Що за чорт?

У конференц-залі ніде було яблуку впасти. Тут зібралися майже всі офіцери корпусу Блакитної Планети. Командер Стелла Моррісон постукала тонкою пластиковою указкою по великій інтерактивній мапі.

— Ця велика пласка ділянка просто ідеальна для міста. Вона розташована близько до води, а погодні умови достатньо мінливі, щоб поселенцям було про що говорити. Тут також виявлені значні поклади різноманітних мінералів. Колоністи можуть відкривати власні заводи. Їм не доведеться залежати від імпорту товарів. Ось тут ми маємо найбільший на планеті ліс. Якщо їм не забракне здорового глузду, вони його не чіпатимуть, а вирішать пустити його на газети — що ж, це вже не наші проблеми.

Вона обвела поглядом кімнату, переповнену мовчазними чоловіками.

— Будьмо реалістами. Дехто з вас вважає, що нам не варто давати добро Органам Еміграції, натомість притримати планету для себе і з часом сюди повернутись. Я хотіла б цього не менше за вас, але єдине, чим це може для нас закінчитися, — це купою проблем. Це не наша планета. Нас відрядили сюди для конкретної роботи. І роботу цю ми вже майже завершили. Тому краще забудемо про це. Все, що нам лишилося зробити, це дати зелене світло і почати пакувати валізи.

— А вже надійшов лабораторний звіт щодо бактерій? — запитав віце-президент Вуд.

— Звісно, ми шукаємо їх особливо ретельно. Проте останнє, що я чула, так це те, що жодних мікробів не виявлено. Думаю, можна цим не перейматись і давати О. Е. зелене світло. Вони пришлють за нами корабель, а заодно й привезуть першу партію колоністів. Жодних причин... — вона запнулась.

У кімнаті наростав гомін. Голови присутніх повернулися в напрямку дверей.

Командер Моррісон насупила брови.

— Майоре Холл, дозвольте вам нагадати, що під час проведення наради нікому не дозволено втручатися в її хід!

Холл заледве стояв на ногах, і не падав він лише тому, що тримався за дверну ручку. Невидющим поглядом він обвів конференц-зал. Зрештою, його скляні очі зупинилися на лейтенанті Френдлі, що сидів у центрі кімнати.

— Ідіть сюди, — хрипло мовив він.

— Я? — Френдлі ще глибше втиснувся у крісло.

— Майоре, що ви собі дозволяєте? — гнівно запитав віце-президент Вуд. — Ви що, п’яні чи?.. — він розгледів бластер у майоровій руці. — Щось трапилось, майоре?

Лейтенант Френдлі перелякано підскочив і схопив Холла за плече.

— Що таке? Що трапилося?

— Ходімо в лабораторію.

— Ви щось виявили? — лейтенант пильним поглядом вдивлявся в обличчя друга. — Що саме?

— Ходімо, — Холл рушив у напрямку коридору, Френдлі — слідом.

Майор штовхнув двері лабораторії і обережно зробив крок усередину.

— То що там? — знову запитав Френдлі.

— Мій мікроскоп.

— Ваш мікроскоп? А що з ним? — Френдлі протиснувся повз Холла до лабораторії. — Не бачу його.

— Його більше немає.

— Немає? Як це немає?

— Я його спопелив.

— Спопелили? — Френдлі перевів погляд на майора. — Не розумію. Навіщо?

Холл відкрив рота і одразу ж закрив, не проронивши ні звуку.

— З вами все гаразд? — схвильовано запитав Френдлі. Потім нагнувся і дістав з полички під столом чорну пластикову коробку. — Зізнавайтеся, це такий жарт?

З коробки він витягнув Холлів мікроскоп.

— Що ви мали на увазі, коли казали, що спопелили його? Ось же він, на своєму місці. А тепер зізнавайтесь, що сталося? Ви знайшли щось? Якусь бактерію? Смертельну? Токсичну?

Холл повільно підійшов до мікроскопа. Той був цілий. Над мікрометричним гвинтом виднілася подряпина, а одна з лапок предметного столика була трішки зігнута. Він торкнувся її пальцем.

П’ять хвилин тому цей мікроскоп намагався його убити. І він точно знав, що спопелив його дощенту.

— Ви певні, що вам не потрібен психотест? — занепокоєно поцікавився Френдлі. — Як на мене, у вас посттравматичний синдром, чи навіть гірше.

— Можливо, ви й праві, — пробурмотів Холл.

Роботизований психотестер загудів, складаючи все докупи, зводячи воєдино. Зрештою, колір його лампочок перемінився з червоного на зелений.

— Ну? — зажадав результату Холл.

— Сильний неспокій. Коефіцієнт нестабільності перевищує десять.

— Це вище небезпечного рівня?

— Так. Вісім — це небезпечно. Десять — взагалі дивно для людини з вашими показниками. Зазвичай у вас близько чотирьох.

Холл стомлено кивнув:

— Знаю.

— Якби ви дали мені більше інформації...

Холл потер підборіддя.

— Я не можу сказати більше.

— Законом заборонено приховувати інформацію протягом психотесту, — суворо промовив апарат. — Якщо ви це робите, то навмисне спотворюєте мої результати.

Холл підвівся.

— Більше я нічого не можу тобі повідомити. Але ж ти встановив у мене високий рівень нестабільності, так?

— У вас високий рівень психічного розладу. Але що він означає чи чому виник, я сказати не можу.

— Дякую.

Холл вимкнув тестер і рушив до своєї кімнати. У нього паморочилося в голові. Невже він з’їхав з глузду? Але ж у щось та він стріляв із бластера. Зрештою, він провів аналіз атмосфери в лабораторії і виявив у суспензії часточки металу, особливо там, де спопелив з бластера мікроскоп.

Але як подібне взагалі могло трапитися? Щоб мікроскоп ожив, та ще й намагався його вбити!

У будь-якому разі Френдлі дістав його з коробки цілим та неушкодженим. Але як він потрапив до коробки?

Холл стягнув із себе уніформу і зайшов у душову кабінку. Тепла вода омивала його тіло, а сам він поринув у роздуми. Роботизований психотестер виявив у нього сильну занепокоєність, проте це могло бути результатом, а не причиною того, що трапилося. Він уже почав було розповідати про це Френдлі, проте замовк. Як можна очікувати, що хтось повірить у таке?

Він вимкнув воду й потягнувся за одним з рушників, що висіли на вішаку.

Раптом рушник, обкрутившись навколо зап’ястя, штовхнув його до стіни. Груба тканина обліпила ніс і рот. Холл несамовито заборсався, намагаючись вирватися. І раптом рушник розслабився. Холл упав, зсунувся на підлогу і вдарився головою об стіну. Перед очима затанцювали вогники, його пронизав нестерпний біль.

Сидячи в калюжі теплої води, Холл поглянув на вішак. Рушник, як і ті, що висіли поруч, більше не рухався. Три рушники висіли в ряд, всі як один нерухомі. Невже йому все примарилось?

Хитаючись, Холл звівся на ноги і потер руками голову. Боязко обійшовши вішак, він вискочив з душової кабінки. У кімнаті він обережно дістав з упаковки новий рушник. На вигляд він здавався звичайним. Витершись, Холл почав одягатися.

Раптом ремінь обкрутився навколо його талії і почав стискатися. Він був міцним... укріпленим металевими ланками для утримування штанів та пістолета. Вони з ременем завовтузились на підлозі, намагаючись побороти один одного. Ремінь звивався оскаженілою металевою змією, шмагаючи його, мов батогом. Нарешті Холлу вдалося дотягнутися до бластера.

І ремінь одразу ж заспокоївся. Холл спопелив його і завалився у крісло, намагаючись перевести подих.

Бильця крісла зімкнулись навколо нього, проте цього разу він був насторожі. Довелося вистрелити шість разів, перш ніж крісло безсило розвалилось і він знову зміг підвестись.

Важко дихаючи, Холл стояв посеред кімнати.

— Неможливо, — прошепотів він. — Мабуть, я таки з’їхав з глузду.

Зрештою він одягнувся, взув черевики і вийшов у порожній коридор. Там він викликав ліфт і піднявся на останній поверх.

Командер Моррісон провела Холла очима, поки той минав роботизований екран-прохідну. Екран запищав.

— Ви озброєні, — осудливо промовила командер.

Холл глянув на бластер у своїй руці і поклав його на стіл.

— Вибачте.

— Що з вами? У мене тут звіт тестера. Там сказано, що у вас останні двадцять чотири години зашкалюють показники, — вона пильно поглянула на майора. — Ми давно знаємо один одного, Лоуренсе. Що з вами коїться?

Холл набрав повні груди повітря.

— Стелло, сьогодні вранці мій мікроскоп намагався мене задушити.

Її очі округлились.

— Що?

— А пізніше, коли я виходив з душу, мене спробував задушити мій рушник. Я з ним упорався, проте коли я одягався, мій ремінь... — він замовк. Командер уже була на ногах.

— Охорона! — крикнула вона.

— Заждіть, Стелло, — ступнув до неї Холл. — Вислухайте мене. Це не жарти. Зі мною все гаразд. Чотири рази речі намагались мене вбити. Звичайні предмети раптом ставали смертоносними. Можливо, саме це і є тим, що ми шукали. Можливо, це...

— Ваш мікроскоп намагався вас убити?

— Він ожив. Його окуляри обвились навколо мого горла.

Запала затяжна пауза.

— Хто-небудь ще крім вас це бачив?

— Ні.

— Що ви зробили?

— Я спопелив його.

— Лишились якісь уламки?

— Ні, — неохоче визнав він. — Річ у тому, що, схоже, з мікроскопом знову все гаразд. Він такий, яким і був раніше. Знову лежить у коробці.

— Ясно, — командер кивнула двом охоронцям, що з’явились на її поклик. — Відведіть майора Холла до капітана Тейлора.

Нехай його оглянуть, а потім відправлять на Терру для обстеження.

Вона спокійно спостерігала, як охоронці сковують Холлові руки магнітними захватами.

— Пробачте, майоре, — мовила вона. — Якщо ви не доведете правдивості хоч якої-небудь частини вашої розповіді, ми будемо змушені вважати все описане вами виявами психічної нестабільності. А планета у нас не так добре забезпечена поліцією, щоб утримати психічно хворого від втечі. Ви можете завдати чимало шкоди.

Охоронці повели Холла до дверей. Він не чинив опору, а голова у нього йшла обертом. Можливо, вона й права. Можливо, він насправді з’їхав з глузду.

Вони зупинились біля кабінету капітана Тейлора, і один з охоронців натиснув на кнопку дзвінка.

— Хто там? — почувся вимогливий голос контролюючого вхід робота.

— Командер Моррісон наказала передати цього чоловіка під опіку капітана.

Після короткої заминки прозвучало:

— Капітан зайнятий.

— Це терміново.

Робот задумався, було чути, як клацають його реле.

— Вас послала командер?

— Так. Відчиняй.

— Можете заходити, — зрештою поступився робот, відмикаючи замки.

Охоронці штовхнули двері й зупинилися.

Капітан Тейлор лежав на підлозі з посинілим обличчям та виряченими очима. Видно було лише його голову та ноги. Решту тіла вкривав червоно-білий килимок, що, обернувшись навколо нього, стискався, стягуючись усе тугіше й тугіше.

Холл упав на підлогу і потяг за килимок.

— Швидше! — крикнув він. — Хапайте його!

Чоловіки втрьох смикнули за килимок, той не піддавався.

— Допоможіть! — слабко простогнав Тейлор.

— Ми намагаємося!

Вони смикали з усіх сил. Нарешті килимок опинився у них в руках. Потім він звалився на підлогу і кинувся у напрямку відчинених дверей. Один з охоронців вистрелив по ньому з бластера.

Холл підбіг до відеоекрана і тремтячими пальцями набрав екстрений номер командера.

На екрані з’явилось її обличчя.

— Бачите? — видихнув він.

Командер перевела погляд з Холла на Тейлора, що лежав у того за спиною. Біля нього, все ще стискаючи бластери, стояли на колінах охоронці.

— Що... що трапилось?

— На нього напав килимок, — Холл сумно посміхнувся. — І хто тепер божевільний?

— Я пришлю до вас охорону, — вона розгублено кліпала очима. — Негайно. Але як...

— Нехай тримають бластери напоготові. А краще оголосіть для всіх загальну тривогу.

Холл виклав на стіл командера Моррісон чотири предмети: мікроскоп, рушник, армований ремінь і невеликий червоно-білий килимок.

Вона насторожено відсунулася:

— Майоре, ви впевнені?..

— Зараз з ними все гаразд. І це найдивніше. Ось, скажімо, рушник. Кілька годин тому він намагався мене вбити. Я врятувався, спепеливши його вщент. Але ось він, цілісінький. Такий, яким був раніше. Неушкоджений.

Капітан Тейлор обережно вказав пальцем на червоно-білий килимок:

— А це мій килимок. Я привіз його з Терри. Мені його дружина подарувала. Я... я нічого такого від нього не очікував.

Вони обмінялися поглядами.

— Килимок ми також спопелили, — засвідчив Холл.

Запала тиша.

— То що ж тоді на мене напало? — запитав капітан Тейлор. — Якщо це був не килимок?

— Воно виглядало як цей килимок, — повільно промовив Холл. — А те, що напало на мене, виглядало як рушник.

Командер Моррісон піднесла рушник до світла.

— Звичайнісінький рушник! Він не міг на вас напасти.

— Звісно не міг, — погодився Холл. — Ми прогнали ці предмети через усі можливі тести. Вони є тим, чим і мають бути, жоден елемент не змінився. Абсолютно стабільні неорганічні предмети. Неможливо, щоб хоч якийсь із них ожив і напав на нас.

— Але ж якось вони це зробили, — сказав Тейлор. — Щось же на мене напало. І якщо це був не килимок, то що?

Генерал Томас Гроувз похмуро розглядав тактичні мапи на стіні. Тоненька чорна лінія, залізне кільце навколо Ганімеда, була все ще на місці. Якусь мить він ще невпевнено, проте з надією чекав, але лінія не зникла. Зрештою, він розвернувся і повз ряди столів рушив геть із штурманського крила.

Біля дверей його зупинив майор Сіллер.

— Що трапилося, сер? На війні без змін?

— Саме так.

— Що робитимемо?

— Погодимося на умови. На їхні умови. Не можна затягувати війну ще на місяць. Усі це розуміють. І вони теж.

— Схилитися перед таким маленьким камінцем як Ганімед.

— Якби ж то ми мали більше часу! Проте його немає. Кораблі повинні негайно вирушити у глибокий космос. Якщо для цього доведеться капітулювати, що ж, ми зробимо це. Ганімед! — сплюнув він. — Нам би лише пробитися до нього. Але до того часу...

— До того часу від колоній уже нічого не лишиться.

— Ми мусимо повернути назад наші пускові шахти, — похмуро сказав Гроувз. — Навіть якщо для цього доведеться капітулювати.

— Невже немає іншого способу?

— От ви його й шукайте, — Гроувз протиснувся повз Сіллера в коридор. — І повідомте, якщо знайдете.

Війна тривала вже два терранські місяці, і не видно було їй ні кінця ні краю. Сенат Системи перебував у скрутному становищі, оскільки Ганімед був злітним майданчиком для перельотів між Системою та її вразливою мережею колоній у Проксимі Центавра. Всі кораблі, що вирушали із Системи у глибокий космос, стартували з велетенських шахтних пускових комплексів на Ганімеді. У розпорядженні Системи не було інших шахт. Свого часу з Ганімеда вирішили зробити злітний майданчик, і саме на ньому були споруджені пускові комплекси.

Ганімедяни швидко розбагатіли, перевозячи своїми маленькими пузатими кораблями всілякі вантажі та припаси. З часом усе більше й більше їхніх кораблів здіймалося в небо: вантажні судна, крейсери, патрульні кораблі.

Одного дня весь цей різношерстий флот приземлився поміж космічних пускових комплексів, одних терранських та марсіанських охоронців вбили, інших — взяли у полон. Ганімедяни оголосили, що віднині і шахти, і весь Ганімед перебувають під їхнім контролем. Якщо Сенат хотів скористатися пусковими шахтами, він мав платити, і платити чимало. Двадцять п’ять відсотків вартості усіх зафрахтованих товарів належало відраховувати імператору Ганімеда, який правив супутником. А ще вони хотіли мати представництво в Сенаті.

Якщо Сенат спробує захопити пускові комплекси силою, їх знищать. Ганімедяни вже розмістили там водневі бомби. Сам супутник був оточений флотом ганімедян, немов кільцем з незламної криці. Якщо флот Сенату спробує прорватись, дістатися до поверхні супутника, це стане кінцем пускових установок. І що могла вдіяти Сонячна система?

А тим часом на Проксимі вимирали з голоду колонії.

— Ми точно не можемо відправляти кораблі у глибокий космос із звичайних злітних майданчиків? — запитав сенатор від Марса.

— Лише кораблі першого класу мають шанси долетіти до колоній, — втомлено відповів командер Джеймс Кармайкл. — Корабель першого класу вдесятеро більший за звичайний внутрішньосистемний корабель. Кораблю першого класу необхідні пускові шахти в кілька миль завглибшки. В кілька миль завширшки. Такий корабель неможливо підняти у повітря просто з галявини.

Запала тиша. Велика зала засідань Сенату була переповнена, забита вщерть представниками всіх дев’яти планет.

— Колонії на Проксимі не протримаються й двадцяти днів, — заявив доктор Бассет. — А це означає, що ми маємо відправити корабель не пізніше наступного тижня. Інакше, коли ми все-таки туди дістанемося, там не лишиться жодної живої душі.

— А коли завершиться будівництво нових шахт на Місяці?

— За чотири тижні, — відповів Кармайкл.

— А раніше ніяк?

— Ніяк.

— Отже, нам доведеться погодитися на умови Ганімеда, — обурено пирхнув голова Сенату. — Дев’ять планет проти одного жалюгідного супутника! Та як вони наважилися вимагати права голосу нарівні з представниками Сонячної системи!

— Ми могли б прорватися крізь їхнє кільце, — заявив Кармайкл, — проте вони, ні миті не вагаючись, знищать пускові комплекси.

— Якби ж то ми могли відіслати в колонії припаси без допомоги космічних пускових установок, — промовив сенатор від Плутона.

— Кораблям першого класу без них не обійтися.

— А інший корабель до Проксими не долетить?

— Жоден з нам відомих.

Підвівся сенатор від Сатурна:

— Командере, а які кораблі має у своєму розпорядженні Ганімед? Вони відрізняються від ваших, так?

— Так. Але більше нам про них нічого не відомо.

— Як вони злітають?

Кармайкл знизав плечима:

— Як і всі. Зі злітних майданчиків.

— А як ви вважаєте...

— Я не думаю, що вони придатні для подорожей у глибокий космос. Ми вже починаємо за соломинку хапатися. Ну немає таких кораблів, які були б достатньо великими, щоб впоратися з подорожжю у глибокий космос, і водночас не потребували б пускових шахтних комплексів. Змирімося з цим.

Обізвався голова Сенату:

— На розгляд Сенату вноситься пропозиція прийняти умови Ганімеда і покласти край війні. Почнемо голосування, чи є ще питання для обговорення?

Ніхто не натиснув на кнопку, не заблимав жодний вогник.

— Отже, почнімо. Меркурій. За що голосуватиме Перша планета?

— Меркурій голосує за прийняття умов ворога.

— Венера. За що голосує Венера?

— Венера голосує...

— Стривайте! — раптово підвівся командер Кармайкл. Голова Сенату підняв руку.

— У чому річ? Триває голосування!

Кармайкл пильно вдивлявся у смужку фольги, яку йому кинули через увесь зал. Смужку передали із штурманського крила.

— Не знаю, наскільки це важливо, проте, гадаю, перш ніж продовжувати голосування, Сенат має про це дізнатися.

— Про що саме дізнатися?

— Я отримав оперативну інформацію. В результаті раптового нападу марсіанського рейдера було захоплено дослідницьку станцію ганімедян на астероїді між Марсом та Юпітером. У їхнє розпорядження потрапила велика кількість обладнання гані в робочому стані, — Кармайкл оглянув зал, — включаючи корабель, найновіший корабель, який випробовували на станції.

Весь персонал знищено, проте трофейний корабель неушкоджений. Рейдер уже транспортує його сюди, щоб наші експерти могли його вивчити.

Залом прокотився гомін.

— Пропоную відкласти ухвалення остаточного рішення Сенату доти, доки не буде досліджено ганімедянський корабель, — сказав сенатор від Урану. — Це може нам щось та дати!

— Ганімедяни вкладають чимало зусиль у проектування кораблів, — зашепотів Кармайкл голові Сенату. — Їхні кораблі дуже дивні. Зовсім не такі, як наші. Можливо...

— Хто за цю пропозицію? — запитав голова Сенату. — Чекатимемо результатів дослідження корабля?

— Давайте зачекаємо! — залунали голоси. — Зачекаємо! Подивимось.

Кармайкл замислено потер підборіддя.

— Варто спробувати. Але якщо нічого путнього з цього не вийде — доведеться капітулювати. — Він то згортав смужку фольги, то розгортав. — У будь-якому разі, необхідно на нього поглянути. Корабель гані. Цікаво...

Обличчя доктора Ерла Бассета почервоніло від збудження.

— Дайте пройти, — протиснувся він крізь шеренгу військовиків у одностроях. — Будь ласка, дайте пройти.

Двоє вифранчених лейтенантів відступили з дороги, і він нарешті побачив трофейний ганімедянський корабель — велетенську кулю зі сталі та рексеноїду.

— Лише погляньте на нього, — прошепотів майор Сіллер. — Зовсім не схожий на наші кораблі. Як він літає?

— У нього немає реактивних двигунів, — відповів командер Кармайкл. — Лише гальмівні для посадки. Але що змушує його літати — загадка.

Здіймаючись над людьми, немов велетенська бульбашка, ганімедянська куля розташувалась в центрі терранської експериментальної лабораторії. Цей дивовижний корабель вилискував металевим сяйвом, мерехтів, випромінюючи холодне світло.

— Він справляє якесь химерне враження, — промовив генерал Гроувз, і раптом у нього перехопило подих. — А чи не можна припустити, що... що це може бути корабель з гравітаційним двигуном? До нас доходили чутки, нібито гані експериментують з гравітацією.

— Ви про що?

— Корабель з гравітаційним двигуном має досягати пункту призначення миттєво. Швидкість гравітації необмежена. Тобто її неможливо виміряти. Якщо ця куля...

— Нісенітниці, — сказав Кармайкл. — Ейнштейн довів, що гравітація — це не сила, а викривлення, викривлення простору.

— Але ж чому не можна побудувати корабель, використовуючи...

— Шановні! — в оточенні охорони до лабораторії швидко зайшов голова Сенату. — Це і є той корабель? Ця куля?

Офіцери квапливо розступилися, голова Сенату обережно підійшов до велетенської блискучої кулі й торкнувся її поверхні.

— Він у робочому стані, — повідомив Сіллер. — Наші спеціалісти вже перекладають написи на панелі керування.

— Отже, ми маємо ганімедянський корабель. Це нам якось допоможе?

— Поки що важко сказати, — відповів Кармайкл.

— А ось і наші розумники, — зауважив Гроувз.

Люк кулі відчинився, і звідти обережно вийшли двоє чоловіків у білих лабораторних халатах із семантизатором в руках.

— Як успіхи? — запитав голова Сенату.

— Ми переклали всі написи. Тепер терранська команда зможе керувати кораблем. Ми підписали кожну кнопку.

— Перш ніж підіймати корабель, необхідно вивчити його двигуни, — мовив доктор Бассет. — Що нам про них відомо? Ми ж не знаємо, ні за яким принципом вони працюють, ні яке паливо їм потрібне.

— Скільки необхідно часу для такого дослідження? — запитав голова Сенату.

— Щонайменше кілька днів, — відповів Кармайкл.

— Чому так довго?

— Хто знає, що з’ясується у ході дослідження. Ми можемо натрапити на кардинально новий тип двигуна і пального.

А для завершення аналізу може взагалі знадобитися кілька тижнів.

Голова Сенату замислився.

— Сер, — почав Кармайкл. — Я вважаю, ми мусимо ризикнути і зробити тестовий запуск. Добровольці знайдуться.

— Пробний запуск можна зробити хоч зараз, — сказав Гроувз. — Але на вивчення двигуна все одно можуть знадобитися тижні.

— Ви справді думаєте, що набереться повний екіпаж добровольців?

Кармайкл потер руки.

— За це не турбуйтеся. Чотирьох знайдемо. Точніше, трьох, бо четвертим буду я.

— Двох, — промовив генерал Гроувз.

— Як щодо мене? — з надією запитав майор Сіллер.

Уперед нервово проштовхнувся доктор Бассет.

— А добровольців з цивільних набираєте? Мені цікаво до нестями.

Голова Сенату посміхнувся:

— Чому б і ні? Якщо від вас буде користь — долучайтеся.

Отже, екіпаж у нас вже є.

Усміхаючись, четверо чоловіків обмінялися поглядами.

— Ну? — сказав Гроувз. — Чого чекаємо? Почнімо!

Лінгвіст тицьнув пальцем на панель:

— Ось тут ганські позначки. Біля кожної ми написали терранський переклад. Щоправда, є одна заковика. Ми знаємо, як буде ганською, скажімо, «п’ять» — «Zahf». Отже, скрізь, де ми бачили «zahf», ми писали «п’ять». А тепер погляньте на цю шкалу. Бачите, стрілка вказує на «nesi»? Тобто на «нуль». Дивіться, ось ми підписали.

Кармайкл кивнув:

— І що?

— У тому-то й проблема. Ми не маємо уявлення, що все це означає. «П’ять», але п’ять чого? «П’ятдесят», але п’ятдесят чого? Можливо, це швидкість. Чи віддаль? Принцип роботи цього корабля зовсім не вивчений, тому...

— І не можна здогадатися?

— Як? — лінгвіст клацнув перемикачем. Ось це очевидно вмикає двигун. «Mel» означає «увімкнути». Знову клацаєте перемикачем, і з’являється напис «іо» — «вимкнути». Але як керувати кораблем — це вже питання. Ми не можемо сказати вам, що це за шкала.

Гроувз торкнувся штурвалу.

— А хіба не це керує рухом корабля?

— Це керує лише гальмівними дюзами, двигунами для приземлення. Що стосується основного двигуна, ми не знаємо, ані що це за штука, ані як ним керувати після запуску. Тут семантика не допоможе. Визначити це можна лише дослідним шляхом. Цифри ми можемо перекласти лише як цифри.

Гроувз і Кармайкл переглянулися.

— Ну то що? — запитав Гроувз. — Ми можемо опинитися десь посеред космосу. Або впасти на Сонце. Якось я бачив, як корабель падав по спіралі на Сонце. Все швидше, швидше, все нижче, нижче...

— Звідси далеко до Сонця. Крім того, ми скеруємо корабель в інший бік, у напрямку Плутона. І, думаю, ми все ж дамо собі раду з тим управлінням. Чи ви хочете відмовитися?

— Звісно, що ні.

— А ви що скажете? — Кармайкл повернувся до Бассета і Сіллера. — Ви все ще в команді?

— Авжеж, — Бассет саме обережно натягував на себе скафандр. — Ми в команді.

— Перевірте, чи надійно зафіксували шолом. — Кармайкл взявся допомагати йому зі штаньми. — А тепер черевики.

— Командере, — звернувся до нього Гроувз, — уже закінчують монтувати відеоекран. Я розпорядився, щоб його встановили, аби ми могли мати зворотний зв’язок. Нам може знадобитися стороння допомога.

— Хороша ідея, — Кармайкл підійшов до відеоекрана і став розглядати дроти. — Живлення автономне?

— Так, для надійності. Щоб не залежати від корабля.

Кармайкл сів перед екраном, клацнув вимикачем і під’єднався до місцевої мережі.

— З’єднайте мене з гарнізоном на Марсі. Покличте командера Вечі.

Чекаючи з’єднання, Кармайкл взявся зашнуровувати черевики та підтягувати шнурівку штанів. Він саме припасовував шолом, коли засвітився екран. На ньому з’явилося зображення Вечі, темношкірого чоловіка з худорлявими рисами обличчя, особливо чіткими на тлі яскраво-червоної уніформи.

— Мої вітання, командере Кармайкл, — пробурмотів він, зацікавлено розглядаючи костюм Кармайкла. — Збираєтесь у подорож, командере?

— Можливо, навіть до вас навідаємося. Летітимемо на трофейному ганімедському кораблі. Якщо все вдасться, планую до вечора посадити його на вашому злітному майданчику.

— Ми звільнимо його для вас.

— А ще тримайте напоготові аварійне спорядження. Ми так і не зрозуміли принципу керування кораблем.

— Щасти! — У Вечі загорілися очі. — Я бачу, ви в кабіні корабля. Що у нього за двигун?

— Самі ще не знаємо. В цьому й проблема.

— Сподіваюся, ви зможете посадити його, командере.

— Дякую. Ми також на це сподіваємось. — Кармайкл відключився.

Гроувз і Сіллер були вже вдягнені і допомагали Бассету впоратися з фіксаторами навушників.

— Ми готові, — сказав Гроувз і визирнув крізь ілюмінатор назовні. Оточивши корабель колом, за ним спостерігали офіцери.

— Попрощайтеся, — промовив Сіллер Бассету. — Можливо, це наша остання хвилина на Террі.

— Невже це насправді так небезпечно?

Гроувз сів за панель керування поруч із Кармайклом.

— Готові? — почув Кармайкл у навушниках його голос.

— Готовий, — рука Кармайкла на якусь мить зависла над перемикачем з позначкою «mel».— Поїхали. Тримайтеся міцніше!

Він рішуче вхопився за штурвал і потягнув.

Вони кудись падали.

— Допоможіть! — заволав доктор Бассет. Він покотився по нахиленій підлозі і врізався у стіл. Кармайкл і Гроувз із похмурою рішучістю вчепилися за панель керування.

Куля крутячись падала, все нижче і нижче, крізь суцільну пелену дощу. А далеко під ними, ледь видимий крізь ілюмінатор, скільки бачило око здіймався синіми хвилями безмежний океан. Стіллер стояв навкарачки і виглядав назовні.

— Командере, а де... де ми мали опинитися?

— Десь у районі Марса. Але це не може бути Марсом!

Гроувз заклацав вимикачами гальмівних двигунів. Куля затремтіла: то пооживали встановлені на її корпусі дюзи.

— Скидаємо швидкість! — крикнув Кармайкл, вивертаючи шию, щоб виглянути в ілюмінатор. — Океан? Що за чорт...

Куля вирівнялась і тепер мчала над водною поверхнею. Сіллер повільно підвівся і вхопився за поручні. Потім допоміг підвестися Бассету.

— Ви в нормі, доку?

— Дякую, — похитуючись, вимовив Бассет. Під шоломом з нього злетіли окуляри. — Де ми? Вже на Марсі?

— Ми прилетіли, — відповів Гроувз, — але не на Марс.

— А я думав, ми на Марс летимо.

— Усі так думали, — Гроувз обережно скинув швидкість кулі. — Можете самі переконатися: це не Марс.

— Тоді що ж це?

— Не знаю. Але ми з’ясуємо. Командере, подивіться на правий двигун. Ми хилимось у його бік. Вимикач перед вами.

Кармайкл відрегулював двигун.

— Як думаєте, де ми? Я не маю жодного уявлення. Ми все ще на Террі? Чи на Венері?

Гроувз увімкнув відеоекран.

— Якщо ми на Террі, то зараз про це довідаємося. — Він запустив сканування ефіру, проте екран залишався порожнім. — Ми не на Террі.

— Ми взагалі не в Сонячній системі, — Гроувз почав крутити ручку регулювання частот. — Жодного сигналу.

— Спробуйте частоти великого марсіанського передавача.

Гроувз знову взявся за ручку. Але й на цих частотах панувала тиша. Четверо чоловіків ошелешено витріщились на екран.

Все своє життя вони бачили на цьому каналі ті самі впевнені обличчя дикторів Марса. Двадцять чотири години на добу. Це був найпотужніший передавач Системи. Марсіанський передавач вів мовлення на всі дев’ять планет і навіть у далекий космос.

Його програми завжди були в ефірі.

— Господи, — вимовив Бассет. — Ми покинули Систему.

— Ми точно не в Системі, — погодився Гроувз. — Зверніть увагу на вигин лінії горизонту... Ми на невеличкій планеті. Можливо, на супутнику. Проте такого немає ні у нас, ні в системі Проксими Центавра.

Кармайкл підвівся.

— Мабуть, одиниці виміру на панелі — дуже великі, це свого роду скорочення. Ми далеко за межами Системи, можливо, навіть на іншому краю галактики. — Він пильно подивився на океанські хвилі за ілюмінатором.

— Зірок не видно, — промовив Бассет.

— Згодом спробуємо за ними зорієнтуватись. Коли будемо на протилежному кінці планети, по той бік від сонця.

— Океан, — пробурмотів Сіллер. — Безкраї милі океану. І сприятлива температура, — він обережно зняв шолом. — Можливо, це нам більше не знадобиться.

— Краще б вам зачекати, поки ми не візьмемо зразків повітря, — порадив Гроувз. — На цій кулі є колба для взяття проб?

— Не бачу такої, — відповів Кармайкл.

— Ну, це не так і важливо. Якщо ми...

— Сер! — вигукнув Сіллер. — Земля!

Усі кинулися до ілюмінатора. На видноколі поволі здіймався суходіл. Довга вузька смужка берегової лінії. Можна було навіть розгледіти зелень: отже, земля була плодючою.

— Я візьму трохи праворуч, — сказав Гроувз, сідаючи за панель, і покрутив якимись важелями. — Як тепер?

— Узяли курс на землю, — промовив, умощуючись поряд із ним, Кармайкл. — Що ж, принаймні, не потонемо. Цікаво, де ми? І як нам про це дізнатись? Що, як карта зоряного неба нічого нам не скаже? Можна спробувати провести спектроскопічний аналіз, пошукати відому зірку...

— Майже прилетіли, — збуджено, з помітним напруженням у голосі повідомив Бассет. — Скиньте швидкість, генерале. А то ще розіб’ємося.

— Роблю все, що в моїх силах. Там є якісь гори чи вершини?

— Ні, здається, суцільна рівнина.

Скидаючи швидкість, куля опускалася все нижче і нижче. Під ними почав проноситися зелений ландшафт. Нарешті на горизонті показався кряж невисоких пагорбів. Тепер куля вже ледь не зачіпала верхівок дерев, а пілоти все намагалися її спинити.

— Тихше, тихше, — бурмотів Гроувз. — Надто швидко.

З усіх гальмівних дюз виривався вогонь. Куля божевільно двигтіла, від натуги двигунів її смикало з боку в бік. Поступово вона скинула швидкість і практично зависла в повітрі. Потім повільно, немов іграшкова повітряна кулька, почала опускатися на порослу травою рівнину.

— Вимкнути двигуни!

Пілоти клацнули вимикачами, і гуркіт стих. Вони обмінялися поглядами.

— Секунду... — пробурмотів Кармайкл.

Гуп!

— Приземлилися, — вимовив Бассет. — Приземлилися.

Вони обережно відкрутили болти, якими кріпився люк, все ще не знімаючи щільно закритих шоломів. Сіллер тримав напоготові рушницю «Борис», а Гроувз і Кармайкл відкинули вбік важелезний диск з рексеноїду. Кулю затопило хвилею теплого повітря.

— Бачите що-небудь? — запитав Бассет.

— Нічого. Суцільна рівнина. Ну і планетка. — Генерал ступив на землю. — Маленькі рослини! Тисячі рослин. Ніколи таких не бачив.

За ним вийшли решта чоловіків і навсібіч роззирнулися. Їхні черевики вгрузали у вологий ґрунт.

— Куди підемо? — запитав Сіллер. — До пагорбів?

— Чому б і ні? Яка ж рівнинна планета! — Кармайкл широкими кроками рушив уперед, залишаючи по собі глибокі сліди. Інші пішли за ним.

— Виглядає доволі спокійно, — промовив Бассет і зірвав жмут тоненьких стебелець. — Що це? Якийсь бур’ян, чи що? — і засунув рослини в кишеню скафандра.

— Стійте! — Сіллер завмер з рушницею напоготові.

— Що трапилось?

— Щось ворухнулося. Там, за чагарниками.

Вони принишкли. Довкола панувала тиша. Трава ледь колихалася від слабкого вітерцю. На ясно-блакитному небі пропливало кілька хмаринок.

— Як воно виглядало? — запитав Бассет.

— Якась комаха. Чекайте.

Сіллер рушив до чагарників і зашелестів гіллям. Раптом звідти вискочило якесь крихітне створіння і кинулося навтьоки.

Сіллер вистрелив. Від пострілу «Бориса» земля зайнялася білим полум’ям. Коли дим розсіявся, на місці вибуху не лишилося нічого, окрім голої вирви.

— Вибачте, — Сіллер опустив рушницю. Його руки тремтіли.

— Усе нормально. На чужій планеті краще спершу стріляти.

Гроувз і Кармайкл рушили далі, у напрямку пагорбів.

— Заждіть! — гукнув Бассет, помітно відстаючи. — Мені тут щось у черевик потрапило.

— Доженете, — троє чоловіків пішли далі, лишивши доктора самого. Він незадоволено буркнув, сів на вологий ґрунт і почав обережно розшнуровувати черевика.

Його обдувало теплим вітерцем. Доктор зітхнув і розслабився. За мить він уже зняв шолом і поправляв окуляри. У повітрі стояв густий запах трави і квітів. Він набрав повні груди повітря і повільно видихнув. Потім знову одяг шолом і закінчив шнурувати черевик.

Раптом з-поза якогось кущика вискочив крихітний чоловічок, не вище шести дюймів на зріст, і випустив у нього стрілу.

Бассет витріщився на чоловічка. Стріла, маленька дерев’яна щепка, встромилась у рукав його скафандра. Він то відкривав, то закривав рота, проте не міг видати ані звуку.

Друга стріла відскочила від прозорого забрала його шолома.

За нею полетіла третя, потім четверта. До крихітного чоловічка приєдналися товариші, один навіть сидів на маленькому коні.

— Матір Божа! — вигукнув Бассет.

— Що трапилося? — долинув з навушників голос генерала Гроувза. — З вами все гаразд, докторе?

— Сер, по мені щойно вистрелив з лука маленький чоловічок.

— Правда?

— Тут... тут їх ціла ватага.

— Ви з глузду з’їхали?

— Ні! — Бассет скочив на ноги. На нього полетів град стріл, вони втикались у скафандр, відскакували від забрала. До нього долинули пискляві голоси чоловічків, збуджені, пронизливі. — Генерале, будь ласка, поверніться сюди.

На вершині пагорба з’явилися Гроувз і Сіллер.

— Бассете, ви точно з глузду... — вони приголомшено зупинилися. Сіллер звів рушиницю, проте Гроувз жестом руки опустив її дуло вниз. — Не може бути! — Він рушив уперед, пильно вдивляючись у траву. В його шолом врізалася стріла. — Чоловічки. З луками та стрілами.

Раптом чоловічки розвернулись і кинулися тікати. Вони помчали геть, одні пішки, інші верхи на конячках, і зникли у бур’янах.

— Вони тікають, — помітив Сіллер. — Підемо за ними? Подивимось, де вони живуть.

— Цього не може бути, — похитав головою Гроувз. — Жодної планети не населяють такі маленькі люди. Такі крихітні!

Широкими кроками до них із пагорба спустився командер Кармайкл.

— Мені це не здалося? Ви також їх бачили? Крихітних чоловічків, що чкурнули звідси.

Гроувз висмикнув зі свого скафандра стрілу.

— Бачили. І навіть на собі відчули, — він підніс стрілу якомога ближче до забрала і почав її розглядати. — Погляньте... у неї поблискує кінчик. Це металевий наконечник.

— А ви роздивились їхнє вбрання? — запитав Бассет. — Як із книжки. Я колись в дитинстві одну таку читав. Про Робіна Гуда. Маленькі каптурики, черевички, все таке.

— З книжки... — Гроувз потер підборіддя, в його очах раптом з’явився дивний вираз. — Саме так, з історичної книжки.

— Про що ви, сер? — запитав Сіллер.

— Та так, ні про що, — Гроувз стрепенувся і рушив з місця. — Ходімо за ними. Хочу побачити їхнє місто.

Він наддав ходи, наздоганяючи крихітних чоловічків, які ще не встигли далеко відбігти.

— Ходімо, — сказав Сіллер. — Поки вони не втекли.

Разом з Кармайклом та Бассетом він поквапився за Гроувзом. Четверо чоловіків йшли по п’ятах за крихітними людьми, які тікали що було сил. Зрештою, один із чоловічків зупинився і впав на землю. Решта завагалась, озираючись на нього.

— Видихався, — констатував Сіллер. — Не може більше бігти.

Пронизливий писк підганяв чоловічка, спонукаючи того підводитися.

— Треба йому допомогти, — промовив Бассет, нагинаючись та піднімаючи крихітну фігурку. Він обережно почав вертіти його в руках, розглядаючи з усіх боків.

— Ай! — він швидко опустив чоловічка на землю.

— Що трапилося? — спитав Гроувз.

— Він мене ужалив, — Бассет розтирав великого пальця.

— Ужалив?

— Ну, вколов. Мечем, мабуть.

— Загоїться, — Гроувз рушив далі за чоловічками.

— Сер, — звернувся Сіллер до Кармайкла, — на тлі цього проблема з Ганімедом не така вже й важлива.

— І надто далека.

— Цікаво, як виглядає їхнє місто, — промовив Гроувз.

— Думаю, я вже знаю як, — відповів Бассет.

— Знаєте? Звідки?

Бассет не відповів. Здавалося, він поринув у глибокі роздуми, пильно розглядаючи чоловічків на землі.

— Ходімо, — промовив він. — А то ще загубимо їх.

Вони, всі четверо, стояли мовчки, боячись порушити тишу. Попереду, на схилі пагорба, лежало мініатюрне місто. Крихітні постаті прошмигнули в нього по розвідному мосту, і тепер міст підіймався вгору на майже невидимих канатах. У них на очах міст закрив собою ворота.

— Ну що, доку? — запитав Сіллер. — Це ви очікували побачити?

Бассет кивнув:

— Саме це.

Місто оточував мур, зведений із сірого каменю. Навколо нього пролягав вузенький оборонний рів. Понад гостроверхими дахами вгору підносилося безліч шпилів. Місто кипіло від несамовитої метушні. До чоловіків долинала какофонія пронизливих криків з безлічі горлянок, і з кожною миттю вона гучнішала. На мурах міста з’явилися солдати в обладунках: вони уважно спостерігали за прибульцями.

Раптом розвідний міст почав поволі опускатись і плавно ліг на своє місце. На якусь мить усе завмерло. А потім...

— Дивіться! — вигукнув Гроувз. — Вони наступають.

Сіллер підняв рушницю.

— Господи! Ви тільки-но погляньте на них!

З воріт на поле висипала орда озброєних вершників. Вони мчали прямо на чотирьох чоловіків у скафандрах, на їхніх щитах і списах виблискувало сонячне проміння. Їх були сотні, і над ними майоріли вимпели, стяги та прапори всіх можливих форм та забарвлень. Це було вражаюче видовище, хоч і в мініатюрі.

— Усім приготуватися, — скомандував Кармайкл. — Вони налаштовані доволі рішуче. Бережіть ноги, — він підтяг замки на шоломі.

Перша хвиля вершників налетіла на Гроувза, який стояв трохи попереду інших. Воїни одразу оточили його щільним кільцем; крихітні фігурки в латах з плюмажами заходилися несамовито рубати своїми мініатюрними мечами його щиколотки.

— Заберіть їх від мене! — заволав Гроувз, відскакуючи назад. — Та годі вже!

— Скидається на те, вони таки завдадуть нам клопоту, — зауважив Кармайкл.

Сіллер нервово реготнув, коли повз нього пролетіла хвиля стріл.

— Можна я їх... того, сер? Один постріл з «Бориса» і...

— Ні! Не стріляти! Це наказ.

Гроувз відступав назад: опустивши списи, на нього мчала фаланга вершників. Він заніс ногу і розкидав їх своїм важким черевиком. Утворилася жахлива мішанина людей і коней.

— Відходимо! — крикнув Бассет. — Кляті лучники!

З міста висипала піхота — сотні чоловічків з довгими луками та закріпленими на спинах сагайдаками. Повітря затремтіло від пискливих вигуків.

— Він правий, — погодився Кармайкл. Тканина його скафандра вже зяяла зарубками, зробленими рішучими лицарями, які спішились і тепер розмахували мечами знову і знову, намагаючись порубати його на шматки. — Якщо вже ми не збираємося стріляти, треба відступати. Вони надто настирливі.

Їх поливало дощем зі стріл.

— А вміють же стріляти, — визнав Гроувз. — Ці чоловіки — треновані солдати.

— Обережно, — застеріг його Сіллер. — Вони намагаються нас розділити. Здолати по одному, — він стривожено почав пробиратися до Кармайкла. — Забираймося звідси.

— Ви це чуєте? — запитав Кармайкл. — Вони ж просто шаленіють від люті. І ми їм не подобаємось.

Задкуючи, четверо чоловіків почали відступати. Зрештою, крихітні воїни перестали їх переслідувати і спинилися, щоб переформувати свої лави.

— Наше щастя, що ми у скафандрах, — мовив Гроувз. — А то нам було б непереливки і вочевидь не до сміху.

Сіллер нагнувся, вирвав з корінням жмут трави і замахав ним перед шеренгою лицарів. Ті кинулись урозтіч.

— Ходімо, — кинув Бассет. — Треба забиратися.

— Забиратися?

— Забираймося звідси, — Бассет зблід. — Не можу повірити. Це просто якийсь гіпноз. Немов хтось порпається у наших мізках. Такого просто не може бути.

Сіллер схопив його за руку.

— З вами все гаразд? Що трапилося?

Обличчя Бассета якось дивно скривилося.

— Це неймовірно, — хрипло пробурмотів він. — Це розбиває вщент усі наші уявлення про матерію всесвіту. Всі засадничі теорії світобудови.

— Чому? Про що ви взагалі?

Гроувз поклав руку Бассету на плече.

— Заспокойтеся, доку.

— Але генерале...

— Я знаю, про що ви думаєте. Але це неможливо. Має бути якесь раціональне пояснення. Мусить бути.

— Казка, — пробурмотів Бассет. — Книжка.

— Лише збіг. Ця книжка — не більше ніж соціальна сатира. Сатирична повість, вигадка. Це місце просто дуже схоже. Та й то схоже лише тим...

— Про що ви двоє говорите? — перебив його Кармайкл.

— Про це місце, — видихнув Бассет. — Треба забиратися звідси. Ми втрапили у якусь розумову пастку.

— Про що він взагалі говорить? — Кармайкл перевів погляд з Бассета на Гроувза. — Ви що, знаєте, де ми?

— Ми там, де не можемо бути, — відповів Бассет.

— Де?

— Він же все вигадав. Це казка. Дитяча казка.

— Соціальна сатира, якщо бути точним, — докинув Гроувз.

— Про що це вони, сер? — запитав Сіллер у Кармайкла. — Ви бодай щось розумієте?

Кармайкл зітхнув. Його обличчя прояснилося — він потроху починав розуміти.

— Що?

— Ви знаєте, де ми, сер?

— Повертаймося краще до кулі, — замість відповіді сказав Кармайкл.

Гроувз нервово міряв кроками кабіну. Він зупинився біля ілюмінатора і пильно подивився в далечінь.

— Що, їх стало більше?

— Набагато більше.

— І що вони роблять тепер?

— Усе ще будують свою вежу.

Поряд з кулею чоловічки зводили щось схоже на вежу. Дружно працювали сотні рук: лицарі, лучники, жінки, діти. Коні та бики волочили з міста крихітні підводи з будівельними матеріалами. Їхній галас долинав до чоловіків навіть крізь рексеноїдний корпус кулі.

— Ну що? — запитав Кармайкл. — Що робитимемо? Може, назад?

— З мене годі, — зізнався Гроувз. — Я хочу повернутися на Терру — та й по всьому.

— То де ми зараз? — вкотре допитувався Сіллер. — Доку, ви ж знаєте. Скажіть уже мені, дідько б вас ухопив! Ви усі це знаєте. Чого ж мені не говорите?

— Тому що не хочемо зсунутися з глузду, — стиснувши зуби, відповів Бассет. — Ось чому.

— Але я хочу знати, — пробурмотів Сіллер. — Давайте відійдемо у куток, і там ви мені тихенько скажете.

Бассет похитав головою.

— Дайте мені спокій, майоре.

— Бути цього не може, — знетямлено мовив Гроувз. — Як таке взагалі можливо?

— І якщо ми зараз полетимо звідси, то вже ніколи й не дізнаємось. Ніколи не зможемо знати напевне. Ця непевність переслідуватиме нас усе життя. Невже ми справді були... тут? Невже це місце насправді існує? Невже це правда...

— Було й інше місце, — раптом сказав Кармайкл.

— Інше місце?

— У книжці. Місце, де люди були великими.

Бассет кивнув:

— Так. Воно називалась... Як же пак воно називалося?

— Бробдингнег.

— Так, Бробдингнег. А що, як і воно існує?

— То ви гадаєте, це...

— Хіба не саме це він описував? — Бассет махнув рукою в бік ілюмінатора. — Усе маленьке, крихітні солдатики, мініатюрні мури, бики, коні, лицарі, королі, прапори. Розвідний міст. Рів.

Усі ці кляті вежі. Вони тільки те й роблять, що зводять вежі... та стріляють з луків.

— Доку, — мовив Сіллер. — Хто описував?

Мовчанка.

— Можете хоч на вухо мені сказати?

— Я не уявляю, як таке можливо, — рішуче заявив Кармайкл. — Звісно, я пам’ятаю цю книжку. Я читав її у дитинстві, як і всі ми. Значно пізніше я зрозумів, що це — сатиричний опис тогочасних звичаїв. Але ж, господи, хай там як, однак це місце не може існувати насправді!

— Можливо, у нього було якесь шосте чуття. Можливо, він насправді побував там. Тут, тобто. Чи мав видіння. А що як він мав видіння? Кажуть, він страждав на психічні розлади.

— Бробдингнег. Те, інше місце. — Кармайкл замислився. — Якщо існує це, то має існувати й те. Це могло б прояснити справу... Ми маємо переконатися. Треба перевірити.

— Так, нашу теорію. Гіпотезу. Якщо вона правильна, то воно також існує. Його існування й стане доказом.

— З теорії А випливає теорія Б.

— Треба перевірити, — погодився Бассет. — Якщо ми повернемось, не переконавшись, я ніколи не матиму спокою. Воюючи з ганімедянами, якоїсь миті ми зупинимось і почнемо гадати: невже ми справді там побували? Невже вона насправді існує? Всі ці роки ми думали, що це просто казка. Але тепер...

Гроувз підійшов до панелі керування, сів у крісло і почав уважно розглядати позначки. Кармайкл умостився поруч.

— Бачите? — запитав Гроувз, вказуючи пальцем на шкалу в центрі панелі. — Стрілка стоїть на «liw», тобто на «сто». Пам’ятаєте, де вона була спочатку?

— Звісно. На «nesi». На «нулі». А що?

— «Nesi» — це нейтральна позиція. Наша стартова точка, Терра. Ми досягли межі в одному напрямку. Кармайкле, Бассет має рацію. Ми мусимо все з’ясувати. Не можна повертатися на Терру, не знаючи, чи справді це... Ви знаєте що.

— Хочете перегнати корабель у протилежний кінець? Не зупинившись на «нулі»? До іншого «liw»?

Гроувз кивнув.

— Ну що ж, — командер повільно видихнув. — Згоден. Я також хочу це знати. Я мушу це знати.

— Докторе Бассет! — гукнув Гроувз. — Ми поки що не повертатимемось на Терру. Ми хочемо рухатися далі.

— Далі? — обличчям Бассета пройшла судома. — Тобто аж туди? На протилежний кінець?

Обидва кивнули. Запала тиша. Навіть стукіт та брязкання по той бік кулі вмовкли. Вежа була вже майже на рівні ілюмінатора.

— Ми мусимо пересвідчитися, — сказав Гроувз.

— Я з вами, — промовив Бассет.

— Добре, — сказав Кармайкл.

— Бодай хтось із вас пояснить мені нарешті, про що ви увесь час торочите? — благально запитав Сіллер. — Невже так важко сказати?

— Ну, поїхали, — Гроувз узявся за штурвал. Якусь мить він сидів мовчки. — Всі готові?

— Готові, — сказав Бассет.

Гроувз потягнув штурвал до кінця.

Усе довкола стало велетенським, незрозумілим.

Куля хиталася, намагаючись вирівнятись. І знову вони кудись падали, провалювалися. Куля загубилась у морі невиразних туманних форм, велетенських тьмяних постатей, що рухались навколо неї, мелькаючи в ілюмінаторі.

Бассет витріщився назовні, у нього відвисла щелепа:

— Що за...

Куля падала все швидше і швидше. Все виглядало розмитим, безформним. Повз пропливали, мов тіні, якісь фігури, такі величезні, що не було видно навіть їхніх контурів.

— Сер! — пробурмотів Сіллер. — Командере! Швидше! Дивіться!

Кармайкл підскочив до ілюмінатора.

Вони були у світі велетів. Повз них пройшла височенна постать, її тулуб був настільки колосальним, що вони могли розрізнити лише його частину. Були й інші силуети, проте такі неймовірно великі та розпливчасті, що неможливо було визначити, кому чи чому вони належать. Довкола стояло ревище, немов їх затягувало в глибини бурхливого океану. Воно відлунювало від корпусу кулі, змушуючи її тремтіти та хитатися.

Гроувз подивився на Бассета і Кармайкла.

— Отже, це правда, — промовив Бассет.

— Так, усе справджується.

— У голові не вкладається, — сказав Кармайкл. — Але ми знайшли підтвердження своєї гіпотези. Ось воно... там.

А знадвору до них щось наближалося, важелезні кроки лунали все ближче і ближче. Сіллер з криком відскочив від ілюмінатора і схопив «Борис» — його обличчя стало блідим мов крейда.

— Гроувзе! — крикнув Бассет. — Перемикайтесь на нейтральну! Швидко! Треба забиратися звідси!

Кармайкл відвів убік дуло Сіллерової рушниці і посміхнувся:

— Вибачте, але цього разу вона надто мала.

До них потягнулася рука, настільки велетенська, що затулила собою світло. Пальці, шкіра з глибочезними порами, нігті, товстелезні волосини. Куля захиталась — то навколо неї зімкнулися гігантські пальці.

— Генерале, швидше!

Рука зникла. Мить — і тремтіння припинилося. За ілюмінатором була... порожнеча. Стрілка на циферблаті знову рухалася, цього разу в напрямку «nesi». В напрямку нейтрального положення. В напрямку Терри.

Бассет з полегшенням зітхнув. Він зняв шолом і витер чоло.

— Вирвалися, — промовив Гроувз. — Саме вчасно.

— Це була рука, — сказав Сіллер. — До нас тягнулася рука. Гігантська рука. Де ми були? Та скажіть уже!

Кармайкл та Гроувз, що сиділи поруч, мовчки переглянулися.

Кармайкл гмукнув.

— Нікому не можна про це розповідати. Жодній душі. Ніхто нам не повірить, а якщо й повірить, то одразу пошкодує. Суспільство не зможе прийняти щось на зразок цього. Це похитне підвалини людського світосприйняття.

— Мабуть, він бачив це у видінні. А потім написав дитячу книжку. Він знав, що не зможе викласти це як факт.

— Очевидно, так воно й було. Отже, вони таки насправді існують. Обидві. А може, й інші. Країна див, Оз, Пеллюсідар, Едін, усі ці фантастичні, уявні світи...

Гроувз поклав руку на командерове плече.

— Розслабтеся. Просто скажемо всім, що ми не змогли розібратися із системою керування кораблем. І ніхто не дізнається, що ми десь були. Гаразд?

— Гаразд, — відеоекран заблимав, вочевидь спіймавши сигнал. Почало виникати зображення. — Так і зробимо. Нічого нікому не розповідатимемо. Все це залишиться між нами чотирма, — він кинув погляд на Сіллера. — Тобто між нами трьома.

Тим часом на відеоекрані з’явилося обличчя голови Сенату.

— Командере Кармайкл! Ви живі? Вам вдалося приземлити корабель? Марс ні про що не доповідав. Екіпаж цілий?

Бассет виглянув в ілюмінатор.

— Бачу місто за милю від нас. Терранське місто. Ми повільно спускаємось. У небі повно кораблів. Нам же допомога не потрібна, правда?

— Ні, не потрібна, — відповів Кармайкл і за допомогою гальмівних двигунів почав потроху скидати швидкість.

— Одного дня, коли скінчиться війна, — промовив Бассет, — я розпитаю ганімедян про цей корабель. Хочу знати про нього все.

— Можливо, у вас і буде така можливість, — сказав Гроувз, набуваючи серйозного вигляду. — А я геть забув. Ганімед! Тепер у нас точно немає шансів виграти війну.

— Голові Сенату це зовсім не сподобається, — похмуро зауважив Кармайкл. — Можливо, ваше бажання й здійсниться, до того ж дуже скоро, докторе. Скоріш за все, війна закінчиться найближчими днями, особливо тепер, коли ми повернулися... з порожніми руками.

Стрункий жовтошкірий ганімедянин повільно йшов кімнатою, край мантії волочився за ним по підлозі. Ганімедянин завмер і вклонився.

Командер Кармайкл скупо кивнув у відповідь.

— Мене спрямували сюди, — м’яко прошелестів ганімедянин. — Сказали, нібито дещо, що належить нам, перебуває в цій лабораторії.

— Саме так.

— У такому разі, якщо ви не заперечуєте, ми хотіли б...

— Давайте, можете забирати.

— Добре. Радий бачити, що з вашого боку немає ніякої ворожості. Тепер, коли ми знову друзі, сподіваюся, наша подальша співпраця буде гармонійною та рівноправною...

Кармайкл різко відвернувся і покрокував до дверей.

— Те, що вам належить, перебуває не тут. Ходімо зі мною.

Ганімедянин рушив за командером до приміщення головної лабораторії. Там, посеред велетенської зали, бовваніла куля.

Їм назустріч вийшов Гроувз.

— Бачу, вони таки згадали про нього.

— Ось він, — мовив Кармайкл до ганімедянина. — Ваш космічний корабель. Можете його забирати.

— Наш часовий корабель, ви хотіли сказати.

Гроувз і Кармайкл напружилися:

— Ваш що?

Ганімедянин тихо посміхнувся:

— Наш часовий корабель, — вказав він пальцем на кулю. — Ось він. Я вже можу наказати, щоб його починали вантажити на наш транспорт?

— Бассета сюди, — наказав Кармайкл. — Негайно!

Гроувз вибіг із зали, а за мить вже повернувся з доктором Бассетом.

— Докторе, цей гані прийшов за своєю власністю, — Кармайкл набрав повні груди повітря. — За своїм... за своїм часовим кораблем.

Бассет аж підскочив.

— За ним? За часовим кораблем? — Його обличчя засіпалося, він аж відсахнувся. — Це часовий корабель? А не те, що ми... не...

Зусиллям волі Гроувз погамував свої емоції. З острахом стоячи осторонь, він звернувся до ганімедянина настільки буденним тоном, наскільки міг:

— А можна поставити вам кілька запитань, перш ніж ви заберете свій... часовий корабель?

— Звісно. Я спробую відповісти на всі ваші запитання.

— Ця куля. Вона... вона подорожує крізь час? Не крізь простір? Це — часовий корабель? Він може вирушити у минуле? І в майбутнє?

— Саме так.

— Ясно. А «nesi» на шкалі — це наш час?

— Так.

— А показники над ним — минуле?

— Так.

— Під ним, отже, майбутнє. І останнє запитання. Якщо хтось вирушить у минуле, то, оскільки Всесвіт постійно розширюється, він побачить...

Ганімедянин одразу все зрозумів. На його обличчі з’явилася ледь помітна здогадлива посмішка.

— О, то ви запускали наш корабель?

Гроувз кивнув.

— Ви вирушили у минуле і побачили, що все довкола було крихітним? Зменшеним у розмірі?

— Саме так... тому що Всесвіт розширюється! А в майбутньому все було збільшеним. Розширеним.

— Так, — посмішка ганімедянина розповзлася до вух. — Правда, приголомшливо? Спершу вас дивує, що світ зменшився, що його заселяють крихітні створіння. Але розмір, звісно, це відносна категорія. І ви це розумієте, потрапивши до майбутнього.

— Ось у чім річ, — полегшено видихнув Гроувз. — Що ж, це все. Можете забирати свій корабель.

— Подорожі в часі, — з гіркотою мовив ганімедянин, — починання не з успішних. Минуле надто маленьке, майбутнє надто велике. Цей корабель — наша невдача.

Гані торкнувся корабля своїм мацаком.

— Ми все сушили собі голову, навіщо він вам здався. Деякі навіть припускали, що ви украли корабель, щоб... — гані посміхнувся, — щоб добратися до своїх колоній у далекому космосі. Але це було б уже надто смішно. Ми не могли повірити в таку нісенітницю.

Ніхто не зронив ні слова.

Гані свиснув. Приміщення заповнили робітники і почали вантажити кулю на велетенську платформу.

— От воно що, — пробурмотів Гроувз. — Весь цей час то була Терра. А всі ті крихітні люди — наші предки.

— Зі століття так п’ятнадцятого, — додав Бассет. — Чи щось близько того, судячи з костюмів. Середньовіччя.

Чоловіки переглянулися.

Раптом Кармайкл зігнувся від нападу сміху.

— А ми думали... Ми думали. Що потрапили у...

— Я знав, що то — лише дитяча казка, — сказав Бассет.

— Соціальна сатира, — виправив його Гроувз.

Вони мовчки дивилися, як ганімедяни на платформі вивозять із зали свою кулю, на яку вже чекав транспортний корабель.

— Тепер, озираючись назад, — мовила Мері Філдс, — я взагалі дивуюсь, як ми могли вирости без догляду Няні.

Нічого й сумніватися, з появою Няні в домі Філдсів життя там докорінно змінилося. З моменту, коли діти рано вранці розплющували очі, і до їхнього останнього сонного погляду увечері Няня не відходила від них ні на крок: наглядала за ними, ходила слідком, дбала, щоб усі їхні бажання були задоволеними.

Вирушаючи з дому на роботу, містер Філдс завжди знав, що його діти в безпеці, у цілковитій безпеці. Та й Мері звільнилася від нескінченних хатніх клопотів та тривог. Їй більше не треба було будити дітей, одягати, слідкувати, щоб вони були охайними, вмилися, почистили зуби, поїли як належить і тому подібне. Їй навіть не треба було відводити їх до школи. А після занять, якщо вони не поверталися одразу додому, вона не бігала знервовано будинком, хвилюючись, чи чогось не трапилося.

Не те, щоб Няня аж надто їм догоджала, зовсім ні. Якщо діти починали вимагати чогось геть безглуздого або шкідливого (як-от цілий магазин солодощів чи поліцейський мотоцикл), Няня була непохитна, мов скеля. Немов хороший пастух, вона завжди знала, коли відмовити своїм овечкам в їхніх проханнях.

Обоє дітей її любили. Якось, коли Няню треба було відвезти до ремонтної майстерні, вони плакали без перестану. Ані мама, ані тато не могли їх втішити. Але Няня повернулась, і все знову налагодилося. І саме вчасно! Бо місіс Філдс уже встигла втомитися.

— Господи, — сказала вона, важко сідаючи. — Що б ми без неї робили?

Містер Філдс підняв очі:

— Без кого?

— Без Няні.

— Одному богу відомо, — відповів містер Філдс.

Щоранку Няня будила дітей тихим музичним сигналом, що звучав за кілька футів над їхніми головами, потім вона слідкувала, щоб вони одяглись і поквапилися за стіл снідати, перед цим умившись і налаштувавшись на гарний настрій. Якщо ж вони були у кепському гуморі, Няня не відмовляла їм у задоволенні спуститися по сходах на її спині.

О, таке їм дуже подобалося! Немов на американських гірках: Боббі та Джин міцно притискалися до її спини, а Няня, хитаючись у характерній їй кумедній манері, крок за кроком спускалася сходами.

Няня, звісно, не готувала сніданку. Цим займалася кухня. Проте Няня перебувала поблизу, слідкуючи, щоб діти добре поїли, а потім, після сніданку, дивилася, щоб вони нічого не забули взяти до школи. Але й на цьому її обов’язки не закінчувалися. Перевіривши, чи всі підручники на місці, а діти причесані та охайні, Няня бралася до найскладнішої частини своєї роботи: захистити дітей на переповнених вулицях.

У місті не бракувало небезпек, тому Няня ніколи не втрачала пильності. Якось зовсім поруч з ними пронісся швидкісний реактивний транспорт, набитий людьми, що поспішали на роботу. Іншим разом хуліган спробував причепитися до Боббі.

Один блискавичний удар Няниною правицею — і той помчав геть, завиваючи від страху, мов несамовитий. А ще був випадок, коли якийсь пияк пристав до Джин з розмовою, і один бог знає, що він мав на думці. Одним легеньким поштовхом свого металевого корпусу Няня спровадила його в канаву.

Часом діти зупинялися перед вітринами магазинів. Тоді Няня давала їм легенького стусанця і відганяла геть. А коли (траплялося й таке) діти спізнювалися до школи, вона садовила їх собі на спину і мчала по тротуару, так, що довкруж розносився гучний брязкіт її кроків.

Після закінчення шкільних занять Няня не відходила від них ані на крок, слідкувала, як ті граються, наглядала за ними, захищала, а коли сутеніло і було вже пізно, припиняла їхні ігри і змушувала повертатися додому.

Щойно починали подавати вечерю, Няня, немов за годинником, підбадьорливо клацаючи, заганяла Боббі та Джин у дім. Саме на вечерю! Часу вистачало лише на те, щоб заскочити у ванну помити руки та вмитись.

А вночі...

Місіс Філдс мовчала, лише трохи супилася. Вночі...

— Томе? — мовила вона.

Її чоловік відірвався від газети:

— Що?

— Я хотіла з тобою про дещо поговорити. Це дуже дивно, я й сама всього не розумію. Звісно, я нічого не тямлю у тих механічних штуках. Але, Томе, вночі, коли ми спимо, коли в домі тихо, Няня...

У коридорі почувся якийсь звук.

— Мамо! — до кімнати стрімголов забігли Джин та Боббі, їхні обличчя сяяли від задоволення. — Мамо, ми бігли з Нянею наввипередки до самого дому, і ми перемогли!

— Ми перемогли! — радів Боббі. — Обігнали її!

— Ми бігли набагато швидше за неї, — додала Джин.

— Діти, де Няня? — запитав містер Філдс.

— Скоро буде. Привіт, тату!

— Привіт, діти! — мовив Том Філдс. Нахиливши голову, він прислухався. З боку парадних дверей долинув дивний шурхіт, якесь дзижчання та шкряботіння. Він посміхнувся.

— Це Няня, — сказав Боббі.

До кімнати зайшла Няня.

Містер Філдс пильно на неї подивився. Вона завжди пробуджувала в ньому цікавість. Тепер кімнату наповнював один-єдиний звук — звук її металевих кроків, що з якоюсь особливою ритмічністю клацали по дерев’яній підлозі. Няня наблизилась до нього і завмерла, не дійшовши кількох кроків. Два незмигних ока на фотоелементах, що коливалися на гнучких дротяних вусиках, зміряли його оцінюючим поглядом. Упізнавши господаря, вони завмерли.

Няня була сконструйована у формі сфери, великої металевої сфери з пласким дном. Її поверхню вкривала темно-зелена емаль, яка від часу вже де-не-де полущилась і відкололася. Окрім очей-вусиків, зі сфери майже нічого не виступало. Навіть ніг не було видно. З обох боків корпуса виднілися контури дверцят. З них у разі необхідності могли висуватися магнітні захоплювачі. Фронтальна частина сфери була посиленою. Завдяки додатковим металевим пластинам, привареним спереду і ззаду, вона скидалася на якийсь бойовий снаряд. Або на танк якоїсь невідомої країни.

Або на корабель, круглий корабель, викинутий на суходіл. Або на металеву комаху — на мокрицю, чи щось подібне.

— Ходімо! — гукнув Боббі.

Няня одразу заворушилась, її ноги зашурхотіли підлогою, і вона, ледь похитуючись, розвернулась. Одні дверцята відчинились, і звідти з’явився довгий металевий маніпулятор із захоплювачем на кінці. Цією клешнею няня обережно схопила Боббі за руку, притягла до себе і посадила собі на спину. Хлопчикові ноги звісилися з металевого корпуса. Він із захватом пришпорив Няню і почав підстрибувати на її спині.

— Давай наввипередки навколо кварталу! — вигукнула Джин.

— Но! Жени! — крикнув Боббі.

Няня з дітьми заквапилася з кімнати. Тепер вона нагадувала велетенського круглого жука, всередині якого клацали перемикачі, фотоелементи і реле. Джин бігла поруч із нею. В кімнаті запала тиша. Батьки знову лишилися самі.

— Ну хіба не дивовижно? — запитала місіс Філдс. — Звісно, роботи в наш час — звична річ. Набагато звичніша, ніж кілька років тому. Вони тепер скрізь, куди б ти пішов: у магазинах за прилавками, за кермом автобусів, копають канави...

— Няня не така, — пробурмотів містер Філдс. — Вона... вона не схожа на машину. Вона немов людина. Немов жива людина. Зрештою, вона набагато складніша за інших роботів. Вона й мусить бути такою. Кажуть, за своєю конструкцією вона навіть хитромудріша за кухню. Та й виклали ми за неї чимало.

— Так, — пробурмотіла Мері Філдс. — Вона насправді дуже схожа на людину. — В її голосі прозвучали якісь дивні нотки. — Дуже схожа.

— І за дітьми вона наглядає як годиться, — мовив Том і знову взяв до рук газету.

— Але я однак хвилююся, — Мері поставила чашку з кавою на стіл і насупилася. Вони вже повечеряли. Була пізня година. Діти спали. Мері торкнулась губ серветкою. — Томе, я хвилююсь. Я б хотіла, щоб ти мене вислухав.

Том Філдс заморгав.

— Хвилюєшся? Через що?

— Через неї. Через Няню.

— Чому?

— Я... я не знаю.

— Думаєш, нам варто знову відвезти її до ремонтної майстерні? Ми ж її щойно звідти забрали. Що цього разу не так? Якщо діти залишаться без...

— Не в цім річ.

— А в чому ж?

Дружина надовго замовкла. Потім раптово підвелась із-за столу, вийшла з кімнати і підійшла до сходів. Там вона зупинилася, пильно вдивляючись у темряву. Том не зводив з неї збентеженого погляду.

— Що трапилося?

— Хочу переконатися, що вона нас не чує.

— Вона? Няня?

Мері підійшла до нього.

— Томе, минулої ночі я прокинулася. Мене розбудили якісь звуки. Потім я знову почула ті самі звуки, що й раніше. А ти сказав, щоб я не зважала!

Том зробив непевний жест.

— Так і є. А що, я був неправий?

— Не знаю. Але я хвилююся. Коли ми всі засинаємо, вона спускається на перший поверх. Скрадається сходами так тихо, як тільки може, щойно вважає, що всі ми позасинали.

— Але навіщо?

— Не знаю! Минулої ночі я чула, як вона спускається, крадеться сходами тихенько, як миша. Чула, як вона тут скрізь ходить. А потім...

— Що потім?

— Томе, потім я почула, як вона виходить крізь задні двері. Вона вийшла на задвірок. Ось усе, що я чула.

Том потер підборіддя:

— Продовжуй.

— Я прислухалася. Сіла в ліжку. Ти, звісно, спав. Міцно спав. Будити тебе було б марною справою. Я підвелася і підійшла до вікна. Підняла штору і виглянула назовні. Вона була там. На задвірку.

— І що вона там робила?

— Не знаю, — від хвилювання на обличчі Мері Філдс проступили зморшки. — Не знаю! Ну скажи, заради бога, що Няня могла робити посеред ночі на задньому дворі?