Був чу­до­вий петрівча­ний вечір. Над­ворі вже су­теніло. На По­долі за­тих стукіт та гуркіт. Ку­ря­ва на ву­ли­цях вляг­лась. На цвин­тарі ко­ло Пре­чис­тянської церк­ви під са­мою Андріївською го­рою бу­ло ти­хо, ти­хо, не­на­че в по­рожній хаті. Про­ча­ни по­ви­хо­ди­ли з церк­ви й по­роз­хо­ди­лись на спо­чи­нок по до­ща­них комірках на цер­ков­но­му подвір'ї, су­куп­но­му з цвин­та­рем. Тільки на східцях ко­ло цер­ков­них две­рей, під пор­ти­ком з п'ятьма стов­па­ми, сиділа од­ним од­на вже літня, ду­же сум­на й за­ду­ма­на панія. Во­на бу­ла уб­ра­на в чор­ну ста­ру за­по­ро­ше­ну сук­ню. На го­лові в неї був де­ше­венький со­лом'яний чор­ний ка­пе­лю­шок, опо­ви­тий чор­ним удівницьким за­воєм. Во­на по­хи­ли­ла го­ло­ву й сиділа, згор­нув­ши ру­ки. Зда­ва­лось, що то сиділа не жи­ва лю­ди­на, а якась по­до­ба лю­ди­ни, ви­роб­ле­на з чор­но­го заліза на чор­них залізних схо­дах.

Стрімкі го­ри по­над По­до­лом ви­раз­но вис­ту­па­ли на лис­ню­чо­му ро­же­во­му небі тем­ни­ми звив­час­ти­ми сму­га­ми. На го­рах лисніли зо­лоті бані цер­ков, не­на­че дотлівав жар, що не спо­пелів до реш­ти. Андріївський со­бор не­на­че висів над са­мою Пре­чис­тянською церк­вою на про­зорім небі. На вер­шеч­ку стрімкої го­ри і на го­рах і в до­ли­нах, скрізь вже за­па­ну­ва­ла вечірня ти­ша. І в небі й на землі все не­на­че мліло й роз­ко­шу­ва­ло в пиш­ноті гар­но­го ти­хо­го петрівча­но­го ве­чо­ра. Вечір зви­чай­но на­во­де на ду­шу сму­ток. Ду­ми за­во­ру­ши­лись в го­лові без­щас­ної панії. Сльоза за сльозою по­ко­ти­лись по смуг­ля­вих су­хор­ля­вих шо­ках.

Несподівано важ­ка по­ло­вин­ка цер­ков­них две­рей од­чи­ни­лась ти­хо, без шу­му. За­ду­ма­на панія аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась. З церк­ви вий­шла на схо­ди літня, навіть прис­тар­ку­ва­та ніби чер­нич­ка в чор­но­му дов­го­му уб­ранні, нап­ну­та чор­ною вов­ня­ною хуст­кою, як за­пи­на­ються пос­луш­ниці в па­нянських мо­нас­ти­рях. Во­на обе­реж­но за­чи­ни­ла й замк­ну­ла двері здо­ро­вим клю­чем і, схо­дя­чи по схо­дах, вгляділа нез­най­ому панію, що сиділа мовч­ки й не­по­руш­но, не­на­че ма­ра.

- Еге, ви оце при­бу­ли звідкільсь на про­щу? Але чо­го ж ви пла­че­те? - спи­та­ла чер­нич­ка в панії сміли­во.

- Ні, сер­це! Я не на про­щу при­бу­ла до Києва. Я при­бу­ла на­пи­ту­ва­ти собі будлі-яко­го місця, бо я нігде не маю прис­та­но­ви­ща. Я хо­чу ста­ти за няньку або за еко­ном­ку, бо я, бач­те, безп­ри­хильна й безп­ри­чальна удо­ва. Не­ма мені до ко­го й при­хи­ли­тись…

- Хто ж ви такі, що не маєте до ко­го й при­хи­ли­тись?

- Я, сер­це, удо­ва. Ще торік влітку са­ме в стра­шен­ну спе­ку бу­ли ма­нев­ри під Білою Церк­вою. Бу­ла зібра­на незлічен­на си­ла війська. На ма­нев­рах мій чо­ловік, капітан, надісь од ду­хо­ти та по­ро­ху, впав з ко­ня, а на­товп при­ча­вив йо­го на землі, йо­го підня­ли вже мерт­во­го… Я зіста­лась удо­вою без гро­шей, без шмат­ка хліба, без пенсії, та оце при­бу­ла до Києва на­пи­ту­ва­ти собі будлі-якої служ­би, бо мені, пев­но б, до­ве­лось вмер­ти з го­ло­ду. Я вже дав­неньки жи­ву в Києві, най­ня­ла в най­де­шев­шо­му заїзді но­мер і вже тижнів зо три ти­ня­юсь та блу­каю по місті, ход­жу по до­мах, на­пи­тую собі місця й лад­на вже най­ня­тись хоч би й за гор­нич­ну. Але як ме­не спи­та­ють, хто я та­ка, як довіда­ються з паш­пор­та, що я капітан­ша, то й ніхто не ква­питься прий­ня­ти ме­не за слу­гу. Одні тільки здвиг­нуть пле­чи­ма, другі по­ду­ма­ють, по­ду­ма­ють, та й ка­жуть, що їм тре­ба прос­тих слуг… що їм і якось ніяко­во прий­ма­ти за гор­нич­ну капітан­шу. Бу­ла я скрізь і по гош­пи­та­лях, і по бо­гадільнях, за­хо­ди­ла й в ма­га­зи­ни, ду­ма­ла ста­ти за при­каж­чи­цю або­що. Ни­ка­ла по всіх-усю­дах, і нігде мені не спо­су­ди­лось: нігде ме­не не прий­ня­ли. Всі ме­не цу­ра­ються. На мені той чин капітанші, не­на­че ан­тих­рис­то­ва пе­чать.

- Невже-таки в вас не­має якої рідні? Нев­же-та­ки ви зовсім безп­ри­тульна лю­ди­на, та­ка, як я? - ска­за­ла цер­ков­на сто­ро­жи­ха Мок­ри­на Пан­те­лей­монівна Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой сер­це! Не­ма в ме­не ні сес­тер-по­рад­ниць, ні братів, ні дядьків. Є в ме­не од­ним один син єди­ник. Сиділа я в йо­го взим­ку, пе­ре­зи­му­ва­ла, а далі вже не всиділа. Тер­пець увірвав­ся, - ска­за­ла Ольга Се­менівна Га­лецька.

- Певно, невістка ли­ха? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Ат! бо­дай не ка­за­ти. Своїх дітей гріх гу­ди­ти та об­но­сить. Тер­пи й мов­чи й… гли­тай сльози мовч­ки! - ска­за­ла Га­лецька й од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

- Отакого го­ря й я заз­на­ла, як по­мер мій чо­ловік, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, - я та­ки з київських міщан. Чо­ловік мій був сто­ляр, і доб­рий був сто­ляр, мав добрі за­робітки, мав і доб­рий засіб. Мені за ним жи­ло­ся не­по­га­но. Але він нес­подіва­но по­мер. Я пе­реб­ра­лась до доч­ки, бо і в ме­не теж не­ма ро­ди­ни, окрім доч­ки-оди­ниці. Ви­рос­ти­ла я, ви­го­ду­ва­ла й ви­ко­ха­ла доч­ку, як па­нян­ку, й ви­да­ла заміж та­ки за сто­ля­ра. Зять собі й нічо­го чо­лов'яга, але доч­ка моя вда­лась ли­ха-пре­ли­ха… Ору­дує бу­ло мною, як най­мич­кою. Я їй бу­ло їсти ва­рю й дітей дог­ля­даю, і ра­но встаю, й пізно ля­гаю. Од ро­бо­ти я ніко­ли не од­ми­ку­ва­ла й ро­би­ла, що тільки во­на бу­ло за­га­дує мені ро­би­ти. Од­же ж ніяким спо­со­бом не до­го­ди­ла їй. Бу­ло за­га­дує мені ро­бо­ту, як оса­ву­ла на пан­щині, та сер­диться, аж сікається до ме­не, цвікає мені в вічі, лається. А я ж її лю­би­ла та пес­ти­ла, як па­нян­ку! Та й ви­пес­ти­ла собі на глум.

- Отака ж са­ма й в ме­не невістка! І я че­рез те му­си­ла тіка­ти од неї, - ска­за­ла Га­лецька.

- От і прав­да, як при­ка­зу­ють в при­казці: ма­ти пор­ве па­зу­ху, хо­ва­ючи для дітей, а діти пор­вуть па­зу­ху, хо­ва­ючи од ма­тері, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, й при тих сло­вах і в неї очі зай­шли сльоза­ми. Во­на сіла на схо­дах по­руч з Га­лецькою.

Оповідання прос­тої, але щи­рої лю­ди­ни ще більше зав­да­ло жа­лю без­та­ланній Га­лецькій, бо на­га­ду­ва­ло їй, як ще не­дав­но крив­ди­ла її ли­ха невістка.

- Годуй, дог­ля­дай дітей, не до­си­пай і не доїдай для їх, а во­ни потім ладні те­бе на ста­рості літ і з ха­ти коліном ви­пер­ти, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха. - Доч­ка прис­та­ви­ла ме­не до дітей, а як бу­ло ча­сом не дог­ляд­жу га­разд дітей, во­на ме­не лає, кри­чить на ме­не. А ся­ду обіда­ти, то ба­чу, що во­на не­на­че лож­ки ліче, скільки я з'їм, скільки ку­сенів хліба про­ковт­ну. Не ви­жи­ла я в неї, по­ки­ну­ла, най­ня­ла собі кімна­точ­ку, як комірчин­ку, та й ста­ла пе­реп­ро­ду­хою: бу­ло пе­реп­ро­дую то яб­лу­ка, то усякі овощі, то буб­ли­ки, то па­ля­ниці. Але й цей про­даж не пішов мені на ру­ку. Був час, що я хо­ди­ла стар­цю­ва­ти по мо­нас­ти­рях та до свя­тих Пе­чер. Та вже, поз­до­ров бо­же, наш ста­рий ба­тюш­ка отець Онуфрій по­ба­чив, що я зве­лась на стар­чи­ху, та й узяв ме­не до церк­ви за сто­ро­жи­ху. От та­меч­ки під дзвіни­цею під ни­зом є три ма­ле­сенькі кімна­точ­ки. Він дав мені од­ну комірчи­ну й прис­та­вив до церк­ви, щоб я ме­ла поміст, сти­ра­ла та зміта­ла по­рох з об­разів, гляділа груб в теплій церкві, бо, бач­те, там па­ла­мар який­сь та­кий, що в йо­го не­на­че не всі до­ма. Йо­го батько ще зза­мо­ло­ду па­ла­ма­ру­вав та­ки в нашій церкві та й по­мер, а отець Онуфрій не хотів скрив­дить йо­го си­на та й вип­ро­сив йо­му батьківське місце. Але він собі зро­ду який­сь не­тя­ма, не­роз­то­ро­па: тільки й уміє дзво­ни­ти та то­пить в гру­бах. А я вже за йо­го й при­би­раю, й вимітаю, й груб дог­ля­даю. Як­би не па­но­тець, то я, ма­буть, і досі б по­невіря­лась в про­хач­ках та ти­ня­лась з тор­ба­ми по мо­нас­ти­рях. Поз­до­ров йо­го, бо­же, й про­довж йо­му віку!

- Якби мені тра­пи­лось хоч та­ке місце, як оце вам, то я ще й бо­гові по­дя­ку­ва­ла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Я вже про­жи­ла й проїла усе до ос­таннього ша­га, що ма­ла. Зап­ла­ти­ла оце ос­танні гроші в гос­ти­ниці й сьогодні од са­мо­го ран­ку в ме­не й рісоч­ки в роті не бу­ло. Вже тиж­день я не маю чим жи­ви­тись. Хліб та во­да, ото єди­ний мій по­жи­вок. Че­рез та­ке пісню­кан­ня я вже зах­ля­ла, лед­ве ме­не но­сять но­ги, лед­ве жи­вотію на світі. Хоч ски­дай та про­да­вай че­ре­ви­ки, бо в ме­не вже не­ма чо­го й про­да­ва­ти. Я чу­ла, що в вас на цвин­тарі дур­но да­ють про­ча­нам до­щані комірки. Чи не мож­на б при­ту­ли­тись в вас в комірці, до­ки я собі на­пи­таю якусь служ­бу?

- Батюшка на­бу­ду­вав на подвір'ї ма­леньких комірок для сільських про­чан, де во­ни скла­да­ють та ки­да­ють на день свої клун­ки, щоб не но­си­тись з ни­ми по церк­вах, і там но­чу­ють. Але ж ви не спа­ти­ме­те на тап­чані, на го­лих дош­ках? - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Мушу спа­ти. Нігде в світі дітись! - ска­за­ла Га­лецька.

Майбородиха важ­ко зітхну­ла, зга­дав­ши за своє біду­ван­ня, ду­же схо­же на біду­ван­ня нез­най­омої без­щас­ної удо­ви.

- Йдіть, пані, до ме­не; днюй­те й но­чуй­те в моїй кімнатці, до­ки знай­де­те собі якесь прис­та­но­ви­ще. А я тим ча­сом обер­нусь до на­шо­го ба­тюш­ки, побіжу до ти­та­ря. Мо­же во­ни по­ра­дять вас, за­ря­ту­ють в біді й да­дуть вам якусь ро­бо­ту. В ме­не є ліжко; стоїть і тап­чан­чик. Бу­де­те спа­ти на тап­чані. По­бу­де­те, по­жи­ве­те, а там, що бог дасть. Ся­ко­го-та­ко­го по­жив­ку пос­та­че в ме­не і для вас, і для ме­не, - ска­за­ла доб­ра Май­бо­ро­ди­ха.

- Я не знаю, як вас і дя­ку­вать. Та й чим вас дя­ку­ва­ти, ко­ли в ме­не не­ма й ша­га за ду­шею, - ска­за­ла Га­лецька.

Надворі вже по­ночіло. Смут­ний вечір ки­нув сутінок на цвин­тар. І в то­му сутінку ти­хо йшла смут­на роз­мо­ва крізь сльози двох безп­ри­хильннх удов. В той час па­ла­мар До­си­фей Кло­по­товський не­на­че ви­ник з тем­них здо­ро­вих та ви­со­ких две­рей під дзвіни­цею. На йо­му теліпавсь ши­ро­кий зас­мальцьова­ний ха­лат зе­ле­но-жов­то­го міщансько­го кольору з дво­ма по­во­роз­ка­ми зза­ду. Кар­туз був надітий на­ба­кир: з-під кар­ту­за не­на­че вип­ру­чу­ва­лись розкішні чорні пре­густі ку­чері. Чорні очі аж горіли якось неп­ри­родньо, не­на­че тліли дві жа­рин­ки. Він наб­ли­жавсь до сходів й, по­хо­дя, виспіву­вав вінчальну пісню: «Ісаіє, лікуй! Дєва імє во чревє і роді си­на Ема­нуіла».

- Йдіть собі, пані, з цвин­та­ря, бо мені вже час за­ми­ка­ти бра­му. Вже всіх бабів та мо­ло­диць оце по­за­га­няв в хліви, тільки ви й зос­та­лись у цвин­тарі, - ска­зав Кло­по­товський.

- Та мені, го­лу­бе, надісь, до­ве­ло­ся б но­чу­ва­ти на ва­шо­му цвин­тарі, оту­теч­ки на схо­дах.

- Оце га­разд ви­ду­ма­ли! То тільки сільські ба­би по­ко­том сплять на траві на цвин­та­рях по мо­нас­ти­рях. Па­нам не ли­чить спать долі на цвин­тарі. В вас, пев­но, є ж свій дім. Мо­же, й маєте синів та гар­них до­чок… Це, ма­буть, в вас якісь ве­ре­ди чи прим­хи, щоб спа­ти на цвин­тарі. Чи в вас пак є гарні доч­ки? - спи­тав бла­генький Кло­по­товський.

- Нема в ме­не, го­лу­бе, ні до­ма, ні до­чок. Я од­ним од­на собі в світі, си­ро­та, - смут­ним го­ло­сом обізва­лась Га­лецька. - В ме­не й ша­га не­ма в ки­шені, гірше ніж в стар­ця, бо в стар­ця є хоч шма­ток хліба в торбі: є при­най­мні чим жи­ви­тись.

- Гм… Я ду­мав, що он якась панія, а ви про­хач­ка. Я ду­мав, в вас є гарні доч­ки, та оце й пи­таю, бо мені час би вже й же­ни­тись. Так мені усі лю­де ка­жуть. Та й ос­то­чортіло па­руб­ку­вать. А ко­ли ви стар­чи­ха, тільки пансько­го за­во­ду, то за­раз мені ви­ходьте геть з цвин­та­ря, бо вже пізня до­ба.

- Ця панія но­чу­ва­ти­ме в ме­не, й ось ми за­раз вста­не­мо та піде­мо до гос­по­ди, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Хіба так! Ко­ли так, то я піду за­раз за­ми­ка­ти бра­му, щоб який­сь дідько ча­сом не вше­ле­павсь в цвин­тар на ніч, - ска­зав Кло­по­топський і ос­ту­пивсь.

- Ви, пані, йо­му ви­бач­те. Він вже до­рос­лий, навіть літній па­ру­бок, і все тільки ду­має за те, щоб же­ни­тись та ще й не прос­то, а пос­ва­та­ти ба­га­тир­ку та ще й ду­же гар­ну, бо, пся­юха, хоч і вдав­ся не­тя­ма, й навіть без клеп­ки в го­лові, але ду­же ли­цяється до гар­них паннів. Ходімо, пані, в мою кімна­ту. Пе­ре­но­чуєте та по­ве­че­ряєте в ме­не хоч чай­ком, До­си­фею! чи ти пак вже нас­та­вив са­мо­вар?

- Та вже там аж па­рує, а ви все си­ди­те та те­ре­вені справ­ляєте: ладні ба­ла­ка­ти з отією про­хач­кою й до півночі, - гук­нув До­си­фей, бряз­ка­ючи клю­ча­ми та порп­ля­ючись ко­ло за­су­ва біля бра­ми.

Майбородиха по­ве­ла Га­лецьку в свою кімна­ту під му­ро­ва­ною ста­рою дзвіни­цею.

В здо­ро­вих ви­со­ких сінях з чор­ною до­ща­ною сте­лею бу­ло по­ночі. Двері в кімнат­ки лед­ве мріли. Май­бо­ро­ди­ха заб­ряж­ча­ла клю­ча­ми, одімкну­ла двері. Га­лецька всту­пи­ла в кімна­ту. І їй зда­лось, що во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в яко­мусь па­нянсько­му мо­нас­тирі, в келії якоїсь чер­ниці. Кімнат­ка бу­ла ву­зенька й дов­генька, з однісіньким вікном в такій товстій стіні, що на вікні мож­на бу­ло ляг­ти, підоб­гав­ши но­ги та скар­цю­бив­шись. По один бік кімнат­ки сто­яло прос­те ліжко, по дру­гий бік сто­яв тап­чан з мат­ра­цом, зас­те­ле­ний білою сільською ска­тер­ти­ною, а в ку­точ­ку лисніли фольгові об­ра­зи, й лед­ве бли­ма­ла ма­ленька лам­пад­ка. На вікні зе­леніли мо­ло­денькі лис­таті фіку­си та ге­рані. В кімнатці бу­ло чис­то. Нігде не бу­ло ні по­ро­шин­ки. В од­чи­не­не вікно че­рез залізні ґрат­ки бу­ло вид­ко цвин­тар, за­рос­лий зе­ле­ним со­ко­ви­тим шпо­ри­шем, та ря­док ста­рих дуп­ли­нас­тих во­лоських горіхів попід бар­ка­ном.

«Коли б мені знай­ти будлі-де хоч та­кий при­ту­лок, я бу­ла б тричі щас­ли­ва й не наріка­ла б на свою ли­ху до­лю», - по­ду­ма­ла Га­лецька, ог­ля­да­ючи кімнат­ку.

В кімнатці ще бу­ло вид­но. Май­бо­ро­ди­ха роз­ку­та­ла го­ло­ву й поп­ро­си­ла Га­лецьку сіда­ти. Га­лецька сіла на тап­чан­чи­ку.

- Отутечки я знай­шла собі прис­та­но­ви­ще до яко­го ча­су, дя­ку­ючи на­шо­му па­нот­цеві Онуфрієві. Тут мені, як у бо­га за двер­ми. Жи­ти­му собі тут до­ти, до­ки жи­ти­ме наш па­но­тець. А там далі один бог відає, як во­но бу­де. Ко­ли б ча­сом мені знов не до­ве­лось прос­тя­га­ти ру­ку за ми­лос­ти­нею попід мо­нас­ти­ря­ми, бо до доч­ки я не вер­нусь, - ска­за­ла Май­бо­роди­ха.

Незабаром До­си­фей вніс са­мо­вар і пос­та­вив на столі. Май­бо­ро­ди­ха вста­ла й за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра.

- От і спа­сибі тобі, До­си­фею, що ти поспішивсь з са­мо­ва­ром. В панії вже, пев­но, дві до­би не бу­ло й рісоч­ки в роті, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, за­си­па­ючи чай. - Це ми, бач­те, чер­гуємось з До­си­феєм: ста­ви­мо са­мо­вар по черзі: раз він, раз я, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха до Га­лецької, - ми вдвох тільки й жи­ви­мось чаєм.

- Мені та­ки й вар­то ска­за­ти спа­сибі, а вам од ме­не то не ве­ли­кий спа­сибі, бо до­ки вас діждав­ся, то в са­мо­варі й жар спо­пелів. Мені до­ве­деться хлеп­та­ти хо­лод­ний чай, бо ви все там те­ре­ве­ни­те та базікаєте з нудьги то з стар­ця­ми, то з про­ча­на­ми. На­си­лу вас док­ли­чеш­ся, - ска­зав До­си­фей.

- Бо, бач, мені ні з ким і по­ба­ла­ка­ти га­разд. Ще й онімію отут в цвин­тарі в са­мо­тині, за­бу­дусь і го­во­ри­ти по-людській, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.

- Ще що ви­га­дай­те. А зо мною хіба ж ви не на­ба­ла­каєтесь? Нев­же я та­кий не­мо­ва та не­тя­ма, що ви зо мною не на­ба­ла­каєтесь всмак? А мо­же, ви ду­маєте, що зо мною не вар­то й ба­ла­ка­ти.

- Борони, бо­же! Що це тобі, До­си­фею, спа­ло на дум­ку? Не ремст­вуй дур­но на ме­не й на цю панію, бо ми, мо­же, й ста­не­мо тобі в при­годі: як оце мет­ни­мось вдвох по По­долі, то вис­ва­таємо тобі та­ку пи­са­ну кра­су­ню, що тобі й у сні не при­вид­жу­ва­лась, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха в жар­ти.

- І справді? А мо­же, ви бре­ше­те, тільки ду­ри­те ме­не?

- От тобі й на! Навіщо ж мені ду­рить? Ти ж кра­сунь з ли­ця на ввесь Поділ.

Досифей на ра­до­щах аж засміявсь і блис­нув зу­ба­ми. Він і справді був гар­ний з ли­ця, чор­но­окий, ку­че­ря­вий та рівний ста­ном, але ду­же блідий та замлілий, аж що­ки йо­му по­за­па­да­ли. Чу­дові, сли­винь чорні очі заб­ли­ща­ли, аж заг­ра­ли. Чорні ву­са ніби за­мор­га­ли. Су­хор­ля­ве та смуг­ля­ве ли­це по­ве­селіша­ло, ож­ва­ви­лось і ста­ло ніби ро­зумніше.

- Але глядіть, щоб пан­на бу­ла ба­га­та; шоб батько дав при­най­мні ти­ся­чу кар­бо­ванців. Бо як бу­де гар­на, але не ма­ти­ме ти­сячі кар­бо­ванців, то на дідька во­на мені зда­лась. Я її ла­ден після весілля хоч вки­ну­ти в Дніпро, - ска­зав До­си­фей.

- Ой не го­во­ри так! Хто ж та­ки ки­дає свою жінку в Дніпро? Те­бе ж візьмуть на Сибір.

- На Сибір я не хо­чу, а жінку без гро­шей та­ки швир­го­ну в ка­на­ву або в Дніпро, щоб і не ви­гулькну­ла з во­ди! Ви мені на­пи­тай­те мо­ло­ду й гар­ну, і врод­ли­ву, хоч би навіть і ли­ху, аби тільки бу­ла гро­шо­ви­та: щоб ма­ла при­най­мні од­ну ти­ся­чу кар­бо­ванців!

- Добре, доб­ре! десь та­ки та на­пи­таємо вдвох, хоч в те­бе он­деч­ки на пальцях вже й без то­го ряс­но каб­лу­чок. Хто тобі на­да­вав стільки отих каб­лу­чок? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- А хто ж на­да­вав? Дівча­та на­да­ва­ли. Каб­луч­ки да­ють, а йти заміж за ме­не ба­гаті чо­мусь не зо­хо­чу­ються, а бідних мені не­потрібно. Я й сам до та­ких не квап­люсь. Я візьму бідненьку хіба аж тоді, як розс­та­ра­юсь гро­шей. Але пий­те мерщій чай, бо са­мо­вар про­хо­ло­не. Я далі не ви­дер­жу, бо мені вже за­ма­ну­лось чаю. Прий­ду зго­дом та візьму до се­бе са­мо­вар, бо, мо­же, й до ме­не приб­лу­диться який­сь про­хач, - ска­зав Кло­по­товський.

- Не про­хач-бо! А, надісь, прип­лен­тається якась гар­на про­хач­ка. Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Га? - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.

- Може й прав­ду. Хто йо­го зна, - ска­зав Кло­по­товський і пішов ти­хою хо­дою з ха­ти.

- Отак, як ба­чи­те! В йо­го тільки й мо­ви, що за гар­них та ще й ба­га­теньких паннів, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Він і справді тро­хи який­сь чуд­ний, не­на­че в йо­го не­ма однієї клеп­ки в го­лові. І гар­ний з ли­ця, але су­хий, як скіпка, та замлілий, не­на­че за­хар­чо­ва­ний. Пев­но, зріс на по­га­но­му по­жив­ку, не їв нічо­го трив­но­го змал­ку, - обізва­лась Га­лецька.

- Ет! який там па­ла­марський по­жи­вок! Зріс на черст­во­му хлібі. Але він собі ро­бо­чий і навіть працьови­тий. Тільки гарні пан­ни зовсім за­би­ли йо­му па­мо­ро­ки. Отих перснів по­на­да­ва­ли йо­му дівча­та й пан­ни в смішки з цілої на­шої па­рафії. Підніма­ють цього не­до­те­пу на сміх, ка­жуть йо­му, що то зо­лоті каб­луч­ки, а він бла­генький і йме їм віри. На щас­тя, він вдавсь собі який­сь без­жур­ний. Все хо­де по цвин­тарі та ви­гу­кує: «Ісаіє, лікуй!»

Галецька осміхну­лась, не­на­че блис­ну­ло сон­це з-за хмар в пи­липівча­ну негідь та сльоту.

Майбородиха діста­ла з ко­син­чи­ка під об­ра­за­ми дві прос­ку­ри, ще по­зав­чо­рашні, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю й по­са­ди­ла Га­лецьку кінець сто­ла.

- Пийте, будьте лас­каві, чай та не зди­вуй­те, що прос­ку­ри по­зав­чо­рашні. Це на­ша подільська прос­кур­ни­ця дає мені сли­ве щод­ня ко­шик прос­кур пе­реп­ро­ду­ва­ти на цвин­тарі сільським про­ча­нам. Пе­ре­па­дає й мені, як пе­ре­купці, ся­кий-та­кий шаг, ще й черстві не­розп­ро­дані прос­ку­ри маю собі до чаю.

- Спасибі вам, дай вам, бо­же, здо­ров'я, що ви ме­не оце на­го­ду­ва­ли й на­поїли, - ска­за­ла Га­лецька тро­хи не крізь сльози. - В ме­не вже бу­ла дум­ка - з мос­ту та в во­ду. Раз якось я вда­лась в та­ку ту­гу, що вже хотіла за­подіяти собі смерть: вже бу­ла на­ва­жи­лась шу­бовс­ну­ти в Дніпро, та… по­бо­ялась взя­ти гріх на ду­шу.

- І не беріть, пані, та­ко­го важ­ко­го гріха на ду­шу. По­будьте в ме­не, а я тим ча­сом обер­нусь до от­ця Онуфрія. Він лю­ди­на доб­ра. Мо­же, по­пек­люється ва­шою до­лею. Піду до на­шо­го ти­та­ря та йо­го до­чок. Мо­же, знай­дуть яке шит­во для вас, бо ти­тар ду­же сім'янис­тий, пев­но, ро­бо­та в йо­го знай­деться. А там далі по­ба­чи­мо. Сту­кай, то й «отвер­зяться» тобі двері, - втіша­ла без­та­лан­ну удо­ву Май­бо­ро­ди­ха.

Зарипіли старі важкі двері й од­чи­ни­лись. З тем­них сіней ви­гулькну­ла ку­че­ря­ва До­си­феєва го­ло­ва.

- І ко­ли ви нап'єтесь то­го чаю? Чи, мо­же, ви пи­ти­ме­те йо­го до світа? Жду та жду са­мо­ва­ра, аж очортіло вже жда­ти, - за­бу­бонів сер­ди­то Кло­по­товський.

- Та ми вже дав­ненько на­пи­лись чаю, та оце те­бе сподіва­лись у гості. А ти все десь дляєшся, гаєшся й не спо­доб­ляєш нас своїми одвіди­на­ми, щоб вкупі з на­ми по­ча­юва­ти, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Авжеж пак! Я пи­ти­му чай з кра­щи­ми за вас. Я сподіва­юсь своїх гос­тей. Да­вай­те хут­ко са­мо­вар, бо мені ніко­ли жда­ти.

- Коли тобі так заніко­ли­лось, то й бе­ри. І чай­ник візьми. В чай­ни­кові є до­волі чаю, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Клопотовський взяв са­мо­вар і для­вою хо­дою з на­суп­ле­ни­ми бро­ва­ми вий­шов з кімна­ти.

- І справді цей Кло­по­товський хоч не бо­жевільний, але тро­хи ніби чуд­ний, - сти­ха про­мо­ви­ла Га­лецька.

- Таки справді чуд­ний. Наш па­но­тець лю­бе йо­го че­рез те, що він ро­бо­тя­щий, слух­ня­ний, ду­же чес­ний, хоч він тро­хи й оп­риш­ку­ва­тий. В церкві не за­че­пе ані ша­га, а ко­ли ча­сом знай­де долі копійку, мо­же, за­губ­ле­ну яко­юсь лю­ди­ною, то за­раз не­се до па­нот­ця ту знахідку. Він все сва­тається тут в па­рафії. Вже сва­тав п'ятьох дівчат міща­нок. А ті да­ють йо­му гар­бу­за й підніма­ють йо­го на сміх. Оті всі брон­зові каб­луч­ки по­да­ва­ли йо­му ту­тешні дівча­та, ще й ду­рять йо­го, що ті персні зо­лоті. А він ду­має, що во­ни справді зо­лоті. Те­пе­реч­ки йо­му на­вис­ла на очі най­мен­ша ти­та­ре­ва доч­ка. Тільки й мо­ви в йо­го, що про неї. Там та­ка гар­на та врод­ли­ва, не­на­че на­мальова­на. А він хоч і бла­гий, але це роз­шо­ло­пав. Хо­че до неї ста­ростів за­си­ла­ти.

Майбородиха вий­ня­ла з гру­би тарілку з хо­лод­ною ва­ре­ною та­ра­нею, зня­ла з по­лич­ки тарілку з шу­ли­ка­ми з ма­ком і пос­та­ви­ла на стіл.

- Живіться, будьте лас­каві, хоч цим, бо я більше жив­люсь ота­ким хо­лод­ним по­жив­ком, ніж стра­вою. Я го­тую собі га­ря­чу стра­ву хіба двічі на тиж­день.

- Спасибі й за це. По дру­гих лю­дях я й цього б не знай­шла, бо про­си­ти якось ніяко­во, та й со­ром, - ска­за­ла Га­лецька.

Вона по­ча­ла за­ку­шу­ва­ти, але їжа не йшла їй на ду­шу. Пригніче­на бідою, во­на че­рез си­лу з'їла тро­хи шу­ликів з ма­ком.

- Знаєте, пані, що я вам ска­жу. Як на мою дум­ку, то вам не слід навіть ста­ва­ти будлі-де за няньку або за гор­нич­ну, бо кожній гос­по­дині бу­де якось ніяко­во са­до­ви­ти вас обідать в пе­карні з най­мич­ка­ми та уся­кою че­ляд­дю, а з со­бою ні од­на гос­по­ди­ня не по­са­де вас за стіл обіда­ти, бо ви все-та­ки в неї най­мич­ка. Та вам і зовсім-та­ки не при­яли­чає обіда­ти з прос­ти­ми че­ляд­ни­ця­ми, бо ви капітан­ша. Вам тре­ба б на­пи­ту­ва­ти собі місце десь в ла­за­ре­тах або в бо­гадільнях, чи десь по при­ютах, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Питала я в од­но­му шпи­талі, та мені ска­за­ли, що не­ма місця. Але де ті шпи­талі та ла­за­ре­ти, я й са­ма то­му не відо­ма. Вже в ме­не бу­ла дум­ка ста­ти на точ­ку між мо­ло­ди­ця­ми та дівча­та­ми. Мо­же б, тра­пив­ся який­сь най­мач та взяв ме­не на служ­бу до се­бе.

- Ось не­хай я спи­таю в сво­го па­нот­ця. Він по­ви­нен про це зна­ти луч­че од ме­не. Але нев­же ж та­ки ва­ша невістка та син такі лихі лю­ди, що при їх не мож­на жи­ти?

- Ой лихі обоє! а невістка ще гірша за си­на, хоч мені б і не го­ди­лось су­ди­ти та гу­дить своїх дітей. Син вчивсь по­га­но. Мій небіжчик на­пи­тав йо­му в од­но­го діди­ча місце пригінчо­го на бу­ря­ках, а потім да­ли йо­му місце бух­гал­те­ра в са­харні. Жи­ве він собі доб­ренько, хоч і не в дос­тат­ках. Але мені жи­ти при йо­му не мож­на. Син за­вис­ний, ли­хий та ску­пий, а невістка ще зліша за йо­го й теж має жа­до­бу до гро­шей. Я слу­жи­ла їм, як най­мич­ка, й дітей дог­ля­да­ла. Слу­жи­ла так, як ніяка най­мич­ка їм не слу­жи­ла б. Я вво­ля­ла тільки їх во­лю, а за се­бе й не дба­ла й навіть не ду­ма­ла. Але невістка гриз­ла ме­не щод­ня, а син ду­же жад­ний до гро­шей: все на­тя­кає мені, що я ще здо­ро­ва, щоб я шу­ка­ла собі якоїсь служ­би. Так мені на­до­ку­чи­ли обоє, що я лад­на бу­ла ста­ти й за най­мич­ку в лю­дей чу­жих, але доб­рих. Мені в чу­жих лю­дей хліб не був би та­кий гіркий, як у своїх дітей. Після небіжчи­ка тільки й зос­та­лось те, що бу­ло в хаті. І пенсії мені не да­ли, бо мій чо­ловік не вис­лу­жив пенсії.

Галецька го­во­ри­ла, а сльози кра­па­ли з очей.

- Піду ж я в гос­ти­ни­цю та візьму свій па­ку­нок з со­роч­ка­ми та з удя­ган­ка­ми, що я по­ки­ну­ла в ха­зяй­ки, - ска­за­ла Га­лецька, по­дя­ку­вав­ши Май­бо­ро­дисі за ве­че­рю.

- Піду й я з ва­ми та, мо­же, до­по­мо­жу вам у чо­му: пе­ре­не­су де­що, бо ви, ма­буть, не зду­жа­ти­ме­те й підня­ти па­кун­ка, так здо­ро­во ох­ля­ли з го­ло­ду, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

В неї май­ну­ла дум­ка, щоб Га­лецька ча­сом не пішла до Дніпра та не за­подіяла собі смерті. Во­на нап­ну­лась хус­точ­кою і, приб­рав­ши з сто­ла, пішла вкупі з Га­лецькою до гос­ти­ниці.

Вже смер­ком во­ни вер­ну­лись з дво­ма не­ве­лич­ки­ми па­кун­ка­ми, за­ви­ну­ти­ми в хуст­ку та в ук­ри­ва­ло. Май­бо­ро­ди­ха од­чи­ни­ла віко скрині, на­ла­па­ла нас­поді чис­теньке прос­ти­рад­ло й зас­те­ли­ла тап­чан­чик. Га­лецька при­мос­ти­лась на тап­чані. Дов­го не брав її сон. Дов­го во­ру­ши­лись в неї дум­ки й літа­ли десь да­ле­ко. Згад­ки все вер­та­лись в давні ми­нувші луччі ча­си її жит­тя.

«Де це я опи­ни­лась? І ку­ди це за­нес­ла ме­не ли­ха до­ля, не­на­че ви­хор би­ли­ну? Ку­ди цей ви­хор за­не­се ме­не на чу­жині? В яких-то лю­дей до­ве­деться мені знай­ти собі прис­та­но­ви­ще? А чи до­ве­деться ж?»

І дов­го во­ру­ши­лись сумні ду­ми в душі, не­на­че мо­ре вхо­пи­ло цю без­та­лан­ну лю­ди­ну й нес­ло ку­дись на хви­лях без краю, без кінця, нес­ло в якусь сіру безвість, в якусь чор­ну бе­зод­ню.

Вже в глу­пу ніч Га­лецька зас­ну­ла важ­ким міцним сном, пок­ла­да­ючи надію на од­но­го бо­га.

Вранці, на­пив­шись чаю з Га­лецькою, Май­бо­ро­ди­ха при­че­пу­ри­лась, наділа новішу удя­ган­ку й побігла до от­ця Онуфрія на по­ра­ду. Отець Онуфрій, си­вий, аж білий, ви­со­кий, ши­ро­коп­ле­чий та пос­тав­ний, з дов­гою білою бо­ро­дою, сидів в сад­ку на лавці з прос­тою па­те­ри­цею в ру­ках. Еко­ном­ка са­ме тоді пи­ла чай з дво­ма уну­ка­ми, не­долітка­ми-шко­ля­ра­ми.

- Чого це ти, Мок­ри­но, спо­за­ран­ку хо­диш на одвіди­ни? - спи­тав отець Онуфрій.

- По ділу прий­шла, ба­тюш­ко, - од­повіла Мок­ри­на Май­бо­ро­ди­ха. - Прий­шла пи­та­ти по­ра­ди за ту капітан­шу, що в ме­не но­чу­ва­ла оцю ніч.

І Мок­ри­на роз­ка­за­ла йо­му все, що зна­ла за Га­лецьку, й поп­ро­си­ла йо­го да­ти їй яку-не­будь ро­бо­ту та знай­ти в па­рафії будлі-яке місце для без­та­лан­ної удо­ви, котрій до­ве­лось бра­ти тор­бу та йти в старці.

Отець Онуфрій вваж­ли­во вис­лу­хав і обіцяв на­пи­ту­вать місце для Га­лецької. Май­бо­ро­ди­ха про­си­ла да­ти тим­ча­сом яку ро­бо­ту для удо­ви. Па­ничі при­га­да­ли, що в їх вже де­руться со­роч­ки, й про­си­ли, щоб Га­лецькій да­ли ши­ти нові со­роч­ки. Ста­ра еко­ном­ка, якась да­ле­ка ро­дич­ка з се­ла, ви­нес­ла з по­коїв сувій по­лот­на, да­ла на зра­зець па­ничівські старі со­роч­ки й од­да­ла Май­бо­ро­дисі. Потім во­на поз­шу­ку­ва­ла по ко­мо­дах та скри­нях, що тре­ба бу­ло по­ла­го­дить та по­ла­тать. Мок­ри­на бу­ла та­ка ра­да, що аж са­ма по­ве­селіша­ла й жва­вою хо­дою по­чим­чи­ку­ва­ла до­до­му. Од­дав­ши Га­лецькій шит­во, во­на пішла й до ти­та­ря й про­си­ла і йо­го на­пи­тать будлі-яку служ­бу для Га­лецької. Ти­тар обіцяв на­пи­тать служ­бу в знай­омих сусід та в па­рафіян; обіця­ли й йо­го доч­ки. Май­бо­ро­ди­ха при­нес­ла удові доб­ру звістку. Га­лецька за­раз сіла за ро­бо­ту й ніби тро­хи по­ве­селіша­ла.

Задзвонили на служ­бу. Спа­сен­ни­ки й спа­сен­ниці про­ча­ни за­во­ру­ши­лись, по­ви­хо­ди­ли з комірок, ви­си­па­лись на цвин­тар. Цвин­тар став люд­ний. Май­бо­ро­ди­ха ви­нес­ла ко­шик з прос­ку­ра­ми й сіла на схо­дах. Отець Онуфрій не­за­ба­ром надійшов в цвин­тар, зга­дав по Га­лецьку й зай­шов у Май­бо­ро­ди­ши­ну кімна­ту, щоб по­ба­чи­ти Га­лецьку й са­мо­му за усе роз­пи­тать в неї. Га­лецька й од се­бе про­си­ла й бла­га­ла йо­го за­ря­ту­ва­ти її в біді, знай­ти для неї служ­бу в своїх за­мож­них па­рафіян.

Тиждень пра­цю­ва­ла Га­лецька од раннього ран­ку до пізнього ве­чо­ра дов­го­го петрівча­но­го дня, за­ро­би­ла тро­хи гро­шей на харч для се­бе й для Май­бо­ро­ди­хи. Во­на хотіла зап­ла­тить грішми Май­бо­ро­дисі за жит­ло, але Май­бо­ро­ди­ха гро­шей не взя­ла.

- І бо­ро­ни, бо­же, щоб я бра­ла гроші з та­кої безп­ри­чальної си­ро­ти, як оце ви! - ка­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - По­невіря­лась отак са­мо й я ще не­дав­неч­ко. Заз­на­ла й я та­ко­го са­мо­го ли­ха. За­роб­ляй­те собі на здо­ров'я на харч та на по­жи­вок, до­ки десь знай­де­те собі прис­та­но­ви­ще. А в ме­не живіть хоч би й до­ти, до­ки ваші злидні до реш­ти зник­нуть, підуть десь на оче­ре­та та на бо­ло­та. Заз­на­ла й я та­ких самісіньких злиднів, не дай, гос­по­ди, їх ніко­му хре­ще­но­му й мо­лит­ве­но­му. А мені не­ба­га­то тре­ба по­жив­ку: їдець з ме­не кат зна який.

Трохи зго­дом Май­бо­ро­ди­ха знов пішла до ти­та­ря пи­та­ти якоїсь ро­бо­ти для Га­лецької. Пан­ни поз­на­хо­ди­ли старі пан­чо­хи, що тре­ба бу­ло по­заплітать, поз­на­хо­ди­ли со­роч­ки, які тре­ба бу­ло по­ла­тать. Га­лецька за­роб­ля­ла на харч і са­ма блу­ка­ла скрізь по По­долі, щоб на­пи­тать собі служ­бу.

Але місце не трап­ля­лось. Май­бо­ро­ди­ха вже не зна­хо­ди­ла й ви­пад­ко­вої ро­бо­ти для Га­лецької. Капітан­ша знов сиділа без ро­бо­ти, проїда­ючи ос­танні за­роб­лені ша­ги. Не пішли її злидні на оче­ре­та та на бо­ло­та, а знов вер­ну­лись до неї й не­на­че й собі вгнізди­лись в за­тиш­но­му ку­точ­ку в доб­рої Май­бо­ро­ди­хи на дов­гий час.

Старого от­ця Онуфрія ду­же лю­би­ли й ша­ну­ва­ли прості па­рафіянки та куп­чи­хи і як удівцеві час­то при­но­си­ли на да­ро­виз­ну то по­ло­ви­ну пи­ро­га, в ко­го справ­ля­лись іме­ни­ни, то пе­че­ну гус­ку або кач­ку, на­чи­не­ну яб­лу­ка­ми, або пів пе­че­но­го по­ро­ся­ти. Ча­сом при­но­си­ли чу­дові па­ля­ниці, в ко­го трап­ля­лась в гос­поді якась оказія: весілля або по­хо­рон. Це, пев­но, був од­гук та ос­та­ча «ли­ну­ван­ня», цеб­то ста­росвітсько­го хар­чу­ван­ня ду­хо­венст­ва на­ту­рою. Отець Онуфрій завж­ди по­си­лав Га­лецькій доб­ру част­ку то­го при­но­су.

- От і я при вас та­ки жи­ви­ти­мусь чимсь доб­реньким та ла­сеньким. Без вас, пев­но, мені б не до­ве­лось і по­куш­ту­ва­ти ота­ко­го доб­ра! - ка­за­ла до Га­лецької Мок­ри­на.

Галецька тільки зітхну­ла. Во­на доб­ре зна­ла, що ці ласі для Мок­ри­ни шмат­ки бу­ли ми­лос­ти­нею, кот­ру ки­да­ють у тор­бу стар­цям під церк­ва­ми. Во­на те­пе­реч­ки по­чу­ва­ла, що це вже й є пер­ша ми­лос­ти­ня, по­да­на зад­ля неї, що її та­ки не ми­не про­хацька тор­ба.

Мокрина вже не зна­хо­ди­ла ніякої ро­бо­ти для Га­лецької. Га­лецька вже об­ла­та­ла ма­леньку па­рафію й сиділа без ро­бо­ти й без по­жив­ку. І служ­ба нігде не трап­ля­лась, де вже тільки не на­пи­ту­ва­ла й во­на са­ма, й доб­ра кло­пот­ли­ва Май­бо­ро­ди­ха, й сам отець Онуфрій. Вже й в са­мої Мок­ри­ни не бу­ло за що ні хар­чу­ва­тись, ні навіть ку­пи­ти чаю та са­ха­ру.

Одного дня Мок­ри­на поз­на­хо­ди­ла десь на грубі черстві давні прос­ку­ри, при­палі зе­ле­ною цвіллю, пот­ро­щи­ла ці су­харі й на­мо­чи­ла у воді. Во­на зва­ри­ла в грубі не борщ, а сирівець з зак­риш­кою. Во­ни вдвох по­обіда­ли ос­танній раз яко­юсь ка­ла­мут­ною джу­ми­гою замість бор­щу.

- Нема що ро­би­ти! Та­ки до­ве­деться вам тим ча­сом піти в старці, до­ки десь тра­питься підхо­же місце. Отак са­мо бу­ло раз і мені. Взя­ла я тор­бу та й по­тяг­лась на Ближні Пе­че­ри. І добрі лю­де нас­ки­да­ли мені й гро­шей більш кар­бо­ван­ця, і пів-тор­би буб­ликів, ок­рай­ців, ски­бок і спіду­шок од па­ля­ниць. Ідіть, сер­це, й ви на Ближні Пе­че­ри, ста­не­те з тор­бою ко­ло са­мої бра­ми скраю в тій дов­женній га­ле­реї, що схо­да­ми йде на­низ од Лав­ри до Ближніх Пе­чер. Там, пев­но, й вам нас­ки­да­ють і гро­шей, і хліба. Бу­де при­най­мні харч, та ще й зай­ве зос­та­неться на про­жи­ток. Не­ма де вам дітись в світі, хоч світ і ши­ро­кий. В ме­не є до­волі уся­кої ста­ро­виз­ни та дра­нок. Одягніться про­хач­кою, та й гос­по­ди спострічай і по­ма­гай вам! Тут є чи­ма­ло та­ких, як ви, поміж про­хач­ка­ми. Доб­ре, що завт­ра неділя. Про­чан іде в Пе­че­ри безліч! Не ви перші й, надісь, не ви ос­танні. На все бо­жа во­ля! - го­во­ри­ла Май­бо­ро­ди­ха сли­ве крізь сльози, зга­дав­ши, як і во­на са­ма ко­лись хо­ди­ла з тор­ба­ми під мо­нас­тирі та до Пе­чер жеб­ра­ти.

Другого дня в неділю ще вдосвіта, як тільки по­ча­ло дніти, Май­бо­ро­ди­ха збу­ди­ла Га­лецьку, од­чи­ни­ла віко скрині й поз­на­хо­ди­ла своє ста­ре ла­та­не уб­ран­ня.

- Не надівай­те ж сукні та ото­го бри­ля, бо вас об­ми­на­ти­муть сільські ба­бусі та мо­ло­диці. А во­ни ж то най­більше по­да­ють ми­лос­ти­ню. Удягніться в це дран­тя. Во­но чис­те, не зас­мальцьова­не. Нічо­го те, що во­но ста­ре та ла­та­не, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Галецька вдяг­ла ста­ру спідни­цю, так збляк­лу, що не мож­на бу­ло навіть довіда­тись, яко­го кольору во­на ко­лись бу­ла. Май­бо­ро­ди­ха знай­шла най­старішу удя­ган­ку, не то ка­ца­вей­ку, не то жу­пан, на котрій бу­ла сли­ве лат­ка на латці; дос­та­ла старі подіряв­лені сіренькі пан­чо­хи та стоп­тані че­ре­ви­ки. Га­лецька вляг­лась, зап­ну­ла го­ло­ву яко­юсь діря­вою збляк­лою хус­ти­ною, а в ру­ки взя­ла не­ве­лич­ку тор­би­ну й ціпок. З зап­ла­ка­ни­ми сум­ни­ми очи­ма, з ту­гою та од­чаєм на по­марніло­му ви­ду, Га­лецька ста­ла од­ра­зу ніби справ­дешньою стар­чи­хою, що й впізна­ти її не мож­на бу­ло.

- Хоч це дран­тя й не ли­чить вам, пані, але що ж маємо ро­би­ти. Нігде дітись: тре­ба вчи­ня­ти во­лю бо­жу! - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха, ви­ряд­жа­ючи Га­лецьку в про­хацьку до­ро­гу.

Майбородиха про­ве­ла Га­лецьку з По­до­ла аж геть вго­ру воз­во­зом, тро­хи не до по­ло­ви­ни шля­ху до Лав­ри. Во­на бо­ялась, щоб ча­сом без­та­лан­на удо­ва не звер­ну­ла з шля­ху до Дніпра та з од­чаю не шу­бовс­ну­ла в во­ду.

- Та ста­вай­те, сер­це, не­да­леч­ко, з са­мо­го краю, в га­ле­реї: там більше пе­ре­па­де ми­лос­тині. Гос­по­ди, й по­мо­гай вам, і споспішай! Дай, бо­же, час доб­рий! - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха, на­пу­тив­ши ще раз Га­лецьку й як ру­ку прос­тя­га­ти, і як згорб­лю­вать спи­ну, і яки­ми сло­ва­ми жеб­ра­ти ми­лос­тині. Во­на пе­рех­рес­ти­ла са­мий слід Га­лецької, пе­рех­рес­ти­лась і са­ма й ти­хою хо­дою пішла на­зад до­до­му, бо зна­ла, що вже за­то­го поч­неться в церкві одп­ра­ва.

Галецька прий­шла в Лав­ру вже як сон­це підби­лось вго­ру. В ве­ликій церкві одп­рав­ля­лась служ­ба бо­жа. Про­ча­ни сно­ви­га­ли по здо­ро­во­му цвин­тарі; обліпи­ли на­тов­пом ве­ликі двері в церк­ву, на­че бджо­ли вічко ули­ка в душ­ний вечір влітку. По дов­гих ли­по­вих та каш­та­но­вих але­ях веш­та­лись або біга­ли бігцем мо­лоді пос­луш­ни­ки в чор­них лис­ню­чих кап­та­нах, в чор­них су­кон­них гост­ро­вер­хих ялом­ках. На цвин­тарі поміж ба­ба­ми та дівча­та­ми ди­ба­ли чо­ти­ри свійські жу­равлі, зби­ра­ли шма­точ­ки хліба, зу­мис­не для їх роз­ки­дані про­ча­на­ми. Га­лецька зай­шла на хви­ли­ну в церк­ву, по­мо­ли­лась і швид­ко по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез цвин­тар, вий­шла че­рез бо­ко­ву бра­му за стіну, пе­рей­шла ву­зенький пе­ре­улок і вгляділа ши­ро­кий му­ро­ва­ний ґанок, у ко­то­ро­му вже бу­ла од­чи­не­на бра­ма в дов­гу га­ле­рею, ку­дою про­ча­ни прос­ту­ва­ли на­низ в до­ли­ну че­рез ярок до са­мої церк­ви над Ближніми Пе­че­ра­ми.

Прочани ще сто­яли в церкві на одп­раві. Ще не пус­ка­ли про­чан в Пе­че­ри. Ко­ло са­мої бра­ми сто­яло два візки. На од­но­му візку ле­жав на спині який­сь каліка, без ніг і з по­каліче­ни­ми ру­ка­ми, більш схо­жий на жи­вий шма­ток тіла, ніби ле­жа­ла жи­ва ко­лод­ка з го­ло­вою, з чор­ни­ми без­тям­ки­ми ка­ла­мут­ни­ми очи­ма й з та­ким ро­том, що той рот зда­вавсь чор­ною діркою в якусь жи­ву дов­бан­ку з товс­тої ли­пи. По дру­гий бік бра­ми на візку сидів хло­пець, теж без ніг, з за­кар­лю­че­ни­ми ру­ка­ми без пальців, су­хий, як кістка, об­мо­та­на жов­тою шкур­кою.

Галецька прий­шла за­рані, ста­ла в брамі скраєчку ко­ло са­мої од­чи­не­ної по­ло­вин­ки бра­ми й об­пер­лась спи­ною об ворітни­цю, як ра­яла їй ста­ра Май­бо­ро­ди­ха.

«От і доб­ре я зро­би­ла, що прий­шла заз­да­легідь: при­най­мні зай­ня­ла най­догідніше місце скраю», - по­ду­ма­ла Га­лецька.

Але не­за­ба­ром десь наб­ра­лась си­лен­на си­ла старців і по­си­па­лась в од­чи­не­ну бра­му. Одп­ра­ва в Лаврі вже скінчи­лась, і всі старці од Лаврської церк­ви за­ра­зом ру­ши­ли й поп­рос­ту­ва­ли до Пе­чер в га­ле­рею. Не­за­ба­ром во­ни обсіли й обс­ту­пи­ли дов­ге­лецьку га­ле­рею ряд­ка­ми по обид­ва бо­ки. Ши­ро­ченька га­ле­рея, з зак­руг­ле­ною сте­лею, зав­ширш­ки на два сажні, не­на­че спа­да­ла на­низ з при­гор­ка схо­да­ми, між кот­ри­ми по­де­ку­ди бу­ли ши­ро­ченькі плат­фор­ми, а потім да­ле­ченько на­ни­зу в до­лині зак­ру­чу­ва­лась навс­ко­си ма­леньким зак­ру­том і йшла до са­мої церк­ви, де був прихід у Ближні Пе­че­ри. На східцях і на плат­фор­мах поп­ри­мо­щу­ва­лись дво­ма ряд­ка­ми сли­ве суспіль старці й стар­чи­хи, не­на­че гал­ки по­над вікна­ми на дзвіниці. Яких старців, яких калік там не бу­ло! Тут сто­яли старі й мо­лоді сліпці й сліпчи­хи, що змал­ку втра­ти­ли зір, з по­во­да­та­ря­ми-дітьми, сто­яли вид­ро­окі сільські діди й ба­би, міщан­ки з Києва й з інших міст. Каліки по­вист­ром­лю­ва­ли свої кук­си, цеб­то ру­ки й но­ги без пальців, не­на­че шмат­ки чер­во­но­го м'яса, обліпле­но­го чер­во­ною су­хою шкур­кою. Десь на­ни­зу да­ле­ко, про­ти зак­руг­ле­них звер­ху, низьких та ши­ро­ких вікон, по один бік га­ле­реї лисніли лисі го­ло­ви з ви­да­ми, не­на­че по­ку­са­ни­ми й пог­ри­зе­ни­ми, з чор­ни­ми дірка­ми замість ротів. На од­но­му східці стримів мо­ло­дий міща­нин з однією обо­дис­тою но­гою, так зак­ру­че­ною, не­на­че він замість но­ги підста­вив під се­бе по­ло­ви­ну обо­да й прик­рив йо­го хо­ло­шею з яко­гось дран­тя та ганчірок. Скрізь ма­нячіли де­рев'янки замість однієї но­ги, ма­нячіли ми­лиці під пах­ва­ми. На од­но­му східці стримів вже літній чо­ловік з здо­ро­вою го­ло­вою, але на зріст не більше як на ар­шин, на ди­тя­чих ніжках. Ко­ло йо­го стримів дов­го­об­ра­зий мос­каль без вух, з од­ру­ба­ни­ми по коліна обо­ма но­га­ми, за­ши­ти­ми в шку­ра­тяні вузькі шта­ни. Він об­пи­рав­ся об дві ко­ро­тенькі ми­лич­ки обо­ма пах­ва­ми. Ця уся га­ле­рея з вер­ху до ни­зу, освітле­на з од­но­го бо­ку од Дніпра, на­га­ду­ва­ла пек­ло з по­каліче­ни­ми на смерть людьми од уся­ких не­чу­ва­них страш­них пе­кельних мук.

Галецька сто­яла та тільки ди­ви­лась на тих калік, при­ве­зе­них, мо­же, за три­дев'ять зе­мель, та­ких калік, яких во­на ще й зро­ду не ба­чи­ла. Ко­ли це в бра­му всту­пив вже літній ста­рець, пле­чис­тий, ви­со­кий на зріст, пос­тав­ний і тро­хи оти­лий, з чер­во­ним одут­ло­ва­тим ви­дом і з синім но­сом. На плечі в йо­го теліпа­лись тор­би. Очі бу­ли чер­воні, як в неп­ро­сип­ле­но­го п'яниці. Цей за­водіяка гор­до­ви­то зирк­нув ви­луп­ле­ни­ми сіри­ми банька­ми на Га­лецьку й грим­нув на неї по-мос­ковській:

- Ти чо­го при­мос­ти­лась на моєму місці? Пішла геть, пас­ку­до, оту­ди далі! Яка муд­ра! Знає, де ра­ки зи­му­ють. Ос­ту­пись собі геть! Оту­ди йди між оту муж­ву!

Галецька ос­ту­пи­лась, по­су­ну­лась тро­хи далі й ста­ла на ниж­чо­му східці. Але не­за­ба­ром знов надійшов та­кий са­мий пру­ди­вус з чер­во­ни­ми очи­ма, з си­ви­ми бур­ця­ми та з чер­во­няс­тим но­сом, став ви­ще од Га­лецької й крик­нув на неї.

- Ти, ба­бо, чо­го тут при­мос­ти­лась звер­ху? Твоє місце он та­меч­ки між оти­ми сліпи­ми ба­ба­ми та му­ги­ря­ми, де стоїть ота вся каліч! Ото под­ла! при­сур­га­ни­лась-та­ки, сю­ди! Як штовх­ну те­бе в по­ти­ли­цю, то рач­ки полізеш оту­ди по схо­дах на­низ.

Це вже схо­ди­лась най­дуж­ча го­ло­та, усе п'яниці, з ле­да­чих п'янюг міщан та з ста­рих прой­дисвітів мос­калів, навіть з офіцерів. Схо­ди­лась про­хацька арис­ток­ратія, що зай­ма­ла най­ласіші й най­догідніші місця в га­ле­реї ко­ло Пе­чер та ко­ло цер­ков біля самісіньких две­рей, де пе­ре­па­да­ло більше шагів та буб­ликів.

Галецька зля­ка­лась, їй чо­гось зда­лось, що во­на знов по­па­лась у ру­ки своїй невістці або лихій свек­русі, або пот­ра­пи­ла до якихсь убий­ників та роз­би­шак. Во­на ос­ту­пи­лась ще ниж­че на один східець: бо­ялась, щоб справді цей витрішку­ва­тий діду­ган не те­леп­нув її по по­ти­лиці ку­ла­ком.

Незабаром про­ча­ни по­ли­лись, ніби річкою, в га­ле­рею, поп­рос­ту­ва­ли до Пе­чер. В довгій га­ле­реї старцівський гомін та лай­ка од­ра­зу ущух­ли. Старці з синіми но­са­ми од­ра­зу збідни­лись, пос­мирніша­ли, поз­горб­лю­ва­лись, пос­хи­ля­ли спи­ни й го­ло­ви й од­ра­зу не­на­че по­мен­ша­ли й зне­мощіли. Усі старці ніби за­няв­ча­ли й зас­тог­на­ли жалібни­ми го­ло­са­ми, про­ся­чи ми­лос­тині. Ру­ки й кук­си поп­рос­тя­га­лись по дов­ге­лецьких ряд­ках. В де­кот­рих старців го­ло­ви на поск­ру­чу­ва­них в'язах зат­ру­си­лись, аж затіпа­лись, не­на­че в про­пас­ниці. По­де­ку­ди ви­ри­вавсь з гус­то­го ше­потіння та ка­нючіння різкий ди­ку­ва­тий крик яко­гось німо­го каліки, в кот­ро­го й рот не сту­лявсь чи не­зу­мис­не, чи й нав­мис­не. Десь ніби дзе­ленькав в дзво­ник ви­со­кий альт сліпчи­хи. Поміст на плат­фор­мах та на схо­дах за­гув, за­то­рохтів та зад­вигтів під но­га­ми в про­чан, не­на­че хто приг­ра­вав у здо­ро­вецький ве­ле­тенський бу­бон до пис­ку та кле­ко­ту про­хачів.

Галецька прос­тяг­ла й собі ру­ку за ми­лос­ти­нею й по­ча­ла про­мов­ля­ти зви­чай­ні про­хацькі сло­ва. На її до­ло­ню ряс­ненько по­си­па­лись шаж­ки та копійки, а в тор­бу пот­рап­ля­ли буб­ли­ки, ок­рай­ці й скиб­ки па­ля­ниць. В її жме­ню си­па­лись ша­ги навіть частіше, ніж в ру­ки про­хачів з чер­во­ни­ми пи­ка­ми та з синіми но­са­ми.

- Бог приєм! І спа­сибі й прос­тибі! Бо­гу при­ой­му! Бог приєм! Не­хай піде ва­ша ми­лос­тин­ка на той світ за упо­кой ду­ше­чок Ва­ших небіжчиків рож­де­ників, за ва­ших рож­де­ниць та ва­ших діто­чок. Бог приєм! - дя­ку­ва­ла бідна Га­лецька, спус­тившії очі од со­ро­му й див­ля­чись до­до­лу.

Червономорді про­хачі ско­са пог­ля­да­ли на Га­лецьку й зир­ка­ли на неї зли­ми за­вид­ли­ви­ми очи­ма. Сільські про­ча­ни на­тов­пом про­май­ну­ли й зник­ли в зак­руті га­ле­реї. Навпісля по­ча­ли про­хо­ди­ти в Пе­че­ри про­ча­ни з приїжджих панів та де­які місцеві панії, щоб увійти в Пе­че­ри по­зад усіх сільських бабів, ко­ли вже по­мен­шає то­го сільсько­го на­тов­пу, од ко­то­ро­го аж свічки гас­ли й ба­бусі зомліва­ли.

В бра­му увійшла якась ба­га­та куп­чи­ха, вже літня лю­ди­на, в ба­га­то­му уб­ранні, в ок­са­ми­то­во­му чор­но­му пальті. Во­на навіть не гля­ну­ла на бас­ких крайніх про­хачів: пев­но, зна­ла, що то за про­хачі й ку­ди діва­ють во­ни нап­ро­ха­ну ми­лос­ти­ню.

- Не ки­ну­ла нам і ша­га! І навіть не гля­ну­ла на ме­не, ка­торж­на! - за­бу­бонів сер­ди­то один чер­во­но­мор­дий про­хач до сусіда, що сто­яв попліч.

- А ди­вись, яке на неї ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня! А ти, невірна пас­ку­до! Бо­дай ти там на схо­дах но­гу зла­ма­ла! - за­бу­бонів сусід.

- Дивись, як тяг­не по схо­дах хвос­та шов­ко­вої спідниці! Аж ше­лес­тить по дош­ках! Як заміта хвос­том схо­ди! А нам ми­лос­тині не по­да­ла, й навіть, ка­торж­на, не по­ди­ви­лась на нас. Все отій подлій про­хачці по­да­ють, - го­монів ста­рий мос­каль.

- Подайте каліці за упо­кой ду­ше­чок ва­ших по­мер­ших рож­де­ників, за спасіння їх душ! - за­ка­ню­чив ста­рий п'яни­ця, од­ра­зу збіднив­шись та ско­цюр­бив­шись, не­на­че ак­тор на сцені, бо вглядів, що проз йо­го пря­мує якась за­мож­на міщан­ка.

Галецька чу­ла всю ту роз­мо­ву й зди­ву­ва­лась, які ба­жан­ня по­си­ла­ли наслідці за куп­чи­ха­ми та паніями ті діду­га­ни.

Знов у брамі з'яви­лись три ба­гаті панії й, зир­нув­ши на здо­ро­вецьких діду­ганів, по­ми­ну­ли їх і по­да­ли ми­лос­ти­ню Га­лецькій та сліпцям, що сто­яли попліч з нею.

- І ці не ткну­ли ані ша­га! Ото подлі! Бо­дай вас свя­та зем­ля жив­цем пог­ли­ну­ла! - ла­ялись навз­догінці паніям злос­тиві діди з до­са­ди.

- Коли б тобі грив­ню або хоч ша­жок ки­ну­ли нам на до­ло­ню! Не ви­ка­ню­чи­мо сьогодні собі й на крю­чок горілки.

- Не до­ве­деться-та­ки сьогодні впи­тись! Не здобрієш оци­ми шаж­ка­ми! - обізвавсь дру­гий про­хач. - А все че­рез оцю вишк­вар­ку, що при­мос­ти­лась ко­ло нас та все ка­ню­че, аж ка­нає, не­на­че ди­ти­на гос­тин­ця в ма­ми. Геть пішла звідсіль, по­ган­ко! Чо­го ти ста­ла ту­теч­ки біля нас? Це до нас на­ле­жаться «крес­ла в пер­шо­му ряд­ку», а не до та­ких му­гирів, як ти! Геть собі звідсіль, ген ту­ди «на гальорку» до муж­ви! - крик­нув діду­ган, пев­но, з панків, і заміривсь на Га­лецьку ку­ла­чи­щем.

Галецька зля­ка­лась, ос­ту­пи­лась далі на­низ аж на плат­фор­му й ста­ла ко­ло од­но­го ще зовсім не ста­ро­го сліпця з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма.

«Стану ко­ло сліпця. Цей, мо­же, не ба­чи­ти­ме ме­не, то й не чіпля­ти­меться», - по­ду­ма­ла Га­лецька.

Але тільки що во­на при­мос­ти­лась, сліпець по­чу­тив, що хтось став ко­ло йо­го, й од­ра­зу розп­лю­щив очі. Він був зовсім ви­дю­щий і тільки уда­вав з се­бе сліпо­го. То був гу­ля­щий уря­до­вець: він зби­рав тоді гроші на те­атр. Йо­му за­ма­ну­лось піти в опе­ру й пос­лу­ха­ти яко­гось приїжджо­го ар­тис­та.

- Ти, ста­ра пся­юхо, чо­го тут при­мос­ти­лась! - за­бу­бонів він сти­ха й штурх­нув Га­лецьку під бік ку­ла­ком так, що в неї й дух за­би­ло.

Галецька з пе­ре­ля­ку аж зат­ру­си­лась, мовч­ки по­су­ну­лась ще далі й хутчій ста­ла ко­ло од­но­го блідо­го стар­ця з зав'яза­ни­ми хус­точ­кою ву­ха­ми. В стар­ця бу­ли яс­носірі добрі очі й ду­же приємний вид. Він був на взір ду­же ти­хий та доб­рий, навіть мав виг­ляд бла­генько­го чо­ловіка, навіть на­че тро­хи дур­но­го. Га­лецької не ля­кав цей приємний стар­чик, і во­на мерщій по­су­ну­лась і ста­ла по­руч з ним. По дру­гий бік ко­ло неї сто­яла ще не ста­ра стар­чи­ха, бліда, змарніла, ніби не­ду­жа, з вис­на­же­ним ви­дом, з здо­ро­ви­ми, сли­ве чор­ни­ми очи­ма та з чор­ни­ми, ніби ви­мальова­ни­ми бро­ва­ми. В неї очі світи­лись та­ким блис­ком, що аж ки­ну­лись Га­лецькій в вічі не­доб­рохіть.

В той час на верхніх східцях з'яви­лась ви­со­ка, рівна ста­ном панія, су­хор­ля­ва та тон­ка, з вис­на­же­ним блідим ли­цем, ци­ба­та, як жу­ра­вель. Зда­ва­лось, ніби хтось на­че­пив на дрю­чок або на ви­ла до­ро­ге ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня та й пус­тив ті ви­ла по схо­дах на про­гу­лян­ня.

- Ондечки з'яви­лась гра­фи­ня По­ди­бай­ло­ва, Марія Титівна! Дивіться! Це ж во­на, - про­мо­ви­ла чор­но­ока стар­чи­ха до сусіди.

- Певно, во­на; але зда­ле­ки не­на­че во­на, не­на­че й ні! - обізвавсь ста­рець з доб­ри­ми очи­ма, - ось не­хай во­на наб­ли­житься до нас, тоді й дізнаємось.

Висока су­хор­ля­ва панія схо­ди­ла на­низ по схо­дах, не­на­че хтось підняв уго­ру й ніс тон­ку віху, об­ку­та­ну в сук­ню та нап­ну­ту пальтом. Синє дов­ге пальто на їй мет­ля­лось і ко­ли­ва­лось.

- Вона, ка­торж­на! Це во­на! А як зблідла та схуд­ла! Як по­жовк­ла та по­марніла! Жов­та, як стиг­ла спасівська ди­ня. Пев­но, гу­ляє день і ніч. Во­на це лю­бе. А як ка­тає по схо­дах! - обізва­лась стар­чи­ха.

- Ну, од цієї не пок­ре­пиш­ся і ша­гом, - за­ше­потів ста­рець.

- Авжеж пак! Во­на й са­ма лад­на по­одніма­ти тор­би в старців, бо й са­ма про­хач­ка. А ко­лись бу­ла за­мож­на й по­ряд­на лю­ди­на. Я ко­лись стріча­лась з нею в гос­тях, - ше­потіла стар­чи­ха.

Галецька нас­то­ро­чи­ла ву­ха з ди­ва.

Графиня По­ди­бай­ло­ва про­май­ну­ла з ве­личністю по схо­дах і справді не ки­ну­ла ніко­му в до­ло­ню ані ша­га.

- І не ди­виться навіть на старців, не тільки що не по­дає ми­лос­тині, - ска­зав приємний ста­рець.

- Я доб­ре знаю, чо­го це во­на при­те­ре­би­лась у Лав­ру та в Пе­че­ри. Це в неї в ки­шені вітер сви­ще, й во­на та­ки за­раз піде ци­га­ни­ти до архієреїв, до архіманд­ритів та до ба­га­теньких намісників по мо­нас­ти­рях, бу­де про­си­ти буцімто на свою бідность. Але як розс­та­рається гро­шей, то за­раз спра­ве та­кий бен­кет, що всі її гос­тоньки з ди­ва очі по­витріща­ють, де в неї взя­лись гроші! А як про­гай­нує гро­ша­ки, то знов бу­де пісню­ка­ти, їсти­ме юш­ку з кар­топлі та пісну ка­шу. Я знаю її доб­ре ще од то­го ча­су, як ми стріча­лись з нею по гос­тях та не раз пи­ли чай вкупі з нею.

- Невже пак ви й справді пи­ли з нею чай в гос­тях? - не втерпіла зацікав­ле­на Га­лецька, і те пи­тан­ня якось вис­лиз­ну­ло в неї з ро­та не­доб­рохіть.

- Пила, ще й не раз. Але те­пер во­на б зро­ду не впізна­ла під цим дран­тям дав­ню Лукію Нар­кисівну Мокрієвську, - ска­за­ла, осміха­ючись, стар­чи­ха.

- Теперечки во­на зро­ду-звіку не сіла б з ва­ми, Лукіє Нар­кисівно, пи­ти чай, - обізвав­ся той ста­рець, що прис­тав­ляв­ся сліпцем.

- Авжеж так, бо не пішла б зо мною в трах­тир або й в ши­нок. А ко­лись, як я ще бу­ла дідич­кою та не про­гай­ну­ва­ла сво­го маєтку, ми бу­ли з нею навіть тро­хи знай­омі, - го­во­ри­ла Мокрієвська.

- Коли б ча­сом і їй не до­ве­лось на старість ти­ня­тись по де­ше­вих трах­ти­рах та шин­ках, - обізвав­ся ста­рець.

- Мабуть, не до­ве­деться, бо во­на хоч з ро­ду знач­но­го, та збідніло­го, але все-та­ки її ба­га­тенька рідня за­ря­тує й дасть в се­бе при­ту­лок, не так, як моя рідня. Бо моя рідня од­цу­ра­лась од ме­не на віки вічні, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Але ж оця гра­фи­ня сьогодні одіб'є в нас стар­ча­чий хліб, по­ви­тя­гає з на­ших торбів чи­ма­ло хліба й за­гар­бає собі, бо во­на та­ки за­раз полізе до усіх архієреїв та при­че­питься, щоб по­да­ли їй на бідність по п'ятде­сят або най­менш, по двад­цять п'ять кар­бо­ванців. А потім во­на ще піде жеб­ра­ти по архіманд­ри­тах та по намісни­ках та й у їх ви­ка­ню­че най­мен­ше як по де­сят­ку кар­бо­ванців, а во­ни нам вже не виш­лють ні ша­га, - ска­зав ста­рець.

- Авжеж ви­ка­ню­че! бо як поч­не чіпля­тись та наріка­ти на свою ли­ху до­лю, то ченці му­сять да­ти хоч по де­сятків два кар­бо­ванців, аби тільки ви­тур­ли­ти її з по­коїв, - ска­за­ла Мокрієвська. - Ой в'їдли­ва ж та нас­тир­ли­ва во­на!

- Невже ж та­ки ви з дідичів? - спи­та­ла Га­лецька в про­вор­ної стар­чи­хи, не йму­чи їй віри.

- З дідичів. Я доб­ре знаю, що й ви не прос­та стар­чи­ха. Я за­раз-та­ки дізна­лась за це, як тільки ки­ну­ла на вас оком. Я лю­ди­на досвідна, бу­ва­ла в бу­вальцях, - го­во­ри­ла Мокрієвська.

Галецька спус­ти­ла очі до­до­лу й за­со­ро­ми­лась.

- Та приз­най­тесь, хто ви та­ка! Ми ніко­му не ска­же­мо. Ото стоїть попліч з ва­ми мій давній знай­омий. Він зза­мо­ло­ду був «чи­нов­ни­ком» в «гу­бернсько­му прав­ленії» й має свій дім, хоч і не­ве­ли­кий. Ту­теч­ки між каліччю та жеб­ра­ка­ми є вся­ко­го на­ро­ду. Тут не­на­че то­вар в мішаній че­реді: є й овеч­ки та те­ля­та, є й свині, є й оліндер­ки, є й ко­лишні баскі коні, - офіце­ри. Є всього пот­ро­ху, - го­во­ри­ла го­во­рю­ча Мокрієвська.

- Он дивіться, Лукіє Нар­кисівно! знов з'яви­лась ота про­ява, дя­чи­ха з Бо­яр­ки, а он­деч­ки стоїть не­до­ук по­по­вич, що ти­нявсь по мо­нас­ти­рях, був сли­ма­ком та роз­пивсь, роз­ле­дащів і по­шив­ся в бо­ся­ки, - го­во­рив ста­рець.

- А он­деч­ки знов ви­гулькнув отой офіцер, ле­да­що, що жеб­рає на Хре­ща­ти­ку, нап­нув­ши який­сь ла­та­ний офіцерський мун­дир. Це з тих по­ру­чиків-прой­дисвітів, що про­сять та при­ка­зу­ють: дай­те без­та­лан­но­му каліці, жінка в ме­не удо­ва й се­ме­ро діток в ко­лисці в спо­вит­ку. Є ту­теч­ки ба­га­то й без­та­лан­них удо­виць з панків та сільських ма­ту­шок, що че­рез злидні по­ши­лись у про­хач­ки, - го­во­ри­ла ле­пет­ли­ва Мокрієвська.

Галецька важ­ко зітхну­ла й за­ду­ма­лась. Во­на вже не га­разд чу­ла, що го­во­ри­ла їй ле­пет­ли­ва Мокрієвська. Сум най­шов на неї нес­подіва­но й не­на­че важ­ким гнітом нагнітив її ду­шу. Во­на не­са­мохіть при­га­да­ла свою ми­нувшість. Пе­ред нею ніби май­ну­ли давні кращі ча­си її жит­тя, ко­ли во­на бу­ла мо­ло­да й гар­на, ко­ли во­на жи­ла ще в сво­го батька май­ора; при­га­да­ла, як во­на йшла до вінця з своїм покійни­ком, вся в біло­му уб­ранні, в біло­му вінку, ве­се­ла та щас­ли­ва, з сер­цем, пов­ним ко­хан­ня, надії на свою до­лю, на свій та­лан. Во­на не­на­че по­ба­чи­ла ве­се­лий на­товп гос­тей, пов­би­ра­них панків та мо­ло­дих офіцерів у блис­ку­чих епо­ле­тах, її дум­ки пе­ре­летіли в ми­нувші ча­си, вер­ну­лись до­до­му, до сво­го батька. І во­на не­на­че ба­чи­ла йо­го, ба­чи­ла ніби на свої очі свою ста­реньку матір…

«Що б во­ни ска­за­ли, як­би те­пер бу­ли живі й по­ба­чи­ли, де це опи­ни­лась їх ко­ха­на доч­ка, між стар­ця­ми та яки­мись гультя­ями-про­ха­ча­ми, з тор­бою на спині, в яко­мусь ла­та­но­му дранті на пле­чах».

Галецька зир­ну­ла на довгі ряд­ки старців та калік на схо­дах, де сто­яли сліпці, зняв­ши сухі ру­ки до бо­га, де чер­воніли кук­си, бли­ма­ли більма­ми вид­ро­окі. Усі во­ни про­си­ли ми­лос­тині та­ки­ми жалібни­ми го­ло­са­ми, не­на­че то­ну­ли в бе­зод­ню, по­то­па­ли й бла­га­ли ви­ря­ту­ва­ти їх і спас­ти од наг­лої смерті.

«І я то­ну вже в якусь бе­зод­ню. І я ги­ну, як і ті безп­ри­хильні каліки, от-от за­ги­ну… і не зва­жусь навіть за­го­ло­си­ти, як во­ни го­ло­сять, му­шу мовч­ки страж­да­ти й терпіти».

І бідна Га­лецька зап­ла­ка­ла й крадько­ма втер­ла сльози, щоб ча­сом не ви­яви­ти се­бе пе­ред на­хаб­ни­ми про­ха­ча­ми, що сто­яли побіч неї й до­пи­ту­ва­лись у неї прав­ди, ще й з на­хабністю й без со­ро­му чва­ни­лись своїм гультяй­ст­вом.

В га­ле­реї вже порідша­ло. Де-не-де плен­та­лись по схо­дах куп­ки сільських ба­бок та мо­ло­диць, а потім і ті ос­танні куп­ки пе­рей­шли. Старці й усякі про­хачі й каліки по­ча­ли роз­хо­ди­тись з га­ле­реї. Без­ногі каліки на двох кук­сах та з ми­ли­ця­ми попід обо­ма пах­ва­ми з ве­ли­кою нап­ру­гою лізли вго­ру по східцях, об­пи­ра­ючись на­пе­ремінку ми­ли­ця­ми об східці. Га­лецька й собі ру­ши­ла з місця й по­ди­ба­ла по схо­дах. Ра­зом з нею пішла й Мокрієвська з своїм знай­омим стар­цем.

- Одже ж вам на­ки­да­ли буб­ликів та ски­бок тро­хи не пов­ну тор­бу, більше, ніж мені. Ма­буть, ви в со­рочці ро­ди­лись, що вам так спо­су­ди­лось отут сьогодні, - ска­за­ла ве­се­ла Мокрієвська з жар­та­ми.

- Ой, не до­ве­ди, гос­по­ди, ніко­му ро­ди­тись у такій со­рочці, як оце мені до­ля су­ди­ла, - зне­хо­тя обізва­лась Га­лецька, прос­ту­ючи че­рез лаврський цвин­тар.

- Ходім та ста­не­мо під ве­ли­кою церк­вою, - там ще не одійшла пізня служ­ба. Мо­же, пе­ре­па­де нам в жме­ню якась там копійка, - ска­зав ти­хий ста­рець до Га­лецької.

Вони прис­ту­пи­ли до две­рей ве­ли­кої церк­ви. Але там ко­ло самісіньких две­рей вже стов­би­чи­ли діду­га­ни та чо­лов'яги з синіми пи­ка­ми й по­ка­зу­ва­ли їм з-під торбів дулі. А як ніко­го не бу­ло ко­ло две­рей, то во­ни су­ка­ли їм дулі сли­ве під самісінький ніс. Га­лецька і Мокрієвська му­си­ли ста­ти аж скраю.

- За ци­ми гультіпа­ка­ми нігде не по­хо­пиш­ся, - про­мо­ви­ла Мокрієвська, - скрізь пос­пи­ха­ють те­бе з пер­ших рядків кре­сел та й випх­нуть на оцю гальорку; ну та й за­по­падні та спішні ка­торжні діду­га­ни! - ска­за­ла по­шеп­ки Мокрієвська до стар­ця-сусіда.

Постояли во­ни ще з го­ди­ну, до­ки скінчи­лась пізня одп­ра­ва, й вий­шли че­рез свя­ту бра­му на ву­ли­цю. Ста­рець поп­ро­щавсь з Га­лецькою, по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. взяв зво­щи­ка й по­ка­тав до­до­му. Га­лецька ти­хою хо­дою поп­ря­му­ва­ла до­до­му, але Мокрієвська пішла з нею й при­че­пи­лась до неї реп'яхом.

- Та скажіть-бо, хто ви такі? Мені ду­же ціка­во зна­ти, з яких ви, - чіпля­лась Мокрієвська.

- А хто ж я? Стар­чи­ха; та й годі! - зне­хо­тя обізва­лась Га­лецька.

- Ой, ні-ні! Зро­ду-звіку не пой­му віри. Ви, пев­но, з та­ких, як і я. Еге, так?

- Де там з та­ких? Де вже мені до вас! Я міщан­ка з По­до­ла, Май­бо­ро­ди­ха на прізви­ще, - ска­за­ла Га­лецька, щоб одб­ре­ха­тись од нас­тир­ли­вої стар­чи­хи.

- От і вбре­ха­лись по самісіньку шию, - ска­за­ла Мокрієвська й за­ре­го­та­лась так ве­се­ло, що од­ляс­ки, пев­но, дійшли аж до Лав­ри. - Я Май­бо­ро­ди­ху знаю, бо во­на ще не­дав­неч­ко ти­ня­лась отут-та­ки з тор­ба­ми, а це вже десь зслиз­ла: пев­но, по­мер­ла. Ви з та­ких, як і я. По очах та по ви­ду ще ко­ло Пе­чер я дізна­лась, що ви не з прос­тих про­ха­чок. Ви лю­ди­на освіче­на. Це за­раз зап­римітиш навіть під отим ла­та­ним дран­тям, що ви по­начіплю­ва­ли на се­бе. Ну, це зви­чай­на на­ша ліврея на цей час. Але хто то під цією про­хацькою лівреєю при­хо­вується? Ми оце в маш­ка­раді. Хто ти, гар­на маш­ка­ро? - спи­таю я.

- Хто ж при­хо­вується? Стар­чи­ха нуж­ден­на та безп­ри­хильна.

- Не брешіть-бо! Мені не підду­ри­те. Я бу­ва­ла в бу­вальцях, і лю­ди­на аж по шию досвідна. Брех­нею світ прой­деш, та на­зад не вер­неш­ся, ка­жуть у при­казці. Та кажіть вже по щи­рості! Еге, ви про­ман­та­чи­ли своє доб­ро так, як і я, та й пішли в старці?

- Невже ви про­гай­ну­ва­ли все своє доб­ро? - спи­та­ла зди­ва Га­лецька.

- Атож! Мій батько був за­мож­ний дідич з-за Дніпра. Він був пок­лад­ний і за­по­пад­ний чо­ловік, але був кру­тий на вда­чу, не­хай вже йо­го бог су­де на тім світі. При­си­лу­вав він ме­не по­да­ва­ти руш­ни­ки за на­шо­го сусіду. А сусіда був ду­же ба­га­тий, але по­га­ний, кир­па­тий та вже й прис­тар­ку­ва­тий. Я по­ду­ма­ла та й спро­ти­ви­лась, і од­ки­ну­лась од то­го одо­ро­ба­ла. Батько тро­хи ме­не не заг­риз. А я са­ме тоді по­ко­ха­ла та ще й не од­но­го, а двох ра­зом… бо бу­ли, ли­хо їх ма­тері, обид­ва гарні, як на­мальовані. Нас­то­ятелі на маєтність бу­ли, са­мо по-собі, мої бра­ти, але й мені пе­ре­пав-та­ки доб­рий кла­поть землі. Бра­ти мої бу­ли добрі й не скрив­ди­ли ме­не. Дов­го після то­го ме­не ніхто не сва­тав, бо я бу­ла хоч і гар­на, але зро­ду вже вда­лась вітро­гон­ка та ше­лихвістка. При­най­мні та­кий по­говір пішов за ме­не скрізь по всій око­лиці. Сиділа я на селі, діву­ва­ла та світом ну­ди­ла. Вже мені стук­ну­ло двад­цять ще й шість! А па­ничі й за­ли­ця­лись до ме­не, але не сва­та­ли. Я тро­хи не про­па­ла з нудьги, взя­ла та спро­да­ла свою маєтність бра­там, а са­ма з грішми хутчій навтіка­ча та й приїха­ла в Київ. Най­ня­ла собі гар­не жит­ло та й по­ча­ла жи­ти та гу­ля­ти по своїй повній волі, без упи­ну, без по­ра­ди. До ме­не на­ли­ну­ло па­ничів, як тієї га­личі. Бен­ке­туємо нап­ро­па­ли, співаємо, граємо в кар­ти, п'ємо на всі зас­та­ви. Роз­ко­шую я, ніби в раю. Спіткну­лась я на тій стежці, та й ди­тин­ча тоді знай­шлось в ме­не. Але во­но, хва­ли­ти бо­га, не­за­ба­ром вмер­ло: пев­но, до­га­да­лось, що бог дав йо­му навісну матір. Так я жи­ла років з де­ся­ток, вби­ра­лась, як лялька, пур­ха­ла, літа­ла, не­на­че пташ­ка. І не зог­ляділась, де ті гроші подіва­лись. Так і роз­та­ли, не­на­че сніг на теп­ло­му вітрі. Я зирк в банк! аж там тільки не­до­гар­ки та не­доїдки… Тоді я да­вай пи­ти з го­ря, бо роз­пи­лась з ка­ва­ле­ра­ми нап­ро­па­ли ще пе­редніше. Моя тітка довіда­лась про все. Во­на тоді жи­ла в Києві й ма­ла свій не­ве­лич­кий де­рев'яний до­мок. Як я про­гай­ну­ва­ла все до реш­ти, во­на взя­ла ме­не до се­бе. Я ма­ла в неї при­ча­ли­ще, але ме­не все тяг­ло до гульні та ве­се­лощів, до горілки та ви­на. Я бу­ло як дре­ме­ну по­тай од тітки та як нап'юся тиш­ком та ниш­ком десь в ку­точ­ку, то лед­ве до­до­му втрап­лю. Терпіла та терпіла моя тітка, а далі і в неї тер­пець увірвавсь. Нак­ри­ла во­на ме­не мок­рим ряд­ном: пе­редніше на­пу­чу­ва­ла, ла­яла, а далі й прог­на­ла ме­не п'яну з ха­ти. Тоді вже ста­ло мені не­пе­ре­лив­ки: наділа я дран­ку, почіпля­ла на плечі тор­би та й ста­ла в га­ле­реї ко­ло Пе­чер ря­доч­ком з стар­ця­ми. Тре­ба ж чимсь жи­ви­тись, бо й черв'як по­жив­ку шу­кає. Сільські про­ча­ни, оті ба­бусі та мо­ло­диці, та діди, оті «ми­лос­тиві доб­родії та божі тру­дов­ни­ки», як при­ка­зу­ють у жеб­ранні старці, спас­ли ме­не од го­лод­ної смерті. Нас­ки­да­ють мені в тор­бу хліба та буб­ликів, а в жме­ню шажків, а я тим оп­ла­чу свою зли­ден­ну най­ня­ту кімнат­ку, ще й нап'юсь до­нес­хо­чу. Та якось так і досі жи­ву й ти­ня­юсь по світі. Он­деч­ки й шинк вже од­чи­не­ний. Ходім, сер­це, до шин­ку та вип'ємо по чарці після на­шої зли­ден­ної праці, бо я так оце нап­ра­цю­ва­лась, аж но­ги су­до­мить в колінках.

- Де вже мені пи­ти! В ме­не не­ма гро­шей на по­жи­вок, не то що, - обізва­лась Га­лецька. за­чу­до­ва­на тим оповідан­ням.

- Та не тай­тесь-бо! Я по ва­ших очах од­ра­зу дізна­лась, що ви з таківських, як і я… Еге, з па­ни­ча­ми про­гу­ла ва­ша мо­лодість, як вес­ня­на бу­ря, а те­пер тор­ба та шинк…

- І що ви ото вер­зе­те! Я удо­ва, я збідніла й зу­божіла після смерті мо­го чо­ловіка.

- Ет! Ме­ле кат зна що! Та приз­на­вай­тесь та ходім оце до шин­ку, та як хлис­не­мо, то нам знов сер­це заспіває пісні, і ніби вер­нуться знов наші літа мо­лоді, наш рай. Як нап'юся, то про все ли­хо за­бу­ду, не­на­че я вдру­ге на світ на­род­жусь. Я тоді знов ве­се­ла й щас­ли­ва, лад­на співа­ти й тан­цю­вать, і обніма­тись, і цілу­ва­тись. Он там в шин­ку мій зе­ле­ний рай. Та приз­на­вай­тесь-бо, що й ви з таківських, як і я! Ходімо мерщій в той рай! Вдвох мені бу­де ве­селіше, ніж самій. Знаєте, як співа­ють на селі:

Ой поїхав мій ми­ленький та у по­ле - в степ, А я свою ку­де­ли­цю та об зем­лю геп! Ле­жить моя ку­де­ли­ця та й на­ду­ла­ся. А я пішла до кор­чом­ки та й на­пи­ла­ся.

Мокрієвська вхо­пи­ла за ру­ку Га­лецьку й си­лою по­цуп­ри­ку­ва­ла на схо­ди до шин­ку. Га­лецька опи­на­лась, на­си­лу вип­ру­ча­лась і ос­ту­пи­лась з східців на ву­ли­цю.

- Ще й ко­ми­зиться! Ще й опи­нається! А пев­но, з па­ни­ча­ми про­гу­ля­ла мо­ло­дий па­нянський вік, як і я, грішна. Та ну­бо, ходім та тро­хи по­ба­ла­каємо, зга­даємо ми­нув­ши­ну, пев­но, ла­сеньку… та ряс­неньку й ро­ма­на­ми, й чор­ни­ми бро­ва­ми, й пиш­ни­ми ву­са­ми…

- Ну та й при­че­пи­лась якась при­че­па! Ну та й на­ха­ба! Не до­ве­ди, ма­ти бо­жа, до гріха! - ти­хо ше­потіла на­че са­ма до се­бе Га­лецька.

- Причепилась спо­кус­ни­ця до спо­кус­ниці. Еге, так? Од­на од­ну спо­ку­шає.

- Авжеж пак! Я те­пер ра­да шмат­кові хліба, не то що, а ви все своєї пісні за­тя­гаєте. Ви по­ми­ляєтесь.

- Авжеж пак! Не на дур­ну нас­ко­чи­ли. Не з та­ки­ми ви очи­ма, щоб ме­не підду­ри­ти. Дуріть вже ко­го дурнішо­го од ме­не. Пев­но, й в вас піснею мо­лодість про­май­ну­ла, як і в ме­не, і ви нез­чу­лись, як опи­ни­лись з тор­ба­ми, як не вчу­лась і я. Завів ме­не дур­ний ро­зум от сю­ди, як і вас.

- Чи дур­ний же ро­зум? Мо­же, щось інше? Мо­же, якась при­го­да, та­ка, як моя, а мо­же, ли­ха до­ля. Ви ж, як я ба­чу, лю­ди­на з доб­рим ро­зу­мом, - ска­за­ла Га­лецька.

- Та не взяв ме­не кат! Ро­зу­му мені не по­зи­ча­ти в лю­дей. За­ве­ла ме­не сю­ди моя навіже­на ве­се­ла вда­ча, за­на­пас­тив ме­не по­тяг до кра­си, за­па­гу­би­ли мій вік танці та пісні, та чорні бро­ви. От що! Я ро­ди­лась лю­ди­ною, а на вда­чу вда­лась, пев­но, пташ­кою, бо все лю­би­ла пісні! Мені ще змал­ку ввид­жу­ва­лось, що лю­дині зад­ля то­го бог і дав жи­вот­тя, щоб співа­ти й тан­цю­вать. Бу­ло ко­лись сид­жу в опері та аж умліваю од тих див­них пісень. А як я лю­би­ла ті чорні бро­ви та карі очі, та шов­кові ву­са! Бу­ло зза­мо­ло­ду сняться мені тричі на ніч. Та які очі! які бро­ви! Я б од­да­ла по­ло­ви­ну віку сво­го за їх! За­люб­ки од­да­ла б усе своє жи­вот­тя за їх! Оті ж пишні бро­ви та чорні очі й за­на­пас­ти­ли моє жит­тя. Як я вже про­мар­ну­ва­ла свою маєтність, про­гай­ну­ва­ла до реш­ти свої гроші, ті очі та бро­ви зра­ди­ли ме­не: їх не­на­че вітром розвіяло, пи­лом розсіяло. Ме­не усі знай­омі од­цу­ра­лись, пе­рес­та­ли ме­не одвіду­ва­ти, всі по­ки­ну­ли ме­не… А ко­хан­ня, а пісня не за­мер­ла в мені й досі. І досі ме­не ма­не який­сь зе­ле­ний та па­ху­чий рай. І досі іде лу­ною пісня в моєму серці. І я знай­шла свій рай он та­меч­ки!

Мокрієвська тик­ну­ла ру­кою на шинк і од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Але во­на як швид­ко зап­ла­ка­ла, так са­мо од­ра­зу й пе­рес­та­ла пла­ка­ти, і втер­ла сльози за­ма­за­ною до­ло­нею.

- Ходім-бо, сер­це, в шинк та хоч по­си­ди­мо трош­ки та по­ба­ла­каємо. Я, гос­по­ди, як люб­лю з кимсь по­ба­ла­ка­ти. Те­пе­реч­ки, як я зби­лась з пут­тя, моя ха­зяй­ка аж за­ми­кає свої по­коїки од ме­не, щоб я ча­сом не вше­ле­па­лась до неї, щоб на­ба­ла­каться хоч з нею. Драж­не ме­не в вічі то­рохтійкою й за­пи­рається од ме­не. Не­ма мені з ким по­го­во­ри­ти й роз­ва­жить се­бе. Піду до то­го доб­ро­го стар­чи­ка з підв'яза­ни­ми ву­ха­ми, то й він чо­гось вже ніби нех­тує мною, а йо­го доч­ка, вже до­рос­ла пан­на, гімна­зист­ка, прос­то-та­ки глу­зує з ме­не й з батька, бо вже скінчи­ла гімназію.

Галецька слу­ха­ла, і їй чо­гось зда­ло­ся, що Мокрієвська тро­хи бо­жевільна й вер­зе якусь нісенітни­цю.

- Ой, ссе ме­не за сер­це, не­на­че там десь вп'ялась га­дю­ка. Ходім-бо та вип'ємо, та трош­ки по­ба­ла­каємо, моє сер­денько, моя ластівоч­ко! Не цу­рай­тесь ме­не хоч ви, бо ми ж од­ним ми­ром ма­зані: я п'яни­ця, й ви теж, пев­но, п'яни­ця.

- Мені й шко­да вас, але про шинк шко­да й го­во­ри­ти! Зро­ду-звіку не ти­ня­лась я по шин­ках і швид­ше лад­на вмер­ти, ніж пе­рес­туп­лю поріг в той ваш рай, - ска­за­ла Га­лецька.

- Ой, пе­рес­ту­пи­те той поріг! Ой, по­тяг­не й вас у те пек­ло, чи то пак у той мій рай, ще й не­за­ба­ром! Ой, не зарікай­тесь!

- Не бійтесь, не по­тяг­не. Я радніша вто­пи­тись, ніж пи­ти по шин­ках. В ме­не ча­сом ціли­ми дня­ми й рісоч­ки в роті не бу­ва. Лед­ве жи­вотію, - ска­за­ла Га­лецька й поп­ря­му­ва­ла ву­ли­цею до­до­му.

Мокрієвська вхо­пи­ла її за ру­ку, не­на­че об­ценька­ми, й не пус­ка­ла.

- Та ви, як я ба­чу, ще зовсім не­досвідна лю­ди­на. Як ся­ду я от там на лавці в шин­ку та смик­ну з півквар­ти, то в ме­не за­раз не­на­че ду­ша заг­рає й заспіває. Мені тоді нев­тям­ки, де я й хто я, і що діється зо мною: не­на­че сте­ля піднімається, й стіни розс­ту­па­ються пе­ред моїми очи­ма. Я тоді ба­чу не пас­кудні по­лиці та мис­ни­ки а пляш­ка­ми, а якісь ложі вви­жа­ються мені в опері, по­во­ло­чені й по­цяцько­вані! Хтось там в шин­ку му­ги­кає пісні, а я не­на­че чую чу­дові арії, котрі лад­на б слу­ха­ти день і ніч. A той ве­се­лий гомін кру­гом ме­не ве­се­лить ме­не, на­че гомін ве­се­ло­го ба­лу. Я по­чу­ваю се­бе тоді в яко­мусь раю, не­на­че я гу­ляю десь у квітни­ках та гар­них сад­ках, на­че ле­чу в яко­мусь прос­торі, ли­ну на кри­лах по­над лу­га­ми, по­над га­ями. Мріє пе­ре­до мною щось див­не, якась не­ви­мов­на пиш­но­та, якісь про­зорі, ніби каз­кові кар­ти­ни. Світ стає мені ми­лий. Ми­го­тять чиїсь пе­кучі очі, мріють шов­кові ву­са. Ож ходім, сер­це, та зирніть на той рай.

Мокрієвська вхо­пи­ла Га­лецьку за стан, не­на­че взя­ла на обе­ре­мок, і міцни­ми ру­ка­ми по­тяг­ла в ши­нок прос­то в од­чи­нені двері. Га­лецька опи­на­лась і по­ча­ла вип­ру­чу­ва­тись. Мокрієвська не пус­ка­ла й цуп­ри­ку­ва­ла її обо­ма ру­ка­ми. Бідна удо­ва вхо­пи­лась ру­ка­ми за одвірок і об­пер­лась но­га­ми об поріг. Навісна Мокрієвська по­ча­ла ре­го­та­тись, на­че во­на гра­лась в якоїсь смішної іграш­ки, в хре­щи­ка або в піжмур­ки.

- Та ну-бо, свя­ти­телької годі пру­ча­тись та прис­тав­ля­тись! Ще й пин­дю­читься! Отут на­ше місце! - го­во­ри­ла й пха­ла її навісна Мокрієвська, і ре­го­та­лась.

Десь на ву­лиці взявсь поліціант, не­на­че з землі виріс. Він уг­лядів, що стар­чи­хи зче­пи­лись на по­розі та вой­ду­ються, і йо­му зда­лось, що во­ни за­ве­лись і по­ча­ли бійку. Він бігцем побіг до шин­ку. Га­лецька вгляділа йо­го і рво­ну­лась з усієї си­ли, ски­ну­ла тор­бу з Мокрієвської. Буб­ли­ки з тор­би по­рос­ну­ли по схо­дах. Га­лецька вир­ва­лась і швид­ко пішла до­до­му, навіть з пе­ре­ля­ку не озир­ну­лась на­зад на шинк. В неї но­ги тру­си­лись, їй при­вид­жу­ва­лось, що поліцей­ський біжить навз­догінці за нею, от-от наз­до­же­не її і вхо­пе, як шуліка кур­ча. Во­на че­рез си­лу доп­ле­лась на Поділ до Май­бо­ро­ди­хи, бліда, аж си­ня, з синіми пруж­ка­ми попід очи­ма.

- Чого це ви ста­ли ніби аж тлінні? Аж очі вам по­за­тя­га­ло? - спи­та­ла зди­во­ва­на Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, бо­дай вже не ка­зать! При­че­пи­лась оце до ме­не якась при­че­па: якась про­хач­ка Мокрієвська, а як її на ймен­ня, я вже за­бу­ла, бо за­гу­би­ла її ймен­ня, як тіка­ла от поліціанта, - ска­за­ла Га­лецька, здійняв­ши тор­бу та дра­ну удя­ган­ку.

І Га­лецька роз­ка­за­ла Май­бо­ро­дисі за всі свої при­го­ди та про ли­хих старців ко­ло Пе­чер, роз­ка­за­ла й за при­чеп­ли­ву Мокрієвську та за її ней­мовірне оповідан­ня.

- Знаю, знаю, сер­це, й ту ле­да­щи­цю Мокрієвську, й тих на­хаб­них діду­ганів, і то­го доб­ро­го стар­чи­ка з блідим об­лич­чям. Наш­тов­ха­ли й мені бо­ки оті бу­зувіри та п'яню­ги. Один з тих п'янюг пре­по­га­на лю­ди­на! Лай­ли­вий та за­водіяка, ще й на ру­ку ох­ват має, бо раз вкрав в ме­не тор­бу, ще хва­ли­ти лас­ку не­бес­но­го, що бу­ла по­рож­ня. А Мокрієвська за се­бе ка­за­ла вам прав­ду. Во­на не бре­ше. Я ще доб­ре пам'ятаю, як во­на бу­ло щод­ня ка­тає по Хре­ща­ти­ку на во­ро­них ко­нях, уб­ра­на, як лялька, в шовк та ок­са­мит, са­ма гар­на, як на­мальова­на. Але во­на пос­ковз­ну­лась: ста­ла пок­рит­кою та як сту­пи­ла на ту хист­ку клад­ку, то й не вдер­жа­лась: так і шу­бовс­ну­ла в шум з го­ло­вою. А потім роз­пи­лась, ста­ла п'яню­гою. Тітка їй да­ла при­ту­лок в се­бе. Але во­на раз вик­ра­ла ключі од ша­фи й ви­дуд­ли­ла до­чис­та з пля­шок горілку. Тітка од­цу­ра­лась од та­кої не­бо­ги, бо не­бо­га й справді-та­ки не ша­ну­ва­лась. Са­ма во­на вин­на, що опи­ни­лась в про­ха­чах з тор­ба­ми на пле­чах. Є та­ких там ко­ло Пе­чер ціла мет­ка.

Галецька сиділа на тап­чані, не­на­че скам'яніла. В неї тіло об­важніло, но­ги й досі тру­си­лись, очі по­за­па­да­ли, що­ки по­за­тя­га­ло. Во­на вто­ми­лась і од ходні, і од стра­ху. Май­бо­ро­ди­ха за­ме­ту­ши­лась, гук­ну­ла на До­си­фея, щоб за­раз нас­та­вив са­мо­вар, розв'яза­ла мо­ту­зок, по­вий­ма­ла з тор­би буб­ли­ки, пиріжки та ок­рай­ці па­ля­ниць.

- От і пос­лав вам бог по­жи­вок! От і бу­де нам чим жи­ви­тись який­сь час. Во­рон го­ду­вав про­ро­ка Ілію, а нас хар­чу­ють добрі про­ча­ни, - при­ка­зу­ва­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, не до­ве­ди, гос­по­ди, уся­ко­го хре­ще­но­го до то­го хліба. І цей хліб важ­кий, як і той, що зап­рацьова­ний важ­кою пра­цею, - обізва­лась Га­лецька.

- Але хліб, зап­рацьова­ний хоч би й кри­ва­ви­цею, все-та­ки не та­кий гіркий, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха. - Чи нап­ро­си­ли ж хоч тро­хи гро­шей?

- От на­те та полічіть, бо в ме­не го­ло­ва за­мо­ро­че­на: я вже нез­дат­на й га­разд полічи­ти. Па­мо­ро­ки мені за­би­ла ота на­хаб­на Мокрієвська.

Майбородиха полічи­ла ша­ги й здо­ро­вецькі старі гривні й налічи­ла більше кар­бо­ван­ця.

- От і ма­ти­ме­мо на­по­жи­вок на який­сь час. А спо­жи­ве­мо це, знов нап­ро­си­мо. Як бог дасть, то й в вікно по­дасть. За­раз побіжу, куп­лю са­хар­цю та чай­ку та на­пою вас чаєм, то ви й одійде­те од то­го пе­ре­ля­ку, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Вона нап­ну­ла на го­ло­ву хуст­ку, шви­денько пішла й при­нес­ла з крам­нич­ки чай та са­хар. До­си­фей пос­та­вив на стіл са­мо­вар. Май­бо­ро­ди­ха по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра й усе роз­пи­ту­ва­ла за про­хачів та про­ха­чок, за Мокрієвську та роз­ка­зу­ва­ла за всякі свої при­го­ди в стар­цю­ванні.

- Ви, сер­це, не ди­вуй­тесь отій при­ше­ле­пу­ватій Мокрієвській. За­ве­ла її під мо­нас­тир ли­ха до­ля, не тільки дур­ний ро­зум. Бу­ли при­го­ди і в її житті. Підве­ли її під мо­нас­тир і батько, й усякі пру­ди­ву­си-гультіпа­ки, що об'їда­ли та об­пи­ва­ли її, а потім і по­ки­ну­ли. Є між ти­ми про­ха­ча­ми й такі без­та­ланні удо­ви, як оце ви. Є там і куп­чи­хи, і дя­чи­хи, і сільські ма­туш­ки-удо­ви: є уся­кові. Бу­ла ще з'яви­лась під Лав­рою од­на про­ява, якась, ка­жуть, ду­же вче­на. Щось во­но бу­ло мо­ло­де й не­по­га­не з ли­ця. Ка­жуть, що той па­нич був з бідної сім'ї, але скінчив на­уки в універ­си­теті, скрізь на­пи­ту­вав місця, нігде не на­пи­тав, та й по­чав з го­ря пи­ти. Поп­ро­пи­вав усе до реш­ти, що мав, та й пішов з тор­ба­ми шу­ка­ти хліба в Лаврі. По­пе­ре­чи­ту­вав та по­ви­учу­вав житія усіх пе­чорських свя­тих, та бу­ло ста­не ко­ло Пе­чер на при­ході та й ка­же, що во­ди­ти­ме лю­дей по Пе­че­рах і роз­ка­зу­ва­ти­ме ко­ло кож­них мо­щей, який то був свя­тий, і де він вік звіку­вав, і як прис­вя­тивсь. Ото бу­ло на­мо­ве собі душ з трид­цять або й со­рок та й во­де по Пе­че­рах, та й роз­ка­зує за кож­но­го свя­то­го ко­ло кож­ної до­мо­ви­ни. За цю пос­лу­гу він і не­ба­га­то брав з душі, тільки по шість шагів. І я раз якось ви­пад­ком нат­ра­пи­ла на йо­го та й пішла з гурт­ком в Пе­чері. Та ото од йо­го й довіда­лась ба­га­то де­чо­го про усіх свя­тих. Він з то­го дов­генько й жив собі, до­ки не довідавсь намісник та навіщось за­бо­ро­нив йо­му во­ди­ти лю­дей по Пе­че­рах. Але він, ка­жуть, вже тоді на­пи­тав собі якусь служ­бу в ка­детсько­му кор­пусі. А отой доб­рий стар­чик, що ви ба­чи­ли, й справді має до­мок, ще й чи­ма­лий, і, здається, прис­та­вив до дом­ка ще й дру­гий де­рев'яний за ви­жеб­рані гроші. Мокрієвська не бре­ха­ла, ко­ли ка­за­ла, що в йо­го доч­ка вчи­лась у гімназії.

Галецька слу­ха­ла ці оповідан­ня, не­на­че якісь цікаві каз­ки, що їй ко­лись роз­ка­зу­ва­ла сільська ба­ба, її нянька.

Майбородиха при­би­ра­ла з сто­ла, а Га­лецька сиділа бліда та смут­на, не­на­че гро­мом при­шиб­ле­на.

- А що? Чи вже на­дуд­ли­лись то­го чаю? бо оце й мені за­ба­жа­лось чай­ку. Петрівка - го­лодівка. Що не по­поїм, то за­раз-та­ки знов їсти хо­четься. Так би й хо­див та їв з ран­ку до ве­чо­ра. Ого-го! скільки в вас буб­ликів! не­на­че десь на шля­ху стар­ця роз­би­ли! Дай­те ж і мені з де­ся­ток, бо я го­лод­ний, як вовк! - ска­зав Кло­по­товський, всту­пив­ши в ха­ту.

- Беріть, сер­це, хоч усі, бо це я справді та­ки роз­би­ла не стар­ця, а стар­чи­ху: цеб­то са­му се­бе, - ска­за­ла Га­лецька.

- Вже чи роз­би­ли, чи ні, мені за це бай­ду­же. Ве­ли­кий вам спа­сибі, що роз­би­ли чи се­бе, чи ко­гось іншо­го. От і я тро­хи по­жив­люсь цим доб­ром, - ска­зав Кло­по­товський, за­би­ра­ючи са­мо­вар і на­пи­ха­ючи ки­ше­ню буб­ли­ка­ми.

- Чи ви пак знаєте, що сьогодні тра­пи­лось зо мною після служ­би бо­жої? - ска­зав Кло­по­товський, обер­нув­шись в две­рях.

- А що там та­ке тобі тра­пи­лось? Чи гар­не, чи по­га­не? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- От і не ска­жу! Не­хай кор­тить! - ска­зав Кло­по­товський і якось со­ло­денько осміхнув­ся.

- Та ка­жи-бо, ко­ли вже по­чав! - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха вже з цікавістю.

- Ба не ска­жу! А тра­пи­лось щось ду­же, ду­же гар­не, та не ска­жу! - ска­зав До­си­фей, і йо­го ви­разні гу­би роз­тяг­лись, і білі зу­би ви­щи­ри­лись, не­на­че вилізли на­верх а-під тон­ких губів.

- Та ка­жи-бо! не драж­нись! Пев­но, якась дурість тра­пи­лась.

- Ого! гар­на дурість! Ко­ли б пак вам та­ка дурість, то ви б аж об­ли­за­лись! Як ви­хо­ди­ли з церк­ви усі ти­та­реві доч­ки, то най­мен­ша ти­тарівна морг­ну­ла на ме­не, та ще аж двічі! От що тра­пи­лось!

І Кло­по­товський засміявсь та­ким дрібненьким сміхом, не­на­че й досі сма­ку­вав мор­ган­ня чу­до­вих чор­них брівок.

- Ну, за це мені бай­ду­же! Не­хай во­на мор­гає й ки­ває собі на здо­ров'я! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - Мо­же, й справді в неї на думці, щоб ти її сва­тав. Га? Чи не за­ли­цяється ча­сом во­на до те­бе?

- Не га­кай­те ли­шень! Вам «смішки з ба­би­ної кішки», а я не «ба­би­на кішка». Я оту ти­тарівну ко­хаю, як свою ду­шу, - сповідавсь Кло­по­товський на по­розі. - Я ба­чу, що ви не йме­те віри, бо ви такі ней­мовірні, їй-бо­гу, й при­сяй-бо­гу! морг­ну­ла на ме­не аж двічі! От що!

Смутна Га­лецька якось не­са­мохіть прис­лу­ха­лась до тієї роз­мо­ви й че­рез си­лу му­си­ла осміхну­тись. Цей ма­ленький ви­па­док не­на­че тро­хи зсу­нув густі хма­ри з її душі.

- Ісаіє, лікуй! Дєва імє..! - по­чув­ся спів за за­чи­не­ни­ми две­ри­ма й десь сти­хав в сінях, тільки од йо­го доліта­ла ти­ха лу­на, що йшла по здо­ро­вих сінях попід ста­ро­давньою ви­со­кою сте­лею.

І Май­бо­ро­ди­ха, й Га­лецька трош­ки якось по­ве­селіша­ли од тієї дур­ненької вих­ват­ки й роз­ба­ла­ка­лись.

- Як виспівує! не­на­че друж­ки кру­гом кня­гині! Чи ти ба! Од­же ж ча­сом і людська дурість роз­ва­же тро­хи ду­шу, не тільки ве­се­ла вда­ча, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха з осміхом до Га­лецької.

- Цей при­дур­ку­ва­тий, ба­чу, не з жур­ли­вих: не з та­ких, як я, - обізва­лась Га­лецька.

- Мабуть, не з жур­ли­вих, бо ніко­ли не жу­риться. Ве­се­лий на вда­чу вдав­ся! «Уро­дись та ще й вдайсь», як ка­жуть в при­казці. Ма­буть, йо­го ве­се­ла ма­ти по­ро­ди­ла, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - Чуєте, як ви­гу­кує? Аж од­ляс­ки ля­щать по сінях. Пев­но, йо­му здається, що він стоїть на руш­ни­ку під вінцем з ти­тарівною.

Галецька тро­хи по­ве­селіша­ла та пож­вавіша­ла од та­ко­го ве­се­ло­го ви­гу­ку­ван­ня. Двері в кімнатці то од­чи­ня­лись, то за­чи­ня­лись: Кло­по­товський веш­тавсь по сінях, чо­гось шу­кав в хижці, хрьопав две­ри­ма й усе ви­гу­ку­вав: «Ісаіє, лікуй!». Бу­ло знать по тих ве­се­лих ви­гу­ку­ван­нях, що в їх ви­ли­ва­лось щи­ре ко­хан­ня й ли­лось че­рез край пісня­ми, як в па­рубків та дівчат на ву­лиці та на ве­чор­ни­цях.

Майбородиха од­хи­ли­ла двері й гук­ну­ла до Кло­по­товсько­го:

- Та годі вже ве­ре­щать! В ме­не вже аж в ву­хах ля­щить од твоїх пісень. Пев­но, щось гар­не в те­бе на думці, що так оце ви­гу­куєш.

- Авжеж щось гар­не! пев­но, не та­ке чор­то­вин­ня, як ви отам з тією про­хач­кою го­во­ри­те. Ко­ли б пак на вас морг­нув аж двічі будлі-який чор­ноб­ри­вий пру­ди­вус, то й ви б оце ви­гу­ку­ва­ли, мо­же, незгірше од ме­не, - обізвавсь До­си­фей з хиж­ки.

- Коли б пак морг­нув! Та ніяке ле­да­що не мор­гає! - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха з жар­та­ми.

- Еге, ко­ли б пак! Ко­ли ж на вас от ніякий дідько й не кив­не й не морг­не, а на ме­не то й мор­га­ють. Мор­га­ти на вас ніхто не пок­ва­питься. «Ісаіє лікуй! Дєва імє во чревє і роді си­на!» - знов за­гу­кав Кло­по­товський, вер­та­ючись з хиж­ки в кімна­ту.

- Шли ж мерщій ста­ростів до ти­тарівни, а то ча­сом хтось нас­ко­че та й вхо­пе її в те­бе з-під но­са, - гу­ка­ла Май­бо­роди­ха.

- То й заш­лю, або й сам піду з ста­рос­та­ми, й не бу­ду га­ятись, щоб ча­сом і справді який­сь прой­дисвіт не пок­ва­пив­ся та не вхо­пив її.

Галецька тро­хи роз­ва­жи­ла се­бе тією вих­ват­кою при­дур­ку­ва­то­го До­си­фея й якось охотніше пи­ла чай.

- Завтра, сер­це, не йдіть до Пе­чер, бо там не на­жеб­раєте ба­га­то: завт­ра пра­ви­ти­муть ака­фист святій Вар­варі в Ми­хай­лівськім мо­нас­тирі. Йдіть ту­ди та ста­вай­те по­руч з тим доб­рим дідком. Він зветься Де­нис Полікар­по­вич, а на прізви­ще він Кміта. Я йо­го дав­но знаю. Це пло­ху­та чо­ловік, і вас не зже­не з місця ко­ло бра­ми. А тим ча­сом, мо­же, наш отець Онуфрій десь та­ки на­пи­тає для вас служ­бу - чи в ла­за­реті, чи в яко­мусь там при­юті для вбо­гих… Не журіться й не впа­дай­те в ту­гу на­да­рем­но, бо ту­га - це один з се­ми смер­тельних гріхів, - втіша­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Другого дня Га­лецька, на­че­пив­ши тор­би, пішла під Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де архієрей то­го дня чи­тав ака­фист ко­ло мо­щей свя­тої Вар­ва­ри, що чи­тається раз що­тиж­ня. Про­чан при­бу­ла си­ла. Пос­хо­ди­лось до церк­ви ба­га­то й панів та паній. Га­лецька прий­шла за­рані, але інші про­хачі, а най­більше мос­калі, зви­чай­но ви­ряд­жа­лись на жеб­ран­ня спо­за­ран­ку, сли­ве вдосвіта. Га­лецька вже зас­та­ла цілу мет­ку дідів і му­си­ла при­мос­ти­тись ко­ло доб­ро­го стар­ця Кміти. Те­пер во­на по­чу­ва­ла се­бе якось бадьорнішою, бо вже тро­хи огов­та­лась в гурті уся­ких про­хачів і приз­ви­чаїлась. Згор­бив­шись та зігнув­шись в три по­ги­белі, хит­ренький Де­нис Кміта кви­лив-прок­ви­ляв жалібним го­ло­сом, жеб­ра­ючи ми­лос­тин­ки. А божі тру­дов­ни­ки та сільські усякі тру­дов­ниці ки­да­ли в ру­ки то шаж­ки, то буб­ли­ки. Не­за­ба­ром з на­тов­пу сільських про­чан ви­гулькну­ла й Мокрієвська. Во­на тро­хи опізни­лась, бо вста­ла пізно по своєму давньому па­нянсько­му зви­чаю, та ще й бу­ла на похмілля.

Старці діди бу­боніли, стар­чи­хи ба­ла­ка­ли то­неньки­ми го­ло­са­ми. Ака­фист скінчивсь. Лю­де ру­ши­ли з церк­ви. Ру­ши­ла й старцівська ва­та­га од церк­ви й пе­рей­шла під мо­нас­тир до мо­нас­тирської бра­ми, пос­та­вав­ши під бра­мою ряд­ка­ми на своїх місцях, не­на­че кож­ний зай­мав своє, ніби ну­ме­ро­ва­не, місце, як от в те­атрі або деінде, в яко­мусь кон­церті. Оче­ви­дяч­ки, кож­ний про­хач мав своє влас­не давнє місце, з давніх-да­вен на­сид­же­не, кот­ро­го вже дру­гий про­хач і не ква­пивсь зай­ма­ти, щоб не діста­ти по­по­ти­лич­ників.

Проз бра­му йшов на служ­бу мо­ло­денький уря­до­вець, ру­ся­вий, аж біля­вий, з яс­ни­ми доб­ри­ми очи­ма, дов­гоб­ра­зий та гар­ний з ли­ця. Він за­вер­нув до бра­ми й по­дав ми­лос­ти­ню тільки смир­неньким на взір стар­цям: Де­ни­сові Кміті, Га­лецькій та ще кільком замлілим ба­бам. Де­нис Кміта, прий­ма­ючи ша­жок, на­хи­ливсь і поцілу­вав йо­го в білу, не­на­че па­нянську ру­ку. Га­лецькій цей мо­ло­дий хло­пець з лас­ка­ви­ми очи­ма так при­пав до впо­до­би, що во­на лед­ве вдер­жа­лась, щоб і собі не поцілу­ва­ти йо­го в ру­ку.

- Чи приміти­ли ви оцього біло­го па­ни­ча? - спи­тав по­шеп­том Кміта в Га­лецької. - Це уря­до­вець з «гу­бернсько­го правлєнія». Дістає він, пев­но, ма­лу пла­ту, але, знать, ду­же доб­ра лю­ди­на, бо ко­ли не йде на служ­бу в кан­це­лярію, то до­ко­неч­но за­вер­не до старців і по­дасть мені ми­лос­ти­ню. Я вже дізнавсь, хто він. Йо­го про­зи­ва­ють Літос­танський. Мені ду­же хо­четься зап­ро­си­ти йо­го до се­бе та поз­най­оми­тись з ним.

Галецька з ди­ва тільки очі витріщи­ла, за­чу­до­ва­на та­ким про­хацьким ба­жан­ням.

- Чи він же піде в гості до старців? - якось не­са­мохіть ви­хо­пи­лось у неї.

- Та я не ста­рець! Я ко­лись слу­жив на то­му са­мо­му місці в кан­це­лярії, кот­ре зай­має отой Літос­танський.

- Невже ви слу­жи­ли в кан­це­лярії? - спи­та­ла за­чу­до­ва­на Га­лецька.

- Атож! Слу­жив дов­генько, але помірку­вав собі, що луч­че йти в старці, ніж слу­жи­ти в кан­це­лярії за п'ятнад­цять кар­бо­ванців місяч­ної пла­ти. В про­хацтві більший за­робіток. Я так зро­бив, та й не ка­юсь.

- Невже цьому прав­да, що ви ка­же­те?

- Авжеж прав­да! щи­ра прав­да! Навіщо б мені вас ду­ри­ти, чи, як ка­жуть, мос­ка­ля підво­зить?

«Диво, та й годі! Які чу­дер­нацькі старці є тут у Києві», - по­ду­ма­ла Га­лецька. - А я от по­ми­ли­лась в вас: ду­ма­ла, що ви справді ста­рець, - ска­за­ла го­лос­но Га­лецька.

- То тим, що ви, ма­буть, впер­ше на­че­пи­ли тор­би та вше­ле­па­лись поміж оце старцівство. А от я не по­ми­ливсь: од­ра­зу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, мо­же, й кращі од нас.

- Як же ви дізна­лись про це? - спи­та­ла Га­лецька.

- Не ду­же-то й труд­но дізна­тись за це. Ви не­зу­гарні по-старцівсько­му кла­ня­тись: нез­датні навіть по-про­хацькій ви­во­дить го­лос, все якось не пот­рап­ляєте в про­хацький тон, а жеб­раєте, ніби панія лас­ка­венько та зви­чай­ненько про­се ко­го-не­будь зро­би­ти їй пос­лу­гу. От Мокрієвська та отой уря­до­вець, що жеб­рає на «біле­ти» в те­атр, то вже зовсім приз­ви­чаїлись. Мокрієвська дав­но спрос­ти­лась, бо дав­но ти­няється попід церк­ва­ми, і втяг­лась в свою роль. Пев­но, в неї та­ки здо­ро­вий та­лант зро­ду. Тим-то во­на сли­ве од­ра­зу пот­ра­пи­ла по­пас­ти в наші при­ма­дон­ни. Тут в нас під мо­нас­ти­ря­ми є тільки зо дві, зо три та­ких ви­дат­них при­ма­донн. Так вам до ла­ду вміє ви­вес­ти го­ло­сом жалібненько та гар­ненько, так кви­ле-прок­ви­ляє, що од­ра­зу ніби гач­ком за­че­пить за сер­це, взру­шить кож­ну ду­шу та й ви­уде ша­га або й грив­ню. Ко­ли б во­на не пи­ла та нап­ро­па­ли не гу­ля­ла, то пішла б ви­со­ко та да­ле­ко і скла­ла б капіта­лець незгірше ме­не.

- Диво мені, та й годі! Нев­же ви скла­ли собі копійчи­ну з цього зли­дарсько­го про­хацт­ва?

- Атож! Маю свій дімок, і не­по­га­ний. От зайдіть оце за­раз до ме­не та й по­ба­чи­те. Мо­же, вам тре­ба жит­ла. В ме­не са­ме оце спо­рож­ни­лась од­на кімнат­ка, бо мій по­жи­лець нес­подіва­но виб­равсь. А мені шко­да, що кімнат­ка пус­тує. Ви з чи­ма­лих панів чи з підпанків? - спи­тав Кміта і ско­са хит­ренько зирк­нув на Га­лецьку.

- Ет! бо­дай не ка­за­ти! Я з убо­гих підпанків, а не а панів, - обізва­лась Га­лецька й зітхну­ла так важ­ко, що навіть в Кміти во­рух­ну­лось сер­це.

- Мабуть, ви заз­на­ли на своєму віку ба­га­то го­ря та оце з нуж­ди про­си­те хліба. Чи­ма­ло тут між про­ха­ча­ми панків та паній, що прос­тя­га­ють ру­ку з нуж­ди та з бідності. Я ба­гатьох та­ких знаю, що жеб­ра­ють, бо не­ма де дітись, не­ма де го­ло­ви при­хи­ли­ти, - ска­зав Кміта.

- І я з та­ких. Не­ма мені на світі нігде прис­та­но­ви­ща. На­пи­ту­ва­ла собі оце в Києві будлі-якої служ­би та й досі не на­пи­та­ла і ли­бонь не на­пи­таю, - ска­за­ла Га­лецька, зітхнув­ши важ­ко.

- От вже в церкві й шап­коб­ран­ня. За­то­го цвин­тар спустіє. Ходім до моєї гос­по­ди та нап'ємось чаю, бо ви, ма­буть, і досі нат­ще­сер­це. Та, мо­же, я вас хоч по­ра­дою за­ря­тую в нужді.

Люде з церк­ви по­ви­хо­ди­ли. Ко­ло бра­ми сно­ви­га­ли про­ча­ни. Кміта поч­ва­лав ніби ста­ре­чою хо­дою, спи­ра­ючись на про­хацький кос­тур, а по­руч з ним пішла й Га­лецька. Її заціка­ви­ло, що цей про­хач має свій влас­ний дім, ще й на­тяк­нув, що мо­же ста­ти їй в при­годі хоч ра­дою.

- От там на роз­логій до­лині, на­ни­зу ко­ло Ли­беді, й моя гос­по­да сли­ве над річеч­кою; он та­меч­ки са­ме, де бов­ваніє ку­па осо­корів та верб, - ска­зав Кміта.

Як тільки во­ни одійшли да­ле­ченько од мо­нас­ти­ря, Кміта розв'язав ву­ха й схо­вав хус­точ­ку в ки­ше­ню, а потім вип­рос­тавсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, зви­чай­ною хо­дою. Не­за­ба­ром во­ни зійшли з при­гор­ка на­низ в до­ли­ну, і Кміта привів Га­лецьку до сво­го до­му.

Дім був на один етаж, але чи­ма­лий, дов­гий. Ко­ло до­му бов­ваніли ви­со­чезні осо­ко­ри, зе­ленів ста­рий са­док, не од­го­род­же­ний од дво­ру. Са­док розрісся на волі. Вишні по­забіга­ли навіть до се­ре­ди­ни дво­ру, на кот­ро­му зе­ленів шпо­риш, не­на­че в сільських дво­рах.

- Ось і моя гос­по­да! Оця по­ло­ви­на до­ма ста­ра, ще батьківська, а оцю но­ву по­ло­ви­ну вже я прис­та­вив сам на свої ви­жеб­рані про­хацькі гро­ша­ки. Ба­чи­те! от з цих ма­леньких торбів яка дов­га та здо­ро­ва «тор­ба» ви­рос­ла! - ска­зав Кміта.

- Невже ж та­ки ви до­бу­ду­ва­ли оці бу­дин­ки з про­хацьких гро­шей? - аж крик­ну­ла з ди­ва Га­лецька.

- А чо­му пак і ні? Влітку, як на­су­нуть про­ча­ни в Київ, я ча­сом за день на­жеб­раю два або й три кар­бо­ванці. Взим­ку бу­ває в ки­шені та в торбі ба­га­то мен­ше. Але за­га­лом маю, не вмен­шай бо­же, добрі за­робітки. Добрі «божі тру­дов­ни­ки» та­ки нас, старців, не крив­дять. Про­шу до по­коїв! - про­мо­вив Кміта.

- Але ж ви самі тільки жеб­раєте, чи й ва­ша жінка хо­де під мо­нас­тирі? - спи­та­ла Га­лецька.

- Ні, тільки я сам. Моя жінка, до­ки жи­ла, сиділа в хаті та ха­зяй­ну­ва­ла. Але во­на оце не­дав­неч­ко по­мер­ла. Те­пер гос­по­да­рює в ме­не моя доч­ка-єди­ни­ця, бо стар­ших до­чок бог приб­рав до се­бе, ще як бу­ли в спо­вит­ку, - ска­зав Кміта.

Вони ввійшли в при­хо­жу. При­хо­жа бу­ла ма­ленька, але чис­тенька. В од­чи­нені двері бу­ло вид­но чи­ма­лу світлич­ку, зви­чай­ну міщанську світлич­ку, але з обс­та­вою панською: з де­ше­вою мебіллю, з зе­ле­ною ка­на­пою, з вільхо­ви­ми де­ше­ви­ми стільця­ми та сто­ли­ка­ми. На вікнах цвіли ге­рані. Скрізь бу­ло чис­то приб­ра­но. Га­лецька не сподіва­лась та­кої обс­та­ви в про­ха­ча. Замість якоїсь про­хацької ха­лу­пи або зем­лян­ки во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в чис­то­му житлі, хіба тро­хи по­ган­шо­му, ніж бу­ло ко­лись її жит­ло в Білій Церкві. Га­лецькій ста­ло ніяко­во йти в гор­ниці в дранті, та ще й з тор­би­ною на пле­чах.

- Роздягайтесь! Скиньте тор­би­ну й ла­та­ну юб­ку та пок­ладіть отут в при­хожій, а я тим ча­сом піду та пос­ки­даю й свою про­хацьку ліврею, - ска­зав Кміта й зник в дру­гих ву­зеньких двер­цях з бо­ку при­хо­жої.

З світлиці виг­ля­ну­ла в двері якась пан­ноч­ка, ви­со­ченька на зріст, мо­ло­денька, чор­ня­венька, з ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, з чер­во­ним бан­ти­ком, з чер­во­ни­ми губ­ка­ми, гар­на, як квіточ­ка, і з ди­ва ви­ря­чи­ла очі на Га­лецьку.

- Це… Ні… А я ду­ма­ла, що Мокрієвська! - про­мо­ви­ла пан­ноч­ка й по­да­лась на­зад в світли­цю, вглядівши нез­най­ому стар­чи­ху.

Галецька сто­яла ні в сих ні в тих.

- Ви прий­шли оце з та­том? - спи­та­ла пан­ноч­ка.

- Прийшла з та­том. Він ме­не зап­ро­сив… та… - не до­ка­за­ла Га­лецька, за­ля­ку­ючись.

Панночка зник­ла. Га­лецька сто­яла й не зна­ла, що діяти, що чи­нить, їй ста­ло со­ром своїх торбів, своїх ла­ток. Во­на бу­ла ра­да, що пан­ноч­ка десь зслиз­ла з її очей.

«Одже ж цей доб­рий стар­чик і справді не бре­хав. В йо­го доч­ка і справді гімна­зист­ка, як ка­за­ла ота навісна Мокрієвська. Ой, со­ром мені йти в гор­ни­цю! Чи не втікти б мені по­таєнці, до­ки не­ма ніко­го в по­ко­ях?» - ду­ма­ла Га­лецька, пох­ню­пив­ши го­ло­ву і взяв­ши ціпок в ру­ки, кот­рий во­на вже бу­ла пос­та­ви­ла в ку­точ­ку.

Але не­за­ба­ром в світлиці по­чу­лась чи­ясь лег­ка хо­да, не­на­че хтось зак­ра­давсь. З две­рей вий­шов Кміта в чис­тенько­му піджач­ку, при­че­са­ний, приб­ра­ний, в чис­тих лис­ню­чих чо­бо­тях. Тон­кий ста­ном та рівний, з роз­че­са­ною ру­ся­вою борідкою, він був зовсім нес­хо­жий на пе­реднішо­го стар­ця Кміту, замліло­го, за­ниділо­го, ще й су­ту­лу­ва­то­го.

Галецька з ди­ва витріщи­ла на йо­го очі. Замість стар­ця-заг­нибіди пе­ред нею сто­яв па­нок, ще й не по­га­ний і ду­же приємний на взір.

- От і не впізна­ли б пе­реднішо­го стар­ця! Еге, не впізна­ли б? - го­во­рив Кміта й осміхавсь.

- Не впізна­ла б зро­ду-звіку! І на об­лич­чя ви ста­ли інші, і пос­тать не та, і навіть зріст інший! Рідна ма­ти те­пер вас не впізна­ла б, - ска­за­ла Га­лецька.

- Скидайте свою ліврею, та про­шу до сто­лу. Вже за­то­го чай бу­де го­то­вий. Тро­хи підси­ли­мось після важ­кої праці та по­ба­ла­каємо. Я вга­дую, що вас нуж­да не­во­лить начіплю­ва­ти оті тор­би. Еге, так?

- Нужда та злидні. Те­пер я ба­чу, що лю­де ка­жуть прав­ду: «од тюр­ми та од су­ми не зарікай­ся».

Галецька все сто­яла на однім місці й, оче­ви­дяч­ки, якось не зва­жу­ва­лась йти в по­кої.

- Та ски­дай­те-бо тор­би та оту ла­та­ну дран­ку!

- Ніяково мені. У вас є доч­ка, чи то, мо­же, ва­ша не­бо­га. Оце тільки що виг­ля­ну­ла з две­рей, - обізва­лась Га­лецька.

- Та то моя доч­ка! Але во­на дав­но приз­ви­чаїлась до уся­ких старців: тим-то во­на й не по­ди­вує.

І Кміта сли­ве си­ломіць од­че­пив тор­би з Га­лецькоі і зняв ла­та­ну удя­ган­ку. На Га­лецькій під дран­кою бу­ла надіта чис­тенька чор­на коф­точ­ка, але спідни­ця ста­рої Май­бо­ро­ди­хи бу­ла ла­та­на й збляк­ла, як ганчірка. Во­на роз­ку­та­ла го­ло­ву, але все пог­ля­да­ла на свою спідни­цю і все опи­на­лась.

Кміта взяв Га­лецьку за ру­ку й си­лою по­тяг в світли­цю. Не­за­ба­ром з две­рей вий­шла мо­ло­да пан­ноч­ка, ви­нес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі, де сто­яли ста­ка­ни й усе при­лад­дя до чаю та снідан­ня.

- Оце ж моя доч­ка Уля­ся. Во­на, хва­лить бо­га, скінчи­ла курс гімназії. В моїй ха­тині, як ба­чи­те, вже є мо­ло­денька ха­зяй­ка, бо мою гос­по­ди­ню ще по­за­торік бог приб­рав до се­бе. Я те­пер удівець-мо­ло­дець, - ска­зав Кміта й осміхнувсь. - Сідай­те ж в моїй хаті, щоб ста­рос­ти сіда­ли, бо маю доч­ку вже на ви­данні.

Галецька привіта­лась до Улясі й по­чер­воніла, зир­нув­ши на свою ла­та­ну спідни­цю. Їй ста­ло так со­ром пе­ред цією мо­ло­денькою гар­ною пан­ноч­кою, що во­на не зна­ла, де й очі подіти.

- Сідайте, та нап'єтесь чаю! - прип­ро­шу­ва­ла Уля­ся й про­вор­ненько за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра. - Ви не со­ром­тесь, бо я вже огов­та­лась з ти­ми тор­ба­ми. Мені й самій со­ром, що мій та­то по­шивсь в старці, пішов на такі чудні за­робітки. Але, знаєте, в та­та бу­ла своя при­чи­на, що тро­хи йо­го вип­рав­дує… В житті, як на довгій ниві, трап­ляється всього.

- Ох, на віку трап­ляється всього. «Вік пе­ре­жить - не до­що­ву го­ди­ну пе­рес­то­ять». Бу­ва­ють і такі при­го­ди, які оце й мені тра­пи­ли­ся, що нігде не на­пи­та­ла собі місця в Києві й му­си­ла на­че­пить тор­бу та дран­ку та йти під мо­нас­тирі.

І Га­лецька за чаєм оповіда­ла про свої лихі при­го­ди. Уля­ся слу­ха­ла і якось не­са­мохіть важ­ко зітхну­ла: во­на бу­ла доб­ра й по­чут­ли­ва і од­ра­зу сер­цем при­гор­ну­лась до Га­лецької, спо­чу­ва­ючи до її ли­ха.

- Я так і ду­мав, що ви тут в Києві зай­да, бо тут про­хачі під мо­нас­ти­ря­ми теж усе при­ходьки. Наші київські тубільці з зу­божілих панків не ду­же-то квап­ляться йти під мо­нас­тирі, ма­буть, тим, що в їх у Києві ба­га­то знай­омих, і їх зна­ють, - ска­зав Кміта.

- Якби я тут не бу­ла за­во­ло­кою, я б зро­ду-звіку не зва­жи­лась почіпля­ти на се­бе тор­би. Пев­но, вмер­ла б десь на ву­лиці з го­ло­ду, а прос­тя­га­ти ру­ки під мо­нас­тирі не пішла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Але хто ж з моїх давніх знай­омих тут ме­не по­ба­че? Хіба ви­пад­ком хтось з на­ших офіцерів стрівся б десь на ву­лиці.

Галецька на­пи­лась чаю й тро­хи од­по­чи­ла. Чис­тенька яс­на світлич­ка з зе­ле­ни­ми ва­зо­на­ми та біли­ми завіса­ми на вікнах, стіл з са­мо­ва­ром, мо­ло­денька пан­ноч­ка, гар­на, як зіроч­ка, жва­ва й привітна, - все це не­на­че повіяло на неї по­ди­хом давнього щас­ливішо­го жит­тя, ко­ли й во­на са­ма бу­ла мо­ло­да й гар­на, як Уля­ся, і ще не заз­на­ла ніяко­го ли­ха, ніякої важ­кої при­го­ди в житті.

Цікава Уля­ся все роз­пи­ту­ва­ла Га­лецьку за її жит­тя. Га­лецька зап­риміти­ла, що мо­ло­да дівчи­на й дум­ки не має гор­ду­ва­ти нею та нех­ту­вать, а пи­тає з щи­рим спо­чу­ван­ням до її ли­хої долі. Во­на роз­ка­за­ла, як при­бу­ла до Києва, як на­пи­ту­ва­ла по всіх-усю­дах собі служ­би, як не їла нічо­го два дні, і му­си­ла на­че­пи­ти тор­бу та дра­ну оде­жу, та й то по­зи­че­ну в ста­рої Май­бо­ро­ди­хи.

В Улясі очі зай­шли сльозою. В неї доб­ре сер­це взру­ши­лось, і во­на зітхну­ла.

- Не журіться, Ольго Се­менівно! - ска­за­ла Уля­ся, - бог дасть, що та­ки десь на­пи­таєте собі місце. Спи­таю в своїх то­ва­ри­шок та клас­них дам, мо­же, во­ни й на­пи­та­ють вам служ­бу.

- От і спа­сибі вам за доб­ре сло­во та обіцян­ку. Мені якось лег­ше стає на душі ко­ло доб­рих та при­хильних лю­дей, не­на­че їх сло­во ме­не гріє. Я по­чу­ваю, що як по­но­шу оті тор­би дов­го, то во­ни ме­не за­ду­шать на смерть, - ска­за­ла Га­лецька.

- А от же ме­не й не за­ду­ши­ли, хоч я їх но­шу ли­бонь років до двад­цят­ка, а, мо­же, й усіх двад­цять, - обізвавсь Кміта, до­пи­ва­ючи чай та обс­мок­ту­ючи м'які ву­са.

- Ет! час би вам, та­ту, за­ли­ши­ти оте про­хацт­во. До­ки я бу­ла ма­лою, то мені бу­ло за це бай­ду­же, а те­пер я вже до­рос­ла. Мені бу­де со­ром пе­ред людьми, що ви тру­си­те тор­ба­ми попід мо­нас­ти­ря­ми. Ще доб­ре, що мої то­ва­риш­ки якось не дізна­лись за це й досі. Як дізна­ються, то мені бу­де со­ром і очі по­явить до їх, - ска­за­ла Уля­ся.

- Ну, вже чи со­ром, чи не со­ром, а все-та­ки я ти­ми тор­ба­ми нат­ру­сив оту по­ло­ви­ну дом­ка, що зай­ма­ють наші по­жильці, та нат­ру­сив ти­сячі кар­бо­ван­чиків тобі на при­да­не, - ска­зав Кміта з жар­том і засміявсь дрібненьким сміхом.

- Смійтесь, смійтесь собі на здо­ров'я! А я, пев­но, цим на­жеб­ра­ним в бідно­ти доб­ром не здобрію; ма­буть, во­но не піде мені на ко­ристь… Я вже маю спро­можність і са­ма за­роб­лять собі на хліб. Ста­ну будлі-де вчи­телькою, то й ма­ти­му хліб. Що не кажіть, а вам вже час ски­ну­ти тор­би та до­му­вать, - ска­за­ла Уля­ся з ма­леньким осміхом, але в її сло­вах чув­ся ма­ленький докір та­тові.

- Та, бач­те, Ольго Се­менівно, бу­ла то­му своя при­чи­на, що я му­сив по­ши­тись в тор­бот­ру­си й цим за­роб­лять собі гроші на по­жи­вок. Мій батько мав свою різни­цю і про­да­вав м'ясо, але більш то­го він був сал­га­ном і за­роб­ляв на салі чи­ма­ло гро­шей. Я вчивсь в міській школі і вчивсь доб­ре, і пи­сав ду­же гар­но. Бу­ло як на­пи­шу що, то так чу­до­во, не­на­че во­но над­ру­ко­ва­но. А поб­ли­зу отут жив один вже прис­тар­ку­ва­тий уря­до­вець з «гу­бернсько­го правлєнія». Час­тенько бу­ло він за­хо­де до мо­го батька на мо­го­рич, бо круж­ляв горілку доб­ре, незгірше мо­го та­та. Ото раз він по­ба­чив, як я гар­но пи­шу, та й узяв ме­не в кан­це­лярію пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги. Батько був радніший помістить ме­не в кан­це­лярію, ніж в різниці за сал­га­на, хоч він і по­ми­ливсь, як я потім сам пе­ресвідчив­ся. Хо­див ото я та по­ма­гав уря­дов­цям пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги, спо­чат­ку так собі, дур­нич­ки. Але на­чальник од­ра­зу звер­нув ува­гу на мою пе­ре­пис­ку, бо я пи­сав так гар­но, не­на­че дру­ку­вав. Тоді він приз­на­чив мені пла­ту по де­сять, а далі по п'ятнад­цять кар­бо­ванців на місяць. Батько був і ра­дий, що з ме­не вий­де не сал­ган, а пан. Але батько швид­ко після то­го вмер. Мені тоді бу­ло років з вісімнад­цять. Ма­ти ще дер­жа­ла різни­цю, а я вже став на служ­бу в кан­це­лярії. До­ки ма­ти бу­ла жи­ва та за­роб­ля­ла на салі, до­ти ми й хліб ма­ли. Але як по­мер­ла ма­ти, я по­ба­чив, що кан­це­лярія не про­хар­чує ме­не. А тут на­го­ди­лась і пан­ноч­ка. Я й оже­нивсь, бо до­ма не бу­ло ко­му й обід зва­рить і ха­ти дог­лядіти.

- Була, бач­те, дум­ка в ме­не, що кан­це­лярія та­ки нас­та­че хліба на нас двох. Але во­на не нас­та­ча­ла до­волі й на од­но­го. І ви­га­да­ють же служ­би з та­кою пла­тою, що од неї або з го­ло­ду зди­хай, або ха­барі бе­ри, або й тор­би на плечі начіплюй. Пла­та мені бу­ла все од­на­ко­ва, а їсти бу­ло нічо­го. А тут ще, на моє ли­хо, прис­ла­ли звідкільсь ста­ро­го на­чальни­ка. Цей на­чальник був нав­ди­во­ви­жу ли­хий, злю­щий та ве­ред­ли­вий. Бу­ло ніхто йо­му нічим не до­го­де. Кри­чить, лається, шпур­ляє бо­ма­ги прос­то в вічі, або од злості пош­ма­тує їх на дрібні шма­точ­ки та й шпур­не пи­са­рям ме­жи очі. Ще бу­ло й «ти­кає» на мо­ло­дих, та й на ме­не і на всіх прос­тих пи­сарів, не­на­че на сто­рожів. Він був низький, при­сад­ку­ва­тий, як пе­че­ри­ця, ста­рий, аж по­рох­ня з йо­го си­па­лась. Вид в йо­го був об­го­ле­ний; ніс, на­че чер­во­на сли­ва, бо він пив горілку. Си­дить бу­ло на кріслі оте опу­да­ло, та ко­ли не лається та мов­чить, то по­зи­рає по сто­лах і не­на­че нас усіх їсть очи­ма, їй-бо­гу, бу­ло не­на­че очи­ма лається!

Але гірше за все на­допік він усім пи­са­рям прізви­ща­ми. По­да­вав нам усім прізви­ща, та такі пас­кудні, що й самі ос­танні му­гирі та­ких не ви­га­да­ли б. Ме­не прод­раж­нив «сал­га­ном» та «ко­тя­чим са­лом». Од­но­му ста­ро­му пи­са­реві дав прізви­ще «ста­ре дринд­за­ло»; мо­ло­денько­го пи­сар­чу­ка, ма­буть, за чу­бок, що стир­чав на го­лові, прод­раж­нив «смер­дя­чим оду­дом». Мо­го при­яте­ля, та­ки з на­ших міщан, Ос­та­па Дрімай­ла - «Дри­га­лом», бо в йо­го бу­ли ду­же тонкі но­ги. Од­но­го глад­ко­го прод­раж­нив «глев­кою пе­репічкою», дру­го­го - «посмітю­хою», третього - «ко­лу­пай­лом» че­рез те, що він, як бу­ло по­дає на­чальни­кові якусь бо­ма­гу, то ко­лу­пає пальцем в носі. Ста­ро­му ви­со­ко­му та ци­ба­то­му мос­ка­леві, сто­ро­жеві, дав прізви­ще «гопст­ри­бай­ло». Оце як бу­ло си­дить за сто­лом, то не кли­че нас на ймен­ня, а на прізви­ща. Тільки бу­ло й чуєш: «Гей ти, дринд­за­ло! чи швид­ко до­пи­шеш оту бо­ма­гу!» «Гей, оду­де! не клюй ли­шень но­сом та мерщій до­пи­суй діло». «Чо­го ти усе швен­дяєш, ко­тя­че са­ло! - кри­чить бу­ло на ме­не. - Я те­бе в три по­ги­белі скру­чу, як не уви­неш­ся сьогодні з тим лист­ком». Тільки бу­ло й чуєш: «Пе­репічко! кли­шо­но­гий дри­га­ле! го­лод­ри­го! гопст­ри­бай­ле! підчих­вос­те! зад­ри­по! гу­па­ле!» По­да­вав нам нові ймен­ня, на­че з хрис­ти­ян пе­ре­вер­нув нас на якусь ідольську віру. Хто йо­го зна, де він брав ті прізви­ща! Не­на­че зу­мис­не по­за­пи­су­вав їх у своєму дур­но­му по­ми­нальни­кові та ви­чи­ту­вав по пи­са­но­му, як от, приміром, ди­якон ви­чи­тує йменні «о здравії».

А ще як ча­сом бу­ло прий­де в кан­це­лярію напідпит­ку, то вже тоді гав­кає на всю кан­це­лярію, або цвірчить та цвірчить, як цвіркун десь під піччю. Зовсім не­на­че оп­риш­ку­ва­та ли­ха ба­ба, що гри­має без­пе­рес­тан­ку на невістку та на всю че­лядь, а ко­ли не кри­чить на че­лядь, то лає ку­ри, або кур­ча­та, або свині, аби рот не мов­чав. Ота­кий був і наш ста­рий на­чальник. А ко­ли бу­ло ча­сом ду­же роз­сер­диться, то прис­не ніби прис­ком, на­че йо­го хтось ки­нув на га­ря­чу ско­во­ро­ду. Тоді він бу­ло шквар­чить та ши­пить, не­на­че ско­во­ро­да з вишк­вар­ка­ми на жа­ру.

Надавали ж і ми гур­том уся­ких прізвищ цьому гу­па­лові! Ми ніко­ли не зва­ли йо­го між со­бою на ймен­ня, а зва­ли йо­го «цвірку­ном» і «то­рохтієм», і «обли­за­ним ма­ко­го­ном», бо го­ло­ва в йо­го бу­ла ли­са, справді на­че об­ли­за­ний ма­когін. Сто­рожі та стійчи­ки прод­раж­ни­ли йо­го «ка­ла­тай­лом» та «дядьком гу­па­лом», бо йо­го фамілія бу­ла - Гу­пальський.

Я пра­цю­вав в кан­це­лярії пад­ко­ви­то, док­ла­дав рук, пи­сав, не­на­че пенз­лем ви­мальову­вав. Од­же ж бу­ло ніяк не до­год­жу «ста­ро­му гу­па­лові». Чимсь я був йо­му нев­по­доб­ний, і сам не знаю - чим. Оце бу­ло ви­ма­люю йо­му бо­ма­гу й, по­да­ючи, ду­маю, що він пох­ва­ле ме­не. А те «ка­ла­тай­ло» зир­не бист­ро на лис­ток, потім пе­ре­ди­виться своїми гост­ри­ми банька­ми та й зак­ри­чить.

- Гей ти, мур­ло! Ти й справді са­ло­губ, як я ба­чу. Тобі тільки б киш­ки на­чи­нять, а не бу­ма­ги пи­са­ти. Ди­вись ли­шень, як ти по­пе­ре­но­сив сло­ва: «Про­шеніе уже подано дав­но…» А осьдеч­ки далі: «Предс-еда­тель рас­смот­рел…» Ото ко­то­луп! Що ж то він з'їв отой «еда­тель»? чи ва­ре­ни­ки з си­ром, чи пам­пуш­ки з час­ни­ком? Га? Ли­бонь батько твій так роз­ди­рав сло­ва де тра­питься, не­на­че вовк ко­зу-де­ре­зу, та й те­бе так нав­чив. На! з'їж оце своє пи­сан­ня та хоч вда­ви­ся ним! Йди пе­ре­пи­суй за­раз на­но­во.

Подер, пош­мат­ку­вав моє ма­лю­ван­ня на дрібні шма­точ­ки та й шпур­нув мені в вічі. Так він ос­то­гид мені своєю нас­тир­ливістю, що я був ла­ден тіка­ти од йо­го хоч за три­дев'ять зе­мель або й далі, щоб тільки поз­бу­тись ли­ха.

На на­ше без­го­лов'я са­ме тоді да­ли Гу­пальсько­му ор­ден свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра. Як по­че­пив він звізду на серці, то на­пин­дю­чивсь так, що до йо­го ані прис­ту­пу! Тоді вже не тільки пи­сарі, але й сто­ло­на­чальни­ки прис­ту­па­ли до йо­го сто­лу навш­пи­няч­ки, щу­ли­лись та кор­чи­лись, ніби якісь шко­лярі-про­вин­ни­ки. До то­го ча­су він тільки ла­яв­ся та си­пав прізви­ща, як з мішка, а як по­че­пив звізду на серці, то вже по­чав би­тись. Сто­рожів та уся­ких стійчиків так бу­ло й сма­ле по щоці за най­мен­шу про­ви­ну. А над на­ми, пи­са­ря­ми, зну­щав­ся так, що усім бу­ла не­ви­держ­ка далі слу­жить.

Тоді пи­сар Дрімай­ло, мій сусід і при­ятель, ка­же до ме­не: «Ки­дай­мо оцю ка­торж­ну служ­бу, по­пе­ре­би­рай­мось за старців, на­че­пим тор­би та ходім про­си­ти під Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Пе­ре­одяг­не­мось так, що ніхто й не впізнає. Я пев­ний в то­му, що стар­цю­ван­ня дасть нам більше за­робітку, ніж пи­са­рю­ван­ня. Я доб­ре знаю, що тор­ба - не­по­га­ний засіб і, ма­буть, кра­щий, ніж пи­са­рю­ван­ня в кан­це­лярії. Та й які наші за­со­би в нас вдо­ма? До­ки бу­ли живі наші батьки і тор­гу­ва­ли на рун­ду­ках ся­ким-та­ким кра­мом, то ще мож­на бу­ло жи­ти з бідою по­по­ло­вині, а як старі пов­ми­ра­ли, то те­пер навіть не про­хар­чуємось на наші пи­сарські за­робітки».

- Одже ж ти ка­жеш прав­ду, - ка­жу я до йо­го. - Як­би моя жінка не ста­ла пе­репічай­кою та не за­роб­ля­ла на па­ля­ни­цях, то ми з нею дав­но б з го­ло­ду по­пух­ли.

- Почепім оце тор­би та ходім під мо­нас­тир. А як хто дізнається за це, то ми при­най­мні зав­да­мо со­ро­му отій вишк­варці, ото­му навісно­му Гу­пальсько­му за те, що йо­го пи­сарі тор­ба­ми тру­сять під церк­ва­ми, - ка­же він до ме­не.

- Ну! цим не ду­же зав­го­ри­мо йо­му, - про­мо­вив я, - але він так ос­то­чортів мені своїми прізви­ща­ми та лай­кою, що я ла­ден хоч і тор­ба­ми тру­сить, аби тільки зди­ха­тись кан­це­лярсько­го ли­ха.

- От ви, та­ту, сер­ди­тесь на Гу­пальсько­го за прізви­ща, а ви ж самі на­да­ва­ли на­шим сусідам прізвищ незгірше ва­шо­го Гу­пальсько­го, - обізва­лась Уля­ся. - Чи знаєте, Ольго Се­менівно, що ко­ло нас жи­ве не Дар­мос­тук, Шкан­ди­ба, Коз­ловський та інші, а який­сь Посмітю­ха, За­де­рихвіст. Мар­та Су­хо­реб­ра, якась Со­ро­ко­пу­ди­ха, Ре­па, Ге­па… Так та­то зве їх інко­ли й при чу­жих лю­дях, аж мені стає ніяко­во. Вмієте й ви прик­ла­да­ти усякі прізви­ща. Вам не по­до­ба­ло б за це сер­ди­тись на Гу­пальсько­го, - ска­за­ла Уля­ся.

- Але я ніяко­го сусіда не драж­ню прос­то в вічі прізви­ща­ми, а по­за­очі хоч і драж­ню, то, як ка­жуть: «як не чує, то й не ва­дить». А Гу­пальський бу­ло ки­дає нам прізви­ща прос­то в вічі, ніби ли­ха сільська ба­ба ко­мусь су­че дулі спе­ре­сер­дя під самісінький ніс. Я вдав­ся-та­ки зро­ду са­мо­люб­ний та гор­до­ви­тий, і тільки честь на собі пок­ла­дав, щоб не зда­ти йо­му здачі та­ки­ми ж дос­то­ту прізви­ща­ми, або ще й влучніши­ми. Бу­ло слу­хаю та тільки ду­маю: «Ой ти, мур­ля­ко, ста­ре цвірку­ни­ще, об­ли­за­ний ма­ко­го­не! от на те­бе так вар­то б бу­ло ви­си­па­ти хоч би й цілий лан­тух прізвищ. Це б до те­бе прис­та­ва­ло ба­га­то кра­ще, ніж звізда на серці».

Ото раз тра­пи­лось два праз­ни­ки поспіль, ще й на третій день бу­ла неділя. Дрімай­ло був ве­ли­кий шту­кар, і я доб­ре знав, що він на­ва­живсь на­че­пи­ти тор­би тільки для шту­ки, щоб потім за­бав­лять пи­сарів своєю ко­медією. А я й сам до то­го тор­гу й пішки, бо й з ме­не та­ки шту­кар доб­рий.

- Неси, ка­жу до Дрімай­ла, тор­би! да­вай з нудьги вструг­не­мо шту­ку, бо все од­но не­ма чим роз­ва­жи­ти се­бе на свят­ках.

Прийшов він до ме­не ще вдосвіта, десь по­на­би­рав торбів і уся­ких дра­нок. І вже не знаю, чи він їх на­ку­пив в старців, чи нак­рав. Приніс дві па­ри пос­толів: ма­буть, сам по­мор­щив їх з ста­рих ха­ляв чи з сви­ня­чих шкур­латків. За­чи­ни­лись ми оту­теч­ки в кімнаті й по­пе­ре­би­ра­лись за старців: по­обк­ру­чу­ва­ли но­ги ганчірка­ми, взу­лись в пос­то­ли, по­об­мо­ту­ва­ли лит­ки во­ло­ка­ми й по­чеп­ля­ли тор­би на плечі.

- Тривай лиш! Щось ми вий­шли стар­ця­ми ду­же мо­ло­ди­ми й не ду­же за­ху­же­ни­ми. Ось да­вай ли­шень я тро­хи підве­ду тобі вид тер­тим вугіллям або са­жею. Та тре­ба б і на спи­ну підмос­тить чи­малі гор­би, то ми вий­шли ду­же вже бадьористі старці. Горб, пев­но, дасть більше за­робітку. Гор­бом мож­на більш за­ро­би­ти, ніж ру­ка­ми або й пи­сарським пе­ром, - ка­же до ме­не Дрімай­ло.

- Мабуть, більше, ніж моїм мальова­ним пи­сан­ням в на­шо­го злодійку­ва­то­го Гу­пальсько­го, - ка­жу я до Дрімай­ла. - Та чіпляй мені гор­ба здо­ро­во­го, бо в ме­не стан ду­же рівний.

- А ба! Як роз­ла­су­вавсь! Ма­буть, хо­чеш гор­бом більше вип­ро­си­ти гри­вень та буб­ликів? Знать, що ти за­по­пад­ний чо­ловік.

Попідмощували ми на спи­ну гор­би, по­зав'язу­ва­ли ву­ха ста­ри­ми хус­точ­ка­ми, по­на­во­ди­ли на що­ках сму­ги. Дрімай­ло обквітчав мор­ду си­ня­ка­ми, не­на­че бивсь нав­ку­лач­ки і тільки що ви­хо­пивсь з бійки. Як зир­нув я на се­бе в дзер­ка­ло, то, їй-бо­гу й при­сяй-бо­гу, не впізнав се­бе! Як­би рідна ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни, то в той час не впізна­ла б ме­не. Отак ко­лись дуріли, бо бу­ли мо­лоді та ве­селі.

- Ну те­пе­реч­ки вже хоч і гай­да на сце­ну в те­атр! ко­медію прис­тав­ля­ти! - ка­же Дрімай­ло, та й пхнув ме­не до по­ро­га ще й коліном чер­не­чо­го хліба дав на до­ро­гу.

Тільки що я взявсь за клям­ку, щоб од­чи­нить двері а кімна­ти в світли­цю, аж рип­ну­ли сінешні двері: то жінка вер­та­лась з ба­за­ру з ко­ши­ком. Як ми за­хо­ди­лись пе­ре­би­ра­тись за старців, во­на вже тоді пішла на ба­зар і не ба­чи­ла, як прий­шов отой при­ше­ле­пу­ва­тий Дрімай­ло з про­хацьким гар­де­ро­бом. Тільки що рип­ну­ли двері в сінях, Дрімай­ло смик ме­не за ру­ку! та й ка­же до ме­не по­шеп­ки: - А да­вай на­ля­каємо твою жінку! - та й защіпнув двері в кімна­ту.

Жінка увійшла в світли­цю та й ше­лес­тить чимсь: пев­но, вик­ла­да­ла з ко­ши­ка бут­ви­ну. А Дрімай­ло бу­бо­нить до ме­не іншим го­ло­сом:

- Ламай ло­мом шух­ля­ду в ко­моді! Ди­вись, он стоїть скри­ня! Ла­май віко ко­ло скрині. Кміта хо­ває гроші ли­бонь в скрині.

- Ні! не в скрині! Ли­бонь в ко­моді. Ко­мо­да вже спо­рох­нявіла: швид­ко по­дасться, - од­повідаю я, змінив­ши теж го­лос.

- Чухрай мерщій шух­ля­ду! Там, пев­но, Кміти­ха хо­ва кап­шук гро­шей. Ось-ось тер­пуг! ко­лу­пай тер­пу­гом! Та пе­редніше поцілуй тер­пу­га, поб­ла­гос­ло­вись! - бу­бонів Дрімай­ло, - та за­ход­жуй­ся ж, щоб ча­сом Кміти­ха не на­го­ди­лась.

Чую я, моя жінка за две­ри­ма ущух­ла і ніби й дух за­таїла. А далі якось-та­ки на­ва­жи­лась од­чи­ни­ти двері та й бе­реться за клям­ку. А Дрімай­ло зу­мис­не дер­жить та не пус­кає. Во­на знов тяг­не за клям­ку, а Дрімай­ло тро­хи по­пус­те двері та й знов сіпне, та й при­чи­нить двері. Тоді жінка як ухо­пе клям­ку з пе­ре­ля­ку та з од­чаю, як ірво­не! Двері од­чи­ни­лись настіж. Во­на, як гля­не, як крик­не, та дра­ла з ха­ти. Я вий­шов слідком за нею в сіни: ду­маю, пе­ре­ля­каєм її, а во­на са­ме тоді хо­ди­ла вагітна, то ко­ли б ча­сом чо­го не тра­пи­лось з нею.

- Та це ми! Нев­же ти та­ки не впізна­ла своїх хатніх старців! - гу­каю я їй навз­догінці.

- Ой, ненько моя! Нев­же це ти? - пи­тає в ме­не жінка.

- Атож! А ти ду­ма­ла хто? - ка­жу я до неї.

- А ви ду­ма­ли, що злодії спо­за­ран­ку вше­ле­па­лись в ха­ту! - ка­же Дрімай­ло й ре­го­четься.

- Чи це пак Дрімай­ло? чи… ой, ні… чи пак! - пи­кає та ми­кає жінка, при­див­ля­ючись до Дрімай­ла.

- Ні, не Дрімай­ло. Де вже пак, щоб Дрімай­ло дурів, ніби дур­ненький шко­ляр. Це хтось та­кий та не ска­жу. Не­хай кор­тить! - ка­же Дрімай­ло та все ре­го­четься.

- Чи ви пак знаєте, що я по­ду­ма­ла, як од­хи­ли­ла двері та вгляділа вас в дранті? - ка­же до ме­не жінка. - Мені од­ра­зу уяви­лось, що це вше­ле­па­лись в ха­ту якісь ду­шо­гу­би, вби­ли те­бе й за­хо­ди­лись ла­ма­ти скри­ню. Ой цур вам, пек вам з ва­ши­ми жар­та­ми! На­ля­ка­ли ме­не так, що в ме­не й досі но­ги тру­сяться.

Дрімайло ви­тяг з ки­шені два ялом­ки, чи жидівські яр­мул­ки, за­яло­зені та обстрьопані, без верхів і без підбійки. Попідв'язу­ва­ли ми ву­ха дра­ни­ми хус­точ­ка­ми й по­на­тя­га­ли на го­ло­ви ті смер­дячі ялом­ки. Гля­нув я на Дрімай­ла та й за­ре­го­тавсь на всю ха­ту. Та­кої мав­пи я ще зро­ду не ба­чив. Ко­ли гля­ну на се­бе в дзер­ка­ло, а з ме­не вий­шла ще кра­ща мав­па, хоч за­раз прис­тав­ляй до ка­те­рин­щи­ка та йди по­ка­зу­ва­ти шту­ки. Жінка стоїть ко­ло по­ро­га та ре­го­четься, пев­но, ду­має, що ми пов­би­ра­лись за старців для шту­ки, щоб насмішить своїх то­ва­ришів або сусід.

- Чи не­ма в вас ста­рої ва­ти, або клоч­чя, щоб підмос­тить під хус­точ­ку на ву­ха, буцімто в ме­не по­зак­ла­да­ло ву­ха, - ска­зав до жінки Дрімай­ло.

Жінка вис­мик­ну­ла ва­ти з сво­го ста­ро­го лей­би­ка й да­ла Дрімай­лові. Він попідкла­дав ва­ту під хус­точ­ку на ву­ха, але так попідкла­дав, що во­на по­ви­ла­зи­ла з-під хус­точ­ки й по­вис­ла на що­ках.

- Навіщо ж ви оце так поп­ри­би­ра­лись? Чи ку­ди йде­те гра­ти ко­медію до своїх то­ва­ришів, чи що? - спи­та­ла жінка.

- Не пи­тай, бо швид­ко ста­ра ста­неш, - ка­жу я де жінки. - Їж борщ з гри­ба­ми - дер­жи язик за зу­ба­ми та ніко­му про ці шту­ки не ка­жи й сло­веч­ка. Чуєш?

Жінка од­ра­зу ста­ла смут­на. Їй зда­лось, що ми за­ду­ма­ли по­ши­ти­ся або в злодії, або в ду­шо­гу­би. Але во­на мов­ча­ла й ні за що більше не пи­та­ла. Я ба­чу, що во­на зля­ка­лась, що в неї за­во­ру­ши­лось якесь не­гар­не заздріння, та й ка­жу до неї:

- Та не бійсь, дур­на! Це ми ви­ряд­жаємось під мо­нас­тир про­си­ти хліба так собі, тільки для шту­ки. Це ми тільки жар­туємо.

Забрали ми кос­турі та й вий­шли у двір. Ряб­ко ки­нувсь на нас, мов ска­же­ний, аж ха­пав ме­не за ганчірки на литці.

- Ну, - ка­же жінка, - ко­ли Ряб­ко вас не впізнав, то лю­ди, пев­но, не впізна­ють.

- Ну, та­ту! Я не зна­ла, що ви та­кий ви­гадько! Я зро­ду-звіку та­ко­го не ви­га­да­ла б, як оце ви з Дрімай­лом, - ска­за­ла Уля­ся.

- Ой, сер­це! нуж­да при­си­лує ви­га­ду­ва­ти ще гірше за це. От я й не ду­ма­ла, не га­да­ла, що опи­нюсь з тор­ба­ми під мо­нас­ти­ря­ми, до­ки був жи­вий мій капітан. А от же до­ве­лось тор­би почіпля­ти, - обізва­лась Га­лецька. - Ба­чи­те, на віку, як на довгій ниві, трап­ляється всього.

- Ото вий­шли ми на ву­ли­цю та й по­тяг­лись до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Прий­шли ми під Ми­хай­лівський мо­нас­тир і пос­та­ва­ли під свя­тою бра­мою. Дрімай­ло як за­хо­дивсь ко­ло ста­рих про­хачів, що сто­яли на пер­шо­му місці скраєчку, ко­ло са­мої бра­ми, то чис­то всіх пос­пи­хав штов­ха­на­ми з східців, ще й ме­не при­мос­тив ко­ло се­бе. Скри­вив він ро­та на один бік до са­мо­го ву­ха й по­чав при­мов­ля­ти. Я був й собі спро­бу­вав скри­вить ро­та набік, але не­за­ба­ром ще­ле­пи за­боліли в ме­не так, що по­ча­ло аж шию кор­чи­ти. Я по­ки­нув прис­тав­ля­тись калікою, бо ба­чив, що про­ча­ни й без то­го не по­ми­на­ють ме­не ми­лос­тин­кою.

Просили ми там в усю ран­ню служ­бу, а далі й пізню. Наз­би­ра­ли ми буб­ликів та пиріжків повнісінькі тор­би сли­ве вщерть і по­на­пи­ха­ли ки­шені грив­ня­ми та ша­га­ми, бо так доб­ре уда­ва­ли з се­бе старців, так гар­но та жалібно при­мов­ля­ли, як не спромігся ніякий справ­дешній ста­рець. Мені нітрішеч­ки не бу­ло со­ром, бо ме­не спо­чат­ку ба­ви­ла ця ко­медія. А Дрімай­ло, оче­ви­дяч­ки, грав­ся тор­ба­ми, як от шту­кар або ко­медіант ба­виться своїм шту­карст­вом, або малі хлопці гра­ють в ціці-ба­би, а дівча­та в жельма­на.

Прийшли ми до­до­му, пос­ки­да­ли тор­би та драні удя­ган­ки. Жінка ре­го­четься та все про­се Дрімай­ла по­ка­за­ти, як він кри­вив ро­та під мо­нас­ти­рем. Дрімай­ло смішив жінку та пе­ред­раж­ню­вав старців, як во­ни зу­мис­не роз­зяв­ля­ли ро­та навс­ко­си, ще й тряс­ли го­ло­вою, на­че во­ни мерз­ли десь на лю­то­му мо­розі та ха­па­ли дри­жа­ки.

- А що, сусідо! прав­да, наші тор­би та гор­би да­ли доб­рий за­робіток, - ка­же Дрімай­ло. - Еге, більший, ніж на­ше пи­сарст­во в кан­це­лярії.

- А ма­буть, більший, бо ось я вже налічив більше кар­бо­ван­ця гро­шей, ще й буб­ликів в'язок зо три та ку­пу ок­рай­ців та пиріжків, - ка­жу я до Дрімай­ла.

Дрімайло полічив свої ша­ги та гривні та й ка­же:

- Одже ж і я ви­ци­га­нив гор­бом та кри­вим ро­ток кар­бо­ван­ця! Це окрім хліба та пиріжків! їй-бо­гу, не­по­га­но на пер­ший раз! Як на ме­не, то ки­дай­мо пи­сарст­во та ходім під мо­нас­тирі тру­си­ти тор­ба­ми. Ма­ти­ме­мо ба­га­то луч­чий засіб на про­жи­ток, ніж од на­шої служ­би в пи­са­рях.

- Як на ме­не, то й я ла­ден хоч і за­раз по­ши­тись в старці, за­ли­шив­ши оте пи­са­рю­ван­ня, - ка­жу я до жінки.

- Ще що ви­га­дай? Це гар­но? Бу­ла я «чи­нов­ни­цею», а то ста­ну жінкою яко­гось тор­бот­ру­са. Ще Су­хо­реб­ра Мар­та й прод­раж­не ме­не тор­бот­рус­кою. Хіба гар­но, як сусіди поч­нуть потріпу­ва­ти ме­не ло­бур­кою? - обізва­лась моя жінка.

- Хіба ж во­ни про це дізна­ються? - про­мо­вив Дрімай­ло.

- А чо­му б пак і не дізна­тись? - ка­же жінка. - Торбів не схо­ваєте ж в ки­ше­ню. Не мож­на тор­ба­ми тру­си­ти крадько­ма, по­тай од сусід.

- Про це ска­жу, що мені спо­добніше тру­сить тор­ба­ми, ніж сидіти в кан­це­лярії, ну­ди­ти світом ще й ха­па­ти прізви­ща од на­шо­го на­чальни­ка, - ка­жу я до жінки. - Під мо­нас­ти­рем мені вільна во­ля. Стою, до­ки схо­чу. Кру­гом ме­не бла­го­дать: і не­бо яс­не, й повітря лег­ке. Ніхто ме­не не зачіпає, ніхто з ме­не не про­зи­вається, ніхто мені не нас­ти­рається. Дзво­ни дзе­ленька­ють, ластівки ще­бе­чуть, го­лу­би над го­ло­вою пур­ха­ють; про­ча­ни не­на­че прис­вя­ти­лись; звуть ме­не бо­жим стар­чи­ком, а не ки­да­ють на ме­не пас­куд­них прізвищ. Я гну під мо­нас­ти­ря­ми спи­ну, але ду­ша моя вільна під дран­тям, не гнеться кар­люч­кою. Їй-бо­гу, хоч сердься, хоч ні, а піду на за­робітки, на цю «Бе­са­рабію».

- Під мо­нас­ти­ря­ми з тор­ба­ми я вільний ко­зак. За­раз по­ки­ну оту кан­це­лярію, почіпляю тор­би та й піду на ці за­робітки! - ка­же Дрімай­ло.

- То й я прис­таю на це! І я до то­го тор­гу й пішки! - ка­жу я до жінки. - От завт­ра знов свя­то. Почіпляй­мо тор­би, та й гай­да в Лав­ру! Як­що тільки нам спо­су­диться й там, то я за­раз-та­ки по­ки­ну пи­са­рю­ван­ня, - ка­жу я до жінки.

Жінка вже спар­то­ли­ла пісний борщ з самісінької бут­ви­ни та сирівцю. Але нап­ро­хані свіжі пи­ро­ги та буб­ли­ки до­да­ли сма­ку то­му бор­щеві. По­поїли ми з Дрімай­лом всмак. Дру­го­го дня знов пішли з тор­ба­ми під Ближні Пе­че­ри й при­нес­ли до­до­му ще кра­щий за­робіток. Третього дня, в неділю, знов пра­цю­ва­ли попід мо­нас­ти­ря­ми. І ро­бо­та не­важ­ка, бо тор­би легкі, - і за­робіток не­по­га­ний, сли­ве вп'яте­ро, а ча­сом і вде­ся­те­ро більший, ніж в кан­це­лярії.

Ото змо­ви­лись ми вдвох та й по­ки­ну­ли служ­бу в кан­це­лярії. Дрімай­ло од­на­че не ви­дер­жав дов­го: він пе­реліту­вав з тор­бою під мо­нас­ти­ря­ми і нап­ро­сив-та­ки чи­ма­ло гро­шей, але во­се­ни, як по­ча­лась хур­ди­га та смалкі вітри, він зас­ту­див собі скрив­ле­но­го ро­та й ще­ле­пи. В нього по­ча­ли боліти зу­би та ста­ло су­до­мить в но­гах. Та й на вда­чу він був лег­ко­важ­ний - в йо­го бу­ло на тиж­день сім п'ятниць.

- Цур йо­му, пек йо­му цьому стар­цю­ван­ню! - ка­же вже Дрімай­ло до ме­не. - От ти так здатніший до то­го, бо, ма­буть, ти й вро­див­ся ли­си­цею. Вмієш і голівоньку набік схи­лить, й оч­ки підсо­ло­дить, жалібно скиг­ли­ти, і лю­бенько вкло­ни­тись, і со­ло­денько при­мов­лять. Ти дійсно стар­цем вро­див­ся і вдав­ся.

Покинув він тор­би, та взим­ку став в кра­ма­ря за при­каж­чи­ка. А я од то­го ча­су та й досі тру­сю тор­ба­ми, та й вит­ру­сив з торбів і цю ха­ту, ще й гро­шей чи­ма­ло. Те­пер я так роз­ле­дащів, що вже ні до яко­го діла й по­тя­гу не маю, не то що, - ска­зав Кміта.

- А все-та­ки, та­ту, я ска­жу, що вам час би й по­ки­нуть тор­би на ста­рості літ. Бо­ро­ни бо­же, зас­ту­ди­те собі го­ло­ву в завірю­ху, та ще й вмре­те.

- Як лю­дині до­во­диться з го­ло­ду по­ми­рать, то му­сить і на мо­розі дри­жа­ки ха­па­ти, - ска­зав Кміта. - Чом ви, Ольго Се­менівно, не підмо­щуєте собі гор­ба, як ви­ряд­жаєтесь під мо­нас­тирі? Горб дає чи­ма­лий за­робіток, сліпі очі - ще більший, а скрив­ле­ний рот - най­більший, бо ду­же ки­дається всім у вічі, та прак­ти­ку­вать йо­го й важ­ко, і не­без­печ­но.

- Як оце на­посілась ли­ха го­ди­на, то, мо­же, му­си­ти­му й гор­ба підмос­тить, бо нігде в світі дітись, - ска­за­ла Га­лецька, важ­ко зітхнув­ши. - Чи я ж ко­ли ду­ма­ла, що мені до­ве­деться прос­тя­га­ти ру­ку попід мо­нас­ти­ря­ми? Я бу­ла щас­ли­ва в сво­го па­нот­ця, і заміж доб­ре вий­шла, і жи­ла щас­ли­во в парі. А от те­пе­реч­ки му­шу ти­ня­тись по світі з тор­ба­ми.

Уляся якось рап­том пос­та­ви­ла не­до­пи­тий ста­кан, не­на­че ки­ну­ла йо­го на ми­соч­ку, й за­ду­ма­лась. На її чи­малі карі очі не­на­че од­ра­зу впа­ла імла; взір пішов не­на­че ку­дись да­ле­ко, і во­на ди­ви­лась не на Га­лецьку й не на батька. Дум­ки про свою до­лю, про свою прий­дешність не­са­мохіть за­во­ру­ши­лись в неї й по­ли­ну­ли ку­дись да­ле­ко, за­зир­ну­ли в да­лечінь, невідо­му й тем­ну.

«А я ж то стар­це­ва доч­ка… Пом­ре па­но­тець, я зос­та­нусь са­ма, як би­ли­на в полі. Що тоді мені до­ве­деться діяти? що по­чать? Як жи­ти й вік віку­вать?»

І мо­ло­денька Уля­ся од­ра­зу ніби за­мер­ла на од­но­му місці.

Думки про свою прий­деш­ню до­лю впер­ше на віку за­во­ру­ши­лись в її мо­ло­денькій го­лові, не­на­че во­на заг­ля­ну­ла в якусь тем­ну бе­зод­ню, де не вид­ко бу­ло й дна. Пе­ред нею на­че сизіла якась да­лечінь, де око ся­гає без краю й не до­ся­гає до краю.

- От ви й за­ду­ма­лись, - обізва­лась Га­лецька, - і я вга­даю - чо­го. Ви ще мо­ло­денькі і вам ще не час за­ду­му­ваться над людським жит­тям. Ва­ша до­ля ще пов­сяк­час сміється до вас, і, дай бо­же, щоб во­на сміялась до вас і довіку!

- Ви зрос­ли в кращій обс­таві і, пев­но, при більших за­со­бах, та от і до­ве­лось вам хліба про­си­ти. А я ж то? - ска­за­ла Уля­ся і знов якось ущух­ла, зщу­ли­лась і го­лов­ку по­хи­ли­ла.

- Не за­ду­муй­сь, доч­ко, заз­да­легідь! Тобі са­ме гу­лять та співа­ти, та та­нець ви­во­дить, а не ду­ми ду­мать. Я вже пе­редніше пе­ре­ду­мав їх за те­бе. Не­дур­но ж нас прод­раж­ни­ли кміта­ми, - ска­зав Кміта, до­пи­ва­ючи чай.

Проз вікна май­ну­ла чи­ясь пос­тать, ви­со­ка на зріст та тон­ка, як оче­ре­ти­на, вся в чор­но­му.

- Ой, ли­шеч­ко! Це ж Мокрієвська сур­га­ниться, пев­но, до нас! - ска­за­ла Уля­ся й скри­ви­лась.

- Це во­на! Я встиг при­ди­ви­тись до неї й впізнав. Чо­го це во­на спо­до­би­ла нас своїми та­ки­ми ранніми одвіди­на­ми? - ска­зав Кміта.

- Гм! Я тро­хи до­га­ду­юсь чо­го: в нас на шибці наліпле­на за­пис­ка, що од­на кімнат­ка най­мається, - ти­хо обізва­лась Уля­ся. - А я оце чу­ла од сусіди, що її ха­зяй­ка про­га­няє з квар­ти­ри, бо з нею ха­зяй­ці мо­ро­ка, та ще не­аби­яка.

- Оце ж во­на бу­де на­ма­га­тись до нас на квар­ти­ру. Але я зро­ду-звіку не прий­му її до се­бе! Ольго Се­менівно! кажіть, будьте лас­каві, що ви вже зай­ня­ли ту по­рож­ню кімнат­ку, - про­сив Кміта.

Галецька змов­ча­ла. Їй ніяко­во бу­ло ми­ка­тись в чу­жу спра­ву та ще й ка­зать неп­рав­ду.

- Я ска­жу, що квар­ти­ру за­мо­ви­ла моя тітка, - обізва­лась Уля­ся. - Тре­ба якось од неї одбріху­ва­тись, бо це ж та­ка при­че­па, що й ска­за­ти не мож­на. Ма­ти­ме­мо з нею ба­га­то мо­ро­ки та неп­риємності.

- Як жи­ла во­на в своєї тітки, - ска­зав Кміта, - то бу­ло вик­ра­де в неї ключі та й по­ви­пи­ває горілку з пля­шок, де запірве. А як тітка по­ча­ла хо­ва­ти ключі, то во­на веш­тається по кімна­тах та де на­ла­пає пля­шеч­ку з оде­ко­ло­ном або з яки­мись ду­ха­ми, то й те по­ви­пи­ває. Її те­перішня гос­по­ди­ня жалілась мені, що в хаті од неї не­ви­держ­ка ніко­му. Оце десь ти­няється по шин­ках, нап'ється, прий­де до­до­му пізно та й співає або кри­чить та га­ла­сує, мов навіже­на, а далі ча­сом пла­че й го­ло­сить. А як вше­ле­пається п'яна до ха­зяй­ки, то вже її труд­но й з ха­ти вип­ро­ва­дить. Щось белько­че, ре­го­четься, бо ду­же ве­се­ла на вда­чу, хо­че, щоб з нею сиділи та ба­ла­ка­ли, та її роз­ва­жа­ли. А потім про­се горілки аж пла­че, аж в ру­ки цілує. Вже й північ ми­не, а во­на все си­дить та те­ре­вені то­чить. Тоді гос­по­ди­ня візьме та й підду­ре її: вдя­гається, буцім би то йде в гості або ку­дись по ділу, ви­ма­не її з ха­ти та й зап­ро­ва­де в її по­коїк.

- Але, ка­жуть, що во­на ду­же доб­ра лю­ди­на. Ка­за­ла мені та ха­зяй­ка, що ко­ли Мокрієвська тве­ре­за, то кра­щої лю­ди­ни труд­но й по­шу­ка­ти, - ска­за­ла Уля­ся, а тим ча­сом Мокрієвська пе­рей­шла двір і увійшла в присінок.

Рипнули двері й рап­том од­чи­ни­лись, не­на­че їх рво­ну­ло вітром, - і Мокрієвська од­ра­зу опи­ни­лась се­ред світлиці, не­на­че за нею хтось гнавсь на ву­лиці, а во­на втіка­ла й про­жо­гом вско­чи­ла в світли­цю.

- Добридень вам! З неділею будьте здо­рові! Пев­но, жи­ва чи­ясь те­ща, тільки не моя, що я оце пот­ра­пи­ла са­ме на чай. На­лий­те, сер­це Уля­сю, ста­кан­чик хоч з ви­мочків, ко­ли вже чай пе­рес­то­яв та про­хо­лов. Нак­вок­та­лась оце я під мо­нас­ти­ря­ми так, що в ме­не аж в пельці по­сох­ло, - те­ре­ве­ни­ла Мокрієвська, по­да­ючи ру­ку Кміті та Улясі.

- Ольга Се­менівна Га­лецька, капітан­ша! а це Лукія Нар­кисівна Мокрієвська, - ска­за­ла Уля­ся, ре­ко­мен­ду­ючи.

Мокрієвська зир­ну­ла на Га­лецьку, по­ча­ла при­див­ля­тись до неї й не­на­че впізна­ва­ла та щось при­га­ду­ва­ла собі. Га­лецька вста­ла й по­да­ла їй ру­ку. Бідній Га­лецькій бу­ло со­ром, що на їй ста­ра ла­та­на спідни­ця. Во­на мит­тю ос­ту­пи­лась за стіл і сіла, щоб схо­ва­ти те дран­тя од ціка­вих очей Мокрієвської. Але в кмітли­вої Мокрієвської бу­ли над­то гострі оч­ки і вже приміти­ли ті лат­ки. Ці лат­ки на­ве­ли Мокрієвську на здо­гад, що во­на вже десь ба­чи­ла Га­лецьку.

Якби Га­лецька стріла на ву­лиці цю гос­тю, во­на б зро­ду не впізна­ла її. Та­ка во­на бу­ла нес­хо­жа на ту жов­ту гор­ба­ту заг­нибіду, що си­лою тяг­ла її вчо­ра в шинк. Се­ред світлич­ки сто­яла ви­со­ченька панія, тон­ка, рівна ста­ном, ще гар­на з ли­ця, з розкішни­ми товс­ти­ми чор­ни­ми кісми, з чор­ни­ми, на­че на­мальова­ни­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­рушкі очі блис­ка­ли й ми­готіли; віка раз у раз кліпа­ли. Але жов­ту­ва­тий ма­то­вий вид, бліду­ваті, аж смажні ус­та на­во­ди­ли на дум­ку, що ця лю­ди­на або дов­го нез­ду­жа­ла й тільки що вста­ла з пос­телі, або має в собі якусь за­дав­не­ну слабість, не­ви­гой­ну й смер­тельну. Мокрієвська при­ди­ви­лась до Га­лецької й впізна­ла її. Во­на пе­рес­та­ла ле­пе­тать й сіла на стілець. З Кмітою во­на по­во­ди­лась без це­ре­монії, як з прос­тим міща­ни­ном, але по­важ­ний вид в Га­лецької, її міна, її пог­ляд, ма­не­ри од­ра­зу ки­ну­лись в очі жвавій Мокрієвській. Мокрієвська на хви­ли­ну й са­ма ста­ла якось ніби по­важніша. Во­на не­са­мохіть при­га­да­ла, з якою на­хабністю вчо­ра чіпля­лась до Га­лецької біля шин­ку, і їй ста­ло ніяко­во пе­ред цією по­важ­ною лю­ди­ною.

- Ви, Ольго Се­менівно, ви­ба­чай­те мені, що я вчо­ра чіпля­лась до вас реп'яхом. Мені те­пер, гос­по­ди, як со­ром! Але я… Ет! Про се­бе мені не­ма чо­го й ка­за­ти. Я лю­ди­на вже про­па­ща навіки. Ви мені не по­ди­вуй­те.

- Чого ж та­ки ви про­пащі навіки? От і мені ви­па­ло на­че­пи­ти тор­би та прос­тя­гать ру­ку під мо­нас­ти­ря­ми. Але я пев­на, що ко­ли на­пи­таю собі будлі-яку служ­бу, то за­раз і тор­би пос­ки­даю. А те­пер го­ренько мені! Не­ма чим навіть жи­ви­тись, щоб жи­вотіти, а «по­жив­ку й черв'як шу­кає», як при­ка­зу­ють в при­мовці, - ска­за­ла Га­лецька.

- Ви що інше, а я що інше. Я вже, пев­но, ні до чо­го не при­дат­на, - ска­за­ла Мокрієвська, по­хап­цем хлеп­чу­чи прос­тиг­лий чай та за­пи­ха­ючи рот па­ля­ни­цею.

- Не впа­дай­те в ту­гу та в од­чай! - обізва­лась Уля­ся. - З та­ким туж­ли­вим пог­ля­дом на се­бе й справді мож­на собі при­ту­жить ли­хо, як при­ту­жу­ють мо­ло­диці по­мер­ших чо­ловіків, ко­ли цьому прав­да.

- Я й са­ма вже ста­ну за­то­го ма­рою. Не­ма ко­го прип­ла­ку­ва­ти й при­ту­жу­вать. Ввесь рід од ме­не од­цу­равсь. Цу­ра­ються ме­не й усі добрі лю­де, - ска­за­ла Мокрієвська, по­да­ючи по­рожній ста­кан Улясі. - На­лий­те, сер­це, ще чаю, бо ме­не за­га аж пе­че.

- То йдіть в мо­нас­тир. В мо­нас­тирі знай­де­те собі за­хист і ти­хе прис­та­но­ви­ще, - ска­зав Кміта.

- Ще що ви­га­дай­те! Це чисті смішки! Яка ж з ме­не вий­де чер­ни­ця? За це шко­да й го­во­ри­ти! Не­ма в ме­не й хис­ту до цього, та й по­тя­гу не маю до чер­нецт­ва. Як на це пішло, то я лад­на кра­ще йти не в мо­нас­тир, а під мо­нас­тир або під шум, як ка­жуть на селі, - ска­за­ла Мокрієвська. - Знаєте, як на селі ча­сом ла­ються ба­би: «а бо­дай ти під шум та під греб­лю пішла!» Мені й зос­та­лись тільки хіба шум та греб­ля.

- А як на ме­не, то я ла­ден йти під мо­нас­тир, а не під шум. Під мо­нас­ти­рем я роз­до­бу­ду собі хліба, а в воді мені хіба жа­ба дасть мо­лоч­ка, - ска­зав Кміта.

- Ви що інше. Ва­ше жит­тя скла­лось на інший спосіб. А ме­не не­на­че зу­мис­не до­ля по­ве­ла чуд­ною стеж­кою, яки­мись тер­на­ми та ча­га­ря­ми, та й за­ве­ла в пущі та нетрі. Тут і батько ви­нен, і один же­них ви­нен, і дру­гий же­них ви­нен, та й са­ма я вин­на. Винні лю­де, вин­на й моя вда­ча. Я бу­ла мо­ло­да та не­досвідна. Моє га­ря­че сер­це ба­жа­ло ко­хан­ня. Ко­лись світ зда­вавсь мені раєм, а усі лю­де доб­ри­ми ян­го­ла­ми. Я, не­роз­суд­ли­ва, йня­ла віри усім, як ма­ла ди­ти­на. А от лю­де об'їли, об­пи­ли ме­не та й од­кас­ну­лись од ме­не. І з-під моїх ніг не­на­че хтось вис­мик­нув клад­ку че­рез шум. І я знаю, що заг­ру­заю в якесь баг­но й по­то­паю, і вже ніхто ме­не не ви­ря­тує. І лю­де од ме­не од­цу­ра­лись, і я од усіх од­цу­ра­лась, і нігде мені по­ра­ди шу­ка­ти. Ніхто ме­не не од­ря­тує, хіба один бог, - го­во­ри­ла Мокрієвська й з ти­ми сло­ва­ми од­ра­зу зап­ла­ка­ла й спе­ре­сер­дя та з од­чаю на­че ки­ну­ла ста­кан на ми­соч­ку.

- То на­пи­туй­мо місця в ла­за­реті, чи в шпи­талі, чи в яко­мусь при­юті, чи будлі деінде, та й бу­де­мо слу­жи­ти й хліб ма­ти­ме­мо, - про­мо­ви­ла Га­лецька.

- На цю служ­бу я ще б прис­та­ла. Мені те­пер тільки б і ста­ва­ти до по­мочі та­ким безп­ри­хильним страж­де­ни­кам, як оце я.

- Дай, бо­же, собі на­пи­тать місце, то вже я дба­ти­му й за вас, - ти­хо обізва­лась Га­лецька.

Мокрієвська втер­ла сльози й підве­ла го­ло­ву.

- Дайте, сер­це Уля­сю, ще ста­кан чаю. В ме­не все не­на­че сох­не ко­ло сер­ця, - про­мо­ви­ла Мокрієвська й по­да­ла Улясі не по­рожній ста­кан че­рез стіл.

- Та до­пий­те ж пе­редніше цей ста­кан! Ви ще не до­пи­ли сли­ве півста­ка­на, - ска­за­ла Уля­ся.

- О, чи ти ба! А я й не ба­чу, що я ще не до­пи­ла. За дур­ни­ми сльоза­ми вже й світа не ба­чу, вже й не тям­лю, що я го­во­рю. Навіже­на я ста­ла, та й годі! - ска­за­ла Мокрієвська й чо­гось осміхну­лась.

Галецькій ста­ло не­ви­мов­не жаль цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни, кот­ра з та­кою кра­сою, з та­кою ве­се­лою жва­вою вда­чею впа­ла так низько, як па­да­ють ос­танні во­ло­цю­ги. По її товс­тих ко­сах, по всій го­лові стриміло неп­ри­че­са­не во­лос­ся, теліпа­лось по­над шиєю, виліза­ло пас­ма­ми на ву­ха, зла­зи­ло на чис­те гла­деньке бліде чо­ло. Уся її кла­сич­ної кра­си го­ло­ва бу­ла опо­ви­та во­лос­сям, не­на­че па­ву­тин­ням. Комірчик на шиї та ру­ка­вич­ки бу­ли поб­гані, не­чисті, не­на­че во­на наділа на се­бе якесь чор­не за­но­ше­не плат­тя. На чорній кофті по гру­дях лисніли руді пля­ми та сму­ги. Га­лецька не­са­мохіть за­ду­ма­лась, їй ста­ло шко­да цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни, що зав­ча­су зів'яла й збляк­ла, не­на­че квітка, ско­ше­на са­ме в спе­ку.

- Чи це вже ви, Уля­сю, кінчаєте свої на­уки, чи ще вчи­ти­ме­тесь рік? - го­во­ри­ла Мокрієвська й хап­ком хлеп­та­ла чай.

- Вже, хва­лить бо­га, доп­ли­ла до бе­ре­га, - ска­зав Кміта.

- Вже ски­ну­ла оте ко­рич­не­ве уб­ран­ня й по­ши­ла собі но­ву сук­ню. Так вже мені ос­то­гид­ла ота фор­ма! - ска­за­ла Уля­ся.

Мокрієвська одірва­лась од ста­ка­на й мит­тю підве­ла го­ло­ву. Че­рез од­чи­нені двері в кімнатці во­на по­ба­чи­ла по­чеп­ле­ну на стіні но­веньку Уля­си­ну су­коньку, яс­но­зе­ле­ну з чор­неньки­ми та чер­во­ни­ми дрібненьки­ми квіточ­ка­ми.

- Ондечки я її й ба­чу! Еге, ото во­на теліпається на стіні? - ска­за­ла Мокрієвська і рап­том схо­пи­лась, побігла в кімнат­ку, од­че­пи­ла сук­ню й на пальці, не­на­че на цвяш­ку, ви­нес­ла її в світли­цю та й по­ча­ла вертіти пе­ред вікном. Во­на знов по­ки­ну­ла не­до­пи­тий чай, навіть за­бу­лась за йо­го.

- Ой гар­на ж су­конька! Ви доб­ре доб­ра­ли собі колір до ли­ця. В вас карі очі та чорні бро­ви. Вам ду­же прис­тає до ли­ця зе­ле­не або біле. І мені най­кра­ще при­яли­чає або зе­ле­ний, або білий колір. Бу­ло як убе­русь в біле, чи на бал, чи на Ве­лик­день на ут­ре­ню, чи що, то й са­ма се­бе лед­ве впізнаю в дзер­калі.

І Мокрієвська вертіла су­коньку на пальці, не­на­че гра­лась. В неї в очах ще й сльози не зсяк­ли, а на ус­тах вже блу­кав осміх, і самі очі ніби гра­лись й осміха­лись крізь сльози. Во­на й сук­ню вертіла на пальці, й са­ма вертілась. Побігла в кімнат­ку, по­че­пи­ла на цвя­шок, десь на­ла­па­ла но­ву Уля­си­ну юбоч­ку, і знов ви­ли­ну­ла се­ред світлиці, ог­ля­да­ла підбійку, ґудзи­ки, стьожеч­ки, кот­ри­ми бу­ла об­ля­мо­ва­на юбоч­ка. Мокрієвська веш­та­лась, кру­ти­лась по кімна­тах, не­по­си­дя­ща та жва­ва, як жи­ве срібло.

- Допивайте-бо чай, бо про­хо­ло­не! - обізвавсь Кміта.

- О! а я й за­бу­ла за чай! Мені прис­тає до ли­ця зе­ле­не. Гос­по­ди, як гар­но мені в яс­но­зе­ле­но­му, та ще як до­да­ти до йо­го чор­них кру­жев. Ще тро­хи прис­тає мені жов­ту­ва­тий колір, а чер­во­не уб­ран­ня вже зовсім мені не при­яли­чає. А вам, Уля­сю?

- Я ще й не справ­ля­ла собі нічо­го чер­во­но­го, то й не довіда­лась га­разд за це, - обізва­лась Уля­ся.

- Шкода! До­би­рай­те, сер­це, уб­ран­ня, щоб до­ко­неч­но прис­та­ва­ло до ли­ця. Пок­ра­щаєте вде­ся­те­ро! От по­наз­ди­ви­тесь, як по­ба­чи­те! - ле­пе­та­ла Мокрієвська. - Але мо­ва мо­виться, а хліб їсться, а час ми­нає, як ка­жуть лю­де. Я оце до вас по ділу. Ви най­маєте в се­бе од­ну кімнат­ку. А я оце пос­ва­ри­лась з своєю гос­по­ди­нею, тією, що ви драж­ни­те Су­хо­реб­рою. Чи не най­ня­ли б ви мені тієї кімнат­ки?

- Ото шко­да, що ви мені заз­да­легідь не ска­за­ли! - обізвавсь Кміта. - Вже моя сест­ра впер­вих за­мо­ви­ла для се­бе ту кімнат­ку.

- Тітка вже про­си­ла, й сьогодні оце вве­чері й зав­да­ток при­не­се, - ска­за­ла Уля­ся й пе­рег­ля­ну­лась з батьком, ще й лед­ве осміхну­лась.

Од ціка­вих та кмітли­вих очок Мокрієвської це не по­таїлось.

- Це ви, пев­но, тільки од­мов­ляєтесь, щоб ме­не не пус­тить до се­бе… Це й ви ме­не цу­раєтесь. Гос­по­ди! яка ж я те­пе­реньки без­щас­на лю­ди­на! Усі од ме­не од­цу­ра­лись. Усі нех­ту­ють мною, не­на­че змо­ви­лись. Де мені, без­та­ланній, подітись?

І в Мокрієвської знов од­ра­зу очі зай­шли сльозою. Улясі ста­ло жаль цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни. Во­на зир­ну­ла на батька й приж­му­ри­ла оч­ки, ще й кліпну­ла ни­ми раз і дру­гий.

- Коли вже ви так на­ма­гаєтесь, то я й не візьму зав­дат­ку од сест­ри! Про ме­не най­май­те й ви. Я доб­ре то­му відо­мий, що ви завж­ди пла­ти­те за квар­ти­ру й гро­шей моїх не за­мо­таєте: глядіть же, не гай­тесь, бо як тра­питься який най­мач, то я й од­дам кімнат­ку, - ска­зав Кміта, кот­ро­му й справді ста­ло шко­да Мокрієвської.

Мокрієвська од­ра­зу ніби по­чу­ти­ла по­легкість на серці, по­ве­селіша­ла, по­дя­ку­ва­ла й пе­рес­та­ла рум­са­ти.

- Це, пев­но, та Су­хо­реб­ра по­набріху­ва­ла вам на ме­не. Во­на ба­че, що між на­ми єднан­ня, та й хо­че нас роз­ра­яти, щоб ми пос­ва­ри­лись, бо во­на ж не лю­бе, як де в хаті спокій та мир­но­та. Я заздріваю, що це її на­мо­ва.

- Та де там її на­мо­ва! - обізва­лась Уля­ся, - то вам тільки так здається.

- От я й за­гос­тю­ва­лась в вас, а там, ма­буть, і моя гос­по­ди­ня сподівається ме­не та гнівається, - ска­за­ла Га­лецька й по­хап­цем вста­ла й поп­ро­ща­лась з усіма.

- Заходьте ж до нас та не цу­рай­тесь нас! - го­во­ри­ла Уля­ся, про­во­дя­чи гос­тю з світлиці, - роз­ва­жи­те се­бе тро­хи в горі.

- Спасибі вам за лас­ку: зай­ду ко­лись, як бу­де час, - ска­за­ла гос­тя.

І Га­лецькій знов ста­ло со­ром начіплю­ва­ти тор­бу та вдя­га­ти ла­та­ну удя­ган­ку; ста­ло со­ром і пе­ред Уля­сею, і навіть пе­ред Мокрієвською.

Раз якось після Пет­ра Лу­ка Ан­то­но­вич Літос­танський йшов на служ­бу в «гу­бернське правлєніє» з бо­ма­га­ми під пах­вою. Він вий­шов за­рані з до­му, щоб тро­хи про­хо­ди­тись та по­ди­хать свіжим повітрям, бо ра­нок був пиш­ний. Після петрівча­них дощів нас­та­ла го­ди­на. З вог­кої землі йшов ле­генький опар і ніби про­зо­рою імлою опо­ви­вав го­ри й при­гор­ки, вкриті сад­ка­ми, не­на­че дібро­ва­ми. Літос­танський прос­ту­вав проз Ми­хай­лівський мо­нас­тир і не­са­мохіть за­ди­вивсь на пиш­ний виг­ляд: на Хре­ща­тик, на Царський сад та на інсти­тут, кот­рий не­на­че виліз на по­дов­жас­тий при­го­рок і дов­ги­ми ряд­ка­ми вікон ніби ог­ля­дав хре­ща­тицьку до­ли­ну че­рез вер­хи ста­рих лип та каш­танів. Цей го­ря­ний чу­до­вий за­ку­ток на­га­дав йо­му рідний Канів.

Літостанський тро­хи пос­то­яв, вту­пив­ши очі в той пиш­ний виг­ляд, і в йо­го сер­це пом'якіша­ло й ду­ша по­добріша­ла. На серці ста­ло радісно, і йо­му за­ба­жа­лось зро­бить щось доб­ре, щось ко­мусь приємне. Він вглядів під мо­нас­ти­рем ряд­ки старців і за­вер­нув до бра­ми, щоб по­да­ти ми­лос­ти­ну.

На май­дані сно­ви­га­ли про­ча­ни з уся­ких країв, не­на­че во­ру­ши­лась ко­маш­ка. Скрізь по май­дані то чорніли пол­тавські свит­ки та чорні кор­се­ти на мо­ло­ди­цях, то біліли білі свит­ки та ма­гер­ки на біло­ру­сах, чер­воніли хуст­ки на го­ло­вах та чер­во­нясті плах­ти на чернігівських та мо­гилівських мо­ло­ди­цях.

Молодиці та дівча­та тов­пи­лись ко­ло рун­дуків, де бли­ща­ли на сонці по­чеп­лені зе­лені й сині, й чер­воні раз­ки уся­ко­го скля­но­го на­мис­та, де лисніли на при­лав­ках срібні та по­зо­ло­чені хрес­ти­ки, ду­качі та об­раз­ки. Ця част­ка Софіївсько­го май­да­на, ко­ло Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря бу­ла схо­жа на чи­ма­лий тор­жок або яр­ма­рок десь в містеч­ку, ку­ди якимсь ви­пад­ком збіглись та ску­пи­лись ціли­ми ва­та­га­ми лю­ди з уся­ких країв Ук­раїни і звідусіль.

Літостанський, по­чу­тившн в душі по­тяг до яко­гось доб­ро­го вчин­ку, за­вер­нув до дзвіниці, де по обид­ва бо­ки бра­ми на схо­дах стриміли два ряд­ки старців. Він по­чув їх жалібне про­хан­ня і не міг вдер­жа­тись, щоб не по­дать ми­лос­тині кільком сліпцям та калікам.

Саме в той час Кміта йшов на Поділ. Він в той день не ви­хо­див з тор­ба­ми під мо­нас­тир, бо мав на думці ку­пи­ти де­що на По­долі. Кміта прос­ту­вав попід мо­нас­тирською стіною й вглядів Літос­тансько­го. Йо­му спа­ло на дум­ку прис­тать до мо­ло­до­го хлоп­ця, поз­най­оми­тись з ним та за­лу­чить до своєї гос­по­ди. Але пе­редніше йо­му хотілось роз­пи­тать в йо­го й довіда­тись, хто він, що він за лю­ди­на.

Літостанський прис­ту­пив до старців і по­дав ми­лос­ти­ню крайнім ба­бу­сям та сліпчи­хам. Га­лецька й Мокрієвська сто­яли по­руч вдвох. Мо­ло­дий хло­пець пок­лав і їм в до­лоні по копійці. Слідком за ним Кміта й собі ви­тяг з ки­шені га­ма­нець, мерщій розш­морг­нув і по­дав ми­лос­ти­ню Га­лецькій та Мокрієвській. Цей вчи­нок тро­хи зди­ву­вав їх обох. Кміта прис­ту­пив за­раз до Літос­тансько­го й за­го­во­рив до йо­го.

- Одже я, хо­дя­чи сю­дою, та­ки час­тенько ба­чу вас, як ви по­даєте ми­лос­тин­ку бо­жим стар­цям. Ви, пев­но, доб­ра лю­ди­на, - ска­зав Кміта.

- Може, й не та­ка доб­ра, як вам здається, але ко­ли я ба­чу якусь каліч, або яку нуж­ден­ну замлілу стар­чи­ху, то якось і сам нез­чу­юсь, як тик­ну їй в ру­ку яко­гось там ша­га, - обізвавсь Літос­танський.

«Не впізнав ме­не в сірту­ку. А скільки разів він сам мені по­да­вав в жме­ню ми­лос­ти­ню! Ко­ли не впізнав, то й доб­ре!» - по­ду­мав Кміта, йду­чи попліч з мо­ло­дим хлоп­цем.

Літостанський був ви­со­ченький на зріст, рівний ста­ном, як оче­ре­ти­на, та ру­ся­вий, аж біля­вий. Біле ли­це посвіжіша­ло на чис­то­му вог­ко­му повітрі. Довгі м'які ву­са ви­лись, на­че кінчи­ки хме­лю; ма­ли­нові ус­та бу­ли повні й свіжі. В яс­них бла­кит­них очах не­на­че лиснів од­лиск бла­кит­но­го чис­то­го не­ба. В яс­но-сіро­му уб­ранні, в біло­му со­лом'яно­му брилі йо­го пос­тать бу­ла вся яс­на та світла. В блис­ку­чих проміннях сон­ця, під синім чис­тим не­бом мо­ло­дий хло­пець сам зда­вавсь од­лис­ком то­го чис­то­го не­ба та про­ме­няс­то­го сяєва. В йо­го біля­во­му ви­ду, в йо­го бла­кит­них очах не­на­че десь за­таївсь і ви­зи­рав на світ клап­тик синього не­ба.

Кміта й справді був кмітли­вий і вмів доб­ре кмітить: він до­га­ду­вавсь, що в цього біля­во­го хлоп­ця бу­ла доб­ра ду­ша, бу­ло по­чут­ли­ве м'яке сер­це.

«Отакого же­ни­ха я ба­жав би для своєї Улясі», - по­ду­мав Кміта.

Але ста­рий Кміта по­чав підсту­па­ти з хит­ро­ща­ми, щоб довідаться, що за лю­ди­на був той мо­ло­дий хло­пець, яко­го він ро­ду, яке йо­го ста­но­ви­ще, який він на вда­чу.

- Ви самі та­ки ро­дом з Києва, чи, мо­же, ви пе­рей­шла звідкільсь сю­ди, в Київ? - спи­тав Кміта, тро­хи пе­ре­го­дя.

- Я не ту­тешній, бо я ро­дивсь в Ка­неві. Там мій та­то на службі; слу­же дав­но, ду­же дав­но, - ска­зав Літос­танський.

- І те­пер слу­же там? - спи­тав Кміта.

- Служить, за­ки­ну­тий в глу­ши­ну. В Ка­неві не те, що в Києві: труд­но там піти вго­ру, та й ніку­ди йти вго­ру, не те, що в Києві, - ска­зав Літос­танський і засміявсь дзвінким ве­се­лим сміхом.

- Це прав­да, що там ніку­ди йти вго­ру, не те, що в Києві. Чи жи­ва й ва­ша ма­ма, чи вже по­мер­ла?

- Ще жи­ва, але во­на вже літня лю­ди­на, хоч ще при здо­ров'ї. Якось ще во­ру­шиться, - од­повів хло­пець, тро­хи зди­во­ва­ний цікавістю нез­най­омої лю­ди­ни.

- То ви там і вчи­лись в Ка­неві? чи в Києві? - підсту­пав хит­ренький Кміта з пи­тан­ням.

- Я вчивсь в канівській міській школі, а потім батько дав ме­не в київську гімназію. Я дійшов до шос­то­го кла­су та й му­сив по­ки­ну­ти гімназію, бо в батька ма­лий засіб: не спромігся ме­не далі дер­жа­ти в гімназії. Я по­ки­нув гімназію й за­раз-та­ки пішов на свій хліб; пішов на служ­бу в «гу­бернське прав­лен­ня», в кан­це­лярію. Я му­сив не­доб­рохіть ки­ну­ти на­уку, аби якось жи­вотіти на світі.

- Чи вис­та­чає ж вам на про­жи­ток? - спи­тав Кміта, ско­са по­зи­ра­ючи на ясні хлоп­цеві очі.

- Мусить вис­та­ча­ти. Тре­ба якось пе­ре­би­ва­тись то сяк, то так, то інак. Ча­сом бе­ру до­до­му на ве­чо­ри будлі-яку пе­ре­пис­ку й маю ся­кий-та­кий до­да­ток до скар­бо­вої пла­ти. А кімнат­ку най­маю вдвох з то­ва­ри­шем, щоб об­хо­ди­лось тро­хи де­шев­ше.

- Це ви, ма­буть, йде­те на служ­бу? - спи­тав Кміта.

- Еге. Ко­ли б пак ча­сом не опізни­тись, бо бу­де ніяко­во пе­ред на­чальни­ком.

- І я ко­лись слу­жив там, де й ви оце слу­жи­те, і сидів, пев­но, в кан­це­лярії в тій самій кімнаті, а мо­же, й за тим-та­ки сто­лом, де те­пе­реч­ки ви си­ди­те.

- Невже? Хіба ж ви вже вий­шли на пенсію? Так за­рані? Ви ж ще не старі.

- Не вий­шов на пенсію, а та­ки простісінько по­ки­нув служ­бу, бо тро­хи з го­ло­ду не вмер, як оже­нивсь та пішли в ме­не діти. Ще до­ки був сам, то вис­та­ча­ло на про­жит­тя, а як пішли діти, то до­ве­лось хоч тор­би бра­ти на плечі, та… гм…

Кміта пик-мик та й спи­нив язи­ка, навіщось за­каш­ляв і за­мовк.

Він провів Літос­тансько­го до са­мих две­рей в кан­це­лярію. Хло­пець поп­ро­щав­ся й ніби шу­бовс­нув хап­ком в здо­рові двері. Кміта тро­хи підож­дав, пос­то­яв під две­ри­ма. В кан­це­лярію йшли стійчи­ки та веш­та­лись по сінях сто­рожі. Кміта за­ба­ла­кав з од­ним стійчи­ком і ви­пи­тав в йо­го про Літос­тансько­го все, що йо­му бу­ло потрібно: і де жи­ве Літос­танський, і до­пи­тавсь, як йо­го звуть, і як йо­го по батькові, і що він не жо­на­тий, що він має вже пер­ший чин і дістає щоміся­ця по трид­цять кар­бо­ванців жа­лу­ван­ня.

Кміта за­ду­мавсь, сто­ячи ко­ло две­рей в кан­це­лярію. Проз йо­го веш­та­лись уря­довці, пов­сяк­час ри­па­ючи та гур­ка­ючи две­ри­ма, вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли усякі лю­де, швен­дя­ли ку­дись мо­ло­денькі бе­зусі пи­сарі, не­на­че шко­лярі в школі, од­ми­ку­ючи од ро­бо­ти та мар­ну­ючи час в якійсь не­потрібній біга­нині.

«Треба якось за­лу­чи­ти цього па­ни­чи­ка до сво­го до­му, - ду­мав Кміта, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. - До моєї Улясі вже ли­цяється ба­га­то мо­ло­дих кра­мар­чуків та уся­ких міщан, але во­ни їй не до па­ри. Та й мені во­ни не при­па­да­ють до впо­до­би. Не піде моя Уля­ся за та­ких зро­ду-звіку, бо во­на вче­на. А яка ж те­пер моя ком­панія? Які мої знай­омі? Чи тра­питься між ни­ми хтось путній для моєї Улясі? Чи піде во­на за ко­гось з їх?.. От тобі ще один клопіт. Над­бав чи­ма­ло доб­ра, за­без­пе­чив се­бе на старість, але… От тобі знов мо­ро­ка… На­пи­шу це я до Літос­тансько­го лист і одішлю йо­му по пошті. За­лу­чу йо­го до своєї гос­по­ди. Не­хай хо­де до ме­не в гості. Мо­же, й при­па­де до впо­до­би моїй Улясі. Мо­же, й він єди­ник в батька, як і Уля­ся єди­ни­ця в ме­не, то й скла­дуться до­ку­пи батьківським над­бан­ням та й жи­ти­муть якось на світі».

Кміта ти­хою сту­пою вий­шов на ву­ли­цю, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Дум­ки та мірку­ван­ня про щас­тя ко­ха­ної Улясі все якось не ви­хо­ди­ли в йо­го з го­ло­ви. Він ішов і навіть не примічав, як на Софіївсько­му май­дані веш­та­лись про­ча­ни, сно­ви­га­ли ва­та­га­ми мо­ло­диці.

«Мав ко­лись один клопіт в житті й му­сив че­рез йо­го по­ки­ну­ти кан­це­лярію, а те­пе­реньки на тобі - дру­гий клопіт! Хоч тор­би ки­дай! - ду­мав Кміта, навсп­раж­ки зак­ло­по­та­ний до­лею своєї Улясі. - Тре­ба на­пи­сать лист до цього гар­ненько­го па­ни­ча, до­кон­че тре­ба на­пи­сать та й за­ма­нить йо­го в свою ха­ту».

І Кміта вер­нувсь до­до­му, і за­раз, не га­ючись, на­пи­сав лист та й вки­нув в пош­то­ву скриньку.

«Сьогодні п'ятни­ця, а на неділю я зап­ро­шу до се­бе на вечірній чай і Га­лецьку, як лю­ди­ну, най­більше підхо­жу до ком­панії мо­ло­до­му уря­дов­цеві. Мокрієвської не зап­ро­шу, бо во­на нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на й навіть чуд­на, - ще на­ля­кає хлоп­ця. Мо­же, він і прий­де. Тре­ба лізти сліпцем, щоб за­побігти та­ла­ну для своєї єди­ної ди­ти­ни», - мірку­вав Кміта.

В неділю вранці Літос­танський з своїм то­ва­ри­шем Червінським тільки що пов­ми­ва­лись і сіли за стіл до са­мо­ва­ра, як в кімна­ту вско­чи­ла ха­зяй­чи­на ку­хо­вар­ка, сільська мо­ло­ди­ця, й по­да­ла лист, що приніс пош­тальон до ха­зяй­ки.

- Це до те­бе лист. Пев­но, пи­ше твій та­тунь з Ка­не­ва, а мо­же, й гро­ша­ки шле на якусь потрібку, - ска­зав Червінський, по­да­ючи лист Літос­тансько­му.

- Ні, це не та­ту­се­ва ру­ка. Над­пи­са­но ду­же гар­ною ру­кою! на ди­во гар­ною, не­на­че ви­мальова­но. І хто це пи­ше до ме­не?

І Літос­танський з не­терп­ляч­кою роз­дер кон­верт і про­чи­тав го­лос­но:

«Коханий, лю­бий Лу­ко Ан­то­но­ви­чу! Я знаю вас, хоч ви, мо­же, ме­не га­разд не знаєте. Ви ду­же при­па­ли мені до впо­до­би од то­го ча­су, як мені тра­пи­лось впер­ше вас по­ба­чить, а потім і стріну­тись з ва­ми. Ко­ли ва­ша лас­ка, то зайдіть до ме­не в неділю на вечірній чай, так, приміром, в шостій го­дині. Бу­де­те моїм ду­же ба­жа­ним гос­тем. Мені за­ба­жа­лось ближ­че поз­най­оми­тись з ва­ми, бо ви мені ду­же й ду­же спо­до­ба­лись. Мій дім на Шу­лявській ву­лиці під но­ме­ром 102. Сподіва­юсь вас до се­бе й га­даю, що ви до­кон­че зай­де­те до ме­не на чай. З щи­рою при­хильністю й по­ва­жан­ням зіста­юсь Д. Кміта».

- Що за оказія! - крик­нув Літос­танський, - пи­ше якась Кміта. Я та­кої й не знаю, навіть не чу­вав про неї. А мо­же, во­но чо­ловік!

- І справді не мож­на довіда­тись, чи во­но чо­ловік, чи жінка - ота Кміта. Пев­но, жінка, а мо­же, й якась пан­на, та ще й ба­га­тенька. Мо­же, це тобі трап­ляється нес­подіва­ний та­лан? Га? - го­во­рив Червінський, сьорба­ючи га­ря­чий чай.

- А не­чис­тий йо­го вга­дає! Це справді якась за­гад­ка, яку зав­да­ють відьми в каз­ках.

- Чи не бу­ло пак ча­сом в те­бе з кимсь яко­го по­тай­но­го ро­ма­ну: з яко­юсь пан­ною або мо­ло­дою удо­ви­цею? Га? Приз­на­вай­ся! - жар­ту­вав ве­се­лий Червінський.

- Ні, не бу­ло, ска­зать по правді. Ко­ли б зна­ти, ку­ди це я пот­рап­лю? А ціка­во б знать за це; гос­по­ди, як ціка­во! Мо­же, це прис­ла­ла до ме­не лис­та кот­рась з тих двох гвоз­дичків… Пам'ятаєш, як бу­ло ви­хо­дять гімна­зист­ки ряд­ка­ми з гімназії, а ми са­ме бу­ло йде­мо в кан­це­лярію та й слідкуємо за ни­ми навз­догінці? Пам'ятаєш тих двох чи­ма­лих гімна­зис­ток, що йшли по­зад усіх в ос­танній парі, а за ни­ми плу­га­ни­лись дві да­ми з си­ви­ми кісьми та з чор­ни­ми ву­си­ка­ми під но­сом?

- Це ти зга­дуєш про тих двох чор­ня­веньких пан­но­чок, з ка­ри­ми очи­ма та з чор­ни­ми тон­ки­ми брівка­ми? Пам'ятаю, пам'ятаю! І карі оч­ки пам'ятаю, і рум'яні щічки, і повні та чер­воні, як ка­ли­на, ус­та пам'ятаю. І досі пам'ятаю за ті два чер­во­ненькі гвоз­дич­ки, як ми їх прод­раж­ни­ли.

- І я їх пам'ятаю, - ска­зав Літос­танський.

- Але ж ти не вва­жаєш на те, що та­ка мо­ло­денька пан­ноч­ка не мо­же ж та­ки без со­ро­му зак­ли­кать те­бе в дім, де, надісь, або жи­ве її батько, ма­ти та, пев­но, ціла па­ро­ви­ця бра­тиків та сест­ри­чок, - ска­зав Червінський.

- Що прав­да, то прав­да. Та­ка пан­ноч­ка мо­же зап­ро­шу­ва­ти на роз­мо­ву ку­дись в Царський сад, або в темні за­ка­лаб­ки Софіївсько­го со­бо­ру, або ку­дись інде, тільки не до се­бе до­до­му. Це пи­ше лю­ди­на, що жи­ве десь нарізно, ок­ро­ми од сім'ї, в влас­но­му домі. І хто б це та­кий був? Ото при­ти­чи­на! Аж в ме­не го­ло­ва хо­до­ром хо­де! Ой, ко­ли б швид­ше день ми­нав!

- Ну тай спо­су­ди­лось же тобі, враг би те­бе взяв! Пев­но, те­бе ма­ти ку­па­ла в тої та в лю­бист­ку. Це те­бе. ма­буть, про­се до се­бе якась ба­га­тю­ща панія, що має свій влас­ний дім, жи­ве са­мостійно, мо­же, має се­ла й са­хар­ню, мо­же, над­ба­ла мільйон гро­шей. Це бу­ва! - го­во­рив Червінський.

- Може й так… Кат йо­го зна! - мим­рив Літос­танський, спус­тив­ши віка й за­ду­мав­шись.

- Це ли­бонь твоя до­ля там десь сподівається те­бе, як в нас те­ре­ве­нять ба­би в Ва­силькові. Ти вхо­диш в пишні по­кої. Там пар­ке­ти, дзер­ка­ла, аж під сте­лю, лис­нять здо­ро­вецькі вікна та ся­ють кан­де­ляб­ри; ки­ли­ми долі аж очі бе­руть в се­бе! не­на­че квітни­ки. Кру­гом розкіш та пиш­но­та. В по­ко­ях од­го­ниться па­хо­ща­ми ре­зе­ди та лев­коїв, буцім в квітни­ку… Амб­ра, па­хощі, шик, блиск! Од­чи­ня­ються двері, і ви­хо­де до те­бе якась ця­ця пи­сан­ка, струн­ка та рівна, як то­по­ля се­ред по­ля, з очи­ма, як брильянти, біла, як лелія, са­ма вся в брильянтах, в шов­ко­во­му біло­му уб­ранні, уся сяє, мов зо­ря. Шовк ше­лес­тить, очі го­рять, що­ки па­ла­ють, сер­це па­лах­ко­тить од ко­хан­ня. Ви­хо­де, ніби зо­ря схо­де на май­сько­му небі. І во­на твоя, і той ввесь па­лац твій, і все її над­бан­ня, усі її скар­би, - усе твоє, бо, враг те­бе не взяв, ти вар­тий усього то­го ди­ва!

- Говори! Го­во­ри­ла покійна до смерті, та все чорт зна що!.. Ще й драж­ниться. В ме­не й без то­го дум­ка же­не дум­ку, не­на­че їх підхо­пи­ла завірю­ха, - обізвавсь Літос­танський.

- Ото ко­ли б мені тра­пивсь та­кий та­лан! От тоді б моя ма­ма з ди­ва тільки б очі витріщи­ла! Вже не за­ку­по­ву­ва­ла б садків в Ва­силькові та не прис­тав­ля­ла б па­ро­ви­ця­ми яб­лу­ка на про­даж до Києва; ски­ну­ла б навіть свою міщанську чуш­ку, - оту хуст­ку з го­ло­ви, та, пев­но, на­че­пи­ла б ка­пе­люш з цілим обе­рем­ком квіток та й га­ня­ла б по Хре­ща­ти­ку бас­ки­ми кіньми, - ска­зав Червінський і за­ре­го­тавсь на всю ха­ту, за­ки­нув­ши чор­но­во­ло­су пат­ла­ту го­ло­ву на спи­ну.

Його білі міцні зу­би заб­ли­ща­ли з ши­ро­ко­го чер­во­но­го ро­та. Чорні довгі ву­са підня­лись вго­ру і наїжа­чи­лись, а чорні бро­ви аж за­во­ру­ши­лись. В Червінсько­го бу­ли товсті бро­ви. Ці густі бро­ви розбіга­лись кінця­ми вго­ру навс­ко­си, не­на­че в йо­го на лиці бу­ло двоє вусів: одні під но­сом, а другі вгорі над но­сом; одні звішу­ва­лись кінця­ми вниз, а другі стриміли кінця­ми вго­ру. Він ре­го­тавсь, за­дер­ши го­ло­ву, а ті двоє вусів во­ру­ши­лись та мет­ля­лись по обид­ва бо­ки кир­па­то­го ку­ценько­го но­са. Ве­селі чорні, як те­рен, оч­ки аж біга­ли.

Літостанський і собі за­ре­го­тавсь на всю ха­ту, уявив­ши йо­го прос­ту ма­му міщан­ку, зав'яза­ну чор­ною хуст­кою, в фа­етоні, з цілим обе­рем­ком квіток на стов­бо­ватій го­лові.

Літостанський до­пив чай, не з'ївши навіть скиб­ки па­ля­ниці з чаєм од та­кої нес­подіван­ки. І за­хо­дивсь че­пу­ри­тись пе­ред дзер­ка­лом, зачісу­ючи свої ру­сяві ку­чері. І мерт­ве дзер­ка­ло од­би­ва­ло в собі за­ду­мані тихі бла­китні очі, за­ду­ма­не об­лич­чя, ніби од муд­рої за­гад­ки, кот­ру зав­да­ла йо­му чи­ясь нес­подіва­на пи­сулька, ки­ну­та ви­пад­ком чиєюсь по­таємною ру­кою в йо­го жит­ло.

Літостанський пішов в Софіївський со­бор, прос­то­яв служ­бу бо­жу, але не чув, що чи­та­ли та співа­ли в церкві.

Хазяйка пок­ли­ка­ла па­ничів обідать. Червінський хап­ком уплітав га­ря­чу стра­ву, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, а Лу­ка Ан­то­но­вич сидів мовч­ки, і їжа не йшла йо­му на дум­ку. Той лист, на­пи­са­ний чу­до­во, ніби ви­мальова­ний, не­на­че вкрав йо­го апе­тит і спокій. В йо­го думці все сно­ви­га­ли якісь за­гад­кові пос­таті, лисніли здо­рові по­кої, ся­ли дзер­ка­ла, ви­сокі, аж під самісіньку сте­лю, ма­ня­чи­ли чиїсь пишні карі очі. Він ніби по­чу­вав дух за­паш­них квіток в по­ко­ях і все ніби ба­чив уяв­ки той лист, не­на­че він ма­ня­чив в йо­го пе­ред очи­ма.

Він на­си­лу чув, що го­во­ри­ла ха­зяй­ка, яку роз­мо­ву вів Червінський. Йо­го ду­ми літа­ли десь-інде, десь да­ле­ко, в якійсь каз­ковій мрійній да­ле­чині, по­витій ту­ма­ном. Не по­поївши га­разд, він встав з-за сто­лу й ліг на ліжко, щоб од­по­чить або й зас­нуть по обіді. Але сон йо­го не брав. Ле­пет­ли­вий то­ва­риш своїми жар­та­ми та ви­гад­ка­ми дав нап­ра­ву йо­го дум­кам, ду­же по­етич­ну та мрійну. А цікавість не да­ва­ла йо­му спо­кою ні на хви­ли­ну.

Молодий хло­пець на­си­лу діждав, по­ки сон­це ста­ло на вечірньому прузі, одяг­ся, схо­вав лист в ки­ше­ню, щоб ча­сом не за­бу­ти но­ме­ра до­ма й не по­ми­литься, і вий­шов навш­пиньки з ха­ти, щоб не збу­дить то­ва­ри­ша.

Знайшов він Шу­лявську ву­ли­цю й по­чав при­див­ля­тись до но­мерів. Ву­ли­ця тяг­лась сли­ве без кінця. По обид­ва бо­ки ву­лиці сто­яли гарні, але не ду­же здо­рові до­ми. Мо­ло­дий хло­пець шви­денько йшов далі, а по­ка­за­ний в листі но­мер ще був да­ле­ко. Вже ву­ли­ця спус­ти­лась з кру­то­го гор­ба в до­ли­ну. З гор­ба не­на­че ко­ти­лись на­низ вже по­ганші дом­ки, при­ту­лені до го­ри од­ним бо­ком, за­ку­тані в старі сад­ки, не­на­че гар­бу­зи в гар­бу­зин­ня та ба­дил­ля. Він гля­нув на­низ, а там далі сто­яли низ­ка­ми ще по­ганші де­рев'яні дом­ки, не то міщанські, не то кра­марські або шевські.

«Що це за ди­во! Ку­ди ж це ме­не зап­ро­ва­див отой за­гад­ко­вий лист? Та­меч­ки ж далі вже й чи­ма­лих домів не вид­ко, а тільки стрим­лять якісь ха­лу­пи та зем­лян­ки, не­на­че ряд­ки кро­то­вин. От тобі й на! Це ж нап­ра­вив мої дум­ки на фан­тас­тич­ний лад отой навіже­ний Червінський. А я, дур­ний, й піддавсь тій нап­раві, бо пой­няв йо­му віри. Де ж ті па­ла­ци та по­кої на то­му багні та на мок­ра­чах по­над Ли­бед­дю?»

І мо­ло­дий хло­пець по­чу­тив, що лис­нючі дзер­ка­ла та пар­ке­ти не­на­че зга­са­ли й зсли­за­ли, ніби їх розвівав вітер, як вранішні сму­ги ту­ма­ну.

Зійшовши на­низ з го­ри, Літос­танський по­чав кмітить за но­ме­ра­ми. Але до сто дру­го­го но­ме­ра вже бу­ло не­да­леч­ко. Дом­ки пішли не знать які. Усі йо­го мрії од­ра­зу згас­ли, не­на­че на їх хтось дмух­нув з усієї си­ли та й по­га­сив, як вітер світло. Він прикмітив но­мер до­ма, по­ка­за­ний в листі, і з ди­ва спи­нивсь.

«Домок дов­гий, не ду­же по­га­ний, але кру­гом йо­го ста­рий гар­ний са­док, не­на­че в якійсь дідицькій оселі. Хто ж жи­ве в цьому домі? Ет! Дур­но тільки бен­те­жив­ся та тур­бу­вавсь цілісінький день. Але… мо­же, тут жи­ве який­сь дідич».

Літостанський так обу­ривсь, що вже хотів вер­ну­тись до­до­му.

«Чи не Червінський оце вструг­нув мені оцю шту­ку, щоб насміятись з ме­не в кан­це­лярії?.. Але… лист пи­са­ний не йо­го ру­кою… Ма­буть, пся­юха, ко­гось наст­рен­чив на­пи­сать… Оце бу­де шту­ка, як я вше­ле­па­юсь в чи­юсь ха­ту неп­ро­ха­ний. На­те, мов­ляв, ме­не, бо ви до ме­не пи­са­ли. Але… тре­ба хоч роз­пи­тать…»

І цікавість пе­ре­ва­жи­ла всі мірку­ван­ня мо­ло­до­го хлоп­ця.

«Ет! За всі го­ло­ви! Піду та хоч заг­ля­ну в оцю дур­ну са­ди­бу та в ха­ту. Як­що не спо­су­диться, то я круть! та й по­вер­ну го­лоблі на­зад».

І він подз­во­нив ко­ло две­рей. Йо­му хтось од­чи­нив двері й хап­ком зслиз десь в од­ну мить. Він ски­нув пальто і всту­пив в ма­леньку чис­теньку світлич­ку. На ка­напі сиділа Га­лецька по­руч з Мокрієвською й ба­ла­ка­ли вдвох. Літос­танський пок­ло­нивсь до їх і витріщив з ди­ва очі: в йо­го май­ну­ла дум­ка про кра­су­ню-панію, ба­га­тир­ку, за кот­ру йо­му то­ро­чив Червінський ще не­дав­неч­ко.

«Ой, ли­шеч­ко! Тут си­дять якісь дві заг­нибіди, ніби дві шка­пи, такі за­худ­жені, що в їх аж кістки то­рох­тять! Од­на жов­та, як жов­ти­ло, а дру­га кис­ла, ще й скри­ви­лась, як се­ре­да на п'ятни­цю. Ой, вер­нусь на­зад!»

- Вибачайте! Це, пев­но, я не пот­ра­пив… не ту­ди зай­шов… Бу­вай­те здо­рові! Ви­ба­чай­те! я по­ми­ливсь! - мим­рив збен­те­же­ний хло­пець, за­пи­ку­ючись.

Але з кімна­ти рип­ну­ли двері. В світли­цю всту­пив су­хор­ля­вий Кміта, дос­то­ту, не­на­че цап плиг­нув че­рез пе­ре­лаз в ого­род.

- Ба ту­ди! ту­ди! Де вже пак не ту­ди! - гук­нув Кміта.

«Якийсь цап… в ца­пи­ною борідкою. От тобі мої мрії! Але цей цап щось мені по зна­ку».

- Ви ме­не, Лу­ко Ан­то­но­ви­чу, не впізна­ли? А я ж вчо­ра провів вас до самісіньких две­рей, як ви прос­ту­ва­ли че­рез май­дан в кан­це­лярію. То я на­пи­сав до вас лис­та й зап­ро­сив вас до се­бе на чай.

«Ну, чи вар­то ж бу­ло теліпа­тись на ці ли­бедські мо­чарі для цієї ца­пи­ної борідки?» - по­ду­мав Літос­танський і сто­яв на по­розі ні в сих, ні в тих. Ну та й німфи! Ще й з ца­пом в до­да­чу! Оце по­павсь з бух­ти-ба­рах­ти та з доб­ро­го ди­ва! Бий вас ко­цю­ба! Де ви взя­лись на моє ли­хо?»

- От і ве­ли­кий вам спа­сибі, що ви прий­шли до ме­не, спо­до­би­ли ме­не візи­том! - ска­зав Кміта й при тих сло­вах об­няв гос­тя й тричі цмок­нув йо­го в ус­та.

Літостанському зда­лось, що на йо­го сп'явся цап су­хи­ми ра­ко­ти­ця­ми й тричі лиз­нув йо­го по гу­бах ще й по­лос­ко­тав по шиї своєю пас­куд­ною борідкою. Йо­му ста­ло гид­ко й про­тив­но, бо він був гид­ли­вий зро­ду.

«Оце так ха­ле­па! Бо­ро­ни бо­же, як ще й ті за­худ­жені заг­нибіди ки­нуться обніма­ти та ли­зать ме­не! Од тих я ла­ден хоч і вип­ру­ча­тись, та й без со­ро­му каз­ка, про­жо­гом з ха­ти!» - по­ду­мав Літос­танський, сто­ячи біля по­ро­га.

- Я Де­нис Полікар­по­вич Кміта, - по­ре­ко­мен­ду­вавсь гос­по­дар Літос­тансько­му.

- То то ви пи­са­ли до ме­не лист? - якось не­са­мохіть спи­тав Літос­танський, - а я ду­мав…

- Ви ли­бонь ду­ма­ли, що Кміта, то якась мо­ло­де­сенька, гар­ненька па­нян­ка? Еге, так? - спи­тав Кміта, жар­ту­ючи. - То вже ви­нуй­те моє прізви­ще, яким, пев­но, ко­лись дав­но прод­раж­ни­ли наш рід добрі людці.

- Та, ска­за­ти вам по щирій правді, я нічо­го цього нe ду­мав, - обізвавсь якось зне­хо­тя Літос­танський.

- Сідайте ж, будьте лас­каві, та будьте моїм гос­тем, - про­сив гос­по­дар, - оце моя доб­ра знай­ома Ольга Се­менівна Га­лецька, капітан­ша, а це Лукія Нар­кисівна Мокрієвська, од­на з моїх по­жильців та сто­лов­ників, - знай­омив йо­го Кміта, - а вам ре­ко­мен­дую Лу­ку Ан­то­но­ви­ча Літос­тансько­го, що, ма­буть, си­дить в кан­це­лярії за тим самісіньким сто­лом, де ко­лись і я по­невірявсь та ли­ха на­би­равсь.

Галецька підве­лась і привіта­лась з гос­тем, Мокрієвська жва­во схо­пи­лась з місця й по-па­ничівській стис­ла й трус­ну­ла ру­ку, ще й очі за­ко­ти­ла під лоб.

«Які худі та замлілі оці обидві да­ми, - по­ду­мав Літос­танський, - чи во­ни ду­же нат­руд­жені, чи ду­же вбогі та за­хар­чо­вані? Пев­но, швач­ки».

- Я не­на­че десь вже ба­чив вас, десь стрічавсь з ва­ми. Щось ви мені ніби тро­хи по зна­ку… - го­во­рив Літос­танський, пог­ля­да­ючи на Мокрієвську. - Га­лецька спус­ти­ла очі до­до­лу й за­со­ро­ми­лась. Мокрієвська дрібненько за­ре­го­та­лась.

- Може, ми й стріча­лись десь в Києві, бо й ви мені по зна­ку, мо­же, тим, що ви нез­ви­чай­ний блон­дин, аж в вічі ки­даєтесь. Ма­буть, ми стріча­лись десь або в Царсько­му сад­ку на гу­лянці, або в те­атрі, або десь в церкві, мо­же, в мо­нас­тирі… а мо­же, й під мо­нас­ти­рем, - ска­за­ла Мокрієвська й знов дрібненько за­ре­го­та­лась і зир­ну­ла ка­ри­ми очи­ма на Кміту.

- Це мо­же буть. Але бу­ває, що од­на лю­ди­на з ли­ця, в очей, з брів ду­же схо­жа на дру­гу… - обізвавсь Кміта, за­мо­ту­ючи роз­мо­ву.

«Не тільки од­на лю­ди­на ча­сом ски­дається на дру­гу лю­ди­ну, але ча­сом і на якусь жи­во­ти­ну, як ти ски­нувсь на ца­па, - по­ду­мав Літос­танський. - Ну та й лю­ба бу­де роз­мо­ва в гос­тях в ци­ми ца­па­ми та за­хар­чо­ва­ни­ми заг­нибіда­ми. Тре­ба трош­ки по­сидіти для зви­чай­ності, та й за шап­ку, та навтіка­ча з світлиці! Ото на­ре­го­четься навісний Червінський, як я роз­ка­жу йо­му за свої по­ходінки по Ли­бедських мок­ра­чах!»

- Мене аж за­вид­ки бе­руть, що ви на службі. Вам, па­ни­чам, все-та­ки лег­ше й зручніше при­мос­титься десь на місці, ніж нам, ба­бам, - ска­за­ла Мокрієвська. - Чи не на­пи­та­ли б ви десь там в кан­це­ляріях і мені та Ользі Се­менівні яко­гось пи­сарсько­го місця? З ме­не ли­бонь вий­шов би доб­рий уря­до­вець або пи­сар, бо моя ру­ка в письмі ду­же гар­на.

Мокрієвська знов ве­се­ло й ко­кет­ко засміялась, аж дрібненьки­ми зу­ба­ми заб­ли­ща­ла, не­на­че вис­тав­ля­ла на­по­каз: ди­вись, мов­ляв, які в ме­не зуб­ки!

«Ще й за­ли­цян­ня на думці в оцієї заг­нибіди. Жар­тує та сміється, аж ви­лиці ви­пи­на­ються на су­хих що­ках. Ой, втічу! Нав­ряд, чи ви­дер­жу далі оцю нудьгу! Ще й до­ве­деться верз­ти комплімен­ти оцім ада­мо­вим го­ло­вам».

- Нечля нам лізти в уря­довці, Лукіє Нар­кисівно. Нам ко­ли б бог пос­лав якусь жіноцьку служ­бу, хоч нез­нач­ну, то ми й то­му бу­ли б раді, - ска­за­ла Га­лецька.

- Якби ж пак це за­ле­жа­лось од нас, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Хіба ви на­пи­туєте служ­бу? - спи­тав Літос­танський, обер­та­ючись до Га­лецької.

- Напитую, та нігде не знай­ду. Я не­дав­но ов­довіла та зос­та­лась без нічо­го, навіть без пенсії. Тре­ба на­пи­ту­ва­ти собі, ра­ди шмат­ка хліба, яку-не­будь служ­бу, - ска­за­ла Га­лецька.

Літостанський од­ра­зу став при­хильніший до удо­ви. Оповідан­ня за без­та­лан­не жит­тя взру­ши­ло йо­го доб­ре сер­це.

- А ви, Лу­ко Ан­то­но­ви­чу, та­ки на­пи­туй­те для ме­не місце в кан­це­ляріях, ко­ли ва­ша лас­ка. Я лад­на сісти за сто­ли, хоч би й за сто­ло­на­чальни­ка або й ви­ще, як­би це од ме­не за­ле­жа­лось. Ду­маєте, не спро­мог­лась би вес­ти спра­ву? Ой-ой-ой! По­ба­чи­ли б, який з ме­не вий­шов би пад­ко­ви­тий до діла сто­ло­на­чальник! - ска­за­ла Мокрієвська й знов за­ре­го­та­лась на всю світли­цю якось нерв­но, аж го­ло­ву за­ки­ну­ла на плечі.

Її, оче­ви­дяч­ки, дра­ту­вав гар­ний мо­ло­дий хло­пець своєю кра­сою, і во­на, своїм зви­чаєм, не вдер­жа­лась од за­ли­цян­ня. При­чеп­ли­ва Мокрієвська од­ра­зу ста­ла йо­му про­тив­на. Він змов­чав і не од­повів їй ані сло­веч­ка.

- Ну, Лукіє Нар­кисівно! пот­ра­пить в сто­ло­на­чальни­ки не так-то лег­ко, як ви ду­маєте. Тре­ба пе­редніше та­ки доб­ре обш­мульгать бо­ки та лікті об кан­це­лярські сто­ли, щоб сісти за сто­ло­на­чальни­ка, - обізвавсь Кміта. - Я от по­обш­мульгу­вав собі бо­ки, а, як ба­чи­те, ви­со­ко вго­ру не пішов.

Розмова тяг­лась ду­же нуд­на для мо­ло­до­го хлоп­ця. Га­лецька оповіда­ла за своє біду­ван­ня в Києві, за своє удівницт­во, хоч і сло­веч­ком не на­тяк­ну­ла, що во­на хо­де з тор­ба­ми й про­се ми­лос­ти­ни під мо­нас­ти­ря­ми. Мокрієвська роз­пус­ти­ла ве­селі жар­ти та кру­ти­ла ко­кет­ко го­ло­вою. Усе це не ціка­ви­ло Літос­тансько­го нітрішеч­ки! Йо­го бра­ла вже нудьга. Бідкан­ня Га­лецької вже на­до­ку­чи­ло мо­ло­до­му хлоп­цеві. Він оки­нув очи­ма світлич­ку, прос­ту мебіль, прості завіси на вікнах, не­ба­гаті об­ра­зи в кут­ку, ва­зо­ни ге­рані на вікнах. Усе це ду­же на­га­ду­ва­ло йо­му кімна­ти йо­го батька в Ка­неві, не­ба­га­ту батьківську обс­та­ву. Не то­го він ждав, не то­го сподівавсь!

«Схоплюсь з місця та за шап­ку, та й дре­ме­ну з ха­ти. Про­ща­вай­те, мов­ляв, зос­та­вай­тесь собі здо­рові, і більше вже ме­не сю­ди й ка­ла­чем не за­ма­ни­те! Це я пот­ра­пив прос­то-та­ки на Ли­су го­ру до київських відьом, ще й з ца­пом в до­да­чу. Побіжу прос­то звідсіля в Царський сад та хоч на­гу­ля­юсь, нас­лу­ха­юсь му­зи­ки, на­див­люсь на гар­неньких пан­но­чок».

Він вже на­ду­мавсь підвес­тись і втікать. Але з дру­гої кімна­ти од­чи­ни­лись двері, і в світли­цю не­на­че впурх­ну­ла Уля­ся з смуг­нас­тою ска­тер­кою в ру­ках.

- А оце моя доч­ка, Уля­на Де­нисівна. Во­на вже скінчи­ла гімназію та оце ста­ла за гос­по­ди­ню в моїй гос­поді, - по­ре­ко­мен­ду­вав Кміта свою доч­ку гос­теві.

Літостанський встав і по­дав Улясі ру­ку. Він пильно при­ди­вивсь до неї й не­на­че впізна­вав її.

«Здається, це од­на з тих двох гвоз­дичків, що ми чи торік, чи ли­бонь по­за­торік вдвох з Червінським сли­ве щод­ня хо­ди­ли на­зирці, як во­ни йшли між па­ра­ми гімна­зис­ток… Такі ж пишні по­дов­жасті очі, такі ж звив­часті пов­ненькі ус­та… Здається, во­на, тільки не­на­че ви­людніла й тро­хи підбільша­ла».

І Літос­танський за­ду­мавсь, див­ля­чись до­пит­ли­ви­ми очи­ма на Уля­сю. Во­на бу­ла уб­ра­на в ле­геньку де­ше­веньку яс­но­зе­ле­ну сук­ню, кот­ра нез­ви­чай­но гар­но прис­та­ва­ла до її чор­них кіс та чор­них брів. На пов­них що­ках грав ма­ленький, лед­ве примітний рум'янець. Повні ус­та чер­воніли, як ка­ли­на. На пов­ненькій, не­на­че ви­то­ченій, шиї чер­вонів ра­зок доб­ро­го на­мис­та. За ко­сою збо­ку чер­воніли три повні чер­воні гвоз­ди­ки. Літос­тансько­му уяви­лось, що в світлич­ку хтось вніс пу­чок ка­ли­ни в свіжо­му зе­ле­но­му листі.

«Гарна, як ка­ли­на в лузі над во­дою! Це або та са­ма гімна­зист­ка, що ко­лись впа­ла мені в очі, або во­на ду­же схо­жа на ту пан­ноч­ку, тільки ба­га­то кра­ща од неї: рівна, як то­по­ля, і свіжа, як ка­ли­на!»

Уляся зас­те­ли­ла стіл ска­тер­кою й веш­та­лась по кімнаті та по­ра­лась, став­ля­чи на стіл по­суд до чаю. Літос­танський сидів на стільці й не­на­че при­кипів до стільця: в йо­го вже зник­ла дум­ка тіка­ти мерщій з ха­ти. Він за­бувсь і за Царський сад, і за ве­се­лий на­товп паннів в сад­ку, і за му­зи­ки. Пе­ред ним не­на­че од­ра­зу десь зник­ла Ли­са го­ра з відьма­ми й ца­пом, і на­томість од­ра­зу ніби сте­ля по­ви­ща­ла, вікна побільша­ли; і не­на­че за­лисніли здо­рові дзер­ка­ла та пар­ке­ти, за­ма­ня­чи­ли ки­ли­ми з бу­ке­та­ми тро­янд. До йо­го ву­ха не­на­че доліта­ли ме­лодії му­зик з Царсько­го сад­ка. Звідкільсь по­ли­лись па­хощі гвоз­дич­ки та за­паш­ної ре­зе­ди; за­сяв од­ра­зу світлий рай, за який то­ро­чив йо­му жар­тов­ли­вий то­ва­риш… І Мокрієвська чо­гось не­на­че од­ра­зу пок­ра­ща­ла, і сам цап став не та­кий по­га­ний та нав­рат­ли­вий.

«Ні, не вте­чу! не піду в Царський са­док на гу­лян­ку. Тре­ба зос­та­тись та хоч на­ди­виться на цю чер­во­ну ка­ли­ну», - по­ду­мав Літос­танський, слідку­ючи гост­ри­ми очи­ма за кож­ним ру­хом мо­ло­денької кра­суні чарівниці.

Молоденька най­мич­ка, сільська дівчи­на, бо­соніж і в одній ви­ши­ваній со­рочці, внес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі. Уля­ся за­хо­ди­лась за­си­пать чай та га­ря­чить ста­ка­ни, зир­ка­ючи ніби не­на­ро­ком на гар­но­го біля­во­го па­ни­ча.

- От моя доч­ка вже скінчи­ла гімназію! вже й пе­рей­шла нас, ста­рих, в уся­ких на­уках! - хва­лив батько Уля­сю.

- От і пе­рей­шла! Мо­же, й не дійшла, а вам тільки так здається, - обізва­лась Уля­ся й засміялась.

- Ой, пе­рей­шла! Про це не­ма що й ка­за­ти. Во­на так пад­ку­ва­ла ко­ло кни­жок, що діста­ла аж дві книж­ки в по­да­ру­нок в двох кла­сах, - ска­зав Кміта, обер­та­ючись до гос­тя.

- Це знак, що ви й справді-та­ки доб­ре при­ля­га­ли до на­ук, - ска­зав Літос­танський.

- Ще й як доб­ре! Бу­ло її од книж­ки не одірвеш. Там такі книж­ки дос­та­ла, що прос­то ця­ця, а не книж­ки: обидві зо­ло­то­обрізні ще й з зо­ло­тим на­пи­сом. Ось я вам за­раз по­ка­жу! - ска­зав Кміта і по­ка­тав в дру­гу кімна­ту та й виніс дві книж­ки в чер­во­них па­ля­тур­ках.

- Оце од­на: «Ма­ша й про­пав­ший цу­цик», чи так, Уля­сю? А дру­га «Вер­хо­вець без но­ги, чи… здається… без хвос­та».

- «Всадник без го­ло­ви»! - поп­ра­ви­ла батька Уля­ся.

- Чи то пак - без го­ло­ви. Мені, бач, все здається, що «всад­ник» - то кінь, - ска­зав батько.

- Та «всад­ник» це вер­хо­вець на коні, а не кінь! - ска­за­ла Уля­ся й за­ре­го­та­лась так го­лос­но, не­на­че задз­во­ни­ла в дзво­ник, ско­са пог­ля­да­ючи на Мокрієвську.

- А я все пе­реп­лу­тую ко­ня і «всад­ни­ка», бо чую, як в церкві співа­ють: «Ко­ня и всад­ни­ка в мо­ре Черм­ное…» Та дивіться! Ще й пе­рек­лад з фран­цузько­го, чи що! От так книж­ка! Ще й заг­ра­нич­на, не ту­теш­ня! Ба­га­то кра­ща й цікавіша навіть, ніж «Бо­ва ко­ро­ле­вич» або «Єрус­лан Ла­за­ре­вич». От як наші пішли вго­ру! - хва­ливсь батько.

- Та годі вже вам, та­ту, хва­ли­тись мною! Аж мені со­ром пе­ред людьми. В батьків та ма­терів є зви­чай чва­ни­тись своїми доч­ка­ми та си­на­ми. А дітям це не ду­же приємно. Ад­же ж ка­жуть, що й со­ва хва­ли­ла своїх дітей, що, мов, кра­щих і на світі не­ма, - од­би­ва­лась Уля­ся.

- Ну, то тільки так ка­жуть: а що лю­де блем­са­ють язи­ка­ми, то­му не завж­ди йми віри. Я вже в цьому пе­ресвідчив­ся, - ог­ри­завсь і собі батько.

- Ну! вас до со­ви­них дітей ніяк не мож­на ту­лить, - обізва­лась Мокрієвська, - це вже ви над­то се­бе при­ни­жуєте.

- Отже на­ша сусіда Су­хо­реб­ра не­дав­неч­ко хва­ли­лась пе­ред на­ми, що її доч­ка Нас­ту­ся - ок­ра­са Га­лицько­го ба­за­ру, бо, ка­же, як вий­де з ко­ши­ком буб­ликів на ба­зар, то й увесь ба­зар од неї пок­ра­щає. Так, ка­же, й зак­ра­сить со­бою ввесь то­чок! А насп­равж­ки ска­за­ти, то, пев­но, ба­зар її кра­сить, а не во­на ба­зар. В батьків та ма­терів все так: «мої си­ни, як со­ко­ли! мої доч­ки, як го­лу­боч­ки!» Еге, так, та­ту? - од­мов­ля­лась Уля­ся.

- Ну, не всі доч­ки та си­ни од­на­ковісінькі. Бу­ва­ють уся­кові, не до те­бе рівня­ючи, - ска­зав батько.

- Таки не втерпіли, ви­нес­ли оці книж­ки! Та­то всім по­ка­зує їх, аж мені ніяко­во - ска­за­ла Уля­ся. - Ли­хо мені з ва­ми!

- Чого ж ли­хо? От і ми по­ди­ви­мось, які книж­ки роз­да­ва­ли вам в гімназії: чи такі, як і в нас в гімназії, чи тро­хи кращі? Ті ж самісінькі, що і в нас, - ска­зав Літос­танський.

- От і доб­ре зро­би­ли, що по­ка­за­ли й нам ці Уля­сині тро­феї, бо я, приз­на­тись по щирій правді, їх ніко­ли не діста­ва­ла, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Та які гар­ненькі, не­на­че цяцьки, - ска­за­ла Га­лецька, пе­ре­гор­та­ючи лист­ки цуп­ко­го па­пе­ру.

- Ще й ма­люн­ки не­по­гані й цікаві, - обізвавсь Літос­танський.

- Де там не­по­гані! Зовсім гарні, хоч вправ­ляй в рям­ця та в скло та й чіпляй на стіни, - чва­нивсь батько.

- Ви, Уля­но Де­нисівно, та­ки держіть їх в спря­ту. Схо­вай­те десь доб­ре, на самісіньке дно в скрині, щоб не по­за­ма­зу­ва­ли їх ру­ка­ми усякі не­че­пурні чи­тальни­ки та чи­тальниці. От я, то й не дістав та­ких у гімназії, хоч і вчивсь не­по­га­но, - го­во­рив Літос­танський.

Книжки пішли по ру­ках, їх пе­ре­гор­ту­ва­ли, роз­див­ля­лись гар­ненькі ма­люн­ки. Уля­ся по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни й по­да­ла гос­тям. Двері од­чи­ни­лись, і мо­ло­денька най­мич­ка при­нес­ла й пок­ла­ла на стіл па­ля­ниці та буб­ли­ки.

- Чом ти пак оце не взу­лась в чо­бо­ти? Хо­диш бо­са, не­на­че в се­бе вдо­ма на селі, - ска­за­ла Уля­ся до най­мич­ки.

- Еге! Доб­ре, що ви спішні! Ви спішніші за ме­не, то за­раз і взу­лись в че­ре­ви­ки, а я, то й не по­хо­пи­лась взу­тись че­рез той са­мо­вар. Ніко­ли бу­ло! - ог­ри­за­лась сміли­ва дівчи­на й вий­шла з світлиці.

Уляся по­чер­воніла; дівчи­на ви­ка­за­ла, що Уля­ся хо­де вдо­ма бо­са. Літос­тансько­му во­на зда­лась ще кра­ща.

І мо­ло­до­му па­ни­чеві ста­ла ще приємніша й світліша чис­тенька світлич­ка з лам­пад­кою в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми; ще приємніші ста­ли па­хощі гвоз­дич­ки та ре­зе­ди в розкішній косі в мо­ло­дої про­вор­ної пан­ни, кот­ра і бу­ла міська, бу­ла гімна­зист­ка, і ски­да­лась вро­дою на сільських жва­вих дівчат. Це йо­му при­па­ло до впо­до­би, бо він зріс сли­ве на селі, в га­ях та в до­ли­нах на пе­редмісті не­ве­ли­ко­го міста.

І він вже зовсім за­був за гу­лян­ку в Царсько­му сад­ку, за му­зи­ки, за на­товп гу­ля­ючих паннів. Інші ме­лодії за­лу­на­ли в йо­го серці й зас­ту­пи­ли по­езію приємної гу­лян­ки в Царсько­му сад­ку. Він не­на­че при­кипів до місця й був ла­ден сидіти та ди­ви­тись на Уля­сю хоч би й цілу ніченьку до біло­го дня.

Молода Уля­ся не­на­че ож­ва­ви­ла прис­тар­ку­ва­тих лю­дей. Усі якось по­ве­селіша­ли й роз­ба­ла­ка­лись за чаєм. По­ве­селіша­ла навіть смут­на Га­лецька, не­на­че на той час за­бу­лась за свою ли­ху до­лю та за свої злидні.

- Чи ви, Де­ни­се Полікар­по­ви­чу, дав­но слу­жи­ли в нашій кан­це­лярії? - поціка­вивсь Літос­танський, пи­та­ючись в гос­по­да­ря.

- О, вже та­ки дав­ненько. Не пам'ятаю га­разд, скільки бу­де то­му років. Але в нас був на­чальник та­ка неп­риємна ве­ред­ли­ва лю­ди­на, і він так мені на­до­ку­чив своїми прізви­ща­ми, так ос­то­гид своєю лай­кою, що мені до­ве­лось хоч тор­би чіпля­ти та… Єт! Бо­дай не ка­зать!

Кміта сха­ме­нувсь і при­ку­сив язи­ка. Уля­ся по­чу­ти­ла, що на неї не­на­че од­ра­зу хтось сип­нув жа­ром: в неї спи­ни­лось сер­це і пе­рес­та­ло ки­да­тись. Во­на потім од­ра­зу зблідла.

«Ой, ли­шеч­ко! Ще батько візьме та бовк­не язи­ком, що хо­де під мо­нас­тирі з тор­ба­ми. Я зго­рю оту­теч­ки на місці од со­ро­му», - май­ну­ла дум­ка в Улясі.

Уляся за­мовк­ла й не­на­че за­мер­ла, жду­чи, що батько далі го­во­ри­ти­ме. Во­на доб­ре зна­ла, що близькі сусіди зна­ють, чим жи­ве її батько, зна­ють за жеб­рацт­во, але про це їй бу­ло бай­ду­же. Во­на з цим дав­но огов­та­лась і не со­ро­ми­лась за сво­го та­та пе­ред міща­на­ми та убо­ги­ми прос­ти­ми кра­мар­чу­ка­ми. Але Літос­танський був з іншо­го то­ва­рист­ва, ба­га­то кра­що­го й просвіченішо­го од прос­тих кра­марів та сал­ганів, і вже їй спо­до­бавсь. Бідна дівчи­на аж зля­ка­лась і з ля­ку ніби заніміла.

Батько за­мовк, а далі по­чав на всі бо­ки гу­дить та га­ни­ти сво­го давнього ли­хо­го сто­росвітсько­го на­чальни­ка. Уля­ся якось пот­ро­ху одійшла і зас­по­коїлась.

«Ой, ко­ли б ча­сом не дійшла чут­ка до цього пиш­но­го блон­ди­на, яке в мо­го та­та про­мислівство. Але ж він не піде-та­ки на вивідки та роз­пит­ки до сусіди Мар­ти Су­хо­реб­рої та до уся­ких сал­ганів і кра­марів. Мо­же, па­нич ме­не впо­до­бав. І він мені до впо­до­би. Мо­же, він і сва­та­ти­ме ме­не.» А з та­том тре­ба бу­де по­ба­ла­кать за ті тор­би»… - ду­ма­ла Уля­ся, мовч­ки на­ли­ва­ючи чай гос­тям.

- То ви, як ба­чу, вже дав­но по­ки­ну­ли служ­бу в кан­це­лярії. Чи, мо­же, ви вий­шли на пенсію? - спи­тав зго­дом Літос­танський.

- Де там! Я та­ки простісінько не ви­дер­жав ве­редів сво­го на­чальни­ка та й по­ки­нув служ­бу. Те­пер я за­роб­ляю де­що дрібною ад­во­ка­ту­рою то­що, а більш то­го прос­то-та­ки до­мую без ро­бо­ти, - ска­зав Кміта. - А моя покійна жінка, до­ки бу­ла жи­ва, за­роб­ля­ла ся­ким-та­ким кра­марст­вом. Та так ми собі якось і пе­ре­би­ва­лись, ма­ючи свій до­мок та тро­хи гро­шей на схо­ванці в бан­ку…

Улясі ста­ло лег­ше на серці. Во­на знов по­ве­селіша­ла. Батько хит­ро вик­ру­чу­вавсь з неп­риємної зад­ля неї роз­мо­ви.

«Але як во­но бу­де далі потім? А що, як він ме­не по­ко­хає? Мо­же, й сва­та­ти­ме… Що він ска­же, як ча­сом дізнається про батьківські тор­би?» - ду­ма­ла Уля­ся.

І бідна дівчи­на знов по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Пер­ший раз на віку їй спа­ли на дум­ку батькові жеб­рацькі за­робітки. Пе­редніше во­на про це ніко­ли й не ду­ма­ла й гад­ки не ма­ла за це.

- Часом, як ос­то­гид­не до­му­ва­ти та до­ма бай­ди­ки бить без ро­бо­ти, то я йду на пош­ту з па­пе­ром та пе­ра­ми і там пи­шу усякі лис­ти та про­ше­ння не­письмен­ним лю­дям та й тим тро­хи за­роб­ляю.

Кміта ка­зав прав­ду. Ча­сом в не­го­ду та сльоту він і справді хо­див на пош­ту на за­робітки з па­пе­ром та пе­ра­ми в ру­ках. Улясі знов ста­ло якось лег­ше на душі.

- Будьте лас­каві, за­мов­те за ме­не сло­веч­ко в кан­це­лярії, ко­ли там тре­ба бу­де пе­ре­пис­чи­ка. В ме­не ру­ка в письмі чу­до­ва, як ви самі ба­чи­ли в моєму листі до вас, - ска­зав Кміта. - Ча­сом, як ску­питься в кан­це­лярії ба­га­то бо­маг та тре­ба бу­де зак­ли­кать ко­гось на вечірні ро­бо­ти в кан­це­лярію, то я був би ду­же при­дат­ний до цієї ро­бо­ти. Все-та­ки пе­ре­па­ла б ся­ка-та­ка копійка; і я не сидіти­му без ро­бо­ти та не мар­ну­ва­ти­му на­да­рем­но ча­су. Будьте лас­каві, на­тякніть там при на­годі своїм сто­ло­на­чальни­кам за ме­не, що ко­лись, мов­ляв, був пи­са­рем та­ки ж в тій кан­це­лярії.

- Добре, доб­ре!- ска­зав Літос­танський і по­ду­мав, що, пев­но, ста­рий Кміта зап­ро­сив йо­го до се­бе лис­том дійсно з цієї при­чи­ни.

Увійшла най­мич­ка, вже взув­ши чо­бо­ти, і прий­ня­ла са­мо­вар. Уля­ся не­за­ба­ром пос­та­ви­ла на столі по­суд і по­да­ла сухі за­кус­ки. Кміта виніс пляш­ку горілки, ви­пив сам і по­час­ту­вав Літос­тансько­го, а потім Га­лецьку та Мокрієвську. Га­лецька тільки при­гу­би­ла чар­ку й од­ма­га­лась, а Мокрієвська за­ки­ну­ла го­ло­ву на­зад і бах­ну­ла чар­ку од­ра­зу, ще й дру­гої поп­ро­си­ла. Дру­гу чар­ку во­на вже ніби ціди­ла че­рез гу­би, на­че со­лод­кий лікер, виціди­ла ще й смажні гу­би об­ли­за­ла чор­ну­ва­тим язи­ком. Літос­танський ви­ря­чив очі з ди­ва, що да­ма так хи­лить горілку, не­на­че му­жик в шин­ку.

«Що во­но за про­ява оця Мокрієвська? П'є горілку, не­на­че сільська мо­ло­ди­ця» - по­ду­мав Літос­танський, див­ля­чись ви­ря­че­ни­ми очи­ма на Мокрієвську.

Після за­кус­ки най­мич­ка приб­ра­ла по­суд, а Уля­ся пос­та­ви­ла на стіл тарілки, повні аж звер­хом су­ниць та по­лу­ниць, та ма­ли­ни з сво­го сад­ка. Ви­лив­ши по чарці, Кміта й Мокрієвська ож­ва­ви­лись, по­ве­селіша­ли. Мокрієвська так і си­па­ла жар­та­ми та ре­го­та­лась без­пе­рес­та­ну, аж од­ляс­ки йшли по кімна­тах, оповіда­ючи про ве­селі при­го­ди сво­го жит­тя. Во­на вже навіть за­во­ди­ла пісні й підби­ва­ла співать й Уля­сю та Літос­тансько­го. В неї не­на­че сиділа й ще­бе­та­ла без­жур­на пташ­ка, що вже зро­ду бу­ла приз­на­че­на співать та ще­бе­тать, та зве­се­лять і се­бе, і лю­дей своїм ще­бе­тан­ням, не га­да­ючи й не дба­ючи ні про яке ку­бельце. Га­лецька по­зи­ра­ла на неї смут­ни­ми очи­ма, і їй ста­ло шко­да цієї без­жур­ної та ве­се­лої пташ­ки.

- Одже ж вам, Уля­но Де­нисівно, як я ба­чу, ба­га­то ве­селіше тут з та­ки­ми ве­се­ли­ми сусіда­ми, ніж мені в кан­це­лярії з на­ши­ми сто­ло­на­чальни­ка­ми та стійчи­ка­ми! - ска­зав Літос­танський до Улясі. - З Лукії Нар­кисівни і справді вий­шов би преціка­вий та пре­ве­се­лий сто­ло­на­чальник. Я був би радніший слу­жить в її столі, ніж в на­шо­го нуд­но­го та ве­ред­ли­во­го на­чальни­ка.

- Ет! бо­дай не ка­зать! Не­хай потім ко­лись роз­ка­жу вам, - обізва­лась по­шеп­том Уля­ся гімна­зич­ним шко­лярським то­ном, не­на­че до своєї при­ятельки в класі в гімназії.

- То ви так собі й про­бу­ваєте вдо­ма з ста­рим та­том і не маєте на думці на­пи­ту­вать собі служ­би? - спи­тав хло­пець.

- Маю на думці, бо в та­та за­со­би не­ве­ликі: лед­ве вис­та­чає на про­жи­ток. Але те­пер, як по­мер­ла моя ма­ма, я му­шу сидіть вдо­ма, щоб усього дог­ля­дать; му­шу пик­лю­ва­тись хатнім гос­по­дарст­вом. Тре­ба самій й на ба­зар хо­дить, тре­ба наг­ля­дать за ку­хо­вар­кою, а ча­сом до­во­диться самій й обід та ве­че­рю го­ту­вать. Як, бо­ро­ни бо­же, пом­ре та­то, тоді вже я му­шу са­ма собі да­ти ра­ди; пев­но, ста­ну за вчи­тельку в будлі-якій міській школі. Інко­ли ча­сом мені спа­дає це на дум­ку. Але до­ки та­то жи­вий, му­шу сидіти вдо­ма. До­ля мені до яко­гось ча­су сприяє. Не знаю, як бу­де далі, - ска­за­ла Уля­ся й за­ду­ма­лась.

Улясі впер­ше на віку це спа­ло на дум­ку од нес­подіва­но­го пи­тан­ня мо­ло­до­го па­ни­ча. Про своє нас­ту­па­юче жит­тя во­на й досі ще й дум­ки й гад­ки не ма­ла, і навіть не роз­ки­да­ла дум­ка­ми так да­ле­ко, в невідо­му і по­таємну да­лечінь. Ру­сяві ку­чері та ти­хий пог­ляд мо­ло­до­го гар­но­го хлоп­ця впер­ше нап­ра­вив її дум­ки в сіру да­леч, за­ку­та­ну в імлу та ту­ман.

І їй нес­подіва­но ста­ла приємна та мрійна і невідо­ма да­лечінь, по­ви­та по­етич­ни­ми мріями та ко­хан­ням.

Старий Кміта ба­ла­кав та жар­ту­вав з Мокрієвською, але все ско­са та ско­са по­зи­рав на Уля­сю та Літос­тансько­го. Од йо­го кмітли­во­го ока не по­таїлось, як заб­ли­ща­ли в Улясі карі оче­ня­та, як зай­ня­лись рум'янці на її що­ках. Не по­таїлось од батьківських очей ко­хан­ня, що ви­ник­ло й ог­нем зай­ма­лось в двох мо­ло­дих ду­шах в сутінках ро­же­во­го душ­но­го літнього ве­чо­ра.

«Напишу знов до Літос­тансько­го лис­та: не­хай сва­тає мою Уля­сю, бо не шко­да бу­де од­да­ти йо­му й Уля­сю, й дім, і зо дві ти­сячі кар­бо­ванців гро­шей, зап­рацьова­них тор­ба­ми», - по­ду­мав ста­рий Кміта.

Надворі вже по­ночіло. Га­лецька вста­ла, по­дя­ку­ва­ла, поп­ро­ща­лась і по­ди­ба­ла на Поділ. Літос­танський підвівся й по­чав і собі зби­ра­тись до­до­му.

- Не за­бу­вай­те ж нас! Одвідуй­те нас, мій ко­ха­ний, мій лю­бий! - го­во­рив на про­щанні Кміта і, об­няв­ши гос­тя, тричі цмок­нув йо­го в гу­би ще й в обидві що­ки.

«Ще й горілкою од йо­го тхне!» - по­ду­мав Літос­танський, але по­чу­вав, що йо­го поцілун­ки чо­мусь вже не такі гидкі, як бу­ли пе­редніше.

Уляся якось ніби зак­ра­си­ла своїми оч­ка­ми ту ги­до­ту.

- Не за­бу­вай­те ж нас! Одвідуй­те нас в цих мо­ча­рах! - про­си­ла й ра­зом сміялась Уля­ся.

- Спасибі вам! - го­во­рив Літос­танський з по­ро­га.

- Прибувайте ж до нас, як ма­ти­ме­те час! Не по­гор­дуй­те на­ми та не за­бу­вай­те за моє лас­ка­ве про­хан­ня! - гу­кав Кміта з по­ро­га на ву­ли­цю, де сто­яла на­суп­ро­ти й ма­ня­чи­ла на ґанку, ніби мос­каль в ки­вері, ста­ра Мар­та Су­хо­реб­ра і кміти­ла за всіма, хто ви­хо­див з по­коїв ста­ро­го сусіда, і навіть лічи­ла всіх гос­тей, не­на­че гос­по­ди­ня лічить свою ху­до­бу або кур­ча­та та гу­се­ня­та.

Літостанському не хотілось іти до­до­му. Він пішов на Вла­ди­мирську го­ру до пам'ятни­ка, де ще не скінчи­лась гу­лян­ка. Не­бо ще жевріло над бо­ра­ми. В Дніпрі, в течіях та пле­сах на плис­ко­ва­то­му Тру­ха­но­во­му ост­рові, і да­ле­ко на Обо­лоні в По­чай­ні ще лиснів ро­же­вий вечірний од­лиск. Не­бо й зем­ля не­на­че умліва­ли в теплі пиш­но­го ве­чо­ра й роз­буд­жу­ва­ли по­етич­ну та мрійну нап­ра­ву в душі мо­ло­до­го хлоп­ця. Па­хощі ре­зе­ди та лев­коїв ли­лись з клумбів. Усе не­бо, і повітря, й усі алеї на­че на­па­ха­лись і про­па­ха­лись наскрізь тим со­лод­ким ду­хом і на­га­ду­ва­ли йо­му па­хощі ре­зе­ди та гвоз­ди­ки в чорній косі ми­лої Улясі. Він не­на­че уяв­ки ба­чив гар­не та свіже Уля­си­не лич­ко.

Од то­го ча­су Літос­танський час­тенько по­чав одвіду­вать Кміту. Йо­го ду­шу ніби по­ри­ва­ла якась си­ла на ті Ли­бедські мо­чарі, з кот­рих він сам ко­лись глу­зу­вав. Кміта й Уля­ся завж­ди бу­ли ду­же лас­каві та привітні до йо­го.

Уляся по­ко­ха­ла мо­ло­до­го хлоп­ця щи­ро і вже приз­на­лась йо­му, що ко­хає йо­го.

Якось після пер­шої пре­чис­тої, влітку, Уля­ся ви­ря­ди­лась на служ­бу бо­жу в Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де са­ме то­го дня слу­жив мит­ро­по­лит. Вже во­на наб­ли­жа­лась до мо­нас­ти­ря. На­зустріч їй Ішов Літос­танський. Во­на спи­ни­лась і поз­до­ров­ка­лась з ним.

- Куди це вас бог не­се? Пев­но, до бо­жо­го до­му? - спи­тав Літос­танський.

- Еге! але… але ще й са­ма га­разд не знаю, ку­ди нап­ра­ви­тись: чи до Софіївсько­го, чи до Ми­хай­лівсько­го, - од­повіла Уля­ся, за­пи­ку­ючись.

В неї нес­подіва­но ви­ник­ла дум­ка, що та­меч­ки ж під бра­мою Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря стоїть між стар­ця­ми її та­то, а попліч з ним стоїть Га­лецька, а по­руч з нею стов­би­чить Мокрієвська. Во­на од­ра­зу охо­ло­ла й зблідла, аж по­по­лотніла.

«Ой, ли­шеч­ко мені! те­пер же він безп­ремінно вгля­де і впізнає їх усіх, ко­ли доб­ре при­ди­виться. Що з то­го мо­же вий­ти, і са­ма не вга­даю. Як він дізнається, що мій батько та мої знай­омі по­ши­лись в старці та ще й з то­го про­мислівства жи­вуть і хліб ма­ють, то ще, бо­ро­ни бо­же, й спро­ти­виться й од­ки­неться од ме­не», - май­ну­ла дум­ка в Улясі.

- Ходім кра­ще до Софіївсько­го со­бо­ру, - сти­ха про­мо­ви­ла Уля­ся.

- Та ви ж, здається, самі пря­му­ва­ли до Ми­хай­лівсько­го?

- Ні. Це я тільки йшла проз Ми­хай­лівський мо­нас­тир, бо хо­ди­ла гу­лять до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка на го­ру.

- Та ходім-бо в Ми­хай­лівське! Там же слу­же мит­ро­по­лит. Бу­де си­ла лю­дей, ще й співа­ти­ме мит­ро­по­литський хор, - вмов­ляв па­нич Уля­сю. - Ходім-бо, ходім! Дивіться, яка он­деч­ки си­ла панів су­не до бра­ми!

Він взяв її за ру­ку. Уля­ся ру­ши­ла з місця, сту­пи­ла два сту­пені й знов спи­ни­лась. Во­на по­чу­ва­ла та­ку ва­го­ту в но­гах, не­на­че в неї но­ги пус­ти­ли коріння, кот­ре промк­ну­лось в грунт і при­рос­ло до землі.

- Ні, не піду в Ми­хай­лівське, - зго­дом ска­за­ла Уля­ся.

- Оце ди­во! Та чом же? - пи­тав Літос­танський, кот­ро­му ду­же за­ба­жа­лось по­ди­ви­тись на пиш­но­ту мит­ро­по­ли­танської одп­ра­ви.

- Я й са­ма то­му невідо­ма. Мені уяв­ляється щось не­доб­ре. Чо­мусь мені здається, що ко­ли я оце піду в Ми­хай­лівське, то навіки втра­чу щось ду­же гар­не та ду­же ми­ле.

- Ще що ви­га­дай­те! Та ходім-бо! Не гай­мо ча­су, бо ще й це­ре­монія одійде, - ска­зав Літос­танський і знов смик­нув її за ру­ку.

- Ні, не піду. Ходім кра­ще до Софіївсько­го, - ска­за­ла з на­важ­ливістю Уля­ся.

- Невже це в вас ос­та­ча яки­хось бабських за­бо­бонів? Пев­но, ви йме­те віри отій нісенітниці.

- Ба не йму віри. Але я чо­мусь ніби пе­ред­по­чу­ваю якусь на­пасть, як тільки піду оце в Ми­хай­лівське, - го­во­ри­ла Уля­ся.

- Невже ви ду­маєте, що там вас жде якась ба­ба-яга, або що там десь куй­ов­дяться злидні та вчеп­ляться до вас, побіжать слідком за ва­ми навз­догінці до ва­шої гос­по­ди і по­на­ла­зять в ха­ту, і в хиж­ку, і в ко­мо­ру? - глу­зу­вав па­нич.

- І в думці цього не маю. Але в ме­не од­ра­зу ви­ник­ло якесь чуд­не ва­ган­ня, а чо­му й зад­ля чо­го, я й са­ма га­разд цього не втям­лю, - ска­за­ла Уля­ся і рап­том кру­то по­вер­ну­лась і поп­рос­ту­ва­ла че­рез Софіївський май­дан до Софійсько­го со­бо­ру, зас­му­че­на і якось збен­те­же­на.

Літостанський му­сив вво­ли­ти її во­лю, і пішов за нею в Софіївський со­бор.

«Чудна жіноцька вда­ча! Чи це в неї якісь за­бо­бо­ни, чи па­нянське ве­ре­ду­ван­ня, чи вже й не вга­даю що».

Літостанський прос­то­яв служ­бу й провів да­ле­ченько Уля­сю, аж за мо­нас­тир.

Ще смутніша бу­ла Уля­ся, вер­та­ючись до­до­му. Во­на на­ва­жи­лась по­ба­ла­кать з батьком та­ки за­раз, на­ва­жи­лась впро­ха­ти йо­го, щоб він по­ки­нув своє про­хацт­во, не опо­га­нив і не осо­ро­мив її пе­ред людьми та мо­ло­дим Літос­танським, кот­рий вже сли­ве приз­навсь їй, що ла­ден хоч і за­раз сла­ти до неї ста­ростів.

Уляся, вер­нув­шись з церк­ви, сіла на ка­напі й зас­му­ти­лась. Не­за­ба­ром рип­ну­ли в при­хожій двері, і в ха­ту сту­пив батько з тор­ба­ми на пле­чах. Він здійняв свою амуніцію, пе­ре­дяг­ся і ввійшов в світли­цю з за­па­ле­ною папіро­сою а гу­бах.

- Тату! ки­дай­те оті тор­би та дран­ки, - ска­за­ла Уля­ся.

- А то навіщо? - спи­тав з ди­ва Кміта.

- Бо мені со­ром за вас пе­ред людьми, - про­мо­ви­ла Уля­ся смут­ним, навіть жалібним го­ло­сом.

- Перед яки­ми ж це людьми? Це ли­бонь тобі со­ром пе­ред Літос­танським, чи що б то?

- Та хоч би й пе­ред Літос­танським. Чи то ж гар­но бу­де, як він ча­сом ви­пад­ком од ко­гось дізнається, що завів знай­омість з якимсь код­лом про­хачів: з ва­ми, з Га­лецькою, з Мокрієвською, та що й я з то­го гнізди­ща?

«От тобі й навсп­равж­ки клопіт, хоч і тор­би ки­дай ра­ди доч­ки та її но­вих знай­омих!» - по­ду­мав Кміта й по­чу­хав по­ти­ли­цю з до­са­ди.

- А пе­редніше ж ко­лись тобі не бу­ло со­ром. А це чо­гось вже й той со­ром десь узяв­ся, - ска­зав батько,

- Передніше я бу­ла ма­ла та дур­на і нічо­го то­го не тя­ми­ла. А те­пер в ме­не вже є, хва­лить бо­га, тям­ка в го­лові, та й пе­ред но­ви­ми знай­оми­ми мені со­ром. Сьогодні я хотіла йти на одп­ра­ву в Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Аж сли­ве біля са­мої бра­ми стрів ме­не Літос­танський і теж хотів йти зо мною до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Але як я при­га­да­ла собі, що ви стоїте біля бра­ми ко­ло дзвіниці з тор­ба­ми вкупі з Га­лицькою та Мокрієвською, то так зля­ка­лась, що тро­хи не зомліла. Я по­вер­ну­лась кру­то, вип­ру­ча­лась од за­чу­до­ва­но­го па­ни­ча й поп­рос­ту­ва­ла хутчій до Софіївсько­го со­бо­ру.

- Та я те­пер, ко­ли вгляд­жу Літос­тансько­го, як він ча­сом інко­ли за­хо­де по­да­вать стар­цям ша­ги, то за­раз по­вер­нусь по­ти­ли­цею до йо­го та й даю дра­ла до бра­ми, ще й схо­ва­юсь між стов­пи­щем про­чан. Чом же ти не йшла? Тре­ба бу­ло сміли­во йти. Він ме­не б не по­ба­чив, - ска­зав батько.

- Я, та­ту, після то­го так пе­рест­раж­да­ла, так пе­ре­пе­ча­ли­лась, сто­ячи в церкві, що не чу­ла, як чи­та­ли в церкві, не чу­ла навіть га­разд, як співа­ли; та­ка скор­бо­та най­шла на ме­не, що я сто­яла в церкві як неп­ри­ка­яна. Ки­дай­те, та­ту, тру­сить оти­ми тор­ба­ми, бо далі не ви­дер­жу. Мені те­пе­реньки вже уяв­ляється, що на ме­не всі лю­ди пальцем по­ка­зу­ють, де б я не йшла ву­ли­цею.

- От тобі на! То це ти мені ра­диш, щоб я по­ки­нув свій засіб? Це все од­но, як­би ку­пець по­ки­нув свою крам­ни­цю. Доб­ра по­ра­да! Га? Я вже до­га­ду­юсь, чо­го ти та­ка збен­те­же­на: це тобі ста­ло со­ром че­рез то­го Літос­тансько­го? Еге, так?

- Та хоч би й че­рез Літос­та­нсько­го! - ска­за­ла Уля­ся й од­ра­зу зап­ла­ка­ла, ніби ма­ла ди­ти­на.

«Гм… спра­ва йде не­по­га­но: во­на, оче­ви­дяч­ки, вже лю­бе Літос­тансько­го. Тре­ба знов на­пи­са­ти до йо­го, не­хай не дляється та за­раз-та­ки сва­тає Уля­сю. Шко­да бу­де, як ча­сом він і справді дізнається про моє про­хацт­во та че­рез це од­ки­неться од неї. Вже ко­ли во­на пла­че, то на­пев­но йо­го лю­бе. От тобі й на! І доч­ки шко­да, і торбів шко­да! А враг би йо­го взяв! Не знаю, хто пе­ре­ва­же: чи доч­ка, чи тор­би! А! Цц!»

Кміта за­ду­мавсь, ни­ка­ючи знес­тям­ки од кут­ка до кут­ка, не­на­че він десь в діброві збив­ся з шля­ху. Уля­ся сиділа й пла­ка­ла, аж хли­па­ла.

- Та годі, сер­це, тобі пла­кать! Якось улад­наємо цю спра­ву. Це, пев­но, тобі Літос­танський став спо­доб­ний? Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Еге, він упо­добніший тобі од інших? - пи­тав батько, присіку­ючись до доч­ки.

- Та хоч би й упо­добніший за всіх? Що вам до то­го? Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то ви, і Мокрієвська, і Дрімай­ло, і усякі там про­хачі-офіце­ри жи­ве­те й жи­вотієте на кошт без­та­лан­ної калічі та уся­ких нуж­ден­них справ­дешніх старців. Що б ма­ло пе­ре­пас­ти в їх тор­би, те ви за­гар­буєте собі. Ви гра­буєте про­чан, ду­ри­те й гра­буєте тем­ний доб­ро­сер­дий на­род, ще й од­би­ваєте хліб од калік-старців, - го­во­ри­ла Уля­ся пла­чу­чи.

- Лучче мені гіркий по­лин їсти, ніж ви­жеб­ра­ний ва­ми хліб; луч­че ста­ну за вчи­тельку, са­ма собі за­роб­лю на хліб або знай­ду собі будлі-які інші за­робітки. Я лад­на й по­невіря­тись та біду­ва­ти, ніж їсти по­жи­вок, ви­дер­тий у калік та в убо­гих! - го­во­ри­ла Уля­ся хли­па­ючи.

«От тобі й на! По­на­би­ра­лась там в школі якихсь фа­на­берій, то вже й пин­дю­читься! Вже їй і батька со­ром. Це прав­ди­ва ха­ле­па! Тре­ба до­ко­неч­но за­раз на­пи­са­ти Літос­тансько­му, не­хай її сва­тає. На­пи­шу, що пе­ред шлю­бом дам йо­му або дочці бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців, ще й дім в до­да­чу… са­мо по собі, дім після моєї смерті. Не тре­ба й га­ятись та для­тись з цією спра­вою, бо я вже ба­чу, яка в неї нап­ра­ва і якої заспіває мені до­ня потім далі…»

- Невелика шту­ка - по­че­пи­ти тор­би та жеб­рать попід мо­нас­ти­ря­ми. Луч­че підіть, та­ту, до Літос­тансько­го та йо­го то­ва­ри­ша, поп­росіть, щоб во­ни про­си­ли за вас в своїх сто­ло­на­чальників, щоб да­ли вам яке-не­будь місце в кан­це­лярії. Це бу­де кра­ще й ша­новніше, ніж ваші тор­би.

- Добре! Піду та­ки за­раз, бо за­то­го бу­дуть обіди; я ж ще й досі не одвідав Літос­тансько­го. Не­ма чо­го й для­тись з цією спра­вою! - ска­зав Кміта.

Кміта хап­ком на­пивсь чаю, при­че­пу­ривсь і по­чим­чи­ку­вав до Літос­тансько­го та Червінсько­го про­сить, щоб на­пи­та­ли йо­му будлі-яке місце в кан­це­лярії або поп­ро­си­ли на­чальни­ка, щоб дав йо­му при­най­мні хоч пе­ре­пис­ку.

«Оце на­пасть! До­ве­деться знов ста­ва­ти до нуд­ної праці. А я вже зовсім роз­ле­дащів і зам'яки­нивсь за ти­ми тор­ба­ми», - ду­мав Кміта, йду­чи до Літос­тансько­го та чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

Батько вий­шов з ха­ти, а Уля­ся все сиділа на ка­напі, зас­му­че­на та зап­ла­ка­на. Ні чай, ні їжа не йшли їй на дум­ку. Во­на й не на­ли­ва­ла собі чаю, навіть не ду­ма­ла за йо­го, не заг­ля­да­ла в пе­кар­ню, за­бу­лась за обід. Са­ма най­мич­ка прис­та­ви­ла до печі горш­ки, нічо­го не до­пи­тав­шись в Улясі.

В світлиці ста­ло ти­хо. Са­мо­вар дов­го шипів та й за­мовк. Ніякісінький згук не три­во­жив мерт­вої тиші і в світлиці, і на по­рожній, ніби спус­то­шеній да­лекій ву­личці.

- Не ви­дер­жу дов­ше! Вже я й так пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась че­рез оте батьківське про­хацт­во. На­бе­русь я со­ро­му в цьому про­хацько­му кодлі на ввесь свій вік. А що бу­де, як ча­сом Літос­танський дізнається за батьківське про­мислівство? Де мені тоді очі подіти пе­ред ним та й пе­ред людьми? Я доч­ка яко­гось нікчем­но­го про­ха­ча-стар­ця! Це тільки трош­ки кра­ще, як­би я бу­ла доч­ка яко­гось злодія або ду­шо­гу­ба.

Вже аж в пізні обіди вер­нувсь батько й зас­тав доч­ку на то­му-та­ки са­мо­му місці на ка­напі, ко­ло са­мо­ва­ра.

- Чи це ти й досі су­муєш? - спи­тав батько. - Не плач, сер­це! не вда­вай­сь дурнісінько в ту­гу! Зас­тав я вдо­ма і Літос­тансько­го і Червінсько­го та ще кількох уря­довців, що бу­ли в їх в гос­тях. Усі да­ли мені обіцян­ку, що про­си­ти­муть на­чальни­ка да­вать мені ро­бо­ту на вечірні ча­си в кан­це­лярії. Ка­за­ли, щоб я на днях забіг в кан­це­лярію та ще й сам поп­ро­сив на­чальни­ка за це. Там же я бу­ду не но­вих. Не пер­вин­ка ж мені по­ра­тись ко­ло бо­маг. От і ма­ти­му по­чес­не місце! Не плач, сер­це, не жу­рись! Якось во­но та бу­де. Зад­ля те­бе му­шу по­ки­ну­ти та за­ли­шить тор­би. А які гарні та ве­селі оті людці Літос­танський та йо­го при­ятель Червінський! І ве­селі й жар­тов­ливі, і прості сер­цем та щирі. Я не­на­ро­ком, шу­ка­ючи їх квар­ти­ри, зас­ко­чив і в кімна­ту до їх гос­по­дині та та­ки роз­пи­тав і за Літос­тансько­го.

- Таки не втерпіли і роз­пи­та­ли? Навіщо ж то ви роз­пи­ту­ва­ли? - крик­ну­ла Уля­ся, - навіщо вам ми­ка­тись в їх спра­ви?

- Бо я ціка­вий, та та­ки й доб­рий про­но­за вдав­ся зро­ду, то і вми­ку­юсь в усякі спра­ви. Не­дур­но ж наш рід прод­раж­не­но Кміта­ми. З ме­не та­ки й справді доб­рий кміта! І люб­лю, і вмію кмітить за людьми та й за всім. Я ніко­ли нічо­го не ро­бив так собі, наз­ря. А гос­по­ди­ня ду­же хва­ле Літос­тансько­го, ка­же, що кра­щої, мо­торнішої і добрішої лю­ди­ни, надісь, і в світі не­ма. Це мені ду­же й ду­же приємно зна­ти, як, пев­но, й тобі! Еге, так?.. А ти кинь ли­хом об зем­лю та не вда­вай­сь в пе­чаль дурнісінько. На­ли­вай чай та й пий на здо­ров'ячко. А то ще по­марнієш та спо­ганієш так, що Літос­танський й сва­тать не схо­че.

Уляся за­раз по­ве­селіша­ла і на­ли­ла собі ста­кан чаю та й ви­пи­ла всмак, ще й з'їла доб­рий шмат па­ля­ниці.

Другого дня Кміта пішов в кан­це­лярію до на­чальни­ка про­си­ти місця й по­ка­зав йо­му своє пи­сан­ня. Ру­ка в йо­го пи­санні бу­ла пре­чу­до­ва, і йо­му без ва­ган­ня да­ли місце на вечірніх ро­бо­тах в кан­це­лярії, щоб він пе­ре­пи­су­вав ті бо­ма­ги, котрі по­си­ла­ли до ви­що­го на­чальства.

Тим ча­сом бідна Га­лецька все хо­ди­ла під мо­нас­тирі та жеб­ра­ла на хліб та на про­жи­ток. Аж якось нап­рикінці літа од­но­го дня во­на вранці сиділа з Май­бо­ро­ди­хою на цвин­тарі на лавці та ба­ла­ка­ла, як нес­подіва­но в цвин­тар увійшов ста­рий отець Онуфрій і поп­рос­ту­вав до їх. В йо­го вид був та­кий ве­се­лий, що Га­лецька якось ду­хом по­чу­ти­ла, що ба­тюш­ка не­се якусь доб­ру звістку.

- Добридень вам, Ольго Се­менівно! Не­су доб­ру звістку зад­ля вас! - гук­нув зда­ле­ки отець Онуфрій до Га­лецької.

Галецька од ра­дощів аж нес­тя­ми­лась і ніби охо­ло­ла. Во­на вста­ла з лав­ки й по­чу­ва­ла, що в неї но­ги тру­сяться.

- Напитував я для вас місця в бо­гадільні вже дав­ненько. Там дав­но вже за­не­ду­жа­ла помічни­ця на­чальниці, дов­го сла­бу­ва­ла, та оце не­дав­неч­ко й по­мер­ла. Я та­ки впро­хав усіх, ко­го тре­ба бу­ло, щоб місце да­ли вам. Моє туп­цян­ня та­ки ма­ло поспіх. Я дав по­ру­ку за вас, і те­пер поз­до­ров­ляю вас з місцем. Беріть хутчій свої до­ку­мен­ти, сідай­те на зво­щи­ка та мерщій ка­тай­те в бо­гадільню. А до ме­не зайдіть на ча­си­ну, то я на­пи­шу вам про­шен­ня. Хоч ма­ти­ме­те не­ве­ли­ку пла­ту, але ж за­те ма­ти­ме­те свою опрічню кімнат­ку й харч, жи­ти­ме­те собі нарізко од усіх. Ви лю­ди­на стат­ко­ви­та й по­мир­ли­ва, а по­мир­ливість - це най­пер­ша умо­ва в та­ких зак­ла­дах, де сти­кається чи­ма­ло лю­дей уся­кої масті й уся­кої вдачі. Щас­ти ж вам, бо­же, на все доб­ре та на но­вий та­лан.

Взрушена лас­кою й при­хильністю о. Онуфрія, Га­лецька на­си­лу опам'ята­лась од ра­дощів.

- Їдьте ж за­раз та не дляй­тесь, щоб ча­сом місце не втікло од вас ку­дись за три­дев'ять зе­мель, бо во­но ко­тю­че й ле­тю­че. Ча­сом за­ко­титься ку­дись, - жар­ту­вав ба­тюш­ка на про­щанні.

Галецька й Май­бо­ро­ди­ха ки­ну­лись до кімна­ти, щоб склас­ти сякі-такі удо­вині ма­нат­ки. Склав­ши ма­нат­тя й зав'язав­ши в па­кун­ки, Май­бо­ро­ди­ха гук­ну­ла до До­си­фея, щоб він пок­ли­кав зво­щи­ка.

Досифей сидів на сінешньому по­розі, на­суп­ле­ний, мов чор­на хма­ра.

- Одчепіться од моєї душі! Ви обидві чо­гось ве­селі, не­на­че хильну­ли по де­сять ча­рок! А мені став світ не­ми­лий, - обізвавсь з по­ро­га До­си­фей, не ру­ша­ючи й з місця.

- Чом же оце став тобі світ не­ми­лий! Мо­же, тобі в ме­не в чо­му не­до­го­да? А мо­же, тобі тра­пи­лась якась при­го­да? - спи­та­ла з жар­том Май­бо­ро­ди­ха.

- Ет! бо­дай не ка­зать! А все то че­рез оту ти­тарівну. То бу­ло ви­хо­де з церк­ви, то все мор­гає на ме­не, ще й со­ло­денькі оч­ки зро­бить, а вчо­ра ви­хо­ди­ла з церк­ви в яко­юсь ду­ре­пою, а я йду їй на­зустріч, здійняв шап­ку та й кла­ня­юсь, та за­го­во­рюю; а во­на ко­ли б тобі гля­ну­ла на ме­не! За­дер­ла кир­пу, за­ко­пи­ли­ла спідню гу­бу, ще й пи­ку од­вер­ну­ла. Ко­ли б тобі хоч раз зир­ну­ла! От та­кий те­пер світ нас­тав!

- В ти­тарівни не за­побігай лас­ки. В неї ви­сокі по­ро­ги зад­ля те­бе. Ти й справді «ви­со­ко літаєш, а че­рез те низько впа­деш», - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Я дійшов до од­чаю. Я заздріваю й вас, що й ви ме­не су­ди­те та й гу­ди­те по лю­дях.

- Хто тобі оце на­го­во­рив? Та то, пев­но, ти­тарівна дізна­лась, що ти тро­хи оп­риш­ку­ва­тий вдав­ся, хоч і гар­ний з ли­ця.

- Сама во­на забісо­ва­на, ко­ли бун­дю­читься пе­ре­до мною. Ет! Усі во­ни таківські! Візьму оці усі дівчачі каб­луч­ки та й ви­ки­ну на смітник. Не­хай їх со­ба­ки спо­жи­вуть та й дівча­чу лю­бов схла­ма­ють.

- Та со­ба­ки ж по­дав­ляться ти­ми каб­луч­ка­ми! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Кат їх бе­ри! Не­хай поїдять і їх персні, і їх зрад­ли­ву, по­га­ну лю­бов. До­ве­деться, ма­буть, пост­ри­га­тись в ченці, або­що! Бе­ре ме­не та­кий сум, ли­бонь я завт­ра вмру, або­що. Ото людці! Ото пан­ни! Який-то те­пер світ нас­тав! Ой гос­по­ди!

- Не жу­рись на­да­рем­но! Ще твоє цвіте, а їх в'яне. Ти ж ще са­ме в цвіту! Та по­мо­жи-бо нам та ви­не­си оці па­ку­ноч­ки на ву­ли­цю, та пок­лич зво­щи­ка.

- Не хо­чу! од­чепіться од моєї душі. Мені й без ва­ших ма­натків важ­ко на серці! - обізвавсь зне­хо­тя До­си­фей і ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву.

Стара Май­бо­ро­ди­ха по­тю­па­ла на ву­ли­цю й зак­ли­ка­ла зво­щи­ка. По­ви­но­си­ли в'язки й поск­ла­да­ли на візок. Га­лецька на­ла­па­ла в ки­шені кап­шу­чок, ви­тяг­ла йо­го й знай­шла тро­хи гро­шей.

- Нате ж вам оці гроші в по­дя­ку за те, що ви мені да­ли при­ту­лок. Це я хоч ци­ми ма­ли­ми грішми зап­ла­чу вам за жит­ло.

- Борони бо­же! Щоб я з вас бра­ла гроші за квар­ти­ру? Не бу­ла б я лю­ди­на, щоб іще бра­ла з вас, з си­ро­ти, пла­ту. Я й са­ма при­ту­ли­лась, дя­ку­ючи ласці доб­рих лю­дей. Зро­ду-звіку не візьму з вас пла­ти! Я та­ки й зро­ду не ма­ла жа­до­би до гро­шей. Ад­же ж і ме­не ча­сом хар­чу­ва­ли добрі лю­ди за спа­сибі, - го­во­ри­ла Май­бо­ро­ди­ха на про­щанні.

Галецька розп­ро­ща­лась і на розс­та­ванні про­си­ла Май­бо­ро­ди­ху до­ко­неч­но одвіду­ва­ти її на но­во­му місці й обер­ну­тись до неї з поміччю, ко­ли б ча­сом ста­лась якась при­го­да в її житті.

Тим ча­сом один нез­нач­ний ви­па­док ду­же стри­во­жив ста­ро­го Кміту. Літос­танський все за­хо­див до йо­го в гості сли­ве що­тиж­ня. Але во­се­ни він не при­хо­див тижнів зо три поспіль.

«Що це за знак, що Літос­танський не вча­щає вже до ме­не? - ду­мав Кміта. - Мо­же, десь на­ба­чив собі якусь пан­ну, кра­щу од моєї Улясі. Він хло­пець мо­ло­дий, а мо­ло­де сер­це змінли­ве й зрад­ли­ве. Мо­же, десь знай­шов собі упо­добнішу па­нян­ку, ніж моя до­ня, і впо­до­бав її… Шко­да бу­де, як Уля­ся втра­те та­ко­го гар­но­го же­ни­ха. А я ж че­рез йо­го му­сив ки­нуть тор­би! На­пи­шу до йо­го лист і прос­то-та­ки спи­таю, чи він має на думці сва­тать мою Уля­сю, чи ні, щоб ча­сом ще не до­ве­лось шко­ду­вать за тор­ба­ми», - по­ду­мав ста­рий і за­раз ском­по­ну­вав лис­та.

«Кращого за вас же­ни­ха для моєї доні я не знай­ду та й не ба­жаю. Ко­ли маєте на думці сва­тать мою Уля­сю, то не дляй­тесь і не гай­тесь, щоб ча­сом хтось інший не на­вис їй на очі. Я вже дав­но пос­терігаю, що ви їй при­па­ли до впо­до­би. Вам, і тільки од­но­му вам, як доб­ро­му на вда­чу й стат­ко­ви­то­му чо­ловікові, я од­пи­сав би своє жит­ло після моєї смерті, ще й на ва­ше ймен­ня дав би вам пе­ред вінцем бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців. Про­шу най­лас­кавіше не­за­ба­ром да­ти мені од­повідь».

Другого дня над­ве­чорі прибіг Літос­танський. Ста­ро­го не бу­ло вдо­ма. Літос­танський по­ка­зав Улясі лис­та й про­чи­тав. Улясі ста­ло со­ром, що батько ніби на­би­вається нею Літос­тансько­му. Але во­на потім за­ре­го­та­лась. За­ре­го­тавсь і Літос­танський, що кмітли­вий батько не все та­ки прикмітив.

В світли­цю зго­дом всту­пив ста­рий.

- Тату! ви опізни­лись. В нас з Лу­кою Ан­то­но­ви­чем вже дав­ненько скінче­на спра­ва, а ви з лис­том «На­те, - мов­ляв, - й мій глек на ка­пус­ту!»

- То це ти й ме­не пе­ре­хит­ру­ва­ла? Ме­не, ста­ро­го, досвідно­го? - крик­нув батько.

- Атож! - обізвавсь Літос­танський, осміха­ючись. - Я вже дав­ненько ду­мав за­си­лать ста­ростів до Улясі та про­сить в вас її ру­ки. А от і ви з лис­том… та трішеч­ки опізни­лись…

- Коли опізнивсь, то й доб­ре. Як я ба­чу, щи­ра лю­бов пе­ре­хит­рує все і всіх на світі. Ко­ли вже ви поєдна­лись так, то мені тільки тре­ба вда­тись до ба­тюш­ки, щоб го­дить вінчан­ня. Ко­ли так, то, бо­же, вас бла­гос­ло­ви! Спра­ви­мо не буч­не, а «ха­па­не» весілля, та й ко­ли ми вам до впо­до­би, то й за­раз пе­ре­ходьте до нас жи­ти. Годі вам ти­ня­тись по тих квар­ти­рах, - ска­зав Кміта.

Тільки що во­ни пе­ре­ба­ла­ка­ли за свою спра­ву, в світли­цю всту­пи­ла Га­лецька, ра­да та ве­се­ла, не­на­че во­на знай­шла десь або гроші, або свій та­лан. В неї очі аж ся­ли. Во­на привіта­лась з усіма жва­венько, ве­се­ленько, на­че поп­ро­ворніша­ла.

- Що це за зміна ста­лась з ва­ми! - од­ра­зу спи­тав Кміта. - Щось з ва­ми тра­пи­лось і, пев­но, ду­же гар­не та приємне. Еге?

- А то ж чо­му так? - спи­та­ла Га­лецька дрібненьким, ве­се­леньким го­ло­сом.

- В вас ста­ли інші очі, інший пог­ляд, ли­бонь ви те­пер не та давніша, пе­редніша лю­ди­на, - ска­зав Кміта. - Пе­редніше ко­лись ви бу­ли ніби темні на очі, а це од­ра­зу не­на­че взір вер­нув­ся до вас. Ви й посвіжіша­ли на ви­ду, й пок­ра­ща­ли. І об­лич­чя в вас ста­ло ве­селіше! Що це з ва­ми ста­лось? Щось та є!

- Невже ж та­ки я бу­ла ніби не­ви­дю­ща, а це сьогодні десь поз­на­хо­ди­ла на шля­ху за­губ­лені очі? - ска­за­ла Га­лецька і ве­се­ленько засміялась.

- Невже ви вмієте й сміяться? - крик­ну­ла з ди­ва Уля­ся.

- Атож! Прав­да, що вже бу­ла за­бу­лась сміятись, а це знов вчусь та при­га­дую пот­ро­ху, - го­во­ри­ла ве­се­ленько Га­лецька. - То, сер­це, як ли­ха го­ди­на при­тис­не, то лю­ди­на за­бу­де і сміятись, і радіть.

- А мені все зда­ва­лось, що ви зро­ду не сміялись та й не вмієте сміятись, - го­во­ри­ла Уля­ся. - Мені оце так чуд­но ста­ло, як бу­ло б чуд­но, як­би засміялась і за­го­во­ри­ла ота пан­на з ко­ти­ком, що он­деч­ки на­мальова­на на кар­тині.

- То я, пев­но, з тієї при­чи­ни по­ве­селіша­ла, що вже та­ки на­пи­та­ла собі місце за помічни­цю на­чальниці в бо­гадільні. Отець Онуфрій, спа­сибі, по­ро­ги по­об­би­вав, ри­па­ючись та туп­ця­ючи за ме­не. Вже я пе­реб­ра­лась ту­ди й жи­ву там тижнів зо два. Маю свою опрічню гар­неньку та світлу кімнат­ку ще й обід, - го­во­ри­ла Га­лецька.

- То це вже ви ли­хом об зем­лю? Поз­до­ров­ляю ж вас в щи­рим сер­цем та до­ро­гою ду­шею, - ска­зав Кміта.

- Поздоровляю й вас! - гук­ну­ла Уля­ся й собі на ра­до­щах і поцілу­ва­ла Га­лецьку. - Сідай­те ж та будьте в нас гос­тею.

- Щоб ста­рос­ти сіда­ли, чи що, як ка­жуть на селі, - ска­за­ла Га­лецька.

- Та во­ни вже й сіли оце та­ки за­раз, в цей час.

А вас про­шу бу­ти в моєї Улясі за по­са­же­ну матір. От що!- про­мо­вив Кміта.

- Невже цьому прав­да? Ко­ли так, то поз­до­ров­ляю й я вас з щас­тям. Я ра­да ма­те­ри­ну­вать в си­ро­ти, хоч ще зро­ду ні в ко­го не ма­те­ри­ну­ва­ла, - ска­за­ла Га­лецька.

Через ву­зенькі сінеч­ки Мокрієвська ду­хом по­чу­ла в своїй квар­тирі, що в кімна­тах в гос­по­да­ря тра­пи­лось щось нез­ви­чай­не. До її ву­ха долітав який­сь ве­се­лий клекіт та регіт, не­на­че десь з-над стелі або з-під землі. Во­на заціка­ви­лась, при­че­пу­ри­лась і шуг­ну­ла про­жо­гом з своєї кімнат­ки до ха­зяїна.

«Або п'ють, або ла­ються, або здо­ро­во жар­ту­ють та ре­го­тять чо­гось. Щось та є! Який­сь ціка­вий ви­па­док», - ми­готіло в Мокрієвської в думці, як во­на прис­ту­пи­ла до две­рей, звідкіль аж гув клекіт та роз­мо­ва, не­на­че окріп кле­котів в ка­зані.

Перейшовши на квар­ти­ру до Кміти, во­на сха­ме­ну­лась: здер­жу­ва­ла свої но­ро­ви та звич­ки й ра­ди Літос­тансько­го та Улясі сли­ве три тижні поспіль не швен­дя­ла по шин­ках і в ру­ки чар­ки не бра­ла.

- Добридень вам! - ска­за­ла во­на, сіпнув­ши за клям­ку й вско­чив­ши про­жо­гом в світли­цю. - Що це в вас за ра­дощі, що аж в моїй хаті лу­на йде! З якої це при­чи­ни? Щось тра­пи­лось? Еге? - спи­та­ла Мокрієвська.

- Справляємо за­ру­чи­ни мо­ло­дих. От що! - ска­зав Кміта. - А ви там си­ди­те в своїй келії, як чер­нич­ка, та й не га­даєте, що в нас на весілля за­кар­лю­чи­лось. Про­си­мо й вас на весілля… за світил­ку чи сваш­ку.

- За світил­ку, - ска­зав Літос­танський.

- Спасибі вам за честь, - про­мо­ви­ла Мокрієвська й зир­ну­ла на Уля­сю при­хильни­ми лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Чого це ви, Ольго Се­менівно, так пож­вавіша­ли та посвіжіша­ли, що як­би я вас стріла десь на ву­лиці, то й не впізна­ла б? - спи­та­ла Мокрієвська.

- Мабуть, з тієї при­чи­ни, що я оце на­пи­та­ла-та­ки собі місце в бо­гадільні й вже жи­ву собі там ти­хо та свій хліб жую, - ска­за­ла Га­лецька.

- От тре­ба б і собі будлі-де на­пи­ту­вать та­ко­го місця! До­ки я бу­ду ти­ня­тись без діла? Вже об­рид­ло та ос­то­гид­ло бай­ди­ку­вать, - ска­за­ла Мокрієвська. - На­пи­туй­те там десь побіч се­бе й для ме­не місце.

- Добре. Як тра­питься в нас яке місце, то я по­дам вам звістку, - ска­за­ла Га­лецька.

Через два тижні Кміта спра­вив «ха­па­не» весілля. Га­лецька ма­те­ри­ну­ва­ла й поб­ла­гос­ло­ви­ла Уля­сю до вінця. Як Уля­ся вий­шла в світли­цю вся в біло­му, з білим вінком на го­лові, пиш­на та гар­на, не­на­че біла лелія, як ста­ла во­на по­руч з Літос­танським, в Мокрієвської не­са­мохіть сльози по­ко­ти­лись по що­ках.

Після весілля Літос­танський пішов в прий­ми до тес­тя: пе­рей­шов на жит­тя в йо­го дім. Кміта дав йо­му до рук бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців, але дру­гу роз­пис­ку, за­пи­са­ну на своє ймен­ня, зос­та­вив у се­бе, щоб ча­сом не до­ве­лось на ста­рості літ ди­ви­тись дітям в ру­ки, як до­ве­лось Га­лецькій.

Мокрієвська на­пи­та­ла собі місце в місько­му ла­за­реті. Ста­ла до ро­бо­ти, огов­та­лась, приз­ви­чаїлась до по­рядків і зго­дом за ро­бо­тою по­ча­ла за­бу­вать за свої пе­редніші звич­ки, що тро­хи не за­па­гу­би­ли їй жи­вот­тя.

Київ. 1901 ро­ку.