У романі-дилогії українського радянського письменника події відбуваються за три десятиріччя до вікопомної Переяславської ради, на якій український народ присягнув на вічну дружбу з братнім російським народом.
Після Хотинської війни 1621 року, під час якої було розгромлено турецьку армію під командуванням Османа II, запорозькі та донські козаки навесні та влітку 1623 року здійснюють військову операцію по знищенню морського флоту Османської імперії. У поході на Стамбул бере участь і син турецького султана Амурата III — Ях’я.
У романі дилогії «Грає синє море» діють також український просвітитель і політичний діяч, невтомний поборник дружби українського та російського народів Йов Борецький та ін.
Ховали діда Скрипника.
Отого самого Скрипника, котрого вже багато хто й забув, як на ім’я та прізвище, усе — Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному за життя, так звали і дідових онуків та правнуків, так хлопці розпеченим цвяхом і на хресті випалили: «Раб божий Савка Скрипник».
Був тоді погожий осінній день. Небо такою синявою світилося, що богомазові Тодору Трагірі можна було б умочати пензля не у фарбу, а просто в небо. Та богомазові було не до того. Він думав про діда Савку, якого все життя хотів намалювати, а от не вийшло, не наважився. Бо ликом дід Савка не вдався ні в бога Саваофа, ні в Ісуса, ні в пророків, та й не лик у нього був, а мужицьке обличчя, що його, звісно, святотатственно малювати дорогими фарбами на виструганій дошці, та й чи насмілилась би рука виводити замість звичних заокруглених святих кучериків нечесаного Савчиного чуба?
Тодор ступав за саньми з дідом, дивився на людей, які мовчки простували за парою чорних волів, що йшли, понуривши великі рогаті голови, а з їхніх очей текли справжні сльози, такі ж, як і в людей.
За відкритою домовиною ішло все село, всі Сугаки — старі й малі, бо не було в Сугаках такої людини, яка не знала б, хто такий був дід Савка Скрипник.
Дід Скрипник багато набачився на своїм віку. Обходив півсвіту отими неспокійними ногами, які нині, впокоївшись навіки, сумирненько лежали під полотниною. Бував дід в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив від басурмана славний Білий город, чи Београд, як кажуть серби. Погинули в битві серби та угри, та й Савка ледве врятувався, втікши до італійців. Навчився в італійців він музики, ще й навчив його майстер-таліянець скрипки вистругувати, та таким же тямущим виявився його учень, що вже до кінця життя Скрипником його й прозивали… Був іще дід Скрипник за десятьма морями й океанами — в такій дальній стороні, куди цілий рік плисти треба; і люди там червоні, голяка ходять, віри і не нашої, й не турецької, а срібла всякого і золота у них там хтозна скільки… А як заграв їм дід Савка на скрипці, то все ладні були йому ті індіани за неї дати, та він не схотів продавати свою музику, бо то була його перша скрипка і він з нею ніколи й ніде не розлучався, ще й казав: «Умру — з нею й поховайте».
Везуть діда Скрипника чорні воли, роги їхні вибіленими полотняними стрічками пообв’язувані, тягнуть вони сани по дорозі — вгору, до цвинтаря, а на землі — дві смужки від полозів залишаються, гладенькі, а подекуди аж блискучі, мов дзеркало. А за саньми несе дідову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором онуки та правнуки дідові йдуть, плачуть, хоч казав колись Савка: «Не плачте, як умру, мені давно вже вмирати пора, сотню літ доживаю. Товариші мої давно вже там, у пана бога, вже й діти мої — Василь, Семен та Грицько — життя своє земне скінчили, вже й онуки постаріли, а правнуки повиростали — скільки ж іще чоловікові жити?!»
А поперед волів, підскакуючи та пританцьовуючи, біжить Дода й виграє щось дуже веселе на сопілочці — і тому Доді все здається на світі веселим і смішним, бо вродився чоловік без клепки, а може, й без двох. Що б ти йому не казав, усе ’дно не зрозуміє, а тільки вишкірить рідесенькі зубки:
— Г-ги-и!
Йшов, підтанцьовуючи, Дода і вигравав на сопілочці щось дуже веселе. І ніхто на Доду не цитькав, бо він був як дитина, і не до цього було.
Та й то — коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи графа, чи князя, а то — ховали простого чоловіка, грішного, як усі люди.
Але й витесувати та сушити, далі склеювати скрипки, а вже потім грати-вигравати на них ніхто краще за нього не вмів. Онде Тодор — теж чоловік не святий, а яких славних богів малює, дарма, що й сам іще молодий — якихось там сорок літ. А його шанують у Сугаках і люблять, і дід Савка любив Тодора, як сина, а може, й більше. Любив і печалився: «Ой Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може щастя забрати. Не приведи…»
Тодорів син, вісімнадцятирічний Никодим, узяв собі за жону Скрипникову правнуку Устю. Позавчора було весілля.
Позавчора й дід Савка преставився.
А було ж так. Як молоді повернулися з церкви та почалося весілля з піснями й танцями, та як уже всі кращі слова було сказано й пісні величальні переспівано, — саме тоді й підвівся з-за столу старий-престарий Савка Скрипник. Він був уже п’яненький, але на ногах тримався міцно, його майже столітні очі блищали весело й молодо. Тримав він у лівій руці почорнілу скрипочку, а смичком легенько постукував Тодора по голові. Слухай, мовляв, я, дід Савка, щось сказати зараз маю.
— Любі мої Устенько й Никодиме! Хотілося б мені щось таке вам побажати… доброго побажати. Але чого побажати? Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже вам бажали. Багатства побажати? Так не воно всьому голова. Чув я в чужих краях про одного святого, який був голий мов бубон, і єдине, чим він міг пригостити гостей, було світло його лампади. І йому всі дякували… Отож хочу подарувати вам таке, що його ніби й немає, а воно є; а без нього життя було б і невеселе, і сумне, і нелюдське… Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дітей ваших дійшла…
Він змахнув смичком — полилася, закружляла по світлиці пісня. Всі її знали й любили, тільки на весіллях не співали, бо сумна:
Скрипка грала-вигравала, так же голосно тнула, що могло здатися, буцім грають тут не одна, а цілих п’ять. Дідів чуб маяв на всі боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як похилили голови.
— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й одразу ж перейшов на гопак.
— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно прошамкав дід Меркурко, який був за Савку молодший на п’ять чи сім літ.
— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоб діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
Усі мовчали.
— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. Наших було всього двадцять тисяч, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!..
Всі мовчали. І вдруге ніхто не наважився вийти в коло.
— Ех-ех-ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було!..
— Є, діду! — почулося ззаду.
— А що там за вишкварок озвався?
— Та я ж, діду!
Це був правнук Петро — Устин брат.
— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку!
— А я до ранку танцюватиму!
— Оце по-нашому, по-козацькому, матері твоїй ковінька!
І знову застрибала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з того змагання. Ось уже п’ять танців без віддиху відганяв малий, ось уже й шостий кінчає, а ноги в нього, як вітрякові крила при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що…
— Борше, діду, борше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!
А дід чи то втомився сам, чи то малого шкодує…
— Та борше, діду! — гукає, аж задихається Петро.
А дід — тихше й тихше.
Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:
— А що, діду, не можете? Здаєтеся?
Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дихає… І серце не б’ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив, коли, бо всі музику його слухали.
…Батюшка Онуфрій сказав:
— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.
Богомаз Тодор мовив:
— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи має він час висповідатися? Не має.
— Душа має чистою йти до бога, висповіданою.
— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його сповідання…
— Хай буде по-твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.
…І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати разом з ним…
Все вище й вище на гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте!
Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:
— Г-ги-и! Г-ги-и!!!
— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.
— Г-ги-и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз наляканих людей назад, у Сугаки.
— Що з ним?
Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.
І враз від села долинув дзвін. Це дзвонар Юхрим, який лишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?
І Тодор ураз здогадався.
Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.
Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, що завгодно, тільки не це!..
Замовк дзвін. Мов захлинувся…
І тоді здалося Тодорові, що почув він останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?
Він озирнувсь і зустрівся з очима людей. І ті очі сказали йому те, що він уже знав.
А назад уже біг розпатланий Дода, і мчали за ним кінні верхівці. Це було те, чого найбільше боялися в цих краях, — турецький наїзд.
Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате, і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступенів, а потім упав… А з долини виринали все нові й нові верхівці.
Перший отямився богомаз.
— Гей, у кого хоч яка зброя, — до мене!
Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль… Ото й усе… Куди ж з такою зброєю опиратися?
— А може, — долинуло тремтяче з жіночого гурту, — може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм не потрібні?
— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадемо навіки…
А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — смагляві, пихаті. Попереду мчить одноокий турчин, — мабуть, ватажок загону.
Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Гримнув постріл, але одноокий устиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову.
Турецька лава врізалася в людський натовп.
Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, схопивши великого дерев’яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво…
…Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носаком у бік. Він розплющив очі й побачив себе на власному подвір’ї.
Одноокий турчин сидів на винесеній з хати лаві й дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били сугацького попа Онуфрія.
Одноокий сказав:
— Йєтер![1]
Одноокий устав з лави і підійшов до попа.
— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?
Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, захлинаючись кров’ю:
— А щоб ти згинув без покаяння… собачий сину! Я плюну не на хрест — на тебе… Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..
Одноокий устиг відскочити, кривавий плювок попав йому на чоботи.
— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — А голову твою викину собакам. Ось так. Дивись!
Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі…
Тодор, хитаючись, підвівся. Його турнули до одноокого.
— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки.
Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом поглумилися турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках… Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Він пам’ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам’ятає, як його Никодим розмахував хрестом… А де ж він?
— Ти не чуєш, що я тобі кажу? — наполегливіше вів одноокий.
Боже мій, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов’язані стоять — це що ж: у Туреччину позабирають, чи як? На галери, на млини, качати воду, на мідні й залізні копальні… А дівчат — у гареми, а хлопців — кого в яничари, кого — в євнухи…
Два акинджі[2] схопили його за руки й витягли їх перед однооким.
— У тебе руки розбійника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели мені з самого Мисру[3]. Чим відшкодуєш цю втрату?
Тодор дивився, де ж це його Никодим.
— Якою ж карою тебе скарати, кажи мені…
Де ж Никодим? Де? Люди, скажіть, де мій син?.. Знову боляче штовхнули. Він подивився перед себе, на одноокого.
І тоді згадалося Тодорові турецьке слово, і він кинув його в пику одноокого:
— Кьопек![4]
— Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумію. Бо родом таки з Немії. Ну, що ще скажеш?
— Собака!
— Я міг би тобі одрубати язик за таке, — мовив одноокий. — Але я тобі одрубаю руки, богомазе.
Тодор не встиг ще збагнути його слів, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом…
— Тату!
То кричав Никодим. Тільки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було розіп’ято на яблуні, а ноги прив’язано сирицею до стовбура.
Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками і побачив, що ті руки тримають турки і з них тече кров…
— Викиньте собакам ці поганські руки, — навмисне по-українському сказав одноокий і одразу ж повторив наказ турецькою мовою.
І в цю мить Тодор відчув страшний, нелюдський біль у відрубаних руках. Запаморочилася голова, пішли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався…
Зависла моторошна тиша. Лиш звідкись долинали дивні звуки — ніби хтось хапав повітря ротом.
Тодор бачив, мов крізь червоний туман, як одноокий підійшов до Никодима і як Никодим щось швидко-швидко почав говорити туркові.
— Змилуйтеся, — плачучи, просить Никодим.
— Сину, — шепоче Тодор, — не просись, не ганьбись…
— Змилуйтеся, — молить син і хоче на коліна впасти, та не може: прив’язаний до яблуні. А на ній яблучата соком поналивалися, як ніколи. А за тими червонобокими — небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагірою…
— Не змилуюся, — чує Тодор. — Ти вбив мого воїна, ти трьох покалічив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю…
— Сину, — кричить з останніх сил Тодор. — Не проси!
Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька і сказав:
— Не милуйте!
І одноокий змахнув шаблею… І водночас — чаєчкою підстреленою зойкнула Устя, вирвалася з рук чотирьох дебелих турків, упала на землю під ноги Никодимові, вхопила його голову і приставила до скривавленої шиї.
— Никодимчику! — закричала вона, не вірячи самій собі.
Випрямилися напівзігнуті Никодимові ноги — і вирвалася з коренем яблуня. І впали вони втрьох на землю — Никодим, Устя і яблуня. Покотилися яблука…
Ще довго по тому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояла домовина з мертвим дідом і лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю ніби невблаганна моровиця пройшла — турки брали свій страшний податок кров’ю.
І там, де раніш квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік; коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він шкірив зуби й казав:
— Г-ги-и!
Її продали трапезонтському бейлер-беєві[5] Якубові-баші. Продали недорого — це був не той товар, що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бейлер-бея Устю куплено лише за служницю при котрійсь із його дружин. Її одразу ж запримітила Фітне й запитала:
— Ад?[6]
Устя вже знала це слово, але вдала, що не розуміє.
Фітне запитала ще:
— Нереден?[7]
Устя промовчала.
— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — мовила Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.
Першого ж вечора пані покликала товмача і сказала Усті:
— Ось дзвоник. Тільки-но почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.
Устя вийшла. Одразу ж залунав дзвоник.
Вона кинулася до покою.
Фітне показала на свої ноги і щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Вона подивилася на старого товмача й запитала:
— Вона хоче, щоб я їй ноги мила?
Товмач ствердно опустив повіки.
Першим бажанням Усті було: плюнути у відповідь.
Та подумала: «Я в неволі, мушу робити все, що наказують. Якщо навчуся всього, може, ще й утечу…»
…Так минали день за днем, тиждень за тижнем. Тяжку «науку» служниці Устя опанувала швидко. Минуло якихось півроку, а вона вже могла говорити по-турецьки, швидко виконувала будь-яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем усе важче й важче слугувати… Устя відчувала кволість, хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє…
Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер-беєвої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп’як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки очі були батькові — сині-сині, як волошки на далекій Україні.
Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження Тодорка — так Устя назвала сина — господиня накаже забрати дитину в служниці й віддати у спеціальний притулок.
Одна з служниць — стара болгарка Параскева — шепнула Усті:
— Дивись, Усте, коли б не було біди з малим… Можуть віддати в яничари[8]. Збасурманиться, дадуть йому інше ім’я, не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.
— О, горе моє!
— Слухай, що я скажу, — зашепотіла Параскева. — Я можу позначити твого сина так, що він з тим знаком ходитиме, доки житиме.
— Боже мій, як же? Ти тільки не покаліч!
— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів…
В цю мить залунав дзвоник. Устя поклала малого й побігла до господині. Та готувалася до сну.
— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона, усміхаючись.
Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя глянула на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи…
Устя розповідала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся він, чи не плаче. То добре, що біля нього Параскева, але їй однак здавалося, що з дитиною може статися щось лихе…
— Ну, ти, чого замовкла? — сердито озвалася Фітне.
— Пані, — заридала Устя й упала ниць. — Не забирайте від мене моєї дитини!
— Ти мені казку розказуй, чуєш? — верескнула Фітне.
— Пані, благаю…
— Казку!!!
Ковтаючи сльози, Устя розповідала казку. Сльози текли по схудлих щоках, палало обличчя, візерунки килимів двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила…
Вона глянула на господиню, та спала.
Устя тихенько вийшла із спальні — і прожогом до свого кутка. Болгарка колихала малого Тодорка.
— От і все, — прошепотіла вона. — Я позначила його.
Вона розгорнула пелюшки, і Устя побачила чорні плямочки на ступнях Тодоркових ніг…
— Це така фарба. З країни Чин[9]. Я йому наколола ніжки і над бровою. Це вже нічим не змиєш.
…Тодорка забрали від Усті наступного дня. Вона була в господині, вислуховувала довгі й нудні повчання. І враз шпигонуло в серце. їй почувся за дверима дитячий плач… Щось говорила Фітне, але Устя її не чула.
Нарешті господиня відпустила її. Устя кинулася до свого закутка, мацнула руками — і закричала страшним, нелюдським голосом, як тоді, коли побачила на землі відрубану Никодимову голову. Вона побігла довгими вузькими двірцевими коридорами, розкидаючи євнухів та вартових, але Тодорка ніде не було. Вона билася головою й грудьми в замкнену браму, її схопили вартові, вона кусала їм руки, а турки тягли її назад, Устя волала, скільки було в неї сили, несамовито кричала.
Нарешті її кинули до ніг Фітне-ханум. І тоді Устя закричала:
— Убий мене, спали живою, не муч тільки! Йилан! Чингиракли-йилан! Алчак-ханим![10]
Били Устю камчею[11] так, що шкіра репалася на ній, а вона дряпала руками землю й кричала:
— Фітне — чингиракли-йилан!
Потім вона вже не відчувала болю, тільки, мов крізь сон, чула, як на її тіло опускається щось важке й нещадне…
Її відливали водою і знову шмагали, аж поки кати не потомилися.
Стара болгарка прокралася наступного дня до Усті, знайшла її напівпритомну, зашепотіла:
— Тримайся, майка![12] Твій синок живий…
— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.
— Та там же, в тому яничарському притулку. Вірні люди казали.
Устя мовчала. У неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею.
— Усте, слухай, — продовжувала ІІараскева. — Є тут харем-агаси[13] Махмуд. Мій земляк, болгарин. Він служить у ханим-ефенді Єлени…
Устя мовчала. Їй було однаково.
— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Він мій земляк, у нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.
Устя заридала.
— Єлена — гречанка, — вела своєї Параскева. Далі її шепіт перейшов просто на шелест: — Вона — дружина султана. Тільки султан зараз її не любить, от і відпустив у Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає…
Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий самий мучитель, як і всі інші султани.
— Завтра прийдуть по тебе, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш служницею в Єлени-ханум… Турки не дозволяють, щоб хлопчиків виховували жінки, але Єлена — не туркеня, вона дозволить…
А султанчук був звичайнісінький чорноокий хлоп’як, як Устин брат Петро шість-сім літ тому. В ньому нічого не було ні султанського, ні мучительського.
«Господи, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях’ї виросте колись султан Ях’я, самого імені якого боятимуться в усій Туреччині й поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть бабай-ага і султан Ях’я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки…»
Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було погратися, попустувати. Якщо воно хотіло вилізти на дерево, несли драбину, але по драбині лазити Ях’я не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити султанчук, сипахи[14] та яничари.
Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев’ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі.
«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, озвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»
Вона дивилася на Ях’ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Параскева одного разу переказала, що живий-здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана»[15], хоч його там ніхто цього не вчив… У неї несамовито боліло серце, але вона була рада хоч знати, що Тодорко живий, що він десь тут, поряд.
Якось Усті наказали півдня побути біля султаненяти.
Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на підставці — книжки.
Вона привіталася за мусульманським звичаєм. Хлоп’як витріщив на Устю чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно, цій незнайомій жінці?
— Ти з яких країв, жінко? — намагаючись говорити суворо, запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.
Устю вразило знову, що отаке мале хлоп’я звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба як завгодно.
— Я з України, — відповіла Устя. — Ти не знаєш, що це таке.
— Розкажи мені казку свого краю, — сказав Ях’я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про воїнів.
Й Устя почала розповідати про Івана — селянського сина.
Ях’я слухав, не перебивав. І тільки наприкінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:
— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.
— А вони й не пускають.
— Я виросту і всіх поб’ю. І всю вашу землю завоюю.
— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — спитала Устя в султанчука.
— Треба, щоб увесь світ був турецьким.
— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі й живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам ще стільки — хай і вони собі живуть…
Ях’я замислився. Потім сказав:
— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері…
Устя мовчала.
— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.
— Там холодно, застудитеся!
— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях’я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я застудився і вмер.
«Господи, що мені з його смерті? Ну, не Ях’я, так ще якесь султанча стане на турецькому престолі».
— Жінко, скажи, як тебе звуть.
— Устя.
— Устя… Я свого вчителя стрільби називаю «уста»[16]. Що ти ще вмієш, Усте?
— Вишивати вмію.
— Не цікаво… А ще що?
— А ще — жито жати, їсти варити, прати… Танцювати, співати…
— Заспівай, жінко.
Устя подивилася на султанчука благально:
— Ой, я заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу…
— Мені так не цікаво. Ти нічого не хочеш робити…
— Ну, слухай, я заспіваю тобі.
Вона витерла пересохлі вуста.
Одразу ж їй згадався Тодорчик, сльози застелили очі.
Коли вона замовкла, Ях’я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; він блиснув на Устю чорними очима й сказав:
— Не треба, не треба таких пісень! Від них плакати хочеться! А чоловікам плакати не годиться!
Устя ствердно кивнула головою, не в силі мовити й слова.
— Я не люблю, коли плачуть, — вів далі Ях’я. — Чого ж ти плачеш? Чому в тебе такі сльози і такі великі очі? Чому?
…Якось Устя стрілася з Параскевою. Ніяких новин про Тодорчика болгарка не принесла — і Устя зажурилася.
— Ось дивлюся на цього малого султанчука і думаю: «Ну, чому воно так на світі? Чому цей Ях’я — щасливий, а мій Тодорко — нещасний?» Ну, скажи, Параскево!
Параскева зміряла Устю довгим поглядом, очі в неї були вицвілі, але мудрі.
— Твій син, може, щасливіший за султанчука. Він виросте і, якщо не вб’ють на війні, доживе до старості… А султанчук?..
— Що? — раптом похолола Устя.
— Отож воно й є! Ти що — не знаєш султанського закону? Якщо вмирає султан, то старший син стає на його місце… А всіх інших синів задушують шовковими шнурками. Вони — приречені…
— Ой, горе, — схлипнула Устя. — За що?..
— Бач… Чужа дитина, а жаль…
Відтоді Устя стала часто бувати в покої Ях’ї. Думала про Тодорчика, як ішла до султанчука.
— Усте, — попросив якось Ях’я, — розкажи мені не казку, а правду про ваших богатирів.
Й Устя розказувала все, що знала, — і про Марусю Богуславку, і про Байду, який, попавши до лабет турків, волів краще вмерти, ніж зрадити свій народ і свою віру.
— От висить він на гаку, і дав йому джура лук. І стрелив Байда. Однією стрілою султана, й султанову, й султанівну вбив… Такий був наш козак Байда!..
— Усте, він же гяур, твій Байда, він не міг бути таким хоробрим… І наших султанів ще ніхто не вбивав і не посміє вбити. Султан — це священна людина.
— Кожна людина повинна бути священною, — одповіла Устя.
— Мама казала, що мій тато — найясніший і наймудріший султан Амурат Третій — обіцяв, що коли він помре, то султаном стану я. А мій нерідний брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третім, бо він жорстокий, дурний і вдався в діда Селіма Места — любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке… Правда ж, Усте, вино гидке?
— Правда, ефенді.
— Слухай-но, Усте, а чому, коли ти розповідаєш про своїх людей і героїв, то я їх люблю, а наших — османців — не люблю? Я ж теж османли[17], так?
— Бо ви, османли, багато горя завдали нам — і не тільки нам. От подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, на Поділлі, бавила б оце свого сина Тодорчика, а мій чоловік Никодим працював би в полі, а його батько Тодор малював би… А так що вийшло? Приїхали ваші акинджі з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю забрали… А хіба це добре?
— Я бачив цього ватажка. Це славнозвісний Назим-паша, його звуть у нас Назим Тек-гьозлю — Назим Одноокий. Дуже хоробрий вояк. Він не з турків, а з гяурів…
— Мій земляк, знаю…
— Чуєш, Усте, коли я виросту, я відпущу тебе на Україну, бо тобі наша земля не подобається… А Назимові Тек-гьозлю скажу, щоб він ніколи на ваше село не нападав і щоб на Вкраїну теж не нападав…
— Коли це буде?.. І ще не було таких султанів, які б не йетадали на нас…
Темної ночі зі Стамбула прискакав гонець. Він промчав багато миль, загнав не одного коня, але не міг зупинитися, оскільки віз надзвичайної ваги новину для бейлер-бея Якуба-баші, а також і надзвичайної ваги наказ. Про його зміст ніхто, крім бейлер-бея, не смів знати.
Гонець скочив з коня і, хитаючись, пішов до брами бейлер-беєвого палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту з великою печаткою, підвішеною на різноколірному шнурку, і показав варті. Вартові опустили списи, низько вклонилися, пропускаючи гінця у двір…
Нарешті гонець з Баба-Алі[18] зупинився перед покоєм Якуба-баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно розчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.
Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Стіни кімнати завішані килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п’ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем-молодиком.
— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер-бей.
— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над сімома кішварами… [19]
«О аллаху всемогутній… Невже?»
— У синій колір увібралася наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився у світ, де немає земних печалей і турбот…
Якуб-баша упав на землю і голосно заридав:
— Вай-вай-вай!
За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер-бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром. Невже Мухаммед?..
Так, повноправним володарем Туреччини став не Ях’я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед…
— Нехай аллах дасть сили найяснішому хондкарові Мухаммеду Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер-бей.
— Є ще одна звістка, — перебив гонець. — Прошу прочитати оцей фірман[20] султана, адресований вам особисто.
Бейлер-бей Якуб розгорнув шматок пергаменту.
«Наказуємо в будь-який спосіб умертвити Ях’ю. Мухаммед Третій».
Всю ніч нуртувало, шаленіло Чорне море.
Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися столітні дуби на узвишші.
Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь шайтанове вариво.
Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.
Такої буремної ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.
Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла в лівій руці великий клунок.
Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях’я та Устя.
— Уже недалеко, — прокричав харем-агаси і показав у темряву рукою. — Он там, за поворотом, якраз і буде…
— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена.
Устя тримала Ях’ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що цієї ночі у його житті відбувається якийсь крутий поворот…
Стара болгарка Параскева, як тільки почула в палаці бейлер-бея про те, що вже є новий султан, одразу побігла до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати Ях’ю.
— Я нікуди не поїду звідси, — відповіла Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько заповідав владу. Ось у мене його лист… Я поїду до Стамбула. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому має належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!
— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до зіндану[21], де вас уб’ють… Уб’ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів-ворогів…
— Я не можу кидати рідну землю.
— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, прошу вибачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.
— Але це — рідна земля мого Ях’ї.
— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку.
І от вони втікають з Трапезонта.
Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал[22]; на ньому одчаюга капудан-ага[23], якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, які не бояться нічого в світі, крім хіба що ножового удару в спину, — вони теж одержали по доброму гаманові з грішми…
— Хутко в човен!
Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що гойдався на хвилях. Махмуд узяв на руки Ях’ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого й безвусого турка.
Вона теж зразу не хотіла втікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:
— Усте, коли Ях’я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства…
— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика…
— Ні, ти повинна їхати.
Устя довго плакала, але зрештою погодилася.
Ях’я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну, розкипілу безвість…
Потім, через три десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях’я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне, розшаліле море…
Справді — відтоді мине три десятки літ…
Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя-Софії:
— Диви!
Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно-блакитного, всіяного зорями неба.
— Хмарку бачиш? Он випливає з-за мінарету… На що схожа?
— На дівчину… Ух ти, мов дівчина-гяурка…
Справді, з-за мінарету випливала незвичайна хмарка, точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяйвом серпи на банях Айя-Софії, мечетей Баязида й Сулеймана, підіймали в небо гострі зубці громади фортеці-в’язниці Єді-куле, роззявляли кам’яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія.
Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина…
Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна.
Десь хлюпала вода, гавкали собаки і брязкало щось залізне.
— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.
— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке?
Лазізові ураз стало холодно. Татари, разом з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, ніби кілька літ тому пролітала над Кафою отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа українки-полонянки накликала біду на місто.
— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали все військо під Хотином, а тепер треба йти аж на Мекку за султаном — хіба це не біда? — сказав Селім.
Знає Селім, гомонять у яничарських казармах, що султан Осман незадоволений яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»[24]), а потім набере нове військо в Анатолії і яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, чи розформує їхні орти[25] — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська…
Наче у відповідь, почулося:
— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль ілля…[26]
— …і Мухаммед його пророк, — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.
Повз них пройшов дервіш[27]. Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками.
Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:
— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий хоче знищити яничарів та їхній орден! Синьо-синьо стає на землі!
— Біда буде, Лазізе, — повторив Селім, як вони відійшли від дервіша. — Ти знаєш, про що зараз наші говорять? Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат-майдан[28], і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера-паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться…
— Тс-с, — приклав пальця до вуст Лазіз, — а то ще хтось почує…
— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі аллаха. Його першого спіткає біда…
— Я перший побачив ту дівчину, — сумно сказав Лазіз.
— Ми разом її побачили…
— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Ти ж бачив, як я воював під Хотином…
— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти собак…
Лазіз мовчав.
Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… В дитинстві його було вкрадено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя…
Не витримав — озирнувся. Полонянка уже піднеслася високо-високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця…
Бути біді… Коли це настане — сьогодні, завтра?..
Грало, мерехтіло, танцювало синє море…
А над Стамбулом здіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму[29].
Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби[30], наїлися…
До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали Османові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера-пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»
Султан вигнав яничарських посланців.
Грало, мерехтіло, танцювало синє море…
Так грало воно й п’ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — хондкаром Османом Другим.
Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалась йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п’яницю й недоумка на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити ні Мухаммед Фатих, ні Селім Явуз, ні Сулейман Кануні та Селім Мест, те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб’є персів, він розгромить Австрію й Ляхистан… Ляхистан давно б улігся «од можа до можа» перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — набрід голодранців, що йменує себе козаками. Він розгромить цю дику ватагу — і ніщо вже не загрожуватиме його флангам та тилам…
Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити яничарів. Вони хоробрі тільки за гроші та пільги. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові.
…Делавер-паша вбіг до султанового покою. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.
— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!
Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом стислися, мов перед плювком, губи.
Він, Осман Другий, який при Хотині не раз дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами… Досить того, що відступив, а потім і побіг перед Ходкевичем та Сагайдачним!..
«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Давіть ім’я їхнє зникне!»
Делавер, про якого Осман забув, дивився на свого володаря переляканими очима.
— Щ-що р-робити, найясніший х-хондкаре?! — проскиглив він.
— Вони й досі вимагають твоєї голови?
Делавер заплакав, розмазуючи сльози.
Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули, мов іскри з-під кресала.
— Тобі давно треба знести голову, — просичав султан. — І, будь певен, тільки-но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути як кремінь.
Делавер догідливо закивав головою.
Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.
— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім’я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов не вагаючись на смерть… А ти, про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..
— Аллах, аллах, вря-а-туй нас…
— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б’ються оті козаки, яких ми називаємо набродом? Нагород від польського короля їм чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають? Чому нас було при Хотині двісті п’ятдесят тисяч, а козаків з поляками — вісімдесят, — і не ми їх, а вони нас погнали?.. Ну?..
Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежив за кожним його кроком.
— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.
Делавер мовчав.
А якщо їм дати Делавера й тих вісьмох — що тоді?
Ні! В історії Високої Брами ще не було випадку, щоб яничари скидали і вбивали султана. Султан — це святе! Але вони можуть просто сісти Османові на голову і змусити його робити те, що захочуть. А це означає — загибель імперії…
У яничарських кишлах[31] було неспокійно.
— Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Ляхистан! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Хай заплатять і за наших загиблих товаришів, які полягли під козацькими та польськими шаблями! Ми стомилися в поході, ми не дійдемо до Мекки!
В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який може повести її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав’язати тугіше пояси, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті балачки про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося!» — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман.
Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком [32]. Лазіз сказав:
— Під Хотином нас спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах[33] є на султані. Може, той, що в нього жінка — уруска…[34]
— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його й прозвали Ешеком.
— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся… Як на те пішло, то у нас взагалі самі мерзотники — від ода-баші[35] до самого візира… Та й султан такий же… Набачились їх уже кілька за останні роки…
— Тихше, онде Калин Дудакли[36] зайшов.
Ода-баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима і повільно підійшов до тих, що сперечалися.
— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?
— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?
— А те, що я тобі заткну твою богази! [37] — І Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носаком в обличчя. Той упав на спину, обличчя миттю скров’яніло. Він затулив його руками.
— Кьопек! Гяур! — лаявся ода-баші, б’ючи Лазіза ногами. — Ану, прибери руки з обличчя!
Лазіз несміливо виглянув з-під пальців. Щойно він це зробив, як Калин Дудакли ударив його в скроню… Тіло Лазіза конвульсійно здригнулося.
— Ти убив його! — почулося від дверей. То саме зайшов Селім.
— І тебе уб’ю, якщо посмієш щось сказати проти хондкара!
— Ти убив мого побратима, що тричі врятував мені життя при Хотині! І тобі, між іншим, — теж! Так будь же ти проклятий разом зі своїм хондкаром! Щоб ви разом з ним свинячого м’яса наїлися! Ну? А тепер спробуй убити мене, алчак![38] — і Селім жбурнув в обличчя ода-баші жменю піску.
Калин Дудакли вихопив ножа.
На землі нерухомо лежав Лазіз.
— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди слід.
Ода-баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, він зараз жбурне на землю й цього яничара й розтопче ногами.
Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калина Дудакли. І — відскочив убік.
Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода-баші не падав. Він ішов просто на Селіма. Той не відступав. Та щойно Калин підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стримів ніж.
Ноги у Калин Дудакли підігнулися — і він упав.
Селім переступив тіло мертвого ода-баші.
— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми не ходили воювати проти невірних?
— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?
— Ми навіть Проти своїх, правовірних, ходили. Так?
— Було й це.
— Хай то був бунтівник Каландар-огли, але він такий самий османли, як і ми. Так?
— Так.
— Отож… Тепер слухайте мене. Ми воювали. Нам казали, що воюємо за аллахове діло. Двісті п’ятдесят тисяч воїнів ішло на Хотин — де вони?.. Лягли ні за що! Отак! А тепер султан і нас хоче завести в пустелі Аравії і знищити…
Яничари мовчали, напружено чекаючи, що ж далі скаже Селім.
— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду!
— І я не піду! — вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик[39], бо був високий і худий.
— І я не піду! — озвався Абдуррахман.
— І я!
За хвилину вся кишла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.
— Селіме, будь нашим ода-баші! — вигукнув Сирик.
— Гаразд, я буду вашим ода-баші. Але наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.
Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, здалеку схожа на родимку, потемніла.
Орда яничарів висипала з кишли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд з Селімом і вигукував навсібіч:
— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишаємося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат-майдан!
— До палацу! Веди нас, Селіме!
Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:
— Йдемо до палацу Делавера!
Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувалися групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки…
— Куди йдете?
— До Ат-майдану, а потім до Делавера-паші!
— І ми з вами!
Ті, що приєднувалися, по дорозі озброювались кілками, ножами, а дехто уже мав і пістолі.
Коли загін був уже зовсім недалеко від Ат-майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів.
«Ого! Такий натовп не зможе заспокоїти й ціла армія яничарів! А як увесь оцей гнів та на нас виллється — що тоді?»
Уже не загін ішов уперед, а його несло людським морем. І йшло те море не на Ат-майдан, а простісінько до палацу Делавера. «Що ж це буде? — думав Селім. — Ось-ось нас винесе на двірцевий майдан…»
Озирнувся на ходу. Побачив сяюче обличчя Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню, не гурт у тебе розуму! Певне ж, тобі не лише за гучний регіт і дивовижну впертість дали віслюче прізвисько! Чи думаєш ти про те, що може статися за хвилину? Чи ти хоч коли-небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[40] — може, хоч там уперше в житті замислишся.
Селім ладен би зупинитися, та його вже несла юрба розгарячілих яничарів і голоти.
«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а нині маєш: іс’янчі[41], відступник, злочинець!»
З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.
Якийсь вояк у формі сипаха, піднявшись на кадуб, вигукував у натовп:
— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Султан повів нас на Хотин, щоб нас там побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті п’ятдесят тисяч! У нас було триста гармат і чотири слони. А що було в ілляхів та урусів?! Нас троє було проти одного — а що вийшло?
— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!
— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п’ють горілку і славлять свого Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай іде сам! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом! Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми…
З палацу почувся постріл.
— Це — сарай-мухафизлар![42] — закричали в юрбі. — Вони ні за що вбивають наших людей!..
— Бий охоронців! — заволали навколо.
— Тихо, ви! Тихо! Посланці повертаються.
Майдан потроху стихав…
Яничар з нашивками юзбаші[43] прудко виліз на кадуб і закричав:
— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера-пашу, а нас не шанує!
Голодранець, який, напевне, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з кадуба і, відчайдушно махаючи руками, заволав:
— Ходімо громити Делавера-пашу!
— І справді! — підхопив Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися, то треба йти на штурм Делаверового палацу!
— На Делавера! Йша![44]
Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки дервіш кричав: «Машалла!»[45]
В палаці візира були міцні ворота й добра варта.
Тільки-но повстанці наблизилися, як їх зустрів нищівний вогонь. Та зупинитись було неможливо. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдиралися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали скрині й хапали все, що потрапляло під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця[46] — так слізниця.
Делавер-паша упав на коліна і став цілувати брудні ноги яничарів.
Його підвели і почали бити. Злетіла чалма, Делавер-паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.
Делавер-паша знову впав на коліна.
Згори долинув пронизливий крик, який одразу ж урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна…
Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя і били, били, били…
«О аллах милосердний…»
Потім Делавер-паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив’язували до ноги.
«Вони вважають, що я мертвий!» — подумалось йому з жахом.
Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. У нього заболіло в очах, але він дивився, бо вже не мав сил заплющити їх…
А над Стамбулом весело грало-вигравало сонце.
І голубі хвилі весело били в береги Босфору.
І здіймався чорний дим над палацом Делавера-паші…
— Айякланма вар олсун![47]
Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він. Біжить, сміється, по щоці кров тече, обличчя розчервонілося від збудження.
— Де султан?
І раптом почулася відповідь:
— Мустафа у нас султан! Той, що був п’ять літ тому… А Осман у палаці сховався!
— Мустафа? Отой недоумок? О аллах!
Чийсь хижий і уважний погляд блиснув поряд. Невже й тут, серед повсталої юрби, є нишпорки з таємної дефтерхани?[48]
Думка промайнула швидко, як отой хижий погляд, що його відчув на собі Селім… Та за мить, забувши про все, Селім побіг уперед. Він мусить бачити султана Османа і сказати йому, що його орта не хоче йти в Мекку, не хоче й Мустафи!..
Але кому сказати? Османові чи Мустафі? Мустафа знов султан! Не додумався Осман задушити його шовковим шнурком? Так супроти султана Мустафи Абдуррахман Ешек — все одно, що дев’яносто дев’ять багдадських мудреців супроти віслюка.
— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.
Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев…
А над Стамбулом весело грало-вигравало призахідне сонце!
Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлючена юрба ввірвалася у найсвященніше місце імперії.
На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені і вбиті, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини…
Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали оборонці султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар-аги[49].
Мухафизлар-ага, високий і дебелий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою у правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які весь час подавали ушаки[50]. Його обличчя було налите кров’ю, очі горіли ненавистю до збунтованої черні, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.
Він один на якусь мить зумів зупинити повстанців. Юрба затупцювала на місці.
А тим часом у палац вливалися і вливалися нові юрми…
І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців і вояків двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар-ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, аж доки не впав на підлогу, під нещадні багатотисячні ноги юрби…
Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, і вирвався назовні.
Посеред майдану, під глумливими поглядами юрби, сидів на мулі обірваний молодик. Одяг на ньому був подертий, як у дервіша, а шию обвивала зашморгом товста мотузка.
«Кого це збираються вішати?» — подумав Селім і раптом з жахом упізнав найяснішого султана Високої Брами Османа Другого.
Від несподіванки Селім зупинився так різко, що ледь не впав.
Це — султан? Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді…
А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот…
Османа схопили в палаці. Він не ховався під перини. Він сам розчинив двері перед юрбою, і юрба зупинилася, вражена його позірним спокоєм. Здавалося, ще слово, ще рух — і всі впадуть на коліна. І Осман мав уже заготовлену фразу, він розкрив рота, щоб спокійно й велично проголосити:
— Вам потрібен був Делавер, діти мої, я вам його віддав. А тепер ідіть по домівках, ваш султан думає за вас!
Але пересохло в горлянці, і він, розкривши рота, не зміг добути жодного звуку. І тоді він розгубився саме від того, що не може сказати жодного слова, і юрба кинулася на нього.
Його витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого володаря. Але на його обличчі були не радість і не обожнювання, а жах і здивування…
Мула смикнули за повід і повели вулицею. Що це тягнуть поперед нього? Ах, то тіло Делавера-паші…
Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, дайте мені життя… Я буду… Я буду…»
О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх оцих зрадників та бунтівників! Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби… Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про велич хондкара та вічну ганьбу зрадників…
Було 19 травня 1622 року.
Султана з мотузкою на шиї возили вулицями столиці. І небо не падало на землю.
Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло йому в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи… І мовчав.
Його возили й возили вибоїстими стамбульськими вулицями, де смерділо гнилими риб’ячими нутрощами й нечистотами.
Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це останній день його життя…
Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Один тільки лишився — Ях’я. Всі вважали, що він тридцять літ тому вмер від віспи у Трапезонті. Але зовсім недавно, місяць чи два тому, довідався Осман, що Ях’я живий, тільки носить інше ім’я. Він іще встиг відправити Кемаля-Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасуса[51] до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях’ї і знищив можливого претендента на престол.
Він, султан, припустився благодушності. П’ять літ тому було скинуто султана Мустафу, його дядька. Він був просто недоумок. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей бевзь не потрібен… Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, через якийсь там рік його замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!.. Треба було знищити і Ях’ю. Бо якщо Ях’я зможе заручитися підтримкою Риму, французів та запорожців, то він захопить престол — і тоді кінець священній війні проти християн! Польща зараз не піде на Туреччину, але козаки тягнуться до Москви, і ніхто з найрозумніших правителів ще не знає, якою страшною силою може стати Москва, якщо вона об’єднає всіх…
Попереду — Єді-куле. Це останнє, що він бачитиме у своєму житті. Бо того султана, якого везуть у Єді-куле, чекає тільки одне — смерть.
І раптом його кинуло в жар: відчув — сльози течуть по щоках.
«Невже в усьому — воля аллаха?»
Озирнувся. Побачив, наче крізь туман, похмурі обличчя натовпу.
Дервіш біжить услід і, тремтячи, мов у пропасниці, гукає:
— Ля ілляги іль алла…
Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.
Він стояв на самому носі чайки, біля невеликої гармати, і дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. Праворуч насувалася ніч. Попереду було море й море, безмежне й гостинне, а позаду… Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кишла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.
— Ну й поставили ж ми їм свічку, господи твоя воля, — оглянувшись назад, аж перехрестився козак Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тоненькі вусики затіпалися від тамованого сміху.
— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось як відірвемося од них, тоді й радітимеш!
— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. — А якщо й наздоженуть, то ми їм — з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта[52], як казав іще пан Ціцерон.
— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся. — Ціцерон…
За кількасот сажнів позаду чотири галери виляскували здоровенними веслами по спінених хвилях.
— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!
І справді, задимілося біля гармат, потім хлюпнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.
Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і хлюпнуло в хвилю.
— Сі бене авдімус, бене дісцімус![53] — як казали ще до Ціцерона, — знову озвався Клюсик.
Карпо тицьнув люльку до рота і затягся ядучим, як перець, димом.
— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!
Знову задимілося біля гармат, і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило.
Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.
А йшлося якраз до того.
Надвечір море завжди завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша і спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину пірнувши у блакитний обрій, розливає самого себе по воді.
Та сьогодні сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервоніли, а море потемніло, стало чорно-червоним, наче налилося кров’ю.
…Козаки налетіли на Стамбул несподівано. Було їх зовсім небагато, всього п’ятнадцять суден. Але нагнали такого переполоху, що турки, які залишилися живі, не спатимуть опісля не одну ніч. Козакам пощастило захопити корабель із золотом…
Та важливіше за будь-яке золото була новина, яку везли козаки на Україну. Тиміш Клюсик, переодягнутий у яничарське вбрання, висадився напередодні на пустельному березі. Йому належало дістатися до Стамбула, розвідати останні новини в імперії, а потім, уже під час битви, яка закипить у Босфорі, повернутися на отаманську чайку. Козацький агент, який жив багато літ у столиці Османської імперії і мав розгалужену мережу своїх вивідувачів, мав передати те, що йому вдалося зібрати за останні місяці. Про місцезнаходження цього агента знав тільки Клюсик…
І Клюсик привіз важливу новину: султана Османа Другого скинуто, на престолі сидить недоумок Мустафа. Крим знову заміряється вирватися з-під залежності Туреччини.
Недайборщ дав наказ припинити битву і відступати. Завдання, задля якого п’ятнадцять чайок вирушили до Стамбула, було виконане.
Але не так просто було припинити баталію.
Мабуть, сам султан дав наказ наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та пов’язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, що після його вступу на престол розбійницька козачня, порушивши договір Туреччини з Польщею, напала на передмістя столиці.
Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі. Недайборщ загаявся, чекаючи на Клюсика, який вплав добирався до його чайки з берега. Знялася шалена гарматна стрілянина, летіли ядра, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна стрілами пролітали між неповоротких галер, і важко було взяти їх на приціл.
Козаки гасали по Босфору, аж тріскалися їхні весла, а довкола бурунили хвилі важелезні розпечені ядра. Та козаки були мов заворожені.
Огледілися — їхні п’ятнадцять чайок проти цілого флоту. Єдиний вихід — проскочити між галер з одчайдушного розгону, щоб турчин не встиг і оком змигнути.
Карпо Недайборщ гарикнув на пів-Босфору:
— Повертай назад, та якнайборше!
І п’ятнадцять чорних блискавок, мов пущені однією рукою стріли, дружно рушили на північ.
На носі біля Карпа пританцьовував мокрий як хлющ Клюсик, виспівуючи: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде».
І весла на отамановій чайці били по спіненій воді в такт пісеньці, і здавалося, що чайка танцює на всі свої тридцять два весла. А за нею мчали інші.
Не встигли отямитися капудани на галерах, що загороджували шлях на північ, як чайки промчали повз них і подалися в море.
По обидва боки Босфору загомоніли берегові батареї, захлюпали в море камінними ядрами, але козаки вже промчали і повз них.
Ну що ж, хай хлопці відпочивають, а Карпо з Тимошем та стерновим Базалюком ітимуть під вітром на північ — додому.
Вночі шторм розгулявся на повну силу. Величезні хвилі жбурляли невеличку козацьку флотилію на всі боки. Доки можна було, йшли під вітрилами, допомагаючи собі ще й веслами, — аби лиш одірватися від турків.
Хвилі легко перекочувалися через просмолені козацькі суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретяні опачини, та й це мало допомагало.
Не видко було ні місяця, ні зір. Довкола ревіло й гуло море, наче біг із гір величезний табун диких турів.
— Тримайтеся, хлопці, чайки, як вош кожуха! — ревів басищем Карпо, коли білогрива, мерехтка в темряві хвиля падала на вигнуті, мов натягнуті до пострілу сагайдаки, козацькі спини. Біля ніг отамана лежало кілька мішків із золотом та самоцвітами — здобич, що її віддадуть козаки скарбникові в Січі, якщо живі доберуться до берега.
Отаман не думав про золото. Особисто йому воно було не потрібне. Воно потрібне було Січі, щоб викуповувати з неволі бранців та діставати зброю, потрібне було Київській братській школі, щоб навчати молодь різних наук, друкувати книги, що допомогли б вистояти народові у боротьбі з покатоличенням. У самого отамана не було ні кола, ні двора. Ні жінки, ні дітей, ні рідної хати. Геть усе погинуло під час бусурманського наскоку. Жінку погнали в неволю разом з іншими мешканцями села. Село з веселою назвою Півники спалили. Немає Півників. Є згарище, поросле бур’янами…
«Гай-гай! — думалося йому зараз під завивання вітру, хлюпання хвиль. — Гай-гай, який би могутній та численний був люд на нашій землі, коли б не оці бусурманські розори. Та ще й поляки піддають… На спустошені татарами й турками землі приїздять польські пани, а з ними різний набрід, якому нічого вже робити в Польщі… Люди мруть від чуми й холери, гинуть від шабель турецьких і татарських, мучаться у неволі на галерах, і ще де хоч…»
Хвилею вдарило так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, та замість диму ковтнув гірко-солоної води.
— Тимоше! — раптом гукнув отаман, відчувши лихе. — Клюсику! — щосили ревнув він у темряву і не почув у відповідь нічого, крім гомону хвиль.
— Та ось же щойно сидів! — виправдуючись, прокричав один з веслярів.
— Передай: де Клюсик?
Реве море, свище вітер, тріщать смолисті борти чайки.
— Веслуй назад! — гукнув Карпо.
— Куди? До турка в зуби? — заперечив стерновий.
— А ти що, боїшся! — захлинаючись солоною хвилею та власною люттю, гарикнув Недайборщ. — Греби назад!
І повернула отаманова чайка назад — шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, щойно змитого хвилею.
— Клюсику! Клюсику! — дружно залунало над морем.
Але хіба перекричиш ревище хвиль? Хіба побачить Клюсик своїх побратимів у цьому пеклі, зітканому з вітру, хвиль і темряви?
— Ти-мо-ше! Клю-си-ку!
Гуде все довкола, двигтить чайка, свище вітер, гукають, аж надриваються козаки, а Клюсика нема.
Але ж ні, одразу він не міг піти на дно. Він же плаває, мов дельфін! Коли позаторік несподівано налетіли ногайці, він переплив Дніпро, дав знати козакам про ворога, і потім хлопці показали чужинцям, почім ківш лиха… Та й сьогодні пів-Босфору подолав уплав!
— Ти-мо-ше!!!
Не озивається…
Карпо дістав із скриньки просмолене ганчір’я, сухий трут, кресало і, прикрившись кобеняком, узявся викрешувати вогонь. Ударив кілька разів — заіскрилося, зажевріло, задиміло. Вибив у долоню мокрий тютюн із здоровенної люльки, стис щосили у жмені, щоб воду вичавити, знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопців цього зілля), дістав із-за пазухи дрібку сухого з кисета, притоптав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай підсихає. От тільки треба сильніше й частіше тягти.
Заходився роздмухувати трут на смолоскип. Ось маленька, ледь помітна змійка з’явилася на труті, впала на березову стружку…
— Отамане! Що ти робиш? — жахнувся стерновий.
— Цить, Базалюче, бо в море вкину, — сипонули іскри з отаманової люльки. — Без Клюсика нам ліпше не повертатися.
Ревіло море, кидало чайку з боку в бік, лютували хвилі, а Карпо стояв на носі, тримаючись за гармату. В його високо піднятій руці палав смолоскип, розсипаючи іскри.
Повернувся обличчям на північ. Почав вимахувати смолоскипом — передавати вогняну депешу:
— Змило одного… Шукаємо… Ідіть далі… Наздоженемо…
Він махав і махав смолоскипом, аж руки заболіли. Враз обернувся до веслярів:
— Не веслуйте… Тихо! Слухане!
Карпові не хотілося думати про те, що турки от-от засиплють їх ядрами; на думці було одно: врятувати Клюсика — веселого, кучерявого спудея з Поділля.
Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро…
— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!
— Цить! — гримнув Недайборщ. — Приготувати шаблі й ножі!
— Добре, батьку! — озвалися веслярі.
— Сказився! На абордаж лізе! — знов просичав Базалюк.
Ще раз блиснуло — цього разу зовсім близько, бо одночасно із спалахом гримнуло з гармати. Ядро пролетіло високо і хлюпнуло десь у темряві. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і, хоч втримався на носі чайки, проте випустив смолоскип у воду.
Запала ревуча, пекельна пітьма.
Недайборщ відчув, що турки — поряд, але де саме, хіба ж побачиш у такій пітьмі?
— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.
— Тікати треба! — почулося Базалюкове сичання.
І саме в цю мить Карпо Недайборщ відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.
— Назад! — подав команду отаман, та зрозумів, що вже пізно…
Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав облавок, і Карпо відчув, що це вже кінець. Одчайдушно скрикнув Базалюк, але його вигук обірвався на півслові. Зойкнули останнім криком веслярі…
Хвиля підхопила Карпа і кинула назустріч галері…
Мусій підвів голову від столу. Неквапливо, він усе робив неквапливо, потер кулаком очі. Витріщився на свічку, що от-от мала впасти у велике кружало розтопленого воску. Перша думка була: схопити свічку й поставити як слід, щоб не хилилася. Він уже простяг був руку, та потім зупинився.
Так що ж казав Архіт Тарентський?.. Ах, так… Я знаю, що він казав. Він казав: «Лев розшматує пса, якщо той пес наблизиться до нього!..»
І хіба це казав геніальний грек? Це слова з корану.
Але ж коли б грек Архіт раптом ожив і опинився в теперішньому Стамбулі, то й він би, певне, став мусульманином, як став ним недавній вихованець Київської братської школи Мусій Ціпурина.
…Сидів, усміхався сам до себе й підраховував, знаючи бодай приблизно, довжину й товщину свічки, кут її нахилу, питому вагу воску, — чи вона має зараз упасти…
Свічка не впаде. Математика говорить точно.
Згадалося обличчя старого Атанасія, мудрого київського математика і звіздаря, згадалися його сива борода і перетятий шаблюкою ніс. Тому Атанасій завше гугнявив. Звіздареві вуха стирчали, як у кажана, а очі здавалися хитрющими, бо сиділи косо, як у ногайця.
— Всьому начало є число, — казав Атанасій. — Пізнавши закони числа, ми пізнаємо закони світу.
— О-од б-бога вони, — відповідав Мусій, заїкаючись.
— Божа мудрість існує не для того, щоб ми на неї пальцем тицяли, а для того, щоб ми її пізнали і стали богорівними.
…Свічка, поставлена косо, палала на столі, освітлюючи великий аркуш пергаменту. Мусій Ціпурина розкреслив його на італійський манір — як робили великі мімари[54], плануючи ту чи іншу споруду.
Перед ним поставала в усій красі мечеть, яка мала прославити навіки-віків діяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османіє, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно стоїть у Стамбулі. Але мечеть Османа Другого має затьмарити красу і Османіє, й навіть Сулейманіє та Айя-Софії.
Щоправда, султана Османа вже немає, мечеть, певне, назвуть інакше, та не в назві суть! А в тому, що будує її він, зодчий Муса, який колись носив християнське ім’я Мусій Ціпурина.
Ні, ніхто не змушував Мусія зрікатися своєї віри та свого імені. Але він мусив збудувати сю мечеть. І, отже, мав стати мусульманином, аби знати коран, знати всі закони й звичаї магометанства.
…Знов згадався Атанасій Слабошпицький. Заглиблений у свої математичні підрахунки, він якось підвів голову од паперів, косооко позирнув на Мусія й, зітхнувши, мовив:
— У тяжкі часи живемо, сину мій. Для кого працюємо? Для кого мріємо? Наші найкращі думи лишаються на папері мертвими, бо нема властителя на нашій землі, котрому вони були б потрібні.
Мусій спочатку не зрозумів, до чого веде Атанасій.
— А ти згадай блаженної пам’яті добу Ярослава Мудрого. Кревно зацікавлений був великий князь у розвої науки і красних мистецтв. Онде — Софія небовоздвижається. Щастя мав той зодчий, який зробив усі підрахунки, та ще більше щастя він мав, коли на здійснення тих підрахунків йому дали гроші, камінь і робітників… А хто дасть їх тобі зараз? Круль польський?
…Свічка горіла тривожно й неспокійно. І мімар Муса дивився на аркуш із планом мечеті Османа Другого, а в голові поставала йому Софія Київська з її поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленим великим розумом Атанасія Слабошпицького.
Передзвін формул вчуває султанський зодчий Муса і в проекті могутньої мечеті, що виросте незабаром посеред Стамбула. Передзвін формул, що вривається в невловиму музику сфер, у симфонію вертикалей і дуг, у розмаїття кольорів каменю, неба, моря й зелені.
Це буде ще одно диво світу. «Мусульманського світу», — підказує причіпливе й суворе сумління. «Світ єдиний», — відповідає Муса-Мусій сам собі словами Атанасія Слабошпицького.
Та не про те сказав оті слова Атанасій.
…Атанасій поклав руку на товстенну книгу й мовив:
— Осьде праця життя мого.
То була книга про числа та їх закони, про нескінченність чисел, про рух планет і зір… Цю книгу хотів Атанасій видрукувати в Києві, та не погодилися лаврські ченці, сказали:
— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш… А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно… Про те, що Земля обертається довкола Сонця.
— Чи я супроти бога? Я ж тільки його мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.
— Ми глибоко шануємо тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе…
— Чи здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.
І отак — не рік, не два… Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були книгодрукарні прегарні, може, хоч там пощастить видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина… Та в Острозі теж не вийшло.
— Надто розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість… І від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..
Забідкався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусієві:
— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється…
— Н-не єдиний, м-мій учителю…
— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім’я? Згук — не більше… А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі за мене…
Останні ці слова промовив старий Атанасій; ще стало йому сили заплющити очі… Заплющив і помер…
…Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум’я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.
…Тільки-но поховав Мусій свого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти до Кракова, а там, може, пощастить і до Болоньї, в землю італійську… Шляхами земляка Юрія Дрогобича пішов, пам’ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю.
І думалося тоді йому:
«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременю творчості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і спалахне од нього смолоскип науки…»
«Так, так, — підказував другий голос, — а чи справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»
«До к-кого ж податися, — сумнівався третій голос, — х-хто в-візьме на себе працю прочитати книгу Атанасія і сказати с-світові, що то — велемудрість, а не й-єресь, не марення божевільного? Де є той розум у світі, щоб так сказав і щоб йому всі повірили?»
І тоді сказав собі Мусій:
— Н-не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т-ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т-то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиш.
Але ці слова сказав Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда турецький роз’їзд.
Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда, останнє звання його ще не підкріплене ділом… Турки швидко привезли Мусія до Стамбула й показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілософствували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли заговорили про числа та про їхні закони, Мусій побачив, що перед ним сидить людина, яка зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба-Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми міркуваннями про Айя-Софію та Софію Київську, навівши й написавши їх числові показники і вираження у формулах.
— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн-Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган дивиться на лошака арабської породи.
…Зодчий Муса дивився на полум’я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й одразу ж вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалося формулам…
Так, зодчий Муса не мав готової формули вогню й краси, але його чарівні числа допомагали йому віднайти найточніший варіант тих чи інших елементів споруди. Його вірою вір були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народів Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою.
…Тепер Муса дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, крім лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.
«Чи не таке ж світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато», — казав один голос.
«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна-де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.
«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.
«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.
«А Юрій Дрогобич? А тії українці, які розписували костьоли полякам ще хтозна-коли? Вони — зрадники?»
«Вони служили вірі христовій, а ти?»
«Я маю потребу будувати — мушу явити світові, на що здатен».
«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.
Відповісти самому собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг вулицею…
Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи поголена.
Зовсім недавно яничари задушили султана Османа Другого, тепер султаном Мустафа. Бездарний нащадок Сулеймана Кануні… Так і чекай, що не сьогодні-завтра замість нього хтось інший сяде на престол.
Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?
У вікно постукали: зодчий Муса здригнувся, хоч у глибині душі, підсвідомо, чекав на цей стук… Хто б то міг бути? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?
Підійшов до загратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.
— Кім о? [55] — запитав.
— Імдат![56] — почув замість відповіді.
Цього пізнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, які жили у Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу…
Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати…
Муса сидів навпроти грека, якого вправно перев’язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:
— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, його багато хто знає…
— Не знаю, — відповів по-грецьки Муса.
— О, я чую, що ефенді грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо перейшов на рідну мову Спиридон. — Хто ж він є насправді?
— Я з Києва.
Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.
— Чому ж ви, ясний пане, не християнин?
— Про це довго говорити, та й… Н-ну, і що ж далі?
— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її…
Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.
Йому раптом здалося, ніби лежить він під березою в лісі й дивиться у рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листом…
Як давно Мусій не був удома, в своїх рідних Лозовиках. Річка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатися. І справді — в лісі жили розбійники. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної варти розбійники були страшні.
Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко і донька Марійка. Яремкові зараз тринадцять літ, а Марійці вже вісімнадцять. А коли востаннє бачив їх Мусій — зовсім ще діти були. Але Яремко вже й тоді ріс буцматим, сердитим та розумним. Ішли повз графський палац — почав Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: «Тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався».
А Яремко: «Буду — і все. Графові на зло».
— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.
— Ха-ха-ха! — у відповідь.
Батько — ложкою по лобі:
— Я тобі дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусія, який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли в тебе у голові аж гуде?
— А він заїкається! — знову Яремко.
Хрясь! Аж ложка зламалася.
Випнулись на Яремковому лобі дві гулі. Сипнуло солоними іскрами з очей просто в борщ.
— Я ось виросту, піду в козаки, то я вам, батьку, ще й голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися…
Отакий парубійко! Усе — насупроти!
Коли-то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька-матір, сестричку Марійку, землю рідну?
А Київ, Київ…
Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей-голодранець з Поділля) ходили по городах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлялися, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:
— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.
— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя?
— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов’яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони… Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого-го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде! Там — орли! А ти сиди тут, молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус.[57]
…Стріпонув головою. То про що цей грек розказує?
А-а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювалася Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався батьківщини. Яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — у Києві чи в Стамбулі? Головне — він стоятиме. Для всього людства. І все людство знатиме, що той храм витворено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з-під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть… Софія… Айя-Софія… Свята Софія… Храм Софії був і є, а чи правлять у нім християни, чи магометани, — яка, зрештою, різниця?! Га?
— Г-га? — Муса не постеріг, як уголос запитав самого себе.
Спиридон зрозумів це по-своєму і повторив сказане:
— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. «Сину, — каже, — доки ти їздив на Кандію, Надир-бей забрав від тебе твою майбутню жону».
У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане у центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.
Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир-бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім’я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу.
Спиридон — молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («Зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з-під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були в грязюці та крові.
— Мерзотний Надир-бей, — сплюнув кров’ю Спиридон. — Він таки мене підслідив… О, сто проклять на його нікчемну голову!
Софія, вийшовши заміж за Надир-бея, передала вістку Спиридонові, щоб він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир-бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав слугам зробити засідку. І от Спиридон у неї якраз і втрапив…
— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н-не християнин і не грек… А що, як я узавтра п-піду до Надир-бея і скажу, що той, хто ходив спокушати його дружину на зраду, зараз лежить у мене поранений?.. Адже той же Надир-бей дає мені гроші на побудову мечеті…
— Ви не скажете Надир-беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли.
Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Убіг захеканий служник:
— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.
— Н-ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і козацькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.
— Я — мімар султана. Н-негайно йдіть звідси, бо завтра за наказом найяснішого хондкара Мустафи вам п-познімають голови!
— Але ми шукаємо злочинця!
— В будинку султанового мімара н-не може б-бути місця для злочинців. Це вам давно слід затямити! Чекіл![58]
За дверима замовкли. Потім почулися кроки… Далі й далі…
Муса витер піт з чола. Слава тобі господи… Ледь не перехрестився — за давньою звичкою…
У його кімнаті було темно. Важко дихав Спиридон.
— А чому свічка загасла? З-згоріла вся, чи що? — запитав Муса.
— Чому згоріла? Упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав…
Коли Недайборщ, підхоплений хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:
— Хлопці, хапайтеся за весла!..
Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але встиг-таки вхопитися за нього.
Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусі. Намагався вслухатися в навколишній рев, аби почути, чи немає поряд ще кого. Але що можна почути у цій веремії?
Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.
Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми.
І раптом наткнувся на людське тіло. Власне, то була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.
— Хто ти? — прошепотів Карпо.
— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.
— Де ти взявся? Ти ж, чортів сину, втопився!
— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.
— Як ти мене побачив?
— А я вночі бачу, як кіт, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.
— Чого ти?
— Чайки жаль і хлопців… Дурно пропали…
— Всі?
— Не всі, кілька вчепилося за весла…
— Що робити будемо?
— Воювати, — просто відповів Клюсик.
Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті турків, не менше, а їх, козаків, поки що тільки двоє…
— Почекай, треба взнати, що тут і як, — прошепотів Карпо.
Він поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз-два, раз-два… Головне, щоб хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невільники, і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки…
На тлі чорно-сірого неба, що стрибало то вниз, то вгору, затемніла якась постать. Біля люка стояв турок. Карпо підкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навіть не скрикнув.
Гуркотіло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.
Турки, напевне, й не відчули, як їхня галера налетіла на отаманську чайку.
Але ж дві сотні озброєних ворогів… А їх, козаків, якби навіть із чайки врятувалися всі, — п’ятдесят. Спробуй розшукати своїх, якщо їх лишилося з десяток!
Хлюпали важкі весла по збуреній воді. На кожному веслі по сім невільників. Ось хто допоміг би, якби їм розімкнути кайдани!
Ляда люка, що веде до невільників, — поряд… Якщо Карпо схопиться ось за це кільце, підійме ляду… Що тоді? Скільки там, біля невільників, наглядачів? Небагато, але ж вони можуть зняти тривогу…
— Клюсику, — прохрипів Недайборщ. — Лізьмо до веслярів.
— Нащо? — схлипнув Клюсик. — Страшно.
— Тьху на тебе… Підіймай ляду. Я сам спущусь.
— Гаразд.
Тільки-но відкрився люк, як отаман почув стукіт барабана і хрипіння двох сотень невільницьких горлянок. Ударило в ніс смородом і спекою…
Поволі спускався вниз. В одній руці пістоль, у другій — шаблюка. Довкола — цілковита темрява і невідомість.
Ось уже низ. Хтось ніби йде. Карпо притисся до стіни. Так і є. Пройшов наглядач. Пройшов…
Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг — тьху ти, нечиста сило… Мацнув далі — лава. Тільки тепер спостеріг, що над ним вигойдується держак весла. Важко дихало, як із міха. Карпо мацнув ще далі — наткнувся на людське тіло. Нога. І одразу:
— Пугу! Пугу! — вимовив стиха.
— Козак… з Лугу…
— У кого ключ від кайданів?
— Тс-с!.. У Абдалли!.. Щойно пройшов…
— Скільки тут їх іще?
— З десяток…
— Не чув — по веслах наші не лізли?
— Чув…
Карпо відліз до стіни, принишк, чекаючи. Було душно й темно: у морських баталіях з козаками турки боялися палити вогні на своїх галерах — то був би добрий орієнтир для гяурів, які одразу ж могли кинутись на абордаж.
Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив і майже не чув, але відчував… Тихо засунув пістоль і шаблю за пояс…
«Ну, ходи, ходи…»
Турок був поряд. Карпо чув навіть, як він дихає. Простяг руку й помацав… темінь…
І в ту ж мить відчув важку руку турка на своєму плечі. Схопив ворога за горлянку і кулаком тріснув у щелепу.
Наглядач навіть не писнув, мішком звалився під ноги. Карпо швидшо обмацав пояс, знайшов ключі й ніж. Ключ затис у руці, а ножа загнав туркові в груди. По саму кабзу. Наглядач здригнувся й затих.
— Пугу!..
— Козак з Лугу…
— Ось ключ, — подав шмат заліза в тремтячі пальці.
Між рядами, прикуті, спали невільники, чия черга веслувати настане вранці.
Карпо відчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувсь.
— Це я, — почувся знайомий шепіт «козака з Лугу». — Розкувалися… Веслуємо… Що далі?
— Всі розкувалися?
— Всі! Нас спішно заковували — всіх одним ланцюгом.
— Ага! Ну, тоді гребіть і далі, але зараз треба знищити наглядачів…
— Гаразд.
Невільник зник. Знову шумить море, важко дихають раби. Тільки десь ніби щось скрикнуло. Та барабан перестав торохтіти… Ні — знову озвався!..
Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:
— Пливіть сюди… Галера наша!
З п’ятдесяти козаків уціліло лиш двадцять дев’ять.
Люто відплатили козаки яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не лишили на борту галери, всіх, навіть капудана-агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.
— А моїх хлопців хто поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!
Дрейфує, гловає [59] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.
Десь на півночі козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської. Пливуть додому.
Літо тисяча шістсот двадцять другого року було сповнено громами з неба та землі. Ріки переповнилися, каламутні води впереміж із солоною людською кров’ю виходили з берегів, заливали шляхи, рвали греблі, підточували гори. І здавалося, що вони ось-ось із гуркотом впадуть у каламутну водяну пучину…
Проте гори стояли, хоч і стрясалися від громів та блискавок, від передсмертних ячань тих, хто гинув, і від радості тих, хто перемагав. Іноді біле сонце котилося по червоній воді, пірнаючи то під колоди хат, що, гойдаючись на хвилях, мчали кудись аж до Дунаю, то під розбухлі трупи коней, корів та людей, то зовсім зникаючи в тіні гори в перевернутим монастирем, з перекинутими донизу банями — і тоді здавалося, ніби то не з неба, а з червоної води долинає тривожний клич дзвону.
Розгромлені на Україні в Хотинській війні, турки намагалися відігратися на сербах, хорватах та чорногорцях… Уже давно Балкани були під п’ятою Османської імперії. Та тільки ж добре знали хондкари, візири, знала військова знать, ба навіть рядові яничари, що то ахіллесова п’ята. З півночі й заходу сунули на імперію нескоримі слов’яни, насувалися московити й поляки, запорозькі та донські козаки, вперто опиралися болгари й серби, хорвати й чорногорці. Наближалося тисячоліття Хіджри, а світ усе ще не був завойований мусульманами.
Тривожно, перекриваючи гомін вируючої води і ляскоти пострілів, гримів дзвін у фортеці-монастирі над рікою Крвавицею. Дзвін долинав із хмари, що застигла на верховині гори, і якби зараз ішов цими краями пілігрим до святих місць, він би перехрестився і, поглянувши на небо, подумав: «О господи! Сподобив ти мене бачити молоньї з хмар, бути причутлим до громів з небес, проте мідний дзвін з оболок уперше долинає до грішних вух моїх!»
Але пілігримів зараз тут не було. І до мідного дзвону з оболок прислухалися нині яничари, що рвалися на приступ фортеці, та ще зграї галок над скособоченим хрестом дзвіниці.
Старий дзвонар Добривоє не думав ні про що божественне. Йшлося про землю, бо по землі сунула хмара яничарів, які силкувалися оволодіти фортецею. Добривоє прожив життя у пристрастях та битвах, і лишень на схилі літ, коли ослабла рука і шабля вже втратила здатність одним ударом розсікти від потилиці до сідла османського сипаха, тільки тоді він подався у дзвонарі. Старий чернець і вояк, воєвода Душан, який знав Добривоє ще відтоді, коли вони разом виховувалися в яничарській школі за царювання Селіма Места, разом утекли — спершу до угрів, а далі — в Чорногорію, — так-от, оцей воєвода Душан повелів сьогодні Добривоє бити у дзвони щосили, бо сьогодні — неділя, і християни мусять відати, що Всевишній з ними…
Дзвонар обв’язав руку мотузкою і, кидаючись від одного отвору до другого, творив на дзвіниці тривожну й величну музику. Іноді у мідне тіло дзвона влучали яничарські стріли, тоді між двома могутніми ударами виникав слабкий, писклявий піддзвін.
Одна із стріл влучила старому дзвонареві у праве плече, і Добривоє порадів, що раніше обв’язав руку мотузкою. Він дзвонив усім своїм тілом, і його розірвана, скривавлена сорочка раз у раз миготіла то в одному, то в другому отворі дзвіниці.
Внизу, під хмарою диму, нуртувала битва. Високі, слизькі од моху, дощів та крові, мури фортеці-монастиря наче сміялися з турків, які силкувались видряпатися на них… Штурмові драбини яничарам не допомагали, — оборонці фортеці хапали їх баграми і стягували вбік — то вправоруч, то вліворуч. І довгі дерев’яні споруди, обвішані гронами людських тіл, ковзалися по камінню мурів і повільно падали вниз. А на тих людей у яничарському одязі, що попадали разом з драбинами, на чалми з дерев’яними ложками, на червоні шаровари, на зелені піджупанники падало чорне дике каміння.
І враз гримнув вибух. Там, де хвилину тому стояла порохова вежа, кривавою раною виник пролом, заповнений чорним димом… Чому вибухнула вежа? Та чи був час думати про це? Певне, вцілила розпечена стріла… Щоправда, вікон у вежі не було… Може, вцілила у тріщину…
Ніхто не знав про це, окрім людини в чорному чернецькому вбранні, яка сторожко виглянула з-за каменю. Це він, преподобний отець Іоанн, старанний слуга господа, а в дійсності не менш старанний турецький шпигун Енвер, умудрився вкинути підпалену мотузку в порохову вежу…
Яничари, які давно вже чекали на цей вибух, з торжествуючими криками кинулися до пролому. І хоч на їхні голови зверху падали каменюки й колоди, вони вдерлися-таки у пролом.
Важко битися з яничарами у відкритому бою. Ніхто не міг встояти в рукопашному герці зі спритними, мов гепарди, з нещадними, як лісові рисі, яничарами. Ятаган в одній руці й ніж чи ратище в другій, та ще неймовірна, шалена хоробрість і спритність — ось уся їхня зброя і весь їхній захист. Тільки чорногорцям та запорожцям щастило встояти в такому герці, а то й примусити яничарів відступити. Та й то не завжди, бо яничари не знали слова «назад», а якщо й чули його, то воно було для них страшніше за смерть.
Зараз яничари наступали, прорубуючи собі дорогу в лавах оборонців фортеці, для яких теж слово «назад» було страшніше за саму смерть. І не чути було войовничих криків: «Ялла!», «Лулу!» «Слава!» — тільки здіймався над димом баталії шалений рик та дзвін табель — наче хтось спішно клепав косу перед багатими жнивами.
І оборонці бачили, що несила спинити ворога, а тому кидалися під ятагани та ратища, якщо хоч не затримати напасника, то хоч принаймні не бачити на його обличчі радості перемоги…
А яничари, відчуваючи, що вони ось-ось проб’ються крізь ліс непіддатливих людських тіл, натискали завзятіше, їхні ятагани свистіли дедалі гучніше, а ратища були ще нещадніші.
І раптом, перекриваючи дзвін металу на землі і в небі, пролунав людський голос:
— Ану, розбігайся, хто куди! А то жарко буде!
Вражені криком, усі на мить завмерли — і ті, які наступали, і ті, які оборонялися. А ще за мить побачили, як, набираючи швидкості, летить на всіх двоколісна гарба з палаючими барилами смоли. Чому вона летить, хто її жене на людей, про це ніхто не встиг навіть подумати. Гарба летіла, змітаючи і своїх, і чужих. І тоді яничари відскочили назад, бо палаючої смоли бояться навіть гепарди й рисі; вони посипалися, мов мурашня, за виступ скелі, а за ними, виливаючись киплячою чорною смертю, перекидаючись і крутячи колесами, мов смертельно поранений огир, полетіла гарба…
І тільки тоді, обварені димною смолою, зсудомлені в лещатах смертельної агонії, побачили яничари ту людину, яка перекинула на них гарбу.
— Отако! — кричав Йован яничарам, показуючи пальцем. — Пішов по вовну, а повернувся сам стрижений! Ану, давай знову!
Від диму перехоплювало подих, повітря було насичене смородом і гарячою сирістю, з Йована лився піт, обличчя було в сажі й крові, він вертівся у проломі, мов дзига в руках самого люципера, від якої, хоч як прицілюйся, відлетять геть усі стріли, навіть отруєні, і геть усі кулі, навіть заговорені. І яничари, яким пощастило сховатися за камінням далі від купи тих, що конали, справді-таки стріляли в Йована, але всі стріли чомусь пролітали повз нього, а чорногорець лишався неушкодженим.
Може, Йован таки б докрутився, але в цю мить чиясь рука смикнула його за штани з-поза руїн муру.
— Чого тобі? — з досадою намагався відмахнутися Йован, але побачив особистого джуру самого воєводи Душана.
— До воєводи!
— О! — замість відповіді вигукнув Йован і схопив на льоту турецьку стрілу. — Ти диви, вертиться, мов бджола. Кусюча! Просто в тебе летіла!
Джура воєводи Душана, знаючи Йована вже не перший рік, і не подумав хоча б для ввічливості здивуватися зі спритності чорногорця.
— Воєвода Душан на тебе чекає…
Досі Йован не вважав себе поважною персоною. Три роки тому, щоправда, коли Йован був у козаках (відбили вони його разом з турецькою галерою, де він був веслярем), сам отаман Недайборщ присилав до чорногорця свого джуру. Але це було давно…
— Та зачекай ти зі своїм воєводою, — досадливо, мов від оси, відмахнувся Йован. — Онде знову лізуть, мов скажені.
Так, яничари знову полізли на приступ. Раптово, несподівано всі разом вискочили вони з-за каміння і з криками: «Ялла!» — кинулися до пролому.
Але час було вже втрачено. Оборонці фортеці вже встигли зайняти свої місця біля пролому, і на тих, що йшли на хюджум, посипалися кулі, стрілц, каміння.
Тим часом на відстані півмилі від місця бою дивився на Йована в зірну трубу невисокий сухорлявий чоловік у ширококрисому капелюсі та плащі — з вигляду явний фаранг[60].
Цей чоловік різко відрізнявся своїм виглядом і поведінкою серед яничарського начальства та слуг. Для необізнаних поява в лавах яничар людини з італійським прізвищем Гаспареоне могла взагалі видатися незрозумілою.
Сеньйор Гаспареоне не був італійцем. Тільки чиновники таємної дефтерхани Баба-Алі знали його справжнє ім’я та прізвище. Це був шпигун в особливо важливих справах Камаль Сус — людина-перевертень, вовкулак, який знав усі мови гяурів, усі їхні звичаї і таємниці.
Ватажок яничарської тисячі, яка штурмувала монастир над Крвавицею, нічого цього не знав і не відав. Він знав тільки те, що цьому чоловікові він, хоробрий і вельми заслужений Музафар-ага, повинен підкорятися беззаперечно. Музафара-агу це лютило, оскільки свого високого становища він досяг не при дворі, а в численних баталіях за мусульманську віру, за зелене знамено пророка, — а от про якісь там, бодай найменші, ратні подвиги сеньйора Гаспареоне він не чув…
Чоловік, який називав себе сеньйором Гаспареоне, не відривав зірної труби від свого правого ока. Він дивився на бій, не звертаючи жодної уваги на Музафара-агу, який стояв поруч. І лише тоді, коли побачив, як оборонці фортеці знову відігнали од пролому помітно поріділі яничарські орти, відірвав трубу від ока. Його міцне, щойно виголене і однак синювате підборіддя ледь здригнулося, і Музафар-ага почув:
— Погано б’ються твої воїни.
Гаспареоне простяг Музафарові свою трубу, але яничарський доводця мав добрий зір. Він тільки дужче примружився, хотів щось відповісти, але стримався.
— Великий аллах, — продовжив Гаспареоне, — але боюсь, що не буде безмежною його милість до тебе, Музафар-ага!
Під хмарним небом лунав тривожно урочистий мідний дзвін…
Незадоволений тим, що його зненацька відірвали од діла, Йован широкими кроками простував до воєводи Душана і все намагався випитати у джури, навіщо здався грізному войовникові й смиренному ченцеві він, простий воїн. Одначе джура чи то не чув запитань Йована, чи то просто не бажав відповідати. А може, він і справді нічого не відав — порядки в монастирі були суворі, як оці коридори, що вели від трапезної до келії, в якій перебував нині Душан. Йован смикав душанового джуру то однією рукою, то другою, але той ішов мовчки, не відповідаючи жодним словом. Брови у джури були мовби зсунуті в одну лінію, а вуста наче склеєні варом.
Йован не знав, що саме зараз у келії воєводи Душана відбувалася розмова, яка мала відношення й до нього.
У келії воєводи Душана сиділо двоє людей. Келія була темна, єдине віконечко закладено диким каменем, із щілини стриміло вістря турецької стріли. На столі з картою й чотками — свічка.
Воєвода Душан був уже немолодий, але міцний духом. Сива борода, яку належало носити духовній особі, була розкошлана, і не було в ній навіть натяку на монашеську благосність. На голові, під клобуком — закривавлена біла хустка. Вчора воєводу поранено в голову.
Біля темної стіни, мало не зливаючись з нею, сидів чоловік у плащі. Він слухав воєводу, а однією рукою весь час то застібав, то розстібав пряжку на плащі…
— Графе, — сказав воєвода Душан, пересуваючи свічку трохи вбік, щоб краще видно було карту. — Я послав по чоловіка, який поїде з вами до запорозьких козаків і до київського митрополита Йова Борецького…
— Це так несподівано, — нервово смикнулася щока у графа. — Я гадав, що мій від’їзд буде не таким…
— Я теж гадав… Але… Якимось чином вони довідалися, що ви тут. Ми не встигли гаразд домовитися про спільні дії з Римом та французами… Але доведеться вже вам про це подбати з Києва… Одне слово, у вас мої рекомендації-листи до Йова. Документи, з якими ви пройдете турецькі заслони за Дунаєм, теж… На цих грамотах — особисті печатки султана Османа Другого. Зразків печаток нового султана — Мустафи — ми, на жаль, дістати ще не встигли. Вам залишається дістатися до України, зустрітися з Йовом Борецьким, а він вам допоможе приступити до виконання вашої місії… Хай допоможе вам у цьому наш господь…
— Але ж Європа, — ліва щока графа сіпнулася, наче від болю, — ще не дала таких гарантій. А польський король Сигізмунд взагалі відмовився обговорювати це питання…
— Надто багато думає про себе після Хотинської битви… Але досить і того, що, зв’язаний договором про мир з турками, король вдасть, що він нічого не знає про дії запорожців.
Граф замислився, нервово перебирав пряжки на плащі. Зморшки зійшлися над переніссям. Сіпнулася щока.
— Треба вірити в свою місію, — суворо кинув оком на графа воєвода. — Треба вірити…
Душан знову переставив свічку, обережно торкнувся пальцями лоба.
— Ближче, сину мій! Дивись на карту. Боюсь, що повінню знесло міст на Дині. Тому доведеться йди в обхід. Ось тут, — пошукав указку, не знайшов, висмикнув із розщілини турецьку стрілу, показав на карті… — А далі покаже тобі дорогу на Вкраїні Йован, ну й твій досвід, розум і серце.
Страшний вибух стряс келію. Згори на стіл сипнуло піском.
— Бач, — воєвода кивнув головою в бік закладеного камінням вікна, — по тебе… Інакше — навіщо їм наша маленька фортеця?
Йован уже наближався до дверей келії, а джура так йому нічого й не сказав.
— Та ну тебе! — махнув, зрештою, рукою Йован. — Мовчить, як турецька могила.
Йован не помітив, що ззаду показався отець Іоанн і уважно подивився услід йому та джурі. Вони не помітили, як отець Іоанн нечутно ввійшов у напівпрочинені двері келії, що сусідувала з келією Душана, а коли озирнулися, то коридор був порожній, наче в ньому ніхто, крім Йована та джури, й не проходив.
Джура постукав у двері, і Йован, не чекаючи на запрошення, штовхнув їх і увійшов до келії воєводи Душана.
Він навіть не звернув уваги на людину, яка сиділа біля стіни, хоч не раз бачив її раніше. Поглянув на воєводу і коротко запитав:
— Нащо?
Джура одразу ж вийшов, причинивши двері.
— Чого без сорочки? — запитав трохи здивований Душан. У такому вигляді ще ніхто не заходив до цієї келії.
— Жарко… там… — відповів Йован. Побачивши свічку, вийняв ножа з-за пояса, підставив лезо під полум’я.
Тривожно-тривожно забамкав дзвін. Це турки, напевне, знову кинулися на приступ.
Йован розпеченим ножем приклався до правої руки і швидким рухом зробив десяток зарубок на шкірі. Задихнувся від болю, хапонув повітря. В келії засмерділо горілим м’ясом.
— А це навіщо? — запитав воєвода.
— А так… Десяток яничарів порішив сьогодні… Зарубку роблю… А то ще забуду…
— На Україну поїдеш… на Січ… Поїдеш з ним, — вів далі воєвода Душан. — Візьмеш іще когось чи й так доїдеш?
— Тут дорога кожна шабля… Я й сам би не їхав…
— Це — мій наказ, — суворо сказав Душан.
— Коли їхати? — діловито запитав Йован.
— Зараз. Негайно. Доки маємо час…
— Довкола — яничари…
— Хоч по повітрю… Ясно?
Воєвода, зрозумівши з виразу обличчя Йована, що той збагнув геть усе, підвівся і осінив обох широким хрестом.
А дзвонар Добривоє, побачивши, як турки знову прориваються у пролом, з останніх сил смикався пораненим тілом. Бій кипів уже всередині фортеці.
І раптом Добривоє побачив, як неподалік, по горах, помчало двоє вершників. Він усміхнувся, подумавши, що вершники, напевне, мчать по підмогу, і саме цієї хвилини просто в шию йому влучила стріла. Останнім зусиллям він смикнув мотузку, а далі позадкував, аж доки не вивалився крізь отвір назовні. Останнє, що встиг побачити Добривоє: вершники промчали по гребеню гори і зникли…
Сеньйор Гаспареоне, до болю стиснувши зуби, ніби спокійно, як дивитися збоку, тримав біля ока зірну трубу. Музафар-ага увесь подався вперед, — йому хотілося, як колись, теж кинутись у бій, здавалося, що зараз усе він робив би значно краще, ніж його яничари. «Не той яничар пішов, що раніше, — подумав Музафар-ага. — У давні часи ми мчали, мов сайгаки, і за нами здіймався священний байрак[61] пророка Хизра. А зараз вони лізуть, мов черепахи, рвуть один одному горлянки за гяурок, здіймають бучу, заколот, повстання проти великого хондкара, якщо він невчасно дасть їм на кашу…»
Він навіть притупцьовував од нетерпіння давно пораненою ногою, яка розболілася зараз через цю кляту чорногорську вологість… Ух, цей клятий Карадаг[62], о, ці кляті слов’яни-карадагли! Коли Музафар-ага візьме цю фортецю, то святкові столи, за якими бенкетуватимуть переможці-яничари, він прикрасить відрубаними головами цих шайтанів-карадагли, чи, як вони самі себе називають, — чорногорців. Він міг би їх попродавати на галери, але Музафар-ага вже старий, гроші йому не потрібні, однак дітям не дістануться, а підуть у казну. А от позбавляти себе насолоди на старості літ може тільки бовдур…
Музафар-ага раптом побачив, як із димуючого провалу в стіні фортеці стрімко вискочив вершник у чорній рясі ченця. Він щось тримав у руці, і тому яничари та сипахи не зачіпали його.
Важко було роздивитися обличчя людини в чорному вбранні — заважала відстань, а просити трубу у розцяцькованого павича-фаранга доводця не хотів. Та якби Музафар-ага й спромігся роздивитися обличчя вершника, він би все ’дно його не впізнав.
Цим вершником був чернець Іоанн. Збивши з коня одного з поранених сипахів, Іоанн-Енвер мчав крізь ряди яничарів, вигукуючи по-турецьки:
— Великий аллах і Мухаммед — пророк аллаха… Я від невірних! Де ваш ага? Несу йому важливі вісті!
Один з яничарів, з нашивками юзбаші, мовчки взяв коня за вуздечку, зупинив його мало чи не на льоту, а потім неквапом повів на пагорбок, на якому стояли в оточенні слуг Музафар-ага і сеньйор Гаспареоне.
— Обшукати! — кинув Музафар-ага.
— Не треба, — негайно втрутився сеньйор Гаспареоне.
Проте Музафарові ушаки вже встигли витягти з-за пояса ченця Іоанна ніж та пістоль і відкинути їх убік.
— Мені — сеньйора Гаспареоне! — вигукнув чернець по-турецьки.
— Ти хто? — замість відповіді жорстко запитав Гаспареоне.
Отець Іоанн мовчки подав йому свій олов’яний значок.
— Повернути йому зброю! І негайно! — гарикнув на Музафара-агу Гаспареоне, і слуги, не чекаючи повторення наказу, кинулися піднімати ніж та пістоль, що лежали на мокрій траві.
— Де він? — негайно запитав Гаспареоне.
— Годину тому, як поїхав, — знаючи, про кого йдеться, відповів Енвер-Іоанн. — На Запоріжжя. Разом з ним — чорногорець Йован…
— Якою дорогою?
— Окружною.
— Звідки знаєш?
— Усе чув сам… — ніби виправдуючись, сказав Іоанн. — У них — грамоти з печатками Османа Другого і короля Сигізмунда…
— Чому поїхали окружною дорогою?
— Повідь. Міст на Дині знесло…
— Той міст саме і вцілів, — задумливо мовив Гаспареоне і знову почав дивитися, як кипить бій у монастирі. Йому раптом стало однаково: чи переможуть яничари, чи відіб’ються чорногорці. Тут йому, Гаспареоне, вже робити нічого. Йому потрібні не монастир, не голова воєводи Душана і навіть не триста голів оборонців фортеці. Він не дурний Музафар, який поставить цю фортецю у список своїх перемог. Дому потрібна одна голова — голова Ях’ї, одного із вцілілих синів султана Амурата Третього. Якщо ця голова не покотиться з пліч, то Ях’я поведе на Стамбул козаків. Посадити в Баба-Алі свого ставленика— це означає: примусити Османську імперію надовго відмовитися від набігів на Росію, Україну, Польщу, примусити її відмовитися од солодкої мрії про світове панування. Якщо Ях’я сяде на престол, то тоді йому, Гаспареоне, доведеться зникнути, згинути, здохнути, як собаці.
— Якщо я їхатиму прямою дорогою, то де я з ним стрінуся? — після мовчанки запитав Гаспареоне.
— Найпевніше — біля Турли, — подумавши, відповів чернець. — На Дністрі. Ти зможеш їх навіть випередити на день чи й на два. А там тобі допоможе кримський мурза Риза. Він зараз на Дністрі зі своїми вершниками… А ще можеш застати Ях’ю в Яссах.
— Поїдеш зі мною! — кинувши погляд на згорбленого ченця, наказав Гаспареоне. Проте Іоанн-Енвер заперечливо покрутив головою.
— Мене поранено… Хтось із ваших бовдурів-сипахів пустив-таки в мене стрілу. Вона, здається мені, отруйна…
Мертвий Добривоє, який повис на дзвіниці, розкритими очима дивився на гори. Далеко-далеко знову показались дві цяточки. То мчали на північний схід Ях’я і Йован.
Якби Гаспареоне побачив зараз мертве обличчя Добривоє, він би заскреготів зубами — старий дзвонар усміхався. Мертвий Добривоє всміхатиметься й тоді, коли воїни Музафара-аги відрубають йому голову й поставлять її на стіл поряд з суворою головою воєводи Душана…
Гаспареоне цього не побачить — через дві години він з двадцятьма воїнами Музафара помчить навздогін за Ях’єю та Йованом…
І саме цього дня, нічого ще не знаючи про падіння монастиря-фортеці на Крвавиці, Тиміш Клюсик вирушить із Києва до Ясс. Він везтиме наказ Йова Борецького, який складатиметься тільки з двох слів: «Привезти графа». Цей наказ він повинен передати агентові Борецького в Яссах на прізвисько Авдитор. Передавши наказ, Клюсик має виконувати все, що йому накаже той Авдитор…
Дорогою до Ясс Клюсик мав розвідати, яким шляхом найбезпечніше буде привезти невідомого йому графа до Києва, і особливо подбати про те, щоб ні граф, ні Авдитор, ні він, Клюсик, не втрапили в пастку агентів таємної дефтерхани Високої Брами, чи, як казали тоді в Європі, Блискучої Порти, тобто Туреччини.
Святий отець Іоанн, він же шпигун Енвер, не помилився. Граф Олександр таки вирішив добитися до Ясс. Знав: десь тут живе його давній приятель, молодший брат Усті Петро Скрипник. Що саме тут робив Петро, цього граф Олександр не знав. Але що Петро зможе його безпечно переправити на Україну, аж до Києва, в цьому граф був переконаний. Йому потрібні були гроші й надійні провожаті, одного Йована мало.
Отже, граф Олександр подався до Ясс.
І вийшло так, що того ж дня, як він заїхав у місто з півдня, на східній околиці з’явився одинокий вершник, вбрання якого було так само густо вкрите пилюкою далеких доріг. І цьому вершникові теж потрібен був один чоловік у тих же Яссах.
Тим вершником був Тиміш Клюсик.
Через півтори години після прибуття Клюсика і через три години після того, як заїхав до Ясс граф Олександр, у південні ворота в’їхав невеликий загін з двадцяти вершників, на чолі якого їхав сеньйор Гаспареоне.
Сеньйор Гаспареоне мав усі підстави бути хоч частково задоволеним собою. Йому не вдалося захопити Ях’ю у фортеці-монастирі над Крвавицею, але претендентові на султанський трон теж не пощастило заплутати свої сліди. Гаспареоне йшов, як то кажуть, по гарячому сліду.
Куди мав піти одразу ж після прибуття до Ясс Ях’я? Ясна річ, до заїжджого двору — треба поїсти, відпочити, погодувати коней, а може, й зовсім їх замінити. Останнє залежить від того, скільки грошей має Ях’я. Навряд чи міг він мати їх надто багато, адже тікав з-над Крвавиці поспішно, монастир був небагатий, отже, навряд чи можна сподіватися, що він дістане свіжих, прудконогих коней і таким чином відірветься од переслідувачів.
Наближаючись до заїжджого двору, побудованого за зразком турецьких караван-сараїв, Гаспареоне звернув увагу на обшарпаного, зовні байдужого до всього чоловіка, який сидів під стіною. Поглянув — і одразу насторожився. Напевне, ніхто не звертав уваги на цього чолов’ягу, лице якого було прикрите крислатим капелюхом з півнячим пером. Повз чолов’ягу проскакували вершники, йшли піші, гриміли колесами вози, а він сидів зовні байдужий-байдужісінький до всього. Проте Гаспареоне піймав його швидкий і чіпкий погляд з-під капелюха. Піймав — і насторожився…
Цього чоловіка звали Джузеппе. Він був трієстинцем, якого химерна доля закинула аж у ці краї. На своєму сорокарічному віку він устиг побачити багато чого. Знали його в Іспанії і Франції, і в Алжірі умудрився побувати, іноді казав, що бував і в Америці, та цьому мало хто йняв віри, бо Джузеппе, крім своєї найголовнішої прикмети — чвертьаршинного носа, мав ще одну, не менш видатну особливість: він любив прибрехати… Зовнішність Джузеппе, якби з нього зняти капелюха, була б ще виразнішою: легенький пушок на майже облізлому тім’ї, чорні широкі брови, що майже зійшлись посеред лоба гострим кутом, під носом примостилися тоненькі вусики, все підтримувала могутня нижня губа, що своїми розмірами підкреслювала недостатню розвиненість підборіддя, оздобленого невеличкою ріденькою борідкою. Булькаті очі сеньйора Джузеппе в основному були брунатного кольору, але в хвилини страшного гніву темніли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли за столом починалися розповіді про численні пригоди) голубіли. Можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсім не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трієстинця, що все-таки було трохи непропорційне щодо його зросту. Та мав італієць рису, яка перекривала геть усі його тілесні й духовні вади, — він стріляв влучніше за легендарного перського шаха Бахрама-гура.
Гаспареоне зупинив свого коня, спішився. Його воїни, похмурі та слухняні сипахи, зробили те ж саме.
Ще раз зиркнувши на волоцюгу, що сидів під муром, Гаспареоне мовби ненароком відкрив гаман, різко махнув рукою — і кілька золотих монет сипнуло на землю. Одна з монет докотилася аж до волоцюги і впала біля його ніг. Волоцюга не ворухнувся…
Та коли воїн, що за наказом свого володаря почав збирати в пилюці монети, наблизився до чоловіка в капелюсі з півнячим пером і штовхнув його ногу, щоб підібрати останню монету, — він одразу ж відлетів убік, відкинутий різким ударом.
Тепер уже всі, хто був у загоні сеньйора Гаспареоне, схопилися за зброю. Та Джузеппе уже стояв на ногах, в його руках було два пістолі.
— Марш у корчму, — наказав своїм воїнам Гаспареоне, і це означало, що він забороняє вступати в бій. Турки, ховаючи зброю, неохоче підкорилися і поволі пішли. Залишився лише один — біля коней, та ще Гаспареоне — біля Джузеппе.
— Вони могли з тебе зробити решето, — сказав він волоцюзі.
— Або я з них, — почулося по-італійськи з-під капелюха.
— Я — твій земляк. Сеньйор Реньєро Гаспареоне.
— Не вірю, — неохоче відповів Джузеппе.
— Ти що тут робиш?
— А ти?
— Шукаю одного чоловіка, з яким треба б порахуватися.
— Може, двох?
— Мені з них потрібен один… — хутко відповів сеньйор Гаспареоне.
— Не бачив такого…
— Ходімо зі мною, — сказав Гаспареоне і кинув на землю, під ноги Джузеппе, невеликий мішечок з золотими монетами.
— Не люблю багато ходити…
— Я ще дам…
Джузеппе відштовхнув ногою мішечок:
— Вони тобі потрібніші… Іди, не заважай мені сидіти.
Джузеппе недаремно сидів під муром. Ось уже три місяці Петро Скрипник посилав його до міста зустрічати посланця з Києва. Зв’язок з людьми Нова Борецького та з Січчю обірвався ще навесні, а в Петра накопичилося багато важливого матеріалу, який необхідно було передати. Петрового зв’язкового в Яссах можна було знайти біля одного з заїжджих дворів. Треба було підійти до носатого волоцюги і запитати італійською мовою: «Сеньйоре, чи не потрібні вам майстри по виливанню дзвонів?» — і той чоловік має відповісти: «Я теж майстер! Давайте вдвох шукати замовника…»
Ось уже три місяці Джузеппе вештався по Яссах, чекаючи умовної фрази. Але так і не почув.
Але сьогодні — це Джузеппе відчув — мало щось відбутися…
По-перше, сьогодні Джузеппе довідався, що турки взяли фортецю над Крвавицею. Для Петра це буде дуже неприємна новина, бо він, — це Джузеппе постеріг, — не раз цікавився справами в цій фортеці.
По-друге, сьогодні прибули двоє людей — і за всіма ознаками з Крвавиці. Зараз вони відпочивають у заїжджому дворі…
По-третє, щойно прибув загін турків, і теж, певно, з-під Крвавиці, хоч їхній начальник і видає себе за італійця.
А що, як оцей Гаспареоне зі своїм загоном женеться за отими двома із Крвавиці? Треба б їх попередити. А втім… Його справа — не втручатися ні в які катавасії, а чекати.
— Гей, сеньйоре, чи не потрібні вам майстри по виливанню дзвонів? — почулося раптом над вухом.
Джузеппе, виявляється, й не спостеріг, як до нього збоку тихо підійшов якийсь молодик, явно не місцевий, закурений пилюкою далеких доріг, засмаглий. Був він довготелесий і худющий, мов лозиняка, під носом стримів сякий-такий вус, а очі дивилися, не мигаючи.
— Ну, я теж майстер, — ніби неохоче відповів Джузеппе, а в самого серце радісно стрепенулося. — Давай удвох шукати замовника…
І вони одразу ж пішли від заїжджого двору. За муром Клюсик свиснув на свого коника, і той покірно пішов за ними.
— Негайно веди мене до Авдитора, — наказав Клюсик.
…Вислухавши наказ Йова Борецького, переданий Клюсиком, а потім розповідь Джузеппе про двох чорногорців із Крвавиці та двадцятьох турків на чолі з якимось сеньйором Гаспареоне, Петро Скрипник рвучко підвівся з-за столу і коротко наказав:
— Негайно до заїжджого двору! Боюсь, що доведеться багато стріляти… Ти можеш? — запитав у Клюсика.
— Трохи… — скромно відповів Тиміш.
— А мені треба не трохи.
— Ну, муху на льоту не встрелю, а як сяде на стіну, то уб’ю.
«Отже, якщо Гаспареоне тут, то, виходить, граф Олександр іще не в його руках, — вирішив Петро. — Певно, один з тих двох, що прибули з Крвавиці, і є Олександр».
— Ліва щока в одного серба чи чорногорця сіпалася? — різко запитав Петро у Джузеппе.
— Ні… Один тільки раз… А що?
— Потім узнаєш. А зараз таке: цього чоловіка нам треба будь-що оборонити від твого Гаспареоне…
Вони зайшли в корчму саме в той момент, коли до Йована й Олександра підсів сеньйор Гаспареоне. Турки сиділи за столами й не спускали очей зі свого начальника та двох незнайомців. У руках у всіх були пістолі.
Джузеппе влетів у двері, мов ядро з гармати, і гукнув:
— Сеньйоре Гаспареоне, є новина! Я готовий до ваших послуг!
За ним ввійшли Клюсик і Петро.
Окинувши поглядом приміщення, Петро миттю зорієнтувався. Так, за столом був Олександр — Ях’я, якого він знав іще з дитинства. Навпроти Олександра сидів готовий до стрибка Гаспареоне, якого Петро бачив уперше, але це був явно Кемаль Сус, про якого Скрипник чув дуже багато. Чи знав про Скрипника Кемаль? Навряд… Авдитор працював тихо, без крові й пострілів.
— У мене фірман найяснішого хондкара Мустафи, — швидко сказав по-турецьки Петро. — Вас негайно треба доставити в Стамбул!
Ясна річ, Гаспареоне не повірив жодному Петровому слову. Але ж повірила, хоч на мить, охорона. Турки повернулися в бік Скрипника. В цю мить вони й побачили, що просто на них спрямовані пістолі Клюсика, Джузеппе і Петра. А з-за столу цілився в лоба Гаспареоне пістоль Йована.
— Покласти на стіл пістолі! — ласкавим голоском мовив Джузеппе. І турки одразу кинули зброю на столи.
— До нас, — кивнув Петро графові, і Олександр разом з Йованом вискочили з-за столу.
— Фірман? Де фірман? — вигукнув Гаспареоне.
— У мене в кишені, — всміхнувся Скрипник, побачивши, що граф з Йованом уже в нього за спиною. — Розплатитеся з господарем за себе й за моїх хлопців! І не ворушитися!
Коли ошелешений Гаспареоне вискочив на вулицю, він побачив, що один з його воїнів лежить убитий, коней забрали втікачі і вже мчать кривими, курними вулицями Ясс…
Дев’ятнадцять вершників кинулися вслід за втікачами. Власне, дев’ятнадцять їх було, коли вони від’їжджали від корчми. Тільки-но вони вскочили у провулок, їх одразу поменшало. Джузеппе вистрілив з двох пістолів, а потім ще з двох. Четверо сипахів, навіть не встигнувши ойкнути, впали в пилюку. Потім ще кілька злетіло з коней на другому і на третьому повороті. А коли Гаспареоне з охороною мчали містом, до кінця мосту доскакав тільки він; і тоді, побачивши, що на нього чекає те ж саме, що спіткало його загін, кинувся з коня у придорожні кущі.
Він знав, що супротивники не перевірятимуть зараз, чи живий він, сеньйор Гаспареоне, їм зараз не до нього. Вони поспішають на Україну і не збираються витрачати жодної хвилини.
Тепер сеньйор Гаспареоне мусив поспішати на Дністер, де ходить зі своєю ордою мурза Риза… Перестріляти б усю цю п’ятірку. За голову мертвого Ях’ї заплатять менше, ніж за живого султанчука, але однак заплатять добре. Крім того, не можна допустити, щоб хтось чув справжнє ім’я сеньйора Гаспареоне — шпигун не любить, щоб його ім’я було розкрите…
Коли мімарові Мусі ставало тяжко на душі, він сідав читати вірші одного хоросанського еміра. Той емір сам себе називав Співучим Алішером.
Одна з його книжок називається «Пташина мова». І в ній Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але красуня сказала: «Я прийму твоє кохання, якщо ти вип’єш вина і з’їси свинини, тобто зробиш те, що заборонено кораном і що роблять християни». І Санаан випив вина, з’їв шмат свинини і перехрестився… Поет не засуджує шейха. Він сказав: Санаан зробив те, що звеліло йому кохання. І в цьому — найвища правда.
— Так, у ц-цьому є в-висока п-правда, зодчий Мусо, — прошепотів колишній Мусій Ціпурина. Він думав про те, що поет, мабуть, зрозумів би його, Мусія Ціпурину, чому він став мімаром Мусою. Не підлість, не слабкодухість, а любов до зодчества привела його на цей шлях. Він мусить перевірити свої й Атанасієві математичні підрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулі. Якщо розрахунки правильні, то тоді люди дістануть з його рук новий спосіб проектування й побудови великих споруд.
Перед тим він, Мусій, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на відвойованій у Персії території. Зодчий-італієць помилився в розрахунках. І от фортечні мури та бійниці, виведені майже наполовину, раптом почали загрозливо відхилятися од вертикалі. Всі мімари Баба-Алі ламали голови: що робити? Не ламав голови тільки італієць — Осман Другий власноручно її відрубав, мовивши при цьому, що такі гарні плечі достойні носити голову далеко розумнішу. Тоді ж то Мусій Ціпурина, зробивши цілу систему підрахунків, переконливо довів султанові та його радникам, що фортецю можна врятувати і що це обійдеться зовсім недорого… Після цього йому й було доручено зайнятися спорудженням нової мечеті Османіє.
Чомусь зовсім не до речі згадався менший братик — Яремко Ціпурина. Зовсім іще малий був, коли його востаннє бачив Мусій. Мусієві вдалося втекти від графа Лозовицького… А що ж Яремко?
І здалося раптом Мусієві, що Яремко ніби гукає його. От так, наче почув, як гукнув брат: «Допоможи мені! Погано мені!»
Вхопився за голову поголену, сидів, кусав короткий вус, водив рукою по обличчю, подзьобаному ще в дитинстві віспою.
Коли мімарові Мусі стає тяжко на душі, він читає вірші хоросанського еміра. Але зараз навіть співучі поезії не розважають.
…Знову опустив голову, почав роздивлятися план великої мечеті.
Делавер — покійний уже Делавер! — якось сказав:
— Ти дивись, гяуре, щоб не збудував посеред Стамбула християнського собору! Тоді полетить твоя голова в Босфор.
Дурний він був, цей Делавер! І загинув по-дурному. Не здатний він був зрозуміти, що християнський храм з хрестом на маківці вимагає зовсім іншого геометричного вирішення, аніж мечеть, яку завершує півмісяць… Він сказав тоді Делаверові:
— Чи знаєте ви, що Айя-Софія мусила б мати іншу геометрію бані, оскільки зараз на ній сяють півмісяці? Це просто всі звикли до неї такої — і вона не викликає ніяких заперечень неузгодженістю своїх форм. Але ж, мабуть, сам Султан Мехмет Другий, хоч і радів страшенно, побачивши замість хрестів півмісяці, відчув неузгодженість, неприродність завершення Айя-Софії…
…Так, хрест вимагає інших вигинів попередніх ліній. Баня собору — ну, хоча б Київської Софії — нагадує пуп’янок нерозквітлої троянди. Якщо подати в розрізі, то дві лінії спочатку намагаються різко розійтися. Але стягувані могутнім взаємним тяжінням, вони повертають одна до одної. Проте розліт ліній дужий і природний, і головне — пружний. Мов міцна сталь, мов гарна лоза…
І от оці лінії нарешті починають сходитися. Але тут, в міру наближення, на них мовби починають діяти сили взаємовідштовхування, і лінії ніяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельності. І от нарешті й паралельність! Вони непомітно злилися в одну лінію. І ця, вже одна лінія, рветься увись, наче взяла силу від двох геометричних сил, які в малюнку бані лиш брали розгін для польоту по вертикалі… І чим пружніше вигнуті дві лінії, тим довшою, сильнішою в польоті має бути одна лінія… Шпиль рветься в нескінченне синє небо, лінія мовби тоне в нескінченній синяві. Але ця нескінченність невиразна. Тоді цю лінію й перетинає горизонталь хреста.
Все? Чи не все?
Мабуть, ще не все, бо геометричний образ стає образом логіки й поезії. Хрест, який вінчає всю конструкцію, перестає бути символом релігії, він перетворюється на абстрактне вираження двох основ землі — вертикалі й горизонталі. Треба й півмісяць зробити такою ж абстракцією…
Все? Ні, й це не все… Бо горизонтальна перетинка хреста у висі може несвідомо сприйматися і як умовний знак неба, пробитого вертикаллю, що рвонулася з землі. Символ людського духу, що пробиває своєю нескінченністю низькі стелі Всесвіту…
— Чом ти думаєш, мімаре Мусо, про чужий для тебе хрест?
— Я думаю про нього не як про символ віри, — відповідав другий голос. — Я думаю про нього як про геніальне завершення системи дуг, що переходять у пряму…
— Кинь, мімаре, викручуватися. Шейх-уль-іслам тобі скаже, що будь-яка геометрія чи поезія обов’язково пов’язані чи з кораном, чи з біблією…
Мечеть не може завершуватися хрестом. Але ж вона теж — політ увись, вона теж — людський дух, що рветься до вищої істини. Але ж як передати її, оцю ідею, коли ти мусиш вінчати мечеть не прямими лініями, а дугою?
Муса знову нахилився над своїм кресленням.
Перед ним стояла майбутня мечеть. Вона завершуватиметься не дугою. Дуга висітиме між небом і землею, логічно повторюючи, мов у ввігнутому дзеркалі, в мініатюрі — всю систему дуг-куполів мечеті. Але справжнє завершення мечеті — це уявна точка в небі, наче зірка над срібним півмісяцем. Під півмісяцем буде золота кулька, а над півмісяцем вона тільки, уявлятиметься, мов відображення у ввігнутому дзеркалі неба. Там, в уявній точці-кульці зійдуться всі лінії мінаретів та мурів мечеті. Все це буде споруджено під невеликим кутом, нахилом до центра споруди…
І тоді срібний чи золотий півмісяць ширятиме між небом і землею — на струні, яку око губитиме в своєму полі оглядання…
…Спиридон заворушився в кутку, скрикнув уві сні:
— О мерзотний Надир-бею!.. Я тебе…
Ось уже понад три тижні грек живе у мімара Муси. Біля будинку Спиридонового батька весь час тинялися нишпорки-капиджі — вони мають схопити коханця-невдаху, як тільки він прийде додому.
Муса й сам не знав, навіщо він тримає у своїх покоях цього пораненого грека. Адже Надир-бей розіслав своїх вивідувачів по всьому Стамбулу, і якщо вони довідаються, де переховується грек Спиридон, то Мусі, хоч він і султанів мімар, не минути неприємностей.
Здавалося б, нічим особливим той Спиридон не відзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вірно кохає свою Софію, чи то тому, що Спиридон ніяк не може зрозуміти, як це він, Муса, міг зректися своєї віри?
— Ти не спиш, Спиридоне? — запитав зненацька, бо відчув на собі погляд.
— Не сплю… Знову снився Надир-бей…
— Боїшся?
— Ненавиджу.
— А Софію? Адже вона сама пішла до цього турка?
— Її змусили… Вона батька рятувала…
— А мене ненавидиш?
— Ні, не ненавиджу… Ти просто слабкий чоловік…
— Ти фанатик.
— І ти. Тільки я відданий коханню й богові, а ти своєму мистецтву. А мистецтво — воно не завжди од бога.
— А якщо для того, щоб осягнути Правду, Істину, треба спізнатися і з нечистим, то чому б і не спізнатися?
— Ти — той же Іскаріот, тільки замість тридцяти срібняків ти береш Красу й Істину… Дивись — душу змарнуєш. А вона — одна.
— Ти фанатик, Спиридоне. Запеклий у своїй темноті. Спи ото.
Ще торік було викопано глибокі ями під підмурки й закладено фундамент. Щодня по двісті робітників працювало тут. Але справа посувалася поволі. То не було грошей, то не встигали вчасно підвезти камінь.
…Якось ішло двоє яничарів. П’яні були, причепилися до Муси-мімара, який саме розмовляв з майстрами:
— З яких країв ви родом, гяури? Що робите?
— Ми не гяури. Ми правовірні… Ми робимо для вас мечеть…
— З яких країв, питаємо?
І виявилося, що всі майстри — чужинці. Хто з Сербії, хто з Грузії, хто з Московії, хто з Ляхистану, хто з угорської землі, хто з німців…
— Заради вас же ж, — сказав мімар Муса.
— Ха-ха-ха! А ми заради кого зрікалися свого?
Було тихе передосіння на Дністрі, коли ранками над річкою починають клубочитися теплі тумани, коли завше каламутна хвиля стає прозорою, мов скло, а гористий лівий берег здається ближчим, ніж звичайно. О такій порі чутно, як на півдесятка верстов від тебе гавкають собаки, як кукурікають півні, як дзенькає дужка відра.
Раннього ранку старий поромник Никодим сидів уже на березі, ніби чекав на людей з того берега. Коли б сьогодні був ярмарок, то це було б зрозуміло. Але сьогодні день — якнайбуденніший, ніхто нікуди не їхав, і однак Никодим сидів на своєму поромі, вслухаючись у рипіння старих сухих дощок, смалив люльку й неквапно виводив під ніс стару-престару пісню:
А тим часом із заростей на протилежному березі на Никодима невідривно дивилося двоє вузьких очей. Поромник співав неохоче, співав тихо, повторюючи одні й ті ж слова, але тиша була така, що татарин Риза чув геть усе…
— Співає, — задоволено прошепотів він сам собі.
Правий берег — такий гірський, як і лівий, — геть увесь поріс лісом. Вузький шлях спускався до? річки і впирався в пором, на дошках якого сидів і тихенько виспівував дід.
Мурза Риза обережним котячим рухом опустив гілку так, що вона навіть не шелеснула, потім нечутно прошмигнув між заростями до людини, яка лежала за корчем.
— Ну, що? — почувся по-татарськи шепіт із-за корча.
— Поки що нічого, — так само тихо відповів Риза.
Гаспареоне зняв капелюха з обличчя і розплющив очі. Страшенно втомили його останні дні, отож зараз треба було хоч трохи відпочити. Він звик чекати. В цьому була і своя принадність. І хоч на обличчі не відбилося нічого, проте той, хто міг би залізти йому в душу, прочитав би, як напружилися зараз усі нерви Кемаля Суса перед завершенням важливої операції в ім’я порятунку Османської імперії. До Дністра він прибув вчасно, встиг знайти мурзу Ризу, встиг підготувати прекрасну пастку для Ях’ї та його супутників, і от зараз усі вони любесенько припливуть на отому поромі в руки сеньйора Гаспареоне.
Проте в товаристві Ризи важко зосередитися на плані подальших дій. Бо вже зараз татарин починає пошепки запитувати:
— Риза хоче запитати… Вчора — чекав. Позавчора — спалив усі пороми на Турлі, крім он отого, людей поставив скрізь. Сьогодні — вже день, а нікого нема. Де ті люди, які везуть золото?
Побачивши, що Гаспареоне байдуже дивиться в небо, зовсім розпалився і, бризкаючи слиною, повів далі:
— Чи ти, гяуре, брехав мені, мурзі Ризі? Що мурза Риза скаже джигітам? Секим-башка?.. Як тільки Кадир сюди прийде, я збираю своїх — і їду додому.
Саме в цю мить Гаспареоне й схопив Ризу за барки. Так мангусти хапають гадюк.
— Якщо твої віслюки, — прошепотів Гаспареоне, перевалившись на Ризу, — пропустили повз себе цих п’ятьох, то я тобі відрубаю вуха й викину свиням! А тепер тихо!
Гаспареоне відпустив Ризу так само несподівано, як і схопив його. Татарин похмуро потер шию і, відсунувшись на безпечну відстань, одкашлювався.
— Тихо! — пошепки наказав Гаспареоне.
— Мій Кадир гляне — блоху в овечій вовні побачить, — усе ще віддихуючись, промовив Риза. — А ти хапаєш за горлянку.
Гаспареоне знав Ризу. Людина він підступна, як і всі кримські мурзи. А проте якщо розлютиться і щось пообіцяє, то можна бути певним: Риза виконає обіцянку. Зараз він розлютився, і ось-ось з його язика зірветься якесь необережне слово…
Проте Гаспареоне не був би Кемалем Сусом, якби він навіть у такій ситуації показав, що злякався Ризи. Не змінюючи ні пози, ні виразу обличчя, він сказав:
— Якщо ці п’ятеро пройдуть повз нас на Запоріжжя, до урусів чи касапчі[63] то ти ніколи не побачиш ні золота, ні навіть сонця… Один з цих гяурів — Ях’я, син султана Амурата Третього.
Риза здивовано оглянувся на Гаспареоне. От тобі й маєш! Учора й сьогодні торочив про якесь золото, тепер — про якогось Ях’ю, який буцімто є сином Амурата Третього…
— Ях’ю задушили ще тридцять літ тому в Трапезонті. Мене ще тоді й на світі не було. А ще ходили чутки, ніби він помер од віспи… Нема Ях’ї, є твої нікчемні вигадки!
— У людини є тільки одна смерть. А якщо ти знаєш аж про дві смерті, то, отже, жодної з них не було. Так ось. Ях’я хоче вилізти на престол Баба-Алі і підписати мир з усіма своїми сусідами…
— Ніколи він не вилізе на престол! П’ятьох гяурів він знайде, а хто ще з ним піде?
— Всі гяури Європи підтримають його…
— Ти їм скажеш про золото, як мені? — глузливо вищирився Риза.
— Візьми отой кизяк та затули ним свого поганого рота, — порадив Гаспареоне. — Збере запорожців з донцями та й піде на Стамбул!
— Навіть мій Кадир знає, скільки разів запорожці й без Ях’ї ходили на Стамбул.
— Ходили… Й поверталися назад. Бо нікому з гетьманів не спадало на думку сісти на престол Баба-Алі. А Ях’ї саме це в голові. І вони для нього це зроблять і посадять там свою людину. І ця людина буде гарна і для козаків, і для московитів, і для ілляхів, і для угрів…
— Чому не сказав одразу? Чому базікав про якесь там золото?
— Ніколи було, — насмішкувато відповів Гаспареоне. — А золото — ось воно, хапай!
Риза на льоту піймав мішечок із золотом, миттю розв’язав його, висипав на долоню кілька жовтих/кульок і, не зводячи з Гаспареоне лівого ока, обережно помацав їх. І справді, це було щире золото, круглими монетами…
— Якщо твої джигіти уб’ють цих п’ятьох і принесуть мені голову Ях’ї, — неквапом промовив Гаспареоне, — то матимеш стільки золота, скільки донесеш… Якщо не надірвешся.
— Риза сильний! Риза — богатир! — упевнено заявив татарин. Він поглянув навкруги, побачив великий камінь, підскочив до нього, висмикнув з мокрої землі й підняв над головою. — Стільки даси?
Гаспареоне єхидно посміхнувся. Риза улесливо підхихикнув.
— Тихо… — прошипів несподівано Гаспареоне, показуючи пальцем на пором. Пісні було не чути. Пролунав качиний крик — чи справжній, чи то був умовний знак…
Риза завмер з каменюкою в руках. А Гаспареоне тим часом дістав пістоль і націлився на мурзу:
— Ось так! Поклади каменюку і слухай, що я тобі скажу…
А на березі саме з’явився Тиміш Клюсик.
Незважаючи на ранній, прохолодний ранок, він був без сорочки, світив на весь берег своїм довгим, драбинястим тілом. Проте зброя була при ньому: і ніж, і шаблюка, й пістоль. Він спускався з гори до порома, загрібаючи ногами прибиту нічною росою куряву.
Йому захотілося кинутися в воду і кількома дужими помахами перескочити на той берег, а там упасти й цілувати рідну землю, прибережну траву, оті лози із вкритим росою листям. Коли б Клюсик не був такий схвильований, він, певне, помітив би, що на одному з кущів чомусь немає роси…
Клюсика послали в розвідку, отож недаремно він і йшов, наче п’яний, аби не викликати ні в кого ніякої підозри. Та сталося так, що він і справді ніби сп’янів. За річкою була його Україна, якої він не бачив цілий тиждень, десь там, за горбами, на відстані десяти фарсахів[64] розкинулось його рідне село, в яке він не встиг заїхати, бо лежало воно збоку від його шляху на Ясси.
Підозрілого ніби не було нічого. Коло берега стояв пором, а при самій воді, на дошках, вичовганих до блиску тисячами ніг, сидів дід, палив люльку і щось муркотів собі під ніс…
— Куме! — загорлав Клюсик, наче дід був не поряд, а десь на тому боці. — Ку-ме! Давай пором! Кататися будемо!
Дід тільки зиркнув на Клюсика і знову зосереджено зачадів люлькою. Було неправдоподібно тихо й мирно.
Клюсик не витримав, він підбіг до річки, зачерпнув пригорщами води і почав пити. Потім занурив у воду голову, вмився. Щось ніби блиснуло, коли дивився на кущі: роса?
— Ти чого ревеш, мов бугай? — озвався, нарешті, дід-поромник, витягши з рота згаслу люльку.
Клюсик поглянув на поромника і заволав так, що його стало чути на горбах по обидва боки річки:
— Куме! А я й не думав, що ти кум.
— Який я тобі в дідька кум? — неохоче озвався поромник, крешучи кресалом по кременю, щоб знову запалити люльку. — Моя кобила тобі кума!.. Іди, звідки прийшов! — сказав тихше.
— Так ти — басурман, якщо не признаєшся, що кум!
— Три чорти тобі в печінку! Іди звідси, псявіро!
— О! Християнські слова чую! Православні!.. То якщо ти не басурман, так ти кум! — І Клюсик, продовжуючи вдавати п’яного, заходився танцювати просто у воді, а танцюючи наближався до поромника.
— То де ж твій кінь? У Лейби пропив? — запитав дід, озираючись на шлях.
— Пропив! У Лейби! — радісно повідомив Клюсик, наближаючись до діда. Ось він уже підійшов зовсім. — Га? Звідки знаєш, бісова ти душа? А горілка у мене була? Дай-но я тебе поцілую, дід-ладо!..
Він обхопив міцними кістлявими руками діда і пошепки запитав:
— Той берег — порожній? Ну, швидко кажи, діду! Засідки нема?
— На таких, як ти, не роблять засідок.
— Перехрестись!
— Тьху на тебе!
Клюсик знову зареготав, сподобалася йому сердита дідова вдача, і він гепнув поромника по спині:
— Так де твоя кобила? Ну!
— Там, де твоя! А ти легше! Не нукай, не запріг!
Клюсикові стало дуже весело, і він, вискочивши на пором і кілька разів проткнувши для інтересу шаблюкою віз із сіном, який чомусь тут стояв, з полегшенням засміявся й пообіцяв:
— Ну, тоді я свисну на свого коника та й поїдемо!
Якби Клюсик не був такий веселий, то він обернувся б іще раз і глянув на український берег. А озирнувшись, він знову піймав би зайчика від зірної труби Гаспареоне… Але Клюсик не озирнувся. Довкола було так тихо й мирно, що ні про яку небезпеку й не думалося, не гадалося…
У Гаспареоне від напруження аж пальці побіліли: у зірну трубу він побачив, як з лісу виїхав спершу один, далі другий, а потім ще двоє вершників. Потім вибіг кінь без вершника.
— Котрий — Ях’я? — прошепотів Риза.
— Котрийсь із тих чотирьох… Усі однаково вбрані… Нічого, знімемо голови, розберемося, — процідив крізь зуби Гаспареоне.
— Я наказав воїнам: джигітів не вбивати, — поспішив повідомити Риза. — Одного береш собі, а чотирьох я продам… Гарний товар. Чотири бочки бузи дадуть у Кафі…
— Я дам тобі золота за кожну голову, а не бузи…
— Так, так… — неохоче погодився Риза. Потім, подумавши, заговорив знову: — Ях’ю треба вбити… Два султани — не можна. Два султани — це смерть вашої Османії…
— Не викручуй!.. Кажи, що надумав.
— Я думаю: ой, яка велика справа, і ой, як мало золота, — прошепотів Риза мовби самому собі, але оком, наче стрілою, націлився в Гаспареоне. — А що було б, якби я, скажімо, вбив не його, а тебе? Ті, з того берега, можуть дати золота більше…
— Якщо вони будуть мертві, — мовив Гаспареоне, — то я стану великим візирем у султана Мустафи. А ти, шакале, станеш ханом усього Криму…
Риза засміявся дрібно-дрібно, наче розсипав квасолю на таці.
— Такі, як ти, ніколи не стають великими візирами. А я і без того можу стати ханом. У мені кілька крапель крові самого Чінгісхана…
Риза побачив, що просто в груди йому націлені два пістолі. Він зневажливо всміхнувся — не вистрелить Гаспареоне зараз.
— Ти можеш упасти й від стріли, — вишкірився Гаспареоне. подивився кудись туди, за спину Ризи.
Риза озирнувся і теж побачив: стоять двоє його воїнів з націленими в нього, мурзу Ризу, луками з маленькими стрілами. Облич воїнів не видно — прикриті чорними сітками з кінського хвоста.
Махнув рукою Гаспареоне — воїни зникли.
— Якщо Риза не стане ханом, — сказав мурза, — то мій собака жертиме черево твого сина.
Гаспареоне не чекав такої обіцянки з боку притиснутого ним до стіни спільника-супротивника, але, подумавши, що до виконання обіцянки Риза навряд чи доживе, примирливо мовив:
— Та людина, яку ти знаєш під ім’ям Гаспареоне, ніколи не кидає своїх слів на вітер…
— Якщо вітру немає, — закінчив Риза.
— Великий аллах, але підступність його підданих ще більша, — погодився Гаспареоне.
— Скажи, — кивнувши головою назад, туди, де нещодавно стояли його воїни з луками, запитав Риза, — тільки оці двоє?
— Кожний п’ятий, — насмішкувато відповів Гаспареоне.
Поромник Никодим довго не гаявся. Як тільки коні п’ятьох вершників загриміли копитами по дошках настилу, він одразу взявся за свою роботу — почав тягти канат.
Пором повільно відчалив од берега.
Петро стояв біля поручня і уважно оглядав берег. Сонце вже трохи піднялося над Дністром, воно висушило росу на листі прибережних лоз, зник, піднявся ввись і розчинився в синяві легенький ранковий туман, і довкола розлилася така благодать, така прозорість, що Петрові хотілося заплакати від зворушення. Але Петро стримав свої пристрасті, він їх уже давно звик стримувати. Багаторічна служба за кордонами для таємної канцелярії гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного привчила його багато до чого. Та зараз, після смерті грізного гетьмана, який розгромив самого Османа Другого при Хотині, сорокап’ятирічний Петро Скрипник, невловимий і вдумливий розвідник Авдитор, відчув утому й непереборне бажання відпочити, віддатися своїм почуттям. Ось він привезе до Києва, а потім на Січ султана Ях’ю, а потім відпроситься у Йова Борецького на споминок. Йому потрібна родина, вишневий садок і спокій… Тільки де знайти зараз на Україні отой спокій?
Граф Олександр, заклавши руки за спину, дивився на швидку, трохи каламутну посередині річку. Ось уже скоро вони ступлять на землю України, хоробру воїни котрої підуть разом з Олександром на Стамбул, проти султана Мустафи.
Граф стояв неподалік від поромника, який тяг канат і чадів люлькою, наче кузня. Дим був ядучий, і граф, ковтнувши його, почав кашляти, що викликало негайну реакцію Клюсика:
— Ти диви — наш самосад дужчий за турецький! Сам султан Ях’я не витримав…
Скрипник незадоволено позирнув на Тимоша. Що за дитинячі вихватки? Інтуїція підказувала йому, що рано ще радіти, він не міг пояснити, але передчував, що далеко не все гаразд у цій тиші…
Олександр чудово зрозумів зміст репліки Клюсика, але відповідати не неї не захотів. Він і раніше не відзначався балакучістю, а зараз, переправляючись на Україну, взагалі не хотів говорити ні про що. Він знову подивився на берег, що поволі наближався, і хотів сказати Клюсикові, щоб він теж був обачний. Все може бути, навіть засідка. А опинитися в пастці посеред річки — справа вельми ризикована. Але граф нічого не сказав, його обличчя знову смикнулося, бо щось блиснуло на тому боці, ніби від сонця. Але ж сонце вище, а блиснуло нижче, з кущів. Граф згадав, як він роздивлявся в дитинстві креслення в одній книзі — відбиття сонячного проміння. Промінь відбився од хвилі, попав на скло чи на дзеркало і потрапив до нього, Ях’ї, в поле зору… Але звідки скло в тих кущах?
Олександр-Ях’я перезирнувся з Йованом і піймав його тривожний погляд. У цю ж мить спостеріг рух Скрипника, який схопився за пістоль.
— Пастка! Засідка! Он там! — вигукнув граф Олександр, збагнувши, нарешті, що промінь міг віддзеркалитися од скельця зірної труби.
Клюсик завмер. Він гриз соломинку, висмикнуту з воза з сіном, і тепер вона застигла в зубах.
Петро рвучко обернувся до поромника. Тільки цей дід з люлькою може знати геть усе. Старий Никодим, відчувши погляд Скрипника, втягнув голову в плечі і розгублено прохрипів:
— То, певне, мої діти… Граються…
Клюсик, виплюнувши соломинку, нахилився до діда:
— Е-ге-еге, дід-ладо!.. І дітей щось не видно, і в очі блискає! Ану, зупиняй свою бандуру! Давай, гукай, клич своїх дітей!
Никодим завозився біля каната, не знаючи, що діяти.
— Кричи! Кричи… — не вгавав Клюсик. — А то…
Висмикнув люльку з дідового рота, а пістоль підніс до носа:
— Ну? Раз, два…
— Яремко! Марійко! — загукав дід, повертаючи голову то туди, то сюди.
— Ну? — почав закипати Клюсик. — Де діти? Чому мовчать?
Дід жалібно подивився на Клюсика, потім опустив очі:
— Напевне, кудись побігли, чортові діти…
— Ага, побігли! — скреготнув зубами Клюсик і почав роззувати чоботи. — Петре, попильнуй за цим нехристом, щоб не втік і щоб не кричав, а я зараз піду пошукаю, та заодно і скупнуся… Холера! Заїло! — закричав він, смикаючи канат. — Яремку! Марійко! Ану, перевірте канат, бісові діти!..
Прокричавши це двічі й не почувши ніякої відповіді, Клюсик, високо піднявши пістоль, стрибнув у воду.
Хвиля була холоднувата, течія швидка, та не це тривожило Тимоша. Якщо на березі засідка, то треба негайно рубати канат і нехай пором іде за течією вниз, а там якось можна буде вибратися на берег. Усе-таки це краще, ніж стояти на місці й бути живою мішенню для ворога.
Клюсик, ухопившись за канат, плив до берега і гукав так, що відлуння відгукувалося поміж горами:
— А водичка ж! Мов оковита! Е-ех! Ой, дід-ладо!
А тим часом на поромі граф Олександр наказав дідові:
— Повертайся назад! І хутко! Куди ти нас завіз?
— Не треба! — озвався Петро. — Ану негайно всім за воза з сіном!
А Клюсик уже виліз на берег і йшов до кущів, обтрушуючись, мов щойно витягнутий з води кіт. Він знову гукнув невідомих йому Яремка й Марійку, та, як і перше, ніхто не відповів.
Клюсик стрибав по березі, полохаючи жаб та уважно роздивляючись кущі. Він був страшенно лютий на себе, що раніше не придивився, як слід, і до діда, і до того, що було довкола. Він ніби й обдивився геть усе, але ось зараз помітив щось нове, і це його насторожило. Що саме помітив, Клюсик не міг до ладу й сказати, але саме це його й занепокоїло. Кущі були як кущі, та відчувалося, що тут хтось ходив. І, крім того, Клюсик раптом відчув, що хтось на нього дивиться…
Він рвучко крутонувся, відскочив убік, але нічого не побачив. Підбіг до того місця, де кріпився канат, і почав смикати мотузку, вигукуючи на весь берег:
— Що ви тут накоїли, бісові діти, що пором заїло? Га?
І раптом біля куща побачив невелику турецьку монетку акче. Взяв її пальцями босої ноги, підкинув угору, піймав рукою.
— Ого-го! Цяцьок накидали…
Почувши Клюсиків крик, Гаспареоне зрозумів, що козак про все здогадався. Але козак, зрештою, був йому не потрібен. Йому потрібен був саме Ях’я — один з тих чотирьох, які зараз на поромі поховалися за возом із сіном. Троє з них були високі, четвертий — низький. Хтось із цих трьох і є Ях’я, обличчя якого Гаспареоне запам’ятав, але ж здаля впізнати важко. Ага, у Ях’ї ще смикається щока… У Селіма Места, султана, теж щока смикалася. Він був дідом Ях’ї. Кажуть, що мати Селіма Места, уруска Роксолана-Хуррем, ще в череві своїм струїла майбутнього султана вином, щоб усіх султаненят і всю Османську імперію засмикало…
Гаспареоне мимоволі спрямував цівку пістоля на оголеного до пояса козака, але потім збагнув, що з такої відстані він однак не вб’є гяура, а виказувати себе передчасно не варто.
Саме в цю мить Риза штовхнув Гаспареоне під руку і мовчки вказав на берег, від якого кілька хвилин тому від’їхали Ях’я та його супутники. Гаспареоне побачив: відчайдушно здіймаючи куряву, мчали вниз кіннотники Кадира.
Затулені кіньми з одного боку і возом з сіном з другого, Олександр, Петро та їхні супутники спостерігали за обома берегами. Петрові мимоволі хотілося гукнути поромникові, який застиг біля каната, щоб він негайно рушав уперед. Але Петро не гукнув. І навіть жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Він спостерігав за тим, що робить Клюсик на березі, і все намагався здогадатися, чого він бігає між кущами, раз у раз оглядаючись на річку. Нарешті, збагнув: Тиміш провокує тих, хто, може, сидить у кущах, на активні дії. Якщо хтось вистрілить із кущів, то буде цілком ясно: там — засідка.
Клюсик теж побачив вершників Кадира і зрозумів, що назад шляху не буде. Доведеться пробиватися через засідку… Але скільки їх, оцих ворогів, де вони сидять? Якби розпочався бій, то все було б зрозуміліше, і, зрештою, легше.
Він ще якусь мить повертів у руці срібне кружальце, сховав його до кишені, дістав велику золоту монету і, вибравши підходящу місцину, жбурнув її в кущі. І одразу ж кущі гойднулися, на мить, одну-єдину мить, наче тінь майнула в них…
Петро побачив іще, як Клюсик змахнув правою рукою, щось блиснуло в повітрі — і раптом, хитаючись, мов п’яний, вийшов з кущів ординець з ножем у шиї. Ступив кілька кроків і впав…
Навіть не озирнувшись, Клюсик відскочив убік, і в цю ж мить три стріли, пущені з кущів, просвистіли повз нього і вдарили в стіну хати.
Засідка нарешті себе розкрила!
Петро, вискочивши з-за воза, рубонув шаблею по канату. Пором одразу почав обертатися, мов велетенська дзига, і, набираючи швидкості, поплив униз по Дністру.
Зараз було не до поромника, але Петро почув, як старий Никодим, несподівано заплакавши, прошепотів:
— Прощавайте, діти, не врятував я вас!..
Смикнулася ліва щока в Ях’ї. Він вискочив з-за воза і, вигукуючи: «Собака! Христопродавець!», кинувся з шаблею на поромника. Навпереріз графові стрибнув Петро. Шабля плазом зачепила поромника по голові, Петро схопив графа, який люто відбивався, за ногу й потяг за віз.
І вчасно! Кілька стріл упало на те місце, де щойно стояв Олександр Чорногорський — султан Ях’я.
Гаспареоне був страшенно розлючений невдачею татарів, яким не вистачило витримки. Козака можна було б не чіпати, так ні ж: виманив він якогось необачного ординця стрибнути з кущів за монетою!
— Їх несе в очерети! — вигукнув Гаспареоне.
А Риза, наче не бачачи, як розлютився Гаспареоне, радісно загукав:
— Їх несе просто на Кадира!
…Так, Кадир зі своїми джигітами миттю оцінив обстановку. Побачивши, що пором пішов униз по річці, він негайно спрямував свого коня праворуч і поскакав понад берегом, навздогін за втікачами. Загін Кадира розділився на дві частини. Менша частина помчала понад берегом, а більша почала підніматися на гору — там, зверху, і видніше, і легше випередити пором…
Клюсик відскочив од хати до хліва. Зараз у нього нерви були напружені до краю, і тому ніщо не проходило повз його увагу.
Якимось дивом він уловив, як за дверима хліва гойднулася чиясь тінь. Не роздумуючи, Тиміш ударив вістрям шаблі в плетену з лози стіну. І добре влучив: вістря проскочило між сухих палиць, уп’ялося в щось м’яке й пружне, потім шаблю повело вбік, і Клюсик ледве встиг її висмикнути. А коли рвонув дверцята хліва, то побачив, як просто під ноги йому падає людина в одязі ординця.
Хлів був порожній. Тільки посередині, прив’язані до стовпа, стояли хлопець і дівчина. Обличчя в обох були червоні від натуги, роти заткнуті ганчірками.
— Марійко! Яремку! — здогадався Клюсик, підскочив до хлопця й дівчини і черконув шаблюкою по мотузках…
А пором, гнаний вирами Дністра, йшов униз по річці, переслідуваний вершниками Кадира. Пором підставляв під татарські стріли то один, то другий бік, і Петрові з Олександром та Джузеппе з Йованом доводилося щоразу змінювати позицію, бо стріли так і дзижчали довкола.
— Ховайся, старий! — гукав Петро поромникові Никодиму, але той ніби не чув, сидів, притулившись спиною до стовпця.
Нарешті, стріли перестали долітати. В цьому місці Дністер поширшав, а пором ішов посередині річки. Вершники Кадира почали грузнути в багнистому березі, швидкість кінноти помітно знизилася.
— Втекли! — з полегшенням мовив граф Олександр.
— Та ні, — заперечив Петро.
І справді, та частина вершників Кадира, яка вирішила гнатися за поромом по горі, уже мчала, намагаючись перейняти втікачів.
Петро озирнувся, простежив очима шлях, який уже подолав пором, потім глянув уперед. Ще раз кинув оком на гору, де мчали вершники, і промовив:
— Вони стрінуть нас там! Якби ще це місце проскочити! — І показав на мис, що за горою вганявся в річку.
— Добре ще, що з лівого боку не видно вершників, — процідив крізь зуби Петро. — Щось їх затримало… Чи не Клюсик?
І раптом Петро згадав про діда-поромника. Коли вони мчали річкою під стрілами, він якось забув про Никодима. Треба в цього діда запитати, що там, за мисом… Може, все-таки вдасться врятуватися?
Дід сидів, прибитий, наче цвяхами, трьома стрілами до стовпця. Обличчя його було бліде, люлька лежала під ногами.
— Гей, діду, — підскочив до старого Никодима Петро. — Ти що ж оце? Завів нас до турків у зуби, а тепер куди збираєшся?
Дід розплющив очі. В них була мука.
— Не можна від нас утікати, діду!
— Втечу, — захрипів дід. — Ти, синку, бери весло і прав ув очерети… За мисом… Тільки мис проскочити треба… А то — кінець… Простіть мені… Онуків пожалів… Зв’язали їх, смертю загрожували… Довелося стати зрадником на старості літ. Та тільки… Пропало все… Простіть, християни…
Він іще раз обернувся в бік вершників Кадира, які спускалися на мис, і захрипів…
Петро вже не дивився на діда, він знав, що Никодим помирає. Схопив весло і почав гребти щосили, спрямовуючи пором убік від мису, ближче до лівого берега. Перелякано хропіли коні, жалібно іржала кобила, у круп якої вп’ялася стріла, а далі вона впала і забила ногами по дощатому настилу.
— Та допомагайте ж, чорти! — гукнув він Йованові й Джузеппе.
Йован відламав поручень і, впираючись у дно, намагався ним відштовхуватися, Джузеппе мудрував над тим, як вирвати дошку з дна порома, а Петро працював довгим веслом.
Мис був зовсім близько, пором уже двічі черкнув об дно річки, але Петро, опустивши весло в скаламучену воду і діставши до твердого, щосили впирався ногами в дошки. Підскочив Джузеппе, допоміг. Пором понесло далі…
А вершники вже вискочили на мис. Петро встиг відштовхнутися веслом, — пором пішов далі, на широку воду. А за мисом знову починався низинний, багнистий берег — і там татарам буде непереливки!
Кілька гарячих ординців кинулося в річку. Даремно Кадир гукав своїм джигітам, вони не послухалися, азарт гонитви оволодів ними.
І даремно! Один попав у вир і його закружеляло разом з конем, а потім потягло на дно. Ще п’ятеро намагалися таки наздогнати пором. Їм удалося уникнути виру, але від куль Джузеппе не втік ніхто…
Тільки коні, високо позадиравши голови, намагалися перепливти на лівий берег і врятуватися. Але їх несло, як і пором, просто в очерети…
Коли Кадир побачив, що пором іде в очерети на лівому березі, він зрозумів: утікачів йому вже не дістати. Якщо їх і затримають татари, то хіба що сам мурза Риза. Але ні Ризи, ні його воїнів поки що не було видно.
На мить затримавши коня, що, захропівши, звівся ставма над берегом, Кадир обернувся до своїх воїнів:
— Вогню!
Течія за мисом була не така вже стрімка, як раніш, однак пором рухався вниз з великою швидкістю: троє втікачів працювали веслом і довгими тичками, то горнучи воду, то просто відштовхуючись від дна.
Стріли з запаленими віхтями клоччя не просвистіли, а пролопотіли над Кадировою головою. Але відстань була все-таки чимала, вони не долетіли. Кадир навіть з берега почув, як щкварчить у воді просмолене клоччя.
Кадир з досадою смикнув коротку борідку, знову здибив коня, гарикнув:
— Бити на смерть!
Бити на смерть — це бити отруєними стрілами. Вони легкі, летять далі, їх не стримує тліюче клоччя. Але тоді треба розпрощатися з солодкою мрією про те, що він, Кадир, приведе бранців живцем. Короткими стрілами користуються у виняткових випадках, коли треба знищити ворога.
Тільки-но запалає сіно на поромі, — кілька стріл таки влучило — вони кинуться його гасити. І тоді в кожного буде випущено стрілу. Після такої стріли поранений більше трьох днів не проживе.
А винуватцем затримки вершників на лівому боці Дністра був Клюсик. Звільнивши прив’язаних до стовпа Марійку та Яремка, він вискочив із хліва й побачив, що ординці, які раніше сиділи в засідці, біжать до коней, прив’язаних за копицею сіна.
— Ану, за мною! — гукнув він Марійці та Яремкові. Він збагнув, що це ті самі діти поромника, яких той кликав.
Хлопець вилетів з хліва, мов куля, а дівчина на хвилинку затрималася — вона підхопила в убитого ординця шаблю й пістоль.
«Хвацька дівка! — подумав Тиміш. — Якби ще вона стріляти вміла чи хоча б заряджати пістолі, ото було б добре! Ну, та якщо пощастить викрутитися з цієї халепи, то дізнаємось, що воно вміє, оце бистрооке дівча!..»
Випереджаючи хлопця, Клюсик біг до копиці. Він розумів, що зараз воює сам, отже, якщо стріла влучить у нього, то ніхто вже не виручить… Головне: не зупинятися ні на мить, діяти блискавично й ошелешувати ворога несподіваними рішеннями. От і зараз він помітив за копицею чиюсь тінь. Зірвав з голови крисатого бриля і жбурнув його праворуч від копиці, а сам метнувся ліворуч. Далі все відбулося блискавично: удар ножем у спину ординцеві, передсмертне хрипіння ворога… Клюсик упав за копицю, разом з ним покотилися Марійка та Яремко, а зверху просвистіли запізнілі стріли.
Клюсик не побачив, а швидше почув, як до копиці біжать татари. Вихопив пістоля у Марійки, кресонув кремінь, загорівся порох, Тиміш на мить виглянув з-за копиці, і в ту ж мить послав кулю в найближчого ординця. Ті, що бігли за ним, сипонули вбік.
Оглядівся, підскочив до вбитого, вирвав у нього пістоль і порохівницю, кинув зброю, що вже стрілила, Марійці, гукнувши: «Набивай!», а сам прилаштував до стрільби турецького пістоля.
— Яремку! — прошепотів Клюсик. — Бери негайно у татарина трут і кресало…
Яремко уже кресав, а потім почав роздмухувати трут.
— І мені теж! — попросила Марійка. Яремко одразу ж розкрутив мотузку, що диміла, й подав сестрі та Клюсикові по пасемцю…
Татари кинулися з того боку, де була дівчина. Та їх зупинив постріл. Пролунав постріл і з Клюсикового боку, і ще один ординець упав у пилюку.
Клюсик кинув пістоль Яремкові, щоб заряджав, а сам тим часом ляснув дівчину нижче спини:
— Молодець, дівко, дідько б їх забрав!
І цієї ж миті одержав гарячою цівкою пістоля по лобі.
— Аж іскри посипалися! — витріщив очі Тиміш і тут же вхопився за ножа. — Заряджай, холеро, та скоріше!
Махнув брилем з-за копиці, дві кулі одразу пробили його.
— Ага! — гарикнув Клюсик і, знаючи, що татари розрядили свої пістолі, вистрибнув назустріч ворогам. Рубонув одного шаблюкою, другого, далі метнувся за копицю, підскочив до коней, почав рубати поводи. Ударив шаблею — плазом — одного по крупу, зметнувся кінь на диби, помчав, не розбираючи дороги.
— Марійко! Яремку! До мене!
Підсадив хлопця на одного коня, дівчину — на другого, шпаронув лискучою крицею по кінських крупах. Помчали в степ недавні бранці татар. Тепер треба самому рятуватися…
Клюсик схопив пістолі в обидві руки, заховався за кіньми. А ще за мить він уже мчав на коні у степ. Він і не знав, що в цю мить Риза, вихопившись із-за хліва, гукнув своїм ординцям:
— Наздоганяй! Лови!..
А пором уже наближався до очеретів. Стріла таки влучила у віз із сіном, і все задимілося.
Петро вискочив з укриття, щоб загасити вогонь. Скинувши плащ, він кілька разів устиг ударити по вогню, вирвати кілька палаючих жмутів, — і в цю ж мить відчув, як щось ударило його в плече. Заповз за воза, схопив правою рукою за кінець короткої стріли, щоб вирвати її з тіла, але вона обламалася. Тоді він підвівся і, доки біль іще не пройняв усього, накинув на себе обгорілий плащ…
Пором врізався в очерети і ще йшов по сухих заростях, мов лісом, наче його тягла якась сила. Але Петро знав: ще хвилина — і пором зупиниться. Далі треба буде вибиратися на берег, де, здається, поки що нікого немає…
Налетів вітер — і запалало сіно, розкидаючи язики полум’я на людей, коней та очерети. Петро з графом перебігли на той бік порома, куди вогонь не діставав. Під вогнем опинилися коні та Йован з Джузеппе. Коні били ногами по дошках, рвалися, але італієць з чорногорцем устигли перерубати шаблями поводи і разом з озвірілими від жаху та вогню тваринами пострибати у воду…
— Тебе поранено? — запитав Олександр.
— Трохи… — неохоче відповів Петро. — Стрілою…
З диму, що стелився над водою («На негоду!» — подумав Петро), виринула кінська морда й перелякане обличчя Джузеппе. Йован уже сидів на коні, який діставав ногами дна, і тяг за собою ще двох — для графа і Петра.
Петро стрибнув у воду, од води трохи полегшало, прояснилося в голові. Озирнувся назад, побачив біля себе у воді Олександра, всміхнувся підбадьорливо: втечемо, мовляв…
Горіло сіно на поромі, тріщав палаючий очерет, дим ішов назустріч джигітам Кадира… Дід Никодим, прибитий стрілами до стовпця, сидів, не ворушився. Йому вже однаково.
Коні залишились тільки у Гаспареоне та Ризи, і то лише тому, що стояли в іншому місці, далі.
Риза скочив був на коня, щоб гнатися за Клюсиком, та Гаспареоне його зупинив. Навіщо їм отой нікчемний козак, коли вони полюють за Ях’єю?
Гаспареоне вихопився на коня і, показавши на очерети, де вже все горіло, де здіймався дим, пустився вчвал берегом.
Цей пором устиг відпливти далеченько, до нього треба було добиратися через кущі, об’їжджаючи болітця та переходячи вбрід аж три невеликі притоки.
Нарешті вони вискочили на рівну місцину і, нещадно женучи коней, помчали до палаючих очеретів. Гаспареоне відзначив про себе, що пором стоїть на місці, він горить і там видно чиїсь постаті. Чи, може, то одна постать?
— Ха-ха! Вони спеклися живцем! — вигукнув Риза. — Кінець твоєму Ях’ї! Ти ще не забув про золото, яке мені обіцяв?
— Ешек! — вигукнув Гаспареоне.
Він таки роздивився, що скоїлось на поромі. Війнув вітер у другий бік, і тепер чітко було видно, що на поромі сидить обгорілий чоловік і лежить мертва коняка. Цього було ще замало для того, щоб радіти.
Та й Риза перестав гукати.
— Під’їдемо ближче! — наказав Гаспареоне, і вони ще кілька хвилин скакали мовчки.
Тим часом вершники Кадира, яких віднесло далеко вбік, добиралися берегом назустріч Гаспареоне та Ризі. Кадир їхав попереду, і з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він злий.
— Коней не шкода! — знову почав Риза. — Я — мурза, у мене коней багато. А Ях’я спікся…
— Доки я не побачу голови Ях’ї, ти ніколи не будеш ханом!
І Гаспареоне закашляв — чи то від диму, чи від люті.
— Кадир! — заверещав Риза. І Кадир підлетів на мокрому коні, мов вистрілений з лука. — Обшукати все довкола! І доки не знайдете їх живими чи мертвими, щоб не показувалися мені на очі! Та швидко! А то голови всім познімаю! Я — мурза, у мене воїнів багато!
Колись це була багата корчма, і побудовано її було з розмахом. Багато всякого люду ходило колись по цих краях, цими шляхами, що вели і на Могилів, і на Кам’янець, і на Хотин, і на Львів, на Богданію й Семиграддя, на Чорногорію й на Дубровник. Тут ішли шляхи на Ясси й на Київ, і далі — на Січ, ба й навіть на Дон. Ходили повз цю корчму на Стамбул та Адріанополь, на інші турецькі городи. Пили-гуляли в цій корчмі гонористо-пихаті шляхтичі й похмуро-неговіркі молдавани-богданці, ночували тут бистроокі кам’янецькі вірмени, поважні вірмени зі Львова і вічно чимось налякані вірмени із Стамбула; заскакували в якихось загадкових справах мадьяри і нахабні та злі турки. А найбільше бувало тут, звісно, українців: обшарпанців і голодранців, у яких, проте, іноді з дірок у кишенях сипались дукати, багачів, у яких і взимку снігу не випросиш, розумах і одвертих телепнів; були мовчазні, як воли, а були гостромислі та люті, мов дикі вепри. Усякого люду надивився старий Лейба, господар корчми, до всіх зміг якось пристосуватися.
Все минає, все йде, вже й корчма стала старою та занедбаною, а світ не змінюється. Єдине, що змінилося — це колір пейсів у Лейби: раніше були чорні, а зараз, як замацаний у руці грека-шахрая срібняк. Ну, і ще грошей у корчмаря поменшало, але гроші — то вода. Будуть люди — будуть і гроші. Знову різними шляхами ходитимуть багаті й щедрі люди, та хай навіть і не багаті й не щедрі, але ж, як казав один вірменин, навіть з каменюки можна витиснути краплю води…
Зараз корчма була брудна й неприбрана, столи й лави були старі, сходи, що вели на другий поверх у кімнату для особливо шанованих гостей, витерлись, потріскалися, на них налипло стільки бруду, що вже й не вгадати, з якого дерева вони витесані. Не готували в корчмі вже й тих вишуканих страв та напоїв, якими раніше торгував корчмар.
Зараз корчмар нудився без діла. Правда, сьогодні вранці прискакав з богданської сторони до нього знайомий, який розповів дещо цікаве, треба буде старшого сина послати на схід, ближче до Києва, щоб він передав важливу новину: десь тут має ось-ось з’явитися важлива особа — граф Алессандро комте ді Монтенегро[65] та ще один гой[66] з Богданії втік із зіндану, то ж турки його повсюди шукають. Ну, про це він дасть знати не сьогодні — завтра, графи швидко не їздять, а ті, що втікають із в’язниць, до корчом не заходять…
За столом у кутку сидів тільки один чоловік. А корчмареві з такого чоловіка не було аж ніякої користі. Він мав з нього одні лише неприємності. Цей здоровенний одоробло був не з місцевого люду, а з ляхів. Корчмар розумів, що з ним ліпше не сперечатися.
Пан Адамек, так звали поляка, був добряче п’яний, це спостеріг би кожний, не те, що корчмар. Він сидів за столом і щоразу розглядався по корчмі так, ніби її бачив уперше. Був він світлочубий, але волосся його давно вже було немите, кілька днів не знало гребінця. Пан Адамек, як здогадувався корчмар, походив з благородних шляхтичів, але, напевне, в Польщі або програвся в карти, або щось там таке накоїв, за що можна було опинитися у в’язниці. І от тепер він подався шукати собі щастя на східних кресах польської держави, а тії креси простягалися аж до Києва, де було повно незаселених чи спустошених татарами земель. Одне слово, пан Адамек шукав у цих краях «паніс бене мерентіс»[67], а також порятунку від неприємностей, які йому загрожували вдома, під Краковом. Коли-то він ще буде, отой «паніс бене марентіс», а поки що пан Адамек не мав за що дістати шматка хліба й чарки горілки. І корчмар, кленучи все на світі, годував і напував пана Адамка ось уже третій день.
Ніякої королівської грамоти на земельний наділ у пана Адамка не було. Він мав пістоль і шаблюку та неабияку силу в руці… А все інше буде! Ось знайде собі клапоть не зайнятої землі десь під Уманню чи Києвом, переманить до себе кількох гультяїв, щоб охороняли його володіння, а тоді…
Це були солодкі мрії пана Адамка, а поки що він сидів без грошей у корчмі Лейби, і йому було нудно без товариства. Серед випорожнених пляшок, якими можна було перебивати ніжки столів, лежав пістоль, а на боці висіла шабля. У дерев’яній таці лежало кілька шматків м’яса, що їх пан Адамек брав руками, і кілька коржів, якими він спочатку обтирав засмальцьовані руки, а потім їв.
Корчмар крадькома прошмигував повз пана Адамка, щоразу думаючи про те, хто ж розплачуватиметься за всю оту гору з’їденого й річку випитого цим шляхтичем. Кожен раз, коли пробігав повз пана, він щулився і ладен був перетворитися на таргана, аби лиш оцей відвідувач не вимагав нової пляшки.
Та корчмареві не вельми таланило. Чи він сидів десь у своїй кімнатці, чи він пробігав повз стіл, пан Адамек про нього не забував. Він гукав:
— Шинкарю! Горілки! І м’яса!
І корчмар мусив нести. Мусив, хоч серце обливалося кров’ю. Мусив, хоч, коли ніс панові Адамку замовлене, шепотів сам собі: «А щоб ти смоли напився, а щоб ти землю гриз!» Шепотів, але ніс…
Нарешті до корчмаря підбіг син і сказав йому кілька слів по-єврейському.
Пан Адамек присунув ближче до себе пістоля і запитав:
— Що то в-він тобі джеркоче?
— Ах, ясний пане Адамку, — замахав руками, мов витрушуючи невидиме простирадло, корчмар. — Що може сказати ця дитина? Каже, що тут неподалік з’явилися татари, і що вам зручніше було б їхати звідси… Вони ж такі басурмани, що можуть і вас зобидити.
— Мене? Басурмани? — здивувався пан Адамек. — А скільки їх дохлих валялося під Хотином, і всі від моєї руки!
— Хи-хи-хи, — дрібно засміявся корчмар. — Тільки навіщо пан програв позавчора отому донському отаманові свого коня?
— Неси горілки! За коня вип’ємо! І за отамана… як його? Петруніна… Гарно грає, сто дяблів його мамі!..
— Ой, як мудро вміє казати пан Адамек! Ой, який він хоробрий! Скільки жив, таких хоробрих не бачив. Такий хоробрий, як отой ротмістр Претвич, що без штанів ішов на Аккерман, а звідти зацним паном прибув, та ще й старостою Бару став…
— Я ще й гетьманом стану! Я — при штанях. Неси горілки!
А Петро з графом Олександром тим часом сиділи в зарослій кущами ярузі. Вимучені, мокрі, в грязюці, сажі та жабуринні, вони вибралися на берег і чимдуж погнали до заростей. Йована і Джузеппе послали праворуч — до лісу, що виднівся в далечині; треба було будь-що збити зі сліду татарів, які, побачивши, що сліди розійшлися, змушені будуть розділити свій загін на дві частини. До того ж необхідно було розвідати, де можна було б відпочити й підкріпитися. Про все це найкраще знав Клюсик, але де він зараз?
Домовилися, коли стемніє, зустрітися в ярузі. Щоб Петро й Олександр здогадалися, що йдуть свої, Йован двічі крякне качкою, а Петро відповість один раз по-солов’їному.
Петро, задихаючись від болю, ледве зліз з коня.
— Може, далі від’їдемо? — запитав Олександр.
— Більше не можу, — крізь зуби прошепотів Петро. — Плече…
— Дай подивитися, — попросив Олександр.
— Не треба, — відмовився Петро. — Стріла зламалась… Ніяк вихопити… Треба вже десь в іншому місці…
Вони посідали під кущем, коней пустили пастися поряд. Коні були вже добре привчені далеко від господарів не відходити. Клюсиків Сірий час від часу піднімав голову від трави і, роздуваючи ніздрі та нашорошуючи вуха, вслухався в те, що діється довкола.
Олександр, чавкаючи мокрими чобітьми, сторожко ходив між кущів, вдивляючись, куди б далі можна було зайти, щоб почуватися у цілковитій безпеці. Зрозуміло, що татари, перепливши Дністер, одразу ж кинуться їх шукати. Якщо підуть по їхньому сліду — кінець!
Граф, урешті, присів під кущем. Його трусило від пережитого: він недоспаної сьогодні ночі, від напруження перед переправою, від бою на поромі. Власне, який то був бій? Татари стріляли, а вони ховалися від стріл, а потім від вогню… Знову сіпнулася щока й отерпла ліва рука. Щось надто часто стало з ним таке коїтися останнім часом. Якщо до самого Києва доведеться, як отоді, біля Крвавиці, як зараз, на Дністрі, то він, султан Ях’я, трястиметься, як у лихоманці…
Султан Ях’я… Він був султанчуком Ях’єю, а султаном став Мухаммед. Султан Ях’я — це в майбутньому. Коли він добереться до Києва, коли Йов Борецький приведе його до козаків, коли він з тими козаками візьме Стамбул і сяде на престолі, отоді він стане султаном Ях’єю…
А може, ліпше жити отак, як Скрипник чи Клюсик? Без претензій на керування державою? Жити просто, як кожна звичайна людина. Це в дитинстві, під впливом матері він мріяв про те, як правитиме величезною державою… Але дитинство минуло. Йому вже наближається до сорока, мусить же мислити, як дорослий, а не як хлоп’як-султанчук…
Проте Олександр відчував, що існує сила, яка не залежить від його особистих уподобань чи небажань. І ця сила змушує його, сина султана Амурата, мріяти про престол, який йому особисто не так уже й потрібен. Ця сила — мільйони людей, які з року в рік протягом сторіч відбивають турецьку навалу, що суне й суне на Європу. Нескінченні війни замучили поляків і мадьярів, сербів та чорногорців, греків та болгарів… Ідея владарів Османської імперії про світове панування не несе нічого доброго ні тим, проти кого воюють османли, ні самим османли… Він, одна людина, повинен усе це припинити. Як? Чим? Наказом? Та його ж зметуть ті ж самі яничари, які щойно змели Османа Другого! Що зробить меч, якщо його примусити копати землю? Він вирветься з руки й відрубає голову своєму володареві. Він створений для того, щоб воювати, а не ритися в гною… Він, меч, знає: я в бою добуду більше, ніж сто плугів; так настобіса мені бабратися в землі?! Отак скажуть і яничари, і сипахи, й акинджі. Що робитиме Туреччина, якщо втратить свою сухопутну й морську могутність? Як вона встоїть проти тих держав і народів, яким протягом століть встигла залити сала за шкуру? Адже одразу ж піднімуться народи, яких Османська імперія поневолила, і почнуть боротися за свою свободу. А з цих же країв Туреччина бере свій харадж, свій податок, свої прибутки… Що їстимуть османли, в що вдягатимуться?..
Але й це не все. Не один рік думав над справами Османської імперії Олександр-Ях’я. Ставши на турецький престол, він візьме на себе все, чим протягом століть жила Османська імперія. І це розчавить його або ж змусить стати слухняною іграшкою в руках духівництва, армії, всієї системи політики й господарювання… Гаразд, нехай станеться чудо, він, султан Ях’я, переборе геть усе, зламає опір тих сил, які ведуть Османську імперію по шляху боротьби за світове панування… Припустімо, він переборе, переможе, переконає, повідрубує голови особливо запеклим… А далі? А далі почнеться найстрашніше… Він переконає Османію, але він не переконає Польщі, Франції, Іспанії, Риму, не переконає Москви… Бо треба переробляти весь світ. Припустімо, він, Ях’я, відмовиться од ідеї, щоб півмісяць і зелене знамено аллаха майоріло над усім світом. Але ж папа римський ніколи не відмовиться від ідеї, щоб над світом височів хрест! Он поляки притискують своїх єдинокровних братів-слов’ян українців лише за те, що вони не католики, а православні. То чи будуть вони церемонитися з турками?
Ось у чім річ. Він, Ях’я, недаремно жив при дворах європейських государів. Він там вчився не лише манер та іноземних мов, він і дивився. Знає історію минулу й сучасну не лише Османської імперії, але і Європи. Як Османська імперія рветься заволодіти Європою, Азією й Африкою, так само рветься в Новий Світ Іспанія. Так само рвуться Португалія і Франція. І разом з ними йдуть Рим і Англія… Московії треба вийти до Балтійського моря, інакше вона задихнеться. Московії треба вийти на Чорне море, це, зрештою, їхнє давнє, Руське, море. І вони проб’ються до свого моря, хай лиш об’єднаються з козаками, які вже мають це море в своїх руках, та тільки одірвані від Москви Польщею…
Що ж він робитиме, як стане султаном Ях’єю? Скаже: «Беріть!» А вся Османська імперія гляне йому в вічі і спитає: «А це твоєю кров’ю, гяурський годованцю, здобувалося протягом сторіч?» А греки й собі скажуть: «Ану, сельджуки, марш назад, до себе аж за Каспій, ви сидите у нашій Візантії! Ваш Стамбул — це наш Константинополь, і ваша Айя-Софія — це наша Свята Софія, ми будували, а не ви!..» А хіба християни, коли він, султан Ях’я, обеззброївши свою державу, впустить їх до себе, не пройдуть по Туреччині, не потопчуть своїми кіньми її жінок та дітей?.. То хто він? Не зрадник хіба?..
Єдине, що він може зробити, — це не воювати протягом свого царювання з поляками, українцями, московитами, сербами, чорногорцями, тобто не йти на північ і на захід. Але тоді доведеться йти на схід і на південь. А хіба сльози персів менш солоні, ніж сльози урусів?..
— Про що думаєш? — зненацька запитав Петро, заворушившись під кущем.
— Все про те ж… — похмуро відповів Олександр.
— Нічого, — хрипко мовив Петро. — Йов Борецький усе пояснить тобі краще, ніж я.
— Я теж маю голову на плечах, — обірвав Петра Олександр. І перевів розмову на інше: — Мабуть, треба їхати далі. Тривожно тут…
— Так хлопці ж… Ми домовились… І Клюсик десь нас шукає.
— Та його в живих уже давно нема, — з досадою мовив Олександр і прислухався до того, що робилося довкола.
Було тихо. Тихо паслися коні. Тихо цвірінчала якась птаха, тихо шелестіло листя. «Невже татари проскочили повз нас?» — подумав Олександр. Було б краще, коли б не проскочили, а отак зняли з нього голову — та й кінець усім думкам…
— А якщо він і живий, то як нас знайде? — висловив сумнів Олександр.
— Знайде, — упевнено мовив Петро. — Без Клюсика нам не можна йти… Так що наберись терпцю… — Він стріпнув головою, і плече заболіло знову, наче хтось всунув у нього розпечений залізний шворінь і тепер повертав його.
…Він раптом побачив себе перед Дністром. Таким йому бачився приїзд на Україну. Немов він збоку дивився на себе, на Олександра, на Клюсика, Йована й Джузеппе. І наче вони зіскакують біля берега з коней і підходять до річки…
— От ми вже й перед Турлою[68],— по-турецькому промовив, усміхаючись усім своїм чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловік, одягнутий чи не найвишуканіше і найголовніший у їхньому товаристві, — Олександр.
— Та ото ж якраз Дністер, — смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду, — це він, Петро Скрипник.
— Чи не думаєш ти, Петре, отак пішки й перейти оцю річку? — кивнувши на прудкі хвилі Дністра, озвався чорнявий чоловік.
Але Петро вже не слухав нічиїх слів. Він нахилився над річкою й дивився у воду. І брав воду в пригорщі. І ніс до обличчя. А потім розводив руки — і вода падала у хвилю.
— Боже мій, — говорив сам до себе чоловік, названий Петром, — боже мій милосердний, та я ж цілих тридцять літ не бачив тебе…
«Боже мій, — думалося Петрові. — Та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо Дністер, і я пожену свого коня просто в Сугаки. Ні, в Сугаки десь узавтра, а сьогодні треба до Могилева дістатися… Боже мій, скільки миль проскакати… Аж не віриться, що все позаду…»
Він набрав у пригорщі води і почав пити.
І тоді ожили в душі спомини, тамовані три десятиріччя, ожили запахи дитинства, і Петро відчув: сльози котяться по зарослих сивуватою щетиною щоках.
Він знову набрав собі в пригорщі води і хлюпнув в обличчя. Потім ще і ще… А сльози текли й текли. І Петро горбився над водою, мов ведмідь, боячись озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.
Він дивився на лівий берег Дністра і всміхався сам до себе.
Було сумирне й ласкаве надвечір’я. Тінь від гори вже перегнула Дністер, і тільки український берег ще світився всяким жовтогарячим світлом…
На вершниках, які зіскочили з коней, були запорошені дорожні плащі, химерні капелюхи з високо задертими вгору крисами. Під плащами виразно відстовбурчувалися шаблюки та пістолі…
Протилежний берег був положистий, зарослий кущами, які далі переходили в ліс. Десь через милю рівнина, утворена в минулому намулом річки, круто переходила в гору. На горі теж темнів ліс. І праворуч, і ліворуч височіли такі ж гори…
— Будемо шукати броду чи поромника? — запитав по-турецьки Олександр.
— Га? — стенувся Петро. — Хто його знає? — теж по-турецькому сказав він, виходячи з води. — Тут же недавно така війна була, що спробуй знайти поромника.
— А брід?
— Забув… Не знаю… Хіба що… Біля самого Могилева є щось подібне. Але це тільки в найсухішу пору.
— А по воді? Як Ісус? — реготнув Джузеппе.
Олександр нетерпляче озирнувся до трієстинця: тихо!
— Та просто перепливемо, — обізвався Йован. — Нешироко ж…
Подорожні поскидали з себе одяг та зброю, прив’язали до сідел і, взявши коней за поводи, ступили у воду.
І тут раптом неподалік пролунав постріл.
…Петро смикнувся всім тілом, здивовано глянув на те, що робиться довкола. Де вода? Де Дністер? Хто стріляв? Довкола кущі, над кущами похмуре небо, а перед ним, Петром, стоїть Олександр і злякано дивиться на нього.
Привиділося? Геть усе привиділося… Не так він ступив на рідну землю, як мріялося, як виділося багато разів і оце зараз…
Щось говорить Олександр. Його обличчя перекосилося від люті:
— Слухай-но, Петре, я наказую тобі йти далі! Ти поранений, тобі треба лікуватися! Ти мариш… А за нами женеться сам Гаспареоне, найспритніший шпигун таємної дефтерхани Баба-Алі.
— Мовчи, — озвався Петро, — а то стрілятиму! — Та згадав, що пістоль намок у воді.
Він кинув пістоль на землю і благально подивився на Олександра:
— Якщо я зараз зомлію, присягнись, що ти нікуди не підеш аж до вечора… Без Клюсика і без хлопців пропадеш…
І він стомлено заплющив очі.
Татари не кинулися в яругу лише тому, що частина загону погналася за Йованом та Джузеппе, а друга частина, яка вже збиралася спускатися вниз, по слідах Олександра й Петра, несподівано побачила на обрії ще трьох вершників. Вони мчали по той бік яруги.
Гаспареоне побачив їх і вирішив: це той голопузий козак, а з ним ще двоє, що були на поромі. І він закричав:
— Навпереріз! Яруга скоро закінчиться!
І друга частина воїнів Кадира кинулася навздогін за трьома.
Ті троє були: Клюсик, Яремко та Марійка.
Вони їхали поряд, кінь у кінь, і розмовляли між собою.
— Я — Клюсик! Тиміш! Козак! — гукнув він.
— А ми — Марійка й Яремко, — відповіла дівчина. — Ціпуринами нас зовуть!..
Клюсик мало не зупинив коня, але вчасно оглянувся і побачив, що по той бік яруги за ними женеться добрий десяток ординців.
— Ціпурини? — перепитав він. — У мене був друзяка Мусій Ціпурина! Тільки він з-під Фастова.
— Так і ми з-під Фастова. Втекли від графа Лозовицького аж сюди, до діда Никодима, а воно он як вийшло…
Засміявся Клюсик від радості і ще від чогось.
— Ой, дівча яке! Хоч у гарем забирай! Ой ні, мабуть, доведеться породичатися з Мусієм!
— А оцього не хоч? — вихопила шаблюку Марійка.
— Так ти ж Мусієва сестра! Ось закохаєшся в козака, то…
— Іще раз по лобі матимеш…
Клюсик знову озирнувся назад. Татари не відставали, мчали по другому боці яруги…
— Звертай убік, — наказав Тиміш. — Хай через яр женуться! А як тільки вскочать у яругу, то ми щосили — в лісок! А там — шукай голку в сіні!
За півтори години похмурий Кадир доповідав Ризі й Гаспареоне:
— Все обшукав. Усі сліди обнюхав. Троє втекли у степ, а двоє — десь у лісі.
— Шукай далі! — гарикнув Риза, який втратив уже впевненість.
І знову затупотіли татарські коні, знову кинулися врозсип по степу Кадирові вершники.
— Якщо до ночі не знайдуть, то… — почав Гаспареоне.
— Не страшно… За п’ятнадцять фарсахів звідси зупинилися на спочинок донські козаки отамана Петруніна, — сказав Риза. — З посольством якимось їдуть додому. Ці гяури і оцей їхній Ях’я поспішать під захист касапчі… А ми їм і перетнемо шлях під самим носом у Петруніна.
Гаспареоне уважно подивився на Ризу. А що? Цей пришелепкуватий мурза, здається, щось тямить…
— П’ятнадцять фарсахів? — перепитав він. — День доброї їзди. Якщо до ночі нікого не знайдемо, тоді — туди…
— Воїни Кадира їх наздоженуть іще раніше, ніж вони доберуться до кассапчі… — вів далі Риза.
Гаспареоне вже не слухав. Знову мурзу повело, починає базікати більше, ніж треба.
Уже надходив вечір, а Олександр з Петром усе ще сиділи в ярузі. Не було ні Джузеппе, ні Йована… Про Клюсика Олександр уже й не думав. Зрештою, про що тут думати? Козак опинився серед цілої орди татарів, — звідти живим уже не вискочиш, навіть якщо тебе заговорено від тисячі стріл. Знайдеться тисяча перша…
І раптом граф відчув, що хтось на нього дивиться. Він скочив на рівні, тримаючи пістоль у руці, і почув сміх:
— Ага, так він тобі й стрельне!
Це був Клюсик. Живий і неушкоджений, якщо не брати до уваги великої синьої гулі на лобі.
Петро зробив зусилля підвестися. Це йому вдалося, але він аж упрів. Став-таки на обидві ноги і, хитаючись, пішов назустріч Тимошеві.
— Ти, Клюсику, сам? — запитав Петро і не впізнав свого голосу, він звучав якось дерев’яно.
— А коли це Клюсик приходив з порожніми руками? Хіба що з корчми, так тоді без штанів. А тебе що — зачепило-таки?
— Є трохи… — крізь зуби процідив Скрипник. — А хто з тобою?
— Чим зачепило? — діловито запитав Клюсик. — Стрілою? Малою?
— Ти чув, про що тебе запитують?
— А… То онуки поромника. Та коней троє. Та пістоль. Ось і вся здобич. Як на козака — то малувато… А не вродив мак, то перебудемо й так. А де хлопці?
Тиміш заклав два пальці в рота і засвистів. За хвилину двічі крякнула качка.
— А щоб тобі, — скрушно закивав головою Клюсик. — Їй-бо, у жаби краще виходить, ніж у твого Джузеппе. І де ото воно вчилося?
Ударив грім. Сипонув дощ.
…Уже було темно, коли невеликий загін із семи вершників виїхав з яруги і під дощем рушив на схід. У світлі блискавок Клюсик знайшов одну з порослих травою доріг.
Клюсик з Джузеппе їхали попереду, а за ними — Петро й Марійка, далі — Олександр з Яремком, а позаду, озираючись і вдивляючись у темряву, — Йован.
Чорногорець був цілковитою протилежністю трієстинцеві. Височенний та кістлявий, коротконосий, з великим підборіддям, брови сходилися кутом не вгору, як у Джузеппе, а вниз. Якщо у Джузеппе на голові росло мало, то у Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі сиділи глибоко під бровами, і їхній колір ніколи не можна було визначити. Але бачили вони однаково, що у темряві, що при світлі. Як у Клюсика.
Петрові було важко триматися в сідлі. Він про це нікому не казав, та й дощем його трохи освіжило. Отож Клюсик вирішив, що Скрипник здужає доїхати до корчми, а вже там вони його гуртом підлікують.
Марійка їхала за Клюсиком, і Тиміш усе озирався на неї, намагаючись завести розмову. Його аж розривало від цього бажання, аж очі в нього світилися, і якби Петро краще почувався, то він би неодмінно помітив це. Але зараз Петрові було недобре, він знову почав засинати від утоми, його аж гойдало в сідлі. І тоді Марійка, під’їхавши ближче, простягла до Петра руку, щоб його підтримати. Ненароком зачепила його плече, і Скрипник тихо зойкнув і скреготнув зубами.
— Вам недобре? — тихо запитала дівчина.
На ній і досі був ширококрисий капелюх, який дістався від Клюсика під час баталії на березі. Петро глянув на неї, спочатку не впізнав, і тільки за хвилину мовив:
— Так… нічого страшного… Трохи стомився…
— Ні, ви поранені, — тривожно сказала Марійка. — Від вас пахне кров’ю і якимось недобрим зіллям.
— Яке там зілля? Стрілою зачепило…. Трохи… Застряла, клята…
Марійка рішуче вхопила за повід Петрового коня:
— Тпру!.. Зупинимося… Треба стрілу витягти й перев’язати…
— Ми це зробимо в корчмі… Поїхали швидше!
Та Марійка була не з тих, хто міг піддатися умовлянням. Вона зіскочила зі свого коня і вхопила Петрового жеребця за вуздечку.
— Ось хмара проходить — місяць вигляне на кілька хвилин.
— Геть з дороги! — рішуче гарикнув Петро.
— Що там таке? — обернувся Клюсик і під’їхав упритул.
— А ти, козаче, знай своє! — Марійка вийняла шаблю і, тримаючи її за лезо, легенько штовхнула Клюсика в груди кабзою. — Згинь! Щезни! А то в мене від твоїх кошачих очей мурахи бігають по спині! І ти згинь!.. — наказала графові. — І ви всі! — це вже до решти. — Ми вас зараз наздоженемо.
— Ти од мене відчепишся? — сердито запитав Петро і хотів повернути коня вбік, щоб об’їхати дівчину,
Та вона метнулася під коня і швидким рухом розстебнула попругу. Петро разом з сідлом з’їхав униз, просто дівчині на руки. Він міг би зараз відштовхнути Марійку, покликати Клюсика чи Йована на допомогу, але відчув погляд її очей з темряви, — власне, не погляд, а якусь силу, йому невідому, — і зрозумів, що її слова то не прохання, а наказ, якому треба скоритися.
— Ну, давай, давай, тільки швидко… — пробурмотів він.
Марійка почала обережно знімати плащ. Зняла швидко, не завдавши ніякого болю. Далі так само обережно розірвала сорочку і оголила плече.
Дощ іще йшов, але косий, сліпий, бо саме зараз зійшов місяць, і в сріблистому сяйві, під перлистими струменями дівчина схилилася над його раною. Зняла капелюха, щоб не заважав, і Петро кинув оком на її обличчя. Обличчя було, як у всіх піснях, — брови, мов шнурочки, вуста, мов коралі, а очі, мов зорі. Тільки було щось в отих очах, що заворожувало. Петро спостеріг це тільки зараз. І заворожувало якось особливо. Скрипник, який бував у хтозна-яких бувальцях, знав, що є люди, які можуть одним поглядом нав’язати свою волю, — і він ніколи не піддавався таким людям. А от зараз піддався, бо був поранений…
— Ти обламав стрілу? — запитала Марійка.
— Хотів витягти… Та не вийшло…
Вона обережно помацала плече з того боку, з якого мала вийти стріла. Петро охнув і скреготнув зубами.
— Нічого, потерпиш, — лагідно мовила Марійка. — Зараз буде не боляче. Ти не одвертайся! Ану, поглянь мені в очі, поки ще місяць світить!
«Ото мені ще якісь дурниці!» — хотів відмахнутися Скрипник, але поглянув. Якого кольору були очі в Марійки, при місяці не можна було розгледіти, головне в іншому: ці очі були бездонно глибокі, такі глибокі, що в них можна було бачити зазір’я.
— Ну, що? — спитало із зазір’я. — Болить плече? Чи ні?
— Ні, не болить, — слухняно відповів Петро. І справді, плече не боліло, а тільки відчутно було, наскільки ввійшла в нього стріла.
— Назад тягти не можна, — промовила Марійка. — Наконечник лишиться… Ну, що ж, спробуємо з другого боку…
Вона хутко обійшла Петра, шелеснула її спідниця, зачепилася за плече, мов вітром війнуло. Потім він відчув: одна її рука, незвично чіпка й сильна, як для дівчини, — лягла з правого боку від того місця, де мала б вийти стріла, а друга лягла з лівого боку. Потім ззаду на рану натиснуло щось тверде («Коліном уперлася!» — вгадав Скрипник), було не боляче, але якось незвично моторошно. І Марійка з силою притисла коліно до плеча, а руками потягла плече на себе. Потемніло в очах…
— Місяць зайшов, — сказала дівчина. — Не боляче?..
— Ні, — прошепотів Петро. І він зрозумів, що стріла уже вийшла назовні. Він підняв праву руку і намацав твердий наконечник стріли на своєму лівому плечі…
— Гаразд, — почув голос Марійки. — Сиди на місці.
Вона знов обійшла його, стала перед ним на коліна, і Петро відчув її гарячий подих у себе на грудях… Дівчина взяла стрілу зубами, стисла її щосили, а потім уперлася руками в Петрове плече і почала тягти на себе шматок смертоносної очеретини з гострим наконечником… І от вони впали на землю: він навзнаки в один бік, а вона — в другий…
Він лежав, зціпивши зуби від болю, але відчував, що ота розпечена заноза вже вийшла з тіла. І ще чув, як з нього знову юшить кров і ніби приносить полегшення.
Марійка нахилилася над ним, погладила навколо рани пальцями, щось прошепотіла… Потім наказала:
— Заплющ очі!
Проте Скрипник очей не заплющив, він дивився на дівочу постать над собою. І хоч було темно, проте у пітьмі вгадував, як вона одірвала від своєї сорочки шмат полотна. Потім дівчина нахилилась над Петром, підвела його і почала зав’язувати рану щойно відірваною полотниною…
— Візьми стрілу з собою, — наказала вона Скрипникові. — Треба її роздивитися при світлі.
Хотіла ще сказати, що стріла тхне поганим, але вирішила даремно не турбувати козака.
І ще вона відчула оце зараз, коли Петро дивився їй у вічі і вона знімала йому біль, що доторкнулася до якоїсь великої і страшної таємниці, про яку їй, простій дівчині, знати не велено…
Марійка затягла під черевом Петрового коня попругу, потім перевірила, чи все гаразд у її коня.
Петро незграбно, боком, мов ведмідь, аж кінь стривожено захропів, підійшов до свого коня. Марійка допомогла йому сісти, і він не одмовився від її допомоги, бо ще й досі відчував себе у її владі. Потім дівчина легко скочила в сідло, і вони помчали вслід за Клюсиком, який чекав їх кроків за триста.
Знову виглянув місяць із-за хмари, але дощ не припинявся, він простягував до землі свої косі сріблисті нитки. Внизу, на землі, було зовсім тихо, але десь там, угорі, де хмари, мабуть, гуляв вітер.
Петро їхав за Клюсиком і думав про те, що в світі багато що відбувається непередбаченого. І ще думалося: такий він малий і тісний, цей світ, порівняно з тим зазір’ям, яке кілька хвилин тому глянуло в очі Скрипникові.
Про те, що світ тісний, думав і Клюсик. Він думав про те, що людські дороги дивно перетинаються. От і сьогодні він стрів брата й сестру Мусія Ціпурини, який, мабуть, давно вже загинув у турецькій неволі.
Наздоганяючи своїх передніх товаришів, чиї силуети чітко вирізьблювалися на тлі обрію, Клюсик вирішив трохи скоротити дорогу й погнав коня повз кущі, що шелестіли праворуч. І тут його Сірий тривожно заіржав. А ще за мить Тиміш побачив, як у кущах метнулася сіра тінь.
— Ану, на дорогу, бо стрілятиму! — гукнув по-турецькому Клюсик.
Той, хто ховався в кущах, брязкаючи чимось залізним, викотився на порослу травою дорогу. В руці він тримав, — Клюсик роздивився своїми всевидющими очима, — пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений та переляканий. Ось він зупинився перед конем… На нозі теліпався і бряжчав ланцюг.
Клюсик почув, як ззаду до нього мовчки під’їхали Петро і Марійка. Тоді він об’їхав незнайомого — побачив у темряві розкошлані вуса й бороду, довге волосся…
Чоловік здригнувся й глухо запитав по-турецькому:
— Хто ви?
— А ти?
— Божа людина… Християнин… Але я поважаю аллаха…
— Перехрестися!
— Будьте ви прокляті! — заплакав чоловік, але перехрестився і кинув на землю пістоля.
— Ти диви! — аж розсердився Клюсик і вигукнув по-українському: — Ми до нього з ласкою, а він на нас із лайкою.
— Чому з лайкою? — почувши українську мову, відказав так само по-українському незнайомець. — Ви так по-турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив!
— Що то на нозі в тебе?
Незнайомий ворухнув ногою — і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.
— Ясно, не питаю, — коротко відповів Петро. — Як тебе звуть?
— Йон… Йон Кодряну…
— Ти Йон, а в нас є Йован, — втрутився Клюсик. — Нам би ще Йвана — і була б трійця. За що тебе закуто?
— Хотів утекти в Кодри…
Вони їхали степом під дрібним дощиком, а Йон швидко перебирав ногами, стараючись не відстати.
— Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дихається, — а щоб хлопці в Кодрах мене прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А турки й спіймали. Правда, я пістоля таки сховав. Спіймали, відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку… Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене врятувала. Тиждень тому гроза була. Громом у дерево вдарило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — і гайда. А ви не продасте мене туркам?
— Не продамо, — хрипло озвався Петро. Рана заболіла знову.
— Візьміть мене з собою на Січ… Козаки туркам недавно дали прочухана. Так вони тепер на Вкраїну не дуже сунуть носа. А в нас — не дай боже, що діється!..
— Скрізь діється таке, що не дай бог, — озвався Петро. — Треба менше туркам прислужувати, а єднатися з тими, хто їх б’є…
«А то що ж виходить? — уже сам до себе подумки мовив Скрипник. — Розгромили турків при Хотині — тут би полякам з козаками і йти аж на Стамбул. Так ні — круль Сигізмунд почав з ними миритися. Помирився та ще й поклявся приструнити козаків… А коли б разом ударити, як при Хотині, — і бити далі й далі?.. Ні, нічого не вийде з польським панством, не хоче воно об’єднати своїх і наших сил, хоч живемо в одній державі… Та навіть йому й вигідно, що татари і турки спустошують Україну. Доки до Польщі доберуться — на Вкраїні нажеруться. А крулеві радість: все більше й більше вільних земель залишається! Шле на ці вільні землі своїх магнатів. Є одна сила — велика сила, для якої боротьба з турками й татарами така ж кревна справа, як і для українців. Це — Москва. Їй конче треба пробитися до Чорного моря. І якби об’єднати сили Москви і Січі — то… Та не всі ми, брати православні, це розуміємо… Навіть Сагайдачний і той на якийсь час був глузд втратив: на Москву з поляками ходив… Е-ех, Йова Борецького слухатися треба, він істину рече: з Москвою захистимося і від Риму, і від Стамбула, і віру свою, і силу свою, і душу свою, і тіло своє…»
— Візьміть мене з собою на Січ, — знову почав просити Йон.
— Як же нам тебе брати? — запитав Клюсик. — У нас для тебе коня нема…
— Я бігтиму за вами… Чи десь украду собі коня. Візьміть…
— Треба було у турків украсти, — реготнув у темряві Клюсик.
— Ми не туди їдемо, — сказав Петро. — І взагалі — нам треба поспішати…
— Як не туди? — заблагав Йон. — Коли я точно бачу, що туди! Не залишайте мене тут! Тут татари весь час гасають. Вони ж мене в неволю заберуть!.. Що ж мені робити?!
— Петре, — обернувся до Скрипника Клюсик. — Давай підвеземо його хоч до корчми…
— Ну, хіба що…
— Сідай на коня за мною, — мовив Клюсик. — Та хутко, а то…
Йон скочив ззаду, тихенько засміявся і обняв Тимоша довгими кістлявими руками.
Над темним лісом світилася опромінена місяцем хмара, і здавалося Петрові, що цю хмару він уже бачив давно-давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Тільки тоді була не ніч, а серпнева днина, і хмара осяяна була сонцем, і днина була ласкава, сумирна, зовсім не тривожна, і повітря здавалося кришталевим і нестямно прозорим…
Вони сідали з дідом біля старого-престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось таке награвав. Петро дивився, як його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком, і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним: і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику…
І тоді зрозумів Петро, що дід уже дуже старий, і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.
А хмариночка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…
Де вона зараз, дідова могила? Ось їхатимуть вони завтра, то хай там що, а заскочить він у рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам’ятає…
Попереду свиснув Йован, а невдовзі почувся тупіт копит — примчав Джузеппе:
— Ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то для нас там нічого не лишиться!
Справді, неподалік щось темніло, схоже на караван-сарай…
Видно було, як розчинилася брама, а далі з дверей блиснуло світло. Це вийшов з корчми Лейба з каганцем у руці. Якимось, відомим тільки корчмарям, відчуттям він зрозумів, що до нього зараз мають приїхати гості.
Петро пустив свого коня вчвал, і, вже під’їжджаючи, почув, як Олександр сказав:
— Акшаминиз гайролсун![69]
— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз![70] — заторохтів корчмар.
— Гостей у тебе багато? — діловито поцікавився Клюсик.
— Які можуть бути зараз гості? Тільки один пан сидить! Усього лиш один пан, а клопоту маю, — він стишив голос, — як за десять. Третій день їсть і п’є, а грошей не платить, бо ніц! Біда на мою сивину!
— Ну, то ваша з ним справа, — рішуче сказав Клюсик, відсторонив корчмаря та його доньку, яка прибігла ще з одним каганцем, і пішов до корчми…
А корчмар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав, мов горохом:
— І таку високу честь ви виявили бідному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, певне, їдете…
— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою? — промовив Петро, заходячи до корчми слідом за Клюсиком.
— Лейбою, паночку, Лейбою! По-вашому Лев, по-турецькому Алі, а по-перському Шер… Як хочете, так і звіть, паночку!..
Він побіг услід за Петром, зірвав на ходу з дерев’яного патика, вбитого в стіну, ганчірку, махнув нею по столу й лавах:
— Прошу панів до столу! Що хочете їсти й пити, ясновельможний графе?
Олександр зблід. Клюсик скочив на рівні й поклав одну руку на кинджал, другу — на шаблю. Джузеппе, який вкотився до корчми вслід за Петром, вихопив пістоль. Йован загородив собою двері й метнув оком по приміщенню.
— Що є — все давайте. На всіх, — наказав Олександр уривчасто. — Тільки їсти. — Обернувшись до Клюсика та Джузеппе, наказав: — Сховайте зброю!
Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива корчмарева донька, метнулася за занавіску, забряжчала тарілками та мисками.
Чоловік за столом, що стояв під самими сходами, сидів, поклавши голову в тарілку, й голосно хропів.
Дівка разом з корчмарем узялися швидко ставити на стіл наїдки. Ось уже задимів борщ, зашкварчала ковбаса…
— Зараз будете їсти, ясновельможний графе, — намагаючись упіймати погляд Олександра, повторював корчмар, розставляючи на столі страви. — Ми так давно на вас чекали!
— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.
— Як-то всіх?! — заметушився корчмар. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе та Йована… — І оцього, — показав на чоловіка, який спав за столом. — Хоч він і каже, що він пан Адамек, але він не граф! А оцей, — тицьнув на Йона, — так він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр…
Джузеппе, який не все ще розумів, нахилився до Петра й перепитав по-італійському:
— Що він каже?
Петро пояснив.
— О! — підвів брови Джузеппе, і його ясні очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.
Він вийняв пістоль.
Корчмареве обличчя видовжилося:
— Що ви хочете робити, сеньйоре? — гукнув він по-італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цій корчмі не стріляють. Ви розбудите пана Адамка! Я теж не люблю шуму. Мені від цього болить у вухах.
— А це буде тільки раз — і більше в тебе вже ніщо не болітиме, — відповів Джузеппе…
— Джузеппе, сховай пістоля… Тепер от що, — Скрипник посадив корчмаря навпроти себе на лаву за вільним столом, а іншим подав знак рукою, щоб одійшли на два-три кроки. — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?
— Ніхто, ясний пане, ніхто… Я просто спостережливий. Хіба не видно з обличчя, хто є граф, а хто втік із зіндану?
— От що, Джузеппе, — мовив Петро. — Бери свого пістоля і роби своє діло, а то чоловік ніяк не може одвикнути брехати.
— Не треба, — перш, ніж Джузеппе зрозумів, що йому було сказано, верескнув корчмар. — Що ви хочете?
— Ти знаєш, — похмуро відповів Петро.
— Ім’я якнайяснішого графа мені передали мої люди з Богданії.
— Хто передав?
— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчем? Заходили! Розмовляли по-турецьки й по-італійськи… Хтось із вас десь щось сказав, а корчмар здогадався… Отак потроху ми все і взнаємо… Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого Гершка до того корчмаря, що тримає корчму й заїжджий двір біля Ялтушкова, а той хай пошле служника далі — треба, щоб усі корчмарі знали: їде найясніший граф Олександр, їде, напевне, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут. Їде верхи з вірними людьми. Їде таємно… От і все.
— А для чого це тобі?
— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться війна, — от Лейба й думатиме, що воно та до чого…
— Так от, — сідаючи за борщ, промовив Петро, — твій посланець іще нікуди не їхав?
— Ні.
— Хай і не їде.
— А що про мене подумають? Слухайте, у вас свій гешефт, а в мене — свій. Якби мені не сказали, то ви б оце борщу не їли. І взагалі — що про мене Пінхус подумає?
— Хай думає, що хоче!
— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?
— А тобі що краще, — неохоче беручись до борщу, озвався Клюсик, — кулю в лоба і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?
— Потім поговоримо про це. Їсти хочеться, — сказав Олександр. — Петре, йди сюди, а то охолоне!
Саме цієї миті прокинувся той, що спав, уткнувшись обличчям у тарілку, — пан Адамек. Він витер рукавом свої світлі вусики й такого ж кольору бороду, що безладно лізла в усі боки, підвівся на весь свій зріст, — а зросту він був більш, ніж два аршини, — лупнув очима, труснув чуприною і гарикнув:
— Сто лят ясновельможному паньству! Єстем пан Адамек, із Квятковських, мав майонтек під Кракувом! Чи не розділять панове зі мною мою самотність?
Корчмар одразу ж скочив з місця, забігай перед паном Адамком, замахав на нього руками, ніби трусив невидиме простирадло, а то й два.
— Пане Адамку! Ну, ви ж бачите, панове просто з дороги, з дощу! Їм треба поїсти, просушитися…
— І промочити горлянку, — втрутився Клюсик. — Чорти б його забрали — ніяка страва в сухе горло не лізе…
— Б-бачу справжнього шляхтича, хоч він і мувіць хлопською мовою! — в захопленні вигукнув пан Адамек, абсолютно не реагуючи на обшарпані шаровари Клюсика, які не давали аніяких підстав для пишних титулів. Пан Адамек, похитуючись, попростував до товариства, на ходу гукаючи корчмареві: — Горілки на все товариство! Я плачу!
— Чим? — ледь не плачучи, запитав корчмар, і постеріг, як граф Олександр кинув у його бік золоту монету. Корчмар підставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і почав кланятися та примовляти: — Спасибі вам, добрий пане, що зглянулися на мою бідність.
— Ти неси, чортова душе, горілку! — гарикнув Клюсик.
— О, це справді по-шляхетському! — відреагував пан Адамек і повернувся до Олександра: — Пан Адамек із Квятковських не має честі знати ваше ім’я.
— Комте Алессандро ді Монтенегро, — назвав свій титул та ім’я Олександр. — Сідайте з нами. За вашим столом ми всі не вмістимося.
— О, граф! — пан Адамек радісно ударив кулаком по краю столу, ледве не перевернувши його з усіма наїдками, і сів на лаву, що теж загойдалася під ним. — З самої Чорногорії! Здорово, сто дяблув, турків б’єте! — І несподівано запропонував: — Може, зіграємо в карти? В тарок, наїб чи омбр? Після баталії розслаблює нерви. А що, — тут він, нарешті, звернув увагу на обшарпаний одяг компанії, — гарна була баталія?
— Як при Хотині. А що? — запитав Клюсик.
— О! — враз забувши про своє запитання і переходячи на недавню історію, вигукнув пан Адамек. — То була славетна битва! Вічна слава гетьману Ходкевичу і собача смерть султанові Осману, його слонам, його яничарам і взагалі всьому турецькому роду!
Тим часом на стіл принесли горілку, і Клюсик пообіцяв панові Адамкові:
— Пане, якщо ви так хочете зіграти в тарок, наїб чи омбр, то я можу. Тільки пізніше, як наїмся, бо зараз у мене в голові аж дзвенить!
— Холера ясна! Бачу справжнього шляхтича!
Підкріпившись з дороги, — цілий же день нічого не їли, — Олександр та його супутники пішли в окрему кімнату помитися та переодягтися. Для Йона корчмар підшукав у комірчині ключ — відімкнути ланцюг від ноги. Петра повів на другий поверх обдивитися рану.
Тільки Клюсик залишився внизу, з паном Адамком.
— Пан має що поставити? — підозріло оглядаючи голого до пояса Клюсика, запитав пан Адамек.
— Доки на мені штани, доти маю, — упевнено сказав Тиміш. — А якщо так уже треба, то будь ласка, — і він витяг з-за пояса інкрустований сріблом та перламутром пістоль.
— Добже! — задоволено мовив пан Адамек.
Він усівся за стіл, відсунув набік пляшки й таці з рештками їжі, витяг карти з рукава і заходився їх тасувати,
Клюсик сів на лаву, мов на коня, і уважно дивився, як поляк орудує з колодою.
Нарешті пан Адамек почав роздавати карти.
— А що ставить пан? — зненацька запитав Клюсик.
— Га?.. А навіщо мені ставити, як я все одно виграю?
— На все воля божа, — показав пальцем на сволок Тиміш. — Ще Ціцерон казав: «Кускве тандем, о Катіліна…»[71]
— Ну, як казав, то й хай, — великодушно погодився пан Адамек. — Ставлю шаблю!
— Але ж я не грав цілих три роки…
— Я теж, — підтримав Клюсика пан Адамек. — Цілих два дні не грав…
І почалася гра. Клюсик тільки шкодував, що з паном Адамком грає він, а не Йован — хвацько грав поляк.
Але пан Адамек надто багато випив за останні дні, отож, заглибившись у свої карти, не завбачив, що Клюсик кілька разів до нього підглянув. Якби грав Йован, той навіть і без підглядання, тільки побачивши колоду та перетасувавши її, знав би всі карти напам’ять. Клюсик ще не сягнув такої довершеності. Але однак: гра в нього йшла!
І от нарешті Тиміш задоволено поклав карти на стіл і відкрив їх панові Адамку:
— Ну? — здивувався пан Адамек. — Пан не хце догравати? Пан здається?
— Та ні! — спокійно відповів Тиміш. — Панові Адамку нема чого зі мною грати. Треба знову здавати карти.
— Пан має щенстє! Панові фортунить у картах, а мені — в коханні.
— Давай шаблю сюди. Була турецька, була польська, а тепер — козацька, — поставив вимогу Тиміш. Пан Адамек подав карти Клюсикові.
Тасуючи колоду так, що в пана Адамка розбігалися очі, Клюсик знічев’я поцікавився:
— Я ставлю пістоль і шаблю. А що пан Адамек?
— Пан Адамек ставить свого коня!
— А де ж він, той кінь? Щось я його не бачив, коли ставив свого.
— Пся крев! — бахнув себе кулаком по лобі пан Адамек. — Таж я програв його позавчора самому отаманові Петруніну з Дону. Але слово гонору…
— Ставмо на гонор! Програв — лізь під стіл і кукурікай!
— Добже! — радісно погодився пан Адамек, бо був переконаний, що коли він гратиме на гонор, то неодмінно виграє.
Сходами, які зацвірінчали в нього під ногами, мов зграя переляканих горобців, спускався граф Олександр у новому одязі. Все на нім аж очі вбирало, настрій у Олександра був чудовий, і лише думка про те, що десь тут неподалік гасають татари, шукаючи його, псувала настрій. Але подумавши про те, що татари ночами їздити у цих краях не люблять, а більше промишляють удень, він заспокоївся. І тільки лайка пана Адамка, яку він сипав на адресу турків (а пан Адамек завше лаяв турків, коли йому в чомусь не таланило), викликала у графа Олександра роздратування…
А нагорі, в окремій кімнатці, корчмар перев’язував Петра.
За тих суворих часів, коли людське життя взагалі мало що важило на терезах долі, кожен корчмар умів лікувати, при кожному заїжджому дворі чи й корчмі можна було знайти нехитрий хірургічний інструмент, що складався з пилки, ножа, ножиць, обценьок та голки, були також різні трави, мазі, припарки.
Зараз корчмар розглядав Петрову рану, обмацував її пальцями і цмокав язиком, що мало означати його найглибшу стурбованість; а втім, корчмар так цмокав завжди.
— Пан має не так багато здоров’я, щоб йому ще й стільки крові втрачати… Не в крові, звісно, суть, а в життєвій силі, яка наповнює і тіло, й душу…
Петро перебив:
— Мені треба, щоб рана швидше загоїлася і щоб вона менше турбувала.
— Цього всім хочеться. Кожна людина чогось хоче, але хіба суть у тім, чого людина хоче? Ось ви, ясний паночку, скільки ще днів збираєтеся бути в дорозі?
— А це — що? Дуже важливо? — обернувшись до корчмаря, запитав Петро. Та, зрозумівши з мовчанки корчмаря, що це таки важливо, відповів: — З тиждень… Чи днів із шість…
— Розумію, — озвався з-за спини корчмар. — Пан їде на Київ, хоч він мені й хоче сказати, що їде на Січ чи кудись далі. Ні-ні-ні, Лейба всьому цьому не надає жодного значення, бо йому це зовсім не потрібно. Лейбі не цікаво знати, куди пан поспішає… Але… — він зробив паузу, — нехай пан поспішає, бо має серйозну рану. Пан не лишив при собі отієї стріли?
— У плащі, в кишені, — коротко відповів Петро. І корчмар дістав з кишені стрілу, мовчки подивився, кинув біля клітки з пташками-канарками.
— Ми живемо в суворі часи, — мовив корчмар, помовчавши. — Я вважаю так: краще ви заберіть у мене цілий гульден, ніж скажете, що дасте сто — і нічого не дасте… Тому я кажу: самого гетьмана Сагайдачного неподалік від цих місць було поранено стрілою з таким наконечником і… — корчмар не договорив. Що він хотів сказати далі, Петро зрозумів.
— Нікому не кажи, — відчуваючи, як у нього раптом похололо все всередині, мовив Петро. Потім він дістав з кишені шароварів два французькі гульдени і поклав перед корчмарем, який заперечливо затрусив руками, наче мотав перед вітром простирадло:
— Не треба мені таких грошей!.. — аж верескнув, але за мить його голос набув трохи спокійнішого відтінку. — Але з іншого боку — в наші суворі часи кому вони не потрібні, ці гроші? — Він недбало змахнув монети собі в кишеню і вів далі: — Я вам дам ще цілющих трав і мастил. З цими ліками ви ще витримаєте три дні, нехай у мене відсохне язик, якщо я збрешу… А що буде далі — я не знаю. Але якщо панові треба робити щось дуже важливе, нехай він це робить якомога швидше… Пане, ви — воїн, і я мушу сказати вам правду, і хай це буде остання така правда в моєму житті.
Раптом корчмар рвучко обернувся. У відчинених дверях стояла Марійка.
— Або щось гарна панєнка має нам сказати? — поцікавився він.
— Може, я чимось вам допоможу? — запитала дівчина.
— У мене все добре, — рішуче відповів Петро.
— Та в нього звичайнісінька подряпинка. Фур-фур — і післязавтра загоїться, — розвів руками Лейба. — Ідіть, дівчинко, спати!
Марійка зміряла поглядом обох, потім рвучко одвернулась і, зачинивши двері, пішла. Та навіть за цю коротку хвилину їхньої розмови на світлі Петра вразили її очі. Колір їх був чорно-зелений. Вони були красиві і страшні… Може, це тому, що вона все чула?..
— Якби я не мав так багато літ, якби я не був єврей, якби я був гетьман Сагайдачний, то я би взяв цю дівчину собі в жони, і ми би з нею розбили всіх турок… А якби я був не єврей, а султан Сулейман, то вона б у мене була Роксоланою…
Корчмар підійшов до клітки з канарками, взяв стрілу і наконечником уколов лапку одній пташині.
— Ти навіщо це зробив?
— Я маю бажання де в чому переконатися.
Канарка стрибала, тривожно пищала, аж доки не забилася в дальній кут клітки.
— Якщо вона до ранку виживе, то вам, пане, боятися нічого.
— Ми поїдемо звідси перед ранком, — спокійно відповів Петро. — Дівчину і хлопця брати не будемо, бо дорога небезпечна. Я потім за ними заїду. Чи хтось із наших.
…А тим часом унизу Клюсик знову показав панові Адамкові свої карти. Пан Адамек подивився на них уважно, для чогось навіть помацав, потім знову почав роздивлятися.
— Ти що? — запитав Клюсик, нахабно свердлячи пана Адамка своїми кошачими очима. — Що — поліземо під стіл?
Пан Адамек безпомічно огледівся довкола, мовби шукаючи підтримки. Але граф Олександр сидів, заглибившись у свої думи, Йован і Йон, а з ними й Джузеппе хропли в своїй комірчині, бо за годину Йованові й Джузеппе доведеться вставати і вартувати на вулиці біля огорожі.
— Але ж то є бардзо жорстоко! Я…
Саме в цю мить заскрипіли сходинки — це вниз сходила Марійка. І щойно пан Адамек побачив дівчину, як одразу ж забув геть про все.
Він негайно підхопився з місця, зачепив стіл, який мало не перевернувся, і за звичкою схопився за те місце, до якого ще півгодини тому була причеплена шаблюка. Підвівся й Олександр, тільки Клюсик спокійнісінько тасував карти, не звертаючи уваги ані на що.
— Матка боска! — зачудовано проспівав пан Адамек. — А я й досі ще нежонатий!
Тільки тоді Клюсик підвів голову, кинув оком на Марійку, потер лоба з синьою гулею-моргулею, встав на рівні і плеснув пана Адамка по плечу:
— Гайда під стіл!
— То не є можливо!
— А слово гонору! — нагадав Клюсик.
— Але ж я не закладався лізти під стіл при панянці, — прошепотів пан Адамек. — Хай пан візьме отсей перстень, — і пан Адамек, знявши з пальця фамільний перстень з печаткою, простяг його Клюсикові, а сам знову вшнипився очима в Марійку.
— Ми грали не на персні, а на гонор, — не поступався Клюсик.
— Добже! Я перстень подарую панянці, а не драбові… Корчмарю, дай нам вина — і більше.
Корчмареві вже так остогид пан Адамек, що йому навіть набридло відгиркуватися. Він наповнив великий мідний кубок і з гидливою міною подав його панові Адамкові.
— Здоров’я панянки! Прошу панув!
Знову заскрипіли сходи — спускався вниз Петро. Та в цю мить почулося, мовби надворі заіржали коні.
Клюсик враз забув і про перстень, і про карти, і про Марійку. Він вилетів у сіни.
Тим часом пан Адамек, як вишуканий кавалер, ступив крок і опустився на коліно перед дівчиною.
— Прошу прийняти в знак великої уваги до краси вашої, о незрівнянна! — і простяг перстень.
Марійка кинула на пана Адамка байдужий погляд, одвела його руку і різко сказала:
— Він у вас фамільний, пане. А я вам не родичка.
— Панно Марійко, так ви ж можете стати членом шляхетського роду Квятковських! Вийдете за мене заміж — і…
— Я православна… Мені католиків не треба!
Невідомо, чим би це скінчилося, якби в цю мить не розчинилися двері і в корчму не ввалилося троє досить-таки товстуватих панів, явно польського походження. Вони гарикнули на всю корчму:
— Вина, і багато!
Корчмар забігав туди-сюди, граф Олександр потемнів на обличчі, ліва щока його смикнулася раз-другий. Петро стояв на сходах і дивився, що буде далі. А Марійка просто сіла навпроти Олександра і втупилася очима в дошку столу.
— Ха-ха-ха! — раптом зареготав пан, що був товщий. — Що я бачу! Пан Адамек — і на колінах? Це він мене так зустрічає?
Пан Адамек підхопився на рівні ноги, помітно хитнувся, ступив непевний крок у напрямку до товстого, розвів руки, наче йшов до нього цілуватись, і вигукнув радісно:
— Пане Сулятицький! Та чи це ви, Єзус Марія!
Пан Сулятицький підскочив до пана Адамка, вони обнялися й поцілувались. Щоправда, товстий пан цілувався без надто великого захоплення не лише тому, що його мало не збив з ніг сивушний запах, який ішов від пана Адамка, а й тому, що згадав, як заборгував йому добрячу суму у Кракові, та от якось забув віддати. І передчуття не обмануло пана Сулятицького. Пан Адамек нахилився до його вуха і прошепотів:
— Скажу вам, як шляхтич шляхтичеві — я проциндрив тут усі свої пеньонзи… Ото б якби…
— Пан Адамек уже проциндрив весь свій майонтек, — і я не можу вести розмови з драбом. Крім того, я їду на «паніс бене мерентіс», мені гроші потрібні.
І раптом пан Сулятицький відчув на своєму плечі руку й озирнувся. Перед ним був Клюсик.
Пан Сулятицький зміряв поглядом Тимоша з ніг до голови й різким рухом, несподіваним для його статури, скинув руку зі свого плеча.
— А тобі, гольтіпако, що треба?
— Оддай гроші Адамку! Слово гонору — ти знаєш, що то таке?
— Яке то бидло втручається в розмови, що його не стосуються?
— Бидлом є той, хто забуває про слово гонору!
— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив! — Товстий пан схопився за шаблюку. — Єстем пан Станіслав Сулятицький!
— А я не збираюся рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу запам’ятати! — відповів Клюсик.
— Г-і-і-і! — верескнув пан Сулятицький, і враз схопилися за зброю і його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна!
— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр, націлившись з пістоля на пана Сулятицького.
— Тихо! — озвався зі сходів і Петро. Він теж тримав пістоль.
— Ці люди, — продовжував Олександр, і тільки щока, яка сіпалася, виказувала його хвилювання, — дуже не люблять, якщо когось із них ображають. І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубас, — я не почув і не хочу чути його ймення, — попросив вибачення.
Круглопикий, із закрученими вгору вусиками пан не чекав такого. Але гонор є гонор.
— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня вибачення від нього.
Олександр усміхнувся:
— Щодо свиней — то ваша справа. Може, ви перед ними й не завинили. Але тут — люди. А перед людьми треба вибачатись. А якщо пан не вибачиться, то живим він звідси не вийде!
— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув пан Сулятицький, і червоні щоки його затіпалися від гніву й переляку.
— Я щойно мив руки і не хочу бруднити їх об такого пана. Ліпше хай об нього забрудниться куля з мого пістоля — їх у мене багато!
— Сто дяблів його мамі! — вигукнув цибатий приятель пана Сулятицького. — Я їхав сюди повечеряти й заночувати, а не хапати дюру собі в черепок. Славку, мирися з паном!
— Ах, злякався за своє життя? Що ж, тільки рятуючи вашу боягузливу шкуру, я йду на принижений… Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю свій жаль з приводу непорозуміння, яке щойно сталося між нами. І хай пробачать мене й оцей пан… Клюсик? І хай пробачить пан Адамек!
— А гроші для пана Адамка? — запитав Клюсик.
— Ах, я забув від хвилювання, що вони уже заготовлені, і я давно збирався їх оддати! — пробурмотів пан Сулятицький, вийняв з кишені гамана і подав Адамкові. — Полічіть, будь ласка!
— Все, розмову скінчено, — холодно відповів Олександр і одвернувся.
Уже всі поснули, тільки Йован з Джузеппе ходили десь попід корчмою та приїжджі пани тихо глушили горілку.
Петрові ніяк не спалося. Боліло плече тупо, безперервно. Він лежав на рипучому дерев’яному ліжку й дивився у вікно.
«Ось ти, Петре, й на Україні. Бач, яка стріча…»
Згадав, як у дитинстві лежав він на полу й дивився у вікно, де котився повний місяць, розливаючи синювате мерехтіння… А надворі щось видзвонювало… Якась птаха чи, може, і оці комахи… Ну, як їх?.. Чайир чекіргесі — по-турецьки… Як же це по-нашому? Ну, грає так, мов на скрипочці, задніми ніжками об крильця…
Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-під ніг, коли йдеш степом… Чи конем їдеш… Коники? Коники!
Вони виїздили рано-вранці, коли довкола ще плавали тумани, коли корчма нагадувала корабель у безбережному сірому морі, коли здавалося, що довкола якась незрозуміла пора року: чи рання весна, чи пізня осінь.
Корчмар вертівся біля Петра й Клюсика, весь час намагаючись щось сказати, але забуваючи про головне через своє ж таки базікання. Петро мало слухав корчмаря, його слова мовби відлітали від Скрипника, голову обсіли інші думки. Треба було швидше доїхати до Києва, плече боліло й боліло, інколи ліву руку наче било якоюсь невидимою палицею. Треба було б глянути на вколену вчора корчмарем канарку, чи жива вона. Але Петрові не хотілося підніматися нагору. Всюдисущий корчмар міг би подумати, що Скрипник злякався його попередження, та й ліпше взагалі не знати, що може з тобою статися через три дні.
А ще перед очима стояла Марійка. Чорно-зелено дивилися на Петра її очі, і Скрипник відчував себе винним перед нею та її братом. Але як її, цю дівчину, брати з собою в дорогу, де щохвилини можна напоротися на смерть? Та й знав Скрипник давній козацький звичай: жінка в поході — чекай біди.
Корчмар відбіг від Петра і почав морочити голову Клюсикові. Слів у нього було багато, а чогось справді цікавого для Тимоша — мало; все було, як ось оцей туман з невідомими дорогами у невідомі сторони.
— До речі, Лейбо, — обірвав його торохтіння Петро. — Куди веде оця дорога?
— Прямісінько, куди вам треба, — на Київ…
— Ми без тебе добре знаємо, куди нам треба. А оця?
— Ця теж на Київ, тільки довше… Нею вже давно не їздять. Як їхати нею, то доберетеся до села Коноплі, а там треба повернути трохи південніше — на Ямки. А звідти — одна дорога на Січ, друга — на Київ. Але, як на мене, то я радив би вам їхати прямісінько. Треба швидше, так ви ото цією дорогою: прямо, і прямо, і прямо.
— Гаразд! Це ми самі вирішимо. Чи поїдемо прямо, чи через Ямки.
— Це ж які Ямки? Ті, що там водяний млин і вітряк?
— Вони! — з готовністю підтвердив корчмар. — Колись звідти до мене їздили, привозили добра багато. Гарне, кажуть, село було…
— Та не тарабань, як яничарський тулумбас, — сердито перебив його Клюсик. — Ямки… То ж моє село! Моя хата! Скільки туди їхати?
— Як на турецькі мірки, то з десяток фарсахів. День їзди, якщо возом.
— А як їхати на Сугаки? — раптом запитав Петро.
— Причім тут Сугаки? — здивувався корчмар. — Це ускладнить вам дорогу. Але якщо ви хочете їхати через Сугаки, то рушайте спочатку першою дорогою, далі через фарсах звертайте ліворуч і — там ще два, два з половиною фарсахи — ви будете в Сугаках…
— Лейбо, збігай-но та подивись, чи ми чогось там не лишили в твоїй корчмі? — раптом розпорядився Петро.
— Воно мені потрібне, щось ваше? Я вже перевірив. Усе забрали. Якби ви ще забрали пана Адамка, ото було б добре!
— Все одно перевір, — наполіг Петро. І корчмар побіг у корчму.
Клюсик очікувально подивився на Скрипника. Що він хотів сказати?
— Ти їдеш на Ямки, — несподівано сказав він. — А я — на Сугаки… А потім у Ямках сходимося і все вирішуємо…
Клюсик стояв біля коня. Потім сказав:
— На дідька ти мучиш і мою, і свою душу? Я в своїй хаті вже хтозна-скільки літ не бував. Лейба ж сказав, що то довший шлях. І я це добре знаю, сам же їхав до тебе в Ясси. Так поспішав, що в село і не заїхав. Думав, заскочу дорогою назад. А тепер бач, як воно виходить? Треба чимдуж відриватися од татарів та від твого друга Гаспареоне.
Петро незграбно, по-ведмежому ворухнув лівим плечем, смикнувся обличчям, як Олександр, але відповів спокійно:
— Так треба… — І за мить: — Якби ти був отим самим Гаспареоне, то де б ти виставив заслони?
Клюсикові очі засвітилися, мов у кота:
— Єзуїт! Навчився-таки в них, іродова душа!..
Звісно, якби Клюсик був на місці Гаспареоне, він би неодмінно кинувся за козаками тією дорогою, яка повинна привести до Києва якнайшвидше. Але й Гаспареоне не дурень. Він мусить розуміти, що втікачі мають і його розум на увазі.
— Знаєш що, — мовив Клюсик. — Ми розділяємося на три частини. Ти з Олександром і Йоном їдеш через Сугаки… Ні, вам ще потрібен Джузеппе. Він стріляє, як бог. Я їду на Ямки, і Йован зі мною… А хто ж тоді прямою дорогою?
— Так: прямою поїдемо четверо, — без тебе й Йована, — а там розділяємося, через фарсах Йон з Джузеппе їдуть прямо, а ми з Олександром — на Сугаки. А увечері сходимося в Ямках…
Клюсик витяг з-за халяви свого батога з олив’яною гиркою і різким рухом вимахнув у туманному повітрі. Пролунав звук, схожий на постріл. Кінь захропів і став рватися з прив’язі.
— Що ти робиш? — розсердився Петро. — Довкола татари, а ти здіймаєш стрілянину!
— Хай пошукають у тумані! Та ще й по трьох дорогах…
— От заберу в тебе нагая, будеш тоді тихим, — пообіцяв Петро. — Сказано: нишком, отже — нишком! — І на закінчення наказав: — Давай збирайся, через дві хвилини рушаємо… Через три, — поправив він сам себе, побачивши на порозі Марійку.
Клюсик, тільки зараз усвідомивши, що ось-ось таки треба їхати, оглянув себе і побачив ще одну шаблю, ту, що виграв у пана Адамка. Подумав про велетня-поляка, який лишився в корчмі без зброї, і чомусь йому стало і соромно, і жалісно на душі. Та й те подумати, хіба так важко обіграти в карти п’яного? Для Клюсика це було як лузати насіння. Знову зиркнув на шаблю пана Адамка, промовив сам собі: «Ця штука — для башибузука! А для козака — надто тонка!»
Він побіг у корчму, ледь не збивши з ніг Марійку. Поляк хропів, поклавши голову на стіл. Клюсик труснув пана Адамка за плече, але той і не думав прокидатися, Тоді Клюсик відчепив шаблю; загнав її у сволок над паном Адамком, знову смикнув поляка, який так і не прокинувся, з досади хильнув з пляшки решту горілки і аж тоді сказав:
— Лях без шаблюки — що татарин без лука, що янгол без крилець, що жеребець без хвоста. Лейбо! — гукнув Клюсик корчмаря (і той негайно виник, як джин у казці): — Як прокинеться пан Адамек, нагадай йому про мене. Онде його шаблюка. Та постав йому пляшку, а то ця ніби порожня. Ото п’є, бісів лях! А грати не вміє! Ти йому перекажи од мене, коли ще раз зв’яжеться зі мною, то так обмахляю, що без штанів гулятиме! Слово гонору!
За вікном свиснув Петро. Клюсик вилетів у сіни, потім на вулицю, знову зустрівся з Марійкою й зупинився.
— Ну, ясочко, прощавай!
Він схопив її в обійми, устиг чмокнути в щічку, а тим часом Марійка встигла висмикнути у нього з-за халяви батога і стукнути пужалном та олив’яною гиркою по лобі. Далі Клюсик стрибнув на Сірого і помчав у туман.
Затупотіли кінські копита, і всі рушили. Тільки Марійка з Яремком стояли на порозі та ще вертівся корчмар, мов дзига, і все примовляв:
— Ох, які пани, які хоробрі й щедрі пани… Хай вони мають більше щастя, ніж Лейба тривог…
А за годину Яремко скаже корчмареві, що в клітці здохла жовта пташка і лежить догори лапками. І Марійка похолоне з жаху й безсилля бодай чимось допомогти Петрові.
День розгорявся над світом такий гарний, такий свіжий і сонячний, що можна було б забути про все: і про вчорашню стрілянину на Дністрі, і про рану в плечі, і про сьогоднішню дорогу — спочатку прямо, а тоді вбік, на Сугаки, і про сварку з Джузеппе.
Коли треба було повертати, Джузеппе сказав:
— Я їду тільки з Олександром. Мало що може статися в тих Сугаках?
— А Йонові що — самому їхати? Заблукає, — розсердився Петро.
— Хай проїде з фарсах уперед то дорогою, то узбіччям, а далі хай заверне назад — уже не дорогою — й летить на Сугаки…
І от вони мовчки вже скачуть годину, а Сугаків ще не видно…
Нарешті Олександр осадив коня — нехай трохи відпочине — і пильно подивився на Скрипника:
— Чого засумував? Плече болить? Чи сердишся на Джузеппе?
— Га? — мовби прокинувшись від сну, кинувся Петро.
— Сумуєш чого? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…
— Тридцять літ…
Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, зоряну, співучу Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Україну: вимріював у Туреччині, мріяв про неї в Чорногорії, думав про неї, коли у Римі вчився в єзуїтській школі, бачив її, коли вчився в самому Парижі, а потім у Коїмбрі, чув її дзвін, коли сидів по нерідних європейських містах як агент Сагайдачного й Борецького на прізвисько Авдитор… Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні, на моїй Україні не такі!» Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!» Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!» Чув недолугі пісеньки й побрехеньки й думав: «А як співають і розповідають у нас!» Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой, у нас на Вкраїні, так там усюди сади цвітуть!» Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, — і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…
І от він приїхав додому… Першою стріла його отруєна стріла з татарського лука, і він тепер знає, що проживе три дні, а далі — хтозна. І тепер він їде в Сугаки, попри суворі приписи начальства гнати до Києва, не звертаючи з дороги, попри всі накази, бо не знає, чи побачить він через три дні своє село, чи ні…
І треба ж було ото статися, що б граф Олександр та його супутники в’їхали в село саме в ту годину, коли там ховали якусь бабу.
Двоє чорних волів з білими зірочками на лобах тягли сани, на яких стояла домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як лунь, дід із шаленими очима, за шворки йому було прив’язано циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив у бубон, реготав беззубим, як у немовляти, ротом.
Вершники спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.
Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами, — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч когось… І — не пізнавав. Ішли якісь чужі люди, які не знали його, Петра Скрипника. І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани…
— Кім бу?[72] — запитав він пошепки в людей, забувши, що тут треба говорити по-українському.
Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.
Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, почав виводити:
Жінка замовкла, наче їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.
Ось уже пройшли й останні…
— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.
— Поїхали далі, — мовби не чувши його слів, сказав Олександр.
Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися перед очима.
«Де ж це було наше дворище?» — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.
Все довкола мовби поменшало й зміліло…
Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялися старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє? Десь тут відрубали голову попові — як ще його звали? Жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім’я. Тут же й Никодима-бідолаху… І Тодорові руки відрубали…
У Петровій голові ожив гуркіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня…
Чи не богомаз Тодор Трагіра гупає в бубон обрубками рук? Але чому в його очах — безумство? Чому він сміється, як недоумкуватий Дода, — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову?
Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцюгом, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.
— Гей, хоч хто є? — вигукнув Петро.
І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з’явилося дівча років сімнадцяти.
— Добридень, дівчино! — закричав Петро.
— День добрий! — відповіла дівчина.
— Чи не дала б ти води напитися?
— Води? — на хвилинку вона мов замислилася. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?
— А що — кричу?
— Та трохи…
І — шаснула в сіни.
— Злазьте, хлопці, — звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду.
Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.
— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.
— Галя.
— А чия ж ти?
— Шлапакова.
— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але не міг.
— Ну… Шлапака Демида… Коваля…
Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце: довгі кучеряві коси, а в косах — квітки. І — малесенька родимка на лівій щічці.
Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.
Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.
— Я зараз вам чистої принесу.
— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це — найкраща…
— Та ну вас! — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.
Червона пелюсточка плавала у воді, мов човник у морі. Сонце світило у прозору воду, і на дні червонясто від тієї пелюсточки виблискувало…
Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного й старого, як на її погляд, дядька.
— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.
— Я живу сімнадцять літ, — блиснула зубами-перлинами дівчина.
— А батько? Чому я не пам’ятаю його?
— Бо батько — сам лядовський.
— А… З іншого села…
І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:
— А кого то сьогодні ховають?
— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…
— А чом у церкві не дзвонять?
— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…
— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий…
Обличчя дівчини спохмурніло.
— Убогий один… Живе он у тій хатині.
— А без рук чому?
— А хіба я знаю? Кажуть, що турки поодрубували за щось…
— Як то — за щось? Я сам бачив — за що! — аж розсердився Петро. — Звати цього чоловіка як?
— Тодором звуть… Але на селі його всі дурним Додою дражнять.
Петро здригнувся.
— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у селі. А може, Юхрима-дзвонаря. А Тодорові-богомазові тільки руки повідрубували!
— Хто його знає, я при тім не була, — відповіла дівчина.
— Та вже ж — не була…
— Слухай, Петре, — озвався по-турецьки Джузеппе, — доки ти кухля триматимеш? Я хочу пити.
— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що — не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?
— А в нас Трагір взагалі в Сугаках нема… І чого то ви не по-нашому розмовляєте, як турки?
— Бо багато літ у турецькій неволі жили. Але я не про це. Як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки пообрубували, а ти про це нічого не знаєш?
Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять літ тому…
Похилив голову.
— Так, так. Я, мабуть, трохи дивний?
— Атож, — погодилася дівчина і поспішила його заспокоїти: — Я здогадуюся, хто ви такий…
— Хто?
— А ви тут, на цьому місці, колись жили. А тепер утекли з турецької неволі. Так?
Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, стисло йому горло, а перед очима потуманіло-попливло…
— А в нашому селі, — мов крізь туман чув Петро, — усе чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п’ятнадцять, і двадцять…
Туманіло-пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…
— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть. Царство їм небесне…
— Не всі, — зі стогоном видушив із себе Петро. — Не всі, дитино… Дай-но ще водички…
Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і поволі заспокоювався.
— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Людина такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон-Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Україну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…
— Де ж вони всі?
— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив’язали Никодима й голову одрубали… А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.
— Живий?
— Не знаю, — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив і сюди наших людей убивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах ніг…
— На Січ їдете?
— Далеко їдемо. Дуже далеко… Але я так би хотів ще раз навідатися додому…
— Будь ласка, раді будемо!
— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…
— А що сказати батькові?
— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат. Слухай-но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?
— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.
— Яка ще казка?
— Ну, про його скрипку. Що буцім він заповів поховати її разом з ним, а сам дідькові продав душу, та як умер, то тіла одразу й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час носить на одне місце каміння. І каже, що на тую скрипку. Цілу гору наносив уже…
— Як же він носить?
— А так. Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — кажуть про те місце, але воно якесь чудне. Буває, що вночі там виє, мов скрипка грає-грає, аж плаче…
Петро скочив у сідло, аж кінь боком-боком пішов.
— Бувай, молода, не забувай! За воду спасибі!
— Не забу-у-уду! — махнула вона вслід рукою.
І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси. Скрипник провів рукою по вусах та щоках і намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку і побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він іще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…
Вони вискочили за село. Біля лісу стріли Йона. Кінь його був задиханий… Йон радісно всміхався: побачив, що не розминувся зі своїми новими товаришами.
— Нічого не бачив? — запитав Петро.
— Бачив, — відповів Йон. — Татари мчали шляхом по моєму сліду.
— А тебе бачили?
— Ні… Я поклав коня і сам ліг, а потім їм услід дивився, аж доки не зникли за обрієм…
«Таки не заспокоїлися! — подумав Петро. — До самого Києва не доганятимуть, але тут треба стерегтися…»
Далі вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.
Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібного риссю; Олександр і Петро сиділи наче влиті, а Йон та Джузеппе помітно підскакували, й це ні їм, ні коням явно не подобалося. А Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по-хлопчачому ліктями, і щось мугикав під ніс.
— Що ти, Йоне, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — попросив Петро.
Йон, немовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…
— Одверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.
— А ти мені розкажеш.
Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла подекуди мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.
— Ви знаєте, бадю[73] Петря, про що я співав?
Еге ж, бадя Петря не знає! Скільки літ сидів у Яссах і щоб не зрозуміти молдавської пісеньки! Але, щоб одразу не наганяти рум’янцю на Йонові щоки, сказав:
— Мабуть, про любов.
— Еге…
— Я тобі навіть можу розповісти, про що йдеться у твоїй пісні, — весело сказав Петро. — Хлопець каже дівчині: «У тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися». Хлопець дівчині каже: «У тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку». Хлопець каже: «У тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…»
Їхали далі мовчки. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий Трієст і донью в білому у вікні; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…
А Петрові привиджувалася родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою…
А потім бачив над пелюсткою зелено-чорний погляд. На нього докірливо дивилася Марійка.
Згадав — і знову защеміло, занило, заболіло плече.
Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що лунає ослячий крик, який благовістить на обід… Пан хотів підвестися, та раптом відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону знову впав на постіль.
— Матка боска, що то є?..
Ого, ця свиня питає, що то є? Буцімто вона не пам’ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня…
«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він свиня? Ах, то, здається, був сон… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, з властивою йому хоробрістю вихопив шаблюку, та в цю мить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів.
— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий.
Та ще більше здивувало пана Сулятицького, коли козачок не з’явився.
— Грицю! — верескнув пан Сулятицький. Власне, він хотів гукнути якомога голосніше, а воно вийшло так тонко.
Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.
— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув: то не Гриць.
Повернув голову до дверей і побачив якусь пику.
— Я — Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане… Ви тут — я чув, — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба. Є ще в мене син, але він не Гриць, а Гершко… Є ще в мене доня Ривка, але ви її не могли кликати, хоч якби ви її побачили, то ви б її й уві сні кликали, але вона б до вас не прийшла…
Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така, ласка! — та й заночувати зволили.
— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але за хвилю впав назад: — Ой-ой-ой!
— Ясновельможний пане, — заспішив корчмар, — якщо ви дозволите, то я дам вам малесеньку пораду: випийте склянку горілки. Полегшає одразу…
— Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу!
— Ось послухайте моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише склянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби корчмар, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, а я сам вам подам до рота.
Пан Сулятицький зі стогоном почав підводитись. Підвівся, хоч відчув, як земля загойдалася під ним, мов маятник. Тремтячою рукою взяв склянку й, розхлюпуючи гірку, холодну й смердючу рідину, почав пити…
Нічого… Наче пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане краще.
— А де мої товариші? — запитав корчмаря. Він ніяк не міг згадати, хто саме — його товариші, але такий стан, як зараз, у нього був завше після пиятик.
Корчмар одразу ж відчув благотворну зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливо:
— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як це й належить справжньому лицареві, найперший.
Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки перший і товариство не було свідком його недавніх мук… Треба познущатися з компаньйонів — але пробі! — вилетіло з голови геть усе! З ким же він усе-таки напився?..
— Лейбо!
— Слухаю ясновельможного пана…
— Не давай похмелятися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я вже похмелявся, — їм ані слова!
— Слухаю…
Залишившись один, пан Сулятицький умився, вдягнувся, зачесав свого чубчика і пішов будити своїх компаньйонів. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — чи то не насолода: милуватися муками двох п’яничок?
Пан Влодзімєж, прокинувшись, довго тер очі й позіхав. Потім придивився до обличчя пана Славка:
— Цо то є?
— Дзень добри, пане Влодзімєже! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.
— А може, вже вечір? — кволим голоском запитав той.
— Ха-ха-ха, може, й вечір, ви ж, панове, так понапивалися, що цілий день ладні проспати.
— Так-так, — роздумливо мовив пан Влодзімєж. — А нам же ще далека дорога аж до Києва.
Пан Влодзімєж підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:
— Перепилися ми вчора! Ох, і перепилися! А все — з горя!
— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.
— Я порубав би шаблюкою того бовдура, який придумав горілку, — рішуче озвався пан Влодзімєж.
Пан Євгеніуш криво всміхнувся:
— Еге ж, усі ви хоробрі, як пан Славек, котрий хтів учора порубати якогось хлопа, та слава Єзусу, вчасно злякався.
— Як-то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?
Тепер настала черга тріумфувати панові Влодзімєжу. Він нестримно зареготав:
— Ого, та вам, ясновельможний, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєте те, що є, і що сниться. Ви що, забули, як отой хлоп, а з ним ще якийсь зацний пан, примусили вас оддати якийсь борг панові Адамку Квятковському, — щоправда, ви якось забули його нам представити.
Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і притьмом захотілося вихилити чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!
Він убіг до своєї кімнати, схопив шаблюку, пістоля і твердими кроками пішов рипучими сходами униз, де корчмар уже напував та годував своїх гостей.
За столами не було нікого, крім якогось чоловіка з дивно знайомою чуприною, та ще стояв біля перегородки якийсь незнайомець у крисатому капелюсі і про щось тихо розмовляв з корчмарем.
— Пане Сулятицький! — вигукнув чоловік з дивно знайомою чуприною. Ба — та це ж пан Адамек! І пан Сулятицький геть усе згадав.
— Пане Сулятицький! — вів далі пан Адамек. — Я зараз при пеньонзах, дякуючи вам! Прошу до мого столу — я вас пригощаю!
— Бардзо дзенькуєм, пане Адамку, — відповів пан Славек. — З охотою. Тільки я хочу зараз поквитатися з отим драбом, котрий — ви вчора були свідком! — так тяжко образив мою гідність!
— А дідько його знає! — безтурботно відповів пан Адамек. — Запитайте в корчмаря, та тільки швидше, бо в мене в горлянці вже геть пересохло!
Пан Сулятицький хотів звернутися до корчмаря із запитанням, де зараз отой хам, — ні, він не скаже «отой хам», а ота «хамська свиня»! Та побачив, що корчмарів співрозмовник не простий мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони півголосом то по-турецьки, то по-польськи, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка… Може, італієць?
Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.
— То, кажете, не було? — перепитував у корчмаря незнайомий. — Ви згадайте, я вам добре віддячу. Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий — низький і товстий, подібний до вас, — італієць… Тільки ви тонші і ніс у вас тонший і коротший…
— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць, та ще міряти, в кого який ніс…
— Ну, згадайте, — наполягав незнайомий. — Є серед них ще один: бандит бандитом, та ще й голопузим ходити любить…
«Холера, я стрілятиму хлопові простісінько в його голого пупа! — закипаючи люттю, подумав пан Сулятицький. — Можна й у нахабні його очі, але краще в черево — від цього довго й тяжко помирають. Про що вони так довго базікають?.. Диво дивнеє, але ж я ніби бачив десь таку ж пику, як у корчмаря».
— Ще один супутник дебелий такий, як тур. І говорить завше спокійно… Особливо, як цілиться з пістоля. Ну? А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але слово добре сказати вміє… Темноокий… Гордий. Образ не вибачає… І щока сіпається, коли хвилюється.
Корчмар уже й очі заплющив, і руками розводить, наче хоче обняти незнайомця, та вчасно передумує. Ні, він не пам’ятає такого чоловіка. А в грудях пана Сулятицького щось аж сіпалося від передчуття.
— Я добре заплачу, — тихо повторює незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.
«Чекайте, чекайте, — напружує пам’ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, сіпається щока…»
— Чи ще довго чекатиму на горілку для мене й шановного товариства? — сердито гукнув з-за столу пан Адамек.
— Зараз, зараз! — заметушився корчмар і пробачливо розвів перед незнайомцем у крисатому капелюсі руками. Заметушився корчмар, а незнайомець стояв і уважно дивився йому вслід.
І раптом пан Сулятицький здригнувся: це ж ідеться про оту хамську свинюку з найбруднішого болота, яка націлила в нього, пана Славка, свій пістоль і щось там верзякала, що не бажає знати імені пана Сулятицького!
— Та сідайте до столу, пане Славеку! — гукає пан Адамек.
Можна було б одразу відгукнутися, але ні, не треба! Хай усі бачать, що пан Сулятицький надто заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічого й нікого не бачить і не чує.
Корчмар знову забіг за свою стойку, повернувся спиною до незнайомця, але одразу, мов ужалений осою, обернувся і, вибачливо розвівши руками, повторив:
— Не пам’ятаю таких людей… Ні вчора, ні позавчора.
«Але чому корчмар відбріхується? Мабуть, цей… ну, та свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа, — гм, зацний пан усе-таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якщо тут, то…»
— Я заплачу — і дуже добре, — знов наполягає незнайомий.
— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев’яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується корчмар. — Але, — тут його страждання сягають апогея, — я не пам’ятаю такого чоловіка.
«Так, так, скільки може дати цей проноза? Мабуть, багато. Може, той граф — велике цабе? Треба поспішати, бо корчмар здасться…»
— Холеро ясна, я замовляю не на чотирьох, а на добрий десяток! — розлючено гукнув до Лейби пан Адамек.
Корчмар миттю побіг до вередливого поляка щось пояснити йому пошепки…
А пан Славек рішучим кроком простує до перегородки і стає обік незнайомця. Той запитливо дивиться на нього.
Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:
— Пан має якийсь пильний інтерес? То чи не міг би мені докладніше розповісти? Я, здається, міг би дещо сказати…
В цю хвилину за стойкою знову з’явився корчмар, а згори почали поволі спускатися бліді, як привиди, пани Влодзімєж та Євгеніуш.
Але пан Славек устиг побачити, що його слова зацікавили незнайомця.
Лейба проголошує:
— Шановне товариство, пан Адамек просить усіх до столу!
— І вас просимо, — каже пан Славек незнайомцеві.
Весело товариство сіло за стіл. Незнайомець замовляє ще чверть відра горілки для товариства. Пан Адамек дивується, але незнайомець каже:
— Від мене належить! Я в цих краях уперше, а в нас, в Італії, такий звичай.
— Біжу! Несу! — вигукнув корчмар і побіг. А незнайомець подивився на пана Славка і назвався:
— Сеньйор Реньєро Гаспареоне… Чи не заважатиму я такому шановному товариству?
Товариство в один голос заявило, що такий симпатичний сеньйор їм ніколи не буде ні в чім заважати.
І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспареоне, що ну! Скільки він знав усіляких побрехеньок, смішних небилиць із життя французьких, іспанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли…
Після третьої чарки пан Сулятицький вийшов з корчми подихати свіжим повітрям. Виявилося, що і в сеньйора Гаспареоне таке ж бажання. Вони вийшли з корчми
— Господи, — мовив пан Славек, — ми, здається, так міцно засіли за столом, що непомітно й день промайнув. А нам же іще їхати й їхати.
— Ой, пробачте. Я цього не знав… Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспареоне насмілився б набиватися їм у попутники.
— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо саме туди!
— Оце й усе, що пан мені мав сказати?
— А-а-а… та то я хтів поділитися деякими міркуваннями…
— Щодо?
— Щодо тих людей, що ними пан так пильно цікавився.
— Ви знаєте цих людей?
— З так званим графом і з голопупим я навіть мав добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим. Але я цього не подарую, слово гонору!
— І коли була ця зустріч і ця сварка?
Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного пана, як Гаспареоне. Але…
— Візьміть ось оце від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і так ловкенько подав до рук панові Сулятицькому гаманець, що він невідомо як одразу ж опинився у нього в кишені. І мовби між іншим: — Тут саме золото… Ну? Так коли?
— Вчора увечері…
І пан Славек докладно розповів про сварку все, що йому запам’яталося.
— Ай-ай-ай! І оці негідники так вас образили, а ви, пане Сулятицький, не змогли їм віддячити?! Ні, це вище моїх сил… Дайте мені вашого пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!
— Якби він тут був, то я б і сам…
— А вони вже поїхали? Якою дорогою?
— У тім-то й річ, що я вже спав і не бачив. Але корчмар, певне ж, мусить знати… Та й… я й сам був трохи винен тоді…
— І ви ще називаєте цього пройду графом! Та ніякий він не граф!
— А хто ж — Дмитрій Самозванець?
— Не Дмитрій, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.
— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Сулятицький. — І я прохав у нього та його голопупої кумпанії пробачення!
— Атож! І за це його треба здорово провчити.
— О! Він ще не знає пана Сулятицького! Герць!
— Простіше, — поправив сеньйор Гаспареоне. — Кулю в спину.
— Як-то? Я — благородний пан.
— По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижча за тебе походженням. По-друге… послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті у трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно велику нагороду тому сміливому чоловікові, що вб’є цього мерзотника. Навіть турки — я чув — обіцяють величезні гроші за його голову.
— Він що — і їм нашкодив?
— Певно, що так.
— Е-е-е… — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?
— Як-то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспареоне. — Сам круль Сигізмунд доручив мені прибрати цього негідника. Я б давно вбив цього пройду, але ж він весь час од мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.
— О, що пройда, то це ви дуже точно сказали, ласкавий пане. Він навіть не захотів прийняти мого виклику на герць!
— Отож-то й хе-хе… Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину. А крім того, треба перебити його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.
«Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене», — подумав пан Славек, а вголос сказав:
— Так, то буде дуже нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу… Га?
— От-от… Ви — геніальний стратег.
Вуста пана Сулятицького мимоволі розтяглися в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспареоне те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх-усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які ж це були блискучі розгроми — до ноги, упень!
— Ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог круль Сигізмунд побачить, кого він недооцінив, — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Польщі!
— Ну, це до того, що не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть хлопи, — несподівано озвався з-за рогу пан Адамек.
— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась там покоївка! — заверещав пан Сулятицький.
— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов та й почув, що ви розмовляєте про якісь вояцькі справи. Я зразу дав знати, що ви не самі…
— А що роблять пан Влодзімєж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспареоне.
— Допивають другу сулію і співають пісень, мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Славек.
— То ви, пане Славеку, як у воду дивитесь, — весело потвердив пан Адамек.
На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з корчми долинає хвацька пісня про пана Твардовського та його люту жінку.
— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспареоне, — а справу нашу хтось та мусить робити. До Києва далеко, треба поспішати.
— Може, залишимося на ніч, — заперечив пан Сулятицький, — а вже завтра рано-ранесенько на свіжих кониках і гайнемо в погоню.
— За ким це в погоню? — зацікавився пан Адамек.
— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.
Сеньйор Гаспареоне зрозумів, що пан Сулятицький не хоче, аби пан Адамек щось знав.
— Ну, ходімо до корчми, — мовив сеньйор, — а то хлопці без нас усе повипивають.
Пан Адамек затримався надворі — отож було досить часу, щоб пошепки розповісти захмелілим приятелям пана Сулятицького про страшного злочинця та його компанію.
— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця! — урочисто мовив пан Влодзімєж.
— Так, безсумнівно, так, — підтакнув пан Євгеніуш. — Але я не доберу, які злочини вчинив той граф.
— Як? Ви ще не чули? — вигукнув італієць. — Таж уся Європа тільки й говорить про злочини цього псевдографа. Адже він обікрав, а потім убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!
— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?
— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив до Франції. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відчинило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника в’язниці.
— Матка боска! — зітхнувши мовив пан Влодзімєж. — Що то за страшного чоловіка ми стріли вчора!
— А мені все оте на фантазії скидається, — насмілився сказати пан Євгеніуш.
— Що ви! Таке враження було і в мене, коли я почув про це! Але… — І тут голос сеньйора Гаспареоне затремтів. — Але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був венеціанським послом при дворі іспанського короля… — сеньйор Гаспареоне заридав.
— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, мовив пан Влодзімєж. — Ось на цім місці присягаємося, що…
Вони вийшли з корчми, стали при дверях.
Пан Славек вийняв свою шаблюку і уткнув її в землю.
Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш притьмом повиймали й свої добряче заіржавілі шаблі і повстромлювали їх у землю теж. Виголосили:
— Присягаємося!
— Присягаємося!
— Присягаємося!
Коли пан Адамек повертався до корчми, він побачив, що троє панів на чолі з Сулятицьким уже сиділи на конях і виїздили на шлях. Вони навіть не подумали про те, що треба б попрощатися з паном Адамком, і ця обставина засмутила знову захмелілого пожильця Лейбиної корчми, він сердито сплюнув і пішов усередину.
Коли він зайшов, то побачив дивну картину: корчмар стояв, тремтячи, мов осиковий лист, перед сеньйором Гаспареоне, який націлився в нього з пістоля, і белькотів:
— Їй-богу, клянуся всіма богами, я не знаю, якою вони дорогою поїхали…
Пан Адамек у два кроки опинився біля сеньйора Гаспареоне і схопив його за пістоля:
— Ну, це вже зовсім нечемно, сеньйоре! — прогримів він. — Ви що — перепилися?
Очі сеньйора Гаспареоне були такі люті, що пан Адамек не став довго роздумувати, а вирвав пістоля з руки італійця і сховав собі до кишені.
— Ходімо краще пити, бо мені самому нудно, — сказав він.
Але сеньйор Гаспареоне чомусь притьмом вискочив з корчми.
Пан Адамек знизав плечима, зміряв поглядом до смерті переляканого корчмаря і сів до столу.
А під вікном корчми застукотіли копита коня сеньйора Гаспареоне. Пан Адамек всміхнувся: ну й дурний же чоловік! Ще стільки всього на столі, а він подався світ за очі.
…За годину сеньйор повернувся, — і не сам, а з татарами.
Пан Адамек уже добряче захмелів, але коли побачив, що в корчму увірвалися татари, здивовано підвівся з-за столу:
— Пся крев! — вигукнув він. — Холера! Ізнов почалася Хотинська війна! Де моя шаблюка?
Він не бачив, що шаблюка, яку лишив йому Клюсик, так і стриміла у сволоку майже поряд.
— Графе Олександре! Клюсику! — заревів пан Адамек. — До зброї! Рятуймо сеньйора Гаспареоне! Сеньйоре! Ось ваш пістоль! — І він кинув італійцеві той пістоль, що відібрав у нього годину тому, а сам, схопивши одну з лав, почав вимахувати нею, вибиваючи татарів з корчми.
Але ні граф Олександр, ні Клюсик, ні їхні супутники чомусь не з’являлися, і тоді пан Адамек з жахом пригадав, що вранці корчмар пошепки йому сказав: граф і його товариство виїхали ще на світанку!
І він побачив, як двоє татар трясуть корчмаря, а ще двоє тягнуть з верхнього поверху Марійку й Яремка. А сеньйор Гаспареоне націлився в нього, пана Адамка, з пістоля.
— Сеньйоре! — здивовано гукнув пан Адамек.
— Сиди, гяуре! — гарикнув сеньйор Гаспареоне.
Тим часом Марійку вже майже дотягли до дверей, і тоді пан Адамек схопив зі столу порожню пляшку і жбурнув у татарина. Татарин впав, обливаючись кров’ю, а ще за мить гримнув постріл з пістоля сеньйора Гаспареоне. Сеньйор стріляв у пана Адамка і не влучив лише тому, що поляк устиг жбурнути в Гаспареоне лавку. Куля влучила в лавку, яка збила з ніг італійця. Скориставшись цим, пан Адамек підскочив до татарина, що тяг Яремка, і могутнім ударом кулака відкинув його в кут. Сам же випхав Марійку й Яремка в сіни, гукнувши: «Хапайте коней — і тікайте, а я…», зачинив двері і почав відбиватися від татарів, що насідали на нього.
Відскочивши од дверей, він схопив важкого стола, і попхав татарів разом з Гаспареоне просто на стойку, де тремтів корчмар.
На мить підвів очі й побачив свою шаблюку, що стирчала в сволоку. В герці на шаблях пан Адамек міг без страху битися з півдесятком ворогів. І засвистіла шаблюка, посипалися іскри з татарських клинків, і ось уже один, а далі й другий татарин покотилися в куток.
Та пан Адамек несподівано впав, бо наступив на пляшку, що валялася під ногами. Він боляче вдарився головою об ріг столу й на мить знепритомнів.
Коли ж він розплющив очі, то відчув, що не може ворухнути ні руками, ні ногами — його уже встигли зв’язати.
— Так якою дорогою поїхав граф Монтенегро? — допитувався сеньйор Гаспареоне у корчмаря, знову трясучи його.
— Я не знаю ніякого графа, — твердив корчмар.
— Ти хочеш, щоб мої воїни зараз поодрубували голови твоїм дітям? — зашипів сеньйор Гаспареоне і щось наказав по-татарськи. До корчмаря притягли його дітей.
— Лейбо, — озвався зв’язаний пан Адамек. — Кажіть їм усе… Я дозволяю, а гріх беру на себе. Я однак знаю більше, ніж ви, а мене вони не злякають…
Татари уже підняли шаблі над головами чотирьох дітей корчмаря, і тоді старий Лейба вигукнув:
— Пане вельми значний баші! Я вам усе скажу! Геть усе! Тільки хай твої воїни відійдуть од моїх дітей!
Татари відійшли. Корчмар почав розповідати. А пан Адамек лежав і слухав. «Так, так, — подумав він, — отже, граф зі своїми супутниками поїхав двома дорогами». Якою ж дорогою він, пан Адамек Квятковський, має їхати, щоб наздогнати їх якнайборше? Щоправда, щоб їхати, потрібно десь дістати коня. Ну і, крім коня, треба ще мати незв’язані руки й ноги.
— Ти казав корчмареві, що знаєш більше за нього, — повернувся до пана Адамка сеньйор Гаспареоне.
— Так ти турок, пся крев? — запитав пан Адамек.
— Тут питаю я, а відповідаєш ти.
— Лейбо, — повернув голову пан Адамек до корчмаря, якого вже відпустили татари, — покажи цьому вишкребкові дулю від мого імені, у тебе руки не зв’язані.
— Вей-вей-вей, пане Адамку, я за вас мушу платити, я за вас мушу відповідати… Мало що вам привиділося, мало що вам здалося — хіба я винен?
— Відповідай, гяуре, — витягуючи ножа, наказав панові Адамкові Гаспареоне.
— Не маю з ким говорити, — одвернувся від Гаспареоне пан Адамек. — Я пан Квятковський! Спитай у свого дохлого Османа, хто його бив при Хотині! Проч руки од шляхтича, пся крев!
Ще мить — і кілька ножів уп’ялися в тіло пана Адамка. Але татари зовсім не збиралися вбивати цього здоровенного поляка. Його можна було б здорово продати в Кафі, з таких здорованів виходять добрячі галерники. А зараз вони «лоскотали» його.
— Ну, так скажеш, якою дорогою поїхали граф та його люди? — допитувався Гаспареоне.
— То тільки мені знати, — видушив пан Адамек. — Знаю все, але тобі не скажу.
— А ми тобі руки-ноги переламаємо, доки ти не скажеш…
— Спробуй, сто дяблів! Мій круль Сигізмунд порве з вами договір і посадить на палю вашого Мустафу…
Він хотів ще додати деякі свої міркування щодо кари, якої зазнає й сеньйор Гаспареоне, але в цю мить дістав такого удару в щелепу, що знову зомлів — і надовго.
— Так ти все зрозумів, продажна душе, — повернувся всім тілом до корчмаря Гаспареоне. — За те, що через тебе втік від мене граф Олександр та його бандити, ти будеш тяжко покараний. І оцей п’яниця, — вказав на зомлілого пана Адамка, — тобі вже не допоможе.
— Змилуйтесь над дітьми, — забелькотів корчмар. — Я ж вам усе сказав!
— Але коли сказав? І що ти мені сказав? Про якісь дві дороги! Ти сказав не все! Я от зараз замкну тебе в корчмі і спалю разом з оцим дурним ілляхом. А твоїх щенят продам у Кафі чи Стамбулі на галери — там вони й виздихають…
— Пане Гаспареоне, пане баші! А якщо я вам ще щось скажу, дуже важливе, ви помилуєте моїх дітей?
— Кажи!..
— Стрілою поранено одного чоловіка… Стріла отруйна.
— Кого поранено? — кинувся Гаспареоне.
— За те, що скажу, — життя мені й дітям.
— Кого? Я зараз відрубаю тобі голову!
— Відрубаєте — нічого не взнаєте. Я тоді мовчатиму.
— Гаразд, — неохоче погодився Гаспареоне. — Ти житимеш. І діти теж… Кого поранено отруйною стрілою?
— Графа Олександра…
— Клянись, обманщику!
— Я клястися не буду, — відповів корчмар. — Хай ваші люди піднімуться нагору і біля клітки з канарками побачать ту стрілу.
Саме в цю мить отямився пан Адамек. Він почав качатися по підлозі, перевертаючи все підряд.
— Витягти його надвір і прив’язати до конов’язі! — наказав сеньйор Гаспареоне.
П’ятеро татар кинулися до поляка, почали з ним борюкатися, бо він страшний був для них навіть зв’язаний, нарешті якось подолали й потягли надвір.
Сеньйор Гаспареоне піднявся нагору, знайшов оту стрілу, побачив мертву канарку. Тепер він, радісний, спускався вниз…
Хоч би як там було, але граф Олександр, якщо йому навіть і вдасться сьогодні уникнути татарського аркана, від смерті не втече. Післязавтра він помре в страшних муках.
Сеньйор Гаспареоне не мав часу для роздумів. На подвір’я корчми в’їхав загін Кадира й півтора десятка вершників Ризи… Треба було негайно думати, кого й якою дорогою послати в погоню за втікачами. Кількох поранених татарів слід лишити на подвір’ї стерегти поляка, а заодно корчмаря з його щенятами. Коли сеньйор Гаспареоне повертатиметься назад з головою Ях’ї та бранцями, він прихопить з собою й усю родину корчмаря — татарам потрібен ясир. А якщо вдасться підчепити по дорозі й отих трьох польських панків, то можна буде й на них поживитися.
Так, справи йшли непогано. Смертельно поранений звір далеко не втече…
Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії в розпорядження коменданта фортеці на Дністрі. Тут часто доводилося ходити невеликими загонами в ліси — воювати з погано озброєними повстанцями, які, проте, систематично нападали на села та міста, зайняті турками, і нещадно били чужинців, визволяли з в’язниць закутих у кайдани своїх одноплемінців, які або вливалися в загони повстанців чи, перейшовши Дністер, намагалися добратися на Січ. Були й такі сміливці з Богданії, котрі мріяли навіть дійти до Москви, що після недавнього розору, завданого їй поляками в 1612 році, знову почала набиратися сили і вселяла надії тим, хто мріяв позбутися османського ярма. І хоч Москва була далеко, проте її зростаюча сила надавала дедалі більшої впевненості і козакам на Січі, і гайдукам у Кодрах… Отож орті й наказано було зробити все, щоб богданські господарі й простий люд навіть боялися думати про боротьбу з Османською імперією і про те, що їм можуть хоч колись подати руку допомоги Запорозька Січ та Москва.
Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п’ятеро яничарів. І що ж? Чотирьох вірних слуг султана Мустафи знайшли мертвими неподалік од Дністра, а п’ятий зник невідомо де. Ясно було одно: це справа рук отих гайдуків, що ховаються в лісах і не збираються припиняти збройної боротьби за свою волю.
Цього стерпіти не можна було. Орта дістала наказ: негайно наздогнати втікача, якого буде прилюдно скарано найлютішою смертю.
Але де його шукати, цього Йона Кодряну? Задністрянщина велика… Крім того, тут здійснює владу Польща. Отож треба було і піймати Йона Кодряну і не наткнутися на польських вояків, чи не приведи господи на козаків, які теж іноді гасають у цих краях. Від цих гольтіпак, що рубаються на шаблях, стріляють і взагалі ведуть війну так майстерно, як і яничари, пощади чекати нічого. Армії європейських держав вели битви з турками за своїм старим звичаєм: ішли на ворога великими закутими в броню чотирикутниками чи лавами. Запорожці йшли всяк: і лавами, і колонами, і розсипним строєм, і тоді кулі та стріли не влучали в людей. Козаки розривали на частини турецьке військо, і коли вже сходилися впритул, врукопаш, то з цими колишніми галерниками битися було неймовірно важко.
Отож треба було знайти втікача і не наткнутися на козаків.
Селім був упертий, але й оглядливий. Не натикаючись ні на поляків, ні на козаків, він уже обскакав зі своєю ортою не один десяток фарсахів по Задністрянщині. Але Йон Кодряну мов крізь землю провалився.
Отож залишалося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки отой Кодряну, а жителів його забрати в неволю.
Ні Селім, ні його воїни не вбачали нічого в цьому поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим[74], прислужницями, виконавцями найбрудніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються у невірних і успіхи, але це швидше через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха, — і тоді аллах посилає як мсту поразку для хоробрих воїнів Магомета. Проте зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом[75], над Індією, над Серендіпом[76], над усією Африкою, ба навіть над тими землями, про які знав капудан-ага Пірі-реїс[77], а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб.
…Орта поверталася назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати — ловити по хуторах та невеликих селах гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як золото й самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом село Миндру, а з його жителями-богданцями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою з сотню гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати у тому ж Стамбулі?
І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Онде оті дівчата, яких яничари везуть у своїх возах, зараз кричать, плачуть, рвуться, кусаються, але незабаром вони збагнуть, що на них чекає. З такою красою стануть дружинами не одного баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, котрійсь із цих дівчат пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого…
Сьогодні орта навідалася в одне село — зовсім порожнє. Порожні хати, порожні обори. Скрізь порожньо. Аж Селімові стало моторошно, захотілося швидше дістатися до Богданії, до фортеці, щоб відпочити в тиші, затишку, у спокої. Годин зо три тому Селім побачив на обрії кількох вершників, які мчали на схід, але гнатися за ними не захотів.
А от зараз назустріч орті мчав загін з п’ятнадцяти — двадцяти кіннотників. І вже здалеку видно було, що це — татари. Тільки чомусь попереду їхав чоловік у одязі фаранга. На полоненого не схожий… Та й з якої це речі везти полоненого на схід?
Орта й татарський загін зупинилися один навпроти одного. Чоловік у одязі фаранга під’їхав до Селіма й вийняв з кишені олив’яний значок агента таємної дефтерхани Баба-Алі.
Селім подивився на значок і нічого не сказав.
— Ти не розумієш, що я тобі показую? — запитав чоловік в одязі фаранга. — Я Кемаль Сус.
— А я Селім, а за мною — моя орта! То й що?
— А те, що ми виконуємо важливе завдання дефтерхани! Завертай свою орту й поїдеш за нами.
— Я теж виконую важливе завдання, — похмуро відповів Селім, і синя цятка над його бровою піднялася трохи вище.
— Ти будеш тяжко каятися, — зашипів чоловік в одязі фаранга, — що не підкорився моєму наказові.
— Нехай накази довговухих служників таємної дефтерхани виконують віслюки чи ще хтось, хто має довгі вуха. Пріч з дороги, а то розтопчу кіньми! — гарикнув Селім і рушив просто на татарів. Услід йому застугоніла копитами його орта…
— Ти зустрічав гяурів на конях? — гукнув навздогін Гаспареоне.
Селім не вдостоїв його відповіддю. Орта промчала повз татар, прогуркотіли вози з ясиром, і знову стало тихо на шляху…
А пан Адамек, прив’язаний до конов’язі, дивився на чотирьох ординців, які, сяк-так поперев’язувавши один одного, сиділи на порозі корчми, пили горілку і, забувши про свої рани, завдані їм поляком, про щось весело розповідали один одному й реготали. Шаблю, відібрану в пана Адамка, вони встромили над ганком, і тепер вона стирчала без діла, навіть боляче було на неї дивитися.
Татари пили горілку, а пан Адамек пропадав від спеки й спраги. Гаряче повітря — так здавалося панові Адамкові — обпалювало обличчя, з розбитих губів текла кров, від спеки тріскалась шкіра.
Татарам було весело. Їм було так весело, що пан Адамек аж скреготів зубами.
— А мої Ямки — то найкраще в світі село, — хвастав Клюсик, гарцюючи на коні. Петро, Олександр, Йон і Джузеппе уже наздогнали його з Йованом. Увесь невеличкий загін поспішав до вечора чи хоч до ночі добратися до Клюсикового села і там заночувати.
— А мої Ямки — найспівучіше село! — повідомляв далі Клюсик, підганяючи свого Сірого. — А дівчата у нас — як вишні в цвіту.
— Такі, як Марійка, — всміхнувся Петро, пересилюючи біль у плечі, яке знов розболілося від їзди. І Петрові стало досадно, що немає біля нього цієї загадкової дівчини, яка доторкнулася б до рани своїми пальчиками, глянула б на Петра зелено-чорними загадковими очима — і перестало б боліти…
— Я ж сказав: як вишні в цвіту. А Марійка — то колючий терен. У неї й очі, як у терна, а руки — то й не кажи. Дряпається аж занадто, — озвався Клюсик, але теж усміхнувся, гойднув головою.
Дорога заросла високою травою, давно тут не їздили люди, але Клюсик гнав коня і придивлявся до зарослих колій, наче силкувався роздивитися якісь знайомі сліди.
Довкола було тихо, мирно, наче в дитячому сні.
І тільки степовий шуліка, що піднявся на таку височінь, на якій його міг запримітити хіба що гостроокий Клюсик чи Джузеппе, бачив, як унизу, під ним, тією ж дорогою, але відставши на два-три фарсахи, мчали два десятки татарів на чолі з Кадиром. І ще шуліка бачив, як далеко, аж на краю обрію, їхав інший татарський загін на чолі з сеньйором Гаспареоне та мурзою Ризою.
Степові шуліки можуть бачити на багато верстов. Тільки шкода, не вміють сказати про те, що побачили. А Петрові так треба було знати, що діється довкола…
Степовий шуліка не бачив, як через лісок, навпрошки на Ямки, їхало ще двоє вершників — то були Марійка і Яремко. Марійка знала дорогу краще, ніж будь-хто з тих, хто поспішав до Клюсикового села, а в тому, що Олександр зі своїми супутниками їхав саме туди, — вона не сумнівалася, бо добре вміла читати людські думки.
— Слухай, Петре, — питав Клюсик, — де тобі найкраще спиться? Щоб отак — ліг і заснув на цілий день, а потім на ніч і день, а прокинувся дужим, як земля навесні? Га?
— У Києві, — іронічно відповів Петро. В Києві він не був ні разу в житті.
— Чудний ти чоловік! А мені — в Ямках. У материній хаті. Ромашки цвітуть за вікном, кропом пахне, сонце грається в саду, а ти — наче тобі всього лиш три роки…
Графові Олександру згадувався Трапезонт, якого він не бачив уже три десятиріччя, а Джузеппе — донья Б’янка, до якої він любив забігати увечері таємно від усіх.
А панові Адамку було зовсім нестерпно. Сонце вже спадало на захід, але йому було жарко й парко. А просити води в татарів він не хотів — не бажав принижуватися перед ворогами, які забрали в нього шаблю й карти, а самого прив’язали біля стовпа при конов’язі. Біля пана Адамка нудилося двоє коней, відганяючи хвостами кусючі осінні мухи, і тії мухи перелітали на пана Адамка. Голова в пана Адамка гула вже й так кілька днів, але сьогодні в ній бив гуркіт морського прибою. Він стояв, прив’язаний, скривавлений, і жадібними очима дивився то на ординців, то на свою шаблюку, яка стирчала над татарськими головами без діла.
Ех, зараз би панові Адамкові оцю шаблюку та коня, він показав би цим людоловам, чи можна отак безкарно в’язати чесного шляхтича, героя Хотинської війни, та ще й «лоскотать» ножами. Сорочка на панові Адамку була в кількох місцях червона од того «лоскоту», та зараз він болю не відчував, його палив сором за свою дурість, що не розкусив одразу того клятого Гаспареоне.
Татари сиділи, варнякаючи про щось своє, а пан Адамек не знав, як йому виборсатися з цих клятих мотузок. Спочатку він силкувався дістати пальцями до вузлів, але нічого не виходило. Залишалося чекати своєї долі, яка може бути не такою вже й веселою.
Від цієї думки пан Адамек рвонувся так, що навіть стовп конов’язі хитнувся, а коні з переляку зафоркали. Подумавши з хвилину, він щосили вперся ногами в землю. Стовп стояв, як влитий. Пан Адамек вагою всього тіла рвонувся вперед, а потім назад. Коні тривожно сахнулися конов’язі, що так раптово хитнулася, але їх тримали поводи. А поляк ізнову рвонув уперед. Стовп гойднувся дужче. Потім — іще.
Придивився до ординців. Сидять, сміються, навіть про щось там сперечаються. Хай! Тільки б не озиралися.
Адамек обережно розгойдував стовп і далі, потім спробував витягти його з землі. Він обвисав на ньому всім тілом, обдираючи руки до крові, а потім набирав повні груди повітря і починав тягти стовп угору. Йому було жарко й боляче, ноги вже тремтіли від перенапруження, але стовп поволі витягувався з землі, рухався…
І от, нахилившись уперед, пан Адамек щосили потяг стовп конов’язі вгору. Смикнув, вивернувши кілька пудів землі, — і витяг стовпа.
Обережно поглянув на ординців. П’ють, регочуться, про щось своє базікають. Хай! Почав присідати нижче й нижче, щоб мотузки дійшли до основи стовпа. А тут іще додалося нової мороки: стовп, втративши тверду опору, падав на землю, отож треба було і звільнятися від нього, і тримати його…
Нарешті, ногам стало вільніше: стовп висковзнув з мотузок, що обмотували пана Адамка нижче колін. Ослабли мотузки і в інших місцях. Тепер уже можна було спробувати поворушити затерплими руками…
Та коли мотузки ослабли зовсім, стовп конов’язі упав на землю, потягши за собою і перекладину, до якої були прив’язані коні. Коні перелякано заіржали, смикнули, потягли за собою стовп і пана Адамка…
В цю мить татари нарешті-таки побачили: біля конов’язі чиниться щось незрозуміле, вони посхоплювалися з місць і кинулися до пана Адамка.
Та коли п’яні вороги підбігли, пан Адамек уже лежав упоперек коняки і гнав просто до своєї шаблі. Вільною в кисті рукою він схопився за ефес, а другою рукою, ще заплутаною мотуззям, ударив коня — і помчав, мов вітер, у степ…
Та ординці зовсім не збиралися пускати на волю бранця, який вирвався невідомо як. Вони, хоч були й п’яні, швидко одв’язали другого коня — і ось уже один з татарів кинувся навздогін за поляком.
Пан Адамек, позираючи на татарина, який скакав за ним, і намагаючись утриматися на коні, що летів галопом і за кожним стрибком міг скинути їздця, різав шаблею мотузку.
Коли ординець, який кинувся навперейми, майже порівнявся з паном Адамком, той уже сидів на коні й підступитися до нього було нелегко. Побачивши, що інші троє ординців відстали, пан Адамек, круто розвернувши коня, помчав назустріч вершникові, що летів на нього. Поляк був лютий на весь світ, і ось тепер вирішив помститися за всі свої ганьби та кривди. Не встиг ординець ще збагнути, в чім річ, як пан Адамек зніс йому голову. Потім помчав наздоганяти трьох піших, які одразу кинулися в різні боки.
Пан Адамек вирішив зупинитися. Якщо він повбиває всіх ординців, залишених сеньйором Гаспареоне, той, повернувшись, помститься на корчмареві, звинуватить його в допомозі Адамкові. «Хай лишаються жити — розкажуть своєму доводці, що й як сталося», — подумав пан Адамек.
Під’їхав до корчми, викликав переляканого корчмаря, повідомив його про те, що сталося, наказав покласти в торбу харчі, вдягнув чийсь бешмет та й рушив у степ. Мав намір наздогнати Клюсика й віддати йому картярський борг.
— Так це і є мої Ямки?
Голос у Клюсика аж затремтів, і Петро навіть одвернувся від Тимоша, щоб не бачити, як у того заіскрилися на очах сльози.
Сонце вже сіло, повітря було прозоре, як це буває вечорами передосінньої пори. Під горою, в широкій долині однієї з приток Бугу, лежали Ямки. Вони й справді скидалися на величезну яму — може, вибиту хтозна-коли велетенським метеоритом, а зараз зарослу садами, в зелені яких збіліли хати. Посеред села, на вигоні, височіла стара церковця, ще далі ліворуч, біля річки, виднівся водяний млин.
— А онде й моя хата! — прошепотів Клюсик. — Он, бачиш, явір біля неї височенний! Підріс, коханий мій. І ще два явори виросли, доки мене тут не було. А були зовсім малі, звідси й не видно.
Клюсик дивився на Ямки, втираючи сльози, які весь час набігали на очі. А в Петра очі були сухі. Він, примружившись, дивився на село й поза село, намагаючись побачити щось підозріле. Якась думка крутилася в голові, але яка — він ніяк не міг упіймати. Щось тривожне, насторожливе було в цьому пейзажі, щось не таке, до чого він звик. Але що саме — Петро ніяк не міг збагнути.
Мовчки дивилися на Ямки Йован, Джузеппе і Йон…
Коні стояли, відпочиваючи після денного бігу. Вони мотали хвостами, але вуха їхні були нашорошені.
І тоді Джузеппе сказав, плутаючи італійські й сербські слова:
— Муерта! Смерть! Смерть у цьому селі!
Клюсик з перекошеним обличчям одірвав погляд від села і глянув на Джузеппе.
— Що ти сказав? Повтори!!!
Джузеппе мовчав. Більше він нічого не міг сказати. А Йован озвався. Це, здається, були його перші слова за сьогодні:
— Хата з дітьми — базар, хата без дітей — мазар…
«Мазар» — по-турецькому означає «кладовище»… І тільки після цієї фрази Петро збагнув, що його мучило й тривожило, коли він дивився на Ямки. Він не побачив тут жодної людини!
І раптом Клюсик зареготав, показуючи рукою на церкву. І всі засміялися теж. Власне, не всі. Бо Йован сидів, не розтуляючи рота.
Від церкви раптом долинув дзвін. Лунає дзвін — отже, в селі є люди. Треба ж комусь дзвонити, треба ж когось скликати.
— Вперед! — вигукнув Клюсик і перший рушив униз.
Але чим далі він спускався вниз, тим кінь його біг повільніше. Потім Тиміш обернув до Петра розгублене обличчя і сказав:
— Тю ти, чортяка! Я за ці роки, напевне, вже все позабував! Чи то в селі якесь свято, чи то ще щось, раз калатають у дзвін! Тільки на весілля так не дзвонять… Та й на похорон — уже пізно.
…Дзвін долинав ближче й ближче, а загін із шести вершників спускався вниз зарослою дорогою. Ось уже й крайні хати.
Клюсик осадив коня і вигукнув:
— Агей, люди! Здорові будьте!
Ніхто не відповів… Тільки дзвін гупав і гупав…
Не злазячи з коня, Клюсик уважно роздивлявся вулицю. Все знайоме і водночас дивовижно чуже. І раптом його ніби стрілило в груди — він побачив у стовпчику перелазу зламану стрілу. Під’їхав, вийняв, почав уважно роздивлятися.
Тривожно, тривожно задзеленькало на дзвіниці…
Тоді, не кажучи жодного слова своїм супутникам, Тиміш погнав коня вулицею — від хати до хати. Ось друга хата, тут, здається, жив Балабай зі своїм сімейством… Бур’ян, повибивані шибки, зірвані з петель двері…
Третя хата… Бур’ян… пустка…
Клюсик перелякано озирнувся назад. П’ятеро вершників повільно рухалися за ним. Спускалися сутінки. У повітрі одинокі, мов сироти, плавали звуки дзвону. Не чути було навіть стукоту копит Клюсикового коня, тільки поволі спадала курява, що її давно вже, напевне, не тривожили нічиї ноги…
Клюсикові, щоб доїхати до власної хати, треба було ще проскочити повз церкву, з дзвіниці якої безперервно долинав надтріснутий мідний гук.
Якби не було довкола такої пустки, він би, напевне, проскочив повз церкву, перехрестившись на ходу, та й усього… А зараз він їхати далі не міг. Клюсик зіскочив з коня і зайшов у церкву.
Він і тут побачив ту ж саму пустку, що й на селі. На підлозі валялись порубані ікони. Їх, напевне, рубали кривими шаблями, бо сліди від ударів по дереву були криві й страшні, мов рани на живому тілі.
Ці ікони малював Павло Балабай, повз хату якого щойно проскочив Тиміш Клюсик. Малював він не бозна-як, але Клюсик, коли був іще малий, весь час ходив разом з такими ж хлоп’яками, як і сам, за цим дивовижним чоловіком, вічно забрудненим фарбами, і дивився на його руки…
Руки в Балабая були, як і в усіх, — великі чорні руки сільського коваля, що звикли кувати рала й шаблі, гнути й випрямляти залізо. Але як можна було такими руками малювати богородиць з дітьми — цього Тиміш і досі не міг збагнути. Щоправда, уже пізніше, через багато літ, він зрозумів, що святі, мальовані Балабаєм, були красиві своєю грубою мужицькою вродою — дивно схожі на Балабаєвих односельців, вони були ніби з заліза. Власне, таким він бачив свій народ… Вулицями Ямок ходили люди, в яких можна було пізнати то Георгія Побєдоносця, то Миколая-угодника, то апостола Павла. Навіть і його, Тимоша, маляр зобразив на руках у матері Оришки… А от Юду, що продав Христа за тридцять срібняків, Балабай намалював по пам’яті з Омелька Вишкребка, який, потрапивши в турецький полон, зрадив і мову, й віру, та й став начальником яничарської орти.
Дзвін усе бамкав та бамкав, і Клюсик, по спині якого знову побігли мурахи, знайомими крутими дерев’яними сходами почав поволі підніматися на дзвіницю.
Тиміш піднявся і завмер, вражений. Перед ним був той самий чоловік, про якого він, Клюсик, щойно думав. Тільки був той чоловік страшний — сиве, давно не стрижене волосся безладно стирчало в усі боки, мов дріт, борода звалялася, очі були безумні й згаслі, а руки… Рук не було по лікті. «Як у того Тодора Трагіри з Сугак, про якого розказував Петро!» — холодіючи, подумав Клюсик… Культями, які ще не загоїлися і кривавились, — це Тиміш побачив навіть у півтемряві, — колишній коваль тримав мотузку від дзвону і в якомусь відчаї смикав її.
Він і на Клюсика спершу не звернув аніякісінької уваги, і Тиміш ходив довкола нього, намагаючись зазирнути у вічі, й ніяк не міг повірити, що цей страшний чоловік — це той самий Павло Балабай.
— Дядьку Балабаю! — гукнув Клюсик, намагаючись пересилити бамкання дзвону. — Дядьку Балабаю! Ковалю!
При останньому слові колишній коваль випустив мотузку. В його очах щось блиснуло.
— А де люди? — запитав Тиміш.
Балабай жував якусь траву і дивився на козака, наче силкуючись його впізнати. Нарешті, здається, пізнав, бо з зусиллям проковтнув пережовану траву, щось промимрив.
— Ісус… — прошепотів Балабай. — Ісус… А богородицю вбили…
— Де люди? — перепитав Клюсик, ще не розуміючи, що Балабай говорив про смерть не богородиці, а його матері, Оришки.
— Я поховав богородицю у дворі! — прокричав Балабай, ніби Клюсик оглух від бамкання так само, як і він, колишній коваль.
— Де люди? Чому нікого немає? — допитувався Клюсик, усе ще нічого не розуміючи.
— Турки!.. Татари! — кричав Балабай. — Убивали… Ясир гнали! Я поховав… Богородицю поховав… Миколая-угодника… Георгія Побєдоносця… Там, де повмирали, там і поховав…
І лише тепер Тиміш зрозумів. Коваль казав про його матір Оришку, про сусіду Миколу Горобця, про Грицька Каруцяка, про Охріма Нестріляя, про інших ямківчан. Балабай, напевне, позабував імена та прізвища своїх односельців, тепер уже просто кричав:
— І отого поховав… І он оту… І тих немовлят… І бабу… І діда…
Клюсик схопив за мотузку і, сам не знаючи чому, почав дзвонити разом з Балабаєм. Балабай відпустив мотузку, а звуки летіли, плакали, кричали, волали…
І Балабай, побачивши, як у півтемряві блиснули сльози в очах козака, якого він запам’ятав ще малим, поволі почав приходити до тями…
А потім настала тиша.
Клюсик повільно вів коня безлюдною вулицею села. П’ятеро вершників мовчки їхали за ним.
Позаду лишилася замовкла церква, лишалися хати — порожні, дикі, вони дивилися на подорожніх чорними вікнами. Та ще, мов покалічені руки, німо здіймалися над порослими травою могильними горбками хрести — два зв’язані патики, зв’язані то якоюсь мотузкою, то перевеслом уже висохлої трави. Певно, хтось ховав людей там, де їх і застала смерть. «Хтось». То був Балабай… Поховав усіх, кого міг, а тепер дзвонить за їх упокій.
Олександр їхав мовчки, і думав він тільки про одно: доки це все буде? Доки будуть оці безлюдні села, усі оці жахи на білому світі? Він на мить уявив собі свій Трапезонт, уявив Стамбул — без жодної душі на вулиці. Йому стало моторошно.
— Тихше, — півголосом наказав Клюсик, і аж тоді побачили, що він зупинив коня.
Клюсик стояв перед рідною хатою, і з кожним ударом дзвону, який у цю мить знову ожив у потемнілому небі, його погляд зупинявся на чомусь знайомому. Вибиті вікна, зірвані з петель двері, серп, що стирчить у стрісі.
— Моя хата, — прошепотів Клюсик і, мовби не бачачи нічого, переступив перелаз. Розводячи бур’яни руками, повільно йшов до хати. Перечепився об щось і мало не впав. Інстинктивно вихопив шаблю й рубонув, мов по гадюці. Рубонув — і більше не міг стримати ні руки, ні власного болю — рубав шаблею бур’яни направо й наліво, йдучи до могили, де лежав хтось із його роду, певне, мати.
Мовчки дивилися на Клюсика Йон та Джузеппе, Йован, Олександр і Петро. Олександр розумів: тут розігралася трагедія, одна з багатьох трагедій цього народу, до якого він зараз ішов. І цю трагедію принесли ті самі люди, над якими він, Ях’я, хоче царствувати. Не хоче він царствувати над катами, не хоче, щоб падали й на нього сльози Клюсика та його народу, сльози сербів і чорногорців, угрів та поляків, молдаван і болгарів, гай-гай, скільки народів може він назвати! Чи ж може бути янголом цар катів? Але хіба весь його народ, хіба всі османли — кати?
Свистіла Клюсикова шабля, рубаючи без розбору направо й наліво, і розумів Олександр, що якби зараз на шляху цієї шаблі стояли турецькі діти, турецькі жінки й діди — з усіх летіли б голови. І він, Олександр, що б він міг сказати Клюсикові в цю мить? Гримів дзвін, закликаючи до помсти. Кому мститися? Йому, Олександрові? Чи якимось турецьким немовлятам? За що? Адже не він це робив? Чому ж йому так боляче й так соромно?
Олександр спідлоба дивився на Клюсика, який стояв над могилою, і якесь вороже почуття до Тимоша кипіло в душі, наче не турки, а Клюсик був винен у всій цій трагедії. І знав же, що не так усе це, а…
Клюсик постояв над могилою, потім, утерши рукавом сльози, мовчки пішов у хату. Відсунув двері, що висіли на одній петлі, вони зарипіли…
Петро повільно зліз з коня, за ним те ж саме зробили усі і пішли в хату…
Клюсик поклав своїх товаришів спати в хаті, а сам цілу ніч ходив по селу. Він згадував батька й матір, згадував двох сестричок, яких не застав. На кладовищі за селом знайшов могилу батька. Цвяхом на хресті було випечено, коли батько помер, — два роки тому. Могил сестричок не було, отже, їх забрали в неволю.
Він не помітив, як стало сіріти надворі, а далі й розвиднятися. Вже коли стало сходити сонце, тоді ніби отямився. Знову озвався дзвін на церкві. Клюсик стояв на горі і добре чув, як скликає той дзвін усіх живих. Далеко по вранішньому степу лунають його звуки… Тиміш подумав: не треба дзвонити!
Щойно подумав, як побачив на обрії, на синьому заході, загін вершників. Вони не могли бачити Клюсика, бо він стояв між ними й сонцем, а Клюсик бачив усе і розумів: то татари. Можливо, ті, яких веде Гаспареоне…
Петро відчував, що сьогодні, мабуть, його останній день. У Клюсиковій хаті його зморив-таки сон, він тривав недовго, — всього дві чи три години за останні дві доби. Але перед світанням Петро прокинувся — щось шпигонуло в серце. Він зрозумів, що отруйна стріла продовжує свою дію, отрута входить все далі й далі в тіло. Голова була ясна, але тіло стало таким важким, що просто неможливо було піднятися. Плече горіло, наче облите окропом, уся ліва рука розпухла, опух перекинувся на груди й на спину, та навіть головою повернути було боляче й важко. Три дні — казав корчмар. Позавчора зранку Петра було поранено, сьогодні мине дві доби. Лишиться одна доба. Завтра Петро лежатиме, як колода, все тіло його розпухне, і не зможе він поворухнутися, — і тоді зупиниться й серце. А він так і не довіз Олександра хоча б до половини шляху від Дністра до Києва…
Світало… Хлопці спали, сопучи носами, за хатою паслися коні — Петро чув їхнє форкання.
Петрові не хотілося будити товаришів, але треба було негайно виїжджати. Дорога далека й важка, і треба якомога швидше відірватися від татар. Ще один день доброї їзди — і тоді можна вважати, що Олександр майже в безпеці: татари далеко від Дністра не підуть, хоч би як того Гаспареоне хотів…
— Вставайте, хлопці! — сказав голосно Петро. Чотири голови заворушилося. Спочатку підвівся Йован, за ним Джузеппе. Прокинулися Йон і Олександр…
— А Клюсик де?
«Ходить, напевне, по селу, — з досадою подумав Петро. — А треба ж їхати, і якомога швидше…»
Він розумів Клюсика: той вражений тим, що на місці рідних Ямок застав пустку. Але ж треба думати і про завдання Борецького.
Скрипник спробував устати, але не зміг. Усе тіло мов налилося свинцем. Він обережно спробував перевалитися на живіт, але зачепився плечем за стіну й охнув…
— Графе, — сказав він підкреслено спокійно, — підійди до мене, я маю щось сказати.
Олександр підійшов, на його обличчі був подив.
— Хлопці, вийдіть усі, у нас таємна розмова! — наказав Петро.
Джузеппе і Йован здивовано перезирнулись і мовчки вийшли. А Йон поглянув на посіріле обличчя Петра і сказав:
— Бадю Петря, вам погано? Так?
— Кому сказано вийти? — обернувся до хлопця Олександр. І коли молдаванин вийшов теж, запитав: — Що таке, Петре? Погано?
— Допоможи мені підвестися, — попросив Петро і засоромився свого безсилля. — Ти розумієш, от ніяк не можу… Тіло важке, і ніякої сили нема…
Олександр, намагаючись не показувати свого хвилювання, мовчки взяв Петра за поперек. Петро охнув, але наказав:
— Підіймай, підіймай!.. О, отак…
Руки й ноги були неслухняні. Руки безсило висіли, а ноги не хотіли стояти. Все тіло боліло, мов по ньому пробіг табун коней…
Напружуючись усім тілом, Петро обережно ступнув. Нога підігнулася, йому стало жарко від болю, що охопив геть усе тіло, але він устояв.
— Дай відпочити, — важко дихаючи, мовив Петро. І раптом: — А ти думав про те саме?
— Про те саме…
— Ну, і що?
— Нічого… Дещо придумав… Бити треба… Бити до ноги все їхнє військо, топити весь їхній флот, тільки так можна примусити їх відступити. Іншого шляху нема. І доки тяжко поранений звір зализуватиме рани, набиратися сили, щоб, як тільки полізе він ізнову, вдарити ще дужче…
— Ну, це ти від злості, від того, що побачив учора. А коли ти побачиш розгромлений Синоп чи Стамбул, то ти подумаєш навпаки?
— Потім будемо про це говорити… Ступни ще раз.
— Тримай мене, я ще ступну, — попросив Петро.
— Тримаю, тримаю…
Так вони дійшли від однієї стіни до другої. Потім Олександр зовсім відпустив Скрипника, і той, гнучись, мов поранений ведмідь, клишоного пішов по хаті.
— Ось так, — намагаючись усміхнутися, від чого сіпнулася ліва щока, мовив Олександр. — Походи трохи, розійдешся… А там і рукою поворуши, розжени кров. Тільки не поспішай, Авдиторе…
Петро зиркнув спідлоба на Олександра:
— Був Авдитор, та весь з’їздився… Наткнувся-таки на загибель свою…
— Ти наткнувся на мою загибель — стріла призначалася мені…
Петро промовчав, поволі ходячи по хаті. Він повинен розігнати кров, і тоді проживе ще добу. А там хто його знає? Може, й справді, знайдуть якусь ворожку чи шептуху, яка допоможе йому, Петрові, нарешті, доїхати до Києва.
Несподівано забамкав на церкві дзвін. Отже, прокинувся Балабай. Може, хоч цей дзвін примусить Клюсика згадати, що його чекає товариство…
— Клюсику! — загорлав Джузеппе за хатою. І знову: — Клюсику!
І здалеку почулося:
— Біжу!..
Він прибіг — засапаний, забрьоханий у вранішній росі й переляканий.
— Татари!
Всі переглянулися, не в силі сказати щось у відповідь.
— Скільки? — діловито запитав Скрипник. Він знову був тим Петром, до якого всі встигли звикнути в дорозі. Тільки рухи його були трохи повільніші, ніж звичайно, та ще по обличчю пішли червоні й білі плями. А голос той самий — твердий, рішучий і спокійний…
— Десятків зо два, — скоромовкою відповів Клюсик.
— Ясно… — Петро неквапливо пройшов по хаті. Потім повернувся до Йована: — Негайно заведи коней у повітку і будь при них, щоб вони не заіржали, як тут проїжджатимуть татари.
Йован кулею вилетів з хати.
Петро глянув на Джузеппе й графа:
— Ви перебіжіть у сусідську хату і тримайте під пістолями вулицю. Але першими не стріляти!.. Може, вони промчать по селу й нічого не помітять…
Подивився на Клюсика:
— Ми лишаємося з тобою тут. Набивай пістолі. Але, знову ж, щоб не бачили ні тебе, ні мене. Вони можуть спочатку вислати розвідників. Ми не повинні себе виказати…
Іще раз, уже швидше, пройшов по хаті. Глянув на Олександра і Джузеппе:
— Біжіть, та швидше! А ми тут з Клюсиком іще поговоримо…
Граф з італійцем вийшли. А хвилин за три Петро побачив, як на горі над селом з’явилося троє вершників. Вони якусь мить постояли, дивлячись униз, потім почали обережно спускатися в Ямки…
Тривожно зринав над селом у небо дзвін…
Балабай дзвонив собі й дзвонив, він не знав навіть, для чого все це робить. Отак звик з раннього рання до пізнього вечора бити молотом по ковадлу, тому й зараз приходив до церкви, як до кузні, щоб дзвоном металу розбудити село… Балабаєві здавалося, що коли він довго дзвонитиме, то повстають з могил його загиблі односельці, повернуться з неволі взяті в ясир ямчани і прийдуть до церкви, щоб, помолившись, починати нове життя.
Унизу почувся тупіт копит, але Павло Балабай навіть не звернув на те уваги. А потім згадав, що хтось тут уже їхав. Він підійшов до поручнів і звісив голову, щоб подивитися.
Внизу стояли коні. На одному з них сидів татарин. Він подивився на Балабая і кинув у нього арканом…
Балабай відхилився вбік, зашморг пролетів повз нього.
А сходами знизу, наближаючись, гримотіли чиїсь кроки…
Тривожно стало Клюсикові на серці. Дзвін ніби захлинувся й замовк. Ця тиша, що настала зненацька, гримнула у вухах, мов постріл.
Петро, завмерши біля вікна, напружено вдивлявся в вулицю. Він не бачив, як Клюсик по-кошачому нечутно вискочив надвір і принишк під тином…
— Сакраменто! — вилаявся в сусідській хаті Джузеппе, побачивши, що Клюсик з’явився надворі. — Що він надумав? — просичав італієць. — П’єтро ж казав, щоб…
— Тихо! — прошепотів Олександр і кивнув головою у бік церкви.
— Сакра… — і слово завмерло на губах Джузеппе.
Від церкви їхало троє татар, ведучи на аркані безрукого чоловіка. Аркан другим кінцем був прив’язаний до сідла середнього татарина, а ті татари, які по краях, їхали майже поряд з безруким чоловіком і по черзі шмагали його нагайками, підганяючи.
— Ти-хо, — прошепотів Олександр, цілячись в ординців з двох пістолів. Він не знав, що зробити, щоб виручити цього нещасного, такого ж, як і той, якого вони учора бачили в Сугаках… Що робити? Він, граф Олександр, претендент на турецький престол, майбутній вершитель доль мільйонів людей, не міг зараз допустити, щоб ось отут умирала людина… Але ж є наказ Петра: мовчати. Мовчати, хоч би там що було! Мовчати, бо тоді кінець усім.
Татари вже минали хату, в якій сиділи Олександр і Джузеппе, зараз вони пройдуть повз хату, де засіли Петро і Клюсик, і все буде тихо, і вони вб’ють цього нещасного, незнайомого йому, синові чужої землі, чоловіка… І вони всі мовчатимуть! П’ятеро мовчатимуть, бо берегтимуть життя шостого — Олександра. А шостий?
І Олександр вискочив у вікно. Ще мить — і він перестрибнув тин і вискочив на дорогу.
— Стійте! — вигукнув він.
Але ординці не оглянулися. Бо перед ними стояв Клюсик з двома пістолями в руках.
Татари зупинилися. Ні до якого бою вони не були готові, а цього безрукого потягли тільки для того, щоб прогнати його селом, зробити розвідку разом з розвагою, а тоді притягти його на аркані, звісно ж, уже мертвого, до ніг мурзи Ризи та отого баші в одязі фаранга…
— Ви чого оце, ненажери, каліку чіпаєте? — запитав Клюсик.
Вони не розуміли його мови, але втямили, про що він питав.
— Де моя мати? Де мої сестри? Де моя наречена? Де моє село? — закричав Тиміш. І гримнули два постріли.
Коні двох крайніх ординців піднялися ставма, скидаючи з себе уже неживих вершників. Той, що був з арканом, круто повернувши, кинувся назад. Олександр ледве встиг відскочити, щоб не втрапити під копита й шаблю татарина, його постріли пролунали запізно — ординець мчав уже вулицею, тягнучи за собою Балабая, який уже не схожий був на людину…
Пролунали ще два постріли. Спочатку впав ординець, а вслід за ним, перевернувшись через голову й жалібно заіржавши, впав кінь.
…Петро, понуро, по-ведмедячи міряючи кроками хату, мовчав. Мовчали всі. Тільки в кутку на чиємусь плащі хрипів, доходячи, Балабай. Аркан смикнув його надто сильно…
— Ну? — нарешті запитав Петро, люто зиркаючи в бік Олександра і Клюсика. — Ну? Врятували?
— Я не міг… — понуро відповів Олександр.
— А я, розумієш, міг! А я міг спокійно дивитися! — визвірився Скрипник.
— Петре, — діловим тоном перебив Йован. — Татари з’явилися з другого боку — ще на одній горі.
— Ось і захлопнулася пастка, — повільно промовив Петро. — Тепер нам залишається якнайдорожче продати голови… — Зітхнув, оглянув своїх товаришів. Потім підійшов до вікна, поглянув на гору. Сказав: — Кінець розмовам! Будемо битися! Все!
— Можна вийти біля водяного млина, — озвався Клюсик. — А я залишуся тут і битимусь, доки ви не вийдете з Ямок. Я їх затримаю на якийсь час…
— На який же ти час затримаєш? На дві хвилини? Чи на три?.. Красиво вмерти хочеш? Не вийде!
— Ніхто не хоче вмирати, — розсердився Клюсик. — І ти це краще за мене знаєш. Але я в своєму селі. Я знаю тут кожен завулок.
— Цить! — обірвав його Петро.
Проїхавши лісом, а потім болотом, пан Адамек значно скоротив собі шлях і наздогнав Марійку з Яремком неподалік від Ямок.
— Сто дяблув! — гукнув він замість привітання. — Я за вами женусь півдня й цілу ніч.
Марійка зиркнула на пана Адамка і всміхнулася тільки очима. Було добре, що поляк вирвався з халепи, він усе-таки і їм допоміг, але що робити з ним далі? Адже зараз, напевне, почне знову залицятися.
Але пан Адамек не залицявся, та й виглядав він далеко не хвацько. У крові, у саднах, неголений, волосся розкуйовджене, очі червоні…
— Куди їдете?
— На Ямки!
— А що — вони там?
— Гадаю, що там, — відповіла Марійка, поглянувши на Адамка.
— Це те безлюдне село?
— Воно…
— Тоді треба дивитися пильно, прошу панєнку. Татари не такі дурні, щоб не здогадатися, куди можуть заховатися втікачі.
З півгодини вони їхали степом, потім ускочили в невеликий байрак, а коли вже виїздили з нього, пан Адамек раптом різко зупинив коня:
— Далі не можна! Онде стоять.
Неподалік стояли вершники. То були татари…
— Але то не є всі, — мовив пан Адамек. — Я знаю. Вони розділилися на дві групи. Але то добже, що їх тут з півтора десятка. Ви будьте тут, у байраці, а я, прошем пробачення, зараз лечу на басурманів і рубаю їх.
— Чекайте! — схопила його за руку Марійка. — Треба подумати…
— Гиндик думав, та в помийниці втопився. Мені ще треба оддати борг Клюсикові. Я йому в карти програвся.
— Зачекайте, не говоріть так багато, — попросила Марійка.
— Я майже добу ні з ким не розмовляв. Знаєте, як то є тяжко? Відпустіть мою руку, вона хоче герцю!
— То буде не герць! Вони уб’ють вас. Вам потрібна підмога.
— Підмога? То б не завадило, але ж…
Пан Адамек ударив себе кулаком по лобі.
— Матка боска! То я є просто вар’ят! Таж тут неподалік — за години півтори доброї їзди — донські козаки на чолі з Петруніним. Я ж йому коня програв!
— Де він, той Петрунін? У якому селі?
— Або у Вербовому Яру, або в Комарівці…
— Яремку! — круто повернулася до свого меншого брата Марійка. — Треба скакати на Вербовий Яр… Якщо там не застанеш Петруніна, мчи на Комарівку! Скачи, тільки не попади в лабети татарам. І скажи козакам: хай негайно скачуть сюди, на допомогу нашим! Зрозумів?
— Скажи від імені самого пана Адамка Квятковського, що це його прохання й навіть наказ! — додав поляк.
— Сідай на мого коня, — мовила Марійка. — Він ніби не так притомився.
…Вона поцілувала брата, від чого хлопець почервонів, мов рак, потім, коли він повернув коня, щоб їхати, шмагонула по крупу коня поводом.
— А нам доведеться залишити коней тут і через оті кущі добиратися вниз пішки, — сказав пан Адамек.
— Як ви відгадали мою думку? — запитала Марійка, не спускаючи очей з Яремка, який мчав по видолинку.
— Намагаюсь вам сподобатися, — засміявся пан Адамек.
Спуск у Ямки — крутий. Пішки можна пройти в село з будь-якого боку. А от кінним татарам, які почуваються в своїй стихії тільки тоді, коли вони їдуть верхи, в Ямки можна вскочити лише дорогою, що переходила в головну й по суті єдину вулицю села.
Біля Балабаєвої хати стояла і його кузня. В кузні Клюсик знайшов невеличку гармату, а за кузнею — льох з двома діжками пороху. Певно, тоді, як татари нищили село, на льох вони не звернули уваги.
Тепер Клюсик подумав про те, що і гармата, і порох можуть їм дуже добре прислужитися. Після Скрипникового «Цить!» Тиміш мовив: «Не треба цитькати! Вислухай спочатку те, що я маю на думці!»
А думка у Клюсика була проста: він з Йоном, — якщо Йон згоден, — перебираються до Балабаєвої кузні, перетинають дорогу арканом, валять ординців на землю і б’ють по них з гармати. Тим часом Петро та інші його товариші добираються до водяного млина. У млині міцні камінні стіни, так що можна просидіти не один день.
— А далі? — запитав Петро.
— А далі вони знімуть облогу, — сказав Клюсик. — Сил у Гаспареоне не так багато… Ми перебили йому вже з добрий десяток вояків, та ще зараз трьох… А в нього було їх з п’ятдесят. Зараз у Гаспареоне вершників… ну, тридцять п’ять — тридцять сім. А нас шестеро. По шість на одного. Не так і багато.
…І от Клюсик та Йон чекають на татарський загін. У руці Тимоша димівся гніт, гармата націлена на дорогу — саме там вони поклали татарський аркан і присипали пилюкою. Клюсик розклав біля себе кілька заряджених пістолів, а Йона послав під дуба, куди виходив кінець аркана. Як тільки татари спустяться з гори і доскачуть до аркана, Йонові треба різко потягти цей волосяний мотуз на себе і втримати, хоч би там що. Ну, а все інше зробить Клюсик.
Татари щось зволікали, все ніяк не наважуючись напасти.
Нарешті Риза наказів спускатися, а сам з Гаспареоне та трьома вершниками лишився на горі і приготувався промчати за своїми вояками після того, як вони розправляться з гяурами.
Йон почув стукіт копит. Він виглянув з-за дуба й побачив, як, набираючи швидкості, з гори їдуть ординці. «Тільки б не зупинилися, тільки б летіли на повній швидкості!» — подумав він, дужче стиснувши в руках аркан.
Коли до нього лишилося якихось п’ять кроків, Йон схопився на ноги й потяг аркан на себе. Він навіть устиг забігти за дерево, і враз аркан різко здригнувся і смикнув молодого молдаванина.
Йон боляче ударився об стовбур, але аркана не випустив, почув перелякані крики людей, іржання коней, потім усе це перекрив постріл з гармати.
Аркан одразу ж ослаб, певне, його перебило гарматним пострілом. Йон схопився на ноги і побачив у пилюці місиво людських та кінських тіл.
Із хати вискочив чорний від кіптяви Клюсик і закричав:
— Нічого не видно! Я вгадав, чи ні?
— Майже, — відповів Йон і вихопився на дорогу.
Прямо на нього летів ординець. Зброї при хлопцеві не було, він кинувся вбік, шабля ординця просвистіла на волосинку від голови, і саме в цю мить гримнув постріл. Татарин промчав ще кілька кроків і звалився в пилюку. Це стріляв Клюсик.
За хвилину Тиміш та Йон були в кузні. Клюсик витер закривавлену шаблюку об шаровари і мовив:
— Ще десятьох недолічиться Гаспареоне! По чотири з половиною на кожного козака лишилося! Зовсім мало…
— Не зовсім, — відповів Йон.
— Слухай, хлопче, біжи зараз на вулицю та позабирай у вбитих зброю, яка є. А я тим часом знову наб’ю гармату.
— Бадя Петря сказали, щоб ми після бою бігли до млина.
— Почекає бадя Петря. Нічого з ним не станеться.
Кущами, наближаючись до млина, йшли Петро, Олександр, Джузеппе й Йован.
— О мадонна, — почувши гарматний постріл, прошепотів Джузеппе. — Може, я побіжу до них? Я ж умію стріляти.
Петро відповів:
— Клюсик обійдеться й без тебе… А от тут ти необхідний. Он бачиш?
До млина залишалося кроків з двісті. Туди ж спускалися з гори спішені татари. Треба було пробігти цю відстань якомога швидше, — щоб ординці не перестріляли Петра та його товаришів з луків.
— Джузеппе, швидше! — гукнув Петро і побіг перший.
Йому лише здавалося, що він біжить швидко. Насправді ж Петро, перевалюючись з боку на бік, ледве пересувався, аж стогнучи від болю. Біль іще можна якось пересклити, але чому ж такі неслухняні ноги?
— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, пробігаючи повз Петра.
Петро відчував, як у нього німіє лівий бік, як б’ється серце, як важко, нестерпно важко дихається. Хотілося впасти на землю — і хай буде, що буде.
Олександр зупинився. Потім побіг назад, до Петра, схопив його за праву руку і потягнув за собою.
— Пусти, — хрипів Петро. — Я доберуся сам.
Олександр не слухав. Петро різко смикнувся, і вони впали. Над головами просвистіло кілька стріл.
— От бач! — зашипів Петро. — Тікай тобі кажуть!
Попереду пролунали постріли. Це Йован та Джузеппе відганяли од млина татарів, які вже були за якихось сотню кроків.
Петро з допомогою Олександра підвівся і, хитаючись, побіг на постріли. Перед очима так миготіло, що він нічого не бачив.
І лиш через півгодини після того, як Петро й Олександр услід за Джузеппе й Йованом ускочили до млина й зачинили за собою важкі дерев’яні двері, Петрові стало трохи краще бачити. Він поволеньки ходив попід стінами, білими від борошна, яке тут колись мололи, відпочивав. Знав: якщо він зараз ляже, то більше не встане. Йован і Джузеппе діловито набивали пістолі, готували заряди, щоб, коли знову спалахне бій, можна було порівняно швидко перезаряджати зброю.
Джузеппе розповідав небилицю, як колись в Алжірі він воював з воїнами якогось бея.
— Їх було з півсотні. Вони мене застукали під дубом. Ні, під пальмою. А може, під кедром. Ні, таки під пальмою. І лізуть з усіх боків. А я відбиваюсь. Аж тут чую: муедзин на мінареті кричить, що пора молитися. Попадали воїни на землю, моляться. А я виліз на пальму. Аж нагору, до листя та горіхів. Сиджу, чекаю… Закінчилася молитва, бачу — лізуть. І всі — під дерево. Я клацнув пістолем і кинув його вниз. Поки він летів, порох догорів, пістоль унизу як бабахне! Ну, басурмани одразу ж на той постріл цілу хмару стріл. Ну, і…
— Що? Постріляли один одного? — не повірив Йован.
— Усі… Мені дуже важко було злазити з пальми, але я зліз. І от я тут…
— Досить брехати, — скривившись, мовив Петро. — Онде знову лізуть.
Гаспареоне, після того, як з’єднались обидва татарські загони, — загін Кадира й те, що лишилося від загону Ризи, наказав:
— Млин тримати під обстрілом, не спускати з нього очей. А тим, що з гарматою, зайти з тилу…
Шестеро ординців, обходячи хату за хатою, почали підбиратися до кузні Балабая з боку городів…
Клюсик, зайнятий набиванням гармати, постеріг небезпеку лише тоді, коли почув постріл Йона і його крик. Обернувся і побачив, що Йон стоїть біля вікна, а з його спини стирчать наконечники стріл. Іще побачив, як зачервонілася на молдаванинові пробита в цих місцях сорочка. У вікно намагалися влізти ординці, а Йон, втрачаючи останні сили, хрипів Клюсикові:
— Стріляй! У спину стріляй!
— Падай! — гукнув Клюсик.
Але Йон не падав назад, а перехилився вперед.
І тоді Клюсик підніс гнота до гармати, націленої просто в Йона та у вікно з трьома ординцями… Гримнуло.
Тиміш із шаблею вибіг на вулицю. З вікна валив дим. Двоє вцілілих татар, очманілі від вибуху, кинулися навтьоки.
Тиміш повернувся до кузні. Під вікном лежав Йон. Очі були розплющені, вуста всміхалися, ніби Йон казав: «Будеш, Клюсику, в моїй Миндрі, скажеш, що ми з тобою вбили удвох чотирнадцять басурманів. А ще скажеш, що Йон Кодряну недаремно жив на світі, і кращої смерті, ніж на трупах ворогів, він собі ніколи й не бажав».
Від водяного млина долинали постріли.
Постріли з млина були нечастими, бо Петро наказав берегти порох і кулі.
— Ну, потроху то й потроху! — згодився Джузеппе. — У нас мало пороху, а в басурманів людей. Побачимо, чий запас скінчиться раніше…
Щойно долинув другий вибух з того краю села, де лишилися Йон і Клюсик. Всі завмерли, чекаючи пострілів з пістолів — це б дало знати, що Клюсик та його товариші іще живі. Але пострілів не було.
— Що ж, будемо одбиватись у млині, — похмуро мовив Скрипник. — Тепер вони кинуться на нас усіма силами, що лишилися…
Глянув на Олександра стомленими очима і сказав:
— Бери два пістолі, графе… Я знову щось погано бачу.
— Слухай, Петре, — похмуро мовив Олександр. — Може, я вийду до цих вояків і скажу кілька слів? Скажу: я — султан Ях’я. Скажу, що зроблю так, аби їм ніколи не доводилося умирати. Скажу, що моє правління буде добою спокою! Скажу, що забороню війни.
— Якщо вони дослухають до кінця, — із зусиллям видушив Петро, — то уб’ють тебе… А голову привезуть у Стамбул…
— Але ж я пропоную мир! Що може бути краще, ніж мир?
— Для кого краще? — обернувся Йован. — Мій маленький край знав стільки воєн та напастей лише за те, що хотів миру… Ми, чорногорці, виявляється, комусь заважаємо вже тим, що ходимо в свою церкву, оремо землю, одружуємося, народжуємо дітей і виховуємо онуків… А ти кажеш про мир… Не потрібний їм мир. Вони живуть з війни. І коли ти їм скажеш про мир, вони закричать: «Божевільний!..» Вони живуть з полювання. Тільки не на звіря, а на людей… А ти їм — про мир!..
І Йован вистрілив у якогось із воїнів Кадира.
— Отак! — задоволено сказав він. — Щоб був мир, треба спочатку дуже сильно бити їх по руках та головах. І коли в них усе болітиме, до останньої кісточки, тоді вони почнуть думати. Тоді й вони додумаються, що потрібен мир, що потрібно переходити від полювання до того, щоб орати землю і трудитися в поті лиця свого…
А пан Адамек з Марійкою пробиралися серед кущів. Дівчина — з двома пістолями, пан Адамек — з пістолем, шаблею та торбою з харчами.
— Може, дочекалися б темряви? — запитав пан Адамек, коли вони прилягли за кущем, звідки добре видно було татарів, які підбиралися до млина.
— Йому зараз дуже погано… Я мушу бути біля нього.
— У мене серце обливається кров’ю, коли ви до речі й не до речі говорите про пана Петра.
— Його поранено отруйною стрілою. Йому погано! — скрикнула Марійка. — Він може не дожити до вечора!
— А, стріла — то кепсько. Пробачте мені. Я засліплений вами і тому думаю тільки про свій інтерес. Але коли так, то будемо поспішати… Тільки, холеро ясна, як?
Гаспареоне стояв на кручі неподалік греблі й спостерігав за боєм. Біля нього сидів на коні Кадир і, пощипуючи борідку, похмуро дивився на те, що відбувається навколо. Кадир думав…
З того боку, де нещодавно гримнуло вдруге з гармати, мчали два вершники. «Напевне, везуть, нарешті, добру новину, — подумав Гаспареоне. — Може, вони саме там, біля гармати, піймали Ях’ю?»
Та вершники принесли вість про те, що майже всі їхні воїни полягли під вогнем гармати, тільки двоє їх лишилося, і вони не знають, що робити далі. Здається, одного гяура вбито…
Гаспареоне вихопив шаблюку, щоб зняти голови цих боягузів, та Кадир, навіть не дивлячись у бік головного агента таємної дефтерхани, вибив зброю з руки баші в одязі фаранга.
— Я й так маю мало людей, — відрізав він.
— Так нехай вони йдуть на оті мури! — закипів Гаспареоне. — Мені не потрібні їхні голови! Мені потрібна голова самозванця Ях’ї!
— Там стріляють, — лаконічно повідомив Кадир.
— От нехай оці два боягузи й біжать через греблю! П’ятдесят кроків під кулями, а далі… А далі гяури їх не зможуть влучити, там не прострілюється.
Кадир підкликав до себе двох вершників і наказав мчати через греблю, а там лізти на дах млина і розбирати покрівлю, щоб зав’язати бій всередині.
Вершники підкорились. Ось їхні коні спустилися з кручі. У млині — тиша. Ось вони уже помчали греблею. Пролунало кілька пострілів. «Ну, а що я казав?» — подумав сеньйор Гаспареоне.
Ось уже вершники у мертвому просторі.
Кадир дав наказ приготуватися до атаки на млин. Татари висунулися з-за каміння, готові кинутися в бій. Ще якась хвилина — і почнеться!
Та саме в цю мить, коли обидва вершники, залишивши своїх коней, вилізли на покрівлю млина, пролунали один за одним три постріли. І ординці покотилися вниз.
— Тьфу! — розлютився Кадир. — Це хто сказав, що не прострілюється?
— Це стріляли не з млина, — збентежено відповів Гаспареоне.
— Вельмишановний баші! — гукнув Кадир, бризкаючи слиною. — То скільки ж їх тут, отих ваших гяурів? Четверо чи сорок? На Турлі — вони, біля церкви — вони, у млині — вони, в кущах — вони! Я втрачаю своїх людей, але поки що біля моїх ніг — жодної гяурської голови!
Кадир обернувся до своїх воїнів і довго протяжно вилаявся по-татарськи. А під кінець наказав:
— Атака скасовується!
— Ти що? — здивувався Гаспареоне.
— Нічого! Треба думати… Інакше тут усі поляжуть.
— Гей, ви, гяури! — почувся крик знадвору. — Припиніть стрілянину! Будемо розмовляти!
— Які ще можуть бути розмови? — сплюнув убік Йован.
— Гей, гяури! Хай вийде людина від вас і порозмовляє з нами! — знову почулося знадвору.
— Я з ними не говоритиму! — відрізав Йован. — Я з ними говоритиму тільки з пістоля.
— Я говоритиму! — мовив Петро і з зусиллям відірвався од стіни.
— Вони вб’ють тебе!
— Не вб’ють, — заперечливо мотнув головою Петро. — Тільки тримайте їх на прицілі. Якщо вони хочуть переговорів, значить, у них кепські справи. — І до Йована: — Гукни, щоб їхня людина вийшла до каменю, що кроків за п’ятдесят від млина — ми згодні поговорити!
За кілька хвилин біля каменю стояв сеньйор Гаспареоне.
— Тримайте його на прицілі з двох боків, — наказав Петро.
Йован і Джузеппе націлилися з пістолів, а Петро, з допомогою Олександра відчинивши двері, вийшов назовні.
Йти було важко — не тому, що страшно підставляти груди під стрілу, а тому, що боліло все тіло й хитало, мов п’яного.
Не доходячи кільканадцяти кроків, Скрипник зупинився і глухо спитав:
— Ну? Чого треба?
— Мені треба одного чоловіка з вашого загону, — відповів сеньйор Гаспареоне. — Він однак ось-ось умре… Дасте мені його живого — матимете життя і золото.
— Так кого ж вам треба?
— Султана Ях’ю.
— Не знаю такого.
— Ви все знаєте… Гаразд, хай буде інакше: мені потрібен граф Олександр Чорногорський, так по-вашому?
— Ще що треба?
— Більше нічого. Ви нам — Ях’ю, ми вам — життя!
— Багато просиш — мало даєш, Кемалю Сусе!
— Я не знаю ніякого Суса.
— Зате я знаю, — упевнено відповів Скрипник. — Я тобі пропоную інше: забирайся звідси, та швидше, тоді житимеш рік чи два, поки не потрапиш мені до рук!
— Він поранений отруєною стрілою, як Сагайдачний. Йому не жити! Ти що — хочеш привезти в Київ його труп? Навіщо?
— Ніхто в нас не поранений, усі цілі, а от у тебе дві третини вояків уже мертві.
— Мені корчмар Лейба сказав, що Ях’я поранений!
— І ти послухав?
— Через півгодини прийде підмога, і тоді інакше поговоримо!
— Не буде підмоги, — упевнено сказав Петро.
— Чому так думаєш?
— Лейба сказав…
І, повернувшись спиною до Гаспареоне, Петро повільно пішов до млина. Щось йому той шпигун іще кричав, але Петро не чув, думаючи тільки про одне: «Дійти, дійти…»
Він уже доходив до млина, коли відчув: падає… Його підхопили чиїсь руки. Це була Марійка, яка вискочила з-за млина.
— Ага! Це ти здихаєш від стріли! — зареготав сеньйор Гаспареоне. І враз замовк: просто на нього з двома пістолями йшов пан Адамек.
— Стріляйте! — несамовито вигукнув сеньйор Гаспареоне.
Засвистіли стріли, і пан Адамек упав, обливаючись кров’ю. Гаспареоне ще хотів підбігти до нього, щоб добити, та раптом почув крик Кадира:
— Касапчі!
Так, це були «касапчі» — росіяни! Це мчали на прудких конях донські козаки Єфтимія Петруніна, і поряд з отаманом скакав на коні Яремко Ціпурина.
Татари кинулися врозсип, вони дерлися на кручу — до своїх коней, та козаки були вже близько. Вже гула земля під копитами дончаків, і знали ординці, що врятуватися не вдасться.
Тоді просто з кручі стрибнув Кадир і підхопив на коня сеньйора Гаспареоне. Він полишив і своїх воїнів, і мурзу Ризу, якому через хвилину козаки знесуть голову, але кинувся рятувати сеньйора в одязі фаранга.
Його прудконогий кінь прогримів копитами по греблі, вихопився на круту гору і помчав у степ, несучи на собі двох вершників.
За півгодини коневі полегшає — на його спині їхатиме лише один вершник: сеньйор Гаспареоне, оговтавшись після першого переляку, тихцем вийме ножа і зажене Кадирові в спину. А сам рушить до Дністра, щоб шукати собі нових воїнів чи спільників — завдання таємної дефтерхани Баба-Алі треба виконувати. Інакше — голова з пліч.
…Чомусь ніяк не втікає з серця один спогад. Уже навіть здається, ніби все оте вигадалося, а проте мімарові Мусі воно видиться, мов наяву. От і сьогодні прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата і став з мулярами на риштовання.
Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере в неї цеглину, випалену за староруським способом, правою тримає черпачок у формі березового листу з розчином, намащує камінь і акуратно кладе…
Вже осінь, а сонце пригріває. Вже й спас давно минув, а все одно тепло. От же людська пам’ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а мимоволі згадуються і Великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята твоєї вітчизни.
Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — істина? І для всього світу — одна є істина. Невже ти не розумієш, що це треба ще й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче, прагне, благає дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари господньої, не захотіли видрукувати її? Тепер сія книга лежить за тридев’ять земель од України…
Якщо підвести голову й окинути оком увесь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Це диво постане, як виклик небесам. Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир-бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано запитав: «А не впаде?» — «Ч-числа к-кажуть, що н-ні», — одповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир-бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, якщо не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» Аллах Мусі нічого не підказував, усе, що треба, підказував йому розум. «Аллах зі мною числами й лініями говорить, а з тобою, о славний Надир-бею, як?» — Надир-бей не знайшов, що відповісти. Замовк на кілька хвилин. І лиш по тому, погладивши свою мовби відпрасовану бороду, відповів: «Оскільки числа вигадав аллах і наділив кожне число й лінію своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах та лініях? Що скажеш, мімаре Мусо?» — «Н-намагаюся. І дещо м-можу».
Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як завзято працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.
І враз Муса мов закляк. Став, випростався, камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.
Знову згадалося…
…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчина-вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та й дивиться у небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…
Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних мурах зведених ними ж будівель. І все ж він шукав це ймення. Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Поміж ліній, які ніби нічого не значили, раптом запліталася гілочка по-арабськи написаного слова. Муса обійшов тую мечеть не один раз, докладно вивчив кожен візерунок, але слів не побачив. Було кілька плиток, узор на яких незначно, але все ж різнився од усталених на інших плитках ліній. Він узявся перемальовувати візерунки на папір. І несподівано збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в’язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо — навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати.
Хто він був, отой зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть турецького його імені немає. Наче не було зодчого…
Кілька днів тому Муса у своїх справах знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.
— Гяур клятий хотів осквернити дім аллаха, — у відповідь прошипів вусатий ода-баші. — Та я прочитав його собаче ім’я.
— Що ж то за ім’я? — здригнувшись, запитав мімар Муса.
— Я одразу ж його забув… Ми розбили на друзки оті погані плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.
— Що ж там буде написано? Яке ім’я?
— Мімар Амурат з Адріанополя.
— А ч-чи мож-жна — отак? Адже н-ніяких імен н-не велено лишати на мечетях?
— Вам — не велено, а нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра — тюрка Амурата з Адріанополя.
— Але ж Д-димитрій з Переяслава д-думав про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться якомусь яничарові.
— Цить! — засичав ода-баші. — Звідки тобі відоме це ім’я? Ти що — теж урус?
— Як і ти, — спокійно одповів мімар Муса.
— Але чому ж ти, прочитавши раніше за мене, не розбив оте ім’я? Чому?
— Я сам мімар, і дбаю про своє ім’я, — відповів Муса. — Не х-хочу, щоб зникло воно в безвісті… А до того ж аллах сто літ терпів ім’я Димитрія з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…
…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси й покотився униз.
— Чия то псяча лапа камені жбурляє? — зарепетував хтось по-польськи.
— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.
— А мені все одно — чи комар чи мімар! — вилаявся поляк. — Як не може каменя втримати — чого лізе на будову?
— Майстре Болеславе, — отямившись від оціпеніння, озвався мімар Муса, — я прошу в тебе пробачення. Рука стомилася.
— Стомилася, стомилася! А якби вбив?
— Ну і вбив би, — несподівано розлютившись, відрізав мімар.
Майстер Болеслав замовк. Мімар Муса ніколи не бував ще такий лютий.
— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп’яка-подавальника з рудим пушком на верхній губі, промовив Муса. Подавальник набурмосений, опустивши очі, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та враз охолов. Що з тобою, Мусію-Мусо?
А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім’я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім’я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубійко з Москви?
Мімаре Мусо, а що з твого імені? Мімар Синан збудував мечеть Сулейманіє — це так… Ти, мімаре Мусо, знаєш і шануєш це славетне ім’я, що носив його грек… А що знають про Синана ось оті, що йдуть молитися у вибудувану ним мечеть? Нічого! А що вони про тебе знатимуть? Теж нічого!
І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода-баші. «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там слов’янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни.
Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув притихлих будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.
…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому звів собори під небо? І ті здивовано й побожно глядять на люд із вись-висот, піднявши брови, мов боги, що на іконах візантійських?..
— Але то — батьківщина! То — для рідного краю! Хай навіть ім’я твоє загубиться навіки, але є край, є батьківщина, є Русь, яка вбирає в себе всі імена!
Зупинився. Чого б то? Від думок? Ніби почув знайомий голос. Спиридон?
Але ж Спиридон сидить у нього вдома, поранений. Йому треба одужати, а вже потім щось придумувати, що робити далі.
Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, у розчині будівельному. Підійшов до калюжі, почав їх мити.
По другий бік калюжі стояв плямистий пес, що хлебтав червоним, мов яничарське знамено, язиком каламутну воду… Переїв якихось кендюхів десь на вулиці, тепер намагається втамувати спрагу.
У кожного своя справа, і в кожного — своя спрага. Хто хоче води з калюжі, хто спрагне Істини з великої літери…
Мімар Муса вимив руки, поправив свій забруднений халат, помацав чалму на голові — чи не збилася, провів вологими руками по обличчю.
Руки псятиною не пахли, хоч собака продовжував хлебтати з калюжі, наче йому хотілося випити всю воду…
Цей ліс тягся уздовж, розпросторювався вшир, переступаючи через ріки та річечки, і соколам, що ширяли над ним, він видавався безкраїм морем з острівцями полів, з піщаними виспами нечисленних сіл та містечок… Дороги губилися між пишними деревами і визирали з хащів тільки тоді, коли ліс опадав. Але соколи цього не бачили, в цей час вони були в далеких, чужих краях, і десь під гарячим сонцем вони мріяли про свої краї, про своє зелене море, якому — ні кінця, ні краю.
Марійка любила свій ліс, любила за будь-якої пори, і коли вона ходила в ньому, їй весь час здавалося, ніби він дивиться на неї зусібіч своїми очима, невидними нікому, тільки їй. Дівчині здавалося: вона знає, про що думає оця сосна, за чим тужить береза, які казки згадує папороть… І це була не вигадка, їй справді здавалося, що вона знає. Знала вона, чого хворіє те чи інше дерево, відчувала навіть, коли воно помре. І їй тоді було так шкода дерева, що вона аж плакала…
А то, коли вже вона стала велика, підійшла до старої верби навесні й почула: хоче вмирати стара деревина, та сама, під якою вона стільки разів сиділа, слухала її шепотіння, що переходило в дивну, тільки їй зрозумілу музику, і так стало Марійці шкода це дерево, що вона почала обіймати стовбур, тулитися до пониклих гілляк, на яких ніяк не хотіли розпускатися бруньки. А колись же вибухали найраніше! Марійка і сама не знала, чому вона так просила стару деревину не вмирати. Здавалось їй: як умре верба, то й у ній, Марійці, щось умре дороге й світле. Дівчина довго сиділа під деревом, розповідала казки, півголосом співала пісні, а потім і задрімала… А коли прокинулася — побачила у вранішній півтемряві, як набубнявіли бруньки, як висипали сережки на старій деревині.
От і зараз Марійка не хоче, щоб умирали Петро і пан Адамек. Вони лежали, непритомні, у хатині посеред лісу, а дівчина припадала то до одного, то до другого, намагаючись викликати в їхніх тілах оту дивну силу, яка не дасть їм померти. Лікувати Марійка вміла — ще від прабаби навчилася, і якщо пан Адамек лежатиме спокійно та не позриває завоїв з ран, він виживе. З Петром гірше. Точить його татарська отрута, а чим проти неї діяти, поки що не знає ніхто ні в Києві, ні у Фастові, ні у Лозовиках…
Їх везли з Ямок цілий день. Загнали двох татарських коней, доки добралися в цей ліс, у Марійчину хатину. А далі три вершники поїхали, бо дуже спішно треба бути їм у Києві, пообіцявши за тиждень прибути сюди й привезти ліки, якщо їх можна буде хоч десь дістати.
Марійка ходила лісом, шукала зілля, щоб вилікувати Петра, а ліс мовчав. Він сказав би їй, якби знав, а то й ліс не знав. Дівчина варила відомі поки що їй трави і відчувала: ні, це не допоможе. І тоді вона сідала біля Петра і уявляла, як її саму точить хвороба, і напружувала всю свою волю, наче підказувала своєму серцю: стукай, стукай! І Петрове серце стукало, бо так наказувало Марійчине серце. Здавалося тоді дівчині, що якась частка її здоров’я по краплині переходить у його безсиле зараз серце.
Так минала ніч, він іще жив, і ота зміюча отрута ще гризла його життя, ще ніяк не могла дістатися до серця.
Якось під ранок вона раптом подумала: «А чого ж я змій-трави не спробувала?»
Вона схопилася від Петра і вискочила в ліс. Було ще темно, та вона не зважала, було їй холодно, та й холоду не відчувала. Марійка бігла до урочища, де росла змій-трава.
А коли повернулася, то побачила, що на неї дивиться пан Адамек. Вона глянула туди, куди вказував поглядом поляк, і захиталася від болю та страху: Петро лежав, вишкіривши зуби і, здавалося, не дихав! Вона кинулася до нього, розсипаючи по долівці змій-траву, упала біля нього і, ридаючи, почула, що він ще дихає. Вона чула, як важко, глухо, з зусиллям стукало його серце.
Пан Адамек подивився на Марійку та Петра, а далі заплющив очі, бо отямився він тільки на кілька митей, і то тоді, як почув, що в хаті стало страшно тихо — так тихо буває лише тоді, коли спиняється чийсь подих і замовкає серце… У пана Адамка заплющилися очі, і він знову почав марити…
Марійка вдалася у свою прабабу, яку на селі поважали й трохи побоювалися, бо здавалося людям, що знається вона з нечистою силою. Та коли траплялася біда, коли хтось так захворював, що вже, як кажуть, тільки попа клич, — тоді кликали не попа, а Марійчину прабабу. І так виходило, що вона тільки було дасть якогось зілля, і людина піднімається на ноги, і живе, і працює, і радіє світові.
Від прабаби Марійка перейняла те все. Нікому зла не робила. Бігла зціляти кожного, хто занедужає, бо зналася і на травах, і на зіллі, і на дивних, незрозумілих словах-казаннях. Тільки графа Лозовицького Болеслава лікувати не схотіла, коли в того після якогось переїдання заболів живіт. Болеслав Лозовицький залишився жити, хоч цілий тиждень верещав у своєму замкові, мов порося. Та коли одужав, почав переслідувати сім’ю Ціпурин; через те Марійка з Яремком торік і поїхали до діда Никодима аж на Дністер, та й там не зазнали щастя.
…Петро зараз бореться зі смертю, а смерть не відступає, чигає за плечима… І Йон загинув, і пан Адамек лежить, мов колода, та й Клюсикові руку прострелило. Але з Тимошем нічого не станеться, бо він, як та кицька: що не скоїться, все ’дно загоїться!
Петро пережив цю ніч, четверту ніч після поранення отруєною стрілою, і тепер Марійка варила йому напій із змій-трави, і було в неї переконання, що він таки житиме. Марійка ще з дитинства навчилася розрізняти, де трава добра, а де недобра, вона мовби чула шепіт кожної травинки: «Бери мене, я допоможу». Чи: «Не бери мене, я зла трава для тебе, зірви мене не зараз, а тоді, коли все зло в мені засне…» От і зараз їй і ліс, і сама змій-трава мовби прошепотіли: «Бери мене, я врятую твого судженого!»
Судженого! Та чи думала Марійка про те, що оцей ведмідькуватий чоловік не першої молодості може стати її судженим? Та й некрасивий він, цей бурлака, який у маренні все щось вигукував незрозумілою мовою — чи то по-турецьки, чи по-італійськи, чи ще по-якомусь. Тільки хіба на красу зважають, коли люблять?
Марійка варила напій із змій-трави, а сама все вслухалася навіть на відстані, як він дихає. Дихав він важко, певне, і серце билося тихо, тому Марійка не могла вискочити з хатини в село, щоб принести панові Адамку оковитої — той би, вихиливши дві-три пляшки, заснув знову, а рани ж уві сні гояться втричі швидше. Але вона боялася: якщо вискочить, у Петра спиниться серце, — і тоді вже ніщо не допоможе.
А Петрові на грані життя і смерті все виділася дальня дорога через степи й гори. Ця дорога вела з України в Туреччину, а з Туреччини в Чорногорію, а звідти в італійську землю, а далі — у Францію, де він учився, та не став ученим, бо не до того було, коли рідний край спливав у сльозах, а став Авдитором — таємним агентом козаків, який мусив узнавати всі таємниці ворога.
Зараз Петрові виділося, як він, ще юний, блукав по світах і приходив до думки, що треба віддати життя боротьбі з Османською імперією, яка хоче поневолити весь світ. Уперше така думка прийшла йому в голову, коли він навчався у яничарській школі. Він утік звідти й приєднався до повстанців Каландара, цього шаленого дервіша, який мріяв знищити все золото на землі, бо від нього, мовляв, усі біди людські. «Гяур?» — запитав Каландар-оглу, поглянувши Петрові в очі, і той ствердно, по-гяурському, кивнув головою, а не зателіпав нею в різні боки, як це роблять і чорногорці, й болгари. «Я тобі податок за це платитиму, тільки візьми до себе, — попросив тоді Петро. — Дивись, у тебе навіть цигани є, а в них же не віра, а тільки піввіри». Зареготав дервіш Каландар-оглу, повстанський доводця: «Не братиму я з тебе харадж[78], я не султанський чауш! Іди до нас, гяуре; якщо ти серцем добрий, то ти наш, а якщо в серці твоєму погань, то, навіть імамом будучи, ти — поганець, гірший за всіх гяурів!» Усю Анатолію обійшов разом з повстанцями Петро… А коли султанове військо придушило повстання Каландара-оглу, то Петро втік разом з дервішем до Персії, а звідти довго добирався до Чорногорії, де стрівся з сестрою Устею, а потім і з Олександром-Ях’єю…
Привиділося Петрові, ніби минули віки, в Сугаках народилося багато-багато нового люду, і весь той люд зовсім забув про те, що коїлося на цій землі: і про ріки крові, що тут лилися, і про одрубані голови й руки, і про десятки тисяч загнаних у неволю, проданих на базарах людей. І про отого Никодима, якому відрубали голову під яблунею, і про іншого Никодима, що мусив стати зрадником, аби вирятувати своїх онуків, і про того Тодора Трагіру в Сугаках, і про Балабая, яким за їхні дивні руки була однакова плата… О ні, цього не забути, цього не можна забувати й через сторіччя!
Петро відчув, як якась сила піднімає його важенну голову, і вперше за півтори доби розплющив очі. Спершу нічого не побачив, а далі — тільки дві чорно-зелені цятки на сірому тлі. Він ніяк не міг зрозуміти, що це дивиться на нього Марійка.
І тільки чув, як йому до вуст прикладають шершавий корець з якимось запахущим зіллям, від якого наморочиться в голові. Петро спробував ковтнути цієї гіркущої теплої води, ковтати не хотілося, все тіло йому зсудомило, і він знову поринув у марення, та крізь хвилі цього марення бачив дві чорно-зелені цятки у всесвіті й голос: «Пий, Петре, пий, любий, пий гірке, бо треба жити…»
Мабуть, Петрові недаремно привиділися Сугаки і чорноока Галя… Бо саме того дня згадався і їй отой чудний дядько, який пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився… Напевне, глибоко нещаслива людина. Немовби рана якась пекла його серце й тіло. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінького рідного чи бодай знайомого не зустріти…
Галя йшла битим шляхом. Власне, колись тут був битий шлях, а зараз він густо поріс травою, бо давно вже ним ніхто не їздив, а тільки зрідка проходив який подорожній, чи проїздив вершник. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже дрібний передосінній дощик. Прискорила крок — біля старого-престарого береста у степу чекає на неї менший братик Олелько, який разом з дідом пасе худобу.
У горщику бовтається борщ, смачно пахне.
Берест стоїть-бовваніє посеред степу. Скільки живуть сугачани, стільки й знають його. Старий як світ.
Берест стоїть-бовваніє, а кроків отак за тисячу од нього — кам’яна могила. Скрипчина могила — так кажуть на селі. Щодня туди безрукий каміння носить… Кажуть, що ото він за тридцять літ стільки наносив. А якийсь чоловік з сусіднього села їхав возом і побачив ту могилу. Взяв та й наклав повен віз того каміння — хату мурувати надумав, — аж тут налетіла гроза, громом ударило з неба, налякало коней, та й понесли вони його з возом і камінням по ярках-вибалках. Убило дядька тим камінням, тільки перелякані коні примчали вночі на дядькове дворище, та й попадали бездиханні; вискочила жінка та як закричить: повен віз людських черепів скалиться зубами на неї!.. Аж удень побачили люди, що то — біле каміння із Скрипчиної могили, а під тим камінням, лежить на возі вбитий отой чоловік, що надумав з нього мурувати нову хату…
Під берестом чомусь не видно нікого. Може, Олелько з дідом погнали худобу в балку?
На білій кам’яній могилі з’явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, підскакувала, мов у якомусь танку.
«Бідний, нещасний», — подумалося Галі, і знову згадався отой дивний дядько, який пив у неї воду. Він дивився на неї сумними очима і розповідав про чоловіка, котрий був чудовим богомазом, а став безруким дурником. О світку мій!
Той, що танцював на білій могилі, раптом зник. Але ні, він вигулькнув з-за кущика й біжить назустріч.
Злегенька подув вітерець — і Галя почула якусь дивну мелодію. Й одразу збагнула: то співає-виграває схована під білим камінням скрипка діда Савки.
— Г-г-и-и! — почулося здаля. Дівчина з досадою відмахнулася рукою на крик безрукого чоловіка, вслухаючись у незбагненно-чарівну музику, що долинала з білої могили.
— Г-г-и-и! — не вгавав безрукий.
І Галя мимоволі поглянула туди, куди показував своїми обрубками чоловік. З балки виїздили якісь вершники, йшли якісь люди пішаницею. Хто б то міг бути?
Її серце тривожно затіпалося.
— А-а-а-а! — волав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й біжучи назустріч Галі.
Галя не могла зрушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, який біг до неї й несамовито кричав, на вершників, що летіли просто на неї.
Безрукий богомаз повернувся до дівчини спиною й підняв над головою обрубки рук.
— А-а-а-а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з-під копит сиву пилюку.
Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв’язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі…
Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залізо, рук турка, але ніщо не допомагало.
Лежав на землі зомлілий від удару кабзою шаблі по голові Тодор Трагіра. На нього ніхто не дивився — дивилися на дівчину, яку ода-баші Селім, тримаючи на руках, ніс до свого коня.
Це була та сама яничарська орта, з якою стрівся позавчора сеньйор Гаспареоне. Орта не захотіла ганятися за якимись там козаками, навіщо їй вони? Інша річ — наловити полонянок, відібрати найкращих на продаж. І голови будуть цілі, і в калитках буде не порожньо. А джасус в одязі фаранга нехай вирішує свої справи, як хоче!
Тут ось у Селіма інший клопіт: як угамувати оцю красиву, але ж до біса й вередливу гяурку! Одбивається, дряпається, кусається, кричить, мов навіжена.
Дурна ж ти, дурна! З твоєю красою — і плакати. Та за кого б ти заміж вийшла в своєму селі? За недоумка, як отой безрукий, якого жалко було навіть рубати? А будеш в Османії, поталанити може — й султаншею станеш.
Галя відбивалася, плювалася в обличчя блакитноокому туркові, але він був дужий і невблаганний.
Йому на допомогу прибігло ще кілька яничарів. Вони зв’язали, оповили-перетягнули мотузками геть усе її тіло.
Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари піднімають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивий, якби не був турком. Він навіть чимось скидався на того чоловіка, про якого Галя згадала сьогодні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямкою над правою бровою.
Вона подивилася туркові просто в вічі й крикнула:
— Пусти мене, кьопек!
Турок не розсердився, а засміявся.
Вона ухитрилася навіть плюнути йому в оті безсоромні блакитні очі, в оті чужі, ворожі, турецькі очі, а він закрив їй рота важкою, шорсткою долонею.
Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної басурманської крові, а ще за мить рот їй було запхано якоюсь ганчіркою.
Вона почала задихатися. Але терпіла… «Добре, добре, я задихнуся зараз, я вмру, але вашою не буду, не буду, не буду!»
Турок вийняв кляп з її рота. Галю так занудило, що вона закашлялася, здригаючись всім тілом, з очей бризнули сльози, все обличчя горіло, мов обжалене кропивою. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З руки його текла кров.
Він перевернув її обличчям донизу. І знову дорога заскакала перед її очима.
Останнє, що вона побачила, — ліс кінських ніг і далеко в степу безрукий Тодор Трагіра, який через силу підвівся з землі і, хитаючись, зашпортуючись, падаючи й знову піднімаючись, побіг услід за кіньми, мов тягли його на аркані…
Біг, біг, аж доки знову не впав…
На шостий день мандрів од Дністра подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано-вранці виїхали до преславного города Києва.
Навіть коні, яких добре-таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось-ось кінець путі.
Їхали вони битим шляхом п’ятеро вряд, і коненята весело їх несли, і кожному вершникові хотілося співати.
А Джузеппе оповідав свою чергову побрехеньку.
— Одна вельми вродлива сеньйора — не будемо називати її ім’я, бо це зачіпає й мою фамільну гордість! — закохалася в одного красивого сеньйора, що вмів дуже добре стріляти, оповідати правдиві історії й був… ну, як вам про це сказати, добре-таки показним кавалером. І от трапилося так, що в одному запеклому бою цього кавалера було тяжко поранено басурманською кулею. Куля пробила славного кавалера наскрізь — слава богові, що не вирвала йому серця, бо тоді б не було про що розповідати!.. Славному сеньйорові було пробито груди! Майже ядром! І всі вже оплакували його безнадійну долю, бо він уже й не виявляв ознак життя… І от саме тоді з’явилася сеньйора… — не будемо торкатися її ім’я, бо це ім’я стосується моєї особистої біографії, шановні сеньйори! А в цієї сеньйори та був чоловік, який обсипав її діамантами, перлами й золотом. Ім’я цього вельми значного сеньйора я називати вам не буду, бо славне це ім’я не достойне того, щоби його носили на язиках…
Коні бігли по п’ятеро в ряд, і аж курилося за ними.
— Так про що ото я? — продовжував Джузеппе. — Ага! Про оту сеньйору! Так отож вона, довідавшись про страшне поранення славного кавалера, взяла його — власне, не його, а його понівечене тіло, без жодних ознак життя, — до свого палаццо… І поклала його на власне подружнє ліжко, і почала лікувати… І геть усі засоби лікування до нього вона застосувала, але ніщо не допомагало. І тоді вельми шановна сеньйора, перед красою якої схилялася вся Венеція, — та що Венеція — вся геть Італія! — вигнала зі свого палаццо сеньйора — не буду називати його прізвища, аби ви не подумали, що я марно хвастаюся, — і зробила таке лікування, перед мудрістю й майстерністю якого може схилитися весь-усенький світ…
Попереду показалася якась карета, запряжена четвіркою коней.
Джузеппе припинив свою «правдиву» розповідь, а Клюсик примружився і запитав:
— Цікаво, хто це може бути?
Назустріч швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах; торохтіли колеса, здіймаючи пилюку, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив’язані довгими мотузками до карети.
Трохи позаду скакали близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.
— Клюсику, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.
— Бачу!
— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.
Кучер і вухом не повів. Коні несли, мов ошаліли, карета гуркотіла, а позаду бігли прив’язані люди…
— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас зараз перестріляю!
Він вихопив пістоль і націлився.
Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов’язані люди попадали в пилюку.
Карета була схожа на якусь хитромудро оздоблену скриню з дорогого дерева й міді. Всі дерев’яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені брязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з справжнього скла.
Щойно карета зупинилася, як дверцята розчинились, і з них визирнула товста червона пика.
— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!
— Що він кричить? — запитав Джузеппе в Олександра.
— Що ти і я — собача кров.
— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Клюсику, скажи йому, щоб негайно вилазив зі своєї собачої буди, а як не хоче, то я його й там застрелю! А ще запитай, чому він людей мучить!?
— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? Заберіть з дороги цих збойників!
А варта якраз набігала. Вершники летіли на п’ятірку мандрівників.
Джузеппе вихопив ще одного пістоля.
Вихопили пістолі й Клюсик, і Йован.
— Графе, — не повертаючи голови, промовив Клюсик. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.
Олександр промовчав на випад Клюсика, але пістоль вийняв.
Вони зовсім не збиралися стріляти. Те, що за графовою каретою бігли знесилені люди, обурило Клюсика, але він пам’ятав основне Петрове правило: не ув’язуватися в різного роду сварки.
Але саме в цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, відскочив убік і впав на передні коліна. Та трієстинець, уже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і як страшенно загорлав пикатий у кареті.
Супротивники натягли поводи й стали.
— Зброю — на землю! — наказав Клюсик. — Ну?
За репетуванням хазяїна карети нічого не було чути. Клюсик гарикнув:
— Тихо, а то стрілятиму!
Це подіяло одразу. Пан замовк.
— Ач, який слухняненький став! — сказав Яремко Клюсикові. — А то тільки й знав, що люд мучив!
— Зброю — на землю! — повторив Тиміш і вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.
— Слухаємо пана, — неохоче сказав передній вояк, який упав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік.
За ним те ж зробили й інші.
— А тепер вийміть з карети свого пана і перев’яжіть йому рану, — наказав Клюсик. — Хто він, до речі, такий?
— То є славнозвісний граф Лозовицький, пан Болеслав.
Поблідлого пана Болеслава винесли з карети. Куля трієстинця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя.
— Хто вам дозволив, — звернувся Олександр до графа Болеслава, — отак поводитися з людьми?
— Круль Сигізмунд мені дозволив! — гордо відповів граф Лозовицький. — А оце бидло — то мої голдовники, то мої раби! Що схочу, те й зроблю! А всіляких збойників не питатиму!
— Шайтан! — аж заскреготів зубами Йован.
— Бестія! — вигукнув Джузеппе.
Рухом руки Олександр обірвав вигуки своїх товаришів. Пильно подивився на графа і сказав:
— Ваша поведінка не гідна християнина. Ви поводитеся гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…
— Я граф, а не мурза, а ви — збойницький ватажок!
— А я — граф Олександр Чорногорський! І мені дико бачити, що діється на цій нещасній землі під скіпетром короля Сигізмунда. Дивіться, коли б цей народ не викинув вас зі своєї землі!
— То не є народ! То є розбійники. Вони втікали на Запоріжжя!
— Розв’яжіть людей і підведіть їх сюди!
Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов’язаних і почали їх підводити. Підвівся один — молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…
— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.
Джузеппе підбіг до охоронців графа Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.
Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям розкривши рота нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки, і заплакав.
— Це — Трохимко Шимченко! — вигукнув Яремко. — За що це його?
Але Трохимко нічого не хотів бачити, він плакав, здригаючись усім тілом.
— Сеньйоре Олександре, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.
Клюсик відчув, що йому наморочиться в голові від страшенної люті. Щасливий зараз Петро, що лежить без пам’яті в лісовій хатині! Щасливий, що не бачить, якою стала Україна за три десятки літ його відсутності! Власне, вона й тридцять літ тому була такою ж — гнаною, гнобленою, нещасною. Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так ще й польські пани покатоличують її народ. Та він викине чужинців і об’єднається з Москвою!
— Ану, Йоване, відійди! — вигукнув Клюсик. — Я зараз йому в черево кулю зажену!
— Клюсику! — пролунав твердий голос графа Олександра. — Не чини самосуду.
— Та це ж звір, а не чоловік!
— Тимоше, я наказую!
— Мені Петро може наказувати! — огризнувся Клюсик.
— Петро сказав би те ж саме! — похмуро озвався Йован.
Олександр під’їхав на коні до мертвого, подивився, запитав:
— Як же це сталося? Він же біг…
— Не знаю, — відповів старший із бранців. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…
— Як звали його?
— Данило Клименко, — підказав Яремко. — Я його знаю, у нього жінка й троє дітей лишилися.
— Четверо, — підказав старший з уцілілих.
— За що ж вас так? — смикнувшись щокою, запитав Олександр.
— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя утікали… У нас багато хто тікає, бо несила. А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть.
— Так-так, — задумливо промовив Олександр, щось вирішуючи для себе. — Ваше село далеко?
— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають.
Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху.
Клюсик сказав кілька слів по-турецьки. Олександр гірко всміхнувся і згідно кивнув головою.
— От що, — мовив він. — Ви, графе, йдіть додому пішки. І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замордованого. І нехай кучер одвезе його в село. Ваші селяни поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми.
— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.
— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Клюсик. — Встати, коли з тобою говорить вільний козак!
Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.
— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! І щоб жодного слова супротиву! — крикнув Клюсик.
Товстий, переляканий польський граф біг, не озираючись.
Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Не хотілося дивитися на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Хіба не такі ж закони у будь-якій іншій європейській державі? Так чому ж я лізу переробляти ці закони? Ось буду султаном, тоді побачу, що воно таке: переробляти закони!»
Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, як Яремко Ціпурина, стрибнувши з коня, побіг услід за графом Лозовицьким.
— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Клюсик.
Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, почав щось гукати, захлинаючись од люті.
— Ану, назад! — гримнув граф Олександр.
— Та нічого страшного не станеться, — сказав по-італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька разів по литках. Дуже гарно впливає на характер. У нас у Трієсті аналогічний випадок був з одним вельми значним сеньйором — тільки він одержав по литках не за мордування селянина, а за те, що забажав кохання однієї прегарної доньї, отож місцеві хлопці й вирішили його провчити…
— А він, мабуть, досі ще жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йован, і цей несподіваний сміх неприємно вколов графа Олександра.
Тим часом Яремко наздогнав графа Болеслава Лозовицького і вдарив його палицею по литках:
— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила, оце — за Трохима Шимченка, оце — за Максима… А оце — за Марійку! А оце — за мене! А оце — за тата й маму!
— Досить уже, хлопче! — гукнув Клюсик.
— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину вбив, а ви кричите: досить! Я його вб’ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну! Або уб’ю з пістоля! Де мій пістоль? — згадав він і схопився за пояс.
Але Клюсик уже висмикнув пістоль з-за Яремкового пояса.
Джузеппе підбіг до малого, обняв, почав говорити:
— Молодець! Правильно! Треба убивати таких! Але це ти зробиш пізніше, як станеш козаком. А зараз нам треба їхати до Києва, — якщо влада довідається, що ми вбили польського графа, — то нам буде погано. Ти послухай мене! Ми з цим графом розправимося. Ще буде час, коли ми всі гуртом нагрянемо в село і посадимо графа на палю.
— І посадимо! — шморгнувши носом, відповів Яремко.
Очі Джузеппе й Клюсика були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати щось образливе і зле.
Джузеппе з Клюсиком перенесли мертвого Данила в панську карету. Кучер цьвохнув батогом, і карета повільно рушила до села.
Тоді Клюсик різко обернувся до графських охоронників.
— А що з вами робити?
— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.
— Що скажете ви? — запитав граф Олександр у Максима та Трохимка.
— Лихі люди вони, — озвався Максим, старший із тих, хто вцілів: — Служки графські такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.
— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Клюсик і, тримаючи на прицілі одразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто? Поляки?
— Ні, не поляки! — захлипали охоронці.
— Ви хто — католики?
— Ні, православні!
— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Клюсик. — Ану, підняти вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!
— Клюсику! — застережливо вигукнув Олександр.
— Я на своїй землі! — одрізав Клюсик і вистрілив з двох пістолів у підняті руки…
Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.
— Йоване, давай пістолі!
Чорногорець кинув два пістолі в руки Клюсикові. Знову пролунали два постріли.
— Як твоє прізвище? — показав Клюсик пістолем на крайнього.
— Биченко.
— Отак. А твоє? — показав на другого.
— Олексієнко.
— А твоє?
— Скрипник.
— Що? — ревнули всі в один голос. — Ану вийди наперед!
Вийшов один з групи — високий, похмурий.
— То якраз він дядька Данила піймав для пана. І мучив! — гукнув Трохимко.
— Так де ж ти, паскудо, такий узявся? — запитав Клюсик. — Усі Скрипники честь роду свого берегли! Вмирали на палях, рубали їм голови, шкіру із них живих здирали, татарськими отруйними стрілами пробивали, а зрадників не було серед них!
— А ти що — із Скрипників, що так дбаєш про наше прізвище? — мов загнаний звір, зелено зблиснув очима Скрипник-другий. — Дбай про своє! — метнувся вбік, де лежала зброя, щоб вхопити шаблю.
Та Яремко встиг стрибнути, мов кошеня, просто під ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рівні і, вихопивши з-за пояса ножа, замахнувся.
Пролунав постріл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав під ноги коня. Ніж черкнув Яремка по плечі.
— Все! — мовив Олександр, витираючи піт з чола. — Досить уже, хай ідуть. Джузеппе, вибирай коня для себе і для цих двох… Доїдуть з нами до Києва, а тоді хай добираються на Січ чи ще куди.
За п’ять хвилин сім вершників мчали на Київ. Позаду лишився невеличкий п’ятачок шляху, на якому тільки-но було розіграно стільки трагедій.
Усе це здавалося поганим сном. Їхали, сміялися, слухали побрехеньки Джузеппе, і раптом: ота дикість польського графа… Потім — дика сцена калічення зрадників, що її затіяв Клюсик, а далі — Скрипник-другий, через якого мало не загинув Яремко.
Хто в цім усім винен? Усі винні! Бо над усіма нависла велика й страшна несправедливість. Як же він, ставши султаном Ях’єю, розрубає ці вузли всіх несправедливостей в Османській імперії? Ріки крові, гори голів — праведних і неправедних — мусять скотитися з пліч… А чи настане після того справедливість?
Дивно, як усі рвуться на Запоріжжя, шукаючи тієї справедливості. Рвався туди богданець Йон Кодряну — ладен був бігти через усю Вкраїну на ту далеку й невідому Січ. Оці двоє — теж. Навіть хлопчак — і той…
«Турки тутешні!» — це так хтось сказав про поляків. Як же це треба було туркам лютувати, щоб ім’я цілого народу стало символом розбою і звірства.
А хіба лише турки звірюками стають? Та в яничарах хтозна-скільки українців, болгарів, албанців, грузинів, є вірмени… З дитинства забрати та відповідно виховати — от тобі й звір, кат, насильник…
Так проти кого ж ти, Олександре Чорногорський, воюєш? Проти турецького звірства? А чим воно гірше од звірства французького чи іспанського, чи ще якогось іншого?
Отже, виходить, ти проти всього світу?
Всміхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його, малого Ях’ю, ішкенджеджі[79]. А він не сердився. Думав, що так і треба. І спокійно було на душі. І тільки пізніше зрозумів, що бути ішкенджеджі — мучителем, катом, нелюдом — ганебно.
Коли він, Ях’я, вперше відчув себе людиною? Не просто живою істотою, яка приймає світ таким, який він є, а людиною з розумом і серцем?
Чи тоді, коли їхали вони вночі, ховаючись від убивць, розбурханим морем, чи отоді, коли брели пішки горами Болгарії? Чи тоді, коли Махмуд залишився з кількома пістолями й шаблею при виході з провалля, щоб затримати турецьких дозорців, які погналися за невеликим загоном утікачів? Про що думав Махмуд, якого він, Олександр, — ні, тоді ще Ях’я, так не любив змалку за його тонкий голос і м’якенькі щічки та ручки? Він пішов на смерть. Для чого? Хіба лише для того, щоб урятувати хлоп’яка, який його ненавидів?..
Чи, може, зрозумів він, малий Ях’я, що таке людина, яка мусить переробити світ, у ту хвилину, коли воєвода та єпископ Душан узяв його, маленького мешканця грізного Цетинського монастиря — твердині християнства й незалежності в нескореній Чорногорії, — взяв його на руки й заплакав, бо тільки-но сказали йому, як турки загатили гірську річечку трупами чорногорських немовлят — і та річечка відтоді стала називатися Крвавицею?!
«Ну чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться і проклинають? Усі проклинають. Чому? Звідки оця дикість у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цім? Іслам? А чим кращі служителі Христа?»
Почув, як Йован — позаду — несміливо до Джузеппе:
— Ну, так що ж далі було з отією доньєю, яка взялася лікувати отого сеньйора?
— Сакраменто! — визвірився Джузеппе. — Нічого не було! І доньї не було! І сеньйора не було! І другого сеньйора не було! І мене немає! І дайте мені спокій!
Двоє новачків їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителів.
Обличчя Максима було вкрите якимось темно-червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Клюсик звернув увагу одразу.
— Збив чи що? — запитав він зараз. — Може, шмаровидлом яким помастити треба?
— Не допоможе, — скривившись, мов од болю, промовив Максим. — Це в мене від народження. Налетіли ординці, як мене ще на світі не було. Батько замкнувся у клуні й відбивався до останку. Так вони її запалили, і він згорів… А моя мама якраз тоді мною тяжка була. Побачила ту пожежу, почула, як мій батько останнім криком кричить з вогню та й вхопилася обома руками за лице. А цього робити не можна жінкам, коли вони носять дитя… От і вродився я такий — все лице мов попечене від самого народження… Увечері боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати…
— А, — видихнув Клюсик.
І знову — тиша.
Надвечір турецька орта переправилася через Дністер. Та перед тим яничари ще заїхали у Лейбину корчму. Якби старий корчмар знав, скільки лиха принесуть йому оті відвідини, то він би ще звечора зібрав свої пожитки і втік би звідси світ за очі.
Після того, як пан Адамек утік, поранені татари, почекавши на сеньйора Гаспареоне та його союзників Ризу й Кадира і не дочекавшись їх, подалися в турецьку батуру[80] за кілька фарсахів звідси — там їм було безпечніше. Лейба, нарешті, вільно зітхнув і заходився знову наводити якийсь лад у своєму господарстві. Вчора так напрацювався, що ліг спати — і спав як убитий. Навіть гарний сон приснився.
Турки під’їхали до корчми галасливою веселою ватагою.
Корчмар виглянув з вікна і зрозумів, чому це вони такі веселі: взяли багато живого товару — дівчат.
— Ай-ай-ай! — скрушно похитав головою Лейба. — Бідні дівчата! Ай-ай-ай! Як це зараз їхнім матерям?
Він заглянув у кімнатку, де мала бути його донька Ривка, — і не побачив її там.
— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! — надтріснутим дзвоном задеренчав його голос. — Де Ривка?
Діти повискакували з тісної кімнатки і дружно відповіли:
— Ривка пішла до міста!
— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! Біжіть до міста і кажіть, хай не йде додому, бо буде біда! Ой, біда на мою голову! Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть…
Тільки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у двері затарабанили кулаками та кабзами шабель. Лейба вискочив, широко розчинив двері.
— Мерхаба![81] Мерхаба!
Корчмар забігав, ставлячи наїдки на столи.
— Горілку маєш? — запитав Селім.
— Маю, але ж коран…
— Не твоє діло, служителю Юди, говорити про це! Ти, гяуре, знай своє діло, а ми, правовірні, знаємо своє!.. Ну, швидше!
Корчмар дістав з десяток чотиригранних пляшок з прозоро-жовтуватою рідиною й почав ставити на столи.
— Чи здалеку їдуть лицарі? — запитав, мовби між іншим.
— Не дуже, — неохоче відповів Селім. Потім, пильно подивившись на корчмаря, запитав: — Один богданець утік із зіндану. Молодий іще, Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив?
— Вей-вей-вей! Мої очі бачать тільки гроші! Та ще — мої клопоти. Тут багато різного народу буває, — ухилився од відповіді корчмар, а сам одразу згадав того, кого кілька днів тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й… Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?
— Слухай, невірний, я тобі дам добрі гроші, — витяг з кишені гаманця Селім. — Скажи тільки правду!
Лейбині очі спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, — але хутко згасли.
— Славний ода-баші, не мучте бідного корчмаря. Якби я хоч щось знав, то сказав би й без грошей.
В цю хвилину під вікном пролунав пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.
Корчмар пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Ще мить — і він уже стояв на колінах перед Селімом:
— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед наймудріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!
— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, запитав Селім.
— І-і-і! Погана, кривонога, бруднуля, нечупара, та ще й заїкається! — ридаючи, кричав корчмар.
— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив?
Лейба закліпав очима і відповів:
— Я ж казав, ясний лицарю, що нічогісінько не знаю. Я можу тільки висловити здогад. Як на мене, то він уже, мабуть, на Січі. Їхали якісь вершники, взяли з собою якогось обірванця. Ну, яке мені до того всього діло? За вершниками ганявся султанський джасус, за отим обірванцем — ви… Ну, поїхали вони три дні тому на схід. Але ж я тут ні при чім… Я йому навіть їсти не дав, — збрехав корчмар. — Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам. Я маю трішки, з кров’ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!
Селім підвівся.
— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям… А ти біжи по гроші!
Селім вийшов надвір.
Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала. Було їй років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два ластівчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно-матові, як згасле вугілля, очі.
Селім гарикнув:
— Пустіть негайно! Це — не здобич!
Один з яничарів — це був Сирик — вигукнув:
— Це наша здобич!
— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до корчмаря, кивнув: — Он йому дай гроші!
Сирик неохоче відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.
— Біжи звідси швидше! — сказав корчмар Ривці. — Біжи в свою кімнату та добре замкнися!
Лейба ще раз із жалем поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата-полонянки.
Старому корчмареві було по-людськи шкода цих дівчат і їхніх батьків, але для того, щоб викупити всіх їх, йому б не вистачило й десяти корчом… Він хутенько повів Ривку далі від турків, і раптом його зупинив пронизливий, схожий на ослячий, крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.
— Зінджир![82] — вигукував Ешек. Він біг від хліва і ніс у руках ланцюг.
Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну…
Розлючений Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув один тільки погляд на нього і підскочив до корчмаря:
— Так ти мене ще й обдурив?
Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його й бив, аж поки той не зомлів…
Корчмар отямився за кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер.
Корчмар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.
— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме… — простогнав він.
— Ми осьде, тату, — озвалися діти. — А Гершеле скочив на коня і втік.
— Чому він утік?
— Його хотіли забрати замість того Йона, щоб привезти в батуру, розпороти живіт і кинути нутрощі собакам…
— А як же вас не позабирали?
— Ривка сказала, щоб її забрали! Вискочила з хатини і сказала: «Беріть мене, тільки дітей пожалійте!»
— Так де ж Ривка? — в передчутті біди простогнав Лейба.
— За-а-абрали турки!
Лейба схопився на ноги і, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками.
Діти, ревучи, побігли за ним.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся батько. — Сидіть удома! Чуєте?
Діти зупинилися, а Лейбу ніщо не могло зупинити…
— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі, оббиті залізом двері.
Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним тінню — Клюсик.
У невеликій келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.
— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно й поцілував простягнуту руку. Клюсик зробив те ж саме.
Йов Борецький уважно поглянув на Тимоша, потім на двері і запитав:
— Де Авдитор?
— Нема його з нами… — повільно відповів Клюсик. — Тяжко поранений у бою з ординцями. Отруєною стрілою.
— Треба, щоб він був у Києві, — опустивши голову, промовив Йов. — Може, київські лікарі допомогли б…
— Ми б не довезли його живим, — коротко відповів Клюсик.
— Тяжко було?
— Дуже… Ми втратили кількох людей. Петра й Адамка Квятковського тяжко поранено, Йона Кодряну вбито.
— Двох з названих тобою людей не знаю.
— Без них ми загинули б, — коротко одказав Клюсик. — А за Йона Кодряну треба відправити добру і славну панахиду. Ми з ним удвох знищили чотирнадцять ворогів нашої віри й нашого народу.
— Відправимо, — так само коротко відповів Йов Борецький. — Не можна забувати мучеників і героїв.
Він повернувся до Олександра і сухо сказав:
— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? Скажи мені…
Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав… Він безпомічно огледівся, де б сісти.
— Сідайте на лаву… Ось сюди, — так само сухо промовив Йов Борецький.
Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, який вславився далеко за межами своєї землі мудрістю, політичною проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано і вперто бореться проти унії[83], сіє освіту на Вкраїні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то є справді академія мудрості… А от його, графа Олександра, прийняв байдуже, хоч сам же наказав Петрові негайно доставити його в Київ…
Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивиною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати залізо в кузні й рубатися в бою…
— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький і очі його потеплішали, — та хочеться мені послухати твою розповідь з твоїх же вуст. Ти теж можеш взяти участь у нашій розмові, — перевівши погляд на Клюсика, додав митрополит. — Можете, сину мій, — це вже знову до Олександра, — говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.
— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе для нашої розмови мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закучерявлено, і Клюсик навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.
— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.
— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народжені назвали мене Ях’єю. Я — син османського султана Амурата Третього, онука великого Сулеймана Кануні та Роксолани-хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався у Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько помер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Моя мати пустила чутку, що я вмер од віспи. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.
Олександр витер піт з чола, притримав рукою щоку, що смикнулася.
— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.
— І от, діставшись до Болгарії, ми пішли пішки через гори, минаючи турецькі пости. То була дальня, тяжка дорога, в якій, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голодні й змучені, ми прибилися до Чорногорії. Хоробрі чорногорські воїни підібрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть.
Олександр зробив невелику паузу. Шукав слів, які були б найвиразнішими.
— Ну, там мене й охрестили, — нарешті сказав він, потім додав: — Назвали Олександром, з огляду на моє високе, — тут Олександр криво всміхнувся, — походження, надали мені титул графа Чорногорського. Коли я охрестився, мені здавалося, що все минуле — то поганий сон.
— Допомогло? — напівсерйозно, напівіронічно запитав Йов.
— Та ні, не допомогло. Ніякі перехрещення й відхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини, та ще й тоді, коли людина думає над тим, що діється у світі… Пам’ятаю, як прийшла звістка про те, що яничари загатили вбитими дітьми цілу річку. Як закричали тоді ченці й воїни! І як хтось гукнув: «Наші діти гинуть, а оце турченя — навіщо воно живе?!» Тоді архієпископ Душан схопив мене на руки й заплакав. І сказав усім, що я — християнин Олександр Чорногорець. Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по-італійськи, по-французьки, по-грецьки… Від Усті я знаю українську мову. Навчився латини. Мої чорногорські друзі, які всиновили мене, добре подбали про мою освіту. Я вчився в Італії, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто літ тому там учився й був професором, а далі й ректором славний земляк ваш — Юрій Дрогобич з Русі.
— Чимало чув про Дрогобича. Славний муж землі нашої, — озвався Йов. — Шкода, що не своїй землі світильник мудрості він ніс.
— Та й як же? Тоді Київ димів руїнами…
— Добре знаєш історію тієї землі, до якої прибув. Продовжуй, сину мій.
— Я ненавидів турків, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, щоб послав він на них мор страшний — щоби вимерли вони всі до одного й сліду не лишили на землі. А вві сні бачив Трапезонт, і снилась мені турецька мова, і з криком «ана!» я прокидався — кликав рідну матір по-турецьки… Я — чесна людина. Не раз доводилося мені брати участь у боях за того чи іншого короля. Я нажив маєтностей, я набув досвіду. В мене — славний титул. Та хоч як старався забути свою батьківщину і проклинати її — не міг її забути. Не міг її проклинати. Бо я — османли, святий отче, я син своєї землі, свого народу — і мені страшно стало за свій народ і свою землю. Та що я міг зробити, щоби мій народ перестав бути бичем і прокляттям інших народів? Я довго думав про це…
Олександр важко передихнув.
— Я прийшов до вас, як бачте, не сам. Разом зі мною йшов сюди мій український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить ідея, яку я хотів здійснити з божою і вашою поміччю.
Клюсик сидів, роздивляючись свої здоровенні долоні і вслухаючись у голос Олександра. Його насторожило те, що Олександр сказав про цю ідею в минулому часі.
— Я скажу про неї коротко. Зараз у Європі немає такої сили, яка могла б протистояти османській навалі. Якби Європа — маю на увазі Францію, Іспанію, німецькі держави, Англію, Португалію та інші країни — об’єдналась, то вона б могла щось вдіяти…
Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч він говорив давно вже обдумане, вивірене, зважене.
— Проте є сила, якої туркам не вдалося ще розбити жодного разу. Це — хоробре запорозьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятиріччя не спускає захоплених очей з цих лицарів, які уособлюють у собі все краще, на що здатний ваш мудрий і мужній народ. Саме вони, ці лицарі, якщо, звісно, вони погодяться, можуть зробити багато, щоб люди жили в мирі і спокої. Зрозуміло, коли б європейські держави допомогли, було б дуже добре. Та можливість такої допомоги, прямо скажу, примарна.
— А Москва? — запитав раптом Йов Борецький.
— Про Москву я раніше не думав, хоч про це не раз казав мені Скрипник. Про Москву я не думав тому, що вона в останні десятиріччя переживала страшні потрясіння. Федір Іоаннович, Годунов, Шуйський, два Лжедмитрії, захоплення поляками Москви, вигнання їх звідти… Але стрівся я в дорозі з донськими козаками, з хоробрими воїнами отамана Єфтимія Петруніна — і це викликало в мене думки, які дозволяють з більшою надією дивитися в майбутнє. Тим більше, що зараз обстановка вельми сприятлива.
— Для чого? — запитав Йов.
— Для того, щоб я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях’єю, й очолив похід на Османську імперію.
— Знаю про це твоє бажання, — мовив Йов. — Щоправда, раніше я знав, що ти просто хочеш стати султаном на престолі Баба-Алі. Зараз же ти висловлюєшся не так категорично. Які тому причини?
— Про це поговоримо трошки пізніше… А зараз — про Османську імперію. Там сталися великі зміни. Після поразки в Хотинській війні імперія зазнала потрясіння. Навесні цього року повсталі яничари скинули з трону молодого султана Османа Другого. Якби він не загинув, він багато чого міг би досягти і далеко повів би Османську імперію по шляху завоювань. Проте шлях завоювань — це шлях в нікуди, це шлях у прірву. Для будь-якої могутньої держави. Згадайте Олександра Македонського, згадайте Рим, згадайте Чінгісхана. Кожна войовнича держава нагадує мені молодого борця-пехлевана, який, здобувши перемогу над слабшим борцем, прагне підняти на себе більшу й більшу вагу. Але рано чи пізно пехлеван старіється — і те, що легко дівалось йому у двадцять років, те важче дається через тридцять літ чи сорок. Олександр Македонський колись намагався підняти на своїх юнацьких руках індійського слона. Він його підняв, але що було далі? А далі руки підломилися від тієї страшної ваги — і настав кінець. Те ж — і з державою Чінгісхана. Та й з Османом Другим. От і зараз Османська імперія, намагаючись підняти велетенську вагу, відчула, що підломлюються руки й ноги. Вона кинула цю вагу, щоб її не придушило, і лежить зараз, віддихується. От тепер саме й треба добити впень військову силу Османської імперії. На престолі нині — Мустафа, який ні на що не здатен. Знаю, що там знову збираються розпочати війну з Персією. Надто багато тигрів розвелося в нашому лісі, вони вже пожерли всіх газелей, їм треба жерти, але вже нема чого, і вони, оскаженілі з голоду, рвуться в інші землі, спустошуючи їх, як і свій ліс… Король Сигізмунд разом з Сагайдачним застрелив лише кількох тигрів, але зараз, коли їх треба перестріляти ще кількасот, — він надумав з ними миритися!
Олександр замовк, уважно подивився на Йова і Клюсика — і продовжив:
— Я раніше думав так: турецький трон, по суті, порожній, і його треба просто відібрати у Мустафи. Це мав би зробити справжній спадкоємець, тобто я, султан Ях’я. Я думав, що у разі здійснення нашого плану всі народи — і передусім народ український — матимуть те, про що вони стільки десятиріч марно мріють, — мир…
— Так, для нас це питання чи не першорядної ваги, — погодився Йов Борецький. — Я багато думав про це, що ти мені мовиш, як тільки довідався, що є на світі султанський син Ях’я. Ми не можемо не цікавитися, кому належатиме завтра султанський трон. Ми кревно зацікавлені, щоб правили Туреччиною люди розумні й доброзичливі. Але, — тут Йов Борецький розвів руками, — не все в силах наших… У Європі кажуть, сину мій, буцім українка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти нас. Сорок літ турки буцімто не здійснювали походів на нашу землю. І, мовляв, саме тому так розквітла Османська держава тоді, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи світ.
— Не зовсім воно так було й за Сулеймана, але я розумію напрямок ваших думок. Османській імперії потрібні розумні володарі, які дбали б і про газелей, і про тигрів. Ліс мусить мати і те, й інше… Але, — тут Олександр раптом круто перевів розмову в інший бік, — чи погодилися б ви, архієпископе, стати папою римським, і що б ви зробили, на апостольськім престолі сидячи?
— Складне запитання ти поставив переді мною, сину мій…
— Становище, в якому я перебуваю, змушує мене ставити такі дивні запитання.
— Передусім, крім папи, є римська курія, є мільйони католиків, є десятки держав, які б не погодилися зі мною, — розважливо мовив Йов. — Не погодилися б — і знищили б мене.
— Тепер інше — чи зможу я керувати Османською імперією всупереч волі тигрів, всупереч психології тигрів, яка оволоділа навіть віслюками й газелями? Тут — два варіанти: або я перетворююсь на тигра — з вашою ж допомогою, або мене розривають ці тигри на шмаття, і ви нічим не зможете допомогти. Вік державця — роки й десятиріччя, а вік держави — сторіччя. Ну, припустімо, мені вдалося б утриматися на троні і навіть не воювати з Україною, Польщею, слов’янами на Балканах. Але ж одразу після моєї смерті, через якихось три десятиріччя Османська імперія — при моєму синові чи онукові — знову кинеться на вас. Що ж ми в принципі зможемо вирішити, садовлячи Ях’ю на престол? По суті, нічого. Отже, є інший варіант, і його треба й шукати.
— Є інший варіант, — озвався Йов, — але не настав іще час на його здійснення.
— Який?
— Ти проникливий політик і дивишся на багато років уперед, — сказав Йов. — І ти знаєш, про що я хочу сказати. Якщо Москва, возз’єднавшись з Україною, вийде до Чорного моря — тоді отим тиграм, про яких ішла в нас з тобою мова, доведеться туго. І тоді Туреччина стане тією державою, якою вона має бути: тоді в лісі турецькому знову будуть газелі, народ турецький оратиме землю й годуватиме сам себе.
— Але ж Польща не дасть возз’єднати українські землі з російськими!
— Польща зараз вважається могутньою державою, південні слов’яни на Балканах звертають сповнені надій догляди саме на неї, бо історією їй велено стояти муром на дорозі Османської імперії. І цей мур був би могутнім і незрушним, якби правителі Польщі зрозумій це. На жаль, вони цього не розуміють. Те, що українці щороку терплять від турецьких та кримських набігів, їх тільки радує, бо це послаблює народ, який не хоче полонізуватись і покатоличуватись. Отака, як бачиш, сину мій, підступна гра на два боки. А не розуміюсь вони того, що, послаблюючи свою південну частину, і послаблюють і всю державу — й самі ж ведуть її до розпаду. Адже саме через це — одразу після розгрому Османа — король Сигізмунд наказав обеззброїти козаків. Замість того, щоб гнатися за Османом аж до Стамбула і поставити Баба-Алі на коліна.
— Саме це я й мушу довершити! — похмуро мовив Олександр. — Король Сигізмунд, підписавши мирний договір з Османською імперією, ясна річ, не дозволить запорожцям, як своїм підданим, іти війною на Стамбул. Але цей похід необхідний! Я не підданий короля Польщі, я — султан Ях’я. І під приводом боротьби за владу, за трон, я поведу вільних козаків на Стамбул, щоб добити флот і армію Османської імперії. Ми повинні досягти успіху: хоч на десять — двадцять літ зупинити турецьку навалу. І я переконаний, що саме українці мусять бути зацікавлені в торжестві цього задуму і довести Хотинську війну до кінця, до розгрому військової сили Османської імперії на Чорному морі. Бо, — Олександр зробив невеличку, але значущу паузу, — українській людності є за що боротися і всередині Польської держави. Якби не потреба щороку відбиватися від турецьких та ординських нападів, то козаки давно б уже разом з сіромою визволили Україну з-під влади польських королів і возз’єдналися з Росією!
— Я радий, сину мій, що твої думки збігаються з нашими, — повільно мовив Йов. — Ти не живеш на Україні, але ти знаєш, що тут відбувається, і я ціную твій розум і твою спостережливість. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого — щоб поляки не задушили. Скільки світлих умів наших погинуло в боях, не нашими стало… Зодчі й ремісники в Османській імперії — звідки вони? З України. Чи північніші брати наші — литвини. Медики, філософи, географи в Європі — хто вони? Українці. Запитай на будь-якому галеоні, що возять з Нового Світу іспанцям та португальцям злото, чи є там українці — й почуєш: є! Що таке нині Україна? Польське подвір’я. Ми не маємо права зватися людьми, ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися — і лише тоді нами будуть задоволені. Чим же це різниться від політики Османської імперії, від політики тих, хто несе по світу зелені знамено мусульманського пророка?!
— Знаю й це…
— Мало знати! — аж скрикнув Йов. — Зараз ми мусимо всі боротися проти найпідліших кайданів — унії. І папа Римський, знаючи наше становище, не допоможе нам бити турків, він їм, навпаки, допоможе, щоб ми ще дужче ослабли й піддалися під владу його і польських королів… Що їм сльози всієї Європи, якщо на цих сльозах, пролитих османами, вони будують свою політику? О, ця унія! Це — як павутиння душі. Під машкарою вічної унії, себто спілки, єднання, навіть любові, вони силкуються прищепити нашим людям ненависть до своєї віри, мови, слави. Католицтво впроваджується всіма засобами. Польські королі та ксьондзи мріють про той час, коли всі українці та наші брати з Білої Русі забудуть про те, хто вони. А здійснивши це з нами, візьмуться за росіян, спробують знову здійснити те, що не вдалося десять літ тому. Зараз вони думають, залагодивши справи з Османською імперією в такий спосіб, що турки не загрожують власне Польщі, а загрожують Україні, взятися за нас іще з більшою силою. А коли який сарака заїкнеться про волю й незалежність, одразу ж його затюкають філозопи з Варшави і Кракова, та вже розвелося чимало й доморощених, продажних, які, бач, ізвідкись узяли, що без корони Сигізмунда ми будемо негайно завойовані чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось…
Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивився до них, ніби вперше побачив, і його обличчя посвітлішало, сірі очі під крутим лобом налилися світлом.
— Бачиш, сину мій, оці книги?.. Поки що це — наймогутніша наша зброя. А про це мало хто знає. А в цих книгах — ідеї, що закликають до єдності Києва й Москви… Сила шаблі — то минуще. А сила розуму — вічна!
— Шаблі не буде — ніяка книга не врятує, отче, — глухо озвався Олександр. — І книги горять…
— Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! — Йов Борецький узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. — І все ж горить не книга, а тільки пергамент. А думки не горять… Скільки мала фортець-кам’яниць наша земля, а чи тільки від них її слава? А от у простих темних келіях світоч науки на землі нашій ми знов запалили, світоч, погашений навалою Чінгісхана та Батия… Братські школи наші — слава наша й майбутнє наше. Ось книги, вже випущені нами… Це — зброя!
Настала тиша. Усміхнувшись сам до себе, Йов знову погладив рукою стос книг. І одразу ж, без будь-якого переходу:
— Ти зараз дуже потрібен нам, Олександре Чорногорський. Ми все в деталях обдумали ще до твого прибуття.
— Спасибі, отче, — сказав Олександр, підвівшись. — Ваша прихильність і розуміння вами всіх обставин надасть мені сили…
— Я не воїн, ти це знаєш, — промовив Йов Борецький, — та хотів би почути від тебе, як ти практично плануєш свій похід.
— Думаю, що найліпше розповів би про це Авдитор. Але ж — ви знаєте, що з ним…
— Тоді дозвольте мені, — озвався Клюсик. — Петро ознайомив мене з своїм планом і передав карту.
Тиміш вийняв з кишені складену увосьмеро карту, розгорнув її й почав:
— Петро виходив з того, що нам необхідно мати п’ятнадцять тисяч воїнів, яких розмістимо на трьохстах чайках. Виходив він і з того, що якщо західні держави навесні наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську імперію з півдня, тоді може вийти ось що… — Клюсик дістав гусяче перо і почав показувати ним на карті: — Козацький флот іде від Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, громимо флот, визволяємо бранців…
Борецький схвально кивнув головою.
— Далі йдемо на Синоп. Беремо. Визволяємо бранців. Якщо вдасться захопити хоч кілька галер, — візьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. Петро вважає так: ми з тиждень дрейфуємо в морі, аби турки подумали, що на цьому весь наш похід закінчиться. І саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину свого флоту — п’ятдесят чайок. Турецький флот кидається в погоню… Ну, у відкритому морі ми його оточуємо з усіх боків, знищуємо… По тому — шлях на Стамбул вільний…
Клюсик закінчив коротке пояснення плану Петра Скрипника і дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарешті підвів голову, пильно подивився на Клюсика.
— Аудиторові, напевне, добре відомо, що кілька літ тому такий же захід здійснив Сагайдачний? Але ж Османська імперія стоїть!
— Османська імперія тоді мала величезну силу. Тепер сила не та. І султан Мустафа — це не султан Осман.
— Так-так-так, — мовив ніби сам до себе Йов. — Десь так само думали й ми… А тепер ще одне запитання, — повернувся до Ключика. — Що робитиме ваш флот після Синопу? Буде в морі цілий тиждень?
— Напевне, — кивнув головою Тиміш.
— А чи не думав Авдитор про можливість, щоб після Синопу одразу піти на Кафу? Якщо вдасться розбити турецький гарнізон у Кафі, визволити бранців, зруйнувати порт, — то це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагіну-Гераю скинути хана Джанибека. А ми зараз допомагаємо Мухаммеду й Шагіну.
— Це добре, — сказав Клюсик, — але чи вистачить у нас сили?
— А чому ви не думаєте про донців? Адже вони могли б вам добре допомогти. Вдалий спільний похід не тільки завдасть удару Османській імперії, він ще може стати й найкращим приводом до возз’єднання з Росією. Наша людність побачить на прикладі, яка велика сила — єдність двох народів.
— Я ще не знаю, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ось одужає Петро — дай йому, боже, здоров’я! — і тоді ми все це докладно обговоримо на Січі з Недайборщем.
— А що обіцяють європейські держави? — повернувся Йов до Олександра.
— Слів багато, — похмуро промовив Олександр, — але конкретного поки що нічого. На жаль, я без війська не така значна сила, щоб…
— Що ж, це погано і для них, і для нас… Я ще раз пошлю своїх людей до правителів християнських держав з ідеєю, що потрібно допомогти султанові Ях’ї сісти на престол… До речі, тільки так ми й трактуватимем цей похід — як похід Ях’ї з метою сісти на свій престол у Стамбулі. Тоді Сигізмунд матиме претензії до Ях’ї, а не до козаків…
Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:
— Шкода, шкода, що не Сагайдачний очолить цей похід. Тоді б ми завдали непоправного удару усім оцим тиграм… Ну, та будемо сподіватися на милість божу. План треба обдумати до кінця — разом з Авдитором, якщо виживе, і з Недайборщем. Але — щоб цілковита таємниця! Хай навіть козаки думають, що нам потрібен Стамбул для того, щоб султан Ях’я сів на престол, повернувся в лоно ісламу, щоб його визнало й турецьке військо, й мусульманське духовенство. Ви, сину мій, повинні подумати над оголошеннями для турецької людності, що коли ви візьмете владу, то дасте пільги простому народові, всім мусульманам і християнам, обмежуєте владу шейх-уль-ісламу та дервішських орденів, ліквідуєте яничарство, ліквідуєте ісламський фанатизм… Ви, сину мій, повинні підкреслити, що Османська імперія мусить вийти на шлях миру і справедливості… Ви не зможете здійснити це, тому й не сядете на престол, але зерно, посіяне вами, проросте. Нас із вами, сину мій, тоді вже не буде на світі, але буде Туреччина, буде об’єднана з Росією Україна, яка приборкає тигрів, — і тоді згадаються ваші слова, і нові правителі почнуть здійснювати те, до чого ви закликаєте зараз, на початку сімнадцятого сторіччя… Ви дуже рано народилися, але ліпше рано, ніж пізно!
Зупинився, мов коня поставив ставма. Потім запитав:
— Так що дорога була важка?
— Дуже нелегка, — відповів Клюсик. — Сам Кемаль Сус ганявся за нами.
— Ви з ним поквиталися?
— Не зовсім. Він живий утік…
— Це не з тих джасусів, що не виконують своїх завдань! Так що можуть бути у вас із ним ще зустрічі, і неприємні. Якщо хтось із турецьких та й польських вивідачів узнає, хто ви такі й чого тут, буде дуже погано. Вони здатні на все.
— Це ми знаємо, — відповів Олександр.
— Благословляю тебе, Олександре.
Граф Олександр опустився на коліна. Приклався вустами до сильної, жилавої руки митрополита.
Яремко Ціпурина, Джузеппе та Йован блукали осіннім Києвом. Опадало пожовкле листя з кленів, сторічні дуби довкола Софії сяяли темно-червоними кронами.
— Екуте, Джереміє[84], — казав Джузеппе своєю сумішшю з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?
— А що таке бона? — перепитав Яремко і одразу здогадався: — Гарна, так?
— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе і, молитовно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гарна!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку красиву поставив?
Яремко ніяково знизав плечима. Він не знав такого. Він сам уперше побачив Софію і Лавру лиш кілька днів тому, прибувши до Києва в товаристві графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже й польські ротмістри та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці… Ченці не радили Олександрові та його людям далеко виходити за лаврські мури: «Київ — хоч мати городів руських, та нині ця мати стала рабою; поляки тут хазяями. Їхня влада світська, їхня влада й духовною стає… Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести».
І Олександр і Клюсик намагалися без потреби не ходити по місту. Навіщо ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. У кілька європейських столиць пішли таємні листи Олександра. Їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подалися гінці, там уже чекали на Олександра Чорногорського, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.
— …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?
Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми, велетенськими свічками піднімала під небеса своє викуване з металу полум’я.
Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Давно це було… Де він зараз? Як ото подався в далекі чи то німецькі, чи то семиградські краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, ніби турки в неволю забрали його. «Нічого, ось я підросту й порятую свого брата», — заприсягся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків, та довелося втікати разом з Марійкою до діда. А там — і дід загинув, і вони вдвох мало не пропали… Але ж є таки щастя: виручили Клюсик та його товариші, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морські походи, про напад на турків і про визволення брата.
— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину.
Йован, що досі мовчав, озвався:
— Не треба… Ти ж бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить.
— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен плакати перед цією красою… Так чому ж люди її занедбали? Пам’ятаю, які мечеті й палаци я бачив в Алжірі — мусульманські, ясна річ… Але ж краса! Ні, Джереміє, красу треба цінувати будь-яку — чи вона християнська, чи мусульманська, чи буддійська, чи навіть не знаю яка. Ой, сеньйори, в Алжірі я мав колись пригоду з одним мусульманином, який приревнував мене — і не без підстав — до своєї дружини! Ввах!..
— Перестань! — перебив Йован. — Ну, що в тебе за язик? Махаєш ним, як яничар ятаганом — і все не туди!
— А шаблею? — всміхнувся Джузеппе.
— Шаблею — як козак… На Січ тебе треба забрати!
— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо вони не вбережуть своєї віри і своєї краси, то на якого Люципера тоді їм потрібна буде ота Січ? Що вони оборонятимуть?
— Не знаю, — сказав Йован.
— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я з Петром іще поговорю, як він одужає. Але я говорив з Клюсиком про це, то Клюсик мало не заплакав, коли я про це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже[85] на своїй землі.
Яремко не брав участі в цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, щось незрозуміле джеркотячи йому по-латині. Та не тільки хвацьки джеркотів. Якось став рубатися — на жарт! — з п’ятьма чоловіками з надвірної охорони графа Лозовицького. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав… Як же він, отак хвацько вміючи рубатися, не вберігся од турків?
А ще він обіцяв Марійці привезти товстелезну книжку, по-арабському написану, де про всі трави й ліки в них говорилося. Казав: я тобі її перекладу нашою мовою, — і ти лікуватимеш усі Лозовики по-вченому.
Йован з Джузеппе говорили про щось своє, а Яремко не слухав і тільки роздивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, свідчило червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці.
— Агей, гей! — почувся голос. Якесь молоде дівча лозиною гнало трьох корів, і вони ліниво брели.
Яремко перевів погляд праворуч і побачив під кленом кількох чоловіків, які пильно дивилися на Йована та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться роздивитися Джузеппе, але він стояв за Йованом, повернувшись до незнайомців боком, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Десь бачив він цих трьох товстунів. А біля них ще якийсь чоловік.
— Йоване, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій від краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився!
Йован повільно повернув голову, зиркнув скоса. І Яремко постеріг: чоловіки швидко поодверталися.
— Йоване, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?
— Знає. І я знаю.
— Про що ви там шепочетеся? — поцікавився трієстинець.
— Та ось, — озвався Йован, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку були затіяли. Чого це вони тут?
— А-а-а! — зиркнув Джузеппе. — Знайомі пики. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Пам’ятаю, у Венеції отак до мене придивлялося кілька отаких жевжиків. Тільки затіяли бійку, аж тут прибігає четвертий з охоронцями порядку. Було мені тоді пригод! Якби не сеньйора Б’янка — пропав би…
— Про сеньйору Б’янку розкажеш мені в іншому місці і без Яремка, — перебив Йован. — А зараз треба зникати.
— Я? Маю зникати? Та я на них пальцем націлюся — попадають!
— У тебе такі пальці, що стріляють! — висловив упевненість Йован. — А нам стрілянина не потрібна. Наказ Олександра знаєш?
— Наказ — є наказ! Люблю я одержувати ордр д’атак[86], але тут можна нарватися на мандат д’аррет[87]. Ходімо! Не люблю, коли хтось на мене отак дивиться! Колись у Франції на мене отак дивився один тип, а потім ножа у спину загнав…
Вони перетнули зарослу бур’яном площу, швидко пішли вниз.
— Джереміє, — звернувся Джузеппе до Яремка, — о мій друже естрозо й естуозо[88], ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.
Яремко озирнувся. Нікого ніби не було.
— Уважніше, мій друже! Може, вони між деревами?
Справді, між деревами перебігали якісь тіні.
— Повернімо в завулочок, — запропонував Джузеппе, — а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції досить успішно тікав від одного ревнивого бовдура! О, л’амур![89] — мрійливо пробурмотів італієць.
Вони повернули в завулок і чимдуж побігли до великого будинку, обгородженого кам’яним муром. Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густих бузинових кущів. Джузеппе кинувся туди й потяг за собою своїх товаришів. Вийняв два пістолі, почав їх готувати до бою.
— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йованові, який у відповідь сунув йому під довжелезного носа дві цівки, готові до стрільби.
— Тьфу, який ти неввічливий! Колись у Новому Світі мені теж отак-о сунули двома пістолями під носа, я ледве навіки без вусів не лишився!
Почувся тупіт ніг — і троє задиханих переслідувачів зупинилися біля кам’яного муру. З другого боку зашаруділи кроки ще двох чи трьох чоловік.
— Стрілятимеш за моєю командою, — прошепотів Джузеппе Йованові.
Йован нічого не відповів — отже, погодився.
— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — почувся голос майже поряд. Говорили по-польськи.
— А мені здається, що прямо, — заперечив другий голос.
— Ну, що ви, пане Влодзімєжу, отаке верзете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.
— Тихо! — просичало з другого боку. — Крикуни й базіки!
— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й чимдуж кинулися тікати до Хрещатика. А там їх чекають наші…
— Та замовкніть же ви, базіко!
— То я є базіка!? На герць!
— Прошу вибачення. Треба діяти, а не говорити!
— Гаразд. Не будемо про це говорити.
— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут є…
Джузеппе і Йован перезирнулися й підняли свої пістолі.
А саме в цей час у лісовій хатинці при каганці, що його Марійка щойно засвітила, Петро розплющив очі…
Світло здавалося химерним, туманним, без кінця й початку — тільки щось невиразне плавало в ньому. І здавалося Петрові, що він ніяка не людина, ніякий не Петро Скрипник, ніякий не таємний агент Йова Борецького в Яссах чи ще десь, а манюсінька частинка світу, що плаває серед міріадів таких же частинок, манюсінький атом, як кажуть східні мудреці, називаючи цим грецьким словом найменшу часточку світу…
І аж потім — цей час здався Петрові вічністю, і він потім ще довго згадуватиме його — перед очима виникло дві крапки, мов два дивних сонця на небі, ніби дві щойно відкриті ним зорі. Ці сонця, ці дві зірки будуть не яскраво-золотими, не жовтогарячими, а чорно-зеленими. І він, ще не знаючи, що то воно таке, дасть цим сонце-зіркам назву: Марійка…
Вже аж потім, як зовсім отямиться, він збагне, що назву дав найточнішу. Справді, біля його постелі сиділа Марійка й дивилася на нього, і благала долю, щоб він жив, і не сміла сподіватися, що він гляне на неї й осміхнеться…
А він глянув на неї, а потім осміхнувся — самими очима, самими зіницями. І хоч був він ще страшенно кволий, хоч життя в нього ще висіло на волосинці, хоч, власне, й життя того лише жевріла іскрина, яка ось-ось могла згаснути, — Марійка подумала: «Житиме!»
Подумала і одразу злякалася, почала подумки відганяти всі вроки, які могли впасти на його долю та на його життя.
А все ж підказало їй серце: житиме! Не могла навіть вимовити це слово, воно зблисло своєю суттю десь у глибині свідомості і вже не хотіло згасати. Вона дивилася на Петра, боячись навіть усміхнутися, щоб не потривожити його.
Петро довго дивився в туман, у невідомо що — день чи ніч, в життя чи смерть, — і побачив у цьому тумані спершу дві зірки, а потім і її, Марійку. Він не думав, чому вона тут, біля нього, не думав про те, що лишив її в корчмі у Лейби. Він бачив її й радів. Наче вона все життя повинна була бути з ним, біля нього, при ньому. Відчув, як ниє ліве плече, і зрадів цьому болю-ниттю, бо згадав, як Марійка витягала зубами стрілу. Він хотів підняти праву руку, щоб помацати, чи й справді цієї стріли немає, але рука не слухалася, відчув, що вона дуже важка.
Він спробував щось сказати, але язик ще не слухався його. Марійка зрозуміла, що він хотів попросити, обережно взяла його обважнілу руку й поклала на поранене плече. Він відчув, що воно вже перев’язане ганчірками. Ні, то були не ганчірки, а чарівні завої, покладені її руками — і він з вдячністю всміхнувся дівчині…
— Дай во-о-ди! — прохрипів.
Не тому, що так страшенно хотілося пити — хоч у роті й справді пересохло, — а жадав, щоб вона зрозуміла його, почула його слова. І сам хотів почути свої слова…
Вона поволі-поволі, як у казці, як уві сні, підвелася, пішла в темряву, і він не міг простежити поглядом за тим, як ішла вона, бо ще не міг повернути голови. Її довго-довго не було, десь майже в нескінченності щось брязнуло, щось хлюпнуло, потім почулися кроки — і ось вона, Марійка, знову з’явилася перед ним. Корець з холодною водою запах свіжістю біля обличчя. Та він не міг не те що підвести голову, не міг навіть нею поворухнути, і тоді побачив: Марійка взяла корця, піднесла до своїх вуст, відпила води, а тоді нахилилася над ним. Відчув на своїх вустах її холодні вологі вуста — вода увійшла йому в рота просто з її вуст.
Поглядом він попросив: ще! І вона знову напоїла його.
Петро лежав, розкинувшись на постелі, здавалось, уся вага світу навалилася на нього, і навіть рука, що лежала на лівому плечі, давила… Та от випив два ковтки води і відчув, що йому стало легше.
Пан Адамек, пересилюючи біль у пробитому двома стрілами тілі, підвівся на однім плечі й здивовано дивився, як Марійка напуває водою Петра Скрипника.
І він позаздрив Петрові, захотілося і йому бути отак пораненим, як оцей козак. І не потрібен йому ніякий «паніс бене мерентіс», а потрібен один-однісінький ковток живої води, такий ковток, яким нагородила Петра Марійка…
Він упав на ліжко, одвернувся до стіни й застогнав.
— Пане Адамку! — почув здалеку голос дівчини. — Вам погано?
І, втрачаючи свідомість, плинучи на каламутних хвилях у липкий сон, він прошепотів:
— А дзісь мам хмурем на чоле…[90]
Марійка усе зрозуміла б, якби її думки зараз не були біля Петра. Вона дивилася на нього, каганець осявав його обличчя, на своїх вустах вона відчула крапельки води і облизала губи, їй хотілося, щоб ці крапельки розквітли в ній зеленим життям, рожевим квітом, блакитною мрією, на яку вона ще ніколи не насмілювалася, не наважувалася…
І ще вона зрозуміла: якщо раптом Петро помре, то й їй немає для чого жити на світі.
Джузеппе і Йован перезирнулися й підняли свої пістолі, готові до стрільби.
— Вони десь тут, — кип’ятився пан Сулятицький. — Може, в оцій бузині…
І він вистрелив у кущі.
— Сакраменто! — ревнув з кущів італієць і вистрелив просто в пана Сулятицького.
І сталося диво — Джузеппе, той самий Джузеппе, який, якщо вірити його правдивим оповідкам, переміг навіть сотню ворогів у Алжірі, не влучив.
Пролунав постріл з другого боку, де ховався той ворог, якого поляки називали сеньйором. Куля прохурчала під самісіньким носом Джузеппе, обсмаливши його вуса.
— Сферра![91] — лайнувся сам на себе Джузеппе, лютий за те, що допустив, аби йому обсмалювали вуса кулями. — Сордідецца![92]
— До стіни! — скрикнув той чоловік, якого пан Сулятицький та його компаньйони називали сеньйором. — До стіни, там вони нас не дістануть! — верескнув він і стрибнув до стіни. І вчасно, бо куля Джузеппе вирвала смужку із його штанів. Але то була тільки подряпина — трієстинець це одразу зрозумів.
Не спускаючи очей з ворогів, Джузеппе швиденько перезаряджав пістоль.
— Джереміє, — не обертаючись, прошепотів він до Яремка. — Джереміє, негайно біжи до Олександра. Скажи, що ми одбиваємося від розбійників, які, виконуючи волю Гаспареоне, полюють на Олександра і вистежують нас… Хай пришле підмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен… А зараз ми їх тримаємо біля себе і граємося в фейєрверк… Ясно? Ну, арріведерчі![93] І так, щоб одна нога була тут, а друга там! Головне — проскочити Хрещатий яр! Там сидять їхні люди! Перестрибнеш через мур, а там — швидко, як заєць. Ну, давай, а я тебе прибережу. Тільки хто висунеться, я йому в пику всаджу стільки свинцю, скільки він заслужив.
Яремко пригинці побіг поза кущем до цегляної стіни. Ой, як довго біжиться! І здається, що одразу десять пістолів ціляться в спину…
Нарешті стіна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й миттю видирається нагору… Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі — на однісіньку мить — і відчайдушно стрибає. І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд, з обох боків, ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.
Він біжить попід кам’яним муром. Ось мур кінчається, вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє в якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев’яним парканищем. Палі та дошки цієї огорожі вгорі загострені, мов ратища, — такий паркан не перелізеш! І дірки не видно…
І тут щось ухопило його за литку. Всі думки про дірку в огорожі одразу вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся.
Пес… І де він тут узявся?
Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.
Пес приліг на передні лапи й теж не спускав своїх лютих баньок, що аж світилися в напівтемряві, з переляканого хлопця. Він весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову.
— Іроде розпроклятий! — мало не заридав Яремко. — Ну, зачекай, матиму я пістоля — прийду сюди і тебе застрелю на цім місці! Знатимеш, як нападати на людей!
Яремко хотів посунутись убік, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього.
Хлопець ледве відбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його почули, певне, аж на Подолі.
«Пропали хлопці! — подумав Яремко. — Пропали, якщо я не вирвуся звідси зараз».
Він почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось підходяще — або камінь, або палицю. Зовсім поряд знову пролунало два постріли. Собака сполохано заскавчав, а Яремко тим часом устиг відскочити на кілька кроків убік.
І тут Яремко на щось наступив. Не спускаючи очей з розлюченого пса, нахилився, вхопив. То була добряча палиця!
— І-і-іх! — вигукнув Яремко радісно і з палицею стрибнув назустріч собаці.
Та пес одчайдушно заскавчав і кинувся навтьоки, наче Яремко й справді встиг його огріти ломакою.
Яремко вискочив, переслідуючи пса, на вулицю, і побіг униз, до Хрещатого яру.
…Яремко не знав, що сеньйор Гаспареоне — а то був таки він, тільки в іншому вбранні! — побачив, як хлопець вискочив на вулицю. Він кинувся за Яремком навздогін, бо зрозумів: хлопця послано по допомогу. Устиг вистрілити вслід, коли той перелазив цегляний мур, і був упевнений, що влучив, аж невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йована і Джузеппе з-під обстрілу, а сам подався на гавкіт. Він прибіг, але Яремка вже не було.
Сеньйор Гаспареоне тупотів вулицею, а попереду біг Яремко Ціпурина.
Сеньйор Гаспареоне відчував, що починає задихатися. Та зупинитися бодай на хвилинку не можна. І він біг, обливаючись потом, хапаючи ротом повітря, гупаючи чобітьми, махаючи пістолем…
Ось хлопець уже близько. «Стрілятиму, — вирішує Гаспареоне, — бо от-от серце розірветься від такої скаженої гонитви».
— Стій! — вигукує сеньйор Гаспареоне, розраховуючи на те, що переляканий хлопець від несподіванки на мить зупиниться. А цього буде досить, щоб прицілитись і вистрелити.
Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.
Сеньйор Гаспареоне з розгону пробігає мимо, зупиняється, повертається назад. Якась брама, якась хвіртка…
Він вривається у двір, озирається. У дворі порожньо, тільки дві шовковиці стоять у кутку. Під шовковицями — нікого.
Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.
— Відчиняйте! — заволав по-польськи. — Влада!
— Яка там у дідька влада? — озвався з-за дверей сердитий голос. — Одчиняй сам, не замкнено!
Сеньйор Гаспареоне смикнув на себе двері і вскочив у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на непроханого гостя.
— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені й переплачені. Якої ще холери?
— Тут ховається втеклий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаспареоне…
— Онде під столом сидить! — глузливо тицьнув пальцем господар.
Надворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспареоне метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вискочив у двір.
Але Яремка тут уже не було — він біг вулицею далі. Тільки на шовковиці гойдалися гілляки.
Тепер головне для хлопця — проскочити Хрещатий яр. Побачив поперед себе тіні кількох людей, метнувся убік, потім перестрибнув рівчак, схопився за якісь кущі, подряпався на гору.
А сеньйор Гаспареоне не відставав. І коли Яремко озирнувся ще раз, то побачив, що той сеньйор уже не сам, з ним біжать іще якісь люди, а навпереріз вискочило ще кілька тіней.
Яремко заметався, мов у пастці.
Почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.
— Пугу! — почулося попереду. — Кого це нечиста сила носить?
— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.
— Тпру! — натяг вершник поводи.
— Дядьку! Рятуйте! Виручайте! За мною лихі люди женуться!
— А ти втікай та й усе!
— Дядьку, наших людей обступили ляхи і ще якісь…
Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки оковитої. Від нього пахло димом, морем і степом…
Він нахилився до Яремка.
— Давай до мене! Зараз помчимо виручати! А тих гадів примусимо фуга самотем петере![94]
Його руки легко підняли хлопця.
— Ого! Який ви дужий! — радісно вигукнув Яремко. — Та ще й латиною… Як Клюсик або мій брат Мусій Ціпурина.
— От чорт! Я саме Клюсика й шукаю. Веди мене до нього! Він там? — кивнув головою в бік пострілів.
— Ні, в Лаврі. Йому треба сказати, щоб виручав наших людей! Там на них напало п’ятеро чи шестеро!
— До Лаври далеко?
— Як пішки, то ще є…
— А як екво вегі?[95]
— Що?
— Ну, конем, верхи!
— Верхи — недалеко.
Козак повернув коня назад, і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври.
А сеньйор Гаспареоне, пробігши ще кількасот кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлоп’як од нього таки втік.
— Клятий гяур! — аж заскреготів зубами сеньйор Гаспареоне і гримнув на своїх поплічників: — А ви чого стоїте? Ану, всі назад!
…Уже зовсім стемніло, а Йован з Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Міська охорона під командуванням польського ротмістра не поспішала на виручку — надто часто в ту пору в Києві лунали постріли по темних завулках. Але опівночі ротмістри з вояками об’їздили головні вулиці й вигукували:
— Всі люди можуть спокійно спати! Влада береже спокій!
Майже скрізь через кожні дві години вигукували охоронці спокою:
— Уже така-то година по півночі! Добрі люди, відпочивайте без печалі та боязні! У Києві панує тиша, спокій і закон!
А вранці на цих же вулицях були людські трупи, пограбовані житла…
Так було й цього разу. Варта не поспішала.
Трієстинцеві й чорногорцеві було нелегко. Кілька куль пробило їхній одяг, у Джузеппе з руки текла кров, однак і ворогам дісталося.
— Здається, одного підстрелили, — прошепотів Йован і моргнув широкою бровою.
— Браво! — озвався Джузеппе.
Ще за кілька хвилин трієстинцеві вдалося дістати-таки одного з нападників, він вцілив у плече панові Влодзімежеві.
— Шкода цього панка, — пробурчав Джузеппе. — Він з-поміж них найбоягузливіший.
— Хай знає…
— Тримайся, Джованні, доки наші не прийдуть! — повторював Джузеппе, не підпускаючи пострілами ворогів. — Треба цих іродів половити й допитати… Бо це не просто якісь панки. За ними ховається сеньйор Гаспареоне.
Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Спочатку вулицею, стріляючи з пістолів, проскакало кілька вершників. Потім почулося тупотіння ніг за муром.
— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, виявивши, що вороги повтікали. — Та якби я знав, що вони повтікають, я б їх не тримав так довго біля себе.
— Я ж тобі казав, що треба перестріляти та й… — пробурчав незадоволений Йован.
За Якихось півгодини Йован та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври.
— Для нас ясно ось що, — мовив Клюсик. — На графа Олександра полюють. Хто? Ми здогадуємося.
— Не будемо гадати! — перебив Клюсика Олександр. — Поки Петро не видужає, не витикатися за лаврські мури!
— Чи ще видужає? — засумнівався Йован.
— Сакраменто! — вибухнув Джузеппе й грюкнув кулаком по столу. — Він неодмінно видужає! П’єтро — це камінь, як казали греки, сакраменто!.. У нас у Венеції сеньйора Клаудія вилікувала була одного незрівнянного сеньйора на ім’я П’єтро, якому груди пробило басурманським ядром. Вона врятувала його своїм коханням! Ви не дали мені розповісти про це тією своєю стріляниною з польським графом-бовдурем! Так я можу зараз розповісти, з подробицями, — він ворухнув вусом у бік Яремка: — Ой, який же ти, Джереміє, гарний хлопчик! Збігай-но на вулицю та подивись, чи є на небі зорі й місяць, а то як я почну розповідати, то Джованні почне на мене сердитися…
— Нікуди Яремко не піде, — сказав Олександр. — І Йован не буде сердитися, бо ти помовчиш хоч на цей раз! — Він перевів погляд на хлопця: — Ось кому треба сказати спасибі! Перший раз, Яремку, ти виручив нас у Ямках, привівши козаків Єфтимія Петруніна, а вдруге — зараз. Коли б не ти, то Джузеппе міг би вже ніколи не розповісти нам про сеньйору Клаудію.
— Це ж чому? — не зрозумів Джузеппе.
— Язика б кулею відбило!
— Сакраменто! — загримів обурено Джузеппе. — Коли б я був поляк, то за ції слова викликав би вас на герць!
— Так це не я виручив, — промовив Яремко. — Це отой кумедний дядько, що все латиною зі мною говорив!
— Диви, яке розумне! Митрополитом колись буде.
Яремко закрутив головою: не хочу.
— Я знаю, — нахилився над хлопцем Олександр. — Він хоче на Запоріжжя! Йому хочеться бути козаком, а не папою чи митрополитом.
— Хочу козаком!
— Тоді їж оцей шмат м’яса, бо козаки повинні бути дужими!
— А як з’їм, то… — у Яремка аж під серцем замлоїло.
— То візьмемо з собою на Січ!
— А мені, холера, весь час здається, ніби хтось цілиться мені в спину, — мабуть, уже втретє за сьогоднішній день мовив Клюсик.
— Відчепись із своїми розмовами, — сердито озвався Недайборщ, — продовжуючи смоктати свою незмінну люльку.
П’ятнадцять козаків, які супроводжували Карпа й Тимоша, мовчки їхали позаду і про щось розмовляли між собою. Степ був голий, тільки де-не-де на обрії виникали байраки.
Козаки їхали на Дон — до отамана Єфтимія Петруніна. Про мету цієї поїздки знав тільки Клюсик. Карпо вже давно звик до того, що Клюсик далеко не про все, що знає, оповідає іншим, у тім числі і йому, тому й не ображався за це, і ні про що не розпитував.
Тиміш не віз ніякого листа. Все, що треба сказати, скаже усно. Прохання полягало в тому, що навесні запорожці збираються в похід на турка, — отже, потрібна допомога, потрібно десять тисяч донських козаків для бойових дій проти турецького флоту. Йшлося про логічне завершення Хотинської війни, про остаточний розгром флоту Османської імперії на Чорному морі, про спільні дії при взятті Трапезонта, Синопа, Кафи і Стамбула. Похід готувався таємно, отже, про нього ніхто, крім п’яти чоловік: Олександра, Йова Борецького, Єфтимія Петруніна, Клюсика та Скрипника, не повинен знати. Навіть Недайборщ довідається про все тільки після того, як його оберуть керувати морським походом. Так вирішив Борецький, так вирішив і Петро Скрипник, який ще й досі лежав у темній хатині в Лозовицькому лісі, поволі одужував і з паном Адамком цілими днями різався в карти.
Перед самим від’їздом на Дон Клюсик побував у Лозовиках, побачився з Петром. Скрипник уже ходив, хоч і був ще вельми слабкий. Щоправда, в очах так само світилися розвага й мудрість, як і колись. Він сказав Клюсикові, що переговори з Петруніним повинні вестися сам на сам, ніяких паперів про це залишати не потрібно, ніхто, навіть з найближчого оточення, не повинен знати про суть розмов. Щоб задовольнити цікавих, — а такі будуть передусім серед найближчого оточення Петруніна, — треба сказати, що обговорювалися деталі можливого походу на Кавказ. Не домовилися про поділ здобичі, і тому переговори обірвалися, а чи відновляться вони пізніше — ніхто не знає.
…Степ стелився попереду, мов величезна долоня ратая. Тільки ніхто тут не проходив з плугом. Усе ходили з мечами та шаблями, і більше тут крові людської пролито, ніж дощів.
Передній козак повернув назад і чимдуж поскакав до групи, що супроводжувала Недайборща й Клюсика.
Клюсик не питав ні про що, всі знали, що головним у цьому загоні є Недайборщ, і тільки Карпові було відомо, що і він, і його невеличкий загін супроводжують Тимоша.
— Що там таке? — гукнув Карпо.
— Татарські сліди, — коротко відповів козак.
Карпо знову прикурив люльку і, поглянувши на Клюсика, пришпорив коня. З’явилися татари — то це недобре. Не так важливо, скільки слідів виявив зорець. Головне: вони тут є!
Невеличкий козацький загін швидко їхав осіннім степом. Віяв холодний північний вітер, продував козаків до кісток, та холоду вони зараз не відчували. Непокоїла думка, що от-от з-за обрію може вискочити сотня ординців — і тоді не врятують ні пістолі, ні швидкі коні, ні відвага…
До вечора один з козаків, від’їхавши убік, виявив ще кільканадцять слідів, але самих татарів не зустріли.
Уже починало темніти, вільніше дихнулося кожному з козаків: ще якась година їзди — і вони будуть у розташуванні війська Петруніна. І тут сталася затримка.
Напереріз козакам біг невідомий. Карпо дав наказ зупинитися.
Кілька козаків спішилися, підбігли до невідомого — худющого, вимученого, забрудненого грязюкою. Він щось кричав, але жодного слова не можна було зрозуміти.
— Якийсь німий чи божевільний, — сказав один з козаків, які підвели невідомого до Недайборща.
— Хто такий? — суворо запитав Карпо, вийнявши люльку з рота.
Невідомий щось забелькотав, але нічого не можна було зрозуміти. Він показував на мигах, але важко було розібрати, що він хоче сказати. Нарешті опустився на землю і пальцем написав великими літерами просто по примерзаючій грязюці біля калюжі: Азов.
— Утік з Азова! — зрозумів хтось із козаків і перепитав: — Гей, дядьку, ти що — втік з Азова?
Але чоловік не зрозумів запитання. Він знову показав пальцями, як він утікав, пальці його бігли то в один бік, то в другий. Він, певно, показував, що довго блукав по цьому степу, доки не заблукав… Потім невідомий почав показувати, що хоче їсти, і коли один з козаків вийняв сухаря, вихопив у нього сухаря з рук і вп’явся зубами в твердий, хрусткий окраєць…
— Швидко — на вільного коня! — скомандував Недайборщ. — Нічого затримуватися. У Петруніна про все розпитаємо.
І вони знову поїхали по степу, щохвилини поглядаючи на обрій, що червонів позаду, тривожно, недобре, на негоду…
Через два дні вони їхали назад, на Київ. Усі козаки, крім Тимоша, були злі на донців, які, виявляється, не погодилися по-чесному розділити здобич від майбутнього походу на Кавказ. Тому похід відкладався…
— Зрештою, — заспокоював хлопців Недайборщ, — як таке діло, то не дуже воно нам і треба йти на той Кавказ! Хай ідуть самі, як їм так хочеться! А ми побули в них у гостях, попили горілки на дурняк — і то добре!
На зворотньому шляху татари не зустрічалися. Жодного їхнього сліду не побачили зорці, що їх висилав Недайборщ уперед.
Разом з козаками Недайборща до Києва їхав і знайдений ними в степу бранець з Азова. Він, певно, онімів і оглух після побоїв у турків. Але це був письменний чоловік, він не тільки умів писати слово «Азов», він написав і «Київ», і навіть те, що сам він — з Києва, а звуть його Панас Коломайко. Зараз він трясся на коні, всміхався сам до себе, тільки сторожко озирався час від часу навсібіч.
Клюсик їхав неподалік і зрідка поглядав на Коломайка.
Його знову не полишало відчуття, що хтось за ним стежить. Це відчуття так набридло йому за останні дні, що Клюсик мріяв лише про одне: швидше дістатися до Києва, забратися в келію до Олександра і, нарешті, виспатися.
Навіть у Петруніна він не міг поспати як слід, усе відчував чиєсь пильне око. «Стомився!» — подумав Клюсик. І всміхнувся сам собі. Це ж справді доходить до дурниць!
Згадалося, як сиділи вони у Петруніна в світлиці й тихесенько розмовляли про справу, заради якої він, Клюсик, прибув сюди. З хати було вигнано геть усіх, можна було не шепотітися, а говорити голосно. Але Клюсик шепотів. Коли Єфтимій Петрунін, обдумавши всі деталі наступного походу, розіклав на столі карту і почав виміряти на ній, як вони добиратимуться до місця зустрічі в морі, щоб звідти йти просто на Трапезонт, Тиміш перед словом «Трапезонт» раптом затулив Єфтимієві рота, а сам, вихопивши пістоля, вистрілив у двері. Єфтимій страшенно здивувався, але Тиміш швидко підійшов до дверей і розчинив їх. Посеред хати на колінах стояв Коломайко і, звернувши очі до образа, молився. На постріл він зовсім не зважив, хоч куля, пробивши двері, пролетіла на вершок від його голови і вп’ялася в стіну. Не зважив він і на появу Клюсика, хоч двері відчинилися з гуркотом, та й Тиміш не дуже ввічливо наказав йому вийти з хати. Коломайко стояв на колінах і молився, шепочучи німим ротом щось незрозуміле.
Єфтимій вирвав пістоля з руки Клюсика. Коломайко й тоді не зреагував — він стояв і молився.
Отаман покликав козаків, які охороняли його курінь, полаяв їх за те, що погано охороняють. Німого вивели, а Клюсик і Петрунін, договоривши про все до кінця, вирішили: за годину розпочнуться переговори з Недайборщем, на яких треба заломити такі умови, щоб запорізький отаман, плюнувши, сказав: січовики в поході брати участі не зможуть. На ці переговори було запрошено кількох козаків з охорони Недайборща і кількох старшин Петруніна. При цих свідках Петрунін і розіграв такий спектакль. На цей раз ніякої охорони не було, Клюсик дуже хотів знову побачити тут Коломайка, але той більше не з’являвся.
І от вони їдуть назад, до Києва, і знову Клюсикові здається, ніби хтось цілиться йому в спину. Невже хтось із охорони Недайборща? Не може бути! Всі хлопці перевірені не в одному бою. Тоді хто ж? Коломайко? Але він їде попереду і навіть не озирається.
І однак Клюсик вирішив: як тільки приїдуть вони до Києва, він накаже Джузеппе й Йованові не спускати очей з цього чоловіка. Чи справді він з Києва? Де живе, на якій вулиці?
Коні бігли швидко й весело — відчували, що дорога веде додому, де чекає на них відпочинок, смачний овес та сіно. З білого неба почав сипати дрібний сніг. Він сипав і сипав. Ранній сніг… Довго не пролежить, іще розтане.
А проте — зима не за горами.
Високої честі сидіти й розмовляти із всеможним Надир-беєм, який входив до першої десятки найбільших державних мужів Османської імперії, вдостоювався далеко не кожен — може, два чоловіки з мільйона, а може, й один. І якщо сам Надир-бей приділив тобі цілу годину аудієнції, то, значить, твоя скромна персона несподівано стала потрібною йому. А коли йому, то й державі.
Мімар Муса розмовляв з Надир-беєм не раз, але всі попередні рази розмови велися так: Надир-бей сидів, Муса стояв, Надир-бей запитував чи наказував, Муса відповідав. Сьогодні ж схоже було на те, що високий державець не підкреслюватиме своєї зверхності над нікчемним мімаром, хай навіть він і султанський мімар.
Вони сиділи поряд на подушках, прекрасні гурії танцювали й співали перед ними, а вони поволеньки їли солодкі фрукти, запиваючи шербетом…
Надир-бей навіть запитав у мімара, чи не хотів би він скуштувати гяурської горілки. Мімар подумав кілька секунд і, вирішивши, що скромність та приниження справлять на державця не те враження, що потрібно, погодився скуштувати оковитої, але одразу ж попросив великого Надир-бея розділити з ним насолоду. Надир-бей погодився й на це!
Виходить, розмова буде дуже серйозна, і мімар Муса потрібен Надир-беєві, а отже і інтересам держави.
— Чи думали ви, о талановитий мімаре, — здалеку почав Надир-бей, відпивши другий келишок, від чого його дебелі червоні щоки немов покрились нальотом, — чом так погано спиться мені, недостойному слузі великого хондкара?
— Певно ж, думки про те, чи не з’явилася зрада в нашій богоспасенній країні, що було б вельми сумно як для вас, так і для найяснішого султана Мустафи, чиїми недостойними слугами є ми всі.
Надир-бей поглянув на Мусу уважніше, відпив ще один ковток оковитої і відповів:
— Ні, не зрада печалить мене. Не зрада, а зовнішні вороги нашої держави, які чомусь вирішили, що, оскільки за їхнім літочисленням цього року минає тисячоліття мусульманської ери[96], то саме зараз їй і має настати кінець. Нерозумні люди, бо числять роки за своєю дикунською системою, а за нашим літочисленням тисячоліття мусульманської ери минуло вже тридцять два роки тому[97].
«Не запросив же ти мене до себе випити гяурської горілки на честь тисячоліття мусульманства за гяурським літочисленням?» — подумав Муса й нічого не сказав.
— Але для того, щоб наша імперія, оплот мусульманської віри й справедливості, не мала ніяких неприємностей, — вів далі Надир-бей, — ми повинні дбати про її надійну оборону. Якщо ворог, повіривши у свої дурні вигадки щодо фатальності для нас числа 1000, раптом полізе на нас, то він матиме нищівну відсіч. Але щоб ця відсіч була ще нищівнішою, нам потрібні сильні фортеці!
«Тисячоліття вже відзначили тим, що яничари вбили свого султана Османа Другого, якого перед самим тисячоліттям було ущент розгромлено в Хотинській війні!» — подумав Муса, але відповів дещо інакше:
— Найсильнішою фортецею найяснішого аллаха і Мухаммеда — пророка його є наша безмежна віра в святе провидіння і мудрість корану, о наймудріший із моїх співбесідників. Усі гяури світу, навіть зібравшись докупи, не матимуть такої фортеці!
— О, так, — погодився Надир-бей, знову пильно поглянувши на Мусу і доливаючи йому ще горілки. Мімар простежив за плавним рухом карафки з рідиною і несміливо запропонував:
— О, наймудріший з державців, я був би безмежно щасливий, якби й ваш келих був такий повний, як і ваша мудрість та доброта!
Надир-бей долив і собі, мовчки випив, крекнув зовсім не по-державницьки, потім поставив келих, простежив, як випив Муса, і сказав:
— Ми повинні швидко, тобто до весни, збудувати на Босфорі, на північ від Стамбула, ще чотири фортеці й встановити в них гармати.
«Нарешті, — подумав Мусій, — але якого дідька мені морочитися ще з тими фортецями, коли я маю так багато справ з мечеттю?»
— От я й думаю, чи не взялись би ви, наш найшановніший і найталановитіший мімаре й математику, спочатку підрахувати кількість матеріалу, робітників та грошей для того, щоб чотири фортеці на північ від Стамбула були побудовані вчасно?
— Але ж це може здійснити будь-який чиновник з топхани[98], і зробить він це й швидше, і якісніше за мене, недостойного вашої присутності.
— Великому візиреві забажалося, щоб саме ви зробили всі необхідні підрахунки і щоб саме ви взялися керувати цими роботами!
— Але ж я працюю над спорудженням мечеті Османіє!
Надир-бей серйозно глянув на мімара. Горілки він уже не наливав, обличчя його нагадувало перезрілу сливу в срібному нальоті, але очі були розумні, погляд — гострий.
— Якби я не знав вас за людину талановиту й працьовиту, якби я не знав вас за людину, віддану нашій державі й великому аллахові, то міг би подумати, що ви просто не хочете брати на свої плечі зайвої роботи і…
— І?.. — мимоволі вихопилося з вуст мімара.
— …і що ви й досі співчуваєте своїм гяурам!
— Я щасливий, що ви, о найсердечніший, вірите в мою щирість, — почав Муса, водночас думаючи: «Отже, вони чекають нападу запорозьких козаків… Невже Січ після мирного договору Сигізмунда з Османом надумає здійснити великий похід проти Туреччини?» Він зробив на секунду паузу і закінчив: —…У щирість людини невисокого походження.
— Так, Січ має намір іти на нас.
— Але ж Сагайдачний…
— Сагайдачний — у могилі! Це так. І що? — Надир-бей простяг руку до карафки, щоб налити з неї для себе і для мімара. Налив, випив, подивився на Мусу і сказав найголовніше: — Козаки мріють поставити на трон Османської імперії самозванця Ях’ю!
Муса хотів сказати, що аллах скарає самозванця, який посміє зазіхати на священний трон великого хондкара, але, зустрівшись з поглядом налитих кров’ю очей Надир-бея, мовив:
— Це що — точно?
— Нам треба бути готовими до всього.
«Але ж я не яничар, який, народившись на Україні, підіймає ятагана на своїх земляків!» — подумав Мусій.
— Будівництво мечеті Османіє триватиме й далі, — сказав Надир-бей, не чекаючи відповіді мімара.
«Я знаю, як треба будувати фортеці і встановлювати в них гармати, щоб і муха повз них не пролетіла, — подумав Мусій Ціпурина, — але ж повз фортеці йтимуть не мухи, а чайки з козаками: може, з тим же Клюсиком чи з Недайборщем… Як же тоді мені бути? Я ж стану вбивцею своїх же земляків!»
— Ці фортеці можуть і не заговорити. Козаки, побачивши їх, повернуть назад, — сказав Надир-бей.
«Ага, це саме ті хлопці, які, рушивши в похід на Стамбул, повернуть назад!» — подумав Мусій.
— А може, козаки й не вирушать у похід, — вів Надир-бей. — Король, одержавши необхідні дані від нас, заборонить похід, розжене козаків, якщо вони зберуться напасти на нас.
— Ото, я гадаю, буде найкраще, — поспішив погодитися мімар. — Хай наші державці домовляться з польським королем. Навіщо витрачати так багато грошей на фортеці, які можуть і не придатися?
— Наша віра існує вже понад тисячу років, і ще існуватиме не одну тисячу літ. А за тисячу літ чимало несподіванок може статися. Крім того, гяури люблять повторювати латинські слова: хочеш миру — готуйся до війни! Ми хочемо миру, отже…
Надир-бей глянув на мімара Мусу, підвівся. Підвівся й мімар.
— Отже, за тиждень ви, наш найталановитіший мімаре й математику, подасте мені всі розрахунки щодо коштів, кількості робітників, наглядачів та будівельних матеріалів. А чиновники з топхани подадуть дані щодо гармат, пороху, ядер… За тиждень!
Мімар Муса зрозумів: це — наказ. Надир-бей трохи погрався в добренького, а тепер йому вже не до гри і не до красивих слів…
Завтра вранці вони з Петром вирушать з Лозовицького лісу до Києва, а сьогодні пан Адамек, одужавши та зміцнівши на Марійчиних чудодійних травах, ізнову пішов на полювання. Кілька разів він примічав неподалік од хатини сліди диких кабанів. І от, узявши ратище, два пістолі й ножа, пан Адамек вирушив на лови.
Скрипник з ним не пішов, сказавши, що не любить полювати, не навчений. Що ж, може, й так. Пан Адамек за два з гаком місяці, проведені в лісовій хатині під наглядом чарівної чаклунки Марійки, потроху почав здогадуватися, на яку звірину вмів полювати Скрипник. Петро, перебуваючи в забутті, розмовляв різними мовами, віддавав якісь накази, говорив то про графа, то про султана Ях’ю, а то звертався зі словами до французького короля Луї Тринадцятого, то про щось бесідував з султаном Мустафою… За всім цим крилася якась таємниця. І тепер пан Адамек зрозумів, чому з таким завзяттям ганявся за Скрипником та графом Олександром сеньйор Гаспареоне… У Києві затівається щось не вельми приємне для Стамбула, і Скрипник має до всього цього найпряміше відношення…
Пан Адамек неквапом йшов лісом, іноді грузнучи по коліну в снігу. Вепрам ходити по такому снігу не дуже зручно, тим краще: легше буде панові Адамкові полювати.
Щойно він про це подумав, як побачив неподалік кілька вепрів, що рилися в снігу під дубами, шукаючи жолудів та засохлих грибів. Вітерець повівав від звірів і вони не чули людини. Пан Адамек зумів наблизитися до вепрів кроків на тридцять. Прихилив ратище до стовбура, витяг один з пістолів, підсипав пороху, прицілився в найближчого вепра-трилітка і м’яко натиснув на спуск. Блиснула іскра від кременя, спалахнув порох, і саме в цю мить крайній вепр сторожко підняв голову й рвучко повернув її в бік незнайомого звуку. Куля влучила вепрові просто в вузького щетинистого лоба, проорала в ньому борозну і відлетіла у сніг. Налякані пострілом, дикі свині, тривожно зарохкавши, метнулися в гущавину і тільки підстрелений кабан залишився на місці. Пан Адамек вийняв другого пістоля, налаштував його до пострілу, але стріляти не довелося, — розлючений вепр, мов ядро з турецької гармати, кинувся просто на нього.
Пан Адамек, схопивши ратище, зустрів ним вепра. Здоровий кабан з розгону грудьми нахромився на ратище, пан Адамек відлетів убік, а далі підскочив, мов пружина, і вхопився за гілляку. «Добре, що я її примітив раніше!» — устиг подумати. Під ним топтався поранений вепр. Він підстрибував, рохкав і люто розкидав у різні боки жовто-червону піну, намагаючись дістати свого ворога. Переламане ратище стирчало в нього з-під лівої передньої ноги.
Пан Адамек обережно підтягся на гілляці, яка гнулася і загрозливо тріщала. Сила в руках була не та, що колись, він відчув, як йому стало жарко, як затремтіли пальці. Потемніло в очах, і пан Адамек подумав: «Якщо зараз упаду — кінець!» Але саме ця думка й не дозволила йому впасти. Він сяк-так переліз у розвилку дуба і всівся, мов у сідло, віддихуючись і приходячи до тями. У прострелених грудях шпигало, дихати було важко, і головне — кволість.
Внизу бісився поранений кабан. Ратище дійшло майже до серця, але він іще жив, іще стрибав, іще рвався на ненависний запах людини, тільки дістати ніяк не міг! Ось вепр з розгону кинувся до дуба, прошмигнув повз нього, але ратище зачепилося за коріння і ще дужче увігналося в звіра.
Нарешті вепр упав. Пан Адамек, який уже відійшов од першого потрясіння, скочив з дерева. Вепр спробував підвестися, але не зміг — ноги підігнулися, він упав у сніг мордою і став хапати його гострими іклами.
Пан Адамек вирішив, що треба хапати пістоля і ціляти звіреві просто у вухо… Він стрибнув униз і побачив, як вепр, хитаючись, суне на нього. Він уже не мав у своєму тілі тієї сили, що була ще кілька хвилин тому, він уже нічого не бачив, бо ослаб від втрати крові. Пан Адамек відскочив убік, всунув цівку пістоля у вухо звіреві і вистрелив…
…За кілька годин, вимучений до краю, пан Адамек дотяг-таки вепра до лісової хатинки Марійки. Залишивши вбитого звіря, якого він тягнув на поясі, прив’язавши за ногу, пан Адамек, хитаючись від утоми та п’янкої радості від вдалого полювання, підійшов до дверей.
За дверима чулися голоси…
В лісі було тихо-тихо, а в хатинці говорили голосно й щасливо, — і пан Адамек завмер…
— Коханий мій, — чувся голос Марійки, — я полюбила тебе ще з того вечора, коли, пам’ятаєш, — витягала стрілу.
— А я не хотів тебе любити, — бубонів голос Петра. — Я довго не хотів тебе любити, і тільки після того, як ти мене напоїла водою, я полюбив тебе.
— І ти пам’ятаєш це? — щасливо засміялася Марійка.
— Я нічого не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, як ти напоїла мене водою з своїх вуст… Е, ні, я ще пам’ятаю твої зелено-чорні очі, вони були, мов небачені досі зорі в небі. Коли ж я вперше побачив ті зорі? Ага, ще тоді, коли ти з мене тягла стрілу.
— А я тебе вже тоді полюбила. Так полюбила, що захотіла народити тобі сина…
— Марійко моя, — глухо озвався Петро. — Та я ж не знаю, де буду взавтра! Чи в Києві, чи в Стамбулі, чи в Яссах, чи в Парижі.
— Ну й що? Ти завжди будеш зі мною. Зі мною буде твій син, а значить ти…
Пан Адамек грюкнув ногою в двері і закричав:
— Сто дяблув! Хто тут зачинився?
Він знав, хто там, але йому було вже несила слухати слова, які долинали з хатини, і він подав голос.
Мова в хатині враз обірвалася, почулися чиїсь кроки, і на дорозі з’явилася Марійка. Очі світилися щасливо.
— Марійко! — гукнув пан Адамек.
Але Марійка дивилася на нього, нічого не бачачи й не чуючи.
Пан Адамек забув і про своє вдале полювання, і про все на світі, йому заболіло між ребрами так, наче в нього влетіло не дві, а тридцять дві стріли.
— Марійко! — знову гукнув він, а що казати далі, не знав. Йому хотілося кричати, плакати, розметати весь ліс, як отому кабанові, якого він кілька годин тому вполював. Та зараз він забув про все, йому хотілося битися на смерть!
Марійка нічого не розуміла, нічого не бачила й не чула. Тоді пан Адамек схопив її і виніс надвір. Вона стояла боса на снігу, чужа, далека, така далека, що ні на якому коні тепер уже до неї не доскачеш…
Пан Адамек ускочив у хатину й зіткнувся з Петром. Не пам’ятаючи себе зі злості, жбурнув його вбік так, що той упав на лавку. Пан Адамек схопив зі стіни шаблю й закричав:
— Сто дяблув! Холера! На герць!
Петро здивовано дивився на нього. Він теж нічого не бачив і не чув, як Марійка.
— На герць, пся крев! — заревів пан Адамек і хотів уже рубонути Петра, та в очах того було щось таке, що поляк зрозумів: він зараз уб’є козака, а той навіть не прокинеться од свого щастя. О, ні, треба його розбудити, а потім уже й убивати.
Пан Адамек зірвав зі стіни ще одну шаблю, кинув її Петрові кабзою вперед. Той, нічого ще не розуміючи, механічно піймав її, і лиш відчувши шаблю в руці, поволі став отямлюватися.
— Герць, пся крев! — ревнув пан Адамек. — Герць! Пан Адамек Квятковський не оддасть тобі Марійки!
— А… герць? Герць? — І щось блиснуло в очах Петра. — Не треба, Адамку!
— Боягуз! Мерзотний фаризеуш!
— Герць! — гарикнув зі свого боку Петро і скочив на рівні.
Вони вискочили з хатини, пробігли повз Марійку, яка ще стояла боса на снігу, і кинулися за дерева. І задзвеніло! І забряжчало! І заскреготіли зуби, і залунали такі прокльони, що аж дивно було, як це ще не падають дерева, не розверзається небо, не провалюється земля.
І аж потім долинули до Марійчиного слуху брязкіт шабель, важке дихання тих, що билися, їхні крики й прокльони. Вона схаменулася і тоді почула Петрів голос, його хрипкі вигуки, почула, як дзвенять за деревами шаблі, і зрозуміла: сталося страшне!
— Стійте! Зупиніться! — гукнула вона.
Але вони не чули, билися, мов поранені вепри, билися на смерть, і лютіших облич Марійка ще не бачила в житті.
Здалося, навіть обличчя тих ординців, які в’язали її з Яремком до стовпа в хліві біля Дністра, навіть обличчя сеньйора Гаспареоне, який міг її застрелити через хвилину, навіть ті обличчя не були такими страшними.
Не тямлячи себе від страху за обох, яких вона поставила на ноги і полюбила — одного як свого судженого, а другого як брата, — вона кинулася під їхні шаблі й закричала:
— Та стійте ж!
Блискавками злетіли шаблюки над її головою. Злетіли — і завмерли. А потім стало над головою чисте небо.
— Киньте шаблі на землю! — вигукнула вона.
— Уродзоний шляхтич не кидав своєї шаблі перед турком, татарином, німцем і навіть козаком! — похмуро відповів пан Адамек.
— Козак шаблі не кидає перед ворогом — у ній усі його права! — відповів так само Петро.
Та упали шаблі в сніг, пробили його аж до мерзлої землі та й застряли в ній. І тільки кабзи хиталися, мов гілля після бурі.
— За що побилися? — вигукнула вона люто, заглядаючи в очі то одному, то другому.
І Петро, і пан Адамек мовчали.
— Я питаю, що посварило вас?
Тільки відлуння озвалося з-поміж дерев.
— Ну? Я чекаю!
Пан Адамек неохоче відповів:
— Не було причини.
І, мов відлуння, озвався Петро:
— Не було.
— Неправда! — кинула чорно-зеленими іскрами з очей Марійка. — Я знаю, за що ви побилися!
— Ми ні за що не билися!
— То, значить, за кого! За мене побилися! Як вепри! Як вовки!
Поопускали голови обидва. Марійка докірливо подивилася на них, мовчки підійшла до однієї шаблі, висмикнула її з землі, потім до другої. Так само мовчки пройшла між двома лютими чоловіками й подалася в хатину.
— Марійко! — озвався пан Адамек. — У тебе в руках дві шаблі! Одрубай одному з нас голову, інакше ми станемо ворогами на все життя, а я цього не хочу!
Марійка взяла по шаблі в руки і підійшла до обох. Стала між ними, коротко наказала:
— На коліна!
Упали обидва на коліна й похилили голови.
— Та ну вас! — раптом мовила. — У мене вже ноги померзли. Ану, марш до хати.
Забитий паном Адамком вепр так і лежав під хатиною…
Уранці, ще тільки сіріло, пан Адамек і Петро вирушали в дорогу на Київ. Мовчазні, намагаючись не дивитись один на одного, стояли вони перед Марійкою. За ніч переговорили про все, але до згоди так і не дійшли.
І от тепер вони вирушали з хатини, яка стала їм рідною, від людини, яку вони обидва полюбили…
Марійка стояла біля них у кожушанці й чоботях, сумно сяяла на обох загадковими очима.
А потім сказала:
— Адамку, підійди до мене.
— Ну? — підійшов пан Адамек.
— Я знаю, ти ніколи не зраджував своїх присяг. Будь моїм братом. Будеш?
— Ну й що? Буду братом, якщо ти цього хочеш.
— Присягайсь, що не зробиш лиха своїй сестрі.
— Присягаюсь… сестричко… — відповів пан Адамек, і люта сльоза блиснула в нього на очах.
— Спасибі, братику… Дай я тебе поцілую.
Пан Адамек підняв її на руки, і вона припала до його вуст та щік. Він відчув, як обпекли його обличчя її гарячі сльози.
— Добре, сестричко, — похмуро сказав він, поставивши її на землю. — Я ніколи не підніму руки з шаблею, ножем чи пістолем на Петра! Я заприсягнувся… заради тебе…
Він скочив на коня і з місця помчав ще темним лісом.
— Жди мене! — мовив Петро.
— Ти завжди зі мною, біля мене, — відповіла вона. — Коли зможеш — тоді й приїдеш…
За півгодини Петро наздожене пана Адамка, і вони мовчки їхатимуть засніженим шляхом, і кожен думатиме про свою дальшу дорогу.
А Марійка усе ще стоятиме біля хатини, і поволі танутиме передранкова імла. І гаснутимуть зорі на небі… Тільки дві зорі світитимуть — чорно-зелені зорі її очей.
Хоч як справно виконували наказ Клюсика Йован та Джузеппе, все ж німий їх перехитрив… Джузеппе мало не ридав з досади. Стоячи перед Тимошем, він пояснював:
— Мамма міа! Зараз у моїй душі таке діссдогно[99] до себе, що я собі місця не можу знайти! Отак мене дискредитаре[100] перед тобою й перед Олександром міг тільки найбільший у світі ментіторе![101]
— Розказуй — і коротко! — наказав Клюсик.
— Ну, що розказувати? Йшли ми за ним, він жодного разу не озирнувся… Йшов повільно, натикався на людей, мов п’яний, навіть когось хотів обняти. Я кажу Йованові: «Бідолаха! Скільки літ не був чоловік удома!» Доходимо до базару. Цей чортів ментіторе ходить по базару, щось там роздивляється, а ми дивимося на нього, пильнуємо, чи не підійде хто до нього. І раптом Йован штовхає мене: «Де, — питає, — Коломайко?» — «Та ось де, — кажу, — тобі що, засліпило?» — «Засліпило, — каже, — я його не бачу!» Я — глип! Немає Коломайка! Я щойно дивився на нього, а його немає! Кинулися ми шукати його по базару — зник. Тоді Йован і каже: «Застрелитися треба від ганьби!» А я й кажу: «Застрелимося потім, а зараз розкажемо Клюсикові, як сталося…»
— Він не ментіторе, він — шпигун сеньйора Гаспареоне! І він зовсім не глухонімий! — сказав Клюсик.
— Та що ти? — жахнувся Джузеппе. — Примарилося!
— Джузеппе! Не все, що тобі примариться, дурниця! — стомлено, але все ще терпляче пояснив Клюсик. — Біжи до Йована і скажи, щоб не стрілявся. Стрілятиметесь пізніше, коли я сам вам накажу! А зараз — кулі витрачати лише на ворогів! Ясно?
— Ой, ясно, сеньйоре Клюсику!
У тісній кімнатці сиділи двоє: сеньйор Гаспареоне й Коломайко. Останній, нарешті, набув здатності говорити й тепер розповідав:
— Мене переправили до Кафи на кораблі, а звідти вже я з групою татарських кіннотників перейшов по Арабатській стрілці в Надазов’я. Ну, звісно, я наказав щодня бити себе і доставити ближче до війська донського. Якщо все буде так, як передбачила таємна дефтерхана, то посланці від запорозьких козаків та Йова Борецького повинні були мене побачити й підібрати… Ми пленталися степом десь зо два тижні. Я намагався не їсти, тому в той день, коли козаки мене знайшли, я мав вигляд вкрай замученої й зголоднілої людини. Нарешті, знайшли… І повезли мене до отамана Єфтимія Петруніна…
— Про що вони домовилися з Петруніним? — нетерпляче запитав Гаспареоне.
— У мене таке враження, що ні про що, — відповів Коломайко, дивлячись в очі сеньйора Гаспареоне. — Ніби йшлося про якийсь похід на Кавказ, але вони не змогли домовитися про розподіл майбутньої здобичі…
— Похід мав бути піший чи морський?
— Піший, — неохоче відповів Коломайко. — Я не був на тій нараді, коли говорилося про цей похід.
— Не буде цього походу, — упевнено підсумував сеньйор Гаспареоне. — Вони й не збиралися йти в цей похід. Розмови про нього були для нас та нашої дефтерхани. А перед тим чи після того Клюсик не відлучався для таємних розмов сам на сам з Петруніним?
— Відлучався! І трохи не застрелив мене! Але розмова була дуже тиха, майже нічого не вдалося почути.
Очі сеньйора Гаспареоне засвітилися. Він ближче присунувся до Коломайка і запитав:
— Чув ти чи не чув — не так важливо. Виходить, були в них причини, щоб таїтися… Сиди і згадуй! Найменші деталі тієї розмови, навіть півслова, якщо ти почув!
— Деталей ніяких… Ну, чув, як вони розгортали якийсь папір, я подумав тоді, що карту… Ще було таке: Петрунін сказав, що ось у цьому місці ми стрінемося з вами, а далі підемо разом на…
— Куди? — насторожився Гаспареоне.
— В тім-то й річ, що я не почув. Далі Петрунін ніби вдавився, наче йому отой Клюсик рота заткнув…
— Це схоже на Клюсика! — погодився Гаспареоне. — Він не хотів називати місце, куди повинні йти донські й запорозькі козаки.
— Далі він вистрілив з пістоля… Куля пробила двері й пролетіла наді мною.
— Все? А в дорозі на Київ ти нічого не почув?
— Чув… Але тільки про похід на Кавказ.
— То були розмови для тебе і для мене!
Гаспареоне дістав карту Чорного моря і земель, що прилягають до нього, розгорнув на столі. Подивився на Коломайка, далі мовив:
— Дивись уважно на карту й думай. Думай про те, де могли б зустрітися донці з запорожцями.
— Це важко сказати, — знітився Коломайко. — Але, певно, десь на півдорозі між Доном і Дніпром…
— Навіщо? Що — запорожці не знають дороги на Дон і без провожатих? — Гаспареоне замовк, помовчав і сказав: — Так що ж хотів сказати Петрунін?
— Не знаю… Я взнавав те, що мені було наказано, а думати — хай думають інші, мудріші!
— От ми й думаємо!..
Гаспареоне підійшов до карти, одним пальцем накреслив лінію від гирла Дніпра по морю до точки навпроти Кафи; другий палець пішов від Азовського моря, через протоку, до цієї ж точки.
— Бачиш?
— Ну, бачу. Але це все — фантазії…
— Про фантазії потім! Яке місто хотів назвати Петрунін?
— Може, Кафу? — висловив здогад Коломайко. І одразу заперечив: — Так як же вони пішим ходом ітимуть по морю?
— Може бути морський похід… На Кафу? Об’єднаними силами? А чи не забагато буде для нікчемної Кафи? Торік вони розгромили нашу армію, то чи не думають зараз ударити по нашому флоту?
«Хоча, якщо Ях’я мріє стати на престол, — подумав Гаспареоне, — йому ж самому весь отой флот придасться! Не збирається ж він, маючи намір стати султаном, доводити Хотинську війну до кінця і ставити Османську імперію на коліна? Тоді його скинуть з престолу і французи, й Рим, і Іспанія — кожна держава зокрема!»
Коломайко сидів і дивився на Гаспареоне, який чомусь замовк. Але Гаспареоне за хвилину обірвав свої мовчазні роздуми і повернувся до карти.
— Отже, вони можуть і справді піти на Кафу… Але можуть піти й на Трапезонт, на Синоп, на Стамбул, нарешті… Якусь із цих назв не чув? Подумай!..
— Ні… Хоча він міг сказати й про Трапезонт…
— Чому?
— Слово «на» він сказав з притиском. А при словах «на Кафу», «на Синоп», «на Стамбул» слово «на» говориться з меншим притиском. Коли ж після «на» говорять слово довге, та ще й з наголосом на останньому складі, то тоді це слово «на» вимовляється з більшим притиском і з чеканням якогось розгону.
А що? Хоч він і нікчема, цей Коломайко, а проте його спостереження не позбавлені сенсу. Треба буде якось його винагородити. Але це вже після перемоги над Ях’єю. Без свого янгола-хранителя Петра Скрипника він довго не протягне, цей самозванець. Рано чи пізно нарветься або на кулю, або на отруту агентів таємної дефтерхани Баба-Алі…
Ех, шкода, не попав він на Дністрі під татарську стрілу! Та щоб ота стріла влучила не у плече, а в самісіньке серце. Тоді не довелось би думати зараз про майбутній козацький похід на Османську імперію і гадати: підуть козаки на Стамбул чи на Трапезонт…
Не дурень він, Коломайко, не дурень… І Ях’я не дурень…
— Може бути й так, а може бути й інак… — промовив Гаспареоне, подумки промовляючи слова «на Трапезонт», «на Кафу»… — Одне слово, треба, щоб серед донців була наша людина. Хоч би як там було, а вони мусять зустрітися з запорожцями чи в морі, чи на суші…
Залишившись наодинці, Гаспареоне знову прикинув подумки всі можливі варіанти, які могли виникати з подорожі Недайборща і Клюсика до отамана Петруніна. Похід на Кавказ, то вигадка для таємної дефтерхани. Похід на Кафу — припущення, яке не має особливої ваги. Найімовірніше, це похід на Стамбул, а по дорозі — на Трапезонт і Синоп, де згуртувалися сили турецького флоту.
Можна прилаштувати кількох людей Гаспареоне серед запорожців. Це необхідно. Треба тримати свою агентуру в Києві. Це — безсумнівно. Треба, щоб хтось був на Дону — по-перше, вивідати все про наступний похід, по-друге, вирушити з донцями на з’єднання з запорожцями. А після цього організувати вбивство Ях’ї.
Йому, Гаспареоне, на Січі показуватися не можна. Його впізнають і Клюсик, і сам Олександр, і його люди, навіть отой хлоп’як. На Дону його, Гаспареоне, ніхто не знає. Добре ще, що Скрипника нема вже на світі. Для Гаспареоне то найнебезпечніший супротивник.
Кінчався 1622 рік, той самий рік, що ознаменував, за християнським літочисленням, тисячоліття ісламу. Тисячоліття — то дата велика і тривожна водночас. Християни, ці кляті європейці-фаранги, вірять у магічність числа 1000, і вважають, що ось-ось має настати крах Османської імперії, головної військової сили ісламу.
Надходив 1001-й рік ісламської ери. Тисяча перший… Чи знають гяури, що тисяча й одно — це теж магічне число? Шехерезада розповідала свої казки тисячу й одну ніч. Іслам завойовує світ ось уже тисяча перший.
Що він принесе, цей тисяча перший рік? Чим він закінчиться? Новою перемогою? Чи поразкою, після якої Османська імперія впаде й розсиплеться в прах, мов стара іржа на чарівній лампі Аладдіна?
Ніхто нічого не знає…
Великий візир Ібрагім-паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре гілля шовковиці, мовби забруднене дьогтем.
Проплив перед очима спис охоронця.
О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили вдарив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютився ще дужче.
У дверях з’явився служник Джемал.
— Забери вартового од вікна! Відправ його в гарем! Євнухом!
На Джемаловому обличчі, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Ібрагім-паша знову закутався в халат. Морозило…
Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули у м’яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали будь-який звук, навіть тишу вбирали вони. А зараз великому візиреві хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув’язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би ятагана й рубав би, як оскаженілий яничар, рубав би геть усе: й оці килими, й оці леопардові та лев’ячі шкури, й оце ганчір’я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.
Отой спис нагадав йому, як довгі роки сидів він у зіндані на Кандії[102], куди його було посаджено з наказу султана Османа. Тоді він щоразу, виглядаючи в загратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи! Він уже й вірити перестав у те, що буде колись на волі. І тільки двоє кримських ханів — Мухаммед-Герай та Шагін-Герай — усе ще сподівалися на милість божу та на милість великого хондкара. І раптом — розчиняються двері темниці! І він, Ібрагім7паша, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став великим візиром у султана Мустафи, який повернувся на трон!.. О, ні, тепер він свою волю й свою посаду візира дешево не віддасть…
— Сиди! — махнув він рукою на чоловіка, який заворушився в кутку. Перед тим чоловіком стояло кілька підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…
Звичка, набута в зіндані, залишилася до кінця життя. Тюремний холод привчив його ходити, мов тигра у клітці…
— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб великого султана й великого візира, сидіти у присутності такого сонцесяйного пана?
— Сиди! — гримнув Ібрагім-паша.
Чоловік у кутку негайно ж закляк.
— Розповідай далі! — наказав візир.
Чоловік у кутку відкашлявся.
— Ях’я зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Крім того, весь час тягнеться до Москви. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях’ю, надто все-таки примарні надії в цього самозванця втриматися на престолі Османської імперії. Як я думаю…
— Ваша справа не думати, а виконувати накази! Далі!
— Йов Борецький підтримав Ях’ю, хоч і вніс у плани зміни…
— Які?
— Ми ще не знаємо.
— А коли дізнаєтеся?
— Коли дозволить милостивий аллах…
— Чому я дізнаюся про все ще перед самим походом Ях’ї?
Великий візир, який до того метався по кімнаті й намагався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп’явся у благальні, хитрі й водночас холодні рябі очі шпигуна. То були ніби не очі, а звиті клубочками змії…
— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.
— Де ж він?
— Якщо гонець не дійшов, то, виходить, він загинув. Не отримавши від вашої милості й від таємної дефтерхани ніякої відповіді, ми вирішили послати ще кількох гінців — у Кафу. Ми їх пошлемо, коли стане відомим найголовніше… А поки що я прибув сюди на день, завтра мені треба їхати на Запоріжжя, якщо ваша милість дозволить…
Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, який, напевне ж, десь перепився з невірними, і вони пустили його під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші…
— Взимку Ях’я подався на Запоріжжя. Наші люди хотіли його прикінчити по дорозі. Ми вирішили все-таки підсунути Ях’ї нашу людину. Це нам вдалося. Він втерся в довір’я, Ях’я йому повірив і взяв цього чоловіка в свою охорону…
— Хто цей чоловік?
— Гяур… На жаль…
— Я не про те. Чи зможе він зробити те, що потрібно?
— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.
— А може, не ненароком? У козаків теж є своя таємна дефтерхана…
— Є в них така служба…
— Далі!
— Козаки будують великий флот. Набирають людей десь на триста чайок. Це — тисяч з п’ятнадцять козаків.
— І це все?
— Ні. Посилали гінців на Дон… Деталі нам поки що невідомі, але маємо побоювання, що звідти навесні має вийти на своїх суднах щось близько десяти тисяч козацького війська.
Так-так… Отже, двадцять п’ять тисяч. Що ж, це ніби не так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. Та ще тисяч сорок поляків…
— Де вони думають висадитися? — запитав великий візир.
— Поки що невідомо. Але ми гадаємо…
— Мені потрібні не гадки, а точні дані!
— Козаки на цей раз дуже пильно бережуть свої таємниці!
Великий візир нервово кружеляв по кімнаті. Джасус, стежачи за ним поглядом, мовчав, не хотів перебивати ясних дум візира…
Та думи були не ясні, а невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Ніби мало йому тих втрат, яких завдало імперії султанування Османа Другого! Отож де ти набереш стільки війська, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях’ї?
Передусім було б добре просто не пропустити його в море. Треба, не гаючись, відправити до Ячакова[103] ескадру Шакір-реїса, щоб замкнув вихід з лиману. Далі, треба дати знати кримчакам, щоб були особливо пильними у протоці між Азовським та Чорним морями.
— Коли козаки мають вирушити в похід?
— Ми вважаємо, що тижнів через три-чотири…
— Чому так?
— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Кафи чи Трапезонта. Запорожцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як треба плисти, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.
— Коли приблизно можуть піти вони по Дніпру?
— Мабуть, на початку квітня, не раніше. Чекатимуть, доки зійде крига. Навіщо ризикувати?
— А разом з кригою, чи слідом за нею, чи разом з нею вони не зможуть піти?
— Навряд. Раніше такого ніколи не було…
«Раніше не було»… Великий візир скривився. Раніше й справді не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали своїх султанів та візирів.
Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.
— Ти приніс мені недобрі вісті!
Шпигун зблід і впав обличчям до землі. Він добре знав, що за лихі вісті султани й візири частенько наказували рубати голови невдатним вістунам.
— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!
— Ти приніс недобрі вісті! І тебе треба за це скарати!
— В ім’я найяснішого аллаха, не робіть цього! Не за своє життя турбуюся — за справу, доручену мені таємною дефтерханою! Я повинен передати нашим людям вказівки зі Стамбула!
— Ні, я тебе скараю-таки, — промовив великий візир Ібрагім. Та, мить подумавши, додав: — Але це буде не сьогодні!
— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших!
— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Але якщо ти не збрехав, то після перемоги над гяурами я зможу подарувати тобі життя!
— О спасибі вашій найяснішій милості!
Він повзав по підлозі, намагаючись припасти губами до черевиків великого візира, а візир ходив з кутка в куток і нічого не хотів помічати. Хай поки що живе, він робить своє діло, йому за це платять гроші. Він навіть ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів. І все це в ім’я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницької зграї, яка називає себе Запорозькою Січчю. Ця зграя страшна, але не смертельна, доки вона не об’єднається з Москвою, до якої Османська імперія ніяк не може дотягтися. Це вічний ніж у спину, що на волосинці висить над Османською імперією. А якщо уруси об’єднаються з касапчі, то їх стане вдвічі більше. І тоді не ухилитися від смертельного удару!
— …смертельного удару! — вголос повторив Ібрагім-паша.
Джасус лежав на землі й мовчав.
Ібрагім-паша ударив у долоні. Знову з’явився Джемал.
— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип’є. А я подивлюся.
Джемал зник. За мить він з’явився, ніби він був не Джемал, а джин. На руці в нього була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов хутенько й тихо поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.
— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся, як ти це робиш!
Ходив, кутаючись у халат, позирав, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім-паша, великий візир Баба-Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир.
Він, великий візир Ібрагім-паша, всього себе віддає державі. Всі оці паші, капудани-аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір-раїс… Хіба ж не про нього ото говорено: «Дурний, як корок, а нахабний, як два!»
Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього гяура, що допався до вина.
— Ти бачив Ях’ю на власні очі?
— Так, найясніший з най…
— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?
Джасус завагався. Рябі гадючки в очах заворушилися, розтривожені. Джасус упав на підлогу:
— Змилуйтеся…
— Я вже змилувався! Сядь! Відповідай! Ну?
— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, зрадив батьківщину — то чи може він навіть думати про те, що він — султанський син? Він здрайця!
— Що це — здрайця?
— Зрадник. Поляки так кажуть… Його треба неодмінно покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима усього Стамбула.
Великий візир мовчав.
— Він добре розмовляє по-їхньому, мабуть, навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Багато хто з козаків її розуміє. Розмовляє по-польському й по-італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, розумний, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, які перед ними виголошував…
— І що ж він говорив, цей зрадник?
— Казав, що мріє зайняти належний йому престол… О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!
— Далі!..
— Казав, що коли він сяде на престол, то Османська імперія замириться з усім світом і не нападатиме на християн. Казав, що Османська імперія загине, як Рим, не витримавши власної ваги. Так само, мовляв, було й з державою Чінгісхана, так само й з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого…
— Він надто багато знає, твій Ях’я! — прошипів Ібрагім-паша. — Але він не знає того, що так було тільки колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя, — ми дбаємо про найправдивішу, найістиннішу віру — про іслам! Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом.
Ібрагім-паша говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь у глибині, зловтішався у скепсисі малий шайтан… І це лютило. На півночі над імперією наростала чорна для неї сила. Ще далеко було до грози, але на грозу збиралося.
— Я з захопленням вбираю в себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.
— Що він ще казав, цей нечестивець?
— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Османської імперії, то вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи і далі. Що скасує рабство. Що османли мусять здобувати собі хліб власними руками.
— То їхній собачий бог так велить, — уточнив візир.
— А козаки закричали: «Істину глаголиш!» Почали гукати: «Веди нас на турка! Визволимо з неволі братів і сестер!» Наш чоловік намовив декого гукнути: «Визволимо з турецької, а в польську віддамо!» Що там знялося після того! Їх мало не порозривали на частини. А далі гукнули: «Ось як з Москвою возз’єднаємось, то тоді хай тремтять турки!»
— Так що й про Москву кричали? — знову кутаючись у халат, перепитав Ібрагім-паша.
— Кричали… З кожним роком дедалі більше кричать про це…
— Так-так-так… — задумливо промовив візир і перевів розмову на інше: —То хто кого там більше слухається — Ях’я козаків чи козаки Ях’ю?
— Здається мені, що він їх.
«Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо… Їм потрібна столиця, щоб забрати трон… Треба негайно розробити план їхнього розгрому».
З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося забруднене дьогтем.
Сиротою стирчав далекий мінарет.
Уже пахло весною.
Наступного дня джасус, який доповідав великому візиреві Ібрагіму, вирушив кораблем на Крим, щоб звідти добиратися на Січ, де його знали як козака Ілька Юхту.
У Києві дороги пана Адамка й Петра Скрипника розійшлися. Трохи грошей, що були в поляка, він проциндрив за якийсь тиждень, і тепер йому нічого не лишалося, як найнятися до якогось пана у варту чи повертатися назад, на польські землі.
Він блукав по Києву, марно намагаючись зустріти отих трьох польських панків — Славека, Влодзімежа і Євгеніуша, — з якими доля звела його в корчмі над Дністром, але даремно. Пани мов крізь землю провалилися. Позичити грошей не було в кого…
І тоді сталася несподівана пригода. Перед самим різдвом пан Адамек, лютий на весь світ, ішов серединою вулиці, коли раптом почув крики: «Геть з дороги! Їде сам коронний стражник Самійло Лящ!»
Люди розбігалися навсібіч, напевне, коронний стражник Самійло Лящ уже встиг нагнати страху на всіх.
Але пан Адамек з Лящем не був знайомий та й дороги не звик уступати нікому.
— Геть з дороги! Їде сам коронний стражник пан Самійло Лящ!
Пан Адамек обернувся і побачив, як просто на нього летить кілька кіннотників. Ще мить — і нагайка обпекла йому обличчя.
Пан Адамек махнув шаблею — і нагайка разом з рукою напасника полетіла у сніг. Ще раз махнув — і знову в сніг полетіла чиясь шабля…
Захропли коні, вчувши кров, закричали вояки Ляща, задзвеніли шаблюки, вибиваючи іскри.
Та розлюченого поляка важко було взяти. Його удари були точні, несхибні й нещадні. Його й так тяжко образила доля, не давши ні грошей, ні землі, ні друзів, у нього серце кипіло за Марійку, але ж присяга зв’язувала йому руки. І от тепер він мав на кому зірвати лють!
Хтось із дружинників Ляща вихопив пістоля — пан Адамек вибив йому з руки пістоля. А коли відчув над собою шаблю, пірнув, мов стріла, під черево найближчого коня, проткнув своїм клинком ще одного дружинника, вихопив свого пістоля й націлився в самого Ляща, який уже готувався вистрелити в Адамка.
Та в пана Адамка пістоль був прудкіший! Пролунав постріл — і Лящів пістоль вилетів з руки самого коронного стражника.
— Холера! — рикнув Самійло Лящ і, вихопивши шаблю, кинувся верхи на пана Адамка. Та через кілька ударів Лящева шабля, жалібно дзенькнувши, полетіла в сніг.
— Зброї! — гаркнув Самійло Лящ до своїх одчаюг. Але шабля пана Адамка вже вперлася в живіт самого коронного стражника. Лівою ж рукою поляк тримав коня за повід.
— Тихо! — вигукнув пан Адамек. — Прошу до розмови!
— Шаблі в піхви! — одразу скомандував Самійло Лящ.
Пан Адамек відпустив коня, сховав шаблюку в піхви.
— Ти хто? — запитав він у Ляща.
Лящ був здоровенний молодий бурмило, рудий, як осінній граб. Ластовиння на обличчі заскакало, мов лист під вітром, от-от злетить зі щік та лоба. Очі налилися кров’ю.
— То я, щоб ти сказився, маю в тебе питати!
— Оце вже людська розмова! Твої люди ні з сього ні з того зачепили мене!
— Тобі гукали: геть з дороги!
— Ну й що з того? А якби я тобі гукнув те ж саме?
— Ти чув, що їде сам пан Самійло Лящ, коронний стражник, овруцький староста і татарський страх!
— А я Адамек Квятковський! Можеш кричати татарам, а не мені!
— Не знаю пана Адамка Квятковського!
— А я не знаю пана Ляща! Може, тебе в Овручі й знають, але це, прошем пана, Київ! На герць за образу! — ревнув пан Адамек. І, круто обернувшись до лящевих дружинників, які підбиралися до нього ззаду, гарикнув: —Ану, киш! А то без голів бігатимете!
— Холера! — здивувався пан Самійло Лящ. — Який ще герць? Ти покалічив десяток моїх хлопців!
— І ще десяток уб’ю, і тебе разом з ними!
— А до суду не хочеш? Без голови лишишся!
— Той, хто подасть на мене до суду, хай спершу попрощається з жінкою та дітьми! — відповів пан Адамек.
І Лящ зареготав:
— Оце по-моєму! А ти кажеш, що не знаєш мене! Та це ж мої слова, які я сказав самому київському воєводі Замойському, коли той хотів мене скарати! А Кшиштоф Немирич не сказав, от його й той…
Аж тепер пан Адамек згадав, де він чув прізвище Самійла Ляща. Таж це той самий хоробрий вояк, який справді не раз бив татарів і турків, але ще більше розбійничав по Україні. Кілька літ тому, ще до Хотинської війни, Самійло Лящ разом з Кшиштофом Немиричем розгромив, спалив ущент двоє містечок — Ярославку й Михайлівку. Ось тоді люди пана Адама Рожинського, якому належала Ярославка, і звернулися до київського воєводи Замойського. Ляща врятувало те, що він не з’явився на суд. Немирич з’явився — і його було засуджено до страти. На Ляща було накладено баніцію[104], та Самійло передав воєводі, що суддівський папірець він використав у потребі, про яку непристойно говорити в освіченому товаристві…
Ось тепер він, приїхавши до Києва, зустрівся на вулиці з паном Адамком Квятковським! І пан Адамек не лише не злякався його одчаюг, а ще й добре їх провчив.
— То я чекаю, — промовив пан Адамек, — коли ти вибачишся переді мною за своїх неотесаних мужланів!
Самійло Лящ обдивився свою гвардію, що, похнюплена, стояла неподалік, мовчки зліз з коня, підійшов до пана Адамка:
— Пшепрашам, пане Адамку… То було непорозуміння. Ходімо в корчму та вип’ємо за знайомство! Тадеку, Ромцю, Андрію, Тодоре! Підете зі мною! Гуляти — так гуляти, холера!
І покотилися в пана Адамка дні, як ото відрубана татарська голова котиться з фортечного валу. Сподобався коронному стражникові Самійлові Лящеві хвацький шляхтич і хоробрістю, і силою, і гонором, і вмінням перепити й переграти всіх у карти.
Та й Лящ спершу сподобався панові Адамку, і став хоробрий поляк його дружинником. Ганяла та дружина од Овруча до Києва, забиралася й на південь — майже до Січі… Хотілося панові Адамку заскочити туди, може, побачив би Клюсика чи Йована, може, стрівся б з графом Олександром… Та Лящеві не хотілося показуватись на Січі — там його не любили. Звісно, не за те, що був хоробрий та одчайдушний, а за те, що надто вже часто Лящ не розбирав, де татарин, а де козак, де магнат, а де звичайний гречкосій.
А панові Адамкові, який дістав був дві стріли від татар у груди, панові Адамкові, який встиг закохатися в звичайну селянку Марійку, це не подобалося. Законів своєї держави він не любив, але й сваволя була йому не до вподоби.
Так минуло два місяці…
Будівництво мечеті Османіє затримувалося. Зараз повним ходом споруджували фортеці на берегах Босфору, і треба було побудувати їх до весни. За наказом Надир-бея на берег було нагнано стільки робітників, що якби мімар Муса мав таку кількість людей на спорудженні Османіє, то мечеть була б готова до осені.
Він керував будівництвом, маючи на руках геть усі плани, накреслені на італійський манір. Усі його накази виконувалися беззастережно, Надир-бей пообіцяв, що всі робітники, які зараз працюють на спорудженні фортець, потім перейдуть у розпорядження мімара Муси й зводитимуть мечеть… І все ж Муса був незадоволений собою. Не хотілося приїздити додому, де його чекав Спиридон, який почне ставити запитання. А що йому відповіси?
Та сьогодні мімар Муса вирішив таки приїхати додому. Він розпорядився, що треба робити протягом трьох днів, а сам вирішив побувати в Стамбулі. Щось тягло його туди.
Він знову ходив біля спорожнілих риштовань Османіє, і краса майбутньої мечеті здавалася йому вже не такою привабною. Наче хтось забруднив чисті стіни її кривавими плямами.
Він поспішив додому, розглядаючись, де б помити руки, ніби саме вони були в нього забруднені кров’ю, тією кров’ю, що ще не пролилася, але проллється…
І раптом почув голос Спиридона. І розпач у тім голосі.
Мімар Муса озирнувся довкола й нічого не побачив. Побачив тільки ту калюжу, з якої кілька місяців тому мив руки. Була відлига, калюжа була переповнена вщерть, неподалік валявся вбитий пес — чи не той, що пив з неї, коли мімар Муса колись мив руки? Підійшов до калюжі, став мити руки.
І знову почув голос Спиридона. Обернувся й побачив грека. Але Спиридон ішов не сам. Його вели попідруки кілька озброєних вояків. Грек відбивався, пручався, намагався вирватись.
— Мімаре! Мусо! — закричав Спиридон. — Рятуй мене!
Плутаючись у полах халата, витираючи об них на ходу руки, мімар Муса побіг назустріч грекові.
— Ану, стій! — Чотири чи п’ять ратищ уперлися в мімарові груди. — Відійди! Ми ведемо злочинця до самого Надир-бея.
Муса безпомічно оглянувся довкола. Що робити? Зупинився очима на Спиридонові та вояках. Дванадцять їх… Що зробиш? Як їх умовиш?
— С-слухайте, — отерплими вустами заговорив мімар Муса. — Я вам-м д-дам б-багато г-грошей, т-тільки відпустіть…
— Не відпустимо, — за всіх відповів здоровенний араб-магрібинець. — Сам Надир-бей нас найняв, щоб ми його вистежили й піймали. Він годує й напуває нас ось уже скоро рік. Тепер нам буде видано по стільки, скільки ми мали б за рік. Ну?.. Ти маєш такі гроші?
— В-відпустіть його! Я п-подарую вам більше, я п-по-дарую в-вам м-мечеть Османіє! Я — мімар Муса!
— Мімар Муса — не знаємо такого, — відповів магрібинець. — А мечеть ми собі в кишеню не покладемо.
Спиридон намагався впасти на коліна, але його підняли.
— Хоч на смерть іди по-людськи! — ревнув араб. І, трохи знизивши голос, промовив Мусі: — Ідіть геть, шановний! А то ми і вас уб’ємо!
— Прощай, Мусо! — заридав Спиридон, і його потягли вулицею до будинку Надир-бея.
— Так, я п-переховував його у с-себе і не збираюся каятись у тім, — відповів Муса Надир-беєві.
— То твоя справа, мімаре, — відказав спокійно Надир-бей. — Не це для мене головне. Ти — мімар, отже, будуй! А кого ти в себе переховуєш — мене не обходить.
— Відпустіть його на волю.
— Мімаре, ти можеш розмовляти навіть з аллахом. Але тобі не дано ставити вимоги перед державцями.
— Але ж я благаю!
— Я не збираюся порушувати законів. Якщо мусульманка знається з гяуром — вони мусять умерти обоє…
— Ви н-не дозвол-лите, щоб умерла в-ваша дружина, — тремтячим голосом прошепотів Муса. — Ви ж кохаєте її.
— Підлість мусить умерти разом з підлою душею.
— Але я п-прошу в-вас, Надир-бею! — ледь не заплакав мімар Муса, — я б-благаю в-вас… Якщо ви вчините т-так жорстоко, чи буду я здатний споруджувати м-мечеть? А фортеці на Босфорі?
— Ти мені нагадав про фортеці, дякую. Так от що я тобі скажу: ти думаєш, що робиш добре діло, рятуючи грішну християнку, підлу Софію, а як узгодиш усе це з тим, що від вогню гармат з твоїх фортець загинуть тисячі гяурів? Тобі не жаль тисяч, але тобі жаль Софії й Спиридона?
— Н-не говоріть мені ц-цього! — закричав Муса. — Заради всього, доки не замутився мій розум, я прошу вас: п-помилуйте їх!
— Не замутиться твій розум. Я втрачаю улюблену дружину, і мій розум не замутився.
— Вашого р-розуму н-ніщо не замутить. Не може бути каламутною вода, якщо її нема, — тремтячим голосом мовив Муса.
— Я не потребую твоїх сентенцій! Ти — створіння нижче і становищем, і походженням, — спокійно відповів Надир-бей. — Пізніше ти все це зрозумієш, а зараз я не хочу бачити тебе тут…
Мімар Муса вибіг з будинку Надир-бея червоний, наче хтось надавав йому ляпасів. Обличчя палало, безсилі сльози закипали на очах. Ні, ні, ні, він мусить урятувати Спиридона!
Уже хилилося на вечір, коли мімар Муса знову прийшов до будинку Надир-бея. Йому конче треба було поговорити із заарештованим Спиридоном. Муса знайшов спосіб урятувати грека од смерті.
«Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде у мусульманство. Тоді державець Надир-бей розлучиться з дружиною і віддасть її Спиридонові… І — все! І Спиридон житиме, і Софія житиме…»
Так думав зодчий Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його не спиняло те, що державець нещодавно майже вигнав його, султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як урятуватися.
Він підійшов до дверей, узявся за мідну ручку в формі морди гадюки й смикнув кілька разів. Усередині задзвонило. Двері розчинилися, але одразу й зачинились. У чім річ? Невже слуга при дверях дістав наказ: нікого не впускати до будинку Надир-бея?
Муса подзвонив ще раз, потім загупав у двері кулаками. Двері знову розчинилися на мить, та перш, ніж служник устиг їх зачинити, Муса щосили рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса вхопив шаблю і люто зашипів:
— Ти ще смієш зачиняти двері перед мімаром Мусою!?
Служник щось забурмотів по-сербськи, та Муса його вже не слухав, він влетів у дім.
— Мені п-потрібен Н-надир-бей! — вигукнув Муса, побачивши перед собою кількох охоронців.
— Ти хто такий? — вибивши з рук Муси шаблюку й переламавши її, мов цурку, заревів вирлоокий негр.
— Я — мімар Муса! Мене з-знає с-сам султан Мустафа!
— Хазяїн звелів не пускати мімара Мусу й на поріг!
— Скажіть Надир-беєві, щ-що мімар Муса п-падає до його ніг, п-прохає вибачення за все. — І Муса невміло почав тицяти до негрових рук гаманця з золотом.
Той узяв гаманець, відпустив Мусу, підкинув золото на руці.
Далі мовчки кивнув головою й мигцем зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки ткнув гаманець Мусі в руку і, схопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив, потім з такою силою грюкнув дверима, що будинок Надир-бея аж здригнувся, ніби в нього щойно вдарило громом.
— А щоб же г-грім ударив у т-твою г-голову, щ-щоб б-блискавиці твою нікчемну бороду спалили! — застогнав Муса і, скреготнувши зубами, бігцем кинувся додому…
Що він міг зробити? Закричати на весь світ, щоб почули по той бік Чорного моря запорожці й примчали на своїх чайках палити Стамбул? А коли б і почули вони його крик, то як би прорвалися крізь оті фортеці, що їх будує Мусій Ціпурина?
Березневий сніг був просякнутий весняною водою. Довкола все було вкутане суцільним туманом. З туману долинали людські голоси, якийсь стукіт… Запорожці будували чайки.
— То що ти мав сказати? — неохоче запитав Петро, коли вони з паном Адамком повсідалися на мокрому стовбурі поваленого дерева.
Пан Адамек подивився в туман, прислухався до звуків, що лунали здалеку й запитав:
— Що — до походу лаштуєтеся?
— Ти мені кажи прямо: в чім суть? Бачу по очах, що не для того прибув, аби милуватися на мене і на цей туман.
— Та не для того ж, холера, — сплюнув пан Адамек на пористий лід Дніпра.
— Ну давай, думай-думай, бо я маю мало часу.
— Та бачу ж, бачу… Випити маєш? У горлі пересохло.
— А ти що, щоб випити, гнав аж сюди? — усміхнувся Петро. — З чим прибув? Чи хочеш піддобритися, так навіщо воно тобі?
— А я вже піддобрився, тільки не знаю, як почати.
Скрипник скочив на рівні:
— Що з Марійкою, іродова душе? Ану, зараз же кажи, доки я тебе шаблею не мазнув по пиці!
— Ти кричи на когось іншого, а не на мене, пся крев!
— Де Марійка? — не відступав Скрипник.
— А де ж їй бути? Зі мною, — відповів пан Адамек.
Шабля свиснула в нього перед носом — поляк устиг відхилитися, а вдруге Петро не встиг махнути, бо пан Адамек, стрибнувши вперед, збив мов тараном, козака з ніг.
— Не та сила, що колись у тебе була, — підсумував поляк. — Добре тебе все-таки ота стріла зачепила.
Петро скочив на ноги. Адамек підняв шаблю й кинув її Скрипникові.
— Герць! — упіймавши зброю, вигукнув Скрипник.
— А ніколи! — відрубав поляк. — Я дав слово, що ніколи не підніму на тебе руки. Я й зараз збив тебе з ніг головою.
— Де Марійка, шляк би тебе трафив?
— Зі мною!
Петро ганявся за ним, а поляк усе втікав та стрибав у різні боки, не виймаючи своєї шаблі, аж доки йому не набридло.
— Ну, досить уже, — попросився він.
— Де Марійка? — гарикнув Петро, обливаючись потом.
— Кинь шаблю вбік, тоді скажу…
— Чорт з тобою, — сплюнув Скрипник і встромив шаблю в сніг.
— Зі мною.
— От іродова душа! — вилаявся Петро і знову хотів схопити шаблю. Та поляк виявився проворнішим. Він вихопив шаблю і пожбурив її далі. А вслід за нею пожбурив і свою.
— А тепер слухай, — промовив пан Адамек. — Мені вже остогидло з тобою гратися.
— Де Марійка?
— Стій і лічи до ста! А я тим часом розповідатиму.
Петро нахилився, схопив здоровенну каменюку й закричав:
— Уб’ю!
— О! Це ще краще! Я тим часом розповім… — почав був пан Адамек і одразу ж відскочив убік — каменюка гупнула поряд.
— Де Марійка?
— Стій і мовчки слухай! Марійка зі мною! — Пан Адамек знову відскочив. — Ну, де тут стільки отого каміння набралося? Єзус Марія! Та не кидайся, холеро! Любить вона тебе, а пана Адамка ані-ніц! Чекає на тебе — чи зараз, чи з походу. А зі мною вона тому, що довелося рятувати її од графа Лозовицького.
Петро поглянув спідлоба, потім обличчя мов проясніло.
— Ходімо на ту колоду, посидимо, — сказав він.
— Отак би й давно.
Вони посідали, трохи віддихалися, і пан Адамек почав:
— Так от, пан Адамек Квятковський, ктурий коха пенькних кобєт, а ще більше — правду і дружбу, злигався з коронним стражником Самійлом Лящем. І був у дружині коронного стражника до минулої середи. А тепер я не в дружині, бо я маю землю й майонтек і послав Ляща так далеко, що звідси не видно…
— Ти мені про Марійку розповідай, а не про чортзна-що!
— Май терпець. Усе по черзі… Так от, заскочили ми якось із лящевими хлопцями в Лозовики. Їхали саме лісом. Знаходжу хатину Марійки, а там — пустка! Немає Марійки!.. Ми тоді в село. Аж там граф Лозовицький зі своїми посіпаками зганяє людей посеред села, щоб вони бачили, як живцем спалюватимуть відьму та її родичів…
Пан Адамек передихнув, навіть він розхвилювався.
— Ну, кажи, кажи, Адамку! Ну, прошу… — прошепотів Петро.
— Ха! Яким же ти шовковим став! Ха!
Петро гупнув його кулаком по спині, і пан Адамек, відсапавшись, оповідав далі:
— Розігнали ми гайдуків пана Лозовицького, дали й йому доброго прочухана, посадили Марійку з її родичами на коней та й гайнули до Києва. Не доїхали до Києва, у Фастові в корчмі засіли пити на радощах з коронним стражником. Ну, Марійка трохи оговталася, пан стражник на неї задивився та й кричить: «Будь моєю дружиною!» Марійка йому: «Я онде за пана Адамка не схотіла, а за тебе й поготів!» Пан Лящ розізлився і давай гукати: «А я тобі татарське весілля зроблю — все одно моя будеш!» Ну, тут довелося втрутитися мені. «Не руш, — кажу, — ліпше випиймо трохи ще та в карти пограймо, а там і вирішимо все!» А Марійка: «Пограйте в карти, однак я нікуди не втечу!» Сіли ми грати з Лящем, а грає він, прошем пана, не бардзо. Почав я його «роздягати», та так, що виграв навіть один з майонтків. «Пиши, — кричу, — мені грамоту, що цей майонтек у Курячому Горлі — мій!» Написав. А тоді каже: «Дідько з ним, з тим Курячим Горлом, однак я його силою в одного шляхтича-задрипанця забрав!» — «Але тепер, — кажу, — будемо грати на оцю панянку! Як ти її програєш, то вона моя, а виграєш…» Дивлюсь: у Марійки очі, мов ніч…
— Ну, кажи вже, іроде.
— А що казати? Та коли ж це пан Адамек програвав у карти?
— А Клюсикові?
— То — непорозуміння! Я ще й Клюсика причешу! Якби не оті Ямки — давно причесав би!
— Ну, то що — виграв?
— Ясна річ, виграв! Ще б пан Адамек не виграв!
— А далі?
— А далі? Далі посадив Марійку та її рідних на коней і махнув аж до Курячого Горла. Тепер вони там, а я — тут, біля тебе. Я б її й сюди привіз, так ваше ж бісове товариство не дозволяє дівок та жінок тримати на Січі.
— Адамку! — простогнав Петро. — А я ж тебе хотів убити…
— Пан Адамек тебе теж хотів убити в Лозовиках, але, на жаль, не вийшло… Та, холера ясна, я чекатиму на твою загибель ще сім літ! Як уб’ють тебе, то — май на увазі — Марійка буде моєю!
— Що — казала, що буде?
— Нічого вона не казала, але кого ж їй іще після тебе любити?
— Ну, от що, — підвівся Петро. — Ходімо до мене, пити будемо!
— Пити я буду, а в козаки не піду! Мені треба свій майонтек тримати, треба людей десь назбирати на цю землю. Слухай, може, хто з козаків піде до мене?
— Слухай, Адамку, ніхто з козаків до тебе не піде. Повтікали від одних польських панів, а до другого йти в неволю? Ти що?
— Та я ж не такий, як граф Лозовицький!
— Все одно — пан! Та ще й католичити наш народ будеш під носом у Січі!.. А за Марійку — дякую, — по паузі сказав Петро.
— Одним дякую не одбудешся! Вип’ю барило, ще щось скажу!
— Що?
— А це вже дзуськи!
За кількадесят верст від Могилева стояла на богданському березі стара турецька батура. Одне з її віконець на самій горі дивилося на Україну. Бліде обличчя виднілося крізь грати.
…Хмара все росла й росла, сунула й сунула, аж поки, чорно-сиза, не заступила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискавицею. А от щоб перед Великоднем дощило по-літньому — цього Галя не пам’ятає.
От як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному весело гукала: «Христос воскрес!»
Ой, як давно це було!
І сьогодні вже весна. Здалеку долинають дзвони, а вона, Галя, сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ… З двору чути щебет дівчат-полонянок. Потурчилися вже. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче цуратися своєї віри. Та ще Ривка, донька Лейби-корчмаря. Плаче, по-своєму молиться, не зраджує юдейської віри.
Ода-баші Селім не раз казав:
— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже й її ім’я на свій лад переінакшив.) Роби, як усі, то й матимеш щастя.
— Не відцураюсь своєї віри! — люто огризалася Галя.
— Он подивися, скільки дівчат та жінок відцуралися своєї віри!
— А я не відцураюсь! Хай тебе пече, яничарська пико!
— Дав би я тобі за ці слова нагайкою по мармизі, та за неї мені золотом заплатять.
Сказав, крутонувся на місці й пішов.
Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:
Десь за якусь сотню верстов батько рідний, мати люба побиваються за нею, за Галею. Та де ж їм дістати сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, коли он навіть Лейбі-корчмареві не під силу визволити свою Ривку. Коли він з’явився перед яничарами, Селім вигукнув:
— Та ми ж тебе вбили, клятий корчмарю! Як же ти ожив?
Лейба впав на коліна й заридав:
— Пане преславний, пане хоробрий, як же я міг умерти, коли моя донечка в неволі? Віддай мені мою Ривку!
— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо, дасть тобі султан значну посаду, пашею називатимуть.
— Не хочу бути пашею! Паночку, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.
— Відійди!
— Я дам п’ятсот золотих червінців!.. Я бідний корчмар, але я піду просити гроші у всіх євреїв — вони мені їх дадуть. Самі голодні будуть, а Лейбу виручать.
— Мені султан дасть за твою Ривку п’ять тисяч.
— Вей-вей! — упав на землю корчмар. — Продай мене на додачу, тільки Ривку одпусти. Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну?
— Йди звідси! Треба було казати тоді, як я питав!
— А якщо я розповім, що турецькій землі загрожує страшна небезпека, що тоді? У мене страшно про це допитувався сеньйор Гаспареоне. Я йому не сказав, а тобі скажу, тільки одпусти Ривку!
— Я чесний яничар, а не джасус. Іди звідси!
— Але ж, найшановніший баші, навіщо султанові погана єврейка?
— Ха! Навіщо? Султан знає! Султан Сулейман Кануні одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?
— Я багато що чув, але я знаю таке, про що ти й не здогадуєшся! Я тобі розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!
— Не хочу слухати. То все — брехня.
— Паночку, заберіть мене в ясир, я буду тут, біля вас, робитиму всяку роботу, щоб тільки Ривку бачити.
Селім пожував свої коротенькі вуса й кинув:
— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі Ривку віддамо!
Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер корчмар, допомагає поратися по господарству; відкрив щось на зразок корчми. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві. А Гершеле подався на Січ.
А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпускали. І молили, і ридали, і ноги поривалися цілувати…
Знов захотілося плакати. Знов згадалася тая пісня про продану доньку:
— Ай! — почулося позаду розпачливе. Ривка ридала в кутку.
— Чого ти, Ривко? — запитала Галя, витираючи сльози.
— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, то я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!
— Кинь ці розмови!
— А я не можу, не можу…
— То гріх великий, непростимий, — сказала Галя. — Та й невідомо ще, як воно все обернеться.
— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. І повторила: — Як то невідомо? Одвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невільниці до якогось аги… Не хочу, не хочу!!!
— І я не хочу… Але ж треба вірити в краще.
— Що може бути кращого на турецькій стороні?
— Я не про те, — вже спокійніше мовила Галя. — Але ж можуть нас урятувати козаки… Можуть викупити наші.
Ривка безнадійно махнула рукою.
— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, щось заважає їм вивезти нас…
І справді, сталося те, що часто траплялося на околицях Османської імперії та Кримського ханства. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотіла підкорятися ні турецькому султанові, ні його вассалові — ханові кримському. Бахчисарайський державець і той завжди мав мороку з дикими ордами мандрівних татар, які то тулились до нього, то перекидались на бік когось із гяурів — чи козаків, чи ілляхів. Час від часу виходили з покори ногайці. А то не зважає на найгрізніші накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зі своїми табунами й шатрами біля Кубані, між Волгою й Доном… А цього разу збунтувалася орда Буджацька й міцно «зачинила» дністровське гирло. Саме через це барка з невільницями-українками затрималася у невеликій фортеці на Дністрі.
На фортецю іноді нападали загони молдавських повстанців, але їхні сили були нечисленні, отож яничарський загін Селіма без особливих труднощів відбивав кожний такий напад…
— Ти знаєш, що то роблять у дворі? — запитала Ривка Галю.
— Не знаю, а що? — дівчина виглянула у вікно.
У дворі установлювали якісь стовпи з перекладинами.
— Що то таке буде?
— Гаків хіба не бачиш?
— Гаків? Яких гаків? Навіщо?
— Богданців вішатимуть на них за ребра. Отих, що тиждень тому туркам удалося захопити в полон, як нападали на батуру.
Галя дивилася вниз, у двір. Побачила, як перебіг корчмар, полохливо озираючись на стовпи з перекладинами. Один з майстрів підстрибнув, ухопився рукою за гак і повис, дригаючи ногами.
— О! Ведуть уже! — Ривка припала обличчям до грат. — Ведуть!
Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам-бам…
Ось уже з’явилися й приречені. Шість чоловік. З ними йде невеличкий хлоп’як. Років дванадцять — не більше… Сорочки на них подерті. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать.
Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них кадій[105]. Вони мовчать.
Галя відчував, що в неї паморочиться голова.
— Що він каже? — побілілими вустами перепитує в Ривки, хоч сама розуміє, про що внизу йдеться.
— Каже, щоб ставали мусульманами — тоді помилують.
— А вони?
— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.
Галя дивилася, не мигаючи, і побачила, як кадій підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді кадій одвернувся, подав знак рукою, і троє катів схопили хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, здирають з нього штаненята і, тримаючи його, піднімаються по драбині. Ось оголений живіт хлоп’яти над гостряком гака. Кадій унизу щось запитав. Хлопець відчайдушно запручався, закричав на всю батуру: «Ні-і-і!!!»
Галя у відчаї кинулася на грати, намагаючись вирвати їх з каменю, що цупко приріс до них. Вона вже не помічала, що б’ється об камінь та залізо головою, кричить, кричить і плаче…
Залунали крики і з інших кінців батури. Всі покірні й непокірні почали галасувати теж, благаючи помилувати дитину…
Кадій запитав знову. Але хлопець, не відводячи очей од гака, уперто закрутив головою.
Тоді один з повстанців — найстарший — вискочив з ряду приречених, став на коліна, простяг руки вперед, благаючи турків.
Його вдарили ратищем у груди, він упав.
Галя знову б’ється об грати, несамовито волає, зриваючи голос:
— Відпустіть! Відпустіть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю!
Не чують чи не хочуть чути. Ось зараз загойдається на гаку дитина, підвішена за ребро…
Галя кинулася до дверей. Двері замкнені. Вона стала бити в них кулаками, ногами.
Поряд ридає Ривка, розмазуючи сльози по щоках.
— Галю! — кричить вона. — Що ти хочеш?
— Ода-баші! Селіме!
Селім рвучко підвів голову.
— Ода-баші! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей!
Вона зірвала з грудей хрестика, не помітивши навіть, як шнурок розрізав їй шкіру на шиї, і кинула вниз.
Вона не бачила, як ззаду рвала на собі волосся і билася головою об стіну Ривка. Вона жадібно ловила кожен порух внизу. Бачила, як Селім піймав шворку з хрестиком, щось швидко говорив судді. Кадій уважно слухав, далі махнув рукою. Кати неохоче поставили хлопця на землю.
Галя притислася чолом до залізних грат.
Нестерпно блиснуло перед очима — і оглушливо хряснув грім. Гойднулось і задиміло височенне дерево за вежею. Сипонув дощ.
Він шмагав Галю в обличчя, і вона ковтала холодну воду. Та вода їй здавалася теплою. За спиною ридала Ривка.
А грім бив, наче вибухали в небі велетенські порохові погреби.
— Громе дужий! Блискавко палюча! — несамовито благала Галя, притиснувшись до залізних грат. — Ударте сюди, в цюю батуру!
«Я врятувала цих сімох… — десь на дні свідомості майнула думка. — Але ж я врятувала, врятувала! Боже мій! Я вже не твоя! А якби я не врятувала, хіба я була б твоя?»
Бив грім. Блискавки шмагали землю немилосердно, мов кат у Стамбулі лупив засудженого до тисячі бичів…
Ось уже кілька днів Дніпром ішла крига.
«І де тії криги стільки набралося?» — думав Яремко, ходячи берегом, на який налазили крижини, потім сповзали назад у воду й, підхоплені шарудливим потоком, знову рушали на південь.
Отаман Недайборщ, якому товариство доручило керувати морським походом на турка, наказав: іти в море з кригою. Але не зараз, а як тільки криги стане трохи менше. Чайки необхідно накрити зверху вітрилами, покладеними як ряднини, очеретяні мати повинні бути розпущені й вільно лежати на воді. Тільки так, замаскувавшись під шматки й поля криги, що плистиме поряд, можна буде в тумані пройти гирло, яке посилено охороняється турками.
Недайборщ побоювався, що турки, дізнавшись про наступний похід, можуть вислати в гирло свою ескадру. Турецька ескадра може чекати на козаків одразу ж після того, як зійде крига. Отже, треба її випередити!
Про те, що турки про щось довідалися, надходили сигнали від людей Скрипника, які жили в Стамбулі. На берегах Босфору турки гарячково будували фортеці, обновляли старі укріплення…
Про час виходу в похід за два тижні знали всі. Хоч і був суворий наказ говорити про це найменше, козаки, які не раз ходили в море, вже з самої поведінки Карпа Недайборща знали: похід почнеться разом з ходом криги, коли між крижинами з’являться розводдя, щоб чайкам легше було маневрувати і щоб їх не позатирало та не потопило. Те, що про похід знали вже всі, особливо тривожило Скрипника. Він наказав пильнувати, і все ж вартові за кілька днів донесли, що бачили сліди кількох вершників, які поїхали з Січі на північ. Вартові, які виїздили в степ попильнувати, чи немає поблизу татарів, також помітили сліди кількох кіннотників, котрі нещодавно промчали, оминаючи Січ, на південь — либонь, у Крим.
— Ще одна наша зброя — несподіванка, — сказав Недайборщ увечері перед походом. — За годину наші посланці вирушать на Дон.
Виступати мали на світанні…
Ще звечора поклали в судна, що стояли на березі, всі потрібні припаси: харч, одяг, набої, порох. Тільки особиста зброя була при козаках.
Отже, на світанні козаки спустять на воду між крижин свої триста чайок, повсідаються в них, зачерпнувши в чоботи водички, і вдарять дубові весла по скреслому Дніпру.
Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща, та у відповідь чув одне:
— Сиди тут! Малий іще!
Хлопцеві з досади хотілося плакати. Проте він стримувався. Відходив од Недайборща чи од Скрипника і знову підходив до них.
Нарешті Недайборщ люто затупотів ногами на Яремка і гарикнув:
— Не візьму, от і все! І Скрипник не допроситься!
— Ага! Хай Скрипник згадає, як я його виручив у Ямках! Хто добився тоді до донців? Якби не донці, не було б ні Петра, ні графа!..
— Ото й біжи до свого графа! Подумаєш, граф! От стане він турецьким султаном, тоді хай і наказує!
— А зараз він нічого не може?
— Може й зараз! Тільки він не такий дурний, як ти думаєш!
Добився Яремко й до Олександра. Той вислухав, подивився стомленими очима на хлопця й мовив:
— Похід — то не прогулянка. Там стріляють. Можуть убити.
— А чого мене треба берегти?
— Наймолодший. Якщо, скажімо, зі мною щось станеться, то не так уже й страшно. Я вже сорок літ прожив на світі. А ти? Ти й п’ятнадцяти не маєш. У тебе ще все попереду. Ще навоюєшся!
— Я зараз хочу воювати! У мене брат у турецькій неволі.
— І без тебе визволимо. А тебе брати не можна. Малий.
— А як у Ямках було діло, то там був не малий? А як у Києві тікав від отого Гаспареоне, щоб нашим сказати, то теж був не малий?
Граф Олександр гукнув варту:
— Виведіть його негайно! Бо в мене вже голова болить. І стережіть, доки ми не підемо в похід!
Ага! Так вони його і встережуть! Не встигли козаки вивести Яремка з куреня Олександра, як хлопець крутонувся, кинувся в один бік, потім у другий, вирвався з міцних рук і побіг.
Ішов Яремко вулицею, сльози кипіли в душі.
І тут його зустрів Клюсик.
— Агов, хлопче! — гукнув він Яремкові. — Чого ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидві, як цар Агесілай? Рекс Агесілаус альтеро педе клавдус фуїт[106].
— Та… — махнув рукою Яремко. — Іди зі своєю латиною…
— А все-таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі, як то кажуть, горребіле дітку?[107]
— У похід не беруть.
— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під носом. — Заздрять, холери, що ти в поході всіх турків повбиваєш, а для них не лишиться. Але ж віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа[108].
— Не беруть і все! — І Яремко рушив далі. Та одразу ж гепнув на землю. То Клюсик підставив ногу.
— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.
— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали вусики. — Як тебе скажений пес укусив, то узвару з дрику напийся, допомагає. Ой, та чекай! Ну, ну, ну, здаюся! Послухай мене…
— Не хочу!..
— Ти диви, не хоче! А я хотів йому допомогти піти в похід.
— Що? — І Яремкові кулаки опустилися. — Кажи!
— А Клюсик дурно нічого не каже. Тільки за викуп.
— Який ще викуп? Кажи!
— Ну, дістань мені сулію горілки. Я тоді візьму тебе в похід. Поїдеш турка бити, красиву туркеню впіймаєш — жінкою тобі стане!
— Не треба мені ніякої туркені!
— Ну, дістань мені сулію горілки, тоді все матимеш.
— Де ж я тобі її дістану?
— То який же з тебе козак? — глузливо подивився Клюсик на Яремка. В його очах застрибали колючі бісики. — Як же ти будеш брати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулії горілки для товариства не годен роздобути?
— Буде тобі горілка! — твердо пообіцяв Яремко. І, не довго думаючи, подався до корчми, скинув майже нову (в Києві граф Олександр йому справив) свиту й одержав від корчмаря Іштвана відерну сулію горілки.
— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш?
— Бережи мою свиту, мадьяре, восени злото привезу. Викуплю!
— О, то славний козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іштвана.
— Тихо! — гарикнув Яремко.
— Ого-го! — ударив рукою об руку Іштван. — Який козак!
Клюсик, побачивши сулію, аж розцвів од радощів:
— Оце козак! Штани продасть, а товариство виручить. Ходімо до наших хлопців, разом вип’ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.
— Я уже й Недайборща питав, не дозволяє.
— Велике цабе твій Недайборщ! Та він нічого й не знатиме! Бо й пливе не з нами — він же отаман, з Петром Скрипником та з Олександром у головній чайці пливе.
З десяток козаків, Клюсикових друзів, видудлили оту сулію за якусь годину. Пригощали й Яремка, але він не схотів:
— Уп’юся, а ви мене тут кинете.
Дружно закивали головами: диви, яке хитромудре — все знає!
— От що, хлопче, зробимо, — промовив нарешті Клюсик. — Перед світанком ти залазиш у нашу чайку, вона стоїть двадцять третьою від каменя проти течії Дніпра. На кормі є такий тайничок, куди ми складаємо різну здобич… Так ото ти залазь туди, тільки щоб ніхто не побачив із старшин.
— Мене варта до чайки не підпустить, — похнюпився Яремко.
— І справді, не підпустить. Ага!.. Тоді так. Не будемо чекати світанку, а зараз проведемо тебе туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому… Доки будемо плисти по Дніпру — не виглядай, а вже як вийдемо в море, тоді боятися нікого… Ну, то як? — підвів Клюсик очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А от я знаю. Він побіг би до Іштвана ще раз, вискочив би звідти голий і закричав: «Евріка!»
Яремко поглянув іще на свої штани, але, зрозумівши, що за цей товар Іштван не дасть йому навіть порожньої сулії, зашарівся.
— Молодець! — гупнув його по спині Клюсик. — Але ти не переживай! Будеш у штанях! Є в мене гроші ще на одну сулію! Бери! Там і на твою свиту. Тільки щоб так — одна нога там, друга тут!
…І от тепер Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині й намагався не заснути. Весь час шарудів Дніпро — пропливали повз ряд козацьких чайок крижини, гнало їх течією на південь…
«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захропу, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене одразу почують…»
Насторожено вслухався в тишу. Іноді чув розмірені кроки вартового.
Поряд щось ніби кашлянуло. Почувся голос вартового:
— Це ти, Юхто?
— Та я ж, — озвалося здалеку. — Іди сюди, наша чайка наче протікає.
А потім голосів не стало чути. Ніби щось недалеко чи то хлюпнуло, чи то кашлянуло. Завовтузилося — і знову тихо. Тільки шерхіт криги. Чи то вартові ходять? Плюснула вода. Риба скинулася, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як у морі, — з Яремка завбільшки.
Почулися кроки. Мабуть, вартовий. Яремко завмер, навіть подих затамував. Тихо-тихо… Невже вартовий спостеріг, скільки козаків ішло до цієї чайки, а скільки поверталося назад? Знову шерех, мов шелеснув очерет, прив’язаний до борту… Потім чайку гойднуло — хтось уже тут, на суденці. Невже Клюсик іще когось примусив бігати до Іштвана, а потім влаштовувати на чайці?
Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькала, мовби хтось набирав її в посудину. Тиша. Тільки тихо сопе невідомий чоловік. Знову в щось ллється вода, вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий-сухий пісок.
І знову мовби хтось набирає із Дніпра води в щось.
Хлопцеві стало душно, аж піт зросив обличчя, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко навіть подумки боявся ворухнутись. Адже може почути все те невідомий, здійме галас і тоді прощавай, мріє, про козацький похід.
Та ні, цей невідомий галасу не здійматиме. Він, напевне, робить щось лихе, коли тихцем прийшов серед ночі. Але тоді він, Яремко, має здійняти галас. Тільки ж… Вартовий запитає: «А що ти тут робив?»
Краще завтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці уважно обдивляться чайку і побачать, що той невідомий тут робив.
Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, на піску, прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а ніби змія проповзла… Але зміям іще рано тут повзати, ще рання-рання весна.
Тихо-тихо… Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер напинає білі вітрила чайок.
— Якиме! — почувся густий бас неподалік. — Якиме, де ти?
Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.
— Якиме, де ти там?
Ніхто не відгукується.
— Ну, де ти, Якиме?
Знову тиша.
Почувся інший голос:
— Ну, куди він, чортяка, подівся?
— Нічого чорта вночі згадувати! А я завтра скажу кошовому! Служба є служба… Поставили, то стережи!
— Та годі вже! — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі.
Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Певно, запалили люльки, бо деякий час мовчали і сопли. Потім рушили берегом.
Яремко вкутався в ганчір’я, поки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про майбутній похід. Бачив себе на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…
Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що з ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.
— Тодосю, подай-но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик.
— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.
— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!
Яремко лежав і відчував, як чайка біжить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водні бризки.
Може, вилізти на світ та й розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі на чайці?
Але ж Клюсик наказав сидіти мовчки. Та, зрештою, він же й сам пам’ятає про Яремка. Якщо можна буде, то він, певне, сам загляне до схованки.
Яремко тихенько перевернувся на другий бік і знову заснув.
— А ти що тут робиш? — почулося раптом над вухом.
Яремко розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь кощава рука тримала його за плече й трясла.
— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. — Ану, вилазь зараз же!
— Ільку! Юхто! — почувся притишений голос Клюсика. — Ти чого розкричався в татарів під носом? Забув наказ Недайборща?
— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи тихше озвався чоловік, і його рука ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і штовхнув ногами свого напасника в груди.
Клюсик зашипів, мов розпечене залізо в воді:
— Я кому сказав, щоб тихо? Тихо! Я сам зараз подивлюся!
— Та ні, чекай, я його знайшов, я йому і вуха пообриваю!
— До вух діло ще дійде. — Підліз ближче Клюсик. — Ану, хто тут сховався? — і Клюсикове обличчя з’явилося в дірці. — Ану вилазь! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіе![109]
Яремко мовби неохоче виліз. На хвилину аж заплющився од яскравого світла. Бралося вже до вечора. Оглянувся навколо. Одні чайки були вже накриті вітрилами й нагадували собою великі сірі крижини, що поволі пливли по Дніпру, інших ще не повкривали.
— Ти де взявся? — витріщивши очі й ворушачи то однією, то другою бровою, почав лаятися Клюсик. — Хіба тобі не сказано було, аби ти сидів удома?! Ось ми тебе зараз відправимо назад!
— Не роби цього, Тимоше, — озвалися козаки з тієї десятки, що пила горілку разом з Клюсиком.
— Так що ж із ним робити? Не візьмемо ж його в похід, мале ж? Треба висадити на берег!
— Не роби цього! Його ж татари впіймають, ханові чи султанові продадуть, пахолком султанським зроблять, яничаром…
— Слухай, Клюсику, хай він побуде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки після походу барило горілки нехай поставить, а то диви — на дурняк аж у Туреччину подався!
— Гаразд, — кивав головою Яремко, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минулося.
— А зараз нагаїв можемо дати, — дрібно реготнув Ілько Юхта.
— О, той, що прагне слави, що пам’ятає добро і не має захисту, чи не з’їв би ти оце зараз шмат сала й кусень хліба? Ти ж, мабуть, уже охляв!
Яремкові аж запаморочилося в голові від пережитого. А може, то від голоду. Бо саме зараз згадав хлопець, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом і уп’явся зубами в окраєць.
— Ого, який голодний! Скажи, ти що — давно вже тут? — запитав Юхта.
— Ще звечора…
Рябі зіниці Ілька Юхти мов звузилися:
— І не страшно було? Певне, цілу ніч не спав?
— Нічого я не боявся! Тільки-но прийшов, одразу й заснув.
Клубочки заворушилися в очах Юхти і завмерли.
Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду й попереду рухалися разом з крижинами чайки. А далі — туман, туман, туман…
Підійшов Клюсик, допитливо подивився на Яремка, наче про щось запитати хотів. І справді запитав:
— Ти вночі часом не змерз?
А по очах видно, що ще щось хоче запитати.
— Не змерз… Мені тепло було, — відповів Яремко і прошепотів: — Клюсику, а я вночі щось чув…
— Що? — аж кинувся, озираючись навсібіч Тиміш. — Тільки тихо!
— Ходімо кудись далі, щоб ніхто не чув.
Вони відійшли до носа чайки і, схилившись на облавок, стали дивитися у воду.
— Клюсику, ти вночі тут був?
— А що? Не був.
— Ну, так слухай.
І Яремко розповів про те, як лунали обережні кроки, як хтось брав воду із Дніпра і ту воду лив кудись у чайці…
— Я спочатку чув, як вартовий когось гукнув, і хтось озвався, а потім хтось ходив по чайці, а вже пізніше вартового Якима кликали…
Клюсикове обличчя спохмурніло.
— Кого гукнув вартовий? Ім’я!
— Та когось із козаків. Знайоме ім’я, але забув.
— Неодмінно згадай! Ти молодий, у тебе повинна бути добра пам’ять.
— А що — Яким забув, з ким і розмовляв?
Клюсик озирнувся на всі боки й пошепки сказав:
— У тім-то й річ, що Якима ніде нема. Ми й у похід пішли без нього… — Клюсик знову сторожко озирнувся навсібіч. — Ану, згадуй усе знову! Значить, ти чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?
— Так. Ну, а перед тим ще Яким когось питав… От на язику крутиться, а ніяк не згадаю. Аж смішно.
— Не дуже смішно. А перед тим, як хтось заліз у чайку, вже після розмови, ти нічогісінько не чув? Може, хтось зойкнув, чи захрипів, чи водою хлюпнуло, чи камінь хтось кинув?
— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Якась велика риба скинулася, я ще подумав, що в Дніпрі бувають такі рибини, як у морі. А перед тим ота риба, мабуть, висунулася з води і рохнула…
Обличчя Клюсикове стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і аж просичав, заїкаючись:
— Треба передивитися все, що тут у нас лежить… Боюся думати, але, мабуть, бідного Якима вже нема на світі.
— Клюсику, ну, що ти таке кажеш? — вигукнув Яремко і відсунувся од Тимоша.
— Нікому ні слова! — люто блиснув Клюсик оком на Яремка.
— Мовчатиму.
Дніпро потужно ніс на своїх грудях крізь туман, крізь невідомість триста козацьких чайок. Уже починало темніти. Туман пах весною, неораною землею…
Козацькі чайки прямували на південь.
Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.
Над Чорним морем летіла весна. Йшов, рік 1033 за Гіджрою[110]. Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою-свіжісінькою синявою, і море було ласкаве та запашне, і лягало воно покірно під груди чайок козацьких.
— Ех, графе, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув. — Коли б я не був зараз отаманом оцього всього походу, а рядовим козаком чи просто отаманом чайки, то відпросився б у тебе, щоб ти відпустив мене з хлопцями. Забрали б ми свою галеру і вас наздогнали б при Трапезонті… Чи в Синопі…
— А в тебе що — є й своя галера?
— А є ж… Три роки тому захопив був.
Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому тієї галери, яку три роки тому захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Та, що торік вони захопили, не така гарна, а ота… Не галера — картинка! І плавала та галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами… Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було ж тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед на ім’я Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму на одному з пустельних берегів біля Карадагу.
Татарин Амет — розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, сказав Недайборщу на прощання:
— Козаче, якщо трапиться в тебе біда, згадай, що є в тебе приятель Амет Киримли[111]. Шукатиме мене на Карадагу. Пастухи та рибалки скажуть тобі, де знайти Амета. Так що не забувай, урусе!
— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися, як побратими.
І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот капудана Шакіра-паші.
Але кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами вирвалися-таки в море.
Потім думали пробитися додому через Босфор Таврійський[112]. І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати.
Що ж робити було, куди далі податися?
Отоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півострова, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Карадагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не діставав, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.
— Згадали-таки, — всміхнувся Амет. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.
Сотня хоробрих татарських юнаків була у Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, били мурз-запроданців.
— Через Ор-Капу[113] не пройти. Через Арабатську стрілку теж не вдасться. Можна лише через Сиваш, є там кілька бродів.
За кілька днів великий загін вершників, вдягнутих у татарське вбрання, помчав від Карадагу на північний захід. Амет Киримли вів цей незвичайний загін і довів хлопців майже до Січі…
Так, шкода Недайборщу, що немає галери.
— Треба було раніше про це подумати, — з жалем промовив і Олександр. — А зараз часу немає плисти до Карадагу…
Обидва пильно вдивляються в море. Десь надвечір, якщо нічого непередбаченого не станеться, вони мають зустрітися з донцями.
Отаманська чайка йшла перша, наче журавель у клині, а за нею — всі інші.
Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті, щоб з передньої чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь-який наказ, що надходив з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім річ.
«Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав Ілько Юхта, сидячи в крайній ліворуч чайці поряд з Клюсиком та Яремком. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні дістанеться до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків».
Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.
Ілько Юхта, давній агент таємної дефтерхани Баба-Алі, поглянув на захід — біло-біло-біло.
А на сході — синява морська і голубінь небесна.
Йде козацький флот на Туреччину.
У чім їхня сила? І він, так званий Ілько Юхта, і його начальник Кемаль Сус, він же сеньйор Гаспареоне, добре знають цей народ, але й досі не знають, у чім же його сила. Так, турецьке військо до минулого року було найсильніше у світі. Це не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знає: битимуться героїчно — буду агою, пашею, навіть візиром. Раб може стати візиром! Першою особою після султана! Європа до цього ще не додумалася. Колись, може, і додумається… І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, аби лише розумним та хоробрим був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.
Юхта здригнувся; а що як Клюсик уміє по очах читати думки? Бач, як поглядає, мовби зазирає в саму душу. Хутко опустив очі.
Чайки стрибали по хвилях, сонце піднялося в зеніт, було вже зовсім тепло, хоч минуло всього кілька днів од початку походу, який починався з льодоходом. Козаки сиділи в чайках, поскидавши просякнуті дьогтем сорочки (щоб нужа не заводилася), підставивши під промені сонця спини та груди.
Юхта, який уже кілька літ тому прикорінився в козацькому товаристві, останні кілька місяців намагався якнайменше потрапляти на очі Олександрові та Скрипникові. Гаспареоне передав, що Скрипника треба берегтися особливо. Якась нечиста сила врятувала цього козацького таємного вивідача після поранення отруєною стрілою! Сам Сагайдачний помер після такої стріли, а Петро — живий. Спершу Гаспареоне переказав, що Скрипника немає серед живих, але Юхта, побачивши його вперше і ще не знаючи імені козака, почав берегтися — інстинктивно!
Для того, щоб позбутися Олександра, необхідно втертися до нього в довір’я. А для цього або прибрати Скрипника, або приспати його пильність. Він, Юхта, мав уже кілька разів нагоду застрелити Олександра. Мав, але не скористався. Тут, у козацькому середовищі, він відчув страх, тваринний страх за свою шкуру. «Знімуть, здеруть з живого».
Було йому страшно весь час, а надто тоді, коли запитливим оком позирав на нього Яремко, а також і Джузеппе, який уже зовсім призвичаївся в козацькому товаристві. Цей Джузеппе любив з хлопцями філозофувати про турків та туркень, про алжірські та ангелянські звичаї, про іспанських та італійських сеньйор і сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку країну Чин, у якій літ триста чи чотириста тому побував уже один італієць Марко Поло, і куди треба їхати цілий рік через пустелі й гори, щоб привезти царські чашки, що дорожчі за золото.
А ще було страшно чорногорця Йована, який нічого не говорив, але цією мовчанкою він весь час нагадував Юхті про тих таємних німих людей, які душать султанів та султаненят.
У Києві залишився Коломайко, Гаспареоне вирушив на Дон, бо йому, так необачно розкрившись перед Скрипником та Олександром у Ямках, робити на Січі було вже нічого. Коломайко перевів до Юхти трьох своїх підручних: поляків-панків Станіслава, Влодзімєжа й Євгеніуша. Були вони зарозумілі, ненавиділи козаків, але ж до ненависті їм бракувало розуму та хоробрості.
Він влаштував цих трьох панків на одному хуторці за кілька десятків миль од Києва. Щосуботи хтось із них виїздив на побачення з Юхтою. Це було незручно, важко, але що ж поробиш? Доводилося Юхті виїжджати в степ на оті побачення, а це було ризиковано. І от нещодавно поталанило.
Знайомий цих трьох зарозумілих панків пан Адамек Квятковський добув поганенький маєток за десяток фарсахів од Січі. Людина він хоробра, але дивовижно наївна. Юхта переказав панкам, щоб вони до нього навідалися й підказали: є, мовляв, людина, яка може тобі, пане Адамку, влаштувати справу з робітниками на твоїй землі. Треба з’їздити до правителя Кафи від одної людини, якій правитель заборгував багато грошей. І цей правитель дасть тобі півсотні невільників, які в подяку за волю будуть раді відпрацювати в тебе й десяток літ, а потім, може, й зовсім оселитися в Курячому Горлі.
І пан Адамек клюнув на цю наживку.
Юхта передав Адамкові спеціальний ярлик, підписаний ще ханом Джанібеком-Гераєм, щоб татари, якщо вони налетять на Куряче Горло, знали, що мають справу з потрібною Криму людиною.
Як тільки Юхта довідався, коли запорожці мають піти в похід, він зважився на ризикований крок, що ледь не коштував йому життя. Юхта на два дні зник із Січі. Його відсутність одразу помітив Джузеппе і сказав про це Олександрові та Петрові. Граф не надав цій події значення, але Петро стривожився не на жарт. Спершу хотіли послати за Юхтою погоню, але в якому напрямку він подався? На третій день Юхта знову був у таборі. І не сидів у своєму курені, а прибіг просто до отамана Недайборща. «Що таке?» — перепинив його біля дверей Джузеппе. «Скажу або Недайборщеві, або Олександрові Чорногорському!» — була відповідь.
Вийшов Олександр. І тоді всі, хто був поблизу, почули:
— Графе Олександре, перекажіть Недайборщеві, що татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч з п’ять, не менше!..
Олександр запитав:
— Які татари? Де ти їх бачив?
— У степу! Ганялися за мною! Якби не мій кінь — упіймали б!..
— А чого ти ганяв по степу? — тихо, але так, що в Юхти мурашки побігли поза спиною, запитав Скрипник.
— Уночі мені сон приснився, ніби в степу, на десятій милі звідси, є кам’яна баба, а біля неї — горнятко з золотом закопане… Ну, я й поїхав.
— І не знайшов! — твердо мовив Скрипник.
— Знайшов! — вигукнув Юхта. — На коні в мене лишилося. Можу показати!..
Побігли до коня і справді побачили мішок, з якого Юхта вийняв горнятко, в ньому щось переверталося. Саме тоді й надійшов Недайборщ.
— Пане отамане! — вигукнув Юхта. — А чи не дозволиш мені віддати всі ці гроші славному товариству на горілку?
— Тільки після того, як відіб’ємо татар… Якщо вони, звичайно, тобі не привиділися.
Але татари наступного дня таки з’явилися. На Січ вони не нападали, а великими загонами пробігали поблизу і зникали в степу.
Юхта торжествував. Усе виходило так, як він задумав. Татар він зустрів ще по дорозі на Куряче Горло і, показавши ярлик, наказав покрутитися біля Січі кілька днів, демонструючи свою присутність. Ясна річ, якщо татари їздили поблизу, хто піде перевіряти, чи й справді Юхта копав біля кам’яної баби?
А тим часом четверо поляків з посланням Юхти мчали на Крим. У Курячому Горлі залишилася тільки Марійка з батьком та матір’ю. Перед самим походом Петро послав туди п’ятнадцять старих козаків, щоб обороняли його кохану від можливих неприємностей. Вони застали в Курячому Горлі тільки трьох людей. Пан Адамек поїхав у Крим визволяти невільників, щоб ними заселити свої землі. Найстарший з козаків негайно сів на коня, щоб повідомити Скрипника про таємниче й дивне зникнення пана Адамка, але коли він прибув на Січ, запорожці вже вирушили в похід.
Разом з ними вирушив у похід і Юхта. В тумані, між крижинами, козаки спустилися до гирла річки і, непомічені, вирвалися в лиман.
Турецького флоту при Ячакові не було. Це стривожило Юхту. Невже пан Сулятицький ще не дійшов до Кафи, і звістка його ще не долетіла до Стамбула?
Сонце вже поринуло в море, коли нарешті із задньої чайки помітили смугасте вітрило. Козак-зорець приклав долоні до рота й загукав:
— На сході вітрило! Передай далі!
З передньої чайки — від Недайборща й Олександра — просигналили:
— Спускай вітрила!
І пішло назад і в боки:
— Гей! Гей! Спускай вітрила!
Спочатку виднівся один човен. Потім одразу весь обрій зарябів вітрилами. Та відстань ще далека, а надворі швидко темніє…
— Підіймай смолоскипи!
І запалало все море від козацьких вогнів. Ущух вітер, тільки поволеньки котилися хвилі.
— Аге-ге-гей! — загукав з передньої чайки Карпо Недайборщ, аж полум’я на смолоскипах затремтіло.
Загриміло з п’ятнадцяти тисяч запорозьких горлянок:
— Аге-ге-гей!
Аж мурашки пробігли по спині Юхти. Ой, яка це страшна сила!
Саме в цю мить до Клюсика підійшов Яремко і шепнув:
— Я згадав!
— Кажи! — рвучко повернувся до Яремка Клюсик.
— Треба відійти.
Відійшли трохи далі від Юхти. І Яремко прошепотів:
— Ілько Юхта! От увесь час крутився перед очима, а я…
— Ти точно? — Гострі очі Клюсика аж засвітилися в темряві.
— Точно!
— Мовчи! І будь далі від нього…
А зі сходу, від уже недалеких смолоскипів донців, долинуло рідне, братерське:
— Пу-гу! Пу-гу!
І п’ятнадцять тисяч горлянок відповіло:
— Ко-зак з Лу-гу! Лу-гу! Козак з Лугу!
А від донців лунало:
— Пу-гу! Пу-гу!
Хвилі кидалися вогнем, бризкали іскрами, в небі блідли зорі, перелякані, стрибали з хвилі на хвилю дельфіни, вже чути було плескіт весел з донських лодій і веселий гомін.
Козак, який перший побачив на обрії вітрило донців, не витримав, шубовснув у холодну нічну воду.
— Куди ти? Втопишся! Холодно!
— Подай смолоскип!
Узяв смолоскип і поплив назустріч донцям.
Десятки рук простягнулося до запорожця. А той спокійно подав смолоскип — підхопив його донський ватаг Єфтимій Петрунін.
І ось уже перша лінія донців на чолі з Єфтимієм Петруніним та козацькою старшиною проходить уздовж лівого крила запорозької флотилії.
А решта човнів уже приєдналася до запорозького похідного строю, увійшла між ряди чайок.
— Здрастуйте, хлопці-запорожці!
— Добрий вечір! Чого так пізно?
— Була пригода. У протоці.
Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об каптан руки, розповідав:
— Ми вже думали: не проб’ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо…
— Як це — попередив? — сердито озвалися з чайки.
— У них, — підкинув слово інший донець з цієї ж лодії, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Отож нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам, звісно, спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери! Тільки-но ми наблизилися на гарматний постріл — вони як шарахнуть по нас! І з берега! З обох боків! Дивимося — від Єфтимія знак: усім на весла і щосили вперед. Ми як взялися — прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами… Мчать за нами і не відстають…
— А далі що?
— А що далі? Кинулися під берег, там для нас зручніше. А галерою спробуй-но пройти попід берегом — дірку в борту вхопиш та й підеш на дно. От турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: «Гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а в турків судна добрі!» Гребемо, десять потів з нас ллється, руки подерев’яніли, а він гукає: «Гребіть!..» А вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — схопили облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід берегом. От і затрималися.
Десь поряд на чайці затягнули запорожці сумну-сумну пісню. І вплелися в неї голоси донців:
…Сеньйор Гаспареоне сидів у тій же лодії, що й козак, який розповідав, як донці проходили через протоку. За кілька місяців він змінився невпізнанно: відпустив велику бороду, чуб спустив на брову, одне око перев’язав — сказав хлопцям, що заболіло.
Взимку він з’явився на Дону, як утікач з Богданії. І тому козаки-донці розуміли, чому він погано розмовляє російською мовою. Проте Гаспареоне швидко освоївся з мовою донських козаків, десь подівся і його акцент, почав ходити в козацькому одязі, і вже не відрізнявся від донців… А коли набирали козаків до походу, то й він прилучився до товариства.
— Рубатися на шаблях, стріляти вмієш? — запитав Єфтимій.
— А то як же? — зрадів сеньйор Гаспареоне. Він вихопив пістоля і, підкинувши вгору копійку, вистрілив. Копійка на землю не впала — її кудись відкинуло кулею, Єфтимій знизав плечима: непогано, мовляв, та, зрештою, у нас усі так уміють. Вийняв турецьку акче, підкинув її вгору й вистрілив. Акче теж залетіла у безвість.
— Ви повинні взяти мене з собою, — промовив сеньйор Гаспареоне. — Мій брат у турецькій неволі. Я маю визволити його й відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, я однак знайду спосіб дістатися до Туреччини.
І тепер сеньйор Гаспареоне сидів у човні поряд з чайкою Олександра. Він не дуже висовувався. Олександра він не побачив, тільки Скрипник виглянув, ковзнув по обличчях поглядом, здається, на мить зупинився і на обличчі сеньйора Гаспареоне.
Мовчить бородатий донець, мовчать і його товариші. Вони теж знають, що таке неволя.
А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі сталася в Кримському степу, недалеко від підніжжя Карадагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.
Пан Станіслав Сулятицький разом із довготелесим мовчуном паном Адамком, недотепою Євгеніушем Бендарським та боягузиком Влодзімежєм Рубанчиком у супроводі двох десятків ординців їхали вечірнім степом до Кафи.
Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед паном Сулятицьким величезну суму грошей. Саме так обіцяв йому друг сеньйора Гаспареоне дивний козак Юхта, у якого очі були рябі, мов дві склубочені маленькі зміючки. Він сказав, що в папері, який вони мають передати військовому комендантові, вказано й суму, яку має отримати пан Станіслав, і деякі надзвичайно важливі дані, які стосуються безпеки Османської імперії, союзниці Польщі.
Пан Станіслав про все це не сказав панові Адамкові ані слова. Пан Адамек думав, що троє його єдиноплемінців їдуть з ним за компанію, щоб допомогти врятувати й перевезти в Куряче Горло кількадесят невільників. А насправді ж пан Станіслав використає пана Адамка як охоронця, бо Квятковський рубатися на шаблях та стріляти з пістолів уміє знаменито!
Пан Адамек думав зовсім інше, і це цілком природньо. Ставши володарем Курячого Горла, він страшенно захотів пожити мирним життям, побути господарем на землі, яка йому так несподівано дісталася. Все було добре — не було тільки людей, які б працювали на цій землі. Всіх позабирали в неволю татари. І от якби панові Адамкові вдалося десь дістати кілька десятків добрих робітників, то він би подбав про охорону Курячого Горла, про свою вигоду й про вигоду цього краю. Найперше він би спорудив укріплення, — а татари проти укріплень нічого вдіяти не можуть, — розорав би землі поряд, люди побудували б собі хати. Козаки на нього не косували б, він з ними жив би в добрих стосунках. Хіба він винен, що в Польщі для нього немає місця? Немає в Польщі, буде на Україні.
Панові Адамкові подобається, коли християни б’ють нечестивих. А козаки, хоч вони й православні, хоч пан Славек називає їх здрайцями, проте ж ідуть бити турків. А він, пан Адамек Квятковський, який вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ніколи не викликала сумнівів, готовий разом з ними, козаками, йти на герць з турками хоч завтра.
Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих від верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари-єдичкульці їхали спокійно, ніби поприбивані до кінських спин.
Далеко попереду темніли громади Карадагу. До Кафи лишалося дві-три години їзди. Ще дві-три години — і пан Станіслав буде власноручно вручати найвельможнішому з усіх кафських турків власноручне послання Юхти, найліпшого друга сеньйора Гаспареоне. А за це матиме гроші. Єдине, що якось смутить польського шляхтича, так це те, що тії гроші вручить йому, панові Станіславу, прихильник богопротивної віри, лютий ворог християнства, хоч нині й союзник Польщі. Ну, та не він же підписував той договір, а сам круль. А оскільки пан Сулятицький вірний слуга польської корони, то й його поїздка до кафського державця є великою віхою в історії Польської держави.
Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, заговоривши всі гуртом, дружно зупинилися.
— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.
Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було близько сотні.
— Ешкийя![114] — закричав раптом один з єдичкульців.
І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.
— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко.
Пан Станіслав довго не мудрував. Часу на роздуми зовсім не було. Він вигукнув до своїх супутників: «Уперед!» — і вони кинулися втікати до Кафи.
Кінь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч і норовистий. Але ще швидші були коні в розбійників. Коли пан Славек, тікаючи, озирнувся назад, він з жахом зрозумів, що розбійники мчать не за єдичкульцями, а за ними, поляками, і відстань катастрофічно скорочується.
Все ще була надія на порятунок. Аби лиш кінь не спіткнувся! Можна ще було б промчати не одну верству.
Розбійники мчали великим півколом, намагаючись оточити пана Станіслава Сулятицького та його супутників.
— Ну, біжи борше, — молив коня пан Сулятицький.
І кінь біг, і, здавалося, була можливість урятуватися…
Раптом позаду почувся вереск — то упав з коня Влодзімєж Рубанчик. Хоч як тяжко втрачати в біді компаньйона, та ще й однієї з тобою віри, але таке становище було навіть на користь; кілька передніх татар, які вже ось-ось мали наздогнати поляків, зараз мусять зупинитися біля пана Влодзімєжа, витрачати час, щоб його зв’язувати, а тим часом пани Славек, Адамек та Євгеніуш устигнуть утекти.
Та несподівано пан Адамек осадив свого коня і повернув назад.
— Що ви робите, пане Адамку?
Озираючись на ходу, пан Славек бачив, як татари збилися в купу довкола пана Адамка, як летіли з тієї купи шаблі й пістолі, як упало кілька татар з коней. Пан Адамек бився, як лев!
«Що ж, і це непогано», — думав, чимдуж утікаючи, пан Славек. Можливо, пан Адамек затримає на кілька хвилин цю орду, перш ніж загине, а тим часом пан Станіслав устигне відірватися від ворога.
Над головою пана Станіслава щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, він інстинктивно пригнувся до кінської шиї, щосили махнув рукою, мов відбиваючись од гадюки, та було вже пізно. Татарський аркан обхопив його і скинув з коня. Кінь здибився, шарпнувся убік.
Він ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек скинув його з себе і скочив на рівні. До нього підлетів татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк і впав на коліна, заволавши:
— Помилуйте! Не вбивайте!
Повз нього протупотіли інші татари — вони гналися за Євгеніушем Беднарським.
Татарин опустив ратище і знаком показав панові Сулятицькому, щоб піднявся на ноги і заклав руки за спину. Поляк виконав наказ, намагався усміхатися тремтячими вустами, але в нього нічого не виходило, його била пропасниця.
Татарин мовчав. У нього були світлі, водянисті, аж безбарвні очі — одне з більмом, велика руда борода, кирпатий ніс.
Він мовчки об’їхав свого бранця, а той, задкуючи й догідливо всміхаючись тремтячими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його щойно полонив, спиною. З щемким жалем подумав про те, які гарні гроші він мав одержати — і от маєш: піймали розбійники, зараз пограбують і дуже добре буде, якщо не вб’ють.
Татарин нарешті зупинився, і пан Сулятицький побачив, що верхівці ще й досі женуться за паном Євгеніушем Беднарським. «Невже втече? — подумав з досадою. — То чого це цьому дурневі має таланити?»
Пан Євгеніуш утікав далі й далі, а татари гналися, не відстаючи…
«Чого вони не стріляють? — з досадою подумав пан Славек і не жахнувся цієї думки. — Стріляйте! Стріляйте! — подумки підганяв він татар. — А то втече! Втече! О, пся крев, він таки втікає!»
Та й панові Євгеніушу не поталанило. Побачив пан Славек, як здійнявся вгору довгий мотуз із зашморгом на кінці — і пан Беднарський гепнув на землю.
«От і все! Тепер будемо пропадати гуртом», — зітхнув полегшено пан Сулятицький.
— А ти хто будеш? — раптом почув пан Сулятицький запитання рудобородого розбійника з більмом.
— Я уродзоний шляхтич, пан Станіслав Сулятицький, маю великий маєток, а зараз їду з своїми людьми до бейлер-бея…
— Ану, цить! — гарикнув татарин, і пан Славек знову відчув, як у нього дрібно трясуться коліна.
Зв’язані руки давно вже потерпли. Спочатку панові Сулятицькому здавалося, що по них бігають великі волохаті мурашки, а потім він просто перестав їх відчувати. Поряд пов’язані сиділи на конях пан Адамек, пан Влодзімєж і пан Євгеніуш. Пан Влодзімєж весь час хилився з коня. Тіло його обм’якло, мов споловинений бурдюк з вином. У пана Євгеніуша було подряпане обличчя і обчухрана шия, його рот весь час кривився в дивному позіханні. Лише пан Адамек їхав ніби нічого не сталося.
Спочатку вони їхали гірським дубняком. Гілля боляче било по обличчю.
Сльози котилися по щоках пана Славека, залишаючи брудні патьоки. Поляк не міг їх стримати, він здригався від ридань і, навіть піймавши люто-зневажливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.
Вибралися з лісу й потрапили на край прірви. Пан Славек заплющив заплакані очі, щоб не бачити, як кінь обережно йде вузенькою стежинкою… «Єзус Марія, пронеси, Єзус Маріє, пронеси!» — подумки повторював він, хоч, може, ліпше було б одразу розбитися в прірві, ніж потім довго конати на палі…
Пан Влодзімєж, побачивши прірву, ніби трохи ожив. Він закляк на коні, мов задерев’янів, і дивився, дивився, дивився в бездонне провалля…
Навіть татари — й ті примовкли, їдучи цією стежиною. Та тільки-но вони минули це моторошне місце і виїхали на велику галявину, що примостилася під гребінчастою верхівкою гори, як знову загаласували, почали сміятися й навіть співати.
Вони їхали й їхали, а татари все співали й співали.
Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу і в’їхали в ліс. Знову гілляки одна за одною почали шмагати пана Станіслава по щоках.
Стало ще темніше. І ліс погустішав, і дерева побільшали. А далі пан Славек помітив, що вони їдуть біля високої скелі, що, мов кам’яний мур, прямовисно здіймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова… Загін знову збився в купу.
«Приїхали, — полегшено зітхнув пан Сулятицький. — О, хай би швидше розв’язали».
Татари підійшли до бранців, порозв’язували їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти.
Пан Сулятицький розчепірено рушив уперед. Пана Влодзімєжа тягли попідруки, Адамек ішов, не згинаючи колін, а Євгеніуш дріботів, зігнувшись у три погибелі, — він добряче-таки забився.
Їх привели в якусь печеру, освітлену смолоскипами. Трохи далі печера розходилася, утворюючи велике й високе підземне приміщення. Вгорі була дірка — вихід назовні, а внизу, якраз напроти цієї дірки, палахкотіло вогнище, навколо якого сиділи на каменях, на пеньках, на кошмах якісь люди.
Біля самого вогню сидів і смалив люльку дебелий молодий чолов’яга з ріденькими вусиками. Він дивився на бранців спокійно і, сказати б, навіть велично. Поряд нього сидів бородатий, глипав своїм більмом на пана Сулятицького.
Розбійницький ватажок сказав кілька слів по-татарськи.
Рудобородий вислухав і переклав:
— Хто ви є, куди ви їдете і навіщо?
Пан Сулятицький, стримуючи дрож у голосі, відповів:
— Я є уродзоний шляхтич пан Станіслав Сулятицький. А оце — мої люди, такі ж уродзоні шляхтичі. Я маю важливе завдання до пана бейлер-бея в Кафі.
«Ну й просторікує, як по писаному! — подумав пан Адамек. — Я б так нахабно брехати не зумів!»
— Пан бейлер-бей і кафський бьолюк-баші зі своїми хоробрими яничарами, — вів далі пан Сулятицький, — сердитимуться на вас за те, що ви нас затримали.
— Ми не підкоряємося ні бейлер-беєві, ні бьолюк-баші, — відповів рідковусий, вислухавши переклад слів пана Сулятицького.
— А ми не знаємо, хто ви такі, — втрутився в розмову пан Адамек. — Ви нас зупинили по дорозі, ви нам пов’язали руки, нам, чотирьом! Вас сотня чи й більше, а ви — на чотирьох!
— Пане Адамку, — задрижав від страху пан Станіслав.
— Замовкніть, пане Славку! — спокійно відповів пан Адамек. — Я вояка й люблю битися не язиком, а шаблею. Нічого в них благати я не буду. Розбій є розбій!
Рідковусий вислухав переклад і засміявся:
— Так, ми і є розбійники. Я — Амет Киримли. Мене й моїх хлопців знає вся Ада[115].
— Я не знаю ні тебе, ні твоїх хлопців, — сердито кинув пан Адамек.
— Пане Адамку! — істерично гукнув пан Сулятицький і повернувся до рудобородого: — Пане товмачу, скажіть ясному панові Амету Киримли, що пан Станіслав Сулятицький, цебто я, багато про нього чув і дуже його шанує.
— Що за доручення маєте до бейлер-бея?
— Ми про це маємо сказати не тобі, а бейлер-беєві, — відрізав Адамек.
— Пане Амете! — заволав пан Сулятицький. — Цей грубас не знає ні про яке доручення. Це тільки я знаю про це доручення, і я вам скажу про нього, тільки гарантуйте нам життя.
— Що то за доручення? — знов переклав товмач слова ватажка.
— Прошу пана… Це дуже таємна справа.
— Добре, — відповів товмач. — Кажи, та швидко!
— Запорожці й донці мають вирушити в похід на Османську імперію. У запорожців — п’ятнадцять тисяч, а в донців десять тисяч війська…
Пан Адамек похолов. Що він каже, цей бовдур? Він здогадувався, що має бути похід, але якого ж біса кричати про це татарам?
— Цей похід буде незвичайний. Запорожців очолює отаман Недайборщ, донців — їхній отаман, а загальне керівництво здійснює не запорожець, не урус, — догідливо закинув татарське слівце пан Сулятицький, — а один самозванець.
— Ну, а що вам до того? — запитав Амет Киримли. — Ви ж поляки, хіба вам буде погано, якщо хтось поб’є турків?
— Польща з султаном зараз у мирі. Крім того, цей самозванець видає себе за султана Ях’ю, мріє про престол Османської імперії.
Не встиг ще рудобородий перекласти слова пана Станіслава, як пан Адамек закричав:
— Та бреше він усе! Граф Чорногорський — то справжній лицар!
— Не лицар він, а бидло! Він — самозванець!
— А як у вас самозванець Димитрій, так ви не ставали в оборону істини, — переклав відповідь Амета Киримли рудобородий. — Мабуть, ходив у похід на Москву?
— Ходив, — закивав головою пан Сулятицький.
Амет вислухав слова товмача і щось сказав сердите.
— То ти не поляк, а зрадник, — переклав рудобородий. — Запорожці в одній державі з вами — то як же ти можеш зраджувати інтереси своєї держави? Запорожці захищають вас від турків, а ти продаєш їх? Ти гяур не тільки для мусульман, ти гяур і для християн!
Пан Славек відчув, як ноги його мимоволі підігнулися в колінах, як у животі щось обірвалося, — і він упав на брудну підлогу печери.
— Що то за лист? Покажи! — коротко наказав бородатий.
Варта розв’язала панові Сулятицькому та його супутникам руки.
Пан Славек з потайної кишені дістав неслухняними руками папірець, подав товмачеві.
Амет Киримли розкрутив папір і почав читати. Він вдивлявся в кожне слово, повільно проходив очима рядок за рядком. І з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчі.
Потім він одірвав очі від листа і щось запитав. Товмач переклав:
— Чи знаєте ви, про що написано в листі?
— Ні, але Юхта, а він найперший друг сеньйора Гаспареоне, докладно розповів його зміст.
— Хто він, цей ваш сеньйор Гаспареоне?
— Як хто? Наш друг, італієць.
— Той сеньйор Гаспареоне мерзотник! — заскреготав зубами пан Адамек. — О, його щастя, що мої пістолі були незаряджені!
Амет Киримли читав довго, ніби не вірячи в те, що там написано. Потім усміхнувся в ріденькі вуса і запитав, чи знає пан Сулятицький справжнє ім’я та походження Олександра Чорногорського.
— Сеньйор Гаспареоне щось таке розповідав, але я забув. Здається, він незаконний син якогось турецького кухаря.
— Ні, — заперечливо похитав головою Амет. — Олександр — це справжній син турецького султана Амурата. І звуть його Ях’я. Коли Амурат приходив до влади, то він знищив п’ятьох своїх братів. Сам же Амурат мав понад сто дітей. Коли він помер, то його старший син Мухаммед лишив живими тільки своїх сестер, їх було сорок сім. Всі ж брати були задушені, крім Ях’ї… Отак. І якщо зараз Ях’я вирішив бити Османську імперію, то хай б’є! Чому ж ти хочеш завадити запорожцям і Ях’ї в їхній справі? І я не дозволю, щоб про моїх друзів говорили погано! Чуєш?
— Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, — затремтів голос пана Сулятицького.
— А чи знаєте ви справжнє ім’я сеньйора Гаспареоне?
Починалися нові загадки. У пана Сулятицького голова вже пішла обертом.
І в цю мить озвався пан Євгеніуш:
— Ми не хочемо навіть слухати ваших вигадок про нашого друга! Якщо ви хочете сказати щось достойне, то ми послухаємо.
Пан Адамек стояв рівно, мов стовп, і думав. Він порівнював те, що почув щойно, з тим, що чув від Скрипника, коли той марив у Лозовиках, і розумів, що Амет Киримли говорить правду. І от він, чесний польський шляхтич, який бився з турками при Хотині, дістав у груди від татар дві стріли, злигався з цими трьома пройдисвітами. Лиш мовив:
— А, нема що казати…
— Отож воно, — промовив рудобородий і почав далі перекладати відповідь Амета Киримли. — Справжнє ім’я вашого сеньйора Гаспареоне — Кемаль Сус. Сам він турок, шпигун. Він іще торік разом з одним мурзою на ім’я Риза ганявся на Дністрі за Ях’єю. Тільки кілька чоловік повернулися звідти живими, а всі інші — полягли. Так от, якщо довідається ваш король, що ви допомагали турецькому шпигунові, то він вас усіх посадить на палі.
— Ми не хочемо! — знову затремтів голос пана Сулятицького.
— Ну, то бейлер-бей відправить вас на галери.
— О, ні, бейлер-бей дуже порядна людина. Так сказав друг сеньйора Гаспареоне.
— Той друг — такий самий шпигун, як і Гаспареоне. Асане Касапчі, переклади їм, про що пишеться наприкінці листа до бейлер-бея.
Він почав повільно читати, а рудобородий — перекладати:
— «Ваша милість! Уклінно прошу передати до Стамбула, що вбивство Ях’ї відкладається через те, що він має надзвичайно пильну охорону. Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться…» — тут Амет Киримли зробив паузу, взяв перо і щось позначив у листі, — «через місяць. Кемаль Сус зараз перебуває серед донців, а Коломайко — в Києві…» Ну, далі — несуттєво. А, ось цікаві рядки: «Ці гяури зробили потрібну нам справу, але вони нам більше не потрібні. Кемаль Сус пообіцяв їм велику суму грошей, але вони не заслужили на таку винагороду. Чи не могли б ви надати їм можливість попрацювати на галерах і заробити оту суму, яку вони назвуть, власними м’язами? Припадаю до ваших ясних ніг, цілую порох на дорозі, якою ви йдете…»
— Отак! — сказав Амет і засміявся. — Я не заздрю вашій долі. Щоправда: родичаєшся з собакою, то не чекай дружби від людей.
Пан Станіслав мовчав, мов йому заціпило.
Пан Адамек в розпуці сів на землю і схопився руками за голову. Пан Євгеніуш дивився скляними очима на вогонь.
Наступного ранку Амет Киримли звелів привести бранців.
Обдерті й забруднені, вимучені страхом та безсонною ніччю, стояли вони перед отаманом.
— От що, вельможне панство! Мені не треба ні ваших голів, ні ваших найкращих слів. Ми вас ловили не для грабунку чи вбивання, а для того, щоб ви передали бейлер-бею Мухаммеду-паші та його бьолюк-баші Чаїру Чар-лаги нашого листа. В цьому листі пишеться, що я, ешкийя-баші Амет Киримли, оголошую смертельну війну тим, хто поневолює наш край. У цьому листі я також пишу, що коли з голови мого посланця, — а посланцем будете ви, пане Сулятицький, — упаде хоч одна волосинка, то ми нищитимемо всіх турків. Так от, пане Сулятицький, ось вам ханський ярлик, листи од вашого сеньйора-шпигуна й кінь. Ви відвезете наш лист. Вас проведе до Кафи наш товмач Асан Касапчі.
— Але, але… я не хочу на галери… — заплакав пан Славек.
— А ми це місце в листі відрізали, — заспокоїв Амет.
Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького.
Амет Киримли далі запитав:
— А чому пан Сулятицький не цікавиться долею своїх друзів?
Ах, так, пан Славек зовсім не подумав, що в нього ж є й товариші, які їхали разом з ним, страждали разом з ним.
— Справжній шляхтич не уявляє своєї долі без долі товаришів!
— Я не вважаю, що пан Сулятицький так думає, — відповів Амет. — Коли я спостерігав його поведінку в бою, у мене склалося інше враження.
Пан Сулятицький рвучко схопився за свій пояс з лівого боку — там мала бути його шаблюка. Але її не було, і пан Славек це добре знав. Проте він мав зробити такий жест.
Амет Киримли погладив великим пальцем свій ріденький вус і, ніби не помічаючи гніву й пересердя поляка, вів далі:
— Ваші товариші лишаються в мене. Отже, ви маєте можливість довести істинність ваших слів про дружбу й товариство. Але нагадую ще раз: жодного слова поза тим, що є в листі отого джасуса! І — жодного слова поза тим, що є в моєму листі!
— Я обіцяю! Слово гонору!
— Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не виконає своєї обіцянки? — запитав пан Євгеніуш.
— Ви нікчема! Та як ви смієте? — обурився пан Сулятицький.
— Продам на галери. А якщо він приведе сюди яничарів — повідрубую вам голови. Чи посаджу на палі.
Він пильно подивився на пана Сулятицького і сказав:
— З вами поїде ще оцей довгий, — Амет показав на пана Адамка. — І якщо ви не виконаєте даної обіцянки, він вам відрубає голову! Так і буде — двоє поїдуть в Кафу, двоє чекатимуть тут!
Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш сумно опустили голови.
— А тепер рушайте! — наказав Амет Киримли. — Хай подорожує з вами щастя!
Амет не сказав, що він виправив у листі дату початку козацького походу.
Турки думатимуть, що мають у запасі три тижні, а то й місяць, а козаки вже ось де!
…За кілька хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гірським дубняком у напрямку до Кафи.
Пан Адамек їхав і напружено думав: що зробити з цим чортовим Сулятицьким? Побити йому пику чи вбити зовсім? Убити, убити, розтоптати падлюку! А самому податися на Січ і розповісти про все, що натворив оцей тхір, який носить звання шляхтича. Розповісти, що в козацькому таборі сидить якийсь Юхта — помічник Гаспареоне!
«Чекай, а що буде з цими двома пришелепками — Євгеніушем і Влодзімєжем? Їм — смерть. Ні, так не годиться! Спокійніше, Адамку, спокійніше! Ти теж устряв у халепу, на твоїй совісті допомога джасусові».
Він їхав і напружено думав про те, що ж його зробити. Відібрати послання отого шпигуна, який сидить у козацькому таборі? А що це дасть?.. А втім…
— Пане Сулятицький, — сказав він, під’їхавши до пана Станіслава. — Негайно віддайте мені послання отого джасуса, інакше я скину вас у прірву.
— Я уповноважений самим Аметом Киримли!
— А мені чхати, що ти ним уповноважений! — гарикнув пан Адамек. — Скину — і все!
— А пан Влодзімєж і пан Євгеніуш?
— Дідько з ними! Але я не дам тобі передати туркам шпигунську цидулу! Давай сюди!
Пан Станіслав перелякався. Він вийняв папірець і віддав панові Адамкові.
— От і гаразд. А тепер їдь далі від мене!
— А ви на мене не тикайте! Я з вами свиней не пас! — вигукнув пан Станіслав, але коня про всяк випадок погнав уперед. А від’їхавши кроків на п’ятдесят уперед, гукнув товмачеві: — їдь зі мною поряд, а то оцей одержимий чорною хворобою може налякати мого коня!
Товмач під’їхав ближче, тепер пан Сулятицький їхав уже спокійніше. Крадькома мацнув потайну кишеню. Гроші, слава богу, лишилися цілі. Ці розбійники й справді полювали явно не на гроші. Їм таки треба було взяти якогось шляхетного чоловіка з іноземців, який би мав сміливість передати їхнього листа бейлер-беєві та бьолюк-баші. Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, або ж із ним просто не захотів би говорити бейлер-бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур.
Пан Сулятицький похолов: а якщо й його самого візьмуть на тортури?
А може, й краще, коли передасть отого листа від розбійників пан Адамек? Якщо бейлер-бей розсердиться, то на пана Адамка, а він тут ні при чім.
Хай пана Адамка й тягнуть на допит.
Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями.
Ось він виніс вершника на гребінь гори, і пан Сулятицький побачив синє-синє море внизу, помережене сірими розводами…
— Море… Руське море, — мовив по-російськи товмач.
Пан Сулятицький обернувся до рудобородого:
— А звідки пан знає мову московитів?
— А ти звідки? — у свою чергу запитав татарин.
— Ого! Я був у Московії! Разом з Димитрієм-царевичем.
— А проте московити вигнали-таки вас із своєї землі!
— Так звідки усе-таки знайома панові московитська мова?
Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спідлоба:
— Так я московит чи, як кажуть турки й татари, касапчі. Був Андрій — став Асаном. Так мене й називають Асан Касапчі.
Пан Адамек їхав позаду і мимоволі прислухався до розповіді товмача:
— Я з нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя. Ляхи лізуть на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ… Аж чуємо: закликає всіх руських людей Козьма Захарович Мінін-Сухорук: хто, мовляв, що має — віддавайте на оборону, на боротьбу з ворогами, ставайте на бій. Прийшов додому, перелічив свої гроші, трохи лишив для дружини, а решту віддав на святеє діло. Та й сам у ополчення пішов. Бився добре. Немало таких, як ти, на той світ відправив… А потім… Стрівся мені під Москвою отакий лях, як оце твій товариш, — Асан Касапчі озирнувся на Адамка, — він і прибив мене. Я й зомлів. В полоні опинився. Продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали на галеру. Став я веслувати на галері. Тяжко, ой, тяжко ж було! Сидимо ми по п’ять чоловік на лаві, тримаємося за одне весло, гребемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні обручі. Скуті руки й ноги.
«І оце таку долю готував мені сеньйор Гаспареоне?» — подумав пан Славек.
— Пропадаю я на галерах, — вів розповідь Асан Касапчі, — а надії на викуп з неволі агарянської немає. Гребу та й гребу — люди мруть, а я ще живий. Попрацював отак з рік — з мене тільки шкіра й кості лишилися. Другий рік іде — ще гірше. Якось наглядач почав бити камчею, не витримав — кинувся на нього. Та ланцюг не пустив. Мене страшенно відлупили, та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене, прощаюсь я з життям, аж надумав: як помирати, то весело. Дай-но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай після того вішають. Все ж на одного басурмена менше стане… То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях… І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан. Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю вулицями водили, з музикою. Почав я знову працювати, маю прибутки, складаю потроху, щоб, може, якось утекти на батьківщину. Як ляжу спати — Волга сниться… І так же погано мені стало, що далі нікуди. Почав випивати. За це аллах мене й покарав. Бійка зчинилася на вулиці, а я в неї встряв, от мене хтось по оку і тріснув. Більмо наросло. А в мене ж робота така, що око — найперше діло… Пішли мої справи на гірше. Досада на душі була така, що якось зайшов я в мечеть, та задумався про свої справи так, що замість молитися, спересердя плюнув на підлогу. Схопили мене та й відправили на галери знову. Там я познайомився з Аметом Киримли, разом сиділи, на одній лавці… Якось під час бою галера вийшла в море в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас накинути. Не до того їм було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, потопила її, але козаки встигли почіплятися на весла і пробратися на галеру. Ми чуємо, що хтось вчепився за весла, але мовчимо, наглядачам не кажемо ні слова. А було це вночі, вітер, темрява. Залізли козаки до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Наш Амет Киримли та ще кілька його хлопців допомогли козакам. Стала галера наша. І повів її наш новий капудан-ага козак Карпо Недайборщ на північ.
Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався у повітрі.
— Ну, а коли ж додому, в Московію, повернетеся? — запитав пан Сулятицький.
— Не знаю. Все це не так просто. Перед богом християнським я чимало нагрішив. А мухаммедова віра в’їлася в душу.
— А Волга ж як?
— Сниться… Мабуть, утечу-таки додому, але не сьогодні й не завтра. Та й Амету Киримли моя допомога потрібна.
Вони їхали вже дві години, а Кафи все ще не було видно… Пан Адамек мовчав, хоч пан Славек і намагався розпочати розмову.
Нарешті вершники виїхали на гору й зупинилися. Внизу розкинулося велике місто з фортечними мурами й вежами, з брамами, ровами, бійницями. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними… І море синє-синє…
— Тепер так, — сказав Асан. — Ви їдете вниз, до найближчої брами. Говорите, хто ви й що ви й показуєте ханський ярлик. Вас пропускають. А далі дієте, як сказав Амет Киримли… Потім, якщо буде відповідь, їдете назад. Не буде відповіді — теж їдете. Я вас чекатиму за оцією горою.
— Гаразд, — сказав пан Сулятицький.
…Вже коли доїжджали вони до брами, пан Станіслав зупинився і сказав панові Адамкові:
— Раз ви взяли у мене листа від Юхти, то можете забрати й листа від Амета Киримли.
— Якщо сам Амет доручив саме вам вручити цього листа, — відповів пан Адамек, — то ви його і вручайте. А мені він доручив інше: пильнувати, щоб ви не почали хитрувати.
— Сказали б, що злякалися! — відповів пан Станіслав, і йому аж приємно стало на душі, що він, пан Сулятицький, такий хоробрий.
— Про хоробрість поговоримо потім, як доберемося на Україну, — пообіцяв пан Адамек, і панові Станіславу чомусь стало не по собі…
Надвечір пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З важким скрипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.
Пан Сулятицький згадував свою розмову з бейлер-беєм та бьолюк-баші. Цікава то була розмова і цікаві вони, ці люди — турецькі державці в Криму.
Бейлер-беєві дуже сподобалася вихованість пана Сулятицького, особливо тоді, коли той, вибачившись за турботи, яких він завдає такому високому державцеві, сказав:
— На жаль, розбійництво — це бич в усіх державах Європи. Наш король Сигізмунд боїться їздити по своїй державі. Торік я супроводжував їх величність в одній поїздці — і розбійниками просто кишіли ліси.
Бейлер-бей усміхнувся.
— Вони забрали у нас п’ять тисяч флоринів, але це дрібниця, — вів далі Сулятицький. — Це дрібниця порівняно з тим щастям, яке я маю, бачачи вас.
Бейлер-беєві всі ці високі слова про щастя сподобалися ще дужче. Саме тому він, усміхаючись, читав листа від Амета Киримли. Прочитав, кинув його на підлогу і відповів:
— Шкода, що шановні панове мають багато клопоту й не зможуть побачити на власні очі, як конатиме цей ешкийя на палі. На жаль, це станеться через місяць, бо зараз я маю інші справи…
— Так-так, — мовив пан Сулятицький, — за місяць може статися ще дещо, і передусім в Стамбулі…
— Пане Сулятицький, — втрутився в розмову Адамек. — Слово гонору, сто дяблів!
— Про що то він? — здивувався бейлер-бей.
— Він просто хоче поговорити з бьолюк-баші, — відповів пан Станіслав.
Бейлер-бей усе зрозумів. Він підвівся і запросив пана Станіслава до іншого покою. Пан Адамек зірвався з місця й пішов за ними, не збираючись говорити з бьолюк-баші, але до сусідньої кімнати його не пропустила варта.
За кілька хвилин пана Адамка обшукали бейлер-беєві слуги, вони знайшли зім’ятий папірець-донесення.
Пан Сулятицький докладно розповів бейлер-беєві про те, як козаки готувалися до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів Юхти. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра — Ях’ї, його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький одповів, що така можливість, певне, не виключена, але самозванця передусім цікавить трон. «Щодо точних дат, то про це написано в листі до вас», — додав пан Сулятицький, демонструючи свою поінформованість.
— Дата тут ніби виправлена, — сказав бейлер-бей, придивляючись до аркуша паперу. — Як це розуміти?
— Ви ж розумієте, що це писалося спішно, — сказав пан Сулятицький. — Юхта спочатку поставив дату на півмісяця пізнішу, але мені вдалося розвідати точну дату, — збрехав він. — От я й наказав йому виправити…
— А чому не Юхта поїхав до мене, а ви?
— Він має завдання бути при Ях’ї й рушати з ним у похід, — і далі брехав пан Станіслав. — Адже значно краще просто застрелити самозванця в одному з морських боїв… — І раптом його осінило, як можна помститися і Юхті, і сеньйорові Гаспареоне за їхню підступність. Зітхнувши, він промовив: — На превеликий жаль, сеньйор Гаспареоне виявив боягузтво. Кілька разів можна було застрелити самозванця. На жаль, сеньйор Гаспареоне розкрив себе перед людьми Ях’ї. Я відправив його на Дон, де його не знають — хай заспокоїться!
Бейлер-бей сказав навіть кілька добрих слів і на адресу талантів шановного пана.
— Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумніву, чекала б велика кар’єра полководця.
Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмішку. Це вже друга особа говорить йому такий комплімент. Тому вирішив не лишатися в боргу:
— Ваше прекрасне місто давно славилося в світі, але зараз, коли воно перебуває під орудою такого видатного державця, як ви, воно розквітло по-справжньому. Мій король був би щасливий навідати ваше місто…
Бейлер-бей на цей раз промовчав — певне, йому раніше ніколи не спадало на думку бачити в цих стінах польського короля. А може, він волів би бачити його прикутим до лави галерником?
— Та що там місто! — вів пан Сулятицький. — Кожне око втішиться, поглянувши на благодатні околиці Кафи, на щасливі обличчя мешканців цього краю…
Бейлер-бей криво всміхнувся й поцікавився, чи не заблукають зацні пани по дорозі назад.
— А ми маємо провожатого, — сказав пан Славек, — розумного співрозмовника, який добре знає турецьку, московитську мови… Він нас чекає й одведе назад.
Бейлер-бей знову посміхнувся у вуса й махнув рукою:
— Напевне, цей розбійник на вас уже й не чекає. Хоч скільки наші воїни дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, — там нікого немає…
— А він за другою горою, — відповів пан Славек.
Тепер пан Славек їхав і думав про те, як щедро нагородив його бейлер-бей, дав три тисячі червоних флоринів. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімєжа. Панові Адамку давали при панові Сулятицькому півтори тисячі, але той не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці флорини, пообіцявши, що умовить товариша взяти такий щедрий подарунок від бейлер-бея…
— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.
Пан Адамек мовби води в рот набрав. З христопродавцями він не розмовляє. Тільки-но вони прибудуть до Києва, він, пан Адамек, повідомить коронного стражника Самійла Ляща, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання… Та ну його до дідька, того Ляща. Пан Адамек, тільки вибереться з Криму, відлупить до півсмерті цього мерзотника, зв’яже й одвезе до козаків.
Вершники вже вибиралися на гору, коли побачили, що їм назустріч їде невеликий загін акинджів. На списі у одного з кіннотників стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі-агаси показав на спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, яке пан Славек зрозумів, було «рахмат»[116], повторене кілька разів підряд. Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи, хто б міг перекласти сказане акинджі-агаси, але пан Адамек, який раптом застиг позаду, по-турецьки не знав, а товмача Асана Касапчі поряд не було…
Власне, він тут був. Адже то його голова стирчала на ратищі в одного з акинджів. Руда борода метлялась під вітром, а в очах застиг вираз подиву й докору.
Акинджі проїхали вниз, копита їхніх коней здіймали ледь помітну в призахідному сонці рожевувату пилюку.
Пан Адамек довго дивився їм услід осклілими очима, потім, під’їхавши впритул до пана Сулятицького, несподівано щосили вдарив його в обличчя.
— Брудний пес! — тонким голосом вигукнув він. — Фаризеуш! Кров цієї нещасної людини — на вас. Це пан виказав його бейлер-беєві за оті гроші! Так само, як виказав козаків!
— Не кажіть мені таких слів! — закричав пан Сулятицький і вихопив пістоля.
Та вистрілити він не встиг. Пан Адамек вибив той пістоль, і він полетів у торішню траву.
Пан Станіслав умудрився-таки погнати коня вперед і тепер утікав до Карадагу, а за ним гнався пан Адамек і кричав:
— Кажи: виказав? Кажи: виказав?
Пан Станіслав, спинившись на безпечній відстані, закричав:
— Ну так що? Якби не виказав, то нам би голови постинали!
— Пся крев! — сплюнув пан Адамек, зупинивши свого коня. — Зараз ти поїдеш до Амета Киримли. І я йому все розкажу!
— Він нам повідрубує голови!
— Ми мусимо визволили Влодзімєжа і Євгеніуша!
— Я боюся! Я не поїду!
— Твоєї голови мені не шкода. Шкода, що зняли з пліч голову отого московита, а не твою, собачу!
Пан Сулятицький погнав свого коня вперед. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панам Влодзімєжеві та Євгеніушеві вони не потрібні. Ніхто їх уже не врятує. Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По-перше, так битися не можна. По-друге, грошей він не побачить. По-третє, пан Сулятицький у відплату за образу забере собі оте Куряче Горло, тільки-но добереться до України. А чи добереться пан Адамек, це ще ми побачимо. Та й пан Сулятицький ні до яких розбійників з паном Адамком не поїде.
Він оглянувся на пана Адамка і закричав:
— Не їдьте до розбійників! Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності.
— А я кажу, що поїдеш! — озвався пан Адамек. — Ти присягався життям і честю своїх товаришів. Давав слово гонору!
— Розбійникові слово гонору, то тьфу! Він не дотримуватиметься ніяких присяг, коли довідається про загибель товмача.
Пан Станіслав різко спинив коня. І тільки-но порівнявся з ним пан Адамек, Сулятицький ударив ножем у горло коня переслідувача. Кінь захрипів. Пан Адамек упав, а на нього перекинувся кінь і забився в смертельній агонії.
— Стій, негіднику! — простогнав пан Адамек і зомлів.
А пан Славек помчав уперед. Тільки їхав він уже не на Карадаг, а лівіше, далі від того місця, де вмирав пан Адамек, задушений конем, що звалився на нього.
За півгодини галопу він пустив коня риссю. Подумав: «А може, цей дурень Адамек усе-таки вибрався з-під коня? Дурням таланить. Та й ножа треба забрати».
Він повернув назад, їхав уже більше, ніж півгодини, — втомився кінь та й темрява впала на землю.
Та коли він наблизився до коня, що плямою чорнів на дорозі, пана Адамка там не було.
«Однак здохне… А не здохне — татари вб’ють!» — подумав він.
…Аж під ранок дістався пан Адамек до бескидів. Немилосердно боліло розбите коліно, всередині все нило, мов поодбиване.
— Пане Амет Киримли! Пане Амет Киримли!
Карадаг мовчав. У небі сльозинами блимали рясні зорі…
Олександрові снився сон.
Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як він уві сні вигукує якісь слова й скрегоче зубами. Знову нервово засіпалася щока.
А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері-гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто, загарбане турками, з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з морем.
Снилася йому Устя-невільниця, яка доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях’я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград-ягода, а чорне — це листя.
— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — це найкращий колір.
— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя чорне. А червоні ягоди — то кров мого серця.
— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?
— Бо сліз багато в ньому. Колись море було до дна прозоре й солодке. Та прийшли вороги, забрали людей в неволю й повезли через море. Плакали полонянки, сльози їхні в море капали і прогіркло море й просолилося навіки, і Чорним відтоді назвали його.
— Устю, то це виходить, що мою землю обмиває ціле море сліз…
А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитно-синім, а виноградні грона перетворилися на бойові строї запорозьких чайок. І ось уже бачить він, як тії чайки йдуть на Трапезонт, а над ними — чорні-чорні хмари.
І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла та люті, що він одразу розуміє: то очі його ворога. Зміїний погляд чиїхось чорних, ніби знайомих, недавно бачених очей…
Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе торсонув Олександра за плече, і він прокинувся.
— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому.
— Добра ознака, — озвався Джузеппе.
— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.
— А чорногорці кажуть навпаки. Правда ж, Йоване?
Йован щось промугикав у темряві.
— Де Недайборщ? — запитав Олександр. — Покличте його сюди, треба ще раз подумати над диспозицією бою.
— Карпа до султана Ях’ї кличуть! — пішло по чайці.
Через хвилину надутий, як сич (його тільки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра. За півгодини прибув на своїй лодії Єфтимій Петрунін.
Прикриті шатром із старого вітрила, вони знову розклали карту і при світлі свічки, яку запалив мовчазний Йован, почали мудрувати над тим, як краще провести наступний бій.
Єфтимій був здоровенний, він сидів у чайці, ніби трохи боявся, що вона може затонути від його ваги. Обличчя його заросло бородою, з рота стирчала люлька, як і в Недайборща.
— Оце — Трапезонтська бухта, — показував Карпо мундштуком люльки по карті. — Власне, місто ось де, — він швиденько обвів чубуком коло. — Далі, ось тут, були порохові склади. Ось тут, збоку, гармати. Військо, якщо ми прибудемо вночі, сидітиме в кишлах, отже…
— Якщо те військо справді там і його ніхто не попередив, — докинув слівце Петро.
— Досить придумувати казок, — різко перебив Недайборщ. — Ще такого не придумано, щоб думки перелітали за вітром… Ми йдемо швидко. Хто ще швидше за нас може прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто! Отже, нічого вигадувати!
— Гаразд! — сказав Петро. — Давай по суті!
— Отже, — вів далі Недайборщ, кинувши лихим оком на незрушного Петра, — висаджуємося на березі. Дивись, Єфтимію, де висаджуються твої. І добираємося двома загонами до порохових складів та кишел. Тим часом сто п’ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Якщо там є торгові судна, ми їх нищимо, підпалюємо, щоб видніше було. Беремо тільки бойові кораблі. Третина донців висаджується на берег з нами, але донці йдуть на топ-хану! Друга третина йде на лодіях просто в порт — із ста п’ятдесятьма чайками. Решта, обійшовши місто з півдня, стереже всі дороги. Це по-перше. А по-друге, ця решта запалює кілька будинків і зчиняє страшний галас…
Олександр поглянув на Петра, замислено погриз нігтя й сказав:
— Все це буде добре, якщо турки й справді нічого не знають. А якщо знають, тоді що?
— Не можуть вони знати! — заперечив Недайборщ.
Єфтимій вийняв люльку і почав водити чубуком по карті, як це робив перед ним Недайборщ.
— Тоді виходить ось що, — сказав Петрунін. — Запорожці, висадившись на березі, йдуть на кишла. Якщо турків там немає, то вони запалюють казарми та сусідні будинки і йдуть далі. Донці, які йдуть на топ-хану, і ті, які обійдуть місто з півдня, йдуть на зближення з запорожцями — тобто до центру. Створиться враження, що ворога оточено, і в турків зчиниться паніка. Донці йдуть назустріч пожежі, котру вчинять запорожці, а запорожці — назустріч пожежі, яку розпалять на другому кінці міста донці. Гірше буде на воді. Якщо турки попереджені, то йти на абордаж важко. Зрештою, обстріляємо кораблі з наших гармат, що є на кожній чайці, і заженемо турків у трюми. А далі треба блискавично кинутися кільком чайкам впритул і підірвати порохом турецькі кораблі. Хлопці примоцовують чайки до турецьких кораблів, запалюють гноти — і вплав добираються назад.
— Мені ще не все ясно з тим, що робитиметься на воді, — сказав Олександр. — Я гадаю, донцям треба бути готовими до такого. Як тільки в турецькому тилу почнуть вибухати чайки з порохом, донцям треба негайно кидатися з баграми на турецькі кораблі… Ще я знаю у вас непогану річ, вона хоч і ризикована, але ефективна. Береться барило з порохом, насаджується на ратище, запалюється гніт — і все це господарство викидається туркам на галеру. Після вибуху треба негайно забиратися на галеру і продовжувати бій. Є ще один варіант з пороховими барилами: кидати їх до веслярів. Але треба знати, хто на веслах.
— Гукнемо: «Пугу! Пугу!» Якщо невільники, то серед них неодмінно хтось озветься: «Козак з Лугу!» — сказав Недайборщ.
— Турки теж можуть так озватися, — уточнив Петро. — Козацький клич вони знають. Треба кинути клич: «Кидай весла!» І якщо хтось не підкориться наказові, тоді хай начувається.
— Шкуру здеремо, будь певен!
Гнівно промовив Олександр:
— Я знаю: яничари, сипахи, капиджі — це звірі. Але ж не можна повторювати чужих звірств!
— Козаки так ніколи не робили! — похмуро відповів Недайборщ.
— Я все це знаю і тебе про це не питаю! Але ми воюємо з військом. І я обіцяю: якщо когось застукаю на звірстві — тому буде смерть!
— Жорстоко, але правильно, — погодився й Петрунін. — Але зрадників, якщо хто попадеться, я каратиму сам — і ти мені, Олександре, не указ!
— Я сказав ясно: ніякого звірства! — жорстко мовив Олександр. — Полонених сипахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери! Хай веслують. А потім обміняємо, за одного турка — одного християнина. Так і передайте своїм козакам.
— Передамо, — погодився Недайборщ. Петрунін кивнув головою.
— Далі. Невільників-чоловіків беремо з собою, невільниць-жінок — теж. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправляємо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок.
— Ясно, — озвався Недайборщ, — але я не згоден. Їх можуть перестріти по дорозі турки. Може бути так, що ескадра Шакір-реїса вже біля Ячакова. Що дві галери з мирними людьми зроблять проти ескадри? Та ще й турки довідаються про те, що ми вже тут, і кинуться назад, до Стамбула. А ми їх повинні бити нарізно!
— А якщо підуть ті галери через Босфор Таврійський?
— Ескадра при Кафі може перехопити. Так чи інак — нам треба брати Кафу, і тільки тоді відпускати галери на північ.
— Мабуть, з цим треба погодитися, — сказав Олександр. — Хай галери йдуть з нами, а там щось придумаємо. Хоч це й ризиковано. Ясно?
— Та ніби… Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.
— Як каже Клюсик: вені, віді, віці!
…Море було спокійне; дув попутний вітер. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю.
— Ну, я пішов досипати, — мовив Петро. — Завтра буде у нас тяжка ніч…
Але поспати цієї ночі йому не довелося.
За півгодини після наради прибув зі своєю чайкою Клюсик.
— Якого біса ото вночі з чайки на чайку гасаєш? — запитав вартовий. — Отамани сплять.
— Мені треба Петра Скрипника. Пильна справа.
Отак! Недаремно ж ото Скрипник тривожився на військовій раді про те, чи справді козацький флот іде на Туреччину таємно від ворога… Клюсик приніс перший сигнал тривоги.
— Яремко сказав мені, що чув голос Юхти Ілька в ту ніч, як десь зник Яким, — розповідав Тиміш. — Не так його голос, як те, що його впізнав Яким і назвав. Ну, я й вирішив перевірити.
— І запитав у Юхти, чи він був на чайці тієї ночі? А Юхта, звісно ж, сказав, що ні? — запитав Скрипник.
— Я запитав, але не так, як ти думаєш, — заперечив Клюсик. — Я заховав свою люльку і почав шукати, де вона поділася. Ну, козаки, звісно, почали кричати, що вони нічого не знають. Тоді Яремко, — я його підучив — гукнув, що я, певне, загубив свою люльку, коли відводив його з хлопцями на чайку перед походом. «Ти тоді, Тимоше, п’яний був і міг її випустити з рота. Та й випускав двічі». Я нагримав на малого, а далі й кажу: «Не інакше, як хтось із хлопців підібрав її тієї ночі. Уранці б я її знайшов, бо я перший прийшов до чайки». Хлопці дивуються з мене, а я ще дужче серджуся й починаю чіплятися до кожного: «Тодосю, ти вночі був біля чайки, коли я люльку загубив?» — «Ну, був, разом з тобою!» — «Тю ти, а я й забув! — кричу, щоб усі чисто чули. — А ти Омельку?» — «Не було мене там! Мало де ти ходив і що губив. Чого присікався?» — «А ти, Ільку?» — питаю в Юхти. «Та не був я там! — відповідає. — Я в себе в курені спав!» Ну, я інших почав допитувати, з десяток хлопців перепитав, а потім як скрикну: «Тю ти, холера! Таж вона у мене в кишені!»
— То що? — блиснув очима Петро.
— А те! Якщо Юхта був на чайці, то навіщо йому мовчати? Навіщо казати, що його там не було? Значить, щось таке робив, про що не можна казати!
— А якби він сказав, що був, то ти однак нічого б не довів! — озвався Петро.
— Я саме цього й боявся. Тому все звів на такий жарт, щоб Юхта на мить забув про обережність. Він і забув!
— А Яремко часом не помилився?
— Не думаю.
— Так-так-так… — забарабанив пальцями по облавку Петро. — Ну, а якщо так, то навіщо він пішов з нами в похід?
— По-перше, Гаспареоне може бути серед донців. Спробуй заглянути в обличчя кожному з них. От Юхті й випадає нагода в ним зустрітися в морі. Вже кілька разів він виявляв бажання підплисти до донців та поговорити з ними: «Люблю, — каже, — незнайомий люд». Я не підпустив жодного човна з донцями до чайки: ніколи, мовляв. А по-друге, він міг зробити якусь шкоду на чайках. Нашу чайку, отаманську та ще кілька охороняв Яким. По-третє, він, можливо, має завдання від Гаспареоне: вбити Олександра. Гаспареоне дуже береже свою голову, отож він міг дати таке завдання Юхті.
— Одне слово, ти Юхту не допитував ще? — запитав Петро.
— Та оце ж поїхав з тобою порадитися.
— Правильно! Не чіпай! Я відправлю Йована до тебе на чайку, хай він пильнує. А ми про безпеку Олександра потурбуємося! Якщо Юхта зустрінеться з Гаспареоне, — а ти давай можливість донським лодіям підпливати до своєї чайки, — то треба хапати обох. А я вже там їх допитаю. І ще одне: скажи козакам, що розмовляв з самим Недайборщем і з Олександром. Скажи, щоб уважно стежили за сигналами, які подаватиме сам Олександр із отаманської чайки. Хай Юхта думає, що все йде так, як вони замислили.
— Іще одне: не дає мені спокою ота несподівана відлучка Юхти за горщиком золота, — сказав Клюсик. — Він міг стрітися з людьми Гаспареоне, а ті, гайнувши в Крим, могли передати в Кафі, що ми готові до походу.
— Я теж про це думаю, — відповів Петро.
Козацька армада йшла на Туреччину. Десь попереду спокійно спав Трапезонт. Чи спокійно?
Олександрові не спалося. Він звівся з постелі, труснув головою, намагаючись відігнати від себе нав’язливі думки.
Пішов на ніс чайки, звідки чулися приглушені голоси. Йшов, намагаючись не перечіпатися об козаків, які спали, повкривавшись хто свиткою, хто старим вітрилом, хто повстяною накидкою.
Ще на відстані упізнав голос Джузеппе.
Із суміші кількох мов, які перемішував у своїй розповіді Джузеппе, виходило:
— Так ото ж мені й кажуть: як підеш на кладовище до того пам’ятника… — Джузеппе поглянув на Олександра, який саме надійшов, і вже італійською пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам’ятник у Трієсті, під яким покоїться донья Аннета ді Піццоло… — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: —…То побачиш опівночі, як отой пам’ятник повертає до тебе обличчя.
Йован голосно кашлянув і сторожко озирнувся на всі боки.
— Ба, навіть моєму другові Джованні стало не по собі! Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся! Але з вас барило. Кажуть: буде, йди! Настав вечір. І от пішов я… Місяць світить — білий такий, мов у саван убрався. А на душі в мене чорно. Але йду. Йду кладовищем, на душі не дуже весело, а тут ще чую, що за мною щось: шелесь-шелесь. Але не озираюся, бо це ж навіть і турок знає: в таких справах озиратися не можна… Доходжу до пам’ятника, бачу: стоїть! Вона! Точно-точнісінько! Стоїть, не ворушиться! А чого б їй ворушитися, як вона кам’яна?
— І це все? — запитав пошепки хтось із козаків.
— Ха! Якби ж то все!.. Стою — не дихаю. І тут бачу: ворухнулася фігура Аннети ді Піццоло, і місяць услід за нею на небі ворухнувся. Я боком-боком від неї, а нога мене несуть не туди! Я глянув на статую і бачу: повернулася вона до мене! То дивилася вбік, а зараз дивиться просто на мене.
Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць.
— Бр-р-р… — пересмикнув плечима Джузеппе. — Холодно щось стало. Може, є в кого чим горлянку промочити?
— Нічого, й так тепло…
Трієстинець розчаровано кахикнув і повів розповідь далі:
— Отже, питає вона мене: «З якої причини з’явився ти тут, о Джузеппе?» Я добропорядний християнин, але коли вночі та ще й на кладовищі хтось запитує, то, звісно ж, стане моторошно. Я відступаю, відступаю, а вона… А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука холоднюща. Тягне вона мене так сильно, що мої скам’янілі ноги відриваються від землі і починають іти. Я ніколи не перепитував чарівних жінок, куди вони мене хочуть вести. Не перепитую й тут. Іду! Йду, йду, озираюся і — о жах! — бачу: кладовища нема. Якийсь степ, якісь гори. А вона веде й веде…
— Куди веде? — перепитав якийсь молодий козачина.
— На той світ веде! — Джузеппе вів далі: —Ну, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар! Якби ще оця каменюка та не була жінкою, то я б її викликав на герць, і все! А то ж жінка! Ну, що ж, думаю, треба заколотися шпагою. Мацаю біля пояса — шпаги нема! Тоді я прикладаю пістоль собі до серця. І так мені шкода себе стало. «Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як?» За ліву руку веде мене кам’яна Аннета ді Піццоло, а в правій руці — пістоль. Почав я хрестити пістолем ту нечисту силу. Не пускає! Думаю: дужче хрестити треба, щоб мої доторки дійшли до неї. Хрещу її з усієї сили, аж іскри з неї летять… А вранці знайшли мене хлопці сонного й обдертого під пам’ятником Аннеті ді Піццоло. А що головне: праву руку цьому пам’ятникові було чимось відбито, а на лобі, плечах кам’яної скульптури Аннети ді Піццоло повибивані ямки завбільшки з кулак. Наче якийсь дикун бив молотком чи зубилом.
Джузеппе зітхнув, крекнув і закінчив розповідь:
— А за кілька днів Трієст облетіла звістка, що сам господь бог позначив пам’ятник Аннети ді Піццоло, перехрестивши її своїми пальцями й лишивши на ній свої сліди. Всі приходили молитися й дивуватися на це диво. А руку з пам’ятника, яку знайшли внизу, віднесли в собор — і тепер до неї прикладаються всі богомольці.
На сході світліло. Вже й місяць поблід, вже й зорі стали пригасати…
Олександр повернувся назад, на корму.
Не спалося, не лежалося.
Все ближче й ближче — турецька земля…
Буджацька орда ще не вгамувалася, але ода-баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість аллаха. Зрештою, він має воїнів, має добру зброю і знайде сили провести барку з полоненими до Чорного моря.
Однієї весняної ночі, після того як повінь винесла в море кригу, барка знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.
Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в окремій каюті (її і Ривку як найдорожчих ода-баші тримав окремо) й плакала.
Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невільниці в трюмі. Закуті в кайдани спали полонені повстанці-богданці. І лише хлопчик, якого нещодавно хотіли почепити на гак, усе стогнав і перевертався з плачем…
«Прощай, мій краю безталанний, моя рідна Наддністрянщино! Чи бачила я щастя? Чи зазнала я його? Скільки живу — стільки й чую: лихо, лихо, лихо! В село розорене прийшли, якось ожили. А позаторік, як була битва при Хотині, кляті турки й татари геть усе розграбували. Люди в лісах понад Немійкою ховалися, чи у скелях біля Лядової, де церкву в печері висічено. Турки й туди ішли, та відбивали їх хоробрі козаки. А потім минув майже рік. І біда прийшла знову… Бідні мої тато й мама».
Хтось постукав. Галя здогадалася — це ода-баші Селім.
Зайшов. Щось ніби сказати хоче, а ніяк слів не знайде, чи що?
— А справжня туркеня прикрила б своє лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.
— Я не туркеня.
— Але ж ти недавно сказала, що зрікаєшся своєї віри.
— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж занапастили б свою душу, — глухо відповіла дівчина.
— Ні, не занапастив би…
— Бо ваша душа й так занапащена. Ви — яничар, зрадник.
Селімове обличчя посуворішало.
— А хіба має хоч якесь значення те, з якого я роду чи племені? Я — яничар. Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу істинну віру в усі кінці світу.
— Відпусти богданців, одпусти Ривку, якщо ти вірний слуга пророка, — промовила Галя.
— А чи ти знаєш, що сказав Чінгісхан? «Найщасливіша людина на землі це та, яка жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».
— Так може говорити тільки розбійник, для якого весь світ — це поле для розбою. Кому ж ви вірите — своєму Мухаммедові чи розбійникові Чінгісові?
— Коран теж каже: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».
— То вбийте мене — можете сто літ не постувати.
— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня, і твої діти та онуки будуть турками й віритимуть корану.
Заворушилася Ривка, підвела голову й заховала під ковдру.
Ода-баші нервово покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:
— Ходімо на палубу.
На палубі було темно. Вітер дув сирий і пронизливий. Проте була в ньому весняна м’якість. Вітер пахнув землею й зеленню.
Галя стала біля облавка й задивилася у воду. В душі — безнадія.
Яничар стояв поряд. Шабля спускалася з пояса. Шапка-бирка насунута на брови. Мовчить, покусує вус.
— Ех, Галія, Галія…
— Я не Галія… Я — Галя.
— Галія… Все-таки Галія… Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли станеш поважною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.
— Я щодня згадуватиму яничара Селіма. І щоночі проклинатиму.
— Ти ніколи не була вільною, і нікого не встигла покохати.
— Не тобі, яничарові, говорити про це.
— Ми — воїни пророка, і повинні бути жорстокими й нещадними. Але інколи нам сниться любов і щось рідне, далеке…
— Я не хочу говорити з тобою про це. Мені тяжко. Ти зрадник свого народу. Хто ви? Звідки взялися на світі?
— Я — воїн Мухаммеда!
— Якби я була хлопцем, пішла б у козаки, пішла б походом на тих, хто здатен чинити людям звірство!
— Уже ходили — й не раз! Та ми всіх били. Так велить аллах.
— Аллахові вашому так треба… Був, кажуть, у нашому селі чоловік, який малював так, що уві сні не привидиться. А йому яничари одрубали руки. Або ще. Живе десь аж у Чорногорії нещасна жінка з нашого села — з Сугаків… Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син — то забрали його в яничари!
— Так треба, — камінним голосом відповів Селім.
— Так треба? Кому треба? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки, тільки яничари — безіменні, як стріли…
— Чому ж безіменні? Мене, наприклад, Селімом звуть!
— Селімом? А може, ти Савка, чи Степан! Чи Тодор? Устиного сина звали Тодорком. А як його тепер звуть? Ахмед? Мустафа? Оман? Селім? Хто скаже? А може, його вже й на світі немає. А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою…
— Чинським чорнилом? — здригнувся раптом яничар.
— Так… А що?
— Ніч така темна. Як чинське чорнило.
Він обернувся до Галі, і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько коло себе.
— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.
— Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти на душу найтяжчий гріх.
— Віра Мухаммедова — то не гріх! То — щастя!
— Хай воно згорить, це ваше щастя! Цей гріх замучить мене в неволі, не житиму я, вмру…
Селім не відповів.
Судно здригалося на хвилях, прямуючи вниз по Дністру. Повз судно мовчки пробігала ніч.
— Так де, ти кажеш, живе та жінка, що її Устею звуть? — раптом, ніби на щось наважившись, тихо запитав Селім.
— А тобі воно треба? Десь у Чорногорії живе… Брат її тут був торік, казав мені…
— А брат де?
— Не знаю! Але казав, що приїде ще в село мене побачити.
— Ти його любиш, чи що? — здивовано запитав Селім.
— Люблю. Тільки без надії навіть побачити. Я побачила його очі — блакитні-блакитні, як чисте небо. Такі були б і твої очі, якби ти не був яничаром. Я побачила його добре лице. О, ти не знаєш, що таке добрість на лиці! Я дивилася, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло і поїхав. Казав, що приїде. Йому вже років сорок. А ти… ти розтоптав усі мої надії! Ти навіть зовні схожий на нього. Але який прекрасний він, і який огидний ти, яничаре Селім.
— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я розумію, чому такі у вас козаки. Запеклі.
— А вони нічого не мають: ні золота, ні влади. Тільки своєю запеклістю й тримаються! Та ще любов’ю до своєї землі, яку не хочуть оддавати нікому.
— Не оддають України туркам, а самі опинилися під поляками!
— Нічого — від поляків відіб’ються теж!
— З Москвою, чи що?
— А ти не смійся. Бо твоя Османія ще плакатиме кривавими слізьми після таких смішків. Тобі не зрозуміти. Я не житиму — мій народ житиме. Я — як гілка на дереві. А ти — відрубана гілка, ти патик у чиїхось руках.
Селім мовчав, не сперечався, не перебивав дівчину. Він про щось думав. Далі обернувся на палубу, гукнув у ніч:
— Урхане! До мене!
— Що там іще? — невдоволено пробурчав у темряві Урхан.
Селім щось сказав йому по-турецьки. Галя не зрозуміла, хоч уже навчилася багато чого. Напевне, не все второпав і Урхан, бо здивовано витріщився на ода-баші. Селім закричав, зриваючи голос:
— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий наказ!
Обличчя Урхана витягнулося.
— Ти не розумієш? Одвези дівчину додому! А я з рештою орти повернуся, як тільки судно вийде в море. Все!
За кілька хвилин судно пристало до берега. Ще згодом десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Ода-баші підійшов до дівчини:
— Прощай, Галія! Вертайся в свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. І ні про що не питай. А то я ще передумаю.
Він схопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини затріщали кістки, забило подих, запаморочилося в голові, і поцілував. Поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:
— Рушай!
Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях…
І знову навколо ніч.
Козацька армада, не зупиняючись, ішла на південь.
При заході сонця побачили вдалині сині гори. Вони сторожко визирали з-за обрію, мовби видивляючись, що то робиться на морі.
На чайках мовчали. Всі вдивлялися в синьо-рожеві гори, що хмарою повисли на обрії.
Ніч упала швидко. І вітер, що досі гнав чайки, ущух.
— За весла! — пролунало над морем.
Козацький флот не зупинявся й на хвилину…
Клюсик, як тільки стемніло, підкликав до себе Яремка і дав йому в руки якусь річ.
— Оце, хлопче, бурдюк з-під вина чи кумису. Дуже гарна річ. Прив’яжи до себе і нічого не бійся. Як скине хвилею чи ще чимось у море, то надувай його, зав’язуй і тримайся, — все буде гаразд. Не втопишся… Ось глянь, як це робиться, — і Клюсик почав надувати мішок.
— А зброю ви мені дасте?
— Зараз — ні, — сказав Клюсик. — Зброя потрібна дорослим. А ти ж і стріляти не вмієш… І взагалі — сиди у схованці…
Козаки дружно налягли на весла, і чайка продовжувала свій політ по хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка.
На кормі біля керма сидів козак Тодось і вигукував:
— А ще — раз! А ще — два! А ще — раз! А ще — два!
І весла, слухаючись його наказу, опускалися та підіймалися, підіймалися та опускалися, з силою б’ючи по воді, спінюючи її, і вона фосфорично світилася…
Ілько Юхта гріб разом з усіма козаками, його сильні, кощаві руки міцно тримали весло. Він гріб і думав про свої та сеньйора Гаспареоне справи. Все поки що йде як слід. Трапезонт — на обрії. Він, Ілько Юхта, за наказом сеньйора Гаспареоне встиг послати в Кафу своїх гінців. По-друге, він умудрився-таки намочити порох майже у всіх козацьких чайках, і не лише Якима зняв з поста й пустив під кригу в ту ніч перед походом. Під час бою, коли козаки виявлять, що порох у них змокрів і не горить, почнеться паніка, безладний відступ під вогнем турецьких гармат. Саме під час паніки він і має застрелити Олександра-Ях’ю. Як тільки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що порох мокрий, він накаже козакам гребти назад, до Недайборща й Олександра. І тоді він, Ілько Юхта, вистрелить майже впритул. Для більшої певності він стрелить з обох пістолів одразу й кинеться в море. Два бурдюки, що їх сховав він під сорочку, допоможуть триматися на воді. Треба тільки встигнути їх надути. Та добре б прив’язати до пояса баклажку з оковитою.
І зараз згадався йому Яремко. «Чому це гяуреня не спускає з мене очей? Невже він, ховаючись тієї ночі на чайці, чув, як я задушив Якима, а тіло вкинув у воду? Може, чув і те, як я наливав води у барила з порохом… Але чому тоді мовчить?»
Щоб прогнати страх, він почав думати про інше.
Цікаво, якщо він уб’є Олександра-Ях’ю, скільки одержить за це від великого візира? Папа римський Олександр Борджіа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатів. То було ще тоді, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем — теж претендент на престол. Його треба було знищити. Претендент вчинив заколот. Заколот було придушено, але Дзем утік у Європу, довго там тинявся і потрапив до лап папи римського Олександра Борджіа. Папа одразу ж повідомив про це новому султанові. І все, претендента було отруєно. Зрозуміло, Ілько Юхта чи сеньйор Гаспареоне — не папа римський, але ж і небезпека від Ях’ї значно більша.
Ілько Юхта розстебнув сорочку і далі гріб разом з іншими козаками. Ні, особливо старатися не треба. Не треба перетруджувати рук, а то тремтітимуть і постріл не буде влучний. Крім того, якщо вдасться вбивство Олександра-Ях’ї, то Ількові доведеться ще довго плисти до берега, а це чимала відстань.
Було вже зовсім темно, ось-ось мав зійти місяць. Весла тихо опускалися в воду й підіймалися з неї, хвилі перекочувалися на відстані витягнутої руки. Якби не вітрило, то чайку вже й за півмилі не можна було б розгледіти у воді — так низько вона сиділа.
— Змінитися біля весел! — почувся наказ. І козаки, які були вільні, не стишуючи ходу суден, почали по черзі змінювати своїх товаришів. Ілько Юхта з насолодою розтис закляклі долоні й побачив, що за його весло взявся Яремко.
— Ти куди, малий? — криво всміхнувшись, запитав він. Та в цей час почувся голос Клюсика:
— Правильно, хай привчається!
Приємно й радісно в гурті виконувати якусь роботу.
— Раз-два! Раз-два… — Руки увійшли в ритм, працюють самі собою. А голова чомусь думає то про сеньйора Гаспареоне, то про Юхту, який щойно сидів за оцим веслом. Сьогодні, як одна лодія донців ішла поряд з їхньою чайкою, Яремко перехопив погляд Юхти й побачив чоловіка з бородою й перев’язаним оком. Наче й голос його здався знайомий-знайомий…
На отаманській чайці сиділи, накрившись старим вітрилом, Олександр, Недайборщ і Петрунін.
— Йдемо точно, — підсумував Недайборщ. — За годину будемо коло берега.
Єфтимій Петрунін погладив бороду і засміявся:
— Чудеса та й годі! Серед моря ідемо, верст ніхто тут не лічив, а він знає, де ми й що ми…
— Ну, це ще не чудеса, Єфтимію, — повернувся Олександр до Петруніна. — Люди ще не таке попридумували! Пора тобі повертатися до своїх і готуватися до бою. З тобою йдуть п’ять чайок з лівого крила, з правого боку виходять на берег ще п’ять разом з твоїми. А ми — просто на порт.
Вийшли удвох із намету. Стали обличчям до півдня.
— Ніби знову вітерець підіймається, — промовив Єфтимій.
— Козакам легше буде. Не так руки натрудять.
На небо викочувався місяць — великий, важкий, мов велетенська червоняста куля.
— Гармати перевіряв? — запитав Олександр у Недайборща, який теж вийшов із намету.
— А що з ними станеться? Гармати — як треба. Шкода, що не при всіх гарматах є полотняні картузи.
Це була новинка — полотняні картузи. Порох тримали в спеціальних полотняних мішечках. Під час бою кожен такий мішечок без зайвого відмірювання вкладали в гармату — от і весь заряд! Та от вийшло так, що лише на половині чайок цю новинку було запроваджено
— Шкода, що пізно про це подумали. Стріляли б удвічі швидше.
— Та якось-то буде, — відповів Недайборщ. — Після Трапезонту зробимо все, як треба.
— Атож… «Якось-то буде». Треба все розраховувати.
До борту чайки підійшла донська лодія. Петрунін потис руки, поцілувався з Олександром, Петром та Карпом і переліз у своє судно. І за хвилину почувся над морем його владний голос: Єфтимій давав перед наступним боєм останні розпорядження.
З темряви виплив Трапезонт. Чайки беззвучно наближалися до порту. Вже запорожці поопускали вітрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче підійти непоміченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носі чайки і мружачи свої кошачі очі, пошепки лічить:
— Уне, діє, тріа…[117] Знову галери… Це вже п’ять, шість… А то що за диво таке?
Праворуч стояла справжня громадина. Спершу могло навіть здатися, що то острів. Але ні, то була велетенська галера.
— Ага, це ж ота сама галера, що її збудували венеціанці, а через півроку захопили турки, — здогадався Клюсик.
Сяяв місяць, вибравшись уже на чверть неба.
Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубі — ні душі.
Ближче, ближче… За Клюсиковою чайкою пливе ще кілька — три, чотири, п’ять. Тихо-тихо… Цікаво: хто перший зробить постріл?
Ось галера вже закрила собою півнеба…
— Хлопці, якщо вони всі сплять, то йдемо на абордаж, — шепоче Клюсик. І чує, як далі передають хлопці один одному:
— Готуватись до абордажу!
І саме в цю мить Тиміш помічає якісь дивні кілки на галері. І здається йому, що ті кілки повільно повертають за чайкою.
Клюсикові миттю пересохло в горлі. «Мушкети!» — раптом здогадався він.
Що ж робити? Як-то — що робити? Стріляти з гармат в упор.
Треба вийти з-під прицілу мушкетів та гармат галери.
І чайка, мов спіткнувшись на місці, кидається в інший бік.
Більше думати ніколи. Занімілу тишу роздирає мушкетний залп. Град свинцю осипається перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати і зманеврувати. Молодці!
— Бий з гармат! — гукає Клюсик.
Гримнуло… Все пойнялося димом…
— Добре, хлопці! Перезаряджай!
Пораються козаки біля гармат.
— Стріляй! — нетерпеливиться Клюсикові.
Зашипіло, задимилося, закурилося, захарчало — і, нарешті, одна гармата незграбно виплюнула ядро в воду.
— Якої холери? — люто вигукнув Тиміш.
— Порох… — почулося з сусідніх чайок. — Що з порохом? Чому не горить порох?! Мокрий, чорти б його забрали!
І, перекриваючи галас кількох десятків козаків, раптом лунає одчайдушне:
— Зрада! Зрада! Зрада!
— Хлопці, назад! — одчайдушно вигукнув Клюсик. Не час допитуватися, хто ж перший вигукнув: «Зрада!», хоч Тиміш добре пізнав голос Юхти. Зараз головне — відійти без жертв.
Та пізно! Чайку наздоганяє-таки другий залп з галери. Хтось із козаків зойкає, хтось мовчки падає у воду.
— Веслуй назад! — командує Клюсик.
— До Недайборща! — гукає Юхта. — Помочі треба.
Поряд з Юхтою діловито горне веслом хвилю Йован.
Чайки відходять назад від галери. Навздогін їм летять кулі.
Потім на галері лунає розкотистий вибух. Ага! Це б’ють турецькі гармати. Але перші ядра пролетіли десь збоку.
— Відходь, хлопці, ще далі відходь! — мало не плачучи, кричить Клюсик. — От же іродові душі! От же біда яка!
Повз Клюсикову чайку промчала чайка отамана. На носі стояв Недайборщ.
— Чого тікаєте! — гарикнув він, вийнявши люльку з рота.
— Порох мокрий!
— Де Олександр? — загаласував Юхта. — Олександра Чорногорського сюди! Зрада!
У напівтемряві вийшов хтось із намету.
— Та ось же він і є, Олександр! — кивнув головою Недайборщ. — У нього й питай!
Пролунали два постріли. Але чоловік, який вийшов з намету, не впав. Кулі просвистіли мимо. Йован устиг ударити своєю ручиською по руках Юхти й навалився на нього.
— Давайте цього вовкулаку сюди! — гукнув чоловік, який вийшов із намету, і всі впізнали голос Скрипника. — Але щоб живого!
Юхта відбивався щосили, ледь чайку не перевернув, але вирватися з рук Йована було немислимо. За кілька хвилин чорногорець переніс Юхту на отаманську чайку.
— Півсправи зроблено, — витерши з чола чи то піт, чи то солоні бризки хвилі, промовив Клюсик. — А тепер займемося галерою.
Вся бухта мов чекала перших пострілів. Ожили гармати на галерах, усе заворушилося на березі, шум, гам, гелгіт знявся у всьому місті. Запорожці й донці, які мали висадитися на берег з лівого боку, наткнулися на сильний опір турків. Та козаки стрибали з човнів просто у хвилі й бігли на берег, рубаючи шаблюками.
— Вперед! До кишел! — вигукнув Єфтимій Петрунін. — Усе, що по дорозі, пали! Хай буде переполох!
І от уже запалали яничарські казарми. Загорілися будинки та склади, піднялося полум’я над Трапезонтом.
Ніби у відповідь, спалахнуло й з правого боку. Там теж висадилися козаки й донці. І тоді здійнялася паніка в місті. Оборонці Трапезонта побачили, що козаки йдуть на них з двох боків, затискують у лещата… Залунав одчайдушний галас, чулися команди, яких уже ніхто не слухав.
Козаки бігли й кричали:
— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках! Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!
У палаці трапезонтського бейлер-бея чекали на запорожців та донців. Понад тисячу найліпших лучників стало на мури. У дворі палали вогнища, на яких булькала у казанах смола. Невільники бігали із в’язками дров…
А під стінами вже лунало:
— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках. Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!
А ті кілька чайок, що пливли за Клюсиковою чайкою до велетенської галери, і не думали відступати. їхні гармати не стріляли, але від влучних пострілів козацьких мушкетів та рушниць турки мусили ховатися за прибудовами на верхній палубі галери.
— Пу-гу! Пу-гу! — закричали козаки разом. Чекали, може, звідти, де сидять веслярі, хтось озоветься.
— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли не стріляти! Султан Ях’я б’ється тільки з тими, хто захищає недоумка Мустафу!
Та у відповідь посипалися стріли.
— Ну, стривай же, вражий турку!
Козаки вийняли затичку з порохового барила, підняли його на ратищах угору — саме туди, звідки виходять весла. Ще одним ратищем підняли запалену ганчірку, сунули в порох — і кинули крізь отвір для весел всередину галери. Вибухнуло, мало козакам голови не позривало.
— Давай ще одну галушку!
І ще одне барило з порохом полетіло до турків.
— Давай іще!
Знову підняли барило з порохом, та не встигли підпалити — дали турки залп по ньому. Хлюпнуло вогнем на турків та козаків…
— На абордаж!
Та ще до Клюсикової команди козаки полізли на галеру. Чіплялися за весла, за гаки, за бруси. Навколо дим, турки очманіли, а вже козаки з шаблюками порядкують…
Ще кілька барил з порохом кинули козаки на палубу і всередину, розбили двері, і ось уже побіг швидкий вогонь униз. Шугнув вогонь зсередини галери. Козаки, мов чорти з пекла, почали стрибати в море…
Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу з трьома галерами. Осяяні вогнем від палаючої галери, турецькі судна були доброю мішенню для козаків.
Йован, який, виконавши своє завдання, повернувся на отаманську чайку, і Джузеппе лежали біля борту й стріляли з мушкетів. Власне, у них були навіть не мушкети, а якісь дивовижні гібриди мушкета й аркебузи, викувані в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, мала добрий приціл і її кулі пробивали будь-які лати.
Збоку сиділо кілька козаків. Вони набивали порохом оті мушкети й заряджали їх.
Один за другим падали турецькі гармаші. Вже було знищено артилерійську обслугу кількох гармат, що були розміщені посередині між кормою та носом судна. Тепер Йован з Джузеппе розправлялися з обслугою інших гармат.
Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду судна, але на ходу в чайку влучити було важко, майже неможливо.
А Йован з Джузеппе вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала, а інші стріляли навмання.
— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля-трієстинця. — Я, здається, побачив-таки капудана-пашу.
Джузеппе спочатку вистрілив, помилувався, як гепнув ще один турок, і лише потім повернувся до Йована.
— Де капудан?
— Бачиш намет на кормі? Тепер — на два ступні ліворуч. Щось таке дощане. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.
— Бачу, бачу! Ну, то зараз він осліпне від подиву!
Йован прицілився і вистрілив. Минула мить, друга, і на галері заметушилися, зчинився переполох.
І ударили по хвилях міцні дубові козацькі весла. Мов вистрілені з гігантського лука, запорозькі чайки рушили назустріч галері. Не встигли турки гаразд отямитися, як стріли-чайки вже вп’ялися в неповоротке тіло галери. Врізнобій заплескали по воді величезні весла, та козаки вже з усіх боків лізли на судно, кидали барила з порохом, кричали своє «Пу-гу!», рубали шаблями… На веслах сиділи невільники. Козаки позбивали замки, невільники кинулися на палубу — і почалася веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві й живі тіла.
Полум’я від галери, що палала посеред бухти, кидало химерні відблиски на море. У цьому червонястому сяєві танцював блискіт шабель, хлюпали вогнем, димом і залізною смертю гармати, билися об воду, мов крила смертельно поранених птахів, весла…
Чайка, на якій був Олександр, підійшла майже впритул до галери. Напереріз кинулася чайка Недайборща:
— Олександре! Ми тебе посадили туди не для того, щоб ти підставляв голову під кулі! Ану, назад! — гукнув Недайборщ. — Гей, на веслах! Слухати мою команду! Негайно назад!
І чайка пішла назад.
— Отак! — задоволено промовив Карпо і заходився набивати свою люльку тютюном. Потім поглянув на берег, що палав з двох боків. Як там донці?
Кована залізом брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що перебували під обстрілом, били й били у ворота.
— Помагайте, чорти б вас позабирали! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!
З десяток козаків кинулися до колоди. Розігналися, щосили вдарили у ворота. Знову розігналися — і вдарили знов.
— Тріщить! Тріщить! — вигукнув Максим. Його обличчя, схоже на струп недавньої рани, було страшне, але зараз людям було не до страхів.
Знову розігналися.
— Ну! Давай-давай, уперед!
Просто перед носом у Максима шугонула стріла і вп’ялась у колоду, аж задзвеніла. Інша — у плече бородатому донцеві.
— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках! — почувся знову крик, повторений турецькою мовою. — Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!
— Ну! Давай! Давай! Давай! — Козаки щосили гупнули колодою в оббиті залізом міцні двері, і двері хряснули, і подалися, розчахнулися…
І лише тоді донець випустив колоду й побіг до своїх хлопців, щоб витягли з плеча стрілу й перев’язали.
— Ура! — загукали донці і кинулися вперед.
— Пугу! — озвалися запорожці і, незважаючи ні на що, й собі побігли в бейлер-беїв двір. Тут уже яничарам не допомагало ніщо: ні темрява, ні стріли, ні гострі шаблі. Летіли голови, падали з мурів найкращі лучники та аркебузири, тріщали під козацькими чобітьми стріли…
А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали величезні казани з смолою. Довкола їх, вимахуючи шаблями, бігали козаки й турки.
Уже закурілося над бейлер-беєвим палацом, над стайнею, над іншими будівлями, знявся і вщух вереск усередині палацу.
Кілька донців тягли попідруки бейлер-бея.
Бейлер-бей скривився, затіпався в руках. Але його підтягли-таки до вогнища і казана. Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бейлер-бей усе ще відбивався.
З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.
— А-а-а! — барсом заревів він. — То це ти, Алі-паша?
— Товмача сюди! Товмача! — загули донці.
— Не треба товмача, — промовив Петрунін уже тихо, але так, що всі довкола замовкли. — Він і без товмача все розуміє, не забув, певне, нашої мови.
Бейлер-бей перелякано й розгублено дивився на Єфтимія.
— Пізнав свого колишнього побратима Єфтимія! І я тебе пізнав, колишній побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою.
— А ти не тупай, — понуро озвався Алі-паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Олексієм, гяуром був, а нині — бейлер-бей Алі-паша!
— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.
— Нема вже тих хлопців. Продав я їх усіх на галери. Там вони й поздихали. А був би й ти в тім човні, і ти б здох на галерах.
— А ти? Чому ти не здох?
— Бо я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер-бей, — і тепер мені не страшне вже ніщо!
— Чекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Двадцять літ я шукав тебе, як ти зрадив нас і втік до турка, і двадцять літ я не вірив, що ти, з яким я побратався кров’ю, зрадив козацтво! Аж тільки тепер повірив!
Петрунін озирнувся й показав рукою на казан із смолою:
— Сюди його!
Тіло бейлер-бея Алі-паші хлюпнуло в казан із смолою. А ще за мить з пронизливим криком він, чорний, палаючий, на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг і ревів од несамовитого болю, що охопив усе тіло.
— Добити? — запитав хтось із донців Петруніна.
— Не треба йому такої милості! Він заслужив на ще страшнішу смерть! — зціпивши зуби, відповів отаман.
Гаспареоне стояв поряд з отаманом Петруніним і мовчки дивився, як бігає, падає Алі-паша. Він здригнувся, уявивши собі, що така ж смерть може спіткати і його, якщо він потрапить до рук отамана Петруніна.
Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла, і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл. Турки відступали у відкрите море.
— Бачиш, малий? — запитав Клюсик Яремка. — Бачиш, як тікають од нас вороги? Ото виростеш — завжди пам’ятай, якщо воїн з Росії та воїн з України беруться за одну справу, то їх ніхто не переможе! А коли Україна поєднається з Москвою, то вона не такі кораблі матиме на Чорному морі. І згине навіки ворожа сила, що поневолює слов’ян. Розказуй про це дітям і онукам своїм.
— Та що ви? — озирнувся на Клюсика та на інших козаків, які раптом посуворішали, Яремко. — Я ж той… Я ж іще одружуватись не збираюсь. Я козаком хочу бути!
Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, обвіваючи своїм жаром турецькі судна, які, відступаючи, зближалися з нею і спалахували теж. Минала ніч, уже небо поблідло на сході.
Бій кипів не лише на морі, але і в місті. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Було визволено й кілька тисяч невільників, які сиділи, замкнені, в одному із складів. Невільники хапали з рук убитих турків зброю і йшли в атаку разом з козаками. Вони палали ненавистю до ворога і готові були нищити все турецьке.
— Ну, зараз почнеться грабунок! — зловтішно сказав сеньйор Гаспареоне, який біг разом з козаками та визволеними невільниками. Що ж? Грабунок, то й грабунок.
Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулася в один бік, потім у другий, страшно закричала й побігла назустріч козакам та визволеним невільникам.
— Бери шаблю й рубай! — подав свою зброю Гаспареоне одному з невільників — вимученому чоловікові з палаючим од ненависті поглядом. Той схопив шаблю й кинувся назустріч жінці з дитиною.
І раптом його хтось так штовхнув у бік, що він відлетів і впав. Схопився. Перед ним стояв Максим.
— Іродова душа! Що ти робиш?! То ж дитина й жінка!
— То й що? Турки ж!
— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став? Стійте! — озирнувся на козацьку лаву Максим. — Хай проходять жінки й діти, старі й малі! Ми з ними не воюємо! А якщо хтось зачепить невинного турка чи турченя — голову одрубаю.
— Ну, ну! Не дуже! — захвилювалися в лаві.
Юрба переляканих турків не ворушилася.
Максим поманив пальцем молоду туркеню.
— Ну, йди, йди, не бійся!
Туркеня недовірливо подивилася на страшне обличчя Максима, очі козака дивилися по-доброму.
Туркеня пішла. Спершу повільно, потім швидше, а далі побігла і зникла у провулку.
— Ну! Бігом за нею додому, доки ваші хати не погоріли!
Юрба заворушилася. Одна жінка рушила, за нею друга, а далі нараз кинулися тікати всі.
Опівдні в порту залунали тулумбаси. Олександр наказував прибути в порт. Сюди ж, у порт, зганяли й місцевих жителів, які йшли неохоче, багато хто плакав — боялися розправи.
Недайборщ махнув бунчуком і вигукнув:
— Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорського, який прибув на турецьку землю як султан Ях’я! Османли, слухайте слово султана Ях’ї, який прибув у Трапезонт!
Товмачі, перекладаючи кожне слово, гукали, щоб усім туркам було чутно.
— Слухаємо! — загули козаки донські й запорозькі. Турки мовчали.
Олександр ступив крок уперед. Він був у тому ж похідному вбранні, що й раніше. Високий, стрункий, суворий, він оглянув своє воїнство і сказав:
— Товариство! Козаки! Лицарі! І ви, браття-запорожці, і ви, браття-донці! І до вас, братів, з неволі визволених, моє слово! Ми не розбійники, ми воїни-християни, здійснивши цю переможну баталію, полишимо місто Трапезонт і підемо далі, взявши з собою тільки необхідне. До цього необхідного належить: порох, зброя, свинець, харчі.
А далі Олександр перейшов на турецьку мову:
— Османли! Я — султан Ях’я, син султана Амурата Третього і гречанки Єлени; прибув на турецьку землю не для того, щоб вас убивати. Військо, яким командую я, воює з армією і флотом султана Мустафи, який незаконно сидить на троні Османської імперії. Османли! Якщо ваша батьківщина і моя батьківщина теж не припинить розбою щодо інших народів і земель, то вона загине! Вона рано чи пізно втратить усі свої завоювання, якщо слухатиметься зажерливих султанів. Ваші сини проливають кров, гинуть на чужих полях. А ваші поля не родять хліба, бо нікому їх орати. Ваші храми занедбуються, бо нікому туди ходити. Ви живете з награбованого, і тому вас не люблять усі народи. Я міг би стати вашим султаном, але для цього вам треба було б забути про розбій, про війни, для цього треба було б розпустити вашу армію, щоб ваші сини орали землю, а не проливали чужу і свою кров! Хотіли б ви мати такого султана?
— Хотіли б ви мати такого султана, як Ях’я? — прокричали по-турецьки товмачі.
Юрба мовчала.
Вийшов наперед з турецької юрби старий дід. Він був сліпий, його вів хлопчик-каліка.
— Ях’я! Сину Амурата Третього! — сказав він. — Я не називаю тебе султаном, я не бачу твого блиску, я не бачу твоїх справ, я тільки чую твої слова. Ях’я, сину Амурата! Я багато прожив на світі, і мені не страшно вмерти за віру й за правду. Так що слухай. Я був серед тих, хто йшов за правду разом з Каландаром-оглу. Мені за це викололи очі. Ми називали Каландара-оглу своїм султаном. Але він не став султаном для всіх османли. Він хотів правди і щастя для всіх, але не захотіли його османли. Ти теж хочеш бути справедливим і для османли, і для гяурів. Не захочуть османли такого султана, не розуміють вони твоєї правди… Можеш мене вбити.
— Я не вб’ю тебе, — відповів Олександр. — Іди, старий, додому, ти однак нічого вже не зрозумієш. Ти сліпий не тільки очима, а й духом. Але, може, твій юний поводир зрозуміє колись те, що я кажу тобі і всім османли.
— Ях’я, сину Амурата! Мій поводир добре бачить, але він глухонімий, він не чув жодного твого слова.
Він повернувся до своїх одноплемінців і вигукнув:
— Хто з вас хотів би мати султаном Ях’ю, сина Амурата?
Всі мовчали.
— Хай ці люди йдуть по домівках! — по-турецьки промовив Олександр. — Вони тут усі глухонімі!
— То як твоє справжнє ім’я, Юхто? — повертаючись до того, з чого почав допит, запитав Петро.
Юхта криво посміхнувся:
— Це ти, Авдиторе, як станеш у Стамбулі начальником таємної дефтерхани, тоді й довідаєшся.
— Твоє щастя, що ми не маємо часу довго панькатися з тобою, а то б ти мені все розповів.
— Можливо, що й розповів би. Я не апостол Варфоломій — почали б здирати шкуру, то щось би й розповів. Але однак не все.
— Щось ти дуже багато говориш, Юхто!
— Часу мало, тому й говорю, Авдиторе.
— А звідки ти знаєш, що я Авдитор?
— Я вже сказав — від Гаспареоне.
— Брешеш!
— Брешу, — ліниво погодився Юхта і подивився зміючкуватими очима в сині очі Скрипника.
За бортом чайки плюскотіла вода, за наметом сяяло сонце, ішла весна над Караденгізом[118].
— Я спитаю в Гаспареоне, — пообіцяв Петро.
— Ти його спочатку впіймай!
— Упіймаю! Мої люди і я добре знаємо його!
— Він вас усіх — теж! Так що не дуже поспішатиме попадатися на очі…
— Попадеться! — переконано сказав Петро. — Ти ж попався.
— Ну, я попався тому, що мусив виконувати завдання, з яким ніяк не міг справитися Гаспареоне.
— Він же — Кемаль Сус…
— Не знаю, не знаю…
— Сократ казав, що про цікаві речі приємно довідуватися й за півгодини до смерті.
— То його особиста справа. Я не Сократ!
— І все-таки цікаво…
— А я не дуже цікавлюся тим, що мене не обходить…
— Як і великий візир, який з тобою нещодавно мав бесіду, а як тебе по-турецькому звуть, навіть не поцікавився.
— А ти й це знаєш?
— Трохи знаю… Нічого було робити, то взяв і обчислив, як математики обчислюють різні цікаві речі.
— А ти пообчислюй іще, може, вичислиш і про свою Марійку!
— Уже вичислив, — відповів Петро, хоч про Марійку він почув від Юхти вперше. Отже, він знає про Марійку, може, навіть знає й про пана Адамка… — І про Адамка вичислив.
— А більше нічого? Ні про кого?
— А я не люблю мати справу з різною дрібнотою.
— Вони таки дрібнота… Але справу зроблено, і головне: твої руки до них не дотягнуться!
— Я їх знайду й на дні морському, — напружено думаючи про тих, кого Юхта назвав дрібнотою, відповів Скрипник.
— Ти так ними й не цікавишся? — примружив очі Юхта.
— Аніяк, — усе ще наугад вів Скрипник. — Ти ж про їхню долю й без мене потурбувався. Зустріли б тебе, подякували б. А то не доведеться…
Хоч як Петро хотів довідатися, що саме мав би сказати Юхта про Марійку та про пана Адамка і якихось невідомих йому людей, але він уже сказав викритому шпигунові, що знає про нього все. Юхта недаремно підкидає Скрипникові теми для роздумів, намагається затягти час. Напевне, сподівається на чудо.
Але яке може бути чудо на півдорозі від Трапезонта до Синопа? Морська буря? Ну, Юхта має голову на плечах і розуміє, що це — примарна надія. Шторму може не бути й тиждень. А коли й шторм, то що? Думає доплисти до берега? Не допливе!
На що він може сподіватися? На те, що козаків на півдорозі до Синопа перестріне турецький флот, і тоді його виручать свої? Напевно, тільки на це в нього надія. Але звідки турки можуть знати, що козаки йдуть на Синоп, а не, скажімо, на Кафу?.. Він міг про це передати туркам, виславши надійних людей. Кого? Марійку, на яку він натякав? Марійка швидше помре, ніж поїде до турків з місією від Юхти! Пана Адамка? Якби пан Адамек почув таку пропозицію, він би прибив Юхту на місці. Отже, він має на увазі ще когось із тих, кого знає Скрипник. Дрібноту…
Може, Юхту треба ще раз розпитати? Але тоді він здогадається, що Скрипник знає мало. Головне він сказав. Про Гаспареоне сказав, про Коломайка — теж, розповів, як він убив Якима та інших вартових, признався про порох… Ні, розпитувати далі він не буде — Юхта затягує час.
— Що ж, — підсумовуючи бесіду, сказав Петро. — Ти знаєш наш козацький звичай. За вбивство козака — смерть убивці. Така ж сама! Або — живцем у землю! Земля звідси далеко, так що ти помреш у морі.
— Коли? — запитав Юхта.
— За півгодини. Мулли ми з собою не возимо, а попа до тебе кликати не будемо, немає тобі потреби сповідатися перед гяурами. Ми прив’яжемо тобі до ніг ядро і пустимо в воду. Все.
— І тебе вже нічого не цікавить?
— Ти ніколи мені всього не скажеш. Є речі, в яких навіть найбільш підла людина не хоче признаватися самій собі. А, крім того, нічого повторювати історію з Шехерезадою, яка тягла свої казочки тисячу й одну ніч…
Петро мав надію, що хоч зараз Юхта скаже про Марійку. Адже не щодня доводиться помирати.
Юхта підвів свої рябі очі на Скрипника і відповів:
— Не скажу я тобі того, на що ти сподіваєшся. Скажу тільки, що мав я надію отримати гроші за вбивство Олександра-Ях’ї. А коли така надія не справдилася, то навіщо мені жити? Інші одержать ті гроші…
— Хто? — мимоволі вирвалося в Петра.
— А казав, що все знаєш! — насмішкувато озвався Юхта.
Козацька армада йшла на Синоп. Попереду — отаманська чайка, за нею інші. Кілька захоплених козаками галер ішли позаду, намагаючись приноровитися до швидкого ходу чайок та лодій.
Море було прозоре, як скло. І коли проходили над мілинами, то видно було на дні камінці й навіть піщинки.
— Ось, якраз під нами! — кивнув Клюсик, показуючи вниз.
У прозорій воді, на глибині двох людських зростів, стояв чоловік. Його розведені руки гойдалися від хвиль, і здавалося, ніби він хоче виплисти на поверхню. Але виплисти він не міг, бо до ніг було прив’язане велике чавунне ядро. Рот його було розкрито, кілька цікавих рибок намагалися туди заплисти, але розлетілися в різні боки, відчувши над собою тінь чайки. Очі Юхти були розплющені, але рябі гадючки в мертвих очах, здавалося, ще були живі.
Недайборщ сказав:
— Коли ми сім літ тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив на розвідку, аж у порт.
— Ти добре знав Сагайдачного? — запитав Олександр, не спускаючи очей з гір та міста, що розкинулося перед ними як на долоні.
— Його ніхто добре не знав… Навіть дружина. Все — загадка-гадка. Все — таємниця… Мабуть, він і для себе був таємницею. Навіть друзів близьких не мав — суворий і замкнутий якийсь. Але хоробрий.
— Нас не помітять? — стурбовано запитав Джузеппе, піднімаючи голову над бортом чайки і прикладаючи до ока зірну трубу.
— Не помітять, — відповів Недайборщ. — Низько над водою сидить чайка — це раз. А друге — сонце за нами — їм в очі…
— Даремно ти, отамане, не дозволив своїм хлопцям погуляти в Трапезонті, — вів далі Джузеппе. — Дехто з запорожців незадоволений. А донці — тим паче.
— Так вирішили я, Недайборщ і Петрунін, — відповів замість Недайборща, до якого звертався трієстинець, Олександр.
— Незадоволених з каменюкою на шиї в море викидатиму, — додав Недайборщ. — Я тобі не гетьман Бородавка, який, узявши Варну, три дні в ній розбійничав…
— Ти дивись, Карпе, щоб через тебе запорожці не розлюбили нашого Ях’ю! — підкинув Джузеппе.
— Козак — не жінка, мені його любові не треба, — відрізав Олександр, забрав у Джузеппе зірну трубу і знову почав дивитися на місто, що приліпилося над берегом, на кораблі, які підняли вгору цілий ліс щогл. Він дивився і обмірковував деталі майбутньої битви, яку теж треба здійснити блискавично і ефективно.
На Синопському рейді стояло кілька десятків великих суден — торгові та військові галери. Олександрові впали в око дві трищоглові мальтійські галери — судна, на яких самого екіпажу більш як по півтисячі душ. Глянув далі й побачив при самому березі три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екіпажу ще більше — по тисячу триста душ… І моряки, певно ж, досвідчені — турецький флот був у цю пору могутній і завдавав християнам поразку за поразкою. Та якби ще християнські державці думали про об’єднання своїх сил у боротьбі проти Османської імперії, а то ж гуртуються в різні союзи один проти одного.
— Нелегко буде, — мовив Недайборщ, показуючи на порт. — Вони ніби весь флот зібрали в Синоп. І які ж кораблі!
— Ото й треба весь цей флот тут накрити, — жорстко відповів Олександр.
— Накрити можна… Як казан з кашею… Та коли казан закипить, як би він кришки не зірвав.
— А для чого в тебе голова — шапку носити?
— Не тільки… — крекнув Недайборщ, покосившись на Олександра. — Але ж подивись: які галеони! Тут і Клюсик розгубиться.
— Не розгубиться! Він придумає, як їх поперекидати, — підкинув фразу Джузеппе. — У нас, у Трієсті, був випадок…
— Потім про Трієст, — обірвав Олександр Джузеппе. — А що з шарантами робитимемо? На них же по двісті гармат!
— Доведеться брати на абордаж, — розвів руками Недайборщ. — А потім з тих гармат вести бій з іншими кораблями противника.
— Штурмові групи для абордажу відібрані?
— Відібрані. Хлопці досвідчені. Тільки жарко їм доведеться…
— Я теж так гадаю, — підтакнув Олександр. І потім додав: —Роботи буде хтозна-скільки. Тяжкої роботи…
— Нічого… Допоможе бог — поталанить. Аби лиш вони не знали, що ми вже тут.
Тихо, як ніч, Підкралися козаки до Синопа. Тихо висадилися на суші донці, підібралися до міських мурів. Вдалося тихо, без бою, захопити одну браму. Кілька груп донців без жодного пострілу пробралися в місто.
Так само тихо увійшли запорозькі чайки та донські лодії в порт. Штурмові групи для абордажу приготувалися до атаки.
Сеньйор Гаспареоне обережно опускав у воду весло, гріб ним у занімілій хвилі й так само обережно витягував. Веслярі, які сиділи разом з ним, мовчали, мов примари. Донські лодії разом з запорозькими чайками нечутно йшли в тіні галер та шарант.
Екіпажеві човна, в якому плив Гаспареоне, було наказано підкрастися до шаранти, що стояла майже в центрі. Цю шаранту з двома сотнями гармат та величезним екіпажем треба було взяти силами десятьох козацьких суден. Після цього шаранта мала рушити просто в гущу турецьких кораблів і відкрити гарматний вогонь з обох бортів.
Мов невидимки, прослизнули козацькі чайки та донські лодії повз галеони… Беззвучно пройшли в тіні галер. Весла, пообмотувані ганчір’ям, не рипіли в уключинах, козаки затамували подих…
На шаранті було тихо. Тисячний екіпаж уклався спати. Тільки вартові походжали туди-назад.
У такі довгі та нудні хвилини вартовим хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу… Кого вони бояться, ті капудани? Венеціанців чи португальців? Іспанців чи алжірських піратів? Ніхто з них сюди й носа не покаже. Ілляхів? Та це ж просто сміх! У них нема на чім плавати. Чи, може, бояться запорожців? Так вони нападають пізніше.
Хтось наче пройшов поряд.
— Це ти, Азізе? — запитав вартовий. Відповіді не почув. Азіз усе-таки нечема.
Пройшовся палубою. Азіза не видно. Та онде він, став біля облавка, звісився головою в море.
Вартовий теж зирнув за борт. Нічого. Нікого. Тільки хвиля хлюпнула. І в цю мить відчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутнув головою — нікого… Вихопив ножа. Тихо… Що за мана?
— Азізе! — покликав ще раз. — Що ти там роздивляєшся?
Азіз мовчав. Вартовий підійшов до нього. І, як ужалений, відскочив назад. У Азізовій спині стирчав ніж. Подивився за борт — побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з-за галери. Це було останнє, що він побачив… Удар в спину кинув його об борт.
Враз щось задзюркотіло. Наче струмок. Яремко тихо поліз на звук. При місяці побачив: щось ллється тонким струмінцем. Чорне, густе, блискуче при сяйві місяця. Вмочив руку, підніс до очей.
І відчув, що волосся на голові піднімається дибом. Кров?!
На сусідній шаранті вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лізли вже й на те судно. Вартовий їх не бачив, але, мабуть, почув, що щось негаразд.
Вартовий гукнув іще раз. І тут Яремко побачив, як темна тінь, мов велика кішка, стрибнула на турка. Тишу розірвав пронизливий крик… На шаранті щось блиснуло, почувся крик з другого боку, а за кілька секунд усе судно мовби вибухнуло від гелготу…
Нараз у бухті залунали постріли. Запалали галеони. Козаки вирішили їх не перекидати. Вони їх підпалили, щоб було видніше і щоб у порту піднялася паніка…
Шаранта, захоплена запорожцями та донцями, знялася з якоря і, розпустивши вітрила, повільно пішла в саму гущу турецьких кораблів. Важкі чавунні та мармурові ядра засвистіли над хвилями, трощачи все, що попадалося їм на шляху…
— Де отаман? — закричав бородатий чоловік з зав’язаним оком з донських козаків. — Він з нами?
Недайборщ озирнувся на донця і відповів:
— Я осьде! А що?
— Де Олександр?
— Він залишився на чайці. Тут йому не можна…
Козаки, ковзаючись у калюжах крові, носили порох, підкочували ядра, заряджали гармати, цілилися, і, як тільки лунала команда Недайборща, стріляли з обох бортів одразу. Яремко снував тут же, намагаючись допомогти, але його відганяли.
Він побачив чоловіка в одягу донця, який про щось говорив з Недайборщем. «Сеньйор Гаспареоне!» — здогадався він. Що робити?
У відсвітах пожеж, у зблиску гарматних залпів він раптом побачив, що один з поранених турків заворушився, намацав ножа і поповз до Недайборща.
Яремко схопив свого ножа й кинувся за турком. Він іще не знав, що робитиме, знав лише те, що ворога необхідно знешкодити.
Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту — та так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом і Яремко — і вони покотилися між снастями й трупами.
Потім судно вирівнялося, хлопець підвівся на ноги, і здригнувся. За якихось три кроки від нього стояв турок…
Яремкові стало жарко. Турок пригнувся й стрибнув. Яремко ледь устиг підняти ногу. Ворог налетів на ногу. Яремка відкинуло вбік, ніж черконув його по рукаву…
Ударив залп. Шаранту хитнуло в другий бік. Яремко знову покотився по палубі, вслід за ним загуркотіло ядро. Яремко щосили штурхонув його ногою, і воно вдарило супротивника в коліно. Той завив від болю, але якось-таки підвівся і пішов на хлопця.
Пролунав постріл, і одночасно Яремків ворог упав мертвий на палубу. Хлопець озирнувся, зрозумів: то Недайборщ вистрілив з пістоля.
— Треба було гукнути нас! — він смикнув Яремка за вухо.
Пошукав очима Клюсика:
— Тимоше! Гайда на чайку і до Олександра! Розкажеш, що і як. І цього малого прихопи! Нічого йому тут під кулями бігати!
…То була страшна ніч. Палали турецькі судна, налітали одне на одне, розбивались, переверталися. Палаючі люди летіли в море, вибухали барила з порохом… Коли вогонь доходив до крюйт-камер, тоді судна вибухали фейерверком, розкидаючи довкола палаючі балки, залізо, людські тіла…
Десятку турецьких кораблів удалося прорватися з кільця козацьких суден. Та за ними ніхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилася при Синопі.
Клюсикова чайка вже поверталася від Олександра назад, до шаранти, коли дорогу їй загородила турецька галера. Вона вже палала, але її капудан і команда, ошаленівши від безнадії й люті, все ще продовжували бій.
— Хлопці! — закричав Клюсик. — Ану до галери! На абордаж!
З нижніх поверхів галери вибивався вогонь, чорно-червоний дим здіймався вгору. На верхній палубі метушилися турки, намагаючись пострілами з гармат відігнати судна запорожців та донців. Вогонь був лютий і влучний, і вже не одна сотня козаків борсалася у воді, намагаючись ухопитися за колоди, дошки, що плавали на хвилях…
— Ах ти ж, іродова душа! — гукнув Клюсик. — Гориш? Так ми зараз хіба такий смолоскип із тебе зробимо! Швидше гребіть, хлопці! Просто на галеру! Весь наш порох повкидаємо їм у вогонь!
Чайка мчала назустріч галері. Ніхто не помічав Яремка. А він, порушивши наказ Олександра, вскочив-таки знову в чайку і тепер гріб разом з усіма.
— Швидше, хлопці!
завів Клюсик пісню.
І затанцювали весла. Ось уже близько галера, зовсім близько. Ось уже дим від неї очі їсть.
Ударило ядро в корму. Там, де щойно сидів Тодось, не лишилося нічого. Відбило корму. Холодна вода тече в чайку. Ось уже козаки біля високого, мов урвиста скеля, борту судна.
— Кидай, хлопці, порох туркам! Та швидше!
Барила летять у дим та вогонь. Одне, друге, третє. А козаки тим часом уже видряпуються по веслах галери вгору. Загоготіло вгорі, загриміло, язики полум’я вирвалися назовні. Залементували турки на верхній палубі. Стріляють навмання, але довкола так тісно від суден та людей, що майже кожен постріл влучає в ціль.
Клюсик уже дряпався вгору в язиках полум’я та клубах диму і вигукував:
— Горить! Бач, як бігають! Ото буде фарос[119], га?
Галера й справді стала маяком. Від її полум’я було добре видно й інші турецькі кораблі. Біля них теж кипіла битва.
Козаки, які видряпалися нагору, швидко навели лад на галері. Основна частина її захисників полетіла у воду, і тільки в кількох місцях ще рубалися решта екіпажу з запорожцями…
Яремко, який залишився на чайці з кількома козаками, чекав повернення Клюсика. Але Тиміш затримувався, а чайка все більше й більше заповнювалася водою.
— Та ну його! — сказав один. — Пливімо до шаранти! Треба сказати Недайборщеві, що Олександр зараз прибуде до нього.
— Так і потонути недовго, — озвався другий.
— Де ж Клюсик? Якраз шаранта майже поряд, а ми через нього сидимо тут-о!
Та онде над бортом з’явився й Клюсик. Перехилився через облавок галери, гукнув:
— Ловіть, хлопці! Золото! З каюти капудана-баші!
Упав у чайку важенний мішок із золотом, мало не пробив днища. А слідом за ним хлюпнуло в воду, що заповнила чайку, щось маленьке. Хлопці хапають — і при світлі палаючої галери бачать усміхнене обличчя Клюсика. Він усміхається, а в очах його — здивування: що сталося?
— Клюсику! — страшним голосом заволав Яремко. — Клюсику!
— До шаранти! — похмуро скомандував один з козаків. — От уже не поталанило! І Клюсика нема, і чайка на віхоть розбита!..
Збиралося на світання… Бій кипів на морі й на суші, та вже ясно було, що турків розбито й при Синопі.
Яремко сидів на палубі шаранти, тримаючи в руках Клюсикову голову, яка продовжувала всміхатися.
Яремко сидів і плакав, йому хотілося думати, що він бачить сон, що ніякого бою нема, що Клюсик не загинув.
— Отаманова чайка пливе! Правуй на неї! — гукнув Недайборщ, і Яремко виглянув за борт.
— Де чайка? — вихопився бородатий донець, і Яремко знову побачив перед собою Гаспареоне.
З шаранти просигналили вогнем: ідемо до тебе, отамане!
На чайці вогнем відповіли: гаразд!
Яремко поглянув на те місце, де щойно був Гаспареоне, і не побачив сеньйора. Він озирнувся туди й сюди, але Гаспареоне ніде не було видно.
Та нарешті він його побачив. Гаспареоне стояв на однім коліні біля вбитого вартового. Біля сеньйора лежало кілька мушкетів. Один з них він тримав у руках і цілився в море…
Хлопець тихо наближався до сеньйора. А чайка вже поряд. З намету виходить Олександр, а за ним Джузеппе і Йован…
Лунає постріл, і в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кинувся на Олександра і штовхнув його в воду…
На чайці замішання. Тільки Йован устигає вистрелити по сеньйору Гаспареоне, але той ховається за дерев’яним брусом. Частина козаків біжить до борту, частина — до Джузеппе. Він лежить, заплющивши очі, з пробитих грудей з лівого боку цебенить кров.
Олександр випірнув, ухопився за борт чайки. А тим часом сеньйор Гаспареоне знову прицілився в нього з мушкета. Яремко стрибає на ворога і, перш ніж лунає постріл, підбиває ложе мушкета.
Сеньйор Гаспареоне озирається, висмикує з-за пояса ніж.
— Рятуйте! — кричить Яремко і біжить до борту, перечіплюється об моток канатів і падає у порожнечу…
Він упав у холодну воду, ковтнув її, але все-таки випірнув і вдихнув повітря. Озирнувся. Шаранту поволі відносило вбік. Солона хвиля знову накрила його. Коли випірнув, то знову побачив шаранту. Хтось, вирвавшись із гурту біля облавка, стрибнув у воду. Майнула чорна борода, услід залунали постріли.
«Мабуть, сеньйор Гаспареоне!» — подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Світку мій, як тяжко триматися на поверхні!
— Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога ві… — закричав у відчаї.
Хто почує в такому пеклі?
Поряд розкотисто вибухнув турецький неф. Він палав уже довго, та, певне, тільки зараз вогонь дістався до крюйт-камери. Яремко побачив: просто на нього летить величезний палаючий дрюк — щогла, чи що?.. Злякано пірнув.
Коли випірнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала поряд. Вхопився руками — гаряче. Та якось можна й триматися.
Бій довкола кипів, а шаранта відпливала далі й далі, поблизу не було жодної чайки чи донської лодії…
Джузеппе лежав як живий. Здавалося, що зараз він підведеться й почне розповідати кумедну історію про якусь там трієстинську, чи алжірську, чи іспанську, чи ще якусь донью або ханим. Та ні — не підведеться Джузеппе. Куля пробила лівий бік грудей.
— Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, — шепотів Петро. — І Клюсика немає… Ех, як же мені від того на душі тяжко!
На одній з останніх чайок підплив Недайборщ. Виліз на отаманську чайку, похмуро став біля мертвого. Глипнув на Олександра: не впіймали клятого Гаспареоне, чи то втік, чи втонув.
— А ти ж, друже мій славний… Відчувала твоя голова, серце відчувало! Ех, — витер сльозу Недайборщ і скривився. — Скількох хлопців втратили. І Клюсика, і Тодося, і Яремка малого, і тебе, і ще, ще скількох… Вічна тобі…
І тут озвався Йован:
— Тихо, хлопці! Що то?
Джузеппе розплющив очі!
— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч…
— Живий! Живий!
Уранці козаки плавали по бухті, шукали Яремка. Не знайшли. Вирішили: потонув.
Коли пан Адамек разом з паном Сулятицьким виїздив із Кафи, він, хоч і був злий та немилосердно лютий на свого супутника, кинув оком на море і на мить застиг. Він знову побачив оту галеру, якою милувався, коли кілька годин тому під’їздив до Кафи. Тільки зараз галера була ще красивіша. Вона ніби випливла з казки.
Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало пасма стигло-рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті вежі Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у зеніт, — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море.
А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.
Усе на ній було рожеве: і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонкі, мов золоті соломинки, весельця, які легко пінили іскристу воду… О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані невидимою силою, опускалися у воду й підійматися з неї, на мить виблискуючи червоно-сліпуче, — що панові Адамкові аж кортіло щось проспівати в такт цим легеньким, просто-таки ефірним рухам…
Йому захотілося якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і плисти-плисти по цьому живо-рожевому морю до незнаних світів…
Єзус Марія, чи думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться? Здійсниться, але в який спосіб! Якби знав, що буде саме так, то затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море й на галеру на нім!
Страшний біль пронизав усе тіло, думки розлетілися, мов наполохані галки. Забрязкало залізо…
І пан Адамек повернувся до гіркої, безнадійної реальності…
Як жорстоко насміялася з нього доля! Він опинився на тій самій галері, яку над зарожевілим морем бачив у той день, коли їхав з мерзотником Станіславом Сулятицьким.
Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бейлер-беєвими грішми, пан Адамек довго блукав по Карадагу й гукав Амета Киримли. У нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще один крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере…
«Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімєжеві та пану Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет Киримли про смерть свого товариша-товмача й помічника, він од люті зробить що хоч…»
І пан Адамек дряпався по скелях, кричав, гукав, плакав. Він у всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, у Курячому Горлі, додуматися, з якою метою прибув до нього пан Сулятицький та його двоє супутників. А потім? Слід було при бейлер-беєві заткнути пельку панові Сулятицькому, коли він розпатякував про козацькі таємниці та про провідника від Амета Киримли. Невже він, пан Адамек, такий дурний, не міг здогадатися, що зараз бовкне отой тхоряка, отой фаризеуш?!
Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежинку, як попереду почувся чийсь голос. Хтось озвався по-татарськи.
Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:
— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли!
До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі пан Адамек пізнав, що це Аметові товариші.
Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив по печери, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Він спершу не збагнув, для чого вони, а потім додумався — і мурашки поповзли у нього по спині.
У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи й стояли по кутках.
Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав.
Пан Адамек розібрав тільки два слова: «Асан Касапчі».
Напружуючи пам’ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:
— Бейлер-бей… Акинджі… Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім-башка.
Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того тривожного й гнівного «в-в-вах-х-х», яке пролунало в печері.
А потім — тиша. І всі повернулися в бік пана Адамка.
Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, самого запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.
— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.
Поляк підвів перед своє обличчя дві руки. На одну руку показав: «пан Сулятицький», на другу— «бейлер-бей». Після цього права рука — «пан Сулятицький» — наблизилася до лівої — «бейлер-бея», і пан Адамек, імітуючи нашіптування на вухо, промовив:
— Асан Касапчі — там, — і повів хвилясто правою рукою в повітрі, показуючи, що Асан Касапчі був за горбом. Потім обома руками показав, як акинджі (пан Адамек кілька разів повторив це слово) побігли за той горб, показав звівши докупи руки з розчепіреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчі, після цього рубонув ребром долоні себе по шиї і, мовби знявши лівою рукою свою голову, коротким рухом настромив її на вказівний палець правої руки…
Пан Адамек за допомогою жестів розповів і про те, що вони передали листа від Амета Киримли кафському бейлер-беєві і що той бейлер-бей дуже розгнівався…
Знову настала тиша.
І тоді розбійницький ватажок підвівся зі свого каменя й попростував до пана Адамка. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очі стали люті, аж безтямні. У руці він тримав ножа…
«Це смерть!» — похолов пан Адамек, але, до болю стисши кулаки, примусив своє тіло не тремтіти. Він зашепотів молитву.
Амет схопив пана Адамка за барки, і довготелесий поляк, на дві голови вищий за татарина, з мимовільним подивом і навіть повагою відчув, як багато сили у м’язах розбійницького отамана. Але пан Адамек теж мав силу, тому навіть не схитнувся…
Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, і поляк зрозумів, що від нього вимагається, аби він став на коліна.
Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Він волів прийняти смерть стоячи.
З кутка почувся дружний плач… Це ридали пан Влодзімєж і пан Євгеніуш. І панові Адамкові враз пригадалися побачені ним при вході до печери дві обстругані палі. Ось для кого вони.
Пан Адамек крикнув до тих, що ридали:
— Гей ви, поляки! Хоч умремо по-шляхетськи!
Та шляхтичі, мовби нічого не чувши, продовжували скиглити.
Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав її, показуючи голі груди, порослі рудим волоссям, і проревів:
— Ріж, розбійнику! А на коліна не стану!
Амет стрівся з поглядом пана Адамка, зупинився, знов уважно поглянув на поляка і поволі заховав за пояс свій ніж.
І тоді загелготіли, заговорили татари. Вони щось паліко доводили Аметові, а він тільки слухав, нічого не відповідаючи. Пан Адамек втямив — розбійницький табір розколовся на дві частини: одні вимагали негайної смерті для поляків, а інші, певно, просили про помилування, принаймні для пана Адамка.
Розбійники гучно галасували, і за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзімєжа та пана Євгеніуша.
Розбійницький ватажок підніс праву руку. Гомін поволі стих, і тоді пан Адамек знову почув схлипування своїх земляків.
Амет промовив у тиші кілька слів. Більшість татар схвально закивали головами. Потім Киримли повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звідси на всі чотири сторони. Показав на пана Влодзімєжа й пана Євгеніуша, підніс вказівний палець і настромився на цей палець місцем між двома розставленими пальцями лівої руки.
— На палю? — жахнувся Адамек і закричав: — Амете! Амете!
І рубонув себе ребром долоні по шиї. Далі показав на Беднарського й Рубанчика — і теж двічі рубонув себе по шиї. Амет Киримли мусить зрозуміти, що для пана Адамка ліпше вмерти, ніж зрадити своїх товаришів, хоч би які вони були… А крім того, смерть від сокири і почесніша, і легша, ніж смерть на палі…
Амет заперечно крутнув головою. І тоді, не знаючи, чим і як переконати татарина, пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до ніг розбійницького ватажка.
— Благаю вас, честю своєю благаю, гідністю благаю: дайте нам трьом загинути так, як належить шляхтичам! — просив він, забувши, що татарин не розуміє його мови.
Панові Адамку було страшенно соромно за те, що він робить, йому пекло в серці, що, обнімаючи чоботи розбійницького отамана, він ганьбить ім’я польського дворянина, але його земляки були в небезпеці — і він мусив врятувати їх од мученицької смерті…
Амет штовхнув пана Адамка носком чобота в зуби, і поляк відчув, як йому в роті одразу засолоніло.
Він стрибнув на Амета. Проте одразу на нього накинулося з десяток татар і повалило на землю.
«Нарешті, смерть!» — з полегкістю подумав пан Адамек.
Та почувся крик Амета, і непокірного поляка відпустили…
Амет заговорив знову. Говорив він довго й гаряче. Потім витяг і показав пану Адамку папірець. То був відрізаний ним клапоть листа до кафського бейлер-бея… Пан Адамек почув кілька слів: «галера», «каторга» — і все зрозумів: Амет міг би всіх їх стратити як мимовільних винуватців загибелі Асана Касапчі, але, здаючись на уклінне прохання пана Адамка Квятковського, який не побоявся прийти сюди, знаючи про небезпеку для себе й земляків, вирішив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати свої гріхи працею на галерах…
Того ж таки дня їх було доправлено до Кафи й таємно передано перепродувачеві живого товару, татаринові Зії. Зія був високий, кощавий кримчак, з-під його горбатого носа їжачилися колючі вуса, а очі дивилися в різні боки. Татари про щось говорили між собою, сміялися, хитали головами, потім Зія видобув з кишені кілька монет і віддав розбійникам.
Пан Влодзімєж та пан Євгеніуш байдуже сиділи на землі. Вони вже були мовби на тому світі. Тільки пан Адамек усе ще тримався на ногах, хоч у нього й боліли коліна — і не лише від того, що забився, падаючи з коня, а більше від того, що він, польський дворянин, мусив стояти на колінах перед розбійницьким отаманом і благати про життя… Власне, коли б ішлося про його, Адамкове, життя, то він би ніколи не став на коліна.
А про кого йшлося? Про оцих нікчем, нездатних навіть достойно померти, як велить неписаний кодекс честі польських шляхтичів? Бездарно жили — тільки їли, пили, горлали сороміцьких пісень — і він, пан Адамек, мусив досмертно принижуватися, благаючи, щоб їм, його землякам, продовжили їхнє тваринне життя…
А, власне кажучи, хто такий він, пан Адамек?
Існував, розтринькуючи життя, програючи та пропиваючи свій майонтек, а як усе програв та пропив, гайнув на Україну, шукати «паніс бене марентіс». І — дошукався…
Єдиною світлою плямою була в його житті участь у Хотинській війні. Та й то попав він туди майже випадково. Спочатку він тулився в обозі гетьмана Ходкевича і тільки чув про те, як хоробро воювали прості польські вояки та запорожці, якими керував спершу Бородавка, а далі славний Конашевич-Сагайдачний. Доки був Бородавка, різні справи так і не пустили пана Адамка на поле бою, честі й слави. І лише тоді, коли турки наскочили на польський обоз, мусив і пан Адамек братися за зброю. Тяжко довелося б йому та його друзям, коли б не козаки, які зненацька вискочили з-за ліска. Вискочили, погнали турків, і пан Адамек разом з запорожцями, полишивши своїх колег-обозників, кинувся переслідувати ворогів. Він і сам не знав, як воно сталося, але вдалося і йому скинути кількох турків із сідел, а одному навіть зніс голову, коли той, підскочивши ззаду до козацького кошового, готувався завдати йому смертельного удару. Потім полякові довелося разом з козаками взяти участь іще в кількох боях, і всі пересвідчилися, що пан Адамек Квятковський уміє рубатися славно… А далі — скінчилася війна, і знову потяглися дні безцільного існування, аж доки йому не завдав прикростей сеньйор Гаспареоне. О, тоді пан Адамек розлютився не на жарт! Хвацько рубатися він навчився ще в юності, та надто рідко, як зараз переконався, застосовував свої знання до діла… І от — докотився! Замість того, щоб піти з козаками в похід на турка, пішов з трьома поляками в Крим… Робітників, бачте, захотілося набрати! Горів би він вогнем, отой майонтек! Теж магнат — пан Адам Квятковський!
Сорок літ прожив пан Адамек на світі, а й досі, крім гонору та кількох незначних епізодів у біографії, не має нічого: ні дружини, ні дитини, ні друзів справжніх, ні справ достойних. І це називається — польський шляхтич!
Чи можна бути отим перекотиполем, яке котиться туди, куди дме вітер? Дмухнуло в один бік — пішов воювати при Хотині, а не дмухнуло б, то що? Знову дмухнуло — подав допомогу Марійці й Яремкові, а потім і Скрипникові, за що дістав дві стріли між ребра… А коли не дме — пан Адамек ріжеться в карти, п’є горілку і мріє про майонтек. А оце — подуло вітром з іншого боку! — мимовільне слугування ворогам Польщі, а точніше — шпигунство на користь Османської імперії, лютого ворога всього християнського світу, чи не є то злочин і перед державою, і перед отією ж Марійкою, яку він любить, незважаючи ні на що? Та хоч би якими здрайцями називали запорозьких козаків та їхніх гетьманів польські шляхтичі та й король, все ж оці здрайці захищають ниньки Польщу од навали турків та ординців!
Що й казати, думки пана Адамка були невеселі. Треба було, зрештою, визначати своє місце в світі, треба було ставати на бік справедливості й боротися за неї, незалежно від того, в який бік дме вітер.
Далі думки пана Адамка урвалися, бо підійшов Зія і, щось бубонячи собі під ніс, почав розштовхувати ногою пана Влодзімєжа та пана Євгеніуша, щоб вставали.
Зія трохи знав по-польськи та по-українськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було спитати, за скільки їх продадуть.
— Ти, — показав Зія на пана Адамка, — то велике барило буза. А ти і ти, — носком чобота тицьнув на панів Влодзімєжа та Євгеніуша, — то маленькі барила буза.
Отака ціна всьому твоєму гонорові, пане Адамку, отака ціна всім твоїм чеснотам!
— Продайте нас одному хазяїнові, щоб ми були разом, — попросив пан Адамек. — Може, нам удасться ще якось визволитись…
— Ми напишемо листа панові Сулятицькому, — втрутився пан Євгеніуш. — Він не кине нас у біді…
— Я ладен звікувати на галерах, — різко промовив пан Адамек, — аніж просити про щось цього падлюку Сулятицького…
— Нам немає про що говорити з вами, — прошипів пан Євгеніуш. — Ми не принижували себе цілуванням чобіт нечестивих…
Пана Адамка мов жаром обсипало.
— Але чекайте! — скипів він. — Ви разом зі своїм паном Сулятицьким займалися шпигунством!
— А ви? — єхидно запитав пан Влодзімєж. — Не ми, а ви поїхали до бейлер-бея з листом шпигунського змісту! Ми були бідними заложниками, заставою у вашій брудній грі!..
О, примха долі! Їх продали на ту галеру, що нею милувався з кафської гори пан Адамек!
Уже коли вели їх по трапу, пан Адамек відчув тяжкий дух людського немитого тіла, солоного поту… Здавалося неймовірним — така краса, величність судна — і оцей нестерпний сморід!
Їх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, наділи кайдани і поприковували ці кайдани до спільного для цілого ряду ланцюга. Підвели цирульника, який поголив тупою бритвою голови всім трьом, залишивши по оселедцю…
Весло було величезне — зроблене з цілого дуба. На ньому сиділо семеро — троє поляків-новачків, два болгарини, грек і московит. До цієї справдешньої колоди було прибито сім залізних скоб. За кожну з цих скоб тримались невільники і під команду — дріб барабана — щосили тягли весло на себе, далі штовхали його вниз і від себе, а потім піднімали круто вгору… І так без кінця краю.
Уже за перші сто гребків пан Адамек відчув, що сорочка його стала мокра як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в голові — і він завис на веслі…
Та за мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча підгінчого Анвара.
Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслі, як поряд забряжчали кайдани: то пан Євгеніуш упав підгінному під ноги. Анвар лупив хвацько — сорочка на пану Євгеніушеві одразу ж почервоніла від крові. На хвильку стало шкода свого недавнього компаньйона по подорожі в Крим, але за тим подумалося: терпи, ледащо!
За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімєжа вже було не впізнати — схудлі, почорнілі, зарослі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди.
Сусіда ліворуч — болгарин Вилко — такий худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, — одного разу, під час стоянки біля якогось прибережного кримського села, купив мішок варених баранячих голів — Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й у нижній ярус галери.
Ті голови були з клаптями вовни, Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. Вилко простягнув одну голову:
— Їж, пане ляше! Їж, а то вмреш!
Пан Адамек, пересилюючи огиду, одірвав від вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але Адамек розжував і проковтнув його, щоб хоч трохи вгамувати вовчий голод.
І раптом подумав: а мої компаньйони? Побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімєжа.
На якусь мить завагався: давати їм чи не давати, адже так образили вони його лише за те, що він врятував їх від ганебної смерті. Та махнув рукою й віддав голову панові Євгеніушеві.
Поглянув на болгарина. Вилко з апетитом обсмоктував кістки з того, що кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Стрілися поглядами. Пан Адамек опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.
Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши нічого для пана Влодзімєжа.
Тоді пан Адамек насмілився попросити:
— Вилко, і для того мого земляка дай!
— Іншим разом, — одповів Вилко.
«Інший раз» настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімєж розкошував.
— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Вилко. У болгарина були колючі чорні очі, і коли він дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не міг знести погляду. Навіть підгінний Анвар менше замахувався камчею на болгарина Вилка…
«А ти часом не знаєшся з нечистою силою?» — хотів запитати у Вилка пан Адамек, але не насмілився.
— Так чого ото ти панькаєшся з ними? — перепитав Вилко.
— Земляки! Поляки!
— Ну й що? Серед моїх земляків є християни й помаки[120]. То що — я всіх їх повинен любити?..
— Не будемо про це говорити, — утомлено відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів та батьківщину, не обирають… Бог дає…
— Московити кажуть: бог то бог, але й сам не будь плох!.. Розсердився я на вас, поляків! Розгромити османів у Хотинській війні і замиритися з ними якраз тоді, коли і ми, болгари, і серби, і чорногорці чекали, що ви підете аж до Стамбула й розгромите цю імперію. Ми так надіялись на це, ми навіть вірили: мине тисяча років мусульманству і кінець йому! А ви… З вашого польського геройства при Хотині пшик вийшов!
— Там було більше геройства козацького. І вони не хочуть пшику, вони збираються довести Хотинську війну до кінця…
Болгарин нічого не відповів, а тільки блиснув темними, як ніч, очима, аж панові Адамкові стало не по собі. Щось той болгарин, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамкові не казав…
Якось уночі барабан забив гучніше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім почали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а в барабан били усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінний навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Потім весло поважчало ще більше — то безсило завис на ньому пан Влодзімєж. Пан Адамек, болгарин Вилко, козак та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів таки збилися — і тоді по їхніх спинах загуляли гарапник і камча.
Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінних.
Десь за кілька днів по тому болгарин Вилко довідався, за ким то гналася галера.
— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.
— Це ти точно знаєш? — запитав пан Адамек.
— Точно.
— Ага, так вони, виявляється, вирішили вийти раніше!
— Про що ти? — оглянувшись на Анвара, зашепотів Вилко.
— А про те, що з другого боку повинні надійти й козаки запорозькі! Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І почав розповідати болгаринові про всі свої останні пригоди.
Хлюпотіло море за бортом, сонячні блискітки стрибали по стінах і стелі, боліли руки й ноги, нили кістки й душа…
— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав Вилко.
— Знаю. Тисяч з п’ятнадцять.
Болгарин Вилко помовчав, мовби зважуючи те, що почув. Потім повернувся до пана Адамка і, дивлячись йому в очі, прошипів:
— А ви все виказали туркам? Здрайці чортові… Я б вас — на палі, на палі!
Ні пан Адамек, ні Вилко не знали про те, що в донесенні Юхти до кафського бейлер-бея дату козацького походу подано неправильно. Розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри й слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!
Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої праці підгінний Анвар.
Зиркнув у його бік болгарин Вилко, пронизав чорними характерницькими очима. Аж прокинувся Анвар, аж підскочив, наче йому в сідницю стрілили з пістоля!
І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить іще Синоп, що тисячі бранців пливуть уже з козаками на відбитих у турків галерах, отаких, як ця, додому, на волю…
На палубі лунали чиїсь безтурботні крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу…
Йшла весна 1033 року від Гіджри за літочисленням Анвара.
Йшов 1001 рік від тієї ж Гіджри за літочисленням болгарина Вилка й поляка Адамка…
Уже ніч зовсім зблідла і стала сірою, мов старе вітрило, коли Яремко нарешті прив’язався-таки до щогли. А прив’язавшись, відчув, що сили його вже покидають. Він зомлів.
Опам’ятався вже аж надвечір. Не відчув ні рук, ні ніг, хотів крикнути, але не було сили подати голос. Навколо темрява й безнадія. Яремко не бачив ні берега, ні морського обрію, його хитали хвилі, і він відчував, що ось-ось знову знепритомніє і тоді вже більше не прокинеться ніколи…
Він знову заплющив очі і почув, як щось неподалік захлюпотіло. Тоді Яремко, зібравши останні сили, закричав. Уже втрачаючи свідомість, подумав, що то був не крик, а хрип, майже шепіт. І зрозумів, що цього шепоту ніхто не почує… Відчув, що чиїсь руки мацають його плечі, голову, витягають з води. Все тіло раптом обважніло, наче на нього насипали гору піску. Далі Яремко відчув себе в човні на чомусь слизькому й м’якому…
Яремкові марилося, ніби він у Лозовицькому лісі сидить з хлопцями на дереві, а внизу те дерево рубають графські слуги, і от тріщить-тріщить, падає високий дуб, і він, Яремко, падає, падає, падає…
Він не міг і пальцем ворухнути, хотів розплющити очі, та повіки були такі важенні, що його кидало в піт при спробі глянути на світ, а голова йшла обертом, і він провалювався у безвість…
Іноді долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Говорили так само ласкаво чи стурбовано, як ото батько розмовляв з Марійкою, але Яремко чув тільки голоси, а слова до нього не доходили. Він навіть відчував дихання цієї дівчини і дотик її пальців, і тоді він кликав: «Марійко!» Дівчина Марійчиним голосом говорила якісь слова, а він ніяк не міг їх зрозуміти, а потім він відчував, як ніжна долонька підводить йому голову.
Та настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся і розплющив очі. Лежав, дивився вгору і вбік, бачив над собою грубообтесані дошки, траву, що виглядала у шпарини, якесь ганчір’я…
«Де ж це я?» — він пильно розглядав дошки над собою, наче там мало бути щось таке, від чого йому все стане ясно і зрозуміло.
І раптом обіч пролунав сміх, той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся. Але то був не Марійчин сміх, зараз він це зрозумів. Марійка тепер так не сміється.
Він повернув голову і, дивуючись своєму кволому та хрипкому голосу, запитав:
— Хто тут є?
Щось швидко задріботіло, і над Яремком схилилося чорноброве дівчаче обличчя. Звісилося кілька тоненьких кісок.
— Мерхаба! — сказала дівчинка. Таке гарне дівчатко, а чомусь подумало, що Яремко турок чи татарчук? Але ж як гарно це дівча уміє говорити по-турецькому. Слово «мерхаба» сказала так, як справжні турки: «мер’ба».
— Добридень! — відповів Яремко, всміхаючись.
Обличчя дівчинки спохмурніло. Вона, мабуть, не почула Яремкової відповіді і продовжувала щось казати по-турецьки. Але ж Яремко не турок, він знає всього кілька турецьких та татарських слів.
Вона подивилася на нього запитливо й сказала:
— Іллях?
— Та ніякий я не турок і не іллях! — засміявся Яремко. — Де це ти так гарно не по-нашому навчилася?
Дівчинка дивилася на нього, і Яремко побачив, що вона нічого-нічого не розуміє! Вона дивилася на нього, потім запитала знову, і знову не по-українськи:
— Урус?
Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:
— Та ну ясно ж, що я урус — козак!
Дівчинка затулила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.
Він придивився до неї. Щось дивне було в ній. Чи то кіски не такі, як у дівчаток на Україні, чи то вираз очей — несміливий, наче вона в чомусь винна, чи те… стривай, а чому це в неї на шиї немає хрестика?
Де ж це він? Що з ним? Де це він плавав? Плавав… Плавав у холодному морі, хапався за якусь колоду… Так, так, він хапався за колоду, яка пекла, бо та колода була палаючою щоглою з нефа. Ну, саме ж так: неф вибухнув, і щогла, описуючи світну дугу в чорно-синьому небі, полетіла на нього… А він уже був у воді, бо тікав від сеньйора Гаспареоне. Так, від сеньйора Гаспареоне з великою чорною бородою й перев’язаним оком.
— Де я? — запитав він.
Дівчинка знову затулила обличчя.
Де козаки? Хіба можна брати в похід дівчат? Де ж це він, козаченко Яремко Ціпурина?
Знову почав напружено пригадувати. Бій у морі, палають турецькі кораблі. Сеньйор Гаспареоне стріляє в Олександра. Потім він, Яремко, летить у море. Холодна вода. Солона. Далі — обгоріла щогла. Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від сажі… Хтось підплив на човні, одв’язав його… Що далі?
Виходить, дівчинка з ним не грається, розмовляючи по-турецьки! Вона — туркеня! І той чоловік, який його витяг з води, турок! І всі оті слова, які він чув, але не міг зрозуміти, — турецькі слова!
Він схопився, але одразу запаморочилося в голові.
Дівчинка запитливо й перелякано дивилася на нього.
— То ти що — справді туркеня? — прошепотів Яремко.
Дівчинка мовчала, і він збагнув, що вона не зрозуміла нічого. Невже вона справді — туркеня? Який жах.
Показав на себе:
— Урус — козак, урус — козак, Яремко!
Потім тицьнув пальцем на дівчинку:
— А ти?
Вона відсунулась од нього і, блиснувши очима, відповіла:
— Бібігуль!
Слава богу, що не туркеня, а якась бібігулька! Що ж. то за люди такі — бібігулі? Вони теж не по-нашому розмовляють? Повернув голову в бік, звідки завжди чув голос чоловіка, і, показавши рукою, запитав:
— А він — теж Бібігуль?
— Мен… Мен… Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела пальцем у той бік, що й Яремко: — Ота… ота… Абдадла!
Ага! Абдалла — то турецьке ім’я. Це Яремко добре знав. Отже, того дядька звуть Абдаллою. А дівчинку Бібігуль? Але хіба ж так дівчат звуть?
— Ти — Бібігуля? — перепитав Яремко.
— Бібігуль!
Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від Яремкової постелі. Зайшов чоловік. Горбоносий, із стомленими очима…
Дівчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька разів повторила слова «урус», «гяур», а чоловік кивав головою і всміхався. Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Мабуть, загубився в морі…
«Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що аж сльози бризнули з очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати. Може, вони ще в Синопі?»
Він запитав:
— Ота… Абдалла… Козаки в Синопі?
Турок подивився на Яремка й заперечливо похитав головою:
— Йок![121]
— А де ж вони?
Турок знизав плечима, чи то не зрозумів запитання, чи то не знав, де ж тепер оті козаки.
Для чого ж тоді рятував його цей турок? Чи допоможе він?
Напевне, допоможе, коли врятував. У нього така добра усмішка, коли він розмовляв зі своєю… Як її? Бібігуль.
Яремко підвівся з постелі. Тіло було важке і неслухняне. Спробував ступити, та завертілося все перед очима. Якби не сильна, шорстка, мов шмат вапняку, рука, то впав би…
Абдалла вивів його надвір.
— Де Синоп? — запитав Яремко.
Абдалла показав на схід.
— А козаки? Чайки? Уруси?
Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе, Гезльов, Ячаков… І всі ці назви прозвучали так, ніби ота Абдалла про щось запитував;
— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!
— Йок! — заперечливо закрутив головою турок.
— Та ні, на Стамбул, я точно знаю! — вигукнув Яремко, показавши рукою на захід.
Та Абдалла знову заперечливо закрутив головою. І повторив те саме, що казав на початку, з тією ж самою запитальною інтонацією:
— Кефе? Ячаков? Гезльов?
Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним гірським шляхом, що вів на Стамбул, їхав вершник.
Вершник поспішав, хоч знав, що Стамбул жорстоко карає тих, хто приносить лихі вісті. Та однак поспішав, сподіваючись не так на помилування, як на те, що обставини обернуться якимось несподіваним боком, і це дасть можливість сеньйорові Гаспареоне виконати покладене на нього завдання.
Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів таємної дефтерхани Османської імперії. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому прибрано з дороги чимало високопоставлених ворогів Баба-Алі. На жаль, на цей раз виконання плану вбивства Ях’ї відтягувалось.
«А чи справді відтягується? — запитував себе сеньйор Гаспареоне, підганяючи коня. — А чи не зірвався взагалі твій план? Ти не зміг зробити того, що замислив, у такий спосіб, коли треба неодмінно платити своїм життям, і це зрозуміло тобі. Але чи зрозуміють це в таємній дефтерхані? Треба шукати ще якогось шляху для знешкодження Ях’ї. Ти його поки що не знайшов… Ти постарів, Кемалю, ти став базікою і товстуном, як отой італієць при Ях’ї».
Він люто поганяв коня, якого здобув іще вранці, роззброївши й пограбувавши переляканого сипаха, що втікав із Синопа. Хай дякує долі, що лишився живий.
«Що я скажу великому візиреві, якщо, звісно, він захоче мене бачити? — мучився Кемаль. — Що ні в якому разі не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слід тримати його при Стамбулі? Великий візир, напевне, знає це не згірш за мене. Я маю сказати інше — як знищити Ях’ю. Але я цього сам не знаю…»
І враз думки невідомо чому перескочили на Яремка. «Чортове щеня! Весь час не давав мені й дихнути. Якби не цей хлопчак, то Ях’я після другого пострілу був би мертвий… Жаль, що ти втопився, а то б я тебе й під землею знайшов!»
Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Захопивши Синоп, знищивши ескадру, що стояла в порту, звільнивши бранців та розправившись з військами Мустафи, які були тут, козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішли галери та шаранти. Дванадцять тисяч невільників їхало на батьківщину.
Радісна пісня гриміла над Чорним морем…
На військовій раді Олександр, Недайборщ і Петрунін вирішили: після взяття Кафи невелика частина донців та запорожців проведе ці галери та шаранти майже до Азова, а там, висадившись на пустельному березі, доведе невільників у розташування війська донського. А тим часом запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і разом ідуть на Стамбул…
— От тепер, пане Недайборщ, можеш забрати і свою галеру, якщо вона ще не струхлявіла на Карадазі, — промовив Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути в Кафі.
— Та заберу вже. Шкода — Клюсика немає…
— Не треба було за золотом ганятися!
— Наче він собі старався! Для братства! Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото було потрібне. Тобі, султане, воно, мабуть, не пече. Сядеш на троні султанському — ото й усі твої турботи. А не сядеш — ізнову в Європу подасися. А нам жити тут. І нашим нащадкам тут жити. Отак…
Олександр, відчувши в тоні Недайборща ледь стримуване роздратування, спохмурнів. Потім підвів голову й сказав:
— Карпе, якщо тебе послухати, то можна подумати, що не я потрібен козакам, а козаки — мені. Ти що ж оце думаєш — я прийшов на Україну, щоб вас обдурювати?
— Всяк може бути, — затявся Недайборщ. — Козаки мене питають: за що воюємо? За те, щоб посадити ще одного султана?
— А ти що — хотів би, щоб там була Флорентійська республіка?
— Флорентійська — не Флорентійська, але…
— Не доросли ще турки до цього! — рішуче відповів Олександр. — Вони ще не доросли навіть до того, щоб на троні сидів миролюбний чи освічений монарх! Ти пам’ятаєш Трапезонт і того сліпого з глухонімим провідником? Отакий зараз і турецький народ! Йому зараз не потрібен миролюбний і добрий султан!..
— Так чому ж ти ведеш нашу армаду на Стамбул?
— А тому й веду, що треба сокрушити морську силу Османської імперії. Щоб вона довго зализувала свої рани, а ви тим часом зібралися з силами і змогли вирватися з-під Польщі… А може, і з Москвою возз’єднатися!
— Розумно мислиш ти, та що з того? — пробурчав Карпо, запалюючи люльку.
— Ти чув про Еразмуса з Роттердама? Чув про Джордано Бруно?
— А якщо і чув, то що?
— То запитай у Скрипника, він тобі повість. Думав би Еразмус отак: «А що з того?» — нічого б не написав! Не висміяв би свою добу і своїх обскурантів. А він висміяв, і люди тепер знають, як і проти чого треба боротися. Будуть боротися довго, але таки доб’ються свого. Чув я про одного ченця, який сидить у темниці і пише книгу про щасливе майбутнє. І знає, що не доживе, а пише. А ти знаєш таке: не сонце кружляє довкола землі, а земля довкола сонця?
— Та ну? — засумнівався Недайборщ.
— От тобі й «та ну!» А Джордано Бруно взявся це доводити…
— Довів? Хотів би і я послухати!
— Не послухаєш! Спалили Джордано Бруно! Але май на увазі, Недайборщ, що люди колись скажуть: а він таки мав рацію! Отак і я зараз. Я хочу, щоб турки почули мої слова про те, що досить розбійничати. Я зараз їм це не поясню, сліпим та глухонімим. То хай пояснять їм козацькі шаблі й гармати. Якщо ми доведемо Хотинську війну до кінця, то Османська імперія покотиться назад! Через двісті літ мудрі люди скажуть: року тисяча шістсот двадцять третього від народження Христа силами донських та запорозьких козаків було нарешті зупинено просування Османської імперії на захід і північ!
— Тебе тоді вже не буде, Олександре, — відповів Недайборщ.
— І тебе не буде, — відповів Олександр. — Але ж ми живемо не задля одного дня чи року? Еразмуса з Роттердама давно вже нема, років із сто. А ми боремося проти зла! Ти знаєш, мені все оте, що робиться на Україні, зовсім не байдуже, — вів далі, думаючи про своє, Олександр. — Колись давно я думав про козаків лише як про військову силу, потрібну для здійснення моїх честолюбних планів. А зараз думаю зовсім не так…
Помовчали.
— Як там бідолаха Джузеппе? — зітхнув Карпо, намагаючись якось загладити, залагодити гостроту розмови.
— Славний чолов’яга, — погодився Олександр. — Ходімо до нього.
Вони вийшли з намету й підійшли до постелі, на якій лежав ще дуже кволий після тяжкого поранення Джузеппе. Він ще не ворушився, але говорити вже міг.
Коли поранений побачив біля себе Олександра й Недайборща, він аж заусміхався.
— Сеньйоре ді Монтенегро! — прохрипів Джузеппе. — Я ж їм казав, що в мене серце з правого боку, а вони не вірили! І той дурень, що стріляв, теж не вірив… Якби серце було з лівого боку, то я б уже в раю з Сан-Педро про жінок балакав і райське вино пив. До речі, про вино. Я прошу в товариства трохи оковитої для загоювання тяжких ран, а вони, оці посланці пекла, не дають. Кажуть, що в морі пити гріх.
— Бо таки гріх, — похмуро відповів Карпо Недайборщ. — Хто п’є в морі, той ніякий не православний чоловік, а гірший за католика!
— А я ж і є католик, у мене вже вся душа зсохлася. У нас у Трієсті був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь бовдур проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого. А тут я саме нагодився… Йому сподобалося — і…
— Ясно, — перебив Олександр, який уже знав закінчення всіх історій Джузеппе, — герцог ожив і живе й досі.
— От бачиш! Дай горілки, а то помру!
— Чекай, — усміхнувся Олександр. — Щось я пам’ятаю, ніби в Трієсті є могила герцога ді Граціані!
— Є могила, — неохоче погодився і Джузеппе. — Але ж він помер не від рани. Я точно знаю, сам був на похороні.
— А від чого?
— З перепою… — помовчавши, сказав Джузеппе.
— Хлопці, ану дати пораненому горілки! Якщо й помре, то весело! — зареготав Недайборщ.
— Не помру! — озвався Джузеппе. — Я ще з графа Олександра дертиму горілку барилами… А як стане султаном, то… Постав мене генералом над усіма корчмами, га?
— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це!
— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею!
— Не з довбнею, а з пляшкою, — поправив Недайборщ Джузеппе.
Ода-баші Селім наказав вивести свою орту в двір батури.
Коли всі вишикувалися, Селім сказав:
— Яничари! Ви славно робите свою справу! Нагороджую вас чашею золотих дукатів… Розділіть порівну… Тепер ще одне. Зараз я і десять найкращих воїнів, яких я сам вибрав, мусимо негайно виїхати до Стамбула для важливої і державної справи. Замість мене ода-башею буде Урхан Сирик. Слухайтеся його, як мене самого. Гадаю, що через місяць-два ми повернемося.
Яничари мовчки слухали промову свого ода-баші. Вони заздрили йому: щасливий — незабаром побачить Стамбул!
Вони не знали, що шлях ода-баші лежить не до Стамбула, а в далеку Чорногорію. Сам ода-баші не міг пояснити, яка сила тягне його шукати невідому жінку, що колись його народила. Але та сила була могутня. Він знав про свою матір, що звуть її Устя і жила вона колись у Цетинському монастирі, а потім у монастирі над Крвавицею. Навіщо він їхав до неї? Що він мав їй сказати?
Ода-баші наказав яничарам розійтися. Вибрані ним супутники вже чекали. Селімові підвели коня. Він скочив у сідло.
Загуркотіли ворота. Потім кінські копита простукотіли по дошках мосту…
Гомін, що народився десь у центрі цього скупчення мечетей, базарів, будинків, брудних хиж та пишних палаців (і все це колись звалося Візантієм, Константинополем, а тепер Стамбулом або Царгородом), той гомін дужчав та гучнішав, насуваючись на будівельний майданчик, що на нім здіймалися вічні мури майбутньої Османіє. Спершу гомін не різнився від звичайного міського гамору, та ось він почав наближатися, розбухати, мов тісто, мов потік навесні, в ньому почулось щось затято-одностайне, і в мімара Муси тривожно забилося серце.
Мімар Муса, який тижнями сидів біля будованих фортець на Босфорі, все ж таки інколи приїздив до Стамбула на будівництво майбутньої Османіє; йому хотілося устигнути і там, і тут.
Муса, який ходив по риштованнях, заглиблений у власні думки, зупинився і повернув голову в той бік, звідки наростаючою хвилею котився тривожний гомін. Мімар стояв з хвилину і, чуючи щось знайоме в тому гомоні, намагався хоч щось збагнути. Мимоволі згадалося недавнє: Осман Другий на мулі, вбивство Делавера. Ні, той гомін був трохи не такий: цей — тривожний, а той — торжествуючий, зловтішний…
З-за рогу вибіг хлоп’як. Він щось вигукував.
— Що там таке? — гукнув по-турецьки поляк Владислав.
Хлоп’як на мить зупинився, наче зашпортнувся, і щось викрикнув — радісно, аж захлинаючись од хвилювання.
— Та що там таке? — перепитав уже мімар Муса, бо він не зрозумів, що гукнув хлоп’як, а той уже побіг далі.
— Когось ведуть! На страту! — озвався неохоче поляк.
— Ведуть! Ведуть!
І раптом мімарові Мусі защеміло в серці, наче хтось загнав туди скабку. Як ото в руку в дитинстві, коли вони з хлопцями на ямках грали з палицею та ганчір’яною опукою у свині…
Перечіпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побіг униз. Біг по хистких дошках, які вигиналися під його тілом, що раптом стало таким важким. Краєм ока побачив, що майстри та робітники кинули свою роботу і теж поспішають за ним. Хотів спинитися (чому ти, Мусію, біжиш, уперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось-ось виллється з-за повороту…
Так, серце його не обмануло: це були вони — Спиридон і Софія. Він упізнав Софію одразу, хоч і не бачив її ніколи. Вона була точнісінько така, як про неї ночами розповідав, мучачись від рани й печалі, Спиридон.
Софія їхала на мулі, її руки заклякли на гриві. Мула тягли за вуздечку. Софія вдягнута в червоне плаття, її чорне, з каштановим відтінком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину, застиглим водоспадом лилося на стегна. Обличчя — відкрите, покривала не було, десятки тисяч турків дивилися на її обличчя, а їй, напевне, було від того соромно, наче везли її зовсім роздягнуту.
А позаду кульгав, не дуже, але все-таки помітно, Спиридон. Зв’язаний мотуззям, з розтріпаним чубом. Він перелякано озирався навколо, наче хотів побачити хоч одне знайоме обличчя, але не бачив, і тому ішов і плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече.
Муса відчув, як натовп підхопив його і поніс услід за приреченими до страти. Він ледве встигав перебирати ногами. Потім відчув, що хтось наступив на край його халата. Муса мало не впав, та майже дивом, напруживши всі свої сили, втримався на ногах.
Натовп ніс його й ніс, а гомін довкола не вщухав.
— До Піщаних воріт… — почув Муса уривок чиєїсь розповіді.
— Там уже й гак новий почеплено — для нього.
— Їй легше…
— Що — л-легше? — обернувся на останній голос Муса.
— Його за ребро на гак чіплятимуть…
Муса заплющив очі і стис зуби.
— А її утоплять… Кат зв’яже її рушниками, покладе у човен, відпливе од берега на кілька сажнів…
— Диви, диви, він знову плаче! — гукнув хтось попереду.
— Хе-хе, а раніше ж було їм весело!
— …відпливе на кілька сажнів, а потім зачепить довгою палицею та й у воду. Потримає під водою…
— А вона — хоч би що… Сидить собі на мулі — й нічого…
— Та хоч би плакала…
Це знову попереду обговорюють деталі майбутньої страти двоє вуличних волоцюг — цікаво, бач, дивитися на людину, якої через годину вже не буде серед живих.
— …Потримає під водою, — спокійно-весело вів той самий голос, — доки борсатись перестане, і витягне. Повезуть та й поховають. А цей грек довго мучитиметься. Він жилавий. Днів зо три висітиме живий на гаку.
Натовп ніс і ніс Мусу вперед. Він відчув, що бреде по коліна в якомусь багні — це натовп переходив калюжу. Мула з Софією та Спиридона провели по камінчиках, а натовп пішов упрост.
— Надир-бею! — почав хтось гукати попереду, і вже за хвилину вся тисячогорла юрба закричала: — Надир-бею!
«О аллах! — жахнувся мімар Муса. — Навіщо це все? Невже Надир-бею буде цікаво дивитись, як його недавню дружину везуть на страту? Невже в нього серця немає?.. А немає-таки…» — думав Муса і сам того не помічав, що разом з усіма й він кричить:
— Надир-бею! Надир-бею!
І коли вже горлання юрби перейшло в щось подібне до ревіння моря в грозу, на балкон будинку вийшов сам Надир-бей. Усі враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами і не сказав нічого. Юрба затаїла подих. Юрба чекала. А Надир-бей теж ніби чогось чекав — мовчав.
— Змилуйся, сонцесяйний Надир-бею! Вони молоді! — вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповідав, як позбавлятимуть життя Софію й Спиридона.
Юрба, наче лавина, що починає тільки розкочуватися, видихнула:
— Змилуйся, Надир-бею!
І знову покотився багатотисячний гук-благання, яке, мабуть, долинало аж до неба.
Надир-бей мовчав, але якби він щось і сказав, то хіба його зараз почули б? Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав.
Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.
— Що таке?
— Упала з мула Софія. Зомліла…
Натовп знову заворушився, люди почали лізти один на одного, щоб зиркнути наперед. Мусі стало душно, він задихався, але все ще намагався встояти.
— Дали водички… — покотилося по натовпу. — Знову посадили!
На якусь мить між головами побачив мімар Муса обличчя Софії. Тепер на ньому був жах і відчай.
— Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! — немов підштовхнутий кимось, закричав Муса і здивувався, що він уміє так гучно кричати. — Тоді т-тебе п-помилують!
І натовп почав скандувати, забувши про Надир-бея:
— Стань му-суль-ма-нином, Спи-ри-до-не! Стань мусульманином!
Надир-бей підняв руку вгору. Натовп, що розкипівся, знову поволі вщух. І коли стадо зовсім тихо, всі почули спокійний голос Надир-бея:
— Не я її і його судив, — повільно, карбуючи кожне слово, говорив Надир-бей. — Їх судив суд. Їх засуджено справедливо. Гяур не може кохати дружину мусульманина. За це — їм обом смерть! Так валить Канун-наме!
— Він — не гяур! — гукнув попереду знайомий голос. — Він буде мусульманином!
— Якщо він погодиться стати мусульманином, тоді я проситиму суд помилувати їх, — у моторошній тиші пролунали слова Надир-бея.
Тиша. Тиша. Тиша.
— Ну!? — мов вибухнув натовп.
І знову — тиша. І в тій тиші почулося Спиридонове:
— Ні! Ніколи!
І знов загуло, завирувало, зашуміло, заколобродило натовписько народу. Мімар Муса щосили відбивався від тіл, що валились на нього. Нарешті його притисли до стіни. Тепер було трохи легше стояти, але однак на нього валилися одразу сотні людей. Він трохи постояв біля стіни, а потім щось відірвало його — і він, уже нічого не бачачи й не чуючи, сунув разом з усіма…
Юрбу наче хтось перемішував величезними кулаками, вона нуртувала, булькала, лилася, повзла, мчала… Муса відчув, що його ноги відірвалися від землі, що його, Мусу, несуть, самі того не помічаючи й не відчуваючи, люди ззаду й спопереду, і він уже не міг розібратися, скільки часу перебуває в цьому ревищі, куди й навіщо несе його якась сила… Бачив тільки на власні очі, як попереду упав чолов’яга в зеленій чалмі і навіть відчув, як він, Муса, разом з усім натовпом пішов далі просто по цьому чоловіку.
Він отямився аж біля Піщаних воріт, коли натовп раптом викинув його із себе біля підніжжя шибениці, І от він, Муса, стояв, притиснутий до стовпа, і мав дивитися на все, що зараз повинно відбутися.
Спиридон уже не плакав. Він сказав своє «Ні!» Зрозумів, що смерть неминуча і що він повинен умерти християнином.
«Але навіщо? Але в ім’я чого? — подумав мімар Муса. — Для чого ж я тебе рятував? Щоб ти отак страшно гинув?»
І знову натовп почав кричати:
— Стань мусульманином! Стань мусульманином!
— Ні! — закрутив Спиридон головою.
І юрба знову почала кричати, благаючи:
— Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!
Повернули мула мордою до Спиридона. І знов замовкла юрба. І тоді почув Муса, як Софія попросила тихо, по-грецькому:
— Заради мене. Я хочу жити.
Та Спиридон закричав так страшно, ніби вже почалася страта:
— Ні! Ні! Ні!
Тоді кат підійшов до нього, почав розв’язувати руки. Спиридон дивився перелякано, він увесь тремтів і знову плакав, а кат, розв’язавши руки, почав здирати сорочку.
— Чому він її дере, а не скидає?
— А вона йому вже не потрібна!
І Спиридон усе це чув, але навряд чи сягало все це його свідомості… І раптом залунало пронизливе:
— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий!
Софія спочатку закричала, а потім уже тільки шепотіла ці слова, приклавши кулачки до скронь.
— Будь проклятий! Будь проклятий! Хочу жити!
Кат підняв Спиридона за руку й за ногу, поніс на ешафот.
Юрба мовчала. І тільки Муса гукнув, тремтячи всім тілом:
— С-спиридоне! В-врятуй її й с-себе!
Кат підняв Спиридона вгору.
— Іс-с-скаріот! — прошипів Спиридоц.
І одразу:
— А-а-а!
Кат уже опустив руки, Спиридон повис на гаку, і червона кров, немов хто сипонув жменю коралів, закапала на дощаний настил.
Муса заплющив очі. Спиридон кричав, не замовкаючи; Муса не міг розплющити очей. Зараз кат почне в’язати Софію…
— А-а-а-а-а!
«Іскаріот… Іскаріот… Іскаріот… Ні, ні, я нікого не продав!»
— А-а-а-а!
О, хоч би не чути цього крику. Хоч би не чути… хоч би не чути…
І мімар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.
А життя — що не кажіть, штука вельми приємна! Особливо, коли в кишені побрязкують гроші. Пан Сулятицький давно вже зрозумів істину: що важча кишеня, то легше ходити по землі.
Він уже позбувся всіх небезпек, позбувся своїх супутників, у яких розуму було не гурт, — навіть у пана Адамка, який, напевне, тільки на палі збагнув, у яку він халепу втрапив. Ні, пан Адамек збагнув це й раніше, вже тоді, коли біля Кафи ліз битися з паном Сулятицьким, але він не збагнув ще однієї істини: рятуй свою шкуру, доки її не здерли з твоїх плечей. Звісно, пан Адамек пішов до Амета Киримли, в оте смердюче розбійницьке лігво, з нього там зідрали шкуру. Ну й відповідно з пана Влодзімєжа й пана Євгеніуша. З якої це речі Амет Киримли подарує їм загибель Асана Касапчі, свого поплічника й перекладача, якого давно пора було зжарити в мідному баку: по-перше, за нелюбов до Польщі, по-друге, за те, що став мусульманином, по-третє, що перекинувся до розбійника. Асан Касапчі був улюбленцем Амета Киримли, отож розбійницький доводця й помстився за нього на трьох поляках.
Ще добре, що пан Станіслав зберіг їхні гроші. Хоча, як говорити чесно, ті гроші заробив він, а не вони, і кафський бейлер-бей тут даремно розщедрювався на них.
Бейлер-бей заплатив мало. Адже пан Станіслав привіз йому дані надзвичайної ваги. Йдеться про життя і смерть Османської імперії. За подібні послуги треба платити значно більше, і якби пан Адамек навіть продав своє Куряче Горло і дав панові Сулятицькому ті гроші, то й їх було б мало. Шкода, що Адамек уже не продасть свого майонтку й залишить у вічному збитку пана Станіслава. А пан Станіслав слізно благав його не йти на смерть у лапи Амета Киримли. Не послухався пан Адамек, пішов на смерть через свою дурну і безвідповідальну вдачу, і тепер пан Станіслав мусить думати, що робити, аби отримати винагороду за свою безкорисливу діяльність на благо Речі Посполитої й Баба-Алі. Мало того, що він дістав сміховинно малу винагороду за свої старання, він мусить тепер іще думати, що робити з Курячим Горлом пана Адамка. В ім’я пам’яті пана Адамка, який не послухався й попхався на смерть, він мусить зберегти цей майонтек. Навіть краще: він оселиться тут і в ім’я пам’яті пана Адамка зробить тут гарне магнатство. Католицька віра мусить завойовувати простір! Адже про це мріяв і пан Адамек. Так, так, він мріяв, і пан Адамек під будь-якою присягою скаже це, ба навіть і сльозу пустить! Але що робити з отими схизматами — Марійкою та її батьками, яких через свою добрість пустив у Куряче Горло пан Адамек? А що з ними робити? Вигнати! А ще ліпше й законніше — передати графові Лозовицькому, бо то є його хлопи, його раби, і він, пан Станіслав, людина, яка глибоко поважає закон, не може вчинити інакше.
Так думав пан Сулятицький, наближаючись до Курячого Горла та до невеликої хатини під деревами. Був уже вечір, у хатині світилося, і пан Сулятицький подумав, що Марійка не дбає про майонтек: адже на світло можуть примчати розбійники, пограбувати тут все, а тоді йому, панові Станіславу, єдиному спадкоємцеві, переживай.
Він прив’язав коня і постукав у вікно.
Затуляючи тьмяне світло каганця, у вікні з’явилося чиєсь обличчя, подивилося на пана Сулятицького, а далі в сінях щось заскреготіло, й двері розчинилися.
На порозі стояла Марійка.
— А ви що — самі, чи що? — запитала вона.
— Сам, сам, — зітхнув пан Сулятицький.
— Щось сталося?
— Ходімо в хату, там розповім…
У хаті була Марійка зі своїми батьками та кілька старих козаків, які вшнипилися в пана Станіслава очима. Він привітався, перехрестився на католицький манір і без запрошення сів на лаву.
— То що ж там сталося? — знову запитала Марійка, Обличчя її трохи взялося плямами, постать поважчала, але очі дивилися так само гостро й уважно, як колись.
— Що сталося? — перепитав пан Станіслав. — Сталося те, що й мало статися! Я ж казав панові Адамкові, що не треба їхати.
— Ви ж самі й казали йому їхати, пане Станіславе, — не спускаючи очей з пана Сулятицького, заперечила Марійка.
— Сталася невимовна трагедія! Сталося те, від чого я застерігав і пана Адамка, і пана Влодзімєжа, і пана Євгеніуша.
— Та що сталося? — вигукнула Марійка. — Вони що — загинули?!
— На жаль, сталося те, про що ви мовили.
— Загинули? — жахнулася Марійка. — А чому ж ви живі?
— Боже провидіння й моя хоробрість тому причиною, — лаконічно, як і належить лицареві, відповів пан Сулятицький. — Я відбився від татарів шаблюкою. Я вбив їх десяток чи й півтора, і вони мусили тікати від мене. Але перед тим, як утекти, вони встигли вбити пана Адамка, а решту шляхтичів захопили в полон, де їх спіткала страшна мученицька смерть. Вони вмерли героїчно, як справжні християни…
— Але ж пан Адамек сам може покласти десяток татарів.
— Він і поклав! Але одинадцятий проткнув його списом. І пан Адамек, — голос пана Сулятицького затремтів від зворушення, — сказав мені: «Друже Славку! Заповідаю тобі Куряче Горло і всіх людей, які там живуть. Хай будуть твоїми вірними хлопами, а ти для них — добрим батьком». Та й помер.
Марійка опустила очі. Панові Станіславу полегшало. Ще більше полегшало йому, коли він побачив, як у тих очах блиснули сльози. І, щоб Марійці стало ще жалібніше на душі, він додав:
— Я бачив шляхетні голови їх трьох на мурах Кафи. О, яким жаданням помсти запалала в ті хвилини моя душа!
Він би говорив іще більше, та зустрівся з поглядом Марійки.
— Що таке? Я щось не так сказав?
— Не так, — відповіла Марійка. — Ану повторіть, що сказав пан Адамек перед смертю?
— Він сказав: «Заповідаю тобі Куряче Горло і всіх хлопів, які там живуть».
— Брешеш! — відрізала Марійка.
— Я кажу те, що почув від пана Адамка Квятковського!
— Ти нічого від нього не чув такого! — примруживши очі, повільно промовила Марійка. — Ти не бачив їхніх голів па мурах Кафи! Але що вони опинилися в біді через твоє тхоряцтво — в цьому я впевнена! Фаризеуш!
Якби Марійка не вжила того слова, яким його обізвав Адамек біля Кафи, пан Сулятицький, можливо, щось би й знайшов на відповідь. Але зараз йому стало страшно. Невже уцілів?
— Мене в моєму селі недарма звуть відьмою, — сказала Марійка. — І я твої думки вже прочитала!
— Цить, хлопко! — вереснув пан Сулятицький. — Ти ще на мене «тикатимеш»! Та я тебе примушу біля свиней ходити!
— Геть із хати! — коротко, але владно мовила Марійка. І хоч їй хотілося довідатися, що ж сталося з паном Адамком і двома поляками, але вона знала: Сулятицький правди не скаже.
— Як-то з хати?! — здивувався пан Сулятицький. — Таж цей майонтек віддав мені пан Адамек Квятковський! Його остання воля — то є закон для мене!
— Пан Адамек живий, — відповіла Марійка. — І я не заздрю тобі, коли ти з ним зустрінешся.
Різким рухом вона схопила пістоль, що лежав на полиці між полумисками і, націлившись у пана Станіслава, сказала:
— Лічу до трьох! Я стріляю добре. Можеш спитати Клюсика і пана Адамка. Раз! Два!
Коли двері за паном Сулятицьким грюкнули, Марійка поклала пістоль на місце. Пістоль був незаряджений…
Але думала вона зараз не про це. Під серцем у неї щось забилося. Вона знала, що це. Знала й думала про Петра Скрипника, який зараз десь у Чорному морі…
А пан Станіслав, лаючись на чім світ стоїть, їхав уночі на північ. Їхати вночі, та ще й самому, було страшнувато, але що лишалося робити? Він гнав коня й думав про те, як тяжко він помститься цій хлопці Марійці за її зухвальство й непокірність. Він розповість графові Лозовицькому про неї й прибуде сюди з його людьми. Пан Адамек розповідав, як цю відьму хотіли спалити в Лозовиках та як він її врятував. Гай-гай, де він зараз, той пан Адамек?
Бездомні пси бігали вночі біля Піщаних воріт. Вартовим було наказано відганяти тільки людей, а псів вони не чіпали, все ж з ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з ніччю, тривожною, як майбутня біда, з місяцем, білим як примара, і слухати стогін та хрипіння почепленого на гак Спиридона, який усе ще живе.
З Софією простіше й не так страшно, її було просто втоплено і вже й поховано, а Спиридон конав на гаку, а життя вчепилося в нього своїми невидимими гаками й ніяк не відпускало…
Грек висів і хрипів:
— Убийте! Убийте!
Місяць котився по небу, чорні тіні різали землю. Мовчки походжали вартові, вили собаки, хрипів Спиридон.
З-за дерева висунулася якась тінь. Спиридон розплющив очі й побачив її. Ніхто, крім Спиридона, не впізнав би цієї тіні. Він прохрипів з благанням, надією й радістю:
— Убий!..
Широко розплющеними очима він бачив, як тінь обережно й довго-довго наводить на нього цівку пістоля. Нарешті настане кінець його мукам…
Він хотів почати шепотіти молитву, але з вуст зірвалося одне лише слово:
— Спасибі!..
І в цю мить гримнув постріл…
Вартові довго гналися за невідомим, який прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося…
Мімар Муса витер піт з чола. Руки в нього тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками, що не слухалися його і здавалися чужими.
Потім при світлі свічки уважно подивився на них. Йому здалося, що на них Спиридонова кров…
Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, вона рвалася в небеса.
А в небесах — замість хмар — плавали калюжі крові…
Стомлено подивився в куток, де раніше сидів Спиридон. І здалося, що там щось ворухнулося…
— Отче наш, іже єси на небесі… — почав він тремтячим голосом, і раптом збагнув, що читає не мусульманську, а християнську молитву.
Десь далеко вили собаки.
Загасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.
Було моторошно. Розпачливо калатало серце. Хтось нечутний і невидимий дивився на нього з кутків.
І чувся Спиридонів хрип:
— Убийте… Убийте!..
У заплакані віконця хати заглядав ранок. Хропів кінь за вікном, натомився за довгу дорогу.
Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї нещасливої зими стала схожа на бабу.
— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я — велика грішниця! Я мушу все життя замолювати свій гріх!
— Господи! — ридала мати. — Навіщо ти так тяжко нас караєш?
— Я без хреста прийшла додому, мамо!
— Тебе ж — силою…
— Не силою, мамо! Я сама потоптала хрест і загубила свою душу!
— Ти інших урятувала, — суворо озвався батько. — Ти свята!
— Не свята я, тату! Я — грішниця! Пустіть мене в монастир! Я відмолю там усі свої гріхи! Я черницею стану!..
— А ми, доню, так хотіли онуків своїх бавити…
— Не треба онуків, тату! Їх у яничари позабирають! І ходитимуть вони по світу з синіми печатками на лобах, шукатимуть спокою й ніколи не знайдуть.
…Розтріпана, розпатлана, вона бігла через Сугаки на гору, до старезного береста. Ранок тільки-но починався, а берест іще не розбрунькувався, але якась, ще не помітна окові, тільки відчутна серцеві зеленість з’явилася в повітрі довкола нього.
Коли вибігла на гору, відчула, як її всю обвіяло вітром, таким чистим і юним, що аж серце зайшлося.
А трохи збоку бовваніла висока могила з білого каменю.
Галя пішла до неї.
Вона йшла і плакала, а назустріч їй біг безрукий чоловік і щось гукав, вимахуючи своїми обрубками…
Дві приголомшливі перемоги об’єднаного флоту запорозьких та донських козаків, здобуті при Трапезонті й Синопі, стрясли Османську імперію. Мов страшна луна, покотилася по Анатолії моторошна звістка про розгром великих гарнізонів у цих містах-фортецях, про визволення тисяч бранців, про потоплення двох ескадр. У Стамбулі поширилася чутка, що козаки, висадившись у Синопі, зараз ідуть, визволяючи та озброюючи бранців, сушею на столицю. Ця страшна чутка викликала неймовірну паніку. Турки й досі пам’ятали, як сторіччя тому козаки, здійснюючи свій похід навколо Чорного моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по північній Анатолії, по східній Болгарії, і ніяка сила не могла їх спинити.
Кілька днів кипів Стамбул, готуючись до оборони від козаків та визволених ними бранців…
А страхи були марні. Козаки не йшли по суші. Розгромивши турків при Трапезонті й Синопі, вони пішли у відкрите море і зникли з очей ворогів.
Турецька ескадра кілька ночей та днів плавала на північ від Босфору — стерегла, пильнувала, чекала козаків перед Стамбулом. Та минав день за днем, минала тривожна ніч за ніччю, а козаки не з’являлися.
Мовби отак вийшли в море і там їх геть усіх поглинула пучина…
Ось уже й тиждень минув.
Пригрівало весняне сонце, довівав ласкавий тугий вітерець.
У цей день повз турецьку ескадру, що пильнувала вхід до Босфору, пройшло на Стамбул два поштових судна — одне з Кафи, друге — з Ячакова. Повідомили: у Кафі цілковитий спокій, про гяурів нічого не чути, але гарнізон і ескадра, звісно ж, пильнують і, якщо козаки надумають напасти, то їм же самим буде зле.
У Ячакові теж тихо. Шакір-реїс, прогавивши козаків, коли вони разом з кригою виходили з Дніпра у море, тепер у всеозброєнні чекав їхнього повернення. Тепер їм не проскочити… А поки що Шакір-реїс послав велику частину своїх воїнів пошастати по півдню України: імперії потрібен ясир.
Капудан-паша флагманського корабля турецької ескадри розповів про велику тривогу в Стамбулі. Про те, що спішно ремонтуються та будуються нові укріплення уздовж обох берегів Босфору, поповнюються запаси пороху та ядер, а також знову натягували велетенський ланцюг через протоку. Він колись не зупинив чайок Сагайдачного, але, може, зупинить галери Ях’ї, яких він чимало захопив і в Трапезонті, і в Синопі… Капудан повідомив, що сам султан Мустафа підписав фірман, за яким має бути розстріляне з берега будь-яке судно, яке пливе не під турецьким прапором або ж не підкоряється наказу — пристати до берега на перевірку…
А козаків не було й не було.
Проте у мечетях щоденно лунали молитви до аллаха, молитви слізні, благальні: врятуй, великий аллаху, нас, правовірних, пошли бурю, мор, смерть гяурам!
Може, мор десь і був, але від цього втіхи було мало, бо для твердості духу треба бачити на власні очі, як гинуть невірні. Не було й бурі. З північного сходу повівав веселий, безтурботний легіт. Саме він і міг принести на своїх крилах ненависних урусів та касапчі.
На швидкохідному поштовому суденці, що йшло з Кафи на Стамбул, було двоє пасажирів, яких підібрали в морі, — дівчинка і хлопчик. Хлопчик був глухонімий, він нічого не говорив і не озивався ні на які окрики команди. Коли капудан завів з його сестрою розмову про те, що цього хлопця треба викинути в море, Саїд (так називала його дівчинка) аж ніяк не реагував на ці слова. У капудана на мить майнула думка: цей хлопець не те, що не чує, а просто не розуміє його мови. Він звернувся до нього по-грецькому, але хлопець не відповів так само. Більше мов капудан не знав, умів трохи говорити ще по-уруському, але звідки взятися урусові біля турецького берега?
Хлопця залишили в спокої і дозволили разом з дівчинкою спати па палубі, а також підбирати об’їдки зі столу команди…
Дівчинку звали Бібігуль. Так, це були Бібігуль і Яремко.
І опинилися вони на поштовому кораблі ось чому.
Через три дні після того, як Яремко отямився у хатині рибалки Абдалли, сталося нещастя. Абдалла вийшов у море і не повернувся. Що з ним сталося, про це ніхто не знав: чи на його човен налетів якийсь корабель, чи він просто вивалився з човна, витягуючи рибу, і втопився. Абдалла не повернувся ні вранці, ні наступного дня… Бібігуль і Яремко кілька днів бігали по берегу, вдивляючись і кличучи старого рибалку, але все було марно… Нарешті прибило до берега напівзатоплений човен, і Бібігуль зрозуміла, що вона вдруге стала сиротою.
Уперше Бібігуль стала сиротою тоді, коли померла її мати, але це було дуже давно, вона була ще зовсім маленька і матері не пам’ятала. Батько замінив їй матір, він заплітав дівчинці кіски, вчив господарювати, радів, дивлячись, як вона підростає та гарнішає. І Бібігуль було добре з ним, вона допомагала батькові у всьому. Коли дівчинка підросла, їй уже сповнилося тринадцять літ, на неї почали оглядатися чоловіки. Тепер батько не брав її на базар, і Бібігуль вдома самій було дуже скучно…
Потім батько привіз із моря оцього уруса Яремка. Спершу він зовсім нічого не розумів по-турецькому, але Бібігуль незабаром його трохи підучила, та й сама перейняла від уруса трохи слів, і могла говорити його мовою. Урус був гарний хлопець, він почав її вчити битися на дерев’яних палицях, мов на шаблюках, а коли якось боляче зачепив Бібігуль тією саморобною шаблюкою, то кинув усе й почав жаліти, вимовляючи своєю уруською мовою якісь ласкаві-ласкаві слова.
Старий Абдалла дивився на хлопця і всміхався, а Бібігуль казала, щоб він його взяв собі за сина:
— Тоді мені самій не буде скучно, а як хто захоче мене скривдити, то Саїд захистить.
Батько всміхався сам до себе: він думав про те, що Бібігуль так швидко виросла, що треба шукати їй чоловіка з добрим калимом, от він її й захистить від будь-яких кривд. А Саїд — що ж! Хай Саїд стане його сином, на старості літ старому Абдаллі дуже потрібен помічник. Що з того, що цей хлопець урус? Уруси — теж люди. А те, що йому зараз дуже хочеться додому, то море ж — не калюжа, не перестрибнеш, на човні не перепливеш.
Так думав старий Абдалла, а життя планувало по-своєму…
Коли Яремко і Бібігуль зрозуміли, що батько Абдалла загинув, вони вирішили, що далі залишатися на березі нічого. Яремко вирішив добратися до своїх, але коли згадав, скільки доведеться йти довкола Чорного моря, то жахнувся. Ще в Києві на столі у Олександра він бачив великий аркуш паперу, де було намальовано Чорне море. Воно нагадувало йому велетенський черевик. Зараз він десь посеред підошви цього черевика. Якщо йти на захід, то треба подолати третину підошви, весь каблук, весь задник і аж тоді вийти до Дністра, звідки він почав торік подорож на Київ разом з Олександром, Клюсиком і Скрипником. А ще треба переправитися через Босфор, через Дунай…
Бібігуль і слухати не хотіла про те, щоб утікати з цих рідних для неї місць, але Яремко намагався переконати її. Це мало допомагало, він усе-таки не знав мови, а тому малював на піску море, яким воно запам’яталося на карті, баченій у Олександра, і показував пальцями, як вони йтимуть. І саме тоді йому сяйнула в голові ще одна думка.
Він заплющив очі й завмер… Старий Абдалла казав, що козаки пішли не на захід, а на північ, а то й на північний схід. Але ж Яремко дуже добре знає, що козацький флот неодмінно піде на Стамбул! Отже, накреслив він лінію на піску, вони рано чи пізно йтимуть отут. Якщо він з Бібігуль випливе напереріз козакам, то вони зможуть підібрати їхній човен.
Йому здавалося, що до того місця, де мають плисти козаки, не така вже й велика відстань. Він не знав, які страшні бувають на морі шторми, не знав також і того, що буде, коли козаки пройдуть (або вже пройшли!) повз них. Тоді їм залишиться одне — загинути серед солоних жорстоких хвиль якщо не від голоду, то від спраги, від шторму.
Бібігуль, яка значно краще, ніж Яремко, знала, що таке море, відмовляла хлопця від подорожі на північ. Крім того, вона боялася козаків, про яких так багато було говорено на цих берегах: вони й жорстокі, й кровожерні, й вороги Османської імперії.
Яремко слухав, як Бібігуль вигукувала «йок», а сам тим часом лагодив старий човен, переносив у нього сушену рибу, залив барило водою, встановив вітрило.
Та сталася подія, яка поклала край усім «йок» Бібігуль…
Кілька яничарів із Синопу (яким удалося врятуватися від козаків), злих і голодних, набрело якось увечері на їхню хатину. І коли вони побачили красиву дівчинку, то кинулися до неї. Яничари були злі, очі в них були дикі, а зуби шкірилися, як у звірів.
Зброї ні Бібігуль, ні Яремко не мали, відбиватися було ніяк, а сховатися — ніде. І тоді Яремко, схопивши дівчинку за руку, стрибнув разом з нею просто з кручі туди, де стояв човен. І на очах у отетерілих яничарів вони, працюючи веслами, почали віддалятися од берега… Море було спокійне, хвиля не крута, а положиста й ласкава, коли б поряд був ще один човен, то яничари наздогнали б їх. Але човна не було, яничари бігали по берегу й гукали грізними голосами, щоб дівчина і хлопець повернулися, але ті відпливали все далі й далі.
Вночі Яремко видивився в небі Полярну зірку, поставив вітрило, і тепер їхній човен упевнено йшов на північ. Так мовчки вони пливли цілу ніч, зорі в небі кружляли, мов на величезних дзигарях, і тільки Полярна зірка залишалася на одному місці…
Вранці вони ще трохи пропливли, не змінюючи напрямку, та потім Яремко збагнув, що вони можуть збитися з курсу. Крім того, за ніч вони обоє страшенно стомилися. Було холодно, а одяг на них промок. Коли зійшло сонце, довелося роздягатися, щоб висушити його. Бібігуль було незручно роздягатися перед Яремком, а Яремкові — перед Бібігуль. Але вони чесно заплющили очі, поклали свій мокрий одяг на сухі місця в човні, щоб сушився, а самі заснули…
Прокинулися аж по обіді. Одяг був сухий, повітря довкола було тепле й ласкаве. Перша вдяглася Бібігуль, а потім розбудила Яремка, відвернулася, доки він одягся.
Так вони дочекалися до вечора, а коли сонце схилилося на захід, то Яремко зрозумів, де північ, і знову поставив вітрило.
І знову вони пливли на Полярну зірку, але тепер уже Яремко навчився маневрувати вітрилом, щоб човен плив неухильно на північ… Вони пливли й цілу ніч розмовляли. Бібігуль, користуючись тим невеликим запасом слів, які знав Яремко, намагалася розказати йому нехитрі історії, називала нові слова і пояснювала їх чи з допомогою вже відомих хлопцеві слів, чи жестами.
На третій ранок їх помітив поштовий корабель, що поспішав із Кафи на Стамбул. Капудан здивувався, побачивши в морі, далеко від берега, човник з благеньким вітрилом, а в ньому двох дітей. Він наказав змінити курс і підняти човен на борт…
Ось тоді Яремко й вирішив вдати глухонімого. Він розумів, що турки, які пливуть на кораблі, з його мови збагнуть, що він не османли, а урус. А довідавшись про це, почнуть допитувати. А допитувати турки вміють!
А козаки тим часом дрейфували біля кавказьких берегів.
Саме того ранку, коли Яремка й Бібігуль підібрав поштовий корабель із Кафи, козацький флот узяв курс на Крим.
Був ранок. Сонце тільки наполовину визирнуло з води. Олександр стояв на носі отаманської чайки разом з Недайборщем. Він дивився на захід. Десь там причаїлася Кафа.
Він вирішив остаточно — спочатку на Кафу. Після взяття Кафи козаки відпочинуть на землі, відіспляться, залікують трохи рани, а турки стомляться чекати, — отоді саме й треба впасти на них, як сніг на голову.
Спочатку взяти Кафу, зруйнувати порт, спалити турецьку ескадру, визволити бранців, поповнивши ними свої поріділі ряди, — і вже потім рушити на Стамбул.
Приголомшені страшними звістками, які надходитимуть з різних кінців, турки розгубляться, не зможуть чинити великого опору, вони негайно кинуть усі наявні тут сили проти Олександра та його армади. А цього саме йому й треба. Він розчавить і цю ескадру.
Білий птах — чайка, осяяна сонцем, летіла над хвилями. Вона була червоняста від ранкового сонця. І здавалося Олександрові, що то летить якась дивовижна іскра. Летить на південь, на Стамбул…
Від фортеці гримнула гармата.
Поштове судно з Кафи зупинилося, потім, підкоряючись наказу з новозбудованої фортеці, рушило до берега.
Невелика, але вже грізна фортеця була ще не закінчена. Не всі гармати ще встановлені в бійницях, з тилу фортеці ще велися будівельні роботи. Робітники працювали на стінах, носили камінь і розчин, бігали вгору-вниз.
Настала саме пора передобіднього намазу, але для гяурів-робітників ніякої перерви не було. Намаз і молитву творили тільки яничари та підгінчі, а також команда фортеці.
Корабель пристав до берега…
Потім знову пролунав дзвін, і робітники, які раніше ходили по риштованню, знову забігали, мов мурашня…
Комендант фортеці розпитував у капудана поштового судна про новини в Кафі. Новин особливих не було. Два тижні тому гналися за донцями, які прорвалися в Чорне море через Босфор Таврійський. Десь вони розбійничають на турецьких берегах.
— Не десь, а на сході від нас, — похмуро поправив комендант. — Донці разом з запорожцями взяли Трапезонт і Синоп. З дня на день чекаємо їх тут…
Яремко сидів на палубі й розглядав нову фортецю. Розглядав і думав, як-то важко буде йти козакам під вогнем її гармат. Тут уже не обдуриш, разом з кригою не пройдеш!
Чоловік у чалмі та халаті ходив довкола фортеці, уважно придивлявся, як ідуть роботи. Обличчя його Яремко не бачив, але йому чомусь захотілося його побачити. Було щось знайоме в цій постаті.
Біля Яремка сиділа Бібігуль і теж спідлоба розглядала фортецю, робітників, які бігали по риштованню, підгінних, котрі рикали на них страшними голосами, підганяючи…
Чоловік у чалмі та халаті — напевне, якийсь начальник на будівництві — обернувся до моря і почав розглядати корабель, наче вперше його побачив.
Погляд чоловіка в халаті зупинився на Яремкові, і хлопець, сам не знаючи чому, підвівся. Турок подивився ще далі, праворуч, але за мить його погляд знову зупинився на Яремкові.
І тоді, не думаючи ні про що, Яремко вигукнув:
— Мусію! Ціпурино!
Турок підскочив на місці мов ужалений. А потім побіг до берега, простягаючи вперед руки.
— Саїде! — застережливо вигукнула Бібігуль.
— Яремку! — долинуло з берега, і хлопець кинувся до облавка.
— Саїде! — наздогнавши Яремка, схопила його за руку дівчина. Збоку до борту бігли матроси, намагаючись схопити Саїда, який то видавався глухонімим, а то кричить на весь Босфор!
Але Яремко, не випускаючи руки Бібігуль, уже добіг до борту. Ще мить — і хлопець разом з дівчиною стрибнув у холодну воду.
Вони випірнули удвох, Бібігуль кашляла, намагалася знайти руками опору на хвилі, але хвилі не тримали її, і вона знову поринала у воду.
Та берег був близько. Ще якась хвилина, і Яремко вже вилазив на сушу, тягнучи за собою Бібігуль, яка була жива, не захлинулася, але від переляку ледве трималась на ногах… А брат у чалмі й турецькому халаті вже був біля них і дивився на Яремка та його подругу.
— Яремко? — знову розгублено запитав він.
— Яремко! — загукав хлопець на весь Босфор. — Яремко Ціпурина!
Мусій обіймав брата, і сльози котилися по його щоках. А Бібігуль стояла поряд — розгублена, мокра як хлющ, перелякана, і нічого не розуміла.
З корабля щось прокричали. Яремко не зрозумів, що саме, але Мусій підвів голову і щось відповів по-турецьки.
На кораблі не вгамовувалися. Капудан щось вигукнув комендантові, і той разом з кількома яничарами чимдуж побіг до Мусія.
Бібігуль швидко-швидко почала говорити Мусієві щось по-турецьки. А Яремко пояснював братові по-своєму:
— Ми сказали, що мене звуть Саїдом, а Бібігуль — моя сестра.
— Нічого, — погладив брата по голові Мусій. — Усе скажемо, як треба. Я тут начальник. Як скажу, так воно й буде. Не бійся.
Увечері вони з Бібігуль були в Мусієвій хаті. Власне, це була не хата, а цілий великий будинок із багатьма кімнатами.
— А звуть мене тут не Мусій, — сказав брат, — а Муса, мімар самого султана Мустафи, Муса. Мімар — це означає зодчий, той, хто зводить будинки, мечеті, фортеці різні…
— І оту фортецю то, значить, ти будував? — запитав Яремко.
— І оту фортецю. Ой, який ти великий виріс!
І Мусій обняв брата. Але Яремко вирвався з обіймів.
— А навіщо ти її збудував!
— Наказ. Так звелів Надир-бей, — відповів Мусій, і на його обличчя набігла тривожна тінь, знову згадалися Спиридон і Софія.
— Наказ… — Яремко скочив з місця. — Не сьогодні — завтра під цією фортецею йтимуть на Стамбул козаки!
— Так-таки і йтимуть? Ну, це вже ти, братику, теє…
— Нічого не «теє»… — В очах Яремка блиснули сльози. — Так ти — як той Іскаріот?!
— Що??? — гримнув мімар Муса.
— А те, що ти туркам продався! — Голос Яремка задзвенів розпачем. — Тепер те, що ти зробив, убиватиме наших людей! От що!
Старший брат опустив голову. Сидів, мовчав, про щось довго думав. А Яремко ходив по кімнаті, і тільки Бібігуль стежила за його кроками. Вона не розуміла мови, але здогадувалася, що сталося між двома братами. Гяур Мусій Ціпурина омусульманився, став значною людиною в Стамбулі, його бояться навіть яничари, які хотіли затримати Яремка. А Яремко сердиться на Мусу за це.
— Ну от скажи мені, що скаже Недайборщ, коли ядра з твоєї фортеці почнуть убивати козаків? — запитав Яремко. — Та він прокляне весь рід Ціпурин, і правильно зробить!
— А що — Недайборщ іще живий?! Ще носить голову на плечах?
— Носить! Але як попаде під твої гармати, то буде без голови!
— Буде, — погодився Мусій. — Я не можу робити справу абияк. Гармати націлені так, що як тільки якась чайка потрапить у поле їх обстрілу, з неї тільки цурки полетять.
— Навіщо ти став їм служити? — запитав Яремко.
— А що мені було робити зі своїм хистом? — у свою чергу запитав Мусій. — Я — зодчий! Мені треба будувати!
— Ти міг би будувати щось таке, що не шкодило б нам!
— Я так і робив! А потім сказали: потрібно будувати фортеці, інакше не дамо зводити мечеть Османіє.
— Треба було начхати на цю мечеть і не погоджуватися!
— Чому? Бо це не церква, а мечеть? — всміхнувся Мусій.
— Так! Бо це не церква!
— Д-дурний т-ти, — розхвилювався Муса. — Краса — вона і є краса — чи турецька, чи християнська.
— А зрада — вона і є зрада! Які б ти слова не придумав!
— Цить! — гримнув Мусій. — Ти на себе оглянься! Вас веде на бій Ях’я — з-зрадник Османської імперії! А ви його слухаєтеся!
— Не кажи такого! — гнівно вигукнув Яремко. — Я знаю графа Олександра так, як ніхто в Туреччині його не знає! Це дуже розумний чоловік! Ось він стане султаном, то всі ви побачите…
— Побачимо! — погодився Мусій. — Стане твій Ях’я таким самим ворогом християн, як і вс-сі інші с-султани. А захоче жити інакше, отак, як я, то буде йому те ж саме, що й мені! Мене примусили будувати фортеці, а його примусять іти війною на Україну. Ця держава так побудована, такий її закон!
— Він переробить усі закони Туреччини!
— Він нічого не переробить! Його задушать через місяць, і навіть найостанніший пес не завиє над його могилою! Не зможе Ях’я переробити Османську імперію! Я м-можу намалювати н-найкращий п-проект мечеті! Але ж я її сам не збудую. Мені потрібні тисячі робітників. А якщо вони не захочуть?
— Треба змусити їх, — категорично сказав Яремко.
— Як я їх змушу? Ну, вдарю одного, вдарю другого, а третій з четвертим і п’ятим ударять мене — та так, що я й кісток не зберу.
— Ти скажеш яничарам та підгінчим, отоді вони й послухаються.
— Я с-скажу, — погодився Мусій. — А де візьме Ях’я слухняних йому яничарів? Султан Осман думав, що яничари — найбільш слухняні його слуги, а вони його взяли й скинули, як побачили, що все виходить не так, як їм хотілося! І Ях’ю скинуть!
— Ти гадаєш, він про це сам не думав? — запитав Яремко.
— Якщо розумний, то думав, а якщо дурний — то ні!
— А що зробив би ти на місці Ях’ї? — запитав Яремко.
Старший брат подивився на меншого, потім махнув рукою:
— Досить, що я маю багато думок з приводу того, на якому місці сиджу я… Я не знаю, що мені робити…
— Брати шаблю й рубати всіх турків!
— І Бібігуль? — запитав Мусій.
Яремко поглянув на Бібігуль, уявив її убитою чи зарубаною, і йому стало страшно.
— Ото ж бо воно і є, — розважливо промовив Мусій.
— То що — сидіти, згорнувши руки, дивитися, як турки грабують нас, убивають, людей ведуть в ясир? Так, по-твоєму?
— Хто убиває — Бібігуль?
— Не Бібігуль — яничари, сипахи, акинджі! Військо їхнє!
— Ото військо й треба бити! А як не буде війська, то тоді вони почнуть думати, звідки брати хліб…
— А козаки це й роблять — б’ють військо! Сам Олександр і Недайборщ про це сказали, що з мирними османли не воюють.
— От що! — сказав Мусій. — Сьогодні лягаймо спати, а завтра договоримо. Я втомився, а завтра треба рано встати.
— Еге ж, тобі треба добудувати фортецю.
— Спати, спати! — категорично мовив Мусій.
Вони полягали спати, але однак не спали до ранку. Тривожно слухала їх, не розуміючи майже ні слова, Бібігуль. Проте вона розуміла головне: два рідні брати опинилися в ворожих таборах. І не схоже на те, що один із них — мерзотник, а другий — дуже гарний. Просто так склалася доля…
Мусій лежав і намагався довести Яремкові, що він — не Іскаріот, не зрадник свого народу, не слуга яничарів.
— Я ж тобі знову кажу, — намагався терпляче пояснити він меншому братові. — От я, наприклад, люблю математику й зодчество. Мій учитель Атанасій Слабошпицький був великим математиком і звіздарем. Він написав книгу про це. Якби ця книга вийшла в Києві чи Острозі, вона принесла б славу нашій землі. А лаврські ченці заборонили її видавати! І тепер ця книга у мене, за тридев’ять земель від рідного краю. Якби Атанасій Слабошпицький помер не від хвороби, то він помер би з горя, що його праця, його талант не потрібні рідному народові! От що…
— Так ти вирішив піднести нашу славу у Стамбулі? Своєю мечеттю Османіє й отими фортецями на березі Босфору?
— А якщо мені будувати — це все одно, що тобі дихати? Що я мушу робити? Переучуватися? Тримати шаблю й рубати нею? А я не до цього народжений! Онде Клюсик — він півтора десятка мов знає, він до мов привчений, він мріє видати отакенну книгу про нашу мову й про інші мови…
— Не видасть Клюсик нічого! — відповів Яремко. — Поміняв книги на шаблю! Загинув у Синопі.
— Клюсик?!
— Клюсик! За мішком золота поліз і голову втратив!
— Навіщо йому те золото?
— Для братських шкіл, для того, щоб книги друкувати, для того, щоб невільників викупити… Може, й тебе… Клюсик теж був не для шаблі народжений, а мусив воювати…
— Не те ти говориш… Ти не розумієш, що кожна людина для чогось особливого народжена. Комусь треба воювати, а комусь треба хліб сіяти, а ще комусь — храми зводити, а комусь — керувати державою… Забери хлібороба навіть у пустелю Аравійську, він і там примудриться ниву зорати, воду тягатиме за п’ять фарсахів, щоб ту ниву полити, а хліб таки виростить! Так і я. Я не можу без того, щоб не будувати! Я — зодчий!..
— То що ж — усім нам утікати з рідної землі, раз там немає життя для нас? — вигукнув Яремко.
— Не знаю, — похмуро промовив Мусій.
— А я знаю, — відповів Яремко. — Це іскаріотство!
— Ти знову говориш мені ті слова, які я вже чув із вуст людини, котрої уже немає серед живих, — сказав старший брат і, повагавшись трохи, почав розповідати про грека Спиридона та його кохану Софію.
Оповідав Мусій довго, Яремко терпляче слухав, а коли розповідь закінчилася, сказав:
— І все-таки я — за Спиридона! Він не зрадив ідеї.
— А в мене теж є ідея — будувати! І я її не зраджую!
— Він не зраджував свого народу. Через нього не гинули люди.
— А Софія?
Яремко замовк. Мов з розгону перечепився об колоду. Зрештою, не так важливо, скільки людей загинуло через тебе — одна Софія чи тисяча козаків. Може й ніхто не загинути, але зрада є зрадою.
— Слухай, Мусію, — сказав Яремко. — Мені дуже шкода нашого діда Никодима. У мене язик не повертається назвати його зрадником. Але ж він зрадив козаків татарам і Гаспареоне, рятуючи нас. Він загинув — може, цим і спокутував свою провину. Та й то…
— Я думав, що ти ще малий, — сумно мовив Мусій. — А ти вже зовсім дорослий… Виходить, що і я можу в твоїх очах спокутувати свою провину тільки ціною власного життя?
— Не говори таких слів, — озвався Яремко. — Я нічого не знаю. Знаю тільки те, що ти — страшенно нещаслива людина.
Потім подумав і додав:
— Якби ти міг допомогти мені і Бібігуль дістатися до козаків, ото було б здорово! Я б розповів їм про фортеці. Може б, вони щось придумали, щоб не наражатися на небезпеку… А ще я думаю ось про що. Коли зодчі побудували в Москві храм Василія Блаженного, то цар Іван дав наказ осліпити їх. І люди казали, що…
— …що цар не хотів, щоб в інших російських землях були такі прекрасні храми! — закінчив Мусій.
— А може, осліпили їх за те, що вони були такі ж талановиті, як ти? Може, боялися, що бажання будувати буде в них таке велике, що вони почнуть будувати фортеці ворогам?
— То що ж тоді робити? Осліпляти всіх, хто має хист?
— Хіба я знаю… — розгублено відповів Яремко.
Бій кипів зі всіх боків — з лівого й правого, позаду й спереду, знизу й згори. Куди не глянь — всюди бій: на морі й на суші, на кораблях і в вуличках Кафи, у трюмах і на палубах кораблів…
Пан Адамек ще ніколи в житті не бачив такого запеклого бою. Довкола літала смерть, а панові Адамкові радість розпирала груди, і йому абсолютно байдуже було до того, що станеться з ним за хвилину чи півхвилини. Він вирвався на волю, а на волі навіть смерть — солодка!
Зранку, тільки-но зійшло сонце, козацька армада ринула на Кафу. Попереджені Недайборщем, сили Амета Киримли зійшли з Карадагу і вдарили в тил турецьким військам, що боронили Кафу. І щойно розпочався бій біля мурів міста, як весь обрій застелили козацькі чайки, донські лодії, трофейні галери, шаранти й нефи.
І почалося знищення ескадри, що стояла при Кафі.
…Як тільки пролунали перші постріли, болгарин Вилко дав команду своїм хлопцям-галерникам:
— Правій стороні — веслувати вперед, лівій — назад! Щосили!
І не встигли ще підгінні опам’ятатися, як галера почала, мов велетенська дзига, обертатися на місці.
Підгінний Анвар кинувся до болгарина і почав лупити його нагаєм, але пан Адамек, вирвавши з весла залізну скобу, кинув нею в турка. Кинув — і влучив добре, Анвар упав під ноги веслярів, а за кілька хвилин його було розтоптано.
Все довкола повилося сизим пороховим димом — це стріляли наглядачі, намагаючись укоськати бунтівників, але невільники усе ж таки умудрилися відімкнути свої кайдани і піднімалися на рівні і йшли просто на ворогів: умирати — так на свободі!
Галера, що розкружлялася, мов дзига, диміла зсередини. Команда на палубі, зненацька захоплена козацькою атакою, спершу не звертала уваги на дивну поведінку свого судна: думали, що це все діється з наказу капудана. Та потім, коли задвигтіла під ногами, затремтіла палуба, зрозуміли яничари, що сталося найстрашніше для них: повстали веслярі. А від повсталих веслярів порятунок один: стрибай у море і пливи до берега. І хоч берег уже був у руках запорожців та донців, бодай примарна надія була вціліти, здавшись у полон. Повсталі веслярі-галерники у полон нікого не брали. Могли взяти хіба що капудана, та й то для того, щоб, випустивши йому кишки, прибити їх до щогли, а капудана примусити бігати довкола неї, доки не вимотає з себе оті скривавлені ниті і не впаде, конаючи, на червону від крові палубу…
Та на цей раз капудан умер легкою смертю — болгарин Вилко змилосердився і, коли турка тягли до щогли, зриваючи з нього пишні шати й порячи товсте черево, він відчесав ятаганом його вусату голову, й полетіла вона в море, булькнувши, мов ядро.
Галера ще оберталася довкола своєї осі, але вперед рухатися не хотіла, весла стирчали з неї, мов клешні велетенського рака. Всі веслярі повискакували на палубу, і ніхто вже не хотів повертатися назад: досить, напрацювалися!
Просто на галеру сунула шаранта. Весла її працювали рівномірно, невільникам не вдалося поки що вирватися, і шаранта йшла вперед, змітаючи й підминаючи під себе чайки та лодії.
Галера стояла на дорозі, і капудан шаранти дав команду йти напролом: то був єдиний вихід для неї. Якщо вдасться таранити галеру, то, може, пощастить вирватися з кільця.
— А, холера! — рикнув пан Адамек, а ще за мить затріщала галера, вдарена могутнім носом шаранти, і покотилися по палубі й з палуби в море недавні невільники.
Пан Адамек покотився теж, але все-таки умудрився скочити на ноги, перестрибнути скупчення дощок та канатів, яке чомусь опинилося в нього на шляху, вхопитись за великий брус, перекинути тіло нагору, — і аж тільки тоді огледітися.
Те, що він побачив, його здивувало. Він уже був не на галері, а на шаранті. Ятагана він випустив, отже, в руках не було нічого. Але пана Адамка це не налякало. Він стрибнув униз, у товписько турків, видер у двох із них по ятагану, решту ворогів розкидав урізнобіч і поліз на капітанський місток.
Два тижні на галері, два тижні покірного існування так озлобили пана Адамка, що він, побачивши яничарів, які охороняли капудана, з ревінням кинувся на них. Ятагани свистіли так, що турки почали відступати, а коли почули, що пан Адамек кричить: «За мною!» і побачили, що за ним і справді біжить іще хтось, почали відступати.
Тим часом галера, що нахилилася після таранного удару шаранти в один бік, гойднулася назад, щось затріщало, і ось уже обламані щогли галери разом з вітрилами впали на палубу шаранти. Турки почали розбігатися, мов таргани, пан Адамек вилетів на капітанський місток, скинув капудана вниз і закричав, перекриваючи тріск, волання поранених і дзенькіт ятаганів:
— Здавайтесь, бо зараз вибухне крюйт-камера!
Турки, не чекаючи вибуху, сипонули в море.
І тоді пан Адамек побачив, що шаранта — в його руках. На носі стояв ще Вилко-болгарин та кілька недавніх невільників з галери борсалися серед, вітрил та канатів…
Вилко кинувся до люка, щоб відкрити його й випустити веслярів на палубу, але пан Адамек загримів:
— Ні з місця! Не змогли звільнитися самі, нехай працюють!
Вилко здивовано покрутив головою, але підкорився.
— Скажи їм по-турецьки, щоб гребли назад! — наказав пан Адамек, не розуміючи того, що такий маневр дасть мало користі. Але саме тому, що поляк не розумівся на морській справі, його рішення дало несподіваний ефект. Шаранта загальмувала, галера, яка після зіткнення з шарантою набула швидкості, відпливла вперед, потягши за собою обламані щогли й канати, а потім почала тонути. Але корабель, капітаном якого став пан Адамек, вивільнився від пут.
— Холера! Як же його повернути праворуч? — запитав уголос пан Адамек, потім гукнув: — Вилко, холеро! Та ти маєш язик у роті? Ану гукни, що треба повертати!
— Та я й сам не знаю, — озвався болгарин. — А в них питати не хочу.
— А ти не питай, а гукни по-турецьки, щоб правий борт перестав гребти.
— Так я забув, як воно по-турецьки правий.
Невідомо, чим би закінчилася ця перепалка, коли б пан Адамек не побачив, що на палубу вже видряпуються козаки Недайборща.
Проте на капітанський місток поляк козаків не пустив. Він виставив уперед два ятагани і вигукнув:
— Прошем пана! Я прогнав звідси турків, а тепер ви тут з’явилися! Хто у вас отаман?
— Недайборщ! — озвався хтось із козаків.
— А! Недайборщ! — зрадів поляк. — От я тільки йому й віддам капітанський місток…
З’явився Недайборщ. Разом з ним ішов Олександр.
— Холера! — вигукнув пан Адамек. — Та це ж знаменито! Забирайте собі цю посудину, бо я не знаю, що з нею робити! Виліз сюди, а як злізти, не знаю.
— Ото й сиди! — гукнув Недайборщ, навіть не здивувавшись, що побачив поляка біля Кафи. Дивуватись було ніколи — бій був у розпалі. — Командуй, а що воно таке, збагнеш узавтра!
— Так у мене ж команди нема! Тільки веслярі, а біля тих — турецькі наглядачі!
Недайборщ підскочив, неначе палуба під ним стала гарячою.
— Так чого ж ти одразу не сказав?
— Повний уперед! — гукнув пан Адамек, побачивши, що напереріз шаранті йде ще одне судно.
Дим застеляв очі. Шаранта, якою командував пан Адамек, горіла, але козаки вже гасили вогонь. Весла били по хвилях, наздоганяючи турецьку галеру, що намагалася втекти у відкрите море.
Козаки набили гармати і глянули на пана Адамка, потім закричали:
— Повертай, чортів ляше, боком, нам стріляти хочеться!
— То й повертайте, а я тут при чім?
І коли шаранта нарешті повернула, пролунав такий залп, що корабель мало не перекинувся. Передня галера збавила хід, бо на ній було перебито половину весел.
— Готуватись до абордажу! — скомандував пан Адамек. І, побачивши, що його наказ виконується, промовив сам до себе: — К бісовій мамі! А я, дурний, усе збирався стати магнатом! — І вже зовсім весело загукав: — Громи! Трощи! Я вам покажу, що то є пан Адамек!
Палала турецька ескадра, палала Кафа, окремі загони турецького гарнізону втікали в степ, але вслід за яничарами мчала кіннота Амета Киримли…
Через три дні після розгрому Кафи козацька армада підійшла до Босфору.
Чайки, човни, галери, шаранти, нефи гойдались на хвилях. Тисячі невільників різних націй, що їх визволено було в Кафі, приєдналися до козацького флоту.
Стамбул міг сподіватися тільки на чудо. Але навіть зараз, не маючи ніяких надій на успіх, він готувався до оборони…
На військовій раді перед Босфором Олександр сказав:
— Найголовніше завдання для нас — розгромити весь чорноморський флот імперії. Це завдання ми наполовину здійснили. Зараз треба виманити ескадру від Стамбула у відкрите море і потопити до останнього корабля…
— Треба взяти Стамбул, — підказав Єфтимій Петрунін. — З падінням Стамбула Османська імперія припинить своє існування.
— Не припинить! — відповів Олександр. — Султан Мустафа втече в глиб держави. Гнатися за ним углиб — означає робити помилку, якої допустився Осман Другий, залізши аж до Хотина. Крім того, і це, мабуть, найголовніше, — поки ми воюємо з турецьким флотом, решта османли не бере участі у війні. Коли ж ми підемо по турецькій землі, проти нас, як загарбників, повстануть усі османли, навіть найостанніші райя. Бо йтиметься вже про існування турків взагалі. Я не можу випустити в бій на турецькій землі вчорашніх невільників, які люті на все турецьке… Уявіть, що буде, як ми візьмемо Стамбул і потримаємо його в руках три дні. Будуть гори трупів винних і невинних людей, і це підніме проти нас усіх османли.
— Вовків боятися — в ліс не ходити, — пробурчав Недайборщ.
— Ти мене цим не проймеш. Лізти без потреби у вовче лігво? Наше завдання — розгромити флот. Це завдання здійснити легше, і ми його здійснимо. Якщо поліземо в глиб Туреччини, ми розпочнемо війну проти всього народу її… Уяви собі: ми — хоч цього ніколи й не станеться! — підкорюємо всю Османську імперію. У нас не вистачить воїнів, навіть якщо ми по одному з них поставимо в кожному селі! Як ти втримаєш таку ношу?
— Осточортіли мені твої всі докази, — озвався Недайборщ. — Бачу, що ти дуже розумний. Аж занадто. Тому й султаном ставати не хочеш. А козаки все ще вірять, що ти станеш першим мирним султаном Османської імперії.
Олександр не знав, не знали цього ні Недайборщ, ні Петрунін, ні Скрипник, що, скориставшись невтручанням західних держав, турки вирішили підвести до Стамбула ще й ескадри, які були в Егейському та Мармуровому морях. Але вони зможуть прибути аж через десять днів, найшвидше — через тиждень. Якби туркам пощастило протриматися тиждень при Стамбулі, то козакам довелося б битися з трьома ескадрами. І ще невідомо, хто кого переможе. Турецька військово-морська сила була грізною. Тільки при Лепанто їй було завдано відчутного удару, але ж турецькі флотоводці теж уміли вчитися навіть на власних помилках…
Військову раду було закінчено. Недайборщ поїхав відбирати чайки до походу на Стамбул, Єфтимій — до своїх донців. У наметі залишилися тільки Олександр і Петро.
— І все-таки хотілося б іще раз походити стамбульськими вулицями, — мовив Скрипник.
— Мені теж хотілося б, — озвався Олександр і усміхнувся сам до себе.
— Пам’ятаєш, як шість літ тому?
Шість літ тому… Шість літ тому Олександр був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовно турки звуть султанську канцелярію.
З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи — це ще до скинення його Османом Другим. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, окрім самого посла, не знав, хто ховається під сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.
Величезне різноплемінне місто на сімох горбах постало перед ними.
Олександрові згадалося, як він блукав брудними вуличками цього міста, що пережило вершину своєї величі, як милувався красою Айя-Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона[122] подвійних талярів. Яка вона красива, ця мечеть Сулейманіє! Ліпша, напевне, за саму Айя-Софію. Дивовижні мармурові стовпи-колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан-байрам чи курбан-байрам[123], од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, в які вставляють аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні…
Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циганів. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було не менше, ніж православних церков; бігали за ним циганчата, просили дати руку поворожити; і коли він дав руку одній молодій циганці, та глянула й заніміла, розгубилася, бо щось на ній дивне побачила. Зблідла, ледь не зомліла і втекла, затиснувши в руці даровану акче.
Чув у Галаті історію про дівочу вежу Киз-кулезі. Казали, ніби одному турецькому султанові привиділось уві сні, що його донька помре від змії. Страшенно зажурився можновладець. Не їв, не спав, а все думав, як би перехитрити віщування сну. Скликав до себе ворожбитів: так, мовляв, і так. Мовчать ворожбити, головами похитують, бо не знають, що й казати славному султанові. Коли один підводиться та й каже: «Від волі аллаха не втечеш, якщо такий знак ти бачив, то чим же ти врятуєш свою доньку? Нічим не врятуєш!» Ще більше спохмурнів султан. Другий ворожбит каже: «Не вір снам, султане, ти воїн, а не баба». Розвів руками султан, бо слова воробжита, хоч і бадьорі, але сумнівів у душі не розвіяли. Тоді третій попросив слова: «Накажи, султане, збудувати Киз-кулезі — дівочу вежу, і хай там живе твоя донька». Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезі. І стала там жити його донька-красуня. А щоб їй не було сумно, поселив з нею султан веселих дівчат. Так і росла султанівна — вгорі небо, внизу вода. Сидить на вежі, грається блакитними квітами. А внизу сторожа цілими днями й ночами пильнує, щоб жодна зміючка не пролізла до Киз-кулезі. От виросла султанівна, до повноліття свого дійшла, і нудно їй стало на тій вежі. Приїде ото батько до неї, а вона й просить: «Візьми мене, тату, з собою, гарна моя вежа, але ж довкола світ такий широкий! Візьми мене!» Каже султан: «Не можу, не хочу, щоб мій лихий сон збувся!» Часто бачили султанівну на вежі, коли вона гралася там зі своїми подружками чи співала пісень увечері, коли морські хвилі мов завмирають, а вітер навіть не дихне. Якось отакої пори стояла султанівна на вежі, аж дивиться — внизу пливе на човні якийсь юнак, заслухався він її пісні та й звернув до вежі. А на човні велика корзина винограду. Побачила киз той виноград, і дуже схотілося їй солодкої винної ягоди. Перехилилася над краєм Киз-кулезі та й гукнула: «Гей, прекрасний юначе, передай мені хоч гронце!» А він питає: «Та як же я це зроблю?» А вона: «Я спущу тобі мотузку, а ти до її кінця гроно прив’яжи!» Так і зробили. Прив’язав юнак кілька грон на мотузку, й підняла султанівна цей дарунок до себе на вежу. Тільки-но хотіла відірвати одну ягідку, як з грона раптом вискочила гадючка і вкусила дівчину в руку. Скрикнула від смертельного болю юна султанівна, кинулись до неї перелякані подружки, побігли чимдуж до лікаря, та поки той лікар прибув, дівчина вже була мертва…
Олександр стояв на березі, милувався красою вежі й думав про те, що подібні казки чув він у Сербії та Чорногорії, у Франції та Італії, в угорських та богданських землях. А Петро казав, що такі ж казки й пісні є й на Україні…
Був на Безістані, дивився, як продають і купують невільників. Бачив гіркі людські сльози, чув невтішні й розпачливі крики людей зі всього світу, і серце стискалося: як багато на світі страждань! І думав: чому цих страждань найбільше завдав народ турецький? Та при чім тут народ турецький, отой нещасний райя?
Але ж стривай, стривай, графе Олександре, ти начитався Еразмуса з Роттердама та інших мудреців, тому ти такий і розумний. А що ти дав би цим людям, якби став правити ними? Де ти бачив, щоб райя жив щасливо й безбідно? В якій країні ти бачив щасливого селянина? Ти хочеш перетворитися на казкового Гаруна аль Рашида? Адже ж це тільки казочка, а дійсність не така…
«Ні, ні! Не можна втрачати віри у здійснення задуманого, — міркував тоді Олександр. — Втрата віри в задумане — це поразка! Я мушу взяти владу в Османській імперії і перше, що повинен дати народові, — мир. Щоб держава не воювала, а в праці здобувала собі славу. Адже Сулейман Кануні зумів це довести. Наполовину, але довів. За його султанування здійснено стільки розумного й вічного: вироблено звід законів, поліпшено життя народу. За його влади зведено в Стамбулі й Адріанополі чудові мечеті, написано нові книги, розвивалися мистецтва. Може, — думав тоді Олександр Чорногорський, — люди забудуть про наші військові перемоги, а пам’яткою про наші дні лишиться тільки вічна й нетлінна краса Айя-Софії, Сулейманіє?»
Так він думав шість років тому. А тепер бачить Олександр, що й Сулейман, хоч був і розумний, і пишний, і законодавець, нічого не довів. Османська імперія і далі йде шляхом воєн, ближче — до прірви. Єдиний поки що спосіб рятувати Європу і саму ж Туреччину — це громити її військову силу, рубати їй щупальці, якими вона ссе з поневолених народів кров і піт.
…Устя й досі плаче за своїм сином-яничаром. А де він?
О, що це за світ такий? Як його переробити? Не знав Олександр тоді, не знає й нині.
Олександр і Петро стояли посеред Безістану, роздивлялися на групи прикутих людей, яких продавали за гроші чи обмінювали на крам, як худобу. Бачили вони, як сиділа мати-українка, обнявшись із донькою, і благально дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай! Олександр спитав ціну в людинопродавця, винувато подивився на жінку з донькою, похитав головою: не вистачить грошей…
Петро заскреготів зубами і потяг Олександра далі.
Якби ж то вони вдвох могли закупити весь базар і випустити всіх нещасних людей на волю…
Вони йшли далі. Біля мечеті побачили: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. У найстаршого хлопчика ручки по лікті відрубані, в другого ніжки вивернуті назад, ще в одного руки й ноги вивернуті так неприродно, що здається йде не людина, а павучок; у четвертого, найменшого, замість оченят червоні дірки. Ідуть, милостиню благають.
Жахнувся Олександр, наблизився, дістав гроші з кишені. Усе, що мав, віддав, потім запитав: «Чоловіче, чого твої діти такі?» — «Ми їх калічимо самі, щоб нам милостиню давали, а інакше як же жити?» Закричав тоді Олександр: «Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!» Кинув тоді райя гроші в обличчя Олександрові: «Вони й так криваві, мої акче, так ти ще й сліз додаєш, чужинцю!»
Вони довго блукали містом, заходили в найбідніші квартали і мерщій тікали звідти. Багато набачилися вони бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, і в інших землях, але такого жаху, як побачили у Стамбулі, Олександр не міг собі уявити навіть у найстрашнішому сні.
А майже поряд — небачені блиск і розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає від голоду й бруду, від пошестей.
Блукаючи по Стамбулу, запитав Олександр у Петра: «Що зробив би ти, ставши султаном?» Петро насупився й довго мовчав. «Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном». — «А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?»— відповів Петро. «Ти про це не кажи. Розумію, що надто важка. Але я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном». Петро згадав дервіша Каландара-оглу й відповів: «Я б, як Каландар-оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми». — «Як це — порівну? Колись Османська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося, передавались тільки здібності. І що маємо? Однак були багачі й були бідні». — «А я видав би фірман, яким забороняв би будь-кому мати більше, ніж стільки-то, добра. А то розжиріють, як Чикул-паша[124], що потім цілі легенди про їхні скарби ходять. А воно ж — людська кров і людські сльози…» — «Тебе вбили б! Убили б не тільки можновладці імперії, а й найостанніші райя, бо кожен бідняк хоче стати багатим і ненавидить фірмани, які йому це забороняють». Петро знову замовк, подумав, махнув рукою: «Клятий світ! Його не переробляти, його знищувати треба! Але яничарів та акинджів — у першу чергу!» — «Чого це?» — «А того, що поки будуть яничари та акинджі, доти Османська імперія кидатиметься на всіх з війнами, навіть тоді, коли їй це не потрібно. Недаремно у турків навіть приказка така є: поб’ємося, відпочинем — знову поб’ємося. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу».
Петро як у воду дивився — через три роки султан Осман Другий опинився під Хотином.
Гай-гай, усе доходить у своєму розвитку до протилежності задуманому. Яничари перетворилися на скажених собак, яким ніщо не дороге, крім грошей та насолод; рівність обернулася на багатство й бідність; всесилля султанів — на безсилля перед двірцевими інтриганами; могутність імперії — на причину її занепаду. Бур’ян, лихий отруйний бур’ян виріс на полі, де живуть османли, переплів своїм корінням землю й повітря, а він, Олександр, хоче посіяти серед цього бур’яну благородне жито! Та спершу треба випалити весь оцей бур’ян, переорати все це поле, висмикавши всі до останнього корінці з отруєного грунту, і вже аж тоді сіяти жито! Але ж на це піде не один рік, а сторіччя.
На другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі все посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра.
Валка із сорока вершників під’їхала до муру, яким обгороджено султанський палац. При першій брамі стояло близько сотні озброєних капиджів. Вони вороже дивилися на прибульців, хоч усі знали, що має бути посольство: їх попередили з двірцевої дефтерхани від мухафизлара-аги.
Вершники проїхали за браму й спішилися. Тут уже ніхто не мав права їздити верхи. До другої брами пішли в супроводі двох двірцевих сановників.
Далі була третя брама. Капиджі відійшли набік. Посольство увійшло у третій двір. Саме напроти брами — двері султанських покоїв. Олександр відчув лікоть Петра. Підштовхує: спокійно, мовляв, графе Олександре, султане Ях’я!
Посольство на мить зупинилося. У Олександра затіпалася щока від перенапруги, він повертав голову навсібіч, озираючись. Пригадалися материні розповіді. Праворуч стоїть терем з євнухами, ліворуч — будинок, де живуть султанові дружини. Там жила колись його мати…
Тиша. Ніби вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохід для членів посольства. Праворуч — три тисячі яничарів при повному озброєнні — з ратищами, шаблями, пістолями й рушницями. У білих овечих шапках-бирках, білий грубошерсний рукав спускається донизу, а спереду, де європеєць почепив би пір’їну, — дерев’яна ложка. Рукав — то символ перемоги, ложка — емблема добробуту. Червоні жупани. Сині шаровари. Стоять — не дихають.
Тиша. Моторошна тиша…
Ліворуч — три тисячі спішених сипахів. Теж при повному озброєнні, але вдягнуті багатше — срібло та злото на мундирах.
Два турецькі баші, які супроводжують посольство, вклонилися спершу яничарам, потім сипахам. Олександр дивився, як схиляють голови посол, його секретар, начальники й працівники відділів. Ось і до них з Петром дійшла черга. Схилив голову спочатку вправо, потім — уліво. Зрозумів, що треба йти. Рушив за всіма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари, низько, аж до колін, рукавами-шликами землю метуть. І не розгинаються, доки не пройде посольство.
Ось уже й покої. Зупиняються всі.
У дверях з’являються троє: капиага[125], харем-агаси та мухафизлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанські покої.
Велика палата обвішана перськими килимами. Всі стоять, чогось чекають. Харем-агаси за звичаєм пищить:
— Зброя!
— Зброї при нас нема, — відповідає радник посольства.
— Обшукати!
Спритні руки капиджів миттю обмацали тіло й одяг Олександра, він аж здригнувся. Немає зброї при нім, це так. Але він ще прийде сюди зі зброєю! І хай тоді тремтить Стамбул!
Петро злегенька штовхнув Олександра ліктем: спокійно, треба підкорятися всьому, що вимагають ці турки.
Двоє вельможних турків узяли віденського посла попідруки й повели в інший покій — до самого султана Мустафи. Хитнулися пишні килими, що закривали двері, — і в Олександра сіпнулася щока, він побачив свого небожа, який сидів на невисокому підвищенні, обкладеному з усіх боків подушками, гаптованими золотом. Мустафа дивився на прибулих, і Олександр побачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й непідробну порожняву, що йому стало моторошно. «І оце володар Баба-Алі? Який жах!» Обабіч підвищення стояли яничари, які завше мали бути при прийомі послів.
Двоє башів підвели посла до Мустафи. Почався узвичаєний століттями ритуал: посол має падати на коліна, бо перед великим хондкаром, який несе аллахову віру в усі сім кішварів світу, мають схилятися всі. Але, оскільки це могло б принизити державу, яку представляв посол, то треба зробити так, щоб він і впав на коліна, виявивши шану до султана, і не впав, виявляючи шану до свого короля чи імператора. Для цього посол удає, що він падає на коліна, а баші намагаються втримати його, взявши попідруки. Ось і зараз віденський посол просто-таки повис у турків на руках. Харем-агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, віденський посол може розраховувати на найщирішу люб’язність.
Непомітно, мов випірнувши з килимів, виникає драгоман[126]. Посол починає говорити. Олександр-Ях’я непомітно для інших розглядав султанове обличчя. Він намагався впіймати на обличчі Мустафи хоч якийсь слід думки. Але марно. Мустафа сидів, роздував ніздрі, надимав щоки, двадцятилітня нерозумна дитина, яка, напевне, й помре дитиною… Далі прибулі посольства проходять повз султана, цілують його рукав. Цілують з поклоном і двоє австрійських дворян із сербськими прізвищами Видич та Ніколич.
Потім вони сидять у султанськім покої, — поряд з головним, де возсідає Мустафа, — і обідають. У головному покої споживає страви сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство могло насолоджуватись лицезрінням султанового обіду. Мустафі принесли щось на зразок велетенської обертової таці з підставками. Сімдесят озброєних служників поставали в ряд і, передаючи один одному тарілку за тарілкою, поставили перед великим хондкаром сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, потім почав крутити пальцем столик-тацю. В очах харем-агаси — втома і терпіння. Великий султан поводиться, як мала дитина, але ж на все те — воля Всевишнього аллаха.
…Потім вони пили шербет. Солодка вода, трохи підкислена. Олександр пив охоче. Петро ж і досі, хоч пив-перепив на своєму віку того шербету хтозна-скільки, не розуміє, чому шербет вважають у Туреччині чимось надзвичайно смачним. Вода — та й усе!
«Вода! Ха! Он у нас у Сугаках — так ото вода!» — сказав Петро, коли вони вийшли на вулицю.
Під ранок подуло свіжо-свіжо з Босфору. Олександр відчув, як загойдалося під ним днище чайки, і пригадав він оту саму трапезонтську ніч, коли він разом з матір’ю втікав від смерті. Море, що досі мирно шепотіло своїми хвилями, зараз почало говорити — спершу півголосом, а далі — дужче й дужче, аж поки не загомоніло на повний голос…
— Таки вимолили кляті турки бурю! — вигукнув Петро. — Наздогнала вона нас перед самим Стамбулом.
— Не наздогнала, а зустріла, — поправив Олександр, тримаючись за лаву. — Як там Недайборщ із хлопцями?
Щось вигукнув у відповідь Петро, але Олександр його не почув. Море так ревнуло, так гойднуло, що годі вже було дослухатися, ба навіть думати про те, що сказав Скрипник.
Недайборщ із своїми хлопцями скористався з бурі та пітьми, щоб непомітно для гарнізонів фортець проскочити небезпечні місця й дістатися-таки до Стамбула.
У Стамбулі на козаків чекали. Але буря на Босфорі перешкодила турецьким кораблям вести прицільний вогонь по запорозьких чайках, які вискакували з хвиль, мов дельфіни, і налітали на галери, шаранти й нефи. Козаки гасали між ворожими суднами, захопили кілька з них і запалили. А решта ескадри при такому штормі не наважилася вийти в море й розпочати бій.
Шторм гуляв уже три дні, але кінця йому не було видно. Недайборщ нищив ворожі корабель за кораблем, втрачаючи й свої чайки, але турецька ескадра, мов прикута до одного місця, не наважувалася йти в погоню за козаками, які вже кільканадцять разів, після вдалого нальоту на один чи два кораблі, кидалися навтьоки…
Та на четвертий день шторм пригнав до Стамбула дві ескадри — з Мармурового та Егейського морів. Турецькі капудани, ризикуючи посадити на мілини і втратити свої кораблі, шалено мчали між островами на Стамбул, щоб розправитися з козацькими чайками. І оці дві ескадри й клюнули на Недайборщеву приманку, вони, побачивши, що козаки почали квапливо відступати, кинулися навздогін. Кілька великих галер налетіло на ланцюг через Босфор. Турки на березі не встигли вчасно спустити ланцюг, і галери перевернулися, ще кілька попало під влучний вогонь гармат з берегових фортець, але решта проскочили в море. І тут на дві свіжі ескадри та на одну пошарпану — стамбульську — й накинулася армада Олександра Чорногорського…
Шторм біснувався вже п’яту добу, розкидаючи кораблі супротивників у різні боки. Про прицільну стрільбу не могло бути й мови, все вирішував таран і абордаж. Оскільки у козаків великих кораблів було мало, то при таранах гинули чайки та лодії. Щоправда, запорожці й донці одразу лізли на абордаж, але не завжди їм щастило заволодіти великим судном з великим екіпажем. Турки билися відчайдушно, вітер дув з Босфору, козакам доводилося йти проти вітру, ядер і куль. Втрати були великі.
Олександр уже й не знав, що залишилося від флотилії Недайборща. Він розумів, що втрати великі, його тривожила доля Карпа. В цьому водяному й вогняному вирі він міг уже сто разів загинути, втонути, пропасти безвісти… Ріділи й ряди донців, їхні човни були не пристосовані до бою з великими суднами турків, та ще й під час бурі.
Козацька армада відступала на північ.
Недайборщ так і не з’єднався зі своїми основними силами. Його чайки, — з тих, що ходили на Стамбул, залишилось менше двох десятків, — опинилися в подвійному оточенні. Пробитись до своїх було неможливо, а гинути під килями турецьких галер і шарант козаки не хотіли теж. І тоді Недайборщ наказав: під прикриттям ночі знову йти на Стамбул, захопити фортеці по обидва боки Босфору, знову натягти ланцюг через протоку — рано чи пізно вітер зміниться, турецькій ескадрі доведеться йти назад, от і почнуть валитися неповороткі судна на воду, а гармати, що битимуть із захоплених козаками фортець, довершать справу.
І невеликий загін Недайборща пішов у пітьмі назустріч бурі — на Босфор.
Мабуть, Спиридон, коли його допитували, зізнався, де він переховувався від нишпорок Надир-бея. Та й, зрештою, Мусій сам казав Надир-беєві, що він переховував у себе коханця його дружини. Але як би там не було, по смерті Спиридона та Софії мімар Муса став відчувати на собі чиїсь пильні погляди. Він зрозумів: йому перестали довіряти, як колись. А після того, як у нього оселилися Яремко і Бібігуль, він щодня зустрічав біля свого дому людей, які, помітивши його, з незалежним, аж надто байдужим виглядом проходили вулицею. Одного з таких «байдужих» Муса побачив біля фортеці, і всі сумніви розвіялися: за ним стежили.
Залишалося одне: забрати дітей з собою в фортецю. Хоч би там як, а в фортеці їм буде безпечніше. Нишпорок Надир-бея чи таємної дефтерхани комендант на територію укріплення не допустить. Якщо ж фортецю візьмуть козаки, то Муса віддасть Яремка своїм землякам, і хлопець знову поїде на батьківщину, щоб не пропадати на чужині. Про те, що запорожці можуть оволодіти Стамбулом, мімар Муса не думав. Він добре знав, що таке Османська імперія, і розумів, що її військову силу можна розгромити в кількох битвах, але ж імперія — це не лише військова сила. Козаки можуть навіть узяти Стамбул і посадити на престол свого Ях’ю, але як вони його потім утримають?
Муса наказав дітям збиратися.
— Як тільки стемніє, ми звідси виїдемо, — сказав він Яремкові. — За моїм будинком стежать…
— Хоч як служив туркам, а не вірять, — не обминув нагоди ще раз ущипнути старшого брата Яремко.
— Я не хочу, щоб після приїзду з фортеці біля мого будинку валялося дві голови — твоя і Бібігуль.
— Гаразд, — відповів Яремко. — Я готовий. Та й Бібігуль — теж. Ми що — знову до фортеці?
— До фортеці. Може, вдасться переправити тебе до козаків…
— І мене, і Бібігуль?
— Вона — туркеня. Навіщо їй кидати рідний край?
— Вона пропаде тут без мене, — сумовито відповів Яремко. — немає ні батька, ні матері, ні родичів. Сирота сиротою… А на Україні вона житиме біля наших тата-мами.
— Ти диви!
— Якби не старий Абдалла та не Бібігуль, то мене б і на світі вже не було!
— А ти в Бібігуль запитав, чи захоче вона їхати на далеку чужу Україну? — поцікавився Мусій.
— Ото ще мені! Чого б то я її питав? Я не хочу, щоб вона між турками пропадала, от і все!
— Чекай-чекай, хлопче, — всміхнувся Мусій. — А чи не закохався ти часом у неї?
— А якби й закохався, то що? — почервонівши, відповів Яремко. — Ти ж сам бачив: вона дуже схожа на нашу Марійку. А я Марійку люблю! Ти знаєш, яка наша Марійка хоробра? А як вона вилікувала Петра Скрипника й пана Адамка! Ні, — переконано заявив хлопець, — не можна Бібігуль лишати серед турків, пропаде дівчина.
— Гаразд, — відповів Мусій. — З-збирайтесь!
Він раптом захвилювався. Бо подумав, що нишпорки таємної дефтерхани, виявивши, що дітей нема в його будинку, спробують усе тут перерити… Чи не взяти з собою рукопис Атанасія Слабошпицького? Не приведи господи, пропаде! Тоді йому, Мусієві Ціпурині, ліпше не жити.
Майнула думка: рукопис сховано надійно, в заглибленні стіни, а про це заглиблення знає тільки він, Мусій Ціпурина, він же султанський мімар Муса, який сам і будував свій дім.
Як тільки стемніло, вони вийшли з будинку, сіли на коней і поїхали нічними вулицями Стамбула. За кілька хвилин по їхніх слідах рушило п’ятеро вершників.
У фортеці на них не чекали. Проте, почувши знайомий голос мімара Муси, вартовий відчинив дверцята в брамі й пропустив на територію фортеці трьох нічних гостей.
— Якщо за кілька хвилин хтось сюди стукатиме, — наказав мімар Муса, — не впускай! Навіть якщо покажуть значки від таємної дефтерхани.
— Якщо від таємної дефтерхани, то комендант накаже відчинити, — заперечив вартовий.
— Я сказав: нікого! Під Стамбулом вештаються гяури; їм нічого не варто дістати зараз навіть тисячі таких значків!
— О, так тоді треба про це сказати комендантові, ефенді! — стривожився вартовий. — Щойно прибули від моря люди із значками таємної дефтерхани, але в одягу греків. На трьох фелуках…
— Я сам скажу, — пообіцяв Мусій. — Але ти нікого не пропускай. Скажи, що ніхто не приїздив і що пусками нікого не велено. А не будуть слухатися — стріляй просто в н-них!
— Гаразд, ефенді! Не сердьтеся! Векіл — добрий вояка.
Вони йшли темним двором фортеці. Було чутно, як бушувало море, свистів вітер довкола. Погано зараз тому, кого застала ця буря в морі…
— Я з-зайду п-перший, — прошепотів Мусій Яремкові, — а ви гулькнете в комірчину по сусідству. А що то за люди з таємної дефтерхани, я подивлюся.
Уже в комірчині Яремко почув, як старший брат зайшов до кімнати коменданта й привітався. Привітання він зрозумів, але про що говорили ті люди далі, збагнути було важко. Якби ж вони говорили по-турецькому повільно, як Бібігуль, то Яремко, може б, щось і допетрав, а ці люди говорили швидко й збуджено.
Але головне, що насторожило хлопця, це знайомий голос. Якийсь невідомий говорив знайомим Яремкові голосом, тільки з начальницькими інтонаціями. Гаспареоне!
Яремко хотів вискочити й гукнути братові, що перед ним — Гаспареоне, який хоче вбити Олександра Чорногорського. Але вчасно збагнув, що брат йому не допоможе.
— Про що вони говорять? — запитав пошепки Яремко у дівчини.
— Вони? — перепитала Бібігуль. — Про якісь військові справи, про якесь убивство, — плутаючи українські й турецькі слова, почала пояснювати вона.
— А що Муса?
— Муса пішов до сусідньої кімнати — до коменданта. Він сказав, що не потерпить у фортеці людей з будь-якої дефтерхани.
— А вони?
— Вони розмовляють про те, що Максуд, який уміє добре говорити по-грецьки і схожий на грека, підпливши до Олександра, скаже, що він — ватажок грецьких повстанців. Ага, ще він скаже, що має щось дуже важливе про фортеці повідомити…
— А далі?
— А далі? Далі — не цікаво. Вони стріляють чи що… А далі тікають… Дві фелуки начинені порохом, і коли вони вибухнуть, то козаки своїх кісток не позбирають. А в них якісь бичачі міхури, і вони допливуть до берега…
— Бібігуль, — схопивши дівчину за руку, промовив Яремко. — Я повинен попередити Олександра! — Плутаючи турецькі й українські слова, хлопець заходився пояснювати: — Я біжу зараз у фелуку й ховаюсь під мішок з порохом… Я повинен попередити…
— Вони за чверть години відпливають!
І Яремко, прислухавшись до голосів, тихенько вискочив з комірчини. Перебіг двором до фелук, що гойдалися на хвилях.
Яремко, не задумуючись, кинувся у хвилі, що билися об берег. Подолав лінію прибою й поплив…
Несподівано біля себе побачив, швидше відчув, а тоді вже побачив чиюсь голову.
— Я з тобою! — загукала голова знайомим голосом.
Це була Бібігуль.
— Ану, назад! — наказав Яремко.
— А я не хочу без тебе, — відповіла дівчина.
Робити було нічого… Вони допливли до крайньої фелуки, навантаженої мішками з порохом, і влізли в неї.
На фелуці не було нікого. Яремко і Бібігуль, тремтячи від холоду, страху і збудження, залізли під брезент, зіштовхнули в море мішок з порохом і вмостилися, притисшись одне до одного…
За кілька хвилин зігрілися, а незабаром на фелуці почулися голоси: двоє чи троє турків.
Залопотіло вітрило — і фелука рушила на північ…
А на світанні на фортецю напали козаки. Напад запорожців на чолі з Недайборщем був такий несподіваний, що команда фортеці не встигла вчинити навіть найменшого опору.
Мусія схопили козаки, коли він бігав по фортеці, заглядаючи в усі закутки: він шукав Яремка і Бібігуль.
Коли Мусія привели до Недайборща, той, глянувши на мімара, трохи примружився, далі запитав:
— Де я тебе вже бачив?
— Іскаріотом став? — гримнув Недайборщ. — Клюсик загинув за віру християнську, брат твій менший — теж, а ти?
— Брат Яремко не загинув, — відповів Мусій. — А-але в-він казав мені ті ж самі с-слова, що й т-ти.
— Де Яремко? — скочив на рівні ноги Недайборщ.
— Був тут… Але перед вашим приходом зник. Боюсь, що заліз на одну з фелук з людьми від таємної дефтерхани.
— З таємної дефтерхани? — запитав Недайборщ. — А був серед тих людей чоловік… ну, як тобі сказати…
І Недайборщ почав описувати зовнішність сеньйора Гаспареоне.
— Був, — коротко відповів Мусій. — А що?
— А те, що я не знаю, яке повинно статися чудо, аби урятувати твого брата! Якщо Яремко поліз на фелуку, — поволі мовив Недайборщ, — отже, він щось запідозрив, або про щось довідався… Ану, — гукнув він на козаків, — допитати геть усю команду, може, хтось щось чув! А ти, — блиснув очима на Мусія, — будеш перекладачем! Якщо добре постараєшся, то заберемо з собою на Вкраїну.
— Перекладати я тобі буду, — сказав Мусій, — а от на Україну з тобою не поїду. Мені ще треба добудувати мечеть Османіє.
— Ну, не іродова душа?! — визвірився Недайборщ. — Та я тобі зараз голову відрубаю!
— Не треба рубати зараз, — спокійно, навіть не заїкаючись, відповів Мусій. — Я п-побудую Османіє — тоді й рубай. А, крім того, у в домі зберігається рукопис великого нашого математика і звіздаря Атанасія Слабошпицького. Як я загину, то й рукопис загине.
— Гаразд, — погодився Карпо, втикаючи в зуби люльку. — А зараз ми допитаємо тих песиголовців.
Замість дозволу великого султана Мустафи покликати з Ячакова ескадру Шакір-реїса поштове судно привезло невтішні вісті: передмістя Стамбула палають, по Босфору ганяють козацькі чайки, а поштове судно ледь прорвалось у Чорне море, бо його обстріляли гармати з фортець. Схоже на те, що гяури, поки три ескадри намагалися відтіснити козацьку армаду на північ, устигли дійти до Стамбула. У столиці — страшенний переполох, ходять чутки, ніби це таки пішим строєм прибули від Синопа загони визволених козаками невільників.
Думки трьох реїсів були різні. Ескадра з Егейського моря рвалася в бій, стамбульська ескадра, добре-таки пошарпана в попередніх боях, хотіла повертатися назад захищати столицю. Реїс ескадри з Мармурового моря схилявся до думки, що треба рятувати життя султана Мустафи і громити гяурів, які висадилися на священну землю Османської імперії.
Тим часом буря вщухла, вітер змінився — спочатку на східний, а далі — на північний. І тепер уже туркам доводилося йти на своїх неповоротких суднах проти вітру, тимчасом як козацькі чайки, швидкі, мов стріли, й люті, мов оси, під попутним вітром кинулися на ворожі кораблі.
Козаки відсікли одну ескадру від другої, далі — другу від третьої, вони несподівано стали виходити позаду галер і шарант, які силкувалися продовжувати рух на північ. Рух на північ під прицільним вогнем невеликих, але невмовкаючих козацьких гармат ускладнювався несприятливим вітром; і ось уже кілька важких, добре озброєних шарант і галер зіткнулися одна з одною, протаранивши борти. Залунали розпачливі вигуки, турки покотилися з палуб у море…
І тоді капудани, не чекаючи команд своїх реїсів, почали розвертати свої бойові кораблі і, ловлячи у вітрила попутний вітер, втікати на південь, до Босфору, під прикриття своїх фортець з гарматами, не знаючи, що ті фортеці вже в руках козаків Недайборща.
Козацькі чайки не відставали від турків, вони гнали їх на Стамбул.
Три фелуки, що проскочили крізь стрій турецьких кораблів, які втікали на південь, ішли назустріч козацьким чайкам. На щоглі передньої майорів прапор з хрестом, а на носі стояв патлатий грек і щось вигукував.
Олександр разом з Петром стояв біля намету на чайці й дивився, як наближались невеликі суденця.
— Що за фелуки? — запитав він у Скрипника. — У нас таких не було. Може, десь донці захопили?
Море шуміло, і тому слів того, що стояв на носі фелуки й кричав, не можна було розібрати.
— Підождемо, поки підійдуть ближче, — промовив Олександр.
— Графе, зайди в намет, — раптом промовив Йован, який досі мовчки сидів неподалік.
— Остогидло сидіти в темряві, — заперечив Олександр.
— Я кому сказав? — розсердився Йован. — Тобі мало того, що тебе Джузеппе кидав у воду?
— Мало, — намагався віджартуватися Олександр, але втрутився Петро:
— Справді — сховайся.
— Ви що — змовилися? Погляньте на їхній прапор!
— Зайди в намет, — знову суворо нагадав Петро.
Фелуки були вже зовсім близько. Грек на передній кричав, радісно простягаючи руки вперед.
— Що він кричить? — запитав Максим, який сидів на веслах разом з іншими козаками.
— Кричить, що вони — грецькі повстанці, які вирішили приєднатися до війська Ях’ї, — сказав Петро. — І ще кричить, що вони їдуть вклонитися султанові Ях’ї, який захищає християн в Османській імперії…
І тоді Петро закричав по-грецьки:
— Ану, зупинитися! Вбік, убік!
Проте на фелуках ніби не зрозуміли його наказу. Суденця йшли просто на отаманську чайку. Чайки, що йшли поряд з отаманською, не збавляли ходу, але схоже було на те, що жодна з них не встигне загородити дорогу грецьким фелукам.
Несподівано з середньої фелуки пролунав пронизливий крик:
— Стріляйте! Тут Гаспареоне!
Ніхто не зрозумів, що то за крик. На передньому суденці стояв бородатий розкошланий грек і вигукував по-грецьки:
— Слава султанові Ях’ї! Ми цілуємо йому ноги!
Із середньої фелуки хтось стрибнув у воду, за ним майнула ще одна тінь і теж опинилась у воді, і з води знову пролунав крик:
— Стріляйте! Тут Гаспарео…
Йован, не цілячись, вистрелив з мушкета в якісь дивні мішки, що виглядали з-за борту середньої фелуки. І раптом здійнявся вогняний фейерверк, а за мить гримнув вибух — і те, що тільки-но було фелукою, полетіло на всі боки.
Переднє суденце, що було вже за кількадесят кроків від отаманської чайки, підстрибнуло на хвилях, дало сторчака у воду й перевернулось, а з чайки зірвало намет.
Тоді Йован схопив другий готовий до стрільби мушкет і вистрелив в останню фелуку. І знов над морем пролунав вибух.
— Лови тих, хто в морі! — наказав Петро. — Щоб жоден не пішов на дно!
Яремко, тремтячи від холоду, сидів в отаманській чайці. Біля нього тремтіла Бібігуль. З Яремка сяк-так зняли одяг, почали переодягати хлопця в сухе, а Бібігуль не дозволяла доторкнутися до себе. Яремко весь палав, у нього був жар, і він безтямно повторював:
— Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне!
Бібігуль мовчала. Вона наковталася води, кашляла, її теж била пропасниця, і вона дивилася довкола переляканими очима.
Зв’язаний Гаспареоне лежав біля ніг Петра. Його таки впіймали, хоч він і намагався відплисти далі. Під одягом у нього були сховані бичачі міхури, так що він міг плисти й плисти не одну годину…
— Ну, що, зустрілися, сеньйоре Гаспареоне? — іронічно запитав Петро.
Гаспареоне мовчав. Не тому, що вдавав, буцім він нічого не розуміє, а тому, що думав, як викрутитися з цієї халепи. Досі він бував у різних бувальцях, траплялося, що й опинявся в руках ворогів, але зараз, здається, його кар’єрі і його життю надходив кінець…
Надходив кінець і бою перед Босфором. Турецькі кораблі втікали в протоку, де через кілька годин на них чекала загибель: передні налетять на ланцюг і перевернуться, задні налетять на них і попробивають собі борти, а ті, що залишаться, почнуть здаватися. Тоді під грім гармат з обох боків протоки запалають важкі галери, шаранти, нефи, і дим від пожарища на морі піде на південь, і змішається з димом передмість Стамбула.
Ще за кілька годин султан Мустафа разом зі своїм двором утікатиме далі від столиці, залишаючи її напризволяще, і лише вірні йому війська залишатимуться на місці, готуючись до важкої оборони від гяурів… Але й вони через день покинуть Стамбул, бо довідаються, що їхні баші, захопивши все найдорожче, найцінніше, чкурнули вслід за Мустафою…
Не встиг утекти тільки Надир-бей.
Коли мімар Муса, відпущений козаками додому, біг вулицею повз будинок Надир-бея, він побачив повибивані вікна, виламані двері, розкидані речі, сліди крові на стінах та підлогах. Грізної охорони Надир-бея вже не було — чи вона розбіглася, чи розправилися з нею юрби голоти, які зараз гасали по столиці, грабуючи й нищачи все, що попаде під руку.
Мімар Муса переходив з кімнати в кімнату, сам не знаючи, що чи кого він шукає. У крайній кімнаті він побачив…
Надир-бей лежав на підлозі в калюжі крові, очі його були розплющені, і в тих мертвих очах застигла злість…
Його, напевне, довго били і вже аж потім прирізали. «Майже як Делавера», — подумав мімар Муса, і несподівано, ба навіть не до речі згадалися Надир-беєві слова про те, що Делавер був дурнем, от він, мовляв, і заслужив на такий кінець.
Муса не любив Надир-бея, в останні дні він зненавидів його лютою ненавистю, і десь в душі таїлася радість, коли він побачив цього державця в калюжі крові з розплющеними мертвими очима. Але Надир-бей, цей кривавий деспот, давав гроші на будівництво Османіє. Хто тепер платитиме за Османіє? О ні, він, Муса, не має таких грошей, щоб оплатити ними вартість будівельних матеріалів, щоб видавати платню робітникам. Він отримує платню як султанський мімар, але за це мусить будувати фортеці. Крім того, ще невідомо, чи й надалі він буде султанським мімаром, адже Мустафа навряд чи втримається вже на троні. Після таких потрясінь, як оце зараз, і не такий султан пішов у небуття — Осман Другий…
Уже надходив вечір. Повівав іще легенький свіжий вітер, що ніс дими від пожарищ на околицях Стамбула. Муса йшов вулицею, якою пробігали групки галасуючих людей. Кілька разів почув погрози на свою адресу, але йшов, не озираючись, щоб не дратувати розшалілих від люті й одчаю стамбульців, яким хотілося вихлюпнути на когось і свій гнів, і свій страх.
Постояв біля того місця, де ще недавно кипіла робота по спорудженню мечеті Османіє. Тут було тихо, глухо, безлюдно. Робітників не було, та видно по всьому, що вони ні вчора, ні сьогодні сюди й не приходили. Заплющив очі, уявив, що буде через рік чи два, якщо Мусі не вдасться знайти нового Надир-бея. І жахнувся: бур’яни, бур’яни… В бур’янах загине, зруйнується його висока й красива архітектурна мрія-поема…
Ні, ні, ні, може, все ще владнається! Ось настане спокій, козаки підуть додому — на північ, повернеться влада в Стамбул, настане порядок. І тоді знову знайдуться гроші на Османіє, на інші великі будови, які прикрасять Стамбул і обезсмертять ім’я мімара Муси. Хоч у турків і не водиться запам’ятовувати імена зодчих, але його, Муси, ім’я не забудеться…
А втім… Хіба суть у тім, чи забудеться його ім’я? Головне в іншому: він може робити свою улюблену справу, робити те, чого не дали б йому робити на Україні, і від цього він щасливий. Хай навіть за це щастя доводиться платити аж надто дорого, хай доводиться чути слово «Іскаріот» і з вуст Спиридона, і з вуст Недайборща, і навіть з вуст рідного брата Яремка… Теж фанатик! Почув, що якийсь там Гаспареоне збирається вбити Ях’ю, і кинувся його рятувати, не думаючи про те, що може дуже легко втратити власну голову. А, власне, хіба він, мімар Муса, не такий же фанатик? Яремко забуває про все на світі, навіть про власну голову, заради козацького товариства та їхньої справи, а він, Муса, забув про власну честь, віру й гідність заради мімарської справи. А Спиридон забув про все: і про життя своє, і про життя коханої жінки заради віри. Всі — фанатики! Всі мають рацію! І всі в чомусь помиляються, помиляються страшно, гірко, так, що всім життям цих помилок не виправиш!
Уже доходячи до власного дому, мімар Муса відчув тривогу. Ця тривога була спершу неусвідомлена, але вона наростала з кожним кроком. І коли він повернув за ріг вулиці, то все зрозумів…
Дім мімара Муси палав. А біля дому стояв натовп і дивився, як здіймаються у передвечірнє небо язики полум’я.
«Боже мій, де ж ти так довго блукав, мімаре Мусо?!» — подумав Мусій Ціпурина.
Вогонь шугав угору, юрба стояла тісно й не пропускала мімара до будинку, а він рвався між людьми, пробиваючись уперед. Йому не шкода було коштовностей, які були всередині, їх уже однак, напевне, розграбували. Але ж там лежали його проекти, його креслення Османіє, креслення інших будов, які ще треба зводити.
І раптом мов стрілою його пробило! Там же, у вогні, лежить рукопис книги його великого вчителя Атанасія Слабошпицького! Всі свої проекти він, Муса, ще відновить, але якщо загине книга Атанасія, то чого будуть варті всі оці проекти? Адже вчитель передавав книгу зі своїх холодіючих рук у живі руки учня, щоб він зберіг, щоб доніс до людей те, що мав сказати Атанасій. А він, Мусій Ціпурина, найулюбленіший учень великого математика і звіздаря, не передав цієї книги далі.
І юрба ахнула. Чоловік у чалмі, в широкому роздертому халаті кинувся у полум’я! Він ускочив у двері, з яких шугав дим і вогонь, і зник у пожарищі.
— Затримайте безумця! — закричав хтось із дервішів. — Він втратив розум через гроші!
— Його не можна затримати! — почулися голоси. — Той, хто побіжить у такий вогонь, приречений на загибель.
— Він не схожий на дервіша, — озвався той самий чоловік, який нещодавно зі смаком розповідав у юрбі, як страчуватимуть Спиридона й Софію. — Але я бачив цього чоловіка!
— Це — мімар Муса, — озвався ще один голос. — Той самий султанський мімар, який зводить мечеть Османіє й побудував фортеці на Босфорі.
— Погано він їх побудував, якщо їх усі захопили гяури!
Вогонь шугонув іще вище, затріщали балки. А ще за мить будинок важко рухнув униз, розсипаючи іскри в передвечірньому небі.
Юрба аж відскочила назад, почулися крики, когось придавили, а когось і скалічили.
— Та тихо, ви! — рикнув чийсь голос. — Там хтось кричить!
Юрба миттю вщухла. Навіть покалічені перестали стогнати.
Але з вогню ніхто не кричав. Щось тріщало у вогні, щось шипіло, щось гоготіло, але людського крику не було…
Іскри летіли в небо. А в небі вже загорялися перші зорі, схожі на застиглі іскри від пожарищ. Якби не дими, що клубами пливли над Стамбулом, то кожен, поглянувши на небо, сказав би:
— Завтра буде гарна погода. Буде тихо й сонячно.
І справді, наступний день був тихий і сонячний. Козацькі чайки, донські лодії оточили тісним колом захоплену в турків галеру. На палубі стояли Олександр, поряд — обсмалений, з перев’язаною рукою Недайборщ, далі — Петрунін.
Було тихо, і слова Олександра долинали далеко, хоч і не до всіх:
— Шановне товариство! Шановне воїнство козацьке — запорозьке й донське! — казав Олександр, хвилюючись. Видно було, як сіпалася його щока. — Об’єднаними силами ми розбили флот Османської імперії на Чорному морі і зараз стоїмо перед Стамбулом!
— Веди нас на Стамбул! — залунали звідусіль вигуки.
— Довго думав я над тим, чи брати нам Стамбул, чи не брати, — вів далі Олександр. — Радився і з вашими славними отаманами — Карпом Недайборщем та Єфтимієм Петруніним. І ось що ми вирішили…
— На Стамбул!
Олександр перечекав галас. А коли крики вщухли, він продовжував:
— Позаторік об’єднані сили християн — поляків та козаків — упень розгромили велетенську армію Османської імперії при Хотині, чим завдали туркам відчутного удару. На жаль, король польський Сигізмунд не захотів довести війну до кінця, а повів війну з козаками. Ми вирішили довести цю війну до кінця, знищивши флот Османської імперії, щоб турецькі султани протягом багатьох літ не могли загрожувати християнським землям. Ми знищили цей флот! І за це — спасибі скажуть вам, славні лицарі, люди в усіх кінцях Європи!
— Веди нас на Стамбул! — грізно зарокотало над Босфором.
— Тихо, козаки! — гарикнув Олександр. І козаки затихли. — Я вів вас сюди як законний спадкоємець трону Османської імперії, як султан Ях’я! Вів, щоб скинути з престолу султана Мустафу і самому зайняти цей престол.
— Ставай султаном, Ях’я! — загриміло довкола. — Ми тобі допоможемо!
— Я не хочу бути султаном! — вигукнув Олександр, і всі довкола притихли. — Не хочу бути султаном, хоч я й султанський син! Ви — вільні люди, запорозькі й донські козаки! Ви не любите ні царів, ні князів, ні королів, ні імператорів, ні султанів! Не в високому походженні, не в королівських та султанських титулах мудрість і справедливість світу. Ви самі знаєте, як торік було скинуто з престолу й задушено султана Османа Другого. Ви знаєте, як тікав од вас султан Мустафа. І я певен — його теж скинуть! Я переконаний, що настане час, коли полетять голови королів, царів та імператорів! Я не хочу бути серед них! Ліпше нехай моя голова злетить, як голова простого козака, який поліг за віру й справедливість, за рідний край. Не хочу бути гнобителем на троні. Бо ще не було на світі і не буде справедливих султанів, князів, імператорів, королів!..
Босфор занімів. Козаки мовчали, не розуміючи, що сталося.
Нарешті почувся чийсь крик:
— То ти що — зрікаєшся свого султанського титулу?
Олександр підняв руку і сказав:
— Султанського титулу зрікаюся! Я зрікся його давно — в душі! А потрібен мені цей титул тільки для того, щоб польський король Сигізмунд не перечив мені, коли я йшов походом на Туреччину. Я — такий же звичайний козак, як і ви, і коли повернемося з походу, то у відповідності з вашою волею складу перед вами всі свої отаманські привілеї. Але поки ми в поході, закликаю слухатися моїх наказів!
— Дозволь нам погуляти в Стамбулі! — залунали крики.
— Не дозволяю! — відрізав Олександр. — Ми йшли сюди битися з військом і флотом грабіжників та розбійників, які нападають на вашу землю. Ми не воюємо з мирними османли! Вам і вашим нащадкам навічно доведеться жити по сусідству з турками. І треба, щоб вони знали: козаки — не розбійники, а лицарі свободи й справедливості! Хай вони це знають, і хай вони над цим думають. І рано чи пізно, вони зрозуміють, що треба жити в мирі з сусідами. Рано чи пізно вони збагнуть, що треба скинути своїх султанів і жити по справедливості, а не за законами грабунку… Минуть сторіччя, і османли згадають, як приходив до них справедливий султан Ях’я, як він хотів встановити справедливість на турецькій землі, але не захотів ставати султаном, бо не бажав узаконювати своїм ім’ям несправедливі діла.
— Дозволь погуляти в Стамбулі!
— Не дозволяю! Хай дивляться османли на Айя-Софію, на Сулейманіє і думають: люди, які підняли справедливий меч на зло, не піднімають його на красу, на мир, на людську працю. Не задля розбою ми йшли, втрачаючи своїх товаришів, від Ячакова до Трапезонту, від Синопу до Кафи, а від Кафи до Стамбула! Задля визволення наших людей, задля знищення зграї вовків, що гризе й свій народ, і народи сусідні! Цього сьогодні не розуміють османли. Але настане час і вони теж зрозуміють. А для того, щоб вони зрозуміли це швидше, треба тримати порох сухим, треба тримати зброю в руках, треба завжди бути готовими вибити хижі вовчі зуби! Якщо вовкові вибивати зуб за зубом — він таки стане вівцею…
— Веди нас на Стамбул! — знову почувся чийсь крик.
— Ні! — твердо відповів Олександр. — Я поведу вас на Ячаків, бо там ще й досі сидить ескадра Шакір-реїса. Ми повинні знищити її! Все! А зараз з вами хоче говорити отаман Карпо Недайборщ!
Обсмалений, обдимлений, з рукою на перев’язі, Карпо виступив уперед, вийняв люльку з рота і гарикнув на весь Босфор:
— Чули, що сказав Олександр Чорногорський?
— Та чули, — залунало з різних боків.
— Так вирішив не тільки він, так вирішила вся наша старшина. Так само вважає і Йов Борецький! Так само вважаєте і ви!
— Не всі! — залунали голоси.
— Потім договорите… А я вам скажу, що ось ми пішли в похід разом з братами з Дону. І ворог тікає від нас! А якби ми були кожен своїм кошем, то скрутно б нам довелося. Так от що: борімося всі гуртом, щоб брати з Дніпра й Дністра, з Дону й Волги об’єдналися в один кулак, і щоб не на один похід, а назавжди, навіки! Я все сказав.
— Слава! Слава! — залунало з близьких чайок, а потім вигуки покотилися далі й далі над хвилями. — Слава! Слава! — лунало над Босфором, і здавалося, що відлуння цього грому долинає аж через море на Україну, в Росію і ще далі…
Над фортецею-монастирем, що здіймав свої гострі вежі під небо, знову залунали дзвони. Фортецею над Крвавицею знову оволоділи християни.
Дзвін гудів над горами, що поросли лісами, над річкою Крвавицею, котра несла свої каламутні хвилі, над дорогами, що зміїлися то вгору, то вниз.
Однією з таких доріг їхав невеликий яничарський загін з десяти чоловік.
Коні притомилися від далекої дороги, одяг на яничарах був сірий від пилюки, обличчя засмаглі від сонця та вітрів. Вершники їхали, сторожко озираючись навколо. Суворий чорногорський край не обіцяв ніяких радощів чужинцям. Люди, які зустрічали яничарів, обходили їх десятою дорогою, в селах усі ховалися по хатах. Яничари, бачачи це, ще нижче й похмуріше опускали голови, ще завзятіше поганяли своїх зморених коней, поспішаючи до фортеці над Крвавицею.
Кілька разів їх перепиняли турецькі дозори й попереджали, що дорога до Крвавиці небезпечна, але яничари, похмуро вислухавши всі застережливі слова й показавши ярлики з печаткою самого султана Мустафи, мовчки їхали далі.
Вечірній дзвін лунав з гори. Чорногорці, які знову відбили Крвавицьку фортецю від басурманів, відзначали сумні роковини героїчної загибелі воєводи Душана та його гарнізону.
Побратимка воєводи — воїтельниця Устя-Русинка стояла вся в чорному й шепотіла слова молитви. Всі чорногорці називали її матір’ю Устею, хоч своїх дітей у неї не було…
Яничари, які поспішали на дзвін, не знали про воїтельницю Устю. Одного тільки разу прозвучало її ім’я під час якоїсь зупинки, коли яничари зустріли старого чорногорця і почали розпитувати дорогу до Крвавицької фортеці.
Старий чорногорець із зненавистю подивився на яничарів, на їхнього ода-баші й промовив:
— Їдьте на свою смерть! Устя-воїтельниця заприсяглася рубати голови всім яничарам!
Чорногорець, певне, думав, що зараз злетить і його голова, але ода-баші, похмуро подякувавши, відпустив старого.
Ім’я воїтельниці вилетіло з пам’яті яничарів, тільки ода-баші запам’ятав, і всю дорогу думав: «Невже то вона?..»
Під самою горою назустріч десятьом яничарам вискочило кілька десятків чорногорців.
— Захищайтесь! — закричав ватажок загону повстанців. — Ми яничарів у полон не беремо!
— Ми не будемо з вами битися, — сказав ода-баші і кинув під ноги ватажкові чорногорців свій ятаган. Потім вийняв пістоль і теж кинув під ноги повстанців.
— Якщо ви думаєте, що ми будемо милосердними, то помиляєтеся! — озвався чорногорець. — Злазьте з коней і приготуйтесь до смерті.
Ода-баші зійшов з коня. Вслід за ним спішилися й інші яничари.
— Ми хотіли б спокутувати всі свої провини перед вами, — сказав він. — Ми добре билися б…
— Навіть морями крові не спокутуєте ви своєї провини перед нами, — відрізав чорногорець. — Готуйтесь до смерті.
— Я хотів би, — з зусиллям промовив ода-баші, — хоч перед смертю побачити вашу воїтельницю Устю-Русинку.
— Думаєш, що вона, побачивши твої передсмертні сльози, змилується? — іронічно запитав чорногорець.
— Я нічого не думаю, — заперечив ода-баші. — Я просто хочу її побачити. І хочу, щоб вона мене побачила.
— Вона тебе побачить! Вона наказала, щоб ми їй під ноги кидали голови всіх страчених нами яничарів.
— Гаразд, — зітхнувши, мовив ода-баші. — Я згоден і на це. Тільки нехай тоді моїм воїнам буде віддана зброя. Вони не захочуть умерти просто так. Вони відіб’ються від вас і поїдуть назад, до Дністра. А мою голову принесіть моїй матері…
— У воїтельниці Усті немає дітей, яничаре! — суворо відповів чорногорець. — Ми, чорногорці, називаємо її своєю матір’ю, і цього їй досить!
— У воїтельниці Усті, якщо вона й справді Устя-Русинка, був син Тодорко, якого забрали силою в яничари.
— Може, й був, але ми про це не знаємо. Ми виконуємо її наказ: яничарів у полон не брати, а приносити тільки їхні голови. А чим ти доведеш, що ти її син?
— Я не буду доводити нічим! Вона сама мене впізнає. Тільки вона!
— Ми принесемо їй твою голову!
— Краще не несіть, якщо ви хочете, щоб воїтельниця не померла.
— Не помре!
На дзвіниці закалатало швидше й тривожніше. Чорногорець підвів голову і сказав:
— Ну, от! Поки ми з вами отут говорили замість робити діло, Устя-воїтельниця закінчила молитву й їде сюди. Тобі, яничаре, поталанило. Ти умреш на її очах.
— І на тім спасибі, — відповів ода-баші. — Але я прошу: відпусти моїх хлопців. Вони не хочуть помирати від ваших шабель. Вони ліпше помруть від турецьких ятаганів…
— Ні, всі ви помрете від наших шабель! Ви не щадили наших дітей, з якої речі ми будемо милувати вас?
Зацокотіли копита, і на вузькій покрученій гірській дорозі з’явилася жінка в чорному на білому коні. Вслід за нею їхало кілька вершників.
У напівтемряві було видно її бліде немолоде обличчя, великі темні очі дивилися сумовито й грізно.
— Чому й досі ці яничари стоять, а не лежать? — сердито запитала вона.
— Вони склали зброю й кажуть, що хочуть приєднатися до християн, — відповів чорногорець.
— На тому світі й приєднаються, — сухо відповіла Устя. — Досить розмов! Ви знаєте наш закон!
— Ми не знали вашого закону, ми прибули здалеку, — озвався ода-баші.
Воїтельниця Устя глянула на нього, затримала свій погляд на хвилину і відповіла:
— Усі яничари в наших краях знають закон Усті-Русинки!
— Ми — не з цих країв! Ми — з-над Дністра! З Сугак!
— З Сугак? — ще дужче зблідла воїтельниця, та так, що в напівтемряві її обличчя мовби аж засвітилося фосфоричним світлом. — Звідки ти знаєш Сугаки?
— Звідти родом моя мати Устя.
— Яничаре, підійди до мене! — коротко наказала вона.
Ода-баші підійшов. Від воїтельниці пахло чимось далеким-далеким, давно забутим, рідним. Вона зірвала з його голови шапку, ода-баші відчув її пальці в своєму волоссі.
Не злазячи з коня, воїтельниця нахилилася над яничаром, почала роздивлятися його обличчя.
Потім провела пальцем над бровою. Темна плямка не стерлася. Яничар дивився воїтельниці Усті в очі, і вона побачила сльози, що текли по схудлому, змарнілому обличчю.
І тоді вона відштовхнула його від себе і закричала:
— Ти навіщо приїхав до мене сюди? Я тебе давно вже поховала, а ти з’явився, щоб я тебе ховала знову?!
— Я прийшов до тебе, щоб ти мене судила. Я привів своїх товаришів, які зовсім не знають, де їхні матері. Вони знають тільки, що один з вірменів, другий з грузин, третій з греків, четвертий — з поляків… А ще є серби, болгари… Вони не хочуть убивати християн… Я їх узяв з собою, я був готовий прийняти найжорстокіший твій суд, але я не знав, що твій вирок винесений заздалегідь… Відпусти їх, вони не воюватимуть проти християн, а зі мною роби, що хочеш.
— Ти пролив хоч краплю християнської крові? — запитала воїтельниця Устя.
— Пролив…
— А чому ти став ода-баші?
— Я вбив свого ода-баші, помщаючись за смерть товариша…
— А оці люди? — кивнула вона головою в бік решти яничарів.
— Я відібрав зі своєї орти тих, хто не пролив ні краплини.
— А твоя орта проливала?
— Так, проливала…
— І ти командував?
— Я командував…
Воїтельниця Устя-Русинка глянула на похнюплених яничарів, неквапом вийняла шаблю з піхов.
— Цих людей відведете в фортецю, — сказала вона чорногорцям, кивнувши на невеличку групу яничарів. — А ти, сину, ставай на коліна і прощайся з життям. Ти винен, хоч сам до нас і прийшов. Твої люди теж вбивали наших людей. Я — воїтельниця Устя, і жодної краплини невинної крові не лишаю невідплаченою…
Вона поцілувала його. Він став на коліна…
І свиснула її шабля…
Відтоді минуло три з половиною сторіччя. Вже немає фортеці над Крвавицею, але на березі річки стоїть висока могила з хрестом та півмісяцем.
Чорногорці називають її «Яничаровою могилою» і розповідають про неї легенди.
А де поховано воїтельницю Устю-Русинку, не знає ніхто. Розповідають тільки, ніби вона ще десять літ воювала з турками і загинула чи то під руїнами фортеці, чи то на вогні, на якому спалили її яничари, коли взяли в полон…
Ніхто не знає, де могила Усті-Русинки, але пам’ять про неї живе в народі, пам’ять славна й добра. І коли оповідають про лихі яничарські часи, то згадують і про те, як рідна мати вбила свого сина-яничара, якого стріла через тридцять літ. Є й пісня про те, як мати гладила волосся на відрубаній голові свого сина, як цілувала його в щоки, вуста та в синю родимочку над бровою і співала колискову. І ту колискову ще пам’ятають. Є в ній отакі слова:
Різне розповідають про ті часи. Було ж давно, перейшло в легенди, казки, перекази…
Панові Адамкові так сподобалося командувати шарантою, яку він разом з іншими невільниками захопив при Кафі, що в нього геть вилетіли з голови колишні солодкі мрії про магнатство, про Куряче Горло, про помсту панові Сулятицькому за його шахрайство. Він відчув себе капітаном вільного корабля, озброєного двома сотнями гармат, шаранти, що вільно ходить по морю, куди їй заманеться, нікого й нічого не боячись. Ну, звісно, пан Адамек, командуючи захопленою шарантою, пішов разом з козаками на Стамбул, брав участь у розгромі турецького флоту, навіть потопив чотири галери — дві протаранив, а дві розстріляв з гармат. Шаранта в нього було швидкохідна, важка, але й маневрена; саме остання обставина і врятувала пана Адамка та його корабель у ті хвилини, коли турецькі ескадри, переслідувані козаками, напоролися на ланцюг у Босфорі. Пан Адамек устиг різко звернути вбік, ланцюг прошурхотів по борту, і шаранта могла б перевернутися, якби болгарин Вилко, який став у пана Адамка начальником артилерії, не здогадався дати дружний залп з одного борту. Ядра полетіли у воду, судно вирівнялося і пішло проти вітру…
Коли ж до пана Адамка докотилися вісті, що Олександр-Ях’я не хоче брати Стамбул і ставати султаном, поляк вилаявся:
— Холера! Він хоч і є граф та ще й султанський син, але все-таки бидло! Та я, мов той циган, став би султаном, украв би казну і втік за гряницю!
А втім… У вчинкові Олександра було щось таке, що імпонувало бентежній натурі пана Адамка, який не хотів себе зв’язувати ніякими умовностями. Він навіть подумав про те, що от, якби він, пан Адамек, захотів стати султаном і попросив у Олександра дозволу сісти на турецький трон, той би йому це дозволив. Але коли пан Адамек уявив себе турецьким султаном, йому стало не по собі. Перше те, що він не збирався змінювати свою віру, а друге — йому не хотілося навчатися турецької чи перської мови. А щодо того, аби вкрасти казну, то пан Адамек тільки пожартував. Він — шляхтич! А красти казну, щоб найостанніший лайдак у державі вважав тебе злодюгою, — цього пан Адамек не стерпів би.
А от бути капітаном такого славного й грізного корабля, яким була його шаранта, — це цікаво! Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш, які сподівалися, що пан Адамек призначить їх своїми помічниками, глибоко помилилися в своїх розрахунках. Капітан відправив їх на веслярські лави — до полонених турків, яких посадив за весла, і наказав підгінним пильнувати, щоб ці два тхори працювали, як належить, і ділом спокутували всі свої провини. Як будуть добре трудитися, то пан Адамек їх висадить на березі, а ні — то нехай начуваються!
На борту шаранти пан Адамек звелів написати «Марія», бо в душі його ще й досі вогнем буяло кохання до гостроокої Марійки, яка ні сіло ні впало покохала мовчазного й ведмідькуватого Скрипника.
А Яремкові, якого поляк побачив на чайці, що пропливала повз шаранту, гукнув:
— Яремо! Ото приїдеш додому, заїдь у Куряче Горло і скажи Марійці: хай там хазяйнує! Не треба мені Курячого Горла!
Віддав останні розпорядження, переказав вітання Недайборщеві, Скрипникові й Олександрові та й подався зі своєю «Марією» у відкрите море. Команда пана Адамка була надійна — з визволених поляків та козаків, на веслах сиділи полонені турки, вітрила були добрі й міцні, а море — безкрає.
І пустився пан Адамек Квятковський гуляти по Чорному морю, шукаючи собі щастя, а «Марії» — слави.
Козацька армада, перевантажена галерами з визволеними невільниками та полоненими турками, поволі виходила з Босфору. «Марія» під командуванням пана Адамка вийшла раніше, ніж інші кораблі, й подалася у відкрите море.
Було кілька невеликих боїв з потріпаними штормами торговими галерами турків. Турки, забачивши чорний прапор з перехрещеними кістками й черепом, а також писану латиною назву корабля, здавалися на милість переможця, і пан Адамек, як істинний шляхтич, милував тих, хто здавався, і нещадно нищив тих, хто намагався чинити бодай найменший опір.
Але дедалі частіше спливала думка прошмигнути через Босфор, пройти Середземним морем і вирватися за Геркулесові стовпи. Звісно, треба було цю операцію здійснити тоді, коли «Марія» була на Босфорі. Але пан Адамек тоді ще не почував себе справжнім піратом. Отже, треба було чекати зручного моменту, а зараз ходити по Чорному морю, громлячи всі турецькі судна…
Невелике судно, що пливло у напрямку до Кафи, було взяте «Марією» без єдиного пострілу. Як тільки шаранта з чорним прапором показалася на обрії і лягла на курс турецького судна, капудан збагнув, що його ніщо не врятує, і дав наказ команді приготуватися до тривалого перебування в полоні. Адже навіть тривалий полон ліпший за миттєву смерть! І команда вирішила підкоритися наказу.
Пан Адамек був вражений, коли пересвідчився, що його «Марія» захопила корабель з вантажем, дорожчим за золото. Корабель віз понад сотню дівчат з України для гаремів Криму й Османської імперії.
Пан Адамек дав наказ підняти вантаж на борт «Марії». Дівчат вишикували на палубі, і пан Адамек пройшовся перед цим строкатим строєм. Торгувати цим дорогим товаром він не збирався, хоч гроші йому були потрібні завжди. Але ж і викинути за борт таких красунь не міг теж.
Він пройшовся раз, потім удруге, далі — втретє, але ніяка путня думка в голову не приходила. Ну, навіщо йому оце дівоче царство? Що він з ним робитиме? Йому треба плавати по морю, воювати з турками, але ж як ти повоюєш, коли на кораблі такий вантаж.
Підійшов Вилко:
— Капітане!
І він прошепотів панові Адамкові кілька слів на вухо.
— Це справді думка! — зареготав поляк. І дав команду: — Свистати всіх нагору!
Вся команда шаранти вискочила на палубу.
Пан Адамек пройшовся перед двома строями — дівочим та чоловічим, потім сказав:
— От що, хлопці й дівчата! Даю вам на роздуми дві години. За ці дві години кожен з вас повинен обрати собі супутника життя! Після того, як ви розіб’єтеся по парах, — всміхнувся пан Адамек сам до себе, — ми причалимо до берега, і я вас висаджую. Йдіть собі по домівках, господарюйте і множте славу Польщі! Але якщо якась дівка не обере собі нікого і її ніхто не обере, то ми її вкинемо в море! Все!
За дві години команда «Марії» поменшала на сотню чоловік. Усі дівчата були розібрані. Усі, крім однієї.
Пан Адамек підійшов до неї. Це була молода й красива єврейка, яку хотіли собі обрати в супутниці життя тринадцять недавніх невільників, але вона всім їм відмовила.
— Доведеться тебе викинути в море, — промовив пан Адамек. — Де я тебе бачив, дівчино?
— У корчмі в Лейби, — відповіла вона.
— Ти — Ривка?!
— Ривка.
— І це я твоєму батькові заборгував за три дні?
— Йому…
Пан Адамек безпомічно оглядівся навкруги. Що робити? Скасовувати свій же наказ?
На поміч прийшов Вилко:
— Капітане! Треба її батькові віддати борг! Хай вона й віднесе!
— Ну, Вилко! І де ти такий розумний узявся?
— Мама народила.
Пан Адамек вийняв з кишені гаман із золотом, подав його Ривці.
— А проценти? — запитала дівчина.
— Які ще проценти?
— А ті, що мій батько чекав майже рік.
— Тю! — сторопів пан Адамек. — А скільки?
— Один поцілунок! — відповіла несподівано Ривка.
— Не вийде! — рішуче відповів пан Адамек. — Як ти мене раз поцілуєш, то забудеш і про проценти, і про свою віру, і про свого Гершка, який чекає на тебе десь біля Ялтушкова… А мені це не треба. Я люблю Марійку. Хоч вона і не моя…
Розпрощавшись з донцями, які пішли на північний схід до Босфору Таврійського та на Азовське море, запорожці взяли курс на Ячаков. Тут стояла ще одна — остання — ескадра Османської імперії на Чорному морі, її теж треба було знищити.
По дорозі додому на козацький флот знову налетів шторм. Він був короткочасний, але добре-таки порозкидав на всі боки і чайки і трофейні кораблі. Тільки два десятки чайок, що йшли разом з отаманською, не збилися з курсу, а впевнено йшли до виходу з лиману.
Джузеппе, який все ще слабував, але вже трохи міг говорити, згадавши слово Олександра при Стамбулі, сказав:
— Я давно передчував, що вийде саме так… Ти, Олександре, готувався стати султаном, а я вже хотів приміряти на свою голову чалму великого візира…
Йован блиснув очима в напівтемряві, що спустилася над морем. Як на нього, Йована, то Олександр зробив саме так, як зробив би кожний порядний чорногорець. На дідька йому всі оті титули та престоли, коли є в світі щось головніше: бити турка, та й усе!
Джузеппе здогадався, про що подумав його друг, і заперечив:
— Е, Джованні, не кажи! Надіятись на чалму великого візира, а у відповідь дістати дулю — це гірко й тяжко! Так тяжко, як ото було мені в молодості в Трієсті, коли я домовився з однією гарнесенькою, як весняне небо, доньєю про зустріч у її садку… Сакраменто! У мене знову болить серце…
— То не розповідай, — порадив Йован.
— Ні, я таки розповім… Домовилися: як тільки міський годинник проб’є північ, моя прекрасна донья вийде до мене у садок… Тато й мама вже на той час спатимуть, отож вони не заважатимуть нам у нашій стрічі. Прийшов я до їхнього дому, переліз загорожу, завмер у садку — чекаю. А година тягнеться так довго, що боже ж ти мій! Я взагалі вже думав, що місяць, зорі й небеса просто зупинилися і не рухаються… Коли чую: пробило північ. «Ну, — думаю, — найдорожча моя, наймиліша моя, найсолодша моя, вийди до мене!» Чую — тихенько двері рипнули, бачу, як щось у білому-білому виходить у двір. Мамма міа! В одній білій нічній сорочці йде вона до мене, наближається до мого куща. Вискочив я сам не свій і схопив її в свої міцні лицарські обійми. І раптом, — о інферно! о пекло! — чую її переляканий крик: «Рятуйте! Грабують! Розбійники!» І хтось мене по носі як стукне! Він у мене відтоді й досі кривий. Я перелякано й ніжно-ніжно шепочу: «Аньєзо! Це я!» А вона у відповідь: «А я — її мама! Рятуйте!»
Джузеппе замовк. Йован запитав:
— А далі?
— Далі не цікаво. Далі вискочив з хати тато цієї Аньєзи, а я намагався перестрибнути паркан, але одразу не зумів, а ще далі собаки мені обірвали шаровари й литки… А, мало цікавого, — зітхнув Джузеппе.
Козаки, які сиділи поряд, дружно засміялися, аж Недайборщ вийшов з намету і півголосом наказав:
— Тихо! Скоро Ячаков. Уночі далеко чутно.
До Ячакова двадцять чайок прибули десь опівночі. Як тільки в місячному сяйві побачили на обрії цілий ліс щогл, спустили вітрила й пішли далі на веслах — сторожко, нечутно й швидко.
За якусь годину чайки вже позавмирали між галерами. На березі палали вогнища, команди кораблів, знудившись від неробства, пиячили, веселилися, співали, відзначаючи якесь свято.
— Ну, що ж, покажемо їм рамазан-байрам, курбан-байрам, чи що там іще! — прошепотів Недайборщ. — На абордаж!
І козаки спритно почали видиратися на судна. Якщо й скрикнув хтось із вартових, пришпилений ножем до облавка, то на березі його останнього скрику й не почули. Берег аж двигтів від пісень та п’яних вигуків.
Ще за годину половина суден з ячаковської ескадри була в руках запорожців.
І аж тоді Недайборщ скомандував головній галері дати залп з усіх гармат.
І загриміло, і запалало, і заграло сліпуче від спалахів море! Сам Шакір-реїс кинувся був з кількома сотнями воїнів до берега, щоб відбити галери, але його зустріли гарматні залпи. П’ятнадцять тисяч беззбройних турків бігало по берегу, не розуміючи, що сталося.
А гармати все били й били.
І Шакір-реїс, зрозумівши, що його захоплено зненацька, але ще не знаючи, скільки ворогів напало на його ескадру, наказав викинути білі прапори!
Ось тут уже налякався й Недайборщ.
— Їх же, в холери, в п’ятнадцять разів більше! — прошепотів він Олександрові. — Що — перестріляти всіх, доки не отямилися?
— Ні в якому разі, — заперечив Скрипник. — Треба брати всіх. В’язати!
— Та де я стільки мотуззя наберу?
— Де хоч, там і бери! Але до ранку треба всіх їх пов’язати! — наказав Олександр. — А кораблі — спалити!
Під жерлами гармат, в сяєві пожежі мовчки підходила сотня за сотнею до козаків, і ті в’язали бранцям руки. Ячаковська ескадра з її п’ятнадцятитисячним екіпажем припинила своє існування фактично без бою…
А вранці турки побачили, що перед ними всього тисяча козаків. І тоді заскреготів зубами Шакір-реїс, бо збагнув, що гяури взяли його, як кажуть, на звичайнісінький гачок, яким ловлять бичків. Заскреготіли зубами капудани, побачивши, як по-дурному загинули їхні бойові, добре оснащені кораблі. І кинулись тоді вони гризти зубами пута один одному.
— Стати рівно всім! — вигукнув Скрипник, але було вже пізно.
Незважаючи на вогонь козацьких пістолів, турки, обливаючись кров’ю, гризли, розв’язували, рвали на собі пута і з голими руками йшли в атаку на козаків.
За півгодини на березі почалося побоїще. Падали вбиті й поранені, запорожці відступали в море, вистрілявши всі свої набої; залишилися тільки шаблі та ножі, але вже й вони притупилися, вже й сили тієї не стало в руках, що була раніше…
Олександр стояв по пояс у воді в оточенні двох десятків козаків, серед яких були Петро, Недайборщ, Максим, Йован. Тяжко поранений Джузеппе умудрився примоститися на чайці і стріляти з мушкета. Яремко набивав йому зброю, а Бібігуль лежала на дні, заткнувши вуха руками.
У Петра знов розболілося плече, але він продовжував відбиватися. А турки лізли й лізли, вони знали, що їх більше в кільканадцять разів, і тепер палали спрагою помсти…
Захитався поранений Йован, але Петро підхопив його:
— Не падай!
Послухався Йован, з останніх сил стояв, спираючись на Петрове плече.
Несподівано позаду, з моря, пролунав залп.
Турки попіднімали голови й почали відступати. Потім утікати. Ще хвилина чи дві — і знову над юрбами турків замайоріли білі прапори.
Тільки тепер Петро озирнувся.
До берега йшла козацька армада. Високо підняли свої вітрила чайки, за ними визирали щогли галер та шарант.
З моря лунало тисячоголосе: «Пу-гу! Пу-гу!»
Петро відчув, як страшно заболіло в нього плече, і подумав: «Невже повернулася хвороба? Треба знову бігти до Марійки… Як вона там? Чи думає про мене?!»
Олександр зачерпнув з моря солоної води і почав умиватися. Він не хотів, щоб козаки бачили його сльози… А втім… Вони такі ж гірко-солоні, як і морська вода.
За два тижні Петро Скрипник прибув у Куряче Горло, до Марійки, а ще через два місяці Марійка народила сина, якого названо було Тимошем — в пам’ять про Клюсика.
Через тридцять літ Тимофій Скрипник разом з іншими козаками присягав на Переяславській раді на вірну й вічну дружбу та єднання з Москвою.
Поряд з ним стояли Ярема Ціпурина та його дружина Ганна, яку в дитинстві звали Бібігуль, з цілим виводком ціпуренят: одних звали за прізвищем — Ціпуринами, других — по-вуличному: Яремчуками і Турчинами, залежно від того, на кого більше були ті діти схожі: на батька чи на матір.
Султана Мустафу, так само, як і його попередника Османа Другого, скинуто з престолу, і він зник у непам’яті. Так само десь згинув і великий візир, і ще чимало значних державців Баба-Алі. Шакіра-реїса турки викупили, привезли до Стамбула і там відрубали йому голову.
Кільканадцять літ туркам довелося відбудовувати свій Чорноморський флот, відновлювати армію, щоб набратися сили для нових нападів на Україну та Польщу.
Пан Адамек наприкінці літа прорветься зі своєю «Марією» через Босфор і почне розбійничати в Середземному морі. Потім він вийде в Атлантику, і там його сліди загубляться. То його корабель з’являтиметься в Карібському морі, то раптом об’явиться десь біля Мадагаскару… В одному з манускриптів з’явиться його прізвище у зв’язку з тим, що пірат Адам Квятковський «виграв у карти Мадагаскари». Але оскільки у ті часи «мадагаскарами» звалися ще й хвацькі модні штани, то думки вчених про те, що виграв пан Адамек — острів в Індійському океані чи відому всім частину костюма — поки що розбігаються… Де і як закінчив свій життєвий шлях пан Адамек Квятковський, історія не зафіксувала, але, як бачимо, він прожив бурхливе життя, гідне того, щоб його увічнив у своїй фундаментальній «Історії морського піратства» польський історик Яцек Маховський.
Пан Влодзімєж та пан Євгеніуш, після того, як набили добрячі мозолі, працюючи на веслах, відпущені паном Адамком на всі чотири сторони, сяк-так дісталися до Кракова, де до кінця свого життя оповідали охочим слухати про свої поневіряння на турецькій галері та на шаранті «Марія». Більш нічим ці пани у своєму житті вже й не відзначилися.
Карпо Недайборщ незабаром загинув під час походу отамана Михайла Дорошенка в Крим. Загинув, як і належиться людям його вдачі, героїчно, не зганьбивши честі рідної землі й козацького товариства.
А от пан Сулятицький прожив щось близько ста літ. Усе життя він те й чинив, що капості ближнім і не лише ближнім. Але якось так за тих часів водилося, що отакі люди не завжди діставали належну плату. Пізніше хтось із його нащадків навіть випустив про нього книгу, де з великим смаком змалював його неіснуючі подвиги, а всі капості, які він творив, приписав його ворогам.
Вийшла книжка й про Олександра Чорногорського, і теж написав її один з його нащадків — Гассек з Трієсту. Книжка ця вийшла італійською мовою сторіччя тому в тому ж таки Трієсті, її короткий переклад подавався в петербурзькому журналі «Вестник Европы». Нащадок в основному правдиво оповів про військові справи Олександра-Ях’ї, шкода лише, що він менше зупинився на суспільно-політичних поглядах свого предка; якби він цьому питанню приділив більше уваги, то, напевне б, не дивувався, чому Ях’я не захотів брати Стамбул і ставати султаном. Звісно, якби Ях’я став султаном, то для його особи знайшлося б місце у працях польських та турецьких істориків того часу, але оскільки він не став султаном, то поляки назвали його авантюристом, який намагався разом з козацькою голотою підняти якусь там колотнечу, а турки — зрадником. Проте в переказах та легендах турецького народу Ях’я залишився як добрий і чесний султан, який хотів встановити справедливість на землі і дати хліб усім бідним. Саме таким він і був.
Згадки про події 1621–1623 років довго жили в пам’яті українського народу, та й не тільки українського. Коли в 1632 році помер король Сигізмунд і на престол став Владислав, дубровницький поет Іван Гундулич написав поему «Осман», у якій розповів про Хотинську війну та загибель Османа Другого. В цій поемі Гундулич звертався до Владислава з закликом об’єднати слов’янські сили й добити Османську імперію. Але Владислав не прислухався до розумної поради, він продовжував політику своїх попередників.
І лише після того, як Україна возз’єдналася з Росією, було покладено край наступові Османської імперії на слов’ян і на всю Європу. Переможні походи Суворова, легендарні морські операції Ушакова завдали наймогутнішого удару турецькій військовій силі.
До речі, великий російський флотоводець Федір Федорович Ушаков, завдаючи морським силам Османської імперії удару за ударом, завжди пам’ятав про тих, хто за кілька сторіч до нього робив те ж саме. Він писав, що ще «кияни на своїх однодеревках не боялися грецьких „дромонів“, хоч море довкола них палало; „чайки“ наших козаків налітали на турецькі галери і пречудово брали їх на абордаж. Все це — воістину руське, безстрашне — повелося з найдавніших часів». Він писав, що це — наша слава, наша гордість!
Цими словами ми й хочемо завершити розповідь про події 1621–1623 років.
Досить
Вояки з кінних загонів турецького війська.
Єгипет
Собака
Намісник султана, правитель області в Туреччині.
Ім’я
Звідки
Єні чері — нове військо
Китай
Змія! Гримуча змія! Нікчемна жінка!
Нагайка
Молода мати
Євнух, начальник гарему
Рід турецького війська — важка кіннота.
Мама
Майстер
Османли (османець) — так називали себе турки, мешканці Османської імперії.
Висока Брама
Так у старовину мусульмани називали весь світ. Сім кішварів (буквально сім кліматів) — сім частин світу, за уявленням мусульманських учених.
Султанський указ
В’язниця
Швидкохідне парусне судно.
Капітан
Хаджі — той, що здійснив подорож (хадж) до Мекки, вельми шанована на мусульманському Сході людина.
Загони, роти
Немає бога, окрім аллаха, і Мухаммед — його пророк
Мусульманський чернець.
«Кінський майдан», на якому збиралися яничари, коли підіймали заколот чи повстання.
Заколот
Юшка
Казарма
Віслюк
Гріх
Українка
Командир яничарської сотні
Калин Товстогубий
Пащека
Падлюка
Тичка, довга палиця
Паля
Бунтівник
Двірцева охорона
Десятник у яничарів
Бойовий вигук на зразок «ура!»
Боже, поможи!
Посудина для збирання сліз, які проливали дружини, коли їхні чоловіки були в поході.
Хай живе заколот!
Канцелярія
Начальник охорони
Слуги
Шпигун
Історія — навчителька життя
Хто добре слухає — добре вчиться!
Зодчі
Хто там?
Допоможіть!
Ми їмо, аби жити, а не живемо, аби їсти
Геть звідси!
Носиться по хвилях
Європеєць
Прапор
Чорна Гора
Росіяни
Відстань близько семи кілометрів
Олександр граф Чорногорський
Людина, що не належить до іудейської віри
Добре заслужений хліб
Дністер
Добрий вечір!
Добрий вечір! Гостинно просимо!
«Доки ж ти, о Катіліно»…
Хто це?
Дядько
Жінка в гаремі
Європа
Цейлон
На картах турецького адмірала Пірі-реїса показано було навіть Антарктиду (ще до того, як відкрили її російські мореплавці Лазарєв та Беллінсгаузен).
Податок
Мучитель
Фортеця
Добридень!
Кайдани
Об’єднання православної й католицької церков під зверхністю римського папи. Тут мається на увазі Брестська унія 1596 року.
Слухай
Іноземець
Наказ про наступ
Наказ про арешт
Поривистий і бурхливий
Кохання
А зараз маю хмари на чолі…
Нікчема, стара підкова!
Грязюка, мерзота
До побачення
Шукати рятунку у втечі
Їхати конем
У 1622 році минуло 1000 років від Гіджри (втечі основоположника мусульманства Мухамеда з Мекки в Медіну, яка сталася 622 року і вважається офіційним початком ери ісламу).
Рік у мусульманському календарі налічує на 12 днів менше, ніж у християнському; отже, за 1000 років набігає майже 33 «зайві» роки.
Гарматний двір
Презирство
Зганьбити
Брехун
Острів Кріт.
Очаків
Штраф
Суддя
Цар Агесілай кульгав на одну ногу
Страшно сказати
Доблесть гідна запозичення, а не заздрощів
Не тільки на землі, але й у воді є тварини
1623 рік за християнським літочисленням.
Кримчак
Керченська протока.
Перекоп
Розбійник
Острів — так кримські татари часто називали Крим: Кирим-адаси (Рів-острів), чи просто «Ада».
Дякую
Одна, дві, три…
Чорним морем
Маяк
Потурнаки
Ні!
Тобто: два з половиною мільйони.
Найбільші мусульманські свята, рамазан-байрам відбувається на початку місяця шеввеля (десятий місяць), а курбан-байрам — через 63 дні.
Один з великих візирів Османської імперії наприкінці XVI сторіччя.
Начальник капиджів — солдатів двірцевої охорони султана
Перекладач