Той ранок почався як завжди. Спершу голосно задзеленчав годинник, і наш кіт Гарбузик скочив до мене в ліжко і почав стягати ковдру. Так він завжди нагадує мені, що треба бігти з ним на прогулянку. Я розплющила одне око й побачила, що за вікном іде противний дрібненький дощик. Небо — сіре від хмар, і жоден промінчик сонця не пробивається крізь цю похмуру завісу.

— Гарбузику, відчепися! — крикнула я набридливому котярі й накрила голову подушкою.

Але рудий нахаба не відставав.

— Як тобі не соромно: дорослий поважний кіт, а бавишся, як мале кошенятко, — відбивалася я від Гарбузика.

Та Гарбузик щосили тяг мене з ліжка. За мить ковдра валялася на підлозі, а я, на ходу надягаючи спортивний костюм та кросівки, вже бігла на вулицю.

Розумієте, у мого кота звички зовсім не котячі. Це через те, що виховав його величезний пес породи сенбернар. Гарбузика, зовсім ще крихітного, підібрали на вулиці наші сусіди. Вигодували його з пляшечки, а їхній собака-сенбернар замінив Гарбузикові маму. А потім котяру подарували мені. Ми з Гарбузиком так подружилися, що просто жити не могли одне без одного.

Відтоді котяра живе в нашому домі, але звички в нього залишилися собачі. Ось чому щоранку мій кіт обов’язково гуляє надворі і дружить лише з собаками.

Було ще зовсім рано. Година шоста. Вулиці — порожні й тихі. Лише біля гойдалки, на дитячому майданчику, голосно цвірінькали горобці, намагаючись вихопити одне в одного шматок хлібної шкоринки.

«Ну от, — подумала я, — перший день літа і нічого цікавого. Навіть погода якась нудна і сіра!»

Та щойно я про це подумала, як позаду мене щось голосно тріснуло.

Так буває, коли лускаються повітряні кульки. Я перелякано озирнулася і завмерла на місці від подиву… Посеред дитячого майданчика, між гіркою і каруселлю, стояв дивний хлопчик.

Незнайомець був одягнений у блискучий плащ, який весь час мінився різними барвами. На голові у нього світився прозорий шолом, а в руках він тримав дивовижну вогняну кульку. Кулька була схожа на величезну краплину роси. Вона тремтіла, коливалася і ледь чутно бриніла. Так, як бринить бджола, що залізла у квітку і п є звідти нектар. Якусь хвилину ми стояли, пильно дивлячись одне на одного. Врешті хлопчик заговорив перший:

— Привіт, Олю. Не бійся — я Люм.

— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — злякано запитала я і відступила на крок назад.

— А я все про тебе знаю, — відповів незнайомець і весело усміхнувся.

Я ще більше злякалася, але тут мій вірний Гарбузик, який ніколи й близько не підпускав до себе чужих, раптом підстрибнув на місці, мов м’ячик, і кинувся лащитися до ніг незнайомого хлопчика. А той нахилився, щось прошепотів котові на вухо, і за мить Гарбузик уже біг кудись за будинок. Так, ніби цей хлопчик був його справжнім господарем.

Від обурення я навіть боятися перестала. Яке нахабство! Отак командувати чужим котом! Але Люм знову усміхнувся і спокійно сказав:

— Не дивуйся і не сердься. Просто мешканці нашої планети розуміють мову всіх живих істот. І вони нас також розуміють. Навіть ця квітка.

Хлопчик підніс свою мінливу кульку до кульбаби, яка чомусь, незважаючи на дощ, розкрилася і світила своєю жовтою голівкою. І враз квітка відірвалася від землі, почала кружляти навколо Люма і задзвеніла веселою мелодією.

— Ось бачиш, ця кульбаба тебе добре знає. Її родина живе на вашому подвір’ї вже цілих тридцять три роки. Її прапрапрабабуся була добре знайома з твоєю мамою. Тоді, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою і вміла розмовляти з квітами.

— Моя мама? — здивувалась я.

Мені важко було уявити, що моя вічно заклопотана мама колись була маленькою і навіть розуміла мову квітів.

— Так, а твій тато колись літав на нашу Пурпурову планету. Його ще й досі у нас пам’ятають.

— Тато? Та не може цього бути! Мій тато учений — професор Клим Чайка, і в жодні дива він не вірить. Каже, що все це дурниці.

— Невже?! — Люм тяжко зітхнув. — А мені казали, що я будь-коли можу звернутися до нього по допомогу. Щоправда, я забув, що люди дуже змінюються, коли виростають… Шкода, у мене була справа до твого тата.

І раптом я зрозуміла: все, що зі мною відбувається, — це і є справжня фантастична пригода, про яку я так мріяла. І мені це не сниться. Бо ось, щойно за комір мені впала велика дощова краплина, я аж підстрибнула від несподіванки.

Люм глянув мені в очі так, що я відчула — він і справді читає мої думки, й тихо промовив:

— Послухай, я знаю, що тепер ти маєш таку ж силу, як мав твій батько, коли був хлопчиком. І лише ти зможеш допомогти мешканцям Пурпурової планети. Ти готова? Тоді заплющ очі й приготуйся. Ми перенесемося у просторі. За цей час на Землі мине лише кілька хвилин. Твої батьки й не помітять, що тебе не було. Просто подумають, що ти гуляєш з Гарбузиком.

— А я точно зможу повернутися? — на всяк випадок перепитала я, хоча вже знала, що нізащо у світі не відмовлюся від мандрівки на загадкову Пурпурову планету. Хоча мені весь час здавалося, що мене з кимось переплутали. Ну, що в мені особливого і як я зможу врятувати зовсім не відому мені Пурпурову планету? «Але спробувати варто» — подумала я і рішуче стріпнула головою.

Люм зробив крок назустріч і вклав мені до рук пульсуючу кульку. «Ага, він знову прочитав мої думки», — лише встигла подумати я.

І в ту ж мить навколо мене завирували різнокольорові струмені сліпучого світла. На руки мені стрибнув відданий Гарбузик, тримаючи в зубах якийсь круглий сріблястий предмет на ланцюжку. Я придивилася і впізнала медальйон мого тата, якии завжди висів у нього над робочим столом.

Виходить, Гарбузик устиг видряпатися по каштану, що росте біля нашого будинку, застрибнув крізь і вікно до татової кімнати і поцупив звідти його улюблений медальйон. І це саме тепер, коли мені треба вирушати у космічну мандрівку!

— Гарбузику! — вигукнула я. — Нащо ти це приніс? Ану віднеси на місце!

Та кіт щосили вчепився зубами у медальйон і так і не випустив його до кінця нашого шаленого польоту.

— Головне — не загуби кульку. Бо ви з Гарбузиком можете заблукати у космосі, серед безлічі планет, — пролунав у мене в голові голос Люма, і я поринула у вихори холодного різнобарвного вогню.

Коли я розплющила очі, то побачила, що стою посеред дивовижного острова. Навколо мене височіли цілі гори фантастичних плодів. Серед них я впізнала кілька наших земних персиків, абрикосів, яблук та груш. Але кожен з тих фруктів був завбільшки з велетенську повітряну кулю. Решта плодів вирізнялася неймовірною формою та кольорами, але головне — вони пахли тонко й ніжно, наче навколо мене квітнув весняний сад.

Однак найдивовижнішим було те, що небо на цій планеті мало не блакитний, а пурпуровий колір. Тому всі живі істоти, рослини й предмети ніби світилися ізсередини вогнистою барвою.

«То ось чому планета зветься Пурпуровою!» — подумала я і обережно підступила до помаранча, схожого на смугастий пляжний м’яч.

Варто мені було легенько торкнутися до нього пальцем, як плід зі скляним дзенькотом розколовся на дві половинки. Звідти вискочило чудернацьке створіння, схоже на маленьку мавпочку. Вушка мавпочки закінчувалися смішними китичками, а на довгому хвостику налатався маленький срібний дзвіночок.

— Не бійся, — заспокоїв мене Люм, який невідомо звідки опинився поруч зі мною й Гарбузиком. — Це наша місцева смарагдова мавпочка, найдобріше створіння Пурпурової планети. Вона харчується лише апельсиновим соком і живе всередині смугастих помаранчів.

Ніби бажаючи підтвердити слова Люма, мавпочка ввічливо нахилила симпатичну рожеву мордочку й задзеленчала дзвіночком, кумедно смикаючи волохатим хвостиком. Гарбузик, побачивши таку фантастичну тварину, підбіг до неї й обережно лизнув у маленький кирпатий носик.

— То виходить, ваша планета складається із самих лише фруктів? — здивовано скрикнула я і занурила руку у прозорий струмочок, що дзюркотів у нас під ногами.

— Так! — відказав Люм і, по-змовницьки підморгнувши, набрав повні жмені жовтогарячої рідини зі струмка і випив її великими ковтками.

— А місцеві жителі? Де живуть вони? Невже як ця мавпочка — всередині, у цих гігантських фруктах? — Я озиралася навкруги і все сподівалася побачити звичні будинки, вулиці й машини.

— Не поспішай, Олю. На нашій планеті все влаштовано не так, як на Землі, і ти обов’язково побачиш, як ми живемо. Але зараз треба поспішати. Ти мусиш розгадати таємницю Фруктового острова. — І Люм пильно глянув мені в очі. —Та май на увазі, це зовсім не просто. Серед мешканців Пурпурової планети є не лише такі добрі й лагідні створіння, як ця смарагдова мавпочка. Я хочу, щоб ти знала: нам загрожує небезпека, і допомогти нам можеш лише ти.

— Я?! Пробач, я мала сказати про це ще на Землі, але мені страшенно хотілося полетіти з тобою на Пурпурову планету. Мабуть, ти мене з кимось сплутав. Правда, у мене немає ніякої чарівної сили, і я не уявляю, чим зможу допомогти. — Я похнюпилася й відчула, що червонію. Мені було соромно й прикро: замість чудової космічної пригоди я втрапила в халепу і жодного виходу з цієї дурної ситуації не бачила.

— Послухай, ти сама не знаєш, якою силою володієш. Просто ти її ніколи не використовувала. Все залежить від тебе самої. А може, ти боїшся? Тоді, звичайно, ти можеш відмовитися. Ще не пізно. Одне твоє слово — і за якусь мить ти опинишся на своєму подвір’ї. Я навіть можу зробити так, що ти все-все забудеш. Або думатимеш, що тобі приснився цікавий і трохи страшний сон. То як, ти лишаєшся?

Я замислилася. Весела пригода ставала небезпечною. А я найбільше в світі люблю пригодницькі історії. Щоправда, коли в них щасливий кінець.

«А чому ж моя історія має закінчитися сумно? А що, коли я й справді володію якоюсь надзвичайною силою? — подумала я. — До того ж, як сказав Люм, усе залежить тільки від мене. А я страшенно хочу розгадати таємницю Фруктового острова».

— Згода, — сказала я і для певності глянула на Гарбузика.

Кіт віддано подивився мені в очі й нявкнув, ніби радіючи з мого рішення.

— Ну, коли так, тобі час вирушати на пошуки печери Трьох Кокосів. Зустрінемося на тому боці Виноградної затоки. — Люм змахнув полами свого блискучого плаща, знявся в повітря і полетів на захід. Туди, де ховалося за обрій велике бузкове сонце.

Я свиснула вірному Гарбузикові, який знову вхопив татів сріблястий медальйон, і рушила в напрямку гранатово-червоних скель, що підступали до моря.

Раптом я почула за собою ледь чутний дзенькіт. То маленька смарагдова мавпочка наздоганяла нас, стрибаючи по величезних фруктових пірамідах, як по гірських вершинах.

— Ну що ж, назвемо тебе Дзиґою, — сказала я до мавпочки, підхоплюючи її на руки і вмощуючи малу в себе на плечі. — От тільки дзвіночок твій доведеться поки що відв’язати. А то ти попереджатимеш всіх про наше наближення.

Кумедне зелене створіння ніби зрозуміло мої слова і струсило мені до рук свого срібного дзвіночка. Я засміялася і подумала, що неодмінно спробую взяти Дзиґу з собою на Землю. Звичайно, коли моя пригода закінчиться добре.

Але зовсім скоро мої веселощі почали пропадати. Кросівки, такі зручні й легенькі на вулицях міста, на цих фруктових кучугурах раз у раз ковзали, і я ледве втримувалася на ногах. До того ж відстань між мною і Гранатовими скелями майже не зменшувалася. А сутінки вже спадали на острів, і навколо от-от мала запанувати темрява.

«От би сюди повітряну кулю. Таку, на якій ми мандрували з татом минулого літа», — подумала я.

І враз у моїй голові народився божевільний план. Але чомусь я одразу ж повірила, що тут, на казковій Пурпуровій планеті, він неодмінно має здійснитися.

Я витягла з кишені своєї спортивної курточки улюблену полуничну жуйку, швидко розжувала її і, відчуваючи в роті чудовий смак, почала обережно надувати гумову кульку.

«Тільки б вийшло!» — подумки просила я і щосили дмухала і дмухала. Аж поки кулька стала більшою за мене.

Тоді я вхопилася рукою за липкі краї гумової кулі, зручно вмостила Дзиґу в себе на плечі, вільною рукою притулила до себе Гарбузика — і ми полетіли у струменях теплого попутного вітру в бік Гранатових скель.

Ось і вершечок скелі. Я спритно приземлилася на маленькому майданчику, опустила на землю Гарбузика, погладила по м’якій хутряній спинці смарагдову мавпочку і почала обережно спускатися по сходинках, викладених зі справжнісіньких соковитих гранатів.

Ця Гранатова скеля насправді була мов неприступна фортеця. Як усе на цій казковій планеті, гранати тут розрослися до розміру баскетбольних м’ячів. Тож кожен крок слід було робити обережно, щоб нога не спорснула з велетенських плодів і вся наша компанія не покотилася шкереберть донизу.

Я не знала, яка саме небезпека чекає на нас під час пошуків таємничої Печери. Тому ми скрадалися без жодного звуку. І навіть маленька Дзиґа обхопила мене лапками за шию і сиділа тихенько, як мишка.

Та враз темрява почала розвіюватися, і ми ступили до величезної підземної зали. Стіни її ніби світилися ізсередини. Я підійшла ближче, обережно відщипнула шматочок стіни, а тоді вражено піднесла той шматочок до очей і зрозуміла, що стіни печери зроблено з гарбуза. Тільки гарбуз цей мав зеленкувато-сріблистий колір і світився так, ніби всередині у ньому горіли сотні свічок.

«Оце так Геловін», — лише встигла подумати я. І тут гарбузяна підлога під моїми ногами захиталася, я втратила рівновагу і полетіла кудись у бездонне провалля.

Отямилась я в цілковитій темряві. Помацала навколо себе руками й натрапила на м’якенький живий клубочок — то зіщулилася біля мене смарагдова мавпочка.

— Ну нічого, — підбадьорливо сказала я своїй хвостатій помічниці. — А ти що хотіла? Отак просто дістатися до Печери Трьох Кокосів? Спершу треба обминути хитрі пастки й пройти випробування. Так буває з усіма космічними мандрівцями.

Не знаю, чи заспокоїли мої слова мавпочку, але я скочила на рівні ноги й почала обмацувати стіни нашої пастки.

— Що це за дивні волокна? — запитала я, ніби сподіваючись почути відповідь від Дзиґи.

І тут я пригадала. Так, цю волокнисту жорстку шкаралупу має один-єдиний у світі горіх— кокосовий!

— Ура! — закричала я, втративши пильність, і в ту ж мить звідкись згори на мене полився цілий водоспад холодної в’язкої рідини.

Отямилась я від того, що за комір мені лилося щось липке й тягуче. А ще я почула, як незнайомий тоненький голосок каже мені на вухо:

— Мерщій! Вставай! Прокидайся!!!

Я розплющила очі й у напівтемряві побачила кумедну рожеву мордочку і смішні китички на вушках… Смарагдова мавпочка!

— Дзиґо, ти що, вмієш розмовляти?! — вражено зойкнула я.

— Тю, а що тут такого? — пропищала мавпочка і махнула лапкою. — На Пурпуровій планеті вміють говорити навіть комахи. Просто зазвичай ми передаємо думки на відстані. Для цього нам зовсім не потрібні слова.

— Ну, коли ви такі розумні, то скажи мені, будь ласка, що це за гидота ллється мені за комір і куди подівся Гарбузик?

— Відповідаю. По-перше, це не гидота, а кокосовий сік. По-друге, Гарбузик пішов на розвідку. А по-третє, зараз ти маєш зосередитися, бо я відчуваю небезпеку. — Мавпочка серйозно дивилася на мене і загинала пальці на маленькій лапці.

«Нічого собі, фруктова тваринка. Вона й лічити вміє…» — тільки й устигла подумати я, коли до кокосової печери, що вже наполовину заповнилася липким соком, увірвався Гарбузик.

Кіт підбіг до мене, став на задні лапи, вхопив зубами за рукав курточки і потяг кудись у вузький прохід. Весь час, що ми мчали тісним тунелем, я торкалася рукою стін, порослих кокосовими волокнами, і розуміла, що таємнича печера мусить бути десь поруч.

Та все одно я з усього розгону луснулася лобом об шерехату кокосову стіну. Все. Коридор закінчувався глухим кутом. Бігти було нікуди.

«Невже моя мандрівка так безглуздо закінчиться?» — подумала я і зовсім випадково натрапила рукою на металевий медальйон на ланцюжку, який, щоб не загубити, повісила собі на шию. Той самий медальйон, що його невідомо нащо Гарбузик захопив із собою в космічну подорож.

І в цю мить у мене в голові зазвучав знайомий голос Люма:

— Олю, мене захопили хижі кокоси. Я тут, за стіною. Ключ від дверей у тебе під рукою. Але ти маєш здогадатися сама… Без цього чари безсилі.

Голос Люма урвався, а я гарячково почала нишпорити по підлозі тунелю, намагаючись розшукати той загадковий ключ.

І знову мені до рук потрапив медальйон. Я нервово обмацала його і вже хотіла сховати за комір курточки, та раптом під моїми пальцями проступили якісь літери.

— Що це може бути? — у розпачі вигукнула я.

— Це — підказка, — враз озвалася Дзиґа і тихенько захихотіла.

Я ще раз провела пальцями по опуклому напису і повільно проказала по літерах:

— П-р-и-к-л-а-д-и м-е-н-е д-о с-т-і-н-и.

Несподівано я зрозуміла: тут, на Пурпуровій планеті, медальйон став чудодійним!

Я обережно притулила його до глухої стіни — і враз товстий мур почав танути, ставати прозорим, немов крихка крига. Я ледве торкнулася до цієї прозорої стіни пальцем, і вона розкололася і посипалася донизу дрібними скалками.

По той бік зруйнованої стіни в очі мені вдарив сліпучий струмінь проміння. Це виблискували дивовижними барвами сотні водоспадів, що били зі стін підземної печери. А посередині, оточені непролазними ліанами, височіли три гігантські кокоси.

Люм стояв серед тих хащів, обплутаний чіпкими рослинами, немов мотузками. Здавалося, ще мить — і ліани заплетуть його з головою, сховають назавжди біля підніжжя похмурих велетнів-кокосів.

Я почула, як у мене на плечі схлипнула смарагдова мавпочка, а мій безстрашний Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на допомогу Люмові.

— Стій! — лише встигла крикнути я, та кіт уже захряс у чіпких стеблах ліан.

Не можна було гаяти ані хвилини. Я прицілилася, розмахнулася і щосили кинула медальйон прямісінько у волохату верхівку найбільшого кокоса.

Хрусь! — це розколовся перший горіх-велетень. За ним луснули решта два. І тієї ж миті величезна різнобарвна печера наповнилася тисячами золотокрилих метеликів. Вони вилітали з розколотих кокосів, і повітря тремтіло від тріпотіння їхніх крилець.

— Люм! — крикнула я, продираючись крізь ліанові зарості.

Тепер, після того, як гігантські кокоси розломилися, ліани ніби втратили свою силу. Вони відпадали, як сухі стеблинки, і перетворювалися на порох.

Дзиґа випередила мене. Вона високо підстрибнула, скочила Люмові на руки і щось по-змовницьки зашепотіла йому на вухо. Я ж підхопила на руки Гарбузика і, звичайно, сказала йому, що він найхоробріший кіт не лише на Землі, айв усьому Всесвіті.

— Ти встигла саме вчасно, — із вдячністю промовив Люм і стріпнув своєю золотою чуприною. — Ще трохи, і ці хижі кокоси забруднили б своїм отруйним соком усю Пурпурову планету. І головне, загинули б метелики. А без них не може вирости жоден з наших казкових плодів.

Його прозорий шолом, обплетений скрученими ліанами, лежав на землі. І раптом я помітила, що Люм дуже схожий на звичайного земного хлопчика.

— Слухай, а чому ти не звільнився сам? Я думала, що ти можеш усе. Ти що, забув про свою вогняну кульку? Чи на хижі кокоси вона не діє? — спитала я і пильно глянула Люмові в очі.

— Розумієш, ця кулька має чарівну силу лише тоді, коли навколо неї добрі істоти. Вона вбирає в себе радісні думки і стає всевладною. Коли ж її оточують зло, гнів чи заздрість, кулька робиться безсилою, — тихо промовив золоточубий хлопчик. — Ці кокоси закинули до нас прибульці з галактики Морок…

— А твоя сила? Хіба її не вистачило, щоб перемогти злі чари?

Люм якось винувато всміхнувся й сказав:

— Вони перехитрували мене. Щойно я зайшов до печери, мене накрили снодійною хмарою, а хижі ліани обплутали і затягли всередину отруйних кокосів. Якби не ти, я б так і не прокинувся. Просто моя вогниста кулька відчула на відстані, як ви наближаєтеся. А сріблистий медальйон дав їй сили, кулька ожила і розбудила мене.

— Зажди, це ж — просто прикраса, яку тато тримає у себе в кабінеті. Чому ж тоді тут, на Пурпуровій планеті, медальйон має таку силу?

— Поки що я не можу тобі всього розповісти, — загадково примружився Люм.

Невідомо звідки в його долонях опинилася тремтлива кулька. Вона мерехтіла, ніби застигла краплина вогню.

Люм підніс її високо вгору— і навколо нас завирував різнобарвний космічний вихор. Так само, як тоді, коли я вирушала зі свого подвір’я у свою першу космічну подорож.

— Зачекай! — вигукнула я, та мене вже підхопила хвиля холодного полум’я.

…Коли я розплющила очі, то побачила над собою сіре дощове небо. Так само рипіла гойдалка, а горобці цвірінчали, вихоплюючи одне в одного хлібні шкоринки. Я сиділа на дитячому майданчику, притулившись спиною до металевої гірки. А біля моїх ніг сидів мій вірний Гарбузик і хитро мружив свої жовті розбійницькі очі.

Я стріпнула головою й спробувала пригадати все, що трапилося зі мною. Як же так? Я пробула на чарівній Пурпуровій планеті щонайменше два дні, а тут ніхто не помітив мого зникнення. То, може, все це мені привиділося?

Та ні — ось у мене в руці медальйон. Я піднесла його до очей і побачила, як на ньому виступають ледь помітні літери, що складаються у слова. Вони бігли поверхнею медальйона, як по екрану телевізора, і я прочитала:

«Олю, якщо схочеш зі мною зустрітися, міцно стисни медальйон у руці і подумки поклич мене. Я почую тебе, хоч би в якому б куточку Всесвіту був. Адже думка може здолати будь-яку відстань. Просто треба дуже-дуже захотіти. До нових пригод! Твій друг Люм».

Я помітила: коли стає сумно і здається, що весь світ тільки й думає, як вигадати для тебе якусь капость, варто зупинитися на мить, замружити очі і уявити щось гарне. Наприклад, яскраву-яскраву веселку. Ту, що я бачила минулого літа після зливи. Або згадати, як, блукаючи лісом, раптом вийшла на галявину, порослу синіми, немов небо, дзвіночками. Або як одного разу тато розбудив мене раненько в неділю і взяв із собою в політ на машині, що живиться сонячним промінням.

Не вірите? Але зі мною все це й справді було. І веселка, і дзвіночки, і дивовижний політ.

У той недільний ранок ми тихенько вислизнули з дому, щоб не розбудити маму. Я посадила в рюкзак свого улюбленого кота Гарбузика, і розумна тварина навіть не нявкнула, вмощуючись на дні рюкзака.

Тато по-змовницькому підморгнув мені, тихенько причинив двері, і за мить ми вже мчали до експериментального полігону на надшвидкому татовому скутері.

— Одягни це, — сказав тато, подаючи мені через плече якусь дивну шапочку з кумедними плетеними навушниками.

— Навіщо? — здивувалась я. Адже надворі було тепло і ось-ось мало зійти сонце.

Але тато озирнувся і так суворо глянув на мене, що я вмить натягла на голову чудернацьку яскраво-синю шапочку. І одразу ж мені у вуха вдарила ціла злива звуків. Ці звуки то зливалися у суцільну мелодію, то з них проривалися окремі вигуки:

— Ану забирайся!

— Це моє гніздо!

— Яка у вас чудова зелена пір’їнка на хвості…

І раптом я зрозуміла, що чую голоси пташок, повз яких ми проносимося на скутері. І найдивнішим було те, що я ті голоси РОЗУМІЛА!

— Не дивуйся, це мій маленький винахід — УПС — Універсальний Перетворювач Слів, — пояснив тато.

Я завжди знала, що мій тато винахідник, та вважала, що його винаходи можуть зрозуміти і використовувати лише такі ж розумні бородаті дядечка-учені, як він. Але я не уявляла, що він може створити ось таку чарівну шапочку, яка здатна розшифровувати мову будь-яких живих істот.

Проте розпитувати про це тепер було незручно. Тато так поспішав, що його надшвидкісний скутер летів по широкій автостраді з шаленою швидкістю.

Зненацька з навушників до мене почали долинати якісь похмурі, хрипкі звуки. Я мимоволі потяглася до УПСа, щоб чимшвидше зірвати його з голови. Але раптом розібрала слова і почала уважно прислухатися до тих неприємних, грубих голосів.

— Щуре, чуєш мене? Об’єктів двоє. Вони рухаються на захід. За сорок п’ять з половиною секунд будуть біля засідки, — прохрипів один голос.

— Слухаюсь, володарю Краш! — по-зміїному просичав інший.

«Мабуть, десь поруч працює телевізор, і татові навушники випадково вловили уривок із якогось фантастичного фільму», — подумала я і міцніше вхопилася за поруччя скутера.

Ми ось-ось мали прибути на випробувальний полігон, і я перестала слухати хрипкі голоси у навушниках і пильно вдивлялася у навколишні краєвиди, щоб не пропустити входу до секретного полігону, замаскованого серед лісу.

Та раптом я відчула, що якась невидима сила підкидає наш легенький скутер догори, мої руки випускають поруччя, і я, безпорадно дриґаючи руками й ногами, лечу кудись у безвість.

Останнє, про що я встигла подумати, було: «Як там бідолашний Гарбузик? Якщо рюкзак злетить у мене зі спини, мій відважний кіт впаде на землю і розіб’ється».

Прокинулась я від того, що в очі мені бив сліпучий промінь. Спробувала підвестися, та виявилося, що я міцно прив’язана до ніжок незручного

твердого крісла. Добре, хоч головою могла ворушити.

Озирнулася навколо і побачила, що поруч зі мною в такому ж кріслі сидить тато. Видно, він також щойно прийшов до тями й здивовано озирався, намагаючись зрозуміти, куди ми потрапили.

Раптом щось біля моїх ніг заворушилося, і я помітила, що з мого рюкзака, який валявся біля крісла, обережно вилазить живий і неушкоджений Гарбузик. Розумний котяра сторожко оглянув приміщення, в якому ми так несподівано опинилися, а тоді тихенько заліз під моє крісло.

— Олю, не бійся, — тихо промовив тато, але я відчувала, як він хвилюється.

— Тату, що з нами сталося? Що це за місце? — так само тихо запитала я в тата, та в цю мить почула, як по твердій підлозі кімнати цокають чиїсь пазурясті лапи.

У мене від хвилювання перехопило подих, і тут на світло вийшла якась дивна істота, вдягнена у сірий комбінезон. Я придивилася й мало не зойкнула з переляку.

Ця істота була схожа на великого вусатого пацюка. Але пацюк той був завбільшки з дорослу людину. Він мав яскраву рожеву шерсть, великі, як лопухи, вуха і рухливий хоботок, що весь час до чогось принюхувався. А на носі його виблискували круглі окуляри.

— Професоре Чайка, — хрипким голосом заговорив велетенський пацюк, звертаючись до мого тата, — нам стало відомо, що ви зробили геніальне відкриття — створили літальний апарат, що живиться сонячною енергією. Тому ми були змушені, так би мовити, запросити вас у гості на наш космічний корабель, хі-хі…— Промовивши останні слова, пацюк в окулярах огидно ошкірився й захихотів.

— Хто ви? — спокійно запитав у єхидного пацюка тато. — І чому так дивно запрошуєте в гості — викрадаєте людей просто посеред дороги?

— Ми — представники могутньої цивілізації, мешканці планети Морок, — озвався пацюк. — І хай вас не дивує, що я вільно розмовляю вашою мовою. Наші знання безмежні! — Тепер він говорив цілком серйозно, не робив огидних гримас, не хихотів і не шкірився.

— Наш господар, Великий Володар Темряви Краш, хоче бачити тебе, жалюгідна слабка людино. Ти матимеш честь служити йому. А за це він подарує життя тобі і цій істоті, — пацюк недбало махнув пазурястою лапою, на якій сяяв величезний діамантовий перстень, у мій бік. — Здається, у вас, у людей, заведено піклуватися про своїх нащадків?

— Що за дурниці? Цього просто не може бути! Все це мені сниться, — обурено скрикнув тато й стріпнув головою, ніби намагаючись пробудитися зі страшного сну.

Та видиво не зникало. Гігантський пацюк наблизився до тата, схопився лапами за спинку крісла на коліщатках, в якому той сидів, і покотив його кудись у глиб темного довгого коридору.

Я залишилася сама. Вірніше, не сама, а з Гарбузиком, що сховався у мене під ногами.

Переконавшись, що пацюк в окулярах відійшов досить далеко і не може мене почути, я тихо свиснула.

В ту ж мить з-під крісла, до якого я була прив’язана міцними мотузками, вигулькнула руда симпатична морда мого кота.

Мені нічого не довелося пояснювати. Кмітлива тварина кинулася розплутувати зубами вузли на мотузках, і вже за кілька хвилин я була вільна.

— Гарбузику, треба щось робити. Але найперше спробуємо дізнатися, що це за місце, якнайшвидше визволити тата й тікати звідси! — вигукнула я.

— Запа-мня-тай! Я тобі допоможу. Не су-мня-вайся, — раптом пролунало у моїх вухах. Це був дивний, ледь гугнявий голос, що ледь принявкував.

Спершу я навіть рота роззявила від подиву, адже досі я чула, як говорить мій кіт, лише тоді, коли ми разом опинилися на Пурпуровій планеті. Та я згадала, що в мене на голові ще й досі надягнена татова чудодійна шапочка — УПС. Отже, вона перетворює Гарбузикове нявчання на слова.

Я вхопила відважного котяру на руки й обережно рушила в глиб коридору.

Вузький звивистий коридор, ледь освітлений тьмяними лампочками, скінчився, і я опинилася біля масивних металевих дверей. Під ногами у мене ледь вібрувала підлога. Так буває, коли поблизу працює якась потужна машина.

Я спробувала прислухатися до приглушених голосів, що долинали з-за дверей, та слів не можна було розібрати. Тоді наважилася обережно прочинити двері. Те, що я побачила крізь щілину, було схоже на страшний сон.

Посеред величезної зали стояв трон, вирізьблений з коштовного каміння. А на троні сиділа дивовижна істота. Найбільше та істота скидалася на морську свинку. Але свинку, збільшену разів у сто.

Колір хутра у цього велетенського гризуна, на відміну від його земних біло-рудих родичів, був яскраво-фіолетовий. І вираз морди у цієї свинки був зовсім не лагідний. До того ж огрядна істота була вся обвішана страшною зброєю. А на голові її виблискувала золота корона, прикрашена сліпучими діамантами.

Навпроти трону стояв мій тато, за яким пильно стежив Щур. А морський свин з короною на голові люто сичав на тата:

— Я — Краш, володар планети Морок! Мої слуги давно стежать за тобою. Ти відкрив таємницю сонячної енергії і навчився керувати нею. Головне, що ми встигли захопити тебе перш, ніж про це відкриття дізналися на Землі. Тепер ми станемо володарями Всесвіту. А почнемо ми з Пурпурової планети!

Вимовивши останні слова, Краш заскреготав зубами і вдарив кулаком по бильцю трону так, що з нього навсібіч полетіли скалки розбитого коштовного каміння.

— По-перше, я хочу знати, що це за місце. А по-друге, я не говоритиму з вами доти, доки не побачу свою дочку, — спокійно відповів тато.

— Схили голову й стань навколішки, коли розмовляєш з володарем Крашем! — визвірився на тата Щур і боляче штурхонув його у спину.

Але тато не звернув уваги на крик гігантського пацюка в окулярах і так само спокійно продовжував дивитися в очі страшному Крашеві. Розлючений морський свин якусь мить помовчав, та все ж відповів:

— Ти на моєму флагманському космічному кораблі. Вся моя космічна флотилія чекає на планеті Морок і в будь-яку мить готова почати війну проти Пурпурової планети. От тільки здолати їх ми можемо лише за допомогою сили сонячних променів, зібраної у потужний струмінь. Ха-ха! Сонце, якому ці йолопи вклоняються, сонце, яке несе життя всьому, що росте на їхній планеті, стане їхнім найлютішим ворогом! Сонце вб’є їх!

Вимовивши останні слова, Краш відкинувся назад так, що майже ліг на троні, й голосно зареготав. Цей хрипкий моторошний регіт розлігся по всій залі.

Зрозумівши, що тепер усе залежить від мене, я швидко причинила двері й щодуху побігла звивистим коридором. Треба було знайти спосіб, як вирватися з пазурів космічних піратів.

— Гарбузику, перевір, чи хтось є за цими дверима, — сказала я, опускаючи кота на підлогу біля прозорих дверей, на яких було намальовано корону — точнісінько таку, яку я нещодавно бачила на голові кровожерливого володаря Краша.

Я зрозуміла, що саме тут міститься пульт управління кораблем, доступ до якого має лише сам Краш.

«Але чому приміщення не охороняють?» — подумала я, та часу на роздуми не було.

Першим до приміщення забіг Гарбузик, а за ним обережно прослизнула я. У цій кімнаті не було стін — лише суцільні екрани, пульти з різнокольоровими кнопками і прозорий ілюмінатор. Поглянувши в ілюмінатор, я впізнала обриси Пурпурової планети.

— Так, головне — зосередитися і перестати панікувати, — сказала я вголос, підбадьорюючи себе й Гарбузика.

Кмітливий котяра глянув на мене своїми розумними жовтими очима, потім якось по-змовницьки підморгнув і раптом простягнув до мене праву лапу, на якій лежав маленький металевий медальйон на тонкому срібному ланцюжку.

— Гарбузику, ти… ти… — Від хвилювання я не могла добрати слів.

Мій кіт скромно опустив голову і щось тихенько промуркотів. А у мене в навушниках пролунало:

— На моєму, мняв, місці так вчинив би кожен порядний кіт!

Я вхопила з Гарбузикової лапи медальйон, міцно стиснула його в руці і згадала, що казав мені Люм при нашому прощанні. Треба подумки покликати його, і відважний космічний мандрівник почує мене у будь-якому куточку Всесвіту.

Та чи вистачить у мене сил? Адже при цьому я повинна бути цілком спокійною і зосередженою. А зараз медальйон стрибав у мене в руці, як живий, і я цокотіла зубами від хвилювання.

Я зібрала всю свою волю в кулак, втупила очі в сріблисту поверхню медальйона, і тільки-но почала подумки кликати Люма, як позад мене почулося гидке хихотіння. Я рвучко обернулася — з усіх боків до мене наближалися вбрані у сірі комбінезони капловухі рожеві пацюки, як дві краплини води схожі на Щура.

Величезні космічні пацюки, озброєні бластерами, оточили мене з Гарбузиком і повільно почали звужувати коло. Здавалося, що врятувати нас може лише диво.

Та раптом мій завжди сумирний і лагідний кіт вигнув спину дугою, шерсть на ньому стала дибки, Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на озброєних до зубів пацюків.

Мабуть, далекі пращури цих хвостатих мешканців планети Морок все ж таки зустрічалися з котами. Бо зараз, незважаючи на те, що мій Гарбузик був у кілька разів меншим за кожного з гігантських гризунів, на якусь мить вони остовпіли, а тоді кинулися врозтіч.

Я розуміла, що це триватиме недовго — от-от космічні пацюки отямляться і роздеруть нас із сердешним Гарбузиком на шматки.

І тут, коли я вже майже втратила надію на порятунок, у моїх навушниках щось зашаруділо, а тоді я почула голос тата:

— Олю, натисни маленького ґудзичка зверху на шапочці. Це прихована відеокамера. Так я зможу бачити все, що відбувається навколо тебе.

Я слухняно потяглася до власної потилиці, намацала на шапочці кнопку і придавила її пальцем.

— От і добре, — озвався татів голос у мене у вухах. — Все зрозуміло. На вас напали космічні клони. Не бійся. Головне — знайти їхнє слабке місце.

— Тату, шукай те слабке місце скоріше, бо вони нас ізжеруть! — зойкнула я, бо помітила, що до мене кинувся огрядний пацюк з бластером у лапі.

— Ще хвилинку, — пробурмотів тато, — мені треба зробити кілька підрахунків.

Та було пізно. Пацюча зграя, здолавши переляк, що його викликав Гарбузик своїм пронизливим нявчанням, кинулася на нас із подвійним завзяттям.

— Ну от і все… — тільки й встигла прошепотіти я, намагаючись вирватися з цупких лап хижого гризуна.

І враз я почула татів голос:

— Олю, пошукай у кишенях. Може, ти випадково захопила із собою тюбик моєї антимікробної рідини? Я визначив хімічний склад цих істот: це мутанти-паразити, і їхня головна їжа — мікроби!

З останніх сил я звільнила руку, сягнула нею до кишені курточки і відчула під пальцями прохолодну поверхню тюбика.

Блискавичним рухом я вихопила з кишені маленького тюбика. Відкрутила ковпачок і оббризкала найближчого пацюка з ніг до голови.

На мій подив, огрядний гризун вмить зіщулився, завмер, а тоді на очах почав зменшуватися, танути. За кілька секунд від нього не залишилося й сліду. На підлозі валявся лише сірий комбінезон і великий чорний бластер.

Я спрямувала порожній тюбик на зграю пацюків, що обліпили бідолашного Гарбузика. Та огидні космічні пацюки лише захихотіли у відповідь.

— Ну, і що ти нам зробиш, неповноцінна людська істото? — ошкірився вже знайомий мені пацюк в окулярах на ім’я Щур, виступаючи вперед. — Чи багато у тебе залишилося цієї смертоносної зброї? — І гризун показав лапою на порожній тюбик, який я все ще стискала у руці.

Тепер ми з Гарбузиком були безборонні: тата замкнено за наказом Краша, а з Люмом я так і не змогла зв’язатися за допомогою чарівного медальйона.

«Через мене загине чарівна планета, а може, й увесь Всесвіт підкориться цим страшним пацюкам», — у розпачі подумала я.

Але в цю мить помітила, що підлога під моїми ногами почала вібрувати сильніше. Ось уже весь космічний корабель затремтів, немов у лихоманці. Наполохані пацюки з голосним писком кинулись урозтіч.

Я підбігла до величезного ілюмінатора і припала до прозорого скла. В те, що я побачила, важко було повірити, та все ж я зрозуміла, що порятунок прийшов.

Попереду нашого корабля летів мій космічний приятель Люм. Одягнений він був у свій сріблистий космоплащ, на голові його виблискував шолом, а в руках міжпланетний мандрівник тримав цілий жмуток сліпучих променів. Вони, немов сіткою, обплітали корабель хижих пацюків. І мій космічний друг тяг його за собою.

Здавалося, що Люм робить це без будь-яких зусиль, а велетенський космічний апарат легкий, як пір’їнка.

Я радісно засміялася, підхопила на руки здивованого Гарбузика і кинулася до тієї кімнати, де востаннє бачила тата.

Треба було будь-що звільнити його раніше, ніж з ним розправиться Великий Володар Темряви Краш. А в тому, що Краш схоче захопити тата і втекти з ним з корабля, я не сумнівалася. Весь цей піратський напад на нас, викрадення й ув’язнення на космічному кораблі космопацюків здійснювалося заради того, щоб заволодіти секретом сонячної енергії. Адже цей секрет знала одна-єдина людина у цілому Всесвіті — учений-винахідник Клим Чайка, мій тато.

Я щодуху мчала коридором велетенського космічного корабля, притискаючи Гарбузика до грудей. Раптом кіт вирвався у мене з рук, підскочив до маленького, щільно припасованого до стіни люка і голосно нявкнув. Я спробувала відчинити кришку ка, та вона не піддавалася.

— Мняв-медальйон! — пролунало в моїх навушниках, і я зрозуміла, що саме час використати чарівні властивості медальйона.

Я приклала металеву круглу пластинку до кришки люка,

замружилася й зосередилася на одній думці: «Якщо цей люк не відчиниться, я не встигну врятувати тата»

Несподівано я відчула, що кришка люка спершу повільно зсунулася з місця, а тоді рвучко розчинилася. Я застрибнула крізь вузький отвір всередину невеличкої кімнатки. За мною кинувся вірний Гарбузик.

Та було запізно. Я побачила, як Краш, приставивши до спини тата бластер, увійшов до прозорої капсули, натиснув на якусь кнопку, і капсула відділилася від корабля й полинула у відкритий космос.

Треба було будь-якою ціною наздогнати підступного Краша. Я наблизилася до порожньої капсули, що стояла в кутку, заскочила всередину, а Гарбузик притулився біля мене. Щойно я сіла у м’яке крісло, переді мною заблимали різнокольорові лампочки на пульті управління.

Яка ж кнопка пускова? Може, оця, велика червона, зі стрілкою, спрямованою вгору? Гаразд, часу на роздуми немає. Я відчайдушно вдарила пальцем по червоній кнопці, у вухах у мене зашуміло, і ми з шаленою швидкістю полинули навздогін за капсулою Краша.

Раптом у моїх навушниках залунав голос Люма:

— Олю, обережно, Краш хоче збити тебе лазерним променем!

Попередження пролунало вчасно: іще мить — і наша капсула розлетілася б на друзки. Та я натиснула на синю кнопку зі стрілкою, скерованою ліворуч, нас з усього розгону хитнуло вбік. Промінь пролетів повз капсулу, не зачепивши її.

Чекати наступиш атаки я не збиралася — хтозна, чи пощастить мені знову ухилитися від удару. Якби ж зараз біля мене був Люм! Ну чому з усіх найнебезпечніших пригод я маю рятуватися сама?!

Щойно я про це подумала, як побачила, що мені назустріч летить мій золоточубий космічний приятель. У правій руці Люм тримав жмуток різнокольорових променів, а в тих променях, немов у велетенських рибальських сітях, заплутався ще недавно такий грізний бойовий космічний корабель рожевих пацюків.

Я голосно засміялася і раптом зрозуміла, що мені слід зробити — витягла вперед праву руку, на якій лежав медальйон, зосередилася і подумки віддала наказ.

Металевий кружечок на моїй долоні затріпотів, як живий, і враз із нього заструменіли різнокольорові сліпучі нитки-промені. Вони були не такі потужні, як ті, що їх тримав у руці Люм, але для того, щоб упіймати невеличку капсулу, на якій тікав Краш, їхньої сили було достатньо.

Не встигла я й оком змигнути, як промені з медальйона з усіх боків огорнули капсулу, і вона зупинилась ледь гойдаючись у різнобарвних променях, немов величезна піймана рибина.

— Ловися, рибко, велика й маленька, — проказала я, згадавши давню казочку.

А Гарбузик, почувши слово «рибка», потерся мені об ноги й замуркотів.

Так, за цими шаленими космічними пригодами я зовсім забула, що вдома на нас давно чекає мама з обідом і вже, певно, хвилюється.

— Олю, лети за мною, — почула я голос Люма у навушниках.

Я впевнено натиснула на велику червону кнопку зі стрілкою — і наша капсула помчала, наздоганяючи Люма й упійманий у його променисті сіті космічний корабель пацюків-піратів. За нами також тягнувся променистий різнокольоровий хвіст, на кінці якого гойдалася капсула Краша.

Ось і знайома Пурпурова планета, на якій я побувала під час своєї першої космічної мандрівки. Ми підлітали все ближче і ближче. Вже можна було розрізнити річки всіх кольорів веселки, що стікаються до могутнього райдужного океану. Ось я вже впізнаю острів, на якому мені довелося шукати Таємну Печеру, потоваришувати із зеленого мавпочкою Дзиґою і перемогти посланців ворожої цивілізації — отруйних кокосів.

Ми мяко приземлилися на Фруктовому острові, я відчинила дверцята своєї капсули і спершу кинулася до капсули Краша, яка впала зовсім поруч, на верхівку гігантського ананаса.

Капсула ще погойдувалася серед густого ананасового листя, коли я видерлася по ребристих уступах велетенського фрукта на його вершечок. Гарбузик так само спритно видряпався вгору і почав сторожко обнюхувати ворожу капсулу.

Я озирнулася і побачила, як на сусідньому, завбільшки з повітряну кулю, абрикосі, приземлився Люм і захоплений ним піратський корабель. Золоточубий хлопчик вже випускав з корабля хижих космопацюків.

Але тепер підступні гризуни зовсім не виглядали грізними. Вони виходили з космічного корабля на поверхню абрикоса-гіганта, перелякано мружачись і підібгавши довгі рожеві хвости.

— Ну що ж, і нам час завітати в гості до Великого Володаря Темряви Краша, — сказала я Гарбузикові і рвучко відчинила двері капсули.

Те, що я побачила всередині капсули, змусило мене завмерти на місці. Краш стояв біля мого тата, притуливши йому до грудей чорного бластера.

Великий Володар Темряви люто шкірився і, з усього було видно, збирався будь-що вирватися на волю. Я розгубилася: адже один мій необережний рух — і тато може загинути, а ця космічна потвора вирветься на волю і знову чинитиме свої страшні злочини.

«Ну, чому я не дочекалася Люма і сама полізла до цієї капсули?» — т у відчаї подумала я, та в цю мить з-під моїх ніг у бік Краша полетіла руда волохата блискавка. То мій зазвичай миролюбний і лагідний Гарбузик, випустивши усі двадцять пазурів і наставивши гострі, мов бритва, ікла, кинувся на ворога.

Краш не встиг ухилитися, і Гарбузик вп’явся йому в лапу, що тримала бластер. Великий Володар Темряви відсахнувся, зіщулився — і раптом його густе хутро почало повільно сповзати донизу.

Я вражено дивилася на смішне створіння, що розгублено кліпало маленькими намистинками очей. Куди подівся грізний повелитель космічних піратів?

Переді мною стояла невеличка на зріст істота, що скидалася на сіру мишу з облізлим хутром. Тоненький, мов шило, хвостик маленького гризуна, який ще недавно був Великим Володарем Темряви, дрібно тремтів, а голос у Краша виявився тоненький і писклявий.

— Благаю вас, не віддавайте мене на поталу отим мерзенним космопацюкам! Коли вони довідаються, що насправді я звичайний космомиш, то зітруть мене на порох!

Тато, який весь цей час пильно придивлявся до Краша, раптом усміхнувся і підняв його хутряну оболонку, що лежала на підлозі.

— Ви лише погляньте, який дотепний винахід! Ця шкіра-оболонка виготовлена з надчутливих сенсорних приймачів. Отже, Краш, одягнувши її, відчував будь-який рух, будь-яке коливання повітря. Крім того, ось тут, біля рота, вмонтовано спеціальний мікрофон, що підсилює писклявий голос космомиша й робить його грубим і хрипким. Цікаво, який талановитий учений виготовив цей маскувальний диво-одяг?

— Я… — стиха пропищав Краш.

— То ми з вами колеги? — запитав тато і пильно глянув у вічі підступного гризуна.

Краш опустив голову, а тоді просичав:

— А що мені залишалося робити? Ці кляті пацюки знищили на планеті Морок представників усіх інших видів. А мишей вони ненавиділи найдужче. Адже ми хоча й менші на зріст, та набагато кмітливіші за цих неповоротких опецькуватих ненажер! — Краш розлючено заскреготав зубами і вів далі:

— У нашій підпільній мишачій лабораторії я таємно опрацював і створив це захисне вбрання, щоб стати Великим Володарем Темряви. Завдяки надчутливим сенсорам я міг здолати будь-якого пацюка, а в моїй правій лапі було заховано лазерний бластер. Тож усі, хто не хотів мені коритися, відчули на собі його силу! І якби не цей огидний кіт… якби не страх до цих найлютіших ворогів усього мишачого племені, що передається з покоління в покоління, ви б ніколи не здолали Великого Володаря Темряви!

Вимовивши останні слова, Краш похмуро глянув на Гарбузика й засичав від безсилої люті.

Тепер, коли Краша було знешкоджено, я могла полегшено зітхнути й відпочити. Замкнувши підступного гризуна у капсулі, ми з Гарбузиком обережно спустилися по величезному ананасу донизу. Там на мене вже чекав усміхнений Люм.

Він скинув свій сяючий шолом і космоплащ, і я знову подумала про те, що відважний міжпланетний мандрівник, переможець космопіратів і рятівник фруктової цивілізації, схожий на звичайного земного хлопчика. От тільки очі в нього були дивовижної яскраво-зеленої барви, а густий чуб виблискував золотавим кольором.

— Професоре Чайка, Олю, Гарбузику, радий вас знову бачити на Пурпуровій планеті, — сказав Люм і уважно глянув на нас — певно, хотів переконатися, що Краш не завдав нам жодної шкоди.

— Я теж радий, що ви прийшли нам на допомогу, — озвався тато, — але я ніколи не бував на вашій планеті і впевнений, що моя дочка і кіт також тут уперше.

— Помиляєтесь, пане професоре, Оля з Гарбузиком були тут зовсім недавно, а от ви… невже ви забули?

— Ви, певно, жартуєте? Якби моя дочка здійснила космічну мандрівку, повірте, я б уже точно помітив, що вона на довгий час зникла з дому. А щодо мене — я серйозний учений, і мені ніколи подорожувати на далекі планети. До того ж я ще й досі сумніваюся, чи все це відбувається насправді, а чи уві сні.

І тато, як завжди, коли хвилювався, почав смикати себе за борідку.

— Гаразд, професоре, поговоримо про це згодом. А зараз я запрошую вас оглянути Пурпурову планету. Адже, коли до вас приїздять гості, ви їм показуєте найкрасивіші місця?

— Так, але ми й без того затрималися… Певно, на Землі нас вже розшукують…

— Не хвилюйтеся, професоре. За той час, що ви будете на нашій планеті, на Землі мине лише кілька годин, — заспокоїв тата Люм.

— А як же космопацюки? — захвилювалася я. — Вони можуть втекти.

— Та ні, вони не зрушать з місця. Хіба ти забула? Вони бояться живих рослин, як вогню. От чому вони так ненавидять нашу планету і хочуть її знищити, — пояснив Люм. — А ось і Дзиґа, — зрадів Люм і хитнув головою в бік великого смугастого помаранча, який почав повільно розпадатися на дві половинки, і звідти вистрибнула кумедна смарагдова мавпочка.

— Дзиґо! — радісно кинулась я назустріч своїй давній знайомій.

Та маленьке створіння з китичками на вухах і срібним дзвіночком, прив’язаним до хвостика, не поспішало. Мавпочка поважно підійшла до мене й урочисто промовила:

— Вітаю тебе, о відважна переможнице отруйних кокосів! — Проказавши це, мавпочка низько вклонилася й затрусила хвостиком. Дзвіночок на її хвостику дзвінко задзеленчав, а я не втрималася від сміху.

— Дзиґо, та це ж я, Оля. Навіщо всі ці церемонії?

Та Дзиґа продовжувала перелічувати всі мої подвиги, смішно загинаючи пальці на маленькій зморшкуватій долоньці.

— По-перше, ти надмухала повітряну кулю з жувальної гумки і перелетіла на ній через весь Фруктовий острів. По-друге, ти знайшла Печеру Трьох Кокосів. По-третє, ти звільнила Люма і випустила на волю золотокрилих метеликів. А без цих метеликів на нашій планеті не міг би вирости жоден плід, і всі ми загинули б.

Тато, що уважно прислухався до розповіді Дзиґи, вражено поглянув на мене і запитав:

— Невже все це правда?

— Так, — зізналася я. — Але спершу огляньмо Фруктовий острів і всю Пурпурову планету, і тоді ти все зрозумієш.

Я взяла тата за руку, Гарбузик знову сидів у мене за плечима у зручному рюкзаку. І тут я побачила, що Люм подає мені живу пульсуючу кульку, з якою я вирушала у свою першу мандрівку.

Я підставила свою долоню, кулька, немов краплина живого вогню, перекотилася мені на руку, нас підхопила вогняна круговерть, і ми полетіли.

Летіли ми зовсім низько над землею. Під нами проносилися дивовижні сади, сповнені небачених плодів, ріки й озера, в яких виблискувала і хлюпотіла то лимонно-жовта, то пурпурова, то смарагдово-зелена рідина.

Ми побачили галявини, вкриті деревами-хатинами. Виявилося, що мешканці цієї планети не будують будинків, а вирощують їх такими, якими уявляють у своїх мріях.

Були тут будинки-квіти, подібні до збільшених у сто разів ромашок, соняшників, конвалій, лісових дзвіночків. І в кожному величезному дзвіночку, що висів на потужному стеблі, хтось жив.

Ось з однієї такої квітки-хатинки визирнуло усміхнене обличчя веснянкуватої дівчинки з білим, неначе льон, волоссям і синіми-синіми очима. Дівчинка щось весело крикнула нам і помахала рукою.

А ось будинок у вигляд і гриба-дощовика. Звідти вийшов бородатий чоловік, страшенно схожий на мого тата. От тільки колір волосся у нього був яскраво-червоний, і вдягнений той червонобородий дядечко був у смішну спідничку, пошиту з листя лотоса.

Ми наблизилися до високої гори. Та коли я придивилася, то зрозуміла, що це не гора, а піраміда, складена з персиків, слив, помаранчів, винограду та безлічі інших небачених фруктів.

На вершечку фруктової піраміди било джерело. Ми спустилися на невеличку площадку і скуштували сік, що дзюркотів безперервним струмочком. Здавалося, у цьому сокові поєднався смак і аромат безлічі ягід та фруктів.

І враз тато, котрий пив з пригорщі чарівний соковий коктейль, завмер, а тоді почав озиратися навсібіч, ніби щось пригадуючи.

Люм приземлився біля нас. На плечі в нього сиділа Дзиґа й уважно за всім спостерігала. Смарагдова мавпочка ніби намагалася запам’ятати кожну дрібницю. Можливо, це кумедне створіння згодом збиралося переказати нащадкам події нинішнього дня?

Несподівано тато нахилився до мене і почав пильно роздивлятися срібний медальйон, який тепер висів у мене на шиї.

— Олю, звідки у тебе мій оберіг? — спитав він і обережно торкнувся до медальйона.

— Тату, а хіба ти не знаєш, що він чарівний?

— Чарівний? Зачекай… — І тут мій тато натиснув на медальйоні якусь невидиму пружинку, верхня кришка відскочила, і татові на долоню впала маленька вишнева кісточка.

Люм глянув на тата своїми яскраво-зеленими, немов весняна трава, очима і спитав:

— А тепер ви згадали?

— Так! — вигукнув тато. — То, виходить, пригода з вишневою кісточкою була насправді? А я думав, що це сон, котрий я пам’ятаю з дитинства.

— Тату, яка пригода? Ти що, справді вже бував на Пурпуровій планеті?

— Зажди, я тобі все розповім…

Та в цю мить над моєю головою щось промайнуло, на мить затуливши Сонце. То пронеслася по небу прозора капсула, всередині якої я побачила Краша. Він знову був одягнений у своє маскувальне надчутливе фіолетове хутро.

Щоправда, я встигла помітити, як з-під фальшивої шкіри Великого Володаря Темряви визирає тоненький, мов шило, мишачий хвостик. Напевно, правитель планети Морок одягався похапцем, використавши момент, коли нас не було поряд.

Я думала, що Люм кинеться навздогін, та космічний мандрівець провів прозору капсулу поглядом і сказав слова, які я зрозуміла значно пізніше:

— Рано чи пізно його упіймає сама планета Морок. А тепер нам час прощатися. Я маю відправити космопацюків.

— Невже ти їх теж відпустиш? — вражено запитала я.

— Ні, я їх вишлю на планету Пухнастої Кицунії. На перевиховання. Гадаю, після знайомства з володаркою цієї планети у ваших хвостатих знайомих зміняться звички й поведінка.

— А хто така ця Пухнаста Кицунія? — зацікавилась я.

— О, це відома в усій Фруктовій галактиці директорка Центру з перевиховання космічних піратів. Особливо добре її перевиховання впливає на пацюків, мишей та інших космічних гризунів.

— Запа-мня-тають, пірати голохвості, як викрадати порядних котів! — пронявкав Гарбузик.

– І нам теж час додому, — тихо мовив тато. — Але ми неодмінно повернемося. Незабаром.

Люм погладив Гарбузика по рудій пухнастій спині, щось шепнув йому на вухо, а тоді потис руку мені й татові і поклав мені на долоню вже знайому вогнисту кульку.

Я взяла тата за руку, поправила рюкзак з Гарбузиком, а тоді обвела поглядом чарівний краєвид Пурпурової планети, махнула рукою смарагдовій мавпочці, і нас підхопив шалений космічний вихор.

Ви каталися коли-небудь на диких голкохвостах? А гралися у гру «хто впіймає скаженого кльоцика»? Ні? Тоді вам неодмінно треба побувати на планеті співочих бананів. Але спершу я розповім, як потрапила туди одного зимового вечора.

Так от, якось після школи, зробивши всі уроки, я пішла до сусіднього парку, щоб покататися на лижах. Річ у тім, що будинок наш стоїть на околиці міста і до нього впритул підходить ліс. Спершу ліс вирішили перетворити на культурний парк. Проклали доріжки, поставили лавочки і навіть зробили центральну алею з водограєм посередині.

Але все одно ліс ніяк не хотів ставати парком. І щовесни з-під кам’яних плит пробивалася густа лісова трава, замість тендітних кущів виростали ялинки, берези й дуби, а до водограю внадилися дикі качки й гуси. Поміж гілок дерев стрибали, вимахуючи пухнастими рудими хвостами, білки, і навіть полохливі зайці почувалися в нашому парку мов удома, ласуючи капустою й морквою, яку їм приносили мешканці нашого й сусідніх будинків.

І ось тепер, коли я бігла на лижах по пухкому снігу, що вперше випав цієї зими, я помітила дивні сліди. І сліди ці були зовсім не заячі. Найбільше вони скидалися на… відбиток банана. Авжеж, ніби хтось пожартував і вдавив у пухнастий легкий сніжок великий банан. Але кому це знадобилося? Що за дивні розваги?

З цікавості я пройшла на лижах за тими банановими слідами і так захопилася, що не помітила, як заглибилася в ліс. Ліхтарів тут не було, і коли б не світив яскравий місяць, я, напевно, злякалася б. Тим більше, що мій вірний кіт Гарбузик, який завжди супроводжував мене під час прогулянок, десь подівся.

Щойно я подумала про Гарбузика, як почула голосне нявчання і побачила, як мій котяра щодуху мчить за мною, задерши догори свого великого пухнастого хвоста. Я нахилилася, щоб погладити Гарбузика по спині, та кіт промчав повз мене і зник під густим гіллям великої старої ялини, вкритої снігом.

Це було зовсім не схоже на Гарбузика. Отже, там, під ялиною, є щось цікаве. І я, не довго думаючи, скинула лижі і собі полізла під ялину.

Я опинилася ніби у хижі з ялинових лап. Тут було зовсім темно. Добре, що я захопила з собою ліхтарик. Коли електричний промінь освітив маленький клаптик землі, вкритий ялиновою глицею, я зойкнула від подиву. Навпроти мене сидів великий банан і, витріщивши очі, пильно дивився на нас із Гарбузиком.

Від переляку я не знайшла нічого ліпшого, як спитати:

— Вам не холодно?

На мій подив, банан озвався тихим застудженим голосом:

— А ти як думаєш? Тропічна рослина потрапляє у такі жахливі, огидні погодні умови! Я відчуваю, що мої кінцівки от-от відмерзнуть і просто відваляться. — І нещасне створіння раптом схлипнуло й зайшлося плачем.

Тут я вже зовсім розгубилася, а жалісливий Гарбузик підійшов до банана і притулився до нього своїм теплим пухнастим боком.

Банан перестав схлипувати і заговорив схвильовано й рішуче:

— Олю, мене прислав Люм. Він сказав, що ти відчуєш сигнал, який я передам на відстані, й знайдеш мене. От бачиш, так воно й сталося — ми зустрілися. Люм радив звернутися до тебе по допомогу…

— До мене? А чому ж сам Люм вам не допоміг? — запитала я, та мені одразу ж стало соромно, і я почала виправдовуватися. — Звичайно, я не відмовляюся, але ж Люм набагато сильніший за мене.

Банан похнюпився, а тоді тихо промовив:

— Врятувати нас може лише чарівний медальйон. І ти зі своїм видатним котом.

Почувши останні слова, Гарбузик, який завжди любив лестощі, вдоволено замуркотів і по-дружньому обійняв банана лапою.

— На нашу миролюбну планету, що розташована у Фруктовій галактиці, зовсім недалечко від Пурпурової планети, напали страшні бананожери з планети Хрюмів. Уся наша бананова цивілізація під загрозою. — Промовивши останні слова, сердешний банан дрібно затремтів і знепритомнів.

Я підняла зомлілого банана на руки. Він виявився досить опецькуватим і важким. Тепер я могла роздивитися це дивовижне створіння як слід. Довгий вигнутий тулуб у формі банана, пара маленьких ручок та ноги, як два маленькі бананчики, банькаті, тепер заплющені, очі, кирпатий ніс і маленький ротик.

Треба було якнайшвидше віднести мого нового знайомого додому. Вилізши з-під ялинки, я надягла лижі і помчала в бік нашого будинку.

Добре, що надворі було холодно, і бабусі, які завжди сидять на лавочці під нашим під’їздом, тепер грілися у своїх квартирах. Я спокійно піднялася ліфтом на наш десятий поверх і тихо увійшла до квартири. Мама була у відрядженні, а з-під дверей татового кабінету пробивалася тоненька смужка світла. Отже, тато, як завжди, працював.

Я обережно поклала банана на канапі у вітальні, а сама пішла на кухню. Що ж дати замерзлому, як бурулька, бананові? Може, гарячого чаю? І раптом я згадала: мешканці Фруктової галактики не можуть жити без соку.

Я витягла з холодильника пакет свого улюбленого гранатового соку й, наливши його у склянку, повернулася до кімнати, щоб напоїти ним космічного прибульця.

Та, увійшовши до вітальні, побачила, що біля канапи стоїть мій тато, відомий винахідник професор Клим Чайка, і про щось жваво розмовляє з моїм новим знайомим.

— Ви що, зустрічалися раніше? — вражено запитала я, але тато лише махнув рукою і продовжував свою бесіду з бананом.

– І що, у тих хрюмів насправді такі великі ротяки? — допитувався він. — І зуби такі гострі, що ними вони можуть перегризти найтовстіші стовбури дерев? І на полювання вони виходять лише вночі? А з очей у них вилітають блискавки?

— Авжеж, — стиха відказав банан і знову дрібно затремтів.

— Ну що ж, зараз я зроблю деякі обчислення, але й без того зрозуміло, що ми маємо справу з представниками хижої цивілізації бананожерів. Цих істот було штучно створено на планеті Морок. Вони мали знищувати все живе, аби жодна краплина життєдайного соку не потрапляла на шкіру їхніх володарів — космічних пацюків. Адже для цих космічних монстрів сік — страшна отрута.

— Тату, то що ж робити? Як допомогти сердешним бананам? Адже їх просто зжеруть! — вигукнула я і зі співчуттям подивилася на кирпатого банана, який і далі щулився від холоду, забившись у куток канапи.

Я простягла бідоласі склянку соку, і варто було прибульцю з Бананової планети зробити лише ковток темно-гранатової рідини, як зуби його перестали цокотіти об край склянки, і наш гість заговорив спокійним, упевненим голосом:

— Олю, часу в нас залишилося зовсім небагато. Якщо ми зараз же не вирушимо на допомогу моїм братам, підступні хрюми заволодіють нашою планетою.

Я запитально подивилася на тата. Він на якусь мить замислився, ще раз глянув на свої підрахунки, а тоді простяг мені медальйон-оберіг.

Я вже знала про чарівні властивості цієї маленької сріблястої речі на ланцюжку. Татонатиснув на невидиму пружинку, в медальйоні відскочила кришечка, і я побачила всередині медальйона маленьку вишневу кісточку.

Одного разу я вже бачила її. Коли ми разом з ним потрапили на Пурпурову планету. Там до тата повернулися спогади дитинства, і він відновив у пам’яті свою давню мандрівку на цю загадкову планету.

Тоді тато не розповів мені, в чому ж сила цієї маленької кісточки. Сказав, що кожен новий господар має сам про це довідатися, інакше кісточка втрачає свої чудодійні властивості. І ось тепер я мала сама вирушати у небезпечну мандрівку, і моєю зброєю була лише ця вишнева кісточка. Невже тато відпустить мене? Я пильно глянула на тата, але він спокійно сказав:

— Олю, тепер усе залежить від тебе. Головне — вірити у свої сили. Я теж багато чого вмів, коли був хлопчиком. На жаль, коли люди виростають, то забувають дуже багато важливих речей.

— А як же я перенесуся на планету Співочих Бананів?

— О, це дуже просто, — озвався кирпатий банан, що досі мовчав і уважно прислухався до нашої розмови. — Але скажіть, чи не могли б і ви вирушити з нами у подорож? — Останні слова банан промовив, звертаючись до Гарбузика, і ввічливо вклонився моєму хвостатому приятелеві.

Гарбузик хитро глянув на мене, а тоді примостився біля моїх ніг. Було видно, що шанобливе ставлення банана йому лестить, і він готовий виконати будь-яке прохання прибульця з космосу.

Банан відчинив двері на балкон, ступив у снігову заметіль і поманив нас за собою. Я озирнулася на тата, але він спокійно усміхнувся, помахав мені рукою і сказав:

— Чекаю тебе завтра вранці. Гляди не запізнися до школи!

І раптом я повірила, що все скінчиться добре, підхопила на руки Гарбузика і слідом за бананом вийшла на балкон.

— Сідайте на мене верхи, — скомандував банан.

Гарбузик одразу ж послухався і вмостився на спині у банана. Я ж трохи повагалася, але для сумнівів не було часу. Я сіла на банана верхи, міцно обхопила його руками, і ми понеслися у безвість.

Подорожувати у космічному просторі на кирпатому банані виявилося дуже зручно. Навколо нас утворилася хмара теплого прозорого повітря, і ми летіли немов усередині повітряної кулі.

Можливо, іншим разом я пильніше придивлялася б до хвостатих комет, мерехтливих зірок та різнокольорових планет, вкритих морями й горами. Та зараз мені було не до того. Як нас зустріне планета Співочих Бананів? І чи пощастить мені здолати підступних бананожерів?

Я не помітила, як задрімала, а коли розплющила очі, мене з усіх боків оточували неймовірно галасливі мешканці планети Бананів.

Хто б міг подумати, що такий мовчазний плід, як банан, настільки розвинеться на далекій планеті Фруктової галактики, що не лише навчиться розмовляти, а й буде безперестану базікати? Врешті я затулила вуха руками, а тоді голосно крикнула:

— Ану замовкніть! І нехай розповідає хтось один.

Вперед виступив поважний гладкий банан, підперезаний червоним ремінцем — я зрозуміла, що він тут головний, — і промовив несподівано густим басом:

— До заходу сонця залишилися лічені години. Щойно западе темрява, хрюми перейдуть у наступ. Ходімо до нашої схованки.

Я кинулася слідом за гладким бананом та його супутниками, навіть не глянувши, чи йдуть за мною Гарбузик і кирпатий банан, що доправив нас на Бананову планету. Певно, я ще не зовсім прокинулася. За хвилину я зрозуміла-, в яку халепу вскочила через свою неуважність, та було вже запізно…

Переді мною гостинно розчинилися масивні, витесані з суцільної кам’яної брили двері, і я опинилася всередині дивовижного палацу.

Все тут було кам’яне. І, здається, каміння це було коштовне. Бо від світла смолоскипів, прикріплених по кутках, відшліфована поверхня стін виблискувала усіма кольорами веселки, а посеред великої зали стояв розкішний трон.

Однак, незважаючи на всю цю красу, мені раптом стало моторошно. Я пригадала, що коли нас із татом викрали космопацюки, я бачила трон їхнього володаря Краша, зроблений точнісінько з такого каміння.

Щойно я про це подумала, як до мене торкнулася чиясь холодна вогка лапа. Я рвучко обернулася — і зойкнула від жаху: переді мною стояв сам його величність Великий Володар Темряви Краш.

Він анітрохи не змінився з часу нашої останньої зустрічі. Краш так само скидався на збільшену в сто разів морську свинку. На ньому знову вилискувало фіолетове хутро, на голові сяяла золота корона, а вираз морди повелителя планети Морок не обіцяв мені нічого доброго.

— Ну що, попалася, мерзенна людська істото? — прогарчав Краш.

Я спробувала щось відповісти підступному гризунові, та від хвилювання у мене так пересохло в роті, що я й слова не могла вимовити.

Краш хрипко засміявся і махнув комусь лапою. На цей знак до мене наблизилася пара рожевих пацюків з великими, мов лопухи, вухами й смішними маленькими хоботами, що весь час до чогось принюхувалися.

Прислужники Краша схопили мене й потягли по темному коридору, час від часу підштовхуючи у спину, щоб я швидше рухалася. Між собою вухаті гризуни перемовлялися за допомогою якихось дивних звуків, скоріше схожих на зміїне сичання.

«Ну чому, чому я не взяла з собою у цю космічну мандрівку татів УПС — Універсальний Перетворювач Слів?!» — у розпачі подумала я, згадавши про чудову шапочку з навушниками, яка так згодилася мені, коли нас із татом викрали космопацюки.

Та було вже пізно про щось жалкувати. Треба було зосередитися і придумати, як вирватися з цієї пастки.

Рожеві пацюки вкинули мене до якоїсь холодної вогкої комірчини без вікон. Все зрозуміло: кирпатий банан попереджав мене, що хрюми можуть нападати на співочих бананів тільки коли западає темрява. Сонячне проміння для них смертельне. Напевно, вони облаштували свою засідку всередині якоїсь величезної гори і побудували тут цілий палац для свого володаря Краша.

Цікаво, а чи знають підданці Краша, що насправді він зовсім не Великий Володар Темряви, а самозванець — звичайний космомиш, перевдягнений у штучну надчутливу фіолетову шкіру? Що голос у їхнього володаря не грізний і хрипкий, а писклявий і тоненький, як у звичайної миші?

Але при цьому Краш не лише підступний космічний пірат. Він — талановитий винахідник, котрий сам виготовив це розкішне фіолетове хутро, з надчутливими приймачами та мікрофоном, що перетворює його голос на страшне гарчання.

Напевно, це він створив хрюмів — пожирачів бананів, а тепер тільки й дожидає ночі, щоб спостерігати, як вони знищать мешканців бананової планети.

А що найжахливіше — він перевдяг свого вірного прислужника-космопацюка у бананову шкуру, що захистила його від сонячних променів, і він заманив мене в пастку.

На щастя, мій медальйон-оберіг висів у мене на шиї, — космопацюки, що захопили мене, його не помітили. Я простягла руки вперед і обережно зробила кілька кроків у цілковитій темряві. Мої пальці торкнулися до холодної вогкої стіни.

Я приклала медальйон до грубої шерехатої поверхні і почала обережно пересувати його вздовж стіни. Врешті медальйон почав тьмяно блимати, а тоді несподівано спалахнув яскравим жовтим світлом. Я навіть очі замружила, так важко було звикати до світла після непроглядного мороку.

Я оглянула кімнату. Високе кам’яне склепіння, слизькі, вкриті цвіллю стіни, — де ж шукати вихід з цього таємного замку космопацюків? І раптом я помітила, що медальйон сам почав рухатися. Я зняла тоненький срібний ланцюжок із шиї, і мій оберіг спершу повис у повітрі, а тоді ніби приклеївся до протилежної від дверей стіни.

Враз каміння навколо медальйона почало розпадатися і сипатися донизу дрібними скалками.

У стіні утворився прохід, і я, відкинувши будь-які вагання, ступила всередину отвору.

Я довго йшла крізь вузенький тунель, що його мій чарівний медальйон пробив у кам’яній стіні, аж врешті відчула подув свіжого повітря і зрозуміла, що вийшла на волю.

Тепер, коли величезне бузкове сонце, що освітлювало планету Співочих Бананів, сховалося за обрієм, навколо панували фіалкові сутінки. Я побачила, що мій медальйон лежить біля підніжжя гори і ледь світиться. Я підібрала свій оберіг і подумала про те, що без нього я, певно, давно б уже пропала.

На високому дереві, вкритому плодами, схожими на стиглі гарбузи, співала пташка. Я підняла голову, щоб роздивитися її, і раптом помітила, що серед густого гілля ховається мій кмітливий кіт Гарбузик, а біля нього притулився кирпатий банан.

«Он воно що, — подумала я, — це співочий банан, аби попередити мене і не привертати увагу ворогів, затьохкав по-пташиному!»

Я мало не зойкнула від радості й уже хотіла озватися до своїх друзів, та побачила, що банан підніс до рота маленького жовтого пальчика і показує мені, що слід мовчати.

Позад мене почулися скрадливі кроки, і я ледве встигла сховатися за товстий стовбур гарбузового дерева. На галявину вийшли дві дивовижні істоти. Вони не були схожі на жодне створіння, яке мені доводилося зустрічати не лише на Землі, а й під час моїх космічних подорожей.

Здавалося, що ці двоє хижаків складаються із величезних ротяк, і ті ротяки й на мить не переставали щось жувати, хрумкотіти й плямкати. І раптом я здогадалася: це і є страшні бананожери.

Я затамувала подих і вражено спостерігала, як ротаті ненажери нищать усе на своєму шляху, залишаючи після себе широку смугу голої землі. І я з жахом зрозуміла, що коли не зупинити цих ненажерливих монстрів, то планета Співочих Бананів перетвориться на мертву пустелю, де не виживе бодай одна травинка чи квітка.

Істоти, створені підступним Крашем, уміли лише ковтати, гризти й жувати. І, здавалося, порятунку від них немає. Ось-ось вони доберуться до гарбузового дерева і спокійнісінько схрупають і мене, і Гарбузика, і сердешного кирпатого банана, що покликав мене на допомогу, сподіваючись, що я врятую його планету.

Треба було щось придумати. Та найперше слід чимшвидше тікати від хижих ненажер. Я вмить видряпалася по гладенькому стовбуру нагору і вмостилася на гілці поруч з Гарбузиком та бананом.

Мої друзі мовчки сиділи на дереві і заворожено дивилися на хрюмів. Несподівано мій відважний кіт стріпнув головою, вигнув спину дугою, як це він робив завжди, коли приймав якесь важливе рішення, і, розчепіривши всі чотири лапи, стрілою полетів донизу. Прямісінько на голову одному з хрюмів.

Мабуть, ці двоє ходячих пузяк ще ніколи не зустрічалися з котами. Та ще й з такими розлюченими. Бо той, котрому на голову звалився мій Гарбузик, спершу остовпів, а тоді скинув із себе кота і тут-таки спробував його проковтнути. Другий хрюм кинувся й собі ловити спритного котяру.

Ротяки в обох потвор були розкриті так широко, що, здавалося, вони можуть проковтнути не лише Гарбузика, а й одне одного. Та рудий кіт прослизнув між двома неповороткими бананожерами й кинувся навтьоки, виманюючи хрюмів геть від дерева, на якому ховалися ми з кирпатим бананом.

Щойно Гарбузик та його переслідувачі зникли у густих заростях, на галявину, посеред якої стояло гарбузове дерево, почали обережно виходити наполохані банани.

Серед них я помітила гладкого банана, підперезаного червоним паском, і вже хотіла схопити його, вирішивши, що Краш знову підіслав свого перевдягненого прислужника.

Та я вчасно зрозуміла, що це найсправжнісінький співочий банан. Адже, побачивши мене на дереві, опецьок виставив уперед коротеньку ніжку, витягнув догори обидві руки і… заспівав пронизливим високим голосом.

Від несподіванки я мало не звалилася з дерева, але мій кирпатий друг вчасно притримав мене.

— Подобається? — запитав кирпатий і в захваті глянув на гладкого співака.

— Т-т-так, — ніяково озвалася я, не розуміючи, говорить він серйозно чи жартує.

«Невже ці жахливі пронизливі звуки, що нагадують автосигналізацію, можуть комусь подобатися?» — вражено подумала я, та в цю ж мить почула бурхливі оплески.

То великий натовп бананів, що зібрався під нашим деревом, захоплено аплодував співакові, просячи його повторити цей неймовірний вереск.

«Ні, наступної арії я не витримаю», — зрозуміла я і вирішила діяти.

До того ж за цими співами банани зовсім забули про страшну загрозу, що нависла над їхньою планетою.

«Напевно, банани стають зовсім безборонними, коли починають співати або слухають спів, — зрозуміла я, — і цим хочуть скористатися їхні вороги».

Повірте мені, досвідченій космічній мандрівниці, — у Всесвіті немає дивнішої планети, ніж планета Співочих Бананів. Уявіть собі, коли я спустилася з гарбузового дерева, щоб припинити пронизливий вереск підперезаного червоним паском банана, його фани мало не затоптали мене.

Я продиралася крізь щільний натовп прихильників гладкого співака, та це було непросто. Оскаженілі любителі бананового співу будь-що хотіли почути продовження виступу видатного артиста і, здавалося, геть забули про бананожерів, які от-от могли знищити весь банановий рід.

Але в цю мить на галявину вискочив мій Гарбузик. За ним щодуху мчали два хрюми. Видно було, що мій кіт страшенно втомився, а хрюми були такі ж бадьорі й сповнені сил, як на початку цих скажених перегонів.

— Гарбузику! — вигукнула я і підхопила виснаженого кота на руки.

— Чудово! Тепер мої хрюми поласують не лише цими співочими пришелепкуватими бананами, а ще й котятиною. Не кажучи вже про дівчинку з далекої Землі, — почула я знайомий хрипкий голос у себе за спиною.

Так, це був Великий Володар Темряви — підступний Краш. Він вийшов на галявину у супроводі своїх вірних прислужників — космопацюків і огидно шкірився, дивлячись на мене, Гарбузика і розгублених бананів.

«Ну, от і все, — у розпачі подумала я, — доспівалися!»

— Ну, от і все, доспівалися! — ніби прочитав мої думки Краш і хрипко засміявся. — Ось і прийшов гаплик вашій Банановій планеті. Оці симпатичні хрюмики тільки почнуть з Бананової планети. Завтра я перероблю їх на Універсальних Пожирачів Фруктів. Вони схрумають усю Пурпурову планету і не вдавляться. А потім проковтнуть усю Фруктову галактику і закусять твоєю Землею. Там, здається, є багато різних рослин та живих істот?

— Що ж нам робити? — почула я розпачливий зойк кирпатого банана. І раптом у мене у вухах пролунав голос мого друга Люма:

— Співати…

«Ну от, у мене вже почалися слухові галюцинації», — сумно подумала я.

Та, мабуть, цю пораду почула не лише я. Мій завжди стриманий кіт Гарбузик, який соромиться навіть стиха муркотіти при чужих людях, раптом широко роззявив рота і голосно занявчав. І, що дивно, немов за командою, банани, що з’юрмилися на галявині біля гарбузового дерева, розкрили роти і всі, як один, голосно заспівали.

Таких жахливих пронизливих звуків я не чула зроду. Я затулила вуха руками і кинулася навтьоки. Але вереск велетенського хору, що волав тисячами голосів, переслідував мене скрізь.

Певно, спів бананів доводив до шаленства не лише мене. Я побачила, як рожеві пацюки у відчаї затуляють свої вуха-лопухи лапами і в паніці розбігаються навсібіч.

А сам Великий Володар Темряви несподівано закрутився на місці, його розкішне фіолетове хутро впало на землю, мов брудна ганчірка, а з-під нього виповзла наполохана невеличка істота, що тремтіла від жаху. Космомиш, що ховався під маскувальним одягом і зображував із себе правителя планети Морок, не витримав страшенного вереску мешканців планети Співочих Бананів.

Користуючись загальним сум’яттям, хитрий гризун вскочив до таємного палацу, схованого у горі, щільно причинивши за собою двері.

А за мить я побачила, як над горою з’явилася невеличка прозора капсула. Отже, підступний Краш знову зумів утекти, залишивши напризволяще своїх вірних прислужників — космопацюків та ненажерливих хрюмів.

Несподівано жахливий спів бананового хору урвався. Так, ніби хтось натиснув на кнопку і вимкнув звук. Я з полегкістю зітхнула і вирішила, що на сьогодні з банановими співами закінчено. Та, як виявилося, моя радість була передчасною.

Щойно пронизливі звуки бананового хору затихли, я повернулася на Галявину, посеред якої росло крислате гарбузове дерево.

На душі в мене було весело й спокійно — адже Краш щойно ганебно втік, космопацюки, втративши свого ватажка, розбіглися по всіх усюдах, і ми з бананами можемо святкувати перемогу.

Та лише наблизившись до великого натовпу бананів, який ще недавно радісно співав свої пронизливі пісні* а тепер, ніби закам’янівши, завмер на місці, я зрозуміла, що сталося.

Навпроти бананового гурту стояли хрюми і ласо облизувалися, вибираючи жертву. То ось чому так несподівано замовкли співочі банани!

Виявляється, підступний Краш, створюючи своїх ненажерливих монстрів, передбачив усе. На хрюмів страшні звуки бананового співу не лише не діяли, а навпаки, збуджували у них ще більший апетит!

Я побачила, як мій відважний Гарбузик приготувався до бою. Він вигнув спину і випустив пазури. Та що міг зробити маленький рудий котик проти цих ротатих хижих потвор?

«Ну чому, чому Люма немає поруч зі мною? Він обов’язково щось би вигадав і врятував Бананову планету!» — у розпачі думала я. Але золоточубий хлопчик був, певно, десь на іншому кінці Фруктової галактики, і розраховувати можна було лише на власні сили.

Я замружилася, намацала під курточкою свій чарівний медальйон і рушила вперед, назустріч хижим хрюмам.

Люті бананожери, побачивши мене, помітно пожвавилися. Вони на якусь мить навіть перестали плямкати. Чим ближче я підходила до хрюмів, тим вдоволеніші мордяки у них ставали.

Я була вже зовсім поряд із зубатими потворами. Від хвилювання я так сильно стиснула чарівний медальйон у руці, що спрацювала потайна пружинка, у медальйоні відкрилася кришечка, і на долоню мені викотилася маленька вишнева кісточка.

І раптом у мене в голові знову залунав знайомий голос Люма:

— Стріляй!

«Нічого собі порада! А чим стріляти?» — у розпачі подумала я.

— Та, звичайно ж, кісточкою! — озвався Люм.

У мене не було часу, щоб замислитися над цією дивною порадою. Тому я просто взяла кісточку між вказівним і великим пальцями. Відчула, що вона слизька і гладенька, і міцно стисла пальці.

Кісточка полетіла в бік хрюмів. Спершу вона влучила в одного бананожера — того, що висолопив язика і ласо облизувався. Потім, відскочивши від зубатого хижака, стукнула по носі другого хрюма, що ковтав голодну слину і люто клацав зубами.

Те, що я побачила за мить, було настільки несподіваним, що спершу я не повірила своїм очам. Величезні ненажерливі хрюми раптом почали вкриватися листячком.

Їхні гладкі тулуби перетворилися на стовбури, і за мить на місці потвор вже росли два великі гіллясті дерева.

Першими отямилися банани. Вони кинулися до мене, підхопили на руки й почали підкидати в повітря. Коли ж їхня радість трохи вщухла і мене обережно опустили на землю, вперед виступив уже добре знайомий мені огрядний банан, підперезаний червоним паском, і, урочисто склавши на грудях руки, приготувався до співу.

— Ні! Ні! Тільки не це!!! Вдруге я цього не витримаю! — у розпачі вигукнула я, затуливши вуха руками.

По натовпу бананів прокотилися здивовані вигуки:

— Який жах!

— Вона не любить нашого співу!

— Нещасна істота!

— Вона геть позбавлена музичного слуху!

Ображений гладун-соліст стулив рота, і я з полегкістю зрозуміла, що небезпека минула — банани не верещатимуть своїми пронизливими голосами.

— Привіт! — почула я за спиною голос Люма.

Я рвучко озирнулася і побачила свого космічного друга. Золоточубий хлопчик із зеленими очима тримав на руках смарагдову мавпочку Дзиґу й усміхався.

Але я, згадавши, як ще кілька хвилин тому мене мало не зжерли страшні хрюми, ображено сказала:

— Люме, ну чому тебе не було поруч, коли я так боялася і не знала, що робити з хижими бананожерами?

— Не ображайся, Олю! Але ти сама мусила здолати і космопацюків, і Краша, і цих зубатих потвор. Адже медальйон і вишнева кісточка стають чарівними лише в твоїх руках.

— До того ж ми пильно стежили за тобою, — озвалася кумедна смарагдова мавпочка з китичками на вухах і срібним дзвіночком, прив’язаним до хвоста. — Ми ніколи не кидаємо друзів напризволяще!

— А тепер я запрошую тебе покататися на голкохвостах, — промовив Люм і рушив у бік двох величезних дерев, на які перетворилися хижі хрюми.

— Голкохвости? А хто це? — здивовано запитала я.

— Як? Ти ніколи не чула про цих дивовижних істот? — здивувалася Дзиґа, що вмостилася в мене на плечі й пильно стежила за всім, що відбувається навкруги. — Голкохвости — найспритніші бігуни в усій Фруктовій галактиці. Той, хто хоч раз проїхав верхи на голкохвості, не забуде цього довіку!

— А ще верхи на голкохвостах грають у чудову гру «хто впіймає скаженого кльоцика». Заради цього на планету Співочих Бананів прилітають спортсмени з усієї Фруктової галактики! — додав Люм.

— А звідки ж візьмуться ті ваші голкохвости і скажені кльоцики? Поки що крім співочих бананів я тут нікого не бачила.

Пригадавши страшний вереск місцевих жителів, який тут називався співом, я мимоволі здригнулася.

— Немає нічого простішого, — озвався мій золоточубий приятель і плеснув у долоні.

Тієї ж миті звідкись ізгори, з верхівки величезного дерева, що виросло на місці одного з бананожерів, на нас посипалися гігантські червоні плоди.

Впавши на землю, ці круглі, як м’ячі, диво-фрукти розкололися, і з них вистрибнули чудернацькі вогненно-руді істоти. Найбільше вони скидалися на наших земних стоніжок, але хвости в них були тоненькі й гострі, мов голки.

— Нічого собі розвага, — вражено промовила я, — уявляю, що трапиться з вершником, який звалиться з такого голкохвоста і наколеться на гострий шпичак його хвоста!

Певно, мій Гарбузик був тієї ж думки про цю небезпечну гру. Він глянув на мене своїми хитрими жовтими очима і пронявчав:

— Я завжди готовий мняв-розімняти лапи, але їздити на цих, мняв-мняко кажучи, фруктових мняв-монстрах відмовляюся!!!

Гарбузик ввічливо вклонився і пішов до бананів, що стояли посеред галявини і нетерпляче чекали, коли мій кіт долучиться до них. З усього було видно, що бананів і Гарбузика набагато більше за ігри з кльоциками та катання на голкохвостах цікавить спів.

Мене ж так вжахнула думка про те, що я знову почую страшне завивання, яке, на думку бананів, було чудовим співом, що я підскочила до найближчого голкохвоста й скочила йому на спину.

— То ти все-таки наважилася? — зрадів Люм. — Ну що ж, тоді треба запросити до гри кількох скажених кльоциків.

Промовивши це, мій космічний друг плеснув у долоні, і в ту ж мить із другого дерева, що колись було зубатим бананожером, посипалися плоди, страшенно схожі на огірки. Але місцеві огірки були яскраво-блакитного кольору, а коли шкаралупа на них розкололася, звідти повистрибували невеличкі симпатичні звірятка.

Вкриті ці звірятка були ніжним блакитним хутром, голови кльоциків прикрашали гострі вушка, а очі у них були великі й фіолетово-чорні.

Але найдивнішим було те, що кльоцики усміхалися і безперестанку підстрибували на місці, ніби до ніг у них були прикріплені пружинки. Я пильно придивилася до звіряток і справді помітила в них на лапках пружини.

— Ну що, почнемо гру? — запитав у мене Люм і собі скочив на найближчого голкохвоста. — Дзиґа буде суддею. А правила гри дуже прості. Треба втриматися верхи на голкохвості і при цьому впіймати якнайбільше кльоциків.

Смарагдова мавпочка, почувши, що їй довірили судити нашу гру, спритно видряпалася на дерево, зручно вмостилася на гілці і витягла з потайної кишеньки маленький зошит і крихітний олівець. Тоді піднесла до рота срібний свищик і пронизливо засвистіла.

Тієї ж миті кльоцики заметушилися, а тоді кинулися врозтіч. У мене замиготіло в очах, та все ж я вхопилася однією рукою за шию голкохвоста, злегка стукнула його в боки й помчала вперед, навздогін за блакитними звірятками, намагаючись ухопити хоч би одного скаженого кльоцика.

Ось тепер я добре зрозуміла, чому цих смішних звіряток називають скаженими. Кльоцики підстрибували на пружинках, переверталися у повітрі і при цьому голосно реготали, ніби хтось їх лоскотав. Та коли все ж мені пощастило вхопити одного скаженого кльоцика за пухнастий хвостик, звірятко вмить заспокоїлося й вмостилося поруч зі мною на спині голкохвоста.

На жаль, це була моя єдина здобич. Решта спритних кльоциків вислизала у мене з рук і з радісним сміхом, перекидаючись через голову, тікала геть.

А от Люм упіймав аж десятьох блакитних звіряток. Тож коли ми зібралися біля дерева, на якому сиділа Дзиґа, навіть без її підрахунків було зрозуміло, хто виграв.

Але я зовсім не засмутилася. Такої чудової гри у мене не було ще ніколи в житті. А головне, я втрималася на голкохвості і не накололася на шпичак його гострого, мов голка, хвоста!

Дзиґа підняла догори лапку й промовила:

— Прошу уваги! Я рада оголосити, що видатна переможниця космопацюків, дівчинка на ім’я Оля, віднині носитиме почесне звання Майстра їзди на Голкохвостах, а також нагороджується медаллю першого ступеня за участь у грі «хто впіймає скаженого кльоцика».

Промовивши останні слова, Дзиґа зістрибнула з дерева мені на плече й прикріпила до кишені моєї курточки маленьку сріблисту медаль із зображенням усміхненого кльоцика.

Люм радісно потис мені руку, а тоді нагадав:

— На жаль, нам час прощатися. На Землі вже минула ніч, а ти обіцяла татові повернутися вранці, аби встигнути до школи.

Я побачила, що до Нас біжить Гарбузик у супроводі кирпатого банана. Того, що прибув на Землю, аби покликати мене на допомогу. Видно було, що вони з Гарбузиком уже встигли подружитися, а спільний спів у бананячому хорі був для них справжнім святом.

Гарбузик щось жваво пояснював своєму новому приятелеві, але я розібрала лише останні слова свого рудого котика:

— Якби ви могли приїхати і почути котячий хор на нашому даху весняної місячної ночі…

На що кирпатий банан ввічливо відповів:

— Я докладу всіх зусиль, щоб побувати на вашій чудовій планеті навесні. І, сподіваюся, ми ще заспіваємо разомі Я попрощалася з Люмом, махнула рукою смарагдовій мавпочці і приготувалася до космічної подорожі. За мить ми з Гарбузиком уже сиділи, зручно вмостившись на спині кирпатого банана, і мчали додому.

Повз нас летіли миготливі зірки й хвостаті комети, ми проминали різнокольорові планети, а я усміхалася й думала про планету Співочих Бананів і сподівалася будь-що побувати на ній іще раз.

Як, на вашу думку, виглядають найповільніші створіння у світі? Пригадайте: вони мають довге вкрите липкою рідиною тіло, на спині у них хатинка-мушля, а на голові у цих ледацюг час від часу з’являються маленькі ріжки. Звичайно — це равлики.

Я не раз бачила, як після дощу вони виповзають на доріжки нашого парку, як обережно виставляють свої антени-ріжки і обмацують ними все, що трапляється на шляху. Та варто ледь-ледь доторкнутися до равлика, і в ту ж мить слимачок ховається до своєї хатинки, і виманити його звідти дуже важко. Скільки не примовляй: «Равлик-Павлик, не ховайся, з нами в піжмурки пограйся!», а обережний равлик ніяк не піддається на вмовляння і тихесенько сидить у своїй схованці.

Ви, певно, дивуєтеся, чому це раптом я згадала про равликів? А ось чому. Нещодавно мені довелося помандрувати зі своїм другом, космічним мандрівником Люмом, на планету Смугастих Равликів, і я зрозуміла, які це кмітливі й спритні створіння. Зараз ви самі в цьому переконаєтеся.

А почалося все так. Вже другий тиждень я сиділа вдома. У нас півкласу захворіло на грип, і школу закрили на карантин. Мама щоранку міряла мені температуру, хитала головою, примушувала пити різні піґулки й мікстури і ставила на спину пекучі гірчичники.

Мені це страшенно не подобалося, і я намагалася переконати маму, що вже зовсім здорова. Так хотілося врешті вибігти на вулицю, взявши з собою на прогулянку мого вірного рудого кота Гарбузика. Але мама суворо казала:

— Ніяких прогулянок! Марш до ліжка!

І я слухняно загорталася в ковдру і починала згадувати різні пригоди, які мені довелося пережити під час моїх таємних космічних мандрівок.

Того ранку я також лежала в ліжку, в ногах у мене згорнувся Гарбузик, а я із сумом думала, що десь у далекій Фруктовій галактиці, можливо, саме зараз відбуваються дивовижні події. І як шкода, що мене там немає.

Я мимоволі потяглася до чарівного медальйона, що висить у мене над ліжком. Його мені подарував тато після нашої спільної мандрівки на Пурпурову планету. Я взяла до рук маленьку срібну пластинку на ланцюжку і подумки покликала Люма.

В ту ж мить я почула, як хтось тихенько постукав у шибку. Я скочила з ліжка, підбігла до вікна і побачила, що до мене в кімнату зазирає моя давня знайома з Пурпурової планети — кумедна смарагдова мавпочка Дзиґа.

Я швидко відчинила вікно, і ось уже Дзиґа зручно вмостилась у кріслі й поважно звернулася до мене:

— Олю, мене прислав Люм. Сам він зараз дуже зайнятий. А коли отримав від тебе повідомлення, доручив мені запросити тебе на планету Смугастих Равликів.

— Що? — вражено запитала я. — А хіба бувають смугасті равлики?

— Авжеж, — упевнено відказала Дзиґа і простягла мені яскраво-зелену пластинку, на якій було написано:

В кінці листа стояла велика смугаста печатка, із зображенням поважного бородатого равлика.

І я зрозуміла, що, судячи з усього, цей Равль Золотосмугий — істота мудра й серйозна, і на якісь дрібниці він не став би витрачати часу. А тим більше не надсилав би запрошення аж на Землю, коли б отой фестиваль не був якоюсь особливою подією.

Від хвилювання у мене засвербіло у носі, і я голосно чхнула. На що смарагдова мавпочка, пильно глянувши на мене, промовила:

— Здається, на вашій планеті чхання означає знак згоди?

Я не стала пояснювати їй, що чхаю просто через грип, а крадькома підморгнула Гарбузику, і ми з моїм рудим котярою почали збиратися в дорогу.

Треба було зробити це швидко й непомітно. Мама саме пішла на роботу, тато, як завжди, працював у своєму кабінеті. Певно, робив якесь чергове геніальне відкриття. Адже мій тато — відомий учений і винахідник професор Клим Чайка.

Отож я на всяк випадок вирішила не казати батькам, що збираюся у космічну подорож. Ніколи не відомо, як до цього поставляться дорослі. Хоча мій тато вже бував у Фруктовій галактиці і навіть якось допоміг врятувати Пурпурову планету від хижих космічних пацюків.

Розумієте, на початку, коли я ще тільки познайомилась із золоточубим хлопчиком з Фруктової галактики, я не уявляла, що у космічних мандрівках час минає зовсім не так, як у нас на Землі. Я можу бути десь на іншому кінці Всесвіту тиждень чи навіть місяць, а на Землі за цей час мине лише кілька годин. Але тепер я вже не боялася, що вдома хвилюватимуться й шукатимуть мене по всіх усюдах.

Отож я швидко склала у рюкзак кілька необхідних у космічній мандрівці речей: електричний ліхтарик, що працює на нескінченних батарейках, які зробив мій тато, запальничку, що живиться сонячною енергією, — також татів винахід, а ще теплу куртку й запасну пару вовняних шкарпеток. Адже ніколи не відомо, який клімат буде на одній з планет Фруктової галактики.

Зверху на речах у рюкзаку зручно вмостився мій вірний рудий кіт Гарбузик. Я повісила на шию чарівний медальйон (він не раз рятував мене, коли я потрапляла у халепу), і ми приготувалися до польоту.

У космосі мандрувати дуже просто. Звичайно, якщо у вас є вогняна кулька, яка переносить вас у просторі.

Дзиґа поклала кульку, що вібрувала й випромінювала яскраве світло, мені на долоню, застрибнула мені на плече, і нас підхопив шалений вогняний вихор.

Мандруючи Фруктовою галактикою, треба бути готовим до всього. Жодна планета в цій галактиці не схожа на іншу, і ніколи не знаєш, яка небезпека підстерігає тебе під кожним квітучим кущиком чи всередині райдужної печери, встеленої коштовним камінням.

Ось і зараз, приземлившись посеред невеличкого круглого майданчика, схожого на арену цирку, я сторожко подивилася навкруги. Майданчик був вкритий жовтим піском, а посередині його я помітила невелику табличку з якимось написом.

Смарагдова мавпочка Дзиґа, яка передала мені запрошення на планету Смугастих Равликів, спритно зіскочила з мого плеча й побігла до таблички. Ми з Гарбузиком також підійшли до середини майданчика й зупинилися, намагаючись розшифрувати загадковий напис.

Але зробити це було непросто. То були якісь дивні значки: трикутники, квадрати, кружечки. Я торкнулася до таблички пальцями, і раптом ці значки почали переміщуватися так, як на екрані комп’ютера, коли граєшся у гру тетріс.

Дзиґа замислено почухала потилицю, а тоді вигукнула:

— Все зрозуміло! Для того, щоб потрапити на Фестиваль Смугастих Равликів, треба пройти іспит на кмітливість. Це ніби вхідний квиток.

— А як же запрошення від самого Равля Золотосмугого? — ображено запитала я.

— Ну, як тобі пояснити, — знітилася смарагдова мавпочка, — розумієш, усіх учасників фестивалю розбивають на команди. Є команда Розумників, команда Хитрунів і навіть команда Пришелепків.

— Тю, а як же ті Пришелепки будуть змагатися, якщо вони, судячи з назви, пришелепкуваті?

— Дуже просто, — усміхнулася Дзиґа, — Фестиваль Смугастих Равликів тим і цікавий, що ніколи не відомо, як усе закінчиться. Іноді завдання бувають такі дивовижні, що Розумники або Хитруни можуть програти, а переможцями стануть ледачі й неповороткі Пришелепки. Але треба поспішати, бо ти можеш запізнитися і не втрапиш до жодної команди.

Я втупилася у загадковий напис, але як розв’язати завдання, придумане кмітливими смугастими равликами, не знала.

Від хвилювання, що, перелетівши мало не пів-всесвіту, я можу повернутися на Землю, так і не дізнавшись, що ж відбувається на таємничому фестивалі, я почала нервово стукати пальцями по табличці.

Раптом два трикутнички під моїми пальцями притулилися один до одного, утворивши єдине ціле, я почала водити вказівним пальцем по табличці, ніби складаючи пазли, і поступово на табличці утворився якийсь малюнок.

— Та це ж підказка, як добратися на острів Забудькуватого Дракона! — радісно вигукнула Дзиґа в мене за спиною.

Гарбузик, який під час наших космічних мандрівок міг розмовляти, і собі озвався, ледь принявкуючи:

— Це мняв-мапа острова. Мняв-напрям я запамнятав! Помчали!

Ми підбігли до краю майданчика і побачили, що стоїмо на вершечку крутої гори, а додолу веде ледь помітна стежинка. Дуже хотілося скористатися можливостями чарівної вогнистої кульки і за мить перенестися на острів Забудькуватого Дракона. Та Дзиґа, ніби підслухавши мої думки, дуже серйозно сказала:

— На планеті Смугастих Равликів жодні чари використовувати не можна! Така умова фестивалю! — І смарагдова мавпочка спритно заховала чарівну вогнисту кульку до потайної кишеньки.

Вже кілька годин ми з Дзиґою та Гарбузиком продиралися крізь густі лісові зарості. Дерева тут росли так щільно, що мені раз у раз доводилося віддирати від своєї курточки чи штанів гострі, мов акулячі зуби, колючки.

— Оце так гостинна планета! — не витримала я, видираючи з волосся чергового величезного реп’яха.

Було помітно, що Гарбузик також утомився. Лише Дзиґа виглядала веселою та бадьорою. Та в цьому не було нічого дивного — адже вона всю дорогу сиділа в мене на плечі і лише час від часу подзенькувала срібним дзвіночком, прив’язаним до її хвоста.

Нарешті я почула у себе над вухом тоненький голосок смарагдової мавпочки:

— Попереду бачу велику піщану бухту. Ура! Ми вийшли до затоки Гостинного Грушоноса.

— А звідки ти знаєш, що ця затока саме так називається? — здивовано запитала я в мавпочки.

Та за мить я вже сама зрозуміла що й до чого, побачивши над деревами величезну арку з написом:

Крізь цю арку ми вийшли з лісу до великої піщаної бухти. Щойно ми ступили на м’який, немов пух, сліпучо-жовтий пісок, до нас кинулася кумедна істота, вбрана у смугастий зелено-оранжевий костюм.

На голові у цього дивовижного створіння замість волосся росли колючки, але найдивнішим у нього був яскраво-синій ніс, що нагадував величезну грушу.

Грушоніс, радісно усміхаючись, підбіг до нас і почав швидко-швидко цокотіти:

— Дорогесенькі мої! Любесенькі! Зараз я вас почастую смачнесенькими свіжесенькими хлюсиками у помаранчевій підливці.

Промовивши це, Гостинний Грушоніс вихопив з якоїсь схованки велику тацю, щільно заставлену мисками, тарілками й блюдцями, на яких було розкладено небачені фрукти.

Ми так зголодніли, продираючись крізь колючі зарості, що подякували Грушоносові й сіли за великий стіл.

Я взяла з найближчої тарілки блискучий плід, що нагадував земну картоплину, але мав ніжний фіалковий колір і чудовий запах.

Та щойно я замірилася відкусити шматочок апетитного плоду, як на мене вилупилося дві пари банькатих очей. Я завмерла із роззявленим ротом, а фіолетова картоплина продовжувала так само пильно, не кліпаючи, роздивлятися мене.

— Та що ж ви, їжте, їжте, дорогесенькі гості. Це найдобірніші смачнесенькі хлюсики! Кращих ви не знайдете на всій нашій планеті.

Але я обережно поклала лискучу банькату картоплину на стіл і обурено глянула на Гостинного Грушоноса.

— Як же вам не соромно пригощати нас цим… — я не могла добрати слів, — цим… створінням!

Грушоніс на мить розгубився, а тоді знову усміхнувся й почав виправдовуватися:

— А що накажете мені робити? Тут крім хлюсиків нічого не росте. Що я, винен? Я й сам їх ніколи не їв. Але ж треба чимось частувати гостей? Ви ж бачили напис, я — Гостинний Грушоніс!

Тут уже не витримав мій завжди спокійний і лагідний Гарбузик:

— А, мняв, якби хтось схотів почастувати своїх гостей, наприклад, мняв, вами? Он дивіться, який у вас ніс — зовсім, як стигла груша… Це, мняв, вам би сподобалося?

Гостинний Грушоніс на хвильку замислився, а тоді засмучено відповів:

— Ні, мабуть, мені б це зовсім не сподобалося.

— Так отож! — долучилася до розмови смарагдова мавпочка Дзиґа. — Якщо не хочеш, щоб тебе з’їли, то й сам нікого не їж! Все дуже просто!

Прикра пригода з невдалим частуванням так засмутила нас, що ми, здається, забули про мету нашої подорожі. Я все ще роздивлялася хлюсиків і міркувала, як би їх повернути до рідної домівки.

Допомогла мені Дзиґа. Вона вхопила одного хлюсика, швидко підбігла до найближчого колючого дерева й приклала до гілки блискучий плід, що в цей час із цікавістю розглядав маленьку смарагдову мавпочку.

На мій подив, хлюсик одразу ж приріс до гілки, а дерево вмить вкрилося великими смарагдово-зеленими листками і рожевими квітами.

Ми з Гарбузиком і собі кинулися повертати хлюсиків до рідної домівки — на гілки дерев. І невдовзі весь цей ще донедавна такий страшний і колючий ліс перетворився на квітучий садок.

На деревах затьохкали барвисті пташки із довгими зеленими, червоними та синіми хвостами.

Я прислухалася до пташиного співу і раптом зрозуміла, що пташки звертаються до нас:

— Стережіться Гостинного Грушоноса!

— Це пастка!

— Мерщій тікайте!

— Під рожевою скелею ви знайдете човна!

— Сідайте в нього і пливіть на захід!

Ми щодуху побігли в бік рожевої скелі, що видніла на краю бухти. За нами почувся розпачливий крик Гостинного Грушоноса:

— Та куди ж ви, дорогесенькі?! Заждіть! Я приготував вам м’якенькі зручненькі ліжечка!

Та ми не зважали на зойки улесливого Грушоноса.

Уже застрибнувши з Гарбузиком і Дзиґою в човен і відштовхнувши його від берега, я крикнула Гостинному Грушоносові:

— Начувайся, садюго! Ми повернемося, і якщо ти зірвеш з дерева хоча б одного хлюсика, ми приготуємо частування із тебе!

— Під, мняв, помаранчевим соусом! — додав Гарбузик і люто зашипів на Грушоноса, випустивши всі свої десять пазурів.

Наш човен виявився зручним і швидкохідним. Я легко підняла вітрила — недарма щонеділі ми з татом плаваємо по Дніпру, на вітрильнику — і вже за півгодини на обрії з’явилася тоненька смужка землі. То був острів Забудькуватого Дракона.

— Нарешті! — радісно вигукнула я.

Гарбузик голосно нявкнув і підняв догори свого пухнастого рудого хвоста — так він завжди показує свою радість. А смарагдова мавпочка з маленькими китичками на вухах і дзвіночком, прив’язаним до хвоста, зробилася неймовірно поважною і зосередженою. Я зрозуміла, що Дзиґа готується виголосити чергову привітальну промову.

Коли наш човен причалив до берега, зарившись носом у м’який пісок, на нас уже чекав цілий гурт смугастих равликів на чолі з великим равликом, панцир якого був весь укритий золотими смужками.

Звичайно, я одразу ж зрозуміла, що це і є Равль Золотосмугий, від якого я отримала запрошення взяти участь у Міжгалактичному Фестивалі Смугастих Равликів.

Ці равлики мало чим скидалися на наших земних слимаків. Їхні мушлі-хатинки були яскраві й строкаті, прикрашені смужками всіх можливих кольорів та відтінків. Але найдивнішим було те, що, на відміну від земних, ці равлики бігали неймовірно прудко.

І коли до мене підбіг Равль Золотосмугий і, висунувши ріжки, почав термосити мене, поплескувати поплечу і кинувся мене цілувати, я просто розгубилася.

Зате Дзиґа, яка була на цій планеті вже не вперше і зрозуміла, що виступити їй не дадуть, спокійно запитала:

— Коли почнеться гра у піжмурки?

Равль Золотосмугий враз споважнів і заговорив несподівано густим басом. Тепер, коли я могла його роздивитися, то помітила, що, крім великої хатинки-мушлі, Равль Золотосмугий відрізняється від решти своїх родичів густою білою бородою.

Я не прислухалася до початку промови бородатого Равля, тому здивувалася, коли почула:

— …Отже, ми розпочинаємо негайно!

Мене вхопили під руки двоє равликів у смішних червоних шапочках, підвели до якогось горбочка, вкритого лускою, і, залишивши мене там саму, побігли геть.

— Що це за місцина? — запитала я, та раптом виявила, що поруч зі мною немає ні Гарбузика, ні Дзиґи.

Зате несподівано я помітила, що недалеко, на такому ж горбку сидить Люм і радісно усміхається.

— Привіт, Олю! Радий вітати тебе на Забудькуватому Драконі!

— На острові Забудькуватого Дракона, — виправила я Люма, та в цю мить горбок під моїми ногами захитався, почав підніматися — і я з жахом зрозуміла, що це зовсім ніякий не горбок, а голова дракона! Вірніше, одна з голів. Бо тут-таки я побачила, як вгору піднялася ще одна голова, та, на якій сидів і усміхався Люм.

Але це ще були не всі сюрпризи. Навколо мене виріс цілий ліс драконячих голів, на яких сиділи відважні учасники Міжгалактичного Фестивалю Смугастих Равликів.

— Люме, скажи мені, що відбувається? І чому ми стирчимо на цих лускатих головешках?

Золоточубий хлопчик щось прокричав мені у відповідь, але я його не почула, бо та драконяча голова, на якій опинилася я, раптом різко опустилась і я шкереберть полетіла на землю. Дракон вдоволено зареготав і стрімголов побіг вперед.

«Нічого собі Фестиваль!» — подумала я.

Але тут навколо мене залунали бурхливі оплески. Мене обступило кілька десятків смугастих равликів, що тиснули мені руки, гладили своїми ріжками і вітали з першою перемогою.

— Ви що, знущаєтеся? — ображено запитала я.

Та ось до мене наблизився Равль Золотосмугий і, погладжуючи себе по білій бороді, заявив:

— Не дивуйся. Тебе ж попереджали, що умови Фестивалю ніколи наперед не відомі. Навіть мені. Уже після того, як учасники Фестивалю займають місця — кожен на призначеній йому голові дракона, — ми витягаємо з Фестивального Капелюха скручений папірець, на якому Забудькуватий Дракон сам написав цьогорічне завдання. Але зробив він це кілька днів тому. А через те, що наш Дракон — Забудькуватий, то й сам не пригадує, у чому воно полягає.

Виголосивши цю довгу й заплутану промову, з якої, напевно, він і сам мало що зрозумів, Равль Золотосмугий наблизився до мене й надяг мені на голову корону, зроблену з різнобарвної драконячої луски, а тоді нахилився до мого вуха й прошепотів:

— Будь ласка, відкрий мені таємницю. Як ти дізналася про таємне завдання? Про те, що треба якнайшвидше впасти з голови Забудькуватого Дракона додолу?

Мені дуже хотілося сказати правду, зізнатися, що я й гадки не мала про завдання, а просто гепнулася вниз через власну необачність.

Та тут я відчула, що хтось смикає мене за край курточки. То була Дзиґа. Мавпочка по-змовницьки підморгнула мені й приклала до губ маленького зеленого пальчика.

Почувся голосний гуркіт, піді мною задвигтіла земля, і я побачила, що на піщаний берег острова Забудькуватого Дракона вибіг багатоголовий, вкритий лускою дракон. З усього було видно, що у дракона чудовий настрій. На деяких його головах сиділи учасники Фестивалю. Всі вони були досить понурі. Тільки мій друг, золоточубий космічний мандрівник Люм, усміхався. Я помітила, що коли Забудькуватий Дракон починав свою прогулянку по острову, учасників Фестивалю на його головах було значно більше.

Смугасті равлики обступили велетенського плазуна й спостерігали, як змучені довгою прогулянкою учасники фестивалю зістрибують додолу. Лише Люм, засміявшись, з’їхав по довгій шиї Забудькуватого Дракона, мов по гірці. В ту ж мить до Люма підбіг Равль Золотосмугий, почав тиснути йому руку і поплескувати по плечу довгими ріжками.

— Дозвольте нагородити вас почесною драконячою короною! Ви стали ще одним переможцем Фестивалю, виконавши друге таємне завдання Забудькуватого Дракона, — проголосив Равль і надяг на голову Люма точнісінько таку корону, як у мене. — І, звичайно, вас зараховано до команди Розумників!

— Перепрошую, а чи не могли б ви сказати, яке саме завдання я виконав? — ввічливо запитав Люм.

— Хіба ви самі не здогадуєтесь? Ви єдиний спустилися по шиї Забудькуватого Дракона, мов по гірці. А саме це завдання було написане на другому скрученому клаптику паперу, який ми витягли з Фестивального Капелюха!

— А де ж усі інші учасники Фестивалю? — запитала я.

Равль Золотосмугий зневажливо махнув щупальцем, яке то вигулькувало, то ховалось у його блискучому липкому тілі, і сказав:

— Мабуть, загубилися по дорозі. Та це не має значення. Вони всі були Пришелепками. Певно, вони приєднаються до гурту Здичавілих Пришелепків. Їх на острові Забудькуватого Дракона повно — залишаються після кожного Фестивалю.

Люм зробив мені знак, щоб я підійшла до нього, і тихенько промовив:

— Не хвилюйся, я щороку збираю всіх загублених Пришелепків і доправляю на їхні планети. Бо смугасті равлики вміють лише розважатися і вигадувати різні хитромудрі завдання. Але на жодній планеті Фруктової галактики не буває так цікаво, як на Міжгалактичному Фестивалі Смугастих Равликів. Тому я тебе й запросив сюди. Тобі ж весело?

Я не відповіла золоточубому хлопчикові на це запитання, бо ще й сама не вирішила, чи подобаються мені розваги на планеті Смугастих Равликів. Взагалі-то мені ці ігри видалися досить дивними і навіть жорстокими.

— Слухай, Люме, а чому самі смугасті равлики не беруть участі в цьому дивному Фестивалі? — запитала я про те, що давно вже збуджувало мою цікавість.

— А хіба ти не знаєш? Равлики — найбоягузливіші створіння у Всесвіті. От вони й запрошують сміливців з усіх усюд і спостерігають за ними. Кажуть, що так вони вчаться бути сміливими.

– І давно вони так вчаться? — єхидно запитала я.

— Та вже років сто. Але смугасті равлики живуть по кілька століть. Так що часу на навчання у них достатньо, — спокійно відказав Люм, ніби не помічаючи моєї в’їдливості.

Раптом до нас підбіг засапаний Гарбузик. На кота було страшно дивитися. Його руда пухнаста шерсть промокла й прилипла до боків, хвіст скидався на розтріпану мотузку, а очі палали скаженим блиском.

— Цей Забудькуватий, мняв, Дракон, мняв, мене, мняв, запамнятає! — пронявкав кіт і, мов підкошений, упав на землю.

Я підбігла до Гарбузика і спробувала допитатися в кота, що ж з ним сталося, та сердешна тварина була настільки змучена, що за мить вже спала непробудним сном.

Я сиділа над Гарбузиком і намагалася розбудити його, щоб довідатися, чому він прибіг до нас у такому жалюгідному стані і хто його до цього довів.

Та мій кіт ніби провалився у глибокий сон. Мабуть, йому снилися якісь жахіття, бо Гарбузик час від часу голосно нявкав уві сні і відчайдушно відбивався від когось лапами.

Врешті, за кілька годин мій відважний рудий кіт прокинувся. На планету Смугастих Равликів уже опустився вечір. На небі з’явився величезний зеленкуватий місяць, на якому можна було роздивитися високі гори, урвища й кратери. Я замріяно дивилася у фіолетово-чорне небо, вкрите яскравими зорями, коли почула тихий голос мого вірного Гарбузика:

— Він хотів мене зловити!

— Хто? — здивувалась я

— Та, мняв, оцей ваш Забудькуватий Дракон. Мені довелося тікати від нього через увесь острів, а тоді рятуватися вплав! А ти ж знаєш, як я ненавиджу плавати!

Так, я це добре знала. Ніякими умовляннями й обіцянками не можна було затягти мого сумирного й лагідного котика до ванни. А тепер йому довелося самому кинутися у воду.

— Але чому він погнався за тобою? — вражено запитала я.

— Не знаю. Але він весь час вигукував якісь дивні слова. Щось на зразок: «Повернися, дитинко! Я тобі все пробачу! Впади на груди невтішному татусеві!» Причому кожна з кількох десятків драконячих голів вигукувала щось своє. Це, мняв, було нестерпно! — І котик затрусився, мов у лихоманці, пригадавши страшну гонитву.

Несподівано небо освітили тисячі різнокольорових спалахів — це смугасті равлики розпочали свій карнавал, у якому брали участь усі, кому пощастило втриматися на головах дракона.

Недалеко від нас засяяли ліхтарики й равлики-музиканти заграли на своїх равлячих дудочках, виготовлених із морських черепашок. Це була чудова ніжна музика, в якій чулося хлюпотіння хвиль і свист вітру, спів пташок і шелест листя.

Мені дуже хотілося туди, де кружляли в танці смугасті равлики та їхні гості. Але я не могла покинути Гарбузика напризволяще.

Проте мені не довелося довго сумувати. Смугасті равлики самі знайшли мене. Вони обступили нас із Гарбузиком, оркестр знову заграв свою чудову мелодію, а равлики та їхні гості закружля; шаленому танці.

Всі учасники карнавал були одягнені у казкові костюми. Особливо мені сподобався виступ команди Хитрунів. Представники різних планет Фруктової галактики, об’єднані в одну команду, натягли на себе маски, що зображували драконячі голови. Потім Хитруни зібралися докупи. За кожним Хитруном тягся довгий-довгий хвіст, вкритий лускою, і артисти почали зображати скажену гонитву по острову Забудькуватого Дракона.

Це була ціла вистава. Я ніби побувала на перегонах і побачила на власні очі, що відбувалося, коли Забудькуватий Дракон біг по острову, скидаючи одного за одним учасників Фестивалю — бідолашних Пришелепків.

Спершу одна драконяча голова питала в іншої:

— Пробачте, чи тут часом не пробігав Забудькуватий Дракон? — на що друга драконяча голова відповідала:

— Не пригадую… А хто такий цей дракон?

Інша голова втручалася до розмови і собі вигукувала, звертаючись до решти голів:

— Гей, ви, потвори, що ви тут робите на моєму тулубі? Ану негайно забирайтеся геть!

Смугасті равлики, дивлячись на цю виставу, страшенно сміялися, але найбільше реготав сам Забудькуватий Дракон, який, ясна річ, спізнився на карнавал, бо забув, коли той карнавал починається. Проте, коли прийшов і побачив, як його передражнюють Хитруни, просто-таки заходився від реготу.

Та несподівано погляд однієї з голів Забудькуватого Дракона впав на мого кота Гарбузика. Ця голова страшенно розхвилювалася, потім почала щось шепотіти другій голові, та сусідній, і за кілька хвилин усі драконячі голови про щось голосно сперечалися між собою.

Я почала шукати у карнавальному натовпі Люма і заспокоїлася тільки тоді, коли побачила, що мій космічний приятель наближається до мене, тримаючи на плечі смарагдову мавпочку Дзиґу.

Люм прийшов нам на допомогу саме вчасно. Бо в цю мить Забудькуватий Дракон щосили загукав:

— Синочку! — і кинувся до Гарбузика.

Люм перегородив дорогу багатоголовому плазунові, та Забудькуватий Дракон тільки злегка дмухнув однією зі своїх голів — і Люма підхопив шалений порив вітру і відніс кудись у натовп смугастих равликів.

Я зрозуміла, що це кінець. Коли навіть Люм не зміг зупинити цю потвору, нам з Гарбузиком нема звідки чекати порятунку. І я приречено заплющила очі.

Але коли я наважилася поглянути, що ж діється, то побачила дивовижну картину. Забудькуватий Дракон вхопив двома пазурястими, вкритими лускою лапами Гарбузика, притулив його до грудей, а всі численні голови плазуна почали обціловувати мого сердешного кота.

При цьому драконячі голови час від часу примовляли:

— Нарешті!

— Знайшовся!

— Синочок!

— Вогнехвостик!

Всі учасники карнавалу вражено завмерли, навіть легковажні смугасті равлики перестали хихотіти і з переляку поховалися у свої хатинки-мушлі.

І тут наперед вискочила маленька смарагдова мавпочка Дзиґа і дуже суворо сказала:

— Тю! Ви що, сказилися, пустопорожні головешки? Який він вам синочок?! Його мати — порядна кицька з планети Земля. А ваш, за перепрошенням, дурноголовий синочок уже років сто шастає по всій Фруктовій галактиці з космічними піратами й нападає на мирні пасажирські космольоти. Грабує їх, а тоді нахваляється, що захопить планету Смугастих Равликів, а свого тата, тобто вас, вижене на планету Крижаної Пустелі! Про це всім відомо!

— Ти брешеш! — огризнулася одна з драконячих голів, та маленьку Дзиґу підтримали всі учасники карнавалу і навіть боягузливі смугасті равлики.

Вперед виступив Равль Золотосмугий, погладив себе по білій бороді й промовив:

— Ми не хотіли тебе засмучувати, Забудькуватий Драконе. Нам зовсім непогано живеться на твоєму острові. Та все, про що каже ця зелена істота, — чистісінька правда. Ти так розпестив свого ледачого сина, так потурав усім його примхам та забаганкам, що твій Вогнехвіст зовсім знахабнів. Він навіть почав хукати вогнем зі своїх пащек на смугастих равликів і, страшно сказати, підсмажив кількох наших родичів…

Промовивши останні слова, Равль Золотосмугий гірко заридав.

Забудькуватий Дракон розгублено покрутив усіма своїми головами, а тоді тяжко зітхнув і обережно поставив Гарбузика на землю. Я кинулася до кота і, вхопивши його на руки, почала гладити по пухнастій спинці й заспокоювати.

Та, на мій подив, Гарбузик зовсім не виглядав наляканим. Він замислено глянув на Забудькуватого Дракона, а тоді пронявкав:

— А знаєш, мняв, він зовсім не поганий. Шкода його. Я, мняв, хотів би якось помнякшити його горе! Може б, я навіть залишився, мняв, на цьому острові… ненадовго… Жаль, що Забудькуватому Драконові розповіли, що я не його син Вогнехвіст…

Але Гарбузик сумував надаремне. Ледве він вимовив ці слова, як до нього так само, як кілька хвилин тому, підскочив багатоголовий лускатий плазун і заволав:

— Нарешті!

— Знайшовся!

— Синочок!

— Вогнехвостик!

І, підхопивши Гарбузика, Забудькуватий Дракон ніжно притулив рудого котика до грудей і, цмокаючи його кожною зі своїх десятьох голів, щасливий попрямував до своєї печери.

Усі присутні при цьому голосно зареготали. А Дзиґа, яка щойно так серйозно пояснювала Забудькуватому Драконові, що його синочок перетворився на космічного пірата і грабує мирних космічних подорожніх, тільки безнадійно махнула зеленою лапкою й пішла до гурту Хитрунів додивлятися виставу про бурхливі події останнього дня.

Ранок на острові Забудькуватого Дракона почався з того, що на гілці височенного дерева з листками завбільшки з лопухи застрекотала якась пташка.

Я розплющила очі і зрозуміла, що лежу у зручному ліжку, встеленому пахучою травою. Біля мене згорнулася смарагдова мавпочка Дзиґа.

Рожеве сонце вже стояло високо в небі. Я озирнулася навкруги і побачила, що після вчорашнього карнавалу вся піщана бухта вкрита кольоровими зірочками, срібними й золотими блискітками і масками, в яких минулої ночі виступали гості планети Смугастих Равликів.

А ще я пригадала, як Забудькуватий Дракон переплутав мого кота Гарбузика зі своїм розпещеним синочком Вогнехвостом. Нічого собі! Мені вже скоро час вирушати на Землю, а де я тепер знайду Гарбузика?

Тут я побачила на вологому піску чіткі сліди, а біля них намальовану стрілку-дороговказ. Я швидко розбудила Дзиґу і ми побігли з нею в той бік, куди показували стрілки.

Сліди обривалися біля входу у підводний грот. Треба було пірнути досить глибоко у прозору блакитну воду.

— Ти вмієш плавати? — запитала я у смарагдової мавпочки.

Дзиґа мерзлякувато пересмикнула плечима, та все ж ствердно хитнула головою. Я набрала повні груди повітря, Дзиґа підійшла до краю берега, і ми стрімголов стрибнули у воду.

На планеті Смугастих Равликів вода в морі була така прозора, що я бачила кожну піщинку на дні. І помітила викладену з морських камінці® стрілку, що вела До підводного грота.

Коліт ми зі смарагдовою мавпочкою запірнули всередину, перше, що відкрилося нашим очам, була велика яскраво-зелена табличка — точнісінько така, яку ми побачили, коли приземлилися на планеті Смугастих Равликів. Тільки та перша табличка була встромлена у пісок, а ця була прикріплена до стіни грота.

Я вже знала, що робити. Приклала вказівний палець до гладенької поверхні таблички і почала з’єднувати між собою трикутники, квадрати й кружечки, що слухняно рухалися за моїм пальцем. Врешті ці пазли склалися у підказку-карту. Тільки карта ця показувала не стежки, ліси і гори, а підводні печери, гроти й тунелі.

— Вперед! — вигукнула я. — Треба якнайшвидше зустрітися з Люмом! І розшукати Гарбузика. Він, певно, вже награвся із Забудькуватим Драконом і хоче додому.

Пливти покрученими підводними коридорами було страшенно приємно. Вода в них була тепла, лагідна і світилася. Скоро й ми з Дзиґою почали виблискувати, як новорічні ялинкові прикраси.

Врешті ми допливли до підводного озера, посеред якого похитувалася величезна, плетена з морських водоростей колиска. А в тій колисці мирно спав мій кіт Гарбузик. Над ним схилився Забудькуватий Дракон. Він ніжно дивився на Гарбузика і обмахував котика віялом, зробленим із різнокольорових пір’їнок.

— Гарбузику, прокидайся! — покликала я свого рудого котяру.

Але мій вигук неймовірно розлютив Забудькуватого Дракона, Він засичав, усі його голови повернулися в мій бік і люто втупилися в мене. Здавалося, вкритий лускою плазун от-от кинеться на мене.

Але, на щастя, в цю мить до печери заплив мій друг, золоточубий космічний мандрівник Люм. Він глянув на розлюченого Забудькуватого Дракона й засміявся:

— Гей ти, лускате чудисько! Ти що, забув, що ми з Олею вчора перемогли на Фестивалі Смугастих Равликів? За правилами Фестивалю ти маєш виконати будь-яке наше бажання! Так от, ми хочемо, щоб твій улюблений синочок полетів з нами. Ненадовго! А ти поки приготуєш для нього якісь сюрпризи. Ти ж любиш робити несподіванки?

Забудькуватий Дракон і собі почав усміхатися й відповів:

— Гаразд! Я зроблю йому чудове брязкальце з морських дзвіночків. Малий Вогнехвостик так любить ними бавитися!

— Ну от і добре, — відказав Люм.

Він схопив нас із Дзиґою під руки й, умостивши в себе на спині сонного Гарбузика, помчав підводним тунелем, немов швидкісна торпеда.

На березі Гарбузик солодко позіхнув, відкривши свого рожевого зубатого рота, а тоді пронявкав:

— Як ви мене, мняв, знайшли? Я вже думав, що довіку спатиму в цій зручненькій колисочці. Мняв, мушу зізнатися, мене, мняв, ще ніколи так не заколисували й не обвівали віялом з барвистих пір’їнок. І це, мняв, приємно!

— От бачиш, — озвався Люм, — ти пробув із Забудькуватим Драконом лише кілька годин, а він уже встиг тебе розпестити. А що вже казати про його синочка Вогнехвоста! Той здоровило тепер поводиться, як примхливий малюк, і вважає, що йому належить уся Фруктова галактика!

— А хто підказав нам дорогу до таємної схованки Забудькуватого Дракона? — запитала я.

— Дороговкази-стрілочки й мапу залишили смугасті равлики. Вони зовсім непогані, хоча найбільше люблять ігри й розваги і часом навіть можуть покепкувати зі своїх гостей. Для цього і влаштовують Міжгалактичні Фестивалі Смугастих Равликів.

— Зате ніде в цілій Фруктовій галактиці не буває так цікаво, як на їхньому святі! — вигукнула я.

— Я радий, що тобі сподобалося, — усміхнувся Люм. — Та, на жаль, Фестиваль уже скінчився. Равлики залягли у зимову сплячку. Поховалися до своїх хатинок-мушель і спатимуть там аж до наступного Фестивалю. А вам з Гарбузиком уже час вирушати додому. Поки батьки не помітили, що ти зникла. До речі, здається, у тебе грип?

— Так, — відповіла я, хоча, чесно кажучи, на планеті Смугастих Равликів я жодного разу навіть не чхнула.

— Ну, що ж. Ми з Дзиґою хочемо подарувати тобі одну річ… Вірніше, це не річ, а фрукт… Вірніше, не фрукт, а істота… — Видно було, що Люм не може добрати слів.

Тут вперед виступила Дзиґа і поважно промовила:

— Шановна Олю! Переможнице Міжгалактичного Фестивалю Смугастих Равликів! Вручаємо тобі цей чудодійний засіб від грипу, який росте лише на планеті Смугастих Равликів. Про цей дивовижний плід з давніх давен знають усі мешканці Фруктової галактики, але з тобою він вперше потрапить на Землю. Це — хлюсик. Він сам зголосився вирушити з тобою, бо щиро вдячний тобі за те, що ти його не з’їла. Хоча й могла!

Люм простягнув руку і поклав мені на долоню ніжно-бузкову картоплину, яка хитро глянула на мене своїми банькатими очима, а тоді по-змовницькому підморгнула.

— А що ж буде із Забудькуватим Драконом? — захвилювався жалісливий Гарбузик.

— Ми з Дзиґою вирушимо на пошуки його синочка Вогнехвоста, а коли знайдемо, добряче накрутимо йому хвоста, — відказав Люм. — Годі цьому розбишакуватому дракону-підлітку лякати мирних космічних мандрівників. Та й космопацюки з планети Морок щось останнім часом розперезалися. Час уже їх провчити.

Промовивши останні слова, золоточубий хлопчик накинув собі на плечі блискучий сріблистий плащ, натягнув на голову шолом, що виблискував усіма барвами веселки, і, підхопивши на руки смарагдову мавпочку Дзиґу, стрімко злетів у повітря й за мить зник серед блакитної безодні неба.

Час було й нам вирушати додому. Але хотілося залишити смугастим равликам щось на згадку про себе. Отож я набрала повну жменю гладеньких морських камінців і почала викладати на піску хитру головоломку. Потім залізла у свій рюкзак, дістала звідти татову нескінченну запальничку, ліхтарика на сонячних батарейках і, викопавши ямку в піску, сховала ці невідомі на планеті Смугастих Равликів предмети.

Нехай тепер хитрющі смугасті равлики на чолі зі своїм бородатим Равлем Золотосмугим поламають собі голову над загадкою, яку їм загадала дівчинка з Землі.

Потім я стисла у руці вогнисту кульку, що тремтіла, мов жива промениста краплина. Гарбузик зручно вмостився у мене на руках, нас підхопив шалений вихор, і ми помчали крізь космічний простір додому.

Колись давно я вважала, що космічні пригоди — це вигадка письменників-фантастів. А розповіді про прибульців з інших планет здавалися мені дурними казочками. Так було доти, поки я не познайомилася з Люмом, золоточубим хлопчиком з Пурпурової планети, і не почала мандрувати, відвідуючи дивовижні планети Фруктової галактики.

З останньої подорожі на планету Смугастих Равликів я привезла з собою хлюсика. Не вірите? Я розумію, нелегко уявити, що звичайна дівчинка може спокійнісінько мандрувати у всесвіті, ще й привозити із собою на Землю якихось хлюиків.

Але якби ви лише раз побачили мого хлюсика, то одразу переконалися б, що я кажу чистісіньку правду. Це дивовижне створіння саме вирішило полетіти зі мною на Землю. Бо хлюсики, ці напівплоди, напівзвірята, що ростуть на бузкових деревах планети Смугастих Равликів, уміють лікувати будь-які хвороби. А в той час, коли я відвідала рідну планету хлюсика, я була хвора на грип. І всю нашу школу тоді закрили на карантин. Отож мої друзі з Фруктової галактики вирішили допомогти землянам. І допомогу ту мала передати я.

На щастя, мій тато — відомий учений-винахідник професор Клим Чайка. Віднедавна він знає про всі мої космічні подорожі. І якось навіть побував разом зі мною на Пурпуровій планеті. Ось чому я спокійно змогла розповісти татові і про хлюсика, і про його дивовижні властивості. А вже тато створив ці нові ліки.

З одного боку, я дуже рада, що всі мої родичі і знайомі перестали хворіти. І, кажуть, скоро цими диво-ліками можна буде вилікувати цілий світ. От тільки часом я трохи жалкую, що тепер у нашій школі ніколи не буває карантинів. І контрольну з математики мені тепер ніколи не пощастить пропустити — адже я завжди здорова-здоровісінька.

Про контрольну я згадала не випадково. Я саме сиділа за письмовим столом і намагалася розв’язати неймовірно важку задачу. У вікно світило чудове весняне сонце, а на серці у мене було холодно й неспокійно. І нічого доброго від завтрашньої контрольної я не чекала.

Мій погляд упав на хлюсика, який спокійнісінько дрімав у розмальованому квіточками керамічному вазоні, що стояв на підвіконні. Хлюсики взагалі страшенні сплюхи. Прокидаються вони лише надвечір. А мій хлюсик найбільше любив бавитися з котом Гарбузиком пізно вночі. За той час, що він живе у мене, хлюсик добряче підріс і тепер нагадує не середнього розміру картоплину, а невеличку диньку. Ось чому сусідка знизу, зустрічаючи мене вранці, ущипливо каже:

— Олю, що це за футбольні матчі ти влаштовуєш у себе в кімнаті по ночах? Людям спати не даєш!

Я починаю пояснювати сусідці, що це мій кіт Гарбузик ганяється за мишами, та сусідка у мишеи не вірить і так само — єхидно каже:

— Нічого собі мишок ви розвели. Гупають, як слони!

Так от, того разу я засиділася допізна. Веселе весняне сонечко давно вже сховалося за обрій, і мій хлюсик висунув з вазона свого цікавого носика. Раптом банькаті очі прибульця з планети Смугастих Равликів засвітилися якимось особливим фіалковим світлом, і мій хлюсик схвильовано заговорив:

— Олю, щойно зі мною зв’язалися летючі жабки з планети Білої Лілеї. У них неприємності.

— А як ти про це дізнався? — здивовано запитала я у хлюсика.

— Всі мешканці Фруктової галактики можуть передавати думки на будь-яку відстань. Хіба ти цього ще не знала?

— Ага, то ось чому ти так легко згодився полетіти зі мною на

— Немає нічого простішого. Всі мешканці Фруктової галактики можуть передавати думки на будь-яку відстань. Хіба ти цього ще не знала?

— Ага, то ось чому ти так легко згодився полетіти зі мною на Землю! Ти щохвилини можеш побазікати зі своїми родичами та друзями!

— Звичайно! Але розмовляю я з ними тільки коли сплю. Тепер ти розумієш, чому я весь час куняю?

— А про що ти довідався? Що там з твоїми летючими жабками?

Мені було страшенно цікаво, і я вмить забула і про школу, і про контрольну. Адже ось вона, чергова космічна пригода, кличе мене в дорогу!

Якщо колись вам доведеться вирушати в космічну подорож, запам’ятайте: найкраще це робити десь після опівночі. В цей час бабусі-пенсіонерки, які, здається, весь день сидять на лавочках і стежать, хто куди йде і що робить, все-таки лягають спати. Отож спокійно можна вийти на власний балкон з рюкзаком за плечима.

Цього разу в моєму рюкзаку лежали необхідні в космічних мандрах речі: пара теплих шкарпеток, татів винахід УПС (Універсальний Перетворювач Слів) і чарівна жуйка, яку при бажанні можна роздути до розміру повітряної кулі, а можна зробити з неї довжелезну гумову мотузку, а можна… одне слово, з неї можна зробити безліч корисних речей.

В рюкзаку зручно вмостився мій постійний супутник і помічник у космічних мандрах — кіт Гарбузик, і притулився прибулець з планети Смугастих Равликів — хлюсик. Я вже зовсім приготувалася до того, щоб міцно стиснути в руці подаровану мені Люмом вогняну кульку, яка переносить мене у космічному просторі, коли відчула якийсь гострий запах. Гарбузик, ніби почувши мої думки, витяг з рюкзака тоненьку гілочку.

— Та це ж корінь валеріани! — вражено вигукнула я. — Гарбузику, невже ти став валеріанщиком? Яка ганьба! — дорікнула я котові.

Але Гарбузик заперечливо похитав головою і спокійнісінько заліз назад до рюкзака, не випускаючи з лап пахучий корінь.

«Дивно, раніше Гарбузик ніколи так не поводився. Можливо, йому щось відомо про цю планету? Ану ж, валеріанка там стане нам у пригоді», — подумала я і припинила суперечку зі своїм розумним і досвідченим котом.

Можна було вирушати. Та наостанок я зробила фокус, якого навчив, мене мій золоточубий друг Люм. Я спрямувала промінь від вогняної кульки на годинник, що висів на стіні в моїй кімнаті, і зупинила стрілки на цифрі 12.

Навіть мої батьки не знають, що цей простий годинник за допомогою вогняної кульки можна перетворити на машину часу. Вірніше, загальмувати час, зупинити його. Але роблю я це дуже рідко. Лише в крайніх випадках. Коли моя присутність потрібна одразу в кількох місцях, а я розірватися не можу. Тому, щоб не спізнитися на завтрашню контрольну, я вирішила на всяк випадок зупинити час. Зрештою, ніколи не відомо, скільки часу знадобиться, аби врятувати позаземну цивілізацію…

Нарешті я міцно стисла в долоні вогняну кульку, нас підхопив шалений вихор, і ми полетіли крізь різнобарвне сяйво до далекої Фруктової галактики, на планету Білої Лілеї.

Ми тихо приземлилися на планеті Білої Лілеї. Тут саме починався ранок, і я могла добре роздивитися навколишній краєвид. Скільки сягало око, поверхня планети була вкрита квітучими деревами й кущами. Але кожне з цих дерев було завбільшки із земну кульбабу. Та й пташки, що ледь чутно цвірінькали на крихітних гілках, були не більшими за наших мурашок.

— Цікаво, як же ми побачимо тих летючих жабок, а тим більше врятуємо їх? — вголос подумала я.

— Мняв, мняко кажучи, завдання нелегке, — пронявкав Гарбузик, який у космічних подорожах починав розмовляти.

Хлюсик також здивовано витріщився на місцеві рослини й пташок і, ніби виправдовуючись, пробурмотів:

— Я ж ніколи не бачив цих летючих жабок. Я лиш перемовлявся з ними на відстані.

— Тепер головне — нікого ненароком не затоптати, — попередила я своїх супутників і почала обережно просуватися у бік невеличкого струмочка, що протікав неподалік.

Несподівано земля під моїми ногами почала провалюватися, і я опинилася у в’язкому, як клей, болоті. Спроби витягти ноги закінчилися тим, що я загрузла ще глибше. Гарбузик і хлюсик так само втрапили у тягучу зелену грязніку. Найгірше було хлюсикові. Це створіння з планети Смугастих Равликів, що росло на дереві, немов велика бузкова картоплина, аж ніяк не було пристосоване до борсання у болоті.

— Хлюсику, тримайся! — крикнула я і кинулася на допомогу банькатому створінню.

Треба визнати, що у критичних ситуаціях хлюсики стають надзвичайно хоробрими. От і тепер, замість того, щоб репетувати й кликати на допомогу, мужній картоплеподібний мислячий овоч лише голосно сопів і пускав бульки.

Врешті мені пощастило витягти одну, а потім другу ногу з тягучого болота, і я підхопила хлюсика на руки. Гарбузика я також вирвала з грузької драговини й прилаштувала у рюкзаку.

«Нічого собі — початок пригоди! Уявляю, які несподіванки підстерігають нас попереду», — подумала я і, знайшовши тонесеньку, мов ниточка, стежинку між підступних болотяних купин, обережно рушила далі.

— Перепрошую, — раптом почула я тоненьке дзижчання у себе над вухом, — ви часом не відома переможниця космічних щурів Оля?

«Ну от, уже й слухові галюцинації почалися», — лише встигла подумати я, аж тут роздивилася малесеньке, схоже на комара, створіння.

Але ні, на комара те створіння було схоже лише розміром. Насправді то була зелена жабка з прозорими, яку бабки, крильцями й довгими лапками з перетинками.

— Рада познайомитися, мене вислали до вас назустріч. Але, здається, я трохи спізнилася… — Голос у крихітного створіння затремтів; а на очах забриніли сльози.

— Та ні, все гаразд, — заспокоїла я знервовану летючу жабку, але Гарбузик, який ще й досі тремтів після болотяної ванни, єхидно кахикнув і демонстративно сховався в рюкзаку.

— Головне, щоб ми не втрапили у пастку, швидко зацокотіла летюча жабка, наполохано озираючись навсібіч і намагаючись зрозуміти, звідки долинає Гарбузикове кахикання. — Це місце, де полюють подвійні барабульки, а страшнішого за них звіра немає у цілому Всесвіті!

— Подвійні барабульки? — зацікавився хлюсик. — Я ніколи не чув, щоб хтось такий водився у Фруктовій галактиці.

— Ой, — пропищала жабка, — вони з’явилися зовсім недавно. Підозрюють, що їх закинули космічні пірати з планети Морок. Я не можу вам передати, які огидні ці створіння.

Але тут погляд летючої жабки випадково впав на Гарбузика, що саме визирнув з рюкзака. Нещасне крихітне створіння зойкнуло і, склавши лапки, впало на землю.

Я підхопила легеньку, мов пір’їнка, зелену жабку і спробувала привести її до тями. За мить сердешне створіння розплющило очі і промовило:

— Навіщо ви тримаєте у себе цього страшного хижака? А може, ви зовсім не ті, за кого я вас мала? Може, вас підіслали оті хижі почвари? Тоді нам і справді кінець… — Промовивши останні слова, летюча жабка затулила лапками очі й гірко заридала.

— Це я страшний хижак?! — обурено вигукнув Гарбузик і вистрибнув з рюкзака на землю.

Вперше я бачила Гарбузика таким ображеним. Він став навпроти летючої жабки й, високо піднявши пухнастого хвоста, промовив:

— Яке, мняв, ви маєте право ображати, мняв, порядного кота?

— Кота? Хоча, заждіть, здається, ви трохи не такий, як ці подвійні барабульки. Ви… ви… не подвійний!

— Звичайно! — крикнув котик і почав нервово облизуватися. — Щоб ви знали, шановна жабко, я єдиний і неповторний кіт не лише на Землі, а й в усьому Всесвіті! І звинувачувати мене за злочини, вчинені якимись невідомими мені подвійними барабульками, щонайменше непорядно!

З полегкістю я помітила, що летюча жабка почала потроху заспокоюватися — з усього було видно, що палка промова Гарбузика її переконала, Та в цю мить мій погляд упав на хлюсика. З цим спокійним і зазвичай вайлуватим овочем коїлося щось дивне. Очі у нього засвітилися, як тоді, коли він отримав повідомлення з планети Білої Лілеї, він почав підстрибувати й щось швидко-швидко белькотіти:

— Чую… чую слабкий сигнал. Це летючі жабки. Вони потрапили у пастку. Треба йти вздовж струмка. Скоріше, бо буде пізно!

Ми щодуху кинулися вниз, за течією. Хоч як я поспішала, та все ж помітила, які прекрасні ліси й галявини вкривали планету Білої Лілеї. На крихітних деревах росли малесенькі плоди. Кущі були вкриті дрібнесенькими квіточками усіх барв і відтінків райдуги, а навколо них кружляли цілі зграї крихітних пташок, і здавалося, що біля дерев і кущів клубочаться веселкові хмаринки, які щебечуть пташиними голосами.

Я опустила руку і набрала цілу жменю чудових червоних яблук. Але кожне яблуко було не більше за суничку. А прозорі сині озерця були вкриті білими лілеями, меншими за копійчану монетку. Лілеї пахли так солодко й ніжно, що в мене дух забило від цього чарівного запаху. Хотілося впасти посеред цих квітучих озер і вдихати їхній дивовижний аромат.

Крихітні яблучка були такі смачні, що я раз у раз набирала повні пригорщі дрібнесеньких плодів і не могла наїстися ними.

Я пильніше придивилася і помітила, що по дорозі трапляються не лише низенькі зарості яблунь. Були там і персики, і груші, і сливи, і помаранчі, і банани, і зовсім незнайомі мені плоди.

— Шкода, що ти, Гарбузику, не їси фруктів, — сказала я котикові, куштуючи все нові й нові дрібненькі плоди.

Та котикові було не до моїх жартів. Він несподівано вигнув спину дугою і кинувся вперед. Летюча жабка полетіла за ним, а я з хлюсиком на плечі побігла за ними навздогін.

Я побачила, як рудий пухнастий хвіст Гарбузика майнув десь спереду, а потім зненацька зник. Коли я підбігла до вкритої незабудками галявини, то побачила, що мій Гарбузик стоїть біля великої клітки і розглядає сотні малесеньких створінь, що до неї втрапили.

Найбільше там було летючих жабок. Але крім них на волю намагалися вирватися й інші мешканці планети Білої Лілеї. Хвостаті, крилаті й вкриті пір’ям, усі вони потрапили в полон, і врятувати їх могли лише ми.

Гарбузик спробував розірвати пазурами дротяну сітку, з якої було зроблено клітку, та вона не піддавалася. А поруч не було жодної гілляки — адже всі дерева на планеті Білої Лілеї були не більші за земну квітку.

І тут я почула голосний нявкіт. Я вже хотіла цитьнути на Гарбузика, але зрозуміла, що це нявкає не мій кіт. Котячих голосів було декілька, і вони наближалися.

На незабудкову галявину вибігло п’ятеро тварин, страшенно схожих на котів. От тільки у кожного з цих котів було по два хвости. І лап у цих подвійних барабульок було не чотири, а цілих вісім. А з хижих пащек стирчали гострі, як у акули, зуби. Тікати я не збиралася — хіба можна було кинути напризволяще беззахисних мешканців планети Білої Лілеї?

«Знову я не можу обійтися без Люма. Як я врятую летючих жабок, коли не маю жодної зброї і сама ось-ось втраплю в пазури до цих страховиськ?» — сумно подумала я.

Золоточубий космічний мандрівник тепер був потрібний мені, як ніколи. Я намацала під курточкою чарівний медальйон, що не раз виручав мене під час космічних мандрівок, і подумки покликала Люма. Та чи встигне він прилетіти мені на допомогу? Адже мій космічний приятель може бути десь на самісінькому краю своєї Фруктової галактики, а страшнючі подвійні барабульки — ось вони шкірять гострі ікла й, пронизливо нявкаючи, підбираються до нас усе ближче й ближче…

Але тут вперед вибіг мій відважний Гарбузик. Він щось тримав у зубах. Я відчула різкий запах і раптом зрозуміла, що це валеріанка.

Подвійні барабульки стали, немов укопані, і почали пожадливо принюхуватися. А тоді, мов скажені, кинулися до Гарбузика. Мій хоробрий котик, тримаючи у зубах валеріановий корінь, помчав геть. За ним кинулися ошалілі подвійні барабульки, голосно нявкаючи й дряпаючи всіма вісьмома лапами землю.

Нарешті я зрозуміла, як відчиняється хитрий замок на великій клітці-пастці. Встромила у шпарину довгу шпильку, яку на всяк випадок завжди ношу в кишені, і різко провела нею вгору-вниз. Замок клацнув, і дротяні дверцята відскочили вбік. Із клітки почали вистрибувати, вилітати й виповзати всі впіймані мешканці планети Білої Лілеї.

Навколо моєї голови закружляли летючі жабки. Всі вони голосно дякували мені й хлюсикові, а їхні прозорі крильця лоскотали мене, мов легенькі пір’їнки.

На незабудкову галявину повернувся втомлений, але спокійний Гарбузик і пронявкав:

— Подвійні, мняв, барабульки обжерлися валеріановим коренем. Тепер вони, мняв, хитатимуться, як п’яні, і співатимуть, мняв, дурних подвійно-барабульських пісень, а потім спатимуть мов убиті. Це в тому разі, якщо такі поганючі й підступні тварини знають хоч якісь пісні. Але питання, мняв, у тому, що, мняв, з ними робити, коли вони протверезіють?

— А ми їх відправимо до космічного зоопарку. Там їхнє місце, — почула я знайомий голос свого космічного друга Люма.

Золоточубий хлопчик стояв біля порожньої клітки й вражено хитав головою.

– І навіщо комусь знадобилося ловити цих беззахисних істот? Адже летючі жабки нікому нічого поганого не робили.

І раптом ми почули захриплий гугнявий голос. Це до Люма підбіг один із сп’янілих від валеріанки подвійних барабульок. Язик у мисливця за летючими жабками розв’язався, і він пробелькотів:

— Цих жабок нам замовили на сувеніри! Ги-ги. Все дуже просто. Спершу ми їх висушимо, а тоді повісимо на ланцюжок і продаватимемо. Знаєте, скільки є любителів природи?.. Засушеної, ги-ги!

І п’яна тварина звалилася на землю й голосно захропла.

Цього разу з планети Білої Лілеї ми везли величезну клітку. Саме ту, яку подвійні барабульки налаштували, щоб відловлювати летючих жабок. Тепер у дротяній клітці сиділи самі зубаті хижаки, які ще й досі не прийшли до тями.

Люм, як і обіцяв, летів зі мною на планету Пухнастої Кицунії. Там перевиховували упійманих космічних піратів, а особливо хижих та небезпечних тримали у космічному зоопарку.

Туди зібрали хижаків, які ще збереглися у Фруктовій галактиці. Та головного космічного бандита Краша — Великого Володаря Темряви, повелителя планети Морок, — упіймати ніяк не щастило.

Цей хитрий підступний хижак кожного разу вислизав на волю й тікав на свою похмуру, вкриту вулканами та мертвими кам’яними пустелями, планету.

Щоправда, каміння це було коштовне. І палац Володаря Темряви був вирізьблений з діамантів, рубінів та сапфірів. Та на цій планеті не росло жодної квітки, тут не співали пташки й не дзюркотіла вода у річках.

На планеті Морок жили лише хижі пацюки, які нападали на квітучі планети Фруктової галактики і грабували їхніх мешканців.

Але зараз мені не хотілося думати про похмуру планету Морок. Адже ми з Люмом летіли на планету Пухнастої Кицунії і весело обговорювали події останнього часу.

Люм розповів мені, як упіймав розбишакуватого дракона Вогнехвоста, який нападав на мирні пасажирські космольоти. Як відправив його на рідну планету, де на Вогнехвоста чекав його тато — Забудькуватий Дракон.

Найсмішнішим було те, що Забудькуватий Дракон забув, що його синочок вже давно виріс, і досі вважав Вогнехвоста немовлятком. Тож одразу, щойно побачив свого розбишаку-синочка, вклав його до велетенської колиски, встромив йому в кожну з пащек пляшечку з молоком і почав співати драконячих колискових пісень.

Можете собі уявити, як обурювався й плювався Вогнехвіст, але Забудькуватий Дракон лише давав синочкові ляпанців і знову вкладав у колиску.

— Мені здається, що таке покарання для цього розбишаки Вогнехвоста найстрашніше, — засміявся Люм. — І Забудькуватий Дракон тепер щасливий, що знайшлася його люба дитинка. Адже він і досі вважає, що його крихітка-синочок ще не вміє ходити й розмовляти!

Я також засміялася, уявивши цю картину. Багатоголовий бандюга Вогнехвіст, що звик не лише грабувати космічні кораблі, а й бурхати полум’ям зі всіх своїх десяти голів на мирних космічних туристів, змушений смоктати молочко з пляшечок!

Ми з Люмом, Гарбузиком та хлюсиком уже підлітали до Планети Пухнастої Кицунії, коли нас наздогнав якийсь космічний корабель. З усього було видно, що це бойовий корабель, адже він, мов їжак, був укритий протоновими гарматами, і наміри тих, хто перебував всередині корабля-нападника, були далеко не миролюбні.

— Здається, це наш давній знайомий Великий Володар Темряви Краш, — промовив Люм і пильно поглянув на мене. — Олю, ти не боїшся?

Чесно кажучи, мені на мить стало страшно. Адже ми були зовсім беззахисні. Люм переносив нас крізь космічний простір лише за допомогою свого чарівного космічного плаща. Ми просто вхопилися за його поли й ніяк не були готові до бою. У порівнянні з величезним бойовим кораблем Краша сріблистий космоплащ Люма видавався дитячою забавкою. Один постріл з протонової гармати — і ми перетворимося на порох. Та я намагалася не показати свого страху.

«Треба щось придумати», — звеліла я собі і почала перебирати речі у своєму рюкзаку. До рук мені потрапила смішна синя шапочка з навушниками. Насправді це був УПС — Універсальний Перетворювач Слів, який винайшов мій тато. Цей прилад може вловлювати розмови будь-яких мислячих живих істот і розшифровувати їх, заради друзів долає свій страх і кидається їх рятувати.

Промовивши це, Люм за допомогою променів підтягнув до себе піратський корабель, легко відчинив вхідний люк, і за мить ми вже були на його борту.

Краш стояв, оточений космопацюками, і всі вони спрямували на нас із Люмом смертоносні бластери. Маленька смарагдова мавпочка зіщулилася під стіною і тремтіла від переляку. На її шию було надягнено жорсткий повідець, кінець від якого Краш тримав у своїй пазурястій лапі.

— Ану, негайно відпусти Дзиґу! — гнівно крикнув Люм.

Але Краш лише хижо ошкірився й зневажливо відказав:

— А що ти мені зробиш? Доки в мене в руках твоя хвостата подружка — ти безсилий. Один необачний рух, і від неї не залишиться й мокрого місця!

Та це було останнє, що сказав Краш. Блискавичним рухом Люм розкинув поли свого плаща, накрив ними озброєних піратів, і ті завмерли на місці, не в змозі поворухнутися.

Тільки смарагдова мавпочка зі смішними китичками на вушках підбігла до нас, подзенькуючи дзвіночком, прив’язаним до хвоста. Я швидко розстебнула повідець на шиї Дзиґи, а тоді підійшла до Краша. Грізний космопірат, Великий Володар Всесвіту стояв у смішній позі, широко розставивши лапи й ошкіривши довгі гострі зуби.

Нарешті ми могли як слід роздивитися грізного Володаря планети Морок. Я помітила на його розкішному фіолетовому хутрі невеличку металеву змійку. Варто було ледь потягти за бігунець, як змійка розкрилася, і маскувальне хутро впало з Краша додолу. Перед очима вражених космопацюків постав справжній Краш. То був плюгавий сіренький космомиш, який щулився і перелякано мружився на світлі.

Крашеві пощастило, що його підданці-космопацюки все ще стояли, завмерши в дивних позах. Адже плащ Люма виявився не лише здатним переносити золоточубого хлопчика у космічному просторі. Цей суперплащ був ще й могутньою зброєю проти піратів. Варто було накинути його на озброєного нападника, як той завмирав на місці й не міг поворухнути пальцем.

Тепер, коли Краш позбувся свого маскувального хутра, він виглядав жалюгідно. Але й зараз підступний гризун намагався залякати нас.

— Не радійте, ще надійде мій час! Планета Морок ще підкорить усю Фруктову галактику! І ти, золоточубий хлопчисько, ще будеш прислужувати могутньому повелителю Крашеві!

Але слова космомиша, що втратив своє розкішне фіолетове хутро із страшною зубатою мордою, нікого не налякали. Маленька смарагдова мавпочка — і та засміялася і затрусила своїм довгим хвостиком, дзенькаючи прив’язаним до нього дзвіночком.

Навіть хлюсик з планети Смугастих Равликів голосно зареготав і сказав, що він обов’язково розповість усім родичам і знайомим по всій Фруктовій галактиці, що грізний повелитель темряви — це маленький боягузливий космомиш, що вбрався у шкіру Великого Володаря Темряви.

Ми пересадили космопацюків і Краша до великої клітки, де вже сиділи хижі подвійні барабульки, і, взявши грізний космічний корабель піратів на буксир, поспішили до планети Пухнастої Кицунії.

Здається, я вже розповідала вам, що кожна планета Фруктової галактики зовсім не подібна до іншої. Скажімо, на Пурпуровій планеті ростуть фрукти завбільшки з велетенські повітряні кулі, а її мешканці живуть у будинках-квітах і будинках-грибах.

На планеті Співочих Бананів можна оглухнути через голосний спів бананів. До того ж на деревах там ростуть дивовижні плоди, з яких, коли вони достигають, вистрибують фантастичні істоти — скажені кльоцики і голкохвости.

Або взяти планету Смугастих Равликів чи планету Летючих Жабок… Одне слово, про ці неймовірні планети можна розповідати безкінечно.

Але те, що я побачила на планеті Пухнастої Кицунії, вразило мене чи не найбільше. Уявіть собі планету, що вся поросла деревами, на гілках яких замість груш чи яблук ростуть сосиски, ковбаси, шинка та головки сиру. Спершу я не повірила своїм очам. Але Люм, помітивши мій подив, запропонував:

— Покуштуй, це плоди сосискового дерева.

Я обережно зірвала один невеличкий плід-сосиску і відкусила шматочок. Та що це — замість знайомого м’ясного смаку я відчула в роті чудовий смак помаранчевого соку. Тоді я по черзі спробувала і плоди-ковбаски, і плоди-сири. Всі вони мали смак чудових соковитих фруктів.

— Але чому ці фрукти так дивно виглядають? — здивовано запитала я в свого космічного друга.

— Все дуже просто. Планета Пухнастої Кицунії — це місце, де перевиховують колишніх космічних піратів, галактичних розбійників та різних інших космохижаків. Як відомо, усі хижаки полюбляють м’ясні страви. А насправді — це фрукти. Отож хижаки стають вегетаріанцями, а згодом у них пропадають хижі інстинкти.

Але тут озвався мій рудий котик Гарбузик.

— Та невже ви можете уявити, що хоч один нормальний кіт зможе стати вегетаріанцем? — обурено запитав він.

Люм уже хотів щось пояснити Гарбузикові, та в цю мить до нас наблизилася киця неймовірної вроди. Її шерсть мінилася усіма відтінками блакиті, кігтики Пухнастої Кицунії (а то була саме вона, володарка цієї дивовижної планети) виблискували ніжно-рожевою барвою, а очі були жовті і яскраві, як щойно розквітлі кульбаби.

Побачивши сліпучу котячу красуню, Гарбузик вражено замовк і дивився, не зводячи з неї очей.

А вродлива киця ґречно вклонилася нам, тоді пильно поглянула на клітку, де понуро сиділи подвійні барабульки, а також космопацюки та їхній, донедавна такий грізний і жорстокий, правитель, а тепер жалюгідний і миршавий космомиш Краш.

— Ну що ж, — сказала киця дзвінким приємним голосом, — я бачу, що з новими вихованцями доведеться добре попрацювати. Але, гадаю, все буде гаразд.

Киця плеснула у лапки, і до неї підбігло кілька котів-помічників. У руках вони тримали по апетитній сосисці. Зголоднілі хижаки залюбки кинулися за частуванням, і котики завели їх до окремих хатинок.

Я подумки усміхнулася, коли уявила, яке розчарування чекає на ненажерливих хижаків, коли вони виявлять, що замість м’яса їм доведеться їсти фрукти.

А вголос я запитала:

— А ви не боїтеся, що ці підступні хижаки повтікають?

— Та що ви, — лагідно усміхнулася Пухнаста Кицунія і показала лапкою на маленький дзвіночок у вигляді котика. — Такі дзвіночки чіпляють на шию кожному вихованцеві. Його не можна зняти в жоден спосіб, тож ми завжди знаємо, де хто перебуває. — І киця знову лагідно всміхнулася.

— А що ви робите з тими, хто не хоче перевиховуватися? — тихо запитав Гарбузик.

Киця усміхнулася й відказала:

— Таким залишається одна дорога — у космічний зоопарк.

В цю мить з одного з будиночків вирвався наш знайомий космомиш Краш і щодуху побіг геть від котів-вихователів. Та за якусь хвилину його упіймали й, надягши на шию повідець, на якому Краш ще зовсім недавно тримав смарагдову мавпочку Дзиґу, посадили назад до клітки. Лютий космомиш почав гризти дротяну сітку клітки й огидно верещати:

— Начувайся, Люме! Цієї наруги я не забуду довіку! Мене, Краша, годувати огидними фруктами! Посадити на повідець! Запхати до клітки! Тобі це так не минеться!

Та золоточубий хлопчик тільки махнув рукою і засміявся. На колишнього Великого Володаря Темряви тепер і справді не можна було дивитися без усмішки. Його тоненький, мов шило, хвостик дрібно трусився, а крихітні очки-намистинки весь час наполохано кліпали. І взагалі Краш тепер найбільше нагадував маленьку перелякану мишку.

— Ну, от і все. Нам час вирушати, — нагадав Люм. — Космічний зоопарк оглянемо іншим разом.

Я зітхнула і вже приготувалася до шаленого польоту, але тут до мене підійшов мій улюблений кіт Гарбузик і дуже тихо попросив:

— А можна мені залишитися? Хоча б ненадовго. А тоді ти прилетиш і забереш мене додому.

— Та що ти, Гарбузику? — здивувалась я, — Але раптом я помітила, як захоплено мій рудий котик поглядає на Пухнасту Кицунію.

— Таких красунь я не бачив зроду! — прошепотів мій котик. — Я їй допомагатиму перевиховувати космопіратів. Як ти вважаєш, чи може такий простий рудий кіт, як я, сподобатися такій видатній блакитній киці?

— Звичайно! — запевнила я Гарбузика, ховаючи посмішку. — І потім, який же ти простий? Ти у мене справжній кіт-герой, рятівник співочих бананів і летючих жабок. До речі, летюча жабка, яка так злякалася тебе на початку, просила передати тобі вітання і запрошувала в гості.

Почувши мої слова, Гарбузик вдоволено всміхнувся, а тоді лизнув мене на прощання в носа і щодуху побіг наздоганяти чудову блакитну кицю, що вже віддавала якісь розпорядження своїм помічникам.

А я взяла на руки хлюсика, закинула на плечі рюкзак і, помахавши рукою Люмові та смарагдовій мавпочці, стисла в руці вогняну кульку. Мене підхопив шалений вихор, і за мить я вже стряла у своїй кімнаті, де стрілки годинника саме зійшлися на цифрі 12.