Ви вже, мабуть, знайомі з нямликами — маленькими кумедними чоловічками, які живуть у стіні Олянчиного будинку і понад усе на світі полюбляють манну кашу. Це ж про них написала свою дивовижну книжку «Прибулець з Країни нямликів» відома дитяча письменниця Леся Воронина!
Про них — і про дівчинку Олянку, яка з ними не лише познайомилась, але й подружилася, і пережила чимало карколомних і дуже веселих пригод.
А в цій книжці пригоди тривають. Разом із Олянкою і нямликом Буциком ви: побуваєте на… Святі Великої Ложки приборкаєте… Привида Здичавілого Сантехніка пригостите добродійним морозивом… найсправжнісіньких піратів нагодуєте Гладкого Блукальчика… рюкзаком.
І ні слова про Балакучу Квіточку — ви все про неї дізнаєтеся самі!
1.0
Звичайно, у кожної людини є свої таємниці, навіть якщо їй шість років, і вона ходить до дитячого садка. Була така таємниця і в Олянки — вже півроку вона дружила з кумедним малим чоловічком, який одного ранку застрибнув у її кімнату просто… зі стіни.
Так-так, виявилося, що у стінах старих будинків мешкають дивовижні істоти — нямлики. Та лише один-єдиний нямлик на ім’я Буцик наважився познайомитися з Олянкою і розповісти їй про існування чарівної Країни нямликів.
Дівчинка пообіцяла своїм новим друзям ніколи не зрадити їхньої таємниці здорованям — так нямлики називали людей. А ще Олянка усіма правдами і неправдами добувала Чарівну Страву — звичайнісіньку манну кашу, яка давала Буцикові та його родичам дивовижну силу.
І саме завдяки цим чарам дівчинка пережила не одну фантастичну пригоду.
От і сьогодні вона прокинулася дуже рано, підійшла до стіни, розмальованої блакитними квіточками, і тихо постукала по найбільшому дзвіночку. Тієї ж миті у стіні відчинилися потайні дверцята й звідти вистрибнув Буцик, вбраний у костюмчик з таким же візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.
— То як, Чарівна Страва з тобою? — запитав Буцик, забувши привітатися з дівчинкою.
Та Олянка не образилася, бо зрозуміла — сталося щось надзвичайне. Малий чоловічок був засмучений і навіть наляканий. Таким Олянка не бачила його досі ніколи.
— Тримай, — сказала Олянка, і простягла нямликові металеву коробочку з-під льодяників, повну холодної манної каші, — у тебе все гаразд?
Нямлик дістав із кишені квітчастої курточки срібну ложечку і почав швидко-швидко наминати манну кашу, приказуючи:
— Ням-ням-ням!
Коли коробочка спорожніла, Буцик зручно вмостився на Олянчиному м’якому капчику й сказав:
— У Країні нямликів завівся підступний шпигун. Ніхто не знає його не чула про істот із такою дивною назвою.
— Розумієш, стіногризи з’являються невідомо звідки, вони прогризають величезні дірки у стінах, а потім зникають без сліду І найстрашніше, що разом зі стінами вони пожирають і садиби нямликів. У наших садочках пов’яли всі квіти, а по вулицях гуляє страшний холодний вітер, адже крізь дірки видувається все тепло!
— Ой, що це? — скрикнула Олянка, бо несподівано почула якийсь гуркіт, що долинав ізсередини стіни.
— Це вони! Через цих лиходіїв стався ще один стінотрус. Невже цього разу вони добралися й до мого будиночка?!
Олянка підбігла до стіни й приклала до неї вухо. їй здалося, що вона чує тоненькі голоси нямликів і розпачливі крики про допомогу.
Коли вона озирнулася на Буцика, то побачила, що манна каша подіяла — маленький кумедний чоловічок зник, а на його місці стояв хлопчик у чудернацькому квітчастому костюмчику й кумедному ковпачку.
— Найголовніше — це знайти таємний хід, крізь який стіногризи проникають до Країни нямликів, — сказав Буцик.
— А звідки ми знатимемо, що це саме стіногризький хід? — засумнівалася Олянка, — у нас щодня під будинком щось розкопують і закопують. А на місці пісочника вже цілий рік величезна яма…
— Слухай, а ти можеш мене туди повести? Стіногризи дуже часто діють під самісіньким носом у людей, і на них ніхто не звертає уваги.
— Ходімо, тільки нічого не зачепи в коридорі. Бо мої тато й мама сьогодні вночі повернулися з гірської експедиції і навіть не встигли забрати з коридору своє спорядження.
Дівчинка й нямлик навшпиньки скрадалися коридором і, здавалося, їм пощастить тихенько вислизнути з квартири. Але нямлик зачепив великого рюкзака, і на нього посипалися гірські лижі, палиці й льодоруби.
Олянка перелякано завмерла, бо чекала, що батьки зараз вибіжать зі своєї кімнати й побачать у їхній квартирі незнайомого хлопчика у дивному вбранні.
Та, мабуть, під час експедиції мама й тато так призвичаїлися до гуркоту каміння й шуму гірських річок, що навіть не прокинулися. Тож дівчинка і нямлик непомітно вийшли на вулицю.
Надворі випав сніг і видно було, що з їхнього будинку ще ніхто не виходив — біля під’їзду Олянка не помітила жодного сліду. Та коли вони підійшли до глибокої ями, викопаної на місці пісочника, і зазирнули всередину, то не могли втриматися від здивованих вигуків:
— Поглянь, із дна ями піднімається дим, наче під землею щось горить, — здивовано сказала дівчинка.
— Дивно, хто б це серед зими розводив під снігом багаття? — і собі здивувався Буцик і почав обережно спускатися крутим схилом ями. Олянка рушила за ним.
Коли діти нахилилися над отвором, з якого снував дим, то побачили, що вглибину ведуть вирубані з льоду східці.
— Цікаво, чому ці крижані східці не розтопилися? — промовив Нямлик, простяг руку до диму і тут-таки відсмикнув її.
— Ти що — обпікся? — спитала дівчинка.
— Навпаки! Уявляєш, цей дим страшенно холодний. Я мало руку собі не відморозив. Ану, спробуємо зійти по цих східцях і подивимося, хто тут наганяє холоднечу.
Підтримуючи одне одного, щоб не послизнутися на крижаних сходинках, дівчинка з нямликом спускалися все нижче і нижче. Врешті вони ступили на вкриту памороззю підлогу й зрозуміли, що саме звідси йде отой загадковий холодний дим.
Нямлик дістав із кишені курточки ліхтарика, з яким ніколи не розлучався, і освітив приміщення.
Посеред захаращеної підземної кімнати стояло кілька десятків холодильників. Деякі з них були новенькі й блискучі, з великими морозильними камерами і спеціальними краниками, з яких можна було пити холодну газовану воду, інші холодильники були простіші — схожі на той, що стояв на кухні в Олянчиній квартирі.
І раптом дівчинка помітила старезний облуплений холодильник, який кілька днів тому хтось викинув на смітник. Вона пізнала його по смішній наліпці із зображенням поросятка.
«Незрозуміло, кому знадобився цей іржавий мотлох, і що там усередині?» — подумала дівчинка і обережно взялася за велику металеву ручку.
— Не займай! — крикнув Буцик, та Олянка вже встигла потягти ручку на себе. Дверцята холодильника повільно відчинилися, і звідти вистрибнуло чудернацьке створіння, схоже на величезну крижану бурульку.
— Привіт! — зарепетувало створіння, низенько вклоняючись Олянці! — Нарешті! Нарешті знайшлася добра людина, що визволила мене з цієї жахливої пастки!
— А ви хто? — розгублено запитала Олянка.
— Як? Хіба ви мене не впізнали? Я пан Бурулька. Пам’ятаєте, минулої неділі ви відірвали мене від металевої труби, де я висів разом зі своїми родичами-бурульками.
— Ні, не пам’ятаю, — сказала Олянка і зашарілася, бо насправді вона пригадала, як відламала й потягла до рота чудову прозору бурульку. Але довгаста крижинка вислизнула у неї з руки і впала у сніг.
— Та не соромтеся ви, — заспокоїв дівчинку пан Бурулька, — майте на увазі, майже всі діти пробують на смак крижані бурульки. Просто їм здається, що це льодяники. Уявіть собі, що і ваші батьки, і навіть бабуся й дідусь колись таке робили.
— І в них теж після цього була ангіна? — зацікавлено запитала Олян- ка, та її перебив Буцик.
— Заждіть, зараз нема коли з’ясовувати, хто кого і коли з’їв. Мені треба знати, хто запхав тебе до цього старого холодильника, і чому з цієї ями весь час іде холоднющий дим.
— Звичайно, звичайно, — згодився пан Бурулька, — зараз я все розповім. Знали б ви, у яку халепу вскочили, коли спустилися до цієї ями! Нам чимшвидше треба звідси тікати. Бо як прийдуть стіногризи, буде пізно — вони й вас запхають у холодильник і перетворять на бурульки.
— А навіщо їм усіх заморожувати? — вражено запитала Олянка.
— Щоб церетворити все місто, а потім і всю землю на крижану пустелю! — сумно промовив пан Бурулька і заплакав крижаними сльозами.
— Ну, тепер я потроху починаю розуміти, який хитромудрий план вигадали підступні стіногризи! — промовив Буцик. — Нам і справді треба звідси ушиватися. Але спершу ми визволимо всіх, кого ці лиходії замкнули в холодильники.
Однак, коли Олянка, Буцик і пан Бурулька повідчиняли дверцята великих, середніх і малих холодильників, виявилося, що всередині порожньо.
— Куди ж вони поділися, мої п’ятнадцять братів-близнюків, — заридав пан Бурулька. — Пам’ятаєте, тиждень тому була відлига, сніг почав танути, а наступного ранку вдарив мороз? Ось тоді ми всі й виросли на залізній трубі, куди скрапувала вода із даху будинку.
— Не плач, здається, я здогадуюся, де твої брати. Сьогодні вранці, коли я біг на зустріч із Олянкою, то чотирнадцять разів перечепився об щось холодне й слизьке. Тепер я зрозумів — стіногризи використовують бурульки для того, аби заморожувати Країну нямликів.
— А чому ж вони не забрали з холодильника й мене? — схлипуючи, запитав крижаний чоловічок.
— Розумієш, тебе відламала від залізної труби Олянка. А всі нямлики знають, що бурулька, до якої торкнулася дитяча рука, стає чарівною. Хіба твої брати-бурульки вміють розмовляти людською мовою?
— Ні, — погодився пан Бурулька.
— От бачиш! Певно, стіногризи також відчули, що ти особливий, і вирішили використати тебе пізніше, щоб заманити у своє підземелля побільше дівчаток і хлопчиків. Адже кожна дитина піде за балакучою бурулькою хоч на край світу.
— Та ви що! _ обурився пан Бурулька. — Я б нізащо не згодився дурити дітей!
— У тому й річ, ці підступні лиходії вміють задурманювати і людей, і нямликів, і навіть бурульки. Я певен, що той крижаний туман, об який я обпікся, коли ми спускалися в яму, мав і нас перетворити на слухняних помічників стіногризів. Добре, що перед цим я встиг з’їсти цілу коробочку Чарівної Страви. Тільки завдяки їй ми і врятувалися!
Діти з паном Бурулькою підбігли до крижаних сходів, якими спускалися до підземної кімнати. Та що це — сходи зникли, ніби їх ніколи й не було. Перед ними видніла глуха стіна.
— Ось цього я й боявся, — запхинькав пан Бурулька, і з його очей знову побігли сльози, — зараз тут з’являться стіногризи…
— Тс-с-с! — прошепотів Буцик і приклав палець до губ, — а ми не чекатимемо, поки вони на нас нападуть. Краще ми влаштуємо пастку на самих стіногризів. І використаємо для цього їхню власну зброю — холодильники. Хутчіше прив’язуйте до дверцят ось ці мотузки, — і Буцик, мов фокусник, дістав із кишені цілий жмуток тоненьких шнурочків.
Дівчинка вже хотіла розпитати, як їм можуть допомогти якісь там мотузочки, але в цю мить почувся металевий брязкіт, і до підземної кімнати залетів іще один холодильник. Було зрозуміло, що стіногризи готують нові пастки.
— Скоріше! Лиходії вже близько! Зараз нема коли пояснювати — просто робіть те, що я, — нямлик почав прилаштовувати до ручок холодильників мотузки так, щоб їх не було видно. До нього приєдналися пан Бурулька і Олянка.
Вони ледве встигли закінчити свою роботу, коли одна стіна в підземній кімнаті затремтіла і з неї посипали пісок та камінці.
— Мерщій ховайтеся за холодильниками і мовчіть, — наказав нямлик.
Олянка дуже обережно визирнула зі своєї схованки і побачила, що у стіні утворилася величезна діра. Від переляку в неї перехопило подих — до підземної криївки заскочив перший стіногриз.
Він був схожий на велетенську гусінь зі страшною зубатою пащекою. Хиже створіння швидко пересувалося на тоненьких пазуристих лапках. Слідом за ним до підземелля застрибнуло ще кілька стіногризів.
Та що це? За останнім зубатим чудиськом до кімнати вскочив… нямлик.
— Гей ти, Курдуплю! — покликав огрядного чоловічка стіногриз, який, певно, був головним, бо мав найбільші ікла. — То які секрети розкриєш ти нам сьогодні?
Пузатий нямлик низенько вклонився і, хитро примруживши очі, запитав:
— А що мені за це буде?
— Ти диви! — здивувався зубатий, — та ми ж з тобою домовилися — ти нам допоможеш занапастити Країну нямликів, а ми тобі за це дамо найбільший у місті будинок.
— Із найтовстішими стінами! — нагадав зрадник.
— Ги-ги! Та звичайно, з найтовстішими стінами, — охоче погодився стіногриз і непомітно підморгнув своїм ікластим товаришам.
— І я зможу стати королем Нової Країни нямликів — Курдуплем Першим?
— Аякже! — запевнив головний стіногриз. — І годі вже базікати. Зараз ми підготуємо пастки для наших нових рабів.
Олянка побачила, як лиходії відчинили одне за одним дверцята всіх холодильників, а тоді позалазили всередину й почали бурмотіти якісь незрозумілі слова.
— Це вони вичаровують крижаний дим, — прошепотів Буцик, — щоб ті, кого вони замкнуть усередині, вже ніколи не змогли вирватися на волю. А коли стіногризи захоплять наш будинок і заморозять усіх його мешканців — і нямликів, і людей, — вони схочуть загарбати цілий світ…
— То що ж робити? — вжахнулася Олянка.
— Просто за моєю командою смикни за мотузочок, — так само тихо промовив Буцик.
Олянка й пан Бурулька завмерли, тримаючи в руках мотузочки, прив’язані до дверцят холодильників, і чекали знаку від нямлика.
А тим часом пузатий Курдупель зачаївся у найдальшому куточку підземелля, щоб крижаний дим, бува, не зачепив і його. Він заплющив очі й уявляв, як сидітиме на високому троні, а його підданці — звичайні нямлики, виконуватимуть усі його накази.
— Ану, принесіть мені велику миску Чарівної Страви! — скомандував Курдупель, — і вмить десять слухняних нямликів принесли йому величезну миску манної каші.
— їжте, ваша величносте! — улесливо проказав один зі служників.
Курдупель аж засміявся від радості. Та що це за дивні звуки? Нямлик-зрадник розплющив очі і з жахом побачив, як дверцята холодильників самі собою заклацнулися, і його нові господарі-стіногризи опинилися у пастках, які готували для своїх майбутніх рабів.
Це Буцик подав знак панові Бурульці та Олянці, і вони одночасно смикнули за мотузочки.
— Ура! — закричали друзі, а після цього почали повільно підходити до пихатого й підступного Курдупля.
— Ану, збирайся, зраднику! — наказав Буцик. — Підемо додому, і ти сам розкажеш, як допомагав стіногризам занапастити Країну нямликів.
— Та що ви! — зарепетував пузатий нямлиіс, — я ж просто пожартував. Вірніше, я просто хотів надурити цих поганських зубатих потвор і врятувати нашу любу Країну нямликів.
— Не бреши, ми все чули, — суворо мовив Буцик і підштовхнув Курдупля до діри, яку зробили стіногризи.
Виявилося, що зубаті хижаки проклали цілий тунель, який вів прямісінько до Країни нямликів. Освітлюючи дорогу ліхтариком, Буцик упевнено пробирався крізь купи потрощеної цегли й погризених балок.
— Так, ці лиходії знищили майже півбудинку, ще б трохи — і від нашої країни не лишилося й сліду, — сказав він, суворо глянувши на зрадника Курдупля. Але той опустив голову й дивився собі під ноги.
Урешті друзі опинилися на центральному майдані Країни нямликів. Олянці вже колись пощастило тут побувати, і тому вона з цікавістю озиралася на всі боки й пізнавала знайомі місця.
Хіба могли уявити Олянчині батьки та сусіди, що за стінами звичайнісінького цегляного будинку є ціле місто? З вузенькими вуличками, крихітними затишними будиночками і навіть із маленькими садочками й квітниками.
Біля входу до кожної садиби висіли таблички з іменами їхніх власників.
Але якщо під час перших Олянчиних відвідин усе місто, де мешкали малі чоловічки, освітлювали тисячі ліхтарів і ліхтариків, то тепер тут панували сутінки.
— Агов! — закричав Буцик, — виходьте всі зі своїх будинків. Небезпека минула. Я знайшов зрадника!
Спершу не було чутно жодного звуку. Мабуть нямлики боялися, що це якась нова хитрість підступних стіногризів. Тоді й Олянка звернулася до малих чоловічків:
— Не бійтеся — це я, Олянка. Ми перемогли стіногризів — замкнули їх у холодильниках разом з їхнім страшним крижаним димом. Тепер у Країні нямликів буде тепло!
Першим зі свого будиночка, оточеного квітучими клумбами, вийшов двоюрідний дядечко Буцика — Юліан.
Побачивши, що біля Оляніси й Буцика стоїть пузатий Курдупель, Юліан вмить усе зрозумів:
— А я завжди знав, що підлабузники здатні на будь-яку капость. І навіть на зраду. Як же я сам не здогадався, що це ти, хитрий і улесливий Курдуплю, зрадив своїх братів-нямликів!
До Юліана приєдналися інші жителі Країни нямликів. Коли вони почули розповідь Буцика про те, як стіногризи потрапили до холодильників, то почали так реготати, що погризені стіни захиталися.
— Годі вам веселитися, — сказав найстаріший нямлик із довгою сивою бородою. — Мерщій ставайте до роботи, поки наша країна не перетворилася на купу битої цегли! Треба залатати всі діри, і зробити це так, щоб здоровані нічого не почули. Бо якщо будинок почнуть ремонтувати люди, то одразу ж виявлять нашу таємну країну!
— А що нам робити з Курдупелем? — захвилювалися нямлики.
— Його ми покараємо суворо, але справедливо, — вирішив мудрий бородань. — Він більше ніколи не отримає жодної крихти Чарівної Страви!
— Ні-ні, тільки не це, — заверещав пузань, але його вже ніхто не слухав.
— Перепрошую, — тихо озвався пан Бурулька, який досі мовчки стояв за спиною в Олянки, — а що буде з моїми братами-близнюками? Я чув, що стіногризи позакладали їх у дірки в стінах, щоб заморозити нямликів…
— А ми їх знайдемо і повернемо на те місце, де всі ви народилися, — запропонував Буцик.
— Невже?! — зрадів пан Бурулька. — Ви й справді можете усіх нас повернути на нашу рідну металеву трубу? Ту, що під бляшаним дашком?
— Звісно, можемо, — запевнив пана Бурульку Буцик. — Вам пощастило, цього разу Олянка принесла стільки Чарівної Страви, що мені тільки варто клацнути пальцями — і всі повернуться на свої місця. Ось так!
Олянку підхопив теплий вихор, а коли вона розплющила очі, то виявила, що лежить у своєму ліжку. Дівчинка підвелася, підбігла до вікна і побачила, що величезна яма на місці пісочника зникла, наче її й не було.
А на металевій трубі під їхнім будинком у променях ранкового сонця сяють чудові прозорі бурульки. Про всяк випадок Олянка полічила — їх було рівно п’ятнадцять.
Олянка стояла біля вікна і дивилась, як двірничка тьотя Ліда підмітає вулицю.
З-під її великої мітли піднімалися цілі хмари густої пилюки. Зненацька дівчинка помітила, що з куряви з’являються якісь дивні фігурки. Олянка придивилася і зойкнула від подиву — то були маленькі чоловічки-нямлики, вдягнені у квітчасті костюмчики, з кумедними ковпачками на головах. Чоловічки вистрибували з потайного отвору у стіні й швидко, щоб їх ніхто не помітив, бігли за ріг будинку і зникали в ранковому тумані.
— Не дивуйся, — раптом почула дівчинка знайомий тоненький голос, — сьогодні особливий день, коли нямлики збираються на Свято Великої Ложки.
— Буцику! Я так за тобою скучила, де ж ти так довго пропадав? — запитала Олянка, повертаючись до малого чоловічка, який щойно вистрибнув зі стіни. — Навіть на мій день народження не з’явився. А я так на тебе чекала…
— Не ображайся, просто у мене була купа справ. Ми готувалися до свята. Знаєш, скільки нямликів, які живуть у стінах старих будинків, зберуться, щоб позмагатися у поїданні Чарівної Страви? Сто, а може, навіть тисяча! А переможе той, хто найшвидше з’їсть тарілку каші, перетвориться на здорованя і зможе підняти Велику Ложку. Ось я й тренувався цілий місяць — день у день вправлявся у поїданні пшоняної, гречаної й рисової каші.
— Знаєш, Буцику, тепер я бачу, що ти трохи погладшав.
— А як ти думаєш? Ось поглянь, у мене навіть курточка на животі не застібається. Але я не шкодую — за цей місять я навчився вдвічі швидше ковтати кашу. Хочеш, покажу? Звичайно, якщо ти припасла для мене трохи Чарівної Страви…
Олянка кинулася до своєї схованки. Вона обережно, щоб не розбудити батьків, відсунула велике крісло й дістала з-під нього маленьку коробочку від льодяників.
— Ось усе, що вдалося принести із садочка, — ніяковіючи проказала вона, відкриваючи кришку й показуючи нямликові дві маленькі грудочки манної каші.
— Як, невже за цілий місяць ти не змогла назбирати більше? — засмутився Буцик.
— Розумієш, усі дівчатка з нашої групи мають удома ляльок Барбі. І всі хочуть бути схожими на них. А коли їси багато каші, то страшенно поправляєшся. Ти ж сам це добре знаєш… Тож діти відмовляються їсти кашу, і через те нам її останнім часом готують дуже рідко.
— Яка дурниця! — обурився малий чоловічок, — ти уявляєш, що буде, коли всі дівчатка будуть схожі на цих ляльок? Вони стануть однаковісінькі, як сірники з однієї коробочки. Жах!!! А крім того, наскільки я знаю, у вашому садочку є й хлопчики. Хіба вони також не їдять каші?
— Усі наші хлопчики граються у комп’ютерні ігри. І хочуть бути такими, як герої стрілялок. А ти колись бачив, щоб переможець драконів чи космічний мандрівник їв кашу?
Буцик заперечливо похитав головою і надовго замовк. Урешті він глянув на Олянку й дуже серйозно проказав:
— Справа з кашею дуже серйозна. Треба хутчіш рятувати сердешних діточок від страшної загрози. Не можна втрачати ані хвилини. У мене є план.
— Буцику, та не переживай ти так, — спробувала заспокоїти нямлика дівчинка. — Подумаєш, не їстимуть діти каші. Що тут страшного?
Почувши ці слова малий чоловічок аж затремтів від обурення:
— Ти нічого не розумієш. Якщо діти не їстимуть каші, навіть звичайної, а не чарівної, зміниться весь світ! Але зараз нема часу пояснювати. Добре, що є хоч ці дві грудочки Чарівної Страви. Без неї я був би зовсім безсилий.
Промовивши це, Буцик витягнув з кишені курточки маленьку ложечку і так швидко з’їв манну кашу, що Олянка й оком не встигла змигнути.
— Слухай, а як же Свято Великої Ложки? Ти ж так готувався до нього! Я впевнена, що жоден нямлик у світі не вміє робити цього так швидко, як ти!
— Нічого не вдієш — спробую перемогти іншим разом, — пробурмотів нямлик, але дівчинка відчула, що її маленькому другові дуже прикро. — Зараз чари почнуть діяти, — заклопотано промовив він, — а тим часом ти маєш дещо зробити. У тебе знайдеться гарна сукенка, блискучі черевички й модний капелюшок?
Олянка здивовано подивилася на Буцика, але той тільки суворо глянув на неї й помахав маленькою ручкою, ніби підганяючи дівчинку.
— Ну, гаразд, якщо це допоможе… — промовила Олянка й заходилася перебирати в шафі свої речі. — Є у мене улюблений костюм — я в ньому грала роль казкової королеви на Новорічному святі. Він дуже гарний… А ти його не зіпсуєш? Адже ти ніколи не вбирався, як дівчинка.
— Я не розумію, що для тебе важливіше — аби твій костюмчик був цілий, чи щоб я врятував дітей від лихих чарів?! — обурився нямлик і сердито тупнув ногою.
Олянка відчула, як палають її щоки, бо нямлик, як завжди, прочитав її думки. Дівчинці й справді було шкода свого карнавального костюма, який так їй личив.
Коли вона знайшла усе те, про що просив її Буцик, і озирнулася, то побачила, що Чарівна Страва подіяла — біля вікна стояв веснянкуватий хлопчик у смішних штанцях і курточці з точнісінько таким візерунком, який прикрашав шпалери в Олянчиній кімнаті.
— А зараз треба мене замаскувати, — сказав Буцик, — я не дуже розуміюся на всіх цих дівчачих одяганках, без тебе я не впораюся.
Дівчинка вирішила, що не дратуватиме нямлика зайвими запитаннями, і почала натягати на нього довгу рожеву сукенку, насунула на голову капелюшка, прикрашеного мереживом, і допомогла взути лаковані черевички з маленькими бантиками.
— То як, схожий я на велику-велику ляльку? — запитав буцик, коли Олянка закінчила його одягати.
— Як тобі сказати… взагалі-то, ти схожий на веснянкуватого хлопчика, який перебрався у дівчаче вбрання.
— Нічого, не хвилюйся, спокійно йди в садок і не дивуйся, коли побачиш мене там серед іграшок. Головне, щоб ніхто не здогадався, що ми з тобою знайомі.
У цю мить за стіною, в кімнаті Олянчиних батьків, голосно задзвенів будильник. Дівчинка вже хотіла сказати Буцикові, щоб він скоріше ховався, але нямлик, замаскований під величезну ляльку, зник так само непомітно, як і з’явився.
Уже цілий місяць батьки дозволяли Олянці ходити в садочок самій. Адже невеличкий будиночок дитячого садка, розмальований ромашками й волошками, стояв просто посеред їхнього подвір’я.
Дівчинка швидко склала до свого маленького рюкзака необхідні речі: книжку-розмальовку, коробку фломастерів, дерев’яного свищика, якого тато сам вирізав із вербової гілочки, і нову ляльку з дивним ім’ям — Намистинка.
Це ім’я було написане на вкритій золотою фольгою коробочці, де лежала нова лялька, і Олянка вирішила, що так її й називатиме.
Намистинка потрапила до дівчинки в дуже дивний спосіб — якраз місяць тому, у день свого народження, вона побачила, як щось блищить у траві під воротами дитячого садочка.
І хоч скільки Олянка розпитувала дівчаток, чи, бува, ніхто з них не губив цю чудову ляльку, та господиня Намистинки так і не знайшлася.
Відтоді Олянка ніколи не розлучалася з симпатичною іграшкою. Тим більше, що Намистинка була зовсім маленька і легко вміщалася до кишені рюкзака.
А головне, вона дуже відрізнялася від однаковісіньких ляльок Барбі, з якими гралися усі Олянчині подружки.
— Доню, ти вже запізнюєшся, — нагадала мама і, поцілувавши дівчинку у щоку, провела до вхідних дверей.
А тато лише заклопотано махнув Олянці рукою — він уже вирішував якісь важливі справи по телефону.
Але цього разу дівчинка зовсім не засмутилася, що у тата немає для неї часу. Тепер головне було якомога швидше добігти до садочка.
Адже там на неї чекала нова цікава пригода, бо ж вона добре знала — де з’являється нямлик Буцик, нудно не буває.
Коли Олянка вибігла у двір, то побачила дивовижну картину. Їхня двірничка тьотя Аіда, міцно вхопившись за держак мітли, повільно злітала в повітря.
Навколо тьоті Аіди пурхали й цвірінькали перелякані горобці.
— Доброго ранку, — ввічливо сказала Олянка і тут-таки зрозуміла, що зараз зовсім не час вітатися.
Треба було негайно рятувати бідолашну двірничку, бо вона здіймалася все вище й вище. З усього було видно, що літати на мітлі тьотя Аіда зовсім не вміє.
— Спробуйте сісти на мітлу верхи, — порадила дівчинка.
— Хіба ж я Гаррі Поттер якийсь чи відьма, щоб верхи на мітлі літати?! — обурилася тьотя Аіда.
Та все ж вона послухалася Олянчиної поради, і врешті їй таки пощастило осідлати мітлу.
Поступово жінка зрозуміла, що держак мітли треба використовувати, як кермо, і почала літати над подвір’ям колами.
Однак, коли тітка Аіда пробувала опуститися на землю, підступна мітла смикалася, як норовлива лошиця, й намагалася скинути вершницю додолу.
Олянка вирішила, що тепер можна розпитати у двірнички, хто її зачаклував, — хоча вона вже й так зрозуміла, що без нямликів тут не обійшлося.
— Пробачте, а як це з вами сталося? — обережно запитала дівчинка.
— Та мені ж ніхто не повірить! Оце мела я подвір’я якраз біля вашого під’їзду, і тут побачила, як із дірки у стіні щось вилазить…
— І що це було? — перепитала Олянка.
— Я думала — миша, замахнулася мітлою, щоб її стукнути, а воно як закричить: «Руки геть від Юліана!»
— Миша закричала?
— Та ні, не миша. То був маленький чоловічок із сивою борідкою. А тоді він клацнув пальцями, і моя мітла просто сказилася — підняла мене в повітря й почала шарпати туди-сюди по всьому двору.
Олянка одразу здогадалася, що це Буциків дядечко Юліан, який завжди і скрізь спізнювався. Мабуть, він так поспішав на Свято Великої Ложки, що втратив пильність, і його помітила двірничка.
Треба було негайно рятувати тьотю Ліду, але як?
І раптом дівчинка почула тихий голос:
— А ти спробуй і собі клацнути пальцями й сказати:
Олянка зрозуміла, що голос долинає з її рюкзака. Дівчинка швидко розкрила бічну кишеньку наплічника, звідти визирнула її лялька Намистинка.
— Не гай часу! — так само тихенько проказала лялька. Я тобі потім усе поясню. А зараз повтори замовляння і розчаклуй тітку Ліду!
Олянці страшенно кортіло розпитати в Намистинки, чому вона досі прикидалася звичайною лялькою і заговорила лише тепер, але на це зовсім не було часу — на їхнє подвір’я ось-ось міг хтось вийти.
Тому дівчинка швиденько проказала чарівні слова, яких її навчила лялька, і клацнула вказівним і середнім пальцями.
Тієї ж миті мітла разом із наполоханою двірничкою плавно опустилася на землю, і тітка Ліда, ніби нічого не сталося, почала спокійнісінько підмітати асфальтову доріжку.
Дівчинка зрозуміла, що жінка одразу ж і назавжди забула дивну пригоду, яка трапилася з нею цього ранку.
— Гей, Намистинко, тепер ти мені розповіси, хто ти така? — запитала Олянка, щойно вони відійшли від захопленої прибиранням двірнички.
— А ти ще й досі не здогадалася? Я — королева справжніх ляльок і потрапила до тебе зовсім невипадково.
— А хіба бувають ляльки несправжні? — здивувалася дівчинка.
— Звичайно, бувають! Справжні ляльки, як і люди, відрізняються одна від одної. Дівчаткам здається, що це вони вибирають ляльок, а насправді — це ми вас вибираємо! І кожна лялька схожа на свою господиню. Ми з вами радіємо й сумуємо і нам можна розповісти найбільші секрети. Ну, хіба ж ті пластмасові красуні-близнючки можуть вас любити так, як справжні ляльки?
— Знаєш, Намистинко, я ніколи про це не думала…
— І ніхто не думає! — вигукнула Намистинка. — Ще трохи — і було б запізно. Ви б забули, як це — гратися зі справжніми ляльками.
— А як ти потрапила того ранку під ворота нашого садка? — поцікавилася Олянка.
— Ми домовилися з нямликом. Адже це сталося у день твого народження — Буцик хотів зробити тобі сюрприз. А я вже давно тебе вибрала. Але годі базікати, невже ти забула — треба допомогти нямликам здобути Чарівну Страву.
Підійшовши до воріт садочка, Олянка здивувалася — з вікон, де була її група, лунав голосний сміх, і чийсь дуже знайомий тоненький голосок співав пісеньку:
Олянка припала до вікна і побачила, що на маленькому стільчику біля конструкторів, машинок та іграшкових звіряток сидить Буцик, переодягнений у її святкове вбрання.
Нямлик мав такий кумедний вигляд, що дівчинка не могла стримати сміху. А діти, і навіть нянечки й виховательки, які оточили замаскованого під ляльку Буцика, аж заходилися від реготу.
— Олянко, ти не забула, що ми маємо допомогти Буцикові? — нагадала Намистинка.
— Ой, і справді, — схаменулася дівчинка, — він же з’їв лише дві малесенькі грудочки манної каші, і скоро Чарівна Страва перестане діяти.
Уявляю, що буде, коли раптом лялька Оксана в усіх на очах перетвориться на маленького чоловічка-нямлика!
Олянка так тихо зайшла до своєї групи, що ніхто й не помітив, що вона спізнилася. Дівчинка підійшла зовсім близько до Буцика і спитала:
— Лялько Оксано, а що ти ще вмієш робити?
— Я вмію показувати фокуси, але вони в мене виходять лише тоді, коли я добре попоїм манної каші.
— А ми вже давно її не їмо… — тихо промовила Олянка й поглянула на дівчаток і хлопчиків, що оточили нову ляльку тісним колом.
І тоді всі діти загукали:
— Каші! Ми хочемо манної каші!
— На молоці, і з вершковим маслом, — підказала лялька Оксана і підморгнула Олянці.
На цей галас до кімнати забіг кухар. Коли він довідався, що всі діти раптом захотіли манної каші, то спершу навіть не повірив своїм вухам.
А коли зрозумів, що це правда, то щодуху помчав на кухню і загримів там казанами, каструлями й половниками.
Та ще й на радощах мугикав під ніс щойно почуту пісеньку:
Зовсім скоро розпашілий кухар вніс до їдальні велику-велику каструлю, повну білої пухнастої манної каші. Найпершу тарілку він поставив перед лялькою Оксаною.
— Оце так! — схвально мовив кухар, коли побачив, як лялька вихопила з кишені маленьку срібну ложечку і почала швидко-швидко наминати улюблену страву.
Діти пороззявляли від подиву роти, а тоді й собі заходилися їсти.
Коли сніданок закінчився, Буцик поправив на голові мережаного капелюшка, який весь сповзав йому на потилицю, й промовив:
— Дивіться уважно. Зараз я покажу вам ще один фокус, і ви, замість однаковісіньких Барбі, отримаєте справжніх ляльок. Не дивуйтеся, спершу вам здаватиметься, що вони дуже прості. Деякі зроблені з ганчірочок, і очі у них не кліпають, а просто намальовані. А ще будуть ляльки, сплетені із соломи, вирізані з дерева і навіть намотані з кольорових ниток; вони так і звуться — мотанки. Але ви побачите, що з цими ляльками вам буде гарно й весело, і ви їх берегтимете навіть тоді, коли станете зовсім дорослими.
Буцик ляснув у долоні — і раптом в руках у дівчаток опинилися саме такі ляльки, про які розповідав нямлик. А однаковісінькі пластмасові красуні вишикувалися в колону одна за одною і, навіть не глянувши на своїх колишніх власниць, вирушили назад до крамниць, де їх колись купили.
— А для хлопчиків я приготував… е-е… приготувала інший фокус.
Буцик вдруге ляснув у долоні, і посеред їдальні просто з підлоги виріс величезний екран. У руках у кожного хлопчика з’явився маленький пульт, і вони тут-таки розпочали гру. Головним у цій грі було, щоб кожен з учасників чимшвидше здерся на височенну гору. Треба було перестрибувати через бездонні ущелини, перепливати бурхливі потоки, здолати триголового дракона, щоб урешті добути і з’їсти великий казан каші.
— Ну, все, — прошепотіла Намистинка з кишені Олянчиної сукенки, — тепер усе буде гаразд. Діти їстимуть кашу і гратимуться зі справжніми ляльками.
— А тепер — увага! Зараз я покажу останній фокус, — урочисто промовив Буцик, і тоді високо підстрибнув, кілька разів перевернувся в повітрі, а потім… зник. На підлозі залишилася лише довга рожева сукенка, блискучі туфельки з бантиками і мереживний капелюшок.
— А як же я? — мало не плачучи, промовила Олянка, коли побачила, як Буцик щез.
Дівчинка зрозуміла, що хитрий нямлик, досхочу наївшись Чарівної Страви, поспішив на Свято Великої Ложки. Олянці було страшенно прикро, бо ще ніколи кумедний малий чоловічок не кидав її саму — всі пригоди вони переживали разом.
— Не журись, — почувся тихенький голосок Намистинки, — ми з Буциком про все домовилися. Зараз нам з тобою треба буде непомітно зникнути. Так, щоб ні виховательки, ні нянечки, ні діти не здогадалися, що тебе немає в садочку.
— А як же це зробити? — захвилювалася Олянка.
— Дуже просто, — Намистинка спритно вилізла з кишені Олянчиного платтячка, а потім, чіпляючись за ґудзики, піднялася й зручно вмостилася на плечі у дівчинки.
Маленька лялька оглянула всіх, хто був у кімнаті, усміхнулася і почала тихесенько наспівувати колискову. До Намистинки приєдналися ляльки, з якими бавилися дівчатка, і скоро і в дорослих, і в дітей почали злипатися очі, вони раз у раз голосно позіхали.
А ляльки співали й співали лагідними тоненькими голосами:
І справді, усі, хто в цей час був у дитячому садочку, полягали в ліжка, примостилися на канапах, у кріслах і навіть на маленьких незручних іграшкових стільчиках і… позасинали.
— Ось тепер ми можемо вирушати на свято, — урочисто промовила Намистинка. — Я покажу тобі дорогу до Палацу Великої Ложки, це зовсім недалечко.
Олянка думала, що той палац захований серед непролазних лісових хащів так, щоб ніхто з людей не міг його знайти. Та хто б міх подумати, що нямлики зберуться на своє свято в маленькому дерев’яному будиночку на ігровому майданчику їхнього садочка.
За кілька хвилин дівчинка і лялька вже були на місці. Олянка присіла навпочіпки, і їй було добре видно, як малі чоловічки у строкатих костюмчиках оточили великий половник, що височів посеред хатинки.
Половник випромінював золоте сяйво, і дівчинка навіть замружилася від цього блиску. А коли розплющила очі, то побачила, що змагання почалося. У руках у кожного малого чоловічка з’явилися тарілочки з Чарівною Стравою і крихітні ложечки.
Довгобородий нямлик, у якому Олянка впізнала дядечка Юліана, наблизився до сяючого половника і легенько стукнув по ньому. Ложка голосно задзвеніла, і нямлики, всі як один, заходилися поїдати манну кашу.
Спершу дівчинці здалося, що всі вони їдять з однаковою швидкістю — ложечки так і миготіли в повітрі, — та її друг Буцик виявився найсприт- нішим.
За мить його тарілочка спорожніла, і він переможно вигукнув:
— Чарівну Страву з’їдено до останньої крихти!!!
— Слава! Слава! — закричали нямлики, і хоч які вони були маленькі, та разом їхні голоси звучали, як сигнал пожежної машини.
— Добре, що ти приспала усіх, хто був у садочку, — сказала Олянка Намистинці.
Але лялька приклала пальчика до губ і показала очима на Буцика. Маленький чоловічок поважно підійшов до золотого половника, плеснув у долоні й почав рости. Він став таким великим, що навіть торкнувся потилицею даху дерев’яного будиночка.
Ого! Тепер Буцик навіть вищий за мене, — захоплено промовила дівчинка.
А її друг тим часом обережно взяв половника за ручку і легко підніс його вгору
— Оголошую нямлика Буцика Лицарем Великої Ложки! — урочисто промовив сивобородий нямлик.
Буцик ґречно вклонився, опустився на одне коліно, і дядечко Юліан причепив на Буцикову курточку маленький значок із зображенням золотого половника.
«Уявляю, як Буцик вихвалятиметься своєю новою нагородою», — подумала дівчинка, зовсім забувши, що нямлик легко читає усі її думки.
Але Буцик лише крадькома підморгнув Олянці й промовив:
— Обіцяю берегти Велику Ложку від усіх на світі здорованів! Чарувати Великою Ложкою тільки на користь нямликів! І передати її рівно за рік, у цей же день, о цій же годині і на цьому ж місці наступному переможцеві!
Буцик змахнув половником — і сяйво, яке випромінювала чарівна Велика Ложка, стало ще яскравішим.
Перед очима дівчинки замиготіли райдужні кола, а потім усе зникло: і дерев’яний будиночок, і маленькі чоловічки, і навіть Буцик, якого щойно посвятили у Лицарі Великої Ложки.
Олянка сиділа за столом у їдальні — і перед нею стояла велика тарілка манної каші.
— Ну, що ж ти, Олянко! Хіба забула — ми сьогодні змагаємося, хто швидше з’їсть кашу, — сказала вихователька, підходячи до дівчинки. — Усі вже поїли, тільки ти залишилася…
— Як мені набридли оці Буцикові жарти! Він же добре знає, що я терпіти не можу манної каші! А ще друг називається… — прошепотіла дівчинка, але це почула тільки Намистинка, яка сиділа біля її тарілки на столі й терпляче чекала, коли господиня закінчить снідати.
Що це за дивні звуки?» — подумала Олянка, прокидаючись від пронизливого вереску, що долинав знадвору.
Крізь шибку до кімнати просочувалося бліде місячне світло. Дівчинка підбігла до вікна і визирнула на вулицю. Те, що вона побачила, було таке дивне й кумедне, що вона голосно засміялася.
На дитячому майданчику, оточеному яскравими ліхтарями, просто під їхнім будинком зібралося кілька десятків котів. Вони сиділи скрізь — на лавочках і на гойдалці, на краю пісочниці й на гілках старої груші.
А посеред майданчика на каруселі примостився величезний рудий котяра з пухнастим хвостом.
Решта котів пильно дивилися на рудого, а він, підвівшись на задні лапи, почав щось швидко муркотіти.
Дівчинка придивилася і впізнала рудохвостого. Це був Пухнастих — кіт їхньої сусідки тьоті Галі, який несподівано зник іще місяць тому.
Олянка схопила фотоапарат, який їй подарували на день народження, і зробила кілька знімків.
А потім вихилилася з вікна і тихо покликала:
— Киць-киць!
Пухнастих наполохано озирнувся на дівчинку, прищулив вуха, а тоді щодуху чкурнув геть. Решта котів також кинулася врозтіч.
— Нічого не розумію, Пухнастик так любив зі мною гратися, а тепер злякався, наче я — баба Яга!
— Ти що, почала розмовляти сама з собою? — почувся тоненький голосок, і з маленького отвору в стіні, прикритого клаптиком шпалер, вистрибнув Буцик.
Нямлик, як завжди, був убраний у костюмчик із таким самим візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.
У бляклому ранковому світлі нямлика майже не було видно. Тому дівчинка обережно взяла маленького чоловічка на руки і посадила на підвіконня.
— Уявляєш, Буцику, щойно я бачила котячі збори. Тут, у нас під вікном, на дитячому майданчику. Правда-правда, коти так верещали, що я навіть прокинулася. А коли вони мене побачили, то втекли…
— Гм, — недовірливо мугикнув Буцик, — особисто я котів не люблю. Це страшні нахаби. Одного разу я прогулювався вночі по сусідній квартирі, і рудий мордатий котяра вхопив мене за камізельку й почав підкидати в повітря. Я ледве втік від нього крізь потайний хід. Але я ніколи не чув, щоб коти збиралися зграями та ще й проводили якісь котячі збори.
— А ось — поглянь, — Олянка простягнула Буцикові фотоапарат і показала на маленькому екранчику те, що сфотографувала кілька хвилин тому.
— Постривай, та це ж і є отой кіт, від якого я ледве врятувався, — промовив нямлик, придивляючись до Пухнастика. — Але, знаєш, тепер він сам вскочив у халепу, он у нього який переляканий вигляд.
— Мені теж здалося, що у всіх цих котів якісь неприємності. Пухнастик так несподівано зник… Усі ми думали, що його в тьоті Галі вкрали.
— Тю, та кому він потрібен? — здивувався Буцик.
— Ти не розумієш — Пухнастик стільки разів перемагав на котячих виставках, що у квартирі тьоті Галі всі стіни обвішані грамотами, дипломами й медалями. А у вітальні висить величезний портрет тьоті Галі з Пухнастиком на руках. Тепер вона щодня сидить навпроти того портрета, дивиться на свого котика і тяжко зітхає. Ми їй пропонували взяти кошенятко, але вона й чути про це не хоче. Сподівається, що колись рудий чемпіон до неї повернеться.
— Дуже дивна історія, — замислився Буцик, — мабуть, я спробую її розгадати, але тільки після того, як трохи попоїм…
— Ой, вибач, я зовсім забула, — перепросила дівчинка, — частування на тебе чекає. Цього разу я принесла подвійну порцію!
Олянка витягла зі схованки під кріслом металеву коробочку, вщерть наповнену манною кашею, — чи, вірніше, Чарівною Стравою, як її називали нямлики.
Малий чоловічок дістав із кишені крихітну ложечку і почав швидко-швидко наминати кашу, примовляючи:
— Ням-ням-ням!
Не минуло й кількох хвилин, як коробочка спорожніла, а вдоволений Буцик акуратно облизав ложечку і сховав її назад до кишені.
— Ось тепер можна братися до діла, — проказав нямлик і вдоволено потер ручки.
Олянка вже звикла до того, що Чарівна Страва може подіяти на нямлика в будь-яку мить.
Тому вона не здивувалася, коли раптом на її очах маленький чоловічок збільшився і перетворився на хлопчика, вбраного у кумедний квітчастий костюмчик і такий самий ковпачок.
— Спершу треба простежити, куди поділися усі ті коти. Певно, у них десь тут поблизу є якась схованка. Полетіли! — сказавши це, Буцик ухопив Олянку за руку, і вони разом вилетіли крізь відчинене вікно.
За мить дівчинка й нямлик плавно приземлилися посеред двору.
— Поглянь, ось сліди котячих лап. Ого, тут і справді була величезна котяча зграя. Цікаво, навіщо вони збиралися? Невже лише задля того, щоб понявчати під твоїми вікнами?
— А може, Пухнастик хотів, щоб його почула тьотя Галя?
— То чому ж він утік, коли ти його покликала? Я відчуваю, що за всім цим криється якась таємниця, і без Пухнастика ми її не розгадаємо.
Уночі пройшов дощ, і тому на вологій землі було добре видно відбитки круглих котячих лапок. Сліди зникли біля великого скляного павільйону, що стояв посеред густого старовинного парку.
— Як ми туди зайдемо? Он який замок висить на дверях! — захвилювалася Олянка.
— Чи ти забула — після такої порції Чарівної Страви я можу пройти крізь будь-які стіни, — нямлик приклав долоню до скляної поверхні й ступив усередину темного павільйону.
Тримаючись за Буцикову руку, Олянка теж легко туди пройшла — їй було страшенно цікаво, куди ж поділися коти.
— Чуєш? — прошепотів Буцик.
Олянка прислухалася, але нічого не почула. Нямлик приклав палець до губ і показав, щоб вона йшла за ним. Вони обережно скрадалися довгим скляним коридором і нарешті побачили тьмяне світло.
Дівчинка зазирнула всередину величезної зали зі сценою посередині й завмерла, вражена побаченим.
На сцені, вишикувавшись у кілька рядів, стояли коти. Були серед них зовсім маленькі кошенята, були прості сіренькі кішечки й дорослі мордаті коти усіх кольорів і відтінків.
І видно було, що всі вони — безпритульні. Перед ними на задніх лапах стояв Пухнастик і урочисто промовляв:
— Дорогі хвостаті друзі! Я зібрав вас із підвалів, підворіть та горищ, бо ви нікому не потрібні.
Безпритульні коти захитали головами й жалібно занявчали на різні голоси.
— Колись я жив у затишній квартирі й тричі на день їв котячі консерви і запивав їх свіжим молочком. Я думав, що моя господиня тьотя Галя любить мене. Але потім зрозумів, що їй потрібні були тільки мої медалі. А коли я не переміг на останній котячій виставці, моя господиня схотіла мене продати. Тоді я й подався світ за очі. А коли побачив, скільки котів не мають ні даху над головою, ні їжі, то вирішив зібрати вас усіх і навчити… співати. Ми будемо влаштовувати котячі концерти, а люди нас за це годуватимуть. Згода?!
— Згода! Згода! — закричали безпритульні коти.
— Тоді почнемо, — скомандував Пухнастик і змахнув лапами.
І тут піднявся такий страшний лемент, якого Олянка не чула ніколи в житті. Вона затулила вуха й озирнулася на Буцика. Та, здавалося, котячі співи дуже розвеселили нямлика, бо він реготав так, що аж схопився руками за живіт.
— Ти чого? — здивувалася Олянка, дивлячись на Буцика.
— Просто я уявив, як ці котяри співатимуть перед публікою. Наприклад, зберуться посеред міста рано вранці й почнуть отак верещати на сотню голосів. Боюся, що мешканці вашого міста не дуже зрадіють…
— Зажди, — перебила нямлика дівчинка, — я не зрозуміла, що там Пухнастик казав про тьотю Галю?
— Він сказав, що господиня хотіла його продати. Через те, що він не виграв медаль.
— Тут щось не так, — захвилювалася Олянка, — я ж бачу, наша сусідка весь час шукає свого Пухнастика, навіть порозвішувала оголошення по всіх стовпах: «Прошу того, хто знайде надзвичайно вродливого рудого кота із зеленими очима й дуже пухнастим хвостом, повернути його за пристойну винагороду». І фотографії Пухнастика скрізь розклеїла. До нас перший час зносили котів з усіх усюд. Я навіть дивувалася — ніколи не підозрювала, що в нашому місті є стільки рудих котиків.
— Шкода, що цей Пухнастик не вміє читати, а то б, може, він сам повернувся, — пожартував нямлик — А якщо серйозно, то, може, тьотя Галя шукає свого кота якраз для того, щоб якомога дорожче його продати…
Поки Олянка з Буциком розмовляли, котячий хор заспівав трохи тихіше і злагодженіше. А найдивнішим було те, що дівчинка й нямлик поступово почали розрізняти слова. Пісня була така сумна, що в Олянки навіть сльози набігли на очі, а хвостаті співаки виводили на різні голоси:
Дівчинка поглянула на нямлика і помітила, що й Буцик крадькома змахнув з очей непрохану сльозу.
— Я ніколи не замислювалася над тим, як важко живеться безпритульним тваринам, — прошепотіла Олянка.
— І я теж якось на це не звертав уваги, — відповів нямлик, а тоді рішуче вхопив дівчинку за руку й потяг її до виходу з павільйону.
— Зачекай, ти куди мене тягнеш? — здивувалася Олянка.
— Нам треба пробратися до Пухнастикової господині. Щось мені дуже не подобається ота розповідь про медалі.
— А чому ти просто не можеш нас перенести до тьоті Галі?
— Як ти не розумієш? Проходити крізь скляні стіни — це все одно, що пірнати в прохолодне глибоке озеро. Для цього треба володіти особливою майстерністю. Ніколи не знаєш — пропустить тебе скло, чи ти застрягнеш у ньому, як необачна муха в павутинні. З усього нямликового роду цей фокус уміють робити лише двоє — мій рідний дядечко Юліан і я. А щоб перенестися з одного місця в інше, багато чарів не потрібно. Досить просто сплеснути в долоні й уявити місце призначення.
— Слухай, Буцику, а мені дуже страшно проходити крізь скло. Я весь час боюся з усієї сили буцнутися об нього лобом. От, якби я змогла так, як ти, плеснути в долоні й потрапити, куди захочу… Як ти гадаєш, у мене це може вийти? — запитала Олянка й благально подивилася на нямлика.
— Зі здорованями все набагато складніше. По-перше, на вас зовсім не діє Чарівна Страва. А по-друге, я не впевнений, що ти вже готова до чаклування…
— Буцику, я готова, готова, — ти лише скажи, що треба робити!
Нямлик із сумнівом подивився на дівчинку, а тоді рішуче стріпнув головою й прошепотів їй на вухо лише два слова. Напевно, вам дуже хочеться знати, що то були за слова.
Але ж ви самі розумієте, що якби ці чарівні слова знали всі, то нічого доброго з цього б не вийшло. Ось, наприклад, не хочеться людині йти в дитячий садочок. Вона швиденько шепоче заклинання і — раз! — зникає невідомо куди.
Або сидиш ти над тарілкою супу й виловлюєш звідти шматочки противнючої розвареної цибулі, а бабуся весь час заглядає на кухню й повторює:
— Май на увазі, поки не доїси суп, гуляти не підеш!
А ти — раз! — тихенько шепочеш чарівні слова і опиняєшся на пляжі десь у далекій Африці.
Олянка замружилась і уявила, що вони з Буциком стоять у передпокої сусідчиної квартири, а потім проказала ті слова, які почула від нямлика. Коли дівчинка розплющила очі, то зрозуміла, що чари подіяли.
Вона стояла біля великого люстра, що висіло у передпокої помешкання їхньої сусідки. Та що це? Коли Олянка туди зазирнула, то не побачила у гладенькій блискучій поверхні дзеркала ні себе, ні Буцика.
— Не бійся, про всяк випадок я зробив нас обох невидимими. А тепер треба подивитися, чим займається тьотя Галя. Бачиш, он із-під дверей її кімнати пробивається світло.
Олянка підкралася до дверей і почала тихенько тягнути їх на себе. Двері так голосно зарипіли, що дівчинка завмерла на місці, забувши, що вони з нямликом — невидимі.
— Знову ці протяги гуляють по хаті, — пробуркотіла тьотя Галя сердитим голосом.
А Олянка, полегшено перевівши подих, припала до шпарини й зазирнула до кімнати. Спершу вона не повірила своїм очам. Тьотя Галя стояла біля великого обіднього столу, на якому видніла купа баночок, пляшечок та коробочок, і фарбувала великого білого кота в рудий колір.
Кіт сумно дивився на розпашілу жінку, і видно було, що фарбуватися йому зовсім не хочеться. Та що могла зробити бідолашна тварина? Адже тьотя Галя міцно тримала його за повідець, примовляючи:
— Ось так, ось так! Був ти Сніжком, а станеш Пухнастиком! Іще кілька тюбиків рудої фарби, і ти станеш новим чемпіоном. А до хвоста ми приклеїмо тобі трохи шерсті. Ану, не смикайся! Треба, щоби ця краса протрималася хоча б один день.
— Бачиш, я був правий! — озвався Буцик. — Твоя сусідка тільки прикидалася лагідною й доброю. А головним для неї були лише медалі й призи! Тепер я розумію, чому сердешний Пухнастик від неї втік, коли програв змагання.
— Зажди. Здається, я розумію, чому тьотя Галя так хотіла розшукати свого Пухнастика, а тепер дістала десь цього сердешного білого котика й перефарбовує його. Вчора я бачила величезне оголошення. У нашому місті відбудеться міжнародний котячий конкурс краси «Містер Няв».
Господар кота-переможця отримає великий грошовий приз. І проходитиме цей конкурс якраз у тому павільйоні, де зараз співає котячий хор.
— Доню, прокидайся — час іти в садочок! — почула Олянка мамин голос і ледве розплющила очі.
Вона одразу ж пригадала свою вчорашню пригоду. Додому вона повернулася лише під ранок, коли небо на сході почало сіріти.
Вони домовилися з Буциком зустрітися вранці, але, мабуть, нямлик також дуже втомився і проспав їхню зустріч.
«Що ж робити?» — розпачливо думала дівчинка, повільно натягаючи тісні смугасті колготки й надягаючи свою улюблену сукенку з вишитим рудим котиком на кишеньці.
Раніше дівчинка ніколи не звертала уваги на те, що вишитий котик дуже схожий на Пухнастика. А тепер, поглянувши на усміхнену котячу мордочку, вона зрозуміла, що їй слід робити.
Одного разу Буцик уже проробляв такий фокус, а тепер Олянка хотіла повторити його сама. Адже вчора вночі малий чоловічок довірив їй таємне заклинання, і вона вже змогла перенестися за допомогою чарівних слів у помешкання підступної тьоті Галі…
— Молодець, ти вже майже зібралася, — похвалив дочку тато, зазирнувши до її кімнати.
— Так, не хвилюйся, зараз я буду готова! — вигукнула Олянка й підстрибом побігла до ванни.
Там вона вхопила шматочок пахучого полуничного мила, підставила його під струмінь води, а тоді замружилася, подмухала на нього і проказала два чарівні слова.
— Ой, як холодно, як мокро! — почула вона ніжний голосок.
Перед Олянкою стояла дівчинка — точнісінька її копія. Ось лише вираз обличчя у цієї дівчинки був дуже сумний і невдоволений, а в очах бриніли сльози.
— Кулько, не плач, — заспокоїла двійника Олянка. — Ти мені дуже потрібна. Підеш замість мене в садочок?
— Та що ти, я така тендітна, така ніжна, така вразлива, — захлипала Кулька. — А якщо почнеться дощ? Та я ж просто розтану!
— А я дам тобі свого жовтого дощовика! Крізь нього жодна краплинка не просочиться! І перестань пхинькати, хіба тобі не хочеться допомогти врятувати бідолашну тварину? Уяви собі, ходить безпритульний котик під дощем, у нього мокрі вушка, спинка й лапки. І нема кому його пожаліти… А якби ти чула, як він співає…
— Ну, годі вже, годі! — зойкнула Кулька. — Я ж-тебе попереджала — у мене надзвичайно м'яке серце… Я згодна. Тільки за однієї умови — колись я також хочу почути, як співає цей обдарований, хоча й нещасний котик.
— Ура! — закричала Олянка. — Я знала, що на тебе можна покластися!
— Ні-ні! На мене не можна нічого класти, а то я просто лусну! — захвилювалася Кулька.
Мама й тато дуже поспішали на роботу, тож зовсім не звернули уваги на те, що їхня дочка трохи змінилася. Щоправда, тато принюхався і сказав мамі:
— Яка у нас акуратна донечка. Помилася так, що від неї на метр пахне суничним милом!
Щойно за батьками й за Кулькою зачинилися двері, як Олянка вилізла з-під ліжка й почала діяти. Спершу треба було дізнатися, коли почнеться конкурс.
Саме зараз йшла ранкова телевізійна передача про домашніх тварин під назвою «Роги, крила та хвости». Там уже, напевно, мали розповідати про конкурс.
Перший, кого дівчинка побачила, ввімкнувши телевізор, була… тьотя Галя. Вона вмостилася у зручному глибокому кріслі, а на руках у неї сидів великий пухнастий рудий кіт.
«Невже Пухнастик все ж вирішив повернутися до своєї господині-шахрайки?» — подумала Олянка, але, придивившись, зрозуміла, що на колінах у сусідки сидить перефарбований Сніжок.
— Найголовніше — це любити свого чотирилапого друга, — щебетала тьотя Галя й чухала кота за вушком. — Для мене головне, щоб мій муркотун був щасливий та здоровий, а отримає він головний приз чи ні — мені байдуже!
— А чому він такий сумний? — запитала в тьоті Галі ведуча.
— Та що ви, то він просто засоромився. Мій Пухнастик надзвичайно сором’язливий — весь у свою хазяйку!
— Отож, — сказала ведуча, — усіх наших глядачів запрошуємо на конкурс «Містер Няв», який розпочнеться о 10-й годині ранку у скляному павільйоні, що стоїть посеред центрального міського парку.
До початку конкурсу залишалося зовсім мало часу. Олянка все ще сподівалася, що Буцик ось-ось вистрибне з потайного отвору в стіні, але врешті зрозуміла, що нямлик не з’явиться і їй слід діяти самій.
Вона замружилася, проказала заклинання — і за мить уже стояла посеред схвильованого натовпу, що оточував високий подіум, на якому по черзі походжали коти зі своїми господарями.
Дівчинка й не підозрювала, що на світі існує стільки котячих порід. Були тут коти з довжелезною шерстю й великими пласкими мордами, були зовсім лисі, з маленькими видовженими мордочками й тоненькими голими, як у пацюків, хвостами.
Але увагу всіх глядачів та суддів привертав великий яскраво-рудий кіт з таким пухнастим хвостом, що решті котів біля нього просто не було чого робити.
Та ось прозвучав ґонґ і всі учасники змагання вийшли на сцену.
До них підходили судді, заглядали їм у вуха, смикали за шерсть і мацали подушечки на лапках.
Тьотя Галя, яка з нагоди міжнародного котячого конкурсу вбралася у довгу сукню рудого кольору, обшиту золотими блискітками, сяяла від щастя. Вона, усміхаючись, поглядала на суддів, які про щось радилися.
Врешті найповажніший дядечко-суддя у чорному фраку і з краваткою-метеликом на шиї прокашлявся й урочисто оголосив:
— Переможцем нашого конкурсу визнано найвродливішого і найпородистішого кота Пухнастика. Особисто я об’їздив цілий світ, але такої котячої краси не бачив зроду!
— Ура! Слава! — загукала публіка й зала вибухнула оплесками.
Тьотя Галя, наступаючи на поділ рудої сукні, вибігла на сцену, притуляючи до грудей кота-переможця.
Суддя повісив на шию котикові велику золоту медаль, потис йому лапку, а тоді вручив тьоті Галі диплом і товстенький конверт із грішми.
— Дякую, дякую, — повторювала тьотя Галя і вдоволено мружилася від спалахів фотоапаратів.
Її оточили журналісти, а Олянка, скориставшись нагодою, підійшла до сумного перефарбованого Сніжка й кілька разів провела по його лискучій рудій шерсті серветкою, просякнутою засобом для виведення плям. На спині у кота з'явилися дві білі смуги, а потім шерсть із хвоста почала відпадати товстими пасмами.
— Що це?! — вражено вигукнув суддя, помітивши, які дивовижні перетворення відбуваються з переможцем.
— Фарбований кіт! — закричали журналісти і спрямували камери на Сніжка. Перелякана тварина врешті вирвалася з рук підступної тьоті Галі й чкурнула геть зі скляного павільйону. Медаль злетіла з його шиї й із дзенькотом покотилася по підлозі.
І в цю мить на сцену почали вибігати безпритульні коти. На відміну від своїх породистих родичів, вони були худющі й брудні.
— Проженіть цих приблуд, — обурено закричали організатори конкурсу, і до сцени побігли охоронці з палицями в руках.
Ось тут Олянці знову стали у пригоді чарівні слова, які їй прошепотів на вухо нямлик Буцик. Варто було дівчинці їх промовити, як охоронці завмерли на місці, й безпритульні котики вишикувалися на сцені у кілька рядів.
Перед ними став Пухнастик. Він підніс вгору лапи, і котячий хор заспівав сумну котячу пісню, яку Олянка й Буцик уже чули минулої ночі. Але тепер коти співали ще краще — видно, далася взнаки багатогодинна репетиція.
Усі присутні вражено слухали котячий спів, а коли пісня скінчилася, публіка почала несамовито плескати в долоні й кричати:
— Браво!
— Це сенсація!
— Співочі коти!
— Такого немає ніде у світі!
— Ось кому треба давати золоту медаль! — промовив головний суддя.
— А на гроші, які привласнила шахрайка тьотя Галя, треба побудувати притулок для цих бідолашних тварин! — вирішили решта суддів.
— Та це ж мій любий Пухнастик! — зарепетувала тьотя Галя, — киць-киць-киць!
Але кіт навіть і не глянув на свою колишню господиню. Він ґречно вклонився суддям і публіці й скромно сів біля своїх безпритульних друзів.
— То як, ти задоволена, що все так гарно скінчилося? — це був знайомий голос Буцика.
Олянка озиралася навсібіч, але нямлика ніде не було видно.
— Не шукай мене — я зробився невидимим, адже з цими журналістами треба бути дуже обережним. Сфотографують тебе непомітно, а тоді шукатимуть скрізь і всюди. Так ще й до нашої Країни нямликів можуть добратися…
— Слухай, Буцику, а чому ти мені не допоміг? Мені все довелося робити самій — і Кульку вичарувати, і Сніжка від фарби відмивати, і охоронців затримувати…
— Але ж ти і сама впоралася. А я, на всяк випадок, весь час був біля тебе. Просто ти мене не бачила. Ти ж хотіла навчитися чарувати сама?
— Так, звичайно, — усміхнулася дівчинка, — а тепер, якщо ти не проти, я вичарую своє повернення. Треба вже мінятися місцями з Кулькою. Та й тобі варто завітати до нас у садочок. Тим більше, що сьогодні у нас на вечерю має бути манна каша!
Олянці снився дощ. Вона бігла по вулиці, прикриваючись яскравою жовтою парасолькою, але це не допомагало і великі краплини раз у раз падали їй на ніс, на щоки і на чоло.
Потім вода почала затікати за комір і дівчинка прокинулася.
— Ой! Це мені не сниться, — прошепотіла Олянка. У тьмяному світлі місяця вона побачила, що зі стіни, якраз у тому місці, де під шпалерами був замаскований вхід до Країни нямликів, струменить вода.
Здавалося, що в її кімнаті б’є водограй — тоненькі, мов павутинка, струмені розліталися на всі боки, і на підлозі вже утворилася чимала калюжа.
Дівчинка зіскочила з ліжка й почала затуляти дірку всім, що потрапляло під руку: носовичком, шкарпетками, капцями. Та від цього вода зі стіни задзюркотіла ще веселіше.
Добре, що на підвіконні стояв порожній глечик, з якого Олянка поливала квіти. Дівчинка швиденько поставила його впритул до мокрої стіни, й вода, ніби тільки на це й чекала, потекла прямісінько до глечика.
«Цікаво, а як же Буцик зможе тепер до мене приходити?» — тільки встигла подумати дівчинка, і тієї ж миті до глечика шубовснув мокрий-мокрісінький нямлик.
— Бачиш, що наробив цей пустотливий водограй?! — обурено закричав Буцик, здираючись на край глечика.
Олянка взяла малого чоловічка на руки, посадила на підвіконня й запропонувала:
— Може, ти переодягнешся?
— І ти ще глузуєш з мене? — образився Буцик, — хіба ти не знаєш, що наше вбрання чарівне? Ми навіть купаємося, не роздягаючись. Бо щойно якийсь здоровань чи здорованиха заберуть наші чарівні камізельки, курточки, штанці, а головне — ковпачки, як уся чарівна сила перейде до них.
— Як? — вражено запитала Олянка, — невже так просто здобути чарівну силу? Просто забрати у нямлика його костюмчик?
— Ну, звісно, ні! Це зовсім непросто. Спершу здоровань чи здорованиха мають стати маленькими. Потім надягти на себе костюм нямлика, а тоді… треба промовити оті два секретні слова, які я тобі довірив, і про які ти пообіцяла не розповідати жодному здорованеві…
— Так, так, — я пам'ятаю, — запевнила нямлика дівчинка.
— Ти стільки разів допомагала нам у скруті й довела, що на тебе можна покластися, — проказав Буцик і усміхнувся.
Олянка вирішила, що надійшла слушна мить. Вона набрала повні груди повітря і попросила:
— Буцику, будь ласка, скажи, як можна стати маленькою. Я хочу хоча б раз перетворитися на нямлика і сама влаштувати якусь чарівну пригоду.
— Мені треба подумати, але поки я не висохну, нічого путнього не придумаю, — забуркотів нямлик, викручуючи свій квітчастий ковпачок.
— Зажди, я зараз, — Олянка навшпиньки, щоб не розбудити батьків, вибігла з кімнати і за хвилю повернулася з феном у руках.
Олянка так поспішала висушити мокре вбрання Буцика, що ввімкнула фен на повну потужність. Тієї ж миті маленького мокрого чоловічка підхопив теплий вітер, і він мало не вилетів у вікно.
Добре, що дівчинка встигла вхопити нямлика за штанці й посадити на зручне крісло-гойдалку, що стояло в кутку кімнати. Олянка думала, що Буцик розсердиться, але він задоволено примружився і сказав:
— Яка чудова розвага! Колись я вже літав у потоках прохолодного повітря над велетенським водоспадом, але мені для цього довелося перелетіти мало не півсвіту. А тут така забава просто під боком. Треба буде якось іще політати…
— Зажди, Буцику, ти ж хотів, щоб я тебе спершу висушила, — нагадала Олянка.
— А я вже сухий, — промовив нямлик і, пригадавши, що пустотливий водограй досі дзюркотить зі стіни, заклопотано додав, — цього розбишаку треба чимшвидше приборкати, а то він затопить не лише вашу квартиру, а й весь будинок.
— А що для цього треба зробити? Поглянь, глечик уже майже повний…
— Як це що?! — обурився нямлик. — Звичайно, попоїсти Чарівної Страви!
На щастя, Олянка тільки вчора принесла із садочка повнісіньку коробочку манної каші, тож малий чоловічок зручно вмостився на кріслі-гойдалці, витягнув із кишені курточки невеличку ложечку, і вона замиготіла в повітрі з шаленою швидкістю.
При цьому Буцик раз у раз плямкав і приказував:
— Ням! Ням! Ням!
Коли коробочка спорожніла, Буцик відкинувся на спинку крісла, поплескав себе по животу і вдоволено замружився. А тоді зістрибнув на підлогу й підійшов до мокрої стіни.
— Ну, стережися, бешкетнику, — тихо промовив нямлик, — давно я не приборкував скажених водограїв, але як це робиться, пам’ятаю добре…
— Ой-ой-ой! — раптом озвався водограй тоненьким писклявим голоском. — Бачив я таких хвалькуватих курдуплів! І де вони тепер? Сушать свої мокрі штанці й шукають іншого помешкання.
— Як це — іншого помешкання? — злякалася Олянка, — а ми? Ти ж можеш затопити наш будинок…
— Ги-ги! — я можу затопити усе місто! А якщо мене розгнівають, то я заллю своєю водою цілий світ!!!
Олянка опустила очі на нямлика, але він уже встиг збільшитися. Тепер біля неї стояв веснянкуватий рудий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку — з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах у її кімнаті.
— Ну, все, — суворо проказав Буцик і насупив брови, — гру закінчено. Я думав, що ти просто жартуєш, та виявляється, з пустотливого водограю ти перетворився на справжнісінького лиходія. Ось що буває, коли бешкетника вчасно не спинити — він нахабніє і вважає, що йому можна робити все, що заманеться!
— Слухай, — поважно промовив Буцик, — здається, ти хотіла навчитися чарувати так, як це робимо ми, нямлики?
— Так! Дуже! — відповіла Олянка.
— І ти справді хочеш стати такою маленькою, як мешканці Країни нямликів?
— Звичайно! Я про це мрію відтоді, як уперше тебе побачила…
— А ти не злякаєшся? Адже у стінах вашого будинку є такі місця, про які навіть ми не знаємо. Там блукають підступні стіногризи й діркокрути — вони вмить можуть прогризти будь-яку стіну й прокрутити у підлозі чи у стелі величезну дірку. Скільки необачних нямликів потрапляло у їхні пастки!
— Але ж ти підеш зі мною? — запитала Олянка, впевнена, що нямлик супроводжуватиме її.
— Та в тому то й річ, що приборкати цього нахабного водограя можу лише я, і тільки тоді, коли залишатимусь біля нього й пильнуватиму, щоб він не затопив весь будинок. А тобі самій доведеться піти в нашу країну й повідомити нямликів про те, яка небезпека нависла над ними. Але пам'ятай — головне, щоб по дорозі ти не зустріла Привид Здичавілого Сантехніка! Той, хто хоч раз потрапив у його лабети, вже ніколи не побачить денного світла.
— А що це за привид? Я про нього ніколи не чула.
— Як? Хіба ти не знаєш, що багато років тому, ще коли тебе й на світі не було, у вашому будинку лагодив трубу в підвалі молодий недосвідчений сантехнік на ім’я Митько, і що він зник без сліду? Лише його вірна викрутка, обценьки та розвідний ключ залишилися лежати на цементній підлозі…
— І що з ним сталося?
— Ти і справді хочеш почути цю історію? — запитав нямлик і з сумнівом похитав головою. — Май на увазі, від неї кров холоне в жилах і волосся на голові стає сторчма!
Олянка ковтнула слину, бо в неї від хвилювання пересохло в роті, а тоді рішуче стріпнула головою й промовила:
— Так, я хочу знати, що сталося з сантехніком Митьком!
Адже не можна було показати Буцикові, що вона злякалася. Хіба він схоче, щоб якась боягузка вирушила до Країни нямликів рятувати її мешканців?
— Що ж, тоді слухай… Сантехнік Митько почув, що за стіною підвалу хтось жалібно скавчить. Хлопець вирішив, що це маленьке цуценятко провалилося у дірку й не може звідти вилізти. Тож хоробрий юнак, який завжди допомагав стареньким бабусям переходити вулицю, захищав діток від хуліганів і, звичайно, підгодовував безпритульних тварин, кинувся на допомогу.
— І що, він урятував цуценятко?
— Якби ж то було цуценятко! — зітхнув нямлик. — Насправді Митько потрапив у пастку до головного діркокрута на ім’я Жалібно-Скавчальський — відомого лиходія, котрий умів майстерно скавчати тоненьким щенячим голоском. На совісті цього ошуканця був не один слюсар-сантехнік. Але попередні жертви Жалібно-Скавчальського все ж змогли врятуватися. Кілька годин чи навіть днів поблукавши підземними лабіринтами, вони вибиралися на волю десь далеко за містом і вже ніколи не брали до рук розводного ключа.
Коли наполохані сантехніки намагалися розповісти друзям, знайомим чи міліції про те, що бачили під землею, їх відправляли до божевільні. Бо хіба можна було повірити, що у підвалі звичайного житлового будинку завелася волохата блакитна істота з великою пащекою й трьома рядами залізних зубів?
— Невже хижий діркокрут з’їв Митька? — тремтячим голосом запитала Олянка.
— На щастя, ні. Хоча, можливо, для сердешного Митька було б краще, аби його з’їли…
«Хлюп!» — це водограй, що майже перестав дзюркотіти зі стіни, вихлюпнув у кімнату довжелезний струмінь води.
Протилежна стіна вмить зробилася мокра-мокрісінька, а Олянка з Буциком ледве встигли ухилитися. Після цього голосно загули труби, а з-за стіни почулося чи зітхання, чи стогін.
— Чуєш? — прошепотів Буцик, дослухаючись до моторошних звуків. — Здається мені, що це Привид Здичавілого Сантехніка блукає таємними лабіринтами.
— Зажди, Буцику, а чому ж Митько не зміг урятуватися?
— Він втрапив до підвалу і почув скавчання діркокрута у Кусючий День. Цей день випадає лише раз на десять років і кожен, кого в цей день вкусить стіногриз чи діркокрут, перетворюється на привида. Тепер він сам має заманювати й кусати кожного, хто опиниться у вологому темному підземеллі й вирішить полагодити іржаві холодні труби…
— Он воно що! — вигукнула Олянка. — Тепер я розумію, чому в нас постійно пропадає вода, жахливо гудуть і гарчать труби, а з кранів іноді замість води тече коричнева грязюка.
— Авжеж! То все робота Здичавілого Привида.
— Який жах! — зойкнула Олянка. — А знаєш, мені шкода того сердешного Митька. Адже він перетворився на Привида Здичавілого Сантехніка не з власної волі. Можливо, якби його не вкусив отой підступний Жалібно-Скавчальський, Митько й досі б лагодив крани у нашому домі…
— Гаразд, годі базікати, — суворо промовив Буцик, — час діяти! Зараз я тебе зменшу, ти пірнеш у таємний прохід у стіні й пропливеш у нашу країну. Але май на увазі — щойно ти опинишся всередині, тебе на кожному кроці підстерігатимуть пастки й небезпеки! Ти сама маєш здобути одяг нямлика, а коли одягнеш його й промовиш чарівні слова, зможеш здійснити будь-яке бажання. Але лише одне! Тепер усе залежить тільки від тебе.
Нямлик упритул наблизився до дівчинки, Олянка чекала, що він почне водити у неї над головою руками й промовляти якісь чарівні слова — так робили чарівники у фільмах і книжках. Але Буцик підніс вгору руку і дав їй по носі щигля.
— Ти що?! — обурилася дівчинка. — Знайшов коли пустувати!
Але обличчя в Буцика було дуже серйозне. І раптом Олянка побачила, що нямлик почав рости, рости і перетворився на велетня, що височів над нею, мов гора. І все навколо Олянки стало великим і чужим: стіл, ліжко, крісло-гойдалка…
— Що зі мною? — промовила вона і не впізнала власного голосу. Він став тихенький і писклявий — точнісінько такий, як у нямлика.
Буцик нахилився до Олянки, обережно підставив долоню, і дівчинка вмостилася на ній, як на зручному кріслі.
— Ти готова?
— Так, — пропищала Олянка.
Буцик підніс дівчинку впритул до стіни, звідкіля пробивалися тоненькі водяні ниточки пустотливого водограю. Здавалося, що дзюркотливий бешкетник задрімав. Та варто було Олянці набрати повні груди повітря й пірнути всередину отвору, як вода звідти побігла весело й швидко.
На щастя, по той бік стіни Олянка відчула під ногами тверду поверхню. І хоча їй довелося брести по коліно у воді, вона почала повільно просуватися туди, звідки лилося тьмяне жовте світло.
Колись, дуже давно, ще на початку знайомства з нямликом Буциком, Олянці довелося побувати в його країні. Двоюрідний дядько Буцика, Юліан, зміг провести Олянку крізь стіни й показати їй Країну Нямликів.
Але тоді вона залишалася дівчинкою, а тепер перетворилася на малесенького нямлика.
Несподівано перед очима дівчинки промайнула якась біла тінь. Спершу вона подумала, що то туман, який піднімається над водою. Але, придивившись, зрозуміла, що туман нагадує постать людини.
«Та це ж Привид Здичавілого Сантехніка!» — здогадалася Олянка і, радіючи, що стала такою маленькою й непомітною, чимдуж побігла геть від привида.
Врешті, коли довгий темний коридор, по дну якого текла каламутна вода, закінчився, дівчинка ступила на бруківку головного міста Країни нямликів.
Олянка весь час крутила головою й упізнавала вузенькі вулички з крихітними затишними будиночками, оточеними маленькими садочками й квітниками.
Усе місто нямликів освітлювали тисячі різнобарвних ліхтарів і ліхтариків. Біля входу до кожної садиби висіли таблички зі знайомими написами:
РОДИНА БЕРКИЦЬ-СТІНОЛАЗЕНКІВ,
РОДИНА ПАРКЕТНИКІВ-ДОБУВАЙЛІВ,
РОДИНА ЦІКАВСЬКИХ-ПІДГЛЯДАЙСЬКИХ,
РОДИНА ЩИГЛІВ-ЛОСКОТУНІВ,
РОДИНА БУЦИКІВ-ВІДЧАЙДУШНИХ…
Усі нямлики мирно спали, тільки з однієї садиби долинала весела пісенька. Дівчинці здалося, що вона вже чула цей пронизливий тонкий голосок, вона прислухалася й почала розрізняти слова:
Олянка обережно наблизилася до паркану, що оточував садибу співочого нямлика. Востаннє, коли вона тут була, Юліан мешкав у коробці з-під чобітків.
А ось тепер дівчинка побачила, що опецькуватий бородатий нямлик звів собі цілий палац — із вежами, відкидними місточками й фортечним муром.
Юліан побудував собі не лише житло — посеред садочка, освітленого ліхтариками, виблискував басейн.
Олянці здалося, що вона вже десь бачила маленькі різнокольорові квадратики, прямокутники й кружечки, з яких складався палац Юліана.
— Та це ж мій конструктор, — прошепотіла дівчинка й пригадала, що вже кілька місяців марно шукала його по всій квартирі.
Але зараз не час було з’ясовувати, чому її іграшка опинилася у хвалькуватого нямлика. Здається, час було вдатися до чарів…
Саме в цю мить Юліан закручував великий кран, з якого в басейн наливалася вода. І хоча товстенький нямлик підбадьорював себе пісенькою, видно було, що йому важко — нямлик кректав і напружував усі сили.
Врешті, впоравшись із краном, Юліан швидко скинув свого квітчастого костюмчика, акуратно склав його на краю басейну й шубовснув у воду.
Олянці тільки цього було й треба! Вона швидко скинула піжаму, яка зменшилася разом із нею, й надягла Юліанове вбрання: барвисті штанці, курточку й ковпачок.
Виявилося, що костюмчик пасує їй, як улитий. Дівчинка вдоволено всміхнулася і швидко проказала два чарівні слова. Які? Але ж ви добре пам’ятаєте, що їх знали лише нямлики і одна-єдина людина в світі — Олянка.
Тому проказала вона ті слова тихо-тихо і тієї ж миті відчула, що чари почали діяти.
Дівчинка набрала повні груди повітря, а потім дуже голосно наказала:
— Підступний діркокруте Жалібно-Скавчальський! Я не дозволю тобі затопити Країну нямликів і врятую наш будинок!
— Гей, хто це там репетує у моєму садочку? — озвався Юліан, який з подивом виявив, що якийсь нахаба не лише проник у його садибу, а й поцупив убрання.
Та Олянка не встигла відповісти обуреному нямликові, бо раптом усі ліхтарі й ліхтарики, що освітлювали Країну нямликів, заблимали, замиготіли й згасли. Навколо запанувала цілковита темрява.
— Ану, перестань бешкетувати! — знову загукав Юліан, — ти ж знаєш, що жоден нямлик не може з’являтися без свого одягу!
— Аякже, знаю, знаю… — почувся хрипкий тихий голос, від якого в Олянки перехопило подих.
— Це ти, Жалібно-Скавчальський? — запитав Юліан, але й без того було зрозуміло, що в його садочок завітав сам головний діркокрут.
— Зараз я тебе, голубчику, вкушу, — прохрипів діркокрут, і Олянка почула кроки, що наближалися до басейну.
— Ану, стій! — наказала дівчинка. — Не займай Юліана — це я тебе викликала на двобій.
— Гаразд, гаразд, і ти від мене нікуди не дінешся, але спершу я прокручу гарнесеньку дірочку ось у цьому кранику, потім проковтну ось цього курдупеля, а тоді, знаючи, що ніхто у світі не зможе перекрити потік води, котрий заливає ваш будинок, візьмуся за тебе!
Олянка озиралася на всі боки, але побачити свого суперника не могла. Вона тільки чула, як він підбирається все ближче й ближче до басейна, а потім пролунав огидний скрегіт, і з прогризеної труби захлюпотіла вода.
— А тепер можна й повечеряти! — закричав вдоволений діркокрут. — Але я не люблю їсти на самоті. Агов, мої маленькі ненажери! Сьогодні в нас буде весела забава. Спершу схрумаємо всю нямлицьку дрібноту разом із їхньою країною, а тоді візьмемося за поживні цегляні стіни цього смачненького будиночка. — Промовивши це, Жалібно-Скавчальський голосно зареготав.
Дівчинка почула, що навколо неї ворушаться якісь дивні істоти. Очі в них світилися пронизливим жовтим світлом, і тому в садочку почало розвиднюватися.
Тепер Олянка могла розгледіти Жалібно-Скавчальського. Він був точнісінько такий, яким його описав Буцик, — невеличкий, вкритий блакитною шерстю, із трьома рядами залізних зубів у величезній ротяці.
І помічники у головного діркокрута були такі ж зубаті й кошлаті. Ось лише в стіногризів хутро мало червоний колір, а зуби були схожі на обценьки.
І раптом Олянка відчула, що зовсім не боїться цих почвар. Навпаки, вони їй видалися жалюгідними й смішними. Дівчинка закинула голову й голосно засміялася.
— Ти що, мене не боїшся? — визвірився Жалібно-Скавчальський.
— Анітрошки, — відказала Олянка, клацнула великим і вказівним пальцями, й наказала: — Ану, волохаті страховища, забирайтеся геть з нашого будинку! І з нашого міста! І з нашої Землі!
Стіногризи й діркокрути загарчали й заклацали зубами, та їх ніби оточила невидима стіна. Вони билися об неї, намагаючись вибратися на волю, але тут волохатих чудовиськ підхопив вихор, підняв у повітря й поніс світ за очі.
І тільки зім’ята трава й квіти в Юліановому садочку нагадували про те, що тут сталося.
— От і все, — зітхнула Олянка й озирнулася на Юліана.
— Ні, не все, — сумний нямлик ховався за бортом басейну і з жахом дивився, як з продірявленого крану цебенить вода.
— Що ж нам тепер робити? — захвилювалася Олянка.
Вона пригадала, що їй казав Буцик, відправляючи у Країну нямликів, — за допомогою чарів вона може здійснити лише одне бажання.
— Негайно віддай моє вбрання і відвернись, — ображено проказав Юліан. — Дай мені хоч наостанок відчути себе справжнім нямликом!
Олянка швидко переодяглася у свою піжаму, а штанці, курточку й ковпачок Юліана так само акуратно склала на краю басейну.
За мить огрядний нямлик уже стояв біля дівчинки й скрушно хитав головою.
— Ну от, тепер нас може врятувати лише диво, — тяжко зітхнув чоловічок і опустив голову.
А вода все прибувала й прибувала. Вона вже почала переливатися за краї басейну й затоплювати Юліанове подвір’я.
— Ось якби тут з’явився справжній сантехнік, такий, яким колись був Митько… — прошепотіла Олянка.
Але годі було на це сподіватися. Навіть до них у квартиру, коли ламався якийсь кран, сантехнік майже ніколи не приходив.
І тепер дівчинка знала, чому — всі слюсарі-сантехніки, певно, добре знали історію зникнення молодого довірливого Митька…
І щойно Олянка про це подумала, як перед нею і Юліаном виникла біла напівпрозора фігура.
— Хто тут згадував моє земне ім’я? — тихо запитав привид (а це був саме він — Привид Здичавілого Сантехніка) і втупився у прогризену трубу, з якої текла й текла вода.
— Я… — ніяково проказала Олянка.
— А звідки ти мене знаєш?
— Просто сьогодні вночі я почула сумну історію про те, як ви кинулися рятувати песика, а виявилося, що це скавчав підступний діркокрут Жалібно-Скавчальський.
— Горе мені, горе! — забідкався привид, а тоді наполохано озирнувся. — Треба тікати, бо він може знову мене вкусити. А знаєш, скільки в того садюги залізних зубів? Аж три ряди!
Олянка вже хотіла пояснити привиду, що зачарувала всіх стіногризів і діркокрутів і назавжди відправила їх світ за очі, але не встигла, бо раптом Привид Здичавілого Сантехніка махнув рукою й кинувся до поламаного крана.
Йому вистачило лише кількох рухів, аби зупинити потік води. Після цього привид вдоволено всміхнувся і раптом… почав змінюватися.
За мить перед враженими Олянкою і Юліаном стояв молодий хлопець у робочому комбінезоні й з потертим кашкетом, насунутим на чорний чуб.
— Усе зрозуміло! — вигукнула Олянка. — Жалібно-Скавчальський міг тримати сердешного сантехніка в полоні лише доти, доки той його боявся. А коли Митько переміг свій страх — закляття перестало діяти…
— Де я? — запитав хлопець і почав розгублено крутити головою. — І де цуценятко?
— Не хвилюйся, Митьку, — тихо промовила Олянка, — це все тобі сниться.
А дядечко Юліан, який страшенно зрадів з того, що Митько полагодив кран і врятував Країну нямликів від повені, лагідно усміхнувся до хлопця і сказав:
— Он, бачиш там, попереду, тунель? — іди весь час прямо, нікуди не звертай. За годину крізь потайний хід ти вийдеш на берег річки. І, головне, коли зустрінеш людей, не розповідай їм про те, що тут бачив.
— Кажи, що тебе викрали космічні прибульці — тоді тобі обов’язково повірять! — порадила Олянка й помахала Митькові на прощання рукою.
За хвилину, попрощавшись із дядечком Юліаном, Олянка вже бігла до отвору в стіні, який вів прямісінько до її кімнати. Вона з радістю помітила, що вода під її ногами вже не хлюпає, а коли вистрибнула на м’якенький килимок, який Буцик завбачливо простелив на підлозі, то переконалася, що від пустотливого водограю, який ще так недавно бив зі стіни у її кімнаті, не лишилося й сліду.
— Зараз я тобі все розповім, — сказала вона Буцикові, що сидів на кріслі-гойдалці й з цікавістю позирав на Олянку.
Та в цю хвилину за стіною, у кімнаті батьків, пролунав пронизливий дзвін будильника. Нямлик знизав плечима, усміхнувся, а тоді підійшов до Олянки, підняв її на руки і дав легенького щигля по носі.
Отямилася дівчинка від того, що мама торсала її за плече й казала:
— Прокидайся, сонько, а то спізнишся в садочок! І навіщо ти поставила повний глечик води біля стіни? Негайно віднеси його на місце!
Олянка підхопилася з ліжка, і коли відносила глечик на підвіконня, побачила, що на його дні лежить металевий зуб — усе, що залишилося від страшного діркокрута Жалібно-Скавчальського.
«Цікаво, а чи працюватиме в нашому будинку Митько? — подумала Олянка. — Якщо так, треба буде обов’язково з ним подружитися…»
Вже третій день Олянка лежала в ліжку. Все почалося з прогулянки у весняному лісі. Нарешті вони з мамою і татом разом поїхали за місто! Дівчинка побачила перші проліски, що пробивалися з-під сухого торішнього листя, нагодувала двох веселих білок горішками, пускала в річку човники, що їх тато вирізав із соснової кори.
А потім, коли вони вже зібралися їхати додому, потяглася за проліском, що ріс на краю струмочка, і, звичайно, промочила ноги. Тож, коли вони повернулися додому, щоки в Олянки палали, страшенно боліло горло, а чоло було таке гаряче, що мама й без Термометра визначила — ангіна!
Тепер треба було пити чай із калиною, ковтати гіркі піґулки й полоскати горло такою солонющою водою, що аж сльози виступали на очах.
Та найгірше було те, що вдень Олянка залишалася вдома зовсім сама. І дівчинці починало здаватися, іцо вона взагалі нікому в світі не потрібна.
Ну то й що, що мама з татом готуються до нової експедиції? Невже вони не розуміють, що їхні полярні ведмеді, морські котики й пінґвіни здорові-здоровісінькі.
А вона лежить сама, страшенно нудиться і ось-ось заплаче.
— Тю, і чого б я оце зітхав і тер очі! — раптом почула дівчинка знайомий тонкий голосок і побачила, що біля її подушки сидить Буцик.
Малий чоловічок так кумедно хитав головою, що Олянка, хоча й образилася на нямлика, все ж не змогла стримати усмішку.
— Буцику, припини! — промовила вона захриплим голосом, — невже ти не бачиш — я й справді захворіла. У мене ангіна!
— Ан-гі-на? Та хіба це серйозна хвороба? Нямлики на неї навіть уваги не звертають.
— Невже ти ніколи не застуджувався? — здивувалася дівчинка.
— Ніколи! — заявив Буцик. — І головне, я добре знаю, що треба робити, щоб ніяка ан-гі-на тебе не вхопила.
— Що?
— Та просто полетіти до Чхальського лісу, знайти там Балакучу Квіточку й понюхати її, щойно на небі з’явиться перша зірка і квіточка почне розповідати усілякі нісенітниці. Знала б ти, які чудернацькі історії розповідає оте базікало.
— Нічого собі рецепт! — засміялася Олянка, — а я вже подумала, що ти й справді знаєш якісь чарівні ліки від ангіни!
— Ти що, мені не віриш? — запитав нямлик і глянув Олянці просто в очі. — Хіба я тебе колись дурив?
Дівчинці стало соромно і вона поспішила вибачитися:
— Та ні, що ти, звичайно, вірю…
Але Олянка забула, що Буцик уміє читати її думки. Малий чоловічок ображено насупився і сказав:
— Гаразд, я тобі доведу, що лікуватися можна не тільки ось цими піґулками, мікстурами й гірчичниками! Здоровані не знають, що кожна хвороба, якщо її як слід налякати, тікає світ за очі. До речі, саме так я позбувся неймовірно небезпечної хвороби, що зветься «затинайка». Це коли ти на кожному слові затинаєшся, червонієш, а часом слова просто застрягають у тебе в горлі. Найстрашніше: коли цю хворобу вчасно не вилікувати, то вона так тебе мучить, що може примусити говорити зовсім не те, що ти хочеш.
— А хіба так буває?
— Ще й як! Ось, наприклад, ти відкриваєш рота і хочеш з кимось привітатися. А замість цього твій язик сам по собі белькоче: «Ого, які в тебе розлогі вуха! Як лопухи!» Або: «Якого дурнуватого светрика ти сьогодні надягла. У такому лише в цирку виступати!»
— А я й не здогадувалася, що є така хвороба…
— Є! А ось мій дядечко Юліан якось підхопив дуже підступну болячку, яка має назву «ненажерка». Це коли раптом десь у гостях на тебе нападає такий апетит, що ти з’їдаєш геть усі тістечка й цукерки, а господарі й гості навіть скуштувати тих солодощів не встигають.
— А знаєш, Буцику, одна моя подружка, по-моєму, також хвора на «ненажерку», — замислено промовила Олянка, бо пригадала, як Маринка, з якою вони дружили ще з молодшої групи дитячого садочка, одного разу крадькома з’їла цілий торт…
— Так отож! — зауважив Буцик, — і повір мені, без сторонньої допомоги цій бідолашній дитині не обійтися.
— Нямлику, я б дуже хотіла помандрувати до Чхальського лісу, щоб видужати й вилікувати свою подружку. Але, розумієш, мама й тато ось-ось повернуться з роботи. Уявляєш, як вони злякаються, якщо мене не буде вдома?
— Здається, Олянко, ти дещо забула, — гордовито промовив нямлик, — по-перше, ми з тобою стільки разів разом подорожували, і ніколи жоден здоровань нас не помітив… А, по-друге…
— Що, що по-друге? — захвилювалася дівчинка.
— А ти сама не розумієш? Звичайно, — Чарівна Страва!
— Ой, Буцику, пробач, я зараз, — Олянка намацала під подушкою металеву коробочку з-під льодяників і простягла її малому чоловічкові.
Нямлик вправним рухом витяг з кишені курточки маленьку ложечку і почав швидко-швидко наминати манну кашу, раз у раз голосно примовляючи:
— Ням! Ням! Ням!
Несподівано задзеленчала Олянчина мобілка, і вона приклала крихітний телефон до вуха.
— Доню, — почула дівчинка голос мами, — як ти себе почуваєш? Ти міряла температуру?
Олянка вже хотіла сказати, що їй дуже сумно самій, що в неї висока температура, та вчасно схаменулася.
— Мамо, все гаразд, я вже майже одужала, — бадьоро промовила Олянка й схрестила середній та безіменний пальці — у них в садочку вважалося, що так треба робити, коли брехати не хочеться, але обійтися без цього ніяк не можна…
— А чого у тебе такий слабенький голос? — стурбовано запитала мама.
— Та це просто поганий зв’язок, — запевнила дівчинка.
— Чудово! — зраділа мама. — Тоді ми з татом трохи затримаємося, у нас ще стільки роботи… Ти не проти, не сумуватимеш сама?
Ще п’ять хвилин тому Олянка, мабуть, страшенно образилася б, а може, й заплакала. Але тепер, коли біля неї був нямлик, дівчинка весело сказала:
— Ні, мамочко, я весь час сплю. Знаєш, мені такі чудові сни сняться!
Олянка хитро усміхнулася й озирнулася на Буцика. Але на ліжку малого чоловічка вже не було. Натомість на кріслі-гойдалці, що стояло біля вікна, сидів рудий веснянкуватий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.
Поївши Чарівної Страви, її маленький друг миттєво збільшився.
— Буцику, ти чув?
— Що чув? — пробурмотів Нямлик.
— Мама й тато затримуються! Це я так хитро все влаштувала. Сказала, що вже зовсім здорова!
— Гм, знайшла, чим вихвалятися, — осудливо промовив Буцик, — надурила рідну матусю! Та якби я не зачарував твою маму, вона б зроду не подзвонила! Хіба ти не бачила — я ж щойно з’їв цілу коробочку Чарівної Страви, і вона одразу ж почала діяти.
Знаючи, що з нямликом сперечатися не варто, Олянка промовчала і почала збиратися в дорогу. Надягла теплого светрика, вовняні штанці й шкарпетки, кинула до маленького червоного рюкзака ліхтарика, пачку улюблених цукерок-смоктучок і крадькома, щоб не помітив Буцик, запхала в кишеню пачку аспірину.
Що б там не казав нямлик про чудодійну Балакучу Квіточку, звичні випробувані ліки не завадять.
— Які кумедні ці здоровані! — почула Олянка голос Буцика й зашарілася.
Нямлик, як завжди, розгадав її хитрощі.
— Здається, ти забула, що наша подорож триватиме не місяць, не тиждень і навіть не день. А втім, якщо тобі так зручніше, можеш узяти з собою весь цей непотріб.
Промовивши це, Буцик весело всміхнувся, по-змовницьки підморгнув Олянці й голосно клацнув пальцями.
— Ой, що це? — зойкнула Олянка, відчувши, що земля в неї під ногами заколихалася й почала тремтіти.
— Не хвилюйся, — почувся голос Буцика, — просто ти випадково приземлилася на спину Гладкого Блукальчика. А вони в цю пору бачать найцікавіші кольорові сни. Тож стережися — скоріш за все, нам доведеться від нього тікати.
— А вони дуже небезпечні?
— Та як тобі сказати. Дивлячись, який у Блукальчика настрій і чи він не дуже голодний. А ще…
Та Буцик не встиг доказати, бо раптом Олянка злетіла аж до верхівки найвищого дерева й ледве встигла вхопитися за тоненьку гілку.
А що цим деревом виявилася ялинка, то дівчинка страшенно поколола пальці. Вона вже хотіла обурено закричати, та в неї перехопило подих, бо Олянка помітила, що крізь ялинове гілля на неї дивляться кілька пар яскраво-червоних очей.
Дівчинка придивилася й побачила три люті зелені мордяки. З носа в них валував дим і, судячи з того, що страшні зелені пики клацали зубами, нічого доброго від них чекати не доводилося.
«Зараз вони мене зжеруть!» — у розпачі подумала Олянка і навіть замружилася від жаху, але тут звідкись ізнизу почувся стурбований голос нямлика:
— Гладкий Блукальчику, чи ти сказився?! Це моя подруга, її звуть Олянка.
Зелені мордяки невдоволено засопли, а тоді заговорили всі разом:
— Гарна в тебе подруга! Розбудила мене саме тоді, коли мені почав снитися найсмачніший сон. А ти знаєш, що я роблю з такими нахабами?! — і з цими словами мордяки почали гарчати, облизуватися й наближатися до дівчинки.
— Буцику, зроби щось скоріше! — закричала Олянка й почала відбиватися від найближчої мордяки своїм маленьким червоним рюкзаком.
Та Гладкий Блукальчик, — а це, як ви вже здогадалися, був саме він, — спритно вихопив з рук дівчинки рюкзака і почав його жувати, голосно хрумкаючи. Вірніше, хрумала лише найспритніша голова, а решта заздрісно дивилися на неї й облизувалися.
— Хлопці! — раптом вигукнула мордяка, продовжуючи плямкати й цмокати, — це найсмачніший наплічник, який нам доводилося їсти! Тут є… ЛЬОДЯНИКИ!!! Зараз я їх проковтну, і ви самі переконаєтеся.
Уже за мить всі три голови радісно усміхалися, мружилися й муркотіли від задоволення, мов ситі коти.
— А тепер опусти дитину на місце! — наказав Гладкому Блукальчикові нямлик — і та голова, що схрумала Олянчиного рюкзака, обережно підхопила її й поставила на землю.
— Вибач нам, мила дитино! — хором промовили голови, і Олянка нарешті змогла роздивитися усього Гладкого Блукальчика.
Ним виявився досить симпатичний, але неймовірно огрядний триголовий дракон. Він вдоволено чухав своє гладке, вкрите різнобарвною блискучою лускою черево, а три зелені мордяки вдоволено усміхалися.
— Совісті в тебе немає! — суворо промовив Буцик. — Узяв і зжер рюкзака. З чим тепер дитина ходитиме в садочок?
— А що мені було робити? Мені снилися макарони. Чудові, политі кетчупом, макарони з сиром. Я саме зібрався їх з’їсти, як оця істота звалилася мені на спину! А ти ж знаєш, який я голодний і лютий, коли прокидаюся? Іноді я боюся, що сам себе можу з’їсти… І якби не ці чудові льодяники, я не знаю, чим би закінчилася наша зустріч.
— Гаразд, ми тебе вибачимо, якщо ти проведеш нас до Балакучої Квіточки.
— Нема нічого простішого! Хіба ти не знаєш, що у Чхальському лісі я знаю кожен найпотаємніший закапелок. А тепер, коли я так чудово поснідав, мої лапи так і просяться у мандрівку. Гайда за мною!
— Апчхи! — Олянка чхнула, здається, вже всоте й знеможено сіла на пеньок. — Я більше нікуди не піду, — промовила вона і знову голосно чхнула.
— Ну от, одразу видно, що ти нетутешня, — засміявся Гладкий Блукальчик. — Наш ліс одразу ж відчуває чужого і насилає на нього малих чхаників. Вони зовсім непомітні, маленькі — завбільшки з комара, і прозорі. А в руках у кожного чханика тоненька бадилинка, якою він лоскоче в носі у того, хто непроханим прийшов до нашого лісу.
Олянка хотіла заперечити, пояснити, що вона зовсім не чужа і прийшла сюди, аби знайти чарівні ліки від усіляких відомих і невідомих хвороб, але у носі в неї знову засвербіло, і вона щосили чхнула.
— Ну, все! Мені це набридло, — розсердився Буцик і раптом почав кумедно підстрибувати й плескати в долоні.
Олянка зареготала, бо їй здалося, що нямлик танцює якийсь чудернацький танок. Та несподівано дівчинка побачила, що в повітрі навколо неї почали з’являтися дивні створіння. Вони були схожі на крихітних крилатих мавпочок, які весь час гримасували, тихенько хихотіли й передражнювали одна одну.
З усього було видно, що їм страшенно подобається їхня робота. Вони цілим роєм наблизилися до Олянки, але тепер, коли дівчинка бачила чхаників, їй було легко від них ухилятися.
— Зараз я їх прожену, — пообіцяв Гладкий Блукальчик, і всі його три голови одночасно дмухнули в бік летючих нахаб. Здійнявся сильний вітер, і від крилатих мавпочок не лишилося й сліду.
— А довго нам ще йти? — запитала Олянка. — Бо мені здається, що ми весь час блукаємо по колу. Хоч я й чхала без упину, але ось цей пеньок я вже бачу втретє…
— Заспокойся, — смикнув Олянку за рукав нямлик, — невже ти й досі не зрозуміла, що у Чхальсысому лісі все відбувається за своїми законами? Здоровань, що сюди потрапив, обов’язково чхає, а Гладкий Блукальчик, перед тим, як знайти потрібне місце, має спершу щось з’їсти, аби стати ще гладкішим, а потім…
— Поблукати! — здогадалася Олянка.
— Але в нас надто мало часу, аби блукати тут ще півдня. Доведеться навчити Гладкого Блукальчика, як користуватися мапою. Ану, хлопці, нахиляйтеся до мене! — скомандував Буцик, дістав з кишені хусточку, розстелив її на землі і почав швидко малювати на ній якісь значки.
Гладкий Блукальчик слухняно нахилив усі свої три голови над хусточкою.
— А хіба дракони розуміються на мапах? — запитала Олянка, яка добре знала, що це ціла наука, яку її тато й мама вивчали багато років.
— Це особлива мапа, такі є тільки у нямликів, і даємо ми їх не кожному і лише в крайньому випадку. — Буцик знову понишпорив у кишенях і дістав звідти прозорий пакетик із блискучим сріблистим порошком.
Він розкрив пакетик і почав посипати срібним порошком носовичок, укритий загадковими знаками. І на очах враженої Олянки й Гладкого Блукальчика на носовичку з’явилися малесенькі дерева, кущі й трави, стежинки, озера й струмки. Зелені голови дракона нахилилися зовсім низько, він примружився й напружено вглядався у чарівну карту.
Аж раптом та голова, що з’їла Олянчин рюкзак, закричала:
— Та ось же вона — Балакуча Квіточка! Росте під горбочком-грибочком!
— Ось ти й навчився користуватися мапою, — похвалив Гладкого Блукальчика нямлик, — а тепер складай мапу й бери її собі. Наступного разу, коли я до тебе завітаю, ти не блукатимеш по всіх усюдах, а приведеш мене саме туди, куди треба.
Дракон акуратно зібрав у жменю срібний порошок, висипав його назад до пакетика — і все, що було на чарівній мапі, вмить зникло. На землі знову лежав звичайний маленький носовичок. Гладкий Блукальчик поклав посеред носовичка пакетик з чарівним порошком, потім зав’язав кутики хусточки й дбайливо заховав клуночок у дуплі найближчого гіллястого дуба.
Тепер Гладкий Блукальчик упевнено ступив на стежку, яка привела друзів прямісінько до горбочка-грибочка. Той горбочок і справді нагадував велетенський гриб з великою брунатною шапочкою й міцною білою ніжкою.
— А це і є гриб, — пояснив Олянці Буцик, який, як завжди, прочитав її думки. — У Чхальському лісі гриби ростуть аж до неба, бо їх тут ніхто не збирає. До речі, нагадай мені — треба буде підкинути такого грибка твоїм батькам, коли вони восени підуть до лісу.
— Дякую, напевно, мама й тато зрадіють, бо одним таким грибочком можна нагодувати всіх наших родичів і знайомих. Але тепер мені б хотілося скоріше повернутися. А раптом мама мені не повірила і прийде додому раніше?
— Ну, якщо ти так непокоїшся, починай тихенько підкрадатися до Балакучої Квіточки. Май на увазі, вона дуже полохлива і страшенно не любить, коли її нюхають без дозволу.
— То, може, я попрошу в неї дозволу?
— Роби, як знаєш, але для того, щоб дочекатися її дозволу, тобі доведеться кілька годин вислуховувати усілякі нісенітниці.
— Ми тобі допоможемо, — прошепотіли всі три голови Гладкого Блукальчика. З усього було видно, що йому й досі соромно за те, що він проковтнув Олянчиного рюкзака.
Дівчинка й дракон почали обережно скрадатися, наближаючись до Балакучої Квіточки.
— Ми вже близько, — тихо зауважили драконячі голови, — чуєш, це Балакуча Квіточка розмовляє сама із собою.
Олянка прислухалася, почала розрізняти окремі слова і зрозуміла, що Балакуча Квіточка співає пісню:
Проспівавши останні слова, Балакуча Квітка замовкла. Гладкий Блукальчик розгублено закрутив усіма своїми головами, а тоді обережно висунув одну з-за краю горбочка-грибочка.
Тієї ж миті йому в носа вп’ялася гостра колючка — і він, репетуючи, побіг геть.
Олянка почула вдоволений сміх Балакучої Квіточки й зрозуміла, що, скоріш за все, понюхати хитру рослину буде не так і просто.
— А ти як думала! — підтвердив її здогад Буцик, що саме підійшов до дівчинки й співчутливо проводжав поглядом Гладкого Блукальчика, який знявся в небо і на всі три горлянки стогнав, зойкав і сварився:
— Зажди, підступне базікало! — кричала одна драконова голова.
— Ой-ой-ой! — стогнала та голова, у яку влучила колючка.
— Бідолашний я дракон, — скаржилася третя голова, — ніхто мене не любить, ніхто не поважає! Піду геть з цього лісу. Начхати мені на нього!
Вимовивши ці слова, Гладкий Блукальчик і справді почав чхати.
— Ось бачиш, яким обережним треба бути у Чхальському лісі, — зауважив Буцик, — не варто було Блукальчикові лаяти Балакучу Квіточку і Чхальський ліс. Але за кілька годин він заспокоїться і знову засне.
— І йому знову присняться макарони з кетчупом і сиром? — запитала Олянка.
— Ні, цього разу йому, мабуть, присниться твій червоний рюкзачок і льодяники, — усміхнувся Буцик.
Потім нямлик приклав палець до губів і поманив Олянку за собою.
Коли вони знову підійшли до горбочка-грибочка, Буцик голосно сказав:
— Перепрошую, чи тут мешкає славетна Балакуча Квіточка?
— Так, це я, — почувся знайомий голос.
— Чи дозволите ви наблизитися до себе скромному нямликові на ім’я Буцик? — так само ввічливо запитав Буцик.
— Авжеж, любий юначе, підходьте, я розповім вам багато цікавого. А може, ви любите пісні?
— Ні-ні! — швидко заперечив нямлик. — У мене зовсім немає слуху.
— Головне, щоб у вас був нюх, — заспокоїла нямлика Балакуча Квіточка, бо саме вам я дозволю себе понюхати. Звичайно, після того, як ви вислухаєте мою цікаву й повчальну історію. Так от…
— Пробачте, а це правда, що вас треба нюхати лише тоді, коли на небі з’явиться перша зірка? — запитав нямлик. — Це часом не вона замерехтіла он там на видноколі?
— Що ви собі дозволяєте! Хіба можна мене перебивати?! На перший раз я вам пробачу, але начувайтеся, у мене в запасі є не лише захопливі історії. Я маю й гострі колючки, якими обороняюся від усіляких нахаб. Так от…
Проте нямликові не судилося почути розповідь Балакучої Квіточки. Бо в цю мить, скориставшись ситуацією, Олянка підскочила до квітки, нахилилася до неї і, замружившись, щосили втягла носом повітря. Спершу дівчинка не відчула жодного запаху, адже у неї був нежить.
Та враз увесь світ навколо Олянки сповнився чудових пахощів. Запах був ніжний і солодкий, терпкий і гострий, він нагадував пахощі усіх квітів, які Олянка нюхала і в садку у бабусі, і в лісі, і в лузі над річкою, і у величезній оранжереї в ботанічному садку.
— Гей, отямся! — закричав нямлик і потяг Олянку за собою. Наостанок дівчинка лише встигла поглянути на Балакучу Квіточку.
Виявилося, що хвалькувата рослина була зовсім невеличка, схожа… так, так, вона була схожа на маленький білий пролісок, потягнувшись за яким у весняному лісі, Олянка промочила ноги й застудилася.
— Ти готова? — нямлик усміхнувся, клацнув пальцями, і їх підхопив теплий райдужний вихор.
— Доню, ти справді видужала, — почула дівчинка мамин голос і відчула її руку на чолі, — температури зовсім немає.
— Так, мамо, я прийняла найкращі ліки від ангіни.
— Головне — вірити, що ти одужаєш, — до Олянчиного ліжка підійшов тато і лагідно погладив дочку по голові.
У відповідь Олянка тільки усміхнулася. Раптом до неї долинув знайомий запах — на тумбочці біля ліжка лежало кілька насінин.
«Певно, поки Балакуча Квіточка вихвалялася, Буцик устиг підібрати її насіння, — здогадалася Олянка. — Як чудово! Тепер, коли ці насінинки проростуть, я обов’язково вилікую Маринку від страшної хвороби, що зветься «ненажерка»…»
Олянка почула дзвінок і побігла до вхідних дверей — вона подумала, що це бабуся повернулася з пошти. Дівчинка сподівалася, що сьогодні прийде лист від мами й тата, які вже півроку працювали на науковій станції в Антарктиді.
Спершу листи від батьків приходили дуже часто, але ось уже кілька тижнів Олянка не мала від них жодної звісточки.
— Щось сталося? Чому ти так швидко повернулася?! — вигукнула Олянка і, навіть не зазирнувши у вічко, відчинила двері.
Та на порозі їхньої квартири стояла зовсім не бабуся.
— Ви хто? — розгублено запитала Олянка, хоча добре роздивилася гостя. Перед дівчинкою стояв огрядний пінґвін. Птах відкрив дзьоба і раптом заговорив тихим захриплим голосом:
— Прошу не хвилюватися. У мене для вас звістка.
Промовивши це, пінґвін ґречно вклонився, спритно вихопив дзьобом з-під крила великого білого конверта і простяг його Олянці.
На конверті була написана Олянчина адреса, і вона одразу ж упізнала чіткий татів почерк.
— Даруйте, — ввічливо нагадав про себе пінґвін, — а чи не могли б ми зайти до помешкання? Розумієте, мені б дуже не хотілося, аби мене тут хтось побачив…
— Ой, пробачте! Просто я розгубилася, — сказала Олянка й відступила в коридор. За нею, смішно перевалюючись на коротеньких ніжках, подріботів пінґвін.
— Ви дозволите? — запитав птах і, не чекаючи відповіді, кинувся до ванни.
«Нічого собі пінґвіни розвелися! — подумала Олянка, — почуваються у міській квартирі, як на власному айсберґу!»
За мить у ванні зашуміла вода і почулося задоволене повискування пінґвіна.
«Треба кудись його сховати, поки не повернулася бабуся», — подумала Олянка. Але її роздуми перервав голос птаха:
— Чи не могли б ви принести мені щось попоїсти — я страшенно зголоднів, поки летів у вантажному відділенні піратського літака. Розумієте, у мене від хвилювання прокидається страшенний апетит… І, якщо можна, трохи льоду з холодильника, — попросив птах, — вода у вас надто тепла.
Олянка слухняно пішла на кухню, дістала з холодильника заморожену рибинку, формочку з льодом і віднесла все це пінґвінові.
— Більше нічого не треба? — досить уїдливо запитала дівчинка, та птах не звернув на неї уваги, він продовжував хлюпатися у ванні, й видно було, що вилазити звідти не збирається.
Дівчинка вирішила не заважати дивному гостеві й пішла до своєї кімнати. Саме час було прочитати листа, якого приніс їй пінґвін. Олянка чекала чого завгодно, але те, про що писав тато, вразило й налякало дівчинку:
«Привіт, доню! З нашою експедицією трапилася дуже дивна історія.
Маму, мене й усіх наших друзів захопили в полон пірати.
Так-так, виявляється, й у наш час є пірати.
Тільки тепер вони плавають не на вітрильниках, а на підводних човнах.
Пірати замкнули всіх членів наукової експедицй у крижаній камері всередині велетенського айсберґа.
Тут їхня секретна база, де вони готують різні злочини. І ніхто про це не знає.
На щастя, тут мені зустрівся знайомий пінґвін.
Колись він брав участь у наших наукових експериментах і навчився розмовляти. Звуть його Петром.
Потім його захопили пірати й змусили працювати листоношею — він розносив таємні повідомлення по піратських криївках, що розмістилися серед вічних снігів.
Адже пінгвіна ніхто не запідозрить у злочинних намірах.
Ці бузувіри тримають у заручниках родину сердешного птаха — дружину Настю і трьох малолітніх пінгвіненят.
Отож, бідолашний Петро мусить виконувати накази бандитів.
Але тепер пінґвін-листоноша вирішив боротися з піратами.
Завтра він спробує пробратися на піратський літак і долетіти на велику землю.
У піратських аґентів є якась справа саме в нашому місті.
Петро дуже розумний і кмітливий, але все одно він — лише птах.
Тож без твоєї допомоги нам не обійтися. Щойно одержиш цього листа — негайно зв'яжися з міліцією.
Хай одразу вирушають нам на допомогу. Але будь дуже обережною — піратські шпигуни діють по всьому світу.
І ще прошу тебе — нічого не кажи бабусі. Ти ж знаєш — у неї хворе серце, і хвилюватися їй не можна.
Цілую тебе.
Твій тато.
P.S. Мама тремтить від холоду і тому не може писати, але вона передає тобі вітання і просить, щоб ти поспішала, бо скоро ми всі перетворимося на крижані бурульки.»
Олянка кинулася до телефону, але тут знову пролунав дзвінок, і дівчинка побігла до дверей.
Цього разу вона вирішила не відчиняти двері одразу, а припала до очка. У коридорі стояло троє незнайомих чоловіків, убраних в однакові спортивні костюми.
Найбільшу підозру в Олянки викликав один із незнайомців — гладкий дядько з чорною пов’язкою на правому оці. В руках він тримав коробку з тортом.
Олянка зачаїлася і навіть дихати намагалася тихо-тихо. Але одноокий продовжував дзвонити, а потім заговорив лагідно й улесливо:
— Я знаю, що ти вдома. Не бійся, ми — друзі твого тата. Привезли тобі гостинці. Відчини, люба дівчинко, не барися.
— Треба негайно тікати — це пірати, — почула Олянка шепіт.
Дівчинка рвучко озирнулася. Петро стояв біля неї, й видно було, що він дуже наляканий.
— А як же тато? Я мала викликати міліцію, щоб його визволили з полону…
— Яка міліція? — безнадійно махнув крилом Петро. — Поки вони приїдуть, ці лиходії до нас уже доберуться. Та й що ти скажеш міліціонерам? Приїжджайте скоріше — у мене вдома пінґвін, що вміє розмовляти, а в квартиру лізуть пірати, які захопили моїх батьків у полон?
— Так, у міліції подумають, що це якийсь дурний жарт, — згодилася Олянка.
І раптом вона зрозуміла, що треба робити. Дівчинка поманила за собою птаха і навшпиньки пішла до своєї кімнати. Вона вже давно домовилася з Буциком про сигнал тривоги, яким вона могла терміново викликати його з Країни нямликів.
Дівчинка нахилилася над замаскованим отвором, прикритим клаптиком барвистих шпалер. Потім тричі постукала в стіну і дуже тихо проказала чарівне замовляння.
— Не хочу тобі заважати, — тихо промовив пінґвін, зазираючи Олянці через плече, — але невже ти вважаєш, що ми можемо врятуватися від піратів, якщо стукатимемо в стіну й бурмотітимемо якісь незрозумілі слова?
— Ти що, підслуховував?! — обурено скрикнула Олянка, але Петро не встиг їй відповісти, бо в цю мить клаптик шпалер відхилився, і крізь отвір у стіні на підлогу вистрибнув Буцик.
— Привіт! — весело вигукнув нямлик. — Та, побачивши пінґвіна Петра, спохмурнів і осудливо похитав головою: — Нічого собі несподіванка! Ти давно мені казала, що хочеш завести домашню тварину, але я думав, що це буде цуцик або кошенятко. А що робить у тебе в кімнаті ось це чудернацьке створіння? Воно часом на мене не нападе?
— Ні, що ти, — заспокоїла Буцика Олянка, — це пінґвін Петро. Він приніс мені звістку від тата. Я тобі пізніше все розповім. А зараз ти маєш нас заховати! До нас у квартиру хочуть увірватися пірати. Вони ось-ось відчинять двері. Я вже чую, як вони добирають ключа, щоб їх відімкнути.
— То чого ти чекаєш? Давай скоріше Чарівну Страву! Без неї я безсилий!
Олянка похапцем дістала коробочку з-під льодяників, у якій вона приносила з садочка манну кашу для нямлика. Адже саме ця каша, яку нямлики називали чарівною, надавала малим чоловічкам, що жили у стінах, дивовижних властивостей. Буцик вихопив з кишені своєї курточки маленьку срібну ложечку й заходився швидко-швидко їсти.
— Я не хочу здатися неввічливим, але хіба цей хвалькуватий кур- дупель зможе подолати трьох здоровенних піратів? — раптом озвався пінґвін Петро.
Від несподіванки Буцик підстрибнув на місці й мало не подавився кашею.
— Тю, треба було попередити мене! Досі я чув лише про папуг, що вміють розмовляти. Але щоб пінґвіни отак базікали?! Та й ще ні сіло, ні впало ображали шляхетних нямликів і сумнівалися в їхній чарівній силі!
— Буцику, зараз не час сваритися! Чуєш, ключ уже скрегоче в замку. Скоріше починай чарувати, — попросила Олянка.
— Гаразд, розберемося з твоїм дзьобатим нахабою пізніше, — нямлик хитро підморгнув дівчинці, а потім високо підстрибнув угору і дав щигля Петрові.
Від несподіванки птах голосно скрикнув і тієї ж миті став невидимим. Те ж саме Буцик зробив і з Олянкою. Нямлик вдоволено потер ручки, а тоді клацнув пальцями і сам щез.
Нямликові чари подіяли саме тоді, коли піратам урешті пощастило відімкнути двері.
— Ги-ги, — вдоволено зареготав одноокий і поманив своїх супутників за собою, — зараз ми допадемося до капосного дівчиська й до зрадника-пінґвіна, і тоді ніхто не дізнається про те, де ми заховали наукову експедицію! Нехай тепер попрацюють на нас.
Троє лиходіїв бігали по квартирі, але Олянки ніде не було.
— Де це дівчисько?! — засичав пузатий бандит у кумедній червоній шапочці на голові й з великим мішком у руках.
— А головне, де цей поганець пінґвін? Оно, бачите, сліди від його мокрих лап на підлозі! — зауважив одноокий.
Пірати почали нишпорити по квартирі, заглядати у шафи, під ліжко, одноокий навіть поліз до холодильника. Напевно, пірата зацікавили продукти, що там лежали, бо Олянка почула голосне плямкання.
— Гей ти, Лоскотунчику, не відволікайся! — покликав одноокого третій пірат — худющий дядько з лисою головою, що нагадувала велетенське яйце. — Зараз знайдемо нашого листоношу, обскубемо йому все пір’я, а тоді разом з дівчиськом кинемо в мішок і відвеземо на наш секретний айсберґ! Тоді її татусь і мамуся уже точно на нас працюватимуть, і ми заволодіємо всім світом!
Тим часом, поки пірати тинялися квартирою, Олянка, Буцик та пінґвін Петро спокійнісінько сиділи на письмовому столі й спостерігали за їхніми пошуками.
— Хлопці, мабуть, дівчисько й пінґвін втекли крізь вікно! — припустив бандюга у червоній шапочці.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — заперечив голомозий і постукав себе по маківці, де видніло татуювання — череп із двома перехрещеними кістками. — Тут дев’ятий поверх, а пінґвіни, хоч вони й птахи, літати не вміють, у них навіть крила перетворилися на ласти. І про летючих дівчаток я теж ніколи не чув.
— Ану, замовкніть! — раптом наказав одноокий. — Чуєте, хтось відчиняє двері.
Олянка вжахнулася — адже це бабуся повернулася з пошти, і зараз може потрапити в лапи до розлючених піратів. Треба було негайно щось придумати. Дівчинка глянула на нямлика, але він саме безшумно перестрибував зі столу на підвіконня, бо одноокий поставив коробку з тортом якраз на те місце, де ще кілька секунд тому сидів Буцик.
Отже, треба було діяти самій. Вона нахилилася до вуха пірата й зашепотіла:
— Лоскотунчику, даремно ти вліз до цієї квартири. Тут віддавна мешкаємо ми — привиди. Ми непомітні, але дуже небезпечні. І дуже не любимо, коли до нас вдираються без запрошення. Зараз сюди прийде господиня, і якщо ви заподієте їй щось лихе, не бачити вам свого айсберґа, як власної потилиці. Подивися уважно на лисину свого друга. Бачиш череп з кістками? Отаким буде твій портрет, коли ви негайно звідси не заберетеся!
Пірат підстрибнув від переляку, а тоді почав озиратися на всі боки й вимахувати руками, ніби намагався відігнати від себе якусь мару.
— Мамочко! — раптом зарепетував пірат, — рятуйся хто може! Це будинок з привидами. Хлопці, за мною!!! Тікаймо геть із цього жахливого дому!
Пірати кинулися навтьоки і прожогом вискочили з Олянчиної квартири, мало не збивши з ніг бабусю, що саме заходила в двері.
— Буцику, мерщій роби мене видимою, — попросила нямлика Олянка і тієї ж миті отримала ще одного щигля по носі.
І саме вчасно, бо до її кімнати зайшла бабуся.
— Онученько, що це за чоловіки вискочили з нашої квартири? І чому у них був такий наляканий вигляд? — здивовано запитала вона. — Чому по всій підлозі розлита вода? І якісь дивні сліди, схожі на пташині лапи.
— Ой, бабусю, це приходили татові друзі з Антарктичної наукової станції, — пояснила дівчинка і зашарілася від сорому. Адже вона дуже не любила брехати і робила це лише у крайніх випадках, коли треба було когось врятувати. — Он бачиш, вони й торта принесли. Хотіли разом з нами випити чаю. Але потім до них подзвонили і викликали на нараду. А сліди… вони просто забули витерти ноги. Знаєш, там на станції люди забувають про такі речі.
— І ті чоловіки ось так у спортивних костюмах і з мішком на ту нараду побігли? — здивувалася бабуся.
— Так, так, вони дуже поспішали і не встигли переодягтися, — пробурмотіла дівчинка. — А в мішку вони розносять подарунки, — додала Олянка й опустила очі.
Та бабуся не звернула уваги на дивну поведінку онучки. Вона помітила на столі торт і зраділа:
— Ось бачиш, які милі люди. Хоча, на перший погляд, доволі страшні, — сказала бабуся. — Олянко, іди мий руки, питимемо чай з тортом.
Дівчинка зрозуміла, що настав час діяти. Вона швидко забігла до ванни, замкнула двері и почала чарувати над шматком суничного мила, як робила вже не раз. Адже їй треба було залишити вдома замість себе дівчинку-двійника на ім’я Кулька.
Олянка дістала заховану під ванною пластикову трубочку, потерла нею мокре мило й видмухала велетенську мильну бульбашку. Коли райдужна прозора куля закружляла по ванні, Олянка проказала таємні чарівні слова й плеснула в долоні.
Тієї ж миті перед дівчинкою з’явилася її копія, яка, здавалося, нічим не відрізнялася від Олянки, от тільки від неї дуже сильно пахло суницями.
— Кулько, яка я рада, що ми знову зустрілися, — сказала Олянка, — у мене до тебе прохання.
— Ну от, знову якісь небезпечні доручення, — почала комизитися мильна дівчинка. — Ти ж знаєш, я така тендітна, така ніжна, така вразлива…
— Ні, цього разу нічого небезпечного — тобі доведеться тільки їсти торт і запивати його чаєм.
— Ну, гаразд, — згодилася Кулька, — тільки чай має бути ледь теплий, а то я можу луснути.
— Ні в якому разі! — захвилювалася Олянка. — Уявляю, що станеться з бабусею, коли у неї на очах її улюблена онучка раптом лусне.
— Бабуся просто вирішить, що ти об’їлася солодощами, — почувся веселий голос Буцика.
Олянка озирнулася, але нямлика не побачила.
— Ставати видимим ще не час, — сказав нямлик, — і Петра я поки що не розчакловуватиму. Я й без того дивуюся, як це йому вдалося непомітно прийти до тебе додому.
— Гм, я не певен, що це мені вдалося. Знаєте, коли рано-вранці я підходив до вашого під’їзду, за мною погналася якась жінка з мітлою. Вона бігла й примовляла: «Геть, капосна почваро! Мало мені тут ворони смітять, то ще й пінґвіни внадилися на подвір’я! Ану, тікай до свого зоопарку!»
— І що ж ти зробив? — поцікавилася Олянка.
— Я ввічливо відповів цій знервованій жінці, що я не почвара і що я прибув зовсім не із зоопарку, а з Антарктиди. Щоправда, після цього жінка якось розгубилася, завмерла і так і залишилася стояти посеред двору із роззявленим ротом і з піднятою у руці мітлою.
— Годі базікати, — нагадав Буцик. — Як я зрозумів, твоїх батьків захопили пірати, і визволити їх можемо лише ми. Що ж, доведеться скористатися старовинним нямликівським засобом проти піратів — добродійним морозивом.
Кулька пішла на кухню, де поралася бабуся, а Олянка, яку Буцик знову зробив невидимою, разом з пінґвіном Петром та нямликом вирушила на пошуки добродійного морозива.
Виявилося, що це зовсім непроста справа, адже це чарівне морозиво виготовляють лише в одному місці — в цукерні під назвою «ЗАМОРОЖЕНІ ВИТРЕБЕНЬКИ».
Цукерня ця з давніх-давен належала родині Солоденько-Викрутасенків і містилася на горищі старого дерев’яного будиночка, що стояв на околиці міста.
У тому будиночку давно вже ніхто не жив, а до цукерні вчащали лише нямлики-ласуни.
Друзі обережно піднялися по дерев’яних сходах на горище, і Буцик тихенько постукав у двері.
— Пароль! — почувся суворий голос.
— Добродійне морозиво! — озвався нямлик.
Двері повільно відчинилися, і Олянка з подивом побачила велетенський холодильник, всередині якого поралися маленькі сніговички. Біля кожного стояла миска зі снігом, і вони ліпили з того снігу кумедні фігурки.
Тут були снігові зайці й ведмедики, білки й олені, лисиці та їжачки, була навіть родина веселих пінґвінів, побачивши яку, Петро страшенно засмутився.
Сердешний птах згадав про свою дружину та діточок, які сиділи у піратській в’язниці на айсбергу.
— Нам потрібне найчарівніше й найсмачніше добродійне морозиво, — звернувся Буцик до найближчого сніговичка, — бажано шоколадне з карамельною підливою. Мені здається, що пірати найдужче люблять саме таке…
— Замовлення прийнято! — вигукнув сніговий чоловічок, навіть не озирнувшись. Хоча він і так би нікого не побачив — Олянка, нямлик та пінґвін все ще залишалися невидимими.
Повороживши над гіркою зі снігу, сніговичок виліпив піратський корабель із чорним прапором на високій щоглі, з різнокольоровими вітрилами й гарматами.
— Готово! — промовив сніговичок, відсунув порцію чудодійного морозива вбік і почав ліпити наступну снігову фігурку.
Якби в цю мить хтось із людей опинився біля покинутого дерев’яного будиночка, то, напевно, дуже б здивувався. Бо двері цього будиночка відчинилися, і звідти виплив піратський корабель.
— Не можна втрачати ні хвилини! — скомандував Буцик. — Нам слід перенестися в Антарктиду. Тобі, Петре, не звикати до холоду, а ось Олянці доведеться трохи померзнути. А втім, сподіваюся, наша операція буде успішною й триватиме недовго.
— Головне, щоб мама, тато і їхні друзі не здогадалися, хто їх звільнив, — зауважила Олянка.
— І про мою родину прошу не забути, — нагадав пінґвін Петро.
— Полетіли! — вигукнув Буцик, і їх підхопив шалений вихор.
Олянка відчула під ногами твердий рипучий сніг і зрозуміла, що вони прибули на місце. Перед дівчинкою височіла величезна крижана гора, вкрита білим-білим снігом.
— Ось таємний хід всередину айсберґа, — почувся шепіт пінґвіна Петра, — але треба бути дуже обережними. Хоч нас і не видно, але пірати можуть нас почути. А ще у них є собаки-нишпорки, — якщо вони нас унюхають, нам кінець!
— Та годі вам базікати, — розсердився Буцик, — ходімо всередину айсберґа, бо пірати ось-ось можуть нас розсекретити.
— Зараз я зроблю один фокус, — тихенько захихотів Петро.
Олянка почула, як птах кілька разів ударив дзьобом по невеличкій круглій крижинці, схожій на кнопку, що виступала з-під снігу, і збагнула, що вони почали повільно спускатися під землю.
— Це сніговий ліфт, пірати замаскували його так, щоб ніхто з чужих не міг його знайти.
— Цікаво, куди він нас завезе? — спитав нямлик.
— Не хвилюйтеся, я знаю піратські лабіринти, як свої власні ласти.
— А чому ми так довго опускаємося? — запитала Олянка.
— Хіба ти не знаєш? Айсберґ — це льодяна гора, в якої тільки верхівка стирчить з води? Під водою — головна частина цієї велетенської крижини. І на своєму айсберґу пірати можуть мандрувати, куди захочуть. Ніхто не здогадується, що всередині.
— А де вони замкнули наукову експедицію? — запитала Олянка, коли ліфт урешті зупинився, і вони опинилися в довгому крижаному коридорі, освітленому тьмяними лампочками. — Де мої мама і тато?
— Ідіть за мною, — наказав пінґвін і подріботів на своїх коротеньких ніжках до найближчих металевих дверей.
Посеред дверей світилося заґратоване віконце. Коли Олянка припала до віконця, то побачила, що в маленькій кімнатці просто на крижаній підлозі сиділо кілька десятків дуже змерзлих і сумних людей.
Раптом дівчинка не втрималася й зойкнула — вона побачила своїх батьків, що сиділи біля стіни й про щось стиха перемовлялися.
— Ну, нечувайтеся, садюги! — обурився нямлик і відсторонив Олянку від дверей.
Він стиха проказав замовляння — і тієї ж миті у металевих дверях щось голосно клацнуло й вони розчинилися навстіж. Всі, хто сидів у кімнаті, скочили на рівні ноги й кинулися до виходу.
Та варто було звільненим бранцям вискочити в коридор, як здалеку почувся гавкіт та голосні крики, і в кінці крижаного тунелю з’явилися собаки-нишпорки та ціла юрба піратів.
Здавалося, вони ось-ось допадуться до беззбройних людей. Та нямлик плеснув у долоні, і крижана підлога тріснула. Тріщина збільшувалася, збільшуватися, аж урешті крижана гора розкололася навпіл.
— Горе мені, горе! — заридав пінґвін Петро, — моя сердешна дружина й діточки залишилися на тому боці!
— Не хвилюйся, — заспокоїв пінґвіна нямлик, — хоча ти й образив мене, обізвавши хвалькуватим курдупелем, та я не залишу твою родину в біді.
Буцик знову плеснув у долоні — і поруч із невидимими' Олянкою, Буциком та пінґвіном Петром опинилися наполохані пінґвіниха Настя та троє малих пінгвіненят. Ураз почувся обурений крик пінґвіна — це нямлик знову дав йому щигля, і птах став видимим. Щасливий Петро пригорнув до грудей дружину й діток і вдячно помахав у бік Буцика й Олянки ластом. А тоді вся щаслива пінґвіняча родина шубовснула у воду й попливла до своєї снігової домівки.
Дві половини розколотого айсберґа відпливали одна від одної все далі й далі. Та половина, на якій опинилися члени наукової експедиції, пливла так швидко, що, здавалося, її штовхає якась невидима сила. Власне, так воно й було. Щоправда, учені були переконані, що їхня крижана гора потрапила в якусь невідому теплу течію. Бо їх почав обвівати теплий вітерець, і вони перестали клацати зубами й тремтіти.
— Скоро твоїх маму, тата і їхніх друзів підбере літак, і за добу вони вже будуть удома.
— То, може, й ми повернемося? — запитала Олянка, якій раптом дуже захотілося додому, в затишну квартиру.
— А як же пірати? Вони ж знову почнуть грабувати й захоплювати заручників! Хіба сніговички даремно робили добродійне морозиво у вигляді піратського вітрильника?
— Ой, я про нього зовсім забула. До речі, де він подівся?
— Чи ти гадала, що ми будемо невидимими, а вітрильник з морозива сам по собі літатиме в повітрі? Спершу треба було звільнити заручників. А ось тепер, коли вони у безпеці, час зайнятися піратами.
Нямлик вхопив Олянку за руку, і вони перенеслися на крижину, де лютували пірати. А ті скупчилися на краю розламаного айсберга, вимахували зброєю й вигукували страшні погрози.
Та враз перед очима розлючених лиходіїв з’явилося чудове видиво — у повітрі до них наближався вітрильник з різнобарвними вітрилами й піратським прапором на щоглі.
— Гей, хлопці, — це якась пастка! Не наближайтеся до цього корабля! — загукав здоровенний пірат із чорною бородою.
Однак було вже запізно. Спершу один, потім другий, а тоді всі пірати почали принюхуватися до чудового вітрильника.
— Та це ж морозиво! — закричали вони радісно, подіставали великі ложки, які всі пірати про всяк випадок носять із собою, і почали наминати чарівне морозиво. Врешті бородатий і сам допався до смачного вітрильника.
Варто було йому з’їсти першу ложку, як на його обличчі засяяла щаслива усмішка.
— Таку смакоту я куштував лише в босоногому дитинстві! — вигукнув здоровило й радісно засміявся.
Пірати, які ще кілька хвилин тому сварилися й лютували, геть забули про своїх заручників та решту запланованих злочинів. Вони бігали по айсберґу, борюкалися, як малі діти, й кидали одне в одного сніжки, а бородатий почав ліпити велику снігову бабу.
Собаки-нишпорки й собі скуштували добродійною морозива і почали стрибати, качатися в снігу й намагалися лизнути бородатою пірата в носа.
— Буцику, невже всі ці бандити стали хорошими? — вражено запитала Олянка. — Виявляється, все так просто — треба, щоб вони скуштували морозива?!
— Нічого собі просто! — обурився нямлик. — Таке морозиво роблять в одній-єдиній цукерні — в «Солодких витребеньках», і дорогу туди знаємо лише ми — нямлики. Людям туди — зась!
— Послухай, нямлику, а чому б усіх людей, звірів і птахів не нагодувати цим морозивом? Якщо воно ось так добро-діє? Уявляєш, як чудово стало б жити на світі, коли б усі полюбили одне одного і ніхто нікому не робив би жодних капостей?
— Гм, треба буде над цим поміркувати, — пробурмотів нямлик. — Але уявляєш, скільки порцій добродійного морозива треба зробити, щоб нагодувати усіх-усіх? Та й секрет цього чудодійного наїдку знає лише родина Солоденько-Викрутасенків, і розголошувати його вони не збираються…
— А що тепер буде з піратами і з половинкою їхнього айсберґа? — запитала дівчинка.
— З ними все буде гаразд. За півгодини їх підбере судно, на якому знімають фільм про піратів, і всі колишні лиходії стануть акторами. Вони забудуть про свої злочини і вже ніколи нікого не захоплюватимуть у полон.
— Цікаво, а куди подінуться оті троє бандитів, що вдерлися в нашу квартиру?
— Добре, що ти нагадала. Час вертатися додому. По-перше, я зроблю так, що бандитів затримає міліція. А коли вони розкажуть про айсберґ, про пінґвіна, що вміє розмовляти, та привидів, які водяться у вашій квартирі, то їх покладуть до божевільні. Так їм і треба, бузувірам! Нехай знають, як вдиратися до будинку, у стінах якого мешкають нямлики! По-друге, треба замінити Кульку, бо твоя бабуся може щось запідозрити — надто сильно від твого двійника пахне суничним милом. По-третє, ваша бідолашна двірничка ще й досі стоїть посеред двору з піднятою догори мітлою. І хоча мешканці вашого будинку думають, що це скульптура, та вже час, щоб сердешна жінка прийшла до тями й поверталася до роботи. Я зроблю так, аби вона вважала, що пінґвін Петро їй просто наснився.
— Ну, то що, час додому? — запитала Олянка, якій було страшенно цікаво побувати на піратському айсберґу, але зараз хотілося якнайшвидше потрапити до рідної домівки й випити разом з бабусею теплого солодкого чаю.
— Як ти гадаєш, Буцику, Кулька з’їла весь торт чи залишила й мені шматочок? — запитала дівчинка, але нямлик лише хитро підморгнув Олянці й плеснув у долоні. Дівчинку підхопив теплий райдужний вихор, і вона зрозуміла, що й цій пригоді настав
КІНЕЦЬ.
За матеріалами: Леся Воронина. «Нямлик і Балакуча Квіточка». Ілюстраторка Катерина Білетіна. Київ, видавництво «Грані-Т», 2008 р., 136 с.