У шість років у книжці про праліс, яка мала назву «Невигадані пригоди», я побачив одного разу чудовий малюнок. Він зображував змія боа, що ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

У тій книжці писали: «Змії боа ковтають свою здобич цілою, не жують її. Потім боа не здатні ворушитись і сплять півроку, поки перетравлять».

Тоді я багато думав про пригоди в джунглях і зрештою й сам намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок. Мій малюнок номер 1. Він був отакий:

Я показав свій шедевр дорослим і запитав, чи страшно їм від малюнка.

«Чому від капелюха має бути страшно?» — здивувались вони.

Але ж на моєму малюнку був не капелюх. Малюнок зображував змія боа, що перетравлював слона. Тоді я намалював середину змія, щоб дорослі таки зрозуміли. Дорослі завжди потребують пояснень. Мій малюнок номер 2 був отакий:

Але дорослі порадили кинути малювати зміїв боа, розрізаних або цілих, і взятися натомість до географії, історії, арифметики і граматики. Саме отак, у шестирічному віці, я й зрікся блискучої кар’єри художника. Я зневірився, бо обидва мої малюнки не мали успіху. Дорослі, коли самі, ніколи нічого не розуміють, а дітям нудно завжди і щоразу пояснювати їм.

Тож я був змушений обрати інший фах і навчився пілотувати літаки. Я літав потрохи в усьому світі. Географія справді стала мені у великій пригоді. Тільки глянувши, я зразу міг сказати, чи внизу Китай чи Аризона. Таке знання неоціненне, якщо заблукав серед ночі.

Протягом свого життя мені не раз траплялося знайомитись із багатьма серйозними людьми. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зблизька. Але моя думка про них стала не набагато кращою.

Коли я натрапляв на дорослого, що видавався бодай трохи прозірливим, я робив над ним експеримент і показував свій малюнок номер 1, який завжди мав із собою. Мені кортіло дізнатися, чи цей дорослий справді тямущий. Але я завжди чув у відповідь: «Це капелюх». Тоді я вже не розповідав йому ані про зміїв боа, ані про давні ліси, ані про зорі. Переходив на його рівень. Розмовляв про бридж, гольф, політику й краватки. А дорослий радів знайомству з таким розважливим чоловіком.

Тож я жив отак сам, не маючи нікого, з ким можна щиро порозмовляти, аж поки шість років тому в Сахарській пустелі сталася аварія. Щось поламалося в моторі літака. Я не мав ні механіка, ні пасажирів і вирішив спробувати сам узятися за складний ремонт. Для мене то було питання життя або смерті. Питної води я мав щонайбільше на тиждень.

Першого вечора я заснув на піску за тисячу миль від усіх населених земель. Я був ще самотніший, ніж моряк із розтрощеного бурею корабля на плоту серед океану. Тож уявіть собі мій подив, коли вдосвіта мене розбудив дивний голосок. Він просив:

— Будь ласка, намалюй мені баранця!

— Га?

— Намалюй мені баранця…

Я зірвався на рівні ноги, немов уражений блискавкою. Про­тер очі. Глянув навколо. Побачив малого й дуже дивного хлопчика, що поважно дивився на мене. Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати. Але мій малюнок, звичайно, аж ніяк не такий чарівний, як модель. І тут винен не я. Як я мав шість років, дорослі відохотили мене від кар’єри художника, і я нічого не навчився малювати, крім боа — цілих і розрізаних.

Я вирячив очі з подиву й роздивлявся ту постать. Не забувайте, я опинився за тисячу миль від усіх населених земель. А втім, анітрохи не здавалося, ніби той хлопчик заблукав, вмирає від утоми, спраги чи страху. Він аж ніяк не скидався на дитину, загублену серед пустелі за тисячу миль від людських осель. Коли я нарешті спромігся подати голос, то запитав:

— Але… що ти тут робиш?

А він повторив, тихесенько, наче щось дуже серйозне:

— Будь ласка… намалюй мені баранця…

Коли таємниця надто разюча, не смієш не коритися їй. Хоч якими безглуздими видалися мені ті дії за тисячу миль від усіх населених місць, і то в смертельній небезпеці, я дістав із кишені аркуш паперу й ручку. І раптом пригадав, що вивчав передусім географію, історію, арифметику та граматику, і (не без дрібки лихого гумору) сказав хлопчику, що не вмію малювати. Та він наполягав:

— Пусте. Намалюй мені баранця.

Я ніколи не малював баранців, тож знову намалював йому один із двох малюнків, на які був здатний. Зобразив цілого боа. І був приголомшений, почувши заперечення хлопчика:

— Ні-ні! Я не хочу слона в утробі боа. Цей змій украй небезпечний, а слон надто великий. А в мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй мені баранця.

Тож я намалював.

Хлопчик уважно роздивився й мовив:

— Ні! Цей уже тяжко хворий. Намалюй мені іншого.

Я намалював:

Мій приятель лагідно, поблажливо всміхнувся:

— Ти ж і сам добре бачиш… це не баранець, а баран. У нього роги…

Тож я намалював ще раз:

Але й цей малюнок не схвалили, як і решту:

— Цей надто старий. Я хочу баранця, який житиме довго.

Мені вже уривався терпець, бо я квапився розбирати мотор, тож я нашкрябав отакий малюнок.

І пояснив:

— Це ящик. Баранець, якого ти хочеш, там усередині.

Але я дивом дивувався, побачивши, як проясніло обличчя мого малого судді:

— Він точнісінько такий, як я хотів! Як по-твоєму, баранцеві треба багато трави?

— Чого ти запитуєш?

— Бо в мене все маленьке…

— Йому вистачить. Я намалював тобі малого баранця.

Хлопчик нахилився над малюнком:

— Не такого вже й малого… Ти ба! Він заснув…

Отак я познайомився з Маленьким Принцом.

Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати.

Я довго не міг збагнути, звідки з’явився Маленький Принц. Він ставив мені багато запитань, але, здається, ніколи не чув моїх. Тільки випадково мовлені слова мало-помалу розкрили мені його таємницю. Скажімо, вперше помітивши мій літак (я не малюватиму його, для мене це надто складно), він запитав:

— Що це за річ?

— Це не річ. Він літає. Це літак. Мій літак.

Я пишався, сказавши малому, що вмію літати. А він аж вигукнув:

— Як? Ти впав із неба?

— Авжеж, — скромно кивнув я.

— Ох! Яка дивина!..

Маленький Принц задзвенів переливчастим сміхом, що страшенно роздратував мене. Я не хочу, щоб із мого лиха сміялися. А потім хлопчик додав:

— Що ж, отже, й ти небесний прибулець! А з якої планети?

Я одразу побачив просвіт у таємниці його присутності й притьмом запитав:

— То ти з іншої планети?

Та хлопчик не відповів. Він похитував головою, пильно роздивляючись мій літак:

— У такому ти й справді не міг прибути здалеку…

Хлопчик надовго поринув у роздуми. Потім, діставши з кишені баранця, прикипів очима до свого скарбу.

Уявіть собі, як мене здивувало оте напівпризнання про «інші планети». Я спробував дізнатися більше:

— Хлопчику, звідки ти? Ти кажеш «у мене», де це? Куди ти хочеш забрати баранця?

Він відповів після мовчазних роздумів:

— Ящик, який ти дав, добрий тим, що вночі буде баранцеві за кошару.

— Звичайно. А якщо ти такий дбайливий, я дам тобі ще й мотузку припинати його вдень. І кілочок.

Мої слова, здається, приголомшили Маленького Принца.

— Припинати? Що за дурниця!

— Бо, якщо не припнути, він піде невідомо куди і заблукає…

Мій приятель знову розсміявся:

— І куди, по-твоєму, він піде?

— Куди завгодно. Куди очі спадуть…

Але Маленький Принц, споважнівши, заперечив:

— Пусте, таж у мене таке все малесеньке!

І, мабуть, сумовито, додав:

— Куди очі спадуть, далеко не зайдеш…

Отак я дізнався другу вкрай важливу річ: планета, з якої прибув Маленький Принц, навряд чи більша за будинок!

Це не дуже й здивувало мене. Я знав: крім великих планет, як-от Земля, Юпітер, Марс і Венера, яким дали назви, є сотні інших планет, інколи таких малих, що їх насилу можна помітити в телескоп. Коли який-небудь астроном відкриває одну з таких планет, він дає їй номер замість назви. Називає, наприклад, астероїд 3251.

Я маю поважні причини думати, що планета, з якої прибув Маленький Принц, — астероїд B-612. Цей астероїд бачив тільки раз у телескоп один турецький астроном 1909 року.

Потім він провів велику демонстрацію свого відкриття на Міжнародному конгресі астрономів. Але ніхто йому не повірив через його вбрання. Адже дорослі отакі.

На щастя для репутації астероїда B-612, один турецький диктатор під страхом смерті звелів своєму народові одягатися по-європейському. Астроном, одягнувшись у дуже елегантний костюм, повторив свою демонстрацію 1920 року. Цього разу всі погодилися з ним.

Я повідомляю вам такі подробиці про астероїд B-612 і назвав його номер тільки через дорослих. Адже дорослі люблять цифри. Коли розповісти їм про нового приятеля, вони ніколи не запитають про головне. Ніколи не поцікавляться: «Який у нього голос? Які ігри він любить? А він збирає метеликів?» Натомість запитують: «Скільки йому років? Скільки в нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько?» Тільки почувши ці цифри, їм здається, ніби вони знають його. Якщо розказати дорослим: «Я бачив гарний будинок із рожевої цегли, з геранню у вікнах і голубами на покрівлі», — вони не зможуть уявити собі той будинок. Їм треба казати: «Я бачив будинок за сто тисяч франків». І тоді вони вигукнуть: «Яка краса!»

Тож якщо казати дорослим: «Доказом існування Маленького Принца є те, що він був милий, сміявся й хотів мати баранця. Якщо хочуть баранця, значить, існують», вони знизують плечима і вважають вас за дитину! Та якщо повідомити: «Планета, з якої він прибув, — астероїд B-612», тоді вони будуть переконані й дадуть вам спокій зі своїми запитаннями. Отакі вони. Не слід дорікати їм за це. Діти повинні бути дуже поблажливі до дорослих.

Але, звичайно, нам, тим, хто розуміє життя, нам начхати на цифри! Я б хотів почати цю книжку, як чарівну казку. Я б хотів написати:

«Був собі колись Маленький Принц, що жив на планеті, тільки трохи більшій за нього, і хотів мати приятеля…» Для тих, хто розуміє життя, в цих словах було б набагато більше правди.

Бо я не хочу, щоб мою книжку читали легковажно. Я відчуваю страшенний смуток, розповідаючи ці спогади. Вже шість років, як мій приятель зник разом зі своїм баранцем. Якщо я намагаюся тут описати його, то тільки тому, щоб не забути. Дуже сумно забувати приятеля. Не кожному судилося мати приятеля. Адже, забувши, і я можу стати таким, як дорослі, що цікавляться тільки цифрами. Саме тому я купив коробку з фарбами та олівці. В моєму віці важко знову братися до малювання, якщо я ніколи не пробував намалювати щось інше, крім — у шість років — боа цілого і боа розрізаного! Я намагатимусь, звичайно, малювати портрети якомога ближче до оригіналу. Але зовсім не певен, що мені вдасться. Один малюнок годиться, а другий уже не схожий. Я трохи не вгадав зріст. Тут Маленький Принц завеликий. А тут замалий. Я вагаюся і щодо барв його одягу. Тож пробую малювати і так, і так, більш-менш щось виходить. Зрештою, я можу помилитися в деяких важливих деталях. Але мені слід вибачити. Мій приятель ніколи нічого не пояснював. Певне, думав, я такий, як він. Та я, на жаль, не вмію бачити баранців у ящику. Я, мабуть, трохи такий, як дорослі. Мабуть, постарів.

Щовечора я дізнавався щось про планету Маленького Принца, про те, як він покинув її, про його подорож. Мало-помалу, під час принагідних роздумів про його слова, мені розкрилася правда. Скажімо, третього дня я почув про таке лихо, як баобаби.

І знову-таки завдяки баранцеві, бо Маленький Принц раптом запитав мене, немов опанований тяжким сумнівом:

— А правда, що баранці їдять кущі?

— Так, правда.

— Ох! Як добре!

Я не розумів, чому так важливо, щоб баранці їли кущі. Але Маленький Принц додав:

— Отже, їдять і баобаби?

Я розповів Маленькому Принцові, що баобаби — не кущі, а дерева, великі, наче церкви, тож, якби він узяв із собою ціле стадо слонів, воно б не з’їло одного баобаба.

Почувши про стадо слонів, Маленький Принц засміявся:

— Довелося б ставити їх один на одного…

Проте розважливо додав:

— Баобаби, до того як виростуть, народжуються маленькі.

— Авжеж! Але чому ти хочеш, щоб твої баранці їли маленькі баобаби?

— Гаразд, побачимо! — відповів Маленький Принц, мов ішлося про щось очевидне. Мені довелося добряче помізкувати, щоб самотужки зрозуміти його клопіт.

На планеті Маленького Принца, як і на всіх планетах, росли і добрі трави, і бур’яни. Тобто було й добре насіння добрих трав, і лихе насіння бур’янів. Але ж насіння невидиме. Воно спить у таємних закутках землі, аж поки котрійсь насінині заманеться прокинутись. Тоді вона потягується, і спершу несміливо пускає до сонця гарненьку безневинну стеблинку. Якщо то стеблинка редьки або троянди, можна дати їй рости, як вона хоче. Та якщо бур’ян, треба одразу вирвати рослину, тільки-но впізнаєш її. Але на планеті Маленького Принца було ще й страхітливе насіння, — насіння баобабів. Земля планети була заражена ним. А баобаба, якщо пізно взятися за нього, вже ніколи не пощастить позбутися. Він захаращує всю планету. Пронизує її своїм корінням. А якщо планета дуже мала, а баобабів надто багато, вони розірвуть її.

— Усе залежить від дисципліни, — сказав мені згодом Маленький Принц. — Уранці, вмившись, треба ретельно прибрати і планету. Треба змушувати себе регулярно виривати баобаби, тільки-но можна відрізнити їх від троянд, на які вони, молоденькі, страшенно схожі. Ця робота, хоч і дуже нудна, аж ніяк не важка.

Якось Маленький Принц порадив мені постаратись і намалювати гарний малюнок, щоб цю потребу добре зрозуміли й діти на моїй планеті.

— Якщо вони коли-небудь пустяться в подорож, — сказав він, — це може стати їм у пригоді. Інколи свою роботу можна відкласти на потім і не буде ніякої шкоди. Але, як є баобаби, це завжди катастрофа. Я знав одну планету, де жив ледар. Він знехтував три кущики…

За описом Маленького Принца я намалював ту планету. Я не люблю прибирати тон мораліста. Але про небезпеку бао­бабів знають так мало, а ризики, яких зазнає недбайливий на астероїді, такі великі, що цього разу я зроблю виняток і позбудуся своєї стриманості. Я кажу: «Діти! Стережіться баобабів!» Саме з метою попередити моїх приятелів про небезпеку, поряд з якою вони, як і я, ходять віддавна, навіть не здогадуючись про неї, я так ревно працював над цим малюнком. Наука, яку я даю, варта докладених зусиль. Ви, може, запитаєте: «Чому в цій книжці немає інших малюнків, не менш величних, ніж малюнок баобабів?» Відповідь дуже проста: я намагався малювати, але в мене не вийшло. А коли малював баобаби, мене надихало чуття нагальності.

Ох! Маленький Принце, мало-помалу я зрозумів отак твоє мале і сповнене смутку життя. Ти давно вже не мав ніякої іншої розваги, крім змоги милуватись, як сідає лагідно сонце. Я дізнався про цю нову подробицю вранці четвертого дня, коли ти сказав мені:

— Я дуже люблю дивитись, як сідає сонце. Ходімо гляньмо, як воно сідає.

— Таж треба зачекати.

— Чого?

— Зачекати, щоб сонце сідало.

Спершу ти дуже здивувавсь, а потім нестримно розреготався. І сказав:

— Я й досі думаю, ніби я в себе!

Справді. Коли в США полудень, сонце, як знають усі, у Франції вже сідає. Було б досить мати змогу добутись до Франції за хвилину, щоб бачити, як заходить сонце. На жаль, до Франції дуже далеко. А на твоїй маленькій планеті тобі досить переставити стілець на кілька кроків. Ти милувався призахідним сонцем щоразу, коли хотів бачити його…

— Одного дня я бачив, як сонце сіло сорок чотири рази!

А трохи згодом ти додав:

— Знаєш… коли страшенно сумно, я люблю дивитись, як сідає сонце…

— Отже, того дня, коли сорок чотири рази сіло сонце, тобі було страшенно сумно?

Але Маленький Принц не відповів.

П’ятого дня, знову-таки завдяки баранцеві, мені розкрилася таємниця життя Маленького Принца. Зненацька, без вступу, немов після довгих мовчазних роздумів, він запитав:

— А якщо баранець їсть кущі, то їсть і квіти?

— Баранець їсть усе, на що натрапить.

— Навіть якщо квіти мають колючки?

— Так, навіть квіти, які мають колючки.

— Тож навіщо тоді колючки?

Я не знав. Я тоді щосили намагався відкрутити один надміру затягнутий болт авіаційного мотора. Я мав чим перейматися, бо аварія, як я бачив, виявилась надто тяжкою, а мізерні рештки питної води спонукали боятися ще гіршого.

— Навіщо ж колючки?

Маленький Принц, поставивши запитання, вже ніколи не зрікався його. Мене дратував неподатливий болт, і я бовкнув, аби сказати що-небудь:

— Ті колючки — непотріб, це лише злоба, притаманна квітам!

— Ох!

Та, помовчавши, Маленький Принц злісно кинув мені:

— Я не вірю тобі! Квіти кволі. Наївні. Вони заспокоюють себе, як можуть. Думають, ніби страшні своїми колючками…

Я не відповів. Саме тоді я казав собі: «Якщо цей болт і тепер не піддасться, я виб’ю його молотом, і він розлетиться на друзки». Маленький Принц знову урвав мої роздуми:

— Тож, ти думаєш, квіти…

— Та ні! Ні! Нічого я не думаю! Я бовкнув казна-що. Я переймаюся серйозними речами!

Маленький Принц приголомшено глянув на мене:

— Серйозними речами!

Він дивився на мене, як я з молотком у руці і з чорними від мастила пальцями нахилився над предметом, який видавався йому гидким.

— Ти розмовляєш, як дорослі!

Від цих слів я засоромився. А він, не знаючи жалю, додав:

— Ти все плутаєш… усе змішуєш!

Маленький Принц справді дуже роздратувався і струснув під вітром золотавим волоссям:

— Я бачив планету, де жив один червонопикий добродій. Він ніколи не нюхав жодної квітки. Ніколи не дивився на зорі. Ніколи нікого не любив. Ніколи нічого не робив, а тільки додавав цифри. І цілісінький день повторював, як і ти: «Я серйозна людина! Я серйозна людина!» — і від цих слів аж надимався з пихи. Але це не людина, а гриб!

— Хто?

— Гриб!

Маленький Принц тепер аж збілів від гніву:

— Уже мільйони років, як квіти озброюються колючками. І мільйони років, як баранці однаково їдять квіти. Невже це не серйозно — намагатися зрозуміти, чому квіти завдають собі таких мук, щоб мати колючки, які ніколи не стають у пригоді? Невже це пусте — війна баранців і квітів? Невже ця війна не серйозніша й не має більшого значення, ніж підрахунки гладкого червонопикого добродія? А якщо я знав єдину у світі квітку, яка, крім моєї планети, більше ніде не росте, а якийсь баранець може, раз укусивши, знищити її, отак, коли-небудь уранці, і навіть не збагне, що скоїв, — невже це пусте?

Маленький Принц аж пашів, а згодом озвався знову:

— Якщо любити квітку, яка існує тільки в одному екземплярі серед мільйонів і мільйонів зір, тоді для щастя досить тільки дивитися на них. Тоді можна казати собі: «Моя квітка десь там…» Та, якщо баранець з’їсть квітку, здаватиметься, немов раптом згасли всі зорі! Невже це пусте?

Маленький Принц не зміг говорити далі. Він раптом розридався. Опустилася ніч. Я кинув інструменти. Мені стали байдужі й молоток, і болт, навіть спрага і смерть. Адже на зорі, на планеті, і то моїй, на Землі, є Маленький Принц і його треба втішити! Я обняв малого. Колисав його. Сказав йому:

— Квітці, яку ти любиш, ніщо не загрожує… Я намалюю баранцеві намордник… Намалюю твоїй квітці огорожу… Я…» Я не дуже знав, що казати. Я почувався вкрай незграбним. Я не знав, як підступити до Маленького Принца, як порозумітися з ним… Країна сліз напрочуд загадкова.

Невдовзі я більше дізнався про ту квітку. На планеті Маленького Принца завжди росли простенькі квіти, прикрашені одним рядочком пелюсток, ті квіти не займали місця й нікому не заважали. Вранці вони з’являлися в траві, а ввечері гаснули. А ця квітка проклюнулась одного дня з насінини, принесеної невідомо звідки, і Маленький Принц пильно придивлявся до паростка, не схожого на інші. То міг бути новий вид баобаба. Але кущик швидко припинив рости й почав готувати квітку. Маленький Принц, споглядаючи формування величезного пуп’янка, відчував, що він розпукне чимсь дивовижним, але квітка в затишку рідної зеленої хатки нескінченно довго готувалася розкрити свою красу. Ретельно добирала кольори. Повагом одягалася, одна за одною розправляла пелюстки. Вона не хотіла постати зіжмаканою, наче квіти маку. Вона хотіла з’явитися тільки в повному сяєві своєї краси. Ох! Так, вона страшенно кокетувала! Тому її таємничий туалет тривав нескінченні дні. Аж раптом якось уранці, саме тоді, коли сходило сонце, квітка показалася.

І, попрацювавши з такою докладністю, позіхнула і мовила:

— Ох! Я насилу прокинулась… Перепрошую… Я ще не встигла причепуритися…

А Маленький Принц не міг стримати захвату:

— Яка ви гарна!

— Правда ж? — тихесенько запитала квітка. — Та й народилася водночас із сонцем…

Маленький Принц здогадався, що квітка не дуже скромна, але ж як вона зворушувала й чарувала!

— Здається, вже пора снідати, — одразу додала квітка, — то чи не була б ваша ласка подбати про мене?

Збентежившись, Маленький Принц пішов по лійку зі свіжою водою й полив квітку.

І отак та квітка зі своїм хворобливим марнославством дуже скоро почала по-всякому дошкуляти Маленькому Принцові. Скажімо, одного разу, пишаючись своїми чотирма колючками, сказала йому:

— Нехай спробують напасти на мене тигри зі своїми пазурами!

— На моїй планеті немає тигрів, — пояснив Маленький Принц, — та й тигри не їдять трави.

— Я не трава, — лагідно заперечила квітка.

— Перепрошую..

— Тигри ніколи не злякають мене, але я дуже боюся протягів. Сподіваюсь, ширма у вас є?

«Дуже боюся протягів… не щастить, як для квітки, — подумав Маленький Принц. — Ця квітка не з простих…»

— А ввечері накриєте мене ковпаком. У вас дуже холодно. Поганеньке місце. Там, звідки я прибула…

Але квітка урвала себе. Адже її принесло у формі насінини. Вона не могла знати інших світів. Принижена, що мало не вдалася до такої наївної брехні, квітка двічі або тричі вдавано кашлянула, щоб Маленький Принц відчув свою провину:

— Де ширма?

— Та я б уже приніс, а ви розмовляли зі мною!

Тоді квітка кашлянула гучніше, щоб Маленький Принц таки відчув докори сумління.

Отак Маленький Принц, незважаючи на всю віру своєї любові, дуже скоро засумнівався в квітці. Він серйозно сприймав її пусті слова й почувався вкрай нещасним.

— Не треба було слухати її, — якось звірився він мені, — ніколи не слід дослухатися до квітів. Треба милуватись ними і вдихати їхні пахощі. Від моєї квітки вся планета стала духмяною, але я не вмів насолоджуватись цим. Оті балачки про пазурі, які так роздратували мене, мали б розчулити мене…

Признався Маленький Принц і в іншому:

— Я тоді нічого не міг зрозуміти! Я мав би судити про квітку з її дій, а не слів. Вона дарувала мені духмяність і сяєво. Я ніколи не повинен був тікати! Я мав би здогадатися про її ніжність, приховану жалюгідними хитрощами. Квіти такі суперечливі! Я був надто юний, щоб уміти любити.

Думаю, Маленький Принц скористався для втечі диким птаством, яке летіло у вирій. Уранці в день від’їзду він ретельно прибрав свою планету. Старанно потрусив сажу у вулканах. Він мав два незгаслі вулкани. На них дуже зручно гріти вранці сніданок. Мав і один згаслий вулкан. Але, як казав Маленький Принц, ніколи не знаєш! Тож він пошурував кратер і згаслого вулкана. Якщо вулкани добре прочищені, вони горять потихеньку і стало, без вивержень. Вулканічні виверження — немов сажа, яка загоряється в комині. Річ очевидна, на нашій Землі ми надто малі, щоб трусити сажу у вулканах. Саме тому вони завдають нам такого великого клопоту.

Крім того, Маленький Принц вирвав, трохи засмутившись, останні паростки баобабів. Він думав, що вже ніколи не захоче повернутися. Але того ранку всі звичайні роботи видалися йому справжньою насолодою. Востаннє поливши квітку і готуючись накрити її ковпаком, він відчув, що йому хочеться плакати.

— Прощавай! — сказав він квітці.

Вона не відповіла.

— Прощавай! — повторив Маленький Принц.

Квітка кашлянула. Але аж ніяк не через застуду.

— Я була дурна, — нарешті озвалася вона. — Прошу, вибач мені. Постарайся бути щасливим.

Маленький Принц здивувався, не почувши докорів. Збентежився й заціпенів, тримаючи ковпак у руках. Він не розумів тієї лагідності та спокою.

— Авжеж, я люблю тебе, — казала далі квітка. — Я сама винна, що ти нічого не знав про це. Зрештою, це пусте. А от ти був не меншим дурнем, ніж я. Постарайся бути щасливим… Лиши той ковпак. Я не хочу його.

— Але ж вітер…

— Я не така вже й застуджена… Мені добре від свіжого нічного повітря. Я ж квітка.

— Але ж тварини…

— Таж треба мені годувати дві чи три гусені, якщо хочу побачити метеликів! Здається, вони дуже гарні. Як не вони, хто ще провідає мене? Ти будеш далеко. А якщо трапляться великі тварини, я не боюсь нічого. Я маю пазурі.

Квітка простодушно показала свої чотири колючки. Потім додала:

— Не зволікай отак, це дратує. Ти вирішив піти. Іди.

Квітка не хотіла, щоб Маленький Принц бачив, як вона плаче. Та квітка була дуже горда…

Маленький Принц опинився в районі астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Він почав відвідувати їх, щоб мати якусь роботу і чогось навчитися.

На першому астероїді жив король. Вбраний у пурпур та горностаї, він сидів на простенькому, але однаково величному троні.

— Ага! Ось і підданий! — вигукнув король, помітивши Маленького Принца.

А Маленький Принц запитав себе:

«Як він міг упізнати мене, ще ніколи не бачивши?»

Він не знав, що королям світ видається спрощеним. Для них усі люди піддані.

— Підійди, щоб я краще бачив тебе, — звелів король, пишаючись, що нарешті він бодай для когось король.

Маленький Принц пошукав очима, де сісти, але всю планету вкривала розкішна горностаєва мантія. Тож він і далі стояв, а бувши втомленим, позіхнув.

— Позіхи в присутності монарха суперечать етикетові, — зауважив король. — Я забороняю тобі позіхати.

— Та я не годен стриматись, — відповів, засоромившись, Маленький Принц. — Я довго подорожував, не спав…

— У такому разі, — мовив король, — я наказую тобі позіхати. Я вже багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Позіхи для мене — річ цікава. Ну ж бо! Позіхай! Це наказ!

— Я бентежуся… я не можу, — зашарівся Маленький Принц.

— Гм-м! Гм-м! — протягнув король. — Тоді я… наказую тобі інколи позіхати, а інколи…

Він щось бурмотів і видавався роздратованим.

Адже король, власне, прагнув, щоб його владу поважали. Він не терпів непокори. То був абсолютний монарх. Але, сповнений доброти, давав розумні накази.

— Якби я наказав, — просторікував він, — генералові обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав наказу, то завинив би не генерал, а я.

— Можна мені сісти? — несміливо запитав Маленький Принц.

— Я тобі наказую сісти! — відповів король, величним жестом підібравши полу горностаєвої мантії.

А Маленький Принц дивувався. Планета малесенька. Чим той король міг правити?

— Ваша Величносте, — озвався він, — перепрошую, що запитую вас…

— Я тобі наказую запитати мене! — похапцем кинув король.

— Ваша Величносте… чим ви правите?

— Усім, — з  величною простотою відповів король.

— Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, інші планети й на зорі.

— Цим усім? — перепитав Маленький Принц.

— Цим усім, — підтвердив король.

Адже цей монарх був не тільки абсолютним, а й усесвітнім.

— І зорі коряться вам?

— Звичайно, — кивнув король. — Ту ж мить. Я не терплю непокори.

Така могутність сповнила Маленького Принца захвату. Якби він сам мав таку, то міг би милуватись, як сідає сонце, не сорок чотири, а сімдесят два, а то й сто чи навіть двісті разів за день, ні разу не переставивши стільця! Засмутившись через спогад про свою малу покинуту планету, він наважився попросити короля про милість:

— Я б хотів побачити, як сідає сонце… Зробіть мені таку ласку… Накажіть сонцю сісти…

— Якби я наказав генералові літати від квітки до квітки, наче метелик, або написати трагедію, або обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав отриманого наказу, хто — він чи я — не мав би слушності?

— Ви, — твердо мовив Маленький Принц.

— Саме так. Від кожного слід вимагати того, що він може виконати, — пояснював король. — Влада спирається передусім на розум. Якщо наказати народові йти і кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.

— Ну, а як моє сонце, що заходить? — нагадав Маленький Принц, бо ніколи не забував свого вже поставленого запитання.

— Ти побачиш, як воно заходить. Я дам наказ. Але, дотримуючись своєї науки врядування, зачекаю, поки настануть сприятливі умови.

— І коли ж це буде? — поцікавився Маленький Принц.

— Гм! Гм! — замислився король, одразу зазирнувши у великий календар. — Гм! Гм! Це буде десь… десь… сьогодні ввечері десь о сьомій годині сорок хвилин! Ти побачиш, як мені коряться!

Маленький Принц позіхнув. Він засмутився, що не побачить за мить, як сідає сонце. А ще й трохи знудився.

— Мені тут нема чого робити, — зітхнув він. — Я рушаю далі!

— Не йди! — благав король, бо страшенно пишався, що має підданого. — Не йди, я зроблю тебе міністром.

— Міністром чого?

— Е… правосуддя!

— Таж тут нема кого судити!

— Цього ніколи не знаєш, — заперечив король. — Я ще не обійшов свого королівства. Я вже старенький і не маю місця для карети, а ходити пішки мені важко.

— Ох! Таж я вже бачив, — мовив Маленький Принц, нахилившись, щоб знову глянути на інший бік планети. Там теж нікого немає..

— Тоді ти судитимеш сам себе, — сказав король. — Це найтяжче. Набагато тяжче судити себе, ніж ближнього. Якщо ти здатний судити себе, тоді ти справжній мудрець.

— Я, — заявив Маленький Принц, — можу судити себе де завгодно. Я не маю потреби жити тут.

— Гм! Гм! — вагався король. — Думаю, на моїй планеті десь є старий пацюк. Я чую його вночі. Ти міг би судити цього пацюка. Вряди-годи оголошувати йому смертний вирок. Отак його життя залежатиме від твого правосуддя. Але, засудивши, ти щоразу й помилуєш, щоб зберегти йому життя. Адже пацюк один.

— Я, — заперечив Маленький Принц, — не люблю засуд­жувати на смерть і думаю, що я піду звідси.

— Ні! — не погодився король.

Маленький Принц, готуючись рушати, все-таки не хотів засмучувати старого монарха:

— Якщо Ваша Величність хочуть, щоб вам корилися абсолютно, ви могли б дати мені якийсь розумний наказ. Звеліти, наприклад, рушати за хвилину. Умови, як на мене, сприятливі…

Король не відповів. Маленький Принц спершу вагався, а потім, зітхнувши, вирушив.

— Я призначаю тебе послом! — квапливо гукнув йому навздогін король.

Він мав величний і владний вигляд.

«Дорослі дуже дивні», — подумки сказав собі Маленький Принц під час подорожі.

На другій планеті жив марнославний чоловік.

— Ах! Ах! Візит шанувальника! — гукнув здалеку марно­славний, тільки-но помітивши Маленького Принца.

Адже для марнославних решта людей — шанувальники.

— Добрий день! — привітався Маленький Принц. — У вас дуже кумедний капелюх.

— Це для вітань, — відповів марнославний. — Щоб вітати, коли мені плещуть. На жаль, тут ніхто ніколи не ходить.

— Для чого? — не зрозумів Маленький Принц.

— Бий у долоні, — порадив марнославний.

Маленький Принц кілька разів ударив у долоні. Марно­славний скромно привітав його, піднявши капелюха.

«А тут веселіше, ніж у короля», — подумав Маленький Принц і знову заплескав у долоні. Марнославний знову вітав його, піднімаючи капелюха.

Поплескавши хвилин п’ять, Маленький Принц утомився від одноманітної гри:

— А що слід робити, щоб капелюх упав? — запитав він.

Але марнославний не чув його. Марнославні чують тільки похвали.

— А ти справді в захваті від мене? — запитав господар планети Маленького Принца.

— А що означає «в захваті»?

— «У захваті» означає визнавати, що я найгарніший, най­ошатніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

— Але ж ти сам на своїй планеті!

— Дай мені цю насолоду! Однаково будь у захваті від мене!

— Я в захваті від тебе, — мовив Маленький Принц, ледь стенувши плечима, — але який тобі інтерес у цьому?

Маленький Принц покинув ту планету.

«Дорослі вочевидь дуже дивні», — лише сказав він собі під час подорожі.

На наступній планеті жив пияк. Цей візит був дуже короткий, але страшенно засмутив Маленького Принца.

— Що ти тут робиш? — запитав він пияка, побачивши, як той мовчки сидить перед кількома повними пляшками і кількома пустими.

— П’ю, — похмуро відповів пияк.

— Навіщо ти п’єш? — запитав Маленький Принц.

— Щоб забути, — відповів пияк.

— Забути що? — цікавився Маленький Принц, уже проймаючись жалем.

— Забути, що мені соромно, — признався пияк, опустивши голову.

— Соромно що? — запитував далі Маленький Принц, прагнучи допомогти бідоласі.

— Соромно пити! — нарешті вимовив пияк, остаточно поринувши в мовчанку.

Приголомшений, Маленький Принц покинув ту планету.

«Дорослі вочевидь напрочуд дивні», — подумки сказав він собі під час подорожі.

На четвертій планеті жив бізнесмен. Цей чоловік був такий заклопотаний, що навіть не підняв голови, коли прибув Маленький Принц.

— Добрий день! — привітався Маленький Принц. — У вас погасла сигарета.

— Три плюс дві буде п’ять. П’ять і сім — дванадцять. Добрий день! П’ятнадцять і сім — двадцять дві. Двадцять дві і шість — двадцять вісім. Не маю часу знову запалити. Двадцять шість і п’ять — тридцять одна. Ух! Отже, п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна.

— П’ятсот мільйонів чого?

— Га? Ти ще тут? П’ятсот один мільйон… я вже не знаю… Я маю купу роботи! Я людина серйозна, мені не до балачок! Дві і п’ять — сім…

— П’ятсот один мільйон чого? — повторив Маленький Принц, що ніколи й нізащо не зрікався свого вже поставленого запитання.

Бізнесмен підняв голову:

— За п’ятдесят чотири роки, відколи я живу на цій планеті, мені заважали тільки тричі. Вперше це сталося двадцять два роки тому, бозна-звідки прилетів хрущ і дзижчав так жахливо, що я, додаючи, аж чотири рази помилився! Вдруге це сталося одинадцять років тому, мене доконав ревматизм. Я дуже мало рухаюсь. Я не маю часу тинятися. Я людина серйозна. Втретє… таж оце тепер! Отже, я казав п’ятсот один мільйон…

— Мільйон чого?

Бізнесмен збагнув, що немає надії на спокій:

— Отих дрібних цяток, які інколи видно на небі.

— Мух?

— Та ні, дрібних цяток, які блищать.

— Бджіл?

— Та ні. Дрібних золотавих цяток, які спонукають мріяти нероб. А я — людина серйозна! Я не маю часу на мрії.

— Ага! Зірок?

— Таки їх. Зірок.

— І що ти робиш із п’ятьмастами мільйонами зірок?

— Їх п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина серйозна, я точний в усьому.

— І що ти робиш із цими зорями?

— Що я роблю з ними?

— Так.

— Нічого. Вони моя власність.

— Зорі — твоя власність?

— Авжеж.

— Але я бачив одного короля, що…

— Королі не мають власності. Вони володарюють, це зверхники. Тут є велика відмінність.

— І що тобі дає власність на зорі?

— Завдяки їй я багатий.

— І що тобі дає це багатство?

— Я можу купувати інші зорі, якщо хто-небудь відкриє їх.

«Оцей, — подумки сказав собі Маленький Принц, — міркує десь так, як той пияк».

Однак запитував далі:

— Як можна привласнити зорі?

— А чиї вони? — невдоволено буркнув бізнесмен.

— Не знаю. Нічиї.

— Тоді вони мої, бо я перший про це подумав.

— Невже цього досить?

— Авжеж. Коли ти знайшов нічийний діамант, він твій. Коли відкрив нічийний острів, він твій. Коли перший маєш якусь ідею, ти патентуєш її, і вона твоя. Я маю у своїй власності зорі, бо ніхто ніколи до мене не здогадався привласнити їх.

— Таки правда, — погодився Маленький Принц. — І що ти робиш із ними?

— Порядкую ними. Веду облік та інвентаризую, — відповів бізнесмен. — Це важко. Але ж я людина серйозна!

Маленький Принц однаково не заспокоївся:

— Ось я маю у своїй власності шарф, можу обкрутити його навколо шиї і забрати. А якщо маю квітку, можу зірвати її й забрати. А от ти не можеш зняти зорі!

— Ні, але можу покласти їх у банк.

— А це що таке?

— Розумієш, я записую число своїх зірок на папірцеві. А потім замикаю той папірець на ключ у шухляді.

— І це все?

— Цього досить!

«Смішно, — думав Маленький Принц. — Досить поетично. Але несерйозно».

Маленький Принц мав про серйозні речі уявлення, дуже відмінні від уявлень дорослих.

— Я, — розповідав він, — маю квітку, яку щодня поливаю. Маю три вулкани, у яких щотижня трушу сажу. Бо дбаю і про згаслий вулкан. Адже ніколи не знаєш, що може трапитися.. І моїм вулканам, і моїй квітці добре, що вони моя власність. А от ти не робиш зорям ніякого добра…

Бізнесмен роззявив рота, але не знав, що відповісти, тож Маленький Принц покинув його.

«Без сумніву, дорослі абсолютно дивні», — подумки лише сказав він собі під час подорожі.

П’ята планета була дуже кумедна. Та ще й найменша з усіх. Місця на ній було якраз досить, щоб поставити ліхтар і ліхтарника. Маленький Принц не міг собі пояснити, яка може бути користь від ліхтаря та ліхтарника десь у небі на планеті, де немає ні людей, ні будинків. Проте сказав собі подумки:

«Можливо, цей чоловік не має глузду. Проте в нього таки більше глузду, ніж у короля, марнославного, бізнесмена і пияка. Принаймні його праця має певний сенс. Запалюючи ліхтар, він немов народжує ще одну зорю або квітку. Гасячи ліхтар, кладе спати квітку або зорю. Мила робота. Справді корисна, бо гарна».

Опустившись на планету, Маленький Принц шанобливо привітав ліхтарника:

— Добрий день! Чому ти погасив ліхтар?

— Це наказ, — відповів ліхтарник. — Добрий день!

— Який наказ?

— Погасити ліхтар. Добрий вечір!

І запалив ліхтар.

— Чому ти запалив ліхтар?

— Це наказ, — відповів ліхтарник.

— Не розумію, — зітхнув Маленький Принц.

— Тут нема чого розуміти, — пояснив ліхтарник. Наказ є наказ. Добрий день!

І погасив ліхтар.

Потім витер чоло картатою червоною хустинкою:

— У мене моторошна професія. Колись вона мала сенс. Я гасив уранці й запалював увечері. А вдень відпочивав, уночі спав…

— І відтоді наказ змінився?

— Наказ не змінився, — зітхнув ліхтарник. — У цьому й трагедія! Планета рік у рік крутиться дедалі швидше, а наказ не змінився!

— Ну? — запитав Маленький Принц.

— Тож тепер, коли вона робить оберт за хвилину, я й на секунду спокою не маю! Запалюю і гашу щохвилини!

— Цікаво! Тож у тебе день — одна хвилина!

— Аж ніяк не цікаво! — заперечив ліхтарник. — Минув уже місяць, як ми розмовляємо.

— Місяць?

— Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів! Добрий вечір!

Ліхтарник запалив ліхтар.

Маленький Принц дививсь на ліхтарника і вже любив його, такого вірного наказові. Й пригадав, як колись він сам хотів споглядати, як заходить сонце, й пересував стілець. Він прагнув допомогти своєму приятелеві:

— Слухай… я знаю, як тобі можна відпочити, коли тільки захочеш…

— Я завжди хочу, — запевнив ліхтарник.

Адже можна бути водночас і вірним, і ледачим.

— Твоя планета така маленька, — казав далі Маленький Принц, — що ти тричі ступнеш і обійдеш її. Тобі треба йти лише досить повільно, щоб завжди бути на сонці. Захочеш відпочити — просто йди собі, і день триватиме як завгодно довго.

— Це не стане мені у великій пригоді, — скривився ліхтарник. — Я в житті люблю тільки спати.

— Тоді тобі не щастить, — зітхнув Маленький Принц.

— Не щастить, — погодився ліхтарник. — Добрий день!

І погасив ліхтар.

«Цього чоловіка, — подумки сказав собі Маленький Принц, далі линучи в подорож, — зневажали б усі інші: король, марнославний, пияк, бізнесмен. Проте тільки він не видається мені сміховинним. Мабуть, тому, що дбає про щось інше, ніж про себе».

Маленький Принц зітхнув від жалю і знову сказав собі:

«Це єдиний, кого я б міг назвати своїм приятелем. Але його планета справді малесенька. Тут немає місця для двох…»

Маленький Принц лише не смів признатися собі, що шкодує за тією планетою, благословенною зокрема змогою тисячу чотириста сорок разів за добу милуватись, як сідає сонце!

Шоста планета була вдесятеро більша. На ній жив літній добродій, що писав грубезні книжки.

— Ти ба! Ось і дослідник! — вигукнув він, помітивши Маленького Принца.

Маленький Принц сів на стіл і перепочивав. Він був у таких далеких мандрах!

— Звідки ти прибув? — запитав його літній добродій.

— Що за книжка така товста? — запитав і собі Маленький Принц. — Що ви тут робите?

— Я географ, — відповів літній добродій.

— А що таке географ?

— Учений, який знає, де є моря, річки, міста, гори та пустелі.

— Цікаво, — протягнув Маленький Принц. — Бодай нарешті якийсь справжній фах! — І озирнувся на планету географа. Маленький Принц ще ніколи не бачив такої величної планети. — А ваша планета гарна. Тут є океани?

— Я про це ще не знаю, — відповів географ.

— Ох! (Маленький Принц був розчарований). А гори?

— Я про це ще не знаю, — пролунала та сама відповідь.

— А міста, річки і пустелі?

— Теж не знаю.

— Таж ви географ!

— Авжеж, — кивнув географ, — але не дослідник. Я не маю жодного дослідника. Не географ вирушає рахувати міста, річки, гори, моря, океани та пустелі. Географ — надто важлива постать, щоб тинятися. Географ не покидає свого кабінету. Але приймає там дослідників. Розпитує їх і записує їхні спогади. Якщо спогади котрогось із них видаються географу цікавими, він наказує з’ясувати стан моралі дослідника.

— Навіщо?

— Дослідник, який бреше, занапащає географічні книжки. А також дослідник, який забагато п’є.

— Чому? — дивувався Маленький Принц.

— Бо в пияків двоїться в очах. І тоді географ позначає дві гори там, де є тільки одна.

— Я знав одного чоловіка, — мовив Маленький Принц, — що був би поганим дослідником.

— Можливо. Отже, коли мораль дослідника видається доброю, його розпитують про зроблені відкриття.

— І ми це побачимо?

— Ні. Це надто складно. Від дослідника вимагають подати докази. Якщо йдеться, наприклад, про відкриття великої гори, вимагають, щоб він приніс звідти велике каміння.

Географ раптом стрепенувся:

— Стривай, ти ж прибув здалеку! Ти дослідник! Ти опишеш мені свою планету!

Географ, розгорнувши реєстр, заточив олівець. Розповіді дослідників записують спершу олівцем. А щоб записати чорнилом, чекають, поки дослідник подасть докази.

— Ну? — заохочував географ.

— Ох! У мене, — відповів Маленький Принц, — не дуже цікаво, бо все малесеньке. Я маю три вулкани. Два вулкани діють, один погас. Але ж ніколи не знаєш, що може трапитися.

— Ніколи не знаєш, — повторив географ.

— А ще я маю квітку.

— Ми не реєструємо квітів, — мовив географ.

— Чому? Ця квітка найгарніша!

— Квіти ефемерні.

— Що означає «ефемерні»?

— Книги з географії, — пояснював географ, — найцінніші з усіх книжок. Вони ніколи не стають застарілі. Яка-небудь гора вкрай рідко зрушує з місця. Океан украй рідко висихає. Ми пишемо про вічне.

— Але згаслі вулкани можуть прокинутись, — урвав його Маленький Принц. — Що означає слово «ефемерний»?

— Згас вулкан чи прокинувся, нам, географам, байдуже. Для нас має значення тільки те, що це гора. Вона не змінюється.

— Але що таке «ефемерний»? — повторив Маленький Принц, що ніколи не зрікався свого вже поставленого запитання.

— Це слово означає: такий, якому невдовзі загрожує зникнення.

— Моїй квітці невдовзі загрожує зникнення?

— Звичайно.

«Моя квітка ефемерна, — подумки сказав собі Маленький Принц, — і має лише чотири колючки, щоб боронитися від світу! А я покинув її самотню на своїй планеті!»

У серці Маленького Принца вперше озвався жаль. Та невдовзі хлопчик знову збадьорився:

— Що ви порадите відвідати? — запитав він.

— Планету Земля, — навіть не вагався географ. — Про неї ходять добрі чутки.

Маленький Принц покинув планету географа, думаючи про свою квітку.

Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля — не абияка планета! На ній є сто одинадцять королів (не забуваючи, звичайно, й негритянських цариків), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім із половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів марнославних — тобто приблизно два мільярди дорослих.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, я скажу, що до винаходу електрики на цій планеті, на всіх шістьох континентах, доводилось утримувати справжнє військо з чотирьохсот шістдесятьох двох тисяч п’ятисот одинадцятьох ліхтарників.

Якщо дивитися здалеку, видовище було неперевершеним. Рухи того війська були впорядковані, наче в оперного балету. Спершу наставала черга ліхтарників Нової Зеландії та Австралії. Запаливши ліхтарі, вони йшли спати. Після них пускалися в танок ліхтарники Китаю і Сибіру. Потім і ці непомітно ховалися за лаштунки. Тоді наставала черга ліхтарників Росії та Індії. Далі — ліхтарників Африки і Європи. Згодом виходили на сцену ліхтарники Південної Америки. За ними вслід — Північної Америки. І всі вони ніколи не помилялися в порядку свого виходу на сцену. Грандіозна вистава.

Тільки ліхтарник єдиного ліхтаря на Північному полюсі і його колега-ліхтарник єдиного ліхтаря на Південному по­люсі жили в лінощах та недбальстві: вони працювали двічі на рік.

Коли хочеш видаватися розумним, інколи трапляється трохи прибрехати. Я був не дуже чесний, розповідаючи вам про ліхтарників. Я ризикую дати хибне уявлення про нашу планету тим, хто не знає її. Люди на Землі займають дуже мало місця. Якби два мільярди жителів Землі стали, збившись докупи, немов на мітингу, вони б легко помістилися на майдані завдовжки двадцять миль і завширшки двадцять миль. Людство можна було б зосередити на найменшому острівці Тихого океану.

Дорослі, звичайно, не повірять вам. Вони вважають, ніби займають багато місця. Їм мариться, ніби вони не менш важливі, ніж баобаби. Тож порадьте їм зробити підрахунок. Дорослі обожнюють цифри, і ця пропозиція сподобається їм. Але не марнуйте свого часу на цю марудну роботу. В цьому немає потреби. Ви ж вірите мені.

Маленький Принц, опинившись на Землі, дуже здивувався, не побачивши нікого. Він уже злякався, що помилився й потрапив не на ту планету, як раптом у піску ворухнувсь жовтий, наче місяць, обручик.

— Добрий вечір! — про всяк випадок привітався Маленький Принц.

— Добрий вечір, — відповіла змійка.

— На яку я планету впав? — запитав Маленький Принц.

— На Землю, в Африці, — відповіла змійка.

— Ох!.. Тож на Землі нікого немає?

— Тут пустеля. В пустелях немає нікого. Земля велика, — відповіла змійка.

Маленький Принц сів на камінь і звів очі до неба:

— Я запитую себе, — мовив він, — чи справді зорі сяють тому, щоб кожен міг коли-небудь знову знайти свою. Поглянь на мою планету. Вона якраз над нами… Але ж яка далека!

— Гарна, — похвалила змійка. — Чого ти прибув сюди?

— Я не порозумівся з однією квіткою, — відповів Маленький Принц.

— Ух! — зітхнула змійка.

Обоє замовкли.

— А де люди? — нарешті озвався Маленький Принц. — У пустелі трохи самотньо.

— Серед людей теж самотньо, — з притиском мовила змійка.

Маленький Принц пильно подивився на неї:

— Дивна ти тварина, — зрештою сказав він, — тоненька, мов палець…

— Але могутніша за палець короля, — заявила змійка.

Маленький Принц усміхнувся:

— Ти не могутня… ти навіть лап не маєш… навіть не здатна мандрувати…

— Я здатна завезти тебе далі, ніж будь-який корабель, — заперечила змійка і, мов золотий браслет, обвила кісточку Маленького Принца. — Доторкнувшись до людини, я повертаю її землі, з якої вона вийшла, — казала далі змійка. — Але ти чистий і прибув із далекої зорі…

Маленький Принц мовчав.

— Мені жаль тебе, такого кволого, на цій гранітній Землі. Я можу допомогти тобі коли-небудь, якщо надто тужитимеш за своєю планетою. Я можу…

— Ох! Я зрозумів тебе дуже добре, — сказав Маленький Принц, — але чому ти завжди говориш загадками?

— Я розгадую їх усі, — запевнила змійка.

Обоє замовкли.

Маленький Принц перетнув пустелю й побачив лише одну квітку. Квітку з трьома пелюстками, непоказну й мир­шаву…

— Добрий день! — привітався Маленький Принц.

— Доброго здоров’я! — відповіла квітка.

— Де люди? — чемно запитав Маленький Принц.

Та квітка колись бачила, як ішов караван:

— Люди? Їх, мабуть, шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Але ніколи не знаєш, де шукати їх. Вітер жене їх, як перекотиполе. Вони без коріння, і це страшенно сковує їх.

— Прощавай! — рушив далі Маленький Принц.

— Прощавай! — кинула квітка.

Маленький Принц піднявся на високу гору. Єдиними горами, які він знав коли-небудь, були три вулкани, що сягали йому по коліно. Згаслий вулкан правив йому за стільчик. «Із такої високої гори, — сказав він собі, — я одразу побачу всю планету і всіх людей…» Та побачив лише гострі верхівки скель.

— Добрий день! — про всяк випадок привітався він.

— Добрий день!.. Добрий день!.. Добрий день!.. — покотилось відлуння.

— Хто ви? — запитав Маленький Принц.

— Хто ви?.. Хто ви?.. Хто ви?.. — озвалося відлуння.

— Будьте моїми приятелями, я самотній, — поскаржився він.

— Самотній… самотній… самотній… — вторувало відлуння.

«Що за дивна планета! — подумав тоді Маленький Принц. — Геть уся суха, шпичаста й неприязна. А людям бракує уяви. Вони лише повторюють те, що їм кажуть… У себе на планеті я мав квітку, і вона завжди перша озивалася до мене…»

Довго йдучи крізь піски, скелі та сніги, Маленький Принц зрештою натрапив на дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

— Добрий день! — привітався він.

Перед ним виднів сад, заквітчаний трояндами.

— Доброго здоров’я! — відповіли троянди.

Маленький Принц придивився до них. Усі вони були схо­жі на його квітку.

— Хто ви? — приголомшено запитав він.

— Ми троянди, — відповіли квіти.

— Ох! — зойкнув Маленький Принц.

І почувся страшенно пригніченим. Його квітка розповідала, мовляв, вона у світі єдина і неповторна. А тут їх тисяч п’ять, усі однакові, і то тільки в одному саду!

«Вона б дуже засмутилася, — сказав він собі, — якби побачила цей сад… страхітливо кашляла б і вдавала б, ніби вмирає, щоб уникнути глузувань. А я був би змушений удавати, ніби піклуюся про неї, бо інакше, щоб і мене принизити, вона б і справді віддалася смерті…»

Згодом Маленький Принц знову сказав собі:

«Я думав, ніби я багатий на єдину у світі квітку, а маю звичайнісіньку троянду. Така банальна квітка і мої три вулкани, які мені по коліно і один з яких, мабуть, згас навіки, аж ніяк не роблять із мене великого принца…»

Упавши на траву, Маленький Принц заплакав.

Саме тоді з’явився лис.

— Добрий день! — привітався він.

— Доброго здоров’я! — чемно відповів Маленький Принц, озирнувшись, але нікого не побачивши.

— Я тут, — озвався голос, — під яблунею.

— Хто ти? — запитав Маленький Принц. — А ти гарний.

— Я лис, — відповів лис.

— Ходи пограйся зі мною, — попросив Маленький Принц. — Мені страшенно сумно.

— Я не можу гратися з тобою, — заперечив лис. — Я не приручений.

— Ох! Вибач! — збентежився Маленький Принц. Але після роздумів додав: — А що означає слово «приручити»?

— Ти не тутешній, — здогадався лис. — Чого ти шукаєш?

— Я шукаю людей, — відповів Маленький Принц. — Що означає «приручити»?

— Люди, — пояснив лис, — мають рушниці й полюють. А це страшенно прикра річ! Люди розводять ще й курей. Це єдине, чим вони переймаються. Тож ти шукаєш курей?

— Ні, — заперечив Маленький Принц. — Я шукаю приятелів. Що означає «приручити»?

— Це дуже забута дія. Вона означає «створити зв’язки».

— Створити зв’язки?

— Звичайно, — кивнув лис. — Ти для мене тільки хлопчик, достоту схожий на сотню тисяч хлопчиків. Я не маю потреби в тобі. Ти теж не маєш потреби в мені. Я для тебе тільки лис, схожий на сотню тисяч лисів. Але, якби ти приручив мене, ми відчували б потребу один в одному. Ти був би для мене єдиним у світі. Я був би для тебе єдиним у світі…

— Я починаю розуміти, — задумався Маленький Принц. — Є одна квітка… мабуть, вона приручила мене…

— Можливо, — погодився лис. — На Землі всяке можна побачити…

— Ох! Це не на Землі, — зітхнув Маленький Принц.

Лис, здається, дуже зацікавився:

— На іншій планеті?

— Так.

— А на тій планеті є мисливці?

— Ні.

— Це вже цікаво! А кури?

— Ні.

— Ніде немає досконалості, — зітхнув лис.

Але згодом повернувся до своєї ідеї:

— Моє життя нудне. Я полюю курей, люди полюють мене. Всі кури однакові, та й люди всі однакові. Тому мені нудно. Та, якби ти приручив мене, моє життя немовби осяяло сонце. Я б здалеку чув, як ти ступаєш, упізнавав би твою ходу, відмінну від будь-чиєї іншої ходи. Хода інших людей заганяла б мене під землю. Твоя виманювала б із нори, наче музика. Ось поглянь! Бачиш отам пшеничні ниви? Я хліба не їм. Пшениця мені без потреби. Пшеничні ниви ні про що не нагадують мені. І це сумно! А от у тебе золотаве волосся. Тож як було б чудово, якби ти приручив мене! Золотава пшениця нагадувала б мені про тебе. Я любив би слухати, як шелестить вітер у колоссі…

Лис замовк і довго дивився на Маленького Принца:

— Будь ласка… приручи мене! — благав він.

— Я б із радістю, — мовив Маленький Принц, — але часу в мене обмаль. Я маю знайти собі приятелів і хочу багато зрозуміти.

— Не приручиш — не зрозумієш, — прорік лис. — Люди вже не мають часу розуміти бодай що-небудь. Вони геть усе купують у крамницях уже готове. А от крамниць, де торгують приязню, не існує, тож люди вже не мають приятелів. Якщо хочеш мати приятеля, приручи мене!

— А що треба робити? — запитав Маленький Принц.

— Треба бути дуже терплячим, — повчав лис. — Спершу ти посидиш трохи поодаль від мене, отак, у траві. Я дивитимусь на тебе кутиком ока, а ти мовчатимеш. Мова — джерело непорозумінь. Але щодня ти зможеш сідати трохи ближче…

Наступного дня Маленький Принц знову прийшов на те місце.

— Приходити краще однієї години, — давав настанови лис. — Якщо, наприклад, ти прийдеш о четвертій годині пополудні, я ще з третьої почну почуватися щасливим. Що ближче підступатиме година, то щасливіший я буду. А вже о четвертій розхвилююсь і забігаю: я з’ясую ціну щастя! Та, якщо ти ходитимеш байдуже коли, я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… Треба дотримуватись ритуалів.

— Що таке ритуал? — запитав Маленький Принц.

— Це теж дуже забуте явище, — пояснив лис. — Це те, завдяки чому один день відрізняється від решти днів, одна година — від решти годин. Скажімо, в моїх мисливців є певний ритуал. Щочетверга вони танцюють із сільськими дівчатами. Отже, четвер — розкішний день! Я гуляю аж до винограднику. А якби мисливці танцювали байдуже коли, всі дні були б однакові і б не мав жодного вихідного.

Отак Маленький Принц приручив лиса. А як наблизилась пора вирушати:

— Ох! — простогнав лис. — Я плакатиму.

— Тут ти сам завинив, — сказав Маленький Принц. — Я не бажав тобі лиха, але ж ти хотів, щоб я приручив тебе…

— Авжеж, — погодився лис.

— Але ж ти плакатимеш! — скрикнув Маленький Принц.

— Авжеж, — кивнув лис.

— У такому разі ти нічого не здобув!

— Здобув, — заперечив лис. — Завдяки золотавій пшениці.

А згодом додав:

— Піди ще раз поглянь на троянди. Ти збагнеш, що твоя — єдина у світі. Потім повернись і попрощайся зі мною, і я подарую тобі одну таємницю.

Маленький Принц пішов дивитися на троянди.

— Ви анітрохи не схожі на мою троянду, ви ще ніхто, — казав він їм. — Вас ніхто не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як був мій лис. То був лис, схожий на сотні тисяч інших лисів. Але я зробив його своїм приятелем, і він тепер єдиний у світі.

Троянди засоромились.

— Ви гарні, але пусті, — додав Маленький Принц. — За вас не підеш на смерть. Звичайний перехожий, безперечно, подумає, що моя троянда схожа на вас. Але вона одна має більше значення, ніж ви всі, бо саме її я поливав. Саме її накривав ковпаком. Саме її затуляв ширмою. Саме на ній повбивав гусінь (крім двох чи трьох, щоб літали метелики). Саме її я слухав, як вона нарікала, вихвалялась чи навіть інколи мовчала. Бо то моя троянда.

Маленький Принц знову прийшов до лиса:

— Прощавай! — мовив він.

— Прощавай! — зітхнув лис. — А ось і моя таємниця. Вона дуже проста: бачать насправді тільки серцем. Очі головного не бачать.

— Очі головного не бачать, — повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

— Саме час, який ти змарнував на свою троянду, надає їй такого великого значення.

— Саме час, який я змарнував на свою троянду… — по­вторив Маленький Принц, намагаючись запам’ятати.

— Люди забули цю істину, — напучував лис, — а ти не повинен забувати її. За тих, кого приручив, ти відповідаєш довіку. Ти відповідаєш за свою троянду…

— Я відповідаю за свою троянду… — повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

— Добрий день! — привітався Маленький Принц.

— Доброго здоров’я! — відповів стрілочник.

— Що ти тут робиш? — запитав Маленький Принц.

— Сортую пасажирів, по тисячі в одному пакеті, — мовив стрілочник. — Скеровую потяги, які везуть їх, то праворуч, то ліворуч.

Кур’єрський потяг з осяяними вікнами прогуркотів, наче грім, аж здригнулася будка стрілочника.

— Ого, як спішать! — зауважив Маленький Принц. — Чого шукають ті люди?

— Навіть машиніст не знає, — відповів стрілочник.

У зворотному напрямі прогуркотів ще один осяйний кур’єрський потяг.

— Що, вже повернулися? — здивувався Маленький Принц.

— Та це інші люди, — пояснив стрілочник. — Міняються місцями.

— А там, де вони були, їм не подобалось?

— Нікому ніколи не подобається його теперішнє місце, — відповів стрілочник.

Гуркнув, мов грім, третій осяйний кур’єрський потяг.

— Вони женуться за першими пасажирами? — запитав Маленький Принц.

— Ніхто ні за ким не женеться. Люди там усередині сплять або позіхають. Тільки діти туляться носами до шибок.

— Тільки діти знають, чого шукають, — промовив Маленький Принц. — Вони марнують час на ганчір’яну ляльку, і ця лялька набуває для них значення, і коли забрати її, діти плачуть…

— Щастить їм! — кинув стрілочник.

— Добрий день! — привітався Маленький Принц.

— Доброго здоров’я! — відповів крамар.

Цей крамар продавав удосконалені пігулки, які тамували спрагу. Ковтаєш одну в тиждень — і вже не хочеться пити.

— Навіщо ти продаєш їх? — запитав Маленький Принц.

— Це велика економія часу, — відповів крамар. — Фахівці вже все порахували. Заощаджуєш п’ятдесят три хвилини на тиждень.

— І що роблять із тими п’ятдесятьма трьома хвилинами?

— Що завгодно…

«Якби я, — подумки сказав собі Маленький Принц, — мав вільні п’ятдесят три хвилини, я б потихеньку пішов до джерела…»

Минув уже тиждень, як мій літак поламався в пустелі, а слухаючи розповідь про крамаря, я випив останню краплю свого запасу води.

— Ох! — сказав я Маленькому Принцові. — Твої спогади цікаві, але я ще не полагодив літак і вже не маю, що пити, я б теж радів, якби мав змогу потихеньку піти до джерела!

— Мій приятель лис казав…

— Хлопчику, тепер уже не до лиса!

— Чому?

— Бо я помру від спраги…

Маленький Принц не розумів моїх міркувань і говорив далі:

— Приятеля добре мати навіть тоді, коли тобі судилося померти. Скажімо, я радію, що мав приятеля лиса…

«Він не усвідомлює небезпеки, — думав я, — бо йому ніколи не дошкуляють ні голод, ні спрага. Трохи сонечка йому досить…»

Але Маленький Принц глянув на мене й відповів на мої думки:

— Я теж хочу пити… Пошукаймо криницю…

Я втомлено махнув рукою: безглуздо шукати навмання криницю серед безмірної пустелі. І все-таки ми пішли.

Ми йшли довгі години, мовчки, вже опустилася ніч і засяяли перші зорі. Я бачив їх, наче уві сні, я аж горів увесь від спраги. В голові немов танцювали слова Маленького Принца.

— Тож і ти відчуваєш спрагу? — запитав я.

Він не відповів, лише мовив:

— Вода й для серця може бути добра…

Я не зрозумів тих слів, але мовчав… Я чудово знав, що розпитувати не слід.

Маленький Принц утомився. Сів. Я вмостився поряд із ним. Помовчавши, він проказав:

— Зорі гарні, і то через квітку, якої не бачиш…

Я відповів, що звичайно, і мовчки дивився на брижі піску під місяцем.

— І пустеля гарна, — докинув Маленький Принц.

То була правда. Я завжди любив пустелю. Ми сиділи на піщаній дюні. Ми нічого не бачили. Нічого не чули. І все-таки щось сяяло серед тиші…

— Пустелю прикрашає те, — сказав Маленький Принц, — що вона ховає десь криницю…

Я здивувався, зрозумівши раптом загадкову осяйність пісків. Малим хлопцем я жив у старому домі, й існувала легенда, ніби в ньому заховано скарб. Звичайно, ніхто ніколи не знайшов його і навіть, напевне, не шукав. Але той скарб повивав чарами увесь будинок. Мій дім у глибинах свого серця ховав таємницю…

— Атож, — сказав я Маленькому Принцові, — байдуже, йдеться про дім, про зорі чи пустелю, те, що надає їм краси, годі побачити!

— Я тішуся, — всміхнувся він, — що ти згоден з моїм лисом.

Маленький Принц заснув, я взяв його на руки і знову пішов. Я розчулився. Мені здавалося, ніби я несу беззахисний скарб. Я навіть думав, що на Землі немає нічого вразливішого. Я дивився під місяцем на бліде чоло, заплющені очі, пасма волосся, які ворушилися під вітром, і казав собі: «Я бачу лише оболонку. Очі головного не бачать…»

Вуста Маленького Принца ледь розтулилися, немов усміхнувшись, і я знову казав собі: «Маленький Принц заснув, і мене страшенно зворушує в ньому вірність квітці, образ троянди променіє в ньому, наче вогник лампи, навіть тоді, коли він спить…» Але я здогадувався: Маленький Принц ще більш беззахисний, ніж світильник. А світильники слід захищати: порив вітру може загасити їх…

Отак ідучи, я дійшов на світанку до криниці.

— Люди, — сказав Маленький Принц, — тиснуться в кур’єрські потяги, але не знають, чого шукають. Тоді вони метушаться й тупцяють на місці…

І додав:

— Марний клопіт!..

Криниця, до якої ми дійшли, була не така, як сахарські. Сахарські криниці — звичайні діри, вириті в піску. А ця скидалася на сільську криницю. Але села там не було, тож мені здалося, ніби я марю.

— Дивно, — сказав я Маленькому Принцові, — тут є все: блок, відро, мотузка…

Він сміявся, помацав мотузку, крутнув блок. Той вискнув, наче іржавий флюгер, коли довго спав і нарешті прокинувся вітер.

— Чуєш, — мовив Маленький Принц, — ми розбудили криницю, і вона співає…

Я не хотів, щоб він тягнув відро:

— Дай мені, — сказав я, — ця робота затяжка для тебе.

Я неквапом підтягнув відро аж до цямрини. Поставив якомога рівніше. У вухах і далі лунала пісня блока, а в ще тремкій воді я бачив, як полискує сонце.

— Ця вода і мою втамує спрагу, — озвався Маленький Принц. — Дай мені пити.

І я збагнув, чого він шукав!

Я підніс йому відро аж до вуст. Він пив, заплющивши очі. Мить була втішна, наче свято. Ні, та вода не була поживою. Вона народилася з походу під зорями, зі співу блока, з зусиль моїх рук. Вона була добра для серця, немов подарунок. Як я був малим хлопцем, вогні різдвяної ялинки, музика опівнічної меси, лагідність усмішок становили отак разом усю осяйність мого різдвяного подарунка.

— Люди на твоїй планеті, — сказав Маленький Принц, — вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… і не знаходять там того, чого шукають…

— Не знаходять, — підтвердив я.

— Однак могли б знайти його в єдиній троянді та лійці води…

— Авжеж, — кивнув я.

А Маленький Принц додав:

— Але очі сліпі. Шукати треба серцем.

Я пив. Відпочивав. Пісок на світанку міниться медовими барвами. Я радів і тим барвам. Але чому такий смуток оповив мені душу?..

— Ти повинен виконати свою обіцянку, — тихо нагадав Маленький Принц, знову сівши поряд зі мною.

— Яку обіцянку?

— Знаєш… намордник для баранця… я відповідаю за ту квітку!

Я дістав із кишені свої ескізи. Маленький Принц побачив їх і засміявся:

— Твої баобаби скидаються на капусту!

— Ох!

А я так пишався своїми баобабами!

— А твій лис… у нього вуха… наче роги… і надто вже довгі!

Маленький Принц знову засміявся.

— Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмів нічого малювати, крім боа цілих і розрізаних.

— Ой, та й так годиться, — заспокоїв він, — діти знають!

Тож я намалював намордник. А як віддавав малюнок, мені краялося серце:

— Ти щось задумав і не кажеш мені…

Маленький Принц не відповів, а тільки повідомив:

— Знаєш, відколи я впав на Землю… завтра буде річниця.

Помовчавши, додав:

— Я впав тут неподалік…

І почервонів.

Я знову, не розуміючи чому, відчув дивну тугу. Але оговтався й запитав:

— Отже, тиждень тому, вранці, як я побачив тебе, ти не випадково гуляв тут самотній за тисячу миль від усіх населених місць! Ти повернувся на місце падіння?

Маленький Принц знову почервонів.

А я додав, вагаючись:

— Мабуть, через річницю?

Маленький Принц червонів і далі. Він ніколи не відповідав на запитання, та, коли червоніють, це означає «так», правда?

— Ох! — зітхнув я. — Боюся…

Але Маленький Принц урвав мене:

— Тепер ти повинен працювати. Тобі слід повернутись до твоєї машини. Я зачекаю тут. Приходь завтра ввечері…

Але спокою я вже не мав. Я згадав про лиса. Якщо дав себе приручити, є ризик, що доведеться плакати…

Поблизу від криниці тягнувся старий, де-не-де зруйнований мур. Повертаючись увечері другого дня від літака, я ще здалеку помітив Маленького Принца, що сидів зверху на мурі, спустивши ноги. Я почув його голос:

— Невже не пригадуєш? — запитував він. — Це аж ніяк не тут!

Чийсь інший голос, мабуть, відповів йому, бо ж він заперечив:

— Так-так! Це справді той день, але місце не те…

Я й далі йшов до муру, але ще нікого не чув і не бачив. А Маленький Принц знову заперечував:

— Звичайно. Ти побачиш, де починається мій слід на піску. Ти повинна лише зачекати мене. Вночі я буду там.

Я був метрів за двадцять від муру і однаково нічого не бачив.

Помовчавши, Маленький принц заговорив знову:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не мучитимусь довго?

Я зупинився, серце защеміло, але я й далі нічого не розумів.

— А тепер відійди, — сказав він, — я хочу зіскочити.

Тоді я опустив очі до підніжжя муру — і аж відсахнувся! Там, піднявши голову до Маленького Принца, скрутилась одна з тих жовтих змійок, які страчують людину за тридцять секунд. Я поліз у кишеню по револьвер і побіг, але змійка, почувши тупіт, поволі опала на пісок, наче струмінь води, що урвався, і, не дуже й поспішаючи, ковзнула між камінцями з тихим металевим шурхотом.

Я підбіг до муру якраз вчасно, щоб зловити блідого, мов сніг, хлопчика-принца.

— Що за вигадки! Тепер ти вже з гадюками розмовляєш!

Я розмотав незмінний золотавий шарф на шиї Маленького Принца. Змочив йому скроні, дав води. Запитувати про щось я вже не наважувався. Він зосереджено дивився на мене і пригорнувся, обнявши за шию. Я чув: його серце калатає, мов у пташки, яка вмирає, поцілена з гвинтівки.

— Я радий, — заговорив Маленький Принц, — що ти з’ясував, який там негаразд із твоєю машиною. Тепер ти зможеш повернутися додому…

— Звідки ти знаєш?

Адже я саме збирався розповісти, що всупереч усім сподіванням моя праця скінчилася успіхом!

Маленький Принц не відповів на запитання, але додав:

— Я теж сьогодні повертаюся додому…

І сумовито докинув:

— Це набагато далі… й набагато важче…

Я відчував, що відбувається щось незвичайне. Я пригорнув Маленького Принца, мов дитину, а проте мені здавалося, ніби він падає прямовисно в прірву, а я нічого не можу вдіяти, щоб затримати його…

Маленький Принц споважнів і задивився вдалечінь:

— Я маю баранця. І ящик для баранця. І намордник…

Він сумовито всміхнувся.

Я довго чекав. Відчув, що Маленький Принц мало-помалу зігрівається:

— Хлопчику, ти злякався…

Він звичайно злякався! Але тихенько розсміявся:

— Я ще більше злякаюсь увечері!..

Я знову відчув, як ціпенію від чуття непоправності. Я зрозумів: мені нестерпна думка, що я вже ніколи не почую цього сміху. Він був для мене як джерело в пустелі.

— Хлопчику, я й далі хочу чути твій сміх…

А він сказав мені:

— Цієї ночі виповниться рік. Моя зоря опиниться якраз над тим місцем, де я впав торік…

— Хлопчику, правда, це тільки лихе сновиддя: твоя розмова зі змійкою, нічна зустріч, зоря?..

Маленький Принц не відповів, а лише повторив:

— Очі головного не бачать…

— Так…

— Як-от коли йдеться про квітку. Якщо любиш квітку на далекій зорі, вночі приємно милуватись небом. Усі зорі заквітчані.

— Так…

— Як-от коли йдеться про воду. Вода, якою ти напоїв мене, була наче музика, і то завдяки блокові й мотузці… пригадуєш… яка смачна та вода.

— Так…

— Уночі ти споглядатимеш зорі. Моя надто маленька, щоб я показав тобі, де вона. Так краще. Моя зоря буде для тебе однією з безлічі зір. І тоді ти з любов’ю споглядатимеш усі зорі… Всі вони стануть твоїми приятелями. А я тобі дам ще й подарунок…

Маленький Принц знову засміявся.

— Ох, хлопчику, хлопчику, як я люблю чути твій сміх!

— Він і стане моїм подарунком… буде як вода, яку ми пили…

— Тобто?

— Люди мають зорі, але в кожного вони різні. Для мандрівників і подорожніх зорі — проводирі. Для інших — лише осяйні цятки. Ще для інших, для вчених, — проблеми. Для мого бізнесмена вони були золоті. Але всі ці зорі мовчать. А ти матимеш зорі, яких не має ніхто…

— Тобто?

— Коли глянеш уночі на небо, тобі здаватиметься, ніби сміються всі зорі, бо ж я житиму на одній з-поміж них, сміятимусь на ній. Ти матимеш зорі, які вміють сміятися!

Маленький Принц знову засміявся.

— А коли твій смуток розвіється (людський смуток завжди має кінець), ти радітимеш, що знав мене. Ти завжди будеш моїм приятелем. Ти хотітимеш сміятися разом зі мною. Інколи ти відчинятимеш вікно, просто так, задля втіхи… І твої приятелі ще й як здивуються, побачивши, як ти смієшся, задивившись у небо. Тоді ти скажеш їм: «Так, зорі завжди смішать мене!» А вони гадатимуть, ніби ти збожеволів. Я утну над тобою лихий жарт…

Він знову засміявся.

— Буде так, ніби я дав тобі замість зірок табун дзвіночків, які вміють сміятися…

Маленький Принц засміявся, а потім знову споважнів:

— Цієї ночі… знаєш… не приходь.

— Я не кину тебе.

— Я немов страждатиму… немов умиратиму. Атож. Не приходь дивитися на це, не варто…

— Я не кину тебе.

Але Маленький Принц непокоївся:

— Я кажу це… ще й через змійку. Не годиться, щоб вона вкусила тебе… Змії лихі. Здатні вкусити задля насолоди…

— Я не кину тебе.

А втім, нова думка заспокоїла його:

— Правда, вони вже не мають отрути для другого укусу…

Тієї ночі я не бачив, як пішов Маленький Принц. Він зник тихцем. Коли я наздогнав його, він ступав рішуче та швидко й лише кинув мені:

— А! Ти тут…

Узяв мене за руку. Але й далі переживав:

— Даремно ти пішов. Тобі буде тяжко. Я немов помру, та це буде неправда…

Я мовчав.

— Розумієш, це надто далеко. Я не можу взяти своє тіло. Воно заважке.

Я мовчав.

— Тіло буде схоже на стару покинуту шкаралупу. Старі шкаралупи не засмучують…

Я мовчав.

Маленький Принц похнюпився, але знову подолав розпуку:

— Знаєш, буде просто чудово. Я теж споглядатиму зорі… Всі зорі будуть криницями з іржавим блоком. Усі зорі поїтимуть мене…

Я мовчав.

— Це буде величезна радість! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, я матиму п’ятсот мільйонів криниць…

Тепер замовк і Маленький Принц, бо заплакав…

— Це тут. Дай мені самому ступити один крок.

Він сів, бо боявся.

Потім додав:

— Знаєш… моя квітка… я відповідаю за неї! А вона така квола! Така наївна. Має чотири нікчемні колючки, щоб боронитися від світу…

Я сів, бо ноги вже не тримали мене. А Маленький Принц проказав:

— Що ж… це все…

Він ще вагався мить, потім підвівся. Ступив один крок. Я й ворухнутися не міг.

Лише жовта блискавка майнула коло кісточки хлопчика. Він на мить заціпенів. Не зойкнув, а повільно впав, як падає дерево. На сипкому піску навіть не гупнуло.

Тепер, звичайно, минуло вже шість років… Я ще ніколи не розповідав про цю пригоду. Товариші, знову побачивши мене, раділи, що я живий. Я сумував, але казав їм: «Це втома…»

Тепер мій смуток трохи розвіявся. Тобто… не зовсім. Але знаю, що Маленький Принц повернувся на свою планету, бо на світанку не знайшов його тіла. Те тіло було не таке вже й важке… А вночі я люблю слухати зорі. Вони як п’ятсот мільйонів дзвіночків…

Але сталася одна дивна річ. Малюючи намордник для Маленького Принца, я забув додати шкіряний ремінець! Він ніколи не зможе начепити намордник на баранця. Тож я запитую себе: «Що діється на його планеті? Може, баранець уже з’їв ту квітку…»

Інколи я кажу собі: «Безперечно, ні! Маленький Принц щовечора накриває квітку скляним ковпаком і добре пильнує баранця…» Тоді я щасливий, і всі зорі лагідно сміються.

А інколи кажу інше: «Він забіжить кудись думками тоді або тоді, — й цього досить! Якось увечері забуде накрити ковпаком, а баранець тихесенько вийде серед ночі…» І тоді всі дзвіночки стають сльозинами!..

Саме в цьому й криється велика таємниця. Для вас, для тих, хто, як і я, теж любить Маленького Принца, ніщо у світі не лишиться незмінним, якщо десь — невідомо де — не відомий нам баранець з’їв (або ні?) троянду…

Гляньте на небо. Запитайте себе: баранець з’їв квітку чи ні? Ви побачите, як усе зміниться…

Жоден дорослий ніколи не зрозуміє, що це має дуже велике значення!

Для мене це найгарніший і найсумніший краєвид у світі. Це той самий краєвид, що й на попередній сторінці, але я намалював ще раз, щоб ви добре запам’ятали його. Саме тут Маленький Принц з’явився на Землі, а згодом зник.

Уважно роздивіться краєвид, щоб мати впевненість, що ви впізнаєте його, якщо вам доведеться коли-небудь мандрувати в африканській пустелі. Якщо вам трапиться проминати те місце, благаю, не поспішайте: постійте трохи якраз під його зорею! Якщо тоді до вас підійде хлопчик, якщо він засміється, якщо матиме золотаве волосся, не відповідатиме на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто то. Тоді будьте ласкаві! Не лишайте мене в незмірно великому смутку, а напишіть мерщій, що він повернувся…