0:00

Кава від "Орлена"! Сеча, а не кава! Випив дужу, але сон не збіг від нього ні на мить, власне кажучи, він був більш втомленим, ніж до візиту на станцію. На якусь мить адреналін від отримання дивної посилки тримав його напоготові, але такий вміст, мабуть, підняв би будь-кого на ноги.

"Вже завтра!" – напис на листівці, прикрашеній усміхненим обличчям, розбудить вас краще, ніж найміцніший сицилійський еспрессо. Проте емоції вщухали, а сон приходив з більшою силою.

Вібрація керма змусила його прокинутися від легкого сну. Німецький автомобіль застерігав від перетину середини, розумна машинка.

Після проекції фільму він вирішив якомога швидше повернутися додому. Мій дім, моя фортеця, до того ж з добре захованим дев’ятиміліметровим ґлоком, який чекає на будь-яких зловмисників, яким подобається відтворювати професію ката. Він втомився за останні двадцять чотири години, в безрезультатних пошуках лікаря - а перевіряв всюди - тому що, як виявилося, наш онколог грається в тортури. Правда полягала в тому, що він отримав те, що заслуговував. Це факт, вони були в змові — а точнішим було б "ділове партнерство", — але він страшенно ненавидів сукина сина, швидше за все, взаємно.

Розглянемо переваги цієї ситуації. Маніяк убив лікаря, зламав йому всі кістки, і це було не зовсім добре. Однак у результаті цього коновал назавжди закрив рота, і він нікому не скаже жодного слова про свої незаконні та неетичні дії. Бовдур точно нічого не записав і не зберіг на випадок своєї трагічної смерті; його переросле его, гідне Гітлера і Сталіна, не допускало думки про такий кінець. І добре. Якщо пощастить, стежка закінчиться на Радзішевському, і вони ніколи не дійдуть до нього. Звичайно, в ситуації, що склалася, йому треба буде швиденько придумати план Б, оскільки він не міг дозволити собі такий трагічний кінець усієї ситуації. Занадто глибоко були вони у всьому цьому, ставки були занадто високі, справа вже не в грошах, а в виживанні.

Його очі знову заплющилися, і кермо попередило його про зміну напрямку. Йому потрібно було підкріпитися, і він зупинився на узбіччі. Дорога була пустою була, січнева ніч глушила тишею. Він зробив кілька присідань, деякий час побігав на місці, це повинно допомогти. Проте сон не втік, ні легкий морозний вітерець, ні вправи не прогнали втоми. Якуб відчував, що йому потрібно притулитися до автомобіля, інакше він впаде. Він почав глибоко дихати, відчуваючи поколювання під черепом, наче він ось-ось знепритомніє.

Щось тут було не так. Може це інфаркт? Але він не відчував болю, нічого не різало в грудях, він не відчував задишки. Опустився на одне коліно, відчуваючи, ніби ось-ось відлетить далеко-далеко. Серце його калатало, як ковальський молот, піт виступав на чолі, в голові паморочилося. Що могло статися?! Адже ця історія, його життя не могло закінчитися так банально. Це неможливо!

Раптом його обмели вогні автомобіля. Він махнув йому рукою, може, доля всміхнеться, і хтось допоможе. Насправді автомобіль з’їхав на узбіччя. Водій не вимкнув двигун і не вимкнув фари. Напевно, це теж був "мерседес". Двері відчинилися, і він побачив чоловіка, який спокійно йшов до нього. Дивно, адже випадково зупинений водій повинен бігти на допомогу і кричати щось на кшталт: "Що там з вами?!".

– Привіт, Якуб, – почув він сильний, чоловічий голос.

Цілитель не відповів, лише опустився на інше коліно та притулив голову до крила автомобіля. У нього не було сили говорити, він не міг зібратися з думками.

– Це не кава зашкодила? – з веселістю в голосі запитав прибулий. – Є така соціальна кампанія "Стережись випивки". Ну а для тебе це має бути "Стережись кави!". Але ти, напевно, мене вже погано чуєш. Рогіпнол, любий друже, чудова річ, прямо з Німеччини. Був страх, що ти розіб'єшся, але я довірився провидінню і, як завжди, вийшло добре.

– Допоможіть… – трохи безглуздо вимовив Якуб, бо вже знав, кого зустрів на своєму шляху, але це було єдине слово, яке хотіло зійти з його вуст.

– Не драматизуй, у тебе все вийде. – Чоловік присів перед ним, але його обличчя все одно не було видно, у нього позаду були фари автомобіля. – Можливо, у тебе трохи буде боліти голова, коли ти прокинешся, але це найбільший біль після прийому цього препарату. Даю слово!

Глибокі вдихи не допомагали, у Якуба було таке відчуття, ніби після марафону, він ось-ось заплющить очі й відправиться в країну сну та блаженного відпочинку.

– Ти мені не віриш, — продовжив чоловік. – А треба, я завжди дотримую своїх слів. Наприклад, зовсім недавно я обіцяв тобі, що ти будеш в моїх руках, а сьогодні саме так і станеться. І це сталося. Чи ти щасливий?

Якуб вже нічого не бачив, майже нічого не чув. Спати. Йому треба було виспатися.

– Сподіваюся, ти щасливий. Бо я - так!

6:00

Луп! Луп! Луп!

Хтось сильно стукав у двері, але, мабуть, потрібні були дуже вже сильні засоби переказу, щоб розбудити Кшисєка. Він озирнувся навколо, і його голова повільно заповнилася образами вчорашніх подій. Якусь мить було важко відрізнити реальність від сну. Вероніку справді забрала швидка? Напевно так, він ще пам'ятав, що, виходячи, лікар сказав йому сидіти вдома, тому що в палату його не пустять, він не родич, тому не мав права на інформацію про стан здоров'я жінки. Він може прийти вранці, і якщо Вероніка прокинеться і захоче його побачити, тоді він щось дізнається.

Луп! Луп! Луп!

– Іду! – гукнув він в бік дверей і сповз з ліжка. А вбивство вікарія і самогубство Квасека, це правда? Ці події найбільше підпадають під категорію "Сни та кошмари". Мабуть, це теж правда, згадав він Касю Стружинську, з якою домовився про ранковий візит до поліцейської дільниці; вона порадила йому звернутися до психолога, за що він їй дуже подякував. Хоча, мабуть, варто було погодитись, адже кожна людина має право трохи божеволіти через усе це.

Луп! Луп! Луп!

– Матір єдина…

Він вирішив не надто вдягатися, вистачить футболки та спортивних штанів. Криків на кшталт "Поліція, відчиняйте, а то будемо виламувати двері!" не було, тому, ймовірно, хтось приватно порушував його спокій.

Він підійшов до дверей і гукнув:

– Хто там?!

– Генрі!

Голос прозвучав знайомо.

Кшисєк швидко відкрив і впустив поліцейського. Той виглядав втомленим і погано виспаним, щетина на обличчі надавала йому чоловічого шарму, але ні мішки під очима, ні пом’ятий одяг вже не дуже.

– Кшисю, мені потрібно поговорити з Якубом!

– Ха! Хто не повинен?! Генрі, наш приятель зник минулої ночі, і з ним немає зв’язку. Вероніка також сказала, що телефони мовчали, і ніхто з її друзів чи родини його не бачив.

– Курва мать!

Поліцейський попрямував на кухню, став перед кавовою машиною, в ній ще було вчорашнє латте.

– Кави хочеш? – запитав Кшисєк.

– Зроби.

– Перш ніж розповісти мені, що там сталося вчора, я, можливо, підсумую божевільну послідовність подій у цьому забутому богами й людьми містечку.

– Ну, у нас є хвилин двадцять, друже, потім я маю відвезти тебе до Касі у відділок.

– Авжеж, шляхетське слово - не дим, я обіцяв, я прийду. Спершу нам потрібно зробити лише одну річ — відвідати Вероніку в лікарні.

– Я чув, що вчора у твоїй присутності люди потрапляли або в морг, або в реанімацію.

– Точно! – Кшисєк підняв тост чашкою кави. – Чорний гумор належить найбільшим умам, як сказав мій професор.

– Ми можемо заглянути до неї, насправді, навіть повинні. Якби вона прийшла до тями, можливо, могла б розповісти нам щось про Якуба.

– Якщо використаєш свої таланти розслідування, то напевно. Ти розкажеш мені, а що насправді діялося вчора на вашому фронті?

— Ти, напевне, і так все знаєш. – Поліцейський підсолодив каву трьома столовими ложками цукру. – Не дивись на мене так, мені потрібно поставити себе на ноги. Про діабет буду турбуватися, коли ми спіймаємо Інквізитора.

– Та я ж нічого не кажу.

– Ну гаразд. Вночі оперативну групу "Шабаш" перевели до нашого улюбленого Дубецко, я зайнявся її розміщенням і початковим розподілом обов’язків, усе за наказом твого брата.

– Він теж тут?

– Він керівник групи, принаймні мені так здається, тому і приїхав. Ми провели ранок, намагаючись визначити місця, де наш сукин син може працювати. Дещо є, ми привезли підкріплення з Жешува та Перемишля. Цього разу команда вирішила не працювати під прикриттям, ми їздимо всюди, місто виглядає так, як перед візитом Папи. Перевірки на в'їзді та виїзді, десятки патрулів. Ми повинні порушити його плани.

– Це розумний крок?

– Ні. Тому прокурор Масловський наказав провести власне таку операцію, яка суперечить поліцейській практиці. Ми боїмося, що хлоп водить нас за ніс, як йому хочеться, але він, напевно, не очікував цього, тому ми сприймаємо це як шанс не зловити його, а відлякнути і змусити помилитися. За розкладом, це має відбутися сьогодні, у Дубецько. Цілком можливо, що він захоче за всяку ціну завершити свою дію, свою роботу чи будь-що, що цей схибнутий вважає.

– Значить, ми все ще йдемо навпомацки?

– Так – із сумним виразом обличчя підтвердив Генрі. - На жаль.

– А ми майже нічого не знаємо. Я маю на увазі, що ми все ще в безладі, з тією різницею, що ми втратили Якуба, який, мабуть, є ще однією жертвою. І ми маємо два трупи у вигляді місцевого священика і місцевого есбека.

– Є ще щось.

– Я щось пропустив?

– Ні, чогось ти не знаєш. Цей журналіст, Казімєж Барщик, подзвонив мені. Він попросив про зустріч. Він чітко сказав, що виїжджає з Сандомира і їде просто до нас, тому що, оскільки служби переїхали сюди, щось станеться. В основному він хоче поговорити про смерть свого колеги, якого ти знайшов в лісі. Принаймні так він каже.

– Чи то, побічно повідомив, що журналісти все знають і зваляться тут нам на голови.

– Так. Ймовірно, він зробив це навмисно, і чекатиме якоїсь подяки. Ми отримали результати розтину тіла журналіста, навколо якого весь цей галас піднявся. Причина смерті не підходить для "Секретних Матеріалів", банальні по голові, проза життя. Зазвичай людина зітхнула б з полегшенням, а в нашій ситуації маємо труп із Варшави, якого хтось вдарив по голові та порізав ножем. Завдяки цьому ми маємо не стільки труп, скільки вбивцю, для якого ми повинні знайти мотив. Я знаю, що вони заберуть у нас цю справу і пустять сюди справжніх псів. На жаль.

– А якби це був Якуб? – досить різко і трохи не роздумуючи пальнув Кшисєк.

– Хлопче, спустись, будь ласка, на землю!

– Генрі, відкинь усі свої симпатії та антипатії. На мить подумай, що Якуб - тобі незнайомий. Чи міг він це зробити?

– Звичайно, міг. Звичайно, кожен здатний на вбивство. Тільки дай мені відповідь на запитання: навіщо йому це робити? Мотив, мій любий пан, мотив — це ключове слово. Ви дасиш мені розумну причину, чому Якуб вбив би когось, і я першим надіну на нього наручники та віддам до суду.

– А може, він нам збрехав, він не потенційна остаточна жертва, а вбивця? Він сам відправляв ці листи, GPS підтверджує його присутність на місцях злочину! Журналіст прийшов сюди за слідом і інформацією від своїх людей, а потім отримав удар по голові.

– З тим писакою щось не так? — запитав Генрі, але його тон був зацікавленим, а не агресивним запереченням.

Кшисєк якусь мить подумав, розповідати Генрі про ключі чи ні. Врешті решт, перед ним був поліцейський і приятель Якуба в одній особі. Тут був ризик проігнорувати речові докази, сліди чи непрямі докази, і він не знав, як їх класифікувати. Нарешті на перший план вийшов агент Малдер, точніше та його частина, яка відповідає за те, що він службовець. Немає сенсу приховувати такий вагомий факт. Він повинен був це колись розкрити, можливо, це був найкращий момент. Хай буде що буде!

– Ти знаєш, що вчора на моїх очах чоловік на ім’я Антоній Валечек, відомий у місцевих як Квасек, вистрелив собі в голову?

– Це збило мене з панталику. Також вашому братові, який зробив великі очі, коли почув, що ти знаходиш трупи на раз-два і стаєш свідком суїцидальної поведінки. До цього часу він вважав тебе художником і легковажною людиною, у якої смерть метелика може викликати аритмію.

– Круто. Мій брат, навпаки, чутливий, як тонна вугілля, і має співчуття податкового інспектора. Це все, що я можу сказати, і ми обоє, мабуть, помиляємося. Але я не хочу відходити від теми. Перед тим, як Квасек вистрелив собі в голову, що, мабуть, буде снитися мені все життя - я дивуюся, що я не сиджу в гамівній сорочці з учорашнього дня і не пускаю слинку, як педофіл у магазині іграшок, - сказав мені дещо дуже важливе.

– Ти не збожеволів виключно через своє хворе почуття гумору, це факт. Але я не буду приховувати, що ти викликав у мене цікавість щодо останньої волі того есбека.

Кшисєк пішов до своєї кімнати і взяв ключі, отримані від Квасека. Він поклав їх на стіл прямо перед поліцейським.

– Це ключі від мерседеса Якуба. Коли він давав мені машину для поїздки до Жешува, він сказав, що це єдиний ключ, тому що другий він десь втратив. Вгадай, хто і де його знайшов.

– Здається, Квасек.

– Браво. Так ось, він дав його мені за мить до смерті. Він сказав, що у Якуба нечисте сумління і що він небезпечний тип. А ключі він знайшов біля тіла нашого журналіста.

Генрі замовк і поклав голову на руки, зчеплені немовби в молитві. Кшисєк не перебивав його, поліцейському довелося активізувати свій розум, втомлений цілонічною операцією, у якій вірність плиятелеві боролася з незаперечними фактами.

– Скажімо так, я поки що відкидаю свої упередження щодо Квасека і симпатії до Якуба, а також усе, що мені відомо про них. Політика червоних рисок. Так?

– Спробуй.

Кшисєк схопився за тінь шансу.

– Я навіть припущу, що ці ключі насправді були біля трупа журналіста, візьму до уваги те, що вони були втрачені під час переховування тіла, що робить Якуба вбивцею. Я відкидаю сумніви, наприклад, чому він не повернувся їх шукати. І все ж я досі не бачу жодної причини, чому до біса багатий, поважний і, додамо, спокійний чоловік вбив би журналіста серед ночі.

– Можливо, той впав на його слід. Він йшов сюди не до Зенобії Жарци, як казали інші писаки, а безпосередньо до Якуба.

– Я так не думаю. Натягнуто, — прокоментував Генрі. – І що у всьому цьому робить Зенобія? Чи пов'язана її смерть з цим ланцюгом подій? Чи це і справді нещасний випадок? Усі ці теорії стоять на дуже нестабільному ґрунті.

– Тоді я зміцню тобі його. Перед смертю вікарій також розповів мені про Якуба та його присутність перед будинком Зенобії в ніч, коли вона і журналіст загинули. В його думці ти теж будеш сумніватися?

Генрі подивився на хлопця спідлоба. Він знову сильно потер обличчя й коротко позіхнув.

– Кшисю, а тобі не здається, що занадто багато людей розповідають тобі щось перед власною смертю? Це починає виглядати як дешевий американський фільм чи серіал про Бонда. Лиходій розкриває свій диявольський план за кілька хвилин до смерті. Змилуйся, бо ти починаєш ставати для мене підозрілим.

– Пане владо, заспокойтеся. Вірте чи ні, вікарій бачив Якуба тієї фатальної ночі біля дому Зенобії. Квасек знайшов ці довбані ключі біля тіла журналіста. Маєш засране "два", потім ще "два", додай, холера!

– Все одно, натягнуто.

– Для тебе кожна теорія натягнута.

– Кшисю, послухай мене, у нас є слово типа з темним минулим та священика із сумнівною мораллю проти слова нашого спільного приятеля. Я хотів зазначити, що це людина, яка лікує тебе від важкої хвороби. Я не знаю точно, якої, але підозрюю, що це безнадійна і невиліковна хвороба, тому що тільки за такі Якуб береться.

– Генрі, я ніколи не був хворим.

– Як це, не був?

– Лікар поставив мені діагноз – гліома. Не будь-який лікар, додамо, найвідоміший онколог країни, авторитет, фахівець і так далі, професор Едвард Радзішевський. Проте вчора під час чергового обстеження виявилося, що я зовсім не хворий, мене обдурили. Отже, зцілення Якуба…

– Почекай, стоп! – Генрі схопився зі стільця і ​​пролив каву на стіл. – Скажи ще раз, як звали лікаря?

– Едвард Радзішевський. Вирок на мене, як виявилося, він видав дуже передчасно.

– Радзішевський? Ти впевнений?

– Ну, впевнений. Ти чого це так зблід?

– Труп, знайдений в Сандомирі, був тілом Едварда Радзішевського.

– Та що ти пиздиш!

– Кшисєк, я впевнений. Під його тілом, жорстоко замученим, до речі, було знайдено посвідчення особи з цими особистими даними. Це не може бути збігом обставин.

– Труп із костьолу Св. Якуба – це лікар, який підробив мої результати аналізів?

– Виходить на те.

– Генрі, нам потрібно зібрати факти разом.

– Ну, тоді закінч про той діагноз.

Генрі помітно заспокоївся, сів за стіл і почав витирати пролиту каву одноразовими рушниками.

– Лікар, про якого йдеться, діагностував у мене смертельну пухлину в голові – гліобластому. Я як раз подивився матеріал про Якуба по телевізору і надіслав листа на вказану адресу. Після того він зустрівся зі мною і запропонував лікування. На прохання друга-історика, мого наукового керівника, мені зробили додаткові обстеження. Виявилося, що я був абсолютно здоровий, але не в результаті чудесного зцілення, а тому, що діагноз доктора Радзішевського був неправильним, точніше, навмисно сфальсифікованим. Не тільки діагноз, а й усі результати аналізів. Справа настільки серйозна, що її передали в прокуратуру, і зараз ведеться слідство.

– Тобто ти сам надіслав Якубу прохання про лікування?

– Так. Правда, я був трохи п'яний, але я зробив це сам, рішення було самостійне.

– Я не бачу зв’язку між Радзішевським і Якубом. І труп цього журналіста для мене аж ніяк не пасує.

– Вероніка – донька Радзішевського, – відразу сказав Кшись.

– Хлопче, ще одна подібна дія, і один із нас загине. Я на інфаркт, а ти в результаті побиття. Про що ти говориш?! Ти починаєш плутати мені серіал про Бонда з "Модою на успіх"[65]!

– Я знаю це від прокурора Ольгерда Орловського. Я повертався додому, щоб поговорити з нею, але вона була без свідомості, тож довелося викликати швидку. Ось чому я хочу піти в лікарню і поговорити з нею.

– У її стані така розмова могла б її вбити.

– Генрі, кілька тижнів тому я дізнався, що помираю. Це виявився злий жарт. Я маю чесно сказати тобі, що мені справді байдуже, помре хтось із причетних до цього чи ні.

– Як ти думаєш, Вероніка була причетна до цього… ну, я не знаю, як це назвати, до цієї плутанини?

– Лікар, який мені брехав, помер. Якуб зник. Донька лікаря була пов’язана з Якубом. Усе це повинно мати якийсь спільний знаменник. Я ще не знаю, що це саме, але щось тут є, сліпий побачить, дурень зрозуміє, Генрі!

Поліцейський підвівся і почав ходити по кухні від стіни до стіни, як Шерлок Холмс у серіалі.

– Так, ти правий. Щось тут смердить. Нам потрібно поговорити з Веронікою. Можливо, цей будинок потрібно обшукати. Не знаю. Також це може бути куля, яка потрапила в паркан. Боже... Мені здається, що ти дав мені коробку з кубиками і сказав побудувати з них замок, але бракує багатьох частин. Не знаю, ніби в цьому є якийсь сенс, але тут все одно чогось не вистачає.

– Мотиву?

– Скоріше, зв'язуючого. – Генрі випив кави. – Клею для цілого. Можливо, ми зможемо отримати його у лікарні. Тому що, припустимо, лікар підробляє документацію, якимось хитрим способом скеровує тебе на лікування до Якуба. Але по якого чорта? Єдиний мотив, який тут спадає на думку, це гроші. Але ти не такий вже й багатий, щоб обдирати, тому про це не може бути й мови. Ти занадто молодий, щоб наступати комусь на пальці в минулому, тому я б не бачив тут мотиву помсти. Можливо, це пов'язано з твоїм братом-поліцейським? Але тут нам не вистачає багатьох частин, щоб зібрати все разом.

– Поїхали до лікарні, по дорозі ще поговоримо про це, може, щось і придумаємо, – запропонував Кшисєк.

– Ти правий, сидіння на місці ще нічого не вирішило саме по собі.

7:00

Як це було легко! Щиро кажучи, якби він знав, що все буде так легко і тривіально, давно б почав працювати. Звичайно, він був чудово підготовлений, план у цій ситуації був вирішальним, без нього він міг швидко провалитися, але безпорадність поліції та суспільства загалом була просто жалюгідною. Було відчуття, ніби він в кімнаті, повній маленьких кошенят. Він міг робити все, що забажає, нічого з ним не трапилося б. Візьмемо, хоча б, події минулої ночі.

Стежити за людьми в двадцять першому столітті - це банальне заняття. Пішли в минуле історії про те, як хтось сидів у когось на хвості, залишався на три машини позаду тощо. У будь-який обраний момент ви підходите до автомобіля жертви і прикріплюєте до нього за допомогою магніту GPS-передавач. Відтепер хлоп ваш! Ви можете легко слідувати за ним на відстані в багато кілометрів, неважливо, відповідний додаток і ваша навігація завжди проведе вас по сліду, залишеному передавачем. Все нудно і аж безсоромно у своїй простоті. Поверніть ліворуч, через триста метрів поверніть праворуч, на кільцевій розв'язці поверніть на третій з'їзд. Жертва перед вами.

Отже, коли гість на вашій навігації, ви обираєте момент, коли він зупиняється на станції випити кави. Тут головне – співпадіння, так звана синхронізація, точний темп, як у гарній рок-пісні – треба увійти в ритм.

А от як це зробити.

Тип заливає собі кави, вибирає "еспрессо" і думає, скільки цукру насипати в картонну чашку. Це момент, коли лунають перші звуки: потім ви запускаєте сигналізацію в його машині (весь секрет — дистанційно запалена петарда під транспортним засобом; на "Allegro" весь комплект коштує п’ятдесят злотих). Тип виходить перевірити машину, стаканчик, звичайно, залишається поряд з кавоваркою. Потім ви заходите всередину і наливаєте рогіпнол йому в каву. Рівно стільки, щоб це не збило його з ніг, а приспало десь через півгодини. Обслузі "Орлену" сьогодні цікавий тисячний клієнт, це може бути дванадцятий пасажир автобуса, людина, яка просто хоче відлити, а може, таємничий клієнт, на якого не варто притискати поглядом, щоб він не писав нісенітниці в звіті. Наш хлоп повертається за кавою, оскільки, очевидно, ніхто не краде його новенький "мерс", хапає стаканчик та повертається до машини. У вас є рівно десять секунд, щоб сунути йому під склоочисник пакунок із записом, п’ять секунд на дії та п’ять на запас, що для професіонала більш ніж достатньо. Тепер наступна частина шоу, з безпечної відстані ви можете віддатися емоціям, чи дивиться він фільм, чи викидаєте все це у вікно. Звичайно, більш ніж певно, що він піде за твоїм слідом, але іскра напруги робить цю гру захоплюючою.

А зараз у нас шоу. Навіть якщо ти бачиш лише профіль жертви, іноді освітлений спалахом монітора, на якому відтворюється твоє відео, ти можеш уявити, що відбувається всередині. І там має бути багато чого, тому що через деякий час машина раптово від'їжджає. Не треба поспішати і сідати хлопові на хвіст, три кілометри дистанції в самий раз. Знову є невелика невизначеність, чи не засне він раптом і не загине в аварії. Адреналін!

Через чверть години можна підібратися ближче і поспостерігати, якщо він почне їхати зміючкою по дорозі, можливо, препарат подіяв на нього сильніше, ніж ви очікували? Автомобіль захоплює узбіччя, потім заїжджає, але все одно з розумними інтервалами. Рогіпнол виконує свою роботу, чудово! Розумний водій зупиняється, щоб прокинутися, ви ще трохи гальмуєте з вимкненими фарами. Гість і так розгубився, він не повинен звертати на вас ні найменшої уваги, але головне — акуратність і увага до деталей. Сигналом до подальших дій служить падаюча фігура, яка чіпляється за свою машину. Ідеально виконана акція!

Найбільше шкода, що хлоп уже відлітає, а ти з ним не поговориш, не змусиш його усвідомити розміру його програшу, і наскільки він глибоко в дупі. Але прийде час і на це. Тепер головне – акуратно упакувати його в багажник і доставити до місця призначення. Веселощі тільки починаються, цей дурень навіть не підозрює про це, але найважча частина попереду, повна викликів і невідомого. Можливо, це надто сміливий план, можливо, після цих тридцяти шести сходинок він занадто високий, щоб перескочити, але митцям доводиться ризикувати, ставити на карту кар’єру.

Все або нічого.

Це не буде видовищним, феєрверку не буде, але це не найголовніше, не треба випалювати глядачеві очі, щоб його переконати. Ви повинні отуманити його, обдурити, закохати в себе, переконати в прийнятті вашого бачення світу. Тоді він віддасть своє життя за вас.

8:00

Погляд медсестри рухався по них, наче детектор вбивчої захисної системи. Один невірний рух, і готово! Як сталося, що при всьому ідіотизмі системи охорони здоров’я, при цьому нахабному і нещадному підході до пацієнта, при холодних душах лікарів, спрямованих лише на те, щоб заробити все більше грошей, медсестри все ж віддали душу медичній службі за мізерні дві тисячі злотих чистими. Національному фонду здоров’я на них було наплювати. Будь-яка касирка в "Бедронці" заробляла більше за них, відповідаючи лише за роздачу свіжини, але ці стійкі жінки тримали порядок із наполегливістю, гідною кращої справи. Причиною, ймовірно, був їхній вроджений альтруїзм, який і підштовхнув їх до цієї роботи, якийсь делікатний дефект лобової частки мозку, який спрямував усі їхні серця на цю невдячну й недооцінену роботу.

Пілюля стояла за дерев’яною стійкою, як бармен у нічному клубі, розглядаючи їх із явною неохотою. Без пред'явлення посвідчення особи вони точно не куплять у цієї жінки напій з вмістом алкоголю. Нарешті вона відповіла на телефонний дзвінок, кидаючи в слухавку півслівця. Вона не видалася навіть жодним виразом обличчя, все ще стояла незворушно і майже без емоцій сказала:

– Можете заходити, панове.

Вони встали, наче їх вистрілили з їх стільців. Вони півгодини чекали на рішення лікаря, мабуть, самого керівника лікарні, чиє ім’я Кшисєк згадав. Тип був високий, лисий, ходив у шкіряних сабо і явно був у поганому настрої, або життєва нереалізованість просто не дозволяла йому посміхатися перед незнайомцями. Якби не поліцейська відзнака Генрі, візиту не було б. Вероніка прийшла до тями в кареті швидкої допомоги, її стан був стабільним, після обстеження вона мала їхати додому. Стільки вони дізналися без залякування, благання чи обману.

Вони зайшли в палату, розраховану щонайменше на чотирьох осіб, в якій зараз перебували дві пацієнтки. Вероніка лежала на ліжку біля вікна, а з-під її смугастої піжами виходили різнокольорові кабелі, які підключали її до пристрою для моніторингу серця. Обладнання виглядало старим, можливо, воно все ще використовувалося для підтримки життя перших П'ястів[66], і воно, безперечно, допомогло Гагаріну вийти на орбіту Землі. На крихітній тумбочці, вишукано пофарбованій олійною фарбою та позначеній чорним маркером як власність лікарні (кому захочеться красти таке лайно?), розміщався сніданок у вигляді скибочки хліба, шматочка джему та яблука. Подібна трапеза у в'язниці, ймовірно, призвела б до кривавого бунту, але тут її сприйняли з жахливою байдужістю і жахливим розумінням.

На другому ліжку в палаті лежала жінка, близько ста п'ятдесяти кілограмів живої ваги, з п'ятим десятком років на шиї. Вона дихала мов розгінний паровоз, і існувала реальна загроза, що весь поїзд вибухне. На щастя, ліжка були завішені, тож можна було створити якусь подобу усамітнення, а дихання товстунки спокійно заглушало все, тож не було страху, що його почують сторонні.

Вероніка виглядала цілком здоровою, навіть усміхалася, коли їх побачила. Генрі і Кшисєк під час подорожі вирішили, що їхня тактика полягатиме в тому, щоб говорити спокійно та турбуватися про здоров’я та життя Якуба. Заради цієї цілі вони поверталися в будинок за останнім листом, такий реквізит міг би їм допомогти.

– Привіт, хлопці. 

Голос дівчини був сильним, що одразу заспокоїло Кшисєка. Щоправда, останні години так перевернули його світогляд, що він запідозрив Вероніку у вбивчих намірах щодо всього світу, але це враження зникло, як тільки він її побачив.

– Привіт, кицька!  – привітав її Генрі з таким щирим ентузіазмом у голосі, що Кшисєка мало не заморозило. Але це був поліцейський, справжній, із плоті та крові. Коли потрібно, він є актором, іноді грубіяном, залежно від ситуації.

– Є й мій герой!  – Ці слова явно були адресовані Кшисєкові.  – Йди но сюди, ти заслуговуєш хоча б на поцілунок.

– Вероніка, не при свідках, – відповів він.  – Я прийму його вдома.

Генрі швидко втрутився в обмін люб’язностями:

– Краще розкажи нам, що сталося, що змусило цього молодого здати екзамен з холоднокровності та з порятунку людського життя, яке опинилося під загрозою.

– Нічого, просто заслабла.  – Вона махнула рукою, ніби відбиваючись від не дуже великої і в міру настирливої ​​мухи.  – Напевно, без швидкої допомоги обійшлося б. Багато метушні ні про що. Мабуть, це нерви, пов'язані з останніми подіями. Це все забагато для однієї блондинки.

У Кшисєка на мить виникла дилема, чи видати дівчині на всі сто, чи справді слідувати тактиці милих слідчих. Він не витримав.

– Вероніко, ти лежала з капельницею в руці, мов труп! Про що ти кажеш: заслабла?!

Генрі обернувся до нього, очі поліцейського передали йому серйозну новину про те, що запланований мирний допит був зірваний. Вероніка ж активувала вічну жіночу зброю, а саме сльози.

– Не плач, дівчино.  – Поліцейський взяв її за руку.  – Просто скажи мені, що відбувається, як ми можемо допомогти?

– Будь ласка, знайдіть Якуба, – вимовила вона крізь сльози.  - Знайдіть.

– А що з тобою?  – запитав Кшисєк, відчуваючи, що ситуація виходить з-під їхнього контролю.

– Я просто хвора, у мене проблеми з тиском і тому подібне, я іноді трапляється, що непритомнію. Справді, нічого страшного, іноді навіть півроку спокою, поки я обережна. Але останнім часом було важко знайти спокій. – Вона багатозначно подивилася на хлопця. – Мені стало погано, зібралася випити ліки, а не крапельницю, тому що це крайній засіб; це останнє, що я пам'ятаю. Коли я падала, мені довелося притриматися підставки чи за щось таке.

Так, особливо "за щось таке", — сказав внутрішній насмішник.

– Розумію. – слабко посміхнувся Кшисєк, не знайшов нічого більш відповідного до ситуації в своїй голові, хоча відчував, що хтось тут робить з нього дурня.

– Вероніка, ти маєш допомогти нам знайти Якуба. - Генрі швидко змінив тему. – Самі ми його не знайдемо. Ми насправді нічого про нього не знаємо, я не знаю, де його шукати, немає ніякої відправної точки. Абсолютно нічого.

– Цілий день я дзвоню його друзям, але все як камінь до води. – Вона підвелася на лікті. – Ви не можете відстежити телефон чи щось подібне, як це роблять у ФБР?

– Наразі у нас немає підстав. Він ні в чому не підозрюється і не значиться зниклим безвісти. Ми не можемо просто вистежити звичайну людину.

Так він не підозрюваний! Нічого собі! Кшисєк хотів було голосно додати до заяви Генрі: "офіційно він не є підозрюваним", але прикусив язика.

– Сама бачиш, що у нас зв’язані руки, – продовжив поліцейський.

– Може, президент допоможе? – сказав Кшисєк. – Адже вони з дружиною дружать з Якубом після зцілення. – Він дуже намагався, щоб у слові "зцілення" не прозвучало глузування чи насмішки. – Зателефонуй йому, поясни ситуацію, може він підключить якісь служби.

– Чудова ідея, — погодився Генрі. – Будь-яка допомога буде корисною, особливо такого високого рівня.

– Про це я теж не подумала. – Вероніка сіла на ліжко. – Кшись, у мене тут немає телефону, він залишився вдома, ти можеш мені його привезти? Відразу подивіться в шафу в моїй кімнаті, там запакована рожева спортивна сумка "Найк", це мій лікарняний комплект. Якщо можете, візьміть його з собою. Не дивіться на неї так, справжня жінка повинна бути готова на все, особливо якщо у неї проблеми зі здоров'ям.

– Звичайно ж, привезу. Дай мені хвилинку, тому що ми з лікарні їдемо до відділку поліції, щоб дати свідчення про вчорашні події.

– Це про мою непритомність?

– Не зовсім, – відповів хлопець. – Вчора Антоній Валечек покінчив життя самогубством, попередньо вбивши священика.

Жінка впала на ліжко. Генрі подивився на обладнання, але тривоги не було.

– З того, що ми знаємо, він звинуватив священика у смерті Зенобії, – додав Кшисєк.

– Але ж це сталося. Але, боже… Я не можу в це повірити.

Незважаючи на відсутність реакції приладів для моніторингу серця, вона була явно зворушена цим випадком і дуже зблідла.

– Вероніка, не нервуй, я домовлюся, щоб молодий чоловік спочатку привіз тобі телефон, а потім приїхав на розпитування. Я хочу, щоб ти якомога швидше активізувала главу держави. Тобі треба відпочити, відпочити, набратися сил. Кшисєк скоро повернеться.

– Звичайно, нічого не сталося. Просто якось... цього всього дуже вже занадто, хлопці.

– Все буде добре. В нинішній ситуації гірше вже бути не може. Я зараз повернуся з телефоном.

Вони вийшли з палати, залишивши дівчину в явному здивуванні, не кажучи вже про шок. У Кшисєка було жахливе почуття незадоволення, він чекав від Генрі трохи більшої рішучості. Це було зовсім не схоже на допит, це був скоріше милий, дружній візит.

Вероніка дивилася, як вони йшли, дочекалася, поки двері зачинилися, а потім розплакалася. Це все зайшло занадто далеко, забагато жертв, так не мало бути. Для неї було практично неприпустимим було списання навіть одного життя, не кажучи вже про поточну ситуацію, труп за трупом, і все через неї. Але вона не зрадить себе, не зламається, не порадившись з Якубом. Кшисєк був молодий і дурний, дивився на неї, як на ікону, вона легко буде водити його за носа скільки завгодно. Генрі – друг сім’ї, було помилкою дозволити йому бути так близько до всього цього. А може, його треба було втаємничити, може, він пішов би на це? Тепер вєе не дізнаються, зараз ми повинні дотримуватися початкового плану.

Вона не зламається, нічого їм не скаже. Аби тільки зв'язатися з Якубом.

Але не вона повинна писати свій розділ у цій історії. Той, хто мав це зробити, стояв за дверима.

8:45 (дім)

Моральна поразка! Кшисєк тримав у руці її телефон і вже знав, що перевірить історію текстових повідомлень і дзвінків. Він поводитиметься як свиня, це правда, але хіба нинішня ситуація його не виправдовує? Взагалі, хіба вона не виправдовувала все, кожний бруд, що міг наблизити його до істини? Хлопець вірив, що має моральне право робити все, що хоче. І це все.

Він знайшов рожевий пакет, додав кілька йогуртів з холодильника та трохи фруктів, тепер настав час телефону.

Смартфон мав досить класичну блокування: проведення пальцем у фіксованому порядку по дев’яти точках. Тут на допомогу прийшла пошукова система Google, яка швидко та якісно підказала найбільш часто використовувані формули.

Тссс!

Ну що ж, перейдемо до повідомлень, часу мало. Найкраще було б скинути все на комп’ютер, але він не знав, як це зробити і не наплутати чогось. Він був істориком, а не комп’ютерником. Але він достатньо знав про програмне забезпечення, щоб матюкнутися побачивши "Signal". Що ж, можна забути про SMS-повідомлення, додаток ретельно їх шифрує та надає доступ до них за PIN-кодом. Розумна скотина ця наша блондинка! Не тільки гарні цицьки, але й щось в голові.

Тож займемося історією сполучень.

Бінго!

Ні пароля, ні шифрування, ні захисту.

Повний список викликів!

Дуже цікавий список…

Він мав сказати про це Генрі. І якомога швидше.

8:45 (лікарня)

Спочатку вона подумала, що чоловік прийшов відвідати задихану товсту жінку, це син, можливо, друг сім’ї чи хтось з роботи. Вероніка не звертала на нього особливої ​​уваги. Однак незнайомець підійшов до її ліжка, сів на стіл та схрестив ноги. Він був високий, міцної статури, років мабуть, під сорок. Акуратне волосся, модно зачесане набік, акуратно поголений, гарний костюм, пахне фірмовим одеколоном. Чоловік поклав своє вовняне пальто біля ніг ліжка й подивився на Вероніку з усмішкою. Він був гарний, усе в ньому було так зібрано, крім одного: його очей. Вони були сині, з своєрідним холодним відтінком. Чоловік поворухнувся, поправив позицію, але очі його здавалися нерухомими, ніби за ними спостерігав хтось інший, спостерігач допиту, відокремлений від решти світу одностороннім дзеркалом. Було трохи страшно.

– Чим я можу вам допомогти? – рефлекторно спитала вона, ніби не вірячи, що незнайомець представиться чи заведе розмову.

– Доброго ранку, пані Вероніка. Мене звуть Ольгерд Орловський, але це, мабуть, нічого не означає для вас.

– Пан правий, я вперше про вас чую. – Вона сіла на ліжко, почуваючись беззахисною в положенні лежачи. – Вероніка Новаковська. – Вона простягла руку, але чоловік зовсім проігнорував це.

– Я теж так думав. Можливо, це не найкращий момент для знайомства, але в моїй професії небагато моментів, коли перша зустріч припадає саме тоді, коли цього бажає інша сторона.

– А що це за професія? Могильник?

– Дуже близько. Прокурор.

Холодна дрож пробігла по її спині. Цього в плані точно не було.

– Якщо річ йде про вчорашню непритомність…

– Пані Вероніка, лікар дозволив мені побути в цій кімнаті хвилин п’ятнадцять, тож ви розумієте, що у нас небагато часу. Мені потрібно задати кілька коротких запитань, а потім я піду. Якщо ви відповісте чесно, можливо, ми ніколи більше не побачимося, чого я і бажаю вам і собі.

Чоловік був таким приємним, наче вбивця, який проводить екскурсію своїм будинком, у кінці якого була кімната, призначена для розділу відвідувачів, які надто цікавляться. Вона мала бути насторожі.

– Думаю, перед тим, як пан задасть ці запитання, повинно пояснити, з чим пов’язаний ваш візит. Ви тут у справах, мабуть, тому...

– О так, звісно, ​​повністю службово.

– Якщо службово, чи знаєте ви, що я не маю відповідати на запитання без присутності мого адвоката?

Вона вирішила грати жорстко.

– Але це зрозуміло! – із захопленням відповів прокурор. – Хочу додати, що ви не зобов’язані відповідати навіть у присутності свого адвоката. Більше того, — він трохи нахилився до неї й стишив голос до шепоту, — я б радив пані не відповідати на запитання.

– Мабуть, я скористаюся порадою, адже мені її дає прокурор.

– Чудово. Тож дозвольте мені зробити примітку. – Він дістав із внутрішньої кишені куртки маленький блокнот у шкіряній палітурці, розгорнув його на першій сторінці, а з іншої кишені дістав ручку. – Тож я записую: Вероніка Новаковська категорично відмовляється давати свідчення без присутності свого адвоката. Правильно? – Він подивився їй прямо в очі.

– Так. Я не розумію, навіщо ця нісенітниця, ви що, витягнете це на якомусь суді і помахаєте перед суддею? Тому що я розумію, що мене в чомусь звинувачуватимуть, а може, вже й звинувачують?

– Абсолютно ні! – Чоловік весь час посміхався. – Вас ні в чому не звинувачують. Кажу чисто формально. Прийшов, спробував розпитати, отримав категоричну відмову. Справа зрозуміла, Вероніка Новаковська відмовляється давати свідчення. Хоча жодних запитань не було.

Жінка подивилася на нього і відчула, що це добре продумана прелюдія до якоїсь психологічної гри. Цей чоловік, якщо і справді був прокурором, зламав сотні людей, а потім засудив їх.

– Тепер, коли ми виявили ставлення Вероніки Новаковської до запитань прокурора, можливо, на наступній сторінці напишемо, як Вероніка Радзішевська реагує на кілька запитань?

Її серце билося як барабан, але апаратура не пищала.

– Пані мовчить. Я міг би навіть використати слово: красномовно.

– Будь ласка, питайте мене, — сказала вона йому. Час ігор закінчився.

– Питання буде одне, адже я обіцяв лікареві, що не буду вас дуже турбувати. Серце не слуга, так він мені сказав.

– Будь ласка, питайте.

– Ваш батько поставив діагноз одному хлопцеві, Кшиштофу Шорці. Не знаю, чи буде це для пані новиною, але діагноз був неправильний, він свідчив про смертельне захворювання мозку. Коли я кажу, що він неправильним, я маю на увазі не його відзвук, а те, що він був невірно поставленим. Навмисно, можемо додати. Хлопець здоровий як дуб, як показали повторні аналізи. Поминаючи можливу кількість сволочизму з боку вашого батька, цей вирок привів хлопця до вашого чоловіка, Якуба Вілька, цілителя. Пані встигає за моєю думкою?

Вероніка кивнула.

– Я впевнений, що це було зроблено навмисно. Як діагноз, так і подальше перехоплення хлопця вашим чоловіком. На це в мене будуть докази, прошу не хвилюватися.

О так, вона була впевнена, що він це доведе. Ця людина могла все.

– І тут у мене є цікава ідея на бізнес: лікар каже, що хтось хворий, а потім цілитель береться за все, виліковує хлопця і заробляє великі гроші. Ніхто не страждає, ніхто не вмирає. Ідеальний злочин. Але Кшиштоф Шорца не має грошей. Він, можливо, може продати свою машину за кілька тисяч, але такі суми нікого не цікавлять. Раніше ви подібним чином підставили президента, але він міг заплатити. Ми звертаємося до більшої кількості людей і поступово складаємо їхній список. Тому дайте мені відповідь на одне питання: в чому тут річ?

Вона мовчала. Це не так, як мало бути. Чому все це зосереджувалося саме на ній? Вона нічого не зробила!

– Я міг би запитати про це вашого чоловіка, але, на жаль, він невловимий. Ще є ваш батько, але він не відповідає на запитання, його по-звірячому вбили сьогодні ввечері. Він жахливо страждав протягом довгих годин, убивця мучив його неймовірно, і я відчуваю, що це було з цієї ж причини. Можливо, хтось, кого ви забагато нагріли, не витримав і дістав старого лікаришку.

Серце жінки забилося, а на лобі виступив холодний піт. Апаратура ожила. Як так – батько помер? А як щодо Якуба, може, той виродок уже вбив його?

– Пані Вероніка, у мене є історія всіх аналізів вашого батька, є також товста папка з вашими результатами, не дуже хорошими, якщо чесно. Я знайду кожного, хто до цього приклався, і, як каже сучасна молодь, придушу їх, як брудну суку. Це лише питання часу, слухання вже тривають. Я даю вам можливість поділитися фактами, які суд обов’язково візьме до уваги, тут вже можете мені повірити. Тим більше, що ваші свідчення значно прискорять відкриття істини і матимуть вирішальне значення.

Її серце все ще билося, але обладнання для моніторингу знову не реагувало. Що за негідник! Може, викликати лікаря? Він точно вижене цього розумника за двері.

– Пані Вероніка?

Вона закрила очі та намагалася заспокоїти дихання. Це допомогло.

– Пані Вероніка?

Кінець цьому допиту. Усе минуло, вона була в цьому впевнена. Немає сенсу виказувати себе крутою.

– Додамо, що якщо вам не байдужа доля вашого чоловіка, то свідчення можуть допомогти нам його знайти.

– Не допоможуть, пане прокуроре. – Найстрашнішим було видавити перші слова. – Пан буде робити нотатки?

9:15

Генрі, всупереч тому, що він казав у лікарні, категорично заборонив Кшисю відвідувати Вероніку, спочатку він мав з’явитися в поліції, передати йому телефон Вероніки, а потім дати відповідні свідчення. Стоячи перед дверима комендатури, він думав, чи правильно він чинить. За останні дні сталося стільки всього, що важко було все це опрацювати і зробити відповідні висновки. Він відчував, ніби його голова була завантажена кількома терабайтами даних при продуктивності першого комп’ютера. Він зраджував Вероніку зараз, це факт. Він не чесно грав з Якубом, це теж факт. Але чи були вони справедливими до нього? Здавалося б, не дуже.

Він почув стукіт у вікно, це Генрі кликав його згори. Гончаки пішли в ліс!

– Покажи мені той телефон.

Поліцейський зовсім не був схожий на втомленого хлопця, який вранці стукав до нього, а він врятував йому життя кавою. Розробка справи стимулювала його краще, ніж доріжка найкращого коксу прямо з варшавських салонів.

– Холера, ти казав правду! – сказав він, переглядаючи історію дзвінків. – Вона вчора дзвонила Якубу і розмовляла з ним. Декілька разів. Через кільканадцять хвилин! Збрехала, і оком не змигнула.

– Що тепер? – запитав хлопець без емоцій у голосі.

– Віддамо технікам, може, ще щось знайдуть. Після того, як ти зробиш все, що буде потрібно зробити тут, можеш йти до лікарні. Якщо ми нічого не зробимо з телефоном до тих пір, збрешеш, що ніде його не міг знайти.

– Не повірить.

– Тобі вона повірить в усьому, повір мені, – недбало сказав Генрі. – А тепер іди за мною, я відведу тебе до нашої левиці. Зі мною вже кілька разів дісталося, що я не привіз тебе на світанку.

– А мій брат тут?

– Зараз його немає на місці. Він пішов дивитися місто.

– Ну, веди мене до сповідальні.

Кімната для прослуховувань виявилася досить милою. Як Кшись дізнався відразу після прибуття поліцейської, через хороші стосунки з Генрі його вирішили допитати в кімнаті для гостей. Тут були стільці та стіл, не найзручніші, але нормальні. Кася була одягнена в ідеально випрасувану форму та з ідеальним макіяжем, не надто сильним, але він підкреслював її неповторну красу. Вона злегка почервоніла, коли хлопець дивився на неї з телячою посмішкою. Тобто він сподівався, що та була телячою, а не розпусною, бо думки його були надзвичайно неохайні.

Початок прослуховування його мало зацікавив, лише дрібниці про місце, час, мету, загальні речі. Тим часом його голова перетравлювала масивні дані, які були впроваджені останніми днями. Він шукав власні відповіді на питання: хто, як, з ким, а головне: чому? Прослуховування набуло цікавого характеру лише тоді, коли поліцейська почала розпитувати про речі, не зовсім пов’язані з учорашніми подіями.

– Як сталося, пане Кшиштоф, що, блукаючи лісом, ви знаходите тіло варшавського журналіста, а через кілька днів стаєте свідком вбивства та самогубства?

– А це питання вже не до мене, а до норовливої долі, – з усмішкою відповів Кшись. Він очікував цього запитання.

– Чи є у вас якісь теорії щодо мотивів Антонія Валечека? – запросила вона без церемоній.

– І відколи поліція цікавиться моїми теоріями?

– Знаєте, нас цікавить усе, що може призвести до розкриття цієї заплутаної справи.

– Антоній Валечек твердо вірив, що вікарій Анджей Борек є відповідальним за смерть Зенобії Жарци. Наскільки я знаю, Валечек і Зенобія мали спільне минуле: бурхливі роки молодості, нерозділене кохання тощо. Як би це не зазвучало з моїх вуст, я думаю, що він любив її до кінця.

– І тому він надумав, що її вбив вікарій?

З симпатичної поліцейської Кася Стружинська поволі перетворилася на слідчого з крові та кості.

– Він, нібито, проклинав її з амвону, чому вікарій, знову ж таки, заперечував. В основному йшлося про те, що Зенобія займалася абортами та якоюсь іншою не зовсім легальною діяльністю. Крім того, у ніч смерті старої Валечек бачив священика неподалік, але вікарій пояснив, що його присутність там абсолютно не пов’язана зі знахаркою.

– А з чим?

– Хм… Як це сказати, адже ви ж жінка, і я б не хотів вас образити.

– Я поліцейська, а вже потім жінка, — твердо сказала Кася.

За думкою Кшисєка, тепер вона була схожа на маленьку дівчинку, яка слухає, як тато розповідає її улюблену казку. Вона повинна була знати продовження. Треба, інакше вона б не заснула.

– Він вводив молодих дівчат у спокусу там, у лісі біля дому Зенобії.

– Пан впевнений?

– Ні, не впевнений. Так він мені сказав, а що він там насправді робив... Може, Зенобію вбивав, може того журналіста, може, квіт папороті шукав. Я не знаю і мені важко здогадатися. Проте я роблю ставку на варіант із дівчиною. Зенобія, нібито, надавала послуги з абортів дівчатам, яких він випадково зробив вагітними. Що він, знову ж таки, заперечував. Важко комусь погодитися з такою ситуацією. Слова проти слів.

– І підтвердити їх буде непросто.

– Саме тому, що більшість зацікавлених і тих, про кого я згадав, більше не будуть давати свідчення. Додам також, хоч ви й не питайте, що тієї ж ночі наш покійний ксьондз бачив Якуба Вілька біля дому Зенобії.

– А це новий персонаж у наших зізнаннях, – здивувалася поліцейська. – Чому ви згадуєте про це, пане Кшиштоф? Наскільки я знаю, це людина, відома вам і всій місцевій громаді.

– А тому, пані Катажина, що саме цей факт може бути важливим для справи, до того ж Антоній Валечек перед смертю передав мені одну штучку, яку він знайшов біля тіла вбитого журналіста. Будь ласка, не питайте мене, чому він не повідомив про знахідку тіла в лісі.

– Що це за річ?

– Ключі від машини Якуба Вілька.

Він вирішив промовчати про те, що Генрі знав про всю подію з самого ранку.

– Мабуть, нам доведеться поговорити з паном Якубом.

– Ви не в курсі діяльності групи "Шабаш"?

– Так, я знаю, про що йдеться, цією командою керує ваш брат, але окрім гонитви за божевільним, тут треба ще й порядком стежити, тому мене в цей елітний підрозділ не зарахували.

– Тоді ви повинні знати, що Якуб Вільк зник учора вранці, і від нього і сліду не залишилося. Але ви маєте рацію, я сам хотів би поставити йому кілька запитань.

– Так? І які, якщо можна запитати?

– Справи суто приватні, і, запевняю вас, абсолютно не пов’язані з тим, про що ми тут говоримо. Я даю свідчення під присягою.

Він підняв два пальці вгору.

– Тільки без жартів, – злегка обурилася вона.

– Я б не смів сміятися над кимось чи чимось в даний момент. Я нікого не звинувачую, лише наводжу вам факти. Якуб, як ви згадали раніше, мені в чомусь близький, як і іншим особам. Я не звинувачую його, і не вірю, що ці ключі доводять його провину, напевно, це був випадок. Ваша робота полягатиме в тому, щоб зібрати все разом: знайти винних у смерті місцевої цілительки Зенобії Жарци та допитливого варшав’янина Бартоша Лєшняка, розібратися зі смертю молодого вікарія Анджея Борека, сповненого віри, і Антоні Валечека, колишнього міліціонера, який самостійно вершить правосуддя. Підводячи підсумок, вашій роботі позаздрить уся польська слідча служба.

- Безумовно. – додатково підтвердила Катажина кивком голови, під час якого з її чолки вирвалося пасмо волосся. – Ви забули додати випадок Якуба Вілька, таємничого цілителя, про якого знають усі в околицях, але ніхто про нього не каже ні слова.

– Я не забув, пані Катажина, я навмисне пропустив, не думаю, що він до цього всього причетний. Але я не слідчий.

– Фактично, пан ним не є.

– Так, у мене за плечима немає ні поліцейської школи, ні стажування, ні сотні розкритих справ.

– Справа, скоріше в тому, що пан кидає підозру на Якуба, захищаючи його. Почуття набік, пане Кшиштоф. А щодо школи та досвіду? Все у вас на очах, ви можете залишити історію і піти в поліцію. Людина з такими знаннями та таким талантом знаходити трупи була б приречена на успіх у поліції.

– Я не знав, що ви вмієте жартувати на допиті?

Дівчина йому все більше подобалася.

– Я можу навіть заспівати арію Пуччіні чи "Очі зелені"[67], аби тільки бути ефективною.

– Я не хочу йти так далеко, — усміхнувся він. – Загалом, мені нема чого додати, якщо у вас немає інших питань.

– Я дізналася більше, ніж очікував.

Кшисєк жестом попросив її вимкнути диктофон, який вона ввімкнула перед допитом. Дівчина зробила це.

– Чи можу я запитати про щось, але це не для протоколу?

Він нахилився до неї.

- Будь ласка.

Вона була трохи розгублена.

– Касю, чи є можливість провести гарний вечір разом з вами?

Макіяж не міг приховати інтенсивний рум'янець, який розцвів на щоках.

– Тільки після закінчення справи, Кшиштофе.

– Я сприймаю це як згоду.

Вона відповіла широкою посмішкою та заправила пасмо волосся, що вислизало з чолки, за вухо.

- Я вільний?

– Так, просто бути в контакті, коли це можливо.

– Катажина, телефонуйте, коли будете мене потребувати.

Кшись сам собі дивувався, коли це він зробився таким хоробрим і нахабним. Чи це наслідок нещодавніх подій, пристрасної ночі з Веронікою, чи сили, яку надав йому один, цього разу добрий, діагноз?

10:30

Де легше сховатися: у маленькому чи великому місті? Для людини, яка близько знає місце, немає різниці. У кожній локації є свої горезвісні точки, які старанно уникають мешканці, невикористані стежки та закинуті куточки. Їх просто потрібно знати. Деякі знаходяться прямо під носом у тих, хто п'є першу каву о сьомій ранку і вимикає комп'ютер, закінчивши роботу о 15:00. Ці найкращі, тому що поліцейський, який шукає маніяка-вбивцю (та що вони знають про маніяків!), подивиться на них в самому кінці, і є велика ймовірність, що зовсім їх проігнорує.

Створюючи свій шедевр, він засвоїв одне: найкраще діяти нахабно. Наприклад, у нас є замок у Дубецько, з дуже елегантним готелем із найкращою кухнею на Підкарпатті. Місце, яке полюбляють молодята завдяки прекрасному бальному залу та великому дубу перед входом, під яким сакраментальне "так" набуває особливого звучання. Якби ви почали тут вештатися, невпевнено озираючись з боку на бік, співробітники швидко зацікавилися б вами, а до моментального дзвінка в службу безпеки лише крок – і катастрофа готова.

Тим часом через головні ворота проїхала маленька вантажівка, яких тут бачили десятки. Ймовірно, вона прямувала до нижньої стоянки, нічого нового чи незвичайного. У місці, куди не могла помітити жодна камера, можна було вивантажити великий пакет, велику коробку, обклеєну сріблястим скотчем із словом "Освітлення", яке не дуже чітко видно. Це на той випадок, якщо хтось побачить і запитає. Але сьогодні ніхто не питав, єдиним свідком були коні, які залишилися пастися на зимовій траві за дерев'яним парканом. Пакунок спритно приземлився на складний візок із великими гумовими колесами, оскільки інші не змогли б проїхати по трасі, яка їх чекала. Пакунок перетнув стоянку, гумові колеса зашерхотіли по мокрій траві, а потім захрустіли по гравію. Для сторонньої людини вхід до затемненого підвалу замку виглядав недоступним будівельним майданчиком, але, здавалося б, недбало розкидані дошки були хитро прокладеною кілька ночей тому колією для візка. Дошки не могли рухатися, їх закріпили шурупами (під час забивання цвяхів дуже багато шуму, а тиха електрична викрутка коштує не так вже й дорого).

Візок справно в'їхав у темряву, яка незабаром була розбита яскравим світлом лобової фари. Холодне і темне місце, але зовсім не схоже на атмосферний підвал церкви Святого Якуба, який просто напрошувався на злочин. Власники замку планували облаштувати тут курорт, але роботи призупинили і тепер це була забезпечена споруда, яку ніхто толком не відвідував, бо і навіщо? Це давало ідеальне місце для зберігання контрабанди. Звичайно, знадобилося кілька днів тихої роботи, щоб підготувати невидиме ззовні приміщення, ідеальне для приховування останнього трупа від сторонніх очей. Ну, так ніхто і не казав, що буде легко.

Пакет прибув на своє місце. Усередині знаходився скулений цілитель, який обдурив занадто багато людей. На щастя, він не встиг нікого вбити, але це було близько, забракло, мабуть, тижня, а може, й декількох днів. Якуб Вільк мав стати останньою жертвою, головним чином завдяки своїй нахабності та співпраці зі справжнім лікарем. Якийсь час планувалася страта обох мерзотників разом, але він трохи боявся логістики цього починання. Тепер шкодував про той крок, вони б склали красиву композицію – підвішені на двох кінцях мотузки, качаючись на одній гілці.

Однак, насправді важливим був ступінь провини. Радзішевський був лікарем, він присягнувся берегти життя, всі йому дуже довіряли, і він увійшов у спілку зі своїм зятем, звичайним шахраєм. Чому і як авн дозволив себе переконати? Йому не вдалося цього виявити. Тому лікар винен більше, він зазнав відповідної своїм діям смерті, а Якуб повисне на гілці і зіграє кращу роль, ніж Ді Капріо в "Титанікові". Інші тридцять шість жертв могли йому позаздрити.

Більше ніяких думок, все зроблено та належним чином забезпечено. Він повернеться сюди за кілька годин, коли почне темніти. Найважче буде попереду, балансування на межі здорового глузду, але це могло вдатися.

Автомобіль від'їхав.

Чи надійшов такий момент, коли це перестало бути для нього "справою" і стало грою? Йому було трохи соромно за себе, але такий момент настав на самому початку. Він пояснив це собі дуже просто: де написано, що обов'язки і робота не повинні приносити задоволення? Та ніде!

Так, вбивати було приємно.

Спочатку жертва. Людина, яка заслужила жалюгідного кінця, у цій конкретній ситуації яка сприяла загибелі інших людей, брехала та грабувала. Насправді, він, мабуть, не міг би вбити невинну людину з чистим сумлінням. Кожна його жертва, абсолютно кожна, була до біса винною! Кожного разу він мав цьому докази, свідчення, фотографії, свідоцтва про смерть, багато матеріалів. У його списку не було випадкових людей.

Потім більш приємна частина роботи, тобто планування виконання страти. Вибір місця і методу його, мабуть, бавив найбільше. Це як будувати плани на відпустку, переглядати путівники та звіти про подорожі інших людей, розмічати маршрути, збирати інформацію. Таким чином він творив ескіз, який потім перетворював на власний твір. Саме виконання було найменш складною частиною, але також дуже приємною. Тут завжди щось могло піти не так, гострі відчуття створювали незабутні враження. Була підготовка декорацій, доказів провини, які потрібно було пред'явити жертві, а потім сама страта, момент, коли ще один шкідник, який ніколи не повинен був народитися, зникає з цього світу. Додатково - документація для майбутніх поколінь. Він навіть думав надсилати свої матеріали до газет після завершення власної "роботи", щоб увесь світ дізнався, наскільки безпечнішим він почувається завдяки його справі.

Спокуслива перспектива.

Дуже спокуслива…

12:00

Генрі сидів і пив міцну каву з еспресо-машини. Він знав, що витримає ще одну ніч, але тоді його тіло вимагатиме сну, у цьому він не сумнівався. Марек Шорца гаряче подякував йому за допомогу в організації діяльності групи "Шабаш" у Дубецько, але потім попросив його зайнятися справою Кшисєка. Звістка про те, у що ненавмисно потрапив хлопець, дуже засмутила його старшого брата, і Генрі без протестів погодився на його прохання. Водночас він отримав запевнення, що якщо щось трапиться з Інквізитором, Марек викличе його на місце. Чесна угода.

Він не міг і не хотів брати участь у допиті хлопця, тому залишив це завдання Касі. Звіт прочитає пізніше, цього буде достатньо, або запитає про її висновки та почуття.

У той самий час, коли Кася Стружинська випитувала Кшисєка Шорцу, він почав переглядати речі, знайдені в будинку Антоні Валечека. Це була ініціатива Стружинської, вона негайно вислала патруль, щоб охороняти будинок Квасека, а потім сама керувала пошуком. На перший погляд нічого цікавого, окрім набоїв до пістолета, з якого хазяїн вчинив самогубство, виявлено не було. Трохи фотоальбомів, сувенірів, особистих речей. Досить типовий будинок старого холостяка з військовим минулим: охайний і економний. Назбиралася недужа коробка з предметами, які варто було б розглянути уважніше.

Генрі одягнув рукавички й дістав із коробки першу річ: фотоальбом. Це був досить старий екземпляр, на товстих, злегка пожовклих аркушах були приклеєні фотографії, деякі були підписані рівним і дуже елегантним почерком. Першим було фото дитини в конверті, дуже анонімне, але також, мабуть, найбільш пам'ятне і, звичайно, зворушливе для батьків. Наступне фото було дуже вицвілим і показувало хлопчика, який тримав велику свічку, ймовірно, з його першого причастя. А хлопець був у типовій для тих часів чорній формі, яка складалася з куртки, шортів до колін, гольфів і начищених черевиків. У цій картині панував урочистий настрій. Потім стрибок у часи молодості. Включаючи перше фото в мундирі. І саме на цьому періоді альбом закінчився. Скоріше за все, після цього ніхто не вклеював нових фото, чи, може, Валечек не міг цього зробити через роботу? Генрі закрив альбом.

Потім він дістав із коробки великий пакет з документами. Кілька поліцейських посвідчень з різними фотографіями, часи мінялися, тому мінявся дизайн. Крім того, відзнаки за зразкову службу в МВС та інші міністерські документи, зокрема посвідчення МВС. Може, доведеться пильніше дослідити службу старого міліціонера?

Блокноти були досить цікавою річчю. Три однакові книжечки в чорних шкіряних палітурках, але з різним ступенем потертості. Це були не звичайні блокноти, а в деяких колах навіть культові оправи з кротової шкіри. Генрі знав їх, тому що такими користувався його батько — їх імпортували зі Сполучених Штатів, але були під час комунізму в Польщі вони були недоступні в Польщі. Чому такий раритет в руках звичайного мента? Питання тим більше виправдане, що перший блокнот був записаний у тисяча дев'ятсот сімдесят другому році. Причому акуратно, без будь-яких вилучень і чорнильних плям; почерк збігався з почерком у фотоальбомі. Перший запис відразу пояснював походження блокнотів.

1 червня 1972 року

Сьогодні ми отримали справжній подарунок до Дня захисту дітей. У кімнаті заарештованого американського журналіста, швидше за все, шпигуна, був не тільки запас косметики, а й кілька якісних блокнотів. Ми справедливо поділили ці речі між собою, я отримав три блокноти і пачку лез для гоління Gillette. Мабуть, це сигнал для мене, щоб почати описувати, що відбувається, а відбувається багато чого. Ну, і почав частіше голитися.

Записи були не дуже довгі, але досить регулярні. Генрі, звісно, ​​зараз не встиг їх усі прочитати, але на передчутті взяв останній зошит. Замітки були від цього року. Остання сторінка містила два записи.

12 січня 2017 року

Зенобія сказала мені, що Якуб нехороша людина. Гірше за нього, хіба що, цей священик. Вона каже, що він переслідує молодих дівчат, а потім, наляканих, приводить їх до неї на операції. Їй шкода цих дітей, яких так образив той, кому вони довіряють. Вона сказала мені, що розбереться. В неї є план, ідея, про яку вона не хоче мені розповідати. Стільки років вона справлялася сама, а тепер їй не потрібно допомагати. Ось що вона каже. Вона дуже засмучується, коли я переживаю за неї. Він не хоче мені нічого більше розповідати. Гадаю, мені доведеться відновити старі зв’язки та дізнатися чогось самому.

17 січня 2017 року

Я не писав про Її смерть, бо нема про що писати. Людина відчуває імунітет до смерті після всього, що вона бачила у своєму житті, сотень трупів. Я забрав наші фотографії з її будинку, фактично єдину спільну пам'ятку. Вона не дозволила мені завдавати шкоди священику чи вчинити по-моєму, але вона мала описати, у кого що є за душею, на випадок власної смерті. Цей трюк із фільмів мене трохи розсмішив, але, мабуть, це було старе міліцейське передчуття, яке змусило мене вимагати цього. Ну, я отримав те, що хотів, Зенобія мертва. Залишилося лише знайти листа. Сьогодні я там зустрів хлопця, трохи наляканого, але не думаю, що він знайшов листа. Сподіваюсь на це.

Генрі кинув блокноти в коробку, закрив її та поклав на полицю. Ніхто не обшукував будинок Зенобії після її смерті, оскільки офіційною причиною смерті було отруєння чадним газом. Може це було помилкою? Можливо, Квасек мав рацію з самого початку, що її хтось убив? Але чи міг це бути священик? Мабуть, ні, з того, що тут було сказано, єдиний гріх молодого вікарія – пхати свого члена куди не годиться, переважно в молодих парафіянок. Такі люди не кидаються раптово вбивати старих жінок. От якби в лісі було знайдено тіло молодої дівчини, священик, ймовірно, опинився б на першому місці в списку підозрюваних.

Квасек, швидше за все, керувався люттю, а може, він знав більше за всіх них? Чому ж він не сказав про це Кшисєку перед смертю? Може, відповідь ховалася в акуратно записаних сторінках американських блокнотів?

А можливо убивцею був Якуб? Але в цьому конкретному випадку ніщо не клеїлося, між жертвою і злочинцем не було містка, офіційно названого мотивом. Шановний, багатий цілитель, який веде мирне життя без будь-яких стресів, убиває стару жінку серед ночі? Нащо? Чому?

Треба було все перевірити та подумати, але зараз важливіше було обшукати будинок Зенобії Жарци. Треба було сповістити Касю і зібрати команду. Кожна секунда на рахунку. Він волів би сам дослідити закутки будинку цілителя, але на це не було часу. Можливо, цей лист був ключовим у всій справі, він врятував би Якуба (де б він не був), пояснив би, хто кого вбив і які були причини. А може ніякого листа і не було…?

12:00

Ольгерду Орловському довелося сісти на лавку перед лікарнею й дозволити морозному повітрю прояснити його думки. Він ледве почав розглядати цю справу, а тут вже стільки інформації, яка, на додаток, вкрай вплинула на розслідування. І це було підозріло. Досі він ніколи не зустрічав обвинуваченого, який би так охоче спілкувався, оскільки Вероніка Новаковська не могла бути свідком. Якщо вона зіграє правильно, то отримає лише "умовне", але це не було певним. Якщо справа дійде до справи, Якуб Вільк, мабуть, найме найкращих адвокатів, які належним чином мотивуватимуть його клієнта не пробачати жінку, яка його засипала. Не дивлячись на те, що вона його дружина.

А справа була серйозна, співучасть у скоєнні злочину, а може навіть участь в організованому злочинному угрупованні.

Свідчення дівчини були досить сенсаційними, якщо вони підтвердяться, у нього була готова справа. Серйозна справа. Медійна. Це була не кар’єрна сходинка, це був ліфт. Звичайно, президент зможе все заблокувати, коли дізнається, що його дурили. Але якщо щось трапиться, він м’яко підшепне ЗМІ, що потрібно робити, і главі держави доведеться поступитися. Він візьме на озброєння тактику обдуреного лідера нації, який засуджує таку поведінку і вимагає найвищого покарання. І там буде він, Ольгерд Орловський, який, як шериф із кольтом правосуддя, буде відстрілювати наступних шахраїв.

Бам! Бам!

Прямо до крісла генерального прокурора. А потім вже міністерство.

Втім, залишимо плани осторонь, не будемо ділити шкіру на ведмеді. Дівчина сказала забагато і надто вже охоче. Це було підозріло для такого старого профі, навіть якщо нею керувала її совість, у що він не вірив. Для чого? Так, тому що люди брешуть. Постійно тому, що так краще, і чесно кажучи, більшість з їхньої брехні сходить їм насухо. Тож, посилаючись на свідчення Вероніки, він припустив, що вона бреше. Звичайно, все, що вона сказала, мало сенс і логічно укладалося, але це ще не привід сліпо довіряти її свідченням. Це був сигнал, що справу слід розслідувати у світлі цих викриттів.

Він закрив очі, відкинув голову назад і видихнув. Лише тому він не помітив, як Вероніка крадеться під стіною лікарні. Мрії могли позбавити його майбутнього.

12:30

Кшисєк стояв із дурним обличчям перед приймальним відділенням лікарні. Ну як тут не збожеволіти, коли у тебе на плечі рожева сумка з речами коханої, а медсестра з посмішкою повідомляє, що якась там Вероніка Новаковська зникла. Просто. Її тут немає.

– Я тобі дещо скажу.  — нахилилася до нього, насторожено зиркаючи ліворуч і праворуч, пілюля, на перекошеному беджику було надруковано ім’я "Романа".  – Одразу після вашого візиту прийшов той елегантний тип. Поговорив із головним, і його пустили. Він сидів там півгодини, а потім страшенно швидко пішов. Знову спілкувався з головним і навіть грюкнув дверима. Тоді лікар викликав пана Сташека, охоронця, стерегти двері, щоб та, мабуть, не вийшла. Або щоб ніхто не заходив. Ну, а той модник вибіг із лікарні.

– Тобто її пильнував охоронець, а вона втекла? Як?!

– Пан Сташек – пенсіонер.  – Вона відійшла від хлопця і повернулася на робоче місце.  – У нього великі проблеми з сечовим міхуром. Я йому кажу: Стасю, пий журавлину, а він не п’є. І час від часу він йде відлити. У мого чоловіка був хворий сечовий міхур, тому я знаю, що це за біль. Вона, напевно, тоді і вислизнула.

– І ніхто нічого не бачив?  - з недовірою спитав хлопець.

Романа похитала головою.

– А моніторинг?

Цього разу медсестра з жалем усміхнулася.

– У нас тут є моніторинг, на стійці, коли хтось сидить і дивиться. Це тобі не лікарня в Лешней Гурі[68], хлопче.

– Нехай йому грець!

– Ну, коли цей елегантний тип повернеться, він, мабуть, скаже це більш чітко.

– Ви не знаєте, хто це був?

– Уяви не маю, я бачила його вперше в житті. 

Вона повернулася до кабінету і почала складати карти пацієнтів. Ймовірно, це був сигнал, що їхня розмова добігла кінця.

– Можна поговорити з головним?

– Так. Але його вже немає, він також втік з лікарні одразу після зникнення дівчини. Мабуть, сюди їде поліція.

Кшисєк не сумнівався, що місцеві правоохоронці не мали стільки роботи за всю історію відділку.

Йому, натомість, залишилося лише розвернутися на каблуках і залишити лікарню з кислою міною. Якби він спершу не пішов до Генрі, якби... Може, він перебив би того франта? Але що він мав перервати, і хто це був? Поліцейський? Журналіст? Детектив? Вбивця? Сам Інквізитор? Цілком можливо, що він ніколи не дізнається. Кшисєк зупинився і подивився на літню медсестру. Може, він щось з неї витягне?

Настав час застосувати свій особистий шарм, зброю, перевірену досі переважно в деканатах, страхових конторах, офісах та лікарнях, щодо жінок середнього віку та після дійсної служби. Одного разу він почув фразу, що кожна жінка, незалежно від віку, заслуговує на те, щоб з нею фліртували. Відколи він почав застосовувати цей принцип, виявилося, що немає нічого непереборного. Коли настав час забирати бабусине пенсійне посвідчення, маму вигнали з кабінету та погрожували поліцією. Без повноважень не можна і все. Йому ж видали пенсійне посвідчення, пригостили чаєм і тістечком (навіть отримав шматочок для бабусі). Іноді достатньо було проявити розуміння, іноді поскаржитися разом, іноді просто вислухати, але завжди з усмішкою.

– Пані Романа.  – Треба було вивести найбільші гармати.  – Я знаю, що ви так само завалений роботою, як і будь-хто в цій лікарні. Моя мама – медсестра в Сандомирі, і вона часто непритомніє після зміни. Каже, навіть спати не має сил, а заробляє стільки ж, скільки касир у "Бедронці".

– А в якому відділі вона працює?

– Двадцять п’ять років у відділенні інтенсивної терапії, останній рік – в офтальмології. Їй було досить.

– Так, бачите, я теж нещодавно перейшла з реанімації, але до серцевих хворих. Ночі більш спокійніші, менше поспіху.

– А ISO вам ввели? 

Останнім часом це була гаряча тема у мами, тому він сподівався потрапити в десятку.

– Ну, мають запровадити. Що, це так погано?

– Пані Романо…

– Усі кажуть Рома, — усміхнулася жінка. Хороший знак.

– Пані Рома, захищайтеся від цього як можете. У моєї мами це виглядає так: коли ти міняєш постільну білизну, ти повинна глянути у три різних журнали. Тому що простирадла мають бути в одному, підодіяльники в другому, рушники в третьому.

– Вони що, попухли?

– І це ще дрібниці.  – Кшись недбало махнув рукою.  – Звичайно, ніхто цього не дотримується, все в одному. Але за нормою на кожному складі пані треба бути по сім-десять хвилин. Тож вони їдуть до першого і забирають на візок все потрібне. Потім йдуть до другого і сидять хвилин сім, нічого не роблять, тому що все знімає камера в коридорі. Потім вони їдуть на третій склад і знову сидять сім хвилин. Вони принесли газети в ці приміщення, щоб було що почитати.

– Якась дурість!  – дуже обурилася Рома.

– Так, дурість. З такою ідеєю виступив ЄС.

– Я більше не хочу чути про цей ЄС. Дурість одна.

– Бачите, самі дурниці. І ніхто не подумає, що за пацієнтом потрібно доглядати. Молоді медсестри іноді сміються з моєї мами, тому що вона жінка із золотим серцем. Нещодавно привезли безхатька, занедбаного, з хворими очима. Вона купила бритву, позичила крем у мого батька і поголила бідолашного типа. Ви знаєте, що він плакав, тому що останні десяток років ніхто про нього не дбав? І ті молоді бікси, які приходять сюди, лише розмальовуються та до лікарів лижуться.

– І щоб ти знав, у нас так само. Від цього в людини кров закипає. Тепер усі, хто закінчують школу, розумніші за Папу римського. Нещодавно зайшла молода жінка, худа, як смерть, з дірками на вухах, що і кіт пролізе, жуйку жує. І вона буде проводити у нас навчання з реанімації пацієнтів. Я їй кажу: дівчино, я за ці тридцять років більше людей реанімував, ніж ти вареників з'їла. Вона мені на то, що все змінилося і тепер людей рятують інакше, є нові правила. До тих пір ми погано рятували, вона нам покаже як, бо вона закінчила навчання з сертифікатом ЄС. На манекені. Я питаю її: дитино, скільки душ ти врятувала? Скільки людей обпльовувало тебе кров’ю, коли ти робила їм штучне дихання, у скількох були судоми, скільки блювотних мас ти вибрала з горла, скільки після цього людей пішло додому? Так вона каже, що я все життя робила це неправильно. Я все життя, бачте, тридцять років погано рятувала людей, не вміла! Я вийшла, така біла розлючена.

– А буде ще гірше, – сумно сказав Кшисєк.

– Все вказує на те, що нам, мабуть, треба на пенсію іти.

– Не засмучуйтеся, моя мама завжди каже: пілюлі – найкрутіші жінки!

– Пан правий.

– Ну, пані Рома, було приємно поговорити, але час спливає. Я маю піти знайти дівчину для того поліцейського, який був тут зі мною.

– О, так. Я б чимось допомогла, але мало знаю, тому що мене не було поруч, коли вона втекла. Бодзя, що була зі мною на зміні, тільки й сказала, що цей модник чи то куратор, чи то хтось у цьому роді. Судовий, як то кажуть. У нього було дивне ім'я... Як у того сніговика з фільму, який я дивився з онукою про принцесу, яка, здається, звали Еліза. Олаф? Тому що прізвище я пам’ятаю, Орловський.

– Може, Ольгерд?

– Так, Ольгерд.

– Дякую, пані Рома. Кохана ви жінка. Якщо мені колись треба буде лягти з серцем, я подзвоню пані.

– Не кажіть так, пане. Будь ласка, передайте привіт своїй мамі.

– Передам. Побачимось.

12:45

Тим часом Генрі лаявся на чому світ стоїть. Здебільшого про себе, але це також має значення. Він стояв перед дверима дому Зенобії, дивлячись на Касю Стружинську, таку ж втомлену, як і він, але також натхненну підказкою, знайденою в блокноті Квасека. Коли вони вже збиралися зайти всередину, у поліцейської задзвонив телефон, перервавши всю операцію.

Розмова була короткою, і вона не віщувала нічого доброго.

– Генрі, ми повинні йти до лікарні. 

Виявилося, він був правий, хтось зіпсував їм обшук будинку.

– Каська, серйозно, зараз? - запитав він з недовірою.  – Курва мать!  – прокоментував він, побачивши кивок поліцейської.

– Поважна справа з самого верху, – сказала вона, одночасно відвертаючись в бік машини. Вони приїхали лише удвох, сьогодні кожен офіцер був на вагу золота, про техніків можна було тільки мріяти.

– Може, хоч трошки оглянемося, так швиденько, – наполягав він.

– Тобі щось говорить ім’я Ольгерд Орловський?

– А кому не говорить, – глузливо сказав він. Якби він був тим, хто тягнув за ниточки в цей момент, і справді не було сенсу дискутувати.

– Ну, сам же бачиш.

– Що за справа в тій лікарні?

– Треба визначити, як і куди втекла підозрювана, яку хвилиною раніше допитував Орловський.

– Не мала баба клопоту. І як раз, курва, зараз? У нас що, роботи мало?

– Генрі, про що насправді ця дискусія? Просто побалакати?

– Баби, нібито, люблять балакати.

– Ти щойно назвав себе бабою. Заспокойся. І так у нас важкий день, невідомо, яка нас чекає ніч. Давай поїдемо в ту лікарню, пошукаємо цю дівчину, і діло зроблене.

Його охопило погане передчуття.

– Каська, тобі сказали, кого ми шукаємо?

– Твою хорошу подругу, Вероніку Новаковську, – сказала вона без емоцій.

– От же ж, курва...

– Не інакше.

– Ти знаєш, в чому її підозрюють? Чому він її прослуховував?

– Ні, але прокурор має бути на місці, і він все розповість.

– Чудово, просто чудово!  – Поліцейський був дуже роздратований і не збирався цього приховувати.  – Тож ходімо рятувати дупу цього чиновника.

14:00

З категорії "чим я сьогодні ситий по горло?" Кшись однозначно вибрав би відповідь "усім".

Він вийшов із лікарні й тинявся по Дубецько, сподіваючись, що Вероніка десь попаде йому на очі. Ще кілька років тому такі безглузді походи в місто вони з друзями називали "кружком". Однак таке кружіння не мало жодного ефекту.

Він пішов у магазин, купив кілька кабаносів, колу і булку. Дивно, що у фільмах, присвячених погоні за невловимим вбивцею, зазвичай не показували моменти, коли поліцейські повинні були піти в продуктовий магазин і купити їжу. Ну, дивіться, кінематографісти, агент Малдер їсть булочку, їсть ковбаску і п’є колу.

Дилема, що робити далі, завершилася дзвінком Генрі з ввічливим проханням, якому неможливо було відмовити. Поліцейський сказав йому, що вони в лікарні і шукають Вероніку, що з ними був прокурор Ольгерд Орловський (Кшисєк навіть не згадав, що йому відомо, хто ця особа), і що їм було б дуже цікаво перевірити будинок Якуба, щоб перевірити, чи жінки, випадком, там немає. Вона могла б втекти туди, куди Макар телят не ганяв, але раніше повернутися в рідні пенати за кількома дрібничками. Чи буде Кшисєк такий люб'язний поїхати туди з ними і відчинити їм двері?

Він сказав, що буде.

Він сів у "мерседес", відчуваючи, що це буде остання поїздка на одній із машин його тимчасових господарів. Зрештою, вони і так були не його. Вероніка втекла, Якуб зник, він не міг жити в гарному будинку і розпоряджатися їхнім майном. У них, безперечно, були якісь рідні (окрім покійного сукина сина лікаря Едварда Радзішевського), які з радістю заявлять про їм належне. Але він міг піти на місце, впустити міліцію і прокурора і зібрати власні речі.

Він знайшов їх біля дверей. Генрі, Кася і якийсь симпатичний тип років сорока в елегантному вовняному пальті, мабуть, прокурор, від якого втекла Вероніка. Той самий, у якого просила допомоги Асія Харенда. Тож, як не поглянь, у всьому винен Кшисєк. Чудово!

Вони привітали один одного з поєднанням втоми та посмішок. Прокурор міцно хлопцеві руку.

– Ольгерд Орловський, – сказав він, злегка схиливши голову.  – Можна сказати, що ми вже трохи знайомі, і у нас напевне є спільні друзі.

– Кшиштоф Шорца,  – поклонився він у відповідь.  – Зважаючи на події останніх днів, я не знаю, чи хвалити свої знайомості, чи проклинати їх.

– Таке життя.  – Прокурор надягнув шкіряні рукавички і показав на двері.  – Будьте ласкаві, пане Кшиштоф?

– Здається, зазвичай вам потрібні ордери тощо, — пробурмотів той, пропускаючи їх усередину.

– Не переживай про це. Як би це не звучало, це для твого ж блага.

– Кшись – втрутився Генрі, – подивись, будь ласка, чи є якісь сліди Вероніки, ну, після втечі з лікарні.

– Є, – сказав той без вагань, за мить відчинивши двері до кімнати жінки. Одяг із шафи був розкиданий по підлозі.  – Я був тут деякий час тому, щоб забрати її речі, і все було добре складено. Чи то вона поспішно збирала речі, чи то хтось чогось шукав.

– Хмм, – загадково пробурчав Орловський.

– Її ноутбука теж немає. Щодо решти, я не знаю.

– Ти можеш перевірити інші кімнати?  – цього разу запитала Кася.

– Як хочете, пані, – усміхнувся він їй і рушив оглядати будинок. Здавалося, Вероніка взяла лише речі зі своєї кімнати. Ніщо не зникло з гостевої, яка наразі була його лігвом, але й нічого не додалося. Він таємно сподівався на прощальну записку, але залишати такі сувеніри було надто ризиковано для людини, яка тікає від правосуддя.

Він повернувся до кімнати Вероніки та здав рапорт про пошуки.

– У підвалі ще є кімнати, — сказав Генрі.

– Принаймні один вхід через відбиток пальця, пам’ятаєш?  – відповів Кшисєк.

– Тоді це не наша робота, техніки цим займуться, як тільки закінчиться цей цирк, пов'язаний з "Шабашем", – сказав прокурор.

– Мабуть, усім цього вже досить, — погодилася поліцейська.

Настала тиша, Орловський обережно відкривав ящики та шафи в кімнаті Вероніки, не знімаючи рукавичок.

– Чому пан її переслідує?  – запитав Кшисєк.  – В чому тут справа, чому вона втекла?

– Не знаю, чи повинен говорити.  – Орловського анітрохи не збентежив цей раптовий напад, але він перестав нишпорити в речах жінки.  – Як тут не дивитися, я перебуваю в ході розслідування, і розкриття таких речей може…

– Я просто пустив вас у дім до людей, яких ні в чому не звинувачують, а ви нишпорите в їхніх ящиках. Я думаю, можна забути про такий пиздіж.

– Дивно, що обрали саме вас.  – Прокурор дивився прямо в очі хлопцеві.  – Розумний, знає, як говорити, високі стандарти. Але якщо вже ви так ставите справу, то світ, мабуть, не завалиться, якщо ви, як тимчасовий господар, запропонуєте нам доброї кави. Ми сядемо зручніше, і я вам все розповім.

– Найкраща ідея, яку я чув сьогодні, — пробурчав Генрі.

Вони сіли на кухні, там же, де снідали з Генрі, Веронікою та Якубом лише два дні тому. Кавоварка, видаючи підозрілі звуки, готувала наступні порції кави, і на столі з'явилося печиво. Напевно, кожному хотілося б з’їсти чогось ситнішого, але в нинішній ситуації хлопець почувався б цвинтарною гієною, яка робить набіг на холодильник.

– Перш ніж почати розповідати про те, що сталося в лікарні, я вважаю за доцільне познайомити цих двох гідних правоохоронців твоєю ситуацією. У будь-якому випадку, я бачу, що ви звертаєтесь один до одного на "ти", тому, як старший, я пропоную зробити те саме.

– Без брудершафтика?  – пожартував Кшисєк.

– Можливо, після завершення справи ми вип'ємо хорошого віскі прямо з серця Шотландії, але не сьогодні, – з посмішкою відповів Орловський.

– Зрозуміло, так що давай, вводь нас у справу.

– Я повинен був запитати, тому що це частково лікарська таємниця, так що самі розумієте.

Усі кивнули, жадібно попиваючи гарячу каву. Кася обхопила кухоль руками, і Кшисєк уже бачив у своїй уяві, як вона сидить у халаті, з колінами під підборіддям, і п’є каву, притулившись до нього. Тримай свого нагонщика під контролем, наставляв його агент Малдер, а тепер настав час зіграти в кримінал. Пересмішник мовчки погодився з ним.

Ольгерд Орловський по черзі оповідав про діагноз, поставлений Радзішевським, конфронтацію фактів з доктором Харендою та про власну роль у всій цій події, він також згадав про встановлення особи Вероніки, в якійсь мірі за допомогою Кшисєка. Генрі практично не реагував, він знав більшу частину історії, а Кася Стружинська недовірливо хитала головою.

– Події вчорашньої ночі мали досить широкий резонанс в околиці, також я дізнався, що якусь Вероніку Новаковську забрали до лікарні. Цікавим фактом є те, що вона не носила свого шлюбного прізвища, не використовувала свого дівочого прізвища, але скрізь представлялася як Новаковська. Це було дівоче прізвище її матері, яка кілька років тому загинула в автомобільній аварії.

– Ти багато чого встановив за такий короткий час, — здивовано сказав Генрі.

– Я не звичайний прокурор, на мене працює півтора десятка людей. Мені знадобилося б багато часу, щоб самому з’ясувати ці факти, але я просто розподіляю завдання між своїми людьми. Щось на кшталт: дізнайтеся, чому цю дівчину звати Новаковська. Ось і весь професійний секрет. Тільки не кажіть чужим!

– Мовчатиму, як могила. – Кшисєк вдарив у по грудях біля серця – Розкажи, що сталося в лікарні.

– Це був простий важіль. Я сказав, що знаю її справжню тотожність. Він зламалася. І розповіла мені, що насправді діялося в тому будинку. Так ось, Якуб і Радзішевський не любили один одного, наш цілитель був не дуже освіченим голяком, з деякими бабками від батьків, але без перспектив. Лікарчук його не любив, він хотів кращого для своєї доньки, намагався сватати її до інших лікарів, але вона не хотіла нікого, крім Якуба. Весілля нарешті відбулося. На другий день, поправивши здоров'я, старі й малі взяли пляшку і вирішили домовитися, Вероніка їх умовила. Вони пили всю ніч, а на ранок у них був готовий план. Жінка казала, що не здогадується, хто все це придумав, але вони разом вирішили розбагатіти і підштовхнути Радзишевського в політику. Очевидно, що така людина, як найвідоміший онколог країни, не має фінансових проблем, але Радзішевський завжди був жадібним і йому ніколи не вистачало. Був складений тривіальний, але дуже диявольський план. Лікар вистежував людей, які мали гроші, але були не дуже кмітливі і приходили перевірятися на рак. У нього було кілька спільників, які допомагали йому виловлювати таких осіб. Коли вони визначили, що пацієнт є підходящою жертвою, вони фальсифікували результати аналізів і діагностували рак. Невиліковний, неоперабельний. Звичайно, ніхто не наважувався поставити під сумнів діагноз такого відомого лікаря, пацієнти схиляли голови і змирялися зі своєю долею. Він часто прописував ліки, які частенько викликали деякі симптоми. Вероніка сказала, що її батько дав тобі таблетки, які викликають запаморочення.

– У мене були ці симптоми, — підтвердив Кшисєк. "Але вона, все ж таки, була заміжня", - подумав.

– За її словами, в групу входять медсестри, лаборанти та лікарі загальної практики. Ми займаємося цією справою з учорашнього дня, я впевнений, що ми спіймаємо всіх або принаймні більшість, все залежить від того, наскільки добре вони були організовані та що вони про себе знають.

– Ці слова не повинні були звучати з вуст поліцейської, але в мене аж мурашки по шкірі, – втрутилася Кася. Орловський чемно посміхнувся.

– І тут раптово, але ніколи не нав’язливо, з'являється Якуб. Іноді це була випадкова зустріч, іноді пацієнт після належних маніпуляцій приходив до нього сам. В потрібний момент підсунута реклама, а тут медсестра прошепотіла слово, то підставлений покупець в аптеці заговорив з жертвою. У них було багато шляхів.

– Але я сам зголосився, подивившись інтерв’ю на ТВН, як цим можна маніпулювати?

– Подібне запитання я поставив Вероніці. Вона сказала, що це випадково. У них був цілий план, щоб залучити тебе до терапії, але їм не потрібно було втілювати його в життя.

– Ха, – прокоментував ці викриття Кшисєк. Він насправді не знав, що сказати. Йому вистачило розуму, що він сам потрапити в руки шахраїв. Мої вітаннячка!

– І потім все вже йшло як по маслу. Жертва приходила до Якова, і тут вона товаришувала з цілителем і його милою дружиною. Вечірні розмови, спільні поїздки, зв'язки робилися міцнішими. Потім доходило до зцілення. Чудо. Звичайно, зцілений був зобов'язаний зберігати таємницю і ніхто не чекав від нього матеріальної подяки.

– Але всі й так платили, – здогадалася Кася.

– Звичайно. Платили, і платили багато. І вони були вдячні, то коли щось треба було влаштувати... А під час терапії Якуб згадував, що шукає дешеву ділянку землі тут і там, якщо він лікує якогось мера, самі розумієте. Після зцілення люди намагалися відповісти чим могли, тим паче, що від них ніхто нічого не вимагав, тож вони не почувалися пограбованими. А після двотижневого перебування робилися друзями Якуба і Вероніки, а потім вони навіть часто їх відвідували. Стосунки між лікарем і його зятем процвітали бездоганно.

– Але чому я?– нарешті запитав Кшисєк, бо це питання було в його голові. – У мене ні грошей немає, ні я не можу нічого зробити, хіба що напишу реферат з історії.

– Вероніка стверджувала, що не знає відповіді на це запитання, вона не була настільки глибоко залучена у всі ці справи.

– Це дурниці, – образився хлопець. – Вона точно знала.

– Я думаю так само. І мабуть, тому вона втекла. На мою думку, вона була невід’ємною частиною цієї домовленості, про що свідчить телеінтерв’ю. Загалом, уся ця історія з президентом показує, наскільки впевнено вони почувалися і наскільки нахабно діяли.

– Правда, тут заграли на всі сто, – погодився Кшисєк.

– Вероніка сказала, що Радзішевський є, точніше, був другом родини жінки президента, тому вони були впевнені, що він ні до кого іншого вона і не звернеться. Але я все одно захоплююся їхньою відвагою.

– Я нічого про це не знав, — сказав Генрі сумним голосом.

– Чоловіче, вас ніхто ні в чому не звинувачує, – здивувався Кшисєк.

– Я відчуваю, що мене ніби викликають до дошки в школі. Загалом, Якуб був моїм приятелем, і я думаю, що знав всіх, кого він лікував. Раз на тиждень я заходив випити, знаєте, у холостяка небагато веселощів.

– На жаль, тобі доведеться дати свідчення, – сказав прокурор. – Можу лише пообіцяти, що на час слідства тебе не відсторонять від роботи, я буду ставитися до вас як до свідка.

– Добре, – усміхнувся поліцейський.

– Ваші свідчення будуть дуже корисні, тому що я сумніваюся, чи вдасться допитати Якуба чи Вероніку. Люди з їхніми грошима та зв’язками чудово вміють зникати. З відкритими кордонами така втеча не є штукою. І це змушує мене почуватися трохи не по собі.

– Чому?– запитала поліцейська.

– Свідчення Вероніки були надто добровільними, надто палкими, надто обширними. Не підтвердивши їх, я не можу по-справжньому діяти на їх основі.

– Розумію, – сказав Кшисєк. – Нам нічого не залишається, як тільки знайти її, а ми точно не зможемо цього зробити, сидячи тут.

15:30

Люди вважали ЛСД за звиклий наркотик, але дуже помилялися. Речовина, яка в невеликих концентраціях викликала неймовірні галюцинації, не викликала звикання і не піддавалась передозуванню, була, на думку англійців, лише на чотирнадцятому місці за шкідливістю, тоді як, наприклад, алкоголь був на п’ятому. Не кажучи вже про те, що ЛСД був чудовим для лікування алкоголізму та багатьох психічних захворювань, оскільки він міг посилити силу заохочення. Тоді було легше переконати алкоголіка у відразі до горілки, але також, як усі зацікавлені сторони побачать за годину чи близько того, змусити його зізнатися у своїх гріхах і, зрештою, покінчити життя самогубством на знак каяття.

Він відкрив весь час непритомному Якубу рота, стискаючи йому щоки, через що роблячи його схожим на різдвяного коропа, який чекає свого кінця. Він поклав йому під язик змочений наркотиком товстий папірець і поплескав його по обличчю.

– Ну, пацючок, за годинку побалакаємо.

Якуб не відреагував і, скоріше за все, не прикидався. Рогіпнол повинен відпустити його приблизно через годину, не раніше, саме тоді, коли ЛСД почне діяти на повну силу.

Це мав бути вечір, більш цікавий, ніж Ліга чемпіонів.

16:00

Нічого

Чортове нічого.

Так само, як у Сандомирі, і було певно, що все закінчиться так само, як і там.

Все йому набридло, тим більше, що сидів на задньому сидінні автомобіля, читав у телефоні спортивні новини та чекав сигналу від патрульних, розкиданих по всьому Дубецько.

Так, Мареку Шорці набридло все це розслідування, він ненавидів зиму та морози, зате любив літо і вже був упевнений, що йому потрібно подумати про те, щоб стати поліцейським у Каліфорнії. Напевно, це можна якось влаштувати. Там можна ганятися за будь-яким маніяком в літньому вбранні і в повсякденному вбранні і на розслабоні. Довбана історична справедливість...

Мабуть, у вбивці були такі ж труднощі, але це він диктував умови, йому не потрібно було сидіти в машині і чекати якісь там новини. Тож він не мерз, міг виспатися, бо точно знав, коли нападе. Тож якщо я вб’ю когось близько шостої вечора, мені можна покемарити до п'ятої вечора. Потім пробудження, кавка, підвечерній перекусон, і мертв'як. Він спланував день для себе, але також і для них. На жаль.

Радіо мовчало. Мобільний телефон мовчав.

Тиша.

17:00

Він сидів на старих піддонах і дивився на приходящого до тями Якуба. ЛСД незабаром повинен досягти повної сили, тому настав час для повідомлення про посилення наркотику. Послання було простим: вбий себе, повісься!

Перед Якубом висіла складно сплетена мотузка з вишуканою петлею, а навколо неї було кілька великих гравюр із зображеннями повішених людей. Два прихованих динаміка пошепки видали на межі чутності: "Повісься". Крім того, мала бути коротка промова, яка б направила цього шахрая на єдино правильний шлях дій. Звісно, ​​не було жодної гарантії, що все це спрацює, доведеться вводити препарат Якубу з десяток разів, щоб точно передбачити його поведінку, та навіть це не було цілком певним. ЛСД міг діяти навіть через кілька тижнів після прийому, даруючи неймовірні бачення людям, які вже забули про те, що приймали цей наркотик. Речовина була дуже непередбачуваною.

Але він застосував переконання на кількох людях, і результати були задовільними.

– Це не я... - почув він слова, не дуже чутні, мабуть, пересохле горло Якуба не хотіло до кінця співпрацювати.

– Так, це ти, — відповів він. – Ти обманював людей, може, й не засудив нікого до смерті, але це рано чи пізно сталося б. Я просто випереджаю факти, це чиста профілактика: профілактика, а не лікування, як кажуть чесні лікарі.

– Я ошукував, — погодився Якуб. – Але це не я не повинен тут бути. Ти не мене повинен вбивати.

– Якщо ошукував, то ти саме там, де повинен бути. І про вбивство тут ніхто не говорить, можеш сам призначити собі покарання і змити свою провину. Цього разу я не буду катом, ти сам ним станеш. Самогубство — єдиний розумний вихід у твоїй ситуації... Якщо хочеш уникнути того, що сталося з твоїм партнером.

– Знаю… – Голос Якуба ставав все сильнішим, він набирався сил. — Але справа не в цьому. Ти не розумієш.

– Це ти не розумієш, — сердито перебив він. Ця розмова пішла в неправильному напрямку, здавалося, що ЛСД не подіяв, але дати йому ще одну дозу може подіяти проти нього. – Ти покінчиш з собою сьогодні ввечері, щоб виправити кривду. Я вже казав тобі, що самогубство вирішує багато проблем у вашій поточній ситуації.

– Подивись праворуч. – Підвищив голос Якуб. Звичайно, це все, що він міг зробити, оскільки був щільно прикутий наручниками до стіни. – Подивись праворуч.

Він рефлекторно повернув голову, на мить очікуючи удару, раптового повороту подій, але таке буває лише в кіно. Насправді, справа від нього була велика фотографія Вероніки.

– Це ще одна причина, чому ти повинен повіситися, — відповів він. – Я не буду її вбивати, якщо ти це зробиш, я не додам її до свого списку.

Якуб заплющив очі, намагаючись зосередитися. Його голова гуділа, підлога ходила хвилями, а кольори ставали надто яскравими. Кожного разу, коли він хотів щось сказати, його язик викривлявся, як хамелеон, і він повинен був сказати все, перш ніж померти, він відчував, що цей клубок слів росте в його голові і ось-ось вибухне. Слова були нагромаджені, і він збирався виплюнути їх, усі разом, усю історію в одному слові, о так, він відчував, що це можливо. Тільки цей перекручений язик… Він його вкусив. Біль і смак крові на мить протверезили.

– Перестань пиздіти всіляку хрінь, – прошипів він. – Це вона повинна бути номером один. Не я, а вона. Я просто грав роль. Це вона все вигадувала, змушувала нас робити, а їй все одно мало. Я не хотів убивати хлопця, але це був план, її план.

Він мусив визнати, що те, що говорив цей обманщик, його здивувало. До цього часу він вважав, що жінка є найменш важливою фігура в їхній групі, що саме лікар і Якуб керують усією справою. Вбивство хлопця? Чому здорового, молодого хлопця хотіли вбити? Він хотів поставити кілька запитань, але боявся, що викриє своє необізнаність, і шахрай промовчить. Але Якуб продовжував говорити.

– Вона хвора, дуже важко, їй потрібна пересадка серця. Вони з батьком знайшли ідеального кандидата серед донорів крові і вирішили залучити його до терапії. Офіційно він страждає на рак мозку, що не позбавляє його права на пересадку органів. Якщо він помре, ніхто не буде задавати зайвих питань, ні розтину, ні розслідування, ні пошуків. Він мав потрапити одразу на операційний стіл. Цього хлопця хотіли вбити!

– Ви хотіли його вбити! – виправив він Якуба.

– Ні, я планував його врятувати. Мені набридло вбивати. Також вона наказала мені вбити Зенобію, ту знахарку з села. Вона знала, що я шахрай, вона хотіла нас видати, Вероніка не могла цього допустити. Ми імітували смерть від чадного газу, збиралися підпалити будинок і стерти всі сліди. Але тут приліз цей журналіст, і довелося вдарити його по голові. Не той час, не те місце. Так багато всього цього... Це вже занадто.

Він чув про смерть знахарки та про тіло журналіста.

– Отже, ти все-таки спричинився до чиєїсь смерті... Знай одне, ти помреш сьогодні вночі, ти повісишся. – Він не міг зосередитися через цю нову інформацію, але мав завершити роботу. Крім того, він прийшов сюди, щоб покінчити з шахраєм, і зовсім випадково виявилося, що одним махом звільнить світ і від вбивці.

– Повішуся, — погодився Якуб.

Голова у нього йшла обертом, а образ Вероніки постійно посміхався йому по-іншому, зараз він то глузував, то підморгував йому. От вже сучка! Як вона все це робила? Ще готова вийти з цієї картини та щось йому зробити.

– Тобі ще є в чому зізнатися перед смертю?– запитав він без емоцій.

– Забери її від мене.

Якуб злякано втупився в фото жінки. – Я не хочу, щоб вона була тут, щоб сміялася.

Ого! Однак наркотик діяв. Він підійшов до фото й повернув його. Почув зітхання полегшення.

– Ти займешся нею? Вона буде наступною?

– Якщо вона заслужила покарання, так.

– Тоді давайте зробимо це.

Він подивився на петлю. Покірно дивився на мотузку, яку знімали з гака, на свого ката в чорному плащі, обличчя якого було сховане під великим каптуром. Він був схожий на вбивцю з фільму "Крик", але замість білої абстрактної маски була темрява.

– Ти готовий.

Кат не питав. Заявив. Простягнув йому мотузку, яку Яків схопив вільною рукою. Вона була товстою, холодною та шорсткою.

– Я звільню тебе, — сказав чоловік теплим голосом. – Ми підемо в місце, яке ти добре знаєш. Я думаю, що побачивши дерево, ти зрозумієш, що потрібно робити. Я ж почекаю збоку, поки ти не закінчиш. Ніхто тобі не заважатиме, це твоя і лише твоя хвиля, я подбав про це.

Якуб кивнув.

Чоловік зняв наручники з його зап’ясток, дозволивши жертві схопити мотузку обома руками, трохи полегшивши той тягар. Чи то вже все? Чи зараз? Невже настав той момент, якого ніхто не чекає і не бажає, крім бізнесменів, що програли, закоханих ідіотів і життєвих невдах? Чи це той момент, коли людина сама може вирішити свою долю, незважаючи на нав’язані закони та усталені звичаї?

Це той самий момент.

Він не чекав його, не хотів його, не мріяв про нього, але знав, що той рано чи пізно прийде.

Якуб кинувся на незнайомця з мотузкою, розтягнутою перед собою мов штанга. Його м'язи застоялися, голова паморочилася, але він не міг просто погодитися на беззастережну капітуляцію. Він не бачив його обличчя ката, але дурний хуй точно здивувався не на жарти.

План, хоч і божевільний, виявився ідеальним. Хлоп впав, мов колода, а Якуб уже сидів на ньому й швиденько обмотував мотузку навколо його шиї. Під капюшоном він побачив чорну балаклаву з модним останнім часом серед байкерів зображенням черепа та переляканими карими очима. Він натягнув мотузку.

Якуб ніколи раніше не бився, навіть не дивився бої ММА чи звичайний бокс, тому не усвідомлював, що зробив помилку, якою його суперник міг холоднокровно скористатися. Він задихався, але забув, що в людини дві діючі руки. У фільмах жертва найчастіше в паніці хапається за мотузку і гине, підтверджуючи свою акторську майстерність. Зрештою, хапає нападника за руки.

Але не в реальному житті.

Супротивник повернув голову вбік, і на мить Якубу здалося, що він просто не хоче на нього дивитися. Він не знав, що всі школи єдиноборств рекомендують під час душення повертати голову набік, щоб основний тиск не припадав на гортань. Він не помітив, як чоловік підняв ліве стегно так високо, як тільки міг, щоб надати більшої сили удару правою рукою і в той же час послабити стійкість ворога. Удар у вухо був несподіванкою, він затьмарив його зір і викликав гучний шум у черепі, але він зосередився на тому, щоб не послабити мотузку. Через деякий час його спіткала ще одна неприємна несподіванка - він вдарився обличчям об підлогу, і мотузка почала вислизати з його рук. Хоча це здавалося неможливим, його супротивник вирвався, скинувши його з себе з легкістю, як закохані міняються позами під час любовних забав. Він знову не думав, а зосередився на рефлекторній дії та швидкій молитві. Наручники, які з нього щойно зняли, валялися на підлозі. Він схопив їх і з усієї сили наосліп замахнувся ними за себе.

Господи Боже, Господи Боже!

Якщо існував якийсь бог чи хоча б покровитель тих, на кого напали, він його слухався. Наручники зі свистом просвистіли в холодному повітрі й вдарили противника прямо в обличчя.

Якуб знову схопив мотузку та кинувся на ошелешеного чоловіка, щоб цього разу душити його ззаду. Він вклав у це всі сили. Ліг на спину і якомога міцніше натягнув грубу мотузку, відчуваючи на собі вагу ворога.

І знову нічого не сталося так, як він передбачав. Незнайомець кинувся на лівий бік, приземлившись на коліна, і почав бити його кулаком у бік голови. Якуб послабив тиск, що стало для суперника виходом.

Але це був не кінець бою.

Незнайомець відповз на метр, щоб перевести подих. Можливо, він міг битися, але товста мотузка зробила своє, і йому було дуже важко дихати. Він хрипів і кашляв.

Це був єдиний шанс, єдина мить, саме ця секунда.

Якуб кинувся, щоб добити виродка і покласти всьому цьому край. Однак на допомогу чоловікові в масці прийшов хтось абсолютно неочікуваний.

Вероніка лежала на підлозі і сміялась, наче хотіла порвати живіт. Її обличчя хвилювалося, змінювало кольори, а часом іскрилося. Він зупинився і подивився на дружину. Навіщо вона прийшла сюди, навіщо вона робила з ним, допомагала цьому божевільному? Холера, чому?! Вона схуярила йому життя, умовила його робити все це, наказала йому вбити, і тепер вона стояла пліч-о-пліч із цим лохом наче, курва, хто? Якась пародія на Деяніру[69]? Дурна сука.

А сам він був дурним хуєм, що одружився з нею.

Через хвилину він вже був мертвим дурним хуєм із петлею на шиї.

Чоловік, що стояв над його трупом, сплюнув кров'ю.

– Remember, kids, don’t do drugs![70]

18:00

Можливо, через маленькі розміри містечка, а може операція була так добре організована, але на місце події одночасно приїхали десять поліцейських машин і дві швидкі. Одна із них мала забрати труп, а інша врятувала життя пану Збишеку, який мав нещастя бути електриком у замку.

Все почалося близько пів на шосту, коли у всьому замку зникло світло. Буквально скрізь, адже лампи погасли і в оранжереї, і в новому готелі, а в самому замку також опустилася єгипетська темрява. Влітку це іноді траплялося під час сильних штормів, але рідко взимку. Генератори запрацювали, але вони забезпечували електроенергією лише стратегічні точки закладу: холодильники та морозильні камери, аварійне освітлення, коридорне освітлення та ще кілька місць, які обрали охоронці. Однак надворі єдиним джерелом освітлення тепер були зірки та місяць, і мало хто знає, що вони яскравіше світять взимку. Однак не настільки яскраво, щоб врятувати пана Збишека від серцевого нападу.

Вже в той момент, коли темрява охопила весь заклад, пан Збишек взяв сумку на плече і рушив у бік недобудованої тераси, де стояла невелика трансформаторна будка. Власне, його тут не повинно бути, але з тих пір, як його донька привела чоловіка і синка додому, він шукав будь-якої нагоди, щоб не сидіти зі своїм не дуже звичайним зятем і вічно крикливим Браянком. А тут у нього була кімната з телевізором і Wi-Fi, а хлопці з гастрономічного цеху завжди підвозили щось смачненьке і якесь пиво без націнки. Будиночок для прислуги був притулком для кількох технічних працівників замку, і вони піклувалися про нього краще, ніж про власні домівки.

Пан Збишек стояв перед ящиком і вже знав, що треба буде замінити запобіжник, який перегорав при кожній нагоді, тому сам завжди мав під рукою хоча б подвійний запас. Ремонт зайняв близько тридцяти секунд. Потім замок знову залило світло. Пан Збишек підвівся, поклав сумку на плечі й глянув на широкий дуб, що охороняв вхід. Особливо мальовничо він виглядав оповитий туманом, чарівний вид.

Цього вечора туману не було.

Натомість на мотузці звисало мертве тіло, ідеально вирівняне з вертикаллю стовбура дерева.

Щось закололо біля серця, і пан Збишек відчув жахливий тиск у грудях. Падаючи, він побачив, що двері до замку відчинені. Може хтось його врятує.

18:15

Коротке замикання установки була старим і перевіреним прийомом, який дозволяв безпечно розмістити труп на місці.

Треба було його спалити, перемолоти, осквернити, а не доводити до такого медійного кінця. Якуб обісрав його роботу, тридцять шість людей поклали свої життя на вівтар цього підприємства, а цей егоїстичний придурок все зіпсував!

Так він подумав в першу мить.

Потім заявив, що кожна творча особа неодмінно стикається з проблемами: у художника закінчується фарба, у скульптора відламується більше каменю, ніж він планував, у музиканта порветься струна. Майстра впізнаєш по тому, що він вміє таку несподіванку зробити частиною вистави.

Він затягнув мертвого Якуба під дерево (спочатку, звичайно, зануривши весь замок у темряву), а потім перекинув мотузку через гілку. Але ні, він просто так не опиниться на шибениці, він заслуговує на презирство.

Попередньо він роздягнув знахара догола, бо хіба є щось принизливіше для людини, ніж померти голим на очах у всіх? І з гаком у горлі? Так, це було спонтанно, його понесло. Він знайшов гак, який використовували будівельники для транспортування розчину на риштування, і вирішив використати його, щоб прикрасити своє останнє творіння. Гак був тупий, але за допомогою ножа йому вдалося красиво встромити його в горло Якуба, кров злегка прикрасила це незвичайне полотно.

Це його здивувало.

Ні, не Якуб, а наркотик. Цього не повинно було статися, хоча хто знав, що повинно чи не повинно статися після ЛСД. Сраний шахрай, мабуть, дуже здивувався, але ж не введеш тридцять сім чоловік у свій смертоносний проект без підготовки, треба мати силу, знати хоча б ази бою, ніколи не знаєш, кого зустрінеш на своєму шляху. .

А тепер сучий син бовтався на морозі, а він сам спокійно сидів в машині, якраз виїжджаючи з передмістя Дубецько. Перший поліцейський патруль, що мчав на сигналах, повідомив йому, що біля замку хтось уже знайшов несподіванку.