ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК
БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ
ОСТРІВ 9
НОЙШВАНШТАЙН (БАВАРІЯ)
ЛЮДОВІК ІІ ВІТТЕЛЬСБАХ
ЗАМОК КАЗКОВОГО КОРОЛЯ
(Гійом Аполлінер,
13 червня 1886 року, ніч. Озеро Штрнберг, поблизу замку Берг, Баварія. Прочісування дна. Звідкись здалека линуть невидимі тони чудової музики Вагнера. Горять факели і тремтять багри в руках людей, які вимацують дно. По поверхні з краплями вогнів ковзають розпачливі крики, лякаючи сплячих на берегах птахів. Крила, що з тріпотінням здіймаються в повітря, вириваються породжують бурхливі оплески з останнім тактом "Сутінків богів...".
Пошуки почалися о 19:30. О 22.30 слуга знайшов на березі капелюх короля та діамантову шпильку, а потім і парасольку лікаря, який супроводжував короля на його прогулянці. Тіла виловили пізно ввечері. Годинник монарха зупинився о 18.54...
Тіло Людвіга було знайдено в місці, де воно було настільки мілким, що людині, яка стояла б, вода була по груди. Тіло доктора Гуддена в ще мілкішій воді. У мисці не втонути.
Так що сталося? І чому вони загинули?
Зворушений світ покрив труну короля Баварії купою квітів, їх прислали навіть з Америки. У тому числі тисячі букетів від жінок для чоловіка, який мав певну гінофобію: він розірвав свої єдині заручини, ніколи не одружився, уникав коханок і спілкувався лише поштою з імператрицею Австрії, яка була йому родичкою. Альпи квітів біля підніжжя Альп, наче світ хотів змити докори сумління.
Відповіді не було знайдено. Наївність істориків, які про це пишуть, могла вивести з рівноваги навіть труп. Говорили й продовжують говорити про самогубство: що він стрибнув у воду, а Гудден намагався його врятувати, і вони обоє потонули. У воді, в якій не потоне росла дитина. Також було сказано, що король спочатку задушив Гуддена, кинув його тіло у воду і втопився сам. Спробуйте втопитися, зайшовши на мілководдя з берега! Крім того, розтин показав, що Людвіг переніс інсульт перед тим, як потонути, тому його вбила не вода. Крім того, цей чоловік ненавидів насильство. До того ж ніхто не бачив, що сталося... Таємниця його смерті — одна з найбільших таємниць Баварії ХІХ століття.
А поза тим, Баварія ХІХ-го століття є диявольським інкубатором людей, долею яких стануть насильницькі та загадкові, славні смерті, ніби бог раптової, ніколи не поясненої смерті вибрав цей час, цю землю та її дітей, щоб перевірити свої здібності.
Був другий день свята Трійці 1828 року, коли в Нюрнберзі з'явився хлопчик-підліток, який викликав сенсацію в місті, потім у всій Баварії і, нарешті, у всій Європі, і якого називали "
Опікуни виховали його та пристосували до життя в громаді. Драма почалася, коли Хаузеру показали інтер'єр Нюрнберзького замку. Побачивши їх, він крикнув:
…"Але ж це я знаю! Я це пам'ятаю!", "Це був мій дім!" і т.д.
Звіт про цей візит, надісланий до Ансбаха бургомістром Нюрнберга, був викрадений. Незабаром після цього (1829) чоловік у капюшоні прослизнув до будинку, де жив хлопчик, і вдарив його чимось металевим по голові. Поранення виявилося не смертельним.
3 квітня 1830 року в кімнаті Хаузера пролунав постріл, і його знайшли з кров'ю, що текла з рани на скроні. Прийшовши до тями, він стверджував, що випадково вистрілив у себе з пістолета, який йому дали для самозахисту, але описав подію абсурдно, а також фахівці помітили, що якби постріл був зроблений з такого зблизька, його скроню було б обпалено порохом, а на скроні не було й сліду опіку.
Справу вів президент Апеляційного трибуналу в Ансбаху Анзельм фон Фейєрбах. Він почав прискіпливе розслідування і зайшов далеко-надто далеко... У його меморіалі зі слідства читаємо: "
Тим часом на сцені драми з'явився "
Наприкінці 1831 року Фейєрбах перевіз Хаузера з Нюрнберга до Ансбаха, щоб стежити за ним. У своєму меморіалі він припустив, що життя Хаузера було картою в династичній грі "
Я ж помру, переконаний, що Фейєрбах покінчив життя самогубством: у 1832 році він передав меморіал безпосередньо (минувши придворну канцелярію) до рук баварської королеви-матері, яка походила з "
Але Фейєрбах не збирався мовчати і продовжував слідство, поки не знайшов щось сенсаційне (як освідчив своїй дочці Шарлотті). Через кілька днів він забрав свою сенсацію в могилу; його отруїли. Тоді "Ранкова Пошта" нагадала про попередні раптові смерті людей, які, ймовірно, занадто багато знали про Хаузера. Це замовчування тих, хто знав, тривало ще довго. На початку ХХ століття, коли Якуб Вассерманн писав знаменитий роман "Каспар Хаузер, або Обважнілість сердець", одна німкеня написала йому і повідомила, що її прадід, баварський державний діяч, причетний до "справи Хаузера", з цього приводу покінчив із собою.
Хаузер згинув 14 грудня 1833 року в парку Хофгартен в Ансбаху. Він отримав удар стилетом від "
Донині таємниця цього знайди конкурує із "
У свою чергу, проблематика сучасного інтересу до Хаузера в аспекті політичної головоломки більше не зосереджуються на питаннях: "
Гаразд, але яке відношення до цього має Людвіг II Віттельсбах? Має, терпіння!
Людвіг завжди мене інтригував; Я багато читав про драму на озері Штарнберг і нарешті моя стомлена голова породила сон. Це був дивний кошмар, у якому я грав роль сатрапа, який бажав задовольнити свою цікавість. Для цього я викликав начальників поліції, розвідки та контррозвідки і спитав, хто найрозумніший у світі. Вони відповіли, що я. Тому я запитав, хто другий мудрий. Потім згадали ім'я лауреата Нобелівської премії та денінської, людини, яка в очах народу була пророком і святим.
- Де цей чоловік?
- Ось, екселенція.
- О так... Це чудово, а де він живе?
- У нас, екселенція.
- Дебіли! – крикнув я, – це ясно, я питаю, де він саме живе!
- У нас, екселенція.
Тут я збентежився.
- За що?
- Профілактично, згідно указу про охорону нашого довкілля, екселенція.
У камері сидів старець, нерухомий, як воскова статуя. Побачивши мене, він лише звів свої спокійні очі, в яких я побачив презирство та байдужість. Мене образив цей погляд. Стривай, розумнику, - подумав я, - подивимося, чи допоможуть тобі твої нагороди, грамоти і звання. Але спершу дай мені якусь пораду, а вже потім я зроблю тобі "куку". І я порушив мовчанку:
- Ти знаєш, хто я?
- Зозуля, — відповів він, усміхаючись.
Я здригнувся і подумав, що не хотів би, щоб мене судив цей чоловік.
- Маєш рацію, — сказав старий, — я б наказав тебе повісити.
Тоді я зрозумів, що він читає думки, і згадав, звідки я знав його обличчя: це було обличчя Авіценни[1].
- Що ти знаєш про мене?
- Що ти прийшов за порадою, – знову посміхнувся він.
Я сів біля нього на нарах і вдягнув свій голос у новий одяг:
- Вибач мені за мої погані думки, але я... я так подумав навмисне, бажаючи перевірити, чи справді ти читаєш чужі думки і заглядаєш всередину серця. Але подивись ще глибше, і побачиш, що я дуже поважаю тебе і готовий негайно звільнити, якщо ти тільки скажеш мені, як знайти ключ до таємниці Людвіга.
- Це просто, - сказав професор, - про це говорить один старий малюнок.
- Де він?
- Я бачив його за кордоном, пам’ятаю, в якій бібліотеці. Якщо ти хочеш його, то повинен відправити мене туди...
- А ти його привезеш?
- Ні, я його пришлю, мій приятель, щоб ти допитав його на допиті п'ятого ступеню. Він тобі все розкаже.
Я вважав за краще не ризикувати з тортурами - він був старий і міг померти. Я відпустив його. Вранці я отримав листа. Всередині був фотографічний відбиток із зображенням обличчя молодої людини, а на звороті два англійських слова: GO HOME! Я хотів уважніше роздивитися це обличчя, але у вікно пробилося сонячне світло і задзвонив будильник.
Я довго не відкривав очей, намагаючись наздогнати сон, що відпливав від мене, але марно. На протязі безлічі вечорів я хотів, щоб сон повернувся, але він не хотів.
Через кілька років, коли Вернер Херцог отримав спеціальний приз журі в Каннах за "Кожен за себе і Бог проти всіх", один із тижневиків замовив мені есе про Хаузера. Я звернувся до спеціальної літератури, зокрема: до нотаток першого вчителя Каспера, Георга Даумера, викладача гімназії в Нюрнберзі. І там я знайшов обличчя зі свого сну! Даумер назвав це "головою", написавши так:
"
Ці кілька речень я піддав такій ретельній перевірці, що навіть допит десятого ступеня не витяг би з них більше. Спочатку я запитав: чого налякався лорд Стенхоуп, дивлячись на "
Я не кажу зовсім, що голова, намальована в трансі незграбною рукою Хаузера, безумовно, є обличчям Людвіга II Баварського. Але я дивуюся, що ніхто досі не помітив певного трагічної послідовності в смертоносному ланцюзі Віттельсбахів, що починається від від Штарнберзького озера — ніби якесь страшне прокляття чи фатум спали в останні п’ятнадцять років минулого століття на цю родину, на землі якого (якщо не з його ініціативи) помер у 1833 р. Каспар Хаузер. Людвіка Віттельсбаха витягують із води в 1886 році. Його двоюрідна сестра Зофія Віттельсбах, єдина жінка, з якою він був заручений, згорає заживо в 1897 році. Її сестра, імператриця Австрії, Елізавета з сімейства Віттельсбахів, єдина жінка, з якою він був заручений, падає під ударом кинджала (напильника) у 1898 році. Раніше (1889) єдиний син Єлизавети, ерцгерцог Рудольф, здійснює надзвичайно загадкове самогубство (або "самовбивство"[2]), відоме як "
У своїх нотатках Даумер на кожному кроці підкреслює величезні паранормальні схильності Хаузера. Знайда був надзвичайним телепатичним і магнітним медіумом, в тому числі він "
Ще була проблема двох слів на зворотному боці малюнка, який я бачив у своєму кошмарі. Спочатку я не надавав їм значення: Написи: YANKEE GO HOME! (Янкі геть! Докладно ж: Янкі, йдіть додому!) з'являються на стінах тих країн, які американці тиранізують. У країні з мого сну мені довелося бути сатрапом-маріонеткою, якого прислали США, і тому професор із задоволенням гаркнув мені: "Пшол вон!" – так я собі поясняв. Лише коли я натрапив на книгу Кшиштофа Боруня та Стефана Манчарського "Таємниці парапсихології", в якій я прочитав згадку про найвідомішого британського окультного медіума ХІХ століття, Даніела Дангласа Хоума, мене щось ткнуло.
Я звернувся до англійських першоджерел, щоб дізнатися, що Хоум творив справжні спіритичні чудеса, що, незважаючи на численні перевірки, він ніколи не ошукував, і що його життя та діяльність досі для науки є горіхом, який треба розгризти. Я також дізнався, що він подорожував Німеччиною. Але найбільш інтригуючим було те, що Хоум народився в рік смерті Хаузера (1833) і помер у рік смерті Людвіга (1886), через вісім днів після нього. Я зрозумів, що знак GO HOME означає "
Я можу лише довести, що вони обидва належали до світу казки. Каспар опинився там ненавмисно, ставши героєм легенд завдяки ворогам і Фейєрбахові. Людвіг створив цей світ сам.
Він був сином Максиміліана II, короля, поета і філософа. Був Віттельсбахом, а Віттельсбахи були одним із найстаріших правлячих домів у Європі. Він був красивим - у нього було жіноче обличчя. Він народився 25 серпня 1845 року в мюнхенському палаці Німфенбург. Здобув ґрунтовну домашню освіту. Батько хотів віддати його в університет, але Людвіг Оттон Фридрих Вільгельм заперечував - він ненавидів штовханину. З дитинства він був мовчазним, чутливим, нервовим, поетичним, закоханим у середньовічні легенди та самотність. У віці вісімнадцяти років він був оголошений повнолітнім і в березні 1864 року посів трон, поклавши початок правлінню листом, який ад'ютант відвіз Вагнеру. Лист був закликом: Приїжджай!
Сьогодні Ріхард Вагнер є міцною колоною в храмі музики. Тоді це був лише дерев’яний стовпчик в огорожі, що оточувала цей собор; Вагнера ніхто не хотів. І не тому, що німецька поліція переслідувала його за участь у революційному русі Весни Народів, політичні переслідування лише прикрашають митця – вони не хотіли музики Вагнера. У Парижі його "Тангейзера" освистали. У Відні відмовилися від "Трістана та Ізольди" як від такої, яку не можливо виконати. Дно митця — не провал твору, а байдужість до його творчості. Вагнер опинився на дні... і почув стукіт знизу. Постукав невідомий йому вісімнадцятирічний коронований хлопець.
За кілька років до того Людвіг попросив батька взяти його на виставу "Лоенгрінв". Зала була розчарована, крім нього - він був зворушений до глибини душі. Тепер він пише Вагнеру: "
Немає троянди без шипів. Мюнхенський бюргер любив хороше пиво і хороших музикантів у пивній, кращих музикантів йому не було потрібно. У місті піднявся шалений протест проти марнотратства грошей на королівського музиканта. Щоправда, Людвіг сплачував за свою вагнеріаду з власного акту цивільного стану та власних боргів, але для любителів пива це було за одне:
У розваги було повторення - ті ж люди в 1847 році кричали:
Друге розчарування приносить йому політика. У 1866 році баварські війська є союзниками австрійців, які воюють проти пруссаків, чию ненажерливість бачать навіть сліпі. Молодий Віттельсбах, переодягнений лицарем Круглого столу, у блакитній туніці та чорному плащі, біжить, перевіряючи загони. Але битва під Садовою закінчується поразкою, і Пруссія швидко рухається до панування над Німеччиною. Людвіг пише Вагнеру: "
Шипів зробилося більше, ніж троянд. Троянди були розтоптані пруссаками — він зненавидів пруссаків. Він мстить в стилі пригніченої мурашки: перестає залучати прусських артистів, які охоче приїжджають, бо Людвіг зробив Мюнхен столицею справжньої культури й мистецтва, він викидає зі своєї армії прусських музикантів і відмовляється від послуг великого прусського дантиста; прусацтво — це покидьки, яких він зневажає, а поважає лише Бісмарка, що я цілком розумію, хоч цей поляк підбурював росіян, які придушували визвольні рухи моєї батьківщини: "
"
Йому просто набридла ця "
Самотність на "
Найулюбленіша, кришталева самотність ночі - розлад з різким світлом, що виявляє потворність життя - стає його залежністю. Він жив у ночі, яка пропонує притулок для інтровертів, Ельдорадо для внутрішніх авантюристів, розсудливість для побачень із багатомовними вустами мовчання; вночі, про що пише Антоній Кемпінський у "Ритмі життя":
"
Усе життя носив він в собі тугу по добру, що перемагає зло, до світу казки, який є вічним людським протестом проти неприємної буденності. І він матеріалізував це, будуючи замок із казки, в якому поціловані принцеси не перетворюються на жаб, мандрівні лицарі не ґвалтують Попелюшок, принцеси, які сплять із сімома гномами одночасно, не брешуть, що їхні синці від горошинки, що лежить під сьомою піриною, вовки не носять шапочок, золоті рибки – це не піраньї, Гамельнський флейтист не грає оглушливих гімнів, Вирвидуби не здирають пір’я з райських птахів, а Снігова Королева не топче своїм Коником-Горбокоником сади, де цвітуть троянди.
Після смерті Людвіга називали "
Людовик II мав не лише пастиш Тріанону (Ліндерхоф), але й квазікопію Версаля (Герреншімзеє) через заздрість до могутності Людовика XIV: через тугу за короною, яку не могло принизити вигнанням Лоли Монтес і Ріхарда Вагнера. І, мабуть, із цікавості, чи закрив "
У Ліндергофі та Герренкімзе, серед стін і картин, що віддають шану Людовіку XIV, він почувався абсолютним володарем у стилі великого Бурбона – розігрував перед дзеркалом свій театр всевладдя, про який мріяв з дитинства (перші французькі слова, яких він навчив, були: "l'etat c'est moi!" ("Держава — це я!" — слова, приписувані Людовікові XIV Вольтером, але мало хто про це знав). Але ці два монументи наддержавної ностальгії не були найвищою сходинкою його будівельних мрій. Улюблений замок красавця Віттельсбаха, для якого "
У 1867 році Людвіг дізнався, що замок П'єрфон був перебудований в дусі романтичного історизму знаменитим Віолет-ле-Дюком, який вважав, що знає середньовічну архітектуру краще, ніж середньовічні каменярі, тому він повинен "
Він призначив для будівництва лісистий пагорб над Альпзеє ("
Намір був величезний, на міру цілого Рейну золота. Коли в якості короля Людвіг був у Парижі, він їздив на омнібусах і жив скромно, як студент, але Нойшванштайн мав бути наступним чудом світу, тому він не економив на грошах – на найкращому приятелеві економити не можна.
Будівництво кам'яного скиту (найближче містечко: Фюссен) тривало майже двадцять років. З вулканічною експресією росли стіни, ніби взяті з графічних марень Густава Доре, інтер’єри були насичені картинами, що оспівували Вагнера (цикли "Лоенґрін" і "Тангейзер"), а він чекав на свій Безлюдний острів. В прихожій на острові Троянд, отримуючи таємні, напівзашифровані листи від своєї двоюрідної сестри Єлизавети, цієї дивної імператриці Австрії, яка однаково ненавиділа придворне життя та політику (як і подружнє життя: вона підсунула своєму чоловікові, імператору Францу-Йосифові, коханку, красиву акттрисочку, щоб повернути собі повну свободу) і яку Баррес називав Імператрицею Самотності. Листи адресувала "
У перші роки передостаннього десятиліття дев'ятнадцятого століття вже можна було жити в інтер'єрах Нойшванштайна, звільнених від поточного часу (як у казино Лас-Вегаса, де немає годинників), хоча повністю все було завершено лише після смерті романтичного короля. Відомий французький історик Жак Бенвіль у біографії Людвіга корчить гримаси: це не справжнє мистецтво, не в тому стилі. А хто каже про мистецтво, пане Бенвіль? Мова була про казку, яка є сутністю мистецтва. І про який стиль йде мова? Чи був у Бога стиль? Він створив мавпу і політика, орла і свиню, піаніно і балалайку, виноград і поганки, жінок і дружин, революцію і обструкцію, справжній базар. Де стиль? Жінка й орел, добре, але навіщо кенгуру? У Нойшванштайні є мрія - щось краще, ніж стиль, який минає.
Уолт Дісней побажав скопіювати цей подвиг, побудувавши замок Сплячої красуні в Діснейленді, який явно запозичив Нойшванштайн. Це родич Нойшванштайну. Так само, як милий ослик – родич чистокровного арабського коня, і як весела диснеївська казка – є двоюрідною сестрою філософської казки Андерсена.
Коли в 1979 році Музей Альберта і Вікторії в Лондоні та Музей Купера-Хьюітта в Нью-Йорку представили виставку "Проекти замків Людвіга II Баварського", названу "
"
Моє запитання: чи було в ньому взагалі щось хворе? Я міг би стравестувати слова Далі: "
Нойшванштайн означає: "Новий лебединий камінь" (лебідь - символ Лоенгріна - був улюбленим птахом Людвіга). Кам'яний лебідь біля підніжжя Альп, в якому стільки оперних, вагнерівських живописних і музичних інтер'єрів, виявився лебединою піснею романтика.
У середині восьмидесятих років міністр фінансів Рідель виступив проти того, щоб продовжувати платити за фантазії монарха, який хотів побудувати баварський Тадж-Махал, оскільки закохався в Індії (він називав її "
- "
Але влада твердо стояла в опозиції. Тоді хазяїн Нойшванштайну пригрозив створити новий кабінет з кухарчиків на чолі з перукарем, і якщо це не вдасться, він накаже шукати королівство, на яке можна було б обміняти Баварію - королівство могло бути менше, аби тільки він міг би правити там як Людовик XIV! Водночас він просив у Ротшильдів і перського шаха позику, планував... пограбування банку, і врешті звернувся до французів... Це вже було небезпечно - Франція могла купити його союз чи нейтралітет у майбутньому конфлікту з Рейхом. У Берліні пильна рука натиснула червону кнопку...
Комісія психіатрів, призначена урядом Баварії, жоден з яких не бачив "
"
Потім до короля були послані чиновники, щоб оголосити, що він є божевільним, позбавлений престолу та заарештований. Але люблячі його селяни й горяни, почувши про це, розлютилися, накинулися на комісарів, віддали їх до рук королівських жандармів, і державний переворот провалився. Однак через кілька годин Людвіг, який ненавидів насильство, розсміявся і відпустив спійманих вовків.
Наступна атака була проведена спритніше, король був ув'язнений і доставлений в замок Берг. Там він стояв перед призначеним йому медичним опікуном, доктором фон Гудденом, головою комісії, яка діагностує на відстані, і запитав його:
-
Гудден відповів:
Ґудден був би менш зухвалим, якби він читав Макіавеллі, який вважає першочерговим обов’язком авторів перевороту ліквідацію знаряддя, яке знає занадто багато.
У Мюнхені практичну владу вже перебрав його улюблений дядечко принц Луїтпольд. На місце божевільного, який дискредитував велич трону, королем призначили його брата Оттона, а для цього його довелося вивести з психіатричного лікувального закладу, де він проводив час, ходячи рачки і гавкаючи. Оскільки французи погано розуміють цю мову, не було страху, що вони зможуть спілкуватися з Отто. Але з Людвігом, якого тримали в Бергу, і якого любили люди, вони все ж могли спілкуватися - не один скинутий правитель повертався на трон, коли мав за собою сильного покровителя і підданих...
13 червня 1886 р. Король і лікар прямують до берегів озера Штарнберг. Важкі свинцеві хмари вкрили небо, а водна гладь була тьмяна, як старе дзеркало. Краплі дощу, рознесені вітром, покривають їхні обличчя. Чоловік, що стоїть серед дерев, наказує своїм людям одягнути чорні маски. Десь далеко, з острова Троянд, линуть невидимі акорди "Сутінку богів"...
Дивись острів номер 18.
Через кілька місяців після написання мною цього розділу, остання імператриця Австро-Угорщини, Зита, в інтерв'ю, даному для "Нойє Кронен Цайтунг", відкрила, що ерцгерцог Рудольф був вбитий з політичних спонукань. – Примітка Автора