Моїм терплячим фанатам за те, що читали блоґ і казали,

що насправді хочуть чудової книжки,

навіть якщо її доведеться чекати трохи довше.

Моїм розумним бета-читачам за неоціненну допомогу

й за те, що терпіли мою параноїдальну потайливість.

Моєму неймовірному агентові за те,

що багатьма різними способами відганяв вовків від дверей.

Моїй мудрій редакторці за час і простір для написання книжки,

що сповнює гордістю.

Моїй люблячій родині за те, що підтримувала й нагадувала: періодично виходити з дому корисно.

Моїй співчутливій партнерці за те, що не кидала,

коли я ставав лютим і страшним від стресу,

викликаного постійним переписуванням.

Моїй милій малечі за любов до татка попри те,

що я постійно мушу йти геть і писати.

Навіть тоді, коли ми просто чудово проводимо час.

Навіть тоді, коли ми розмовляємо про качок.

Знуджений Баст, горблячись, сперся на довгий шинквас із червоного дерева.

Оглянувши порожню залу, він зітхнув і заходився порпатись у речах, доки не знайшов чисту лляну ганчірку. А тоді з покірним виглядом узявся натирати частину шинкваса.

За мить Баст нахилився вперед і примружився, роздивляючись якусь малопомітну цятку. Пошкрябав її й нахмурився, зобачивши маслянисту пляму, яку залишив пальцем. Прихилився ближче, похукав на шинквас і енергійно його потер. Відтак зупинився, сильно дихнув на дерево й написав у імлі непристойне слово.

Відкинувши ганчірку, Баст пішов серед порожніх столиків і стільців до широких вікон шинку. На одну довгу мить зупинився біля них, дивлячись на ґрунтову дорогу, що тягнулася крізь центр містечка.

Баст іще раз зітхнув і заходив залою. Рухався він із невимушеною грацією танцівника й цілковитою безжурністю кота. Одначе, коли він провів руками крізь темне волосся, цей жест вийшов збентеженим. Його блакитні очі безперестанку оглядали залу, неначе шукаючи виходу. Неначе шукаючи чогось такого, чого він не бачив уже сто разів.

Проте нічого нового не було. Порожні столи та стільці. Порожні табурети перед шинквасом. На стільниці позаду шинкваса бовваніли дві здоровезні бочки, одна для віскі, одна для пива. Між бочками стояв багатющий асортимент пляшок усіх кольорів і форм. А над пляшками висів меч.

Бастів погляд ізнов упав на пляшки. Він зосередився на них, замислившись на одну довгу мить, а тоді знову зайшов за шинквас і витягнув важкий глиняний кухоль.

Глибоко вдихнувши, Баст навів пальця на першу пляшку в нижньому ряду й почав наспівувати, рахуючи пляшки в ньому.

Хроніст спустився зі сходів і ввійшов до загальної зали «Путь-каменя», тримаючи на плечі свою пласку шкіряну сумку. Зупинившись на порозі, придивився до рудоволосого шинкаря, що напружено схилився над чимось на шинквасі.

Увійшовши до зали, Хроніст прокашлявся.

— Перепрошую, що так проспав, — сказав він. — Насправді… — побачивши, що стоїть на шинквасі, він затих. — Ви печете пиріг?

Коут відірвав погляд від краю кірки пирога, на якій саме робив пальцями хвильки.

— Пироги, — виправив він із наголосом на множині. — Так. А що?

Хроніст відкрив рота, а тоді так само стулив. Його погляд переметнувся до меча, що висів за шинквасом, сірий і мовчазний, а відтак назад, до рудоволосого чоловіка, який обережно стискав кірку біля краю дека.

— Які пироги?

— Яблучні, — Коут випрямився і тричі обережно надрізав кірку, що вкривала пиріг. — Ви знаєте, як це складно — спекти добрий пиріг?

— Правду кажучи, ні, — зізнався Хроніст, а тоді нервово роззирнувся. — Де ваш помічник?

— Про це може здогадуватися хіба що сам Бог, — відповів шинкар. — Це доволі складно. Ну, пекти пироги. Із першого погляду так не скажеш, але цей процес багато вимагає. Хліб — це просто. Суп — це просто. Пудинг — це просто. А пиріг — це складно. Цього ніколи не усвідомлюєш, доки не спробуєш ­самотужки.

Хроніст неуважно кивнув на знак згоди, схоже, не розуміючи, чого ще від нього можуть очікувати. Скинув із плеча сумку й поклав її на стіл неподалік.

Коут витер руки об фартух.

— Знаєте м’якоть, яка зостається, коли яблука чавлять на сидр?

— Тобто вичавки?

— Вичавки, — промовив Коут із великим полегшенням. — Ось як це називається. Що з ними роблять люди, одержавши сік?

— Із виноградних вичавків може вийти слабеньке вино, — сказав Хроніст. — Або олія, якщо їх багато. Проте від яблучних вичавків майже жодної користі. З них можна зробити добриво або мульчу, але не бозна-які добрі. Здебільшого люди згодовують їх худобі.

Коут кивнув із задумливим виглядом.

— От і мені не здавалося, ніби їх просто викидають. Тут усе так чи інакше використовують. Вичавки, — промовив він так, ніби смакував це слово. — Це бентежило мене вже два роки.

Хроніст явно спантеличився.

— Це вам міг би сказати хто завгодно в містечку.

Шинкар насупився.

— Якщо це знають усі, я не можу дозволити собі такі запитання, — пояснив він.

Грюкнули, зачинившись, двері, а тоді пролунав радісний, вільний свист. Із кухні вийшов Баст із оберемком колючих гілок гостролисту, загорнутим у біле простирадло.

Коут похмуро кивнув і потер руками.

— Прекрасно. Отже, як нам… — він примружив очі. — Це що, мої гарні простирадла?

Баст опустив погляд на оберемок.

— Ну, Реші, — поволі проказав він, — це питання дискусійне. Ви маєте негарні простирадла?

В очах шинкаря на мить спалахнув гнів, а тоді він зітхнув.

— Гадаю, це не має значення, — він простягнув руку й висмикнув з оберемка одну довгу гілку. — А що нам, власне, з цим робити?

Баст знизав плечима.

— Я й сам гадки не маю, Реші. Знаю, що колись сіти їздили у вінках із гостролисту полювати на шкурострибів…

— Ми не можемо розгулювати у вінках із гостролисту, — зневажливо відказав Коут. — Що люди скажуть?

— Мені байдуже, що думають місцеві трудяги, — пробурмотів Баст, уже сплітаючи кілька довгих гнучких гілок. — Коли в тіло проникає шкуростриб, людина стає наче лялька. Її можуть змусити відкусити собі язика, — він підніс наполовину сплетене кільце до голови, перевіряючи, як воно сяде. Наморщив носа. — Колеться.

— У тих оповідках, які я чув, — зауважив Коут, — гостролист також не дає їм вийти з тіла.

— А не можна просто носити щось залізне? — спитав Хроніст. Парочка за шинквасом із цікавістю поглянула на нього, наче вже й забула, що він поряд. — Ну, тобто, якщо це один із фейриків…

— Не вживайте слова «фейрик», — несхвально промовив Баст. — Це звучить по-дитячому. Це створіння з Фею. Фейрі, якщо хочете.

Хроніст повагався якусь мить, а тоді продовжив:

— Якби ця істота проникла в тіло людини, яка носить щось залізне, то хіба воно їй не нашкодило б? Хіба істота не просто вистрибнула б назад?

— Шкуростриби можуть змусити. Людину. Відкусити. Собі. Язика, — повторив Баст так, ніби розмовляв з особливо дурною дитиною. — Опинившись у людині, вони спонукають її видряпати собі око так само легко, як зірвати маргаритку. Чому ви думаєте, ніби вони не можуть зняти браслет або перстень? — Баст похитав головою й опустив погляд на чергову яскраво-зелену гілку гостролисту, яку вплітав у своє кільце. — А ще я ні за які гроші не надягну на себе щось залізне.

— Якщо вони можуть вискакувати з тіл, — мовив Хроніст, — то чому він просто не покинув тіло того чоловіка вчора? Чому не заскочив у когось із нас?

Запала довга тиша, а тоді до Баста дійшло, що інші двоє чоловіків дивляться на нього.

— Ви мене питаєте? — він вражено розсміявся. — Гадки не маю. Анпауен. Останніх шкурострибів було знищено сотні років тому. Задовго до мого народження. Я лише чув перекази.

— Тоді звідки нам знати, що він не вискочив? — мовив Хроніст — поволі, наче йому й питати про це не хотілося. — Звідки нам знати, що він не залишається тут? — Хроніст сильно напружив спину. — Звідки нам знати, що він не сидить у комусь із нас просто зараз?

— Скидалося на те, що він загинув, коли загинуло тіло найманця, — відповів Коут. — Якби він пішов, ми це побачили б. — Коут позирнув на Баста. — Вони начебто скидаються на темні тіні або дим, коли виходять із тіла. Правильно?

Баст кивнув.

— І якби він вискочив, то просто заходився б убивати людей новим тілом. Зазвичай вони так і роблять. Обертаються і обертаються, доки не гинуть усі.

Шинкар заспокійливо всміхнувся Хроністові.

— Бачите? Може, то взагалі був не шкуростриб. Може, то просто була якась схожа істота.

Хроніст явно трохи ошалів.

— Але як ми можемо бути певними? Він зараз може бути всередині кого завгодно в містечку…

— А може, і в мені, — безжурно кинув Баст. — Може, я просто чекаю, коли ви розслабитесь, а тоді вкушу вас у груди, прос­то над серцем, і вип’ю з вас усю кров. Висмокчу, як сік зі сливки.

Хроністові вуста стиснулися в тонку риску.

— Не смішно.

Баст підвів погляд і обдарував Хроніста широкою моло­децькою усмішкою. Щоправда, з його обличчям щось було не так. Усмішка трималася трохи задовго. Була трохи заширока. Його очі сфокусувалися трохи збоку від писаря, а не просто на ньому.

Баст на мить застиг. Його пальці перестали спритно крутитися поміж зеленого листя. Він із цікавістю опустив погляд на свої руки, а тоді кинув недоплетене кільце з гостролисту на шинквас. Його усмішка поступово стухла, лице стало невиразним, і він байдужливо оглянув пивницю.

— Те веян? — мовив він дивним голосом. Його очі оскляніли, стали спантеличеними. — Те-тантен вентеланет?

Відтак Баст напрочуд швидко вискочив із-за шинкваса до Хроніста. Писар підірвався з місця й помчав геть, як навіжений. Перекинув два столи та з пів дюжини стільців, а тоді заплутався ногами й негарно повалився на долівку, замахавши руками й ногами та несамовито поповзши до дверей.

Ошаліло борсаючись, Хроніст із нажаханим блідим обличчям квапливо озирнувся через плече й побачив, що Баст ступив щонайбільше три кроки. Темноволосий молодик стояв поряд із шинквасом, зігнувшись майже навпіл і трусячись від беззвучного сміху. Однією рукою він затулив пів обличчя, а другою показував на Хроніста. Баст реготав так, що йому й дихати було несила. За мить довелося простягнути руку і спертися на шинквас, щоб не впасти.

Хроніст розлютився.

— Осел! — вигукнув він, із болем спинаючись на ноги. — Ах ти… ах ти осел!

Баст, який досі не міг дихати від сміху, підняв руки і кволо, без ентузіазму вдав, ніби когось дряпає, наче дитина, що зображає ведмедя.

— Басте, — насварився шинкар, — годі вже. Справді.

Хоча голос у Коута був суворий, очі його проясніли від сміху. Губи сіпалися, силкуючись не скластися в усмішку.

Хроніст, зображаючи поранену гідність, заходився виставляти столи та стільці й загупав ними сильніше, ніж було потрібно. Нарешті повернувшись до столу, за яким перебував на початку, він напружено сів. Баст на той час уже знову став за шинквасом, важко дихаючи й демонстративно зосередившись на гостролисті у себе в руках.

Хроніст сердито зиркнув на нього й потер гомілку. Баст притлумив якийсь звук — можливо, кашель.

Коут тихенько, гортанно реготнув і витягнув з оберемка ще одну гілку гостролисту, а тоді додав її до довгої гірлянди, яку виготовляв. Поглянувши вгору, перехопив погляд Хроніста.

— Поки я не забув: сьогодні прийдуть люди, щоб скористатися вашими послугами писаря.

Хроніст явно здивувався.

— Справді?

Коут кивнув і роздратовано зітхнув.

— Так. Звістка вже розійшлася, тож цьому нічим не зарадиш. Доведеться розбиратися з кожним окремо. На щастя, всі, хто має дві здорові руки, будуть заклопотані в полях до опівдня, тож нам не доведеться цим перейматися до…

Пальці шинкаря незграбно ковзнули; гостролистова гілка зламалася, і в м’ясисту частину його великого пальця гли­боко встромився шип. Рудоволосий чоловік не здригнувся й не вилаявся — лиш сердито набурмосився на свою руку, тимчасом як на пальці виступила краплинка крові, яскрава, наче ягода.

Шинкар, нахмурившись, підніс палець до рота. Сміятись йому вже явно перехотілося, а його очі стали суворими й темними. Він відкинув недоплетену гірлянду з гостролисту з такою демонстративною недбалістю, що це майже лякало.

Шинкар знову поглянув на Хроніста й абсолютно спокійно заговорив:

— Я хочу сказати, що треба розважливо скористатися своїм часом, перш ніж нам завадять. Але спершу вам, гадаю, знадобиться поснідати.

— Якщо це вас не обтяжить, — відповів Хроніст.

— Аж ніяк, — запевнив Коут, розвернувшись і попрямувавши на кухню.

Баст зі стурбованим обличчям провів його поглядом.

— Сидр потрібно зняти з пічки й поставити охолоджуватися ззаду, — голосно гукнув до нього Баст. — Остання партія вийшла більше схожою на варення, ніж на сік. А ще я, поки гуляв, відшукав трохи трав. Вони на бочці для дощової води. Огляньте їх і скажіть, чи не можна якісь із них з’їсти на вечерю.

Зоставшись у пивниці сам на сам, Баст і Хроніст одну довгу мить спостерігали один за одним із різних боків шинкваса. Не було чутно нічого, крім далекого гупання, з яким зачинялися задні двері.

Баст востаннє поправив вінець, який тримав у руках, і оглянув його з усіх боків. Підніс до обличчя, неначе задумав понюхати. Але натомість набрав повні легені повітря, заплющив очі й дихнув на листя гостролисту так обережно, що воно ледве заворушилося.

Розплющивши очі, Баст чарівливо, винувато всміхнувся й підійшов до Хроніста.

— Ось! — він простягнув чоловікові, що сидів, кільце з гостролисту.

Хроніст навіть не подумав його взяти.

Бастова усмішка не померкла.

— Ви не помітили, бо саме падали, — сказав він тихим, при­глушеним голосом. — Але він навіть сміявся, коли ви полетіли. Три гарні смішки з глибини черева. Сміх у нього просто чудовий. Схожий на фрукти. Схожий на музику. Я не чув його вже багато місяців.

Баст іще раз простягнув кільце з гостролисту, сором’язливо всміхнувшись.

— Отже, це вам. Я застосував таку грамарику, яку міг. Тож він залишатиметься зеленим і живим довше, ніж можна подумати. Я зібрав гостролист як годиться й надав йому форми власноруч. Ходив, робив і рухався до цілі. — Він простягнув руку трохи далі, наче знервований хлопчисько з букетом. — Ось. Я роблю цей подарунок із власного вибору. Пропоную його без зобов’язань, оренди чи застави.

Хроніст невпевнено простягнув руку й узяв вінок. Оглянув його, крутячи в руці. У темно-зеленому листі виднілися самоцвітами червоні ягоди, і він був хитро сплетений так, щоб шипи визирали назовні. Хроніст обережно поклав вінець собі на голову, і той щільно сів йому на лоба.

Баст усміхнувся.

— Хай живе повелитель безладдя! — вигукнув він, підкинувши руки вгору. Радісно засміявся.

Коли Хроніст зняв корону, на його обличчі розтягнулась усмішка.

— Отже, — лагідно сказав він, поклавши руки собі на коліна, — це означає, що у нас усе гаразд?

Баст спантеличено схилив голову набік.

— Прошу?

Хроніст якось зніяковів.

— Те, про що ви говорили… вчора…

Баст явно здивувався.

— О ні! — серйозно промовив він, захитавши головою. — Ні. Аж ніяк. Ви належите мені до нутра кісток. Ви знаряддя моїх бажань, — Баст кинув погляд на кухню, і його обличчя набуло ображеного виразу. — А ви знаєте, чого я бажаю. Зробіть так, щоб він згадав: він не просто собі шинкар, який пече пироги.

Останнє слово Баст мало не виплюнув.

Хроніст ніяково засовався на стільці й відвів погляд.

— Усе одно не знаю, що можу зробити.

— Робіть що можете, — стиха відповів Баст. — Витягніть його із себе. Розбудіть його.

Останні слова він вимовив із жаром.

Баст поклав одну руку Хроністові на плече й ледь помітно примружив блакитні очі.

— Змусьте його згадати. Неодмінно.

Хроніст на мить завагався, а тоді опустив погляд на кільце з гостролисту в себе на колінах і легенько кивнув.

— Я зроблю що можу.

— А більше ніхто з нас і не може зробити, — зауважив Баст і товариськи поплескав його по спині. — До речі, як плече?

Писар покрутив ним. Цей рух видавався дивним, оскільки решта його тіла лишалася заціпенілою й нерухомою.

— Заніміле. Холодне. Але не болить.

— Цього і слід було очікувати. Бувши вами, я цим не переймався б, — підбадьорливо всміхнувся йому Баст. — Життя надто коротке для хвилювання через дрібниці.

***

Надійшов і зник сніданок. Картопля, смажений хліб, помідори та яйця. Хроніст умолов чималу порцію, а Баст з’їв стільки, що стало б на трьох. Коут вештався туди-сюди: заніс іще дров, розпалив пічку на пироги й розлив по глеках сидр, який тим часом остигав.

Поки він ніс два глеки до шинкваса, на дерев’яному помості біля шинку гучно, наче то хтось постукав, затупали чиїсь чоботи. За мить у двері влетів ковальчук. Йому ледве минуло шістнадцять, але він був одним із найвищих у місті, мав широкі плечі й товсті руки.

— Привіт, Аароне, — спокійно промовив шинкар. — Зачини, будь ласка, двері. Надворі багато куряви.

Коли ковальчук повернувся до дверей, шинкар і Баст, рухаючись хутко та в унісон, хоч і не змовлялися, заховали більшу частину гостролисту під шинквасом. Коли ковальчук ізнову повернувся до них, Баст уже крутив у руках щось дуже схоже на маленький недоплетений віночок. Забавку, якою можна було зайняти пальці в годину нудьги.

Аарон, підбігши до шинкваса, вочевидь, не помітив жодних змін.

— Пане Коуте, — схвильовано заговорив він, — можна мені якоїсь дорожньої їжі? — Аарон показав рукою на порожній лантух із мішковини. — Фурман сказав, що ви знаєте, яка вона.

Шинкар кивнув.

— У мене є хліб і сир, ковбаса та яблука, — він махнув Бастові, а той схопив лантух і кинувся до кухні. — Фурман сьогодні кудись їде?

— І він, і я, — відповів хлопчисько. — Оррісони сьогодні продають трохи баранини у Треї. Найняли мене й Фурмана, щоб ми поїхали з ними, бо дороги кепські, та й узагалі.

— Трея… — замислився шинкар. — Отже, до завтра ви не повернетеся.

Ковальчук обережно поклав на відполірований шинквас із червоного дерева тонкий срібний біт.

— А ще Фурман надіється знайти заміну Неллі. Але сказав, що, як не зможе відшукати коня, то, мабуть, візьме грошей у короля.

Коут мимоволі здійняв брови.

— Фурман зібрався до війська?

Хлопчина всміхнувся з дивною сумішшю радості й журби.

— Він каже, що, як йому не вдасться знайти коняку для воза, то робити більше буде нічого. Каже, що у війську про людей дбають, їх годують, можна подорожувати й таке інше, — юнак говорив із захватом в очах, а його лице виражало щось середнє між хлопчачим ентузіазмом і серйозною стурбованістю чоловіка. — І зараз тим, хто записується, вже не просто дають срібний нобл. Ниньки тим, хто записується, дають роял. Цілий роял, золотий.

Обличчя шинкаря спохмурніло.

— Фурман — єдиний, хто думає про ці гроші, так?

Він зазирнув хлопцеві у вічі.

— Один роял — це багато, — визнав ковальчук і хитро всміхнувся. — А часи скрутні, бо мій татусь пішов у засвіти, а мамця приїхала з Ранніша.

— А як твоя мама ставиться до того, що ти візьмеш грошей у короля?

У хлопчини витягнулося лице.

— От тіки не треба ставати на її бік, — забурчав він. — Я думав, ви зрозумієте. Ви чоловік, ви знаєте, як хлопцеві треба догоджати мамі.

— Хлопчиську, я знаю, що твоя мама воліла б, аби ти сидів удома в безпеці, а не купався в золоті.

— Набридло, що всі звуть мене хлопчиськом, — різко сказав ковальчук і почервонів на виду. — У війську з мене може бути користь. Коли ми змусимо повстанців ізнову присягнути на вірність Королю-Покаяннику, все знову піде на краще. Податків на рекрутів не стане. Бентлі не втратять своєї землі. Дороги знову стануть безпечними.

Тут його лице стало безрадісним і на мить перестало здаватися дуже юним.

— І тоді моїй мамі не доведеться сидіти як на голках, поки мене не буде вдома, — похмуро сказав він. — Вона перестане прокидатися по три рази на ніч, перевіряти віконниці та клямку на дверях.

Аарон зазирнув шинкареві в очі й випрямив спину. Не горб­лячись, він був майже на цілу голову вищий за шинкаря.

— Часом чоловік мусить заступатися за свого короля й віт­чизну.

— І за Роуз? — тихо запитав шинкар.

Ковальчук зашарівся і знічено опустив погляд. Його плечі знову згорбились, і він якось здувся, схожий на вітрило, яке перестав надимати вітер.

— Господи, про нас уже всі знають?

Шинкар кивнув із лагідною усмішкою.

— У такому містечку, як це, таємниць не буває.

— Що ж, — рішучо мовив Аарон, — я роблю це і для неї. Для нас. На свої гроші й на те, що заощадив із платні, зможу купити нам хату або відкрити свою справу, не пішовши до якогось шима-лихваря.

Коут відкрив рота, а тоді знову його стулив. На одну довгу, глибоку мить він, здавалося, поринув у задуму, а тоді заговорив, явно дуже обережно добираючи слова.

— Аароне, ти знаєш, хто такий Квоут?

Ковальчук закотив очі.

— Я ж не ідіот. Ми ще вчора розповідали про нього, пам’ятаєте? — він поглянув через шинкареве плече на кухню. — Слухайте, мені треба йти. Фурман буде лютий, як мокра курка, ­якщо я не…

Коут заспокійливо змахнув рукою.

— Аароне, пропоную домовленість. Послухай мене, і я дозволю тобі взяти харчів задарма, — він пересунув срібний біт назад через шинквас. — А на це ти тоді зможеш купити у Треї щось гарне для Роуз.

Аарон насторожено кивнув.

— Згода.

— Що ти знаєш про Квоута з історій, які чув? Який він має бути із себе?

Аарон засміявся.

— Мертвий?

Коут ледь помітно всміхнувся.

— А крім цього?

— Він знав усякі таємні чари, — розпочав Аарон. — Знав шість слів, які можна шепнути коневі на вухо, щоб той пробіг сотню миль. Міг обертати залізо на золото й запасати блискавки, ловлячи їх у слоїки. Знав пісню, що відчиняє всякий замок, і міг однією рукою пробити міцні дубові двері…

Аарон поступово замовк.

— Насправді все залежить від оповідки. Іноді він хороший, як відважний принц. Він якось урятував кількох дівчат від ватаги оґрів…

Знову легка усмішка.

— Знаю.

— …зате в інших оповідках він правдивий покидьок, — вів далі Аарон. — Він викрав з Університету таємні чари. Тому його й витурили, розумієте? І Квоутом Королевбивцею його звали не за гарну гру на лютні.

Усмішка зникла, проте шинкар кивнув.

— Правильно. Але який він був?

Аарон трохи наморщив чоло.

— Він мав руде волосся, якщо ви про це. Так кажуть усі оповідки. Махав мечем, як правдивий чорт. Був страшенно розумний. А ще мав по-справжньому вправний язик, міг словами викрутитися з чого завгодно.

Шинкар кивнув.

— Так. Отже, уявімо, що ти Квоут і, як ти кажеш, страшенно розумний. І за твою голову раптом призначають винагороду в тисячу роялів і герцогство всякому, хто її відітне. Що ти зробив би?

Ковальчук похитав головою та знизав плечима, відверто розгубившись.

— Ну, якби я був Квоутом, — заговорив шинкар, — то вдав би власну смерть, змінив би ім’я й відшукав би якесь мале містечко на краю світу. Тоді відкрив би шинок і постарався би щезнути, — він поглянув на юнака. — Ось що я зробив би.

Аарон позирнув на руде волосся шинкаря, на меч, який висів над шинквасом, а тоді знову на шинкареві очі.

Коут повільно кивнув, а тоді показав на Хроніста.

— Отой хлопака — не просто собі писар. Він своєрідний істо­рик, прийшов записати правдиву історію мого життя. Початок ти пропустив, але, якщо хочеш, можеш зостатися, щоб почути решту, — шинкар невимушено всміхнувся. — Я можу розповісти тобі історії, яких іще ніхто не чув. Історії, яких більше ніхто не почує. Історії про Фелуріян, про те, як я навчився битися в адемів. Правду про принцесу Арієль.

Шинкар потягнувся через шинквас і торкнувся руки хлопця.

— Насправді, Аароне, ти мені до вподоби. Я вважаю, що ти надзвичайно розумний, і дуже не хотів би, щоб ти змарнував життя, — глибоко вдихнув і поглянув ковальчукові просто в обличчя. Його очі мали приголомшливий зелений колір. — Я знаю, як почалася ця війна. Знаю, як усе було насправді. Почувши про це, ти вже набагато менше хотітимеш утекти й загинути в бою в гущі подій.

Шинкар показав рукою на один із порожніх стільців за столом поряд із Хроністом і всміхнувся — чарівливо, невимушено, як справжній казковий принц.

— Що скажеш?

Одну довгу мить Аарон серйозно дивився на шинкаря, тоді швидко перевів погляд на меч, а тоді — знову поглянув униз.

— Якщо ви справді… — голос хлопця поступово затих, але завдяки виразу його обличчя репліка прозвучала як запитання.

— Це справді я, — лагідно запевнив його Коут.

— …тоді можна побачити ваш плащ без кольору? — спитав з усмішкою ковальчук.

Чарівлива усмішка шинкаря застигла й потріскалася, наче розбита шибка.

— Ти плутаєш Квоута з Таборліном Великим, — буденним тоном озвався Хроніст із протилежного боку зали. — Плащ без кольору був у Таборліна.

Аарон зі спантеличенням на обличчі повернув голову до ­писаря.

— Тоді що було у Квоута?

— Тіньовий плащ, — відповів Хроніст. — Якщо я не по­миляюся.

Хлопчисько знову повернувся до шинкваса.

— Тоді можете показати мені свій тіньовий плащ? — запитав він. — Або трохи чарів? Завжди хотів їх побачити. Трішки вогню чи блискавки вистачило б. Я не хтів би вас утомити.

Відповісти шинкар не встиг: Аарон раптом засміявся.

— Та я просто шуткую з вами, пане Коуте, — і всміхнувся ще раз, ширше, ніж до цього. — Пане й пані, скільки живу на світі, ще не чув такого брехуна, як ви. Навіть мій дядько Алван не міг би розказати таке зі спокійним лицем.

Шинкар опустив погляд і пробурмотів щось незрозуміле.

Аарон потягнувся через шинквас і поклав широку долоню Коутові на плече.

— Пане Коуте, я знаю, що ви просто хочете допомогти, — тепло промовив він. — Ви хороша людина, і я подумаю над вашими словами. Я не біжу до війська стрімголов. Я просто роздумую, що можна обрати.

Ковальчук сумовито похитав головою.

— Присягаюся. Сьогодні до мене зрання всі чіпляються. Мамця сказала, що хвора на сухоти. Роуз сказала, що вагітна, — він провів рукою крізь волосся й захихотів. — Але мушу сказати, що ви всіх перемогли.

— Ну, знаєш… — Коут видушив із себе кволу усмішку. — Я не зміг би дивитися твоїй матусі в очі, якби не спробував.

— Може, у вас і були б шанси, якби ви обрали щось вірогідніше, — припустив юнак. — Але ж усі знають, що Квоутів меч був зі срібла, — він позирнув на меч, який висів на стіні. — І звався він не Примха. Він був Кайсера, вбивця поетів.

Тут шинкар трохи відхитнувся.

— Вбивця поетів?

Аарон уперто закивав.

— Так, пане. І той ваш писар каже правду. Плащ у нього був увесь із павутиння й тіней, а ще він носив персні на всіх пальцях. Як там?

Кожен семестр в Університеті починався однаково: спершу вступне жеребкування, а тоді — цілий виток співбесід. Вони були свого роду необхідним злом.

Я не сумніваюся, що спочатку цей процес був раціональним. Міг уявити, що тоді, коли Університет був менший, то були справжні співбесіди. Можливість для студента побалакати з викладачами про вивчене. Діалоги. Обговорення.

Одначе тепер Університет приймав понад тисячу студентів. Часу на обговорення не було. Замість цього кожного студента кілька хвилин засипа́ли градом запитань. Хай які короткі були співбесіди, одна неправильна відповідь чи надміру тривале зволікання могли мати вирішальний вплив на плату за навчання.

Перед співбесідами студенти готувалися мов навіжені. Опісля пили, щоб відсвяткувати або розрадити себе. Через це ті одинадцять днів, поки тривав вступ, студенти в більшості своїй у кращому разі здавалися стривоженими й виснаженими. У гіршому разі вони вештались Університетом, наче блукальці, з порожніми очима й сірими обличчями від недосипання, зловживання випивкою або першого та другого водночас.

Особисто мені здавалося дивним, що всі так серйозно сприймають цей процес. Переважна більшість студентів були зі шляхти чи належали до багатих купецьких родин. Для них висока плата за навчання була незручністю, через яку залишалося менше кишенькових грошей на коней і повій.

Для мене ставки були вищі. Встановлена майстрами плата за навчання не підлягала зміні. Тож, якби мені призначили зависоку плату, мені було б зась до Університету, доки я не зміг би заплатити.

***

У перший день вступу атмосфера завжди була святкова. Вступне жеребкування займало першу половину дня, тож ті нещасні, яким випадав найбільш ранній час, були змушені проходити співбесіди всього за кілька годин.

Коли я прийшов, подвір’ям уже зміїлися довгі черги, тимчасом як студенти, що вже витягнули свої жетони, снували туди-сюди, скаржачись і намагаючись купити, продати чи обміняти час.

Я ніде не бачив Вілема чи Сіммона, тож став у найближчу чергу й постарався не думати про те, як мало грошей у мене в гаманці: один талант і три йоти. Були в моєму житті часи, коли ця сума здавалася б неймовірним статком. Але для навчання цього було відверто недостатньо.

Довкола були розсіяні візки, з яких продавали ковбаси й каштани, гарячий сидр і пиво. З одного візка я вловив запах теплого хліба й жиру. Він був заставлений пирогами зі свининою для тих, хто міг дозволити собі таке.

Жеребкування завжди проводили на найбільшому подвір’ї Університету. Практично всі називали його площею флагштока, хоча дехто — з тих, хто мав довшу пам’ять, — звав його Залою Запитань. А я знав його під іще давнішим іменням: Дім Вітру.

Я провів поглядом кілька листочків, що котилися по бруківці, а підвівши погляд, уздрів, що на мене дивиться Фела. Вона стояла на тридцять чи сорок людей ближче до голови черги. Фела тепло всміхнулася мені й помахала рукою. Я помахав у відповідь, і вона покинула своє місце, покрокувавши до мене.

Фела була вродлива. Саме таких жінок зазвичай малюють на картинах. То була не вигадлива штучна краса, яку часто можна побачити серед шляхти: Фела була природна й не соромилася себе, мала великі очі й повні вуста, що постійно всміхалися. Тут, в Університеті, де чоловіків було вдесятеро більше за жінок, вона впадала в око, наче кінь у кошарі.

— Не проти, якщо я зачекаю з тобою? — спитала вона, ставши поряд. — Дуже не люблю, коли нема з ким поговорити. — Фела симпатично всміхнулася двом чоловікам, що стали в чергу позаду мене, й пояснила: — Я не лізу всередину. Лише відходжу назад.

Заперечень вони не мали, хоча позирали то на Фелу, то на мене. Я мало не уявляв, як вони питають себе, чому одна з найгарніших жінок Університету відмовилася від місця в черзі, щоб стати поряд зі мною.

Запитання було слушне. Я сам хотів це знати.

Я відійшов убік, звільняючи місце для Фели. Якусь мить ми постояли плечем до плеча, не розмовляючи.

— Що вивчаєш цього семестру? — запитав я.

Фела скинула волосся з плеча.

— Мабуть, продовжу роботу в Архівах. Трохи хімії. А ще Брандер запросив мене на множинну математику.

Я злегка здригнувся.

— Забагато чисел. Я там не випливу.

Фела знизала плечима, і довгі темні кучері, які вона була пригладила, миттю впали назад, обрамляючи її лице.

— Це стає не так уже й важко, коли призвичаюєшся. Найбільше це схоже на гру, — Фела поглянула на мене, схиливши голову набік. — А в тебе що?

— Спостереження в Медиці, — відповів я. — Навчання й робота у Промислі. А ще симпатія, якщо Дал мене прийме. І, напевно, варто підтягнути сіаруську.

— Ти знаєш сіаруську? — запитала вона зі здивованим виглядом.

— Сяк-так розумію, — сказав я. — Але Віл каже, що граматика в мене — просто сором.

Фела кивнула, а тоді скоса поглянула на мене, закусивши губу.

— Також до себе на заняття мене запросив Елодін, — промовила вона. В її голосі добре відчувався острах.

— Елодін проводить заняття? — спитав я. — А я думав, що йому не дозволяють викладати.

— Він починає цього семестру, — пояснила Фела й зацікавлено поглянула на мене. — Я думала, що ти там будеш. Хіба він не підтримав твого переведення в ре’лари?

— Підтримав, — сказав я.

— А… — Фела зніяковіла, а тоді швидко додала: — Мабуть, він ще просто тебе не запросив. Або планує наставляти тебе окремо.

Я відмахнувся від її слів, хоча думка про те, що мене не прийняли, була неприємна.

— Хто його знає, того Елодіна? — промовив я. — Він або боже­вільний, або найкращий актор, якого я коли-небудь зустрічав.

Фела зібралася щось сказати, а тоді нервово роззирнулася й наблизилася до мене. Її плече зачепило моє, а кучері залоскотали мені вухо, тимчасом як Фела тихенько спитала:

— Він дійсно скинув тебе з даху Черепниці?

Я знічено хихотнув.

— Там усе складно, — сказав я, а тоді доволі незграбно змінив тему. — Як називається його дисципліна?

Фела потерла чоло й невесело реготнула.

— Поняття зеленого не маю. Він казав, що назва дисципліни — це назва дисципліни, — вона поглянула на мене. — Що це означає? Коли я піду до відділу облікових книг і списків, у графі «Назва дисципліни» так і буде записано?

Я визнав, що гадки не маю, а невдовзі ми почали ділитись історіями про Елодіна. Фела сказала, що один канцеляр застукав його голяка в Архівах. Я чув, що Елодін якось цілий виток ходив Університетом із зав’язаними очима. Фела чула, буцімто він із нуля вигадав цілу мову. Я чув, що він улаштував бійку в доволі сумнівній місцевій корчмі через те, що хтось уперто вживав слово «послуговуватися» замість «використовувати».

— Про це я теж чула, — засміялася Фела. — Щоправда, це було в «Коні й четвірці», а винен був баронет, який безперестанку казав «понад те».

Я й незчувся, як ми опинилися в голові черги.

— Квоут, син Арлідена, — промовив я.

Знуджена жінка зазначила моє ім’я, і я витягнув із чорної оксамитової торбинки гладенький жетон зі слонової кістки. Там було написано: «Повалок, опівдні». Восьмий день вступної кампанії, на підготовку вдосталь часу.

Фела витягнула жетон і собі, і ми відійшли від столика.

— Що витягнула? — спитав я.

Вона показала мені свій маленький жетон зі слонової кістки. «Запалок, четвертий дзвін».

Їй неймовірно пощастило, то був чи не найпізніший час із можливих.

— Ого. Вітаю.

Фела знизала плечима і сховала жетон у кишені.

— Мені однаково. Я не налягаю на навчання. Що більше готуюся, то гірше в мене входить. Від цього я просто нервуюся.

— То поміняй його, — сказав я й показав на юрбу студентів, що снували довкола. — За такий час хтось заплатив би цілий талант. А може, й більше.

— І торгуватись я теж не дуже люблю, — відповіла Фела. — Просто вирішую, що будь-який мій жетон щасливий, і три­маюся за нього.

Звільнившись від черги, ми вже не мали приводу залишатися разом. Однак мені було приємне її товариство, а вона явно не палала бажанням утекти, тож ми вдвох безцільно валандалися подвір’ям, тимчасом як довкола нас снував натовп.

— Я вмираю з голоду, — сказала раптом Фела. — Не хочеш піти кудись на ранній обід?

Я з болем усвідомив легкість свого гаманця. Якби я був бідніший, треба було б покласти туди камінь, щоб гаманець не метлявся на вітрі. В Анкера мене годували задарма, бо я там музикував. Тож витрачатися на їжу деінде, тим паче так близько до вступу, було цілковитою дурістю.

— Був би радий, — чесно сказав я. А тоді збрехав: — Але мені треба трохи роззирнутися тут — подивитися, чи не хоче хтось помінятися часом. Я вже давно торгуюся.

Фела попорпалася в кишені.

— Якщо хочеш більше часу, можеш узяти мій.

Я поглянув на жетон, який вона затиснула між великим і вказівним пальцями, й відчув величезну спокусу. Ще два дні на підготовку були б дарунком небес. А помінявши жетон, можна було заробити талант. Або й два.

— Не хотів би відбирати в тебе удачу, — всміхнувся я. — А тобі вже точно не потрібен мій талан. До того ж ти вже й так ­була зі мною надто щедра, — я демонстративно закутав плечі у плащ.

Тут Фела всміхнулася і, простягнувши руку, провела кісточками пальців по плащу.

— Рада, що тобі подобається. Але, як на мене, я досі тобі винна, — вона нервово покусала губи, а тоді опустила руку. — Пообіцяй, що даси мені знати, якщо передумаєш.

— Обіцяю.

Вона знов усміхнулась, а тоді легенько помахала рукою й пішла геть через усе подвір’я. Дивитись, як вона крокує крізь юрбу, було все одно що дивитись, як вітер віє по поверхні ставка. Щоправда, Фела не лишала бриж на воді — замість цього їй услід оберталися голови юнаків.

Поки я ще дивився, до мене підійшов Вілем.

— То що, ти вже закінчив фліртувати? — запитав він.

— Я не фліртував, — сказав я.

— А треба було, — відповів він. — Нащо мені ґречно чекати й не втручатись, якщо ти гайнуєш такі можливості?

— Усе не так! — запевнив я. — Вона просто привітна.

— Ну звісно, — промовив Вілем. Через різкий шалдійський акцент сарказм у його голосі був удвічі помітнішим. — Що тобі випало?

Я показав йому свій жетон.

— На день пізніше, ніж у мене, — показав свій Вілем. — Я поміняюся з тобою за один йот.

Я завагався.

— Та ну! — промовив Вілем. — Ти ж однаково не можеш готуватися в Архівах, як ми.

Я гнівно зиркнув на нього.

— Твоє вміння співпереживати вражає.

— Я приберігаю співпереживання для тих, кому вистачає розуму не доводити Майстра-Архівіста до сказу, — заявив Віл. — А для таких, як ти, у мене є лиш один йот у разі обміну. Ти хотів би так чи ні?

— Хотів би два йоти, — відповів я та оглянув юрбу в по­шуках студентів із відчайдушним шалом в очах. — Якщо таке можливо.

Вілем примружив темні очі.

— Один йот і три драби, — запропонував він.

Я знову поглянув на нього й уважно придивився.

— Один йот і три драби, — повторив. — А наступного разу, як ми гратимемо в кутики, ти візьмеш за партнера Сіммона.

Він пирснув і кивнув. Ми обмінялися жетонами, і я сховав гроші в гаманці: один талант і чотири йоти. На один маленький крок ближче. Трохи подумав і сховав жетон у кишеню.

— А ти що, не будеш мінятися далі? — спитав Віл.

Я хитнув головою.

— Мабуть, залишу собі цей час.

Він нахмурився.

— Чому? Що ти можеш робити чотири дні, крім як хвилюватись і гризти нігті?

— Те саме, що й будь-хто інший, — відказав я. — Готуватися до вступної співбесіди.

— Як? — запитав він. — Тобі ж досі заборонено вхід до Архівів. Хіба ні?

— Є й інші способи готуватися, — таємничо заявив я.

Вілем пирхнув.

— Ну зовсім не підозріла заява, — сказав він. — А ти ще думаєш, чому це інші про тебе говорять.

— Я думаю не про те, чому вони говорять, — відповів я. — А про те, що вони кажуть.

Місто, що за багато століть виросло довкола Університету, було невелике. Правду кажучи, трохи більше за селище.

Попри це в нашому кінці Великого кам’яного шляху процвітала торгівля. Купці завозили на возах сировину: дьоготь і глину, горбокамінь, поташ і морську сіль. Привозили такі предмети розкоші, як кава з Ланетту або вінтське вино. Завозили вишукане темне чорнило з Аруе, чисто білий пісок для нашого виробництва скла, а також витончені шалдійські пружини та гвинти.

Коли ті самі купці від’їздили, їхні фургони були навантажені тим, що можна знайти лише в Університеті. У Медиці виготовляли ліки. Справжні ліки — не фарбовану воду з пеньків чи копійчані засоби від усього на світі. Алхімічний комплекс виробляв власні чудеса, про які я мав хіба туманне уявлення, а також сировину, як-от земляну олію, сірковик і двовапно.

Можливо, я упереджений, але вважаю, що можна спокійно сказати: більшість матеріальних див Університету родом із Руко­творні. Лінзи з меленого скла. Вольфрамові зливки та ґланцівська сталь. Золоті листки — такі тонкі, що рвуться, наче паперові серветки.

Одначе ми створювали й багато іншого. Симпатичні лампи й телескопи. Тепложери та гвинтокрути. Соляні насоси. Трилисткові компаси. Десяток версій теккамової лебідки та осі Делеварі.

Ці речі виготовляли такі рукотворці, як я, і коли їх при­дбавали купці, ми діставали комісійні: шістдесят відсотків від вартості продажу. Саме завдяки цьому я мав хоч якісь гроші. А позаяк під час вступної кампанії занять не було, у мене був цілий виток на роботу у Промислі.

***

Я подався до Запасів, складського приміщення, в якому рукотворці виписували інструменти й матеріали. Я з подивом уздрів там біля вікна високого блідого студента з відверто знудженим виглядом.

— Джаксім? — запитав я. — Що ти тут робиш? Це ж робота для невдах.

Джаксім похмуро кивнув і пояснив:

— Кілвін досі трохи… сердитий на мене. Ну, сам знаєш. Через пожежу і взагалі.

— Прикро, — сказав я.

Джаксім, як і я, був повноправним ре’ларом. Тепер він міг займатися будь-якими справами на свій розсуд. Виконувати з примусу таку примітивну роботу було не просто нудно: це було публічним приниженням Джаксіма, яке ще й коштувало йому грошей і заважало вчитися. Надзвичайно серйозне покарання.

— Чого у нас обмаль? — запитав я.

Вибір справ у Промислі був мистецтвом. Навіть якщо ви зробили найяскравішу симпатичну лампу чи найефективнішу теплову воронку в історії рукотворства, це ще нічого не означало. Допоки її ніхто не купив, комісійних можна було не чекати — навіть ламаного гроша.

Для багатьох інших працівників це не було проблемою. Вони могли дозволити собі зачекати. Я ж потребував чогось такого, що швидко продасться.

Джаксім сперся на рундук між нами.

— Караван щойно скупив у нас усі палубні лампи, — повідомив він. — Зосталася тільки та негарна, яку зробив Вестон.

Я кивнув. Симпатичні лампи ідеально підходять для ко­раблів. Їх важко розбити, у віддаленій перспективі вони обходяться дешевше за олійні, а ще можна не боятися, що вони ­підпалять корабель.

Я порахував дещо в голові. Можна було виготовити дві лампи за раз, заощадивши трохи часу завдяки подвоєнню зусиль, і бути досить певним, що їх буде продано, перш ніж доведеться оплатити навчання.

На жаль, палубні лампи були сущою каторгою. Сорок годин кропіткої праці, а якщо десь напартачити, лампи просто не працюватимуть. Тоді витрачений час не принесе нічого, крім боргу перед Запасами за змарновані матеріали.

Та все ж варіантів було небагато.

— Тоді, мабуть, робитиму лампи, — сказав я.

Джаксім кивнув і розгорнув облікову книгу. Я заходився перелічувати з пам’яті все необхідне:

— Мені знадобляться двадцять середніх сирих випромінювачів. Два набори високих форм. Діамантовий стилос. Тентенова склянка. Два середні тиглі. Чотири унції бляхи. Шість унцій тонкої сталі. Дві унції нікелю…

Джаксім, киваючи самому собі, записав почуте у книгу.

***

Вісім годин по тому я пройшов у парадні двері закладу Анкера, пахнучи розпеченою бронзою, дьогтем і вугільним димом. Надворі була майже північ, а в залі не було нікого, крім кількох затятих пияків.

— Маєш пошарпаний вигляд, — сказав Анкер, коли я піді­йшов до шинкваса.

— Я й почуваюся пошарпаним, — відповів я. — У казанку, певно, нічого не зосталося?

Він хитнув головою.

— Сьогодні люди були голодні. Маю трохи холодної картоплі, яку планував закинути завтра в суп. І, здається, половинку запеченого гарбуза.

— Годиться, — запевнив я. — Хоча був би радий іще дістати трохи солоного масла.

Анкер кивнув і відштовхнувся від шинкваса.

— Із розігріванням можеш не морочитися, — попередив я. — Я просто занесу це до себе в кімнату.

Він виніс миску з трьома чималими картоплинами й половинкою золотавого гарбуза, що мав форму дзвона. Посередині гарбуза, звідки було вичерпано насіння, виднілася щедра порція масла.

— А ще візьму пляшку бредонського пива, — додав я, взявши миску. — Із кришечкою. Не хочу облити сходи.

До моєї крихітної кімнатки вели три марші. Зачинивши двері, я обережно перевернув гарбуз у мисці догори дриґом, поставив на нього пляшку й закутав усе це в мішковину. Вийшов вузлик, який можна було нести під пахвою.

Тоді я відчинив вікно й видерся на дах шинку. Звідти можна було спокійно перескочити до пекарні на протилежному боці провулка.

У небі низько висів кавалок місяця. Він світив достатньо, щоб я бачив усе й водночас не почувався вразливим. Не можна сказати, ніби я занадто хвилювався. Наближалася північ, і на вулицях було тихо. До того ж люди напрочуд рідко дивляться вгору.

Арі сиділа на широкому цегляному димарі й чекала на мене. Вона була в сукні, яку їй купив я, і мляво гойдала босими ніжками, дивлячись на зорі. Волосся в неї було таке тонке та світле, що оточувало її голову ореолом і злітало від найлег­шого вітерцю.

Я обережно ступив на середину пласкої ділянки бляшаної покрівлі. Від дотику моєї ноги вона тихенько гупнула, наче далекий м’який барабан. Ніжки Арі припинили гойдатись, і вона застигла, мов наляканий кролик. А тоді побачила мене й усміхнулася. Я помахав їй рукою.

Арі зіскочила з димаря й поскакала до мене. Волосся майоріло в неї за спиною.

— Привіт, Квоуте! — вона відступила на пів кроку. — Ти смердиш.

Я всміхнувся найкращою усмішкою за день і сказав:

— Привіт, Арі. Ти пахнеш як гарненька юна дівчина.

— Так, — радісно погодилася вона.

Арі трохи відступила вбік, а тоді знову пішла вперед. Ступали її босі ноги легко, навшпиньках.

— Що ти мені приніс? — запитала вона.

— А що ти мені принесла? — відказав я.

Вона всміхнулася.

— У мене є яблуко, яке вважає себе грушею, — повідомила Арі та продемонструвала його. — А ще — булочка, що вважає себе кицею. І салат, який уважає себе салатом.

— Виходить, розумний салат.

— Аж ніяк, — заперечила Арі й витончено пирхнула. — Нащо, бувши розумним, уважати себе салатом?

— А якщо ти і є салат? — запитав я.

— Тоді — тим паче, — відказала вона. — Бути салатом уже кепсько. А як жахливо ще й уважати себе салатом! — Арі сумовито похитала головою. Її волосся заметлялося слідом, неначе вона занурилася під воду.

Я розгорнув свій вузлик.

— Я приніс тобі картоплі, пів гарбуза та пляшку пива, що вважає себе буханцем хліба.

— А чим уважає себе гарбуз? — із цікавістю запитала Арі, опустивши на нього погляд. Руки вона тримала зчепленими за спиною.

— Гарбузом, — відповів я. — Але вдає із себе призахідне сонце.

— А картопля? — запитала Арі.

— Вона спить, — заявив я. — І, боюся, мерзне.

Арі підвела на мене лагідний погляд.

— Не бійся, — сказала вона, простягнула руку й на мить приклала пальці до моєї щоки. Її дотик був легший за пір’їнку. — Я тут. Ти в безпеці.

***

Ніч була студена, тож Арі замість поїсти на дахах, як це часто в нас бувало, повела мене за залізну решітку каналізації, до розгалужених тунелів під Університетом.

Вона несла пляшку і тримала наввисячки якийсь предмет завбільшки з монету, що випромінював м’яке зеленкувате світло. Я ніс миску й симпатичну лампу, яку виготовив сам, ту, яку Кілвін назвав злодійською. Її червонясте світло дивним чином доповнювало яскравіше блакитно-зелене світло Арі.

Арі прийшла зі мною до тунелю, вздовж якого тягнулися труби всіх мастей і розмірів. У деяких із більших залізних труб ішла пара, і вони постійно випромінювали тепло, навіть загорнуті в ізоляційну тканину. Арі обережно вмостила картоплю на згині труби, де тканина зійшла. Там утворилася своєрідна крихітна пічка.

Зробивши з моєї мішковини стіл, ми сіли на землю й розділили вечерю. Булочка виявилася трохи черствою, зате в ній були горіхи й кориця. Качанчик салату виявився дивовижно свіжим, і я замислився, де Арі його знайшла. Для мене вона дістала порцелянову чайну чашку, а собі залишила крихітний срібний кухлик жебрака. Вона розлила пиво так урочисто, ніби чаювала з королем.

Під час вечері розмов не було. Таке було одне з тих правил, які я вивчив методом спроб і помилок. Жодних дотиків. Жодних раптових рухів. Жодних запитань хоч трохи особистого характеру. Я не міг розпитувати про салат чи зелену монету. Тоді Арі дременула б до тунелів, а я не бачив би її ще кілька днів.

Правду кажучи, я навіть не знав її справжнього імені. Арі — то було лише назвисько, яким я почав її кликати, але подумки я завжди називав її своєю маленькою місячною фейрі.

Арі, як завжди, їла вишукано. Сиділа, тримаючи спину прямо, і відкушувала потроху. Вона мала ложку, і ми їли нею гарбуза, передаючи одне одному.

— Ти не приніс із собою лютні, — зауважила вона, коли ми вже закінчили їсти.

— Мені сьогодні треба піти почитати, — сказав я. — Але невдовзі я її принесу.

— Невдовзі — це коли?

— За шість ночей, — пообіцяв я. Тоді в мене вже закінчиться вступ і навчатися далі буде безглуздо.

Її крихітне личко набурмосилося.

— Шість днів — це довго, — заявила вона. — Невдовзі — це завтра.

— Для каменя шість днів — це невдовзі, — сказав я.

— Тоді заграй за шість днів каменю, — запропонувала Арі. — А мені заграй завтра.

— Гадаю, ти можеш шість днів побути каменем, — припустив я. — Це краще, ніж бути салатом.

Тут вона всміхнулася.

— Точно.

Коли ми доїли яблуко, Арі провела мене крізь Підниз. Ми тихо пройшли Кивошляхом, прострибали Скакалки, а тоді ввійшли до Підвівал, лабіринту тунелів, наповненого повільним ненастанним вітром. Я, мабуть, і сам зумів би відшукати дорогу, але волів мати Арі за поводирку. Вона знала Підниз, як мідник знає свої пакунки.

Вілем мав рацію: заходити до Архівів мені було заборонено. Але я завжди мав хист потрапляти туди, куди мені було зась. На жаль.

Архіви були величезною кам’яною будівлею-цеглиною без вікон. Одначе студенти в них потребували свіжого повітря для дихання, а книжкам було потрібно навіть більше. Від занадто вологого повітря книжки тліють і пліснявіють. Від занадто сухого пергамент стає крихким і розпадається.

Я далеко не відразу дізнався, як до Архівів потрапляє свіже повітря. Але навіть тоді, коли я відшукав потрібний тунель, потрапити всередину було нелегко. Для цього треба було довго повзти страхітливо вузьким тунелем, чверть години плазуючи на пузі брудним камінням. Я тримав у Піднизі зміну одягу, і щонай­більше за десяток вилазок вона безнадійно зіпсувалася. Коліна й лікті майже повністю роздерлися.

Та все ж це була невелика ціна за набуття доступу до Архівів.

Якби мене раптом упіймали, розплата була би страшна. Мені щонайменше світило відрахування. Але кепсько показати себе на вступному іспиті й мусити сплатити за навчання двадцять талантів для мене також фактично було б відрахуванням. Тож насправді обидва варіанти були по-своєму жахливі.

І все ж я не переймався тим, що можу попастися. Єдині джере­ла світла у Сховищі були в руках студентів і канцелярів. Тому в Архі­вах завжди була ніч, а мені завжди було найкомфортніше вночі.

День тягнувся за днем. Я працював у Промислі, доки пальці не німіли, а потім читав у Архівах, доки все перед очима не розпливалося.

На п’ятий день вступу я таки доробив палубні лампи й відніс їх до Запасів, сподіваючись, що їх хутко продадуть. Подумав, чи не взятися за ще одну пару, та знав, що не встигну їх доробити, перш ніж доведеться платити за навчання.

Тож я вирішив заробляти гроші інакше. Грав іще один вечір у Анкера, за що дістав безкоштовну випивку і трохи дріб’язку від удячних слухачів. Трохи попрацював над деталями у Промислі, виготовляючи прості й корисні речі на кшталт латунних шестірень і шибок із двічі зміцненого скла. Такі штуки можна було негайно продавати майстерні, маючи з цього дуже скромний прибуток.

Відтак, оскільки скромних прибутків вистачити не могло, я виготовив дві партії жовтих випромінювачів. Коли їх використовують у симпатичних лампах, вони світяться приємним жовтим світлом, дуже близьким до сонячного. Вони кошту­вали чимало, бо для їх просочування були потрібні небезпечні матеріали.

Найменш небезпечними серед них були важкі метали й пароподібні кислоти. По-справжньому страшними ж були чудернацькі алхімічні сполуки. Серед них були речовини-переносники, що проходять крізь шкіру, не лишаючи сліду, а потім нишком виїдають кальцій із кісток. Були й такі, що просто ховаються в організмі й місяцями ніяк не діють, аж доки ясна не починають кровоточити, а волосся — випадати. Поряд із тим, що виготовляли в Алхімічному комплексі, миш’як видавався цукром до чаю.

Я сумлінно зберігав обережність, але під час роботи над другою партією випромінювачів у мене тріснула тентенова склянка, і скло витяжного ковпака, під яким я працював, забризкали крихітні краплинки речовини-переносника. Жодна не потрапила безпосередньо мені на шкіру, проте одна крапля впала на сорочку, значно вище довгих зап’ястків моїх шкіряних рукавиць.

Я поволі взявся за тканину сорочки циркулем, який лежав неподалік, і прибрав її від тіла. Відтак незграбно відрізав ту частину тканини, щоб вона взагалі не могла торкнутися моєї шкіри. Після цього інциденту я був вражений до холодного поту й вирішив, що є й кращі способи заробітку.

Я відбув одну зміну спостереження в Медиці за іншого студента в обмін на один йот і допоміг купцеві розвантажити три фургони вапна по пів гроша за кожен. Відтак того ж вечора знайшов кількох затятих азартних гравців, які дозволили мені приєднатися до їхньої гри в дихання. За дві години я примудрився втратити вісімнадцять грошів і трохи залізного дріб’язку. Хоча це й дратувало, я змусив себе відійти від столу, доки не стало ще гірше.

Після всіх цих трудів у моєму гаманці залишилася менша сума, ніж на початку.

На щастя, в моєму рукаві ще зоставався один козир.

***

Я розминав ноги на широкій кам’яній дорозі, прямуючи до Імрі.

Супроводжували мене Сіммон і Вілем. Віл таки продав свій пізній час іспиту якомусь канцелярові у відчаї й дістав чималий прибуток, тож вони обидва завершили вступні випро­бування й були безтурботні, мов кошенята. Вілові призначили плату за навчання в розмірі шести талантів і восьми йотів, тоді як Сім радів надзвичайно низькій платі — п’ять талантів і два йоти.

У моєму гаманці лежали один талант і три йоти. Ця цифра не вселяла оптимізму.

Четвертим і останнім у нашій компанії був Манет. Завдяки буйному сивому волоссю й пом’ятому, як зазвичай, одягу він мав якийсь розгублений вигляд, неначе щойно прокинувся й не міг пригадати, де перебуває. Почасти ми взяли його із собою через те, що потребували четвертого гравця в кутики, але річ була ще й у тому, що нам здавалося, ніби ми зобов’язані час від часу виводити бідолаху з Університету.

Наша четвірка подолала високу арку Кам’яного мосту, перетнула річку Ометі й зайшла до Імрі. Осінь конала, і я надягнув плащ на той випадок, якщо буде холодно. Лютня була зручно закріплена в мене на спині.

У серці Імрі ми перетнули велике бруковане подвір’я та проминули центральний фонтан із численними статуями сатирів, які ганялися за німфами. Поки вода плюскала і бризкалася на вітерці, ми стали в чергу, що вела до «Еоліяна».

Коли ми дісталися дверей, я з подивом уздрів, що Деоха там немає. На його місці перебував низенький похмурий чоловік із товстою шиєю. Він простягнув руку.

— Із вас один йот, юначе.

— Перепрошую, — я відсунув ремінець свого футляра для лютні та продемонстрував йому маленьку срібну свиріль, яку пришпилив до плаща. Показав рукою на Віла, Сіма й Манета. — Вони зі мною.

Він підозріливо примружився на свиріль.

— Ви страшенно юні на вигляд, — зауважив чоловік, і його погляд ізнову переметнувся до мого обличчя.

— Я і є страшенно юний, — невимушено сказав я. — Це частина мого шарму.

— Страшенно юні, як на власника свирілі, — уточнив він. Вийшло доволі ґречне звинувачення.

Я завагався. На вигляд я був старший, аніж насправді, та це означало, що на вигляд мені було на кілька років більше, ніж п’ятнадцять. Наскільки мені було відомо, я був наймолодшим музикантом в «Еоліяні». Зазвичай це грало мені на руку, адже я був людям трохи в новинку. Але тепер…

Вигадати якусь відповідь я не встиг: із черги позаду нас долинув голос.

— Кетте, це не фальшивка, — кивнула на мене висока жінка з футляром для скрипки. — Він заслужив свиріль, поки тебе не було. Він справжній.

— Дякую, Марі, — озвався я, тимчасом як воротар жестом запросив нас усередину.

Наша четвірка відшукала столик біля задньої стіни, звідки доб­ре було видно сцену. Я проглянув обличчя поблизу та притлумив у собі знайомий спалах невдоволення, ніде не помітивши Денни.

— Що сталося біля дверей? — запитав Манет, роззираючись довкола та споглядаючи сцену й високу склепінчасту стелю. — Невже за вхід сюди платили?

Я поглянув на нього.

— Ти вже тридцять років як студент, але ніколи не бував в «Еоліяні»?

— Ну, знаєш… — він невизначено змахнув рукою. — Я був заклопотаний. Не надто часто опиняюся по цей бік річки.

Сім засміявся й сів.

— Манете, дозволь пояснити це тобі так, щоб ти зрозумів. Якби в музиці був Університет, він був би тут, а Квоут був би повноправним арканістом.

— Кепська аналогія, — зауважив Віл. — Це музичний двір, а Квоут — один із панів. Ми заходимо сюди як його люди. Тому й терпимо так довго його надокучливе товариство.

— Цілий йот за те, щоби просто зайти? — перепитав Манет.

Я кивнув.

Манет невизначено гмикнув, роззирнувшись довкола і глипаючи на гарно вбрану шляхту, що снувала балконом угорі.

— Ну, що ж… — мовив він. — Мабуть, я сьогодні таки дещо дізнався.

***

«Еоліян» лише починав заповнюватися, тож ми коротали час за грою в кутики. То була просто дружня гра, по драбу за руку, вдвічі більше за знецінення, та з моїми злиднями будь-які ставки були високими. На щастя, Манет грав із точністю пружинного годинника: жодних недоречних трюків, жодних імпульсивних ставок, жодних інтуїтивних дій.

Першим замовив на всіх випивки Сіммон, другим — Манет. Коли в «Еоліяні» пригасло світло, ми з Манетом уже опинилися на десять рук попереду, значною мірою завдяки Сіммоновій схильності завзято перевищувати ставки. Я з похмурим задоволенням поклав у кишеню єдиний мідний йот. «Один талант і чотири йоти».

На сцену вийшов немолодий чоловік. Після короткої презентації від Станчіона він до болю гарно зіграв на мандоліні «Надвечірок Тетна». Пальці в нього були легкі, швидкі й упевнено торкалися струн. Зате голос…

Більшість речей із віком починають підводити. У нас ціпеніють руки та спини. Гаснуть очі. Шкіра грубішає, а краса меркне. Єдиний виняток — голос. За належної турботи голос лише стає милішим від віку й постійного застосування. Голос чоловіка був наче солодке медове вино. Він закінчив пісню під щирі оплески, а за мить ізнову спалахнуло світло і в залі вибухнули розмови.

— Між виступами є перерви, — пояснив я Манетові. — Тоді можна поговорити, походити, взяти випивки. Якщо ж ти говоритимеш під час чийогось виступу, то навіть сам Тейлу та всі його ангели не зможуть тебе уберегти.

Манет пирхнув.

— Не бійся, що я тебе осоромлю. Я не зовсім варвар.

— Просто попереджаю, — відповів я. — Ти даєш мені знати, що небезпечного є в Рукотворні. Я даю тобі знати, що небезпечного тут.

— Лютня в нього була не така, як у тебе, — сказав Вілем. — Звучала не так, як твоя. Ще й менша.

Я притлумив сильне бажання всміхнутись і вирішив не робити із цього проблеми. Пояснив:

— Така лютня називається мандоліною.

— Ти ж гратимеш, так? — запитав Сіммон і завовтузився на місці, як нетерплячий цуцик. — Треба зіграти ту пісню про Емброуза, яку ти написав.

Він трохи помугикав, а тоді заспівав:

Станчіон вивів мене на сцену й виніс крісло без билець. Відтак став перед сценою, щоб побалакати зі слухачами. Я розправив плащ на спинці крісла, тимчасом як світло почало тьмяніти.

Свій побитий футляр для лютні я зоставив на підлозі. Футляр був іще більш зачуханий, аніж я. Колись він був непоганий, але то було багато років тому й за багато миль звідти. Тепер же його шкіряні петлі були потріскані й негнучкі, а корпус подекуди став тонкий, як пергамент. Із застібок, які він мав на початку, лишилася всього одна — витончена, з кутого срібла. Інші я замінив тим, що зміг відшукати випадково, тож тепер футляр прикрашали різні застібки з ясної латуні та тьмяного заліза.

Але всередині футляра було дещо геть інше. Усередині лежала причина того, чому я силкувався знайти гроші, щоб опла­тити навчання наступного дня. Я запекло торгувався за неї, та вона все одно обійшлася мені в таку суму, якої я досі не витрачав ні на що в житті. Такі гроші, що я не міг дозволити собі годящий футляр для неї та обійшовся тим, що підклав у старий ганчір’я.

Її деревина мала колір темної кави, щойно скопаної землі. Вигин корпуса — бездоганний, як жіноче стегно. Вона була приглушеним відлунням, ясною струною та бреньканням. Моя лютня. Фізичне втілення моєї душі.

Я чув, що поети пишуть про жінок. Вони римують, розкидаються похвалами, брешуть. Бачив, як моряки на березі мовчки дивляться на повільний морський приплив. Бачив, як старі вояки із жорсткими, як вичинена шкіра, серцями, мало не плачуть, коли на вітрі розтягується прапор їхнього короля.

Послухайте: ці люди нічого не знають про любов.

Її не знайти у словах поетів чи в тужливих очах моряків. Якщо ви хочете пізнати любов, погляньте на руки мандрівного артиста, поки він музикує. Артист знає.

Я поглянув на своїх слухачів, які поволі заспокоїлися. Сіммон енергійно помахав рукою, а я всміхнувся йому у відповідь. Тепер я бачив біля поруччя на другому ярусі біле волосся графа Трепа. Він серйозно говорив до гарно вбраної пари, показуючи рукою в мій бік. Досі заступався за мене, хоча ми обидва знали, що це — справа безнадійна.

Я дістав лютню з потертого футляра й заходився її настроювати. То була не найвишуканіша лютня в «Еоліяні». Аж ніяк. Гриф у неї був трохи загнутий, але не зігнутий. Один кілок був розхитаний і частенько змінював тональність.

Я тихо зіграв один акорд і прихилив вухо до струн. Підвівши погляд, зобачив обличчя Денни, ясне, як місяць. Вона із захватом усміхалася мені й ворушила пальцями під столом, так, щоб не бачив її панич.

Я злегка торкнувся розхитаного кілка і провів обома руками по теплій деревині лютні. Лак на ній був місцями подря­паний та потертий. У минулому з цією лютнею поводилися жорстоко, та від цього вона не стала менш гарною всередині.

Тож так, вона мала недоліки, та яке це має значення, коли йдеться про справи сердечні? Любов — це любов. Розум у ній ролі не відіграє. Нерозважлива любов багато в чому найщиріша. Всякий може любити щось тому що. Це просто, як покласти гріш у кишеню. Зате любити щось усупереч… Знати ґанджі й так само любити їх… Це — рідкість, чистота, ідеал.

Станчіон змахнув рукою в мій бік. Залунали нетривалі оплески, а тоді запала уважна тиша.

Я зіграв дві ноти й відчув, як слухачі підсовуються до мене. Торкнувся однієї струни, трішки її настроїв і почав грати. Усі вловили мелодію за якихось кілька нот.

То був «Вожак отари». Мелодія, що її пастухи насвистують уже десять тисяч років. Найпростіша серед простих. Мелодія, яку може передати всякий, хто має відро. Правду кажучи, відра тут забагато. Цілком вистачить пари рук, складених ківшиком. Однієї руки. Навіть двох пальців.

Коротко кажучи, це була народна музика.

На мотив «Вожака отари» написано сотню пісень. Про кохання і про війну. Про веселе, про трагічне, про хіть. Я з ними не морочився. Жодних слів. Лише музика. Лише мелодія.

Підвів погляд і побачив, як лорд Цеглина нахиляється до Денни і зневажливо махає рукою. Я всміхнувся, обережно виводячи пісню струнами своєї лютні.

Однак невдовзі моя усмішка стала натужною. На лобі почав виступати піт. Я зігнувся над лютнею, зосередившись на тому, що робили мої руки. Пальці мчали, потім танцювали, а потім — летіли.

Я грав жорстко, як падає град, як молот б’є по латуні. Грав лагідно, як сонце світить на осінню пшеницю, легко, як тріпоче листочок. Невдовзі мені почало запирати подих від ­напруження. Губи стали тонкою безкровною рискою на обличчі.

Продираючись крізь середній приспів, я мотнув головою, щоби прибрати з очей волосся. Краплини поту полетіли дугою й упали на дерев’яну сцену. Я важко дихав, груди в мене працювали як міхи, напружені, мов змилений кінь.

Пісня лунала. Кожна нота звучала ясно й чисто. Одного разу я мало не помилився. Ритм збився на крихітну частку секунди… А тоді я якось виправився, переборов це і спромігся закінчити останню фразу, граючи солодкі, легкі ноти, попри те що мої швидкі пальці були втомлені.

А тоді, коли вже стало очевидно, що я не протримаюся більше ні секунди, залою рознісся останній акорд і я, зморений, зігнувся у кріслі.

Слухачі вибухнули оглушливими оплесками.

Щоправда, не всі. По всій залі десятки людей замість оплесків вибухнули сміхом. Кілька застукали по столах і затупали по підлозі з веселими криками.

Оплески майже миттєво стухли й затихли. Чоловіки й жінки зупинилися, занісши одну руку над другою, і витріщилися на тих слухачів, які сміялися. Одні здавалися сердитими, інші — спантеличеними. Багато хто просто образився за мене, і залою почало розходитися сердите бурчання.

Я, перш ніж почалася серйозна дискусія, зіграв одну високу ноту й підняв руку, знову привертаючи увагу до себе. Я ще не закінчив. І близько не закінчив.

Я посунувся у кріслі й покрутив плечима. Бренькнув один раз, торкнувся розхитаного кілка й без зусиль перейшов до ­другої пісні.

То була одна з пісень Іллієна — «Тінтататорнін». Навряд чи ви коли-небудь про неї чули. Порівняно з іншими творами Іллієна вона трохи дивна. По-перше, не має тексту. По-друге, ця пісня гарна, та далеко не так добре запам’ятовується й не так сильно зворушує, як чимало з його відоміших мелодій.

А найважливіше те, що її неймовірно важко грати. Мій батько називав її «найвишуканішою піснею всіх часів, написаною для п’ятнадцяти пальців». Він змушував мене грати її, коли я починав занадто гнути кирпу і йому здавалося, що з мене треба збити пиху. Достатньо сказати, що я відпрацьовував її доволі регулярно, іноді — частіше ніж раз на день.

Тож я заграв «Тінтататорнін». Відкинувся на спинку свого крісла і схрестив ноги на рівні кісточок, трохи розслабившись. Мої руки мляво пройшлися по струнах. Після першого приспіву вдихнув і коротко зітхнув, наче хлопчина, змушений сонячної днини сидіти в чотирьох стінах. Очі з нудьги почали безцільно оглядати залу.

Не припиняючи грати, я засовався у кріслі — намагався відшукати зручне положення, але марно. Я нахмурився, підвівся й поглянув на крісло так, наче воно чомусь було в цьому винне. Тоді повернувся у крісло й завовтузився з невдоволеним виразом обличчя.

Тим часом десять тисяч нот «Тінтататорніна» танцювали й пустували. Я скористався миттю між двома акордами, щоби мляво почухати за вухом.

Я так занурився у свою маленьку виставу, що навіть відчув, як от-от позіхну. І цілком серйозно позіхнув — так широко і протяжно, що люди в першому ряду могли порахувати мої зуби. Помотав головою, ніби прочищаючи її, та обтер сльози на очах рукавом.

Тим часом «Тінтататорнін» виходив у повітря. Божевільні гармонія та контрапункт перепліталися й різко розхо­дилися. Всуціль бездоганні, солодкі й легкі, мов дихання. ­Коли настав кінець, у якому зійшовся докупи десяток заплутаних ниток пісні, я не зробив жодного театрального жесту. Просто зупинився і трохи потер очі. Ніякого крещендо. Ніякого поклону. Нічого. Я байдужливо хруснув кісточками пальців і нахилився вперед, щоб повернути свою лютню до футляра.

Цього разу сміх устиг першим. Ті самі люди, що й раніше, гукали й гупали по столах — удвічі гучніше, ніж до цього. Мої люди. Музиканти. Я дозволив собі більше не прикидатися байдужим і змовницьки всміхнувся їм.

Кілька секунд по тому почались оплески, але розсіяні й розгублені. Вони ще до повернення світла розчинилися в сотні тихих розмов по всій залі.

Коли я зійшов зі сходів, Марі кинулася мене вітати. Лице в неї було сміхотливе. Вона потиснула мені руку й поплескала мене по спині. Марі була першою з-поміж багатьох, незмінно музикантів. Поки я не застрягнув, Марі взяла мене попід руку й повела назад, до столика.

— Господи милосердний, хлопче, — промовив Манет. — Ти тут наче дрібний король.

— Це навіть не половина тієї уваги, яка дістається йому зазвичай, — відказав Вілем. — Зазвичай вони ще радісно гукають, коли він повертається до столика. Дівчата махають віями й кидають йому під ноги квіти.

Сім із цікавістю оглянув залу.

— Реакція дійсно здавалася… — він пошукав годяще слово. — Суперечливою. Чому?

— Тому що цей юний шестиструнник такий розумний, що не може не перехитрити самого себе, — промовив Станчіон, підійшовши до нашого столика.

— Ви теж це помітили? — сухо запитав Манет.

— Тихо, — попросила Марі. — Це було геніально.

Станчіон зітхнув і похитав головою.

— Особисто я, — із притиском мовив Вілем, — хотів би знати, про що зараз говорять.

— Квоут зіграв найпростішу пісню на світі та при цьому вдав, ніби пряде золоті нитки з льону, — сказала Марі. — Відтак узявся за справжню музику, таку, яку можуть грати всього кілька людей у цьому закладі, і вдав, ніби це легко — можна подумати, ніби дитина може зіграти таке на вістлі.

— Я не заперечую того, що вийшло розумно, — зауважив Станчіон. — Проблема в тому, як він це зробив. Усі, хто почали аплодувати на першій пісні, почуваються ідіотами. Вони бояться, що їх надурили.

— А так воно й було, — відзначила Марі. — Артист маніпулює аудиторією. В цьому й суть жарту.

— Люди не люблять, коли їх дурять, — відповів Станчіон. — Ба більше, це їм осоружне. Нікому не подобається, коли виявляється, що з ними зіграли жарт.

— Формально, — втрутився з усмішкою Сіммон, — він зіграв жарт із лютнею.

Усі повернулися в його бік, і його усмішка трохи по­меркла.

— Розумієте? Він буквально зіграв жарт. Із лютнею, — він опустив погляд на стіл, і його усмішка померкла, тоді як його обличчя раптом почервоніло від ніяковості. — Вибачте.

Марі невимушено розсміялася.

Висловився Манет.

— Отже, насправді проблема у двох аудиторіях, — поволі проказав він. — Є ті, хто достатньо розуміється на музиці, щоб зрозуміти жарт, і ті, кому цей жарт треба пояснювати.

Марі переможно показала рукою на Манета і звернулася до Станчіона:

— Саме так! Той, хто приходить сюди, знаючи недостатньо, щоб зрозуміти жарт самотужки, заслуговує на те, щоб його трішки потягнули за носа.

— Щоправда, більшість із цих людей — пани, — зауважив Станчіон. — А наш розумник іще не має покровителя.

— Що? — перепитала Марі. — Треп розпочав пошуки кілька місяців тому. Чому ж тебе досі ніхто не підхопив?

— Емброуз Оссел, — пояснив я.

Судячи з виразу обличчя, це нічого їй не сказало.

— Він музикант?

— Баронський син, — відповів Вілем.

Марі спантеличено насупилася.

— Як він може заважати тобі знайти покровителя?

— Задосить вільного часу й удвічі більше грошей, ніж у Бога, — іронічно сказав я.

— Його батько — один із наймогутніших людей у Вінтасі, — додав Манет, а тоді повернувся до Сіммона. — Він же що, шістнадцятий у черзі на престол?

— Тринадцятий, — похмуро виправив Сіммон. — Уся родина Суртенів два місяці тому зникла в морі. Емброуз без угаву торочить про те, що його батькові до королівського трону лишається щонайбільше десяток кроків.

Манет ізнову повернувся до Марі.

— Суть у тому, що конкретно цей баронський син має багато всіляких важелів впливу й не боїться за них тягнути.

— Якщо вже бути зовсім справедливим, — докинув Станчіон, — то слід згадати, що юний Квоут має не найкращі світські манери в усьому Союзі, — він прокашлявся. — І сьогоднішній виступ це доводить.

— Ненавиджу, коли мене називають юним Квоутом, — сказав я Сімові, на мить відхилившись від теми. Він співчутливо поглянув на мене.

— А я все одно кажу: це було геніально, — заявила Марі, повернулася до Станчіона й уперлася ногами в підлогу. — Це найрозумніший хід, до якого хтось удався тут за останній місяць, і ти це знаєш.

Я поклав долоню на руку Марі й запевнив:

— Він має рацію. Це була дурість, — невпевнено знизав плечима. — Чи принаймні була б дурість, якби я ще мав хоч якусь надію знайти покровителя, — поглянув Станчіонові в очі. — Але не маю її. Ми обидва знаємо: Емброуз отруїв для мене й цей колодязь.

— Колодязі не вічно залишаються отруєними, — зауважив Станчіон.

Я стенув плечима.

— Тоді як щодо цього? Я волів би грати пісень, які розважають моїх друзів, а не обслуговувати людей, які зневажають мене через чутки.

Станчіон вдихнув, а тоді швидко видихнув і сказав із легкою усмішкою:

— Слушно.

Ненадовго запала тиша. Манет багатозначно прокашлявся і швидко окинув поглядом столик.

Я вловив його натяк і відрекомендував усіх присутніх одне одному.

— Станчіоне, ти вже зустрічав моїх однокашників Віла й Сіма. Це Манет, студент і часом мій наставник в Університеті. Усі, це Станчіон: господар, власник і повелитель сцени в «Еоліяні».

— Радий знайомству, — озвався Станчіон і ґречно кивнув, а тоді стривожено оглянув залу. — До речі, про госпо­дарів: мені треба взятися до справ, — розвернувшись, щоб піти, він поплескав мене по спині. — І заразом іще спробую загасити кілька пожеж.

Я вдячно всміхнувся йому, а тоді театрально змахнув рукою.

— Усі, це Марі. Як ви вже чули на власні вуха, найчудовіша скрипалька в «Еоліяні». Як ви бачите на власні очі, найпрекрасніша жінка на тисячу миль довкола. Як ви можете збагнути розумом, наймудріша з…

Вона з усмішкою замахнулася на мене й заявила:

— Якби моя мудрість дорівнювала бодай половині мого зросту, я не лізла б тебе захищати. Сердешний Треп і справді весь цей час закидав за тебе слівце?

Я кивнув.

— Я казав йому, що це — безнадійна справа.

— Безнадійна, якщо ти й далі гнутимеш кирпу перед людьми, — сказала Марі. — Присягаюся, ніколи не зустрічала людини з твоїм хистом до нехтування етикетом. Якби не твій природний шарм, тебе вже хтось прирізав би.

— Це лише припущення, — пробурмотів я.

Марі повернулася до моїх друзів за столом.

— Рада знайомству з вами всіма.

Віл кивнув, а Сім усміхнувся. Манет же плавно звівся на ноги й простягнув руку. Марі взяла її, і Манет тепло накрив її другою долонею.

— Марі, — промовив він, — ти мене інтригуєш. Чи не можна, бува, замовити тобі згодом щось випити та приємно поговорити з тобою?

Я зміг хіба що витріщитися на нього — надто вже сильно вразився. Стоячи поряд, вони скидалися на невдало ді­брані тримачі для книжок. Марі була на шість дюймів вища за Манета, а завдяки чоботам її довгі ноги здавалися ще довшими.

Манет же мав такий самий вигляд, як завжди, був сивий і закудланий, ще й старший за Марі щонайменше на десятиліття.

Марі кліпнула і трохи схилила голову набік, неначе замислившись.

— Я тут зараз із друзями, — промовила вона. — Можливо, коли я закінчу посиденьки з ними, вже буде пізно.

— Час для мене не має значення, — невимушено сказав Манет. — Я готовий у разі потреби трохи недоспати. Не можу згадати, коли востаннє був у товаристві жінки, яка твердо й без вагань висловлює свою думку. Таких, як ти, нині обмаль.

Марі ще раз його оглянула.

Манет зазирнув їй у вічі і зблиснув такою впевненою й чарівливою усмішкою, ніби вийшов на сцену.

— Я не маю охоти відривати тебе від друзів, — додав він, — але ти перша скрипалька за десять років, яка змусила мої ноги танцювати. Як на мене, тебе варто щонайменше пригостити випивкою.

Марі всміхнулася йому у відповідь, рівною мірою весело й іронічно.

— Я зараз на другому ярусі, — повідомила вона, показавши рукою в бік сходів. — Але маю звільнитися години за дві…

— Ти страшенно люб’язна, — сказав Манет. — Мені варто тебе розшукати?

— Варто, — відповіла Марі. А тоді задумливо поглянула на нього й розвернулася, щоб піти.

Манет повернувся на своє місце й випив.

Сіммон здавався таким самим спантеличеним, як і всі ми.

— Що за чортівня? — запитав він.

Манет захихотів у бороду й відкинувся на спинку стільця, притуливши кухоль до грудей.

— Це, — самовдоволено промовив він, — лише чергова річ із тих, які розумію я, а ви, мальки, ні. Запам’ятовуйте. Мотайте на вус.

***

Шляхтичі, які бажають показати музикантові, що цінують його, дають грошей. Почавши грати в «Еоліяні», я дістав кілька таких дарунків, і якийсь час цього вистачало на оплату на­вчання та життя, хай і ледь-ледь. Однак Емброуз наполегливо вів кампанію проти мене, і я вже кілька місяців не діставав ­нічого такого.

Музиканти бідніші за панів, але все одно люблять вистави. Тому, якщо ваша гра їм подобається, вони замовляють вам випивку. Саме тому я насправді прийшов того вечора до «Еоліяна».

Манет відійшов до шинкваса, щоб узяти вологу ганчірку: тоді можна було б очистити стіл і ще раз зіграти в кутики. Перш ніж він повернувся, до нас підійшов молодий дудар-шалдієць і спитав, чи не можна, бува, замовити випивку нам усім.

Як виявилося, можна. Він привернув увагу служниці, що була неподалік, і ми всі замовили свої улюблені напої, а також пиво для Манета.

Ми пили, грали в карти і слухали музику. Мені й Манетові карта не йшла, і ми тричі поспіль скидали свої руки. Це трохи зіпсувало мені настрій, але далеко не так сильно, як несподівана підозра, що Станчіон міг мати рацію.

Багатий покровитель вирішив би чимало моїх проблем. Та й навіть бідний покровитель став би невеличкою фінансовою віддушиною. Як мінімум у мене з’явилася б людина, в якої можна було б позичити грошей у скрутну мить, не знаючись із небезпечними типами.

Поки моя голова була зайнята, я припустився помилки у грі, і ми знову програли руку — вже вчетверте поспіль, та ще й вийшла технічна поразка.

Манет, збираючи карти, гнівно зиркнув на мене.

— Зараз буде урок з основ вступної кампанії, — підняв руку й сердито розчепірив у повітрі три пальці. — Припустімо, що ти тримаєш у руці три піки, а п’ять пік лежать, — підняв другу руку, широко розчепіривши всі пальці. — Скільки пік виходить загалом? — Манет відкинувся на спинку стільця та схрестив руки на грудях. — Не квапся з відповіддю.

— Він досі перетравлює думку, що Марі готова з тобою випити, — іронічно зауважив Вілем. — Як і ми всі.

— Я — ні, — цвірінькнув Сіммон. — Я знав, що ти на це здатен.

Нашу розмову урвав прихід Лілі, однієї з постійних служниць, які працювали в «Еоліяні».

— Що тут відбувається? — грайливо запитала вона. — Хтось влаштовує гарну вечірку?

— Лілі, — запитав Сіммон, — якби я попросив тебе випити зі мною, ти розглянула б такий варіант?

— Так, — невимушено сказала вона. — Але доволі швидко, — поклала руку йому на плече. — Вам, шановні, поталанило. Анонімний поціновувач вишуканої музики зголосився замовити випивку на всіх за вашим столом.

— Мені скатену, — попросив Вілем.

— Меду, — всміхнувся Сіммон.

— Я буду саунтен, — додав я.

Манет здійняв брову.

— Саунтен, так? — перепитав він і позирнув на мене. — Мені теж саунтен, — багатозначно поглянув на служницю й кивнув на мене. — Ясна річ, його коштом.

— Справді? — промовила Лілі, а тоді знизала плечима. — Зараз буду.

— Тепер, коли ти вразив усіх до глибини душі, можна й пове­селитися. Так? — запитав Сіммон. — Може, щось про віслюка?..

— Кажу востаннє: ні, — відповів я. — З Емброузом покінчено. Від подальших провокацій на його адресу жодної користі.

— Ти зламав йому руку, — нагадав Віл. — На мою думку, сильніше спровокувати його вже неможливо.

— Він розбив мою лютню, — відказав я. — Ми квити. Я готовий поховати минуле.

— Дідька лисого, — заперечив Сім. — Ти закинув отой фунт згірклого масла йому в димар. Ти послабив підпругу на його сідлі…

— Та чорні ж руки, стулися! — перебив я й роззирнувся довкола. — То було майже місяць тому, і ніхто, крім вас двох, не знає, що то був я. Ну, тепер іще Манет. І всі, кому нас чутно.

Сім знічено почервонів, і розмова затихла, доки не повернулася Лілі з випивкою. Вілові подали скатен у традиційній кам’яній чаші. Сімів мед сяяв золотом у високому келиху. Нам із Манетом дісталися дерев’яні кухлі.

Манет усміхнувся.

— Не можу згадати, коли востаннє замовляв саунтен, — замислився він. — Та, здається, взагалі ще не замовляв його собі.

— Окрім тебе, я знаю всього одну людину, яка його пила, — зауважив Сім. — Квоут завиграшки його лигає. По три-чотири порції за вечір.

Манет поглянув на мене, здійнявши густу брову, й запитав:

— Вони не знають?

Я мотнув головою, п’ючи зі свого кухля й не знаючи, звеселитися мені чи зніяковіти.

Манет посунув свій кухоль до Сіммона. Той узяв його й надпив. Насупився й надпив іще раз.

— Вода?

Манет кивнув.

— Давній трюк для повій. Балакаєш із ними в пивниці борделю й хочеш показати, що не такий, як усі інші. Ти людина витончена. Тому пропонуєш замовити випивку.

Він потягнувся через стіл і забрав у Сіма кухоль.

— Однак вони на роботі. Вони пити не хочуть. Їм подавай гроші. Тож вони замовляють саунтен, певерет абощо. Ти платиш гроші, людина за шинквасом дає повії води, а наприкінці ночі вона ділиться грішми із закладом. Дівчина, яка добре вміє слухати, може заробляти за шинквасом так само добре, як у ліжку.

Я доповнив його слова:

— Ми, взагалі-то, ділимо гроші натроє. Третина — закладу, третина — людині за шинквасом, третина — мені.

— Тоді тебе намахують, — відверто заявив Манет. — Людина за шинквасом має діставати частку з грошей для закладу.

— Ніколи не бачив, щоб ти замовляв саунтен в Анкера, — зауважив Сім.

— Напевно, там ґрейсдельський мед, — пояснив Віл. — Його ти замовляєш постійно.

— Але ґрейсдельський мед замовляв і я, — заперечив Сім. — На смак — як солодкий маринад і сеча. До того ж… — Сім поступово замовк.

— Він був дорожчий, аніж ти думав? — запитав Манет і всміхнувся. — Морочитися так заради ціни одного маленького пива було б не надто розважливо. Чи не так?

— У Анкера знають, що це означає, коли я замовляю ґрейсдельський мед, — відповів я. — Якби я замовляв те, чого насправді не існує, розкусити цей трюк було б доволі просто.

— Звідки про це знаєш ти? — запитав Сім Манета.

Той захихотів і пояснив:

— Для такого старого пса, як я, нових трюків немає.

Світло почало гаснути, і ми повернулися до сцени.

***

Вечір потихеньку минав. Манет подався до привабливішого товариства, тоді як ми з Вілом і Сімом силкувалися не залишати на столі келихів, а звеселені музиканти знов і знов замовляли нам усім випивку. Випивки, правду кажучи, було непристойно багато. Значно більше, ніж я наважувався сподіватись.

Здебільшого я пив саунтен, оскільки до «Еоліяна» передусім прийшов, щоб відшукати грошей на навчання. Віл і Сім також замовили його кілька разів, бо тепер знали, в чому заковика. Я був подвійно їм вдячний, бо інакше їх довелося б везти додому на тачці.

Урешті наша трійця наситилася музикою та плітками, а Сім ще й марними залицяннями до служниць.

Перш ніж ми пішли, я підійшов до людини за шинквасом, щоб нишком перекинутися словом, і згадав про різницю між половиною та третиною. Наприкінці наших перемовин одержав цілий талант і шість йотів. Цю суму майже повністю забезпечила випивка, яку мені замовили колеги-музиканти.

Я зібрав монети в гаманець: «Рівно три таланти».

У ході перемовин я також роздобув дві темно-брунатні пляшки.

— Що то таке? — запитав Сім, коли я заходився ховати пляшки у футлярі для лютні.

— Бредонське пиво, — я пересунув ганчір’я, яке підмощував під лютню, щоб пляшки не терлись об неї.

— Бредон, — промовив Віл з відвертою зневагою в голосі, — це більше нагадує про притон, аніж про пиво.

Сім схвально кивнув і скривився.

— Не люблю, коли алкоголь паршивий.

— Він непоганий, — виправдався я. — У малих королівствах жінки п’ють його, коли вагітні. Арвіл згадував про це на одній зі своїх лекцій. Його варять із додаванням квіткового пилку, риб’ячого жиру й вишневих кісточок. Там купа різних мікроелементів.

— Квоуте, ми тебе не засуджуємо, — Вілем із тривогою на обличчі поклав руку мені на плече. — Нас із Сімом не бентежить те, що ти вагітна іллійка.

Сіммон пирхнув, а тоді засміявся з того, що пирхнув.

Ми помаленьку пішли назад до Університету й перетнули високу арку Кам’яного мосту. І, позаяк довкола не було нікого, хто це почув би, я заспівав Сімові «Осел, осел».

Віл і Сім тишком-нишком подибали до своїх кімнат у Стайнях. Однак я не був готовий лягати спати і продовжив валандатися порожніми вулицями Університету, дихаючи прохолодним нічним повітрям.

Я неквапом проминав темні фасади аптек, майстерень склодувів і палітурних майстерень. Зрізав шлях через підстрижений моріжок, де занюхав чистий, схожий на пил запах осіннього листя й зеленої трави під ним. Майже в усіх шинках і корчмах було темно, зате в борделях палали вогні.

Сірий камінь Зали Майстрів у місячному сяйві здавався сріб­лястим. Усередині палав один тьмяний вогник, що освітлював вітражне вікно із зображенням Теккама у класичній позі: босоніж біля входу до його печери, де він звертався до юрби молодих учнів.

Я пройшов повз Тигель, який наїжачився незліченними димарями, темними й майже бездимними на тлі освітленого місяцем неба. Навіть уночі від нього пахло аміаком і обвугленими квітами, кислотою та спиртом — сумішшю тисячі ароматів, які за багато століть просочилися в камінь будівлі.

Останніми були Архіви. П’ятиповерхові й позбавлені вікон, вони нагадували мені величезний путь-камінь. Їхні гігантські двері були зачинені, проте я бачив, як довкола країв дверей збирається червонясте світло симпатичних ламп. Під час вступу майстер Лоррен тримав Архіви відчиненими вночі, щоб усі члени Аркануму могли готуватися скільки заманеться. Звісно ж, усі, крім одного.

Я повернувся до Анкера. У його шинку було темно й тихо. Я мав ключ від дверей чорного ходу, але не став пробиратися крізь пітьму, а подався до завулка неподалік. Праву ногу на дощову бочку, ліву ногу — на підвіконня, ліву руку — на залізну ринву. Я тихенько видерся до свого вікна на третьому поверсі, піддів засув шматком дроту й заліз усередину.

Було непроглядно темно, а я надто стомився, щоб шукати вогника в каміні внизу. Тож я торкнувся ґнота лампи, що стояла біля мого ліжка, і трохи обмазав пальці олією. Відтак пробурмотів зв’язування й відчув, як холоне передпліччя: його покидало тепло. Попервах нічого не відбувалося, і я набурмосився, зосереджуючись, щоб пересилити розмиту імлу алкоголю. Холод проникнув углиб моєї руки, і я здригнувся, та кінець кінцем на ґноті таки розквітнув вогник.

Змерзнувши, я зачинив вікно та оглянув малесеньку кімнатку зі скошеною стелею й вузьким ліжком. Несподівано усвідомив, що не проміняв би це місце на жодне інше на світі. Тут я почувався майже як удома.

Можливо, вам це не видасться дивним, але мені це було чудно. Я зростав поміж едема ру, і домівка ніколи не була для мене місцем. Моєю домівкою були купка фургонів і пісні довкола ватри. Коли мою трупу було перебито, я не просто втратив рідних і друзів дитинства. Тоді неначе було спалено весь мій світ до підвалин.

Тепер же, провівши в Університеті майже рік, я починав почуватися там своїм. Ця любов до місця була дивним відчуттям. У певному розумінні вона втішала, однак мій внутрішній ру був неспокійний, обурювався думці про те, щоб пустити коріння, наче рослина.

Поринаючи в сон, я замислився, що подумав би про мене батько.

Наступного ранку я хлюпнув на обличчя води й поплентався донизу. Пивниця в закладі Анкера лише починала наповнюватися людьми, що шукали раннього обіду, а кілька особливо згорьованих студентів заздалегідь починали пиятику.

Досі осоловілий від недосипання, я вмостився за звичним столиком у кутку й захвилювався через прийдешню співбесіду.

Кілвін і Елкса Дал мене не бентежили. До їхніх запитань я був готовий. Те саме значною мірою стосувалось Арвіла. Зате інші майстри в тій чи тій мірі були для мене таємницею.

Щосеместру кожен майстер виставляв у Фоліантах, читальному залі Архівів, добірку книжок. То були прості тексти для навчання тих, хто носив невисоке звання е’ліра, а також дедалі складніші твори для ре’ларів і ел’те. У тих книжках відкривалося те, що майстри вважали цінними знаннями. Ті книжки вивчали розумні студенти перед вступом.

Однак я не міг зайти у Фоліанти, як усі інші. Я був єдиним студентом за десяток років, якому заборонили входити до Архі­вів, і всі про це знали. Єдиним добре освітленим приміщенням на всі Архіви були Фоліанти, і під час вступу там завжди хтось читав.

Тож я був змушений шукати примірники текстів майстрів, поховані у Сховищі. Вас вразило б те, скільки різних версій однієї книжки може існувати. Якщо мені щастило, том, який я знаходив, був такий самий, як той, який відклав майстер у Фоліантах. Частіше траплялося так, що версії, які я знаходив, були застарілі, цензуровані чи погано перекладені.

Останні кілька ночей я читав якомога більше, але полювання на книжки забирало дорогоцінний час, і я досі був напрочуд погано підготовлений.

Поки я загубився в цих тривожних думках, мою увагу привернув Анкерів голос.

— А власне, онде й Квоут, — сказав він.

Підвівши погляд, я побачив жінку, що сиділа за шинквасом. Вона була вбрана не по-студентськи. На ній була вигадлива багряна сукня з довгими спідницями й тісною талією і такі ж багряні рукавички, що доходили аж до ліктів.

Жінка спромоглася рішучо злізти з табурета, не заплутавшись у власних ногах, і так само рішучо попрямувала до мого столу. Її біляве волосся було вигадливо закручене, а губи — пофарбовані в темно-червоний колір. Я мимоволі замислився, що вона робить у такому місці, як шинок «У Анкера».

— Ти той, хто зламав руку тому шмаркачеві Емброузу Осселові? — запитала вона.

Жінка розмовляла атурською із сильним музикальним модеґанським акцентом. Хоча через це її було важкувато розуміти, я збрехав би, якби сказав, що це не видається мені привабливим. Модеґанський акцент — це практично верх звабливості.

— Так, — підтвердив я. — Це було не зовсім навмисне. Але я це зробив.

— Тоді дозволь мені замовити тобі випивки, — сказала вона тоном жінки, яка зазвичай одержує те, чого хоче.

Я всміхнувся їй, шкодуючи, що прокинувся всього десять хвилин тому: інакше мій розум не був би такий сплутаний.

— Ви будете не першою, хто замовив мені випивку з цього приводу, — чесно сказав я. — Якщо наполягаєте, я буду ґрейсдельський мед.

Жінка розвернулася й пішла назад до шинкваса. Якщо це студентка, то якась новенька. Якби вона провела тут більш як кілька днів, я вже почув би про неї від Сіма: він стежив за всіма найгарнішими дівчатами в містечку й залицявся до них із невдатним ентузіазмом.

За мить модеґанка повернулася й сіла навпроти мене, пересунувши через стіл дерев’яний кухоль. Анкер, напевно, щойно його вимив, оскільки пальці її багряної рукавички намокли від дотику до ручки.

Жінка підняла свій келих, наповнений темно-червоним ­вином.

— За Емброуза Оссела, — проказала вона з несподіваним завзяттям. — Хай він гепнеться в колодязь і здохне.

Я взяв кухоль і трохи випив, замислившись, чи є в радіусі п’ятдесяти миль від Університету жінка, якої не образив Емброуз. Непомітно витер руку об штани.

Жінка зробила чималий ковток вина й різко поставила келих. Зіниці в неї були величезні. Вона, попри ранню годину, вочевидь уже добряче напилася.

Раптом я занюхав мускатний горіх і сливи. Принюхався до свого кухля, а тоді поглянув на стільницю, думаючи, що то хтось міг розлити якийсь напій. Але нічого не помітив.

Жінка навпроти мене раптом розплакалася. І не просто злегка пустила сльозу. В ній наче хтось кран повернув.

Вона опустила погляд на свої долоні в рукавичках і похитала головою. Зняла мокру рукавичку, поглянула на мене та прохлипала десяток слів модеґанською.

— Перепрошую, — безпорадно сказав я. — Я не знаю…

Але вона вже підводилася й відштовхувалася від столу. Витерла лице й побігла до дверей.

Анкер витріщився на мене з-за шинкваса, як і всі присутні в залі.

— Я в цьому не винен, — запевнив я, показуючи на двері. — Вона сама з глузду з’їхала.

Я пішов би за жінкою та спробував би все це розплутати, але вона вже була надворі, а до моєї вступної співбесіди залишалося менше години. До того ж, якби я намагався допомогти кожній жінці, що коли-небудь була психічно травмована Емброузом, мені було б ніколи їсти чи спати.

Але був і певний позитив: від цієї чудернацької зустрічі в мене якось проясніло в голові, і я більше не почувався сердитим і дурним від недосипання. Я вирішив, що цим цілком можна скористатися, розібравшись зі вступом. Як казав мій батько, швидше почнеш — швидше закінчиш.

Наступні кілька днів не вийшли ні приємними, ні продук­тивними.

Фелі випав вступний іспит у самому кінці витка, тож я спробував гарно скористатися додатковим часом. Постарався поробити деталі у Промислі, та швидко повернувся до себе в кімнату, коли розплакався посеред надписування теплової воронки. Я не просто був нездатен утримати нормальний алар. Мені аж ніяк не було потрібно, щоб люди подумали, ніби я зламався під дією вступного стресу.

Того ж вечора, коли я спробував проповзти крізь вузький тунель до Архівів, мій рот наповнився сливовим присмаком, а сам я сповнився бездумного страху перед цим темним замкненим простором. На щастя, я подолав усього десяток ­футів, але все одно мало не заробив струс мозку, силкуючись вилізти з тунелю задом наперед, а долоні обдер під час панічного совання по каменю.

Тож наступні два дні я вдавав із себе хворого й не покидав своєї крихітної кімнатки. Грав на лютні, спав уривками й похмуро думав про Емброуза.

Я, досі мокроволосий, пройшов коротенький коридорчик, а тоді піднявся сходами на сцену порожньої зали. У приміщенні, як завжди, було темно, якщо не брати до уваги величезного столу у формі півмісяця. Я підійшов до краю світла і ґречно зачекав.

Ректор жестом покликав мене вперед, і я підійшов до се­редини столу та потягнувся вгору, щоб передати йому свій жетон. Тоді відступив і став у колі трохи яскравішого світла між двома випнутими «рогами» столу.

Дев’ятеро майстрів поглянули на мене згори вниз. Хотів би сказати, що вони мали драматичний вигляд, нагадували воронів на паркані абощо. Але вони, попри офіційні мантії, були надто несхожі один на одного, щоб скидатися на єдину компанію.

Ба більше, я помітив, як на них подіяла втома. Лише тоді мені спало на думку: хай як сильно вступну кампанію ненавидять студенти, для майстрів вона, певно, також не цукор.

— Квоут, син Арлідена, — офіційним тоном проказав Ректор. — Ре’лар, — показав рукою на правий ріг столу. — Майстре-Зцілювачу?

Арвіл поглянув на мене згори вниз. Його обличчя, при­крите круглими окулярами, добре підійшло б якомусь дідусеві.

— Які лікарські властивості менки? — запитав він.

— Сильне знеболювальне, — промовив я. — Сильний кататонік. Потенційне проносне, — завагався. — Також там цілий мішок другорядних властивостей, які все ускладнюють. Перелічити всі?

Арвіл мотнув головою.

— Пацієнт приходить до Медики зі скаргами на біль у суглобах і утруднене дихання. У роті в нього сухо, також він стверджує, що відчуває в роті солодкий присмак. Скаржиться на озноб, але насправді він пітніє і його лихоманить. Ваш діагноз?

Я вдихнув, а тоді завагався.

— Майстре Арвіл, я не ставлю діагнозів у Медиці. Для цього я покликав би когось із ваших ел’те.

Він усміхнувся мені, і біля його очей з’явилися зморшки.

— Правильно, — погодився Арвіл. — Але скажіть теоретично: що, на вашу думку, може бути не так?

— Пацієнт є студентом?

Арвіл здійняв брову.

— Як це стосується цін на масло?

— Якщо він працює у Промислі, це може бути грип плавильника, — відповів я. Арвіл поглянув на мене, вигнувши брову, і я додав: — У Промислі можна отруїтися багатьма різними важкими металами. Тут це рідкість, оскільки студенти добре підготовлені, але всякий, хто працює з розпеченою бронзою без належної обережності, може загинути, надихавшись випарів.

Я побачив, як Кілвін закивав, і зрадів, що не мушу визнавати: я в курсі про це лише тому, що сам місяць тому догрався до такого у м’якій формі.

Арвіл задумливо гмикнув, а тоді показав рукою на інший бік столу.

— Майстре-Арифметику?

Брандер сидів на лівому кінці столу.

— Якщо припустити, що міняйло забирає собі чотири відсотки, скільки грошів можна відняти від одного таланту? — ­запитав він, не відриваючи погляду від паперів, що лежали ­перед ним.

— Яких грошів, майстре Брандер?

Він підвів погляд і насупився.

— Якщо я правильно пам’ятаю, ми досі в Союзі.

Я покрутив цифри в голові, починаючи з чисел із книжок, які він відклав у Архівах. Насправді таких курсів валют годі було очікувати від лихваря: то були офіційні курси, якими послуговувались уряди й фінансисти, щоб брехати одне одному на спільній основі.

— Залізними грошами… Триста п’ятдесят, — сказав я, а тоді додав: — Один. З половиною.

Брандер опустив погляд на папери, ще як я не встиг дого­ворити.

— Покази вашого компаса: золото — двісті двадцять по­значок, платина — сто дванадцять, кобальт — тридцять дві. Де ви?

Це запитання мене спантеличило. Орієнтування за допомогою трилисткового компаса вимагало детальних мап і ретельної тріангуляції. Зазвичай його практикували лише капітани морських суден та картографи, і вони виконували розрахунки за допомогою детальних таблиць. Я ж бачив трилистковий компас усього двічі в житті.

Або це було запитання з однієї з тих книжок, які Брандер відклав для підготовки, або його було вигадано спеціально для того, щоб мене зрізати. Зважаючи на те що Брандер і Гемм товаришували, я підозрював останнє.

Я заплющив очі, уявив мапу цивілізованого світу й висловив найімовірніший здогад.

— У Тарбієні? — сказав я. — Можливо, десь в Іллі? — розплющив очі. — Чесно? Гадки не маю.

Брандер зробив позначку на якомусь папірці.

— Майстре-Іменувачу, — озвався він, не підводячи погляду.

Елодін усміхнувся мені — пустотливо, багатозначно, — і раптом мене охопив страх: а може, він розповість про мою роль у тому, що ми робили того ж ранку в кімнатах Гемма?

Натомість він театрально показав три пальці.

— Ти тримаєш у руці три піки, — промовив Елодін. — А п’ять пік уже розіграно, — він склав пальці докупи й серйозно поглянув на мене. — Скільки пік усього?

— Вісім, — сказав я.

Решта майстрів злегка засовались. Арвіл зітхнув. Кілвін зігнув спину. Гемм і Брандер дозволили собі перезирнутися й закотити очі. Загалом у всіх відчувалося давно стримуване роздратування.

Елодін набурмосився на них.

— Що таке? — запитав він із різкою ноткою в голосі. — Ви хоче­те, щоб я серйозніше ставився до цієї дурної забавки? ­Хочете, щоб я ставив йому запитання, на які може відповісти лиш іменувач?

Тут інші майстри застигли, ніяковіючи та стараючись не дивитися йому в очі. Єдиним винятком був Гемм, який відверто сердито зиркнув на нього.

— Гаразд, — промовив Елодін і знову повернувся до мене. Очі в нього були темні, а в голосі вчувався якийсь дивний резонанс. Голос не був гучним, але неначе заповнював усю залу, коли Елодін говорив. Він не залишав місця для жодного іншого звуку. — Куди йде місяць, — похмуро запитав Елодін, — коли покидає наше небо?

Коли він замовк, у приміщенні запала якась неприродна тиша. Неначе його голос залишив по собі дірку в світі.

Я зачекав у надії дізнатися, чи не криється за цим запитанням щось більше.

— Гадки не маю, — визнав я. Після голосу Елодіна мій здавався вельми тонким і нереальним.

Елодін знизав плечима, а тоді милостиво показав рукою на інший бік столу.

— Майстре-Симпатику.

Елкса Дал був єдиним, хто явно почувався справді комфортно в офіційному одязі. Його темна борода й худорляве лице, як завжди, нагадали мені злих чарівників у безлічі поганих атурських п’єс. Він співчутливо поглянув на мене.

— Як щодо зв’язування для лінійного гальванічного тяжіння? — спитав він, не замислюючись.

Я з легкістю відтарабанив відповідь.

Він кивнув.

— Яка відстань непереборного розпаду заліза?

— П’ять із половиною миль, — сказав я, відповівши так, як було написано в підручнику, хоча термін «непереборний» мені не надто подобався. Пересунути будь-яку суттєву кількість енергії більш ніж на шість миль і справді неможливо з погляду статистики, та шукати щось за допомогою симпатії все ж можна й на значно більших відстанях.

— Скільки тепла знадобиться, щоб повністю випарувати унцію води, що закипіла?

Я пригадав що зміг із таблиць випарування, з якими працював у Промислі.

— Сто вісімдесят тавмів, — відповів я з упевненістю, якої насправді не відчував.

— Як на мене, незле, — сказав Дал. — Майстре-Алхіміку?

Мандраґ зневажливо махнув плямистою рукою.

— Я пас.

— Він добре відповідає на запитання про піки, — зауважив Елодін.

Мандраґ нахмурився на нього.

— Майстре-Архівісте.

Лоррен поглянув на мене згори вниз. Його видовжене облич­чя не виражало нічого.

— Які правила Архівів?

Тут я зашарівся й опустив погляд.

— Рухатися тихо, — заговорив. — Поважати книжки. Слухатися канцелярів. Жодної води. Жодних харчів, — ковтнув. — Жодного вогню.

Лоррен кивнув. Ніщо в його тоні чи поведінці не вказувало на якесь несхвалення, та від цього ставало лише гірше. Він перевів погляд на той бік столу.

— Майстре-Рукотворцю.

Я подумки лайнувся. За останній виток я прочитав усі шість книжок, які майстер Лоррен відклав для підготовки ре’ларів. Тільки на «Падіння імперії» Фелтемі Рейса в мене пішло десять годин. Я мало чого хотів більше, ніж доступу до Архівів, і відчайдушно сподівався вразити майстра Лоррена, відповівши на будь-яке запитання, що стрельне йому в голову.

Але з цим було неможливо щось удіяти. Я повернувся лицем до Кілвіна.

— Гальванічна провідність міді, — прогуркотів крізь бороду великий, схожий на ведмедя майстер.

Я сказав, із точністю до п’ятого знака після коми. Цим мені доводилося послуговуватися в розрахунках для палубних ламп.

— Коефіцієнт провідності галію.

Це мені було потрібно знати, щоби просочувати випромінювачі для лампи. Невже Кілвін спеціально ставить мені прос­ті запитання? Я відповів.

— Добре, — сказав Кілвін. — Майстре-Риторе.

Я глибоко вдихнув, повернувшись до Гемма. До цього я прочитав аж три з його книжок, хоч і відчуваю гостру ненависть до риторики й безглуздого філософування.

І все ж можна було притлумити огиду на дві хвилини й зіграти пристойного, скромного студента. Я ж із ру, я можу зігра­ти цю роль.

Гемм набурмосився на мене. Його кругле обличчя нагадувало сердитий місяць.

— Це ти підпалив мої кімнати, паскудний малий дранцю?

Відвертість його запитання заскочила мене абсолютно зненацька. Я був готовий до нереально складних запитань, запитань-пасток або запитань, які він міг повернути так, щоб будь-яка моя відповідь здавалася хибною.

Але це раптове звинувачення начисто збило мене з пантелику. Слово «дранець» я особливо зневажаю.. У мені прокотилася хвиля емоцій, і в роті несподівано з’явився сливовий присмак. Хоча почасти я ще роздумував, як відповісти найлюб’язніше, я й незчувся, як заговорив.

— Не підпалював я ваших кімнат, — чесно заявив я. — Але був би радий це зробити. А ще був би радий, якби ви перебували в них, коли це почалося, і міцно спали.

Обличчя Гемма з набурмосеного стало враженим.

— Ре’ларе Квоуте! — гарикнув Ректор. — Або висловлюйтеся поштиво, або я сам висуну вам звинувачення в негідній поведінці!

Сливовий присмак зник так само швидко, як з’явився. Залишилися тільки легке запаморочення й піт, що виступив від страху та зніяковіння.

— Перепрошую, Ректоре, — швидко мовив я, опустивши погляд на свої ноги. — Я заговорив у гніві. Мій народ уважає слово «дранці» особливо образливим. Його вживання — це насмішка із систематичного вбивства тисяч ру.

Між бровами в Ректора з’явилася дивна зморшка.

— Визнаю, що не знав його етимології, — задумливо сказав він. — Мабуть, про це й поставлю своє запитання.

— Стривайте, — втрутився Гемм. — Я не закінчив.

— Ти закінчив, — суворим, твердим голосом відповів Ректор. — Джейсоме, ти нічим не кращий за хлопця, а виправдань у тебе менше. Ти показав, що не можеш поводитися професійно, тож не пискуй і вважай, що тобі пощастило, бо я не вимагаю офіційного покарання.

Гемм побілів зі злості, але язика притримав.

Ректор повернувся в мій бік.

— Майстер-Лінгвіст, — офіційно відрекомендувався він. — Ре’ларе Квоуте, яка етимологія слова «дранці»?

— Воно з’явилося під час чисток, влаштованих імператором Альціоном, — пояснив я. — Він видав прокламацію про те, що будь-які обідрані мандрівці на дорогах підлягають стягненню штрафів, ув’язненню чи перевезенню без суду. Цей вислів скоротився до «дранців» шляхом метаплазмічної енклітизації.

Тут Ректор здійняв брову.

— Справді?

Я кивнув.

— Щоправда, я також гадаю, що це має якийсь зв’язок зі словом «обірванці». Так казали про зовнішність бідно вбраних ­артистів.

Ректор строго кивнув.

— Дякую, ре’ларе Квоуте. Сядьте, поки ми порадимося.

Мені призначили плату за навчання в розмірі дев’яти талантів і п’яти йотів. Краще, ніж десять талантів, які пророчив Манет, але більше, ніж лежало у мене в гаманці. Розплатитися зі скарбником треба було до полудня наступного дня, бо інакше я був би змушений пропустити цілий семестр.

Необхідність відкласти навчання не була би трагедією. Та доступ до ресурсів Університету, як-от обладнання в Рукотворні, дозволено лише студентам. Отже, не маючи змоги оплатити навчання, я втратив би право на роботу в майстерні Кілвіна, єдину роботу, на якій можна було сподіватися на достатній заробіток, щоб оплатити навчання.

Я зайшов до Запасів. Коли наблизився до відчиненого вікон­ця, Джаксім усміхнувся.

— От саме цього ранку продав твої лампи, — оголосив він. — Ми витиснули з них трохи більше, бо ті лампи були останні.

Він прогортав книгу і врешті знайшов потрібну сторінку.

— Твої шістдесят відсотків — це чотири таланти вісім йотів. Без вартості використаних матеріалів і деталей… — він провів пальцем униз по сторінці. — Залишаються два таланти, три йоти та вісім драбів.

Джаксім зробив запис у книзі, а тоді виписав мені квитанцію. Я обережно склав папірець і сховав його в гаманці. Він не мав приємної ваги монет, але збільшив мої загальні статки до шести талантів із лишком. Сума дуже велика, та все одно недостатня.

Якби я не зірвався на Геммові, мені, можливо, призначили б досить невелику плату за навчання. А ще я міг би більше повчитись або заробити більше грошей, якби не був змушений майже два дні поспіль ховатися в себе в кімнаті, ридаючи й лютуючи зі сливовим присмаком у роті.

Мені блиснула думка.

— Мабуть, варто взятися за дещо нове, — невимушено сказав я. — Мені знадобиться невеличкий тигель. Три унції бляхи. Дві унції бронзи. Чотири унції срібла. Котушка тонкого золотого дроту. Мідн…

— Секунду, — перебив мене Джаксім. Він знову провів пальцем уздовж мого імені у книзі. — У мене не записано, що ти маєш дозвіл на золото чи срібло, — Джаксім підвів погляд на мене. — Це помилка?

Я завагався: брехати не хотілося.

— Не знав, що такий дозвіл потрібен, — зізнався я.

Джаксім багатозначно всміхнувся мені та сказав:

— Ти не перший, хто намагається щось таке втнути. Жорстка плата за навчання?

Я кивнув.

Він співчутливо скривився.

— Вибач. Кілвін знає: якщо він не буде обережним, Запаси можуть перетворитися на ятку лихваря, — Джаксім згорнув книгу. — Доведеться тобі йти до ломбарду, як усім.

Я підняв руки, показуючи їх з обох боків — мовляв, коштовностей не маю.

Джаксім поморщився.

— Паршиво. Я знаю непоганого лихваря на Срібному дворі — бере всього по десять відсотків на місяць. Теж схоже на видирання зубів, але краще, ніж у більшості.

Я кивнув і зітхнув. На Срібному дворі тримали свої заклади члени гільдії лихварів. На мене вони й не глянули б.

— Це однозначно краще, ніж траплялося мені раніше, — ­визнав я.

***

Я обдумав усе дорогою до Імрі, відчуваючи на одному плечі знайому вагу лютні.

Становище в мене було скрутне, але не жахливе. Жоден представник гільдії лихварів не позичив би грошей сироті з едема ру без застави, але можна було взяти потрібні гроші в Деві. Та все ж мені хотілося, щоб до цього не дійшло. В неї не просто були здирницькі відсотки — також я побоювався того, яких послуг вона може від мене зажадати, якщо я раптом не поверну позики вчасно. Я сумнівався, що вони будуть дрібними. Або простими. Або однозначно законними.

Отаке крутилося в моїй голові, поки я перетинав Кам’яний міст. Я зайшов до аптеки, а відтак подався до «Сірого ­чоловіка».

Відчинивши двері, я побачив, що «Сірий чоловік» — це пансіон. Він не мав загальної зали, де можна було би збиратися й випивати. Натомість була маленька, ошатно оформлена вітальня, в якій стояв гарно вбраний швейцар, що глипав на мене з несхваленням, а може, і з відвертою огидою.

— Чим можу допомогти, юначе? — запитав він, коли я вві­йшов у двері.

— Я прийшов до однієї юної дами, — пояснив я. — Її звати Дінаель.

Він кивнув.

— Зараз подивлюся, чи присутня вона.

— Не завдавайте собі клопоту, — попросив я й пішов до сходів. — Вона на мене чекає.

Чоловік заступив мені шлях і сказав:

— На жаль, це неможливо. Але буду радий перевірити, чи присутня дама.

Він простягнув руку. Я поглянув на неї.

— Ваша візитівка? — мовив чоловік. — Щоб передати її юній дамі.

— Як ви можете віддати їй мою візитівку, якщо не впевнені, що дама присутня? — запитав я.

Швейцар іще раз усміхнувся мені. Усмішка була люб’язна, ґречна й відверто неприємна — настільки, що я особливо придивився до неї й закарбував у пам’яті. Така усмішка — це витвір мистецтва. Як людина, що виросла на сцені, я міг оцінити її з низки причин. У певних соціальних умовах така усмішка подібна до ножа, і вона могла колись стати мені у пригоді.

— А… — промовив швейцар. — Дама присутня, — сказав він, зробивши невеликий наголос. — Але це не конче означає, що вона присутня для вас.

— Можете сказати їй, що прийшов Квоут, — додав я, швидше звеселений, аніж ображений. — Я зачекаю.

Чекати довелося недовго. Швейцар спустився зі сходів із роздратованим обличчям, неначе йому не терпілося мене викинути.

— Сюди, — мовив він.

Я пішов за ним нагору. Швейцар відчинив двері, і я чкурнув повз нього зі зневажливою самовпевненістю, сподіваючись, що вона його збісить.

Я опинився у вітальні з широкими вікнами, що пропускали всередину надвечірнє сонце, досить великій, щоб вона здавалася просторою, попри безладно розставлені стільці й диванчики. Під віддаленою стіною стояли цимбали. А один кут кімнати був повністю зайнятий масивною модеґанською великою арфою.

Денна стояла посередині кімнати, вбрана в зелену оксамитову сукню. Волосся в неї було зачесане так, що її елегантна шия залишилася гарно відкритою. Було видно її смарагдові сережки-краплі й таку саму підвіску на шиї.

Вона розмовляла з молодиком, який був… гарненьким — кращого слова дібрати не можу. Він мав миле гладенько поголене обличчя з великими темними очима.

Гість був схожий на молодого шляхтича, якому надто довго не щастило, щоб це нещастя було тимчасовим. Одяг у нього був вишуканий, але пом’ятий. Темне волосся було підстрижене так, що його явно слід було завивати, та останнім часом воно лишалося недоглянутим. Очі в нього були запалі, наче йому не спалося.

Денна простягнула до мене руки і сказала:

— Квоуте! Ходи сюди, познайомся із Джеффрі.

— Радий знайомству, Квоуте, — озвався той. — Дінаель чимало про вас розповідала. Ви трохи… як це називається? Чаклун? — усмішка в нього була щира й абсолютно безневинна.

— Насправді арканіст, — якомога ввічливіше виправив я. — Слово «чаклун» занадто сильно асоціюється з казковою маячнею. Люди думають, що ми маємо носити темні мантії й розкидатися нутрощами птахів. А ви?

— Джеффрі — поет, — відповіла Денна. — І добрий поет, хоча сам із цим не погодиться.

— Так, — визнав він, а тоді його усмішка померкла. — ­Мушу йти. У мене зустріч із людьми, яких не варто змушувати чекати.

Він поцілував Денну в щоку, тепло потиснув мені руку й пішов.

Денна подивилась, як за ним зачиняються двері.

— Милий хлопчина.

— Ти кажеш це так, ніби про це шкодуєш, — зауважив я.

— Якби він був трішки менш милий, то, може, був би здатен утримати в голові дві думки одночасно. Можливо, вони потерлися б одна об одну й викресали б іскру. Та навіть трохи диму не завадило б: тоді принаймні здавалося б, що в тій голові щось відбувається.

Вона зітхнула.

— Він справді аж такий тупий?

Денна похитала головою.

— Ні. Просто довірливий. Ані крихти розважливості, і він уже місяць, відколи сюди дістався, тільки тим і займається, що робить кепський вибір.

Я сягнув під плащ і дістав двійко маленьких згортків у тканині — блакитний та білий.

— Я приніс тобі подарунок.

Денна з дещо спантеличеним виглядом простягнула до них руку.

Те, що кілька годин тому видавалося дуже доброю думкою, тепер почало здаватися дурістю.

— Це тобі для легень, — пояснив я, несподівано знітившись. — Я знаю, що іноді в тебе бувають проблеми.

Денна схилила голову набік.

— І звідки ти це знаєш? Прошу, скажи.

— Ти згадувала про це, коли ми були у Требоні, — пояснив я. — Я пошукав інформації, — показав на один згорток. — Ось із цього можна заварювати чай: перокус, глуха кропива, логатм… — я показав на другий. — Листя з оцього треба відварювати у воді, а тоді вдихати пару, що йтиме зверху.

Денна позирала то на один пакунок, то на другий.

— Я записав інструкції, вони на папірцях усередині, — додав я. — Блакитний — це той, який треба заварювати і вдихати пару. Блакитний — це вода, розумієш?

Денна підвела на мене погляд.

— А чай хіба не заварюють із водою?

Я кліпнув, а тоді зашарівся і спробував щось сказати, але Денна розсміялася й похитала головою.

— Я дражнюся, — сказала лагідно. — Дякую. Для мене вже давно ніхто не робив нічого настільки милого.

Вона підійшла до комода та обережно сховала два згортки в ошатній дерев’яній скриньці.

— Тобі, схоже, незле ведеться, — зауважив я, показавши на гарно опоряджену кімнату.

Денна знизала плечима, окинувши її байдужливим по­глядом.

— Келлінові незле ведеться, — виправила вона. — Я ж просто стою на світлі, яке він відбиває.

Я кивнув, показуючи, що зрозумів її.

— Я думав, може, ти знайшла собі покровителя…

— Усе не так офіційно. Ми з Келліном гуляємо разом, як кажуть у Модеґу, а ще він навчає мене гри на арфі, — Денна кивнула на здоровезний інструмент, який стовбичив у кутку.

— Не покажеш, чого навчилася? — запитав я.

Денна, знітившись, мотнула головою. При цьому її волосся з’їхало з пліч.

— У мене ще не дуже добре виходить.

— Я стримаю своє природне бажання посміятись і пошипіти, — люб’язно запевнив я.

Денна розсміялася.

— Гаразд. Тільки трішечки.

Вона зайшла за арфу й підтягнула високий табурет, щоб на нього спертися. Тоді піднесла руки до струн, завмерла на одну довгу мить і заграла.

Мелодія виявилася варіацією на тему «Вожака отари». Я всміхнувся.

Грала Денна повільно, майже статечно. Дуже багато людей думає, ніби швидкість — це ознака доброго музиканта. Це можна зрозуміти. Те, що втнула Марі в «Еоліяні», було неймовірно. Але швидкість видобування нот — це найбільша дрібниця в музи­ці. Справжній ключ — це вміння обрати час.

Це все одно що розповідати анекдот. Запам’ятати його слова може всякий. Усякий може його повторити. Але щоб викликати в когось сміх, потрібно дещо більше. Якщо розповісти анекдот хутчіше, то кумеднішим він від цього не стане. Як і в багатьох інших ситуаціях, вагання тут краще за поспіх.

Саме тому на світі так мало справжніх музикантів. Багато людей може заспівати чи протерликати якусь мелодію на скрипці. Музична скринька може знов і знов бездоганно грати якусь пісню. Але знати ноти недостатньо. Треба знати, як їх грати. Швидкість з’являється з часом і практикою, зате вміння обрати час — це вроджене. Або воно є, або його нема.

У Денни воно було. Вона грала пісню поволі, але не зволікала. У неї мелодія виходила повільною, наче розкішний поцілунок. Хоча не можна сказати, ніби я на той час знав бодай щось про поцілунки. Але, коли вона стояла, обхопивши руками арфу, зосереджено прикривши очі та злегка стиснувши губи, я зрозумів: хочу, щоб колись мене поцілували з такою самою неспішною, зваженою дбайливістю.

А ще вона була прекрасна. Мабуть, не має дивувати те, що я особливо люблю жінок, у чиїх жилах тече музика. Однак поки Денна грала, я побачив її вперше за той день. Раніше мою увагу відвертали зміна в її волоссі й фасон її сукні. Однак поки вона грала, все це зникло з очей.

Я відволікаюся. Досить сказати, що вона вражала, хоча, звісно, досі навчалася. Кілька разів узяла не ту ноту, але не здригнулася й не злякалася цього. Ювелір, як то кажуть, упізнає неогранований самоцвіт. І я — ювелір. А вона була таким самоцвітом. Отак.

— Ти вже добряче переросла рівень «Білки в стрісі», — тихо зауважив я, коли Денна вже взяла останні ноти.

Вона знизала плечима, відмовляючись від мого компліменту й не дивлячись мені в очі.

— Мені майже ні´чим займатись, окрім практики, — пояснила Денна. — А Келлін каже, що я не позбавлена хисту.

— І як давно ти займаєшся? — спитав я.

— Три витки чи що? — вона замислилась, а тоді кивнула. — Трішки менше, ніж три витки.

— Матінко Божа, — вимовив я, хитаючи головою. — Нізащо нікому не кажи, як швидко навчилася. Інші музиканти тебе зненавидять.

— Пальці ще до неї не звикли, — зауважила Денна, опустивши на них погляд. — Я й близько не можу практикуватися стільки, скільки хочу.

Я потягнувся і взяв її за одну руку, перевернувши ту долонею догори, щоб побачити кінчики пальців. На них поступово гоїлися пухирі.

— Ти…

Я підвів погляд і усвідомив, як близько стоїть Денна. Її долоня холодила мені руку. Денна пильно дивилася на мене величезними темними очима. Злегка здійняла одну брову. Без вигину, не грайливо, а лише з обережною цікавістю. Раптом у мене всередині виникла якась дивна слабкість.

— Що я? — запитала Денна.

До мене дійшло: я ж гадки не маю, що збирався сказати. Хотів був відповісти: «Гадки не маю, що збирався сказати». А тоді усвідомив, що це буде дурістю. Тому не сказав нічого.

Денна опустила погляд і взяла мене за руку, а тоді пере­вернула її.

— У тебе м’які руки, — зауважила вона, а тоді легенько торкнулася кінчиків пальців. — Думала, що мозолі будуть шерехаті, але вони не шерехаті. Вони гладенькі.

Коли вона перестала вдивлятися мені в очі, до мене трохи повернувся розум.

— Для цього просто потрібен час, — сказав я.

Денна підвела погляд і сором’язливо всміхнулася. Моя голова стала порожньою, наче новий папір.

За мить вона відпустила мою руку і пройшла повз мене на середину кімнати.

— Не хочеш чогось випити? — запитала, граційно опустившись на стілець.

— Це було б дуже люб’язно з твого боку, — суто машинально відповів я. Усвідомив, що моя рука досі дурнувато висить у повітрі, й опустив її.

Денна показала на стілець поблизу, і я сів.

— Дивись, — вона взяла зі столика неподалік маленький срібний дзвоник і тихенько подзвонила у нього. Тоді піднесла одну руку, витягнувши всі п’ять пальців. Зігнула великий, а тоді — вказівний, рахуючи навпаки.

Не встигла Денна зігнути найменший пальчик, як у двері постукали.

— Заходьте! — гукнула Денна, і гарно вбраний швейцар відчинив двері. — Я, мабуть, вип’ю шоколаду, — сказала вона. — А Квоут… — Денна запитливо поглянула на мене.

— Випити шоколаду — це чудово, — мовив я.

Швейцар кивнув і зник, зачинивши за собою двері.

— Часом я роблю це, просто щоб він побігав, — знічено зізналася Денна, опустивши погляд на дзвоник. — Не уявляю, як він його чує. Якийсь час була певна, що він сидить у коридорі, притуливши вухо до моїх дверей.

— А можна поглянути на дзвоник? — запитав я.

Вона віддала його. На перший погляд той здавався нормальним, але перевернувши його догори дриґом, я побачив на внутрішній поверхні дрібну сиґалдрію.

— Він не підслуховує, — сказав я й віддав дзвоника. — Унизу є ще один дзвоник, який дзвонить одночасно з цим.

— Як? — запитала Денна, а тоді відповіла на власне запитання: — Магія?

— Можна й так сказати.

— І таким ти займаєшся отам? — вона мотнула головою в бік річки й Університету на іншому березі. — Це видається трохи… дешевим.

— Це — найлегковажніше застосування сиґалдрії, яке я коли-­небудь бачив, — визнав я.

Денна розреготалася.

— У тебе такий ображений тон! — сказала вона, а тоді додала: — Це називається сиґалдрією?

— Виготовлення таких речей називається рукотворством, — пояснив я. — Сиґалдрія — це написання чи вирізання рун, які змушують їх працювати.

Тут у Денни загорілись очі.

— Отже, це така магія, для якої щось записують? — спитала вона й нахилилася вперед, не полишаючи стільця. — Як це працює?

Я завагався. Не лише через те, що запитання було дуже серйо­зне, а й тому, що в Університеті діють вельми чіткі правила щодо розголошення таємниць Аркануму.

— Усе доволі складно, — промовив я.

На щастя, тієї миті у двері знову постукали і нам принесли шоколад у чашках, із яких здіймалася пара. Від запаху напою мій рот наповнився слиною. Швейцар поставив тацю на столик неподалік і пішов, не сказавши жодного слова.

Я трохи випив і всміхнувся, відчувши густу солодкість ­напою.

— Роками не пив шоколаду, — зізнався я.

Денна підняла чашку й окинула поглядом кімнату.

— Дивно й думати, що деякі люди проживають так усе життя, — задумливо проказала вона.

— Тобі не до вподоби? — здивовано спитав я.

— Шоколад і арфа мені подобаються, — відповіла вона. — Але я могла би прожити без дзвоника й цілої кімнати, де можна лише з кимось вітатися, — її вуста невдоволено скривилися. — А ще дуже неприємно знати, що когось поставили мене стерегти, наче я скарб, який хтось може спробувати вкрасти.

— То тебе не слід оберігати?

Денна примружено поглянула з-за вінця чашки, наче не могла зрозуміти, наскільки серйозно я висловлююся.

— Мені не до смаку сидіти під замком, — роз’яснила вона з похмурою ноткою в голосі. — Не проти, щоб мені надали апартаменти, але якщо мені не можна приходити й виходити коли заманеться, вони насправді не мої.

Тут я здійняв брову, але нічого не встиг сказати: Денна зневажливо махнула рукою.

— Насправді все не так, — зітхнула вона. — Але не сумніваюся, що Келлінові повідомляють про мої справи. Я знаю, що швейцар розповідає йому, хто до мене приходить. Це трохи неприємно — от і все, — вона криво всміхнулася. — Це, мабуть, звучить страшенно невдячно. Правильно?

— Аж ніяк, — запевнив я. — Коли я був менший, моя трупа їздила по всіх усюдах. Але ми щороку проводили кілька витків у маєтку свого покровителя, виступали перед його рідними й гостями.

Згадавши про це, я захитав головою.

— Барон Ґрейфоллов був люб’язним господарем. Ми сиділи за його власним столом. Він дарував нам подарунки… — я поступово замовк, пригадавши полк крихітних свинцевих солдатиків, який мені подарував барон. Замотав головою, щоби про них забути. — Але моєму батькові це було осо­ружно. Він аж на стіни ліз. Не міг витримати відчуття, що ним хтось попихає.

— Так! — озвалася Денна. — Оце воно і є! Якщо Келлін каже, що може зазирнути до мене певного вечора, я раптом починаю почуватися так, ніби одну мою ногу прибили цвяхами до підлоги. Якщо я йду, то поводжуся вперто й нечемно, та якщо залишаюся, то почуваюся собакою, що чекає під дверима.

Ми трохи посиділи мовчки. Денна байдужливо крутила перстень на пальці. На світло-блакитному камінчику виблискувало сонячне світло.

— І все-таки… — сказав я, роззирнувшись довкола. — Кімнати гарні.

— Вони гарні, коли тут є ти, — відповіла Денна.

***

Кілька годин по тому я піднявся вузькими сходами за крамницею різника. Із провулка внизу весь час відгонило згірклим жиром, але я всміхався. Посидіти від обіду до вечора наодинці з Денною — то була рідкісна радість, і я ступав напрочуд легко, як на людину, що от-от мала укласти угоду з демоном.

Я постукав у масивні дерев’яні двері на вершині сходів і зачекав. Жоден член гільдії лихварів не довірив би мені й ла­маного гроша, та на світі завжди знайдуться люди, готові позичити грошей. Поети та інші романтики звуть їх мідними яструбами або крутіями, але тут краще підходить слово «ґелет». Вони небезпечні, і мудрі люди обходять їх десятою дорогою.

Двері трохи прочинились, а тоді розчахнулись, і за ними пока­залася дівчина з загостреним личком і солом’яним волоссям.

— Квоуте! — вигукнула Деві. — А я вже боялася, що цього семестру тебе не побачу.

Я ввійшов усередину, і Деві замкнула за мною двері на засув. У великій кімнаті без вікон приємно пахло плодами цина­су й медом. Добре було занюхати таке після провулка.

Більшу частину простору з одного боку кімнати займало величезне ліжко під балдахіном. Темні завіси на ньому були засмикнуті. З другого боку стояли камін, великий дерев’яний письмовий стіл і книжковий стелаж, заповнений на три чверті. Я неквапом підійшов до нього, щоб роздивитися назви книжок, поки Деві замикала двері.

— Цей примірник Малкафа новий? — запитав я.

— Так, — відповіла Деві й стала поряд зі мною. — Молодий алхімік, який не міг виплатити борг, дозволив мені перебрати свою бібліотеку, щоб ми залишилися квити, — Деві обережно взяла книжку з полиці. На обкладинці стало видно золоте тиснення: «Візія та ревізія». Деві з бісівською усмішкою поглянула на мене. — Читав?

— Ні, — зізнався я. Хотів повивчати цю книжку для вступного іспиту, та не зміг відшукати примірника у Сховищі. — Лише чув про неї.

Деві на мить явно замислилась, а тоді вручила книжку мені.

— Коли дочитаєш, прийди знов — обговоримо її. Мені зараз гостро бракує цікавих розмов. Якщо в нас вийде непогана дискусія, я, можливо, дозволю тобі взяти щось інше.

Коли книжка опинилася в моїх руках, Деві легенько постукала пальцем по обкладинці.

— Ця книжка коштує більше, ніж ти, — промовила дівчина без тіні грайливості в голосі. — Якщо вона повернеться пошкодженою, будеш винен.

— Я буду дуже обережним, — пообіцяв я.

Деві кивнула, а тоді повернулася й пішла повз мене до столу.

— Гаразд, тоді до справ, — вона сіла. — Часу трохи обмаль, так? — запитала. — Навчання слід оплатити до опівдня завтра.

— Моє життя небезпечне й захопливе, — промовив я, піді­йшовши до Деві й сівши навпроти. — І хай яким чудовим мені видається твоє товариство, цього семестру я сподівався обійтися без твоїх послуг.

— Як тобі плата за навчання ре’ларів? — багатозначно поцікавилася вона. — Скільки з тебе здирають?

— Вельми особисте запитання, — сказав я.

Деві відверто поглянула на мене.

— А ми зараз укладемо вельми особисту домовленість, — ­відзначила вона. — Мені геть не здається, ніби я забагато на себе беру.

— Дев’ять із половиною, — зізнався я.

Вона глузливо пирхнула.

— Я думала, ніби ти страшенно розумний. Із мене, як я була ре’ларом, ніколи не брали більше семи.

— Ти мала доступ до Архівів, — нагадав я.

— Я мала доступ до безмежних запасів інтелекту, — буденним тоном відказала Деві. — А ще я мила, як кошеня, — всміхнулася вона, показуючи ямочки на обох щоках.

— Ти блискуча, як новий гріш, — визнав я. — Жоден чоловік не може сподіватися, що встоїть перед тобою.

— Деяким жінкам також буває тяжко втриматися на ногах, — додала вона. Її усмішка трохи змінилася — з милої стала бісівською, а тоді — відверто недоброю.

І близько не уявляючи, як на це реагувати, я перейшов до безпечнішої теми.

— На жаль, мені треба позичити чотири таланти, — сказав я.

— А… — відповіла Деві й, раптом набувши ділового вигляду, склала руки на столі. — На жаль, я нещодавно внесла певні зміни у свої справи, — пояснила вона. — Зараз я надаю позики на суму, не меншу за шість талантів.

Я й не намагався приховати свій розпач.

— Шість талантів?! Деві, цей зайвий борг буде для мене як жорно на шиї.

Вона якось винувато зітхнула.

— Ось у чому проблема: надаючи позику, я наражаюся на певний ризик. Ризикую втратити свої вкладення, якщо мій боржник помре або спробує втекти. Ризикую, бо він може спробувати мене здати. Ризикую, бо проти мене можуть застосувати залізний закон або й гірше — на мене можуть нацькувати гільдію лихварів.

— Деві, ти знаєш, що я нізащо не спробував би так учинити.

— Факт залишається фактом, — продовжила вона, — я ризикую однаково незалежно від того, мала позика чи велика. Нащо йти на цей ризик заради дрібних позик?

— Дрібних? — перепитав я. — Та я міг би рік прожити на чотири таланти!

Вона постукала пальцем по столу і стиснула вуста.

— Застава?

— Як завжди, — всміхнувся я їй якомога чарівніше. — Мій безмежний шарм.

Деві негарно пирхнула.

— За безмежний шарм і три краплини крові можеш позичити шість талантів під мій стандартний відсоток. П’ятдесят відсотків на два місяці.

— Деві, — улесливо заговорив я, — куди мені дівати зайві гроші?

— Влаштуй вечірку, — запропонувала вона. — Проведи день у «Пряжці». Знайди гарних компаньйонів для гри у фаро з високими ставками.

— Фаро, — сказав я, — це податок на невміння вираховувати ймовірність.

— Тоді ризикни та стягни цей податок, — сказала вона. — Купи собі щось гарне та прийди в цьому до мене наступного разу, — Деві зміряла мене небезпечним поглядом. — Може, тоді я буду готова піти з тобою на компроміс.

— Як щодо шести талантів на місяць під двадцять п’ять відсотків? — запитав я.

Деві доволі приязно захитала головою.

— Квоуте, я розумію твоє бажання торгуватись, але ти не маєш жодного важеля впливу. Ти тут, бо у скруті. А я тут, щоб нажитися на цій ситуації, — вона безпорадно розвела руками. — Так я й заробляю на життя. Те, що ти маєш миле личко, насправді ні на що не впливає.

Деві серйозно поглянула на мене.

— З іншого боку, якби тебе пустив на поріг лихвар із гільдії, ти навряд чи прийшов би сюди, просто тому що я гарна із себе й тобі подобається колір мого волосся.

— Колір гарний, — зауважив я. — Ми, вогники, справді маємо триматися разом.

— Маємо, — погодилася вона. — Пропоную триматися разом зі ставкою в п’ятдесят відсотків на два місяці.

— Гаразд, — погодився я й незграбно відкинувся на спинку стільця. — Ти виграла.

Деві симпатично всміхнулася мені, знову показавши ямочки на щоках.

— Я можу виграти, лише якщо ми обоє справді грали.

Вона відсунула шухляду у столі й дістала маленьку скляну пляшечку та довгу шпильку.

Я потягнувся до них, але Деві не пересунула їх через стіл, а задумливо поглянула на мене.

— Я тут подумала, що може бути ще один варіант…

— Був би дуже радий ще одному варіанту, — зізнався я.

— Під час нашої останньої розмови, — поволі заговорила Деві, — ти натякнув, що можеш пробиратися до Архівів.

Я завагався.

— Справді натякнув.

— Ця інформація вартувала би для мене чимало, — аж занадто невимушено промовила вона. Деві намагалася це приховати, але я побачив у її очах лютий, виснажений голод.

Я опустив погляд на свої долоні та змовчав.

— Зараз я дам тобі десять талантів, — різко сказала Деві. — Не в позику. Я просто куплю цю інформацію. Якщо мене спіймають у Сховищі, то це не ти мені підказав.

Я уявив, скільки всього можна купити на десять талантів. Новий одяг. Футляр для лютні, який не грозитиметься розпастися. Папір. Рукавички на прийдешню зиму.

Я зітхнув і похитав головою.

— Двадцять талантів, — сказала Деві. — І гільдійські відсот­ки на будь-які позики в майбутньому.

Двадцять талантів — це пів року навчання без турбот. Можна було б займатися власними справами у Промислі, а не гарувати над палубними лампами. Можна було б замовити новий одяг. Купити свіжих фруктів. Можна було б ходити до пральні, а не прати одяг самому.

Я неохоче вдихнув.

— Я…

— Сорок талантів, — спрагло мовила Деві. — Гільдійські відсотки. А ще я буду з тобою спати.

За сорок талантів можна було б купити Денні напіварфу. Можна було б…

Я підвів погляд і побачив, як Деві дивиться на мене з-за столу. Губи — вологі, блідо-блакитні очі — напружені. Вона крутила плечима вперед-назад — повільно, несвідомо, наче кицька перед нападом.

Я згадав Арі, що безпечно і щасливо жила в Піднизі. Що вона робитиме, якщо до її крихітного королівства вторгнеться чужинка?

— Вибач, — сказав я. — Не можу. Туди… складно потрапити. Там не обійтися без мого друга, а я не думаю, що він цьому зрадів би.

Іншу частину пропозиції Деві я вирішив зігнорувати, бо геть не уявляв, як це прокоментувати.

Минула одна довга напружена мить.

— Хай тобі грець, — урешті сказала Деві. — Судячи з усього, ти кажеш правду.

— Так, — підтвердив я. — Знаю, це бентежить.

— Трясця.

Вона набурмосилася, пересуваючи через стіл пляшку та шпильку.

Я вколов собі тильний бік долоні й подивився, як кров збирається на руці краплею, а тоді скочується з неї у пляшку. Після трьох крапель занурив у горло пляшечки ще й шпильку.

Деві обмазала корок якимось клеєм і сердито пхнула його у пляшечку. Відтак сягнула в шухляду й вийняла діамантовий стилос.

— Довіряєш мені? — запитала вона, видряпуючи на склі номер. — Чи хочеш, щоб я це запечатала?

— Я тобі довіряю, — сказав я. — Та все одно хотів би, щоб це було запечатано.

Вона розтопила шматок сургучу й нанесла на пляшечку згори. Я втиснув у нього свою свиріль таланту, залишаючи впізнаваний відбиток.

Сягнувши до іншої шухляди, Деві дістала шість талантів і з дзенькотом висипала їх на стіл. Якби її очі не були такі суворі й сердиті, цей порух міг би видатися зухвалим.

— Я так чи інакше туди потраплю, — сказала вона з холодком у голосі. — Поговори зі своїм другом. Якщо мені допоможеш ти, я гідно тобі відплачу.

До Університету я повернувся в доброму гуморі, попри тягар нового боргу. Зробив кілька покупок, узяв лютню й пішов дахами.

Орієнтування всередині Основи було кошмаром: то був лабіринт із безглуздих коридорів і сходів, які вели в нікуди. Однак ходити її безладними дахами було цілком просто. Я дістався невеличкого подвір’я, яке на певному етапі будівництва корпусу стало геть недоступним, застрягло, наче муха в бурштині.

Арі не чекала на мене, та це було місце моєї першої зустрічі з нею, і часом, коли ніч була ясна, вона виходила помилуватися зорями. Я пересвідчився в тому, що в кабінетах із краєвидом на подвір’я темно й безлюдно, а тоді дістав лютню й заходився її настроювати.

Програвши майже годину, я почув, як щось ворушиться й шурхотить на зарослому подвір’ї внизу. А тоді з’явилась Арі: вмить видерлася на зарослу яблуню й вийшла на дах.

Вона побігла до мене, легко скачучи босими ніжками по дьогтю. Волосся розвівалося в неї за спиною.

— Я тебе чула! — повідомила Арі, опинившись поряд. — Чула тебе аж у Скакалках!

— Я начебто пригадую, — поволі проказав я, — що збирався помузикувати для декого.

— Для мене! — Арі притиснула обидві долоньки до грудей і всміхнулася. Вона переминалася з ноги на ногу, мало не витанцьовуючи з нетерплячки. — Заграй мені! Я була терпляча, як дві каменюки, — сказала вона. — Ти прийшов саме вчасно. Я не могла би стати терплячою, як три камені.

— Що ж, — невпевнено промовив я, — це все, мабуть, залежить від того, що принесла мені ти.

Вона розсміялася і стала навшпиньки, досі тримаючи руки складеними біля грудей.

— А що ти приніс мені?

Я став на коліна й заходився розв’язувати свій вузлик.

— Я приніс тобі три речі, — заявив я.

— Як традиційно, — всміхнулася вона. — Сьогодні ти дуже порядний панич.

— Авжеж, — я показав важку темну пляшку.

Вона взялася за неї обома руками.

— Хто це створив?

— Бджоли, — відповів я. — А також броварі у Бредоні.

Арі всміхнулася.

— Три слова на «б», але пристойні, — сказала вона й поставила пляшку біля своїх ніжок. Я витягнув свіжу круглу ячмінну хлібину. Вона простягнула руку й торкнулася її пальцем, а тоді схвально кивнула.

Останнім я витягнув цілого копченого лосося. Сама по собі риба коштувала чотири драби, проте я побоювався, що Арі їсть замало м’яса, коли мене немає поряд і вона харчується тим, що підбирає сама. Їй це піде на користь.

Арі з цікавістю поглянула на рибу, схиливши голову, щоб зазирнути в її єдине недремне око.

— Привіт, рибо, — сказала вона. А тоді знову поглянула на мене. — Вона має таємницю?

Я кивнув.

— Арфу замість серця.

Арі знов опустила погляд на рибу.

— Не дивно, що в неї такий здивований вигляд.

Арі взяла рибу в мене з рук і обережно поклала її на дах.

— А тепер підведися. В мене є для тебе три речі, як і має бути по справедливості.

Я зіп’явся на ноги, а вона простягнула щось загорнуте у тканину. То була товста свічка, що пахла лавандою.

— Що в ній усередині? — запитав я.

— Щасливі сни, — відповіла Арі. — Я вклала їх туди для тебе.

Я покрутив свічку в руках. У мене з’явилася підозра.

— Це ти сама зробила?

Арі кивнула й радісно всміхнулася.

— Так. Я страшенно розумна.

Я обережно заховав свічку в одній із кишень плаща.

— Дякую, Арі.

Вона посерйознішала.

— А тепер заплющ очі й нагнися, щоб я віддала тобі другий подарунок.

Спантеличившись, я заплющив очі й зігнувся в поясі, а тоді замислився, чи не виготовила вона для мене ще й капелюха.

Я відчув, як її руки торкнулися мого обличчя з боків, а тоді вона нагородила мене ледь відчутним, обережним поцілунком у середину чола.

Здивувавшись, я розплющив очі. Але Арі вже стояла за кілька кроків від мене й нервово зчепила руки за спиною. Я не знав, що й сказати.

Арі ступила крок уперед.

— Ти для мене особливий, — серйозно промовила вона з невеселим обличчям. — Хочу, щоб ти знав: я завжди дбатиму про тебе, — Арі обережно простягнула руку й витерла мені щоки. — Ні. Сьогодні нічого такого. Ось твій третій подарунок. Якщо стане кепсько, можеш прийти й залишитися зі мною в Піднизі. Там гарно, і ти будеш у безпеці.

— Дякую, Арі, — промовив я, щойно зміг заговорити. — Ти для мене теж особлива.

— Ще б пак, — буденним тоном сказала вона. — Я ж гарна, як місяць.

Я опанував себе, тимчасом як Арі скочила до шматка ме­талевої труби, що стирчав із димаря, і зняла ним кришечку із пляшки. Тоді принесла пляшку назад, обережно тримаючи її обома руками.

— Арі, — запитав я, — невже твоїм ногам не холодно?

Вона опустила на них погляд.

— Дьоготь непоганий, — сказала вона й поворушила пальчиками на ногах. — Досі теплий від сонця.

— Не хочеш пару черевичків?

— А що в них було б? — запитала вона.

— Твої ноги, — відповів я. — Скоро настане зима.

Арі знизала плечима.

— Твоїм ногам буде холодно.

— Узимку я ні на що не лізу, — сказала вона. — Це не дуже приємно.

Відповісти я не встиг: тут із-за великого цегляного димаря вийшов Елодін — невимушено, наче подався на післяобідню прогулянку.

Ми всі на мить витріщились одне на одного, кожний вражений по-своєму. Ми з Елодіном були здивовані, зате Арі, яку я бачив краєчком ока, геть застигла, наче олень, готовий поскакати геть, у безпечне місце.

— Майстре Елодін, — заговорив я максимально лагідним, товариським тоном, відчайдушно сподіваючись, що він нічим не наполохає Арі й не оберне її навтіки. Після минулої втечі під землю з переляку вона не виходила цілий виток. — Дуже приємно вас бачити.

— Привітики, — озвався Елодін таким самим невимушеним тоном, як і я, ніби в тому, що наша трійця зустрілася серед ночі на даху, не було нічого дивного. Щоправда, судячи з того, що я знав, йому це могло й не видатися дивним.

— Майстре Елодін, — Арі зігнула одну босу ніжку позаду другої й потягнула за поділ обшарпаної сукні в ледь поміт­ному реверансі.

Елодін залишався в тіні, яку в світлі місяця відкидав високий цегляний димар. Він відповів несподівано офіційним поклоном. Я не бачив його обличчя добре, та міг уявити, як його допитливі очі оглядають босоноге, тендітне дівча з німбом із завислого довкола голови волосся.

— А що вивело вас надвір цієї чудової ночі? — запитав Елодін.

Я напружився. Питати про щось Арі було небезпечно.

На щастя, це запитання її начебто не збентежило.

— Квоут приніс мені дещо гарне, — пояснила вона. — Приніс мені бджолиного пива, ячмінного хліба й копчену рибу з арфою на місці серця.

— А… — відповів Елодін і відійшов від димаря. Обмацав свій одяг і врешті знайшов щось у кишені. Простягнув знахідку їй. — На жаль, я приніс тобі лиш один цинас.

Арі ледь помітно, наче танцівниця, відступила назад і навіть не спробувала забрати приношення.

— А ви принесли щось Квоутові?

Це, схоже, заскочило Елодіна зненацька. Якусь мить він ніяково стояв із простягнутою рукою.

— На жаль, ні, — зізнався він. — Але також не думаю, що Квоут приніс щось для мене.

Арі примружила очі й нахмурилася — ледь помітно, але з відвертим несхваленням.

— Квоут приніс музику, — строго промовила вона, — а музика для всіх.

Елодін знову помовчав. Мушу визнати, що мені було приємно побачити, як його нарешті змушує ніяковіти чужа поведінка. Він повернувся і зробив напівпоклон у мій бік.

— Перепрошую, — сказав Елодін.

Я милостиво змахнув рукою.

— Та нічого.

Елодін знову повернувся до Арі та вдруге простягнув руку.

Вона ступила два невеличкі кроки вперед, завагалася, а тоді ступила ще два. Поволі простягнула руку, зупинилася, поклавши долоньку на маленький фрукт, а тоді відбігла на кілька кроків, піднісши обидві руки до грудей.

— Красно дякую, — промовила Арі та знову зробила маленький реверанс. — А тепер можете приєднатися до нас, якщо хочете. І якщо ви будете добре поводитися, то зможете залишитись і послухати, як Квоут опісля гратиме.

Вона злегка схилила голову набік, тож у неї вийшло запитання.

Елодін повагався, а тоді кивнув.

Арі перебігла на інший бік даху, а тоді спустилася на подвір’я крізь голе яблуневе гілля.

Елодін провів її поглядом. Коли він схилив голову набік, місячного сяйва виявилося якраз досить, щоб я розгледів на його обличчі задумливий вираз. Відчув, як у животі різко, несподівано зав’язалася вузлом тривога.

— Майстре Елодін!

Він повернувся до мене.

— Гм-м?

Я з особистого досвіду знав, що Арі принесе те, що хотіла, з Піднизу, всього за три-чотири хвилини. Говорити треба було швидко.

— Знаю, це видається дивним, — промовив я. — Але ви маєте бути обережним. Вона дуже нервова. Не намагайтеся її торкатися. Не робіть різких рухів. Це її відлякає.

Елодінове лице знову сховалося в тіні.

— Справді? — перепитав він.

— Гучні звуки теж. Навіть гучний смішок. А ще їй не можна ставити запитання, схожі на особисті. Інакше вона просто втече.

Я глибоко вдихнув. Голова йшла обертом. У мене гарно підвішений язик, і я певен, що, маючи достатньо часу, можу переконати практично кого завгодно в чому завгодно. Однак Елодін був просто занадто непередбачуваний для маніпуляцій.

— Нікому не кажіть, що вона тут, — це прозвучало кате­горичніше, ніж я хотів, і я негайно пошкодував про вибір слів. Я не мав змоги віддавати накази одному з майстрів, навіть більш ніж напівбожевільному. — Тобто, — хутко додав я, — я вважав би це за велику особисту послугу, якби ви нікому про неї не казали.

Елодін довго, задумливо дивився на мене.

— І чому ж це, ре’ларе Квоуте?

Я відчув, як від байдужливої веселості в його голосі мене кинуло в піт.

— Її запроторять до Гавані, — відповів я. — Вже кому-кому, а вам… — і поступово замовк: у горлі пересохло.

Елодін уважно поглянув на мене. Його лице було майже повністю в тіні, та я відчув, як він нахмурився.

— Вже кому-кому, а мені що, ре’ларе Квоуте? Ви вважаєте, що знаєте моє ставлення до Гавані?

Я відчув, як усі мої елегантні, наполовину підготовлені аргу­менти розсипаються довкола моїх ніг. І раптом неначе повернувся на вулиці Тарбієна. Мій шлунок став жорстким вузлом голоду, а груди переповнилися відчайдушною безнадією, поки я хапався за рукави моряків і купців, випрошуючи грошів, півгрошів, шимів. Випрошуючи хоч чогось, аби мати змогу поїсти.

— Будь ласка, — звернувся я до Елодіна. — Будь ласка, майстре Елодін, якщо за нею гнатимуться, вона сховається і я не зможу її відшукати. У неї трохи не всі вдома, але тут вона щаслива. І я можу про неї дбати. Не дуже, але трішки. Якщо її спіймають, буде навіть гірше. Гавань її вб’є. Прошу, майстре Елодін. Я зроблю все, що ви захочете. Просто нікому не кажіть.

— Тихо, — відповів він. — Вона йде.

Елодін простягнув руку, щоб узяти мене за плече, і на його обличчя впало місячне сяйво. Його лице виявилось аж ніяк не лютим і не суворим. Воно не виражало нічого, крім спантеличення та стурбованості.

— Пане й пані, ти аж трусишся! Передихни й поверни собі сценічне обличчя. Якщо вона побачить тебе в такому вигляді, ти її злякаєш.

Я глибоко вдихнув і щиро постарався розслабитися. З облич­чя Елодіна зникла стурбованість, і він відступив, відпустивши моє плече.

Повернувшись, я відразу побачив, як Арі мчить дахом до нас із повними руками. Вона зупинилася трохи на віддалі, придивившись до нас обох, а тоді пройшла решту шляху, ступаючи обережно, як танцівниця, аж доки не повернулася туди, де стояла спочатку. Відтак легко сіла на дах, умостившись на схрещених ніжках. Ми з Елодіном теж сіли, хоч і близько не так граційно.

Арі розгорнула тканину, обережно розклала її між нами, а тоді виставила посередині велику гладеньку дерев’яну тарілку. Витягнула цинас і понюхала, визирнувши з-за його вершечка.

— Що там усередині? — запитала вона Елодіна.

— Сонячне світло, — відказав він, невимушено, наче очікував цього запитання. — До того ж те, що сяє на початку ранку.

Вони знали одне одного. Ну звісно! Ось чому вона не втекла відразу. Я відчув, як жорстке напруження між моїми лопатками трохи ослабло.

Арі знову понюхала фрукт і на мить замислилася.

— Він прекрасний, — оголосила вона. — Але те, що приніс Квоут, іще прекрасніше.

— Логічно, — визнав Елодін. — Гадаю, Квоут — краща людина, ніж я.

— Це саме собою, — манірно відказала Арі.

Арі подала вечерю, розділивши на всіх нас хліб і рибу. Також витягнула приземкуватий глиняний глечик із засоленими оливками. Мені радісно було побачити, що вона здатна забезпечувати себе, коли мене немає поряд.

Арі налила пива у знайому мені порцелянову чашку. Ело­дінові дістався маленький слоїчок із тих, що в них зберігають варення. Вона наповнила його слоїк першого разу, але не другого. Я замислився, в чім річ: до нього просто важко було дотягнутися чи це такий витончений натяк на невдоволення.

Ми їли мовчки. Арі — вишукано, відкушуючи зовсім потроху, тримаючи спину прямо. Елодін — сторожко, раз у раз кидаючи погляд на мене, ніби не знаючи достеменно, як поводитись. Із цього я здогадався, що він іще ніколи не розділяв трапези з Арі.

Коли ми покінчили з усім іншим, Арі дістала маленький яскравий ножик і розділила цинас на три частини. Щойно вона розітнула шкірку, я відчув у повітрі його запах, солодкий і різкий. Рот наповнився слиною. Цинаси привозили здалеку, і для таких, як я, вони були просто занадто дорогі.

Арі простягнула мій шматочок, і я обережно прийняв його.

— Красно дякую, Арі.

— Будь ласочка, Квоуте.

Елодін поглядав то на неї, то на мене.

— Арі?

Я чекав, коли він закінчить запитання, але цим, схоже, все й вичерпувалося.

Арі зрозуміла швидше за мене.

— Це моє ім’я, — пояснила вона з гордою усмішкою.

— Справді? — з цікавістю перепитав Елодін.

Арі кивнула.

— Його мені дав Квоут, — усміхнулася мені на весь рот. — Хіба воно не чудове?

Елодін кивнув.

— Прекрасне ім’я, — ґречно сказав він. — І тобі личить.

— Так, — погодилася вона. — Це все одно що носити в серці квітку, — серйозно поглянула на Елодіна. — Якщо вас почне занадто обтяжувати ім’я, хай Квоут дасть вам нове.

Елодін іще раз кивнув і надкусив свій цинас. Жуючи, повернувся в мій бік. У світлі місяця я розгледів його очі. Вони були холодні, замислені й належали однозначно, цілковито психічно здоровій людині.

***

Коли ми доїли вечерю, я проспівав кілька пісень, а тоді ми розпрощалися. Ми з Елодіном пішли разом. Я знав не менш як пів дюжини способів злізти з даху Основи, але дозволив обирати шлях йому.

Ми проминули круглу кам’яну обсерваторію, що стирчала з даху, відтак перейшли до довгої череди більш-менш пласких листів свинцю.

— Як давно ти до неї ходиш? — запитав Елодін.

Я замислився.

— Пів року? Залежить від того, з якого часу вести відлік. Перш ніж я хоч трохи побачив її, довелося грати кілька витків, і ще більше — перш ніж вона довірилася мені достатньо для розмови.

— Тобі пощастило більше, ніж мені, — зауважив він. — Минув уже не один рік. Сьогодні вона вперше підійшла до мене ближче, ніж на десять кроків. Навіть якщо день гарний, ми перекидаємося заледве десятком слів.

Ми злізли із широкого низенького димаря й опинилися на невисокому скаті з товстих колод, запечатаних кількома шарами дьогтю. Поки ми йшли, я тривожився дедалі більше. Чому Елодін намагався з нею зблизитися?

Згадався той випадок, коли я пішов з Елодіном до Гавані, щоб відвідати його ґілера, Алдера Віна. Уявив там Арі. Крихітну Арі, прив’язану до ліжка товстими шкіряними ременями, щоб не шкодила собі й не металася під час годування.

Я зупинився. Елодін ступив іще кілька кроків, а тоді повернувся до мене.

— Вона мій друг, — поволі проказав я.

Він кивнув.

— Це очевидно.

— І в мене замало друзів, щоб я міг дозволити собі втратити одного, — додав я. — Тим паче її. Пообіцяйте мені, що нікому не розкажете про неї й не здасте її до Гавані. Це місце їй не підходить, — ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі. — Пообіцяйте мені.

Елодін схилив голову набік.

— Я чую погрозу… — сказав він із веселістю в голосі. — Хоча ти й не висловлюєш її вголос. Я маю пообіцяти тобі, інакше… — один кутик його рота вигнувся в легкій іронічній усмішці.

Коли він усміхнувся, я відчув спалах гніву, змішаного з тривогою та страхом. Опісля в роті з’явився несподіваний гострий присмак слив і мускатного горіха, і я чітко усвідомив, що до мого стегна під штаньми прикріплений ніж. Відчув, як рука поволі прослизає в кишеню.

А тоді побачив край даху за пів десятка футів позаду Елодіна й відчув, як мої ноги злегка сунуться, готуючись помчати й повалити його. Затим ми обидва злетіли б із даху на тверду бруківку внизу.

Я відчув, як моє тіло враз укрилося холодним потом, і заплющив очі. Глибоко, повільно вдихнув — і присмак у роті зник.

Я знову розплющив очі.

— Пообіцяйте мені, — повторив. — Інакше я, напевно, втну щось немислимо дурне, — я ковтнув. — І нам обом від цього стане гірше.

Елодін поглянув на мене і сказав:

— Надзвичайно чесна погроза. Зазвичай вони набагато грізніші та хряскіші.

— Хряскіші? — перепитав я, виділивши голосом перший склад. — Може, все-таки жаскіші?

— І те, і те, — відказав Елодін. — Зазвичай дуже часто звучить «переламаю коліна» та «зламаю шию», — він знизав плечима. — Я мимоволі уявляю собі жорсткий хрящ, наче у м’ясі.

— А, — промовив я, — зрозуміло.

Якусь мить ми глипали один на одного.

— Я нікого не посилатиму її забрати, — врешті пообіцяв Елодін. — Гавань — підходяще місце для деяких людей. Для багатьох із них — єдине. Але я навіть скаженого пса не схотів би там замикати за наявності кращого варіанту.

Він повернувся й пішов. Я не пішов слідом, і Елодін озирнувся на мене.

— Цього замало, — сказав я. — Пообіцяйте мені.

— Присягаюся молоком матері, — промовив Елодін. — Присягаюся своїм іменем і своєю силою. Присягаюся вічно рухли­вим місяцем.

Ми пішли знову.

— Їй потрібен тепліший одяг, — сказав я. — А також шкарпетки та взуття. І ковдра. І щоб вони були нові. Арі не прийме жодної речі, яку вже хтось носив. Я пробував.

— Вона не прийме їх від мене, — зізнався Елодін. — Я лишав дещо для неї. Вона того й не торкалася, — він повернувся до мене. — Якщо я віддам ці речі тобі, ти їх передаси?

Я кивнув.

— Тоді їй також потрібні близько двадцяти талантів, рубін завбільшки з яйце та новий набір гравірувальних інструментів.

Елодін щиро, просто реготнув.

— А струни для лютні їй часом не треба?

Я кивнув.

— Дві пари, якщо зможете роздобути.

— Чому Арі? — запитав Елодін.

— Тому що в неї більше нікого немає, — сказав я. — І в мене теж. Якщо ми не піклуватимемось одне про одного, то хто це робитиме?

Він похитав головою.

— Ні. Чому ти обрав для неї це ім’я?

— А, — знітився я, — це тому що вона така світла й мила. Вона не має причин бути такою, але вона така. «Арі» означає ­«сонячна».

— Якою мовою? — запитав він.

Я повагався.

— Здається, сіаруською.

Елодін похитав головою.

— Сіаруською «сонячна» — це «левірієт».

Я спробував пригадати, де вивчив це слово. Може, випадково здибав у Архівах?..

Згадати я не встиг: Елодін заговорив.

— Я готуюся викладати одну дисципліну, — невимушено сказав він, — для тих, кого цікавить делікатне й витончене мистецтво іменування, — скоса поглянув на мене. — Мені здається, що для тебе вона може виявитися не геть безглуздою.

— Можливо, я зацікавлюся, — обережно відповів я.

Елодін кивнув.

— Для підготовки тобі варто прочитати «Основоположні принципи» Теккама. Книжка невелика, але солідна, якщо ти розумієш, про що я.

— Якщо позичите мені примірник, буду неймовірно радий її прочитати, — сказав я. — Інакше доведеться мучитися без неї. — Елодін спантеличено поглянув на мене. — Мені заборонено вхід до Архівів.

— Що, досі? — здивовано спитав Елодін.

— Досі.

Він був явно обурений.

— І скільки ж це часу минуло? Пів року?

— За три дні буде три чверті року, — вточнив я. — Майстер Лоррен чітко висловив свою позицію щодо того, чи пускати мене туди знову.

— Це, — промовив Елодін із дивною турботою в голосі, — повна маячня. Тепер ти мій ре’лар.

Елодін змінив напрям і пішов тією ділянкою даху, що її я зазвичай оминав, бо вона була вкрита глиняною черепицею. Звідти ми перескочили вузький провулок, а тоді перетнули похилий дах одного шинку й вийшли на широкий дах із обте­саного каменю.

Врешті ми дісталися широкого вікна, освітленого теплим свічковим сяйвом. Елодін постукав у шибку — різко, наче у двері. Роззирнувшись довкола, я усвідомив, що ми стоїмо на даху Зали Майстрів.

За мить побачив, як сяйво свічки за вікном заступив високий худий силует майстра Лоррена. Він пововтузився із засувом, і вікно повністю розчахнулося, крутнувшись на петлі.

— Елодіне, чим можу допомогти? — запитав Лоррен. Якщо щось у цій ситуації й видавалося йому дивним, то з його облич­чя це було непомітно.

Елодін різко тицьнув на мене великим пальцем через плече.

— Оцей-от хлопчина каже, що йому досі зась до Архівів. Це правда?

Байдужливий погляд Лоррена перейшов до мене, а тоді знову до Елодіна.

— Так.

— Що ж, пусти його туди знову, — сказав Елодін. — Йому треба читати. Ти своє вже довів.

— Він безрозсудний, — категорично заявив Лоррен. — Я планував не пускати його один рік і один день.

Елодін зітхнув.

— Так, так, дуже традиційно. Може, даси йому другий шанс? Я за нього поручуся.

Одну довгу мить Лоррен пильно дивився на мене. Я спробував набути якомога відповідальнішого вигляду. Вийшло не бозна-як, зважаючи на те що я стояв на даху посеред ночі.

— Гаразд, — промовив Лоррен. — Лише до Фоліантів.

— Склеп — це для безпорадних йолопів, які не розжовують власної їжі, — зневажливо сказав Елодін. — Мій хлопчик — ре’лар. Його сприту вистачить на двадцятьох! Йому потрібно досліджувати Сховище й відкривати для себе купу всього ­некорисного.

— Хлопчисько мене не турбує, — спокійно, не змигнувши оком, заявив Лоррен. — Мене турбують самі Архіви.

Елодін простягнув руку та, схопивши мене за плече, трохи підштовхнув уперед.

— А як щодо цього? Якщо ти знову спіймаєш його на пустощах, я дозволю тобі відрубати йому великі пальці. Це має стати прикладом для інших, не думаєш?

Лоррен поволі оглянув нас. А тоді кивнув.

— Гаразд, — сказав він і зачинив вікно.

— От і маєш, — емоційно вимовив Елодін.

— Якого милого? — поцікавився я й заломив руки. — Я… Якого милого?!

Елодін спантеличено поглянув на мене.

— Що таке? Тебе пустили. Проблему розв’язано.

— Не можна пропонувати йому відрубати мені великі пальці! — обурився я.

Він здійняв брову.

— Ти збираєшся знову порушити правила? — в’їдливо запитав Елодін.

— Щ… Ні. Але…

— Тоді тобі ні´чим перейматися, — відповів він. Повернувся і знову пішов угору схилом даху. — Мабуть. Я, бувши тобою, все одно діяв би обережно. Ніколи не можу сказати напевне, чи жартує Лоррен.

***

Наступного дня я відразу після пробудження подався до кабінету скарбника й розрахувався з Ріємом, тонколицим чоловіком, який відав фінансовими справами Університету. Я сплатив тяжко здобуті дев’ять талантів і п’ять йотів, забезпечивши собі місце в Університеті ще на один семестр.

Опісля я пішов до відділу облікових книг і списків, де записався на спостереження в Медиці, а також на фізіогноміку та зцілювання. Далі була залізна й мідна металургія з Каммаром у Промислі. І наостанок — просунута симпатія з Елкса Далом.

Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, як зветься предмет Елодіна. Я прогортав книгу до його імені, а відтак провів пальцем до того місця, де свіжим темним чорнилом була зазначена назва дисципліни: «Вступ до того, як не бути дурним ослом».

Я зітхнув і записав у єдиному пробілі під нею своє ім’я.

Прокинувшись наступного дня, я найперше подумав про предмет Елодіна. У животі щось збуджено затріпотіло. Я довгими місяцями намагався вмовити Майстра-Іменувача повчити мене, а тепер нарешті дістану змогу вчитись іменування. Справжньої магії. Магії Таборліна Великого.

Але перш ніж побавитись, треба було попрацювати. Елодінове заняття починалось аж опівдні. Позаяк над головою в мене нависав борг Деві, треба було присвятити кілька годинок роботі у Промислі.

***

Коли я ввійшов до майстерні Кілвіна, мене, наче музика, накрив із головою знайомий гамір півсотні заклопотаних рук. Хоча це місце було небезпечне, в майстерні я дивовижним чином розслаблявся. Багатьом студентам не подобалося, що я швидко йду на підвищення в Арканумі, проте більшість інших рукотворців уже неохоче почали мене поважати.

Я побачив, що Манет працює біля печей, і пішов до нього, оминаючи столи, за якими кипіла робота. Манет завжди знав, яка робота оплачується найкраще.

— Квоуте!

У величезному приміщенні стало тихо. Повернувшись, я зобачив майстра Кілвіна, що стояв у дверях свого кабінету. Він швидко покликав мене жестом до себе й повернувся до кабінету.

Студенти повернулися до роботи, приміщення поволі наповнилося звуками, проте я відчував на собі погляди присутніх, перетинаючи майстерню й петляючи між столами.

Підійшовши ближче, я побачив Кілвіна у широкому вікні кабінету. Він писав на грифельній дошці, встановленій на стіні. Кілвін був на пів фута вищий за мене, а груди в нього були як барило. Завдяки великій колючій бороді й темним очам він здавався навіть більшим, аніж насправді.

Я ґречно постукав об одвірок, і Кілвін повернувся, а тоді відклав крейду.

— Ре’ларе Квоуте! Заходь. Зачини двері.

Я стривожено ввійшов до кабінету й зачинив за собою двері. Шум і гамір у майстерні були заглушені так добре, що я запідозрив: у Кілвіна, либонь, стоїть якась хитромудра сиґалдрія, яка притлумлює звук. Через це у приміщенні запала майже моторошна тиша.

Кілвін узяв папірець, який лежав у кутку його робочого столу.

— Я почув дещо бентежне, — почав він. — Кілька днів тому до Запасів прийшла дівчина. Вона шукала молодика, який продав їй амулет, — Кілвін зазирнув мені в очі. — Знаєш щось про це?

Я хитнув головою.

— Чого вона хотіла?

— Ми не знаємо, — відповів Кілвін. — На той час у Запасах працював е’лір Безіл. Він казав, що дівчина була юна і здавалася доволі збентеженою. Вона шукала… — він хутко поглянув на папірець, — …молодого чаклуна. Імені не знала, але казала, що він молодий, рудий і гарненький.

Кілвін відклав папірець.

— Безіл сказав, що їхня розмова засмучувала її дедалі більше. Дівчина здавалася наляканою, а коли він спробував дізнатись її ім’я, втекла у сльозах, — він із суворим обличчям схрестив величезні руки на грудях. — Тому питаю відверто. Ти продавав дівчатам амулети?

Запитання заскочило мене зненацька.

— Амулети? — перепитав я. — Амулети для чого?

— Це вже ти маєш мені сказати, — похмуро відповів Кілвін. — Амулети на кохання чи удачу. Такі, що допомагають жінці завагітніти або уникнути цього. Обереги від демонів і таке інше.

— А таке можна робити? — запитав я.

— Ні, — твердо сказав Кілвін. — Тому ми їх і не продаємо, — його темні очі вп’ялись у мене важким поглядом. — Тому питаю ще раз: ти продавав амулети міським невігласам?

Я був настільки неготовий до цього звинувачення, що на думку не йшло нічого розумного на мій захист. А тоді до мене дійшло, як це абсурдно, і я розсміявся.

Кілвін примружив очі.

— Ре’ларе Квоуте, це не смішно. Таке не просто прямо заборонено Університетом: студент, який продає фальшиві амулети… — Кілвін замовк і похитав головою. — Це вказує на серйозний особистий недолік.

— Майстре Кілвін, погляньте на мене, — сказав я, смикнувши себе за сорочку. — Якби я видурював гроші в легковірних містян, мені не довелося б ходити в ношеному домо­тканому полотні.

Кілвін поглянув на мене так, ніби вперше зауважив мій одяг.

— А й справді, — промовив він. — Одначе можна припустити, що для небагатого студента така спокуса більша.

— Я про це думав, — зізнався я. — Маючи заліза на один гріш і десять хвилин на простеньку сиґалдрію, я міг би створити холодний на дотик кулон. Продати таку штуку було б неважко, — я знизав плечима. — Однак я добре знаю, що це підпадає під визначення постачання фальсифікату. Не став би так ризикувати.

Кілвін насупився.

— Член Аркануму уникає такої поведінки, бо вона погана, ре’ларе Квоуте. Не тому що ризик завеликий.

Я відповів йому нещасною усмішкою.

— Майстре Кілвін, якби ви так вірили в мої моральні принципи, цієї розмови не сталося б.

Його лице трохи злагідніло, і він легенько всміхнувся мені.

— Визнаю, не став би очікувати від тебе такого. Але мені вже траплялися сюрпризи. З мого боку було б халатністю не розслідувати таких випадків.

— Ця дівчина прийшла поскаржитися на амулет? — за­питав я.

Кілвін похитав головою.

— Ні. Як я вже сказав, вона не залишила жодного повідомлення. Але я гадки не маю, чому ще збентежена юна дівчина з амулетом могла би прийти по тебе, знаючи, який ти із себе, й не знаючи, як тебе звати.

Він поглянув на мене, запитливо здійнявши брову.

Я зітхнув.

— Майстре Кілвін, хочете почути, що я думаю насправді?

Тут Кілвін здійняв обидві брови.

— Завжди хочу, ре’ларе Квоуте.

— Я гадаю, що хтось намагається мене занапастити, — ­зізнався я. Порівняно з підсовуванням мені алхімічної отрути поширення чуток було для Емброуза майже пристойною поведінкою.

Кілвін кивнув і байдужливо пригладив рукою бороду.

— Так. Зрозумів.

Він знизав плечима й узяв свою крейду.

— Що ж… Гадаю, проблему наразі розв’язано, — він знову повернувся до дошки й озирнувся на мене через плече. — Сподіваюся, мені не докучатиме навала вагітних жінок, що розмахуватимуть залізними кулонами та проклинатимуть твоє ім’я?

— Я постараюся цього уникнути, майстре Кілвін.

***

Я кілька годин поробив деталі у Промислі, а тоді подався до лекційної зали в Основі, де відбувалися заняття з Елодіном. За розкладом заняття мало початись опівдні, але я прийшов на пів години раніше і прибув першим.

Поволі надходили інші студенти. Загалом нас було семеро. Першим прийшов Фентон, мій товариський суперник із курсу вищої симпатії. Відтак прийшла Фела з Брін, гарненькою дівчиною років двадцяти з пісочним волоссям, підстриженим по-хлопчачому.

Ми потеревенили й відрекомендувались одне одному. Джаррет був сором’язливим модеґанином, якого я бачив у Медиці. У дівчині з ясними блакитними очима й медовим волоссям я впізнав Ініссу, але де її зустрічав, пригадав не відразу. Вона була однією з незліченних короткочасних пасій Сіммона. Останнім був Уреш, повноправний ел’те, майже тридцятирічний. Його колір шкіри та акцент указували на те, що він прибув аж із Ланетту.

Пробив полуденний дзвін, але Елодіна ніде не було видно.

Минуло п’ять хвилин. Тоді десять. Лише о пів на першу Елодін увірвався до зали, абияк тримаючи в руках оберемок паперів. Кинув їх на стіл і заходив туди-сюди перед нами.

— Перш ніж ми почнемо, треба чітко роз’яснити кілька речей, — промовив він без жодного вступу чи вибачення за запізнення. — По-перше, робіть так, як я скажу. Робіть якомога краще, навіть тоді, коли не бачите на те причин. Ставити запитання нормально, але загалом так: я кажу, ви робите, — він оглянув усіх присутніх. — Так?

Ми закивали або ствердно загмикали.

— По-друге, вірте мені, коли я щось вам кажу. Дещо з того, що я вам казатиму, може й не бути правдою. Проте ви маєте все одно цьому вірити, доки я не скажу вам припинити, — він поглянув на кожного з нас. — Так?

Я трохи замислився, чи не починає він так кожну лекцію. Елодін помітив, що з мого боку ствердної відповіді не було. Він роздратовано зиркнув на мене і сказав:

— До складного ми ще не дійшли.

— Я старатимуся щосили, — запевнив я.

— З такими відповідями ми хутко зробимо з тебе старателя, — саркастично промовив Елодін. — Чому не просто робити щось замість того, щоб щосили старатися?

Я кивнув. Це його, схоже, задовольнило, і він знову поглянув на всіх студентів.

— Ви маєте пам’ятати дві речі. По-перше, імена формують нас, а ми, своєю чергою, формуємо свої імена, — він припинив ходити з боку в бік і поглянув на нас. — По-друге, навіть найпростіше ім’я таке складне, що вашому розуму не до снаги навіть трохи намацати його межі, вже не кажучи про те, щоб зрозуміти його досить добре, щоб вимовити.

Запала довга тиша. Елодін чекав і дивився на нас.

Урешті Фентон клюнув на наживку.

— Якщо це так, то як людина може бути іменувачем?

— Гарне запитання, — відповів Елодін. — Очевидна відповідь така: це неможливо. Навіть найпростіші імена однозначно нам недоступні, — він підняв руку. — Пам’ятайте: я маю на увазі не дрібні імена, які ми вживаємо щодня. Такі називальні імена, як «дерево», «вогонь», «камінь». Я маю на увазі дещо геть інше.

Він сягнув у кишеню й витягнув річковий камінець, гладенький і темний.

— Точно опишіть його форму. Розкажіть мені про вагу та тиск, які витворили його з піску та осаду. Розкажіть, як від нього відбивається світло. Розкажіть, як світ тягне за нього, як вітер огортає його, коли він летить у повітрі. Розкажіть, як сліди заліза в ньому відчувають поклик приваб-каменя. З усього цього та ще ста тисяч речей і складається ім’я цього камінця, — Елодін простягнув руку, тицьнувши ним у нас. — Цього одненького простенького камінця.

Елодін опустив руку й поглянув на нас.

— Бачите, якою складною є навіть ця проста річ? Якби ви вивчали її цілий місяць, то, може, й пізнали б її досить доб­ре, щоб угледіти зовнішні краї її імені. Можливо. У цьому й полягає проблема іменувачів. Ми маємо розуміти те, чого нам зрозуміти не дано. Як таке можливо?

Він не став чекати відповіді, а взяв частину паперу, який приніс із собою, й роздав усім нам по кілька аркушів.

— За п’ятнадцять хвилин я кину цей камінь. Стоятиму тут, — Елодін уперся ногами в підлогу. — Дивлячись осюди, — розправив плечі. — Кину його знизу, із силою близько трьох ­хватів. Ви маєте вирахувати, яким чином він рухатиметься в повітрі, й розмістити руку так, щоб упіймати його, коли настане час.

Елодін поклав камінь на стіл.

— До роботи.

Я енергійно заходився коло задачі. Креслив трикутники й дуги, рахував, наугад пишучи формули, які не згадувалися. Невдовзі я роздратувався через неможливість виконати завдання. Надто багато було невідомо, надто багато було просто неможливо вирахувати.

Після п’яти хвилин самостійної роботи Елодін спонукав нас працювати гуртом. Саме тоді я вперше побачив математичний талант Уреша. Його розрахунки перевершували мої так сильно, що я не міг зрозуміти чимало з його дій. Приблизно те саме було з Фелою, хоча вона також накреслила низку деталізованих параболічних дуг.

Ми, всі семеро, дискутували, сперечалися, пробували, зазнавали невдачі та пробували знову. За п’ятнадцять хвилин ми були роздратовані. Особливо я. Ненавиджу задачі, яких не можу розв’язати.

Елодін поглянув на всіх нас.

— То що ви можете мені сказати?

Дехто забелькотів неповні відповіді або найімовірніші здогади, але він замахав руками, щоб ми замовкли.

— Що ви можете сказати напевне?

За мить узяла слово Фела:

— Ми не знаємо, як упаде камінь.

Елодін схвально плеснув у долоні.

— Добре! Правильна відповідь. А тепер погляньте.

Він підійшов до дверей і вистромив голову.

— Генрі! — крикнув Елодін. — Так, ти. Ходи сюди на секунду.

Він відійшов від дверей і запросив усередину одного із Джемісонових гінців, хлопчину, якому було не більш як вісім років.

Елодін відступив на пів десятка кроків і повернувся обличчям до хлопчика. Розправив плечі й божевільно всміхнувся.

— Лови! — наказав він і пожбурив камінцем у хлопчину.

Хлопчина, заскочений зненацька, вхопив камінець у повітрі.

Елодін несамовито зааплодував, а тоді привітав ошелешеного хлопчину, повернув камінь собі й хутко виставив Генрі за двері.

Наш учитель повернувся до нас.

— Отже, — запитав Елодін, — як це йому вдалося? Як він зумів за мить вирахувати те, чого не змогли збагнути за чверть години семеро геніальних членів Аркануму? Він знає геометрію краще за Фелу? Рахує швидше, ніж Уреш? Може, його привести назад і зробити ре’ларом?

Ми трохи посміялися й розслабилися.

— Хочу сказати от що. У кожному з нас є розум, яким ми послуговуємося для всього, що робимо поза сном. Але є ще один розум, сонний розум. Він такий сильний, що сонний розум восьмирічної дитини може за одну секунду досягти того, чого не могли б досягти за п’ятнадцять хвилин явні розуми сімох членів Аркануму.

Він широко змахнув рукою.

— Ваш сонний розум досить широкий і нестримний, щоб володіти іменами речей. Це я знаю, бо іноді це знання виринає на поверхню. Інісса вимовила ім’я заліза. Її явний розум його не знає, та її сонний розум мудріший. Щось глибоко всередині Фели розуміє ім’я каменю.

Елодін показав на мене.

— Квоут покликав вітер. Якщо вірити писанням тих, хто давно помер, це — традиційний шлях. Саме вітер був тим ім’ям, яке тут під час штудій колись дуже давно шукали й ловили охочі стати іменувачами.

Він затих на мить, серйозно глипаючи на нас і склавши руки на грудях.

— Хай кожен із вас подумає, яке ім’я хотів би знайти. Це ім’я повинне бути маленьким. Для чогось простого: заліза чи вогню, вітру або води, дерева чи каменю. Для того, до чого ви відчуваєте близькість.

Елодін підійшов до великої дошки, почепленої на стіну, й почав записувати низку назв. Його почерк виявився напрочуд охайним.

— Це важливі книжки, — пояснив він. — Прочитайте одну з них.

За мить підняла руку Брін. А тоді до неї дійшло, що це безглуздо, бо Елодін досі стояв спиною до нас.

— Майстре Елодін, — невпевнено запитала вона, — яку саме нам читати?

Він озирнувся через плече, не припиняючи писати.

— Мені байдуже, — сказав Елодін, явно роздратувавшись. — Оберіть одну. Інші безсистемно прогортайте. Подивіться на малюнки. Та хоч понюхайте їх.

Він знову повернувся обличчям до дошки.

Ми ж перезирнулися. Єдиним звуком у приміщенні було вистукування Елодінової крейди.

— А яка найважливіша? — запитав я.

Елодін пирхнув із відразою.

— Не знаю, — заявив він. — Я їх не читав, — записав на дош­ці назву «Ен Темерант Воїстра» та обвів її. — Не знаю навіть, чи є ця книжка в Архівах, — поставив біля назви знак пи­тання і продовжив писати. — Скажу вам от що. Жодної з них нема у Фоліантах. Я перевіряв. Доведеться полювати на них у Сховищі. Їх потрібно буде заслужити.

Він дописав останню назву й відступив на крок, киваючи самому собі. Загалом вийшло двадцять книжок.

Елодін намалював зірочки поряд із трьома назвами, підкреслив ще дві, а поряд з останньою в переліку намалював сумне личко.

Опісля він пішов — покинув кімнату, не сказавши більше ні слова. Ми ж тим часом розмірковували про природу імен і думали, у що встряли.

Заповзявшись добре показати себе на заняттях Елодіна, я вистежив Вілема й домовився з ним про обмін: випивка в майбутньому за допомогу з орієнтуванням у Архівах.

Ми разом покрокували брукованими вулицями Університету. Різко віяв вітер, а над нами по той бік подвір’я бовванів величезний, позбавлений вікон силует Архівів. У камені над гігантськими кам’яними дверима були витесані слова: «Ворфелан Ріната Моріе».

Коли ми підійшли ближче, я усвідомив, що в мене спітніли долоні.

— Пане й пані, зажди-но секунду, — промовив я, зупи­нившись.

Віл поглянув на мене, здійнявши брову.

— Я нервуюсь, як повія-початківка, — додав я. — Просто дай мені секунду.

— Ти казав, що Лоррен два дні тому скасував свою заборону, — нагадав Вілем. — Я думав, що ти опинишся всередині, щойно дістанеш дозвіл.

— Я чекав на оновлення книг, — я витер вологі долоні об сорочку і з тривогою додав: — Знаю, що щось та й станеться. Мого імені не знайдеться у книзі. Або за столом буде Емброуз, а в мене станеться якийсь рецидив після того сливового дурману і врешті я з криком стану коліньми йому на горло.

— Хотів би це побачити, — зізнався Віл. — От тільки Емброуз сьогодні не працює.

— Це вже щось, — визнав я і трохи розслабився. Показав на слова над дверима. — Знаєш, що це означає?

Віл підвів погляд і сказав:

— Людину формує жага до знань. Чи щось подібне.

— Мені подобається, — я глибоко вдихнув. — Так. Ходімо.

Я відчинив здоровезні кам’яні двері та ввійшов до маленького передпокою, а тоді Віл відчинив внутрішні двері й ми ввійшли до вестибюля. Посередині приміщення стояв величезний дерев’яний письмовий стіл, на якому лежали розгорнуті кілька великих книг у шкіряних палітурках. Із приміщення вели в різні боки кілька показних дверей.

За столом сиділа Фела. Її кучеряве волосся було зібране у хвіст. У червоному світлі симпатичних ламп вона мала інакший, але не менш гарний вигляд. Вона всміхнулася.

— Привіт, Фело, — озвався я, намагаючись не виказувати нервів голосом. — Чув, Лоррен ізнову записав мене до хороших діточок. Не можеш перевірити?

Вона кивнула й заходилася гортати книгу перед собою. Фелине обличчя проясніло, і вона показала пальцем. А тоді спохмурніла.

Я відчув, як усередині мене щось обірвалося, і спитав:

— Що таке? Щось не так?

— Ні, — відповіла Фела. — Все так.

— Судячи з твого вигляду, щось не так, — забурчав Віл. — Що там написано?

Фела завагалась, а тоді розвернула книгу так, щоб ми змогли прочитати: «Квоут, син Арлідена. Руде волосся. Світла шкіра. Юний». Поряд із цим на марґінесі були записані іншим почерком слова: «Покидьок із ру».

Я всміхнувся їй.

— Усе правильно. Можна зайти?

Вона кивнула й запитала, висуваючи шухляду:

— Лампи потрібні?

— Мені — так, — сказав Віл, який уже записував своє ім’я в окремій книзі.

— У мене є своя, — відповів я й витягнув із кишені плаща свою невеличку лампу.

Фела розгорнула книгу запису відвідувачів і вписала нас. Поки я писав, у мене затрусилася рука й кінчик пера негарно поїхав, розбризкавши чорнило по сторінці.

Фела прибрала бризки промокальницею та згорнула книгу. Всміхнулася мені.

— З поверненням, — мовила вона.

***

Я дозволив Вілемові йти у Сховищі першим і всіляко старався зобразити належний подив.

Зіграти цю роль було неважко. Хоча в мене вже якийсь час був доступ до Архівів, я мусив скрадатися в них, як той злодій. Світив лампою якомога менше й уникав основних коридорів, аби не перестріти когось ненароком.

Кам’яні стіни повністю ховалися за полицями. Одні коридори були широкі й відкриті, мали високі стелі, тоді як інші утворювали вузькі проходи, в яких ледве могли розминутися боком двоє людей. У повітрі стояв сильний запах вичиненої шкіри й пилу, старого пергаменту й палітурного клею. Так пахли таємниці.

Вілем провів мене між звивистих полиць, угору сходами, а тоді — уздовж великого широкого коридору, заставленого книжками з палітурками з однакової червоної шкіри. Урешті ми діста­лися дверей, із-за країв яких виднілося тьмяне червоне світло.

— Є окремі кімнати для навчання на самоті, — тихо пояснив Вілем. — Читацькі нори. Ми із Сімом учащаємо до цієї. Про неї мало хто знає.

Віл коротко постукав у двері, а тоді відчинив їх. За ними показалася кімнатка без вікон, лише трохи більша за стіл і стільці, що в ній стояли.

За столом сидів Сім. У червоному світлі його симпатичної лампи Сімове лице здавалося рум’янішим, аніж зазвичай. Коли він побачив мене, у нього округлились очі.

— Квоуте! Що ти тут робиш? — він із жахом повернувся до Вілема. — Що він тут робить?

— Лоррен скасував заборону для нього, — пояснив той. — Наш маленький хлопчик має список читання. Планує перше полювання на книжки.

— Вітаю! — радісно всміхнувся мені Сім. — Можна чимось допомогти? Я тут засинаю, — він простягнув руку.

Я постукав себе по скроні та сказав:

— Того дня, коли я не зможу запам’ятати двадцять назв, мені вже не буде місця в Арканумі. — Однак це була лише половина правди. Вся правда полягала в тому, що у мене було лише пів дюжини дорогоцінних аркушів паперу. Я не міг дозволити собі змарнувати один на щось подібне.

Сім витягнув із кишені складений папірець, а також огризок олівця.

— А мені треба все записувати, — пояснив він. — Не всі ми завчаємо напам’ять балади задля розваги.

Я знизав плечима й почав хутко записувати.

— Якщо ми розділимо мій список на трьох, діло, мабуть, піде швидше, — зауважив я.

Вілем зиркнув на мене.

— Думаєш, ти можеш просто походити й відшукати книжки самотужки? — він поглянув на Сіма. Той широко всміхався.

Ну звісно. Я не мав знати хоч щось про внутрішній простір Сховища. Віл і Сім не відали, що я вже майже місяць нишком ходив туди вночі.

Не можна було сказати, ніби я їм не довіряв, але Сім не зміг би збрехати навіть заради власного життя, а Віл працював канцеляром. Не хотілося змушувати його обирати між моєю таємницею та обов’язком перед майстром Лорреном.

Тож я вирішив зіграти дурника й безтурботно заявив:

— О, та я якось прорвуся. Не може ж бути, щоб у цьому так складно було розібратися.

— В Архівах стільки книжок, — поволі проказав Віл, — що вже на те, щоби просто прочитати всі їхні назви, пішов би цілий виток, — він помовчав, уважно дивлячись на мене. — Одинадцять повних днів без перерви на їду чи сон.

— Справді? — запитав Сім. — Так довго?

Віл кивнув.

— Я зрозумів це рік тому. Це допомагає затикати рота е’лірам, які пхикають, коли мусять чекати на книжку від мене, — він поглянув на мене. — А ще є книжки без назв. І сувої. І глини. І багато мов.

— Що таке глина? — запитав я.

— Глиняна табличка, — пояснив Віл. — Вони — чи не єдине, що вціліло, коли згоріла Калуптена. Деякі було переписано, але не всі.

— Усе це не стосується справи, — втрутився Сім. — Проблема в організації.

— Каталогізації, — сказав Віл. — Раніше існувало багато різних систем. Одні майстри віддають перевагу одній, інші — якійсь іншій, — він нахмурився. — Деякі створюють власні системи для організації книжок.

Я засміявся.

— Ти так говориш, ніби їх за це треба ставити до ганебного стовпа.

— Може, й так, — буркнув Віл. — Я через таке не ридав би.

Сім поглянув на нього.

— Не можна ставити майстрові на карб намагання якнайкраще все організувати.

— Як на мене, можна, — відказав Вілем. — Якби Архіви були організовані погано, це було б універсальною неприємністю, з якою можна працювати. Але тут за останні п’ятдесят років була безліч різних систем. Книжки неправильно позначали. Назви неправильно перекладали.

Він провів руками крізь волосся й заговорив із несподіваною втомою:

— А ще постійно надходять нові книжки, які треба каталогізувати. У Склепі постійно трапляються ліниві е’ліри, які хочуть, щоб ми їм щось несли. Це все одно що намагатися викопати яму на дні річки.

— Отже, ти хочеш сказати, — поволі вимовив я, — що ­робота канцеляра видається тобі одночасно приємною та вдячною.

Сім реготнув у долоні.

— А ще є ви, — Віл поглянув на мене, говорячи небез­печним тихим голосом. — Студенти, яким надають свободу у Сховищі. Ви заходите, читаєте пів книжки, а тоді ховаєте книжку так, щоб потім можна було продовжити як заманеться, — Віл почав стискати й розтискати руки, неначе хапаючись за чиюсь сорочку. А може, за чиєсь горло. — Відтак ви забуваєте, куди поклали книжку, і вона зникає — все одно що спалена.

Віл тицьнув на мене пальцем.

— Якщо я довідаюся, що ти таке зробив, — мовив він, злегка закипівши від гніву, — тебе не вбереже від мене жоден Бог.

Я винувато згадав про три книжки, які саме так і сховав, готуючись до іспитів.

— Обіцяю, — проказав я. — Ніколи так не зроблю.

«Знову».

Сім підвівся з-за столу й бадьоро потер руками.

— Гаразд. Простіше кажучи, тут безлад, але якщо обмежуватися книжками, переліченими в каталозі Толема, ти маєш знайти те, чого шукаєш. Толем — це система, якою ми зараз користуємося. Ми з Вілом покажемо тобі, де зберігаються облікові книги.

— І ще дещо, — додав Віл. — Толем аж ніяк не вичерпний. Заради деяких із твоїх книжок доведеться копати глибше.

Він повернувся, щоб відчинити двері.

***

Як виявилося, в облікових книгах Толема були всього чотири книжки з мого списку. Опісля ми були змушені покинути добре організовані частини Сховища. Віл, судячи з усього, сприйняв цей список як особистий виклик, тож я того дня чимало дізнався про Архіви. Віл водив мене до Мертвих Облікових Книг, до Зворотних Сходів, до Нижнього Крила.

І все одно за чотири години ми спромоглися відстежити всього сім книжок. Віла це явно роздосадувало, проте я сердечно подякував йому і сказав, що він дав мені все потрібне для само­стійного пошуку.

Наступні кілька днів я проводив у Архівах майже кожну вільну мить свого часу, полюючи на книжки зі списку Елодіна. Понад усе хотілося розпочати цей курс, показавши себе із кращого боку, і я був рішучо налаштований прочитати всі книжки, які він нам дав.

Перша була подорожніми записками, які видалися мені доволі приємними. Друга — збіркою доволі кепської поезії, щоправда, короткою, і я продерся крізь неї, скрегочучи зубами й раз у раз заплющуючи одне око, щоб не пошкодити весь мозок. Третя книжка була присвячена риторичній філософії та складно написана.

Далі була книжка з детальним описом диких квітів на півночі Атуру. Посібник із фехтування, ілюстрації в якому серйо­зно збивали з пантелику. Ще одна збірка поезії, тепер уже груба, як цеглина, й навіть бундючніша за першу.

На це пішла не одна година, та я прочитав їх усі. Навіть занотував дещо на двох своїх дорогоцінних папірцях.

Далі, як я зрозумів, був щоденник божевільного. Хоча звучить це цікаво, насправді це був просто головний біль під обкладинкою. Той чоловік писав вузькими літерами, без пробілів між словами. Без пробілів між абзацами. Без розділових знаків. Без тяглості у граматиці чи правописі.

Тоді я й почав швидко гортати сторінки. Наступного дня, коли мені трапилися дві книжки, написані модеґанською (серія есеїв на тему ротації сільськогосподарських культур і монографія про вінтські мозаїки), я припинив нотувати.

Останні кілька книжок я просто прогортав, думаючи, нащо Елодін загадав нам прочитати двохсотлітній податковий реєстр із одного баронства в Малих Королівствах, застарілий медичний текст і погано перекладену п’єсу-мораліте.

Хоча читати Елодінові книжки швидко стало нецікаво, відшукувати їх усе одно було приємно. Я роздратував чимало канцелярів постійними запитаннями. Хто відповідає за повернення книжок на полиці? Де зберігаються вінтські афоризми? У кого ключі від четвертого підвального складу сувоїв? Куди відправляються пошкоджені книжки, що очікують на ремонт?

Урешті-решт я відшукав дев’ятнадцять із книжок. Усі, крім «Ен Темерант Воїстра». І так вийшло не через брак спроб. За моїми підрахунками, на всю цю затію пішло майже п’ятдесят годин пошуків і читання.

На наступне заняття з Елодіном я прийшов за десять хвилин до початку, самовдоволений, наче священник. Приніс із собою дві сторінки ретельних записів, жадаючи вразити Елодіна своєю відданістю й сумлінністю.

Усі семеро студентів прийшли на заняття до полуденного дзвону. Двері до лекційної зали були зачинені, тож ми стояли в коридорі, чекаючи на прихід Елодіна.

Ми ділились історіями про свої пошуки в Архівах і роз­мірковували, чому Елодін уважає ці книжки важливими. Фела роками працювала канцеляркою та знайшла лише сімна­дцять із них. «Ен Темерант Воїстра» чи бодай згадку про неї не знайшов ніхто.

Коли продзвенів полуденний дзвін, Елодін так і не прийшов, а за п’ятнадцять хвилин після призначеного часу мені набридло стояти в коридорі і я спробував відчинити двері до лекційної зали. Спершу їхня ручка не рухалася взагалі, та коли я з досадою посмикав її, засув крутнувся і двері трішки прочинилися.

— Я думала, вони замкнені, — насупилась Інісса.

— Просто заклинило, — відповів я й відчинив їх.

Ми ввійшли до величезного порожнього приміщення й пішли сходами вниз, до першого ряду. На великій дошці перед нами було записане дивовижно охайним почерком Елодіна одне-єдине слово: «Обговорюйте».

Ми вмостилися на своїх місцях і зачекали, але Елодіна ніде не було видно. Ми дивилися на дошку, а потім — одне на одного, гадки не маючи, що саме повинні робити.

Судячи з виразів облич усіх присутніх, роздратований був не лише я. Я п’ятдесят годин відкопував його кляті, ні до чого не придатні книжки. Я своє діло зробив. Чому він не робить свого?

Наша сімка чекала ще дві години, безтурботно теревенячи й чекаючи на прибуття Елодіна.

Він не прибув.

Хоча ті години, які я змарнував на полюванні за книжками Елодіна, залишили мене роздратованим до глибини душі, я ви­йшов із цього досвіду із ґрунтовними практичними знаннями про Архіви. Найважливішим із того, що я довідався, було те, що це не просто склад, наповнений книжками. Архіви були схожі на окреме місто. Воно мало дороги та звивисті провулки. Мало алеї та стежки, що вели навпростець.

Подекуди в Архівах вирувала активність, теж достоту як у міс­ті. Скрипторій мав ряди парт, за якими канцеляри ни­діли над перекладами або переписували вицвілі тексти до ­нових книг свіжим, темним чорнилом. У Сортувальній Залі канцеляри актив­но прочісували книжки й розставляли їх по полицях.

Хворе Місце, на щастя, було геть не таким, як я очікував. Насправді то було місце, в якому нові книжки проходили знезараження перед додаванням до колекції. Вочевидячки книжки обожнює безліч різних істот. Одні пожирають пергамент і вичинену шкіру, інші мають смак до паперу чи клею. Книжкові черв’ячки — найбезневинніші з них, і після кількох історій, почутих від Вілема, мені понад усе закортіло помити руки.

Гніздо Каталогізатора, Палітурня, Марґінеси, Палімпсест — усі вони були жваві, наче вулики, повні тихих працелюбних канцелярів.

Зате інші частини Архівів були аж ніяк не жваві. Наприклад, відділ нових надходжень був крихітний і постійно темний. У вік­но я бачив, що одна стіна його приміщення повністю зайнята величезною мапою з містами й дорогами, позначеними так детально, що це скидалося на ткацький верстат із переплутаними нитками. Мапа була вкрита шаром прозорого алхімічного лаку, а ще були нотатки, записані в різних місцях червоним тушовим олівцем. У них переповідалися чутки про бажані книжки та останнє відоме місцеперебування різних команд цього відділу.

Фоліанти скидалися на великий громадський сад. Будь-який студент мав право вільно туди приходити й читати книжки з тамтешніх полиць. А ще можна було подати запит канцелярам, а ті неохоче йшли до Сховища, щоб відшукати якщо не саме ту книгу, яка була потрібна, то принаймні щось тісно пов’язане з нею.

Однак Сховище становило переважну більшість території Архівів. Ось де насправді жили книжки. І там, як і в будь-якому місті, були райони добрі й погані.

У добрих районах усе було організовано й занесено до ­каталогів як годиться. У цих місцях облікові книги вказу­вали на місцезнаходження книжок чітко, наче тицяючи ­пальцями.

А ще були погані райони. Частини Архівів, які були забуті, занедбані чи просто надто проблемні, щоб із ними можна було розбиратися тепер. У цих місцях книжки були організовані за старими каталогами або й узагалі без каталогів.

Стояли стіни з полицями, схожими на беззубі роти: там канцеляри, яких уже давно не було, розбирали якийсь старий каталог, щоб занести книжки до модної на той час системи. Тридцять років тому два цілі поверхи перетворилися з гарного району на поганий, коли ларкінські облікові книги було спалено ворожим угрупованням канцелярів.

А ще, звісно, були двері з чотирма пластинами. Таємниця в серці міста.

Гуляти в гарних районах було добре. Приємно було піти на пошуки книжки та знайти її саме там, де вона мала бути. Це було легко. Втішно. Швидко.

Зате погані райони заворожували. Книжки там були запилюжені й занехаяні. Розгорнувши одну, можна було прочитати слова, яких сотні років не бачили жодні очі. Там, серед сміття, траплялися скарби.

Саме в цих місцях я шукав чандріян.

Я шукав годинами, шукав днями. Значною мірою я прийшов до Університету саме через бажання довідатися правду про них. Тепер, нарешті діставши легкий доступ до Архівів, я надолужував згаяний час.

Однак я, попри довгі години пошуків, практично нічого не знаходив. У кількох книжках із дитячими оповідками чандріяни займалися дрібним хуліганством — наприклад, крали пироги й робили так, щоб молоко скисло. В інших вони укладали угоди, як демони в атурських п’єсах-мораліте.

У цих історіях були розсіяні кілька тонких ниток фактів, але лише таких, які я вже знав. Чандріяни прокляті. Про їхню присутність сповіщають знаки: синє полум’я, гниль та іржа, холод у повітрі.

Моє полювання ускладнювалося тим, що я ні в кого не міг попросити допомоги. Якщо стане відомо, що я витрачаю час на читання казочок, моя репутація не покращиться.

Ще важливіше було те, що серед тих небагатьох речей, які я знав про чандріян, було таке: вони безжально знищують будь-які знання про власне існування. Вони перебили мою трупу, бо мій батько писав про них пісню. У Требоні вони знищили всіх гостей на весіллі, бо деякі з них бачили зображення чандріян на стародавньому гончарному виробі.

Зважаючи на ці факти, видавалося, що патякати про чандріян — не найрозважливіший варіант дій.

Тож я займався пошуками самотужки. За кілька днів облишив надію знайти щось помічне, як-от книжку про чандріян, чи навіть щось ґрунтовне, як монографія. Та все ж я читав далі, сподіваючись відшукати приховане десь зерня правди. Один-єдиний факт. Натяк. Хоч щось.

Але дитячі оповідки небагаті на деталі, та й ті нечисленні деталі, які я знаходив, були явно вигадані. Де живуть чандріяни? У хмарах. У снах. У замку з цукерок. Які їхні ознаки? Грім. Потемніння місяця. В одній оповідці навіть згадувалися веселки. Хто міг таке написати? Нащо прищеплювати дитині страх до веселок?

Натрапити на імена було простіше, але всі вони явно були вкрадені з інших джерел. Майже всі вони були іменами демонів, згаданих у «Книзі Шляху», або ж походили з якоїсь п’єси, передусім «Деоніки». В одній до болю алегоричній історії чандріян було названо на честь сімох відомих імператорів часів Атурської імперії. Тут я принаймні трішки гірко посміявся.

Урешті я натрапив на тоненький томик під назвою «Книга таємниць», похований у глибині Мертвих Облікових Книг. То була дивна книжка: упорядкована як бестіарій, але написана як дитячий букварик. У ній були зображення таких казкових істот, як оґри, трау й денерлінґи. У кожному записі був малюнок, що супроводжувався коротким дурнуватим віршиком.

Звісно ж, запис про чандріян був єдиним, що не містив малюнка. Замість нього була лише чиста сторінка, обрамлена декоративними завитками. Вірш, який супроводжував її, був гірше ніж нікудишній:

Елодін увійшов до лекційної зали, спізнившись майже на годину. Його одяг був вимазаний плямами від трави, а в його волоссі заплуталося сухе листя. Він усміхався.

Того дня на нього чекали всього шестеро студентів. Джаррет не приходив уже два заняття. Зважаючи на те, як ущипливо він висловлювався, перш ніж щезнути, я сумнівався, що він повернеться.

— Негайно! — вигукнув без попередження Елодін. — Розкажіть мені дещо!

То був останній із його способів згайнувати наш час. На початку кожної лекції він вимагав повідомити цікавий факт, якого ще ніколи не чув. Звісно ж, визначати критерії цікавості міг лише сам Елодін, а якщо перший названий факт не дотягував до планки чи Елодін уже його знав, він вимагав іще й іще, аж доки хтось не казав чогось такого, що його веселило.

Він показав на Брін.

— Уперед!

— Павуки можуть дихати під водою, — хутко сказала та.

Елодін кивнув.

— Добре, — поглянув на Фентона.

— На південь від Вінтасу є річка, яка тече не в той бік, — сказав Фентон. — Це солона річка, що тече вглиб континенту від Сентського моря.

Елодін хитнув головою.

— Я вже в курсі.

Фентон опустив погляд на папірець.

— Імператор Венторан одного разу ухвалив закон…

— Нудно! — голосно урвав його Елодін.

— Якщо ви вип’єте більш як дві кварти морської води, вас знудить? — запитав Фентон.

Елодін задумливо поворушив ротом, неначе намагаючись витягнути з-поміж зубів шматок хряща. А тоді вдоволено кивнув:

— Гарно, — і показав на Уреша.

— Нескінченність можна ділити нескінченну кількість разів, і частки, які вийдуть, однаково будуть нескінченно великими, — промовив Уреш зі своїм дивним ленаттським акцентом. — Але якщо розділити число, відмінне від нескінченності, на нескінченність, частки, які вийдуть, будуть не-нескінченно малими. Оскільки вони є не-нескінченно малими, але їхня кількість нескінченна, їхня сума при зворотному додаванні буде нескінченна. Це вказує на те, що будь-яке число насправді є нескінченним.

— Ого, — промовив Елодін, витримавши довгу паузу, і серйозно тицьнув пальцем у ленаттця. — Уреше, ось тобі наступне завдання: переспи з кимось. Якщо не знаєш, як це робиться, підійди до мене після заняття.

Він повернувся до Інісси.

— Іллійці так і не вигадали писемності, — сказала вона.

— Неправда, — відповів Елодін. — Вони послуговувалися системою плетених вузлів, — він зробив якийсь складний жест обома руками, неначе переплітаючи щось. — І робили це задовго до того, як ми почали нашкрябувати піктограми на шкурах овець.

— Я не кажу, що вони не фіксували мовлення, — пробурмотіла Інісса. — Я сказала «писемність».

Елодін примудрився показати, що безмежно знуджений, просто знизавши плечима.

Інісса насупилася на нього.

— Гаразд. У Скерії є собаки, які народжують через рудиментарний пеніс, — заявила вона.

— Ого, — промовив Елодін. — Добре. Так.

Показав на Фелу.

— Вісімдесят років тому в Медиці виявили, як можна видаляти катаракту з очей, — сказала Фела.

— Я вже знаю, — відповів Елодін, зневажливо махнувши ­рукою.

— Дозвольте договорити, — попросила Фела. — Збагнувши, як це робити, вони дістали змогу повертати зір людям, які взагалі не могли бачити до цього. Ці люди не осліпли, а народилися незрячими.

Елодін із цікавістю схилив голову набік.

Фела продовжила:

— Коли вони діставали змогу бачити, їм показували предмети. Кулю, куб і піраміду на столі, — говорячи, Фела показувала ці тіла жестами. — Тоді зцілювачі питали в них, який із трьох предметів круглий.

Фела спинилася задля ефекту, глипаючи на всіх нас.

— Вони не могли цього сказати, просто дивлячись на предмети. Цим людям спершу треба було їх помацати. Лише помацавши кулю, вони розуміли, що вона і є круглою.

Елодін закинув голову назад і з задоволенням розсміявся.

— Справді? — перепитав він.

Вона кивнула.

— Приз дістається Фелі! — вигукнув Елодін, підкинувши руки вгору. Сягнув у кишеню, дістав якийсь брунатний довгастий предмет і сунув їй у долоні.

Вона з цікавістю поглянула на предмет. То був стручок молочаю.

— Квоут іще не говорив, — зауважила Брін.

— Байдуже, — недбало кинув Елодін. — Квоут хріново грає в цікаві факти.

Я якомога гучніше набурмосився.

— Гаразд, — погодився Елодін. — Скажи, що там у тебе.

— Адемські найманці мають таємне мистецтво, що зветься летані, — промовив я. — Саме воно робить їх такими несамовитими в бою.

Елодін схилив голову набік і перепитав:

— Справді? І що це таке?

— Не знаю, — безтурботно відповів я, сподіваючись його роздратувати. — Як я вже сказав, воно таємне.

Елодін, схоже, замислився над цим на мить, а тоді похитав головою.

— Ні. Цікаво, але не факт. Це все одно що сказати, буцімто шалдійські лихварі мають таємне мистецтво, яке зветься фінансія, й саме воно робить їх такими несамовитими в банківських справах. У цьому немає змісту, — він іще раз вичікувально поглянув на мене.

Я спробував пригадати щось інше, та не зміг. Моя голова була повна казок і результатів пошуків інформації про чандріян, які вели у глухий кут.

— Бачиш? — звернувся Елодін до Брін. — Хріново в нього виходить.

— Я просто не знаю, чому ми марнуємо на це час, — різко заявив я.

— Ти маєш цікавіші справи? — запитав він.

— Так! — вибухнув я гнівом. — У мене є тисяча важливіших справ! Наприклад, вивчення імені вітру!

Елодін підняв один палець, спробувавши стати в позу мудре­ця — щоправда, марно: завадило листя у волоссі.

— Дрібні факти ведуть до великого знання, — наспівно проголосив він. — Так само як дрібні імена ведуть до великих імен.

Елодін плеснув у долоні й завзято потер руками.

— Гаразд! Фело! Розгортай свій приз, і ми зможемо дати Квоутові ту науку, якої він так щиро бажає.

Фела розколола суху оболонку стручка молочаю. Їй у руки посипався білий пушок летючих насінин.

Майстер-Іменувач жестом наказав Фелі підкинути його у повітря. Фела підкинула, і на очах у всіх ця маса білого пуху полину­ла до високої стелі лекційної зали, а тоді важко впала на землю.

— Трясця його матері, — проказав Елодін.

Він неквапом підійшов до купки насінин, підняв її й енергійно помахав нею — так, що в повітрі повільно розлетілися хмаринки молочаєвого насіння. Відтак почав гасати залою за насінинами, намагаючись упіймати їх у повітрі. Ліз на стільці, бігав лекторським помостом і вискакував на стіл у передній частині приміщення.

При цьому він постійно хапався за насінини. Спершу — ­однією рукою, так, як ловлять м’яч. Однак успіху не мав, тож заходився плескати на них так, як убивають мух. Коли й це нічого не дало, Елодін спробував ловити їх обома руками, як дитина підхоплює в повітрі світлячка.

Утім, йому не вдавалося заволодіти жодною. Що більше він ганявся, то більше навіснів, швидше біг, завзятіше ­хапався. Так тривало цілу хвилину. Дві хвилини. П’ять хвилин. Десять.

Можливо, так тривало б усе заняття, та врешті Елодін перечепився через стілець і впав на кам’яну підлогу, боляче вдарившись, роздерши штанину й закривавивши коліно.

Схопившись за ногу, Елодін сів на долівку й вивергнув із себе потік лютих лайок — таких, яких я ще ніколи в житті не чув. Він кричав, гарчав, плювався. Висловився щонайменше вісьмома мовами, і навіть тоді, коли його слова були мені не­зрозумілі, від їхнього звучання стискалися нутрощі, а волосся на руках ставало дибки. Він казав таке, що я аж пітнів. Казав таке, що мене починало нудити. Казав таке, що я навіть не знав, що так можна казати.

Гадаю, так могло тривати й далі, але Елодін, сердито відсапуючись, втягнув до рота одну з летючих насінин молочаю й почав несамовито кашляти та задихатись.

Урешті він виплюнув насінину, перевів подих, зіп’явся на ноги й пошкандибав геть із лекційної зали, не сказавши більше ні слова.

За мірками майстра Елодіна це заняття було не надто дивне.

Побачивши Емброуза з Денною в Імрі, я впав у похмурий настрій. Дорогою назад до Університету мені йшла обертом голова від думок про них. Емброуз робить це суто заради насмішки? Як так вийшло? Що собі думає Денна?

Після майже безсонної ночі я постарався про це не думати, а натомість зарився вглиб Архівів. Книги — кепська заміна жіночому товариству, але знайти їх легше. Я втішився, полюючи на чандріян у темних куточках Архівів. Читав, доки не запекло в очах, а в голові не стало важко й тісно.

Минув майже цілий виток, а я тільки те й робив, що ходив на заняття та переривав Архіви. За свої труди дістав повні легені пилу, невідступний головний біль від багатогодинного читання при симпатичному світлі й вузол між лопатками через те, що горбився над низьким столом, гортаючи вицвілі залишки ґілеанських облікових книг.

А ще знайшов одну-єдину згадку про чандріян. Вона була в рукописному томі завбільшки з восьму частину аркуша під назвою «Дивочна збірка народніх вірувань». На мою думку, книжці було років із двісті.

Ця книжка була збіркою переказів і забобонів, зібраних істориком-аматором у Вінтасі. На відміну від «Шлюбних ігор дракуса звичайного», вона не намагалася довести істинність чи хибність цих вірувань. Автор просто зібрав і впорядкував перекази, раз у раз доповнюючи їх коротенькими коментарями про те, як вірування, судячи з усього, змінюються залежно від регіону.

Цей том вражав: на нього явно пішов не один рік досліджень. Чотири розділи про демонів. Три розділи про фей, і один із них — повністю присвячений переказам про Фелуріян. Траплялися сторінки про блукальців, рендлінґів і трау. Автор записував пісні про сірих дам і білих вершників. Один довгий розділ був про курганних драуґарів. Шість розділів були про народну магію: вісім способів лікування бородавок, дванадцять способів розмовляти з мертвими, двадцять два різновиди любовних чарів…

Увесь запис про чандріян займав менш як пів сторінки:

Квоут підніс руку, і Хроніст прибрав перо з паперу.

— Спинімося тут на хвильку, — мовив Квоут і кивнув на вікно. — Бачу, сюди прямує Коб.

Він підвівся та обтер спереду фартух.

— Пропоную вам обом трохи відсапатися, — кивнув Хроністові. — Ви маєте такий вигляд, ніби щойно займалися чимось недозволеним.

Квоут спокійно зайшов за шинквас і став там.

— Звісно ж, немає нічого дальшого від правди. Хроністе, ви знуджені, чекаєте на роботу. Тому ваше письмове приладдя й лежить на видноті. Ви хотіли б не застрягати без коня в цьому забитому містечку. Але таки застрягли, і ви візьмете від цього все що можна.

Баст усміхнувся.

— О-о-о! Підкажіть щось і мені!

— Зіграй на своїх сильних сторонах, Басте, — сказав Квоут. — Ти п’єш із нашим єдиним клієнтом, бо ти безпорадний лайдак, якого й на думку нікому не спаде попросити про допо­могу в полях.

Баст радо всміхнувся.

— Мені теж нудно?

— Звісно, Басте. Як може бути інакше? — Квоут склав лляне полотно й поклав його на шинквас. — Я ж надто заклопотаний, щоб нудьгувати. Метушуся, виконуючи сотню дрібних завдань, без яких неможлива злагоджена робота шинку.

Він поглянув на обох присутніх.

— Хроністе, зігніться на стільці. Басте, якщо не можеш не всміхатися, принаймні почни розповідати нашому другові істо­рію про трьох священників і мельниківну.

Бастова усмішка поширшала.

— Гарна історія.

— Усі знають свої ролі? — Квоут підняв полотно із шинкваса та пройшов за двері на кухню зі словами: — Входить Старий Коб. Вихід ліворуч.

Залунало тупання ніг по дерев’яному помосту, а тоді Старий Коб роздратовано вбіг до шинку «Путь-камінь». Хутко поглянув за стіл, за яким усміхався Баст, жестикулюючи й розповідаючи якусь історію, а тоді покрокував до шинкваса.

— Агов? Коуте, ти там?

За мить із кухні вилетів шинкар, обтираючи мокрі руки об фартух.

— Здоров, Кобе! Чим можу допомогти?

— Ґрем послав по мене овенсівського малого, — роздратовано сказав Коб. — Не знаєш, чого я зараз тут, а не тягаю овес?

Коут хитнув головою.

— Я думав, він сьогодні заносить пшеницю Мурріонів.

— Дурість, хай йому грець, — буркнув Коб. — У нас сього­дні йде до дощу, а я стою тут, поки в мене на полі лежать скирти сухого вівса.

— Якщо вже ти тут, — мовив із надією шинкар, — може, тебе зацікавить трохи сидру? Свіжого, вранці саме вичавили.

Роздратування на обвітреному обличчі старого дещо ослабло.

— Якшо вже я чекаю… — сказав він. — Кухоль сидру — це було б геть незле.

Коут пішов до підсобки й повернувся з глиняним глеком. На помості за дверима шинку знову затупали чиїсь ноги, і в двері пройшов Ґрем разом із Джейком, Фурманом і ковальчуком.

Коб повернувся і гнівно зиркнув на них.

— Шо в біса може бути таким важливим, шоб тягнути мене зрання в місто? — запитав він. — Час не жде…

Раптом за столиком, де сиділи Хроніст і Баст, вибухнув сміх. Усі повернулися до нього й побачили, як Хроніст яскраво червоніє, сміючись і прикриваючи рота однією рукою. Баст теж сміявся, гупаючи по столу.

Ґрем підвів інших до шинкваса.

— Я тут взнав, шо Фурман і хлопчисько помагають Оррісонам відвезти вівці на ринок, — заявив він. — До Бедна, так?

Фурман і ковальчук закивали.

— Зрозумів, — Старий Коб опустив погляд на руки. — Значить, на його похорон ви не потрапите.

Фурман похмуро кивнув, зате на обличчі Аарона відбився шок. Він зазирнув у обличчя всім по черзі, та всі інші заціпеніли на місці, глипаючи на старого фермера біля шинкваса.

— Добре, — врешті сказав Коб, підвівши погляд на Ґрема. — Добре, шо ти завів нас сюди, — побачив обличчя хлопця й пирхнув. — Хлопчиську, ти маєш такий вигляд, ніби щойно вбив свого кота. Баранина їде на ринок. Шеп це знав. Він би нітрохи не подумав про тебе гірше, бо ти зробив те, шо треба.

Він підняв руку, щоб поплескати ковальчука по спині.

— Ми всі вип’ємо разом, аби провести його як годиться. Ось шо важливо. Те, шо сьодні буде в церкві, — то просто священницькі балачки. Ми знаємо, як краще прощатися, — він зазирнув за шинквас. — Коуте, принеси-но нам того, шо він любив найбільше.

Шинкар уже заворушився, збираючи дерев’яні гальби й наповнюючи їх темно-брунатним пивом із невеличкої бочки позаду шинкваса.

Старий Коб підніс свою гальбу. Інші повторили за ним.

— За нашого Шепа.

Першим заговорив Ґрем:

— Як ми були малі, я зламав ногу, коли ми пішли полювати, — розповів він. — Я сказав йому бігти по допомогу, та він не схотів мене кидати. Зібрав маленькі санчата хрін зна з чого. І протягнув мене аж до містечка.

Усі випили.

— Він мене з жінкою познайомив, — зізнався Джейк. — Не знаю, чи дякував йому за те хоч раз як годиться.

Усі випили.

— Коли я хворів на круп, він щодня до мене приходив, — сказав Фурман. — Мало хто так робив. Ше й супу від своєї дружини приносив.

Усі випили.

— Він був добрий до мене, коли я тільки прийшов сюди, — розповів ковальчук. — Розказував анекдоти. А якось я зіпсував зчеплення для фургона, яке він мені приніс, щоб полагодити, то він так і не розказав майстрові Калебу, — він важко ковтнув і нервово роззирнувся довкола. — Він мені дуже подобався.

Усі випили.

— Він був сміливіший за нас усіх, — заявив Коб. — Першим устромив ніж у того хлопаку вчора. Якби те падло було хоч трохи нормальне, тут йому й настав би кінець.

Голос у Коба трохи дрижав. На якусь мить він видався дрібним, стомленим, стало зрозуміло, скільки йому років.

— От тільки це було не так. Кепські зараз часи для сміливців. І все одно він був сміливий. Якби ж то я замість нього був сміливий і мертвий, а він зара був удома й цілував молоду жінку.

Інші забурмотіли й випили до дна. Ґрем трохи покашляв, перш ніж поставити свою гальбу на шинквас.

— Я не знав, що сказати, — тихо промовив ковальчук.

Ґрем з усмішкою поплескав його по спині.

— Ти гарно впорався, хлопчиську.

Шинкар прокашлявся, і всі перевели погляди на нього.

— Сподіваюся, ви не подумаєте, ніби я надто зухвалий, — сказав Коут. — Я не знав його так добре, як ви. Замало для першого тосту, але, може, достатньо для другого, — пововтузився із зав’язками фартуха, ніби знітився через те, що взагалі заговорив. — Знаю, зараз іще рано, та я дуже хотів би перекинути з вами склянку віскі за Шепа.

Залунало схвальне бурмотіння, і шинкар витягнув із-під шинкваса склянки й заходився їх наповнювати. І віскі на­ливав не з пляшки: рудоволосий набирав випивку з однієї ­з величезних бочок, які лежали на стільниці за шинквасом. Бочкове віскі коштувало один гріш за ковток, тож вони під­няли склянки із серйознішою теплотою, ніж могли б за інших обставин.

— То за шо питимемо? — запитав Ґрем.

— За кінець хрінового року? — мовив Джейк.

— Та хіба це тост? — буркнув на нього Старий Коб.

— За короля? — припустив Аарон.

— Ні, — відповів шинкар напрочуд твердим голосом і підняв склянку. — За давніх друзів, які заслуговували на краще.

Чоловіки по той бік шинкваса невесело закивали й вихилили склянки.

— Пане й пані, гарно ми перекинули цю скляночку, — шанобливо промовив Старий Коб. Очі в нього злегка засльозилися. — Ти, Коуте, джентльмен. І я радий, шо тебе знаю.

Ковальчук поставив склянку, але та впала на бік і покотилася шинквасом. Він підхопив її, перш ніж вона скотилася за край, і перевернув, підозріливо оглядаючи заокруглене дно.

Джейк, помітивши його спантеличення, голосно, по-фермерськи засміявся, тимчасом як Фурман демонстративно поставив свою склянку на шинквас догори дриґом.

— Не знаю, як це роблять у Ранніші, — сказав хлопцеві Фурман, — але в нас це неспроста називають «перекинути».

Ковальчук із доречно зніченим виглядом поставив свою склянку догори дриґом, як інші, на шинквас. Шинкар заспокійливо всміхнувся йому, а тоді зібрав склянки і щез на кухні.

— Ну, гаразд, — бадьоро мовив Старий Коб, потираючи руками. — Після того як ви двоє вернетеся з Бедна, у нас на це буде цілий вечір. Але погода мене не ждатиме, та й Оррісони, певно, вже дуже хочуть у дорогу.

Коли вони вибрели нещільною юрбою з «Путь-каменя», Квоут вийшов із кухні й повернувся до столика, за яким сиділи Баст і Хроніст.

— Шеп мені подобався, — тихо мовив Баст. — Коб, може, й трохи нестриманий чорноротий старий, але він здебільшого знає, про що говорить.

— Коб не знає й половини того, що думає, ніби знає, — заперечив Квоут. — Ти вчора врятував усіх. Якби не ти, та істота пройшла б залою, наче фермер, що молотить пшеницю.

— Реші, це просто не так, — сказав Баст відверто ображеним тоном. — Ви його зупинили б. Ви інакше не можете.

Шинкар відмахнувся від цих слів, не бажаючи сперечатися. Вуста Баста стиснулись у сувору, сердиту риску. Очі примружилися.

— І все-таки, — тихо мовив Хроніст, знявши напруження, поки воно не стало засильним, — Коб мав рацію. Це був сміливий учинок. Таке варто шанувати.

— Ні, не варто, — заперечив Квоут. — Тут Коб мав рацію. Зараз кепські часи для сміливців, — він жестом наказав Хроністові взяти перо. — І все ж я теж шкодую, що не був сміливішим: тоді Шеп був би вдома й цілував би молоду дружину.

Урешті Віл і Сім витягнули мене з теплих обіймів Архівів. Я пручався та проклинав їх, але вони були непохитні у своїх переконан­нях, і ми втрьох пішли дорогою до Імрі, попри студений вітер.

Ми дістались «Еоліяна» й зайняли столик біля східного каміна, де можна було стежити за сценою та гріти спини. Після одного-двох келихів випивки я відчув, як туга за книжками перетворилася на ледь помітний біль. Наша трійця розмовляла та грала в карти, і врешті я почав веселитися, попри те що Денна, поза сумнівом, гуляла десь попід руку з Емброузом.

За кілька годин я сидів згорбившись на стільці, сонний і зігрі­тий вогнем неподалік, тимчасом як Віл і Сім чубилися через те, ким був верховний король Модеґу: справжнім правлячим монархом чи лише символом. Коли я вже майже спав, об наш стіл жорстко грюкнула важка пляшка, а тоді ніжно задзеленчали винні келихи.

Поряд із нашим столиком стояла Денна.

— Підіграй, — мовила вона собі під носа. — Ти чекав на мене. Я спізнилась, і ти засмучений.

Я, осоловілий, сяк-так випрямився на стільці та покліпав у намаганні прокинутися.

Сім хутко прийняв виклик.

— Уже минула година, — заявив він, несамовито суплячись. Твердо постукав двома пальцями по столу. — Не думаю, що випивка для мене виправить ситуацію. Я бажаю вибачення.

— Винна в цьому не лише я, — відповіла Денна, випро­мінюючи зніяковіння. Повернулася й показала на шинквас.

Я поглянув туди, побоюючись, що зобачу, як там стоїть Емброуз у своєму клятому капелюсі й самовдоволено за мною стежить. Але там був лише лисуватий шалдієць. Він якось коротко, дивно вклонився нам, чи то вітаючись, чи то перепрошуючи.

Сім набурмосився на нього, а тоді знову повернувся до Денни й нехотячи показав на порожній стілець навпроти мене.

— Гаразд уже. То як, зіграємо в кутики чи що?

Денна опустилася на стілець, сівши спиною до зали. Тоді перехилилася й поцілувала Сіммона в лоба.

— Ідеально, — сказала вона.

— Я теж був набурмосений, — зауважив Вілем.

Денна посунула пляшку до нього.

— І за це ти можеш налити вина, — вона поставила перед кожним із нас по келиху. — Подарунок від мого занадто наполегливого залицяльника, — роздратовано зітхнула. — Вони ніколи не можуть нічого не дарувати, — Денна задумливо придивилася до мене. — Ти якось дивно мовчиш.

Я провів рукою по обличчю і сказав:

— Не очікував побачити тебе сьогодні. Ти застала мене, коли я мало не задрімав.

Вілем налив блідо-рожевого вина, а тоді роздав келихи, поки Денна вивчала гравірування у верхній частині пляшки.

— Сербеор, — замислено промовила вона. — Навіть не знаю, чи пристойний це врожай.

— Насправді ні, — буденним тоном відповів Сіммон, узявши свій келих. — Сербеор — це атурська територія. Нормальні врожаї бувають лише у вин із Вінтасу.

Він трохи випив.

— Справді? — перепитав я, дивлячись на власний келих.

Сім кивнув.

— Із цим часто виникає плутанина.

Денна випила й кивнула самій собі.

— Одначе вино добре, — сказала вона. — Він іще за шинквасом?

— Так, — сказав я, не дивлячись.

— Що ж, тоді… — вона всміхнулася. — Схоже, ти від мене не відчепишся.

— Ти коли-небудь грала в кутики? — з надією спитав Сім.

— На жаль, ні, — відповіла Денна. — Але навчаюся швидко.

Із моєю й Віловою допомогою Сім пояснив правила. Денна поставила кілька конкретних запитань, показавши, що зрозуміла суть. Я зрадів. Сидячи за столом навпроти мене, вона мала стати моєю партнеркою.

— На що зазвичай граєте? — спитала.

— Залежить від обставин, — сказав Віл. — Іноді ми граємо на руку. Іноді — на партію.

— Тоді на партію рук, — сказала Денна. — Скільки?

— Спершу можна зіграти тренувальну партію, — відповів Сім, змахнувши з очей волосся. — Бо ти лише вчишся і взагалі.

Вона примружила очі.

— Я не потребую особливого ставлення, — сягнула в кишеню й виклала на стіл монету. — Хлопці, один йот — це для вас забагато?

Це було забагато для мене, тим паче з партнеркою, яка що­йно навчилася грати.

— Обережніше з цими двома, — попередив я. — Вони грають на кров.

— Насправді, — зауважив Вілем, — кров мені не по­тріб­на, і натомість я граю на гроші, — він попорпався в гаманці, доки не знайшов йот, який твердо поклав на стіл. — Я гото­вий зіграти тренувальну партію, та якщо їй ця думка видається образливою, я поб’ю її й заберу все, що вона захоче викласти на стіл.

Денна у відповідь усміхнулася.

— Такі, як ти, Віле, мені до вподоби.

Перша рука виявилася непоганою. Денна сплохувала з однією взяткою, але ми все одно не змогли б виграти, бо карти були проти нас. Зате на другій руці вона помилилася під час торгу. Тоді, коли Сім її виправив, знітилася й почала торгуватись як скажена. Відтак ненароком пішла першою. Помилка не бозна-яка велика, але вона виклала чирвового валета, а це чудово всім підказало, яка в неї рука. Денна теж це помітила, і я почув, як вона бурмоче собі під носа щось однозначно нежіночне.

Віл і Сім, віддані своєму слову, безсоромно взялися за діло, щоб скористатися ситуацією. Я ж, із огляду на слабкі карти в руці, мало що міг — хіба що сидіти й дивитись, як вони виграють наступні дві взятки й починають насуватися на Денну, мов голодні вовки.

От тільки їм не вдалося. Вона витягнула розумну карткову силу, а тоді дістала чирвового короля. Це було безглуздо, бо вона вже намагалася піти з валета. А тоді дістала ще й туза.

Я усвідомив, що її незграбна, невдатна гра була блефом, незадовго перед Вілом і Сімом. Я постарався не виказувати свого здогаду, доки не побачив, як на їхніх обличчях відобразилося нечітке усвідомлення. А тоді засміявся.

— Не гни кирпи, — застерегла мене Денна. — Я й тебе надурила. Коли показала валета, тебе наче нудити почало, — піднесла руку до рота й вирячила безневинні очі. — Ой божечки, ще ніколи не грала в кутики. Ви можете мене повчити? Чи правда, що іноді люди грають у це на гроші?

Денна різко поклала на стіл іще одну карту й зібрала взятку.

— Прошу. Ви маєте радіти, що я ляскаю вас по руці, а не обдираю, мов липки, всю ніч, як ви заслуговуєте.

Вона невблаганно розібралася з рештою руки, і це дало нам таку сильну перевагу, що з рештою партії все було ясно. Денна після цього не пропустила жодної взятки і грала з такою вправністю, що Манет поряд із нею був усе одно що тяг­ловий кінь.

— Це була мені наука, — мовив Віл, посунувши свій йот до Денни. — Можливо, мені треба трохи зализати рани.

Денна підняла келих в салюті.

— За легковірність добре освічених.

Ми цокнулися з нею келихами й випили.

— А ви були підозріло відсутні, — сказала Денна. — Я чекала на вас майже два витки.

— Чому? — запитав Сім.

Денна розважливо поглянула на Віла й Сіма.

— Ви теж студенти Університету, так? Того особливого, в якому навчають магії?

— Є таке, — приємно погодився Сім. — Ми під зав’язку повні маловідомими секретами.

— Ми граємося з темними силами, яких краще не чіпати, — безтурботно сказав Віл.

— До речі, це зветься Арканум, — зауважив я.

Денна серйозно кивнула, нахилившись уперед. Її личко стало напруженим.

— Загалом ви, мабуть, знаєте, як вона працює в більшості випадків, — вона поглянула на нас. — То розкажіть. Як вона працює?

— Вона? — перепитав я.

— Магія, — пояснила Денна. — Справжня магія.

Ми з Вілом і Сімом хутко перезирнулася.

— Все складно, — заговорив я.

Денна знизала плечима й відкинулася на спинку стільця.

— У мене дуже-дуже багато часу, — заявила вона. — І мені треба знати, як вона працює. Покажіть. Продемонструйте магію.

Ми ніяково засовалися на стільцях. Денна розсміялася.

— Нам не можна, — сказав я.

— Що? — перепитала вона. — Це порушує якусь космічну рівновагу?

— Це порушує спокій констеблів, — відповів я. — Вони за таке по голівці не гладять.

— І майстрам в Університеті це не надто подобається, — докинув Віл. — Вони дуже дбають про репутацію Університету.

— Ой, та ну, — заговорила Денна. — Я чула історію про те, як наш Квоут викликав якийсь демонічний вітер, — вона різко показала великим пальцем на двері позаду себе. — Просто на подвір’ї.

Це їй Емброуз розповів?

— То був просто вітер, — сказав я. — Демони там ні до чого.

— А ще його за це відшмагали, — додав Віл.

Денна поглянула на нього так, ніби не могла зрозуміти, чи жартує він, а тоді знизала плечима.

— Що ж, я не хотіла б доводити когось до біди, — сказала вона з відвертою нещирістю. — Але мене охопила потужна цікавість. І я маю таємниці, які готова запропонувати навзамін.

Тут Сім нашорошив вуха.

— Які таємниці?

— Усі таємниці жіноцтва в їхньому безмежному розмаїтті, — з усмішкою відповіла Денна. — Так уже сталося, що я знаю декілька секретів, які, можливо, дозволять вам уникати проколів у стосунках зі слабкою статтю.

Сім прихилився до Віла й запитав, перейшовши на театральний шепіт:

— Вона сказала «проколів» чи «приколів»?

Віл тицьнув у груди себе, а тоді — Сіма.

— У мене проколи. У тебе приколи.

Денна здійняла брову та схилила голову набік, вичікувально глипаючи на нашу трійцю.

Я ніяково прокашлявся.

— Нам радять не ділитися таємницями Аркануму. Це не одно­значне порушення законів Університету…

— Насправді однозначне, — втрутився Сіммон, винувато поглянувши на мене. — Кількох законів.

Денна драматично зітхнула, звівши очі до високої стелі.

— Так я й думала, — відповіла вона. — Ви просто гарно ­балакаєте. Визнайте: ви не вмієте обертати вершки на масло.

— Я достеменно знаю, що Сім може обертати вершки на масло, — заявив я. — Просто він цього не любить, бо лінивий.

— Я не прошу вас навчити мене магії, — сказала Денна. — Мені просто треба знати, як вона працює.

Сім поглянув на Віла.

— Це не підпадає під визначення несанкціонованого розголошення, так?

— Неправомірного розкриття, — похмуро нагадав Віл.

Денна змовницьки нахилилася вперед, поклавши лікті на стіл.

— У такому разі, — промовила вона, — я також готова профінансувати вечір активної пиятики, що однозначно перевершить ту просту пляшку, яку ви бачите перед собою, — перевела погляд на Віла. — Одна людина з тих, хто працює тут за шинквасом, нещодавно знайшла в підвалі запилюжену кам’яну пляшку. Там не просто вишуканий старий скатен, напій королів шалдим, — там меровані.

Вілем не змінився на лиці, проте його темні очі заблищали.

Я окинув поглядом майже безлюдну залу.

— Вечір ордена не надто жвавий. Ми не маємо вскочити в халепу, якщо сидітимемо тихо, — позирнув на двох своїх супутників.

Сім усміхався своєю хлоп’ячою усмішкою.

— Ніби логічно. Таємниця за таємницю.

— Якщо це справді меровані, — докинув Вілем, — я готовий ризикнути трішки образити почування майстрів.

— Ну, гаразд, — мовила із широкою усмішкою Денна. — Ви перші.

Сім нахилився вперед, не встаючи зі стільця.

— Найпростіше, мабуть, зрозуміти симпатію, — заговорив він, а тоді зупинився, неначе не знаючи, що казати далі.

Втрутився я.

— Знаєш, як за допомогою таля можна підняти щось надто важке для підняття вручну?

Денна кивнула.

— Симпатія дозволяє робити щось подібне, — продовжив я. — Але без незграбних канатів і блоків.

Вілем кинув на стіл два залізні драби й пробурмотів зв’я­зування. Посунув монету праворуч пальцем — і та, що була ліворуч, посунулася через стіл одночасно з нею, повторюючи її рух.

Тут Денна трохи округлила очі. Вона не охнула, та все ж сильно втягнула повітря крізь ніс. Лише тоді мені спало на думку, що вона, певно, досі нічого подібного не бачила. Через мою науку легко було забути, що людина може жити за кілька миль від Університету, зовсім не стикаючись навіть із найпростішою симпатією.

Але Денні слід віддати належне: вона миттю оговталася від подиву. Зовсім трішки повагалася та простягнула один палець, щоб торкнутись одного із драбів.

— Так працював дзвоник у моїй кімнаті, — промовила замислено.

Я кивнув.

Віл посунув свій драб через столик, а Денна його підібрала. Другий драб також піднявся зі столу й загойдався в повітрі.

— Важкий, — зауважила вона, а тоді кивнула самій собі. — Атож, бо це наче блок. Я підіймаю їх обидва.

— Тепло, світло й рух — це все просто енергія, — пояснив я. — Ми не можемо створювати енергію чи знищувати її. Проте симпатія дозволяє її переміщувати або змінювати її різновид.

Денна повернула драб на стіл, і другий упав слідом за ним.

— І яка з цього користь?

Віл доволі весело гмикнув.

— А з водяного колеса є користь? — запитав він. — А з вітряка?

Я сягнув у кишеню плаща й запитав:

— Бачила коли-небудь симпатичну лампу?

Вона кивнула.

Я пересунув до неї через стіл свою ручну лампу.

— Вони працюють за тим самим принципом. Забирають трохи тепла та обертають його на світло. Це перетворення одного різновиду енергії на інший.

— Як у міняйла, — додав Віл.

Денна з цікавістю покрутила лампу в руках.

— Де вона бере тепло?

— Тепло зберігає сам метал, — пояснив я. — Якщо залишиш її ввімкненою, то рано чи пізно відчуєш, як метал охолов. Якщо він стане надто холодним, лампа не працюватиме, — я показав рукою. — Цю зробив я, тож вона доста ефективна. Для її роботи має вистачити самого лише тепла твоєї руки.

Денна посунула вимикач, і засяяло вузькою дугою тьмяно-червоне світло.

— Я розумію, як пов’язані тепло та світло, — задумливо проказала вона. — Сонце яскраве й тепле. Зі свічкою те саме, — насупилася. — Тільки рух у це не вписується. Вогонь не може щось штовхати.

— Подумай про тертя, — втрутився Сім. — Якщо щось потерти, воно нагрівається, — він продемонстрував це, енергійно потерши рукою тканину своїх штанів. — Отак.

Він продовжив завзято терти собі стегно, не відаючи, що, позаяк це відбувається нижче столика, жест видається вельми непристойним.

— Це все просто енергія. Якщо ти робитимеш це й далі, то відчуєш, як воно нагрівається.

Денна не знати як зберігала серйозне обличчя. Зате Вілем розсміявся, прикривши лице однією рукою, наче йому було соромно сидіти за одним столиком із Сімом.

Сіммон заціпенів і почервонів від зніяковіння.

Я прийшов йому на поміч.

— Гарний приклад. Вісь колеса фургона тепла на дотик. Це тепло походить від руху колеса. Симпатик може переводити енергію у протилежний бік, із тепла в рух, — показав на лампу. — Або з тепла у світло.

— Гаразд, — мовила Денна. — Ви енергетичні міняйла. Але як ви це робите?

— Є такий особливий спосіб мислення, що зветься алар, — продовжив Вілем. — Коли у щось вірять так сильно, що воно з’являється в реальності, — він підняв один драб, і другий полетів за першим. — Я вірю, що ці два драби пов’язані між собою, тож так воно і є, — другий драб раптом із дзенькотом упав на стіл. — Якщо я перестаю вірити, це зникає.

Денна підняла драб.

— Отже, це схоже на віру? — скептично проказала вона.

— Радше на силу волі, — відповів Сім.

Вона схилила голову набік.

— Тоді чому не називати це силою волі?

— «Алар» звучить краще, — відповів Вілем.

Я кивнув.

— Якби в нас не було назв для різних речей, які вражали б, нас ніхто не сприймав би всерйоз.

Денна схвально кивнула. Кутиків її гарного рота торкнулась усмішка.

— І на цьому все? Енергія та сила волі?

— А також симпатичний зв’язок, — додав я. — У Віла вийшла добра аналогія з водяним колесом. Зв’язок схожий на трубу, що веде до колеса. Поганий зв’язок схожий на трубу, в якій повно дірок.

— Що робить зв’язок добрим? — запитала Денна.

— Що подібніші два предмети, то кращий зв’язок. Наприклад, отак, — я налив собі в келих світлого вина, наповнивши його на дюйм углиб, і вмочив туди палець. — Ось ідеальний зв’язок із вином, — пояснив я. — Краплина самого вина.

Я підвівся й підійшов до каміна неподалік. Пробурмотів зв’язування і зронив одну краплю з пальця на гарячий металевий таган, у якому палали дрова.

Знову сів. Тієї ж миті вино в моєму келиху запарувало, а тоді — закипіло.

— І ось чому, — похмуро сказав Вілем, — у жодному разі не можна допускати, щоб симпатик заволодів хоч краплею ­твоєї крові.

Денна поглянула на Вілема, тоді — знову на келих, і зблідла.

— Чорні руки, Віле, — промовив Сіммон із жахом на обличчі. — Що ти таке кажеш?! — він поглянув на Денну й сер­йозно сказав: — Жоден симпатик ніколи не зробив би нічого подібного. Це називається зловживанням, і ми ним не займаємося. Ніколи.

Денна видушила із себе усмішку, хоч і трохи напружену.

— Якщо цим ніхто ніколи не займається, то чому це має свою назву?

— Колись займалися, — відповів я. — Але зараз уже ні. Вже сто років.

Я відпустив зв’язування, і вино припинило кипіти. Денна простягнула руку й торкнулася пляшки, що стояла неподалік.

— А чому не кипить і це вино? — спантеличено запитала вона. — Воно ж те саме.

Я постукав себе по скроні.

— Алар. Мій мозок визначає фокус і напрям.

— Якщо це — добрий зв’язок, — запитала Денна, — то який тоді поганий?

— Ось, дай-но покажу, — я витягнув гаманець, подумавши, що після Вілемової зауваги монети бентежитимуть менше. — Сіме, маєш твердий гріш?

Він мав, і я розставив монети у два ряди на столі перед Денною. Показав на пару залізних драбів і пробурмотів зв’язування, а тоді сказав:

— Підійми.

Денна взяла один драб, і інший потягнувся за ним.

Я показав на другу пару: драб і єдиний срібний талант, який у мене зостався.

— А тепер оце.

Денна взяла другий драб, і талант потягнувся за ним у повіт­ря. Вона поводила руками вгору-вниз, наче шальками терезів.

— Цей, другий, важчий.

Я кивнув.

— Різні метали. Вони не такі схожі, тож у це треба вкладати більше енергії.

Я показав на драб і срібний гріш, а тоді пробурмотів третє зв’язування.

Денна взяла перші два драби в ліву руку, а третій підібрала правою. За ним у повітря потягнувся срібний гріш. Вона кивнула самій собі.

— А цей іще важчий, адже тут і різна форма, і різні метали.

— Саме так, — підтвердив я й показав на четверту, останню пару: драб і шматочок крейди.

Денна ледве зуміла підсунути пальці під драб, щоб його ­підняти.

— Він важчий за всі інші, разом узяті, — сказала вона. — Либонь, фунти зо три!

— Зв’язок між залізом і крейдою паршивий, — сказав Вілем. — Погана провідність.

— Але ж ви казали, що енергію не можна створювати чи знищу­вати, — промовила Денна. — Якщо я мушу докладати зусиль, щоб підняти цей крихітний шматочок крейди, куди ­дівається зайва енергія?

— Розумно, — реготнув Вілем. — Дуже розумно. Я рік проходив на заняття, перш ніж додумався про це спитати, — він захоплено придивився до Денни. — Частина енергії губиться в повітрі, — змахнув однією рукою. — Частина потрапляє в самі предмети, а дещо потрапляє до організму симпатика, який контролює зв’язок, — він нахмурився. — Це може стати небезпековим.

— Небезпечним, — лагідно виправив Сіммон.

Денна поглянула на мене.

— Отже, зараз ти віриш, що кожен із цих драбів пов’язаний із кожною з решти речей?

Я кивнув.

Вона поворушила руками. Монети і крейда заскакали в повітрі.

— А хіба це не… важко?

— Важко, — підтакнув Вілем. — Але наш Квоут — трохи позер.

— Саме тому я поводився так тихо, — промовив Сім. — Не знав, що ти можеш утримувати чотири зв’язки одночасно. Це збіса вражає.

— Можу втримати й п’ять, якщо треба, — похвалився я. — Але це, по суті, мій ліміт.

Сім усміхнувся Денні.

— І ще одне. Поглянь на це! — він показав на завислий шматочок крейди.

Нічого не сталося.

— Ну ж бо, — тужливо проказав Сім. — Я намагаюся дещо їй показати.

— Тоді покажи, — хитрувато сказав я, відкинувшись на спинку стільця.

Сім глибоко вдихнув і втелющив погляд у шматочок крейди. Той затремтів.

Віл прихилився до Денни й пояснив:

— Один симпатик може протистояти алару іншого. Головне — просто твердо вірити, що драб абсолютно не такий, як срібний гріш.

Віл тицьнув пальцем, і гріш із дзенькотом упав на стіл.

— Порушення! — зі сміхом запротестував я. — Двоє на одного — це нечесно.

— У цьому випадку — чесно, — відповів Сіммон, і крейда знову затремтіла.

— Гаразд, — погодився я та глибоко вдихнув. — Не стримуйся.

Крейда хутко впала на стіл, а за нею впав і драб. Однак срібний талант залишився на місці.

Сім відкинувся на спинку стільця.

— Ти лякаєш, — заявив він, хитаючи головою. — Гаразд, твоя взяла.

Вілем кивнув і теж розслабився.

Денна поглянула на мене.

— Отже, у тебе алар сильніший, ніж у них обох разом узятих?

— Мабуть, ні, — поблажливо сказав я. — Якби вони практику­валися працювати разом, то, мабуть, могли б мене побороти.

Її погляд ковзнув по розкиданих монетах.

— Отже, це все? — запитала Денна з ноткою розчарування в голосі. — Це все просто як робота міняйла, тільки з енергією?

— Є ще інші мистецтва, — сказав я. — Наприклад, Сім займається алхімією.

— Тоді як я, — додав Вілем, — зосередився на тому, щоб бути гарним.

Денна ще раз окинула нас серйозним поглядом.

— А є така магія, яка зводиться до… — вона невизначено поворушила пальцями. — Зводиться до якихось записів?

— Є сиґалдрія, — відповів я. — Наприклад, отой дзвоник у тебе в кімнаті. Це наче постійна симпатія.

— Але це все одно як робота міняйла, так? — запитала Денна. — Лише з енергією?

Я кивнув.

Денна зі зніченим виглядом запитала:

— А якби хтось сказав вам, що знає таку магію, яка здатна на більше? Магію, коли ведуть своєрідні записи і все записане стає правдою?

Вона нервово опустила погляд, водячи пальцями по столу.

— А тоді, якби хтось побачив запис, то це стало би правдою для нього, навіть без уміння це прочитати. Людина щось подума­ла б чи зробила б щось залежно від того, що там було написано.

Денна ще раз поглянула на нас. На її обличчі відображалася дивна суміш цікавості, надії й невпевненості.

Ми перезирнулися. Вілем знизав плечима.

— Звучить збіса простіше, ніж алхімія, — зауважив Сіммон. — Я краще займався б цим, аніж цілий день розплутував би начала.

— Звучить як казкова магія, — відзначив я. — Щось із дитячих книжок, таке, чого насправді не існує. Я вже точно ніколи не чув про щось подібне в Університеті.

Денна опустила погляд на поверхню столика, де її пальці досі накреслювали візерунки на дереві. Її вуста були трохи стиснуті, а погляд — відсторонений.

Я не міг зрозуміти, розчарована вона чи просто замислена.

— А чому ти питаєш?

Денна підвела на мене погляд, і на її обличчі швидко з’явилась іронічна усмішка. Від цього запитання вона від­махнулася.

— Просто чула про таке, — сказала зневажливо. — Так і думала, що це надто гарно звучить, щоб бути правдою.

Денна озирнулася через плече й додала:

— Здається, я пересиділа свого надміру завзятого зали­цяльника.

Віл підніс долоню й нагадав:

— У нас була домовленість. Ішлося про випивку та жіночу таємницю.

— Я перекинуся словом із шинкарем, перш ніж піти, — сказала Денна. В її очах танцювало щось веселе. — Що ж до таємниці, то позаду вас сидять дві дами. Вони більшу частину вечора пускали очима бісики у ваш бік. Та, що в зеленому, накинула оком на Сіма, тоді як білявка з коротким волоссям явно небайдужа до шалдійців, які зосереджуються на тому, щоб бути гарними.

— Ми їх уже зауважили, — сказав Вілем, не повертаючись у той бік. — На жаль, вони вже в товаристві молодого шляхетного модеґанина.

— Цей пан із ними не в романтичному розумінні, — заперечила Денна. — Якщо дами придивлялися до вас, то пан більш ніж чітко дав зрозуміти, що віддає перевагу рудим, — вона по-власницьки поклала долоню мені на руку. — На жаль для нього, я вже проявила свої симпатії.

Я переборов потужне бажання втупитись у стіл і запитав:

— Ти серйозно?

— Не хвилюйтеся, — звернулася вона до Віла із Сімом. — Я пошлю Деоха відволікати модеґанина. Це відчинить двері для вас обох.

— А що робитиме Деох? — реготнув Сіммон. — Жонглю­ватиме?

Денна відверто поглянула на нього.

— Що таке? — запитав Сіммон. — Щ… Деох не хитрий.

Денна кліпнула на нього.

— Вони зі Станчіоном разом володіють «Еоліяном», — пояснила вона. — Ти що, не знав?

— Вони володіють цим закладом, — мовив Сім. — Вони не, ну, разом.

Денна засміялася.

— Та звісно, що разом.

— Але ж Деох — великий любитель дам, — заперечив Сіммон. — Він… він не може…

Денна поглянула на нього як на дурника, а тоді — на Віла й мене.

— Ви знали, чи не так?

Вілем знизав плечима.

— Нічого про це не знав. Але не дивно, що він баша. Він доволі привабливий, — Віл завагався й насупився. — «Баша». А як це називається тут? Чоловік, який буває близький як із жінками, так і з чоловіками?

— Щасливчик? — припустила Денна. — Стомлений? На два фланги?

— На два фронти, — виправив я.

— Так не годиться, — насварилася на мене Денна. — Якщо не мати назв для різних речей, які вражали б, нас ніхто не сприйматиме всерйоз.

Сім кліпнув на неї. Ця ситуація явно не вкладалась у нього в голові.

— Розумієш, — поволі проказала Денна, неначе пояснюючи дитині, — це все просто енергія. І її можна спрямовувати по-різному, — вона розквітла осяйною усмішкою, неначе усвідомила, як найкраще пояснити йому ситуацію. — Це все одно що зробити отак, — Денна енергійно потерла руками стегна, наслідуючи те, що він робив раніше. — Це все прос­то енергія.

Вілем тим часом уже сховав обличчя в долонях. Плечі в нього трусилися від беззвучного сміху. На обличчі Сіммона досі відбивалися недовіра та спантеличення, але тепер воно ще й почервоніло, запалало рум’янцем.

Я підвівся на ноги та взяв Денну за лікоть.

— Залиш бідолаху самого, — попросив я, обережно ведучи її до дверей. — Він з Атуру. Там із такими речами трохи туго.

Ми з Денною покинули «Еоліян» пізно, коли на вулицях уже нікого не було. Я чув звіддаля гру на скрипці й лункий стукіт кінських копит по бруківці.

— То в якій норі ти ховався? — запитала вона.

— Тій, що й завжди, — відказав я, а тоді мені блиснула думка. — Ти приходила шукати мене в Університеті? У великій квадратній будівлі, від якої пахне вугільним димом?

Денна похитала головою.

— Я й близько не здогадалася б, де тебе там шукати. Він як лабіринт. Якщо я не можу впіймати тебе за грою в Анкера, то знаю, що мені не пощастило, — вона з цікавістю поглянула на мене. — А що?

— Якась дівчина приходила й питала про мене, — махнув я рукою — мовляв, нічого особливого. — Сказала, буцімто я продав їй оберіг. Я подумав, що це можеш бути ти.

— Я й справді приходила тебе шукати, доволі давно, — зізна­лася вона. — Але ніколи не казала, що ти мене оберігаєш.

Розмова стухла, і між нами виросла тиша. Я мимоволі згадав, як Денна ходила попід руку з Емброузом. Знати про це більше не хотілося, та водночас у мене на думці не було більше нічого.

— Я приходив провідати тебе в «Сірому чоловікові», — сказав я, просто щоб не йти мовчки. — Але тебе вже там не було.

Вона кивнула.

— Ми з Келліном трохи посварилися.

— Сподіваюся, все не надто страшно, — я показав на її шию. — Підвіска, як я помітив, досі в тебе.

Денна розгублено торкнулася смарагда у формі краплі.

— Ні. Нічого страшного. Келлін консерватор, цього в нього не відняти. Якщо він щось дарує, то не забирає дарунка. Він сказав, що цей колір мені личить, і сережки мені теж варто залишити собі, — вона зітхнула. — Мені було б легше, якби він не був такий люб’язний. І все ж приємно їх мати. Це своєрідний підшкірний жир. Якщо я не отримаю найближчим часом звістки від свого покровителя, вони полегшать мені життя.

— Ти досі сподіваєшся на звістку від нього? — запитав я. — Після того, що сталося у Требоні? Після того як він понад місяць ніяк із тобою не зв’язувався?

Денна знизала плечима.

— Він просто так поводиться. Я ж тобі казала: він потайний. Тривала відсутність — це для нього не дивина.

— Один мій друг намагається відшукати мені покровителя, — сказав я. — Можу попросити його пошукати ще й для тебе.

Вона підвела на мене погляд. У її очах неможливо було щось прочитати.

— Із твого боку мило вважати, ніби я заслуговую на краще, та насправді це не так. Я маю гарний голос, але на цьому все. Хто найняв би недовчену музикантку, яка навіть інструмента не має?

— Усякий, хто має вуха, щоб тебе почути, — сказав я. — Усякий, хто має очі, щоб побачити.

Денна опустила погляд, і її волосся впало завісою довкола обличчя.

— Ти милий, — тихо промовила вона, якось дивно заворушивши руками.

— Через що погіршилася ситуація з Келліном? — запитав я, переходячи до безпечнішої теми.

— Я забагато водилася із джентльменами, які до мене ходили, — іронічно промовила Денна.

— Треба було пояснити йому, що я й близько не схожий на джентльмена, — відповів я. — Можливо, йому стало б легше.

Але я знав, що не міг бути проблемою. Мені вдалося прийти всього один раз. Невже приходив Емброуз? Мені дуже легко було уявити його в тій розкішній вітальні. Як отой його клятий капелюх невимушено звисав із кутика стільця, поки Емброуз пив шоколад і розповідав анекдоти.

Денна весело скривила вуста.

— Він головно був проти Джеффрі, — пояснила вона. — Вочевидячки, я мусила сидіти тихо, сама у своїй коробочці, доки він сам не завітає до мене.

— Як там Джеффрі? — спитав я заради ґречності. — Йому вже вдалося вмістити в голові дві думки?

Я очікував почути смішок, але Денна лише зітхнула.

— Так, але думки в нього не надто добрі, — і похитала головою. — Він прийшов до Імрі, щоби здобути славу поета, але програв власну сорочку.

— Уже чув цю історію, — сказав я. — В Університеті таке буває постійно.

— То був лише початок, — відповіла Денна. — Він, ясна річ, вирішив, що може відігратися. Спершу був ломбард. Тоді він позичив грошей і програв ще й їх, — вона примирливо змахнула рукою. — Хоча заради справедливості скажу, що їх він не програв. Його обдурила якась сучка. Зловила його знаєш чим? Заплаканою вдовою.

Я спантеличено подивився на Денну.

— Чим-чим зловила?

Денна скоса глянула на мене, а тоді знизала плечима.

— Це проста афера, — пояснила вона. — Дівчина стоїть під ломбардом страшенно знічена й заплакана, а тоді, коли повз неї проходить якийсь багатій, пояснює, що приїхала до міста продати обручку. Їй треба гроші, щоби сплатити податки або розрахуватися з лихварем.

Денна нетерпляче змахнула руками.

— Деталі не мають значення. Має значення ось що: діставшись міста, вона попросила іншу людину заставити перстень за неї. Вона ж, ясна річ, геть не вміє торгуватися.

Денна зупинилася перед вітриною ломбарду. На її обличчі яскраво відобразилося збентеження.

— Я думала, що можу йому довіряти! — почала вона. — Але він просто заставив його й утік із грішми! Он вона, обручка! — Денна театрально тицьнула у вітрину.

— Але, — продовжила вона, піднявши палець, — він, на щастя, продав перстень за невелику частку його справжньої вартості. Це фамільний перстень, який коштує сорок талантів, але в ломбарді його продають за чотири.

Денна наблизилася та приклала руку до моїх грудей, дивлячись на мене великими благальними очима.

— Якби ви купили перстень, ми могли б його продати не менш як за двадцять. Я негайно віддала б вам ваші чотири таланти.

Вона відступила і знизала плечима.

— Отаке.

Я насупився.

— І чому це афера? Я здогадаюся, щойно ми підемо до оцінника.

Денна закотила очі.

— Це не так працює. Ми домовляємося зустрітися наступного дня опівдні. Але перш ніж я опиняюся на місці, ти встигаєш купити перстень самотужки й утекти з ним.

Раптом до мене дійшло.

— А ти ділишся грішми зі власником ломбарду?

Вона поплескала мене по плечу.

— Я знала, що до тебе рано чи пізно дійде.

План видавався доволі певним, якщо не брати до уваги ­одного…

— Здається, для цього потрібен надзвичайно надійний і водночас нечистий на руку ломбард у партнерах.

— Авжеж, — визнала Денна. — Однак зазвичай вони позначені.

Вона показала на верхню частину одвірка ломбарду, що стояв поряд. Там було кілька позначок, які цілком можна було прийняти за випадкові подряпини у фарбі.

— А… — я трохи повагався, а тоді додав: — У Тарбієні такі позначки означали, що там можна спокійно збути… — спробував відшукати годящий евфемізм. — Товари сумнівного походження.

Якщо моє зізнання і приголомшило Денну, то вона нічим цього не виказала. Тільки похитала головою й показала на позначки з ближчої відстані, на ходу водячи пальцем.

— Це означає: «Надійний власник. Відкритий для простих афер. Розподіл прибутків порівну», — оглянула решту одвірка й вивіску ломбарду. — Нічого про збут крадених речей від дядька.

— Ніколи не вмів таке читати, — зізнався я. Скоса поглянув на Денну й постарався висловитися без осуду в голосі. — А ти знаєш, як таке працює, тому що?..

— Читала про таке у книжці, — саркастично відповіла Денна. — Звідки я, на твою думку, про це знаю?

Вона пішла далі вздовж вулиці. Я пішов за нею.

— Зазвичай я не граю вдовицю, — сказала Денна майже недбало. — Я для цього надто юна. У мене перстень від матері. Або бабусі, — вона знизала плечима. — Обставини міняють на ті, які підходять до ситуації.

— А що, як пан чесний? — запитав я. — Що, як він прийде опівдні, бажаючи допомогти?

— Таке буває нечасто, — сказала Денна, іронічно скрививши вуста. — В мене таке було лиш один раз. Абсолютно несподівано. Тепер я про всякий випадок домовляюся з власником заздалегідь. Рада ошукати якогось жадібного покидька, що намагається скористатися безпорадністю молодої дівчини. Але не буду забирати гроші в людини, яка намагається допомогти, — її личко стало суворим. — Не те що та сучка, яка вчепилась у Джеффрі.

— Він прийшов опівдні, так?

— Звісно, — сказала вона. — Просто взяв і віддав їй гроші. «Розплачуватися не треба, паннусю. Ідіть рятувати родинну ферму», — Денна провела руками крізь волосся, звівши очі до неба. — Ферму! Це ж узагалі безглуздя! Звідки у фермерської дружини діамантове кольє? — вона позирнула на мене. — І чому милі чоловіки — такі ідіоти, коли йдеться про жінок?

— Він шляхетний, — сказав я. — А він не може просто написати додому?

— Він ніколи не ладнав із рідними, — відповіла Денна. — Тим паче зараз. Із останнім листом йому не надіслали грошей — лише звістку про хворобу матері.

Щось у її тоні привернуло мою увагу.

— Наскільки важку? — запитав я.

— Важку, — Денна не підвела погляду. — Дуже важку. А він, звісно, вже продав коня й не може дозволити собі квиток на корабель, — іще раз зітхнула. — Це все одно що дивитися котрусь із отих жахливих тейлінських драм. «Зле обраний шлях» чи щось таке.

— Якщо це так, то йому достатньо зайти просто так до церкви наприкінці четвертого акту, — сказав я. — Він помолиться, дістане урок і проживе решту своїх днів як чистий і доброчесний хлопчина.

— Якби він прийшов порадитися зі мною, все було б інакше, — Денна з досадою змахнула рукою. — Але ж ні, він заходить опісля, сказати мені, що зробив. Лихвар із гільдії позбавив його кредиту, то що він робить?

У мене скрутило шлунок.

— Іде до ґелета, — сказав я.

— І він іще радів, коли розповідав мені! — Денна поглянула на мене. На її обличчі відобразився розпач. — Ніби нарешті збагнув, як вибратися з цієї чортівні, — вона здригнулася. — Зайдімо сюди, — показала на невеличкий садок. — Сьогодні більш вітряно, ніж я сподівалася.

Я поставив футляр із лютнею та скинув із себе плащ.

— Ось. Мене все влаштовує.

Денна якусь мить неначе збиралася відмовитись, а тоді закуталася в нього.

— А ти ще кажеш, що не джентльмен! — насварилася вона.

— Не джентльмен, — відказав я. — Просто знаю, що після тебе він пахнутиме краще.

— А… — мудро промовила вона. — А тоді ти продаси його парфумерові й заробиш цілий статок.

— Так я й планував від початку, — зізнався я. — Хитрий і вигадливий план. Розумієш, я ж більше злодій, аніж джентльмен.

Ми сіли на лаву, якої не обвівав вітер.

— Здається, ти загубив пряжку, — зауважила Денна.

Я опустив погляд на свій футляр для лютні. Його вузький кінець розчахнувся, і залізної пряжки ніде не було видно.

Я зітхнув і байдужливо сягнув до однієї зі внутрішніх кишень плаща.

Денна писнула. Не голосно — просто вражено охнула, раптом підвівши погляд на мене. У сяйві місяця її очі здавалися великими й темними.

Я прибрав руку, неначе обпікся на вогні, й затинаючись перепросив її.

Денна тихо засміялася.

— Що ж, ніяково вийшло, — тихо сказала вона собі під носа.

— Вибач, — хутко промовив я. — Я не подумав. У мене там дріт, яким можна тимчасово його залатати.

— А… — відповіла Денна. — Звісно.

Її руки на мить сховалися під плащем, а тоді вона простягнула шматок дроту.

— Вибач, — повторив я.

— Я просто здивувалася, — пояснила вона. — Не думала, що ти можеш мацати даму без попередження.

Я, знітившись, опустив погляд на лютню, і взявся до праці, вдівши дріт у дірку на місці застібки та міцно закрутивши його.

— Гарна лютня, — зауважила Денна після тривалого мовчання. — Але цей футляр — просто казна-що.

— Я розорився, купивши саму лютню, — пояснив я, а тоді підвів погляд, неначе мені раптом блиснула думка. — Знаю! Попрошу Джеффрі назвати мені свого ґелета! Тоді мені стане грошей на два футляри!

Вона грайливо замахнулася на мене, і я сів на лаву поряд із нею.

На мить стало тихо, а тоді Денна опустила погляд на свої долоні та знову заворушила руками, як ворушила вже кілька разів за нашу розмову. Лише тепер я збагнув, що вона робить.

— Твій перстень, — сказав я. — Що з ним сталося?

Денна якось дивно поглянула на мене.

— Ти носила перстень, відколи я з тобою познайомився, — пояснив я. — Срібний, зі світло-блакитним камінцем.

Вона наморщила лоба.

— Я знаю, який він був. А як ти?..

— Ти постійно його носиш, — відповів я, намагаючись говорити невимушено, ніби не знав про неї кожнісіньку дріб­ницю. Ніби не знав, що вона має звичку крутити його на пальці, коли тривожиться чи замислюється. — Що з ним сталося?

Денна опустила погляд на руки й відповіла:

— Він у одного молодого пана.

— А… — проказав я. А тоді, не в змозі стриматися, додав: — У кого?

— Ти навряд чи… — вона зупинилась, а тоді підвела погляд на мене. — А власне, ти можеш його знати. Він також навчається в Університеті. Емброуз Оссел.

Мені раптом запекло й захолодило в животі.

Денна відвела погляд і пояснила:

— Йому властивий певний різкий шарм. Правду кажучи, більше різкість, аніж шарм. Але… — вона замовкла і знизала плечима.

— Розумію, — промовив я. А тоді додав: — Усе, напевно, доволі серйозно.

Денна запитливо поглянула на мене, а тоді на її личку відобразилося розуміння і вона розреготалася. Захитала головою, махаючи руками в завзятому запереченні.

— О ні! Боже, ні! Нічого такого. Він кілька разів приходив до мене. Ми ходили на виставу. Він запрошував мене на танці. У нього надзвичайно легкі ноги.

Вона глибоко вдихнула і зітхнула, випускаючи із себе повітря.

— Першого вечора він був дуже галантним. І навіть дотепним. Другого вечора вже трішки менше, — Денна примружила очі. — Третього вечора став настирливим. Опісля стало кеп­сько. Я мусила покинути свої кімнати в «Кабанячій голові», бо він навідувався туди з дрібничками й віршами.

Мене охопило неймовірне полегшення. Я вперше за кілька днів відчув, що здатен вдихнути на повні груди. Відчув, що на моєму обличчі готова з’явитись усмішка, і притлумив її: боявся, що вона буде така широка, що я стану схожий на цілковитого божевільного.

Денна іронічно глянула на мене.

— Дивовижно, якими схожими нахабство та впевненість ­видаються на перший погляд. До того ж він був щедрий і ба­га­тий. Це гарне поєднання, — вона підняла оголену руку. — Перс­тень сидів на пальці неміцно, і він сказав, що полагодить його.

— Коли стало кепсько, він, як я розумію, вже й близько не був такий щедрий?

Її червоні вуста знов іронічно всміхнулися.

— І близько не такий.

— Можливо, я щось тут вдію, — припустив я. — Якщо цей перстень для тебе важливий.

— Був важливий, — сказала Денна й відверто поглянула на мене. — Але що саме ти зробив би? Нагадав би йому як джентльмен джентльменові, що з жінками треба поводитися гідно й шанобливо? — вона закотила очі. — Хай щастить.

Я просто обдарував її найчарівнішою усмішкою, на яку був здатен. Я вже казав їй, як усе насправді: я не джентльмен, а злодій.

Наступного вечора я прийшов до «Золотого поні», чи не найвишуканішого шинку з університетського боку річки. Він міг похвалитися хитромудрими кухнями, чудовою стайнею та вправним, догідливим персоналом. Такі дорогі заклади були по кишені лише найзаможнішим студентам.

Я, звісно, був не всередині. Я сидів навпочіпки в густій тіні на даху, стараючись не замислюватися про те, що моїх замірів більш ніж вистачить для звинувачення в негідній поведінці. Якщо мене застукають під час вторгнення до кімнат Емброуза, то, поза сумнівом, відрахують.

Був ясний осінній вечір із сильним вітром. Неоднозначна обставина. Шурхіт листя перекрив би будь-які тихі звуки, які я видавав, але я побоювався, що тріпотіння країв мого плаща може привернути увагу.

Наш план був простий. Я підсунув Емброузові під двері запечатану цидулку. Кокетливе прохання про зустріч в Імрі без підпису. Написав його Віл, оскільки ми із Сімом вирішили, що в нього найжіночніший почерк.

Це було лотереєю, та я підозрював, що Емброуз клюне. Мені більше було б до вподоби, якби хтось відвернув його увагу особисто, але що менше учасників, то краще. Можна було б попросити допомоги в Денни, але я хотів повернути їй перстень несподівано.

Віл із Сімом стояли на чатах: Віл — у загальній залі, Сім — у провулку біля чорного входу. Вони мали дати мені знати, коли Емброуз вийде з будівлі. І, що ще важливіше, сповістити мене, якщо він повернеться, перш ніж я закінчу обшукувати його кімнати.

Я відчув різкий порух у правій кишені: дубова гілка двічі виразно смикнулася. За мить сигнал повторився. Вілем давав мені знати, що Емброуз уже покинув шинок.

У моїй лівій кишені лежав березовий цурпалок. Подібний цурпалок тримав у руці Сіммон, який стеріг чорний вхід до шинку. Це була проста й ефективна система сигналізації для тих, хто знає симпатію досить добре для такого.

Я сповз зі скату даху, обережно долаючи важку глиняну ­черепицю. Мені з тарбієнського дитинства було відомо, що вона часто тріскається, з’їжджає й на ній можна втратити ­рівновагу.

Я дістався краю даху, що був за п’ятнадцять футів від землі. Висота не запаморочлива, але більш ніж достатня, щоби зламати ногу або шию. Вузька смуга даху тягнулася під довгим рядом вікон другого поверху. Загалом вікон було десять. Середні чотири належали Емброузу.

Я кілька разів витягнув і стиснув пальці, щоб їх розслабити, а тоді обережно посунувся вузькою смужкою даху.

Секрет полягає в тому, щоб зосередитися на своїх діях. Не дивитися на землю. Не озиратися через плече. Не зважати на світ і вірити, що він поведеться так само з вами. Ось чому я насправді був у плащі. Якби мене помітили, я був би просто темним силуетом у темряві, який неможливо було б розпізнати. Принаймні я на це сподівався.

У першому вікні було темно, а друге було затулене шторами. Однак у третьому виднілося тьмяне світло. Я завагався. Таким світлошкірим людям, як я, в жодному разі не слід зазирати у вікна вночі. Обличчя виділятиметься на темному тлі, наче повний місяць. Я не ризикнув зазирнути всередину й натомість попорпався в кишенях плаща, доки не знайшов шматочок бляша­ного брухту з Промислу, який перетворив на дзеркальце. Тоді обережно зазирнув за його допомогою за ріг, у вікно.

Усередині були кілька тьмяних ламп і ліжко під балдахіном — таке завбільшки, як уся моя кімната в Анкера. Ліжко було зайняте. Активно зайняте. Ба більше, голих кінцівок там було забагато для двох людей. На жаль, шматочок бляхи в мене був маленький, і я не міг роздивитися ту сцену в усій її складності, бо інакше, можливо, дізнався б щось дуже цікаве.

Я ненадовго замислився, чи не повернутися й не поглянути на кімнати Емброуза з іншого боку, але раптом повіяв вітер, погнавши по бруківці листя й намагаючись збити мене з вузької смужки. Я під важкі удари власного серця вирішив ризикнути та пройти повз оте вікно. Подумав, що люди всередині мають цікавіші справи, ніж видивляння на зорі.

Я насунув на обличчя каптур плаща й затиснув краї в зубах, прикриваючи лице й водночас звільняючи руки. Осліпши через це, я поволі посунувся повз вікно й уважно прислухався: раптом щось укаже на те, що мене помітили? Було кілька здивованих звуків, але, схоже, не через мене.

Перше вікно Емброуза було вигадливим вітражем. Гарним, але відчинити його було неможливо. Наступне було ідеальне: широке, подвійне. Я витягнув з однієї кишені плаща шматочок тоненького мідного дроту й підчепив ним простий засув, на який вікно було зачинене.

Вікно не відчинилось, і я зрозумів, що Емброуз скористався ще й важким засувом. Тут знадобилося кілька довгих хвилин складної праці однією рукою в майже цілковитій темряві. На щастя, вітер уже вщух, принаймні тимчасово.

Але відтак, коли я вже розібрався із засувом, вікно однаково не піддалося. Я заходився проклинати Емброузову параною, шукаючи третього замка. Полював майже десять хвилин, аж доки не збагнув, що вікно просто заклинило.

Я кілька разів смикнув за нього, а це не так просто, як здається. Ви ж розумієте, ручок на вікнах іззовні не роблять. Урешті я перестарався й потягнув надто сильно. Вікно різко відчинилося, а моя вага перемістилася назад. Я звісився з краю даху, переборюючи всі рефлекси, що спонукали відсунути ногу назад і повернути собі рівновагу: знав, що позаду немає нічого, крім п’ятнадцяти футів порожнечі.

Знаєте, як воно буває, коли відхиляєш стілець надто далеко й починаєш падати назад? Я відчув щось подібне з домішкою докорів сумління та страху смерті. Замахав руками, хоч і знав, що це не допоможе. В голові раптом стало порожньо від паніки.

Урятував мене вітер. Він повіяв, поки я хитався на краю покрівлі, і підштовхнув мене якраз достатньо, щоб я зміг повернути собі рівновагу. Одна моя рука, метляючись, учепилася за відчинене вікно, і я відчайдушно поліз усередину, не дбаючи про те, скільки шуму здіймаю.

Опинившись за вікном, я присів на підлозі й важко задихав. Коли серце нарешті почало сповільнятися, вітер перехопив вікно й різко зачинив його в мене над головою. Я знову перелякався.

Я дістав симпатичну лампу, пересунув вимикач так, щоб світло було тьмяне, та обвів кімнату вузькою світною дугою. Правильно казав Кілвін: то була злодійська лампа. Для таких тихих справ вона підходила ідеально.

Шлях до Імрі й назад тягнувся не одну милю, а я був певен, що Емброуз із цікавості чекатиме на таємну шанувальницю не менш як пів години. За звичайних обставин на пошуки та­кого дрібного предмета, як перстень, пішов би цілий день. Однак я здогадувався, що Емброуз і не подумає його ховати. Він же не вважав, що вкрав перстень. Для нього це або гарна дрібничка, або трофей.

Я заходився методично обшукувати кімнати Емброуза. Персня не було ні на його комоді, ні на тумбочці біля ліжка. Його не знайшлося в жодній шухляді письмового столу й на підставці для прикрас у гардеробній. Зауважте, що він навіть не мав замкненої скриньки для прикрас — просто підставку, на якій були недбало розкидані всілякі шпильки, персні й ланцюжки.

Я залишав усе на місці. Це не означало, що я не думав нишком пограбувати того покидька. Всього кілька з його прикрас дозволили б мені оплатити рік навчання. Однак це суперечило моєму плану: зайти, знайти перстень і вибратися. Мені здавалося, що, якщо я не залишу жодної вказівки на свій візит, Емброуз просто вирішить, ніби загубив перстень, а може, й узагалі не помітить його зникнення. Ідеальний злочин: жодних підозр, жодної гонитви, жодних наслідків.

Та й збувати прикраси в такому маленькому містечку, як Імрі, страшенно важко. Їх аж надто легко було б відстежити до мене.

Одначе я ніколи не називав себе священником, а в кімнатах Емброуза було вдосталь можливостей побешкетувати. Тож я дав собі волю. Перевіряючи кишені Емброуза, послабив кілька швів, щоб наступного разу, коли він сяде чи вилізе на коня, в нього цілком могли репнути ззаду штани. Відсунув ручку на витяжці його димаря, щоб та рано чи пізно відвалилась і його кімната наповнювалася димом, поки Емброуз гарячково повертатиме її на місце.

Поки я намагався вигадати, що можна зробити з його клятим пернатим капелюхом, який мене бісив, дубова гілочка у мене в кишені несамовито засіпалась. Я аж підскочив. Тоді вона засіпалася знов і раптово зламалася навпіл. Я люто вилаявся собі під носа. Емброуза не було щонайбільше двадцять хвилин. Що так швидко привело його назад?

Я вимкнув симпатичну лампу й запхав її у плащ. Відтак по­мчав до сусідньої кімнати, щоб утекти крізь вікно. Неприємно було так морочитися зі входженням, щоби просто піти назад, але доки Емброуз не знав, що до його кімнат хтось вторгся, можна було просто повернутись якогось іншого вечора.

Але вікно не відчинилося. Я штовхнув сильніше, думаючи, чи не заклинило його, коли вітер грюкнув ним.

Відтак я помітив тонку смужку латуні, що тягнулася вздовж підвіконня зсередини. Прочитати ту сиґалдрію я не міг через тьмяне освітлення, але захисні чари я впізнаю з першого погляду. Це пояснювало, чому Емброуз повернувся так хутко. Він знав, що сюди хтось проникнув. Ба більше, найкращі захисні чари не просто попереджають про зайд, а можуть тримати двері чи вікно зачиненими, щоб утримати всередині злодія.

Я кинувся до дверей, ошаліло намацуючи в кишенях плаща щось довге й тонке, чим можна було б підкрутити замок. Не знайшовши нічого підхожого, схопив перо з письмового столу Емброуза, встромив його в замкову шпарину, а тоді різко шарпнув його вбік і відламав металеву головку всередині замка. Мить — і почув металічний скрегіт: Емброуз намагався віді­мкнути двері зі свого боку, незграбно вовтузячись і лаючись через те, що ключ не входить як годиться.

На той час я вже повернувся до вікна, де світив лампою туди-­сюди вздовж латунної смужки та бурмотів собі під носа руни. Це було доволі просто. Я міг вивести сиґалдрію з ладу, зішкрябавши кілька з’єднувальних рун, а тоді відчинити вікно й утекти.

Я побіг назад до вітальні й підхопив із письмового столу ніж для відкривання листів, у поспіху перекинувши каламар із кришкою. Уже зібравшись узятися за викреслювання рун, збагнув, якою дурістю це буде. До кімнат Емброуза міг вломитися будь-який дрібний злодій, але людей, які достатньо знають сиґалдрію, щоб зіпсувати захисні чари, набагато менше. Це ­було б усе одно що написати власне ім’я на рамі його вікна.

Якусь мить я збирався з думками, а тоді повернув ніж для листів на стіл і поставив на місце каламар. Повернувся й уважніше оглянув довгу латунну смужку. Зламати щось просто, зрозуміти це важче.

Це особливо стосується випадків, коли з-за дверей чутно тиху лайку в супроводі грюкоту й торохтіння людини, що намагається відімкнути замок, який заклинило.

Відтак у коридорі стало тихо, а це бентежило ще більше. Мені врешті вдалося збагнути послідовність захисних заклинань, але тут я почув, як у коридорі йдуть кілька пар ніг. Я розділив розум на три частини й зосередив алар, налягаючи на вікно. Руки й ноги захололи: я витягнув тепло з тіла для протидії заклинанню. Почувши гучний глухий звук, із яким у двері вдарило щось важке, я постарався не панікувати.

Вікно розчахнулось, і я спішно кинувся назад, крізь раму й на дах, а тим часом щось ізнову вдарило у двері і я почув різкий тріск. То розкололося дерево. Я ще міг би спокійно втекти, але поставивши праву ногу на дах, відчув, як під моєю вагою тріскається глиняна черепиця. Коли нога поїхала, я обома руками схопився за підвіконня, щоб не впасти.

А тоді повіяв вітер, підхопивши відчинене вікно та штовх­нувши його до моєї голови. Я підніс руку, щоб захистити лице, і замість нього вікно вдарило по ліктю. Одна з маленьких шибок при цьому розбилася. Сила удару відштовхнула мене вбік, на праву ногу, і та остаточно підігнулася.

А тоді, позаяк скидалося на те, що всі інші варіанти вже вичерпані, я вирішив: найкраще буде впасти з даху.

Мої руки, діючи суто інтуїтивно, несамовито зашкрябались. Я змістив іще кілька шматків глиняної черепиці, а тоді вхопився за край даху. Вхопився невдало, але сповільнився і крутнувся так, щоб не впасти на голову чи на спину. Натомість я впав долілиць, як кіт.

От тільки в кота всі ноги мають однакову довжину. Я приземлився накарачки. Руки лише пощипувало, зате коліна, які вдарились об бруківку, боліли чи не найстрашніше за все моє коротке життя. Біль був сліпучий, і я почув, як зойкнув, наче собака, якого копнули.

За мить довкола мене посипався град із важкої червоної черепиці. Більша її частина розбивалась об бруківку, та один шматочок зачепив мою потилицю, тоді як інший влучив просто в лікоть, від чого в мене заніміло все передпліччя.

Я на це й не зважив. Зламана рука зцілиться, зате відрахування з Університету — це на все життя. Я підняв каптур і зусил­лям волі зіп’явся на ноги. Притримуючи однією рукою каптур плаща, щоб залишався на місці, я незграбно подолав кілька кроків, а тоді опинився під кроквами «Золотого поні», де мене не було видно з вікна нагорі.

А далі біг, біг, біг…

***

Урешті я сторожко покульгав на дахи й сам заліз у свою кімнату крізь вікно. Справа йшла повільно, але вибору в мене було мало. Я не міг пройти повз усіх у пивниці закудланим, кульгавим і загалом у такому вигляді, ніби щойно впав із даху.

Відсапавшись і погризши себе за кілька різних видів сліпучого ідіотизму, я оцінив свої поранення. Гарні новини полягали в тому, що я не зламав жодної ноги, одначе трохи нижче кожного коліна у мене розквітали прекрасні синці. Черепиця, що зачепила мою голову, залишила по собі ґулю, але не поріз. І хоча лікоть пульсував тупим болем, долоня вже не терпла.

У двері постукали. Я застиг на мить, а тоді витягнув із кишені березову гілочку, пробурмотів швидке зв’язування і шпарко заводив нею туди-сюди.

Я почув із коридору вражений звук, а за ним — тихий сміх Вілема.

— Не смішно, — долинув Сімів голос. — Впусти нас!

Я впустив. Сіммон сів на край ліжка, а Вілем зайняв стілець біля письмового столу. Я зачинив двері й сів на другій половині ліжка. Навіть тоді, коли всі ми посідали, крихітна кімнатка залишилася тісною.

Ми якусь мить серйозно придивлялись один до одного, а тоді заговорив Сіммон:

— Судячи з усього, Емброуз сьогодні наполохав злодія у себе в кімнатах. Хлопака вискочив із вікна, аби тільки не попастися.

Я коротко, невесело засміявся.

— Аж ніяк. Я вже майже вибрався, але тут вікно зачинилося від вітру, — я незграбно показав це рукою. — Збило мене з даху.

Вілем зітхнув із полегшенням.

— Я думав, що напартачив зі зв’язуванням.

Я хитнув головою.

— Було достатньо попереджень. Я просто поводився не так обережно, як мав би.

— Чому він так рано повернувся? — запитав Сіммон, дивлячись на Вілема. — Ти чув щось, коли він прийшов?

— Йому, напевно, спало на думку, що в мене не надто жіноч­ний почерк, — сказав Вілем.

— У нього на вікнах були захисні чари, — промовив я. — Мабуть, пов’язані з якимось перснем чи іншим предметом, який він носить із собою. Вони, найпевніше, й подали йому сигнал, щойно я відчинив вікно.

— Ти його здобув? — запитав Вілем.

Я мотнув головою.

Сіммон витягнув шию, щоб краще придивитися до моєї руки.

— Ти в нормі?

Я поглянув туди ж, куди й він, але нічого не побачив. А тоді смикнув себе за сорочку й помітив, що вона прилипла до заднього боку моєї руки. Навіть не зауважив цього за іншими клопотами.

Я, сторожко рухаючись, стягнув сорочку через голову. Лікоть на сорочці був порваний і заляпаний кров’ю. Я люто вилаявся. Сорочок у мене було всього чотири, а тепер ця була ­зіпсована.

Я спробував поглянути на свою травму і швидко збагнув, що не можна подивитися на власний лікоть іззаду, хай як сильно цього хочеться. Врешті я продемонстрував її Сіммонові для ­огляду.

— Це не бозна-що, — промовив він, розвівши пальці трохи більше ніж на два дюйми. — Всього один поріз, і він майже не кровоточить. Решта — просто подряпини. Схоже, ти сильно обдер його об щось.

— На мене впав шматок глиняної черепиці з даху, — по­яснив я.

— Щасливчик, — буркнув Вілем. — Хто ще міг упасти з даху й не дістати нічого страшнішого за кілька подряпин?

— У мене на колінах синці завбільшки з яблука, — сказав я. — Я буду щасливчиком, якщо завтра зможу ходити.

Але у глибині душі я знав, що Вілем має рацію. Глиняна черепиця, що впала мені на лікоть, із легкістю могла би зламати мені руку. Краї уламків глиняної черепиці часом бувають гострі, як ножі, тож, якби вона вдарила мене інакше, поріз міг би вийти до кістки. Ненавиджу глиняну черепицю.

— Що ж, могло бути й гірше, — бадьоро заявив Сіммон, зіп’явшись на ноги. — Ходімо до Медики й підлатаймо тебе.

— Краем, ні, — заперечив Вілем. — Йому не можна до Медики. Там ставитимуть запитання, щоб знати, чи не постраждав хто-небудь.

Сіммон ізнову сів.

— Ну звісно, — відповів він із чимось віддалено схожим на огиду до себе. — Я знав. — Він іще раз мене оглянув. — Принаймні тобі не болить там, де побачать люди.

Я позирнув на Вілема.

— Кров тебе бентежить, так?

Його обличчя стало трохи ображеним.

— Не сказав би… — його очі метнулися до мого ліктя, а лице трохи зблідло, попри темний, як зазвичай у шалдійців, колір шкіри. Його вуста стиснулися в тонку риску. — Так.

— Логічно, — я пішов розрізати свою зіпсовану сорочку на смуги тканини. — Вітаю, Сіме! Тебе підвищено до бойового медика.

Я висунув шухляду й дістав гачкоподібну голку та кишку, йод і маленький горщичок гусячого жиру.

Сім поглянув на голку, а тоді — знову на мене, й вирячив очі.

Я обдарував його найкращою своєю усмішкою.

— Це просто. Я тебе інструктуватиму.

***

Я сидів на підлозі, занісши руку над головою, тимчасом як Сіммон мив, латав і перев’язував мені лікоть. Він несподівано виявився далеко не таким гидливим, як я очікував. Його руки були обережніші й упевненіші, ніж у багатьох студентів із Медики, які займаються таким постійно.

— Отже, наша трійця була тут і всю ніч грала в дихання? — запитав Віл, цілеспрямовано стараючись не дивитися в мій бік.

— Звучить гарно, — зауважив Сім. — Ми можемо сказати, що я переміг?

— Ні, — відповів я. — Люди, напевно, бачили Віла в «Поні». Якщо збрехати, мене вже точно спіймають.

— Ой, — вимовив Сім. — То що тоді казати?

— Правду, — я показав на Віла. — Ти під час цього шарварку був у «Поні», а тоді прийшов сюди, щоб розповісти про це мені, — я кивнув на маленький столик, на якому були безладно розкидані купа механізмів, пружини та гвинти. — Я показав вам гармонічний годинник, який відшукав, а ви радили мені, як його лагодити.

Сім явно розчарувався.

— Не надто захопливо.

— Проста брехня — найкраща, — сказав я та звівся на ноги. — Ще раз дякую вам обом. Якби ви про мене не дбали, це могло б піти геть не так.

Сіммон підвівся й відчинив двері. Віл теж устав, але не розвернувся до виходу.

— Я днями чув одну дивну чутку, — сказав він.

— Щось цікаве? — запитав я.

Він кивнув.

— Дуже. Пам’ятаю, що чув, буцімто ти зав’язав із провокаціями на адресу одного могутнього шляхтича. Мене здивувало, що ти нарешті вирішив не будити лиха, доки спить тихо.

— Та ну тебе, Віле, — втрутився Сіммон. — Емброуз не спить узагалі. Це стихійне лихо, якому треба покласти край.

— Він більше нагадує розлюченого ведмедя, — сказав Вілем. — А ти, схоже, не можеш не тицяти в нього підпаленим дрючком.

— Як ти можеш так казати? — емоційно запитав Сім. — Він за два роки, що ходить у канцелярах, хоч раз назвав тебе не зачуханим шимом, а якось інакше? І пам’ятаєш, як він мало не осліпив мене, перемішавши мої солі? Квоут позбуватиметься сливового вузла в організмі ще…

Віл підняв руку й кивнув, показуючи, що зрозумів Сім­мона.

— Сам знаю, тому й дозволив втягнути себе в таку дурню. Просто хочу висловити свою думку, — він поглянув на мене. — Ти ж розумієш, що вже давно переступив межу із цією Денною?

Тієї ночі мені заважав нормально поспати біль у колінах. Тож коли в небі за вікном показалося перше бліде світло, яке обіцяло схід сонця, я здався, вдягнувся й поволі, з болем почимчикував на околиці містечка в пошуках вербової кори, яку можна було б пожувати. Дорогою знайшов кілька нових і цікавих синців, про які не знав напередодні.

Цей похід був справжньою мукою, проте я був радий, що йду в досвітній темряві, коли вулиці безлюдні. Про вчорашню колотнечу в «Золотому поні» мало бути багато розмов. Тому, хто побачив би, як я кульгаю, було б дуже легко дійти правильних висновків.

На щастя, завдяки цій прогулянці мої ноги перестали терпнути, а вербова кора дещо втамувала біль. Коли сонце остаточно встало, я вже почувався досить добре, щоби з’явитися на публіці. Тож я попрямував до Промислу, сподіваючись перед просунутою симпатією кілька годин попрацювати над деталями. Треба було починати заробляти собі на наступний семестр навчання й погашення позики від Деві, вже не кажучи про бинти й нову сорочку.

***

Коли я прийшов, Джаксіма в Запасах не виявилося, але студента, який там був, я все ж упізнав. Ми вступили до Університету одночасно й певний час жили поряд у Стайнях. Він мені подобався. То був не шляхтич, який навчався у блаженній безтурботності, підтримуваний ім’ям і грішми своєї родини. Його батьки були торгівцями шерстю, а сам він працював, щоб оплатити навчання.

— Безіле, — сказав я, — ти ж наче минулого семестру став е’ліром. Що ти робиш у Запасах?

Він трохи зашарівся, явно зніяковівши.

— Кілвін застукав мене, коли я додавав воду до кислоти.

Я похитав головою й суворо набурмосився.

— Е’ліре Безіле, це суперечить належній технології робіт, — проказав я, знизивши голос на октаву. — Рукотворець має все робити з бездоганною обережністю.

Безіл усміхнувся.

— Ти вловив його акцент! — він розгорнув облікову книгу. — Що тобі принести?

— Мене зараз не цікавить ніщо складніше за деталі, — відповів я. — Як щодо…

— Стривай, — перебив Безіл, насуплено дивлячись на облікову книгу.

— Що таке?

Він розвернув книгу до мене й показав.

— Поряд із твоїм іменем є примітка.

Я поглянув. Там був напис олівцем, зроблений дивовижно дитячими каракулями Кілвіна: «Не видавати ре’ларові Квоуту жодних матеріалів чи інструментів. Відправте його до мене. Клвн».

Безіл співчутливо поглянув на мене й лагідно пожартував:

— Кислоту додають до води. Ти теж забув?

— Якби ж то, — відповів я. — Тоді я знав би, що відбувається.

Безіл нервово роззирнувся, а тоді нахилився вперед і тихо заговорив:

— Послухай, я знову бачив оту дівчину.

Я дурнувато кліпнув на нього.

— Що?

— Дівчину, яка приходила сюди, шукаючи тебе, — підказав він. — Оту молоденьку, яка шукала рудого чаклуна, що продав їй амулет.

Я заплющив очі й потер обличчя.

— Вона повернулася? Цього ще не вистачало.

Безіл хитнув головою.

— Вона не заходила, — уточнив він. — Принаймні я про таке не чув. Але бачив її кілька разів надворі. Вона тиняється ­подвір’ям, — він смикнув головою, показуючи на південний вихід із Промислу.

— Ти комусь казав? — запитав я.

Безіл набув глибоко ображеного вигляду і сказав:

— Я з тобою так не повівся б. Але вона могла поговорити з кимось іншим. Тобі справді варто її позбутися. Кілвін цвяхами заплюється, якщо подумає, ніби ти продавав обереги.

— Я їх не продавав, — запевнив я. — Гадки не маю, хто вона така. Яка вона із себе?

— Молода, — знизав плечима Безіл. — Не шалдійка. Здається, в неї було світле волосся. Вона носить блакитний плащ із піднятим каптуром. Я спробував підійти до неї й поговорити, та вона просто втекла.

Я потер лоба.

— Чудово.

Безіл співчутливо знизав плечима.

— Просто подумав, що тебе слід попередити. Якщо вона таки прийде сюди та спитає про тебе, доведеться сказати Кілвінові, — він винувато скривився. — Звиняй, але мені й так вистачає проблем.

— Розумію, — сказав я. — Дякую за попередження.

***

Коли я ввійшов до майстерні, мені негайно впало в око, яке там дивне світло. Найперше я підвів погляд, перевіряючи, чи не додав Кілвін нової лампи до численних скляних сфер, які висіли серед крокв. Я сподівався, що освітлення змінилося ­саме через нову лампу. Кілвін завжди мав кепський настрій, коли в нього несподівано гасла якась лампа.

Оглянувши крокви, я не помітив жодної темної лампи. Лише за якийсь час до мене дійшло, що світло таке дивне, бо в низькі вікна на східній стіні проникає справжнісіньке сонце. Зазвичай я приходив працювати пізніше.

О такій ранній порі в майстерні панувала майже моторошна тиша. Величезне приміщення здавалося порожнім і без­живним: там працювали над чимось усього кілька студентів. Це в поєднанні з дивним світлом і несподіваним викликом від Кілвіна серйозно збентежило мене, поки я перетинав майстерню, прямуючи до Кілвінового кабінету.

Хоча година була рання, маленьке горно в кутку кабінету вже було добре розігріте. Коли я став у відчинених дверях, на мене війнуло жаром. Це було приємно після вулиці, де було холодно, як на початку зими. Кілвін стояв спиною до мене й ворушив міхами в ненастанному ритмі.

Я гучно постукав об одвірок, аби привернути увагу.

— Майстре Кілвін! Я зараз спробував узяти в Запасах трохи матеріалів. Щось сталося?

Кілвін озирнувся на мене.

— Ре’ларе Квоуте. Секунду. Заходь.

Я ввійшов до його кабінету й зачинив за собою важкі двері. Якщо вже я вскочив у халепу, хай цього ніхто не підслухає.

Якийсь час Кілвін іще продовжував працювати міхами. Лише тоді, коли він витягнув довгу трубку, до мене дійшло, що він розпалює не горно, а маленьку скляну пічку. Кілвін зграбними рухами витягнув кульку з розтопленого скла на кінці трубки, а тоді заходився видувати скляну бульбашку. Та невпинно збільшувалася.

За хвилину скло втратило помаранчевий блиск.

— Міхи, — проказав Кілвін, не дивлячись на мене, й повернув трубку до скляної пічки.

Я кинувся виконувати наказ і заворушив міхами в розміреному ритмі, доки скло не засяяло помаранчевим ізнову. Кілвін жестом наказав мені зупинитися, витягнув його й іще трохи подмухав на трубку, крутячи скло, доки бульбашка не стала зав­більшки із солодку диню.

Він повернув її до пічки, а я заворушив міхами без наказу. Коли ми повторювали це втретє, я вже стікав потом. Я шкодував, що зачинив Кілвінові двері, але не хотів залишати міхи на той час, який піде на те, щоб відчинити їх ізнову.

Кілвін наче й не помічав жару. Скляна бульбашка виросла завбільшки з мою голову, а потім — із гарбуз. Однак коли він уп’яте витягнув її з жару й заходився видувати, вона повисла на кінці трубки, здулася й упала на підлогу.

— Кіст, крайле, ен коте, — люто вилаявся Кілвін. Кинув металеву трубку, і вона різко дзенькнула об кам’яну долівку. — Краемет бреветан Аерін!

Я поборов несподіване бажання засміятися. Моя сіаруська була недосконала, проте я не сумнівався, що Кілвін сказав: «Лайно в бороді Господній».

Схожий на бурмила майстер трохи постояв, глипаючи на ­зіпсоване скло на підлозі. Тоді протяжно, роздратовано ви­дихнув через ніс, стягнув із себе захисні окуляри й повер­нувся до мене.

— Три комплекти синхронізованих дзвоників, латунних, — сказав він без передмов. — Один кран із засувом, залізний. Чотири теплові воронки, залізні. Шість сифонів, бляшаних. Два­дцять дві шибки з двічі зміцненого скла та інші різноманітні деталі.

Він перелічив усю роботу, яку я виконав того семестру в Промислі. Прості речі, які можна було доробити та продати Запасам, аби швидко підзаробити.

Кілвін поглянув на мене темними очима.

— Ця робота задовольняє тебе, ре’ларе Квоуте?

— Задуми доволі прості, майстре Кілвін, — відповів я.

— Тепер ти ре’лар, — нагадав він із явним докором у голосі. — Тебе влаштовує млява робота за інерцією, виготовлення іграшок для лінивих багатіїв? — запитав він. — Саме цим ти бажаєш займатись у Промислі? Легкою роботою?

Я відчував, як у моєму волоссі виступає піт, який потім стікає по спині.

— Я трохи побоююся втілювати самостійні задуми, — сказав. — Ви не надто схвалювали зміни, які я вніс у свою ручну лампу.

— Говориш як боягуз, — відповів Кілвін. — Невже ти так ніколи й не вийдеш із дому, бо тебе один раз вилаяли? — він поглянув на мене. — Питаю тебе ще раз. Дзвоники. Литво. Ця робота тебе задовольняє, ре’ларе Квоуте?

— Майстре Кілвін, мене задовольняє думка про оплату навчання в наступному семестрі.

По моєму обличчю стікав піт. Я спробував витерти його рукавом, але моя сорочка вже промокла наскрізь. Я позирнув на двері Кілвінового кабінету.

— А сама робота? — підказав Кілвін. На смаглявій шкірі його чола виступав піт, але поза тим спека його, схоже, не турбувала.

— Чесно, майстре Кілвін? — запитав я, відчуваючи легке запаморочення.

Він набув трохи ображеного вигляду.

— Ре’ларе Квоуте, я ціную правду в усьому.

— Правда така, майстре Кілвін: за останній рік я зробив вісім палубних ламп. Якщо доведеться робити ще одну, то я можу всратися просто з нудьги.

Кілвін пирхнув — можливо, засміявся, — а тоді нагородив мене широкою усмішкою.

— Добре. Так і має почуватися ре’лар, — він тицьнув у мене одним товстим пальцем. — Ти розумний і маєш спритні руки. Я очікую від тебе великих звершень. Не марудної роботи. Зроби щось розумне — і це дасть тобі більше, ніж лампа. І вже точно більше, ніж деталі. Залиш їх е’лірам, — він зневажливо показав на вікно, з якого виднілася майстерня.

— Я постараюся, майстре Кілвін, — пообіцяв я. Мій голос звучав якось дивно, був далеким і металічним. — Не будете проти, якщо я відчиню двері та впущу сюди свіжого повітря?

Кілвін схвально буркнув, і я підступив до дверей. Одначе ноги були якісь чужі, а голова крутилася. Я похитнувся й мало не впав головою вперед на підлогу, але примудрився схопитися за край робочого столу й натомість просто опустився на коліна.

Коли мої побиті коліна торкнулися кам’яної підлоги, біль був нестерпний. Але я не заволав і не закричав. Навіть більше, здавалося, ніби біль надходить звідкілясь іздалеку.

***

Пробудився я спантеличеним. У роті було сухо, наче туди насипали тирси. Очі опухли, а думки були такі мляві, що я далеко не відразу розпізнав характерний запах знезаражувального засобу в повітрі. Це, а також те, що я лежав під простирадлом голяка, підказало мені, що я в Медиці.

Я повернув голову й побачив коротке світле волосся та темну форму зцілювача. Розслаблено впав назад на подушку і прокректав:

— Привіт, Моло.

Вона повернулася й серйозно глянула на мене.

— Квоуте, — сказала Мола офіційним тоном, — як почу­ваєшся?

Я досі був осоловілий і мусив над цим замислитися.

— Думати важко, — проказав я, а тоді додав: — Хочу пити.

Мола принесла мені склянку й допомогла попити. Напій виявився солодким і з якимись домішками. Допив я далеко не відразу, але допивши, вже відчув себе наполовину людиною.

— Що сталося? — запитав я.

— Ти знепритомнів у Рукотворні, — пояснила вона. — Кіл­він особисто приніс тебе сюди. Правду кажучи, вийшло доволі зворушливо. Його довелося прогнати.

Уявивши, як здоровезний майстер ніс мене вулицями Університету, я відчув, що всім тілом зашарівся від сорому. В нього на руках я, певно, скидався на ганчір’яну ляльку.

— Я знепритомнів?

— Кілвін пояснив, що ти був у жаркому приміщенні, — сказала Мола. — А ще твій одяг був просякнутий потом. Ти був мокрий, як хлющ.

Вона показала на мої сорочку та штани, що лежали жужмом на столі.

— Теплове виснаження? — припустив я.

Мола піднесла руку, щоб мене заспокоїти.

— Це був мій перший діагноз, — відповіла вона. — Після подальшого огляду я вирішила, що насправді ти страждаєш на гострі наслідки вчорашнього стрибка з вікна, — Мола багато­значно поглянула на мене.

Раптом мені стало соромно. Не за майже цілковиту голизну, а за очевидні ушкодження, які я дістав, гепнувшись із даху «Золотого поні». Я позирнув на двері та з полегшенням уздрів, що вони зачинені. Мола стояла й дивилася на мене, стараючись нічого не виказувати обличчям.

— Хтось іще бачив? — запитав я.

Мола хитнула головою.

— У нас сьогодні аврал.

Я трохи розслабився.

— Це вже щось.

Її лице спохмурніло.

— Цього ранку Арвіл віддав наказ повідомляти про будь-які підозрілі ушкодження. Чому, не секрет. Сам Емброуз пообіцяв чималу нагороду всякому, хто допоможе йому спіймати злодія, який вдерся до його кімнати й украв декілька цінних речей, зокрема перстень, який віддала йому мати на смертному одрі.

— От покидьок! — із жаром проказав я. — Я нічого не крав.

Мола здійняла брову.

— Усе так просто? Ніяких заперечень? І… нічого?

Я видихнув через ніс, намагаючись опанувати себе.

— Не буду ображати твої розумові здібності. Цілком очевидно, що я не падав зі сходів, — я глибоко вдихнув. — Послухай, Моло. Якщо ти комусь розкажеш, мене відрахують. Я нічого не крав. Міг би, та нічого не вкрав.

— Тоді чому… — вона завагалася, явно зніяковівши. — Що ти робив?

Я зітхнув.

— Ти повірила б, що я робив послугу одному своєму другові?

Мола уважно поглянула на мене, вдивившись зеленими очима в мої очі.

— Що ж, ти останнім часом і справді робиш багатенько послуг іншим.

— Я… що? — перепитав я. Мої думки були надто мляві, щоб я розумів її слова.

— Коли ти був тут минулого разу, я лікувала в тебе опіки та отруєння димом після того, як ти витягнув Фелу з вогню.

— А… — відповів я. — Насправді то не послуга. Так учинив би всякий.

Мола уважно придивилася до мене.

— Ти дійсно в це віриш, так? — трохи похитала головою, а тоді взяла книжку в твердій палітурці та зробила на ній кілька позначок, поза сумнівом, зазначила щось у звіті про лікування. — Ну, а я вважаю це послугою. Ми з Фелою жили разом, коли обидві були новенькими. Хай що ти там думаєш, так учинив би далеко не всякий.

У двері постукали, і з коридору долинув голос Сіма.

— Можна зайти?

Він, не чекаючи відповіді, відчинив двері та провів до кімнати збентеженого Вілема.

— Ми чули… — Сім зупинився й повернувся до Моли. — У нього ж усе буде гаразд, так?

— У нього все буде добре, — запевнила Мола. — Якщо температура вирівняється, — вона взяла ключовий вимірювач і запхала мені до рота. — Знаю, тобі буде непросто, але постарайся хвилинку посидіти з закритим ротом.

— Тоді, — сказав з усмішкою Сіммон, — ми чули, що Кілвін відвів тебе в якесь усамітнене місце й показав тобі щось таке, що ти знепритомнів, наче мале шмаркате дівча.

Я набурмосився на нього, але рота не розтулив.

Мола знову повернулася до Віла й Сіма.

— Ноги в нього якийсь час болітимуть, але незворотних ушкоджень немає. З ліктем теж усе має бути гаразд, хоча шви казна-які. І що ви в біса робили в кімнатах Емброуза?

Вілем просто поглянув на неї зі звичною терплячістю в темних очах.

Із Сімом так не вийшло.

— Квоутові треба було взяти перстень для коханої, — радісно прощебетав він.

Мола повернулася до мене. На її обличчі виднілася лють.

— Оце ти нахаба! Збрехав мені в обличчя, — заявила вона. Очі в неї були суворі й сердиті, мов у кішки. — Дякувати Богові, що ти не хотів образити мої розумові здібності абощо.

Я глибоко вдихнув і підняв руку, щоб вийняти з рота ключовий вимірювач.

— Сіме, трясця його матері! — сердито промовив я. — Колись я навчу тебе брехати.

Сім по черзі поглянув на мене й Молу, зашарівшись від паніки й сорому.

— Квоут небайдужий до однієї дівчини з-за річки, — виправдався він. — Емброуз забрав у неї перстень і не віддає. Ми просто…

Мола урвала його різким жестом.

— Чому не можна було просто сказати мені це? — роздратовано спитала вона в мене. — Усі знають, як Емброуз поводиться із жінками!

— Тому я тобі й не казав, — відповів я. — Це було схоже на дуже зручну брехню. А ще варто враховувати, що це абсолютно не твоє діло.

Її лице посуворішало.

— А ти вельми зверхній, як на…

— Зупиніться. Просто зупиніться, — попросив Вілем. Ми, заскочені зненацька, припинили суперечку. Він повернувся до Моли. — Що ти зробила найперше, коли Квоут надійшов сюди непритомний?

— Перевірила йому зіниці — шукала симптомів травми ­голови, — машинально відповіла Мола. — Як і чого це в біса стосується?

Вілем показав на мене.

— Поглянь на його очі тепер.

Мола подивилася на мене.

— Темні, — здивовано проказала вона. — Темно-зелені. Наче соснова гілка.

Віл продовжив:

— Не сперечайся з ним, коли в нього такі темні очі. З цього не виходить нічого доброго.

— Це схоже на звук, який видає гримучка, — докинув Сім.

— Радше вже на те, як наїжачується пес, — виправив Вілем. — Це показує, що він готовий кусатися.

— Можете всі разом іти під три чорти, — заявив я. — А можете дати мені дзеркало, щоб я побачив, про що ви говорите. Яке, мені байдуже.

Віл зігнорував мене.

— Наш маленький Квоут має темперамент як у порохової бочки, та охолонувши за хвильку, він збагне, як усе насправді, — Вілем багатозначно поглянув на мене. — Він засмучений не тому, що ти йому не довіряла, і не тому, що обдурила Сіма. Він засмучений, бо ти дізналася, на які ослячі дурощі він ладен іти, аби справити враження на жінку, — він зиркнув на мене. — Слово «ослячий» тут підходить?

Я глибоко вдихнув, видихнув і визнав:

— У принципі, так.

— Я вибрав його тому, що воно нагадує про ослів, — додав Віл.

— Я знала, що тут без вашої парочки не обійшлося, — дещо винувато промовила Мола. — Чесно кажучи, ви троє — ще та банда, і слово «банда» тут підходить у будь-якому розумінні, — вона обійшла ліжко збоку і критично поглянула на мій зранений лікоть. — Хто з вас його латав?

— Я, — скривився Сім. — Знаю, вийшло казна-як.

— «Казна-як» — це ще м’яко сказано, — відповіла Мола, критично оглядаючи лікоть. — Ти неначе намагався вишити на ньому своє ім’я, та ніяк не обходився без граматичних помилок.

— А я гадаю, що він упорався незле, — втрутився Віл, зазирнувши їй у вічі. — Зважаючи на брак підготовки, а також на те, що він допомагав другові за неідеальних обставин.

Мола зашарілася.

— Я не це хотіла сказати, — швидко відповіла вона. — Працю­ючи тут, легко забути, що не всі… — повернулася до Сіма. — Вибач.

Сім провів рукою крізь пісочне волосся.

— Ти, мабуть, могла б якось компенсувати це мені, — заявив він із хлоп’якуватою усмішкою. — Приміром, завтра у другій половині дня? Дозволивши мені пригостити тебе обідом? — він із надією поглянув на Молу.

Вона закотила очі й зітхнула — чи то весело, чи то з досадою.

— Гаразд.

— Мою роботу тут закінчено, — серйозно промовив Віл. — Я йду. Ненавиджу це місце.

— Дякую, Віле, — сказав я.

Він хутенько помахав рукою через плече й зачинив за собою двері.

***

Мола погодилася не писати у звіті про мої підозрілі ушкодження й зупинилася на початковому діагнозі — «теплове виснаження». Ще вона зрізала шви, накладені Сімом, а тоді заново промила, зашила й забинтувала мені руку. Ситуація не з приємних, але я знав, що з її вправним доглядом рука загоїться швидше.

Наостанок Мола порадила пити більше води й поспати та сказала, що надалі варто утримуватися від напруженої фізичної активності в жаркому приміщенні на наступний день після падіння з даху.

Досі Елкса Дал навчав нас на просунутій симпатії лише теорії. Скільки світла можуть дати десять тавмів безперервного тепла з використанням заліза? Базальту? Людської плоті? Ми завчали таблиці з числами й навчалися вираховувати висхідні квадрати, кінетичний момент і показники складного зниження.

Кажучи простіше, смертельна нудьга.

Не зрозумійте мене неправильно. Я знав, що це — надзвичайно важлива інформація. Такі зв’язування, як ті, що ми показували Денні, — штука проста. Але коли все ускладнюється, вправному симпатикові потрібно здійснювати доволі каверзні обчислення.

З погляду енергії немає суттєвих відмінностей між запалюванням свічки й розтопленням її на калюжу воску. Єдина різниця полягає у фокусі та контролі. Коли свічка стоїть перед вами, все просто. Ви просто дивитеся на ґніт і припиняєте вливати тепло, побачивши перший зблиск полум’я. Зате, якщо свічка за чверть милі від вас або в іншому приміщенні, зберігати фокус і контроль незмірно важче.

А на необережного симпатика чекає дещо гірше за розтоплені свічки. Запитання, яке поставила Денна в «Еоліяні», було дуже важливе: «Куди дівається зайва енергія?»

Як пояснював Віл, частина переходить у повітря, частина — у пов’язані предмети, а решта переходить у тіло симпатика. На позначення цього є спеціальний термін — «тавмічне пере­повнення», але навіть Елкса Дал часто називав це ковзанням.

Приблизно щороку який-небудь необережний симпатик із сильним аларом спрямовував у несправний зв’язок достатньо тепла, щоб у нього різко підскочила температура тіла й він збожеволів від жару. Дал розповідав нам про один крайній випадок, коли студент примудрився зварити себе ізсередини.

Про останнє я розповів Манетові наступного дня після того, як Дал поділився цією історією з нашою групою. Я думав, що Манет, як і я, посміється з цього в межах розумного, але виявилося, що він сам був студентом, коли це сталося.

— Він пахнув свининою, — похмуро сказав Манет. — Справжня чортівня. Його, звісно, було шкода, та ідіота важко сильно жаліти. Трохи ковзання тут, трохи там — це майже непо­мітно, але в нього ковзнуло десь із двісті тисяч тавмів менш як за дві секунди, — Манет похитав головою, не підіймаючи ­погляду від шматка бляхи, на який наносив гравірування. — Смерділо ціле крило Основи. У тих приміщеннях рік ніхто не міг залишатися.

Я витріщився на нього.

— Однак теплове ковзання трапляється доволі часто, — продовжив Манет. — Зате кінетичне ковзання… — він задоволено здійняв брови. — Двадцять років тому якийсь придуркуватий ел’те напився і спробував, побившись об заклад, підняти візок для гною на дах Зали Майстрів. Йому відірвало руку на рівні плеча.

Манет знову зігнувся над своєю бляхою, сумлінно гравіруючи руну.

— Для такого треба бути унікальним дурнем.

Наступного дня я особливо уважно слухав Дала.

Він немилосердно нас муштрував. Обчислення для ентавпії. Схеми із зображенням відстані розпаду. Рівняння, що описують ентропійні криві, які вправний симпатик має розуміти майже інтуїтивно.

Одначе Дал був не дурний. Тож він, поки ми не знудилися й не втратили пильності, перетворив це на змагання.

Він змушував нас добувати тепло з різних джерел: із розпечених прасок, із брил льоду, із власної крові. Найпростіше було запалювати свічки у віддалених приміщеннях. Запалити одну з десятка однакових свічок — уже важче. Запалити свічку, якої й не бачив ніколи, в невідомому місці… то було все одно що жонглювати в темряві.

Ми змагалися в точності. Змагалися у спритності. Змагалися в концентрації та самоконтролі. За два витки я опинився на першому місці в нашій групі з двадцяти трьох ре’ларів. Фентон на другому місці наступав мені на п’яти.

Так уже сталося, що наступного дня після моєї атаки на кімнати Емброуза у нас на просунутій симпатії почалися дуелі. Вони потребували таких самих спритності й самоконтролю, як наші попередні змагання, але тут було ще складніше, бо нашому алару активно протистояли інші студенти.

Тож я, попри нещодавній візит до Медики через теплове ви­снаження, витопив дірку в брилі льоду, що була у віддаленому приміщенні. Попри дві ночі майже без сну, підняв температуру пінти ртуті рівно на десять градусів. Попри біль, що пульсував у синцях, і жалючий свербіж у забинтованій руці, розірвав навпіл пікового короля, не зачепивши інших карт у колоді.

Усе це я робив менш як за дві хвилини, попри те що Фентон застосовував проти мене весь свій алар. Не просто так мене прозвали Квоутом Таємничим! Мій алар був наче клинок із рамстонської сталі.

***

— Неабияк вражає, — сказав мені Дал після заняття. — У мене роками не було студентів, які так довго залишалися б непереможними. Проти тебе ще хоч хтось ставитиме?

Я хитнув головою.

— Це скінчилося вже давно.

— Ціна слави, — Дал усміхнувся, а тоді трохи посерйознішав. — Я хотів застерегти тебе перед оголошенням для всієї групи. Наступного витка, мабуть, почну ставити проти тебе пари студентів.

— Мені доведеться одночасно протистояти Фентонові та Бреєві? — запитав я.

Дал мотнув головою.

— Ми почнемо з двох найгірших дуелянтів. Це буде непоганим вступом до вправ на командну роботу, які ми почнемо виконувати згодом, — він усміхнувся. — А ще це завадить тобі розслабитися, — Дал уважно поглянув на мене, і його усмішка щезла. — У тебе все гаразд?

— Просто морозить, — непереконливо заявив я, здригнувшись. — Можна стати біля жаровні?

Я став якомога ближче, при цьому не тулячись до гарячого металу, і розчепірив руки над мерехтливою мискою з гарячим вугіллям. За мить мороз зник, і я помітив, що Дал із цікавістю дивиться на мене.

— Сьогодні я потрапив до Медики з легким тепловим ви­снаженням, — визнав я. — Моє тіло трішечки спантеличене. Зараз у мене все гаразд.

Він нахмурився.

— Не треба приходити на заняття, якщо тобі недобре, — сказав Дал. — І вже точно не треба брати участь у дуелях. Така симпатія напружує тіло й розум. Не варто ризикувати ускладнити це хворобою.

— Прийшовши на заняття, я почувався нормально, — збрехав я. — Організм просто нагадує мені, що я завинив йому одну ніч міцного сну.

— От і дай йому її, — суворо промовив Дал і теж розчепірив руки над вогнем. — Якщо заганятимеш себе, то згодом поплатишся за це. Ти останнім часом мав трохи занедбаний вигляд. А втім, слово «занедбаний» тут не підходить.

— Зморений? — припустив я.

— Так. Зморений, — він замислено придивився до мене і пригладив рукою бороду. — Ти володієш даром слова. Гадаю, це — одна з причин, чому ти опинився в Елодіна.

Тут я змовчав. І, напевно, змовчав доволі голосно, бо Дал кинув на мене зацікавлений погляд.

— Як просувається твоя наука в Елодіна? — невимушено запитав він.

— Непогано, — оборонився я.

Він поглянув на мене.

— Не так добре, як я міг сподіватися, — визнав я. — Навчання в майстра Елодіна не таке, як я очікував.

Дал кивнув.

— Він може бути складним.

У мене з’явилося запитання.

— Майстре Дал, а ви знаєте якісь імена?

Він серйозно кивнув.

— Які? — не вгавав я.

Він трохи напружився, а тоді розслабився, покрутивши руками над вогнем.

— Насправді це запитання неґречне, — лагідно зауважив Дал. — Ну, не те щоб зовсім неґречне — просто про таке не питають. Це все одно що питати чоловіка, як часто він кохається зі своєю дружиною.

— Перепрошую.

— Не треба, — відказав Дал. — Ти не мав причин це знати. Гадаю, це пережиток давніших часів. Тих, коли таких самих арканістів доводилося боятися більше. Знаючи, які імена знає твій ворог, можна було вгадати його сильні та слабкі сторони.

Ми обидва на мить замовкли, гріючись біля вугілля.

— Вогонь, — сказав Дал за одну довгу мить. — Я знаю ім’я вогню. І ще одне.

— Всього два? — бездумно бовкнув я.

— А скільки знаєш ти? — лагідно подражнився він. — Так, усього два. Але два імені — це багато, як на наші часи. Елодін каже, що колись давно було інакше.

— А скільки знає Елодін?

— Навіть якби я знав, сказати це тобі було б неймовірно поганим тоном із мого боку, — відповів Дал із ноткою несхвалення. — Але можна спокійно стверджувати, що кілька він знає.

— А ви могли б показати мені щось із іменем вогню? — спитав я. — Якщо це не непристойно?

Дал повагався якусь мить, а тоді всміхнувся. Уважно вдивився в жаровню між нами, заплющив очі й відтак показав жестом на незапалену жаровню на іншому кінці приміщення.

— Вогонь.

Він проказав це слово, наче заповідь, і віддалена жаровня заревіла вогненним стовпом.

— Вогонь? — спантеличено перепитав я. — І все? Ім’я вогню — «вогонь»?

Елкса Дал усміхнувся й похитав головою.

— Насправді я сказав не це. Просто щось у тобі підставило знайоме слово.

— Мій сонний розум переклав його?

— Сонний розум? — спантеличено глянув на мене Дал.

— Так Елодін називає ту частину людини, яка знає імена, — пояснив я.

Дал знизав плечима та провів рукою по короткій чорній бороді.

— Називай її як хочеш. Те, що ти чув, як я щось сказав, — це, напевно, добрий знак.

— Іноді я не знаю, чому морочуся з іменуванням, — пробурчав я. — Оту жаровню можна було б запалити симпатією.

— Без зв’язку — ні, — відзначив Дал. — Без зв’язування, джерела енергії…

— І це однаково видається безглуздим, — додав я. — Я щодня вивчаю дещо у вас на заняттях. Дещо корисне. А за весь час, який витратив на іменування, не здобув нічого. Знаєте, про що Елодін читав лекцію вчора?

Дал хитнув головою.

— Про різницю між голизною та оголеністю, — беземоційно продовжив я. Дал розреготався. — Серйозно. Я боровся за те, щоб потрапити до нього, але тепер можу хіба що думати, скільки часу там марную — часу, який можна було б витрачати на щось практичніше.

— На світі є дещо практичніше за імена, — визнав Дал. — Але поглянь.

Він знову зосередився на жаровні перед нами, а тоді його погляд став відстороненим. Дал заговорив знову, цього разу пошепки, а тоді поволі опустив руку так, що вона опинилася за кілька дюймів від розпеченого вугілля.

Відтак Дал із напруженим обличчям втиснув долоню в самісіньке серце вогню, вмостивши розчепірені пальці серед жовто­гарячого вугілля так, ніби то були просто розсипані камінці.

Я усвідомив, що затамував подих, і видихнув — тихенько, бо не хотів перебивати йому концентрацію.

— Як?

— Імена, — твердо сказав Дал і прибрав руку з вогню. Вона була вимазана білим попелом, але геть не постраждала. — Імена відображають істинне розуміння речі, а той, хто зрозумів певну річ по-справжньому, має владу над нею.

— Але ж вогонь — це не окрема річ, — заперечив я. — Це ­лише екзотермічна хімічна реакція. Це… — я розгубився й зупинився.

Дал втягнув у себе повітря. Якусь мить здавалося, що він усе пояснить. А тоді він замість пояснень розсміявся, безпорадно знизавши плечима.

— Мені бракує розуму, щоб пояснити це тобі. Спитай Елодіна. Це ж він заявляє, нібито таке розуміє. Я просто тут працюю.

***

Після заняття з Далом я попрямував за річку, до Імрі. Не знайшов Денни в шинку, в якому вона зупинилася, тож подався до «Еоліяна», хоч і знав, що для зустрічі з нею там зарано.

Усередині було не більше дюжини людей, але я все ж по­мітив знайоме обличчя у віддаленому кінці шинкваса. Ця людина розмовляла зі Станчіоном. Граф Треп помахав рукою, і я підійшов до них.

— Квоуте, хлопчику мій! — із завзяттям сказав Треп. — Ціле життя тебе не бачив.

— По той бік річки доволі гаряча пора, — відповів я й поставив футляр із лютнею.

Станчіон оглянув мене й відверто сказав:

— Воно й видно. Ти якийсь блідий. Треба їсти більше червоного м’яса. Або більше спати. — Він показав на табурет неподалік. — Поза тим я мушу виставити тобі кухоль метеґліну.

— А я вам за це подякую, — відповів я й виліз на табурет. Перестати обтяжувати зболілі ноги було чудово.

— Якщо тобі треба м’яса та сну, — вкрадливо промовив Треп, — приходь повечеряти до мого маєтку. Обіцяю чудову їжу й такі нудні розмови, що їх можна проспати й не боятися, що щось пропустив. — Він благально поглянув на мене. — Ходімо. Якщо треба, я дуже проситиму. Людей буде не більш як десятеро. Я вже не один місяць жадав тобою похизуватися.

Я взяв кухоль із метеґліном і поглянув на Трепа. Його оксамитова куртка була темно-блакитна, а замшеві чоботи — пофарбовані їй у тон. Я не міг з’явитися на офіційній вечері в нього вдома вбраним у ношений дорожній одяг. Іншого ж у мене не було.

У Трепові не було нічого демонстративного, проте він народився й виріс шляхтичем. Йому, напевно, й на думку не спадало, що я не маю вишуканого одягу. І я не ставив йому на карб такого мислення. Переважна більшість студентів Університету була бодай трохи заможна. Звідки ще в них могли взятися гроші на навчання?

Насправді ж мені понад усе хотілося гарної вечері й можливості поспілкуватися де з ким із місцевої аристократії. Дуже хотілося б потеревенити над випивкою, усунути частину шкоди, якої Емброуз завдав моїй репутації, а ще, можливо, привернути увагу потенційного покровителя.

Але я просто не міг дозволити собі оплатити вхід. Зміна більш-менш гарного одягу затягнула б щонайменше на півтора таланти, навіть якби я купив його у лахмітника. Не одяг красить людину, але щоб зіграти роль, потрібен відповідний костюм.

Станчіон, сидячи позаду Трепа, демонстративно закивав ­головою.

— Буду дуже радий прийти на вечерю, — сказав я Тре­пові. — Обіцяю. Щойно в Університеті все трохи вляжеться.

— Чудово, — завзято промовив Треп. — Ловлю тебе на слові. Вороття немає. Я дістану тобі покровителя, мій хлопчику. Справжнього. Присягаюся.

Позаду нього схвально кивнув Станчіон.

Я всміхнувся їм обом і випив іще трохи метеґліну. Кинув погляд на сходи до другого ярусу.

Станчіон помітив мій погляд.

— Вона не тут, — винувато проказав він. — Ба більше, я не бачив її вже кілька днів.

У двері «Еоліяна» пройшов гурт людей і крикнув щось іллійською. Станчіон помахав їм і зіп’явся на ноги.

— Обов’язок кличе, — промовив він і побрів геть, зустрі­чати їх.

— До речі, про покровителів, — сказав я Трепові. — Мені хотілося спитати вашої думки з одного питання. — Я стишив голос. — Такого, що я хотів би, щоб це залишилося між нами.

Треп нахилився ближче. Його очі виблискували цікавістю.

Збираючись із думками, я випив іще метеґліну. Цей напій бив у голову швидше, ніж я очікував. Правду кажучи, це було непогано, бо притуплювало біль від численних травм.

— Гадаю, ви знаєте практично всіх потенційних покровителів у радіусі ста миль звідси.

Треп знизав плечима, не вдостоюючи мене зайвою скромністю.

— Та чимало. Всіх, хто ставиться до цього серйозно. Принаймні всіх, хто має гроші.

— Я маю друга, — сказав я. — Музиканта, що лише починає. Вона має талант від природи, але вишколу — небагато. Дехто підходив до неї з пропозицією допомогти та обіцянкою покровительства в майбутньому…

Я поступово замовк, не знаючи, як пояснити решту.

Треп кивнув і сказав:

— Ти хочеш знати, чи справжній він. Слушне побоювання. Деяким людям здається, ніби покровитель має право не лише на музику, — показав на Станчіона. — Якщо хочеш історій, запитай його про той випадок, коли герцогиня Саміста приїхала сюди на вакації, — він реготнув, мало не застогнавши, й потер очі. — Поможіть мені крихітні боги, та жінка була страшна.

— Оцього я й побоююся, — мовив я. — Не знаю, чи можна йому довіряти.

— Я можу поспитати, якщо хочеш, — зголосився Треп. — Як його звати?

— Це частина проблеми, — відповів я. — Його імені я не знаю. І не думаю, що вона знає.

Тут Треп нахмурився.

— Як вона може не знати його імені?

— Він назвав їй певне ім’я, — відповів я. — Проте вона не знає, чи справжнє воно. Вочевидь, він дуже дбає про свій особистий простір і дав їй строгу вказівку нікому про себе не розповідати. Вони ніколи не зустрічаються в одному місці двічі. Ніколи не зустрічаються на людях. Він зникає на кілька місяців поспіль, — я поглянув на Трепа. — Як вам таке?

— Ну, ситуація далеко не ідеальна, — промовив Треп із явним несхваленням у голосі. — Є всі шанси, що цей хлопака взагалі не є нормальним покровителем. Скидається на те, що він може користуватися твоїм другом.

Я похмуро кивнув.

— Сам так подумав.

— А втім, — продовжив Треп, — деякі покровителі таки працюють таємно. Бувають випадки, коли вони, знайшовши талановиту людину, плекають її потай, а згодом… — він теат­рально змахнув рукою. — Це схоже на фокус. Раптом беруть і витягають із порожнечі блискучого музиканта.

Треп лагідно всміхнувся мені.

— Я думав, що так хтось учинив із тобою, — зізнався він. — Ти з’явився нізвідки й дістав свиріль. Я гадав, що хтось ховав тебе, доки ти не підготувався до ефектної появи.

— Не думав про таке, — сказав я.

— Таке справді буває, — запевнив Треп. — Але дивні місця для зустрічей і те, що вона не знає його імені напевне? — він нахмурився й похитав головою. — Це як мінімум доволі неґречно. Або цей хлопака трохи розважається, вдаючи із себе людину поза законом, або він і справді сумнівний.

Треп неначе замислився на мить, вистукуючи пальцями по шинквасу.

— Скажи своєму другові, хай буде обережною й не втрачає голови. Жахливо, коли покровитель користається із жінки. Це — зрада. Але я знав чоловіків, які просто вдавали із себе покровителів, аби завоювати довіру жінки, — він насупився. — Це ще гірше.

***

На півдорозі до Університету, коли на віддалі щойно по­казався Кам’яний міст, я раптом відчув, як по моїй руці біжить неприємне, колюче тепло. Спершу подумав, що то біль від двічі зашитих ран на лікті, бо вони весь день свербіли й палали.

Але це тепло не зникло, а продовжувало розходитися по руці та грудях із лівого боку. Я почав пітніти, неначе мене раптом кинуло в жар.

Я скинув із себе плащ, аби охолонути на студеному повітрі, й заходився розстібати сорочку. Осінній вітер мені допоміг, і я обмахався плащем. Однак жар посилився до болю, неначе я облив груди окропом.

На щастя, ця частина дороги тягнулася паралельно до струмка, що впадав у річку Ометі неподалік. Не в змозі вигадати нічого кращого, я скинув із себе черевики, зняв із плеча лютню та стрибнув у воду.

Струмок був такий холодний, що я охнув і заплювався, проте він остудив вогонь на моїй шкірі. Я залишився у воді й постарався не відчути себе ідіотом, поки повз мене йшла молода пара, тримаючись за руки й демонстративно мене ігноруючи.

Дивне тепло йшло моїм тілом так, ніби всередині мене був якийсь вогонь, що намагався знайти вихід. Спершу вздовж лівого боку, потім він спустився до ніг, а тоді повернувся до лівої руки. Коли вогонь перейшов до моєї голови, я пірнув під воду.

За кілька хвилин він зупинився, і я виліз зі струмка. Затремтів і закутався у плащ, радіючи, що на дорозі більше нікого нема. А тоді, позаяк робити було більше нічого, завдав на плече футляр із лютнею й рушив у довгу дорогу назад до Університету, мокрющий і страшенно наляканий.

— Я розповідав Молі, — запевнив я, тасуючи карти. — Вона сказала, що це все у мене в голові, й виштовхала мене за двері.

— Ну, я можу лише здогадуватись, як воно, — з гіркотою відказав Сім.

Я підвів погляд, здивований несподіваною різкістю в його голосі, та не встиг запитати, в чому річ. Вілем перехопив мій погляд і похитав головою — мовляв, не треба. Знаючи минуле Сіма, я здогадався, що в нього знову швидко й болісно закінчилися швидкі й болісні стосунки.

Я притримав язика та знову здав карти для гри в дихання. Наша трійця вбивала час, чекаючи, коли зала наповниться. Відтак я почну грати для звичної аудиторії вечора повалка в Анкера.

— А як ти думаєш, у чому річ? — запитав Вілем.

Я завагався, побоюючись, що мої страхи якимось чином можуть справдитись, якщо я висловлю їх уголос.

— Можливо, я напоровся на щось небезпечне у Промислі.

Віл поглянув на мене.

— Наприклад?

— Деякі сполуки, якими ми користуємося, — пояснив я. — Вони проникають крізь шкіру та вбивають у вісімнадцять повільних способів, — згадався день, коли у мене тріснула тентенова склянка у Промислі. Згадалася та єдина крапля пере­носника, що впала мені на сорочку. То була просто малесенька крапелька, трішки більша за головку цвяха. Я був цілком певен, що вона не торкнулася моєї шкіри. — Сподіваюся, що це не воно. Але не знаю, що ще це може бути.

— Можливо, це якийсь запізнілий ефект сливового вузла, — похмуро припустив Сім. — Емброуз — не бозна-який алхімік. До того ж, як я розумію, один з основних інгредієнтів — свинець. Якщо Емброуз витворив його сам, то, можливо, на твій організм впливають якісь приховані начала. Ти сьогодні їв чи пив щось не таке, як завжди?

Я подумав і зізнався:

— Випив чимало метеґліну в «Еоліяні».

— Від цього кому завгодно стане зле, — похмуро заявив Віл.

— А мені він подобається, — вставив Сім. — Але він сам по собі — практично засіб від усього. Там купа різних добавок. Ніякої алхімії, зате є мускатний горіх, кмин, гвоздика — всілякі спеції. Котрась із них могла спровокувати деякі вільні начала, що ховаються в твоєму організмі.

— Чудово, — буркнув я. — І як саме мені з цим упоратися?

Сім безпорадно розвів руками.

— Так я й думав, — промовив я. — Та все ж це звучить краще, ніж отруєння металом.

Відтак Сіммон за допомогою цікавої карткової сили забрав чотири взятки поспіль і наприкінці руки знову почав усміхатися. Сім узагалі ніколи не журився довго.

Віл прибрав свої карти, а я відсунув стілець від столу.

— Зіграй оту про п’яну корову й маслянку, — попросив Сім.

Я не зміг утриматися від усмішки.

— Можливо, згодом, — відповів я, взявши свій футляр із лютнею, що ставав дедалі жалюгіднішим, і попрямувавши до каміна серед знайомих ріденьких оплесків. Мені далеко не від­разу вдалося відкрити футляр, розігнувши мідний дріт, який досі там був замість пряжки.

Наступні дві години я грав. Заспівав «Горщик із мідним дном», «Гілку бузку» й «Таз тітоньки Еммі». Слухачі сміялися, плескали в долоні й радісно гукали. Виводячи пісні, я відчував, як мої тривоги щезають. Музика завжди була для мене найкращим засобом від похмурого настрою. Під час співу навіть синці боліли якось менше.

А тоді я відчув холодок, неначе у димар позаду мене віяв сильний зимовий вітер. Я притлумив дрож і дограв останній куплет «Яблучного бренді», яке таки заграв, щоб потішити Сіма. Коли я зіграв останній акорд, глядачі зааплодували й зала поступово знову почала наповнюватися розмовами.

Я озирнувся на камін, але там весело палав вогонь, а протягом і не пахло. Я відступив від вогнища, сподіваючись, що після маленької прогулянки холодок мене покине. Але, ступивши кілька кроків, усвідомив, що цьому не бувати. Холод засів просто в кістках. Я знову повернувся до каміна й розчепірив руки, щоб їх зігріти.

Поряд з’явилися Віл і Сім.

— Що відбувається? — запитав Сім. — У тебе такий вигляд, ніби тебе от-от знудить.

— Щось таке і є, — відповів я, зціпивши зуби, щоб не цокотіли. — Іди-но скажи Анкерові, що я почуваюся хворим і на сьогодні мушу зав’язати. А тоді запали свічку від цього вогню та принеси її до моєї кімнати, — я поглянув на їхні серйозні обличчя. — Віле, не допоможеш мені забратися звідси? Не хочу привертати до себе увагу.

Вілем кивнув і підставив мені руку. Я сперся на нього й зосередився на тому, щоб не труситися, поки ми прямували до сходів. На нас особливо не звертали уваги. Мабуть, я здавався передусім п’яним. Долоні заніміли та обважніли. Губи здавалися крижаними.

Після першого сходового маршу мені вже було несила стримувати дрож. Ходити я ще міг, але щільні м’язи ніг сіпалися з кожним кроком.

Віл зупинився.

— Треба піти Медики, — хоча його голос не змінився, шалдійський акцент у ньому посилився. Також Віл починав опускати слова. Це вказувало на щиру тривогу.

Я твердо хитнув головою й нахилився вперед, знаючи, що йому доведеться або допомогти мені піднятися сходами, або впустити мене. Вілем обхопив мене однією рукою й чи то підтримував, чи то ніс мене до кінця шляху.

Опинившись у своїй крихітній кімнатці, я впав на ліжко. Віл закутав мої плечі в ковдру.

У коридорі залунали кроки, і з-за дверей нервово визирнув Сім. Він тримав огризок свічки, прикриваючи полум’я на ходу другою рукою.

— Є. А для чого вона, власне, тобі треба?

— Отуди, — показав я на столик біля ліжка. — Ти її від вогню запалив?

Сімові очі стали наляканими.

— Твої губи, — промовив він. — Колір у них недобрий.

Я відламав одну скабку від шорсткої деревини столика біля ліжка й різко встромив її в долоню з тильного боку. З’явилася кров, і я викачав довгу скабку в ній — так, щоб намокла.

— Зачиніть двері, — попросив я.

— Не роби того, про що я думаю, — твердо промовив Сім.

Я встромив довгу скабку в м’який віск свічки поряд із запаленим ґнотом. Він трохи поплювався, а тоді полум’я огорнуло її. Я пробурмотів два зв’язування одне за одним, говорячи повільно, щоб занімілі губи не ковтали слів.

— Що ти робиш? — запитав Сім. — Намагаєшся зваритися?

Я не відповів йому, і він ступив уперед, неначе зібравшись перекинути свічку.

Віл ухопив його за передпліччя.

— Руки в нього крижані, — швидко зауважив він. — Йому холодно. По-справжньому холодно.

Сімів погляд нервово метався між ним і мною. Він відступив на крок.

— Просто… просто будь обережний.

Але я вже не зважав на нього. Заплющив очі та прив’язав полум’я свічки до вогню внизу. Тоді обережно встановив іще один зв’язок — між кров’ю на скабці та кров’ю в своєму тілі. Це було дуже схоже на те, що я робив із краплею вина в «Еоліяні». Єдиною відмінністю було те, що я, звісно, не хотів, аби в мене закипіла кров.

Спершу мене лише трохи, відверто недостатньо полоскотало тепло. Я зосередився сильніше й відчув, як усе тіло розслаб­ляється й мене заливає теплом. Я тримав очі заплющеними, зосередивши увагу на зв’язуваннях, доки не зміг кілька разів протяжно, глибоко вдихнути, не здригаючись і не трусячись.

Я розплющив очі й побачив, як на мене з очікуванням дивляться двоє друзів. Усміхнувся їм.

— У мене все гаразд.

Але я почав пітніти, ще навіть не договоривши. Раптом ­стало занадто тепло, до нудоти тепло. Я розірвав обидва зв’язування — швидко, наче відсмикнув руку від гарячої залізної пічки.

Я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, а тоді зіп’явся на ноги й підійшов до вікна. Відчинив його й важко сперся на підвіконня, насолоджуючись студеним осіннім повітрям, яке пахло мертвим листям і прийдешнім дощем.

На одну довгу мить запала тиша.

— Це було схоже на озноб зв’язувача, — зауважив Сіммон. — Дуже важкий озноб зв’язувача.

— І відчувалось як озноб, — відповів я.

— Може, твоє тіло втратило здатність регулювати власну темперу? — припустив Вілем.

— Температуру, — відсторонено виправив його Сім.

— Це не пояснює опіку на грудях, — зауважив я.

Сім схилив голову набік.

— Опіку?

Я вже був мокрий від поту, тож зрадів причині розстебнути сорочку та зняти її через голову. Чимала частина грудей і верхньої частини передпліччя в мене стали яскраво-червоними й різко контрастували зі звичною блідістю моєї шкіри.

— Мола сказала, що то висип і я нервуюся, мов стара баба. Але його не було, доки я не стрибнув у річку.

Сіммон прихилився поближче, щоб роздивитися.

— Все одно думаю, що це незв’язані начала, — заявив він. — Вони можуть дивно діяти на людину. Минулого семестру в нас був е’лір, який не був обережним під час витворювання. Потім майже два витки не міг ні спати, ні сфокусувати погляд.

Вілем згорбився на стільці.

— Від чого людину кидає в холод, потім у жар, а тоді знов у холод?

Сім мляво всміхнувся.

— Звучить наче загадка.

— Ненавиджу загадки, — сказав я й потягнувся до сорочки. А тоді скрикнув, ухопившись за оголений лівий біцепс. Між моїми пальцями показалася кров.

Сім зірвався на ноги, несамовито роззираючись довкола. Йому явно було незрозуміло, що робити.

Мене неначе штрикнули невидимим ножем.

— Боже… Почорніле… Трясця, — процідив я крізь зуби. Прибрав руку й побачив на передпліччі маленьку круглу ранку, що з’явилася нізвідки.

На обличчі Сіммона відбився жах. Він вирячив очі й затулив рота руками. Щось сказав, але я надто старався зосереди­тися, щоб його послухати. Та й усе одно вже знав, що він каже: «зловживання». Ну звісно. Це все зловживання. Мене хтось атакує.

Я перейшов у Кам’яне Серце й застосував увесь свій алар.

Одначе мій невідомий нападник не марнував часу. З’явився гострий біль у грудях, поряд із плечем. Цього разу шкіра не порвалася, проте я побачив, як під нею розростається синя пляма.

Я зміцнив алар, і наступний удар став практично уколом. Відтак я хутко розділив свій розум на три частини й відправив дві з них підтримувати алар, що мене захищав.

І лише тоді тяжко зітхнув.

— У мене все гаразд.

Сіммон засміявся, але цей сміх заглух і перейшов у схлип. Він досі затуляв руками рота.

— Як ти можеш таке казати? — запитав він із явним жахом.

Я опустив погляд на себе. Крізь мої пальці досі точилася кров, стікаючи по тильному боку долоні й по передпліччю.

— Це правда, — запевнив я. — Чесно, Сіме.

— Але ж зловживання… — промовив він. — Так просто не роблять.

Я сів на край ліжка, продовжуючи тиснути на рану.

— Гадаю, в нас є доволі чіткі докази на користь проти­лежного.

Вілем знову сів.

— Я згоден із Сіммоном. Нізащо в це не повірив би, — він сердито змахнув рукою. — Арканісти вже так не роблять. Це божевілля, — поглянув на мене. — Чому всміхаєшся?

— Мені стало легше на душі, — чесно сказав я. — Я побоювався, що отруївся кадмієм або в мене якась таємнича хвороба. А це хтось просто намагається мене вбити.

— Як таке можна зробити? — запитав Сіммон. — Не з погляду моралі. Як хтось заволодів твоєю кров’ю чи твоїм во­лоссям?

Вілем поглянув на Сіммона.

— Що ти зробив із бинтами, підлатавши його?

— Спалив, — насторожено промовив Сім. — Я не ідіот.

Віл спробував заспокоїти його жестом.

— Я просто звужую коло варіантів. Медика, ймовірно, тут теж ні до чого. Там обережні в таких речах.

Сіммон підвівся.

— Треба комусь сказати, — він поглянув на Вілема. — Джемісон іще може бути у своєму кабінеті о такій порі?

— Сіме, — озвався я, — може, просто зачекаємо?

— Що? — перепитав Сіммон. — А чому?

— Єдиний доказ, який у мене є, — це ушкодження, — пояснив я. — Це означає, що знадобиться, щоб мене оглянув хтось у Медиці. А коли це станеться… — я помахав забинтованим ліктем, бо однією рукою досі затискав скривавлене передпліччя. — Я дивовижно схожий на людину, що всього кілька днів тому впала з даху.

Сім знову сів на стілець.

— Минуло лише три дні, так?

Я кивнув.

— Мене відрахували б. А Молі дісталося б на горіхи за те, що вона не згадувала про мої ушкодження. Майстер Арвіл такого не прощає. Вас також, мабуть, у це втягнули б. А я цього не хочу.

Ми трохи помовчали. Чути було лише далекий гамір у велелюдній пивниці внизу. Я сів на ліжко.

— А нам узагалі треба говорити про те, хто це робить? — запитав Сім.

— Емброуз, — відповів я. — Завжди Емброуз. Він, напевно, знайшов трохи моєї крові на шматку черепиці. Треба було про це подумати ще кілька днів тому.

— Звідки йому було знати, що вона твоя? — запитав Сіммон.

— Я його ненавиджу, — з гіркотою сказав я. — Звісно, він знає, що то був я.

Віл тим часом поволі захитав головою.

— Ні. Це на нього не схоже.

— Не схоже? — перепитав Сіммон. — Він попросив оту жінку підсунути Квоутові сливового вузла. Це не краще за отруту. Найняв отих чолов’яг минулого семестру, щоб вони напали на Квоута в завулку.

— Про це я й кажу, — відповів Вілем. — Емброуз не робить нічого із Квоутом. Він робить так, щоб цим займались інші люди. Підмовив якусь жінку його отруїти. Заплатив харцизам, щоб вони тебе прирізали. Правду кажучи, думаю, що він навіть цього не робив. Б’юсь об заклад, що про це за нього домовився хтось інший.

— Різниці немає, — зауважив я. — Ми знаємо, що за цим стоїть він.

Вілем нахмурився на мене.

— Ти не думаєш як годиться. Річ не в тому, що Емброуз — не покидьок. Він покидьок. Але він розумний покидьок. Старається відмежуватися від усіх своїх діянь.

Сім явно був невпевнений.

— Віл має рацію. Коли тебе найняли як музиканта до «Коня і четвірки», не Емброуз купив той заклад і звільнив тебе. Він попросив це зробити зятя барона Пітра. І жоднісінького зв’язку з ним.

— Тут теж жодного зв’язку, — зауважив я. — В цьому вся суть симпатії. Вона опосередкована.

Віл знову похитав головою.

— Якби тебе прирізали в завулку, люди були б шоковані. Але таке трапляється постійно по всьому світу. А якби ти впав при людях і з тебе зацебеніла кров через зловживання? Люди жахнулися б. Майстри призупинили б заняття. Багаті купці та шляхта почули би про це й забрали би своїх дітей із науки. Привели б констеблів з Імрі.

Сіммон потер лоба й задумливо поглянув на стелю. А відтак кивнув самому собі — спершу повільно, а тоді вже впевненіше.

— Логічно, — проказав він. — Якби Емброуз знайшов трохи крові, то міг би здати її Джемісонові й попросити його відшукати злодія. Не треба було би просити людей у Медиці шука­ти підозрілих ушкоджень і такого іншого.

— Емброуз полюбляє мститися, — похмуро зауважив я. — Він міг і приховати кров від Джемісона. Залишити її собі.

Тим часом Вілем захитав головою.

Сім зітхнув.

— Віл має рацію. Симпатиків не так багато, і всі знають, що Емброуз на тебе ображений. Він надто обережний для такого. Це відразу вказало б на нього.

— До того ж, — додав Вілем, — як давно це вже триває? Багато днів. Ти справді думаєш, що Емброуз міг би витримати так довго, не тицьнувши тебе в це носом? Навіть трішечки?

— Маєш рацію, — з неохотою визнав я. — Це на нього не схоже.

Я знав, що це має бути Емброуз. Відчував це нутром. І, як не дивно, мало не хотів, щоб то був він. Це сильно все спростило б.

Але бажання не збуваються самі собою. Я глибоко вдихнув і змусив себе подумати про це раціонально.

— З його боку це було б нерозсудливо, — врешті визнав я. — А він не схильний бруднити руки, — я зітхнув. — Добре. Чудово. Ніби мало було, що одна людина вже намагається зіпсувати мені життя.

— Хто це міг би бути? — запитав Сіммон. — Звичайна людина не може виробляти таке з волоссям, правильно?

— Дал міг би, — сказав я. — Або Кілвін.

— Мабуть, можна спокійно вважати, — іронічно промовив Вілем, — що тебе не намагається вбити жоден із майстрів.

— Тоді це повинна бути людина, що має його кров, — сказав Сім.

Я спробував зігнорувати неприємне відчуття в животі.

— Моя кров є в однієї людини, — зізнався я. — Але не думаю, що вона може бути в цьому винна.

Віл і Сім поглянули на мене, і я враз пошкодував, що щось сказав.

— Чого це в когось може бути твоя кров? — запитав Сім.

Я завагався, а тоді збагнув, що їм уже не можна про це не сказати.

— На початку семестру я позичив грошей у Деві.

Жоден із них не відреагував так, як я очікував. Тобто вони обидва взагалі ніяк не відреагували.

— Хто така Деві? — поцікавився Сім.

Я почав розслаблятися. Можливо, вони про неї не чули. Так, безумовно, буде простіше.

— Вона ґелет, що живе за річкою, — пояснив я.

— Гаразд, — невимушено відповів Сіммон. — Хто такий ґелет?

— Пам’ятаєш, ми ходили на «Привида й панну Гуску»? — запитав я. — Кетлер був ґелетом.

— А, мідний яструб, — відповів Сім. Його обличчя проясніло від здогаду, а тоді знову спохмурніло: до нього дійшли можливі наслідки. — Не знав, що такі люди водяться тут.

— Такі люди є скрізь, — запевнив я. — Без них світ не працював би.

— Стривай, — раптом сказав Вілем, піднявши руку. — Ти сказав, що твою… — він зупинився, силкуючись пригадати потрібне слово атурською. — Твою позикодавицю, твою ґатесор звуть Деві? — її ім’я він вимовив із сильним шалдійським акцентом, тож вийшло схоже на «Девід».

Я кивнув. От такої реакції я й очікував.

— О Боже, — вжахнувся Сіммон. — Ти про Деві-Демоницю, так?

Я зітхнув.

— Отже, ви про неї чули.

— Чули? — повторив Сім. Його голос став пронизливим. — Та її вигнали, коли в мене був перший семестр! Це справді запам’яталося.

Вілем просто заплющив очі й похитав головою, наче йому й дивитися було нестерпно на такого дурня, як я.

Сім здійняв руки в повітря.

— Її відрахували за зловживання! Що ти собі думав?!

— Ні, — сказав Сіммонові Вілем. — Її відрахували за негідну поведінку. Доказів зловживання не було.

— Насправді я не думаю, що то була вона, — зауважив я. — Взагалі-то, вона доволі мила. Товариська. До того ж я позичив усього шість талантів і не спізнююся з погашенням. Вона не має причин для таких дій.

Вілем уважно придивився до мене.

— Просто розгляньмо всі можливі варіанти, — поволі проказав він. — Зробиш дещо для мене?

Я кивнув.

— Пригадай останні кілька своїх спілкувань із нею, — сказав Вілем. — Зупинися на секунду, розбери їх по цеглинках і спробуй згадати — може, ти робив чи казав щось таке, що могло її образити чи засмутити.

Я пригадав останню нашу розмову, прокрутивши її в голові.

— Її цікавила певна інформація, якої я їй не надав.

— Як сильно цікавила? — поволі, терпляче запитав Вілем, неначе розмовляючи з вельми придуркуватою дитиною.

— Доволі сильно, — промовив я.

— «Доволі» — це не міра сили.

Я зітхнув.

— Гаразд. Надзвичайно цікавила. Достатньо сильно, щоб… — тут я спинився.

Вілем поглянув на мене, багатозначно вигнувши брову.

— Так? Що ти зараз пригадав?

Я завагався.

— Можливо, вона також запропонувала зі мною переспати, — зізнався я.

Вілем спокійно кивнув, неначе чогось такого й очікував.

— А яким чином ти відреагував на великодушну пропозицію цієї дівчини?

Я відчув, як у мене спалахнули щоки.

— Просто… просто ніби пропустив це повз вуха.

Вілем заплющив очі. Його обличчя виражало безмежний, утомлений смуток.

— Це незмірно гірше, ніж Емброуз, — сказав Сім, опус­тивши голову на руки. — Деві не мусить боятися майстрів абощо. Кажуть, вона здатна виконувати зв’язування з восьми час­тин! Восьми!

— Я був у скрутному становищі, — дещо сердито промовив я. — Не міг надати нічого в заставу. Визнаю, ідея була не найкраща. Коли все це закінчиться, можна буде влаштувати симпозіум на тему моєї дурості. Але зараз можна просто продовжити обговорення? — я благально поглянув на товаришів.

Вілем потер очі однією долонею та стомлено кивнув.

Сіммон постарався стерти з обличчя жах, але його успіхи виявилися дуже скромними. Він ковтнув.

— А й справді. Що нам робити?

— Просто зараз насправді не має значення, хто винен, — сказав я та обережно поглянув, чи припинила моя рука кровоточити. Таки припинила, і я поступово прибрав закривавлену долоню. — Я вживу певних заходів безпеки, — махнув рукою, відганяючи їх. — А ви йдіть поспіть.

Сім потер лоба, захихотівши собі під носа.

— Тіло Господнє, іноді ти бісиш. А що, як на тебе знову нападуть?

— Це вже сталося двічі, поки ми тут сиділи, — невимушено зауважив я. — Трохи пощипує, — помітивши вираз його обличчя, я всміхнувся. — Сіме, у мене все гаразд. Чесно. Я ж не просто так найкращий дуелянт серед учнів Дала. Я в цілковитій безпеці.

— Допоки не спатимеш, — утрутився Вілем. Його темні очі стали серйозними.

Моя усмішка заціпеніла, і я повторив:

— Допоки не спатиму. Авжеж.

Вілем підвівся й демонстративно обтрусився.

— Отже… Почисть себе та вживай своїх запобіжних заходів, — він уважно поглянув на мене. — Чи очікувати нам із юним паном Сіммоном найкращого дуелянта Дала сьогодні в моїй кімнаті?

Я відчув, що зашарівся від зніяковіння.

— Так. Був би дуже за це вдячний.

Віл утрирувано вклонився мені, а тоді відчинив двері й ви­йшов у коридор.

Сім уже широко всміхався.

— Отже, вирішено. Але перш ніж прийти, надягни сорочку. Я сьогодні пильнуватиму тебе, наче малого з кольками — а такий ти, по суті, і є, — але не збираюся це робити, якщо ти твердо вирішиш спати голяка.

***

Коли Віл і Сім пішли, я вибрався з вікна на дахи. Сорочку зали­шив у кімнаті, бо був весь у крові й не хотів її псувати. Я вірив у нічну темряву й пізню годину, сподіваючись, що ніхто не помітить, як я, напівголий і закривавлений, біжу дахами Університету.

Захищатися від симпатії відносно просто, якщо знаєш, що робиш. Якщо хтось намагався мене спалити чи зарізати або ж довести моє тіло до переохолодження, забравши в нього тепло, то це було простим, безпосереднім застосуванням сили, а такому легко протистояти. Тепер, знаючи, що відбувається, й не втрачаючи пильності, я був у безпеці.

У мене з’явилася нова проблема: той, хто на мене нападав, міг розчаруватись і спробувати щось інше. Наприклад, з’ясувати моє місцеперебування, а тоді напасти у прозаїчніший спосіб, щоб я не зміг оборонитися зусиллям волі.

Зловживання — річ страшна, зате харциз із гострим ножем уб’є вдесятеро швидше, якщо спіймає жертву в темному провул­ку. А заскочити когось зненацька надзвичайно просто, якщо є змога відстежувати кожен його порух за допомогою його крові.

Тож я покрокував дахами. Мій план був такий: узяти пригорщу осіннього листя, позначити його своєю кров’ю й кинути його — хай нескінченно котиться Домом Вітру. Я вже вдавався до такого трюку.

Але, перескочивши вузький провулок, я побачив, як у хмарах блимнула блискавка, й відчув у повітрі запах дощу. Насувалася буря. Дощ не лише зімне листя так, що воно не ворушитиметься, а й змиє мою кров.

Стоячи там, на даху, та почуваючись так, ніби з мене вибивають дванадцять барв пекла, я мимоволі почув неприємний відгомін життя в Тарбієні. Якусь мить споглядав далеку блис­кавку й намагався не дати цьому відчуттю себе пересилити. Змусив себе згадати, що я вже не та безпорадна, виголодніла дитина, якою був тоді.

Я почув ледь помітний звук, схожий на бій барабана, а позаду мене зігнувся шматок бляшаної покрівлі. Я заціпенів, а тоді розслабився, почувши голос Арі.

— Квоуте!

Поглянув праворуч і зобачив її маленький силует за десяток футів від себе. Місяць затуляли хмари, але я почув у голосі Арі усмішку, коли вона сказала:

— Я бачила, як ти біг по всякому згори.

Я остаточно повернувся обличчям до неї, радіючи, що світла обмаль. Не хотілося думати, як Арі може відреагувати, побачивши мене напівголим і залитим кров’ю.

— Привіт, Арі, — озвався я. — Насувається буря. Тобі сьогодні не варто ходити по всякому згори.

Вона схилила голову набік і просто сказала:

— А ти це робиш.

Я зітхнув.

— Так. Але лише…

Небом розповзлася блискавка, схожа на великого павука, й на одну довгу мить освітила все. Тоді вона зникла, а я осліп від її яскравості.

— Арі? — гукнув я, побоюючись, що вона злякалася мого вигляду.

Знову блимнула блискавиця, і я побачив, що Арі вже стоїть ближче. Вона показала на мене з радісною усмішкою.

— Ти схожий на аміра, — заявила Арі. — Квоут — один із сірідів.

Я поглянув на самого себе і з наступною блискавицею зрозумів, що вона має на увазі. На моїх долонях із тильного боку виднілися засохлі потоки крові, що залишилися там, коли я намагався затиснути свої рани. Це скидалося на старовинні татуювання, якими аміри позначали найвищих за званням поміж себе.

Її згадка про це так мене здивувала, що я забув перше з вив­ченого про Арі. Забув про обережність і поставив їй запитання.

— Арі, звідки ти знаєш про сірідів?

Відповіді не було. З наступним спалахом блискавки я не побачив нічого, крім порожнього даху та безжального неба.

Я стояв на даху, поки вгорі миготіла буря. Серце обтяжувало груди. Мені хотілося піти за Арі й перепросити, але я знав, що це безнадійна затія. Вона тікала від неправильних запитань, а бігла Арі зі швидкістю кролика в нірці. У Піднизі була тисяча місць, у яких вона могла сховатися. Знайти її в мене не було жодних шансів.

До того ж мені слід було дати раду надзвичайно важливим справам. Просто зараз хтось міг з’ясовувати моє місцеперебування. Я просто не мав стільки часу.

Я майже годину крокував дахами. Мерехтіння грози не полегшувало, а ускладнювало ситуацію, бо кожен спалах надовго мене осліплював. І все ж я врешті дошкандибав до даху ­Основи, на якому зазвичай зустрічався з Арі.

Я зліз негнучкими кінцівками з яблуні на замкнений дворик. Уже зібрався гукнути у важку металеву решітку, що вела до Піднизу, але тут побачив, як щось ворухнулося в тіні ­кущів неподалік.

Я вдивився в темряву й не зміг роздивитися нічого, крім нечіткого силуету.

— Арі? — лагідно спитав я.

— Не люблю говорити, — тихо сказала вона. Її голос захрип від сліз.

За останні кілька днів я був причетний до багатьох жахливих речей, але ця, поза сумнівом, була найстрашніша.

— Арі, дуже прошу, вибач, — мовив я. — Я більше не питатиму. Обіцяю.

Із тіні долинув тоненький схлип, від якого моє серце заціпеніло й надщербилося.

— Що ти сьогодні робила згори? — запитав я. Знав, що це запитання безпечне. Вже багато разів його ставив.

— Я дивилася на блискавку, — відповіла Арі та шморгнула носом. А тоді: — Бачила одну схожу на дерево.

— Що було у блискавці? — тихо запитав я.

— Гальванічна іонізація, — відповіла Арі. Затим, після паузи, додала: — І річкова крига. І гойдання очерету.

— Якби ж то я це побачив… — промовив я.

— А що ти робив згори? — вона зупинилася й ледь чутно реготнула, наче гикнула. — Геть божевільний і майже голий.

Моє серце почало потроху танути.

— Шукав місця для своєї крові, — сказав.

— Більшість людей тримає її в собі, — зауважила Арі. — Так простіше.

— Я хочу втримати решту в собі, — пояснив я. — Але побоююся, що мене хтось може шукати.

— Ой, — сказала вона так, ніби бездоганно все зрозуміла. Я побачив, як її тінь, трохи темніша, промайнула в темряві й підвелася. — Іди зі мною до Дзенькоту.

— Здається, я ще не бачив Дзенькоту, — зауважив я. — Ти вже водила мене туди?

Рух, схожий на хитання головою.

— Він захований.

Я почув брязкіт металу, потім — шурхіт, а відтак побачив, як із відчиненої решітки виходить блакитно-зелене світло. Я поліз униз і зустрів у тунелі внизу Арі.

Завдяки світлу в її руці стало видно розмазані плями в неї на личку — мабуть, зосталися після того, як вона витирала сльози. Так я вперше побачив Арі замурзаною. Очі в неї були темніші, ніж зазвичай, а ніс червоний.

Арі шморгнула носом і потерла плямисте личко.

— Ти, — серйозно промовила вона, — жахливе нікудишко.

Я опустив погляд на закривавлені руки та груди й погодився:

— Так.

Тоді Арі ледь помітно сміливо всміхнулася.

— Цього разу я забігла не так далеко, — зауважила вона, гордо задерши підборіддя.

— Я радий, — сказав я. — І хотів би перепросити.

— Ні, — вона ледь помітно, але твердо хитнула головою. — Ти мій сірід, а тому бездоганний, — вона простягнула руку, щоб торкнутися пальцем середини моїх закривавлених грудей. — Іваре енім еуґе.

***

Арі провела мене лабіринтом тунелів, із яких складався Підниз. Ми заглибилися всередину, подолали Скакалки, проминули Цвіріньчика. Відтак пройшли крізь декілька закручених коридорів і знову спустилися, скориставшись кам’яними гвинтовими сходами, яких я ще ніколи не бачив.

Спускаючись, я занюхав вологий камінь і почув тихий плавний звук, із яким тече вода. Раз у раз якесь скло черкало об камінь або скло вже веселіше дзенькало об інше скло.

Десь за п’ятдесят кроків широкі гвинтові сходи зникли у величезній неспокійній калюжі з чорною водою. Я замислився, як далеко сходи тягнуться під її поверхнею.

Не було чути жодної гнилі чи смороду. Вода була свіжа, і я бачив на ній брижі, поки вона закручувалася на сходах і розходилася в пітьму, до якої нашим вогням було не дотягнутися. Знову почув дзенькіт скла й помітив, як на поверхні крутяться й гойдаються дві пляшки, спершу плинучи в один бік, а потім — у другий. Одна пірнула під поверхню й не спливла.

Із латунного держака для смолоскипа, вставленого у стіну, звисав лантух із мішковини. Арі сягнула в торбу й витягнула важку пляшку з корком — колись у ній могло бути бредонське пиво.

Арі передала пляшку мені.

— Вони зникають на годину. Або хвилину. Іноді — на кілька днів. Іноді взагалі не повертаються, — вона дістала з лантуха ще одну пляшку. — Найкраще одночасно пускати щонайменше чотири. Так із погляду статистики в тебе завжди мають бути дві.

Я кивнув, висмикнув мішковинну шворку з побитого лантуха та обмазав її кров’ю, що вкривала мою руку. Відкоркував пляшку й закинув шворку всередину.

— Волосся теж, — наказала Арі.

Я висмикнув із голови кілька волосин і просунув їх у горло пляшки. А тоді жорстко ввігнав корок усередину й відправив пляшку за течією. Вона пливла у воді низько, безладно кружляючи.

Арі передала мені ще одну пляшку, і ми повторили зроблене. Коли бурхлива вода підхопила четверту пляшку, Арі кивнула й хутко обтерла руку об руку.

— Ось так, — сказала вона з неймовірним задоволенням у голосі. — Це добре. Ми в безпеці.

***

Кілька годин по тому, помитий, забинтований і значно менш голий, я попрямував до кімнати Вілема у Стайнях. Тієї ночі й іще багато ночей опісля Віл і Сім по черзі пильнували мене вві сні, оберігаючи своїм аларом. Вони були найкращими друзями. Такими, на яких усі сподіваються, та на яких ніхто не заслуговує. Тим паче я.

Хай у що там вірили Віл і Сім, мені не вірилося, буцімто Деві винна у зловживанні проти мене. Хоч я й із болем усвідомлював, що практично нічого не знаю про жінок, вона завжди була зі мною привітна. Часом навіть мила.

Нíде правди діти, у неї була зловісна репутація. Проте я краще за всіх розумів, як швидко кілька чуток можуть обернутися на повноцінні казки.

Я вважав набагато ймовірнішим, що мій невідомий нападник — це просто ображений студент, якому не cподобалося моє просування в Арканумі. Більшість студентів навчалися роками, перш ніж стати ре’ларами, а мені це вдалося менш ніж за три семестри. Це могла бути навіть людина, що просто ненавиділа едема ру. Я вже не вперше в житті напоровся б так на побиття.

У певному розумінні насправді було байдуже, хто стоїть за атаками. Мені був потрібен спосіб їх зупинити. Я не міг сподіватися, що Віл і Сім стежитимуть за мною до кінця життя.

Мені було потрібне якесь довговічніше рішення. Був потрібен ґрам.

Ґрам — це цікавий витвір рукотворства, вигаданий саме для таких проблем. Це своєрідна симпатична броня, що заважає будь-кому створити зв’язування проти тіла носія. Я не знав, як вони працюють, але знав, що вони існують. А ще знав, де можна з’ясувати, як їх створювати.

***

Коли я підійшов до Кілвінового кабінету, Кілвін підвів погляд. Я побачив, що його скляна піч холодна й темна, і на душі стало легше.

— У тебе, сподіваюся, все гаразд, ре’ларе Квоуте? — запитав він, не підводячись із-за робочого столу. В одній руці він тримав велику скляну півкулю, а в другій — діамантовий стилос.

— Так, майстре Кілвін, — збрехав я.

— Ти думав, що робитимеш наступним? — запитав він. — Бачив розумні сни?

— Я насправді шукав схему ґрама, майстре Кілвін. Але не можу знайти її в жодному закутку та в жодному довіднику.

Кілвін із цікавістю поглянув на мене.

— А навіщо тобі ґрам, ре’ларе Квоуте? Таке бажання свідчить аж ніяк не про довіру до колег-арканістів.

Не знаючи, жартує він чи ні, я вирішив діяти прямо.

— Ми вивчали ковзання на просунутій симпатії. Я тут думав, що, якщо ґрам заперечує зовнішні подібності…

Кілвін тихенько реготнув.

— Дал наганяв на вас страху. Добре. І ти правильно думаєш: ґрам допоміг би захиститися від ковзання… — його темні шалдійські очі серйозно поглянули на мене. — До певної міри. Однак розумний студент мав би просто вивчити урок й уникати ковзання, вживаючи належних запобіжних заходів.

— Я так і збираюся робити, майстре Кілвін, — запевнив я. — Та все ж мені видається, що мати ґрам корисно.

— Це по-своєму так, — визнав Кілвін, кивнувши закудланою головою. — Одначе у зв’язку з ремонтними роботами й виконанням осінніх замовлень нам бракує робочих рук, — він махнув рукою на вікно, з якого виднілася майстерня. — Я не можу виділити на таке жодного працівника. А якби й міг, то є ще проблема вартості. Для ґрамів необхідна тонка робота, а для інкрустації потрібне золото.

— Майстре Кілвін, я волів би зробити ґрам самотужки.

Кілвін хитнув головою.

— Цієї схеми не просто так немає в довідниках. Ти недостатньо далеко просунувся, щоб виготовити його самотужки. Працюючи із сиґалдрією та власною кров’ю, слід бути обережним.

Я відкрив рота, щоб щось сказати, але він перебив мене.

— А ще важливіше те, що потрібну для такого пристрою ­сиґалдрію довіряють лише тим, хто досяг звання ел’те. Руни крові та кістки надто легко застосувати неналежним чином.

Із його тону я здогадався, що суперечками тут нічого не ­досягнеш, тож махнув на це рукою так, ніби мені було бай­дужісінько.

— Нічого страшного, майстре Кілвін. Я можу скоротати час за іншими роботами.

Кілвін широко всміхнувся мені.

— Не сумніваюся, ре’ларе Квоуте. Із великим нетерпінням чекаю на можливість побачити, що ти для мене виготовиш.

Мені блиснула думка.

— Майстре Кілвін, можна мені з цією метою скористатись однією з окремих робочих кімнат? Я не хотів би, щоб усі й кожний зазирали мені через плече, поки я майструватиму.

Тут Кілвін здійняв брови.

— А тепер мені стало вдвічі цікавіше, — він поставив скляну півкулю, звівся на ноги й відсунув шухляду в письмовому столі. — Тобі підійде кімната на першому поверсі? Чи в тебе щось може вибухнути? Якщо так, я віддам тобі кімнату на третьому. Там холодніше, але дах краще підходить для такого.

Я на мить поглянув на Кілвіна, намагаючись вирішити, чи не жартує він.

— Майстре Кілвін, кімната на першому поверсі цілком підійде. Але мені знадобиться маленька плавильна піч і трохи вільного місця для дихання.

Кілвін забурмотів собі під носа, а тоді витягнув ключ.

— Як багато ти дихатимеш? Площа двадцять сьомої кімнати — п’ятсот квадратних футів.

— Цього має бути вдосталь, — запевнив я. — Також мені може знадобитися дозвіл на одержання коштовних металів у Запасах.

Тут Кілвін хихотнув і кивнув, віддаючи мені ключ.

— Я подбаю про це, ре’ларе Квоуте. Із нетерпінням чекаю на те, що ти для мене виготовиш.

***

Те, що доступ до потрібної мені схеми був обмежений, дратувало. Однак завжди є якісь інші способи знайти інформацію, і завжди є люди, які знають більше, ніж мають знати.

Наприклад, я не сумнівався, що виготовляти ґрами вміє Манет. Усі знали, що він е’лір суто номінально. Однак він аж ніяк не міг поділитися цією інформацією зі мною всупереч бажанням Кілвіна. Університет був домівкою Манета тридцять років, і він, напевно, був єдиним студентом, який боявся відрахування більше, ніж я.

Тож мій вибір був обмежений. Я не міг уявити жодного іншого способу роздобути схему самотужки, крім тривалого пошуку в Архівах. Тож, поламавши кілька хвилин мізки в пошуках кращого варіанта, я подався до «Стогу та ячменю».

«Стіг» був не надто поважною корчмою по наш бік річки. Заклад Анкера не був сумнівний у найстрогішому розумінні цього слова — йому просто бракувало пафосу. Він був чистий, але не пахнув квітами, і недорогий, але не дешевий. До Анкера ходили поїсти, випити, послухати музику та іноді — на товариські бійки.

«Стіг» стояв на кілька щаблів нижче. Він був брудніший, музика там не була пріоритетом, а бійки в ньому зазвичай були розвагою лише для одного з учасників.

Прошу зауважити: «Стіг» був не такий страшний, як половина тарбієнських закладів. Але так близько до Університету, мабуть, годі було знайти щось гірше. Тож корчма, хоч і була сумнівною, мала дерев’яну долівку та скляні шибки у вікнах. А відключившись сп’яну та пробудившись без гаманця, можна було задовольнитися тим, що ніхто вас не прирізав і не вкрав заразом ваших черевиків.

Позаяк час іще був ранній, у загальній залі було розсіяно всього кілька людей. Я зрадів, побачивши, що у віддаленому кінці сидить Сліт. Насправді я з ним іще не зустрічався, але знав, хто він такий. Чув історії.

Сліт був одним із тих рідкісних незамінних людей, які мають хист до організації. Судячи з того, що я чув, він періодично ставав студентом останні десять років.

Поки що він розмовляв із якимось знервованим чоловіком, і я розумів, що їх краще не перебивати. Тож замовив два маленькі кухлі пива і вдав, що п’ю одне, чекаючи.

Сліт був гарний на вроду, темноволосий і темноокий. Хоча в нього й не було характерної бороди, я гадав, що він що­найменше наполовину шалдієць. Його міміка й жести всіляко вказували на владу. Він рухався так, ніби контролював усе довкола себе.

А я, правду кажучи, не здивувався б цьому. Судячи з того, що я знав, він узагалі міг володіти «Стогом». У таких, як Сліт, гроші водяться.

Сліт і стривожений молодик урешті досягли якоїсь згоди. Сліт тепло всміхнувся, поки вони тиснули один одному руки, а коли той молодик зібрався йти геть, поплескав його по плечу.

Я зачекав якусь хвильку, а тоді попрямував до його столика. Підійшовши ближче, зауважив, що між його столиком та іншими столиками в загальній залі є вільний простір. Невеликий, зате якраз достатній, щоб його важко було підслухати.

Коли я наблизився, Сліт підвів погляд.

— Я тут думав, чи не можемо ми поговорити, — сказав я.

Він привітно показав рукою на порожній стілець і сказав:

— Це трохи несподівано.

— Чому ж?

— До мене рідко коли приходять розумні люди. До мене ходять люди у відчаї, — він поглянув на кухлі. — Вони обидва для тебе?

— Можеш узяти будь-який або обидва, — я кивнув на кухоль праворуч. — Але той я вже надпив.

Сліт на частку секунди насторожено поглянув на кухлі, а тоді широко, білозубо всміхнувся й випив із лівого.

— Судячи з того, що я чув, ти не схильний труїти людей.

— А ти, схоже, багато про мене знаєш, — зауважив я.

Він так невимушено знизав плечима, що я здогадався: цей рух відпрацьований.

— Я багато знаю про всіх, — виправив Сліт. — Але більше знаю про тебе.

— Чому?

Сліт зігнувся, схилившись на стіл і заговоривши довірчим тоном:

— Ти хоч уявляєш, які нудні зазвичай студенти? Половина з них — це багаті туристи, яким начхати на заняття, — він закотив очі й махнув рукою так, ніби кинув щось через плече. — Друга половина — це книжкові черви, які так довго мріяли про це місце, що опинившись тут, ледве дихають. Ходять навшпиньки, смиренні, мов священники. Бояться, щоб майстри, бува, не поглянули в їхній бік несхвально.

Він зневажливо пирхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Просто скажу так: ти — це ковток свіжого повітря. Усі кажуть… — він зупинився і знову відпрацьованим жестом знизав плечима. — Ну, сам знаєш.

— Насправді ні, — зізнався я. — А що кажуть люди?

Сліт відповів мені гарною, енергійною усмішкою.

— Ах, у цьому й заковика. Чи не так? Репутацію певної людини знають усі, крім цієї людини. Для більшості це не проблема. Але деякі з нас працюють над своєю репутацією. Я буду­вав свою цеглинка за цеглинкою. Це корисне знаряддя, — він хитро позирнув на мене. — Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.

Я дозволив собі всміхнутися.

— Можливо.

— То що кажуть про мене? Розкажи — і я тобі віддячу.

— Ну… — заговорив я. — Ти добре вмієш щось знаходити. Обережний, але дорого коштуєш.

Він роздратовано замахав руками.

— Дурниці. Деталі — ось кістяк історії. Неси мені кістяк.

Я замислився.

— Чув, тобі вдалося минулого семестру продати кілька флаконів «Реґім Іґнаул Нератум». Після пожежі в майстерні Кілвіна, під час якої його все нібито було знищено.

Сліт кивнув, нічого не виказуючи обличчям.

— Чув, тобі вдалося передати звістку батькові Веяна в Емлін, попри облогу. — Знову кивок. — Ти роздобув молодій повії, що працювала в «Ґудзиках», низку документів, які доводили, що вона далека кровна родичка баронета Ґамре, і це дозволило їй вийти за певного молодого пана з мінімумом клопотів.

Сліт усміхнувся.

— Я пишався тією справою.

— Е’ліром, — продовжив я, — тебе відсторонили від занять на два семестри за звинуваченням у неправомірному здобутті. Два роки по тому тебе оштрафували та знову відсторонили від занять за неналежне використання університетського обладнання в Тиглі. Я чув, буцімто Джемісон знає, якими справами ти займаєшся, та йому платять за байдужість. До речі, в останнє я не вірю.

— Розумно, — невимушено сказав Сліт. — Я теж не вірю.

— Попри активну діяльність, проти тебе лиш один раз застосовували залізний закон, — вів я далі. — Перевезення контрабандних речовин, правильно?

Він закотив очі.

— А знаєш, що найгірше? Тоді я насправді був невинуватий. Хлопці Геффрона заплатили одному констеблеві за підробку доказів. Обвинувачення було знято всього за два дні, — він насупився. — Щоправда, майстрам було байдуже. Їм усім було не начхати лише на те, що я паплюжу добре ім’я Університету, — говорив Сліт із гіркотою. — Після того плата за моє навчання зросла втричі.

Я вирішив трохи прискорити справу.

— Кілька місяців тому ти отруїв юну доньку одного графа венітасином і дав їй протиотруту лише тоді, коли вона відписала найбільше володіння, яке мала успадкувати. А тоді зобразив усе так, ніби вона програла його, граючи у фаро з високими ставками.

Тут він здійняв брову.

— А люди кажуть чому?

— Ні, — відповів я. — Я гадав, що вона спробувала не виплатити тобі борг.

— У цьому є частка правди, — зауважив Сліт. — Хоча все було трохи складніше. І там був не венітасин. Це було б надзвичайно необачно, — він набув ображеного вигляду і з явним роздратуванням пригладив рукав. — Щось іще?

Я трохи помовчав, намагаючись вирішити, чи хочу дістати підтвердження того, що вже доволі давно підозрював.

— Лише минулого семестру ти звів Емброуза Оссела з двома людьми, відомими вбивствами за гроші.

Слітове лице залишалося беземоційним, а тіло — вільним і розслабленим. Однак я помітив легке напруження у його плечах. Уважно стежачи, я не пропускаю майже нічого.

— Так справді кажуть?

Я знизав плечима так, що йому й не снилося. Я зробив це так безтурботно, що мені позаздрив би й кіт.

— Я музикант. Три вечори на виток граю у велелюдній корчмі. І чую багато всякого, — я потягнувся до свого кухля. — А що ти чув про мене?

— Звісно ж, ті самі оповідки, які знають усі інші. Ти вмовив майстрів прийняти тебе до Університету, хоча ти ще шмаркач — не ображайся. А тоді, два дні по тому, осоромив майстра Гемма в його ж аудиторії й залишився геть безкарним.

— Щоправда, мене відшмагали.

— Щоправда, тебе відшмагали, — визнав Сліт. — Під час шмагання ти не кричав і не стікав кров’ю, нітрішечки. Я в це не повірив би, якби не кількасот свідків.

— Ми привабили чимало глядачів, — сказав я. — Стояла гарна погода для шмагання.

— Я чув, як деякі люди, надміру схильні до драматизму, звуть тебе через це Квоутом Безкровним, — додав він. — Хоча, гадаю, почасти це пов’язано з тим, що ти едема ру, а це означає, що ти максимально далекий від чистої шляхетної крові.

Я всміхнувся.

— Мабуть, по-своєму справедливо і те, й те.

Він явно замислився.

— Чув, що ви з майстром Елодіном побились у Гавані. Виринули на волю колосальні та страшні чари, і врешті Елодін переміг, пожбуривши тебе крізь кам’яну стіну, а потім скинувши тебе з даху будівлі.

— А чи розповідають, через що ми побилися? — запитав я.

— Через усяке, — зневажливо відповів Сліт. — Образу. Непорозуміння. Ти спробував украсти в нього магію. Він спробував украсти в тебе дівчину. Типова маячня.

Сліт потер обличчя.

— Дай-но подумати… Ти дуже гарно граєш на лютні й гордий, наче кіт, якого копнули. Ти невихований, гострий на язик і не виказуєш поваги до вищих за себе — тобто практично до всіх, зважаючи на те що ти нікчемний дранець із по­ходження.

Я відчув, як на моєму обличчі з’явився гнівний рум’янець, гарячий і колючий, а тоді він хутко охопив усе моє тіло.

— Я найкращий музикант, якого ти коли-небудь зустрінеш чи побачиш іздалеку, — проказав я, силкуючись зберегти спокій. — А ще я едема ру до нутра кісток. Це означає, що кров у мене червона. Це означає, що я дихаю вільним повітрям і ходжу туди, куди ведуть ноги. Я не падаю ниць і не млію, мов пес, почувши чийсь титул. Люди, які все життя працювали над гнучкістю хребта, вважають це гордотою.

Сліт ліниво всміхнувся, і я здогадався, що він мене під’юджував.

— Також ти, як я чув, маєш норов. І про тебе ходить іще ціла купа різної іншої маячні. Ти спиш лише годину на добу. В тобі тече кров демонів. Ти можеш розмовляти з мертвими…

Я, зацікавившись, нахилився вперед. Я такої чутки не ­пускав.

— Справді? Я розмовляю з духами чи люди стверджують, що я відкопую тіла?

— Гадаю, з духами, — відповів Сліт. — Не чув, щоби хтось згадував про грабунок могил.

Я кивнув.

— Щось іще?

— Лише те, що минулого семестру тебе загнали в глухий кут у завулку двоє людей, які вбивають за гроші. І хоча вони мали ножі й заскочили тебе зненацька, ти осліпив одного й побив другого до непритомності, прикликавши вогонь і блискавку, наче Таборлін Великий.

Одну довгу мить ми глипали один на одного. Наше мовчання не було комфортним.

— Це ти звів із ними Емброуза? — врешті спитав я.

— Це, — відверто сказав Сліт, — погане запитання. Воно натякає на те, що я обговорюю особисті справи заднім числом, — він беземоційно поглянув на мене. Ні на вустах, ні в очах у нього не було й натяку на усмішку. — До того ж ти повірив би, що я відповім чесно?

Я нахмурився.

— Одначе можу сказати, що завдяки цим історіям уже нікому не хочеться братися за цю роботу знову, — невимушено повідомив Сліт. — А втім, тут на таку роботу взагалі немає великого попиту. Ми всі люди страшенно цивілізовані.

— А втім, ти й не знав би про це, навіть якби так тривало ­далі.

Він знов усміхнувся.

— Точно, — нахилився вперед. — Отже, досить теревень. Чого ти шукаєш?

— Мені потрібна схема певного витвору рукотворства.

Сліт поставив лікті на стіл.

— І…

— Він містить сиґалдрію, яку Кілвін дозволяє вивчати лише тим, хто має звання не нижче за ел’те.

Сліт спокійно кивнув.

— І як швидко вона тобі потрібна? За кілька годин? Днів?

Я уявив, як Віл і Сім не сплять ночами, пильнуючи мене.

— Що швидше, то краще.

Сліт замислився. Його погляд став розфокусованим.

— Це коштуватиме грошей, і немає жодної гарантії, що я зможу надати схему в чітко визначений термін, — він зосередився на мені. — Також, якщо тебе спіймають, тобі висунуть звинувачення щонайменше в неправомірному здобутті.

Я кивнув.

— А знаєш, яке за це покарання?

— «Неправомірне здобуття студентами таємних знань, що не призводить до тілесних ушкоджень інших осіб, — процитував я, — карається штрафом до двадцяти талантів, шмаганням до десяти ударів батогом, тимчасовим відстороненням від Аркануму або відрахуванням з Університету».

— Мене оштрафували на всі двадцять талантів і відсторонили на два семестри, — похмуро сказав Сліт. — А то ж була лише алхімія рівня ре’ларів. Якщо це для ел’те, тобі буде гірше.

— Скільки? — запитав я.

— Щоб заволодіти схемою за кілька днів… — він на мить вдивився у стелю. — Тридцять талантів.

Я відчув, як у мене обірвалися нутрощі, проте зберіг спокійний вираз обличчя.

— Торг можливий?

Сліт знову яскраво всміхнувся. Зуби в нього були дуже ­білі.

— Також я приймаю послуги, — зауважив він. — Але послуга на тридцять талантів має бути великою, — він задумливо поглянув на мене. — Можливо, ми зуміли б вигадати щось у цьому дусі. Але, мабуть, необхідно згадати, що, коли я вимагаю надання послуги, її необхідно надати. На цьому етапі торг неможливий.

Я спокійно кивнув, показуючи йому, що зрозумів. Але відчув, як у мене в животі зав’язується холодний вузол. Це була кеп­ська ідея. Я відчував це нутром.

— А ти винен комусь іншому? — запитав Сліт. — І не бреши, бо я дізнаюся.

— Шість талантів, — невимушено сказав я. — Віддати слід наприкінці семестру.

Він кивнув.

— Певно, не зміг узяти цю суму в якогось лихваря. Ти ходив до Геффрона?

Я хитнув головою.

— Деві.

Сліт уперше від початку нашої розмови втратив самовладання. Його чарівлива усмішка начисто зникла.

— Деві? — він піднявся на стільці, раптом напружившись усім тілом. — Ні. Гадаю, ми не зможемо дійти згоди. Якби ти мав готівку, це було б інше діло, — Сліт похитав головою. — Але ні. Якщо Деві вже володіє часткою тебе…

Від його реакції мене кинуло в холод, а тоді я усвідомив, що він просто намагається видурити більше грошей.

— А якби мені довелося позичити в тебе грошей, щоб розрахуватися з нею?

Сліт похитав головою й частково повернув собі втрачену безтурботність.

— Це ж еталон браконьєрства, — проказав він. — Деві досі ціка­виться тобою. Вклалася в тебе, — він випив і багатозначно прокашлявся. — Їй не до вподоби, коли інші лізуть туди, де вона вже заявила свої права.

Я здійняв брову і сказав:

— Мабуть, мене зачарувала твоя репутація. Нíде правди діти, дурний я був.

Його лице нахмурилося.

— Що ти хочеш цим сказати?

Я заспокійливо замахав руками.

— Прошу, сприймай мене бодай наполовину таким розумним, як у чутках, — сказав я. — Якщо не можеш дістати те, чого я хочу, просто визнай це. Не марнуй мій час, призначаючи недоступні мені ціни чи вигадуючи складні виправдання.

Сліт, здавалося, не міг зрозуміти, чи варто йому образитися.

— Де ти тут побачив складність?

— Та ну! — заговорив я. — Ти ладен піти проти законів Університету, ризикнути прогнівати майстрів, констеблів і залізний закон Атуру. Але через дрібне дівча в тебе тремтять коліна? — я шморгнув носом і повторив жест, який Сліт робив раніше: вдав, ніби зіжмакую щось і кидаю через плече.

Якусь мить він дивився на мене, а тоді розреготався.

— Так, саме так, — визнав Сліт, витираючи з очей по-справжньому веселі сльози. — Вочевидячки, твоя репутація теж мене обманула. Якщо ти гадаєш, ніби Деві — це дрібне дівча, то ти й близько не такий розумний, як я думав.

Поглянувши за моє плече, Сліт кивнув невидимій мені людині та зневажливо махнув рукою.

— Іди собі, — промовив він. — Мені треба вести справи з розважливими людьми, що знають, як насправді влаштований світ. Ти марнуєш мій час.

Я відчув, що наїжачуюся від роздратування, та постарався не виказувати його обличчям.

— А ще мені потрібен арбалет, — заявив я.

Сліт хитнув головою.

— Ні. Сказано ж тобі. Жодних позик чи послуг.

— Я можу заплатити натурою.

Він скептично поглянув на мене.

— Який арбалет?

— Будь-який, — відповів я. — Він не конче має бути розцяцькованим. Аби тільки працював.

— Вісім талантів, — заявив Сліт.

Я суворо поглянув на нього.

— Не ображай мене. Це банальна контрабанда. Я поставлю десятку проти гроша на те, що ти можеш роздобути арбалет за дві години. Спробуєш мене надурити — я просто піду за річку й візьму арбалет у Геффрона.

— Бери арбалет у Геффрона, та й тягни його аж з Імрі, — погодився Сліт. — Констебль був би дуже радий це побачити.

Я знизав плечима й почав спинатися на ноги.

— Три таланти і п’ять, — сказав він. — Прошу зауважити, що він буде вживаний. І зі скобою, а не з ручкою.

Я підрахував подумки й запитав:

— А ти приймеш унцію срібла й котушку тонкого золотого дроту? — а тоді вийняв їх із кишень плаща.

Поки Сліт сам подумки рахував, його темні очі дещо розфокусувалися.

— Ти жорстко торгуєшся, — він узяв котушку з яскравим дротом і маленький срібний зливок. — За чинбарнею Ґрімсома є дощова бочка. Арбалет буде там за п’ятнадцять хвилин, — він ображено поглянув на мене. — Дві години? Ти нічогісінько про мене не знаєш.

***

Кілька годин по тому з-поміж стелажів у Архівах з’явилася Фела і побачила, що я приклав одну руку до дверей із чотирма пластинами. Не можна сказати, ніби я їх штовхав. Я просто на них тиснув. Просто перевіряв, чи міцно вони зачинені. Так і було.

— Канцелярам, мабуть, не кажуть, що за цими дверима? — запитав я Фелу без жодної надії.

— Якщо й кажуть, то мені ще не казали, — відповіла Фела, підступила поближче та простягнула руку, щоб провести пальцями по борознах, які утворювали літери в камені: «Валарітас». — Якось ці двері мені наснилися, — сказала вона. — Валарітас — то було ім’я давнього мертвого короля. За дверима була його гробниця.

— Ого, — сказав я. — Це краще, ніж ті сни, в яких вони сняться мені.

— А які сни в тебе? — запитала вона.

— Якось я побачив уві сні світло в замкових шпаринах, — відповів я. — Але здебільшого я просто стою тут, витріщаюся на них і намагаюся пробратися всередину, — я насупився на двері. — Можна подумати, ніби стояння за ними наяву недостатньо бісить, — я роблю це ще й уві сні.

Тут Фела м’яко розсміялася, а тоді відвернулася від дверей до мене.

— Отримала твою записку, — сказала вона. — Про який дослідницький проєкт ти висловлювався так туманно?

— Пропоную піти в якесь ізольоване місце й поговорити, — сказав я. — Історія там непроста.

Ми попрямували до однієї з читацьких нір, а коли двері зачинились, я розповів Фелі всю історію разом із ганебними деталями. Хтось практикує зловживання проти мене. Я не можу піти до майстрів, бо боюся показати, що саме я вдерся в кімнати Емброуза. Мені потрібен ґрам для захисту, та я знаю надто мало сиґалдрії для цього.

— Зловживання, — тихо вимовила вона, повільно і скрушно хитаючи головою. — Ти певен?

Я розстебнув сорочку та зняв її з плеча, відкривши темний синець на плечі від нападу, який спромігся зупинити лише частково.

Вона нахилилася, щоб на нього поглянути.

— І ти справді не знаєш, хто це може бути?

— Та ні, — відповів я, намагаючись не думати про Деві. Конкретно це невдале рішення поки що хотілося тримати при собі. — Вибач, що втягую тебе в це, але лише ти…

Фела заперечно махнула руками.

— Не треба. Я ж казала тобі просити, якщо раптом знадобиться послуга, і я рада, що ти попросив.

— Я радий, що ти рада, — відповів я. — Якщо зможеш витягнути мене з цього, то вже я буду твоїм боржником. Мені дедалі краще вдається знаходити тут бажане, та я досі новачок.

Фела кивнула.

— Щоб навчитись орієнтуватися у Сховищі, потрібні роки. Воно наче місто.

Я всміхнувся.

— Теж про нього так думаю. Я жив тут недостатньо довго, щоб вивчити всі шляхи навпростець.

Фела трохи скривилася.

— А вони, мабуть, тобі знадобляться. Якщо Кілвін справді вважає, що ця сиґалдрія небезпечна, то більшість потрібних тобі книжок у його особистій бібліотеці.

Я відчув, як у мене обірвалися нутрощі.

— Особистій бібліотеці?

— Усі майстри мають особисті бібліотеки, — буденним тоном сказала Фела. — Я трохи знаю алхімію, тож допомагаю знаходити книжки з формулами, які, на думку Мандраґа, не мали б опинитися не в тих руках. Канцеляри, які знають сиґалдрію, роб­лять те саме для Кілвіна.

— Але ж тоді це безглуздо, — зауважив я. — Якщо Кілвін тримає всі ці книжки під замком, то знайти те, чого я шукаю, неможливо.

Фела всміхнулася й захитала головою.

— Система недосконала. Належним чином каталогізована лише третина Архівів. Те, чого ти шукаєш, імовірно, досі десь у Сховищі. Треба просто знайти це.

— Та мені навіть ціла схема не знадобилася б, — сказав я. — Достатньо знати всього кілька потрібних рун, а решту, мабуть, можна було б підробити.

Вона стурбовано поглянула на мене.

— А це справді розважливо?

— Розважливість — це недоступна мені розкіш, — відповів я. — Віл і Сім уже й так гляділи мене дві ночі. Не можуть же вони спати позмінно наступні десять років.

Фела глибоко вдихнула, а тоді поволі випустила повітря.

— Авжеж. Можна почати з каталогізованих книжок. Можливо, те, що тобі треба, прослизнуло повз канцелярів.

Ми зібрали кількадесят книжок про сиґалдрію та усамітнились у віддаленій читацькій норі на четвертому поверсі. А тоді почали прочісувати їх по черзі.

Попервах ми сподівалися відшукати повноцінну схему ґрама, та коли минула вже не одна година, знизили очікування. Якщо не можна знайти цілу схему, то, може, опис такої. Можливо, згадку про послідовність рун, яка використовується. Назву однієї руни. Натяк. Підказку. Дрібницю. Якусь деталь головоломки.

Я згорнув останню з книжок, які ми принесли до читацької нори. Коли її сторінки зімкнулися, вона глухо гупнула.

— Нічого? — втомлено спитала Фела.

— Нічого, — я потер лице обома руками. — Ось тобі й талан.

Фела знизала плечима, одночасно скривившись, а тоді схилила голову набік, витягаючи шию, щоби зняти судому.

— Логічно було починати в найочевидніших місцях, — зауважила вона. — Але ті самі місця канцеляри прочісували для Кілвіна. Нам просто доведеться копати глибше.

Я почув сигнал із далекої дзвіниці та здивувався тому, скільки разів він прозвучав. Ми шукали відомостей понад чотири години.

— Ти пропустила заняття, — збагнув я.

— Та то просто геометрія, — сказала Фела.

— Ти чудова людина, — промовив я. — Який тепер найкращий варіант для нас?

— Довгий, повільний пошук у Сховищі, — відповіла вона. — Але це буде схоже на намивання золота. І триватиме десятки годин, хоча ми працюватимемо разом, щоб не дублювати своєї роботи.

— Я можу покликати на допомогу Віла й Сіма, — запропонував я.

— Вілем тут працює, — нагадала Фела. — Але Сіммон ніколи не був канцеляром — він, мабуть, просто плутатиметься під ногами.

Я кинув на неї дивний погляд.

— Ти дуже добре знаєш Сіма?

— Не дуже, — визнала вона. — Бачила його тут і там.

— Ти його недооцінюєш, — пояснив я. — Люди постійно це роблять. Сім розумний.

— Тут усі розумні, — відказала Фела. — А Сім милий, але…

— У цьому й заковика, — визнав я. — Він милий. Він лагідний, а люди вважають це за слабкість. А ще він щасливий, тоді як люди вважають це за дурість.

— Я не це хотіла сказати, — заперечила Фела.

— Знаю, — промовив я й потер обличчя. — Вибач. Останні кілька днів були кепськими. Я думав, що в Університеті буде не так, як у решті світу, але тут достоту так само, як і всюди: люди лижуть п’яти пафосним, грубим покидькам на кшталт Емброуза, а такі добрі душі, як Сіммона, зневажають як дурнів.

— А хто ти? — спитала з усмішкою Фела, заходившись складати книжки. — Пафосний покидьок чи добра душа?

— Над цим я помізкую згодом, — сказав я. — Зараз маю нагальніші проблеми.

Хоч я й майже не сумнівався, що за тим зловживанням не стояла Деві, я був би дурнем, якби не зважав на те, що в неї є моя кров. Тож, коли стало очевидно, що для виготовлення ґрама знадобиться чимало часу й сил, я збагнув, що настав час завіта­ти до неї й пересвідчитись у тому, що вона в цьому не винна.

День був жалюгідний: холодний і з вологим вітром, який проникав під одяг. У мене не було ні рукавичок, ні капелюха, і довелося просто надіти каптур і сховати долоні у тканині плаща, в який я щільніше закутав плечі.

Коли я перетнув Кам’яний міст, мені блиснула нова думка: можливо, хтось украв мою кров у Деві. Це було найлогічніше. Треба було пересвідчитися, що пляшечка з моєю кров’ю в безпеці. Якщо вона досі в Деві та її ніхто не чіпав, я знатиму, що Деві до цього непричетна.

Я попрямував до західного кінця Імрі, а там зупинився в корчмі, щоб замовити маленьке пиво й зігрітися біля вогню. Тоді пройшов уже знайомим провулком і подолав вузькі сходи за крамницею різника. Попри холод і недавній дощ, у повітрі досі висів запах згірклого жиру.

Я глибоко вдихнув і постукав у двері.

За хвилину вони відчинились, а тоді з вузької щілини між дверима й одвірком визирнуло личко Деві.

— Ну, привіт, — сказала вона. — Ти у справах чи для задово­лення?

— Головно у справах, — зізнався я.

— Шкода.

Деві відчинила двері ширше.

Входячи, я спіткнувся об поріг, незграбно врізався в Деві й ненадовго поклав одну руку їй на плече в намаганні ви­рівнятися.

— Вибач, — знічено промовив я.

— Вигляд у тебе — капець, — сказала вона, замикаючи двері на засув. — Сподіваюся, ти не хочеш іще грошей. Я не позичаю людям, які мають такий вигляд, ніби прийшли після триденної пиятики.

Я втомлено сів на крісло.

— Приніс твою книжку, — пояснив я, витягнув її з-під плаща й поклав на письмовий стіл Деві.

Вона кивнула на книжку, злегка всміхнувшись.

— Як тобі старий добрий Малкаф?

— Сухий. Багатослівний. Нудний.

— І малюнків там не знайшлося, — іронічно додала Деві. — Але це не стосується справи.

— Його теорії стосовно сприйняття як активної сили були цікаві, — визнав я. — Але пише він так, ніби боїться, що хтось може по-справжньому його зрозуміти.

Деві кивнула, міцно стуливши рота.

— Я теж так подумала, — потягнулася на протилежний бік столу й підсунула книжку до себе. — А як тобі розділ про пропріоцепцію?

— Схоже, він висловлювався з глибокого колодязя невігластва, — відповів я. — Я зустрічав у Медиці людей з ампутованими кінцівками. Малкаф — навряд.

Я придивився до Деві, шукаючи якихось ознак почуття провини, якоїсь указівки на те, що вона застосовувала до мене зловживання. Але нічого не знайшлося. Вона здавалася цілковито нормальною, як завжди бадьорою й гострою на язик. Але я виріс поміж акторів. Я знаю, скільки існує способів приховати свої справжні почуття.

Деві утрирувано насупилася.

— Ти такий серйозний. Що думаєш?

— У мене з’явилося кілька запитань, — розпливчасто від­повів я. Переходити до цього не надто хотілося. — Не про Малкафа.

— Як же набридло, що мене цінують за інтелект! — Деві відкинулася назад і витягнула руки над головою. — Коли вже я зможу відшукати гарного хлопця, якому буде потрібне лише моє тіло? — вона хтиво потягнулася, та зупинилася, не розтягнувшись до кінця, і спантеличено поглянула на мене. — Як на мене, зараз має бути якийсь жарт. Ти зазвичай дієш швидше.

Я кволо їй усміхнувся.

— У мене багато всякого на думці. Здається, сьогодні мені не дорівнятися до тебе дотепністю.

— Ніколи не підозрювала, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповіла вона. — Але я справді люблю час від часу перекинутися жартами, — Деві нахилилася вперед і склала руки на столі. — То які там у тебе запитання?

— В Університеті ти багато займалася сиґалдрією?

— Особисті запитання, — Деві здійняла брову. — Ні. Вона мені не подобалася. Забагато метушні, як на мій смак.

— Ти начебто не з тих жінок, які не бажають метушитися, — зауважив я й видушив із себе кволу усмішку.

— Оце вже на щось схоже, — схвально промовила Деві. — Я знала, що ти можеш.

— У тебе часом немає книжок із вищої сиґалдрії? — запитав я. — Про таке, до чого ре’ларів не підпускають?

Деві хитнула головою.

— Ні. Зате є непогані тексти з алхімії. Те, чого ти ніколи не знайшов би у своїх безцінних Архівах, — на останньому слові в її голосі з’явилася відверта гіркота.

Тут у мене й склалося все в голові. Деві нізащо не допустила б такої необережності, не дозволила б комусь украсти мою кров. І не продала б її заради швидкого прибутку. Такі гроші їй були не потрібні. Вона не була на мене ображена.

Зате Деві готова продати власні різці, щоб потрапити до ­Архівів.

— Кумедно, що ти згадала саме алхімію, — якомога спо­кійніше зауважив я. — Чула коли-небудь про такий собі сливовий вузол?

— Чула, — спокійно відповіла Деві. — Ще та гидота. Здається, в мене є формула, — вона трохи повернулася до полиці, не встаючи з крісла. — Хочеш її побачити?

Лице її не зраджувало, та всякий може опанувати своє обличчя, достатньо попрактикувавшись. Мова тіла теж її не виказувала. Видно було тільки ледь помітне напруження у плечах, натяк на невпевненість.

Річ була в її очах. Згадавши сливовий вузол, я побачив, як у них щось промайнуло. Не просто впізнавання. Почуття провини. Ну звісно. Вона продала формулу Емброузу.

А чому вона не мала її продавати? Емброуз — канцеляр високого рангу. Він міг би нишком провести її до Архівів. Трясця, та зі своїми ресурсами він навіть не конче мусив би це робити. Всі знали, що Лоррен раз у раз надає доступ до Архівів науковцям, які не належать до Аркануму, особливо якщо їхні покровителі готові сплатити щедру пожертву. Емброуз якось купив цілий шинок, аби просто поглумитися з мене. Скільки ще він ладен заплатити, щоб заволодіти моєю кров’ю?

Ні. Тут Віл і Сім мали рацію. Емброуз не з тих, хто бруднить руки, якщо цього можна уникнути. Йому набагато простіше найняти Деві, щоб та виконала брудну роботу за нього. Її вже відраховано. Їй нема чого втрачати, а здобути вона може всі таємниці Архівів.

— Ні, дякую, — відказав я. — Я небагато займаюсь алхі­мією, — глибоко вдихнув і вирішив одразу перескочити до суті. — Але мені дуже треба побачити свою кров.

Бадьоре личко Деві застигло. Її вуста ще всміхалися, та очі стали холодними.

— Прошу? — прозвучало це як запитання, та запитанням насправді не було.

— Мені треба побачити кров, яку я залишив тут, у тебе, — пояснив я. — Треба пересвідчитися, що вона в безпеці.

— На жаль, це неможливо, — її усмішка начисто зникла, а вуста стиснулись у тонку пряму риску. — Я так не працюю. Та й, гадаєш, мені стало б дурості тримати такі речі тут?

Я відчув, як у мене обриваються нутрощі. Вірити в це досі не хотілося.

— Можемо піти туди, де ти її зберігаєш, — спокійно запропону­вав я. — Хтось застосовував проти мене зловживання. Мені треба пересвідчитись у тому, що з кров’ю нічого не зробили. От і все.

— Хіба я можу просто взяти й показати тобі, де таке зберігаю? — сказала Деві з нищівним сарказмом. — Чи тебе по голові стукнули?

— На жаль, я мушу на цьому наполягти.

— І жалкуй собі, — гнівно зиркнула Деві. — І наполягай собі. Це нічого не змінить.

Це зробила вона. Інших причин ховати кров від мене в неї не було.

— Якщо ти не хочеш показувати, — продовжив я, намагаючись зберегти рівний і спокійний голос, — то я змушений припустити, що ти продала мою кров або з якоїсь причини зробила мою ляльку.

Деві відкинулася на спинку крісла і з демонстративною безтурботністю схрестила руки на грудях.

— Можеш припускати будь-які дурниці. Ти побачиш свою кров, коли виплатиш мені свій борг, але не раніше.

Я дістав із-під плаща воскову ляльку й поклав руку на стіл, щоб Деві було видно.

— Це що, я? — запитала вона. — З такими стегнами?

Однак у її словах від жарту була лиш оболонка, вони були сказа­ні рефлекторно. Голос у неї був категоричний і сердитий. Очі — суворі.

Другою рукою я дістав коротку солом’яну волосину та прикріпив її до голови ляльки. Деві несвідомо піднесла руку до свого волосся. На її обличчі відобразився шок.

— На мене хтось нападав, — пояснив я. — Мені треба пересвідчитись у тому, що моя кров…

Коли я згадав про свою кров, погляд Деві метнувся до однієї із шухляд письмового столу. Її пальці злегка сіпнулися.

Я зазирнув їй у вічі й похмуро сказав:

— Не треба.

Рука Деві метнулася до шухляди й різко її висунула.

Я ні на мить не засумнівався в тому, що в тій шухляді лежить моя лялька, яку вона виготовила. Я не міг допустити, щоб Деві її взяла. Зосередився та пробурмотів зв’язування.

Девіна рука різко спинилася на півдорозі до висунутої шухляди.

Я нічим їй не нашкодив. Жодного вогню, жодного болю, нічого схожого на те, що вона скоїла зі мною за останні кілька днів. То було просто зв’язування, щоб вона не рухалася. Зупинившись у корчмі, щоб зігрітись, я взяв із тамтешнього каміна дрібку попелу. Джерело було не бозна-яке, ще й було далі, ніж мені хотілося б, але це було краще ніж нічого.

І все ж я, либонь, міг утримувати її так лише кілька хвилин, перш ніж витягнув би з вогню достатньо тепла, щоб його загасити. Але цього часу мені мало вистачити, щоб витягнути з Деві правду й забрати ляльку, яку вона виготовила.

Деві заборсалася, її погляд ошалів.

— Як ти смієш?! — вигукнула вона. — Як ти смієш?!

— А як ти смієш?! — сердито відповів я. — Аж не віриться, що я тобі довіряв! Я виправдовував тебе перед своїми друзями… — тут сталося немислиме, і я замовк. Деві, попри мої пута, почала рухатись, її рука поволі посунулася до висунутої шухляди.

Я зосередився сильніше, і Девіна рука зупинилася. А тоді знову поволі поповзла вперед і зникла в шухляді. Мені аж не вірилося.

— Думаєш, ти можеш прийти сюди та пригрозити мені? — прошипіла Деві. Її личко виражало страшну лють. — Думаєш, я нездатна подбати про себе? Шмаркле мала, мене, перш ніж витурити, зробили ре’ларом. Я на це заслужила. Мій алар — наче океан під час бурі, — її рука вже майже повністю опинилась у шухляді.

Я відчув, як моє чоло вкривається холодним потом, і розщепив розум іще тричі. Знову забурмотів, і кожна частка мого розуму утворила окреме зв’язування, щоб утримати Деві. Я витягнув тепло із власного тіла й, напосівшись на Деві, відчув, як по моїх передпліччях повзе холод. Загалом вийшло п’ять зв’язувань. Мій максимум.

Деві стала нерухомою, мов камінь, і гортанно захихотіла, а тоді всміхнулася.

— О, ти великий молодець. Тепер я майже вірю історіям про тебе. Але чому ти думаєш, ніби здатен на те, чого не зміг навіть Елкса Дал? Як гадаєш, чому мене відрахували? Злякалися жінки, яка до другого року навчання змогла дорівнятися до майстра.

Від поту її світле волосся прилипло до чола. Вона зціпила зуби, її загострене личко стало несамовито рішучим. Рука Деві заворушилася знов.

А тоді вона несподівано висмикнула руку із шухляди, неначе звільнила її з густої грязюки. Гепнула по столу чимось круглим і металевим — так, що полум’я лампи підскочило й мало не згасло. То була не лялька. Не пляшечка моєї крові.

— Ах ти покидьок, — мало не проспівала Деві. — Думаєш, я до такого не готова? Думаєш, ти перший спробував мною скористатися? — вона крутнула верхню частину сірої металевої сфери. Та характерно клацнула, і Деві поволі відвела руку. Я не зміг її втримати, хай як старався.

Тоді я й упізнав пристрій, який Деві дістала із шухляди. Я вивчав їх попереднього семестру з Манетом. Кілвін називав їх «автономними екзотермічними прискорювачами», але всі інші називали їх кишеньковими нагрівачами чи бідаками.

У них містився керосин, земляна олія чи цукор. Після активації бідак спалював паливо всередині, близько п’яти хвилин випускаючи полум’я, наче з горна. Відтак його треба було розібрати, почистити й наповнити заново. Вони були клопітні й небезпечні, а також легко ламалися від швидкого нагрівання та охолодження. Але на короткий час надавали симпатикові стільки енергії, скільки давало б ціле багаття.

Я занурився в Кам’яне Серце й відколов іще один шматочок свого розуму, бурмочучи зв’язування. Тоді спробував відділити сьомий — не вийшло. Я був стомлений, і мені боліло. Холод розтікався моїми руками, а за останні кілька днів я пере­жив дуже багато. Однак я зціпив зуби та змусив себе пробурмотіти ті слова собі під носа.

Шостого зв’язування Деві наче й не помітила. Рухаючись повільно, наче годинникова стрілка, вона висмикнула з рукава нитку.

Бідак різко, металічно зарипів, і від нього мерехтливими хвилями пішло тепло.

— Зараз я не маю годящого зв’язку з тобою, — сказала Деві, тимчасом як рука, що тримала нитку, поволі сунула назад до бідака. — Та якщо ти не розпустиш свого зв’язування, я спалю оцим геть увесь одяг на тобі, ще й усміхатимуся, поки ти волатимеш.

Просто вражає, які думки лізуть у голову в таких ситуаціях. Найперше я подумав не про жахливі опіки. Я подумав, що плащ, подарований Фелою, буде зіпсовано і в мене зостанеться лише дві сорочки.

Мій погляд метнувся до поверхні столу Деві, де на лаку довкола бідака вже почало утворюватися кільце з пухирів. Я відчував, як жар торкається мого обличчя.

Я розумію, коли програю́. Я розірвав зв’язування. Поки частки мого розуму складалися назад, голова йшла обертом.

Деві покрутила плечима і сказала:

— Відпусти.

Я розімкнув долоню, і воскова лялька п’яно повалилася на стіл. Я сидів, поклавши руки на коліна, й геть не рухався: не хотілось якось налякати Деві чи пригрозити їй.

Деві підвелася й перехилилася через стіл. Простягнула руку і провела нею крізь моє волосся, а тоді стиснула кулак і вирвала трохи волосин. Я мимоволі зойкнув.

Сівши назад, вона взяла ляльку й замість свого волосся прикріпила кілька моїх волосин. Пробурмотіла зв’язування.

— Деві, ти не розумієш, — заговорив я. — Мені просто треба було…

Зв’язавши Деві, я зосередився на її руках і ногах. Це найефективніший спосіб обмежити рухи людини. Тепла для роботи в мене було небагато, і я не міг марнувати енергію на щось інше.

Зате у Деві тепер було більш ніж удосталь тепла, і її зв’язування було схоже на залізні лещата. Я не міг ворушити ні руками, ні ногами, ні щелепою, ні язиком. Дихав ледь-ледь, вдихаючи зовсім трохи, неглибоко — для цього не треба було ворушити грудьми. Це було страшно, неначе хтось стиснув рукою моє серце.

— Я тобі довіряла, — голос Деві став низьким і різким, неначе то хірургічна пила з тонкими зубцями ампутувала ногу. — Я тобі довіряла, — вона поглянула на мене з відвертою люттю й ненавистю. — Насправді до мене сюди приходила одна людина, що хотіла купити твою кров. П’ятдесят п’ять талантів. Я йому відмовила. Навіть заперечила, що тебе знаю, бо в нас із тобою були ділові відносини. Я тримаюся за свої угоди.

«Хто?» — хотів закричати я. Але виходило в мене хіба що невиразне «хо-о-о-хо-о-о».

Деві поглянула на воскову ляльку, яку тримала в руці, а тоді — на бідака, що випалював у поверхні її столу темне кільце.

— Тепер наші ділові відносини скінчилися, — напружено промовила вона. — Я вимагаю сплати твого боргу. Ти маєш повернути мені гроші до кінця семестру. Дев’ять талантів. Якщо спізнишся на пів секунди, я продам твою кров, щоб відбити вкладення й позбутися тебе.

Деві холодно поглянула на мене.

— Це краще, ніж те, на що ти заслуговуєш. У мене досі є твоя кров. Якщо підеш до майстрів в Університеті чи до констебля в Імрі, це кепсько для тебе закінчиться.

Тепер стіл курився, і Деві перенесла руку, занісши ляльку над металом бідака, який уже рипів. Вона забурмотіла, і я відчув, як усе моє тіло поколює від жару. Це нічим не відрізня­лося від раптової лихоманки, що мучила мене не один день.

— Коли я відпущу це зв’язування, ти скажеш: «Зрозумів, Деві». А тоді підеш. Наприкінці семестру пошли когось із грішми, які завинив. Сам не приходь. Більше не хочу тебе бачити.

Деві глипала на мене з такою зневагою, що мені й згадувати про це страшно. А тоді плюнула на мене. Крихітні бризки слини торкнулися бідака й, зашипівши, випарувалися.

— Побачу тебе знову хоч мигцем, хоч краєчком ока — це кеп­сько для тебе скінчиться.

Вона занесла воскову ляльку над головою, а тоді різко опус­тила її на стіл, міцно притиснувши рукою. Якби я мав змогу здригнутись або скрикнути від панічного жаху, то так і зробив би.

Лялька розтрощилася, від неї відпали руки й ноги, а голова стрімко покотилася столом і впала на підлогу. Я відчув раптовий, різкий удар, неначе впав із висоти в кілька футів і приземлився просто на кам’яну підлогу. Це вражало, але й близько не було так кепсько, як могло би бути. Попри жах, я все-таки дещо чудувався точності й самовладанню Деві.

Зв’язування, що тримало мене, зникло, і я глибко вдихнув.

— Зрозумів, Деві, — промовив я. — Але…

— ГЕТЬ! — крикнула вона.

Я вийшов. Хотів би сказати, що вийшов із гідністю, та це було б неправдою.

Віл і Сім чекали на мене у віддаленому кутку закладу Анкера. Я приніс туди два кухлі пива й тацю, навантажену свіжим хлібом із маслом, сиром і фруктами, а також мисками гарячого супу зі щедрими порціями яловичини й ріпи.

Вілем потер долонею одне око. Попри шалдійську смаглявість, було трохи видно, що він виснажений, однак поза тим не здавалося, ніби три практично безсонні ночі подіяли на нього зле.

— У чім річ?

— Просто хочу допомогти вам зберегти сили, — відповів я.

— Я тебе вже давно випередив, — сказав Сім. — Освіжився, поспавши на лекції із сублімації.

Під очима в нього були невеликі темні кола, та він теж не здавався дуже змореним.

Вілем заходився накладати харчів собі на тарілку.

— Ти казав, що маєш новини. Які новини?

— Різні, — сказав я. — Які хочете почути першими — добрі чи погані?

— Спершу погані, — відповів Сіммон.

— Кілвін не дає мені планів, потрібних для виготовлення власного ґрама. Річ у необхідній для цього сиґалдрії. Рунах крові, кістки й такого іншого. Йому здається, що навчати їх ре’лара занадто небезпечно.

Сіммон зацікавився.

— А він казав чому?

— Ні, — зізнався я. — Але можу здогадатися. Я міг би зробити з ними багато чого неприємного. Скажімо, маленький металевий диск із дірочкою. Потім, крапнувши туди чиєїсь крові, ту людину можна було би спалити живцем.

— Боже, це жах, — вимовив Сім і відклав ложку. — У тебе хоч коли-небудь трапляються добрі думки?

— Усякий в Арканумі міг би зробити таке, скориставшись найпростішою симпатією, — зауважив Вілем.

— Є велика відмінність, — сказав я. — Якби я виготовив цей пристрій, ним міг би користуватися всякий. Знов і знов.

— Якесь божевілля, — промовив Сіммон. — Нащо щось таке робити?

— Гроші, — похмуро сказав Вілем. — Люди постійно роблять дурниці заради грошей, — він багатозначно поглянув на мене. — Скажімо, позичають у кровожерливих ґатесорів.

— І тут можна перейти до другої моєї новини, — збентежено промовив я. — Я пішов проти Деві.

— Сам? — запитав Сіммон. — Ти що, дурний?

— Так, — визнав я. — Але не з тих причин, про які ви думає­те. Ситуація вийшла неприємною, та тепер я знаю, що вона не винна в тих нападах.

Вілем нахмурився.

— Якщо не вона, то хто?

— Є лиш один логічний варіант, — сказав я. — Емброуз.

Віл похитав головою.

— Ми це вже розібрали. Емброуз нізащо так не ризикнув би. Він…

Я підняв руку, зупиняючи його.

— Він нізащо не ризикнув би застосувати зловживання ­проти мене, — погодився я. — Але не думаю, що він знає, на кого нападає.

Вілем стулив рота і явно замислився.

Я продовжив.

— Подумайте. Якби Емброуз запідозрив, що це я, він висунув би мені звинувачення перед майстрами. Він уже робив це, — я потер зранену руку. — Вони виявили б мої ушкодження, і мене спіймали б.

Віл опустив погляд на стільницю і сказав:

— Краем. Логічно. Можливо, він запідозрив, що ти найняв злодія, та геть не думав, що ти полізеш сам. Він нізащо не вчинив би так.

Я кивнув.

— Він, мабуть, намагається знайти людину, що вдерлася до його кімнат. Або просто добутися маленької легкої помсти. Це пояснює, чому напади посилювалися. Він, напевно, вважає, що злодій утік до Імрі чи Тарбієна.

— Із цим треба йти до майстрів, — сказав Сіммон. — Вони можуть обшукати його кімнати цього вечора. За це його від­рахують і відшмагають, — на його обличчі з’явилася широка лиха усмішка. — Боже, я заплатив би десять талантів, аби тільки потримати батіг.

Почувши кровожерливість у його голосі, я захихотів. Сіма важко було розізлити, та коли він починав злитися, вороття вже не було.

— Так не можна, Сіме.

Сім поглянув на мене з відвертою недовірою.

— Ти серйозно? Не може ж це просто зійти йому з рук.

— Мене відрахували б за те, що я взагалі вдерся до його кімнат. Негідна поведінка.

— За це тебе не відрахували б, — заперечив Сім, але голос у нього був аж ніяк не впевнений.

— Я не готовий іти на ризик, — зізнався я. — Гемм мене ненавидить. Брандер іде за Геммом. Лоррен як записав мене до поганих діточок, так і не виписав.

— А він досі не знати звідки бере сили на дотепи, — пробурмотів Вілем.

— Це вже три голоси проти мене.

— На мою думку, ти недостатньо високої думки про Лоррена, — сказав Вілем. — Але маєш рацію. Тебе відрахували б. Як мінімум заради того, щоб налагодити стосунки з бароном Осселом.

Сім поглянув на Вілема.

— Ти справді так думаєш?

Той кивнув.

— Можливо, Емброуза взагалі не відрахували б, — похмуро заявив Віл. — Він улюбленець Гемма, і майстри знають, як його батько міг би ускладнити життя Університету, — він пирхнув. — Уяви, скільки лиха міг би накоїти Емброуз, діставши свою спадщину, — Вілем опустив погляд і захитав головою. — Сіме, тут я згоден із Квоутом.

Сіммон протяжно, стомлено зітхнув.

— Чудово, — сказав він. А тоді примружено поглянув на мене й заявив: — Я ж тобі казав. Казав від початку: облиш Емброуза. Лізти в суперечку з ним — це все одно що ступати в пастку на ведмедів.

— Пастку на ведмедів? — задумливо проказав я.

Він завзято кивнув.

— Нога проникає туди доволі легко, та витягнути її вже не можна.

— Пастка на ведмедів, — повторив я. — Вона мені й потрібна.

Вілем похмуро реготнув.

— Серйозно, — сказав я. — Де можна роздобути пастку на ведмедів?

Віл і Сім якось дивно на мене поглянули, і я вирішив не випробовувати удачу.

— Жартую, — збрехав я, не бажаючи ще більше все ускладнювати. Пастку можна було знайти й самотужки.

— Нам треба впевнитися в тому, що це Емброуз, — сказав Вілем.

Я кивнув.

— Якщо під час кількох наступних нападів на мене він буде під замком у своїх кімнатах, це має стати достатнім доказом.

Розмова трохи стухла, і кілька хвилин ми їли мовчки, занурившись кожен у свої думки.

— Гаразд, — мовив Сіммон — либонь, дійшов якогось висновку. — Насправді нічого не змінилося. Тобі досі потрібен ґрам. Так? — він поглянув на Віла (той кивнув), а тоді — знову на мене. — А тепер поквапся з гарними новинами, поки я не вкоротив собі віку.

Я всміхнувся.

— Фела погодилася допомогти мені пошукати в Архівах схему, — я показав на них обох. — Якщо захочете до нас долучитися, будете змушені довго й нудно спілкуватися з найпрекраснішою жінкою по цей бік річки Ометі.

— Можливо, я зумію викроїти трохи часу, — невимушено сказав Вілем.

Сіммон усміхнувся.

***

Так розпочався наш пошук у Архівах.

Як не дивно, попервах він був цікавий, майже як гра. Ми розбігалися по різних частинах Архівів, а тоді поверталися та прочісували книжки гуртом. Годинами теревенили й жартували, насолоджуючись цим викликом і товариством одне одного.

Але години безплідних пошуків складались у дні, і наш захват ущух, залишивши по собі тільки похмуру рішучість. Віл і Сім продовжували глядіти мене вночі, захищаючи своїм аларом. Ніч за ніччю вони не спали й через це ставали понурими та дратівливими. Я почав спати лише по п’ять годин на добу, щоб полегшити їм життя.

За звичайних обставин п’яти годин сну мені було б задосить, але я досі відновлювався після травм. А ще мені треба було постійно підтримувати алар, який мене оберігав. Це психічно виснажувало.

На третій день наших пошуків я закуняв, вивчаючи металургію. Проспав усього пів хвилини — відтак моя голова гойднулась і я різко прокинувся. Одначе мене до кінця дня не полишав крижаний страх. Якби Емброуз напав тієї миті, я міг би загинути.

Тож я, хоч і не міг собі цього дозволити, почав спустошувати свій дедалі тонший гаманець, купуючи каву. Чимало шинків і кафе поряд з Університетом обслуговували смаки шляхти, тож кава була легкодоступна, але вона не буває дешевою. Налрут обходився б не так дорого, та він мав сильніші побічні ефекти, через які я не хотів ризикувати.

Між годинами пошуків ми намагалися підтвердити мої підозри щодо Емброузової провини в нападах. У цьому нам таки поталанило. Віл бачив, як Емброуз повернувся до своєї кімнати після лекції з риторики, а я в той самий час мусив боротися з ознобом зв’язувача. Фела бачила, як Емброуз доїв пізній обід і повернувся до своїх кімнат, а я чверть години по тому відчув, як спину та руки обдає потом і пощипує від жару.

Того ж вечора я бачив, як Емброуз попрямував до своїх кімнат у «Золотому поні» після зміни в Архівах. Невдовзі після того відчув легкий тиск у обох плечах, який підказував, що Емброуз намагається мене штрикнути. Після пліч мене кілька разів тицьнуло в більш інтимне місце.

Віл і Сім погодилися, що це не може бути збігом: це Емброуз. І це, що найкраще, підказувало нам: те, що Емброуз використовує проти мене, зберігається в його кімнатах.

Напади були не надто часті, але починалися несподівано.

На п’ятий день після початку наших пошуків схеми, коли Емброузу, напевно, було особливо паршиво на душі чи нудно, їх було вісім: один — коли я прокидався у Вілемовій кімнаті, два — під час обіду, два — поки я вивчав фізіогноміку в Медиці, а ще три відбулися один за одним, поки я займався холодним куванням заліза у Промислі.

Наступного дня нападів узагалі не було. У певному розумінні це було ще гірше. Я годинами тільки те й робив, що чекав, коли все почнеться.

Тож я навчився підтримувати залізний алар під час їди й купання, на заняттях і під час розмов із викладачами та друзями. Підтримував його навіть під час дуелей на просунутій симпатії. На сьомий день нашого пошуку це розпорошення уваги й моє загальне виснаження призвели до того, що я вперше зазнав поразки від рук двох співучнів. Так закінчилася суцільна смуга моїх дуельних перемог.

Я міг би сказати, що був занадто втомлений, щоб цим перейматись, але це було б не зовсім правдою.

***

На дев’ятий день наших пошуків, коли ми з Вілемом і Сіммоном прочісували книжки у своїй читацькій норі, її двері відчинились і всередину прослизнула Фела. Вона несла в руках лиш одну книжку, а не цілий оберемок, як зазвичай, і важко дихала.

— Знайшла, — сказала вона з блиском у очах. Від захвату її голос прозвучав майже різко. — Знайшла один примірник.

Вона тицьнула книжку нам, щоб ми прочитали золоте тиснення на товстому шкіряному корінці: «Фассі-Моен ве Скрівані».

Про «Скрівані» ми дізналися ще на початку своїх пошуків. То була чимала збірка схем, укладена давно померлим рукотворцем, на ім’я Суртур. Дванадцять грубих томів детальних схем і описів. Знайшовши покажчик, ми вирішили, що наш пошук майже завершено, позаяк у ньому згадувалися «Схемати побудови чудовного п’ятиґрамма, котрий показав надзвичайну дієвність у запобіганні лихій симпатії». Том дев’ятий, сторінка вісімдесят друга.

Ми з’ясували, що в Архівах є вісім версій «Скрівані», та так і не знайшли їх у повному обсязі. Завжди бракувало сьомого, дев’ятого й одинадцятого томів, які, поза сумнівом, ховалися в особистій бібліотеці Кілвіна.

Ми витратили на пошуки цілих два дні та врешті махнули рукою на «Скрівані». Але тепер Фела його знайшла — не просто деталь головоломки, а всю головоломку.

— Те, що треба? — запитав Сіммон. У його голосі захват змішувався з недовірою.

Фела поволі прибрала руку з нижньої частини палітурки. За нею показалося яскраво-золоте число 9.

Я зірвався зі стільця й мало не перекинув його, рвонувши до Фели. Однак вона всміхнулася й високо занесла книжку над головою.

— Спершу пообіцяй мені вечерю, — промовила.

Я засміявся й потягнувся до книжки.

— Коли це скінчиться, я поведу вечеряти всіх.

Вона зітхнула.

— І скажи мені, що я найкращий канцеляр усіх часів.

— Ти найкращий канцеляр усіх часів, — мовив я. — Удвічі краща, ніж найкраще, на що був би здатен Віл, навіть маючи десяток рук і сотню зайвих очей.

— Фу, — вона передала мені книжку. — Вперед.

Я побіг до столу й розгорнув книжку.

— Там будуть відсутні сторінки абощо, — стиха звернувся до Віла Сіммон. — Не може все бути аж так просто, коли минуло стільки часу. Я знаю, що щось та й стане нам на заваді.

Я припинив гортати сторінки й потер очі. Примружився на літери.

— Я знав, — промовив Сім і хитнувся назад на стільці, прикривши руками стомлені очі. — Дай-но вгадаю: там сіра гниль. Або книжковий черв. Або і те, й те.

Фела наблизилась і зазирнула мені за плече.

— О ні! — смутно промовила вона. — Я навіть не поглянула. Так зраділа, — подивилася на нас. — Хтось із вас читає старовінтською?

— Я читаю тією різкою тарабарщиною, яку ви звете атурською, — кисло заявив Вілем. — І вважаю себе достатньо поліглотом.

— Лише трохи, — зізнався я. — Знаю кількадесят слів.

— Я можу, — сказав Сім.

— Та невже? — у моїх грудях ізнову почала зростати надія. — Коли це ти встиг навчитися?

Сім посунув стілець по підлозі так, щоб поглянути на книжку.

— Почув старовінтську поезію в перший семестр у званні е’ліра. Вивчав її три семестри разом із Ректором.

— Ніколи не любив поезію, — зізнався я.

— А дарма, — байдужливо мовив Сім, перегорнувши кілька сторінок. — Старовінтська поезія — це неймовірно. Вона вражає.

— Який там розмір? — запитав я, мимоволі зацікавившись.

— Про розмір у віршах я нічого не знаю, — відсторонено ­сказав Сіммон, водячи пальцем по сторінці знизу вгору. — Там отаке:

Я щоночі повертався до своєї крихітної кімнатки на горищі в Анкера. Тоді замикав двері, вилазив із вікна та прослизав у кімнату до Віла чи Сіма — залежно від того, хто мав першим стерегти мене тієї ночі.

Хай як кепсько все було, я знав: якщо Емброуз збагне, що саме я вдерся до його апартаментів, стане незмірно гірше. Хоча мої ушкодження гоїлися, їх і досі було задосить, щоб мене виказати. Тож я старанно підтримував видимість звичного стану справ.

Якось пізно ввечері я припхався до закладу Анкера зі спритним завзяттям блукальця. Кволо спробував потеревенити ні про що і про все водночас із новою служницею Анкера, а тоді взяв пів буханця хліба і зник, піднявшись сходами.

За хвилину повернувся до пивниці. Моє тіло вкрилося потом від панічного жаху, а серце стугоніло у вухах.

Дівчина підвела погляд.

— Невже передумав щодо тієї випивки? — всміхнулася вона.

Я так швидко замотав головою, що аж волосся заметлялося довкола обличчя.

— Я часом не лишив своєї лютні тут увечері, як закінчив грати? — відчайдушно поцікавився я.

Вона хитнула головою.

— Ти поніс її геть, як і завжди. Пам’ятаєш, я ще питала, чи не треба тобі шпагату, щоб футляр не розвалився?

Я знову дременув угору сходами, прудкий, як та риба. А тоді, менш ніж за хвилину, повернувся.

— Ти впевнена? — запитав я, важко дихаючи. — Не можеш зазирнути за шинквас просто для певності?

Вона зазирнула, та лютні там не було. І в коморі не було. І на кухні.

Я піднявся сходами й відчинив двері до своєї малесенької кімнатки. Футляр для лютні мало де міг поміститись у приміщенні такого розміру. Під ліжком його не було. Він не стояв попід стіною біля мого письмового столика. Його не було за дверима.

Футляр для лютні був завеликий, щоб уміститись у стару скриню в ногах ліжка, та я все одно туди зазирнув. У скрині його не було. Знову зазирнув під ліжко — просто для певності. Під ліжком футляра не було.

Тоді я поглянув на вікно. На простий засув, який добре й регулярно змащував, щоб пересувати його, стоячи на даху за вікном.

Ще раз поглянув за двері. За дверима лютні не було. Тоді сів на ліжко. Якщо раніше я був стомлений, то тепер обернувся на щось геть інше. Я неначе перетворився на мокрий папір. Мені навіть дихати ледве вдавалося — наче хтось викрав із моїх грудей серце.

— Сьогодні, — радісно проголосив Елодін, — ми поговоримо про те, про що говорити не можна. А саме — подискутуємо про те, чому деякі теми не є дискусійними.

Я зітхнув і поклав олівець. Щодня я сподівався, що вже на цьому занятті Елодін дійсно чогось нас навчить. Щодня приносив підставку та один із дорогоцінних аркушів паперу, готовий скористатися миттю ясності. Щодня почасти очікував, коли Елодін засміється й визнає, що своєю нескінченною маячнею просто випробовував нашу рішучість.

І щодня залишався розчарований.

— Більшість важливих речей не можна говорити прямо, — заявив Елодін. — Не можна оприявнювати. На них можна лише натякати, — він поглянув на своїх нечисленних студентів у майже безлюдній лекційній залі. — Назвіть те, чого не можна пояснити, — показав на Уреша. — Вперед.

Уреш на мить замислився.

— Гумор. Якщо жарт пояснюють, то це вже не жарт.

Елодін кивнув, а тоді показав на Фентона.

— Іменування? — зронив той.

— Дешева відповідь, ре’ларе, — сказав Елодін із докірливою ноткою в голосі. — Але ти правильно вгадав тему моєї лекції, тож не будемо на це зважати.

Він показав на мене.

— Немає нічого такого, чого не можна було б пояснити, — твердо заявив я. — Якщо щось можна зрозуміти, то можна й пояснити. Можливо, пояснення не вдасться зробити гарним. Але це просто означає, що це складно, а не неможливо.

Елодін підняв один палець.

— Не складно чи неможливо. Просто безглуздо. Дещо можна лише висновувати, — він обурливо мені всміхнувся. — До речі, ти мав відповісти «музика».

— Музика пояснює сама себе, — сказав я. — Вона — це шлях, і вона — це мапа, що показує шлях. І те, й те водночас.

— Але ти можеш пояснити, як працює музика? — запитав Елодін.

— Звісно, — сказав я. Хоч і зовсім не був певен у цьому.

— Можеш пояснити, як працює музика, не вдаючись до ­музики?

Тут мені заціпило. Поки я намагався придумати якусь відповідь, Елодін повернувся до Фели.

— Кохання? — мовила вона.

Елодін здійняв брову так, ніби це трохи його обурило, а тоді схвально кивнув.

— Секунду, — промовив я. — Ми не закінчили. Не знаю, чи можу пояснити музику, не вдаючись до неї, та це не стосується справи. Це не пояснення, це — переклад.

Елодін просяяв.

— Саме так! — погодився він. — Переклад. Усе явне знання — це перекладене знання, а всякий переклад недосконалий.

— Отже, все явне знання недосконале? — запитав я. — Скажіть майстрові Брандеру, що геометрія суб’єктивна. Був би радий подивитися на вашу дискусію.

— Не все знання, — визнав Елодін. — Але більшість.

— Доведіть, — відказав я.

— Довести неіснування чогось неможливо, — буденним тоном втрутився Уреш. У його голосі відчувалася досада. — Це хибна логіка.

Тут я заскреготів зубами. Логіка таки була хибна. Я нізащо не припустився б цієї помилки, якби перед цим краще відпочив.

— То продемонструйте це, — відказав я.

— Гаразд, гаразд, — Елодін підійшов до Фели. — Візьмемо Фелин приклад.

Він узяв її за руку, зіп’яв на ноги й жестом наказав підвес­тися мені.

Я теж із неохотою звівся на ноги, і Елодін поставив нас навпроти одне одного так, щоб ми стояли до інших студентів у профіль.

— Ось двоє прекрасних молодих людей, — промовив він. — Вони зустрічаються поглядами через усе приміщення.

Елодін штовхнув мене у плече, і я хитнувся вперед на пів кроку.

— Він каже «привіт». Вона каже «привіт». Вона всміхається. Він збентежено переступає з ноги на ногу, — я припинив це робити, і всі інші стиха засміялися.

— У повітрі витає щось ефемерне, — проказав Елодін і став позаду Фели. Поклав руки їй на плечі та прихилився до її вуха. — Вона в захваті від його обрисів, — тихо додав він. — Їй цікаво, які в нього вуста. Вона думає, чи не її це суджений, чи не можна явити йому таємні куточки свого серця.

Фела опустила погляд, а її щоки спалахнули яскравим ­шарлатом.

Елодін неквапом обійшов нас і став позаду мене.

— Квоут дивиться на неї й нарешті розуміє, що вперше спонукало людей малювати. Різьбити. Співати.

Він обігнув нас ізнов і врешті став між нами, наче священник перед таїнством шлюбу.

— Між ними є щось тонке й тендітне. Вони обоє це відчувають. Наче електричний розряд у повітрі. Майже непомітне, як іній.

Елодін поглянув мені просто в обличчя. Його темні очі були серйозними.

— Отже… Що ви робитимете?

Я поглянув на нього, геть розгубившись. Єдиним, про що я міг знати менше, ніж про іменування, було залицяння до ­жінок.

— Тут є три шляхи, — сказав іншим студентам Елодін і підняв один палець. — Перший. Наші юні закохані можуть спробувати висловити свої почуття. Можуть спробувати зіграти ледь чутну пісню, яку співають їхні серця.

Елодін зупинився задля ефекту.

— Це — шлях чесного дурня, і він не закінчиться доб­ром. Те, що існує між вами, занадто трепетне для розмов. Це така легка іскорка, що загасити її можна навіть найлегшим подихом.

Майстер-Іменувач похитав головою.

— Навіть якщо ви розумні й умієте говорити, ви приречені на цьому шляху. Бо, хоча ваші вуста й можуть говорити однією мовою, ваші серця — ні, — він напружено поглянув на мене. — Це — проблема перекладу.

Елодін підніс два пальці.

— Другий шлях обачніший. Ви розмовляєте про дрібниці. Про погоду. Знайому п’єсу. Проводите час у товаристві. Тримаєтеся за руки. І при цьому поволі вивчаєте таємні сенси слів одне одного. Так, коли настає час, можна говорити, надаючи своїм словам підтексту задля взаємного розуміння.

Елодін змахнув рукою в мій бік.

— А ще є третій шлях. Шлях Квоута, — він став пліч-о-пліч зі мною, навпроти Фели. — Ти відчуваєш, що між вами щось є. Щось чудове й тендітне.

Він романтично зітхнув, наче закоханий.

— І ти, бажаючи певності в усьому, вирішуєш форсувати питання. Йдеш найкоротшим шляхом. Думаєш, що найпростіше — це найкраще, — Елодін простягнув руки й несамовито потягнувся ними до Фели, неначе хапаючись за неї. — Тож ти тягнешся й хапаєш цю дівчину за груди.

Усі, крім Фели й мене, приголомшено зареготали. Я набурмосився. Вона схрестила руки на грудях. У неї почервоніли лице й шия аж до сорочки.

Елодін повернувся до Фели спиною й поглянув мені в очі.

— Ре’ларе Квоуте, — серйозно проказав він. — Я намагаюся показати твоєму сонному розуму витончену мову, якою шепоче світ. Намагаюся звабити тебе розумінням. Намагаюся тебе навчити, — він нахилився вперед так, що його обличчя мало не торкнулося мого. — Годі хапати мене за цицьки.

***

Із заняття Елодіна я пішов у кепському настрої.

Хоча, правду кажучи, останні кілька днів мій настрій і так був кепським, просто по-різному. Я намагався приховувати це від друзів, але почав ламатися від свого тягаря.

Добила мене втрата лютні. Все інше я міг спокійно витерпіти — і пощипування від опіку на грудях, і постійний біль, що нив у колінах, і недосипання. Невідступний страх, що я втрачу алар не в той час і раптом заблюю кров’ю.

Я давав раду всьому: відчайдушній нужді, досаді на уроки Елодіна. Навіть новій тривозі, викликаній тим, що я знав: по той бік річки чекає Деві зі сповненим люті серцем, трьома краплинами моєї крові та аларом, подібним до океану під час бурі.

Однак утратити лютню — це вже було занадто. Річ була не лише в тому, що я потребував її, щоб заробляти на кімнату й харчі в Анкера. Не лише в тому, що від лютні залежала моя здатність заробляти на прожиток у разі вигнання з Університету.

Ні. Просто з музикою я міг упоратися з усім іншим. Музика була тим клеєм, що тримав мене вкупі. Всього два дні без неї — і я вже розпадався.

Після заняття з Елодіном мені була нестерпна думка про те, щоб іще кілька годин горбитися за робочим столом у Промислі. Руки боліли від самої думки про це, а в очах від недосипання наче пісок з’явився.

Тож натомість я повернувся до закладу Анкера на ранній обід. Вигляд у мене, напевно, був доста жалюгідний, бо Анкер приніс мені до супу подвійну порцію бекону й маленьке пиво на додачу.

— Як минула вечеря, якщо не секрет? — запитав Анкер, спершись на шинквас.

Я поглянув на нього.

— Прошу?

— Та з твоєю юною дамою, — сказав він. — Я не надто допитливий, але гонець саме приніс її. Довелося її прочитати, шоб дізнатися, для кого вона.

Я оторопіло витріщився на Анкера.

Він спантеличено поглянув на мене, а тоді насупився.

— Хіба Лорел не віддала тобі твоєї записки?

Я мотнув головою. Анкер гірко вилаявся.

— Присягаюся, у цієї дівки в голові часом так порожньо, шо крізь неї сонце має світити, — він почав порпатися за шинквасом. — Позавчора гонець лишив для тебе записку. Я сказав їй віддати записку тобі, коли ти прийдеш. Ось вона.

Він продемонстрував вологий і доволі зачуханий папірець, а тоді передав його мені.

Там було написано:

Коли в моїх руках ізнову з’явилася лютня, решта мого життя з легкістю повернулася до рівноваги. Робота у Промислі стала простішою. Заняття пролітали непомітно. Навіть Елодін неначе говорив зрозуміліше.

Я з легким серцем навідався в алхімічний комплекс до Сіммона. Він відчинив двері, почувши мій стукіт, і жестом запросив усередину.

— Вийшло, — із захватом повідомив Сім.

Я зачинив двері, і він повів мене до столу, на якому була розставлена низка пляшок, пробірок і вугільно-газових пальників. Сім гордо всміхнувся й підняв низеньку неглибоку баночку з тих, що в них зберігають фарбу для обличчя або рум’яна.

— Можеш показати? — запитав я.

Сім запалив маленький вугільно-газовий пальник, і пломінь охопив дно мілкої залізної миски. Якусь мить ми постояли тихо, слухаючи, як він шипить.

— Я роздобув нові чоботи, — невимушено заявив Сім і підняв одну стопу, щоб я побачив.

— Гарні, — машинально відповів я, а тоді трохи помовчав і придивився. — Це що, чоботарські цвяхи? — запитав я, не вірячи власним очам.

Сім по-хуліганськи всміхнувся. Я засміявся.

Залізна миска нагрілась, і Сім відкрутив кришку банки та втиснув подушечку вказівного пальця у прозору речовину всередині. А тоді, зробивши маленький театральний жест, підняв руку та притиснув кінчик пальця до поверхні розпеченої миски.

Я скривився. Сім самовдоволено всміхнувся, постояв нерухомо один довгий вдих і видих, а тоді прибрав палець.

— Неймовірно, — сказав я. — Ви тут робите дещо дивовижне. Тепловий щит.

— Ні, — серйозно заперечив Сім. — Це однозначно неправильний хід думок. Це не щит. І навіть не ізолятор. Це схоже на додатковий шар шкіри, який згоряє, перш ніж твоїй справжній шкірі стає гаряче.

— Усе одно що змочити руки водою, — сказав я.

Сім знову похитав головою.

— Ні, вода проводить тепло. Це — ні.

— Отже, це дійсно ізолятор.

— Гаразд, — роздратовано промовив Сім. — Стулися й послухай. Це — алхімія. Ти нічого не тямиш в алхімії.

Я заспокійливо махнув рукою.

— Знаю, знаю…

— То скажи це. Скажи: «Я нічого не тямлю в алхімії».

Я гнівно зиркнув на нього.

— Алхімія — це не просто хімія з певними доповненнями, — мовив він. — Це означає, що якщо ти не слухатимешся мене, то дійдеш поспішних висновків і припустишся якоїсь смертельної помилки. Буквально смертельної.

Я глибоко вдихнув і випустив повітря.

— Добре. Розказуй.

— Це треба буде нанести швидко, — заговорив Сіммон. — У тебе буде всього секунд із десять, щоб рівномірно нанес­ти речовину на долоні й нижню частину передпліч, — він показав на середину свого передпліччя.

— Воно не стирається, але трохи ти таки зітреш, якщо ­занадто тертимеш руки. У жодному разі не мацай обличчя. Не три очей. Не колупайся в носі. Не гризи нігтів. Це ніби як отрута.

— Ніби як? — перепитав я.

Він зігнорував мене, продемонструвавши палець, який притискав до розпеченої залізної миски.

— Це не схоже на латні рукавиці. Під дією тепла воно відразу починає згоряти.

— А запах буде? — запитав я. — І взагалі якісь ознаки?

— Ні. Насправді воно формально й не горить. А просто розпадається.

— На що це розпадається?

— На різне, — сердито відповів Сіммон. — На складні сполуки, яких ти не можеш зрозуміти, бо нічого не тямиш в алхімії.

— Це можна вдихати? — виправився я.

— Так. Інакше я тобі цього й не давав би. Це стара формула. Випробувана й надійна. Але позаяк воно не проводить тепла, твої руки, яким спершу буде прохолодно, раптом почне пекти так, ніби ти щосили притиснув їх до чогось розпеченого, — Сім багатозначно поглянув на мене. — Тому раджу припинити мацати гарячі предмети, перш ніж це буде використано повністю.

— А як мені здогадатися, коли це буде використано майже повністю?

— Ніяк, — просто сказав Сім. — Тому й раджу не користуватися голими руками.

— Чудово.

— У разі змішування зі спиртом воно стане кислотним. Але лише слабко. Ти цілком устигнув би це змити. Змішування з невеликою кількістю води — скажімо, твоїм потом — це нічого. Та в разі змішування з великою кількістю води, скажімо, у пропорції сто до одного, воно стане легкозаймистим.

— А якщо змішати це із сечею, воно перетвориться на смачні солодощі, так? — засміявся я. — Ти побився об заклад із Вілемом на те, скільки цього я проковтну? Ніщо не стає легкозаймистим від змішування з водою.

Сім примружився і взяв порожній тигель.

— Гаразд, — сказав він. — Тоді наповни оце.

Не припиняючи всміхатись, я підійшов до каністри з водою в кутку приміщення. У Промислі стояли такі самі. Чиста вода також важлива для рукотворства, особливо під час змішування глин і загартовування металів, які не варто забруднювати.

Я хлюпнув води в тигель і повернув його Сімові. Він занурив туди кінчик пальця, покрутив ним і вилив рідину в розпечену залізну миску.

Потужне жовтогаряче полум’я з ревом здійнялося на три фути, а тоді замерехтіло і зникло. Сім поставив порожній тигель, легенько цокнувши, і серйозно поглянув на мене.

— Скажи це.

Я опустив погляд на ноги.

— Я нічого не тямлю в алхімії.

Сім кивнув із задоволеним виглядом.

— Так, — сказав він і знову повернувся до робочого столу. — Повторімо це.

Я йшов лісом на північ від Університету, і під моїми ногами хрускотіло листя. Блідого місячного сяйва, що проникало крізь голі дерева, було недостатньо, щоб чітко все бачити, але я ходив цим шляхом уже кілька разів за останній виток і знав дорогу напам’ять. Спершу я занюхав деревний дим, а тоді, значно пізніше, почув голоси й угледів між дерев світло від вогню.

Насправді це була не галявина — просто тихе місце, сховане за скельним виступом. На кількох брилах і стовбурі впалого дерева можна було сидіти. Кострище я викопав сам кілька днів тому. Воно було понад фут завглибшки й шість футів у поперечнику, викладене камінням. Маленька ватра, що наразі там палала, на його тлі здавалася крихітною.

Усі інші вже були на місці. Мола й Фела сіли на «лаву» з колоди. Вілем умостився навпочіпки на каменюці. Сім сидів, схрестивши ноги, на землі й тицяв у вогонь сучком.

Коли я вийшов із-поміж дерев, Віл підвів погляд. У мерехтливому світлі вогню його очі здавалися темними й запалими. Вони із Сімом пильнували мене майже цілих два витки.

— Ти спізнився, — промовив він.

Сім підвів на мене погляд — як завжди бадьорий, хоча на його обличчі також виднілись ознаки виснаження.

— Готово? — із захватом спитав він.

Я кивнув. Розстебнувши манжет, закасав рукав сорочки й показав залізний диск, трохи більший за союзний гріш. Він був укритий витонченою сиґалдрією та інкрустований ­золотом. Мій новенький ґрам. Він був прикріплений упритул до внут­рішнього боку мого передпліччя двома шкіряними шнурами.

Усі присутні радісно гукнули.

— Цікавий спосіб його носити, — зауважила Мола. — Модно, хоч і в манері розбійників-варварів.

— Найкраще він працює, торкаючись шкіри, — пояснив я. — А ще його треба ховати від чужих очей, адже я не маю знати, як вони виготовляються.

— Практично і стильно, — промовила Мола.

Сіммон підійшов до мене і придивився до ґрама, простягнув руку, щоб торкнутись його пальцем.

— Він здається таким маленьким… а-а-а-а! — крикнув Сім, відскочивши назад і міцно стиснувши долоню. — Чорна зараза, — знічено лайнувся він. — Вибачте. Він просто заскочив мене зненацька.

— Кіст і крайле, — додав я. У мене самого шалено калатало серце. — У чім річ?

— Ти коли-небудь торкався одного з ґілдерів Аркануму? — запитав він. — Тих, які видають тим, хто став повноправним арканістом?

Я кивнув.

— Він якось дзижчав. А рука в мене заніміла, неначе за­терпла.

Сім кивнув на мій ґрам і похитав головою.

— Щось таке й тут виходить. Для мене вийшло несподівано.

— Я не знав, що ґілдери також правлять за ґрами, — сказав я. — А втім, воно й логічно.

— Випробовував його? — запитав Вілем.

Я хитнув головою й визнав:

— Випробовувати його самотужки здавалося трохи дивно.

— Хочеш, щоб це зробив хтось із нас? — засміявся Сіммон. — Маєш рацію, це цілком нормально.

— Також я подумав, що було би зручно мати поряд зцілювача, — кивнув я на Молу. — Про всякий випадок.

— Я не знала, що сьогодні знадоблюся як професіоналка, — заперечила Мола. — Не принесла із собою аптечки.

— У цьому не має бути потреби, — запевнив я, витягнувши з-під плаща шматок симпатичного воску і продемонструвавши його. — Хто хоче діяти?

На мить запала тиша, а тоді Фела простягнула руку.

— Я виготовлю ляльку, але штрикати її шпилькою не буду.

— Вената, — сказав Вілем.

Сіммон знизав плечима.

— Гаразд, я буду. Мабуть.

Я вручив шматок воску Фелі, і вона заходилася розігрівати його руками.

— Мені скористатися волоссям чи кров’ю? — тихо спитала вона.

— І тим, і тим, — відповів я, намагаючись не показувати, як зростає моя тривога. — Мені треба бути цілковито впевненим у цьому, щоб мати змогу спати ночами.

Я витягнув капелюшну шпильку, кольнув долоню з тиль­ного боку й побачив, як на ній виступила яскрава краплина крові.

— Це не спрацює, — промовила Фела, не припиняючи розминати віск руками. — Кров не змішається з воском. Вона просто сяде краплинами й вичавиться.

— І як ти дістала цю цінну інформацію? — ніяково пожартував Сіммон.

Фела зашарілася, трохи нахиливши голову, і її довге волосся спало з плеча.

— Свічки. Виготовляючи кольорові свічки, не можна ко­ристуватися водоосновною фарбою. Потрібна порошкова чи олійна. Проблема в розчинності. Полярне та неполярне ви­рівнювання.

— Обожнюю Університет, — сказав Сім Вілемові по той бік вогню. — Освічені жінки незмірно привабливіші.

— Хотіла би сказати те саме, — іронічно промовила Мола. — Але ніколи не знала освічених чоловіків.

Я нагнувся і взяв із кострища дрібку попелу, а відтак розпорошив його по тильному боку долоні. Там він усотав кров.

— Має спрацювати, — зауважила Фела.

— Хай палає тіло се. Стане попелом усе, — похмуро й наспівно вимовив Вілем, а тоді повернувся до Сіммона. — Хіба не так сказано у вашій священній книзі?

— Це не моя священна книга, — заперечив Сіммон. — Але близько. «Стане попелом усе, тож згорить і тіло се».

— Вам явно весело, — іронічно зауважила Мола.

— Мені голова обертом іде від думки про цілу ніч сну, — відповів Вілем. — Вечір розваг — це кава після тортика.

Фела простягнула грудку м’якого воску, і я втиснув у неї вологий попіл. Вона знову розім’яла віск, а тоді заходилася ліпити й кількома легкими, вправними порухами пальців виготовила з нього ляльку у вигляді людини. А тоді продемонструвала її всім присутнім.

— У Квоута голова набагато більша, — сказав із хлоп’якуватою усмішкою Сіммон.

— А ще в мене є статеві органи, — додав я, забравши ляльку у Фели та приліпивши до її маківки волосину. — Але на певному етапі реалізм стає непродуктивним.

Я підійшов до Сіма та вручив йому і модель, і довгу капелюшну шпильку.

Він узяв кожну річ в окрему руку і збентежено глянув на них по черзі.

— Ти впевнений?

Я кивнув.

— Ну гаразд, — Сім глибоко вдихнув і розправив плечі. Коли він придивився до ляльки, його чоло зосереджено на­морщилося.

Я зігнувся, заверещав і схопився за ногу.

Фела охнула. Вілем підскочив на ноги. Сіммон вирячив очі від жаху й задерев’янілими руками розвів ляльку і шпильку. Ошаліло поглянув на всіх.

— Я… Я не…

Я випростався та обтер сорочку.

— Просто тренуюся, — пояснив. — Крик вийшов надто дів­чачим?

Сіммон аж обм’як від полегшення.

— А щоб тебе, — кволо промовив він і засміявся. — Не смішно, заразо.

Продовжуючи безпорадно сміятися, він витер із лоба шар поту.

Вілем пробурмотів щось сіаруською й повернувся на своє місце.

— Ваша трійця не гірша за мандрівну трупу, — сказала Мола.

Сіммон глибоко вдихнув і поволі випустив із себе повітря. Знову розправив плечі й підніс ляльку та шпильку перед собою. Одна рука в нього трусилася.

— Та на Тейлу, — промовив він. — Ти мене до смерті налякав. Тепер я так не можу.

— Ради всього святого, — Мола підвелася та, обійшовши вогонь, стала над Сіммоном. Простягнула обидві руки. — Давай мені, — забрала ляльку та шпильку й повернулася до мене, щоб зазирнути мені в очі. — Готовий?

— Секунду, — після двох витків постійної пильності відпустити алар, який мене захищав, було все одно що розтиснути кулак, який заціпенів, надто довго щось тримаючи.

За мить я похитав головою. Без алару було якось дивно. Я почувався майже голим.

— Не стримуйся, але про всякий випадок коли в ногу.

Мола трохи завагалася, пробурмотіла зв’язування і проштрикнула шпилькою ногу ляльці.

Тиша. Усі нерухомо стежили за мною.

Я не відчув нічогісінько.

— У мене все гаразд, — оголосив я та з цікавістю поглянув на Молу, тимчасом як усі знову почали дихати. — Це справді був твій максимум?

— Ні, — відверто сказала Мола, витягнувши шпильку з ноги ляльки та ставши на коліна, щоб потримати її над вогнем. — Це було обережне випробування. Я не хотіла знову чути твої дівчачі крики, — вона прибрала шпильку з вогню й підвелася. — Зараз уже атакую по-справжньому, — Мола занесла шпильку над лялькою й поглянула на мене. — Готовий?

Я кивнув. Вона на мить заплющила очі, а тоді пробурмотіла зв’язування і проштрикнула ляльці ногу розпеченою шпилькою. Метал ґрама почав холодити мені внутрішній бік руки, а ще я відчув, як щось ненадовго натиснуло мені на м’яз литки, неначе хтось тицьнув мене пальцем. Я опустив погляд, пересвідчуючись у тому, що то не Сіммон мені мститься, тицяючи сучком.

Відвівши погляд, я не побачив того, що Мола зробила далі, але відчув іще три тупі уколи — по одному в кожну руку та ще один у щільний м’яз просто над коліном. Ґрам став хо­лоднішим.

Я почув, як Фела охнула, й, підвівши погляд, побачив, як Мола, спохмурніла й рішуча, кинула ляльку просто у ватру, бурмочучи ще одне зв’язування.

Коли воскова лялька пролетіла дугою в повітрі, Сіммон здивовано зойкнув. Вілем знову підскочив на ноги й мало не кинувся на Молу, та не встиг її зупинити.

Лялька впала поміж розжареного вугілля, вибухнувши іскрами. Мій ґрам почав холодити руку мало не до болю, і я божевільно розсміявся. Всі повернулися в мій бік. Їхні обличчя виражали різні відтінки жаху та недовіри.

— У мене все гаразд, — запевнив я. — Однак це по-справжньому дивне відчуття. Якесь тремке. Наче я стою на теплому сильному вітрі.

Ґрам уже холодив мені руку, наче крижинка. Тоді дивне відчуття зникло, бо лялька розтанула, знищивши симпатичний зв’язок. Коли віск запалав, вогонь підскочив.

— Боляче було? — стривожено запитав Сіммон.

— Анітрохи, — відповів я.

— І це було все, на що я була здатна, — зауважила Мола. — Щоби зробити більше, мені знадобився б доступ до ковальського горна.

— А вона ел’те, — самовдоволено докинув Сіммон. — Закладаюся, що вона втричі кращий симпатик, аніж Емброуз.

— Щонайменше втричі, — виправив я. — Але вже хто-хто всіма правдами й неправдами відшукав би ковальське горно, так це Емброуз. Ґрам можна пересилити, атакувавши його досить сильно.

— То завтра ми продовжимо? — запитала Мола.

Я кивнув.

— Краще поберегтися, ніж потерпіти.

Сіммон тицьнув сучком у те місце серед багаття, куди впала лялька.

— Якщо Мола може діяти геть не стримуючись, а це ніяк на тебе не впливає, то, може, ти й від Деві вбережешся. Дай собі час відсапатися.

На мить запала тиша. Я затамував подих, сподіваючись, що Фела й Мола не надто зважать на його слова.

Мола поглянула на мене, здійнявши брову.

— Деві?

Я гнівно зиркнув на Сіммона, а він жалісно поглянув на мене, наче пес, який знає, що його зараз копнуть.

— Я позичив грошей у ґелета, на ім’я Деві, — пояснив я, сподіваючись, що Мола цим задовольниться.

Та вона не зводила з мене погляду.

— І?

Я зітхнув. За звичайних обставин я уникнув би цієї теми, але Мола часто бувала наполегливою в таких питаннях, а я відчайдушно потребував її допомоги у здійсненні завтрашнього плану.

— Колись Деві була членкинею Аркануму, — пояснив я. — Я дав їй трохи своєї крові в заставу за позику на початку семестру. Коли Емброуз почав на мене нападати, я дійшов хибного висновку і звинуватив її у зловживанні. Після цього наші стосунки зіпсувалися.

Мола й Фела перезирнулися.

— Ти справді робиш усе можливе, щоб зробити життя цікавим, — сказала Мола.

— Я вже визнав, що це була помилка, — роздратовано відповів я. — Чого ще ти від мене хочеш?

— Ти зможеш повернути їй гроші? — втрутилася в розмову Фела, поки ми з Молою не посварилися.

— Чесно? Гадки не маю, — зізнався я. — Якщо мені кілька разів поталанить і якщо кілька разів затриматися допізна у Промислі, то, може, й удасться нашкребти достатньо до кінця семестру.

Я не став розповідати всю правду. Хоча я таки міг дістати шанс заробити достатньо, щоб повернути гроші Деві, у мене не буде жодного шансу заразом оплатити навчання. Не хотілося псувати всім вечір тим, що Емброуз переміг. Змусивши мене витратити стільки часу на полювання за ґрамом, він фактично вижив мене з Університету.

Фела схилила голову набік.

— Що буде, якщо ти не зможеш їй заплатити?

— Нічого хорошого, — похмуро озвався Вілем. — Не просто так її звуть Деві-Демоницею.

— Точно не знаю, — відповів я. — Вона могла би продати мою кров. Казала, що знає людину, готову її купити.

— Я впевнена, що вона так не вчинила б, — зауважила Фела.

— Я не ставив би їй цього на карб, — сказав я. — Сам знав, у що встряю, коли укладав угоду.

— Але ж во…

— Так уже влаштований світ, — твердо промовив я, не бажаючи думати про це більше, ніж необхідно. Хотілося, щоб вечір завершився на позитивній ноті. — Особисто я не дочекаюся можливості добре поспати у власному ліжку, — роззирнувшись, я побачив, як Віл і Сім утомлено кивають на знак згоди. — Побачуся з вами завтра. Не спізнюйтеся.

***

Тієї ночі я заснув у розкошах — у своєму вузькому ліжку, що стояло в моїй крихітній кімнатці. Одного разу прокинувся: мене привів до тями дотик холодного металу до шкіри. Я всміхнувся, перекотився й повернувся до блаженного сну.

Наступного вечора я ретельно зібрав дорожню торбу, побоюючись забути якесь дуже важливе обладнання. Коли перевіряв усе втретє, у двері постукали.

Відчинивши, я побачив на порозі засапаного хлопчину років десяти. Його очі метнулися до мого волосся, і йому явно відлягло від серця.

— Коат — це ви?

— Квоут, — виправив я. — І так, це я.

— Тута послання для вас, — він сягнув у кишеню й витягнув пошарпаний папірець.

Я простягнув руку, і хлопчик відступив на крок, хитаючи головою.

— Пані сказала, шо за доставку ви дасте мені йот.

— Сумніваюся, — відповів я та простягнув руку. — Покажи записку. Якщо вона справді для мене, я дам тобі пів гроша.

Хлопчик набурмосився й неохоче передав її.

Вона навіть не була запечатана — лише двічі складена. А ще була якась вогка. Дивлячись на спітнілого хлопчину, я здогадувався чому.

Там було написано:

Коли я того вечора повернувся до Анкера, записки для мене від Денни не знайшлося. І жодна записка не чекала на мене вранці. Я замислився, чи знайшов її таки хлопчина з моїм посланням — чи, може, він просто махнув рукою, кинув послання в річку або з’їв його.

Наступного ранку я вирішив, що в мене надто добрий настрій, щоби псувати його неминуче божевільним заняттям з Елодіном. Тож я завдав на плечі лютню й попрямував за річку шукати Денну. Часу на це пішло більше, ніж я планував, але мені кортіло побачити її обличчя, коли я нарешті поверну їй перстень.

***

Я зайшов до ювелірної майстерні й усміхнувся маленькому чоло­вічкові, що стояв за низенькою вітриною.

— Ви закінчили з перснем?

Він наморщив лоба.

— Пере… перепрошую, пане…

Я зітхнув і, попорпавшись у кишені, видобув папірець.

Чоловічок придивився до нього, а тоді просяяв: до нього дійшло.

— А, так. Звісно. Секунду.

Він пройшов за двері у підсобне приміщення майстерні.

Я трохи розслабився. То був уже третій заклад, до якого я прийшов. Інші розмови складались і близько не так добре.

Крихітний чоловічок вибіг із підсобки.

— Ось, пане, — продемонстрував перстень. — Знову як новенький. І дозвольте зауважити, що камінчик прекрасний.

Я підніс його до світла. Перстень був Деннин.

— Ви добре працюєте, — сказав я.

Тут чоловічок усміхнувся.

— Дякую, пане. Загалом робота обійшлася в сорок п’ять грошів.

Я ледь помітно, нечутно зітхнув. Сподіватися, що Емброуз оплатив роботу заздалегідь, було занадто. Я порахував у голові й виклав на скляну вітрину один талант і шість йотів. При цьому я помітив, що вітрина видається трохи масною, як це буває з двічі зміцненим склом. Провів по ній рукою, знічев’я замислившись, чи не належить вона до тих речей, які я виготовив у Промислі.

Коли ювелір зібрав монети, я помітив дещо ще. Те, що лежало у вітрині.

— Вам упало в око якесь брязкальце? — поштиво запитав ювелір.

Я показав на кольє посередині вітрини.

— Ви маєте чудовий смак, — сказав він, витягнув ключ і відімкнув панель у задній частині вітрини. — Це просто виняткова річ. Тут не лише елегантна оправа — сам по собі камінчик надзвичайно витончений. Такі якісні смарагди у формі видовженої краплі трапляються нечасто.

— Ваша робота? — запитав я.

Ювелір театрально зітхнув.

— На жаль, не можу похвалитися таким досягненням. Його принесла кілька витків тому одна дівчина. Вона, схоже, більше потребувала грошей, аніж оздоб, і ми уклали домовленість.

— Скільки за нього хотіли б? — максимально невимушено запитав я.

Ювелір сказав. Сума була приголомшлива. Я ніколи не ­бачив стільки грошей одразу. На ці гроші жінка могла би з комфортом жити в Імрі кілька років. Цих грошей стало б на чудову нову арфу. Стало б на лютню зі щирого срібла або, якби вона забажала, на футляр для такої лютні.

Ювелір іще раз зітхнув і похитав головою: мовляв, який недосконалий світ.

— Прикро, — сказав він. — Хто його знає, що штовхає молодих жінок на таке, — відтак він підвів погляд і всміхнувся, піднісши смарагдову краплю до світла. На його обличчі відбилася надія. — Та все ж її втрата — ваша знахідка.

***

Позаяк Денна згадувала у своїй записці «Бочку й кабана», я вирішив шукати її там. Тепер, коли я знав, від чого вона відмовилася, щоб заплатити за футляр для моєї лютні, він іще сильніше обтяжував мені плече. Та все ж що посієш, те й по­жнеш, і я сподівався, що після повернення її персня ми будемо квити.

Одначе «Бочка й кабан» виявився не шинком, а просто рестораном. Я, ні на що насправді не сподіваючись, запитав господаря, чи не міг, бува, хтось залишити для мене послання. Ніхто не залишив. Я запитав, чи не пам’ятає він, щоб тут напередодні ввечері була жінка. Темноволоса. Вродлива.

Тут чоловік кивнув.

— Вона довго чекала, — сказав він. — Пам’ятаю, як думав: «І хто змусив би таку жінку чекати?»

Вас дуже здивувало би, скільки є шинків і пансіонів, навіть у такому невеликому місті, як Імрі.

Два дні по тому я прямував до Промислу, сподіваючись, що від чесної праці у мене проясниться в голові, а витерпіти дві години Елодінових фанаберій стане легше. Опинившись за три кроки від дверей, я побачив, як подвір’ям до мене біжить дівчинка у блакитному плащі. Її личко під каптуром виражало приголомшливу суміш захвату з тривогою.

Наші погляди зустрілись, і вона припинила бігти до мене. А тоді, не зводячи з мене погляду, ворухнулася так обережно й неприродно, що я не розумів, чого вона хоче, доки вона не повторила. Вона кликала мене за собою.

Спантеличившись, я кивнув. Дівчинка повернулася й пішла з подвір’я, рухаючись із ніяковою напруженістю людини, що відчайдушно намагається бути безтурботною.

Я пішов за нею. За інших обставин подумав би, що вона аферистка й заманює мене до темного провулка, де харцизи виб’ють мені зуби ногами й заберуть у мене гаманець. Але так близько до Університету не було жодного досить небезпечного провулка, та й надворі стояв погожий день.

Урешті дівчинка вийшла на безлюдну частину дороги за склодувною та годинниковою майстернями. Нервово роззирнулася довкола, а тоді повернулася. Її личко, прикрите каптуром, ясно всміхнулося.

— Нарешті я тебе знайшла! — ледве видихнула вона.

Вона була молодша, ніж я думав, щонайбільше чотирнадцятирічна. Її бліде личко обрамляли мишасто-каштанові кучері, що норовили вилізти з-під каптура. І все ж я не міг пригадати, звідки її знаю…

— Ох і важко ж було тебе відстежити! — сказала вона. — Я тиняюся тут стіки, шо моя мамця гадає, ніби в мене коханий в Університеті, — майже сором’язливо промовила вона, і її вус­та ледь-ледь вигнулися.

Я відкрив рота, щоб зізнатися, що геть не уявляю, хто вона така. Але перш ніж я встиг вимовити бодай слово, дівчинка заговорила знов.

— Не хвилюйся, — продовжила вона. — Я нікому не сказала, шо йду до тебе, — її ясні очі потемніли від тривоги, наче ставок, коли сонце ховається за хмарою. — Знаю, шо так безпечніше.

Я впізнав її лише тоді, коли її обличчя потемніло від тривоги. Вона була дівчинкою, яку я зустрів у Требоні, пішовши розслідувати чутки про чандріян.

— Ніно, — промовив я, — що ти тут робиш?

— Шукаю тебе, — вона гордо випнула підборіддя. — Я знала, шо ти, либонь, звідси, бо ти знаєш усякі чари, — Ніна роззирну­лася довкола. — Але він більший, ніж я думала. Знаю, шо ти ніко­му в Требоні не назвав свого імені, бо тоді над тобою мали би владу, але мушу сказати, шо через це тебе капець як важко знайти.

Я справді не називав свого імені нікому в Требоні? Деякі мої спогади про той час були нечіткі, бо я дістав невеличкий струс мозку. Мабуть, воно й на краще, що я зберігав анонімність, оскільки з моєї вини згоріла чимала частина поселення.

— Вибач, що змусив тебе так потрудитися, — сказав я, досі не розуміючи, в чім річ.

Ніна підступила на крок ближче.

— Коли ти пішов, я бачила сни, — промовила вона тихим, довірчим голосом. — Погані сни. Думала, шо вони йдуть по мене через те, шо я тобі сказала, — Ніна багатозначно поглянула на мене. — Але тоді я почала спати з тим амулетом, який ти мені дав. Молилася щоночі, і сни минули.

Одна її рука неуважно обмацувала шматок яскравого металу, що висів на шкіряному шнурку в неї на шиї.

Я раптом відчув себе винним, усвідомивши, що ненароком збрехав майстрові Кілвіну. Я нікому не продавав оберегів і навіть не виготовляв нічого схожого на них. Одначе я подарував Ніні шматок металу з гравіруванням і сказав їй, що це амулет, від якого їй стане спокійно. До того вона перебувала на межі нервової істерії, боялася, що її вб’ють демони.

— Отже, він спрацював? — запитав я, намагаючись говорити без винуватого тону.

Вона кивнула.

— Поклала його під подушку, помолилась — і проспала, як маля біля цицьки. А тоді до мене прийшов особливий сон, — сказала Ніна й усміхнулася мені. — Мені наснився великий горщик, який показав мені Джиммі, перш ніж перебили тих людей на Мотеновій фермі.

Я відчув, як у мене в грудях зростає надія. Ніна була єдиною людиною з-поміж живих, яка бачила той стародавній гончарний виріб. Він був укритий зображеннями чандріян, а вони ревно бережуть свої таємниці.

— Ти запам’ятала щось про горщик, на якому були намальовані семеро людей? — із захватом спитав я.

Ніна трохи завагалася, насупившись.

— Їх було восьмеро, — сказала вона. — Не семеро.

— Восьмеро? — перепитав я. — Ти впевнена?

Вона серйозно кивнула.

— Я ж наче вже тобі казала.

Надія, що зростала у мене в грудях, раптом пішла у п’яти й залягла там, важка й гірка. Чандріян було семеро. Це було чи не єдине, що я знав про них напевне. Якщо на розмальованій вазі, яку бачила Ніна, було восьмеро людей…

Ніна щебетала далі, не помічаючи мого розчарування.

— Горщик снився мені три ночі поспіль, — сказала вона. — І сон був аж ніяк не поганий. Я щоночі прокидалася відпочилою та щасливою. Тоді до мене й дійшло, шо Бог мені наказує.

Вона попорпалася в кишенях і дістала шматок відшліфо­ваного рогу понад п’ядь завдовжки, окружністю як мій великий палець.

— Я згадала, як ти цікавився тим горщиком. Але нічого не могла тобі сказати, бо бачила його зовсім трохи.

Ніна з гордістю вручила мені свій ріг.

Я поглянув на циліндричний шмат рога, який тримав у руках, не знаючи напевне, що з ним робити. Спантеличено поглянув на Ніну.

Ніна нетерпляче зітхнула й забрала ріг. Крутнула його та зняла кінець, наче кришечку.

— Це мені брат зробив, — пояснила вона, обережно витягаючи з рога скручений пергамент. — Не турбуйся. Він не знає, для чого це було.

Вона передала пергамент мені і знервовано пояснила:

— Він не дуже хороший. Мамця дозволяє мені трохи малювати на горщиках, але це дещо інше. Людей малювати важче, ніж квіти й візерунки. І важко правильно намалювати те, шо бачиш тіки в голові.

Я був вражений, що в мене не трусяться руки.

— Це було намальовано на вазі? — запитав я.

— На одному боці, — відповіла Ніна. — Коли шось таке кругле, з одного боку його видно тіки на третину.

— Отже, тобі щоночі снився інший бік? — запитав я.

Ніна мотнула головою.

— Тіки цей. Три ночі поспіль.

Я поволі розгорнув папір і вмить упізнав чоловіка, якого вона намалювала. Очі в нього були повністю чорні. На задньому плані виднілося голе дерево, а він стояв на блакитному колі з кількома хвилястими лініями.

— То ніби вода, — показала Ніна. — Тіки воду малювати важко. І він має стояти на ній. Ше довкола нього були снігові замети, а волосся в нього було біле. Але я не змогла дістати білу фарбу для роботи. Змішувати фарби для паперу важче, ніж поливу для горщиків.

Я кивнув, не наважуючись говорити. То був Попіл, той, хто вбив моїх батьків. Я уявляв його обличчя, навіть не стараючись. Навіть не заплющуючи очей.

Я розгорнув папір далі. Знайшовся ще один чоловік — чи радше силует чоловіка у великій мантії з каптуром. Під каптуром мантії не було нічого, крім чорноти. Над головою в нього були три місяці: повний, півмісяць і такий, від якого лишився тільки серпик. Поряд із чоловіком стояли дві свічки. Одна — жовта з яскравим помаранчевим полум’ям. Друга свічка стояла під його витягнутою рукою — сіра з чорним полум’ям. Простір довкола неї був розмазаний і затемнений.

— То, здається, ніби тінь, — сказала Ніна, показуючи на простір під його рукою. — На горщику було видно краще. Тут я муси­ла взяти вуглинку. Із фарбою не виходило як годиться.

Я знову кивнув. Це був Галіакс. Ватажок чандріян. Коли я бачив його, він був оточений неприродною тінню. Вогонь поряд із ним дивним чином пригаснув, а каптур його плаща був чорний, як дно колодязя.

Я остаточно розгорнув папір і відкрив третю постать, більшу за решту двох. Той чоловік був у обладунку й шоломі з відкритим обличчям. На грудях у нього була яскрава емблема, схожа на осінній листок: червона ззовні, жовтогаряча ближче до середини і з прямим чорним стеблом.

Шкіра в нього на обличчі була засмагла, та рука, яку він тримав піднятою, була яскраво-червона. Друга його рука ховалася за великим круглим предметом, який Ніна примудрилася пофар­бувати в металічно-бронзовий колір. Я здогадався, що то його щит.

— Він найгірший, — сказала стишеним голосом дівчинка.

Я опустив погляд на неї. Її личко здавалося похмурим, і я запідозрив, що вона неправильно зрозуміла моє мовчання.

— Не треба так казати, — попросив я. — Ти чудово впоралася.

Ніна ледь усміхнулася.

— Я не це хотіла сказати, — пояснила вона. — Його було важко малювати. Мідь тут вийшла непогано, — Ніна торкнулася його щита. — Але ця червона фарба, — її палець легенько торкнувся його піднятої руки, — то ніби кров. У нього рука залита кров’ю, — вона тицьнула його у груди. — А тут фарба була яскравіша, ніби там шось горіло.

Тут я впізнав його. На грудях у нього був не листок. Там була вежа, охоплена полум’ям. Його закривавлена простягнута рука нічого не демонструвала. Вона тягнулася в докірливому жесті до Галіакса та всіх інших.

Він підніс руку, щоб їх зупинити. Цей чоловік був аміром. Одним із сірідів.

Дівчинка здригнулася й щільніше закуталася в плащ.

— Мені навіть зараз неприємно на нього дивитися, — сказала вона. — На них усіх було страшно поглянути. Але він був гірший за всіх. Я не можу намалювати їхні обличчя, та в нього воно було страшенно похмуре. Він здавався дуже сердитим. Ніби весь світ був ладен спалити.

— Якщо це — один бік, — запитав я, — ти пам’ятаєш решту?

— Не так. Пам’ятаю, там була жінка без одягу, та ше зламаний меч, та ше вогонь… — Ніна явно замислилась, а тоді знову хитнула головою. — Я ж уже казала: бачила горщик зовсім недовго, секунду, коли мені Джиммі показав. Гадаю, якийсь ангел поміг мені згадати цю частину вві сні, щоб я її намалювала і принесла тобі.

— Ніно, — промовив я, — це справді чудово. Ти дійсно не уявляєш, як це неймовірно.

Її личко знову засвітилось усмішкою.

— Рада, шо так. Мені страх як клопітно було це робити.

— Де ти взяла пергамент? — запитав я, вперше зауваживши його. То був справжній велум, високоякісний. Набагато кращий за все, що міг собі дозволити я.

— Я спершу потренувалася на дошках, — відповіла Ніна. — Та я знала, шо так нічого не вийде. І знала, шо це доведеться сховати. То я прокралася до церкви й вирізала кілька сторінок із книги, яка там була, — останнє вона сказала без найменшого натяку на сором.

— Ти вирізала це з «Книги Шляху»? — перепитав я, трохи злякавшись. Я не надто богомільний, але таки маю якісь залишки відчуття пристойності. Та й після стількох годин у Архівах думка про вирізання сторінок із книжки жахала.

Ніна легко закивала.

— Так здавалося найкраще, бо той сон послав мені ангел. А церкву не можна замкнути на ніч як годиться, бо ти зніс фасад і вбив того демона, — Ніна простягнула руку й легенько торкнулася пальцем паперу. — Це не так уже й важко. Треба просто взяти ніж, трохи пошкребти — і слова відходять, — вона показала. — Тіки я постаралася ніде не зішкрябати ім’я Тейлу. Або Андана чи якогось іншого ангела, — благочестиво додала вона.

Я придивився до пергаменту й побачив, що це правда. Вона намалювала аміра так, що слова «Андан» і «Ордал» опинилися в нього просто на плечах, по одному з кожного боку. Можна було подумати, ніби вона сподівалася, що ці імена його обтяжать або стануть для нього пасткою.

— А ше ти сказав мені нікому не розказувати, шо я бачила, — додала Ніна. — А малювати — це все одно шо розказувати, тільки картинками, а не словами. То я й подумала, шо спокійніше буде взяти сторінки з книги Тейлу, бо ніякий демон ніколи не подивиться на сторінку з цієї книжки. Тим паче таку, на якій досі написане ім’я Тейлу, — вона з гордістю поглянула на мене.

— Розумно, — схвально відповів я.

На дзвіниці почали вибивати годину, і на обличчі Ніни раптом відбився панічний жах.

— О ні! — з жалем мовила вона. — Мені вже пора бути в доках. Мамця мене відшмагає!

Я засміявся. Почасти тому, що мене просто вразила ця несподівана удача. А почасти — від думки про те, що дівчинці стало відваги опиратися чандріянам, але все одно було страшно прогнівати матір. Так уже влаштований світ.

— Ніно, ти зробила мені чудову послугу. Якщо тобі раптом щось знадобиться чи насниться інший сон, можеш відшукати мене в шинку, що зветься «У Анкера». Я там музикую.

Вона вирячила очі.

— А музика в тебе чарівна?

Я знову розсміявся.

— Дехто вважає, що так.

Ніна нервово роззирнулася довкола.

— Я справді мушу йти! — сказала вона, а тоді помахала рукою й побігла до річки. Вітер зірвав каптур із її голови.

Я обережно згорнув папір назад і знову сховав його в порожнині рога. Від нового знання голова в мене закрутилася. Я згадав, що Галіакс сказав Попелові багато років тому: «Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів?»

Після багатомісячних пошуків я був цілком певен, що в Архі­вах про чандріян немає нічого, крім казок. Ніхто не вважав їх реальнішими за блукальців або фей.

Але про амірів знали всі. То були ясні лицарі Атурської імперії. Вони двісті років були сильною рукою церкви. Вони були героями сотні оповідок і пісень.

Я знав історію. Амірів заснувала тейлінська церква на початку існування Атурської імперії.

Проте горщик, який бачила Ніна, був набагато старший.

Я знав історію. Церква засудила й розпустила амірів іще до падіння імперії.

Проте я знав, що чандріяни бояться їх дотепер.

Схоже, в цій історії було дещо більше.

Минали дні. Я запросив Віла й Сіма за річку відсвяткувати успіх нашої кампанії проти Емброуза.

Зважаючи на любов до саунтену, я пив небагато, зате Віл і Сім люб’язно продемонстрували витончені грані цього мистецтва. Ми відвідали кілька різних корчем просто для розмаїття, та врешті повернулися до «Еоліяна». Я віддавав йому перевагу через музику, Сіммон — через жінок, а Вілем — через те, що там подавали скатен.

Коли мене покликали на сцену, я був помірно напідпитку, але для втрати контролю над пальцями мені треба випити чимало. Просто бажаючи довести, що не п’яний, я виконав «Чорний баран, рябе ярча», пісню, яку і в абсолютно тверезому стані заспівати непросто.

Слухачам дуже сподобалось, і вони виказали свою симпатію як годиться. А позаяк я того вечора не пив саунтену, знач­на його частина зникла з пам’яті живих.

***

Наша трійця пішла з «Еоліяна» назад довгим шляхом. У повітрі відчувалася свіжість, яка говорила про зиму, але ми були юні й розігріті зсередини великою кількістю випивки. Легкий вітерець відхилив мій плащ назад, і я щасливо вдихнув на повні груди.

А тоді мене раптом охопила паніка.

— Де моя лютня? — запитав я — голосніше, ніж хотів.

— Ти залишив її у Станчіона в «Еоліяні», — сказав Вілем. — Він боявся, що ти перечепишся через неї та зламаєш шию.

Сіммон тим часом зупинився посеред дороги. Я врізався в нього, втратив рівновагу й повалився на землю. Він цього наче й не помітив.

— Що ж, — серйозно проказав він, — мені цього зараз точно не хочеться.

Попереду нас виднівся Кам’яний міст: двісті футів від одного кінця до другого, висока арка, що здіймалася над річкою на висоту п’яти поверхів. Він був частиною Великого кам’яного шляху, прямого, мов цвях, плаского, мов стіл, і старішого за Бога. Я знав, що міст важить більше, ніж гора. Знав, що вздовж обох його країв тягнуться трифутові парапети.

І попри всі ці знання мені ставало відверто незатишно від думки про спробу його перетнути. Я невпевнено зіп’явся на ноги.

Поки ми разом оглядали міст, Вілем почав мало-помалу хилитися вбік. Я простягнув руку, щоб його зупинити, а Сіммон тим часом узявся за моє передпліччя — щоправда, я не знав напевне, хотів він мені допомогти чи втриматися сам.

— Мені цього зараз точно не хочеться, — повторив він.

— Можна посидіти отут, — сказав Вілем. — Кела треле турен навор ка.

Ми із Сіммоном притлумили сміх, а Вілем провів нас поміж дерев до маленької галявинки менш ніж за п’ятдесят футів від підніжжя мосту. На мій подив, посеред галявинки стояв високий сірокамінь, що здіймався в небо.

Віл вийшов на галявину зі спокійною впевненістю. Я ви­йшов повільніше, з цікавістю роззираючись навкруги. Сірокамені мають для мандрівних артистів особливе значення, і коли я його побачив, мене охопили суперечливі почуття.

Сіммон гепнувся на густу траву, тоді як Вілем притулився спиною до стовбура похилої берези. Я підійшов до сірока­меня й торкнувся його кінчиками пальців. Він був теплий і знайомий.

— Не штовхай отієї штуки, — стурбовано промовив Сіммон. — Перекинеш.

Я засміявся.

— Сіме, цей камінь простояв тут тисячу років. Не думаю, що йому стане гірше, якщо я на нього подихаю.

— Просто відійди. Вони погані.

— Це сірокамінь, — сказав я й товариськи погладив брилу. — Вони позначають старі дороги. Якщо вже на те пішло, то поряд із ним безпечніше. Сірокамені позначають безпечні місця. Це знають усі.

Сім уперто захитав головою.

— Це пережитки язичництва.

— Ставлю йот на те, що я маю рацію, — подражнився я.

— Ха! — Сім, іще лежачи на спині, підняв руку. Я підійшов до нього, щоб ударити по ній і укласти парі.

— Можна піти до Архівів і вирішити все завтра, — запро­понував Сім.

Я сів поряд із сірокаменем і вже почав розслаблятись, але тут мене раптом охопила паніка.

— Тіло Господнє! — сказав я. — Лютня!

Я спробував скочити на ноги, але не зміг — іще й мало не вибив собі мізки об сірокамінь.

Сіммон спробував сісти й заспокоїти мене, але раптовий рух виявився засильним для нього, і він незграбно гепнувся на бік і безпорадно засміявся.

— Не смішно! — крикнув я.

— Вона в «Еоліяні», — сказав Вілем. — Ти вже чотири рази питав про неї, відколи ми пішли.

— Ні, — заперечив я — щоправда, впевненіше, ніж почувався насправді. Я почухав голову в тому місці, яким ударився об сірокамінь.

— Нема чого соромитися, — зневажливо махнув рукою Вілем. — Замислюватися про те, що лежить на серці, — це в людській природі.

— Я чув, Кілвін декілька місяців тому добряче випив у «Кранах» і без упину торочив про свою нову холодносірчану лампу, — промовив Сіммон.

Віл пирхнув.

— Лоррен без кінця торочить про належне розкладання книжок по полицях. «Беріть за корінець. Беріть за корінець», — він загарчав і вдав, ніби хапається за щось обома руками. — Ще раз почую це з його вуст — і візьму його за корінець.

До мене раптом прийшов спогад.

— Тейлу милосердний! — ураз жахнувся я. — Невже я сього­дні заспівав у «Еоліяні» «Мідника-гарбаря»?

— Так, — підтвердив Сіммон. — Не знав, що там стільки ­куплетів.

Я наморщив лоба, відчайдушно намагаючись пригадати.

— А я співав куплет про тейлінця й вівцю?

Для пристойної компанії цей куплет не годився.

— Нє-а, — сказав Вілем.

— Дякувати Богові, — промовив я.

— Там була коза, — серйозно заявив Вілем, а тоді захи­хотів.

— «…у тейлінській рясі!» — проспівав Сіммон, а тоді засміявся слідом за Вілемом.

— Ні, ні, — нещасним тоном проказав я й опустив голову на руки. — Мати змушувала мого тата спати під фургоном, коли він співав це на людях. Станчіон поб’є мене дрючком і забере в мене свиріль, коли я побачу його знову.

— Їм дуже сподобалося, — заспокоїв мене Сіммон.

— Я бачив, як Станчіон підспівував, — додав Вілем. — У нього тоді теж уже був червонястий ніс.

Запало довге затишне мовчання.

— Квоуте! — озвався Сіммон.

— Так?

— Ти справді едема ру?

Запитання заскочило мене зненацька. За звичайних обставин воно підштовхнуло б мене до межі, але тепер я не знав, як до нього ставлюся.

— А це має значення?

— Ні. Мені просто було цікаво.

— А… — якийсь час я й далі стежив за зорями. — А що тобі цікаво?

— Нічого конкретного, — сказав він. — Емброуз кілька разів назвав тебе ру, але він раніше вже обзивав тебе іншими образливими прізвиськами.

— Це не образа, — зауважив я.

— Ну, тобто він називав тебе по-всякому, але неправдиво, — швидко виправився Сім. — Ти не говорив про свою родину, але казав дещо таке, що мені стало цікаво, — він знизав плечима, не встаючи зі спини й дивлячись на зорі вгорі. — Я ніколи не знав нікого з едема. Принаймні не знав добре.

— Чутки, які до тебе доходили, неправдиві, — пояснив я. — Ми не крадемо дітей, не поклоняємося темним богам, ні­чо­го такого.

— Я в таке ніколи не вірив, — зневажливо сказав він, а тоді додав: — Але дещо з того, що кажуть, має бути правдою. Я ще ніколи не чув, щоби хтось грав так, як ти.

— Це ніяк не стосується того, що я едема ру, — відповів я, а тоді передумав. — Ну, хіба що трішки.

— А ти танцюєш? — запитав начебто знічев’я Вілем.

Якби ці слова вимовив хтось інший і в інший час, із них, либонь, почалася б суперечка.

— Нас просто уявляють такими. Людьми, що грають на свирілях і скрипках. Танцюють довкола своїх ватр. Це, звісно, тоді, коли ми не крадемо всього, що не прикуте цвяхами, — на останніх словах у моєму тоні з’явилося трохи гіркоти. — Це не головне в житті едема ру.

— А що головне? — запитав Сіммон.

Я на мить замислився над цим, але моєму отупілому мозку це завдання було не до снаги.

— Насправді ми просто люди, — врешті сказав я. — От тільки ми не лишаємося на місці надто довго, і нас усі нена­видять.

Ми тихо подивилися на зорі.

— Вона справді змушувала його спати під фургоном? — запитав Сіммон.

— Що?

— Ти сказав, що твоя мама змушувала твого тата спати під фургоном за те, що він співав куплет про вівцю. Що, справді?

— Це передусім фігура мовлення, — сказав я. — Але одного разу так і сталося.

Я нечасто думав про своє дитинство у трупі, коли мої батьки ще були живі. Я уникав цієї теми так само, як каліка на­вчається не навантажувати травмовану ногу. Але від Сімового запитання на поверхню мого розуму виринув один яскравий спогад.

— Не через «Мідника-гарбаря», — несподівано для самого себе промовив я. — А через пісню, яку він написав про неї…

Одну довгу мить я мовчав, а тоді заговорив:

— Лоріан.

Так я вперше за багато років вимовив материне ім’я. Вперше, відколи її було вбито. У моєму виконанні воно було якесь дивне.

А тоді я, хоч і не збирався цього робити, заспівав:

Фейрінієль був великим перехрестям, але там, де сходилися дороги, не було жодного шинку. Натомість були галявини між дерев, де мандрівники розбивали табори й коротали ніч.

Якось багато років тому й за багато миль звідси до Фейрінієлю прибули п’ять компаній мандрівників. Зупинившись дорогою з одного місця до іншого, вони обрали собі галявини й розвели багаття, коли сонце почало сідати.

Згодом, коли сонце вже сіло й ніч утвердилася в небі, дорогою надійшов старий жебрак у пошарпаній мантії. Він рухався поволі, обережно і спирався на ціпок.

Старий ішов нізвідки в нікуди. Він не мав ані капелюха на вухах, ані торби на горбі. Не мав ані гроша й не мав гаманця для грошей. Навіть власне ім’я ледве йому належало, та й воно за багато років затерлося мало не до дір.

Якби ви спитали його, хто він такий, він сказав би: «Ніхто». Але він помилився б.

Старий дістався Фейрінієлю. Він був голодний, як сухий вогонь, і стомлений до краю. Рухала ним лише надія на те, що хтось вділить йому трохи вечері та часточку свого вогню.

Тож побачивши мерехтливе сяйво вогню, старий покинув доро­гу та стомлено пішов до нього. Невдовзі він побачив крізь дерева чотирьох високих коней. Їхня збруя була прикрашена сріблом, а в їхніх підковах срібло змішувалося з залізом. Неподалік жебрак побачив десяток мулів, навантажених добром: вовняною тканиною, вигадливими прикрасами й витонченими сталевими клинками.

Але увагу жебрака привернуло м’ясо — половина туші над вогнем, що парувала і крапала жиром на вугілля. Занюхавши її солодкі пахощі, він мало не зомлів, адже йшов увесь день, не маючи чого поїсти, крім жменьки жолудів і пом’ятого яблука, знайденого край дороги.

Вийшовши на галявину, старий жебрак звернувся до трьох чоловіків із темними бородами, що сиділи довкола вогню.

— Вітаю, — сказав він. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?

Вони повернулись, і їхні золоті ланцюги заблищали на світлі багаття.

— Звісно, — відповів їхній ватажок. — А що ти маєш при собі? Біти чи гроші? Персні чи стрелауми? Чи в тебе є щирі шалдійські монети, які ми цінуємо понад усі інші?

— Нічого такого я не маю, — сказав старий жебрак і розкрив долоні, показуючи, що вони порожні.

— Тоді тобі тут не буде втіхи, — сказали чоловіки, і в нього на очах заходилися вирізати товсті кусні з туші, що висіла біля вогню.

— Не ображайся, Вілеме. Така вже просто історія.

— Я нічого не казав.

— А здавалося, ніби зібрався сказати.

— Може, й так. Але це потерпить до кінця.

Старий пішов собі далі на світло іншого багаття за деревами.

— Вітаю! — озвався старий жебрак, вийшовши на другу галявину. Він спробував заговорити бадьоро, попри втому й біль. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?

Там було четверо подорожніх, двоє чоловіків і двоє жінок. Почувши його голос, вони звелися на ноги, та ніхто з них не заговорив. Старий ґречно зачекав, намагаючись видатися приємним і нешкідливим. Але тиша все тягнулася, довго-предовго, і все одно ніхто не казав ані слова.

Ясна річ, старий роздратувався. Він звик до того, що його уникали, ним нехтували, та ці люди просто стояли. Вони були тихі й неспокійні, переминалися з ноги на ногу, поки їхні руки нервово сіпалися.

Коли він уже зібрався ображено піти геть, вогонь розпалився, і жебрак побачив, що та четвірка вбрана у криваво-червоний одяг — знак того, що вони адемські найманці. Тоді до старого дійшло. Адемів називають мовчазним народом, і говорять вони лише зрідка.

Старий знав чимало історій про адемів. Він чув, що вони володіють таємним мистецтвом, яке зветься летані. Воно дозволяє їм носити тишу, наче броню, що відвертає клинок чи зупиняє стрілу в повітрі. Тому вони й говорять нечасто. Приберігають слова, тримають їх у собі, наче вуглинки в череві печі.

Ці накопичені слова наповнюють їх такою неспокійною енергією, що вони ніколи не можуть усидіти геть нерухомо. Саме тому вони постійно сіпаються й метушаться. А потім, у бою, вони користуються своїм давнім мистецтвом спалювати ці слова, як паливо, в собі. Це надає їм силу ведмедя та швидкість змії.

Уперше зіткнувшись із цими чутками, жебрак подумав, буцімто це дурнуваті табірні баєчки. Але багато років тому він ­бачив у Модеґу, як адемська жінка б’ється з міською вартою. Бійці були озброєні та в обладунках, із товстими руками й широкими грудьми. Вони ім’ям короля вимогли в жінки показати меч, і вона, хоч і завагалася, передала його їм. Щойно він опинився в їхніх руках, вони заходились оглядати та обмацувати жінку із сороміцькими натяками на те, як вона може повернути меча собі.

Бійці були високі, в яскравих обладунках, із гострими мечами. Вони падали перед нею, наче осіння пшениця. Жінка вбила трьох із них, голіруч поламавши їм кістки.

Її рани порівняно з їхніми були незначні: темний видовжений синець на одній щоці, легка кульгавість, неглибокий поріз на одній долоні. Минуло вже стільки довгих років, а старий пам’ятав, як вона по-котячому злизувала кров із тильного ­боку долоні.

Ось про що згадав старий жебрак, побачивши адемів, які там стояли. Його начисто покинули думки про харч і вогонь, і він поволі позадкував до навколишніх дерев, щоб щезнути.

А тоді рушив до наступного багаття, сподіваючись, що на третій раз йому пощастить.

На цій галявині кілька атуран стояли довкола мертвого віслю­ка, що лежав біля воза. Один із них помітив старого.

— Дивіться! — показав він. — Хапайте його! Запряжемо його у воза і змусимо тягти!

Старий дременув назад, до дерев, і, попобігавши, відірвався від атуран, бо сховався під купою гнилого листя.

Коли атуран стало не чутно, старий вибрався з-під лис­тя і знайшов свій ціпок. А тоді з відвагою людини вбогої й голодної покрокував до четвертого багаття, яке бачив на від­далі.

Там він і міг знайти те, чого шукав, адже довкола вогню були торгівці з Вінтасу. Якби все було інакше, то вони, може, радо пустили б його вечеряти, сказавши: «Де можуть поїсти шестеро, можуть поїсти й семеро».

Але старий уже набув неабиякого вигляду. Волосся в нього на голові стирчало навсібіч, жахливо скуйовджене. Його мантія, раніше пошарпана, тепер була подерта і брудна. Лице в нього зблідло від страху, а дихання рипіло та хрипіло у грудях.

Через це вінтасці заохали й замахали руками перед обличчями. Вони ж бо подумали, що то курганний драуґ, один із неспокійних мерців, що, як вірять забобонні вінтасці, ходять ночами.

Кожен із вінтасців мав свою думку щодо того, як його зупинити. Хтось гадав, що його відлякає вогонь, хтось — що його віднадить сіль, розсипана по траві, хтось — що залізо розітне нитки, які з’єднують його душу з мертвим тілом.

Слухаючи їхню суперечку, старий жебрак збагнув: хай до чого вони договоряться, йому від цього краще не стане. Тож він побіг назад, ховатися поміж дерев.

Старий відшукав камінь, на який можна було сісти, змахнув із нього як міг мертве листя й землю. Посидівши, вирішив зазирнути ще до одного, останнього табору, бо знав: щоб наповнити шлунок, достатньо одного щедрого мандрівника.

Він утішився, побачивши, що біля останнього багаття сидить самотній чоловік. Наблизившись, він помітив таке, що одночасно зрадів і злякався: жебрак, хоч і прожив багато років, іще ніколи не розмовляв з аміром.

Однак він знав, що аміри — частина церкви Тейлу, і…

— Вони не були частиною церкви, — сказав Вілем.

— Що? Та ні, звісно, були.

— Ні, вони належали до атурського чиновництва. Вони мали… Векарум — суддівські повноваження.

— Їх називали Святим орденом амірів. Вони були сильною правою рукою церкви.

— Закладемося на йот?

— Гаразд. Якщо ти мовчатимеш до кінця оповідки.

Старий жебрак зрадів, адже знав, що аміри — частина церкви Тейлу, а церква іноді щедра з бідними.

Коли старий підійшов ближче, амір зіп’явся на ноги.

— Хто це йде? — запитав він. Голос у нього був гордий і сильний, але водночас стомлений. — Знай, що я з Ордену амірів. Ніхто не має стояти між мною й моїми завданнями. Я діятиму ради загального добра, хоч мені й можуть заступати шлях боги та люди.

— Пане, — мовив жебрак, — я просто сподіваюся на часточку вогню та трохи милосердя на довгому шляху.

Амір жестом покликав старого вперед. На ньому була яскрава сталева кольчуга, а його меч був завдовжки з людський зріст. Табард на ньому був блискучо-білий, але від ліктів він темнішав, ставав багряним, неначе його занурили у кров. Посе­редині грудей у чоловіка був символ амірів: чорна вежа, оповита багряним полум’ям.

Старий сів біля вогню й зітхнув: тепло проникло в його кістки.

За мить амір заговорив:

— На жаль, не можу запропонувати жодних харчів. Мій кінь сьогодні їсть краще за мене, та це не означає, що він їсть добре.

— Зараз було б чудово що завгодно, — сказав старий. — Недоїдки — це вже більше, ніж я маю. Я не гордий.

Амір зітхнув.

— Завтра я мушу проїхати п’ятдесят миль, аби зупинити суд. Якщо я зазнаю невдачі чи завагаюся, загине невинна жінка. Це — все, що я маю, — амір показав на шматок тканини з хлібною скоринкою й кавалком сиру. Загалом їх навряд чи було досить, щоб хоч трохи втамувати голод старого. А для такого здорованя, як той амір, це була кепська вечеря.

— Завтра я мушу їхати й битися, — пояснив чоловік у броні. — Мені потрібна сила. Тож я мушу порівняти твою голодну ніч із життям цієї жінки, — говорячи, амір підняв руки й потримав їх долонями вгору, неначе шальки терезів.

Коли він зробив цей жест, старий жебрак побачив тильний бік долонь аміра, і на мить йому здалося, ніби амір порізався й тепер між його пальцями та на його передпліччях тече кров. Відтак вогонь змінився, і жебрак побачив, що то лише татуювання, хоча криваві позначки на долонях і передпліччях аміра все одно викликали в нього дрож.

Якби він знав, що означають усі ці позначки, то не просто затремтів би. Вони показували, що Орден так сильно довіряє цьому амірові, що його дій ніколи не поставлять під сумнів. А позаяк за ним стояв Орден, проти нього не могли піти жодна церква, жоден суд і жоден король. Адже він був одним із сірідів, найвищих поміж амірів.

Якби він убив беззбройного, для Ордену це не було б убивством. Якби він задушив посеред вулиці вагітну жінку, ніхто не висловився би проти нього. Якби він раптом спалив церк­ву чи розбив старий кам’яний міст, імперія вважала б його безвинним, гадаючи, що він усіма своїми діями служить вищому благу.

Але жебрак нічого такого не знав, тож спробував іще раз.

— Якщо ви не маєте зайвих харчів, то можна мені гріш чи два? — він згадав шалдійський табір і подумав: може, й удасться купити шматочок м’яса чи хліба.

Амір хитнув головою.

— Якби я їх мав, то з радістю дав би. Але три дні тому я віддав останні гроші недавно овдовілому чоловікові з голодною дитиною. І відтоді ходив без гроша так само, як ти, — він похитав головою. Лице в нього було стомлене та сповнене жалю. — Якби ж то обставини були інакші… Але тепер я мушу поспати, тож іди собі.

Старому це аж ніяк не сподобалося, та щось у голосі аміра його насторожило. Тож він зі скреготом ізнову зіп’явся на ноги й покинув багаття.

Коли його ще не встигло покинути тепло вогню аміра, старий затягнув пасок і вирішив просто йти далі до рання. І сподіватися, що кінець шляху принесе йому щось краще чи принаймні зустріч із добрішими людьми.

Тож він пройшов центром Фейрінієлю й тоді побачив коло з великих сірих каменів. Усередині того кола ледь помітно сяяв вогонь, захований у гарно викопаній ямі. Старий помітив, що також геть не занюхав диму, і зрозумів: ці люди палять дерево ренел, яке палає жарко й завзято, та не димить і не смердить.

Відтак старий побачив, що два з великих силуетів — то взагалі не камені. То були фургони. У скупому світлі вогню зібралися довкола казанка кілька людей.

Однак старий уже не мав ані крихти надії, тож пішов собі далі. Коли він майже проминув камені, один голос гукнув:

— Агов! Хто ти й чому йдеш серед ночі так тихо?

— Я ніхто, — відповів старий. — Просто старий жебрак, який іде своєю дорогою до кінця.

— Чому ти ходиш замість лягти спати? На цих дорогах уночі небезпечно, — відповів голос.

— Я не маю ліжка, — сказав старий. — А сьогодні ніяк не можу ні випросити його, ні позичити.

— Тут є для тебе ліжко, якщо ти захочеш його прийняти. І трохи їжі на вечерю, якщо ти не проти поділитися. Ніхто не має ходити цілий день і цілу ніч на додачу, — зі схованки під високим сірим камінням вийшов гарний бородатий чоловік. Він узяв старого за лікоть і повів його до вогню, гукнувши вперед: — У нас сьогодні гість!

Попереду них щось трохи заворушилось, але ніч була безмісячна, а їхнє багаття ховалося глибоко в ямі, тож жебрак мало що бачив із того, що діялося. Йому стало цікаво, і він запитав:

— Чому ви ховаєте свій вогонь?

Чоловік, що прийняв його, зітхнув.

— Не всі люди палають любов’ю до нас. Найбезпечніше нам сидіти від гріха подалі. До того ж сьогодні наш вогонь малий.

— Чому? — запитав жебрак. — Дерев стільки, що знайти хмиз має бути просто.

— Ми вже ходили його збирати, — пояснив бородань. — Але люди обзивали нас злодіями та стріляли в нас із луків, — він знизав плечима. — Тож ми обходимося тим, що є, а про за­втрашній день не думаємо, — чоловік похитав головою. — Одначе я забагато говорю. Не бажаєш випити, батьку?

— Трохи води, якщо можна.

— Дурниці! Ти питимеш вино.

Жебрак уже давно не куштував вина, і від самої думки про вино його рот переповнився слиною. Проте він знав, що пити вино натщесерце після цілого дня ходіння — не найкраща думка, тож відповів:

— Ви добрі, щиро дякую. Та мені й води досить.

Чоловік, який узяв його попід лікоть, усміхнувся.

— Тоді пий воду й вино скільки забажаєш.

А тоді він підвів жебрака до їхньої бочки з водою.

Старий жебрак нагнувся й набрав у черпак води. Вода, що торкнулася його вуст, була холодна й чиста, але, піднявши черпак, старий мимоволі помітив, що бочка вже майже порожня.

І все ж той, хто його прийняв, наполіг:

— Набери ще та змий порох із рук і обличчя. Я ж бачу, що ти довго був у дорозі та стомився.

Тож старий жебрак удруге набрав води черпаком. Коли його руки й лице стали чистими, він відчув, що добряче освіжився.

Відтак чоловік, який його прийняв, ізнов узяв його попід лікоть і повів до вогню.

— Як тебе звати, батьку?

І знову жебрак здивувався. Вже багато років його ім’я не цікавило нікого. Так давно, що йому довелося зупинитись і пригадати його.

— Скеоп, — урешті сказав він. — Мене звати Скеоп, а вас?

— Мене звати Терріс, — відповів господар, зручно вмостивши старого біля вогню. — Це Сілла, моя дружина, а це Вінт, наш син. Це Шарі, Бентум, Ліл, Пітер, Фент.

Відтак Терріс приніс Скеопові вина. Сілла передала йому важкий ківш із картопляним супом, скибку теплого хліба й поло­винку золотого літнього гарбуза із солодким маслом у серединці. Їжа була проста, було її небагато, але Скеопові вона здавала­ся бенкетом. А поки він їв, Вінт увесь час підливав йому вина, всміхався йому, сидів поряд із ним і кликав його дідусем.

Останнє розчулило старого жебрака, і він тихо заплакав. Можливо, річ була в його старості та в тому, що він зрання був на ногах. Можливо, в тому, що він не звик до доброти. А може, у вині. Хай яка була причина, по його обличчю потекли сльози, зникаючи в його густій білій бороді.

Терріс побачив це й хутко запитав:

— Батьку, в чім річ?

— Я дурний старигань, — відповів Скеоп, звертаючись більше до себе, ніж до решти присутніх. — Багато років ніхто не був таким добрим до мене, як ви, і мені шкода, що я не можу вам відплатити.

Терріс усміхнувся та приклав руку старому до спини.

— Ти справді хотів би заплатити?

— Не можу. Не маю чого вам дати.

Терріс усміхнувся ще ширше.

— Скеопе, ми едема ру. Понад усе цінуємо те, чим володіють усі. — Скеоп побачив, як обличчя довкола багаття одне за одним вичікувально повернулися до нього. Терріс сказав: — Ти міг би розповісти нам свою історію.

Не знаючи, що ще зробити, Скеоп заговорив. Він розповів, як прийшов до Фейрінієлю. Як ходив від багаття до багаття, надіючись на милосердя. Спершу голос у нього тремтів, а його оповідь звучала невпевнено, бо він довго був сам і не звик говорити. Та невдовзі його голос став сильнішим, мовлення — сміливішим, і поки вогонь мерехтів і відбивався в його ясних блакитних очах, його руки танцювали разом із його старечим висхлим голосом. Навіть едема ру, які знають усі оповідки на світі, могли хіба що зачудовано його слухати.

Коли ж його оповідь добігла кінця, артисти заворушилися, неначе пробуджуючись від глибокого сну. Якусь мить вони просто глипали одне на одного, а тоді поглянули на Скеопа.

Терріс знав, що вони думають.

— Скеопе, — лагідно запитав він, — куди ти прямував, коли я сьогодні тебе зупинив?

— Я йшов до Тінуе, — відповів Скеоп, трохи засоромившись через те, як занурився в оповідь. Лице в нього було червоне й розпашіле, а почувався він дурнувато.

— А ми прямуємо до Беленая, — сказав Терріс. — Не бажаєш замість цього піти з нами?

Обличчя Скеопа на мить просяяло від надії, та відтак ви­тягнулося.

— Я вас лиш обтяжуватиму. Гордість є навіть у жебрака.

Терріс засміявся.

— І ти говориш едема про гордість? Ми ж не з жалощів просимо. Ми просимо тому, що для тебе є місце в нашій родині й за прийдешні роки ти розказав би нам дюжину дюжин історій.

Жебрак похитав головою.

— Моя кров — не ваша. Я не з вашої родини.

— Як це стосується цін на масло? — запитав Терріс. — Ми, ру, самі вирішуємо, хто належить до нашої родини, а хто — ні. Для тебе є місце серед нас. Роззирнися довкола й подивися, чи брешу я.

Скеоп оглянув коло їхніх облич і побачив, що Терріс каже правду.

Тож старий залишився й багато років жив із ними, доки вони не розлучилися. Він багато чого бачив, розказав багато оповідок, і це врешті додало мудрості всім.

Це було насправді, хоч і сталося багато років тому й за багато миль звідси. Я чув слова ці з вуст едема ру, тож як збрехав, нехай помру.

— Це кінець? — запитав Сіммон, витримавши ґречну паузу. Він лежав на спині й дивився на зорі.

— Так.

— Це закінчилося не так, як я думав, — сказав він.

— А чого ти очікував?

— Я чекав, коли почую, ким насправді був жебрак. Думав, щойно хтось виявить до нього ласку, виявиться, що він Таборлін Великий. А тоді віддасть цій людині свій ціпок, мішок грошей і… Не знаю. Зробить щось чарівне.

Заговорив Вілем:

— Він сказав би: «Як будеш у небезпеці, постукай цим ціп­ком об землю та скажи: “Ціпок, будь як молоток”», — а тоді ціпок закрутився б і захистив би його від усякого нападника, — Вілем також лежав на спині серед високої трави. — Не думаю, що то насправді був старий жебрак.

— Старі жебраки в оповідках ніколи не бувають старими жебра­ками насправді, — промовив Сіммон зі звинувачувальною ноткою в голосі. — Вони завжди відьми, принци, янголи абощо.

— У реальному житті старі жебраки — це майже завжди старі жебраки, — зауважив я. — Проте я знаю, про які оповідки ви зараз думаєте. Такі оповідки ми розказуємо іншим задля розваги. Ця оповідка інакша. Її ми розповідаємо одне одному.

— Нащо розказувати оповідку, якщо вона не розважає?

— Щоб краще пам’ятати. Вона вчить… — я невизначено змахнув рукою. — Усякого.

— Наприклад, перебільшених стереотипів? — запитав ­Сіммон.

— Що ти маєш на увазі? — ображено запитав я.

— «Прив’яжемо його до фургона і змусимо тягти»? — Сіммон гмикнув з огидою. — Якби я не знав тебе, то образився б.

— А якби я не знав тебе, — палко відказав я, — то образився б сам. Ти знаєш, що колись атурани вбивали людей, якщо дізнавалися, що ті живуть у мандрах? Один із ваших імператорів оголосив, що вони згубно діють на імперію. Більшість із них були звичайними жебраками, що втратили домівки через війни та податки. Більшість просто силоміць затягнули на військову службу.

Я смикнув себе за сорочку спереду.

— Але особливо цінувались едема. На нас полювали, мов на лисів. Сотню років полювання на ру було однією з улюблених розваг атурської еліти.

Запала цілковита тиша. Горло в мене боліло, і я зрозумів, що кричав.

Сіммонів голос став приглушеним:

— Я не знав.

Я подумки копнув сам себе й зітхнув.

— Вибач, Сіммоне. Це… Це було давно. І ти в цьому не винен. Це стара оповідка.

— Ще б пак: там же згадуються аміри, — сказав Вілем, явно намагаючись змінити тему. — Коли їх там розпустили? Триста років тому?

— І все-таки… — мовив я. — У більшості стереотипів є частка правди. Зерно, з якого вони зросли.

— Безіл із Вінтасу, — сказав Віл. — І він має свої дивацтва. Спить, поклавши під подушку гріш, і таке інше.

— Дорогою до Університету я подорожував із парою адемських найманців, — розповів Сіммон. — Вони ні з ким не розмовляли — тільки між собою. І вони справді були неспокійні й вовтузилися.

Вілем невпевнено заговорив:

— Визнаю, знайомий із багатьма шалдим, які старанно напихають чоботи сріблом.

— Гаманці, — виправив його Сіммон. — У чоботи встав­ляють ноги.

Він поворушив однією ногою для наочності.

— Я знаю, що таке чобіт, — сердито відказав Вілем. — Я розмовляю цією вульгарною мовою краще за тебе. Чобіт — це те, що ми називаємо «пату». Гроші у гаманці для того, щоб їх ­витрачати. А гроші, які хочуть залишити при собі, лежать у чоботі.

— А… — задумливо промовив Сіммон. — Розумію. Мабуть, це все одно що відкласти їх на чорний день.

— А який це день — чорний? І як тоді допоможуть гроші? — запитав Вілем, щиро спантеличившись.

— І в оповідці є більше, ніж ви думаєте, — швидко вставив я, доки ми не відійшли від теми ще далі. — В ній є зернятко правди. Якщо пообіцяєте тримати його при собі, я розповім вам таємницю.

Я відчув, як вони зосередили увагу на мені.

— Якщо ви хоч раз скористаєтеся гостинністю мандрівної трупи, а її артисти найперше запропонують вам вина, це — едема ру. Ця частина оповідки правдива, — я підняв один палець, застерігаючи їх. — Тільки не беріть вина.

— Але ж я люблю вино, — жалісно промовив Сіммон.

— Байдуже, — сказав я. — Людина, що прийняла вас, пропо­нує вам вина, а ви наполягайте на воді. Це може навіть пере­творитися на своєрідне змагання: ця людина дедалі пафосніше його пропонує, а гість дедалі ввічливіше відмовляється. Тоді вона зрозуміє, що ви друг едема, що ви знаєте наші звичаї. Того вечора з вами будуть поводитись як із рідним, а не як зі звичайним гостем.

Розмова затихла: Вілем і Сіммон перетравлювали почуту інформацію. Я підвів погляд на зорі, подумки окреслюючи знайомі сузір’я. Юен-мисливець, тигель, мати з другою юністю, вогнеязикий лис, розбита вежа…

— Куди ти подався б, якби міг податися куди завгодно? — несподівано запитав Сіммон.

— За річку, — сказав я. — Спати.

— Ні, ні! — заперечив він. — Куди завгодно на світі.

— Відповідь така сама, — промовив я. — Я багато де побував. І завжди хотів опинитися тут.

— Але ж не назавжди, — втрутився Вілем. — Ти ж не хочеш бути тут вічно?

— Оце я й маю на увазі, — докинув Сіммон. — Ми всі хочемо бути тут. Але ніхто з нас не хоче бути тут вічно.

— Окрім Манета, — сказав Віл.

— Куди ти подався б? — уперто допитувався Сіммон. — Заради пригод?

Я тихенько замислився на мить і сказав:

— Мабуть, подався б до Таленвальду.

— До талів? — перепитав Вілем. — Я чув, що це примітивний кочовий народ.

— Формально едема ру — кочовий народ, — іронічно зауважив я. — Якось я чув оповідку, в якій згадувалося, що ватажки їхніх племен — не видатні воїни, а співці. Їхні пісні можуть зцілювати недужих і спонукати до танцю дерева, — я знизав плечима. — Я подався б туди та з’ясував би, чи правда це.

— Я пішов би до двору фейрі, — сказав Вілем.

Сіммон засміявся.

— Його обирати не можна.

— Чому? — хутко розсердився Вілем. — Якщо Квоут може піти до співучого дерева, то я можу піти до фейрі й потанцювати з ембрула… жінками-фейрі.

— Талі реальні, — заперечив Сіммон. — Історії про фей — для п’яних, недоумків і діточок.

— А куди подався б ти? — запитав я Сіммона, щоб він не сварився з Вілемом і далі.

Запала довга тиша.

— Не знаю, — відповів він. Його голос чомусь не мав жодної інтонації. — Взагалі-то, я ніде не бував. До Університету приїхав лише тому, що, коли мої брати отримають спадок, а сестра дістане посаг, мені мало що залишиться, крім прізвища.

— Ти не хотів сюди? — перепитав я з подивом у голосі.

Сім невизначено знизав плечима, і я вже зібрався було спитати в нього щось інше, але тут мені завадив шум, із яким Вілем звівся на ноги.

— Ми зараз готові до мосту?

В голові у мене було напрочуд ясно. Я зіп’явся на ноги, захитавшись лише ледь-ледь.

— Як на мене, можна й до нього.

— Секунду! — Сіммон, попрямувавши до дерев, заходився розстібати штани.

Щойно він зник із поля зору, Вілем прихилився до мене.

— Не питай його про рідних, — тихо порадив він. — Йому непросто про них говорити. А коли він п’яний, стає ще гірше.

— Що…

Вілем різко махнув рукою й хитнув головою.

— Пізніше.

Сіммон незграбно повернувся на галявину, і ми втрьох мовчки пішли назад до дороги, а тоді подолали Кам’яний міст і прийшли до Університету.

Наступного ранку ближче до обіду ми з Вілом попрямували до Архівів, щоб зустрітися з Сімом і завершити парі, укладені напередодні.

— Проблема в його батькові, — стишеним голосом пояснив Вілем, поки ми крокували між сірих будівель. — Сімів батько править герцогством в Атурі. Земля там гарна, але…

— Стривай, — перебив я. — Батько нашого маленького Сіма — герцог?

— Маленький Сім, — іронічно промовив Вілем, — на три роки старший за тебе і на два дюйми вищий.

— Яким герцогством? — запитав я. — І він ненабагато вищий за мене.

— Далонір, — відповів Вілем. — Але ж ти сам знаєш, як воно буває. Шляхетна кров з Атуру. Не дивно, що він про це не говорить.

— Ой, та ну тебе! — насварився я, показуючи на студентів, які наводнили вулицю довкола нас. — В Університеті панує найвільніша атмосфера, відколи церква спалила дощенту Калуптену.

— А я помітив, що ти не робиш гучних заяв про свою приналежність до едема ру.

Я наїжачився.

— Ти натякаєш, що я соромлюся?

— Я хочу сказати, що ти не робиш гучних заяв, — спокійно промовив Віл і уважно поглянув на мене. — Сіммон теж. Гадаю, ви обидва маєте свої причини.

Притлумивши роздратування, я кивнув.

Вілем продовжив.

— Далонір розташований на півночі Атурни, тож вони більш-менш заможні. Але він має трьох старших братів і двох сестер. Перший син успадковує все. Другому батько купив військове звання. Третього відправили до церкви. Сіммон… — Вілем багатозначно затих.

— Мені важко уявити Сіммона священником, — зізнався я. — Та й вояком, якщо вже на те пішло.

— І так Сім опиняється в Університеті, — закінчив Вілем. — Його батько сподівався, що він стане дипломатом. А тоді Сім виявив, що любить алхімію та поезію, і вступив до Аркануму. Його батько був не надто задоволений, — Вілем кинув на мене багатозначний погляд, і я здогадався, що він серйозно по­м’якшує реальність.

— Бути арканістом — це надзвичайно! — обурився я. — Це вражає набагато більше, ніж якийсь напарфумлений лакиза при якомусь дворі.

Вілем знизав плечима.

— Навчання йому оплачують. Йому й далі надходить утримання, — він зупинився, щоб помахати комусь по інший бік подвір’я. — Але додому Сіммон не їде. Навіть ненадовго. Сімів батько любить полювати, битися, пити й гуляти з дівками. Підозрюю, що наш лагідний, начитаний Сім навряд чи діставав ту любов, на яку заслуговує розумний син.

***

Ми з Вілом зустрілись із Сімом у своїй звичній читацькій норі й уточнили деталі наших п’яних парі. А тоді розійшлися хто куди.

За годину я повернувся з невеликим оберемком книжок. Мені суттєво спростило пошук те, що я шукав інформацію про амірів, відколи прийшла Ніна й віддала мені свій сувій.

Я тихенько постукав у двері читацької нори, а тоді ввійшов туди сам. Віл і Сім уже сиділи за столом.

— Я перший, — радісно промовив Сіммон. Зазирнув у список, а тоді витягнув зі свого стосу книжку. — Сторінка сто п’ятдесят друга, — він гортав сторінки, доки не знайшов потрібну, а тоді заходився її проглядати. — Ага! «Відтак дівчина розповіла про все… бла-бла-бла… І провела їх туди, де ненароком уздріла язичницьке гуляння», — Сім підвів погляд і тицьнув на сторінку. — Бачиш? Отут-от так і написано: «язичницьке».

Я сів.

— Погляньмо на решту.

Друга книжка Сіма була така сама. Зате у третій містилася своєрідна несподіванка.

— «Велика сила межових каменів неподалік, що вказує на те, що цей район у якомусь далекому минулому міг бути помережаний торговельними шляхами…» — він затих, а тоді стенув плечима й передав книжку мені. — Ця, схоже, на твоєму боці.

Я мимоволі розсміявся.

— А хіба ти не читав їх, перш ніж принести сюди?

— За одну годину? — він розсміявся й собі. — Сумнівно. Я просто залучив канцеляра.

Вілем похмуро зиркнув на нього.

— Ні. Ти попросив Маріонетку, чи не так?

Сіммон зобразив обличчям святу невинність, а позаяк личко в нього взагалі було невинне, це лише надало йому відверто винуватого вигляду.

— Можливо, я зазирнув до нього, — оборонився він. — А він, можливо, несподівано запропонував кілька книжечок, у яких є відомості про сірокамені, — помітивши вираз Вілемового ­обличчя, він підняв руку. — Не сердься на мене! Це все одно вилізло боком.

— Знову Маріонетка, — буркнув я. — Ви хоч колись мене познайомите? Ви обидва так про нього мовчите…

Вілем знизав плечима.

— Побачиш його — зрозумієш.

Сімові книжки поділялися на три категорії. Одна підтримувала його версію, розповідаючи про язичницькі ритуали та принесення в жертву тварин. Друга розмірковувала про стародавню цивілізацію, що використовувала сірокамені як позначки для доріг, попри те що деякі з них стояли на прямовисних гірських схилах чи на дні річок, де доріг бути не могло.

Остання ж його книжка була цікавою з інших причин:

— «…два однакові кам’яні моноліти та третій угорі, — прочитав Сіммон. — Місцеві мешканці називають його одвірком. Якщо весняні та літні свята передбачають прикрашання каменя й танці довкола нього, то під час повні батьки забороняють дітям перебувати поряд із ним. Один поважний і загалом розважливий старий заявляв…»

Сім припинив читати.

— Байдуже, — з огидою промовив він і спробував згорнути книжку.

— Що заявляв? — спитав Вілем: у ньому пробудилася цікавість.

Сіммон закотив очі та продовжив читати.

— Заявляв, нібито в деяких випадках крізь кам’яні двері можна пройти до прекрасного краю, в якому мешкає сама Фелуріян, що кохає й нищить чоловіків своїми обіймами.

— Цікаво, — стиха зауважив Вілем.

— Ні, не цікаво. Це дитяча забобонна маячня, — сердито промовив Сіммон. — І ніщо з цього не наближає нас до визначення, хто має рацію.

— Який рахунок, Вілеме? — запитав я. — Ти наш безсторонній суддя.

Вілем підійшов до столу і проглянув книжки. Замислився, ворушачи темними бровами.

— Сіммон — сім. Квоут — шість. Три суперечать.

Ми хутко прогортали чотири книжки, які приніс я. Вілем виключив одну з них, тож у результаті в Сіммона вийшло сім, а в мене — дев’ять.

— Не дуже-то й однозначно, — задумливо сказав Вілем.

— Можна було б оголосити про нічию, — великодушно запропонував я.

Сіммон набурмосився. Добродушність добродушністю, а програвати парі він ненавидів.

— Згода, — промовив він.

Я повернувся до Вілема й багатозначно поглянув на двійко книжок, які досі стояли на столі неторкані.

— Схоже, наше парі буде завершено трішки швидше, нья?

Вілем по-хижацьки всміхнувся.

— Дуже швидко, — підняв одну книжку. — Тут є копія прокламації про розпуск амірів, — він розгорнув книжку на позначеній сторінці й почав читати: — «Віднині й надалі їхні дії підпорядковуватимуться законам імперії. Жоден член Ордену не має права самовільно заслухати справу або винести вирок у суді».

Він самовдоволено підвів погляд.

— Бачиш? Якщо їх позбавили суддівських повноважень, то це означає, що такі в них були. Отже, логічно вважати, що вони належали до атурської бюрократії.

— Насправді, — винувато промовив я, — церква в Атурі завжди мала суддівські повноваження, — підняв і продемонстрував одну з двох своїх книжок. — Кумедно, що ти приніс саме «Альпура Проліція Амір». Я теж її приніс. Сам указ було видано церквою.

Вілем спохмурнів.

— Ні. Його було зазначено тут як шістдесят третій указ імператора Налто.

Спантеличені, ми порівняли свої книжки та зрозуміли, що вони прямо суперечать одна одній.

— Що ж, гадаю, вони врівноважують одна одну, — промовив Сім. — Що ще там у вас?

— Це Фелтемі Рейс. «Вогні історії», — пробурчав Вілем. — Класика. Не думаю, що мені знадобляться якісь інші докази.

— А хіба це вас не бентежить? — Я постукав кісточкою пальця по книжках, що суперечили одна одній. — У них не має бути написано по-різному.

— Ми щойно прочитали двадцять книжок, у яких було написано по-різному, — нагадав Сіммон. — Чому мене мають бентежити ще дві?

— Призначення сірокаменів — річ гіпотетична. Тут не можна обійтися без низки різних думок. Зате «Альпура Проліція Амір» був відкритим указом. Він перетворив тисячі наймогутніших чоловіків і жінок в Атурській імперії на розбійників. Це було однією з основних причин падіння імперії. Тут не може бути суперечливої інформації.

— Орден справді розпустили триста з лишком років тому, — промовив Сіммон. — Цього часу достатньо, щоб з’явились якісь суперечності.

Я похитав головою, гортаючи обидві книжки.

— Суперечливі думки — це одне. Суперечливі факти — це інше, — продемонстрував свій томик. — Це — «Падіння імперії» Ґреґґора Малого. Він базікало та мракобіс, але є найкращим істориком своєї доби, — продемонстрував Вілемову книжку. — Фелтемі Рейс і близько не такий добрий історик, зате він удвічі кращий науковець за Ґреґґора, а до фактів ставиться сумлінно, — я, насупившись, кілька разів поглянув то на одну книжку, то на другу. — Якесь безглуздя.

— То що тепер? — запитав Сім. — Знову нічия? Це засмучує.

— Нам треба суддю, — промовив Вілем. — Якийсь вищий авторитет.

— Вищий за Фелтемі Рейса? — запитав я. — Сумніваюся, що Лоррен може завдати собі клопоту завершити наше парі.

Віл похитав головою, а тоді підвівся й розгладив складки на сорочці.

— Отже, ти нарешті зустрінешся з Маріонеткою.

— Найважливіше — будь чемним, — стишеним голосом промо­вив Сіммон, поки ми йшли вузьким коридором, з обох боків застав­леним книжками. Наші симпатичні лампи відкидали світні смуги між полиць і змушували тіні нервово витанцьовувати. — Але не будь із ним зверхнім. Він трохи… дивний, але не ідіот. Просто стався до нього, як поставився б до будь-кого іншого.

— Але будь чемним, — саркастично озвався я. Ці нескінченні поради мені набридли.

— Саме так, — серйозно підтвердив Сіммон.

— А куди ми, власне, йдемо? — запитав я, передусім для того, щоб зупинити лекцію від нього.

— Трійка-мінус, — сказав Вілем, повернувши до довгих кам’яних сходів, що вели вниз. Їхній камінь стерся за багато століть ходіння, тож сходинки здавалися зігнутими, наче навантажені полиці. Коли ми пішли донизу, сходинки через тіні почали здаватися гладенькими, темними й нескінченними, нагадувати покинуте річище у скельній породі.

— Ти певен, що він буде на місці?

Віл кивнув.

— На мою думку, він не надто багато буває за межами своїх кімнат.

— Кімнат? — перепитав я. — Він тут живе?

Вони обидва змовчали, а тим часом Вілем першим почав спускатися з чергових сходів. Відтак він подолав довгий широкий коридор із низькою стелею. Врешті ми дісталися нічим не примітних дверей, що заховалися в кутку. Якби я не знав правди, то вирішив би, що це — одна з незчисленних читацьких нір, розкиданих по всьому Сховищу.

— Просто нічим його не засмучуй, — нервово порадив ­Сіммон.

Я зробив максимально ввічливе обличчя, а Вілем постукав у двері. Ручка почала повертатися майже миттєво. Двері трішки прочинились, а тоді розчахнулись. У дверях стояв Маріонетка, вищий за нас усіх. Рукави його чорної мантії ефектно розвівалися на вітрі, що повіяв крізь двері.

Маріонетка якусь мить зверхньо дивився на нас, а тоді зі спантеличеним виглядом підніс руку до скроні.

— Стривайте, я каптур забув, — промовив він і ногою зачинив двері.

Хай якою дивною була його коротка поява, я зауважив дещо більш підозріле.

— Спалене тіло Господнє, — прошепотів я. — У нього там свічки. Лоррен знає?

Сіммон відкрив рота для відповіді, але тут двері знову широко розчахнулися. Маріонетка став у дверях. Його темна мантія добре виділялася на тлі теплого сяйва свічок позаду. Тепер він був у каптурі й підняв руки. Довгі рукави його шат перехоп­лювали повітря, що віяло всередину, та ефектно розвівалися. Той самий потік повітря підхопив його каптур і частково скинув із голови.

— Трясця, — розгублено промовив Маріонетка. Каптур наполовину спав із його голови, прикривши одне око. Він іще раз зачинив двері ногою.

Вілем і Сіммон зберігали серйозні обличчя. Я утримався від коментарів.

На мить запала тиша. Врешті з того боку дверей долинув приглушений голос:

— Може, постукаєте знову? Інакше воно якось непра­вильно.

Вілем покірно підступив до дверей знов і постукав. Раз, двічі, а тоді двері розчахнулись і перед нами постала висока постать у темній мантії. Каптур чоловіка затіняв обличчя, а довгі рукави його мантії ворушилися на вітрі.

— Хто кличе Таборліна Великого? — наспівно проказав Маріонетка. Голос у нього був звучний, але трохи приглушений глибоким каптуром. Він театрально показав однією рукою. — Ти! Сіммон! — запала тиша, і його голос утратив драматичну звучність. — Я вже бачив тебе сьогодні, так?

Сіммон кивнув. Я відчував, як у ньому бовтається сміх у пошуках виходу.

— Як давно?

— Десь із годинку тому.

— Гм-м… — каптур кивнув. — Цього разу вийшло краще? — він потягнувся вгору, щоб відкинути каптур, і я помітив, що мантія на нього завелика і її рукави звисають до кінчиків його пальців. Коли з каптура виринуло лице Маріонетки, він усміхався, наче дитина, що ради забави перевдягається у вбрання батьків.

— Раніше ти Таборліна не зображав, — визнав Сіммон.

— А… — Маріонетка якось трохи стух. — І як вийшло цього разу? Ну, тобто крайнього разу. Добрий із мене був Таборлін?

— Непоганий, — відповів Сіммон.

Маріонетка поглянув на Вілема.

— Мені сподобалася мантія, — сказав Віл. — Але я завжди уявляв Таборліна з лагідним голосом.

— О… — він нарешті поглянув на мене. — Привіт.

— Привіт, — озвався я максимально ввічливим тоном.

— Я тебе не знаю, — пауза. — Хто ти?

— Я Квоут.

— Ти, здається, щиро в цьому впевнений, — промовив він, уважно глипаючи на мене. Знову пауза. — Мене звуть Маріонеткою.

— Хто звуть?

— Хто зве? — виправив він, піднявши палець.

Я всміхнувся.

— І хто тебе нею зве?

— І хто мене так зве?

— І хто зве тебе Маріонеткою? — уточнив я. Моя усмішка поширшала.

Маріонетка неуважно всміхнувся мені у відповідь і невизначено змахнув однією рукою.

— Ну, знаєш… Люди, — а тоді продовжив дивитися на мене так, як я міг би оглядати цікавий камінь чи листок, подібних до якого ще ніколи не бачив.

— А як ти звеш себе? — запитав я.

Він явно трохи здивувався, а його погляд зосередився на мені вже буденніше.

— Підозрюю, це багато про що сказало б, — промовив він із докірливою ноткою в голосі й позирнув на мовчазних Вілема й Сіммона. — Негайно заходьте, — повернувся й пішов ­усередину.

Кімната була не надто велика. Однак вона здавалася напрочуд недоречною в череві Архівів. Там стояли глибоке набивне крісло, великий дерев’яний стіл, а два дверних прорізи вели до інших кімнат.

Книжки були повсюди, переповнювали полиці й шафи. Вони стояли купами на підлозі, були розкидані по столах і стояли стосами на стільцях. Мене здивували дві засмикнуті фіранки на одній стіні. Важко було позбутися враження, що за ними має бути вікно, хоч я і знав, що ми перебуваємо глибоко під землею.

Кімната була освітлена лампами та свічками, як довгими й тонкими, так і товстими свічками-колонами, з яких крапав віск. Кожен язик полум’я сповнював мене неясною тривогою від думки про відкритий вогонь у будівлі, наповненій сотнями тисяч дорогоцінних книжок.

А ще були маріонетки. Вони звисали з полиць і кілків на стінах. Лежали жужмом у кутках і під стільцями. Деякі перебували у процесі створення чи ремонту, розкидані серед інструментів на столі. Цілі полиці займали фігурки, кожна з яких була вигадливо вирізьблена й розфарбована у вигляді людини.

Дорогою до столу Маріонетка скинув із себе чорну мантію й недбало покинув її на підлозі. Під мантією на ньому був прос­тий одяг: пом’ята біла сорочка, пом’яті темні штани та різні шкарпетки, добряче полатані на п’ятах. Я усвідомив, що Маріо­нетка старший, ніж мені думалося. Лице в нього було гладеньке, без зморщок, але волосся було геть сиве, а тім’я починало лисіти.

Маріонетка звільнив для мене стілець, обережно прибравши звідти маленьку маріонетку на ниточках і знайшовши їй місце на полиці неподалік. Відтак він зайняв місце за столом, тоді як Вілем і Сіммон залишилися стояти. Слід віддати їм належне: їх це начебто не дуже збентежило.

Трохи попорпавшись у безладній купі на столі, він витягнув цурпалок неправильної форми й маленький ножик. Ще раз поглянув на моє обличчя — довго, уважно, — а тоді заходився методично стругати дерево. На стіл посипалася стружка.

Як не дивно, в мене не виникло бажання спитати в когось, що відбувається. Ставлячи стільки запитань, скільки ставлю я, мимоволі починаєш розуміти, коли вони доречні.

До того ж я знав, якими будуть відповіді. Маріонетка належав до тих талановитих і не зовсім адекватних людей, які знайшли собі нішу в Університеті.

Підготовка в Арканумі справляє неприродний вплив на розум студентів. Найприкметнішим виявом цього неприродного впливу є здатність займатися тим, що більшість людей звуть магією, а ми звемо симпатією, сиґалдрією, алхімією, іменуванням тощо.

У деяких людей розум призвичаюється до цього легко, іншим доводиться непросто. Ті, кому найгірше, божеволіють і опиняються в Гавані. Але в більшості людей розум не ламається від звичного для Аркануму стресу, а лише трохи тріскається. Іноді ці тріщини проявляються в дрібницях: нервовий тик, заїкання. Інші студенти чують голоси, стають забудькуватими, сліпнуть, німіють… Іноді це лише на годину чи на день. Іноді — назавжди.

Я запідозрив, що Маріонетка — це студент, який тріснув багато років тому. Подібно до Арі, він, вочевидь, знайшов собі місце, хоча мене вразило, що Лоррен дозволив йому тут жити.

— У нього завжди такий вигляд? — запитав Маріонетка Вілема й Сіммона. Довкола його рук зібралася невеличка кучугура зі світлої дерев’яної стружки.

— Здебільшого — так, — відповів Вілем.

— Який? — уточнив Сіммон.

— Ніби він щойно продумав наступні три ходи у грі в тирані й визначив, яким чином переможе, — Маріонетка знову придивився до мого обличчя й зістругав іще одну тоненьку смуж­ку деревини. — Правду кажучи, це доволі неприємно.

Вілем різко реготнув.

— Маріонетко, це його думальне обличчя. Він часто з таким ходить, але не завжди.

— А що таке тирані? — запитав Сіммон.

— Мислитель, — задумався Маріонетка. — І що ти думаєш зараз?

— Думаю, що ти, Маріонетко, либонь, дуже уважно стежиш за людьми, — ґречно озвався я.

Маріонетка пирхнув, не підводячи погляду.

— Яка користь від уваги? І, якщо вже на те пішло, яка користь від стеження? Люди завжди за чимось стежать. А мають бачити. Я бачу те, на що дивлюся. Я видець.

Він поглянув на шматок деревини у себе в руці, а тоді — на моє лице. Вочевидячки задоволений, він склав руки на своєму творінні, але я все-таки встиг розгледіти свій профіль, ретельно вирізьблений по дереву.

— Знаєш, ким ти був, ким ти не є й ким будеш? — запитав Маріонетка.

Звучало це схоже на загадку.

— Ні.

— Видцем, — мовив він з упевненістю. — Тому що саме це означає «е’лір».

— Насправді Квоут — ре’лар, — шанобливо вставив Сіммон.

Маріонетка зневажливо пирхнув.

— Аж ніяк, — заявив він, уважно дивлячись на мене. — Можливо, колись ти таки станеш видцем, але поки що ти не він. Зараз ти дивець. Колись станеш справжнім е’ліром. Якщо навчишся розслаблятися, — він продемонстрував вирізьблене по дереву обличчя. — Що ти бачиш тут?

Це вже не був цурпалок неправильної форми. З візерунка дерева виступили риси мого обличчя, застиглого в серйозній задумі. Я нахилився вперед, щоб поглянути ближче.

Маріонетка засміявся й різко підняв руки.

— Пізно! — вигукнув він, на мить ставши схожим на ди­тину. — Ти дивився надто уважно й побачив недостатньо. ­Якщо дивитися забагато, це може заважати баченню, ро­зумієш?

Маріонетка поклав вирізьблене обличчя на стіл, і тепер воно неначе дивилося на одну з лежачих маріонеток.

— Бачиш маленького дерев’яного Квоута? Бачиш, як він дивиться? Так уважно. Так сумлінно. Він дивитиметься сто років, але чи побачить хоч колись, що перед ним? — Маріонетка відкинувся на спинку стільця й задоволено окинув поглядом кімнату.

— Е’лір означає «видець»? — перепитав Сіммон. — А інші звання теж мають якісь значення?

— Гадаю, ти, як студент із повним доступом до Архівів, можеш і сам це з’ясувати, — відповів Маріонетка.

Його увага зосередилася на маріонетці на столі перед ним. Він обережно поставив її на підлогу, щоб не переплутати ниточки. То була бездоганна мініатюра тейлінського священника в сірому облаченні.

— У вас немає порад щодо того, куди йому можна почати дивитися? — запитав я, послухавшись інтуїції.

— «Диктум» Ренфалька, — маріонетка-тейлінець під проводом Маріонетки підвелася з підлоги й заворушила кожною кінцівкою так, неначе потягувалася після тривалого сну.

— Ця книжка мені не знайома.

Маріонетка байдужливим голосом відповів:

— Вона на другому поверсі, в південно-східному кутку. Другий ряд, другий стелаж, третя полиця, праворуч, червона шкіряна палітурка, — мініатюрний тейлінський священник поволі заходив довкола ніг Маріонетки. Він міцно тримав у одній руці крихітну копію «Книги Шляху», виконану бездоганно, аж до малесенького колеса зі шпицями на обкладинці.

Ми втрьох подивились, як Маріонетка смикає за ниточки маленького священника, змушуючи його ходити туди-сюди, аж доки він не сів на одну з панчіх на ногах Маріонетки.

Вілем шанобливо прокашлявся.

— Маріонетко!

— Так? — озвався Маріонетка, не підводячи погляду від своїх ніг. — Ти маєш запитання. Чи радше Квоут має запитання, а ти думаєш, чи не поставити його за Квоута. Він трохи нахилився на стільці. Він нахмурився, у нього зморшка між бровами та стиснені губи, що його й виказує. Хай він запитає мене. Це може піти йому на користь.

Я застиг на місці, усвідомивши, що роблю все, про що він сказав. Маріонетка продовжив смикати за ниточки свого малого тейлінця. Той обережно, з острахом обшукав місцину довкола ніг Маріонетки, розмахуючи перед собою книгою, а тоді обійшов ніжки столу й зазирнув у покинуті черевики Маріонетки. Рухався він моторошно, і це так відвернуло мою увагу, що я забув про свій дискомфорт і відчув, що роз­слабився.

— Насправді я думав про амірів, — мій погляд не відривався від сцени, що розгорталася біля ніг Маріонетки. До спектаклю долучилася ще одна маріонетка, юна дівчина в селянській сукенці. Вона підійшла до тейлінця та простягнула одну руку, неначе намагаючись щось йому дати. Ні, вона ставила йому запитання. Тейлінець повернувся до неї спиною. Вона боязко поклала долоньку йому на руку. Він зверхньо відступив. — Я думав про те, хто їх розпустив. Імператор Налто чи церква.

— Досі дивишся, — насварився Маріонетка — вже лагідніше, ніж до цього. — Піди поганяйся за вітром, ти надто серйозний. Це доведе тебе до біди, — раптом тейлінець кинувся на дівчину. Затремтівши від люті, пригрозив їй книгою. Вона ошелешено відступила й незграбно повалилася на коліна. — Звісно ж, їх розпустила церква. На них міг вплинути лише едикт понтифіка, — тейлінець ударив дівчину книгою. Раз, іще один раз, і вона впала на землю та жахливо заціпеніла. — За наказом Налто вони й вулиці не перетнули б.

Маріонетці впав в око якийсь легкий рух.

— Ой божечки, — проказав він і схилив голову набік, до Віле­ма. — Побачте те, що бачу я. Голова трохи схиляється. Зуби стискаються, та погляд ні на чому не зосереджений, роздра­тування направлене всередину. Якби я був із тих, хто судить, лише подивившись, я припустив би, що Вілем саме програв парі. Хіба ти не знаєш, що церква не схвалює азартних ігор? — священник біля ніг Маріонетки замахнувся книгою вгору, на Вілема.

Тейлінець склав руки докупи й відвернувся від дівчини, що лежала в незграбній позі. Велично ступив один чи два кроки вбік і схилив голову, неначе в молитві.

Я спромігся відвернути свою увагу від цієї картини й підвести погляд на нашого господаря.

— Маріонетко, — спитав я, — ти читав «Вогні історії» Фелтемі Рейса?

Я помітив, як Сіммон тривожно позирнув на Вілема, та Маріонетка, схоже, не побачив у цьому запитанні нічого дивного. Тейлінець біля його ніг підвівся, затанцював і запустував.

— Так.

— Нащо Рейсові казати, буцімто «Апура Проліція Амір» був шістдесят третім указом імператора Налто?

— Рейс такого не сказав би, — відповів Маріонетка, не відриваючи погляду від маріонетки біля своїх ніг. — Це ж цілковита маячня.

— Але ми знайшли примірник «Вогнів», у якому так і було написано, — відзначив я.

Маріонетка знизав плечима, дивлячись, як тейлінець танцює біля його ніг.

— Це може бути помилкою запису, — проказав задумливо Вілем. — Це залежить від видання книжки, але змінити ці відомості могла сама церква. Імператор Налто — улюблений хлопчик для биття історії. Можливо, церква спробувала віддалитися від амірів. Ближче до кінця вони вчинили дещо жахливе.

— Розумно, розумно, — озвався Маріонетка. Тейлінець біля його ніг хвацько вклонився Вілемові.

Мені блиснула несподівана думка.

— Маріонетко, — запитав я, — ти знаєш, що ховається за замкненими дверима на поверх вище? Великими, кам’яними?

Тейлінець припинив танцювати, а Маріонетка підвів погляд і уважно, суворо подивився на мене. Очі в нього були серйозні та ясні.

— Не думаю, що двері з чотирма пластинами мають хвилювати студента. А ти думаєш?

Я відчув, що зашарівся.

— Ні, пане.

І відвів погляд від його очей.

Напруження, що виникло, було знищене далеким бомканням із дзвіниці. Сіммон тихенько лайнувся.

— Я спізнююся, — пояснив він. — Вибач, Маріонетко, ­мушу йти.

Маріонетка підвівся й повісив тейлінця на стіну.

— Так чи інакше, мені час вертатися до свого читання, — заявив він. Підійшов до набивного крісла, сів і розгорнув книжку. — А цього якось приведіть, — він показав на мене, не відриваючи погляду від своєї книжки. — Мені ще треба з ним попрацювати.

Я підвів погляд на Сіммона і прошепотів:

— Іваре енім еуґе.

Сім зітхнув із відчаєм.

— Ти маєш зараз вивчати фізіогноміку.

Відколи ми підпалили кімнати Емброуза, минув цілий виток, і зима нарешті показувала зуби, засипаючи Університет снігом, що складався в кучугури по коліно. Як бувало завжди, коли погода ставала немилосердною, Архіви вщерть наповнилися сумлінними студентами.

Позаяк усі читацькі нори були зайняті, ми із Сіммоном були змушені перенести свої книжки до Фоліантів. Ця зала з висо­кою стелею й без вікон того дня була повна більш ніж наполовину, але там однаково було тихо, мов у склепі. Через темний камінь і приглушений шепіт вона здавалася дещо моторошною, тож було очевидно, чому студенти називають її Гробницями.

— Та вчу я фізіогноміку, — тихо запротестував я. — Я дивився на деякі схеми Ґібеа. Поглянь, що знайшов, — показав йому книжку.

— Ґібеа? — прошепотів із жахом Сіммон. — Присягаюся, ти вчишся разом зі мною лише для того, щоб заважати, — він сахнувся від книжки, яку я йому простягнув.

— Та тут ніяких жахіть, — заперечив я. — Просто… ось. Просто поглянь, що тут написано, — Сіммон відштовхнув книжку, і я спалахнув і процідив: — Обережно! Це один із його оригіналів. Я знайшов його за іншими книжками, похованими у Мертвих Книгах. Лоррен відрубає мені великі пальці, якщо з нею щось трапиться.

Сім відсахнувся від книжки, наче вона була розпечена.

— Оригінал? Тейлу милосердний, таж вона, певно, написана на людській шкірі. Прибери її від мене!

Я мало не пожартував, що чорнило, ймовірно, не втримається на людській шкірі, але побачивши Сімове обличчя, вирішив цього не робити. І все ж мене, напевно, виказав вираз обличчя.

— Ти збоченець, — сплюнув він, підвищивши голос до майже неприйнятної гучності. — Матінко Божа, хіба ти не знаєш, що він розтинав живих людей, аби подивитись, як працюють їхні органи? Я не бажаю дивитися ні на що з діянь цього чудовиська.

Я поклав книжку та якомога лагідніше промовив:

— Тоді можеш зав’язати з вивченням медицини. Дослідження людського організму, проведені Ґібеа, стали найґрунтовнішими в історії. Його щоденники — це основа сучасної медицини.

Лице Сіммона залишилося суворим. Він нахилився вперед, щоб говорити тихо, але все одно бути почутим.

— Пішовши проти герцога Ґібеанського, аміри знайшли кістки двадцяти тисяч людей. Величезні ями з кістками й попелом. Жінок і дітей. Двадцять тисяч! — перш ніж продовжити, Сіммон трішки захлинувся. — І це лише ті, кого вони знайшли.

Я дозволив йому трохи заспокоїтись, а тоді заговорив:

— Ґібеа написав двадцять три томи на тему роботи тіла, — якомога лагідніше зауважив я. — Коли аміри пішли проти нього, частина його маєтку згоріла, чотири з тих томів і всі його нотатки було втрачено. Запитай майстра Арвіла, що він віддав би, аби тільки ці томи відновилися.

Сіммон різко вдарив рукою по столу, і кілька студентів поглянули на нас.

— Трясця! — процідив він. — Я виріс за тридцять миль від Ґібеа! У безхмарний день руїни було видно з пагорбів мого батька!

Тут я й застиг. Якщо родинні землі Сіма були розташовані так близько, то його пращури, найпевніше, присягали на вірність Ґібеа. Це означало, що їх, можливо, змушували допомагати йому збирати піддослідних. А може, хтось із його рідних сам опинився в ямах із кістками й попелом.

Я добре зачекав, перш ніж зашепотіти знову.

— Я не знав.

Сіммон майже повністю повернув собі самовладання.

— Ми про це не говоримо, — напружено проказав він і прибрав з очей волосся.

Ми схилилися над своїми книжками, а за годину Сіммон знову заговорив.

— Що ти знайшов? — якось аж надто невимушено спитав він, наче не бажав визнавати, що йому цікаво.

— Отут, зі внутрішнього боку, — із захватом прошепотів я. Розгорнув обкладинку — і Сім, поглянувши на сторінку, мимоволі скривився так, ніби від книги відгонило смертю.

— …розлив повсюди, — почув я голос: до зали ввійшли двоє старших студентів. Із їхнього багатого одягу я здогадався, що обидва належать до шляхти. Вони не кричали, проте й не намагалися поводитися тихо. — Анісат змусив його прибрати й лише після цього дозволив йому помитися. Він іще виток смердітиме сечовиною.

— Що тут можна побачити? — запитав Сіммон, дивлячись на сторінку. — Тут лише його ім’я та дати.

— Не посередині — дивися вгору. Ближче до країв сторінки, — я показав на декоративні завитки. — Отам.

— Я поставив би драб на те, що ця мала шмаркля отруїть сама себе до кінця семестру, — сказав другий студент. — Хіба ми колись були такими йолопами?

— Все одно нічого не бачу, — тихо промовив Сіммон і спантеличено розвів руками, не підіймаючи ліктів зі столу. — Доволі симпатично, якщо тобі таке подобається, та я ніколи не був великим шанувальником ілюмінованих текстів.

— Можна було б податися до «Двох грошів», — розмова продовжилася за кілька столиків від нас, приваблюючи роздратовані погляди студентів довкола. — Там є дівка, яка грає на свирілі. Присягаюся, ти ще нічого подібного не бачив. А Лінтен каже, що тим, хто має трохи срібла, вона… — він змовницьки стишив голос.

— Вона що? — запитав я, максимально нечемно втручаючись у їхню розмову. Кричати було не потрібно. У Фоліантах нормальний голос, яким зазвичай розмовляють, заполоняє все приміщення. — На жаль, я не зовсім розчув останнього.

Парочка ображено зиркнула на мене, але не відповіла.

— Що ти робиш? — процідив мені крізь зуби знічений Сім.

— Намагаюся заткнути їм роти, — пояснив я.

— Просто не зважай на них, — сказав він. — Ось, я див­люся на твою кляту книжку. Покажи, що ти хочеш, щоб я побачив.

— Ґібеа сам малював у всіх своїх щоденниках, — продовжив я. — Це його оригінал, тож логічно, що він також малював тут завитки, так? — Сім кивнув і прибрав з очей волосся. — Що ти бачиш отут? — я поволі перетягнув палець з одного завитка до іншого. — Бачиш?

Сім хитнув головою.

Я показав іще раз, точніше.

— Ось, — сказав я, — і ось, у кутку.

Він вирячив очі.

— Літери! «І»… «в»… — Сіммон зупинився, щоб розібрати написане, — «Іваре енім еуґе». Це те, що ти бубонів, — він відштовхнув книжку. — То в чому сенс, окрім того, що він практично не володів темічною?

— Це не темічна, — зауважив я. — Це темська. Архаїчне слововживання.

— Що це взагалі має означати? — Сіммон підвів погляд від книжки й наморщив лоба. — До високого блага?

Я хитнув головою й виправив:

— Для вищого блага. Звучить знайомо?

— Не знаю, як довго вона буде там, — продовжував один із галасливої парочки. — Якщо пропустиш її, пошкодуєш.

— Я ж казав тобі: сьогодні не можу. Може, в повалок. У повалок я буду вільний.

— Треба піти раніше, — сказав йому я. — Увечері в повалок у «Двох грошах» людно.

Вони роздратовано зиркнули на мене.

— Не пхай свого носа до чужого проса, людино-лінійко, — сказав той, що був вищий.

Це роздратувало мене ще сильніше.

— Перепрошую, а хіба ви не до мене зверталися?

— А було схоже на те, що я звертаюся до тебе? — вщипливо відказав він.

— Так воно звучало, — промовив я. — Якщо я чую вас за три столики, то ви, певно, хочете залучити мене до своєї розмови, — прокашлявся. — Єдиний інший можливий варіант — що ви занадто тупі, щоб не галасувати у Фоліантах.

Він почервонів на виду й, напевно, відповів би, але його товариш сказав йому щось на вухо, і вони обидва зібрали книжки та пішли. Коли за ними зачинилися двері, залунали ріденькі, тихенькі оплески. Я всміхнувся й помахав рукою слухачам.

— Цьому могли б дати раду канцеляри, — тихо насварився Сім, коли ми знову схилилися над столом, щоб пого­ворити.

— Канцеляри не давали цьому ради, — зауважив я. — До того ж тиша повернулася, і важливо саме це. То про що тобі нагадує фраза «для вищого блага»?

— Звісно, про амірів, — сказав він. — Останнім часом ти тільки про амірів і торочиш. А що ти хочеш сказати?

— Хочу сказати, — захоплено прошепотів я, — що Ґібеа був таємним членом ордену амірів.

Сім кинув на мене скептичний погляд.

— Це трохи натягнуто, але, гадаю, можливо. Це було років за п’ятдесят до їхнього засудження церквою. На той час вони вже були доволі розтлінні.

Я хотів зауважити, що Ґібеа не конче мав бути розтлінним. Він прагнув до мети амірів, вищого блага. Хоча його експерименти були страхітливі, його робота просунула медицину вперед на майже немислимому рівні. За сотні років, що минули відтоді, його робота, напевно, врятувала вдесятеро більше життів.

Однак я сумнівався, що Сім оцінить мою думку.

— Розтлінний чи ні, він був таємним членом амірів. Навіщо ще йому ховати їхнє кредо на передній обкладинці свого щоденника?

Сіммон знизав плечима.

— Гаразд, він був одним з амірів. Як це стосується цін на масло?

Я роздратовано здійняв руки й ледве стримався, щоб не підвищити голосу.

— Це означає, що орден мав таємних членів раніше, ніж його засудила церква! Це означає, що, коли понтифік розпустив амірів, вони мали прихованих союзників. Союзників, які могли їх уберегти. Отже, аміри могли б існувати й зараз — таємно, непомітно займаючись своєю роботою.

Я помітив, як Сіммон змінився на лиці. Спершу мені здалося, що він зараз зі мною погодиться. А тоді я відчув поколювання на карку і збагнув правду.

— Вітаю, майстре Лоррен, — шанобливо привітався я, не розвертаючись.

— Розмови зі студентами за іншими столами не дозволяються, — промовив він позаду мене. — Тебе позбавлено доступу на п’ять днів.

Я кивнув, і ми обидва зіп’ялися на ноги й зібрали речі. Майстер Лоррен із непроникним обличчям простягнув до мене довгу руку.

Я, нічого не кажучи, здав щоденник Ґібеа, і за мить ми вже кліпали на студеному зимовому сонці за дверима Архівів. Я закутався у плащ і потупав, щоб позбутися снігу на ногах.

— Позбавлено доступу, — проказав Сіммон. — Ловко.

Я знизав плечима, знітившись сильніше, ніж був готовий визнати. Я сподівався, що хтось із інших студентів пояснить: насправді я намагався зберегти тишу, а не навпаки.

— Я просто намагався вчинити правильно.

Сіммон засміявся, і ми поволі попрямували в бік закладу Анке­ра. Сім грайливо штурхнув ногою невеличкий сніговий замет.

— Світ потребує таких людей, як ти, — промовив він голосом, який підказав мені, що його зараз понесе у філософію. — Ти щось робиш. Не завжди найкраще, не завжди найрозважливіше, та все-таки щось робиш. Ти рідкісна птиця.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я. В мені пробудилася ціка­вість.

Сім знизав плечима.

— Як-от сьогодні. Тебе щось турбує, тебе хтось ображає, і раптом ти спалахуєш, — він швидко махнув долонею. — Ти чудово знаєш, що робити. Ніколи не вагаєшся — просто бачиш і реагуєш, — на якусь мить він замислився. — Гадаю, саме такими були аміри. Не дивно, що народ їх боявся.

— Я не завжди аж такий упевнений у собі, — визнав я.

Сіммон усміхнувся.

— Як не дивно, мене це заспокоює.

Позаяк навчатися було неможливо, а зима вкривала все сніговими заметами, я вирішив, що настав ідеальний час, щоб надолужити кілька речей, якими я досі нехтував.

Я спробував завітати до Арі, та дахи були вкриті льодом, а подвір’я, на якому ми зазвичай зустрічалися, замело снігом. Я був радий, що не бачив жодних слідів, оскільки не думав, що Арі має черевики, а тим паче — верхній одяг або шапку. Я пішов би шукати її в Піднизі, та залізна решітка на подвір’ї була замкнена й заледеніла.

Я відбув кілька подвійних змін у Медиці й пограв іще один вечір у Анкера, щоб вибачитися за той день, коли довелося піти завчасно. Я працював допізна у Промислі, обчислюючи, проводячи випробування та відливаючи сплави для своєї роботи. А також постарався надолужити місяць безсоння.

От тільки одна людина спить не так і багато, і до четвертого дня відсторонення в мене закінчилися виправдання. Хай як мені цього не хотілося, треба було поговорити з Деві.

Поки я намірився йти, погода встигла потепліти якраз достатньо, щоб сніг, падаючи, обертався на сльоту, що повсюди замерзала.

Похід до Імрі минув паскудно. Я не мав шапки чи рукавичок, а мій плащ за п’ять хвилин був просякнутий сльотою, яку несло вітром. За десять хвилин я змок до нитки і шкодував, що не зачекав або не витратився на карету. Через сльоту сніг на дорозі розтанув, і на ній лежало кілька дюймів вологої снігової каші.

Я зупинився біля «Еоліяна», щоби трохи зігрітися, перш ніж податися до Деві. Але там уперше, відколи я бачив цю будівлю, було замкнено й нічого не світилося. Воно й не дивно. Який шляхтич виходитиме надвір за такої погоди? Який музикант піддаватиме свій інструмент дії страшенно холодної вологи?

Тож я поплентався знелюднілими вулицями та врешті дійшов до провулка позаду різницької крамниці. Сходи вперше на моїй пам’яті не смерділи згірклим жиром.

Я постукав у двері Деві, стривожившись через те, як заніміла моя рука. Я ледве відчув, як кісточки моїх пальців торкнулися дверей. Зачекав одну довгу мить, а тоді постукав знову, побоюючись, що її може не бути всередині і я дарма пройшов так далеко.

Двері трішечки прочинилися. У шпаринці показалися тепле світло лампи та одне світло-блакитне око. Відтак двері розчахнулися.

— Губи й зуби Тейлу, — промовила Деві. — Що ти робиш надворі в цьому?

— Я подумав…

— Ні, ти не подумав, — несхвально сказала вона. — Лізь сюди.

Я ввійшов усередину. З мене крапало, а каптур мого плаща прилип до голови. Деві зачинила за мною двері, а тоді замкнула їх на замок і засув. Роззирнувшись довкола, я помітив, що вона розжилася ще однією книжковою полицею — щоправда, та ще була майже гола. Я переступив із ноги на ногу, і велика порція мокрої снігової каші зійшла з мого плаща та мокро розбризкалася по підлозі.

Деві уважно, але байдужливо оглянула мене. Я помітив, що в каміні по той бік кімнати, біля її письмового столу, потріскує вогонь, але вона нічим не показувала, що мені варто за­йти далі вглиб кімнати. Тож я залишився на місці, крапаючи та трусячись.

— Ти ніколи не обираєш легких шляхів, так? — сказала вона.

— А тут бувають легкі шляхи? — відказав я.

Вона не засміялася.

— Якщо ти гадаєш, ніби я почну ставитися до тебе краще, бо ти приперся сюди напівзамерзлий і схожий на побитого пса, то ти жахливо… — Деві затихла й іще раз задумливо поглянула на мене на одну довгу мить. — Щоб я так жила! — промовила вона здивованим тоном. — Насправді мені таки подобається бачити тебе таким. Це покращує мені настрій, і так, що це мало не бісить.

— Насправді я так не хотів, — запевнив я. — Але похвалу прийму. Якби я жахливо застудився, було би краще?

Деві замислилася.

— Може, й так, — відповіла. — Покаяння все ж вимагає певних страждань.

Я кивнув. Мені не довелося зображати нещасний вигляд. Запустив незграбні пальці в гаманець і дістав маленьку бронзову монетку, яку виграв у Сіма кілька вечорів тому, граючи в дихання з низькими ставками.

Деві взяла її.

— Покаянна монета, — сказала вона, нітрохи не вражена. — Це має щось символізувати?

Я знизав плечима, і на підлогу знову впала снігова каша.

— До певної міри, — промовив я. — Я думав піти до міняйла й закрити весь свій борг тобі покаянними монетами.

— Що тебе зупинило? — спитала вона.

— Я зрозумів, що це тебе лише роздратує, — відповів я. — І не надто хотілося платити міняйлові, — я поборов сильне бажання тужливо поглянути на камін. — Я довго намагався вигадати якийсь жест, що може стати годящим вибаченням перед тобою.

— І вирішив, що найкраще буде прийти сюди в найгіршу погоду за рік?

— Я вирішив, що найкраще буде поговорити, — сказав я. — Погода була лише щасливою випадковістю.

Деві насупилася й повернулася до каміна.

— Тоді заходь, — вона підійшла до комода біля свого ліжка й витягнула товстий вовняний халат блакитного кольору. Пере­дала його мені й показала жестом на зачинені двері. — Іди пере­вдягнися, в тебе мокрий одяг. Витисни його в ночви, бо інакше він сушитиметься цілу вічність.

Я зробив так, як вона сказала, а тоді взяв одяг і розвішав його на кілках перед вогнем. Стояти так близько до каміна було чудово. У світлі вогню я побачив, що у мене аж трохи посиніла шкіра під нігтями.

Хай як сильно хотілося затриматися й зігрітися, я підсів за стіл до Деві. Зауважив, що зверху стіл відшліфований і заново вкритий лаком, хоча на ньому досі залишалося вугільно-чорне кільце там, де бідак обпалив деревину.

Сидячи там лише в халаті, який дала мені Деві, я почувався доволі вразливим, але цьому ніяк не можна було зарадити.

— Після нашої попередньої… зустрічі, — я ледве втримався, щоб не поглянути на обвуглене кільце на її письмовому столі. — Ти повідомила мене, що позику слід буде віддати в повному обсязі до кінця семестру. Ти не хотіла би переглянути умови для неї?

— Сумнівно, — холодно відповіла Деві. — Але будь певен, що, якщо ти не зможеш розрахуватися грішми, я досі готова придбати певні відомості, — вона різко, спрагло всміхнулася.

Я кивнув. Вона досі хотіла доступу до Архівів.

— Я сподівався, що ти можеш захотіти передумати, бо тепер знаєш усю історію, — промовив я. — Хтось застосовував до мене зловживання. Мені потрібно було знати, що моя кров у безпеці.

Я запитливо поглянув на Деві. Вона знизала плечима, не прибираючи ліктів зі столу. Її личко виражало безмежну байдужість.

— Навіть більше, — промовив я, дивлячись їй у вічі. — Цілком можливо, що моя ірраціональна поведінка була частково спричинена залишковим впливом алхімічної отрути, якою мене отруїли цього ж семестру.

Лице Деві застигло.

— Що?

Тоді вона не знала. Від цього на душі трохи полегшало.

— Емброуз домовився, щоб мені підмішали сливовий вузол десь за годину до вступної співбесіди, — сказав я. — А ти продала йому формулу.

— Ну ти й нахаба! — Девіне загострене личко було одночасно розгніване та обурене, але воно було непереконливе. Вона втратила рівновагу й занадто старалася.

— Ні, — спокійно промовив я, — я людина, у якої тримається в роті присмак сливи та мускатного горіха й часом виникає ірраціональне бажання душити людей, які завинили лише тим, що штовхнули мене на вулиці.

Де й поділося її фальшиве обурення!

— Ти нічого не можеш довести, — сказала вона.

— А мені нічого не треба доводити, — відповів я. — Я не маю бажання довести тебе до конфлікту з майстрами чи із залізним законом, — поглянув на неї. — Просто подумав, що моє отруєння може тебе зацікавити.

Деві заціпеніла. Вона ледве зберігала самовладання, але на її обличчі починало відображатися почуття провини.

— Кепсько було?

— Так, — тихо промовив я.

Деві відвела погляд і схрестила руки на грудях.

— Я не знала, що це для Емброуза, — виправдалася вона. — Прийшов якийсь багатий жевжик. Висунув неймовірно гарну пропозицію…

Вона знову поглянула на мене. Тепер, коли холодний гнів її покинув, Деві здавалася дивовижно маленькою.

— Я нізащо не вела би справ з Емброузом, — сказала вона. — І не знала, що це для тебе. Присягаюся.

— Ти знала, що це для когось, — зауважив я.

Запала довга тиша, яку порушувало лише методичне потріскування вогню.

— Ось як я це бачу, — сказав я. — Нещодавно ми обоє втнули дещо вельми дурнувате. Щось таке, про що ми шкодуємо, — я щільніше закутав плечі в халат. — І хоча ці дві дурості, без­умовно, не компенсують одна одної, мені справді здається, що вони встановлюють якусь рівновагу, — я простягнув долоні так, ніби вони були шальками терезів.

Деві ледь помітно, зніяковіло мені всміхнулася.

— Може, я поквапилася, вимігши повернення в повному обсязі.

Я відповів на усмішку й відчув, що розслабляюся.

— Як тобі ідея залишити чинними початкові умови нашої позики?

— Непогана, — Деві простягнула руку над столом, і я її потиснув. Напруження в кімнаті остаточно зникло, і я відчув, як у грудях розв’язався задавнений вузол тривоги.

— У тебе крижана рука, — зауважила Деві. — Ходімо посидимо біля вогню.

Ми перемістилися й кілька хвилин посиділи тихо.

— Сили підземні, — промовила Деві, оглушливо зітхнувши. — Я була така сердита на тебе… — похитала головою. — Не знаю, чи сердилася так на когось хоч раз у житті.

Я кивнув і сказав:

— Насправді я не вірив, що ти можеш опуститися до зло­вживання. Був цілком певен, що це не можеш бути ти. Але всі торочили про те, яка ти небезпечна. Історії розповідали. А тоді ти не дозволила мені побачити мою кров… — я замовк і стенув плечима.

— Ти справді досі відчуваєш відлуння від сливового вузла? — запитала вона.

— Невеличкі спалахи, — сказав я. — І, здається, легше втрачаю терпіння. Але це може бути просто від стресу. Сіммон каже, що в мене в організмі, ймовірно, є незв’язані начала. Хай що це означає.

Деві набурмосилася.

— Обладнання в мене тут неідеальне, — зізналася вона, показавши на зачинені двері. — І вибач. Але той хлопака запропонував мені повний «Ваутіум Теґносте», — махнула рукою на книжкові полиці. — За звичайних обставин я нізащо не зробила б такого, але примірники без цензури просто нереально знайти.

Я здивовано повернувся до Деві.

— Це ти для нього зробила?

— Це краще, ніж передати формулу, — виправдалася вона.

Почасти мені здавалося, ніби слід розсердитись, але пе­редусім я був просто радий, що перебуваю в теплі й сухості, а наді мною не нависає загроза смерті. Я відмахнувся від цього й невимушеним тоном сказав:

— Сіммон каже, що ти ні хріна не вмієш витворювати.

Деві опустила погляд на свої руки.

— Я не пишаюся тим, що його продала, — визнала вона. А тоді, за мить, із усмішкою підвела погляд. — Але в «Теґносте» є шикарні ілюстрації.

Я розсміявся.

— Ану покажи.

***

Кілька годин по тому мій одяг був сухий, а на зміну сльоті прийшов легенький сніжок. Кам’яний міст обернувся на суцільне крижане полотно, але поза тим дорога додому мала бути набагато приємнішою.

Вийшовши з убиральні, я побачив, що Деві сидить за письмовим столом, відкинувшись назад. Я підійшов до неї й передав їй халат.

— Не буду кидати тінь на твою честь, питаючи, чому в тебе є халат, значно довший і ширший у плечах, ніж той, який може вдягнути тендітна юна панянка твоєї статури.

Деві неделікатно пирхнула й закотила очі.

Я сів і натягнув черевики. Вони чудово нагрілися від вогню, що палав поруч. Відтак я витягнув гаманець, поклав на стіл три важкі срібні таланти й підсунув до Деві. Вона з цікавістю поглянула на них.

— Нещодавно мені перепало трохи грошенят, — пояснив я. — Замало, щоб погасити весь борг. Але відсотки за цей семестр я можу сплатити заздалегідь, — махнув рукою на монети. — На знак довіри.

Деві всміхнулася й пересунула монети назад по столу.

— У тебе ще є два витки до кінця семестру, — промовила вона. — Як я вже казала, тримаймося початкової угоди. Мені було б неприємно брати в тебе гроші завчасно.

***

Я, хоч і запропонував Деві гроші на знак щирого замирення, був радий поки що мати свої три таланти при собі. Між наявністю й відсутністю грошей є величезна різниця. Порожній гаманець приносить відчуття безпорадності.

Це як посівне зерно. Наприкінці тривалої зими людина, що має трохи зерна, може його посіяти. Вона має владу над власним життям. Може використовувати це зерно та снувати плани на майбутнє. Але якщо людина не має зерна на посів навесні, вона безпорадна. Ніякі старання чи добрі наміри не змусять посіви рости, якщо сіяти нема чого.

Тож я купив одягу: три сорочки, нові штани й товсті вовняні шкарпетки. Купив шапку, рукавички й шалик, щоб уберегтися від зимового холоду. Для Арі купив мішечок морської солі, торбинку сушеного гороху, два слоїки консервованих персиків і пару теплих пантофель. Ще купив набір струн для лютні, чорнило й пів дюжини аркушів паперу.

Також я купив міцний латунний засув і прикрутив його до віконної рами у своїй крихітній кімнатці на горищі. Мені було доволі просто його обійти, але він міг уберегти мої нехитрі пожитки навіть від найдоброзичливіших злодіїв.

Я визирав із вікна на фасаді закладу Анкера, дивлячись на снігопад і знічев’я крутячи між пальцями Деннин перстень. Зима важко опустилася на Університет, а Денни не було вже більш як місяць. У мене залишалося три години до заняття з Елодіном, і я намагався вирішити, чи вартий скромний шанс відшукати Денну того, щоб довго йти на холоді до Імрі.

Поки я стояв під вікном, у двері пройшов шалдієць, потупав, аби позбутися розсипчастого снігу на чоботях, і з цікавістю роззирнувся довкола. Година ще була рання, і я був єдиною людиною в загальній залі.

Він підійшов до мене. У його бороді танули сніжинки, обертаючись на яскраві краплі води.

— Вибачте, що турбую. Шукаю одного хлопаку, — сказав він, здивувавши мене цілковитою відсутністю чогось схожого на шалдійський акцент. Чоловік сягнув під довгий плащ і витягнув грубий конверт із криваво-червоною печаткою.

— Ка-во-те, — поволі прочитав він, а тоді перевернув конверт лицьовим боком до мене.

Попри халепу з Емброузом, одержимість Архівами й незліченні та безплідні мандрівки до Імрі в гонитві за Денною, мені вдалося здійснити свій задум у Промислі.

Я був би радий мати ще один виток, аби провести ще кілька випробувань і пововтузитися з ним. Але в мене просто закінчився час. Невдовзі мало відбутися вступне жеребкування, і незабаром після того слід було сплатити за навчання. А перш ніж виставити свій витвір на продаж, мені було потрібно дістати схвалення конструкції від Кілвіна.

Тож я постукав у двері Кілвінового кабінету з неабияким ­острахом.

Майстер-Рукотворець зігнувся над особистим робочим столом і обережно знімав гвинти з бронзового корпусу компресійного насоса. Заговорив, не підводячи погляду:

— Так, ре’ларе Квоуте?

— Я закінчив, майстре Кілвін, — просто сказав я.

Він підвів погляд на мене й закліпав.

— Справді?

— Так, я сподівався домовитися про зустріч, аби продемонструвати це вам.

Кілвін поклав гвинти на тацю й потер руками.

— Для цього я вільний уже зараз.

Я кивнув і повів його людною майстернею, повз Запаси, до окремої робочої кімнати, яку мені сам Кілвін і відвів. Дістав ключ і відімкнув важкі дерев’яні двері.

Робоча кімната була чимала, зі власними вогняним колодязем, ковадлом, витяжкою, дозатором для рідини та різними іншими типовими знаряддями рукотворського ремесла. Робочий стіл я відсунув убік, звільняючи половину кімнати від усього, крім кількох товстих тюків соломи, що стояли попід стіною.

Перед тюками звисало зі стелі незугарне опудало. Я вдягнув його у свою обпалену сорочку та штани з мішковини. Почасти я шкодував, що не провів іще кілька випробувань за час, який пішов на пошиття штанів і напихання опудала соломою. Але я все ж таки передусім мандрівний артист, а вже потім — хто завгодно інший. І тому не зміг проґавити можливість для маленького спектаклю.

Я зачинив за нами двері, поки Кілвін із цікавістю оглядав кімнату. Вирішивши, що моя робота має говорити за себе сама, я дістав арбалет і вручив Кілвінові.

Здоровезний майстер спохмурнів.

— Ре’ларе Квоуте, — вимовив він із відвертим несхваленням у голосі. — Скажи мені, що не змарнував свого труду на вдосконалення такої страшної речі.

— Довіртеся мені, майстре Кілвін, — попросив я, простягнувши йому арбалет.

Він добре придивився до мене, а тоді взяв арбалет і заходився оглядати його із прискіпливою уважністю людини, яка щодня працює зі смертельно небезпечним обладнанням. Помацав туго сплетений шпагат і оглянув вигнуте металеве плече арбалета.

За кілька довгих хвилин Кілвін кивнув, поставив одну ногу в стремено та звів арбалет без помітних зусиль. Я мляво замислився, наскільки Кілвін сильний. Я ж за попередні кілька днів намучився з цією громіздкою штукою до болю в плечах і мозолів на долонях.

Я передав Кілвінові важку стрілу, і він також оглянув її. Я бачив, що він явно дедалі сильніше спантеличується. І знав чому. Арбалет не мав жодних явних модифікацій чи сиґалд­рії. Як і стріла.

Кілвін вставив стрілу в арбалет і здійняв брову, поглянувши на мене.

Я широко змахнув рукою, показуючи на опудало, і спробував видатися впевненішим, аніж насправді. Руки вкривалися потом, а в животі знялася зграя голубів. Випробування — це, звісно, добре. Випробування — це важливо. Випробування — це наче репетиція. Тільки насправді має значення лише те, що відбувається при глядачах. Ця істина відома всім артистам.

Кілвін знизав плечима й підняв арбалет. Притиснута до його широкого плеча, зброя здавалася дрібною, і він трохи повагався, обережно прицілюючись із неї. Я з подивом зауважив, як Кілвін спокійно вдихнув на пів сили, а тоді поволі видихнув, натиснувши на спусковий гачок.

Арбалет смикнувся, тенькнув шпагатом, і стріла втратила чіткість.

Пролунало різке металічне «дзень», і стріла зупинилася в повітрі, неначе влучивши в невидиму стіну. Впала й заторохтіла об кам’яну підлогу посередині кімнати, за п’ятнадцять футів від опудала.

Не в змозі стриматись, я розсміявся й переможно підкинув руки в повітря.

Кілвін здійняв брови й поглянув на мене. Я божевільно всміхнувся.

Майстер підібрав стрілу з підлоги й іще раз її оглянув. Тоді знову звів арбалет, прицілився й натиснув на спусковий гачок.

«Дзень». Стріла впала на підлогу вдруге, відкотившись трохи вбік.

Цього разу Кілвін зауважив джерело звуку. Зі стелі у віддаленому кутку кімнати звисав металевий предмет завбільшки з великий ліхтар. Він гойдався вперед-назад і трохи крутився, неначе хтось щойно злегка вдарив по ньому.

Я зняв його з гачка і приніс до робочого столу, за яким чекав майстер Кілвін.

— Що це за штука, ре’ларе Квоуте? — із цікавістю спитав він.

Я поставив її на стіл із важким глухим звуком.

— Загалом, майстре Кілвін, можна сказати, що це пристрій кінетичного опору з автоматичним зведенням, — я гордо всміхнувся. — Якщо конкретніше, він зупиняє стріли.

Кілвін нахилився до нього, але там не було на що дивитися, крім безликих пластин із темного заліза. Моє творіння було найбільше схоже на великий восьмигранний ліхтар, повністю виготовлений із металу.

— І як ти його називаєш?

Цього у своєму винаході я й не додумав. Мені спала на гадку сотня назв, але жодна чомусь не підходила. «Пастка для стріл» — якось банально. «Друг мандрівника» — прозаїчно. «Бандитська згуба» — якась абсурдна мелодрама. Я нізащо більше не зміг би поглянути в очі Кілвінові, якби спробував так назвати пристрій.

— Із назвою в мене проблеми, — зізнався я. — Але наразі я зву його стрілоловом.

— Гм-м-м, — видихнув Кілвін. — Якщо бути точним, він не ловить стріл.

— Знаю, — з досадою відповів я. — Але вибір був між цим і «дзень».

Кілвін скоса глянув на мене, злегка всміхнувшись очима.

— А здавалося б, учень Елодіна має бути вправнішим іменувачем, ре’ларе Квоуте…

— Майстре Кілвін, Деліварі було просто, — сказав я. — Він просто зробив кращу вісь і дав їй своє ім’я. Я ж не можу просто взяти й назвати цю штуку «Квоут».

Кілвін реготнув.

— А й справді, — він знову повернувся до стрілолова, з цікавістю придивляючись до нього. — Як він працює?

Я всміхнувся й дістав великий згорток паперу, вкритий схемами, складною сиґалдрією, металургічними символами й ретельно виписаними формулами кінетичного перетворення.

— Є дві основні частини, — пояснив я. — Перша — сиґалдрія, що автоматично утворює симпатичний зв’язок із будь-яким тонким шматком металу, що швидко рухається, в радіусі двадцяти футів. Можу вам сказати, що витратив два довгі дні, перш ніж додумався до цього.

Я потицяв у потрібні руни на папері.

— Спершу я гадав, що цього має вистачити самого по собі. Сподівався, що, якщо прив’язати наконечник стріли на підльоті до нерухомого шматка заліза, той поглине кінетичну енергію стріли та знешкодить її.

Кілвін похитав головою.

— Таке вже пробували.

— Я мав би це усвідомити, ще навіть не спробувавши, — сказав я. — У найкращому разі залізо поглинає третину кінетичної енергії стріли, а якщо в людину на дві третини поцілила стріла, їй однаково буде непереливки.

Я показав на іншу схему.

— Насправді мені було потрібне щось здатне протидіяти стрілі. А протидіяти воно мало дуже швидко й дуже сильно. Врешті я скористався пружинною сталлю з пастки на ведмедів. Ясна річ, зміненою.

Я взяв із робочого столу вільний наконечник для стріли й удав, ніби той наближається до стрілолова.

— По-перше, стріла надходить близько й установлює зв’язок. По-друге, кінетична енергія стріли, що надходить, змушує спрацювати спуск; це все одно що пастка, на яку хтось наступив, — я різко клацнув пальцями. — А тоді енергія, збережена у пружині, протидіє стрілі, зупиняючи її чи навіть відштовхуючи назад.

Кілвін тим часом кивав мені.

— Якщо його треба перезавантажувати після кожного використання, то як він зупинив мою другу стрілу?

Я показав на центральну схему.

— Від нього не було б великої користі, якби він зупиняв лиш одну стрілу, — зауважив я. — Чи якби він зупиняв стріли лише з одного боку. Я сконструював його з вісьмома пружинами, встановленими колом. Він має бути здатен спиняти стріли з кількох боків одночасно, — винувато знизав плечима. — Теоретично. Перевірити це я не мав змоги.

Кілвін озирнувся на опудало.

— Обидва мої постріли були з одного боку, — нагадав він. — Як було зупинено другий, якщо ту пружину вже було запущено?

Я взяв стрілолов за кільце, яке вставив угорі, й показав, як він може вільно обертатися.

— Він висить на напрямному кільці, — пояснив я. — Від удару першої стріли воно трохи закрутилося, тож це вирівняло нову пружину. Та й якби цього не сталося, енергія стріли, що надходить, як правило, розвертає його до найближчої незапущеної пружини, подібно до того, як флюгер показує напрям вітру.

Останнього я насправді не планував. Це була щаслива випадковість, але я не бачив причин казати про це Кілвінові.

Я торкнувся червоних цяток, помітних на двох із восьми залізних граней стрілолова.

— Це показує, які пружини було запущено.

Кілвін забрав його в мене й покрутив у руках.

— І як перезапускати пружини?

Я витягнув із-під робочого столу металевий пристрій, звичайну залізяку, до якої був прикріплений довгий важіль. Відтак показав Кілвінові восьмибічний отвір унизу стрілолова. Поставив стрілолов на пристрій і натиснув ногою на важіль, доки не почув різкого «клац». Тоді повернув стрілолов і повторив зроблене.

Кілвін нагнувся, щоб його взяти, й покрутив у величезних руках.

— Важкий, — зауважив він.

— Він мусив бути надійним, — пояснив я. — Арбалетна стріла може пробивати дубову дошку завтовшки два дюйми. А ще мені для зупинки стріли було потрібно, щоб пружина випрямлялася щонайменше з утричі більшою силою.

Кілвін знічев’я потрусив стрілоловом і підніс його до голови збоку. Стрілолов не видавав ані звуку.

— А що, як стріли не з металевими наконечниками? — запитав він. — Кажуть, розбійники Ві Сембі користуються стрілами з кременю чи обсидіану.

Я опустив погляд на свої руки й зітхнув.

— Ну… — поволі проказав я. — Якщо наконечники не з якогось заліза, то стрілолов не запустився б, навіть якби вони опинилися менш ніж за двадцять футів.

Кілвін невизначено гмикнув і з глухим звуком опустив стрілолов назад, на стіл.

— Але, — жваво промовив я, — на відстані менш ніж п’ятнадцять футів будь-який шматок загостреного каменю чи скла приводив би в дію інші зв’язування, — я потицяв у свою схему. Я пишався нею, бо також додумався надписати інкрустовані шматки обсидіану із сиґалдрією для двічі зміцненого скла. Так вони не розтрощаться під ударом.

Кілвін поглянув на схему, а тоді гордо всміхнувся й розсміявся глибоким грудним сміхом.

— Добре. Добре. А якщо у стріли наконечник зі звичайної чи слонової кістки?

— Рун для кістки не довіряють такому скромному ре’лару, як я, — пояснив я.

— А якби довіряли? — запитав Кілвін.

— Тоді я все одно ними не послуговувався б, — відповів я. — Щоб ніяка дитина, що робить колесо, не запустила стрілолова тонким і дуже рухливим шматком свого черепа.

Кілвін кивнув на знак схвалення.

— Я подумав про коня, що чвалує, — сказав він. — Але так ти показуєш свою мудрість. Показуєш, що маєш обережний розум рукотворця.

Я знову повернувся до схеми й показав.

— При цьому, майстре Кілвін, на відстані десятьох футів циліндричний шматок дерева, що швидко рухається, таки запустить стрілолов, — я зітхнув. — Зв’язок поганенький, але цього досить, щоб зупинити стрілу чи принаймні її відбити.

Кілвін нагнувся, щоб оглянути схему зблизька; його очі кілька довгих хвилин ковзали по щільно обписаній сторінці.

— Усе залізо? — спитав він.

— Радше вже сталь, майстре Кілвін. Я побоювався, що ­залізо може виявитися надто крихким у віддаленій перс­пективі.

— І кожне з оцих вісімнадцяти зв’язувань надписане на кожній із пружин? — запитав він і показав рукою.

Я кивнув.

— Це велика подвійна робота, — сказав Кілвін. Тон у нього був радше товариський, аніж звинувачувальний. — Дехто міг би сказати, що таке — це вже занадто.

— Мене практично не обходить чужа думка, майстре Кілвін, — відповів я. — Лише ваша.

Він гмикнув, а тоді відірвав погляд від паперу й повернувся до мене.

— Я маю чотири запитання.

Я вичікувально кивнув.

— По-перше, нащо це взагалі робити? — спитав він.

— Ніхто й ніколи не має гинути від нападу із засідки на дорозі, — твердо промовив я.

Кілвін зачекав, але я більше нічого не мав сказати на цю тему. За мить він знизав плечима й показав на інший бік кімнати.

— По-друге, звідки в тебе… — трохи наморщив лоба. — Теветбем. Арбалет?

Від цього запитання у мене стиснувся шлунок. Я тішив себе марною надією, що Кілвін, як шалдієць, не знатиме, що тут, у Союзі, таке незаконно. А якщо знає, то просто не питатиме.

— Я… роздобув його, майстре Кілвін, — ухильно промовив я. — Він був потрібен мені, щоб випробувати стрілолов.

— Чому б не скористатися простим мисливським луком? — строго запитав Кілвін. — І таким чином уникнути необхідності в незаконній закупівлі?

— Він був би занадто слабкий, майстре Кілвін. Мені потрібна була впевненість у тому, що моя розробка зупинить будь-яку стрілу, а арбалет метає стріли сильніше, ніж будь-яка інша зброя.

— Модеґанський довгий лук рівний арбалету, — зауважив Кілвін.

— Але орудувати ним мені не до снаги, — відповів я. — І купи­ти модеґанський лук мені аж ніяк не по кишені.

Кілвін тяжко зітхнув.

— Раніше, виготовивши злодійську лампу, ти зробив дещо погане по-хорошому. Таке мені не подобається, — він опус­тив погляд на схеми. — Цього разу ти зробив дещо добре по-поганому. Це вже краще, але не зовсім. Найкраще зробити дещо добре по-доброму. Згода?

Я кивнув.

Він поклав одну величезну руку на арбалет.

— Хтось бачив тебе з цим?

Я хитнув головою.

— Тоді ми скажемо, що він мій, а ти роздобув його під моїм керівництвом. Він опиниться серед обладнання в Запасах, — Кілвін суворо поглянув на мене. — А в майбутньому, якщо тобі знадобиться щось таке, ти приходитимеш до мене.

Це було трохи боляче, позаяк я планував перепродати арбалет Слітові. Та все ж могло бути й гірше. Мені аж ніяк не хотілося проблем із залізним законом.

— По-третє, я геть не бачу на твоїх схемах згадок про золотий дріт чи срібло, — додав Кілвін. — А також не можу уявити, яким чином їх можна застосувати в такому пристрої, як твій. Поясни, чому виписав у Запасах ці матеріали.

Раптом я гостро усвідомив, як мою руку зі внутрішнього боку холодить метал ґрама. Він був інкрустований золотом, але я навряд чи міг розповісти про це Кілвінові.

— Майстре Кілвін, я мав обмаль грошей. І потребував матеріалів, яких не міг дістати в Запасах.

— Як-от арбалета.

Я кивнув.

— А також соломи й пасток на ведмедів.

— Переступ породжує переступ, — несхвально мовив Кіл­він. — Запаси — це не ятка лихваря, і ними не треба користуватися в такий спосіб. Я відкликаю твій дозвіл на дорого­цінні метали.

Я схилив голову, сподіваючись, що видаюся належно присоромленим.

— Також призначаю тобі як покарання двадцять годин роботи в Запасах. Якщо хтось спитає, розкажеш, що накоїв. І поясниш, що в покарання тебе змусили сплатити вартість металів плюс двадцять відсотків. Якщо вже ти ходиш до Запасів, як до лихваря, то з тебе братимуть відсотки як у лихваря.

Тут я скривився.

— Так, майстре Кілвін.

— І останнє, — промовив той і, повернувшись, поклав одну величезну руку на стрілолов. — Ре’ларе Квоуте, як гадаєш, за яку ціну продалася б така річ?

У мене підскочило серце.

— Майстре Кілвін, це означає, що ви схвалюєте її для продажу?

Схожий на ведмедя здоровань-рукотворець кинув на мене спантеличений погляд.

— Звісно, схвалюю, ре’ларе Квоуте. Це дивовижна річ. Вона робить світ кращим. Побачивши таку річ, людина не­одмінно розумітиме, як рукотворство береже людей. І думатиме добре про всіх рукотворців, бо вони створили таку річ.

Він опустив погляд на стрілолов, задумливо насупившись.

— Але, якщо вже її продавати, в нас має бути якась ціна. Що пропонуєш?

Я роздумував над цим питанням шість витків. Насправді я просто сподівався, що стрілолов принесе мені достатньо грошей, щоб оплатити навчання та сплатити відсотки за позикою в Деві. Достатньо, щоб залишитися в Університеті ще один семестр.

— Майстре Кілвін, я чесно не знаю, — відповів я. — А скільки ви заплатили б за те, щоб не дістати в легеню ясеневої стріли завдовжки аж в один ярд?

Він реготнув і відповів:

— Моя легеня доволі цінна. Але пропоную подумати в інших категоріях. Матеріали обійшлися в… — поглянув на схеми. — Приблизно в дев’ять йотів, правильно?

Дивовижно правильно. Я кивнув.

— Скільки годин у тебе пішло на його створення?

— Близько сотні, — відповів я. — Можливо, сто двадцять. Але значна частина цього часу пішла на експерименти та випро­бування. Ще один я, ймовірно, встиг би зробити за п’ятдесят-­шістдесят годин. Якщо зробити форми, то менше.

Кілвін кивнув.

— Пропоную двадцять п’ять талантів. Як тобі, розважливо?

Від цієї суми мені перехопило подих. Навіть після повернення Запасам коштів за матеріали й після того, як майстерня забере свою комісію в сорок відсотків, залишиться вшестеро більше, ніж я заробив би, працюючи над палубними лампами. Майже шалені гроші.

Я вже зібрався завзято погодитись, але тут мені блиснула думка. Хоча це й було боляче, я поволі хитнув головою на знак заперечення.

— Чесно кажучи, майстре Кілвін, я волів би продавати їх дешевше.

Він здійняв брову.

— Тобі платитимуть такі гроші, — запевнив мене Кілвін. — Я бачив, як люди платили більше за дещо менш корисне.

Я знизав плечима й відповів:

— Двадцять п’ять талантів — це великі гроші. Безпека й душевний спокій мають бути доступні не лише тим, хто має грубий гаманець. Гадаю, вісім — це було б більш ніж досить.

Кілвін подивився на мене одну довгу мить, а тоді кивнув.

— Як скажеш. Вісім талантів, — він провів рукою згори по стрілолову — мало не погладив його. — Одначе, позаяк він перший і єдиний на світі, я заплачу тобі за нього двадцять п’ять. Він опиниться в моїй особистій колекції, — Кілвін поглянув на мене, схиливши голову набік. — Льїнсатва?

— Льїн, — вдячно відповів я й відчув, як із моїх пліч щез великий тягар тривоги.

Кілвін усміхнувся й кивнув на стіл.

— А ще хотів би вивчити схеми на дозвіллі. Не проти зробити мені копію?

— За двадцять п’ять талантів, — усміхнувся я, пересунувши папір через стіл, — можете взяти оригінал.

Я сидів на каміні в закладі Анкера, тримаючи на колінах лютню. В залі було тепло й тихо, багато людей прийшли послухати, як я граю.

Увечері в повалок я регулярно грав у Анкера, і тоді людей завжди було багато. Навіть за найгіршої погоди стільців бракувало, і ті, хто приходив пізно, мусили скупчуватися довкола шинкваса й тулитися до стін. Останнім часом Анкерові доводилося залучати на вечір повалка ще одну дівчину, просто щоб хутко розносити випивку залою.

За стінами шинку зима досі тримала Університет у своїх лапах, зате всередині повітря було тепле й солодке від пахощів пива, хліба й бульйону. За минулі місяці я мало-помалу привчив своїх слухачів бути досить уважними, поки я граю, тож коли я зіграв другий куплет «Вайолет тут», зала при­нишкла.

Того вечора я був у чудовій формі. Слухачі купили мені з пів десятка келихів випивки, а один канцеляр напідпитку, якого спіткав напад щедрості, кинув твердий гріш у мій футляр для лютні. Так він і виблискував там серед тьмяного заліза й міді. Я двічі викликав сльози в Сіммона, а нова служниця Анкера так часто всміхалася й шарілася, дивлячись на мене, що навіть я не міг упустити цей сигнал. Вона мала прекрасні очі.

Я вперше на своїй пам’яті дійсно відчував, що маю певну владу над власним життям. У гаманці в мене були гроші. Наука йшла добре. Я мав доступ до Архівів, і, хоч мені й доводилося працювати в Запасах, усі знали, що Кілвін страшенно мною задоволений.

Не вистачало одного — Денни.

Узявшись за останній приспів «Вайолет тут», я опустив погляд на свої руки. Я вже випив на кілька келихів більше, ніж звик випивати, і не хотів налажати. Стежачи за пальцями, я почув, як відчинилися двері пивниці, й відчув, як у залі закрутився студений вітер. Вогонь гойднувся й затанцював поряд зі мною, щойно я почув тупіт чобіт по дерев’яній підлозі.

У залі було тихо — тільки я співав:

Квоут поволі звівся на ноги та швидко потягнувся.

— Пропоную наразі зупинитися на цьому, — сказав він. — Здається, сьогодні до нас на обід завітає більше людей, аніж зазвичай. Мені треба поглянути, як там суп, і дещо підготувати, — Квоут кивнув Хроністові. — Можливо, вам варто зробити те саме.

Хроніст не встав.

— Хвилиночку, — промовив він. — То це й був той самий суд над вами в Імрі? — сумовито поглянув на сторінку. — Оце і все?

— Оце і все, — підтвердив Квоут. — Насправді було не бо­зна-що.

— Але ж це перша історія про вас, яку я почув, коли прибув до Університету, — заперечив Хроніст. — Як ви за один день вивчили темську. Як ви виголосили повністю віршовану промову на свій захист і вам опісля аплодували. Як ви…

— Гадаю, там багато дурні, — зневажливо мовив Квоут, пішовши назад до шинкваса. — Головне ви дізналися.

Хроніст опустив погляд на сторінку.

— Здається, ви обділяєте ті події увагою.

— Якщо вам конче треба дізнатися всю історію, можете знайти її деінде, — сказав Квоут. — Суд бачили десятки людей. Уже існують дві повні письмові розповіді. Не бачу потреби у третій.

Хроніст був вражений.

— Ви вже розмовляли про це з істориком?

Квоут гортанно реготнув.

— Ви говорите, наче покинутий коханець, — він заходився витягати з-під шинкваса стоси мисок і тарілок. — Будьте певні, що ви перший, хто чує мою історію.

— Ви згадували, що є письмові розповіді, — нагадав Хроніст, а тоді вирячив очі. — Хочете сказати, що написали мемуари? — у голосі писаря вчувалася дивна, майже голодна нотка.

Квоут нахмурився.

— Та ні, — і шумно зітхнув. — Я брався за щось подібне, та відмовився від цього, бо ідея кепська.

— Ви дописали аж до суду над собою в Імрі? — запитав Хроніст, глипаючи на папір перед собою. Лише тоді до нього дійшло, що він досі тримає перо над сторінкою. Заходився відкручувати й чистити латунний кінчик пера ганчіркою, виражаючи своїми рухами безмежне роздратування. — Якщо ви вже записали все це, то могли б і не допустити, щоб я останні півтора дня мордував собі руку.

Квоут спантеличено наморщив чоло.

— Що?

Хроніст енергійно потер перо ганчіркою. У кожному його поруху добре відчувалася ображена гідність.

— Я мав знати, — промовив він. — Усе аж надто добре сходилося, — він гнівно зиркнув угору. — Ви знаєте, у скільки мені обійшовся цей папір? — Хроніст сердито показав на сумку, в якій лежали заповнені аркуші.

Квоут просто витріщився на мить на Хроніста, а тоді засміявся: до нього раптом дійшло.

— Ви неправильно мене розумієте. Я закинув мемуари десь за день. Написав кілька сторінок. Та навіть менше.

З обличчя Хроніста зникло роздратування, і воно стало присоромленим.

— О…

— Ви дійсно схожі на ображеного коханця, — весело промовив Квоут. — Господи милостивий, заспокойтеся. Моя ­історія незаймана. Ваші руки торкаються її першими, — він похитав головою. — В записуванні історії є щось особливе. Я, здається, не маю до цього хисту. Вийшло зовсім не так, як треба.

— Був би дуже радий побачити, що ви написали, — сказав Хроніст, нахилившись уперед. — Навіть якщо це всього кілька сторінок.

— Це було доволі давно, — відповів Квоут. — Я, може, вже й не згадаю, де ті аркуші.

— Вони у вашій кімнаті, Реші, — радісно озвався Баст. — На письмовому столі.

Квоут тяжко зітхнув.

— Басте, я намагався проявити люб’язність. Насправді там немає нічого такого, що варто було б комусь показувати. Якби я написав щось варте прочитання, то писав би далі.

Він зайшов на кухню, і з підсобки залунали приглушені звуки метушні.

— Гарна спроба, — тихо мовив Баст. — Але це безнадійно. Я намагався.

— Не вчи мене, — сердито відповів Хроніст. — Я знаю, як витягнути з людини історію.

Із підсобки долинули нові звуки ударів, сплеск води, грюкіт дверей, що зачинилися.

Хроніст поглянув на Баста.

— А хіба ти не мусиш піти допомагати йому?

Той стенув плечима й іще більше відкинувся на спинку стільця.

За мить Квоут вийшов із підсобки, несучи обробну дошку й миску, повну щойно вимитих овочів.

— На жаль, я досі не розумію, — промовив Хроніст. — Як може існувати вже дві записані оповіді, якщо ви ніколи не записували цього самі й не розмовляли з істориком?

— А вас ніколи не притягали до суду? — весело сказав Квоут. — У судах Союзу ретельно ведуть записи, а церква одержима цим іще більше. Якщо ви відчайдушно бажаєте деталей, можете попорпатися в їхніх книгах письмових свідчень і протоколах відповідно.

— Може, й так, — погодився Хроніст. — Але ваша розповідь про суд…

— Була б нудна, — перебив Квоут. Він закінчив чистити моркву й почав її різати. — Нескінченні офіційні промови й читання «Книги Шляху». Це було нудно переживати й було б нудно повторювати.

Він висипав нарізану моркву з дошки до миски, що стояла поряд.

— Та я, напевно, все одно надто затримав нас в Університеті, — додав Квоут. — Нам знадобиться час на дещо інше. Дещо таке, чого ніхто й ніколи не бачив і не чув.

— Реші, ні! — стривожено вигукнув Баст, різко випрямившись на стільці. З благальним виразом обличчя показав на шинквас. — Буряк?

Квоут опустив погляд на темно-червоний коренеплід на обробній дошці так, ніби здивувався, побачивши його там.

— Реші, не кладіть буряку в суп, — попросив Баст. — Він огидний.

— Басте, багато хто любить буряк, — сказав Квоут. — А ще це здорова їжа. Корисна для крові.

— Ненавиджу буряк, — жалісно промовив Баст.

— Що ж, — спокійно відповів Квоут, — оскільки я закінчую готувати суп, мені й обирати, що в нього піде.

Баст зіп’явся на ноги й потупав до шинкваса.

— Тоді про це подбаю я, — нетерпляче сказав він і зробив такий жест, ніби когось відганяв. — Ідіть принесіть ковбасу та якийсь із отих жилавих сирів, — підштовхнув Квоута до сходів, що вели до підвалу, а тоді з бурмотінням увірвався на кухню. Невдовзі з підсобки залунали торохтіння й гупання.

Квоут поглянув на Хроніста й широко, ліниво всміхнувся.

***

До шинку «Путь-камінь» почали стікатися люди. Вони надходили по двоє й по троє, пахнучи потом, кіньми та свіжо­скошеною пшеницею. Сміялися, розмовляли й засипали чисту дерев’яну долівку січкою.

Хроніст не сидів без діла. Люди нахилялися вперед, не встаючи зі стільців, часом розмахуючи руками, а часом говорячи з неквапливим завзяттям. Писар із беземоційним обличчям шкрябав пером по сторінці, раз у раз сягаючи до чорнила.

Баст і чоловік, який звав себе Коутом, спокійно працювали разом, як команда. Подавали суп і хліб. Яблука, сир і ковбасу. Пиво, ель, холодну воду з насоса на задньому подвір’ї. Була й смажена баранина для охочих, а також свіжий яблучний пиріг.

Чоловіки й жінки всміхалися й розслаблялися, раді дати відпочинок ногам і посидіти в затінку. Зала наповнилася легким гудінням розмов: люди пліткували із сусідами, яких знали все життя. Летіли на всі боки знайомі обрáзи, м’які й нешкідливі, наче масло; друзі спокійно сперечалися про те, чия черга замовляти пиво.

Але за всім цим у залі ховалося напруження. Чужинець його нізащо не помітив би, але воно там було, похмуре й мовчазне, наче підводна течія.

Ніхто не говорив про податки, війська чи про те, як почав замикати двері на ніч. Ніхто не говорив про те, що сталося в шинку напередодні ввечері. Ніхто не придивлявся до ділянки добре начищеної дерев’яної підлоги, де від крові не зосталося й сліду.

Натомість лунали жарти й оповідки. Молода дружина цілувала чоловіка, а решта зали свистіла й гукала їй. Старий Бентон спробував задерти ціпком поділ спідниці вдови Кріл і захихотів, коли вона його ляснула. Двійко малих дівчаток із вереском і сміхом ганялись одна за одною довкола столиків, тимчасом як усі дивилися на них і всміхалися з любов’ю. Від цього ставало трохи легше. А більше нічого й не можна було зробити.

***

Двері шинку різко розчахнулися. Всередину з яскравого полуденного сонця посунули Старий Коб, Ґрем і Джейк.

— Здоров був, Коуте! — озвався Старий Коб і оглянув нечисленних людей, що розійшлися шинком. — У тебе тут сьогодні трохи людно!

— Більшу частину ти пропустив, — зауважив Баст. — Якийсь час у нас була справжня божевільня.

— Шось зосталося для тих, хто спізнився? — запитав Ґрем, опустившись на табурет.

Відповісти Баст не встиг: чолов’яга з бичачими плечима грюкнув об шинквас порожньою тарілкою та обережно поклав біля неї виделку.

— Пиріг, — оголосив він потужним голосом, — збіса гарно вийшов.

Поряд із ним стояла худа жінка з тонким обличчям.

— Не лайся, Еліасе, — різко сказала вона. — У цьому немає потреби.

— Ох, дорогенька, — озвався здоровань, — не лютуй. Біс — це ж такий сорт яблук, нє хіба? — він усміхнувся, оглядаючи людей, що розсілися за шинквасом. — Наче якийсь чужинецький, з Атуру? Названий на честь барона Біса, якшо я правильно пам’ятаю.

Ґрем усміхнувся йому.

— Здається, я чув про таке.

Жінка гнівно поглянула на них усіх.

— Це я в Бентонів узяв, — м’яко зізнався шинкар.

— О, — всміхнувся здоровань фермер. — Тоді я помилився, — підібрав із тарілки крихту кірки від пирога й задумливо пожував. — Я заприсягнувся б, шо яблука в пирогу саме Бісо­вого сорту. Може, Бентони роздобули Бісові яблука й самі про це не знають.

Його дружина пирхнула, а тоді побачила, що Хроніст сидить за столиком без діла, й потягнула чоловіка геть.

Старий Коб провів їх поглядом, хитаючи головою.

— Не знаю, шо цій бабі треба, шоб вона хоч трохи зраділа, — зауважив він. — Тільки сподіваюся, шо вона це знайде, перш ніж заклює старого Елі до крові.

Джейк і Ґрем невиразно забурмотіли на знак згоди.

— Приємно бачити, як сюди стікаються люди, — Старий Коб поглянув на рудого за шинквасом. — Чудовий ти кухар, Коуте. І пиво в тебе найкраще на двадцять миль довкола. Тре лиш якоїсь причини зайти до тебе.

Старий Коб задумливо постукав збоку по переніссю.

— А знаєш, — сказав він шинкареві, — тобі треба вечорами пускати сюди якогось співця абощо. Трясця, та навіть оррісонівський хлопчина трохи вміє грати на татковій скрипці. Б’юсь об заклад, шо він був би радий приходити сюди за кілька келихів випивки, — він оглянув шинок. — Трохи музики — саме те, шо треба цьому закладу.

Шинкар кивнув. Обличчя в нього було таке невимушене й товариське, що здавалося майже невиразним.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився Коут. Голос у нього був цілковито спокійний. Цей голос був цілковито нормальний. Безбарвний і чистий, як віконна шибка.

Старий Коб розтулив рота, але сказати нічого не встиг: Баст сильно постукав кісточкою пальця по шинквасу.

— Вип’єте? — запитав він чоловіків, що сиділи за шинквасом. — Гадаю, ви всі були б раді трішки хильнути, перш ніж ми винесемо вам чогось поїсти.

Так і було, і Баст заметушився позаду шинкваса, наливаючи пиво в гальби та штовхаючи їх у простягнуті руки. Шинкар, трохи загальмувавши, мовчки заворушився разом зі своїм помічником і подався на кухню по суп. А також хліб із маслом. А ще сир. І яблука.

Хроніст із усмішкою попрямував до шинкваса.

— Незле попрацювали цю годинку, — з гордістю промовив він, сівши. — А для мене на кухні, либонь, нічого не зосталося?

— Може, трохи того пирога, про який казав Елі? — запитав із надією Джейк.

— Я теж хочу пирога, — озвався Баст, сидячи поряд із Джейком і теж тримаючи в руках випивку.

Шинкар усміхнувся й витер руки об фартух.

— Гадаю, мені могло спасти на думку відставити один на той випадок, якщо ваша трійця прийде пізніше за інших.

Старий Коб потер руки та сказав:

— Навіть не згадаю, коли востаннє їв теплий яблучний пиріг.

Шинкар повернувся до кухні. Витягнув пиріг із пічки, розрізав його й акуратно розклав шматочки по тарілках. Відтак виніс їх до пивниці, почувши в іншому приміщенні підвищені голоси.

— Це теж був демон, Джейку, — сердито провадив Старий Коб. — Я ж казав тобі вчора і скажу тобі ше сто разів. Я не звик міняти думку, як інші міняють шкарпетки, — він підняв один палець. — Він прикликав демона, а той укусив цього хлопаку й висмоктав із нього всі соки, наче зі сливки. Я чув це від хлопака, який знав жінку, яка сама то бачила. Тим-то констебль і його заступники його забрали! Лигатися з темними силами в Амарі незаконно.

— А я все одно кажу: люди просто думали, шо то демон, — не вгавав Джейк. — Ти ж знаєш, які вони.

— Я знаю людей, — Старий Коб набурмосився. — Прожив довше за тебе, Джейкобе. І свою історію теж знаю.

За шинквасом на одну довгу мить запала напружена тиша, а тоді Джейк відвів погляд.

— Та я просто казав, — пробурмотів він.

Шинкар посунув до Хроніста миску із супом.

— То що тут таке?

Писар хитрувато позирнув на шинкаря.

— Коб розповідає нам про суд над Квоутом в Імрі, — по­яснив він із самовдоволеною ноткою в голосі. — А ви хіба не пам’ятаєте? Він почав розповідати про це вчора ввечері, та дійшов лише до половини.

— Отже, — Коб сердито оглянув усіх довкола — мовляв, хай тільки спробують перебити, — діло пахло кепсько. Квоут знав: якшо його визнають винним, то повісять та й не знімуть уже ніколи, — Коб зробив такий жест ізбоку біля шиї, неначе тримав зашморг, і схилив голову набік.

— Але Квоут в Університеті читав багацько книжок, і він знав, як перехитрити людей, — Старий Коб зупинився, щоб з’їсти шматочок пирога з виделки, й на мить заплющив очі, пережовуючи. — Ох, пане й пані, — сказав він собі під носа. — Оце я розумію — пиріг. Присягаюся, кращий, ніж моя мамця готувала. Вона завше шкодувала цукру.

Він узяв іще шматочок, і його обвітрене лице набуло блаженного виразу.

— Отже, Квоут умів перехитрити людей? — підказав Хроніст.

— Шо? А… — Коб неначе опам’ятався. — Так. Бачте, є такі собі два рядки у «Книзі Шляху», і якшо ви можете зачитати їх уголос давньою темською, яку знають тільки священники, то з вами й треба поводитись як зі священником — так каже залізний закон. Тобто суддя Союзу ні хріна вам не зробить. Якшо зачитати ці рядки, виносити рішення у вашій справі мусять церковні суди.

Старий Коб узяв іще шматочок пирога й поволі прожував його, а тоді проковтнув.

— Ці два рядки звуться конопляним віршем, бо той, хто їх знає, може вберегтися від зашморгу. Церковні ж суди не можуть нікого вішати!

— А що то за рядки? — спитав Баст.

— От якби ж то я знав, — скрушно відказав Старий Коб. — Але я темською не балакаю. Квоут і сам її не знав. Але завчив отой вірш заздалегідь. А тоді вдав, ніби його зачитує, і суд Союзу мусив його відпустити.

Квоут знав: у нього два дні, перш ніж тейлінський суддя зможе добратись аж до Амарі. Тож він заходився вивчати темську. Читав книжки та вправлявся цілий день і цілу ніч. І він був такий головатий, шо під кінець своєї науки шпарив по-темськи ліпше за більшість людей, які займалися цим усеньке життя.

А тоді, на другий день перед появою судді, Квоут зробив собі зілля. Воно було з меду й особливого каменя, який можна знайти в мозку змії, та ше з рослинки, яка росте тільки на дні моря. Коли він випив це зілля, воно зробило його голос таким солодким, шо всякий, хто його слухав, не міг не погодитися з жодним його словом.

Тож коли суддя таки нагодився, суд закінчився за п’ятна­дцять хвилин, — сказав Коб і захихотів. — Квоут виголосив розкішну промову бездоганною темською, з ним усі погодились, і всі розійшлися по домівках.

— І жив він довго та щасливо, — тихо промовив рудоволосий чоловік за шинквасом.

Я пройшов вступне жеребкування, і мені поталанило витягнути пізній час. Додатковий час мене тішив, адже через суд я мав небагато можливостей підготуватися до іспитів.

І все ж я не надто тривожився. У мене був час на підготовку та вільний доступ до Архівів. Ба більше, я вперше, відколи прийшов до Університету, не був жебраком. У мене в гаманці було тринадцять талантів. І навіть після сплати відсотків за позикою Деві мені цілком мало вистачити грошей на оплату навчання.

Найкраще ж було те, що довгі години пошуків на шляху до ґрама навчили мене багато чого про Архіви. Я знав не так багато, як досвідчений канцеляр, але вже був знайомий із багатьма їхніми потаємними куточками й мовчазними таємницями. Тож, навчаючись і готуючись до вступу, я також дозволяв собі читати дещо інше.

***

Я згорнув книжку, над якою сидів. Гарно написану, всеохопну історію атурської церкви. Користі з неї не було жодної, як і від усього іншого.

Коли моя книжка гучно згорнулася, Вілем підвів погляд і запитав:

— Нічого?

— Менш ніж нічого, — сказав я.

Ми готувалися вдвох у одній із читацьких нір на четвертому поверсі, значно меншій за наше звичне місце на третьому. Одна­че, зважаючи на те, як мало часу лишалося до вступу, нам пощастило, що ми взагалі знайшли усамітнене приміщення.

— Може, покинеш це? — запропонував Віл. — Скільки ти вже морочишся з цією юриндою про амірів — два витки?

Я кивнув, не бажаючи зізнаватися, що насправді мій пошук інформації про амірів розпочався задовго до того, як парі привело нас до Маріонетки.

— І що ти вже знайшов?

— Цілі полиці книжок, — відповів я. — Десятки оповідок. Згадки в сотні історичних праць.

Він уважно поглянув на мене.

— І ця купа інформації тебе дратує.

— Ні, — мовив я. — Мене бентежить брак інформації. В жодній із цих книжок немає достовірних відомостей про амірів.

— У жодній? — скептично перепитав Вілем.

— О, про них говорить кожен історик за останні триста років, — сказав я. — Вони розмірковують про те, як аміри вплинули на занепад імперії. Філософи говорять про етичні наслідки їхніх дій, — я вказав на книжки. — Це показує мені, що люди думають про амірів. І нічого не каже про самих амірів.

Вілем насупився на мій стос книжок.

— Не можуть же там бути самі історики й філософи.

— Є й перекази, — промовив я. — Спершу перекази про великі несправедливості, які вони виправили. Згодом з’явля­ються перекази про їхні жахливі діяння. Один амір у Ренірі вбиває нечистого на руку суддю. Інший у Юнпуї придушує селянське повстання. Ще один у Меліті отруює половину тамтешньої шляхти.

— І це не достовірна інформація? — запитав Вілем.

— Це сумнівні історії, — відповів я. — З других чи третіх вуст. Три чверті з них — це просто переказані чутки. Я ніде не можу знайти доказів на їх підтвердження. Чому я не можу знайти жодної згадки про нечистого на руку суддю в церковних документах? Його ім’я має бути зафіксовано в кожній справі, яку він вів. Коли відбулося це селянське повстання й чому я не можу знайти згадку про нього в жодній іншій історичній праці?

— Це було триста років тому, — докірливо сказав Вілем. — Не можна очікувати, що всі ці дрібні деталі збережуться.

— Я очікую, що деякі з дрібних деталей збережуться. Ти ж знаєш, як одержимо тейлінці ведуть записи, — пояснив я. — У нас у двійці-мінус захована судова документація за тисячу років із сотні різних міст. Є цілі зали…

Я зневажливо махнув руками.

— Але гаразд, облишмо дрібні деталі. Є дуже великі запитання, на які я не можу знайти відповіді. Коли було засновано орден амірів? Скільки там було амірів? Хто платив їм і скільки? Звідки бралися ті гроші? Де їх навчали? Як вони стали частиною тейлінської церкви?

— На це відповів Фелтемі Рейс, — зауважив Вілем. — Вони виросли з традиції злиденних суддів.

Я взяв навмання одну книжку й гупнув нею по столу перед ним.

— Знайди мені хоч якийсь доказ на підтримку цієї гіпо­тези. Знайди мені один запис, у якому злиденного суддю підви­щують до аміра. Покажи один запис про те, що якогось аміра залучив до своєї роботи суд. Знайди мені один церковний документ, у якому згадується, що амір судив якусь справу, — я войовничо схрестив руки на грудях. — Уперед, я зачекаю.

Вілем не став зважати на книжку.

— Можливо, амірів було не так багато, як вважають люди. Можливо, їх було всього кілька, а їхня слава некеровано розросталася, — він уважно поглянув на мене. — Ти маєш розуміти, як це відбувається.

— Ні, — сказав я. — Це значуща прогалина. Іноді не знайти нічого означає дещо знайти.

— Ти починаєш говорити як Елодін, — зауважив Вілем.

Я набурмосився на нього, але вирішив не клювати на цю наживку.

— А тепер послухай одну хвильку. Чому про амірів так мало фактичної інформації? Є всього три можливі варіанти.

Я показав три пальці, щоб рахувати.

— Перший: нічого не було записано. Гадаю, це можна спокійно відкинути. Вони були надто важливі, щоб ними так відверто знехтували історики, клерки та церква, що веде документацію, мов одержима, — я загнув палець.

— Другий: дивовижно, але примірники книжок, у яких ця інформація таки міститься, просто не добралися сюди, до Архі­вів. Однак це абсурдно. Навіть помислити неможливо, що за багато років нічого на цю тему не потрапило до найбільшої бібліотеки світу, — я зігнув другий палець.

— Третій, — показав я останнім пальцем. — Хтось прибрав цю інформацію, змінив її чи знищив.

Вілем нахмурився.

— І хто так учинив би?

— А й справді, хто? — сказав я. — Кому знищення інформації про амірів було б найвигідніше? — я завагався й зачекав, поки напруження зростало. — Кому, крім самих амірів?

Я очікував, що Вілем відкине мою ідею, та він цього не ­зробив.

— Цікава думка, — промовив Вілем. — Але нащо вважати, ніби за цим стоять аміри? Набагато розважливіше думати, що винна сама церква. Вже хто-хто, а тейлінці понад усе захотіли б тихенько стерти звірства амірів.

— Це правда, — визнав я. — Але тут, у Союзі, церква не дуже сильна. А ці книжки надходять з усього світу. Шалдійському історикові ніщо не заважало б написати історію амірів.

— Шалдійському історикові було б нецікаво писати історію єретичного відгалуження язичницької церкви, — зауважив Вілем. — До того ж як нечисленні дискредитовані аміри могли зробити те, чого не могла досягти сама церква?

Я нахилився вперед і сказав:

— На мою думку, аміри набагато старші за тейлінську церкву. За часів Атурської імперії значна частина їхнього публічного контингенту була пов’язана з церквою, та вони були не просто групою мандрівних суддів.

— І що підштовхує тебе до цієї думки? — запитав Віл. Із виразу його обличчя я здогадався, що втрачаю підтримку Вілема, а не набуваю її.

«Стародавній гончарний виріб, — подумав я. — Історія, почута від старого в Тарбієні. Я знаю це завдяки обмовці, яку допустили чандріяни, повбивавши всіх, кого я знав».

Я зітхнув і похитав головою: знав, як божевільно прозвучить правда, якщо я її скажу. Тому я і прочісував Архіви. Мені були потрібні реальні докази на користь своєї гіпотези, такі, щоб не стати посміховиськом.

— Я знайшов копії судових документів із тих часів, коли засудили амірів, — сказав я. — Знаєш, скількох амірів відправили під суд у Тарбієні?

Віл знизав плечима.

Я підняв один палець.

— Одного. Одного аміра на весь Тарбієн. А клерк, який записував події на суді, чітко дав зрозуміти, що людина, яку відправили під суд, — дурник, який не розумів, що відбувається.

Сумнів на обличчі Вілема нікуди не подівся.

— Просто подумай над цим, — заблагав я. — Той мізер, який я знайшов, указує на те, що в імперії до розпуску амірів їх було щонайменше три тисячі. Три тисячі добре підготовлених, важкоозброєних багатих чоловіків і жінок, цілковито відданих ідеї вищого блага.

— А тоді церква раптом бере й засуджує їх, повністю розпускає їхній орден і конфіскує їхнє майно, — я клацнув пальцями. — І три тисячі смертоносних фанатиків, одержимих правосуддям, просто щезають? Махають на все рукою й вирішують: хай поки що хтось інший дбає про вище благо? Без обурення? Без опору? Без нічого?

Я уважно поглянув на Віла і твердо хитнув головою.

— Ні. Це суперечить людській природі. До того ж я не знайшов жодного запису про притягнення котрогось із амірів до церковного правосуддя. Жодного. Невже думка про те, що вони могли вирішити піти в підпілля, продовжити свою роботу в більш таємничий спосіб, така вже обурлива?

— А якщо це розважливо, — продовжив я, поки він не надумав мене перебити, — хіба не логічно також подумати, що вони могли спробувати залишитися в таємниці, ретельно вичистивши історичні праці за останні триста років?

Запала довга тиша.

Вілем не став відкидати це одразу.

— Цікаве припущення, — поволі проказав він. — Але це підводить мене до ще одного запитання, останнього, — серйозно поглянув на мене. — Ти, бува, не пив?

Я зігнувся на стільці.

— Ні.

Він звівся на ноги.

— Тоді тобі варто почати. Ти забагато сидів з усіма цими книжками. Тобі треба змити пил із мізків.

Тож ми пішли випити, та я все одно не позбувся підозр. Коли мені знову випала нагода, я випробував ідею на Сіммонові. Він прийняв її легше, ніж Вілем. Не можна сказати, ніби він мені повірив, — він просто погодився, що таке можливо. Сказав, що про це слід поговорити з Лорреном.

Я цього не зробив. Майстер-Архівіст із невиразним обличчям досі діяв мені на нерви, і я уникав його по змозі, бо боявся, що можу дати йому привід вигнати себе з Архівів. І мені аж ніяк не хотілося натякати, що його дорогоцінні Архіви останні триста років потихеньку вичищали.

Я побачив, як на протилежному кінці подвір’я підняв руку в привітанні Елкса Дал.

— Квоуте! — тепло всміхнувся він. — Саме той, кого я сподівався побачити! Можна тебе на хвилинку?

— Звісно, — сказав я. Хоча майстер Дал мені подобався, ми небагато контактували поза лекційною залою. — Можна замови­ти вам випивку чи чогось на обід? Я хотів краще подякувати вам за те, що закинули за мене слівце на суді, але був заклопотаний…

— Як і я, — відповів Дал. — Насправді я вже не один день хотів поговорити з тобою, та час постійно вислизає в мене з рук, — він роззирнувся довкола. — Був би не проти пообідати, але від випивки мені, напевно, слід відмовитися. Менш ніж за годину треба буде наглядати за вступом.

Ми ввійшли до «Білого оленя». Я досі майже не бачив цього закладу зсередини: надто вже розкішний він був для таких, як я.

Елкса Дал мав упізнаваний вигляд у темних шатах майстра, і господар не без захвату провів нас до усамітненого столика. Дал сів так, ніби його геть нічого не бентежило, зате я дедалі сильніше нервувався. Я навіть уявити не міг, чому Майстер-­Симпатик прагнув поговорити зі мною.

— Чого вам принести? — запитав високий худий чоловік, щойно ми посідали. — Випивки? Сирне асорті? А ще в нас є чудова горбуша з лимоном.

— Горбуша й сири — це було б незле, — сказав Дал.

Господар повернувся до мене.

— А вам?

— Я теж скуштую горбуші, — відповів я.

— Чудово, — промовив він і потер руками в передчутті. — А випити?

— Сидру, — відповів я.

— Фолловське червоне маєте? — невпевнено спитав Дал.

— Так, — сказав господар. — І гарного врожаю, якщо вам цікава моя думка.

— Я візьму келишок, — сказав Дал і позирнув на мене. — Один келих не має надто сильно вплинути на мій розум.

Господар побіг геть, тож я залишився за столиком сам на сам із Елксою Далом. Дивно було сидіти за столиком навпроти нього. Я нервово засовався на стільці.

— То як справи? — невимушено спитав Дал.

— Незле, — відповів я. — Семестр минув добре, якщо не брати до уваги… — показав рукою в бік Імрі.

Дал невесело реготнув.

— Нагадування про старі часи, так? — він похитав головою. — Зв’язкування з демонами. Боже милостивий.

Господар повернувся з нашою випивкою й пішов, не сказавши ні слова.

Майстер Дал узяв широкий глиняний келих і підніс його в повітря.

— За те, що тебе не спалив забобонний народ, — промовив він.

Я всміхнувся, попри збентеження, і підняв свій дерев’яний кухоль.

— Чудова традиція.

Ми обидва випили. Дал, скуштувавши вина, вдоволено зітхнув.

Він поглянув на мене через столик і сказав:

— То розкажи, ти не думав, чим займатимешся, коли закінчиш тут? Ну, тобто, коли дістанеш ґілдер.

— Я мало про це замислювався, — чесно зізнався я. — Здається, ніби до цього ще дуже далеко.

— Із такою швидкістю, з якою ти йдеш на підвищення, може бути й не так далеко. Ти вже ре’лар, а тобі… нагадай-но: скільки тобі років?

— Сімнадцять, — спокійно збрехав я. Вік був для мене дражливою темою. Чимало студентів вступали до Університету, а тим паче входили до Аркануму, майже у двадцять.

— Сімнадцять, — тихо й задумливо повторив Дал. — Це так легко забувається… Ти так гордовито тримаєшся, — його погляд став відстороненим. — Пане й пані, я в сімнадцять був казна-чим. Навчався, намагався знайти своє місце у світі. Жінки… — він поволі захитав головою. — Знаєш, далі буде краще. Зачекай три-чотири роки — і все трохи владнається.

Він ненадовго підніс свій глиняний келих до мене, а тоді випив іще.

— А втім, у тебе начебто небагато проблем. Ре’лар у сімна­дцять. Неабияка відзнака.

Я трохи зашарівся, не знаючи, що сказати.

Повернувся господар і заходився розставляти тарілки на столи­ку. Маленька дошка з нарізкою різних сирів. Миска з маленькими підсмаженими скибочками хліба. Миска з консер­вованими полуницями. Миска з лохиновим варенням. Маленька тарілочка з лущеними волоськими горіхами.

Дал узяв маленький шматочок хліба та шматочок білого сиру, що кришився.

— Ти неабиякий симпатик, — зауважив він. — Для такої вправної людини, як ти, можливостей безліч.

Я розмазав по шматочку сиру зі смаженим хлібом трохи полуниці, а тоді поклав усе це до рота, щоб дати собі час на роздуми. Дал натякає, що хоче, щоб я більше зосередився на вивченні симпатії? Натякає, що хоче підтримати моє підвищення до ел’те?

Моє підвищення до ре’лара підтримував Елодін, але я знав, що таке змінюється. Майстри іноді чубилися через особливо перспективних студентів. Наприклад, Мола була канцеляркою, перш ніж Арвіл затягнув її до Медики.

— Я справді серйозно насолоджуюся вивченням симпатії, — обережно проказав я.

— Це чудово зрозуміло, — всміхнувся Дал. — Деякі твої однокашники були б раді, якби ти насолоджувався ним трохи менше. Можу тебе в цьому запевнити, — він з’їв іще один шматочок сиру, а тоді продовжив: — Водночас із цим можна й переборщити. Хіба Теккам не казав: «Забагато навчання — шкода для учня»?

— Узагалі-то, це Ертрам Мудрий, — зауважив я. Це було в одній із книжок, які майстер Лоррен відклав для ре’ларів на той семестр.

— Так чи інакше, це правда, — сказав він. — Можливо, тобі варто подумати: чи не відпочити один семестр, аби трохи розслабитися? Трішки помандрувати, побути під сонечком, — він випив іще. — Недобре, коли едема ру ходить без засмаги.

Я не знав, що на це сказати. Мені ніколи не спадало на думку взяти відпустку від Університету. І куди я тільки подамся?

Надійшов господар із тарелями, на яких парувала риба, пахнучи лимоном і маслом. На якийсь час ми обидва зосередилися на їжі. Я зрадів приводу помовчати. Чому Дал хвалить мене за навчання, а тоді заохочує мене піти?

За якийсь час Елкса Дал вдоволено зітхнув і відсунув свою тарілку.

— Дозволь розповісти тобі маленьку історійку, — промовив він. — Мені подобається називати її «Едема-невіглас».

Тут я підвів погляд, поволі жуючи рибу, якою напхав рота. Вираз мого обличчя завдяки зусиллю волі залишився стриманим.

Елкса Дал вигнув брову, неначе сподіваючись побачити, чи є мені щось сказати.

Я не сказав нічого, і він продовжив:

— Був собі вчений арканіст. Він знав усе про симпатію, сиґалдрію та алхімію. В голові у нього міцно вкорінилися десять дюжин імен, він розмовляв вісьмома мовами й мав зразкові навички каліграфії. Правду кажучи, майстром він не став лиш через те, що опинився не там не в той час і не дуже добре вмів спілкуватися.

Дал ковтнув трохи вина.

— Отож цей хлопака якийсь час ганявся за вітром, надіючись відшукати долі в широкому світі. І дорогою до Тінуе дістався озера, яке треба було перетнути.

Дал широко всміхнувся.

— На щастя, там був човняр-едема, який запропонував перевезти його на той бік. Арканіст, який збагнув, що шлях займе кілька годин, спробував зав’язати розмову.

«Що ви думаєте, — спитав він човняра, — про теорію Теккама, буцімто енергія — це початкова речовина, а не властивість матерії?»

Човняр відповів, що взагалі ніколи про неї не замислювався. І навіть не збирається.

«Ви ж, певно, стикалися з “Богоявленням” Теккама, коли здобували освіту?» — запитав арканіст.

«Мосьпане, я нігди не мав того, шо можна назвати освітою, — відповів човняр. — І не впізнав би сього вашого Теккама, якби він прийшов продавати голки моїй жінці».

Арканіст, зацікавившись, поставив кілька запитань, і едема визнав, що не знає, хто такий Фелтемі Рейс і як працює гвинтокрут. Арканіст продовжував цілу годину — спершу з цікавості, потім із сумом. Остання крапля надійшла тоді, коли він довідався, що човняр узагалі не вміє ні читати, ні писати.

«От справді, пане, — сказав шокований арканіст. — Кожна людина мусить удосконалюватися. Людина без благ освіти — це майже тварина».

Дал усміхнувся.

— Що ж, як ти можеш здогадатися, після цього розмова просунулася не надто далеко. Наступну годину вони пливли в напруженому мовчанні, та щойно на обрії показався віддалений берег, здійнялася буря. Об маленький човник забили хвилі — так, що його дошки зарипіли й застогнали.

Едема добре придивився до хмар і сказав: «П’ять хвилин — і геть паршиво буде, а доки розвидниться, стане ше троха гірше. Сей мій човник до кінця не доживе. Доведеться нам плисти до кінця самим». І тут поромник знімає сорочку й починає зав’язувати її на талії.

«Але ж я не вмію плавати!» — каже арканіст.

Дал допив вино, перевернув келих догори дриґом і твердо поставив його на столик. На мить запала вичікувальна тиша. Він дивився на мене, а його лице виражало щось віддалено схоже на самовдоволеність.

— Непогана історія, — визнав я. — Тільки акцент у ру був трохи утрируваний.

Дал зігнувся в поясі, швидко і глузливо вклонившись.

— Візьму це до уваги, — промовив він, а тоді підняв палець і змовницьки поглянув на мене. — Моя історія має не лише захоплювати й розважати: в ній також криється зернятко правди, а знайти його може лише найрозумніший студент, — його обличчя набуло таємничого виразу. — Знаєш, уся правда на світі міститься в історіях.

Я віддав свій вступний жетон Фелі та сказав їй, що сподіваюся, що він принесе їй удачу. І так зимовий семестр добіг кінця.

Раптом три чверті мого життя просто зникли. Я не міг заповнити свій час заняттями, не мусив відпрацьовувати зміни в Медиці. Більше не міг виписувати матеріали в Запасах, користуватись інструментами у Промислі чи заходити до Архівів.

Попервах було не так уже й погано. Маскарад Середзим’я чудово відвернув мою увагу, і я, не тривожачись через роботу й навчання, зміг спокійно повеселитись і побути в товаристві друзів.

А тоді почався весняний семестр. Мої друзі нікуди не поділися, та були зайняті власним навчанням. Я зрозумів, що дедалі більше перетинаю річку. Денни досі ніде не було, зате Деох і Станчіон завше були готові випити зі мною і трохи попліткувати знічев’я.

Треп також був поряд, і хоча він раз у раз умовляв мене прийти на вечерю до себе, я здогадувався, що це він не від щирого серця. Суд наді мною також був не до душі людям по цей бік річки, і вони досі розповідали про нього історії. Мені ще довго, а може, і завжди, не будуть раді в жодному пристойному товаристві.

Я замислився, чи не покинути Університет. Я знав, що про суд забудуть швидше, якщо мене не буде поряд. Але куди мені піти? Єдине, що спадало на думку, — податися до Іллу зі слабенькою надією відшукати Денну. Але я знав, що це — зви­чайна дурість.

Оскільки відкладати гроші на оплату навчання мені було непотрібно, я пішов сплатити борг Деві. Але вперше не зумів її відшукати. Кілька днів я нервував дедалі сильніше. Навіть підсунув їй під двері кілька записок із вибаченнями. Але врешті почув від Моли, що вона пішла у відпустку й невдовзі повернеться.

***

Минали дні. А я сидів без діла, поки з Університету поволі відступала зима. По кутках шибок уже не було інію, снігові замети зменшувались, а на деревах зазеленіли перші бруньки. Врешті Сіммон уперше помітив оголену ногу під вільною сукнею й оголосив, що офіційно прийшла весна.

Якось по обіді, поки я сидів і пив метеґлін зі Станчіоном, у двері зайшов Треп, ледь не булькаючи від захвату. Він затягнув мене до усамітненого столика на другому ярусі, явно готовий вибухнути від новин, які ніс.

Треп склав руки на столі.

— Позаяк відшукати тобі місцевого покровителя в нас не вийшло, я почав закидати сіті подалі. Мати місцевого покровителя незле. Та якщо користуватися підтримкою досить впливового пана, не так уже й важить, де він мешкає.

Я кивнув. Моя трупа зібралася під захист імені лорда Ґрейфоллов з усіх усюд.

Треп усміхнувся.

— Бував у Вінтасі?

— Можливо, — сказав я. А тоді, зауваживши його спантеличений погляд, пояснив: — Я чимало подорожував малим. Не можу згадати, чи діставалися ми так далеко на схід.

Він кивнув.

— Знаєш, хто такий мейр Алверон?

Я знав, але здогадувався, що Трепу до смерті хочеться розповісти мені самому.

— Наче щось пригадую… — невизначено сказав я.

Треп усміхнувся.

— Знаєш вислів «багатий, як вінтський король»?

Я кивнув.

— Ну, оце про нього. Його прапрадіди були вінтськими королями, перш ніж приперлась імперія й навернула всіх у віру в залізний закон і «Книгу Шляху». Якби не кілька вивертів долі десяток поколінь тому, королівською родиною Вінтасу були б Алверони, а не Калантиси, а мій друг мейр був би королем.

— Ваш друг? — із цікавістю перепитав я. — Ви знаєте мейра Алверона?

Треп невпевнено помахав рукою.

— Можливо, «друг» — це таки трохи з натяжкою, — визнав він. — Ми листувалися кілька років, обмінювалися новинами з різних куточків світу, в яких мешкаємо, раз чи два робили послуги один одному. Було б доречніше сказати, що ми знайомі.

— Таке знайомство вражає. Який він?

— Листи в нього доволі ґречні. Ані крихти снобізму, хоч його становище і значно вище за моє, — скромно відповів Треп. — Він справжнісінький король, ну, тільки без титулу й корони. Коли утворився Вінтас, його родина відмовилася поступатися хоч чимось зі своїх необмежених повноважень. Це означає, що мейр має право робити практично все, що може сам король Родерік: жалувати титули, збирати військо, випускати гроші, стягувати податки…

Треп різко хитнув головою.

— Ах, забув, чим займаюся, — промовив він, заходившись порпатися в кишенях. — Лише вчора одержав від нього листа.

Він дістав аркуш паперу, розгорнув його, а тоді прокашлявся й зачитав:

Я зайшов до «Еоліяна», де на мене вже чекав Треп, мало не пританцьовуючи з нетерплячки. Він сказав мені, що знайшов човен, який має менш ніж за годину вирушити вниз за течією річки. Ба більше, Треп уже оплатив мені дорогу до Тарбієна, а там я маю легко відшукати транспорт на схід.

Ми вдвох поквапилися до доків і прийшли саме тоді, коли на судні відбувались останні приготування. Треп, червоний на виду й засапаний після швидкого ходіння, поквапився надавати мені порад на все життя за три хвилини.

— Мейр має дуже давній родовід, — зауважив він. — Не те що більшість дрібної шляхти в цих місцях, яка не може ­розказати, хто в неї був прадідусями. Тож стався до нього з повагою.

Я закотив очі. І чому всі постійно очікують від мене такої жахливої поведінки?

— І пам’ятай, — додав він. — Якщо здаватиметься, ніби ти женешся за грішми, в тобі побачать провінціала. Щойно це станеться, ніхто більше не сприйматиме тебе всерйоз. Ти приїдеш туди запобігати ласки. Це гра з високими ставками. До того ж за ласкою, як то кажуть, приходять статки. Дістанеш одне — матимеш і друге. Як писав Теккам: «Ціна однієї хлібини — це просто, тож хлібини частенько й шукають…»

— «…але дещо ніхто не купує: сміх, земля і любов цін не мають», — закінчив я. Насправді це була цитата із Ґреґана Малого, та я не став його виправляти.

— Агов! — гукнув нам із палуби корабля засмаглий бо­родань. — Ми тут чекаємо на одного горопаху, що запізнюється, і капітан сердиться, як потворна курва. Клянеться, що відчалить, якщо той не припреться за дві хвилини. Вам варто зайти на борт до того, — він побрів геть, не чекаючи на відповідь.

— Звертайся до нього «ваша милість», — продовжив Треп так, ніби нас ніхто не перебивав. — І пам’ятай: якщо хочеш, щоб тебе дуже часто чули, говори поменше. Ой! — він дістав із нагрудної кишені запечатаного листа. — Ось твій рекомендаційний лист. Можливо, я надішлю ще один примірник поштою, щоб він знав, що тебе треба очікувати.

Я широко всміхнувся Трепові й узяв його за передпліччя.

— Дякую, Денне, — серйозно промовив я. — За все. Ви навіть не уявляєте, як високо я все це ціную.

Треп відмахнувся.

— Я знаю, що ти чудово впораєшся. Ти розумний хлопчина. Неодмінно знайди доброго кравця, як прибудеш туди. Мода там інакша. Як то кажуть, даму пізнають по манерах, а чоловіка — по одягу.

Я став на коліна й відкрив футляр із лютнею. Відсунувши лютню вбік, натиснув на кришку потайного відділення й відкрив її. Просунув туди запечатаний лист від Трепа. Там уже лежав пустотілий ріг із малюнком Ніни, а також маленький мішечок із сушеними яблуками, який я туди заховав. У сушених яблуках нічого особливого не було, та я вважаю, що якщо у вашому футлярі для лютні є потайне відділення, а ви там нічого не ховаєте, із вами щось просто страшенно не так.

Я різко застебнув пряжки, повернувши на місце кришку, а тоді підвівся й зібрав свої пожитки, готовий піти на корабель.

Треп раптом узяв мене за плече.

— Мало не забув! У одному зі своїх листів Алверон згадував, що молодь при його дворі грає в азартні ігри. Він уважає це огидною звичкою, тож тримайся від цього подалі. І пам’ятай: мала відлига — велика повінь, тож удвічі більше остерігайся повільної зміни сезонів.

Я побачив, що доком хтось біжить, до того ж у наш бік. То був чоловік із худим обличчям, який раніше проминув мене з Елодіном на Кам’яному мості. Він затиснув під пахвою якийсь пакунок, загорнутий у ганчірку.

— Здається, це їхній зниклий матрос, — хутко сказав я. — Варто йти на борт.

Я швидко обійняв Трепа й постарався втекти, поки він не дав мені ще якоїсь поради.

Однак він перехопив мій рукав, коли я повернувся.

— Будь обережний дорогою туди, — попросив Треп зі стривоженим обличчям. — Пам’ятай. Є три речі, яких бояться всі муд­реці: море під час бурі, ніч без місяця та гнів лагідної людини.

Матрос проминув нас і побіг сходнем, не зважаючи на те, як дошка підскакувала й торохтіла в нього під ногами. Я за­спокійли­во всміхнувся Трепові й пішов слідом за матросом. Двоє жилавих чоловіків підняли сходень, і я помахав Трепові рукою на прощання.

Лунали гучні накази, метушилися люди, і корабель заворушився. Я повернувся обличчям туди, куди текла річка, до Тарбієна, до моря.

Маршрут у мене був простий. Униз річкою до Тарбієна, перетнути Розширний пролив, спуститись узбережжям до Юнпуя, а тоді піднятися річкою Арранд. Шлях вийшов більш кружним за суходільний, але у віддаленій перспективі він був кращий. Навіть якби я придбав дозвільний лист та змінював коней за кожної нагоди, суходолом я все одно дістався б Северена майже за три витки. І більшу частину цього часу провів би на півдні Атуру та в Малих королівствах. У цій частині світу безпечних доріг очікують лише священники й дурні.

Водний маршрут додавав до відстані кількасот миль, однак кораблям у морі не треба зважати на виверти доріг. І хоча добрий кінь може бути швидшим за корабель, не можна день і ніч їхати конем, не спиняючись задля відпочинку. На водний шлях піде з десяток днів залежно від погоди.

Також я був радий вирушити морем через цікавість. Я ще ніколи не бував на водоймі, більшій за річку. По-справжньому мене тривожило лиш одне: що в товаристві самих лише хвиль, вітру й моряків може стати нудно.

***

Під час мандрівки виникло кілька неприємних складнощів.

Коротко кажучи, мене спіткали буря, напад піратів, зрада й кораблетроща — щоправда, не в цьому порядку. Також зай­ве й казати, що я багато дечого зробив, часом героїчного, часом дурнуватого, часом розумного й відважного.

Упродовж мандрівки мене грабували, топили й залишали без гроша на вулицях Юнпуя. Щоб вижити, я жебрав, випроху­ючи крихти, вкрав у одного чоловіка взуття й декламував поезію. Остан­нє має краще за все інше показувати критичність мого становища.

Одначе, зважаючи на те що ці події мало стосуються суті опові­ді, я мушу обійти їх увагою заради більш важливих речей. Прості­ше кажучи, я дістався Северена за шістнадцять днів. Трохи пізніше, ніж я планував, зате під час подорожі мені ніколи не бувало нудно.

Я прокульгав у ворота Северена обірваний, без гроша й го­лодний.

Голод мені добре знайомий. Я знаю, що він може утворювати в людині безліч різних порожнин. Конкретно цей голод не був жахливим. За день до того я з’їв два яблука і трохи солоної свинини, тож цей голод був просто болючим. Це не був поганий голод, від якого людина слабшає та тремтить. Від цього я був убезпечений іще годин на вісім, не менше.

За останні два витки все, що я мав, було втрачено, знищено, вкрадено чи покинуто. Єдиним винятком була моя лютня. Чудесний футляр Денни під час моєї мандрівки окупився вдесятеро. Він не лише одного разу врятував життя мені, а й захищав мою лютню, рекомендаційний лист від Трепа й безцінний малюнок чандріян за авторством Ніни.

Ви, можливо, помітили, що я не згадую в переліку своїх пожитків одягу. На те є дві добрі причини. Перша: те зачухане ганчір’я, що було на мені, насправді не можна назвати одягом, не перекрутивши істину, наче білизну після прання. По-друге, я вкрав його, тож якось неправильно називати його моїм.

Найбільше ж дратувала втрата Фелиного плаща. Я був змушений порвати його й пустити на пов’язки в Юнпуї. Майже так само кепсько було те, що ґрам, який тяжко мені дістався, тепер лежав десь під глибокими, холодними, темними водами Сентського моря.

***

Місто Северен було розділене високою білою кручею на дві нерівні частини. Основна частина міського життя відбувалася в більшій частині міста, розташованій біля підніжжя цієї кручі, що мала влучну назву Прямовис.

На Прямовисі стояла значно менша частина міста. Вона здебільшого складалася з маєтків і особняків, що належали аристократії й багатим купцям. Також там була відповідна кількість кравецьких ательє, платних стаєнь, театрів і борделів, необхідних для забезпечення потреб вищого класу.

Прямовисна круча з білого каменю мала такий вигляд, ніби її виставили до небес, щоби шляхті краще було видно сільську місцевість. Витягуючись на північний схід і південь, вона знижувалася і ставала менш показною, зате там, де вона розсікала Северен, вона була двісті футів заввишки та здавалася крутою, наче садовий мур.

У центрі міста із Прямовису стирчав широкий кам’яний півострів. На цьому скельному виступі вмостився маєток мейра Алверона. Його бліді кам’яні стіни було видно з будь-якої точки міста внизу. Ефект був приголомшливий, неначе родове гніздо мейра дивилося на вас згори вниз.

Побачивши його без монетки в кишені й без пристойного одягу, я відчув неабиякий острах. Я планував одразу віднести Трепового листа мейрові, попри свій розхристаний вигляд, але, поглянувши на високі кам’яні стіни, усвідомив, що мене, певно, не пустять у двері. Я був схожий на задрипаного жебрака.

Ресурсів у мене було мало, а вибору — ще менше. За винятком Емброуза, що перебував у батьковому баронстві за кілька миль на південь, я не знав жодної душі в усенькому Вінтасі.

Я вже жебрав і крав раніше. Однак лише тоді, коли інші варіанти були мені недоступні. Це небезпечні заняття, і лише цілковитий дурень пробує себе в них у незнайомому місті, а тим паче — в геть новій для себе країні. Тут, у Вінтасі, я навіть не знав, які закони можу цим порушити.

Тож я зціпив зуби та скористався єдиним доступним варіантом. Побрів босоніж мощеними вулицями Нижнього Северена, доки не натрапив на ломбард у одній із кращих частин міста.

Я майже годину простояв через дорогу, споглядаючи, як люди приходять туди та йдуть звідси, й намагаючись відшукати кращий варіант. Але такого в мене просто не було. Тож я дістав із потайного відділення свого футляра з лютнею лист від Трепа й малюнок Ніни, перейшов вулицю й заставив свою лютню разом із футляром за вісім срібних ноблів і розписку на виток.

Якщо ви вели таке легке життя, що ніколи не зверталися до ломбардів, дозвольте пояснити. Ця розписка була своєрідною квитанцією, а я, маючи її, міг викупити свою лютню за ті самі гроші за умови, що встигну це зробити за одинадцять днів. На дванадцятий день вона ставала власністю господаря ломбарду, який, поза сумнівом, узяв би і продав би її вдесятеро дорожче.

Повернувшись на вулицю, я зважив монети. Вони здавалися тонкими й безплотними порівняно із шалдійською валютою чи важкими союзними грошами, що з ними я був знайомий. І все ж гроші повсюди витрачаються однаково, і за сім ноблів я дістав гарний комплект одягу, такий, у який може вбиратися шляхетний панич, а також пару м’яких шкіряних черевиків. На решту постригся, поголився, скупався, а також уперше за три дні гарно поїв. Опісля я знову залишився бідним, але почувався набагато впевненішим.

І все ж я знав, що добратися до мейра буде важко. Люди, наділені такою владою, як він, живуть під захистом багатьох різних речей. Є узвичаєні, куртуазні способи пробратися крізь цей захист: знайомства та аудієнції, послання й персні, візитівки й лизання дуп.

Але оскільки в мене було всього одинадцять днів на повернення лютні з ломбарду, мій час був занадто дорогоцінний для такого. Я мусив зв’язатися з Алвероном хутко.

Тож я подався до підніжжя Прямовису й відшукав маленьку кав’яреньку, що обслуговувала шляхетну клієнтуру. На одну з нечисленних дорогоцінних монет, що залишилися, купив кухлик шоколаду й сів на місце, з якого було видно галантерейну майстерню через дорогу.

Наступні кілька годин я слухав плітки, що крутяться в таких закладах. Навіть краще, завоював довіру розумного хлопчини, який працював у кав’ярні й чекав на можливість повторити мій шоколад за бажання. Скориставшись його допомогою та трішки послухавши чужі розмови, я чимало дізнався про двір мейра за короткий час.

Урешті тіні видовжились, і я вирішив, що настав час діяти. Покликав хлопчика до себе й показав через дорогу.

— Бачиш отого пана? В червоному жилеті.

— Так, пане.

— Знаєш, хто це?

— Есквайр Берґон, якщо ваша ласка.

«Треба когось важливішого».

— А того сердитого хлопаку в жахливому жовтому капелюсі?

Хлопчина приховав усмішку.

— То баронет Петтур.

«Ідеально». Я підвівся й поплескав Джима по спині.

— Із такою пам’яттю ти далеко підеш. Бережи себе, — дав йому півгріш і покрокував туди, де стояв баронет, мацаючи моток темно-зеленого оксамиту.

Зайве й казати, що на соціальній драбині ніхто не стоїть нижче за едема ру. Та й якщо забути про моє походження, я був безземельним простолюдином. Це означало, що за соціальним становищем баронет настільки вищий за мене, що, якби він був зіркою, я не міг би розгледіти його неозброєним оком. Людина з моїм статусом мала би звертатися до нього «мій пане», уникати зорового контакту, а також низенько та скромно кланятися.

Правду кажучи, людина з моїм становищем у суспільстві взагалі не мала б із ним розмовляти.

У Союзі все, звісно, було інакше. А сам Університет був особливо схильний до рівності. Але навіть там шляхта залишалася багатою, могутньою, зі зв’язками. Такі люди, як Емброуз, завжди топталися по таких людях, як я. А якщо виникали труднощі, він завжди міг зам’яти справу чи підкупити суддю, щоб урятуватися від біди.

Але тепер я був у Вінтасі. Тут Емброузу не треба було підкупати суддю. Якби я ненароком штовхнув баронета Петтура на вулиці, ще бувши босим і забрьоханим, він міг би відшмагати мене кінським батогом до крові, а тоді викликати констебля: хай заарештує мене за порушення громадського спокою. І констебль зробив би це, всміхнувшись і кивнувши.

Спробую висловитися більш стисло. У Союзі пани — це люди зі владою та грішми. У Вінтасі пани мають владу, гроші та привілеї. Багато правил їх просто не стосуються.

Тож у Вінтасі соціальне становище було вкрай важливе.

Тож, якби баронет дізнався, що я нижчий за нього, то буквально попихав би мною.

З іншого боку…

Пішовши на той бік вулиці до баронета, я розправив плечі й трохи підняв підборіддя. Напружив шию та трішки примружив очі. Роззирнувся так, ніби вся вулиця належала мені й наразі трохи мене засмучувала.

— Баронет Петтур? — швидко вимовив я.

Чоловік підвів погляд, невизначено всміхнувшись так, ніби не міг зрозуміти, впізнає мене чи ні.

— Так?

Я коротко махнув рукою в бік Прямовису.

— Ви зробили б велику послугу мейрові, якби якомога швидше провели мене до його маєтку.

Я зобразив суворе, майже сердите обличчя.

— Ну, я певен… — судячи з тону, він був аж ніяк не певен. Я відчував, як у ньому починають нуртувати запитання, виправдання. — Щ…

Я вп’явся в баронета своїм найпихатішим поглядом. Едема, може, й перебувають на найнижчому щаблі соціальної драбини, та на світі немає кращих акторів. Я виховувався на сцені, а мій батько вмів зіграти такого величного короля, що я бачив, як глядачі скидали капелюхи, коли він виходив на сцену.

Я зробив свій погляд жорстким, як агат, і оглянув рум’яного чоловіка згори донизу, наче він був конем, а я не був певен, чи варто на нього ставити.

— Якби питання не було нагальне, я нізащо не став би так вам нав’язуватись, — я завагався, а тоді напружено, неохоче додав: — Пане.

Баронет Петтур зазирнув мені в очі. Він трохи вийшов із рівноваги, але й близько не так сильно, як я сподівався. Як і більша частина шляхти, він був зациклений на собі, наче гіроскоп, що обертається навколо своєї осі, і тоді він не пирхав і не дивився на мене зверхньо лише через невпевненість. Він придивився до мене в намаганні вирішити, чи можна ризикнути образити мене, запитавши, як мене звати та звідки ми знайомі.

Однак у мене ще залишалась одна хитрість у запасі. Я пус­тив у хід нещиру, насторожену усмішку, якою послуговувався швейцар у «Сірому чоловікові», коли я багато місяців тому приходив до Денни. Як я вже казав, усмішка була гарна: люб’язна, ввічлива й більш зверхня, ніж якби я простягнув руку й погладив чолов’ягу по голові, наче пса.

Баронет Петтур витримав під вагою цієї усмішки майже цілу секунду. А тоді тріснув, наче яйце, трохи зігнувши плечі, і його поведінка стала трішечки улесливою.

— Я з радістю надам мейрові будь-яку послугу, яку тільки можу, — проказав він. — Будь ласка, дозвольте.

Він першим попрямував до підніжжя кручі.

Я, пішовши слідом, усміхнувся.

За допомогою блефу та красивих слів я зумів подолати більшу частину захисту мейра. Баронет Петтур допоміг мені самою своєю присутністю. Супроводу впізнаваного представника шляхти було достатньо, щоб я опинився в глибині маєтку Алверона. Невдовзі після того він перестав бути корисним, і я його покинув.

Коли він опинився за межами поля зору, я зробив максимально нетерпляче обличчя, розпитав заклопотаного слугу, куди йти, і дійшов аж до зовнішніх дверей приймальної зали мейра, де мене зупинив непримітний чоловік середнього віку. Він був огрядний, кругловидий і, попри вишуканий одяг, видався мені схожим на бакалійника.

Якби не кілька годин збирання інформації в Нижньому Северені, я, можливо, припустився б жахливої помилки та спробував би за допомогою блефу прорватися повз цього чоловіка, бо подумав би, що він просто гарно вбраний служник.

Але це насправді була та людина, яку я шукав: мейрів лакей Стейпс. Він, хоч і був схожий на бакалійника, випромінював справжню владу. Поводився він тихо й упевнено, а не так, як я, коли підім’яв під себе баронета, — самовпевнено, безцеремонно.

— Чим можу допомогти? — запитав Стейпс. Тон у нього був цілком увічливий, але за його словами крилися інші запитання. «Хто ви? Що тут робите?»

Я дістав лист від графа Трепа й передав його з легким поклоном.

— Ви зробили б мені велику послугу, якби передали це мейрові, — пояснив я. — Він мене очікує.

Стейпс холодно позирнув на мене, чудово даючи зрозуміти: якби мейр мене очікував, то він знав би про це десять днів тому. Стейпс, оглядаючи мене, потер підборіддя, і я побачив у нього на руці тьмяний залізний перстень із рядком золотих літер на поверхні.

Стейпс, попри очевидні побоювання, взяв листа і зник за подвійними дверима. Я хвилину нервово простояв у коридорі, а тоді він повернувся і провів мене всередину. В ньому досі відчувалося легке несхвалення.

Ми пройшли коротеньким коридором, а тоді дісталися ще одних дверей, обабіч яких стояли вартові в обладунках. Це була не церемоніальна варта, яку часом можна побачити на людях, коли вона стоїть, напружено виструнчившись і тримаючи алебарди. Вартові були вбрані в кольори мейра, та під їхніми шатами кольору сапфірів і слонової кістки були робочі латні нагрудники зі сталевих кілець і вичиненої шкіри. Кожен мав при собі довгий меч і довгий ніж. Коли я підійшов ближче, вони серйозно поглянули на мене.

Лакей мейра кивнув мені, і один із вартових хутко, вміло обмацав мене, провівши руками вздовж моїх рук і ніг, а також довкола грудей у пошуках прихованої зброї. Раптом я щиро зрадів деяким негараздам, пережитим у дорозі, а саме тим, через які втратив пару тонких ножів, які звик носити під одягом.

Вартовий відступив і кивнув. Тоді Стейпс кинув на мене ще один роздратований погляд і відчинив внутрішні двері.

Усередині за заваленим мапами столом сиділи двоє чоловіків. Один — високий і лисий, суворий і бувалий на вигляд, наче вояк-ветеран. А поряд із ним сидів мейр.

Алверон був старший, аніж я очікував. Він мав серйозне обличчя, в його вустах і очах відбивалася гордість. У його гарно підстриженій шпакуватій бороді було дуже мало чорного волосся, але шевелюра в нього досі була пишна та густа. Очі також не пасували до його віку. Вони були світло-сірі, розумні та проникливі. Не старечі.

Коли я ввійшов до кімнати, мейр перевів погляд цих очей на мене. В одній руці він тримав листа від Трепа.

Я зробив стандартний поклон номер три. Як називав його мій батько, «Гонець». Уклонився низько й офіційно, як і годилося з огляду на високе становище мейра. Шанобливо, проте не улесливо. Те, що я грубо порушую правила пристой­ності, ще не означає, що я не можу грати в цю гру, коли вона мені корисна.

Мейр хутко перевів погляд униз, на листа, а тоді знову підняв його.

— Квоут, так? Ти швидко пересуваєшся, якщо так прудко прибув. Я навіть відповіді від графа не очікував так скоро.

— Ваша милосте, я поспішав як міг, аби опинитись у вашому розпорядженні.

— А й справді, — він уважно оглянув мене. — І ти, схоже, підтвердив графову думку про твій розум, адже дістався аж до моїх дверей, не маючи нічого, крім запечатаного лис­та в руці.

— Ваша милосте, я подумав, що найкраще буде з’явитись якнайшвидше, — безстороннім тоном промовив я. — Ваш лист указував на те, що ви до певної міри поспішаєте.

— І те, як ти це зробив, вражає, — сказав Алверон і позирнув на високого чоловіка, що сидів за столом поряд із ним. — Чи не так, Даґоне?

— Так, ваша милосте, — Даґон поглянув на мене темними байдужими очима. Лице в нього було суворе, загострене й беземо­ційне. Я притлумив у собі дрож.

Алверон знову позирнув на листа.

— Треп, безумовно, трохи полестив тобі тут, — зауважив він. — Красиво говорить. Харизматичний. Найталановитіший музикант, якого він бачив за останні десять років…

Мейр продовжив читати, а тоді знову підвів погляд. Очі в нього були уважні.

— Ти наче трохи замолодий, — невпевнено промовив він. — Тобі ледь за двадцять, правильно?

Від мого шістнадцятиліття саме минув місяць. У листі я навмисне не став цього згадувати.

— Я молодий, ваша милосте, — визнав я, постаравшись не брехати по-справжньому. — Але музикую з чотирьох років, — говорив я з тихою впевненістю, вдвічі сильніше радіючи своєму новому одягу. В лахмітті я неодмінно був би схожий на голодного босяка. А тепер був гарно вбраний і засмаглий після днів, проведених у морі, завдяки худорлявому обличчю здаючись старшим на кілька років.

Алверон довго, задумливо дивився на мене, а тоді кивнув, вочевидь, задоволений.

— Чудово, — промовив він. — На жаль, я наразі серйозно заклопотаний. Чи буде тобі зручно зустрітися завтра? — насправді це було не запитання. — Ти знайшов житло в місті?

— Ваша милосте, я ще не укладав жодних домовленостей.

— Ти залишишся тут, — спокійно мовив він. — Стейпсе! — гукнув він, лише трохи підвищивши голос, і огрядний чолов’яга, схожий на бакалійника, майже миттєво опинився поряд. — Прилаштуй нашого нового гостя десь у південному крилі, поблизу садів, — Алверон знову повернувся до мене. — Твій багаж прибуде згодом?

— На жаль, увесь мій багаж було втрачено дорогою, ваша милосте. Кораблетроща.

Мейр на мить здійняв брову.

— Стейпс надасть тобі потрібні речі, — він склав листа від Трепа й жестом наказав нам піти. — Гарного вечора.

Я швидко вклонився і слідом за Стейпсом покинув кімнату.

***

Розкішніших апартаментів я ще не бачив, уже не кажучи про те, щоб у них жити; в них було повно старої деревини та відшліфованого каменю. На ліжку лежала перина завтовшки у фут, а коли я відсунув завісу на ліжку й ліг усередині, мені здалося, що воно завбільшки з усю мою кімнату в Анкера.

Мої кімнати були такі приємні, що минув майже цілий день, перш ніж до мене дійшло, як я їх ненавиджу.

Тут також доречна аналогія зі взуттям. Не треба шукати найбільшу пару. Треба шукати пару, що підходить. Якщо у вас завелике взуття, то ноги натираються та вкриваються пухирями.

Так само мені муляли кімнати. Там були величезний порожній гардероб, кілька порожніх комодів і голі книжкові полиці. Моя кімнатка в Анкера була крихітна, але тут я почувався висхлою горошиною, що торохтить усередині порожньої скриньки для коштовностей.

Але ці апартаменти, хоч і були завеликі для моїх відсутніх пожитків, виявилися замалими для мене. Я був зобов’язаний лишатися там і чекати, коли мейр мене викличе. Позаяк я гадки не мав, коли це може статися, я був усе одно що в пастці.

Щоб віддати належне гостинності мейра, я мушу згадати й дещо позитивне. Їжа була прекрасна, хоч і дещо охолола, доки прибула з кухонь. Також знайшлася чудова мідна ванна. Гарячу воду занесли слуги, але витікала вона звідти по трубах. Я не очікував відшукати такі зручності так далеко від цивілізаторського впливу Університету.

До мене навідався один із кравців мейра, запальний маленький чоловічок, який обміряв мене шістдесятьма різними способами, теревенячи про придворні плітки. Наступного дня хлопчик-кур’єр доставив два комплекти вишуканого одягу кольорів, які мені пасували.

У певному розумінні мені пощастило, що в морі мене спіткала лиха година. Одяг, наданий кравцями Алверона, був значно кращий за все, що я міг собі дозволити навіть із Треповою допомогою. Завдяки цьому в Северені я мав вельми ефект­ний вигляд.

А найкраще було те, що, перевіряючи, як на мені сидить одяг, балакучий кравець зауважив, що зараз у моді плащі. Я скористався нагодою й дещо перебільшено розповів про плащ, який подарувала мені Фела, оплакавши його втрату.

Результатом став плащ насиченого багряного кольору. Такий геть не вбереже від дощу, та мені він вельми сподобався. У ньому я не просто мав доволі ефектний вигляд: ясна річ, він також мав купу вдалих кишеньок.

Отож я був одягнений, нагодований і оселився серед розкошів. Але, попри ці щедроти, вже наступного дня до опівдня крутився у своїх апартаментах, наче кіт у ящику. Мені аж свербіло вийти надвір, забрати лютню з ломбарду, довідатися, нащо мейрові знадобилася служба якоїсь розумної, красномовної, а головне — обачної людини.

Я придивився до мейра крізь прогалину в живоплоті. Він сидів на кам’яній лаві під тінистим деревом у своїх садах і завдяки вільним рукавам та жилету видавався справжнісіньким шляхетним паном. Він був убраний у кольори дому Алверонів: сапфіровий і жовтувато-білий, барву слонової кістки. Але його одяг, хоч і вишуканий, не був демонстративно розкішний. На мейрові був золотий перстень із печаткою, та інших прикрас не було. Порівняно з багатьма іншими людьми при його дворі мейр був одягнений майже просто.

Попервах через це видавалося, ніби Алверон зневажає придворну моду. Але невдовзі я зрозумів, у чому річ насправді. Його жовтувато-біла сорочка була кремова й бездоганна, а сапфіровий жилет — дуже яскравий. Я побився б об заклад, поставивши власні великі пальці, що їх надягали не більш як пів десятка разів.

Це було елегантною й дуже ефектною демонстрацією багатства. Мати змогу дозволити собі вишуканий одяг — це одне, але скільки коштує утримання гардероба, в якому геть ніщо не буває хоч трішечки зношеним? Я згадав слова графа Трепа про Алверона: «Багатий, як вінтський король».

Сам мейр мав практично такий самий вигляд, як раніше. Високий і худий. Частково сивий і бездоганно доглянутий. Я помітив, яке в нього стомлене обличчя, як у нього злегка тремтять руки, яка в нього поза. «Він здається старим, — мовчки подумав я, — але він не старий».

На дзвіниці почали вибивати годину. Я відступив від живоплоту й неспішно зайшов за поворот, щоб зустрітися з мейром.

Алверон кивнув, уважно оглядаючи мене холодними очима.

— Квоуте, я щиро сподівався, що ти прийдеш.

Я напівофіційно вклонився.

— Мені було приємно дістати від вас запрошення, ваша милосте.

Алверон жодним жестом не наказував мені сідати, тож я стояв собі далі. Підозрював, що він оцінює мої манери.

— Сподіваюся, ти не проти зустрічі надворі. Уже бачив сади?

— Ще не мав змоги, ваша милосте, — я вимушено сидів у своїх клятих кімнатах, доки він не послав по мене.

— Прошу, дозволь мені тут усе тобі показати, — він узявся за відполірований ціпок, що стояв притулений до тінистого дерева. — Я завжди вважав, що перебування на свіжому повітрі позитивно впливає на будь-які недуги, що мучать тіло, хоча інші з цим не згодні, — нахилився вперед, неначе зібравшись підвестись, але по його обличчю промайнула тінь болю і він із болем втягнув крізь зуби трохи повітря. «Хворий, — дійшло до мене. — Не старий, а хворий».

Я за мить опинився поряд із мейром і простягнув йому руку.

— Дозвольте, ваша милосте.

Мейр натягнуто всміхнувся.

— Якби я був молодший, то посміявся б із твоєї пропозиції, — зітхнув він. — Але гордість — це привілей сильних, — поклав на моє передпліччя худу долоню й зіп’явся на ноги, спершись на мене. — Натомість я маю задовольнитися люб’язністю.

— Люб’язність — це привілей мудрих, — невимушено відповів я. — Тож можна зауважити, що мудрість робить вас любим.

Алверон сухо реготнув і поплескав мене по передпліччю.

— Гадаю, так це буде трохи легше терпіти.

— Не хочете взяти ціпок, ваша милосте? — запитав я. — Чи ми підемо разом?

У нього вирвався такий самий сухий смішок.

— «Підемо разом». Делікатно сказано, — мейр узявся правою рукою за ціпок, тимчасом як його лівиця несподівано сильно схопилася за моє передпліччя.

— Пане й пані, — лайнувся він собі під носа. — Ненавиджу, коли хтось бачить, як я дибуляю. Але не так страшно спиратися на руку юнака, як кульгати самотужки. Жахливо, коли власне тіло підводить. Замолоду про таке не думається ніколи.

Ми пішли, і наша розмова затихла, поки ми прислухалися до плюскоту води у фонтанах і співу пташок у живоплотах. Раз у раз мейр звертав увагу на якусь статую й розповідав, котрий із його предків її замовив, створив чи (про це він розповідав уже тихішим, винуватим голосом) поцупив у чужих краях під час війни.

Ми проходи´ли садами майже годину. Алверон поступово став менше обтяжувати мені руку, а невдовзі вже спирався на мене більше для рівноваги, ніж заради опори. Ми проминули кількох шляхетних панів і пані, які кланялися чи кивали мейрові. Коли вони вже не могли нас почути, він розповідав, хто це, яке становище вони посідають при дворі, й долучав до цього одну-дві кумедні пліточки.

— Вони хочуть знати, хто ти, — промовив він, коли одна така парочка пройшла за живоплотом. — До вечора це стане єдиною темою для розмов. Ти посол із Реніру? Юний шляхтич, який прагне багатих володінь із дружиною на додачу? А може, ти мій давно загублений син, привіт із моєї шаленої молодості? — він тихенько захихотів і поплескав мене по руці. Можливо, Алверон вів би й далі, та він перечепився об кам’яну плиту, що стирчала, й мало не впав. Я хутко його спинив і посадовив на кам’яну лаву біля стежки.

— От напасть, — лайнувся він, явно знічений. — І на що це було би схоже: мейр борсається на спині, як той жук? — він сердито роззирнувся довкола, та ми, схоже, були самі. — Не зробиш послугу старому?

— Я у вашому розпорядженні, ваша милосте.

Алверон проникливо глянув на мене.

— Справді? Що ж, це дрібничка. Помовкуй про те, хто ти такий і які в тебе справи. Це дивовижно подіє на твою репутацію. Що менше ти їм розповідатимеш, то більшого всі від тебе хотітимуть.

— Я не розводитимуся про себе, ваша милосте. Але мені було б легше не розповідати про причину свого перебування тут, якби я знав, яка вона…

Лице Алверона набуло лукавого виразу.

— А й справді. Але це місце занадто публічне. Досі ти демонстрував гарне терпіння. Скористайся ним іще трішки, — він поглянув на мене. — Не зволиш провести мене до моїх апартаментів?

Я простягнув руку.

— Звісно, ваша милосте.

***

Повернувшись до своїх кімнат, я зняв із себе вишиту куртку й повісив її в різьбленому палісандровому гардеробі. Ці величезні меблі були оздоблені кедром і сандаловим деревом, пахощі яких витали в повітрі. Зі внутрішнього боку дверцят висіли великі бездоганні дзеркала.

Я пройшов підлогою з відшліфованого мармуру й сів на червону оксамитову канапу для відпочинку. Знічев’я замислився, як саме слід відпочивати на канапі. Не пригадував, щоб колись таким займався. Трохи помисливши, вирішив, що відпочивати на канапі — це, мабуть, майже як розслаблятись, але тоді, коли в кишені більше грошей.

Занепокоївшись, я зіп’явся на ноги й заходив кімнатою. На стінах висіли картини — майстерно виконані олійні портрети й пасторальні сценки. На одній стіні був величезний гобелен із дуже деталізованим зображенням масштабної морської битви. Він заволодів моєю увагою майже на пів години.

Я сумував за лютнею.

Заставити її було страшенно важко, все одно що відтяти собі руку. Я не сумнівався, що наступні десять днів буду сам не свій від тривоги, побоюючись, що не зможу її викупити.

Але мене ненароком заспокоїв сам мейр. У моєму гардеробі висіли шість комплектів одягу, досить вишуканого для будь-­якого лорда. Коли його доставили до моєї кімнати, я відчув, що розслабляюся. Побачивши його, я найперше подумав не про те, що тепер можна спокійно спілкуватися з придворним товариством. Я подумав, що в найгіршому разі можна вкрасти його, продати лахмітникові й дістати більш ніж удосталь грошей, щоб повернути лютню.

Звичайно ж, утнувши таке, я розірвав би всі зв’язки з мейром. Тоді вся моя мандрівка до Северена стала б безглуздою, а ще я так осоромив би Трепа, що той, можливо, більше зі мною не говорив би. Тим не менше, усвідомлення, що в мене є такий варіант, дало мені якусь дрібку влади над ситуацією. Цього було достатньо, щоб я не збожеволів від тривоги остаточно.

Я сумував за лютнею, та якби я дістав покровительство мейра, мій життєвий шлях ураз став би рівним і прямим. У мейра було достатньо грошей, щоб я продовжив навчання в Університеті. Його зв’язки могли допомогти мені з пошуком інформації про амірів.

А важливішою за все, ймовірно, була сила його імені. Якби мейр був моїм покровителем, я опинився б під його захистом. Батько Емброуза — наймогутніший барон у всьому Вінтасі, за дюжину кроків від корони. Зате Алверон — сам практично король. Наскільки спростилося б моє життя, якби Емброуз перестав невпинно вставляти мені палиці в колеса? Від такої думки паморочилося в голові.

Я сумував за лютнею, але все на світі має свою ціну. За можливість дістати покровительство мейра я був готовий зціпити зуби та просидіти один виток у нудьзі та тривозі, без музики.

Як виявилось, Алверон мав рацію щодо цікавості своїх придворних. Після того як він того вечора викликав мене до свого кабінету, чутки довкола мене спалахнули, наче пожежа в сухих кущах. Я міг зрозуміти, чому мейрові таке подобається. Це було все одно що спостерігати за народженням історій.

Наступного дня Алверон послав по мене знов, і невдовзі ми вдвох уже знову шпацирували садовими стежками. Його рука легко вляглася мені на передпліччя.

— Ходімо на південь, — мейр показав ціпком. — Я чув, невдовзі селас остаточно розквітне.

Ми звернули на стежці ліворуч, і він вдихнув.

— На світі є два різновиди влади: природжена й надана, — промовив Алверон, підказуючи мені тему сьогоднішньої розмови. — Природжена влада — це частина тебе самого. Надану владу жалують чи дарують інші люди, — він скоса поглянув на мене. Я кивнув.

Побачивши мою згоду, мейр повів далі:

— Природжена влада — річ очевидна. Фізична сила, — він поплескав мене по руці, на яку спирався. — Сила ума. Сила характеру. Все це ховається в людині. Це визначає нас. Визначає наші обмеження.

— Не зовсім, ваша милосте, — несміло заперечив я. — Людина завжди може вдосконалитися.

— Це нас обмежує, — твердо проказав мейр. — Однорукий чоловік ніколи не піде борюкатися на арені. Одноногий ніколи не побіжить так швидко, як людина з двома ногами.

— Адемський воїн, що має лиш одну руку, може бути смертоноснішим, аніж пересічний воїн, що має дві, ваша милосте, — відзначив я. — Попри свою ваду.

— Так, так, — сердито промовив мейр. — Ми можемо вдосконалюватися, тренувати тіло, навчати розум, ретельно чепуритися, — він провів рукою по бездоганній шпакуватій бороді. — Адже навіть зовнішність — це своєрідна влада. Проте обмеження є завжди. Однорукий чоловік може стати таким-сяким воїном, але не може грати на лютні.

Я повільно кивнув.

— Гарна заувага, ваша милосте. Наша влада має межі, які можна розширювати, але не нескінченно.

Алверон підняв один палець.

— Але це — лише перший різновид влади. Ми обмежені, лише якщо покладаємося на владу, яку маємо самі. Ще є та влада, яку дарують. Ти розумієш, що я маю на увазі під наданою владою?

Я на мить замислився.

— Податки?

— Гм-м, — здивовано вимовив мейр. — А це таки непоганий приклад. Ти вже багато замислювався про таке?

— Трішки, — зізнався я. — Але в такому ключі — ніколи.

— Це складно, — відповів він. Судячи з тону, моя відповідь його задовольнила. — А яка влада, на твою думку, більша?

Я думав усього секунду.

— Природжена, ваша милосте.

— Цікаво. Чому ти так стверджуєш?

— Тому що владу, яку маєте ви самі, неможливо забрати, ваша милосте.

— А… — він підняв довгий палець, неначе зібрався мене застерегти. — Але ж ми вже зійшлися на тому, що така влада надзвичайно обмежена. Надана влада не має меж.

— Не має меж, ваша милосте?

Алверон згідливо кивнув.

— Ну, має дуже мало меж.

Я все одно був незгоден. Мейр, напевно, помітив, як це відбилося на моєму обличчі, бо він нахилився до мене, щоб пояснити:

— Припустімо, що я маю ворога, молодого й сильного. Припустімо, що він украв у мене дещо — трохи грошей. Ти встигаєш за мною?

Я кивнув.

— Я, хай скільки тренуватимуся, не дорівняюся до задиристого двадцятирічного юнака. То що мені робити? Я намовляю одного зі своїх молодих і сильних друзів піти нам’яти йому вуха. З такою силою я можу досягти того, що інакше було б неможливо.

— Але замість цього ваш ворог міг би нам’яти вуха вашому другові, — відзначив я, коли ми завернули за ріг. Стежка перед нами завдяки трельяжу у формі арки перетворилася на затінений тунель із густим темно-зеленим листям.

— Припустімо, що в мене аж троє друзів, — виправився мейр. — Я раптом узяв і набув сили трьох людей! Мій ворог, навіть будучи дуже сильним, ніколи не зміг би стати аж таким сильним. Поглянь на селас. Мені кажуть, що його страшенно важко вирощувати.

Ми опинилися в затінку трельяжного тунелю, де під листям і аркою розквітали сотні темно-червоних пелюсток. Від них ішов солодкий, тремкий запах. Я легенько ковзнув рукою по одній із темно-червоних квіток. Вона була несказанно м’яка. Мені згадалася Денна.

Мейр повернувся до нашої теми.

— Хай там як, ти не вловлюєш суті. Надання сили — це лише один дрібний приклад. Є така влада, яка може бути лише подарованою.

Він ледь помітно показав на куточок саду.

— Бачиш отам компта Фарленда? Якби його спитали про його титул, він сказав би, що володіє ним. Заявив би, що це — така сама його частина, як його власна кров. Ба більше, частина його крові. Майже всякий шляхтич відповів би так само. Вони стверджували б, що родовід наділяє їх правом верховодити.

Мейр поглянув на мене з веселим блиском у очах.

— Але вони помиляються. Це не природжена влада, а надана. Я міг би забрати в нього землі та зробити його вуличним жебраком.

Алверон жестом підкликав мене ближче до себе, і я трохи нахилився.

— Ось тобі велика таємниця. Навіть мій титул, мої багатства, моя влада над людьми й землею. Це лише надана влада. Вона належить мені не більше, ніж сила твоєї руки, — він поплескав мене по долоні й усміхнувся мені. — Але я знаю цю відмінність і саме тому завжди на коні.

Він випрямився й заговорив нормальним голосом:

— Добрий день, компте. Чудовий день, щоб погрітися на сонечку, чи не так?

— Справді так, ваша милосте. Селас просто приголомшливий, — компт був кремезним чоловіком із жовнами й густими вусами. — Мої компліменти.

Коли компт остаточно проминув нас, Алверон продовжив:

— Ти помітив, як він похвалив мене за селас? А я ж за все життя навіть садової лопатки не торкнувся, — він скоса поглянув на мене. Його обличчя стало дещо самовдоволеним. — Досі вважаєш, що природжена влада краща?

— У вас переконливі аргументи, ваша милосте, — відповів я. — Однак…

— Тебе важко переконати. Тоді ще один, останній приклад. Ми можемо погодитися з тим, що я ніколи не зможу народити дитину?

— Гадаю, так цілком можна сказати, ваша милосте.

— Однак якщо певна жінка надасть мені право одружитися з нею, я можу народити сина. За допомогою наданої влади людина може зробитися швидкою, як кінь, сильною, як віл. Чи може так допомогти вроджена влада?

Тут я вже не міг сперечатися.

— Схиляюся перед вашою аргументацією, ваша милосте.

— Схиляюся перед твоєю мудрістю, що спонукала тебе її прийняти, — реготнув він. Тут садом розійшовся ледь чутний дзвін: вибило нову годину. — Ох, трясця, — промовив мейр, і його облич­чя спохмурніло. — Треба піти прийняти ту жахливу мікс­туру, бо інакше на Кодікуса цілий виток не буде управи, — я запитливо поглянув на нього, і він пояснив: — Він якимось робом довідався, що вчорашню дозу я вилив у нічну вазу.

— Ваша милосте, вам слід дбати про своє здоров’я.

Алверон набурмосився.

— Ти забагато на себе береш, — різко сказав він.

Я зашарівся від зніяковіння, та перепросити не встиг: він жестом наказав мені мовчати.

— Звісно, ти маєш рацію. Я знаю свої обов’язки. Але ти говориш достоту як він. Одного Кодікуса з мене досить.

Він зупинився й кивнув парі, що наближалася до нас. Чоловік був високий і гарний із себе, на кілька років старший за мене. Жінка була десь тридцятирічна, мала темні очі й витончені пустотливі вуста.

— Добрий вечір, леді Гесуа. Ваш батько, як я розумію, поправляється далі?

— О так, — відповіла вона. — Хірург каже, що він має встати до кінця витка, — вона перехопила мій погляд і ненадовго зазирну­ла мені в очі. Її червоні вуста вигнулися в багатозначній усмішці.

А тоді вона проминула нас. Я зрозумів, що трохи спітнів.

Якщо мейр і помітив це, то не став на це зважати.

— Жахлива жінка. Щовитка заводить нового чоловіка. Її батька було поранено на дуелі з есквайром Гіґтоном через «непристойну» заяву. Заява була правдива, та це мало що значить, коли шпаги вже оголено.

— А що сквайр?

— Помер наступного дня. Теж прикро. Він був хороший, просто не вмів притримати язика, — мейр зітхнув і підвів погляд на дзвіницю. — Як я вже казав… Одного лікаря мені цілком достатньо. Кодікус квокче наді мною, наче квочка. Ненавиджу вживати ліки, коли вже йду на поправку.

Мейрові того дня, схоже, і справді було краще. Під час прогулянки він, по суті, й не мусив спиратися на мою руку. Я відчував, що він спирається на мене лише для того, щоб ми мали змогу поговорити, перебуваючи так близько один до одного.

— Покращення вашого стану начебто незле доводить, що його допомога вас зцілює, — зауважив я.

— Так, так. Його зілля відганяють від мене хворобу на цілий виток. А часом — на кілька місяців, — він гірко зітхнув. — Але вони завжди повертаються. То що, мені пити зілля до скону?

— Можливо, потреба в них відпаде, ваша милосте.

— Я сам на це сподівався. Під час своїх нещодавніх мандрів Кодікус зібрав певні трави, що діяли просто чудово. Після остан­ньої його процедури я залишався здоровим майже рік. І думав, що нарешті звільнився від недуги, — мейр набур­мосився, опустивши погляд на свій ціпок. — І все ж я такий.

— Якби я міг хоч якось вам допомогти, ваша милосте, то допоміг би.

Алверон повернув голову, щоб зазирнути мені в очі. А за мить кивнув самому собі.

— Щиро в це вірю, — проказав він. — Просто надзвичайно.

Я зустрів Бредона на четвертий день перебування в Северені. Година була рання, та я вже ходив туди-сюди по кімнатах, ледь не божеволіючи з нудьги. Я вже поснідав, а до обіду залишалася не одна година.

За той день я вже зіткнувся з трьома придворними, що приходили мене розвідати. Я вправно розбирався з ними, за будь-якої нагоди завершуючи розмови. «То звідки ти, мій хлопчику?» Ой, самі знаєте, як воно буває. Мандри — така штука… «А батьки?» Власне кажучи, так. Вони в мене були. Навіть двоє. «Що привело тебе до Северена?» Передусім карета й четверо коней. Хоча мені довелося й походити на своїх двох. Це, знаєте, корисно для легень. «А що ти тут робиш?» Ясна річ, насолоджуюся приємними розмовами. Зустрічаюся з цікавими людьми. «Справді? А з ким?» Ну, з усякими людьми. Зокрема вами, лорде Превек. Ви просто неймовірна людина…

І так далі. Невдовзі навіть найсміливіші любителі чуток натомилися й пішли.

Найгірше ж було те, що ці короткі діалоги були б найцікавішою частиною мого дня, якби мене не викликав мейр. На той час ми вже розмовляли за легким обідом, тричі — під час коротких прогулянок у саду та один раз — уночі, коли більшість нормальних людей уже лежала б у ліжку. Двічі мене будив від міцного сну кур’єр від Алверона, коли небо починало забарвлюватися в досвітню блакить.

Я розумію, коли мене випробовують. Алверон хотів побачити, чи дійсно я готовий прибути до нього в будь-який несподіваний час, денний чи нічний. Він стежив за мною, щоб побачити, чи урветься мені терпець, чи роздратуюсь я через те, що він крутить мною як хоче.

Тож я грав у його гру. Був чарівливим і незмінно ввічливим. Приходив, коли він кликав, і йшов геть, щойно він закінчував зі мною говорити. Не ставив безпардонних запитань, не висував йому вимог, а решту дня скреготів зубами, ходив своїми занадто великими кімнатами та старався не думати про те, скільки ще днів є в мене, перш ніж виткова розписка на лютню втратить чинність.

Не дивно, що, почувши стукіт у двері на четвертий день, я кинувся до них. Я сподівався, що це — виклик від мейра, та тепер зрадів би чому завгодно, що могло б відвернути увагу.

Відчинивши двері, я побачив немолодого чоловіка, шляхетного до нутра кісток. Його, звісно, виказував одяг, але ще важливіше було те, що він носив своє багатство зі спокійною байдужістю людини, яка володіє ним від народження. Нові шляхтичі, ошуканці й багаті купці так просто не поводяться.

Наприклад, у лакея Алверона одяг був вишуканіший, аніж у половини панів, але Стейпс, попри всю свою самовпевненість, був схожий на пекаря, що вдягнувся у своє найкраще святкове вбрання.

Завдяки кравцям Алверона я був одягнений не гірше за інших. Кольори мені личили: трав’яна зелень, чернь, багрянець, а також срібні оздоби на манжетах і комірці. Однак я, на відміну від Стейпса, носив цей одяг із невимушеною легкістю шляхти. Нíде правди діти, від парчі свербіло. Нíде правди діти, через ті ґудзики, пряжки й нескінченні шари тканини кожен костюм був жорсткий і незручний, як шкіряна броня найманця. Але в ньому я будь-де спочивав, наче у другій шкірі. Просто це був костюм, а я грав свою роль так, як це може лише артист.

Як я вже сказав, я відчинив двері й побачив, що в коридорі стоїть немолодий пан.

— То це ти Квоут, так? — запитав він.

Я кивнув, дещо заскочений зненацька. Звичай на півночі Вінтасу вимагав послати поперед себе слугу, щоб попросити про зустріч. Кур’єр приносив записку та перстень з іменем шляхтича. Щоб попросити про зустріч зі шляхтичем, вищим за себе, треба було послати золотий перстень, людині приблизно рівній за рангом — срібний, а комусь нижчому за себе — залізний.

Я, звісно ж, не мав жодного рангу. Жодного титулу, жодних земель, жодних рідних і жодного родоводу. Я був справжнісінькою голотою, але тут цього не знав ніхто. Всі вважали, що таємничий рудько, який проводить час із Алвероном — це якийсь шляхтич, і моє походження та становище були темою багатьох дискусій.

Важливо ж було те, що мене ще не відрекомендували двору офіційно. Тому я не мав офіційного рангу. Тож мені завжди надсилали залізні персні. А проханням, які надсилають разом із залізним перснем, зазвичай не відмовляють, щоб, бува, не образити вищого за себе.

Тож побачити цього немолодого пана, що стояв за дверима, було доволі дивно. Він явно був шляхтичем, але прийшов нежданий і непроханий.

— Можеш звати мене Бредон, — сказав він, дивлячись мені в очі. — Умієш грати в так?

Я хитнув головою, не знаючи, як це сприймати.

Він тихенько, розчаровано зітхнув.

— Ах, гаразд, я можу тебе навчити.

Він тицьнув мені чорну оксамитову торбинку, і я взявся за неї обома руками. Вона здавалася повною дрібних гладеньких камінців.

Бредон зробив жест у себе за спиною, і в мою кімнату забігли двоє молодиків, які несли маленький столик. Я відійшов, щоб не потрапити їм під ноги, а Бредон слідом за ними чкурнув у двері.

— Поставте біля вікна, — наказав він їм, показуючи ціпком. — І принесіть стільці… Ні, стільці з перекладинами на спинках.

Одна коротка мить — і все було розставлено так, як йому подобалося. Двоє служників пішли, і Бредон повернувся до мене з винуватим обличчям.

— Сподіваюся, ти простиш стариганеві драматичне прибуття?

— Звісно, — люб’язно відповів я. — Будь ласка, сідайте.

Показав жестом на новий стіл біля вікна.

— Яка самовпевненість, — реготнув він і притулив свій ­ціпок до підвіконня. Сонячне світло відбилося від шліфованого срібного руків’я, виготовленого у формі вискаленої вовчої голови.

Бредон був немолодий. Аж ніяк не похилого віку, але, як на мене, вже міг бути дідусем. Його кольори взагалі не були кольорами: просто попелясто-сірий і вугільно-темний. Волосся й борода в нього були чисто білі й повсюди підстрижені до однакової довжини, тож утворювали рамку для його обличчя. Сидячи на місці та глипаючи на мене своїми жвавими карими очима, він нагадував мені сову.

Я сів навпроти нього та знічев’я замислився, як він намагатиметься виманити в мене інформацію. Він явно приніс якусь гру. Можливо, спробує виграти інформацію в мене. Принаймні це буде новим підходом…

Бредон усміхнувся мені. Усмішка була чесна, і я зрозумів, що відповідаю на неї, а тоді збагнув, що роблю.

— У тебе вже, напевно, зібралася чимала колекція перснів, — сказав він.

Я кивнув.

Він із цікавістю нахилився вперед.

— Ти не дуже був би проти, якби я їх оглянув?

— Аж ніяк, — я пішов до іншої кімнати й виніс пригорщу перснів, які висипав на стіл.

Він оглянув їх, киваючи самому собі.

— На тебе напосілися всі наші найкращі пліткарі. Вестон, Превек і Теменлові — поспитали щастя всі, — коли він побачив ім’я на іншому персні, його брови підскочили вгору. — Превек — двічі. І нікому з них не вдалося витягнути з тебе й дрібки чогось. Навіть сякого-такого натяку.

Бредон позирнув на мене.

— Це показує мені, що ти міцно тримаєш язика за зубами й до того ж добре вмієш це робити. Будь певен: я прийшов сюди не в якійсь марнославній спробі розвідати твої таємниці.

Я не зовсім йому вірив, але це приємно було чути.

— Визнаю, приємно це чути.

— Ненадовго відступлю від теми, — невимушено сказав він, — і зауважу, що персні заведено лишати у вітальні, біля дверей. Їх демонструють як прикмету статусу.

Цього я не знав, але зізнаватися в цьому не бажав. Моє незнання звичаїв місцевого двору показало б їм, що я або іноземець, або не належу до панства.

— Насправді пригорща заліза не свідчить про жоден статус, — зневажливо мовив я.

Граф Треп пояснив мені основні звичаї, що стосувалися перснів, до мого від’їзду з Імрі. Але він був не з Вінтасу і, ясна річ, не знав тонкощів.

— Частка правди в цьому є, — спокійно мовив Бредон. — Але це не вся правда. Золоті персні вказують на те, що нижчі за тебе стараються добутися твоєї ласки. Срібло вказує на здорові робочі відносини з рівними, — він розклав персні рядком на столі. — Зате залізо означає, що ти привернув увагу вищих за себе. Воно вказує на те, що ти бажаний.

Я повільно кивнув і сказав:

— Ну звісно. Будь-який перстень від мейра буде залізним.

— Саме так, — кивнув Бредон. — Мати перстень від мейра — ознака великої ласки, — він посунув персні до мене по гладенькому мармуровому столу. — Але тут такого персня нема, і це вже дещо означає.

— Схоже, ви самі знайомі з придворними інтригами, — відзначив я.

Бредон заплющив очі та стомлено кивнув на знак згоди.

— Полюбляв їх замолоду. Навіть мав своєрідну владу в таких речах. Але тепер не мушу плести жодні інтриги. Це робить такі маневри нецікавими, — він іще раз поглянув на мене, зазирнувши просто в очі. — Зараз мої смаки простіші. Я подорожую. Насолоджуюся винами й розмовами з цікавими людьми. Навіть почав учитися танців.

Бредон іще раз усміхнувся — тепло — й постукав кісточкою пальця по дошці.

— Однак понад усе я люблю грати в так. Щоправда, знаю небагато людей, яким вистачає часу чи розуму, щоб грати в цю гру як годиться, — він поглянув на мене, здійнявши брову.

Я завагався.

— Здавалося б, людина, що добре знається на витонченому мистецтві ведення розмови, могла б нишком витягувати інформацію зі своєї жертви під час тривалих теревенів знічев’я.

Бредон усміхнувся.

— Завдяки іменам на цих перснях я здогадуюся, що ти бачив лише найкрикливіших і найхапкіших із-поміж нас. Ти ревно оберігаєш свої таємниці, хай які вони, і тебе можна зрозуміти, — він нахилився вперед. — А натомість подумай ось про що. Ті, хто звертався до тебе, подібні до сорок. Вони скрекочуть і вимахують крилами довкола тебе, сподіваючись ухопити щось яскраве й віднести це додому, — зневажливо закотив очі. — Який із цього зиск? Мабуть, трохи скандальної слави у вузьких колах. Нетривале вивищення перед такими, як вони самі, крикливими пліткарями.

Бредон провів рукою по сивій бороді.

— Я не сорока. Я не потребую нічого блискучого й не цікавлюся думкою пліткарів. Я граю менш помітно й на більш віддалену перспективу, — він заходився розв’язувати шворку на чорному оксамитовому мішечку. — Ти людина недурна. Я знаю це, бо мейр не марнує часу на дурнів. Знаю, що ти або добувся в мейра ласки, або маєш шанс добутися цієї ласки. Тож ось мій план, — він знову тепло всміхнувся. — Хочеш почути мій план?

Я зрозумів, що несвідомо сам почав усміхатись, як і раніше.

— Це було б надзвичайно люб’язно з вашого боку.

— Мій план такий: підлеститися до тебе зараз. Я стану корисним і цікавим. Надаватиму можливість поговорити та скоротати час, — він висипав на мармуровий стіл купку округлих камінців. — А тоді, коли твоя зоря зійде на небосхилі мейра, в мене може з'явитися несподівано корисний друг, — Бредон заходився сортувати камінці за кольором. — А якщо твоя зоря все ж не зійде, я однаково матиму з цього кілька партій у так.

— Також вашій репутації, гадаю, не нашкодять кілька годин, проведених наодинці зі мною, — зауважив я. — Річ у тім, що всі інші мої розмови були безплідні й навряд чи могли протривати довше за чверть години.

— І в цьому теж є частка правди, — сказав він, почавши розставляти камінці. Його допитливі карі очі знову мені всміхнулись. — О так, гадаю, грати з тобою буде доволі весело.

***

Наступні кілька годин я вчився грати в так. Це сподобалося б мені, навіть якби я не божеволів від неробства. Так — це одна з найкращих ігор: правила прості, стратегія складна. Бредон спритно здолав мене в усіх п’яти партіях, які ми зіграли, але я можу з гордістю сказати, що він жодного разу не здолав мене двічі в один спосіб.

Закінчивши п’яту партію, він відкинувся назад і вдоволено зітхнув.

— Ця партія вже була непогана. Ось у цьому кутику ти вчинив розумно, — Бредон поворушив пальцями, показуючи на край дошки.

— Недостатньо розумно.

— І все-таки розумно. Просто знай: те, що ти спробував зробити, називається «падіння струмочника».

— А як називається прийом, завдяки якому ви від цього ухилилися?

— Я називаю його «захист Бредона», — відповів він і по-молодецьки всміхнувся. — Але так я називаю будь-який маневр, у ході якого виплутуюся зі скрутного становища, проявляючи надзвичайну тямущість.

Я засміявся і знову заходився розділяти камінці.

— Ще раз?

Бредон зітхнув.

— На жаль, у мене призначена зустріч, якої не можна уникнути. Мені не треба мчати за двері, але часу ще на одну партію в мене немає. Принаймні годящу.

Заходившись збирати камінці в оксамитову торбинку, він окинув мене поглядом карих очей.

— Не буду ображати тебе, питаючи, чи знайомий ти з місцевими звичаями, — сказав Бредон. — Однак я подумав, що можу дати тобі кілька загальних порад: а ну ж як вони стануть тобі у пригоді? — він усміхнувся мені. — Звісно, найкраще буде їх послухати. Відмовившись, ти покажеш, що знаєш про таке.

— Звісно, — промовив я з незворушним обличчям.

Бредон висунув шухляду в столі й витягнув пригорщу залізних перснів, які ми прибрали, щоб звільнити дошку для своєї гри.

— Представлення перснів має глибоке значення. Скажімо, якщо вони безладно накидані в миску, це вказує на відсутність інтересу до соціальних аспектів двору.

Він розклав персні так, щоб мені було видно вигравірувані на них імена.

— Якщо вони дбайливо розкладені, це показує, що ти пишаєшся своїми зв’язками, — Бредон підвів погляд і всміх­нувся. — Так чи інакше, новоприбулих зазвичай лишають наодинці у вітальні, користуючись якимось приводом. Це дає їм змогу перебирати твою колекцію, щоб задовольнити цікавість.

Знизавши плечима, Бредон підсунув персні до мене.

— Ти, звісно, завжди пропонував повернути ці персні власникам, — вимовив він так, щоб це не прозвучало як запитання.

— Звісно, — чесно сказав я. Треп знав про це.

— Так найввічливіше, — Бредон підвів погляд на мене. Його карі очі, що визирали з ореолу білого волосся й бороди, скидалися на совині. — Ти носив якісь із них на людях?

Я продемонстрував оголені руки.

— Носіння персня може вказувати на борг або на намагання добутися ласки, — він подивився на мене. — Якщо мейр раптом відмовиться забрати в тебе свій перстень, це вказуватиме на те, що він бажає зробити зв’язок із тобою дещо більш офіційним.

— А якщо я не носитиму персня, це вважатиметься за образу, — сказав я.

Бредон усміхнувся.

— Може, й так. Демонструвати перстень у вітальні — це одне, а демонструвати його на руці — зовсім інше. Якщо людина носить перстень від вищого за себе, це може видатися доволі безцеремонним. Також, якби ти прийшов до мейра, надівши перстень від іншого шляхтича, він міг би на це образитися. Неначе хтось уполював тебе без дозволу в його лісі.

Бредон відкинувся на спинку стільця.

— Я говорю про все це узагальнено, — додав він, — бо підозрюю, що ця інформація вже добре тобі відома, а ти ґречно дозволяєш старій людині поплескати язиком.

— А може, я досі оговтуюся після низки приголомшливих поразок у так, — відповів я.

Він відмахнувся від моїх слів, і я помітив, що на його пальцях немає жоднісінького персня.

— Ти швидко до нього призвичаївся — як то кажуть, наче барон до борделю. Гадаю, десь за місяць тебе стане непрос­то побити.

— От тільки зачекайте, — промовив я. — Я здолаю вас уже в наступній партії.

Бредон реготнув.

— Приємно це чути, — він сягнув у кишеню й витягнув іще одну, меншу торбинку з оксамиту. — Також я приніс тобі маленький даруночок.

— Та не варто… — задумливо відповів я. — Ви вже й так пів дня мене розважали.

— Будь ласка, — промовив він і пересунув торбинку через стіл. — Я мушу наполягти. Вони твої без зобов’язань, оренди чи застави. Я роблю цей подарунок із власного вибору.

Я перевернув торбинку, і на мою долоню з дзенькотом висипалися три персні. Золотий, срібний і залізний. На кожному було витравлене моє ім’я: «Квоут».

— До мене дійшла чутка, що твій багаж утрачено, — додав Бредон. — І я подумав, що вони можуть стати у пригоді, — він усміхнувся. — Особливо якщо ти бажаєш іще раз зіграти в так.

Я покрутив персні на долоні, знічев’я замислившись, який золотий перстень насправді: повністю із золота чи просто оздоб­лений ним.

— А який перстень я мав би послати своєму новому знайомому, якби забажав його товариства?

— Ну… — поволі заговорив Бредон. — Це дійсно складно. Стрімко й неґречно вломившись до твоїх кімнат, я злегковажив належним знайомством і не повідомив тобі про свої титул і ранг, — його карі очі серйозно вдивилися в мої.

— А з мого боку питати про таке було би страшенно неввічливо, — поволі додав я, не зовсім розуміючи, до чого він веде.

Бредон кивнув.

— Тож поки що ти маєш уважати, буцімто я не маю чи то титулу, чи то рангу. Це ставить нас у цікаве становище: тебе не представлено двору, а мене не представлено тобі. Через це з твого боку було б доречно послати мені срібний перстень, якби ти колись у майбутньому захотів пообідати зі мною чи милостиво програти ще одну партію в так.

Я покрутив срібний перстень між пальцями. Якщо я по­шлю його Бредонові, піде поголос, буцімто я вважаю себе приблизно рівним йому за рангом, а що в нього за ранг, я гадки не мав.

— Що скажуть люди?

Його очі трохи заіскрились.

— А й справді, що?

***

Тож дні минали далі. Мейр викликав мене до себе заради вишуканих бесід. Шляхтичі-сороки надсилали свої візитівки й персні, а за це діставали ґречну відсіч у розмовах.

Я не божеволів від нудьги в чотирьох стінах лише завдяки Бредонові. Наступного дня я послав йому свій новий срібний перстень із візитівкою, на якій було написано: «До ваших послуг. Мої кімнати». П’ять хвилин по тому він прибув зі своїм столом для гри в так і торбинкою камінців. Запропонував повернути мені перстень, і я якомога люб’язніше його прийняв. Був би не проти, якби Бредон залишив його собі. Але він знав, що такий у мене лиш один.

Наша п’ята партія урвалася, коли мене викликав мейр. На відшліфованій срібній таці кур’єра темнів його залізний перстень. Я перепросив Бредона й помчав до садів.

Того ж вечора Бредон послав мені свій срібний перстень і візи­тівку зі словами: «Після вечері. Твої кімнати». Я написав на візитівці: «З радістю», — і відіслав її назад.

Коли Бредон прийшов, я запропонував повернути йому перстень. Він ґречно відмовився, і перстень приєднався до решти викладених у мисці біля моїх дверей. Там усім було видно, як він виблискує ясним сріблом серед пригорщі заліза.

Мейр не викликав мене вже два дні.

Я застряг у своїх кімнатах і мало не ошалів від нудьги й роздратування. Найгірше було те, що я не знав, чому мейр мене не викликає. Він заклопотаний? Я його образив? Я міркував, чи не послати йому візитівку разом із золотим перснем, отриманим від Бредона. Але якщо Алверон випробовував моє терпіння, це могло бути тяжкою помилкою.

Однак мені урвався терпець. Я приїхав сюди, щоби здобути покровителя чи бодай якусь допомогу в гонитві за амірами. А нара­зі за всю службу в мейра спромігся лише остаточно сплющити дупу. Якби не Бредон, то присягаюся, мені вже піна з рота йшла б.

Навіть гірше: всього два дні — і моя лютня та чудовий футляр від Денни стали би власністю іншої людини. Я сподівався, що до цього часу добудуся достатньої ласки від мейра, аби мати змогу попросити в нього гроші, потрібні, щоб викупити їх у ломбарді. Я хотів, щоб мейр був моїм боржником, а не навпаки. Коли стаєш боржником комусь зі шляхти, звільнитися від цього боргу надзвичайно важко.

Але якщо відсутність виклику від Алверона на щось указувала, то я, вочевидь, аж ніяк не добувся його ласки. Я перебирав спогади, намагаючись зрозуміти, що такого міг бовкнути під час нашої останньої розмови, щоб його образити.

Я витягнув із шухляди візитівку й тепер намагався вигадати ґречний спосіб попросити в мейра грошей. Однак тут у двері постукали. Вирішивши, що це мені зарано принесли обід, я попросив служника залишити його на столі.

Запала багатозначна тиша, що вирвала мене з задуми. Я помчав до дверей і з величезним подивом уздрів, що за порогом стоїть мейрів лакей, Стейпс. Раніше запрошення від Алверона завжди доставляв кур’єр.

— Мейр бажає вас бачити, — промовив він.

Я помітив, що лакей якийсь замучений. Очі в нього були втомлені, наче він недосипав.

— У саду?

— У своїх кімнатах, — відповів Стейпс. — Я проведу вас туди.

Якщо вірити придворним пліткарям, Алверон рідко приймав відвідувачів у своїх кімнатах. Пішовши слідом за Стейп­сом, я мимоволі відчув полегшення. Немає нічого гіршого за чекання.

***

Алверон сидів на великій перині, зіпершись на подушки. Він здавався блідішим і худішим, аніж тоді, коли я бачив його минулого разу. Очі в нього залишались ясними та проникливими, але того дня в них було й дещо інше, якесь тяжке почуття.

Він показав жестом на стілець неподалік.

— Квоуте! Заходь. Сідай, — голос у нього теж ослаб, але в ньому все одно відчувалася владність. Я сів біля ліжка Алверона й відчув, що зараз недоречно дякувати йому за честь.

— Квоуте, знаєш, скільки мені років? — запитав він без передмов.

— Ні, ваша милосте.

— А яким був би твій здогад? Наскільки старим я здаюся? — я знову вловив тяжке почуття в його очах: гнів. Гнів, який тлів, подібно до розпеченого вугілля під тонким шаром попелу.

Мій розум завзято запрацював, намагаючись вирішити, як відповісти найкраще. Я не хотів ризикувати образити мейра, та лестощі, позбавлені надзвичайної витонченості і вправності, його дратували.

Отже, залишається останній варіант. Чесність.

— П’ятдесят один рік, ваша милосте. Можливо, п’ятдесят два.

Він повільно кивнув. Його гнів начебто вщух, як далекий грім.

— Не треба питати про свій вік молодих. Мені сорок, і наступного витка в мене день народження. Однак ти маєш рацію: вигляд у мене на всі п’ятдесят. Дехто навіть міг би сказати, що ти ще великодушно висловився, — він із відсутнім виглядом при­гладив долонями ковдри. — Старіти дочасно — це жахливо.

Алверон заціпенів від болю та скривився. За мить біль минувся, і він глибоко вдихнув. Його лице вкрилося ледь помітним шаром поту.

— Не знаю, як довго зможу з тобою говорити. Здається, мені сьогодні ведеться не надто добре.

Я підвівся.

— Привести Кодікуса, ваша милосте?

— Ні, — різко сказав він. — Сядь.

Я сів.

— Ця клята хвороба підкралася до мене минулого місяця, зіста­ривши мене на кілька років і змусивши мене це відчути. Я все життя дбав про свої землі, та одним знехтував. Я не маю сім’ї, не маю спадкоємця.

— Ви збираєтеся знайти дружину, ваша милосте?

Алверон безвільно опустився на подушки.

— Чутка нарешті розійшлася, так?

— Ні, ваша милосте. Я здогадався про це з того, що ви казали під час деяких розмов.

Він проникливо поглянув на мене.

— Чесно? Здогадався, а не дізнався з чуток?

— Чесно, ваша милосте. Чутки існують — їх повен двір, вибачте за вислів.

— «Повен двір». Гарно сказано, — він усміхнувся — кволо, ледь помітно.

— Але здебільшого вони стосуються якогось таємничого гостя із заходу, — я злегка вклонився, не встаючи зі стільця. — Про шлюб — нічого. Усі вважають вас першим парубком світу.

— А… — вимовив Алверон, і на його обличчі відбилося полегшення. — Колись це було так. Батько спробував одружити мене, коли я був молодшим. Тоді я доволі вперто не бажав одружуватися. Ось іще одна проблема зі владою. Якщо її в тебе забагато, люди не наважуються вказувати на твої помилки. Влада може бути жахливою.

— Мабуть, так, ваша милосте.

— Вона позбавляє людину вибору, — додав він. — Надає певні можливості, та водночас забирає інші. Моє становище, м’яко кажучи, непросте.

Я за своє життя надто часто ходив голодним, щоб дуже спів­переживати шляхті. Однак мейр лежав такий блідий і кволий, що я відчув, як у мені спалахнуло співчуття.

— І що ж це за становище, ваша милосте?

Алверон не без зусиль сів прямо, спершись на подушки.

— Якщо вже одружуватися, то з годящою кандидаткою. Людиною з гарної сім’ї, як у мене. Ба більше, цей шлюб не може бути взято з розрахунку. Дівчина повинна бути досить молодою, щоб… — він прокашлявся. Звук вийшов тихим і глухим. — Народити спадкоємця. Якщо буде змога, то кількох, — Алверон підвів погляд на мене. — Вже розумієш, у чому моя проблема?

Я поволі кивнув.

— Лише в загальних рисах, ваша милосте. Скільки таких доньок є?

— Заледве кілька, — відповів Алверон. У його голосі з’явилося щось подібне до давнього вогню. — Але це не може бути одна з тих дівчат, що перебувають під владою короля. Пішаків у переговорах і додатків до угод. Моя родина боролася за збереження своїх необмежених повноважень від заснування Вінтасу. Я не вестиму перемовин із тим негідником Родеріком заради дружини. Не віддам йому ні крихти влади.

— І скільки жінок не перебуває під владою короля, ваша милосте?

— Одна, — це слово нагадувало свинцеву гирку. — І це ще не найгірше. Ця жінка ідеальна в усьому. Сім’я в неї поважна. Сама вона освічена. Молода. Вродлива, — останнє слово, схоже, далося йому важко.

— За нею упадає ціла зграя закоханих придворних, дужих молодих чоловіків із медовими язиками. Вони жадають її з усіх можливих причин: через ім’я, через землі, через розум, — він зробив чималу паузу. — І як вона має відреагувати на залицяння хворого стариганя, який ходить із ціпком — якщо, звісно, взагалі ходить? — він скривив вуста так, наче ці слова були гіркі.

— Але ж ваше становище неодмінно… — заговорив я.

Алверон підняв руку й поглянув мені просто в очі.

— Ти одружився б із жінкою, яку купив?

Я опустив погляд.

— Ні, ваша милосте.

— Я теж ні. Думка про те, щоб умовити цю дівчину на одруження, скориставшись становищем… огидна.

Ми трохи помовчали. Я дивився, як за вікном двоє вивірок ганяються одна за одною довкола високого стовбура ясена.

— Ваша милосте, якщо я допомагатиму вам залицятися до цієї дами… — я відчув жар мейрового гніву, ще навіть не повернувшись до нього. — Перепрошую, ваша милосте. Я забагато на себе взяв.

— Отже, це знову твій здогад?

— Так, ваша милосте.

Якусь мить він неначе боровся із самим собою. А тоді зітхнув, і напруження в кімнаті спало.

— Це я мушу тебе перепрошувати. Від цього дряпучого болю мені уривається терпець, а ще я не звик обговорювати особис­ті питання з незнайомцями, тим паче тоді, коли вони вгадують їх потай від мене. Розкажи мені про решту своїх здогадів. Якщо потрібно, будь зухвалим.

Мені стало трохи легше дихати.

— Я здогадуюся, що ви хочете побратися з цією жінкою. Перед­усім для того, щоб виконати свій обов’язок, але також і з кохання до неї.

Знову запала тиша — не така страшна, як попереднього разу, та все-таки напружена.

— Кохання, — поволі проказав мейр, — це слово, яким зло­вживають дурні. Вона, безумовно, варта кохання. А я відчуваю симпатію до неї, — він зніяковів. — Більше нічого я не скажу, — повернувся в мій бік. — Я можу розраховувати на твою обачність?

— Звісно, ваша милосте. Але нащо так це приховувати?

— Я волію діяти, коли забажаю сам. Чутки спонукають нас до дій тоді, коли ми ще не готові, або псують ситуацію тоді, коли вона ще не зовсім доречна.

— Розумію. Як звати цю даму?

— Мелуан Леклесс, — обережно вимовив мейр. — Отож я особисто дізнався, що ти харизматичний і маєш гарні манери. Ба більше, граф Треп запевняє мене, що ти чудово вига­дуєш і граєш пісні. А саме це мені й потрібно. Чи підеш ти до мене на таку службу?

Я завагався.

— І як саме ваша милість користуватиметься моїми по­слугами?

Він скептично поглянув на мене.

— Як на мене, це мало би бути цілком очевидно для людини, що так гарно про все здогадується.

— Я знаю, що ви, ваша милосте, сподіваєтеся позалицятися до дами. Але не знаю як. Хочете, щоб я склав один-два лис­ти? Писав їй пісні? Чи я лізтиму на балкони при світлі місяця, щоб залишати квіти в неї на підвіконні? Танцюватиму з нею в масці, називаючись вашим іменем? — я слабко йому всміхнувся. — Ваша милосте, з мене не бозна-який танцюрист.

Алверон розсміявся глибоким щирим сміхом, але хоч він і прозвучав радісно, я здогадався, що сміятися мейрові боляче.

— Я більше думав про перші два пункти, — зізнався він і з важкими повіками знов опустився на подушки.

Я кивнув.

— Ваша милосте, мені знадобиться дізнатися про неї більше. Намагатися залицятися до жінки, не знаючи її, було б гірше ніж дурістю.

Алверон стомлено кивнув.

— Елементарне тобі може пояснити Кодікус. Він чимало знає про історію родин. Родина — це фундамент, на якому стоїть людина. Якщо ти залицятимешся до неї, тобі потрібно буде знати її походження, — він жестом підкликав мене до себе та простягнув залізний перстень. Затримавшись у повітрі, його рука затремтіла від натуги. — Покажи оце Кодікусу, і він здогадається, що ти від мене.

Я швидко взяв перстень.

— Він знає, що ви плануєте одружитися?

— Ні! — Алверон різко розплющив очі. — Нікому про це не кажи! Вигадай якусь причину для своїх запитань. Піди та принеси мої ліки.

Він відкинувся назад і заплющив очі. Йдучи, я почув, як він кволо промовляє:

— Іноді її не надають свідомо, іноді її не надають добровільно. Тим не менше… вся влада.

— Так, ваша милосте, — відповів я, та він поринув у неспокійний сон іще до того, як я вийшов із кімнати.

Покинувши мейрові кімнати, я замислився, чи не послати поперед себе до Кодікуса кур’єра зі своєю візитівкою та перснем. А тоді відмовився від цієї думки. Я ж виконую доручення для мейра. Це вже точно має виправдати незначне порушення етикету.

Завдяки численним чуткам я знав, що арканіст Алверона постійно перебуває при дворі мейра вже понад десятиліття. Але я гадки не мав, чого від цієї людини чекати, — тільки знав, що він живе в одній із південних веж маєтку.

Я постукав у товсті дерев’яні двері.

— Стривайте, — долинув тихий голос. Стало чути, як хтось відсуває засув, двері відчинились, і за ними показався худий чолов’яга з довгим яструбиним носом і кучерявим чорним волоссям. Він був убраний у довгий темний одяг, який чимось нагадував мантію майстра. — Так?

— Я тут замислився, чи не можна забрати у вас трохи часу, пане, — проказав я. Моє збентеження було вдаваним лише наполовину.

Він окинув мене поглядом і зауважив мій вишуканий одяг.

— Приворотними зіллями не займаюся. Таке можна знайти в Нижньому Северені, — важкі двері почали мало-помалу зачинятися. — Хоча вам, на мою думку, краще підійшли би трохи танців і кілька троянд.

— Я тут з іншої причини, — швидко відповів я. — Власне кажучи, з двох причин. По-перше, заради мейра, по-друге, за­ради себе.

Я підняв руку, показуючи залізний перстень на долоні. З лицьового боку персня було нанесено ясним золотом ім’я Алверона.

Двері припинили зачинятися.

— Тоді заходьте, — промовив Кодікус.

Кімната скидалася на маленький Університет в одному приміщенні. У знайомому червоному світлі симпатичних ламп виднілися полиці з книжками, столи, заставлені крученим скляним посудом, а у віддаленому кінці я розгледів щось схоже на маленьку пічку чи тигель, наполовину заховане за вигнутою стіною вежі.

— Боже милостивий! — вигукнув я та прикрив рота однією рукою. — Це дракон? — показав на величезне опудало крокодила, що звисало з однієї з балок попід стелею.

Майте на увазі: деякі арканісти стережуть свою територію ревніше за акул, особливо ті, кому вдалося добутися таких розкішних придворних посад. Я гадки не мав, як Кодікус може відреагувати на юного студента-арканіста на своїй території, тож вирішив, що безпечніше зіграти роль приємно дурнуватого, нешкідливого панича.

Кодікус зачинив за мною двері й захихотів.

— Ні. Це алігатор. Запевняю, цілком безпечний.

— Він мене трохи наполохав, — сказав я. — Яка користь від такої штуки?

— Чесно? — він підвів погляд на опудало. — Насправді я не знаю. Воно належало арканістові, який жив тут до мене. Викидати його було якось шкода. Цей екземпляр вражає, чи не так?

Я нервово зиркнув на опудало.

— Авжеж.

— І що ж то за справи, про які ви казали? — Кодікус показав жестом на велике крісло з подушками й умостився у схожому кріслі навпроти мене. — На жаль, у мене всього кілька хвилин перед іншими клопотами. А доти мій час належить вам… — він запитливо стих.

Я бачив, що Кодікус чудово знає, хто я такий: таємничий молодик, із яким зустрічався мейр. Я здогадувався, що йому не менше за інших кортить довідатися, чому я в Северені.

— Квоут, — відрекомендувався я. — Власне кажучи, половина моїх справ — це ліки для мейра, — я помітив між його бровами невелику роздратовану складку й поквапився заперечити його думки. — Я перед цим розмовляв із мейром, — тут я зовсім ненадовго замовк, неначе дурнувато пишався цим. — А він попросив мене принести йому ліки, коли я поговорю з вами.

Складка зникла.

— Звісно, — невимушено промовив Кодікус. — Тоді я не муси­тиму йти до його кімнат. Але яке питання ви бажали обговорити?

— Ну, — я захоплено нахилився вперед, — я цікавлюсь історією шляхетних родин Вінтасу. Розумієте, я думаю про написання книжки.

— Генеалогії? — я помітив, як його очі затуманилися від нудьги.

— О ні! Генеалогій уже задосить. Я думав про збірку оповідей, пов’язаних із видатними родинами, — я неабияк пишався цією брехнею. Вона не лише пояснювала, чому мене цікавить родина Мелуан, а й давала мені привід проводити стільки часу з мейром. — Історія часто буває вельми сухою, зате оповіді подобаються всім.

Кодікус кивнув сам собі.

— Розумна думка. Книжка могла б вийти цікавою.

— Я писатиму короткі історичні довідки для кожної родини в якості вступу до оповідок. Мейр згадував, що ви неабиякий авторитет у тому, що стосується давніх родин, і сказав, що зрадіє, якщо я до вас завітаю.

Цей комплімент справив бажаний ефект, і Кодікус трішечки надувся від гордощів.

— Не знаю, чи вважав би себе авторитетом, — мовив він із фальшивою скромністю, — але я таки трохи історик, — поглянув на мене, здійнявши брову. — Ви маєте розуміти, що самі родини, напевно, були б кращим джерелом інформації.

— Начебто так, — відповів я, позирнувши скоса, — але найцікавішими історіями про себе родини часто діляться неохоче.

Кодікус широко всміхнувся.

— Гадаю, що так, — його усмішка так само швидко померк­ла. — Але я певен, що не знаю жодної такої оповідки про родину мейра, — серйозно додав він.

— О ні, ні, ні! — я замахав руками в завзятому запере­ченні. — Мейр — це особливий випадок. Я й не мріяв би… — я замовк і помітно глитнув. — Я сподівався, що ви, можливо, зумієте просвітити мене стосовно родини Леклессів. Про них я ні­чого не відаю.

— Справді? — здивовано сказав Кодікус. — Вони втратили колишні позиції, зате є справжньою скарбницею історій, — його погляд зосередився на чомусь далекому, і він розгублено застукав пальцями по губах. — Як щодо такого? Я підчитаю їхню істо­рію, а ви приходьте завтра, щоб поговорити довше. Мейрові вже майже час приймати ліки, і відкладати це не варто.

Він зіп’явся на ноги й почав закочувати рукави.

— Є одна річ, яку я можу згадати відразу, якщо ви не проти, щоб я теревенив, готуючи мейрові ліки.

— Я ніколи не бачив, як створюють зілля, — завзято промовив я. — Якщо це не надто відвертатиме вашу увагу…

— В жодному разі. Я міг би приготувати його хоч уві сні, — Кодікус зайшов за робочий стіл і запалив дві свічки з блакитним полум’ям. Я постарався вдати, ніби досить вражений, хоч і знав, що вони лише для краси.

Кодікус витрусив трохи сушеного листа на маленькі ручні терези та зважив.

— Ви не проти додавати до своїх досліджень чутки?

— Якщо вони цікаві, то ні.

Затихши, він обережно відміряв трохи прозорої рідини з пляшки зі скляним корком.

— Як я розумію, родина Леклессів має фамільну реліквію. Ну, не зовсім фамільну реліквію, але певну дуже давню річ часів початку їхнього родоводу.

— Це не велика дивовижа. У старих родин повно фамільних реліквій.

— Цить! — сердито промовив він. — Тут усе не так просто.

Він вилив рідину на пласку свинцеву миску, ззовні прикрашену якимись неоковирними витисненими символами. Рідина забулькала й зашипіла, наповнюючи повітря легким, але їдким запахом.

Кодікус перелив рідину в металеву миску над свічками. Далі додав сухий лист, дрібку чогось і мірку білого порошку. Плюснув трохи рідини (як я вирішив, просто води), перемішав і вилив те, що вийшло, крізь фільтр у прозору скляну пляшечку, а тоді закрив її корком.

Кодікус продемонстрував мені результат: прозору рідину бурштинового кольору з легким зеленкуватим відтінком.

— Ось. Нагадайте йому, що це треба випити повністю.

Я взяв теплу пляшечку.

— Що це за фамільна реліквія?

Кодікус сполоснув руки в порцеляновій мисці й потрусив ними, щоб висушити.

— Я чув, що в найдавнішій частині земель Леклессів, у найдавнішій частині маєтку їхніх пращурів є таємні двері. Двері без ручки й без петель, — він придивився до мене, пересвідчуючись у тому, що я уважно слухаю. — Відчинити їх неможливо. Вони замкнені, та при цьому не мають замка. Що ховається по той бік, не знає ніхто.

Він кивнув на пляшечку в моїй руці.

— А тепер віднесіть це мейрові. Найкраще вийде, якщо він вип’є це теплим, — Кодікус провів мене до дверей. — Не­одмінно приходьте завтра, — злегка всміхнувся. — Я знаю історію про сімейство Менебра, від якої ваше руде волосся посивіє.

— О, я працюю з родинами по черзі, — відповів я: не хотілося ризикувати загрузнути в нескінченних придворних плітках. — Максимум — із двома водночас. Просто зараз я працюю над Алверонами й Леклессами. Нізащо не змусив би себе взятися ще за одну родину, — я дурнувато всміхнувся. — Уже й так добряче заплутав сам себе.

— Прикро, — сказав Кодікус. — Розумієте, я чимало подорожую. Багато шляхетних домів охоче приймає арканіста самого мейра, — він хитрувато позирнув на мене. — Так я дізнаюся доволі цікаві факти, — відчинив двері. — Подумайте над цим. І неодмінно зазирніть завтра. Я точно знатиму більше про Леклессів.

Я опинився біля дверей до мейрових кімнат, ще як пляшечка не встигла охолонути. Стейпс відчинив двері, коли я в них постукав, і провів мене до внутрішніх кімнат мейра.

Мейр Алверон спав у тій самій позі, в якій я його покинув. Коли Стейпс зачинив за мною двері, мейр розплющив одне око і кволо покликав мене жестом до себе.

— А ти не квапився.

— Ваша милосте, я…

Він знову покликав мене вперед, тепер уже різкіше.

— Давай мені мої ліки, — через силу вимовив Алверон. — А тоді йди. Я втомився.

— На жаль, це доволі важливо, ваша милосте.

Він розплющив обидва ока. В його погляді знову затлів гнів.

— Що? — різко вимовив Алверон.

Я підійшов до ліжка збоку та прихилився до нього. Перш ніж він обурився через непристойність, я прошепотів:

— Ваша милосте, Кодікус вас отруює.

Почувши мої слова, мейр вирячив очі, а тоді знову примружився. Навіть недужим Алверон зберігав гострий розум.

— Правильно ти зробив, що заговорив так близько й тихо, — сказав він. — Ти ступив на небезпечну територію. Але говори, я тебе послухаю.

— Ваша милосте, підозрюю, що Треп не згадував про це у своєму листі, але я не лише музикант, а й студент Універ­ситету.

Судячи з погляду мейра, це ні про що йому не говорило.

— Якого університету? — запитав він.

— Того Університету, ваша милосте, — відповів я. — Я член ­Аркануму.

Алверон нахмурився.

— Ти замолодий, щоб таке казати. І нащо Трепові про це не згадувати?

— Ви не шукали арканіста, ваша милосте. Та й так далеко на схід із такими штудіями пов’язані певні негативні стереотипи, — так я найближче підійшов до правди: вінтасці забобонні до дурощів.

Мейр повільно кліпнув. Його лице посуворішало.

— Чудово, — сказав він. — Якщо ти той, ким називаєшся, зверши якесь магічне діяння.

— Я лише проходжу підготовку арканіста, ваша милосте. Але якщо ви бажаєте побачити трохи чарів… — я поглянув на три лампи на стінах, облизав пальці, зосередився й ущипнув ґніт свічки, що стояла на тумбочці біля мейрового ліжка.

У кімнаті стало темно, і я почув, як мейр налякано втягнув у себе повітря.

Дістав срібний перстень, і за мить він засяяв сріблясто-блакитним світлом. У мене захололи долоні, бо я не мав жодного джерела тепла, крім власного тіла.

— Досить, — сказав мейр. Якщо він і занервував, то в його голосі на це не було й натяку.

Я перейшов на той бік кімнати й відчинив затулені віконницями вікна. Кімнату залило сонячне світло. Трохи пахло квітами селасу, було чути пташину трель.

— Я завжди вважав, що перебування на свіжому повітрі позитивно впливає на будь-які недуги, що мучать тіло, хоча інші з цим не згодні, — я всміхнувся йому.

Алверон не усміхнувся у відповідь.

— Так, так. Ти дуже розумний. Підходь, сідай.

Я так і зробив, опустившись на стілець біля його ліжка.

— А тепер усе поясни.

— Я сказав Кодікусу, що укладаю збірку оповідок зі шляхетних домів, — сказав я. — Зручне виправдання, бо це також пояснює, чому я проводив час із вами.

Обличчя мейра залишалося похмурим. Я помітив, як біль затуманив йому очі — наче хмара насунула на сонце.

— Доказ, що ти вправно брешеш, навряд чи принесе тобі мою довіру.

У мене в животі почав затягуватися холодний вузол. Я вважав, що мейр прийме істину легше.

— Однозначно, ваша милосте. Я збрехав йому, а вам кажу правду. Вважаючи мене звичайним паничем-неробою, він дозволив мені дивитись, як він готує ваші ліки, — я підняв бурштиновий флакон. Сонячне світло заломлювалось у склі, перетворюючись на веселки.

Алверон залишався незворушним. Його зазвичай ясні очі затуманилися від спантеличення й болю.

— Я прошу доказів, а ти розповідаєш мені історію. Кодікус понад десять років був мені відданим слугою. А втім, я подумаю над тим, що ти сказав, — його тон підказував, що роздум цей буде коротким і недобрим. Алверон простягнув руку, чекаю­чи на пляшечку.

Я відчув, як у мені спалахнув маленький вогник гніву. Він приборкав холодний страх, що намагався засісти в моїх ­ну­трощах.

— Ваша милість бажає доказів?

— Я бажаю ліків! — різко відповів він. — І поспати. Прошу…

— Ваша милосте, я можу…

— Як ти смієш мене перебивати?! — Алверон відчайдушно намагався сісти на ліжку прямо. Його голос став лютим. — Ти зайшов надто далеко! Негайно йди, а я, можливо, ще подумаю, чи користуватися твоїми послугами далі, — він тремтів від гніву, а його рука досі тягнулася до пляшечки.

На мить запала тиша. Я простягнув пляшечку, та сказав, перш ніж Алверон за неї взявся:

— Ви нещодавно блювали. Блювотиння було молочно-­біле.

Напруження в кімнаті стрімко зросло, але мейр, почувши мої слова, застиг.

— Ваш язик видається товстим і важким. У роті сухо, відчувається дивний, різкий смак. Вам кортіло солодощів, цукру. Ви прокидаєтеся серед ночі й розумієте, що не можете ворушитися, не можете говорити. Вас уражає параліч, уражають кольки й бездумна паніка.

Поки я говорив, рука мейра поволі віддалилася від пляшечки. Його обличчя вже не було ані лютим, ані сердитим. Очі здавалися невпевненими, майже наляканими, але знову стали ясними, неначе страх частково пробудив обережність, яка спала в ньому.

— Кодікус розповів тобі, — сказав мейр, але тон у нього був геть не впевнений.

— Чи став би Кодікус детально обговорювати вашу хворобу з незнайомцем? — із притиском запитав я. — Мене турбує ваше життя, ваша милосте. Якщо для його порятунку доведеться діяти на шкоду пристойності, я так і зроблю. Дайте мені дві хвилини, щоб висловитись, і я надам вам докази.

Алверон повільно кивнув.

— Я не стверджуватиму, буцімто знаю, що саме так діє, — я помахав пляшечкою. — Але те, що вас отруює, здебільшого складається зі свинцю. Це пояснює параліч, біль у м’язах і внут­рішніх органах. Блювоту й заціпеніння.

— Заціпеніння в мене не було.

— Гм-м-м… — я окинув його критичним поглядом. — Це доб­ре. Але тут є не лише свинець. Гадаю, тут міститься чимала доза офалуму, а він речовина не зовсім отруйна.

— І що ж це таке?

— Це радше лікарський або наркотичний засіб.

— То що це? — різко запитав мейр. — Отрута чи ліки?

— Ваша милість коли-небудь вживала лауданум?

— Одного разу, коли я був молодшим, щоб поспати, попри біль у зламаній нозі.

— Офалум схожий на нього, але його зазвичай уникають, оскільки він викликає сильну залежність, — я трохи помовчав. — Також його називають ґлеєм дерева денер.

Тут мейр поблід, і цієї миті його очі стали майже цілковито ясними. Про солодкожерів знали всі.

— Підозрюю, що він додав його, бо ви вживали ліки нерегулярно, — продовжив я. — Від офалуму вам почало б їх кортіти, і водночас він полегшував би ваш біль. Також це пояснювало б, чому вам кортить солодкого, вас кидає в піт і ви бачили дивні сни. Що ще він туди додав? — замислився я. — Мабуть, швокорінь або манум, щоб ви не блювали забагато. Розумно. Жахливо й розумно.

— Не так уже й розумно, — неприродно всміхнувся мейр. — Убити мене йому не вдалося.

Я завагався, а тоді вирішив сказати йому правду.

— Убити вас було би просто, ваша милосте. Він із легкістю міг би розчинити в цій пляшечці достатньо свинцю, щоб вас убити, — я підніс пляшечку до світла. — Використати достатньо, щоб зробити вас хворим, але не вбити й не паралізувати, — ось що важко.

— Чому? Навіщо мене труїти, якщо не заради вбивства?

— Цю загадку було б легше розгадати вашій милості. Ви більше знаєте про відповідні політичні перипетії.

— Нащо мене взагалі труїти? — у голосі мейра відчувалося щире спантеличення. — Я щедро йому плачу. Він шанований придворний. Має право займатися власною роботою й по­дорожувати, коли забажає. Прожив тут понад десять років. Чому зараз? — він похитав головою. — Кажу ж тобі: це безглуздо.

— Гроші? — припустив я. — Як то кажуть, кожна людина має ціну.

Мейр продовжив хитати головою. А тоді раптом підвів погляд.

— Ні. Я щойно згадав. Я захворів задовго до того, як мене почав лікувати Кодікус, — він зупинився, щоб подумати. — Так, правильно. Я звернувся до нього, щоб дізнатися, чи може він допомогти мені в боротьбі із захворюванням. Симптоми, які ти згадав, з’явилися лише за кілька місяців після того, як він почав мене лікувати. Це не міг бути він.

— Ваша милосте, у малих дозах свинець діє повільно. Якби Кодікус збирався вас отруїти, то аж ніяк не хотів би, щоб ви заблювали кров’ю за десять хвилин після його ліків, — раптом я згадав, із ким розмовляю. — Я невдало висловився, ваша милосте. Перепрошую.

Він напружено кивнув, показуючи, що приймає вибачення.

— Надто багато з того, що ти кажеш, надто близько підходить до істини, щоб я на це не зважав. І все ж мені не віриться, що Кодікус на таке здатен.

— Ми можемо це перевірити, ваша милосте.

Алверон підвів погляд на мене.

— Як?

— Наказати принести до вашої кімнати пів дюжини птахів. Ідеально підійшли би швидкопиї.

— Швидкопиї?

— Крихітні, яскраві, жовто-червоні, — я підняв пальці, розвівши їх дюйми на два. — У ваших садах їх повно. Вони п’ють нектар із ваших квітів селасу.

— А… Ми звемо їх пурхалами.

— Ми змішаємо ваші ліки з їхнім нектаром і подивимося, що вийде.

Мейрове лице спохмурніло.

— Якщо свинець, як ти кажеш, діє повільно, на це пішли б місяці. Я не терпітиму місяцями без ліків через якусь твою кепсько обґрунтовану фантазію, — я помітив, як у голосі мейра яскраво відбився гнів.

— Вони важать значно менше за вас, ваша милосте, а метаболізм у них набагато швидший. Ми маємо побачити результати щонайбільше за день-два.

Я на це сподівався.

Він неначе замислився над почутим.

— Гаразд, — сказав мейр і взяв із тумбочки дзвоник.

Я швидко заговорив, поки він не подзвонив.

— Одне прохання, ваша милосте: чи не могли б ви вигадати якусь причину, з якої вам можуть знадобитися ці птахи? Нам стала б у пригоді певна обережність.

— Я знаю Стейпса цілу вічність, — твердо сказав мейр. Я ще ніколи не бачив, щоб його очі були такі ясні та проникливі. — Я довіряю йому свої землі, свій сейф і своє життя. Навіть чути не хочу від тебе натяків, що він не ідеально надійний, — у його голосі відчувалася непохитна віра.

Я опустив погляд.

— Так, ваша милосте.

Він подзвонив у дзвоник, і щонайбільше за дві секунди огрядний лакей відчинив двері.

— Так, пане!

— Стейпсе, я скучив за прогулянками в садах. Чи не міг би ти принести мені пів дюжини пурхал?

— Пурхал, пане?

— Авжеж, — відповів мейр так, ніби замовляв обід. — Вони гарні. Гадаю, їхній спів допоможе мені заснути.

— Подивлюся, що можна зробити, пане.

Перш ніж зачинити двері, Стейпс набурмосився на мене.

Коли двері зачинились, я поглянув на мейра.

— Ваша милосте, дозвольте запитати: чому?

— Щоб йому не довелося брехати. Він не має до цього хисту. А в тому, що ти сказав, є мудрість. Обережність — це завжди знаряддя муд­рості, — я побачив, як його обличчя вкрилося тонким шаром поту.

— Якщо я не помиляюся, ваша милосте, сьогодні вночі вам буде непереливки.

— Останнім часом мені щоночі буває непереливки, — гірко відказав він. — Чому сьогодні стане гірше, ніж учора?

— Офалум, ваша милосте. Ваше тіло жадає його. За два дні ви маєте пройти найгірше, але доти вам буде доволі… дис­комфортно.

— Говори просто.

— У вас нитимуть щелепи й голова, ви пітнітимете, вас нудитиме, будуть судоми та спазми, особливо в ногах і попереку. Ви можете втратити контроль над кишківником, а також то відчуватимете сильну спрагу, то блюватимете, — я опустив погляд на свої руки. — Вибачте, ваша милосте.

До кінця мого опису обличчя Алверона стало доволі сердитим, але він люб’язно кивнув.

— На мою думку, краще знати.

— Ваша милосте, є кілька речей, які зроблять це трохи стерпнішим.

Він трохи прояснів.

— Наприклад?

— Приміром, лауданум. Зовсім трохи, щоб послабити бажання тіла. І ще кілька засобів. Як вони звуться, неважливо. Я можу змішати їх для вас у чаї. Ще одна проблема полягає в тому, що у вашому організмі досі міститься чимало свинцю й він не зникне сам собою.

Це, схоже, збентежило його сильніше за всі інші мої слова.

— А хіба він не просто вийде з мене?

Я мотнув головою.

— Метали — це підступні отрути. Вони застрягають в організмі. Ми зможемо викачати свинець, лише свідомо доклавши до цього зусиль.

Мейр нахмурився.

— От напасть. Ненавиджу, коли з тіла щось викачують.

— Це фігура мовлення, ваша милосте. В наш час викачують щось із тіла лише ідіоти та шарлатани. Свинець треба виводити.

Я замислився, чи не сказати йому правду — що він, найпевніше, ніколи не позбудеться свинцю повністю, — але вирішив притримати цю інформацію при собі.

— А ти так можеш?

Я замислився на одну довгу мить.

— Ваша милосте, ймовірно, я ваш найкращий варіант. До Університету звідси далеко. Б’юсь об заклад, що тут навіть не кожний десятий лікар має пристойну підготовку, і не знаю, хто з них може знати Кодікуса, — я подумав іще трохи, а тоді хитнув головою. — Мені спадає на думку п’ятдесят людей, які краще підходять для цієї роботи, та вони перебувають за тисячу миль звідси.

— Я ціную твою чесність.

— Більшість із того, що мені потрібно, можна знайти в Нижньому Северені. Однак… — я поступово замовк у надії, що мейр зрозуміє, до чого я хилю, й не дозволить мені принижуватися, прохаючи грошей.

Він отетеріло витріщився на мене.

— Однак?

— Ваша милосте, мені знадобляться гроші. Те, що вам знадобиться, непросто роздобути.

— О, звісно! — він витягнув гаманець і передав його мені. Мене трохи здивувало, що мейр зберігає в місці, до якого легко дотягнутися з його ліжка, щонайменше один гаманець із чималою сумою. Я мимоволі згадав своє звернення до кравця кілька років тому в Тарбієні. Що я йому сказав? «Рука джентльмена ніколи не віддаляється від гаманця»? Я притлумив недоречний напад сміху.

Невдовзі повернувся Стейпс. Він продемонстрував несподівану винахідливість і привіз дюжину швидкопиїв у клітці на коліщатках, яка була завбільшки з гардероб.

— Оце так, Стейпсе! — вигукнув мейр, коли його лакей викотив у двері клітку з тонкої сітки. — Ти перевершив самого себе.

— Де її краще поставити, пане?

— Поки що просто залиш її тут. Квоут пересуне її для мене.

Стейпс набув дещо ображеного вигляду.

— Та це не клопітно.

— Стейпсе, я знаю, що ти був би радий це зробити. Але я сподівався, що ти замість цього принесеш мені графин свіжого яблучного зілля. Здається, воно може заспокоїти мені шлунок.

— Звісно, — той знову вибіг за поріг і зачинив за собою двері.

Щойно двері зачинились, я підійшов до клітки. Маленькі пташки, схожі на самоцвіти, так швидко пурхали з насісту на насіст, що їх важко було розгледіти.

— Гарненькі, — почув я задумливий голос мейра. — У дитинстві вони мене зачаровували. Пам’ятаю, як думав: як же це, напевно, чудово — цілий день не їсти нічого, крім цукру.

Ззовні на клітці були прикріплені три годівнички: скляні трубки, наповнені солодкою водою. Дві з них мали носики у формі крихітних квіточок селасу, тоді як на третій був стилізований ірис. Ідеальний хатній улюбленець для шляхти. Хто ще міг би дозволити собі щодня годувати свого улюбленця цукром?

Я відкрутив кришечки на годівницях і вилив у кожну по третині мейрових ліків. Простягнув порожню пляшечку Алве­ронові.

— Що ви зазвичай робите з ними?

Він поставив пляшечку на стіл біля ліжка.

Я дивився на клітку, доки не побачив, як одна із пташок підлетіла до годівнички й почала пити.

— Якщо ви скажете Стейпсові, що хочете годувати їх самостійно, він не чіпатиме їхньої їжі?

— Так. Він завжди чинить саме так, як я йому кажу.

— Добре. Хай вони вип’ють із годівничок усе, а вже тоді їх можна буде наповнити знову. Так вони дістануть кращу дозу, а ми швидше побачимо результати. Де поставити клітку?

Мейр оглянув кімнату, мляво ворушачи очима.

— Поряд із комодом у вітальні, — врешті сказав він. — Звідти мені має бути видно клітку.

Я обережно вкотив клітку до сусідньої кімнати. Повернувшись, я побачив, як Стейпс наливає мейрові склянку яблучного зілля.

Я вклонився Алверонові.

— З вашого дозволу, ваша милосте.

Він махнув рукою, показуючи, що відпускає мене.

— Стейпсе, Квоут повернеться сюди до вечора. Впусти його, навіть якщо я тоді спатиму.

Стейпс напружено кивнув і знову кинув на мене несхвальний погляд.

— Можливо, він також дещо мені принесе. Будь ласка, нікому про це не розповідай.

— Якщо вам щось знадобиться…

Алверон стомлено всміхнувся.

— Стейпсе, я знаю, що ти це й зробив би. Я просто користуюся хлопцем. Як на мене, краще мати тебе на підхваті, — Алверон поплескав лакея по передпліччю, і Стейпс начебто заспокоївся. А я пішов собі.

***

Мій похід до Нижнього Северена вийшов на кілька годин довшим, аніж було потрібно. Хоча це зволікання мені не подобалося, без нього було ніяк. Ходячи тамтешніми вулицями, я раз у раз помічав людей, що тягнулися слідом за мною.

Я не був здивований. Після побаченого при дворі мейра з його чутками я очікував, що за моїми справами в Нижньому Северені спостерігатиме один служник, а може, й двоє. Як я вже казав, я на той час серйозно цікавив двір мейра, а ви навіть не уявляєте, на що можуть піти знуджені шляхтичі, щоб запхати носа до чужого проса.

Хоча самі чутки мене не бентежили, їхній вплив міг бути катастрофічним. Якщо Кодікус почує, що я після візиту до мейра пішов по аптеках, яких заходів він уживе? Той, хто готовий отру­їти мейра, без вагань загасить мене, наче свічку.

Тож я, щоб уникнути підозри, найперше після прибуття до Северена замовив собі вечерю. Гарну, гарячу печеню й жорсткий хліб. Мені до смерті набридла вишукана їжа, що діставалася моїх кімнат теплою, мов молоко.

Опісля я купив дві фляги для напоїв, із тих, що в них зазвичай наливають бренді. Відтак розслабився на пів годинки, дивлячись, як маленька мандрівна трупа грає кінець «Привида й панни Гуски» на розі вулиці. То були не едема ру, але впоралися вони добре. Коли вони почали збирати гроші на шапку, гаманець мейра щедро їх обдарував.

Урешті я дістався аптеки з гарним асортиментом. Нервово, безсистемно купив дещицю. Зібравши все потрібне, а також дещо непотрібне, я незграбно поцікавився у власника, що можна вживати, якщо… є певні проблеми… у спальні.

Аптекар серйозно кивнув і з абсолютно спокійним обличчям порекомендував кілька засобів. Я купив потроху кожного, а тоді зробив недолугу спробу зацитьнути його погрозами й підкупом. Коли я нарешті пішов, він почувався ображеним і відверто роздратованим. Він залюбки розкаже всякому історійку про неґречного панича, що зацікавився ліками від імпотенції. Я не палав бажанням заробити таку репутацію, та принаймні до Кодікуса не дійдуть оповідки про те, як я купував лауданум, глуху кропиву, малокус та інші такі ж підозрілі лікарські засоби.

Наостанок я викупив у ломбарді свою лютню, встигнувши на цілий день до крайнього терміну. Тоді гаманець мейра майже спорожнів, але це була моя остання справа. Коли я повернувся до підніжжя Прямовису, сонце вже сідало.

Способів дістатися з Нижнього Северена до Верхнього чи навпаки було всього кілька. Найбільш пересічним були двоє вузьких сходів, що тягнулися вгору та вниз на поверхні Прямовису. Вони були старі, кришилися й подекуди сильно звужувалися, зате вони були безкоштовні, а тому саме їх зазвичай обирали посполиті, що жили в Нижньому Северені.

Для тих, кого не тішила думка про те, щоб видиратися на двісті футів угору вузькими сходами, існували інші варіанти. Вантажний підйомник, яким керувала парочка колишніх студентів Університету. Не повноправні арканісти, а розум­ники, які досить добре знали симпатію та інженерну справу, щоб керувати доволі рутинною роботою — підйомом і спуском возів і коней на Прямовисі за допомогою великої дерев’яної платформи.

Для пасажирів підйом коштував один гріш, а спуск — півгріш, хоча іноді доводилося чекати, коли якийсь купець закінчить вантажити чи розвантажувати свої товари, перш ніж підйомник міг поїхати.

Шляхта вантажним підйомником не користувалася. Притаманна вінтасцям підозріливість до всього хоч трохи таємничого спонукала її звертатися до кінного підйомника. Його тягнула упряж із двадцятьох коней, пристебнутих до складної конструкції з блоків. Тож кінний підйомник працював трохи швидше, а проїзд на ньому коштував аж один срібний восьмибіт. Найкраще ж було те, що десь раз на місяць якийсь п’яний панич гепався звідти й розбивався на смерть. Це збільшувало популярність кінного підйомника, демонструючи походження його клієнтури.

Позаяк гроші в моєму гаманці мені не належали, я вирішив скористатися кінним підйомником.

Я долучився до чотирьох панів і однієї пані, що вже стали в чергу, зачекав, коли підйомник опуститься, а тоді віддав свій тоненький срібний біт і зайшов на борт.

То був звичайний ящик із відкритими боками та латунним поруччям скраю. До його кутів були приєднані товсті коно­пляні канати, що надавало ящикові певної стабіль­ності, але від будь-якого різкого руху ця конструкція вкрай підозріло хиталася. Разом із кожною групою пасажирів підіймався та спускався гарно вбраний хлопчина, що відчиняв ворота й сигналізував погоничам коней, коли треба починати тягнути.

У шляхти побутує звичай їхати на підйомнику спиною до Северена. Витріщання — це для простолюду. Я не надто переймався тим, що про мене думає шляхта, і стояв біля поруччя спереду. Коли ми відірвалися від землі, мій шлунок почав робити дивні викрутаси.

Я дивився, як унизу простягається Северен. То було старе й горде місто. Високий кам’яний мур, що його оточував, говорив про неспокійні часи, які вже давно минули. Мейра яскраво характеризувало те, що навіть у ці мирні часи фортифікаційні споруди залишалися в чудовому стані. Усі троє воріт охоронялися, а ще їх щовечора замикали із заходом сонця.

Ми підіймалися дедалі вище, і я бачив різні частини Се­верена так чітко, ніби дивився на мапу. Он багатий район, помережа­ний садами й парками, будівлі — лише з цегли та старого каменю. Он бідний квартал: вулички вузькі та звивисті, всі дахи з дьогтю й тонких дощок. Біля підніжжя кручі виднівся чорний шрам там, де в місті колись у минулому спалахнула пожежа, не залишивши по собі майже нічого, крім обвуглених кістяків будівель.

Поїздка завершилась аж надто швидко. Я пропустив поперед себе інших панів, а сам сперся на поруччя й поглянув на місто далеко внизу.

— Пане! — стомлено озвався хлопчина, що їхав на підйомнику. — Всі зійшли.

Я повернувся, зійшов із підйомника й побачив, що попереду черги стоїть Денна.

Я здивовано витріщився на неї, та більше нічого не встиг: тут вона повернулася й перехопила мій погляд. Її личко засвітилося. Вона вигукнула моє ім’я, побігла до мене й, перш ніж я збагнув, що відбувається, опинилася в моїх обіймах. Я обі­йняв її обома руками та притулився щокою до її вуха. Ми зійшлися легко, наче танцюристи. Наче відпрацьовували це тисячу разів. Вона була тепла і м’яка.

— Що ти тут робиш? — запитала Денна. Її серце швидко калатало, і я відчував, як воно захопливо б’ється об мої груди.

Я стояв стуманілий, а вона відступила від мене. Лише тоді я помітив у неї на щоці старий, уже пожовтілий синець. І навіть попри це вона була найпрекраснішим із усього, що я побачив за два місяці, подолавши тисячу миль.

— А ти що тут робиш? — запитав я.

Денна засміялася своїм срібним сміхом і потягнулася до мого передпліччя. Відтак її очі ковзнули по моєму плечу, і в неї витягнулось обличчя.

— Стривай! — гукнула вона хлопцеві, який саме зачиняв ворота підйомника. — Я мушу встигнути на цей, бо спізнюся, — пояснила вона і з болісно-винуватим обличчям пройшла повз мене до підйомника. — Розшукай мене.

Хлопчина зачинив ворота за нею. Коли підйомник почав віддалятися, в мене обірвалося серце.

— І де ж мені шукати? — я підступив до краю Прямовису, споглядаючи, як Денна віддаляється.

Вона дивилася вгору. Її лице на тлі темряви здавалося білим, а волосся було тінню серед ночі.

— На Олов’яній вулиці, другій на північ від Головної!

Тінь забрала Денну, і раптом я залишився сам. Я стояв, у повітрі довкола мене ще відчувався її запах, а її тепло лише почало зникати з моїх долонь. Я досі відчував, як трепетало її серце, б’ючись об мої груди, наче пташка у клітці.

Після мандрівки до Северена я розмістив футляр із лютнею у себе в кімнаті й без зволікань подався до особистих покоїв Алверона. Стейпс не був радий мене бачити, але провів досередини з тією ж метушливою діловитістю, що й завжди.

Алверон лежав спітнілий і оторопілий. Довкола нього перекрутилася постільна білизна. Лише тоді я помітив, як сильно він схуд. Руки й ноги в нього були тонкі, а лице з блідого стало сірим. Коли я ввійшов до кімнати, він сердито зиркнув на мене.

Стейпс пересунув покривала так, щоб краще прикрити мейра, і допоміг йому сісти, підмостивши під спину подушки. Мейр стійко витерпів ці маніпуляції, а тоді сказав тоном, який підказував, що лакей вільний:

— Дякую, Стейпсе.

Той поволі пішов, відверто неґречно зиркнувши на мене.

Я підійшов до ліжка мейра й дістав із кишень плаща кілька різних предметів.

— Я знайшов усе потрібне, ваша милосте. Щоправда, не все, на що сподівався. Як ви почуваєтеся?

Він кинув на мене вельми промовистий погляд.

— А ти збіса довго не вертався. Поки тебе не було, приходив Кодікус.

Я притлумив у собі хвилю тривоги.

— Що сталося?

— Він спитав мене, як я почуваюся, і я сказав йому правду. Він подивився мені очі й горло, а також запитав, чи не блював я. Я сказав йому, що блював, і що хочу ще ліків і спокою. Він пішов і передав їх.

Я відчув, як у мені зростає панічний жах.

— Ви їх пили?

— Якби тебе не було ще якийсь час, я випив би, пославши до біса твої казочки, — мейр витягнув із-під подушки ще одну пляшечку. — Не бачу, яка від цього може бути шкода. Вже й без того почуваюся так, ніби вмираю, — він сердито пхнув пляшечку мені.

— Ваша милосте, я маю покращити ситуацію. Пам’ятайте: сьогодні буде найскладніше. Завтра буде кепсько. Опісля все має бути гаразд.

— Якщо я до цього доживу, — буркнув він.

Це було просто невдоволене бурчання хворого, та воно було таке суголосне моїм думкам, що в мене по спині пробіг холодок. Раніше я й не думав, що мейр може померти, попри моє втручання. Але поглянувши на нього тепер, кволого, сірого, охоп­леного дрожем, я усвідомив правду: можливо, він не доживе до кінця ночі.

— По-перше, оце, ваша милосте, — я дістав флягу.

— Бренді? — запитав він із притлумленим передчуттям приємного. Я хитнув головою й відкрив її. Мейр наморщив носа через запах і відкинувся на подушки. — Зуби Господні. Наче мало того, що я помираю… Риб’ячий жир?

Я серйозно кивнув.

— Зробіть два добрі ковтки, ваша милосте. Це — частина вашого лікування.

Він навіть не спробував його прийняти.

— Ніколи не міг витерпіти цю штуку, а останнім часом вибльовую навіть чай. Не буду проходити через це пекло й пити його, щоб потім його виблювати.

Я кивнув і повернув у флягу корок.

— Дам вам один засіб, який це зупинить.

На тумбочці біля ліжка стояв горщик із водою, і я заходився готувати мейрові чашечку чаю.

Він кволо витягнув шию, щоб побачити, що я роблю.

— Що ти туди додаєш?

— Те, що вбереже вас від нудоти, а також те, що допоможе вам вивести отруту з організму. Трохи лаудануму для послаб­лення ломки. І чай. Ваша милість п’є із цукром?

— Зазвичай — ні. Але, гадаю, без нього це буде на смак як вода з пенька.

Я додав ложку цукру, перемішав і віддав чашку йому.

— Ти перший, — наказав Алверон. Блідий і похмурий, він спостерігав за мною пронизливими сірими очима і страхітливо всміхнувся.

Я завагався, але всього на мить.

— Будьте здорові, ваша милосте, — проказав і зробив добрячий ковток. Скривився й додав іще ложку цукру. — Ваша милість непогано вгадали. Таки вода з пенька.

Він узявся за чашку обома руками й випив усе за кілька швидких, рішучих ковтків.

— Жах, — просто сказав мейр. — Але краще, ніж нічого. Знаєш, яке це пекло, коли хочеш пити, але не можеш, бо боїшся, що знудить? Я й собаці такого не побажав би.

— Не допивайте відразу, — застеріг я. — Так ваш шлунок має заспокоїтися за кілька хвилин.

Я пішов до іншої кімнати й вилив до годівничок пурхал ліки з нової пляшечки. Коли я побачив, що вони досі п’ють нектар із ліками, мені відлягло від серця. Я ж побоювався, що вони можуть його уникати через зміну смаку або якийсь природний інстинкт самозбереження.

Також я побоювався, що свинець може й не бути отруйним для швидкопиїв. Побоювався, що якісь негативні наслідки в них можуть з’явитись аж за виток, а не за кілька днів. Побоювався, що мейрові урветься терпець. Побоювався його хвороби. Побоювався, що можу помилятися в усіх своїх здогадах.

Я повернувся до ліжка мейра й побачив, що він тримає порожню чашку на колінах. Змішав іще одну чашку подібно до першої. Він швидко її випив. Відтак ми посиділи мовчки хвилин із п’ятнадцять.

— Як почуваєтеся, ваша милосте?

— Вже краще, — неохоче визнав він. Я помітив, що його голос звучить якось глухо. — Набагато краще.

— Це, мабуть, лауданум, — зауважив я. — Але шлунок у вас уже має заспокоїтись, — я взяв флягу з риб’ячим жиром. — Два добрі ковтки, ваша милосте.

— Це справді єдиний підхожий засіб? — з огидою перепитав він.

— Якби я мав доступ до аптек поряд з Університетом, то міг би знайти щось смачніше, але наразі це — єдине, що можна зробити.

— Зроби мені ще одну чашку чаю, щоб це запити, — він узяв флягу, зробив два ковточки й віддав її назад, страхітливо скрививши рота.

Я подумки зітхнув.

— Якщо ви питимете це потроху, ми просидимо так цілий вечір. Два гарні ковтки, такі, якими моряки п’ють дешевий віскі.

Алверон набурмосився.

— Не розмовляй зі мною як із дитиною.

— Тоді поводьтесь як чоловік, — суворо промовив я, і він приголомшено замовк. — Два ковтки раз на чотири години. Цю флягу слід повністю випити до завтра.

Його сірі очі загрозливо примружилися.

— Хотів би нагадати, з ким ти зараз розмовляєш…

— Я розмовляю зі хворим, який не бажає пити ліки, — спокійно відказав я.

В його потьмянілих від лаудануму очах тлів гнів.

— Пінта риб’ячого жиру — це не ліки, — процідив мейр. — Це прохання лихе й безглузде. Це неможливо.

Я вп’явся в нього максимально нищівним поглядом і забрав флягу з його руки. Не відводячи погляду, випив геть усе. Мені в горлянку ковток за ковтком лився отой жир, а я все дивився мейрові в очі. Я побачив, як гнів на його обличчі змінився огидою, а тоді на ньому врешті відбилося притлумлене, хворобливе благоговіння. Я перекинув флягу, провів по ній ізсередини пальцем і вилизав дочиста.

Я дістав із кишені плаща ще одну флягу.

— Це мало бути вашою дозою на завтра, але вам доведеться випити її сьогодні. Якщо вам так буде легше, має вистачити одного ковтка раз на дві години, — я простягнув флягу мейрові, не відводячи погляду від його очей.

Він мовчки забрав флягу, випив два гарні ковтки та з похмурою рішучістю закрив флягу. Гордість завжди діє на шляхту краще, ніж здоровий глузд.

Я попорпався в одній із кишень свого насичено-багряного плаща й дістав мейрів перстень.

— Забув повернути вам раніше, ваша милосте, — і простягнув перстень йому.

Мейр потягнувся до нього, але відтак зупинився і сказав:

— Поки що залиш його собі. Гадаю, ти його заслужив.

— Дякую, ваша милосте, — промовив я, старанно зберігаючи стримане обличчя. Він не спонукав мене носити перстень, але дозвіл залишити його собі був помітним кроком уперед у наших стосунках. Хай як мине його залицяння до леді Леклесс, того дня я справив на нього враження.

Я налив йому ще чаю й вирішив дати останні вказівки, поки його увага ще була зосереджена на мені.

— Решту з цього горщика треба випити за ніч, ваша милосте. Але пам’ятайте: до завтра ви більш нічого не споживатимете. Коли пошлете по мене, я заварю вам іще. І постарайтеся випити якомога більше рідини вночі. Найкраще підійде молоко. Якщо додавати до нього трохи меду, пити його буде легше.

Він погодився. Його, схоже, почало хилити в сон. Знаючи, якою важкою для нього буде ніч, я дозволив йому задрімати. Зібрав речі й пішов.

У зовнішніх кімнатах чекав Стейпс. Я сказав йому, що мейр спить, і попросив не виливати чаю з горщика, бо він знадобиться його милості після пробудження.

Стейпс провів мене поглядом, який уже був не просто холодним, як раніше. У ньому відчувалася ненависть, майже отруйна ненависть. Лише тоді, коли він зачинив за мною двері, до мене дійшло, як це має сприйматись його очима. Він же вважає, що я користаюся з мейра, поки той слабкий.

На світі багацько таких людей — мандрівних лікарів, які спокійно користуються страхами безнадійно хворих. Найкращий приклад — Кропива, продавець зіль у «Трьох грошах за бажання». Його, безумовно, зневажають чи не найбільше в усій драмі: немає глядачів, які не раділи б, коли Кропиву в четвертій дії прив’язують до ганебного стовпа.

Згадавши про це, я замислився над тим, яким слабким і сірим видавався мейр. Живучи в Тарбієні, я бачив, як ломка від офалуму вбивала здорових молодих чоловіків, а мейр не був ані молодим, ані здоровим.

Кого звинуватять, якщо він дійсно помре? Вже точно не Кодікуса, радника, якому довіряють. І вже точно не Стейпса, любого лакея…

Мене. Звинуватять мене. Його стан дійсно погіршився після мого прибуття. Я не сумнівався, що Стейпс хутко розповість, що я бував із мейром наодинці в його кімнатах. Що я заварив йому чаю, а невдовзі після того він пережив дуже тяжку ніч.

У найкращому разі я буду схожий на юного Кропиву. У найгіршому — на найманого вбивцю.

Ось про що я думав, ідучи маєтком мейра до своїх кімнат. Дорогою я зупинився лиш один раз — щоб висунутися з одного вікна із краєвидом на Нижній Северен і виблювати пінту ри­б’ячого жиру.

Наступного ранку я подався до Нижнього Северена задовго до сходу сонця. З’їв гарячий сніданок — яєшню з картоплею, — поки чекав на відкриття аптеки. Доївши, купив іще дві пінти риб’ячого жиру та кілька інших дрібничок, про які не подумав напередодні.

Відтак я пройшов уздовж усієї Олов’яної вулиці, сподіваючись натрапити на Денну, хоча година була відверто зарання для того, щоб вона вже була на ногах. На брукованих вулицях змагалися за простір фургони й фермерські вози. Зухвалі жебраки заявляли права на роги найжвавіших вулиць, тимчасом як крамарі вивішували свої таблички й розчахували віконниці.

На Олов’яній вулиці я нарахував двадцять три шинки й пансіони. Зауваживши ті, які могли привабити Денну, я змусив себе повернутися до маєтностей мейра. Цього разу я скористався вантажним підйомником — почасти для того, щоби збити з пантелику тих, хто міг іти за мною, а почасти тому, що гаманець, який дав мені мейр, уже майже спорожнів.

Я мусив зберігати видимість звичного стану справ, тож залишався у своїх кімнатах і чекав, коли по мене пошле мейр. Надіслав свою візитівку й перстень Бредонові. Невдовзі він уже сидів навпроти мене, громив мене за грою в так і розповідав байки.

— …отож мейр повісив його на шибениці. Зовсім поряд зі східними воротами. Він висів там кілька днів, завивав і лаявся. Казав, що невинуватий. Казав, що це неправильно і він ­хоче суду.

Мені в це не вірилося.

— На шибениці?

Бредон серйозно кивнув.

— Справжнісінькій, залізній. Хто його знає, де він роздобув таку в наш час. Вона наче з п’єси прийшла.

Я подумав, що тут можна сказати відносно нейтрального. Хоча це дійсно звучало гротесково, я все-таки розумів, що не варто відкрито критикувати мейра.

— Що ж, — мовив я, — бандитизм — це справді жахливе явище.

Бредон уже зібрався поставити на дошку камінець, але передумав.

— Чимало людей думали, що все це було неабияким… — він прокашлявся. — Несмаком. Але дуже голосно про це ніхто не заявляв — якщо ти розумієш, про що я. Страшне було діло. Зате до людей дійшло.

Урешті він визначився, куди поставити камінець, і ми трохи пограли мовчки.

— Дивно, — проказав я. — Днями я натрапив на людину, яка не знала, яке становище загалом посідає Кодікус.

— Це не велика чудасія, — Бредон показав рукою на дошку. — Дарування й отримання перснів — це дуже схоже на гру в так. На перший погляд правила нескладні. А на практиці вони виявляються доволі заплутаними, — він клацнув камінцем по дошці, і довкола його темних очей з’явилися веселі зморшки. — Ба більше, днями я пояснював тонкощі цього звичаю іноземцеві, незнайомому з такими речами.

— Мило з вашого боку, — сказав я.

Бредон люб’язно кивнув.

— На перший погляд здається, ніби це просто, — повторив він. — Барон вищий за баронета. Але іноді нові гроші варті більшого, ніж стара кров. Іноді влада над річкою важливіша за кількість вояків, яких ти можеш відправити на поле бою. Іноді одна особа виявляється більш ніж однією особою — із формальної точки зору. Через дивний порядок спадкоємства граф Сваніський також є віконтом Тевнським. Одна людина, дві різні політичні одиниці.

Я всміхнувся.

— Мати якось казала мені, що знала чоловіка, який був васалом самому собі, — згадав я. — Щороку мусив платити собі частку власних податків, а на випадок загрози для нього існували договори, за якими він мусив надавати самому собі швидку та віддану військову підтримку.

Бредон кивнув.

— Таке буває частіше, ніж люди думають, — зауважив він. — Особливо з давнішими родинами. От, наприклад, Стейпс існує в кількох окремих іпостасях.

— Стейпс? — перепитав я. — Але ж він просто лакей, хіба ні?

— Ну, — поволі проказав Бредон, — він лакей. Але не можна сказати, що він просто лакей. Родина в нього доволі давня, проте власного титулу він не має. Формально він не вищий за кухаря. Але володіє чималими землями. Має гроші. А ще він лакей мейра. Вони знають один одного з дитинства. Всім відомо, що Алверон до нього дослухається.

Темні очі Бредона придивилися до мене.

— Хто посмів би образити таку людину залізним перснем? Піди до його кімнати й побачиш правду: в його мисці немає нічого, крім золота.

***

Невдовзі після нашої партії Бредон відкланявся, пославшись на якусь попередню домовленість. На щастя, тепер я міг зайняти час лютнею. Я заходився настроювати її заново, перевірив лади й заметушився над настроювальним кілком, який постійно розхитувався. Ми довго були нарізно, а повторне знайомство вимагає часу.

Минуло кілька годин. Я зрозумів, що розсіяно граю «Плач Кропиви», і змусив себе зупинитися. Прийшов і пішов полудень. Доставили та прибрали обід. Я заново настроїв лютню й зіграв кілька гам. Незчувся, як почав грати «Йди з міста, міднику». І лише тоді до мене дійшло, що мені намагаються сказати власні руки. Якщо мейр досі живий, то він уже покликав би мене.

Я дозволив лютні замовкнути й почав дуже швидко мізкувати. Треба було зникнути. Негайно. Стейпс бачив, як я приносив ліки мейрові. Мене навіть можна було звинуватити в порушенні цілісності пляшечки, яку я приніс із апартаментів Кодікуса.

Коли я усвідомив безпорадність свого становища, мої нутрощі почали поволі зав’язуватися вузлом від страху. Я знав маєтності мейра недостатньо добре, щоби спробувати втекти з розумом. Дорогою до Нижнього Северена вранці я розвернувся не з власної волі й мусив зупинитися, щоб запитати в когось маршрут.

Стукіт у двері був гучніший, аніж зазвичай, і сильніший, аніж стукіт хлопчини-побігача, який зазвичай приходив до мене із запрошенням від мейра. Вартові. Я застиг на місці. Може, найкраще буде відчинити двері й розповісти правду? Або вийти з вікна в сад і якось спробувати накивати п’ятами?

Знову пролунав стукіт, уже гучніший.

— Пане! Пане!

Голос був приглушений дверима, та цей голос належав не вартовому. Я відчинив двері і побачив хлопчика, який ніс тацю із залізним перснем і візитівкою мейра.

Я взяв їх. На візитівці тремтливою рукою було написане одне слово: «Негайно».