Чоловік, який називав себе — принаймні у цьому місці — Борсом, глузливо скривився від приглушеного гомону, що котився під склепінням зали, наче тихе гусяче ґелґотання. Проте його гримаса залишалася непоміченою під чорною шовковою маскою на обличчі, дуже схожою на маски, що закривали сотні інших облич у цій залі. Сотні чорних масок і сотні пар очей, які намагалися розгледіти, що приховується під ними.

На не надто гостре око ця велика зала могла би здатися палацовою, особливо якщо зважити на височенні мармурові каміни, золоті люстри, що звисали зі склепінчастої стелі, барвисті гобелени і мозаїчну підлогу з вигадливим візерунком. Але так могло би здатися на не надто гостре око. Для початку достатньо хоч би того, що каміни стояли холодні. Полум’я витанцьовувало на поліняках завтовшки як людська нога, однак не давало тепла. Стіни за гобеленами та стеля високо над люстрами були оголені до каміння, майже чорного. Жодного тобі вікна, і лише дві дверних пройми у протилежних кінцях зали. Скидалося на те, що хтось прагнув створити подобу палацової вітальні, та не завдав собі багато клопоту, обмежившись лише її обрисами та кількома деталями для правдоподібності.

Де знаходилася ця зала, чоловік, що називав себе Борсом, не знав — і помишляв, що цього не знає жоден із присутніх. Його нервувало вже на саму думку про те, де це може бути. Досить того, що його було покликано. Йому й про це не хотілося думати, однак від такого запрошення навіть він не зміг відмовитися.

Він обсмикнув плащ, дякуючи подумки, що каміни холодні, бо інакше йому було б задушно у чорному сукні, що вкривало його аж до п’ят. Увесь його одяг був чорний. Об’ємні складки плаща прикривали його зумисну сутулість, до якої він удався, щоби приховати свій зріст, а також збивали з пантелику щодо того, був він худий чи повний. Тут він був не єдиний, хто закутався ледь не у кравецьку плахту.

Він мовчки розглядав присутніх. Майже всім у своєму житті чоловік завдячував терплячості. Якщо він достатньо довго чекав і пильнував, хтось обов’язково припускався помилки. Більшість чоловіків і жінок у залі дотримувалися такої ж філософії: вони вичікували й мовчки слухали тих, хто не міг не говорити. Декому бракувало терпцю або їх гнітила мовчанка, й тому вони розбовкували більше, ніж слід було.

Поміж гостей снували служники — худорлява, золотоволоса молодь, пропонуючи з поклоном і безмовною посмішкою вино. Юнаки й дівчата були одягнені однаково: в облиплі білі штани та білі сорочки вільного крою. І ті, й інші рухалися з бентежною грацією. Кожен із них був дзеркальним відображенням інших, юнаки не поступалися вродою дівчатам. Він сумнівався, що зміг би хоч когось вирізнити, хоча мав гостре око і чіпку пам’ять на обличчя.

Зодягнена в біле усміхнена юнка піднесла йому тацю з кришталевими келихами. Він узяв один, не маючи однак наміру пити; якби він узагалі відмовився від почастунку, це могло би бути витлумачено як недовіра — або й щось гірше, а будь-який хибний крок міг тут закінчитися смертю, — однак невідомо, що могло бути підсипано в напій. Звичайно, серед його соратників ніхто би не був проти зменшення кількості претендентів на владу, ким би не виявилися ті горопахи.

Знічев’я він почав розмірковувати, чи вибавляться від прислужників після цього зібрання. Челядь усе чує. Коли служниця, мило посміхаючись, випросталася з поклону, його очі зустрілися з її очима. Відсутній погляд. Порожні очі. Очі ляльки. Очі мертвіші за саму смерть.

Він аж здригнувся, коли вона граційно відійшла від нього, і вже було підніс келих до губ, але вчасно спохопився. Його схвилювало не те, що з дівчиною вчинили. Йому йшлося про інше: щоразу, коли гадав, наче викрив слабкість тих, кому наразі служив, він виявляв, що його вже випередили, гадана слабкість уже була усунена з безжальною акуратністю, що його вражало. І непокоїло. Найголовнішим правилом його життя завжди було відшуковування слабкостей, адже кожна слабкість — це тріщина, яку він міг промацати, поглибити і використати. Якщо ж його теперішні хазяї, ті, котрим він наразі служив, не мали слабкостей...

Насупившись під маскою, він узявся вивчати своїх соратників. Принаймні хоч тут можна було зауважити достатньо слабкостей. Їх видавала їхня нервозність, навіть тих, кому вистачало клепки тримати язика за зубами. Негнучкість постави одного, рвучке посмикування спідниці іншою.

На його позір, добряча чверть присутніх навіть не спромоглася хоч якось приховатися, окрім як нап’ялити чорні маски. Їхній одяг був вельми промовистим. Для прикладу жінка, яка стояла перед золотаво-багряним гобеленом і тихо перемовлялася з кимось іншим — важко було сказати, був то чоловік чи жінка, — була вдягнена у сірий плащ із накинутою на голову відлогою. Очевидно, вона вибрала це місце, щоби кольори гобелена підкреслювали розкішність її одеж. Удвічі нерозумно привертати до себе увагу, бо її червона сукня з глибоким декольте, що оголювала занадто багато плоті, та з високим подолом, з-під якого визирали золоті патинки, свідчила про її походження з Ілліану, ще й із небідної родини, можливо, навіть із великопанської.

Неподалік ілліанки стояла інша жінка, самотня і похвально мовчазна, з лебединою шиєю і лискучим чорним волоссям, що хвилями спадало нижче пояса. Вона притулилася спиною до кам’яної стіни і за всім спостерігала. Жодного сум’яття, лише незворушне самовладання. Це все, звісно, чудово, проте її мідна шкіра і кремова сукня з високим коміром — що залишала відкритими одні тільки руки, а проте щільно облягала і була заледве не прозорою, при цьому натякаючи на все і не показуючи нічого — так само однозначно свідчили про її щонайшляхетнішу арад-доманську кров. І якщо чоловік, що називав себе Борсом, не надто помилявся, то на широкому золотому браслеті на її лівому зап’ясті мав би бути символ її Дому. І це мав бути символ саме її Дому, оскільки жоден високогідний доманець не поступиться своєю закостенілою честю, щоби носити символ іншого Дому. Гірше, ніж глупота.

Ось повз нього пройшов чоловік, одягнутий у блакитний, наче небо, шайнарський каптан з високим коміром, і крізь прорізи в масці сторожко зміряв його з ніг до голови. Все у поставі чоловіка виказувало в ньому солдата, ледь не кричучи про це: його випростані плечі, його верткий погляд, як і його рука, що здавалося готова моментально схопити відсутнього меча. Шайнарець не згаяв багато часу, щоби оцінити чоловіка, що називав себе Борсом: згорблені плечі та сутула спина не становили загрози.

Чоловік, що називав себе Борсом, пирхнув, коли шайнарець подався далі, стискаючи правицю і вишукуючи небезпеку деінде. Він міг прочитати їх усіх, аж до їхнього походження та земель. Купця і воїна, простолюдина і вельможу. З Кандору і Кайрену, Салдеї та Ґелдану. З усіх країв і майже всіх народів. Він зморщив ніс від несподіваної огиди. Навіть бляхар у яскраво-зелених штанах і ядучо-жовтій маринарці затесався тут. Ми й без них можемо обійтися, коли настане День.

Ті, котрі перевдягнулися, були замасковані заледве чи краще, чимало з них лише загорнулись у свої плащі. Йому вдалося розгледіти під подолом одного темного балахона оздоблені сріблом чоботи високого лорда з Тіру, а під іншим — золоті шпори з лев’ячими головками, що їх носять лише офіцери-гвардійці найвищого рангу на службі в королеви Андору. Худорлявий хлопчина — худорлявий навіть у чорному одязі, що сягав підлоги, та непримітному сірому плащі, скріпленому невибагливою срібною пряжкою, — спостерігав за дійством з-під тіні свого глибокого каптура. Він міг бути будь-ким, будь-звідки... от тільки якби не шестикутна зірка, витатуйована на перетинці між великим і вказівним пальцями його правиці. Отже, він із Морського народу, і було би достатньо одного погляду на його ліву руку, щоби уздріти символи його клану та роду. Чоловік, що називав себе Борсом, навіть не завдав собі труду глянути.

Раптом його очі звузилися, зупинившись на жінці, закутаній у чорне настільки, що виднілися лише пальці рук. Її правицю прикрашав золотий перстень у формі змія, що ковтає власний хвіст. Айз Седай, або принаймні жінка, яка навчалася у Тар Балоні під орудою Айз Седай. Ніхто інший не став би носити такого персня. Зрештою, для нього це не мало жодного значення. Він відвернувся, доки вона не зауважила його погляду, і майже одразу запримітив ще одну жінку, з голови до ніг закутану в чорне і з перснем Великого Змія. Дві відьми не подавали навіть знаку, що знайомі між собою. У своїй Білій Вежі вони сиділи, як ті павучихи у центрі павутини, смикаючи за ниті, змушуючи королів і королев танцювати, пхаючи свої носи до чужих справ. Нехай будуть прокляті на вічну смерть! Він усвідомив, що скрегоче зубами. Якщо нас мусить поменшати — а таки мусить до приходу Дня — то є ще й такі, без яких можна цілком обійтися, ще цілковитіше, ніж без бляхарів.

Пролунав дзвіночок — однією тремтливою нотою, що доносилася одночасно звідусіль і наче ножем відтяла всі інші звуки.

Високі двері у дальньому кінці зали розчахнулися, і всередину ввійшли два траллоки. Їхні чорні кольчуги, що звисали до самих колін, були прикрашені шипами. Усі відсахнулися. Навіть чоловік, що називав себе Борсом.

На цілу голову разом із плечима вищі за найвищого тут чоловіка, траллоки з потворними і калічними людськими обличчями становили блювотну мішанку людського і тваринного. В одного з них натомість рота і носа стримів ваговитий гострий дзьоб, а голову вкривало не волосся, а пір’я. Інший вицокував копитами, його морда випирала у щось на подобу волохатого рила, а над вухами стирчали козлячі роги.

Проігнорувавши людей, траллоки повернулись у напрямку дверей і запопадливо й улесливо вклонились. Пір’я на одному з них настовбурчилося щільним гребенем.

Між них ступив мерддраал, і вони гепнулися на коліна. Мерддраал був одягнутий у чорне, від чого кольчуги траллоків і маски людей здавалися яскравими, і при цьому коли він пересувався з грацією гадюки, вся його одіж звисала нерухомо, не утворюючи жодної складки.

Чоловік, який називав себе Борсом, відчув, що він мимоволі шкіриться, охоплений наполовину гарчливою люттю і наполовину — йому навіть самому собі було соромно в цьому зізнатися, — страхом. Обличчя мерддраала було відкрите. Тістоподібне бліде обличчя, обличчя людини, однак безоке; обличчя, що нагадувало яйце і водночас могильного хробака.

Це гладеньке біле обличчя повернулося таким чином, що здавалося, наче воно розглядає усіх почергово. Від цього безокого споглядання юрбою прокотилася видима дрож. Тонкі знекровлені губи викривилися у якійсь подобі посмішки, коли лиця в масках одне за одним спробували втиснутися назад у людський тлум, щоб уникнути того споглядання. Тим часом мерддраалів погляд вишикував їх півколом обличчям до дверей.

Чоловік, який називав себе Борсом, зглитнув. Ще настане день, напівлюдку. Коли Великий Володар Темряви знову прийде, він обере собі нових жаховладців, а ти тремтітимеш перед ними. Ти тремтітимеш перед людьми. Переді мною! Чому ти не говориш? Годі витріщатися на мене, говори вже!

— Іде ваш Пан, — голос мерддраала скрипнув, наче суха зміїна шкіра. — Ниць, хроби! Всі падіть ниць, щоби його блиск не засліпив і не спопелив вас!

Лють накрила чоловіка, який називав себе Борсом, від цього тону, від цих слів, однак за мить повітря над головою напівлюдка замерехтіло, і до нього дійшла суть заклику. Не може бути! Не може!.. Траллоки уже розпласталися долі, звиваючись, ніби хотіли заритися під підлогу.

Не чекаючи, поки це зроблять інші, чоловік, який називав себе Борсом, гепнувся долілиць, застогнавши від удару об кам’яну поверхню. З його губ злетіли слова, наче оберіг від небезпеки — це й був оберіг, хоча супроти того, чого він так боявся, з таким же успіхом могла б оборонити очеретинка, — і відтак він почув сотні інших голосів, захриплих від жаху, і ті самі слова, мовлені до підлоги.

— Великий Володар Темряви — мій Повелитель, і слугую йому я ревно, до останнього клаптя своєї душі. — Десь у закамарках його свідомості волав перелякано якийсь голос: Морок і всі Відступники закуті... Нажаханий, він змусив той голос замовкнути. Він не чув його з незапам’ятних часів. — Воістину, мій Повелитель — це Повелитель смерті. Нічого не просячи взамін, я служитиму йому аж до Дня його пришестя, і служитиму я йому у твердій і непохитній надії на життя вічне. — ...закуті у Шайол Гулі, закуті Творцем умить сотворення. Ні, тепер я служу іншому панові. — Воістину, вірних буде возвеличено на цій землі, возвеличено понад невірними, возвеличено понад престоли, проте я скромно служитиму аж до Дня його Вороття. — Рука Творця простягається над усіма нами, а Світло боронить нас від Тіні. Ні, ні! Інший повелитель. — Нехай не забариться День Вороття. Нехай не забариться Великий Володар Темряви, щоби провадити нас і правити світом довіку.

Чоловік, який називав себе Борсом, закінчив промовляти символ віри, натужно дихаючи, так наче пробіг десять миль. Захекані віддихи навколо нього свідчили, що він такий не один.

— Підводьтесь. Усі підводьтесь.

Медоточивий голос заскочив його зненацька. Без сумніву, жоден із його соратників, які лежали долілиць, втупивши чорні маски в мозаїчну підлогу, не наважився б заговорити, однак не такого голосу він сподівався від... Він поволі підвів голову достатньо для того, щоби підглянути одним оком.

У повітрі над мерддраалом висів силует чоловіка, край його криваво-червоної мантії висів на п’ядь вище голови напівлюдка. Такого ж криваво-червоного кольору була і маска. Чи став би Великий Володар Темряви з’являтися перед ними в людській подобі? Та ще й у масці? Однак мерддраал, самий лише погляд якого навіював страх, сам тремтів і ледь не корчився від страху, стоячи у тіні постаті. Чоловік, який називав себе Борсом, гарячково шукав відповіді, якої його розум не здатен був знайти, не з’їхавши з глузду. Може, це хтось із Відступників.

Ця думка була лише на йоту менш болісною. У такому разі це означало, що День повернення Морока не за горами, якщо вже один із Відступників звільнився. Відступники, тринадцять наймогутніших провідників Єдиної Сили в Епоху, що славилася могутніми провідниками, були запечатані у Шайол Гулі разом із Мороком, запечатані подалі від світу людей Драконом та його Сотнею Споборників. А ударна хвиля від того ув’язнення заплямувала чоловічу половину Істинного Джерела, і всі Айз Седай чоловічого роду, ті прокляті провідники Сили, збожеволіли і розтрощили світ, розбили його на шматки, наче глиняний горщик об камінь, а опісля, догниваючи живцем, завершили Епоху Легенд. Заслужена смерть для Айз Седай, на його думку. Ще й залегка для них. Він тільки шкодував, що жінок це не зачепило.

Повільно й натужно він заштовхав свою паніку углиб свідомості, зачинив її там і не відпускав, хоча вона й криком кричала, вимагаючи звільнення. Це було найкраще, що він міг зробити. Жоден із тих, які лежали долічерева, не встав, і лише кілька з них зважилися підняти голови.

— Підніміться, — цього разу у голосі постаті у червоній масці почулася різкість. Він показав обома руками. — Встаньте!

Чоловік, який називав себе Борсом, незграбно підвівся, але на півдорозі, вже колінкуючи, завагався. Підняті у жесті руки мовця були жахітно обпечені, вкриті чорними борознами, між якими проступала жива плоть, така ж червона, як і одіж постаті. Чи став би Морок являтися у такому вигляді? Чи навіть хтось із Відступників? Очі за цією криваво-червоною маскою повільно ковзнули по ньому, і він поспішно випростався. Йому здалося, що той погляд обдав його жаром відкритої печі.

Інші скорилися наказу заледве чи з більшою грацією та меншим страхом. Коли всі вже були на ногах, ширяюча постать заговорила.

— Я знаний під різними іменами, однак ви знатимете мене як Ба’алзамона.

Чоловік, який називав себе Борсом, зціпив зуби, щоби вони не клацали. Ба’алзамон. У перекладі з мови траллоків — Серце Темряви, і навіть поганини знали, що таким іменем траллоки величають Великого Володаря Темряви. Того, Чиє Ім’я Не Можна Називати. Не Істинне Ім’я, Шей’тан, однак усе ж заборонене. Для присутніх тут, як і для їм подібних, вимовляння будь-якого з цих імен вважалося святотатством. Його дихання зі свистом виривалося з ніздрів, а навколо себе він чув, як інші також важко дихають під своїми масками. Служники кудись поділися, і траллоки також, хоча він і не помітив, коли вони вийшли.

— Місце, де ви стоїте, знаходиться у тіні Шайол Гулу. — При цьому пролунав стогін кількох людей; чоловік, який називав себе Борсом, не міг напевно сказати, що його голос не долучився до цього хору. В голосі Ба’алзамона почулася нотка, яку майже можна було назвати насмішкою, коли він широко розпростер руки. — Не страшіться, бо День приходу вашого Владики у світ уже не за горами. День Вороття наближається. Хіба не достатнім доказом для вас є те, що я тут, перед вами — ліченими обранцями з-поміж ваших братів і сестер? Незабаром Колесо Часу буде знищене. Незабаром Великий Змій помре, і за допомогою сили цієї смерті, смерті самого Часу, ваш Владика переробить світ на свій взір і подобу для цієї Епохи та на віки вічні. А всі, хто служить мені вірою та правдою, возсядуть біля моїх ніг над зірками у небесах і вічно урадуватимуть над світом людським. Так я пообіцяв, і так станеться довіку. Ви будете жити й урядувати поки й світ сонця.

Гомін радісного передчуття прокотився між слухачами, і дехто навіть ступив уперед, ближче до ширяючої багряної постаті, звертаючи до неї зачаровані погляди. Навіть чоловік, який називав себе Борсом, відчув ваговитість цієї обіцянки — обіцянки, заради якої він сотні разів гендлював своєю душею.

— День Вороття ближчає, — промовив Ба’алзамон. — Але роботи ще багато. Роботи дуже багато.

Повітря ліворуч від Ба’алзамона замерехтіло і згустилося, і в ньому повисла постать молодого юнака, трохи нижчого за самого Ба’алзамона. Чоловік, який називав себе Борсом, не міг зрозуміти, було це живе створіння чи ні. Висновуючи з його одягу, це був сільський хлопчина з бешкетною іскоркою у карих очах та натяком на посмішку у кутиках губ, так наче пригадував чи замислював якусь витівку. Плоть видавалася живою, однак груди не здіймалися від подиху, а очі не моргали.

Повітря праворуч від Ба’алзамона затремтіло, наче від спеки, і друга постать у селянському одязі повисла трохи нижче від Ба’алзамона. Це був кучерявий молодик із міцними, як у коваля, м’язами. От тільки дивина: при його боці висіла бойова сокира — великий сталевий напівмісяць урівноважений з іншого боку товстим гостряком. Чоловік, який називав себе Борсом, раптом нахилився уперед, зацікавлений чимось іще дивовижнішим. Очі молодика були жовтими.

Втретє повітря згустилося у формі молодого чоловіка, цього разу просто навпроти Ба’алзамона, майже біля його ніг. Це був високий юнак із сірими очима, які на світлі ставали майже блакитними, і темно-рудуватим волоссям. Ще один селянин або фермер. Чоловік, який називав себе Борсом, ахнув. І ще одна річ була тут надзвичайною, хоча з якого дива він мав би сподіватися, ніби тут має бути щось звичайне? На поясі в цієї постаті висів меч із бронзовою чаплею на піхвах, інша чапля була вигравіювала на довгому дворучному руків’ї. Сільський юнак із мечем з емблемою чаплі? Це неможливо! Що б це могло означати? А ще хлопець із жовтими очима. Він помітив, як мерддраал, тремтячи, дивиться на ці фігури, і якщо він правильно виснував, то це тремтіння було спричинене не страхом, а ненавистю.

Запала мертва тиша, Ба’алзамон дозволив цій тиші запасти ще глибше, а тоді заговорив:

— Це той, хто обходить світ, той, хто був і буде, але ще не настав, — оце Дракон.

Серед слухачів прокотився переполоханий гомін.

— Відроджений Дракон! Ми повинні його вбити, Великий Владарю? — пролунало з уст шайнарця, чия рука нетерпляче намацувала на боці відсутній меч.

— Можливо, — просто відповів Ба’алзамон. — А можливо, що й ні. Можливо, що його можна буде використати. Рано чи пізно так і станеться, у цій Епосі чи в іншій.

Чоловік, який називав себе Борсом, кліпнув. У цій Епосі чи в іншій? Я гадав, День Вороття близький. Яке мені діло до того, що станеться в іншу Епоху, якщо я зістаріюся і помру ще в цій? Але Ба’алзамон говорив далі:

— У Візерунку вже почав формуватися закрут — одна з багатьох точок, де того, хто стане Драконом, можна навернути на службу мені. Необхідно навернути! Хай краще служить мені живий, аніж мертвий, проте живий він чи мертвий, а служити він мені мусить і буде! Запам’ятайте цих трьох, бо кожен із них — це нитка у візерунку, який я планую сплести, а вам належить подбати, щоби вони розташувалися так, як я накажу. Добре до них придивіться, щоби змогли потім їх упізнати.

Зненацька усі звуки змовкли. Чоловік, який називав себе Борсом, неспокійно засовався, зауваживши при цьому, що інші чинять так само. Усі, крім ілліанки, усвідомив він. Її руки покоїлися в неї на грудях, наче хотіли приховати її округлу оголену плоть, очі були широко розплющені наполовину від страху, наполовину від екстазу, а сама вона запопадливо кивала, ніби комусь, хто стояв віч-на-віч із нею. Час від часу здавалося, ніби вона відповідає, але чоловік, який називав себе Борсом, не чув ані слова. У якийсь момент вона дугою вигнулась назад, тремтячи і силкуючись звестися навшпиньки. Він не міг зрозуміти, чому вона не падає, хіба що її тримає щось невидиме. А потім так само раптово вона опустилася на п’яти і знову кивнула, кланяючись і тремтячи. Не встигла вона випростатися, як одна із жінок, яка носила перстень Великого Змія, здригнулася і закивала.

Виходить, кожен із нас отримує персональні настанови і жоден не чує інших. Чоловік, який називав себе Борсом, розчаровано забурмотів. Якби ж він знав, що було наказано хоча б комусь одному, він міг би використати це знання на власну користь, але тепер... Він нетерпляче чекав своєї черги, забувши навіть, що стоїть випроставшись.

Один по одному учасники зборів отримували вказівки, кожен оточений стіною тиші, а проте усе ж зраджуючи себе дражливими підказками, які годі було прочитати. Чоловік із Ата’ан Мієр, Морського народу, неохоче заціпенів, але ствердно кивнув. Поза шайнарця свідчила про замішання, навіть коли він погоджувався. Друга жінка з Тар Балона здригнулася, ніби від шоку, а закутана в сіре постать, чию стать він так і не зміг визначити, заперечливо похитала головою, а відтак упала на коліна й завзято закивала. Декого так само судомило, як ілліанку, так наче сам біль піднімав їх навшпиньки.

— Борсе.

Чоловік, який називав себе Борсом, здригнувся, коли червона маска заповнила його зір. Він і надалі бачив кімнату, і надалі бачив завислу постать Ба’алзамона та три фігури перед ним, і водночас усе, що він міг бачити, — це обличчя в червоній масці. У голові все пішло обертом, здавалося, що його череп розколовся навпіл, а очі повилазили з орбіт. А ще на якусь мить йому здалося, що він бачить полум’я в очних прорізах маски.

— Ти вірний... Борсе?

Від натяку на насміх в його імені вниз по його спині пробіг морозець.

— Я вірний, Великий Владарю. Хіба я можу від тебе сховатися? — Я вірний! Присягаюся!

— Ні, не можеш.

Від упевненості у голосі Ба’алзамона йому пересохло в роті, проте він змусив себе говорити.

— Наказуй мені, Великий Владарю, і я підкорюся.

— По-перше, ти повернешся у Тарабон і продовжиш займатися своїми добрими справами. Фактично я наказую тобі подвоїти свої зусилля.

Він витріщився на Ба’алзамона, але за мить полум’я знову шугнуло під маскою, і він повважав за краще вклонитися, щоби мати змогу відвести очі вбік.

— Як накажеш, Великий Повелителю, так і буде.

— По-друге, ти виглядатимеш цих трьох молодиків, і нехай твої послідовники їх також пильнують. Але застерігаю: вони небезпечні.

Чоловік, який називав себе Борсом, поглянув на постаті, що зависли перед Ба’алзамоном. Як я це роблю? Я бачу їх, але й не бачу нічого, крім його обличчя. Він відчував, що його голова ось-ось лусне. Піт зросив його долоні під тонкими рукавичками, а сорочка прилипла до спини.

— Небезпечні, Великий Владарю? Селюки? Невже один з них...

— Меч небезпечний для того, кому до грудей приставлено вістря, але не для того, хто тримає за руків’я. Хіба що чоловік, який тримає меча, — дурень, або розтелепа, або нездара, у такому випадку меч стає удвічі небезпечнішим для нього, ніж для будь-кого іншого. Достатньо й того, що я розповів, як упізнати його. Достатньо й того, що ти просто скоришся.

— Як накажеш, Великий Владарю, так і буде.

— По-третє, стосовно тих, які висадилися на мисі Томан, а також доманійців. Про це ти нікому не розповідатимеш. Коли повернешся у Тарабон...

Чоловік, який називав себе Борсом, зрозумів, що слухає із роззявленим ротом. Інструкції не мали жодного сенсу. Якби я знав, що було наказано хоча б кільком іншим, можливо, я б і склав собі цілісну картину.

Раптом він відчув, як його голову щось стиснуло, наче гігантська рука надавила йому на скроні, відчув, як його щось підіймає, а потім світ вибухнув тисячею зоряних спалахів, кожен відблиск світла ставав образом, що пролітав у його мозку або ж мчав і танув у далині ще до того, як він спромігся хоча б схопитися за нього. Неймовірне небо, пооране хмарами — червоними, жовтими, чорними, — які мчали, ніби гнані наймогутнішим вітром, що будь-коли здіймався у світі. Жінка — а може, дівчина? — у білому одязі віддалялася у чорноту і зникла так само швидко, як і з’явилася. Крук витріщився йому просто в очі, впізнаючи його, а потім зник. Закутий у броню чоловік у брутальному шоломі, що формою, кольорами та позолотою нагадував якусь почварну отруйну комаху, здійняв меча і стрибнув убік, кудись за межами його зору. Закручений золотий ріг зі свистом прилетів звідкись здалеку. З нього лунала одна-єдина пронизлива нота, коли той летів просто на нього, витягаючи з тіла душу. В останню мить він спалахнув і перетворився у сліпуче золоте кільце зі світла, що пройшло крізь нього, заморозивши його гірше за смерть. Десь із тіней загубленого зору вистрибнув вовк і розірвав йому горло. Він не міг кричати. А потік не зупинявся, топив його, хоронив його. Він уже ледве пам’ятав, ким він був або чим він був. З небес дощем стікав вогонь, місяць і зорі летіли донизу, і річки струменіли кров’ю, і мерці ходили як живі, і земля розверзлася, і з неї фонтаном вихлюпнулося розплавлене каміння...

Чоловік, який називав себе Борсом, отямившись, уздрів, що стоїть майже навприсядки у залі, де знаходилися всі інші, більшість з яких мовчки дивилися на нього. Куди б він не поглянув — вгору, вниз чи в будь-яку іншу сторону, — обличчя Ба’алзамона у масці переслідувало його. Образи, що затопили його свідомість, уже згасали, він був певен, що багато з них уже вивітрилося з його пам’яті. Він безвольно випростався, а Ба’алзамон постійно перебував перед ним.

— Великий Владарю, що?..

— Деякі накази занадто важливі, щоби про них знали навіть ті, хто їх виконуватиме.

Чоловік, який називав себе Борсом, майже доземно вклонився.

— Як накажеш, Великий Владарю, — хрипко прошепотів він, — так і буде.

Коли він випростався, то знову був один серед тиші. Інший, високий лорд Тарену, кивав і кланявся комусь невидимому для всіх інших. Чоловік, що називав себе Борсом, приклав тремтячу руку до чола, ніби намагаючись втримати дрібку з того, що промайнуло в його голові, хоч він і не був до кінця певний, що хоче це пам’ятати. Коли останній фрагмент догорів, він раптом замислився: а що ж саме він намагається пригадати? Я знаю, що щось було, однак що? Адже було щось! Хіба ні? Він потер одна об одну долоні, скривившись від слизького поту у рукавицях, а далі звернув свою увагу на три фігури, підвішені перед летючою постаттю Ба’алзамона.

Кремезний кучерявий молодик, селянин з мечем, а ще парубок з бешкетним виразом обличчя. У ту мить подумки чоловік, що називав себе Борсом, охрестив їх Коваль, Мечник та Крутій. Яке місце у головоломці займають вони? Вони мають бути важливими, інакше Ба’алзамон не зробив би їх головною темою цього зібрання. Однак тільки від отриманих ним наказів вони могли померти будь-якої миті, і він думав, що дехто з інших принаймні отримав такі ж смертельні накази щодо цієї трійці. Наскільки вони важливі? Блакитні очі могли відсилати до андорської знаті, хоч і малоймовірно у такому одязі, також світлі очі мали мешканці Порубіжжя, а ще деякі таренці, не кажучи вже про Ґелдан, і звісно... Ні, тут підказок мало. Проте жовті очі? Хто вони такі? Що вони таке?

Він здригнувся від дотику до руки і повернувся, щоб побачити одного зі служників у білому, молодого хлопця, який стояв біля нього. Інші служники також повернулися, їх було більше, ніж до того, по одному на кожного гостя у масці. Він моргнув. Ба’алзамона не стало. Мерддраала також не стало, а на місці дверей, крізь які він увійшов, залишився лише необроблений камінь. Однак три фігури й досі висіли в повітрі. Йому здалося, ніби вони дивляться на нього.

— Якщо не заперечуєте, мій пане Борсе, я проведу вас до вашої кімнати.

Уникаючи контакту з цими мертвими очима, він ще раз кинув погляд на три фігури і подався слідом за служником. З тривогою подумав, як же юнак знав, на яке ім’я його називати. Аж коли дивні різьблені двері зачинилися за ними і вони пройшли з десяток кроків, він усвідомив, що у коридорі був лише він із служником. Його брови зсунулися від підозріння під маскою, але перш ніж він устиг відкрити рота, служник заговорив.

— Інших також провели до їхніх кімнат, мій пане. Прошу вас, пане. Часу небагато, а наш Володар нетерплячий.

Чоловік, що називав себе Борсом, заскреготів зубами як через обмаль інформації, так і від припущення, що він та служник були в чомусь подібні, однак мовчки пішов слідом. Лише дурень стане скандалити зі служником, і що гірше, згадуючи очі цього парубка, він уже не знав, чи дасть це хоч якусь користь. А звідки він знав, що саме я хотів запитати? Служник посміхнувся.

Чоловік, що називав себе Борсом, відчув себе невимушено аж коли повернувся у кімнату, де чекав по приїзді сюди, та й то не надто. Навіть побачивши, що печаті на його сідельних сумках були неторкані, він не надто заспокоївся.

Служник стояв у коридорі й не заходив.

— Ви можете перевдягнутися у свій одяг, якщо бажаєте, мій пане. Ніхто не побачить, як ви звідси від’їжджаєте чи прибуваєте у місце призначення, але найкраще буде, якщо ви прибудете вже належно зодягнуті. Незабаром хтось прийде і покаже вам дорогу.

Чоловік, що називав себе Борсом, мимоволі тремтів. Поспіхом він зняв печаті й відкрив застібки на сідельних сумках, звідки витягнув свій звичний плащ. Десь у глибині душі тоненький голосок поцікавився, чи вся обіцяна влада, навіть саме безсмертя, вартували ще однієї такої зустрічі, однак він негайно засміяв його. Заради такої великої влади я готовий славити Великого Володаря Темряви навіть під Куполом Правди. Пригадуючи накази, дані йому Ба’алзамоном, він пальцями торкнувся золотого сяючого сонця, вишитого на грудях його білого плаща, та червоної пастирської ґирлиґи позаду сонця — символа його посади у світі людей — і ледь не розсміявся. На нього чекала робота, велика робота, у Тарабоні та на Елмотській рівнині.

Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами, які переростають у міфи та відходять у небуття, коли знову настає Епоха, що їх сотворила. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Судних горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер усе ж таки був.

Народившись серед чорних гостроверхих шпилів, де смерть блукає високими перевалами, досі прихованими від значно небезпечніших речей, вітер помчав на південь, понад дрімучим Великим Гнилоліссям, яке понівечив і спаскудив дотик Морока. Нудотно-солодкавий запах тліну звіявся, щойно вітер перетнув ту невидиму лінію, що її люди називають Шайнарським рубежем, де весняний цвіт густо обліпив дерева. Вже мало би настати літо, однак весна забарилася, і земля наче впала в шаленство, щоби навернути згаяне. Блідо-зелена брость рясніла на кожному кущі, і червоні пуп’янки проростали з кожної гілки. Наче на смарагдових ставках, вітер здіймав брижі на селянських полях, де майбутній урожай майже на очах пнувся догори.

Дух смерті майже вивітрився задовго до того, як вітер долетів до пагорбів, на яких покоїлося оперезане кам’яними мурами місто Фал Дара, а відтак розбився об фортечну вежу у самому його центрі — вежу, на вершині якої, здавалося, витанцьовують двоє чоловіків. Захищене кріпким і високим муром, Фал Дара — як цитадель, так і місто — ще ніколи не було завойоване, ніколи не було зраджене. Вітер застогнав поміж ґонтових дахів, навколо високих кам’яних димарів і ще вищих веж, заквилив, як на поминках.

Роздягнений до пояса, Ранд аль’Тор здригнувся від холодного дотику вітру, а його пальці зімкнулися на довгому руків’ї тренувального меча. Гаряче сонце вмивало його груди потом, а темно-рудаве волосся на голові просто злиплося. Він зморщив ніс, відчувши легкий запах повітряного закруту, однак не пов’язав цей запах із образом розритої старої могили, що було промайнув йому в голові. Він заледве чи зауважив той запах, як і той образ, оскільки намагався тримати свій розум порожнім, проте інший чоловік, що разом із ним перебував на вершині вежі, постійно вдирався у цю порожнечу. Майданчик на вежі мав десять кроків завширшки і був оточений зубчастою стіною, що сягала грудей. Достатньо просторий, ще й занадто, окрім хіба що коли ділиш його з Охоронцем.

Незважаючи на юний вік, Ранд був вищим від більшості чоловіків, проте й Лан удався зростом, а крім того, був м’язистішим, хоч і не таким широкоплечим. Охоронець обв’язав чоло вузенькою поворозкою із плетеної шкіри, завдяки чому волосся не падало йому на обличчя — обличчя, яке здавалося витесаним із необробленого каменю, обличчя без жодної зморшки, що наче контрастувало із проблисками сивини на його скронях. Попри спеку та напругу, на його грудях та руках лише ледь проблискували бісеринки поту. Ранд вдивлявся у крижані блакитні очі Лана у пошуках хоч якогось натяку на його наміри. Охоронець жодного разу не кліпнув, а тренувальний меч у його руках літав плавно і впевнено, мовби перетікаючи з однієї позиції в іншу.

Тренувальний меч, що мав замість леза в’язку тонких дерев’яних тичин, гучно ляскав, коли об щось ударявся, залишаючи на тілі сліди. Ранд аж занадто добре запізнав це. Три тонкі червоні смуги на ребрах уже діймали його, а ще одна обпекла на плечі. Він докладав усіх зусиль, щоби уникнути таких прикрас. На тілі Лана не було жодного знаку.

Як його вчили, Ранд подумки сформував єдиний пломінь і зосередився на ньому, намагаючись спалити завдяки йому всі емоції та почуття, щоби створити всередині себе порожнечу, прогнавши звідти навіть думки. І настала порожнеча. І як уже часто траплялося останнім часом, ця порожнеча не була ідеальною, світло усе ще зоставалося, чи якщо точніше — відчуття мерехтливого світла посеред тиші. Цього йому заледве вистачило. Його поглинув прохолодний супокій порожнечі, він став одним цілим із тренувальним мечем, з гладенькими камінцями під підошвами його чобіт, навіть із Ланом. Усе зробилося одним цілим, і він рухався бездумно у ритмі, що повторював кожен крок і кожен порух Охоронця.

Знову здійнявся вітер і приніс на крилах передзвін з міста. Хтось досі святкує довгожданий прихід весни. Стороння думка промайнула на крилах світла через порожнечу, стривоживши її, і тренувальний меч замиготів у руках Охоронця, який наче прочитав Рандові думки.

Упродовж нескінченної хвилини на верхівці вежі чутно було лише швидке лясь-лясь-лясь зв’язаних тичин, що вдарялися одна об одну. Ранд навіть не намагався дотягнутися до свого супротивника, оскільки міг лише ухилятися від Ланових випадів. Відбиваючи атаки Охоронця в останню мить, він змушений був відступати. Вираз обличчя Лана не змінився, зате тренувальний меч у його руках ніби ожив. Раптом замашний удар Охоронця посеред руху змінився прямим випадом. Заскочений зненацька, Ранд ступив назад, уже морщачись від удару, позаяк розумів, що цього разу він не зможе його уникнути.

Вітер застогнав на вежі... і спіймав його у пастку. Так наче повітря раптом перетворилося на кисіль, огорнувши його коконом. І почало штовхати його уперед. Час і рух уповільнилися, він із жахом спостерігав, як Лановий навчальний меч наближався до його грудей. В ударі не було нічого ні сповільненого, ані м’якого. Його ребра затріщали, ніби хтось уперіщив його молотом. Хлопець закректав, однак вітер не дозволив йому відхилитися, а натомість штовхав уперед. Тичини у Лановому навчальному мечі вигнулися і зігнулися — і все це надзвичайно повільно, як здавалося Ранду, — а відтак розлетілися на друзки, їхні гострі кінці націлилися йому в серце, проколовши зазубринами шкіру. Біль прошив тіло, а вся шкіра, здавалося, була посмугована. Він увесь пашів жаром, так наче сонце раптом щосили спалахнуло, щоби засмажити його, як бекон на сковорідці.

Скрикнувши, Ранд сахнувся і, зашпортавшись, ударився спиною об кам’яну стіну. Тремтячою рукою він торкнувся порізів на грудях і з недовірою підніс закривавлені пальці до своїх сірих очей.

— Що то був за дурнуватий випад, овечий пастуше? — скреготнув Лан. — Ти мав би це вже давно знати або хоча б пам’ятати, якщо не забув усього того, що я намагався тобі втокмачити. Дуже тебе?.. — Він урвав мову, коли Ранд глянув на нього.

— Це вітер, — Рандові пересохло в роті. — Він... він штовхнув мене! Він... він був твердий, наче стіна!

Охоронець мовчки поглянув на нього, потім простягнув йому руку. Ранд схопився за неї — і Лан посмиком поставив його на ноги.

— Дивні речі можуть коїтися у такій близькості до Гнилолісся, — нарешті озвався Лан, але за гаданим спокоєм його тону у словах вчувалася тривога. Це вже само собою було дивним. Охоронці, ці напівлегендарні воїни на службі в Айз Седай, рідко проявляли емоції, а Лан і поготів. Він відкинув розтрісканий тренувальний меч убік і притулився до стіни там, де лежали їхні справжні мечі, подалі від місця їхнього тренування.

— Але не такі, — заперечив Ранд. Він приєднався до Охоронця, сівши навпочіпки спиною до каменю. Таким чином верх стіни височів над його головою, сяк-так захищаючи від вітру. Якщо це взагалі був вітер. Ще жоден вітер не відчувався таким... твердим... як цей. — Яку затишку! А може, навіть і в Гнилоліссі таке не трапляється.

— Для такого, як ти... — Лан стенув плечима, ніби це все пояснювало. — Коли ти вже поїдеш, овечий пастуше? Минув уже місяць, відколи ти заявив, що їдеш, а я гадав, що вже через три тижні ти подасися на всі чотири вітри.

Ранд здивовано витріщився на нього. Лан поводився так, наче нічого не трапилося! Насупившись, він відклав навчальний меч і натомість поклав собі на коліна свій справжній. Його пальці пробігли по довгому, обтягнутому шкірою руків’ю із бронзовою чаплею. Ще одна чапля бронзовіла на піхвах, і ще одна була вигравіювала на лезі, що зараз покоїлось у піхвах. Йому й досі було трохи дивно, що у нього є меч. Будь-який меч, а тим паче меч із клеймом майстра клинка. Він був фермером із Межиріччя, такого далекого тепер. Можливо, далекого назавжди. Він був вівчарем, як і його батько. Я був вівчарем. А тепер хто? Його батько подарував йому меча зі знаком чаплі. Тем — мій батько, що би хто не казав. Йому б хотілося, щоб його власні думки не звучали так, ніби він намагався переконати сам себе.

І знову Лан, здавалося, прочитав його думки.

— У Порубіжних землях, овечий пастуше, якщо чоловік виховує дитину, ця дитина вважається його, і ніхто не може заперечити.

Зиркнувши з-під лоба, Ранд проігнорував слова Охоронця. Це були його справи, і нічиї більше.

— Я хочу навчитися ним користуватися. Мені потрібно. — Носіння меча зі знаком чаплі уже принесло йому чимало проблем. Не кожен знав, що цей знак означає, і не кожен навіть помічав його, і все ж таки клинок із чаплею, особливо в руках юнака, що заледве чи й доріс до віку зрілого, привертав небажану увагу. — Мені деколи вдавалося блефувати, коли я не міг утекти, а крім того, мені щастило. Але що буде, коли я не зможу втекти, не зможу блефувати і моє везіння закінчиться?

— Ти міг би його продати, — обережно сказав Лан. — Такий меч — рідкість навіть серед мечів зі знаком чаплі. І гроші добрі за нього виручив би.

— Ні! — Цю ідею він обдумував не раз, тож зараз відкинув її з тієї ж причини, що й раніше, і тим завзятіше, позаяк її озвучив сторонній. Доки він у мене, я маю право називати Тема батьком. Він мені його дав, і тому я маю таке право. — Я гадав, що будь-який меч зі знаком чаплі є рідкістю.

Лан позирнув на нього.

— Значить, Тем тобі не розповів? Він мусить знати. Хіба що він не повірив. Багато хто не вірить. — Він схопив свого меча, майже близнюка Рандового, якщо не зважати на відсутність чапель, й оголив його. Лезо, ледь вигнуте і загострене з одного боку, виблискувало сріблом у сонячному світлі.

Це був меч королів Малкіру. Лан не говорив про це — він навіть не любив, щоб інші говорили про це, — хоча аль’Лан Мандраґоран був лордом Семи Веж, лордом Озер і некоронованим королем Малкіру. Зараз Сім Веж лежать у руїнах, а Тисяча Озер перетворені у кублище скверни. Малкір поглинуло Велике Гнилолісся, а з усіх малкірських лордів живим залишився тільки один.

Пліткували, що Лан став Охоронцем, поєднавшись із Айз Седай, щоби мати можливість шукати смерті у Гнилоліссі і з’єднатися нарешті зі своїми кровними. Ранд справді не раз бачив, як Лан зазирав смерті у вічі без видимого страху за власну безпеку, проте понад власне життя і безпеку він переживав за Морейн — Айз Седай, з якою його пов’язували таємничі узи. Ранд не вірив, що Лан насправді шукатиме смерті, доки живе Морейн.

Обертаючи меча у промені світла, Лан заговорив.

— Під час Війни Тіні сама Єдина Сила використовувалася як зброя, та й зброю виготовляли за допомогою Єдиної Сили. Деякі види такої зброї використовували Єдину Силу і були настільки смертоносними, що могли одним ударом зруйнувати ціле місто, каменя на камені не залишити на багато ліг. Добре, що все це було втрачене під час Світотрощі, як добре і те, що ніхто не пам’ятає, як цю зброю виготовляти. Проте була і простіша зброя для тих, хто воював із мерддраалами та ще гіршими почварами жаховладців мечем.

За допомогою Єдиної Сили Айз Седай видобували із землі залізо та інші метали, переплавляли їх, формували і виковували. Усе за допомогою Сили. Мечі та іншу зброю також. Багато з того, що вціліло під час Світотрощі, згодом було знищено людьми, які боялися і ненавиділи роботу Айз Седай, решта — з часом зникла без сліду. Залишилося усього кілька мечів, і мало хто знає, чим вони є насправді. Про них ходять цілі легенди, всілякі побрехеньки, де вигадки більше, ніж правди, про мечі, які начебто наділені осібною силою. Ти чув оповідки менестрелів. А факти такі. Це леза, які не щербляться, не ламаються і ніколи не затуплюються. Я бачив, як чоловіки гострили їх — вдавали, ніби гострять, якщо по правді, — і лише тому, що не могли повірити, що меча не треба гострити після використання. Але єдине, чого вони домагалися, — це сточували свої бруски.

Такої зброї, яку створили ті Айз Седай, більше ніколи не буде. Коли її створили, війна й Епоха закінчились одночасно, і світ лежав у руїнах, і непохованих мертвих було більше, аніж живих, а живі втікали світ за очі у пошуках безпечного місця, будь-якого місця, і кожна друга жінка оплакувала свого чоловіка чи синів, яких їй уже ніколи не судилося побачити; коли було зроблено те, що було зроблено, вцілілі Айз Седай присягнулися, що ніколи більше не створюватимуть зброї, якою один чоловік може вбити іншого. Кожна Айз Седай присягнулася в цьому, і кожна з них відтоді дотримувалася цієї присяги. Навіть Червона Аджа, а їм геть байдуже до того, що станеться з будь-яким чоловіком.

Один із таких мечів, звичайний солдатський меч, — з легкою гримасою, майже із сумом, якщо Охоронця можна було запідозрити у прояві подібної емоції, він уклав меч у піхви, — став чимось більшим. З іншого боку, мечі, виготовлені для лордів генералів, з лезами такої міцності, що жоден коваль не міг дати собі з ними раду, а проте вже помарковані чаплею, такі мечі набули великого попиту.

Ранд відсмикнув руки від меча, що лежав у нього на колінах. Меч почав падати додолу, і він інстинктивно спіймав його, перш ніж той брязнув об кам’яну підлогу.

— Ви маєте на увазі, що це зробили Айз Седай? Я гадав, що ви говорите про свій меч.

— Не всі мечі зі знаком чаплі — робота Айз Седай. Лише жменька чоловіків володіють мечем достатньо вправно, щоби заслужити звання майстра клинка й отримати у винагороду меч зі знаком чаплі, але й навіть тієї жменьки забагато, щоби кожний отримав по такому мечу. Більшість із них вийшли з-під рук майстрів-ковалів; так, вони викуті із найкращої сталі, яка лише відома людині, та все ж їх викували людські руки. Але цей меч, овечий пастуше... цей меч може розповісти про минувшину, якій уже три тисячі років чи навіть більше.

— Мені нікуди від них не дітися, правда? — запитав Ранд. — Він бавився з мечем у піхвах, намагаючись утримати його перед собою вертикально на витягнутій руці; меч виглядав точнісінько так само, як і до того, коли Ранд ще нічого про це не знав. — «Витвір Айз Седай». — Але мені його дав Тем. Мені його подарував батько. Він відмовлявся задумуватися про те, яким дивом меч зі знаком чаплі потрапив до рук звичайнісінького вівчаря з Межиріччя. У таких думках він міг наткнутися на небезпечні підводні течії, глибини яких не хотів досліджувати.

— Ти точно хочеш утекти, овечий пастуше? Питаю ще раз. Якщо так, то чому ти досі ще тут? Через меч? За п’ять років я міг би зробити тебе достойним його, міг би зробити тебе майстром клинка. У тебе швидкі зап’ястя, хороша рівновага, і ти не повторюєш двічі одні і ті самі помилки. Проте в мене нема п’яти років, щоби навчити тебе, а в тебе нема п’яти років, щоби вчитися. У тебе навіть року нема, і ти це знаєш. Хай там як, а власну ногу ти вже не покалічиш. Ти тримаєшся так, наче тому мечу саме місце у тебе на поясі, овечий пастуше, і більшість сільських задавак це відчують. Але це тобі вдавалося майже з першого дня, відколи ти ним оперезався. То чому ти ще досі тут?

— Мет і Перрин ще досі тут, — пролепетав Ранд. — Я не хочу йти раніше за них. Я ж не побачу — я можу не побачити їх — ще багато років, можливо. — Він сперся головою об стіну. — Кров і попіл! Вони принаймні гадають, що я просто збожеволів, якщо не хочу повертатися з ними додому. Половину часу Найнів дивиться на мене так, ніби мені шість років і я розбив собі коліно, а вона збирається його лікувати, іншу половину часу вона дивиться на мене так, ніби бачить якогось незнайомця. Причому, якщо дивитиметься особливо пильно, то може його образити. Вона — Мудриня, а крім того, сумніваюся, що вона будь-коли чогось боялася, і все ж вона... — Він похитав головою. — А тут ще й Еґвейн. А щоб мені згоріти! Вона знає, чому я повинен піти, проте щоразу, коли я про це згадую, дивиться на мене так, що мені памороки забиває... — Він заплющив очі, притиснувши руків’я меча собі до чола, так ніби міг витиснути усі свої думки з голови. — Якби ж то... якби ж то...

— Якби ж то все стало так, як було раніше, правда, овечий пастуше? Чи якби ж то дівчина пішла за тобою замість іти в Тар Валон? Гадаєш, вона відмовиться від того, щоби стати Айз Седай, заради мандрівного життя? З тобою? Якщо зумієш подати їй це під правильним соусом, то, може, й відмовиться. Любов — дивна штука. — Голос Лана раптом прозвучав утомлено. — Найдивніша річ у світі.

— Ні. — Саме цього йому й праглося, щоб вона захотіла піти з ним. Він розплющив очі і випростав спину, змусивши себе говорити твердо. — Ні, я б не дозволив їй піти зі мною, навіть якби вона просила. — Він не міг так із нею вчинити. Однак, заради Світла, хіба не було би приємно, навіть на хвилинку, якби вона сказала, що хоче піти? — Вона впирається, як дишель у віз, коли вважає, що я вказую, як їй слід вчинити, але принаймні я можу захистити її від цього. — Йому б хотілося, щоб вона й далі сиділа вдома, в Емондовому Лузі, але будь-яка надія на це звіялась у той день, коли Морейн приїхала у Межиріччя. — Навіть якщо це означатиме, що вона стане Айз Седай! — Краєм ока він помітив зведену брову Лана і почервонів.

— І в цьому вся причина? Ти хочеш провести якомога більше часу зі своїми друзями-односельцями, перш ніж вони поїдуть? Це тому ти так зволікаєш? Ти добре знаєш, хто нюшкує твої сліди.

Ранд сердито зірвався з місця.

— Ну гаразд, це через Морейн! Мене би тут навіть не було, якби не вона, а тепер вона до мене й слова не промовить.

— Ти вже був би мертвий, овечий пастуше, якби не вона, — нечуло зауважив Лан, проте Ранда було не спинити.

— Вона розповідає мені... розповідає про мене жахливі речі, — кісточки його пальців на руків’ї меча побіліли. Що я збожеволію і помру! — А потім ні сіло ні впало замовкає. Вона поводиться так, ніби я зостався тим самим Рандом, яким був у той день, коли вона відшукала мене, а це вже відгонить паскудно.

— Ти хочеш, щоби вона ставилася до тебе як до того, ким ти є?

— Ні! Я не те хотів сказати. Хай би мені згоріти, у половині випадків я не знаю, що кажу. Я цього не хочу, але мене лякає й інше. А тепер вона кудись подалася, пропала...

— Я казав тобі, що іноді їй потрібно побути на самоті. І не подобає ні тобі, ні будь-кому іншому сумніватись у її діях.

— ...нікому не сказавши, куди йде чи коли повернеться, і взагалі, чи повернеться. Вона повинна сказати мені щось таке, що мені допоможе, Лане. Хоча б щось. Повинна. Якщо колись повернеться.

— Вона повернулася, овечий пастуше. Вчора ввечері. Проте, гадаю, вона сказала тобі все, що могла. Задовольнися цим. Усього, чого можна, ти від неї навчився. — Лан ствердно хитнув головою, і голос його прозвучав бадьоріше. — І ти вже точно нічому не навчишся, якщо стовбичитимеш тут. Саме час трохи попрацювати над утримуванням рівноваги. Виконай «Розтинання шовку», починаючи з «Чаплі в очереті». Пам’ятай, що позиція «Чаплі» лише для відпрацьовування рівноваги. Поза тренуванням вона повністю відкриє тебе супротивнику, з цієї позиції можна завдати удару, якщо вичекати, поки інший атакуватиме першим, однак його меча тобі уникнути не вдасться.

— Вона мусить мені хоча би щось розказати, Лане. Той вітер... Він був неприродний, і мені байдуже, наскільки близько від Гнилолісся ми знаходимося.

— «Чапля в очереті», овечий пастуше. І не забувай про зап’ястя.

Із півдня долинув притлумлений звук сурм, розкотисте рокотання фанфар поступово голоснішало, їм вторувало наполегливе бум-бум-БУМ-бум литавр. Якусь мить Ранд і Лан дивилися один на одного, а потім бумкання притягнуло їх до південної стіни муру, що оперізував верх вежі.

Місто розкинулося на високих пагорбах, земля навколо міських мурів на цілу милю була розчищена від усього, що сягало людині вище щиколоток, а сама цитадель займала найвищий пагорб. З вершини вежі, понад димарями та дахами, чітко проглядалося все аж до самого лісу. Першими з-поміж дерев замаячіли довбиші, їх була чи не дюжина, і чи не дюжина литавр рівномірно похитувалася у ритмі маршового кроку, і тільки палички злітали й опадали. За ними надійшли сурмачі, урочисто дмучи у здійняті вгору довгі вилискуючі сурми. З такої відстані Ранду не вдавалося розгледіти величезний квадратний штандарт, що тріпотів на вітрі за їхніми спинами. Однак Лан гмукнув собі під ніс: в Охоронця зір був, як у снігового орла.

Ранд глянув на нього, проте Охоронець мовчав, не відриваючись поглядом від колони, що виходила з лісу. З-поміж дерев виїхали вершники в обладунках, а за мить і жінки — також верхи. Потім з’явився паланкін із опущеними фіранками поміж двома кіньми: один спереду, інший — ззаду, а потім ще вершники. Далі шеренги списоносців, піки яких щетинилися угорі над ними, наче довжелезне терня, а за ними — лучники з луками, прилаштованими навскоси через груди, і весь цей шик марширував під биття литавр. Знову озвалися сурми. Схожа на співочу змію, колона звивалася до Фал Дари.

Вітер брижив штандарт, що був вищим за будь-якого чоловіка, розгладжуючи його в один бік. Штандарт був велетенським, крім того знаходився вже достатньо близько, щоби Ранд зміг його розгледіти. Вихор кольорів, який ні про що не говорив Ранду, проте в самому його осередді біліла емблема, схожа на кришталево чисту сльозу. Йому перехопило подих. Пломінь Тар Балона.

— З ними Інґтар. — Голос Лана звучав так, ніби його думки були десь далеко звідси. — Нарешті повернувся зі свого полювання. Довгенько ж його не було. Цікаво, чи пощастило йому?

— Айз Седай, — прошепотів Ранд, коли голос повернувся до нього. Усі ці жінки отам... Морейн була Айз Седай, це правда, однак він уже подорожував із нею, і якщо не цілком їй довіряв, то хоча б знав її. Чи вважав, що знає. Але вона була одна. Проте так багато Айз Седай, що прибули у такий спосіб, — це вже було щось зовсім інше. Він прочистив горло, а коли заговорив, його голос хрипів. — Чому їх так багато, Лане? Для чого вони взагалі? Та ще й із литаврами, і з сурмами, і з штандартом, що оповіщає про їхнє прибуття...

Айз Седай шанували у Шайнарі, принаймні більшість населення, а решта з острахом поважала їх, проте Ранд бував у місцях, де все було по-іншому, де був лише страх, а часто й ненависть. Там, де він виріс, деякі чоловіки говорили про «тарвалонських відьом» так, як ото коли згадували Морока. Він спробував порахувати жінок, але вони не дотримувалися якогось шикування чи порядку, переміщалися на конях, як їм заманеться, щоб поговорити одна з одною чи з кимось у паланкіні. По його тілі забігали мурашки. Він подорожував із Морейн, зустрів ще одну Айз Седай, і вже почав вважати себе таким, що побував у бувальцях. Ніхто ніколи не покидав Межиріччя, ну майже ніхто, а він покинув. Він бачив таке, чого ніхто у Межиріччі за все життя не бачив, він робив таке, про що вони тільки мріяли, якщо взагалі про таке мріяли. Він бачив королеву і зустрічався з дочкою-спадкоємицею трону Андору, стояв перед мерддраалом і подорожував Шляхами, однак нічого з того не підготувало його до цієї миті.

— Чому їх так багато? — знову прошепотів він.

— Престол Амерлін прибула особисто, — Лан глянув на нього, і вираз його обличчя був твердим і непрочитуваним, наче камінь. — Твої уроки закінчилися, овечий пастуше. — Він замовк, і Ранду майже здалося, що на його обличчі відбилося співчуття. Звісно, це було немислимо. — Краще би ти ще тиждень тому зник.

Після цих слів Охоронець схопив свою сорочку і зник на сходах, що вели униз до вежі.

Ранд поворушив язиком, щоби хоч трохи зволожити рот. Він дивився на колону, що наближалася до Фал Дари, наче це справді була змія, смертоносна змія. У вухах аж лящало від гуку литавр і сурм. Престол Амерлін, яка правила усіма Айз Седай. Вона приїхала через мене. Жодна інша причина йому на гадку не спадала.

Вони багато чого знали, володіли знанням, яке може йому допомогти, у цьому він був упевнений. Але він не наважувався запитати у жодної з них. Він боявся, що вони прибули вгамувати його. А ще боявся, що вони цього не зроблять, неохоче визнав він. Світло, я не знаю, що мене лякає більше.

— Я не хотів направляти Силу, — прошепотів він. — Це сталося випадково! Заради Світла, я більше не хочу мати з нею нічого спільного. Присягаюся, що більше ніколи її не торкнуся! Присягаюся!

Здригнувшись, він усвідомив, що делегація Айз Седай уже заходить у міську браму. Хижо завирував вітер, перетворюючи краплі поту на його тілі у крижинки, а звук сурм — у підступний насміх; йому здалося, що у повітрі сильно запахло розритою могилою. Моєю могилою, якщо я й далі тут стовбичитиму.

Схопивши сорочку, він зійшов сходами вниз, а тоді побіг.

Коридорами фортеці Фал Дари, чиї гладенькі камінні стіни були скупо прикрашені елегантними у своїй простоті гобеленами і мальованими завісами, розносилася новина про грядущий приїзд Престолу Амерлін. Слуги у чорно-золотистих лівреях розривалися між завданнями, метушилися, щоби підготувати кімнати чи передати замовлення на кухні, бідкаючись, що не зможуть усе підготувати для такої поважної особи, оскільки їх заздалегіль не попередили. Чорноокі воїни з поголеними головами так, що тільки на маківці стирчав стягнутий шкіряною шворкою «оселедчик», не метушилися, однак їхня хода видавала поспіх, а обличчя світилися захватом, який зазвичай приберігався лише для бою. Дехто з чоловіків заговорював до Ранда, коли той проходив повз них.

— А, ось ти де, Ранде аль’Торе. Мир твоєму мечу. Поспішаєш причепуритися? Перед Престолом Амерлін годиться постати при повному параді. А їй захочеться побачити тебе і двох твоїх друзів, та й жінок також, можеш не сумніватися.

Він кинувся до широких сходів, достатньо широких, щоби ними могла пройти шеренга із двадцяти чоловіків, і які вели до чоловічих покоїв.

— Сама Амерлін прибула без жодного попередження, наче якась мандрівна крамарка. Це, мабуть, через Морейн Седай та через вас — південців, так? Ну бо через що б іще?

Широкі, окуті залізом двері до чоловічих покоїв були розчахнуті навстіж і наполовину загороджені чоловіками з «оселедчиками» на маківці, що ділилися враженнями від прибуття Амерлін, і шум від їхніх голосів нагадував комашине дзижчання.

— Агов, південцю! Амерлін уже тут. Приїхала по тебе і твоїх друзів, так я собі гадаю. Мир, це ж бо яка честь для вас! Вона рідко виїжджає з Тар Балона, а за моєї пам’яті ще жодного разу не відвідала Порубіжні землі.

Від усіх них він відбивався кількома словами. Йому треба вмитися. Одягнути чисту сорочку. Нема часу на балачки. Їм здавалося, що вони його розуміють, і його відпускали. Жоден із них не знав нічого, крім того, що він та його друзі подорожували у компанії Айз Седай і що двоє з-поміж них — жінки, які прямували в Тар Балон вчитися на Айз Седай, і все ж їхні слова ранили його так, ніби їм було все відомо. Вона приїхала по мене.

Він пронісся через чоловічі покої, заскочив до кімнати, де замешкував з Метом і Перрином... і застиг на місці з відкритим від несподіванки ротом. Кімната була заповнена жінками у чорно-золотистому одязі, кожна з них цілеспрямовано трудилася. Це була невелика кімната, а пара вікон — високих вузьких бійниць, що виходили в один із багатьох внутрішніх двориків, — жодним чином не надавали їй більшого вигляду. Три ліжка на чорно-білих кахельних помостах, в ногах у кожного — по скрині, три скромні стільці, умивальник біля дверей та високий і широкий гардероб захаращували кімнату. Вісім жінок юрмилися всередині, наче рибини у кошику рибалки.

Жінки заледве глянули на нього й одразу ж продовжили вигрібати з гардероба його одяг — а також Метів і Перринів, — замінюючи його новим. Усе, що вони знаходили в кишенях, складалося на віко скрині, а старий одяг абияк скручувався у вузли, наче якесь лахміття.

— Що ви робите? — запитав він, перевівши подих. — Це ж мій одяг!

Одна з жінок пирскнула і просунула палець у дірку на рукаві його єдиної куртки, а потім кинула на купу на підлозі.

Інша чорноволоса жінка з великим обручем ключів на поясі звернула на нього свій погляд. Це була Елансу, шатаян фортеці. Він вважав жінку зі строгим обличчям свого роду доморядницею, хоча дім, у якому вона порядкувала, був фортецею, а її накази виконували численні слуги.

— Морейн Седай сказала, що весь ваш одяг зносився, а тому леді Амаліса замовила для вас новий. Просто не плутайтеся під ногами, — суворо додала вона, — і ми впораємося швидше. — Було лише кілька чоловіків, яких шатаян не могла змусити виконувати свої накази — подейкували, що вона навіть лордом Аґельмаром попихала, — і вона вже точно не сподівалася клопотів від молодика, що годився їй у сини.

Він зглитнув слова, які збирався промовити, часу на суперечки не було. Престол Амерлін могла в будь-яку хвилину прислати по нього.

— Честь леді Амалісі за її дарунок, — вдалося виговорити йому на шайнарський лад, — і честь вам, Елансу Шатаян. Будьте ласкаві, передайте мої слова леді Амалісі і запевнення, що моє серце і душа готові служити. — Цього має вистачити, щоб задовольнити шайнарську любов обидвох жінок до церемоній. — Але зараз прошу мене вибачити, я би хотів перевдягнутися.

— Дуже добре, — заспокійливо сказала Елансу. — Морейн Седай сказала забрати все старе. До нитки. І спідню білизну також. — Кілька жінок скоса глянули на нього. Жодна з них ані не рухнулася до виходу.

Він прикусив щоку, щоб не розреготатися. У Шайнарі було багато звичаїв, геть не схожих на ті, до яких він звик, однак до деяких із них йому ніколи не звикнути, навіть якби він жив вічно. Він пристосувався брати купіль удосвіта, коли великі, викладені кахлями басейни з водою були безлюдні, після того як виявив, що в будь-який інший час якась жінка цілком могла собі просто зайти у воду разом із ним. Це могла бути прачка або й сама леді Амаліса, сестра лорда Аґельмара, — купелі були єдиним місцем у Шайнарі, де не існувало рангів, — причому і та, й інша могла попросити потерти їй спинку в обмін на таку ж послугу, а відтак поцікавитися, чому він так зашарівся, чи він, бува, не задовго перебував на сонці? Невдовзі вони навчилися розпізнавати справжню причину його рум’янцю, і згодом у фортеці не залишилося жінки, яка б із цього не дивувалася.

За якусь годину я можу померти або й гірше, а вони не можуть дочекатися, коли я почервонію!

Він прочистив горло.

— Якщо ви зачекаєте за дверима, я передам вам усе інше. Клянуся честю.

Одна з жінок тихо захихотіла, і навіть в Елансу смикнулися кутики губ, проте шатаян лише кивнула і наказала жінкам позбирати клунки, що їх вони вже позв’язували. Вона вийшла з кімнати останньою, зупинившись у проймі дверей, щоб додати:

— Чоботи також. Морейн Седай сказала: усе.

Він відкрив було рот, але негайно ж закрив його знову. Принаймні його чоботи були ще цілком годящі, їх йому пошив Алвин аль’Ван, швець із Емондового Лугу, і вони були в міру розтоптані і зручні. Але якщо відмова від чобіт змусить шатаян дати йому спокій, щоби він міг утекти, то він готовий віддати їй і чоботи, і все інше, що вона попросить. У нього не було часу.

— Так, так, звісно, клянуся честю.

Ранд натиснув на двері, виштовхуючи її.

Опинившись на самоті, він упав на ліжко, щоб стягнути чоботи, — а вони таки були ще нічогенькими, хоч і трохи поношеними, шкіра, щоправда, де-не-де потріскала, але їх ще цілком можна носити, та й ногам у них зручно, — а тоді поспіхом роздягнувся, поскидавши одяг поверх чобіт, і так само швидко умився в тазику. Вода була холодна, у чоловічих покоях вода завжди була холодна.

Гардероб мав троє дверцят, вирізьблених згідно із невибагливою шайнарською модою, радше натякаючи, ніж зображуючи, на ряд водоспадів та скелястих озерець. Коли він відчинив центральні дверцята, то якийсь час витріщався на те, що опинилося в шафі замість тих кількох речей, що їх він привіз із собою. Там було з десяток камзолів з високими комірами, бездоганно скроєних і пошитих з найкращої вовни, таких він не бачив навіть на плечах купців чи знаті, більшість із них — прикрашені вишивкою, наче для врочистостей. Десяток, не менше! По три сорочки до кожного камзола, лляні та шовкові, з широкими рукавами й вузькими манжетами. Два плащі. Аж два, тоді як усе своє життя він задовольнявся одним, доки не надходив час його замінити. Один плащ був простий, з міцної смарагдової вовни, а інший — темно-синій, з тугим комірцем, розшитим золотими чаплями... а ліворуч на грудях, там де лорди зазвичай носять свої герби...

Його руки самі потягнулися до плаща. Наче невпевнені у відчуттях, пальці торкнулися вишитого змія, що скрутився ледь не у кільце, проте цей змій мав чотири лапи і золоту лев’ячу гриву, його луска відблискувала багрянцем і золотом, а на кожній лапі сяяло по п’ять золотих кігтів. Ніби обпікшись, він відсмикнув руку. Допоможи мені, Світло! Це Амаліса мені замовила чи Морейн? Скільки людей його бачило? Скільки людей знають, що це таке, що воно означає? Та навіть одна людина — вже забагато. Спопели мене Світло, чи вона моєї смерті прагне. Клята Морейн ані слова до мене не промовила, а тепер приготувала мені новісінький гардероб на мій же похорон!

Від раптового стукоту у двері він ледь зі шкіри не вистрибнув.

— Ви вже? — пролунав голос Елансу. — І пам’ятайте: до нитки. Дозвольте краще мені... — Двері скрипнули, наче вона пробувала натиснути на клямку.

Ранд стрепенувся, коли зауважив, що досі голий.

— Я вже! — закричав він. — Мир! Не заходьте! — Він поспіхом зібрав увесь свій одяг разом із черевиками. — Я вам принесу! — Ховаючись за дверима, він прочинив їх настільки, щоби тицьнути згорток у руки шатаян. — Тут усе.

Вона спробувала підглянути у просвіт.

— Точно? Морейн Седай наказала забрати все. Дозвольте, я лише гляну...

— Там усе, — простогнав він. — Клянуся честю!

Він плечем наліг на двері перед самим її носом і почув з іншого боку сміх.

Бурмочучи собі під ніс, він поквапно одягнувся. Від кожної з них можна було щомиті сподіватися, що та знайде привід увірватися без попередження всередину. Сірі штани облягали тісніше, ніж він звик, та все ж виявилися зручними, а сорочка з пишними рукавами була така білосніжна, що навіть найвибагливіша господиня з Емондового Лугу у день прання залишилася б задоволеною. Чоботи до колін облягли ноги так, ніби він носив їх до того цілий рік. Залишалося сподіватися, що їх просто пошив хороший чоботар, а не начаклувала Айз Седай.

Якби скласти увесь цей одяг, вийшов би клунок завбільшки як сам Ранд. І все ж він помалу знову звикав до розкоші чистих сорочок, можливості не носити день за днем ті самі штани, аж доки від поту й бруду вони не твердли на подобу чобіт, а їх і далі доводилося носити. Він витягнув зі скрині свої сакви і позапихав у них усе, що вдалося запхати, а потім неохоче розклав дорогий плащ на ліжку і поклав на нього ще кілька сорочок і штанів. Якщо його скласти небезпечним гербом досередини і перев’язати мотузкою з петлею, щоби можна було перекинути через плече, то він майже не відрізнятиметься від клунків, які хлопець бачив у інших юнаків-подорожніх.

Крізь бійниці долинув поклик сурм, він перегукувався із литаврами по той бік муру, а з башт фортеці сурмили у відповідь.

— Повипорюю вишиття за першої ж нагоди, — пробурмотів Ранд. Він бачив, як жінки розпорювали стібки, коли помилялися чи хотіли змінити візерунок, тоді це не здавалося надто складним.

Решту одягу — а насправді, майже весь — він запхав назад у шафу. Нічого залишати сліди втечі, де їх може побачити перший-ліпший перехожий, що зазирне сюди після його відходу.

Не припиняючи супитися, Ранд став навколішки біля ліжка. Викладені кахлем помости, на яких стояли ліжка, насправді були пічками, де повільний вогонь, що ледь-ледь палахкотів цілу ніч, міг зігріти навіть у найсуворішу ніч шайнарської зими. Ночі тут були прохолодніші, ніж хлопець звик у таку пору року, але ковдри цілком вистачало, щоб зігрітися. Відчинивши пічну заслінку, він витягнув звідти згорток, який ніяк не міг залишити тут. Радів, що Елансу навіть на гадку не спало, що хтось може тримати там одяг.

Поклавши згорток поверх ковдр, він розв’язав один його кінець і трохи розгорнув. Це був плащ менестреля, вивернутий назовні, щоби сховати сотні латок, що його покривали, латок усіх можливих форм і кольорів. Сам собою плащ був абсолютно цілий, а латки слугують для менестреля розпізнавальним знаком. Слугували колись.

У плащ були загорнуті два тверді шкіряні футляри. У більшому знаходилася арфа, до якої він ніколи не торкався. Арфа не призначена для незграбних селянських пальців, хлопче. В іншому, довгому і тонкому, лежала інкрустована сріблом і золотом флейта, грою на якій хлопець не раз заробляв собі на вечерю й нічліг, відколи покинув дім. Грати на тій флейті його навчив Том Меррилін, до того як загинув. Щоразу, коли Ранд її торкався, він згадував Тома, пронизливий погляд його блакитних очей, його довгі сиві вуса, коли той вручив йому скручений плащ і наказав тікати. А потім Том і сам побіг, а в його руках, наче у фокусника, нізвідки з’явилися ножі, побіг, щоби зійтись у поєдинку з мерддраалом, який прийшов убити їх.

Здригнувшись, він знову замотав пакунок.

— Тепер це закінчилося. — Згадавши вітер на вершині башти, він додав: — Дивні речі можуть коїтися так близько до Гнилолісся.

Він не був певен, що вірить у це, і вже достеменно не в те, що мав на увазі Лан. Хай там як, а навіть без Престолу Амерлін йому давно час ушиватися з Фал Дари.

Втиснувшись у камзол, який залишив неспакованим — а він був темно-смарагдового кольору і нагадав йому про ліси удома, Темову ферму у Західному лісі, де він зростав, Заплавний ліс, де він навчився плавати, — пристебнув меча зі знаком чаплі собі до пояса, а з іншого боку повісив наїжачений стрілами сагайдак. Лук із знятою тятивою стояв коло стіни разом із луками Мета і Перрина, і він був на дві долоні вищий за нього самого. Ранд власноруч його змайстрував, коли прибув у Фал Дару; крім нього, лише Ланові й Перрину було під силу його напнути. Просунувши згорнуту в рулон ковдру і новий плащ під лямками своїх пакунків, він перекинув їх через ліве плече, закинув сакви поверх лямок і підхопив лук. Треба залишити робочу руку вільною для меча. Нехай думають, що я небезпечний. Може, хтось у цей повірить.

Привідчинивши двері, Ранд побачив лише майже безлюдний коридор: повз нього промчав якийсь прислужник у лівреї, але навіть оком не кинув у його сторону. Не встигли його кроки затихнути вдалині, як Ранд вислизнув із кімнати.

Він спробував іти невимушено й вільно, хоч і розумів, що із саквами, перекинутими через плече, і з клунками за спиною схожий якраз на того, ким і є, — подорожнього, який зібрався у далеку путь і не має наміру повертатися назад. Знову залунали сурми, але у стінах фортеці їхній поклик звучав приглушено.

У північній стайні, що називалася «Нордовою стайнею», оскільки розташовувалася коло бічної брами, через яку лорд Аґельмар виїздив на прогулянки верхи, на Ранда чекав кінь — високий гнідий жеребець. Позаяк сьогодні ні володар Фал Дари, ні члени його родини виїжджати не будуть, у стайні, крім конюхів, більше нікого не повинно бути. З Рандової кімнати до «Нордової стайні» вело два шляхи. Один ішов в обхід цілої фортеці, поза особистим садком лорда Аґельмара, а тоді — уздовж дальньої стіни, попри кузню, яка зараз також мала би стояти порожнем, і на кінний двір. Допоки він подолає весь той шлях, уже встигнуть оголосити про його розшук, ще до того, як він дійде до свого коня. Інший шлях був значно коротший, пролягав він спершу через зовнішній двір, куди саме зараз в’їжджала Престол Амерлін з добрим десятком, чи й більш од того, інших Айз Седай.

У нього аж мурашки поза спиною забігали на саму цю думку, бо він стільки набачився Айз Седай, що вистачить на ціле розважливе життя. Тут і однієї було забагато. Так оповідали всі легенди, і він на власній шкурі в цьому переконався. Проте Ранд не здивувався, коли ноги самі повели його до зовнішнього двору. Йому не судилося побачити Тар Валон — так ризикувати він не міг, ані зараз, ані в майбутньому, — але це була нагода хоч одним оком глянути на Престол Амерлін ще до свого від’їзду. Це ж те саме, що глянути на королеву. Що небезпечного може статися, якщо я просто здалеку подивлюся? Я не зупинятимуся і зникну ще до того, як вона дізнається, що я взагалі тут був.

Він прочинив важкі двері з залізним окуттям, що вели на зовнішній двір, і вийшов у тишу. Люди всіяли вартові галереї на верхівці всіх мурів, солдати із «оселедчиками» на маківці, слуги в лівреях, зашмарована челядь, що за роботами не встигла помитись, — усі тиснулися і штовхалися, діти сиділи на плечах дорослих і заглядали з-понад їхніх голів або протискувалися між людськими колінами чи спинами, щоби позирнути хоч одним оком. Усі балкони для лучників були напхані людьми, наче кошики яблуками, і навіть у вузьких бійницях на мурах можна було роздивитися обличчя. Щільний натовп оточив двір, утворивши таким робом подобу ще одного муру. І весь люд мовчки стояв і очікував.

Ранд став пробиратися уздовж стіни, перед кузнями і майстернями флетчерів, що оточували зсередини двір, — адже Фал Дара, хоча яка пишна й поважна, була фортецею, а не палацом, і все тут слугувало оборонній меті, — тихо перепрошуючи людей, яких зачепив по дорозі. Дехто насуплено обертався йому вслід, хтось здивовано повторно кидав погляд на його сакви і клунки, але тиші не порушив ніхто. Більшість навіть не завдали собі клопоту подивитися, хто це там позаду пхається.

Він височів над більшістю присутніх, а тому міг легко розгледіти, що відбувалося у дворі. Одразу за головною брамою вишикувалися в шеренгу вершники поруч зі своїми кіньми — усього чотирнадцять. Жоден із них не мав схожого обладунку, жоден не мав схожого меча і жоден не був схожий на Лана, проте Ранд не сумнівався, що це були Охоронці. Круглі обличчя, квадратні обличчя, довгі обличчя, вузькі обличчя, проте всі вони мали той характерний вигляд, ніби бачили те, чого не бачили інші, ніби чули те, чого не чули інші. Вони стояли невимушено, проте виглядали не менш смертоносними, ніж вовча зграя. І лише одна річ усіх їх об’єднувала: кожен із них був одягнений у плащ, що змінював колір, — такий плащ Ранд уперше побачив у Лана, — ті плащі наче розчинялися на тлі того, що було за їхніми спинами. Від стількох чоловіків у тих своїх плащах мерехтіло в очах і паморочилося в голові.

Кроків за десять попереду від Охоронців вишикувалися біля своїх коней жінки з відкинутими назад каптурами плащів. Тепер він міг порахувати їх. Чотирнадцять. Чотирнадцять Айз Седай. Це мали бути вони. Високі й низькі, стрункі й пишні, смагляві й світлошкірі, з довгим чи коротким волоссям, з волоссям, що спадало на плечі чи було заплетене у косу, їхній одяг був настільки ж різним, як і у Охоронців, і мав стільки ж кольорів і кроїв, скільки було й самих жінок. Але й між ними спостерігалася певна схожість, яка ставала очевидною лише тоді, коли вони стояли поряд, як-от зараз. Здавалося, що всі вони непідвладні часу. З такої відстані всі вони виглядали молодими, однак зблизька, він це знав, вони будуть схожі на Морейн. Молодаві з вигляду, і все ж не молоді, з гладенькою шкірою, однак зі зрілими обличчями і всезнаючими очима.

Зблизька? Ото йолоп! Ти вже й так підійшов надто близько! Спопели мене Світло, треба було мені піти довшим шляхом. Він почав пробиратися далі до своєї мети — ще одних окутих в залізо дверей у дальному кінці двору, але не міг відірвати очей.

Айз Седай незворушно ігнорували збірноту, зосередивши увагу на закритому паланкіні, що тепер стояв посеред двору. Коні, що його несли, стояли так непорушно, ніби їх міцно тримали за вуздечки конюхи, а проте біля паланкіна перебувала лише одна висока жінка з обличчям Айз Седай, і вона не звертала на коней ані найменшої уваги. Посох, який вона обома руками тримала вертикально перед собою, був заввишки як вона сама, а позолочений пломінь охоплював його вершечок — якраз на рівні її чола.

Лорд Аґельмар із молодцюватим виглядом і непроникним обличчям стояв лицем до паланкіна у протилежному кінці двора. Його темно-синій камзол з високим коміром прикрашали три бігучі руді лисиці, що символізували Дім Джаґад, а також чорний яструб, що визирає здобич, — символ Шайнару. Біля нього стояв Ронан, випробуваний роками, але й досі поставний; три викарбувані з червоного аватину лисиці вінчали високий посох, що його тримав у руках шамбаян. Ронан був колегою Елансу в управлінні фортецею — шамбаян і шатаян, — однак Елансу мало що залишила в його віданні, окрім урочистих заходів та служби секретаря лорда Аґельмара. «Оселедчики» на маківках обох чоловіків були білі, як сніг.

Усі вони — Охоронці, Айз Седай, володар Фал Дари та його шамбаян — стояли непорушно, наче закам’янілі. Численні глядачі, здавалося, затамували подих. Мимоволі Ранд сповільнився.

Несподівано Ронан тричі лунко вдарив посохом по широких камінних плитах під ногами, закликаючи до тиші:

— Хто йде сюди? Хто йде сюди? Хто йде сюди?

Жінка обабіч паланкіна у відповідь тричі вдарила своїм посохом.

— Хранителька печатей. Пломінь Тар Балона. Престол Амерлін.

— Чому ми мусимо вартувати? — запитав Ронан.

— Заради надії людства.

— Від кого захищати?

— Від полудневої Тіні.

— Як задовго нам вартувати?

— Від сходу сонця до сходу сонця, допоки обертається Колесо Часу.

Аґельмар уклонився, його «оселедчик» на маківці похитнувся на вітрі.

— Фал Дара дарує вам хліб, сіль і гостинність. Ласкаво просимо Престол Амерлін до Фал Дари, бо тут несуть варту, тут дотримуються Пакту. Уклінно просимо.

Висока жінка відхилила полог паланкіна, і звідти вийшла Престол Амерлін. Вона була темноволоса, без ознак старіння на обличчі, як і всі Айз Седай, і доки вона випростовувалася, окинула поглядом стовковище. Ранд аж здригнувся, коли вона ковзнула по ньому поглядом, йому здалося, що вона торкнулася до нього. Проте її погляд полинув далі, доки не зупинився на лорді Аґельмарі. Служнику лівреї опустився біля неї навколішки і підніс на срібній таці вологі рушники, які ще парували. Вона церемонно витерла руки і промокнула вологою тканиною обличчя.

— Я вдячна за вашу гостинність, сину мій. Нехай Світло осяє Дім Джаґад. Нехай Світло осяє Фал Дару і всіх її громадян.

Аґельмар знову вклонився.

— Ви виявили нам велику пошану, матінко. — Це прозвучало аж ніяк не дивно — вона називала його сином, а він її — матінкою, хоча порівнявши її гладеньку шкіру з його зморшкуватим обличчям, можна було би подумати, що він доводиться їй батьком, а то й дідусем. Поводилася вона не менш владно, ніж він.

— Дім Джаґад — ваш. Фал Дара — ваша.

З усіх боків почулися вітальні вигуки, розбиваючись об фортечні мури, наче буремні хвилі.

Тремтячи, Ранд поспішив до дверей, у безпечне місце, уже не переймаючись тим, що когось штовхнув ненавмисне. Це лише твоя клята уява. Вона навіть не знає, хто ти такий. Поки що не знає. Кров і попіл, якби вона знала... Він не хотів навіть думати, що могло би трапитися, якби вона знала, ким він був, чим він був. Що станеться, коли вона нарешті дізнається? Він замислився: а чи це, бува, не вона причетна до вітру на вершині башти, — Айз Седай були здатні на такі фокуси. І лише коли він нарешті протиснувся у ті двері і захряснув їх за собою, приглушивши вітальний гомін, що досі сповнював двір, аж тоді нарешті зітхнув із полегшенням.

Коридори тут були такі ж безлюдні, як і деінде, і він майже побіг. Перетнув менший внутрішній дворик, у центрі якого плюскотів водограй, а потім ще один коридор вивів його на вимощений каменем кінний двір. Сама Лордова стайня була прибудована до фортечного муру, це була висока і довга будівля з великими вікнами з внутрішнього боку стіни, а коней там тримали на двох поверхах. Кузня на іншому кінці дворика стояла пусткою, позаяк коваль і його помічники пішли дивитися урочисте прийняття.

Тема, головний стайничий з обвітреним обличчям, зустрів його у широких дверях глибоким поклоном, торкнувшись спершу чола, а потім — серця.

— Служу вам духом і серцем, мілорде. Чим Тема може вам прислужитися, мілорде?

Він не мав воїнського «оселедчика» на маківці, тож волосся Теми лежало на голові, наче перевернута сіра миска.

Ранд зітхнув.

— Усоте кажу тобі, Темо, що я не мілорд.

— Як мілорд скаже.

Цього разу поклін конюха був навіть глибший.

Саме ім’я Ранда спричинило це непорозуміння своєю схожістю з іншим іменем. Ранд аль’Тор. Аль’Лан Мандраґоран. У випадку Лана, згідно зі звичаєм Малкіру, благородна приставка «аль» позначала його як короля, хоча він сам ніколи її не використовував. У випадку ж Ранда, «аль» була просто частиною прізвища, хоча він якось чув, що колись давно, ще до того, як Межиріччя почали називати Межиріччям, вона означала «син такого-то». Однак декотрі слуги у фортеці Фал Дари витлумачили це так, ніби він також був королем, чи принаймні принцом. Усі його спроби переконати їх у протилежному лише спустили його до рівня лорда. Принаймні Ранд гадав, що спустили, бо він ще ніколи не бачив стільки поклонів і розшаркувань, навіть у присутності лорда Аґельмара.

— Осідлай мені Рудого, Темо. — Він уже затямив, що не варто й думати про те, щоби зробити це самому; Тема не дозволив би Рандові бруднити руки. — Я вирішив, що кілька днів поїжджу, щоб оглянути землі навколо міста. — Як тільки він опиниться верхи на своєму великому гнідому скакуні, через кілька днів він уже дістанеться річки Еринін або й перетне кордон із Арафелом. Потім вони мене нізащо не знайдуть.

Стайничий ледь не до землі схилився у поклоні і вже не розгинався.

— Вибачте мені, мілорде, — хрипким голосом прошепотів він. — Вибачте, але Тема не може цього виконати.

Ніяково червоніючи, Ранд схвильовано роззирнувся — надовкола не було ні душі, — схопив стайничого за плече і змусив випростатися. Навіть якщо він не міг перешкодити Темі та іншим так поводитися, він усе ж міг не допустити, щоби хтось це побачив.

— Чому ні, Темо? Темо, глянь на мене, будь ласка. Чому ні?

— Такий наказ, мілорде, — так само пошепки відповів Тема. Він усе опускав очі донизу, проте не зі страху, а з сорому, що не може виконати прохання Ранда. Для шайнарців сором означав те саме, що для інших людей — тавро злодія. — Жодному коневі не вільно покинути цю конюшню, доки не надійде інший наказ. Та й будь-яку іншу конюшню в фортеці, мілорде.

Ранд уже відкрив було рота, щоби заспокоїти стайничого, але натомість облизав губи.

— Жоден кінь із жодної стайні?

— Так, мілорде. Наказ надійшов щойно. Якусь хвилину тому, — голос Теми зміцнів. — Також зачинені всі брами, мілорде. Ніхто не може ні ввійти, ні вийти без дозволу. Навіть міський патруль, так сказали Темі.

Ранд зглитнув, але від цього відчуття, наче хтось стискає йому горло, не відступило.

— А той наказ, Темо... його дав лорд Аґельмар?

— Звісно, мілорде. Хто ж іще? Звісно, лорд Аґельмар не особисто оголосив наказ Темі, і навіть не чоловікові, який приніс Темі цей наказ, але ж, мілорде, хто ще може віддати такий наказ у Фал Дарі?

Хто ще? Ранд аж підскочив, коли пролунав лункий передзвін найбільшого дзвона на фортечній дзвіниці. До нього приєдналися інші фортечні дзвони, а за ними — й міські.

— Вибачте Темі таку нахабність, — перекрикував передзвони конюх. — Ви, мабуть, надзвичайно щасливі.

Ранду довелося кричати, щоби бути почутим.

— Щасливий? Чому?

— Урочисте прийняття завершилося, мілорде. — Тема жестом показав на дзвіницю. — Тепер Престол Амерлін запросить мілорда і мілордових друзів до себе на авдієнцію.

Ранд побіг з усіх ніг. Він іще встиг побачити здивування на обличчі Теми, а потім той зник із очей. Йому було байдуже, що подумав Тема. Тепер вона запросить мене до себе.

Ранд відбіг недалеко, лише до бічної брами за рогом стайні. Добігши туди, він перейшов на швидку ходу, щоб виглядати таким собі неспішним роззявою.

Аркоподібна брама була наглухо зачинена. Вона була неширока, через неї заледве проїхали би два вершники впритул, але, як і всі брами у зовнішній стіні, укріплена широкими смугами чорного заліза і надійно закрита товстим засувом. Перед брамою стояло двоє вартових у простих конічних шоломах і обладунках поверх кольчуги, за спинами у них виглядали довгі мечі. На грудях їхніх накидок-сюрко були нашиті чорні яструби. Одного із солдатів, Раґана, він трохи знав. У просвітах заборола на смаглявій щоці Раґана білів шрам від траллоцької стріли у формі трикутника. Його зморшкувате обличчя розпливлося в посмішці, коли той побачив Ранда.

— Мир тобі в поміч, Ранде аль’Торе, — Раґан ледь не кричав, щоби бути почутим у гомоні дзвонів. — Ти вибрався лупцювати по голові кролів чи й досі наполягаєш, що ота палиця — це лук?

Інший вартовий ступив убік, щоби бути посередині брами.

— І тобі мир у поміч, Раґане, — відповів Ранд, зупинившись навпроти вартових. Йому вартувало неабияких зусиль говорити спокійним голосом. — Ти добре знаєш, що це лук. Ти бачив, як я з нього стріляв.

— Жодної користі з нього верхи, — незадоволено відказав інший вартовий. Аж тепер Ранд упізнав його по глибоко посаджених, майже чорних очах, які, здавалося, ніколи не моргали. Вони витріщалися з-під шолома, ніби дві печери всередині іншої печери. Він подумав, що доля могла б обійтися з ним і жорстокіше, ніж просто відправивши Масиму стерегти ворота, хоча зараз уже не був у цьому настільки певний. Гіршим, мабуть, було би потрапити до рук Червоної Аджі.

— Він надто довгий, — додав Масима. — Я випущу три стріли з кінного лука, доки ти вкладеш одну в цього монстра.

Ранд силувано посміхнувся, ніби його насмішив жарт. З того, що він знав, Масима ніколи не жартував і тим паче не сміявся з жартів. Більшість чоловіків у Фал Дарі прийняли Ранда, бо він тренувався з Ланом, лорд Аґельмар частував його за своїм столом і, що найважливіше, — він прибув у Фал Дару в супроводі Морейн, Айз Седай. Але дехто не зміг забути того, що він — чужинець, тож ледве видушував із себе два-три слова в розмові, та й то коли була крайня потреба. Масима був найгіршим із цієї когорти.

— Мене він задовольняє, — сказав Ранд. — І якщо вже мова зайшла про кроликів, може, випустите мене, Раґане? Як на мене, тут забагато шуму й гамору. Краще вже пополювати на кроликів, навіть якщо жодного не вдасться упіймати.

Раґан упівоберта подивився на напарника, і в Ранда знову зажевріла надія. Раґан був товариським хлопцем, його поведінка повністю перекреслювала враження, яке справляв похмурий шрам, а ще йому начебто подобався Ранд. Але Масима вже заперечливо хитав головою. Раґан зітхнув:

— Не можна, Ранде аль’Торе. — Він непомітно кивнув головою у бік Масими, ніби це все пояснювало. Якби все залежало тільки від нього... — Нікому не дозволено виїжджати без письмового дозволу. Шкода, що ти не прийшов кілька хвилин тому. Наказ зачинити ворота на засув надійшов кілька хвилин тому.

— Але навіщо лорду Аґельмару тримати мене вдома? — Масима придивлявся до клунків за Рандовою спиною та до саков. Ранд намагався не звертати на нього уваги. — Я ж його гість, — провадив своєї Ранд, звертаючись до Раґана. — Клянуся честю, я міг поїхати будь-коли у минулі кілька тижнів. Для чого йому наказувати, щоб мене не випускали? Адже це лорд Аґельмар наказав?

У відповідь Масима моргнув, а його незмінна суворість тільки посилилася; здавалося, він майже забув про Рандові клунки.

Раґан засміявся:

— А хто ще міг віддати такий наказ, Ранде аль’Торе? Звісно, мені його передав Уно, але чий ще то міг бути наказ?

Масима, який не спускав очей із Рандового обличчя, навіть не моргнув.

— Я просто хочу прогулятися на самоті, оце й усе, — сказав Ранд. — В такому разі спробую погуляти в якомусь садку. Кроликів там не знайдеш, але хоча б натовпу такого нема. Нехай Світло осяє вас, і нехай мир вам допомагає.

Він пішов, не дочекавшись на благословення у відповідь, одразу ж вирішивши, що до жодного із садків не наблизиться за жодних обставин. Щоб мені спопеліти, якщо по завершенні всіх урочистостей у будь-якому з них не прогулюватимуться Айз Седай. Відчуваючи спиною погляд Масими, — а він був певний, що то дивився Масима, — Ранд намагався йти неквапно.

Передзвін урвався так раптово, що він аж оступився. Спливали хвилини. Дуже багато хвилин. Достатньо часу, щоби відвести Престол Амерлін у її палати. Достатньо часу, щоби вона вже послала по нього, а відтак оголосила розшук, коли його не знайдуть на місці. Щойно з очей зникла бічна брама, він знову перейшов на біг.

Біля казармових кухонь стояла Візнича брама, крізь яку до фортеці привозили провіант, але вона також була зачинена на засув, а крім того, перед нею маячіло ще й двоє вартових. Ранд пролетів мимо, через кухонний двір, так ніби ніколи не збирався зупинятися.

Собача брама, у задній стіні фортеці, що була заввишки і завширшки якраз для одного пішого чоловіка, також охоронялася. Він повернув назад, доки його не помітили вартові. Брам було не так багато, навіть у такій великій фортеці, проте якщо вже Собачу браму охороняли вартові, то всі інші й поготів.

Може, йому вдасться знайти достатньо довгу мотузку... Він піднявся сходами на вершину зовнішнього муру, на широкий зубчастий парапет. На такій висоті без жодного захисту було трохи лячно, а раптом знову налетить той вітер, однак звідси він міг бачити понад високі димарі і гостроверхі дахи міста аж до міських мурів. Навіть після більш ніж місячного перебування тут будинки й досі видавалися незвичними як на його межирічанське око. Їхні піддашшя сягали майже до землі, так ніби будинки були суцільними ґонтовими дахами, димарі були скошені, щоби не затримувався важкий сніг. Фортецю оточувала широка брукована площа, але вже за сотню кроків від стіни пролягали вулиці, що кишіли заклопотаними буденними справами людьми — крамарями у фартухах, що стояли під піддашками своїх крамниць, селянами у груботканому одязі, що приїхали до міста на продаж і на закупи, яточниками, торговцями і просто містинами, які збиралися групками, щоби, і в цьому можна було не сумніватися, обговорити несподіваний візит Престолу Амерлін. Він бачив, як вози і люди пропливали крізь одну з міських брам. Очевидно, вартові там ще не отримали наказу всіх зупиняти.

Ранд глянув у бік найближчої сторожової башти, й один із солдатів помахав йому рукою в рукавиці. Гірко усміхнувшись, він помахав у відповідь. Кожен фут муру перебував під пильним поглядом вартових. Перехилившись через амбразуру, Ранд оглянув неприступну кам’яну стіну — від пазів для переносних щитів аж до сухого рову далеко внизу. Двадцять кроків завширшки і десять завглибшки, він був обкладений гладенько відполірованим каменем. Низенька стіна, нахилена до фортеці, щоби за нею неможливо було заховатися, оперізувала рів, оберігаючи випадкового роззяву від падіння на його дно, засіяне лісом гострих, як лезо, шипів. Навіть маючи мотузку, по якій можна спуститися, і навіть якщо вартові його не помітять, перетнути рів йому понад сили. Те, що було задумано як останній засіб для стримування траллоків від проникнення усередину, цілком годилося для того, щоби стримати його.

Він раптом відчув смертельну втому. Приїхала Престол Амерлін, і виходу не було. Виходу не було, а Престол Амерлін була. Якщо вона знала, що він тут, якщо це вона наслала вітер, який на нього напав, у такому разі вона вже полювала на нього, полювала, послуговуючись силою Айз Седай. Навіть кролики мали більше шансів утекти від його лука. Проте він відмовлявся здаватися. Недаремно поміж людей ходила думка, що межиріченці можуть перевчити камінь або переконати осла, бо коли вже нічого не зоставалося, межиріченці з усіх сил трималися за свою впертість.

Спустившись зі стіни, Ранд побрів через фортецю. Він не зважав на те, куди йде, головне було бути не там, де його сподівалися побачити. Не наближатися ні до своєї кімнати, ні до жодної зі стаєнь, ні до воріт — Масима може не зважити на свару Уно і повідомити, що він намагався піти, — ні до саду. Усе, про що він міг думати, — це триматися подалі від будь-якої Айз Седай. Навіть від Морейн. Вона знала про нього. І незважаючи на це, вона не вжила жодних заходів. Поки що. Наскільки тобі відомо. А якщо вона передумала? Може, це вона викликала сюди Престол Амерлін?

На якусь мить, піддавшись розгубленості, він притулився до коридорної стіни, твердий камінь уп’явся йому у плече. Відсутнім поглядом хлопець заглядав у далеке ніщо і бачив те, чого бачити не хотів. Вгамований. А хіба було б так погано, якби все закінчилося? Справді закінчилося? Він заплющив очі, але й досі уявляв себе скоцюрбленим кроликом, якого загнали у безвихідь, а Айз Седай шмигляють навколо, наче круки. Вони майже завжди незабаром після того помирають — чоловіки, яких угамували. Вони втрачають бажання жити. Він надто добре пам’ятав слова Тома Мерриліна, щоби приректи себе на таке. Різко здригнувшись, хлопець поспішив далі по коридору. Не слід надовго зупинятися на одному місці, доки його не знайдуть. Скільки ж часу мине, доки вони тебе все одно знайдуть? Ти наче вівця у кошарі. Скільки часу? Він торкнувся руків’я меча в себе на поясі. Ні, не вівця. Ані для Айз Седай, ані для будь-кого іншого. Він почувався трохи як дурень, але був упевнений у собі.

Люди поверталися до своїх обов’язків. Долинув гомін голосів і гримотіння баняків з кухні, що знаходилася найближче до Великої зали, де сьогодні ввечері прийматимуть Престол Амерлін та її почет. Кухарки, посудомийки і хлопчики на побігеньках метушилися як посолені, а кухарські собаки бігали у своїх колесах-плетінках, обертаючи рожни з м’ясом. Він швиденько протиснувся крізь жар і випари, крізь пахощі спецій та варив. Ніхто зайвий раз на нього й не глянув, усі були надто заклопотані.

Службові приміщення, де в невеликих кімнатках проживали слуги, нагадували розворушений мурашник, позаяк чоловіки та жінки поспішали вдягнути свої святкові лівреї. Діти бавилися по кутках, щоби не плутатися під ногами. Хлопчаки розмахували дерев’яними мечами, а дівчатка гралися різьбленими ляльками, кілька з них заявили, що її лялька — це Престол Амерлін. Більшість дверей були відкриті навстіж, дверні пройми затуляли тільки заслони з бісеру. Зазвичай це означало, що дім був відчинений для гостей, проте сьогодні це лише означало, що господарі поспішали. Навіть ті, хто вклонявся Ранду, робили це ледь не на бігу.

Чи почує хтось із них, коли підуть прислуговувати, що його розшукують, і чи розкаже, що бачив його? Підійде до Айз Седай і розповість їй, де його можна знайти? Усі очі, які Ранд бачив по дорозі, тепер наче тихцем приглядалися до нього, зважували й розмірковували за його спиною. В його уяві навіть діти тепер дивилися прискіпливіше. Він знав, що це була всього лише його химорода — він був у цьому впевнений, інакше бути не могло, — але коли кімнатки челяді залишилися позаду, він почувався так, наче встиг вискочити з пастки, доки вона не захряснулася.

У деяких частинах фортеці було безлюдно, бо ті, хто там зазвичай працював, отримали несподіваний вихідний. У кузні зброяра не горів вогонь, мовчали ковадла. Тиша. Холод. Пустка. Але не зовсім пустка. У Ранда по спині забігали мурашки, він різко розвернувся. Нікого. Лише великі квадратні скрині з інструментами та повні оливи бочки для загартовування металу. Волосся на потилиці заворушилося, і він знову розвернувся. Молотки і щипці висіли собі на свої гачках на стіні. Він розлючено оглянув просторе приміщення. Тут нікого нема. Це всього лише моя уява. Той вітер, а потім Амерлін, от я й вигадую казна-що.

У дворі зброярні навколо Ранда одразу закружляв вітер. Мимоволі він аж підстрибнув від остраху, що той хоче його спіймати. На якусь мить він знову відчув той слабкий дух гнилизни і почув, як хтось лукаво засміявся в нього за спиною. Лише на мить. З переляку він обійшов увесь двір, пильно вдивляючись. Брукований грубим каменем двір стояв порожнем, якщо не брати до уваги його, звичайно. Це всього лише твоя клята уява! Але Ранд однаково побіг, і йому здалося, що він знову почув позаду сміх, але цього разу вже без вітру.

У дровітні відчуття чиєїсь присутності повернулося, наче там був ще хтось. Відчуття погляду, спрямованого на нього з-поміж високих штабелів нарубаних дров під довгими навісами, швидкого позиркування з-понад стосів висушених дощок і колод, що чекали на іншому кінці двору своєї черги потрапити в теслярню, наразі наглухо зачинену. Він відмовлявся роззиратися, відмовлявся міркувати про те, як одні й ті ж очі могли так швидко переміститися з місця на місце, перетнувши просторий двір від дровітні до навісу з дошками без жодного поруху, що його він би неодмінно помітив. Він був упевнений, що це були одні й ті самі очі. Уява. Або я вже потрохи божеволію. Він здригнувся. Ще ні. Заради Світла, прошу, ще ні. Він заціпеніло перетнув дровітню, а його невидимий спостерігач ішов услід.

У глибоких, освітлених лише кількома факелами коридорах, у коморах, заповнених мішками із сушеним горохом чи бобами, заставлених стелажами, ущерть наповненими зморщеною ріпою і буряком або заставленими винними бочками і діжками із соленою яловичиною чи барильцями з елем, ті очі завжди були з ним, іноді переслідуючи, іноді вже чекаючи на вході. Він так і не почув жодних кроків, окрім власних, не чув, як скрипіли двері, окрім як коли сам відчиняв і зачиняв їх, проте очі були там. Світло, я і справді божеволію.

А потім він відчинив двері до ще однієї комори, і до нього долинули людські голоси, людський сміх, що сповнив його полегшенням. Тут уже не буде невидимих очей. Він увійшов.

Половина приміщення була до стелі закладена мішками з зерном. На іншій половині кілька чоловіків утворили тісне півколо обличчям до однієї з голих стін. Здавалося, усі вони були у шкіряних жилетах і мали стрижки «під макітру», як різноробочі. Не було тут ні вояцьких «оселедчиків», ані ліврей. Не було й нікого, хто би міг випадково його видати. А якщо навмисно? Понад їхній тихий гомін почулося клацання гральних костей, а коли кості впали, хтось гучно розреготався.

За грою в кості спостерігав Лоял, задумано потираючи підборіддя пальцем, що був товстіший за великий палець найбільшого велетня, а його голова сягала майже до крокв, а це добрих два спани заввишки. Ніхто із гравців не звертав на нього уваги. Оґіри були не зовсім буденними відвідувачами Порубіжжя чи інших земель, однак тут їх знали і приймали, а Лоял пробув у Фал Дарі достатньо довго, щоби його поява викликала якусь особливу зацікавленість. Темний каптан оґіра був застебнутий на всі ґудзики аж до тугого комірця, а нижче пояса поли розходилися і накривали халяви чобіт, одну ж кишеню розпирало і тягло донизу щось важке. Книжки, припустив Ранд, бо знав його досить добре. Навіть спостерігаючи, як інші грають в азартні ігри, Лоял не забував про книги.

Незважаючи ні на що, Рандові губи розійшлися в широкій усмішці. Лоял часто справляв на нього таке враження. Оґір знав дуже багато про одні речі, дуже мало — про інші, але хотів знати все. Ранд досі пам’ятав, як він уперше побачив Лояла з тими його вухами з китичками, з бровами, які звисали, наче довгі вуса, і з тим носом завширшки як його обличчя, побачив тоді його і подумав, що перед ним траллок. Йому досі було за це соромно. Оґіри і траллоки. Мерддраал і сотворіння з найтемніших закутків опівнічних оповідок. Істоти з казок і легенд. Так він вважав до того, як полишив Емондів Луг. Але після від’їзду з дому він бачив надто багато живих казок, утілених у плоть і кров, щоби вибавитися від цієї впевненості. Айз Седай, невидимі спостерігачі і вітер, який упіймав його і не відпускав. Усмішка зникла йому з обличчя.

— Усі історії — реальні, — тихо промовив він.

Лоялові вуха смикнулися, і він повернув голову у бік Ранда. Коли роздивився, хто це, обличчя оґіра осяяла радісна усмішка, і він підійшов ближче.

— А, ось іти. — Його гудучий голос нагадував дзижчання велетенського джмеля. — Я не бачив тебе на прийнятті. Це одна річ, якої я ще не бачив. Навіть дві речі: шайнарське прийняття і Престол Амерлін. Вона виглядала втомленою, ти не помітив? Мабуть, це нелегко — бути Амерлін. Ще гірше, ніж бути старійшиною. — Він зупинився із задумливим виглядом, але тільки щоби перевести подих. — Скажи, Ранде, ти також граєш у кості? Тут грають у простішу гру, лише із трьома кубиками. У стеддінґу ми граємо чотирма. Знаєш, вони не дозволяють мені грати. Тільки повторюють: «Слава Будівничим!», але не роблять проти мене ставок. Думаю, це нечесно, а ти як гадаєш? Але кості в них справді доволі маленькі, — він насуплено глянув на свою долоню, достатньо велику, щоби накрити людську голову, — але все ж я переконаний...

Ранд схопив його за руку і перервав. Будівничі!

— Лояле, оґіри побудували Фал Дару, правда? Тобі відомо, як звідси можна вийти, окрім як через браму? Якийсь лаз у паркані? Стічна труба? Будь-що, головне, щоби можна було протиснутися чоловікові. Добре було б також у якомусь непримітному місці.

Лоял скривився у болісній гримасі, причому кінці його брів майже торкалися щік.

— Ранде, оґіри збудували Мафал Дадаранелл, але те місто було зруйноване під час Траллоцьких воєн. Оце, — і він легко торкнувся кам’яної стіни своїми широкими пучками, — збудували люди. Я міг би накидати план Мафал Дадаранелла, бо якось бачив його карти у старій книзі у стеддінгу Шанґтай, але про Фал Дару мені відомо не більше, ніж тобі. Щоправда, вона таки добротно збудована, га? Грубо, але добротно.

Ранд прихилився до стіни, міцно заплющивши очі.

— Я шукаю вихід, — прошепотів він. — Брами замкнені, вартові нікого не пропускають, але мені потрібен вихід.

— Але чому, Ранде? — поволі запитав Лоял. — Тут тебе ніхто не скривдить. З тобою все гаразд? Ранде? — Його голос раптом погучнішав. — Мете! Перрине! Здається, Ранд захворів.

Ранд розплющив очі й побачив, як його друзі піднімаються з гурту гравців у кості. Мет Коутон, довгов’язий, наче бузько, ледь помітно посміхався, ніби він бачив щось невидиме для всіх інших. Розкуйовджений Перрин Айбара був кремезний у плечах і дужий у руках від колишньої роботи підмайстром коваля. Обоє досі носили свій межиріченський одяг — простий і міцний, хоч і пошарпаний від тривалих блукань.

Мет вийшов із гурту чоловіків і кинув свої кості назад у півколо, один із гравців гукнув йому:

— Агов, південцю, не можна виходити з гри, коли виграєш.

— Це краще, ніж коли програєш, — відповів, сміючись, Мет.

Мимоволі він торкнувся рукою своєї куртки біля пояса, і Ранд здригнувся.

Під курткою у Мета був захований кинджал із рубіном на руків’ї, кинджал, з яким він ніколи не розлучався, з яким він не міг розлучитися. Це було заплямоване лезо із мертвого міста Шадар Лоґот, заплямоване і зурочене злом таким же страшним, як і сам Морок, злом, яке згубило Шадар Лоґот дві тисячі років тому, але й досі жило поміж занедбаних руїн. Ця напасть може вбити Мета, якщо він залишить собі кинджал, але вона уб’є його ще швидше, якщо він позбудеться його.

— Буде ще шанс відігратися, — насмішкуваті вигуки від чоловіків, що сиділи навколішки, означали, що вони не вірили в такий шанс.

Перрин, простуючи через кімнату вслід за Метом до Ранда, не відривав погляду від підлоги. Останнім часом Перрин завжди ходив із опущеними очима, а його плечі сутулилися, ніби під тягарем, що був заважкий навіть для його статури.

— Що сталося, Ранде? — запитав Мет. — Ти білий, як ота твоя сорочка. До речі, де ти розжився на весь цей одяг? Ти тепер став шайнарцем? Може, і я собі куплю такий камзол і добротну сорочку, — він потряс кишенею своєї куртки, від чого там забряжчали монети. — Здається, мені щастить у грі в кості. Варто мені торкнутися до них, як я одразу ж виграю.

— Тобі не доведеться нічого купувати, — втомлено відказав Ранд. — Морейн наказала замінити весь наш одяг. Наскільки мені відомо, його уже спалили, крім того, що зараз на вас обох. Імовірно, незабаром з’явиться і сама Елансу, щоб його забрати, і на вашому місці я б швиденько перевдягався, доки вона сама вас не роздягла. — Перрин так і не підвів очей, проте на його щоках запалали рум’янці, Метова ж посмішка розтяглася ширше, однак і вона здавалася силуваною.

Мет із Перрином також мали кілька несподіваних зустрічей у банях, проте лише Мет прикидався, що нічого особливого в цьому не було.

— Я не захворів. Мені просто треба звідси поїхати. Прибула Престол Амерлін. Лан сказав... він сказав, що тепер, коли вона тут, краще мені було би поїхати ще тиждень тому. Я мушу знайти вихід, але всі брами зачинені.

— Він так сказав? — Мет спохмурнів. — Нічого не розумію. Він би ніколи нічого не сказав проти Айз Седай. Чому ж зараз? Послухай, Ранде, мені Айз Седай подобаються не більше, ніж тобі, але вони нам нічого поганого не зроблять. — Щоб сказати це, він стишив голос і оглянувся через плече, чи не підслуховують гравці. Хоча Айз Седай боялися всі, однак у Порубіжних землях їх ніхто не ненавидів, а за зневажливий вислів у їхній бік вас могли побити або й гірше. — Поглянь на Морейн. Не така вона вже й погана, хоч і Айз Седай. Ти вже розмірковуєш, як старий Сен Буї, який сплітав свої небилиці у межиріченській корчмі «Винне джерело». Вона ж нам нічого не вдіяла, то й вони не стануть. Для чого їм це?

Перрин підвів очі. Жовті очі, які сяяли у тьмяному світлі відполірованим золотом. Морейн нам нічого не вдіяла? — подумав Ранд. Перринові очі були такі ж темно-коричневі, як і в Мета, коли вони поїхали з Межиріччя. Ранд не мав жодного уявлення, як сталася ця зміна. Перрин не хотів про це розповідати, та й ні про що інше, відколи це сталося, але трапилося це одночасно із сутулістю в його плечах та відстороненістю у поведінці, так наче він почувався самотнім навіть в оточенні друзів. Очі Перрина і кинджал Мета. Нічого цього б не сталося, якби вони не покинули Емондів Луг, а саме Морейн забрала їх звідти. Він знав, що це несправедливо. Вони, мабуть, загинули б від рук траллоків, а з ними — й більшість мешканців Емондового Лугу, якби вона не прибула в їхнє село. Але це не допомагало Перрину повернути його колишній безтурботний сміх чи прибрати кинджал з Метового поясу. А як же я? Якби я залишився вдома і досі був живий, чи став би я тим, чим став зараз? Принаймні я б не боявся того, що Айз Седай можуть зі мною вчинити.

Мет і досі запитально дивився на нього, а Перрин підняв голову настільки, щоб зиркнути на нього з-під лоба. Лоял терпляче чекав. Ранд не міг розказати їм, чому йому слід триматися подалі від Престолу Амерлін. Вони не знали, ким він насправді був. Лан знав, і Морейн знала. А також Еґвейн, і Найнів. Йому б хотілося, щоб ніхто про це не знав, та принаймні Мет і Перрин, та й Лоял також, вірили, що він такий, як був колись. Йому додумалося, що краще загинути, ніж дозволити їм довідатися, ніж бачити вагання і турботу, що їх він інколи помічав в очах Еґвейн і Найнів, навіть коли вони намагалися триматися якнайдостойніше.

— Хтось... за мною спостерігає, — врешті-решт сказав він. — Слідкує за мною. А проте... Проте нікого поблизу нема.

Голова Перрина сіпнулася, а Мет облизав губи і зашепотів:

— Щезник?

— Звісно, що ні, — пирхнув Лоял. — Як би міг один із безоких проникнути у Фал Дару, в місто чи фортецю? За законом ніхто не має права ховати обличчя у межах міських мурів, а ліхтарникам доручено освітлювати вулиці цілу ніч, щоби не залишилося жодної тіні, де міг би сховатися мерддраал. Це неможливо.

— Стіни — не перешкода для щезника, — пробурмотів Мет. — Особливо, коли він хоче кудись проникнути. Не знаю, чи можуть йому якось перешкодити закон або ліхтарі.

Мет уже не був схожий на того хлопця, який ще якихось пів року тому вважав щезників вигадками менестрелів. Він також устиг побачити надто багато.

— А ще був вітер, — додав Ранд. Його голос уже не тремтів, коли він розповідав їм, що сталося на вершині башти. У Перрина руки стиснулися у кулаки, аж захрустіли суглоби. — Я просто хочу звідси поїхати, — закінчив Ранд. — Хочу податися на південь. Кудись далеко. Кудись далеко звідси.

— Але якщо зачинені брами, — сказав Мет, — як нам звідси вибратися?

Ранд витріщився на нього:

— Нам? — Він мусив поїхати один. Кожен, хто перебуватиме з ним, рано чи пізно опиниться в небезпеці. Він сам тепер небезпечний, і навіть Морейн не могла сказати, скільки часу все це триватиме. — Мете, ти знаєш, що повинен поїхати у Тар Валон разом із Морейн. Вона сказала, що це єдине місце, де тебе можуть розлучити з тим клятим кинджалом без загрози для твого життя. І ти знаєш, що станеться, якщо ти залишиш його собі.

Мет торкнувся рукою куртки, під якою ховався кинджал, навіть не усвідомлюючи, що робить.

— «Дарунок Айз Седай — наживка для риби», — процитував він. — А може, я не хочу ковтати гачок? Може, те, що вона хоче зробити у Тар Балоні, — гірше, ніж не робити зовсім нічого? А може, вона бреше? Правда, яку тобі говорять Айз Седай, ніколи не є тією правдою, на яку ти сподіваєшся.

— А може, ти хочеш продовжити сипати заяложеними приповідками? — запитав Ранд. — «Південний вітер несе щирого гостя, а північний вітер — порожній дім»? «Свиня зостанеться свинею, скільки не покривай її золотом»? А може: «Не згадуй ножиць при вівцях»? «Слова дурня — як порох»?

— Спокійно, Ранде, — тихо сказав Перрин. — Не треба так грубо.

— Не треба? А може, я не хочу, щоб ви двоє їхали зі мною, бо ви завжди плутаєтеся під ногами, шукаєте пригод на свою голову і чекаєте, що я вас витягну. Ви ніколи про це не задумувалися? Щоб мені згоріти, ви не думали, що я втомився бачити вас повсюди, куди не гляну? Ви завжди тут, і я вже втомився. — Образа на обличчі Перрина ранила його, як ножем, але він безжально продовжував. — Тут дехто вважає мене лордом. Лордом! Може, мені це до вподоби. Та подивіться на себе — граєте в кості з конюхами. Коли я вирішу піти, то піду сам. Ви ж можете податися у Тар Валон чи хоч повіситися, але я поїду сам.

Мет аж закам’янів на обличчі і стиснув кинджал поверх куртки так, що аж пальці побіліли.

— Якщо ти так хочеш, — сказав він холодно. — Я гадав, що ми були... Як тобі завгодно, аль’Торе. Але якщо я вирішу поїхати у ту саму мить, що й ти, я собі поїду, а ти можеш триматися від мене подалі.

— Ніхто нікуди не їде, — сказав Перрин, — якщо брами зачинені.

Він знову втупився у підлогу. Гравці в кості вибухнули сміхом, коли хтось програв, і цей звук відбився від стіни.

— Ви можете поїхати чи залишитися, — сказав Лоял, — разом чи поодинці, це не має значення. Ви всі троє — та’верени. Навіть я це бачу, хоча в мене й нема такого таланту, лише висновуючи з того, що відбувається навколо вас. І Морейн Седай так само каже.

Мет здійняв руки догори.

— Досить уже, Лояле. Я більше не хочу про це чути.

Лоял заперечно похитав головою.

— Хочеш ти це чути чи ні, це все одно правда. Колесо Часу плете Візерунок Епохи, використовуючи людські життя замість ниток. А ви троє — та’верени, центральні точки цього плетива.

— Не треба, Лояле.

— Деякий час Колесо змінюватиме Візерунок навколо вас трьох, що б ви не робили. І те, що ви робите, диктуватиметься радше Колесом, а не вашою волею. Та’верени тягнуть історію за собою і формують Візерунок самим лише своїм існуванням, але Колесо вплітає та’веренів на значно вищому рівні, ніж інших людей. Куди б ви не пішли і що б не робили, доки Колесо не вирішить по-іншому, ви будете...

— Досить! — закричав Мет.

Гравці в кості озирнулися, а Мет витріщився на них у відповідь, доки ті не повернулися знову до гри.

— Вибач, Мете, — загуркотів Лоял. — Я знаю, що забагато говорю, але я не хотів...

— Я тут залишатися не збираюся, — сказав Мет до крокв. — З язикатим оґіром і дурнем, на чию голову навіть капелюх не налазить. Ти йдеш, Перрине?

Перрин зітхнув і глипнув на Ранда, потім ствердно кивнув.

Ранд дивився їм услід, так наче його образливі слова гнали їх палицею. Я мушу поїхати сам. Допоможи мені, Світло, я мушу.

Лоял також дивився їм услід, занепокоєно опустивши брови.

— Ранде, я справді не хотів...

Ранд додав суворості голосу:

— А ти чого чекаєш? Іди за ними! Не розумію, чому ти досі тут. Ти мені не потрібен, якщо не знаєш звідси виходу. Давай! Іди шукай свої дерева, свої дорогоцінні гаї, якщо їх ще не всі повирубували. А якщо й повирубували, то так їм і треба!

В очах Лояла завбільшки як горнятка спочатку з’явилися здивування й образа, які поступово переросли у щось схоже на гнів. Ранд не думав, що то гнів. Старі оповідки розповідали, що оґіри можуть розлютитися, але ніколи не уточнювали, як саме, проте Ранд ще в житті не зустрічав такого добряка, як Лоял.

— Якщо ти так бажаєш, Ранде аль’Торе, — сухо промовив Лоял.

Він скуто вклонився і подався услід за Метом і Перрином.

Ранд зсунувся на купу мішків із зерном. Ну, під’юджував його голос ізсередини, ти цього домігся. Але я мусив, відповідав він голосу. Їм буде небезпечно навіть перебувати поруч зі мною. Кров і попіл, я збожеволію і... Ні! Ні, я не буду! Я не буду використовувати Силу і тоді не збожеволію, і... Але я не можу так ризикувати. Не можу, невже ти не бачиш? Але голос тільки посміявся з нього.

Він помітив, що гравці в кості витріщаються на нього. Кожен із тих, що досі сиділи навприсядки біля стіни, повернувся в його сторону. Шайнарці усіх верств майже завжди були ввічливі та коректні, навіть зі своїми кровними ворогами, а оґіри ніколи не були ворогами Шайнару. В очах гравців стояв шок. Їхні обличчя не виказували нічого, проте очі промовляли, що він повівся негарно. У глибині душі він із ними погоджувався, і тому їхні мовчазні звинувачення ранили його особливо глибоко. Вони лише дивилися на нього, проте він вискочив із комори, ніби вони за ним гналися.

Немовби сновида, він переходив із однієї комори до іншої у пошуках місця, де можна було би зачаїтися, доки знову не відкриють брами. Тоді він би зміг заховатися на дні воза з провіантом. Якщо тільки вони не обшукують вози на виїзді. Якщо тільки вони не обшукують комори, цілу фортецю у пошуках його. Він уперто відмовлявся про це думати, уперто концентрувався на спробах відшукати безпечний сховок. Але яке б місце він не знайшов — виїмку в горі мішків із зерном, вузький провулок під стіною за якимись бочками з-під вина, закинутий склад з порожніми ящиками і тінями на стінах — усюди йому здавалося, що переслідувачі от-от його там знайдуть. Він також уявляв, як невидимий спостерігач, ким — або чим — він не був, також його там віднайде. І він біг далі, страждаючи від спраги, весь у пилюці і з павутинням у волоссі.

А потім він потрапив у тьмяно освітлений коридор, по якому скрадалася Еґвейн, зупиняючись на ходу, щоб заглянути в кожну комірчину, яку минала. Її темне волосся, що сягало до талії, було перехоплене ззаду червоною стрічкою, а сама вона була одягнута в сіру сукню з червоною оторочкою на шайнарський лад. Коли він побачив її, його огорнули смуток і туга ще гірші, ніж коли він відштовхнув від себе Мета, Перрина і Лояла. Він зростав із думкою, що колись одружиться з Еґвейн, вони обоє так вважали. А тепер...

Вона аж підскочила, коли він зненацька вигулькнув перед нею, і, віддихнувши, промовила:

— То он ти де! Мет і Перрин розповіли мені, що ти накоїв. І Лоял. Я знаю, чого ти домагаєшся, Ранде, і це просто по-дурному.

Вона схрестила руки під грудьми, а її великі темні очі суворо вп’ялися у нього. Його завжди цікавило, як їй вдавалося дивитися на нього зверхньо — вона це робила за бажанням, — хоча зростом вона сягала йому лише до грудей, та й молодша була на два роки.

— От і добре, — сказав він.

Її волосся раптом розлютило його. Доки він не поїхав із Межиріччя, то ніколи не бачив дорослої жінки із незаплетеним волоссям. Удома кожна дівчинка з нетерпінням чекала, коли Жіноче Коло села визнає її достатньо дорослою, щоби заплести волосся у косу. Еґвейн точно чекала цього. А тепер вона стояла перед ним із розплетеним волоссям, у якому була тільки якась стрічка. Я хочу повернутися додому й не можу, а вона не може дочекатися, щоб забути Емондів Луг.

— Ти також іди геть і дай мені спокій. Тобі вже не доведеться водитися з вівчарем. Тепер навколо тебе купа Айз Седай, на яких ти можеш молитися. Але не кажи жодній із них, що ти мене бачила. Вони мене розшукують, не треба, щоб і ти їм у цьому допомагала.

На її щоках запалали рум’янці.

— Невже ти вважаєш, що я змогла б...

Ранд розвернувся, щоб іти геть, але вона з криком кинулася на нього, обплівши руками його ноги. Вони разом повалилися на кам’яну підлогу, сакви і клунки порозліталися. Він аж застогнав, коли гепнувся долі і руків’я меча вп’ялося йому в бік, а потім ще раз, коли вона підвелася і всілася йому на спину, ніби на стілець.

— Моя мама, — безапеляційно заявила вона, — завжди казала, що найкращий спосіб навчитися керувати чоловіком, — це навчитися їздити верхи на мулі. Вона говорила, що зазвичай мізки в них однакові за розміром. Щоправда, іноді мули бувають розумніші.

Він підвів голову, щоб глянути на неї через плече.

— Злізай із мене, Еґвейн. Злізай! Еґвейн, якщо ти негайно не злізеш, — він загрозливо стишив голос, — я тобі завдам чосу. Ти знаєш, хто я такий. — Про всяк випадок він при цьому ще й суворо зиркнув.

Еґвейн гмикнула.

— Не завдаси, навіть якби міг. Ти б і мухи не скривдив. Але ти все одно не можеш. Я знаю, що ти не можеш направляти Єдину Силу, коли захочеться; це просто трапляється, і ти не здатен цього контролювати. А тому ти нічого не заподієш ані мені, ані будь-кому іншому. Але я, навпаки, брала уроки в Морейн, і якщо ти не будеш слухатися здорового глузду, Ранде аль’Торе, я можу і штани тобі підпалити. З таким я упораюся. Продовжуй у своєму дусі і переконаєшся.

Раптом на якусь мить найближчий до них смолоскип на стіні з ревом спалахнув. Вона запищала і вражено витріщилася на нього.

Вивернувшись, він схопив її за руку, стягнув зі своєї спини і притулив до стіни. Коли він і сам підвівся, вона сиділа навпроти нього і розгнівано потирала свою руку.

— Ти таки посмів, га? — гнівно сказала вона. — Заграєш із тим, чого не розумієш. Ти ж міг нас обох спалити на попіл! Чоловіки! Коли ви не можете перемогти в суперечці, то або втікаєте, або вдаєтеся до сили.

— Ану зачекай! Хто кого повалив? Хто на кого всівся? А ще ти пригрозила — спробувала! — він підніс обидві руки догори. — Ні, не так. Ти завжди так зі мною поводишся. Як тільки ти розумієш, що суперечка звернула не туди, ми раптом починаємо сперечатися про щось цілком інше. Але не цього разу.

— Я не сперечаюся, — спокійно відповіла вона, — і не змінюю тему. Що таке переховування, як не втеча? А після того, як ти заховаєшся, то насправді утечеш. І навіщо ти образив Мета, Перрина і Лояла? І мене? Я знаю навіщо. Ти боїшся, що завдаси їм ще більшого болю, якщо дозволиш залишитися біля тебе. Якщо ти не робитимеш того, чого не повинен, тоді й нема чого боятися, що хтось постраждає. Стільки біганини і метушні, а ти навіть не знаєш, чи є на це причина. Звідки Амерлін чи якась інша Айз Седай, крім Морейн, має знати про твоє існування?

Якусь мить він витріщався на неї. Чим більше часу вона проводила з Морейн і Найнів, тим більше манер переймала від них, принаймні тоді, коли хотіла. Вони були між собою багато чим схожі — Айз Седай і Мудриня — обидві суворі і всезнаючі. Це спостереження несподівано привело Ранда у сум’яття. Врешті-решт він розповів їй, що сказав Лан.

— Що інше він міг мати на увазі?

Її долоня завмерла на руці, і вона задумливо насупилася.

— Морейн про тебе знає, і вона нічого не зробила, то для чого їй це тепер? Але якщо Лан... — Досі суплячись, вона глянула йому в очі. — Комори — це перше місце, де вони будуть тебе шукати. Якщо будуть шукати. Доки ми не дізнаємося, чи тебе розшукують, тебе треба заховати там, де нікому й на гадку не спаде шукати. Я знаю. Підземелля.

Він підвівся.

— Підземелля!

— Не в камері, дурнику! Я деколи ходжу туди вечорами навідати Падана Фейна. І Найнів ходить. Ніхто нічого не запідозрить, якщо я піду туди раніше. Якщо чесно, всі зараз витріщаються на Амерлін, і ніхто нас навіть не помітить.

— Але Морейн...

— Вона не ходить у підземелля допитувати майстра Фейна. Його до неї приводять. Але вона вже багато тижнів його не викликала. Повір мені, там ти будеш у безпеці.

Проте Ранд вагався. Падан Фейн.

— А навіщо ти взагалі навідуєш торговця? Він Друг Морока, він сам у цьому зізнався, та ще й найгірший з можливих. Щоб мені згоріти, Еґвейн, він же привів траллоків до Емондового Лугу! Це мисливський собака самого Морока, як він про себе говорить, і він винюхував мій слід від самої Ночі Зими.

— Але тепер він під надійною сторожею за залізними ґратами, Ранде. — Тепер уже вона завагалася і дивилася на нього прохальним поглядом. — Ранде, він приїжджав на своєму фургоні у Межиріччя щовесни, відколи я народилася. Він знає усіх тих людей, яких знаю я, всі місця. Як не дивно, чим довше він сидить в ув’язненні, тим більше схожим на себе стає. Так ніби звільняється від Морока. Він знову сміється, розповідає кумедні історії про мешканців Емондового Лугу, а інколи — про місця, про які я раніше ніколи не чула. Іноді він знову стає собою колишнім. Мені просто хочеться поговорити з кимось про дім.

Відколи я почав тебе уникати, подумав Ранд, і відколи Перрин почав уникати всіх, а Мет увесь свій час став витрачати на азартні ігри й гулянки.

— Мені не слід було так зосереджуватися на собі, — пробурмотів він і зітхнув. — Гаразд, якщо Морейн гадає, що це безпечно для тебе, то, мабуть, буде безпечно і для мене. Але ти не повинна в це втручатися.

Еґвейн підвелася і, щоб не зустрічатися з ним поглядом, зосередила всю увагу на поправлянні сукні.

— Адже Морейн сказала, що це безпечно? Так, Еґвейн?

— Морейн Седай ніколи не забороняла мені відвідувати майстра Фейна, — обережно промовила вона.

Він довго дивився на неї, а потім спалахнув:

— Ти її не запитувала. Вона не знає. Еґвейн, це нерозумно. Падан Фейн — Друг Морока, до того ж найгірший із них.

— Він у клітці під замком, — стримано сказала вона, — і я не мушу питати дозволу в Морейн на кожен свій крок. А тобі вже запізно старатися робити так, як хоче Айз Седай. То ти йдеш?

— Я знайду підземелля і без тебе. Вони шукають або шукатимуть мене, і для тебе ж буде гірше, якщо тебе побачать у компанії зі мною.

— Без мене, — незворушно відповіла вона, — ти заплутаєшся у власних ногах і впадеш просто до ніг Амерлін, а потім в усьому зізнаєшся, намагаючись викрутитися.

— Кров і попіл, тобі місце в Жіночому Колі вдома. Якби чоловіки були такими незграбами і хирляками, як ти вважаєш, то ми б ніколи...

— Ти збираєшся стояти тут і просторікувати, доки тебе не знайдуть? Збирай манатки, Ранде, і ходи зі мною.

Не чекаючи на відповідь, вона розвернулася і пішла по коридору. Бурмочучи собі під ніс, він послухався.

У дальніх переходах їм траплялося мало людей — загалом це були слуги, але Ранду здавалося, що всі вони звертають на нього особливу увагу. Не на чоловіка, який зібрався у дорогу, а на нього, Ранда аль’Тора. Він знав, що це всього лише його уява — принаймні на це сподівався, і попри те не відчув полегшення, коли вони зупинилися у переході, глибоко під фортецею, перед високими дверима, окутими залізом так надійно, наче це була зовнішня стіна. У дверях було невелике заґратоване віконце, під яким висіло стукальце.

Крізь решітку Ранд міг роздивитися голі стіни і двох солдатів із «оселедчиками» на маківці, що з непокритими головами сиділи при лампі за столом. Один із них гострив кинджал довгими, повільними помахами точила. Свого заняття він не перервав ні на мить, коли Еґвейн постукала у двері, — почувся різкий звук удару заліза об залізо. Інший чоловік з похмурим і байдужим обличчям глянув на двері, ніби роздумуючи перед тим, як підвестися і підійти. Він був приземкуватий і кряжистий, очима ледь сягав решітки у дверях.

— Чого вам треба? А, це знову ти, дівчино. Прийшла побачитися зі своїм приятелем? А це хто?

Він навіть кроку не ступив, щоби відчинити двері.

— Це мій друг, Чанґу. Він також хоче провідати майстра Фейна.

Чоловік пильно вивчав Ранда, його верхня губа здригнулася, оголивши зуби. Ранд сумнівався, що це така посмішка.

— Так, — нарешті промовив Чанґу. — Так, то ти високий? Високий.

І дорого одягнутий як на своє походження. Тебе хтось спіймав замолоду на Східних відрогах і приручив? — Він відсунув засуви і ривком відчинив двері. — То заходьте вже, якщо прийшли. — В його голосі був насміх. — Обережно, не зачепіться головою, мілорде.

Йому це не загрожувало, двері були такі високі, що в них вільно пройшов би і Лоял. Ранд увійшов услід за Еґвейн, суплячись і гадаючи, чи цей Чанґу не завдасть їм клопоту. Це був перший неґречний шайнарець з усіх, яких зустрічав Ранд, навіть Масима був усього лиш різкий, але ввічливий. Однак цей парубок лише захряснув за ними двері і засунув важкі засуви, потім підійшов до якогось стелажа по той бік столу і взяв звідти один ліхтар. Інший солдат так і не відірвався від гостріння свого ножа, навіть голови не підняв. Кімната була порожня, окрім стола, лавок і стелажа та купи соломи на підлозі, тут були ще одні двері з залізним окуттям, що вели углиб підземелля.

— Вам знадобиться трохи світла, — сказав Чанґу, — там, у темряві, де сидить ваш приятель. — Він засміявся якось хрипло й невесело і запалив ліхтар. — Він на вас чекає. — Чанґу тицьнув ліхтаря Еґвейн і якось нетерпляче відчинив внутрішні двері. — Чекає на вас. Отам, у темряві.

Ранд стривожено зупинився, завагавшись поміж чорнотою попереду та вишкіреним Чанґу позаду, але Еґвейн схопила його за рукав і потягнула всередину. Двері захряснулися, ледь не зачепивши його п’яти, забряжчали дверні засуви. Зосталося тільки світло від ліхтаря — невеличка плямка в облозі суцільної темряви.

— Ти впевнена, що він випустить нас назад? — запитав Ранд. До нього дійшло, що солдат навіть не глянув на його меч і лук, навіть не запитав, що було в його клунках. — Якісь вони не надто пильні вартові. Ми цілком могли прийти сюди, щоб звільнити Фейна.

— Вони мене добре знають, — сказала вона, але її відповідь прозвучала тривожно, тож вона поспішно додала: — З кожним моїм приходом вони чомусь стають гіршими. Усі вартові. Злішими, роздратованішими. Коли я прийшла сюди вперше, Чанґу жартував, а з Нідао тепер навіть слова не витиснеш. Хоча, гадаю, служба в такому місці не додає ні веселості, ні сердечності. Може, мені це здається. Втім, це місце не додає радощів і моєму серцю.

І попри те вона впевнено тягла його у чорноту. Вільну руку він тримав на мечі.

У тьмавому світлі ліхтаря виднівся широкий коридор із ґратами з посмугованого заліза по обидва боки, що правили за передню стінку кам’яних камер. Лише у двох камерах, які вони проминули, були в’язні. Арештанти сиділи на своїх вузьких нарах і затуляли руками очі від світла, що било їм у вічі, дивлячись крізь пальці. І хоча їхні обличчя були прикриті, Ранд знав, що вони спопеляють їх своїми поглядами: їхні очі блищали у світлі ліхтаря.

— Отой любить випити і побитися, — прошепотіла Еґвейн, вказуючи на кремезного чоловіка із збитими кісточками. — Цього разу він власноруч розтрощив загальну залу у міській корчмі і серйозно травмував кількох чоловіків. — Інший в’язень мав на собі розшитий золотом камзол з широкими рукавами і начищені чоботи зі спущеними халявами. — Цей хотів поїхати з міста, не заплативши за проживання у корчмі, — при цьому вона голосно пирхнула, бо її батько був власником корчми, а також мером Емондового Лугу, — а ще він заборгував чи не пів дюжині крамарів і торговців за товар.

Чоловіки загарчали до них, і їхня гортанна лайка була гірша за ту, яку Ранд колись чув від охорони торговців.

— Їм також гіршає з кожним днем, — сказала вона силувано і прискорила ходу.

Еґвейн настільки випередила його, що коли Ранд підійшов до камери Падана Фейна у самому кінці коридору, то був далеко поза плямою світла. Хлопець так і зупинився там, у тіні, поза досяжністю світла ліхтаря.

Фейн сидів на тапчані, очікувально нахилившись уперед, так ніби чекав на їхній прихід, як і сказав Чанґу. Це був кістлявий чоловік із гострим поглядом, довгими руками і великим носом, ще більш знеможений, аніж пам’ятав його Ранд. Знеможений не від перебування у підземеллі — їжу тут подавали ту саму, що й слугам, і навіть найзапекліший в’язень не був обділений, — а від того, чим він займався до свого прибуття у Фал Дару.

Його вигляд розбудив спогади, яких Ранд радо би уникнув. Ось Фейн переїжджає на своєму великому торговому фургоні Фургон ний міст, прибуває в Емондів Луг напередодні Ночі Зими. А в Ніч Зими прийшли траллоки, які убивали, палили і полювали. Полювали на трьох юнаків, як сказала Морейн. Полювали на мене, якщо вони про це знали, і використали Фейна як мисливського пса.

Коли Еґвейн наблизилася, Фейн підвівся, навіть не затуляючи очей і не мор гаючи від світла. Він усміхнувся до неї, посмішка торкнулася лише його губ, а потім підняв очі понад її головою. Дивлячись просто на Ранда, що ховався у чорноті за межами світла, він тицьнув у його бік довгим пальцем.

— Я відчуваю, як ти там ховаєшся, Ранде аль’Торе, — сказав він майже наспівно. — Ти не заховаєшся ні від мене, ні від них. Ти гадав, усе закінчилося? Проте битва ніколи не закінчується, аль’Торе. Вони прийдуть по мене, вони прийдуть по тебе, і війна триватиме далі. Житимеш ти чи помреш, для тебе вона ніколи не закінчиться. Ніколи.

Зненацька він почав співати:

Надійде день свободи для всіх. Навіть для тебе, навіть для мене. Надійде день загибелі для всіх. Напевне для тебе, ніколи для мене.

Його рука впала, а очі закотилися і в’ялилися кудись угору, у темряву. Його губи спотворила крива посмішка, десь із глибини його горла вирвалося хотіння, наче він побачив щось кумедне.

— Морд знає більше, ніж ви всі. Морд знає.

Еґвейн відступала від камери, аж доки не наткнулася на Ранда, і тепер лише край світлового кола сягав ґрати Фей нової камери. Темрява огорнула торговця, та вони й далі чули його хотіння. Навіть не бачачи його тепер, Ранд знав, що Фейн досі вдивляється у порожнечу.

Здригнувшись, він прибрав руку з руків’я свого меча.

— Світло! — хрипло промовив хлопець. — Оце, по-твоєму, він став схожий на колишнього себе?

— Іноді йому краще, а іноді — гірше. — Голос Еґвейн звучав непевно. — Зараз гірше, значно гірше, ніж зазвичай.

— Цікаво, що він там бачить. Він божевільний — в’ялиться на кам’яну стелю у темряві. — Якби там не було кам’яної кладки, він би дивився просто на жіночу половину. Де знаходиться Морейн і Престол Амерлін. Він знову здригнувся. — Він збожеволів.

— Це була погана ідея, Ранде. — Оглядаючись на камеру, вона відтягнула його подалі і стишила голос, так ніби Фейн міг їх підслухати. До них долітало Фей нове хотіння. — Навіть якщо тут не шукатимуть, я не можу залишитися тут, коли він у такому стані, і, гадаю, тобі також не варто. Сьогодні на нього щось найшло... — Вона схвильовано зітхнула. — Є ще одне місце, де буде навіть безпечніше заховатися, ніж тут. Я не згадувала про нього раніше, бо сюди тебе було легше провести, проте вони ніколи не стануть шукати на жіночій половині. Ніколи.

— Жіночій половині!.. Еґвейн, Фейн збожеволів, але ти збожеволіла ще більше. Не можна заховатися від шершнів у їхньому гнізді.

— А яке місце може бути краще? В яку частину фортеці не зайде жоден чоловік без запрошення жінки, навіть лорд Аґельмар? В якому іншому місці їм і на гадку не спаде шукати чоловіка?

— А в якому місці фортеці аж кишить від Айз Седай? Це дурня, Еґвейн.

Тицяючи пальцем у його клунки, вона провадила далі так, ніби все вже вирішено.

— Тобі треба замотати меч і лук у свій плащ, тоді буде здаватися, ніби ти несеш мої речі. Ми без зусиль знайдемо тобі якийсь шкіряний жилет і простішу сорочку. Але тобі доведеться трохи згорбитися.

— Кажу тобі, я цього не робитиму.

— Оскільки ти поводишся, як упертий мул, то залюбки зіграєш роль моєї в’ючної травинки. Ну хіба що ти хочеш залишитися тут унизу разом із ним.

Крізь темні тіні до них долинув насмішкуватий шепіт Фейна.

— Битва ніколи не закінчується, аль’Торе. Морд знає.

— У мене більше шансів зістрибнути з муру, — пробурчав Ранд. Але він зняв свої клунки і став загортати меч, лук і сагайдак, як вона запропонувала.

Фейн продовжував сміятися в темряві.

— Ніколи не закінчується, аль’Торе. Ніколи.

Наодинці у своїх покоях на жіночій половині Морейн поправила на плечах вишиту витим плющем і виноградом шаль і оцінила результат у високому оправленому дзеркалі, що стояло в кутку. Коли вона сердилася, її великі темні очі ставали гострими, наче у яструба. Зараз же її погляд, здавалось, просвердлював посріблене скло. Після її прибуття до Фал Дари лише завдяки щасливому випадку шаль знайшлася в її саквах. Прикрашені сліпучим білим Пломенем Тар Балона по центру спини й облямовані довгими кольоровими торочками по краях, що засвідчували її приналежність до Аджі — торочки у Морейн були блакитні, як вранішнє небо, — шалі рідко носили за межами Тар Балона, та й там лише у Білій Вежі. Лише виняткові події у Тар Балоні, не беручи до уваги засідань Ради Вежі, передбачали дотримання всіх формальностей, включно із носінням шалей, а за межами Сяйливих Мурів сам вигляд Пломеня міг змусити людей тікати, ховатися чи навіть привести Дітей Світла. Стріла білоплащника була не менш смертоносною для Айз Седай, як і для будь-кого іншого, і Діти були надто хитрі, щоби дозволити Айз Седай помітити лучника до вистрілу, доки вона ще могла цьому якось зарадити. Морейн геть не сподівалася, що у Фал Дарі доведеться вдягати шаль. Проте під час авдієнцїї у Престолу Амерлін правила цього вимагали.

Морейн була стрункою, зовсім не високою і кругловидою. Через притаманну всім Айз Седай невизначеність віку вона часто здавалася молодшою, ніж була насправді, однак її владна грація і впевнена постава вивищували її у будь-якому товаристві. Манера поведінки, що вкорінилася за роки її виховання у кайренському королівському палаці, не розвіялася, а навпаки — лише посилилася за багато років перебування у статусі Айз Седай. Морейн знала, що сьогодні все це їй знадобиться. Проте її спокій був удаваний. Мабуть, трапилося щось надзвичайне, бо чому б тоді вона приїхала особисто? — уже з десяток разів Морейн мучила себе цим питанням. Але натомість виникали тисячі інших питань. Що це за проблеми і кого вона обрала собі у супровід? Чому тут? Чому тепер? Не можна допустити, щоб зараз усе зійшло на пси.

Світло зблиснуло на поверхні персня з Великим Змієм на правій руці, коли вона торкнулася делікатного золотого ланцюжка, вплетеного у темне волосся, що спадало хвилями до плечей. Із ланцюжка у центрі чола звисав прозорий блакитний камінь. Чимало у Білій Вежі знали про фортелі, що їх вона могла викидати за допомогою цього каменя. Це був лише відполірований шматочок блакитного кристалу, який вона використовувала під час навчання ще юною дівчинкою, не маючи навіть із ким порадитись. Та дівчинка пам’ятала перекази про анґріали і про ще потужніші са’анґріали — ті знамениті релікти Епохи Легенд, що дозволяли Айз Седай зачерпувати більше Єдиної Сили, з якою можна було безпечно вправлятися без сторонньої допомоги, — пам’ятала і думала, що така концентрація взагалі необхідна для направляння. Її сестри з Білої Вежі знали кілька її фокусів і підозрювали про існування інших, у тому числі й тих, про які вона навіть не здогадувалася, але які приголомшили її, коли вона про них дізналася. Те, що вона робила за допомогою каменя, було простим і незначним, і лише деколи корисним — до таких речей додумалася б і дитина. Та якщо Амерлін супроводжують не ті жінки, цей кристал може вивести їх із рівноваги, через усілякі побрехеньки про нього.

У двері хтось швидко й наполегливо постукав. Жоден шайнарець не стане так стукати у будь-чиї двері, а тим паче в її. Морейн продовжувала вдивлятись у дзеркало, аж доки в очах не запанував спокій, а всі думки поховались у темних глибинах. Вона перевірила капшук із м’якої шкіри, що висів у неї на поясі. Які би проблеми не привели її сюди з Тар Балона, вона забуде про них, щойно я викладу це перед її очима. Повторний стук, цього разу ще наполегливіший, пролунав раніше, ніж вона перетнула кімнату і відчинила двері, тихою усмішкою вітаючи двох жінок, що прийшли по неї.

Вона впізнала їх обох. Темноволоса Аная у шалі з блакитними торочками і світловолоса Ліандрін — з червоними. Ліандрін, яка не лише з вигляду, а й за віком була молодою і вродливою, з обличчям ляльки і маленьким примхливим ротиком, саме підняла руку, щоб постукати втретє. Її темні брови і ще темніші очі разюче контрастували із мнозтвом світло-медових косичок, що сягали їй до плечей, але таке поєднання не було якоюсь дивовижею у Тарабоні. Обидві жінки були вищі за Морейн, хоча Ліандрін трохи менше, ніж на долоню.

Простацьке обличчя Анаї розпливлося в усмішці, щойно Морейн відчинила двері. Ця усмішка була єдиною окрасою Анаї, однак цього було достатньо: майже всі почувалися втішеними, захищеними й особливими, коли Аная до них усміхалася.

— Нехай осяє тебе Світло, Морейн. Як приємно знову бачити тебе! Як тобі ведеться? Минуло так багато часу.

— У твоїй присутності, Анає, моє серце звеселяється, — і це, звісно, було правдою, бо приємно було знати, що серед Айз Седай, які приїхали в Фал Дару, є принаймні одна подруга. — Нехай осяє тебе Світло.

Ліандрін стиснула губи і смикнула за край шалі.

— Престол Амерлін викликає тебе до себе, сестро. — Її голос також звучав примхливо і холодно. Не через Морейн, принаймні не тільки через неї, Ліандрін завжди говорила так, ніби була чимось незадоволена. Суплячись, вона спробувала зазирнути через плече Морейн до її кімнати. — Це покої. І біля них сторожа. Ми не могли ввійти. Навіщо ти поставила сторожу супроти своїх сестер?

— Супроти всіх, — лагідно відповіла Морейн. — Багато служниць цікавляться Айз Седай, а я не хочу, щоби вони копирсалися у моїх покоях за моєї відсутності. До сих пір не було потреби робити таку різницю. — Вона зачинила за собою двері, і три жінки опинилися в коридорі. — Ходімо? Не примушуймо Престол Амерлін чекати.

Морейн рушила коридором разом із Анаєю, яка безугавно щось щебетала. Ліандрін постояла якусь мить перед дверима, ніби міркуючи, що приховувала Морейн, а тоді поспішила навздогін. Вона пішла з іншого боку від Морейн, ледь не карбуючи крок — достоту наче якийсь тюремник. Аная ж просто собі йшла, так би мовити, за компанію. Звуки їхніх кроків поглинали м’які ворсисті килими з невибагливими візерунками.

Жінки у лівреях, що траплялися їм на шляху, низько вклонялися, значно нижче, ніж самому володарю Фал Дари. Айз Седай, аж три разом, та й ще сама Престол Амерлін у фортеці — це була більша честь, ніж будь-яка служниця фортеці могла заслужити за все життя. Кілька представниць шляхетних Домів також траплялися у коридорах, і вони теж робили реверанси, хоча, безсумнівно, ніколи не чинили би так перед лордом Аґельмаром. Морейн і Аная всміхались і кивали головами на вдячність за кожне привітання — однаково від служниці чи від дворянки. Ліандрін усіх ігнорувала.

Тут, звісно, були самі жінки і ні одного чоловіка. Жоден шайнарець, який досягнув десятилітнього віку, ніколи би не ввійшов на жіночу половину без дозволу чи запрошення, хоча у коридорах бігало й гралося кілька маленьких хлопчиків. Вони незграбно опускалися на одне коліно, в той час коли їхні сестрички присідали у реверансах. Коли-не-коли Аная, сміючись, куйовдила чиюсь маленьку голівку.

— Цього разу, Морейн, — сказала Аная, — тебе надто довго не було в Тар Балоні. Аж занадто довго. Тар Балон сумує за тобою. Твої сестри сумують за тобою. І ти потрібна у Білій Вежі.

— Декому з нас потрібно працювати в миру, — лагідно відповіла Морейн. — Залишаю місце в Раді Вежі тобі, Анає. Однак ви в Тар Балоні чуєте більше, ніж я, про події у світі. Я надто часто переганяю події, які відбуваються в місцях, де я була ще вчора. Які останні новини?

— Ще три Лжедракони, — Ліандрін аж виплюнула ці слова. — У Салдеї, М’юранді та в Тірі. Лжедракони спустошують землю. А тим часом ви, Блакитні сестри, посміхаєтесь і просторікуєте про ніщо або ж тримаєтеся за минуле.

Аная лише звела брову, а Ліандрін стулила губи, зневажливо пирхнувши.

— Три, — тихо промовила Морейн. На мить її очі запалали, але вона швидко себе опанувала. — Три за останні два роки, а тепер ще три одночасно.

— Як і іншим, цим також дадуть раду. Цим паразитам-чоловікам та всьому наброду, що збирається під їхніми знаменами.

Морейн майже потішила впевненість у голосі Ліандрін. Майже. Вона надто добре розуміла реальний стан справ, надто добре усвідомлювала можливості.

— Невже за ці кілька місяців ти все забула, сестро? Останній Лжедракон майже розірвав на шматки Ґелдан, доки його армія — набрід то був чи ні — була розбита. Так, Лоґейн зараз у Тар Балоні, вгамований і знешкоджений, але при спробі подолати його загинуло кілька наших сестер. Смерть навіть однієї сестри — це більше, ніж ми можемо собі дозволити, а втрати у Ґелдані були значно важчі. Ті двоє, що були до Лоґейна, не вміли направляти, і попри те народ Кандору й Арад Доману дуже добре їх запам’ятав. Спалені села і полеглі у битвах. Чи справді так легко світ впорається із трьома одночасно? Скільки стане під їхні знамена? Жоден чоловік, який проголошував себе Відродженим Драконом, не відчував недостачі прибічників. Наскільки страшні війни топитимуться цього разу?

— Усе не так похмуро, — сказала Аная. — Як нам відомо, лише той із Салдеї вміє направляти. У нього не було часу набрати собі послідовників, а наші сестри вже повинні би бути на місці, щоби впоратися з ним. Тіренці вже погнали свого Лжедракона і його прибічників у Геддон Мірк, а добродій із М’юранді вже у кайданах. — Вона швидко й захоплено засміялася. — Я не сподівалася, що саме м’юрандійці найшвидше розправляться зі своїм. А якщо їх запитати, то вони себе навіть м’юрандійцями не називають, а луґардцями чи інішлінцями, підданцями того чи іншого лорда чи леді. Але через страх, що їхні сусіди, скориставшись нагодою, нападуть на них, м’юрандійці накинулися на свого Лжедракона майже одразу після того, як він відкрив рота, щоби проголосити себе ним.

— І все ж, — сказала Морейн. — Трьох одночасно не можна ігнорувати. — Чи якійсь сестрі вдалося зробити Передбачення? — На це існував лише крихітний шанс, бо впродовж століть тих Айз Седай, в яких проявилась іскра, чи бодай іскриночка, цього Таланту, на пальцях рук можна було перелічити, а тому вона не здивувалася, коли Аная заперечно похитала головою. Не здивувалася, однак від серця їй трохи відлягло.

Вони дійшли до перехрестя коридорів одночасно з леді Амалісою. Вона присіла у глибокому реверансі, низько вклонившись і широко розправивши свою світло-зелену спідницю.

— Честь Тар Балону, — пробурмотіла вона. — Честь Айз Седай.

Сестрі володаря Фал Дари належало приділити більше уваги, ніж відбутися простим кивком голови. Морейн узяла Амалісу за руку і допомогла їй підвестися.

— Ви робите нам честь, Амалісо. Підніміться, сестро.

Амаліса граційно випросталася, уся спаленівши. Вона ніколи навіть у Тар Балоні не була, і почути звертання «сестро» від Айз Седай було бальзамом на душу навіть для особи такого статусу, як вона. Це була невисока, середніх літ жінка, що пишалася темною і зрілою красою, яку підкреслював рум’янець на щоках.

— Ви також виявляєте мені надзвичайну честь, Морейн Седай.

Морейн усміхнулася.

— Як давно ми знайомі, Амалісо? Невже мені тепер слід називати вас — «моя леді Амаліса», наче ми ніколи не чаювали разом?

— Звісно, ні. — Амаліса посміхнулася у відповідь. Сила, така помітна на обличчі її брата, була також присутня і на її обличчі, і її не згладжували навіть лагідніші обриси щік чи вилиць. Людський поговір запевняв, що яким би загартованим і видатним воїном не був Аґельмар, він заледве чи в чомусь перевершував свою сестру.

— Проте з присутністю тут Престолу Амерлін... Коли король Ісар приїжджає до Фал Дари, то, будучи наодинці з ним, я називаю його «магамі», себто дядечко, як колись у дитинстві, коли він брав мене на горгоші, однак на людях усе повинно бути інакше.

Аная цикнула на неї.

— Іноді формальності необхідні, проте чоловіки часто зловживають ними, де не треба. Прошу, називайте мене Анаєю, а я з вашого дозволу називатиму вас Амалісою.

Краєм ока Морейн зауважила в самому кінці коридору Еґвейн, яка поспішно шмигнула за поворот. Якась згорблена постать у шкіряному жилеті, з понуреною головою і купою клунків у руках, човгала за нею по п’ятах. Морейн дозволила собі ледь помітну посмішку, швидко замаскувавши її. Якщо ця дівчина виявить стільки ж запалу в Тар Балоні, зіронізувала вона, то колись сама сидітиме на Престолі Амерлін. Щоправда, якщо тільки навчиться контролювати цей запал. І якщо ще залишиться Престол Амерлін, щоби на ньому сидіти.

Коли вона знову звернула свою увагу на інших, говорила Ліандрін.

— ...я залюбки скористаюся можливістю більше дізнатися про ваш край. — На вустах у неї грала щира і майже дівоча усмішка, а голос звучав по-дружньому.

Морейн напустила на своє обличчя незворушність, доки Амаліса запрошувала їх приєднатися до неї та її придворних дам в особистому садку, а Ліандрін охоче погоджувалася. У Ліандрін було декілька подруг, але жодної з-поза Червоної Аджі. І вже запевне ніколи з-поза Айз Седай. Вона швидше затоваришує з чоловіком або траллоком. Морейн не була певна, чи для Ліандрін існувала якась відмінність між чоловіками і траллоками. Як не була певна, чи існувала така відмінність для будь-якої з Червоних сестер.

Аная пояснила, що саме зараз вони мусять бути присутні на прийомі Престолу Амерлін.

— Звісно, — відповіла Амаліса. — Нехай осяє її Світло, нехай обороняє її Творець. Приєднуйтеся до нас пізніше.

Вона стояла рівно і схилила голову, коли вони пішли.

Морейн на ходу придивлялася до Ліандрін, крадькома позираючи на неї. Медоволоса Айз Седай дивилася просто перед собою, задумливо склавши трубочкою рожеві губи. Здавалося, вона забула і про Морейн, і про Анаю. Що вона замислила?

Аная начебто не помічала нічого надзвичайного, але їй завжди вдавалося приймати людей такими, як вони є, і такими, якими вони хотіли бути. Морейн постійно дивувалася, як Анаї вдавалося так добре давати собі раду в Білій Вежі, а проте усі лицеміри вбачали у її відкритості та чесності, у її прийнятті всіх і кожного хитрощі. Їх завжди виводило з рівноваги, коли виявлялося, що вона мала на увазі саме те, що говорила, і говорила саме те, що мала на гадці. Крім того, Аная була наділена талантом бачити саму суть речей. І приймати те, що бачила. А тепер вона знову взялася безтурботно переказувати новини.

— Звістки з Андору одночасно хороші й погані. Вуличні заворушення у Кеймліні затихли з настанням весни, але й досі ходять чутки, забагато чуток, що такій довгій зимі провинні королева, а також Тар Валон. Морґейз уже не так певно сидить на престолі, як минулого року, але ще сидить і далі сидітиме, доки Ґарет Брін буде головнокомандувачем гвардії королеви. А леді Елейн, дочка-спадкоємиця, та її брат лорд Ґавін безпечно прибули у Тар Валон для навчання. У Білій Вежі побоювалися, що ця традиція буде порушена.

— Не буде, доки Морґейз жива, — зауважила Морейн.

Ліандрін ледь здригнулася, ніби щойно прокинувшись.

— Моліться, щоби вона залишалася жива. Кортеж дочки-спадкоємиці аж до річки Еринін переслідували Діти Світла. Аж до мостів, що з’єднують з Тар Балоном. Ще більше отаборилося на підступах до Кеймліна, чекають слушної нагоди для нападу, а ще є такі, що підслуховують всередині Кеймліна.

— Непогано було би для Морґейз навчитися трохи обережності, — зітхнула Аная. — Світ стає небезпечнішим з кожним днем, навіть для королеви. А може, особливо для королеви. Вона завжди була норовлива. Пригадую, як вона дівчинкою прибула до Тар Балона. У неї не було достатньо здібностей, щоби стати повноцінною сестрою, і її це бісило. Іноді мені здається, що вона саме через це так підштовхує свою доньку, ігноруючи бажання самої дівчини.

Морейн зверхньо пирхнула.

— Елейн народилася з іскрою, і це не було питання вибору. Морґейз не ризикувала би життям дівчинки через відсутність підготовки, навіть якби всі білоплащники Амадиції отаборилися під стінами Кеймліна. Вона б наказала Ґарету Бріну та гвардійцям прорубати шлях до самого Тар Балона, і Ґарет Брін не завагався би ні на мить, навіть якби мусив зробити це сам-один. — І все ж вона мусить тримати повний обсяг потенціалу дівчини в таємниці. Чи прийме народ Андору Елейн на Левиному троні після Морґейз, якщо знатиме? Не просто королеву, яка за звичаєм навчалася у Тар Валоні, а повноцінну Айз Седай? У всіх відомих історичних записах були згадки лише про кількох королев, що мали право називатися Айз Седай, а ті одиниці, що заявляли про це на весь голос, згодом пошкодували про це. Її огорнув легкий смуток. Але ставка була надто велика, щоб витрачати час на допомогу чи навіть турботу про одну державу чи навіть один трон. — Що там іще, Анає?

— Тобі варто знати, що в Ілліані скликали Велике полювання на Ріг — уперше за чотириста років. Ілліанці кажуть, що гряде Остання битва, — Аная здригнулася, і недарма, але продовжувала без заминок, — а Ріг Валіра слід знайти ще до завершальної битви з Мороком. Уже почали з’їжджатися чоловіки з різних куточків світу, яким кортить стати легендарними, кортить знайти Ріг. М’юранді й Алтара, звісно ж, насторожилися, бо вважають це прикриттям, за яким стоїть намір напасти на одну з них. Мабуть, тому м’юрандійці й упіймали свого Лжедракона так швидко. Хай там як, а тепер менестрелям і бардам додасться нових історій, що увійдуть до циклу про Полювання. Заради Світла, хай би це були всього лише нові історії.

— Може, це будуть не ті історії, яких вони сподіваються, — сказала Морейн.

Ліандрін гостро позирнула на неї, проте її обличчя нічого не виказувало.

— Гадаю, ні, — безтурботно відказала Аная. — Історії, яких сподіваються найменше, якраз і потраплять до циклу. А попри те, мені відомі лише чутки. Морський народ стривожений, їхні кораблі шмигають поміж портами майже без затримки. Сестри з островів повідомляють, що незабаром прийде Корамур, їхній Обранець, але більше нічого не кажуть. Самі знаєте, наскільки стримані Ата’ан Мієр у розмовах про свого Корамура з незнайомцями, і в цьому питанні наші сестри думають радше як Морський народ, а не Айз Седай. Також помічено, що аїльці заворушилися, проте нікому не відомо чому. З аїльцями ніхто не може знати нічого напевно. Принаймні нема підстав вважати, що вони збираються знову перетнути Хребет Світу, слава Світлу. — Вона зітхнула і похитала головою. — Багато чим я би пожертвувала, щоби мати хоча б одну сестру-аїльку. Тільки одну. Нам так мало про них відомо.

Морейн засміялася:

— Мені інколи здається, що ти належиш до Коричневої Аджі, Анає.

— Елмотська рівнина, — сказала Ліандрін, і сама здивувалася зі своїх слів.

— А це вже справжні брехні, сестро, — відповіла Аная. — Ходили якісь поголоски, коли ми виїжджали з Тар Балона. Нібито на Елмотській рівнині відбуваються сутички, можливо, також на мисі Томан. Я кажу, можливо. Ті поголоски були непевні, зводи та переводи. Ми поїхали, перш ніж дізналися більше.

— Найімовірніше, в Тарабоні й Арад Домані, — сказала Морейн і похитала головою. — Вони чубляться за Елмотську рівнину от уже триста років, але до відкритого протистояння ніколи не доходило. — Вона глянула на Ліандрін. Айз Седай повинні були відкинути всі свої попередні симпатії до країн і правителів, але мало кому це вдавалося сповна. Важко було не співчувати країні-батьківщині. — Навіщо їм це тепер?..

— Досить уже пустопорожніх балачок, — розгнівано втрутилася медоволоса сестра. — Тебе, Морейн, чекає Амерлін. — Вона на три кроки випередила інших і відчинила перед ними високі двопільні двері. — Амерлін не стане розводити з тобою пліток.

Мимоволі торкаючись капшука на поясі, Морейн ступила у двері повз Ліандрін, кивнувши, так, наче інша жінка притримувала двері власне для неї. Вона навіть не усміхнулася, помітивши білий спалах гніву на обличчі Ліандрін. Що ж задумало це нестерпне дівчисько?

Підлогу передпокою встеляли яскраві килими у кілька рядів, кімната була зі смаком обставлена кріслами і м’якими лавками й низенькими столиками з невигадливо різьбленого чи просто відполірованого дерева. Єдвабні занавіски обвивали вузькі бійниці, щоби ті хоч трохи стали схожими на вікна. У камінах не горів вогонь, день був теплий, а шайнарський холод заповзе лише вночі.

Із пів десятка Айз Седай, що супроводжували Амерлін, були тут. Верін Матвій і Серафелла з Коричневої Аджі навіть не глянули на Морейн, коли та увійшла. Серафелла зосереджено читала стару книгу у виношеній, вицвілій шкіряній палітурці, обережно перегортаючи її пошарпані сторінки, а повновида Верін, яка, схрестивши ноги, сиділа під бійницею, піднесла до світла маленьку квіточку й акуратно занотовувала щось та робила замальовки у записнику, що вихилитувався в неї на коліні. Поруч із нею на підлозі стояв каламар, а в подолі лежали ще якісь квіти. Коричневі сестри мало на що зважали, опріч пошуку знань. Морейн іноді запитувала себе, чи знають вони, що відбувається у світі або безпосередньо навколо них.

Інші три жінки, що вже були в кімнаті, повернулися, проте не ступили й кроку назустріч Морейн, лише мовчки дивилися на неї. Однієї з них, із Жовтої Аджі, вона не знала: надто мало часу провела в Тар Балоні, щоби знати всіх Айз Седай, хоча їхня кількість була не така вже й велика. Проте з іншими двома вона була знайома. Карлінія була така ж бліда на обличчі і холодна у своїй поведінці, як і білі торочки на її шалі, повна протилежність до темношкірої, запальної Аланни Мосвані із Зелених, але обидві жінки стояли і безмовно дивилися на неї без жодного виразу на обличчі. Аланна різко загорнулася у свою шаль, а Карлінія навіть не ворухнулася. Сухорлява Жовта сестра відвернулася з виразом жалю на обличчі.

— Нехай осяє вас усіх Світло, сестри, — привіталася Морейн.

У відповідь — мовчання. Морейн не була навіть певна, що Серафелла чи Верін почули її. А де інші? Їм усім не було потреби перебувати тут — більшість, імовірно, відпочивали у своїх покоях, відновлювали сили після подорожі, — проте зараз вона була напружена до краю, і всі запитання, що їх вона не могла озвучити, проносились у її голові, хоча жодне з них не відбилося на її обличчі.

Відчинилися внутрішні двері й увійшла Леане, тепер уже без посоха із позолоченим пломенем. Хранителька літописів зростом не поступалася більшості чоловіків; вона була струнка і граційна, досі вродлива, мала шкіру кольору міді і темне коротке волосся. Леане носила синій палантин завширшки як долоня, а не шаль, оскільки засідала в Раді Вежі як Хранителька, а не представниця своєї Аджі.

— Ось і ти, — коротко звернулася вона до Морейн і показала на двері за своєю спиною. — Заходь, сестро. Престол Амерлін чекає.

Вона мала звичку розмовляти рубаними, швидкими фразами, і цій манері вона ніколи не зраджувала, незалежно від того, була вона радісна чи сердита. Поки Морейн ішла вслід за Леане, вона намагалася вгадати, які емоції зараз переживає Хранителька. Леане потягнула на себе двері, а за мить вони захряснулися за ними зі звуком тюремних ґрати.

Сама Престол Амерлін сиділа за широким столом посередині килима, а на столі стояв подовгастий золотий куб, майстерно декорований сріблом, завбільшки як дорожня скриня. Стіл був масивний, із міцними ніжками, але здавалося, що він просів під власною вагою, яку заледве могли підняти двоє дужих чоловіків.

Помітивши золотий куб, Морейн стало важко зберігати незворушний вираз обличчя. Коли вона востаннє його бачила, той був надійно зачинений у сховищі Аґельмара. Почувши про приїзд Престолу Амерлін, вона збиралася сама їй про нього розповісти. Те, що він уже перебував у руках Амерлін, було дрібницею, та все ж неприємною дрібницею. Події явно випереджували її.

Вона присіла у глибокому реверансі й офіційно промовила:

— Ви викликали мене, матінко, і я прийшла. — Амерлін простягнула руку, й Морейн поцілувала її перстень із Великим Змієм, що не відрізнявся від перснів будь-якої іншої Айз Седай. Випроставшись, Морейн перейшла на буденніший тон, але не занадто буденний. Вона пам’ятала, що Хранителька стоїть за її спиною, біля дверей. — Сподіваюся, ваша подорож була приємною, матінко.

Амерлін була уродженкою Тіру, походила з бідної рибальської сім’ї, а не зі шляхетного Дому, а звали її Суан Санче, однак мало хто називав її цим іменем чи навіть згадував його за останні десять років, відколи її обрали на Раді Вежі. Вона була Престол Амерлін, і на тому крапка. Широкий палантин на її плечах був прикрашений смугами кольорів усіх семи Адж, Амерлін належала всім Аджам і одночасно жодній. Вона була середнього зросту, радше симпатична, хоч не красуня, проте на її обличчі відображалася сила, яка була їй притаманна задовго до обрання, сила дівчинки, що зуміла вижити на вулицях Молу, портової ділянки Тіра, а від її ясно-блакитного взору не лише король і королева, а й сам капітан-командор Дітей Світла потуплював погляд. Зараз же в її очах світилася стурбованість, а у вигині губ залягла відсутня раніше напруженість.

— Ми прикликали на поміч вітри, щоби ті підганяли наші кораблі вгору по річці Еринін, донько, ми навіть течію поставили собі на службу. — Голос Амерлін звучав глибоко й гірко. — Я бачила, які потопи ми спричинили в селах уздовж річки, й одне Світло знає, що ми вдіяли з погодою. Не думаю, що ми викликали до себе велику прихильність, завдавши таких збитків і погубивши стільки посівів. Усе заради того, щоб дістатися сюди якомога швидше. — Її погляд упав на орнаментальний золотий куб, і вона майже підняла руку, щоб торкнутися його, проте лише зауважила: — Елайда повернулася в Тар Балон, донько. Вона приїхала разом із Елейн і Ґавіном.

Морейн пам’ятала про Леане, що стояла збоку, як завжди безмовна у присутності Амерлін. Однак вона все бачила й чула.

— Я здивована, матінко. Зараз невдалий час, щоби Морґейз залишалася без наставництва Айз Седай. — Морґейз була однією з небагатьох правительок, хто відкрито визнавав, що має Айз Седай за радницю; майже всі правителі їх мали, проте рідко хто в цьому зізнавався.

— Елайда наполягала, донько, і хоч Морґейз й королева, та сумніваюся, що вона дорівняється до Елайди силою волі. А можливо, просто в цьому випадку вона не бажала до неї дорівнюватися. Елейн має потенціал. Більший, ніж я у будь-кого бачила до цього. Вона вже показує успіхи. Червоні сестри запишалися через це, як павичі. Навряд чи дівчині близький їхній світогляд, проте вона ще молода, тому важко щось загадувати. Навіть якщо їм і не вдасться схилити її на свій бік, це не має особливого значення. Елейн колись стане наймогутнішою Айз Седай за тисячоліття, а знайшла її Червона Аджа. Завдяки дівчині вони вже посилили свої позиції в Раді.

— Зі мною у Фал Дарі є дві молоді жінки, матінко, — сказала Морейн. — Обидві за походженням із Межиріччя, де ще відлунює поклик крові Манетерену, хоч там уже ніхто не пам’ятає про існування держави Манетерен. Давня кров співає, матінко, а у Межиріччі вона співає особливо голосно. Еґвейн, проста сільська дівчина, має силу як мінімум рівноцінну силі Елейн. Я зустрічала дочку-спадкоємицю, і я знаю. А щодо іншої — Найнів була Мудринею в їхньому селі, але за віком вона ще сама дівчинка. Те, що жінки її села обрали її Мудринею в такому віці, багато що про неї каже. Щойно вона візьме під усвідомлений контроль те, що зараз робить несвідомо, вона стане найсильнішою в Тар Балоні. Отримавши підготовку, вона палатиме, як ватра, поруч зі свічечками Елейн та Еґвейн. Нема жодного шансу, що ці дві жінки оберуть Червоних. Чоловіки їх дивують, дратують, однак подобаються їм. Вони завиграшки переважать будь-який вплив, що його здобула Червона Аджа у Білій Вежі після відкриття Елейн.

Амерлін лише кивнула, так ніби все це не мало жодного значення. У Морейн аж брови від здивування поповзли вгору, проте вона вчасно схаменулася й напустила на обличчя незворушність. Такими були дві основні турботи в Раді Вежі: що з кожним роком з’являлося дедалі менше дівчат, яких можна було навчити скеровувати Єдину Силу, чи, може, то так виглядало, і що в них можна було віднайти дедалі менше справжньої сили. Гіршим за страх у серцях тих, хто звинувачував Айз Седай у Світотрощі, гіршим за ненависть з боку Дітей Світла, гіршим навіть за підступи друзів Морока було скорочення чисельності і зниження їхніх здібностей. Тепер коридори Білої Вежі були напівпорожніми, якщо порівнювати їх із тими часами, коли вони були переповнені, а те, що колись легко вдавалося зробити за допомогою Єдиної Сили, тепер було заледве досяжне або й зовсім недосяжне.

— Елайда мала ще одну причину прибути в Тар Балон, донько. Вона надіслала ідентичне повідомлення шістьма різними голубами, щоб я неодмінно його отримала, — і невідомо, кому ще в Тар Балоні вона надсилала голубів, — а потім прибула особисто. Вона розповіла Раді Вежі, що ти втручаєшся у життя якогось молодого чоловіка, який є тавереном і, крім того, небезпечним. Вона каже, що він був у Кеймліні, але коли вона розшукала корчму, де він зупинявся, то виявила, що ти його вже звідти викрала.

— Люди з тої корчми вірно й віддано нам служили, матінко. Якщо вона когось із них скривдила... — Морейн не змогла стримати гостроти в голосі і відчула, як заворушилася Леане. Ніхто не смів розмовляти із Престолом Амерлін таким тоном, навіть король на троні.

— Тобі варто знати, донько, — сухо відповіла Амерлін, — що Елайда нікого не кривдить, окрім тих, кого вважає небезпечними — Друзів Морока чи тих бідолашних дурників, які пробують бавитися з Єдиною Силою. Чи тих, хто загрожує Тар Балону. А всі інші, які не є Айз Седай, для неї — це пішаки на гральній дошці. На щастя для нього, корчмар, наскільки я пам’ятаю — майстер Ґілл, очевидно, дуже поважає Айз Седай і щиро відповів на всі її питання. Елайда навіть доволі схвально відгукувалася про нього. Але ще більше вона говорила про того молодика, якого ти забрала з собою. За її словами, він — найнебезпечніший чоловік із часів Артура Яструбине Крило. Тобі відомо, що іноді на неї сходить Передбачення, а тому Рада її словам довіряє.

Заради Леане Морейн додала своєму голосу якомога більшої сумирності. Він усе одно звучав не дуже сумирно, але на більше вона не була здатна.

— Зі мною тут перебувають троє молодих чоловіків, матінко, але жоден із них — не король, і я дуже сумніваюся, що хтось із них хоча б у сні марив про об’єднання світу під рукою одного державця. З часів Столітньої війни ніхто не мріяв повторити подвиг Артура Яструбине Крило.

— Так, донько. Сільські юнаки, як розповів мені лорд Аґельмар. Але один із них — та’верен. — Погляд Амерлін знову зісковзнув у бік подовгастого куба. — На розгляд Ради було винесено питання про те, що тебе слід відправити в усамітнення для роздумів. Запропонувала це одна із радниць від Зеленої Аджі, а дві інші підтримали її.

Леане видала звук чи то огиди, чи то розчарування. Вона завжди трималася осторонь, коли говорила Престол Амерлін, але тепер Морейн могла зрозуміти, чим викликане це втручання. Зелена Аджа вже тисячу років була союзницею Блакитної, ще з часів Артура Яструбине Крило, коли вони фактично виступали пліч-о-пліч.

— Матінко, я не маю жодного бажання вирощувати овочі в якомусь забутому селі. — І не стану, що б там не казала Рада Вежі.

— Інша пропозиція, також висунута Зеленими, стосувалася того, що під час твого усамітнення опіку над тобою слід доручити Червоній Аджі. Червоні радниці спробували зобразити здивування, та надто вже вони нагадували птахів-рибалок, які знають, що улов залишився без нагляду. — Амерлін пирхнула. — Червоні заявили про небажання опікуватися сестрою не зі своєї Аджі, але додали, що скоряться ухвалі Ради.

Морейн мимоволі здригнулася.

— Це було би... вкрай неприємно, матінко. — Це було би гірше, ніж неприємно, значно гірше; Червоні ніколи не були м’якосердими. Вона рішуче відклала цю думку, щоб обдумати її пізніше. — Матінко, мені не зрозумілий цей очевидний союз між Зеленими і Червоними. Їхні переконання, їхнє ставлення до чоловіків, їхні погляди на наші цілі як Айз Седай цілком протилежні. Червона і Зелена сестри навіть не можуть вести розмову, не підвищуючи голосу.

— Світ змінюється, донько. Чотири з останніх п’яти жінок, обраних на Престол Амерлін, походили з Блакитних. Може, вони вважають, що це забагато або що спосіб мислення Блакитних більше не задовольняє світ, сповнений Лжедраконів. За тисячу років багато чого може змінитися. — Амерлін скривилася і заговорила нібито сама до себе. — Давні мури слабшають, давні перепони зникають. — Вона опам’яталася, і її голос знову зазвучав твердо. — Була ще одна пропозиція, від якої досі тхне, як від риби, що тиждень засмерджувалася на причалі. Оскільки Леане належить до Блакитної Аджі, і я також походжу з Блакитних, було заявлено: відрядити зі мною у цю мандрівку двох Блакитних сестер означатиме, що Блакитна Аджа отримає чотирьох представниць. Це було запропоновано на Раді, дивлячись мені просто в очі, так наче обговорювалося питання ремонту каналізації. Проти мене виступило дві Білі сестри і дві Зелені. Жовті щось там шепотілися між собою, не висловлюючись ані за, ні проти. Ще один голос проти — і твоїх сестер Анаї і Мейґан тут би не було. Також велися такі розмови, розмови уголос, про те, що мені, мовляв, не слід узагалі покидати Білу Вежу.

Цим фактом Морейн була приголомшена ще більше, ніж коли почула, що Червона Аджа хоче прибрати її до своїх рук. До якої Аджі б не належала Хранителька літописів, вона виступала лише від імені Амерлін, а Амерлін виступала від імені всіх Айз Седай і всіх Адж. Так було повсякчас, і ніхто не стверджував протилежного, навіть у найтемніші дні Траллоцьких війн, навіть коли війська Артура Яструбине Крило взяли в облогу під стінами Тар Балона усіх до одної живих Айз Седай. І попри все Престол Амерлін залишалася Престолом Амерлін. Усі Айз Седай присягалися підкорятися їй. Ніхто не мав права ставити під сумнів те, що вона робила чи куди їхала. Ця пропозиція порушувала три тисячі років звичаїв і права.

— Хто посмів, матінко?

Сміх Престолу Амерлін був гірким.

— Майже всі, донько. Бунти у Кеймліні. Велике полювання скликають без нас, навіть не натякнувши про це аж до самого оголошення. Лжедракони ростуть, як дзвінці-червінці після дощу. Народи занепадають, а до Гри Домів долучилося більше вельмож, ніж будь-коли з часу, коли Артур Яструбине Крило перекреслив усі їхні підступи. І що найгірше, кожна з нас розуміє, що знову заворушився Морок. Покажи мені сестру, яка б хоч раз не помислила, що Біла Вежа втрачає контроль над подіями, і якщо вона не з Коричневої Аджі, то вона просто живий мрець. Час збігає для нас усіх, донько. Іноді мені здається, що я ледь не відчуваю, як його дедалі меншає.

— Як ви сказали, матінко, світ змінюється. І все ж за межами Сяйливих Мурів загрози набагато страшніші, ніж усередині.

На якусь мить погляд Амерлін зустрівся з поглядом Морейн, потім вона повільно кивнула.

— Залиш нас, Леане. Я хочу поговорити з моєю донькою Морейн наодинці.

Леане усього лиш на мить завагалася, проте сказала:

— Як бажаєте, матінко.

Морейн відчувала її здивування. Амерлін рідко давала авдієнції без присутності Хранительки, а тим паче сестрі, яку вона мала всі підстави покарати.

Двері відчинились і зачинилися за Леане. У передпокої вона і словом не промовиться про те, що відбувалося всередині, однак новина, що Морейн залишилася наодинці з Амерлін, пошириться поміж Айз Седай у Фал Дарі, наче пожежа в сухому лісі, і почнуться домисли.

Не встигли двері зачинитися, як Амерлін піднялася, і зараз же Морейн відчула поколювання шкіри, коли інша жінка скеровувала Єдину Силу. На якусь мить вона побачила, як Престол Амерлін оточив ореол яскравого сяйва.

— Не знаю, чи ще комусь вдалося довідатися про твій давній фокус, — сказала Престол Амерлін, обережно торкаючись пальцем блакитного каменя на чолі Морейн, — але більшість із нас зберігають свої невеликі фокуси, які вивчили у дитинстві. Хай там як, проте тепер ніхто не підслухає нашої розмови.

Зненацька вона обвила Морейн своїми руками, це були теплі обійми давніх подруг, і Морейн відповіла їй так само щиро.

— Морейн, ти єдина, з ким я можу згадувати, ким я була колись. Навіть Леане завжди поводиться так, наче я перетворилася на палантин і посох, навіть коли ми самі, так ніби ми ніколи не хихотіли разом, коли були послушницями. Іноді мені хочеться знову повернутися у час, коли ми з тобою ще були послушницями. Ще доволі невинними, щоб дивитися на світ так, ніби казки менестрелів стали реальністю, ще доволі невинними, щоб думати, ніби ми знайдемо собі чоловіків, — вони будуть принцами, пам’ятаєш, вродливими, дужими і лагідними? — які зможуть жити з жінками, що володіють силою Айз Седай. Ще доволі невинними, щоби мріяти про щасливе закінчення казок менестрелів про таке саме життя, як в інших жінок, хіба що з більшими можливостями.

— Але ми Айз Седай, Суан. У нас є обов’язок. Навіть якби ні ти, ні я не народилися зі здатністю направляти, невже б ти відмовилася від усього заради сімейного вогнища і чоловіка, хоч би він був принцом? Навряд чи. Це мрія сільської молодиці. Навіть Зелених не заносить аж так далеко.

Амерлін відступила назад.

— Ні, я б від цього не відмовилася. У більшості випадків не відмовилася б. Але бували моменти, коли я заздрила тій сільській молодиці. І зараз я майже їй заздрю. Морейн, якщо хтось, навіть Леане, дізнається, що ми замислили, нас обох упокорять. І мушу визнати, правильно зроблять.

Упокорять. Слово, майже відчутне на дотик, наче зависло в повітрі. Коли це робили з чоловіками, які вміли направляти Силу, і яких слід було зупинити, доки божевілля не штовхнуло їх на руйнування всього навколо, це називалося гамуванням, але до Айз Седай застосовували упокорення. Упокорена. Більше не спроможна направляти потік Єдиної Сили. Здатна відчувати саїдар, жіночу половину Істинного Джерела, але більше не здатна торкнутися до нього. Назавжди пам’ятати те, що неможливо повернути. До цього вдавалися так рідко, що кожна послушниця повинна була вивчити напам’ять імена всіх Айз Седай з часу Світотрощі, яких було упокорено, а також їхні злочини, проте ніхто не міг і думати про це без трепету. Жінки переносили упокорення не легше, ніж чоловіки — гамування.

Морейн із самого початку була свідома такого ризику, але знала, що його неможливо уникнути. Однак і говорити про це не було приємніше. Її очі примружилися, і тільки вогонь, що палав у них, видавав її гнів та хвилювання.

— Леане піде за тобою на схили Шайол Гулу, Суан, і навіть у саму Безодню Фатуму. Ти ж не думаєш, що вона тебе зрадить?

— Ні. Але питання, чи вважатиме вона це зрадою. Чи буде зрадою зрадити зрадника? Тобі таке ніколи не спадало на думку?

— Ніколи. Те, що ми робимо, Суан, мусить хтось зробити. Нам це відомо ось уже майже двадцять років. Колесо плете, як завгодно Колесу, і нас із тобою для цього обрав Візерунок. Ми є частиною Пророцтв, а Пророцтва повинні збуватися. Повинні!

— Пророцтва повинні збуватися. Насупили, що вони збудуться, повинні збутися, але їхнє здійснення — це зрада всього, чого нас навчили. Можна навіть сказати, що це зрада всього, що ми відстоюємо. — Потираючи руку, Престол Амерлін підійшла до вузької бійниці і, торкнувшись штори, подивилася на садок унизу. — Тут, у жіночих покоях, вони повісили штори, щоби додати кімнаті затишку, у них прекрасні сади, і все ж у цій будівлі не знайдеться такого місця, яке б не було збудовано з думкою про битву, смерть і убивство. — Вона продовжувала говорити тим самим задумливим тоном. — З часу Світотрощі Престол Амерлін лише двічі позбавляли палантина й посоха.

— Тецуан, яка зрадила Манетерен, бо заздрила силі Елісанди, та Бонвін, яка спробувала крутити Артуром Яструбине Крило, як маріонеткою, щоби керувати світом, і таким чином ледь не зруйнувала Тар Балон.

Амерлін продовжувала вивчати сад.

— Обидві походили з Червоних, їх обох потім замінила Амерлін із Блакитних. Це причина того, чому Амерлін не обирали з-поміж Червоних з часу Бонвін, а також причина, чому Червона Аджа скористається будь-яким приводом, щоб скинути Блакитну Амерлін, й обидві ці причини тісно переплелися. Я не маю жодного бажання стати третьою, що втратить палантин і посох, Морейн. А для тебе це, звісно, означатиме упокорення і вигнання за межі Сяйливих Мурів.

— По-перше, Елайда ніколи не дозволить мені так легко відбутися, — Морейн уважно вдивлялася у спину подруги. Світло, що таке на неї найшло? Вона раніше так не поводилася. Куди поділася її сила, її запал? — Але до цього не дійде, Суан.

Інша жінка продовжувала, так наче Морейн нічого не казала.

— Для мене все буде по-іншому. Навіть упокореній, скинутій з Престолу Амерлін не дозволять вештатися без нагляду, її будуть виставляти мученицею, вона стане приводом для підняття опозиції. Тецуан і Бонвін залишили в Білій Вежі служницями-посудомийницями, живим застереженням про те, що може статися навіть із усемогутніми світу сього. Ніхто не гуртуватиметься довкола жінки, яка мусить цілими днями драяти підлогу і баняки. Її жалітимуть, але підтримувати не стануть.

У Морейн очі палали від гніву, і вона сперлася кулаками на стіл.

— Поглянь на мене, Суан. Глянь на мене! Невже ти кажеш, що через стільки років ти хочеш відступити, після всього, що ми вже зробили? Відступити і залишити світ на погибель? І все через якийсь там страх, що тебе відшмагають за погано відмиті баняки! — Вона вклала у свої слова всю зневагу, на яку була спроможна, і їй відлягло від серця, коли подруга повернулася обличчям до неї. Та сила й досі була там, стримувана, але була. Світло-блакитні очі так само палали гнівом, як і її власні.

— Я пам’ятаю, хто з нас верещав голосніше, коли нас шмагали в часи послушництва. У тебе в Кайрені було безтурботне життя, Морейн. Не схоже на тарування на рибальському човні. — Зненацька Суан із усієї сили ляснула долонею по столу. — Ні, я не пропоную відступити, але я також не збираюся дивитися, як усе вислизає нам поміж пальців, а я нічого не можу вдіяти! Більшість моїх турбот із Радою пов’язані з тобою. Навіть Зелені дивуються, чому я досі не викликала тебе у Вежу й не навчила дисципліни. Половина сестер, що приїхали зі мною, вважають, що тебе слід передати Червоним, і коли це станеться, ти ще пожалкуєш за послушницькими часами, коли нічого страшнішого за різку нам не загрожувало. Світло! Та якщо хтось із них згадає, що ми товаришували послушницями, я опинюся поруч із тобою.

У нас був план! План, Морейн! Знайти хлопця і привести його у Тар Балон, де ми зможемо його заховати, тримати в безпеці й напучувати. Відколи ти поїхала з Вежі, я отримала від тебе тільки два повідомлення. Два! У мене таке враження, що я намагаюся пропливти у темряві повз Кігті Дракона. У першому повідомленні йшлося, що ти в’їжджаєш у Межиріччя, прямуєш до того села... Емондового Лугу. Я подумала: ось-ось уже. Вона його знайшла і скоро прибере до своїх рук. А потім повідомлення з Кеймліна, в якому ти кажеш, що прямуєш у Шайнар, у Фал Дару, а не в Тар Валон. У Фал Дару, де Гнилолісся підступило так близько, що до нього торкнутися можна. У Фал Дару, де траллоки і мерддраали нападають чи не щодня. Майже двадцять років планування і пошуків, щоби тепер ти фактично кинула всі наші плани на поталу Мороку. Чи ти здуріла?

Розбудивши емоції у душі іншої жінки, Морейн могла напустити на себе звичний зовнішній спокій. Спокій, за яким проте крилася непомильна впевненість.

— Візерунок не зважає на людські плани, Суан. Перейнявшись своїми інтригами, ми забули, з чим тут маємо справу. Та’верен. Елайда помилилася. Артур Пейндраґ Танріалл не був таким аж сильним та’вереном. Колесо плестиме Візерунок навколо цього юнака, як само забажає, не зважаючи на наші плани.

Гнів відступив від обличчя Амерлін, залишивши по собі приголомшену блідість.

— Здається, тепер ти кажеш, що нам залишився тільки відступ. Тепер ти пропонуєш нам стати осторонь і дивитися, як палає світ?

— Ні, Суан. Не стояти осторонь, ніколи. — Але світ однаково запалає, Суан, що б ми не робили. Ти цього ніколи не визнавала. — Однак тепер нам слід розуміти, що наші плани — непередбачувані. У нас в руках навіть менше контролю, ніж ми вважали. Можливо, тільки те, що ми можемо втримати у пучках пальців. Повіяли вітри долі, Суан, і нам слід осідлати їх і мчати туди, куди вони нас понесуть.

Амерлін здригнулася, ніби відчула подих тих морозних вітрів на шиї. Її руки потягнулися до приплюснутого золотого куба, вправні пальці відшукали правильні точки на вишуканому орнаменті. Кришка піднялася на хитромудрих завісах, усередині скрині у спеціально викарбуваному заглибленні лежав закручений золотий ріг. Вона витягнула інструмент і провела пальцями по каліграфічному срібному напису древньою мовою, що був викарбуваний навколо широкого розтруба.

— «Могила — не перешкода для поклику мого», — переклала вона так тихо, ніби сама до себе. — Ріг Валіра, створений, щоби підняти загиблих героїв з могили. Пророцтво каже, що знайдеться він якраз перед Останньою битвою. — Вона рвучко кинула ріг назад у його заглиблення і закрила віко, ніби спасувавши перед самим його виглядом. — Аґельмар впхнув його мені, щойно завершився Урочистий прийом. Він сказав, що боїться тепер заходити у власне сховище, відколи Ріг там. Каже, що спокуса занадто велика: самому просурмити у Ріг і повести воїнство, яке відгукнеться на його поклик, на північ крізь Гнилолісся, щоби зрівняти з землею сам Шайол Гул і прикінчити Морока. Він аж палав від екстазу слави, і саме це, за його словами, наштовхнуло його на думку, що обранець — не він, не повинен бути він. Він не міг дочекатися, щоби позбутися його, але все одно жадав усім серцем.

Морейн кивнула. Аґельмарові було відоме Пророцтво про Ріг, як було воно відоме всім, хто боровся з Мороком.

— «Хай той, хто просурмить у мене, думає не про славу, а про спасіння».

— Спасіння, — гірко розсміялася Амерлін. — З обличчя Аґельмара було незрозуміло, відкидає він спасіння чи відмовляється занапастити свою душу. Він лише знав, що мусить позбутися Рога, доки той його не знищив. Він намагався тримати все в таємниці, але каже, що по фортеці уже пішли чутки. Я не відчуваю його спокуси, але від цього Рога в мене мурашки по спині. Доведеться повернути його у сховище до мого від’їзду. Я не зможу заснути з цим, навіть коли лежатиму в сусідній кімнаті. — Вона потерла зморшки на чолі і зітхнула. — І його не повинні були знайти аж до Останньої битви. Невже вона так близько? Я гадала, я сподівалася, що в нас буде більше часу.

— Караетонський цикл.

— Так, Морейн. Не треба мені нагадувати. Мені відомі Пророцтва про Дракона не згірш, як тобі. — Амерлін похитала головою. — З часу Світотрощі з’являлося не більше одного Лжедракона на покоління, а тепер у світі аж три одночасно, а ще троє з’явилося за останні два роки. Візерунок вимагає Дракона, бо Візерунок сплітається у бік Тармон Ґай’дон. Іноді мене сповнюють сумніви, Морейн. — Вона промовила це задумливо, ніби розмірковувала вголос, а потім продовжила таким самим тоном: — А раптом ним був Лоґейн? Він умів направляти до того, як Червоні привезли його в Білу Вежу, і ми його вгамували. Направляти вміє і Мазрим Таїм, чоловік із Салдеї. А якщо то він? Сестри вже прибули в Салдею, і, може, його вже схопили. А якщо ми з самого початку помилилися? Що трапиться, якщо Відродженого Дракона вгамують ще до того, як розпочнеться Остання битва? Навіть Пророцтво не збудеться, якщо той, кого пророкували, буде вбитий чи вгамований. А тоді ми станемо супроти Морока, наче голі супроти бурі.

— Жоден із них — не той, Суан. Візерункові потрібен не будь-який дракон, а єдиний правдивий Дракон. Доки він себе не проголосить, Візерунок і далі підкидатиме Лжедраконів, але після того інших уже не буде. Якби Лоґейн чи будь-хто був ним, то інші б не з’являлися.

— «Бо гряде він, наче благословенний світанок, і з його приходом знову буде знищений світ, і знову буде створений ним наново». Або ми зустрінемо шторм голими, або триматимемося за захист, який спопелить нас. Хай допоможе нам усім Світло. — Амерлін здригнулася, ніби хотіла струсити з себе власні слова. Її обличчя набуло рішучості, так наче вона готувалася до удару. — Морейн, ти ніколи не вміла приховувати від мене свої думки настільки добре, як від інших. Ти хочеш іще щось мені розповісти, і нічого доброго я від цього не чекаю.

Замість відповіді Морейн зняла шкіряний капшук із пояса і перевернула його, висипавши на стіл його вміст. Здавалося, що це просто купа скалок блискучої чорно-білої порцеляни.

Амерлін зацікавлено торкнулася одного шматочка, і їй перехопило подих.

— Квендіяр.

— Камінь серця, — погодилася Морейн.

Рецепт створення квендіяру був втрачений під час Світотрощі, але все, виготовлене з каменя серця, пережило катаклізм. Навіть предмети, поглинуті землею чи затоплені морем, уціліли, повинні були вціліти. Жодна відома сила не могла розламати квендіяр, коли він був готовий, навіть Єдина Сила, спрямована на камінь серця, робила його тільки міцнішим. От тільки якась сила таки розбила цей.

Амерлін поспіхом зібрала скалки докупи. Вони утворили диск завбільшки як людська долоня, одна половина чорніша за смолу, інша — біліша за сніг, два кольори розділяла звивиста лінія, що за віки навіть не потемніла. Це був стародавній символ Айз Седай — ще до того, як розламався світ, ще тоді, коли чоловіки і жінки разом орудували Силою. Одна половина тепер носила назву Пломінь Тар Балона, іншу половину — Ікло Дракона — видряпували на дверях тих господарів, яких підозрювали у служінні злу. Таких дисків було виготовлено тільки сім; усе, що виготовлялося із каменя серця, записувалося в Білій Вежі, а про ці сім дисків пам’ятали понад усе. Суан Санче дивилася на нього з таким виразом, наче побачила на своїй подушці гадюку.

— Одна із печатей на в’язниці Морока, — нарешті з неохотою промовила вона. Одна із тих семи печатей, які повинна була охороняти Престол Амерлін. Таємниця, яку приховували від усього світу, якщо світ узагалі про подібне замислювався, полягала в тому, що жодна Престол Амерлін не знала, де знаходилися ці печаті після Троллоцьких війн.

— Ми знаємо, що Морок заворушився, Суан. Ми знаємо, що його в’язниця не може залишатися запечатаною назавжди. Творіння людей ніколи не дорівняються до роботи Творця. Ми знали, що він знову торкнувся світу, навіть якщо це було, хвала Світлу, тільки непрямо. Друзів Морока прибуває, а те, що ми називали злом якихось десять років тому, зараз видається усього лише дитячими пустощами порівняно з тим, що твориться чи не щодня тепер.

— Якщо печаті вже зараз ламаються... У нас, можливо, взагалі нема часу.

— Можливо. Але того «можливо» може виявитися досить. Мусить бути досить.

Амерлін торкнулася розбитої печаті і заговорила приглушено, ніби змушуючи себе вимовляти слова.

— Знаєш, я бачила того хлопчину у дворі під час прийняття. Це ж один із моїх Талантів — упізнавати та’верена. В наші дні це рідкісний дар, ще рідкісніший, ніж сам та’верен, і вже точно геть негодящий. Високий хлопчина, доволі вродливий юнак. Нічим не відрізняється від інших юнаків, яких можна зустріти в будь-якому місті. — Вона замовкла, щоби перевести подих. — Морейн, він сяяв, наче сонце. Я нечасто чогось боялася за своє життя, але один погляд на нього налякав мене до смерті. Мені захотілося зіщулитися і завити. Я заледве слово змогла з себе видушити. Я була така небагатослівна, що Аґельмар, мабуть, подував, що я на нього розлютилася. Той молодий чоловік... це його ми шукали всі ці двадцять років...

У її голосі відчувався натяк на запитання. Морейн відповіла:

— Його.

— Ти впевнена? Він може... Він може... направляти Єдину Силу?

Її губи аж затремтіли від цих слів, і Морейн відчула напругу, що скрутилася глибоко всередині, націлившись холодним кулаком у її серце. Проте це ніяк не позначилося на її гладенькому обличчі.

— Може. — Чоловік, що орудує Єдиною Силою. Про цю річ жодна Айз Седай не могла думати без страху. Цього боявся цілий світ. І я відпущу його на всі чотири сторони. — Ранд аль’Тор постане перед світом як Відроджений Дракон.

Амерлін здригнулася.

— Ранд аль’Тор. Не схоже на ім’я, якого всі боятимуться і яке запалить світ. — Вона ще раз здригнулася і рвучко потерла долоні, проте в очах у неї раптом запалав вогонь рішучості. — Якщо це він, то, можливо, у нас справді ще залишається трохи часу. Але чи в безпеці він тут? Зі мною приїхали дві Червоні сестри, і я більше не можу ручатися ні за Зелених, ні за Жовтих. Хай поглине мене Світло, я не можу ручатися за жодну з них, тим паче з огляду на це. Навіть Верін і Серафелла накинуться на нього, як на отруйну гадюку в дитячій колисці.

— На певний час він у безпеці.

Амерлін чекала, що вона скаже більше. Мовчанка затягнулася, доки не стало ясно, що продовження не буде. Врешті Амерлін промовила:

— Ти сказала, що твій давній план уже непридатний. Що ти пропонуєш натомість?

— Я навмисно дозволила йому думати, що більше ним не цікавлюся, що він може йти, куди йому завгодно, мене це не обходить. — Вона підняла долоні, коли Амерлін відкрила було рота. — Це було необхідно, Суан. Ранд аль’Тор виховувався у Межиріччі, де в кожного жилами тече уперта манетеренська кров, а його власна кров — наче скеля у порівнянні з глиною, якщо говорити про кров Манетерену. До нього слід підходити обережно, бо інакше він понесеться в якому завгодно напрямку, тільки не в тому, який потрібен нам.

— Ну тоді ми будемо няньчитися з ним, як із немовлям. Запеленаємо його і будемо гратись у «сороку-ворону», якщо ти кажеш, що це потрібно. Але заради якої мети?

— Двоє його друзів, Метрим Коутон і Перрин Айбара, дозріли до того, щоб побачити світ, перед тим як знову розчинитися у безвісті Межиріччя. Якщо тільки вони зможуть знову розчинитися, адже вони також та’верени, хоч і слабші за нього. Я переконаю їх доставити Ріг Валіра в Ілліан. — Вона на мить завагалася, спохмурнівши. — Але... з Метом проблема. Він носить кинджал із Шадар Лоґота.

— Із Шадар Лоґота! Світло, навіщо ти взагалі дозволила їм наблизитися до того місця. Там же кожен камінь проклятий. Звідти небезпечно виносити навіть найменший камінчик. Хай допоможе нам Світло, якщо Морд зміг торкнутися того хлопця...— Амерлін говорила так, наче задихалася.— Якщо це сталося, цей світ приречений.

— Але він не торкнувся, Суан. Ми робимо те, що мусимо робити, з необхідності, і це було необхідно. Я зробила, що могла, щоби Мет не заразив інших, але на той час, коли я про це дізналася, він носив кинджал уже занадто довго. Зв’язок досі існує. Я гадала, що доведеться везти його в Тар Балон для зцілення, але оскільки зараз тут перебуває стільки сестер, це можна зробити тут. Якщо серед них є кілька сестер, яким ти довіряєш і яким не ввижатимуться Друзі Морока там, де їх нема. Ти і я, і ще двох буде достатньо. Нам допоможе мій анґріал.

— Леане буде з нами, а я розшукаю ще одну. — Престол Амерлін раптом незадоволено скривилася. — Морейн, Рада вимагає повернути той анґріал. Їх залишилося не так багато, а тебе тепер вважають... ненадійною.

Морейн усміхнулась, проте посмішка не торкнулася її очей.

— Вони ще й не таке про мене подумають, коли я доведу задумане до кінця. Мет з радістю скористається шансом відіграти таку важливу роль у легенді про Ріг, а Перрина буде нескладно переконати. Йому треба якось відволіктися від власних клопотів. Ранд знає, ким він є, — принаймні знає частину правди, — природно, що він боїться цього. Він хоче утекти кудись один, де він нікому не зашкодить. Він каже, що більше ніколи не направлятиме Силу, але боїться, що не зможе стриматися.

— Цілком слушно. Легше відмовитися від води.

— Точно. А ще він хоче звільнитися від Айз Седай, — Морейн невесело усміхнулася. — Якщо дати йому шанс утекти від Айз Седай і залишитися разом із друзями трохи довше, то він проявить стільки ж ентузіазму, як Мет.

— Але як він зможе звільнитися від Айз Седай? Ти ж поїдеш із ним. Морейн, ми не можемо його тепер утратити.

— Я не можу поїхати з ним. — Дорога з Фал Дари до Ілліану неблизька, але він уже подолав майже такий самий шлях. — Його треба спустити з повідка на певний час. На це нема ради. Я наказала спалити весь їхній старий одяг. Було надто багато нагод, що якась нитка з їхнього одягу потрапила в не ті руки. Я очищу їх перед від’їздом, вони навіть не здогадаються, що з ними щось робили. Не залишиться жодного шансу, що їх вистежать, а єдина така загроза сидить під замком тут, у підземеллі. — Амерлін, яка саме схвально закивала головою, звела на неї питальний погляд, та Морейн не спинилася. — Вони подорожуватимуть у максимальній безпеці, яку лише я можу забезпечити, Суан. А якщо я знадоблюся Ранду в Ілліані, я буду там, і зроблю все від мене залежне, щоби саме він передав Ріг Раді дев’яти й Асамблеї. Я подбаю про все в Ілліані. Суан, ілліанці підуть за Драконом, та навіть за самим Ба’алзамоном, якщо він принесе їм Ріг Валіра, втім, як і більшість тих, що забагли взяти участь у Полюванні. Відродженому Драконові не доведеться збирати послідовників, перш ніж народи вирушать проти нього. Він розпочне з державою довкола себе і з армією за своєю спиною.

Амерлін відкинулася на спинку крісла, але майже одразу ж знову подалася вперед. Здавалося, вона застрягла між втомою і надією.

— Але чи проголосить він себе? Якщо він боїться... Одному Світлу відомо, йому є чого боятися, Морейн, та все ж чоловіки, що називають себе Драконами, прагнуть влади. Якщо він не...

— У мене є способи домогтися того, щоб його проголосили Драконом, хоче він цього чи ні. І навіть якщо мені це не вдасться, сам Візерунок зробить так, щоб його проголосили Драконом, хоче він цього чи ні. Не забувай, що він та’верен, Суан. Він має не більше влади над своєю долею, ніж свічка над своїм полум’ям.

Амерлін зітхнула.

— Це ризиковано, Морейн. Ризиковано. Але мій батько любив примовляти: «Дівчинко, хочеш виграти мідяк, під замком тримай свій страх». Нам треба скласти плани. Сідай, це не скоро робиться. Я накажу принести вина і сиру.

Морейн заперечно похитала головою.

— Ми вже й так надто довгенько тут шушукаємося. Якщо хтось спробував підслуховувати і наштовхнувся на твою охорону, то вже зацікавився. Не слід так ризикувати. Ми зможемо знайти привід для ще однієї зустрічі завтра. — Окрім того, моя найдорожча подруго, я не можу тобі розповісти всього, я не можу ризикувати, щоби ти запідозрила, що я щось приховую.

— Гадаю, ти маєш рацію. Але — з самісінького ранку. Мені про багато що треба дізнатися.

— З самісінького ранку, — погодилася Морейн. Амерлін підвелася, і вони знову обійнялися. — Вранці я розповім усе, що тобі треба знати.

Леане проникливо подивилася на Морейн, коли та вийшла в передпокій, а потім гайнула у покої Амерлін. Морейн спробувала вдати присоромлену, наче вона щойно отримала один із ганебних прочуханів від Амерлін — більшість жінок, хай яких вольових, поверталися після цього з широко розплющеними очима і тремтячими колінами, — але така роль була чужа Морейн. Вона виглядала радше розлюченою, і це мало кращий ефект. Вона лише мимохіть глянула на інших жінок у передпокої, їй подумалося, що з часу, коли вона прийшла, хтось пішов, а хтось увійшов, проте вона лише ковзнула по них поглядом. Година була пізня, а їй ще стільки всього потрібно зробити. Дуже багато всього — до її наступної розмови з Престолом Амерлін.

Пришвидшивши крок, вони попрямувала углиб фортеці.

У сяйві місяця-підповні колона вершників, що рухалася крізь тарабонську ніч під дзенькіт збруї, справила би приголомшливе враження на будь-якого витріщаку, якби такий трапився на її шляху. Дві тисячі Дітей Світла на добрих конях, в білих табардах та плащах, у блискучих обладунках, а за ними обоз: фургони, ковалі, конюхи, змінні коні. Тут, на безліссі, подекуди траплялися людські поселення, проте колона рухалася, уникаючи битих шляхів, обминаючи навіть поодинокі ферми. Вояки мали зустрітися... з кимось... у глухому закутті, біля крихітного сільця на північному кордоні Тарабону, а саме на краю Елмотської рівнини.

Джеофрам Борнголд, що скакав попереду своїх людей, не бачив у всьому цьому сенсу. Він дуже добре пам’ятав свою розмову з Пейдроном Найолом, лордом капітан-командувачем Дітей Світла в Амадорі, але виніс він з неї небагато.

— Ми самі, Джеофраме, — сказав йому тоді сивочолий чоловік. Голос у нього був тонкий і ламкий від старості. — Я пам’ятаю, як ти складав присягу... зажди... це було, здається, тридцять шість років тому.

Борнголд виструнчився:

— Мілорде капітан-командувачу, чи можу я запитати, навіщо мене відкликали з Кеймліна, та ще й так терміново? Ще трохи натиснути, і Морґейз би не втрималася. В Андорі є Доми, які поділяють наш погляд на відносини з Тар Балоном, і вони готові були висунути претензії на трон. Я залишив замість себе Еймона Балду, проте він, схоже, був більше налаштований супроводжувати дочку-спадкоємицю до Тар Балона. Мене не здивує звістка, що він викрав дівчину, чи навіть атакував Тар Балон.

А Дейн, син Борнголда, прибув перед самісіньким цим викликом. Дейн горить ентузіазмом. Інколи надмірним ентузіазмом. Достатнім для того, аби, не роздумуючи, приєднатися до будь-яких ініціатив Балди.

— Балда ходить у Світлі, Джеофраме. Але саме ти — найкращий бойовий командир серед Дітей Світла. Ти збереш легіон, у повному складі, з найкращих вояків, яких зможеш відібрати, і поведеш їх до Тарабону, уникаючи будь-яких очей, прив’язаних до язика, що може заговорити. Якщо очі щось побачать, такий язик треба вкоротити.

Борнголд завагався. П’ятдесят Дітей, хай навіть сотня, можуть вступити до будь-якої країни, не викликавши запитань, принаймні — озвучених, але цілий легіон...

— То ми розпочинаємо війну, мілорде капітан-командувачу? На вулицях можна почути багато чого. Переважно неймовірні чутки, наче повернулося військо Артура Яструбине Крило. — Старий не відповідав. — Король...

— ...не наказує Дітям Світла, мілорде капітане. — Вперше в голосі лорда капітан-командувача пролунало роздратування. — Накази віддаю я. Хай король сидить у своєму палаці й робить те, що він уміє робити найкраще. Тобто нічого. На вас чекатимуть біля села, що зветься Алкруна, і там ти отримаєш подальші накази. Гадаю, твій легіон буде там за три доби. Тепер іди, Джеофраме. Маєш, що робити.

На чоло Борнголда набігли зморшки:

— Перепрошую, мілорде капітан-командувачу, але з ким я маю зустрітися? Чому я ризикую вступити у війну з Тарабоном?

— Ти почуєш те, що тобі потрібно знати, коли дістанешся Алкруни. — Раптом лорд капітан-командувач здався ще старішим, ніж був. Не помічаючи цього, смикав себе за край білої туніки, прикрашеної на грудях великим золотим сонячним диском, емблемою ордену. — Є сили, що працюють над тим, що поза твоєю компетенцією, Джеофраме. Навіть поза твоїм розумінням. Мусиш швидко набрати людей до легіону. Тепер залиш мене. Нічого більше не питай. І хай у поході з тобою буле Світло.

Тепер Борнголд випростався в сідлі, розминаючи задерев’янілу спину. Старію, подумав він. Він проскакав верхи день і ніч, з двома зупинками, аби напоїти коней, і вже відчував кожну сиву волосину на своїй голові. Лише кілька років тому він не відчув би навіть легенької втоми від такого маршу. Принаймні я не вбив жодної невинної людини. Він міг бути не менш жорстким із Друзями Морока, ніж будь-яка людина, що присягнула Світлу — Друзів Морока необхідно було знищити, перш ніж вони вкриють Тінню весь світ, — але спершу він хотів упевнитися, що це насправді Друзі Морока. Важко було уникнути тарабонських очей, якщо у тебе стільки людей, хай якою глухоманню ти б не рухався, але йому це вдалося. Вдалося не зустрітися з язиками, які довелося би вкорочувати.

Розвідники, яких він вислав наперед, поверталися, а за ними скакали ще люди в білих плащах, подекуди зі смолоскипами в руках. Це неминуче мало зіпсувати нічне бачення усім у голові колони. Вилаявшись собі під ніс, Борнголд наказав своїм людям зупинитися, уважно роздивляючись тих, хто виїхав йому назустріч.

На плащах у цих людей золотіло таке ж саме сонце, як і у нього, таке ж, як у кожного з Дітей Світла, а старший з них навіть мав золоті аксельбанти, що вказували на ранг, не нижчий за ранг Борнголда. Але з-під золотих сонячних дисків виступали червоні пастуші ґирлиґи. Випитувані. Розпеченим залізом, лещатами, водними тортурами Випитувачі домагалися від Друзів Морока зізнань та розкаяння, але дехто стверджував, ніби вони наперед, ще не ставлячи питань, були вже переконані у провині допитуваного. І Джеофрам Борнголд був одним із тих, хто таке стверджував.

Мене послали сюди зустрітися з Випитувачами?!

— Ми чекали на вас, мілорде капітане Борнголде, — невдоволено промовив старший. Це був високий чоловік з гачкуватим носом і з самовпевненим поглядом, типовим для всіх Випитувачів. — Ви могли прибути сюди й раніше. Я — Ейнор Сарен, заступник Джайкіма Керридина, очільника Руки Світла в Тарабоні. — Рука Світла, Рука-Правдошукачка, так казали вони про себе. Назва «Випитувані» їм не подобалася. — Далі у селі є міст. Накажіть вашим людям переправлятися на той бік. Ми поговоримо в корчмі. Там напрочуд затишно.

— Лорд капітан-командувач особисто наказав мені уникати сторонніх очей.

— Це селище... вже втихомирене. Тепер нехай ваші люди вирушають, куди я сказав. Тут наказую я. Якщо ви сумніваєтесь, я маю письмові накази з печаткою лорда капітан-командувача.

Борнголд придушив гарчання, що вже рвалося йому з горлянки. Втихомирене. Цікаво, чи вони поскидали тіла на купу за селом чи вкинули їх до річки. Це було б у дусі Випитувачів — холоднокровно вирізати ціле селище заради секретності й тупо викинути тіла в ріку, де їх підхопить течія, і звістка про їхні діяння рознесеться від Алкруни до Танчіко.

— Я маю сумніви щодо того, навіщо я привів до Тарабону дві тисячі людей, Випитувачу.

Обличчя Сарена напружилося, проте голос залишився різким та вимогливим.

— Все дуже просто, мілорде капітане. Елмотською рівниною розкидано багато містечок та сіл, де немає справжньої влади, хіба мер та міська рада, їх привели до Світла дуже давно. Без сумніву, в таких місцях знайдеться багато Друзів Морока.

Кінь Борнголд а нервово затанцював.

— Чи правильно я зрозумів, Сарене, що я потай провів цілий легіон більшою частиною Тарабону, аби викоренити кількох Друзів Морока з парочки смердючих селищ?

— Ви тут, аби робити, що вам скажуть, Борнголде. Робити те, чого вимагає Світло! Чи, може, ви хочете ухилитися від Світла? — Посмішка Сарена перетворилася на криву гримасу. — Якщо ж ви шукаєте битви, то матимете таку нагоду. На мисі Томан скупчилися величезні сили чужинців, і їм не зможуть протистояти сили Тарабону й Арад Доману, навіть якщо вони припинять свої давні суперечки та примудряться виступати разом. Якщо ці чужинці прорвуться, ви повинні кинути проти них усі наявні сили. Тарабонці стверджують, що ці чужинці — потвори, створіння Морока. Дехто стверджує, що вони мають у своїх лавах Айз Седай, і ті б’ються на їхньому боці. Якщо ці чужинці є Друзями Морока, з ними теж треба розібратися. Коли до них дійде черга.

На мить Борнголду перехопило дух:

— То ці чутки — правда? Війська Артура Яструбине Крило повернулися.

— Вони — чужинці, — безбарвним голосом відрізав Сарен. Здавалося, що він шкодує, що взагалі згадав про них. — Чужинці і, можливо, Друзі Морока, хай звідки вони з’явилися. Це все, що нам відомо, і все, що вам треба знати. Наразі вони не мають вас цікавити. Ми гайнуємо час. Хай ваші люди переправляються на той берег, Борнголде. Я ознайомлю вас із наказами в селищі. — Він круто розвернув коня і помчав учвал туди, звідки приїхав, а вершники зі смолоскипами поскакали вслід за ним.

Борнголд заплющив очі, аби повернути собі здатність бачити в темряві. Нас використовують, наче камінці на дошці.

— Баяре! — Він розплющив очі, коли його помічник виник обіч і завмер верхи поряд із лордом капітаном. Очі на його кощавому обличчі жевріли чи не такими само вогниками, як очі Випитувачів, але попри це він був добрим вояком. — Попереду міст. Ведіть легіон на той берег і ставайте табором. Я приєднаюсь до вас якнайшвидше.

Він підібрав повіддя і зрушив коня в напрямку, вказаному Випитувачем. Камінці на дошці. Але хто нас пересуває? І з якою метою?

Надвечірні тіні лягали від стін фортеці, коли Ліандрін простувала жіночою половиною. За бійницями густішала темрява, навалювалася на світло ламп у коридорі. Останнім часом у сутінках Ліандрін почувалася неспокійно — як у вечорових, так і у досвітанкових. На світанку народжувався день, так само, як смеркання передувало народженню ночі, але водночас зі світанком вмирала ніч, а з вечоровим смерком вмирав день. Сила Морока коренилась у смерті; зі смерті він черпав свою могутність, і в такий час Ліандрін, здавалося, відчувала, як вирує його сила. Принаймні щось ворушилося в цій напівтемряві. Їй здавалося, що вона зможе це щось схопити, якщо повернеться досить стрімко, зможе це щось побачити, якщо вдивлятиметься досить пильно.

Служниці в чорно-золотих лівреях присідали в реверансі, коли вона проходила повз, та Ліандрін не відповідала. Вона невідривно дивилася прямо перед собою, не помічаючи їх.

Біля потрібних їй дверей вона призупинилася й стрельнула очима в обидва кінці коридору. Крім служниць, вона не побачила інших жінок, а чоловіків тут, звісно, і не могло бути. Штовхнула двері і, не постукавши, увійшла до кімнати.

Аванзала покоїв леді Амаліси була яскраво освітлена, а веселий вогонь у каміні утримував на відстані холод шайнарської ночі. В кріслах та на м’яких килимах розсілися придворні дами леді Амаліси й вона сама та слухали одну з дам: та стояла посеред зали і читала з книжки вголос. Це був відомий твір Тевіна Ервіна, «Танець яструба з колібрі», в якому автор виклав засади поведінки чоловіків з жінками та жінок з чоловіками. Ліандрін стисла губи; звісно, вона цієї книжки не читала, але чула достатньо, аби скласти про неї уявлення. Кожну нову сентенцію леді Амаліса та її придворні зустрічали дружним сміхом, ледь не падаючи одна на одну та в захваті барабанячи по килимах п’ятами, наче дівчиська.

Читальниця першою помітила Ліандрін. Вона замовкла, здивовано округливши очі. Інші дами розвернулися простежити за її поглядом, і натомість сміху в залі запанувало загальне мовчання. Всі, крім Амаліси, скочили на ноги, поспіхом пригладжуючи волосся та розправляючи спідниці.

Леді Амаліса граційно, з посмішкою на вустах, підвелася назустріч Ліандрін:

— Ви робите нам честь, Ліандрін. Найприємніша несподіванка, яка тільки може бути. Я не чекала на вас сьогодні. Гадала, ви забажаєте відпочити після довгої подо...

Ліандрін різко перервала її, звертаючись ні до кого:

— Маю особисту розмову до леді Амаліси. Залиште нас самих. Усі. Негайно.

Якусь мить усі мовчали, шоковані, відтак дами стали прощатися з Амалісою, одна за одною присідаючи в реверансі перед Ліандрін, але та не звертала на них уваги. Продовжувала дивитися в нікуди, втім, усіх бачила й усе чула. Дами бурмотіли формули ввічливості зніяковіло, здивовані таким настроєм Айз Седай, опускаючи очі, протискуючись повз неї до дверей, намагаючись не зачепити її своїми широкими спідницями.

Коли двері зачинилися за останньою з дам, Амаліса заговорила:

— Ліандрін, я не розу...

— Чи ти ходиш у Світлі, дочко моя? — Недоречно гратися в безглузді ігри, називаючи її сестрою. Амаліса була на кілька років старша за Ліандрін, та зараз варто було дотримуватися старовинних форм звернення. Хай як довго про них забували, настав час пригадати.

Щойно вимовивши свою репліку, Ліандрін збагнула, що зробила помилку. Таке питання з вуст Айз Седай мало неодмінно викликати сумніви та тривогу, але Амаліса гордовито випросталася, а обличчя у неї закам’яніло:

— Це образа, Ліандрін Седай. Я — шайнарка, з благородного Дому, нащадок шайнарських вояків. Мій рід воював із Тінню ще до того, як повстав Шайнар, і воює упродовж трьох тисяч років, і ніхто з моїх пращурів ніколи не схибив і не допустив слабкості, ані на день.

Ліандрін не відступила, лише трохи змінила напрям атаки. Широкими кроками перетнувши кімнату, вона взяла з камінної полиці том «Танцю яструба та колібрі» у шкіряній палітурці, зважила його на руці, не дивлячись на нього. — В Шайнарі, навіть більше ніж в інших землях, донько моя, треба цінувати Світло та боятися Тіні. — Недбалим жестом вона кинула книгу у полум’я, де вогняні омахи огорнули її, наче це була смолиста колода, загули, піднявшись до димоходу. І тієї ж миті всі лампи в кімнаті спалахнули потужно, голосно зашипівши, заливши залу яскравим світлом. — Тут передусім. Тут, так близько до проклятого Гнилолісся, де чигає псування та бруд. Тут навіть ті, хто вважають, що ходять у Світлі, можуть виявитися зуроченими Тінню.

Намистинки поту заблищали на чолі Амаліси. Рука, яку вона було здійняла у жесті протесту проти такого поводження з її книгою, повільно опустилася. Обличчя її ще залишалося твердим, але Ліандрін помітила, як та важко зглитнула і переступила з ноги на ногу.

— Я не розумію, Ліандрін Седай. Справа в цій книжці? Але це просто безглуздя.

Голос у неї легенько затремтів. Добре. Лампові стекла почали тріщати під впливом вогню, що підіймався все вище, розгорався все сильніше, і в залі стало так світло, як у безхмарний сонячний полудень. Амаліса стояла стовпом, з недвижним обличчям, намагаючись не косити очима.

— Це ти не маєш глузду, дочко моя. Мені плювати на книжки. Тут чоловіки заходять до Гнилолісся і ходять серед цієї зуроченої місцевості. У самісінькій Тіні. Чи варто дивуватися, що бруд може проникнути в них? Можливо, й проти їхньої волі, але проникнути. Чи відомо тобі, чому сюди прибула Престол Амерлін власного персоною?

— Ні, — пролунало у відповідь, наче беззвучний видих.

— Я належу до Червоної Аджі, дочко моя, — безжально продовжувала Ліандрін. — Я полюю на всіх чоловіків, що потрапили під вплив Тіні.

— Я не розумію.

— Не тільки на тих мерзенних, що намагаються орудувати Єдиною Силою. На всіх заплямованих чоловіків. Я полюю і на простолюдинів, і на високородних.

— Я не... — Амаліса нервово облизала губа; видно було, що вона робить зусилля, аби опанувати себе. — Я не розумію, Ліандрін Седай. Будь ласка...

— На високородних навіть частіше, ніж на простолюдинів.

— Ні! — Зненацька, достоту наче звалилася якась невидима підпора, Амаліса впала на коліна, схиливши голову. — Будь ласка, Ліандрін Седай, скажіть, що ви не маєте на увазі Аґельмара. Не може бути, щоб ви казали про нього.

Настала мить сумніву, мить сум’яття, і Ліандрін обрала її для атаки. Вона не поворухнулася, але хльоснула Єдиною Силою. Амаліса зойкнула і сіпнулася, наче її штрикнули голкою, а лиховісно стиснуті вуста Ліандрін викривилися в посмішці.

Це був трюк, який вона вигадала ще в дитинстві, коли вперше починала застосовувати свої здібності. Їй заборонили використовувати його, щойно про нього дізналася наставниця послушниць, але для Ліандрін це означало тільки, що речей, які вона мусить приховувати від заздрісниць, побільшало ще на одну.

Вона ковзнула вперед і підвела голову Амаліси за підборіддя. Метал, що надавав шайнарській леді міцності, не зник, але тепер це був метал уже не такий благородний, метал піддатливий, якщо застосувати до нього потрібний тиск. З куточків очей Амаліси котилися сльози, виблискуючи на щоках. Ліандрін дозволила вогню в каміні та лампах пригаснути: в них більше не було потреби. Вона звернулася до Амаліси з м’якішими словами, проте голос її залишався твердим, наче сталь.

— Дочко, ніхто не хоче виставити тебе й Аґельмара перед народом Друзями Морока. Я допоможу тобі, але й ти маєш мені допомогти.

— Д-д-допомогти вам? — Амаліса взялася пальцями за скроні; вона виглядала спантеличеною. — Будь ласка, Ліандрін Седай, я не... розумію. Це все настільки... Це все...

Ліандрін не мала досконалих здібностей; їй ніколи не вдавалося змусити інших робити те, чого вона прагнула, хоч як вона намагалася... о, як лише вона намагалася! Але вона могла змусити їх прислухатися до її аргументів, захотіти їй повірити, понад усе забажати переконатися в її правоті.

— Слухайся мене, дочко. Слухайся і відповідай правдиво на мої запитання, і я обіцяю, що ніхто не назве тебе й Аґельмара Друзями Морока. Вас не потягнуть голими по вулицях, не проженуть батогами з міста, якщо тільки натовп раніше не розірве вас на шматки. Я не дозволю цьому статися. Ти зрозуміла?

— Так, Ліандрін Седай, так. Я зроблю так, як ви кажете, і казатиму вам лише правду.

Ліандрін випросталася, дивлячись на Амалісу згори вниз. Леді Амаліса залишалася стояти на колінах, обличчя у неї було довірливе, наче у дитини, яка хоче, аби її заспокоїв і захистив хтось мудріший та доросліший. Ліандрін вбачала в цьому справедливість. Вона ніколи не розуміла, чому люди дозволяють собі вітати Айз Седай, просто схиляючи голову чи присідаючи в реверансі, а перед королями та королевами падають на коліна? Яка королева наділена такою могутністю, як я? Рот у неї гнівно викривився, й Амаліса здригнулася.

— Заспокойся, донько моя. Я прийшла допомогти тобі, а не карати. Покарані будуть лише ті, хто заслуговує на покарання. Тож кажи мені лише правду.

— Казатиму, Ліандрін Седай. Казатиму. Присягаюся своїм Домом та своєю честю.

— Морейн прибула до Фал Дари з Другом Морока.

Амаліса була так налякана, що на її обличчі навіть не відобразилося подиву.

— Ні, Ліандрін Седай! Ні. Цей чоловік прийшов пізніше. Наразі він у підземній в’язниці.

— Пізніше, ти кажеш. Але це ж правда, що вона часто з ним розмовляє? Вона часто спілкується з Другом Морока? Наодинці?

— Т-т-тільки іноді, Ліандрін Седай. Іноді. Вона хоче дізнатися, навіщо він сюди прийшов. Морейн Седай, вона...

Ліандрін різко підвела руку, й Амаліса проковтнула те, що збиралася сказати.

— Морейн супроводжували троє молодиків. Це мені відомо. Де вони зараз? Я була в їхніх кімнатах, але їх не знайшла.

— Я... я не знаю, Ліандрін Седай. Вони здаються гарними юнаками. Не може бути, щоб ви вважали їх Друзями Морока.

— Ні, не Друзями Морока. Гірше. Значно небезпечнішими за Друзів Морока, дочко моя. Через них увесь світ у небезпеці. Їх треба знайти. Ти накажеш слугам обшукати всю фортецю. Хай шукають і твої придворні, і ти сама. Зазирніть у кожну шпарину. Ти відповідаєш за це особисто. Особисто! І нікому про це ні слова, крім тих, хто шукатиме. Жодна інша людина не повинна про це знати. Жодна. Цих молодиків треба вивезти з Фал Дари таємно і таємно ж доправити до Тар Балона.

— Як скажете, Ліандрін Седай. Але я не розумію, навіщо тримати це в секреті? Ніхто тут не перешкоджатиме Айз Седай.

— Про Чорну Аджу ти хіба не чула?

Амаліса, вибалушивши очі, відсахнулася від Ліандрін, піднявши руки, наче захищаючись від удару.

— Це м-м-мерзенні чутки, Ліандрін Седай. М-м-мерзенні! Н-нема таких Айз Седай, які с-служили би Мороку. Я в це не вірю. Ви маєте мені вірити! П-п-присягаюся Світлом, я в це не вірю! Честю своєю і свого Дому присягаюся, що...

Ліандрін не переривала, спостерігаючи за тим, як співрозмовниця втрачає останні краплини присутності духу через її холодне мовчання. Всі знали, що Айз Седай лютяться, ще й як, коли хтось бодай згадає про Чорну Аджу, а що вже казати, коли зізнається, що вірить у її потаємне існування. Її мовчання зробить Амалісу, воля якої вже послаблена дитячим трюком Ліандрін, податливою, наче віск. Залишався один, останній удар.

— Чорна Аджа існує насправді, дитино. Існує, і присутня тут, у стінах Фал Дари.

Амаліса впала на коліна, розкривши рота. Чорна Аджа... Айз Седай, які є Друзями Морока. Це майже так само жахливо, як почути, що сам Морок розгулює всередині фортеці Фал Дари. Проте Ліандрін не збиралася її заспокоювати:

— Будь-яка Айз Седай, з якою ти зустрінешся в коридорах, може виявитися Чорною. В цьому я присягаюся. Не можу сказати тобі, хто саме належить до Чорних, але ти можеш покластися на мій захист. Якщо ти ходитимеш у Світлі та слухатимешся мене.

— Слухатимусь, — хрипко прошепотіла Амаліса. — Так. Ліандрін Седай, будь ласка, обіцяйте, що ви захистите мого брата і моїх придворних...

— Я захищу тих, хто заслуговує на захист. Турбуйся про себе, дочко моя. Зосередься на тому, що я тобі наказала. Від цього залежить доля світу, дочко. Про все інше забудь.

— Так, Ліандрін Седай. Так. Так.

Ліандрін розвернулася і пішла залою, не обертаючись. Лише від дверей вона кинула погляд назад. Амаліса все ще стояла на колінах, дивлячись на неї з тривогою.

— Підведіться, леді Амалісо! — Голос Ліандрін пролунав ласкаво, вона додала хіба крихту того презирства, яке відчувала. Сестра, аякже! Та вона і в послушницях не протрималася би більше одного дня. І така жінка має владу віддавати накази. — Підведіться. — Амаліса зводилася на ноги повільно, рухаючись ривками, так наче у неї багато годин були зв’язані руки й ноги. Коли вона нарешті випросталася, до голосу Ліандрін знову повернулася сталь: — Але якщо ти зрадиш світ, зрадиш мене, ти заздритимеш тому жалюгідному Другу Морока, що сидить у вашому підземеллі.

Ліандрін оцінила вираз, що з’явився на обличчі Амаліси. Тепер вона була цілком упевнена: якщо щось піде не так, то не через брак зусиль з боку Амаліси.

Зачинивши за собою двері, Ліандрін раптом відчула, що шкіру поколює, наче голочками. Затамувавши подих, різко крутнулася на всі боки, нишпорячи поглядом по довгому тьмяно освітленому коридору. Нікого. Крізь щілини бійниць дивилася чорна ніч. Коридор лежав цілковито безлюдний, а втім, вона могла би присягтися, що відчула на собі чиїсь очі. Порожній коридор, тіні між озерцями світла від настінних ламп — вона відчувала в цьому наче глузування. Тривожно пересмикнула плечима, а тоді рішучими кроками попрямувала коридором. Просто буйна уява. От і все.

Вже пізня ніч, а до світанку треба багато чого зробити. Накази вона отримала недвозначні.

Смоляна темрява затоплювала підземелля о будь-якій годині доби, хіба що прийде хтось із ліхтарем, проте Падан Фейн, сидячи на краєчку нар, вдивлявся у чорноту з усмішкою на вустах. Він чув, як бурмочуть уві сні два інші в’язні, як вони стогнуть, поринувши у нічні сновиддя. Падан Фейн на щось чекав, на щось, чого сподівався вже дуже довго. Надто довго. Але тепер його чеканню надходить кінець.

Двері до вартівні розчинилися, і в темряву ринув потік світла, а на порозі неясно намалювалася темна постать.

Фейн підвівся.

— Ти! Не тебе я сподівався побачити. — Він потягнувся, удаючи байдужість. Кров шалено вирувала в жилах; подумав, що міг би перестрибнути мури фортеці, якби захотів. — Несподіванка для всіх, еге ж? То що ж, веди. Час не ранній, а я іноді хочу й поспати.

Коли ліхтар опинився в його камері, Фейн підвів голову, вишкіряючись на щось, щось, чого він не бачив, але відчував крізь кам’яне склепіння в’язниці.

— Це ще не кінець, — прошепотів він. — Ця битва ніколи не закінчиться.

Двері фермерського будинку задвигтіли від несамовитих ударів знадвору: важкий засув підскакував у скобах. За сусіднім із дверима вікном промайнув важкомордий силует траллока. Усі стіни дивилися численними вікнами, а за ними рухалися неясні тіні. Втім, не такі вже й неясні. Ранд міг їх роздивитися.

Вікна, подумав він у відчаї. Позадкував від дверей, обома руками тримаючи виставлений перед собою меч. Навіть якщо двері витримають, вони можуть вломитися крізь вікна. Чому вони не лізуть крізь вікна?

З оглушливим металевим скреготом одна зі скоб частково відійшла від дверної рами, зателіпалася на цвяхах, що на палець вилізли з дерева. Засув затремтів під черговим ударом, і знову звискнули цвяхи.

— Ми мусимо їх зупинити, — закричав Ранд. Але ж ми не можемо. Ми не можемо їх зупинити. Він озирнувся навкруги, шукаючи шлях до втечі, але в кімнаті були лише одні двері. Ця кімната була наче коробка. Лише одні двері... і безліч вікон. Ми мусимо щось зробити. Хоч щось!

— Надто пізно, — промовив Мет. — Хіба ти не розумієш? — Його посмішка виглядала химерно на блідому безкровному обличчі, а руків’я кинджала стирчало йому з грудей, і рубін, що його увінчував, пломенів, наче всередині нього горів вогонь. У самоцвіті було більше життя, ніж у Метовому обличчі. — Надто пізно. Ми вже не можемо нічого змінити.

— Нарешті я від них звільнився, — зі сміхом сказав Перрин. Його обличчям текла кров, наче потоки сліз із порожніх очниць. Він простягнув до Ранда закривавлені руки, немов запрошуючи того подивитися, що він тримає. — Тепер я вільний. Усе закінчилося.

— Це ніколи не закінчиться, аль’Торе, — вигукнув Падан Фейн, виробляючи антраша посеред кімнати. — Битва ніколи не закінчиться.

Двері розлетілися, вибухнувши фонтаном трісок, і Ранд нагнувся, ухиляючись від гострих дерев’яних уламків. Крізь дверну пройму до кімнати ступили дві Айз Седай, в червоному з голови до п’ят, вклоняючись своєму господарю, що теж ішов за ними. Маска кольору засохлої крові закривала обличчя Ба’алзамона, проте крізь прорізи маски Ранд бачив вогонь, що жбухав йому з очей; він чув, як реве полум’я в роті Ба’алзамона.

— Між нами ще нічого не скінчено, аль’Торе, — проказав Ба’алзамон, а тоді голоси його та Фейна залунали в унісон: — Для тебе битва ніколи не закінчиться.

Важко дихаючи, Ранд сів на підлозі, виборсуючись із кошмару. Здавалося, він ще чує голос Фейна, такий пронизливий, наче крамар справді стояв поряд. Це ніколи не закінчиться. Битва не закінчиться ніколи.

Він подивився навкруги каламутними очима, бажаючи пересвідчитися, що й досі там, де заховала його Еґвейн, лежить на матраці в кутку її кімнати. Кімната розчинялася в тьмяному світлі однісінької лампи, і він із подивом побачив у кімнаті ще й Найнів, що сиділа в кріслі-гойдалці з іншого боку нерозстеленого ліжка і в’язала. За вікном була ніч.

Струнка темноока Найнів мала довге пишне волосся, зараз заплетене в товсту косу, що була перекинута за її плече і сягала майже до талії. Вона не забула звичаїв рідних місць. Обличчя у неї було цілковито спокійне, і, схоже, наразі її цікавило тільки м’яке похитування в’язальних спиць. Тишу кімнати порушувало лише мірне клацання спиць. Килим, на якому стояло крісло-гойдалка, приглушував його скрип.

Останнім часом Ранд не раз думав, що непогано було би мати килим на холодній кам’яній долівці його власної кімнати, але в Шайнарі чоловічі кімнати завжди голі й аскетичні. Натомість тут стіни прикрашали два гобелени, що зображали гірські краєвиди з водограями, а бійниці в стінах ховалися за завісами, розшитими квітами. На столику біля ліжка у пласкій широкій вазі пишніли нещодавно зрізані ранкові зірочки, і ще більше квітів дивилося з білих глазурованих вазонів, розвішаних по стінах. В кутку кімнати стояло велике дзеркало, і ще одне висіло над зшивальником, на якому стояли смугасті біло-сині глек та миска. Ранду стало цікаво, навіщо Еґвейн два дзеркала; в його кімнаті не було жодного, і він від цього не страждав. Наразі горіла лише одна лампа, проте він нарахував ще чотири, а кімната за розміром була майже така ж, як та, яку він ділив із Метом і Перрином. А Еґвейн мешкала тут сама.

Не підводячи очей від роботи, Найнів промовила:

— Той, хто спить удень, вночі добре не спатиме.

Він зробив кислу міну, хоч вона й не могла цього побачити. В усякому разі він гадав, що не могла. Найнів була лише на кілька років старша від нього, але статус Мудрині додавав до її авторитету ще пів сотні років.

— Мені треба було десь заховатися, і я втомився, — відказав він, а тоді квапливо додав: — Я не сам сюди прийшов. Еґвейн запросила мене на жіночу половину, до своєї кімнати.

Найнів поклала в’язання на коліна і посміхнулась хлопцеві. Вона була вродливою жінкою. Вдома він цього нізащо б не помітив; адже ніхто не розглядає Мудринь під таким кутом.

— Допоможи мені Світло, Ранде, ти з кожним днем усе більше скидаєшся на шайнарця. Тебе запросили на жіночу половину, авжеж. — Вона пирхнула. — Ще трохи, і ти почнеш розпатякувати про свою честь і просити, щоби мир був зичливий до твого меча.

Ранд почервонів, сподіваючись, що вона не помітить цього в тьмяному світлі лампи. Найнів дивилася на його меч, руків’я якого виглядало з величенького клунка, що лежав на підлозі поруч із Ранд ом. Він знав, що Найнів не схвалює цей меч, як і будь-які мечі, але наразі вона про це промовчала.

— Еґвейн сказала, що тобі потрібно десь заховатися. Не хвилюйся. Ми заховаємо тебе від Амерлін чи від будь-якої іншої Айз Седай, якщо ти так хочеш.

Вона зустрілася з ним поглядом і швидко відвела очі. Проте він устиг помітити в них занепокоєння. Так, це правда, що я можу направляти Силу. Чоловік, котрий може направляти Єдину Силу! Ти мусила б допомагати Айз Седай упіймати мене й угамувати.

Насупившись, він обсмикнув на собі короткий шкіряний жилет, що роздобула для нього Еґвейн, і розвернувся так, щоби сісти, обпершись об стіну.

— За першої нагоди я сховаюся в якомусь фургоні, чи взагалі вислизну з міста. Вам не доведеться довго мене переховувати. — Найнів не відповідала; вона знову зосередилася на своєму в’язанні, лише сердито гмикнувши, коли петля зісковзнула зі спиці. — А де Еґвейн?

Вона кинула в’язання на коліна.

— Навіть не знаю, навіщо я сьогодні з цим морочуся. Навіть петель не можу порахувати. Вона пішла навідати Падана Фейна. На її думку, йому може бути корисно бачити знайомі обличчя.

— Ну, точно не моє. І їй варто триматися від нього подалі. Він небезпечний.

— Вона хоче йому допомогти, — спокійно відказала Найнів. — Не забувай, вона вчилася на мою помічницю, а Мудрині не тільки те й роблять, що прогнозують погоду. Вони ще й зцілюють. Еґвейн має бажання зцілювати, має потребу в цьому. А якщо Падан Фейн такий небезпечний, Морейн про це попередила б.

Ранд уривчасто розсміявся.

— Та ви ж її не питали. Еґвейн мені сама про це сказала, а ти... я просто не можу уявити, щоб ти питала у когось дозволу. — Вона підняла брову, і він швиденько урвав сміх. Але вибачатися не став. Вони були далеко від дому, і він не розумів, як вона може залишитися Мудринею в Емондовому Лузі, якщо прямує до Тар Валона. — А мене ще не взялися шукати? Еґвейн сумнівається, що шукатимуть, але Лан сказав, що Престол Амерлін прибула сюди заради мене, і я гадаю, рацію має він, а не вона.

Найнів зволікала з відповіддю. Вона взялася збирати мотки пряжі і лише через якийсь час промовила:

— Точно не скажу. Не так давно приходила одна зі служниць. Мовляв, хоче перестелити ліжко. Так ніби Еґвейн збирається лягати, коли сьогодні ввечері відбудеться свято на честь Амерлін. Я відіслала служницю геть; вона тебе не бачила.

— А на чоловічій половині ніхто не розстеляє постіль для гостей. — Найнів кинула на нього погляд, один із тих, який ще рік тому змусив би його затнутися. Він похитав головою: — Не стали би вони наказувати покоївкам мене шукати, Найнів.

— Коли я трохи раніше ходила до спіжарні по горнятко молока, в коридорах було повно жінок. Ті, кого запросили на бенкет, йшли чепуритися, а інші йшли їм допомагати, або чекали на вказівки, або... — Вона стурбовано насупила брови. — Через приїзд Амерлін скрізь ще та метушня... І не тільки на жіночій половині. Я бачила, як леді Амаліса власного персоною виходила зі спіжарні, й обличчя у неї було все в пилюці.

— Це сміховинно. Навіщо їй самій долучатися до пошуків? Та й будь-кому з жінок теж. Вони би звернулися до вояків лорда Аґельмара і до Охоронців. І до Айз Седай. Мабуть, це просто приготування до бенкету. Згоріти мені, якщо я уявляю собі, як відбуваються бенкети в Шайнарі.

— Ранде, інколи ти поводишся так, наче у тебе голова напхана вовною! Чоловіки, яких я бачила, й знати не знали, що роблять жінки. Я чула, як вони скаржилися, що мусять самі все робити. Я розумію, припущення, що вони шукали тебе, здається маячнею. Ніхто з Айз Седай ніби не проявляє жодної цікавості. Але ж Амаліса навряд чи стала би готуватися до свята, бруднячись по коморах. Щось вони шукали, і щось важливе. Навіть якщо вона відразу потому побігла митися та перевдягатися, то заледве встигне на бенкет. До речі, якщо Еґвейн ось-ось не повернеться, їй теж доведеться обирати — причепуритися як годиться чи запізнитися.

Ранд тільки тепер помітив, що на Найнів не одна зі звичних вовняних одежин, до яких він звик ще з Межиріччя. Вона вдягнула сукню з блакитного шовку, вишиту сніжно-білими пролісками навколо коміра та на рукавах. Кожна квіточка мала в собі невеличку перлинку, пасок був зі срібним тисненням та зі срібною пряжкою, прикрашеною перлинами. Ніколи раніше Ранд не бачив на ній такого вбрання. Навіть найкращі святкові сукні в Межиріччі годі було порівнювати з ним.

— Ти йдеш на бенкет?

— Звісно. Навіть якби Морейн не сказала, що я мушу, я б ніколи не дозволила їй подумати, що я... — На мить її очі зблиснули гнівом, і Ранд знав, що вона має на увазі. Ніколи Найнів не дозволила б нікому подумати, що вона злякалася, навіть якби це було правдою. І точно вже не дозволила би так думати Морейн. А ще Лану. Ранд сподівався, що Найнів не здогадується, що йому відомі її почуття до Охоронця.

Наступної миті погляд її пом’якшав, впавши на рукав сукні.

— Цю сукню подарувала мені леді Амаліса, — мовила вона так тихенько, що Ранд не зрозумів, звертається вона до нього чи до себе. Жінка торкнулася шовку рукою, обвела кінчиками пальців вишиті квіти, посміхаючись власним думкам.

— Вона тобі дуже пасує, Найнів. Ти сьогодні така гарна! — Вимовивши це, Ранд аж зіщулився. Всі Мудрині були дуже чутливі до будь-яких посягань на їхній авторитет, а Найнів навіть чутливіша за інших. В Емондовому Лузі Жіноче Коло пильно спостерігало за кожним її кроком, можливо, через її молодий вік, а можливо, і через вроду, а її суперечки з мером та Радою Селища обговорювали всі, кому не ліньки.

Вона відсмикнула руку від вишивки й кинула на нього погляд з-під насуплених брів. Він поквапився заговорити, аби вона не встигла нічого йому сказати.

— Не можуть вони вічно тримати брами зачиненими. А щойно відчинять, я піду, і Айз Седай мене ніколи не знайдуть. Перрин каже, що на Чорних пагорбах та в Каралейнському степу є такі місця, де можна блукати днями і не побачити жодної живої душі. Можливо... можливо, мені вдасться надумати, що робити з... — Він ніяково смикнув плечем. Не варто було цього говорити, а надто їй. — А якщо не зможу, принаймні там я нікому не завдам шкоди.

Найнів помовчала якусь хвилину, а тоді повільно промовила:

— Я не впевнена в цьому, Ранде. Мені ти здаєшся звичайним хлопцем, таким же, як і будь-хто інший у нашому селищі, але Морейн наполягає, що ти та’верен, і, схоже, вона гадає, що Колесу ти ще потрібний. До того ж Морок...

— Шей’тан мертвий, — різко кинув він, і раптом кімната, здається, гойднулася. Він охопив голову руками, а запаморочення хвиля за хвилею накочувалося на нього.

— Ти дурень! Дрімучий безмозкий телепень! Називаєш Морока на ім’я, привертаєш до себе його увагу! Тобі що, без цього клопотів не вистачає?

— Він мертвий, — пробубонів Ранд, потираючи лоба. Він важко зглитнув. Запаморочення вже минало. — Добре. Добре. Хай буде Ба’алзамон, якщо ти так хочеш. Але він мертвий. Я бачив, як він помер, бачив, як він згорів.

— А хіба я не бачила, що з тобою діялося, коли щойно на тебе впав погляд Морока? Не кажи, що ти нічого не відчув, або я вуха тобі намну. Я бачила твоє обличчя.

— Він мертвий, — вперто повторив Ранд.

На згадку йому прийшов невидимий спостерігач, а ще вітер на верхівці вежі. Він здригнувся. Дивні речі можуть коїтися у такій близькості до Гнилолісся.

— Ти й справді йолоп, Ранде аль’Торе. — Вона насварилася на нього кулаком. — Я й дійсно намну тобі вуха, якщо гадатиму, що це хоч трохи прочистить тобі...

Кінець її фрази потонув в оглушливому передзвоні: по всій фортеці ґвалтовно вдарили в дзвони.

Ранд зірвався на ноги.

— Тривога! Вони шукають... Назви Морока на ім’я, і лихо прийде по тебе.

Найнів теж підвелася, хоч і не так швидко, і недовірливо похитала головою:

— Навряд чи. Якщо вони розшукують тебе, ці дзвони тебе лише б сполохали. Ні, якщо це й тривога, то з іншого приводу.

— Тоді з якого? — Він кинувся до найближчої бійниці і визирнув надвір.

Крізь товщу темряви, що наче ковдрою вкрила фортецю, сям і там проблискувало світло ламп та смолоскипів, наче танцював рій світлячків. Частина вогняних точок метнулася до зовнішніх мурів і веж, але більшість із тих, що були в його полі зору, кружляли садом, що розкинувся внизу, та внутрішнім двором, якого він бачив тільки краєчок. Те, що спричинило тривогу, мусило знаходитися всередині фортеці. Дзвони замовкли, і тепер стало чутно галас, але він не міг розібрати, що саме кричать люди.

Це не через мене...

— Еґвейн, — раптом зойкнув він. Якщо він і досі живий, якщо лихо існує, воно має прийти по мене.

Найнів, що визирала крізь іншу бійницю, обернулася до нього:

— Що таке?

— Еґвейн. — Великими кроками він перетнув кімнату, ухопився за меч, висмикнув його з клунка. Світло, лихо мало статися зі мною, не з нею. — Вона зараз у підземеллі з Фейном. А якщо він примудрився звільнитися?

Найнів наздогнала його біля дверей, схопила за руку. Вона не сягала йому й плеча, але хват у неї був залізний.

— Не роби з себе ще гіршого телепня з баранячими мізками, ніж ти є, Ранде аль’Торе. Навіть якщо цей гармидер не через тебе, жінки тут щось шукали! Світло, чоловіче, це жіноча половина! Тут зараз по всіх коридорах, мабуть, аж кишать Айз Седай! З Еґвейн усе буде гаразд. Вона збиралася прихопити з собою Мета та Перрина. Навіть якщо щось пішло би не так, вони за нею приглянуть.

— А якщо вона не знайшла їх, Найнів? Еґвейн це не зупинило б. Вона могла піти сама, як і ти вчинила б, і ти це знаєш. Світло, я ж казав їй, що Фейн небезпечний! Згоріти мені, я їй казав!

Вирвавши руку, він ривком розчахнув двері та стрілою вилетів з кімнати. Спопели мене Світло, лихо мало статися зі мною!

Якась жінка, побачивши його — в грубій сорочці ремісника, у куртці і з мечем напоготові — верескнула на весь голос. Навіть якщо якогось чоловіка запросили б на жіночу половину, він не міг заявитися сюди зі зброєю, хіба що фортеця відбивала напад. В коридорах юрбилися жінки, служниці в чорному та золотому вбранні, леді в шовках та мереживах, жінки у вишитих шалях з довгими торочками, і всі вони говорили голосно і водночас, бо всі бажали дізнатися, що відбувається. Скрізь було повно дітлахів, що ревіли ревма й чіплялися жінкам за спідниці.

Він стрімко увірвався в жіноче море, викручуючись, як міг, бурмочучи вибачення тим, кого штовхнув плечем, намагаючись не звертати уваги на перелякані погляди.

Одна з жінок, що мала на собі шаль, розвернулась, щоби зайти до своєї кімнати, і Ранд побачив її зі спини — побачив лише оторочку на шалі і сяйливу білу сльозу на її спині. Він раптом почав упізнавати обличчя, що їх бачив у зовнішньому дворі. Айз Седай... і наразі вони дивилися на нього з тривогою.

— Хто ти такий? Що ти тут робиш?

— На фортецю напали? Відповідай, чоловіче!

— Він не солдат. Хто він такий? Що відбувається?

— Це той молодий лорд-південець!

— Зупиніть його хтось!

З переляку він вишкірився, але не зупинявся, лише намагався рухатися якомога швидше.

І нараз у коридор ступила жінка, зустрівшись із ним очі в очі, і він мимоволі зупинився. Він упізнав це обличчя серед усіх інших; подумав, що пам’ятатиме його все життя, навіть якби довелося жити вічно. Престол Амерлін. Вона зустрілася з ним поглядом, очі її розширилися, і вона відсахнулася. Інша Айз Седай, висока жінка, яку він бачив раніше з патерицею в руках, стала між ним і Амерлін, закричала йому щось, але він не міг розчути її слів серед щоразу гучнішого гомону.

Вона знає. Світло допоможи, вона знає. Морейн їй сказала. Люто загарчавши, він побіг далі. Світло, хай я лише знайду Еґвейн, перш ніж вони... Він чув крики позаду, але не слухав, що йому кричать.

У самій фортеці і без нього творився ще той шарварок. Чоловіки вибігали надвір з мечами наголо, навіть не дивлячись на нього. Крізь баламкання дзвонів тепер пробивалися й інші звуки. Крики. Зойки. Бряжчання металу об метал. І щойно він усвідомив, що чує звуки битви — Битва? Всередині Фал Дари? — як три траллоки прожогом вихопилися з-за рогу просто у нього під носом.

Волохаті рила на майже людських мордах, а один ще й з баранячими рогами. Вони вищирились і, здійнявши вигнуті, наче коси, мечі, кинулися до нього.

Ще мить тому цим коридором мчала людська ріка, а тепер він був цілковито порожній — лише три траллоки та він. Заскочений зненацька, Ранд незграбно витяг меча, спробував стати в позицію «Колібрі цілує медвяну троянду». Вражений до глибини серця появою траллоків у самому серці фортеці, він виконав цей прийом так погано, що Лан просто плюнув би та й повернувся до нього спиною. Траллок із ведмедячою мордою легко ухилився, але на мить заблокував двох інших, що були у нього за спиною.

І раптом де не взявся десяток шайнарців. Напіводягнені для бенкету чоловіки з піднятими мечами промчали повз нього й атакували траллоків. Перший з них устиг загарчати, конаючи, в той час коли його супутники кинулися навтьоки, а за ними з вигуками бігли шайнарці, розмахуючи мечами. Зойки та крики долинали звідусіль.

Еґвейн!

Ранд повернув углиб фортеці, проминаючи коридори, де не було жодної живої душі, лише там і сям на підлозі траплялися мертві траллоки. Іноді й мертві люди.

Він добіг до перехрестя коридорів і ліворуч від себе побачив кінець сутички. Шестеро воїнів з чупринами на голених головах лежали недвижно, підпливаючи кров’ю, а сьомий конав. Мерддраал провернув меча, витягаючи його з черева супротивника, і той, скрикнувши, впустив із рук меча і впав на підлогу. Щезник рухався зі зміїною грацією, а схожість зі змією посилював панцир на його грудях, чорний та лускатий. Він розвернувся, вдивляючись у Ранда блідим, безоким обличчям, а тоді, посміхаючись безкровними губами, неспішно рушив до нього. Не було чого поспішати, маючи перед собою лише одну людську істоту.

Ноги Ранда наче приросли до підлоги, наче пустили коріння, язик прилип до піднебіння. В погляді безокого живе жах. Так казали люди у Порубіжних землях. Ранд здійняв меч, руки йому тремтіли. Він навіть не подумав звернутися до Порожнечі. Світло, він щойно вбив сімох озброєних вояків. Світло, що мені робити?! Світло!

Зненацька мерддраал зупинився, страхітлива посмішка згасла.

— Цей — мій, Ранде. — Ранд сіпнувся, коли Інґтар, підійшовши нечутно, став поряд із ним, смаглявий, кремезний, в жовтому святковому вбранні, тримаючи перед собою меч обома руками, ані на мить не зводячи темних очей із обличчя щезника. Якщо погляд мерддраала також жахав шайнарця, він не подав і знаку. — Тобі варто потренуватися на одному-двох траллоках, — тихо сказав він, — перш ніж братися за таких, як оцей.

— Я йшов до підземелля відшукати Еґвейн. Вона спустилася до в’язниці побачити Фейна, і я...

— От і йди, куди йшов.

Ранд зглитнув.

— Я допоможу тобі, Інґтаре.

— Ти до цього ще не готовий. Іди по дівчину. Йди! Ти ж не хочеш залишити її наодинці з траллоками?

Ранд ще на мить завмер у нерішучості. Щезник підняв свій меч на Інґтара. Той вищирився мовчки, перекосивши рота, але Ранд знав, що не через страх. А Еґвейн справді могла бути в підземеллі одна з Фейном, чи з кимось ще гіршим. Однак, збігаючи сходами, що вели униз, він відчував сором. Хлопець знав, що погляд щезника може нажахати будь-кого, але Інґтар міг опанувати страх. А в нього шлунок і досі був наче вузлом зав’язаний.

Тут, під фортецею, коридори були безмовні і темні, лише поодинокі світильники на стінах кидали слабке миготливе світло. Наближаючись до в’язниці, він стишив кроки, скрадаючись якомога нечутніше, ледь не навшпиньках. І все ж рип власних чобіт долівкою з голого каменю оглушливо відлунював йому у вухах. Двері, що вели до камер, стояли напіввідчиненими, так що можна було просунути руку. А вони ж мали бути зачинені і закладені на засуви.

Він дивився на двері, не в змозі позбутися клубка в горлі. Розкрив було рота, аби крикнути, але швидко опанував себе. Якщо Еґвейн там, усередині, у небезпеці, то своїм криком він лише попередить того, хто їй загрожує. Чи те, що їй загрожує. Він вдихнув на повні груди і рушив уперед.

Розчахнув двері одним рухом, штовхнувши стулку піхвами, що їх тримав у лівій руці, і кинувся всередину, перекотившись через плече підлогою, притрушеною соломою, а тоді скочив на ноги, обертаючись на всі боки надто швидко, аби чітко роздивитися те, що було у нього перед очима, гарячково виглядаючи можливих нападників, розшукуючи очима Еґвейн. Проте навколо нікого не було.

Погляд Ранда упав на стіл, і він завмер на місці, заледенівши. Навіть його думки наче перетворилися на кригу. Посеред столу все ще горіла лампа, а по обох боках від неї покоїлися на обрубках шиї відтяті голови двох охоронців, кожна в калюжі крові. Їхні вирячені від жаху очі дивилися на Ранда, а в роззявлених ротах застряг останній крик, якого ніхто вже не почує. Ранд векнув, склався навпіл; шлунок вивертало знову й знову — просто в солому, що встилала підлогу. Нарешті він спромігся випростатися, витираючи рота рукавом; в горлі дерло.

Потроху Ранд почав сприймати приміщення цілком. До того часу лише мигцем помічене і не усвідомлене в ті миті, коли він вишукував нападника. По соломі були розкидані криваві тельбухи. Він не міг би розпізнати жодну частину людського тіла, крім двох голів на столі. Деякі шматки плоті мали такий вигляд, наче їх хтось жував. То ось що сталося з їхніми тілами. Він сам здивувався спокійному плину своїх думок. Це було так, наче він мимохіть оточив себе Порожнечею. Краєчком свідомості хлопець розумів, що це шок.

Жодну з голів він не впізнав: вартові встигли змінитися з того часу, коли він заходив сюди раніше. Це його хоч трохи, але втішило. Якби це виявився хтось зі знайомих, хай би навіть і Чанґу, було б ще гірше. Кров була і на стінах, розбризкавшись навсебіч літерами-карлюками, що складалися в слова, а подекуди й у цілі речення. Інколи написи були грубі, кутасті, зроблені мовою, якої Ранд не знав, хоч і впізнав траллоцьке письмо. Інші слова він міг прочитати, але краще б їх не читав. Святотатства та непристойності, від яких пополотніла би навіть купецька охорона.

Еґвейн. Спокій зник. Запхавши піхви за пояс, він схопив лампу зі столу, не помітивши навіть, як від цього руху покотились голови. Еґвейн! Де ти?

Він посунув до внутрішніх дверей, ступив два кроки і зупинився, широко розкривши очі. Світло лампи вихопило з темряви напис на дверях, темні літери виблискували волого, складаючись у цілком зрозумілі слова:

ЗУСТРІНЕМОСЬ ЗНОВУ НА МИСІ ТОМАН.

ЦЕ НІКОЛИ НЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ, АЛЬ’ТОРЕ.

Меч випав Ранду з помертвілих рук. Не зводячи ані на мить очей із дверей, він нахилився його підняти, але натомість захопив повну жменю соломи й узявся несамовито стирати напис на дверях. Важко дихаючи, він тер і тер, доки літери злилися в одну криваву пляму, тер і не міг зупинитися.

— Що ти робиш?

Зачувши різкий голос у себе за спиною, Ранд розвернувся, водночас підхоплюючи з підлоги меч.

У дверях, що вели з внутрішнього коридору, стояла жінка. Вона мов заклякла, побачивши таке неподобство. Волосся її кольору світлого золота було заплетене в дюжину косиць, а темні очі дивилися вкрай гостро. На вигляд вона була не набагато старша за Ранда, і вродлива своєрідною похмурою вродою, але йому ніколи не подобались міцно стиснуті губи. Відтак він зауважив, що жінка кутається в шаль, облямовану довгими червоними торочками.

Айз Седай. І, допоможи мені Світло, з Червоної Аджі.

— Я... я лише... Тут були непристойні слова. Бридота.

— Все має залишатися так, як є, щоб ми могли все оглянути. Ні до чого не торкайся! — Вона ступила крок уперед, прошиваючи Ранда поглядом, і він позадкував. — Так. Так я і думала. Один із тих, котрі з Морейн. Яким боком ти до всього цього? — Вона обвела одним жестом і голови на столі, і криваву базґранину на стінах.

Якусь мить він нерозуміюче дивився на неї.

— Я? Ніяким! Я спустився сюди, аби знайти... Еґвейн!

Він розвернувся, аби відчинити внутрішні двері, проте Айз Седай вигукнула:

— Ні! Відповідай!

І раптом все, що він міг зробити, — це лише стояти, тримаючи в руках лампу і меч. Крижаний холод насувався на нього зусібіч. Голову наче затиснуло в заморожених лещатах, він ледве міг дихати стисненими грудьми.

— Відповідай мені, хлопчику. Назви своє ім’я.

Мимоволі він каркнув, намагаючись відповісти і водночас борючись із холодом, який, здавалося, вчавлював його обличчя всередину черепа, стягував йому груди заледенілими залізними ободами. Аби не дати звуку зірватися з вуст, він щосили зціпив зуби. Він повів очима, засланими болем та сльозами, аби подивитися просто на неї. Спопели тебе Світло, Айз Седай! Я не вимовлю ані слова, забери тебе Тінь!

— Відповідай! Негайно!

Заледенілі голки нестерпно болісно простромлювали його мозок, шкреблися по кістках. Безодня виникла всередині нього раніше, ніж він устиг про неї подумати. Але навіть вона не могла звільнити його від болю. Наче крізь туман, десь звіддалік він відчував світло і тепло. Світло миготіло, викликаючи нудоту, але воно було теплим, а він замерзав. Таке далеке, що й не сказати, але водночас до нього можна дотягтися. Світло, як же холодно! Мені треба дотягтися... до чого? Вона мене вбиває. Я мушу дотягтися, інакше вона мене вб’є. У відчаї він потягнувся до світла.

— Що тут відбувається?

Зненацька і холод, і тиск, і голки зникли. Коліна у нього підточилися, проте він змусив себе встояти на ногах. Він не впаде на коліна, не принесе їй такого задоволення. Вона насправді намагалася мене вбити. Важко дихаючи, він підвів голову. У проймі дверей стояла Морейн.

— Я запитала, що тут відбувається, Ліандрін? — повторила вона.

— Я заскочила тут цього хлопця, — спокійно відповіла Червона Айз Седай. — Вартових убито, а він тут. Один із твоїх. А що ти робиш тут, Морейн? Битва точиться нагорі, а не тут.

— Те ж саме я можу запитати тебе, Ліандрін, — Морейн роззирнулася кімнатою; картина кривавої різні змусила її лише ледь помітно стиснути губи. — Чому ти тут?

Ранд повернувся до них спиною, незграбно відсунув засуви на дверях, що вели до камер, і ривком розчинив двері.

— Еґвейн пішла сюди, — кинув він, на випадок, якщо це їх цікавить, і ступив усередину, тримаючи лампу високо перед собою. Коліна під ним підгиналися, він узагалі дивувався, яким чином іще тримається на ногах, знав тільки, що мусить знайти Еґвейн. — Еґвейн!

Праворуч від нього почулося глухе нутряне булькання й удари, і він змахнув лампою в той бік. В’язень у святковому камзолі завис на залізних ґратах камери, обв’язавши один кінець свого пояса навколо шиї, а інший закріпивши на ґратах. На очах Ранда в’язень востаннє смикнув ногою і завмер. Язик вивалився йому з рота, очі вилізли з очниць, обличчя почорніло. Колінами він ледь не діставав підлоги; якби захотів, міг звестися на ноги будь-якої миті.

Здригаючись, Ранд зазирнув до сусідньої камери. Здоровань із позбиваними кісточками на пальцях, зіщулившись у найдальшому кутку камери, витріщався кудись у безвість. Побачивши Ранда, він заверещав і, крутнувшись, почав несамовито дряпати нігтями кам’яну стіну.

— Я не завдам тобі шкоди! — гукнув йому Ранд. Здоровань продовжував верещати і дряпати стіну. Руки у нього були закривавлені, а стіна вкрита темними, вже підсохлими плямами. Очевидно, це була не перша його спроба голіруч продертися крізь камінь.

Ранд відвернувся, радіючи, що має порожній шлунок. Допомогти цим двом він не міг.

— Еґвейн!

Нарешті світло лампи вихопило кінець коридору. Двері до камери Фейна стояли розчахнуті, камера була порожньою, але два темні силуети на кам’яній долівці перед дверима камери змусили Ранда кинутися вперед і впасти на коліна перед ними.

Еґвейн і Мет лежали нерухомо, наче ганчір’яні ляльки, непритомні... чи мертві. Хвиля полегшення накотила на нього, коли він побачив, як опускаються й підіймаються їхні груди. Жодних ран на них, здається, не було.

— Еґвейн! Мете! — Відклавши меч убік, він легенько потермосив дівчину. — Еґвейн! — Очі її залишалися заплющеними. — Морейн! З Еґвейн щось не так! І з Метом! — Мет дихав з натугою, а його обличчя було блідим, наче у мерця. Ранд ледь не заплакав. Це повинно було трапитися зі мною. Це я назвав Морока на ім’я. Я, а не вони!

— Не руш їх! — Морейн не здавалася схвильованою чи навіть здивованою.

Все навкруги раптом сповнилося світлом. Це зайшли обидві Айз Седай, і в кожної над розкритою долонею плила повітрям кулька, випромінюючи холодне сяйво.

Ліандрін йшла просто серединою широкого коридору, підхопивши вільною рукою спідниці, аби на них не начіплялося соломи, а Морейн на мить зупинилася глянути на двох арештантів.

— Цьому вже не зарадити, — мовила вона, — а інший може зачекати.

Ліандрін першою наблизилася до Ранда і вже хотіла було схилитися над Еґвейн, проте Морейн стрілою метнулася поперед неї і поклала долоню дівчині на чоло. Ліандрін випрямилася, невдоволено скривившись.

— Серйозних ушкоджень нема, — за мить промовила Морейн. — Її вдарили ось сюди. — Вона промацала ділянку збоку на голові Еґвейн. За густим волоссям дівчини Ранд не міг помітити жодних слідів удару. — Інших забоїв нема. З нею все буде гаразд.

Ранд переводив погляд із однієї Айз Седай на іншу.

— А з Метом що? — Ліандрін поглянула на нього, вигнувши брову, і стала надалі саркастично спостерігати за діями Морейн.

— Мовчи, — сказала Морейн. Не прибираючи долоні з того місця, куди, як вона сказала, вдарили Еґвейн, вона заплющила очі. Дівчина промурмотіла щось, поворухнулася, але так і зосталася нерухомо лежати.

— Вона?..

— Вона спить, Ранде. З нею все буде гаразд, але їй треба поспати. — Морейн перейшла до Мета, але його вона торкнулася лише на мить і відняла руку. — Тут справа серйозніша, — промовила вона. Морейн пошпорталася у поясі Мета, розстебнувши на ньому куртку, а тоді сердито пирхнула. — Кинджал зник.

— Що за кинджал? — стрепенулася Ліандрін.

У вартівні залунали чоловічі голоси, вигуки, сповнені гніву та відрази.

— Сюди! — гукнула Морейн. — Прихопіть двоє нош. Хутко.

Чутно було, як хтось наказав принести ноші.

— Фейн утік, — промовив Ранд.

Обидві Айз Седай подивилися на нього. Він не міг нічого прочитати на їхніх обличчях. Їхні очі виблискували, відбиваючи світло.

— Я бачу, — відказала Морейн безбарвним голосом.

— Я казав їй не ходити. Казав, що він небезпечний.

— Я заскочила його, — холодно повідомила Ліандрін, — коли він намагався зітерти напис у вартівні.

Ранд ніяково засовався на колінах. Тепер обидві Айз Седай здавалися схожими одна на одну. Дивилися на нього, оцінювали, зважували, холодні, жасні.

— Там... там були непристойності, — промимрив він. — Самі непристойності. — Вони й надалі дивилися на нього, не кажучи ні слова. — Ви ж не вважаєте, що я... Морейн, ви не можете думати, наче я причетний до... того, що тут сталося. Світло, а хіба це не так? Це ж я назвав Морока на ім’я.

Вона не відповіла, і Ранд відчув, як у нього мороз пішов по шкірі. Мороз не зник і тоді, коли до них підбігли чоловіки зі смолоскипами та лампами. Морейн і Ліандрін погасили свої променисті кульки. Лампи та смолоскипи давали менше світла, і по кутках камер виникли тіні. До Еґвейн та Мета підбігли чоловіки з ношами. Їх очолював Інґтар. Оселедчик на його голеній голові аж трясся від люті, і видно було, що він шукає когось, аби пустити в діло свій меч.

— Отже, Друг Морока теж зник, — прогарчав він. — Проте це не найбільше лихо з-поміж того, що трапилося сьогодні у фортеці.

— І не найбільше з того, що відбулося тут, — різко зауважила Морейн. Вона наказала чоловікам покласти Еґвейн та Мета на ноші. — Дівчину віднесіть до її кімнати. За нею повинна приглядати якась жінка на той випадок, якщо вона прокинеться серед ночі. Вона може бути переляканою, але наразі їй над усе потрібний сон. Хлопця... — Вона було торкнулася Мета, коли двоє чоловіків підхопили ноші, але хутко відсмикнула руку. — Хлопця віднесіть до покоїв Престолу Амерлін. Знайдіть Амерлін, хай де б вона була, і повідомте про це. Скажіть, що йдеться про Метрима Коутона. Я приєднаюся до неї, щойно зможу.

— До Амерлін! — вигукнула Ліандрін. — Ти хочеш, аби Амерлін узялася зцілювати твого... твого улюбленця? Ти сказилася, Морейн.

— Престол Амерлін, — спокійно мовила Морейн, — не поділяє упереджень, притаманних вашій Червоній Аджі. Вона зцілить чоловіка, не маючи жодних корисливих намірів. Уперед! — наказала вона чоловікам з ношами.

Ліандрін дивилася вслід процесії — на чоловіків, що несли Еґвейн та Мета, і на Морейн, що крокувала за ними, — а тоді повернулася і втупилася в Ранда. Він намагався її ігнорувати. Зосереджено вкладав меча у піхви, обтрушував соломинки, що налипнули йому на сорочку та штани. Коли він підвів голову, вона все ще дивилася на нього і обличчя її було холодним, наче лід. Нічого не сказавши, вона задумливо повернулася до інших чоловіків. Один із них підтримував тіло вішальника, в той час як інший розв’язував вузол на поясі. Інґтар та інші вояки шанобливо чекали. Востаннє зиркнувши на Ранда, вона пішла, задерши голову, немов королева.

— Сувора жінка, — зауважив Інґтар і, здавалося, сам здивувався сказаному. — Що тут сталося, Ранде аль’Торе?

Ранд похитав головою:

— Я нічого не знаю, хіба лише те, що Фейну якимсь чином удалося вислизнути. І при цьому постраждали Еґвейн і Мет. Я бачив вартівню, — його пересмикнуло, — але тут... Що б тут не сталося, Інґтаре, це так перелякало того бідолаху, що він повісився. Гадаю, й інший збожеволів від побаченого.

— Ми сьогодні всі божеволіємо.

— А щезник... ти його вбив?

— Ні! — Інґтар одним рухом загнав меч у піхви, руків’я якого стирчало над його правим плечем. Він здавався розлюченим і присоромленим водночас. — Наразі його вже нема у фортеці — ні його, ні інших, кого ми не встигли вбити.

— Головне, ти живий, Інґтаре. Цей щезник убив сімох воїнів!

— Живий? Хіба це так важливо? — Раптом на обличчі Інґтара не лишилося гніву, а зосталися лише втома і безмежний біль. — Він був у наших руках. У наших руках! А ми втратили його, Ранде! Втратили!

Здавалося, він не може повірити власним словам.

— Втратили що? — не зрозумів Ранд.

— Ріг! Ріг Валіра! Він зник, зник разом зі скринею, з усім.

— Але ж він був у скарбівні.

— Скарбівню пограбовано, — втомлено вимовив Інґтар. — Крім Рога, взяли вони небагато. Тільки те, що можна було запхати в кишені. Краще б вони взяли все, а Ріг залишили. Ронан мертвий, і його варта, що охороняла скарбівню, теж. — Він заговорив тихіше. — Я був ще хлопчиком, коли Ронан з двадцятьма своїми людьми втримав Джеганнську вежу проти тисячі траллоків. І тут старий воїн не відступився. Його кинджал був весь у крові ворога. Він зробив усе, що повинен був зробити. — Інґтар трохи помовчав. — Вони зайшли крізь Собачу браму і крізь неї ж полишили фортецю. Ми прикінчили п’ять десятків чи, може, більше, але втекло ще більше. Траллоки! Ніколи раніше в нашій фортеці не було траллоків. Ніколи!

— Яким чином вони могли зайти крізь Собачу браму, Інґтаре? Там один воїн може зупинити сотню. І всі брами були замкнені. — Він зніяковіло пересмикнувся, пригадавши, через кого це сталося. — Вартові не стали би відкривати браму, аби когось впустити.

— Їм перерізали горлянки, — відказав Інґтар. — На варті стояли два добрі солдати, а їх зарізали, наче свиней. Це зробив хтось із фортеці. Вбив їх, а тоді відкрив браму. Хтось, хто міг наблизитися до них, не викликаючи підозри. Хтось, кого вони знали.

Ранд кинув погляд на порожню камеру, де тримали Падана Фейна.

— Але ж звідси випливає...

— Так. Тут, у Фал Дарі, є Друзі Морока. Чи були. Якщо так, ми скоро дізнаємося, хто вони. Каджин зараз перевіряє, чи, бува, хтось не зник. Мире! Зрадництво в фортеці Фал Дари! — Він похмуро оглянув в’язницю, подивився на воїнів, що чекали на його наказ. Усі вони були з мечами, що висіли просто поверх святкового вбрання, а деякі прихопили й шоломи. — Ми гайнуємо тут час. Нагору! Всі! — Ранд пішов разом із ними. Інґтар поплескав по шкіряній куртці Ранда. — Чого ти так вирядився? Вирішив стати стайничим?

— Довго розповідати, — відказав Ранд. — Зараз не час. Може, колись. — А, може, й ніколи, якщо мені пощастить. Може, мені вдасться втекти від усього цього шарварку. Ні, я не можу. Доки не дізнаюся, що з Еґвейнусе гаразд. І з Метом. Світло, що ж із ним тепер буде, без цього кинджала? — Сподіваюся, лорд Аґельмар подвоїв варту біля усіх брам.

— Потроїв. — У відповіді Інґтара чулося задоволення. — Ніхто не пройде крізь ці брами ні зсередини, ні ззовні. Щойно лорд Аґельмар дізнався, що сталося, наказав не випускати нікого з фортеці без його особистого дозволу.

Щойно він дізнався?..

— Інґтаре, а його попередній наказ? Адже він і раніше наказав не випускати нікого з фортеці?

— Попередній наказ? Який ще попередній наказ? Ні, Ранде, до того, як лорд Аґельмар почув про події, фортеця була відкрита. Тобі щось не те сказали.

Ранд задумливо похитав головою. Ні Раґан, ні Тема ніколи не стали б йому брехати. Та навіть якщо той наказ віддала Престол Амерлін, Інґтар мав би про нього знати. Тоді хто? І яким чином? Він скоса зиркнув на шайнарця, питаючи себе, а чи не бреше він? Ти точно втрачаєш здоровий глузд, якщо підозрюєш Інґтара.

Тепер вони знаходилися у вартівні підземної в’язниці. Відрубані голови та рештки вартових уже встигли прибрати, хоча на столі залишилися червоні плями, а солома на долівці рясніла темними вологими латками, нагадуючи про те, що тут сталося. Тут перебували дві Айз Седай, жінки зі спокійними обличчями, в шалях із коричневими торочками. Вони вивчали написи, намазюкані по стінах, не переймаючись тим, що їхні спідниці волочаться по соломі. У кожної на поясі висів бювар з чорнильницею, і кожна з них занотовувала щось пером у невеличких нотатниках. На чоловіків, що проходили повз них, вони навіть не глянули.

— Поглянь, Верін, — промовила одна з них, указуючи на частину стіни, вкриту траллоцькими письменами. — Ось це може бути цікаво.

Інша поспішила до неї, її спідниця зашурхотіла закривавленою соломою.

— Так, бачу. Значно розбірливіше за інші написи. Це писав не траллок. Дуже цікаво. — Вона взялася писати в записнику, часто підводячи очі, аби розібрати кутасті літери.

Ранд прискорив кроки. Навіть якби це були не Айз Седай, він не хотів би залишатися в одній кімнаті з кимось, хто вважає, що давати собі раду з траллоцькими карлючками, написаними людською кров’ю, «цікаво».

Інґтар зі своїми людьми поспішав нагору, бо служба є службою, а Ранд зупинився на мить, роздумуючи, куди ж йому тепер податися. Дістатися до жіночої половини без допомоги Еґвейн було би дуже складно. Світло, хай з нею все буде гаразд. Морейн запевнила, що з нею все буде гаразд.

Ранд ще не наблизився до перших сходинок, що вели нагору, коли його розшукав Лан.

— Можеш повернутися до своєї кімнати, якщо хочеш, овечий пастуше. Морейн наказала забрати твої речі з кімнати Еґвейн і віднести у твою.

— Звідки вона здогадалася?..

— Морейн багато про що здогадується, овечий пастуше. Тобі б уже пора це втямити. А ще поводитися обережніше. У жінок тільки й розмови про те, як ти гасав коридорами, вимахуючи мечем. І ще визвірився на Амерлін. Так вони кажуть.

— Світло! Мені шкода, що я їх розлютив, Лане, але мене ж насправді туди запросили. А коли я почув дзвони... Згоріти мені, але ж Еґвейн була в підземеллі!

Лан задумливо пожував губами, і це була єдина емоція, помітна на його обличчі.

— Ну, я не кажу, що вони надто сердяться. Лише вважають, що ти потребуєш сильної руки, яка тримала би тебе в шорах. Я би сказав, що ти їх радше зацікавив. Навіть леді Амаліса весь час розпитує про тебе. Дехто почав вірити балачкам прислуги. Гадають, що ти, овечий пастуше, перевдягнений принц. Це непогано. Тут, у Порубіжних землях, побутує стара приповідка: «Краще мати на своєму боці одну жінку, ніж десять чоловіків». Всі ті розмови, що вони провадять поміж собою, зводяться тепер до одного: чиїй дочці до снаги з тобою впоратися? Якщо ти не зважуватимеш кожний свій крок, то на змиг ока тебе обкрутять із дівчиною з якогось шайнарського Дому. — Він раптом вибухнув сміхом; виглядало це химерно, так наче розреготалася скеля. — Бігати посеред ночі жіночою половиною у куртці ремісника, розмахуючи мечем! Якщо вони тебе не відшмагають, то принаймні розповідатимуть про тебе роками. Вони ще ніколи не бачили таких чудернацьких чоловіків. Хоч яку би дружину вони для тебе не обрали, вона, найвірогідніше, років за десять зробить тебе очільником твого власного Дому, та ще й змусить повірити, що в цьому твоя, і тільки твоя заслуга. Шкода, що тобі потрібно йти.

Ранд витріщався на Охоронця із роззявленим від подиву ротом, а тепер пробурчав:

— Я намагався піти. Брами під охороною, нікого не випускають. Я пробував ще вдень. Мені навіть Гнідана не вдалося забрати зі стайні.

— Тепер це вже не має значення, Морейн прислала мене сказати, що ти можеш піти, коли забажаєш. Хоч зараз. Морейн попросила Аґельмара зробити для тебе виняток.

— Чому можна зараз, а не раніше? Чому мені не можна було піти раніше? Виходить, це вона наказала замкнути брами? Інґтар сказав, що жодного наказу не випускати людей із фортеці не було аж до цієї ночі.

Ранду здалося, що ця звістка трохи стурбувала Охоронця, але той лише відказав:

— Коли тобі дають коня, овечий пастуше, не нарікай, що він не такий прудкий, як тобі хотілося б.

— А що з Еґвейн? І з Метом? З ними точно все в порядку? Я не можу піти, доки не дізнаюся, що з ними все гаразд.

— З дівчиною все добре. Вранці вона прокинеться і, можливо, навіть не пригадає, що з нею трапилося. Після ударів по голові таке буває.

— А Мет?

— Обирати тобі, овечий пастуше. Можеш піти зараз, або сьогодні ввечері, або наступного тижня. Як забажаєш.

Він повернувся і пішов геть, залишивши Ранда стояти в коридорі глибоко під фортецею Фал Дари.

Коли ноші, на яких лежав Мет, винесли з покоїв Престол Амерлін, Морейн узяла анґріал — невеличку, потемнілу від старості фігурку жінки в пишній мантії, вирізьблену зі слонової кістки, — ретельно загорнула в шовкову хустку і знову сховала її в торбинку. Працювати разом із іншою Айз Седай, поєднувати свої здібності, напрявляти потік Єдиної Сили для досягнення спільної мети — завдання не просте навіть за найкращих умов, навіть із анґріалом. А їм довелося пропрацювати цілісіньку ніч без сну і виконати для хлопця дуже й дуже непросту роботу.

Леане випровадила чоловіків із ношами кількома енергійними помахами руки та не менш спонукальними вигуками. Ті намагалися дивитися собі під ноги, почуваючися ні в тих ні в сих серед цілої купи Айз Седай, одна з яких ще й була Амерлін власного персоною, не кажучи вже про те, що ці Айз Седай застосовували Силу. Доки Айз Седай робили свою справу, чоловіки чекали в коридорі, посідавши навпочіпки попід стіною, і мріяли лише про одне — якнайшвидше забратися геть із жіночої половини. Мет лежав із заплющеними очима, в обличчі ані кровинки, але груди його підіймалися й опускалися рівно, як і повинно бути під час глибокого сну.

Як це відгукнеться в подальшому? — питала себе Морейн. — Зникнення Рога не обов’язково пов’язане з ним, але, втім...

Двері зачинилися за Леане та носильниками, й Амерлін уривчасто зітхнула:

— Мерзенна це справа. Мерзенна.

Хоча обличчя її залишалося незворушним, вона обтерла руки одна об одну, наче хотіла таким робом позбутися бруду.

— Але дуже цікава, — зауважила Верін. Саме вона була четвертою Айз Седай, яку обрала для цієї роботи Амерлін. — Дуже шкода, що ми не маємо кинджала, аби довести зцілення до кінця. Бо хай що ми зробили сьогодні вночі, довго він не проживе. Можливо, кілька місяців у кращому разі.

Три Айз Седай сиділи самі в покоях Амерлін. Крізь бійниці видно було, як світанок фарбує небосхил у перлисті відтінки.

— Проте тепер у нас є ці місяці, — гостро зауважила Морейн. — А якщо кинджал удасться повернути, зв’язок можна буде розірвати. Якщо його вдасться повернути. Так, звичайно.

— Зв’язок усе ще можна розірвати, — погодилася Верін. Це була товстенька жінка з квадратним обличчям, і навіть попри дар нестаріння, яким були наділені всі Айз Седай, її каштанове волосся вже взялося сивизною. Це була єдина ознака її віку, проте для будь-якої Айз Седай це могло означати лише одне — дуже й дуже поважний вік. Голос вона мала твердий, і він пасував до її гладеньких щік. — А втім, він був упродовж значного часу пов’язаний з цим кинджалом, і це необхідно брати до уваги. І зв’язок цей триватиме, незалежно від того, знайдеться кинджал чи ні. Ймовірно, хлопець уже змінився так, що до нього неможливо застосувати зцілення в повному обсязі, хоча він тепер і не заражає інших. Така невеличка річ цей кинджал, — задумливо промовила вона, — але здатна зіпсувати будь-кого, хто довго тримає її при собі. Той, хто носить цей кинджал, буде своєю чергою заражати тих, хто близько з ним контактує, а ті заражатимуть ще інших, і, таким чином, ненависть та підозрілість, котрі зруйнували Шадар Лоґот, які нацькували всіх чоловіків і всіх жінок в ньому одне на одного, знову вільно гулятимуть світом. Цікаво, скільки людей він може заплямувати впродовж, скажімо, одного року. Гадаю, приблизну оцінку можливо зробити.

Морейн скосила очі на Коричневу сестру. Перед нами постала ще одна небезпека, а вона говорить про це так, ніби це загадка з книжки. Світло, Коричневі й справді відірвані від світу.

— В такому разі ми повинні знайти цей кинджал, сестро. Аґельмар виряджає своїх людей вистежити тих, хто вкрав Ріг і вбив його вірноприсяжців. Ці ж зловмисники викрали й кинджал. Якщо ми знайдемо одне, знайдемо й інше.

Верін кивнула, але зморшка між її бровами не зникла.

— Але навіть якщо ми його знайдемо, хто зможе його безпечно повернути? Хоч для кого дотик до кинджала загрожує заразою, а надто якщо тримати його довго. Можливо, всередині скриньки, добре загорнутий, на подушечці, він не такий небезпечний, проте тривалий час перебувати поряд із ним однаково ризиковано. Не маючи змоги вивчити кинджал, ми не можемо сказати, наскільки добре треба його ізолювати. Але ж ти бачила його, Морейн, ба навіть більше: ти мала з ним справу, і тобі вдалося зробити так, що цей юнак і сам не загинув, і припинив заражати інших. Отже, ти повинна добре собі уявляти, який вплив може мати ця річ.

— Є одна людина, — промовила Морейн, — котра може повернути кинджал без ризику для себе. Людина, навколо якої ми створили щит від лихого впливу кинджала, найпотужніший, що був у наших силах. Це Мет Коутон.

Амерлін кивнула.

— Так, звісно. Він може це зробити. Якщо проживе достатньо довго. Одному Світлу відомо, як далеко може опинитися кинджал, перш ніж люди Аґельмара його знайдуть. Якщо вони взагалі його знайдуть. А якщо цей хлопець помре, його не відшукавши... якщо кинджал залишиться вільно гуляти світом, тоді ми матимемо іншу проблему. — Вона втомлено потерла очі. — Гадаю, цього Падана Фейна нам теж треба відшукати. Чому цей Друг Морока настільки для них важливий, що вони пішли аж на такий ризик заради того, щоб його звільнити? Їм було значно простіше викрасти Ріг, та й по всьому. Забратися до скарбівні — це теж авантюра, не менш небезпечна, ніж зимовий ураган у Морі Штормів, але вони ще ускладнили собі завдання, звільняючи цього Друга Морока. Якщо щезники гадають, що він настільки важливий, — Морейн зрозуміла, що Амерлін розмірковує над тим, чи насправді накази тут віддавали лише мерддраали, — то він мусить бути важливим і для нас.

— Його треба знайти, — погодилася Морейн, сподіваючись, що не виказала себе надмірною зацікавленістю, — проте, найімовірніше, ми знайдемо його разом із Рогом.

— Як скажеш, дочко. — Амерлін приклала пальці до губ, приховуючи позіхання. — А тепер, Верін, перепрошую, я хотіла б перекинутися кількома словами з Морейн, а тоді трохи поспати. Гадаю, Аґельмар наполягатиме на бенкеті сьогодні ввечері, зважаючи на те, що вчорашній вечір був зіпсований. Твоя допомога, дочко, була неоціненною. Будь ласка, не забувай, що не можна розповідати будь-кому про природу ушкоджень у цього хлопця. Серед твоїх сестер знайдуться такі, що побачать в ньому Тінь, а не звичайні дурощі, на які здатні чоловіки.

Не було потреби казати, що вона має на увазі Червону Аджу. А, можливо, подумала Морейн, наразі Червоні не єдині, кого треба стерегтися.

— Звісно, я нічого не казатиму, матінко. — Верін уклонилася, але не рушила до дверей. — Я подумала, що, можливо, ви захочете це побачити, матінко. — Вона витягла з-за пояса невеличкий записничок у м’якій шкіряній оправі. — Це те, що було написано на стіні в темниці. З перекладом були певні складнощі. Здебільшого все те, що й зазвичай — прокляття та похвальба; траллоки, схоже, більш ні на що не здатні, — але один напис було зроблено більш вправною рукою. Це мав писати освічений Друг Морока чи, може, мерддраал. Можливо, це написано лише аби поглузувати, проте воно схоже на пісню чи вірш і звучить як пророцтво. Нам мало відомо про пророцтва з Тіні, матінко.

Амерлін завагалася на мить, тоді кивнула. Пророцтва з Тіні, темні пророцтва, на жаль, мали властивість справджуватися, так само як пророцтва зі Світла.

— Прочитай це мені, дочко.

Верін швидко погортала сторінки, тоді почала читати спокійним рівним голосом:

— Приходить знову Донька Ночі,

Війну прадавню вона веде.

Нового коханця шукає собі

для служби, і смерті, і служби навіть по смерті.

Хто опором стане проти її приходу?

Сяйливі Мури заколінкують.

Кров живить кров.

Кров кличе кров.

Кров є, і кров була, і кров довіку буде.

Ось чоловік, що Силу направляє, стоїть самотньо.

Він друзів своїх віддає на офіру.

Два шляхи перед ним: один до смерті через смерть, один — до життя безконечного.

Який він обере? Який він обере?

Яка рука укриє? Яка рука погубить?

Кров живить кров.

Кров кличе кров.

Кров є, і кров була, і кров довіку буде.

Люк прийшов до Судних гір.

Ізам чекав на стрімких перевалах.

Наспіло Полювання. Гончаки Тіні

винюшують сліди і вбивають.

Один живе, один — помер, але живуть обидва.

Настав час Змін.

Кров живить кров.

Кров кличе кров.

Кров є, і кров була, і кров довіку буде.

Дозорці вартують на мисі Томан.

Насіння Молота спалює древнє Дерево.

Смерть засіє, а літо спалить

перед пришестям Великого Повелителя.

Смерть буде жницею, і забракне тіл

перед пришестям Великого Повелителя.

Знову насіння покінчить із давнім злом

перед пришестям Великого Повелителя.

Уже гряде Великий Повелитель.

Уже гряде Великий Повелитель.

Кров живить кров.

Кров кличе кров.

Кров є, і кров була, і кров довіку буде.

Вона закінчила читати, і в кімнаті запало тривале мовчання.

Нарешті Амерлін озвалася:

— Хто ще бачив це, дочко? Хто про це знає?

— Лише Серафелла, матінко. Щойно ми скопіювали текст, я наказала чоловікам витерти стіни. Вони ні про що не розпитували, вони були раді цього позбутися.

Амерлін кивнула.

— Добре. У Порубіжних землях надто багато таких, що знаються на траллоцькому письмі. Не треба давати їм зайву поживу для тривоги. У них і без того є чим перейматися.

— А як ти це розумієш? — обережно поцікавилася Морейн у Верін. — Ти гадаєш, це пророцтво?

Верін схилила голову, дивлячись у свої нотатки.

— Можливо, що й так. Форма збігається з деякими відомими нам темними пророцтвами. І деякі частини досить зрозумілі. Втім, цілком можливо, що цей напис зроблено лише для того, щоби з нас познущатися. — Вона вказала пальцем на один із рядків. — «Приходить знову Донька Ночі». Це може означати тільки одне: Ленфір знову на волі. Або хтось хоче, щоби ми повірили, що це є правдою.

— Так, і якби це було правдою, то нам варто було би хвилюватися, дочко, — промовила Престол Амерлін. — Проте Відступники все ще ув’язнені. — Вона кинула погляд на Морейн, і на мить її обличчям промайнула тривога, яку вона одразу ж приховала. — Навіть якщо печаті і слабшають, Відступники все ще у в’язниці.

Ленфір. Старою мовою — Донька Ночі. Записів про її справжнє ім’я не збереглося, але таким було ім’я, яке вона сама собі обрала, на відміну від більшості Відступників, яким імена давали ті, кого вони зрадили. Дехто твердив, що вона була наймогутнішою серед Відступників, поступаючись хіба що Ішамаелю, Зраднику Надії, але приховувала свою справжню могутність. Надто куці свідчення залишилися з тих часів, аби знавці могли стверджувати щось з упевненістю.

— В такі часи, коли звідусіль вигулькують ці Лжедракони, не дивно, що хтось захотів приплести сюди й Ленфір. — Голос Морейн залишався незворушним, як і її обличчя, але всередині у неї все кипіло. Про Ленфір, крім її імені, достеменно відомо було лише одне: ще до того, як вона перейшла на бік Тіні, до того, як Льюс Терін Теламон зустрів Іліену, вони з ним були коханцями. Тільки цього ускладнення нам бракувало.

Престол Амерлін спохмурніла, наче їй спала на гадку та сама думка, але Верін кивнула байдуже, наче це були лише слова.

— Інші імена теж зрозумілі, матінко. Лорд Люк — це, звісно, брат тієї Тиґрейн, яка тоді була дочкою-спадкоємицею Андору, і він зник у Гнилоліссі. А от хто такий Ізам і як він пов’язаний із Люком, я не знаю.

— Ми дізнаємося все, що нам потрібно знати, коли прийде час, — рівним голосом проказала Морейн. — Поки що ми не маємо доказів, що це дійсно пророцтво. — Їй це ім’я було відоме. Ізам був сином Бреян, дружини Лайна Мандраґорана, чия спроба захопити трон Малкір призвела до того, що країну спустошили орди траллоків. І Бреян, і її немовля зникли під час траллоцької навали. Ізам доводився Лану кровним родичем. Доводився? Чи доводиться? Не розповідатиму йому про цей напис, доки не зрозумію, як він це сприйме. Доки ми не полишимо Порубіжжя. Якщо він вирішить, що Ізам живий...

— «Дозорці вартують на мисі Томан», — продовжувала Верін. — Ще є такі, хоч їх і небагато, котрі вірять старій легенді, ніби одного дня військо, яке Артур Яструбине Крило послав за Аритський океан, повернеться, хоча, зважаючи на те, скільки минуло часу... — Вона зневажливо пирхнула. — До Мієр А’врон, Дозорці За Хвилями, і нині мають... свою громаду, гадаю, так це можна назвати... на мисі Томан, у Фалме. А в давнину одним із імен Артура Яструбине Крило було Молот Світла.

— Ти хочеш сказати, дочко, — промовила Престол Амерлін, — що військо Артура Яструбине Крило, чи, точніше сказати, нащадки його воїнів, могли й насправді повернутися, коли минуло тисячу років?

— Ходять чутки про війну на Елмотській рівнині та на мисі Томан, — задумливо проказала Морейн. — Артур послав за океан з військом і двох своїх синів. Якщо вони вижили в тих відкритих ними землях, у Яструбиного Крила може бути багато нащадків. Чи не бути жодного.

Амерлін виразно поглянула на Морейн, очевидно, бажаючи, щоби їхня розмова відбувалася на самоті і вона могла розпитати у Морейн, що та має на увазі. Морейн зробила їй заспокійливий знак рукою, і давня подруга відповіла їй гримаскою.

Верін, поринувши у свої записи, нічого з того не бачила.

— Не знаю, матінко. Хоча й сумніваюся. Нам абсолютного нічого не відомо про ті землі, які вирушило завойовувати військо Артура Яструбине Крило. Дуже шкода, що Морський народ відмовляється перепливати Аритський океан. Вони кажуть, що по той його бік знаходяться Острови Мертвих. Хотіла би я знати, що вони мають на увазі, але ця клята небалакучість Морського народу... — Вона зітхнула, не підводячи голови. — Все, що ми маємо, — це одна згадка про «землі під Тінню, за призахідним сонцем, за Аритським океаном, де володарюють армії Ночі». Ми не знаємо, чи війська, яке спорядив Яструбине Крило, було достатньо, щоби розбити ці армії Ночі, чи хоча би вижити після смерті Яструбиного Крила. Коли почалася Столітня війна, всі були надто зосереджені на тому, аби урвати собі шматок його імперії, і ніхто навіть згадати не помислив про це військо за морем. Мені здається, матінко, що якщо його нащадки вижили і мали намір повернутися, вони не стали б чекати так довго.

— То ти гадаєш, що це не пророцтво, дочко?

— Тепер візьмемо «древнє дерево», — вела далі Верін, заглиблена у власні роздуми. — Завжди існували чутки — лише чутки і не більше, — начебто доки народ Елмоту існує, вони матимуть гілку Авендесора, можливо, навіть живий саджанець. І на прапорі Елмоту були «блакитна смуга — небо над головою, чорна смуга — земля під ногами, а посередині розкинуло гілля Дерево життя, що їх поєднує». Звичайно, тарабонці називають себе Деревом людства й стверджують, ніби походять від правителів та аристократів Епохи Легенд. Доманці також називають себе нащадками тих, хто створив у Епоху Легенд це Дерево життя. Є й інші версії, матінко, але можна помітити, що принаймні три з них вказують на Елмотську рівнину та мис Томан.

Голос Амерлін набув оманливої м’якості:

— То, може, ти все ж таки визначишся, дочко? Якщо плем’я Артура Яструбине Крило не повертається, тоді це не пророцтво, і всі мудрування на тему древнього дерева і до чого воно не варті протухлої риб’ячої голови.

— Я можу сказати лише те, що знаю, матінко, — відказала Верін, підвівши очі від записника, — і залишаю рішенець за вами. Я вважаю, що рештки війська Артура Яструбине Крило давно розчинились у чужодальніх землях, але з того, що так вважаю я, ще не випливає, що це так і є насправді. Звісно, «час Змін» вказує на кінець Епохи, а під «Великий Повелитель»...

Амерлін так ляснула по стільниці, що, здавалося, це грім вдарив із неба.

— Я дуже добре знаю, хто такий Великий Володар, дочко. Гадаю, тепер тобі краще піти. — Вона глибоко вдихнула і з видимим зусиллям опанувала себе. — Йди, Верін. Я не хочу сердитися на тебе. Не хочу забувати про ті часи, коли я була послушницею, і хто прохав кухарів залишати на ніч кілька солодких пиріжків.

— Матінко, — проказала Морейн, — нічого в цьому написі не вказує на те, що це Пророцтво. Кожний, у кого є хоч крапля глузду і дещиця знань, може нашкрябати таке, а ніхто ніколи й не відмовляв мерддраалам у лукавому розумі.

— І, без сумніву, — незворушно промовила Верін, — «чоловік, що Силу направляє», — це мусить бути один із трьох юнаків, що подорожують з тобою, Морейн.

Морейн, шокована, втупилася в неї поглядом. Відірвані від світу? Я виявилася дурепою, це факт. Ще не усвідомивши, що вона робить, вона торкнулася пульсуючого сяйва, котре завжди було поруч і чекало на неї, торкнулася Істинного Джерела. Єдина Сила поринула уздовж жил, заряджаючи її енергією, приглушуючи сяйво Сили навколо Престол Амерлін, котра зробила те ж саме. Ніколи раніше Морейн і на гадку не спадало застосувати Силу проти іншої Айз Седай. Ми живемо в небезпечні часи, і світ балансує на межі, і те, що треба зробити, мусить бути зроблене. Ох, Верін, навіщо тобі було пхати свого носа туди, куди не слід?

Верін згорнула записник і запхала його за пояс, а тоді глянула на обох жінок. Вона не могла не бачити німбів, що виникли навколо кожної з них, того сяйва, яке супроводжувало дотик до Істинного Джерела. Цей відблиск могли бачити лише жінки, навчені вправлятись із Силою, тож, звісно, жодна Айз Седай не могла його не побачити.

На обличчі Верін з’явився натяк на задоволення, але жодного хвилювання, наче вона не усвідомлювала, що своїми словами спричинила грозу. Вона мала такий вигляд, наче щойно знайшла відповідь на ще одну загадку.

— Я так і думала. Морейн не могла би зробити цього сама, а хто краще їй допоможе, як не давня приятелька, яка разом із нею прокрадалася на кухню по пиріжки. — Вона закліпала очима. — Пробачте, матінко. Мені не слід було цього говорити.

— Верін, Верін... — Амерлін вражено похитала головою. — Ти звинувачуєш свою сестру... і мене?., в... Я навіть вимовляти це відмовляюся. І ти переймаєшся, чи не надто фамільярно поводилася з Престолом Амерлін? Ти пробила діру в човні, а переймаєшся через дощ. Подумай краще про свої припущення, дочко.

Надто пізно, Суан, думала Морейн. Якби ми не запанікували й не кинулися до Джерела, тоді, може, ще б... Але тепер вона впевнена.

— Чому ти кажеш такі речі нам, Верін? — запитала вона вголос. — Якщо ти впевнена у сказаному, то мусила би розповісти про це іншим сестрам, і найперше — Червоним.

Очі Верін округлились від здивування:

— Так. Так, напевно, я мусила би так вчинити. Я про це не подумала. Але ж якби я так вчинила, тебе би упокорили, Морейн, і вас теж, матінко, а того чоловіка би вгамували. Ніхто ніколи не досліджував, що відбувається з чоловіком, який володіє Силою. Коли точно настає божевілля і як воно його охоплює? Як швидко воно прогресує? Чи може він керувати власним тілом, коли воно починає зогнивати? І як задовго? Якщо гамування не буде, те, що має статися з одним із цих юнаків, однаково станеться, незалежно від того, чи буду я поруч, аби отримати відповіді. Якщо ж за ним спостерігати та керувати ним, ми змогли би вести записи у відносній безпеці, принаймні деякий час. А до того ж існує ще й Караетонський цикл. — Вона спокійно подивилася в їхні збентежені очі. — Гадаю, матінко, один із цих хлопців є Відродженим Драконом... Бо я не повірю, що ви могли би піти на таке — дозволити вільно розгулювати чоловікові, здатному направляти Силу, якби він не був справжнім Драконом.

Її цікавлять лише знання, вражено подумала Морейн. Найлиховісніше з усіх пророцтв, відомих світові, доходить до кульмінації, можливо, наближається кінець світу, а вона думає лише про дослідження. Але це не робить її менш небезпечною.

— Хто ще про це знає?— Амерлін говорила тихо, проте в її голосі бриніла сталь. — Серафелла, я гадаю. Хто ще, Верін?

— Ніхто не знає, матінко. Насправді Серафеллу цікавить лише те, що хтось уже встиг записати у книги, ще й бажано, за сивої давнини. Вона вважає, що світом розсіяна сила-силенна старих книжок, манускриптів та поодиноких фрагментів, загублених, забутих, і в Тар Балоні ми маємо хіба десяту частину цих скарбів. Вона впевнена, що є ще безліч старих знань, які треба знайти і...

— Досить, сестро, — проказала Морейн. Вона перервала зв’язок із Істинним Джерелом, а за мить відчула, що й Амерлін зробила так само. Відчуття, як з тебе витікає Сила, наче кров і життя витікають з рани, завжди було пов’язане з відчуттям утрати. Якась частина її хотіла би не відпускати Силу, але, на відміну від деяких сестер, вона навчилася за допомогою самодисципліни не дозволяти цим відчуттям запанувати над нею. — Сідай, Верін. Розкажи нам, що тобі відомо і яким чином ти про це довідалася. Розповідай усе.

Верін узяла стілець, поглядом попросивши в Амерлін дозволу. Морейн сумно спостерігала за нею.

— Гадаю, — почала Верін, — жодна людина, яка не вивчала ретельно старі записи, не могла би нічого помітити, окрім, хіба, того, що ви поводитеся дивно. Я прошу вибачити мені, матінко. Майже двадцять років тому, коли Тар Валон був обложений, я отримала перший доказ, і він полягав у тому, що...

Допоможи мені Світло, Верін, як же я любила тебе за ці пиріжки і за те, що у тебе на грудях можна було виплакатися. Але я зроблю те, що мушу зробити. Зроблю. Мушу.

Перрин визирнув з-за рогу, щоби пересвідчитися, чи Айз Седай насправді забралася геть. Пахло від неї лавандовим милом, але так легенько, що ніхто б цього і не відчув навіть зблизька. Щойно вона зникла в глибині коридору, Перрин метнувся до дверей лазарету. Він і раніше пробував побачитися з Метом, але ця Айз Седай — Леане, він чув, як хтось її так назвав, — ледь не відірвала йому голову, навіть не поцікавившись, хто він такий. А він і без того нітився у присутності Айз Седай, а надто якщо вони починали розглядати його жовті очі.

Зачекавши якусь мить біля дверей і не почувши жодних кроків у коридорі і жодного звуку зсередини, Перрин увійшов і нечутно причинив за собою двері.

Лазарет розташовувався у довгій кімнаті з білими стінами, що мала по різних її кінцях два виходи на балкони для лучників, звідки в даний час снопами падало світло. Мет лежав на одному з вузеньких ліжок під стіною. Після подій минулої ночі Перрин очікував побачити поранених на більшості ліжок, але вже за мить пригадав, що у фортеці було повно Айз Седай. А будь-яка Айз Седай могла зцілити все і вся, окрім смерті. Але йому кімната однаково пахла хворобою. Перрин скривився, коли зрозумів це. Мет лежав недвижно, очі заплющені, руки поверх ковдри. Виглядав виснаженим. Не хворим, а так ніби він три дні гарував у полі і тільки зараз приліг відпочити. А ще... він пахнув неправильно. Точніше Перрин не міг сказати. Просто неправильно.

Перрин обережно опустився на сусіднє з Метом ліжко. Він завжди все робив обережно. Був кремезнішим і вищим за більшість людей і, скільки себе пам’ятав, був більшим за інших хлопців. Тому йому доводилося бути обережним, аби не травмувати когось ненавмисно чи не зламати якусь річ. Тепер ця звичка стала його другою натурою. Йому подобалося все обдумувати наперед, а іноді й обговорити з кимось. Тепер, коли Ранд вирішив вважати себе лордом, я не можу поговорити з ним, а Мет, ясна річ, багато не скаже.

Минулого вечора він пішов до одного з садів обмізкувати все як годиться. Йому й досі було трохи соромно про це згадувати. Якби він туди не пішов, то був би у своїй кімнаті і подався би тоді разом із Еґвейн і Метом, і, може, йому вдалося би їх захистити. Хоча, найвірогідніше, він би наразі теж лежав у одному з цих ліжок, як Мет, а, може, був би мертвий, але він однаково відчував сором. Хай там як, а він пішов у сад, і наразі його турбували речі, що не мали стосунку до нападу траллоків.

Там, у нічному саду, коли він сидів і розмірковував, на нього наткнулися служниці й одна з придворних дам леді Амаліси — леді Тімора. Щойно вони його побачили, Тімора відіслала одну зі служниць, він лише розчув, як вона гукає: «Знайди Ліандрін Седай, хутко. Бігом!»

Решта залишилися стояти, сторожко дивлячись на нього, так наче підозрювали, що він може розчинитися в клубах диму, наче той менестрель. І саме тут забили в набат, і у фортеці почалася метушня.

— Ліандрін, — пробурмотів він тепер, пригадуючи. — З Червоної Аджі. З тих, у кого на думці тільки одне: полювати на чоловіків, здатних направляти. Ти ж не думаєш, що вона вважає мене одним з них, га? — Мет, ясна річ, не відповідав. Перрин сумно почухав носа. — Ну от... я вже починаю говорити сам із собою. Тільки цього мені ще бракувало.

Повіки Мета ворухнулися.

— Хто?.. Перрин? Що сталося? — Очі у нього не до кінця розплющилися, а висновуючи з голосу, було зрозуміло, що він іще наполовину спить.

— Ти що, не пам’ятаєш, Мете?

— Пам’ятаю? — Мет сонним рухом підніс руку до обличчя, тоді опустив її, зітхнувши. Очі йому знову почали склеплятися. — Пам’ятаю Еґвейн. Покликала мене... піти в підземелля... навідати Фейна. — Він засміявся, але сміх перейшов у позіх. — Вона не просила. Сказала мені... А що сталося далі — не пам’ятаю.

Він заплямкав губами і задихав рівно та глибоко, знову поринувши у сон.

Перрин скочив на ноги, коли почув звук кроків, що наближалися, проте втікати не було куди. Він так і стояв біля Метового ліжка, коли двері відчинилися й увійшла Леане. Зупинилася, взявши руки в боки, й повільно зміряла його поглядом. На зріст вона була майже така, як і він.

— Знову ти, — сказала вона тихо, але енергійно, — досить вродливий хлопчина, щоби майже змусити мене шкодувати, що я не Зелена. Майже. Але якщо ти потурбував мого пацієнта... свого часу, ще до того, як я потрапила у Вежу, я давала собі раду з братами, а вони були не набагато дрібніші за тебе. Отож, не сподівайся, що твої плечі тобі допоможуть.

Перрин відкашлявся. Він зазвичай і половини не розумів з того, що кажуть жінки. На відміну від Ранда. Той завжди знає, що відповісти дівчатам. Зрозумів, що він хмуриться, постарався це приховати. Не хотів він думати про Ранда, а ще не хотів розлютити Айз Седай, особливо оцю, що вже почала нетерпляче постукувати ногою.

— Е-е-е... я його не потурбував. Він спить, як спав. Бачите?

— Спить. Тобі пощастило. А тепер відповідай, що ти тут робиш? Пригадую, я вже виганяла тебе якось. Не думай, що я забула.

— Я лише хотів довідатися, що з ним.

Вона відповіла не одразу.

— Він спить, ось що з ним. За кілька годин він встане з цього ліжка, і ти ніколи не повіриш, що з ним щось було не так.

Це загаяння насторожило його. Вона в чомусь обманює. Айз Седай ніколи не обманюють, але й правду кажуть не завжди. Він не розумів, що відбувається — його розшукує Ліандрін, Леане його обманює, проте одне він знав напевно: час йому забиратися від цієї Айз Седай. Мету зараз він нічим не допоможе.

— Дякую, — промовив він. — То я не заважатиму йому спати. Вибачте.

Він спробував прослизнути до дверей повз неї. Та раптом її руки злетіли до його обличчя і, стиснувши скроні, нагнули голову, і Леане зазирнула йому в очі. Щось наче пройшло крізь нього, тепла хвиля, від маківки й до п’ят, а тоді ще раз. Він вирвався з її рук.

— Ти здоровий, наче молоде звірятко, — зауважила вона, морщачи губи. — Але якщо ти народився з цими очима, в такому разі я — білоплащниця.

— Це єдині очі, які я маю, — ледь не гарчучи, сказав він. Почувався сконфуженим, відповідаючи Айз Седай таким тоном, а коли він обережно взяв її за плечі і, піднявши, переставив убік, звільняючи собі шлях, вона здивувалася не менше, ніж він. — Вибачте, — повторив він і пішов геть, ледь не зриваючись на біг.

Мої очі. Мої Світлом прокляті очі! В очі йому ударив промінь ранкового сонця, і вони засяяли, наче відполіроване золото.

Ранд крутився у ліжку, намагаючись зручно вмоститися на благенькому матраці. Крізь бійниці лилося сонячне світло, розцвічуючи голі кам’яні стіни. Залишок ночі він провів без сну і був упевнений, що й тепер, попри втому, заснути йому не вдасться. Шкіряна безрукавка лежала на підлозі, між ліжком та стіною, але більше нічого з одягу хлопець не скидав, навіть нових чобіт. Меч він тримав біля себе, обіперши об ліжко, а лук та сагайдак поклав у кутку кімнати на згорнуті плащі.

Він не міг позбутися відчуття, що йому варто було скористатися шансом, наданим Морейн, і негайно піти звідси. Прагнення піти не полишало його всю ніч. Тричі він підводився, збираючись це зробити. Двічі доходив до дверей і відчиняв їх. Коридори були порожні, якщо не зважати на кількох служників, що припізнилися з роботами. Шлях був вільний. Але йому потрібно було дізнатися.

До кімнати увійшов Перрин, і Ранд сів на ліжку.

— Як Еґвейн? А Мет?

— Вона спить, так мені сказали. Мене не впустили на жіночу половину, щоб побачити її. Мет... — Раптом Перрин похмуро втупився в підлогу. — Якщо ти так турбуєшся, то чого сам не пішов його побачити? Я гадав, ніхто з нас тебе більше не цікавить. Ти сам так сказав.

Він відчинив дверцята гардероба і взявся розшукувати чисту сорочку.

— Я ходив у лазарет, Перрине. Там була Айз Седай, ота, височезна, що скрізь ходить із Престол Амерлін. Вона мені сказала, що Мет спить, а я заважаю, і щоби прийшов іншим разом. Вона говорила достоту, як майстер Штейн, коли той командує своїми людьми у млині. Ти ж знаєш, який він, майстер Штейн, як він гаркає на всіх: «Зроби так, щоби не переробляти» та «Зроби вже, а не потім».

Перрин не відповідав. Він скинув куртку і тепер стягував через голову сорочку.

Ранд якусь мить дивився приятелеві в спину, а тоді видавив із себе сміх:

— Хочеш щось почути? Знаєш, що вона мені сказала? Тобто та Айз Седай у лазареті? Ти ж бачив, яка вона висока? Не нижча за більшість чоловіків. Ще б один спан, і ми з нею могли б одне одному в очі дивитися. Так ось, вона зміряла мене поглядом з п’ят до голови і буркнула: «Височенький, еге ж? Де ж ти був, коли мені було шістнадцять? Чи хоча б тридцять?» А тоді розреготалася, наче це був жарт. Що ти про це думаєш?

Перрин нарешті натягнув на себе чисту сорочку і скоса подивився на Ранда. Завдяки кремезним плечам та густим кучерям він здався Ранду схожим на пораненого ведмедя. На ведмедя, який не розуміє, навіщо його поранили.

— Перрине, я...

— Якщо вам захотілося жартувати з Айз Седай, — відрізав Перрин, — воля ваша, мілорде. — Він узявся заправляти сорочку в штани. — Я не мав нагоди гострословити — можна так сказати? — гострословити з Айз Седай. Та й зрештою я лише вайлуватий коваль, і я можу декому заважати, мілорде.

Підхопивши куртку з підлоги, він попрямував до дверей.

— Щоб мені згоріти, Перрине, пробач. Я був наляканий, гадав, що втрапив у халепу — можливо, так воно і було, а, можливо, так воно є й наразі, не знаю — і я не хотів утягувати в халепу тебе і Мета. Світло, всі жінки шукали мене вчора ввечері. Я гадав, що це через мої власні проблеми. Я і зараз так вважаю. І Ліандрін... Вона... — Він здійняв руки догори. — Перрине, повір, тобі не треба вплутуватися в це.

Перрин зупинився, але так і завмер обличчям до дверей, повернувши голову лише настільки, що Ранд бачив одне його золоте око.

— Шукали тебе? Може, вони шукали всіх нас.

— Ні, вони шукали мене. Хотів би я, щоби це було не так, але я знаю напевне.

Перрин похитав головою.

— Хай там як, а Ліандрін шукала мене. Я знаю. Я сам чув.

Ранд наморщив лоба.

— Навіщо б їй?.. Втім, це неважливо. Послухай, я з дурної голови наговорив, чого не треба. Я не хотів, Перрине. А тепер, будь ласка, розкажи, як там Мет.

— Він спить. Леане — це та Айз Седай — сказала, що він за кілька годин встане з ліжка. — Він ніяково стенув плечима. — Гадаю, вона бреше. Я знаю, що Айз Седай ніколи не брешуть, так, щоби їх можна спіймати на брехні, але вона брехала. Чи щось приховувала. — Він помовчав, скоса поглядаючи на Ранда. — То ти не хотів усього цього? І ми можемо піти разом — ти, я і Мет?

— Я не можу піти з вами, Перрине. Не можу сказати тобі чому, але мені насправді треба піти самому... Перрине, зачекай!

Двері за його другом гучно захряснулись.

Ранд знову впав на ліжко.

— Не можу я тобі сказати, — бурмотів хлопець. Він вгатив кулаком об побічницю ліжка. — Не можу. — Але зараз ти можеш піти, сказав голосок у його голові. З Еґвейн усе буде добре, і Мет за годину чи дві буде на ногах. Зараз ти можеш піти. Доки Морейн не передумала.

Він сів на ліжку, але у двері загупали, і це змусило його скочити на ноги. Якби це Перрин повернувся, він не став би стукати. Громові удари пролунали знову.

— Хто там?

До кімнати широким кроком увійшов Лан, захряснувши за собою двері підбором чобота. Як і завжди, був із мечем поверх зеленої куртки, майже невидимої серед лісу. Але цього разу на його лівому рукаві, майже біля плеча, був пов’язаний широкий золотий шнур, торочки на кінчиках якого звисали аж до ліктя. До вузла шнура був пришпилений летючий золотий журавель — емблема Малкір.

— Тебе кличе Престол Амерлін, овечий пастуше. Але так іти ти не можеш. Скидай цю сорочку та причешися. У тебе на голові не волосся, а копиця сіна. — Він ривком розчахнув дверцята гардероба і почав перекидати одяг, який Ранд вирішив не брати з собою.

Ранд стояв стовпом, почуваючись так, наче його вгатили молотом по голові. Звісно, у певному сенсі, він чогось подібного очікував, проте сподівався, що встигне забратися звідси, перш ніж його викличуть. Вона знає. Світло, я впевнений — вона знає.

— Що ти маєш на увазі отим «вона мене кличе»? Я їду звідси, Лане. Ти мав рацію. Я просто зараз вирушаю до стайні, беру свого коня і їду.

— Тобі варт було зробити це минулої ночі. — Охоронець кинув на ліжко білу шовкову сорочку. — Ніхто не відмовляється від авдієнції у Престол Амерлін, овечий пастуше. Навіть лорд капітан-командор білоплащників власного персоною. Пейдрон Найол може всю дорогу розмірковувати, як би йому її вбити, так щоби і діло зробити, і самому вціліти, але він би явився до неї. — Лан розвернувся, тримаючи в руках один із камзолів з високим коміром. — Це підійде. — Обома червоними рукавами збігали вгору гаптовані золотом переплетені пагони шипшини з довгими шипами, звиваючись аж до обшлагів. По кутках високого коміра, облямованого золотою тасьмою, стояли золоті чаплі. — І колір правильний. — Він, здавалося, чимось приємно здивований і задоволений. — Давай, овечий пастуше. Вдягай цю сорочку. Ворушись.

Ранд неохоче стягнув через голову ремісничу сорочку з грубої вовни.

— Я почуватимуся в цьому ідіотом, — буркнув він. — Шовкова сорочка! Я ніколи в житті не носив шовкових сорочок. І таку парадну куртку теж ніколи не вдягав, навіть на найбільші свята. Світло, якщо лише Перрин побачить мене в цьому... Згоріти мені, після всіх цих дурнуватих розмов, наче я корчу з себе лорда, він і слухати не захоче жодних пояснень.

— Ти не можеш постати перед Престол Амерлін одягнутим, наче конюх щойно з конюшні, овечий пастуше. Дай мені подивитися на твої чоботи. Вони згодяться. Так, поквапся, поквапся. Ти не можеш змушувати Амерлін чекати. Візьми свій меч.

— Мій меч! — Шовкова сорочка, в якій заплуталася голова Ранда, трохи заглушила його скрик. — З мечем на жіночу половину? Лане, якщо я з’явлюся перед Престол Амерлін — Престол Амерлін! — з мечем, вона...

— ...вона нічого не зробить, — різко урвав його Лан. — Якщо Амерлін тебе боїться, — аз твого боку розумнішим було би вважати, що це не так, бо я не знаю нічого, що могло би налякати цю жінку, — то в усякому разі боїться не твого меча. Тепер затям: коли ти наблизишся до неї, станеш на коліно. Тільки гляди — на одне коліно! — додав він гостро. — Ти не якийсь крамарчук, якого піймали на обважуванні. Може, тобі краще попрактикуватися?

— Гадаю, я знаю, як це робити. Я бачив, як гвардійці королеви ставали на одне коліно перед Морґейз.

Тінь посмішки торкнулася губ Охоронця.

— Еге ж, зроби точнісінько так, як робили гвардійці. Гадаю, це дасть Айз Седай добру поживу для міркувань.

Ранд спохмурнів.

— Чому ти кажеш це мені, Лане? Ти ж Охоронець. А поводишся так, наче ти на моєму боці.

— Я на твоєму боці, овечий пастуше. Трохи. Достатньо, щоби допомогти тобі, бодай трохи. — Обличчя Охоронця залишалося кам’яним, і дивно було чути співчутливі слова, мовлені його різким голосом. — Я навчив тебе всьому, що ти вмієш, і я не хочу побачити тебе приниженим та скигливим. Колесо вплітає нас усіх у Візерунок так, як воно бажає. Ти маєш тут менше свободи, ніж більшість людей, але, клянуся Світлом, ти зможеш зустріти свою долю, не схиляючи голови. Пам’ятай, хто така Престол Амерлін, овечий пастуше, і викажи їй належну шану, але зроби так, як я тобі кажу, і ти будеш дивитися в її очі прямо. Добре, не стій, роззявивши рота. Заправ сорочку.

Ранд стулив рота і заправив сорочку. Пам’ятай, хто вона така? Згоріти мені, чого б я лише не віддав, аби забути, хто вона така!

Лан і надалі сипав настановами, доки Ранд втискався в червоний камзол та чіпляв пояс із мечем. Що казати і кому, а чого не казати. Що робити, а чого не робити. Навіть як рухатися. Ранд сумнівався, що може запам’ятати все, позаяк здебільшого це були дивні настанови, які легко випустити з пам’яті, але він був упевнений, що Айз Седай розлютяться на нього саме через те правило, яке він забуде. А, може, вони вже розлючені?! Якщо Морейн розповіла Престол Амерлін, то кому вона ще могла розповісти?

— Лане, чому мені не можна піти, як я і планував? На той час, коли вона дізнається, що я не прийду, я буду вже за міськими мурами, за добру лігу від них, і скакатиму вчвал.

— А не проскачеш ти ще навіть двох ліг, як вона вже вишле за тобою погоню. Якщо Амерлін чогось бажає, овечий пастуше, вона це отримує. — Він поправив на Рандові пояс, так аби важка пряжка опинилася точно посередині. — Те, що я роблю, — найкраще, що я можу для тебе зробити. Повір мені.

— Але навіщо все це? Що це означає? Чому я повинен прикласти руку до серця, якщо Престол Амерлін підведеться? Чому я повинен відмовлятися від будь-чого, крім води — хоч я й не палаю бажанням трапезувати з нею, — а тоді хлюпнути трохи води на підлогу і сказати: «Земля страждає від спраги»? А якщо вона запитає, скільки мені років, чому я маю відповісти, скільки минуло років, відколи я отримав меча? Я не розумію і половини того, що ти мені кажеш.

— Пролити три краплі, овечий пастуше, а не хлюпнути, як із цебра. Ти окропиш підлогу трьома краплинами. Якщо ти зараз запам’ятаєш, пізніше ти зрозумієш. Постався до цього, як до звичаю, якого треба дотримуватися. Амерлін вчинить із тобою так, як вона мусить. Якщо ти гадаєш, що можеш цього уникнути, значить, ти гадаєш, що можеш полетіти на місяць, як Ленн. Ухилитися ти не можеш, але, можливо, тобі вдасться залишитися тим, хто ти є, а може, й зберегти принаймні свою гордість. Спопели мене Світло, може статися, я гайную свій час, але це все, що я можу зробити. Не смикайся, — Охоронець видобув із кишені довгий золотий шнур з торочками і хитромудрим вузлом пов’язав його Рандові на ліву руку. На вузол він пришпилив червоний емальований значок — орел із розпростертими крилами. — Я хотів колись його тобі подарувати, і зараз не найгірший час для цього. Це змусить їх замислитися.

Тепер уже не було жодних сумнівів: Охоронець посміхався.

Ранд стурбовано поглянув на значок. Калдазар. Червоний орел Манетерену.

— «Шпичка в нозі Морока, — стиха промовив він, — і тернина в його руці». — Він поглянув на Охоронця. — Манетерену давно нема, і всі про нього забули, Лане. Зараз це лише назва у книжці. Є тільки Межиріччя. Ким би я ще не був, я зостаюся пастухом і фермером. Ось і все.

— Що ж, меч, який неможливо зламати, зрештою розлетівся на друзки, овечий пастуше, але він бився з Тінню до останньої миті. Для чоловіка існує правило понад усі інші: хай що має статися, зустрічай це стоячи, лицем до лиця. Ну, ти готовий? Престол Амерлін чекає.

Відчуваючи холодний клубок десь у животі, Ранд услід за Охоронцем вийшов з кімнати.

Ранд ішов поруч із Охоронцем, переставляючи задерев’янілі ноги і намагаючись опанувати дрож. Зустрічай стоячи, лицем до лиця. Лану легко говорити. Це не його покликала до себе Престол Амерлін. Це не він питає себе, чи не вгамують його ще до того, як сяде сонце. А, може, і ще гірше. Ранд відчував, наче щось тверде застрягло у нього в горлі і його не зглитнеш, хоч як намагайся.

Коридори кишіли народом: служники поспішали у своїх ранкових справах, у воїнів поверх домашнього одягу висіли мечі. Побіля кількох старших трималися хлопчики з коротенькими тренувальними мечами, копіюючи кожен їхній крок. Від нещодавнього нападу не лишилося й сліду, але пильність та зібраність відчувалися навіть у дітях. Дорослі ж чоловіки роззиралися навкруги, наче коти, що пильнують на зграю щурів.

Вони проминули Інґтара, і той подивився на Ранд а і Лана дивним, майже стривоженим поглядом і вже відкрив було рота, щоби щось сказати, але так нічого й не сказав. Каджин, високий, драбинястий, із землистим обличчям, здійняв над головою кулаки і вигукнув:

— Тай’шар Малкір! Тай’шар Манетерен! — Істинна кров Малкір. Істинна кров Манетерену.

Ранд аж підскочив. Світло, чому він це каже? Не будь дурнем, осмикнув він себе. Тут усі знають про Манетерен. Вони знають усі давні легенди, якщо в них ідеться про битви. Згоріти мені, я мушу взяти себе в руки. У відповідь Лан теж здійняв кулаки:

— Тай’шар Шайнар!

Якщо зараз кинутися бігти, чи зможе він загубитися в натовпі та добратися до свого коня? Якщо вона вирядить за мною погоню... З кожним кроком Ранда охоплювала все більша тривога.

Коли вони наблизилися до жіночої половини, Лан зненацька гаркнув:

— Кіт перетинає двір палацу!

Здригнувшись, Ранд мимохіть прибрав позу, якої його навчив Лан: спина пряма, але жодний м’яз не напружений, наче він звисає з білизняної мотузки, закріпленої на маківці голови. Він пішов далі невимушеною, майже гордовитою ходою. Невимушеною вона здавалась тільки сторонньому погляду: сам він жодної розслабленості не відчував. Проте часу дивуватися зі своєї поведінки у нього не було. Ось вони повернули в останній коридор і далі пішли крок у крок.

Коли вони наблизилися до жіночої половини, жінки біля дверей зустріли їх спокійними поглядами. Кілька з них сиділи за бюрками, перевіряючи великі ґросбухи і щось туди записуючи. Інші в’язали або вишивали на п’яльцях. Серед чергових були і знатні дами, і служниці в лівреях. Великі аркові двері стояли розчиненими, їх ніхто не охороняв, якщо не брати до уваги самих жінок. В іншій охороні не було потреби. Жоден шайнарець не ввійшов би сюди без запрошення, і водночас будь-який шайнарець за потреби готовий був захищати ці двері, хоч його і шокувала би така необхідність.

В животі у Ранда все переверталося, пекло, а в роті з’явився кислуватий присмак. Вони лише поглянуть на наші мечі і проженуть нас у три вирви. Так, але ж цього я і хочу, хіба ні? Якщо вони нас проженуть, можливо, мені все ж таки вдасться поїхати звідси. Якщо тільки вони не викличуть вартових. Він чіплявся за манеру ходи, яку прибрав за наказом Лана, як чіплявся би за рятівну гілку під час повені. Тільки це й утримувало його від того, аби розвернутися й дати драла.

Одна з придворних дам леді Амаліси, Нісура, повновида жінка, відклала вбік своє вишивання і підвелася їм назустріч. Вона оббігла поглядом їхні мечі, міцно стиснувши губи, але промовчала. Всі жінки як одна облишили свої заняття і взялися пасти очима Ранда і Лана, мовчки та прискіпливо.

— Шанування вам обом, — промовила Нісура, легенько нахиливши голову. Вона кинула на Ранда погляд, такий скороминущий, що він навіть не був упевнений, чи це йому не примарилося. Чомусь цей погляд нагадав йому розповідь Перрина. — Престол Амерлін чекає на вас.

За її жестом дві інші леді — не служниці, бо запрошені були шанованими гостями — ступили крок уперед, аби їх супроводжувати. Леді вклонилися, на волосину нижче за Нісуру, і повели чоловіків крізь арку. Обидві вони скоса зиркнули на Ранда і більше на нього не дивилися.

Вони шукали нас усіх чи лише мене? Якщо всіх, то чому?

На жіночій половині вони одразу привернули до себе погляди, як Ранд і думав — два чоловіки тут, де чоловіки були нечастими гостями, та ще й при мечах, змусили не одну брову здивовано поповзти вгору, але жодна з жінок не зронила ні слова. Чоловіки залишали у себе за спинами перешіптування, перемовляння, але такі тихі, що Ранд не розібрав жодного слова. Лан крокував поряд так, наче він нічого не чує. Ранд ішов позаду супроводу, жалкуючи, що нічого не може розчути.

А тоді вони наблизилися до апартаментів Престол Амерлін, де в коридорі перед дверима вже чекали три Айз Седай. Висока Айз Седай, Леане, тримала в руці посох із золотим пломенем. Двох інших Ранд не знав, але висновуючи з кольору торочок на шалях, одна з них була з Білої, а друга — з Жовтої Аджі. Втім, обличчя їхні він пригадував, пригадував, як вони витріщалися на нього, коли він мчав цими ж коридорами. Гладенькі обличчя Айз Седай, з мудрими очима. Вони вивчали його, звівши брови догори та міцно стиснувши губи. Жінки, що супроводжували Лана та Ранда, присіли в реверансі, передаючи їх Айз Седай.

Леане з легенькою посмішкою зміряла Ранда поглядом. Попри посмішку, голос її пролунав різко:

— Кого ти привів до Престол Амерлін сьогодні, Лане Ґайдін? Юне левеня? Дивись, аби воно не потрапило на очі котрійсь із Зелених, бо серед них знайдуться охочі пов’язати його, не встигне він навіть оком змигнути. Зелені люблять пов’язувати їх головусими.

Ранд питав себе, чи можливо таке, аби людину кидало в піт, але сухий? Саме так він зараз почувався. Йому хотілося кинути погляд на Лана, та цю частину Ланових настанов він пам’ятав:

— Я — Ранд аль’Тор, син Тема аль’Тора, з Межиріччя, що колись було Манетереном. Мене покликала Престол Амерлін, Леане Седай, ось чому я прийшов. Я стою тут, і я готовий.

Він і сам здивувався, що голос у нього не тремтів.

Леане кліпнула очима, а посмішка на її обличчі зів’яла, поступившись місцем задумливому погляду.

— І оце вівчар, Лане Ґайдін? Сьогодні вранці він не був такий упевнений у собі.

— Він — чоловік, Леане Седай, — твердо промовив Лан, — не більше, але й не менше. Ми ті, хто ми є.

Айз Седай похитала головою.

— Світ щодня стає все химернішим. Не здивуюся, якщо незабаром коваль надіне корону і заговорить високим штилем. Зачекайте тут.

Вона зникла за дверима, щоби повідомити про їхній прихід.

Вони чекали лише мить чи дві, а Ранд уже відчув себе незручно під пронизливими поглядами решти Айз Седай. Він спробував спокійно відповідати їм поглядом на погляд, як повчав його Лан, але помітив, що вони схилили голови одна до одної і шепочуться. Що вони кажуть? Що їм відомо? Світло, невже вони збираються мене вгамувати? Чи не це мав Лан на увазі, коли казав, що треба зустрічати будь-що лицем до лиця?

Повернулася Леане і зробила Ранду знак заходити. Лан хотів було йти за ним, але вона перепинила його, наставивши посох перед його грудьми.

— Не ти, Лане Ґайдін. Морейн Седай має для тебе доручення. Твоє левеня здатне постояти за себе.

Двері зачинилися за Рандом, але він устиг почути слова Лана, мовлені жорстко, з притиском, і водночас тихо, аби розчув їх лише Ранд:

— Тай’шар Манетерен!

З одного боку кімнати сиділа Морейн, а з іншого — одна з Коричневих Айз Седай, та, яку він бачив у підземеллі, але він не міг відвести очей від жінки, що возсідала на високому кріслі за широким столом. Бійниці в стінах були наполовину прикриті заслонами, але крізь шпари проливалося достатньо світла за її спиною, щоби її обличчя важко було роздивитися. Проте він впізнав її. Престол Амерлін.

Ранд поспішно опустився на одне коліно — ліва рука на ефесі меча, права, стиснута в кулак, обпирається на візерунчастий килим — і схилив голову.

— Ви покликали мене, матінко, і ось я прийшов. Я готовий.

Він підвів голову саме вчасно, аби помітити, що вона вигнула брову.

— Справді готовий, юначе? — В голосі її бринів чи не сміх. І щось іще, чого він не міг уловити, хоча на її обличчі не було й сліду веселощів. — Підведись, юначе, дай мені тебе роздивитися.

Він встав у повний зріст, намагаючись зобразити на обличчі спокій. Мусів зробити над собою зусилля, аби не стискати кулаки. Трійця Айз Седай. Скільки їх треба, аби вгамувати чоловіка? На Лоґейна вони напустили дюжину, а то й більше. Невже Морейн вчинить так зі мною? Він зустрівся поглядом із Престол Амерлін. Вона дивилася на нього незмигно.

— Сідай, юначе, — мовила вона нарешті, вказуючи на крісло з обтягнутою шкірою спинкою, що стояло самотньо просто перед столом. — Боюся, розмова у нас буде довгою.

— Дякую, матінко. — Він схилив голову, а відтак, дотримуючись напучувань Лана, кинув погляд на крісло і торкнувся меча. — Якщо ваша ласка, матінко, я постою. Варту ще не закінчено.

Престол Амерлін роздратовано гмикнула й повернулася до Морейн.

— Ти віддала його під опіку Лана, дочко? У нас нелегке завдання і без усього того, що він набереться в Охоронця.

— Лан навчав усіх хлопців, матінко, — незворушно відказала Морейн. — Цьому він приділяв трохи більше часу, ніж іншим, позаяк у нього меч.

Коричнева Айз Седай засовалася на стільці.

— Ґайдіни дуже вперті та зарозумілі, матінко, а втім, корисні. Я би не могла обійтися без Томаса, так само як ви не захотіли би втратити Алрика. Я навіть чула, як деякі Червоні зізнавалися, що інколи вони були би не проти мати Охоронця. А Зелені й поготів...

Усі троє Айз Седай наразі не звертали на нього уваги.

— Цей меч... — промовила Престол Амерлін. — Схоже, це клинок із тавром чаплі. Як він потрапив до нього, Морейн?

— Тем аль’Тор покинув Межиріччя молодим хлопцем, матінко. Він вступив до війська Ілліана і брав участь у війні з білоплащниками й у двох останніх війнах із Тіром. З часом він став майстром клинка та другим капітаном Соратників. Після Аїльської війни Тем аль’Тор повернувся до Межиріччя з дружиною-кеймлінкою та немовлям, хлопчиком. Якби я дізналася про це раніше, це багато чого могло би порятувати. Але я дізналася лише тепер.

Ранд утупився поглядом у Морейн. Він знав, що Тем полишав Межиріччя і повернувся з жінкою-чужоземкою та мечем, але все інше... Де ти про все це дізналася? Таж не в Емондовому Лузі. Якщо тільки Найнів не розповіла тобі більше, ніж мені. Хлопчик-немовля. Вона не сказала: зі своїм сином. Але я його син.

— З Тіром... — Престол Амерлін ледь спохмурніла. — Що ж, у цих війнах багато в чому були винні обидві сторони. Безрозсудні чоловіки, яким легше битися, ніж домовлятися. Ти можеш сказати, чи цей клинок справжній, Верін?

— Це можна перевірити, матінко.

— Тоді візьми його і перевір, дочко.

Усі троє навіть не дивилися на нього. Ранд відступив на крок, міцно схопившись за ефес.

— Цього меча дав мені мій батько, — сердито сказав він. — Ніхто його у мене не візьме.

І лише зараз він помітив, що Верін навіть не думала підводитися зі свого крісла. Він подивився на жінок у замішанні, намагаючись віднайти втрачене самовладання.

— Отже, — мовила Престол Амерлін, — ти маєш у собі і власний вогонь, а не тільки те, що вклав у тебе Лан. Добре. Він стане тобі у пригоді.

— Я — той, хто я є, матінко, — доволі спокійно промовив він. — Я готовий до того, що гряде.

Престол Амерлін скривилася.

— Лан добряче з тобою попрацював. Послухай мене, юначе. За кілька годин Інґтар вирушає на пошуки викраденого Рога. Твій приятель Мет їде з ним. Гадаю, ще один твій приятель — Перрин, якщо я не помиляюсь, — також поїде. Ти хочеш супроводжувати їх?

— Мет і Перрин їдуть? Чому? — І він із запізненням додав шанобливо: — Матінко.

— Тобі відомо, що у твого приятеля був кинджал? — При згадці про цей кинджал вона гидливо скривила рота. — Його теж вкрали. Якщо його не знайти, зв’язок між хлопцем та кинджалом неможливо буде остаточно розірвати, і твій приятель помре. Ти можеш їхати з ними, якщо забажаєш. Чи можеш залишатися тут. Без сумніву, лорд Аґельмар захоче бачити тебе своїм гостем, скільки ти сам цього бажатимеш. Я теж їду звідси, сьогодні. Морейн Седай поїде зі мною, так само як Еґвейн і Найнів. Отже, якщо ти залишишся, ти залишишся сам. Вирішувати тобі.

Ранд уп’явся в неї очима. Вона каже, я можу їхати куди захочу. Вона що, для цього мене покликала? Мет умирає! Він кинув погляд на Морейн. Та сиділа незворушно, склавши руки на колінах. Вигляд у неї був такий, наче те, куди Ранд піде, її цікавило менш за все. На який шлях ви намагаєтесь підштовхнути мене, Айз Седай? Згоріти мені, я піду іншим шляхом. Але якщо Мет помирає... Я не можу його кинути. Світло, як ми зможемо знайти цей кинджал?

— Тобі не обов’язково вирішувати зараз, — сказала Амерлін. Їй, здавалося, теж було до цього байдуже. — Але тобі потрібно буде визначитися до того, як Інґтар вирушить.

— Я поїду з Інґтаром, матінко.

Престол Амерлін неуважно кивнула.

— Тепер, коли з цим вирішено, ми можемо перейти до важливих питань. Я знаю, що ти можеш направляти, юначе. Що ти про це скажеш?

У Ранда відвисла щелепа. Тієї миті у нього на думці була лише тривога за Мета, тож її побіжно мовлені слова вдарили по ньому, наче важкі коморні двері. Голова пішла обертом, всі Ланові настанови переплуталися. Він дивився на неї, облизуючи враз пересохлі губи. Одна річ — припускати, що вона може знати, і геть інша — переконатися, що вона й насправді знає. Піт зросив його лоб.

Вона нахилилася вперед на своєму кріслі, чекаючи, що він відповість, проте у нього виникло відчуття, ніби їй насправді хочеться відкинутися якомога далі. Він пригадав слова Лана: Якщо вона й боятиметься тебе... Йому захотілося розсміятися. Якщо вона боятиметься його.

— Ні, я не можу. Тобто... Я не робив цього навмисне. Просто так сталося. Я не хочу... направляти Силу. Я ніколи не зроблю цього знову. Присягаюся.

— Ти не хочеш, — повторила Престол Амерлін. — Що ж, це мудро з твого боку. І водночас безглуздо. Деяких людей можна навчити направляти, більшість навчити неможливо. Проте невелика частина людей з цим народжується. Раніше чи пізніше, але вони застосують Єдину Силу, хочуть вони цього чи ні, і це не менш безсумнівно, ніж те, що з ікринок народяться риби. Ти й надалі направлятимеш, юначе. Ти не можеш цьому зарадити. І краще тобі навчитися направляти, навчитися керувати цим, інакше тобі недовго чекати на божевілля. Єдина Сила вбиває тих, хто не може керувати Ті потоком.

— Як я можу навчитися? — з притиском запитав він. Морейн і Верін сиділи мовчки, незворушно, сиділи й спостерігали. Наче павучихи. — Як? Морейн каже, що вона не може мене нічому навчити, а я не знаю, як вчитися і чого. Та я й не хочу. Я хочу це припинити. Невже ви не можете зрозуміти? Припинити!

— Я казала тобі правду, Ранде, — озвалася Морейн. Вона говорила так, ніби вони ведуть приємну дружню розмову. — Ті, хто могли би тебе навчити, Айз Седай чоловічої статі, вже три тисячі років як мертві. Ніхто з Айз Седай, котрі живуть нині, не можуть навчити тебе торкатися саїдін, так само як ти не зумів би навчити торкатися саїдар. Птах не може навчити рибу літати, а риба не може навчити птаха плавати.

— Ця приказка завжди здавалася мені неправильною, — раптом промовила Верін. — Є птахи, котрі можуть пірнати та плавати. А в Морі Штормів є риби з довгими плавцями, що можуть витягуватися, як ми з вами витягуємо руки, і з дзьобами, як мечі, якими вони можуть прохромити...

Вона обірвала сама себе на півслові і знітилась. Морейн і Престол Амерлін дивилися на неї, проте на їхніх обличчях не відбивалося жодних емоцій.

Ранд скористався цією паузою, щоби хоч трохи себе опанувати. Як вчив його ще в дитинстві Тем, він створив у своїй уяві єдиний пломінь і скинув туди всі свої страхи, шукаючи порожнечу, спокій порожнечі. Пломінь ріс, доки не заполонив собою весь простір, доки не став надто великим, аби утримувати чи уявляти його надалі. А тоді він зник, залишивши по собі відчуття спокою. По його краях ще мерехтіли короткими спалахами страх та гнів, наче темні цятки, але порожнеча трималася. Думки проносилися її поверхнею, наче камінці-плескунці. Айз Седай лише на мить відвернули від нього свою увагу, але коли вони знову повернулися до нього, його обличчя було спокійним.

— Чому ви так розмовляєте зі мною, матінко? — поцікавився він. — Ви повинні були би мене вгамувати.

Престол Амерлін спохмурніла і поглянула на Морейн:

— Він навчився цього у Лана?

— Ні, матінко. Це у нього від Тема аль’Тора.

— То чому? — знову настійливо запитав Ранд.

Престол Амерлін подивилася йому просто в очі і промовила:

— Тому що ти — Відроджений Дракон.

Порожнеча похитнулася. Світ похитнувся. Все навколо пішло обертом. Він сконцентрувався на ніщоті, і порожнеча повернулася, світ втишився.

— Ні, матінко. Я можу направляти, хай допоможе мені Світло, але я не Раолін Губитель Темряви, не Ґвер Амаласен, і не Юріан Праща. Можете мене вгамувати, вбити чи відпустити, але я не буду Лжедраконом на повідку у Тар Балона.

Він почув, як охнула Верін, побачив, як розширилися очі в Амерлін — її погляд був твердий, наче голубі діаманти. На нього погляд не подіяв, ковзнувши поверхнею порожнечі.

— Від кого ти почув ці імена? — гостро запитала Амерлін. — Хто сказав тобі, що Тар Балон смикає за мотузку хоч одного Лжедракона?

— Один мій друг, матінко, — сказав він. — Менестрель. Його звали Том Меррилін. Його вже нема, він загинув.

Морейн щось промовила, і він поглянув на неї. Вона стверджувала раніше, що Том не загинув, але ніколи не пояснювала, чому так вважає, а він не розумів, як може людина вижити, зчепившись врукопаш зі щезником. Це була стороння думка, і вона швидко розтанула. Наразі існувала лише порожнеча, і він був єдиним цілим із нею.

— Ти не Лжедракон, — твердо промовила Амерлін. — Ти справжній Відроджений Дракон.

— Я пастух із Межиріччя, матінко.

— Дочко, розкажи йому. Це правдива історія, юначе. Слухай уважно.

Морейн заговорила. Ранд не зводив очей із обличчя Амерлін, але при цьому чув кожне слово.

— Майже двадцять років тому аїльці перейшли через Хребет Світу, Драконову Стіну, і це було єдиний раз, коли їм таке вдалося. Вони пройшли навалою Кайреном, спустошуючи його, розбили кожне військо, що вийшло проти них, спалили саме місто Кайрен і з битвами пройшли весь шлях аж до Тар Балона. Це було взимку, у великі снігопади, але аїльці не звертають увагу ні на спеку, ні на холоднечу. Остання битва, остання з тих, що вирішальні, відбулася під Сяйливими Мурами, біля схилів Драконової гори. Три дні й три ночі тривала битва, і аїльців відкинули назад. Радше сказати, вони відступили, бо зробили те, заради чого прийшли. Їхньою метою було вбити короля Кайрена Ламана за його гріх перед деревом. Ось тут і починається моя історія. І твоя.

Вони перекотилися через Драконову Стіну, наче повінь. Аж до самих Сяйливих Мурів. Ранд чекав, що спогад ущухне, але він чув голос Тема, Тема, що марив у гарячці, витягуючи назовні таємниці минулого. Голос бринів за оболонкою порожнечі, намагаючись пробитися всередину.

— Я тоді була серед посвячених, — казала Морейн, — які наша матінка, Престол Амерлін. Незабаром ми мали стати сестрами, і тієї ночі ми прислуговували тодішній Престол Амерлін. З нею була і її хранителька хронік, Ґайтара Моросо. Всі інші сестри, навіть Червоні, знаходились на полі битви, намагаючись зцілити всіх поранених, кого їм вдавалося відшукати. Настав світанок. Вогонь у каміні не міг відігнати холод. Снігопад нарешті припинився, і в покоях Амерлін в Білій Вежі ми відчували запах диму від навколишніх селищ, спалених під час битви.

Битви завжди спекотні, навіть на снігу. Довелося піти... від смороду смерті. Безтямний голос Тема бився об оболонку, що захищала порожнечу і спокій в душі Ранда. Порожнеча здригнулася, піддалася, повернулася на місце і заспокоїлась, а тоді знову затремтіла. Амерлін свердлила його поглядом. Він знову відчув піт у себе на чолі.

— Це було гарячкове марення, — вимовив він. — Він був хворий. — Його голос зміцнів. — Моє ім’я — Ранд аль’Тор. Я пастух. Мій батько — Тем аль’Тор, а моя мати була...

Морейн замовкла на мить, коли він почав говорити, але тепер перервала його, провадячи далі все тим же тихим та невідворотним голосом:

— В Караетонському циклі, у «Пророцтві про Дракона», йдеться про те, що Дракон відродиться на схилах Драконової гори, там, де він помер під час Світотрощі. У Ґайтари Седай іноді прокидався пророчий талант. Це була стара жінка, з волоссям білим, наче сніг за вікном, але пророчицею вона була могутньою. За вікнами вже світало, коли я подала їй горнятко з чаєм. Престол Амерлін запитала мене, що чути з поля битви. І тут Ґайтару Седай наче підкинуло зі стільця, на якому вона сиділа. Вона стала нерухомо на скам’янілих ногах, руки притиснуті до боків, хоча тілом її і пробігав дрож. А її обличчя було таке, наче вона зазирає в Безодню Фатуму на Шайол Гулі, і вона вигукнула: «Він відродився! Я відчуваю його! Дракон зробив перший подих на схилі Драконової гори! Він іде! Він іде! Хай допоможе нам Світло! Хай Світло порятує світ! Він лежить у снігу, і плач його, наче грім небесний! Він сяє наче сонце!» І тоді вона мертвою впала мені на руки.

Схил гори. Почув дитячий плач. Народила там сама-одна, і померла. Дитина була синя від холоду. Ранд намагався відігнати Темів голос. Порожнеча поменшала.

— Гарячкове марення, — видихнув він. Я не міг покинути дитину. — Я народився у Межиріччі. — Завжди знав, що ти хотіла мати дітей, Карі. — Він відірвав очі від погляду Амерлін. Намагався утримати порожнечу. Відчував, що нічого не виходить, вона згорталася всередині нього. Так, кохана. Ранд — гарне ім’я. — Я — Ранд... аль’Тор! — Ноги у нього тремтіли.

— І таким чином ми дізналися, що Дракон відродився, — вела далі Морейн. — Амерлін узяла з нас клятву мовчання, з нас двох, бо вона знала, що не всі сестри поставляться до Відродження так, як треба. Вона вирядила нас на пошуки. Багато дітей залишилося без батьків після цієї війни. Надто багато. Але ми почули одну розповідь про те, як чоловік знайшов немовля на горі. Це було все. Чоловік і новонароджене хлоп’я. І ми продовжили пошуки. Ми шукали роками, знаходили нові докази, вивчали пророцтва. «Він буде давньої крові, а зростить його стародавня кров», — казало одне з пророцтв. Були й інші. Але таких місць, де давня кров, що передається з покоління в покоління ще з Епохи Легенд, зберігає свою силу, є чимало. Тоді, у Межиріччі, де давня кров Манетерену усе ще вирує, наче ріка під час повені, а саме в Емондовому Лузі, я знайшла трьох хлопців, дні народження яких припадали на ті тижні, коли відбулася битва на Драконовій горі. І один із них міг направляти. Невже ти гадав, що траллоки прийшли по тебе тільки через те, що ти та’верен? Ти — Відроджений Дракон.

У Ранда підкосилися ноги. Він упав навкарачки, шелепнувши долонями об килим, щоби не впасти ницьма. Порожнеча зникла, спокій розлетівся на друзки. Він підвів голову — вони дивилися на нього, три Айз Седай. Їхні обличчя були безхмарні, незворушні, наче гладінь ставка у погожу днину, але дивилися вони на нього незмигно.

— Мій батько — Тем аль’Тор, і я народився... — Вони, не ворухнувшись, дивилися на нього. Вони брешуть. Я не той... не те, що вони сказали! Якимось чином, якось вони брешуть, намагаючись мене використати. — Я не дам вам себе використати.

— Якщо якір використовують, аби втримати човен на місці, це його жодним чином не принижує, — промовила Амерлін. — Ти народжений для певної мети, Ранде аль’Торе. «Коли вітри Тармон Ґай’дона гасатимуть Землю, він встане перед Тінню і знову принесе Світло у світ». Пророцтва мусять справджуватися, бо інакше Морок звільниться і переробить світ на свою подобу. Гряде Остання битва, і ти був народжений, щоби об’єднати людей і повести їх супроти Морока.

— Ба’алзамон мертвий, — хрипко вичавив із себе Ранд, а Амерлін пирхнула, наче якийсь конюх.

— Якщо ти в це віриш, тоді ти такий самий дурень, як доманці. Багато хто з них вірить, що він мертвий, чи кажуть, що вірять, але я помітила, що вони, хай там як, а не ризикують називати його на ім’я. Морок живий, і він рветься на волю. Ти зустрінешся з Мороком у двобої. Це твоя доля.

Це твоя доля. Він уже чув це у сні, котрий, можливо, не був простим сновиддям. Цікаво, що сказала б Амерлін, якби знала, що Ба’алзамон розмовляв із ним уві сні? З цим покінчено. Ба’алзамон мертвий. Я бачив, як він помер.

Раптом до нього дійшло, що він, наче жаба, припав до підлоги, скулившись під їхніми поглядами. Постарався відновити порожнечу, але в голові кружляли голоси, зводячи нанівець усі його зусилля. Це твоя доля. Немовля на снігу. Ти — відроджений Дракон. Ба’алзамон мертвий. Ранд — гарне ім’я, Карі. Я не дозволю себе використати! Чіпляючись за власну впертість, він змусив себе підвестися і випростатися. Зустрінь це стоячи. Принаймні ти можеш зберегти свою гордість. Три Айз Седай спостерігали за ним з незворушними обличчями.

— Що... — Зусиллям волі він змусив свій голос не тремтіти. — Що ви збираєтеся зі мною зробити?

— Нічого, — мовила Амерлін, і він закліпав очима. Не на таку відповідь він очікував, не такої відповіді боявся. — Ти сказав, що хочеш супроводжувати свого друга разом із Інґтаром — ти вільний їхати. Я жодним чином не виділяла тебе серед інших. Дехто з сестер може знати, що ти та’верен, але це й усе. Тільки нам трьом відомо, хто ти такий насправді. Твого друга Перрина приведуть до мене, як привели тебе, а іншого твого друга я відвідаю в лазареті. Можеш їхати куди завгодно і не боятися, що ми нацькуємо на тебе Червоних сестер.

Хто ти такий насправді. Гнів спалахнув у ньому, гарячий, їдкий. Він старався тримати його в собі, приховати.

— Чому?

— Пророцтва повинні справджуватися. Ми відпускаємо тебе, знаючи, хто ти такий, бо інакше світ, яким ми його знаємо, загине, а Морок вкриє землю вогнем і смертю. Май на увазі, не всі Айз Седай вважають так само. Тут, у Фал Дарі, є такі, які знищили би тебе без жодних докорів сумління, щойно би дізналися хоч десяту частину того, що знаємо ми, і відчували би не більше каяття, ніж патральник риби. Тож будь обережним, Ранде аль’Торе, Відроджений Драконе.

Він по черзі обвів поглядом кожну з Айз Седай. Ваші Пророцтва мене не стосуються. Вони відповіли на його погляд так спокійно, наче це не вони намагаються переконати його, що він — найненависніший і найстрашніший чоловік за всю історію людства. Він пройшов крізь страх і вийшов із іншого боку, на холод. Лише гнів зігрівав його. Вони можуть його вгамувати чи спалити його на попіл тут, де оце він стоїть, — більше це його не хвилювало.

Він пригадав частину Ланових інструкцій. Поклавши ліву руку на ефес, він перекинув меч за спину, спіймавши піхви правою рукою, тоді вклонився, не згинаючи рук.

— З вашого дозволу, матінко, чи можу я тепер вас залишити?

— Я дозволяю тобі залишити нас, мій сину.

Випрямившись, він затримався ще на мить.

— Я не дам себе використати, — сказав він їм, після чого повернувся і вийшов.

В кімнаті зависло довге мовчання.

Після того, як Ранд пішов, у кімнаті запанувала тривала тиша, аж поки її не порушило довге зітхання Амерлін.

— Не можу змусити себе тішитися тим, що ми щойно зробили, — мовила вона, — але ж... Це спрацювало, дочки?

Морейн ледь помітно похитала головою.

— Не знаю. Але це було необхідно, та й досі є.

— Необхідно, — погодилася Верін. Вона провела рукою по чолу, тоді подивилася на зволожнілі пальці. — Він сильний. І впертий, як ти й казала, Морейн. Значно сильніший, ніж я очікувала. Можливо, нам слід би... вгамувати його, поки він не... — Вона широко розкрила очі. — Але ж ми не можемо цього зробити, чи не так? Пророцтва. Хай пробачить нас Світло за те, що ми випускаємо у світ.

— Пророцтва, — повторила Морейн, киваючи головою. — Пізніше ми вчинимо так, як мусимо вчинити. Так само, як ми вчинили й зараз.

— Ми вчинили, як мусили, — мовила Амерлін. — Так. Але, коли він навчиться направляти, хай допоможе нам усім Світло.

І в кімнаті знову запанувала тиша.

Наближалася гроза. Найнів відчувала її наближення. Сильна гроза, страшніша за будь-коли бачені нею. Вона могла слухати вітер, могла чути, якою буде погода. Всі Мудрині стверджували, що можуть слухати вітер, хоча насправді могли далеко не всі. Найнів тішилася цим умінням значно більше, доки не дізналася, що воно є одним із проявів дотику до Сили. Усі жінки, які могли слухати вітер, могли й направляти, хоча, можливо, більшість із них, як і вона, не здогадувалися про це, бо траплялося подібне не надто часто.

Утім, цього разу щось було не так. Надворі на чистому блакитному небосхилі сяяло золотою кулею ранкове сонце, в садах співали птахи, та річ була не в тому. Не було сенсу слухати вітер, якщо не можеш передбачити зміну погоди, перш ніж з’являться очевидні ознаки такої зміни. Цього разу щось не так було з її відчуттями, вони були не такими, як зазвичай. Ця гроза здавалася дуже далекою, надто далекою, щоби вона взагалі могла її відчути. Але відчуття було, та ще й таке, наче небо над головою має ось-ось пролитися дощем, і снігом, і градом, і всім водночас, а вітри вдарять з такою люттю, що затрясуться кам’яні стіни фортеці. І водночас вона відчувала, що попереду вервечка погожих днів, от лише це відчуття затьмарювалося іншим, передгрозовим.

Наче насміхаючись із неї, на карниз бійниці сів блакитний кардинал, зазираючи у коридор. Помітивши жінку, він зник у спалаху блакитного та білого пір’я.

Вона втупилася поглядом у те місце, де щойно сиділа пташка. Гроза відчувається, але її нема. Це щось має означати. Але що?

У дальньому кінці коридору, сповненому жінками та дітлашнею, вона примітила Ранда, який швидко простував уперед у супроводі жінок, що заледве не бігли, аби від нього не відстати. Найнів упевнено кивнула. Якщо йдеться про грозу, яка не є грозою, очевидно, що він — її осереддя. Підібравши спідниці, вона поквапилася за ним.

Жінки, з якими вона заприятелювала під час перебування в Фал Дарі, намагалися до неї заговорити; вони знали, що Ранд прибув сюди разом із нею, що вона, як і він, походить з Межиріччя, і сподівалися довідатися від неї, навіщо Амерлін кликала його до себе. Престол Амерлін! Відчуваючи холодний клубок під серцем, вона зірвалася на біг, але не встигла ще вибігти з жіночої половини, як загубила його в лабіринті коридорів та людській юрмі.

— В який бік він пішов? — запитала вона у Нісури.

Не було потреби уточнювати, про кого йдеться. Вона розчула, як жінки, що скупчилися біля аркових дверей, раз у раз згадують Ранда.

— Не знаю, Найнів. Він вискочив прожогом, наче сам Отруйник Сердець насідав йому на п’яти. Та й будь-хто би побіг, кому вистачило клепки з’явитися сюди з мечем на поясі. Після такого Морок — це найменше з лих, яке має його турбувати. Куди котиться світ? І його приймає сама Амерлін... у власних покоях! Скажи мені, Найнів, це правда, що у ваших землях він є принцом?

Найнів навіть не пам’ятала, що їй відповіла. Щось таке, що змусило їх відступити й дати дорогу. Міцно стиснувши кулаки, вона побігла коридорами, вертячи головою на всі боки на кожному перехресті, сподіваючись його помітити. Світло, що вони з ним зробили? Мені треба було якимсь чином забрати його у Морейн, осліпи її Світло. Я — його Мудриня.

Яка ти Мудриня, глузливо пролунав голосок у неї в голові. Ти покинула Емондів Луг напризволяще. Хіба ти можеш усе ще називати себе тамтешньою Мудринею?

Я їх не кинула, гаряче заперечила вона сама собі. Я привезла Мавру Маллен з Девен Райда приглянути за справами, доки сама не повернуся. Вона може чудово впоратися з мером та Радою Селища, і вона добре ладнає з Жіночим Колом. Маврі доведеться повернутися до власного селища. Жодне село не може довго обходитися без своєї Мудрині. У Найнів усе стиснулося всередині. Вона пішла з Емондового Лугу багато місяців тому.

— Я — Мудриня Емондового Лугу! — промовила вона вголос.

Служник у лівреї, який ніс кудись рулон тканини, закліпав на неї очима, а тоді низько вклонився і поспішив геть. На його обличчі було написано, що він воліє забратися звідси якнайдалі.

Почервонівши, Найнів роззирнулася навколо, перевіряючи, чи хтось не звернув уваги на цю сцену. Поблизу знаходилася лише купка чоловіків, заглиблених у бесіду, та кілька жінок у чорно-золотих строях поспішали у власних справах. Вони вклонялися чи робили реверанси, коли Найнів проходила повз. Такі диспути з собою вона вела часто, але заговорила сама з собою вголос уперше. Вона вилаялась собі під ніс, а тоді, усвідомивши, що робить, міцно стиснула губи.

Коли Найнів уже стала розуміти, що пошуки її даремні, вона зненацька натрапила на Лана. Він стояв спиною до неї, визираючи крізь бійницю. Знадвору чулися чоловічі голоси й іржання коней. Лан так зосередився на тому, що там відбувалося, що не одразу помітив Найнів. Її дратувало, що вона ніколи не може підкрастися до нього непоміченою, хоч як тихо би ступала. Вдома, в Емондовому Лузі, вона добре зналася на слідопитстві, хоча зазвичай жінки цим не надто цікавилися.

Вона зупинилася трохи осторонь, притисши руки до грудей, аби стримати хвилювання. Мушу зробити собі відвар з раннела та корінців овечих язичків. Цим зіллям вона напувала тих, хто впадав у нуд і вдавав хворого чи поводився, як дурний гусак. Раннел та овечі язички мали легкий підбадьорливий ефект, шкоди від них не було жодної, але на смак цей відвар був просто жахливий, і смак цей тримався добу, не менше. Чудові ліки, аби не поводитися безглуздо.

Він не помічав її, а вона дивилася, як він стоїть, обіпершись об кам’яну стіну, і потирає підборіддя, спостерігаючи за тим, що відбувається внизу. Він надто високий — це по-перше, а по-друге, він достатньо старий, аби бути моїм батьком. Чоловік з таким обличчям не може не бути безсердечним. Ні. Він не такий. У жодному разі. І він був королем. Його країну знищили, коли він був ще дитиною, і він не претендував на корону, але однаково був королем. Навіщо королю сільська жінка? А він ще й Охоронець. Зв’язаний з Морейн. Він відданий їй аж до скону, і ці узи сильніші, ніж у коханців, і він належить їй. Вона має все, чого я бажаю, спопели її Світло!

Він повернувся від бійниці, і Найнів смикнулася йти геть.

— Найнів... — Його голос піймав її і тримав, наче на аркані. — Я давно вже хотів поговорити з вами наодинці, проте ви завжди як не на жіночій половині, то не сама.

Їй вартувало зусиль подивитися на нього, але вона була впевнена, що їй вдалося зберегти спокійний вираз обличчя.

— Я шукаю Ранда. — Вона не збиралася визнавати, що навмисне уникала Лана. — Ми з вами давно вже сказали одне одному все, що мали сказати. Я зганьбила себе — і не збираюся цього повторювати, — а ви прогнали мене.

— Я ніколи не... — Він глибоко зітхнув. — Я сказав вам, що мені нема чого запропонувати як весільний подарунок, крім удовиної одежини. А це не той дар, який чоловік може запропонувати жінці. Якщо він хоче називатися чоловіком.

— Розумію, — холодно сказала вона. — Так чи інак, а король не обдаровує сільських жінок. А ця сільська жінка цих дарів і не прийняла би. Ви бачили Ранда? Мені треба з ним поговорити. Він мав авдієнцію в Амерлін. Ви не знаєте, чого вона від нього хотіла?

Очі у нього зблиснули, наче синя крига під променями сонця. Вона намагалася стояти твердо, не відступаючи ні на крок, і відповіла йому не менш відчайдушним поглядом.

— Ранд аль’Тор разом із Престол Амерлін можуть обоє відправлятися хоч до Морока, — рикнув він, скриплячи зубами, і силоміць вклав їй щось у руку. — Я хочу зробити тобі подарунок, і я зроблю його, навіть якщо мені доведеться прикувати його на ланцюг на шию.

Вона відвела очі. Погляд у нього, коли він злився, був наче у синьоокого яструба. На своїй долоні вона побачила золотий перстень з печаткою, масивний, важкий, хоча вже і потертий. Перстень був такий великий, що вона, мабуть, могла просунути в нього два великі пальці одразу. На печатці над списом та короною летів журавель. У неї перехопило подих. Перстень королів Малкір. Забувши про злість, вона звела на нього очі.

— Я не можу взяти це, Лане.

Він недбало здвигнув плечима:

— Це дрібниця. Стара і нікому вже не потрібна річ. Але ще є люди, які впізнають його, коли побачать. Покажи його будь-якому лорду в Порубіжжі, і ти за потреби зможеш розраховувати на його гостинність. Покажи його будь-якому Охоронцю, і він тобі допоможе чи надішле мені звістку. Надішли мені цей перстень чи лист із його відтиском, і я буду біля тебе, не згаявши ні хвилини. Присягаюся.

Очі їй почало застилати сльозами. Якщо я зараз розревуся, я себе вб’ю.

— Я не можу... Я не хочу дарунків від вас, аль’Лане Мандраґоране. Ось, візьміть його.

Він перепинив усі її спроби повернути йому перстень. Узяв у свої руки її руку з перснем, обережно, але міцно, наче у кайдани.

— Тоді візьми його заради мене, зроби мені таку ласку. Чи викинь його, якщо він тобі неприємний. Кращого застосування я для нього не маю. — Він провів пальцем дівчині по щоці, і вона затремтіла. — Мушу йти, Найнів машиара. Амерлін хоче відбути ще до середини дня, а ще багато не зроблено. Можливо, у нас буде час поговорити під час подорожі до Тар Балона.

Він розвернувся і широкими кроками пішов коридором.

Найнів торкнулася щоки. Все ще відчувала його дотик. Машиара. Це означало «кохана всім серцем і душею», а водночас і «втрачене кохання». Втрачене навіки. Дурепа! Припини поводитися, наче дівча, яке ще й косу не заплітає. Не дозволяй йому забрати твоє серце — добра з цього не буде...

Міцно затиснувши персня в руці, вона розвернулася й аж підскочила з несподіванки, опинившись лицем до лиця з Морейн.

— Давно ви тут? — гнівно запитала вона.

— Не так давно, аби почути те, чого не мала почути, — спокійно відповіла Айз Седай. — Ми їдемо незабаром. Це я почула. Тобі треба приглянути, щоби твої речі встигли запакувати.

Ідемо. До неї не дійшов сенс цих слів, коли їх промовив Лан.

— Я повинна попрощатися з хлопцями, — буркнула вона, а тоді з підозрою зиркнула на Морейн. — Що ви зробили з Рандом? Його кликали до Амерлін. Навіщо? Ви що, розповіли їй про... про...

Вона не могла цього вимовити. Він був із її села, а вона була трохи старша за нього, тож раз чи два їй доводилося приглядати за ним, ще малюком, але коли вона думала про те, ким він став, у неї все переверталося всередині.

— Амерлін запросить до себе усіх трьох, Найнів. Та’верени не так часто зустрічаються, і вона не упустить можливості побачити трьох, що опинилися в одному місці. Можливо, вона скаже їм кілька підбадьорливих слів, адже вони вирушають разом з Інґтаром за тими, хто вкрав Ріг. Вони виїдуть приблизно тоді ж, що і ми, тому тобі краще поквапитися з прощанням.

Найнів кинулася до найближчої бійниці й визирнула на зовнішній двір фортеці. Там було повно коней, і тягловиків, і румаків, а навколо, перегукуючись, клопоталися чоловіки. Єдиним вільним від колотнечі острівцем залишався простір навколо паланкіна Амерлін; запряжена в нього пара коней терпляче чекала, а конюхів там не спостерігалося. Там було і кілька Охоронців, що сідлали коней, а в іншому кінці двору стояв Інґтар в оточенні загону шайнарців в бойових обладунках. Інколи хтось з Охоронців і з людей Інґтара сходилися докупи, аби обмінятися кількома словами.

— Треба було мені забрати від вас хлопців, — промовила Найнів, не повертаючись від бійниці. І Еґвейн теж. Тільки для цього, мабуть, мені довелося б її вбити. Світло, і чому вона мала народитися з цими клятими здібностями? — Я повинна була забрати їх додому.

— Вони вже достатньо дорослі, аби не чіплятися за матусину спідницю, — сухо відказала Морейн. — І ви чудово знаєте, чому ніколи не змогли б їх забрати. Принаймні одного з них. До того ж звідси випливало б, що Еґвейн поїде до Тар Валона сама. А ти хіба передумала їхати до Тар Валона? Якщо ти не навчишся користуватися Силою, тобі ніколи не вдасться застосувати її проти мене.

Найнів розвернулася, аби поглянути на Айз Седай, і роту неї роззявився від подиву. Вона не могла цьому зарадити.

— Не розумію, про що ви.

— А ти гадала, що я не знаю, дитино? Добре, хай буде, як ти бажаєш. Тобто, я зрозуміла, що ти все ж таки їдеш до Тар Валона? Я так і думала.

Найнів хотілося вдарити її, збити цю миттєву посмішку, що промайнула на обличчі Айз Седай. З часів Світотрощі Айз Седай не володіли могутністю відкрито, або володіли в значно менших обсягах, ніж Єдиною Силою. Але вони плели інтриги та маніпулювали, смикаючи за мотузочки на подобу ляльководів, пересуваючи трони та народи, наче камінці по гральній дошці. Вона хоче якимось чином використати й мене. Якщо годяться королі та королеви, чому не згодиться й Мудриня? Так само, як вона використовує Ранда. Але я не дитина, Айз Седай.

— Що ви тепер наміряєтеся зробити з Рандом? Не знаю, чому ви його не вгамували, коли тут і Амерлін, і інші Айз Седай, але, мабуть, ви маєте на те свої резони. Мабуть, це частина чергової інтриги, що ви плетете. Якби Амерлін знала, що ви задумали, можу побитися об заклад, вона б...

Морейн не дала їй договорити:

— Чим може зацікавити Амерлін звичайний пастух? Звичайно, якби їй не розповіли про нього належним чином, вона могла би наказати вгамувати його чи навіть убити. Врешті-решт, він той, хто він є. До того ж усі дуже розлючені подіями минулої ночі. І шукають, на кого би скласти вину.

Айз Седай замовкла, зависла довга пауза. Найнів не відривала від неї погляду, скрегочучи зубами.

— Так, — нарешті промовила Морейн, — значно краще не будити сплячого лева. Наразі наймудріше, що ти зараз можеш зробити, — це взятися пакувати свої речі.

Вона пішла в тому ж напрямку, що й Лан, і здавалося, що вона ковзає над підлогою.

З перекошеним обличчям Найнів вгатила кулаком у стіну; перстень врізався їй у долоню. Вона розтиснула руку і подивилася на нього. Перстень, здавалося, підігрівав її гнів, фокусував у собі всю її ненависть. Я навчатимусь. Ти гадаєш, що я тебе не дістану, якщо ти знаєш. Але я навчатимусь краще, ніж ти думаєш, і я змушу тебе відповісти за те, що ти вчинила. За те, що ти вчинила з Метом, і з Перрином також. Змушу відповісти за Ранда, хай допоможе йому Світло і захистить його Творець. Особливо за Ранда. Пальці її зімкнулися навколо важкого золотого персня. І за мене.

Еґвейн дивилася, як вбрана в ліврею покоївка складає її сукні в оббиту шкірою дорожню скриню. Навіть за місяць вона не звикла, щоб за неї робили щось, з чим вона сама може чудово впоратися, і почувалася ніяково. Сукні були просто прегарні — подарунок леді Амаліси, такі ж гарні, як і сіре шовкове плаття для їзди верхи, що було наразі на ній. Воно було навіть простіше за інші, прикрашене лише на грудях кількома квіточками ранкових зірочок. Інші сукні були значно вишуканішими. Кожна з них затьмарила би все на День Сонця або в Бел-Тайн. Вона зітхнула, пригадавши, що в час наступного святкування Дня Сонця вона буде в Тар Балоні, а не в Емондовому Лузі. З того, що Морейн розповіла їй про навчання, хоч розповідала вона вкрай мало, у дівчини склалося враження, що навряд чи вона повернеться додому до Бел-Тайну, наступної весни, чи навіть до наступного літа, на День Сонця.

Крізь двері просунула голову Найнів.

— Ти готова? — Вона увійшла у кімнату. — Скоро нам треба буде спускатися вниз.

На ній теж була дорожня сукня — з блакитного шовку, прикрашена на грудях вишитими червоними квіточками любовних припон. Теж подарунок Амаліси.

— Майже готова, Найнів. Мені трохи сумно їхати. Навряд чи в Тар Балоні у нас буде нагода носити ці гарні сукні, що подарувала нам Амаліса. — Вона видала короткий смішок. — Але, Мудрине, я не сумуватиму за тим, що треба весь час пильнувати навкруги, коли купаєшся.

— Так, це значно краще робити наодинці, — жваво погодилася з нею Найнів.

Вираз її обличчя не змінився, але щоки раптом зашарілися.

Еґвейн посміхнулася. Їй на думку спав Лан. Все ще дивно було думати про Найнів, про Мудриню, як про закохану жінку. З її боку було нерозумно говорити про це з Найнів таким ось чином, але останнім часом Мудриня поводилася так само нерозсудливо, як будь-яка закохана дівчина. Та ще й при цьому закохана у такого чоловіка, якому бракує глузду, щоби бути гідним її. Вона кохає його, і я бачу, що він теж її кохає, то чому йому не вистачає клепки сказати їй про це?

— Гадаю, тобі більше не варто називати мене Мудринею, — раптом мовила Найнів.

Еґвейн здивовано закліпала. Дійсно, таке звернення не було обов’язковим, і Найнів ніколи на ньому не наполягала, хіба що тоді, коли була через щось розлючена або коли цього вимагала офіційна оказія, але таке...

— Чому більше не варто?

— Тепер ти жінка. — Найнів кинула погляд на розплетене волосся Еґвейн, і та ледь не піддалася бажанню негайно скрутити його у подобу коси. Айз Седай можуть укладати волосся, як їм заманеться, але для неї розпущене волосся було символом нового життя. — Ти жінка, — твердо повторила Найнів. — Ми — дві жінки, ми далеко від Емондового Лугу, і додому повернемося дуже нескоро. Краще буде, якщо ти зватимеш мене просто Найнів.

— Ми повернемося додому, Найнів. Повернемося.

— Не намагайся заспокоїти Мудриню, дівчинко, — голос у Найнів був похмурий, але вона посміхнулася.

У двері постукали, і не встигла ще Еґвейн відчинити, як у кімнату влетіла схвильована Нісура.

— Еґвейн, цей твій молодик намагається увійти на жіночу половину. — Висновуючи з її голосу, вона була шокована. — Та ще й з мечем. Лише тому, що Амерлін дозволила йому зайти сюди в такому вигляді... Лорд Ранд не мав би так поводиться. Він усіх перелякав. Еґвейн, ти повинна з ним поговорити.

— Лорд Ранд, — пирхнула Найнів. — Хлопчисько переростає свої штанці. Хай лише потрапить мені до рук, я покажу йому лорда.

Еґвейн поклала руку Найнів на рукав.

— Дозволь мені поговорити з ним, Найнів, наодинці.

— Та будь ласка. Найкращі з чоловіків не набагато кращі за приручене кошеня. — Після паузи Найнів додала, наче звертаючись до себе: — Та все ж таки найкращі з них варті того, аби спробувати їх приручити.

Еґвейн, ідучи вслід за Нісурою в коридор, похитала головою. Ще якихось пів року тому Найнів ніколи б не сказала такого. Ніколи їй не вдасться приручити Лана. Думки її повернулися до Ранда. Налякав усіх, он як?

— Приручити його? — пробурмотіла вона. — Якщо він у своєму віці ще не навчився поводитися, як годиться, я йому покажу, де раки зимують.

— Інколи це саме те, що треба, — підтакнула Нісура, поспішаючи за Еґвейн. — Чоловіки ніколи не бувають по-справжньому вихованими, доки не одружаться. — Вона скоса позирнула на Еґвейн. — А ти збираєшся заміж за лорда Ранда? Не хочу пхати носа в чужі справи, але ж ти їдеш до Білої Вежі, а Айз Седай рідко беруть шлюб... узагалі не беруть, тільки деякі із Зеленої Аджі, так я чула... і то таких небагато... отож...

Еґвейн знала наперед усе, що та скаже. На жіночій половині вона чула розмови про найвідповіднішу дружину для Ранда. На початках це викликало в неї напади ревнощів та гніву. Він був обіцяний їй чи не змалку. Але тепер вона збирається стати Айз Седай, а він став тим, ким він є. Чоловіком, котрий може направляти. Вона могла би з ним одружитися. І дивитися, як він божеволіє, дивитися, як він вмирає. І зупинити це можна було би лише в один спосіб — вгамувати його. Я не можу так із ним вчинити! Не можу!

— Не знаю, — сумно відказала вона.

Нісура кивнула.

— Ніхто не збирається розбишакувати у чужому маєтку, але ж ти їдеш до Вежі, а з нього може бути добрий чоловік. Після належного виховання. Аж ось і він.

Жінки скупчилися біля входу на жіночу половину з обох боків арки і спостерігали за трьома чоловіками, що стояли біля входу. Ранду, з мечем на перев’язі поверх червоного камзола, заступили шлях Аґельмар та Каджин. Обидва вони були без мечів; навіть після того, що сталося минулої ночі, жіноча половина залишалася жіночою половиною. Еґвейн зупинилася за спинами жінок.

— Ви розумієте, чому вам не можна увійти? — говорив Аґельмар. — Я знаю, що в Андорі інші звичаї, але ж ви розумієте?

— Я не збирався заходити, — Ранд говорив так, наче пояснював це вже аж ніяк не вперше. — Я сказав леді Нісурі, що мені треба побачитися з Еґвейн, а вона сказала, що Еґвейн наразі зайнята і я повинен чекати. І я погукав її від дверей. Я не намагався увійти. А вони всі так визвірилися на мене, наче я назвав Морока на ім’я.

— У жінок свої звичаї, — промовив Каджин. Він був високим чоловіком як на шайнарця, майже такого ж зросту, як Ранд, худорлявий, із землистим обличчям і вугільно-чорним «оселедчиком» на потилиці. — Вони ухвалюють правила для жіночої половини, а ми їх дотримуємося, навіть якщо вони безглузді. — Багато хто з жінок обурено звів брову на ці його слова, і він поспіхом відкашлявся: — Якщо ви бажаєте поговорити з однією з жінок, то повинні написати цидулку, а вони передадуть її, коли вважатимуть за потрібне. А до того часу ви мусите чекати. Так у нас ведеться.

— Я повинен її побачити, — вперто сказав Ранд. — Ми незабаром їдемо. Я не проти поїхати і раніше, але мушу побачити Еґвейн. Ми повернемо Ріг Валіра і кинджал, і на цьому кінець. Кінець цьому всьому. Але я хочу побачити її, перш ніж поїду.

Еґвейн спохмурніла. Слова Ранда здалися їй дещо дивними.

— Не треба так гарячкувати, — зауважив Каджин. — Ви з Інґтаром або знайдете Ріг, або ні. Якщо ні, його поверне хтось інший. Колесо плете так, як воно само бажає, а ми лише нитки у Візерунку.

— Не дозволяйте Рогу заволодіти вами, Ранде, — промовив Аґельмар. — Він може запанувати над чоловіком — я знаю, що може, — а це не годиться. Чоловік повинен прагнути виконати свій обов’язок, а не зажити слави. Те, що має статися, станеться. Якщо Ріг Валіра має засурмити на боці Світла, так воно і буде.

— Он ваша Еґвейн, — сказав Каджин, помітивши її.

Аґельмар роззирнувся навкруги і кивнув, побачивши дівчину поряд із Нісурою.

— Залишаю вас у її руках, Ранде аль’Торе. Пам’ятайте, тут закон — її слово, а не ваше. Леді Нісура, не будьте занадто суворі з цим юнаком. Він лише хотів побачитися зі своєю дівчиною, і він не знає наших звичаїв.

Еґвейн підійшла вслід за Нісурою, котра прокладала їй шлях крізь юрбу жінок. Нісура привітала Аґельмара та Каджина, коротко кивнувши їм; Рандові вона підкреслено не вклонилася.

— Лорде Аґельмаре. Лорде Каджине. — Голос її звучав суворо. — Дотепер він уже мусив би вивчити наші звичаї, але він уже надто великий, аби я могла всипати йому ляпанців, тому хай із ним розбереться Еґвейн.

Аґельмар по-батьківському поплескав Ранда по плечі.

— Ось бачите, ви з нею поговорите, хоч і не зовсім так, як вам хотілося. Ходімо, Каджине. Нам ще треба багато за чим наглянути. Амерлін і далі наполягає, щоб...

Його голос завмер, коли обидва шайнарці зникли вдалині. Ранд залишився стояти, дивлячись на Еґвейн.

Дівчина усвідомила, що всі жінки й надалі спостерігають за ними. За Рандом і за нею також. Чекають, хочуть побачити, як вона вчинить. Отже, я мушу дати собі з ним раду, так?

Проте вона відчувала, як лине до нього її серце. Йому слід було би розчесатися. На його обличчі — гнів, виклик, а ще втома.

— Ходімо зі мною, — кинула вона.

Коли він пішов коридором поруч із нею геть від жіночих покоїв, за спинами у них піднявся приглушений гомін. Ранд, схоже, боровся з собою, підшукуючи слова.

— Я чула про твої... подвиги, — промовила вона нарешті. — Минулої ночі гасав жіночою половиною з мечем наголо. Заявився з мечем на авдієнцію до Престол Амерлін. — Він не відповідав жодним словом, тільки крокував поруч, дивлячись у підлогу з-під насуплених брів. — Вона не... вона тобі нічого не заподіяла? — Вона не могла змусити себе запитати, чи його не вгамували, та й він аж ніяк не виглядав вгамованим. Але ж вона не знала, як виглядають чоловіки, коли їх вгамують.

Він аж смикнувся.

— Ні. Вона не... Еґвейн, Амерлін... — Він похитав головою. — Вона не зробила мені нічого поганого.

У неї було відчуття, наче він збирається сказати їй щось геть інше. Зазвичай їй не раз вдавалося вивідати те, що він намагався від неї приховати, але коли він ставав по-справжньому впертим, легше було би голіруч цеглини зі стіни виколупати. Висновуючи з того, як він стиснув щелепи, упертішим, ніж зараз, він ще ніколи не був.

— А що їй було треба від тебе, Ранде?

— Нічого особливого. Та’верен. Хотіла подивитися на та’верена. — Він опустив очі на дівчину, й обличчя його пом’якшало. — А ти як, Еґвейн? З тобою все гаразд? Морейн сказала, що все буде добре, але ти була такою непорушною. Спершу я злякався, що ти померла.

— Бачиш, я не померла. — Вона розсміялася. Вона не могла пригадати, що трапилося після того, коли вона попросила Мета спуститися з нею до підземної в’язниці, аж до тієї миті, коли вранці прокинулася у своєму ліжку. Зважаючи на почуте про події тієї ночі, вона майже тішилася тим, що нічого не може пригадати. — Морейн сказала, що залишить мені головний біль на згадку про мою дурість, якщо їй удасться зцілити мене лише частково, але їй не вдалося.

— Я ж казав тобі, що Фейн небезпечний, — буркнув він. — Казав, але ти не хотіла слухати.

— Якщо ти хочеш розмовляти у такому тоні, — твердо сказала вона, — я віддам тебе Нісурі. Вона розмовлятиме з тобою по-іншому. Коли один чоловік останнього разу намагався силоміць прорватися на жіночу половину, він місяць простояв по лікті в мильній воді, допомагаючи прати жіночу білизну, а він лише хотів розшукати свою наречену і встряг у суперечку. У нього принаймні вистачило клепки не вдиратися туди з мечем. Одне Світло знає, як вони вчинять з тобою.

— Усі хочуть щось зі мною вчинити, — огризнувся він. — Всі хочуть мене якось використати. Але я не дозволю себе використовувати. Щойно ми знайдемо Ріг і Метів кинджал, я ніколи більше не дозволю себе використовувати.

Роздратовано пирхнувши, вона схопила його за плечі, розвернула обличчям до себе і розлючено втупилася в нього.

— Якщо ти не почнеш говорити розумно, Ранде аль’Торе, присягаюся, я тобі вуха накручу.

— Тепер ти говориш, як Найнів, — розсміявся він. Утім, коли він опустив очі на її обличчя, сміх урвався. — Гадаю... гадаю, я ніколи більше тебе не побачу. Я знаю, що ти мусиш їхати до Тар Балона. Знаю. І ти станеш Айз Седай. А я більше не матиму справи з Айз Седай. Не дозволю смикати мене за шнурочки, як ляльку. Не дозволю ні Морейн, ані будь-кому іншому.

Він виглядав таким нещасним, що їй хотілося пригорнути його, і таким упертим, що їй хотілося нам’яти йому вуха.

— Послухай мене, ти, впертий бугаю. Я справді хочу стати Айз Седай, і якщо я знайду якийсь спосіб допомогти тобі, я це зроблю.

— Коли ми з тобою побачимось наступного разу, можливо, ти захочеш мене вгамувати.

Вона квапливо озирнулася навкруги; вони були самі у просторому вестибюлі.

— Якщо ти не триматимеш язика на припоні, я не зможу тобі допомогти. Ти що, хочеш, аби всі про це дізналися?

— Надто багато вже про це знають, — відказав він. — Еґвейн, хотів би я, аби все було інакше, але воно є так, як є. Я хочу... Бережи себе. І пообіцяй мені, що ти не обереш Червону Аджу.

Нічого не бачачи крізь сльози, що застилали очі, вона кинулася йому на шию.

— Це ти бережи себе, — гаряче проказала вона йому в груди. — Якщо не берегтимешся, я... я...

Їй здалося, що він пробурмотів: «Я люблю тебе», а за мить рішуче розвів її руки, м’яко відсторонивши від себе. Розвернувся і рушив геть, майже зриваючись на біг.

Коли Нісура торкнулася її плеча, вона здригнулася.

— У нього був такий вигляд, наче ти дала йому доручення, яке його не надто тішить. Але не треба, щоби він бачив, що ти плачеш через це. Сльози зведуть усе нанівець. Ходімо. Найнів тебе кличе.

Витираючи щоки, Еґвейн пішла за Нісурою. Бережи себе, ти, телепню повстяноголовий. Світло, бережи його.

Коли на зовнішньому дворі нарешті з’явився Ранд, тягнучи сакви та клунок із арфою та флейтою, той являв собою впорядковану коловерть. Сонце посеред небосхилу потроху добігало полудня. Чоловіки, голосно перегукуючись, комашилися навколо коней, затягуючи попруги на сідлах та тороки на поклажі. Інші бігцем тягли до тягловиків та лаштували на них речі, про які згадали лише останньої хвилини, чи обносили водою чоловіків, що працювали. Але всі, схоже, достеменно знали, що вони роблять чи куди поспішають. Гурдиції та балкони для лучників були напхом напхані людьми, і ранкове повітря дихало збудженням. Копита видзвонювали бруківкою. Один із тягловиків почав хвицатися, і конюхи кинулися його заспокоювати. Звідусіль гостро повівало кінським духом. Вітер полоскав на вершечках веж прапори з хижим яструбом і спробував було ляскати й Рандовим плащем, але лук, перекинутий за спину, притискав плащ, не дозволяючи вітру сваволити.

Крізь відчинену браму долинали голоси — це пікінери та лучники Амерлін шикувалися на площі. Вони вийшли з фортеці крізь бокову браму. Один із сурмачів дмухнув у свій ріг, перевіряючи його.

Дехто з охоронців кидав погляд на Ранда, коли той крокував подвір’ям; дехто здивовано поглядав на меч, таврований чаплею, але ніхто не озвався до нього ні словом. Половина з них мали на собі плащі, від яких мерехтіло в очах. Тут стояв і Мандарб, жеребець Лана, високий, чорний, з вогняним поглядом, але його господаря не було видно. Не з’явилися ще й Айз Седай, та й жодної жінки не було на подвір’ї. Біла кобила Морейн, Альдіб, граційно переступала ногами поруч із Лановим жеребцем.

Гнідий жеребець Ранда стояв серед інших коней, у протилежному кінці двору. Там же були і Інґтар, і прапороносець зі штандартом Інґтара, на якому красувалася сіра сова, і ще з двадцятеро чоловіків у панцирних обладунках. Усі вже були в сідлах. Заборола шоломів приховували їхні обличчя, а золоті нарамники з чорним яструбом на грудях прикривали кольчуги. Лише Інґтар мав на собі шолома з нашоломником у вигляді півмісяця з ріжками догори. Ранд упізнав декого з чоловіків. Лихослов Уно, одноокий, з довгим шрамом через усе обличчя. Раґан і Масима. Ще інші, з якими він колись перекинувся кількома словами чи зіграв партію в камінці. Раґан помахав Ранду рукою, й Уно кивнув, вітаючись, але Масима лише холодно поглянув на нього і відвернувся. І не він один. Тягловики мирно стояли поруч, помахуючи хвостами.

Великий гнідий жеребець затанцював, коли Ранд узявся приторочувати сакви та клунок позаду сідла з високою лукою. Він поставив ногу в стремено і, застрибуючи, пробурмотів: «Спокійно, Гнідане», — а втім, не став перешкоджати конику, що застоявся у стійлі, скидати надлишок накопиченої енергії.

На подив Ранда, з боку стаєнь з’явився Лоял, верхи, і він прямував до них. Мохноногий кінь під оґіром був високий та важкий, наче першокласний дгурран. Поруч із ним усі інші коні здавалися невеличкими, наче Бела, а коли в його сідло влазив Лоял, він і сам ставав схожим на поні.

Ранд не побачив у Лояла жодної зброї, зрештою, він ніколи і не чув, щоби хтось із оґірів користувався зброєю. Їхні стеддінґи надавали їм достатній захист. А в Лояла були ще й власні пріоритети і власні уявлення про те, без чого не можна обійтися в поході. Кишені його довгополого каптана зрадницьки випиралися, а в роздутих саквах легко можна було розпізнати прямокутні абриси книжок.

Оґір зупинив свого ваговоза трохи віддалік і поглянув на Ранда, невпевнено посмикуючи вухами.

— Я не знав, що ти теж їдеш, — сказав Ранд. — Гадав, що ти вже по саме горло ситий нашими мандрівками. Цього разу невідомо, скільки триватиме похід і де він закінчиться.

Вуха в оґіра смикнулися вгору.

— Коли ми вперше зустрілися, теж нічого не було відомо. До того ж, нічого не змінилося. Я не можу упустити нагоди побачити, як історія фактично плететься навколо та’веренів. А ще я хочу допомогти розшукати Ріг...

До загалу наблизилися верхи Мет і Перрин, зупинилися за спиною у Лояла. Мет дивився дещо втомлено, але щоки його пашіли здоровим рум’янцем.

— Мете, — звернувся до нього Ранд, — вибач мені за те, що я наговорив. Перрине, я не те хотів сказати. Я повівся як дурень.

Мет кинув на нього короткий погляд, тоді похитав головою і тихо сказав Перрину щось, чого Ранд не міг розчути. Мет мав при собі лише лук зі стрілами, а в Перрина на поясі була ще й сокира, з широким місяцеподібно вигнутим лезом та важким держаком.

— Мете? Перрине? Я насправді не хотів...

Вони зрушили коней у бік Інґтара.

— Ця куртка не дуже підходить для подорожі, Ранде, — зауважив Лоял.

Ранд подивився на золоті шпичасті пагони, що вилися темно-червоними рукавами його камзола, і скривився. Нема чого дивуватися, що Мет і Перрин вирішили, ніби я й далі бундючуся. Повернувшись до своєї кімнати, Ранд побачив, що його речі вже спакували та відіслали. Увесь його повсякденний одяг уже на тягловиках, так сказали йому служниці. Всі камзоли, що залишилися висіти в шафі, були не менш розцяцьковані, ніж той, що був на ньому. В саквах у нього знайшлося тільки кілька сорочок, вовняні шкарпетки та штани на переміну. Він зміг лише відчепити від рукава золоту тасьму, а емблему з червоним орлом сховав до кишені. Хай там як, а це був дарунок від Лана.

— Перевдягнуся, коли зупинимося на ніч, — промимрив він. Він набрав повні груди повітря: — Лояле, я наговорив тобі такого, чого не мав говорити, і прошу забути мої слова. Ти маєш право тримати гнів на мене, але я сподіваюсь, що ти мені пробачиш.

Лоял розплився в усмішці, вуха у нього стали сторчма. Він під’їхав ближче до Ранда.

— Я й сам постійно кажу не те, що мав би казати. Старійшини завжди нарікали, що я спочатку відкриваю рота, а думаю годиною пізніше.

Зненацька біля Рандового стремена виник Лан, у сіро-зеленій пластинчатій кольчузі — вона мала робити його в лісному смерку чи в нічній пітьмі практично невидимим.

— Маю поговорити з тобою, овечий пастуше. — Він подивився на Лояла. — Наодинці, якщо ти дозволиш, Будівничий.

Лоял кивнув і спрямував свого велетенського коня вбік.

— Не знаю, чи варто мені тебе слухати, — сказав Ранд Охоронцю. — Цей дурнуватий одяг, як і все, що ти мені торочив, не дуже спрацювали.

— Якщо не можеш здобути велику перемогу, овечий пастуше, навчись задовольнятися перемогами малими. Якщо ти змусив їх побачити в тобі не звичайнісінького фермерчука, якого легко обкрутити навколо пальця, а когось геть іншого, це вже твоя мала перемога. Тепер помовч і слухай. У мене є час лише на один останній урок, найважчий. «Вкласти меч у піхви».

— Ти щоранку добру годину змушував мене тільки те й робити, що витягати цей клятий меч із піхов та знову туди його вкладати. Стоячи, сидячи й лежачи. Гадаю, тепер я зумію вкласти його в піхви, не порізавшись.

— Я сказав тобі слухати, овечий пастуше, — гримнув Охоронець. — Прийде час, коли ти муситимеш досягти мети за будь-яку ціну. Це може статися, коли ти атакуватимеш чи коли захищатимешся. І у тебе не залишиться іншого вибору, крім як дозволити мечу увійти в піхви твого власного тіла.

— Це божевілля, — проказав Ранд. — Навіщо б я колись?..

Охоронець не дав йому договорити.

— Коли цей час настане, овечий пастуше, ти його впізнаєш. Це станеться, коли виграш буде вартий ціни, а у тебе не буде іншого вибору. Ось це і називається: «Вкласти меч у піхви». Запам’ятай це.

На подвір’ї з’явилася Амерлін, разом із Леане, що тримала в руках патерицю. Біля Амерлін, на крок позаду, виступав лорд Аґельмар. Навіть у зеленому оксамитовому плащі володар Фал Дари виглядав цілком природно серед великої маси озброєних людей. Інших Айз Седай ще не було видно. Коли вони проходили повз нього, Ранд розчув частину їхньої розмови.

— Але ж, матінко, — протестував Аґельмар, — ви тільки-но приїхали і не встигли перепочити з дороги. Залишіться ще хоча б на кілька днів. Обіцяю сьогодні ввечері влаштувати такий бенкет, який вам не побачити навіть у Тар Балоні.

Амерлін, не стишуючи ходи, похитала головою:

— Не можу, Аґельмаре. Ви знаєте, я б залишилася, якби могла. Я й не планувала залишатися тут надовго, а нагальні справи вимагають моєї присутності в Білій Вежі. Мені вже треба було би там бути.

— Матінко, це ганьба для мене, що ви їдете наступного дня після приїзду. Присягаюся, минула ніч не повториться. Я потроїв варту на міських брамах, так само як і на фортечних. Ввечері тут будуть акробати з міста та бард із Мос Шираре. І король Ізар уже на шляху сюди з Фал Морана. Я сповістив його, щойно...

Їхні голоси поступово завмирали, розчиняючись у гуркоті та гомоні приготувань до походу. Амерлін жодного разу не поглянула в бік Ранда. Коли Ранд відвів від неї погляд, Охоронець уже пішов. Ранд пошукав його очима, але не знайшов. Лоял під’їхав ближче до Ранда й зауважив:

— Таку людину важко впіймати й утримати, чи не так, Ранде? Його нема, а тоді — раз! — і він уже тут, а тоді знову нема, а ти й не побачив, як він прийшов чи пішов.

«Вкласти мечу піхви». Ранд здригнувся. Мабуть, Охоронці всі божевільні.

Інший Охоронець, з яким розмовляла Амерлін, зненацька злетів у своє сідло, а за мить-другу він уже галопував крізь розчахнуту браму. Вона дивилася йому вслід, і вся її постать ніби підганяла його скакати ще швидше.

— Куди це його послали і чому такий поспіх? — висловив Ранд своє здивування вголос.

— Я чув, — озвався Лоял, — що вона висилала сьогодні гінців аж до Арад Домана. Ходять чутки, наче на Елмотській рівнині неспокійно, і Престол Амерлін хоче знати напевне, що там відбувається. Тільки я не розумію, чому це зацікавило її саме зараз. Висновуючи з того, що я чув, звістки про сутички прийшли саме з Тар Балона разом із Айз Седай.

Ран відчув, як мороз пішов у нього по спині. У батька Еґвейн була велика карта, і малим Ранд багато разів розглядав її, поринаючи в мрії. Це вже значно пізніше він дізнався, як виглядають мрії, коли справджуються... Це була старовинна карта, і на ній були нанесені землі та народи, які, за словами купців, давно вже зникли, але Елмотська рівнина на ній була, і вона межувала з мисом Томан. Ми зустрінемося знову на мисі Томан. Це було на іншому боці світу, який він знав, на узбережжі Аритського океану.

— Нас це жодним чином не стосується, — прошепотів він. — Мене це не стосується.

Вочевидь, Лоял не розчув його слів. Чухаючи ніс пальцем, завтовшки як сосиска, оґір усе ще дивився в бік брами, за якою зник Охоронець.

— Якщо їй треба дізнатися про те, що там відбувається, чому вона не послала когось ще із Тар Балона? Але ви, люди, зазвичай непередбачувані та надто збудливі, завжди метушитеся й галасуєте. — Він зніяковів, і вуха у нього закам’яніли. — Вибач, Ранде. Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли казав, що спочатку говорю, а потім думаю. Я й сам буваю інколи необачний та нервовий, як ти міг помітити.

Ранд розсміявся. Сміх вийшов не дуже веселий, але добре було мати хоч щось, над чим можна посміятися.

— Можливо, якби ми жили так довго, як ви, оґіри, ми були би врівноваженішими. — Лоялу було дев’яносто років; за оґірськими мірками йому ще тільки через десять років мали би дозволити самому перебувати за межами стеддінґу. І те, що він пішов у світи без дозволу, було, як стверджував Лоял, доказом його безголовості. На думку Ранда, якщо Лоял був неврівноваженим оґіром, тоді більшість із них мали бути витесані з каменю.

— Можливо, це й так, — задумливо проказав Лоял, — але ви, люди, стільки встигаєте зробити за своє життя. Ми ж не робимо нічого, лише юрбимося у своєму стеддінґу. Вирощування гаїв, навіть будівництво — все це було до того, як закінчилося довге вигнання. — Саме гаї були дорогі серцю Лояла, а не міста, завдяки яким люди й досі шанобливо називали оґірів Будівничими. — Відколи ми знову знайшли шлях до наших стеддінґів, ми... — Він замовк, бо до їхнього загону наближалася Амерлін.

Інґтар і його воїни засовалися в сідлах, збираючись спішитися та стати на коліно, але вона жестом попросила їх лишатися на конях. Леане стояла у неї за спиною, а Аґельмар ще на крок позаду. Судячи з похмурого виразу його обличчя, він відмовився від спроб умовити її погостювати ще хоч трохи.

Амерлін по черзі обвела їх поглядом, і лише потім заговорила. На Ранді її погляд затримався не довше, ніж на будь-кому іншому.

— Хай мир буде прихильним до вашого меча, лорде Інґтаре, — промовила вона нарешті. — Слава Будівничим, Лояле Кісеран.

— Ви робите нам честь, матінко. Хай буде мир із Тар Балоном, — уклонився Інґтар, сидячи в сідлі, і так само вчинили інші шайнарці.

— Висока шана Тар Балону, — відповів Лоял, уклонившись.

Тільки Ранд та двоє його приятелів на іншому фланзі загону залишилися сидіти в сідлах прямо. Ранд питав себе, що Амерлін сказала його приятелям на авдієнції. Леане примудрилася насупити брови одразу на всіх трьох, в Аґельмара розширилися очі, але Амерлін не звернула на це уваги.

— Ви вирушаєте на розшуки Рога Валіра, — промовила вона, — а разом із вами вирушає надія світу. Ріг не можна залишати в лихих руках, а надто в руках Друзів Морока. Ті, хто відгукнуться на його поклик, з’являться, хай хто в нього засурмить, бо вони пов’язані з Рогом, а не зі Світлом.

Вершники, що слухали її, ворухнулися. Всі гадали, що герої, покликані з могил, битимуться на боці Світла. А якщо може статися так, що вони битимуться за Тінь...

Амерлін продовжувала говорити, але Ранд уже її не слухав. Невидимий спостерігач повернувся. Волосся на шиї юнака стало дибки. Ранд подивився вгору, на заповнені народом балкони для лучників, що нависали над подвір’ям, на шеренги людей уздовж гурдицій на гребенях стін. Десь у натовпі причаїлися ті очі, що незримо спостерігали за ним. Погляд липнув до нього, наче брудне мастило. Це не може бути щезник, тільки не тут. Тоді хто? Чи що? Він крутнувся в сідлі і розвернув Гнідана, роззираючись навкруги. Кінь під ним знову затанцював.

Раптом щось зблиснуло, промайнувши Рандові перед обличчям. Чоловік, що проходив позаду Амерлін, скрикнув і впав, а з боку у нього стирчала стріла з чорним оперенням. Амерлін спокійно стояла, дивлячись на дірку у себе на рукаві; на сірому шовку повільно розпливалася кривава пляма.

Пронизливо закричала якась жінка, і раптом увесь двір залунав вигуками та криками. На галереях здійнялася метушня, а всі чоловіки на подвір’ї вихопили мечі. Ранд із подивом усвідомив, що і він тримає меча напоготові.

Аґельмар потрясав мечем, націленим у небо.

— Знайдіть його, — ревів він. — Приведіть його до мене! — Він побачив кров на рукаві Амерлін, і його багрове обличчя пополотніло. Він упав на коліна, схиливши голову. — Пробачте, матінко. Я не зміг убезпечити вас. Ганьба на мою голову.

— Дурниці, Аґельмаре, — відказала Амерлін. — Леане, припини метушитися навколо мене і займись цим чоловіком. Коли я патрала рибу, у мене бували й глибші подряпини, а йому негайно потрібна допомога. Аґельмаре, підведіться. Підведіться, володарю Фал Дари. Ви зробили все для моєї безпеки, і це не ваша провина. Минулого року в Білій Вежі, де біля кожної брами стояли мої власні вартові, а мої власні Охоронці оточували мене суцільним колом, чоловік із ножем зміг наблизитися до мене на відстань п’яти кроків. Білоплащник, безперечно, хоча доказів у мене нема. Встаньте, будь ласка, інакше я почуватимуся присоромленою. — Коли Аґельмар повільно підвівся, вона торкнулася пальцем дірки у себе на рукаві. — Кепський постріл для лучника білоплащників, і для Друга Морока теж. — Очі її на мить затрималися на Ранді. — Якщо він цілив у мене.

Амерлін відвела очі, перш ніж Ранд устиг щось у них прочитати, але зненацька йому захотілося зіскочити з коня і сховатися.

Він цілив не в неї, і вона це знає.

Леане підвелася з колін від розпростертого на бруківці чоловіка, в якого влучила стріла. Хтось накрив йому обличчя плащем.

— Він мертвий, матінко. — Голос у неї був змучений. — Він був уже мертвий, коли впав на землю. Навіть якщо я б одразу кинулася до нього...

— Ти зробила все, що могла, дочко. Смерть зцілити не можна.

Аґельмар присунувся ближче до неї.

— Матінко, якщо десь поблизу білоплащники чи Друзі Морока, ви мусите дозволити мені послати моїх людей охороняти вас. Принаймні до ріки. Я не зможу жити, якщо їм удасться зашкодити вам у Шайнарі. Будь ласка, поверніться до жіночих покоїв. Клянусь життям, вони надійно охоронятимуться, доки ви не будете готові вирушити в дорогу.

— Заспокойтеся, — відповіла Амерлін. — Ця подряпина не затримає мене ні на хвилину. Гаразд, гаразд, хай ваші люди супроводжують мене до ріки. Якщо ви вже аж так наполягаєте. Але нехай ця пригода не затримає ні на мить і лорда Інґтара. Кожна мить на вагу золота, доки Ріг не буде повернено. Ви дозволите, лорде Аґельмаре, віддати наказ тим, котрі присягли вам на вірність?

Аґельмар схилив голову на знак згоди. Цієї миті він віддав би їй і Фал Дару, якби вона попросила.

Амерлін розвернулася до Інґтара та воїнів, що згуртувалися навколо нього. І знову вона не подивилася на Ранда. Він здивувався, побачивши, що вона посміхнулася.

— Можу побитися об заклад, Ілліан не так пишно проводжає своє Велике полювання на Ріг, — мовила вона. — Але ви вирушаєте на справжнє Велике полювання. Вас небагато, отже, ви можете пересуватися швидко, але вас достатньо, аби ви змогли зробити те, що мусите зробити. Я наказую вам, лорде Інґтаре з дому Шінова, я наказую всім вам: знайдіть Ріг Валіра, і хай ніхто і ніщо не стане вам на заваді.

Інґтар вихопив меча у себе з-за спини й поцілував лезо.

— Життям своїм і душею, Домом своїм і честю присягаю вам у цьому, матінко.

— Тоді — вперед!

Інґтар розвернув коня до брами.

Ранд ударив Гнідана підборами в боки і погалопував за колоною, що вже зникала за брамою.

Пікінери та лучники Амерлін, не знаючи, що відбувається всередині, стояли стіною вздовж алеї, що вела від фортечної брами до міста, і Пломінь Тар Балона красувався у кожного на грудях. Ближче до брами чекали довбуші та сурмачі, готові засурмити в роги та вдарити в литаври, щойно з’явиться Амерлін. За шеренгами вояків в обладунках купчилися містяни. Хтось із них вигуками привітав прапор Інґтара, а інші, без сумніву, подумали, що це виїжджає почет Амерлін. Площею, за спиною Ранда, хвилями прокотився вітальний рев натовпу.

Ранд наздогнав Інґтара там, де обабіч шляху притискалися один до одного будиночки та крамниці з дахами, що майже сягали землі. Наразі перед ними теж юрбився народ, вигукуючи привітання. Мет і Перрин скакали в голові колони поряд з Інґтаром і Лоялом, та, побачивши Ранда, вони притримали коней і відстали. Як мені вибачитися, коли вони не хочуть побути поруч і не дають можливості сказати хоч слово? Згоріти мені, він не схожий на людину при смерті.

— Чанґу та Нідао зникли, — уривчасто кинув Інґтар. Він говорив холодно, зі злістю, а водночас і шоковано. — Ми перерахували усіх у фортеці, живих чи мертвих, вчора уночі та ще раз сьогодні вранці. Лише їх двох не виявилося на місці.

— Чанґу вчора вартував у темниці, — задумливо проказав Ранд.

— І Нідао теж. Заступили на другу чергу. Вони завжди стояли на варті разом, навіть якщо їм доводилося для цього мінятися вартою чи брати на себе додаткове чергування. Коли це сталося, на варті були не вони, але... Місяць тому вони билися в Тарвіновій ущелині і врятували життя лорду Аґельмару, коли під ним убили коня, а навколо була сила-силенна траллоків. А тепер на тобі — Друзі Морока. — Він важко зітхнув. — Все руйнується.

Крізь юрбу вздовж вулиці пробрався вершник і прилаштувався у колону позаду Інґтара. Висновуючи з одягу, це був містянин, худорлявий чоловік зі зморшкуватим обличчям та довгим волоссям з просивиною. За сідлом його були приторочені торба та міхи з водою, а на поясі, поряд із кийком, висів короткий меч та мечолам.

Інґтар помітив погляд, який Ранд кинув на незнайомця.

— Це Гюрін, наш нюхач. Не треба було, щоби про нього дізналися Айз Седай. Ні, нічого поганого за ним не водиться, ти розумієш. У короля є нюхач у Фал Морані, і ще один в Анкор Дейлі. Річ у тому, що Айз Седай не люблять те, чого вони не розуміють, а оскільки він ще й чоловік... Звісно, до Сили це не має жодного стосунку. Ет, краще сам поясни йому, Гюріне.

— Так, лорде Інґтаре, — відповів новоприбулий. Сидячи в сідлі, він уклонився Рандові. — Маю за честь служити вам, мілорде.

— Називай мене Ранд ом.

Ранд простягнув руку, і Гюрін, завагавшись на мить, посміхнувся і потиснув її.

— Як скажете, лорде Ранде. Лорд Інґтар та лорд Каджин не наполягають на церемоніях, і лорд Аґельмар, звісно, також, але в місті кажуть, нібито ви — чужоземний принц, південець, а деякі чужоземні лорди нізащо не дозволять панібратства.

— Я не лорд. — Нарешті із цією дурнею буде покінчено. — Просто Ранд.

Гюрін закліпав очима.

— Як скажете, мілор... -е-е-е... Ранде. Бачте, я — нюхач. На цей День Сонця буде вже чотири роки. До цього я ніколи про такі речі й чути не чув, але наскільки я знаю, є ще такі, як я. Почалося воно з малого, я чув сморід там, де іншим нічим не пахло, і це чуття лише посилювалося. Минув рік, доки я зрозумів, що воно таке. Я можу занюхати насилля, коли когось уб’ють чи поранять. Відчуваю, де це трапилося. Відчуваю слід, який залишають по собі ті, хто це вчинили. Кожний слід відрізняється від усіх інших, і переплутати їх неможливо. Лорд Інґтар дізнався про це і взяв мене до себе на службу, аби служити правосуддю короля.

— Ти можеш занюхати насилля? — перепитав Ранд. Він не міг змусити себе не приглядатися до носа нового знайомця. З вигляду ніс був звичайнісінький, не великий і не малий. — Тобто, ти хочеш сказати, що можеш іти по сліду когось, хто, припустимо, вбив людину? За запахом?

— Можу, мі... е-е-е... Ранде. З часом запах вивітрюється, але що жорстокіше насилля було скоєне, то довше тримається слід. Я можу занюхати, де була битва десять років тому, хоч сліди людей, що брали в ній участь, вже розвіються. Біля Гнилолісся сліди траллоків залишаються практично назавжди. Навіть не стільки траллоків, скільки вбивств та інших злодіянь. А от після бійки в корчмі, що закінчиться, скажімо, поламаною рукою... слід зникне за кілька годин.

— Тепер зрозуміло, чому ти не хотів, щоби про це дізналися Айз Седай.

— Ох, лорд Інґтар мав рацію, коли казав про Айз Седай, хай осяє їх Світло, е-е-е... Ранде. В Кайрені була колись одна така, з Коричневої Аджі, але, присягаюсь, я був упевнений, що вона з Червоної, доки вона мене не відпустила. Вона місяць утримувала мене, щоб дізнатися, як я це роблю. Її не влаштовувало, що вона чогось не знає. Увесь час бурмотіла сама до себе: «Це старе повертається чи це щось нове?» — і дивилася на мене так, що можна було подумати, наче я використовую Єдину Силу. Через неї я вже й сам почав сумніватися. Але я не божеволію і нічого такого не роблю. Я просто відчуваю запах.

Ранду мимоволі пригадалася Морейн. Давні бар’єри слабшають. В наші часи багато речей розчиняються та розпадаються. Знову повертаються старі речі та народжуються нові. Ми можемо ще за нашого життя побачити народження нової Епохи. Він здригнувся.

— Отже, ми маємо знайти тих, хто вкрав Ріг, за допомогою твого носа?!

Інґтар кивнув, а Гюрін посміхнувся з гордістю і підтвердив:

— Ми знайдемо... м-м-м... Ранде. Одного разу я йшов по сліду вбивці аж до Кайрена, а іншого разу — до Марадона, аби їх можна було доправити назад і віддати правосуддю короля. — Посмішка зникла з його обличчя, що враз стало стурбованим. — Хоча цей випадок найгірший з усіх. Вбивця погано пахне, і так само смердить його слід, але тут... — Він наморщив носа. — Минулої ночі по Ріг приходили люди. Це мають бути Друзі Морока, але не можна відрізнити Друга Морока за запахом. Я йтиму по сліду траллоків і напівлюдка. І з ними був хтось іще, значно гірший. — Він замовкнув, продовжуючи супитись і бубоніти щось собі під ніс, але Ранд розчув його шепіт: «Хтось значно гірший, допоможи мені Світло».

Вони виїхали за міську браму, й одразу за мурами Гюрін підвів обличчя, підставляючи його повівам вітру. Ніздрі у нього затремтіли, а тоді він фиркнув з огидою.

— Сюди, мілорде Інґтаре.

Він махнув рукою на південь.

— Не до Гнилолісся? — здивувався Інґтар.

— Ні, лорде Інґтаре. Тьху! — Гюрін витер рота рукавом. — Я майже язиком відчуваю їхній запах. Вони прямують на південь.

— То, значить, вона мала рацію, — задумливо промовив Інґтар. — Престол Амерлін. Велика і мудра жінка. Я негідний їй служити так, як вона на те заслуговує. Веди нас, Гюріне.

Ранд розвернувся і кинув погляд крізь браму, на ту вулицю, що вела до цитаделі. Він сподівався, що з Еґвейн усе добре. Найнів пригляне за нею. Може, це і до кращого, це так, наче різонути чимось гострим — одразу і не помітиш, болітиме вже потім.

Ранд скакав за Інґтаром, за прапором із сірою совою, на південь. Здійнявся вітер і, незважаючи на сонячну днину, холодив спину. Йому здавалося, що він вчуває у тому вітрі смішок, тихий, глузливий.

Місяць-молодик кидав слабке світло на вологі, занурені в нічну темряву вулиці Ілліана, на яких подекуди й досі чулися відгуки святкування, що тривало тут удень. Ще кілька днів, і звідси вирушить, понесеться Велике полювання на Ріг, з пишними церемоніями, які, за переказами, сягають корінням аж Епохи Легенд. Урочистості на честь мисливців плавно переходили у свято Тевен, уславлене змаганнями менестрелів та призами для них. Головним призом, як і завжди, мали нагороджувати за найкращу декламацію «Великого полювання на Ріг».

Цього вечора менестрелі розважали великих та могутніх ілліанців у їхніх палацах та особняках, і сюди ж прибували мисливці з усіх кінців світу, аби вирушити на полювання і знайти якщо не сам Ріг Валіра, то хоча б безсмертя у піснях та легендах. Це для них грала музика, і вони танцювали, обмахуючись віялами, попиваючи холодні напої, щоби розігнати першу справжню спеку цього року. Але карнавал вирував і на нічних вулицях, задушливих, залитих місячним сяйвом. Карнавал тривав кожного дня і кожної ночі, і так до тих пір, доки Полювання не вирушить із міста.

Повз Домона пробігали люди в масках та вигадливих і химерних костюмах, часто-густо декольтованих занадто сміливо. Вони вигукували щось і співали — то невеличкі компанії, то окремі парочки, що пересміювалися та обіймалися, то цілий натовп, захриплий від горлання. У небі з тріском розпускалися феєрверки — золоті та срібні квітки на чорному тлі. Ілюмінаторів у місті було не набагато менше, ніж менестрелів.

Домон не дуже звертав увагу на феєрверки чи на Полювання. Він ішов зустрітися з чоловіком, який, на його думку, міг спробувати його вбити. Він перейшов Мостом Квітів один із численних міських каналів і потрапив до Парфумерного кварталу, портового району Ілліана. Від каналу тхнуло нічними горщиками, а квітів навколо каналу не було й сліду. За парфуми у кварталі був запах конопель та смоли з доків, а ще в’язкого мулу, а гаряче і мокре — хоч пий — повітря в багато разів підсилювало ці аромати. Домон засапався; повернувшись з північних країн, він щоразу із подивом помічав, як тут спекотно на початку літа, хоч саме тут він колись і народився.

В одній руці Домон стискав міцний кийок, а інша його рука лежала на ефесі короткого меча, яким йому часто доводилося орудувати, захищаючи свій корабель від морських розбійників. У ці розгульні ночі вулицями вешталося багато грабіжників, бо поживу вони обіцяли немалу, а жертви часто-густо траплялися ще й очмарілі від вина.

Але Домон був чоловік кремезний, м’язистий, та й до того ж нічні шукачі золота не вважали його достатньо грошовитим, аби ризикнути наразитися на його кийок та кулаки, бо вдягнений він був у куртку простого крою. Ті, хто випадково роздивлявся його краще у світлі, що падало з вікон, задкували і не витикали носа з темряви, доки він не віддалявся на значну відстань.

Темне волосся спадало йому на плечі, борода обрамляла щоки, залишаючи верхню губу голою. Кругле його обличчя ніколи не було м’яким, а зараз мало такий жорсткий вигляд, наче він збирався прокласти собі шлях крізь стіну. Домон повинен був зустрітися з одним суб’єктом, і це йому аж ніяк не подобалося.

Він проминув ще одну компанію гультіпак; ті неслухняними від вина язиками горлали не в лад якусь пісню. «Ріг Валіра», бабця моя старезна! — похмуро подумав Домон. — За свій корабель, ось за що я триматимуся. І за своє життя, забуцай мене Фортуна.

Він поштовхом розчинив двері до корчми, на вивісці якої пишалися чорно-білий смугастий борсук, що танцював на задніх лапах, та чоловік зі срібною лопатою. «Догодити борсуку» писало на вивісці, хоча навіть Ньєда Сідоро, власниця закладу, гадки не мала, що це має означати; в Ілліані зроду-віку була корчма з такою назвою, та й по всьому.

У загальній залі, добре освітленій і затишній, підлогу вкривала тирса, а музикант тихенько награвав на дванадцятиструнному біттерні одну з тужливих пісень Морського народу. Ньєда була проти будь-якого безладу у своєму закладі, а її небожу, Білі, було до снаги винести буяна на вулицю однією рукою. Матроси та докери заходили до «Борсука» випити, потеревенити трохи та зіграти партію в камінці або дартс. Наразі зала була напівпорожня; навіть постійних відвідувачів, що полюбляли тишу, спокусив карнавал. Розмови велися півголосом, проте Домон розчув згадки про Полювання, про Лжедракона, якого захопили м’юрандійці, та про того, за яким тіренці ганялися усім Геддон Мірком. Схоже, виникла невеличка дискусія щодо того, кого краще було би побачити мертвим — Лжедракона чи тіренців.

Домон скривився. Лжедракони! Забуцай мене Фортуна, зараз ніде неможливо почуватися в безпеці. Та насправді він не дуже переймався тими Лжедраконами, не більше, ніж Полюванням.

Хазяйка, огрядна жінка з волоссям, скрученим на потилиці в ґульку, витирала кухоль, пильно назираючи за усім, що робилося в корчмі. Вона не припиняла свого заняття, навіть не поглянула на Домона, але повіка на лівому оці кліпнула, а очі скосилися в напрямку трьох чоловіків, що сиділи за столом у кутку. Вони поводилися тихо навіть для «Борсука», виглядали майже тверезими, а їхні оксамитові ковпаки та темні куртки, розшиті на грудях срібними, яскраво-червоними та золотими смугами, вирізняли їх серед решти публіки, вдягнутої у непримітний темний одяг.

Домон зітхнув і сів за вільний стіл у кутку. Цього разу кайренець. Узявши кухоль з темним елем із рук подавальниці, він зробив великий ковток. Коли Домон відірвав кухоль від губ, троє чоловіків у смугастих куртках уже стояли поряд із його столом. Він легенько змахнув рукою, показуючи Ньєді, що не потребує послуг Білі.

— Капітан Домон? — Всі троє не надто різнилися один від одного, але було щось таке в тому, хто до нього звернувся, що виказувало в ньому ватажка. Вони начебто не були озброєні і, попри чепурний одяг, виглядали так, наче зброї не потребували. Жорсткий погляд очей не пасував простацьким обличчям. — Капітан Бейл Домон, зі «Спрея?»

Домон коротко кивнув, і всі троє сіли, не чекаючи на запрошення. Знову заговорив той самий тип, а решта двоє просто незмигно спостерігали за ним.

Охорона, подумав Домон. Охорона, попри їхній чепурний одяг. Хто він такий, щоби для розмови із ним приставляти аж двох церберів?

— Капітане Домон, є одна персона, яку треба доправити з Меєна до Ілліана.

— Мій «Спрей» — річковий корабель, — обірвав його Домон. — Він сидить неглибоко, і кіль у нього не такий, щоби ходити на глибині. — Це було не зовсім так, але для сухопутців могло зійти за правду. Принаймні щось новеньке, коли порівняти з Тіром. Вони стають кмітливішими.

Його співрозмовник не звернув уваги на те, що його перервали.

— Ми чули, що ви збираєтеся відмовитися від річкової торгівлі.

— Може, й так, а, може, і ні. Я ще не вирішив.

Насправді він вирішив. Він не піде рікою вгору, до Порубіжних земель, навіть за весь шовк, що лежить у трюмах тіренських суден. Салдейські хутра, льодяний перець — усе воно того не варте, а надто якщо й згадати Лжедракона, про якого він тут наслухався. Але він укотре здивувався, звідки про це хтось може знати. Він нікому про це не казав, а втім, про це знали й інші.

— Ви можете легко дійти до Меєна уздовж берегової лінії. Не сумніваюся, капітане, ви не відмовитеся від каботажного рейсу, якщо вам заплатять тисячу золотих марок.

Домон мимоволі витріщив очі. Цей тип пропонував учетверо більше, ніж йому пропонували останнього разу. Від такої пропозиції і щелепа може відпасти.

— І кого ж я мушу доправити за такі гроші? Саму Першу Меєна? То Tip нарешті вирішив її витурити?

— Вас не повинні цікавити імена, капітане. — Чоловік поклав на стіл важкий шкіряний гаман і запечатаний пергамент. Гаман важко дзенькнув об стіл. На великій червоній сургучевій печатці розчепірило промені східне сонце Кайрену. — Дві сотні на завдаток. Гадаю, тисячі марок вам вистачить, аби не цікавитися іменами. Віддасте це з цілими печатками капітану порту в Меєні, й отримаєте від нього ще три сотні і пасажира. Решту я віддам вам, коли ви доправите пасажира сюди. За умови, що не намагатиметеся розкрити його інкогніто.

Домон втягнув повітря. Фортуно, цього вже досить, щоби рейс окупився, навіть якщо більше ані пенні на ньому не заробити. А чистий прибуток у тисячу марок йому не отримати й за три роки. Він підозрював, що варто йому позондувати ще трохи, і він почує натяки, хоча б лише натяки, на те, що необхідність такого рейсу певним чином пов’язана з таємними зв’язками між Радою дев’яти Ілліану та Першою Меєна. Місто-держава, де сиділа Перша, фактично було провінцією Тіру, хоча такою офіційно не являлося, і, без сумніву, Перша вітала би підтримку Ілліана. В Ілліані багато хто казав, що настав час для нової війни, що Tip відхопив собі левову частку торгівлі в Морі Штормів. Цілком можливо, що це і хитромудра пастка, проте за останній місяць він уже викрутився із трьох подібних.

Домон простягнув руку по гаман, і співрозмовник схопив його за зап’ясток. На лютий позирк капітана той відповів спокійним поглядом.

— Ви повинні відплисти якнайшвидше, капітане.

— З першим світлом дня, — рявкнув Домон, тоді незнайомець кивнув і відпустив його руку.

— З першим світлом дня, домовились, капітане. І пам’ятайте, розважлива поведінка зберігає життя, а воно необхідне, щоби скористатися отриманими грошима.

Домон дивився у спину трійці, доки вони не зникли за дверима, тоді похмуро втупився очима в гаман та пергамент, що лежали перед ним на столі. Комусь потрібно, щоби він вирушив на схід. Неважливо до Тіру чи до Меєну, аби у східному напрямку. Йому здавалося, він знав, хто цього хоче. Але, знову ж таки, жодних доказів проти них у мене нема. Звідки знати, хто Друг Морока, а хто ні? Проте він знав, що Друзі Морока полюють на нього. Це почалося ще до того, як він залишив Марадон, аби відправитися вниз рікою. Друзі Морока і траллоки. Ось у цьому він був упевнений. Але найголовніше питання, на яке він навіть натяку не мав, це — чому?

— Неприємності, Бейле? — почув він голос Ньєди. — Ти сидиш із таким виглядом, наче вздрів траллока. — Вона тоненько захихотіла, чого важко було очікувати від жінки її габаритів. Як і більшість людей, які ніколи не бували у Порубіжжі, Ньєда не вірила в існування траллоків. Домон намагався розповісти їй про них; вона залюбки слухала його оповідки і гадала, що він усе вигадує. В існування снігу вона теж не вірила.

— Жодних неприємностей, Ньєдо. — Він розшморгнув гаман, витяг, не дивлячись, монету і кинув їй. — Усім питво, пригощаю. Наливай на це кружальце, а як воно закінчиться, дам ще.

Ньєда з подивом розглядала монету.

— Марка з Тар Валона. Ти що, тепер торгуєш із цими відьмами, Бейле?

— Ні, — хрипко відповів він. — Цього я не роблю!

Вона взяла монету на зуб, тоді швиденько заховала її за широкий пояс.

— Ну, хай там як, а це справжнє золото. І, як на мене, ці відьми не такі погані, як дехто про них каже. Є багато чоловіків, куди гірших. У мене є знайомий міняйло, який має справу з такими грошима. А ще одна монета мені не знадобиться, бо народу сьогодні негусто. Тобі ще налити елю, Бейле?

Він кивнув, як у тумані, хоча кухоль стояв перед ним ще майже повний, і вона, перевалюючись, відплила геть. Ньєда була його приятелькою, і він знав, що вона не патякатиме про те, що побачила. Він не зводив очей зі шкіряного гамана. Йому принесли ще один кухоль, а він усе сидів непорушно, дивлячись на той гаман, аж поки зрештою зібрався з духом і відкрив його ширше. Поворушив золото мозолястим пальцем. У світлі лампи зблиснули монети, і на кожній із них яснів триклятий Пломінь Тар Валона. Домон квапливо зав’язав гаман. Небезпечні монети. Дві чи три ще можна збути, але коли їх стільки, люди неминуче подумають саме те, що припустила Ньєда. У місті були Діти Світла, і, хоча в Ілліані не було закону, що забороняв би мати справи з Айз Седай, йому ніколи не виправдатися перед магістратом, якщо білоплащники про це пронюхають. Замовники подбають про те, щоби він не зміг просто взяти собі золото та залишитися в Ілліані.

Він усе ще сидів і губився у тривожних думках, коли Ярин Мелдан, його помічник на «Спреї», вічно похмурий, схожий на бусола, увійшов до «Борсука», насуплений ще більше, ніж зазвичай, і відразу ж попрямував до столу, за яким сидів Домон.

— Карн мертвий, капітане.

Спохмурнівши, Домон звів на нього очі. Вбили вже трьох матросів із його команди. Щоразу, коли він відмовлявся йти на схід, когось знаходили мертвим. Магістрат не реагував; магістрати лише розводили руками — мовляв, нічні вулиці небезпечні, а матроси — народ брутальний і задерикуватий. Магістратів не дуже турбувало те, що відбувається в Парфумерному кварталі, якщо не було заподіяно шкоди шанованим громадянам.

— Але ж цього разу я погодився на пропозицію, — пробурмотів він.

— Це ще не все, капітане, — продовжував Ярин. — Вони так пописали Карна ножами, наче щось випитували в нього. А тоді, ще навіть година не минула, як на борт намагалися пролізти ще кілька типів. Їх відігнала портова варта. Це втретє за десять днів, і я раніше ніколи не знав, щоби ці портові грабіжники були такими настирливими. Зазвичай вони вичікують, доки не вляжеться тривога, і тільки тоді лізуть знову. А ще хтось учора ввечері у моїй кімнатчині в «Срібному дельфіні» перевернув усе догори дном. Взяли трохи грошенят, тож я подумав, що це звичайні грабіжники, але ж вони не взяли оцю мою пряжку, прикрашену гранатами та місячними каменями, хоч вона лежала на видноті. Що відбувається, капітане? Люди налякані, та й і я сам трохи нервуюся.

Домон схопився на ноги.

— Підіймай команду, Ярине. Розшукай усіх і скажи, що «Спрей» відчалить, щойно на борту буде достатньо людей, аби ним керувати. — Запхавши пергамент у кишеню куртки, він схопив мішечок із золотом та підштовхнув помічника в напрямку дверей. — Витягай їх, Ярине, хай де вони позасіли. Кожного, хто не встигне, я полишу стовбичити на причалі.

Давши Ярину штурхана, аби змусити його бігти, він широким кроком попрямував до порту. Навіть ті грабіжники, що розчули дзвякання в його гаманці, трималися осторонь, бо він ішов так, як іде людина, що зважилася на вбивство.

Коли він дістався «Спрея», деякі матроси вже підіймалися на борт, а ще більше неслося стрімголов, ляпаючи босими п’ятами по кам’яному причалу. Він не ділився з ними своїми підозрами щодо того, хто саме його переслідує, більшість навіть не здогадувалися, що його хтось переслідує, зате вони знали, що Домон робить прибуткові рейси і, як водиться серед ілліанців, справедливо ділить прибуток з командою.

«Спрей» мав вісімдесят футів завдовжки, дві щогли і досить широку палубу, аби розміщати вантаж не лише в трюмах. Попри те, що Домон сказав кайренцям — якщо то були кайренці, — він сподівався, що «Спрей» може йти і по глибокій воді. Море Штормів улітку не таке бурхливе.

— Доведеться ризикнути, — пробурмотів він і спустився до своєї каюти.

Кинувши торбинку з грішми на тапчан, принайтовлений до корпусу судна, як і все на кораблі, він витяг із кишені пергамент. Засвітивши ліхтар, що звисав з вертлюга над головою, взявся вивчати запечатаний документ, вертячи його в руках так, наче сподівався прочитати, не розпечатуючи. У двері постукали, і Домон захмурився:

— Заходь.

До каюти просунув голову Ярин:

— Усі на борту, крім трьох. Тих я не знайшов. Але я попередив кожну таверну, кожне гральне кубло і кожен бордель у кварталі. Вони будуть на борту раніше, ніж засіріє достатньо, аби відчалити до верхів’я.

— «Спрей» виходить зараз. У море. — Домон не став слухати протестів Ярина щодо темряви, припливів і того, що «Спрей» не розрахований на морські хвилі. — Годі! «Спрей» може пройти мілини навіть при найнижчому відпливі. А хіба ти забув, як кермувати по зірках? Виводь корабель у море, Ярине. Виводь негайно, і повертайся сюди, коли будемо за молом.

Помічник вагався, адже Домон завжди був особисто присутній на палубі під час складних маневрів з вітрилами і віддавав накази, а вивести «Спрей» серед ночі у відкрите море потребуватиме саме таких маневрів, незалежно від того, яка в нього углибка. Тоді Ярин кивнув і вийшов з каюти. За кілька секунд Домон почув, як Ярин горлає, віддаючи накази, і по палубі у нього над головою швидко затупотіли босі п’яти. Він ні на що не звертав уваги, не звернув уваги навіть на те, як накренився «Спрей», підхоплений відпливом.

Урешті-решт Домон відкинув заслінку ліхтаря і встромив ніж у вогонь. Пішов дим, це вигорала олія, що потрапила на ніж. Проте Домон не дав ножу розпектися до червоного, а, відсунувши вбік карти, притиснув щільно до столу складений пергамент і повільно підвів гаряче сталеве лезо під (ургуч печатки. Верхня згортка пергаменту припіднялася, і Домон зазирнув усередину.

Це був простий документ, що не мав ані преамбули, ні звернення, але коли капітан Домон його прочитав, його пройняв холодний піт.

Пред’явник цього є Другом Морока, якого розшукують у Кайрені за вбивства та інші мерзенні злочини, найменший з яких — крадіжка у нашої Персони. Закликаємо вас схопити цього чоловіка, разом з усім майном, що є в його розпорядженні, з особистими речами включно. Наша довірена особа явиться забрати те, що він вкрав у Нас. Все інше його майно, за винятком того, що належить нам, буде залишено вам як винагорода за його затримання. Самого ж підлого злочинця треба повісити негайно, аби він припинив плямувати світло своєю злочинністю, породженою Тінню.

Запечатано Нашою власною рукою, Ґалдріан су Раятін Рі, Король Кайрену, Захисник Драконової Стіни.

Під підписом красувалася ще одна червона сургучева печатка з відбитком кайренського сонця на своєму сході та п’ятьма зірками Дому Раятін.

— Захисник Драконової Стіни, бабця моя старезна, — каркнув Домон. — Це ж вистачає нахабства у людини й понині так себе йменувати.

Він уважно вивчив печатки та підпис, тримаючи лист біля ліхтаря, носом ледь не торкаючись пергаменту, але в перших не знайшов жодної вади, а щодо другого, то він і гадки не мав, як виглядає рука Ґалдріана. Якщо це не власноручний підпис короля, міркував він, тут хтось мав добряче постаратися, щоби підробити закарлючки Ґалдріана. Хай там як, а це не мало великого значення. У Тірі цей лист в руках ілліанця негайно призведе до смертного вироку. Як і в Меєні, що перебуває під сильним впливом Тіра. Наразі війни не було, і кораблі вільно заходили до портів усіх держав і виходили з них, але в Тірі не відчували сильної любові до ілліанців, і навпаки. А тут такий чудовий привід.

Якусь мить він роздумував, чи не запхати цей пергамент у полум’я ліхтаря — небезпечно мати при собі такий документ, хоч у Тірі, хоч в Ілліані, та й у будь-якій країні теж — але зрештою він акуратно засунув його у тайничок поза своїм письмовим столом, що був прихований панелькою, яку лише він умів відкривати.

— Значить, з особистими речами включно, так?

Він колекціонував старовинні речі, наскільки це дозволяло йому життя на кораблі. Те, що не міг купити, зважаючи на ціну чи габарити, колекціонував теж — у своїй пам’яті. Усі ці пам’ятки давно минулих часів, ці дивовижі, розсіяні світом, що вперше покликали його ступити на борт корабля, коли він був ще хлопчиськом. Під час останньої подорожі він додав у Марадоні ще чотири речі до своєї колекції, і саме тоді його й почали переслідувати Друзі Морока. А через якийсь час до них долучилися ще й траллоки. Він чув, наче Біломостя випалили до цурки, щойно він відплив звідти, а ще ходили чутки, нібито там бачили мерддраала і траллоків. Усе це разом узяте потроху переконало його, що незрозумілі речі, які відбуваються навколо нього, не є виплодом його уяви, і коли йому вперше запропонували вигідну оборудку, він уже був насторожі. Надто великі гроші пропонували за звичайнісінький рейс до Тіру, і надто непереконлива легенда супроводжувала цю пропозицію.

Порившись у скрині, він витяг і виклав на стіл те, що придбав у Марадоні. Світляний жезл, пам’ятка Епохи Легенд, як принаймні стверджував продавець. Звісно, тепер уже ніхто не знає, як їх виготовляли. Дуже дорога штуковина й рідкісніша за чесний магістрат. На вигляд це був звичайнісінький скляний жезл, трохи товщий за великий палець Домона і трохи коротший, ніж його рука від кисті до ліктя; та варто було потримати його в руці, як він починав світитися яскравіше за ліхтар. Ці світляні жезли були крихкими, наче скло; він ледь не втратив «Спрей» у пожежі, коли випадково розбив перший із придбаних жезлів. А ще невеличка, потемніла від часу фігурка чоловіка з мечем, вирізьблена зі слонової кістки. Чолов’яга, у якого він її купив, казав, що варто потримати її достатньо довго, і ти відчуваєш тепло. Домону тепло відчути не вдалося, як і матросам, яким він давав її потримати, але вона була старовинна, а для Домона цього було достатньо. Череп кішки, що за розмірами не поступився би лев’ячому, такий древній, що перетворився на камінь. Але у жодного лева не могло бути таких ікол, ледь не бивнів, у фут завдовжки. І масивний диск, завбільшки як чоловіча долоня, наполовину білий, а наполовину чорний, розділений на кольори хвилястою лінією. Власник крамнички у Марадоні стверджував, що він походить з Епохи Легенд, хоча був упевнений, що бреше. Проте Домон лише трохи поторгувався, перш ніж заплатити, бо він упізнав те, про що й гадки не мав продавець: стародавній символ Айз Седай, старіший за Світотрощу. Без сумніву, небезпечна річ для зберігання, але й не така, від якої може відмовитися людина, залюблена в старовину.

І виготовлений диск був із каменя серця. Крамар не насмілився додати ще й це до того, що він вважав брехнями. В прирічкових крамницях Марадона не знайдеться крамаря, якому було б по кишені мати в себе хоча б уламочок квендіяра.

В руці диск відчувався важким і гладеньким на дотик і не справляв враження дорогого, хіба що через свій вік, але Домон підозрював, що саме він цікавить його переслідувачів. Світляні жезли, фігурки зі слонової кістки, навіть скам’янілі кістки — усе це він бачив багато разів і в різних місцях. Але навіть знаючи, що їм потрібно — якщо він насправді це знав, — він однаково не знав — навіщо, а тепер і не знав напевне, хто саме його переслідує. Марки Тар Балона і стародавній символ Айз Седай. Він обтер рота рукою: смак страху гірчив на язиці. У двері постукали. Він поклав диск на стіл і прикрив його розгорнутою картою.

— Заходь.

У каюту зайшов Ярин.

— Ми за молом, капітане.

Домон відчув миттєвий подив, а тоді злість на себе самого. Він не мав аж так захопитися своїми роздумами, щоби навіть не відчути, як «Спрей» загойдався на морських хвилях.

— Тримай на захід, Ярине. Стеж за цим.

— Абу Дар, капітане?

Не надто далеко. П’ять сотень ліг, не більше.

— Ми зупинимося там ненадовго — я лише розживуся деякими картами, а ще наповнимо бочки водою, а тоді підемо далі на захід.

— Ще західніше, капітане? На Тремалкінґ? Морський народ не дуже полюбляє будь-яких торговців, крім власних.

— Аритський океан, Ярине. Між Тарабоном та Арад Доманом іде жвава торгівля, а конкуренцією з боку тарабонських чи доманських суден не варто перейматися. Моря вони не полюбляють, так я чув. І всі ці невеличкі містечка на мисі Томан вважають себе незалежними від будь-кого. Ми можемо навіть закупити там салдейські хутра та льодяні перці, завезені до Бандар Ібена.

Ярин повільно похитав головою. Він завжди був схильний до песимістичних прогнозів, але моряк він був вправний.

— Хутра й перці там можуть нам коштувати дорожче, ніж у верхів’ях, капітане. А ще я чув, там ніби війна якась іде, чи що. Якщо воюють Тарабон і Арад Домон, там може не бути жодної торгівлі. Сумніваюся, що із самих містечок на мисі Томан ми матимемо хоч якийсь більш-менш пристойний зиск, навіть якщо там тихомирно. Там найбільше місто — Фалме, і воно насправді геть не велике.

— Тарабонці і доманці споконвіку чубляться через Елмотську рівнину та мис Томан. Навіть якщо цього разу у них дійшло до сутичок, розумна людина завжди знайде можливості для доброї торгівлі. На захід, Ярине.

Коли Ярин пішов нагору, Домон хутко сховав чорно-білий диск у тайничок, а решту повернув до скрині. Друзі Морока чи Айз Седай. Я не побіжу тим шляхом, куди вони мене заганяють. Забуцай мене Фортуно, не дочекаються.

Уперше за довгі місяці почуваючись у безпеці, Домон вийшов на палубу, а «Спрей» накренився, ловлячи вітер, і повернув носом на захід, у темне нічне море.

На початку довгого рейду Інґтар задав швидкий темп, такий швидкий, що Ранд почав трохи хвилюватися за коней. Коні можуть бігти риссю годинами, але попереду була більша частина дня, і, вірогідно, ще багато днів. Ранд подивився на рішучий вираз Інґтарового обличчя і подумав, що той, схоже, налаштований спіймати крадіїв Рога першого ж дня. Можливо, першої ж години. Не дивно, якщо пригадати, який був у нього голос, коли він складав присягу Престол Амерлін. Утім, Ранд вирішив тримати свої думки при собі. Командував тут лорд Інґтар; хай як приязно він ставився до Ранда, він навряд чи потребує поради пастуха.

Гюрін скакав на крок позаду Інґтара, але це саме нюхач вів загін на південь, вказуючи Інґтарові дорогу. Попереду розстилалася горбиста місцевість, пагорби густо поросли ялинами, груболистами та дубами, але Гюрін прокладав шлях, прямий, наче стріла, що анітрохи не кривуляв, хіба що огинав стрімкіші пагорби, які, вочевидь, швидше було оминути, ніж на них піднятися. Знамено з сірою совою майоріло на вітрі.

Ранд спробував під’їхати до Мета та Перрина, але коли він притримав коня, щоби опинитися поряд із ними, Мет підштовхнув Перрина ліктем — і той знехотя поскакав разом із Метом до голови колони. Сказавши собі, що нема жодного сенсу теліпатися позаду самому, Ранд наздогнав перші лави. Приятелі знову перебралися у хвіст, і знову за ініціативою Мета.

Згоріти їм. Я тільки хочу вибачитися. Ранд почувався самотньо. Знав, що сам винний, але це не допомагало.

На вершині одного з пагорбів Уно зліз із коня, аби роздивитися землю, збиту копитами. Він потикав чоботом в кінські яблука й буркнув:

— Швидко скакали кляті вилупки, мілорде. — Голос у нього був такий, що навіть коли він просто говорив, здавалося, наче горлає. — Ми не наблизилися до них за останню годину. Згоріти мені, навпаки — відстали. Вони загонять своїх довбаних коней, якщо так шкваритимуть і далі. — Він помацав відбиток копита. — Це не кінь. Триклятущий траллок. Тут скрізь відбитки довбаних цап’ячих копит.

— Ми їх наздоженемо, — похмуро відказав Інґтар. — Сідай на коня, Уно.

Уно зиркнув на Ранда своїм одним оком, тоді стенув плечима й забрався в сідло. Інґтар галопом погнав загін схилом, так що їхні коні чи то скакали, чи то котилися униз, і таким же чином вони злетіли на наступний пагорб.

Чому він так на мене подивився? — запитував себе Ранд. Уно був серед тих, хто не виявляв до нього приязні. Але й відкритої неприязні не було. Уно ні з ким не був у приятельських стосунках, крім хіба кількох ветеранів, так само побитих сивизною, як і він. Впевнений, він не вірить казочкам, ніби я — лорд.

Уно весь час уважно вивчав місцевість попереду, але коли помічав на собі погляд Ранда, відповідав йому поглядом на погляд. В цьому не було нічого незвичайного. Він і від Інґтара не став би ховати погляд. Така була в Уно натура.

Маршрут, обраний Друзями Морока, а Ранд питав себе — і ким ще? — бо Гюрін увесь час бурмотів щось про «когось ще гіршого» — тобто маршрут, обраний крадіями Рога, не пролягав жодним селищем чи його околицями. З верхівок пагорбів Ранд бачив удалині села, але до них завжди було не менше милі горбистого простору. Жодного разу вони не наближалися до селища так, аби можна було роздивитися людей на вулицях. Відповідно, і місцеві не могли роздивитися загін, що тримав курс на південь. Траплялися їм і ферми; на вершинах та схилах пагорбів бачили вони будиночки з похилими дахами, високі клуні, димарі з димом над ними, але завжди на такій відстані, що жоден фермер не міг роздивитися вершників.

Урешті-решт навіть Інґтару довелося визнати, що їхні коні не витримають такого шаленого темпу. Ранд почув, як Інґтар бурмоче прокляття крізь зуби, побачив, як той розпачливо б’є себе по стегну кулаком у латній рукавиці, але зрештою командир наказав усім спішитися. Воїни пробігли, ведучи коней на поводі, підіймаючись на пагорби та спускаючись із них, десь біля милі, а тоді сіли в сідла й поскакали далі. Знову спішились і побігли підтюпцем. Милю бігом, милю верхи. Знову бігом, знову верхи.

Ранд із подивом побачив, що Лоял задоволено посміхається, коли вершники вчергове пішки бігли вгору схилом. Коли вони тільки-но познайомилися, оґір не дуже полюбляв їздити верхи і побоювався коней, більше покладаючись на власні ноги, проте Ранд гадав, що це вже позаду.

— Ти любиш бігати, Ранде? — радісно поцікавився Лоял. — Я люблю. Я був найпрудкішим у стеддінґу Шанґтай. Якось я навіть перегнав коня.

Ранд тільки головою похитав. Не хотів збивати дихання через балаканину. Він пошукав очима Мета і Перрина, але вони все ще трималися позаду колони, і Ранд не міг роздивитися їх серед такої купи народу. Не міг зрозуміти, як шайнарці витримують бігу важких обладунках. Але ніхто з них не нарікав. І на обличчях теж не помітно було невдоволення. Уно, здається, навіть не спітнів, а прапороносець жодного разу не дозволив сірій сові похилитися.

Загін рухався дуже швидко, а втім, коли почало сутеніти, жодних ознак присутності переслідуваних, окрім їхніх слідів, ще не було видно. Нарешті Інґтар неохоче скомандував зупинитися й отаборитися в лісі на ночівлю. Шайнарці взялися розкладати вогнища та прив’язувати до кілків коней, завдяки багаторічному досвіду звично економлячи сили. Інґтар призначив першу варту: шестеро воїнів, попарно.

Перше, що зробив Ранд, — у великих плетених кошиках, нав’ючених на коней, відшукав свою торбу. Відшукати було не складно, бо серед припасів було небагато клунків з особистими речами, та коли він розв’язав її, то закричав, змусивши кожного в таборі схопитися на ноги і вихопити мечі.

До нього підбіг Інґтар:

— Що сталося? Мир, невже хтось сюди пробрався? Я не чув тривоги від вартових.

— Поглянь на ці куртки, — прогарчав Ранд, дивлячись ошелешено на розпаковані речі. Там було два камзоли, один чорний зі срібним шитвом, а інший — білий, гаптований золотом. На комірах обох красувалися чаплі, і розцяцьковані вони були не менше, якщо не більше за той яскраво-червоний камзол, який він наразі мав на собі. — Служниці сказали, що поклали дві зручні, справні куртки до моєї поклажі.

Інґтар, уклавши меч у піхви, повернув його собі за спину:

— Вони і є справні.

— Я не можу це надягти. Не можу розгулювати увесь час у такому вигляді, як зараз.

— Ти можеш їх надягати. Куртка є куртка. Наскільки я розумію, Морейн Седай особисто наглянула за тим, як пакували твої речі. Може, Айз Седай не дуже знається на тому, як чоловіки вдягаються для походу. — Інґтар осміхнувся. — Коли ми зловимо цих траллоків, можливо, влаштуємо бенкет. Тоді якщо не всі ми, то хоча б ти будеш одягнений для цього відповідним чином.

Він покрокував туди, де вже палали вогнища, на яких готувалася їжа.

Після того, як Інґтар згадав про Морейн, Ранд навіть не ворухнувся. Він дивився на камзоли. Що вона намислила? Хай робить що завгодно, я не дозволю себе використовувати. Він знову зв’язав усі речі у вузол і закинув його назад до кошика. Ніщо не заважає мені ходити голяка, гірко подумав він.

У поході шайнарці готували їжу по черзі, і коли Ранд наблизився до вогнища, Масима помішував у казані. Табором розносилися пахощі варива з турнепсу, цибулі та сушеного м’яса. Першим свою порцію отримав Інґтар, тоді Уно, а всі інші стали один за одним у чергу. Масима хлюпнув великий черпак тушенини Рандові на тарілку; Ранду довелося швидко відскочити на крок, аби страва, що пересипалася через край, не потрапила йому на одяг. Він відійшов убік, посмоктуючи обпечений палець. Масима дивився на нього з незмінною глузливою усмішечкою, яка завжди оминала його очі. Тут підійшов Уно і дав йому добрячого ляпаса.

— Ми не стільки прихопили з собою клятих харчів, аби ти розплескував їжу на довбану землю.

Зиркнувши на Ранда, одноокий воїн почимчикував геть. Масима, потираючи вухо, продовжував пасти очима Ранда.

Ранд відійшов і наблизився до Інґтара та Лояла, що сиділи під розкидистим дубом. Інґтар зняв шолом і поклав його поруч із собою, але решта обладунку залишалася на ньому. Мет і Перрин уже сиділи тут, з апетитом наминаючи вечерю. Мет глумливо вищирився на Рандів камзол, а Перрин лише на мить підвів від миски очі, і його золоті очі зблиснули у відблисках вогнищ.

Цього разу вони хоча б залишилися.

Ранд сів біля Інґтара, хрестивши ноги.

— Хотів би я знати, чому Уно весь час на мене так дивиться. Можливо, це через цю кляту куртку?

Інґтар на мить припинив жувати й замислився. Нарешті промовив:

— Ясна річ, Уно сумнівається, чи вартий ти клинка з тавром чаплі. — Мет голосно пирхнув, проте Інґтар не звернув на це уваги. — Хай Уно тебе не хвилює. Якби він міг, то і з лордом Аґельмаром поводився би наче з новобранцем. Ну, може не з Аґельмаром, але з будь-ким іншим. У нього язик мов наждак, але поради він дає слушні. Та і як інакше? Адже він уже служив, коли я ще тільки народився. Прислухайся до його порад, не звертай уваги на його язик, і ти порозумієшся з Уно.

— А я гадав, він такий, як Масима. — Ранд закинув до рота ложку варива. Воно було надто гаряче, але він жадібно його проковтнув. У них і ріски в роті не було, відколи вони виїхали з Фал Дари, а вранці він надто хвилювався, аби поїсти. Цікаво, подумав він, чи подобрішає Масима, якщо похвалити його куховарство? — Масима поводиться так, наче ненавидить мене, а я не розумію чому.

— Масима три роки відслужив на Східних відрогах, — відказав Інґтар. — Біля Анкор Дейла проти аїльців. — Він похмуро помішав у мисці ложкою. — Май на увазі, я ні про що не запитую. Якщо Дай Шан і Морейн Седай хочуть казати, що ти з Андору, з Межиріччя, значить, так воно і є. Але Масима надивився на аїльців донесхочу, і коли він тебе бачить... — він знизав плечима. — У мене ж питань нема.

Ранд, зітхнувши, поклав ложку.

— Усі гадають, що я є не той, хто я є. Я з Межиріччя, Інґтаре. Я вирощував тютюн з... з моїм батьком і ходив за його вівцями. Ось хто я такий. Фермер та пастух з Межиріччя.

— Він з Межиріччя, — презирливо підтвердив Мет. — Ми з ним разом зростали, хоч тепер цього і не скажеш. Ви зараз напхаєте йому в голову усієї цієї дурні про аїльців, а там уже й власної дурні з лишком, і одне Світло знає, що з того вийде. Може, якийсь аїльський лорд.

— Ні, — зауважив Лоял, — він справді так виглядає. Пам’ятаєш, Ранде, колись я вже казав тобі про це, хоч і подумав, що, може, це мені здалося, бо я ще погано знаю вас, людей. Пам’ятаєш? «Допоки не відступить ніч, допоки не відхлине вода, в Тінь, вишкіривши зуби, викликаючи на бій до останнього подиху, аби з настанням Останнього дня плюнути в очі Тому, що позбавляє зору». Ти маєш пам’ятати, Ранде.

Ранд дивився в тарілку, не підводячи очей.

Якщо тобі круг голови намотати шуфу, ти будеш викапаний аїлець. Це вже Ґавін, брат Елейн, дочки-спадкоємиці Андору. Усі гадають, що я не той, хто я є.

— Що це? — запитав Мет. — Я щодо того, аби плюнути в очі Мороку?

— Це стародавня присяга аїльців на битву, — відповів Інґтар, — і я не сумніваюся, що вони її виконають. Аїльці поділяють світ надвоє: аїльці і вороги. Ну, ще крамарі та менестрелі. П’ятсот років тому вони зробили виняток для Кайрена, а чому — не відповість ніхто, крім самих аїльців, але я сумніваюся, щоби вони вчинили так знову.

— Я теж сумніваюся, — зітхнув Лоял. — Але вони дозволяють туатга’анам, Мандрівному народу, проходити Пустелею. І оґірів вони теж не вважають ворогами. Хоч я й сумніваюся, щоб хтось із нас захотів поблукати пустелею. Іноді аїльці приходять до стеддінгу Шанґтай, щоби вторгувати виспівану деревину. Вони суворий народ. І міцний.

— Хотів би я мати таких міцних воїнів, — кивнув Інґтар. — Чи хоча б наполовину таких міцних.

— Це що, жарт? — реготнув Мет. — Якби я пробіг милю в усьому отому залізяччі, що ви тягнете на собі, то впав би без задніх ніг і проспав би тиждень, не менше. А ви біжите так, милю за милею, цілісінький день.

— Аїльці міцні, — сказав Інґтар. — І чоловіки, і жінки, всі. Я бився з ними, я знаю. Вони пробіжать десять миль, а тоді стають до битви. Кожен із них — це жива смерть, хоч зі зброєю, хоч без неї. З якихось міркувань вони не торкаються меча. І верхи не їздять, та й зрештою не мають у цьому потреби. Якщо ти виходиш проти аїльця з мечем, а він проти тебе голіруч, це буде чесний двобій. За умови, що ти — вправний воїн. Вони випасають корів та кіз там, де ми з тобою помремо зі спраги впродовж дня, ще й сонце не встигне зайти. Вони вирубують свої селища у величезних скелях посеред Пустелі. Вони з’явились у тому місці незабаром після Світорощі, і відтоді живуть там. Артур Яструбине Крило намагався витурити їх звідти й умився кров’ю — там він зазнав розгрому, єдиний раз за своє життя. Удень повітря в Аїльській пустелі тремтить від спеки, а вночі замерзає. А будь-який аїлець тільки гляне на тебе своїми блакитними очима й скаже, що він ні на що не проміняв би це найкраще місце на землі. І він не брехатиме. Якщо вони колись спробують вийти зі своєї пустелі, нам буде нелегко їх зупинити. Аїльська війна тривала три роки, а тоді воювали лише чотири клани з тринадцяти.

— Те, що він успадкував від матері сірі очі, ще не робить його аїльцем, — заперечив Мет.

Інґтар знизав плечима.

— Як я сказав, я ні про що не розпитую.

Коли Ранд нарешті узявся вкладатися на ніч, у голові в нього гуло від непроханих думок. Викапаний аїлець. Морейн Седай хоче казати, що ти з Межиріччя. Аїльці спустошили все на шляху до Тар Балона. Народжений на схилах Драконової гори. Відроджений Дракон.

— Я не дам себе використовувати, — бурмотів він, але сон усе не йшов.

Вранці Інґтар згорнув табір ще до сходу сонця. Вони поснідали, і коли хмари на сході ще тільки червонилися і роса ще тремтіла на листі, вони вже мчали на схід. Цього разу Інґтар вислав дозорців попереду загону, а темп руху залишався напруженим, хоча вже й не був таким убивчим для коней. Ранд сподівався, що Інґтар зрозумів, що перед ними задача не на один день. Гюрін сказав, що слід, як і раніше, веде на південь. Проте через дві години після сходу сонця один із розвідників вчвал примчав назад.

— Попереду залишене місце стоянки, мілорде. На вершині наступного пагорба. Минулої ночі їх там було не менше тридцяти чи сорока, мілорде.

Мілорд так пришпорив коня, наче отримав звістку, що Друзі Морока все ще там, і Рандові довелося не відставати від нього або бути розтоптаним шайнарцями, що помчали на пагорб таким же шаленим галопом.

Там не було особливо на що дивитися. Холодна зола таборових вогнищ, добре замаскованих серед дерев, у золі — залишки чогось, схожого на їжу. Купа покиді — надто близько до вогнищ, і над якою вже дзижчала мушва.

Інґтар зупинив загін трохи оддалік, спішився і пішов обстежувати стійбище, прихопивши з собою Уно. Вони уважно придивлялися до землі під ногами. Гюрін об’їхав навколо табору, принюхуючись. Ранд сидів верхи на своєму жеребці поряд із іншими вершниками; він не мав жодного бажання ближче роздивлятися місце, де стояли табором траллоки та Друзі Морока. І щезник. І щось іще гірше.

Мет видерся на вершину пагорба і пройшовся місцем стоянки.

— Так ось як виглядає табір Друзів Морока? Трохи смердить, але я не бачу, щоби він надто відрізнявся від будь-якого іншого табору. — Він розгріб ногою купку золи, натрапив на шматок обгорілої кістки й нахилився її підібрати. — І чим же харчуються Друзі Морока? Це не схоже на баранячу кістку, і на телячу теж.

— Тут було скоєно вбивство, — похмуро промовив Гюрін. Він затулив носа носовичком. — Гірше, ніж убивство.

— Тут були траллоки, — сказав Інґтар, дивлячись на Мета. — Гадаю, вони зголодніли, а під рукою виявились Друзі Морока.

Мет впустив почорнілу кістку; мав такий вигляд, наче його зараз знудить.

— Вони більше не прямують на південь, мілорде, — оголосив Гюрін. Це привернуло загальну увагу. Нюхач показав назад, на північний схід. — Можливо, вони все ж таки вирішили прориватися до Гнилолісся. Обійти нас. А, може, вони просто намагалися збити нас з пантелику, коли правили на південь.

Схоже, він сам не надто вірив у те, що казав. Видно було, що він у замішанні.

— Хай там що вони намагаються зробити, — рикнув Інґтар, — тепер вони від мене не втечуть. По конях!

Минуло трохи більше години, і Гюрін натягнув повіддя.

— Вони знову змінили напрямок, мілорде. Знову рухаються на південь. І вони вбили когось іще.

Тут, у западині між двома пагорбами, не було золи від багать, але внаслідок кількахвилинних пошуків вони знайшли тіло. Чоловік, зігнутий у дугу, захований в чагарниках. Потилиця розчавлена, а сила удару була такою, що очі вилізли з очниць. Ніхто його не впізнав, хоча одяг на покійнику був шайнарський.

— Ми не можемо гаяти часу, ховаючи Друзів Морока, — рявкнув Інґтар. — Ми прямуємо на південь. — І вчинив згідно зі своїми словами, перш ніж вони встигли злетіти йому з вуст.

Однак цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Уно вивчав відбитки копит та послід і казав, що вони помалу наздоганяють крадіїв. Почало смеркатися, але траллоків та Друзів Морока не було видно. Наступного ранку шайнарці знайшли ще один залишений табір, де було скоєно ще одне вбивство, так сказав Гюрін. І ще одна зміна напрямку, цього разу на північний захід. Дві години гонитви, і загін знайшов ще одне тіло, чоловіка, котрому розкроїли череп сокирою. І знову зміна напрямку. Знову на південь. Тепер вони були ще ближче до крадіїв, так прочитав по слідах Уно. І знову впала ніч, а загін простував далеко від людських осель, помічаючи лише час від часу ферми на обрії. І ще один день, такий самий — зміна напрямку руху, вбивства. Все повторювалося знову і знову. І наступного дня також.

З кожним днем загін трохи наближався до переслідуваних, але Інґтар кипів із нетерплячки. Він запропонував скоротити відстань і продовжувати скакати уперед, коли крадії вкотре змінили напрямок — адже ясно, що ті незабаром знову повернуть на південь. Але не встиг хоч хтось і рота відкрити, як Інґтар заперечив сам собі, заявивши, що це погана ідея, бо ті, на кого вони полюють, можуть цього разу на південь не повернути. Він підганяв усіх, вимагаючи рухатися швидше, вранці вирушати раніше, а ввечері скакати у цілковитій темряві. Він нагадував усім про те, яке відповідальне завдання доручила їм Престол Амерлін — повернути Ріг Валіра, за будь-яку ціну. Він казав про те, якої слави вони заживуть, про те, що їхні імена увійдуть у легенди та в історію, в оповідки менестрелів та пісні бардів. Усі славитимуть героїв, які знайшли Ріг. Він говорив і говорив, так наче йому було несила зупинитися, і приглядався до шляху, яким вони скакали так, наче в кінці його лежала вся надія Світла. Навіть Уно почав косо поглядати на нього.

І так вони дісталися ріки Еринін.

Як на Ранда, це і селищем справжнім не можна було назвати. Він зупинив коня серед дерев, дивлячись крізь гілля на дюжину невеличких хатин під ґонтовими покрівлями майже до землі. Хати стояли на вершині пагорба, а внизу у променях ранкового сонця виблискувала ріка. До сільця вела непримітна стежина. Загін лише кілька годин тому знявся з місця власної ночівлі, і вже мав би натрапити на місце ночівлі Друзів Морока, якби ті дотримувалися колишнього порядку. Утім, поки що нічого такого на очі їм не трапилося.

Сама ріка тут, близько до її витоків десь у Хребті Світу, не схожа була на могутню Еринін, оспівану в легендах, оскільки течія ще не встигала сягти повної потуги. Шістдесят кроків бистрини до протилежного берега, облямованого деревами, й обидва береги з’єднував товстий поромний канат. Сам пором приткнувся до протилежного берега.

Це вперше слід привів переслідувачів до людського житла. Просто до хатин на пагорбі. На єдиній ґрунтовій вулиці, обіч якої тіснилися усі будинки, не було помітно жодного руху.

— Засідка, мілорде? — тихо припустив Уно.

Інґтар віддав належні накази, і шайнарці з піками напереваги розсипалися навкруг сільця, оточуючи будинки. Інґтар махнув рукою, і вони з гуркотом прогалопували між будинками з усіх чотирьох сторін — очі визирають ворога, піки напоготові, курява стовпом з-під копит. Крім вершників — жодного руху. Вони натягли повіддя, і курява почала осідати.

Ранд повернув у сагайдак стрілу, яку наклав був на тятиву, і закинув лук за спину. Так само вчинили і Мет з Перрином. Лоял та Гюрін просто стояли там, де їх залишив Інґтар, і насторожено спостерігали.

Інґтар махнув рукою, і Ранд із іншими доєдналися до шайнарців.

— Не подобається мені тутешній запах, — пробурмотів Перрин, коли вони рушили поміж будинків. Гюрін гостро поглянув на нього, Перрин відповів поглядом на погляд, і нюхач першим опустив очі. — Тут пахне неправильно.

— Довбані Друзі Морока і траллоки пройшли просто тут, мілорде, — мовив Уно, показуючи на кілька відбитків, що їх ще не затоптали шайнарці. — Попрямували до траханого парому і кинули його, сучі діти, на тому березі. Кров та гадський попіл! Нам ще пощастило, що вони не пустили його за течією.

— А де тутешні мешканці? — поцікавився Лоял.

Двері стояли нарозпаш, у розчинених вікнах колихалися фіранки, але попри тупіт копит вулиця стояла порожнем.

— Обшукати будинки! — скомандував Інґтар.

Воїни спішилися і бігом кинулися виконувати наказ, але тут же повернулися, хитаючи головами.

— Вони зникли, мілорде, — відрапортував Уно. — Наче крізь землю запалися, згоріти мені на місці. Наче лиха година їх ухопила просто посеред траханого дня і змусила вшитися невідомо куди! — Раптом він зупинився на півслові, ошелешено тицяючи пальцем у будинок за спиною в Інґтара. — Там щойно була жінка, у вікні. Щоб мене грім побив, як я міг її не помітити?! — Ніхто не встиг навіть поворухнутися, а він уже прожогом кинувся до хатини.

— Не налякай її! — гукнув услід йому Інґтар. — Уно, нам потрібна інформація. Осліпи тебе Світло, Уно, гляди не налякай її!

Одноокий воїн зник у розчинених дверях.

Інґтар голосно закричав:

— Ми не скривдимо вас, пані! Ми вірноприсяжці лорда Аґельмара, з Фал Дари. Не бійтеся! Ми не заподіємо вам лиха!

Віконце під дахом хатини розчахнулося, і з нього висунув голову Уно, дико поводячи очима. Вилаявшись, він пірнув назад. Його зворотний шлях на вулицю супроводжувався глухим грюканням та дзенькотом, так наче він у нападі відчаю розкидав ногами речі. Нарешті він з’явився на порозі.

— Втекла, мілорде. Але вона там була. Жінка в білому, біля вікна. Я її бачив. Там, усередині, мені навіть на мить знову примарилося, що я її бачу, але тоді вона знову зникла і... — Він перевів подих. — У будинку нікого нема, мілорде. — Сум’яття його було настільки глибоким, що він навіть забув лихословити.

— Фіранки, — пробурмотів Мет. — Він повівся на трикляті фіранки.

Уно гостро зиркнув на нього, а тоді відвернувся до свого коня.

— Куди вони зникли? — запитав Ранд, звертаючись до Лояла. — Ти гадаєш, вони втекли через Друзів Морока? — І траллоків, і мерддраала. А ще, як каже Гюрін, чогось іще гіршого. Ці люди вчинили розумно, якщо втекли з усіх ніг.

— Боюся, їх забрали з собою Друзі Морока, Ранде, — подумавши, відповів Лоял. Він зморщив широкий, схожий на хобот ніс, засопів, майже загарчав. — Для траллоків.

Ранд важко зглитнув і пошкодував, що запитав: думати про те, чим харчуються траллоки, було не надто приємно.

— Хай що тут трапилося, — мовив Інґтар, — це зробили Друзі Морока. Гюріне, тут було насилля? Вбивство? Гюріне!

Нюхач смикнувся в сідлі та дико подивився навкруги, відвівши погляд від ріки.

— Насилля, мілорде? Так. Вбивство? Ні. Або не звичайне вбивство. — Він скоса подивився на Перрина. — Ніколи раніше я не чув такого запаху, мілорде. Але щось погане тут було скоєно.

— Вони таки переправились на той бік чи ти сумніваєшся? Може, вони знову збивають нас зі сліду?

— Вони переправились, мілорде. — Гюрін із тривогою дивився на протилежний берег. — Переправились. А от що вони робили на тому березі... — Він знизав плечима.

Інґтар кивнув.

— Уно, мені потрібен пором на цьому боці. І хай розвідники прочешуть той берег, доки ми переправлятимемось. Тут нема засідки, але це ще не означає, що її нема там. Вони можуть напасти, коли ми розділимося. Пором, схоже, не настільки великий, аби переправити всіх заразом. Займись цим.

Уно кивнув, і за мить Раґан і Масима вже допомагали один одному звільнитися від лат. Роздягнувшись до пов’язок на стегнах, засунувши за пояси на спині кинджали, вони побігли підтюпцем на кривуватих, як у всіх вершників, ногах до води, а далі заковзали вздовж товстезного поромного каната, перебираючи його руками. На середині ріки канат помітно провисав, і вони занурились у воду по пояс, сильна течія спробувала потягнути їх за собою, але вони спромоглися вибратися на дощатий пором швидше, ніж очікував Ранд. З кинджалами в руках вони зникли між деревами.

Здалося, минула вічність, поки обидва чоловіки знову опинились на поромі й почали повільно тягти його через ріку. Баржа ткнулася в берег нижче селища, Масима взявся її закріпляти, а Раґан поспішив до Інґтара. Він був блідий, шрам на його щоці вирізнявся помітніше ніж зазвичай, а в голосі чулося потрясіння:

— На тому березі... засідки на тому березі нема, мілорде, нема, але... — Він низько вклонився, мокрий і тремтячий від такої прогулянки. — Мілорде, ви повинні побачити це самі. Великий кам’яний дуб, за п’ятдесят кроків від причалу. Не можу описати це словами. Мусите побачити на власні очі.

Інґтар нахмурився, перевів погляд з Раґана на інший берег. Нарешті промовив:

— Ти все добре зробив, Раґане. Ви обидва зробили все правильно. — Він заговорив енергійно. — Пошукай у будинках, чим би обтертися цим двом, Уно. Подивись, чи не залишилося там води, щоби зробити чай. Залий туди щось гаряченьке, якщо зможеш. Тоді переправиш другу групу і коней-тягловиків. — Він повернувся до Ранда: — Ну, то що, готовий поглянути на південний берег Еринін?

Не чекаючи на відповідь, він поскакав до порома разом із Гюріном та половиною воїнів.

Затримавшись хіба на мить, Ранд помчав услід, а за Рандом зрушив свого коня і Лоял. На подив Ранда, Перрин опинився попереду, скачучи до порома з похмурим виразом обличчя. Деякі з вершників уже спішилися і, перекидаючись солоними жартами, ухопилися за канат, збираючись його тягти.

Мет дочекався на березі до останньої хвилини, коли один із шайнарців уже відв’язував канат, а тоді пришпорив коня і в’їхав у натовп на поромі.

— Однаково раніше чи пізніше, а треба було би переправлятися, то чому не зараз? — прокоментував він свої дії, не звертаючись ні до кого зокрема. — Я мушу його знайти.

Ранд похитав головою. Мет виглядав таким же здоровим, як і раніше, і тому Ранд майже забув, навіщо він вирушив у цей рейд. Знайти кинджал. Хай Ріг здобуде Інгтар. Я тільки хочу повернути цей кинджал, для Мета.

— Ми знайдемо його, Мете.

Мет поглянув на Ранда похмуро і, глузливо вищирившись на його вишуканий червоний камзол, відвернувся. Ранд зітхнув.

— Усе буде добре, Ранде, — тихенько промовив Лоял. — Якось, але буде.

Щойно пором відійшов від берега, його підхопило течією, пронизливо зарипів канат. Якими б незвичними поромниками не виглядали воїни, розгулюючи по поромі в шоломах та кольчугах, з мечами за спиною, але вивести пором на воду їм вдалося доволі непогано.

— Отак ми залишали дім, — зненацька озвався Перрин. — На Таренському Перевозі. Чоботи поромників гупали по дошках, вода хлюпотіла за бортом. Отак усе й було. Тільки цього разу все буде гірше.

— Як може бути гірше? — не зрозумів Ранд.

Перрин не відповів. Він дивився на берег, що потроху наближався, і його золоті очі, здавалося, сяяли, але не захватом.

За хвилину і Мет спитав:

— Як може бути гірше?

— Буде гірше, я відчуваю це, — лише й відповів Перрин.

Гюрін кинув на нього нервовий погляд, але Гюрін дивився нервово на все, відколи загін виїхав із Фал Дари.

Пором важко приткнувся до південного берега, товсті дошки глухо стукнули у твердий глинозем. Просто над головами нависали високі дерева. Шайнарці, ті, що тягли канат, уже встигли сісти на коней, крім двох, яких Інґтар вирядив іти з поромом по решту загону. Всі інші верхи в’їхали на стрімкий берег.

— П’ятдесят кроків до великого кам’яного дуба, — мовив Інґтар, коли вершники в’їхали під дерева.

Голос у нього був підкреслено буденний. Якщо Раґан навіть слова не міг сказати про побачене... Дехто з солдатів поправив меча за спиною та наготував піки.

Спочатку Рандові здалося, наче з кремезних гілок кам’яного дуба, вкритих сірою корою, звисають підвішені за руки опудала. Темно-червоні опудала. А тоді він упізнав обличчя. Чанґу, і того, другого вартового. Нідао. Очі вибалушені, зуби вищирені в оскалі болю. Вони ще довго прожили після того, як це почалося.

Перрин видав дивний гортанний звук, схожий на гарчання.

— Найгірше, що я будь-коли бачив, мілорде, — кволим голосом проказав Гюрін. — І найгірший запах з усіх, що я будь-коли учував, за винятком підземної в’язниці у Фал Дарі тієї ночі.

Ранд гарячково шукав порожнечу. Пломінь заважав йому, нудотно коливаючись в одному темпі з конвульсивними судомами його власного шлунка. Але він наполегливо докладав зусилля і нарешті огорнув себе порожнечею. Проте потяг блювати пульсував у порожнечі разом із ним. Не за її межами, а всередині. Нема чому й дивуватися, коли бачиш таке. Ця думка виникла і негайно випарувалася. Наче краплина води на розжареній сковорідці. Що з ними сталося?

— Живцем здерли шкіру, — почув він чийсь голос у себе за спиною, а ще почув, як хтось блює. Він подумав, що то, мабуть, Мет, але все це було далеко від нього, огорнутого порожнечею. Проте блювотне мерехтіння було всередині, разом із ним. Він подумав, що його теж може знудити.

— Зніміть їх, — різко наказав Інґтар. Після миттєвої паузи він додав: — Поховайте. Ми не можемо стверджувати, що вони були Друзями Морока. Можливо, їх захопили у полон. Так могло бути. Принаймні хай вони спізнають останні обійми матері.

Декілька чоловіків знехотя виїхало вперед із ножами в руках. Навіть для загартованих у битвах шайнарців здіймати оббіловані тіла тих, кого вони знали, було завданням не з легких.

— З тобою все гаразд, Ранде? — запитав Інґтар. — Я теж не звик до такого.

— Все... все гаразд, Інґтаре.

Ранд відпустив порожнечу. Без неї його наче менше нудило; шлунок і досі був наче перекручений, проте загалом стало трохи легше. Інґтар кивнув і розвернув коня, аби спостерігати за діями своїх бійців.

Похорон був простим. В землі вирили дві ями й опустили туди тіла. Інші шайнарці мовчки на це дивилися. Копачі без зайвих слів почали лопатами закидати могили.

Ранд почувався шокованим, проте Лоял тихо пояснив йому:

— Шайнарці вірять, що всі ми походимо із землі і в землю повинні повернутись. Вони не кладуть своїх мертвих у труну, не загортають у саван і завжди ховають їх без одягу. Земля повинна огорнути тіло. Вони називають це останніми обіймами матері. І не кажуть жодних слів, окрім: «Хай світло осяє тебе, і Творець дасть притулок тобі. І хай останні обійми матері приймуть удома тебе». — Лоял зітхнув і похитав величезною головою. — Гадаю, цього разу ніхто цих слів не скаже. Хай що би не говорив Інґтар, Ранде, але безсумнівно, що це Чанґу та Нідао вбили вартових біля Собачої брами і впустили в цитадель Друзів Морока. Це вони провинні у тому, що сталося.

— Тоді хто пустив стрілу в... в Амерлін?

Ранд не сказав того, що висіло йому на язиці: Хто цілив у мене?

Лоял нічого на це не відповів.

Уно прибув разом із рештою загону та тягловиками саме тоді, коли загортали в могили останні грудки землі. Хтось сказав йому про страшну знахідку, й одноокий воїн сплюнув.

— Сучі траллоки іноді роблять таке у Гнилоліссі, коли хочуть пограти комусь на довбаних нервах чи, щоб затрахав їх цап, попередити, що не варто їх переслідувати. Згоріти мені, тут у триклятих вилупків це не пройде.

Перш ніж вирушити далі, Інґтар зупинив коня біля безіменних могил — двох земляних горбиків, що здавалися надто малими, аби вмістити людські тіла. Помовчавши кілька секунд, він промовив:

— Хай світло осяє вас, і Творець дасть притулок вам. І хай останні обійми матері приймуть удома вас. — Підвівши голову, він обвів поглядом кожного зі своїх солдатів. Їхні обличчя не виражали жодних емоцій, а обличчя Інґтара — ще менше за інших. — Вони врятували лорда Аґельмара в Тарвіновій ущелині, — пояснив він. Дехто з вершників нахилив голову на знак згоди. Інґтар розвернув коня. — Куди, Гюріне?

— На південь, мілорде.

— Бери слід! Полювання триває!

Незабаром ліс поступився місцем горбкуватій рівнині, де-не-де посмугованій неглибокими потічками, що промили собі річища у глибоких рівчаках. Замість пагорбів тут інколи траплялися невисокі пологі пагорки чи підгірки. Та й ті ледь заслуговували на таку назву. Найвигідніша місцевість для пересування верхи. Інґтар сповна скористався її перевагами, пустивши загін рівним темпом, який просто-таки поїдав відстань. Час від часу Ранд помічав далеко на обрії щось схоже на ферми, а якось йому здалося, що вдалині лежить селище, бо за кілька миль до неба начебто здіймалися дими з коминів і проти сонця щось зблиснуло білим. Але там, де пролягав їхній шлях, не було жодних ознак житла — тільки безкрає море трави, зрідка поцятковане чагарником чи поодинокими деревами, та інколи невеличкий перелісок — не більше ста кроків упоперек.

Інґтар висилав наперед розвідників, по двоє вершників, і вони поринали в траву, лише зрідка з’являючись в полі зору на вершечку чергового пагорба. На шиї в Інґтара висів срібний свищик на той випадок, якщо Гюрін скаже, що слід змінити напрямок, і виникне потреба прикликати розвідників назад. Але такого не траплялося. Південь. Тільки на південь.

— Якщо рухатимемося з такою швидкістю, за чотири дні будемо на полі Талідара, — виголосив Інґтар під час руху. — Найвеличніша з усіх перемог Артура Яструбине Крило, коли напівлюдки кинули в битву проти нього траллоків з Гнилолісся. Битва тривала шість днів і ночей, а коли закінчилася, траллоки втекли назад до Гнилолісся й ніколи відтоді не зважувалися кинути йому виклик. Він звів там монумент на честь цієї перемоги — обеліск у сотню спанів заввишки. І не дозволив вибити на ньому своє ім’я — лише імена всіх полеглих воїнів, а увінчував обеліск золотий сонячний диск, символ того, що Світло перемогло Тінь.

— Я хотів би це побачити, — зауважив Лоял. — Я ніколи не чув про такий пам’ятник.

Інґтар відповів не одразу, а коли заговорив, голос його був тихий:

— Його там уже нема, Будівничий. Коли Яструбине Крило помер, ті, котрі почали гризтися за його імперію, не могли змиритися з монументом на честь його перемоги, навіть якщо на ньому не було його імені. Наразі від нього нічого не лишилося, крім кургану, на якому він стояв. Десь через три-чотири дні ми зможемо його побачити.

Інґтар сказав це так, наче хотів покласти край подальшим бесідам.

Коли золоте сонце стояло у них просто над головами, вершники проминули якусь споруду — квадратну, цегляну і потиньковану, не більше ніж за милю від них. Споруда була невисока, вціліли хіба два поверхи, і наче вросла в землю. Від неї віяло багаторічною занедбаністю, даху не було зовсім, за винятком окремих латок темної черепиці, що дивом трималися на залишках кроков, колись біла штукатурка майже вся повідпадала, оголивши темну вивітрену цеглу, стіни теж обвалились, і крізь них просвічували внутрішні дворики та поруйновані приміщення. В тріщинах внутрішніх двориків росли кущі і навіть деревцята.

— Замок, — пояснив Інґтар. Увесь добрий гумор, який йому вдалося накопичити, розтанув, коли він побачив цю споруду. — Коли ще стояв Гарад Дакар, гадаю, господарі цього замку розорювали тут землі на лігу навкруги. Можливо, вирощували фруктові сади. Гарадці пишалися своїми фруктовими садами.

— Гарад Дакар? — перепитав Ранд.

Інґтар фиркнув.

— Тепер що, ніхто більше не вчить історію? Гарад Дакар — столиця Гардану, країни, котрій належали ті землі, якими ми наразі проїжджаємо.

— Я бачив стару карту, — відказав Ранд ображено. — Я знаю про держави, яких більше не існує. Маредо, і Ґоабан, і Карралайн. Але Гардан на ній не значився.

— Раніше існувало ще багато держав, яких тепер уже нема, — промовив Лоял. — Мар Гаддон, наприклад, той, що тепер зветься Геддон Мірк, а ще Елмот, Кінтара. Столітня війна пошматувала імперію Артура Яструбине Крило на численні держави, великі та малі. Малі були поглинуті великими або об’єдналися в більші, як, наприклад, Алтара та М’юранді. Їх змусили бути разом, якщо сказати точніше.

— І що з ними сталося? — зацікавився Мет.

Ранд помітив, що Перрин і Мет під’їхали до них і тримаються поряд. А коли він дивився на них востаннє, вони були у хвості колони, аби перебувати якнайдалі від Ранда аль’Тора.

— Вони не змогли вистояти навіть разом, — відповів оґір. — Траплявся неврожай, чи торгівля не вдавалася. Народ хибив. Щоразу щось було не так, і країна занепадала. Часто, коли держава зникала, її сусіди захоплювали її територію, але такі анексії були недовговічними. З часом такий край перетворювався у пустку. Подекуди ще існували окремі поселення, але загалом уся місцевість дичавіла. Наразі минуло майже триста років, відколи місто Гарад Дакар остаточно припинило існування, але ще й до того воно вироджувалося, і навіть король не міг дати ради тому, що в ньому відбувалося. Тепер, наскільки я розумію, від Гарада Дакара й сліду не залишилося. Всі містечка й міста Гардану зникли, фермери та селяни навіть каміння розтягли і пустили на власні потреби. Але й ферми та села, побудовані з цього каміння, теж зникли. Так написано в книжках, і я не побачив нічого, що спростовувало б ці факти.

— Так, Гарад Дакар майже на сто років перетворився у непогану каменоломню, — з гіркотою в голосі промовив Інґтар. — Люди з нього пішли, і тоді місто просто розтягли, камінь за каменем. Все зникло, або ж зникає. Зникає все і повсюди. Навряд чи знайдеться держава, яка насправді контролює територію, яку на картах оголошує своєю, та й кордони на карті вже не ті, що були хоча б сто років тому. Після закінчення Столітньої війни можна було проїхати від Гнилолісся до Моря Штормів безперервною низкою держав. А тепер майже весь цей шлях пролягає через дику місцевість. У Порубіжних землях наша постійна боротьба з Гнилоліссям змушує нас залишатися сильними та єдиними. Мабуть, у них не було того подібного стимулу. Ти кажеш, вони не встояли, Будівничий? Так, вони ослабли, а яка ще з нинішніх держав пишатиметься завтра? Нас, тобто все людство, змітає геть. Змітає, як ото повінь сміття. Скільки ще часу мине, доки не залишиться нічого, крім Порубіжних земель? Скільки ще часу мине, перш ніж і ми зникнемо і аж до самого Моря Штормів не залишиться нічого, крім траллоків та мерддраалів?

Усі мовчали збентежено. Навіть Мет не порушив мовчання. Інґтар теж їхав мовчки, заглиблений у власні невеселі думки.

Незабаром галопом примчали розвідники — спини випрямлені, піки наче підтримують небо.

— Попереду селище, мілорде. Нас не помітили, але воно лежить у нас просто по курсу.

Інґтар відігнав невеселі думки, але так і не зронив жодного слова, доки загін не виїхав на гребінь невисокого пасма пагорбів, звідки відкривалася панорама селища, а тоді коротко наказав зупинитися, витяг із торбинки прозорну трубу і взявся його розглядати.

Ранд і собі з цікавістю почав вивчати селище, велике, наче Емондів Луг, хоча тепер, коли він побачив стільки різних сіл і містечок, не кажучи вже про міста, він розумів, що не таке воно й велике. Будинки тут були невисокі, білені, а на похилих дахах, схоже, зеленіла трава. Дюжина вітряків, розсипаних по селищі, ліниво обертали довгі, обшиті тканиною крила, що виблискували білим на сонці. Селище огороджував невисокий земляний вал, порослий травою. Перед насипом тягнувся ще й широкий рів із понатикуваним повсюди загостреним кіллям. В єдиній проймі, що її розгледів Ранд, воріт не було, але її, мабуть, легко можна загородити возом чи фургоном. Людей він не побачив.

— Не видно навіть жодного собаки, — зауважив Інґтар, ховаючи прозорну трубу у сідельну торбинку. — Ви впевнені, що вони вас не помітили? — запитав він у розвідників.

— Хіба що їм сам Морок допоміг, мілорде, — озвався один із них. — Ми не підіймались на гребінь. І ми тоді теж не помітили нікого, мілорде.

Інґтар кивнув.

— Слід, Гюріне?

Гюрін принюхався.

— Веде до селища, мілорде. Просто в самісінький центр, наскільки я можу сказати, не під’їхавши ближче.

— Пильнуйсь! — наказав Інґтар, підібравши повіддя. — І не ведіться на дружні усмішки. Якщо тільки там ще є кому усміхатися.

Він повів загін до селища повільною ступою, водночас пересуваючи меч, що висів у нього за спиною, так, щоб його можна було вихопити одним рухом.

Позаду Ранд почув шерхіт і дзенькіт — солдати взяли приклад з командира. Мить — і його меч теж був напоготові. Намагатися залишитися живим — це не те ж саме, що намагатися бути героєм, подумав він.

— Гадаєте, ці люди можуть допомагати Друзям Морока? — запитав Перрин Інґтара.

Шайнарець відповів не одразу.

— Шайнарців вони не надто люблять, — нарешті промовив він. — На їхню думку, ми мали б їх захищати. Ми чи кайренці. Кайрен свого часу претендував на ці землі. На всі землі аж до Еринін. Але втримати їх він не зміг. Тож кайренці відмовилися від своїх претензій майже сто років тому. Той нечисленний люд, котрий тут усе ще замешкує, може не боятися траллоків, бо вони не заходять так далеко на південь, але тут вистачає і звичайних бандитів. Ось тому вони і вал звели, і рів викопали. Так тут роблять по всіх селах. Такі-сякі поля вони ховають по вибалках неподалік, але житло будують лише за стінами. Вони готові присягнути на вірність будь-якому королю, котрий надасть їм захист, але ми всі свої сили віддаємо на те, щоби стримувати траллоків. Ось вони нас і недолюблюють. — Коли загін наблизився до отвору у невисокому валу, він знову повторив: — Пильнуйсь!

Усі вулиці селища сходилися до площі, але на вулицях не було ні душі, і з вікон ніхто не визирав. Не загавкав жоден пес, не пробігла сполохана курка. Ані душі. Розчинені двері розгойдував вітер, і вони порипували, вторячи ритмічному поскрипуванню вітряків. Об тверду землю лунко били копита.

— Як на поромі, — бурмотів Гюрін, — але інакше... — Він схилився у сідлі, опустив голову, наче намагався таким чином її заховати. — Тут було насилля, але... не знаю. Тут коїлося щось погане. Погано пахне.

— Уно, — промовив Інґтар, — візьми одну десятку і обшукай усі будинки. Всіх, кого знайдете, ведіть до мене. Я буду на майдані. Дивись, цього разу нікого не налякайте. Я хочу отримати відповіді, а не побачити людей, які рятуються втечею.

Він повів решту вершників на майдан, а Уно і його десятка спішилися. Ранд вагався, роздивляючись навкруги. Стукіт дверей, скрип вітряків, тупіт копит — усе це створювало надто багато шуму, наче у світі не залишилося інших звуків. Він обвів поглядом будинки. Фіранки у відчинених вікнах видуло протягом назовні, і вони виляскували об підвіконня. Всі будинки здавалися безживними.

Зітхнувши, Ранд зліз із коня і попрямував до найближчого будинку, тоді зупинився, дивлячись на двері.

Це просто двері. Що тебе лякає? Не подобалося йому це відчуття — наче з того боку щось причаєне чигає на нього. Він штовхнув двері. Побачив охайну кімнату. Чи таку, що раніше була охайною. Стіл накритий для обіду, стільці зі спинками-перекладинами присунуті до столу, на частині тарілок уже накладена їжа. Над горщиками з турнепсом та бобами дзижчало кілька мух, а ще більше їх повзало по шматку смаженого м’яса, що так і задубіло у жирі. Від шматка смаженини відставала напіввідрізана скибка з увіткнутою виделкою, біля шматка м’яса у тарілі валявся ніж, так наче випав комусь із руки. Ранд переступив через поріг.

Блим.

Усміхнений голомозий чоловіку груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.

Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Усі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.

Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...

Блим.

Ранд не міг поворухнутися. Дзижчання мушви над столом погучнішало. Дихання хмаркою виривалося з його рота.

Блим.

Усміхнений голомозий чоловік у груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.

Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Всі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.

Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...

Блим.

Ранд хотів поворухнутися, та м’язи наче скувало морозом. В кімнаті похолоднішало; хлопець відчував, що його кидає у дрож, але м’язи відмовлялися йому коритись. Мушва вже вкривала весь стіл. Він гарячково намацував порожнечу. В ній було те огидне світло, але він не зважав на це. Йому треба було...

Блим.

Усміхнений голомозий чоловік у груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.

Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Всі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.

Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...

Блим.

Кімната промерзла наскрізь. Як холодно! На столі було аж чорно від мушви; стіни перетворились у ворушкий килим із мушви; долівка, стеля — все стало чорним-пречорним від мушви. Мушва обліпила Ранда, повзала по його обличчю, очах, залазила в ніс і в рот. Світло, допоможи мені. Холодно. Мухи дзижчали оглушливо. Холодно. Холод проникнув у порожнечу, глумлячись із порожнечі, заковуючи Ранда у кригу. У відчаї він потягнувся до миготливого світла. Шлунок скрутило, але світло було теплим. Гарячим. Гарячим. Йому було гаряче.

Раптом він нахопився на... щось. Не знав, на що саме і звідки воно. Павутина зі сталі. Місячне проміння, вирізьблене з каменю. Від дотику Ранда вони розсипались, але він знав, що їх не торкався. Вони зморщувалися й танули від жару, що ринув крізь нього — жару, достоту яку ковальському горні, жару, що запалює світ, жару, що наче...

Все зникло. Важко дихаючи, він роззирався навкруги нестямними очима. Кілька мух лежало на надрізаній смаженині, на тарелі. Мертві мухи. Шість мух. Тільки шість. У горщиках були ще мухи — пів дюжини чорних цяток між холодними овочами. Всі мертві. Хитаючись, він вихопився на вулицю.

З будинку навпроти виходив Мет, мотаючи головою.

— Нікого, — сказав він Перрину, який усе ще сидів верхи. — Схоже, вони просто зірвалися посеред вечері й пішли геть.

З майдану долинули вигуки.

— Вони щось знайшли, — промовив Перрин, пришпорюючи свого коня. Мет скочив у сідло й погалопував за ним. Ранд усівся на Гнідана не так швидко; жеребець шарпнувся від нього, наче відчуваючи занепокоєння вершника. Неспішно прямуючи до майдану, Ранд позирав на будинки обабіч вулиці, але не міг змусити себе затримати погляд на якомусь із них. Мет заходив до одного з них, і з ним нічого не сталося. Ранд вирішив не заходити більше до жодного будинку в цьому селищі, хай там що. Вдаривши Гнідана каблуками в боки, він змусив коня рухатися швидше.

Всі завмерли, наче статуї, перед великим будинком із широкими подвійними дверима. Ранд навіть не помислив, що це могла бути корчма: ну, по-перше, на ній навіть вивіски не було. Може, сільське місце зібрань. Він приєднався до мовчазного кола і глянув туди, куди дивилися всі решта.

На дверях висів розіп’ятий чоловік, прицвяхований величезними бретналями, що пройшли крізь зап’ястя та плечі. Ще два цвяхи вбили людині в очі, аби втримувати голову. Засохла кров темними віялами розтеклася по щоках. Глибокі подряпини на дереві, на рівні підборів чобіт, свідчили, що чоловік був іще живий, коли з ним це зробили. Принаймні спочатку.

Ранду перехопило дух. Це була не людина. Ці чорні одежі, чорніші за чорне, ніколи не вдягала жодна людина. Вітер шарпав край плаща, затиснутий між розіп’ятим та дверима, — а Ранд пам’ятав, що так буває не завжди. Зазвичай вітер не торкався цих одеж, та й очей на цьому блідому безкровному обличчі ніколи не було.

— Мерддраал, — видихнув він, і промовлене ним слово наче розпечатало вуста іншим.

Люди ворухнулися, перевели дух.

— Хто, — почав було Мет, але загнувся, щоби глитнути клубок у горлі, — хто міг зробити таке зі щезником? — Голос йому увірвався.

— Не знаю, — відказав Інґтар. — Не знаю. — Він подивився навкруги, вивчаючи обличчя своїх солдатів, а, може, перераховуючи їх, аби упевнитися, що всі тут. — І, гадаю, тут ми більше нічого не дізнаємося. Вирушаємо. На коні! Гюріне, бери слід. Куди вони вирушили звідси?

— Так, мілорде. Так. Залюбки. Туди, мілорде. Вони й надалі прямують на південь.

І вони поскакали геть із селища, залишивши мертвого мерддраала там, де той висів, і вітер лопотів його чорним плащем. Гюрін першим вихопився за вал, навіть не зачекавши на Інґтара, але Ранд тримався за ним упритул.

Це вперше Інґтар скомандував зупинитися після цілоденного маршу на постій, коли золота куля сонця ще висіла над видноколом. Посуворілі шайнарці ще не оговталися від побаченого в селищі. Раніше Інґтар ніколи не дозволяв зупинятися так рано, а місце для табору він обрав, схоже, з міркувань оборони. Це була глибока улоговина, кругляста, досить велика, аби вмістити з усіма вигодами вершників та їхніх коней. Зовнішні схили їжачилися ріденькими заростями дубняка та груболиста. Гребінь улоговини здіймався досить високо, аби заховати табір, навіть там, де не було дерев. У цій рівнинній місцевості такі схили могли вважатися пагорбами.

— А я кажу, кров та попіл, — почув Ранд монолог Уно, звернений до Раґана, коли вершники спішилися, — що я її, курву таку, бачив, щоб тобі згоріти. Просто перед тим, як ми знайшли того цапиного вилупка, напівлюдка. Ту ж саму кляту жінку, що на триклятому перевозі. Вона була там, і водночас її, сраки такої, там не було. Ти можеш, курва її мама, казати, що хочеш, але пильнуй свого триклятого язика, а то я сам здеру з тебе твою засрану шкіру і спалю її, виблядку ти недороблений, гімно нероздушене!

Ранд так і закляк на місці: одна нога на землі, а інша — в стремені. Ту ж саму жінку? Але ж на переправі не було жодної жінки, лише фіранки метлялися на вітрі. І вона не могла би потрапити до того селища швидше за нас. Селище...

Він відігнав від себе цей спогад. Хотів забути про ту кімнату, і мушині рої, і людей, котрі там були і котрих там не було, навіть більше, ніж прицвяхованого до дверей щезника. Той напівлюдок існував насправді — всі його бачили, — а ось та кімната... Може, я вже починаю божеволіти. Йому захотілося, щоби поряд була Морейн і він міг би з нею поговорити. Хочеш, аби поряд опинилася Айз Седай? Ти й насправді дурень. Тебе такі речі тепер не стосуються, і забудь про них. Але чи насправді не стосуються? Що там відбувалося?

— Тягловиків і провіант на середину, — скомандував Інґтар, коли воїни почали таборитися. — Витерти коней насухо, тоді осідлати знову на випадок, якщо доведеться виступати спішно. Усім спати біля своїх коней, вогнищ не розкладати. Вартовим змінюватися кожні дві години. Уно, треба послати розвідників, хай скачуть якомога далі, але так, щоби повернулися, поки не споночіло. Мені треба знати, що там попереду.

Він теж це відчуває, подумав Ранд. Це не просто кілька Друзів Морока, купка траллоків, та, може, ще один мерддраал. Просто кілька друзів Морока, купка траллоків, і, може, мерддраал! Ще кілька днів тому він ніколи би не подумав про таке з отим «просто»! Навіть у Порубіжних землях, в одноденному переході від Гнилолісся, Друзі Морока, траллоки, мерддраали лишалися для нього справжнім жахіттям, явленим наче з нічного сновиддя. Але це було ще до того, як він побачив прицвяхованого до дверей мерддраала. Хто, заради Світла, здатний таке зробити? А якщо Світло немає до цього жодного стосунку? Це було до того, як він увійшов у кімнату, де родина збиралася вечеряти і раптом їхній сміх як ножем відтяло. Мабуть, я просто уявив собі цю картину. Просто уявив. Мабуть, саме так! Навіть внутрішній голос був не дуже переконливим. Адже він, Ранд, не уявив собі вітер на верхівці вежі, не уявив собі, як Амерлін сказала...

— Ранде! — Він аж підскочив із несподіванки, почувши за спиною голос Інґтара. — Ти що, так і збираєшся простояти всю ніч однією ногою у стремені?

Ранд поставив на землю і другу ногу.

— Інґтаре, що там сталося, в тому селищі?

— Їх забрали траллоки. І в селі на перевозі теж. Ось що сталося. Щодо щезника... — Інґтар стенув плечима і перевів погляд на плаский пакунок, великий, квадратний, загорнутий у полотно, який тримав у руках, і дивився він на цей пакунок так, наче той приховував у собі таємниці, яких Інґтар волів би не знати. — Траллоки взяли їх для харчу. Таке трапляється інколи на фермах та в селищах неподалік Гнилолісся, якщо траллокам вдається обминути вночі сторожові вежі. Іноді нам щастить відбити людей, і тоді ми майже жаліємо, що відбили, іноді — ні. Траллоки не завжди вбивають людей, перш ніж розпочати свою різницьку справу. Та й напівлюдки полюбляють... розважитися. Це ще гірше, ніж те, що роблять траллоки.

Голос у нього був твердий, наче він говорив про речі буденні, а, може, для шайнарського воїна вони й були такими.

Ранд глибоко вдихнув, аби заспокоїти шлунок.

— Але для того щезника, в селищі, це була геть не розвага, Інґтаре. Хто здатний прицвяхувати до дверей мерддраала, та ще й живцем?

Інґтар помовчав, хитаючи головою, тоді сунув Рандові до рук великий пакунок.

— Тримай. Морейн Седай наказала мені віддати тобі це на першій зупинці на південь від Еринін. Не знаю, що там. Але вона сказала, що тобі це знадобиться. І я мушу передати тобі її слова: від цього може залежати твоє життя.

Ранд неохоче взяв пакунок; коли він торкнувся його, відчув поколювання в пальцях. Всередині було щось м’яке, схоже на тканину. Він обережно тримав згорток. Інґтар не хоче навіть згадувати про мерддраала. Що ж трапилося в тій кімнаті? Раптом хлопець усвідомив, що сам він воліє думати про щезника чи навіть про ту кімнату, аби не думати про те, що ж таке могла передати йому Морейн.

— А ще я мушу водночас сказати тобі, що в тому разі, якщо зі мною щось станеться, ти очолиш загін.

— Я?! — задихнувся Ранд, враз забувши і про згорток, і про будь-що інше. Інґтар відповів на його недовірливий погляд спокійним кивком. — Але це маячня! Я ніколи не очолював нічого, крім отари овець, Інґтаре. Та ніхто за мною і не піде. До того ж Морейн не може віддавати тобі накази щодо твого заступника. Твій заступник — Уно.

— Вранці того дня, коли ми від’їздили, мене та Уно покликав до себе лорд Аґельмар. Там була і Морейн Седай, але наказ мені віддав лорд Аґельмар. Після мене старшим станеш ти, Ранде.

— Але чому, Інґтаре? Чому? — Він ясно бачив у цьому руку Морейн, а ще руку Амерлін. Вони підштовхували його тим шляхом, який обрали для нього. Але запитати він мусив.

Шайнарець мав такий вираз обличчя, наче він і сам цього не розуміє, але він був солдатом і звик виконувати незрозумілі накази під час своєї нескінченної війни з Гнилоліссям.

— Я чув, як на жіночій половині пустомовили, що ти насправді... — Він розвів руками в латних рукавицях. — Проте це не має значення. Знаю, що ти це заперечуєш. Так само, як заперечуєш і те, як виглядає твоє власне обличчя. Морейн Седай каже, що ти — пастух, але я ніколи не бачив пастуха з мечем зі знаком чаплі. Втім, це не має значення. Не стану вдавати, що я й сам обрав би тебе заступником, але, гадаю, ти маєш в собі те, що потрібно. Ти виконаєш свій обов’язок, якщо доведеться.

Ранд хотів зауважити, що це не його обов’язок, але натомість мовив:

— Отже, про це відомо Уно. Кому ще, Інґтаре?

— Усім вершникам. Коли шайнарці виступають у похід, кожний в загоні знає, хто візьме на себе команду, якщо командир загине. Нерозривний ланцюг аж до останнього, хто залишиться, навіть якщо він лише помічник конюха. Бачиш, при такому розкладі навіть останній солдат не побіжить, рятуючи свою шкуру. Він — головний, і обов’язок змушує його робити те, що мусить бути зробленим. Якщо я піду в останні обійми матері, обов’язок перейде до тебе. Ти знайдеш Ріг Валіра і доправиш його, куди потрібно. Ти це зробиш. — Останні слова Інґтар вимовив із особливим притиском.

Згорток відтягував Ранду руки, наче важив десять стоунів. Світло, вона може бути за сто ліг звідси й однаково дотягтися і смикати за повідець. Сюди, Ранде. Туди. Ти Відроджений Дракон, Ранде.

— Не хочу я брати на себе обов’язок, Інґтаре. Не братиму. Світло, я лише пастух! Чому ніхто не хоче в це повірити?

— Ти виконаєш свій обов’язок, Ранде. Якщо хибить людина, що знаходиться нагорі ланки, все, що під нею, розвалюється. Надто багато наразі розвалюється, вже розвалюється. Хай мир буде прихильний до твого меча, Ранде аль’Торе.

— Інґтаре, я...

Проте Інґтар уже йшов геть, гукаючи Уно, аби перевірити, чи вислав той наперед розвідників.

Ранд дивився на згорток у руках, облизуючи пересохлі губи. Він здогадувався, що там, і боявся своєї здогадки. Хотів заглянути всередину, але й хотів кинути пакунок у вогонь, навіть не розгорнувши його; подумав, що міг би це зробити, аби ніхто не побачив, що там всередині. От тільки якби ж він був упевнений, що те, що всередині, взагалі може згоріти. Він не міг тут подивитися, що там таке, бо це могли побачити не тільки його очі, а й сторонні.

Ранд окинув поглядом табір. Шайнарці звільняли від поклажі тягловиків, дехто вже витягав холодну вечерю — сушене м’ясо та коржі. Мет і Перрин поралися біля своїх коней, а Лоял сидів на камені, читаючи книжку. В зубах він затискав люльку з довгим чубуком, і пасемко диму звивалося над його головою. Міцно притиснувши до себе згорток, наче боячись, що може його впустити, Ранд непомітно ковзнув за дерева.

Він опустився на коліна на крихітній галявинці, де зусібіч нависало гілля з густим листям, і поклав згорток на землю. Деякий час він просто дивився на нього. Вона цього не зробила. Вона не могла. А тоненький голосок усередині нього глузував: О, вона могла, ще й як! Могла і зробила. Кінець кінцем, він заходився розв’язувати вузлики на мотузках, що перетягували пакунок. Акуратні вузлики, зав’язані так майстерно, що й сумніву не лишалося, що зроблені вони рукою Морейн; це робила вона сама, а не якась служниця замість неї. Вона б не дозволила побачити це жодній служниці.

Коли останній мотузок було розв’язано, він розгорнув полотно онімілими руками й втупився очима в те, що було всередині. В роті у нього пересохло, наче в пустелі. Полотнище здавалося цільним, і воно не було ні ткане, ні фарбоване, ні розмальоване. Білосніжне знамено, досить велике, аби його було видно на бойовищі зусібіч. І уздовж усього знамена звивалося створіння, схоже на вкриту золотою та пурпурною лускою змію. Але ця змія мала чотири лапи, теж вкриті лускою, і кожна лапа закінчувалася п’ятьма золотими кігтями, а ще вона мала очі, що сяяли, мов сонця, і золоту лев’ячу гриву. Він уже бачив це полотнище раніше, і Морейн сказала йому, що це таке. Стяг Льюса Теріна Теламона, Льюса Теріна Родичевбивці, під яким той бився під час Війни Тіні. Стяг Дракона.

— Подивись на це! Подивись, що у нього, скоріше! — На галявину вискочив Мет. Перрин з’явився вслід за ним, але повільніше. — Спочатку ці екстравагантні куртки, — аж захлинався Мет, — а тепер ще й прапор! Та цим вигадкам про лордство кінця-краю не буде! — Мет підскочив ближче, аби роздивитися прапор детальніше, і в нього відвисла щелепа. — Світло! — Він позадкував, ледь не впавши. — Згоріти мені!

Він теж був присутній, коли Морейн розповідала, що це за прапор. І Перрин також.

Ранд скипів, скипів гнівом на Морейн і на Престол Амерлін, котрі підштовхували його, смикали за мотузки. Він схопив стяг обома руками, потрясаючи ним у бік Мета, а слова невтримно і люто рвалися з губ:

— Так, це він! Стяг Дракона! — Мет позадкував ще на крок. — Морейн хоче, щоби я був лялькою, яку смикає за ниточки Тар Балон, щоби став Лжедраконом для Айз Седай. Вона збирається запхати це мені в горлянку, не питаючись, хочу я це ковтати чи ні. Але — я — не — дам — себе використати!

Мет задкував, доки вперся спиною в стовбур.

— Лжедракон? — Він судомно зглитнув. — Ти? Це... це маячня.

Перрин не відступив від Ранда. Він присів навпочіпки, поклавши свої сильні руки на коліна, й дивився на Ранда яскраво-золотими очима. Здавалося, що ті очі сяють крізь вечірній присмерк.

— Якщо Айз Седай хочуть зробити з тебе Лжедракона... — Він замовк, хмурячись, обдумуючи всі можливості. Нарешті запитав стиха: — Ранде, ти можеш направляти?

Мет здушено зойкнув.

Ранд випустив знамено з рук, а тоді, повагавшись якусь мить, стомлено кивнув.

— Я цього не хотів. І не хочу. Але... Але, здається мені, я не знаю, як із цим покінчити. — В його уяві знову зринула кімната, сповнена мушви. — І навряд чи вони дозволять мені зупинитися.

— Згоріти мені! — видихнув Мет. — Кров і кривавий попіл! Вони нас уб’ють, ти це розумієш? Усіх нас. Перрина і мене також, не тільки тебе. Якщо Інґтар та інші про це дізнаються, вони переріжуть нам наші кляті горлянки, наче ми Друзі Морока. Світло, можливо, вони вирішать, що Ріг украли з нашою допомогою, і тих людей у Фал Дарі повбивали також.

— Мете, стули пельку, — спокійно мовив Перрин.

— Не затикай мені рота. Якщо Інґтар нас не вб’є, то Ранд сказиться і зробить це замість нього. Згоріти мені! Згоріти! — Мет сповз спиною по стовбуру й осів на землю. — Чого вони тебе не вгамували? Якщо Айз Седай про це знають, чого вони тебе не вгамували? Ніколи не чув, щоби вони дали піти чоловіку, який може напрявляти Силу!

— Про це знають лише одиниці, — зітхнув Ранд. — Амерлін...

— Престол Амерлін! Вона в курсі? Світло, тепер я розумію, чого вона так дивно поглянула на мене!

— ...разом з Морейн сказали мені, що я — Відроджений Дракон, а тоді додали, що я можу йти, куди забажаю. Хіба ти не розумієш, Мете? Вони намагаються мене використати.

— Це не змінює того, що ти можеш направляти, — буркнув Мет. — На твоєму місці я би зараз був на півдорозі до Аритського океану. І не зупинявся, доки не знайшов би місце, де нема жодних Айз Седай, і навряд чи колись з’являться. І де людей нема... Тобто, я хочу сказати... ну...

— Помовч, Мете, — сказав Перрин. — Чому ти тут, Ранде? Що довше ти залишаєшся серед людей, то ймовірніше, що хтось дізнається про тебе і пошле по Айз Седай. По таких Айз Седай, які не казатимуть тобі, що ти можеш іти, куди тобі заманеться. — Він замовк, чухаючи потилицю. — І Мет має рацію щодо Інґтара. Не сумніваюся, що він оголосить тебе Другом Морока і вб’є. Може, вб’є нас усіх. Схоже, він добре до тебе ставиться, а проте він це зробить, я гадаю. Лжедракон? Й інші вчинять так само. Масимі, наприклад, навіть такої підстави не треба. То чому ти тут?

Ранд стенув плечима.

— Я збирався піти, але спершу приїхала Амерлін, а тоді вкрали Ріг, і кинджал теж, і Морейн сказала, що Мет вмирає, і... Світло, я гадав, що можу залишатися з вами, принаймні доки ми відшукаємо кинджал. Гадав, можу допомогти в пошуках. Можливо, я помилявся.

— Ти пішов через кинджал? — тихо проказав Мет. Він потер носа і скривився. — Мені це й на гадку не спадало. Ніколи не думав, що ти хочеш... Ох! Ти почуваєшся добре? Тобто я хочу спитати, ти ще не божеволієш, ні?

Ранд підібрав із землі камінчик і жбурнув у Мета.

— Ой! — Мет потер руку. — Я лише спитав. Я маю на увазі всі ці дурнуваті убори і всю цю маячню про те, як добре бути лордом... Нормальна людина так не чинитиме.

— Я намагався позбутися вас, телепню! Боявся, що збожеволію і ви постраждаєте через мене. — Погляд його упав на стяг, і він заговорив тихіше. — А так і станеться, зрештою, якщо я не покладу цьому край. Але, Світло, я не знаю, як це зробити.

— Ось цього я і боюся, — проказав Мет, зводячись на ноги. — Без образ, Ранде, але, гадаю, я спатиму якнайдалі від тебе, якщо ти не проти. Це в тому разі, якщо ти залишаєшся. Я чув колись про одного чоловіка, який міг направляти. Один тип із купецької охорони мені розповідав. Ще до того, як його знайшла Червона Аджа, прокинувся він одного ранку, і — раз! — усе селище стерте на порох. Усі будинки, усі люди, усе — крім ліжка, на якому він спав. Наче селищем гора прокотилася.

— У такому разі, Мете, тобі варто було би спати з ним щока до щоки, — зауважив Перрин.

— Може, я й телепень, але я волію бути живим телепнем. — Мет погаявся, скоса позираючи на Ранда. — Послухай, я розумію, що ти пішов з нами, аби мені допомогти, і я тобі за це вдячний. Чесно. Але тепер ти не той, який був колись. Ти ж це розумієш, хіба ні?

Він помовчав, наче чекаючи на відповідь. Відповіді не було. Урешті-решт він зник за деревами, прямуючи до табору.

— А ти що скажеш? — запитав Ранд Перрина.

Перрин похитав головою, гойднувши кучерявими патлами.

— Не знаю, Ранде. Ти той, що й завжди, але, з іншого боку, вже не той. Чоловік, що направляє Силу... коли я був малий, матуся мене цим лякала. Я просто не знаю. — Він простягнув руку і торкнувся кутика прапора. — Гадаю, на твоєму місці я б це спалив, а, може, закопав. А тоді побіг би так далеко і так швидко, щоби жодна Айз Седай ніколи не могла мене знайти. Тут Мет має рацію. — Він підвівся, кинувши погляд на західний небокрай, що вже брався червоним від низького сонця. — Час повертатися до табору. Подумай про те, що я сказав, Ранде. Я би втік. Але, можливо, ти не можеш утікати. Подумай і про це. — Жовті очі його, здавалося, дивилися вглиб себе, і голос у нього був стомлений. — Інколи втекти неможливо.

Тоді Перрин теж пішов.

Ранд залишився стояти на колінах, дивлячись на розгорнуте на землі знамено.

— А інколи втекти можливо, — пробурмотів він. — От тільки може бути і так, що вона дала мені це, аби змусити втікати. Може, вона приготувала для мене якусь пастку і чекає, щоби я втікав. Я не стану робити того, що вона хоче. Не стану. Закопаю його просто тут. Але вона сказала, що від нього може залежати моє життя. А Айз Седай ніколи не брешуть, не брешуть відкрито... — Раптом плечі його затряслися від мовчазного сміху. — Тепер я розмовляю сам із собою. Може, я вже й справді спадаю з розуму.

Коли Ранд повернувся до табору, він ніс із собою знамено, знову загорнуте в пупку тканину і перев’язане мотузками. От хіба вузли буле не так акуратно зав’язані, як це зробила Морейн.

Уже починало сутеніти, і тінь від гребеня накрила половину улоговини. Солдати вкладалися спати, кожен поруч зі своїм конем, піка — під рукою. Трохи оддалік розкладали ковдри Мет та Перрин, також поряд зі своїми кіньми. Ранд сумно подивився на них, тоді пішов до Гнідана, що стояв там же, де він його кинув — не розсідланий, з повіддям, що волочилося по землі, взяв його й повів до іншого краю улоговини, де помітив Лояла та Гюріна. Оґір, відклавши книжку, вивчав вгрузлу в землю кам’яну брилу, на якій сидів, водячи по ній довгим чубуком люльки.

Гюрін підвівся й привітав Ранда кивком, що дуже скидався на уклін.

— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я влаштуюся на ніч тут, лорде... е-е-е Ранде? Я слухаю, що розповідає Будівничий.

— Ось і ти, Ранде, — озвався до нього Лоял. — Знаєш, я гадаю, цей камінь колись був оброблений. Дивись, він вивітрений, але, схоже, раніше це була колона чи щось таке. А ще на ньому є позначки. Я не можу їх до пуття розібрати, але мені вони наче щось нагадують.

— Може, вранці ти краще їх роздивишся, — відказав Ранд. Він стягнув з Гнідана торби. — Я радий твоєму товариству, Гюріне. — Я радий товариству будь-кого, хто мене не лякається. От лише як задовго я ще матиму хоч якесь товариство?

Спершу він переклав усі свої речі в одну з торбин: запасні сорочки та штани, вовняні шкарпетки, набір ниток з голками, трутницю, олов’яні тарілку та горнятко, скриньку з зеленого дерева, де лежали ніж, виделка та ложка, пакунок із сушеним м’ясом та коржами — пайка на крайній випадок, і всі інші дрібниці, необхідні в дорозі, а тоді запхнув згорток зі знаменом у спорожніле відділення. Торбина розпухла, ремінці заледве сягали пряжок, але ж тепер і друга сторона почала випирати. Але хай там!

Лоял та Гюрін, схоже, відчули, в якому Ранд настрої, і мовчали, а він зняв із Гнідана сідло і вуздечку, насухо витер його могутні боки жмутом зірваної трави й осідлав знову. Ранд відмовився від запропонованої супутниками вечері, бо відчував, що його шлунок наразі не погодиться навіть на найвишуканіші страви. Усі троє постелилися неподалік того каменя, підклавши згорнуті ковдри під голови та накрившись плащами.

У таборі запанувала тиша, проте сон не йшов до Ранда і тоді, коли геть поночіло. В голові метались думки наче шалені. Знамено. Що вона намагається змусити мене зробити? Селище. Що могло вбити щезника, та ще й таким чином? І, найгірше з усього, — той будинок. Чи це відбувалося насправді? Може, я вже божеволію? Втікати мені чи залишатися? Я мушу залишитися. Я мушу допомогти Мету знайти кинджал.

Нарешті прийшов сон, важкий, вимучений, а разом зі сном непроханою прийшла й порожнеча, а в ній миготіло неприємне світіння, тривожачи його сни.

Падан Фейн дивився на північ, крізь темряву, повз єдине вогнище в його таборі, посміхаючись непорушною посмішкою, яка ніколи не торкалася його очей. Він усе ще думав про себе як про Падана Фейна — Падан Фейн був його осереддям, — але він змінився, і знав про це. Тепер він знав багато, знав про такі речі, що його колишні господарі здивувались би. Багато років він був серед Друзів Морока, ще задовго до того, як Ба’алзамон прикликав його і пустив його по сліду трьох юнаків із Емондового Лугу, витягши з нього все, що Падан Фейн знав про них. Витягши з нього його власну сутність, а тоді вклавши її назад, щоби він міг відчувати юнаків, нюхом чути, де вони знаходяться, міг переслідувати їх, хай куди б вони втекли. Особливо це стосувалося одного з них. Частина його ще зіщулювалася з жаху, пам’ятаючи, що зробив з ним Ба’алзамон, але це була мала частина, прихована, придушена. Він змінився. Йдучи по сліду тих трьох, він потрапив у Шадар Лоґот. Він не хотів туди йти, але мусив коритися. Тоді. А в Шадар Лоґоті...

Глибоко зітхнувши, Фейн торкнувся рубіна на руків’ї кинджала у себе на поясі. Цей кинджал теж був з Шадар Лоґота. Це була єдина зброя, яку він носив, єдина, якої він потребував; він відчував її частиною себе самого. Тепер він став цілим у собі самому. І лише це мало значення.

Він подивився в обидва боки від вогнища. З Друзів Морока залишилось дванадцятеро, і вони, колись розкішно вдягнені, а тепер пом’яті та брудні, тулилися докупи з одного боку вогнища, дивлячись не на вогонь, а на нього. З другого боку припали до землі траллоки, два десятки, і їхні аж надто людські очі на спотворених напівзвірячих мордах теж пильнували за кожним його рухом, достоту як ото миші пильнують за котом.

Спочатку довелося поборотися... Щоранку, прокидаючись, відчувати себе не цілісним, знову бачити, що командує мерддраал, лютує аж підскакує, вимагає, аби вони рухалися на північ, до Гнилолісся, до Шайол Гулу. Але потроху ці ранки, сповнені слабкості, усе коротшали, аж поки... Він пригадав ваготу молотка у руках, що вганяв цвяхи-бретналі, і посміхнувся; цього разу посмішка відбилася і в очах, бо надто солодким був спогад.

З темряви до вух долинув плач, прогнав посмішку. Не треба було мені дозволяти траллокам гнати їх так багато. Усе селище, через таку купу народу вони рухаються надто повільно. Якби ці кілька будинків на переправі не були порожніми, можливо... Але траллоки ненажерливі за своєю природою, а він, в ейфорії спостерігаючи за тим, як конає мерддраал, не простежив за ними, як годилось би.

Він кинув погляд на траллоків. Кожен із них був удвічі більший за нього і мав достатньо сили, аби розірвати його однією рукою, але під його поглядом вони здригнулися, відповзаючи далі в темряву.

— Вбийте їх. Усіх. Можете поїсти, а рештки скиньте на купу. Хай наші друзі помилуються. Голови покладете зверху. І цього разу вже охайно. — Він засміявся, а тоді обірвав сміх. — Пішли!

Траллоки кинулися в темряву, вихоплюючи схожі на коси мечі та зубчасті сокири. Мить чи дві — і звідти, де були прив’язані селяни, залунали крики та гарчання. Благання про пощаду, дитячий лемент переривалися глухими ударами та неприємним хлюпанням — з таким звуком репаються дині.

Фейн повернувся спиною до цієї какофонії і кинув погляд на Друзів Морока. Вони теж належали йому, тілом і душею. Якщо в них ще лишилися душі. Кожен із них загрузнув не менше, ніж він сам — до того, як він знайшов вихід. Кожен із них не мав куди йти, крім іти за ним. Вони липнули до нього поглядами, нажаханими, благальними.

— Боїтеся, що вони зголодніють знову, перш ніж нам трапиться ще селище чи ферма? Цілком можливо. Боїтеся, що я дозволю їм поживитися кимось із вас? Можливо, одним чи двома. Зайвих коней у нас більше нема.

— Ті, інші, були простолюдинами, — тремтячим голосом вичавила з себе одна з жінок. Обличчя у неї було посмуговане брудом, проте одяг свідчив, що вона була з купчинь, та ще й багатих. Плями бруду лягли й на коштовну сіру сукню, а довга діра псувала спідницю. — Це були селяни. Ми ж служили... я служила...

Фейн перервав її, і його слова, мовлені буденним тоном, пролунали ще жорсткіше:

— Що ви таке для мене? Від вас користі менше, ніж від селян. Худоба для траллоків? Якщо худоба хоче жити, вона мусить бути корисною.

Жінка змінилася в обличчі. Вона схлипнула, і раптом усі решта забелькотіли, перериваючи один одного, запевняючи його у своїй корисності — всі оті чоловіки та жінки, наділені владою та високим становищем, доки їх не покликали до Фал Дари виконати свій обов’язок. Вони сипали іменами впливових і могутніх людей, котрих знали в Порубіжних землях, в Кайрені та інших країнах. Вони лопотіли про те, що тільки вони знають ту чи іншу країну, знаються на політиці, союзах, інтригах і на інших речах, про які вони йому розкажуть, якщо він дозволить йому служити. Їхній гомін змішувався зі звуками бійні, що її чинили траллоки, і щонайкраще пасував їм.

Фейн не звертав уваги ні на тих, ні на інших — він не боявся повертатися до них спиною, не боявся відтоді, як вони побачили, як він розправився зі щезником, — а попрямував до свого трофея. Опустившись на коліна, він провів руками по золотій, розкішно оздобленій скрині, відчуваючи ту силу, що була замкнена в ній. Він доручив нести її траллокам — він не настільки довіряв людям, щоби доручити їм поставити її на коня, примоцувавши до в’ючного сідла. Для декого з них мрії про могутність могли виявитися достатньо сильними, аби пересилити навіть страх перед ним. Траллоки ж ніколи не мріяли ні про що, крім убивств. А він ще не розгадав секрету, як відкрити цю скриню. Але все буде у належний час. Все буде. Все.

Оголивши кинджал, він поклав його поверх скрині і влаштувався біля вогнища. Лезо кинджала було кращою охороною за будь-якого траллока чи людину. Всі вони бачили, що трапилося, коли він одного разу його застосував. Ніхто не наважиться підійти до цього клинка ближче, ніж на спан. Хіба що за його наказом, і то остерігаючись.

Загорнувшись у ковдри, він лежав і дивився на північ. Наразі він не відчував аль’Тора: надто великою була відстань. А, можливо, аль’Тор знову вдався до отого свого фокуса зі зникненням. Ще у фортеці цей хлопець раптом зникав, і Фейн більше не міг його відчувати. Він не знав, як це відбувалося, проте аль’Тор завжди повертався, так само раптово, як і зникав. Повернеться він і цього разу.

— Цього разу ти прийдеш до мене, Ранде аль’Торе. Досі я тягнувся за тобою, наче пес, що йде по сліду, але тепер ти йдеш по моїх слідах. — Він зайшовся реготом, який і йому самому видався божевільним, але це його не турбувало. Божевілля теж було частиною його особистості. — Йди до мене, аль’Торе. Танець навіть ще не розпочався. Ми станцюємо на мисі Томан, і я вибавлюся від тебе. Нарешті я побачу тебе мертвим.

Еґвейн услід за Найнів поспішала до гурточка Айз Седай, що обступили кінний паланкін Престол Амерлін. Її бажання дізнатися, через що зчинилася така буча в фортеці Фал Дари, переважило навіть тривогу за Ранда. Наразі вона нічим не могла йому допомогти. Бела, кошлата кобила Еґвейн, стояла поряд із кіньми Айз Седай, там же був і жеребець Найнів.

Охоронці оточили Айз Седай і паланкін сталевим колом — руки на ефесах мечів, очі гострими поглядами обшарюють усе навкруги. Вони утворили острівець відносного спокою серед внутрішнього двору фортеці, де між переляканих мешканців цитаделі все ще бігали шайнарські солдати. Еґвейн проминула коло Охоронців попліч Найнів — ті лише окинули їх поглядом і пропустили; адже всім було відомо, що ці дві жінки вирушають разом із Амерлін. Доєднавшись до юрби навколо паланкіна, вони почули з розрізнених перешіптувань про стрілу, котра прилетіла ніби з нізвідки, і про те, що стрільця ще не впіймали.

Еґвейн заклякла на місці, широко розплющивши очі, настільки шокована, що навіть не помічала Айз Седай навколо себе. Замах на Престол Амерлін! Таке навіть у голові не могло вкластися.

Амерлін сиділа в паланкіні з розсунутими завісами, і дірка на її рукаві з плямою крові навколо притягувала всі погляди. Сама ж вона дивилася вниз на лорда Аґельмара, який стояв поряд.

— Ви знайдете того лучника або ж не знайдете, сину мій. Так чи інак, а справи мої в Тар Балоні є невідкладними, не менш невідкладними, ніж пошуки, на які вирушив Інґтар. Тому я їду негайно.

— Але ж, матінко, — протестував Аґельмар, — цей замах на ваше життя все змінює. Ми й досі не знаємо, хто підіслав убивцю і навіщо. Дайте мені одну годину, і я надам вам лучника і відповіді на всі питання.

Амерлін розсміялася, але геть невесело.

— Щоби спіймати цю рибку, вам знадобиться хитріший гачок чи волок із густішими чарунками. Коли лучник опиниться у ваших руках, буде вже пізнувато для від’їзду. Є стільки охочих побачити мене мертвою, що смішно надто перейматися саме цим випадком. Можете надіслати мені звістку про те, що вам удасться знайти — якщо вам удасться знайти хоч щось. — Вона обвела поглядом вежі, що дивилися на внутрішній двір, гурдиції та балкони для лучників, які все ще були переповнені притихлим людом, наразі мовчазним. Стріла мала вилетіти десь звідти. — Гадаю, цього стрільця вже немає в Фал Дарі.

— Але ж, матінко...

Жінка в паланкіні різким жестом обірвала його, поклавши край дискусії. Навіть лорд Фал Дари не міг надто тиснути на Престол Амерлін. Її погляд зупинився на Еґвейн і Найнів, погляд пронизливий, і Еґвейн здалося, що та бачить усе, що вона воліла би тримати у таємниці. Вона ступила крок назад, тоді опанувала себе й присіла в реверансі, не знаючи, чи правильно вчиняє; ніхто ніколи не розповідав їй про вимоги етикету під час зустрічі з Престол Амерлін. Найнів стояла прямо і відповіла Амерлін поглядом на погляд, але намацала руку Еґвейн і міцно стиснула її — втім, дівчина зробила так само.

— Отже, це і є ті дві твої дівчини, Морейн, — промовила Амерлін. Морейн ледь помітно кивнула, а інші Айз Седай повернулися, щоби глянути на двох жінок із Емондового Лугу. Еґвейн перехопило дух. Вони всі так дивилися на неї, наче вони щось знали, знали щось невідоме іншим людям, і неможливо було зрозуміти, що ж саме вони знають. — Так, я бачу гарну іскру в кожній із них. Але що з цих іскор розгориться? Ось у чому питання, чи не так?

У Еґвейн пересохло в роті. Вона згадала, як майстер Педвін, тесля в її рідному селі, дивився на свої інструменти — Амерлін схоже приглядалася до них із Найнів. Цей знадобиться для цього, а он той — для іншого.

— Нам час їхати, — кинула Амерлін. — На коні. Ми з лордом Аґельмаром можемо сказати одне одному все, що потрібно, без того, щоби ви витріщалися на нас, роззявивши рота, наче послушниці у свій вільний день. На коні!

За її командою Охоронці кинулися до коней, не припиняючи пильнувати, а Айз Седай, усі, крім Леане, легко і граційно рушили до своїх коней. Еґвейн та Найнів теж розвернулися йти, а за плечем Аґельмара в цю мить виник прислужник зі срібним кубком. Аґельмар узяв кубок, ховаючи жаль у кутиках рота:

— Разом із цим кубком з моїх рук, матінко, прийміть побажання щасливої дороги і цього дня, і кожного...

Еґвейн не почула того, що казав він далі і що відповідала Амерлін; вона вже сідала на Белу. Доки вона вмостилася в сідлі, плескала по шиї свою кошлату кобилку, розправляла спідниці, паланкін уже рушив до розчиненої брами. Коні, що його несли, йшли без вуздечок і поводів. Леане скакала поряд із паланкіном, обіперши патерицю об стремено. Еґвейн і Найнів зайняли місце позаду паланкіна разом із Айз Седай.

Захоплений рев натовпу, що вишикувався на міських вулицях вітати процесію, притлумив навіть грім барабанів і голосіння сурм. Колону очолювали Охоронці. А попереду вітер метляв прапором з емблемою Білого Пломеню. Охоронці їхали й обіч Айз Седай, стримуючи людську юрбу. Стрункі лави лучників та списників замикали колону. Коли колона витяглася з міста й повернула на південь, сурмачі змовкли, проте відгомін вітального шуму від міста все ще накочувався хвилями. Еґвейн часто озиралася назад, аж доки мури та вежі Фал Дари сховалися за пагорбами та верхівками дерев.

Найнів, що скакала поряд із нею, похитала головою:

— З Рандом усе буде гаразд. Він із лордом Інґтаром та ще двадцятьма воїнами. В усякому разі зараз ти йому нічим не допоможеш. Ми з тобою нічим не допоможемо. — Вона позирнула вбік, туди, де скакала Морейн; її елегантна біла кобила та високий чорний жеребець Лана утворювали незвичну пару, що виділялася серед інших. — Поки що.

Колона поволі повертала на захід, і рухалась вона не дуже швидко. Шайнарськими пагорбами піхотинці навіть у напівобладунках не могли ні йти швидким кроком, ні тримати довго заданий темп. Але колона все ж таки намагалася просуватися якнайшвидше.

Ставали табором пізно ввечері. Амерлін дозволяла зупинятися лише при останньому світлі, якого заледве вистачало, щоби напнути шатра — білі куполи з пласким верхом, в яких ледь можна було випрямитися. В одному шатрі розміщалися по дві сестри з однієї Аджі, а для Амерлін та Хранительки ставили окремі шатра. Морейн ділила шатро з двома сестрами з Блакитної Аджі. Солдати спали на землі у власному таборі, а Охоронці — загорнувшись у ковдри, біля шатер тих Айз Седай, з якими були пов’язані. Шатро, яке розбивали для Червоних сестер, виглядало напрочуд самотнім, оскільки біля нього не ночувало жодного Охоронця, а біля шатра Зелених, навпаки, панувала атмосфера веселощів — ці дві Айз Седай засиджувались до глупої ночі, теревенячи з чотирма Охоронцями, що подорожували з ними разом.

Лан прийшов якось до шатра, яке ділили Еґвейн і Найнів, викликав Мудриню, і вони трохи відійшли вбік. Еґвейн намагалася підглянути за ними крізь полог. Вона не могла розчути їхньої розмови, а побачила лише, як Найнів раптом спалахнула гнівом, кинулася до шатра, загорнулася в ковдри і взагалі відмовилася відповідати на розпити Еґвейн. Дівчині здалося, ніби щоки у Мудрині були мокрі, хоча та й прикрила обличчя кутиком ковдри. Лан довго ще стояв у темряві та дивився на шатро, а тоді пішов геть. Більше він до їхнього шатра не підходив.

Морейн до межиріченок не наближалася, лише кивала головою, коли проходила повз. Усі денні години вона витрачала на розмови з іншими Айз Седай, з усіма, крім Червоних, заради чого відкликала їх по одній і їхала з ними поряд трохи осторонь колони. Впродовж дня Амерлін дозволяла зробити лише кілька зупинок, та й ті були дуже короткі.

— Може, у неї більше нема для нас часу, — сумно зауважила Еґвейн. Морейн була єдиною Айз Седай, з якою вона була знайома. І, можливо, хоч вона й не хотіла собі в цьому зізнаватися, була єдиною Айз Седай, якій вона могла довіряти. — Вона нас знайшла, і ми прямуємо до Тар Балона. Гадаю, тепер її цікавлять геть інші речі.

— Боюся, ми не будемо її цікавити тільки тоді, коли вона помре. Чи ми. Вона ще та хитрунка! — пирхнула у відповідь Найнів.

До їхнього шатра приходили інші Айз Седай. Під час першої ночівлі після від’їзду з Фал Дари Еґвейн аж стерпла, коли запона шатра раптом відлетіла вбік і всередину, нахиливши голову, пірнула одна із Айз Седай — пухкенька, широколиця, сивувата, з дещо відсутнім поглядом темних очей. Вона глянула на ліхтар, що висів угорі шатра, і той засяяв трохи яскравіше. Еґвейн здалося, наче вона щось відчула, майже побачила щось навколо Айз Седай, коли та додала сили вогню в ліхтарі. Морейн казала їй, що колись — коли вона достатньо повправляється — вона здатна буде бачити, коли інша жінка направляє Силу, а потім зможе й упізнавати тих жінок, навіть тоді, коли ті нічого такого не робитимуть із Силою.

— Я — Верін Метвін, — з посмішкою відрекомендувалася жінка. — А ви — Еґвейн аль’Вір і Найнів аль’Міра. З Межиріччя, яке колись було Манетереном. Так, сильна кров. Вона співає.

Еґвейн обмінялася поглядом із Найнів, котра теж підвелася назустріч гості.

— Нас викликає Престол Амерлін? — запитала Еґвейн.

Верін розсміялася. На носі у неї була чорнильна плямка.

— Ні, звісно, ні. В Амерлін є багато важливіших справ, ніж балачки з двома молодими жінками, які ще навіть не є послушницями. Хоча які в неї плани, знає тільки вона. У вас обох є значний потенціал. Особливо у тебе, Найнів. Колись... — Вона не договорила, задумливо потираючи носа, саме там, де на ньому чорніла плямка. — Але ще не сьогодні. Сьогодні я тут, аби провести з тобою урок, Еґвейн. Ти полюбляєш забігати наперед, як я чула.

Еґвейн схвильовано поглянула на Найнів.

— А що я такого зробила? Начебто нічого.

— О, нічого поганого. Хоча не зовсім. Було дещо небезпечне, можливо, але не зовсім правильне. — Верін опустилася на брезентову долівку, підібгавши під себе ноги. — Сядьте, обидві. Сядьте. Я не хочу собі шию вивернути. — Вона посовалася, вмощуючись зручніше. — Сядьте.

Еґвейн сіла, схрестивши ноги, обличчям до Айз Седай, намагаючись не дивитися на Найнів. Не слід виглядати винною, доки не взнаю, в чому моя провина. А, може, і після цього не треба.

— Що ж я могла зробити таке небезпечне, але не зовсім правильне?

— Направляла Силу, дитино, що ж іще?

Еґвейн тільки рота розкрила від здивування. А Найнів вибухнула:

— Це ж просто смішно! А для чого ж ми їдемо у Тар Балона, як не для цього?

— Морейн... тобто, я хотіла сказати, Морейн Седай навчала мене дечому, — спромоглася сказати Еґвейн.

Верін підняла руки, закликаючи до тиші, і дівчата замовкли. Може, вона й видавалася трохи дивною, але ж вона, хай там як, а була Айз Седай.

— Дитино, невже ти гадаєш, ніби Айз Седай беруться негайно вчити будь-яку дівчину, яка каже, що хоче стати однією із нас і вміти направляти Силу? Ні, я не вважаю, що ти «будь-яка дівчина», і все ж... — Вона серйозно похитала головою.

— Тоді чому вона це робила? — роздратовано запитала Найнів. Їй Морейн уроків не давала, і Еґвейн не була впевнена, ображало це Найнів чи тішило.

— Тому що Еґвейн вже направляла раніше, — терпляче пояснила Верін.

— Я... я теж. — Схоже, Найнів було не дуже приємно це визнавати.

— У тебе зовсім інші обставини, дитино. Те, що ти й досі жива, свідчить, що ти пройшла крізь певні кризи й упоралася з ними самостійно. Гадаю, ти розумієш, як тобі пощастило. З кожних чотирьох жінок, яким доводиться робити щось подібне, виживає лише одна. Звісно, дикунки... — Верін скривилася. — Перепрошую, але, боюся, саме так ми в Білій Вежі звемо жінок, котрі без жодного навчання примудрилися оволодіти грубим контролем, випадково і такою мірою, що це й контролем можна назвати лише остільки-оскільки, як у твоєму випадку, але все ж таки хай як, а певним контролем. Дикунки мають свої труднощі, це факт. Майже завжди вони зводять стіни, які не дозволили б їм усвідомити, що вони роблять, і ці стіни заважають їм контролювати себе свідомо. І що довше будувалися ці стіни, то важче їх руйнувати, але якщо вже це вдасться — що ж, деякі з наймогутніших сестер теж свого часу були дикунками.

Найнів роздратовано смикнулася і подивилася на полог, наче роздумуючи, чи не піти геть.

— Але я не розумію, як це стосується мене, — промовила Еґвейн.

Верін закліпала на неї очима, наче дивуючись, звідки вона взялася.

— Тебе? Звісно, не стосується, жодним чином. Ти маєш геть іншу проблему. Більшість дівчат, які хочуть стати Айз Седай — включно із тими, котрі мають у собі, як ти, паростки здібностей, — водночас бояться цього. Навіть уже перебуваючи у Вежі, навіть коли їм розкажуть, що і як робити, їх доводиться довгі місяці вести за собою, крок за кроком, одній із сестер чи з посвячених. Але з тобою справа стоїть не так. Судячи з того, що розповіла мені про тебе Морейн, ти, щойно дізнавшись, що здатна направляти, кинулася безоглядно вперед, не знаючи шляху, не питаючи себе, чи не приведе тебе твій наступний крок до бездонної прірви. О, такі, як ти, зустрічаються час від часу, ти не одна така. Морейн сама була такою. Коли вона дізналася про тебе, їй нічого не лишалося, крім як розпочати твою науку. А хіба Морейн тобі цього ніколи не пояснювала?

— Ніколи, — Еґвейн намагалася говорити не таким убитим голосом. — У неї... було багато й інших клопотів.

Найнів тихо гмикнула.

— Ну, Морейн ніколи не любила розповідати іншим того, що їм знати не обов’язково. Знання само по собі не є запорукою досягнення мети; втім, так само, як і незнання. Щодо мене, я завжди віддаю перевагу знанню над незнанням.

— А вона там є? Бездонна прірва, я маю на увазі?

— Просто зараз перед тобою її немає, — відказала Верін, схиливши голову на одне плече. — Але що буде на наступному кроці? — Вона знизала плечима. — Бачиш, дитино, що більше ти намагаєшся торкнутися Істинного Джерела, що більше ти намагаєшся направляти Єдину Силу, то простіше тобі врешті-решт стає це зробити. Так, на початках ти тягнешся до Джерела і найчастіше хапаєш лише повітря. Або ти дійсно знаходиш саїдар, але, навіть відчуваючи, як струменить крізь тебе Єдина Сила, ти бачиш, що нічого не можеш із нею зробити. Чи робиш щось, але воно виявляється геть не тим, що ти хотіла зробити. В цьому і полягає небезпека. Зазвичай за умови відповідного верховодства та навчання, та ще враховуючи те, що власний переляк дівчини стримує її намагання, здатність торкатися Джерела та здатність направляти Силу збігаються в часі з умінням контролювати свої дії. Я знаю, що ти не вважаєш, наче просунулася надто далеко, і ти справді не просунулася. Але наразі ти схожа на людину, яка навчилася забігати на верхівку пагорба, принаймні іноді, але яка при цьому не має зеленого поняття, як їй збігти вниз протилежним схилом, чи хоча би потихеньку спуститися. І якщо ти цьому не навчишся, то рано чи пізно впадеш. Ні, я не кажу про такі речі, що трапляються з тими бідолашними чоловіками, які починають направляти; ти не збожеволієш і не помреш, а надто коли поруч будуть сестри, аби навчати тебе та керувати тобою, — йдеться про те, що ти можеш вчинити абсолютно випадково, не маючи жодного наміру це робити. — На мить погляд Верін утратив відстороненість. Здалося, що вона подивилася на Еґвейн, а тоді й на Найнів не менш гостро, ніж дивилася Амерлін. — Ти маєш великі здібності від народження, дитино, і вони з часом лише зростатимуть. Ти мусиш навчитися їх контролювати, перш ніж заподієш шкоду собі чи комусь іншому, чи великій кількості людей. Саме цьому намагалася навчити тебе Морейн. Саме цьому я спробую навчити тебе сьогодні, і саме цьому якась сестра навчатиме тебе щовечора, доки ми передамо тебе в досвідченіші руки Шеріам. Вона — наставниця послушниць.

Чи може вона знати про Ранда? — думала Еґвейн. — Ні, це неможливо. Вона ніколи б не випустила його з Фал Дари, навіть якби тільки щось запідозрила. Проте вона була впевнена, що їй не примарилося те, що вона побачила.

— Дякую, Верін Седай. Я намагатимуся навчитися.

Найнів незворушно підвелася на ноги.

— Я піду, посиджу біля вогнища. Не стану вам заважати.

— Тобі варто залишитися, — промовила Верін. — Це може бути тобі корисно. Якщо вірити тому, що розповіла мені про тебе Морейн, тобі треба лише трохи підучитися, і ти зможеш піднятися до посвячених.

Повагавшися хіба мить, Найнів рішуче похитала головою:

— Дякую за пропозицію, але я можу чекати, доки ми дістанемося Тар Балона. Еґвейн, якщо я тобі знадоблюся, я буду...

— З будь-якого погляду, — перервала її Верін, — ти, Найнів, — жінка доросла. Зазвичай що молодшою є послушниця, тим легше їй ведеться. Не тільки в навчанні, а й у тому, що послушниці повинні виконувати те, що їм скажуть, негайно і без подальших запитань. Це корисно й тоді, коли практичне навчання буде на певному етапі — адже тоді затримка з виконанням наказу або сумнів щодо нього можуть мати трагічні наслідки; але краще не порушувати дисципліну з самого початку. А від посвячених натомість чекають розпитів, оскільки вважається, що вони вже знають достатньо, аби розпитувати про те, про що слід розпитувати, і коли слід. Що тобі задається привабливішим?

Найнів, хмурячись, міцніше затисла в руках спідницю і знову кинула погляд на полог шатра. Нарешті вона коротко кивнула головою і знову опустилася на підлогу.

— Мабуть, я теж тут посиджу, — мовила вона.

— От і добре, — відгукнулася Верін. — Отже, тобі, Еґвейн, уже відома ця частина, але заради Найнів ми пройдемо її знову, крок за кроком. Згодом це стане вашою другою натурою, і ви робитимете це на змиг ока, але наразі краще не поспішати. Будь ласка, заплющте очі. На початках краще, якщо вас ніщо не відволікає. — Еґвейн заплющила очі. Зависла тиша. — Найнів, — мовила Верін, — будь ласка, заплющ очі. Так справді буде краще. — І знову тиша. — Дякую, дитино. Тепер ви повинні звільнити себе. Звільнити розум. У ваших думках є лише одна річ — бутон квітки. Тільки це. Тільки бутон. Ви бачите його в усіх подробицях. Відчуваєте його аромат. Можете його помацати. Кожен прожилок на кожному листочку, кожен вигин на кожній пелюстці. Ви відчуваєте, як пульсує сік у бутоні. Відчуйте це. Дізнайтеся все про цей бутон. Станьте ним. Ви з бутоном тотожні. Ви з бутоном одне ціле. Ви і є цим бутоном.

Голос її, монотонний, тихий, гіпнозував, але Еґвейн її вже не чула. Вона виконувала цю вправу й раніше — з Морейн. Виходило повільно, проте Морейн казала, що згодом, після тренувань, виходитиме швидше. Всередині себе дівчина була бутоном троянди, зі щільно стуленими червоними пелюстками. Але раптом виникло ще щось. Світло. Світло тиснуло на пелюстки. Пелюстки повільно розкрилися, повертаючись до світла, всотуючи світло. Троянда й світло стали одним цілим. Еґвейн і світло стали одним цілим. Вона відчувала, як світло тече крізь неї, відчувала кожну найтоншу цівку. Вона потягнулася, аби зачерпнути більше. Напружилася, аби зачерпнути більше...

Мить — і все зникло: і троянда, і світло. Морейн теж казала, що це не можна приспішувати. Зітхнувши, Еґвейн розплющила очі. Найнів сиділа з похмурим обличчям. Верін зберігала незворушний спокій.

— Ти не можеш змусити це статися, — казала Айз Седай. — Ти мусиш дозволити цьому статися. Ти мусиш підкоритися Силі, перш ніж зможеш нею керувати.

— Це цілковита маячня, — буркнула Найнів. — Я не почуваюся квіткою. Радше почуваюся кущем терену. Гадаю, мені все ж таки краще піти й зачекати біля вогнища.

— Як знаєш, — відповіла Верін. — Я не казала, що послушниці повинні робити хатню роботу? Вони миють посуд, відшкрябують підлогу, прислуговують за столом, ну і таке інше. Особисто я гадаю, що прислуга робить усе це значно краще, але вважається, що така праця загартовує характер. О, ти залишаєшся? Добре. Отже, дитино, пригадай, що навіть на терновому кущі трапляються квітки — прекрасні, білі, — між гострими колючками. Тепер ми спробуємо зробити це з кожною окремо. Ну, Еґвейн, почнемо з самого початку. Заплющ очі.

Під час цього уроку з Верін Еґвейн кілька разів відчула, як крізь неї тече Сила, але це відчуття жодного разу не було потужним, і найбільше, на що вона спромоглася, це на легенький повів повітря, що ледь помітно хитнув полог шатра. Будь-яке «ачхи» могло так само його гойднути, думала Еґвейн. З Морейн у неї виходило краще, принаймні інколи. Вона воліла б, щоб навчанням і надалі займалася Морейн.

Найнів жодного разу не відчула навіть проблиску — в усякому разі так вона стверджувала. Під кінець уроку вона дивилася так уперто і так стискала губи, що Еґвейн злякалася, чи не почне подруга лаяти Верін, як вилаяла би будь-яку жінку з їхнього селища, якби та стала пхати свого носа в її особисті справи. Але Верін лише ще раз наказала їй заплющити очі, цього разу без Еґвейн.

Еґвейн сиділа, спостерігаючи за ними і намагаючись не позіхати. Було вже пізно, давно вже проминула та година, коли вона зазвичай вкладалася спати. Найнів виглядала так, наче померла вже тиждень тому — очі міцно заплющені, і їх вона, схоже, більше не збиралася розплющувати, побілілі кісточки на відчайдушно затиснутих між колінами руках. Еґвейн лише сподівалася, що Айз Седай не увірветься терпець після того, як їй вдавалося так довго тримати себе в руках.

— Відчуй потік, що тече крізь тебе, — промовляла Верін. Голос у неї не змінився, але раптом очі у неї зблиснули. — Відчуй потік. Потік Сили. Потік як повів вітерцю, що легенько хвилює повітря. — Еґвейн сіла прямо. Саме так наказувала Верін щоразу, коли крізь Еґвейн дійсно йшов потік Сили. — Легенький вітерець, найлегше коливання повітря. Тихе.

Раптом стос ковдр спалахнув, наче стовбур смолистого дерева.

Найнів розплющила очі й пронизливо скрикнула. Еґвейн не була впевнена, закричала вона чи ні. Знала лише, що схопилася на ноги, намагаючись ногою викинути палаючі ковдри надвір, аби не зайнялося все шатро. Вона встигла копнути лише один раз, коли полум’я зникло, залишивши по собі лише легенькі пасма диму від обвугленої маси та запах паленої вовни.

— Оце так, — промовила Верін. — Я й не сподівалася, що мені доведеться гасити пожежу. Не треба непритомніти і падати на мене, дитино. Усе гаразд. Я все владнала.

— Я... я розлютилася, — губи у Найнів тремтіли, обличчя сполотніло. — Чула, як ви розповідаєте про цей вітерець, кажете мені, що мені робити, і у мене в голові просто вибухнуло полум’я. Я... я нічого не хотіла підпалювати. Пожежа сталася просто у мене... у мене в голові.

Вона здригнулася.

— Що ж, трапилася невеличка пожежа. — Верін хрипко реготнула, але коли глянула на обличчя Найнів, сміх урвався. — З тобою все гаразд, дитино? Якщо ти почуваєшся зле, я можу... — Найнів похитала головою, і Верін кивнула. — Відпочинок — ось що тобі потрібно. Вам обом. Я змусила вас надто багато попрацювати. Амерлін підійме нас усіх в дорогу ще вдосвіта. — Підвівшись, вона торкнулася носком обвуглених ковдр. — Я подбаю, щоби вам принесли інші ковдри. Сподіваюсь, це переконало вас обох, наскільки важливим є контроль. Ви повинні навчитися робити те, що ви хочете зробити, і нічого більше. Не кажучи вже про те, що ви можете заподіяти шкоду комусь іншому, якщо зачерпнете більше Сили, ніж можете подужати — наразі це дуже небагато, але обсяг зростатиме, — ви можете знищити себе. Ви можете померти. Або можете випалити себе, зруйнувати ті здібності, що маєте. — І насамкінець, так, наче вона щойно не довела до їхнього відома, що вони ходять по лезу бритви, бадьоро додала: — Гарних сновидінь! — Із цими словами пішла.

Еґвейн обвила руками Найнів і міцно її притиснула:

— Все добре, Найнів. Нема чого лякатися. Щойно ти навчишся контролювати...

Найнів хрипко розсміялася:

— Я не налякана. — Скоса зиркнувши на ковдри, які ще курилися, вона різко відвела очі. — Щоб мене налякати, потрібно щось більше, ніж невеличка пожежа.

Проте коли Охоронець прийшов по підпалені ковдри, принісши натомість нові, вона уникала дивитися на них. Верін більше не приходила, як вона й сказала. І взагалі, доки їхня процесія рухалася на південь та захід, так швидко, як лише могли рухатися піхотинці, Верін щодня звертала на них не більше уваги, ніж Морейн чи будь-яка інша Айз Седай. Айз Седай не були непривітними, радше відчуженими та замкнутими, наче у них було багато інших клопотів. Через таку їхню стриманість тривога Еґвейн посилювалася, і тоді вона згадувала всі історії про Айз Седай, почуті в дитинстві.

Мати завжди говорила Еґвейн, що історії про Айз Седай є тільки безглуздими чоловічими вигадками, але ж ні її мати, ні жодна інша жінка з Емондового Лугу ніколи не бачили Айз Седай на власні очі, аж доки в їхньому селищі з’явилася Морейн. Вона й сама провела багато часу з Морейн, і Морейн стала для неї доказом того, що не всі Айз Седай такі, як про них розповідають. Не всі холодні інтриганки та безжальні руйнівниці. Не призвідці Світотрощі. Тепер вона знала, що останні, тобто призвідці Світотрощі — це Айз Седай чоловічої статі, які раніше, в Епоху Легенд, зустрічалися у світі, але це знання їй не дуже допомагало. Не всі Айз Седай були такі, як про них розповідають легенди, але скільки серед них таких і як їх розпізнати?

До шатра межиріченок щовечора приходила якась із Айз Седай, і всі вони були такі різні, що це аж ніяк не допомагало Еґвейн навести лад у думках. Альвіарін була непривітною та діловитою, наче купець, що приїхав по вовну та тютюн; її здивувало, що на уроці була присутня і Найнів, але вона погодилася на це; зауваження вона робила різкі та готова була повторяти стільки разів, скільки треба. Аланна Мосвані охоче сміялася і витратила не менше часу на балачки про світ та чоловіків, ніж власне на урок. Аланна виявила надто велику зацікавленість Рандом, Перрином і Метом, і це не могло не стурбувати Еґвейн, особливо цікавив її Ранд. Найгіршою з усіх була Ліандрін, єдина з усіх, яка носила шаль навіть у дорозі: усі інші познімали їх та спакували ще до від’їзду з Фал Дари. Ліандрін сиділа, посмикуючи червоні торочки на шалі, й навчала небагато і неохоче. Вона розпитувала Еґвейн і Найнів таким тоном, наче звинувачувала їх у якомусь злочині, і всі питання вертілися навколо трьох хлопців. Це тривало до тих пір, поки Найнів не виставила її геть — Еґвейн не до кінця зрозуміла, чому Найнів так вчинила, — вже йдучи, Ліандрін попередила межирічанок:

— Будьте обережнішими, дочки мої. Ви вже не в своєму селі. Тепер ви лише пальцями ніг розплескуєте води, в яких водяться кусючі створіння.

Нарешті колона дісталася селища Медо на берегах Мори, що протікала кордоном між Шайнаром та Арафелом, а далі впадала в ріку Еринін.

Еґвейн була впевнена, що це саме через постійні розпитування Айз Седай про Ранда він почав їй снитися. А ще через постійну тривогу за нього, через побоювання, що йому й іншим, хто вирушив повертати Ріг Валіра, довелося простувати аж до Гнилолісся. Сни завжди були лиховісні, хоча спершу вони були схожі на звичайні нічні кошмари. А напередодні того вечора, коли кортеж дістався Медо, сни змінилися.

— Я перепрошую, Айз Седай, — невпевнено запитала Еґвейн, — чи не бачили ви Морейн Седай? — Струнка Айз Седай відмахнулася від неї та майже побігла заповненою народом вулицею, гукаючи комусь бути обережнішим з її конем. Вона була з Жовтої Аджі, хоч зараз на ній і не було відповідної шалі, — ось і все, що Еґвейн було про неї відомо. Вона навіть не знала її імені.

Медо виявилось невеличким селом — хоч Еґвейн і була вражена, коли зрозуміла, що тепер вважає невеличким село, не менше за Емондів Луг, — і наразі воно повнилось чужинцями, яких тут зібралося значно більше, ніж місцевих мешканців. Коні та люди загатили вузькі вулички, проштовхуючись до причалів повз селян, що бухались на коліна, щойно бачили котрусь із Айз Седай, що квапливо простувала повз них. Різке світло смолоскипів затоплювало все навкруги. Два причали видавалися в ріку Мору кам’яними пальцями, і біля кожного з них швартувалися два невеличкі двощоглові суденця. Тут на борт підіймали коней — за допомогою гіків, канатів і широких парусинових полотнищ, підведених тваринам під черева. Ще більше кораблів, з високими бортами, міцних, з ліхтарями на щоглах, скупчилося на посмугованій місячним сяйвом ріці — одні були вже завантажені, інші ще очікували своєї черги. Веслувальні шлюпки переправляли на борт лучників та списників, і списи, підняті навсторч, робили шлюпки схожими на гігантських скорпен, що випірнули з глибини на поверхню.

На лівому причалі Еґвейн відшукала Анаю — та спостерігала за тим, як вантажили суденце, шпетячи тих, хто, на її думку, був не досить моторним. Хоч Еґвейн досі перекинулася з Анаєю хіба парою слів, у неї склалося враження, що та трохи інакша, ніж решта Айз Седай, більше скидається на жінок з її рідного селища. Дівчина навіть могла уявити, як та пече хліб у себе на кухні; уявити інших Айз Седай за таким заняттям було неможливо.

— Анає Седай, чи не бачили ви Морейн Седай? Мені треба з нею поговорити.

Айз Седай озирнулася із заклопотаним виглядом.

— Що таке? А, це ти, дитино. Морейн кудись поділася. А твоя подружка, Найнів, уже на «Річковій королеві». Мені довелося власноруч запхати її в човен, бо вона не припиняла галасувати, що без тебе не поїде. Світло, що за безлад! Знайди човна, що йде на «Річкову королеву». Ви обидві будете на одному кораблі з Престол Амерлін, то поводься гідно. Коли опинишся на борту, жодних сцен та вередів!

— А на якому кораблі Морейн Седай?

— Морейн не на кораблі, дитино. Вона кудись поїхала ще два дні тому, і Амерлін тривожиться через це. — Обличчя Анаї невдоволено скривилося, і вона похитала головою, хоча в центрі її уваги, як і раніше, залишалися вантажники. — Спочатку зникає Морейн з Ланом, тоді вслід за нею Ліандрін, а тоді ще й Верін. І жодна з них нікому й словом не прохопилася, куди й навіщо. Верін навіть не взяла з собою свого Охоронця; Томас собі всі нігті згриз, переймаючись через неї. — Айз Седай кинула погляд на небо. На тоненький серпик нового місяця не наповзала жодна хмаринка. — Нам знову доведеться викликати вітер, і Амерлін і через це дратуватиметься. Вона сказала, що ми маємо відплисти до Тар Валона не пізніш ніж за годину і що вона не потерпить жодних зволікань. Не хотіла б я бути на місці Морейн, чи Ліандрін, чи Верін, коли вони знову потраплять їй на очі. Вони мріятимуть знову стати послушницями. Гей, дитино, а що трапилося?

Еґвейн набрала повні груди повітря. Морейн поїхала? Вона не могла! Я повинна комусь розповісти. Комусь, хто не стане з мене сміятися. Вона уявила собі Анаю в Емондовому Лузі, уявила, як та слухає, як її донька розповідає їй про свої неприємності. Жінка відповідала цій картинці.

— Анає Седай, Ранд у біді.

Аная подивилася на неї з розумінням.

— Цей високий хлопець із твого села? Вже сумуєш за ним, так? Що ж, я не здивуюся, якщо він утрапив у якусь халепу. Для юнаків його віку це звична справа. Хоча очікувати, що він матиме неприємності, скоріше можна було від іншого... як його?.. Мета. Добре, добре, дитино, я не хочу сміятися з тебе чи ставитися до твоїх слів зневажливо. Що за біда, і як ти про це дізналася? Наразі він і лорд Інґтар мали би вже знайти Ріг і повернутися до Фал Дари. А якщо ні, вони поскачуть за ним аж до Гнилолісся, і на це нема ради.

— Я... я не думаю, що вони в Гнилоліссі чи повернулися до Фал Дари. Я бачила сон. — Вона промовила це чи не з викликом. Звучало це справді сміховинно, але сон був таким реальним. Справжній нічний кошмар, але реальний. Спершу там був чоловік, обличчя якого ховалося за маскою, а натомість очей у нього палахкотіло полум’я. Хоча чоловік був у масці, проте їй здалося, що він здивований її появою. Він так налякав її своїм виглядом, що здавалось, її кістки ось-ось розтрощаться від дрожі, що стрясала її. Аж раптом цей чоловік зник і вона побачила Ранда. Він спав на землі, загорнувшись у плащ. Над ним стояла жінка і дивилась на нього. На обличчя їй падала тінь, але очі в неї сяяли, наче два місяці вповні, і Еґвейн знала, що та жінка — зло. Відтак спалахнуло світло, і вони зникли. Обоє. І за всім цим, наче вже щось геть інше — відчуття небезпеки, так наче капкан почав заклацуватися, а ягня, що ступило в нього, ще нічого не підозрює. Капкан із безліччю щелеп. Час наче сповільнився, і вона могла спостерігати, як сталеві щелепи стискаються. І сновиддя це не поблякло, коли вона проснулася, як це зазвичай буває. Відчуття ж небезпеки було настільки гострим, що їй і досі хотілося озиратися через плече — от тільки вона звідкись знала, що небезпека націлена на Ранда, а не на неї.

Вона запитала себе, чи та жінка була не Морейн, і одразу вилаяла себе за таке припущення. Ліандрін краще підходила на таку роль. Чи, можливо, Аланна, яка теж цікавилася Рандом.

Вона не могла змусити себе розповісти все це Анаї. Вона просто сказала стримано:

— Анає Седай, я знаю, що це виглядає маячнею, але він у небезпеці. У великій небезпеці. Я знаю це. Я це відчула. Я й досі це відчуваю.

Аная дивилася на неї задумливо.

— Так-от, — неголосно мовила вона, — існує одна можливість, про яку, мабуть, ніхто не подумав. Ти можеш виявитися Сновидицею. Ймовірність невелика, дитино, а втім... У нас не було сестри з таким даром... гм-м-м... десь чотири чи п’ять сотень років. А Сновидництво тісно пов’язане з Пророкуванням. Якщо ти справді можеш бачити Сни, можливо, ти можеш і пророкувати. Це була б гарна дуля під ніс Червоним. Звичайно, це міг бути звичайний нічний кошмар, викликаний тим, що ти пізно лягла, і харчувалася абияк, і важкою подорожжю аж від Фал Дари. І ти сумуєш за своїм хлопцем. Це навіть дуже ймовірно. Так, так, дитино, знаю. Ти хвилюєшся за нього. З твого сновидіння випливає, яка саме небезпека йому загрожує?

Еґвейн похитала головою.

— Він просто зник, а я відчула небезпеку. І зло. Зло я відчувала ще до того, як він зник. — Вона здригнулася і нервово потерла руки. — Я й зараз його відчуваю.

— Добре, ми ще поговоримо про це на «Річковій королеві». Якщо ти виявишся Сновидицею, я прослідкую, щоби тебе навчали, хоча про це мала би подбати Морейн, якби вона була тут... Гей, ти! — зненацька рявкнула Айз Седай, і Еґвейн аж підстрибнула. Довгов’язий чолов’яга, який щойно присів на бочку з вином, теж підскочив. Ще кілька пришвидшили кроки. — Її треба тягти на борт, а не розсиджуватися на ній! Ми поговоримо на кораблі, дитино. Ні, ти, телепню! Ти не можеш сам її тягти! Ти що, хочеш собі щось зламати?!

Аная швидкими кроками попрямувала причалом, шпетячи нещасних селян такими солоними слівцями, аж Еґвейн здивувалася, що та їх знає.

Еґвейн вдивлялася в темряву, на південь. Він був десь там. Не у Фал Дарі і не в Гнилоліссі. У цьому вона була впевнена. Тримайся, повстяна твоя голово! Якщо ти лише дозволиш себе вбити, перш ніж я витягну тебе з цієї халепи, я з тебе живцем шкуру здеру. Їй навіть і на гадку не спало запитати себе, як вона збирається витягати Ранда з будь-чого, зважаючи на те, що вона прямує до Тар Балона.

Щільніше запнувши на собі плащ, вона вирушила шукати човен, який доправить її на борт «Річкової королеви».

Перші промені ранкового сонця розбудили Ранда, і він не міг уторопати, чи не сон, бува, бачить. Він повільно сів, озираючись навкруги. Змінилося все чи майже все. Сонце і небосхил залишались такими, які він і очікував побачити, хіба що прибляклі. І на небі жодної хмаринки. Лоял і Гюрін так і лежали обіч нього, загорнувшись у плащі, і спали, а за крок від них стояли їхні стриножені коні, але всі решта зникли. Солдати, коні, його друзі — все і вся щезло.

Та й сама улоговина змінилася, і тепер вони були посередині неї, а не скраю. Біля голови Ранда вивищувався циліндр з сірого каменю у добрі три спани заввишки й десь із крок завширшки, помережаний сотнями, а може, і тисячами глибоко висічених малюнків, позначок, написів незнайомою йому мовою. Дно долини вимощували білі кам’яні плити, рівні, наче підлога, і відполіровані до блиску. Широкі й високі сходинки, викладені з різноколірного каменю, концентричними колами підіймались до гребеня улоговини. А з-понад гребеня визирали дерева, чорні та покручені, наче по них пройшовся вогняний смерч. Все здавалося блідішим, як зазвичай, а сонце — приглушенішим, так наче заслане маревом. Проте ніякого марева не було. Лише вони троє та їхні коні здавалися достатньо реальними. Але коли Ранд торкнувся каменя під собою, той теж виявився доволі твердим.

Простягнувши руку, він потермосив Лояла, а тоді Гюріна:

— Прокидайтеся! Прокидайтеся і скажіть мені, що я сплю. Ну ж бо, прокиньтеся!

— Що, вже ранок? — озвався Лоял, всідаючись, за мить він роззявив рота, а його і без того великі округлі очі стали ще більшими і круглішими.

Гюрін смикнувся і прокинувся, а тоді зірвався на ноги і, підскакуючи, наче блоха на розпеченому камені, закрутився на місці, роззираючись навсебіч:

— Де ми? Що сталося? Куди всі поділися? Де ми, лорде Ранде? — Він упав на коліна, заламуючи руки, а погляд його й надалі метався. — Що сталося?

— Не знаю, — помовчавши, проказав Ранд. — Я сподівався, що це мені сниться, але... Може, це й насправді сновиддя.

Йому вже доводилося бачити сни, які не були снами, і він не хотів ані бачити їх знову, ані згадувати про них. Хлопець обережно підвівся на ноги. Все залишилося таким, як і було.

— Навряд чи, — промовив Лоял. Він вивчав колону і видавався стурбованим. Його довгі брови опустилися йому до щік, обвисли й вуха з китичками. — Гадаю, це той камінь, біля якого ми полягали спати вчора ввечері. Мабуть, тепер я знаю, що це таке. — Це вперше його не втішив той факт, що він щось знає.

— Це... Ні. Думка, що це може бути той самий камінь, здавалася ще божевільнішою, ніж те, що він бачив навколо себе, ніж відсутність Мета і Перрина, і шайнарців, ніж те, як змінився весь світ. Я гадав, що мені вдалося втекти, але це почалося знову, і тепер нема нічого божевільного. Хіба що я сам. Він поглянув на Лояла та на Гюріна. Вони не поводилися, наче божевільні; вони теж усе це бачили. Сходи привернули його увагу, він ще не розумів, чим саме. Різні кольори, сім кольорів — від блакитного до червоного. — По одному на кожну Аджу, — промовив він.

— Ні, лорде Ранде, — простогнав Гюрін. — Ні. Айз Седай не стали би цього робити! Не стали би! Я ходжу у Світлі.

— Ми всі ходимо у Світлі, Гюріне, — відказав Ранд. — Айз Седай не зроблять тобі нічого поганого. — Якщо ти не опинишся у них на шляху. А чи це не може бути якоюсь витівкою Морейн? — Лояле, ти сказав, ніби знаєш, що це за камінь. І що він таке?

— Я сказав, я гадаю, що знаю, Ранде. Я бачив одну стару книжку, від неї лишилося тільки кілька сторінок. Але на одній з них був малюнок цього каменя. Цього Каменя, — він промовив це так, що примудрився голосом підкреслити його важливість, — чи дуже на нього схожого. А під малюнком був підпис: «Від Каменя до Каменя біжать лінії „якби“, з’єднуючи Можливі світи».

— Що це має означати, Лояле? Я не бачу тут жодного сенсу.

Оґір сумно похитав величезною головою.

— Було лише кілька сторінок. Там іще йшлося, що Айз Седай в Епоху Легенд, ті, які вміли переміщатися, наймогутніші з них, могли користуватися цими Каменями. Там не було написано, як це робити, але з того, що я прочитав, у мене склалося враження, ніби вони подорожували за допомогою цих Каменів від одного світу до іншого. — Він подивився на обпалені дерева і швидко опустив очі, наче і думати не хотів про те, що там може бути за гребенем улоговини. — Але навіть якщо Айз Седай і могли ними користуватися, з нами немає Айз Седай, які могли би направляти Силу, тому я взагалі не розумію, як таке могло статися.

У Ранда аж морозом сипонуло за спиною. Айз Седай ними користувалися. В Епоху Легенд, коли Айз Седай ще були чоловіки. В пам’яті виник невиразний спогад, що коли він засинав, навколо нього зімкнулася порожнеча, сповнена неприємного мерехтіння. А ще він пригадав ту кімнату в селищі, і світло, до якого він дотягнувся, аби врятуватися. Якщо це була чоловіча половина Істинного Джерела... Ні, не може бути. Але якщо так і було? Світло, я роздумував, втікати мені чи залишатися. А воно увесь час було просто у моїй голові. Він не хотів про це думати.

— Можливі світи? Я не розумію, Лояле.

Оґір незграбно і нервово знизав плечима:

— Я теж не розумію, Ранде. Там далі було ще таке: «Якщо жінка піде ліворуч або праворуч, чи розділиться плин Часу? Чи плестиме тоді Колесо два Візерунки? Чи тисячу, для кожного її повороту? Чи стільки, скільки зірок у небі? Чи справжнім є лише один із них, а всі інші — лише тіні та віддзеркалення?» Бачиш, нічого зрозумілого. Купа питань, і більшість із них суперечать одне одному. Та й узагалі тексту там було обмаль. — Він знову почав розглядати колону, хоча помітно було, що волів би, аби вона раптом зникла. — Напевне існує дуже багато таких Каменів, розкиданих по усіх усюдах, чи існувало колись, але я ніколи не чув, щоби хтось натрапив хоча б на один із них. Не чув, щоби хтось знайшов хоч щось подібне.

— Мілорде Ранде? — Тепер, стоячи доволі міцно на ногах, Гюрін здавався спокійнішим, хоча нервово стискав свою куртку біля пояса обома руками, та й обличчя у нього було напружене. — Мілорде Ранде, але ж ви доправите нас назад, адже так? Назад, додому? Я маю жінку, мілорде, і дітей. Мелія не переживе, якщо я загину, а вона навіть не матиме мого тіла, аби повернути його в обійми матері. Вона довіку побиватиметься. Ви ж розумієте, мілорде, я не можу залишити її у невіданні. Ви доправите нас назад. А якщо я помру і ви не зможете віддати їй моє тіло, ви повідомите їй, що сталося, хай вона хоч знатиме, що і як.

Ранд відкрив було рота, щоби вкотре заперечити, що він не лорд, а тоді закрив, не сказавши ні слова. Навряд чи наразі був якийсь сенс сперечатися через таку дрібницю. Ти втягнув його в це. Він і хотів би заперечити, але знав, що це так і є, знав, що він може направляти, навіть якщо здається, ніби все це сталося само собою. Лоял сказав, що Айз Седай використовували Камені, а отже, застосовували Єдину Силу. Якщо Лоял так сказав, значить, так воно і є — оґір ніколи не казав того, чого не знав, — а поряд більше не було нікого, хто міг би вдатися до Сили. Ти його в це втягнув, ти повинен його і витягти. Мусиш спробувати.

— Я зроблю все, що зможу, Гюріне. — І, оскільки Гюрін був шайнарцем, Ранд додав: — Присягаюся своїм Домом і своєю честю. Домом і честю пастуха — а вони для мене не менш важливі, ніж для лорда.

Гюрін випустив з рук куртку. У нього в очах з’явилася впевненість. Він низько вклонився.

— Матиму за честь служити вам, мілорде.

Ранд відчув, як його накриває відчуття провини. Тепер він упевнений, що ти доправиш його додому, бо шайнарські лорди завжди дотримуються свого слова. І що ж ти збираєшся робити, «лорде» Ранде?

— Тільки без цих штучок, Гюріне. Жодних поклонів. Я не... — Раптом він зрозумів, що не може ще раз сказати цій людині, що він не лорд. Якщо нюхач знайшов у собі сили не впадати у відчай, то тільки завдяки вірі в те, що Ранд — лорд, і він не міг відібрати у нього цю надію. Не зараз. — Не треба поклонів, — ніяково повторив він.

— Як скажете, лорде Ранде. — Гюрін усміхався майже так само широко, як тоді, коли вони з Рандом познайомилися.

Ранд прокашлявся.

— Так. Отже, домовилися.

Обидва його супутники дивилися на нього: Лоял з цікавістю, Гюрін — з довірою, і обидва чекали, що він робитиме. Це я переніс їх сюди. Мабуть, я. Отже, я повинен повернути їх назад. А це означає...

Вдихнувши на повні груди, він пішов білими кам’яними плитами до циліндра, вкритого символами. Навколо кожного символу тіснилися дрібні рядочки невідомою йому мовою, дивні літери, що складалися у хвилясті лінії та закручувалися спіралями, які зненацька перетворювалися на лінії ламані, і знову на плавні криві. Принаймні це було не траллоцьке письмо. Знехотя поклав він руки на колону. Її кам’яна відполірована поверхня виглядала сухою, а от на дотик видалася навдивовижу слизькою, наче це був змащений метал. Ранд заплющив очі і викликав пломінь. Порожнеча з’явилася повільно, невпевнено. Він розумів, що це його власний страх стримує її, страх перед тим, що він намагається зробити. Він спалював свій страх на вогні, але натомість приходив новий. Я не можу це зробити. Не можу направляти Силу. Я не хочу. Світло, повинен бути інший шлях. Він рішуче відкинув усі думки. Відчував, як піт краплинами проступає на обличчі. Проте він непохитно продовжував розпочате, спалюючи свої страхи у щоразу більшому полум’ї. І порожнеча була там.

Його сутність плавала в порожнечі. Він побачив світло — саїдін — навіть із заплющеними очима, відчув його тепло, світло обіймало його, обіймало все, заповнювало все. І воно колихалося. Наче полум’я свічки, якщо дивитися на нього крізь проолієний папір. Проолієний прогірклою олією. Смердючою олією.

Він дотягнувся до нього, сам не знав як, але дотягнувся — це був порух, потяг до світла, до саїдін, — і... не вхопив нічого, так наче руки пройшли крізь воду. Це було схоже на замулений ставок, де на поверхні плавало брудне шумовиння, а під ним була чиста вода, але він не міг зачерпнути її. Знову й знову вода втікала тоненькими цівками крізь пальці, аж поки не зосталося навіть краплі — лише пляма обслизлого шумовиння, що обпікало шкіру.

Він відчайдушно намагався відтворити картинку улоговини, якою вона була, де Інґтар і солдати сплять біля своїх коней, де є Мет і Перрин, і де Камінь лежить так, що над землею виступає лише один його край. Він створював цю картинку за межами порожнечі, проте тримаючись за оболонку того ніщо, що його оточувало. Силкувався поєднати картинку зі світлом, злити їх воєдино — улоговину, якою вона була, а в ній себе, Лояла і Гюріна. Разом. Голова заболіла. Разом із Метом, і Перрином, і шайнарцями. В голові запекло. Разом!

Порожнеча розсипалася на тисячі гострих, наче бритва, уламків, чикрижачи його мозок. Здригаючись, він хитнувся назад, широко розплющивши очі. Долоні горіли від натискування на Камінь, руки та плечі звело болем; шлунок вивертало від відчуття бруду, а голова... Він спробував втишити своє дихання. Такого ще ніколи не траплялося. Коли порожнеча зникала, вона просто зникала, лускала, наче проколота бульбашка, зникала у мерехтінні. Але ніколи не розбивалася, наче скляна. Голова наче оніміла, наче біль від тисячі миттєвих порізів ще не дійшов. Але кожен поріз відчувався так реально, наче був зроблений ножем. Він торкнувся скроні і здивувався, побачивши, що на пальцях нема крові.

Гюрін усе ще стояв, спокійно спостерігаючи за ним. І в цю мить він виглядав навіть ще впевненішим. Лорд Ранд щось робить. Для цього й існують лорди. Вони захищають землю і народ своїми тілами та своїми життями, а коли щось іде не так, вони це виправляють і прослідковують, щоби справедливість та правосуддя взяли гору. Доки Ранд робитиме щось — що завгодно — Гюрін віритиме, що зрештою все піде на лад. Лорди завжди все виправляють.

Лоял дивився на Ранда по-іншому, трохи спантеличено. Але теж дивився. Ранд не знав, що той про все це думає.

— Варто було спробувати, — сказав їм Ранд. Відчуття прогірклої олії всередині голови — Світло, воно всередині мене! Не хочу мати це в собі! — потроху зникало, але його все ще піднуджувало. — Спробую ще за кілька хвилин.

Ранд міг тільки сподіватися, що голос його звучить упевнено. Не мав зеленого поняття, як працюють ці Камені і чи мають його спроби хоч якийсь шанс на успіх. Можливо, ними треба орудувати за певними правилами. Можливо, треба робити щось особливе. Світло, може, Камінь спрацьовує лише раз, а може... Він заборонив своїм думкам рухатися в цьому напрямку. Від таких думок добра не буде. Він мусить це зробити. Дивлячись на Лояла та Гюріна, він зрозумів нарешті, що мав на увазі Лан, кажучи про обов’язок, важчий за гору.

— Мілорде, я подумав... — Гюрін замовк, здавалося, він на якусь мить змішався. — Мілорде, можливо, якщо ми знайдемо Друзів Морока, ми зможемо змусити їх сказати нам, як повернутися до нашого світу.

— Я б запитав і Друга Морока, і самого Морока, якби сподівався отримати правдиву відповідь, — сказав Ранд. — Але крім нас, тут нікого нема. Тільки ми втрьох. — Тільки я. Я той, хто мусить це зробити.

— Ми можемо піти по їхньому сліду, мілорде. Якщо ми їх упіймаємо...

Ранд уперся поглядом у нюхача.

— Ти що, й досі можеш їх занюхати?

— Можу, мілорде. — Гюрін наморщив лоба. — Слід слабкий, бліденький, як і все тут, але я його відчуваю. Он там. — Він вказав на гребінь улоговини. — Я цього не розумію, мілорде, але... Минулого вечора я міг би присягнутися, що слід вів з улоговини назад, туди, де ми були. Так ось, він і тут на тому ж місці, але слабенький, як я сказав. Не старий, ні... лише слабкий... Не знаю, лорде Ранде, знаю тільки, що він тут.

Ранд замислився. Якщо Фейн і Друзі Морока тут — хай що це за місце, — вони можуть знати, як вибратися звідси. А ще вони мають Ріг, і кинджал теж. Мет мусить отримати цей кинджал назад. Йому потрібно знайти їх хоча б через це одне. Але на його остаточний рішенець, як він із соромом усвідомив, вплинуло те, що він боявся ще однієї спроби. Боявся спробувати направляти Силу. Він менше боявся зустрітися з Друзями Морока і траллоками, маючи на своєму боці лише Гюріна та Лояла, ніж робити ще одну спробу.

— В такому разі ми підемо за Друзями Морока. — Він намагався говорити впевнено, як говорив би Лан чи Інґтар. — Ми мусимо повернути Ріг. Якщо ми не зможемо доглупати, як його у них відібрати, то принаймні хоч знатимемо, де він, а тоді ми знову розшукаємо Інґтара. Хоч би вони не запитали, як ми збираємося знову його розшукати.

— Гюріне, перевір, чи це справді той слід, який нам потрібний.

Нюхач заскочив у сідло, нетерпеливлячись хоч щось зробити, можливо, бажаючи якнайшвидше вибратися з улоговини, і спрямував коня вгору широкими кольоровими сходами. Копита лунко видзвонювали кам’яними сходинками, не залишаючи на них ані подряпини.

Ранд поклав пута Гнідана у сакви — знамено було на місці, хоч він не сумував би, якби воно залишилось в тій, іншій, улоговині, — відтак прихопив лук, сагайдак та вліз на свого жеребця. Позаду сідла притулився клунок, загорнутий у плащ Тома Мерриліна.

Лоял підвів до нього свого величезного коня. І хоча Ранд сидів у сідлі, а оґір стояв поруч із конем, все ж голова оґіра знаходилася на рівні Рандового плеча. Лоял усе ще виглядав здивованим.

— Гадаєш, нам варто залишитися тут? — запитав Ранд. — Ще раз спробувати скористатися Каменем? Якщо Друзі Морока тут, саме в цьому місці, ми мусимо їх знайти. Ми не можемо залишати Ріг Валіра в руках Друзів Морока; ти ж чув, що сказала Амерлін. І нам треба повернути цей кинджал. Мет помре, якщо його не матиме.

Лоял кивнув.

— Так, Ранде, мусимо. Але, Ранде, ці Камені...

— Ми знайдемо ще один. Ти ж сказав, що вони є повсюди, а якщо вони усі такі, як цей — з усією цією кам’яною кладкою навколо, — знайти ще один буде нескладно.

— Ранде, на тих сторінках йшлося, що ці камені походять з Епохи, старішої за Епоху Легенд, і навіть тодішні Айз Седай їх не розуміли, хоч і користувалися ними, принаймні наймогутніші з них. Вони задіювали їх, вдаючись до Єдиної Сили, Ранде. Як ти збираєшся скористатися Каменем, аби повернути нас назад? Цим чи будь-яким іншим, якщо ми його відшукаємо?

Мить чи дві Ранд лише дивився на оґіра, мізкуючи швидше, ніж будь-коли у своєму житті.

— Якщо вони старіші за Епоху Легенд, можливо, люди, котрі ними користувалися, не застосовували Силу. Має бути інший спосіб. Друзі Морока потрапили сюди, а вони точно не можуть направляти Силу. І хай який буде цей інший спосіб, я його знайду. Я виведу нас назад, Лояле. — Він кинув погляд на високу кам’яну колону, вкриту дивними знаками, і відчув, що тремтить. Світло, якби мені лише не доводилося застосовувати Силу, щоб це зробити. — Я зроблю це, Лояле, я обіцяю. Хай як, а зроблю.

Оґір із сумнівом кивнув головою. Він перекинув ногу через спину свого величезного коня і подався вслід за Рандом, аби доєднатися до Гюріна, що заждався серед почорнілих дерев. Перед ними пролягала полога і пагорбиста місцина, де-не-де поцяткована перелісками, а між ними — луги, попротинані численними потічками. Вдалині щось темніло, і Ранду здалося, що це ще одна випалена латка. Усе тут було блякле, усі кольори розмиті. Жодної прикмети чогось, зробленого людськими руками, за винятком того кам’яного кола, що залишилось позаду. І небо над головами — порожнє, ні диму з коминів, ані птахів, лише нечисленні хмаринки та блідо-жовте сонце.

А найгіршим було те, що місцевість, здавалося, вводила око в оману. Те, що знаходилося поруч, виглядало цілком нормально, як і те, що знаходилося віддалік просто попереду. Але варт було Рандові повернути голову, як побачені краєм ока віддалені речі раптом, наче рвучись до нього, опинялися значно ближче. Це спричиняло запаморочення, навіть коні нервово схрапували й водили більмами. Ранд спробував повільніше повертати голову; явне переміщення речей, які мали би залишатися на місці, нікуди не поділося, але це трохи наче допомогло.

— У тих сторінках з книжки про це щось було? — поцікавився Ранд.

Лоял похитав головою, тоді судомно глитнув, наче шкодуючи про необачний рух.

— Ані слова.

— Мабуть, тут нічого не вдієш. Куди нам, Гюріне?

— На південь, лорде Ранде.

Нюхач уперто дивився у землю.

— На південь, то й на південь. — Має бути якийсь шлях, крім того, щоби вдаватися до Сили. Ранд торкнув Гнідана у боки. Намагався, щоби його голос звучав безтурботно, наче не бачив нічого складного в тому, що вони збираються робити. — Що там казав Інґтар? Три-чотири дні, і ми побачимо той монумент, що його звів Артур Яструбине Крило? Цікаво, чи він існує і тут, як ці Камені. Якщо це Можливий світ, то цілком ймовірно, що монумент стоїть і тут. На це варто буде поглянути, чи не так, Лояле?

Вони поскакали на південь.

— Зникли? — Інґтару не вистачало повітря. — А мої вартові нічого не бачили. Нічого такого! Вони не могли просто взяти й поїхати! Слухаючи Інґтара, Перрин опустив плечі й кинув погляд на Мета. Той стояв трохи осторонь, суплячись, і бурмотів щось собі під ніс. Перрину здалося, що приятель дискутує сам із собою. Сонце вже виткнулося з-за обрію, і загін давно мав би вирушати. Тіні довгими смугами лягли на улоговину, витягнувшись та потоншавши, але не втративши абрисів тих дерев, що їх відкидали. Взяті на повід тягловики з поклажею нетерпляче переступали з ноги на ногу, але всі воїни чекали, кожен біля свого коня.

Підбіг Уно.

— Жодного довбаного сліду, мілорде. — Видно було, що він почувається роздратованим. Невдача принижувала його майстерність як слідопита. — Згоріти мені, жодного триклятого відбитка копита. Вони просто розчинилися в сраному повітрі!

— Три людини та троє коней не можуть просто так узяти і розчинитися, — рикнув Інґтар. — Пошукай сліди ще, Уно. Якщо хтось і може знайти, куди вони поділися, то це ти.

— Може, вони просто втекли, — ляпнув Мет.

Уно зупинився і люто блимнув на нього.

Наче він облаяв Айз Седай, здивовано подумав Перрин.

— Навіщо б їм утікати? — небезпечно м’яким голосом запитав Інґтар. — Ранд, Будівничий, нюхач — мій нюхач! — навіщо комусь із них утікати? А надто всім трьом?

Мет знизав плечима.

— Не знаю. Ранд, він... — Перрину хотілося жбурнути в нього чимось, вдарити, зробити щось, аби його зупинити, але ж не на очах Інґтара та Уно. Він зітхнув полегшено, коли Мет завагався, тоді розвів руками й пробубонів: — Не знаю навіщо. Просто подумав, що вони могли втекти.

Інґтар скривився.

— Втекли! — Він прогарчав це так, наче й на мить не міг такого припустити. — Будівничий міг піти, коли забажає, але Гюрін ніколи би не став утікати. Як і Ранд аль’Тор. Він теж не втік би; тим паче тепер, коли знає, який на ньому обов’язок. Йди, Уно. Обшукай усе ще раз.

Уно легенько вклонився і швидко пішов геть, і тільки руків’я меча похитувалось у нього за плечима.

Інґтар продовжував бурчати:

— З якого дива Гюрін міг отак узяти і піти — серед ночі, нікому нічого не сказавши? Він знав, що ми мусимо зробити. Як я маю вистежувати це мерзенне поріддя Тіні без нього? Зараз я віддав би тисячу золотих крон за зграю гончаків. Якби я не знав, що це неможливо, то сказав би, що це втнули Друзі Морока, аби могти тепер вільно гайнути на схід чи на захід, а я про це навіть гадки не матиму. Світло, а хіба я тепер знаю, що можливо, а що неможливо! — Важко ступаючи, він пішов услід за Уно.

Перрин занепокоєно засовався. Без сумніву, Друзі Морока щомиті від них віддаляються. Зникають удалині — разом із Рогом Валіра та кинджалом з Шадар Лоґота. Він не думав, що Ранд, хай ким він тепер став, хай що з ним трапилося, міг покинути цю погоню. Але куди він подівся і навіщо? Лоял міг піти разом із Рандом заради дружби, але яким боком тут Гюрін?

— Може, він усе ж таки втік, — пробурмотів він, тоді роззирнувся.

Схоже, ніхто цього не почув, навіть Мет не звернув на нього уваги. Він пригладив волосся. Якщо Айз Седай захотіли би з нього, Перрина, зробити Лжедракона, то він точно втік би. Але хоч як він тривожився за Ранда, це не могло допомогти вистежувати Друзів Морока.

Можливо, був один спосіб, якби він лише захотів ним скористатися. Він не хотів цього робити. Втікав від цього, але, можливо, більше втікати не можна. Так мені і треба за те, що я наговорив Ранду. Якби ж я тільки міг утекти... Навіть усвідомлюючи, що він може зробити, аби допомогти — що він мусить зробити, — він сумнівався.

Ніхто на нього не дивився. А якби хтось і подивився, то не зрозумів би, що бачить. Урешті-решт, хоч і неохоче, Перрин заплющив очі і дав течії підхопити себе, підхопити власні думки, забрати їх, звільнити його від думок.

З самого початку він намагався це заперечувати, ще до того, як очі у нього почали змінювати колір, ставати замість темно-карих жовтими, наче відполіроване золото. Зустрівшись із цим уперше, вперше дізнавшись про це, він відмовився повірити, та й потім намагався не визнавати правди. Йому все ще хотілося втекти.

Думки його пливли вдалину, намагаючись відшукати те, що мало там бути, що й завжди бувало в краях, де людей не було зовсім, або ж вони зустрічалися лише зрідка. Відшукати своїх братів. Йому не хотілося так думати про них, але вони були його братами.

Спершу він боявся — а раптом те, що з ним відбувається, забруднене Мороком або Єдиною Силою? І те, і те однаково погано для юнака, котрий хоче лише одного: стати ковалем і прожити життя у Світлі і в мирі. Завдяки цьому він трохи розумів, як почувається Ранд, як той боїться сам себе, почувається заплямованим. Він ще й досі не позбувся такого ж відчуття. Хоча те, що з ним відбувалося, існувало раніше, ніж люди почали вдаватися до Єдиної Сили, існувало з початку самого Часу. Це не Сила, так сказала йому Морейн. Щось таке, що зникло дуже давно, а тепер знову відродилося. Про це знала і Еґвейн, хоч він і волів би, аби вона не знала. Хай би ніхто не знав. Він сподівався, що вона не розповіла нікому.

Контакт. Він відчув їх, відчув, що вони думають. Відчув своїх братів, вовків.

Думки їхні прилинули до нього коловоротом образів та емоцій. Колись він відчував самі лише голі емоції, але тепер його розум навчився виражати емоцію в словах. Вовчий брат. Подив. Двоногий, що вміє говорити. Бліда картинка, вицвіла від часу, старіша за стару — чоловіки біжать разом із вовками, дві зграї полюють разом. Ми чули, що це повертається. Ти Довге Ікло?

І знову нечітка картинка: чоловік в одязі зі шкур, з довгим ножем у руці, але цю картинку перекриває інша, ясніша: кошлатий вовк з одним зубом, довшим за інші, сталевий зуб виблискує на сонці, коли вовк веде зграю у відчайдушній погоні за оленями, бо це означає життя, а не повільну голодну смерть, а олені даремно намагаються втекти, біжать, грузнучи в снігу аж по черева, а сніг виблискує під сонцем так, що боляче очам, і вітер завиває на перевалах, закручує дрібний сніг у віхолу, і... Вовчі імена завжди пов’язані зі складними асоціаціями.

Чоловіка Перрин упізнав. Ілайс Мачера, той, хто першим познайомив його з вовками. Інколи він шкодував, що колись зустрівся з Ілайсом.

Ні, подумав він і спробував намалювати в уяві власний образ.

Так. Ми чули про тебе.

Це був не той образ, який створив він, образ юнака з широкими плечима та скуйовдженим кучерявим волоссям, з сокирою на поясі, якого дехто вважав вайлуватим тугодумом. Цей юнак теж був присутнім на тій картинці, що прийшла назад від вовків, але значно яскравішим був образ величезного дикого бика з вигнутими рогами з блискучого металу, який мчить крізь ніч із усією стрімкістю та пристрасністю юності, і кучерява шерсть мерехтить у місячному сяйві, а він кидається в гущу кінних білоплащників, а повітря таке п’янке, холодне, темне, і кров така червона на рогах, і...

Молодий Бик.

Шок був такий сильний, що Перрин на мить утратив контакт. Він і гадки не мав, що вони дали йому ім’я. Хотів би забути, яким чином він його заслужив. Торкнувся сокири на поясі, з блискучим півмісяцем леза. Допоможи мені, Світло, я вбив двох людей. Вони вбили би мене першими, і Еґвейн, але ж...

Відкинувши все це вбік — що зроблено, те зроблено, та й воно вже позаду, і він не має бажання це згадувати, — він дав вовкам запах Ранда, Лояла та Гюріна, і запитав, чи не внюхали вони цих трьох. Це було одне з умінь, що прийшло до нього разом із зміною кольору очей: тепер він міг розпізнавати людей за запахом, навіть якщо він їх не бачив. Зір у нього також став гострішим: тепер він бачив навіть майже в абсолютній темряві. Тому Перрин завжди був уважним і запалював лампи чи свічки раніше, ніж хтось інший згадає, що вони вже потрібні.

Від вовків прийшла картинка людей верхи, що наближалися до улоговини під вечір. Тоді вони востаннє бачили та чули запах Ранда і цих двох.

Перрин завагався. Наступний крок буде марним, якщо не розповісти Інґтару. Але ж Мет помре, якщо ми не знайдемо цей кинджал. Згоріти тобі, Ранде, навіщо ти прихопив із собою ще й нюхача?

Коли він — один-єдиний раз — спустився з Еґвейн до підземелля, від запаху Фейна у нього волосся стало дибки; навіть траллоки смерділи не так огидно. Йому захотілося прорватися крізь ґрати й розірвати цю людину на шматки, і цей порив налякав його більше, ніж сам Фейн. Аби не завити вголос, у своєму повідомленні вовкам він замаскував сморід Фейна запахом траллоків.

Вдалині пролунало багатоголосе вовче виття, і коні в улоговині забили копитами та налякано заіржали. Дехто з солдатів перевірив пальцем гостроту довгого списа й окинув стурбованим поглядом схили. А в Перрина в голові все було значно гірше. Він відчув лють вовків, ненависть. Вовки ненавиділи тільки дві речі. Все інше вони могли стерпіти, але вогонь і траллоків вони ненавиділи, і навіть пройшли би крізь вогонь, аби вбити траллоків.

Залах Фейна довів їх до шаленства, так наче вони занюхали щось таке, порівняно з чим запах траллоків здається звичним і нормальним.

Де?

Небозвід закрутився у Перрина в голові, завертілася земля. Вовки не розрізняли сторін світу. Вони знали рух Сонця та Місяця, зміну пір року, контури місцевості. Перрин розгадав їхнє послання. Південь. І ще щось. Прагнення вбити траллоків. Вовки пропонували Молодому Бику вбивати разом із ними. Може привести з собою двоногих у твердих шкурах, якщо хоче, але Молодий Бик, Димчастий, Два Олені та Зимовий Світанок і решта зграї будуть полювати на Покручів, що посміли прийти на їхню землю. Неїстівна плоть і гірка кров обпікатиме язики, проте їх треба вбити. Вбити. Вбити Покручів.

Їхня лють передалася Перрину. Губи розтягнулися у гарчанні, він ступив крок уперед, щоби приєднатися до них, бігти разом із ними у гонитві, вбивати разом із ними.

Зусиллям волі він перервав контакт — залишилась тільки тоненька ниточка відчуття, що вовки тут, поблизу. Попри відстань він міг вказати, де вони знаходяться. Відчував холод у грудях. Я — людина, а не вовк. Світло, допоможи мені, я — людина!

— Перрине, з тобою все гаразд? — озвався до нього Мет, підійшовши ближче, звичним легковажним тоном, в якому останнім часом відчувалася й прихована гіркота, але дивився він стурбовано. — Цього мені лише не вистачало. Ранд кудись завіявся, а тепер ще ти захворів. Не знаю, де взяти тут Мудриню, щоби вона про тебе подбала. Здається, у мене в торбах є трохи вербової кори. Можу заварити для тебе чай, якщо Інґтар ще не зараз скомандує вирушати. Чай тобі допоможе, якщо заварити міцніше.

— Я... Зі мною все гаразд, Мете.

Відсторонивши приятеля, Перрин пішов шукати Інґтара. Шайнарський лорд обстежував кожний міліметр гребеня улоговини разом із Уно, Раґаном та Масимою. Коли він відізвав Інґтара вбік, решта слідопитів подивилися на нього невдоволено. Переконавшись, що Уно і всі інші не можуть їх почути, Перрин заговорив:

— Я не знаю, куди поділися Ранд та інші, Інґтаре, але Падан Фейн, траллоки і, як я здогадуюсь, ще й Друзі Морока, прямують на південь, як і раніше.

— Звідки ти це знаєш? — поставив Інґтар питання руба.

Перрин важко передихнув.

— Мені розповіли вовки.

Він чекав, не знаючи, що буде далі. Сміх, презирство, звинувачення в тому, що він — Друг Морока, а, може, і божевільний. Він свідомо засунув руки за пояс на спині, подалі від сокири. Я не вбиватиму. Досить. Якщо він спробує вбити мене як Друга Морока, я втечу, але нікого більше не вб’ю.

— Я чув про такі речі, — промовив Інґтар, помовчавши. — Так, самі чутки. Був один Охоронець на ім’я Ілайс Мачера, і про нього подейкували, ніби він може розмовляти з вовками. Він зник багато років тому. — Схоже, він прочитав щось у Перринових очах. — Ти його знаєш?

— Я його знаю, — безбарвним голосом відповів Перрин. — Це він... Я не хочу про це говорити. Я цього не просив. — Саме так казав і Ранд. Світло, як би я хотів бути вдома і працювати в кузні разом із майстром Лугганом!

— Ці вовки, — промовив Інґтар, — вони вистежуватимуть для нас Друзів Морока і траллоків? — Перрин кивнув. — Добре. Я здобуду Ріг, чого б це не коштувало. — Шайнарець озирнувся на Уно й інших — вони й надалі намагалися розшукати сліди. — Краще нікому про це не казати. У Порубіжних землях вовків вважають за добрий знак. Траллоки їх бояться. Та все ж таки краще хай це залишиться поки що між нами. Хтось може зрозуміти неправильно.

— Я хотів би, аби про це ніхто й ніколи не довідався, — відказав Перрин.

— Я скажу всім, що, на твою думку, ти маєш такі ж здібності, як і Гюрін. Це вони зрозуміють і не заперечуватимуть. Хтось і раніше помітив, як ти морщив носа в тому селищі, а ще на переправі. Я чув, як вони реготалися з твого ніжного носа. Отже, вчинимо так: сьогодні ти поведеш нас по сліду, Уно побачить достатньо відбитків і підтвердить, що ми рухаємося у правильному напрямку, і ще до вечора кожна людина буле впевнена, що ти нюхач. Я здобуду Ріг. — Він поглянув на небо і скомандував: — Гайнуємо світлий час! На коні!

На подив Перрина, шайнарці, схоже, проковтнули версію Інґтара. Лише деякі з них сприйняли це скептично, Масима навіть сплюнув, але Уно задумливо кивнув, а цього для більшості було достатньо. Переконати Мета виявилося найважче.

— Нюхач... ти? Ти збираєшся вистежувати вбивць за запахом? Перрине, ти такий само слабий на голову, як Ранд. З Емондового Лугу я один залишився сповна розуму, відколи Еґвейн і Найнів вирушили до Тар Балона, щоби стати... — Він замовк, зиркнувши в бік шайнарців.

Перрин зайняв місце Гюріна, поряд з Інґтаром, і невеличка колона вирушила на південь. Мет сипав образливими жартами, аж доки Уно не знайшов перші відбитки траллоків і людей, що пересувалися верхи, але Перрин не звертав на нього уваги. Він щосили намагався втримати вовків, аби вони не помчали вперед убивати траллоків. Вовки прагнули лише одного: вбити Покручів; для них Друзі Морока нічим не відрізнялися від інших двоногих. Перрин уже бачив у своїй уяві, як Друзі Морока кидаються урозтіч, а вовки тимчасом перегризають горлянки траллокам. Втікають із Рогом Валіра. Втікають із кинджалом. А коли вовки покінчать із траллоками, навряд чи йому вдасться умовити вовків переслідувати людей, навіть якби він знав, кого саме з них треба переслідувати. Тому він подумки сперечався з вовками безперестану, і піт зросив йому чоло ще задовго до того, як він отримав першу картину, що змусила його шлунок підступити до горла.

Він натягнув повіддя, і кінь під ним став як укопаний. Решта зробили те саме, вичікувально дивлячись на нього. Він дивився просто перед собою і тихо лаявся останніми словами.

Вовки могли вбивати людей, але не надавали переваги такій здобичі. З одного боку, вони пам’ятали старі часи, коли люди й вовки полювали разом, а з іншого боку, двоногі просто були несмачні. Раніше він навіть уявити не міг, наскільки вовки перебірливі в їжі. Вони не їли мертвечини, хіба що вмирали з голоду, і рідко хто з них убивав більше, ніж міг з’їсти. Ту емоцію, яка наразі прийшла Перрину від вовків, радше можна було визначити як відразу. А ще були образи. На жаль, він отримував їх чіткішими, ніж хотів би. Тіла, чоловіків, жінок, дітей, абияк скидані на купу. Земля, просочена кров’ю, земля, порита копитами, збита відчайдушними спробами втекти від загибелі. Пошматована плоть. Відірвані голови. Стерв’ятники б’ють білими крилами, забризканими червоним, дзьобами на голих, позбавлених пір’я головах клюють і жадібно ковтають. Він перервав контакт, аби його не знудило.

Вдалині, над верхівками дерев, він розгледів гострим оком крихітні чорні цятки, що кружляли, знижуючись, відтак падали каменем і знову здіймалися в небо. Стерв’ятники билися за свій бенкет.

— Там, попереду, щось погане. — Він зустрівся поглядом з Інґтаром і важко зглитнув. Як йому розповісти, про що він дізнався, не порушивши легенду, ніби він — нюхач? Я не хочу наближатися до того місця, не хочу на це дивитися. Але вони побачать стерв’ятників і захочуть довідатися, що там таке. Мушу розповісти їм стільки, щоб вони захотіли обминути це місце стороною. — Люди з того селища... Гадаю, траллоки їх убили.

Уно тихо вилаявся, ще деякі шайнарці загомоніли. Утім, схоже, ніхто не сприйняв його повідомлення як якусь дивовижу. Лорд Інґтар сказав, що Перрин — нюхач, а нюхачі можуть нюхом почути вбивство.

— І хтось їде за нами, — зауважив Інґтар.

Мет притьмом розвернув коня.

— Мабуть, це Ранд. Я знав, що він мене не кине.

З півночі до них рухалася тоненька переривчаста смужка куряви — кінь скакав по прогалинах, де трава була рідшою. Шайнарці розсипалися в одну лаву, наставивши списи, пильнуючись. У такому місці важко було очікувати випадкового подорожнього.

Ось вималювалася і темна плямка — кінь із вершником. Гострі очі Перрина роздивилися, що це жінка, задовго до того, як це побачили інші. Неподалік загону вершниця перейшла з галопу на рись, обмахуючись однією рукою. Пухкенька, сивувата жінка, з притороченим позаду сідла плащем. Вона подивилася на вояків відсутнім поглядом примружених очей.

— Це одна з Айз Седай, — розчаровано проказав Мет. — Я її впізнаю. Верін.

— Верін Седай, — різко виправив його Інґтар, тоді вклонився жінці, не спішуючись.

— Мене послала Морейн Седай, лорде Інґтаре, — промовила Верін, вдоволено посміхаючись. — Вона вирішила, що я можу стати вам у пригоді. Ну й довелося мені галопувати. Я вже гадала, що не дожену вас до самого Кайрену. Ви, звісно, бачили те селище? Яке мерзенне лиходійство, чи не так? І цей мерддраал. Там гайвороння розсілося по всіх дахах, і круки теж, але жоден птах не наблизився до нього, хай який він був мертвісінький. Але щоби роздивитися, що воно таке, мені довелося розігнати хмару мушви, завважки як сам Морок. Шкода, що у мене не було часу зняти цю істоту і спустити на землю. Ніколи не мала шансу дослідити... — Раптом очі у неї звузилися і всю її неуважність та дивакуватість наче лизь злизав. — Де, згоріти мені, Ранд аль’Тор?!

Інґтар скривився:

— Зник, Верін Седай. Сьогодні вночі, не залишивши навіть сліду. Він, оґір, а ще Гюрін, один із моїх людей.

— Оґір, лорде Інґтаре? А ваш нюхач разом з ним? А що ці двоє можуть мати спільного з... — Інґтар гостро поглянув на неї, і вона фиркнула. — Невже ви вважаєте, що це можна втримати в таємниці? — Вона знову фиркнула. — Нюхачі... Зникли, кажете ви?

— Так, Верін Седай. — Голос в Інґтара був невпевнений. Завжди нелегко дізнатися, що Айз Седай знає щось таке, що ти вважав власним секретом; Перрин тільки міг сподіватися, що Морейн нікому не розповіла про нього. — Але у мене є... є новий нюхач. — Шайнарський лорд показав на Перрина. — Здається, цей хлопець теж має відповідні здібності. Я знайду Ріг Валіра, як я й присягнувся, не сумнівайтеся. Ми раді будемо вашому товариству, Айз Седай, якщо ви вирішите їхати з нами.

На подив Перрина, слова його звучали досить нещиро.

Верін зиркнула на Перрина, і він неспокійно засовався в сідлі.

— Щойно ви втратили старого, а вже з’явився новий нюхач? Дуже... м-м-м... провіденціально, хіба ні? Слідів ви не знайшли? Звісно, що ні. Ви ж уже сказали. Дивно. Цієї ночі.

Вона розвернулася в сідлі, вдивляючись у північний виднокрай, і на мить Перрин майже повірив, що вона збирається поскакати назад, туди, звідки приїхала.

Спохмурнілий Інґтар подивився на неї:

— Ви гадаєте, це зникнення може бути певним чином пов’язане з Рогом?

Верін знову сіла прямо.

— З Рогом? Ні. Ні... навряд чи. Але це дивно. Дуже дивно. А я не люблю дивних речей, доки я їх не зрозумію.

— Можу послати двох своїх людей, вони проведуть вас до того місця, де вони зникли, Верін Седай. Доправлять вас туди без жодного клопоту.

— Ні. Якщо ви кажете, що вони зникли безслідно... — Вона подивилася на Інґтара довгим пильним поглядом, і з виразу її обличчя не можна було сказати, що вона думає. — Я поїду з вами. Можливо, ми їх знайдемо, або ж вони знайдуть нас. Ми поговоримо з вами в дорозі, лорде Інґтаре. Розкажіть мені все про цього юнака. Все, що він робив, все, що він казав.

Загін вирушив далі під брязкіт збруї та обладунків. Верін їхала поруч з Інґтаром, розпитуючи його настійливо, але надто тихо, щоби їхню розмову можна було розчути. Перрин хотів було зайняти своє попереднє місце в колоні, але вона зиркнула на нього — і він відстав.

— Її Ранд цікавить, — буркнув Мет, — а не Ріг.

Перрин кивнув. Куди б ти не подівся, Ранде, залишайся там. Там безпечніше, ніж тут.

Від того, як хворобливо бляклі далекі пагорби, здавалося, плили до Ранда, коли він дивився просто на них, у нього голова йшла обертом, якщо тільки він не загортався в порожнечу. Інколи порожнеча заскакувала його зненацька, але Ранд боявся її, наче смерті. Краще нехай паморочиться в голові, ніж опинитися в порожнечі, де миготить тривожне світло. Набагато краще бачити цю вицвілу місцевість. Проте він усе ж таки намагався не дивитися на віддалені предмети, якщо тільки вони не були просто перед очима.

Гюрін зберігав незворушний вигляд обличчя, сконцентрувавшись на винюхуванні сліду, що дозволяло йому не звертати уваги на місцевість, якою вони рухалися. Коли ж нюхачу траплялося помітити те, що навкруги, він смикався і витирав долоні об куртку, а тоді зі скляними очима виставляв ніс уперед, наче той гончак, і намагався не бачити нічого навколо. Лоял охляпом їхав у своєму сідлі, позираючи насуплено навкруги, нервово посмикуючи вухами й щось бурмочучи.

Вони знову перетнули почорнілу, вигорілу ділянку, де навіть земля хрустіла під копитами коней, наче була обпалена. Такі вигорілі смуги, інколи з милю завширшки, інколи не більше кількох сотень кроків, тягнулися на схід і на захід — рівні, наче стріла. Двічі Ранд бачив кінець вигорілої смуги: один раз, коли вони скакали просто нею, а вдруге, коли вони скакали вздовж. І щоразу випал закінчувався гострим кутом. Принаймні так закінчувалися ті випали, що він бачив, але він гадав, що так повсюди.

Одного разу, ще вдома, в Емондовому Лузі, Ранд бачив, як Уотлі Елдін прикрашав свій фургон до Дня Сонця. Уот намалював яскравими фарбами картинки, а тоді взявся облямовувати їх хитромудрим орнаментом із завитків. Уот торкався кінчиком пензля стінки фургона, і, коли він натискав сильніше, тонка лінія товщала, а коли послаблював тиск, знову тоншала. Ось такий вигляд мала і місцевість, якою вони їхали, — наче хтось розписав її жахливим вогняним пензлем.

Там, де пройшовся вогонь, нічого не росло, хоча інколи здавалося, що ці пропалини з’явилися тут дуже й дуже давно. У повітрі не залишилось навіть натяку на гар, ні найменшого запаху, навіть коли Ранд нахилився, відламав чорну гілочку і понюхав її. Це сталося давно, але земля ця до життя не повернулася. Чорні смути сусідили із зеленими, зелені — знову з чорними, а кордони між ними біли чіткі, наче ножем проведені.

Решта місцевості на свій кшталт була не менш мертвою, ніж випали, хоч тут трава вкривала землю, а листя — гілки. Але все мало зів’ялий вигляд, наче одяг, який надто часто прали й надовго залишали на сонці. Птахів і тварин тут не було, принаймні Ранд їх не бачив і не чув. Не кружляв у небі яструб, не дзявкала лисиця, виходячи на полювання. Нічого не шурхотіло в траві, не зблискувало очима в кронах дерев. Ані бджіл, ані метеликів. Кілька разів їхня трійця переправлялася через мілкі струмки, хоча часто потік прокладав собі дорогу у глибокій долині з крутими схилами, і тоді коням доводилося важко видиратися на протилежний берег. Вода у річках була чистою, лише коні копитами збивали мул. Але водної гладіні жодного разу не збрижили ні пічкур, ані пуголовок, навіть водомірка не затанцювала дзеркалом ріки, не зависла над ним золотоочка.

Воду з річок можна було пити, і це втішило Ранда, бо води в їхніх бурдюках не могло вистачити надовго. Ранд спробував воду першим, змусивши Лояла та Гюріна зачекати й пересвідчитися, що з ним усе в порядку, і лише після цього дозволив пити і їм. Це він втягнув їх у цю історію, отже, і відповідальність була на ньому. Вода виявилася прохолодною і мокрою, і це все, що він міг сказати про неї доброго. Вона була позбавлена будь-якого смаку, наче її хтось прокип’ятив. Скуштувавши її, Лоял скривився, і коням вона теж не сподобалася; пили вони знехотя, мотаючи головами.

Щоправда одну ознаку життя Ранд таки помітив; принаймні він визнав її за таку. Двічі він бачив, як небосхилом повільно проповзла димчаста, наче загустілий туман, смужка. Смужки ці були надто рівними, аби мати природне походження, так йому здалося, але він не міг собі й уявити, що це може бути. Він не став привертати увагу своїх супутників до цих смужок. Можливо, вони їх не помітили: Гюрін зосередився на слідах, а Лоял поринув у власні думки. У будь-якому разі вони нічого про них не сказали.

Коли минула більша частина ранку, Лоял зненацька зіскочив зі свого велетенського коня і, не промовивши ні слова, великими кроками попрямував до заростей гігантської мітелки. Чагарник розкинув товсте гілля, пряме та жорстке, низько над землею. Верхівки гілок закінчувалися листвяним волоттям, що й дало назву цій рослині.

Ранд осадив Гнідана і хотів було поцікавитися, що сталося, але щось у поведінці оґіра, якесь приховане вагання, змусило його промовчати. Лоял постояв мовчки біля величезної рослини, тоді поклав долоні на стовбур і заспівав глибоким і гуркітливим голосом.

Ранду колись уже довелося чути, як оґір виспівував пісню вмираючому дереву, тим самим повернувши його до життя, і чув про виспівану деревину, про речі, які виробляли з дерев, співаючи їм пісні. Цей талант зникав, казав Лоял. І сам він належав до тих небагатьох, хто був наділений такими здібностями, і це робило виспівану деревину ще рідкіснішою та дорогоціннішою. Коли він чув спів Лояла минулого разу, йому здавалося, наче співає сама земля, а от тепер оґір мугикав свою пісню наче трохи невпевнено, і земля озивалася на неї, наче пошепки.

Здавалося, що лунає сама мелодія, музика без слів, принаймні Ранд не міг розібрати жодного; якщо там і були слова, вони розчинилися в мелодії, текли разом, наче вода в струмку. Гюрін дивився на оґіра, затамувавши подих.

Ранд не міг би сказати, що саме робить Лоял чи як він це робить, і попри те ця тихенько співана пісня діяла на нього гіпнотично, заполонюючи його свідомість майже так само, як порожнеча. Лоял раз у раз пробігав величезними долонями вздовж галузини, не припиняючи співати, пестячи дерево голосом так само, як і пальцями. Тепер гілка здавалася рівнішою, наче ці погладжування формували її. Ранд закліпав очима. Він був упевнений, що могутня гілка, з якою щось робив Лоял, раніше закінчувалася волоттям менших гілок, як і всі інші, але тепер над головою оґіра виднівся заокруглений край. Ранд знову відкрив рота, але пісня знову не дала йому заговорити. Вона здавалася дуже знайомою, ця пісня, так наче він мав її добре знати.

І раптом голос Лояла досяг кульмінації — тепер він лунав наче у подячному гімні — і поволі втишився, як ото втишується вітерець.

— Згоріти мені, — прошепотів Гюрін. Вигляд він мав приголомшений. — Згоріти мені, я ніколи не чув раніше... Згоріти.

Лоял тримав у руках ціпок, рівний і відполірований, завдовжки як він сам, а завтовшки як Рандова рука. Там, де був стовбур мітелки, виднівся крихітний новий паросток.

Ранд перевів подих. Завжди щось нове, завжди щось таке, чого я не очікував, і іноді не жахливе, а навпаки.

Він дивився, як Лоял сідає на коня, поклавши ціпок на сідло впоперек, не розуміючи, навіщо він знадобився оґірові, якщо вони подорожують верхи. Тоді він звернув увагу, який той великий і міцний, побачив, як Лоял його тримає.

— Бойова палиця, — промовив він здивовано. — Лояле, я не знав, що оґіри носять зброю.

— Зазвичай ми цього не робимо, — відказав оґір майже різко. — Зазвичай. Ціна завжди виявляється дуже високою. — Він підняв здоровезну палицю, наче зважуючи її в руці, і відразливо наморщив носа. — Старійшина Гамен, без сумніву, сказав би, що я приладную надто довге сокирище для своєї сокири, але, Ранде, справа не в тім, що я надто запальний чи нерозважливий. Це місце... — Він здригнувся і засмикав вухами.

— Незабаром ми знайдемо шлях назад, — мовив Ранд, намагаючись здаватися впевненим.

Лоял продовжував, наче не почувши:

— Все... пов’язане, Ранде. Живе воно чи ні, вміє воно думати чи ні, все, що існує, створене одне для одного. Дерево не думає, але воно частина цілого, а ціле може... відчувати. Я не можу пояснити цього, як не можу пояснити, що таке щастя, але... Ранде, ця земля навколо раділа, що виготовляється зброя. Раділа!

— Хай осяє нас світло, — знервовано пробурмотів Гюрін, — і хай береже нас Творець. Навіть коли ми йдемо назустріч останнім обіймам матері, хай Світло осяює наш шлях. — Він продовжував твердити катехизис, наче це було заклинання, що мало його оберегти.

Ранд поборов бажання озирнутися. Умисне не став дивитися вгору. Якщо саме зараз у небі з’являться оті туманні смуги, це просто доб’є їх усіх.

— Нічого нам тут не загрожує, — сказав він твердо. — Будемо пильнувати, і нічого поганого з нами не трапиться.

Він ладний був розреготатися сам із себе, з цього свого впевненого тону. Не був він упевнений ні в чому. Але дивлячись на своїх супутників — на Лояла, у котрого не тільки китички на вухах, а й самі вуха наче опустилися, на Гюріна, який намагався взагалі ні на що не дивитися, — він розумів, що хтось із них мусить хоч виглядати впевнено, інакше страх та невизначеність завадять їм діяти заодно. Колесо плете так, як Колесо бажає. Він відігнав цю думку. Колесо тут ні до чого. І та’верени ні до чого. І Айз Седай, і Дракони. Просто все є так, як воно є, та й по всьому.

— Лояле, ти тут усе закінчив? — Оґір кивнув, погладжуючи свою бойову палицю ледь не з каяттям. Ранд повернувся до Гюріна: — Ти й далі вчуваєш слід?

— Так, лорде Ранде. Я його вчуваю.

— Тоді будемо сліду й триматися. Коли ми знайдемо Фейна та Друзів Морока, ось тоді ми повернемося додому героями, з кинджалом для Мета і Рогом Валіра. Веди нас, Гюріне. — Героями? Я буду щасливий, якщо ми виберемося звідси живими.

— Не подобається мені це місце, — невесело зауважив оґір. Він тримав бойову палицю в руках так, ніби підозрював, що в ній може ось-ось виникнути потреба.

— Але ми ж наче і не збираємося тут лишатися, хіба не так? — відказав Ранд.

Гюрін хрипко реготнув, наче Ранд пожартував, та Лоял кинув на нього серйозний погляд.

— Наче не збираємося, Ранде.

Утім, коли вони рушили далі, на південь, Ранд помітив, що його удавана впевненість, що вони повернуться додому, трохи підняла настрій їхньому товариству. Гюрін випростався в сідлі, а вуха у Лояла вже не так обвисли. Не час і не місце було зізнаватися їм, що він поділяє їхній страх, отже, він залишив його при собі і боровся з ним сам на сам.

Гюрін цілий ранок був у веселому настрої, бурмочучи собі під ніс: «Ми ж наче не збираємося тут лишатися», тоді хихотів, аж Рандові захотілося наказати йому заткнутися. Але ближче до полудня нюхач і сам замовкнув, тільки мотав головою і хмурився, і тепер Ранд уже волів би, аби той і надалі повторював його слова й гигикав.

— Щось не так зі слідом, Гюріне? — поцікавився Ранд.

Нюхач знизав плечима, обличчя у нього було стурбоване.

— Так, лорде Ранде, і водночас ні, якщо можна так сказати.

— Має бути або так, або інакше. Ти втратив слід? Не соромся, якщо це так. Ти з самого початку казав, що слід нечіткий. Якщо ми не зможемо знайти Друзів Морока, знайдемо ще один Камінь і скористаємося ним, аби повернутися додому. — Світло, що завгодно, лише не це. Ранд примудрився виглядати спокійним. — Якщо Друзі Морока можуть потрапляти сюди і йти звідси, то й ми зможемо це зробити.

— Ні, ні, я його не втратив, лорде Ранде. Я відчуваю їхній сморід. Справа не в тім. От тільки... тільки... — З перекривленим обличчям Гюрін вибухнув потоком слів: — Тільки це радше так, наче я слід згадую, а не вчуваю. Але ж це не так. Тут десятки слідів, вони накладаються на той слід повсякчас, десятки і ще десятки, і всі вони смердять розмаїтим насиллям, деякі майже свіжі, тільки розмиті, бляклі, як і все тут. Цього ранку, невдовзі як ми виїхали з тієї улоговини, я готовий був присягнутися, що у мене просто під ногами сотні вбитих, і вбили їх хіба кілька хвилин тому, але жодних тіл не було, і жодних відбитків на траві, крім як від копит наших коней. Не може статися така бійня без того, щоби земля була потолочена, залита кров’ю, але ніде й знаку чогось такого не було. І таке весь час, мілорде. Але я йду по сліду, йду. Просто це місце вимотує мені нерви. Ось у чому притичина. Мусить бути в цьому.

Ранд глянув на Лояла — часом виявлялося, що оґір знає про купу найхимерніших речей, — але той виглядав не менш заінтригованим, ніж Гюрін. Ранд постарався надати своєму голосу впевненості, якої він і близько не відчував:

— Я знаю, що ти робиш усе можливе, Гюріне. Ми всі нервуємося. Лише йди по їхньому сліду, і ми їх знайдемо.

— Як скажете, лорде Ранде, — Гюрін ударив коня в боки, спрямовуючи його вперед. — Як скажете.

Наближалася ніч, а жодних ознак Друзів Морока не було хоч трісни, а Гюрін сказав, що слід і надалі слабшає. Нюхач не припиняв бурмотіти щось про «пригадування».

Не було жодного сліду. Взагалі. Ранд не був таким майстерним слідопитом, як Уно, але ж кожний хлопчисько в Межиріччі читав відбитки досить добре, аби знайти заблукалу вівцю чи вполювати кролика на обід. Тут він не бачив нічого. Місцина виглядала так, наче жодна нога ніколи не ступала нею, доки не заявився він з Лоялом та Гюріном. Але ж якщо Друзі Морока йшли попереду них, мало би бути хоч щось! Втім, Гюрін продовжував вести їх по сліду, який він вчував носом — принаймні так він казав.

Коли сонце торкнулося обрію, вони стали табором під шатром дерев, яких не торкнувся пал, повечеряли припасами, що мали в саквах. Коржі та сушене м’ясо запивали водою, позбавленою смаку. Не дуже поживні харчі, невибагливі, а ще й горло деруть. Ранд сподівався, що припасів їм вистачить на тиждень. А потім... Гюрін їв повільно, цілеспрямовано, а Лоял, скривившись, водномить проковтнув свою порцію і взявся за люльку, поклавши величезну палицю так, щоб була під рукою. Вогнище Ранд розклав невеличке, добре замаскувавши його між деревами. Хай там що казав Гюрін про незвично слабкий слід, а Фейн зі своїми Друзями Морока і траллоками може бути неподалік і помітити вогонь.

Ранд сам дивувався, що почав думати про них як про Фейнових Друзів Морока, Фейнових траллоків. Фейн — просто божевільний. Тоді навіщо вони його звільнили? Фейн був частиною плану Морока відшукати його, Ранда. Можливо, його звільнення пов’язане з цим? Тоді чому він утікає, замість того, аби мене переслідувати? І хто вбив того щезника? Що сталося в тій кімнаті, повній мушви? А очі, які стежили за мною у Фал Дарі. І вітер — я зав’яз у ньому, наче жук у живиці. Ні, ні, Ба’алзамон повинен бути мертвий. Айз Седай не повірили в це. Морейн у це не повірила, не повірила й Амерлін. Він уперто не хотів про це навіть думати. Наразі мусив думати лише про одне: як знайти кинджал для Мета. Знайти Фейна і Ріг.

Це ніколи не закінчиться, аль’Торе.

Голос пролунав тихо, наче вітерець нашепотів йому, ледь чутне, крижане бурмотіння, що просочувалося звивинами його мозку. Ранд ледь не викликав порожнечу, аби сховатися там від голосу, але, пам’ятаючи, що там на нього чекає, погамував це поривання.

У напівтемряві надвечір’я він узявся вправлятися з мечем, так як вчив його Лан, але порожнечу не викликав. «Протинання шовку». «Колібрі цілує медвяну троянду». «Чапля в очереті» — для тренування рівноваги. Розчиняючись у стрімких впевнених рухах, забувши на якийсь час, де знаходиться, він тренувався до десятого поту. Але коли зупинився, все повернулося; нічого не змінилося. Повітря не було холодним, але він зіщулився біля вогнища, загорнувшись у плащ і тремтячи. Його настрій передався його супутникам, вони повечеряли швидко й мовчки. Ніхто не заперечував, коли Ранд закидав землею останні мерехтливі омахи полум’я.

Ранд узяв на себе першу варту, обходячи гайок із луком в руках, інколи наполовину витягуючи меч із піхов. З чорної вишини холодно дивився майже повний місяць, а ніч була така ж мовчазна, як день, що минув, і така ж порожня. Порожня — ось правильне слово. Порожньою була і вся ця земля, наче старий запорошений глечик для молока. Не вірилося, що в усьому світі, в цьому світі, є ще хтось, крім них трьох, не вірилося навіть, що десь попереду є Друзі Морока.

Аби мати добре товариство, Ранд розгорнув плащ Тома Мерриліна, поклавши на різнокольорові латки шкіряні футляри з арфою та флейтою. Дістав із футляра прикрашену золотом і сріблом флейту і, торкнувшись її, згадав уроки менестреля. Заграв кілька перших тактів «Вітру, що хилить вербу», тихенько, аби не збудити інших. Навіть тихі сумні звуки лунали надто голосно для цього місця, надто реально. Зітхнувши, він повернув флейту на місце і знову загорнув інструменти у клунок.

Ранд стояв на варті до глибокої ночі, даючи супутникам змогу поспати. Не знав, наскільки вже пізня година, коли раптом помітив, що здійнявся туман. Він стелився над землею щільним покривалом, і Лоял з Гюріном тепер скидались на два нечіткі пагорби, що проступали крізь білясте клубовиння. Вище над землею туман рідшав, проте однаково огортав усе навкруги пеленою, крізь яку проступали лише контури найближчих дерев. В такому тумані будь-що могло підкрастися до них непоміченим. Він узявся за руків’я меча.

— Мечі безсилі проти мене, Льюсе Теріне. Ти повинен це знати.

Туман звихрився навколо Рандових ніг, коли він крутнувся на голос, миттєво вихопивши меч, виставивши просто перед собою лезо з клеймом чаплі. Порожнеча розгорнулася всередині нього; вперше він майже не помітив забрудненого світла саїдін.

Примарна постать наближалася до нього крізь туман, йшла, спираючись на довгий посох. Позаду неї туман темнів, наче тінь відкидала тінь, доки не ставав чорнішим за ніч. Постать проступала все чіткіше, доки не стало видно, що це чоловік, весь зодягнений у чорне, у чорних рукавичках і чорній шовковій масці, що ховала його обличчя. Тінь наближалася разом із ним. Посох у нього в руках теж був чорний, наче обвуглене дерево, але гладенький і блискучий, як місячне сяйво на воді. На мить прорізи в масці зблиснули червоним, наче за ними ховалися не очі, а вогнища, але Ранд уже і без цього знав, хто перед ним.

— Ба’алзамон, — видихнув він.— Це сон. Це мусить бути сном. Я заснув і...

Ба’алзамон засміявся, і сміх його був схожий на ревіння полум’я у відкритій грубі.

— Ти завжди намагаєшся заперечувати очевидне, Льюсе Теріне. Якщо я простягну руку, то зможу торкнутися тебе, Родичевбивце. Я завжди можу тебе торкнутися. Завжди і всюди.

— Я не Дракон! Моє ім’я — Ранд аль’... — Ранд зціпив зуби, зупиняючи себе.

— О, мені відоме твоє теперішнє ім’я, Льюсе Теріне. Я знаю всі імена, що ти брав собі Епоха за Епохою, ще задовго до того, як став зватися Родичевбивцею. — Голос Ба’алзамона залунав гучніше; інколи полум’я з його очей жбухало з такою силою, що Ранд бачив його крізь отвори шовкової маски, бачив безбережні вогненні моря. — Я знаю тебе, знаю твою кров, я простежую твій рід аж до першої іскри життя, до Першої Миті. Тобі ніколи від мене не сховатися. Ніколи! Ми з’єднані між собою так нерозривно, як дві сторони однієї монети. Пересічні люди можуть заховатися у вигинах Візерунка, але та’верена не можна не помітити, бо він наче сигнальний вогонь на горі, а ти, ти вирізняєшся так, немов у небі сяють десять тисяч стріл, вказуючи на тебе! Ти — мій, і я тримаю тебе обома руками!

— Батько Брехні! — вичавив із себе Ранд. Попри порожнечу язик колом став йому в роті. Світло, будь ласка, хай це буде сон. Ця думка ковзнула десь за оболонкою порожнечі. Хай навіть один із тих снів, що не є снами. Не може бути, аби він насправді стояв переді мною. Морок ув’язнений у Шайол Гулі, за Великим Гнилоліссям, ув’язнений Творцем у мить Творіння... Проте він надто багато знав про те, як воно насправді, аби це могло допомогти. — Недарма ж тебе так називають! Якщо ти можеш мене забрати, чого ж цього не зробиш? Бо ти не можеш. Я ходжу у Світлі, і ти не можеш мене торкнутися!

Ба’алзамон обіперся об свій посох і якусь мить дивився на Ранда, тоді наблизився до Лояла та Гюріна і став дивитися на них згори вниз. Полотно тіні пересунулося разом із ним. Туман залишався непорушним. Ранд бачив: Ба’алзамон рухається, посох розгойдується в такт його крокам, але сірий туман не закручується і не завихрюється навколо його ніг, як навколо його власних ніг. Це додало йому духу. Може, Ба’алзамона нема насправді. Може, це все ж таки сновиддя.

— Дивних прихильників ти собі знаходиш, — задумливо промовив Ба’алзамон. — Втім, ти завжди так чинив. Ці двоє. Дівчина, яка намагається за тобою наглядати. Поганий із неї оборонець, Родичевбивце. Слабкий. Навіть якщо вона проживе стільки, що досягне піку своєї сили, їй ніколи не стати достатньо могутньою, аби тебе захистити.

Дівчина? Хто це? Морейн точно не дівчина.

— Не знаю, про що ти, Батьку Брехні. Ти брешеш, брешеш і брешеш, і навіть коли ти кажеш правду, ти примудряєшся перекрутити її на брехню.

— Та невже, Льюсе Теріне? Ти знаєш, хто ти такий і що ти таке. Я тобі казав. І це ж саме казали тобі ті жінки з Тар Балона. — Ранда пересмикнуло, і Ба’алзамон розреготався, наче грім розкотився. — Вони гадають, що у своїй Білій Вежі вони в безпеці, але серед моїх людей є їхні сестри. Айз Седай на ім’я Морейн сказала тобі, хто ти такий, хіба не так? Чи вона збрехала? А, може, вона одна з моїх прибічниць? Біла Вежа хоче використати тебе, взявши на повідець, наче мисливського пса. Що, я брешу? Я брешу, коли кажу, що ти шукаєш Ріг Валіра? — Він знову розреготався. Чи було це завдяки спокою безодні, чи завдяки чомусь іншому, але Ранд змусив себе втриматися і не затулити вуха долонями. — Інколи давні вороги борються таку прірву часу, що стають союзниками, хоча цього і не розуміють. Гадають, що завдають удару тобі, але вони так тісно пов’язані, що це однаково, ніби ти сам спрямовуєш удар.

— Мене ти не спрямовуєш, — відказав Ранд. — Я зрікаюсь тебе.

— Я смикаю тебе за тисячу ниток, Родичевбивце, і кожна з них тонша за шовкову і міцніша за сталь. Час протягнув тисячу ниток між нами. Битва, на яку ми обидва ставали, — чи ти пам’ятаєш хоч щось із неї? Чи згадуєш ти, хоч проблисками, як ми билися раніше, — наші незчисленні битви, починаючи з початку Часів? Я знаю багато такого, про що ти й гадки не маєш! Ця битва незабаром закінчиться. Наближається Остання битва. Остання, Льюсе Теріне. Ти й насправді гадаєш, що можеш її уникнути? Ти, бідолашний тремтливий хробаче. Ти служитимеш мені або помреш. І цього разу з твоєю смертю цикл не почнеться знову. Могилами володіє Великий повелитель Темряви. Цього разу якщо ти помреш, ти будеш знищений назавжди! Цього разу Колесо буде зламано, хай що ти зробиш, а світ буде перетворений за новими лекалами. Служи мені! Служи Шей’тану або будеш знищений навіки!

Щойно пролунало це ім’я, повітря, здається, загусло. Темрява за спиною Ба’алзамона почала розбухати, рости, загрожуючи заповнити все навкруги. Ранд відчув, як вона поглинає його, холодніша за кригу та гарячіша за розжарене вугілля водночас, чорніша за смерть, відчув, як вона засмоктує його у свої глибини, затоплюючи світ.

Він стиснув ефес меча, аж заболіли кісточки пальців.

— Я зрікаюсь тебе, і зрікаюсь твоєї влади. Я ходжу у Світлі. Світло... Світло захищає нас, і ми знаходимо захист під долонею Творця.

Ранд заплющив і розплющив очі. Ба’алзамон, як і раніше, стояв перед ним, а за його спиною, як і раніше, висіла велика темрява, але все інше тепер виглядало маною.

— Ти хочеш побачити моє обличчя? — Знову шепіт.

Ранд зглитнув:

— Ні.

— Тобі доведеться. — Рука в рукавичці потягнулася до чорної маски.

— Ні!

Маска впала. За нею відкрилося чоловіче обличчя, в жахливих опіках. Але між червоними, а подекуди й чорними тріщинами, що поорали обличчя, шкіра мала здоровий вигляд і була гладенькою. Темні очі дивилися на Ранда, жорстокий рот кривився, оголюючи білі зуби.

— Подивись на мене, Родичевбивце, і ти побачиш соту частину того, що чекає на тебе. — На мить очі та рот Ба’алзамона перетворились на бездонні печери, сповнені вогню. — Це те, що може зробити неприборкана Сила навіть зі мною. Але я зцілюся, Льюсе Теріне. Я знаю шляхи до більшої могутності. Тебе ж вона спалить, наче метелика, що влетів у горно.

— Я її не торкнуся! — Ранд відчув безодню, що його оточує, відчув саїдін.

— Ти не зможеш себе зупинити.

— Дай — мені — СПОКІЙ!

— Сила... — голос Ба’алзамона залунав м’яко, вкрадливо. — Ти можеш знову володіти силою, Льюсе Теріне. Ти і зараз, цієї миті, пов’язаний з нею. Я знаю. Я можу це бачити. Відчуй це, Льюсе Теріне. Відчуй сяйво всередині себе. Відчуй силу, що може стати твоєю. Все, що тобі треба зробити, — це потягнутися до неї. Але між нею і тобою Тінь. Божевілля та смерть. Ти не мусиш вмирати, Льюсе Теріне, більше не мусиш.

— Ні, — вимовив Ранд, проте настійливий голос продовжував проникати до його свідомості.

— Я можу навчити тебе керувати цією силою так, що вона тебе не знищить. Нема нікого серед живих, хто міг би тебе цього навчити. Великий повелитель Темряви може захистити тебе від божевілля. Сила може стати твоєю, і ти можеш жити вічно. Вічно! А все, що від тебе треба, — це служити. Лише служити. Прості слова: «Я — твій, Великий Повелителю», — і сила стане твоєю. Така сила, що ці жінки в Тар Валоні і мріяти про неї не можуть, і вічне життя, а в обмін ти маєш лише підкоритися і служити.

Ранд облизав пересохлі губи. Не збожеволіти. Не вмерти.

— Ніколи! Я ходжу в Світлі, — прохрипів він, — і ти не можеш мене торкнутися!

— Торкнутися тебе, Льюсе Теріне? Торкнутися? Я можу тебе поглинути! Спробуй, як воно, і знай, як знаю я!

Темні очі знову перетворилися на полум’я, полум’я вирвалося з рота, полум’я, що розгоралося доти, доки засяяло яскравіше літнього сонця. Полум’я зростало, і раптом меч у руці Ранда засвітився, наче щойно вийшов із горна. Руків’я обпекло Рандові руку, він скрикнув і впустив меч. Від полум’я зайнявся і туман, а полум’я весь час ширилося, спалюючи все на своєму шляху.

Волаючи від болю, Ранд заляскав по одязі, а той курився, обвуглювався й осипався попелом, лупив по собі руками, а шкіра — а за мить і жива плоть — почали чорніти й зморщуватися, тріскати та лускати. Він закричав ще голосніше. Біль рвався у порожнечу, що була всередині нього, а він намагався зануритися в неї глибше й глибше. Там було й мерехтіння, заплямоване світло, невидиме, але присутнє. Наполовину ошаленілий, не тямлячись, він дотягнувся до саїдін, прагнучи загорнутися в нього, заховатися в ньому від вогню, від болю.

Раптом полум’я згасло, так само зненацька, як і спалахнуло. Ранд ошелешено втупився очима у власну руку, що виглядала з рукава червоного камзола. На тканині не було жодної підпалини. Мені це примарилося. Він гарячково роззирнувся навсібіч. Ба’алзамон щезнув. Гюрін ворухнувся у сні; нюхач і Лоял, як і раніше, горбочками витикалися з густого туману. Мені це й насправді лише примарилося. Але перш ніж він сповна відчув полегшення, біль пронизав його правицю. Він підніс руку до очей, подивитися, що там таке. Від краю до краю долоні багряніло випалене тавро чаплі. Чапля з руків’я його меча, запалена, червона, витаврувала так чітко й точно, наче була намальована найкращим майстром.

Намацавши носовичок у кишені камзола, він обв’язав ним руку. Тепер вона пульсувала болем. Порожнеча могла би цьому зарадити — перебуваючи в ній, він був свідомий болю, але не відчував його, — але він відкинув цю думку. Вже двічі несвідомо й один раз навмисне, про що він не міг забути, він намагався направляти Єдину Силу, перебуваючи в порожнечі. Саме цим і хотів спокусити його Ба’алзамон. Саме цього хотіли від нього Морейн і Престол Амерлін. Він цього не робитиме.

Не варто вам було так робити, лорде Ранде, — дорікнув Гюрін, коли Ранд розбудив свій загін удосвіта. Сонце ховалося за обрієм, але вже досить розвиднілося. Туман розсіявся ще поночі, хоч і помалу, неохоче. — Якщо ви знеможитесь, жаліючи нас, мілорде, то хто ж доправить нас додому?

— Мені треба було поміркувати, — відказав Ранд. Не залишилося жодних слідів ані туману, ні Ба’алзамона. Він торкнувся хустинки, обмотаної довкола правиці. Ось доказ того, що Ба’алзамон був тут насправді. Слід було забиратися з цього місця якнайдалі. — Час вирушати, якщо хочемо наздогнати тих Друзів Морока. Поснідати можна і в сідлі.

Лоял саме потягувався, аж нараз так і завмер із піднятими руками — і підняті руки завмерли так високо, що до пальців Гюрін міг дотягнутися, лише якби заліз Рандові на плечі.

— Що у тебе з рукою, Ранде? Що сталося?

— Поранився. Нічого страшного.

— У мене в торбі є мазь...

— Нічого не треба! — Ранд знав, що відповідає грубо, але варто було їм побачити тавро, як виникла би купа питань, на які він не хотів відповідати. — Гайнуємо час. Вирушаймо.

Він узявся сідлати Гнідана, через обпечену руку робив це незграбно, а Гюрін заскочив на свого коника водномить.

— Не треба так нервуватися, — буркнув Лоял.

Коли загін рушив далі, Ранд продовжував видивлятися сліди, які були би хоч чимось справжнім у цьому світі. Надто багато тут було несправжнього. Навіть однісінький відбиток копита його неабияк би потішив. Фейн, Друзі Морока та траллоки мали залишити хоч якісь сліди. Він сконцентрував увагу на землі, намагаючись помітити хоч щось, залишене іншою живою істотою.

Не було нічого — ні перекинутого камінчика, ні зрушеної грудки землі. Він навіть оглянувся назад, аби пересвідчитися, що на цій землі можуть залишатися відбитки: ямки в дерені й потолочена трава ясно позначали їхній маршрут, але попереду земля лежала непорушеною. Проте Гюрін наполягав, що він відчуває слід, хоча й слабкий і нечіткий, і слід цей, як і раніше, веде на південь.

І знову нюхач всю свою увагу приділяв сліду, яким ішов, наче гончак, що винюхує оленя, і знову Лоял скакав, заглиблений у власні роздуми, бубонів щось сам до себе та погладжував величезну палицю, що лежала перед ним упоперек сідла.

Вони проскакали хіба годину, не більше, коли Ранд побачив попереду шпиль. Він так поринув у відшукування відбитків, що зауважив конічну колону лише тоді, коли вона вже височіла понад деревами доволі близько.

— Цікаво, що це таке?

Їхній шлях вів просто на цю колону.

— Гадки не маю, що це може бути, Ранде, — озвався Лоял.

— Якби... якби це було в нашому світі, лорде Ранде... — Гюрін ніяково засовався в сідлі. — Отой монумент, що про нього казав лорд Інґтар — на честь перемоги Артура Яструбине Крило над траллоками, — він був у вигляді великого шпиля. Але він був зруйнований тисячу років тому. Не лишилося нічого, крім великого кургану на подобу пагорба. Я його бачив, коли їздив у Кайрен за дорученням лорда Аґельмара.

— Інґтар казав, — зауважив Лоял, — що до нього їхати ще три чи чотири дні. Якщо він узагалі тут є. Не знаю, чому би він мав тут бути. Мені здається, тут узагалі нема людей.

Нюхач знову втупив очі в землю.

— Ось... ось саме в цьому і річ, еге ж, Будівничий? Людей нема, але ось він перед нами. Може, нам слід триматися від нього подалі, мілорде Ранде. Ніхто не знає, що воно таке і хто може бути в такому місці, як оце.

Ранд побарабанив пальцями по високій луці свого сідла і на мить замислився.

— Ми повинні триматися сліду якомога точніше, — проказав він нарешті. — Схоже, ми поки що не наздоганяємо Фейна, і я не хочу гаяти часу, якщо цього можна уникнути. Якщо побачимо людей чи щось незвичайне, тоді ми візьмемо вбік, обминаючи небезпеку. Але доти ми маємо їхати по сліду.

— Як скажете, мілорде, — озвався нюхач дивним голосом, скосивши очі на Ранда. — Як скажете.

Ранд було спохмурнів, але за мить усе зрозумів і вже сам зітхнув. Лорди не пояснюють своїх намірів підданцям — тільки іншим лордам. Я не просив його мати мене за триклятого лорда. Але тоненький голосок у нього в голові заперечив: Проте, він вважає тебе лордом, і ти йому це дозволяєш. Ти зробив вибір: тепер обов’язок лежить на тобі.

— Веди нас по сліду, Гюріне, — наказав Ранд.

З полегшенням зблиснувши посмішкою, нюхач ударив коня у боки.

Вони скакали вперед, а бліде сонце підіймалося вгору, і воно ще не дійшло зеніту, а вони вже були лише за милю від шпиля. Вони дісталися чергового потічка, що біг неглибоким яром, над яким де-не-де хилилися дерева. Тепер Ранд міг бачити і курган, на якому стояв шпиль, схожий на круглий пагорб зі зрізаною верхівкою. Сірий шпиль здіймався над ним на сотню спанів, не менше, і тільки тепер він помітив, що шпиль увінчаний зображенням птаха з розправленими крилами.

— Яструб, — сказав Ранд. — Це й справді монумент на честь Яструбиного Крила. Це має бути він. Тут були люди — і не має значення, є вони тут зараз чи ні. Просто тут вони звели його в іншому місці і ніколи не руйнували. Тільки уяви собі, Гюріне! Коли ми повернемося, ти зможеш розповідати, як виглядає цей монумент насправді. І в усьому світі лише ми троє бачили його на власні очі.

Гюрін кивнув.

— Так, мілорде. Мої діти залюбки слухатимуть про те, як їхній батько бачив шпиль Артура Яструбине Крило.

— Ранде, — стурбовано подав голос Лоял.

— Нумо галопом до нього, — запропонував Ранд. — А чого? Галоп тут саме враз. Місце тут, може, й мертве, але ж ми — живі.

— Ранде, — не вгавав Лоял, — не думаю, що це...

Не чекаючи на відповідь, Ранд ударив Гнідана в боки, і жеребець рвонув уперед. Здійнявши бризки, він у два стрибки перетнув мілководний струмок, тоді видерся на протилежний берег. Гюрін кинувся одразу за ним. Ранд чув, як гукає позаду Лоял, але тільки розсміявся, махнув оґіру їхати слідом і пустив коня вчвал. Якщо весь час дивитися в якусь одну точку, все навколо пливло не так сильно, та й приємно відчувати вітер на обличчі.

Курган розкинувся на добрих два гайди, але трав’янистий схил був досить похилий. Сірий шпиль здіймався в небо — прямокутний і такий широчезний, що справляв враження масивного, а навіть присадкуватого, попри свою височінь. Сміх зів’яв Рандові на вустах, і він, спохмурнівши, зупинив Гнідана.

— Це монумент Яструбиного Крила, лорде Ранде? — стривожено запитав Гюрін. — Щось він виглядає якось не так.

Ранд розпізнав грубе, кутасте письмо, що вкривало передню поверхню монумента, а також деякі символи, викарбувані від краю до краю монумента, в людський зріст. Рогатий череп — символ траллоків зі зграї Да’вол. Вила-трійчаки — Ко’бал, вихор — Аф’фріт. Був на монументі і яструб, викарбуваний внизу. Розкинувши крила, він лежав на спині, простромлений блискавкою, а круки видзьобували йому очі. Величезні крила на верхівці шпиля, здавалося, затуляли собою сонце.

Він почув, як галопом прискакав Лоял і зупинився у нього за спиною.

— Я намагався сказати тобі, Ранде, — промовив Лоял. — Це крук, а не яструб. Я ще звідти роздивився. — Гюрін розвернув свого коня, не бажаючи навіть дивитися далі на шпиль.

— Але яким чином? — запитав Ранд. — Артур Яструбине Крило здобув тут перемогу над траллоками. Так казав Інґтар.

— Не тут, — помовчавши, сказав Лоял. — Вочевидь, не тут. «Від Каменя до Каменя біжать лінії „якби“, з’єднуючи Можливі світи». Я думав про це і тепер, гадаю, знаю, що означає слово «можливі». Сподіваюся, що знаю. Це світи, кожним з-поміж яких міг би бути наш світ, якби події відбулися не так, як вони відбулися. Можливо, тут саме тому все таке... зблякле. Бо воно — «якби», воно — «можливе». Це лише тінь, яку відкидає світ реальний. І в цьому світі перемогли траллоки. Може, саме тому ми не бачимо тут людських поселень.

У Ранда сироти на шкірі виступили. Там, де перемагають траллоки, вони не залишають людей живими, хіба що для їжі. Якщо вони перемогли в усьому цьому світі...

— Якби траллоки перемогли, тут ними би аж кишіло. Ми би вже побачили тисячі траллоків. Нас би ще вчора не було серед живих.

— Не знаю, Ранде. Можливо, вони спочатку вбили людей, а тоді повбивали один одного. Траллоки живуть, аби вбивати. Це все, що вони роблять, це все, що є їхньою суттю. Я просто не знаю.

— Лорде Ранде, — зненацька подав голос Гюрін, — он там щойно щось рухалося.

Ранд різко розвернув коня, готовий побачити траллоків, що ось-ось нападуть, та Гюрін показував назад, туди, звідки вони приїхали, і Ранд нічого там не побачив.

— Що ти бачив, Гюріне? Де?

Нюхач розчаровано опустив руку.

— Он там, край тієї купки дерев, це десь миля звідси. Мені здалося, що це... жінка... і ще щось, я не роздивився, що саме, але... — Він здригнувся. — Так важко роздивитися тут щось, якщо тільки воно не перед самісіньким носом. Ох, від цього місця у мене в голові паморочиться. Мабуть, мені це примарилося, мілорде. Тут не дивно й захимерувати. — Плечі у нього згорбилися, наче він відчував, як давить на них цей шпиль. — Без сумніву, це був лише вітер, мілорде.

— Боюся, нам є ще над чим поміркувати, — зауважив Лоял. Його голос знову здавався стурбованим. Він вказав на південь: — Що ти там бачиш?

Ранд скосив очі туди, але віддалені предмети однаково наче ковзнули до нього.

— Таку самісіньку місцевість, як і та, якою ми їдемо наразі. Дерева. Тоді пагорби, а ще далі гори. Більше нічого. А що я маю там побачити?

— Гори, — зітхнув Лоял. Китички на його вухах впали, а кінчики брів опустилися аж на щоки. — Це має бути Кинджал Родичевбивці, Ранде. Більше жодних гір там не повинно бути, якщо тільки цей світ не геть інакший за наш. Але Кинджал Родичевбивці віддалений від Еринін більше, ніж на сто миль. Значно більше. В цьому світі важко висновувати про відстані, а втім... Гадаю, ми будемо біля тих гір ще до вечора. — Йому не треба було казати нічого більше. Сотню ліг вони могли подолати не менш ніж за три дні.

Не подумавши, Ранд бовкнув:

— Може, це місце схоже на Шляхи.

Він почув, як застогнав Гюрін, і негайно пошкодував, що не втримав язика на припоні.

Це було не дуже приємне припущення. Варто було пройти крізь Шляхову браму — а знайти їх можна було біля стеддінґів оґірів та в оґірських гаях, — зайти на Шляхи, і промандрувати якусь добу, і ти міг вийти крізь іншу Браму за сотню ліг від першої. Шляхи тепер лежали темні й осквернені, і подорожувати ними означало ризикувати втратити життя чи розум. Навіть щезники боялися мандрувати Шляхами.

— Якщо це так, Ранде, — помовчавши, промовив Лоял, — значить, кожний хибний крок може і тут нас убити? А, може, тут є речі, яких ми ще не бачили, але які здатні заподіяти нам щось гірше за смерть?

Гюрін знову застогнав.

Вони пили тутешню воду, вони скакали, не криючись, наче їм не було чого боятися. А на Шляхах безпечність вбиває, і вбиває швидко. Рандові клубок підкотив до горла, скрутило шлунок.

— Пізно перейматися через те, що вже в минулому, — сказав він. — Але відтепер ми пильнуватимемо кожний свій крок. — Він поглянув на Гюріна. Нюхач втягнув голову в плечі, очі стріляли навсебіч, наче він зусібіч сподівався нападу. Цей чоловік вистежував убивць, але на такі випробування він не підписувався. — Заспокойся, Гюріне. Ми ще не мертві і вмирати не збираємося. Просто відтепер мусимо пильнуватись, ось і все.

І цієї миті вони почули крик, далекий, ледь чутний.

— Жінка! — вигукнув Гюрін. — Я ж знав, що не марив!

Здавалося, його трохи підбадьорив той факт, що хоч щось у цьому світі виявилося нормальним.

До них долинув ще один крик, відчайдушніший за перший.

— Схоже, їй самій не врятуватися, — зауважив Ранд. — Вона на південь від нас. — Він ударив Гнідана в боки, і той за два стрибки перейшов на скажений галоп.

— Ти сам казав пильнуватися! — гукав Лоял йому вслід. — Світло, Ранде, не забувай про обережність! Будь обережний!

Ранд припав до спини Гнідана, не заважаючи жеребцеві летіти вперед. Крики спонукали його поспішати. Легко казати — будь обережним, але в жіночому голосі лунав справжній жах. Схоже, у неї не було вже часу на його остереження. Доскакавши ще до одного струмка, що біг яром, глибшим за попередній, з прямовисними берегами, він натягнув повіддя. Гнідан ковзнув схилом, з-під копит фонтаном бризнули земля та ріння. Крики лунали десь поруч... Ось воно!

Він охопив усю картину одним поглядом. Приблизно за двісті кроків від нього у воді поруч зі своїм конем стояла жінка, тулячись до протилежного берега. Обламаною гіллякою вона відбивалася від... чогось, а те щось люто гарчало. Рандові перехопило подих, і він на мить скам’янів. Такий вигляд могла би мати жаба, якби вона була завбільшки як ведмідь, або ведмідь, якби він мав брудно-зелену шкіру. Великий ведмідь.

Не гаючи часу на роздуми, що це може бути за істота, Ранд зіскочив з коня, водночас знімаючи лук із плеча. Не було коли під’їжджати ближче. Жінка ледь утримувала... істоту... на відстані гілки. Відстань для пострілу була чимала, — мружачи очі, він намагався оцінити її, але відстань, здавалося, змінювалася на спани при кожному стрибку потвори, — але й ціль була нічогенька. Натягувати тятиву було незручно через перев’язану руку, але він спустив стрілу ще до того, як торкнувся землі ногами.

Стріла до половини увійшла в бородавчасту шкіру створіння, і воно крутнулося на місці, мордою до Ранда. Попри відстань, Ранд мимохіть позадкував. Він не міг уявити собі такої величезної клиноподібної голови у жодної тварини, не міг уявити і цієї пащеки з ороговілими губами, схожої на дзьоб — гачкуватий, призначений шматувати здобич. А ще створіння мало три ока — крихітних, лютих, облямованих жорсткими кільчастими складками. Набираючи швидкість, істота гігантськими стрибками понеслася до нього, важко шльопаючи по воді. Рандові здалося, що деякі її стрибки були вдвічі довші за інші, хоч він і розумів, що вони повинні бути однаковими.

— В око... — гукнула жінка. Голос її здавався напрочуд спокійним, якщо порівняти з тим, як вона щойно волала. — Треба влучити в око, аби його вбити.

Ранд натягнув тятиву знову, оперення стріли торкнулося вуха. Проти своєї волі він прикликав порожнечу; не хотів цього робити, але так навчав його Тем, і він знав, що ніколи не зможе вцілити без цього. Мій батько, подумав він, відчуваючи втрату, і порожнеча сповнила його. У порожнечі тремтливо сяяла саїдін, та він перекрив їй шлях. Він став єдиним цілим із луком, зі стрілою, з чудиськом, що стрибками мчало до нього. Єдиним з крихітним оком. Він навіть не відчув, як стріла полетіла з тятиви.

Істота піднялася в повітря в наступному стрибку, і в найвищій його точці стріла увійшла їй у середнє око. Потвора плюхнулась у воду, здійнявши ще один величезний фонтан водяних бризок та мулу. Водою пішли кола, але сама потвора більше не рухалась.

— Добрий постріл і відважний, — гукнула жінка. Вона вже скочила на коня і прямувала до Ранда. Його трохи здивувало, що вона не втекла першої ж миті, коли потвора відволіклася від неї. Жінка проминула тушу, що, конаючи, ще збрижувала водну гладінь навколо себе, навіть не подивившись на неї, пустила свого коня схилом вгору і спішилася. — Не кожний чоловік здатний вистояти перед атакою ґролма, мілорде.

Жінка була вбрана в біле, в сукню із розпіркою для їзди верхи, підперезану срібним паском, і її чобітки, що визирали з-під краю спідниці, теж мали на собі срібне тиснення. Навіть сідло у неї було біле, оздоблене сріблом. Її сніжно-біла кобила, з вигнутою шиєю, з граційною ходою, була майже така ж заввишки, як жеребець Ранда. Але він не міг відвести погляду від самої жінки. По-перше, вона була дуже висока: ще б на долоню вище, і могла б дивитися йому просто в очі. По-друге, жінка ця була красунею — шкіра кольору слонової кістки, і контрастом до неї довге, темне, як ніч, волосся, а ще чорні очі. Йому траплялося бачити вродливих жінок. Морейн була вродливою, хоч і особливою, холодною вродою, гарною була і Найнів, тоді, коли її вибуховий характер не брав над нею гору. І Еґвейн, і Елейн, дочка-спадкоємиця, мали вроду, достатню для того, щоби при погляді на кожну з них у будь-якого чоловіка перехопило подих. Але ця жінка... Язик йому присохнув до піднебіння; він відчув, як шалено калатає у нього серце.

— А це ваші васали, мілорде?

Вражений, Ранд озирнувся. До них наближалися Гюрін та Лоял. Гюрін витріщив очі, як Ранд від нього й очікував, і навіть оґір дивився, мов зачарований.

— Мої друзі, — відказав він. — Лоял і Гюрін. А моє ім’я — Ранд. Ранд аль’Тор.

— Ніколи про це раніше не задумувався, — раптом заговорив Лоял, наче сам до себе, — але якщо існує така річ, як досконала людська краса — як обличчя, так і тіла, то ви...

— Лояле! — осмикнув його Ранд.

Вуха у зніяковілого оґіра стали сторч. У Ранда теж почервоніли вуха; Лоял висловив саме те, що було на думці й у нього самого.

Жінка мелодійно розсміялася, але наступної миті стала по-монаршому врочистою, наче королева на троні.

— Мене звуть Селін, — мовила вона. — Ви ризикували своїм життям і врятували моє. Я — ваша, лорде Ранде аль’Тор. — І Ранд із жахом побачив, що вона стала перед ним на коліна.

Боячись поглянути на Гюріна чи Лоял а, він поспішно підвів її на ноги.

— Чоловік, не готовий умерти заради порятунку жінки, не може вважати себе чоловіком. — І негайно, на свій сором, відчув, що зашарівся. Це була шайнарська сентенція, і він відчув її пафосність ще до того, як устигнув її доказати, але це її манірна поведінка так на нього подіяла, і він не зміг цьому протистояти. — Тобто... я хочу сказати, це... — Телепню, ти не можеш сказати жінці, яку ти врятував, що її життя — це дрібниця. — Це честь для мене.

Це прозвучало трохи по-шайнарськи і церемонно; він сподівався, що така відповідь згодиться, бо він не зміг би вигадати ще хоч щось; в голові у нього була така пустка, наче він і досі перебував у порожнечі.

Раптом він фізично відчув на собі її погляд. Вираз її обличчя не змінився, але під поглядом її темних очей він відчув себе голісіньким. Непрошена думка про те, який вигляд має без одягу Селін, блиснула йому в голові. Він знову спаленів.

— А-а-а... А звідки ви, Селін? Відколи ми тут, ми ще не бачили жодної живої душі. А ваше місто десь неподалік?

Вона задумливо поглянула на нього, і він відступив на крок. Її погляд сказав йому, як близько до неї він стояв.

— Я не з цього світу, мілорде, — проказала вона. — Тут немає людей. Нема живих істот, крім ґролмів та ще деяких схожих на нього тварин. Я з Кайрена. Щодо того, як я тут опинилася, то нічого не можу сказати. Я поїхала з дому верхи, зупинилася перепочити, а коли прокинулася, ми з моїм конем були тут. Я можу тільки сподіватися, мілорде, що ви знову мене врятуєте і допоможете мені повернутися додому.

— Селін, я не... тобто, будь ласка, звіть мене Рандом.

Ранд відчув, що вуха у нього знову палають. Світло, що станеться поганого, якщо вона вважатиме мене лордом? Згоріти мені, нічого поганого.

— Добре, як забажаєте... Ранде. — Від її посмішки у нього перехопило горло. — То ви мені допоможете?

— Звісно, допоможу. — Згоріти мені, вона надзвичайно вродлива. І дивиться на мене так, наче я герой з легенди. Він помотав головою, намагаючись позбутися всіляких дурниць. — Але спочатку ми повинні знайти людей, за якими женемося. Я постараюся захистити вас від усіх небезпек, але ми мусимо їх розшукати. Гадаю, вам краще поїхати з нами, ніж залишатися самій.

Вона з незворушним обличчям помовчала якусь мить. Ранд не знав, що вона думає; знав лише, що вона наче розглядає його знову.

— Людина обов’язку, — промовила вона нарешті. Ледь помітна усмішка торкнула її губи. — Мені це подобається. Так. Хто ці лиходії, за якими ви женетесь?

— Друзі Морока і траллоки, міледі, — вихопився Гюрін. Він незграбно вклонився їй, сидячи в сідлі. — Вони вчинили вбивства в фортеці Фал Дари й викрали Ріг Валіра, міледі, проте лорд Ранд поверне його.

Ранд втупив у нюхача пригнічений погляд; Гюрін відповів йому невпевненою посмішкою. От тобі й секретність. Тут це не так важливо, визнав він, але коли ми повернемося у наш світ...

— Селін, пообіцяйте нікому не прохопитися про Ріг. Якщо про це стане відомо, у нас на хвості буде сотня мисливців, і всі вони бажатимуть здобути Ріг.

— Ніколи цьому не бувати, — промовила Селін, — аби Ріг потрапив не в ті руки. Ріг Валіра. Не можу навіть вам сказати, як часто я мріяла його торкнутися, потримати його в руках. Ви маєте пообіцяти мені, що дозволите мені його торкнутися, коли його здобудете.

— Перш ніж я зможу це зробити, нам треба його знайти. — Ранд подав їй руку, аби підсадити на коня; Гюрін скотився з сідла, аби притримати для неї стремено. — Хай що це була за тварюка, яку я вбив — ґролм, так? — навколо можуть бути ще такі ж. — Рука у неї виявилася на подив твердою та міцною, а шкіра була наче... шовк? Ні, щось ще м’якіше, ще ніжніше. Ранд відчув трепет.

— Без сумніву, їх тут ще багато, — підтвердила Селін.

Довгонога біла кобила затанцювала та вишкірилась на Ранда, проте Селін заспокоїла її, легко торкнувшися поводів.

Ранд закинув лук за спину і сів на Гнідана. Світло, як може шкіра бути такою ніжною?

— Гюріне, де слід? Гюріне? Гюріне!

Нюхач стрепенувся і відірвав погляд від Селін.

— Так, лорде Ранде. Еге ж... слід. Південь, мілорде. Південь, як і раніше.

— Тоді — вперед. — Ранд стурбовано поглянув на сіро-зелену тушу ґролма серед струмка. Він почувався впевненіше, доки гадав, що вони єдині живі істоти в цьому світі. — Веди нас по сліду, Гюріне.

Спочатку Селін скакала поряд із Рандом, розмовляючи про те і про се, розпитуючи його і називаючи його лордом. Він кілька разів збирався сказати їй, що він не лорд, а звичайний пастух, і щоразу, дивлячись на неї, не міг це вимовити. Така леді, як вона, не стане вести приятельську бесіду з пастухом, навіть якщо він урятував її життя, — в цьому він не сумнівався.

— Ви станете великою людиною, коли знайдете Ріг Валіра, — промовила вона, звертаючись до нього. — Людиною, про яку складатимуть легенди. Людина, яка засурмить у Ріг Валіра, зможе сама творити легенди.

— Я не збираюся в нього сурмити й не бажаю увійти в легенди.

Він не знав, чи користується вона парфумами, але від неї віяло тонким ароматом, чимось таким, що він не міг думати ні про що, крім неї. Пряний аромат, гострий і свіжий, лоскотав йому ніздрі, змушував важко дихати.

— Кожен чоловік мріє про велич. А ви станете найвеличнішою людиною всіх Епох.

Це було дуже схоже на те, що казала Морейн. Відроджений Дракон, без сумніву, стане легендою для всіх Епох.

— Тільки не я, — гаряче запротестував він. — Я лише... — Він уявив, як вона зневажатиме його, якщо він зізнається їй, що лише пастух, тим паче тепер, коли він дозволив їй вважати себе лордом, а тому сказав не те, що хотів: — ...лише намагаюся його знайти. І допомогти другу.

Помовчавши якусь мить, вона зауважила:

— Ви поранили руку.

— Це дрібниці. — Ушкоджена рука пульсувала болем, коли він тримав у ній повіддя, і він спробував заховати її під камзолом, проте Селін узяла його руку у свої.

З несподіванки він дозволив їй це зробити, а тоді йому нічого не лишалося, крім як грубо висмикнути руку чи дозволити їй розмотати хустку. Пальці у неї були прохолодні й упевнені. Долоня під хусткою запалилася й почервоніла, але клеймо чаплі вирізнялося дуже чітко.

Вона торкнулася клейма пальцем, але нічого про нього не сказала, навіть не запитала, звідки воно взялося.

— У вас рука заціпеніє, якщо нічого не зробити. У мене є помічна мазь.

З внутрішньої кишені плаща вона видобула крихітний різьблений з каменю флакон, відкоркувала його й почала просто на скаку легенько втирати біле зілля йому в долоню.

Мазь спочатку остудила руку, а тоді він відчув, наче вона теплом просочується йому в долоню. І вона допомагала не согірш, ніж цілющі зілля Найнів. Він із подивом побачив, як почервоніння зникає, як спадає набряк під дотиками її пальців.

— Деякі чоловіки, — мовила вона, не зводячи очей із його руки, — прагнуть здобути велич, а інших треба до цього змушувати. Власне, прагнення завжди краще за примус. Чоловік, якого примусили, ніколи не буде сам собі господарем. Він танцюватиме так, як захочуть ті, котрі смикають його за мотузочки.

Ранд висмикнув руку. Тепер опік від клейма мав такий вигляд, наче йому не менше тижня.

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитав він.

Вона посміхнулася, і йому стало соромно за свій вибух.

— Я про Ріг, про що ж іще? — спокійно відказала вона, ховаючи мазь, її кобила була такою високою, що сидячи на ній обік Ранда на Гнідані, Селін дивилася йому в очі. — Якщо ви знайдете Ріг Валіра, вам не уникнути величі. Але чи вас примусять до неї, чи ви самі її оберете? Ось питання.

Ранд стиснув руку. Ці слова надто нагадували слова Морейн.

— Ви Айз Седай?

Селін вигнула брови, і темні очі під ними зблиснули, але голос її залишився незворушним:

— Айз Седай? Я? Ні.

— Я не хотів вас образити. Вибачте.

— Образити? Я не образилася, але я не Айз Седай. — Її вуста скривилися в презирливій посмішці; і навіть ця посмішка була чарівною. — Вони ховаються у кокон удаваної безпеки, коли могли би вершити великі справи. Вони служать, коли могли би панувати. Хай чоловіки граються у свої війни, а вони могли би принести у світ лад. Ні, ніколи не звіть мене Айз Седай.

Посміхнувшись, вона поклала долоню йому на рукав, аби показати, що не гнівається. Від її дотику у нього перехопило дух. Але він відчув полегшення, коли вона притримала свою кобилу і поїхала поруч із Лоялом. Гюрін схилив перед нею голову, наче старий і відданий слуга.

Разом із полегшенням юнак відчував і жаль, що Селін не іде поруч. Вона була лише за два спани від нього — він крутнувся у сідлі, аби оглянутися на неї поряд із Лоялом. Оґіру довелося скластися в сідлі майже вдвічі, щоби мати змогу розмовляти з нею. Але це було не те ж саме, що бачити її поруч, так близько, що він міг відчувати її п’янкий аромат, так близько, що він міг би її торкнутися. Він сів у сідлі прямо, злий сам на себе. Не в тому річ, що він буквально хотів її торкнутися, — він нагадав собі, що кохає Еґвейн, і відчув провину, що мусить собі про це нагадувати, — але ж вона була така прекрасна, і вважала його лордом, а ще казала, що він може бути великою людиною. Подумки він роздратовано сперечався сам із собою. Морейн теж каже, що ти можеш бути великим; Відроджений Дракон. Селін — не Айз Седай. Так, вона кайренська аристократка. А ти — пастух. Вона цього не знає. Скільки ти ще дозволятимеш їй обманюватися? Лише доти, доки ми виберемося з цього місця. Якщо ми виберемося. Якщо. Тут думки його обірвалися, поступившись місцем похмурому мовчанню.

Він старався пильнувати навкруги — якщо Селін каже, що тут є ще ці потвори... ці ґролми... він їй вірив. Гюрін був надто заглиблений у винюхування сліду, аби помічати ще щось, а Лоял захопився бесідою з Селін і не побачив би нічого, доки воно не цапоне його за п’ятку, отже, пильнувати мав він, а це було непросто. Якщо він повертав голову надто швидко, йому на очі наверталися сльози, пагорб чи купка дерев могли здаватися віддаленими на милю, якщо подивитися на них під одним кутом, і лише на кількасот спанів, якщо подивитися інакше.

Гори виростали, наближалися — у цьому він був упевнений. Кинджал Родичевбивці тепер манячив на обрії, скидаючись на пилу своїми зубчастими засніженими вершинами. Вершники вже їхали передгір’ям, що підіймалося, сповіщаючи про наближення справжніх гір, і мали дістатися хребта задовго до темряви, може, вже за годину чи дві. Більше сотні ліг — менш ніж за три дні. Ні, ще гірше. В реальному світі ми переправилися через Еринін тільки наприкінці дня. Отже, тут ми проїхали більше сотні ліг менш ніж за два дні.

— Вона каже, ти мав рацію щодо цього місця, Ранде.

Ранд здригнувся з несподіванки, і тільки тоді усвідомив, що Лоял порівнявся з ним і скаче поруч. Він пошукав очима Селін і побачив, що вона розмовляє з Гюріном; нюхач шкірився і так ревно кивав головою на кожне її слово, що ледь не набивав собі лоба. Ранд скоса подивився на оґіра:

— Дивуюся, що ти відпустив її від себе. Ви так любо розмовляли. І в чому ж це я мав рацію?

— Вона — неймовірна жінка, хіба ні? Не всі старійшини знають стільки, скільки знає вона; і з історії, а надто про Епоху Легенд, і з... А, так. Вона каже, що ти мав рацію щодо Шляхів, Ранде. Айз Седай, принаймні деякі з них, вивчали світи на подобу цього, і саме базуючись на цьому вивченні, вони виростили Шляхи. Вона каже, що існують світи, де радше змінюється час, а не відстань. Варто пробути одну добу в такому світі, і, повернувшись, ти дізнаєшся, що у твоєму світі минув рік, а то й двадцять років. Чи навпаки. Ці світи — і цей, і всі інші — є віддзеркаленнями світу реального, так вона каже. Цей здається бляклим, бо у нього слабке віддзеркалення, світ, який має небагато шансів колись відбутися. А інші майже такі ж, як наш. Такі ж реальні, як наш світ, і там також є люди. Вона каже, що це ті ж самі люди, Ранде. Лишень уяви собі! Ти можеш потрапити до одного з таких світів і зустріти там себе. Візерунок має нескінченну кількість варіантів, так вона каже, і кожний варіант, який тільки може бути, існує.

Ранд похитав головою, і негайно пошкодував про це, бо ландшафт гойднувся назад і вперед, і шлунок його теж заходив ходором. Він глибоко вдихнув.

— Звідки вона все це знає? Ти знаєш більше, ніж будь-хто, кого я зустрічав, Лояле, але про цей світ ти знав лише якісь казочки.

— Вона кайренка, Ранде. Королівська бібліотека в Кайрені — одна з найбільших у світі, а можливо, і найбільша, якщо не брати до уваги тієї, що у Тар Валоні. Ти знаєш, аїльці навмисно її зберегли, коли спалили Кайрен. Вони ніколи не знищать жодної книжки. А чи тобі відомо, що вони...

— Мені діла нема до аїльців, — різко сказав Ранд. — Якщо Селін так багато знає, сподіваюся, вона прочитала і про те, як повернути нас звідси додому. Хотів би я, щоби Селін...

— Що ви хотіли би від Селін? — засміялася жінка, що якраз під’їхала до них.

Ранд прикипів до неї очима, так наче не бачив багато місяців — принаймні саме так він почувався.

— Я хотів би, щоби Селін ще трохи проїхала поряд зі мною, — промовив він.

Лоял захихикав, і Ранд відчув, що обличчя у нього палає.

Селін посміхнулася і поглянула на Лояла:

— Вибачте нам, алантіне.

Оґір уклонився їй, сидячи в сідлі, і притримав свого велетенського коня. Китички на його вухах розчаровано опустилися.

Якийсь час Ранд скакав мовчки, просто насолоджуючись присутністю Селін. Він раз у раз поглядав на неї краєчком ока. Він хотів краще зрозуміти, як до неї ставитися. Чи не може вона виявитися Айз Седай, попри те, що вона це заперечує? Може, її підіслала Морейн, щоби підштовхувати його на шлях, котрий Айз Седай обрали для нього? Але Морейн не могла знати, що він потрапить до цього химерного світу, і жодна Айз Седай не стала би відганяти потвору гілкою, якщо вона могла вразити її Силою, чи Силою ж примусити втікати. Гаразд. Якщо вона вважає його лордом і ніхто в Кайрені не знає, що це не так, він може дозволити їй і надалі так вважати. Без сумніву, вона найвродливіша жінка, яку він будь-коли зустрічав, розумна, освічена, і вона вважає його хоробрим; що ще може чоловік бажати від дружини? Це знову маячня. Якби я міг із кимось побратися, то побрався би з Еґвейн, алея не можу просити будь-яку жінку одружитися з чоловіком, на якого чекає божевілля, який, можливо, заподіє їй лихо. Але ж Селін така дивовижна красуня.

Він побачив, що вона задивляється на його меч, і підготував у голові потрібні пояснення. Ні, він не був майстром клинка, але цей меч дав йому його батько. Тем. Світло, чому ти не міг би й насправді бути моїм батьком? Він безжально притлумив цю думку.

— Це був чудовий постріл, — промовила Селін.

— Ні, я не.. — розпочав було Ранд, а тоді кліпнув очима. — Постріл?

— Так. Така крихітна ціль, а вона ще й рухалася, і відстань була на добру сотню спанів. Ви чудово даєте собі раду з луком.

Ранд ніяково засовався у сідлі.

— Е-е-е... дякую. Це штука, якій навчив мене мій батько.

Він розповів їй про порожнечу, про те, як Тем учив його застосовувати її при стрільбі з лука. Він навіть спіймав себе на тому, що розповідає їй про Лана та його уроки фехтування.

— Єднання, — промовила вона, і в голосі її пролунало задоволення. Побачивши, що він дивиться запитально, додала: — Так це зветься... в деяких місцях. «Єднання». Аби навчитися використовувати цей спосіб сповна, найліпше огорнутися цією оболонкою назавжди, перебувати в ній постійно. Принаймні так я чула.

Йому навіть не довелося подумати про те, що чигає на нього в тій порожнечі, аби сформувати — для себе — відповідь. Але вголос він сказав тільки:

— Я про це подумаю.

— Хай ця ваша порожнеча постійно буде навколо вас, Ранде аль’Торе, і ви знайдете для неї такі застосування, про які навіть і не здогадувалися.

— Я вже сказав, що про це подумаю. — Вона знову відкрила було рота, проте він не дав їй нічого сказати. — Ви знаєте всі ці речі. Про порожнечу — Єднання, як ви це називаєте. Про цей світ. Лоял постійно читає книжки, він прочитав книжок більше, ніж я їх бачив, але про Камені згадувалося лише на кількох вирваних з давньої книжки сторінках.

Селін випросталася в сідлі, раптом нагадавши йому Морейн, а також королеву Морґейз, коли ті були в гніві.

— Про ці світи написано книжку «Верцадла Колеса», — сказала вона напружено. — Ви повинні розуміти, що алантін не читав усіх книжок, які є у світі.

— Що це за алантін, як ви його називаєте? Я ніколи не чув...

— Портальний камінь, біля якого я прокинулась, ось там, — перервала його Селін, вказуючи на гори східніше їхнього маршруту. Ранд раптом зрозумів, що хоче, аби вона знову була приязною до нього, хоче бачити її посмішку. — Якщо ми вирушимо туди, то ви зможете доправити мене додому, як і обіцяли. Дорога туди займе годину.

Ранд ледь поглянув у той бік. Скористатися Каменем — Портальним каменем, як вона його назвала — означало вдатися до Сили, аби перенести її назад, до реального світу.

— Гюріне, що там зі слідом?

— Ще слабкіший, лорде Ранде, та все ще тут. — Нюхач посміхнувся і вклонився Селін. — Гадаю, він починає трохи забирати на захід. Там є зручніші перевали, ближче до кінця пасма, наскільки я пам’ятаю зі своєї подорожі до Кайрена.

Ранд зітхнув. Фейн чи ще хтось із Друзів Морока має знати інший спосіб користуватися Каменем. Друзі Морока не можуть застосовувати Силу.

— Я повинен іти за Рогом, Селін.

— А звідки ви знаєте, що ваш безцінний Ріг узагалі в цьому світі? Ходімо зі мною, Ранде. Ви знайдете вашу легенду, я вам обіцяю. Ходімо зі мною.

— Ви можете самі скористатися цим Каменем, цим Портальним каменем, — відказав він сердито.

Слова ще не злетіли йому з язика, а він уже хотів би забрати їх назад. Чому вона весь час торочить про ті легенди? І проте він уперто примусив себе продовжувати:

— Портальний камінь не сам по собі переніс вас сюди. Це ви зробили, Селін. Якщо ви змусили Камінь перенести вас сюди, ви можете змусити його повернути вас назад. Я проведу вас до нього, але потім мушу йти за Рогом.

— Я нічого не знаю про те, як користуватися Портальними каменями, Ранде. Якщо я щось і зробила, то не знаю, що і як.

Ранд уважно подивився на неї. Вона сиділа в сідлі з прямою спиною, з високо піднятою головою, і з тією ж королівською манерою, що й раніше, але водночас вона дивним чином начебто полагідніла. Горда, але вразлива, вона потребувала його захисту. Спершу він подумав, що їй має бути стільки ж років, що й Найнів, тобто на кілька років більше, ніж йому, але тепер він побачив, що помилявся. Вона радше була його віку, і була неймовірно вродлива, і він був їй потрібний. Думка, лише думка про порожнечу промайнула в нього, і про сяйво в ній. Саїдін. Щоби скористатися Портальним каменем, йому довелося би знову зануритися в її заплямовану сутність.

— Залишіться зі мною, Селін, — мовив він. — Ми знайдемо Ріг, а ще Метів кинджал, а тоді знайдемо шлях назад. Я вам обіцяю. Просто залишайтеся.

— Ви завжди... — Селін глибоко вдихнула, наче для того, щоби заспокоїтися. — Ви завжди такий упертий. Але мене приваблює в чоловіках упертість. У чоловіку, якого легко вмовити, небагато від справжнього чоловіка.

Ранд почервонів, бо надто ці слова були схожі на те, що інколи казала Еґвейн, а вони ж з нею були ледь не заручені ще змалку. Почути це від Селін та ще й побачити той відвертий погляд, яким вона ці слова супроводила, було справжнім шоком. Він відвернувся й наказав Гюріну вести загін по сліду.

Вдалині у них за спинами пролунало чи то рохкання, чи то дзявкання. Не встиг Ранд розвернути Гнідана подивитися, як пролунало ще одне уривчасте рохкання, а за ним ще три таких самих звуки. Він не одразу спромігся щось розгледіти, бо ландшафт заколихався у нього перед очима, а тоді він побачив їх, між розкиданими купками дерев, на вершині пагорба. П’ять постатей, за пів милі, не більше, максимум за якусь тисячу кроків, і наближалися вони тридцятифутовими стрибками.

— Ґролми, — спокійно зауважила Селін. — Зграя невелика, але вони, схоже, йдуть за нашим запахом.

— Ми від них утечемо, — сказав Ранд. — Гюріне, ти не загубиш слід під час галопу?

— Ні, лорде Ранде.

— Тоді вперед. Ми...

— Це нічого не дасть, — промовила Селін. Її біла кобила одна з усіх коней не танцювала нервово при звуках хрипкого рохкання ґролмів. — Вони не відступають, ніколи. Варто ґролму занюхати здобич, і він ітиме за запахом вдень і вночі, доки не наздожене її. Вам доведеться вбити їх усіх або знайти спосіб забратися деінде. Ранде, Портальний камінь може перенести нас.

— Ні! Ми зможемо їх убити. Я зможу. Я вже вбив одну таку тварюку. А тут лише п’ять. Якщо я тільки зможу знайти... — Він роззирнувся навколо, шукаючи поглядом потрібне місце, і знайшов таке. — Усі за мною!

Ударивши Гнідана підборами, він послав того вчвал, упевнений, що решта поскачуть за ним, і незабаром почув стукіт копит їхніх коней.

Місцем, яке він обрав, виявився невисокий округлий пагорб, де не було жодного дерева. Ніщо не могло наблизитися до нього непоміченим. Він зіскочив із сідла і приготував лук. Лоял та Гюрін теж спішилися, оґір із величезною палицею в руках, а нюхач — з коротким мечем. Ні з бойової палиці, ні з цього меча не могло бути жодної користі, якщо ґролми наблизяться впритул. Я не підпущу їх упритул.

— Нема потреби ризикувати, — мовила Селін. Вона майже не дивилася в бік ґролмів, натомість перегнулася в сідлі й зверталася до Ранда. — Ми заввиграшки дістанемося Портального каменя, випередивши їх.

— Я їх зупиню. — Ранд поспіхом перерахував стріли, що лишалися в сагайдаку. Вісімнадцять, кожна завдовжки як його рука до ліктя, десять з них із наконечниками, що нагадували долото і призначалися пробивати панцири траллоків. Вони підійдуть для ґролмів так само, як для траллоків. Чотири таких стріли він увіткнув у землю перед собою, п’яту наклав на тятиву. — Лояле, Гюріне, ви тут нічого не зробите. Сідайте на коней і будьте готові супроводити Селін до Каменя, якщо якась із потвор прорветься сюди.

Він питав себе, чи зможе вбити одну з потвор мечем, якщо до цього дійде. Ти божевільний! Навіть удатися до Сили не так погано, як мати з ними справу.

Лоял щось сказав. Але Ранд його не чув; він уже шукав порожнечу, і не лише заради прицільного пострілу, а й для того, аби вибавитися від думок. Ти знаєш, що там на тебе чекає. Але мені не обов’язково її торкатися.

Мерехтіння було там, було сяйво, непомітне для зору. Здавалося, воно пливло до нього, але йому було достатньо порожнечі. Думки проносилися зовнішньою оболонкою безодні, і зурочене сяйво робило їх видимими. Саїдін. Сила. Божевілля. Смерть. Зайві, сторонні думки. Він став єдиним з луком, зі стрілою, з потворами, що з’явилися на вершечку сусіднього пагорба.

Ґролми наближалися, випереджаючи один одного довгими стрибками: п’ять гігантських примар, триоких, із роззявленими ороговілими пащами. Вони голосно ухкали, проте звуки відбивалися від оболонки безодні, і Ранд їх майже не чув.

Не усвідомлював він і того, як підіймав лук, як натягував тятиву уздовж щоки, аж до вуха. Злився в одне ціле з поторочами, з середнім оком першої з них. Стріла пішла в ціль. Перший ґролм упав мертвий: той, що біг за ним, заплигнув на нього, дзьобом вириваючи шматки м’яса. Він гарчав на інших, і ті оминули його, розбігшись віялом, але й надалі рухаючись уперед. За мить, наче ваблений загальним поривом, трапезувальник облишив свою трапезу та зі закривавленим дзьобом заплигав за рештою.

Ранд діяв чітко, механічно: накласти стрілу, відпустити тятиву.

П’ята стріла злетіла з лука, і він опустив його, все ще перебуваючи глибоко у порожнечі, а четвертий ґролм упав, наче велика маріонетка, коли хтось перетяв мотузочки. Остання стріла ще летіла, проте він був упевнений, що ще одного пострілу не знадобиться. Остання потвора брьохнула на землю, так наче у неї враз розтанули всі кістки, а з її середнього ока стирчала опірена стріла. Всі — із середнього ока.

— Чудово, лорде Ранде, — сказав Гюрін. — Я... я ще ніколи не бачив, щоби хтось так стріляв.

Порожнеча не відпускала Ранда. Сяйво кликало його, і він... потягнувся до нього. Воно охопило його, сповнило його.

— Лорде Ранде? — Гюрін торкнувся його рукава, Ранд здригнувся, і порожнеча заповнилася тим, що було навколо нього. — З вами все гаразд, мілорде?

Ранд потер лоба — шкіра була суха; а почувався він так, наче лоб йому взявся потом.

— Все... все гаразд, Гюріне.

— З кожним разом це робити легше й легше, так я чула, — зауважила Селін. — Що більше часу ви знаходитеся в Єднанні, то легше.

Ранд поглянув на неї.

— Ну, мені воно більше не знадобиться, принаймні деякий час. — Що сталося? Я хотів... Він із жахом усвідомив, що й досі хоче. Хоче повернутися до порожнечі, хоче відчути знову, як його сповнює це сяйво. Здавалося, що тоді він був живий по-справжньому, попри хворобливість того сяйва, а те, що зараз — це лише підробка. Ні, гірше. Він майже живий, знаючи, що таке бути живим по-справжньому. І всього тільки й треба дотягтися до саїдін. — Ніколи більше, — пробурмотів він. Кинув погляд на мертвого ґролма, на п’ять потворних туш, розкиданих по землі. Тепер вони нікому не загрожують. — Тепер ми можемо вирушати...

Хрипке рохкання, надто знайоме, пролунало десь позаду мертвих ґролмів, десь за сусіднім пагорбом, а йому почали вторити інші. Ще глухе рохкання, ще і ще, зі сходу, із заходу.

Ранд схопився за лук.

— Скільки стріл у вас залишилося? — з притиском запитала Селін. — Ви можете вбити двадцять ґролмів? Тридцять? Сто? Ми мусимо вирушати до Портального каменя.

— Вона має рацію, Ранде, — повільно промовив Лоял. — Тепер ти не маєш вибору.

Гюрін занепокоєно дивився на Ранда. Знову зарохкав якийсь ґролм, а з десяток інших відповіли йому зусібіч, і це рохкання злилось у суцільний рев.

— До Каменя, — знехотя погодився Ранд, роздратовано вскакуючи в сідло і закидаючи лук за спину. — Ведіть нас до Каменя, Селін.

Кивнувши, вона розвернула кобилу і, вдаривши її в боки, пустила риссю. Ранд та решта поскакали за нею: Лоял та Гюрін охоче, а він — вагаючись. Ґролми рохкали у них за спинами, тепер здавалося, що їх сотні. Схоже, вони охоплювали загін півколом, залишаючи вершникам один шлях — уперед.

Селін вела їх крізь пагорби швидко й упевнено. Горбиста місцевість поступово переходила в передгір’я, схили ставали все крутішими, і коням доводилося видиратися вгору блідими, як і все навкруги, осипищами, між нещільним, зів’ялим із вигляду чагарником, що чіплявся за кам’янистий ґрунт. Підйом ставав дедалі важчим, схили — стрімкішими.

Нам не вдасться відірватися, подумав Ранд, коли Гнідан уп’яте послизнувся і з’їхав нижче, викресавши копитами фонтан кам’яних уламків. Лоял викинув свою бойову палицю: вона не годилася проти ґролмів і лише заважала йому рухатися. Оґір спішився; однією рукою він притримувався за скельне каміння, іншою тягнув за собою свого велетенського коня. Його волохатий, з щітками над копитами кінь ішов важко, але без Лояла на спині йому стало трохи легше. Ґролми хрипко вирохкували у них за спинами, тепер уже ближче.

А тоді Селін натягнула повіддя і вказала на западину в граніті, що відкрилася нижче. Все було, яку першій улоговині: сім широких різноколірних сходин, дно, вимощене блідим каменем, і висока кам’яна колона посередині.

Вона спішилася й повела свою кобилу до западини, а тоді — сходами, що спускалися до колони, яка височіла над нею. Жінка повернулася і глянула на Ранда та його супутників. Ґролми рохкали та гавкотіли, все голосніше, десятки ґролмів. Уже близько.

— Вони ось-ось будуть тут, — промовила вона. — Ви повинні задіяти Камінь, Ранде. Або знайти спосіб знищити всіх ґролмів.

Важко зітхнувши, Ранд зліз із сідла і повів Гнідана до западини. Лоял та Гюрін поспішили за ним. Ранд із тривогою дивився на змережану символами колону. На Портальний камінь. Вона мусить бути здатною направляти, навіть якщо вона цього не знає, інакше камінь не переніс би її сюди. Сила не шкодить жінкам.

— Якщо ви потрапили сюди завдяки йому, — почав він, але вона не дала йому договорити.

— Я знаю, що це таке, — твердо промовила вона, — але я не знаю, як ним користуватися. Ви повинні зробити те, що повинно бути зроблене. — Селін обвела пальцем один із символів, трохи більший за інші: трикутник усередині кола, що стоїть на одній із своїх вершин. — Це знак нашого справжнього світу. Гадаю, він вам допоможе, якщо ви уявлятимете його під час того, як... — Вона розвела руками, наче не впевнена, що саме він має зробити.

— Е-е-е... мілорде? — боязливо мовив Гюрін. — Часу у нас небагато. — Він озирнувся через плече на гребінь западини. Гавкіт лунав голосніше. — Ці потвори будуть тут за лічені хвилини.

Лоял кивнув.

Набравши повні груди повітря, Ранд поклав долоню на символ, котрий показала йому Селін. Поглянув на неї, наче запитуючи, чи правильно він зробив, але вона лише спостерігала за ним, і на її блідому обличчі не було навіть натяку на хвилювання. Вона впевнена, що ти можеш її врятувати. Ти маєш це зробити. Її аромат лоскотав його ніздрі.

— Е-е-е... мілорде?

Ранд зглитнув клубок у горлі й викликав порожнечу. Та з’явилась легко, без зусиль розгорнулася навколо нього. Порожнеча. Нічого, крім сяйва, і воно миготіло так, що його почало нудити. Нічого не було в порожнечі, лише саїдін. Та навіть потяги блювати геть подаленіли. Він став єдиним із Портальним каменем. Колона під його долонею була гладенькою і наче трохи маслянистою, але символ, трикутник у колі, відчутно потеплів під клеймом, випаленим на його долоні. Мушу доправити їх у безпечне місце. Мушу доправити їх додому. Світло, здавалося, полинуло до нього, оточило його, і він... прийняв... його.

Він сповнився світлом. Він сповнився теплом. Він бачив Камінь, бачив усіх, як вони стоять і дивляться на нього — Лоял та Гюрін із тривогою, Селін — не виказуючи жодного сумніву, що він здатний її врятувати, — але їх однаково що не було. Все затопило світло. Тепло й світло, вони розтікалися його тілом, наче вода, що всотується в сухий пісок, вони заповнювали його. Символ палав у нього під долонею. Він намагався поглинути все це, все тепло, весь світ. Все. Символ...

Зненацька, наче на змиг ока, погасло сонце, світ блимнув. І ще раз. Символ обпікав йому долоню, наче жар; він упивався світлом. Світ блимнув. Блимнув. Його занудило, занудило від цього світла; воно було наче вода для людини, що вмирає від спраги. Блим. Він припав до світла. Відчував, що ось-ось виблює, але він хотів випити все це світло. Блим. Трикутник у колі пропікав йому руку, він відчував, як долоня обвуглюється. Блим. Йому було потрібно все це світло! Він закричав, завив від болю, від бажання.

Блим... блим... блимблимблим...

Хтось учепився в нього і потягнув; Ранд лише краєм свідомості відчув це. Похитуючись, він ступив крок назад. Порожнеча вислизала, а з нею світло і хворобливість, що мучили його. Світло. Жаль брав його, коли він дивився йому вслід. Світло, та це ж безум бажати цього. Але я був такий сповнений ним! Я був такий... Приголомшений, він уп’явся очима в Селін. Це вона тримала його за плечі і з цікавістю заглядала в очі. Він підніс долоню до обличчя. Тавро з чаплею було на місці, а більше нічого. Трикутник у колі не пропалив йому долоню.

— Неймовірно, — повільно промовила Селін. — Вона поглянула на Лояла та Гюріна. Оґір мав приголомшений вигляд, його очі зробилися такими великими, наче тарілки; нюхач присів навпочіпки, опираючись рукою на землю, наче не був упевнений, що не впаде. — Ми всі тут, і наші коні теж. А ви навіть не знаєте, що зробили. Неймовірно.

— Ми?.. — хрипко вичавив із себе Ранд, він мусив зупинитися, аби передихнути.

— Подивіться навколо, — сказала Селін. — Ви перенесли нас додому. — Вона вибухнула сміхом. — Ви перенесли нас усіх додому.

Тільки зараз Ранд почав усвідомлювати, що він бачить навколо. Вони стояли в улоговині, жодних сходів не було, хоч подекуди виднілися підозріло рівні кам’яні брили червоного чи блакитного кольору. Сама колона лежала на схилі, напівзасипана кам’яним осипом. Символи на ній годі було розібрати; вітер та дощі добряче попрацювали з ними. І все мало реальний вигляд. Кольори були насичені, граніт — темно-сірий, кущі — зелені та жовті. Після світу, з якого вони повернулися, все здавалося аж занадто яскравим.

— Вдома, — видихнув Ранд, а незабаром він уже теж сміявся. — Ми вдома.

Лоялів сміх радше скидався на ревіння бика. Гюрін стрибав гопки.

— Ви це зробили, — мовила Селін, нахиляючись ближче, аж поки її обличчя не заступило Ранду весь світ. — Я знала, що ви зможете.

Сміх завмер Рандові на губах.

— Я... Ну, так, мабуть, зробив. — Він поглянув на повалений Портальний камінь і спромігся на ще один кволий смішок. — Хоч я й хотів би знати, що саме я зробив.

Очі у неї були темні і глибокі, як ніч, і м’які, наче оксамит. Її губи... Якщо я її поцілую... Він кліпнув очима й поспіхом позадкував, відкашлюючись.

— Селін, будь ласка, не кажіть нікому про все це. Про Портальний камінь і про мене. Я цього не розумію, і ніхто не зрозуміє. Ви знаєте, що люди погано ставляться до того, чого не розуміють.

Обличчя у неї було позбавлене будь-якого виразу. Раптом йому страшенно захотілося, щоби Мет і Перрин були поруч. Перрин знав, як розмовляти з дівчатами, а Мет умів брехати з чесним обличчям. Йому ж і те, і те вдавалося погано.

Раптом Селін усміхнулася і напівжартома присіла в реверансі:

— Я збережу вашу таємницю, мілорде Ранде аль’Торе.

Поглянувши на неї, Ранд знову відкашлявся. Може, вона гнівається на мене? Якби я спробував поцілувати її, точно би розгнівалася. Я так гадаю. Краще б вона не дивилася на нього так, як зараз, бо йому здавалося, ніби вона читає, що у нього на думці.

— Гюріне, чи можливо таке, що Друзі Морока скористалися цим Каменем до нас?

Нюхач сумно похитав головою:

— Вони повертали на захід звідси, лорде Ранде. Якщо тільки ці штуки, ці Портальні камені, не зустрічаються частіше, ніж ми поки що бачили, то вони повинні би досі перебувати в тому, іншому, світі. Але навіть години не мине, як я це перевірю. Краї ж ті самі, що й там. Я можу тут знайти те місце, де я зійшов зі сліду в тому світі, якщо ви розумієте, про що я, і сказати, чи вони там пройшли.

Ранд подивився на небо. Сонце, напрочуд яскраве, а не бліде, стояло низько над західним виднокраєм, простеляючи довгі тіні через усю улоговину. За годину геть споночіє.

— Пошукаєш вранці, — сказав він. — Та боюся, ми їх загубили. — Нам не можна загубити кинджал! Не можна! — Селін, якщо так сталося, то ми вранці проведемо вас до вашого дому. Це в самому місті Кайрен чи...

— Може, Ріг Валіра ще й досі для вас не втрачений, — повільно промовила Селін. — Я вже казала вам, що трохи знаю про такі світи.

— «Верцадла Колеса», — сказав Лоял.

Селін подивилася на нього й кивнула:

— Так. Саме так. Ці світи насправді є чимось на кшталт верцадл, тобто дзеркал, а надто ті, де нема людей. Деякі з них віддзеркалюють лише значні події у світі справжньому, а деякі несуть у собі тінь цих віддзеркалень, тих подій, які ще навіть не відбулися. Проходження Рога Валіра — без сумніву, значна подія. Відбитки того, що тільки має статися, слабкіші за відбитки того, що відбувається чи вже відбулося; ось чому Гюрін казав, що слід, яким він ішов, був слабкий.

Гюрін недовірливо закліпав очима:

— Тобто ви хочете сказати, міледі, я винюхував те, де ці Друзі Морока ще тільки повинні пройти? Допоможи мені Світло, це мені не подобається. Тут і без того не в радість винюхувати насилля, що вже трапилося, не кажучи вже про те, щоби нюшити те, яке має ще статися. Навряд чи знайдеться багато місць, де в той чи інший час не було чи не відбувається якесь насильство. Я би тоді точно втратив розум. З мене досить того місця, яке ми щойно залишили, де я вже й так майже з глузду з’їхав. Там я весь час відчував і вбивства, і кривди, і найжахливіші злочини, які лише можна собі уявити. Я відчував зло навіть на нас. Навіть на вас, міледі, прошу уклінно вибачити, що я так кажу. Таке це місце, ось у чому річ. Викривляє все тобі в голові, на подобу того, як викривляє те, що у тебе перед очима. — Його пересмикнуло. — Я радий, що ми звідти вибралися. Але все ще не можу позбутися його запахів. Ними всі ніздрі мої забиті.

Ранд неуважно потер клеймо на долоні:

— А що ти думаєш про це, Лояле? Чи могли ми справді випередити Фейна та його Друзів Морока?

Оґір спохмурнів і знизав плечима:

— Не знаю, Ранде. Я про це нічого не знаю. Гадаю, ми повернулися до нашого світу. Гадаю, ми знаходимося на Кинджалі Родичевбивці. А більше... — Він знову знизав плечима.

— Ми повинні провести вас додому, Селін, — промовив Ранд. — Ваші рідні хвилюватимуться за вас.

— Через кілька днів стане ясно, права я чи ні, — нетерпляче сказала вона. — Гюрін може знайти місце, де він згубив слід, так він каже. Ми можемо простежити за цим місцем. Ріг Валіра має ось-ось там з’явитися. Ріг Валіра, Ранде! Подумайте про це. Людина, яка засурмить у Ріг, житиме в легендах вічно.

— Я не хочу мати нічого спільного з легендами, — відрізав він. Але якщо Друзі Морока проходитимуть повз... А якщо Інґтар їх загубив? Тоді Ріг Валіра залишиться у Друзів Морока назавжди, а Мет помре. — Добре, ми зачекаємо кілька днів. В найгіршому випадку ми просто зустрінемося з Інґтаром та всіма іншими. Не думаю, що вони могли зупинитися чи повернути назад тільки тому, що ми... Їх залишили.

— Це мудре рішення, Ранде, — зауважила Селін, — і добре обдумане. — Вона торкнулася його руки й посміхнулася, і він знову спіймав себе на тому, що хотів би її поцілувати.

— Гм-м-м... Нам треба би бути якнайближче до того місця, яким вони проходитимуть. Якщо вони тут проходитимуть. Гюріне, чи можеш ти, доки не споночіло, знайти нам постій на ніч? Але такий, звідки ми зможемо спостерігати за місцем, де ти втратив слід? — Він глянув на Портальний камінь, подумав було про ночівлю біля нього, тоді згадав про ту ночівлю, коли порожнеча підкралася до нього вві сні, про світло всередині порожнечі. — Десь подалі звідси.

— Покладіться на мене, лорде Ранде. — Нюхач виліз на коня. — Присягаюся, я більше ніколи не вкладуся спати, не роздивившись наперед, що за каменюки поблизу.

Полишаючи улоговину верхи на Гнідані, Ранд помітив, що очі його більше стежать за Селін, ніж за Гюріном. Вона здавалася такою незворушною, стриманою, і поводилася наче справжня королева, хоча, мабуть, і була не старшою за нього, але коли вона посміхалася йому, ось так, як оце щойно... Еґвейн ніколи не сказала б, що я вчинив мудро. Еґвейн назвала би мене повстяною головою. Він роздратовано вдарив Гнідана підборами в боки.

Еґвейн намагалася втримати рівновагу на хисткій палубі «Річкової королеви», а та неслася вниз широкою гладінню ріки Еринін, під небом, вкритим темними хмарами, під усіма вітрилами і під стягом із Білим Пломенем, що несамовито лопотів на грот-щоглі. Вітер знявся, щойно останній пасажир зійшов на борт, ще в Медо, і відтоді не вщухав анітрохи, дув і вдень, і вночі. Ріка стрімко котила свої води, наче під час повені, била хвилями в борти та днища кораблів і безупинно несла їх уперед. Ані вітер, ані течія не стишувались, не стишувався й рух кораблів, що трималися купно. Першою йшла «Річкова королева», як і годилося суднові, на борту якого знаходилася Престол Амерлін.

Стерновий міцно тримав румпель, упершись у палубу широко розставленими ногами, а матроси ляпотіли по дошках босоніж, заклопотані своїми справами; коли їм траплялося поглянути на небо чи на ріку, вони відводили очі, стиха й похмуро щось бурмочучи. За кормою помалу розтавало вдалині якесь село, а мале хлоп’я бігло вздовж берега; невеличку відстань хлопчик пробіг, недовго він протримався нарівні з кораблями, але тепер вони залишали його позаду. Коли дитина зникла з очей, Еґвейн пішла з палуби вниз.

В каюті, яку Еґвейн ділила із Найнів, та подивилася на дівчину, не підводячись із вузької койки.

— Кажуть, ми будемо в Тар Балоні сьогодні. Допоможи мені Світло, але я рада буду знову ступити на тверду землю, хай це навіть буде і Тар Балон. — Корабель хитнувся під напором вітру та течії, і Найнів судомно зглитнула. — Нога моя більше не ступить на жоден корабель, — проказала вона, насилу перевівши дух.

Еґвейн струсила бризки з плаща й повісила його на кілочок біля дверей. Це була невелика каюта — схоже, на кораблі взагалі не було великих кают; навіть капітанська, де розмістилася Амерлін, була лише трохи просторішою за інші. В цій каюті, з двома прикріпленими до переділок койками, все було під рукою — полиці під койками, шафки над ними.

Якщо не зважати на те, що доводилося тримати рівновагу, хитавиця не діймала Еґвейн так, як вона дошкуляла Найнів; пропонувати Мудрині поїсти Еґвейн припинила, коли та втретє жбурнула в неї мискою.

— Я тривожуся через Ранда, — мовила вона.

— Я тривожуся через них усіх, — невиразно пробурмотіла Найнів. Трохи помовчавши, вона запитала: — Знову бачила сон цієї ночі? Відколи ти прокинулася, весь час витріщаєшся в нікуди...

Еґвейн кивнула. Вона ніколи не вміла нічого приховувати від Найнів, а про сни навіть і не намагалася промовчати. Найнів спершу спробувала лікувати її зіллям, а коли почула, що одна з Айз Седай зацікавилася снами дівчини, почала ставитися до її сновидь серйозно.

— Сон був той самий, що й раніше. Інакший, але той самий. Ранд у небезпеці. Я це знаю. І небезпека посилюється. Він зробив щось чи тільки збирається зробити щось таке, що змусить його... — Вона опустилася на свою койку й нахилилася до Найнів. — Якби ж я тільки могла хоч щось із цих снів зрозуміти.

— Направляти? — стиха запитала Найнів.

Еґвейн мимоволі озирнулася, чи ніхто їх, бува, не чує. Вони були самі, двері зачинені, але попри те вона відповіла так само тихо:

— Не знаю. Можливо. — Невідомо, на що саме здатні Айз Седай, але вона побачила вже багато такого, щоби повірити в будь-яку оповідку про їхню могутність, і вона не могла дозволити, щоб її підслухали. Я не ризикуватиму Рандом. Якщо діяти за правилами, я повинна би їм усе розповісти, але ж Морейн знає, і вона нікому нічого не сказала. І це ж Ранд! Я не можу. — Я не знаю, що мені робити.

— А Аная нічого більше не казала про твої сни? — Схоже, Найнів узяла собі за правило ніколи не додавати шанобливого «Седай», навіть коли вони з Еґвейн були лише вдвох. Більшість Айз Седай, схоже, не звертали на це уваги, але така її манера інколи викликала і здивовані погляди, а інколи й гнівні, адже хай там як, а вона ж начебто хоче навчатися у Білій Вежі.

— «Колесо плете так, як бажає Колесо», — процитувала Анаю Еґвейн. — «Хлопець далеко, дитино, і ми нічого не можемо вдіяти, доки не знатимемо більше. Я сама простежу, щоби ти пройшла тестування, коли ми дістанемося Білої Вежі, дитино». А-а-а-а! Вона знає, що в цих снах щось є. Я бачу, що знає. Мені подобається ця жінка, Найнів; чесно, подобається. Але вона не каже мені того, що я хочу знати. І я теж не можу сказати їй усього. Може, якби я могла...

— Знову чоловік у масці?

Еґвейн кивнула. Чомусь була впевнена, що краще Анаї про нього не казати. Чому, вона не могла пояснити, але не сумнівалася в цьому. Тричі чоловік із вогняними очима приходив до неї у сни, і щоразу це були саме ті сни, які переконували її, що Ранд у небезпеці. Чоловік цей завжди мав маску на обличчі; іноді вона могла бачити його очі, а інколи натомість них палало полум’я.

— Він насміхався з мене. Ще й так... зневажливо. Наче я — цуценятко, яке він може просто відкопнути зі свого шляху. Це мене лякає. Він мене лякає.

— А ти впевнена, що це якимось чином пов’язано з іншими снами про Ранда? Іноді сни — це лише сни.

Еґвейн звела руки догори:

— Інколи, Найнів, ти говориш ну достоту як Аная Седай! — Вона навмисне підкреслила останнє слово і з задоволенням побачила, як Найнів скривилася.

— Якщо я лише підведуся з цієї койки, Еґвейн...

У двері постукали, і Найнів не договорила. Перш ніж Еґвейн устигла щось сказати чи поворухнутися, до каюти увійшла сама Амерлін і зачинила за собою двері. Як не дивно, вона була без супроводу; Престол Амерлін лише зрідка полишала свою каюту, і завжди її супроводжувала або Леане, або якась інша Айз Седай.

Еґвейн зірвалася на ноги. Тепер, коли в каюті їх було троє, вона здавалася ще тіснішою.

— Ви обидві почуваєтесь добре? — життєрадісно поцікавилася Амерлін. Вона кивнула головою в бік Найнів. — З апетитом усе в порядку? Настрій гарний?

Найнів спромоглася сісти на койці, спираючись спиною на переділку.

— У мене з настроєм усе гаразд, дякую.

— Це честь для нас, матінко, — почала було Еґвейн, та Амерлін жестом зупинила її.

— Добре знову опинитися на воді, але якщо нічого не робити, згодом навіть ріка стає нудною, наче тихе болото. — Корабель накренився на один борт, і Амерлін відновила рівновагу, вочевидь цього навіть не помітивши. — Сьогодні урок проведу я. — Вона всілася на край койки Еґвейн, підібгавши ноги. — Сідай, дитино.

Еґвейн сіла, а от Найнів натомість спробувала підвестися зі своєї койки.

— Гадаю, я краще побуду на палубі.

— Я сказала, сідай! — кинула Амерлін, наче ляснула батогом, проте Найнів і далі намагалася підвестися на хиткі ноги. Вона ще спиралася на койку обома руками, але вже майже випросталася. Еґвейн приготувалася підхопити її, якщо вона впаде.

Склепивши повіки, Найнів повільно опустилася назад на койку.

— Може, мені краще залишитися. Гадаю, на палубі дуже вітряно.

Амерлін коротко засміялась.

— Мені казали, що у тебе вдача, наче в куниці-рибалки із застряглою в горлі кісткою. Багато хто твердить, що тобі, дитино, попри твій вік незле би було побути трохи послушницею. Моя ж думка така: якщо ти наділена такими здібностями, як я чула, ти заслуговуєш бути відразу серед посвячених. — Вона знову коротко розсміялася. — Я вважаю, людям завжди треба давати те, на що вони заслуговують. Так. Сподіваюся, в Білій Вежі ти багато чого навчишся.

— Як на мене, краще б один із Охоронців навчив мене вправлятися з мечем, — огризнулася Найнів. Вона судомно глитнула й розплющила очі. — Є такі, до кого мені аж кортить його застосувати.

Еґвейн кинула на неї гострий погляд. Невже Найнів має на увазі Амерлін, що було би не тільки нерозумно, а й небезпечно? А може, Лана? Вона кидалася на Еґвейн кожного разу, коли та його згадувала.

— З мечем? — здивувалася Амерлін. — Я ніколи не вважала мечі надто корисними. Адже якщо ти навіть досягнеш майстерності, дитино, завжди знайдуться чоловіки, у яких майстерності буде не менше, а сили більше... а втім, якщо тобі потрібний меч... — Вона витягнула руку, і Еґвейн охнула, а в Найнів очі полізли на лоба, бо в руці в Амерлін не знати звідки взявся меч. І лезо, і руків’я мали дивне блакитнувате забарвлення, і меч здавався дещо... холодним. — Зроблений з повітря, дитино, і за допомогою повітря. Він не гірший за мечі зі сталевими лезами, але однаково користі з нього небагато. — Меч перетворився на вигнутий кухонний ніж. Він не стиснувся, просто зараз це була одна річ, а за мить — уже інша. — Ось це річ корисна. — Ніж перетворився на туман, а туман розтанув. Амерлін поклала спорожнілу руку на коліна. — Тобі треба навчитися, коли тобі слід застосувати свої здібності і яким чином, а коли краще робити щось у звичайний спосіб, так як це роблять інші жінки. Полиш на коваля виготовлення ножів для патрання риби. Якщо вдаватися до Єдиної Сили надто часто і надто вільно, може статися так, що тобі це занадто сподобається. А це небезпечно. Ти прагнутимеш застосувати все більше Сили, і рано чи пізно наразишся на ризик зачерпнути стільки, що вже не зможеш дати собі з нею раду. В результаті ця Сила випалить тебе і ти розтанеш, наче свічка, або ж...

— Якщо я маю всього цього навчатися, — сухо перервала її Найнів, — я б залюбки навчилася ще чогось корисного. Все це... це... «Найнів, хай повітрям пролетить вітерець. Запали свічу, Найнів. Тепер погаси її. Запали її знову»... тьху!

Еґвейн на хвильку заплющила очі. Будь ласка, Найнів. Будь ласка, не показуй свій норов. Вона прикусила язика, аби не вимовити це вголос.

Амерлін помовчала.

— Корисне, — нарешті промовила вона. — Щось корисне. Ти, здається, хотіла опанувати меч? Припустимо, на мене накинеться чоловік із мечем. Що я зроблю? Щось корисне, будь певна.

На мить Еґвейн здалося, наче вона помітила, як жінку, що сиділа на іншому кінці койки, огорнуло сяйво. Тоді повітря, здавалося, загусло; хоча на позір нічого не змінилося, але Еґвейн відчувала це. Вона спробувала підняти руку, проте не змогла навіть пальцем поворухнути, її наче занурили по шию в густе желе. Вільною залишилася тільки її голова.

— Відпустіть мене! — заскрипіла зубами Найнів. Очі її кресали блискавки, голова смикалася з боку в бік, але решта тіла залишалася непорушною, наче у статуї. Еґвейн зрозуміла, що не одну її щось утримує. — Звільніть мене негайно!

— Хіба це не корисно, як ти гадаєш? А це лише тільки повітря. — Амерлін говорила привітно, наче вони просто невимушено розмовляли, сидячи за чаєм. — Міцний чоловік, має м’язи та меча, а з меча йому стільки ж користі, як з волосся на грудях.

— Пустіть мене, я сказала!

— А якщо мені не сподобається, де він знаходиться, що ж, я можу його і підняти. — Найнів люто залементувала, коли стала повільно підійматися в повітря, як і раніше сидячи, аж доки її голова ледь не вперлася в стелю. Амерлін посміхнулася. — Мені часто хотілося, щоби це можна було використовувати для літання. В старих книгах згадується, що в Епоху Легенд Айз Седай уміли літати, але там не описано, яким саме чином вони це робили. Зрозуміло, що не таким. Це так не працює. Ти можеш узятися за скриньку, що важить стільки ж, скільки ти, і підняти її — виглядаєш ти міцною, ти змогла би це зробити. Але візьмись за себе, і хоч як не намагайся, себе ти не піднімеш.

Найнів смикала головою, як навіжена, але жодний інший м’яз її тіла не ворушився.

— Спопели вас Світло, звільніть мене!

Еґвейн важко перевела дух, сподіваючись, що їй не доведеться підійматися в повітря.

— Отже, — вела Амерлін далі, — здоровий, волосатий чолов’яга, і все таке інше. І він нічого не може мені зробити, а я можу зробити з ним, що захочу. Наприклад, якщо мені захочеться... — вона нахилилася вперед, не зводячи з Найнів уважного погляду, і раптом посмішка її стала не такою привітною, — я можу перевернути його догори ногами та й надавати по задниці. Ось... — Раптом Амерлін відлетіла назад із такою силою, що голова її вдарилась об переділку, а сама вона так і залишилася сидіти, наче щось не пускало її.

Еґвейн дивилася перед собою широко розплющеними очима. В роті у неї пересохло. Це мені мариться. Цього не може бути.

— Вони мали рацію, — проказала Амерлін. Промовляла вона натужно, наче їй важко було дихати. — Вони казали, що ти швидко навчаєшся. А ще казали, що ти тоді показуєш все, на що здатна, якщо допекти тебе до живих печінок. — Вона з натугою вдихнула й видихнула. — Може, відпустимо одна одну, дитино?

Найнів, висячи у повітрі, блиснула на неї очима й проказала:

— Відпустіть мене негайно, бо інакше...

Раптом на її обличчі з’явився вираз подиву, а ще вираз втрати. Вуста її рухалися безгучно.

Амерлін сіла рівно, поворушила плечима.

— Ти ще не все знаєш, еге ж, дитино? І сотої частини не знаєш. Ти й не підозрювала, що я можу відрізати тебе від Істинного Джерела. Ти все ще можеш його відчувати, але дотягтися до нього ти можеш не швидше, ніж риба — до місяця. Коли ти отримаєш достатньо знань, аби піднятися до рівня Айз Седай, жодна жінка не зможе такого з тобою вчинити. Що сильнішою ти ставатимеш, то більше Айз Седай знадобиться, аби поставити щит супроти твоєї волі. І якої ти думки наразі, може, вже хочеш навчатися? — Найнів стиснула вуста в нитку й похмуро дивилася Амерлін просто в очі. Амерлін зітхнула. — Якби ти мала потенціал хоч на волосину менший, я би відіслала тебе до наставниці послушниць і наказала тримати тебе там довіку. Але ти отримаєш те, на що заслуговуєш.

Очі у Найнів розширилися, вона ледь устигла скрикнути, а за мить уже впала на койку, гучно об неї вдарившись. Еґвейн мимоволі скривилася: матраци на койках були тоненькі, а під ними — тверде дерево. Найнів лише трохи змінила позу, а обличчя у неї залишалося крижаним.

— А тепер, — рішуче промовила Амерлін, — якщо ти не потребуєш подальшої демонстрації, ми перейдемо до нашого уроку. Продовжимо наш урок, якщо так можна висловитися.

— Матінко, — тихенько пискнула Еґвейн. Вона й досі не могла поворухнутися нижче підборіддя.

Амерлін запитально подивилася на дівчину, а тоді посміхнулася:

— Ох, це моя провина, дитино. Боюся, твоя подруга заволоділа всією моєю увагою.

І раптом Еґвейн відчула, що знову може рухатися. Вона підняла руки вгору, просто щоби в цьому пересвідчитися.

— Ви обидві готові навчатися?

— Так, матінко, — поспіхом відповіла Еґвейн.

Амерлін подивилися на Найнів, вигнувши брову.

Після короткої паузи Найнів вимовила напруженим голосом:

— Так, матінко.

Еґвейн зітхнула з полегшенням.

— Добре. Тоді почнемо. Звільніть свідомість від усіх думок, залиште лише бутон квітки.

Доки Амерлін нарешті пішла, з Еґвейн зійшло сім потів. Раніше деякі інші Айз Седай здалися їй суворими вчительками, але ця жінка з простим обличчям, посміхаючись, витискувала з учениць усі до останньої краплі зусилля, а потім витискала ще, і коли таки вже нічого не залишалось, тоді наче залазила руками в самісіньке єство і видобувала ще. Але й результат був вражаючий. Коли за Амерлін зачинилися двері, Еґвейн піднесла руку вгору: крихітний вогник прокинувся і зависнув на відстані волосини над кінчиком вказівного пальця, тоді затанцював-застрибав з пальця на палець. Це не дозволялося робити без нагляду вчительки чи принаймні когось із посвячених, але дівчина була надто схвильована своїм прогресом, аби на це зважати.

Найнів підвелася з койки і жбурнула подушкою у двері, ледь вони встигли зачинитися.

— Ця... ця мерзенна, підла, нікчемна відьма! Спопели її Світло! Я би з радістю згодувала її рибам. Нагодувала б її зіллям, від якого вона позеленіла би, аж поки не сконала! Мені начхати, що вона мені в матері годиться. Якби вона попалася мені в Емондовому Лузі, вона ніколи би вже й сісти не змогла!..

Найнів так голосно заскреготіла зубами, що Еґвейн аж підскочила.

Еґвейн дала вогникам погаснути і втупилась у свої коліна. Зараз їй хотілося непомітно вислизнути з кімнати, лише щоби не зустрітися поглядом із Найнів.

Для Найнів урок минув не так добре, бо вона тримала себе в руках і не давала волю своїй люті, доки Амерлін не пішла. Після вервечки невдач Амерлін не лишалося нічого іншого, як знову й знову намагатися Найнів роздратувати. Еґвейн хотіла одного: аби Найнів могла забути про її присутність на уроці, про все те побачене і почуте нею.

Найнів якоюсь задерев’янілою ходою підійшла до своєї койки і, стиснувши кулаки, втупилась у стіну за нею. Еґвейн із тугою поглянула на двері.

— Це не твоя провина, — промовила Найнів, і Еґвейн смикнулася з несподіванки.

— Найнів, я...

Найнів обернулася і подивилася на неї згори вниз.

— Це не твоя провина, — невпевнено повторила вона. — Але якщо ти прохопишся про це хоча б одним словом, я... я...

— Жодним словом, — квапливо запевнила Еґвейн. — Я навіть не пам’ятаю нічого такого, про що можна було би прохопитися.

Найнів ще з хвилину свердлила її поглядом, тоді кивнула. Раптом її обличчя перекосилося:

— Світло, я й гадки не мала, що може бути щось гидкіше за сирі корінці овечих язичків. Я це запам’ятаю на той випадок, коли ти знову поводитимешся, як тупа гуска, ось тоді начувайся.

Еґвейн закліпала очима. Саме до цього засобу вдалася Амерлін перш за все, аби розлютити Найнів. Темна грудка чогось блискучого, з вигляду масного, а на запах просто жахливого, раптом матеріалізувалася в повітрі й посунула Мудрині до рота. Амерлін навіть затиснула їй носа, змушуючи проковтнути. А Найнів ніколи не забувала про щось, навіть побачене один раз. Еґвейн знала, що Найнів неможливо зупинити, якщо вона щось забере собі в голову. Попри те що Еґвейн досягла успіху з вогником, який танцював над її пальцями, вона ніколи би не спромоглася притиснути Амерлін до стіни.

— Принаймні тебе більше не нудить через хитавицю.

Найнів пирхнула, тоді коротко й різко реготнула.

— Я надто розлючена, аби мене нудило. Вона похитала головою, знову невесело розсміявшись. — І надто кепсько я почуваюся. Світло, я почуваюся так, наче мене протягли крізь вузеньку шпаринку задом наперед. Якщо навчання послушниць відбувається схожим чином, у тебе буде стимул навчатися швидко.

Еґвейн уперто роздивлялася свої коліна. Якщо порівнювати з Найнів, Амерлін її тільки підбадьорювала, посміхалася, коли дівчині щось вдавалося, співчувала її невдачам, тоді підбадьорювала знову. Але всі Айз Седай казали, що в Білій Вежі все буде інакше, жорсткіше, хоч як саме, вони не уточнювали. Якщо їй доведеться проходити через те, через що сьогодні пройшла Найнів, день у день, вона цього, мабуть, не витримає.

Щось змінилося в русі корабля. Зменшилася хитавиця, а в жінок над головами, по палубі затупали ноги. Чоловічий голос щось вигукнув, але Еґвейн не розчула, що саме.

Вона поглянула на Найнів:

— Може, це вже... Тар Валон? Як гадаєш?

— Є лише один спосіб дізнатися, — відповіла Найнів і рішуче зняла плащ із кілка.

Коли жінки піднялися на палубу, вони побачили, що там мурашаться матроси — тягнуть канати, спускають вітрила, готують довгі весла. Вітер ущух до легенького бризу, і хмари теж розсіювалися на очах.

Еґвейн кинулася до леєра:

— Це він! Це Тар Валон!

Найнів приєдналася до неї з відчуженим виразом обличчя.

Острів був такий великий, що здавалося, наче ріка тут розходиться надвоє, а не омиває зусібіч шматок суші. Мости, наче виготовлені з мережива, вигиналися арками, поєднуючи острів із обома берегами, проходячи як над водою, так і над драговинами. Сонце визирнуло крізь хмари, і міські мури, Сяйливі Мури Тар Валона, забіліли білотою. А на західному березі на тлі блакитного небосхилу чорніла гора, одна як перст серед рівнин та положистих пагорбів, і над її надщербленою вершиною вилася тонка струминка диму. Драконова гора — місце смерті Дракона. Драконова гора, створена смертю Дракона.

Дивлячись на цю гору, Еґвейн чомусь згадала Ранда. Чоловік, здібний направляти. Світло, допоможи йому!

«Річкова королева» пройшла крізь широкий отвір у високій кільцевій стіні, що видавалася в ріку. Всередині вздовж круглої гавані йшов суцільний причал. Матроси прибрали останні вітрила й на самих веслах завели корабель у док кормою вперед. Вздовж усього причалу швартувалися інші кораблі, що прийшли з верхів’я ріки, кидаючи якір між суднами, що прийшли раніше. На причалі кипіла робота, а штандарт із Білим Пломенем змусив докерів заметушитися ще сильніше.

Амерлін вийшла на палубу ще до того, як закріпили швартові, але з причалу перекинули сходні негайно, щойно її побачили. Леане йшла поряд із Амерлін, тримаючи в руці патерицю, увінчану пломенем, а за ними на берег спустилися і всі Айз Седай, що були на борту «Річкової королеви». Ніхто з них навіть не глянув у бік Еґвейн чи Найнів. На причалі Амерлін зустрічала ціла делегація — Айз Седай у шалях церемонно вклонялися та цілували її перстень. Метушня на пристані дійшла апогею: розвантажувалися кораблі, зустрічальниці товпилися навколо Амерлін, шикувалися солдати, робітники встановлювали катеринки для розвантаження кораблів, зі стін долинали звуки фанфар, мішаючись з вітальними вигуками публіки.

— Схоже, вони про нас забули, — голосно пирхнула Найнів. — Ходімо. Ми самі про себе подбаємо.

Еґвейн не хотіла відриватися від споглядання Тар Балона, що його вона побачила вперше в житті, проте змушена була йти вслід за Найнів до каюти збирати свої речі. Коли жінки знову вийшли на палубу з вузликами в руках, солдатів уже не було, не біло ні фанфар, ані Айз Седай. Матроси відкривали трюмні люки та спускали всередину канати.

Найнів схопила за рукав одного з докерів, кремезного чолов’ягу в грубій коричневій безрукавці.

— Наші коні... — почала було вона.

— Мені нема коли, — рикнув він, вирвавшись. — Усіх коней доправлять до Білої Вежі. — Він зміряв жінок поглядом. — А якщо у вас справи у Вежі, вам краще туди поспішити. Айз Седай не полюбляють, коли новенькі запізнюються.

Інший чоловік, що з натугою витягував на канаті з трюму великий тюк, гукнув його, і той, не озираючись на жінок, побіг до товариша.

Еґвейн обмінялася з Найнів поглядом. Схоже, вони й справді мали самі подбати про себе.

Найнів покрокувала з корабля з рішучим обличчям, а от Еґвейн, зійшовши по сходнях і поринувши в густий дух смоли, що висів над пристанню, почувалася трохи пригніченою. Стільки було розмов, що нам місце в Тар Балоні, а тепер усім на нас начхати.

З доку широкі сходи вели до величної арки, викладеної з темного червоного каменю. Зупинившись під нею, Еґвейн і Найнів завмерли в зачудуванні.

Кожний будинок у місті здавався палацом, хоча більшість з-поміж тих, що сусідили з аркою, схоже, були корчмами чи крамницями, висновуючи з вивісок над дверима. Кам’яна кладка скрізь була напрочуд вигадливою, а архітектура кожної будівлі, здавалося, доповнювала і підкреслювала красу будівлі наступної, так що перед очима поставав цілий грандіозний ансамбль. Деякі споруди взагалі скидалися не стільки на будинки, скільки на велетенські хвилі прибою, чи на гігантські мушлі, чи на химерні скелі, над якими попрацював майстер-вітер. Просто за аркою лежав просторий майдан із водограєм та деревами, а вдалині Еґвейн помітила ще один. Над будинками здіймалися вежі — високі, витончені, подекуди з’єднані у безмірі неба навісними мостами. І над усім цим дивом височіла одна вежа, вища і ширша за інші, і така ж сліпучо-біла, як і самі Сяйливі Мури.

— Така краса, що з першого погляду аж дух захоплює, — промовив у них за спинами жіночий голос. — Коли на те пішло, і з десятого теж. І з сотого.

Еґвейн обернулася. Перед ними стояла Айз Седай; Еґвейн була впевнена в цьому, хоч на тій і не було шалі. Жодна інша жінка не могла мати такого нестаріючого обличчя. І впевненість, з якою вона поводилася, свідчила про те ж саме. Поглянувши їй на руку, дівчина помітила золоту каблучку — змій, що кусає власний хвіст. Ця Айз Седай була трохи пухкенькою, мала привітну посмішку і водночас здалася найнезвичайнішою жінкою з-поміж усіх, що за своє життя бачила Еґвейн. Повні щоки не могли приховати високі вилиці, ледь скошені очі були чистого ясно-зеленого кольору, а її волосся, здавалося, взялося вогнем. Еґвейн ледь змусила себе припинити витріщатися на це волосся і на ці ледь скошені очі.

— Звісно, це будували оґіри, — вела далі Айз Седай, — і дехто вважає, що це їхня найкраща робота. Одне з перших міст, зведених після Світотрощі. Тоді тут мешкало не більше пів тисячі людей, а сестер налічувалося десь до двох десятків, але оґіри будували на перспективу.

— Дуже гарне місто, — відказала Найнів. — Ми мали потрапити до Білої Вежі. Приїхали сюди навчатися, але, схоже, нікого не цікавить, залишимося ми чи підемо.

— Цікавить, — посміхаючись, заперечила жінка. — Я прийшла вас зустріти, але затрималась, розмовляючи з Амерлін. Я — Шеріам, наставниця послушниць.

— Я не буду послушницею, — промовила Найнів твердим голосом, хоч, може, й занадто квапливо. — Амерлін сама сказала, що я буду однією із посвячених.

— Вона і мені так сказала, — Шеріам здавалася заінтригованою. — Ніколи раніше не чула про таке, але було сказано, що ти... особлива. Проте запам’ятай, що я навіть посвячену можу викликати до свого кабінету. Для цього потрібно порушити більше правил, ніж для послушниці, але такі випадки траплялися. — Вона повернулася до Еґвейн, наче не помічаючи, як насупилася Найнів. — А ти — наша нова послушниця. Завжди радісно бачити нову послушницю. Їх тепер надто мало. З тобою разом буде сорок. Лише сорок. А з них тільки вісім чи дев’ять піднімуться до посвячених. Хоча, гадаю, тобі про це не варто надто турбуватися, якщо ти будеш старанно й зосереджено працювати. Працювати доведеться тяжко, і навіть дівчатам із таким потенціалом, яким, кажуть, наділена ти, жодних полегшень не буде... Якщо ти не проявиш наполегливості, якщо ти зламаєшся під цим тиском, краще з’ясувати це зараз і відпустити тебе йти своїм власним шляхом, а не чекати, коли ти станеш повноправною сестрою і від тебе залежатимуть інші. Життя в Айз Седай нелегке. Тут ми підготуємо тебе до нього, якщо ти маєш в собі те, що для цього потрібно.

Еґвейн зглитнула. Зламаєшся під тягарем?

— Я старатимуся, Шеріам Седай, — промовила вона. І я не зламаюся.

Найнів із тривогою поглянула на неї.

— Шеріам... — Вона замовкла і набрала повні груді повітря. — Шеріам Седай, — насилу спромоглася вона вичавити із себе шанобливе звертання, — чи це доконче має бути таким важким для неї? Чому жива людина повинна проходити через такі випробування? Я знаю... дещо... з того, що може випасти на долю послушниці. Невже є необхідність ламати її, аби дізнатися, наскільки вона міцна?

— Ти маєш на увазі те, що зробила з тобою сьогодні Амерлін? — Найнів скам’яніла; Шеріам, схоже, намагалася приховати посмішку, що просилася їй на вуста. — Я ж сказала тобі, що говорила з Амерлін. Не переймайся так через твою подругу. Наука для послушниць нелегка, але не настільки. Найважчими є перші кілька тижнів у посвячених. — Найнів аж роззявила рота. І Еґвейн здалося, що у Мудрині зараз очі полізуть на лоба. — Це необхідно, аби виловити тих, хто міг прослизнути крізь сито та решето послуху, не маючи необхідних чеснот. Ми не можемо ризикувати, аби серед нас — повноправних Айз Седай — з’явилася особа, яка може зламатися під тиском світу за стінами Білої Вежі. — Айз Седай обійняла жінок за плечі. Найнів заледве тямила, куди вони йдуть. — Ходімо, — мовила Шеріам. — Я допоможу вам влаштуватись у ваших кімнатах. Біла Вежа чекає.

Ніч на гребені Кинджала Родичевбивці видалася холодною, як це завжди буває в горах. Вітер, що хльостав з високих піків, ніс із собою крижаний холод зі сніжних шапок. Ранд совався на твердій землі, підтикаючи плащ та ковдру, і спав лише в півока. Він потягнувся до меча, що лежав поруч. Ще один день, подумав крізь дрімоту. Лише один, а тоді ми підемо. Якщо завтра ніхто не з’явиться — Інґтар чи Друзі Морока, — я відвезу Селін до Кайрена.

Він уже казав це собі й раніше. Щодня, доки вони стояли табором на гірському схилі, спостерігаючи за місцем, де, за словами Гюріна, був слід у тамтому, іншому світі, і де, як запевняла Селін, Друзі Морока мають обов’язково з’явитися у цьому світі, він казав собі, що вже пора. Проте Селін починала говорити про Ріг Валіра, торкалася його руки, заглядала йому в очі — і сам не розуміючи, як це ставалося, він знову погоджувався провести в засідці ще один день.

Він здригався від пронизливого вітру, а сам думав про Селін — як вона торкається його руки, як дивиться йому в очі. Якби Еґвейн це побачила, вона обстригла б мене, як вівцю, та й Селін теж. Еґвейн наразі, мабуть, уже в Тар Балоні, вчиться на Айз Седай. Коли вона побачить мене наступного разу, то, найімовірніше, спробує мене вгамувати.

Коли він вчергове перевертався, наткнувся рукою не на меч, а на клунок з арфою та флейтою Тома Мерриліна. Пальцям не хотілося відпускати плащ менестреля. Гадаю, тоді я був щасливий, навіть попри те, що тікав, рятуючи своє життя. Грав на флейті, аби заробити собі на вечерю. І гадки не мав, що відбувається. Повернення до старого неможливе.

Відчувши, як від холоду його беруть дрижаки, Ранд розплющив очі. Світло падало лише від щербатого місяця, що висів низько над обрієм — він лише кілька днів як пішов у серп. Вогнище виказало б їх тим, на кого вони тут чекали. Розкотистим басом пробубонів щось уві сні Лоял. Якийсь кінь тупнув копитом. Гюрін першим стояв на варті, обравши для цього кам’яний уступ трохи вище їхньої стоянки; незабаром він мав будити Ранда для заміни.

Ранд перекотився на інший бік і... завмер. У місячному сяйві він побачив постать Селін, яка схилилася над його саквами, пальці — на пряжках. Її біла сукня наче увібрала в себе місячне світло.

— Ви щось хотіли?

Вона шарпнулася й обернулася до нього:

— Ви... ви налякали мене.

Ранд підвівся, відкинувши ковдру, і, загорнувшись у плащ, попрямував до неї. Він був упевнений, що поклав торби біля себе, коли влягався спати; він завжди так чинив. Узяв торби з її рук. Всі пряжки були застебнуті, навіть на тому боці, де лежало трикляте знамено. Як може від нього залежати моє життя? Якщо хтось його побачить і зрозуміє, що це таке, мене через нього вб’ють. Він глянув на неї з підозрою.

Селін, завмерши, стояла й дивилася на Ранда. В її темних очах відбивалося місячне світло.

— Мені спало на думку, — промовила вона, — що я вже тривалий час не перевдягалася. Я могла би хоч почистити свою сукню, якби мала хоч щось накинути на себе, то й подумала взяти на якийсь час одну з ваших сорочок.

Ранд кивнув, відчувши полегшення. Йому особисто її сукня здавалася такою ж чистою, як того дня, коли він уперше її побачив, проте він знав, що якби Еґвейн знайшла у себе на сукні хоч найменшу плямку, вона б не заспокоїлась, доки її не відчистила.

— Звісно. — Він розстебнув об’ємисте відділення, в яке склав усе, крім знамена, і витяг одну зі своїх білих шовкових сорочок.

— Дякую.

Вона заклала руки собі за спину. Там ґудзики, здогадався він.

Із широко розплющеними очима він поспіхом відвернувся від неї.

— Якби ви могли допомогти мені з цим, було би значно простіше.

Ранд відкашлявся:

— Так робити не годиться! Адже ми з вами не заручені, і не... — Облиш навіть думати про це! Ти ніколи не зможеш ні з ким побратися. — Це було б непристойно.

Вона тихо розсміялась, і він відчув, як йому морозом сипонуло за спиною, так наче вона провела пальцем йому по хребцях. Він старався не чути, як шелестить тканина у нього за спиною. За мить промовив:

— Е-е-е... завтра... завтра ми вирушимо до Кайрена.

— А як же Ріг Валіра?

— Може, ми помилялися. Може, вони взагалі тут не проходитимуть. Гюрін каже, що через Кинджал Родичевбивці існує безліч перевалів. Якщо вони візьмуть лише трохи західніше, їм узагалі не доведеться йти через гори.

— Але ж слід, яким ми йшли, привів сюди. Вони тут з’являться. Ріг буде тут. Ви можете переламати хід подій!

— Це ви так кажете, але ж ми не знаємо... — Він повернувся до неї, і слова застрягли йому в горлі. Вона перекинула сукню через руку, а на себе вдягла його сорочку, що висіла на ній надто бахмато. Це була доволі довга сорочка для їзди верхи, пошита на його зріст, але й Селін як на жінку була високою. Поділ сорочки доходив їй десь до середини стегна. Не те щоб Ранду ніколи раніше не доводилося бачити оголених ніг у дівчат — в Емондовому Лузі дівчата завжди підбирали й підтикали спідниці, коли переходили вбрід ставки в Заплавному лісі. Але вони припиняли так робити задовго до того, як дорослішали настільки, що заплітали волосся в косу, а до того ж тепер це відбувалося в темряві. У місячному сяйві її шкіра наче світилася.

— Чого ви не знаєте, Ранде?

Звук її голосу наче повернув йому здатність рухатися. Голосно кашлянувши, він поспіхом розвернувся до неї спиною.

— Е-е-е... я думав... е-е... тобто я...

— Подумайте про славу, Ранде. — Він відчув її руку у себе на спині й ледь не зганьбив себе, пискнувши вголос. — Подумайте про славу, яка чекає на того, хто знайде Ріг Валіра. Як я пишатимуся, коли стоятиму поряд із тим, хто тримає в руках Ріг. Ви навіть уявити собі не можете, на які висоти ми підіймемося разом, ви і я. Маючи Ріг Валіра у своїх руках, ви можете стати королем. Ви можете стати ще одним Артуром Яструбине Крило. Ви...

— Лорде Ранде! — До табору примчав захеканий Гюрін. — Мілорде, вони... — Він різко зупинився, видавши якесь булькання, а відтак утупився в землю, і так і залишився стояти, заламуючи руки. — Перепрошую, міледі... Я не хотів... Я... Вибачте.

Підвівся і Лоял, з нього зісковзнули ковдра і плащ.

— Що сталося? Вже моя черга? — Він побачив Ранда і Селін, і навіть в тьмяному місячному світлі видно було, як у нього вибалушилися очі.

Ранд почув, як зітхнула у нього за спиною Селін. Він ступив крок уперед, відступаючи від неї, але так на неї і не поглянувши.

— Що там таке, Гюріне? — Він намагався говорити стримано; на кого він розлютився — на Гюріна, на себе самого, а, може, на Селін? Нема сенсу на неї лютитися. — Ти щось помітив, Гюріне?

Нюхач заговорив, не підводячи очей:

— Багаття, мілорде, внизу, серед пагорбів. Спочатку я його не побачив. Вони розклали невеличке вогнище, і заховали його, але ж ховали вони від тих, хто йде за ними, а не від тих, котрі йдуть попереду, та ще й дивляться згори. До нього десь дві милі, лорде Ранде. І точно не більше трьох.

— Фейн, — сказав Ранд. — Інґтар не таївся би від тих, хто може бути позаду нього. Це має бути Фейн. — Раптом він зрозумів, що не знає, як тепер бути. Вони чигали на Фейна, але тепер, коли він був лише за милю чи дві від них, Ранд відчував невпевненість. — Вранці... вранці ми підемо за ними. Коли Інґтар та решта наших наздоженуть, ми зможемо привести загін просто до Фейна.

— Отже, — промовила Селін, — ви дозволите цьому Інґтару здобути Ріг. І славу.

— Мене не цікавить... — Не подумавши, він повернувся і побачив, як вона стоїть, і тільки ноги срібляться у місячному сяйві, стоїть, не звертаючи уваги, на те, що вони оголені, стоїть так невимушено, наче вона тут сама. Наче ми тут самі, промайнула думка. Їй потрібен чоловік, котрий знайде Ріг. — Ми втрьох не можемо відібрати його у викрадачів. А в Інґтара — двадцять воїнів.

— Ви навіть не знаєте, чи справді не зможете його взяти. Які сили має цей Фейн під своєю рукою? Цього ви теж не знаєте. — Вона говорила спокійно, але наполегливо. — Ви навіть не знаєте, чи ті люди, що стали табором там, унизу, мають Ріг. Дізнатися можна лише в один спосіб: піти туди й подивитися. Візьміть із собою алантіна; його плем’я має гострі очі, навіть у місячному світлі. І йому вистачить сили нести скриньку з Рогом, якщо ви вирішите все правильно.

Вона має рацію. Ти не знаєш напевне, що це Фейн. Не найкращий варіант пустити Гюріна хибним слідом, а коли з’являться справжні Друзі Морока, постати перед ними посеред рівнини, як на долоні.

— Я піду сам, — сказав він. — Гюрін і Лоял залишаться охороняти вас.

Сміючись, Селін пішла до нього так граційно, що здавалося, наче вона рухається в танці. Вона глянула на нього зблизька, і її обличчя, на яке місячні тіні накинули серпанок загадковості, стало ще прекраснішим.

— Я не дам себе скривдити, доки ви повернетесь мене захищати. Візьміть із собою алантіна.

— Вона діло каже, Ранде, — сказав Лоял, зводячись на ноги. — Я краще бачу при місяці, ніж ти. Якщо я буду з тобою, нам не доведеться підкрадатися близько, аби все роздивитися.

— Дуже добре. — Ранд ступив крок до свого меча, підхопив його та причепив на пояс. Лук та сагайдак він вирішив не брати: в темряві від лука небагато користі, і взагалі він збирався подивитися, а не воювати. — Гюріне, покажи мені це вогнище.

Разом із нюхачем він видерся схилом до скелі, що гігантським кам’яним пальцем стирчала з гори. Далеке вогнище виднілося крихітною цяточкою, і він не одразу побачив, куди показує Гюрін. Хай хто його розклав, він не хотів, аби його помітили. Ранд зафіксував напрямок у пам’яті.

Доки вони поверталися до табору, Ранд уже осідлав і Гнідана, і власного коня. Усівся в сідло, і нараз Селін піймала його руку.

— Пам’ятайте про славу, — стиха промовила вона. — Пам’ятайте.

Його сорочка вже не виглядала аж такою завеликою, як було раніше, шовк наче обліпив її тіло.

Він перевів дух і забрав руку.

— Гюріне, охороняй її, наче власну душу. Лояле!

Він тихенько торкнув Гнідана під боки. Велетенський кінь оґіра важко тупотів позаду.

Вони не намагалися рухатися швидко. Ніч вкутала схили гір, і місячні тіні не дозволяли гнати коней упевнено. Ранд більше не бачив вогнища — зрозуміло, що з цього рівня воно було краще приховане від стороннього ока, — але він добре запам’ятав його координати. Для того, хто вчився полювати в лабіринтах Заплавного лісу, що в Межиріччі, знайти багаття буде неважко. А що потім? Перед його очима леліло обличчя Селін. Як я пишатимуся, коли стоятиму поряд з тим, хто тримає в руках Ріг.

— Лояле, — раптом промовив він, намагаючись відкинути зайві думки, — що це за алантін, яким вона тебе кличе?

— Це старою мовою, Ранде. — Кінь оґіра ступав нетвердо, проте Лоял скеровував його так упевнено, наче вони їхали вдень. — Це означає «брат», і це скорочення від «тіа авенде алантін». Брат деревам. Деревний брат. Це дуже офіційне звернення, проте я чув, що кайренці дуже полюбляють подібні формальності. Принаймні аристократичні Доми. Простий народ, з яким я спілкувався, взагалі не вдавався до формальностей.

Ранд спохмурнів. Навряд чи у церемонному аристократичному Домі Кайрена пастух буде бажаним гостем. Світло, Мет правий щодо мене. Я схибнутий, і макітра моя пустопорожня. Але якби я міг одружитися...

Він хотів вибавитися від думок, і, перш ніж встигнув це усвідомити, порожнеча виникла всередині нього, й думки одразу ж подаленіли, наче належали комусь іншому. Саїдін сяяла всередині нього, вабила його. Він заскреготів зубами і спробував її ігнорувати: з таким же успіхом можна було би ігнорувати розжарену вуглину просто у себе в голові, та принаймні він міг утримувати її на відстані. Заледве. Він майже спромігся вийти з порожнечі, але ж десь у цій ночі були Друзі Морока, та ще й дуже близько. А ще траллоки. Він потребував цього ніщо, потребував цього тривожного спокою порожнечі. Я не мушу її торкатися. Не мушу.

Трохи згодом він натягнув повіддя і зупинив Гнідана. Вони стояли біля підніжжя пагорбів, і крислаті дерева на його схилах здавалися в нічній темряві чорними купами.

— Гадаю, ми вже близько, — тихо сказав він. — Далі нам краще піти пішки.

Він зісковзнув із сідла і прив’язав повіддя коня до гілки.

— З тобою все гаразд? — прошепотів Лоял, злізаючи з коня. — У тебе дивний голос.

— Я в порядку. — Він і сам відчув, який напружений у нього голос. Наче натягнута струна. Саїдін вабила його. Ні! — Обережно. Я не знаю точно, як далеко до них, але їхнє вогнище має бути просто попереду. Гадаю, на верхівці пагорба.

Оґір кивнув.

Ранд повільно, криючись, переходив від дерева до дерева, пильнуючи кожний крок і притримуючи меч, аби той не стукнув, бува, об стовбур. Добре, що тут не було підліска. Лоял сунув за ним, наче велика тінь; у темряві Ранд бачив лише його абриси. Нічого не було видно — лише темрява, посмугована місячними тінями.

Зненацька випадковий місячний промінь інакше висвітив тіні попереду, і Ранд закам’янів, поклавши долоню на шорсткий стовбур груболиста. Туманні купини на землі перетворилися на людей під ковдрами і на більші горбки, на певній віддалі від них. Сплячі траллоки. Багаття вони вже загасили. Ще один місячний промінь пробився крізь гілля, і посередині між купками людей і траллоків щось зблиснуло золотом і сріблом. Місячне світло засяяло яскравіше, і на мить Ранд ясно роздивився, що перед ним. Поряд із золотим та срібним мерехтінням чорніла постать ще однієї людини, але не до неї прикипів очима Ранд. Скринька. Ріг. І ще щось на вікові скриньки — червона цятка, що зблиснула гостро під місячним променем. Кинджал! Навіщо це Фейн поклав?..

Ранду на рот лягла величезна долоня Лояла, закривши заразом і майже все обличчя. Він розвернувся і запитально поглянув на оґіра. Той тицьнув праворуч, повільно, так наче рух міг привернути увагу.

Спершу Ранд не міг нічого побачити, а тоді розгледів, як кроків за десять ворухнулася тінь. Висока, громіздка, з хоботом. Ранду перехопило подих. Траллок. Він підняв хобот, наче принюхуючись. Деякі з них можуть брати слід нюхом.

На мить порожнеча здригнулася. В тій частині табору, де були Друзі Морока, хтось поворухнувся, і траллок розвернувся туди.

Ранд завмер, чекаючи, доки спокій порожнечі знову огорне його. Його рука покоїлася на руків’ї меча, але він не думав про меч. Порожнеча заполонила все. Що сталося, те сталося. Він незмигно спостерігав за траллоком.

Ще якийсь час тінь із хоботом прислухалася, чи в таборі все спокійно, а відтак вляглася під сусіднє дерево. Майже одразу ж пролунало низьке хропіння, так наче хтось рвав пупку тканину.

Лоял наблизив рота до Рандового вуха.

— Він заснув, — прошепотів він, наче не вірячи цьому.

Ранд кивнув. Тем казав йому, що траллоки за вдачею ледачі й будь-який наказ, крім наказу вбивати, виконують спроквола. Він знову повернувся обличчям до табору.

Там панували тиша та спокій. Скриньку більше не осявав місячний промінь, та тепер Ранд знав, під якою з чорних тіней вона ховається. Бачив її внутрішнім зором, бачив, як вона плаває за межами порожнечі, як виблискує золотом та срібною чеканкою у сяйві саїдін. Ріг Валіра та кинджал, необхідний Мету, були зовсім поруч, варто лише руку простягнути. Подумки поряд зі скринькою він бачив і обличчя Селін. Вранці вони зможуть піти за зграєю Фейна, дочекавшись, доки до них доєднається Інґтар. Якщо Інґтар прийде, якщо він і досі йде цим слідом без нюхача. Ні, кращого шансу у нього не буде. Ось воно все — достатньо руку простягнути. Селін чекає на схилі гори.

Знаком покликавши Лояла за собою, Ранд ліг ницьма і поповз до скриньки. Він почув, як приглушено охнув оґір, але хлопець уже не відволікався більше ні на що, крім неясної тіні попереду.

Праворуч і ліворуч від нього лежали Друзі Морока і траллоки, та він пам’ятав, як одного разу Тем підібрався до оленя так близько, що поклав тому руку на бік, і тільки тоді тварина метнулася в сторону; він старався робити все так, як навчився від Тема. Божевілля! Думка була далекою, розпливчастою. Це божевілля! Ти... втрачаєш... розум! Неясні думки. Думки, що належать комусь іншому.

Повільно, нечутно доповз він вужем до тієї особливої тіні та простягнув до неї руку. Рука торкнулася хитромудрих візерунків на золотих стінках. Так, це скринька, всередині якої лежить Ріг Валіра. Рука торкнулася ще чогось, уже на вікові. Кинджал, без піхов. В темряві його зіниці розширились. Пам’ятаючи, що сталося з Метом через цей кинджал, він відсмикнув руку, і порожнеча гойднулася, відчувши його сум’яття.

Чоловік, що самотньо спав біля скриньки, не далі ніж за два кроки, — інші розташувалися аж за кілька спанів — застогнав уві сні, завовтузився у своїй ковдрі. Ранд пустив усі думки та страхи за течією порожнечі. Пробурмотівши щось тривожно, чоловік затихнув.

Ранд знову посунув руку до кинджала, але його не торкнувся. Кинджал не одразу зашкодив Метові. Принаймні сильно не зашкодив. Одним стрімким рухом він підхопив зброю і, заткнувши за пояс, відсмикнув руку, намагаючись якомога менше торкатися його голою рукою. Може, так кинджал йому не зашкодить, а Мет без нього помре. Він відчував його, наче це був тягар, що пригинав його до землі, гнітив його. Але в порожнечі навіть відчуття були далекими, і незабаром він уже не сприймав кинджал як щось незвичне.

Хіба що на мить юнак завагався, дивлячись на скриньку, оповиту тінями. Ріг мав бути всередині, проте він не знав, як відкрити її, і не міг підняти її самотужки. Ранд озирнувся на Лояла і побачив, що оґір припав до землі неподалік від нього, а його величезна голова вертілася, наче на шарнірах — від сплячих Друзів Морока до сплячих траллоків. Навіть у темряві видно було, що очі Лояла стали великими та круглими як ніколи; у місячному сяйві вони виблискували, наче чайні блюдечка. Ранд простягнув руку до Лояла і торкнувся його.

Оґір сіпнувся й безгучно охнув. Ранд, приклавши палець до вуст, поклав руку Лояла на скриньку і мімікою попросив її підняти. Якийсь час — вночі, в оточенні Друзів Морока і траллоків, ця мить здалася вічністю, але вона не могла тягнутися довше кількох ударів серця — Лоял не рухався. Потім повільно він охопив золоту скриньку руками і, притискаючи її до грудей, підвівся. На позір могло здатися, що вона для нього не важча за пір’їнку.

Так само сторожко, як він заходив до табору, а може, ще скрадливіше, Ранд рушив назад, ступаючи вслід за Лоялом, який ніс скриньку. Тримаючи обидвома руками меч, він стежив очима за міцно сплячими Друзями Морока, за неясними громаддями траллоків. Чим далі Ранд і Лоял відходили, тим глибше всі ці затінені обриси поринали у темряву. Ми майже вибралися. Ми це зробили!

Чоловік, котрий спав поруч зі скринькою, раптом рвучко сів, видавши здавлений виск, а тоді стрибком звівся на ноги:

— Вона щезла! Прокидайтеся, покидьки ви такі! Вона ще-е-езла! — Голос Фейна Ранд упізнав навіть посеред порожнечі. По всьому табору схоплювалися на ноги Друзі Морока та траллоки, галасували, намагаючись дізнатися, що відбувається, рикаючи та рохкаючи. Фейн уже не кричав, а вив:

— Я знаю, це ти, аль’Торе! Ти ховаєшся від мене, але я знаю, що ти тут! Знайдіть його! Знайдіть! Аль’То-о-о-ре!

Люди й траллоки пирснули врізнобіч.

Ранд продовжував рухатися вперед, загорнутий у порожнечу. Саїдін, про яку він майже забув у таборі, пульсувала у ньому.

— Він не може нас бачити, — тихо прошепотів Лоял. — Нам тільки дістатися коней, і...

З темряви на них вискочив траллок. Там, де мали бути рот і ніс, на майже людському обличчі видавався жахливий хижий дзьоб, а меч, схожий на косу, вже зі свистом розсікав повітря.

Ранд не роздумував жодної миті. Він був одним цілим зі своїм лезом. «Кіт танцює на стіні». Траллок скрикнув, падаючи, а тоді ще раз, конаючи.

— Біжи, Лояле! — наказав Ранд. Саїдін вабила його. — Біжи!

Він лише неясно бачив, як Лоял перейшов на незграбний галоп; з темряви вигулькнув ще один траллок з кабанячим писком та іклом, здійнявши зубчасту сокиру. Ранд плавно ковзнув між траллоком та оґіром: Лоял мусить винести звідси Ріг. На голову вищий за Ранда і вдвічі кремезніший, траллок з гарчанням кинувся на нього. «Придворна дама розкриває віяло». Цього разу траллок навіть не пискнув. Ранд знову посунув за Лоялом, вдивляючись у ніч. Саїдін співала йому, співала так солодко. Сила може всіх їх спалити, може спопелити і Фейна, і його поплічників. Ні!

Ще два траллоки: вовк та баран, блискучі ікла та закручені роги. «Ящірка в кущі глоду». Він легко підвівся з одного коліна, коли й другий нападник впав, ледь не зачепивши йому плече рогами. Саїдін своєю піснею солодко спокушала його, обплутувала тисячею шовкових ниток. Спалити їх усіх Силою. Ні. Ні! Краще вмерти. Якщо я помру, з цим буде покінчено.

З темряви проступила купка траллоків — вони невпевнено озиралися, принюхуючись. Троє... четверо. Раптом один показав на Ранда й завив, решта підхопили виття й метнулися до нього.

— Хай із цим буде покінчено! — вигукнув Ранд, стрибком кидаючись їм назустріч.

На мить вони завмерли від подиву, а тоді, спраглі крові, радісно кинулися вперед із гортанними вигуками, розмахуючи мечами та сокирами. Ранд танцював між ними під пісню саїдін. «Колібрі цілує медвяну троянду». Яка ж приваблива вона, ця пісня, що сповнює його! «Кіт на гарячому піску». Меч був наче живий у його руках, такий живий, яким ще ніколи не був, і Ранд бився так, наче лезо з клеймом чаплі могло не підпустити до нього саїдін. «Чапля розправляє крила».

Ранд дивився на нерухомі тіла довкола себе.

— Краще вмерти, — пробурмотів він.

Він звів очі, подивився назад, на пагорб з табором. Там був Фейн, Друзі Морока і решта траллоків. Надто багато, аби битися з ними. Надто багато, аби зустрітися з ними в бою і вижити. Він ступив крок у цьому напрямку. І ще один.

— Ранде, ходімо! — наполегливий оклик Лояла пробився крізь порожнечу, хоча той і не кричав, а шепотів майже нечутно. — Заради життя, заради Світла, Ранде, ходімо!

Ранд неспішно нахилився, щоби обтерти лезо меча об куртку одного з траллоків. Тоді виваженим і точним рухом, наче це було тренування і за ним спостерігав Лан, вклав меч у піхви.

— Ранде!

Так, ніби й ніколи не чув про поспіх, Ранд наблизився до Лояла, який уже був біля коней. Оґір прив’язував золоту скриньку собі на сідло шнурками від саков. Плащ він підклав під скриньку, аби врівноважити її на заокругленому сідлі.

Саїдін не співала більше. Нудотне сяйво було тут, мерехтіло, аж вивертався шлунок, але трималось оддалік, наче він насправді відбив і його атаку. Спантеличений Ранд відпустив порожнечу.

— Гадаю, я божеволію, — промовив він.

Усвідомивши раптом, де вони знаходяться, Ранд кинув погляд туди, звідки вони прийшли. Звідусюди лунали крики та завивання. Отже, шукають, а не женуться. Поки що. Він заскочив на спину Гнідану.

— Інколи я й половини не розумію з того, що ти кажеш, — озвався Лоял. — Якщо тобі треба божеволіти, чи не можеш ти принаймні зачекати, доки ми повернемося до леді Селін та Гюріна?

— Як ти збираєшся скакати зі скринькою на сідлі?

— Я бігтиму!

Оґір підкріпив свої слова, припустивши швидкою риссю і ведучи за собою коня. Ранд поскакав за ним.

Лоял не відставав від свого коня, що йшов риссю. Ранд не сумнівався, що оґіра надовго не вистачить, але ноги Лояла не знали втоми. Ранд зрозумів, що слова Лояла, ніби він одного разу обігнав коня, могли бути не вихвалянням, а щирою правдою. На бігу Лоял раз у раз озирався, але вигуки Друзів Морока та виття траллоків затихали вдалині.

Навіть коли місцевість почала помітно забирати вгору, Лоял не стишив свого бігу, і на місце їхньої стоянки високо на гірському схилі він прибіг, лише трохи засапавшись.

— Він у вас! — У голосі Селін пролунав тріумф, коли її погляд упав на пишно прикрашену візерунками скриньку, приторочену до Лоялового сідла. На ній знову була її сукня, і була вона такою білою, наче нова. — Я знала, що ви зробите правильний вибір. Можна... мені подивитися?

— Багато їх женеться за вами, мілорде? — тривожно запитав Гюрін. Він дивився на скриньку з благоговінням, але тепер погляд його ковзнув у нічну темряву біля підніжжя гори. — Якщо вони мчать сюди, нам треба швидко забиратися звідси.

— Навряд чи вони женуться за нами. Подивись зі скелі, чи не побачиш чогось. — Ранд зіскочив із сідла, а Гюрін поспішив до скельного виступу. — Селін, я не знаю, як відчиняється скринька. А ти, Лояле?

Оґір похитав головою.

— Дозвольте мені спробувати... — Навіть для такої гінкої жінки, як Селін, Лоялове сідло було зависоким. Вона потягнулася вгору, аби хоч торкнутися вишуканих візерунків на скриньці, пробігтися по них пальцями, натиснути на них. Пролунало клацання, і вона відкинула віко скриньки.

Коли ж Селін зіп’ялася навшпиньки, аби запхати руку всередину, Ранд просунув руку поверх її плеча й витяг Ріг Валіра. Одного разу він уже бачив його, але ніколи не торкався. Хоч і був Ріг вишуканої роботи, він не справляв враження речі дуже древньої чи могутньої. Закручений золотий ріг, що мерехтів у тьмяному світлі, навколо розтруба — інкрустований сріблом напис. Ранд торкнувся пальцем незнайомих літер. Здавалося, що літери всотують місячне сяйво.

— «Тіа мі авен Морідін ісайнде вадін», — сказала Селін. — «Могила не перешкода для поклику мого». Ви станете величним, величнішим за Артура Яструбине Крило.

— Я відвезу його у Шайнар, лорду Аґельмару. Слід було би відправитися до Тар Балона, але я більше не матиму справи з Айз Седай. Хай Аґельмар або Інґтар доправлять його їм. Він повернув Ріг назад, до скриньки; наостанок той ще раз зблиснув під місячним світлом, так що очей не відірвати.

— Це божевілля! — вигукнула Селін.

Це слово змусило Ранда здригнутися:

— Божевілля чи ні, але саме так я вчиню. Я казав вам, Селін, що велич мене не цікавить. Коли я здобував Ріг, мені здалося, що це не так. На короткий час я наче запрагнув речей, які... — Світло, вона така прекрасна. Еґвейн. Селін. Я не вартий жодної з них... — Наче щось запанувало наді мною. — Саїдін прийшла по мене, та я відбив її своїм мечем. Чи, може, це теж божевільна думка? — Він глибоко зітхнув. — Шайнар — ось місце для Рога Валіра. А якщо ні, лорд Аґельмар знатиме, що з ним робити.

Схилом гори до них спустився Гюрін:

— Вогнище знову там, де було, лорде Ранде, і тепер воно значно більше. А ще мені здається, ніби я чув крики. Але лементують унизу, між пагорбами. Навряд чи вони попруться сюди, у гори.

— Ви не так зрозуміли мене, Ранде, — мовила Селін. — Ви не можете наразі повернутися до Шайнару. Відтепер ви на гачку. Ці Друзі Морока не заберуться геть лише тому, що ви забрали у них Ріг. Навпаки. Якщо ви не знаєте будь-якого способу вбити їх усіх, вони полюватимуть на вас, як ото досі ви полювали на них.

— Ні! — Лоял і Гюрін здивувалися гарячковості Ранда. Він знизив тон: — Не знаю я способу вбити їх усіх. Як на мене, хай собі живуть хоч вічно.

Довге волосся Селін сколихнулося хвилею, коли вона похитала головою.

— В такому разі ви не можете рухатися назад, лише вперед. За безпечні стіни Кайрена ви доберетеся раніше, ніж повернетесь у Шайнар. Невже думка про ще кілька днів у моєму товаристві видається вам такою неприйнятною?

Ранд утупився в скриньку. Звісно, товариство Селін не могло бути надокучливим для нього, але біля неї він постійно думав про те, чого не міг собі дозволити. З іншого боку, поскакати назад, на північ, означало би ризикувати натрапити на Фейна та його зграю. Фейн ніколи не відступиться, тут Селін мала рацію. Інґтар також ніколи не відступиться. Якщо Інґтар продовжуватиме рухатися на південь, а Ранд не бачив, що могло б спонукати того звернути, він раніше чи пізніше прибуде у Кайрен.

— Хай буде Кайрен, — погодився він. — Ви покажете мені місто, в якому мешкаєте, Селін. Я ще ніколи не бував у Кайрені. — Він потягнувся, щоби зачинити скриньку.

— Ви більше нічого не забрали у Друзів Морока? — поцікавилися вона. — Раніше ви згадували про якийсь кинджал.

Як я міг забути? Він залишив скриньку відкритою і витяг кинджал з-за пояса. Оголене лезо вигиналося, наче баранячий ріг, а за гарду слугували золоті змії. Рубін, вправлений у руків’я, завбільшки як ніготь великого пальця, хижим оком мигнув крізь темряву. В руці цей пишно прикрашений кинджал відчувався звичайнісіньким ножем, хоч Ранд і знав, яке жахливе прокляття він несе на собі.

— Обережно, — застерегла Селін. — Не поріжтеся.

Ранд відчув, як його пройняв дрож. Якщо просто тримати цю річ біля себе було небезпечно, він і думати не хотів, що станеться, якщо поранитися цією штуковиною.

— Він із Шадар Лоґота, — пояснив він іншим. — Цей ніж знівечить душу будь-кого, хто довго триматиме його при собі, отруїть його до самої кості тим самим прокляттям, що лежить на усьому Шадар Лоґоті. Якщо Айз Седай не зцілять таку людину, вона рано чи пізно помре.

— То ось у чому причина Метової недуги, — задумливо проказав Лоял. — Цього я не підозрював.

Витираючи власні руки об куртку, Гюрін не відривав очей від кинджала в Рандових руках. Виглядав нюхач не дуже щасливим.

— Жоден із нас не повинен торкатися його, крім хіба крайньої потреби, — продовжував Ранд. — Я знайду спосіб його перевозити...

— Він небезпечний, — мовила Селін, дивлячись на кинджал примруженими очима, так наче змії на гарді були живими та отруйними. — Викиньте його. Залиште тут, зарийте, якщо хочете, щоби він не потрапив комусь до рук, але позбавтеся його.

— Він потрібний Мету, — твердо відказав Ранд.

— Він надто небезпечний. Ви самі це сказали.

— Він йому потрібний. Прест... Одна з Айз Седай сказала, що Мет помре, якщо не застосувати для його зцілення цей кинджал. — Він усе ще пов’язаний з Айз Седай, але це лезо переріже мотузочки. Поки я не позбавлюся цього кинджала і Рога теж, вони триматимуть і мене на своїх мотузочках, проте я не танцюватиму, як їм заманеться, хай хоч як вони не намагалися би за них смикати.

Він поклав кинджал у скриньку, всередину вигину Рога — там саме знайшлося для цього місце, і закрив віко. Вона з гучним клацанням замкнулася.

— Скринька захистить нас від нього. — Він міг лише сподіватися, що так і буде. Лан казав, що найбільш упевнено треба говорити тоді, коли ти у цьому найменш упевнений.

— Скринька, безсумнівно, захистить нас, — проказала Селін напружено. — А тепер я маю намір доспати ту годинку чи дві, що залишилися до ранку.

Ранд похитав головою:

— Погоня надто близько. Інколи Фейн має здатність визначати, де я знаходжуся.

— Вдайтеся до Єднання, якщо боїтеся, — порадила Селін.

— Коли настане ранок, я хочу бути якомога далі від цих Друзів Морока. Я осідлаю вашу кобилу.

— Упертюх! — кинула вона роздратовано, але коли Ранд поглянув на неї, вона посміхалася, і посмішка її, як і зазвичай, не торкалася її темних очей. — Вперті чоловіки найкращі, проте...

Вона замовкла, і це його стурбувало. Жінки, схоже, часто схильні недоговорювати, і навіть його небагатий досвід підказував, що саме з того, чого вони не договорили, заварюються найбільші халепи. Вона мовчки спостерігала, як він кладе сідло на спину її білої кобили, як нахиляється підтягнути попруги.

— Усіх сюди, негайно! — рикнув Фейн.

Траллок із цап’ячою мордою позадкував від нього. Багаття, що тепер високо здіймалося від підкинутих дров, відкидало на вершину пагорба мерехтливі тіні. Друзі Морока збилися в купу неподалік вогню, страхаючись залишатися в темряві з тими траллоками, що там гасали.

— Зібрати усіх, хто ще живий, а якщо хто надумає втекти, хай знають, що з ними буде те саме, що з оцим. — Він вказав на першого траллока, котрий прибіг до нього зі звісткою, що аль’Тора ніде нема. Той і досі гриз землю, просочену його власного кров’ю, а копита, що судомно посмикувалися, продерли в землі борозни.

— Пішов! — прошипів Фейн, і козломордий траллок помчав у ніч.

Кинувши зневажливий погляд на людисьок, — вони ще можуть для дечого згодитися, — Фейн відвернувся і подивився в темряву, в напрямку Кинджала Родичевбивці. Десь там, у горах, був аль’Тор. З Рогом. Ця думка змусила його голосно заскрипіти зубами. Він не знав точно, де той знаходився, проте щось поривало його до тих гір. До аль’Тора. Це був один із... дарів... Морока, що залишився з ним. Він майже ніколи про це не думав, намагався не думати, доки раптом, після того, як Ріг зник — Зник! — аль’Тор з’явився в його голові знову, ваблячи його, як шматок м’яса вабить пса, що конає з голоду.

— Я більше не пес. Не пес! — Він чув, як неспокійно завовтузилися біля вогнища його супутники, але не звертав на них жодної уваги. — Ти заплатиш за те, що зробили зі мною, аль’Торе! Увесь світ заплатить! — Ніч прорізав хрипкий божевільний сміх. — Світ заплатить!

Ранд гнав свій загін крізь ніч, дозволивши коротку зупинку лише на світанку, аби дати відпочити коням. А також Лоялу. Срібно-золота скриня з Рогом Валіра всередині окупувала сідло оґіра, і той крокував або біг попереду свого могутнього коня, жодного разу не поскаржившись і жодним чином не уповільнивши руху всього загону. Десь посеред ночі вони перетнули Кайренський кордон.

— Ріг Валіра. Мені кортить побачити його знову, — мовила Селін, щойно вони зупинились. Вона спішилася і наблизилася до Лоялового коня. Їхні довгі й тонкі тіні тягнулися на захід від сонця, що вже визирало з-за обрію. — Зніміть його для мене, алантіне.

Лоял заходився відстібати ремінці.

— Ні, — мовив Ранд, зіскакуючи з Гнідана. — Лояле, ні.

Оґір із сумнівом перевів погляд з Ранда на Селін, вуха у нього затремтіли, але руки від поклажі він забрав.

— Я хочу побачити Ріг, — наполягала Селін.

Ранд був упевнений, що вона не старша за нього, але у ту мить вона раптом набула такого прадавнього і крижаного вигляду, наче та скеля, і величнішого навіть за королеву Морґейз у часи її найвищої могутності.

— Гадаю, ми маємо тримати кинджал під замком, — сказав Ранд. — Наскільки я знаю, навіть погляд на нього може бути не менш небезпечним, ніж дотик. Нехай він залишається там, де є, поки я не вкладу його у руки Мета. Він... він сам може доправити його до Айз Седай. — Але ж яку ціну вони заправлять за це зцілення? Хай там як, у нього нема іншого вибору. Він відчув себе трохи винним через полегшення від того, що він принаймні порвав з Айз Седай. З ними покінчено. Так чи інакше.

— Кинджал! Здається, ви переймаєтесь лише тим кинджалом. Я радила вам позбутись його. Ріг Валіра, Ранде!

— Ні.

Вона підійшла до нього м’якою ходою, погойдуючись так, що він відчув, як у нього до горла підступив клубок.

— Все, чого я хочу, — це поглянути на нього при денному світлі. Я навіть не буду торкатися його. Ви триматимете його. Для мене це залишиться дуже важливим спогадом: ви тримаєте Ріг Валіра у своїх руках.

Проказуючи це, вона взяла його за руки, і від її дотику по шкірі у нього пішло поколювання, а в роті пересохло.

Буде що згадати — коли її не буде поряд... Можна ж знову замкнути кинджал у скрині, тільки-но Ріг буде витягнуто звідти. Це має бути щось неймовірне — тримати Ріг своїми руками та милуватися ним при денному світлі.

Йому б хотілося бути більш обізнаним з Пророцтвами про Дракона. Якось в Емондовому Лузі він чув, як про них щось розпатякував один із купецьких охоронців, але тоді Найнів віник обламала об плечі бідолахи. І в жодному з тих небагатьох пророцтв, які він чув, не згадувалося про Ріг Валіра.

Айз Седай намагаються примусити мене робити те, що вони хочуть. Селін усе ще пильно дивилась йому в очі, і в неї було настільки юне і вродливе обличчя, що йому хотілось поцілувати її попри ці свої думки. Він ніколи не бачив, щоб Айз Седай поводилися так, як вона, то того ж вона виглядала юною, а не такою, що позбавлена віку. Дівчина моїх років не може бути Айз Седай. Втім...

— Селін, — мовив він лагідно. — Ви Айз Седай?

— Айз Седай, — вона ледь не виплюнула це слово, відкинувши Рандові руки. — Айз Седай! Вічно ви закидаєте мені ці дурниці! — Вона зробила глибокий вдих і розгладила сукню, ніби беручи себе в руки. — Я є та, хто я є! І я не Айз Седай. — І вона загорнулась у таку мовчазну холоднечу, що навіть вранішнє сонце здавалося бурулькою.

Лоял і Гюрін докладали чималих зусиль, аби тактовно не звертати на це уваги, намагаючись вести свою бесіду і не виказувати свого збентеження, але Селін і їх обпекла крижаним поглядом. Загін поскакав далі.

На той час, коли надвечір вони отаборились біля гірського потічка, де їм вдалося розжитися рибою на вечерю, Селін, здавалось, трохи заспокоїлась і вже обговорювала з оґіром книги і привітно розмовляла з Гюріном.

З Рандом вона майже не розмовляла, хіба тільки він заговорював до неї перший — не тільки того вечора, а й наступного дня, коли вони скакали крізь гори, що височіли по обидва боки від них, як високі зубчасті сірі стіни, здіймаючись усе вище і вище. Але щоразу, коли кидав на неї погляд, він бачив, що вона спостерігає за ним й усміхається. Іноді це була така усмішка, що викликала у відповідь його усмішку, іноді від її усмішки у нього перехоплювало дух, і він червонів від власних думок, а іноді в ній проглядала та особлива таємничість знавиці, що інколи з’являлася на обличчі Еґвейн. Це була така усмішка, що завжди виводила його з рівноваги — але це була лише усмішка.

Вона не може бути Айз Седай.

Шлях почав забирати долу, і коли у повітрі з’явився натяк на близькі сутінки, Кинджал Родичевбивці поступився місцем положистим, округлим пагорбам, вкритим переважно заростями, що радше скидалися на чагарник, ніж на ліс. Дороги тут не було, радше ґрунтова стежка, якою, мабуть, час від часу проїжджали поодинокі вози.

Деякі пагорби були нарізані терасами, і на них примостилися поля, що стовбурчилися посівами, але о цій годині безлюдні. Господарські споруди стояли на значній відстані від дороги, якою вони рухались, і Ранд міг розгледіти хіба що те, що всі вони вимуровані з каменю.

Коли попереду він побачив село, майже посутеніло, і в деяких віконцях заблимали вогники.

— Цієї ночі ми спатимемо у ліжках, — промовив він.

— Це для мене буде насолода, лорде Ранде, — розсміявся Гюрін.

Лоял кивнув, погоджуючись.

— Сільська корчма, — пирхнула Селін. — Без сумніву, брудна, переповнена немитим простолюдом, що цмулить ель. Чому нам не можна знову спати під зірками? Для мене справжня насолода спати просто неба.

— Ви не відчуєте насолоди, якщо Фейн дожене нас, поки ми спатимемо, — зауважив Ранд, — та ще й разом із траллоками. Він женеться за мною, Селін. А також і за Рогом, але мене він у змозі відшукати. Чому, на вашу думку, я був насторожі впродовж усіх попередніх ночей?

— Якщо Фейн дожене нас, ви з ним упораєтесь. — Голос її був спокійним і впевненим. — А в цьому селі теж можуть трапитись Друзі Морока.

— Навіть якщо вони знатимуть, хто ми, що вони зможуть зробити в оточенні мешканців села? Хіба що ви вважаєте, що усі місцеві — Друзі Морока.

— А якщо вони дізнаються, що ви везете Ріг? Може, ви й не прагнете величі, але навіть звичайні фермери марять ним.

— Вона має рацію, Ранде, — підтвердив Лоял. — Боюся, що навіть фермери можуть забажати відібрати Ріг.

— Розгорни ковдру, Лояле, і накинь її на скриню. Тримай її накритою. — Лоял виконав цей наказ, і Ранд кивнув. Тепер було очевидно, що під смугастою ковдрою оґіра знаходиться якийсь ящик, але ніхто не запідозрив би, що там щось цінніше за звичайну дорожню скриню. — Скриня з одягом міледі, — з посмішкою промовив Ранд і жартома вклонився.

Селін зустріла його жарт мовчанням і байдужим поглядом. За якусь мить вони рушили далі.

Майже одразу десь ліворуч від них промінь низького сонця відбився від чогось незрозумілого. Від чогось великого. Чогось дуже великого, судячи з сили відблиску. Зацікавившись, Ранд спрямував свого коня туди.

— Мілорде? — озвався Гюрін. — А як же село?

— Спочатку я хочу побачити, що там таке, — відказав Ранд. Це яскравіше за сонячний відблиск на воді. Що ж це може бути?

Його увага була цілковито прикута до відблисків, тож він був здивований, коли Гнідан раптово зупинився. Тієї миті, коли Ранд збирався знов погнати його вперед, він усвідомив, що вони стоять на краю глинистого урвища, над величезним котлованом. Більша частина пагорба була розкопана на глибину до сотні кроків. Напевне, тут зник не один пагорб, а можливо, і декілька фермерських ланів, бо ширина ями була принаймні в сто разів більша за її глибину. Дальня сторона була щільно утрамбована у вигляді пандуса. На дні порпалися люди, десь із дюжину, розпалюючи багаття, бо внизу вже згустилася темрява. То тут, то там відблискували обладунки, на поясах погойдувались мечі. Ранд на них ледь поглянув.

З глини на дні ями стирчала гігантська кам’яна рука, і вона тримала кришталеву сферу. Це саме сфера відбивала останні промені сонця. Ранд здивовано роззявив рота, побачивши, якого вона розміру. Ця сфера була принаймні двадцять кроків завширшки, гладенька, і він був упевнений, що жодна подряпина не псує її поверхню.

На певній відстані від руки було відкопане і співмірне з нею кам’яне обличчя. Бородате чоловіче обличчя виставлялося з ґрунту з гідністю незчисленних років. Риси широкого обличчя, здавалося, зберігали мудрість і знання.

Порожнеча сформувалась без виклику, в одну мить ставши повного і довершеною. Саїдін сяяла і вабила. Ранд був настільки зосереджений на обличчі та руці, що навіть не усвідомив, що трапилось. Він колись чув, як капітан корабля розповідав про гігантську руку, що тримає величезну кришталеву сферу. Бейл Домон стверджував тоді, що вона височіла над пагорбом на острові Тремалкінґ.

— Тут небезпечно, — промовила Селін. — Нам краще поїхати звідси, Ранде.

— Мені здається, я можу знайти, як спуститися до котловану, — мовив він неуважно.

Саїдін співала йому. Величезна сфера, здавалося, світилася білим сяйвом у променях призахідного сонця. Йому ввижалося, що у глибіні кришталю світло кружляло і танцювало в одному ритмі зі співом саїдін. Він дивувався, чому люди внизу не помічають цього.

Селін під’їхала впритул і міцно стиснула його руку.

— Будь ласка, Ранде, вам краще піти звідси. — Він спантеличено подивився на її руку, потім перевів погляд на обличчя. Вона здавалася непідробно занепокоєною, навіть наляканою. — Якщо ця круча не обвалиться під нашими конями й ми не скрутимо собі в’язи, то майте на увазі, що ті чоловіки — охоронці. Але ж ніхто не ставить охорону там, куди кожному перехожому можна заходити та роздивлятися. Що доброго, якщо ви уникнете зустрічі з Фейном, а натомість вас схоплять охоронці якогось лорда? Треба забиратися звідси.

Раптом — у голові заворушилась ледь чутна думка — він зрозумів, що порожнеча оточила його. Саїдін співала, а сфера пульсувала. Навіть не дивлячись, він міг відчувати це, і він відчув упевненість: варто мені заспівати ту пісню, що співає саїдін, як кам’яне обличчя розтулить рота і заспіває разом зі мною. Зі мною і з саїдін. Разом.

— Ранде, будь ласка, — мовила Селін, — я поїду з вами до селища. Більше не згадуватиму про Ріг. Тільки забираймося звідси.

Він відпустив порожнечу... але вона не зникла. Саїдін тихенько співала, а світло у сфері билось, наче серце. Наче його серце. Лоял, Гюрін, Селін — усі вони дивились на Ранда, але, здавалося, не помічали чарівних спалахів у кришталі. Він спробував відштовхнути від себе порожнечу. Вона трималась, немов граніт. Він плавав у порожнечі, твердій, наче камінь. Пісня саїдін, пісня сфери... Він відчував, як вона вібрує у його кістках. Він рішуче відмовлявся здаватись, зазирнув углиб себе... Не стану...

— Ранде!

Він не знав, чий це голос.

...досяг сутності того, ким він є, сутності того, чим він є...

...Відмовляюся...

— Ранде.

Пісня наповняла його, заповнювала порожнечу.

...торкнувся каменя, розжареного безжальним сонцем, охолодженого лютою ніччю...

...Не...

Світло увійшло в нього, засліпило його.

— Допоки не відступить ніч, — бурмотів він, — допоки не відхлине вода...

Сила влилася в нього. Він був єдиним цілим зі сферою.

...у тінь, вишкіривши зуби...

Сила належала йому. Це була його сила.

...плюнути в очі Тому, що позбавляє зору...

Сила для Світотрощі.

...в останній день!

Це пролунало криком, і порожнеча зникла. Гнідан сполохався від його крику. Глина під копитами жеребця обсипалася у котлован. Буланий велетень став на коліна. Ранд нахилився вперед і схопив поводи. Гнідан видерся на безпечне місце подалі від краю.

Ранд побачив, що всі пильно дивляться на нього. Селін, Лоял, Гюрін — усі вони.

— Що трапилось? — Порожнеча... Він торкнувся лоба. Порожнеча не зникла, коли він звільнив її, і сяяння саїдін стало сильнішим, і... Він не міг пригадати нічого більше. Саїдін. Ранд похолов. — Я... щось зробив? — Він спохмурнів, намагаючись пригадати. — Я щось казав?

— Ти просто стояв отам, нерухомий, достоту як та статуя, — сказав Лоял, — щось примовляючи до себе, не звертаючи уваги на те, хто тобі що каже. Я не міг розібрати, що ти казав, поки ти не вигукнув «День!», так голосно, що і мерця б розбудив, а потім ледве не направив свого коня з обриву. Ти, бува, не хворий? З кожним днем ти поводишся все дивніше.

— Я не хворий, — різко відповів Ранд, а тоді вже м’якше додав: — Зі мною все гаразд, Лояле.

Селін сторожко спостерігала за ним.

Знизу почулися оклики, але розібрати слова було неможливо.

— Лорде Ранде, — мовив Гюрін, — мені здається, ті охоронці нас побачили. Якщо вони знають дорогу на цей бік котловану, вони можуть з’явитись тут будь-якої миті.

— Так, — підхопила Селін. — Забираймося звідси якнайшвидше.

Ранд глянув на розкопки, потім квапливо відвів погляд. У великому кришталі не було нічого, окрім відбитого світла вечірнього сонця, але він не хотів на це дивитись. Він майже спромігся пригадати... щось про сферу.

— Я не бачу причини, з якого дива ми маємо їх тут дожидатися. Ми нічого поганого не зробили. Тож гайда, знайдімо якусь корчму.

Він розвернув Гнідана у бік селища, і незабаром вони були вже далеко від котловану, тільки чути було, як галасувала десь позаду охорона.

Тремонсін, як і багато інших селищ, розташувався на вершечку пагорба, але тут, як і на інших пагорбах, які вони проминали раніше, були влаштовані тераси з кам’яними підпірними стінками. На доглянутих земельних ділянках стояли квадратні кам’яні будиночки з охайними садками позаду. І все це уздовж декількох прямих вулиць, що перетинались під прямими кутами. Здавалося, що тут не полюбляли вигинати вулиці, які йшли навколо пагорба.

Проте люди тут поводились відкрито і доброзичливо. Вони призупинялись, аби привітно кивнути одне одному, хоча і поспішали завершити останні домашні справи до настання темряви. Народ тут був низькорослий, не траплялося жодного, хто сягав би Рандового плеча, і мало хто був на зріст, як Гюрін. Місцеві були темноокі, із блідими вузькими обличчями. Всі були зодягнуті в темне, за винятком декількох, у кого на грудях були кольорові смуги. Повітря сповнювали запахи майбутньої вечері, ніс Ранда відчув аромати дивних приправ, хоча багато господинь стояли, спершись на двері, і теревенили. Всі двері були виготовлені таким чином, що верхня частина відчинялася, а нижня залишалася зачиненою. Люди з цікавістю розглядали прибульців, не виявляючи жодних ознак ворожості. Деякі на мить затримували погляд на Лоялі, що крокував поруч із конем, завбільшки як жеребець-дгурран.

Корчма, змурована з каменю, як і всі решта будинків у селищі, височіла на самісінькому вершечку пагорба і була позначена розфарбованою вивіскою, прицвяхованою над широкими дверима. «Дев’ять перснів». Ранд посміхнувся, зіскочив з коня і прив’язав Гнідана до конов’язі. «Дев’ять перснів» була однією з найулюбленіших пригодницьких історій його дитинства, та, мабуть, і зараз не менше його захоплювала.

Селін усе ще здавалась стривоженою, коли він допомагав їй спішитись.

— Ви в порядку? — поцікавився він. — Я вас, бува, тоді не налякав? Гнідан ніколи би не впав з кручі зі мною.

Хотів би він знати, що ж там насправді трапилось.

— Ви нажахали мене, — мовила вона напруженим голосом, — хоча я не з тих, кого можна так просто налякати. Ви могли вбити себе, загинути... — Вона розправила сукню. — Ходімо зі мною. Цієї ночі. Зараз. Забирайте із собою Ріг, і я завжди буду поруч із вами. Подумайте. Я завжди поруч, і Ріг Валіра у ваших руках. І це буде тільки початок, обіцяю. Про що ще можна мріяти, чого бажати?

Ранд похитав головою.

— Селін, я не можу. Ріг... — Він озирнувся навколо. З вікна на тому боці дороги визирнув чоловік, потім засмикнув фіранки. Вечірня темрява накрила вулицю, і тепер не було видно нікого, крім Лояла і Гюріна. — Ріг мені не належить. Я вам це вже казав.

Вона повернулась до Ранда спиною, надійно відгородившись від нього білим плащем, ніби цегляною стіною.

Ранд очікував побачити загальну залу порожньою, бо наближався час вечері, але за одним зі столів сиділа компанія — з пів дюжини чоловіків, що кидали кості серед кухлів пива, і ще один чоловік вечеряв наодинці. Хоча чоловіки, що грали в кості, не мали на собі обладунків, поблизу них не видно було зброї, та й одягнені вони були в нехитрі темно-сині куртки та бриджі, щось у їхній поведінці підказувало Ранду, що перед ним солдати. Він перевів погляд на чоловіка, що тримався окремо. Це був офіцер, у високих чоботях із закотами, і меча він тримав біля себе, обіперши його об стіл. Його синю офіцерську куртку від плеча до плеча перетинали прорізи, крізь які просвічували червона та жовта вставки, голова над чолом була виголена, хоча з потилиці на спину спадало довге чорне волосся. У солдатів волосся було підстрижене коротко й рівно, наче всіх їх стригли під одну макітру. Усі семеро повернули голови до дверей, коли до зали увійшли Ранд та його супутники.

Корчмарка, кістлява жінка, довгоноса, сивувата, зі зморшками від постійної посмішки, поспішила їм назустріч, обтираючи руки об білий, без жодної плямки фартух.

— Усім вам добривечір, — оббігла вона гостей гострим поглядом, помітивши і червоний, гаптований золотом камзол Ранда, й ошатну білу сукню Селін, — мілорде, міледі. Я — Меґлін Медвін, мілорде. Ласкаво просимо до «Дев’яти перснів». З вами й оґір. Тепер не так багато з вашого народу подорожує нашими краями, друже оґіре. Ви, бува, не зі стеддінґу Тсофу?

Лоял спромігся вклонитися, хоч і не дуже зграбно, — заважала важкенька скриня в руках.

— Ні, добра господине. Я прийшов з інших місць, з Порубіжжя.

— З Порубіжжя, кажете? Хай так. А ви, мілорде? Пробачте за те, що наважуюсь спитати, але ви не схожі на мешканця Порубіжжя, якщо ви не проти, що я так кажу.

— Я з Межиріччя, майстрине Медвін, з Андору. — Він кинув погляд на Селін — вона, здавалося, не помічала його існування; так само її незворушний погляд ледь помічав існування зали та будь-кого в ній. — Леді Селін з Кайрену, зі столиці, а я — з Андору.

— Як скажете, мілорде. — Погляд майстрині Медвін ковзнув до Рандового меча; бронзові чаплі ясно вирізнялися на піхвах та руків’ї. Вона звела брови, але за мить обличчя знову набуло звично привітного виразу. — Вам потрібно повечеряти, вам і вашій прекрасній леді, і вашим супутникам. І кімнати вам теж потрібні, я так гадаю. Я накажу подбати про ваших коней. Будь ласка, проходьте сюди, для вас накриють стіл, а свинина з жовтими перцями вже на вогні. Ви, бува, не за Рогом Валіра полюєте, мілорде, ви та ваша леді?

Ранд, що простував за нею, ледь не спіткнувся:

— Ні! Чому вам таке спало на думку?

— Не хотіла вас образити, мілорде. У нас уже двоє зупинялося цього місяця, обидва такі вигладжені, лискучі, аби виглядати справжнісінькими героями — звісно, до вас це жодним боком, мілорде. Сюди не дуже вчащають чужинці, хіба що купці зі столиці купляти овес та ячмінь. Я гадаю, що Полювання ще не залишило Ілліан, але могло ж статися так, що хтось не став чекати на благословення, аби вирватися наперед.

— Ми не полюємо на Ріг, майстрине. — Ранд втримався і не поглянув на згорток на руках у Лояла; ковдра в яскраву кольорову смужку спадала з масивних рук оґіра, надійно маскуючи скриню. — Жодним чином. Ми прямуємо до столиці.

— Як скажете, лорде. Перепрошую, що питаю, та чи добре почувається ваша леді?

Селін кинула погляд на жінку і вперше заговорила:

— Зі мною все гаразд.

Від її голосу повіяло відчутним холодом, і на мить у кімнаті зависла напружена тиша.

— Ви не кайренка, майстрине Медвін, — раптом сказав Гюрін. Навантажений сідлами і клунком Ранда, він скидався на ходячий візок. — Перепрошую, але у вас не кайренська вимова.

Майстриня Медвін вигнула брову, поглянула на Ранда, тоді посміхнулася:

— Я мала очікувати, що ви дозволяєте своїм людям вільно висловлюватися, але я з дитинства звикла... — Погляд її метнувся до офіцера, заглибленого у свою тарілку. — Світло, так, я не кайренка, але, на гріх, свого часу я одружилася з кайренцем. Двадцять три роки прожила я з ним, а коли він помер у мене на руках — хай осяє його Світло, — я була готова повернутися до Луґарду, але мій покійний чоловік востаннє посміявся з мене, і ось яким чином. Він залишив корчму мені, а грошики — своєму братові, хоч я й була впевнена, що має статися навпаки. Барен і все своє життя був насмішником та інтриганом, утім, як і всі чоловіки, яких я зустрічала, а надто кайренці. Сідайте до столу, прошу, мілорде. Міледі.

Корчмарка здивовано закліпала очима, коли Гюрін сів за стіл разом із усіма. Схоже, оґір — це була одна справа, але Гюрін у її очах, без сумніву, прирівнювався до слуги. Ще раз окинувши Ранда коротким поглядом, вона поспішила на кухню, і незабаром біля столу з’явилися подавальниці з їжею, хихочучи та витріщаючись на лорда, леді та оґіра, аж доки майстриня Медвін витурила їх назад до кухні.

Спершу Ранд із підозрою розглядав те, що було у нього на тарілці. Свинина, нарізана на маленькі шматочки, перемішана з довгими смужками жовтого перцю та бобами і ще з різними овочами та присмаками, які він і розпізнати не міг, і все це в якийсь світлій та густій підливі. Аромат від їжі йшов солодкий і гострий водночас. Селін лише покопирсалася трохи у своїй тарілці. А Лоял їв з апетитом.

Гюрін посміхнувся Рандові, завзято працюючи виделкою:

— Вони, ці кайренці, химерно присмачують їжу, лорде Ранде, але попри це, виходить у них досить непогано.

— Ранде, свинина тебе не вкусить, — докинув Лоял.

Ранд із сумнівом відправив до рота шматочок і ледь не задихнувся. Страва була така ж на смак, як і на запах — солодка й гостра водночас, м’ясо просмажене до хрусткої скоринки й ніжне всередині, а дюжина різних прянощів, розмаїтих присмаків складалася в неповторний букет. Він ще ніколи не їв страви з таким смаком. І смак був чудовий. Він підчистив усе, що було на тарілці, а коли майстриня Медвін зі служницями повернулася прибрати зі столу, ледь не попросив добавки, як це зробив Лоял. Тарілка Селін залишилися майже неруханою, але вона показала жестом одній зі служниць, що її можна забирати.

— Із задоволенням, друже оґіре, — посміхнулась Лоялу корчмарка. — Таким, як ви, потрібно багато їжі, аби наїстися. Катрін, принеси ще порцію, та ворушися. — Одна з дівчат метнулася до кухні. Майстриня Медвін спрямувала посмішку на Ранда: — Мілорде, у мене був музика, він грав на біттерні, але побрався з дівчиною з ферми поблизу, і тепер вона, мабуть, приставила його бренькати на поводах за плугом. Я краєм ока помітила, що з торби у вашого служника випирає щось схоже на футляр флейти. Оскільки у мене зараз немає музиканта, може, ви дозволили би вашому чоловікові трохи потішити нас музикою?

Гюрін мав спантеличений вигляд.

— Він не грає, — пояснив Ранд. — Це я граю.

Жінка закліпала віями. Схоже, лорди не грали на флейті, принаймні в Кайрені.

— Тоді я беру назад свої слова, мілорде. Світло мені свідок, я не хотіла вас образити, повірте. Я б ніколи не попросила таку особу, як ви, грати для моїх відвідувачів.

Ранд вагався хіба якусь мить. Уже давно він не практикувався з флейтою, а лише з мечем, а монети в його гаманці не вічні. Щойно він позбавиться свого вишуканого одягу, щойно він передасть Ріг Інґтару, а кинджал — Мету, йому знову знадобиться флейта, щоб заробити собі вечерю, коли він блукатиме десь, шукаючи порятунку від Айз Седай. І порятунку від себе? Адже щось сьогодні там трапилось. Що саме?

— Я не проти зіграти, — сказав він. — Гюріне, дай мені футляр із флейтою. Просто витягни його.

Не треба було демонструвати плащ менестреля, у який було загорнуто флейту: в темних очах майстрині Медвін і без того читалося чимало невисловлених питань.

Флейта, позолочена, карбована сріблом, мала вигляд інструмента, на якому може грати лорд, якщо бувають такі країни, де лорди грають на флейті. Чапля, витаврувана на правій долоні Ранда, не заважала його пальцям рухатися. Мазь Селін подіяла так добре, що він навіть і думати забував про клеймо, доки його не бачив. Але зараз він про нього подумав, і, може, через це підсвідомо обрав для початку пісню «Чапля летить».

Гюрін кивав головою в такт мелодії, а Лоял масивним пальцем відбивав ритм на стільниці. Селін подивилася на Ранда так, наче хотіла зрозуміти, хто ж він такий. Я не лорд, міледі. Я звичайний пастух, і я граю на флейті по корчмах. Солдати облишили розмову, розвернулися і стали слухати. А офіцер опустив дерев’яну палітурку книжки, яку він узявся читати після вечері. Непроникний погляд Селін викресав у душі Ранда іскру впертості. Він навмисне не грав пісень, що могли би бути доречними в королівському палаці чи в замку лорда. Він грав «Тільки одне цеберко води», і «Листок з Межиріччя», і «Старий Джак на дереві», і «Люлька добродія Прікета».

Цій останній пісні взялися хрипко підспівувати шестеро солдатів; щоправда, слова були не ті, які знав Ранд:

Над Іралелл ми стали, як сонечко зійшло. Глядь — тарабонців лави аж тьмарять виднокіл. Чорніє степ від коней, і небо від знамен, Та ми не відступили й на крок від берегів. Так, ми не відступили від Іралелл-ріки. Стояли, наче скеля, над водами її.

Це вже не вперше Ранд помічав, що на ту ж саму мелодію в різних країнах співали різні слова, а іноді слова різнилися навіть у селах однієї країни. Він грав і грав, доки солдати не доспівали останні слова і не заляскали один одного по плечах, насміхаючись із голосів один одного.

Коли Ранд опустив флейту, офіцер підвівся і різко махнув рукою. Солдати замовкли на півжарті, зарипіли стільцями, підводячись, вклонилися офіцеру, поклавши руку на груди, а тоді й Ранду, і вийшли з кімнати, не озирнувшись.

Офіцер наблизився до столу, де сидів Ранд, і вклонився, також поклавши руку на серце; виголена частина голови біліла, наче хтось посипав її пудрою.

— Хай пребуде з вами благодать, мілорде. Сподіваюся, вони не зробили вам прикрості своїм співом? Це прості люди, але вони і в думці не мали жодної образи, запевняю вас. Моє ім’я — Алдрін Калдевуїн, капітан на службі Його величності, хай осяє його Світло.

Погляд офіцера ковзнув Рандовим мечем; Ранд мав відчуття, що Калдевуїн помітив чапель на мечі, щойно Ранд зайшов до корчми.

— Вони мене не образили. — Акцент офіцера нагадав йому Морейн; та теж точно вимовляла кожне слово, не ковтаючи звуків. Чи вона справді дозволила мені піти? А може, вона стежить за мною? Чи десь чекає на мене? — Прошу, капітане, сідайте. — Калдевуїн присунув собі стілець від сусіднього столу. — Скажіть, будь ласка, капітане, чи не бачили ви тут останнім часом ще інших чужоземців — невисоку, струнку леді та блакитноокого воїна? Він високий, а меч свій інколи носить за спиною.

— Я взагалі не бачив жодних чужоземців, — відказав капітан, церемонно опускаючись на стілець. — Крім вас та вашої леді, мілорде. Аристократи нечасто тут бувають. — Він скоса поглянув на Лояла, ледь помітно насупившись; на Гюріна він не звертав уваги, вважаючи його слугою.

— Я лише поцікавився.

— Заради Світла, мілорде, не хочу вас образити, але можна мені почути ваше ім’я? Чужоземці бувають тут лише зрідка, і мені хотілось би познайомитися з кожним із них.

Ранд назвав своє ім’я, не згадуючи про жоден титул, але офіцер, схоже, цього й не помітив, але, так само як і перед тим корчмарці, додав:

— З Межиріччя, що в Андорі.

— Дивовижне місце, наскільки я чув, лорде Ранде, — можу я вас так називати? — І люди гарні, ці андорці. Жоден кайренець ніколи не носив меча майстра клинка у такому юному віці. Одного разу мені довелося зустрічатися з кількома андорцями і серед них з капітан-генералом гвардійців королеви. Незручно зізнаватися, але його ім’я випало мені з пам’яті. Може, ви мені люб’язно нагадаєте?

Ранд чув, як служниці в глибині зали почали прибирати на столах та підмітати підлогу. Калдевуїн начебто просто підтримував бесіду, але дивився він на Ранда так, наче його промацував.

— Ґарет Брін.

— Так, саме так! Такий молодий і така відповідальна посада.

Голос Ранда залишився спокійним:

— Ґарет Брін має досить сивини у волоссі, аби годитися вам у батьки, капітане.

— Перепрошую, лорде Ранде. Я хотів сказати, що він отримав цю посаду ще зовсім молодим. — Калдевуїн повернувся до Селін, і якийсь час лише дивився на неї мовчки. Нарешті він струснувся, наче виходячи з трансу. — Вибачте мені, що я задивився на вас, міледі, і вибачте мої слова, але на вас точно лежить благословення. Чи не скажете ви мені, як вас звати, аби я знав, яке ім’я пасує такій досконалій вроді?

Щойно Селін хотіла йому відповісти, як одна зі служниць раптом скрикнула й впустила лампу, яку вона діставала з полиці. Олива розхлюпалася і спалахнула на підлозі вогняною калюжею. Ранд скочив на ноги, а разом з ним і всі, хто був за столом, та не встигли вони щось зробити, як з’явилася майстриня Медвін — разом із дівчиною вони загасили полум’я фартухами.

— Я ж казала тобі бути уважнішою, Катрін! — дорікнула хазяйка дівчині, струшуючи перед її носом колись білосніжним, а тепер закопченим фартухом. — Так ти спалиш усю корчму, і себе разом із нею!

Здавалося, дівчина готова була вдаритися в сльози:

— Я була обережна, майстрине, але у мене раптом так смикнуло в руці!

Майстриня Медвін здійняла руки:

— Ти завжди маєш якусь відмовку, але тарілок б’єш більше, ніж усі інші дівчата разом узяті. Ох, добре, добре. Прибери все, і гляди не обпечися. — Корчмарка повернулася до Ранда та решти, що все ще стояли коло столу. — Сподіваюся, ви нічого такого не подумали. Дівчина насправді не спалить корчму. Від неї, буває, перепадає тарілкам, коли вона починає мріяти про якогось хлопця, але лампу вона впустила вперше.

— Я хотіла б, щоб мене провели до моєї кімнати. Все ж таки я не дуже добре почуваюся. — Селін говорила невпевнено, наче прислухаючись, як поводитиметься її власний шлунок, але вигляд у неї був такий само спокійний і холоднокровний, як завжди. — Подорож, а тепер ще й пожежа.

Хазяйка заквоктала, наче та квочка:

— Звісно, міледі. У мене є чудова кімната для вас та вашого лорда. Може, послати по матінку Кередуейн? Вона чудово знається на заспокійливому зіллі.

— Ні! — різко кинула Селін. — І мені потрібна окрема кімната.

Майстриня Медвін кинула швидкий погляд на Ранда, проте наступної миті вона вже з уклонами метушливо вела Селін до сходів:

— Як забажаєте, міледі. Лідан, принеси речі міледі та поквапся, будь хорошою дівчинкою.

Одна зі служниць підбігла і взяла у Гюріна сакви Селін. Жінки піднялися сходами, при цьому Селін не зронила жодного слова і була напруженою.

Калдевуїн дивився їм услід, доки вони не зникли, тоді знову стріпнувся. Він зачекав, коли Ранд опустився на стілець, і лише тоді сів сам:

— Вибачте, лорде Ранде, що я так задивився на вашу леді, але ви точно маєте в ній благословення. Перепрошую, я не хотів когось образити.

— Жодних образ, — відгукнувся Ранд. Цікаво, подумав він, чи кожний чоловік почувається так само, як він, коли дивиться на Селін? — Коли я під’їжджав до селища, капітане, я бачив гігантську сферу. Мені здалося, що вона кришталева. Що це за дивовижа?

Погляд кайренця став ще пронизливішим.

— Це частина статуї, мілорде Ранде, — помовчавши, відказав він.

Погляд його метнувся до Лояла; здавалося, йому в голові мигнула якась нова думка.

— Статуї? Я бачив руку, а ще обличчя. Вона має бути просто велетенською.

— Вона і є велетенська, лорде Ранде. А ще старовинна. — Калдевуїн помовчав. — Вона з Епохи Легенд, так мені казали.

Ранд відчув, як холодок пройшов поза спиною. Епоха Легенд, коли Єдиною Силою користувалися повсюдно, якщо вірити оповідкам. Що там сталося? Я знаю, що там щось сталося.

— Епоха Легенд, — промовив Лоял. — Так, можливо. Відтоді ніхто не брався за такі грандіозні проекти. Аби відкопати її, доведеться добряче попрацювати, капітане.

Гюрін сидів мовчки, так наче він не тільки не слухав цієї розмови, а й узагалі перебував в іншому місці.

Калдевуїн неохоче кивнув:

— У мене в таборі на розкопках працюють п’ять сотень робітників, й однаково нам не викопати цю статую до кінця літа. Ці люди з Висілка. Половина моєї роботи полягає в тому, щоб змусити їх копати, а друга половина в тому, щоби не пускати їх до селища. Народ із Висілка має схильність до пиятики та гулянок, ви мене розумієте, а в селищі люди ведуть тихе та спокійне життя.

З тону його було зрозуміло, що симпатії його цілком на боці мешканців селища.

Ранд кивнув. Мешканці Висілка, хай хто б вони не були, його не цікавили.

— А що ви збираєтеся з нею робити?

Капітан завагався, проте Ранд очікувально продовжував дивитися на нього, і він зрештою відповів:

— Ґалдріан особисто наказав доправити її до столиці.

Лоял аж очима закліпав:

— Це величезний обсяг роботи. Не уявляю собі, як щось таке велике можна перевезти на таку відстань.

— Це наказ Його величності, — різко відповів Калдевуїн. — Її встановлять перед містом як монумент на честь величі Кайрену та Дому Раятін. Не тільки оґіри знають, як пересувати камінь. — Лоял збентежився, і капітан помітно збавив тон. — Перепрошую, друже оґіре. Я сказав, не подумавши, і виявив нечемність. — Він і зараз мав не надто привітний вираз обличчя. — Ви надовго затримаєтесь у Тремонсіні, мілорде Ранде?

— Вранці ми їдемо, — відповів Ранд. — Ми прямуємо до Кайрена.

— Так сталося, що завтра я відсилаю частину своїх людей назад, до міста. Маю їх змінювати час від часу; вони деморалізуються, коли надто довго тільки те і роблять, що спостерігають за тим, як інші розмахують кайлами та лопатами. Ви не будете проти, якщо вони поїдуть у вашому товаристві? — Він запитав, але так наче іншої відповіді, крім ствердної, не сподівався. На сходах з’явилася майстриня Медвін, і він підвівся зі стільця. — З вашого дозволу, мілорде Ранде. Мені завтра рано вставати. Тоді до завтра. Хай пребуде з вами благодать. — Він уклонився Рандові, кивнув Лоялу і пішов.

Коли за кайренцем зачинилися двері, корчмарка наблизилася до столу:

— Я влаштувала вашу леді, мілорде. І приготувала гарні кімнати для вас, вашої людини і для вас, друже оґіре. — Вона зробила паузу, уважно дивлячись на Ранда. — Прошу мені вибачити, якщо я пхаю носа, куди не слід, але я подумала, що можу відверто поговорити з лордом, котрий дозволяє своєму слузі брати участь у розмові. Якщо я помиляюся, тоді... але майте на увазі, що я не хочу нікого образити. Двадцять три роки я прожила з Бареном Медвіном, і ми з ним не лаялися лише тоді, коли цілувалися, якщо можна так сказати. Це я до того, що маю сякий-такий досвід. Зараз ви гадаєте, що ваша леді ніколи більше не захоче вас бачити, але я так собі міркую: якщо ви постукаєте сьогодні вночі в її двері, вона вам відчинить. Лише посміхніться та скажіть, що це ваша провина, навіть якщо це не так.

Ранд відкашлявся, сподіваючись, що він не побуряковів. Світло, Еґвейн вбила б мене, якби дізналася, що я про таке навіть помислив. А якби я так вчинив, мене би вбила Селін. А, може, не вбила б? Тепер його щоки справді сполум’яніли.

— Я... дякую за вашу пораду, майстрине Медвін. Щодо кімнат... — Він щосили намагався не дивитися на загорнуту в ковдру скриньку біля стільця Лояла; вони не могли залишати її без нагляду — хтось повинен не спати й пильнувати. — Ми втрьох спатимемо в одній кімнаті.

Корчмарка заледве не підскочила від здивування, але швидко опанувала себе:

— Як скажете, мілорде. Сюди, прошу.

Ранд пішов угору сходами вслід за нею. Лоял ніс скриньку з накинутою ковдрою, і сходинки натужно скрипіли під його вагою та вагою скриньки, проте корчмарка, схоже, вважала, що це лише через власну вагу оґіра, а Гюрін так і тягнув на собі всі торби, ще й загорнуті в плащ арфу та флейту.

Майстриня Медвін наказала швиденько затягти до кімнати третє ліжко, зібрати його та застелити. Одне з ліжок уже розкинулося практично від стіни до стіни, і воно, вочевидь, з самого початку призначалося для Лояла. Тепер у кімнаті ледь можна було протиснутися між ліжками. Щойно корчмарка пішла, Ранд повернувся до своїх супутників. Лоял заштовхав загорнуту скриню під своє ліжко і випробував матрац на пружність. Гюрін намагався знайти, куди поскидати торби.

— Чи хтось із вас може пояснити, чого цей капітан поставився до нас так підозріло? А це так і було, я впевнений. — Ранд похитав головою. — Він так до нас придивлявся, що я вже було подумав, чи не боїться він, що ми поцупимо ту статую.

— Даес Дае’мар, лорде Ранде, — відповів Гюрін. — Велика гра. Гра Домів, так ще її називають. Цей Калдевуїн гадає, що ви щось затіяли заради своєї вигоди, інакше б вас тут не було. І хоч що це буде, йому це буде невигідно, тому він має бути насторожі.

Ранд похитав головою.

— Велика гра? Що за гра така?

— Насправді це зовсім не гра, Ранде, — озвався зі свого ліжка Лоял. Він уже встиг витягти книжку з кишені, але вона лежала у нього на грудях нерозгорнута. — Я про це знаю небагато — оґіри не займаються такими речами, — але я про неї чув. Аристократи й аристократичні Доми інтригують, аби здобути перевагу. Роблять речі, які, на їхню думку, допоможуть їм або зашкодять їхньому ворогу, або й те, і інше разом узяте. Зазвичай усе це робиться таємно, а якщо ні, вони намагаються удавати, ніби роблять не те, що роблять, а щось геть інше. — Він спантеличено почухав вухо з китичкою. — Але хоч я й знаю, що це таке, я цього не розумію. Старійшина Гамен завжди казав: аби зрозуміти, що і чому роблять люди, треба мати голову кращу, ніж у нього, а я мало знаю таких розумних оґірів, як старійшина Гамен. Ви, люди, — дивні створіння.

Гюрін поглянув на оґіра скоса, але мусів визнати:

— Він правду каже щодо Даес Дае’мар, лорде Ранде. В цю гру грає весь Південь, але кайренці найбільше.

— Ці солдати, що чекатимуть нас уранці, — мовив Ранд. — Чи не є вони частиною цієї Великої гри, в яку грає Калдевуїн? Ми не можемо собі дозволити вплутатися в щось таке.

Не було потреби згадувати про Ріг. Всі вони й на мить не забували про нього.

Лоял похитав головою:

— Не знаю, Ранде. Він — людина, тому це може означати що завгодно.

— Гюріне?

— Я теж не знаю. — У голосі Гюріна чулася не менша стурбованість, ніж у Лояла. — Може, все так, як він сказав, а може... Так завжди буває з цією Грою Домів. Ніколи не можна знати напевне. Коли я був у Кайрені, лорде Ранде, я майже весь час перебував у Висілку, і я небагато знаю про кайренських аристократів, але... Даес Дае’мар будь-де може бути небезпечною, а в Кайрені особливо, як я чув. — Раптом обличчя його проясніло. — Леді Селін, лорде Ранде... Ось хто має знатися на цьому краще за мене чи Будівничого. Ви можете розпитати її вранці.

Але вранці виявилося, що Селін нема. Коли Ранд спустився до зали, майстриня Медвін вручила йому запечатаний пергамент:

— Вибачте на слові, мілорде, але вам варто було мене послухати. Треба було постукатися у двері до вашої леді.

Ранд зачекав, доки та пішла, і лише тоді зламав печатку білого воску. На воску відбилися півмісяць та зірки.

Я маю покинути вас на час. Тут надто багато людей, і мені не подобається Калдевуїн. Чекатиму на вас у Кайрені. Ніколи не думайте, що я від вас занадто далеко. Ви завжди будете в моїх думках, як і я, в цьому я впевнена, залишаюся в думках ваших.

Підпису не було, проте вишукана в’язь свідчила про руку Селін.

Він ретельно, обережно склав листа і, заховавши його в кишеню, вийшов надвір, де вже чекав з осідланими кіньми Гюрін.

Капітан Калдевуїн теж уже стояв біля корчми з іншим, молодшим, офіцером. П’ятдесят вершників заповнили вулицю. Офіцери були з непокритими головами, проте мали на собі латні рукавиці та сталеві нагрудники із золотою насічкою поверх синіх курток. До обладунків офіцерів за спиною кріпилися коротенькі держална з невеличкими цупкими прапорцями синього кольору над головою. На прапорці Калдевуїна пишалася одна зірка, а на прапорі молодшого офіцера перетиналися навкіс дві білі смуги. Обидва офіцери контрастували зі солдатами в непримітних обладунках та шоломах, що скидалися на дзвони з вирізаними віконцями там, де були обличчя.

Калдевуїн уклонився Рандові, коли той вийшов з корчми:

— Доброго ранку, мілорде Ранде. Це — Ерлікан Таволін, він командуватиме вашим ескортом, якщо я можу так його назвати.

Другий офіцер мовчки вклонився. Голова у нього була поголена так само, як у Калдевуїна.

— Ескорт — це просто чудово, — сказав Ранд, сподіваючись, що це прозвучало невимушено.

Фейн навряд чи спробує напасти на загін із п’яти десятків воїнів, проте хотів би Ранд вірити, що вони справді були лише ескортом.

Погляд капітана зупинився на Лоялі; той простував до свого коня, несучи перед собою загорнуту в ковдру скриню:

— Важкенька у вас поклажа, оґіре.

Лоял заледве не спотикнувся:

— Я ніколи не розстаюся зі своїми книгами, капітане. — Його широка ротяка зблиснула білими зубами в соромливій посмішці, і він поспіхом заходився приторочувати скриню до свого сідла.

Калдевуїн озирнувся навсібіч, суплячи брови:

— А ваша леді ще не спустилася? І я не бачу її чудової кобили...

— Вона вже поїхала, — повідомив Ранд. — Мусила негайно вирушити до Кайрена, ще вночі.

Калдевуїн аж звів брови:

— Вночі? Але ж мої люди... Перепрошую, мілорде Ранде. — Він відтягнув молодшого офіцера вбік і щось розлючено зашепотів.

— Він виставляв охорону навколо корчми, лорде Ранде, — прошепотів Гюрін. — А леді Селін якимось чином пробралася повз вартових.

Ранд усівся на спину Гнідана, похмуро скривившись. Якщо до цього і був якийсь шанс, що Калдевуїн не підозрює їх невідомо у чому, то тепер Селін цей шанс знищила.

— Надто багато людей, вона каже, — пробурмотів він. — У Кайрені людей буде набагато більше.

— Ви щось сказали, мілорде?

Ранд підвів очі і побачив, що до них наблизився Таволін, верхи на високому, мишастому мерині. Гюрін уже був у сідлі, а Лоял стояв біля свого коня. Солдати вишикувалися в колону. Калдевуїн кудись запропастився.

— Все відбувається не так, як я сподіваюсь, — промовив Ранд.

Таволін усміхнувся краєчком губ, а радше просто скривив губи.

— Можемо вирушати, мілорде?

Дивовижний кортеж вирушив до добре уторованого шляху, що вів до міста Кайрен.

— Все відбувається не так, як я сподівалася, — пробурмотіла Морейн, не чекаючи, що Лан їй відповість.

Довгий полірований стіл перед нею був захаращений книгами та паперами, сувоями, манускриптами, запилюженими від тривалого зберігання, пошарпаними через вік, інколи пошматованими так, що лишилося хіба кілька сторінок. Здавалося, що книжкові полиці від підлоги до стелі, з трьома отворами для вікон, дверей та каміна, і є стінами цієї кімнати. Біля столу стояли крісла — з високими спинками, м’якими сидіннями, але на половині з них, як і на кількох невеличких столиках, теж високими стосами громадилися книжки, а частина книжок та сувоїв пергаменту знайшла собі місце навіть під столиками. Проте не весь цей розгардіяш спричинила Морейн, а тільки той невеличкий, що був на столі перед нею.

Вона підвелася з крісла і, наблизившись до вікна, кинула погляд крізь нічну темряву туди, де блимали вогники селища, не дуже далекі. Погоня їй тут не загрожувала. Нікому і на гадку не спаде, що вона вирушила сюди. Звільнити думки і розпочати з самого початку, подумала вона. Ось і все, що я мушу зробити.

Ніхто з мешканців села не підозрював, що дві літні сестри, котрі мешкають у цьому затишному будиночку, можуть бути Айз Седай. Тифанова Криниця, крихітне рільниче село, загублене серед трав’янистих рівнин Арафелу, — не те місце, де комусь таке може спасти на гадку. Селяни зверталися до сестер за порадами у всіляких життєвих негараздах і за зіллям від тих чи інших хвороб, і цінували їх як жінок, що несуть на собі милість Світла, але не більше. Аделіс та Вандін так давно з власної волі усамітнилися, що навіть у Білій Вежі мало хто згадував про те, що вони й досі живі.

Вони вели тихомирне життя в товаристві одного Охоронця, що залишився біля них, такого ж літнього, як і вони самі, все ще сподіваючись написати історію світу після Світотрощі і додати до неї й те, що вдасться дізнатися про часи ще старіші. Написати колись. А для цього треба було зібрати стільки фактів, розгадати стільки загадок! Не було кращого місця, де Морейн могла би знайти інформацію про все, що її цікавило. Але от біда — такої інформації вона не знаходила.

Її увагу привернув якийсь рух, і вона обернулася. Лан стояв, обіпершись об камін, викладений з жовтої цегли, незворушний, наче кам’яна брила.

— Ти пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися, Лане?

Вона чекала на якийсь знак, інакше б не помітила, як мимоволі смикнулася у нього брова. Не так часто вдавалося їй його здивувати. Це була тема, якої жоден із них ніколи не торкався. Майже двадцять років тому вона, тоді ще насправді юна саме настільки, щоби назватися юною, заявила йому з непохитною зарозумілістю юності, що ніколи більше не заговорить про це і від нього сподівається на таке ж мовчання.

— Пам’ятаю, — ось і все, що він сказав.

— І, гадаю, ти й досі не хочеш вибачитися? Ти вкинув мене у ставок. — Вона не посміхалася, хоча тепер бачила в цьому й комічну сторону. — Я змокла тоді до нитки, а надворі була, як ви кажете в Порубіжжі, провесна. Я ледь не задубіла.

— Пригадую, я розклав багаття і розвісив навколо ковдри, аби ти могла зігрітися на самоті. — Він поворушив коцюбою дрова в каміні і знову повісив її на гак. У Порубіжних землях навіть літні ночі були холодні. — Також пригадую, що вночі, коли я заснув, ти вивернула на мене половину того ставка. Нам обом не довелося би нахапатися дрижаків, якби ти просто одразу сказала мені, що ти Айз Седай, замість це демонструвати. І не намагалася б розлучити мене з моїм мечем. Це не найкращий спосіб знайомитися з порубіжцем, навіть для молодої дівчини.

— Я й насправді була тоді молода, а ти був таким самим здорованем, як і тепер, і не приховував свою шаленість, як ти робиш це зараз. Я не хотіла, щоби ти дізнався, що я Айз Седай. Мені тоді здавалося, що ти зможеш розкутіше відповісти на мої питання, якщо цього не знатимеш. — Вона замовкла на мить, пригадуючи роки, що минули з їхньої зустрічі. Добре, що їй пощастило знайти собі товариша, який розділив із нею її шлях. — А в перші тижні по тому ти думав про те, що я можу попросити тебе пов’язатися зі мною нерозривними узами? Я одразу зрозуміла, що мені потрібний саме ти.

— Я про це не здогадувався, — сухо відказав він. — Був надто заклопотаний тим, як доправити тебе до Чачіна і при цьому шкуру зберегти. Ти ж кожної ночі радувала мене новим сюрпризом. Мурахи мені запам’яталися найкраще. Гадаю, упродовж тієї подорожі я жодного разу спокійно не виспався.

Згадуючи, вона дозволила собі легенько посміхнутися.

— Я була молода, — повторила вона. — А чи не муляють тобі твої пута тепер, після всіх цих років? Ти не такий чоловік, аби миритися з повідком, навіть таким невагомим, як мій.

— Ні. — Говорив він спокійно, але знову взявся за коцюбу і з силою пошурував у вогні, у чому не було жодної потреби. Іскри шугонули в димохід. — Я зробив вибір із власної волі і знав про наслідки. — Коцюба грюкнула, повертаючись на гак, а він церемонно вклонився Морейн. — Маю за честь служити вам, Морейн Айз Седай. Так завжди було і так буде завжди.

Морейн хмикнула:

— Твоя сумирність, Лане Ґайдіне, завжди вища за гординю, яку можуть дозволити собі королі, маючи за спинами незліченні війська. І так було з першого дня, коли я тебе зустріла.

— Навіщо всі ці розмови про давно проминулі дні, Морейн?

Вона всоте — а, може, це їй лише так здалося? — зважила кожне слово, перш ніж промовити:

— Коли ми залишали Тар Балон, я зробила певні розпорядження: до кого перейдуть твої узи, якщо зі мною щось станеться. — Він мовчки дивився на неї. — Коли ти відчуєш мою смерть, ти змушений будеш негайно відшукати мою наступницю. Я не хотіла, щоби це стало для тебе несподіванкою.

— Змушений, — тихо й розгнівано видихнув він. — Ніколи раніше ти не використовувала узи, аби мене змушувати. Мені здавалося, ти рішуче не схвалювала такі речі.

— Якби я цього не зробила, моя смерть звільнила би тебе від зв’язку, і ти не мусив би виконувати навіть найкатегоричніший мій наказ. Я не дозволю тобі загинути в марній спробі помститися за мене. І не дозволю тобі повернутися до твоєї самотньої війни в Гнилоліссі, бо вона теж є марною. Війна, яку ми ведемо, це та ж сама війна, якщо ти тільки погоджуєшся так на неї дивитися. І я подбаю, аби ти бився в ній, маючи мету. Мене не влаштовує, аби ти мстився чи знайшов собі безславну смерть у Гнилоліссі.

— А ти передбачаєш свою скору смерть? — Голос у нього був тихий, обличчя не виражало жодної емоції, наче він був скелею, занесеною снігами. Вона багато разів бачила таку його поведінку, і зазвичай це віщувало, що він нетямиться з гніву. — Може, ти спланувала щось без мене і воно має призвести тебе до загибелі?

— Чомусь я тішуся, що в цій кімнаті нема ставка, — пробурмотіла вона, а тоді звела руки догори, бо він закам’янів, ображений до глибини серця її жартівливим тоном. — Я щодня чекаю на смерть, утім, як і ти. Хіба може бути інакше, зважаючи на те завдання, яке ми виконуємо багато років? Тепер, коли йдеться до розв’язки, смерть стає ще більш вірогідною.

Якусь мить він розглядав свої великі і широкі долоні.

— Я ніколи не думав, — повільно промовив він, — що з нас двох я помру не першим. Певним чином навіть у найгірших обставинах мені завжди здавалося... — Він різким рухом потер руки. — Якщо є вірогідність, що мене передадуть комусь, наче кімнатне песятко, я хотів би принаймні знати, до чиїх рук я перейду.

— Я ніколи не дивилася на тебе, як на песятко, — гнівно сказала Морейн, — і Мірель теж так не вважає.

— Мірель, — скривив він рота. — Так, це ж мала бути котрась із Зелених, чи якесь жовтороте дівча, щойно піднесене до статусу повноправної сестри.

— Якщо Мірель може справлятися з трьома своїми Охоронцями, можливо, вона і з тобою впорається. Хоч я знаю, що вона хотіла би залишити тебе біля себе, все ж пообіцяла передати твоє зобов’язання іншій Айз Седай, коли знайде таку, що підійде тобі краще.

— Отже, не песятко, а пакунок. Мірель виконуватиме роль передаткової ланки. Морейн, та навіть Зелені не ставляться так до своїх Охоронців. За останні чотири сотні років жодна Айз Седай не передавала узи, що зв’язують її з Охоронцем, іншій, а ти маєш намір так вчинити зі мною, та ще й двічі!

— Це вже зроблено, і я не стану нічого міняти.

— Осліпи мене Світло, якщо мене передаватимуть з рук у руки, чи ти хоч маєш уявлення, в чиїх руках я зрештою опинюся?

— Те, що я роблю, я роблю заради твого ж блага, а, може, й для блага ще когось. Цілком можливо, що Мірель знайде жовтороте дівча, щойно піднесене до статусу сестри — адже саме так ти сказав? — і цій дівчинці знадобиться Охоронець, загартований у битвах, досвідчений та бувалий, знадобиться людина, котра може вкинути її до ставка, якщо буде треба. Ти багато чого можеш дати, Лане, і було би гріхом, гіршим за той, про який торочать білоплащники, аби все це пропало в безіменній могилі або дісталося гайворонню, а не послугувало якійсь жінці. Так, я вважаю, ти будеш їй дуже потрібний.

У Лана трохи розширилися очі; це було рівноцінно тому, якби інший чоловік задихнувся від приголомшливого здогаду. Він двічі відкрив рота, перш ніж зміг заговорити:

— І кого ти маєш на увазі, коли кажеш...

Вона не дала йому договорити.

— Ти впевнений, що твої узи тобі не муляють, Лане Ґайдіне? Чи ти лише вперше зараз усвідомив, наскільки міцний та глибокий цей зв’язок? Ти можеш опинитися поряд із якоюсь юною Білою, з логікою замість серця, чи поруч з молодою Коричневою, яка бачитиме в тобі лише пару рук, аби носити за нею її книжки та записи. Я можу передати тебе, кому захочу, як пакунок чи як кімнатне песятко, і тобі нічого не залишиться, як підкоритися. Ти певний, що тебе це не обтяжує?

— Так ось навіщо вся ця розмова? — скрипнув він зубами. Очі його горіли синім полум’ям, рот скривився. Вперше, відколи вона його знала, неприхований гнів проступив на його обличчі. — Вся ця балаканина була лише випробуванням — випробуванням! — аби придивитися, чи зможеш ти зробити так, аби мої узи мені дошкуляли? Після всіх цих років? З того дня, коли я присягнув тобі, я скакав туди, куди ти говорила мені скакати, навіть якщо вважав це дурістю, навіть якщо у мене були підстави скакати в іншому напрямку. Тобі не треба було нагадувати мені про узи, аби змусити мене щось робити. Одне твоє слово, і я спостерігав, як ти наражаєшся на небезпеку, і тримав руки по швах, хоча хотів я геть іншого: витягти меча і прорубати тобі шлях до безпеки. І після цього ти мене випробовуєш?

— Це не випробування, Лане. Я казала чесно, нічого не перекручуючи, і я зробила так, як я сказала. Але у Фал Дарі я почала питати себе, чи ти й надалі цілковито зі мною. — Очі його поглянули сторожко. Пробач мені, Лане. Я не стала би робити шпарини в стінах, які ти так намагався зберегти цілими, але я маю знати. — Чому ти так повівся з Рандом? — Він змигнув; вочевидь, цього він не сподівався. Вона знала, на які слова він очікував, і не збиралася відступати тепер, коли він утратив рівновагу. — Ти привів його до Амерлін, навчивши його говорити й поводитися, наче він уроджений лорд із Порубіжжя та воїн. Це певною мірою відповідало тій ролі, яку я для нього готувала, але я ніколи не казала тобі навчати його таких речей. То чому, Лане?

— Мені здалося... що так буде правильно. Щеня вовкодава одного дня має зустрітися зі своїм першим вовком, але якщо вовк побачить, що перед ним лише щеня, він його вб’є. Молодий вовкодав має бути вовкодавом в очах вовка навіть більше, ніж у власних очах.

— Так ось якої ти думки про Айз Седай? Про Амерлін? Про мене? Ми — вовки, які прагнуть загризти твого молодого вовкодава? — Лан похитав головою. — Лане, ти знаєш, хто він такий. Ти знаєш, ким він мусить стати. Мусить. Заради чого я працювала з першого дня нашої зустрічі, і ще раніше? Ти тепер сумніваєшся в тому, що я роблю?

— Ні. Ні, але... — Він помалу брав себе в руки; знову зводив навколо себе стіни. Але вони ще не були відбудовані до кінця. — Скільки разів ти казала, що та’верен затягує усіх навколо себе, наче вир затягує гілочки? Можливо, мене теж затягнуло. Я лише знаю, що це видавалося мені правильним. Цим селюкам потрібний був хтось на їхньому боці. Принаймні Ранду. Морейн, я вірю в те, що ти робиш, навіть зараз, коли я цього не знаю і наполовину; вірю так само, як я вірю в тебе. Я не просив тебе звільнити мене від уз і не проситиму. Хай які ти маєш плани щодо того, аби померти, а мене кудись безпечно прилаштувати, я із задоволенням намагатимуся, щоб ти залишилася живою, а твої плани щодо мене не справдилися.

— Та’верен, — зітхнула Морейн. — Може, справа і в цьому. Замість того, аби скеровувати тріску, що пливе течією, я намагаюся провести колоду крізь річкові пороги. Щоразу, коли я намагаюся цю колоду підштовхнути, вона штовхає мене, і що далі ми просуваємося, колода ця тільки більшає. Але я повинна провести її до кінця. — Вона легенько розсміялася. — Я не буду дуже засмучена, мій старий друже, якщо ти поламаєш ці мої плани. А тепер іди, будь ласка. Мені треба подумати на самоті. — Лан повагався хіба секунду перед тим, як повернутися до дверей. Але Морейн не змогла в останню секунду не запитати його про ще одне: — А ти колись мріяв про щось інше, Лане?

— Всі люди мріють. Але я знаю: мрії — це лише мрії. А ось це... — Він торкнувся руків’я свого меча. — Справжнє. — Стіни знову стояли на своєму місці, високі й непроникні, як завжди.

Коли він пішов, Морейн трохи посиділа, відкинувшись на спинку стільця, дивлячись у вогонь. Вона думала про Найнів і про тріщини в стіні. Не докладаючи зусиль, не роздумуючи над тим, що вона робить, ця молода жінка проробила тріщини в захисних стінах Лана і посіяла в них насіння повзучих рослин. Лан вважав, ніби йому нічого не загрожує, бо навколо нього фортеця, зведена долею та його прагненнями, але повільно, помалу повзучі пагони руйнували стіни, залишаючи чоловіка всередині беззахисним. Він уже поділяв певні симпатії Найнів; спершу він ставився байдуже до межиріченців і вони цікавили його постільки, поскільки вони цікавили Морейн. Найнів змінила це, як вона змінила і самого Лана.

На подив Морейн, вона відчула укол ревнощів. Ніколи вона не відчувала такого раніше, і вже точно не до тих жінок, що кидали свої серця до його ніг, чи до тих, які ділили з ним ліжко. Насправді вона ніколи не думала про Лана як про об’єкт ревнощів, та й про жодного чоловіка так не думала. Вона пошлюбувалася з тією битвою, яку вела, як і він узяв шлюб із битвою своєю. Але вони так довго були товаришами в цих битвах! Він загнав на смерть свого коня, а тоді й себе загнав ледь не до смерті, коли на руках доніс її до Анаї для зцілення. Багато разів вона лікувала його рани, своїм мистецтвом рятуючи життя, яке він готовий був віддати, аби врятувати життя їй. Він завжди казав, що одружений зі смертю. Тепер погляд його впав на нову наречену, хоч він надто сліпий, аби це побачити. Він вважав, що все ще в безпеці за своїми стінами, але Найнів уже заквітчала його волосся весільним вінком. Чи зможе він і надалі так безтурботно залицятися до смерті? Морейн не знала, коли він попросить її звільнити його від уз. І що вона робитиме, коли він попросить.

З болісною гримасою підвелася вона зі стільця. Мала важливіші справи. Незмірно важливіші. Погляд її ковзнув розгорнутими книгами та манускриптами, що загромаджували кімнату. Стільки натяків, а от відповідей немає.

До кімнати увійшла Вандін з чайником та чашками на таці. Струнка, граційна, вона тримала спину прямо, а її майже повністю біле волосся було акуратно зібране на потилиці. Її нестаріюче обличчя було таким уже багато-багато років.

— Я мала би послати з цим Джема і не турбувати тебе, але він у клуні, вправляється з мечем. — Вона тихенько розсміялася, прибираючи убік витертий манускрипт, аби звільнити місце для таці. — Лан своєю присутністю нагадав йому, що він не тільки садівник та майстер на всі руки. Ці Ґаїдіни такі уперті. Я гадала, що Лан ще тут, тому прихопила ще одну чашку. Ти знайшла те, що шукаєш?

— Я навіть не впевнена, що саме шукаю.

Морейн звела брови на переніссі, розглядаючи іншу жінку. Вандін була із Зеленої Аджі, а не з Коричневої, як її сестра, але вони обидві так багато часу присвятили вивченню історії, що в цій царині вона знала майже стільки ж, скільки Аделіс.

— І хай що це таке, ти, схоже, навіть не знаєш, де шукати. — Вандін пересунула ще кілька книжок та рукописів на столі, хитаючи головою. — Тут так багато всього. «Траллоцькі війни». «Дозорці за хвилями». «Легенда про повернення». Два трактати про Ріг Валіра. Три — про Темні Пророцтва, і — Світло, ось книжка Сантри про Відступників. Досить темна. Така ж темна, як оця, про Шадар Лоґот. І «Пророцтва про Дракона», в трьох перекладах, а ще — оригінал. Морейн, що саме ти шукаєш? Про Пророцтва я ще можу зрозуміти — в нашій глушині до нас усе ж таки доходять певні чутки. Ми дещо чуємо про те, що робиться в Ілліані. В селищі навіть подейкують, ніби хтось уже знайшов Ріг. — Вона помахала перед обличчям манускриптом, присвяченим Рогу, і закашлялася від пилу, що злетів у повітря. — Звісно, я ставлюся до цього скептично. Чутки є чутками. Але що?.. Ні, ні. Ти сказала, що тобі потрібно побути на самоті, і я не стану тобі заважати.

— Зачекай хвилинку, — мовила Морейн, заступаючи іншій Айз Седай шлях до дверей. — Можливо, ти зможеш відповісти на деякі мої запитання.

— Я спробую, — обличчя Вандін раптом осяяла усмішка. — Аделіс каже, що мені треба було обирати Коричневу Аджу. Питай.

Вона налила чай у дві чашки, дала одну Морейн і сіла на стілець поблизу каміна.

Над чашками клубочилася пара, а Морейн обдумувала свої питання. Отримати відповіді і не відкрити зайвого.

— Ріг Валіра не згадується в пророцтвах, але чи він певним чином пов’язаний з Драконом?

— Ні. Крім факту, що Ріг має бути знайдений до Тармон Ґай’дон, і того, що Відроджений Дракон битиметься в Останній битві, між ними немає жодного зв’язку.

Сивоголова жінка відсьорбнула чай, чекаючи на наступне запитання.

— А чи щось пов’язує Дракона з мисом Томан?

Вандін завагалася:

— І так, і ні. Це кістка незгоди між мною та Аделіс. — Голос її набрав лекторських ноток, так наче вона все ж таки була однією з Коричневих. — В оригіналі є строфа, яку буквально можна перекласти так: «Далі їдуть п’ятеро, і четверо повертаються. Він оголосить себе над дозорцями, пролетить під знаменом вогняним небосхилом...». Ну, там ще багато чого. Заковика в слові «ма’врон». Я кажу, що його не можна перекладати просто як «дозорці», бо дозорці — це «а’врон». «Ма’врон» несе в собі ширше значення. Я вважаю, що воно означає «дозорці над хвилями», хоча, звісно, самі вони звуть себе «до мір а’врон», а не «ма’врон». Аделіс каже, що я займаюся софістикою. Але я гадаю, що це означає, що Відроджений Дракон з’явиться десь над мисом Томан, в Арад Домані, чи в Салдеї. Аделіс може вважати, що я сплітаю дурниці, та я уважно прислухаюся до всіх чуток, що приходять наразі з Салдеї. Мазрим Таїм може направляти Силу, так я чула, а наші сестри ще навіть не спромоглися загнати його в кут. Якщо Дракон відродився, якщо Ріг Валіра знайдено, Остання битва не за горами. Ми можемо так ніколи й не закінчити нашу історію. — Вона здригнулася, а тоді розсміялася. — Дурість перейматися через таке. Мабуть, я справді стаю схожою на Коричневу. Про таке жахливо навіть замислюватися. Давай своє наступне питання.

— Не думаю, що варто хвилюватися через Таїма, — побіжно зауважила Морейн. Ось знайшовся зв’язок з мисом Томан, хай і крихітний, і примарний. — З ним розберуться так само, як розібралися з Лоґейном. А що з Шадар Лоґотом?

— Шадар Лоґот! — хмикнула Вандін. — Коротко кажучи, це місто зруйнувала власна ненависть, загинули всі його мешканці, крім Мордета, радника, який усе це й спричинив, використовуючи тактику Друзів Морока проти Друзів Морока, а тепер він перебуває в мертвому місті, чекаючи нагоди вкрасти чиюсь душу. Заходити до цього міста небезпечно, і небезпечно торкатися там будь-чого. Але це те, що відомо будь-якій послушниці, яка готується стати посвяченою. Якщо ти хочеш дізнатися все, що відомо про це місто, тобі доведеться затриматися тут на місяць і вислухати лекції Аделіс — вона знає про нього дуже багато, але навіть я можу тобі сказати, що це місто нічого з Драконом не пов’язує. Це місто було вже мертвим ще за сотню років до того, як з попелу Траллоцьких війн постав Юріан Праща, а в історії всіх Лжедраконів він до нього найближчий у часі.

Морейн підняла руку:

— Я говорила невизначено, і зараз я не говорю про Дракона — ні про Відродженого, ні про Лжедракона. Чи можеш ти назвати будь-яку причину, що спонукала би щезника взяти якусь річ, що походить із Шадар Лоґота?

— Ні, якби він знав, що це за річ. Ненависть, ту, яка і знищила Шадар Лоґот, його мешканці збиралися використати проти Морока; вона вбила би поріддя Тіні так само легко, як і тих, хто ходить у Світлі. Прибічники Тіні мають усі підстави боятися Шадар Лоґота не менше за нас.

— А що ти можеш розповісти мені про Відступників?

— Ти перестрибуєш з однієї теми на іншу. Крім того, що ти вивчила, коли була ще послушницею, я можу сказати небагато. І ніхто про Безіменних набагато більше не знає. Чи ти хочеш, аби я переказувала тобі, що ми обидві вивчили ще ученицями?

Морейн відповіла не одразу. Вона не хотіла сказати надто багато, але Вандін та Аделіс володіють таким обсягом знань, який не отримати ніде поза Білою Вежею, а в Білій Вежі на неї чекають такі проблеми, розбиратися з якими їй зараз не на часі. Вона дозволила ковзнути зі своїх губ одному імені, наче позбавляючись його:

— Ленфір.

— І тут, — зітхнула її співрозмовниця, — я знаю ні на дрібку більше того, що знала ще послушницею. Донька Ночі залишається не меншою загадкою, ніж якби вона й насправді огорнулася темрявою. — Вона помовчала, дивлячись собі в чашку, а коли підвела очі, її гострий погляд упав на обличчя Морейн. — Ленфір була пов’язана з Льюсом Теріном Теламоном. Морейн, чи маєш ти якийсь ключ, аби розгадати, де відродиться Дракон? Чи відродився? Він уже прийшов?

— Якби це було так, — спокійно відказала Морейн, — хіба була б я тут, а не в Білій Вежі? Амерлін знає не більше за мене, присягаюся. Вона не викликає вас до себе?

— Ні, але, гадаю, викличе. Коли прийде час зустрітися з Відродженим Драконом, Амерлін знадобиться кожна сестра, кожна посвячена, кожна послушниця, яка вміє запалити свічку без сторонньої допомоги. — Вандін задумливо стишила голос. — Він буде здатний направляти таку силу, що нам доведеться перемогти його, перш ніж він зможе використати її проти нас, перш ніж він збожеволіє та зруйнує світ. Але спочатку ми маємо дати йому можливість зустрітися з Мороком. — Вона безрадісно розсміялася, побачивши вираз, що з’явився на обличчі Морейн. — Я достатньо вивчила пророцтва, аби розуміти, що ми не сміємо вгамувати його раніше. Якщо ми зможемо його вгамувати. Я знаю так само, як і ти, як і кожна сестра, котра хоче про це дізнатися, що печаті на в’язниці Морока в Шайол Гулі слабнуть. Ілліанці оголосили Велике полювання на Ріг. Усе навкруги кишить Лжедраконами. І два з них, Лоґейн, а тепер ще й цей новий, що у Салдеї, здатні направляти. Коли востаннє Червоні ловили двох чоловіків, здатних направляти, менше ніж за рік? На моїй пам’яті такого не було, а я набагато старша за тебе. Знамення повсюди. Тармон Ґай’дон наближається. Морок звільниться. І Дракон відродиться. — Вона поставила чашку на блюдце, і та дрібно застукотіла. — Ось чому я боялася, що ти вже побачила певні знаки, що він іде.

— Він прийде, — спокійно проказала Морейн, — і ми зробимо те, що має бути зроблено.

— Якби я гадала, що з цього буде хоч якась користь, я б відтягла Аделіс від її книжок і вирушила б разом із нею до Білої Вежі. Але насправді я рада, що я тут, а не там. Може, нам ще вистачить часу дописати нашу історію.

— Сподіваюся, що вистачить, сестро.

Вандін підвелася.

— Ну, гаразд, маю ще справи, перш ніж лягати спати. Якщо у тебе більше нема питань, я залишу тебе і не заважатиму твоїм пошукам.

Проте вона затрималася і довела, що хоч скільки часу провела за книжками, а все ж таки залишилась сестрою із Зеленої аджі.

— Тобі треба щось вирішувати з Ланом, Морейн. Цей чоловік кипить усередині сильніше, ніж Драконова гора. Рано чи пізно він вибухне. Я знала достатньо чоловіків і розумію, коли чоловік шаленіє через жінку. Ви двоє разом уже дуже довго. Можливо, він нарешті побачив у тобі жінку, а не тільки Айз Седай.

— Лан бачить у мені ту, ким я є, Вандін. Айз Седай. А ще друга, я сподіваюся.

— Ох, ці мені Блакитні. Завжди готові врятувати світ і загубити себе.

Коли сивоволоса Айз Седай пішла, Морейн узяла плащ і, тихо примовляючи щось сама до себе, вийшла до саду. Щось із того, що казала Вандін, засіло їй у голову, але вона не могла пригадати, що саме. Відповідь чи натяк на відповідь — але на питання, якого вона не ставила. От тільки зрозуміти, що то було за питання, вона теж не могла.

Садочок був невеликий, як і будиночок, але доглянутий, і це було видно навіть у місячному сяйві, до якого додавалися жовті плями світла з вікон. Між охайними клумбами пролягали доріжки, посипані піском. Нічна свіжість змусила її недбало накинути плащ на плечі. Що то була за відповідь і що за питання?

Пісок рипнув у неї за спиною, і вона розвернулася, гадаючи, що то Лан.

Лише за кілька кроків від неї неясно вимальовувалась тінь, що, здавалося, належала надто високому чоловікові, загорнутому в плащ. Але ось на обличчя впав місячний промінь, і вона побачила його — кощаве, бліде, з величезними чорними очима над м’ясистим криваво-червоним ротом. Плащ розгорнувся, перетворившись на великі кажанячі крила.

Розуміючи, що вже занадто пізно, вона відкрилася саїдар, але драгкар почав наспівувати, і м’яке мугикання заповнило її, вщент розбиваючи волю. Саїдар ковзнула геть. Лише невиразний смуток відчувала Морейн, коли ступила крок назустріч істоті; проникливий наспів притягував її, пригнічуючи всі інші відчуття. Білі-білі руки, схожі на людські, лише з кігтями, простяглися їй назустріч, а губи кольору крові вигнулися в пародії на посмішку, виказуючи гострі зуби, але, наче в тумані, наче уві сні, вона розуміла: він не кусатиме, не рватиме ні зубами, ні кігтями. Бійся драгкарового цілунку. Щойно ці губи торкнуться її, вона буде все одно що мертва. Спочатку він висмокче її душу, а тоді й життя. Коли її знайдуть, після того, як драгкар випустить її обм’якле тіло, вона буде трупом, без жодної рани, але таким холодним, наче мертва уже дві доби. А якщо її знайдуть до того, як вона помре, це буде ще гірше, бо це буде вже не вона. Наспів притягнув її ще ближче, так що бліді руки вже могли її торкнутися, і драгкар повільно схилив до неї голову.

Вона відчула лише тінь подиву, коли лезо меча палахнуло у неї над плечем і простромило драгкару груди, і лише трохи більше здивувалася, коли друге лезо зблиснуло їй над іншим плечем, поціливши поряд із першим.

Напівпритомна, не відчуваючи під собою ніг, вона дивилася, наче з далекої далечіні, як істоту відкинуло назад від неї. Тоді вона побачила Лана, а тоді й Джема, і кістляві руки сивочубого Охоронця тримали клинок так само міцно й упевнено, як руки молодшого чоловіка. Бліді руки драгкара закривавились, дряпаючи гостру сталь, крила, оглушливо ляскаючи, били по двох чоловіках. Раптом поранений, стікаючи кров’ю, драгкар знову почав наспівувати. Наспівувати Охоронцям.

Зробивши над собою зусилля, Морейн опанувала себе: вона почувалася майже такою спустошеною, наче істоті вдався її поцілунок. Не час бути слабкою. За долю секунди вона відкрилася саїдар, і коли Сила заповнила її, зібралася в кулак, аби безпосередньо торкнутися поріддя Тіні. Два Охоронці були надто близько, все інше неминуче зашкодило б їм. Проте навіть застосовуючи Єдину Силу, вона знала, що відчуватиме себе забрудненою драгкаром.

Але не встигла вона розпочати, як пролунав вигук Лана: «Зустрінь Смерть!» І Джем озвався луною: «Зустрінь Смерть!» І обидва чоловіки ступили крок уперед, впритул наблизившись до драгкара й увігнавши йому в груди мечі по руків’я.

Відкинувши голову назад, драгкар заревів, зірвавшись на вереск, і той пронизливий вереск наче голками простромив мозок Морейн. Вона відчула ці голки навіть крізь оболонку саїдар. Драгкар повалився, наче зрубане дерево, одним крилом зачепивши Джема, і той упав на коліна. Лан опустився на землю, наче сили його полишили.

Від будинку з ліхтарями в руках до них поспіхом наближалися Вандін та Аделіс.

— Що це був за шум? — запитала Аделіс. Вона була дуже схожа на свою сестру. — Невже Джем пішов і...

Світло ліхтаря впало на драгкара, і голос їй урвався.

Вандін схопила руки Морейн у свої:

— Він не?..

Вона не договорила, і Морейн побачила, як жінку німбом оточило сяйво. Відчуваючи, як у неї переливається сила від Вандін, Морейн уже не вперше пошкодувала, що Айз Седай не можуть робити для себе те, що вони роблять для інших.

— Він не встиг, — з вдячністю відповіла вона. — Подивись на свого Ґайдіна.

Лан кинув погляд на неї, стиснувши губи в нитку:

— Якби ти не розлютила мене настільки, що я мусив приєднатися до Джема у вправах, настільки, що я кинув вправи і вирішив повернутися до будинку...

— Але я розлютила, — відказала вона. — Візерунок все бере до свого плетіння.

Джем невдоволено забурчав, проте дозволив Вандін оглянути своє плече. Його тіло складалося з самих кісток та сухожиль, він був схожий на старий корінь — не менш міцний, ніж молодий.

— Яким чином, — нетямлячись, мовила Аделіс, — яким чином якесь поріддя Тіні могло підійти так близько до нас, а ми його не помітили?!

— Йому допомогли, — мовила Морейн.

— Це неможливо, — різко сказала Аделіс. — Тільки сестра могла би...

Вона замовкла, і Вандін перевела очі з Джема на Морейн. Морейн сказала те, що ніхто з них не хотів почути:

— Чорна Аджа. — Від селища долинув галас. — Вам краще це заховати. — Вона вказала на драгкара, що чорнів серед клумби. — І то швидко. Зараз селяни прийдуть питати, чи не потрібна вам допомога, і якщо вони це побачать, почнуться непотрібні розмови.

— Так, звісно, — озвалася Аделіс. — Джеме, зустрінь їх. Скажи, що ти не знаєш, що це був за шум, але у нас усе добре. Затримай їх.

Сивочубий Охоронець поспішив у ніч назустріч голосам селян, що наближалися. Аделіс розвернулася й подивилася на драгкара так, наче це було незрозуміле місце в одній із її книжок.

— Причетні до цього Айз Седай чи ні — питання десяте, але хотіла би я знати, що могло привести його сюди?

Вандін мовчки дивилася на Морейн.

— Боюся, я мушу вас залишити, — промовила Морейн. — Лане, ти подбаєш про коней? — Коли він пішов, вона сказала: — Я залишу листи і попрошу вас переслати їх до Білої Вежі, якщо ваша ласка.

Аделіс неуважно кивнула, все ще роздивляючись потвору, що лежала на землі.

— А там, куди ти вирушаєш, ти сподіваєшся знайти відповіді на свої питання? — поцікавилася Вандін.

— Можливо, я вже знайшла одну відповідь, хоч я її й не шукала. Сподіваюся лише, що я не запізнилася. Мені будуть потрібні перо і пергамент.

Разом із Вандін вона попрямувала до будинку, залишивши Аделіс розбиратися з мертвим драгкаром.

Найнів недовірливо роздивлялася навкруги у величезній залі, глибоко під Білою Вежею, і так само підозріло позирала на Шеріам, що стояла поряд. Наставниця послушниць, здавалося, на щось чекала, навіть трохи нетерпляче. За ті кілька днів, що вона перебувала в Тар Балоні, Найнів бачила в усіх Айз Седай лише спокій та готовність з усмішкою прийняти все, що стається своєю чергою.

Зала зі склепінчастою стелею була висічена в скельній підошві острова; світло ламп на високих підставках відбивалося від стін зі світлого гладенького каменю. Під найвищою точкою склепіння знаходилася дивна конструкція: три заокруглені срібні арки, високі саме настільки, аби під ними можна було пройти у повний зріст. Арки стояли на масивному срібному ж кружалі впритул одна до одної, утворюючи з ним одне ціле. Найнів не могла побачити, що там, за арками; світло під ними дивно мерехтіло, і, намагаючись роздивитися це мерехтіння краще, вона відчула, як їй стиснуло під серцем. На кружалі, біля кожної з арок, сиділа, схрестивши ноги, Айз Седай, дивлячись на срібну конструкцію. Ще одна знаходилася неподалік нехитрого столу, на якому стояли три срібні чаші. В кожній із них, наскільки знала Найнів — принаймні так їй сказали — була чиста вода. Усі чотири Айз Седай мали на собі шалі, як і Шеріам; торочки на шалі Шеріам були блакитні, у смаглявої жінки за столом — червоні, а у трьох жінок біля арок — зелені, білі та сірі. На Найнів була одна з суконь, яку вона отримала в дарунок у Фал Дарі — блідо-зелена, розшита крихітними білими квіточками.

— Спершу ви змушуєте мене цілісінький день обтирати спиною стіни, — буркнула Найнів, — а тепер раптом така гарячка.

— Слушна година не чекатиме на жодну жінку, — відповіла Шеріам. — Колесо плете, як Колесо бажає, і коли воно бажає. Терпіння — чеснота, якій треба вчитися, але ми повинні бути готові до перемін будь-якої миті.

Найнів постаралася приховати свій розлючений погляд. Поки що в цій Айз Седай з вогняним волоссям її найбільш дратувало те, що та інколи промовляла так, наче цитувала приказки, хоча насправді цього і не робила.

— Що це за штуковина?

— Тер’анґріал.

— Мені це нічого не каже. Що ця штука робить?

— Тер’анґріали багато чого роблять, дитино. Так само, як анґріали та са’анґріали, вони є артефактами Епохи Легенд, в яких використовується Єдина Сила, хоч і не такими рідкісними. Деякі тер’анґріали можуть запрацювати тільки тоді, коли до них докладе зусилля Айз Седай, а інші можуть працювати в присутності будь-якої жінки, яка може направляти. Припускають, що можливі й такі тер’анґріали, змусити працювати які може хто завгодно. На відміну від анґріалів та са’анґріалів, їх виготовляли з певною конкретною метою. У Вежі ми маємо ще один тер’анґріал, який робить клятви непорушними. Коли ти будеш переходити до повноправного сестринства, ти складатимеш остаточну присягу, тримаючи його в руках. Не казати ні слова, що не було би правдивим. Не виготовляти зброю, за допомогою якої люди вбивають одне одного. Ніколи не застосовувати Єдину Силу як зброю проти будь-кого, крім Друзів Морока чи породжень Тіні, чи в крайньому разі для захисту власного життя, чи життя твого Охоронця, чи життя однієї з сестер.

Найнів похитала головою. На її думку, ця присяга була або заширокою, або завузькою, і вона про це так і сказала.

— Колись Айз Седай не мусили давати клятви. Було відомо, хто такі Айз Седай і що вони обстоюють, а більшого і не треба було. Багато хто з нас бажав би, щоб так було і сьогодні. Але Колесо обертається, і часи змінюються. Те, що ми даємо ці клятви, те, що відомо, що ми пов’язані ними, дозволяє усім народам мати з нами справу, не побоюючись, що ми застосуємо нашу могутність, застосуємо Єдину Силу проти них. В часи між Траллоцькими війнами та Столітньою війною ми обрали такий шлях, і завдяки цим клятвам Біла Вежа ще стоїть і ми можемо робити те, що ми робимо в нашій битві з Тінню. — Шеріам глибоко зітхнула. — Світло, дитино, я намагаюсь розповісти тобі те, що інші жінки, котрі стоять на твоєму місці, вивчають упродовж довгих років. А це неможливо. Все, що тебе має цікавити наразі, — це тер’анґріал. Ми не знаємо, навіщо їх було створено. Ми насмілюємося застосовувати лише мізерну частину їхніх можливостей, і те, як ми їх застосовуємо, може не мати нічого спільного з тим, що ставили перед собою їхні творці. Більшу частину з них ми не застосовуємо, бо обпеклися на них. За всі ці роки багато Айз Седай загинуло або ж їхні здібності випалило, коли вони намагалися їх застосувати.

Найнів здригнулася:

— І ви хочете, щоб я увійшла в цей тер’анґріал?

Тепер світло всередині арок не так мерехтіло, але краще бачити, що там, за ними, вона не стала.

— Що робить цей, ми знаємо. Він змусить тебе зустрітися віч-на-віч із твоїми найбільшими страхами. — Шеріам привітно усміхнулася. — Ніхто не питатиме тебе, з чим ти зустрілася; ти не муситимеш казати більше, ніж захочеш. Страхи кожної жінки належать лише їй самій.

Краєм свідомості Найнів майнула думка про павуків, яких вона недолюблювала, а надто в темряві, проте вона не думала, що Шеріам має на увазі саме їх.

— Я просто повинна зайти в одну з арок і вийти з іншої? Три рази поспіль — і справу зроблено?

Айз Седай поправила шаль, роздратовано поворухнувши плечем.

— Якщо ти волієш подавати це таким чином, тоді так, — сухо відказала вона. — Коли ми йшли сюди, я розповіла тобі те, що тобі потрібно знати про церемонію, розповіла стільки, скільки дозволяється знати кожній, хто проходить випробування. Якби ти перебувала в послушницях, ти б вивчила цю церемонію напам’ять, але не переймайся тим, що ти можеш помилитися. Я нагадаю тобі, якщо виникне така потреба. Ти впевнена, що готова до випробування? Якщо ти хочеш зупинити церемонію, я все ще можу записати твоє ім’я в Книгу послушниць.

— Ні!

— Добре, хай так і буде. Тепер я скажу тобі дві речі, котрих не чує жодна жінка, доки не опиниться в цій кімнаті. По-перше: якщо ти почнеш, то муситимеш йти до кінця. Якщо ти відмовишся йти крізь арку, то, попри твій великий потенціал, тебе люб’язно попросять покинути Вежу, наділивши сріблом, якого тобі вистачить на рік, і повернутися ти не зможеш ніколи. — Найнів відкрила було рота сказати, що вона не відмовиться, проте Шеріам зупинила її владним жестом. — Слухай, а говори, коли матимеш, що сказати. По-друге: аби чогось домогтися, треба усвідомлювати небезпеки. Тут ти зіткнешся з небезпекою. Деякі жінки увійшли під ці арки і не вийшли ніколи. Коли тер’анґріал стишився, їх — там — не було. І більше їх ніколи не бачили. Якщо ти хочеш упоратися, мусиш бути стійкою. Завагаєшся, схибиш, і... — її мовчання було красномовнішим за будь-які слова. — Зараз маєш останній шанс, дитино. Можеш повернути назад просто зараз, і я запишу твоє ім’я до Книги послушниць, і проти нього буде лише одна позначка. Ще двічі буде тобі дозволено прийти сюди, і тільки якщо ти відмовишся втретє, тебе виставлять з Вежі. Відмовитися — не сором. Багато хто відмовляється. Я сама не змогла зробити цього, коли прийшла сюди вперше. Тепер можеш говорити.

Найнів скосила очі на срібні арки. Світло всередині них більше не миготіло; вони були сповнені м’якого білого сяйва. Аби навчитися того, чого вона прагнула навчитися, їй потрібна була свобода посвяченої, свобода запитувати, свобода вивчати, що вона вважає за потрібне, без зайвого нагляду, лише з тим керівництвом, про яке вона сама попросить. Я мушу відплатити Морейн за те, що вона з нами зробила. Мушу.

— Я готова.

Шеріам повільно пішла вглиб зали. Найнів трималася поряд із нею.

Так наче це був сигнал, Червона сестра заговорила голосно й урочисто:

— Кого ти привела з собою, сестро?

Три Айз Седай, що сиділи біля арок, продовжували уважно на них дивитися.

— Ту, що прийшла як кандидатка в посвячені, сестро, — відповіла Шеріам не менш офіційно.

— Вона готова?

— Вона готова залишити позаду те, ким вона була, і, пройшовши крізь свої страхи, досягти посвяченості.

— Чи знає вона свої страхи?

— Вона ніколи не стикалася з ними, але тепер готова спізнати.

— Тоді хай зустрінеться з тим, чого боїться.

Шеріам зупинилася за два спани до арок, і Найнів зупинилася разом із нею.

— Сукня, — прошепотіла Шеріам, не дивлячись на дівчину.

Найнів зашарілася, коли збагнула, що забула те, що казала їй Шеріам, поки вони йшли сюди від кімнати Найнів. Поспіхом скинула одяг, черевики та панчохи. На мить вона навіть майже забула про арки, старанно складаючи свої речі та відкладаючи їх убік. Вона дбайливо заховала Ланів перстень під сукню, бо не хотіла, щоби він потрапив комусь на очі. А тоді вона була готова, а тер’анґріал, як і раніше, був перед нею і чекав.

Камінь відчувався кригою під її босими ногами, і вся вона взялася сиротами, проте стояла рівно і дихала повільно. Вона не викаже страху перед ними.

— Перший раз, — сказала Шеріам, — за те, що було. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Найнів завагалася. Тоді ступила крок уперед, крізь арку, і в сяйво. Світло повністю оточило її, наче засяяло саме повітря, наче вона потонула у світлі. Світло було скрізь.

Найнів стрепенулася, усвідомивши, що вона гола, тоді здивовано роззирнулася. Обіруч здіймалися кам’яні стіни, вдвічі вищі за неї і такі гладенькі, наче поліровані. Під босими пальцями ніг вона відчувала шорсткуватість запорошеної кам’яної підлоги. Небо над головою було низьке й свинцево-сіре, хоч жодна хмарина не затуляла хворобливо червоного сонця, що висіло просто над головою. Ліворуч і праворуч у стінах були отвори на кшталт воріт, утворені короткими квадратними колонами. Стіни звужували поле зору, але поверхня, на якій вона стояла, мала ухил і попереду, і позаду неї. Крізь отвори вона бачила сірі стіни, ще й ще, які утворювали нові й нові коридори. Вона була всередині величезного лабіринту.

Що це за місце? Як я сюди потрапила? Вона почула, наче ще один голос мовив: Шлях назад з’явиться, але лише раз.

Найнів похитала головою:

— Якщо вихід лише один, я його навряд чи знайду, якщо тут стовбичитиму.

Добре, хоч повітря було сухе та тепле.

— Сподіваюся, що знайду якусь одежину раніше, ніж знайду людей, — пробурмотіла вона.

Вона неясно пригадувала, як гралася в мальовані лабіринти в дитинстві: існував якийсь трюк, аби знайти вихід, але він не йшов їй на гадку. Все з минулого здавалося розпливчастим, наче воно відбувалося з кимось іншим, а не з нею. Не відриваючи однієї руки від стіни, вона рушила вперед, а з-під її босих ніг хмаринками злітала курява.

Діставшись першого отвору в стіні, вона визирнула крізь нього і побачила перед собою ще один коридор, який нічим не відрізнявся від того, в якому вона знаходилася наразі. Набравши повні груди повітря, вона пішла далі прямо, проминаючи численні коридори, схожі, наче віддзеркалення. Нарешті вона натрапила на щось інше. Прохід роздвоювався. Вона повернула ліворуч і незабаром знову дісталася розвилки. Вона ще раз повернула ліворуч. На третьому розгалуженні поворот ліворуч привів її у глухий кут.

Найнів рішуче повернулася до останньої розвилки й повернула праворуч. Цього разу їй вдалося зробити чотири праві повороти, перш ніж вона знову вперлася в глухий кут. Якусь мить вона стояла й дивилася на стіну перед собою.

— Як я сюди потрапила? — запитала вона себе вголос. — Що це за місце? Шлях назад з’явиться, але лише один раз.

Вона знову повернула назад. Була впевнена, що в лабіринті має бути якийсь фокус. На останній розвилці повернула ліворуч, а на наступній — праворуч. Визначившись, робила так і надалі. Ліворуч, тоді праворуч. Прямо, до наступного розгалуження. Ліворуч, тоді праворуч.

Їй здалося, що це працює. Принаймні цього разу вона пройшла з десяток розгалужень, не зайшовши у безвихідь. Вона наблизилась до наступної розвилки.

Краєм ока Найнів помітила блискавичний рух. Розвернулася подивитися, але побачила лише запилений коридор між рівними кам’яними стінами. Повернула на ліве відгалуження... і знову крутнулася на місці, помітивши тінь руху. Нічого не побачила, але цього разу вона була впевнена: хтось промайнув у неї за спиною. Хтось і зараз був позаду неї. Вона знервовано припустила в протилежному напрямку.

Тепер знову і знову на межі поля зору з того чи з іншого боку коридору вона помічала рух, надто швидкий, аби визначити, що саме рухається. Щось проскакувало блискавично і зникало, перш ніж вона встигала повернути голову та придивитися. Вона зірвалася на біг. В Межиріччі, коли вона була ще дівчам, мало хто з хлопців міг її обігнати. Межиріччя? Що це таке?

З прорізу у стіні попереду неї виступив чоловік. Одягнутий у темне, цвіле, напівзогниле манаття, та й сам старий як світ. Старіший за старого. Шкіра, схожа на потрісканий пергамент, так щільно обтягувала його череп, наче під нею не було плоті. Рідкі пасма ламкого волосся стирчали на вкритому коростою скальпі, а очі так запали, що здавалося, наче визирають з глибин двох печер.

Вона різко зупинилася, обдираючи босі ноги об шорстку кам’яну долівку.

— Я — Аґінор, — промовив він, шкірячись, — і я прийшов по тебе.

Серце у неї ледь не вискакувало з грудей. Один із Відступників.

— Ні. Ні, цього не може бути!

— А ти гарненька дівчинка. Я тобою натішусь.

Раптом Найнів згадала, що вона стоїть перед ним, в чім мати народила. Вискнувши й почервонівши — лише частково з гніву, — вона стрілою метнулася до найближчого поперечного коридору. За спиною чула хрипкий сміх та човгання ніг і ніяк не могла відірватися від тих звуків, хоч бігла щодуху. Чула вона і задишкуваті погрози, що він із нею зробить, коли спіймає. І хоча вона розчула хіба половину, нудота підступала їй до горла.

На бігу стиснувши кулаки, вона відчайдушно виглядала вихід, роззираючись навсібіч. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою. Але виходу не було, лише лабіринт без кінця і краю. І хай як швидко вона бігла, брудні слова весь час лунали просто у неї за спиною. Помалу її переляк повністю поступився місцем люті.

— Згоріти йому! — схлипнула вона. — Хай спалить його Світло! Він не має права!

Відчула, як усередині неї розпускається квітка, розгортає пелюстки, відкривається назустріч світлу.

Вишкіривши зуби, вона розвернулася обличчям до свого переслідувача саме тієї миті, коли Аґінор з’явився, регочучи і хитаючись на бігу.

— Ти не маєш права!

Вона викинула в його бік кулак, розтиснувши пальці, наче шпурляючи в нього чимось. І лише здивувалась, побачивши, як у неї з руки вилетіла вогняна куля.

Куля розірвалась, зустрівшись із грудьми Аґінора, і збила його з ніг. Лише мить він залишався на землі й одразу ж звівся на хиткі ноги. Здавалося, він не помічає, що одяг у нього на грудях тліє.

— Ти зважилася? Як ти зважилася?!

Він весь тремтів, і слина стікала йому підборіддям.

Раптом хмари затягнули небо — сірі, чорні, — заклубочились загрозливо. З хмари вдарила блискавка, націлена просто в серце Найнів. Їй здалося, що це триває одну коротку мить, одне биття серця, наче час зненацька сповільнився, наче одне биття серця розтяглося навіки. Відчула, як крізь неї ринув потік — саїдар, прийшла думка з далекої далечіні, — відчула потік у відповідь, що йшов крізь блискавку. Вона змінила напрямок потоку. Час зрушив з місця, стрибнув уперед.

З гуркотом удар блискавки розтрощив кам’яну стіну над головою Аґінора. Запалі очі відступника розширилися, і він, нетвердо ступаючи, позадкував.

— Ти не можеш! Цього не може бути!

Він відстрибнув ще далі назад, коли ще одна блискавка вдарила туди, де він щойно стояв, і кам’яна підлога вибухнула фонтаном гострих уламків.

Найнів похмуро посунула на нього. І тоді Аґінор кинувся навтьоки.

Саїдар неслася крізь неї стрімким потоком. Вона відчувала скелі навколо і повітря, відчувала крихітні частинки Єдиної Сили, що їх пронизували і водночас утворювали. І вона відчувала, що Аґінор теж... щось робить. Вона відчувала це неясно, здалеку, як щось, про що вона ніколи не довідається по-справжньому, але вона бачила наслідки його дій і розуміла, що до чого.

Земля колихалася і гула у неї під ногами. Стіни попереду розвалювалися, і купи каміння перегороджували їй шлях. Вона видиралася на них, пробиралася крізь них, не звертаючи уваги на те, що гостре каміння ранило їй руки та ноги, не спускаючи очей із Аґінора ні на мить. Здійнявся вітер, він завивав у коридорах, бив їй в обличчя, розгладжуючи щоки, змушуючи сльозитися очі, намагаючись збити її з ніг; вона змінила напрямок вітру, і Аґінора покотило коридором, наче перекотиполе. Вона торкнулася потоку в землі, змінила його напрямок, і кам’яні стіни обвалилися навколо Аґінора, замуровуючи його всередині. Підкоряючись її гнівному погляду, блискавка впала поряд із Аґінором, і ще одна, і ще одна, і каміння вибухало все ближче й ближче до нього. Вона відчувала, як він намагається штовхнути блискавки до неї, але фут за футом сліпучі розряди наближалися до Відступника.

Щось засяяло праворуч від неї, щось, чого вона ще не могла бачити за обваленими стінами.

Найнів відчувала, що Аґінор втрачає сили, що його намагання вразити її стають дедалі слабшими, але нестямнішими. Але водночас вона відчувала, що він не здався. Якщо зараз вона дозволить йому піти, він переслідуватиме її так само завзято, як і раніше, переконаний, що вона виявилася занадто слабкою, аби захиститися від нього, не дати йому робити, що він хоче.

Срібна арка з’явилася на місці кам’яної стіни, сповнена м’якого сріблястого сяйва. Шлях назад...

Коли Відступник припинив атакувати, вона зрозуміла, що відтепер усі його сили йдуть на те, аби її стримувати. І на це у нього теж більше не вистачало сил, він не міг відбивати її удари. Тепер йому доводилося ухилятися від каміння, що зливою падало на нього під ударами блискавок, а вибухи знову і знову збивали його з ніг.

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Блискавки припинили батожити лабіринт. Найнів відвернулася від Аґінора, що намагався виборсатися з кам’яного завалу, і подивилася на арку. Відтак знову поглянула на Аґінора, саме вчасно, аби побачити, як він переповз купу каменів і щез. Вона аж засичала з розпачу. Більша частина лабіринту ще стояла цілісінькою, а до того ж серед тих руїн, що нагромадили вони з Відступником, є сотня місць, де можна заховатися. Так, щоби його відшукати, знадобиться багато часу, але вона була впевнена: якщо вона не знайде його першою, то він відшукає її. Він збереться з силами і, коли вона найменш цього чекатиме, нападе на неї знову.

Шлях назад з’явиться, але лише раз.

Перелякавшись, вона подивилася на арку ще раз і з полегшенням побачила, що та нікуди не зникла. Якщо їй удасться розшукати Аґінора швидко...

Будь стійкою!

Непогамований гнів змусив її заволати вголос, і вона стала пробиратися крізь зруйновані стіни до арки.

— Хай з чиєї ласки я тут, — пробурмотіла вона, — я розберуся з ними. Ще й не так, як з Аґінором. Я... — Вона ступила під арку, і світло затопило її.

— Я... — Найнів вийшла з-під арки і зупинилась, дивлячись перед собою. Тут усе було так, як вона пам’ятала: срібний тер’анґріал, Айз Седай, зала — але пригадування впало на неї, наче удар. Спогади повернулися, увірвавшись у її свідомість. Вона вийшла з тієї ж арки, в яку заходила.

Червона сестра високо підняла одну зі срібних чаш, і струмінь холодної чистої води полився Найнів на голову.

— Ти очищена від гріха, який могла скоїти, — наспівно проказала Айз Седай, — і від тих гріхів, що скоєні проти тебе. Ти очищена від злочину, який могла скоїти, і від тих, що скоєні проти тебе. Ти прийшла до нас очищена й безвинна, серцем і душею.

Найнів здригнулася, коли вода потекла по її тілу, стікаючи на підлогу.

Шеріам із заспокійливою усмішкою взяла Найнів за руку, але в голосі наставниці послушниць не було й натяку на пережиту тривогу:

— Досі ти все робила добре. Повернутися — це добре. Не забувай, яка у тебе мета, і надалі також усе буде добре.

Рудоволоса жінка повела її довкола тер’анґріала до наступної арки.

— Це було так схоже на правду, — пошепки промовила Найнів. Тепер вона пригадала все, пригадала, як вона направляла. І це було так легко, наче підняти руку. Вона пам’ятала Аґінора, пам’ятала, що він хотів зробити з нею. Вона знову здригнулася. — Це було насправді?

— Ніхто не знає, — відказала Шеріам. — У спогадах це здається реальним, та й жінки іноді виходили зі справжніми ранами, отриманими всередині. А інші різалися всередині аж до кості, а коли виходили, на них не було ні подряпини. Кожного разу і для кожної жінки, що заходить усередину, все змінюється. У давнину казали, що існує багато світів. Можливо, цей тер’анґріал переносить тебе до одного з них. Якщо це так, він робить це за дуже строгими правилами, надто строгими, якщо, звичайно, його призначення — просто переправити когось із одного місця в інше. Особисто я гадаю, що те, що всередині, відбувається не насправді. Але пам’ятай: реальне воно чи ні, небезпека там реальна, як реальним є ніж, націлений тобі в самісіньке серце.

— Я направляла Силу. Це було так легко.

Шеріам затнулася.

— Вважається, що це неможливо. Ти навіть не повинна була пам’ятати, що здатна направляти. — Вона допитливо поглянула на Найнів. — Але ти собі не зашкодила. Я відчуваю в тобі здатність направляти Силу, таку ж могутню, як і раніше.

— Ви кажете так, наче це було небезпечно, — повільно мовила Найнів.

Шеріам спершу завагалася, а тоді промовила:

— Вважається, що в попередженнях немає сенсу, оскільки ти однаково їх не пам’ятатимеш, втім... Цей тер’анґріал було знайдено під час Траллоцьких війн. У наших архівах збереглися записи про його дослідження. Першу сестру, що зайшла всередину, охороняли, як лише могли, бо ніхто не знав, що цей тер’анґріал робить. Вона запам’ятала, що направляла Єдину Силу, аби захиститися від небезпеки. Коли ж сестра вийшла з-під арки, всі її здібності були випалені вщент. Вона втратила здатність не тільки направляти, а й відчувати Істинне Джерело. Друга теж пішла під захистом, і її здібності теж були зруйновані схожим чином. Третя пішла без будь-якого захисту, і хоча нічого не пам’ятала з того, що було всередині, все ж вийшла неушкодженою. Це одна з причин, чому ми послали тебе туди без будь-якого захисту. Найнів, ти не повинна знову направляти Силу всередині тер’анґріала. Я знаю, що там важко пригадати хоч щось, але доклади зусиль.

Найнів зглитнула. Вона пам’ятала усе, пам’ятала і те, як вона не пам’ятала.

— Я не направлятиму, — сказала вона.

Якщо не забуду, що цього не можна робити. Їй хотілося істерично розреготатися.

Вони підійшли до наступної арки. Сяйво, як і раніше, вщент наповнювало її, як і дві інші. Шеріам востаннє поглянула на Найнів застережливо і залишила її саму.

— Другий раз за те, що є. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Найнів дивилася на срібну арку, на сяйво всередині. Що там цього разу? Усі дивилися на неї в очікуванні. Вона рішуче ступила крок у сяйво.

Найнів із подивом дивилася на невибагливу коричневу сукню, що була на ній, тоді стрепенулася. Чого вона витріщається на власну сукню? Шлях назад з’явиться, але лише один раз.

Поглянувши навколо, посміхнулася. Вона стояла на краю Галявини в Емондовому Лузі, навколо товпилися будинки під гостроверхими солом’яними дахами, а просто перед нею виднілася корчма «Винне джерело». Саме ж Винне джерело вибивалося з-під скелі — розсип кам’яних брил там і сям цяткував сірим зелену траву Галявини, — а Винна ріка, що брала початок із джерела, повертала на схід під вербами неподалік корчми. На вулицях не було людей, та це й зрозуміло, адже в цей ранковий час більшість селян поралися по господарству.

Найнів придивилася до корчми, і посмішка зів’яла на її обличчі. Корчма виглядала добряче занедбаною, побіл потемнів, одна віконниця висіла косо, крізь діру в черепиці визирав кінець зогнилої крокви. Що це найшло на Брана? Невже обов’язки мера забирають у нього стільки часу, що він забув дбати про свою корчму?

Двері корчми розчахнулися, і на Галявину вийшов Кенн Буйє. Побачивши Найнів, він остовпів. Старий покрівельник скидався на сучкуватий старий окоренок, і подивився він на молоду жінку аж ніяк не привітно:

— Отже, ти повернулася додому, еге ж? Що ж, ти можеш із тим самим успіхом забиратися, звідки прийшла.

Найнів насупила брови, коли він сплюнув їй під ноги і поспішив геть; Кенн ніколи не був ґречним, але й рідко вдавався до відкритих грубощів. Принаймні їй він ніколи не грубіянив. В обличчя — ніколи. Проводжаючи його поглядом, вона помітила на кожному будинку ознаки занедбаності, помітила перехняблені стріхи, зарослі бур’янами подвір’я. Двері в будинку майстрині аль’Каар висіли на обвислій петлі.

Похитавши головою, Найнів штовхнула двері корчми. Почекай, я скажу Брану про це пару теплих слів.

У загальній залі нікого не було, крім однісінької жінки з перекинутою через плече товстою косою, що вже починала братися сивизною. Вона витирала стіл, але з того, як та дивилася на стільницю, Найнів здалося, що вона навряд чи усвідомлює, що робить. Кімнату вкривав шар пилу.

— Марін?

Марін аль’Вір здригнулася, схопилася за горло й широко розплющила очі. Вона виглядала набагато старшою, ніж пам’ятала Найнів. І виснаженою.

— Найнів? Найнів! Це ти?! Еґвейн! Еґвейн з тобою? Скажи, що ти привела її назад!

— Я... — Найнів приклала руку до голови. Де Елвейн? У неї було відчуття, наче вона повинна пригадати. — Ні, я не привела її назад. — Шлях назад з’явиться, але лише один раз.

Майстриня аль’Вір важко опустилася на крісло з прямою спинкою:

— Я так сподівалася... Відколи Бран помер...

— Бран помер? — Найнів не могла собі цього уявити; їй завжди здавалося, що цей гладун із широкою усмішкою житиме вічно. — Я мала бути тут.

Марін зірвалася на ноги, підбігла до вікна й занепокоєно визирнула на Галявину та сільську вулицю.

— Якщо Малена дізнається, що ти тут, буде лихо. Впевнена, що Кенн бігом помчить її розшукувати. Він тепер мер.

— Кенн? Та невже у цих чоловіків голови соломою напхані? Як вони могли обрати мером Кенна?

— Це все Малена. Вона змусила все Жіноче Коло натиснути на своїх чоловіків, і ті його протягнули в мери. — Марін припала обличчям до вікна, намагаючись дивитися одразу в усіх напрямках. — Ці дурні чоловіки навіть не обговорювали заздалегідь, чиє ім’я вони опустять у скриньку; гадаю, кожний з тих, хто голосував за Кенна, був упевнений, що тільки його жінка змусила його правдами і неправдами віддати свій голос за Кенна. Гадав, що один голос погоди не зробить. Що ж, їм довелося переконатися, що це не так. Усім нам довелося.

— Хто ця Малена, яка змушує Жіноче Коло скакати, як вона скаже? Ніколи про неї не чула.

— Вона зі Сторожового Пагорба. Вона Мудр... — Марін повернулася від вікна, заламуючи руки. — Малена Алар — Мудриня, Найнів. Коли ти не повернулася... Світло, я сподіваюся, що вона не дізнається, що ти тут!

Найнів спантеличено помотала головою:

— Марін, ти її боїшся! Ти вся тремтиш. Що вона за жінка? Чому Жіноче Коло обрало таку, як вона?

Майстриня аль’Вір гірко розсміялася:

— Мабуть, ми з глузду з’їхали. Малена приїхала побачитися з Маврою Маллен за день до того, як Мавра мала повертатися до Девен Райда, і тієї ночі захворіло багато дітей, тож Малена залишилася подбати про них, а тоді почався мор серед овець, і Малена взялася розібратися і з цим теж. Здавалося цілком природним обрати її, але... Вона справжня розбійниця, Найнів. Вона залякує людей і змушує їх робити те, що вона хоче. Вона напосідає і напосідає на тебе, доки вже не залишається сил відмовлятися. І ще гірше. Вона вдарила Елсбет Лугган і збила її з ніг.

Перед очима Найнів постала картина: Елсбет Лугган та її чоловік Гарал, коваль. Елсбет була майже така ж на зріст, як Гарал Лугган, міцна й кремезна, хоч і приваблива.

— Елсбет майже така ж сильна, як Гарал. Я не можу повірити...

— Малена не міцна і не телесувата, але вона... вона шалена, Найнів. Вона ганяла Елсбет ціпком по всій Галявині, і ми всі бачили це, але у нас забракло духу спробувати це припинити. Коли про це дізналися чоловіки, Бран і Гарал сказали, що вона має забиратися з села, хай навіть Жіноче Коло вважає, що вони втручаються в жіночі справи. Гадаю, деякі жінки з Кола готові були дослухатися, але Бран та Гарал обидва захворіли тієї самої ночі й померли один за одним, з різницею в один день. — Марін прикусила губу й окинула поглядом залу, наче боялася, що хтось у ній ховається. Вона стишила голос: — Малена змішувала для них зілля. Сказала, що це її обов’язок, навіть попри те, що вони виступили проти неї. Я бачила... Я бачила, що коли вона пішла, у неї був із собою сірий фенхель.

Найнів охнула:

— Але ж... Ти впевнена, Марін? Ти впевнена? — Марін кивнула, і лице її зморщилося. Видно було, що вона ось-ось заплаче. — Марін, якщо ти навіть на мить запідозрила, що ця жінка могла отруїти Брана, чому ти не пішла до Кола?

— Вона сказала, що Бран і Гарал не ходили у Світлі, — ледь чутно прошепотіла Марін, — якщо вони наговорюють на Мудриню. Вона сказала, що саме через це вони й померли: Світло їх відкинуло. Вона весь час торочить про гріх. Сказала, що Пет аль’Каар теж згрішив, коли говорив проти неї вже після смерті Брана і Гарала. Він лише сказав, що вона не так зцілює, як ти колись, а вона намалювала Ікло Дракона у нього на дверях, і всі бачили її з вуглиною в руці. Обидва його хлопці померли ще на тому ж тижні — просто коли мати вранці пішла їх будити, вони лежали мертві. Бідолашна Нела. Після цього вона лише блукала, наче сновида, сміючись і плачучи водночас. Кричала, що Пет — це сам Морок і це він убив її хлопчиків. Пет повісився наступного дня. — Вона здригнулася і заговорила так тихо, що Найнів ледь могла розчути, що вона каже. — У мене чотири дочки, які ще живуть у моєму домі. Живуть, Найнів. Ти мене розумієш? Вони живі. І я хочу, щоби вони й надалі були живими.

Найнів відчула, як її пробрало холодом аж до самих кісток.

— Марін, не можна такого дозволяти. — Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою! Вона відкинула цю думку. — Якщо Жіноче Коло виступатиме разом, ви зможете її позбутися.

— Виступити разом проти Малени? — Сміх Марін радше скидався на ридання. — Ми всі її боїмося. Але вона добре дбає про дітей. Тепер, здається, діти хворіють чи не щодня, але Малена робить усе, що може. А коли Мудринею була ти, пам’ятаю, майже ніхто не вмирав від хвороб...

— Марін, послухай мене. Невже ти не бачиш, чому тепер діти завжди хворіють? Якщо вона не може змусити вас її боятися, вона змушує вас думати, що потрібна вам, щоб лікувати ваших дітей. Це її рук справа, Марін. Це вона робить, так само, як зробила з Браном.

— Цього не може бути, — видихнула Марін. — Вона не може так робити. Не з крихітками.

— Саме так вона і робить, Марін. — Шлях назад... Найнів безжалісно придушила цю думку. — Чи залишилися в Колі жінки, які не бояться? Хтось, хто погодиться вислухати?

— Таких, що не бояться, нема, — відказала Марін. — Але Корін Аєллін, можливо, тебе вислухає. А якщо вислухає, вона приведе з собою ще двох чи трьох. Найнів, якщо жінки в Колі погодяться тебе вислухати, ти станеш знову нашою Мудринею? Гадаю, лише ти можеш не відступити перед Маленою, хоч ми всі й знаємо, що вона за одна. Ти навіть не уявляєш, яка вона.

— Побачу. — Шлях назад... Ні! Це мій народ! — Бери плаща й ходімо до Корін.

Марін боялася виходити з корчми, а коли Найнів ледь не силою витягла її на вулицю, та почала скрадатися між будинками, хоронячись і вичікуючи біля кожного ґанку.

Вони були ще на півшляху до будинку Корін Аєллін, коли Найнів побачила високу та жилаву жінку, що великими кроками поспішала іншим краєм Галявини, прямуючи до корчми і збиваючи на ходу голівки бур’янів товстим вербовим прутом. Хоч вона й скидалася на лантух з кістками, відчувалося, що вона міцна, як дріт; над випнутим підборіддям жінки темнів рішуче стиснутий рот. Щоби встигнути за нею, Кенну Буйє довелося бігти підтюпцем.

— Малена. — Марін шарпнула Найнів за руку, затягаючи її в проміжок між двома будинками, і зашепотіла, наче боялася, що Малена може почути її з того боку Галявини:

— Я так і знала, що Кенн побіжить по неї.

Щось змусило Найнів озирнутися. У неї за спиною височіла срібна арка, сягаючи від будинку до будинку, повнячись білим сяйвом. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Марін придушено зойкнула:

— Вона нас побачила. Допоможи нам Світло, вона йде сюди!

Висока жінка повернулася і пішла, перетинаючи Галявину, а Кенн залишився невпевнено тупцювати на місці. На обличчі Малени не було й натяку на невпевненість. Вона ступала повільно, але так, наче не залишала своїм жертвам жодного шансу на порятунок, і жорстока посмішка з кожним кроком усе чіткіше проступала на її губах. Марін учепилася в рукав Найнів:

— Нам треба бігти. Сховатися. Найнів, скоріше! Кенн, мабуть, уже сказав їй, хто ти така. Вона ж шаленіє навіть на саму згадку про тебе.

Срібна арка вабила до себе погляд Найнів. Шлях назад... Вона струснула головою, намагаючись пригадати. Це не навсправжки. Вона подивилася на Марін; неприкритий жах відобразився тій на обличчі. Мусиш бути стійкою, якщо хочеш упоратися.

— Будь ласка, Найнів. Вона побачила мене з тобою. Вона — мене — побачила! Будь ласка, Найнів!

Малена невблаганно наближалася. Мій народ. Арка сяяла. Шлях назад. Це не навсправжки.

Зі здушеним риданням Найнів вирвала руку з пальців Марін і кинулася назустріч срібному сяйву.

У себе за спиною вона чула розпачливі крики Марін:

— Заради Світла, Найнів, допоможи мені! ДОПОМОЖИ!

Сяйво огорнуло Найнів.

З широко розплющеними очима, ледь тримаючись на ногах, Найнів вискочила з-під арки, не помічаючи зали, не помічаючи Айз Седай. Останній крик Марін ще бринів їй у вухах. Вона навіть не здригнулася, коли на неї раптом хлюпнув струмінь холодної води.

— Ти очищена від порочної гордині. Ти очищена від порочних амбіцій. Ти явилася до нас очищена, серцем і душею.

Коли Червона Айз Седай відступила, до Найнів наблизилася Шеріам і взяла її за руку.

Найнів було шарпнулася і лише тоді зрозуміла, хто це. Вона вхопила Шеріам обома руками за комір сукні:

— Скажіть мені, що це було не навсправжки! Скажіть!

— Дуже погано? — Шеріам спокійно відірвала її руки від свого коміра, наче така реакція була для неї звичною. — Це завжди гірше, а третій раз — найгірший з усіх.

— Я покинула свою подругу... покинула свій народ...у Безодні Фатуму, аби повернутися. — Будь ласка, Світло, хай це буде не навсправжки. Насправді я не... Морейн повинна за все заплатити. Я змушу її заплатити!

— Завжди буває якась причина, аби не повернутися, щось таке, що тобі перешкоджає чи відволікає. Цей тер’анґріал створює пастки для тебе з твоєї власної свідомості, плете тенета тугими та міцними, твердішими за сталь та смертельнішими за отруту. Ось чому ми використовуємо його для випробування. Ти повинна хотіти стати Айз Седай понад усе на світі, хотіти так, щоби зустрітися віч-на-віч із чим завгодно, звільнитися від будь-чого, аби тільки досягнути своєї мети. Меншим Біла Вежа не задовольниться. Саме цього ми вимагаємо від тебе.

— Ви вимагаєте надто багато. — Найнів дивилася розширеними очима на третю арку, до якої повела її рудоволоса Айз Седай. Третя арка найгірша. — Я боюся, — прошепотіла вона. Що може бути гірше за те, що я щойно зробила?

— Це добре, — промовила Шеріам. — Ти прагнеш стати Айз Седай, направляти Єдину Силу. Ніхто не повинен підступати до цього без страху та благоговіння. Страх зробить тебе обачною; обачність збереже тобі життя. — Вона розвернула Найнів обличчям до арки, але відступила від неї не одразу. — Ніхто не змушує тебе заходити втретє, дитино.

Найнів провела язиком по пересохлих губах:

— Якщо я відмовлюся, ви виставите мене з Білої Вежі й ніколи не дозволите повернутися. — Шеріам кивнула. — А цього разу буде найгірше? — Шеріам знову кивнула. Найнів судомно втягнула повітря. — Я готова.

— Третій раз за те, що буде, — урочистим речитативом промовила Шеріам. — Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Найнів побігла крізь арку.

Сміючись, по коліна поринаючи в барвистий килим польових квітів, вона бігла полониною на вершечку пагорба, бігла крізь вир метеликів. Її сіра кобила танцювала нервово на краю полонини, подзвякуючи збруєю, і Найнів зупинилися, аби не налякати тварину ще більше. Кілька метеликів опустилися їй на сукню, на вишиті квіти та розсип перлинок, інші тріпотіли крильцями серед сапфірів та місячних камінців у її волоссі, що хвилями спадало на плечі.

Біля підніжжя пагорба розкинулося намисто з Тисячі Озер, обплутуючи собою все місто Малкір, і в озерах без ліку відбивалися Сім Веж, і верхівки Веж торкалися хмар, а на них крізь туман майоріли прапори із золотим журавлем. В місті була тисяча садів, але вона найбільше полюбляла цей дикий сад на вершині пагорба. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Перестук копит змусив її обернутися.

Ал’Лан Мандраґоран, король Малкір, зістрибнув зі спини свого бойового коня і широкими кроками пішов їй назустріч. Він ішов крізь вир метеликів, радісно сміючись. Обличчя його було обличчям суворого воїна, проте усмішка, з якою він ішов до неї, пом’якшувала наче карбовані з каменю риси.

Вона дивилася на нього вкрай здивована, а надто коли він підхопив її в обійми і поцілував. На мить вона припала до нього, забувши про все, і відповіла на його поцілунок. Ноги її опинилися за фут над землею, та їй було байдуже.

Раптом вона вперлася руками йому в груди, відкинувши голову назад.

— Ні. — Відштовхнула його сильніше. — Відпусти. Постав на землю. — У замішанні він повільно опускав її, доки вона не торкнулася землі підборами. Вона позадкувала від нього. — Тільки не це, — промовила вона. — Цього я не переживу. Що завгодно, тільки не це. — Будь ласка, хай я краще знову зустрінуся з Аґінором. Пам’ять завирувала. Аґінор? Вона не знала, звідки взялася ця думка. Пам’ять хиталася, розгойдувалася, тасуючи фрагменти, наче повінь — крижини. Вона хапалася за ті фрагменти, шукала, за що можна зачепитися.

— З тобою все добре, кохана? — стурбовано запитав Лан.

— Не називай мене так. Я не твоя кохана! Я не можу вийти за тебе!

Вона злякалася, коли він відкинув голову назад і зайшовся громовим сміхом:

— Твоє ствердження, ніби ми з тобою не пара, може засмутити наших дітей, моя дружино. А як це ти не моя кохана? Іншої у мене нема, і ніколи не буде.

— Я мушу повернутися. — Вона в розпачі шукала очима арку, але бачила тільки полонину і небо. Тенета, твердіші за сталь та смертельніші за отруту. Лан. Діти Лана. Світло, допоможи мені! — Я мушу повернутися, зараз.

— Повернутися? Куди? До Емондового Лугу? Добре, якщо ти хочеш. Я напишу листа до Морґейз і розпоряджуся щодо ескорту.

— Я мушу піти одна, — пробурмотіла вона, продовжуючи роззиратися. Де ж вона? Я мушу йти. — Я не можу бути в це вплутаною. Я цього не переживу. Тільки не це. Мушу піти негайно!

— Вплутаною в що, Найнів? Чого ти не можеш пережити? Ні, Найнів. Тут ти можеш їздити одна, якщо хочеш, але якщо королева Малкір з’явиться в Андорі без належного ескорту, Морґейз буде шокована, якщо не ображена. А ти не хочеш її образити, правда ж? Я гадав, що ви з нею подруги.

Найнів почувалася так, наче її били по голові, удар за ударом.

— Королева? — невпевнено повторила вона. — У нас є діти?

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд? Мабуть, мені краще відвезти тебе до Шаріни Седай.

— Ні! — Вона знову позадкувала від нього. — Не треба жодних Айз Седай. Це все не насправжки. Цього разу я не дам себе в це втягнути. Не дам!

— Добре, — повільно промовив він. — Якщо ти моя дружина, як ти можеш не бути королевою? Ми тут малкіри, а не південці. Нас коронували у Семи Вежах тоді ж, коли ми обмінялися перснями. — Він мимоволі поворухнув лівою рукою, і на вказівному пальці зблиснув гладенький золотий обідець. Вона кинула погляд на власну руку, на перстень, який — вона це знала — був там, а тоді накрила її іншою рукою, хоч і не могла би сказати, чи то для того, аби заховати від себе самої, чи зберегти. — Тепер ти пригадуєш? — вів далі Лан. Він простягнув до неї руку — схоже, для того, аби доторкнутися її щоки, і вона відступила ще на шість кроків. Він зітхнув. — Твоя воля, моя кохана. У нас троє діточок, хоча дитиною можна назвати, строго кажучи, тільки одне з них. Мерік тобі майже по плече і не може вирішити, у чому він кохається більше — в конях чи в книжках. Елнора вже вчиться потроху крутити хлопцям голову і робить це весь час, коли не допікає Шаріну питаннями про те, коли вже вона буде достатньо дорослою, аби вирушити до Білої Вежі.

— Елнора — так звали мою маму, — стиха промовила вона.

— Так ти й сказала, коли обирала це ім’я. Найнів...

— Ні. Цього разу я не дам себе в це втягнути. Тільки не в це! Не дам!

За його спиною, між дерев на краю луки, вона побачила срібну арку.

Раніше її затуляли дерева. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Вона розвернулася до арки.

— Я мушу йти.

Він схопив її за руку, і вона відчула, що стопи її наче пустили коріння в камінь — не могла й кроку ступити.

— Не знаю, що тривожить тебе, моя дружино, та хай що б це було, скажи мені, і я все владнаю. Знаю, що я не найкращий із чоловіків. Коли я зустрів тебе, я весь складався з гострих кутів, проте тобі вдалося згладити принаймні частину з них.

— Ти найкращий з усіх чоловіків у світі, — тихо промовила вона. На свій жах, вона зрозуміла, що пам’ятає, який він чоловік, пам’ятає сміх і сльози, гіркі суперечки та солодкі примирення. Це були нечіткі спогади, але за бажання вона могла би зробити їх яснішими і теплішими. — Я не можу.

Арка стояла поряд, досить ступити кілька кроків. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

— Не знаю, що відбувається, Найнів, але я відчуваю, що втрачаю тебе. Я цього не переживу. — Він уплів пальці їй у волосся; опустивши повіки, вона припала щокою до його долоні. — Залишайся зі мною, назавжди.

— Я хочу залишитися, — тихо промовила вона. — Хочу залишитися з тобою. — Коли вона розплющила очі, арка зникла... з’явиться, але лише один раз. — Ні. Ні!

Лан розвернув її до себе, подивився їй в обличчя:

— Що тебе турбує? Ти повинна сказати мені, аби я міг допомогти.

— Це все несправжнє.

— Несправжнє? Перш ніж я зустрів тебе, я гадав, що в цьому світі справжнім є лише меч. Подивися навколо, Найнів. Все це справжнє. І чого б ти не захотіла насправді, ми можемо зробити його разом справжнім.

Вона розгублено подивилася навкруги. Заквітчана полонина розстилалася перед нею, як і раніше. Сім Веж і надалі височіли над Тисячею Озер. Арка зникла, але нічого не змінилося. Я могла би тут залишитися. З Ланом. Нічого не змінилося. Думки її пішли в іншому напрямку. Нічого не змінилося. Еґвейн залишилася сама в Білій Вежі. Ранд направлятиме Силу і збожеволіє. А що станеться з Метом і Перрином? Чи зможуть вони повернути собі хоч дещицю зі свого життя? А Морейн, яка заламала наші долі, так і розгулюватиме любенько, наче нічого й не було.

— Я мушу повернутися, — прошепотіла вона.

Не в змозі бачити біль на коханому обличчі, вона звільнилася з обіймів Лана. Рішуче створила в уяві образ квіткового пуп’янка — білого, на гілці тернового куща. Зробила колючки гострими та твердими, бажаючи, аби вони прокололи її шкіру, відчуваючи, ніби вона вже заплуталася в колючому терновинні. Голос Шеріам Седай танцював десь на межі свідомості, попереджаючи про небезпеку направляти Силу. Пуп’янок розкрився, і саїдар заповнила її світлом.

— Найнів, скажи мені, що відбувається.

Голос Лана пробивався крізь її зосередженість; вона не дозволила собі його почути. Шлях назад ще мав десь існувати. Вдивлялася в те місце, де щойно була срібна арка, намагаючись знайти хоч якийсь слід, який та залишила по собі. Нічого.

— Найнів...

Вона спробувала намалювати арку в своїй уяві, пригадати кожну подробицю: як вигинається сріблястий метал, як наповнює його сяйво, схоже на сніжне полум’я. І арка наче замерехтіла в повітрі перед нею: ось вона з’явилася між нею та деревами, зникла... знову з’явилася.

— ...я кохаю тебе...

Вона припала до саїдар, вбираючи в себе потік Єдиної Сили, аж доки їй здалося, що вона ось-ось вибухне. Блиск, що сповнював її, осявав і все навколо, так що очам було боляче. Вона відчувала, як її наповнює вогонь та біль; кістки наче горіли; череп перетворився на ревуче горнило.

— ...усім серцем.

Вона побігла до срібного півкола, не дозволяючи собі обернутися. Була впевнена, що їй уже не почути в житті нічого гіркішого за розпачливий крик Марін аль’Вір, що волала по допомогу, коли Найнів її покинула, проте у порівнянні з голосом Лана, який кричав їй услід, він здавався тепер солодким, наче мед.

— Найнів, благаю, не покидай мене!

Біле сяйво поглинуло її.

Гола Найнів вилетіла з-під арки і впала на коліна, розкривши рота в німому риданні, і сльози струменіли їй по щоках. Шеріам опустилася на коліна поряд із нею. Найнів поглянула на рудоволосу Айз Седай.

— Ненавиджу! — спромоглася вичавити вона з себе, ковтаючи сльози. — Ненавиджу всіх Айз Седай!

Шеріам тихенько зітхнула, тоді допомогла Найнів звестися на ноги:

— Дитино, чи не кожна жінка, яка проходить через це, каже таке. Це не жарт, коли тебе змушують зустрітися з власними страхами. Що це таке? — різко запитала вона, повертаючи руки Найнів долонями догори.

Зненацька руки Найнів затремтіли від болю, якого вона раніше не відчувала. Довгі чорні шипи просто посередині прохромлювали їй обидві долоні. Шеріам обережно їх витягла; Найнів відчула легеньку прохолоду там, де Айз Седай торкнулася рук зціленням. На місці обох шипів залишилися лише невеличкі шрами з внутрішньої і тильної сторін.

Шеріам спохмурніла:

— Жодних шрамів не повинно було залишитися. І як ти примудрилася загнати тільки дві колючки, та ще й так точно? Якщо ти заплуталася в терновинні, то мала би бути вся вкрита подряпинами та шипами.

— Мала би, — з гіркотою погодилася Найнів. — Можливо, я подумала, що сплатила достатньо.

— Все має свою ціну, — погодилася Айз Седай. — А тепер ходімо. Першу ціну ти сплатила. Тепер отримай те, за що ти сплатила.

Вона легенько підштовхнула Найнів уперед.

Лише тепер Найнів усвідомила, що в залі є ще й інші Айз Седай. Тут була Амерлін у своєму смугастому палантині, а обіруч неї стояли з шалями на плечах сестри з кожної Аджі, і всі вони дивилися на Найнів. Пригадавши настанови Шеріам, Найнів ступила кілька невпевнених кроків і опустилася на коліна перед Амерлін. Останню чашу з водою над головою Найнів повільно перехилила саме Амерлін.

— Ти очищена від Найнів аль’Міри з Емондового Лугу. Ти очищена від усього, що пов’язувало тебе зі світом. Ти прийшла до нас, очищена серцем і духом. Тепер ти Найнів аль’Міра, посвячена з Білої Вежі. — Передавши чашу одній із сестер, Амерлін підвела Найнів з колін. — Тепер ти скріплена з нами печаттю.

Здавалося, що з очей Амерлін струменить темне сяйво. Найнів здригнулася, і не тому, що вона стояла гола та мокра.

Еґвейн йшла за посвяченою коридорами Білої Вежі. Стіни тут, такі ж білі, як і ззовні, рясніли гобеленами та картинами, плитки підлоги складалися в різнобарвні візерунки. На посвяченій була така сама біла сукня, як на Еґвейн, лише оторочена сімома вузькими кольоровими смугами на подолі та на манжетах. Еґвейн поглядала на цю сукню, наморщивши чоло. Відучора Найнів носила таку ж сукню посвяченої, але непомітно було, щоби вона її тішила, хоч і позначала її новий статус, так само як і золотий перстень у подобі змія, що кусає власний хвіст. Дівчині пощастило мигцем побачити Мудриню кілька разів, і щоразу очі у Найнів залишалися захмареними, наче вона побачила речі, котрі всім серцем бажала би ніколи не бачити.

— Сюди, — коротко промовила посвячена, вказавши на двері. Цю посвячену, невисоку сухорляву жінку, трохи старшу від Найнів, звали Педра. Говорила вона енергійно. — Маєш вільний час, бо сьогодні твій перший день; але коли гонг ударить на Високе Сонце, я чекатиму на тебе у посудомийні, і гляди мені: ні хвилиною пізніше!

Еґвейн присіла в реверансі, тоді висунула язика за спиною у посвяченої, що розвернулася йти. Хоча Шеріам тільки вчора ввечері записала Еґвейн до книги послушниць, та вона вже знала напевне, що Педра їй не подобається. Дівчина штовхнула двері й увійшла.

Кімната виявилася невеличкою і звичайною, з голими білими стінами, а ще там була молода жінка з червонувато-золотим волоссям, що хвилями спадало їй на плечі. Жінка сиділа на одному з двох ослонів, що були в кімнаті. Підлога теж була голою: для послушниць килими — розкіш. Еґвейн подумала, що незнайомка може бути її одноліткою, проте риси її обличчя дихали такою гідністю та самовладанням, що вона видавалася старшою. На ній теж був одяг послушниці простого крою та пошиття, але на ній він виглядав елегантним і вишуканим.

— Мене звати Елейн, — промовила та, схиливши голову набік і вдивляючись в Еґвейн. — А ти Еґвейн. З Емондового Лугу, що в Межиріччі. — Вона мовила це так, наче це мало якесь особливе значення, але не пояснила чому, а повела далі: — Тим, хто пробув тут певний час, завжди доручають кілька днів опікуватися новенькою, доки вона призвичаїться. Сідай, прошу.

Еґвейн сіла на другий ослін, обличчям до Елейн:

— Я гадала, що тепер, коли мене записали до послушниць, Айз Седай мене навчатимуть. Але поки що нічого такого не сталося; лише Педра розбудила мене за добрі дві години до світанку й наказала замітати коридори. Вона сказала, що після обіду я ще мушу допомагати мити посуд.

Елейн скривилася:

— Ненавиджу мити посуд. Раніше мені ніколи не доводилися... але годі, це пусте. Тебе навчатимуть. Відзавтра у тебе будуть уроки щодня, до речі, о цій годині, що зараз. Від світанку до Середини Ранку, тоді після обіду знову до Першої Третини. Якщо ти виявишся дуже здібною до навчання або, навпаки, не будеш встигати, тобі можуть призначити додаткові заняття, після вечері і до опівночі. Але зазвичай цей час використовують для хатньої роботи. — У блакитних очах Елейн з’явилася задумливість. — Ти з цим народилася, адже так? — Еґвейн кивнула. — Так, здається, я це відчула. Зі мною так само, я теж із цим народилася. Не переймайся, що ти цього не помітила. Ти навчишся розпізнавати хист в інших. Я маю перевагу: я зростала поруч із Айз Седай. — Еґвейн хотіла би розпитати про це нову знайому. Хто це зростає поруч із Айз Седай? Проте Елейн продовжувала говорити: — І не засмучуйся також, якщо у тебе не одразу почне щось виходити. З Єдиною Силою, я маю на увазі. Навіть найпростіші речі потребують певного часу. Терплячість — чеснота, якій треба вчитися. — Вона зморщила ніс. — Шеріам Седай повторює це раз у раз, бо хоче, аби всі ми це запам’ятали. Спробуй лише припустити бігом, коли вона сказала йти, і вона на змиг ока відведе тебе до свого кабінету.

— Я вже брала кілька уроків, — проказала Еґвейн, намагаючись цим не вихвалятися. Вона відкрилася саїдар — тепер це було значно легше робити, ніж раніше — і відчула, як усе її єство наповнюється теплом. Вона вирішила спробувати найскладніше, що поки що навчилася робити. Дівчина простягнула руку, і над нею виникла промениста кулька, кулька з чистого світла. Вогник колихався — вона й досі не навчилася робити його стабільним, — але він був, горів у неї над долонею.

Елейн теж неспішно витягла руку, і над її пальцями також з’явилася кулька світла. Її кулька теж миготіла.

Ще мить, і всю постать Елейн охопило легеньке сяйво. Еґвейн охнула, вогняний м’ячик над її долонею згас.

Елейн раптом пирснула сміхом, і все згасло — і сяйво навколо неї, і вогниста кулька.

— Ти бачила це навколо мене? — зацікавлено запитала вона. — Бо я навколо тебе бачила. Шеріам Седай казала, що я згодом бачитиму. Але зараз це було вперше. У тебе теж уперше?

Еґвейн кивнула і теж зайшлася радісним сміхом:

— Ти подобаєшся мені, Елейн. Гадаю, ми з тобою подружимось.

— Я теж так гадаю, Еґвейн. Ти з Межиріччя, з Емондового Лугу. Ти знаєш хлопця на ім’я Ранд аль’Тор?

— Я його знаю. — Раптом Еґвейн пригадалася та історія, яку розповідав Ранд, історія, в яку вона тоді не повірила, щось про те, як він буцімто впав зі стіни просто у сад і зустрів там... — Ти дочка-спадкоємиця Андору, — видихнула вона.

— Так, — просто відказала Елейн. — Якщо Шеріам Седай почує, що я про це згадую, вона, певно, запровадить мене до свого кабінету, перш ніж я встигну договорити.

— Всі, схоже, бояться потрапити до кабінету Шеріам. Навіть посвячені. Невже вона вичитує учениць аж так несамовито? Мені вона видалася доброю жінкою.

Елейн завагалася, а тоді заговорила неохоче, ховаючи очі:

— Вона тримає лозину у себе на столі. Каже, якщо ти не можеш засвоїти правила цивілізованим шляхом, вона змусить тебе вивчити їх по-іншому. Для послушниць існує дуже багато правил, і дуже важко не порушити жодного, — закінчила вона.

— Але це... це жахливо! Я вже не дитина, і ти теж. Я не дозволю так зі мною поводитися!

— Але ж ми і є дітьми. Айз Седай, повноправні сестри, — ось хто є дорослими жінками. Посвячені — молоді жінки, але досить дорослі для того, щоб на них можна було покластися і випустити їх з ока. А послушниці є ще малими дітьми, про них треба дбати, їх треба захищати, вказувати їм шлях, а ще карати, коли вони вчинять щось не так, як годиться. Так це пояснює Шеріам Седай. Ніхто не каратиме тебе на уроці, хіба що ти спробуєш зробити щось без дозволу. Іноді буває дуже важко втриматися і не спробувати щось зробити; ось побачиш, ти дуже хотітимеш направляти, це буде для тебе все одно що дихати. Але якщо ти переб’єш багато тарілок, тому що замріялася, якщо ти нешанобливо поставишся до посвяченої, чи самовільно полишиш Вежу, чи заговориш з Айз Седай першою, чи... Тобі дозволяється лише намагатися робити все якнайкраще. Більше нічого не можна робити.

— Скидається на те, наче вони просто хочуть змусити нас піти звідси, — зауважила Еґвейн.

— Це не так, і водночас так воно і є. Еґвейн, у Вежі зараз лише сорок послушниць. Тільки сорок, і лише сім чи вісім із них стануть посвяченими. Шеріам Седай каже, що цього недостатньо. Вона каже, що тепер не вистачає Айз Седай, аби робити те, що має бути зроблено. Але Вежа не буде... просто не може... спускати планку. Айз Седай не можуть узяти в сестри жінку, якщо та не має здібностей, а ще сили та бажання. Вони не можуть дати перстень та шаль жінці, котра не зможе майстерно направляти Силу, або дозволить себе залякати, або зверне зі шляху, не витримавши незгод. Навчанням та випробуваннями можна допомогти з направлянням, а от щодо сили і бажання... Отож, якщо ти захочеш піти, вони тебе відпустять. Лише навчать спочатку основам, щоб ти не загинула через власне неуцтво.

— Здається, — задумливо проказала Еґвейн, — Шеріам щось таке нам казала. Але я ніколи не задумувалася над тим, що Айз Седай стає менше й менше.

— У неї є пояснення. Вона каже, що ми вибракували людство. Ти знаєш, як роблять вибракування? Як вибраковують зі стада тварин із небажаними властивостями? — Еґвейн нетерпляче кивнула. Як можна зростати біля овець та не знати про те, як вибраковують тварин? — Шеріам Седай каже, що завдяки тому, що Червона Аджа вже три тисячі років полює на чоловіків, здатних направляти, ми загалом вибраковуємо з людського племені здатність звертатися до Сили. Але, дивись, не скажи цього, коли поруч буде хтось із Червоної Аджі. Шеріам Седай уже безліч разів дискутувала з ними щодо цього, і дискутувала аж до крику, а ми з тобою лише послушниці.

— Не скажу.

Елейн помовчала, а тоді поцікавилась:

— З Рандом усе гаразд?

Раптом Еґвейн відчула укол ревнощів — Елейн була така гарненька! — але ще сильніше, у самісіньке серце, її вразив страх. Вона швиденько прокрутила в пам’яті все, що їй було відомо про зустріч Ранда з дочкою-спадкоємицею, аби пересвідчитися, що Елейн не відомо про Рандове вміння направляти.

— Еґвейн?

— З ним усе добре, наскільки це можливо. — Сподіваюсь, що це так, з дурнем таким, повстяною головою! — Коли я бачила його востаннє, він скакав верхи з кількома шайнарськими вояками.

— З шайнарцями! Мені він назвався пастухом. — Вона похитала головою. — Чомусь я згадую про нього у найневідповідніші хвилини. Елайда вважає, що він певним чином є дуже важливим. Ні. Прямо вона такого не заявляла, але вона влаштувала розшуки і страшенно розлютилася, коли дізналася, що він полишив Кеймлін.

— Елайда?

— Елайда Седай. Радниця моєї матусі. Вона — з Червоної Аджі, але, здається, попри це мамі вона подобається.

Еґвейн відчула, що у неї пересохло в роті. З Червоної Аджі й цікавиться Рандом.

— Я... я й гадки не маю, де він може бути зараз. Він поїхав з Шайнару і наче не збирався туди повертатися.

Елейн серйозно подивилася на неї:

— Еґвейн, я б не сказала Елайді, де його знайти, навіть якби й знала. Наскільки мені відомо, він не зробив нічого поганого, а вона, боюся, хоче використати його, так чи інакше. До того ж я не бачила її, відколи ми прибули сюди з білоплащниками на хвості. Вона та інші й досі стоять табором на схилі Драконової гори. — Вона поривчасто підвелася. — Поговорімо про щось веселіше. Тут є ще дві особи, які знають Ранда, і з однією з них я хочу тебе познайомити. — Вона схопила Еґвейн за руку й потягла за собою з кімнати.

— Дві дівчини? Схоже, Ранд знайомиться з купою дівчат!

— М-м-м? — Все ще тягнучи коридором Еґвейн за собою, Елейн пильно подивилася на неї. — Ага, зрозуміло... Отже, одна з них — це ледаче дівчисько на ймення Елс Ґрінвелл. Гадаю, вона тут не затримається. Ухиляється від роботи і завжди вичікує нагоди шмигнути на подвір’я, де Охоронці вправляються з мечами. Вона каже, ніби Ранд зупинявся на фермі її батька разом зі своїм приятелем, Метом. Здається, саме вони заронили в її голову уяву про те, що світ не закінчується за межами селища, от вона і втекла з дому, аби стати Айз Седай.

— Ці чоловіки, — пробурмотіла Еґвейн. — Я лише кілька разів протанцювала з гарним хлопцем, а Ранд ходив з таким виглядом, наче він пес, якому болять зуби. Але сам він... — Вона замовкла, бо в коридорі попереду з’явилася якась постать. Елейн теж зупинилася, і Еґвейн відчула, що та міцніше стиснула їй руку.

Нічого загрозливого не було в цьому чоловікові; він міг налякати лише тим, що з’явився перед дівчатами зненацька. Високий, вродливий, ще досить молодий, з довгим темним волоссям, що кучерями спадало йому на плечі. Проте плечі ці безсило горбилися, а в очах у чоловіка стояв смуток. Він не ступив ані кроку назустріч Еґвейн та Елейн, просто стояв і дивився на них, і нараз у нього з-за спини з’явилася одна з посвячених.

— Вам не можна тут бути, — лагідно звернулася вона до нього.

— Я хотів прогулятися, — відповів він голосом глибоким і сумним, сумним, як його очі.

— Ви можете прогулюватися в саду. Там ви зараз і мали би знаходитися. Вам корисно побути на сонечку.

Чоловік розсміявся, розкотисто й гірко:

— Там, де дві чи три з ваших стежитимуть за кожним моїм кроком? Ви просто боїтеся, що мені до рук потрапить ніж. — Зустрівшись із посвяченою поглядом, чоловік знову розсміявся. — Ніж потрібний мені для себе, жінко. Для себе. Добре, веди мене до саду під нагляд ваших пильних очей.

Посвячена, легенько торкнувшись його рукава, повела його геть.

— Лоґейн, — промовила Елейн, коли він пішов.

— Лжедракон!

— Його вгамували, Еґвейн. Тепер він не небезпечніший за будь-якого чоловіка. Але я не можу забути, яким бачила його раніше, коли шість Айз Седай мусили втримувати його, аби він не направив Силу і не знищив нас усіх. — Вона здригнулася.

Здригнулася й Еґвейн. Ось так Червона Аджа вчинить і з Рандом.

— А їх завжди треба вгамовувати? — спитала вона. Елейн витріщилася на неї, відкривши рота, і вона швидко додала: — Я лише подумала, що Айз Седай могли би знайти якийсь інший вихід. Аная та Морейн казали, що найвеличнішими досягненнями Епоха Легенд завдячувала спільній роботі з Силою чоловіків та жінок. От я й подумала, чи не варто би було їм пошукати спосіб повернутися до цього.

— Дивись, щоби якась із Червоних сестер не почула, як ти роздумуєш над цим уголос. Вони шукали, Еґвейн. Вони намагалися знайти такий спосіб три сотні років після того, як було зведено Білу Вежу. А тоді відмовилися від цих пошуків, бо нема чого шукати. Ходімо. Я хочу, щоби ти побачила Мін. Вона в саду, але, дякувати Світлу, не там, куди пішов цей Лоґейн.

Еґвейн здалося, наче вона вже чула це ім’я раніше, а коли вона побачила молоду жінку, до якої підвела її Елейн, тоді згадала, де і коли. Садом біг вузенький потічок із перекинутим через нього невисоким містком. На парапеті сиділа Мін, схрестивши ноги. Вона була вдягнена в чоловічі обтислі штани та простору сорочку. Цей одяг і темне, стрижене при самій голові волосся робили її викапаним хлопцем, щоправда, надзвичайно миловидим. Поруч із нею через парапет була перекинута сіра куртка.

— Я тебе знаю, — промовила Еґвейн, звертаючись до дівчини. — Ти служила в корчмі у Бейрлоні.

Легенький вітерець збрижив воду під мостом, у шапках дерев озвалися щебетом сірокрилки.

Мін усміхнулася:

— А ти — одна з тих, хто привів за собою Друзів Морока, і вони спалили корчму вщент. Ні, не переймайся. Посильний, котрий прибув по мене, привіз достатньо золота, аби майстер Фітч відбудував корчму навіть не такою, як була, а вдвічі більшою. Доброго ранку, Елейн. Як це ти не гаруєш над своїм навчанням? Чи над баняками на кухні? — Вона мовила це жартівливо, як буває між приятельками, і усмішка, якою нагородила її Елейн у відповідь, це підтвердила.

— А я дивлюся, Шеріам ще не примудрилася перевдягти тебе в сукню.

Мін зловтішно розреготалася:

— Я ж не послушниця. — Вона заговорила удавано писклявим голосом: — Так, Айз Седай. Ні, Айз Седай. А можна мені ще трохи позамітати підлогу, Айз Седай? — І вже своїм звичним голосом додала: — Я одягаюся так, як хочу. У Ранда все добре? — звернулася вона до Еґвейн.

Еґвейн стисла губи в нитку. Йому би пасували баранячі роги, яку того траллока, сердито подумала вона.

— Мені шкода, що в корчмі сталася пожежа. Добре, що майстру Фітчу вдалося її відбудувати. А навіщо ти прибула до Тар Балона? Ясно, що не заради того, аби стати Айз Седай.

Мін вигнула брову, як здалося Еґвейн — здивовано.

— Вона до нього небайдужа, — пояснила Елейн.

— Знаю. — Мін кинула на Еґвейн погляд, і на мить тій здалося, що вона бачить сум — чи жаль? — в її очах. — Я тут, — промовила Мін, обережно добираючи слова, — бо по мене послали і залишили мені вибір: їхати верхи або ж зв’язаною, в мішку.

— Ти, як завжди, перебільшуєш, — мовила Елейн. — Шеріам Седай бачила того листа, і вона каже, що це було запрошення. Ти знаєш, Еґвейн, Мін бачить різні речі. Ось чому вона тут: аби Айз Седай могли дослідити, як вона це робить. Це не Сила.

— Запрошення, — хмикнула Мін. — Коли Айз Седай тебе запрошує, це так, наче королева віддає наказ, а з ним ще посилає сотню солдатів на додачу.

— Усі бачать по-різному, — сказала Еґвейн.

— Не так, як Мін, — похитала головою Елейн. — Вона бачить... аури... навколо людей. І образи.

— Не повсякчас, — зауважила Мін. — І не навколо всіх.

— Із них вона може багато чого дізнатися про людину, хоч я й не впевнена, що вона завжди каже, що саме їй відкривається. Вона сказала, що мені доведеться ділити мого чоловіка з двома іншими жінками, а я на це ніколи би не погодилася. Вона ж лише сміється й каже, що вона теж не схвалює такого подружнього життя. Але вона сказала, що я буду королевою, перш ніж дізналася, хто я така; вона сказала, що бачить корону, і це була трояндова корона Андору.

Несподівано для Еґвейн у неї з язика зірвалося:

— А що ти бачиш, коли дивишся на мене?

Мін кинула на неї погляд:

— Біле полум’я, і... О, багато різних речей. Я не знаю, що вони означають.

— Вона постійно так каже, — не дуже задоволено зауважила Елейн. — Біля мене, крім усього іншого, вона побачила відтяту руку. Вона каже, ніби не мою. І також стверджує, що не знає, що це могло би означати.

— Тому що я й насправді не знаю, — відказала Мін. — З того, що я бачу, мені й половини не зрозуміло.

Гравій на доріжці заскрипів під чоботами, дівчата обернулися і побачили двох юнаків. Каптани та сорочки ті несли перекинутими через руку, а їхні оголені торси блищали від поту. Мечі вони вклали в піхви і тримали в руках. Еґвейн зрозуміла, що вона не може відвести погляду від одного з них — вродливішого чоловіка вона не бачила у своєму житті. Високий, стрункий, він мав атлетичну будову і рухався з грацією тигра. Раптом вона усвідомила, що він схилився над її рукою — а вона навіть не помітила, як та опинилася в його руці, — і почула, що він називає себе. Вона вже чула це ім’я.

— Ґалад, — не чуючи власного голосу, повторила вона, зустрівшись поглядом із темними очима юнака.

Він був старший за неї. Старший за Ранда. На згадку про Ранда вона стрепенулася й опанувала себе.

— А я Ґавін, — усміхнувся другий юнак, — бо, гадаю, з першого разу ти не розчула.

Мін теж посміхалася, і лише Елейн дивилася насуплено.

Еґвейн раптом усвідомила, що її рука все ще залишається в руці Ґалада, й висмикнула її.

— Якщо у тебе знайдеться вільна хвилинка серед твоїх справ, Еґвейн, я хотів би знову тебе побачити. Ми могли би погуляти в саду чи, якщо тобі дозволять залишити Вежу, могли би влаштувати пікнік десь поза містом.

— Це... це було б чудово.

Вона згадала, що вони тут не самі, й зніяковіла. Мін і Ґавін і надалі весело посміхалися. А Елейн супила брові. Еґвейн спробувала привести до ладу свої думки, подумати про Ранда. Він такий... такий вродливий. Вона аж здригнулася — чи не бовкнула вона цього вголос?!

— Тоді до зустрічі, — нарешті відірвавши погляд від Еґвейн, Ґалад уклонився Елейн. — Сестро. — Гнучкий, наче клинок, він пішов геть, перетнувши місток.

— Цей, — пробурмотіла Мін, дивлячись йому вслід, — завжди вчинятиме так, як треба. І неважливо, кому це може зашкодити.

— Він назвав тебе сестрою? — перепитала Еґвейн. Зморшка на чолі Елейн не хотіла розгладжуватися. — Я гадала, він твій... Тобто ти так насупилась... — Вона подумала, що Елейн ревнує, і досі не знала, чи це не так.

— Я йому не сестра, — рішуче відповіла Елейн. — Я відмовляюся бути йому сестрою.

— Наш батько був і йому батьком, — сухо зауважив Ґавін. — Ти не можеш це заперечувати, якщо лише не хочеш сказати, що наша мати бреше. А на це тобі знадобиться більше нахабства, ніж на все, що ти кажеш нам тут зараз.

Тільки тепер Еґвейн звернула увагу на те, що юнак мав таке ж волосся, як в Елейн, кольору червоного золота, хіба що наразі воно потемніло й закучерявилось від поту.

— Мін має рацію, — сказала Елейн. — Ґалад не має в собі нічого людського. Він ставить правоту понад милосердя, понад жалість чи... З нього така ж людина, як з траллока.

На обличчя Ґавіна повернулася усмішка.

— Я б не став цього стверджувати. А надто висновуючи з того, як він дивився на Еґвейн. — Помітивши, як зиркнула на нього дівчина, а тоді, як зміряла його поглядом сестра, він підняв руку, наче обороняючись від них мечем. — А до того ж у нього талант вправлятися з клинком. Охоронцям варто один раз показати йому якийсь прийом, і все — він уже його засвоїв. А мене вони заморили ледь не до смерті, доки я вивчив половину того, що Ґаладу дається заввиграшки.

— І того, що він вдатний до меча, достатньо? — хмикнула Елейн. — Чоловіки! Еґвейн, як ти, певно, вже здогадалася, цей неподобно розфранчений бевзь — мій брат. Ґавіне, Еґвейн знає Ранда аль’Тора. Вони з ним з одного селища.

— Насправді? Він насправді народився в Межиріччі, Еґвейн?

Еґвейн змусила себе байдуже кивнути головою. Що йому відомо?

— Звісно, у Межиріччі. Ми з ним зростали разом.

— Звісно... — задумливо протягнув Ґавін. — Такий дивний юнак. Він сказав, що він пастух, хоч я ніколи не бачив пастуха, який би поводився чи виглядав так, як він. Дивний. Я розмовляв із безліччю різних людей, яким довелося зустрітися з Рандом аль’Тором. Дехто навіть імені його не знав, проте вони запам’ятали, як він виглядає, тож це не міг бути хтось інший. Він змінив життя кожного з них. Я говорив із одним старим фермером — він просто приїхав до Кеймліна подивитися на Лоґейна, коли того провозили через місто по дорозі сюди; але цей фермер залишився в Кеймліні, аби стати на бік нашої матері, коли там почався 65 шт. І це через юнака, який вирушив у широкий світ і змусив його замислитися про те, що у світі є іще щось, крім життя, яким той жив на своїй фермі. Ранд аль’Тор. Мимоволі починаєш думати: а чи він, бува, не та’верен? І Елайда зацікавилася ним — це факт. Я питаю себе, а чи зустріч із ним не змінила наші життя у Візерунку?

Еґвейн поглянула на Елейн та Мін. Вона була впевнена, що у них не могло бути доказів того, що Ранд і насправді та’верен. Раніше вона над цим не замислювалася. Ранд був Рандом, і він ніс на собі прокляття торкатися Сили. Але та’верен змінює життя людей, хочуть вони того чи ні.

— Ви мені насправді подобаєтесь, — промовила вона, об’єднуючи в одному жесті обох дівчат. — Я хочу бути вашою подругою.

— А я хочу бути твоєю подругою, — відгукнулася Елейн.

Еґвейн поривчасто обійняла її, а за мить до них доєдналася Мін, і вони втрьох завмерли на мосту, обійнявшись.

— Ми троє пов’язані, — промовила Мін, — і ми не дозволимо будь-якому чоловіку стати цьому на заваді. Навіть йому.

— Може, хтось із вас зробить таку ласку й скаже мені, що це все має означати? — ґречно поцікавився Ґавін.

— Тобі цього не зрозуміти, — відказала йому сестра, і всі троє дівчат зайшлися сміхом.

Ґавін почухав потилицю і похитав головою:

— Ну, добре, але якщо це якимось боком стосується Ранда аль’Тора, пильнуйте, щоб Елайда цього не почула. Відколи ми тут, вона вже тричі напосідала на мене, наче Випитувач з білоплащників. Не думаю, щоб вона вважала, наче він... — Він смикнувся: садом йшла жінка, і плечі їй огортала шаль із червоною каймою. — Згадай Морока на ім’я, — процитував він поговірку, — і він тут як тут. Не хочу вислуховувати ще одну лекцію, що не годиться розгулювати без сорочки. Бувайте здорові.

Піднявшись на місток, Елайда подивилася вслід Ґавіну, що віддалявся швидким кроком. Ставна, з правильними рисами обличчя, вона мала надто суху вроду, аби її хотілося назвати гарною жінкою — принаймні так здалося Еґвейн. Нестаріюче обличчя визначало її статус не менш промовисто, ніж її шаль. Лише ті сестри, котрі щойно стали Айз Седай, ще не набули цієї невизначеності віку. Вона ковзнула поглядом по Еґвейн, затримавши очі хіба на мить, проте дівчина відчула її жорсткість. Вона завжди вважала, що твердість Морейн — наче криця, загорнута в шовк, але Елайда відкинула шовк через непотрібність.

— Елайдо, — сказала Елейн, — це Еґвейн. Вона теж народилася зі зерниною цього хисту. І вона вже мала кілька уроків, то ми з нею однаково просунулися. Елайдо?

На обличчі Елайди не було помітно жодних емоцій.

— У Кеймліні, дитино, я була радницею королеви, твоєї матусі, але зараз ми у Білій Вежі, а ти — послушниця. — Мін зробила порух, наче збираючись іти, проте Елайда зупинила її, різко кинувши: — Залишися, дівчино. Я хочу поговорити з тобою.

— Я знаю тебе з народження, Елайдо, — проказала Елейн, наче не вірячи власним вухам. — Я зростала у тебе на очах, і ти змушувала взимку квітнути сади, аби мені було де бавитися.

— Дитино, там ти була дочкою-спадкоємицею. Тут ти послушниця. Ти маєш це засвоїти. Одного дня ти станеш великою, але тобі треба багато чого навчитися!

— Так, Айз Седай.

Еґвейн почувалася враженою. Якби хтось так принизив її перед іншими, вона би розлютилася не на жарт.

— Тепер ідіть звідси, обидві. — Почувся звук гонгу, низький, гучний, й Елайда подивилася на небо. Сонце стояло на півдорозі до найвищої точки. — Середина Ранку, — зауважила вона. — Маєте поквапитися, якщо не хочете нарватися на чергове напучування. А ти, Елейн, коли виконаєш свою роботу, знайди наставницю послушниць у її кабінеті. Послушниця не звертається до Айз Седай без наказу. А тепер — бігом! Ви запізнитесь. Бігом!

Дівчата кинулися бігом, підхопивши спідниці. Еґвейн кинула погляд на Елейн. На щоках нової подруги розквітли дві червоні плями, але вигляд вона мала рішучий.

— Я стану Айз Седай, — промовила та, тихо, але наче присягаючись.

Еґвейн почула, як позаду Елайда звернулася до Мін:

— Мені дали зрозуміти, дівчино, що тебе привезено сюди за наказом Морейн Седай.

Вона хотіла би зупинитись і послухати, чи спитає Елайда про Ранда, але в Білій Вежі дзвенів гонг на Вишину, а для неї це означало виклик на хатню роботу. Вона не зупинилася, а бігла й надалі, бігла, як їй було наказано.

— Я стану Айз Седай, — просичала вона.

Елейн посміхнулася з розумінням, і дівчата побігли ще швидше.

Коли Мін нарешті пішла з мосту, сорочка прилипала їй до тіла. Вона спітніла не через гаряче сонце, а через пекучий допит, що влаштувала їй Елайда. Вона озирнулася, аби пересвідчитися, що Айз Седай не йде за нею назирці, але тієї ніде не було видно.

Звідки Елайда дізналася, що її викликала Морейн? Мін була впевнена, що це таємниця, відома лише їй, Морейн та Шеріам. І всі ці питання про Ранда. Нелегко було з незворушним обличчям і чесними очима запевняти Айз Седай, що вона ніколи про такого не чула і нічого про нього не знає. Чого вона від нього хоче? Світло, а що Морейн хоче від нього? Хто він такий? Світло, я не хочу закохуватися в хлопця, якого бачила лише раз, та ще й у селюка!

— Морейн, засліпи тебе Світло, — пробурмотіла вона, — не знаю, навіщо ти мене сюди затягла, але виходь нарешті зі своєї схованки та скажи мені щось, аби я могла звідси піти!

Єдиною відповіддю їй була дзвінка пісня сірокрилок. Кривлячись невдоволено, дівчина пішла шукати затишного куточка, де можна було би трохи охолонути.

Кайрен розкинувся на пагорбах аж до ріки Алґуенья, і звідси, з вишини на північ від міста, Ранд уперше побачив це місто, залите полуденним сонцем. Ерлікан Таволін та п’ятдесят кайренських солдатів і досі залишалися при ньому, і це дуже скидалося на конвой, а надто коли вони перетнули міст через Ґелін. Що далі на південь, то замкнутіше та офіційніше поводилися вояки, але Лоял та Гюрін наче не брали цього до уваги, тож і Ранд намагався цим не перейматися. Хлопець роздивлявся місто, що не поступалося розмірами тим, які він бачив раніше. Річну гладінь заполонили круглобокі кораблі та плескаті баржі, а протилежний берег обступили високі зерносховища, але сам Кайрен, обведений високими сірими стінами, здавався правильною квадратною решіткою. Однією зі сторін цього квадрата і була ріка. Розташування веж, високих, удвадцятеро вищих за мури, теж накладалося на цю решітку. Навіть здалеку Ранд міг бачити, що кожна з веж закінчувалась нерівними, наче обламаними, зубцями.

За міськими стінами, підступаючи до них і заполонивши весь простір від ріки до ріки, розкинувся мурашник із вуличок, що перетинали одна одну під усіма можливими кутами й кишіли народом. Ранд знав від Гюріна, що місцеві називають це передмістя Висілком. Колись до кожних з воріт тулилося окреме ринкове селище, але за багато років селища ці злилися в одне, утворивши лабіринт вуличок та провулків, котрі розбігалися в різних напрямках.

Коли Ранд із супутниками в’їхали в ці брудні вулички, Таволін послав кількох солдатів уперед розчищати дорогу, і ті з лайкою врізалися в натовп, спрямовуючи коней на тих, хто не квапився забратися геть, наче погрожуючи їх розтоптати. Люди подавалися вбік, лише скоса зиркнувши на вершників, так наче це було звичне явище. Ранд спіймав себе на тому, що посміхається.

Народ у Висілку хоч часто-густо ходив у дранті, але дрантя було пістряве та яскраве, і навколо все аж кипіло галасливим та метушливим життям. Вуличні дрібноноші розхвалювали свої товари, а крамарі закликали перехожих до яток, виставлених попід стінами їхніх крамничок. Цирульники, розносники фруктів, точильники ножів, чоловіки та жінки пропонували десятки послуг та сотні товарів, протискуючись крізь юрби. З багатьох споруд, ледь чутні крізь галас, долинали звуки музики; спершу Ранд вирішив, що музика грає в корчмах, але на вивісках, що прикрашали фасади будинків, пишалися зображення чоловіків, що грали на флейтах та арфах, перекидалися через голову чи жонглювали. Будинки ці були величенькі, але не мали вікон. Будівлі у Висілку, схоже, зводили переважно з дерева, і серед них траплялося багато нових, хоч і збитих як попало. Рандові аж щелепа відпала, коли він задивився на будинки, на сім чи навіть більше поверхів заввишки; вони легенько розгойдувались, проте люди спокійнісінько заходили до цих споруд і виходили з них, схоже, не звертаючи на це жодної уваги.

— Голота, — з презирством кинув Таволін, дивлячись просто перед собою. — Тільки подивіться на них: геть зіпсовані чужоземним звичаєм. Їм тут не місце.

— А де їм місце? — поцікавився Ранд.

Кайренський офіцер поглянув на нього вовком і пришпорив коня, гарапником прокладаючи собі шлях крізь натовп.

Гюрін торкнувся Рандового ліктя:

— Це все через Аїльську війну, лорде Ранде. — Він роззирнувся навсібіч, чи не чує їх котрий із солдатів. — Багато фермерів побоялися повертатися до своїх господарств біля Хребта Світу, а натомість прийшли сюди, до найближчого міста. Саме тому Ґалдріан загатив усю ріку баржами з хлібом, що прийшли з верхоріччя, з Андору і Тіру. А з ферм на сході зерно не приходить, бо там більше нема жодних ферм. Але краще про це не казати кайренцям, мілорде. Вони намагаються вдавати, наче війни взагалі не було, або якщо і була, то це вони в ній перемогли.

Незважаючи на гарапник Таволіна, загону довелося зупинитися, коли шлях перетнула дивна процесія. З пів десятка чоловіків били в тамбурини та пританцьовували, звільняючи шлях для вервечки величезних ляльок, десь у півтора раза вищих за ляльководів, які смикали їх за довгі жердинки. Велетенські фігури чоловіків та жінок у коронах і довгих розцяцькованих мантіях вклонялися на всі боки, наче вітаючи цікавих глядачів, а поруч із ними підскакували фігури химерних тварин. Лев з крилами. Цап дибки, двоголовий, а кожна з голів ще й вогнедишна, висновуючи з довгих червоних стрічок, що звисали з двох пащек. Невідома істота, напівкіт, напіворел, і ще одна, з ведмедячою головою на людському тулубі. Ранд вирішив, що остання лялька мала представляти траллока. Коли ляльки вистрибом проходили повз, натовп вітав їх вигуками, оплесками та радісним сміхом.

— Той, хто це змайстрував, в очі не бачив траллока, — пробурчав Гюрін. — Голова завелика, а тулуб надто кістлявий. Схоже, вони не вірять в існування траллоків, мілорде, так само як і в різні інші речі. Єдині чудиська, в які вірять ці мешканці Висілка, — аїльці.

— У них що, свято? — поцікавився Ранд.

Крім цієї процесії, він не помітив інших ознак свята, але гадав, що вона щось та й означає. Таволін знову вислав своїх солдатів уперед.

— Таке ж, як і кожного дня, Ранде, — озвався Лоял. Він крокував поряд зі своїм конем, а скриньку, загорнуту в ковдри, віз притороченою до сідла. Оґір привертав до себе не менше уваги, ніж ляльки. Деякі навіть сміялися та плескали йому в долоні, так само як і лялькам. — Боюся, Ґалдріан підтримує спокій серед своїх підданих, розважаючи їх. Він дає менестрелям та музикам Королівський дар — кругленьку суму в сріблі, аби ті давали вистави тут, у Висілку, і спонсорує щоденні кінні перегони берегом ріки. Чи не щовечора тут відбуваються ще й феєрверки.

— Феєрверки, — підхопив Гюрін, киваючи. — Я чув, ілюмінатори збудували тут для себе господу, як вони зробили це в Танчіко. Коли я був тут останнього разу, мені чогось було не до феєрверків.

Ранд похитав головою. Ніколи він ще не бачив таких хитромудрих феєрверків, які би потребували хоча б одного ілюмінатора. Він чув, що ілюмінатори полишають Танчіко лише для того, аби влаштувати видовище для правителів. Так, він прибув до дуже дивного міста.

Перед високою прямокутною аркою міської брами Таволін наказав своїм воякам зупинитися і спішився біля приземкуватої будівлі, що припадала до стін зсередини.

— Хвилинку, мілорде Ранде, — промовив офіцер.

Кинувши поводи одному з вояків, він щез за стіною.

Насторожено подивившись на солдатів — ті вишикували своїх коней у дві довгі шеренги — та запитавши себе, що вони робитимуть, якщо він, Лоял та Гюрін спробують зараз поїхати, Ранд скористався вільною хвилиною, аби роздивитися місто, що лежало перед ним.

Правильність кварталів Кайрена різко контрастувала із хаотичною мішаниною Висілка. Просторі, мощені вулиці, такі широкі, що людей на них здавалося ще менше, ніж було насправді, перетиналися під прямими кутами. Як і в Тремонсіні, схили пагорбів були розплановані у вигляді прямолінійних терас. Вулицями повільно рухались закриті портшези, іноді прикрашені невеличкими прапорцями з емблемою Дому, карети теж пропливали неспішно. Мовчки проходили люди в темних одежах, без жодних яскравих плям, крім вузеньких прорізів на грудях каптана чи сукні. Що більше прорізів було на одязі, тим гордовитіше виступав його носій. Проте ніхто тут не сміявся, навіть не посміхався. Терасами тягнулися споруди — суто з каменю, суворі, і навіть декор складався із самих прямих кутів та ліній. Жодного дрібноноші не було на вулицях. І навіть крамниці виглядали чинно, з невеличкими вивісками, і їхні власники не виставляли свій товар біля входу.

Тепер Ранд міг краще роздивитися високі вежі всередині міста. Вони стояли в риштованні, і помостами пересувалися робітники, муруючи вежі, виводячи їх вище й вище.

— Піднебесні вежі Кайрена, — сумно пробурмотів Лоял. — Що ж, колись вони були достатньо високими, аби виправдати таку назву. Коли аїльці захопили Кайрен, а це було приблизно тоді, коли ти народився, вони спалили башти, і ті завалилися. Я не бачу серед каменярів оґірів. Звісно, оґірам не до вподоби таке будівництво, адже кайренці хочуть, аби будівлі відповідали їхнім смакам і не мали жодних прикрас, але коли я був тут останнього разу, я бачив оґірів серед будівничих.

Таволін вийшов із вартівні вслід за іншим офіцером та двома писарчуками, один із яких тягнув величезну книгу, оправлену в дерево, а другий — тацю з приладдям для письма. Лоб у місцевого офіцера був голений на той самий манір, що й у Таволіна, хоча, може, лисина, що розширялася, забрала не менше волосся, ніж бритва. Обидва офіцери подивилися на Ранда, тоді на скриньку, накриту смугастою ковдрою Лояла, і знову на Ранда. Під час подорожі з Тремонсіна Таволін часто кидав погляди на скриньку, але нічого не питав. Голомозий офіцер поглянув ще й на меч на поясі Ранда і на мить зібрав губи в нитку.

Таволін відрекомендував офіцера Асаном Сандейром, а тоді голосно сповістив:

— Лорд Ранд з Дому аль’Тор, його слуга на ім’я Гюрін, а також Лоял, оґір зі стеддінґу Шанґтай.

Писар відкрив книгу, тримаючи її обома руками, і Сандейр вписав туди імена великими каліграфічними літерами.

— Завтра ви повинні прибути до вартівні не пізніше цієї години, мілорде, — промовив Сандейр, а другий писарчук тим часом узявся посипати піском запис у книзі, — і повідомити назву корчми, в якій ви зупинитесь.

Ранд кинув погляд на безбарвні вулиці Кайрена, тоді озирнувся на жваву метушню у Висілку:

— А чи не могли б ви порадити мені добру корчму он там? — Він кивнув у бік Висілка.

— Тс-с-с! — відчайдушно зашипів Гюрін, нахилившися до Ранда. — Це було би помилкою, лорде Ранде, — прошепотів він. — Якщо ви, лорд і все таке інше, зупинитесь у Висілку, вони не сумніватимуться, що ви щось замишляєте.

Ранд бачив, що нюхач має рацію. У Сандейра відпала щелепа, а брови Таволіна полізли вгору в німому питанні, й обидва вони витріщилися на Ранда. Він хотів було сказати їм, що не грає у Велику гру, але натомість промовив:

— Ми знайдемо собі кімнати в місті. Тепер ми можемо йти?

— Звісно, мілорде Ранде, — вклонився Сандейр. — Та... як щодо корчми?

— Я повідомлю, де ми зупинимось. — Ранд розвернув Гнідана, але зупинився знову. Цидулка, залишена Селін, зашурхотіла в його кишені. — Мені треба знайти молоду жінку, що мешкає в Кайрені. Леді Селін. Вона приблизно мого віку і дуже вродлива. Я не знаю, з якого вона Дому.

Сандейр та Таволін обмінялися поглядами, і Таволін сказав:

— Спробую довідатися про неї, мілорде.

Ранд кивнув і попереду Лояла та Гюріна вирушив у місто. На них не звертали особливої уваги, хоча вершників на вулицях було небагато. Навіть Лоял не спричинив фурору. Перехожі, здавалося, підкреслено не цікавилися нічим навкруги.

— А те, що я запитав про Селін, — звернувся Ранд до Гюріна, — вони теж можуть сприйняти не так, як треба?

— Хіба можна щось знати напевне з цими кайренцями, лорде Ранде? Схоже, вони гадають, що все має стосунок до Даес Дае’мар.

Ранд тільки плечима знизав. Йому здавалося, що люди дивляться на нього. Він не міг дочекатися, коли знову зможе натягти добру зручну куртку й припинити видавати себе за того, ким він не є.

Гюрін знав кілька корчем у місті, хоча, перебуваючи в Кайрені, переважно зупинявся у Висілку. Нюхач підвів їх до корчми, що називалася «Оборонець Драконової Стіни» і мала вивіску, на якій було зображено чоловіка в короні. Той наступив ногою на груди іншого чоловіка, приклавши йому меч до горла. Чоловік, що лежав горілиць на землі, мав руде волосся.

Назустріч гостям вийшов конюх, щоби взяти їхніх коней. Крадькома він кидав на Ранда та Лояла гострі погляди. Ранд наказав собі не давати волі уяві; не може бути, щоб геть усі в місті грали в цю їхню Гру чогось там. А хоч би й усі, він до цього жодним боком.

У загальній залі було чисто, столи вишикувалися наче під шнурок, як і будівлі в місті. Людей за столами було негусто. Усі вони звели очі на новоприбулих. Але лише на мить. І знову втупилися у свої келихи. Але у Ранда залишилося відчуття, що вони спостерігають за ним і прислухаються. У великому каміні горів невеликий вогонь, хоча день був доволі теплий.

У корчмаря, товстуна з улесливими манерами, впоперек сірого каптана зеленів один-однісінький проріз. Він аж підскочив, коли побачив на порозі нових гостей, і Ранда це не здивувало. Лоял, притискаючи до грудей скриню, загорнуту в смугасту ковдру, мусив добряче пригнути голову, аби пройти у двері, Гюрін тягнув на собі цілу гору саков і торб, а його власний червоний камзол різав очі на тлі безрадісно темних одежин усіх присутніх у залі.

Корчмар, на мить затримавши погляд на Рандовому камзолі та на його мечі, поспіхом повернув собі на обличчя масляну посмішку. Він уклонився, потираючи гладенькі ручки:

— Перепрошую, мілорде. На мить мені здалося, що я бачу... Простіть великодушно. Голова в мене працює вже не так, як колись. Бажаєте отримати кімнати, мілорде? — Лоялу він уклонився окремо, ще нижче. — Мене звати Куале, мілорде.

Він подумав, що я аїлець, похмуро майнуло Рандові в голові. Йому хотілося забратися з Кайрена геть. Але це було єдине місце, де їх міг відшукати Інґтар. І Селін сказала, що чекатиме на нього в Кайрені.

Довелося трохи зачекати, доки їм приготують кімнати, бо Куале з непомірною кількістю усмішок та поклонів пояснив, що треба принести особливе ліжко для Лояла. Ранд хотів, щоби всі вони зупинилися в одній кімнаті, але через шокований вигляд корчмаря та настійливий шепіт Гюріна: «Ми маємо показати цим кайренцям, лорде Ранде, що не гірше них знаємося на пристойності та звичаях!» — довелося погодитися на дві суміжні кімнати з дверима між ними — одну для Ранда, іншу — для його супутників.

Кімнати нічим не різнилися між собою, крім того, що одна з них мала два ліжка, одне звичайне, а інше — відповідних для оґіра габаритів, а в кімнаті Ранда ліжко було лише одне, зате завширшки майже таке, як два інших разом, з масивними квадратними стовпчиками, що ледве не сягали стелі. Стілець із високою спинкою та м’яким сидінням теж був масивний і квадратний, так само як і рукомийник, а гардероб попід стіною, прикрашений неоковирним та ваговитим різьбленим орнаментом, мав такий вигляд, наче ось-ось завалиться і роздушить постояльця. Два вікна біля ліжка дивилися на вулицю з висоти третього поверху.

Щойно корчмар пішов, Ранд відчинив двері і впустив Лояла та Гюріна до своєї кімнати.

— Від цього місця у мене аж серце холоне, — поскаржився він. — Усі дивляться на тебе так, наче думають, що у тебе ворожі наміри. Я повертаюсь до Висілка, хоча б на годинку. Принаймні люди там сміються. Хто з вас хоче першим відбути варту біля Рога?

— Я залишуся, — негайно озвався Лоял. — Хочу трохи почитати. Якщо я й не бачив поки що жодного оґіра, це ще не означає, що тут нема каменярів зі стеддінґу Тсофу. Він не так далеко від цього міста.

— Я гадав, ти мав би хотіти з ними зустрітися.

— М-м-м... Ні, Ранде. Минулого разу вони надто цікавилися, чому це я один у світах. Якщо вони отримали якусь звістку зі стеддінґу Шанґтай... Ні, гадаю, мені краще залишитися тут і почитати.

Ранд похитав головою. Він часто забував про те, що Лоял, по суті, втік із дому для того, щоб подивитися світ.

— А ти як, Гюріне? У Висілку грає музика, і люди там сміються. Можу побитися об заклад, що там ніхто не грає в Даес Дае’мар.

— Я б не був такий упевнений щодо цього, лорде Ранде. В будь-якому разі я дуже вдячний вам за запрошення, та краще я відмовлюся. У Висілку стільки бійок... навіть убивств... що там пахне паленим. Якщо ви розумієте, про що я. Навряд чи вони насміляться зачепити лорда; звісно, солдати скрутять у баранячий ріг того, хто на таке насмілиться. Але якщо ваша ласка, я би краще посидів за келишком у залі.

— Гюріне, ти не мусиш питати у мене дозволу будь на що. Ти це знаєш.

— Як скажете, мілорде. — Нюхач ледь помітно вклонився.

Ранд тяжко зітхнув. Якщо вони незабаром не поїдуть із Кайрена, Гюрін точно почне кланятися та розшаркуватися. І якщо це побачать Мет і Перрин, ці двоє вже подбають, щоби Ранд про це ніколи не забув.

— Сподіваюся, Інґтара нічого не затримає. Якщо він не з’явиться найближчим часом, нам доведеться доправити Ріг до Фал Дари самим. — Він намацав крізь камзол аркушик, що залишила йому Селін. — Ми змушені будемо це зробити. Лояле, коли я повернуся, ти зможеш трохи прогулятися містом.

— Я б радше цього не робив, — відповів Лоял.

Гюрін разом із Рандом спустився сходами. Коли вони порівнялись із залою, звідти вискочив Куале і, кланяючись, сунув Ранду в руки тацю. На ній лежало три згорнутих та запечатаних пергаменти. Ранд узяв їх, оскільки, вочевидь, саме цього чекав від нього Куале. Пергамент був дуже якісний, м’який, гладенький. Дорогий.

— Що це таке? — поцікавився він.

— Запрошення, мілорде, що ж іще? — знову вклонився Куале. — Від трьох благородних Домів. — Він зробив ще один уклін, спрямований кудись удалину.

— Хто б міг прислати мені запрошення? — Ранд покрутив згортки пергаментів у руці. Жодний із відвідувачів, що сиділи за столами, не дивився в його бік, але він відчував, що вони одначе спостерігають за ним. Печатки були йому незнайомі. Серед них не було печатки з півмісяцем та зірками, яку використовувала Селін. — І хто б міг дізнатися, що я тут?

— На цю мить — будь-хто, лорде Ранде, — неголосно сказав Гюрін. Схоже, він теж відчував на собі пильні погляди. — Вартові біля воріт не будуть мовчати про прибуття до Кайрена чужоземного лорда. Конюх, корчмар... кожний розповідає, що знає, якщо сподівається отримати з цього зиск, мілорде.

Скривившись, Ранд ступив два кроки й кинув запрошення у вогонь. Вони зайнялися миттєво.

— Я не граю в Даес Дае’мар, — промовив він досить голосно, аби його міг розчути кожний у залі. Навіть Куале не дивився на нього. — Я не маю жодного стосунку до Великої гри. Я лише чекаю тут на декого зі своїх друзів.

Гюрін схопив його за руку.

— Прошу, лорде Ранде, — зашепотів він із притиском, — прошу, не робіть так більше ніколи.

— Більше ніколи? Ти що, гадаєш, що будуть іще запрошення?

— Я впевнений, що будуть. Світло, та ви нагадуєте мені Теву, коли той так оскаженів через дзижчання оси біля свого вуха, що буцнув ногою осине гніздо. Ви щойно переконали кожного в цій кімнаті, що задіяні у найпотаємніших глибинах Гри. Коли вони побачили, що ви заперечуєте свою участь у Грі, вони вирішили, що ви граєте дуже й дуже приховано. Усі лорди та леді в Кайрені грають у Гру. — Нюхач кинув погляд на запрошення, що чорніли та жолобились у вогні, і спохмурнів: — І ви, в цьому можна не сумніватися, нажили собі ворогів у трьох Домах. Не дуже значних, інакше вони би так швидко не відреагували, але хоч як, а високородних. Вам треба відповідати на всі запрошення, які ви одержуватимете, мілорде. Можете відхиляти запрошення, якщо забажаєте, — але вони щось прочитають у тому, чиї саме запрошення ви відхилили. Звісно, якщо ви відхилите всі запрошення, або всі приймете...

— Я не братиму в цьому участі, — стиха промовив Ранд. — І ми поїдемо з Кайрена якнайшвидше. — Стиснувши кулаки, він сунув руки в кишені камзола і відчув згорнуту цидулку Селін. Витягши аркушик, він розгладив його об полу камзола. — Поїдемо, як тільки зможемо. — Пробурмотів він, знову ховаючи цидулку в кишеню. — Замов собі випити, Гюріне.

Ранд вийшов на вулицю, переповнений люттю. Він і сам не знав, чи лютує на себе, чи на кайренців з їхньою Великою грою, чи на Селін, що зникла невідомо-куди, чи на Морейн. Це вона заварила цю кашу, коли поцупила його одяг, а йому натомість підсунула вбрання лорда. Навіть тепер, коли він заявив, що звільнився від Айз Седай, одна з них примудряється втручатися в його життя, хай і здалеку.

Він вийшов із міста крізь ті ж ворота, у які заходив, бо це був єдиний відомий йому шлях. Вартовий, що стояв біля караульні, помітив його — яскравий камзол не давав Ранду пройти непоміченим, так само як і його зріст, що вирізняв хлопця з-поміж кайренців — і поспішив усередину приміщення, та Ранд навіть цього не помітив. Сміх і музика Висілка вабили його.

Якщо в Кайрені у своєму червоному, гаптованому золотом камзолі Ранд усім впадав в очі, то тут його вбрання якраз підходило. Частина чоловіків, що вешталися залюдненими вулицями Висілка, були одягнені в темне, як і люди в місті, але не менша частина мала на собі каптани червоні, сині, зелені, золоті, інколи такі яскраві, що вони б згодились і для бляхарів, а жінки майже всі пишалися у розшитих сукнях і барвистих хустках та шалях. Пишне вбрання часто-густо звисало лахміттями, та ще й наохляп, наче з чужого плеча, але принаймні ті, які дивилися на Ранда в його ошатному камзолі, не вважали, що з ним щось негаразд.

Одного разу йому довелося зупинитися, щоб пропустити ще одну процесію велетенських ляльок. Музики били в тамбурини, гімнасти виробляли антраша, а траллок зі свинячим рилом та іклами бився з лялькою з короною на голові. Три-чотири сумбурні удари, і траллок повалився під сміх та схвальні вигуки глядачів.

Ранд лише хмикнув. Так легко вони не вмирають.

Зупинившись, він зазирнув крізь двері до одного з великих будинків, що не мали вікон. На його подив, там виявилася одна величезна кімната, з балконами по периметру, що закінчувалась високим помостом. Дах нависав лише над помостом та балконами. Він ніколи такого не бачив і не чув. Народу на балконах було як оселедців у бочці, а багато глядачів товпилося просто перед помостом, на якому виступали актори. Проходячи повз інші такі будинки, він зазирав і до них, і бачив жонглерів, музикантів, безліч акробатів і навіть менестреля в строкатому плащі. Той співучим голосом переповідав історію з «Великого полювання на Ріг». Висока декламація.

Це нагадало йому про Тома Мерриліна, і він поспішив далі. Згадка про Тома завжди озивалася сумом. Том був справжнім другом. Другом, який віддав своє життя за нього. А я втік і дозволив йому померти.

В іншій велетенській споруді жінка в пишній білій мантії змушувала речі зникати з одного кошика та з’являтися в іншому, а то й узагалі зникати у неї в руках, розчиняючись у великих клубах диму. Юрба глядачів супроводжувала її дії голосним айканням та ойканням.

— Дві мідні монети, мій добрий лорде, — гукнув до нього чоловічок зі щурячим писком. — Два мідяки, аби подивитися на Айз Седай.

— Сумніваюся. — Ранд ще раз поглянув на жінку. Білий голуб зник у неї в руках. Айз Седай? — Ні.

Він легенько вклонився чоловічку-щурику і попростував далі.

Рухаючись крізь натовп, Ранд не знав, куди піти далі, на що ще подивитися, і раптом з дверей, над якими пишалася вивіска з жонглером, долинув лункий голос та передзвін арфи.

— ...холодний вітер дме з перевалу Шара; холод вкриває безіменну могилу. Але щороку на День Сонця на вершечку кам’яного кургану з’являється троянда, одна-однісінька, і кришталева сльозинка, наче крапля роси, блищить на пелюстках. Троянду кладе Дунсинін своєю прекрасною рукою, бо вона твердо тримає слово, що його дав Рогош Орлине Око.

Цей голос потягнув Ранда до себе, наче арканом. Він пропхався крізь двері під шквал оплесків.

— Дві мідні монетки, мій добрий лорде, — кинувся до нього схожий на щура чоловічок, який міг бути близнюком того, котрого Ранд бачив раніше. — Дві мідні монетки, аби подивитися на...

Ранд вигріб з кишені якісь монети і кинув їх чоловічку. Він ішов уперед, наче в тумані, втупившись на чоловіка на помості: той розкланювався на оплески слухачів, однією рукою притискаючи до грудей арфу, а іншою розправляючи поли свого клаптикового плаща, наче бажаючи спіймати в нього всі схвальні вигуки. Це був високий худорлявий чоловік, уже немолодий, з вусами такими ж білими, як його довге волосся. Закінчивши кланятися, він випростався і побачив Ранда. Він широко розплющив очі, і стало видно, що вони просто пронизливої блакиті.

— Том... — Шепіт Ранда загубився в галасі натовпу.

Дивлячись Ранду в очі, Том Меррилін легенько кивнув на невеличкі двері поряд зі сценою. І ось він уже знову розкланювався, усміхаючись, купаючись в оплесках.

Ранд наблизився до дверей і пройшов крізь них. За ними виявився лише вузенький коридорчик з трьома сходинками, що вели до сцени. В протилежному кінці коридору тренувався з кольоровими кульками жонглер і розминалися шестеро гімнастів.

На сходинках з’явився Том. Він накульгував на праву ногу, наче вона не згиналася до кінця. Обвівши очима жонглера та акробатів, він зневажливо дмухнув у вуса й звернувся до Ранда:

— Вони хочуть чути лише «Велике полювання на Ріг». Здавалося б, з усіма цими новинами з Геддон Мірка та Салдеї хоча би хтось мав би замовити «Караетонський цикл». Видно, цього не дочекатися, а я вже готовий сам собі заплатити, аби розповісти щось інше. — Він зміряв Ранда поглядом з голови до п’ят. — Виглядаєш так, наче справи у тебе йдуть непогано. — Він помацав комір Рандового камзола й прицмокнув: — Краще не буває.

Ранд не міг утриматися від сміху.

— Від самого Біломостя я був упевнений, що ти загинув. Морейн казала, що ти живий, але я... Світло, Томе, який я радий побачити тебе знову! Я мусив не кидати тебе, а допомогти тобі.

— Якби ти так вчинив, хлопче, це була б величезна дурість. Цього щезника... — Він озирнувся; їх ніхто не міг почути, та він усе ж таки заговорив ще тихіше: — ...Я його не цікавив. Він залишив мені невеличкий даруночок — кульгаву ногу — і погнався за вами, за тобою та Метом. Якби ви не втекли, ви б загинули, ось і все. — Він помовчав, і вигляд у нього був задумливий. — То Морейн казала, що я живий? Вона тут, з тобою?

Ранд похитав головою. Дивно, але у Тома був розчарований вигляд.

— Шкода... дуже шкода. Вона — добра жінка, навіть попри те, що вона... — Він не договорив. — Тобто їй був потрібний Мет. Або Перрин. Вони обидва непогані хлопці, і я не хочу знати, хто саме з них. — Ранд ніяково засовався і ледь не підстрибнув, коли Том наставив на нього кістлявий палець. — Але що я насправді хочу знати, то це де мої арфа і флейта. Я хочу отримати їх назад, хлопче. На тих, що у мене зараз, і порося посоромилось би грати.

— Вони у мене, Томе. Я принесу їх тобі, обіцяю. Не можу повірити, що ти живий. І не можу повірити, що ти не в Ілліані. Починається Велике полювання. Призначений приз за краще виконання «Великого полювання на Ріг». Ти ж страх як хотів там бути!

Том хмикнув:

— Після Біломостя? Навряд чи я був би зараз живий, якби туди вирушив. Навіть якби мені вдалося дістатися до корабля, перш ніж він відплив би, Домон і його хлопці взялися б розповідати усьому Ілліану байки про те, як за мною гналися траллоки. А якщо вони побачили щезника або почули про нього, перш ніж Домон віддав швартові... Більшість ілліанців вважають розповіді про траллоків і щезників казочками, але знайшлось би багато й таких, хто захотів би дізнатися, чому це вони переслідували якусь людину... І такій людині було би в Ілліані непереливки.

— Томе, я стільки маю тобі розповісти!

Менестрель не дав йому договорити.

— Іншим разом, хлопче. — Він обмінявся поглядом із щуроподібним чоловічком, що стояв на дверях. — Якщо я зараз не повернуся на сцену і не розповім наступну історію, він випустить жонглера, а тоді вони все тут потрощать на друзки, і нам перепаде на горіхи. Приходь до «Виноградного грона», що біля Джанґайських воріт. Я в цій корчмі винаймаю кімнату. Тобі будь-хто скаже, як її знайти. Десь за годину-другу я там буду. Гадаю, ще однієї оповідки з них вистачить. — Він пішов сходами вгору, кинувши через плече: — І прихопи мої арфу і флейту, чуєш?!

Ранд стрілою промчався залою на першому поверсі «Оборонця Драконової Стіни» і побіг сходами, посміхнувшись у відповідь на шокований погляд корчмаря. Ранд ладний був посміхатися, хай там що. Том живий! Він розчахнув двері й підскочив до гардероба.

Лоял з Гюріном з’явилися на порозі своєї кімнати в самих сорочках, з люльками в зубах, оповиті тоненькими струмочками диму.

— Щось трапилось, лорде Ранде? — стурбовано запитав Гюрін.

Ранд закинув вузол із Томового плаща собі на плече:

— Найкраще, що може трапитись, опріч прибуття Інґтара. Том Меррилін — живий. Він тут, у Кайрені.

— Менестрель, про якого ти мені розповідав? — перепитав Лоял. — Та це ж чудово, Ранде! Я хотів би його побачити.

— Тоді ходімо зі мною, якщо Гюрін погодиться натомість трохи побути на варті.

— Із задоволенням, лорде Ранде, — витяг Гюрін люльку з рота. — Цей набрід у залі увесь час намагався — звісно, непомітно, як вони вважали, — розговорити мене й дізнатися, хто ви такий, мілорде, і навіщо прибули до Кайрена. Я сказав їм, що ми маємо зустрітися тут із друзями, але на те вони й кайренці, аби запідозрити, що я щось приховую.

— Хай думають, що хочуть. Ходімо, Лояле.

— Мабуть, ні, — зітхнув оґір. — Гадаю, мені краще залишитися тут. — Він знову взявся за книжку, в якій так і тримав товстого пальця, аби не загубити місце, де зупинився. — Я можу зустрітися з Томом Мерриліном іншим разом.

— Лояле, ти не можеш вічно сидіти тут, наче у клітці. Ми навіть не знаємо, чи надовго затримаємося в Кайрені. Ми ж узагалі не бачили тут оґірів! А якби навіть і побачили, не стануть же вони на тебе полювати?

— Не полювати, звичайно, але... Ранде, можна сказати, що я надто квапливо полишив стеддінґ Шанґтай. Коли я повернуся додому, у мене можуть бути великі проблеми. — Вуха у Лояла поникли. — Навіть якщо мені буде стільки років, як старійшині Гамену. Можливо, мені вдасться знайти якийсь покинутий стеддінґ і поки що залишатися там...

— Якщо старійшина Гамен не пускатиме тебе назад, ти зможеш пожити в Емондовому Лузі. Це гарне місце. Чудове місце.

— Не сумніваюся, що так воно і є, Ранде, та це неможливо. Бачиш...

— Поговоримо про це, Лояле, коли до цього дійде. А тепер ти йдеш познайомитися з Томом.

Оґір підвівся. Він був чи не вдвічі вищий за Ранда, але Ранд силоміць запхав його у його довгий каптан та плащ і, підштовхуючи, змусив спуститися сходами. Тягнучи крізь загальну залу оґіра, що всіляко опинався, Ранд піймав на собі погляд корчмаря та підморгнув йому, а тоді розреготався на його переляк. Хай думає, що я йду грати в їхню кляту Велику гру. Хай думає, що йому заманеться. Том — живий.

За Джанґайськими воротами у східній стіні міста, схоже, кожний стрічний знав «Виноградне гроно». Ранд і Лоял й оком не змигнули, як опинилися на вуличці, яка досить мирно, як на Висілок, вигрівалася у променях призахідного сонця, а перед ними знаходилася шукана корчма.

Це була стара триповерхова споруда, дерев’яна, хитка, але головна зала виявилася чистенькою і повного народу. В одному кутку кілька чоловіків грали в кості, а кілька жінок в іншому — у дартс. Здебільшого тут були кайренці, біляві та сухорляві, але Ранд почув і андорський говір, й інші говірки, йому незнайомі. Всі були вдягнені так, як велось у Висілку — тут змішалися стилі пів дюжини різних країн. Дехто поглянув на них із Лоялом, коли вони ступили до зали, але за мить усі повернулися до своїх справ.

Господарювала в корчмі жінка, з волоссям таким же білим, як Томове, і з гострим поглядом, яким вона окинула і Лояла, і Ранда. Висновуючи з вимови і темної шкіри, вона не була кайренкою.

— Том Меррилін? Еге ж, є тут такий. Його кімната нагорі, перші двері праворуч. Гадаю, Дена дозволить вам зачекати на нього там... — Вона поглянула на червоний камзол Ранда, на високий комір з чаплями і з вишитою золотом ожиною на рукавах, і на його меч, тому додала: — ...Мілорде.

Сходинки рипіли під чоботами Ранда — а що вже було казати про Лояла! Ранду здавалося, що будинок ось-ось розвалиться. Він знайшов потрібні двері й постукав, розмірковуючи, хто така ця Дена.

— Заходьте, — озвався жіночий голос. — Я не можу вам відчинити.

Ранд нерішуче штовхнув двері й зазирнув до кімнати. Широке ліжко із зім’ятими ковдрами приткнулося до стіни. Пара шаф, кілька окутих міддю скринь та валіз, стіл та два дерев’яні стільці складали решту вмеблювання. На ліжку, підібгавши ноги й підіткнувши спідниці, сиділа струнка жінка, а шість різнокольорових кульок колесом крутилися в повітрі між її руками.

— Хоч що там у вас, — промовила вона, не відводячи очей від рухливих кульок, — залиште це на столі. Том заплатить, коли повернеться.

— Ви Дена? — запитав Ранд.

Жінка дала усім кулькам опуститися їй у руки і розвернулася до Ранда. Вона була хіба на кілька років старша за нього, гарненька, зі світлою шкірою, як у всіх кайренок, і з темним волоссям, що вільно спадало їй на плечі.

— Я вас не знаю. Це моя кімната, моя і Тома Мерриліна.

— Хазяйка сказала, що з вашого дозволу ми зможемо зачекати тут на Тома, — промовив Ранд.

— Ми?

Ранд ступив крок у кімнату, і Лоял отримав можливість підпірнути під двері. Брови на жіночому обличчі поповзли догори:

— То оґіри повернулися? Я Дена. І чого ж вам треба?

Вона кинула підкреслений погляд на камзол Ранда, не залишивши жодних сумнівів, що «мілорда» вона не додає аж ніяк не через забудькуватість. Утім, клеймо чаплі на піхвах та руків’ї меча знову змусило її високо звести брови.

Ранд показав згорток, що тримав у руках:

— Я приніс Тому його арфу, а ще флейту. А ще я хочу з ним поговорити, — поквапився він додати, бо йому здалося, що вона збирається сказати, що він може залишити інструменти і йти. — Я дуже давно його не бачив.

Вона подивилася на вузол:

— Том завжди побивався, що вже не має найкращої у світі флейти й арфи. Він так розповідає про них, що можна подумати, наче він був придворним бардом. Дуже добре. Можете зачекати, але мені треба тренуватися. Том каже, що наступного тижня візьме мене з собою виступати в залах. — Вона легко підвелася й пересіла на один із двох стільців, жестом показавши Лоялу, що він може сісти на ліжко. — Якщо ви зламаєте один з цих стільців, друже оґіре, Зара змусить Тома заплатити за шість.

Усівшись на другий стілець — він загрозливо скрипнув навіть під його вагою, — Ранд назвав їхні з Лоялом імена і невпевнено запитав:

— А ви Томова учениця?

Дена усміхнулася кутиком рота:

— Можна сказати і так.

Вона повернулася до свого жонглювання і тепер дивилася лише на кульки, що літали по колу.

— Я ніколи не чув про жінок-менестрелів, — зауважив Лоял.

— Я буду першою. — Велике коло розпалося на два менших, що перетиналися між собою. — Я зможу подивитися весь світ. Том каже, коли ми заробимо достатньо грошей, то поїдемо до Тіру. — Тепер вона підкидала по три кульки кожною рукою. — А потім, можливо, і на острови Морського народу. Атга’ан Мір щедро платять менестрелям.

Ранд обдивився кімнату, з усіма цими скринями та шафами. Не схоже було, щоби тут хтось збирався в мандри найближчим часом. На підвіконні у вазоні була навіть якась рослинка. Його погляд зупинився на широкому ліжку, на якому сидів наразі Лоял. Іншого ліжка в кімнаті не було. Це моя кімната, моя і Тома Мерриліна. Дена з викликом подивилася на нього крізь колесо з кульок — вона знову повернулася до трюку з колесом, і Ранд зашарівся.

Він прокашлявся.

— Може, нам краще зачекати внизу, — почав було він, але цієї миті двері розчинилися і на порозі з’явився Том. Плащ закручувався йому біля щиколоток, латки тріпотіли. На спині у нього висіли арфа та флейта у футлярах. Через свій поважний вік футляри з червонуватого дерева глянсувато блищали.

Дена змусила кульки ковзнути до кишені, кинулася назустріч Тому й обійняла його за шию, хоч для цього їй довелося звестися навшпиньки.

— Я нудьгувала без тебе, — сказала вона й поцілувала його.

Поцілунок усе не кінчався, і Ранд уже став подумувати, чи не краще йому та Лоялу піти, аж тут Дена, зітхнувши, відпустила Тома.

— Уявляєш, дівчинко, що тепер утнув цей пришелепуватий Сіґан? — заговорив Том, дивлячись на неї. — Підрядив банду довбанів, що йменують себе «лицедіями». Вони походжають із таким виглядом, наче вони і є Роґош Орлине Око, і Блейз, і Ґейдал Кейн, і... Ох! Вішають позаду себе шматок розмальованої ганчірки з тим, щоби переконати публіку, що вони, бовдури такі, знаходяться в Матучинському палаці або ж на високих перевалах Судних гір. Це я змушую слухача побачити кожне знамено, внюхати запах кожної битви, відчути кожну емоцію. Я змушую їх повірити, що вони є Ґейдалом Кейном. Якщо він випустить цих недоумків услід за мною, його заклад рознесуть на друзки і його ж у них зариють!

— Томе, у нас гості: Лоял, син Арента, сина Галена. О, а ще хлопець, який називає себе Рандом аль’Тором.

Том подивився поверх її голови й зустрівся очима з Рандом.

— Залиш нас на якийсь час, Дено. Ось, тримай. — Він уклав дівчині в руку кілька срібних монет. — Ножі для тебе готові. Може, сходиш і розплатишся за них з Івоном? — Він провів по її гладенькій щічці шорсткими кісточками пальців. — Йди. За мною не заіржавіє.

Вона подивилася на нього похмуро, але накинула плащ на плечі, пробурмотівши:

— Я ще подивлюся, як Івон відбалансував ті ножі.

— Колись із неї вийде справжній бард, — гордо мовив Том, коли за нею зачинилися двері. — Вона слухає оповідку один раз — лише один раз, зауважте! — і вона вже її схопила, і не тільки слова, а всі нюанси, і ритм також. Вона має добрий хист до арфи, а на флейті з першого разу заграла краще, ніж тобі будь-коли вдавалося. — Він поклав дерев’яні футляри з інструментами на одну з більших скринь і гепнувся на стілець, що його звільнила Дена. — Дорогою сюди я завітав до Кеймліна. Базел Ґілл сказав мені, що ти вирушив разом із оґіром та іншими. — Він уклонився Лоялу, навіть примудрившись помахати плащем, попри те, що він на ньому сидів. — Радий познайомитися з вами, Лояле, сину Арента, сина Галена.

— А я — з вами, Томе Меррилін. — Лоял підвівся зі стільця, аби вклонитися у відповідь; коли він випростався, то ледь не вперся головою у стелю, тож поспіхом сів знову. — Молода жінка сказала, що вона хоче стати менестрелем.

Том зневажливо похитав головою:

— Це не життя для жінки. До речі, для чоловіка це теж не найкраще життя. Мандрувати з містечка до містечка, з селища до селища і не знати, як вони спробують надурити тебе цього разу, а часто-густо ще й не знаючи, чи вдасться заробити на обід. Ні, я її відраджу. На неї чекає життя придворного барда при якомусь королі чи королеві. Та нехай! Ви прийшли сюди не про Дену поговорити. Мої інструменти, хлопче! Ти їх приніс?

Ранд підштовхнув до нього згорток, що лежав між ними на столі. Том квапливо розгорнув його, закліпав очима, упізнавши свій старий плащ, так само вкритий барвистими латками, як і той, що був на ньому наразі, а тоді відкрив цупкий шкіряний футляр і кивнув головою, побачивши вилискуючу золотом і сріблом флейту, що лежала там, мов у гніздечку.

— Я заробляв нею собі на хліб та дах над головою, коли ми з тобою розлучилися, — мовив Ранд.

— Знаю, — сухо відказав менестрель. — Я ночував у тих же корчмах, але мусив виступати з жонглюванням та кількома простенькими казочками, оскільки не мав своєї флейти та... Ти не чіпав арфи? — Він похапцем розкрив інший футляр із темної шкіри й витяг з нього арфу, прикрашену, як і флейта, золотом і сріблом, і тримав її ніжно, наче дитину. — Твої незграбні пальці овечого пастуха не годяться для арфи.

— Я її не торкався, — запевнив його Ранд.

Том щипнув одну струну, іншу... поморщився.

— Принаймні у тебе вистачило розуму не намагатися її настроювати, — буркнув він.

Ранд нахилився через стіл, ближче до нього:

— Томе, ти хотів іти до Ілліана, щоби побачити початок Великого полювання і бути одним із перших, хто складе про це нові оповідки, але не зміг, так? А що ти скажеш на мою заяву, що ти ще можеш узяти в цьому участь?! У перших лавах!

Лоял неспокійно засовався:

— Ранде, ти впевнений?..

Ранд жестом обірвав його, не відводячи очей від Тома.

Помітивши знаки оґіра, Том насупив брови:

— Це залежатиме від того, яку саме участь і яким чином. Якщо у тебе є підстави вважати, що один із мисливців прямує саме сюди... Гадаю, зараз вони вже вирушили з Ілліана, але якщо він навіть скакатиме напрямки, це займе у нього не один тиждень, а чого б він мав діяти саме так? Хіба що це хтось із новачків, хто раніше ніколи не з’являвся в Ілліані. Ні, він не матиме жодних шансів потрапити в легенди, як би не пнувся.

— Немає жодного значення, залишило Полювання Ілліан чи ні. — Ранд почув, як Лоялу перехопило подих. — Томе, Ріг Валіра у нас.

На мить запала мертва тиша. Том розірвав її реготом.

— Ріг Валіра у вас двох? У пастуха й оґіра-безбородька Ріг?.. — Він склався від сміху, ляскаючи себе по коліну. — Ріг Валіра!

— Але він у нас, — серйозно промовив Лоял.

Том нарешті продихався, хоч не міг ще до кінця придушити останні судомні смішки.

— Не знаю, що ви там знайшли, але можу відвести вас до десятка таверн, де хазяїн вам розповість, що він має приятеля, який знає одного чоловіка, який уже знайшов Ріг; розповість вам і те, як той його знайшов... і розповідатиме, доки ви купуватимете його ель. Можу відвести вас і до трьох типів, які продадуть вам Ріг, присягнувши Світлом і власними душами, що Ріг цей справжній і той самий. В місті є навіть один лорд, який стверджує, що він зберігає Ріг під замком у своєму маєтку. Каже, що цей скарб є спадковим у його Домі, починаючи ще зі Світотрощі. Не знаю, чи мисливці колись розшукають Ріг, але впродовж Полювання вони вполюють десять тисяч побрехеньок, це точно.

— Морейн каже, що це Ріг, — промовив Ранд.

Веселощі Тома як ножем відрізало:

— Вона так каже? Мені здалося, ти казав, що її з тобою нема.

— Її тут нема, Томе. Я не бачив її, відколи залишив Фал Дару, що у Шайнарі, а за цілий місяць, що передував цьому, вона мені й двох слів не сказала. — Він не зміг прибрати гіркоти зі свого голосу. А коли щось казала, я бажав, аби вона краще до мене не зверталася. Ніколи я більше не танцюватиму під її дудку, спопели її Світло, її та решту Айз Седай. Ні. Не Еґвейн. І не Найнів. Він бачив, що Том уважно за ним спостерігає. — Її тут нема, Томе. Не знаю, де вона зараз, і знати не хочу.

— Що ж, принаймні у тебе вистачило глузду тримати це в таємниці. Якби це було не так, про це вже би знав увесь Висілок, а пів Кайрена чекало би слушної нагоди його у тебе відібрати. Та й пів світу також.

— Так, ми тримаємо це в таємниці, Томе. І я мушу доправити Ріг назад до Фал Дари таким чином, аби Друзі Морока чи ще якісь вороги не відібрали його у мене. Ось тобі й готова історія, чи не так? Мені би став у пригоді друг, який побував у світах. Ти бував усюди, ти знаєш про речі, які я навіть уявити не можу. Лоял і Гюрін знають більше за мене, але ми, усі троє, ходимо по вістрі ножа.

— Гюрін? Ні, не кажи мені, як Ріг до вас потрапив. Я не хочу знати. — Менестрель відкинув стілець, підійшов до вікна і втупився в нього. — Ріг Валіра... Це значить, що наближається Остання битва. А хто це помітив? Ви бачите, як сміються люди он там, на вулицях? Якщо баржі з хлібом припинять приходити, за тиждень вони вже не сміятимуться. Ґалдріану здасться, що вони всі раптом перетворилися на аїльців. Всі аристократи грають у Гру Домів, інтригуючи, аби наблизитися до короля, інтригуючи, аби здобути більшу могутність, ніж король, інтригуючи, аби скинути Ґалдріана й самим стати наступним королем. Чи королевою. Вони подумають, що Тармон Ґай’дон — це тільки черговий хід у Великій Грі. — Він повернувся до вікна спиною. — Я гадаю, ви не збираєтесь просто поскакати до Шайнару і віддати Ріг... кому? Королю? Чому саме Шайнар? Адже в усіх легендах Ріг пов’язаний з Ілліаном?

Ранд кинув погляд на Лояла. Вуха оґіра сумно обвиснули.

— Шайнар тому, що я знаю, кому його віддати в Шайнарі. А ще за нами женуться траллоки і Друзі Морока.

— Чомусь це мене не дивує. Ні. Може, я й старий дурень, але я волію бути старим дурнем на свій власний розсуд. Залиш славу собі, хлопче.

— Томе...

— Ні!

І знову запала тиша, порушувана тільки порипуванням ліжка під вагою Лояла. Нарешті Ранд заговорив:

— Лояле, чи не міг би ти залишити нас із Томом наодинці ненадовго? Будь ласка.

Лоял, схоже, здивувався — китиці у нього на вухах стали сторчма, — але він кивнув і підвівся:

— Ця гра в кості у залі внизу здалася мені цікавою. Може, вони дозволять і мені зіграти разочок.

Коли за оґіром зачинилися двері, Том підозріло поглянув на Ранда.

Ранд вагався, з чого почати. Йому треба було дізнатися багато про що, і він був упевнений, що Том має відповіді — колись він переконався, що менестрель знає прірву різних речей, — але він не знав, як запитати.

— Томе, — почав він зрештою, — чи є такі книжки, в яких записано «Караетонський цикл»?

Це було легше вимовити, ніж «Пророцтва про Дракона».

— Є, у великих бібліотеках, — задумливо відповів Том. — Перекладені різними мовами, і навіть написані старою мовою. — Ранд хотів був запитати, як йому роздобути таку книжку, але менестрель продовжував говорити: — Стара мова таїть у собі музику, але в наші дні навіть шляхетні вельможі не мають терпіння слухати оповідки старою мовою. Вважається, що шляхетні особи мають знати стару мову, але багато з них вивчають її лише настільки, аби справляти враження на тих, хто старої мови не знає. Переклади не дають того звучання, хіба що виконувати їх високою декламацією, а вона ж іноді теж змінює зміст не менше за більшість перекладів. В Циклі є один вірш — він не дуже зручний для скандування, бо перекладений слово в слово, але зміст у ньому збережений повністю. Звучить він так:

Двічі й двічі він буде позначений, двічі — щоб жити, і двічі — щоб вмерти. Один раз — чаплею, аби на шлях направити. Вдруге — чаплею, аби наректи правильно. Один — Драконом за спогади втрачені. Вдруге — Драконом, за ціну, що сплатити повинен.

Він простягнув руку й торкнувся чапель, вишитих на стоячому комірі Ранда.

Якусь мить Ранд міг лише дивитися на нього, не в змозі вимовити ані слова, а коли заговорив, голос у нього тремтів:

— З тими, що на мечі, буде п’ять. На руків’ї, на піхвах, і на лезі. — Руку, що лежала на столі, він повернув долонею донизу, ховаючи клеймо на долоні. Це вперше, відколи мазь Селін зробила свою справу, він відчув його на собі. Не болем, а знанням, що воно — є.

— П’ять, то й п’ять. — Том хрипко розсміявся. — А ось іще один вірш пригадав:

Кров він проллє, коли двічі світатиме. Раз на жалобу, і раз — на народження. Тоді збагряніє огром Шайол Гулу. Тоді Кров Дракона визволить людство.

Ранд помотав головою, не бажаючи це прийняти, проте Том, здавалося, цього не помітив і вів далі:

— Не розумію, як може бути світанок двічі на день, але там багато чого не тримається купи. Твердиня Тіра ніколи не впаде, доки Калландором не заволодіє Відроджений Дракон, але ж Недоторканний лежить у Серці Твердині, то яким чином Дракон може заволодіти ним, доки Твердиня не впала, га? Добре, хай це так і буде, якщо таке можливо. Я підозрюю, що Айз Седай хотіли би підігнати події під пророцтва якомога точніше. Але загинути десь у Звироднілих землях через їхні забаганки, як на мене, завелика ціна.

Ранду вартувало зусиль говорити, не виказуючи свого хвилювання, але йому це вдалося.

— Айз Седай не використовують мене в своїх цілях. Я ж казав тобі, Морейн наразі в Шайнарі. Вона сказала, що я можу йти, куди мені заманеться, і я пішов.

— Із тобою зараз нема Айз Седай? Жодної?

— Нема.

Том розгладив кісточками пальців довгі білі вуса. Він водночас здавався задоволеним і спантеличеним.

— Тоді чому ти питаєш про пророцтва? Навіщо вислав з кімнати оґіра?

— Я... не хотів його засмучувати. Він і так переймається через Ріг. А я про нього і хотів запитати. Чи згадується Ріг у... у пророцтвах? — Він усе ще не міг змусити себе говорити відкрито. — Усі ці Лжедракони... а тепер ще Ріг знайшовся. Усі вважають, що Ріг Валіра призначений викликати мертвих героїв битися з Мороком під час Останньої битви, а... а Відроджений Дракон... має битися під час Останньої битви з Мороком. Отож, що тут дивного у моїх розпитах?

— Мабуть, що так. Мало хто знає, що Відроджений Дракон битиметься в Останній битві, а якщо і знає, то вважає, що він битиметься поряд із Мороком. Мало хто читає пророцтва, аби з’ясувати все це. А як ти висловився про Ріг? «Призначений»?

— Я дізнався про деякі речі, відколи ми розлучилися, Томе. Мертві герої прийдуть на поклик будь-кого, хто засурмить у Ріг. Навіть якщо це буде Друг Морока.

Кущисті брови Тома поповзли вгору, аж туди, де починалося біле волосся:

— А ось цього я не знав. Так, ти дізнався про деякі речі.

— Це не значить, що я дозволю Білій Вежі використовувати мене як Лжедракона. Не хочу мати нічого спільного з Айз Седай, і Лжедраконами, і Силою, і... — Ранд замовк. ...Не хочеш збожеволіти, а сам майже усе вибазікав. Телепень!

— Певний час, хлопче, я вважав, що це саме тобою цікавиться Морейн, і я навіть гадав, що знаю чому. Знаєш, жоден чоловік не вирішує, чи направляти йому Силу. Одного дня це просто трапляється з ним, наче хвороба. Ти не можеш винити чоловіка, що він захворів, навіть якщо його хвороба й тобі загрожує смертю.

— Твій племінник міг направляти, адже так? Ти сказав мені, що саме тому ти нам допомагаєш. Тому що у твого племінника були проблеми з Білою Вежею і нікого не знайшлося йому допомогти. Чоловік може мати тільки одну проблему з Білою Вежею.

Том уперто дивився у стільницю та жував губами.

— Гадаю, нема сенсу це заперечувати. Ти розумієш, ніхто не буде розпатякувати, що він має родака чоловічої статі, здатного направляти. Ех! Червона Аджа не дала Оувіну жодного шансу. Вони його вгамували, і він помер. Просто втратив бажання жити.

Том гірко зітхнув.

Ранд здригнувся. Чому Морейн не вчинила так зі мною?

— Ти кажеш про шанс, Томе? Ти гадаєш, він якимсь чином міг із цим упоратися? Не збожеволіти? Не вмерти?

— Оувін боровся з цим майже три роки. Він ніколи не зробив нікому нічого лихого. Він не застосовував Силу, якщо тільки не був змушений це зробити, та й тоді лише для того, аби допомогти своєму селищу. Він... — Том звів руки догори. — Гадаю, тут нічого не можна було вдіяти. Його сусіди казали мені, що він поводився дивно впродовж усього останнього року. Вони не дуже хотіли про це говорити, а коли дізналися, що я його дядько, ледь не каменували мене. Припускаю, що він і насправді почав божеволіти. Але це була моя рідна кров, хлопче. Не можу я любити Айз Седай за те, що вони з ним зробили, навіть якщо вони мусили так вчинити. Але якщо Морейн відпустила тебе, тебе це не стосується.

Якусь мить Ранд мовчав. Бовдур! Звісно, нема жодного способу впоратися з цим. На тебе чекає божевілля й смерть, як не крути. Але Ба’алзамон казав...

— Ні! — Він почервонів під допитливим поглядом Тома. — Тобто я хочу сказати, я тут ні до чого, Томе. Але я маю Ріг Валіра. Тільки уяви собі, Томе — Ріг Валіра. Інші менестрелі можуть розповідати про нього казки, але ти зможеш казати, що тримав його у руках. — Він відчув, що говорить наразі словами Селін, але це його не зупинило, лише промайнула думка: куди ж це Селін поділася? — Я би понад усе хотів, аби ти пішов із нами, Томе.

Том звів брови, наче розмірковуючи над його словами, але за якусь мить рішуче похитав головою:

— Хлопче, ти мені подобаєшся, але ти знаєш, втім, як і я, що раніше я допомагав лише тому, що у справу були замішані Айз Седай. Сіґан не намагається надурити мене більше, ніж я від нього очікую, а якщо ще додати сюди Королівський дар, мені стільки ніколи по селах не заробити. На мій величезний подив, Дена, схоже, мене кохає, і — на не менший мій подив — я відповідаю їй таким самим почуттям. От скажи, чого б я мав усе це покинути й знову дати траллокам та Друзям Морока сісти собі на хвіст? Ріг Валіра? Так, це спокуса, погоджуюся, але — ні. Ні, я не хочу знову бути вплутаним у таке.

Він нахилився і взяв один із дерев’яних футлярів з інструментами, вузький та довгий. Коли він розкрив його, всередині виявилася флейта, досить просто зроблена, але оправлена в срібло. Знову закривши футляр, він присунув його до Ранда.

— Можливо, одного дня тобі знову доведеться заробляти собі на вечерю, хлопче.

— Можливо, — відказав Ранд. — Але ж ми з тобою зможемо ще поговорити? Я буду в...

Менестрель не дав йому договорити, похитавши головою:

— Краще покінчити з цим одним махом, хлопче. Якщо ми з тобою бачитимемося, хай ти навіть і не згадуватимеш про Ріг, я не зможу викинути його з голови. А я не хочу вплутуватися в цю історію. І не буду.

Коли Ранд пішов, Том скинув плащ на ліжко, а сам залишився сидіти біля столу, спершись на нього ліктями. Ріг Валіра. Як цей фермерчук знайшов... Він відігнав від себе такі думки. Варто ще трохи подумати про Ріг, і він опиниться на шляху до Шайнару разом із Рандом... Так, це була б історія: про те, як везли Ріг Валіра до Порубіжних земель, а траллоки та Друзі Морока насідали на п’яти. Насупившись, він нагадав собі про Дену. Навіть якби вона його не кохала, такий талант, як у неї, зустрінеш не кожного дня. А вона його таки кохає, хоч він і не може втямити, як таке може бути.

— Старий дурень, — пробурмотів він.

— От-от, старий дурень, — почув він від дверей голос Зери. Том сіпнувся: він так поринув у свої думки, що не почув, як відчинилися двері. Зеру він знав уже дуже багато років, час від часу зупиняючись у неї під час своїх мандрів, і вона на правах старого друга завжди відкрито казала йому все, що думає. — Старий дурень, який знову взявся грати в Гру Домів. Якщо вуха мене не підводять, цей молодий лорд має андорську вимову. А що він не кайренець, це факт на сто відсотків. Даес Дае’мар надто небезпечна гра і без того, аби дозволяти заморському лорду вплутувати себе в його інтриги.

Том закліпав очима, тоді пригадав, який вигляд мав Ранд. Його камзол, без сумніву, личив би будь-якому лорду. Певно, він старіє, якщо не помічає таких речей. Менестрель засмутився, коли зрозумів, що зважує — сказати Зері правду чи хай собі продовжує помилятися. А це вже схоже на Велику гру, і я мимохіть починаю брати в ній участь.

— Зеро, цей хлопець — пастух, з Межиріччя.

— А я — королева Ґелдану, — глузливо розсміялася вона. — Кажу тобі, за останні кілька років Гра в Кайрені стала небезпечною. У Кеймліні ти такого і близько бачити не міг. Тут тепер кояться вбивства. Якщо не будеш стерегтися, тобі швиденько переріжуть горлянку.

— А я тобі кажу, що більше не граю у Велику гру. Це в минулому, і тому минулому незабаром виповниться двадцять років.

— Атож. — Не схоже було, щоби вона йому повірила. — Хай так, і забудемо навіть про молодих чужоземних лордів, але ж ти почав виступати по маєтках лордів тутешніх.

— Вони добре платять.

— І вони вплетуть тебе у свої інтриги, як тільки змакітрять, як це зробити. Вони бачать людину і міркують, як її використати; для них це не менш природно, як дихати. І цей твій юний лорд тобі не допоможе; вони його живцем з’їдять.

Том відмовився від спроби переконати її, що він тут ні до чого.

— Ти прийшла, щоб це сказати мені, Зеро?

— Атож. Навіть не думай грати у Велику гру, Томе. Забудь про це. Одружись із Деною. Вона піде за тебе, зробить таку дурість, піде за такого драбиняка сивогривого. Одружись із нею і забудь про цього молодого лорда та Даес Дае’мар.

— Вдячний тобі за пораду, — сухо відказав Том. Одружитися з нею? Обтяжити її старим чоловіком. Ніколи вона не стане бардом, якщо моє минуле каменем висітиме у неї на шиї. — Якщо ти не проти, Зеро, я би трохи побув на самоті. Я виступаю сьогодні ввечері перед леді Арилін та її гостями і мушу готуватися.

Пирхнувши й похитавши головою, Зера гупнула дверима.

Том сидів, барабанячи пальцями по столу. Камзол чи не камзол, а Ранд залишився тим, ким і був — пастухом. Якби він був кимось більшим, як колись запідозрив було Том, якби він виявився чоловіком, котрий може направляти Силу, ні Морейн, ні жодна інша Айз Седай ніколи не відпустила би його на всі чотири сторони невгамованим. Ріг чи не Ріг, а хлопець — лише пастух. Пастух, та й по всьому.

— Він тут ні до чого, — сказав він уголос. — І я також.

— Не розумію, — поскаржився Лоял. — Я майже весь час вигравав. А тоді прийшла Дена, взялася до гри і все відіграла. Вигравала кожний кидок. Вона сказала, хай це буде невеличким уроком. Що вона мала на увазі?

Ранд та оґір йшли Висілком, покинувши «Виноградне гроно». Сонце червоною кулькою швидко скочувалося за обрій, уже наполовину заховавшися за ним, простеляючи за спинами приятелів довгі вечірні тіні. На вулиці було порожньо, лише одна з гігантських ляльок, траллок з цапиними рогами та мечем на поясі, рухалася в їхньому напрямку у супроводі п’ятьох чоловіків, що керували нею, смикаючи за довгі жердини. З інших вулиць Висілка, де купчилися розважальні зали і таверни, ще долинали звуки веселощів, але тут, на цій вуличці, двері вже були замкнені, а вікна закриті віконницями.

Ранд припинив вертіти в руках дерев’яний футляр із флейтою усередині й повісив його собі на плече. Так, мабуть, не варто мені було очікувати, що він кине все і піде зі мною, але принаймні поговорити зі мною він міг. Світло, як же я хочу, аби Інґтар нарешті з’явився! Сунувши руки в кишені, він знову наткнувся на цидулку Селін.

— Ти не думаєш, що вона... — Лоял затнувся й ніяково замовчав. — ...Адже не може бути, щоби вона махлювала? Усі посміхалися, наче вона показує якийсь фокус-покус.

Ранд щільніше загорнувся у плащ. Треба забирати Ріг і йти звідси. Якщо ми чекатимемо на Інґтара, може статися будь-що. Фейн прийде сюди рано чи пізно. Я маю випередити його. Чоловіки з лялькою були вже зовсім близько.

— Ранде, — зненацька промовив Лоял, — гадаю, це не...

Чоловіки раптом з грюкотом кинули жердини просто на брудну землю; траллок же, замість ляпнутися разом із жердинами, розчепірив руки і стрибнув до Ранда.

Часу роздумувати не було. Інстинктивним рухом Ранд вихопив меч із піхов, і той протяв сутінки блискучою дугою. «Місяць сходить над озерами». Траллок захитався й упав горічерева, зайшовшись бульканням та гарчанням, що змовкло не одразу.

На якусь мить усе завмерло. Тоді ляльководи — це мусили бути Друзі Морока, хто ж іще — перевівши погляд з розпростертого траллока на Ранда з мечем у руках та Лояла поряд із ним, розвернулися й кинулися навтьоки.

Ранд теж дивився на траллока. Порожнеча обступила його раніше, ніж рука встигла лягти на руків’я меча; саїдін сяяла йому в голові, ваблячи до себе й викликаючи нудоту. Зусиллям волі він змусив порожнечу зникнути й облизав пересохлі губи. Тепер, без оболонки порожнечі, він відчув, як морозом продирає по шкірі страх.

— Лояле, нам треба швидко повертатися до корчми. Гюрін там сам, а вони... — Ранд захрипів, бо його відірвала від землі довжелезна рука, притиснувши його власні руки до боків, так що він не міг поворухнутися. Волохата п’ятірня вхопила його за горло. Краєм ока він побачив у себе над головою ікласте рило. Страшенний сморід забив хлопцеві віддих мішаниною з прокислого поту та духу свинарні.

Але рука, що несподівано вхопила Ранда за горло, так само стрімко відлетіла вбік. Ранд приголомшено побачив, як товсті пальці оґіра лещатами затисли зап’ясток траллока.

— Тримайся, Ранде, — голос Лояла виказував його напруження. Іншою рукою оґір ухопив траллока за ту лапу, що ще тримала Ранда над землею. — Тримайся.

Оґір і траллок зчепилися в боротьбі, а Ранда теліпало з боку в бік. Раптом він відчув, що траллок випустив його. Похитуючись, Ранд відступив на два кроки вбік і розвернувся, піднявши меча.

Лоял обхопив траллока з кнурячим рилом ззаду і, вчепившись тому в зап’ясток однієї руки та передпліччя іншої, широко розвів їх. Оґір важко дихав від натуги, а траллок гортанно гарчав грубою нелюдською мовою і відкидав голову назад, силкуючись зачепити Лояла іклом. Чоботи супротивників рили землю.

Ранд намагався зайняти таку позицію, аби встромити меч у траллока, не зачепивши Лояла, та оґір і траллок кружляли у дикому танці так химерно, що він не бачив жодного просвіту.

З хрипким гарчанням траллок висмикнув ліву руку, але Лоял не дав йому звільнитися остаточно, піймавши його шию в захват і притягнувши до себе. Траллок кігтями дотягнувся до руків’я свого схожого на косу меча; він висів на його правому боці, пристосований для шульги, і лезо темної сталі помалу стало вислизати з піхов. І при цьому вони весь час рухалися, не давали Рандові змоги вдарити мечем, не ризикуючи черкнути Лояла.

Сила. З нею можна це зробити. Як — він не знав, але й не знав, що іще можна було вдіяти. Меч траллока вже наполовину темнів над піхвами. Щойно він витягне криве лезо — і Лояла не стане.

Проти своєї волі Ранд сформував порожнечу. Саїдін світила йому, кликала його. Наче в тумані, він пригадував часи, коли саїдін співала йому; але зараз вона лише притягувала його до себе, як аромат квітки вабить до себе бджолу, як купа гною приваблює до себе муху. Він відкрився саїдін, потягнувся до неї. Там нічого не було. Це було так само, як намагатися схопити світло. Пляма гнилі ковзнула в Ранда, бруднячи його, але потік світла не пішов крізь нього. Відчуваючи, як тягне, як вабить здалеку безум, Ранд робив відчайдушні спробу за спробою. І раз у раз знаходив лише гнилизну.

Раптом різким ривком Лоял віджбурнув траллока вбік із такою силою, що потвора покотилася шкереберть, вгатившись у стіну. Траллок ударився головою, пролунав гучний тріск, і він сповз по стіні, де й залишився лежати з головою, вивернутою під неймовірним кутом. Лоял завмер, дивлячись на нього, груди його важко здіймалися й опускалися.

Ранд якусь мить дивився на це з порожнечі, не розуміючи, що сталося. Втямивши, він негайно відпустив порожнечу разом зі зуроченим світлом і поспішив до Лояла.

— Я раніше ніколи не вбивав, Ранде, — тремтячим голосом видихнув Лоял.

— Інакше він убив би тебе, — відповів йому Ранд. Він стурбовано дивився на провулки, на вікна, затулені віконницями, на двері, закладені на засуви. Там, де було два траллоки, мають бути інші. — Мені шкода, що тобі довелося зробити це, Лояле, та інакше він нас обох убив би чи з нами трапилось би ще щось гірше.

— Знаю, але мені це не подобається. Навіть якщо це траллок. — Вказуючи в той бік, де в просвіті вулиці сідало сонце, оґір схопив Ранда за руку: — Он там ще один.

Проти сонця Ранд не міг роздивитися деталей, але, здається, до них наближалася ще одна група чоловіків з величезною лялькою. Може, тому, що тепер знав, куди дивитися, він помітив, що «лялька» надто природно рухала ногами, а голова з хоботом раз у раз підіймалася і нюшила повітря, хоч ніхто з чоловіків і не торкався прив’язаних до неї жердин. Він не думав, що траллок та Друзі Морока помітили їх із Лоялом крізь вечірні тіні, бо ті не пришвидшили кроків. Але хоч як, а було зрозуміло, що вони полюють на нього, і вони рухалися на них.

— Фейн знає, що я десь тут, на вулицях, — мовив він, поспіхом витираючи лезо об куртку мертвого траллока. — Він вислав їх знайти мене. Але він не хоче, аби траллоків помітили, інакше не став би їх маскувати. Якщо нам удасться дістатися людних вулиць, ми будемо в безпеці. Нам треба повертатися до Гюріна. Якщо Фейн знайде його, самого, і з Рогом...

Він потяг Лояла до найближчого провулка і повернув туди, звідки гучніше лунали сміх та музика, але їм вдалося пройти лише трохи, коли на порожній вулиці попереду з’явилася наступна група чоловіків із лялькою, що не була лялькою. Ранд і Лоял завернули за ріг. Вулиця повела їх на схід.

Щоразу, коли Ранд намагався рухатися на звуки музики та сміху, шлях йому перетинав траллок, і часто — нюшачи повітря, щоби взяти слід. Деякі траллоки полюють, покладаючись на нюх. Інколи, там, де ніхто його не міг бачити, траллок пересувався без супроводу. Кілька разів Ранду здалося, що цього траллока він уже бачив раніше. Потвори змикали кільце, аби не дати йому та Лоялу залишити безлюдні вулиці. Помалу їх відтісняли на схід, подалі від міста, від Гюріна, подалі від інших людей, гнали вузькими провулками, що потроху занурювалися в темряву, то підіймаючись схилами пагорбів, то спускаючись униз. Проминаючи будівлі, Ранд уважно в них вдивлявся. На превеликий жаль, високі будинки були надійно замкнені на ніч. Навіть якщо гамселити у двері, доки хтось відчинить, і навіть якщо їх із Лоялом впустять, жодні двері не зупинять траллока. Це лише збільшить число жертв.

— Ранде, — зауважив нарешті Лоял, — більше нема куди йти.

Вони дісталися східного краю Висілка; високі будинки праворуч й ліворуч від них були останніми. На горішніх поверхах вікна ще світилися, наче на глум, але вікна й двері поверхів нижніх були міцно зачинені. Попереду лежали пагорби, загорнуті в напівтемряву, голі, без жодного фермерського будиночка. Крізь сутінь він роздивився, що один із більших пагорбів, десь за милю від них, обведений високими мурами — ті біліли примарами, — а за мурами темніли неясні абриси будівель.

— Коли вони випхають нас звідси, їм уже не треба буде ховатися від сторонніх очей, — зауважив Лоял.

Ранд вказав рукою на стіни навколо пагорба.

— Ці стіни можуть зупинити траллока. Це, певно, маєток якогось лорда. Може, нас туди впустять. Оґір і чужоземний лорд, га? Цей камзол рано чи пізно мав стати у пригоді.

Він подивився уздовж вулиці, якою вони прийшли. Траллоків поки що не було видно, але він про всяк випадок завів Лояла за ріг будинку.

— Мені здається, це господа ілюмінаторів, Ранде. А ілюмінатори ревно зберігають свої секрети. Гадаю, з’явися тут Ґалдріан власною персоною, вони б і його не впустили за цю стіну.

— І в яку халепу ви вскочили цього разу? — пролунав знайомий жіночий голос, а через мить війнуло гірким ароматом парфумів.

Ранд широко розкрив очі: з-за рогу, який вони щойно обігнули, до них прямувала Селін, і її біла сукня ясніла крізь присмерк.

— Як ви сюди потрапили? Що ви тут робите? Вам треба тікати, і то негайно. Біжіть! За нами женуться траллоки.

— Я бачила. — Голос її звучав холодно, але спокійно-незворушно. — Я пішла вас шукати й побачила, що ви дозволяєте траллокам заганяти себе, наче ті вівці. Як може чоловік, що володіє Рогом Валіра, дозволити так із собою поводитися?

— Я не прихопив його із собою, — огризнувся він, — і я не розумію, яка мені була б з нього користь? Я ж не став би викликати мертвих героїв прийти й порятувати мене від траллоків. Селін, вам треба забиратися звідси. Негайно!

Він визирнув з-за рогу.

На відстані ста кроків, не більше, з сусіднього провулка сторожко вистромилася рогата голова траллока. Потвора нюшила повітря. Велика тінь поруч із нею мала належати ще одному траллоку. І Ранд помітив ще й менші тіні. Друзі Морока.

— Надто пізно, — пробурмотів Ранд. Він пересунув футляр із флейтою, стягнув із себе плащ і накинув його жінці на плечі. Плащ був достатньо довгий, під ним цілковито сховалася її біла сукня, і він ще волочився по землі. — Вам доведеться притримувати його, коли бігтимете, — сказав він їй. — Лояле, якщо вони не впустять нас усередину, ми знайдемо спосіб прокрастися туди непомітно.

— Але ж, Ранде...

— Волієш зачекати тут на траллоків? — Він підштовхнув Лояла, і коли той зрушив із місця, подав руку Селін, аби разом з нею побігти вслід. — Знайди таку стежку, щоб нам в’язи собі не скрутити.

— Ви дозволяєте собі нервуватися, — зауважила Селін. Здавалося, не відставати від Лояла у напівпомерклому світлі їй вдавалося легше, ніж Рандові. — Шукайте Єднання і зберігайте спокій. Той, на кого чекає велич, повинен завжди бути спокійним.

— Вас можуть почути траллоки, — відповів Ранд. — Я не шукаю величі.

Йому здалося, що він розчув, як вона роздратовано хмикнула.

Іноді вони спотикалися на підступних камінцях, але шлях крізь пагорби виявився неважким, навіть попри присмеркові тіні. Люди давно перевели на дрова усі дерева і навіть чагарник зі схилів. Тут не було жодної рослинності, крім високої, до колін, трави, і вона м’яко шелестіла у них під ногами. Здійнявся легенький нічний вітерець. Ранд боявся, що він може донести до траллоків їхній запах.

Лоял зупинився, коли вони дісталися стіни. Стіна була вдвічі вища за нього — кам’яна, вкрита білуватою штукатуркою. Ранд озирнувся, вдивляючись у бік Висілка. Від міських стін, наче спиці гігантського колеса, тяглися смуги освітлених вікон.

— Лояле, — тихо промовив він, — ти їх бачиш? Вони йдуть за нами?

Оґір кинув погляд у напрямку Висілка і сумно кивнув:

— Я бачу лише кількох траллоків, але вони рухаються сюди. Біжать. Ранде, я справді не думаю...

Селін обірвала його:

— Якщо він хоче увійти, Деревний брате, йому знадобляться двері. Такі, як оці. — Вона вказала на пляму, що темніла на білій стіні трохи віддалік. Навіть почувши це, Ранд не був упевнений, що це насправді двері, але коли вона, наблизившись, узялася за них, двері відчинилися.

— Ранде, — почав було Лоял.

Ранд підштовхнув його до дверей:

— Не зараз, Лояле. І тихо. Ми ховаємося, не забув?

Він завів своїх супутників усередину і зачинив за собою двері. В стіні були скоби для засува, але засува ніде не було видно. Нікого ці двері не зупинять, але, може, траллоки засумніваються, заходити сюди чи ні.

Вони опинилися на доріжці, що вела схилом угору, пролягаючи між двох довгих споруд без вікон. На перший погляд вони здалися йому кам’яними, але потім він додивився, що білий тиньк нанесений на дерев’яні стіни. Тим часом так стемніло, що стіни, відбиваючи місячне сяйво, здавалося, світилися.

— Хай нас краще затримають ілюмінатори, ніж схоплять траллоки, — пробурмотів Ранд, починаючи підійматися пагорбом.

— Але про це я ж і намагаюся тобі сказати, — заперечив Лоял. — Я чув, ілюмінатори убивають тих, хто вдирається в їхні володіння. Вони суворо оберігають свої секрети й не зволікають з розправою.

Ранд став як укопаний і озирнувся на двері. За ними, як і раніше, були траллоки. Хай там що, але краще мати справу з людьми, ніж з ними. Можливо, йому вдасться вмовити ілюмінаторів їх відпустити; траллоки ж спершу вбивають, а вже потім слухають.

— Мені шкода, що я втягнув вас у це, Селін.

— Небезпека — це справді щось особливе, — стиха промовила вона. — Досі ви справлялися непогано. То подивимось, що ми тут знайдемо?

Ледь зачепивши Ранда, проходячи повз, Селін попростувала доріжкою вглиб подвір’я. Ранд пішов за нею, відчуваючи, як гіркуватий аромат її парфумів забиває йому дух.

На вершині пагорба доріжка закінчилася широким плацом. Гладесенько вирівняне глиняне покриття, майже таке ж світле, як тиньк, з усіх боків було оточене ще білішими глухими стінами будівель з чорними, зануреними в тінь вузенькими провулками між ними. А от праворуч від себе Ранд побачив будинок із вікнами, і світло з них, падаючи на глиняний плац, малювало жовті прямокутники на білястій глині. Ранд позадкував у темряву, бо на плацу, повільно перетинаючи відкритий простір, раптом з’явилися чоловік та жінка.

Одягнені вони були аж ніяк не по-кайренськи. Чоловік мав на собі штани, такі ж пишні, як і рукави його сорочки, і, як і сорочка — яскраво-жовті, густо гаптовані. Вишивка прикрашала й сорочку на грудях. Сукня жінки, також з вибагливо розшитим ліфом, в місячному світлі здавалася блідо-зеленою, а волосся у неї було заплетене в безліч коротеньких косиць.

— То ти кажеш, усе готово? — наполегливо запитала жінка. — Ти впевнений, Таммузе? Все?

Чоловік розвів руками:

— Ти завжди переперевіряєш за мною, Елудро. Все готово. Демонстрацію можна починати будь-коли, хоч і зараз.

— Чи всі ворота та двері замкнені? А чи замкнені?.. — Слова стихли, бо пара віддалялася, прямуючи до дальнього кінця освітленого будинку.

Ранд вивчав плац, що розкинувся перед ним, не розуміючи, що саме він бачить. Просто посередині тягнувся вгору ліс вертикальних трубок, встановлених на широкі дерев’яні платформи. Їх було кілька десятків, заввишки як Ранд і у фут, а то й більше, завширшки. Від кожної трубки по землі тягнувся темний перекручений шнур, забігаючи за невисоку стінку, завдовжки десь кроків зо три, що виднілася у кінці плацу. По периметру плац оточували всілякі дерев’яні підставки, кобильниці, стелажі, завалені піддонами, трубками, рогульками та найрізноманітнішими незрозумілими штуковинами.

Всі феєрверки, що їх Ранд бачив досі, можна було втримати в одній руці, і це було все, що він про них знав. Ну, може, ще те, що вони вибухають з оглушливим ревінням, або ж зі свистом проносяться над землею, вивергаючи іскри, що закручуються спіраллю, або вистрілюють у повітря. Поставляючи феєрверки, ілюмінатори завжди суворо попереджали, що спроба їх відкрити може закінчитися вибухом. Та й у будь-якому разі феєрверки коштували надто дорого, аби Рада Селища дозволила торкатися їх першому-ліпшому. Він добре пам’ятав, як Мет одного разу спробував це зробити; цілий тиждень з Метом ніхто не розмовляв, крім хіба що його власної матері. Єдине, що розпізнав Ранд серед цієї мішанини дивовижних речей, — це шнури. Запали. Він знав, що саме вони призначені для того, аби феєрверки підпалювати.

Кинувши останній погляд на двері, що так і залишилися незачиненими, він жестом покликав своїх супутників і повів їх в обхід труб. Якщо вони шукають місце, де можна сховатися, він волів бути якнайдалі від цих дверей.

Для цього їм довелося пробиратися вздовж стелажів, і Ранд тамував подих щоразу, коли чіпляв плечем якийсь із них. Штукенції на полицях від найменшого поштовху перекочувались і брязкотіли. На вигляд усі вони здавалися зробленими з дерева, ніде не помітно було металевих частин. Уявити лишень, який гуркіт здійметься, якщо перевернути один зі стелажів! З пострахом позирав він і на високі трубки, пригадуючи, якого тріску наробила колись одна така, завбільшки як палець. Якщо ці труби теж були феєрверками, він волів триматися від них якнайдалі.

Лоял постійно бурчав щось собі під ніс, а надто коли наштовхнувся на одну з підставок, а тоді так стрімко відскочив назад, що налетів на іншу. Оґір просувався вперед, оповитий суцільним дзенькотом та власним бурмотінням.

А от Селін зберігала абсолютний спокій. Вона крокувала так невимушено, наче вони йшли звичайною міською вулицею. Вона нічого не зачіпала і рухалася беззвучно, хоч і не намагалася притримувати на собі плащ. Її біла сукня, здавалося, осяйніша від стін. Ранд поглядав на освітлені вікна, очікуючи, що звідти ось-ось хтось визирне. Достатньо буде кинути згори на подвір’я однісінький погляд — і все: Селін неможливо не помітити, одразу вдарять на сполох.

Утім, у вікнах ніхто не з’являвся. Ранд зітхнув було з полегшенням, коли вони дісталися низенької стінки, за якою були інші доріжки і темніли якісь будівлі, але тут Лоял зачепив плечем ще один стелаж, біля самісінької стінки. На ньому лежало з десяток м’яких на вигляд паличок, завдовжки як Рандова рука, і кінчики у них диміли. Стелаж упав майже нечутно, димливі палички розкотились по землі, зустрівшись з одним із ґнотів. Той із тріском і шипінням загорівся, і вогонь побіг до однієї із високих труб.

На мить Ранд завмер, вирячивши очі, а тоді пошепки гукнув:

— За стінку, хутко!

Селін гнівно огризнулася, коли він штовхнув її на землю. Він постарався прикрити її собою, Лоял тулився поряд. Ранд очікував вибуху, не будучи впевненим, чи залишиться щось від стіни, що наразі їх захищала. Глухий важкий удар, який він почув, відчутно передався і через землю. Обережно він припіднявся, визирнувши поверх стінки. Селін боляче тицьнула його кулаком під ребра і випручалася з-під нього, випаливши прокляття незнайомою йому мовою, проте Ранду було не до цього.

Цівка диму струмувала з отвору однієї з труб. І все. Він недовірливо похитав головою. Якщо це все...

З громовим гуркотом у вже геть потемнілому небі розквітла величезна червоно-біла квітка, а тоді, розсипаючись іскрами, почала повільно танути.

Він ще дивився на неї широко розплющеними очима, коли у будинку з освітленими вікнами вибухнув галас. Усі вікна зачорніли головами чоловіків та жінок, які щось кричали, тицяючи пальцями в темряву.

Ранд із розпачем кинув погляд на темний провулок — до нього було якихось десять кроків. Але варто ступити лише один крок, і вони опиняться перед очима усіх тих людей біля вікон. Від будинку почулося тупотіння ніг.

Він пригнув Лояла та Селін до стіни, сподіваючись, що вони здалеку здадуться ще одними тінями.

— Не рухайтесь і мовчіть, — прошепотів він. — Це наш єдиний шанс.

— Інколи, — тихо промовила Селін, — якщо зовсім не рухатися, ніхто не може тебе побачити. — Схоже, вона анітрохи не хвилювалася.

З того боку стіни, за якою вони лежали, лунав тупіт чобіт, люди гасали туди-сюди, а роздратовані голоси все ближчали. Найзавзятіше галасувала одна з жінок. Ранд упізнав голос Елудри.

— Ти просто блазень, Таммузе! Ти свиня, ось ти хто! Ти син кози, Таммузе! Одного дня ти нас усіх повбиваєш!

— Я тут ні до чого, Елудро, — запротестував чоловічий голос. — Я був упевнений, що розклав усе по місцях, а ці ґноти, вони...

— Нічого не кажи мені, Таммузе! Свиня не повинна розмовляти людською мовою! — Елудра змінила тон, відповідаючи на запитання іншого чоловіка: — У нас нема часу зробити ще один. Ґалдріану сьогодні доведеться вдовольнитися тими, що лишилися. І тим, що вибухнув завчасно. А ти, Таммузе, наведеш тут лад, а завтра вирушиш з возами по гній. А якщо сьогодні ввечері ще щось піде не так, я тобі навіть гній купувати не довірю!

Кроки затупали в напрямку будинку під акомпанемент лайки Елудри, тоді затихли. Таммуз залишився на подвір’ї, бідкаючись собі під ніс, нарікаючи на несправедливість і рахубу, що впала на нього.

Ранд затамував дихання, коли чолов’яга наблизився до перевернутих полиць. Притиснувшись до стіни, намагаючись злитися з тінню, він бачив спину і плече Таммуза. Варто тому повернути голову вбік, і він неминуче побачить Ранда і всіх решту. Продовжуючи ремствувати, Таммуз поскладав запали на стелаж і побрів у напрямку будинку, куди ще раніше повернулися інші ілюмінатори.

Полегшено видихнувши, Ранд провів Таммуза очима, а тоді знову пригнувся. У вікнах ще виднілися обличчя.

— Навряд чи нам сьогодні поталанить ще раз, — прошепотів він.

— Кажуть, що фортуна великих — справа їхніх рук, — стиха відказала Селін.

— Будь ласка, припиніть це, — стомлено промовив він.

Він волів би, аби її парфуми не паморочили так йому голову, не плутали йому думки. Не міг забути відчуття її тіла, коли притиснув її до землі — водночас податливе і пругке, — і це бентежило його також.

— Ранде? — Лоял визирав з-за протилежного від будинку краю стінки. — Гадаю, нам сьогодні знадобиться ще трохи везіння.

Ранд поворухнувся, визирнув поверх плеча оґіра. По той бік плацу, на стежці, що вела від незамкнених дверей, тупцювали три траллоки, сторожко позиркуючи з темряви на освітлені вікна. Біля одного з вікон ще залишалася жінка; схоже, вона не бачила траллоків.

— Отже, — тихо промовила Селін, — тепер ми в пастці. Ці люди можуть убити вас, якщо схоплять. Траллоки вб’ють напевно. Але, можливо, ви здатні розправитися з траллоками так швидко, що вони не встигнуть навіть пискнути. Можливо, ви здатні не дати цим людям вбити вас заради збереження їхніх маленьких таємниць. Ви можете не шукати величі, але таке до снаги тільки великому.

— Не розумію, з чого тут радіти, — відказав Ранд.

Він намагався викинути з голови її запах, відчуття її тіла, і порожнеча майже зімкнулася навколо нього. Він відкинув обійми порожнечі. Траллоки, здається, й досі їх не помічали. Він знову сховався у тінь, дивлячись на найближчий темний провулок. Щойно вони ступлять крок у тому напрямку, траллоки їх одразу ж помітять, так само як і жінка біля вікна. І тоді залишиться лише одне: хто схопить їх першими — траллоки чи ілюмінатори.

— Ваша велич ощасливить мене, — сердито промовила Селін. — Мабуть, мені варто на певний час залишити вас відшукувати свій шлях самому. Якщо ви не хочете прийняти велич, коли вона вже у ваших руках, можливо, ви заслуговуєте смерті.

Ранд навіть не повернув голови в її бік.

— Лояле, ти не бачиш, чи нема в тому провулку ще одних дверей?

Оґір похитав головою:

— Тут занадто світло, а там занадто темно. Я би побачив, якби був у провулку.

Ранд торкнувся свого меча.

— Візьми Селін. Щойно побачиш двері — якщо ти їх побачиш, — гукни, і я вас дожену. Якщо там не буде дверей, підсадиш її нагору, аби вона перелізла через стіну.

— Добре, Ранде. — В голосі Лояла відчувалася тривога. — Але коли ми побіжимо, ці траллоки кинуться за нами, незалежно від того, дивиться хтось із вікон чи ні. Навіть якщо там знайдуться двері, вони насідатимуть нам на п’яти.

— Залиш на мене траллоків. — Три траллоки. Я міг би впоратися, залучивши Порожнечу. Згадка про саїдін усе вирішила. Надто багато дивних речей траплялося, коли він дозволяв чоловічій половині Єдиної Сили підібратися впритул до нього. — Я приєднаюся до вас, як тільки зможу. Вперед! — Він відвернувся, аби кинути погляд поверх стіни на траллоків.

Краєчком ока він помітив, наче велика темна пляма, що була Лоялом, зрушила з місця, а поряд із нею заясніла біла сукня Селін, що вибивалася з-під плаща. Один із траллоків по той бік лісу трубок збуджено тицьнув у їхній бік, проте вся трійця ще вагалася, поглядаючи на вікно, звідки все ще визирала жіноча постать. Їх троє. Має бути якийсь вихід. Не порожнеча. Не саїдін.

— Тут є двері! — притишено гукнув Лоял. Один із траллоків ступив крок уперед, з тіні, а решта посунули за ним, тримаючись купно. Наче з далекої далечіні Ранд почув, як вигукнула щось жінка біля вікна, як крикнув щось Лоял.

Не роздумуючи, Ранд схопився на ноги. Він мусив будь-що зупинити траллоків, а інакше вони покінчать і з ним, і з Лоялом, і з Селін. Він схопив одну димливу паличку і метнувся до найближчої трубки. Та захиталася, похилилася, а він схопився за квадратну дерев’яну основу; тепер трубка була націлена просто на траллоків. Вони невпевнено зупинилися — жінка біля вікна пронизливо заволала, — а Ранд тицьнув жевріючим кінцем палички у ґніт, у тому місці, де той приєднувався до трубки.

Глухий ляскіт пролунав миттєво, і масивна дерев’яна основа вгатила йому в живіт, збиваючи з ніг. Громовий гуркіт розірвав ніч, а сліпучий фонтан світла протнув темряву.

Кліпаючи очима, кашляючи в густому, їдкому диму, Ранд, хитаючись, підвівся, у вухах дзвеніло. Він ошелешено дивився перед собою. Половина трубок і всі стелажі завалилися набік, а один ріг будинку, біля якого стояли траллоки, наче лизь злизав, обламані кінці дощок та кроков уже бралися полум’ям. Від траллоків і сліду не лишилося.

Крізь дзвін у вухах Ранд чув, як галасують у будинку ілюмінатори. Спотикаючись, він зірвався на хисткий біг, заглибився в провулок. На півдорозі хлопець перечепився за щось, заплутався ногою і зрозумів, що це його плащ. Він підхопив його, не зупинившись. У нього за спиною ніч сповнилася лементом ілюмінаторів.

Лоял нетерпляче підскакував біля розчахнутих дверей. І він був сам.

— Де Селін? — видихнув Ранд.

— Вона повернулася туди, Ранде. Я намагався її зупинити, але вона вислизнула мені з рук.

Ранд розвернувся обличчям до будинку. Дзвін у вухах не стихав, і він ледь розрізняв окремі вигуки. Завдяки полум’ю тепер там було видно як удень.

— Кошики з піском! Кошики з піском, хутко!

— Це катастрофа! Катастрофа!

— Вони побігли он туди!

Лоял учепився Рандові в плече:

— Ти їй не допоможеш, Ранде, а надто коли сам потрапиш їм у руки. Нам треба забиратися звідси. — Хтось з’явився в просвіті провулка, темна постать на тлі заграви, вказав на них рукою. — Ходімо, Ранде!

Ранд дозволив оґіру витягти себе крізь двері в темряву. У них за спинами сяйво пожежі блякло, поки не перетворилося на далеку заграву, а вогні Висілка побільшали та пояскравішали. Ранду майже хотілося зустрітися з траллоками, з кимось, з ким можна було би відвести душу. Проте навколо лише нічний вітерець хвилював високу траву.

— Я намагався її зупинити, — промовив Лоял, порушивши тривале мовчання. — Ми точно не могли нічого вдіяти. Вони просто би схопили і нас, от і все.

— Знаю, Лояле, — зітхнув Ранд. — Ти зробив усе, що міг. — Він розвернувся і ступив кілька кроків, дивлячись на заграву. Червоний відблиск наче поменшав; вочевидь, ілюмінатори успішно гасили пожежу. — Я мушу якось допомогти їй. — Як? Саїдін? Сила? Він здригнувся. — Мушу.

Вони пройшли освітленими вулицями Висілка, загорнувшись у мовчання, крізь яке не могли пробитися звуки веселощів, що лунали навколо. Коли ж увійшли до «Оборонця Драконової Стіни», корчмар знову зустрів їх із тацею в руках. На таці лежав пергамент, запечатаний білою печаткою.

Ранд узяв пергамент, глянув на печатку: півмісяць і зірки.

— Хто це залишив? Коли?

— Якась стара жінка, мілорде. Близько чверті години тому, не більше. Служниця, хоч вона й не сказала, з якого Дому. — Куале посміхнувся, наче показуючи, що він знається на секретах.

— Дякую, — сказав Ранд, усе ще розглядаючи печатку.

Коли друзі підіймалися сходами, корчмар проводжав їх задумливим поглядом.

Побачивши Лояла та Ранда, що заходили у кімнату, Гюрін витяг люльку з рота. На столі перед Гюріном лежав його короткий меч та мечолам, і він дбайливо натирав їх ганчіркою з мастилом:

— Довгенько ви гостювали у менестреля, мілорде. З ним усе добре?

Замислившись, Ранд відповів не одразу:

— Що? З Томом? Так, з ним...

Зламавши великим пальцем печатку, він розгорнув пергамент і взявся читати:

Коли я гадаю, ніби знаю, що Ви збираєтесь робити, Ви робите щось геть інше. Ви — небезпечний чоловік. Можливо, незабаром ми знову будемо разом. Подумайте про Ріг. Подумайте про славу. І думайте про мене, бо Ви мій назавжди.

Підпису знову не було, лише кілька рядків, написаних характерним крученим почерком.

— Невже всі жінки — божевільні? — запитав Ранд, звертаючись до стелі. Гюрін лише знизав плечима. Ранд бебехнувся на стілець, той, що, висновуючи з габаритів, призначався для оґіра; ноги не діставали підлоги й теліпалися в повітрі, але Ранд не звертав на це уваги. Він дивився на скриньку, закутану в ковдру, що краєчком виглядала з-під Лоялового ліжка. Подумайте про славу. — Як же я хочу, щоб Інґтар з’явився тут якнайшвидше!

Сидячи в сідлі, Перрин з тривогою роздивлявся гори Кинджал Родичевбивці. Стежка невпинно забирала вгору, і складалося враження, що підйом ніколи не закінчиться, хоч розум підказував, що перевал має бути вже зовсім близько. З одного боку стежки схили круто уривалися донизу, аж до самісінької ущелини, якою стрімко петляв скелястий гірський потік, з іншого боку здіймалися зазублені стрімчаки, схожі на закам’янілі водоспади. Та й сам плай перетинали розсипи каменюк, інколи завбільшки як людська голова, а інколи — як добрий віз. Тут заввиграшки можна було заховатися серед них.

Вовки сказали, що в горах є люди. Перрин підозрював, що вони можуть виявитися Друзями Морока з оточення Фейна. Вовки цього не знали або ж цим не переймалися. Вони знали тільки, що десь попереду Покручі. До них було ще далеко, хоча Інґтар і підганяв загін. Перрин помітив, що Уно розглядає гори не менш уважно, ніж він.

Мет, закинувши лук за спину, їхав із безтурботним виглядом, жонглюючи трьома кольоровими кульками, але обличчя у нього було ще білішим, ніж зазвичай. Тепер Верін оглядала його двічі, а то й тричі на день, стурбовано хмурячись, і Перрин був упевнений, що якось вона навіть намагалася застосувати до Мета зцілення, хоч це й не дало помітного ефекту. У будь-якому разі Верін, здавалося, цілком поринула у свої думки й ділитися ними не мала наміру.

Ранд, думав Перрин, дивлячись у спину Айз Седай. Вона завжди їхала на чолі колони, поряд з Інґтаром, і завжди хотіла, щоби загін рухався навіть швидше, ніж того вимагав шайнарський лорд. Не знаю, як таке можливо, але вона знає про Ранда. Картинки, що надходили від вовків, мерехтіли йому в голові: кам’яні будинки ферм, села на гірських уступах, і над усім цим — гірські піки; вовки бачили їх, так само як вони бачили пагорби або луки, але з іншим відчуттям. Для них це була зіпсована земля. На мить він піймав себе на тому, що поділяє з ними цей жаль, цю пам’ять про місця, де давно вже зник слід двоногих, спогад про стрімкий біг між деревами, про те, як з клацанням змикаються щелепи на підколінних сухожилках оленя, а той усе ще намагається вирватися, як... Зусиллям волі він виштовхнув вовків з голови. Ці Айз Седай усіх нас збираються знищити.

Інґтар притримав коня і дав Перрину порівнятися. Інколи, як на Перринове око, нашоломник Інґтара у вигляді півмісяця скидався на траллокові роги.

— Розкажи мені ще раз, що сказали вовки, — тихо промовив Інґтар.

— Я вже десять разів розповідав, — пробурмотів Перрин.

— Розкажи ще раз! Все, що я міг пропустити, все, що може допомогти мені знайти Ріг... — Інґтар з шумом втягнув повітря і повільно видихнув. — Я мушу знайти Ріг Валіра, Перрине. Розкажи ще раз.

Перрину не було потреби приводити події в порядок у своїй голові. Не після того, як він переповідав їх стільки разів:

— Хтось — а, може, щось — напало на Друзів Морока серед ночі й убило тих траллоків, яких ми знайшли. — При цих словах у нього вже не виникав потяг блювати, як це було раніше. Круки та стерв’ятники залишають після свого бенкету відворотну картину. — Вовки називають його — чи це — Тінегубцем: на мою думку, це людина, але вовки були надто далеко, аби можна було чітко його побачити. Вони не бояться цього Тінегубця, а радше ставляться з містичним трепотом. Вони кажуть, що траллоки тепер ідуть за цим Тінегубцем. І вони кажуть, що Фейн іде разом із ними. — Навіть тепер, коли минуло стільки часу, при спогаді про запах Фейна, про дотик до цієї людини рот у нього пересмикнувся. — Отже, решта Друзів Морока також має бути з ними.

— Тінегубець, — задумливо протягнув Інґтар. — Ще одне створіння Морока, на кшталт мерддраалів? Я бачив у Гнилоліссі речі, які можна було би назвати Тінегубцями, але... Більше вони нічого не бачили?

— Вони не наближалися до нього. Це був не щезник. Я вже казав тобі, вони вбили би щезника ще швидше, ніж траллока, навіть якщо би при цьому полягла половина зграї. Інґтаре, вовки, котрі бачили, як це сталося, передали це іншим, ті — ще іншим, і тільки потім я прийняв повідомлення від них. Я можу лише переповісти тобі те, що вони передали мені. А після стількох переказів... — Він замовк, бо до них під’їхав Уно.

— Аїлець серед скель, — тихо промовив одноокий воїн.

— Так далеко від Пустелі? — здивувався Інґтар. На обличчі Уно не ворухнувся жодний м’яз, а, втім, воно все ж таки набуло шокованого вигляду, тому Інґтар додав: — Ні. Я не сумніваюся у твоїх словах. Просто я здивований.

— Він страшенно хотів, щоб я його побачив, інакше я навряд чи його помітив би. — Видно було, що Уно визнає це через силу. — І на його клятому обличчі не було тієї чорної ганчірки, тож він не збирався вбивати. Але коли ти бачиш одного клятого аїльця, це значить, що поблизу є інші, яких ти не бачиш. — Раптом очі йому аж на лоба полізли. — Згоріти мені на місці, але схоже на те, що він хотів, аби його не лише помітили. — Він показав рукою на стежину.

Просто перед ними з-за скелі вийшов чоловік.

Масима миттю наставив списа, вдарив коня підборами в боки, і той за три стрибки перейшов на галоп. І не лише Масима: чотири сталеві вістря націлилися згори на пішого чоловіка.

— Стій! — загорлав Інґтар. — Стій, я сказав! Відріжу вуха тому, хто не зупиниться негайно!

Масима, натягнувши повіддя, неохоче збив свого коня назад. Інші вершники теж зупинилися, здійнявши хмару куряви, десь кроків за десять від незнайомця, але списи їхні, як і раніше, були націлені тому просто в груди. Він підняв руку, аби відмахнутися від пилюки, що долетіла до нього, вперше поворухнувшись.

Це був високий чоловік, із темною від засмаги шкірою та коротко обстриженим рудим волоссям. Лише на потилиці довге волосся було заплетене в косичку, що сягала чоловікові аж до плечей. Одяг його, починаючи від м’яких, шнурованих аж до коліна чобіт і закінчуючи шарфом, що вільно огортав шию незнайомця, поєднував у собі різні відтінки сірого та коричневого, так само як і пісок та скелі навколо. З-за плеча визирав одним кінцем короткий роговий лук, на поясі їжився стрілами сагайдак. Довгий ніж висів на поясі з іншого боку. У лівій руці чоловік тримав невеликий круглий щит і три короткі списи, вдвічі коротші за нього самого. Але наконечники на списах були довгі, як у шайнарських списів.

— Зі мною немає дударів, щоби ті щось заграли, — промовив чоловік із посмішкою, — але якщо маєте охоту потанцювати... — він не змінив стійку, але Перрин раптом відчув, що тепер незнайомець напоготові. — Мене звати Урієн, я з септу Два Списи клану Риїн. Я з Червоних Щитів. Запам’ятайте це ім’я.

Інґтар спішився і пішов уперед, знімаючи шолом. Перрин, завагавшись хіба на мить, теж зліз із коня і доєднався до нього. Він не міг упустити шанс роздивитися аїльця зблизька. Ще й такого, який поводиться, наче аїлець з чорною пов’язкою на лиці. В усіх оповідках, що він чув, аїльці були такими ж смертельно небезпечними, як траллоки, а дехто навіть стверджував, що всі вони — Друзі Морока, але посмішка Урієна чомусь не виглядала погрозливою, попри те що він, схоже, приготувався до нападу. Очі у нього були блакитні.

— Він схожий на Ранда, — Перрин подивився через плече й побачив, що до них підійшов і Мет.

— Може, Інґтар має рацію, — стиха додав Мет. — Може, Ранд і справді аїлець.

Перрин кивнув:

— Проте це нічого не змінює.

— Так, не змінює, — підтвердив Мет, проте це прозвучало так, наче він ще щось хотів сказати цим.

— Ми всі знаходимося далеко від наших домівок, — промовив Інґтар, звертаючись до аїльця, — і ми в будь-якому разі опинилися тут не для того, щоби битися.

Перрин змінив свою думку щодо посмішки аїльця: обличчя того набуло розчарованого виразу.

— Як забажаєш, шайнарцю. — Урієн звернувся до Верін, яка саме злізла з коня, і вклонився їй дуже химерним чином, встромивши вістря списів у землю і простягнувши правицю долонею догори. Голос його залунав шанобливо: — Мудра, моя вода належить вам.

Верін віддала повіддя одному з воїнів. Наблизившись до аїльця, вона уважно на нього подивилася:

— Чому ти так мене звеш? Ти гадаєш, що я — аїлька?

— Ні, Мудра. Але ви схожі на тих, що змогли пройти до Руйдіана і вціліти. Роки не торкаються Мудрих, як вони торкаються інших жінок чи чоловіків.

На обличчі Айз Седай відобразилося хвилювання, але Інґтар заговорив нетерпляче:

— Ми женемося за Друзями Морока і траллоками, Урієне. Чи не бачив ти їх чи їхніх слідів?

— Траллоки? Тут? — В Урієна аж очі засвітилися. — Це один зі знаків, про які йдеться у пророцтвах. Коли траллоки знову вийдуть з Гнилолісся, ми полишимо Трикратну землю й повернемося на нашу одвічну батьківщину.

Глухий гомін пробіг між шайнарцями, що лишалися в сідлах. Урієн кинув на них погляд, сповнений такої гордості, що, здавалося, це він дивиться на них згори донизу.

— Трикратна земля? — повторив Мет.

Перрину здалося, що приятель виглядає ще блідішим; не те щоб хворим, а наче він надто довго не бачив сонця.

— Ви звете її Пустелею, — мовив Урієн. — А для нас це Трикратна земля. Наждачний камінь, аби надати нам потрібної форми; чинмісце, аби ми довели, чого варті; і покара за гріх.

— Який гріх? — спитав Мет.

Перрин затамував дихання, чекаючи, що от-от зблиснуть списи в руках Урієна.

Аїлець знизав плечима:

— Це було так давно, що ніхто вже й не пам’ятає. Знають лише Мудрі та вожді кланів, але вони про це не говорять. Мабуть, гріх дуже важкий, якщо вони не наважуються нам про нього розповісти, але Творець сплачує нам сповна.

— Траллоки, — наполягав на своєму Інґтар. — Ти бачив траллоків?

Урієн мотнув головою:

— Я вбив би їх, якби побачив. Проте я не бачив нічого, крім скель і неба.

Інґтар теж похитав головою, втрачаючи зацікавленість розмовою, аж тут заговорила Верін, зосереджено і наполегливо:

— Цей Руйдіан. Що це за місце? Де воно знаходиться? Як обирають, котрі з дівчат повинні туди йти?

Обличчя Урієна закам’яніло, він заплющив очі:

— Я не можу про це говорити, Мудра.

Перрин відчув, що мимохіть стиснув свою сокиру. Щось таке промайнуло в голосі Урієна. Інґтар теж підібрався, та й усією колоною наче вітерець пролетів. Але Верін ступила крок і, наблизившись майже впритул до аїльця, подивилася йому просто в очі.

— Я не Мудра, яких ти бачив раніше, Урієне, — із притиском промовила вона. — Я — Айз Седай. Розкажи мені все, що тобі відомо про Руйдіан.

Чоловік, який був готовий вступити в бій з двадцятьма воїнами, тепер виглядав так, наче хотів би зникнути з очей однієї пухкенької жінки з волоссям, посрібленим сивиною.

— Я... я можу розповісти вам тільки те, що і так усі знають. Руйдіан лежить у землях клану Дженн Аїл, тринадцятого клану. Говорити про них я не можу, можу тільки назвати. Туди ніхто не може піти, окрім жінок, які бажають стати Мудрими, та чоловіків, які хочуть стати вождями кланів. Можливо, гідних серед них вибирають люди клану Дженн; мені про це невідомо. Багато людей іде туди, а повертаються лічені. І ті хто повертаються, мають на собі відповідну мітку на знак того, що вони тепер Мудрі чи вожді кланів. Це все, що я можу сказати, Айз Седай. Це все.

Верін і надалі дивилася на нього, стиснувши губи.

Урієн поглянув на небо, наче востаннє:

— Тепер ви мене вб’єте, Айз Седай?

— Що? — аж очима закліпала вона.

— Тепер ви мене вб’єте? Одне з наших пророцтв каже: якщо ми не виправдаємо очікувань Айз Седай ще раз, вони нас знищать. Я знаю, що Айз Седай могутніші за Мудрих. — Раптом аїлець розсміявся невеселим сміхом. — Кличте свої блискавки, Айз Седай. Я потанцюю з ними.

Цей аїлець гадав, що зараз помре, але він не боявся. Перрин спохопився, що стоїть із роззявленим ротом, і вмить закрив його.

— Чого б я тільки не віддала, — пробурмотіла Верін, не зводячи погляду з Урієна, — аби забрати тебе з собою до Білої Вежі. Або хоча б просто тебе розговорити. Але заспокойся, чоловіче, я не заподію тобі лиха. Якщо тільки ти не хочеш заподіяти лиха мені, з усіма цими твоїми балачками про танці.

Урієн здавався враженим. Він подивився на шайнарських вершників, що нависали над ним на своїх конях, наче підозрюючи підступ.

— Ви не Діва Списа, — вимовив він після паузи. — Як я можу вдарити жінку, яка не повінчана зі списом? Це заборонено, хіба що мав би рятувати своє життя. Але й навіть тоді я повинен бути спершу поранений.

— Чому ти тут, так далеко від своїх земель? — запитала вона. — І навіщо ти підійшов до нас? Ти міг лишитися серед скель, і ми ніколи б тебе не помітили. — Аїлець вагався з відповіддю, і вона додала: — Кажи тільки те, що захочеш сказати. Не знаю, що роблять ваші Мудрі, але я не зроблю тобі шкоди і не намагатимуся тебе присилувати.

— Так кажуть і Мудрі, — похмуро відказав аїлець, — але навіть вождь клану мусить мати мідне чоло, аби не стелитися перед ними листком. — Він помовчав, вочевидь, підшуковуючи слова. — Я розшукую... декого. Чоловіка. — Він оббіг поглядом Перрина, Мета та шайнарців, проте вони його не зацікавили. — Того, що приходить із світанком. Сказано, що будуть великі знаки та знамення його приходу. Зі зброї вашого ескорту я побачив, що ви їдете з Шайнару, і ви здалися мені схожою на Мудру, от я й подумав, що ви можете мати вістку про великі події, події, які провіщають його прихід.

— Чоловіка? — Голос Верін лунав м’яко, але очі у неї буди гострі, наче кинджали. — І що це за знаки?

Урієн похитав головою:

— Сказано, що ми впізнаємо їх, коли про них почуємо, і впізнаємо його, коли його побачимо, бо він буде помічений. Він прийде із заходу, з-за Хребта Світу, але буде нашої крові. Він піде до Руйдіана і виведе нас із Трикратної землі. — Він переклав списа в праву руку. Рипнула шкіра й дзвякнув метал — солдати схопилися за мечі. Перрин зрозумів, що він теж поклав руку на сокиру, але Верін роздратовано махнула на них рукою, мовляв, не рухайтеся. Вістрям списа Урієн накреслив на землі коло, а тоді провів посеред нього хвилясту лінію. — Сказано, що він переможе під цим знаком.

Інґтар похмуро дивився на цей символ; не видно було, що він його впізнає. А от Мет пробурчав щось крізь зуби, і Перрин відчув, що у нього пересохло в роті. Старовинний символ Айз Седай.

Верін ногою затерла намальований знак.

— Я не можу сказати тобі, Урієне, де він, — мовила вона, — і я не чула про знаки або знамення, які могли би привести тебе до нього.

— Тоді я шукатиму далі.

Урієн не запитував, але дочекався, доки вона кивнула. Відтак, окинувши шайнарців гордовитим і викличним поглядом, він розвернувся до них спиною і, не озираючись, спокійно попростував геть, щоб за мить зникнути серед скель.

Дехто із солдатів почав нарікати. Уно промовив щось про «клятого прицюцькуватого аїльця», а Масима прогарчав, що варто було залишити цього аїльця крукам.

— Ми згаяли багато дорогоцінного часу, — голосно проказав Інґтар. — Тепер мусимо рухатися швидше, аби його надолужити.

— Так, — промовила Верін, — ми мусимо рухатися швидше.

Інґтар поглянув на неї, але Айз Седай дивилася собі під ноги, туди, де вона щойно затерла знак, намальований Урієном.

— Спішитися, — наказав він. — Зброю на тягловиків. Тепер ми в Кайрені. Ми не хочемо, аби кайренці вирішили, що ми прийшли битися з ними.

Мет нахилився до Перрина:

— Тобі... Тобі не здається, що він говорив про Ранда? Я знаю, це божевілля, але навіть Інґтар вважає, що Ранд — аїлець.

— Не знаю, — відповів Перрин. — Відколи ми злигалися з Айз Седай, усе перетворилося на божевілля.

Тихо, наче звертаючись до себе, заговорила Верін, усе ще дивлячись на землю:

— Це повинно вписуватись у Візерунок, але яким чином? Невже Колесо Часу вплітає у Візерунок ниті, про які ми нічого не знаємо? Чи Візерунка знову торкається Морок?

Перрин відчув, як за спиною сипнуло морозом.

Верін підвела голову і подивилася на вояків, що знімали з себе зброю.

— Поспішіть! — наказала вона категоричніше, ніж Інґтар та Уно, разом узяті. — Ми мусимо поспішати!

Джеофрам Борнголд не звертав уваги на сморід від охоплених вогнем будинків, на мертві тіла, розкидані у вуличній пилюці. За ним услід в селище увірвався Баяр та сотня вершників у білих плащах — половина всіх людей, що він привів із собою. Йому не подобалося, що від його легіону мало що залишилося, не подобалося, що Випитувачі надто перебирають на себе командування, але він мав чіткий наказ: підкорятися Випитувачам.

У цьому селищі спротив був незначний; лише над півдюжиною будинків стояли стовпи диму. Він побачив і вцілілу корчму — кам’яну будівлю з білими тинькованими стінами, таку ж, як і більшість будинків на Елмотській рівнині.

Натягнувши повіддя перед корчмою, Борнголд ковзнув поглядом по юрбі полонених, що згромадилися біля колодязя в оточенні конвою, і втупився у довжелезну потворну шибеницю посеред Галявини. Збили її нашвидкоруч — просто довгий поперечний стовп на підпорах, — але на ній теліпалося три десятки тіл, і легенький вітерець метляв одяг повішених. Поруч із дорослими висіли й дитячі тіла. Навіть Борнголд не йняв віри своїм очам, дивлячись на цю картину.

— Муадг! — гаркнув він. — Сивий чолов’яга, відокремившись від лави конвоїрів, квапливо кинувся до нього. Муадг колись побував у руках Друзів Морока: його пошрамоване обличчя віджахувало навіть найстійкіших. — Твоїх рук справа, Муадге, чи шончанців?

— І не те, і не інше, мілорде капітане. — Муадг не говорив, а сичав, теж завдячуючи Друзям Морока. Більше він нічого не сказав.

Борнголд похмурнішав:

— Тільки не кажи, що це зробили ці покидьки, — сказав він, махнувши в бік бранців.

За той час, що він вів Дітей землями Тарабону, вони не стали охайнішими, але порівняно з набродом, який вони наразі пильнували, виглядали так, наче приготувалися до параду. Там були чоловіки в дранті та пошматованих кольчугах, з похмурими обличчями. Залишки того війська, яке Тарабон вирядив проти напасників, що вдерлися на мис Томан.

Муадг завагався, тоді проказав, добираючи слова:

— Місцеві кажуть, що на них були тарабонські плащі, мілорде капітане. Серед них був здоровань із сірими очима та довгими вусами, тобто викапане чадо Еарвін, а також молодик, який намагався сховати гарненьке личко за жовтою бородою, а бився лівою рукою. Цей дуже схожий на чада Вуана, мілорде капітане.

— Випитувані! — бризнув слиною Борнголд. Еарвін та Вуан були чадами, яких він змушений був передати під командування Випитувачів. Йому вже доводилося бачити, як діють Випитувані, але з дитячими тілами він зіткнувся вперше.

— Мілорду капітану видніше. — У вустах Муадга це пролунало так, наче він палко погоджується зі словами Борнголда.

— Зніми їх, — стомлено проказав Борналд. — Зніми й подбай, щоб місцеві знали, що вбивств більше не буде.

Якщо тільки якийсь бовдур не вирішить видавати з себе героя на очах у своєї любки, і мені доведеться покарати його для науки. Він спішився, знову роздивляючись полонених, а Муадг тим часом поквапився з наказами негайно тягти драбини та ножі. Борнголду було про що турбуватися, крім надмірного завзяття Випитувачів; він охоче взагалі викинув би з голови цих Випитувачів.

— Вони не надто пориваються битися, мілорде капітане, — зауважив Баяр, — ані ці тарабонці, ні рештки доманців. Вони огризаються, наче загнані в глухий кут щури, але втікають, варто показати їм зуби у відповідь.

— Не треба позирати на них згорда, Баяре, доки не побачимо, як нам удасться впоратися з напасниками, еге ж? — На обличчях бранців читалася поразка; цей вираз був на них ще до того, як у селищі з’явилися його люди. — Хай Муадг приведе одного з них до мене. — Одного погляду на обличчя Муадга було достатньо, аби позбавити самовладання будь-кого. — Бажано офіцера. Такого, який виглядає досить розумним, аби без прикрас розповісти, що він бачив, і досить молодого, такого, що ще не зашкарубнув остаточно. Скажи Муадгу, щоб не надто з ним церемонився, еге ж? Хай дасть тому зрозуміти, що я можу зробити з ним таке, що йому й у нічних кошмарах не примариться, якщо він не переконає мене цього не робити. — Він кинув повіддя одному з Дітей і широкими кроками попрямував до корчми.

Як не дивно, корчмар виявився на місці — улесливий гладун, увесь спітнілий. Його черево так розпирало брудну сорочку, що, здавалося, червона вишивка ось-ось відлетить із ляскотом. Борнголд махнув йому рукою, щоб забирався геть. Краєм ока він помітив у проймі дверей жінку та кількох дітлахів. Ті зазирали всередину, доки корчмар не виштовхав їх.

Стягнувши рукавиці з крагами, Борнголд сів за стіл. Йому надто мало було відомо про напасників, про чужинців. Так їх називали майже всі ті, хто не сплітав дурниць про Артура Яструбине Крило. Він знав, що самі вони називали себе шончанцями, або холіне. Він достатньо знав стару мову, аби зрозуміти, що остання назва означає «Ті, що приходять раніше», або ж провісники. Ще вони називали себе рейагель, «Ті, що повернулися додому», і говорили про корінне, тобто про повернення. Це змушувало його майже повірити байкам про те, що повернулося військо Артура Яструбине Крило. Ніхто не знав, звідки з’явилися ці шончанці, відомо тільки було, що вони прибули на кораблях. Усі намагання Борнголд а отримати інформацію від Морського народу наштовхувалися на мовчання. Амадор не жалував Атга’ан Мір, і тепер вони віддячували за це з лишком. Все, що він дізнався про шончанців, він вивудив у таких само людей, як ті, на Галявині. Переможені, розбиті, вони говорили, вкриваючись холодним потом, дивлячись широко розплющеними скляними очима, про вояків, що неслися на бій не лише на конях, а й на чудовиськах, а інші чудовиська билися з ними пліч-о-пліч, і приводили з собою Айз Седай, аби ті розверзали землю під ногами їхніх супротивників.

У дверях загрюкали чоботи, і Борнголд приклеїв на обличчя вовчий вищир, проте Баяр не привів із собою Муадга. Поряд із ним виструнчився, тримаючи шолом у згині руки, чадо Джерал — а Борнголд гадав, що наразі той перебуває за сто миль звідси. Поверх обладунків на молодому чоловікові був плащ доманського крою, а не білий плащ Дітей Світла.

— Муадг напучує молодого офіцера, мілорде капітане, — доповів Баяр. — Чадо Джерал щойно прискакав із повідомленням.

Борнголд махнув Джералу рукою, наказуючи говорити. Той, не змінюючи пози, дивлячись просто перед собою, заговорив:

— Вітання від Джайкіма Керридина, котрий спрямовує Руку Світла в...

— Я не потребую вітань від Випитувачів, — рявкнув Борнголд і побачив, що юнак нажахано зиркнув на нього. Нехай — Джерал ще молодий і зелений. Але Баяр, що цікаво, мав не менш спантеличений вигляд. — Ти мусиш передати мені повідомлення, зрозуміло? Можна не слово в слово, доки я не спитаю. Просто перекажи мені, що він хоче.

Джерал, налаштований цитувати дослівно, перш ніж розпочати, з глитнув:

— Мілорде капітане, він... він каже, ви переміщуєте забагато своїх людей надто близько до мису Томан. Він каже, треба викоренити Друзів Морока на Елмотській рівнині, і ви... вибачте мені, мілорде капітане... ви мусите негайно розвернути своїх людей і скакати вглиб рівнини. — Він закам’янів в очікуванні.

Борнголд зацікавлено дивився на нього. Обличчя, плащ та чоботи Джерала вкривала пилюка з низин.

— Піди, знайди собі щось поїсти, — наказав йому Борнголд. — У якомусь з будинків знайдеться вода, тож умийся, якщо хочеш. За годину повертайся. Я передам з тобою кілька донесень. — Помахом руки він відіслав юнака.

— Випитувані, можливо, мають рацію, мілорде капітане, — зауважив Баяр, коли Джерал зник за дверима. — Рівниною розсіяно багато селищ, а Друзі Морока...

Борнголд стукнув кулаком по столу, змусивши його замовкнути:

— Які Друзі Морока? В жодному селі, куди ми наскакували за його наказом, я не знайшов нікого, крім фермерів та ремісників, наляканих, що ми спалимо їхні будинки, та ще старих, які приглядали за хворими. — Баяр стояв із абсолютно непроникним обличчям; зазвичай він був більш охочий викривати Друзів Морока, ніж Борнголд. — А малеча, Баяре? Що, тут і малі стають Друзями Морока?

— За гріхи матері карають до п’ятого коліна, — процитував Баяр, — а за гріхи батька — до десятого.

І все ж він був збентежений. Навіть Баяр ніколи не вбивав дітей.

— А ти ніколи не питав себе, Баяре, чому Керридин прибрав наші прапори, а також наказав зняти білі плащі тим чадам, які перебувають під його командою? Навіть самі Випитувачі відкинули білий колір. Це змушує замислитися, га?

— Мабуть, він мав на те резони, мілорде капітане, — після паузи промовив Баяр. — Випитувачі завжди мають резони, навіть якщо не розкривають їх решті з нас.

Борнголд мусив нагадати собі, що Баяр — добрий вояка:

— Діти Світла на півночі носять тарабонські плащі, Баяре, а ті, що на півдні, — доманські. Це наводить мене на певну думку, і вона мені не подобається. Тут є Друзі Морока, проте вони знаходяться у Фалме, а не на рівнині. Коли Джерал поскаче звідси, він поскаче не сам. Я надішлю накази кожному загону Дітей, місцезнаходження яких мені відоме. Я збираюся повести легіон на мис Томан, Баяре, і подивитися на власні очі на справжніх Друзів Морока, на цих шончанців.

Баяр мав стурбований вигляд, але перш ніж він устиг щось відповісти, на порозі з’явився Муадг з одним із бранців. Переляканий юнак у колись розкішній, а тепер пом’ятій кірасі раз у раз кидав погляди на жахливе обличчя Муадга.

Борнголд витяг кинджал і взявся чистити нігті. Він ніколи не міг зрозуміти, чому це змушує деяких нервувати, але однаково користувався цим прийомом. На його обличчі з’явилася посмішка доброго дідуся, і брудне обличчя полоненого сполотніло.

— Так ось, юначе, ти розповіси мені все, що тобі відомо про цих чужинців, зрозумів? Якщо тобі треба поміркувати, що казати, чадо Муадг забере тебе і допоможе тобі в цій справі.

Полонений зиркнув на Муадга широко розплющеними очима. А тоді слова полилися з нього.

На довгих хвилях Аритського океану «Спрей» кренився з боку на бік, але Домон широко розставив ноги, врівноважуючи хитавицю, приставив до ока довгу прозорну трубу і взявся розглядати великий корабель, що їх переслідував. Переслідував і помалу доганяв. Там, де йшов «Спрей», вітер був не найсприятливіший і не найсильніший, але там, де інший корабель гострим носом розрізав хвилі, перетворюючи їх на пінисті гори, вітер задував так, що кращого годі й бажати. Берегова лінія мису Томан неясно вимальовувалася на сході — похмурі скелі та вузькі піщані смуги. Він не подбав відвести «Спрей» далі від берега і тепер міг за це поплатитися.

— Чужинці, капітане? — В голосі Ярина чути було тривожні нотки. — Це чужинський корабель?

Домон опустив прозорну трубу, але високий квадратний корабель з незвичними химерними вітрилами так і залишився стояти йому в оці.

— Шончанський, — мовив він і почув, як застогнав Ярин. Потарабанивши товстими пальцями по поручнях, Домон наказав стерновому: — Тримайся ближче до берега. Цей корабель не наважиться зайти на мілководдя, а «Спрей» може там іти.

Ярин прокричав команди, і матроси забігали, перекидаючи вітрила, а стерновий повернув румпель, спрямувавши ніс ближче до берега. Тепер «Спрей» рухався ще повільніше, бо йшов круто до вітру, проте Домон був упевнений, що він устигне зайти на мілководдя, перш ніж великий корабель дожене «Спрей». Та «Спрей» навіть із повними трюмами може триматися на такій мілизні, що цій посудині і не снилася.

Його судно сиділо зараз трохи вище, ніж тоді, коли вони вийшли з Танчіко. Третина завантажених там феєрверків розійшлася по рибальських селищах на мисі Томан, але разом з уторгованим за феєрверки сріблом на корабель рікою текли й тривожні звістки. Люди розповідали про появу високих кораблів-коробок з нападниками. Коли шончанські кораблі кидали якір поблизу берега, лави місцевих мешканців, які виходили боронити свої домівки, шматувало й спопеляло блискавками, і земля попід їхніми ногами вивергала з себе вогонь. А невеличкі човни напасників тимчасом доправляли з кораблів вояків без жодної для себе шкоди. Домон вважав, що йому впарюють байки, доки не побачив вигорілу землю. І бачив він її в багатьох селах, тож тепер сумніви його покинули. Поряд із шончанськими солдатами билися чудовиська — з головами, наче у великих комах.

У Танчіко ніхто навіть не знав, як іменують себе ті інтервенти, а тарабонці переконано стверджували, що їхні солдати вже тіснять тих у море. Але в усіх прибережних містах справи стояли геть інакше. Шончанці заявляли враженим мешканцям, що вони повинні знову скласти ті клятви, що їх порушили, хоч і не завдавали собі труду пояснити, коли ті клятви були порушені і в чому, власне, вони полягали. Молодих жінок по одній забирали кудись на перевірку, деяких доправляли після цього на кораблі, і більше про них ніхто не чув. Зникли також і деякі старші жінки, переважно, з порадниць та цілительок. Шончанці влаштовували вибори нових мерів та нових консулів, а того, хто протестував проти зникнення жінок чи не хотів віддавати свій голос за нових урядовців, могли повісити, або ж його раптом охоплювало полум’я, чи навіть просто відкопнути, наче дзявкотливе щеня. І не можна було вгадати наперед, що з ними саме станеться, а відтак виявлялося надто пізно.

А коли народ був уже вкрай заляканий, коли геть усіх примусили впасти на коліна та ошелешено присягнути підкорятися провісникам, чекати на повернення та служити до загину Тим, що повернулися додому, шончанці відпливали на всіх вітрилах — і зазвичай не поверталися. Казали, що єдиним містом, яке вони захопили й міцно утримували, стало Фалме.

У деяких селищах, які вони полишили, чоловіки та жінки потроху повернулися до свого звичного життя, настільки навіть, що стали поговорювати про те, щоб обрати знову попередніх консулів, але більшість нервово вдивлялися в море і зі сполотнілими обличчями твердили, що вони збираються дотримуватися клятв, які їх змусили дати, хай навіть вони їх геть не розуміють.

Домон не мав жодного наміру зустрічатися з шончанцями, якщо буде шанс цього уникнути.

Він саме підносив прозорну трубу, аби роздивитися, що робиться на палубі шончанського корабля, що наближався, коли з лівого борту морська глибінь з ревом розверзлася і вибухнула фонтаном води та вогню. Перш ніж він устиг рота відкрити, ще одна колона полум’я розірвала поверхню води з іншого боку. Домон розвернувся подивитися, що сталося, і в цей час просто перед носом корабля здійнялася ще одна стіна з вогню і води. Вибухи стихли так само швидко, як і з’явилися, закидавши палубу «Спрея» бризками піни. Там, де вони були, море взялося булькотливими пухирями, що наче парували.

— Ми... ми вийдемо на мілину, перш ніж вони встигнуть до нас наблизитися, — стиха сказав Ярин. Видно було, що він намагається не дивитися на вируючу, вкриту хмарами пари воду.

Домон похитав головою:

— Не знаю, як вони це роблять, але вони можуть рознести нас на друзки, навіть якщо я заведу «Спрей» на лінію прибою. — Він здригнувся, пригадавши вогняні стовпи всередині водяних фонтанів, а також і свої трюми, набиті феєрверками. — Забуцай мене Фортуна, ми могли померти раніше, ніж потонути. — Він смикнув себе за бороду, потер голену верхню губу. Не хотілося йому давати цей наказ, адже цей корабель разом із вантажем — це все, що було у нього в цьому світі, але зрештою він змусив себе заговорити. — Розверни корабель до вітру, Ярине, та згорни вітрила. Ворушись, чоловіче, ворушись! Аби вони не подумали, що ми намагаємося втекти.

Команда кинулася спускати трикутні вітрила, Домон повернувся обличчям до шончанського корабля, що швидко наближався. «Спрей» більше не просувався вперед, а спроквола похитувався на хвилях. Корабель чужинців сидів у воді вище за «Спрея», а ще мав дерев’яні башти на носі і кормі. Матроси крутилися біля такелажу, підіймаючи химерні вітрила, а на баштах стояли озброєні люди. Через борт перекинули десятивесельну шлюпку, і вона понеслася до «Спрея». В шлюпці сиділи люди зі зброєю і — брови Домона поповзли вгору — дві жінки, що згорнулися в клубочок на кормі. Шлюпка з глухим стукотом вдарилась об борт «Спрея».

Першим на палубу «Спрея» вибрався один із озброєних чоловіків, і Домон одразу зрозумів, чому частина селян стверджувала, наче шончанці й самі є чудиськами. Шолом на чужинцеві дуже скидався на голову потворної комахи, бо був увінчаний тонкими червоними пір’їнами, наче вусиками; здавалося, що чоловік дивиться на світ крізь жувала. Для більшого ефекту шолом був ще й відповідно розмальований та позолочений, решта обладунку була витримана в тому ж стилі. Перекривані пластини, чорні та червоні, обведені золотом, закривали груди і спускалися аж до ліктів та середини стегон. Навіть сталеві елементи рукавиць сяяли червоною фарбою та позолотою. Неметалеві частини обладунку були виготовлені з темної шкіри. За спиною чужинця у чорно-червоних шкіряних піхвах висів дворучний меч із вигнутим лезом.

Коли ж чужинець зняв шолом, Домон остовпів. Перед ним була жінка. З коротко стриженим темним волоссям, з суворим обличчям, однак помилки бути не могло. Він ніколи не чув про жінок-вояків, таке існувало лише в аїльців, а ті, як відомо, божевільні. Дивовижним було і те, що обличчя у жінки не було аж таке химерне, як він очікував побачити у шончанця. Очі, щоправда, мала блакитні, а шкіру аж надто білу, але таке йому вже доводилося бачити. Якби на цій жінці була сукня, ніхто б на неї не подивився двічі. Приглянувшись до неї, він змінив думку: холодний погляд і тверді вилиці зробили б її помітною в будь-якому натовпі.

За жінкою на палубу вибралися солдати. Коли вони почали скидати свої дивні шоломи, Домон із полегшенням побачив, що вони принаймні чоловіки, чоловіки з чорними або карими очима, які легко загубились би в натовпі десь у Танчіко чи Ілліані. А йому вже почали маритися цілі армії блакитнооких жінок із мечами. Айз Седай з мечами, подумав він, пригадавши, як вибухнуло полум’ям море.

Шончанка презирливо оглянула корабель, тоді визначила Домона як капітана; це мав бути або він, або Ярин, судячи з одягу. Але оскільки Ярин стояв із заплющеними очима та нечутно бурмотів молитви, вона зупинила свій вибір на Домоні, проштрикнувши його поглядом, гострим, наче спис.

— Серед екіпажу чи серед пасажирів є жінки? — Вона ковтала звуки, коли говорила, і через це її було не так легко зрозуміти, але різкість її тону вказувала на те, що вона звикла отримувати відповіді на свої питання. — Говори, якщо ти капітан. Якщо ні, розбуди того іншого телепня, і хай говорить він.

— Я дійсно капітан, міледі, — обережно відповів Домон. Він і гадки не мав, як до неї звертатися, і не хотів наскочити на слизьке. — У мене немає пасажирів, і в команді у мене самі чоловіки. — Він згадав про дівчат та жінок, яких забирали невідомо куди, і вже не вперше спитав себе, що ж треба від них чужинцям.

Дві жінки, одягнені, як годиться жінкам, переходили на борт зі шлюпки, і одна з них — Домон закліпав очима — вела за собою іншу на повідці зі сріблястого металу. Повідок тягнувся від браслета першої жінки до нашийника на горлі другої. Домон не міг зрозуміти, чи це плетена шворка, чи кований ретязь — поводок скидався водночас і на те, і на інше, — але ясно було, що він утворює одне ціле з браслетом та нашийником. Перша жінка скручувала повідок кільцями в міру того, як друга жінка вибиралася на борт. Жінка з нашийником була вдягнена в непримітну сіру сукню, і стояла вона, склавши руки і дивлячись на палубні дошки під ногами. Блакитна сукня іншої жінки мала на собі червоні вставки, прикрашені зображеннями сріблястих блискавок, на грудях та по боках спідниці, що сягала щиколоток, відкриваючи взуті в чоботи ноги. Вражений, Домон задивився на жінок.

— Говори повільніше, чоловіче, — промовила блакитноока жінка, ковтаючи звуки. Вона твердим кроком перетнула палубу і зупинилася перед Домоном, втупившись у нього крижаним поглядом. Незрозуміло чому, але вона виглядала вищою й міцнішою за нього. — Тебе зрозуміти навіть важче, ніж решту мешканців цієї забутої Світлом землі. І я не претендую, щоб до мене зверталися як до високородних. Поки що ні. А от після корінне... Я — капітан Еґеанен.

Домон повторив те, що сказав раніше, намагаючись говорити повільно, і додав:

— Я просто мирний торговець, капітане. Я не замишляю нічого лихого і до вашої війни не маю жодного стосунку.

— Мирний торговець? — задумливо повторила Еґеанен. — У такому разі тебе звільнять і ти зможеш піти, щойно знову присягнеш на вірність. — Вона помітила, як він косить оком на двох жінок, і посміхнулася пихато, наче це була її власність. — Ти милуєшся на мою дамані? Вона обійшлася мені в кругленьку суму, але варта кожної витраченої на неї монети. Одиниці, крім шляхетних, мають дамані, а більшість із них узагалі є власністю трону. Вона сильна, торговцю. Вона могла би розтрощити твій корабель, якби я лише цього забажала.

Домон не зводив очей із жінки та срібного ретязя. Він уже раніше пов’язав блискавки на одязі жінки з браслетом та вогняні фонтани в морі і вирішив, що та — Айз Седай. Але від слів Еґеанен у нього голова пішла обертом. Ніхто б не міг таке зробити з...

— Вона Айз Седай? — запитав він недовірливо.

Домон навіть не помітив недбалого удару тильним боком долоні. Він похитнувся, коли латна рукавиця, окута сталлю, розсікла йому губу.

— Це слово ніколи не вимовляють, — проказала Еґеанен спокійно, і м’якість її голосу жахала. — Є тільки дамані, тобто прип’яті, і вони служать добре, так само як добре служить їхнє ім’я. — Поряд із її очима крига здалася би теплою.

Домон проковтнув кров, не поворухнувши притиснутими до боків руками. Навіть якби він мав меча під рукою, він не кинув би своїх хлопців у самогубний бій проти дюжини вояків у бойових обладунках, але було не так просто змусити свій голос лунати покірно:

— Жодної неповаги, капітане. Я нічого не знаю про вас і про ваші звичаї. Якщо я порушив якісь правила, то лише з незнання, а не навмисно.

Вона зміряла його поглядом, а тоді промовила:

— Ви всі незнайки, капітане, але вам доведеться сплатити борг ваших предків. Ця земля була нашою, і нашою вона буде знову. Після повернення вона знову стане нашою. — Домон не знав, що на це сказати. Немає ж вона на увазі, що всі ці балачки про Артура Яструбине Крило — правда? Він вирішив за краще не розтуляти рота. — Відведеш свій корабель до Фалме, — він хотів було щось заперечити, але замовк під її поглядом, — де тебе і твій корабель перевірять. Якщо ти й насправді лише мирний торговець, тобі дозволять піти під усі чотири вітри. Після складення клятви, звичайно.

— Клятви, капітане? Якої клятви?

— Коритися, чекати, служити. Клятви, яку мали би пам’ятати твої предки.

Вона підкликала до себе своїх людей, усіх, крім одного чоловіка в простому обладунку, що вказувало на його невисоке звання. Про це ж свідчила і та шанобливість, з якою він уклонився капітану Еґеанен. Після цього всі чужинці посідали в шлюпку, і та повезла їх до великого корабля. Той шончанець, що залишився на «Спреї», не давав жодних наказів, а лише сидів, схрестивши ноги на палубі. Коли команда заходилася підіймати вітрила і «Спрей» помалу став набирати швидкість, шончанець узявся гострити свій меч. Схоже, його анітрохи не бентежило, що він на чужому кораблі сам-самісінький, але Домон і сам власноруч викинув би за борт кожного, хто наважився би підняти на нього руку. Адже «Спрей» ішов указаним курсом вздовж берега, а шончанський корабель ішов за ним трохи збоку, де було глибше. Кораблі розділяла добра миля. Проте Домон знав, що надії на порятунок немає, тому збирався повернути цього типа капітану Еґеанен у такій цілості, наче той перебував на руках у рідної мами.

До Фалме перехід був неблизький, і Домону врешті-решт вдалося трохи розговорити шончанця. Звали темноокого чоловіка середнього віку, зі старим шрамом на лобі та розсіченим підборіддям, Кебен, і до всіх по цей бік Аритського океану він ставився з величезним презирством. У Домона в голові на мить майнула дивна думка. Може, вони й насправді все ж таки... Ні, це вже точно маячня. Говірка у Кебена була така ж нерозбірлива, як в Еґеанен, але там, де у неї був шовк поверх сталі, у нього була шкіра, що з рипом треться об скелю. І якщо на нього находило бажання поговорити, він розводився про битви, пиятику та жінок, яких він знав. Домон не завжди міг утямити, чи він розповідає про те, що відбувалося тут і нещодавно, чи колись давно у тих місцях, звідки він прибув. Не було чого й сподіватися почути від нього про речі, які цікавили Домона.

Одного разу Домон запитав про дамані. Кебен зіскочив із того місця, де сидів попереду стернового, і приставив меча вістрям Домонові до горла:

— Зважай на те, про що патякає твій язик, якщо не хочеш його позбутися. Це справа високородних, а не таких, як ти. Чи я. — Вишкірившись у зловісній посмішці, він почалапав на своє місце й знову взявся водити бруском по важкому кривому лезу.

Домон намацав крапельку крові, що виступила йому над коміром, і вирішив більше не розпитувати Кебена. Принаймні про це.

Що ближче два судна підходили до Фалме, то більше височезних та неоковирних шончанських кораблів їм зустрічалося. Деякі з них йшли під вітрилами, але переважна більшість стояли на якорі. Домон ніколи не зустрічав таких величезних кораблів, навіть у Морського народу. А ще ці башти й обрубані носи... Домон помітив і місцеві суденця, гостроносі, з косими вітрилами — ті стрілою носилися поміж зелених хвиль. Це додало йому впевненості, що Еґеанен казала правду і їх дійсно відпустять.

Коли «Спрей» наблизився до мису, на якому розкинулось місто Фалме, Домон аж рота роззявив, побачивши силу-силенну шончанських кораблів, що стояли на якорі у відкритому морі. Він спробував полічити їх, але збився десь після сотні, не дійшовши й до половини. Раніше йому вже доводилося бачити стільки кораблів в одному місці — і в Ілліані, і в Тірі, та навіть у Танчіко, — але там кораблі були значно менші. Не припиняючи похмуро бурчати собі під ніс, він завів «Спрей» до гавані, як ото ведуть вівцю до загорожі під наглядом величезної шончанської вівчарки.

Фалме розкинулося на кам’янистій косі на самому краю мису Томан, на захід від якої вже не було нічого — самі хвилі Аритського океану. Високі прямовисні скелі замикали вхід до гавані з обох боків, а на верхівці одного з них притулилися вежі, оминути які не міг жодний корабель, вежі дозорців за хвилями. Вздовж стіни однієї з веж звисала величезна клітка, а в ній сумно сидів якийсь чоловік, просунувши ноги між ґрати.

— Хто це? — спитав Домон.

Кебен нарешті припинив гострити меч, а Домон уже питав себе, чи не збирається той ним голитися. Шончанець подивився туди, куди вказував Домон:

— А! Це головний дозорець. Звісно, це вже не той, що тут керував, коли ми прийшли сюди вперше. Кожного разу, коли головний дозорець помирає, вони обирають собі нового, а ми садимо його у клітку.

— Але навіщо? — не міг уторопати Домон.

Кебен показав у посмішці аж надто багато зубів:

— Вони дозирали не за тим, за чим треба, і забували те, про що мали пам’ятати.

Домон відвів очі від шончанця. «Спрей» гойднувся на останній справжній морській хвилі і ковзнув на тихіші води гавані. Я й насправді лише торговець, і все це мене не обходить.

Фалме підіймалося від кам’яних причалів, тиснучись до схилів, що облямовували гавань. Домон не міг вирішити для себе, чи тягне скопище темних кам’яних будинків на невеличке місто, чи це все ж таки величеньке село. Він не бачив тут жодного будинку, здатного дорівнятися до найскромнішого палацу в Ілліані.

Він знайшов місце для «Спрея» біля одного з причалів і, поки матроси надійно швартували судно, став міркувати, чи не вдасться продати шончанцям хоч трохи з тих феєрверків, що лежали у нього в трюмах. Я торговець, а все інше мене не обходить.

На його подив, Еґеанен особисто прибула на причал. Її доправили на шлюпці, разом із її дамані. Цього разу браслет був на іншій жінці, вдягнутій у сукню з червоними вставками, прикрашеними зигзагоподібними блискавками, але дамані була та ж сама — жінка з сумним обличчям, яка ніколи не підводила очей, якщо хтось не звертався до неї. Еґеанен вигнала Домона та всю команду з корабля, залишивши їх сидіти на причалі під наглядом двох своїх вояків — очевидно, вона вважала, що такої варти буде достатньо, і Домон не збирався переконувати її в іншому, — а решта солдатів, що прибули з нею, тим часом обшукували «Спрей» під її особистим наглядом. Дамані теж брала участь в обшуку.

На дальньому кінці причалу з’явилася потвора. Домон не міг підібрати для неї іншої назви. Незграбна істота з голою сіро-зеленою шкірою, дзьобом замість рота на трикутній голові та трьома очима. Вона важко тупала поруч із чоловіком в обладунку, на якому було намальовано три ока, так само як у цієї тварюки. Місцеві мешканці, докери та моряки в грубо розшитих сорочках та довгих, до коліна, безрукавках, відскакували вбік, коли повз них проходили ці двоє, а шончанці в їхній бік навіть і не дивилися. Чоловік, схоже, керував потворою за допомогою жестів.

Чоловік завернув тварюку, і вони зникли серед будинків, а Домон усе ще дивився їм услід. Команда тихо перемовлялася між собою. Два шончанські вартові з глузливими посмішками спостерігали за ними. Це не моя справа, мусив нагадати собі Домон. Його справою був його корабель.

У повітрі стояв знайомий запах солоної води та смоли. Домон неспокійно совався на нагрітому сонцем камені і питав себе, що ж саме шукають шончанці. Що шукає та дамані? Яка річ може їх так цікавити? Кружляючи над затокою, кричали мартини. Він уявляв собі, як міг кричати той чоловік у клітці. Мене це не обходить.

Нарешті Еґеанен вивела своїх людей на причал. В руках у шончанського капітана Домон стривожено помітив якусь річ, загорнуту в плат жовтого шовку. Щось невеличке, таке, що помістилося б на одній долоні, але вона обережно тримала свою знахідку обома руками.

Він звівся на ноги, звівся повільно, зважаючи на вартових, хоча в очах у них був той самий вираз безмежної зневаги, що і в очах Кебена:

— Тепер ви бачите, капітане? Я насправді лише мирний торговець. Можливо, ваші люди захотіли б купити у мене феєрверки?

— Можливо, торговцю. — Відчувалося, що вона радісно схвильована чимось, і це занепокоїло Домона, а наступні її слова збентежили його остаточно. — Ти підеш зі мною.

Вона наказала вартовим іти з нею, і один із них підштовхнув Домона, аби той ворушився. Поштовх не був аж надто грубим; Домон бачив, як фермери так само штовхали корову, аби зрушити її з місця. Зціпивши зуби, він пішов за Еґеанен.

Вулиця, вимощена бруківкою, вела схилом угору, залишаючи позаду запахи гавані. Що крутіше забирала вулиця, то вище й просторіше ставали будинки під шиферними дахами. Дивина для міста, захопленого напасниками, але на вулицях було більше місцевих мешканців, ніж шончанських вояків, а в натовпі раз у раз вигулькували голі по пояс чоловіки, що несли на плечах паланкіни, запнуті завісами. Здавалося, що фалмейці займаються своїми справами, так начебто шончанців тут і близько не було. Чи майже не було. Коли носії проносили паланкін чи коли проходив шончанський солдат, місцевий народ — і геть бідний, з однією чи двома звивистими смугами, вишитими на їхньому брудному одязі, і заможніший, вдягнений в сорочки, камізельки або сукні, розшиті візерунками від коміра аж до пояса — схилявся у поклоні і не розгинав спини, доки шончанець не зникав із очей. Так само всі вклонялася й коли бачили Домона з його вартою. Ані Еґеанен, ані її вояки й на мить не затримували на них погляду.

Домон був украй здивований, коли побачив, що дехто з місцевих має на поясі кинджали. Він навіть помітив кількох чоловіків із мечами. Це настільки його вразило, що у нього мимохіть вирвалося:

— А хіба дехто з них на вашому боці?

Еґеанен невдоволено озирнулася на нього через плече, не тямлячи, про що він питає. Не сповільнюючи кроку, вона окинула поглядом перехожих, а тоді кивнула з розумінням:

— Ти маєш на увазі мечі. Тепер вони — наші люди, торговцю; вони склали клятви. — Раптом вона різко зупинилася, вказуючи на високого, широкоплечого чоловіка в жилеті з пишною вишивкою та з мечем на простій шкіряній перев’язі: — Гей, ти!

Чоловік завмер на півкроці, навіть не опустивши занесену ногу, і на його обличчі відбився переляк. Це було тверде обличчя, але наразі з його виразу помітно було, що чоловік радо втік би звідси. Натомість він повернувся до Еґеанен і низько вклонився — руки на колінах, очі дивляться їй під ноги.

— Чим може ваш слуга бути корисним капітанові? — проказав він напруженим голосом.

— Ти купець? — мовила Еґеанен. — Ти склав клятви?

— Так, капітане. Так. — Він невідривно дивився на носки її чобіт.

— Що ти кажеш людям, коли вирушаєш зі своїми фургонами вглиб країни?

— Кажу, що вони повинні коритися провісникам, капітане, чекати на повернення та служити Тим, що повернулися додому.

— І тобі ніколи не спадало на гадку повернути цей меч проти нас?

Чоловік стиснув собі коліна так, що аж пальці побіліли на кісточках.

А в голосі його пролунав неприкритий страх:

— Я склав клятви, капітане. Я корюся, чекаю та служу.

— Бачиш? — мовила Еґеанен, обернувшись до Домона. — Нема сенсу забороняти їм носити зброю. Торгівля повинна відбуватися, і купці мають захищати себе від розбійників. Ми дозволяємо людям вільно пересуватися, доки вони коряться, чекають і служать. Їхні праотці порушили клятви, але ці навчені краще.

Вона продовжила шлях схилом угору, і вартові підштовхнули Домона, аби він ішов за нею.

Він озирнувся на купця. Чоловік стояв, зігнувшись, аж доки Еґеанен не віддалилася на десять кроків, тоді він випростався і поспішив у протилежному напрямку, схилом униз, широкими кроками, майже стрибками.

Еґеанен та вартові не озирнулися і тоді, коли повз них схилом угору протрусив загін вершників. Шончанці сиділи на спинах істот, що скидалися на кішок завбільшки як коні, але під сідлами вилискувала бронзою луска, наче у ящірок. Пазуристі лапи переступали бруківкою. Порівнявшись із Домоном, одне з чудовиськ повернуло триоку голову й зустрілося з ним поглядом. На додаток до всього іншого, воно ще й наче читало його думки. Втративши будь-яку рівновагу, він перечепився і ледь не впав. Уздовж вулиці фалмейці втискалися в фасади будинків, дехто заплющував очі. Шончанці не звертали на них жодної уваги.

Тепер Домон зрозумів, чому шончанці можуть аж так попускати місцеве населення. Він не був упевнений, чи у нього вистачило би духу чинити спротив. Дамані. Монстри. Він не був упевнений, чи існує сила, здатна завадити переможному маршу шончанців аж до Хребта Світу. Це не моя справа, різко нагадав він собі і взявся обмірковувати, як би знайти можливість уникати шончанців під час майбутніх рейсів.

Вони дісталися верхньої точки схилу. Місто залишилося у них за спиною, але міської стіни ще не було видно. Попереду розкинулися корчми, де зупинялися купці, що курсували від моря вглиб країни, а також стайні та фургонні двори. Будинки тут були більш показні і цілком могли би пасувати якомусь дрібному ілліанському лордові. Перед найбільшим будинком стояла почесна варта з шончанських солдатів, а над його дахом майоріло знамено з блакитною смугою внизу, а над нею розпростер крила золотий яструб. Еґеанен віддала вартовим меч та кинджал і лише потім завела Домона всередину. Обидва конвоїри залишилися на вулиці. Домон відчув, як у нього в душі наростає погане передчуття. Він здогадувався, що тут пахне лордом, а мати справу із лордом на його власній території завжди вийде собі на шкоду.

У передпокої Еґеанен залишила Домона стовбичити біля дверей, а сама пішла на перемовини зі служником. Він був місцевий, висновуючи з широких рукавів його сорочки, розшитої на грудях візерунком зі спіралей. Домону здалося, що він почув слова «високий лорд». Служник поспішив геть, а коли повернувся, повів їх за собою до зали, що, очевидно, була найбільшим приміщенням у цьому будинку. З неї було винесено всі меблі, навіть килими, а відполірована кам’яна підлога блищала, аж світилася. Стіни та вікна ховалися за складаними ширмами, розписаними дивовижними птахами.

Еґеанен зупинилася, ледве переступивши поріг. Домон спробував було поцікавитися, куди це вони прийшли і навіщо, але вона змусила його замовкнути, люто на нього зиркнувши і рикнувши щось незрозуміле. Вона не рухалася, але, здавалося, витяглася в струну і ледь не навшпиньки зіп’ялася. Те, що вона винесла зі «Спрея», жінка тримала так, наче це була неабияка коштовність. Домон намагався відгадати, що ж воно таке.

Раптом пролунав тихий удар гонга, і шончанка впала на коліна, обережно поклавши загорнуту в шовк річ біля себе. Вона блиснула очима на Домона, і він теж поспішив заколінкувати. Лорди взагалі поводяться дивно, але він підозрював, що шончанські лорди можуть мати такі химерії, яких він ще й не бачив.

У дверях в найдальшому кінці кімнати з’явилося двоє чоловіків. В одного голова була виголена з лівого боку, а залишки ясно-золотавого волосся заплетені в косу, яка, закладена за вухо, спадала аж до плеча. Густо-жовта мантія майже сягала підлоги, але при кожному кроці з-під неї визирали носаки жовтих м’яких черевиків. У другого мантія була блакитна, парчева, заткана блискучими птахами, і така довга, що шлейф, майже в спан завдовжки, волочився за ним по підлозі. Його голова була чисто голена, а нігті були у дюйм завдовжки, не менше, і крім того, на підмізинному й мізинному пальцях ще й пофарбовані синім лаком. Домон роззявив рота з подиву.

— Ви знаходитесь у присутності високого лорда Турака, — речитативом виголосив жовтоволосий, — очільника тих, котрі приходили раніше, та спомагача повернення.

Еґеанен розпростерлася ниць, витягнувши руки вздовж тіла. Домон негайно взяв із неї приклад. Навіть високі лорди Тіра такого не вимагають, думав він. Краєчком ока він побачив, як Еґеанен цілує підлогу. Скривившись, він вирішив, що все має свою межу. До того ж вони однаково не можуть бачити, зробив я це, а чи ні.

Еґеанен несподівано підвелася. Він теж почав зводитися на ноги і вже встиг стати на одне коліно, коли рик у її горлі та шокований вираз обличчя чоловіка з косичкою змусив його знову розтягнутися долілиць, тицьнутись носом у підлогу й нечутно пробурмотіти: Я б не став таке виробляти для короля Ілліану та Ради дев’ятьох разом узятих.

— Тебе звати Еґеанен? — Це мав бути голос чоловіка у блакитній мантії. Він також ковтав склади і говорив ритмічно, наче співав.

— Так мене назвали в мій день меча, високий лорде, — смиренно прошелестіла вона.

— Це чудовий екземпляр, Еґеанен. Рідкісний. Ти чекаєш на винагороду?

— Те, що високий лорд задоволений, — достатня винагорода. Я живу, аби служити, високий лорде.

— Я назву твоє ім’я імператриці, Еґеанен. Після повернення до високородних будуть додані нові імена. Покажи себе гідною — і, можливо, ти звеличиш своє ім’я.

— Це велика честь для мене, високий лорде.

— Так. Ти можеш іти.

Домон не бачив нічого, крім чобіт Еґеанен, коли та задкувала до дверей, час від часу зупиняючись, аби вклонитися. Двері зачинилися за нею. Запала тривала тиша. Домон дивився, як крапельки поту з його чола падають на підлогу. Нарешті Турак заговорив:

— Можеш підвестися, торговцю.

Домон став на ноги і побачив, що саме тримає Турак у пальцях з довжелезними нігтями. Квендіяр, диск у вигляді старовинної печатки Айз Седай.

Пригадавши, як відреагувала Еґеанен, коли він згадав Айз Седай, Домон злякався по-справжньому. В темних очах високого лорда непомітно було ворожості, лише легка цікавість, але Домон не йняв віри лордам.

— Ти знаєш, що це таке, торговцю?

— Ні, високий лорде.

Відповідь Домона була твердіша за скелю; жодний торговець не протримається довго у своєму ремеслі, якщо не вмітиме брехати з чесним обличчям та впевненим тоном.

— Утім, ти тримав цю річ у схованці.

— Це тому, що я колекціоную старожитності, високий лорде, пам’ятки давно минулих часів. А завжди знайдуться такі, що охоче їх поцуплять, якщо вони будуть погано лежати.

Турак якусь мить розглядав чорно-білий диск:

— Це квендіяр, торговцю, — чув таку назву? — і він старіший, ніж ти, можливо, гадаєш. Ходи за мною.

Домон сторожко пішов за лордом, відчуваючи, як до нього потроху повертається впевненість. Якби лорд будь-якої з відомих йому країн бажав викликати конвой, він би вже це зробив. Але з того, що він уже встиг підгледіти й зрозуміти в шончанцях, у нього склалося враження, що вони все роблять не так, як інші. Він подбав про те, щоб обличчя його залишалося непроникним.

Його завели до іншої кімнати. Він подумав, що, мабуть, ці меблі привіз із собою Турак. Здавалося, кожна річ складалася з самих вигинів, прямих ліній узагалі не було, а дерево було відполіроване таким чином, що текстура його здавалася дуже незвичною. На шовковому килимі, затканому птахами та квітами, стояв один стілець, а ще велика заокруглена шафа. Складані ширми утворювали нові стіни.

Чоловік із косою розчинив дверцята в шафі, і погляду Домона відкрилися полиці, заставлені неймовірним набором фігурок, чаш, келихів, ваз — пів сотні дивовиж, серед яких не було двох однакових за розміром чи формою. Домонові дух перехопило, коли Турак акуратно поклав диск поряд із його двійником.

— Квендіяри, — мовив Турак. — Ось що я колекціоную, торговцю. І кращу колекцію має лише імператриця.

У Домона аж очі на лоба полізли. Якщо кожна річ на цих полицях — справжній квендіяр, цього вистачило б, аби придбати королівство чи принаймні великий Дім. А щоби придбати таке багатство, будь-якому королю довелося би жебракувати, якби тільки він знав, де можна знайти такі речі... Він змусив себе зобразити посмішку.

— Високий лорде, уклінно прошу прийняти цю річ у подарунок. — Йому шкода було з нею розлучатися, але це краще, ніж прогнівити цього шончанця. Може, тепер Друзі Морока стануть полювати на нього. — Я насправді лише простий торговець. Усе, чого я хочу, — це торгувати. Дозвольте мені відплисти, і я обіцяю...

Вираз обличчя Турака залишився незмінним, але чоловік із косою перепинив Домона, засичавши:

— Неголений собако! Ти насмілюєшся пропонувати високому лорду в дарунок те, що йому вже подарувала капітан Еґеанен. Ти торгуєшся, наче високий лорд якийсь... якийсь купець!

Турак зупинив його ледь помітним порухом пальця.

— Я не можу дозволити тобі полишити мене, торговцю, — мовив високий лорд. — У цій зануреній в тінь країні порушників клятви я не знайшов нікого, хто міг би підтримати бесіду з людиною тонкою та охочою до розмислів. Але ти — колекціонер. Можливо, бесіда з тобою виявиться цікавою. — Він опустився на стілець, зручно вмостившись у його вигинах, і задивився на Домона.

Домон постарався відбити на виду чарівну усмішку:

— Високий лорде, я насправді простий торговець, проста людина. Хіба ж я вмію розмовляти з великими лордами?

Чоловік із косою люто зиркнув на Домона, але Турак наче й не чув його слів. З-поза однієї з ширм прудко випурхнула юна жінка, опустилася на коліна поряд із високим лордом, підносячи йому лаковану тацю з однісінькою філіжанкою — тоненькою, витонченою, без ручки, де парувала якась чорна рідина. Її смагляве обличчя з широкими вилицями змусило Домона згадати Морський народ. Турак пальцями з довгими нігтями обережно взяв філіжанку, навіть не поглянувши на жінку, і вдихнув аромат рідини. Домон позирнув на дівчину і відвів погляд, судомно ковтнувши повітря: її одіж із білого шовку, гаптована квітами, була така прозора, що він міг бачити крізь неї, а під нею нічого не приховувало її стрункого чарівного тіла.

— Аромат каф, — проказав Турак, — такий же чудовий, як і його смак. Так ось, торговцю. Наскільки я знаю, квендіяр тут є навіть ще більш рідкісною річчю, ніж у Шончані. Отож, розкажи мені, яким чином простий торговець зумів заволодіти такою дивовижею. — Він відсьорбнув каф і замовк в очікуванні.

Домон набрав повні груди повітря і заходився брехнею прокладати собі шлях із Фалме.

Ранд визирнув із вікна кімнати Гюріна та Лояла, окинув поглядом чіткі абриси Кайрена, прямі, під шнурочок, тераси, кам’яні будівлі та шиферні дахи. Звідси, за гігантськими вежами та величезними домами лордів, не було видно господи ілюмінаторів, цьому заважали й міські стіни. Місто аж гуло поголосками про ілюмінаторів — навіть тепер, хоч уже минуло трохи часу після тієї ночі, коли вони запустили в небо лише одну нічну квітку, та й ту завчасно. Переповідали з дюжину різних версій скандальної оказії, але правда в них і не ночувала.

Ранд відвернувся від вікна. Він сподівався, що в пожежі ніхто не постраждав, а ілюмінатори взагалі навіть словом про пожежу не прохопилися. Вони жили замкнутою громадою і не розводилися про те, що відбувається в їхній господі.

— Я вартуватиму наступним, — промовив він, звертаючись до Гюріна, — коли повернуся.

— У цьому немає потреби, мілорде, — вклонився Гюрін, низько, наче справжній кайренець. — Я можу сам повартувати. Не варто мілорду цим клопотатися, справді.

Ранд зітхнув, обмінявшись поглядом із Лоялом. Оґір мовчки стенув плечима. З кожним днем у Кайрені нюхач ставав усе більш церемонним, а оґір на нарікання Ранда тільки відказував, що люди взагалі досить часто поводяться вкрай дивно.

— Гюріне, — мовив Ранд, — раніше ти називав мене «лорд Ранд» і не вклонявся щоразу, як я на тебе подивлюся. — Я хочу, щоб він припинив вклонятися і знову називав мене лордом Рандом. Ця думка його вразила. Світло, нам треба забиратися звідси, доки мені не забажається, щоби він ще й вклонявся. — Ти можеш сісти? Я втомився на тебе дивитися.

Гюрін стояв, виструнчившись, проте видно було, що він готовий зірватися з місця й кинутися виконувати будь-яке завдання Ранда. Він не сів і навіть не став вільно.

— Це не було би пристойно, мілорде. Ми мусимо показати цим кайренцям, що ми аж ніяк не гірше від них знаємося на...

— Ти припиниш це нарешті чи ні?! — гаркнув Ранд.

— Як скажете, мілорде.

Ранд зусиллям волі утримався, аби знову не зітхнути важко.

— Гюріне, вибач. Я не хотів на тебе кричати.

— Це ваше право, мілорде, — без жодних емоцій відповів Гюрін. — Якщо я щось роблю не так, як ви бажаєте, ви маєте право кричати.

Ранд ступив крок до нюхача з наміром ухопити того за барки та й трусонути добряче. Але у двері, що поєднували цю кімнату з кімнатою Ранда, постукали, і трійця застигла на місці. Ранд із полегшенням побачив, що Гюрін не став чекати та питати дозволу, а миттєво вхопився за меч. Лезо з тавром чаплі було в Ранда на поясі, і він поклав руку на руків’я. Зачекавши, доки Лоял опуститься на своє довжелезне ліжко, вмоститься як слід і розправить довгі поли каптана, аби надійніше приховати від чужого ока загорнуту в ковдри скриньку під ліжком, Ранд ривком розчахнув двері.

На порозі стояв корчмар, підстрибуючи від прислужливості, і тицяв Рандові ледь не під ніс тацю. На ній лежали два пергаменти з печатками.

— Пробачте, мілорде, — заторохтів Куале захекано, — але я не міг чекати, доки ви зійдете до зали, а в вашій кімнаті вас не було, і тому... Вибачте, але... — Він струснув тацею.

Ранд схопив запрошення, навіть на них не подивившись — він отримав їх уже хтозна-скільки! — тоді взяв корчмаря за плече і розвернув його в напрямку дверей, що вели до коридору.

— Дякую, майстре Куале, за клопіт. А тепер, будь ласка, ми хотіли б залишитися самі...

— Але ж, мілорде, — запротестував Куале, — ці запрошення, вони від...

— Дякую, — Ранд виштовхнув чоловіка в коридор, грюкнувши за ним дверима. Він жбурнув пергаменти на стіл. — Раніше він так не робив. Лояле, як ти гадаєш, перш ніж постукати, він не міг підслуховувати під дверима?

— У тебе голова починає працювати, наче у цих кайренців, — розреготався оґір, але, задумливо смикнувши вухами, додав: — Утім, він і є кайренець; отже, цілком можливо... Та я не думаю, що ми казали щось таке, чого йому не треба було би чути.

Ранд спробував пригадати. Ніхто з них не згадував Ріг Валіра, чи траллоків, чи Друзів Морока. Коли зрозумів, що намагається уявити собі, що ж міг почути Куале з того, про що вони говорили, юнак осмикнув себе.

— Це місто тобі вже в печінки в’їдається, — пробурмотів він собі під ніс.

— Мілорде! — Гюрін підібрав зі столу пергаменти і, вибалушивши очі, втупився на печатки на них. — Мілорде, це запрошення від лорда Бартанеса Дамодреда, очільника Дому Дамодред, а це від... — він перейшов на благоговійний шепіт — ...від короля.

Ранд махнув рукою:

— Вони підуть у вогонь, як і всі інші. Нерозпечатаними.

— Але ж, мілорде!

— Гюріне, — терпляче пояснив Ранд, — слухаючи тебе та Лояла, я з’ясував для себе, що таке ця Велика гра. Якщо я піду хоч кудись, куди мене запрошують, кайренці зроблять із цього певні висновки і вирішать, що я є частиною чиїхось інтриг. Якщо я не піду, вони зроблять висновки з цього. Якщо я надішлю відповіді, вони будуть шукати в цьому приховане значення; і так само вони робитимуть, якщо я не відповім. А оскільки половина Кайрена, схоже, шпигує за другою половиною, всі знатимуть, як я вчинив. Я спалив два перші запрошення, і решту також, і ці я теж спалю. — Одного дня до каміну загальної зали він кинув одразу дванадцять запрошень, не зламавши жодної печатки. — Що б вони з цього не виснували, принаймні це стосуватиметься всіх однаковою мірою. В Кайрені я ні для кого ні прибічник, ані супротивник.

— Я намагався тобі пояснити, — мовив Лоял. — На мою думку, це так не працює. Хай що ти робитимеш, кайренці так чи інакше побачать у цьому інтригу. Принаймні саме так завжди казав старійшина Гамен.

Гюрін простягнув Рандові нерозпечатані запрошення так, наче це було щире золото:

— Мілорде, на цьому запрошенні особиста печатка Ґалдріана. Його особиста печатка. А ось тут особиста печатка лорда Бартанеса, за могутністю другої особи після короля. Мілорде, якщо ви їх спалите, ви наживете ворогів, небезпечніших за яких ви навряд чи знайдете. Ви спалювали запрошення, і досі це вам сходило з рук, бо інші Доми вичікували, аби подивитися, що ж ви намислили, і гадали, що ви маєте сильних союзників, якщо наважуєтеся їх ображати. Але лорд Бартанес... і король! Образите їх, і ви неодмінно отримаєте удар у відповідь.

Ранд запустив обидві п’ятірні у густе волосся:

— А якщо я відмовлю їм обом?

— Це не допоможе, мілорде. Наразі вже усі Доми надіслали вам запрошення. Якщо ви відхилите ці запрошення, тоді, без сумніву, хоча б один із інших Домів зробить висновок, що короля чи лорда Бартанеса нема серед ваших союзників, а, значить, вони можуть відповісти за те, що ви принизили їх, спаливши їхні запрошення. Мілорде, я чув, що тепер Доми в Кайрені не гребують найманими вбивцями. Ніж у вуличному натовпі. Стріла, пущена з даху. Отрута у вашому келиху.

— Можеш прийняти обидва запрошення, — запропонував Лоял. — Знаю, Ранде, що тобі це не до вподоби, але це може навіть виявитися потішним. Вечір у маєтку лорда чи навіть у королівському палаці. Ранде, шайнарці тобі повірили.

Ранд скривився з відразою. Він знав, що шайнарці випадково повірили, що він — лорд: випадковий збіг імен, чутки поміж слугами, а ще Морейн та Амерлін, які заварили всю цю кашу. Але й Селін у це повірила. Можливо, вона буде на одному з цих прийомів.

Але Гюрін відчайдушно хитав головою:

— Будівничий, ви помиляєтеся, коли гадаєте, що добре знаєте Даес Дае’мар. Ви не знаєте, як вони грають у Гру в Кайрені тепер. Навіть якщо вони розробляють плани, як встромити супернику ножа під ребро, то поводяться так, наче цього й близько немає, принаймні на очах у людей. Але не ці двоє. Троном володів Дім Дамодред, доки Ламан його втратив, і тепер вони хочуть повернути його. Король розчавив би їх, якби вони не були майже такі ж могутні, як він. Вам не знайти запекліших ворогів, ніж Дім Раятін та Дім Дамодред. Якщо мілорд прийме обидва запрошення, обидва Доми дізнаються про це, щойно він надішле відповіді, і кожен вирішить, що мілорд є частиною змови проти іншого з них. Тоді вони на змиг ока скористаються ножем чи отрутою.

— Тож, гадаю, — рикнув Ранд, — якщо я прийму одне з них, інший Дім вирішить, що я в союзі з першим Домом, — Гюрін кивнув. — І, можливо, спробує мене вбити, аби покласти край планам, до яких я долучився. — Гюрін кивнув знову. — У такому разі чи маєш ти якісь пропозиції, як мені уникнути того, щоби хтось із них, чи вони обидва, не забажали моєї смерті? — Гюрін похитав головою. — Краще мені було не спалювати перші два запрошення!

— Так, мілорде. Утім, гадаю, це не мало би великого значення. Хай чиє запрошення ви би прийняли чи відхилили, ці кайренці в будь-якому разі вибудували би на цьому свої теорії.

Ранд простягнув до Гюріна руку, і той подав йому два згорнуті пергаменти. Один із них мав на собі не печатку Дому Дамодред — з деревом та короною, а з Бартанесовим вепром у мить атаки. Інший був запечатаний оленем Ґалдріана. Особисті печатки. Схоже, він примудрився зацікавити тутешні вищі кола, пальцем об палець не вдаривши.

— Ці люди — схиблені, — промовив він, обмірковуючи, як знайти хоч якийсь шлях до порятунку.

— Так, мілорде.

— Я з’явлюся в залі з оцим, — сказав він задумливо, — так, аби всі побачили. — Те, що побачать у цій залі опівдні, до вечора стане відомо в десяти різних Домах, а до ранку — в усіх інших. — Я не зламуватиму печаток. Таким чином, усі знатимуть, що я ще не відповів на жодне із цих запрошень. Доки вони чекатимуть, аби подивитися, до кого я схилюся, може, мені вдасться виграти ще кілька днів. Інґтар мусить от-от з’явитися. Мусить.

— Оце і є міркувати по-кайренськи, мілорде, — сказав Гюрін з посмішкою.

Ранд відповів йому похмурим поглядом, тоді сунув пергаменти собі в кишеню, де вже лежали листи від Селін:

— Ходімо, Лояле. Може, Інґтар уже тут.

Коли вони з Лоялом спустилися до зали, жоден чоловік і жодна жінка на Ранда й оком не повели. Куале натирав срібний таріль із таким виглядом, наче його життя залежало від того, як він блищатиме. Дівчата-служниці метушилися серед столів, наче Ранда й оґіра взагалі не існувало. Усі гості без винятку вивчали вміст своїх кухлів з вином чи елем так, наче на денці зберігалися секрети влади й могутності. Ніхто в залі й словом не прохопився.

Постоявши якусь мить, Ранд витяг із кишені два запрошення й узявся вивчати печатки, тоді сунув їх назад. Куале аж легенько підскочив, коли Ранд попростував до дверей. Перш ніж зачинити їх за собою, юнак почув, як у залі загомоніли.

Ранд ішов вулицею такою розмашистою ходою, що Лоялу майже не доводилося збавляти крок, аби триматися з ним поряд.

— Ми мусимо знайти спосіб вибратися з міста, Лояле. Цей трюк із запрошеннями спрацює днів на два чи три, не більше. Якщо Інґтар не з’явиться до того часу, нам хоч як, а доведеться йти.

— Погоджуюся, — промовив Лоял.

— Але як?

Лоял узявся загинати товсті пальці:

— Фейн десь тут, інакше у Висілку не було би траллоків. Якщо ми виїдемо верхи, вони нападуть, щойно місто залишиться позаду. Якщо ми поїдемо з купецьким караваном, вони, без сумніву, нападуть і на нього. — Жодний купець не мав з собою охорони більшої, ніж числом п’ять-шість осіб, та й ті, найвірогідніше, кинулися би навтьоки, побачивши траллоків. — Якби ж ми знали, скільки траллоків має Фейн і скільки з ним Друзів Морока. Звісно, ти зменшив їхню кількість.

Лоял нічого не сказав про того траллока, якого вбив він, та з його насуплених брів, що спустилися аж на щоки, можна було зрозуміти, що саме про нього він думає.

— Не має значення, скільки з ним помічників, — мовив Ранд. — Хай не сотня, а десять — вистачить і цього. Якщо на нас нападуть десять траллоків, навряд чи нам ще раз пощастить вислизнути.

Ранд намагався не думати про той спосіб, яким міг би, можливо, лише можливо, розправитися з десятком траллоків. Зрештою, спосіб цей не спрацював, коли він намагався допомогти Лоялу.

— Я теж сумніваюся, що нам би вдалося. Щодо корабля, грошей у нас на довгу подорож не вистачить, та й у будь-якому разі Фейн, мабуть, наказав Друзям Морока спостерігати за причалами у Висілку. Якщо він побачить, що ми сідаємо на корабель, гадаю, він не стане перейматися, побачить хтось траллоків чи ні. Навіть якщо нам поталанить якимось чином утекти від них, нам доведеться відповідати на питання міських вартових, а вони точно не повірять, що ми не можемо відімкнути скриньку, тож...

— Ми не можемо дозволити побачити цю скриньку жодному кайренцю, Лояле. — Оґір кивнув, погоджуючись. — І міські причали теж не годяться.

Причали всередині міста слугували суто для барж із хлібом та прогулянкових яхт лордів та леді. До них навіть наближатися без спеціального дозволу заборонялося. Можна було дивитися на них із міської стіни, з такої висоти, що навіть Лоял зламав би собі шию, якби намислив звідти сплигнути.

Лоял похитав великим пальцем, наче підшукуючи й для нього якийсь пункт:

— Шкода, що ми не можемо дістатися стеддінґу Тсофу. Траллоки ніколи не сунуться до стеддінґу. Та, гадаю, вони не дадуть нам відійти так далеко, нападуть раніше.

Ранд змовчав. Вони підійшли до великої караульні всередині воріт, крізь які вперше потрапили до Кайрена. За міською стіною вирував Висілок, і двійко вартових уважно дивилися в той бік. Ранду здалося, що чоловік, одягнений у рештки шайнарського одягу, побачивши його, хутко пірнув у натовп. Утім, він не був у цьому впевнений. Надто багато було народу в одязі надто багатьох країн, і всі вони кудись поспішали. Він піднявся сходинками, що вели до караульні, повз вартових у латах по обидва боки дверей.

У просторій приймальні стояли незручні дерев’яні лави для відвідувачів, що прийшли сюди у справах. Зазвичай це були простолюдини, одягнені в непримітний, темний одяг, типовий для бідноти, і чекали вони покірно й терпляче. Були тут і кілька мешканців Висілка, вони вирізнялися яскравим одягом, щоправда, схожим на лахміття.

Ранд попрямував просто до довгого столу в глибині приміщення. За ним сидів лише один чоловік, цивільний, з однісінькою зеленого нашивкою на каптані. Товстун, шкіра на якому, здавалося, ось-ось лусне, був зайнятий: перекладав документи на столі. Він двічі переставив каламар, перш ніж звести очі на Ранда і проказати, вдавано посміхаючись:

— Чим можу допомогти, мілорде?

— Тим, чим могли допомогти мені вчора, — відповів Ранд із терпінням, якого насправді не мав. — А також два дні тому, і три дні тому. Чи прибув до міста лорд Інґтар?

— Лорд Інґтар, мілорде?

Ранд глибоко вдихнув і повільно видихнув:

— Лорд Інґтар з Дому Шінова, з Шайнару. Та сама людина, про яку я питаю вас кожного дня, відколи сюди приїхав.

— Жодна людина на таке ім’я не в’їжджала до міста, мілорде.

— Ви впевнені? Хіба вам не треба принаймні зазирнути до ваших реєстрів?

— Мілорде, вартові обмінюються списками чужоземців, що в’їхали до Кайрена, двічі на день, коли сходить сонце і коли сонце сідає. Я вивчаю списки негайно, щойно вони з’являться переді мною. Останнім часом до Кайрена не прибував жодний лорд із Шайнару.

— А леді Селін? Ні, не питайте, я не знаю, з якого вона Дому. Але я назвав вам її ім’я, і тричі описував її зовнішність. Цього не досить?

Товстун розвів руками:

— Мені дуже шкода, мілорде. Якщо невідомо, з якого вона Дому, це дуже ускладнює пошуки.

З його обличчя не сходила улесливість. Ранд спитав себе, чи сказав би він, якби навіть знав.

Він краєм ока помітив якийсь порух у дверях позаду столу — чоловік хотів переступити поріг і зайти до приймальні, а тоді швиденько розвернувся і зник.

— Може, мені допоможе капітан Калдевуїн? — звернувся Ранд до конторника.

— Капітан Калдевуїн, мілорде?

— Я щойно бачив його у вас за спиною.

— Мені шкода, мілорде. Якби капітан Калдевуїн знаходився в караульні, я би про це знав.

Ранд пропікав чоловіка поглядом, аж доки Лоял торкнув його за плече:

— Ранде, гадаю, ми мусимо йти.

— Дякую за допомогу, — напружено кинув Ранд писарю. — Зазирну до вас завтра.

— Буду радий допомогти, чим тільки зможу, — відповів той із робленою посмішкою.

Ранд стрімголов вискочив з караульні, Лоялу довелося наздоганяти його на вулиці.

— Лояле, ти знаєш, він збрехав! — Ранд не сповільнював кроків, а навіть пішов ще швидше, наче хотів такою ходою вибавитися від свого розчарування. — Калдевуїн був там. Отож, він, можливо, бреше і про все інше. Може статися, Інґтар уже тут і розшукує нас. Можу побитися об заклад, йому відомо, і хто така Селін.

— Можливо, що й так, Ранде. Даес Дае’мар...

— Світло, я ситий по горло цією Великою грою. Я не хочу в неї грати. Не хочу мати до неї жодного стосунку.

Лоял мовчки крокував поряд.

— Я розумію, — промовив Ранд зрештою. — Вони вважають мене лордом, а в Кайрені навіть чужоземні лорди є частиною Гри. Краще б мені ніколи не надягати цього камзола!

Морейн, гірко подумав він. Через неї й досі одні лише халепи. Але водночас він розумів, хоч йому й важко було це визнати, що навряд чи в тому, що відбувається, винна лише Морейн. Завжди з’являлися ті чи інші причини, щоби прикидатися не тим, ким він був насправді. Спочатку для того, щоби підбадьорити Гюріна, потім для того, щоби справити враження на Селін. А після зустрічі з Селін він уже не знав, як виплутатися з цього. Юнак помалу стишував кроки і нарешті зупинився остаточно:

— Коли Морейн дозволила мені піти, я думав, що всі складнощі позаду. Навіть попри те, що за Рогом полюють, навіть попри... попри все... я гадав, що тепер усе буде просто і зрозуміло. — Навіть із саїдін у тебе в голові? — Світло, та я все віддав би, аби все знову стало просто і зрозуміло.

— Та’верен... — почав було Лоял.

— Про це я теж чути не хочу, — Ранд зірвався з місця і знову стрімко попростував уперед. — Все, чого я хочу, — це віддати кинджал Мету, а Ріг — Інґтару. — А що потім? Збожеволіти? Померти? Якщо я помру, перш ніж збожеволію, то принаймні не заподію шкоди іншим. Але помирати я теж не хочу. Лан може торочити про те, як Вкладають меча до піхов, але я — вівчар, а не Охоронець. — Якби я тільки міг її не торкатися, — пробурмотів він, — може, мені і вдалось би... Адже Оувіну майже вдалося.

— Що ти кажеш, Ранде? Я не розчув.

— Пусте, — втомлено відказав Ранд. — Як же я хочу, щоб Інґтар був тут! І Мет, і Перрин.

Вони ще трохи пройшли мовчки. Ранд поринув у роздуми. Небіж Тома направляв Силу лише тоді, коли це було вкрай необхідно, і протримався три роки. Якщо Оувін зміг обмежити застосування Сили, значить, теоретично можливо не направляти Силу взагалі, хай якою спокусливою буде саїдін.

— Ранде, — раптом сказав Лоял, — там, попереду, пожежа.

Відкинувши непрохані думки, Ранд вдивився у панораму міста, стривожено суплячи брови. Товстий стовп диму підіймався в небо над дахами будинків. Звідси не було видно, що там під ним, але це було десь поруч із їхньою корчмою.

— Друзі Морока, — мовив він, не відриваючи очей від диму. — Траллоки не можуть увійти до міста непоміченими, а от Друзі Морока... Гюрін!

Ранд зірвався на біг, а Лоял широкими кроками тримався поряд.

Що ближче вони були до корчми, то зрозуміліше ставало, що саме горить. І ось вони обігнули ріг останньої кам’яної тераси, і перед ними відкрилася корчма «Оборонець Драконової Стіни». Дим клубочився з вікон верхнього поверху, і над дахом вихоплювались омахи полум’я. Перед корчмою зібралася юрба людей. Куале, підскакуючи та репетуючи, віддавав накази робітникам, що тягали з будинку меблі. Інші чоловіки, вишикувавшись у дві шеренги, передавали всередину будинку цебра з водою з колодязя, що був нижче по вулиці. Назад пливли порожні цебра. Більшість люду просто стояли та витріщалися; крізь шиферний дах у небо бухнув новий сніп вогню, і натовпом прокотилося голосне «а-а-ах!».

Ранд пропхався крізь натовп до корчмаря:

— Де Гюрін?!

— Обережніше з цим столом, — галасував Куале. — Не подряпайте його! — Він закліпав очима на Ранд а. Обличчя його посмугувала кіптява. — Мілорде? Хто? Ваш служник? Наче я його не бачив, мілорде. Він має бути десь на вулиці, де ж іще? Не впусти ці свічники, йолопе! Вони срібні! — Куале сполохано кинувся до чоловіків, що витягали його скарб надвір.

— Гюрін не міг піти, — сказав Лоял. — Він не залишив би... — Роззирнувшись, він замовк на півслові; деякі з витріщак, схоже, вважали оґіра не менш цікавим за пожежу.

— Знаю, — відповів Ранд і кинувся у корчму.

У загальній залі нічого не свідчило про те, що в будинку пожежа. Сходами вишикувались два ланцюги чоловіків, передаючи цебра з водою, а інші пробиралися нагору, аби винести решту меблів, але диму тут, унизу, було не більше, ніж якби щось присмалилося на кухні. Ранд побіг сходами вгору, відчуваючи, як густішає дим. Юнак почав кашляти.

На сходовому майданчику між першим та другим поверхами ланцюг людей закінчувався: люди вихлюпували воду в задимлений коридор. Далі миготіли червоним омахи полум’я, облизуючи завішені чорним димом стіни.

Один із чоловіків схопив Ранда за руку:

— Не можна йти нагору, мілорде. Там усе у вогні. Оґіре, скажіть йому!

Лише тепер Ранд зрозумів, що Лоял пішов за ним:

— Лояле, повертайся. Я витягну його надвір.

— Ти не зможеш винести і Гюріна, і скриньку, Ранде, — смикнув плечем оґір. — До того ж я не хочу, щоби згоріли мої книжки.

— Тоді нахились, внизу диму менше.

Ранд обіперся на сходинки долонями та колінами і порачкував угору. Біля підлоги повітря було не таке задимлене, і він хоч і кашляв, але міг так-сяк дихати. Але навіть тут повітря було гаряче, аж розпечене. Він дихав відкритим ротом і відчував, що язик стає сухим, наче камінь.

На нього хлюпнуло водою, що нею намагалися загасити вогонь, і він промокнув до нитки. Рятівна прохолода трималася хіба мить; жар негайно повернувся знову. Ранд уперто рачкував уперед, і тільки кахикання позаду казало йому, що оґір повзе за ним.

Одна стіна коридору була майже цілком охоплена полум’ям, і підлога біля неї вже почала додавати тоненькі завитки диму до тієї хмари, що клубочилася у нього над головою. Він не хотів бачити, що там, над цією хмарою. Достатньо було чути лиховісний тріск.

Двері до кімнати, де мав бути Гюрін, ще не взялися вогнем, але вже були такі гарячі, що йому вдалося розчахнути їх лише з другої спроби. І перше, що він побачив, був Гюрін, розпростертий на підлозі. Ранд підповз до нюхача й підвів йому голову. Збоку на голові Гюріна випиналася ґуля завбільшки як слива.

Гюрін розплющив очі, але погляд його залишався безтямним.

— Лорде Ранде? — прошелестів він. — У двері постукали... подумав, ще запрош... — очі у нього закотилися.

Ранд поклав руку йому на груди, відчув, що серце б’ється, і зітхнув з полегшенням.

— Ранде, — крізь кашель прохрипів Лоял.

Він стояв на колінах біля свого ліжка. Покривала були відкинуті, світилися голі дошки підлоги. Скринька зникла.

Затягнута димом стеля заскрипіла, на підлогу посипалися палаючі тріски.

— Бери свої книжки, — сказав Ранд. — Я візьму Гюріна. Не барись!

Він спробував підняти обм’яклого Гюріна, проте Лоял не дозволив йому цього.

— Хай книжки горять, Ранде. Повзком ти його не витягнеш, а якщо станеш на ноги, то і сам не дістанешся сходів. — Оґір завдав Гюріна собі на широкі плечі, в той час як руки та ноги нюхача звисали йому по боках. Стеля гучно затріщала. — Ранде, мусимо поквапитись!

— Вперед, Лояле! Я за тобою.

Оґір виповз у коридор зі своєю ношею, а Ранд рушив за ним. Раптом він зупинився й озирнувся на двері, що вели до його кімнати. Знамено й досі було там. Стяг Дракона. Нехай згорить, подумав він, а у відповідь прийшла інша думка, така чітка, наче він почув, як до нього промовляє Морейн: «Від цього може залежати твоє життя». Вона й досі намагається мене використовувати. Від цього може залежати твоє життя. Айз Седай ніколи не брешуть.

Застогнавши, він перекотився підлогою й поштовхом розчахнув двері до своєї кімнати.

Ця кімната була суцільним полум’ям. Ліжко палало, наче святкова ватра, червоні доріжки вже прокреслили підлогу. Тут не поповзеш і не порачкуєш. Схопившись на ноги, він забіг до кімнати, пригнувшись, відхиляючись від вогню, кашляючи, задихаючись. Від його мокрого одягу повалила пара. Гардероб уже горів з одного боку. Він ривком розчинив дверцята. Його сакви лежали на полиці, вогонь їх ще не торкнувся. З одного боку торба стовбурчилася від запхнутого в неї стяга Льюса Теріна Теламона, біля неї лежала флейта в дерев’яному футлярі. На долю секунди він завагався. Я все ще можу дати йому згоріти.

Стеля над його головою глухо застогнала. Схопивши сакви та футляр із флейтою, Ранд ластівкою пірнув крізь двері, приземлившись на коліна; охоплені полум’ям крокви бухнули на те місце, де він щойно стояв. Тягнучи свій багаж, він поповз у коридор. Підлога здригалася — це позаду падали охоплені вогнем колоди.

Коли він дістався сходів, людей із цебрами там уже не було. Він скотився сходинками на майданчик між поверхами, зіп’явся на ноги і, пробігши спорожнілим будинком, вихопився на вулицю. Цікава публіка витріщилася на нього, на його почорніле обличчя, на камзол, укритий сажею, проте він, ні на кого не дивлячись, пошкандибав на інший бік вулиці, де Лоял усадовив Гюріна, обіперши того спиною об стіну будинку. Якась жінка, вихопившись із натовпу, обтирала Гюріну обличчя хусткою, але той не розтуляв повік і дихав з натугою.

— Тут десь неподалік є Мудриня? — стурбовано запитав Ранд. — Йому потрібна допомога. — Жінка бездумно глянула на нього, і він спробував пригадати, як ще називають у різних місцях таких жінок, яких у нього вдома, у Межиріччі, кличуть Мудринями. — Мудра жінка? Жінка, яку ви звете «матінка така-то»? Жінка, що знається на рослинах та зціленні?

— Я — знахарка, якщо ви це маєте на увазі, — відказала жінка, — але щодо цього чоловіка я знаю лише те, що його треба влаштувати якнайзручніше. Боюся, у нього зламано щось усередині голови.

— Ранде! Це ти!

Ранд озирнувся на голос. Крізь натовп до нього прямував Мет з луком за спиною, ведучи коня за повід. Обличчя у нього було бліде та виснажене, а все ж таки це був Мет, і він посміхався, хоч і кволо. А позаду нього йшов Перрин, і його жовті очі горіли у відблисках вогню, привертаючи не менше поглядів, ніж пожежа. А ще Інґтар, у куртці з високим коміром замість лат, але за плечем у нього, як завжди, стирчало руків’я меча.

Ранд відчув, як його проймає дрожем.

— Надто пізно, — сказав він їм. — Ви прийшли надто пізно.

Він опустився на землю серед вулиці та зайшовся сміхом.

Ранд навіть не здогадувався, що Верін тут, доки Айз Седай не взяла його обличчя в руки. На мить він помітив тривогу в її очах, може, навіть страх, а тоді раптом відчув, що його наче занурили у прохолодну воду, відчув не вологу, а поколювання. Він різко здригнувся й припинив сміятися, а Верін відійшла від нього та нахилилася над Гюріном. Знахарка уважно спостерігала за нею. Дивився на неї й Ранд. Що вона тут робить? Наче я не знаю.

— Куди ви поділися? — хрипло поцікавився Мет. — Ви просто зникли, а тепер ви в Кайрені, і потрапили сюди раніше за нас.

Оґір непевно знизав плечима і відвернувся до натовпу, посмикуючи вухами. Уже чи не половина роззяв замість дивитися на пожежу задивлялися на прибульців. Деякі присунулися поближче, аби чути їхню розмову.

Ранд обіперся на руку Перрина і звівся на ноги.

— Як ви знайшли цю корчму? — Він кинув погляд на Верін: та стояла на колінах, поклавши руки на голову нюхача. — Це вона?

— Певного мірою, — промовив Перрин. — Брамники запитали наші імена, а чолов’яга, що вийшов з вартівні, аж підскочив, коли почув, як Інґтар називає себе. Він не сказав, що йому це ім’я знайоме, але з його посмішки за милю було видно, що він бреше.

— Гадаю, я знаю, про кого ти, — відповів Ранд. — Це його звична усмішечка.

— Верін показала йому перстень, — втрутився Мет, — і щось сказала йому на вухо.

Мет виглядав хворим, кволим був і його голос, але хоча схудлі щоки цвіли гарячковим рум’янцем, він спромігся на посмішку. Ранд ніколи не помічав раніше, щоб у приятеля так випирали вилиці.

— Я не розчув, що саме вона сказала, але побачив, що у нього зараз або очі на лоба вилізуть, або він спершу проковтне свій язик. Ні з сього ні з того він метнувся всіляко нам догоджати, ну просто із шкіри вилазячи. Сказав, що ви на нас чекаєте, і де ви зупинилися. Висловив бажання особисто показати нам дорогу, але Верін йому не дозволила. — Мет пирхнув: — «Лорд Ранд з дому аль’Тор».

— Не час пояснювати, надто довга історія, — промовив Ранд. — А де Уно й інші? Вони нам знадобляться.

— У Висілку. — Мет, звів брови докупи, помовчавши, продовжив:

— Уно сказав, що їм краще зупинитися там, аніж у місті. З того, що я тут побачив, я зрозумів, що мені теж краще було би залишитися з ними. Ранде, а навіщо нам знадобиться Уно? Ви знайшли... Їх?

Ранд раптом зрозумів, що тягне час, аби не розповідати, що сталося. Він набрав повні груди повітря й подивився другові в очі:

— Мете, у мене був кинджал, а тепер його знову немає. Друзі Морока знову ним заволоділи. — Він почув, як охнули кайренці, що підслуховували їхню розмову, але йому було вже начхати на них. Можуть грати у свою Велику гру, якщо бажають, але Інґтар нарешті тут, і тепер цій маячні край. — Але вони не могли втекти далеко.

До цієї миті Інґтар мовчав, але тепер він ступив уперед і схопив Ранд а за плече:

— У тебе був кинджал? І... — Він озирнувся на кайренців, що згромадилися навколо. — І... інша річ?

— Її вони теж забрали, — стиха промовив Ранд.

Інґтар стукнув кулаком по долоні і відвернувся; побачивши вираз його обличчя, багато хто з кайренців позадкував.

Мет лише покусував губу, тоді похитав головою:

— Я ж не знав, що ти його знайшов, тому не відчуваю, що втратив його знову. Просто його й надалі немає. — Зрозуміло було, що він має на увазі кинджал, а не Ріг Валіра. — Ми знайдемо його знову. У нас тепер два нюхачі. Уяви собі, Перрин теж виявився нюхачем. Після вашого зникнення він усю дорогу йшов по сліду, аж до Висілка. Я подумав було, що ти міг просто втекти від... ну, ти знаєш, що я маю на увазі. Куди ви поділися? Я не можу зрозуміти, як ти міг нас так випередити. Той тип біля воріт сказав, що ви тут уже кілька днів.

Ранд кинув погляд на Перрина — Він — нюхачі — і побачив, що Перрин теж вивчає його. Йому здалося, що він почув, як Перрин щось бурмоче. «Тінегубець?» Ні, мабуть, я не так його розчув. Перрин на мить затримав на Ранді погляд жовтих очей, в яких наче читалося, що він знає якусь Рандову таємницю. Ранд сказав собі, що марить — Я ще не втратив глузд. Ще ні! — і відвів очі.

Верін саме допомагала Гюріну звестися на ноги, він стояв ще не дуже впевнено.

— Почуваюся, наче гусяча пір’їна на вітрі, — казав він наче сам до себе. — Щось наче трохи втомлений, але... — він замовк на півслові, вочевидь уперше побачивши Верін і збагнувши, що з ним відбулося.

— Втому ти відчуватимеш ще кілька годин, — пояснила вона. — Тілу довелося напружитися, аби швидко зцілитися.

Кайренська знахарка звелася на ноги.

— Айз Седай? — тихо здивувалася вона.

Верін нахилила голову, і знахарка присіла в глибокому реверансі.

Хоч як тихо вони говорили, а слова «Айз Седай» пробігли натовпом — хтось вимовляв їх з благоговінням, хтось з острахом, а хтось — із ненавистю. Тепер на них витріщалися всі, навіть Куале забув дивитися на те, як палає його власна корчма, тож Ранд подумав, що певні заходи перестороги не будуть зайвими.

— Ви вже знайшли собі кімнати? — запитав він. — Нам треба поговорити, а тут це просто неможливо.

— Гарна думка, — відказала Верін. — Раніше я зупинялась у «Великому дереві». Вирушаймо туди.

Лоял пішов по коней — дах корчми провалився остаточно, але стаєнь вогонь не торкнувся, — і незабаром вони вже прямували вулицями верхи, всі, крім Лояла, який заявив, що він останнім часом знову звик пересуватися тільки пішки. Перрин тримав повіддя одного з тягловиків, яких вони взяли з собою на південь.

— Гюріне, — запитав Ранд, — коли ти зможеш знову йти по їхньому сліду? Ти зможеш знайти слід? Ті люди, що напали на тебе й підпалили корчму, залишили слід, адже так?

— Я можу йти по сліду просто зараз, мілорде. І я носом чую їхній запах на вулиці. Але довго він не протримається. Серед них не було траллоків, і вони нікого не вбили. Звичайні люди, мілорде. Друзі Морока, я вважаю, але лише з запаху ніколи не можна бути цілком упевненим. Слід збережеться ще день чи близько того, а потім запах розвіється.

— Гадаю, вони теж не можуть відімкнути скриню, Ранде, — подав голос Лоял, — інакше просто взяли би Ріг і з кінцями. Це було би значно простіше, ніж тягти з собою всю скриню.

Ранд кивнув, погоджуючись:

— Вони мали би везти її у фургоні чи на коні. Щойно вони виїдуть із нею за межі Висілка, до них знову приєднаються траллоки, і це безсумнівно. А по їхньому сліду ти зможеш іти, Гюріне.

— Зможу, мілорде.

— Тоді відпочивай, доки не оклигаєш, — сказав Ранд Гюріну. Нюхач виглядав уже краще, але тримався в сідлі незграбно, та й вигляд мав хворобливий. — Вони зможуть випередити нас лише на кілька годин, не більше. Якщо поскачемо щодуху... — Раптом він помітив, що всі дивляться на нього: Верін і Інґтар, Мет і Перрин. Він схаменувся і залився рум’янцем. — Вибач, Інґтаре. Мабуть, я просто звик бути за старшого. Я не намагаюся посісти твоє місце.

Інґтар повільно нахилив голову:

— Морейн вчинила правильно, коли змусила лорда Аґельмара призначити тебе моїм заступником. Можливо, було би краще, якби Престол Амерлін доручила командування тобі. — Шайнарець розсміявся коротким хрипким смішком. — Принаймні тобі вдалося потримати Ріг.

Далі всі їхали мовчки.

Корчма «Велике дерево» як дві краплі води була схожа на «Оборонця Драконової Стіни». Висока прямокутна кам’яна будівля з залою, обшитою панелями темного дерева, прикрашеними сріблом, з великим блискучим годинником на камінній полиці. Хазяйка корчми могла доводитись сестрою Куале. Майстриня Тайдра мала таку ж дорідну статуру, таке ж вкрадливе поводження і такі ж гострі очі та манеру розмови — вона наче прислухалася до прихованого сенсу в словах співрозмовника. Але Верін Тайдра знала і зустріла Айз Седай теплою усмішкою. Вона не промовила «Айз Седай» уголос, проте Ранд не сумнівався, що вона знає, хто перед нею.

Тайдра та рій служників подбали про коней і провели гостей до їхніх кімнат. Ранду перепала кімната не гірша за згорілу, але його більше цікавила велика мідна купіль, яку два служники примудрилися пропхати крізь двері, та цебра з паруючою водою, що їх притягли з кухні посудомийки. Подивившись у дзеркало над рукомийником, він побачив обличчя, наче навмисне зачорнене вугіллям, та червоний камзол, посмугований мазками сажі.

Він скинув одяг і заліз у купіль, але, й миючись, не припиняв мізкувати. Тут була Верін. Одна із трьох Айз Седай, які, як йому хотілось вірити, не намагатимуться вгамувати його самі чи передати до рук тих, хто спробує це зробити. Принаймні так йому здавалося досі. Одна з трьох, які хотіли переконати його, що він — Відроджений Дракон, аби використати його як Лжедракона. Вона — очі Морейн, що спостерігають за мною, рука Морейн, якою та хоче смикати мене за мотузки. Проте я перетяв ці мотузки.

Його сакви вже принесли у кімнату, як і торбу зі змінним одягом, що мандрувала на тягловику. Ранд витерся рушником, відкрив торбу... і зітхнув. Він і забув, що обидва інші його каптани були не менш вишукано прикрашені, ніж той, який він повісив на спинку стільця, щоби його почистили. Трохи повагавшись, Ранд обрав чорний, бо цей колір відповідав його настрою. На високому комірі-стійці красувалися чаплі, а рукавами збігали срібні водоспади, розбиваючись в шумовиння об гострі скелі.

Перекладаючи вміст кишень зі старого камзола до нового, Ранд натрапив на пергаменти. Недбало сунувши їх до кишені, він укотре взявся вивчати листи Селін. Сам дивувався, як можна бути таким дурнем. Вона — юна чарівна дочка з одного зі шляхетних Домів. Він — пастух, якого намагаються використати Айз Седай, чоловік, приречений на безум, якщо тільки не помре раніше. Але він не міг протистояти її принадності навіть тепер, дивлячись на рядки, написані її рукою, майже відчуваючи запах її парфумів.

— Я — пастух, — повідав він листам, — звичайна людина, і якби навіть міг із кимось одружитися, то це була б Еґвейн, але вона хоче стати Айз Седай, та й зрештою як я можу одружитися з будь-якою жінкою, любити будь-яку жінку, якщо збожеволію і, можливо, вб’ю її?

Утім, ці слова не могли применшити його пам’ять про вроду Селін, про те, як від одного лише її погляду його кров закипала. Він майже відчував її присутність поряд, у цій кімнаті, відчував запах її парфумів. Він навіть озирнувся і розсміявся, переконавшись, що сам.

— Марю посеред білого дня, наче вже втратив глузд, — пробурмотів він.

Різким рухом хлопець скинув жарову сітку з лампи, що стояла на столику біля ліжка, запалив її і підніс аркуші до вогню. За стінами корчми зірвався вітер, заревів, увірвався в кімнату крізь жалюзі, роздуваючи полум’я, що охопило пергаменти. Ледь не обпікши пальці, Ранд поспіхом кинув листи у холодний камін. Зачекавши, доки останній почорнілий рядок перетвориться в попіл, він застебнув на собі пояс з мечем і вийшов з кімнати.

Верін винайняла ще й окрему їдальню, де на полицях уздовж темних стін ще рясніше, ніж у загальній залі, виблискувало срібло. Мет, удаючи безтурботність, жонглював трьома вареними яйцями. Інґтар похмуро вдивлявся в нерозпалений камін. У Лояла в кишенях завалялося кілька книжок з Фал Дари, і він, приткнувшись біля лампи, заглибився в одну з них.

Перрин схилився над столом, вивчаючи свої руки, що важко лежали на стільниці. Його чутливий ніс відчував запах бджолиного воску, яким натерли поліровані панелі на стінах. Це був він, думав Перрин. Ранд і є Тінегубцем. Світло, що коїться з нами усіма? Він стиснув кулаки, великі, квадратні. Ці руки мали тримати молот коваля, а не бойову сокиру.

Він позирнув на Ранда, що саме заходив до кімнати. Йому здалося, що він помічає рішучість на обличчі приятеля, наче той має план дій і збирається його дотримуватися. Айз Седай показала Ранду на крісло з високою спинкою навпроти себе.

— Як Гюрін? — поцікавився Ранд, пересуваючи меч, аби той не заважав йому сісти. — Відпочиває?

— Він наполіг, що піде на розвідку, — відповів Інґтар. — Я сказав йому йти по сліду лише до тих пір, допоки він не зачує траллоків. З того місця ми зможемо продовжити переслідування завтра. Чи ти бажаєш вирушити навздогін за ними сьогодні ввечері?

— Інґтаре, — ніяково промовив Ранд, — я й насправді не намагався перебрати на себе командування. Я просто не подумав.

Раніше він нервувався би сильніше, подумав Перрин. Тінегубець. Всі ми не ті, якими були раніше.

Інґтар промовчав, продовжуючи дивитися в камін.

— Мене дуже цікавлять відповіді на деякі питання, Ранде, — тихо промовила Верін. — По-перше, як ти зник з табору Інґтара, навіть сліду не залишивши. І по-друге, як ти опинився в Кайрені на тиждень раніше за нас. Писар був абсолютно впевнений у датах. Тобі довелося би летіти.

Одне з яєць, що їх підкидав у повітря Мет, впало й розбилось, та він на нього і не поглянув. Він дивився на Ранда. Розвернувся до нього й Інґтар. Лоял усе ще вдавав, що читає, проте вигляд мав стривожений, а волохаті кінчики вух стали сторчма.

Перрин зрозумів, що він теж витріщається на Ранда.

— Ну, навряд чи він летів, — сказав він. — Крил у нього я не бачу. Може, він воліє розповісти нам щось важливіше.

Верін ковзнула по Перрину поглядом. Він примудрився відповісти на її погляд, але першим відвів очі. Айз Седай. Світло, як ми могли бути такими дурнями і піти за Айз Седай? Ранд вдячно поглянув на нього; Перрин відповів йому усмішкою. Ранд був уже не той, що колись — здавалося, він так і народився в цьому вишуканому камзолі, зараз він напрочуд личив, — але попри це він залишався тим самим хлопцем, що зростав поряд із Перрином. Тінегубець. Чоловік, до якого вовки ставляться з благоговійним трепетом. Чоловік, що може керувати Силою.

— Я не проти розповісти, — відказав Ранд і просто переповів усе, що з ними трапилося.

Перрин помітив, що слухає приятеля із роззявленим ротом. Портальні камені. Інші світи, де наче пересувається сама земля. Гюрін, що йде по сліду Друзів Морока, там, де вони ще мають з’явитися. І прекрасна леді в біді, достоту як в одній із казок менестреля.

Мет від подиву тихенько присвиснув:

— І вона привела вас сюди? За допомогою одного з цих... з цих Каменів?

Ранд на якусь мить завагався.

— Мабуть, що так, — промовив нарешті. — Отже, тепер ви знаєте, яким чином ми настільки вас випередили. Коли там з’явився Фейн, нам із Лоялом вдалося вночі викрасти Ріг Валіра, і ми поскакали до Кайрена, бо я сумнівався, що ми зможемо пробратися повз траллоків, коли вони прокинуться, а я знав, що Інґтар буде рухатися на південь, переслідуючи їх, і рано чи пізно прибуде у Кайрен.

Тінегубець. Ранд поглянув на нього, звузивши очі, і Перрин зрозумів, що промовив це вголос. Але не дуже голосно, бо, схоже, більше ніхто цього не почув. Ніхто більш на нього не позирнув. Він відчув, що йому хочеться розповісти Ранду про вовків. Я знаю про тебе. Буде чесно, якщо ти теж знатимеш мій секрет. Проте з ними була Верін. Він не міг говорити про це в її присутності.

— Цікаво, — замислено промовила Айз Седай. — Я дуже хотіла би побачити цю дівчину. Якщо вона може користовуватися Портальним каменем... одиниці про них узагалі знають. — Вона тріпнула головою, відкидаючи роздуми. — Що ж, це почекає. Серед кайренських Домів неважко буде відшукати високу дівчину. Ага, ось і наш обід.

Перрин занюхав смаженину раніше, ніж у їдальні з’явилася майстриня Тайдра на чолі процесії служниць з тарелями, повними їжі. Він зглитнув, головним чином через запах баранини; боби та кабачки, морква та капуста, що громадились на тарелях, а також і хрумкі булочки вабили його значно менше. Овочі йому все ще смакували, але останнім часом йому іноді хотілося м’яса з кров’ю. Навіть сирого. Ось і зараз він збентежився, спіймавши себе на думці, що баранина, яку корчмарка саме нарізала тоненькими рожевими скибками, надто добре просмажена. Він рішуче поклав собі на тарілку по порції усіх овочів. І подвійну порцію баранини.

Обідали мовчки, всі, здавалося, поринули у власні роздуми. Перрину боляче було дивитися, як їсть Мет. Апетит у того був добрий, як завжди, але гарячковий рум’янець на щоках і те, як він закидав їжу до рота, наштовхували на думку про останню в житті трапезу. Перрин старанно дивився собі в тарілку, лише з однією думкою: краще б їм ніколи не полишати Емондів Луг.

Коли служниці прибрали посуд зі столу, Верін наполягла, щоби всі залишилися тут, доки повернеться Гюрін:

— Можливо, він принесе таку звістку, що нам треба буде вирушати негайно.

Мет повернувся до жонглювання, а Лоял — до читання. Ранд запитав господиню, чи, бува, нема в корчмі ще книжок, і вона принесла йому «Мандри Джеїна Обходисвіта». Перрину теж подобалася ця книжка, де були оповідки про пригоди серед Морського народу та подорожі до земель за Аїльською пустелею, звідки привозять шовк. Утім, настрою читати у нього не було, тож він усівся за дошку для гри в камінці разом з Інґтаром. У шайнарця був стрімкий і зухвалий стиль гри. Перрин зазвичай грав вдумливо, неохоче звільняючи клітинки, але цього разу чомусь пересував камінці не менш ризиковано, ніж Інґтар. Більшість партій закінчилася нічиєю, але і вигравав він не менше за Інґтара. Іще тільки починало вечоріти, а шайнарець уже поглядав на Перрина з повагою. І тут повернувся нюхач.

Гюрін посміхався водночас переможно і розгублено:

— Я знайшов їх, лорде Інґтаре. Лорде Ранде. Простежив їх до їхнього лігва.

— Лігва? — гостро перепитав Інґтар. — Ти хочеш сказати, що вони переховуються десь неподалік?

— Еге ж, лорде Інґтаре. Ті, що забрали Ріг. Я дійшов просто туди, і там скрізь смердить траллоками, лише вони хороняться так, аби ніхто їх там не побачив. І не дивно. — Нюхач набрав повні груди повітря. — Це великий палац, що його щойно закінчив будувати лорд Бартанес.

— Лорд Бартанес?! — вигукнув Інґтар. — Але ж він... він... він...

— Друзі Морока є серед аристократії, так само як і серед простолюду, — спокійно мовила Верін. — Могутні віддають свої душі Тіні не рідше за вбогих.

Інґтар відповів на ці слова лютим поглядом, наче не хотів і думки такої припускати.

— Там вартові, — продовжував Гюрін. — Нам не зайти туди навіть удвадцятьох, та й вийти звідти неможливо. З сотнею вояків можна було би спробувати, але краще було би мати дві сотні. Так я вважаю, мілорде.

— А як щодо короля? — запально вигукнув Мет. — Якщо цей Бартанес з Друзів Морока, то король нам допоможе.

— Я цілком упевнена, — сухо відказала Верін, — що Ґалдріан Раятін ударить по Бартанесу Дамодреду на підставі самих чуток, що Бартанес — Друг Морока, радо вхопившись за таку зачіпку. Також я цілковито впевнена, що, заволодівши Рогом Валіра, Ґалдріан ніколи вже його з рук не випустить. Він виставлятиме його на позір на свята, аби народ відчував велич та міць Кайрену, а більше ніхто його ніколи не побачить.

Шокований Перрин закліпав очима:

— Але ж Ріг Валіра має бути там і тоді, де й коли відбудеться Остання битва. Він не може просто тримати його у себе.

— Про кайренців я мало що знаю, — відповів йому Інґтар, — але я достатньо чув про Ґалдріана. Він вшанує нас і подякує нам за славу, яку ми принесли до Кайрену. Він наб’є нам кишені золотом, осипле нас нагородами та званнями. А якщо ми спробуємо залишити Кайрен із Рогом, накаже відтяти наші славетні голови на змиг ока.

Перрин почухав потилицю. Що більше він дізнавався про королів, то менше вони йому подобалися.

— А як щодо кинджала? — нерішуче поцікавився Мет. — Кинджал йому непотрібний, адже так? — Інґтар подивився на нього, і Мет ніяково зіщулився. — Я знаю, що Ріг важливий, але я не збираюся брати участь в Останній битві. Цей кинджал...

Верін уперлася долонями в поруччя свого крісла:

— Ґалдріан його не отримає в будь-якому разі. Нам потрібно знайти якийсь спосіб потрапити у палац Бартанеса. Якщо ми знайдемо Ріг, можливо, ми придумаємо, і як нам забрати його звідти. Так, Мете, і кинджал також. Оскільки вже відомо, що в місто прибула Айз Седай — зазвичай я уникаю такої популярності, — то могла би прохопитися Тайдрі, що хотіла би подивитися новий палац Бартанеса — і, гадаю, за день чи два я б отримала запрошення. Прихопити з собою принаймні когось із вас теж буде нескладно. Що таке, Гюріне?

З тієї миті, як Верін згадала про запрошення, нюхач схвильовано тупцювався на місті:

— Лорд Ранд уже має запрошення. Від лорда Бартанеса.

Перрин прикипів очима до Ранда, і не він один.

Ранд витяг два запечатаних пергаменти з кишені камзола і, не кажучи ані слова, простягнув їх Айз Седай.

Інґтар, наблизившись до Верін, зачудовано розглядав печатки через її плече:

— Бартанес, і... І Ґалдріан! Ранде, як вони до тебе потрапили? Що ти таке тут витворив?

— Нічого, — відказав Ранд. — Я взагалі нічого не витворяв. Вони їх просто мені надіслали. — Інґтар гучно видихнув повітря. Мет стояв, роззявивши рота. — Так, просто надіслали, — тихо повторив Ранд. Він тримався з гідністю, якої Перрин раніше в ньому не помічав: Ранд дивився на Айз Седай та шайнарського лорда, як на рівню.

Перрин похитав головою. Цей камзол йому пасує. Усі ми стаємо іншими.

— Всі інші лорд Ранд спалив, — зауважив Гюрін. — Їх приносили щодня, і щодня він їх палив. Звісно, доки отримав ці. З кожним днем — від усе могутніших і могутніших Домів. — Його голос бринів гордістю.

— Колесо Часу вплітає нас усіх у Візерунок так, як воно бажає, — мовила Верін, дивлячись на пергаменти, — але інколи воно надає нам те, що нам потрібно, раніше, ніж ми втямимо, що потребуємо саме цього.

Вона спокійно зіжмакала запрошення від Короля і вкинула його у камін, де воно так і залишилося біліти на холодних полінах. Печатку на іншому запрошенні вона зламала великим пальцем, розгорнула пергамент і взялася читати:

— Так. Так, це нам знадобиться. Саме те, що треба.

— Як я можу туди піти? — звернувся до неї Ранд. — Усі зрозуміють, що я не лорд. Я пастух і фермер. — Інґтар дивився скептично. — Це так, Інґтаре, я тобі вже про це казав.

Інґтар знизав плечима; видно було, що Ранд його не переконав. Гюрін дивився на Ранда з неприхованою недовірою.

Згоріти мені, думав Перрин, якби я його не знав, я б теж йому не повірив. Мет, схиливши голову, спостерігав за Рандом і супився, так наче побачив щось уперше. Тепер він також це бачить.

— Ти зможеш це зробити, Ранде, — сказав Перрин. — Зможеш.

— Все вийде, — сказала Верін, — якщо ти не почнеш розповідати всім направо і наліво, що ти не лорд. Люди бачать те, що вони хочуть побачити. А ти дивися їм в очі та говори впевнено. Так, як ти говориш до мене, — сухо додала вона, і щоки Ранда почервоніли, але очей він не опустив. — Не має значення, що саме ти казатимеш. Якщо ти скажеш щось не до ладу, вони спишуть це на те, що ти чужоземець. Спробуй також пригадати, як ти тримався перед Амерлін. Якщо ти поводитимешся з таким же нахабством та безцеремонністю, вони повірять, що ти — лорд, навіть якщо ти будеш у лахмітті.

Мет тихо фиркнув.

Ранд розвів руками:

— Гаразд, я піду туди. Та все одно я гадаю, що вони розкусять мене за п’ять хвилин, варто мені розкрити рота. Коли йти?

— Бартанес запропонував тобі п’ять різних дат, на вибір, і одна з них — завтра ввечері.

— Завтра! — вибухнув Інґтар. — Завтра ввечері Ріг може бути вже за п’ятдесят миль звідси, або ж...

Верін не дала йому договорити:

— Уно та ваші вояки можуть спостерігати за палацом. Якщо вони спробують вивезти Ріг, ми поїдемо за ними; можливо, десь у безлюдному місці нам легше буде повернути собі Ріг, ніж у маєтку Бартанеса.

— Мабуть, ви маєте рацію, — неохоче погодився Інґтар. — Просто мені не подобається чекати, а надто тепер, коли Ріг майже у мене в руках. Я мушу його здобути. Мушу! Мушу!

Гюрін дивився на нього ошелешено:

— Але, лорде Інґтаре, ви не можете так казати. Що має статися, те станеться, і чому суджено бути, те й... — Лиховісний погляд Інґтара змусив його замовкнути, а втім, він тихенько пробурмотів собі під ніс: — Не годиться казати так: «мушу»...

Інґтар повернувся до Верін, заговоривши офіційним тоном:

— Верін Седай, кайренці неухильно дотримуються протоколу. Якщо Ранд не надішле відповіді, Бартанес вважатиме це за велику образу і може нас узагалі не впустити, навіть якщо ми покажемо цей пергамент. А якщо ж відповість... схоже, Фейн знайомий із Бартанесом. У цьому разі ми попередимо їх, і вони влаштують нам пастку.

— Ми їх здивуємо. — Обличчям Верін пробігла посмішка, яка не вістила нічого доброго. — Утім, я гадаю, Бартанес забажає побачити Ранда в будь-якому разі. Друг Морока чи ні, а від інтриг у боротьбі за трон він навряд чи відмовився. Ранд, він пише, що тебе зацікавив один із проектів короля, але не каже, який саме. Що він має на увазі?

— Гадки не маю, — відповів Ранд, подумавши. — Відколи я тут, я взагалі нічого не робив. Зачекайте! Може, це він про ту статую? Ми проїжджали селом, де викопують із землі величезну статую. Кажуть, її зроблено ще в Епоху Легенд. Король має намір перевезти її до Кайрена, хоч я не розумію, як можна пересунути таку велетенську статую. Але я лише поцікавився, що воно таке, ось і все.

— Ми їхали повз сьогодні вдень, але не зупинялися і нічого не питали. — Верін задумливо опустила запрошення на коліна. — Може, з боку Ґалдріана не дуже розумно її розкопувати. Не те щоб це було по-справжньому небезпечно, але нерозсудливо вчиняють ті, хто чіпають речі з Епохи Легенд, тим паче, якщо взагалі не тямлять, з чим мають справу.

— А що це таке? — запитав Ранд.

— Са’анґріал. — Вона сказала це так, наче про щось не надто важливе, але у Перрина раптом з’явилося відчуття, наче ці двоє почали між собою якусь окремішню розмову, нечутну для інших. — Один із пари двох найбільших зроблених будь-коли, наскільки нам відомо. До того ж, це незвична пара. Один із них, який і досі знаходиться в землі на острові Тремалкінґ, може використовувати тільки жінка. Цей може використовувати тільки чоловік. Їх виготовили під час Війни Сили як зброю, але якщо і можна бути за щось вдячним тому, як закінчилася ця Епоха, а саме — Світотрощею, то це за те, що кінець настав раніше, ніж цю зброю встигли застосувати. Разом вони достатньо могутні, аби знову зруйнувати світ, і, можливо, ця Світотроща була би ще нищівнішою, ніж перша.

Перрин відчув, що стискає кулаки. Він уникав дивитися прямо на Ранда, але навіть краєм ока бачив, як побіліли у того губи. Він подумав, що Ранд злякався, і не міг його за це винуватити.

Інґтар, схоже, був вражений аж до глибини душі:

— Треба закопати цю штуку знову, і то якомога глибше, закидати землею та камінням. Це ж тільки подумати, що могло би статися, якби її знайшов Лоґейн? Чи будь-який нещасний чоловік, здатний направляти, не кажучи вже про тих, хто називає себе Відродженим Драконом? Верін Седай, ви повинні попередити Ґалдріана, що він затіяв небезпечну справу!

— Що? Ні, як на мене, в цьому нема потреби. Щоби викликати потік Єдиної Сили, достатній для того, аби розтрощити світ, ці два са’анґріали повинні бути задіяні одночасно. Так робилося в Епоху Легенд: чоловік і жінка діяли спільно, і тоді вони ставали вдесятеро сильнішими, ніж коли діяли поодинці. А яка Айз Седай сьогодні візьме собі в помічники чоловіка, здатного направляти? Кожна зі статуй сама по собі теж є достатньо могутньою, та я знаю лише кількох жінок, які могли би впоратися з потоком Сили, що може йти крізь статую на острові Тремалкінґ. Це Амерлін, звісно. Морейн. І Елайда. Може, ще одна чи дві. Ще три жінки, які не завершили навчання. Щодо Лоґейна, вся його сила пішла би тільки на те, аби він не згорів на попіл, і більше ні на що. Ні, Інґтаре, на мою думку, вам не варто тривожитися. Принаймні доки не проявиться справжній Відроджений Дракон, а тоді нам усім буде чим перейматися і без цих статуй. Тепер нас повинно хвилювати те, що ми робитимемо, коли потрапимо у маєток Бартанеса.

Ці слова призначалися Ранду. Перрин знав це, а зважаючи на сум’яття в очах Мета, той теж це зрозумів. Навіть Лоял нервово засовався у своєму кріслі. О, заради Світла, Ранде, думав Перрин, заради Світла, не дай їй себе використати.

Ранд так стиснув край стільниці, що кісточки на пальцях геть побіліли, але голос його залишився твердим. Він ані на мить не відвів своїх очей від очей Айз Седай:

— Перш за все нам треба забрати назад Ріг і кинджал. А тоді з цим буде покінчено, Верін. Буде покінчено.

Дивлячись на посмішку Верін, ледь помітну і загадкову, Перрин відчув, як його обдало холодом. Ранд навіть не розуміє, чого і скільки він ще не знає. Та навіть половини з того, що йому треба знати.

Маєток лорда Бартанеса нагадував зачаєну серед ночі велетенську жабу, займаючи з усіма його стінами та прибудовами стільки території, скільки могла би зайняти добра фортеця. Хоча на фортецю він не надто був схожий, зважаючи на освітлені високі вікна, музику і сміх. І попри те Ранд помітив вартових, що рухались на башті вздовж зубчастих парапетів, і жодне вікно не було розташовано близько до землі. Він зіскочив з Гнідана, розправив камзола, поправив меч на поясі. Інші спішилися і згуртувалися навколо нього — біля підніжжя широких білокам’яних сходів, що вели до величезних, з багатою різьбою дверей палацу.

Десять шайнарців під керівництвом Уно були ескортом. Одноокий командир обмінявся з Інґтаром короткими кивками, перш ніж приєднатись зі своїми людьми до інших ескортів у тому місці, де для них було виставлено багато елю, а на великому вогнищі смажився на рожні цілий бик.

Десять інших шайнарців разом із Перрином залишились у Висілку. Для кожного з тих, хто прямував на прийом, як пояснила Верін, була визначена своя роль, а Перрину цього вечора завдання не знайшлося. Ескорт був необхідний, аби продемонструвати значимість в очах кайренців, але більше десяти могло здатися підозрілим. Рандова присутність тут була очевидна: це саме він отримав запрошення. Інґтар потрібен, аби своїм титулом підвищити престиж візиту, в той час як Лоял був там, тому що оґіри викликали захват у вищих колах кайренської аристократії. Гюрін мав грати роль особистого служника Інґтара. Хоча насправді він повинен був винюхати Друзів Морока і траллоків; Ріг Валіра мав би бути десь біля них. Мету була відведена роль Рандового слуги, бо хлопець був спроможний відчути кинджал, якби той трапився поблизу, хоча він і безнастанно скаржився і нарікав на свою роль у цьому дійстві. Якщо Гюрін зазнає невдачі, то, можливо, знайти Друзів Морока пощастить йому.

Коли Ранд запитав Верін, навіщо туди йде вона, Айз Седай лише посміхнулася і мовила:

— Аби вберегти всіх інших від лиха.

Коли вони піднялися сходами, Мет пробурмотів:

— Я так і не можу второпати, чому це я мушу бути слугою. — Вони із Гюріном йшли позаду процесії. — Згоріти мені, якщо Ранду можна бути лордом, то і я теж можу напнути на себе розкішний каптан.

— Слуга, — зауважила Верін, не обертаючись, — може заходити у багато місць, куди іншим зась, і більшість вельмож його навіть не помітять. Ви з Гюріном маєте свої завдання.

— А зараз, Мете, зберігай спокій, — втрутився Інґтар, — якщо тільки ти не хочеш нас виказати.

Вони наближались до дверей, де стояло з пів дюжини охоронців з гербом Дому Дамодред — дерево і корона — на грудях, і така ж кількість чоловіків у темно-зелених лівреях з таким же гербом на рукаві.

Глибоко вдихнувши, Ранд простягнув запрошення:

— Я лорд Ранд з Дому аль’Тор, — промовив він поспіхом, аби скоріше покінчити з цим. — А це — мої гості: Верін Айз Седай з Коричневої Аджі, лорд Інґтар з Дому Шінова в Шайнарі, Лоял, син Арента, сина Галена зі стеддінґу Шанґтай. — Лоял просив не згадувати про свій стеддінґ, але Верін наполягла на дотриманні усіх, навіть найдрібніших, формальностей.

Слуга, що спершу, недбало вклонившись, протягнув руку по запрошення, з кожним новим іменем ледь не підскакував, а на Верін узагалі вирячив очі. Відтак придушеним голосом промовив:

— Ласкаво просимо у Дім Дамодред, мілорди. Ласкаво просимо, Айз Седай. Ласкаво просимо, друже-оґіре. — Помахом руки він дав знак іншим слугам широко відчинити двері, а відтак провів Ранда і всіх інших всередину, де з поспіхом передав запрошення іншому ліврейному слузі та щось зашепотів тому у вухо.

У цього слуги дерево та корона, вишиті на грудях зеленої куртки, були значно більші.

— Айз Седай, — промовив він, а потім, спираючись на свою довгу патерицю, вклонився так, що його голова майже торкнулась колін, і так до кожного з них по черзі. — Мілорди. Друже-оґіре. Мене звати Ашин. Будь ласка, прошу за мною.

У зовнішньому залі були лише слуги, але Ашин повів їх у величезну кімнату, заповнену вельможами, де в одному кінці виступав жонглер, а в іншому демонстрували свої трюки акробати. Голоси та музика, що долинали звідусіль, свідчили про те, що це не всі гості, а видовища відбуваються не тільки в цьому залі. Гості стояли по двоє, по троє, по четверо, іноді чоловіки і жінки разом, іноді тільки жінки або лише чоловіки, але завжди між групками зберігалася безпечна відстань, аби ніхто сторонній не міг почути їхню розмову. Одяг гостей був темних кайренських кольорів, але в кожного кидалися в очі яскраві смужки, що сягали середини його чи її грудей, а в декого — навіть пояса.

Жінки пишалися зачісками — ретельно укладеними у найрізноманітніші високі башти локонами, а їхні темні спідниці були настільки широкими, що їм довелося б повертатися боком, аби пройти крізь будь-які інші двері — не такі широкі, як у цьому палаці. Жоден чоловік не мав голеної голови, як у солдатів. Поверх довгого волосся на них були ще темні оксамитові капелюхи, високі, наче ковпаки, або плескуваті, як берети, і, так само як у жінок, їхні руки потопали в мереживних рюшах кольору темної слонової кістки.

Ашин пристукнув своєю патерицею і гучно оголосив імена гостей, почавши з Верін.

Тепер усі погляди були прикуті до них. Верін накинула собі на плечі коричневу шаль з торочками, гаптовану виноградними лозами. Оголошення про Айз Седай викликало приглушений гомін між лордами і леді, а жонглер навіть упустив один зі своїх обручів, хоча ніхто вже на нього не дивився. Лоял привернув не меншу увагу, навіть ще до того, як Ашин назвав його ім’я. Попри срібну вишивку на комірі та рукавах, непрезентабельна чорнота Рандового камзола робила його непомітним між кайренцями, а от його й Інґтарів мечі притягували багато цікавих поглядів. Виявилось, що жоден із місцевих лордів не був озброєний. Кілька разів Ранд розчув слова «клинок із тавром чаплі». Деякі зі спрямованих на нього поглядів здавалися не надто приязними. Він підозрював, що так дивляться на нього ті вельможі, котрих він образив, спаливши їхні запрошення.

До Ранда наблизився стрункий вродливий чоловік. Він мав довге волосся з сивизною, а його темно-сірий камзол перетинали багатоколірні смужки, вкриваючи той від шиї і майже до колін. Він був дуже високий як на кайренця, нижчий за Ранда лише на пів голови, а його манера стояти — задерши підборіддя і наче дивлячись на співрозмовника згори вниз — робила його ще вищим. Очі чоловіка нагадували чорні відшліфовані камінці. Втім, на Верін він поглядав сторожко.

— Ваша присутність робить мені честь, Айз Седай, — голос Бартанеса Дамодреда був глибоким і впевненим. Його погляд ковзнув по інших. — Я навіть мріяти не міг про таке блискуче товариство. Лорде Інґтаре. Друже-оґіре. — Його уклін кожному був лише трохи нижчим за звичайний кивок головою. Бартанес достеменно знав, наскільки він могутній. — А ви, мій юний лорде Ранде. Ви збурили багато чуток як у місті, так і в усіх Домах. Можливо, цього вечора в нас буде нагода перемовитися словом-другим. — З його тону можна було зрозуміти, що розмова відбудеться, незалежно від того, трапиться така нагода чи ні, що особисто його жодні чутки нітрохи не бентежать, але на мить погляд Бартанеса вийшов з-під контролю і блискавично ковзнув до Інґтара і Лояла, і до Верін. — Ласкаво просимо. — Він дозволив вродливій жінці, що поклала йому на плече вкриту мереживом руку, відвести себе вбік, але, віддаляючись, раз у раз повертався поглядом до Ранда.

Стишений було гомін голосів відновився, а жонглер знову закрутив свої обручі так, що вони довгими вузькими ланцюгами сягнули аж розписаної стелі, добрі чотири спани заввишки. Акробати навіть не зупинялись; зі складених у замок рук одного з партнерів у повітря злетіла жінка. Поки вона крутилася в повітрі, її намащена олією шкіра сяяла у світлі сотні ламп, аж поки вона не приземлилася на руки чоловіка, що вже стояв на плечах іншого акробата. Він підняв її на витягнутих руках, у той час як найнижчий гімнаст проробив те саме з ним. Відтак вона розкинула руки, ніби очікуючи на оплески. Але, здавалось, жоден із кайренців цього не помітив.

Верін з Інґтаром змішалися з натовпом. Шайнарець привертав не надто багато напружених поглядів, а от на Айз Седай дехто дивився широко розплющеними очима, інші — занепокоєно та похмуро, ніби на відстані витягнутої руки побачили скаженого вовка. Утім, це радше стосувалось чоловіків, а от деякі жінки навіть розпочинали з нею розмови.

Як розумів Ранд, Мет і Гюрін уже зникли на кухні, де зібрались слуги усіх гостей, що мали там чекати, доки їх покличуть господарі. Він сподівався, що їм удасться непомітно вислизнути звідти.

Лоял схилився до Рандового вуха, так, аби ніхто більше його не чув, і промовив:

— Ранде, тут десь поблизу знаходиться Шляхова брама. Я її відчуваю.

— Тобто, тут був оґірський гай? — тихо запитав Ранд, на що Лоял кивнув.

— Коли його закладали, стеддінґ Тсофу ще не був знайдений удруге, інакше тим оґірам, що допомагали будувати Аль’кайр’раєналлен, не знадобився би гай на згадку про стеддінґ. Коли я минулого разу проходив крізь Кайрен, тут усюди буяв ліс, і належав він королю.

— Ймовірно, Бартанес загарбав його хитрістю. — Ранд нервово обвів поглядом кімнату. Всі ще були зайняті розмовами, але було чимало і таких, що поглядали на нього й оґіра. Інґтара він ніде не бачив. Верін стояла в оточенні купки жінок. — Я б волів, аби ми всі трималися разом.

— Верін казала, так не можна, Ранде. Вона вважає, це викличе невдоволення та підозри, ніби ми їх цураємося. А доки Мет і Гюрін чогось не знайдуть, ми мусимо не давати приводу для підозр.

— Лояле, я не гірше за тебе чув, що вона казала. Але, на мою думку, якщо Бартанес є Другом Морока, то він напевне усвідомлює, чому ми тут. Розгулюючи поодинці, ми просто напрошуємося, аби нас гепнули по голові.

— Верін упевнена, що він не робитиме нічого, поки не пересвідчиться, що не матиме від нас якоїсь користі. Ранде, просто роби те, що вона нам каже. Айз Седай знають, що роблять. — Лоял ступив у натовп, але не встиг він зробити і десяти кроків, як був оточений щільним кільцем лордів і леді.

Інші кинулись до Ранда, щойно він залишився на самоті, але він миттєво розвернувся в інший бік і поспіхом рушив геть. Може, Айз Седай і знають, що вони роблять, але я теж хотів би знати. Мені це не подобається.

0 Світло, як же мені кортить знати, чи казала вона правду! Айз Седай ніколи не брешуть, але та правда, що ти чуєш, може виявитися геть не тією правдою, про яку ти думаєш.

Ранд продовжував рухатися, аби уникати розмов із вельможами. Там було багато інших кімнат, заповнених лордами й дамами, і в усіх відбувалися вистави: він бачив трьох різних менестрелів у пістрявих плащах, ще більше жонглерів і акробатів, музикантів, що грали на флейтах, біттернах, цимбалах і лютнях, а ще на скрипках п’яти різних розмірів, на шістьох видах труб — прямих, і вигнутих, і скручених, на дюжині різноманітних барабанів — від бубнів до литавр. Він уважніше придивився до тих музикантів, що грали на скручених рогах, але всі ці інструменти були зроблені зі звичайної міді.

От дурень, подумав він. Вони не стали би витягувати тут Ріг Валіра. Хіба що Бартанесу заманулося би продемонструвати мертвих героїв як видовище для гостей.

Тут був навіть бард в оздоблених сріблом тіренських чоботях і жовтій куртці. Він походжав кімнатами, бринькаючи на арфі та час від часу зупиняючись, аби продекламувати щось високим стилем. Бард зневажливо поглядав на менестрелів і не затримувався у тих кімнатах, де вони виступали, але Ранд не помітив між ними особливої різниці, хіба що в одязі.

Раптом біля Ранда виник Бартанес. Поруч умить вигулькнув ліврейний слуга і, вклонившись, простягнув тому срібну тацю. Бартанес узяв келих з видувного скла. Задкуючи попереду них і продовжуючи безперервно вклонятись, лакей тримав тацю перед Рандом, аж поки той заперечливо похитав головою; тільки після цього слуга швидко розчинився у натовпі.

— Здається, ви чимось стурбовані, — промовив Бартанес, відсьорбуючи вино.

— Я просто не люблю стояти на місці, — Ранд і гадки не мав, як йому дотримуватись порад Верін, але пригадавши, що вона казала про його візит до Амерлін, покрокував далі, наче виконував вправу «Кіт перетинає палацовий двір». Більш гордовитої та зухвалої ходи він не знав. У Бартанеса стиснулись губи, і Ранд подумав, що, можливо, лорд розцінив його поведінку як занадто нахабну, але, дотримуючись настанов Верін, не відступав. Щоби трохи зняти напругу, Ранд люб’язно зауважив:

— Чудова вечірка. У вас багато друзів, і я ніколи не бачив такої кількості артистичних виступів.

— Друзів багато, — погодився Бартанес. — Можете повідомити Ґалдріану, наскільки їх багато і хто вони такі. Деякі імена змусять його здивуватися.

— Я ніколи не зустрічався з королем, лорде Бартанесе, і навряд чи це колись станеться.

— Звісно. Вам просто випадково трапилось опинитись у тому задрипаному селі. І ви зовсім не цікавились тим, як просувається відкопування тієї статуї. Велична справа, що не кажи.

— Так. — Думками він знову повернувся до Верін, шкодуючи, що вона не підготувала його заздалегідь до того, як розмовляти з людиною, яка вважає, що він бреше. Не подумавши, Ранд додав: — Небезпечно втручатись у речі, які походять з Епохи Легенд, якщо не розумієш того, що робиш.

Бартанес зазирнув у свій бокал із таким замисленим виглядом, ніби Ранд щойно виголосив щось вельми глибокодумне:

— Тобто ви стверджуєте, що в цьому питанні ви не підтримуєте Ґалдріана? — запитав він нарешті.

— Я вже казав вам: я ніколи не зустрічався із королем.

— Так, справді. Я й не знав, що андорці настільки майстерно грають у Велику гру. Тут, у Кайрені, вони — нечасті гості.

Ранд глибоко вдихнув, тамуючи роздратування і бажання втовкмачити йому, що він жодним чином не грає у цю їхню Гру:

— На річці багато барж із зерном з Андору.

— Купці та торговці. Хто звертає на них увагу? Не більше ніж на комашню на листі. — У голосі Бартанеса чулася однакова зневага як до комах, так і до купців, але він знову спохмурнів, так ніби Ранд на щось натякав. — Мало хто подорожує у компанії з Айз Седай. Ви виглядаєте надто юним як на Охоронця. Я вважаю, що охоронцем Верін є лорд Інґтар.

— Ми є саме тими, ким назвалися, — промовив Ранд, мимохіть поморщившись. Окрім мене.

Бартанес вивчав Рандове обличчя майже відкрито:

— Молодий. Надто молодий для клинка зі знаком чаплі.

— Мені ще й року немає, — мимоволі промовив Ранд і миттєво пожалкував про сказане. Як на нього, ця фраза прозвучала безглуздо, але Верін радила поводитись так, як він це робив із Престол Амерлін, і таку ж само пораду давав йому Лан. У Порубіжних землях днем народження вважається той день, коли чоловікові вручають власний меч.

— Отже, андорець. Та ще й навчений у Порубіжжі. Чи, може, тренований на Охоронця? — Очі Бартанеса звузились, вивчаючи Ранда. — Наскільки я знаю, Морґейз має лише одного сина. На ім’я Ґавін, як я чув. Певно, ви з ним майже одного віку.

— Я з ним зустрічався, — обережно промовив Ранд.

— Ті ж очі. Те ж волосся. Я чув, що в андорської королівської гілки майже той самий колір волосся і очей, що й в аїльської.

Ранд спотикнувся, хоча підлога була із гладенького мармуру:

— Лорде Бартанесе, я не аїлець, і я не належу до королівської гілки.

— Воля ваша. Ви надали мені багато підстав для роздумів. Я сподіваюсь, ми знайдемо спільну тему під час наступної розмови. — Бартанес кивнув і припідняв келих у дружньому привітанні, потім повернувся і почав розмову із сивочолим чоловіком, камзол якого аж пістрявів кольоровими стрічками.

Ранд похитав головою і рушив далі, геть від таких розмов. Він був ситий по горло бесідою з одним кайренським лордом і не хотів більше ризикувати. Здавалось, Бартанес вишукує глибинні смисли у найпростіших словах. Ранд відчув, що він уже достатньо дізнався про Даес Дае’мар, аби збагнути, що він не має зеленого поняття про те, як у цю гру грають. Мете, Гюріне, знайдіть щось якнайшвидше, аби ми могли забратися звідси. Ці люди божевільні!

Він зайшов у наступну кімнату, і біля дальньої стіни побачив менестреля, що, підігруючи собі на арфі, декламував «Велике полювання на Ріг». Це був Том Меррилін. Ранд закляк на місці. Здавалось, Том його не бачив, хоча погляд менестреля ковзнув по ньому двічі. Вочевидь, Том мав на увазі саме те, що казав. Між ними — нелад.

Ранд розвернувся, щоби піти, але шлях йому граційно заступила жінка. Вона поклала руку йому на груди, з-під мережив проглядав ніжний зап’ясток. Її голівка ледь сягала йому плеча, але високо зібрані локони були на рівні його очей. Під підборіддям, довкола високого коміра її сукні, лежали мереживні рюші, а темно-сині нашиванки на вбранні опускались нижче грудей.

— Я — Алайне Чуліандред, а ви — той самий славетний Ранд аль’Тор. Я розумію, що у маєтку Бартанеса він має привілей першим поговорити з вами, але всі ми зачаровані тими чутками про вас, що до нас доходили. Я навіть чула, що ви граєте на флейті. Невже це правда?

— Я граю на флейті... Звідки вона?.. Калдевуїн. О Світло, у Кайрені кожен чув про все! Якщо дозволите...

— Я чула, що деякі лорди із далеких країв музикують, але ніколи в це не вірила. Я би дуже хотіла послухати, як ви граєте. Можливо, ми потеревенили б із вами про те, про се. Здається, Бартанесу спілкування з вами видалось захопливим. Мій чоловік цілими днями займається своїми виноградниками, а я зостаюся самісінька як перст. Його ніколи немає поруч, коли мені хочеться поговорити з кимось.

— Мабуть, ви сумуєте за ним, — сказав Ранд, намагаючись оминути і її саму, і її широкі спідниці.

Вона вибухнула таким дзвінким сміхом, ніби він промовив найкумеднішу річ у світі.

Поруч із першою жінкою з’явилась інша, і за мить ще одна рука вперлася йому у груди. На цій також було багато нашивок, як на Алайне, і вони обидві були на добрих десять років старші за Ранда.

— Ти збираєшся тримати його лише для себе, Алайне? — Обидві жінки посміхались одна до одної, у той час як їхні очі жбурляли смертоносні блискавки. Новенька перевела свою посмішку на Ранда. — Я Белеваер Осіеллін. Невже усі андорці такі високі? І такі вродливі?

Ранд відкашлявся.

— А... є багато таких же високих. Вибачте мені, але якщо ви...

— Я бачила, як ви розмовляли з Бартанесом. Подейкують, ніби ви й Ґалдріана знаєте. Ви повинні завітати до мене і поговорити зі мною. Мій чоловік об’їжджає наші маєтки на півдні.

— Ти така ж витончена, як корчемна дівка, — зашипіла на неї Алайне і миттєво посміхнулась Ранду: — Вона не має лоску. Жодному чоловікові не сподобається жінка із такими манерами. Завітайте зі своєю флейтою до мого маєтку, і ми поспілкуємося. Може, ви повчите мене грати?

— Те, що Алайне вважає витонченістю, — солодко проспівала Белеваер, — є лише браком відваги. Чоловік, що носить меча з тавром чаплі, мусить бути відважним. Це справді клинок із клеймом чаплі, чи не так?

Ранд позадкував, намагаючись якось вибавитись від них:

— Чи не будете ви такі люб’язні, аби...

Вони йшли за ним крок у крок, а їхні широкі спідниці створили надійну перепону спереду, він же продовжував задкувати, аж поки не вперся спиною у стіну.

Ранд аж здригнувся, коли поруч із цими двома втиснулася третя жінка, чиї спідниці, додавшись до попередніх, цілковито відрізали йому шлях на волю. Вона була старша за них, але теж вродлива, ще й з сяйливою посмішкою, яка, втім, не пом’якшувала гостроти її погляду. На ній було вдвічі більше нашивок, ніж на Алайне і Белеваер; вони присіли у ледь помітних реверансах і похмуро позирали на неї.

— Що, ці дві павучихи намагаються затягти вас у свої тенета? — Старша жінка розсміялася. — Половину свого часу вони витрачають на те, аби міцніше обплутати одна одну, ніж когось іншого. Ходімо зі мною, мій любий юний андорцю, і я розповім вам про ті неприємності, які вони здатні вам влаштувати. По-перше, я не маю чоловіка, тож вам нема про що хвилюватись. Від чоловіків тільки й чекай біди.

Понад головою Алайне він помітив Тома, що випрямлявся, закінчивши розклинювання, але на нього ніхто не звертав уваги, навіть жодних оплесків не чулося. Скривившись, менестрель ухопив келих із таці остовпілого слуги.

— О, я побачив чоловіка, з яким мушу переговорити, — випалив Ранд жінкам, і саме тієї миті, коли остання з них потягнулась до його руки, він вислизнув із пастки, у яку вони його загнали. Усі троє витріщилися йому вслід, коли він кинувся до менестреля.

Том споглядав за ним поверх вінця келиха, відтак зробив добрячий ковток.

— Томе, я пам’ятаю, ти наполягав, що між нами все скінчено, але мені було конче потрібно здихатись цих баб. Все, про що вони воліли якнайшвидше повідомити, — це те, що їхні чоловіки у роз’їздах, і вже почали на всяке таке натякати. — Том захлинувся вином, і Ранд поплескав його по спині. — Ти п’єш надто швидко, і щось потрапляє не у те горло. Томе, вони вважають, що я із Бартанесом у змові, а може, і з Ґалдріаном, і мені здається, вони не повірять в інше, хай як би я заперечував. Мені просто потрібний був привід, аби від них відкараскатися.

Том пальцем погладив свої довгі вуса і глянув крізь усю кімнату на трійцю жінок. Вони все ще стояли разом, спостерігаючи за Рандом і менестрелем.

— Я впізнаю цих трьох, хлопче. Одна лише Бріане Таборвін могла би дати тобі науку, яку кожен чоловік має отримати бодай раз за життя, звісно, якщо виживе після цього. Сумують за своїми чоловіками! Хлопче, мені це подобається. — Раптом його очі стали колючими. — Ти казав мені, що звільнився від впливу Айз Седай. Сьогодні половина розмов тут точиться про те, що андорський лорд заявився без попередження, та ще й у товаристві Айз Седай. Бартанес і Ґалдріан! Цього разу ти дозволив Білій Вежі вкинути тебе на розжарену сковорідку.

— Вона прибула лише вчора, Томе. Щойно Ріг буде у безпеці, я знову вивільнюся від них. Але я повинен простежити за ним.

— У твоїх словах відчувається побоювання, ніби зараз він у небезпеці, — повільно проказав Том. — Раніше ти цього не казав.

— Друзі Морока викрали його, Томе. Вони принесли його сюди. Бартанес — один із них.

Здавалось, Том вивчає своє вино, але його очі миттєво обшукали навколишній простір, аби пересвідчитись, що поблизу нема нікого, хто міг би їх підслухати. Не тільки ті три жінки, а й деякі інші спостерігали за ними, кидаючи на них косі погляди й удаючи, ніби розмовляють між собою, а проте кожна група тримала необхідну дистанцію від усіх інших. І попри це Том стишив голос:

— Дуже небезпечно казати таке, якщо це неправда, а ще небезпечніше, якщо правда. Таке обвинувачення проти наймогутнішої людини в королівстві... То ти кажеш, Ріг у нього? Здогадуюсь, що тобі знову знадобилась моя допомога, бо ти вдруге вплутався у справи Білої Вежі.

— Ні. — Ранд зрозумів, що Том мав рацію, навіть якщо менестрель і не знав усього. Він не повинен більше нікого втягувати у свої авантюри. — Я лише бажав вирватися від тих жінок.

Менестрель здивовано дмухнув у вуса:

— Що ж. Так. Це добре. Коли я минулого разу тобі допомагав, це вартувало мені кульгавості, а невдовзі ти, здається, знову дозволив запрягти себе у Тар Балонові віжки. Цього разу тобі доведеться самотужки витягати себе із цього лайна. — Він промовив це таким тоном, буцімто намагався переконати себе самого.

— Я знаю, Томе. Я зроблю це самотужки. — Щойно Ріг буде у безпеці, а до Мета повернеться той кривавий кинджал. Мете, Гюріне, де ж ви?

Ніби почувши цей мисленнєвий поклик, у залі з’явився Гюрін. Поглядом він наполегливо шукав когось серед лордів і леді. Вони дивились крізь нього, бо для них слуги не існували, допоки не знадобляться. Щойно він помітив Ранда і Тома, став прокладати собі шлях поміж невеличких гурточків вельмож і, приблизившись, уклонився Ранду:

— Мілорде, мене послали доповісти вам, що ваш слуга впав і вивихнув коліно. Я не знаю, наскільки це серйозно, мілорде.

Якусь мить Ранд здивовано витріщався на нього, аж раптом зрозумів. Усвідомлюючи, що всі очі прикуті до нього, він промовив достатньо голосно, аби найближчі вельможі його почули:

— Незграбний дурень. Яка з нього користь, якщо він не зможе ходити? Гадаю, мені краще самому піти і подивитись, якої шкоди він собі завдав.

Здається, те, що він сказав, було доречним і в даній ситуації правильним. Гюрін знов вклонився і з полегшенням мовив:

— Як забажаєте, мілорде. Чи не зболить мілорд піти за мною?

— У тебе непогано виходить вдавати із себе лорда, — тихо промовив Том. — Але не забувай, що кайренці можуть грати у Даес Дае’мар, але перше місце у Великій грі належить Білій Вежі. Будь обережний, хлопче.

— Кинувши лютий погляд у бік вельмож, Том поставив порожній келих на тацю слуги, що проходив поруч, а сам попрямував геть, пощипуючи струни своєї арфи. Потім почав декламувати «Добра жінка Міллі і торговець шовком».

— Веди, челяднику, — наказав Ранд Гюріну, почуваючись ідіотом. Залишашаючи залу вслід за нюхачем, він шкірою відчував націлені на нього погляди.

Ви його знайшли? — запитав Ранд, спускаючись услід за Гюріном вузькими сходинками. Кухні розташовувались на нижчих поверхах, тож саме туди були відправлені челядники, що прибули разом із гостями. — Мет справді пошкодив ногу?

— З Метом усе гаразд, лорде Ранде. — Тут нюхач спохмурнів. — Принаймні він нормально розмовляє, і навіть якщо бурчить, то робить це так, як зазвичай бурчить нормальна здорова людина. Я не хотів вас засмутити, але потрібен був привід, аби ви спустилися вниз. Я доволі легко відшукав слід. Ті підпалювачі з корчми прокрались у сад за стінами маєтку. До них приєдналися траллоки, і в сад вони ввійшли вже гуртом. Я гадаю, це було десь учора. Може, навіть позавчора вночі. — Він завагався. — Лорде Ранде, вони не виходили. Вони все ще повинні бути там.

З приміщення збоку від сходів, де розважалися слуги, коридором розносився сміх та співи. Хтось бренькав на біттерні превеселу мелодію, і в такт їй плескали в долоні, і під неї з тупотом танцювали. Тут не було ні поштукатурених стін, ні вишуканих гобеленів — лише голий камінь і звичайне дерево. Коридори освітлювались очеретяними смолоскипами, тож стеля чорніла від кіптяви. Смолоскипи кріпилися до стін доволі далеко один від одного, тому значна частина коридору між ними ховалась у напівтемряві.

— Я радий, що ти знову розмовляєш зі мною по-людськи, — сказав Ранд. — Бо ти так уже розкланювався і розшаркувався, що я почав побоюватися, щоби ти не перетворився на кайреннішого кайренця, ніж самі кайренці.

Гюрін почервонів.

— Щодо цього... — Він поглянув уздовж коридору в той бік, звідки долинав шум, і Ранду здалося, ніби йому кортить сплюнути. — Усі вони намагаються виглядати пристойними людьми, але... Лорде Ранде, кожен із них запевняє, що він відданий своєму господарю чи господині, але кожен намагається натякнути, що охоче продасть те, що їм відомо або що вони чули. А коли заллють за комір кілька кухлів, вони вам таке нашепчуть на вухо про лордів та леді, яким служать, що волосся стане дибки. Я знаю, що вони кайренці, але я ніколи раніше не чув про такі паскудства.

— Незабаром нас тут не буде, Гюріне. — Ранд сподівався, що так воно і станеться. — Де той сад? — Гюрін звернув у бічний коридор, що вів до задньої частини маєтку. — Ти вже привів Інґтара і решту?

Нюхач похитав головою:

— Лорд Інґтар дозволив загнати себе у кут шістьом або сімом жінкам, з тих, що називають себе леді. Я не зміг наблизитись до нього, щоби перемовитись. А Верін Седай була із Бартанесом. Коли я підійшов, вона кинула на мене такий погляд, що я навіть не спробував щось їй сказати.

Цієї миті вони знову звернули і побачили Лояла та Мета. Оґір стояв, трохи згорбившись, оскільки стеля тут була занизька.

Усмішка Лояла розкраяла його обличчя майже навпіл:

— Це ти, Ранде. Я ще ніколи не був такий щасливий здихатись когось, як цих людей нагорі. Вони весь час допитувались, чи оґіри повертаються і чи Ґалдріан погодився сплатити заборгованість. Скидається на те, що всі оґірські каменярі пішли звідси, бо Ґалдріан припинив їм платити, обмежувався самими обіцянками. Скільки я їм не торочив, що нічого про це не знаю, але добра половина з них вважала, що я брешу, а інша половина — що я на щось натякаю.

— Незабаром нас тут не буде, — запевнив його Ранд. — Мете, з тобою все гаразд?

Щоки на обличчі приятеля стали ще більше запалими, ніж пам’ятав Ранд, навіть порівняно з тим, якими вони були нещодавно у корчмі, а вилиці стирчали ще більше.

— Я в нормі, — роздратовано відповів Мет, — і не жалкую, що покинув компанію прислуги. Ті, хто не питав, чи не мориш ти мене голодом, мабуть, думали, що я хворий, і намагалися не наближатись до мене.

— А кинджал ти відчув? — спитав Ранд.

Мет похмуро помотав головою:

— Єдине, що я відчуваю, — це те, що за мною весь час хтось спостерігає. Підкрадаються якісь постаті, не менш жахливі, ніж щезники. Згоріти мені, я ледь зі шкіри не вистрибнув, коли Гюрін сказав, що напав на слід Друзів Морока. Ранде, я його взагалі не відчуваю, хоча обнишпорив цю чортову будівлю від горища до підвалу.

— Але це аж ніяк не свідчить про те, що його тут нема, Мете. Не забувай, що я поклав його у скриню разом із Рогом. Може, це заважає тобі його відчути. Навряд чи Фейн знає, як її відкрити, інакше він би не став морочитися і тягти цю важелезну скриню, втікаючи з Фал Дари. Навіть якби вона була зі щирого золота і напхана золотом, це ніщо поряд із Рогом Валіра. Коли ми відшукаємо Ріг, ми знайдемо і кинджал. От побачиш.

— Якщо тільки мені більше не доведеться вдавати із себе слугу, — пробурмотів Мет. — Якщо ти збираєшся збожеволіти і... — Він замовк, кривлячи губи.

— Ранд не божевільний, Мете, — промовив Лоял. — Кайренці ніколи би не впустили його сюди, якби не вважали лордом. Хто тут точно з’їхав із глузду, то це вони.

— Так, я не божевільний, — різко мовив Ранд. — Поки що. Гюріне, покажи мені цей сад.

— Сюди, лорде Ранде.

Вони вийшли в ніч крізь такі крихітні дверцята, що Ранду довелось нахилитись, а Лоял був вимушений іти ледь не навприсядки. Жовті плями світла, що падали з вікон, дозволяли розгледіти цегляні доріжки між прямокутними клумбами. По обидва боки чорніли тіні від стаєнь та інших господарських споруд. Музика, під яку веселилися в підвалі слуги, доки їхні господарі розважалися нагорі, долинала сюди уривками.

Гюрін вів їх доріжками, аж доки розтанули останні далекі відблиски світла з вікон, і далі вони просувалися лише під місячним сяйвом. Під чоботами тихо хрустіла цегла. Кущі, що при денному світлі пишалися яскравими квітами, наразі, в темряві, здавалися химерними пагорбами. Ранд повсякчас торкався меча і не дозволяв очам надто довго затримуватись на одній точці. Навколо них могла чаїтися сотня траллоків. Він сказав собі, що Гюрін відчув би траллоків, якби вони тут були, але це не надто втішало. Якщо Бартанес насправді є Другом Морока, тоді бодай деякі з його слуг і охоронців теж мали би ними бути, а Гюрін не завжди може відчути Друга Морока. А Друзі Морока, що вигулькують із темряви, не набагато кращі за траллоків.

— Там, лорде Ранде, — прошепотів Гюрін, вказуючи на щось рукою.

Попереду чорніла кам’яна стіна, у зріст Лояла чи трохи вища, і вона обгороджувала квадрат зі стороною кроків на п’ятдесят. Через тіні Ранд не був упевнений, але йому здалося, що сад продовжується і за стіною. Цікаво, чому це Бартанес збудував кам’яну огорожу всередині свого саду? Над стіною не було видно жодного даху. Чому вони туди зайшли і не виходять?

Лоял нахилився до самісінького Рандового вуха:

— Я вже казав тобі, що колись тут був оґірський гай. Ранде, Шляхова брама знаходиться там, за цією стіною. Я її відчуваю.

Ранд почув, як Мет приречено зітхнув:

— Ми не можемо відступити, Мете, — нагадав йому Ранд.

— Я й не відступаю. Просто у мене вистачає мізків, аби не бажати знову мандрувати тими Шляхами.

— Може так статися, що нам доведеться, — відказав Ранд. — Піди і знайди Інґтара і Верін. Якимось чином відведи їх убік, мене не цікавить, як ти це зробиш, і скажи їм, що Фейн виніс Ріг крізь Шляхову браму. Дивись, щоби ніхто більше цього не почув. І не забувай кульгати; усі вважають, що ти пошкодив ногу.

Його здивувало, як це Фейн наважився піти на Шляхи, але, схоже, це була єдина можливість. Не стирчали би вони тут, просто неба, цілісінький день і всю ніч.

Мет, блазнюючи, зігнувся в низькому поклоні, а голос його аж бринів сарказмом:

— Я миттю, мілорде. Як забажаєте, мілорде. Можна я понесу ваш прапор, мілорде? — Він попрямував назад до садиби, і його бурчання помалу стишувалося. — Тепер я повинен ще й шкутильгати. Наступного разу це буде зламана шия або...

— Він просто переймається через кинджал, Ранде, — мовив Лоял.

— Та я знаю, — відгукнувся Ранд. Але чи довго він ще втримається не прохопитися комусь, хай мимохіть, хто я насправді? Він не міг повірити в те, що Мет може виказати його навмисно. Надто багато ще залишалось між ними від їхньої старої дружби. — Лояле, підсади мене, аби я міг зазирнути за стіну.

— Ранде, якщо Друзі Морока ще й досі...

— Їх там нема. Підсаджуй мене, Лояле.

Втрьох вони наблизились до стіни, і Лоял, зчепивши руки в замок, зробив із них стремено, аби Ранд міг поставити туди ногу. Оґір легко випростався з такою вагою, піднявши Ранда на висоту, достатню, аби зазирнути за стіну.

Тоненький серпик місяця давав мало світла, і більша частина простору була в тіні, але видно було, що за огорожею нема ні квітів, ані кущів. Лише самотня лава зі світлого мармуру, розташована так, аби людина могла сидіти на ній і дивитись на те, що стояло посередині, а саме на височезну кам’яну плиту.

Ранд ухопився за гребінь стіни та підтягнувся. Лоял тихо зашипів, схопивши його за ногу, але він вирвався, перекотився через стіну та перевалився всередину. Під ногами була низько скошена трава, і він було навіть подумав, чи не міг би Бартанес заганяти сюди овець. Ранд дивився на темну кам’яну плиту Шляхової брами й здригнувся, почувши позаду себе глухий звук удару об землю.

Обтрушуючи пилюку, підвівся Гюрін:

— Вам варто бути обережнішим, лорде Ранде. Тут може ховатись хто завгодно. Або що завгодно. — Він вдивлявся у темряву попід стінами, обмацуючи свій ремінь, ніби шукаючи свого короткого меча і мечолама, які залишив у корчмі, позаяк слугам не дозволялося ходити по Кайрену озброєними. — Варто сунутися у нору, не подивившись як слід, — і неодмінно наразишся на гадюку.

— Ти б їх відчув, — зауважив Ранд.

— Можливо, — Нюхач глибоко вдихнув. — Але ж я можу занюхати лише те, що вони зробили, а не те, що вони планують.

Над Рандовою головою почулося шкрябання, а потім зі стіни зістрибнув Лоял.

Оґіру навіть не довелося повністю розпрямляти руки, бо чобітьми він уже торкнувся землі.

— Необачно, — буркнув він. — Ви, люди, завжди надто запальні та квапливі. А тепер ви й мене змусили чинити так само. Старійшина Гамен насварив би мене, і ще й як, а моя матуся... — Його обличчя ховалось у темряві, але Ранд був упевнений, що вуха в оґіра ходять ходором. — Ранде, якщо ти не почнеш поводитись хоч трохи обережніше, ти втягнеш мене у халепу.

Ранд попрямував до Шляхової брами, обійшов її з усіх боків. Навіть зблизька вона виглядала просто як прямокутний камінь, трохи вищий за нього самого. Зворотний бік на дотик виявився гладеньким і холодним, і Ранд лише швидко провів по ньому рукою, але різьблення на чільному боці було творінням рук справжнього митця. Плиту вкривали виноградні грона, листя, квіти, виконані із такою майстерністю, що у тьмяному місячному світлі вони здавались майже живими. Ранд обмацав траву перед Брамою; трава була частково зішкрябана двома півколами, так наче цю браму нещодавно відчиняли.

— Невже це Шляхова брама? — невпевнено запитав Гюрін. — Я чув розповіді про них, але... — Він принюхався до повітря. — Лорде Ранде, слід веде прямо до неї і зникає. Як нам тепер їх переслідувати? Я чув, що щойно ти пройдеш крізь Шляхову браму, то вийдеш звідти божевільним, якщо взагалі вийдеш.

— Гюріне, це можливо зробити. Я вже це робив, і Лоял, і Мет, і Перрин. — Ранд не відводив погляду від плутанини листя на камені. Він знав, що десь там має бути один листок, не схожий на решту вирізьбленого на поверхні листя. Трилисник, лист легендарного Авендесора, Дерева Життя. Він приклав до нього руку. — Б’юся об заклад, ти здатен занюхати їхні сліди на Шляхах. Ми можемо їх знайти, куди б вони не втекли. — Не було зайвим і самому собі довести, що він може проходити крізь Шляхову браму. — Я доведу тобі це.

Він почув тихе зітхання Гюріна. Листок, вирізьблений на камені, як і всі інші, раптом опинився у Ранда в руці. Лоял аж зойкнув.

Мить — і вирізьблені на камені рослини ніби ожили. Кам’яне листя заколихалося під вітерцем, квіти, здавалося, набули барв навіть у темряві. Посередині моноліту пробігла розколина, знизу догори, і дві половини плити повільно гойднулися до Ранда. Він ступив крок назад, аби дати їм розчахнутися. Всупереч очікуванню він не побачив за ними іншої частини оточеного стіною простору, але не побачив він і того пам’ятного тьмавого сріблястого марева. Пройма брами, що повільно відкривалась, була така густо чорна, що навколишня ніч, здавалось, від неї посвітлішала. Стулки все ще продовжували розсуватись, і звідти почала проступати смолиста чорнота.

Ранд із зойком відскочив назад, у поспіху упустивши трилисник Авендесора, а Лоял скрикнув:

— Мачин Шин! Чорний Вітер!

Гудіння вітру заповнило їхні вуха, по траві пішли хвилі, сягаючи стін, у повітря здійнялася, закрутилася курява. І здавалось, ніби в цьому вітрі чулося волання тисяч божевільних голосів, навіть десятків тисяч, а голоси ці перекрикували та заглушали один одного. Ранд розчув деякі з них, хоч і намагався не чути.

...кров така солодка, так солодко пити кров, кров, що скрапує, скрапує, краплі такі червоні; гарні очі, прекрасні очі, вирвати очі із твоєї голови; розгризти твої кістки, розтрощити твої кістки всередині твоєї плоті, висмоктати твій кістковий мозок, поки ти репетуєш; верещи, верещи, співочий вереск, співай свої верещання... Але найгіршим був шепіт, що ниткою вплітався в усі голоси: Аль’Тор. Аль’Тор. Аль’Тор.

Ранд відчув навколо себе порожнечу і, попри болісний, хворобливий відблиск саїдін на межі видимого, поринув у неї. Найбільшою з усіх можливих небезпек, що можуть трапитися на Шляхах, був Чорний Вітер, що заволодівав душами тих, кого вбивав, і доводив до божевілля тих, кого залишав живими, але Мачин Шин був частиною Шляхів, він не міг їх покинути. Але голоси линули у ніч, і Чорний Вітер кликав його на ім’я.

Шляхова брама ще не цілком відчинилася. Якби ж тільки у них була змога прикласти листок Авендесора назад... Він помітив, яку темряві рачкує Лоял, обмацуючи кожну травинку.

Саїдін заповнила його по вінця. Він відчув, як вібрують його кістки, відчув наближення розпеченого до червоного та одночасно крижано-холодного потоку Єдиної Сили. Відчув себе таким по-справжньому живим, яким ніколи не був без неї, відчув маслянисту пляму гнилі... Ні! І він мовчки заволав на себе, до того, що знаходився за порожнечею: Це йде по тебе! Це вб’є нас усіх! Він жбурнув усе, чим був сповнений, у чорний пухир, що вже випнувся зі Шляхової брами на цілий спан. Він не знав, що він туди кинув і як, проте у серці тієї темряви раптом розквітнув фонтан сяйного світла.

Чорний Вітер заверещав, почулося десять тисяч безсловесних агонізуючих завивань. Повільно відступаючи дюйм за дюймом, пухир меншав, чорнота неохоче задкувала у все ще відчинену Шляхову браму.

Сила стрімким потоком струменіла крізь Ранда. Він ясно відчував зв’язок між собою і саїдін. Зв’язок цей був наче ріка у повінь, що пробила нове річище між ним і полум’ям, яке палало у серці Чорного Вітру, і перетворилася на бурхливий водоспад. Жар усередині Ранда розпікся до білого гарту, і ще сильніше — до блиску, здатного розплавити каміння, перетворити сталь на пару чи змусити саме повітря спалахнути. І холод посилювався, аж доки повітря в його легенях не замерзло, як метал. Ранд відчував, як це поглинає його, як усе його життя розмивається, ніби м’який глиняний берег річки, відчував, як сам він кудись зникає.

Не можу зупинити! Якщо воно вирветься... Я повинен це знищити! Я — не — можу — зупинити! Він відчайдушно чіплявся за залишки свого єства. Єдина Сила клекотіла в ньому, несла його, мов бистрина тріску. Безодня почала танути й розтікатися; порожнеча випаровувалась крижаним холодом.

Стулки Шляхової брами зупинилися і пішли навспак.

Ранд вдивлявся туди, уже не впевнений, що в розпливчастих думках за межами порожнечі він не марить, не бачить лише те, що хоче бачити.

Стулки наближалися одна до одної, заштовхуючи Мачин Шин назад, так наче Чорний Вітер був чимось твердим. В грудях Вітру все ще вирувало пекло. З якимось неясним відстороненим здивуванням Ранд бачив, як Брама закривається, а Лоял продовжує рачки відповзати від неї.

Шпарина звузилась і зникла. Листя і лози злилися у суцільну поверхню стіни й перетворилися на камінь.

Ранд відчував, що зв’язок між ним і полум’ям перервався, потік Сили, що линув крізь нього, згас. Ще мить, і цей потік зніс би його остаточно. Тремтячи, він упав на коліна. Це все ще було всередині. Саїдін. Сила більше не струменіла, а стояла, наче вода в озері. Він сам був озером Єдиної Сили. Від цього усвідомлення його затрусило. Він міг відчувати запах трави, землі під ногами, кам’яних стін. Навіть у темряві він міг бачити кожну окрему травинку, і всю траву одразу. Він відчував щонайменший подув повітря на своєму обличчі. Його язик затерпнув від гидотного присмаку, а шлунок скрутився у вузол і спазматично смикався.

Неймовірним зусиллям він виборсався із порожнечі; усе ще стоячи на колінах, не рухаючись, він боровся за звільнення. Нарешті залишилось лише відчуття гидоти на язиці та спазмів у шлунку, а ще спогади. Отже — живий.

— Ви врятували нас, Будівничий. — Гюрін стояв, втиснувшись спиною в стіну, голос у нього був захриплий. — Що це було?..Чорний Вітер?.. Це було значно страшніше за... воно намагалось жбурнути у нас тим вогнем? Лорде Ранде! Воно вас не вразило? Воно вас не торкнулось?

Він підбіг до Ранда, що підводився з колін, і допоміг йому випростатися. Лоял теж підвівся, обтрушуючи долоні й коліна.

— Крізь це нам ніколи за Фейном не пройти. — Ранд торкнувся Лоялової руки. — Дякую. Це ти нас урятував. — Принаймні мене ти врятував. Воно намагалось мене вбити. Воно вбивало мене, а відчуття було — дивовижне. Він зглитнув, у роті ще тримався ледь помітний присмак. — Я би хотів чогось випити.

— Я просто знайшов листок і притулив його на місце, — мовив Лоял, знизуючи плечима. — Мені здалося, якщо ми не зможемо закрити Браму, воно нас уб’є. Боюся, що герой із мене нікудишній. Ранде, я був такий наляканий, що ледь себе тямив.

— Ми обидва перелякалися, — відказав Ранд. — Виходить, що ми обидва нікудишні герої, але ми є такими, якими є. Добре, що з нами Інґтар.

— Лорде Ранде, — невпевнено озвався Гюрін, — а тепер ми можемо піти?

Нюхач підняв галас з приводу того, що Ранд знову зібрався першим перебратись через стіну, не знаючи, хто там чекає зовні, але Ранд зауважив, що він єдиний з них має зброю. Навіть після цього Гюріну, здавалось, не дуже хотілося дозволяти Лоялу підсадити Ранда, аби той ухопився за гребінь стіни й перевалився через неї.

Глухо гупнувши об землю, Ранд приземлився на ноги, прислухаючись і вдивляючись у ніч. На мить йому приверзся якийсь порух, причулося шарудіння чобіт по цегляній доріжці, але жодне з цих вражень не підтвердилося, тож він зіпхнув це все на власну нервозність. Вирішив, що на його місці будь-хто би рознервувався. Відтак обернувся і допоміг спуститись Гюріну.

— Лорде Ранде, — вигукнув нюхач, щойно його ноги впевнено стали на землю, — як ми тепер збираємось їх переслідувати? Судячи з того, що я тут почув, вони можуть уже пів світу промчати, причому у будь-якому напрямку.

— Верін визначить напрямок. — Ранду раптом захотілося розреготатися. Аби знайти Ріг і кинджал, якщо їх ще можливо відшукати, він повинен повернутись до Айз Седай. Вони дозволили йому піти, а зараз він повинен повернутись. — Я не дозволю Мету померти, я мушу зробити все можливе.

Лоял приєднався до них, коли вони повертались до маєтку. Там біля невисоких дверей їх зустрів Мет, відкривши їх саме тієї миті, щойно Ранд торкнувся ручки:

— Верін каже, щоб ви нічого не робили. Якщо Гюрін визначив, де знаходиться Ріг, то наразі це все, що ми можемо зробити. Вона каже, ми підемо звідси, щойно ви повернетесь, і складемо план. А я попереджаю, що це я востаннє гасав туди-сюди із повідомленнями. Якщо тобі закортить щось комусь сказати, відтепер ти маєш розмовляти з ними особисто. — Мет вдивлявся у темряву позаду них. — Що, Ріг десь там? У якомусь флігелі? Ти бачив кинджал?

Ранд розвернув його і завів назад у будинок.

— Він не у флігелі, Мете. Сподіваюсь, Верін має ідеї щодо того, як нам тепер діяти, бо у мене жодної.

Мет виглядав так, ніби хотів розпитувати й надалі, але дозволив відвести себе тьмяно освітленим коридором. А коли вони почали підійматися сходами, навіть пригадав собі, що йому слід би шкутильгати.

Коли Ранд із друзями повернулися до зал, заповнених вельможами, на них націлилось безліч поглядів. Ранда цікавило, чи вони, бува, якимось чином не дізнались про те, що відбувалось у саду, і чи не доцільніше було б йому відіслати Гюріна і Мета чекати у холлі. Але він швидко усвідомив, що дивляться на них, як раніше — допитливо і зацікавлено: мовляв, що ж таке замислили чужоземний лорд і оґір. Слуг ці люди взагалі не помічали. Ніхто не робив спроби до них наблизитись, оскільки вони тримались разом. Схоже, у Великій грі існують певні правила конспірації; будь-хто може спробувати підслухати приватну бесіду, але втручатись у розмову ніхто не стане.

Верін з Інґтаром стояли разом, тобто також окремо від інших. Вигляд в Інґтара був дещо приголомшений. Верін кинула на Ранда із трьома супутниками короткий погляд, спохмурніла, побачивши вирази їхніх облич, потім поправила шаль і попрямувала до виходу.

Коли Айз Седай із супутниками вже дістались передньої зали, з’явився Бартанес, так ніби хтось доповів йому, що вони залишають вечірку:

— Ви так рано йдете? Верін Седай, чи не міг би я вмовити вас залишитися ще на якийсь час?

Верін похитала головою:

— Ми мусимо йти, лорде Бартанесе. Я не була в Кайрені кілька років. Ваше запрошення мого юного друга Ранда мене потішило. Це було... цікаво.

— Хай буде з вами благодать і безпека там, де ви зупинилися. «Велике дерево», чи не так? Сподіваюсь, ви ще вшануєте мене своєю присутністю? Ви б зробили мені честь, Верін Седай, і ви, лорде Ранде, і ви, лорде Інґтаре, не кажучи вже про вас, Лояле, сину Арента, сина Галена. — Його уклін у бік Айз Седай був трохи глибшим, ніж її супутникам, але все ж таки ледь більшим за звичайний легкий кивок.

Верін кивнула на знак вдячності:

— Можливо. Хай осяє вас Світло, лорде Бартанесе.

Вона повернулася до дверей.

Коли Ранд рушив за іншими, Бартанес ухопив його двома пальцями за рукав, притримавши. Мет, здавалося, теж хотів затриматись, але Гюрін потягнув його вслід за Верін і іншими.

— Ви заглибились у Гру навіть глибше, ніж я очікував, — м’яко промовив Бартанес. — Коли я почув ваше ім’я, я не міг у це повірити, проте ви прийшли, і ваша зовнішність збіглася з описом, і... Мені залишили повідомлення для вас. Я вирішив, що попри все таки передам його.

Слухаючи Бартанеса, Ранд відчув, як йому за шкіру сипонуло морозом, але він лише здивовано поглянув на того:

— Повідомлення? Від кого? Леді Селін?

— Чоловік. Не того статусу, щоби я брався передавати від таких послання, але він мав... щодо мене певні... важелі, якими я не міг знехтувати. Він не назвав свого імені, але це був луґардієць. Ага! Ви його знаєте.

— Я його знаю. — Фейн залишив повідомлення? Ранд обвів поглядом просторий вестибюль. Мет, Верін і решта чекали біля дверей. Ліврейні слуги застигли уздовж стін, готові кинутися виконувати накази, але робили вигляд, буцімто нічого не бачать і не чують. З глибин палацу долинав багатоголосий гомін. Не схоже на місце, на яке могли напасти Друзі Морока. — Що за повідомлення?

— Він каже, що чекатиме на вас на мисі Томан. У нього є те, що ви шукаєте, і якщо вам це потрібно, ви повинні відправитися за ним. Якщо ви відмовитесь, то він заявляє, що має намір влаштувати гонитву на вас і ваш народ, і на всіх, хто вам дорогий, доти, доки ви з ним не зустрінетесь. Звісно, це звучить божевільно, що така людина, як він, обіцяє переслідувати лорда, але все ж таки в ньому є щось особливе. Я вважаю, що він божевільний, він навіть заперечує, що ви — лорд, хоча це видно неозброєним оком, але хоч як, а щось тут таки є. Цікаво, що ж таке він несе із собою, що йому потрібні навіть траллоки для охорони? Саме це ви шукаєте? — Здавалось, Бартанес сам шокований прямотою своїх запитань.

— Хай осяє вас Світло, лорде Бартанесе.

Ранду вдалося ґречно вклонитись, але коли він приєднався до Верін із друзями, ноги під ним підламувались. Він хоче, аби я йшов за ним? І він вразить Емондів Луг, вдарить по Тему, якщо я цього не зроблю. У Ранда не було жодних сумнівів, що Фейн здатен це зробити і що він це зробить. Добре, хоч Еґвейн у безпеці в Білій Вежі. Він уявив бридкі постаті траллоків, що ордами спускаються до Емондового Лугу, безоких щезників, які переслідують Еґвейн. Але як я зможу піти за ним? Як?

А тоді він був уже опинився просто неба, серед ночі, і сідав на Гнідана. Верін, Інґтар та інші вже були верхи, у супроводі ескорту шайнарців.

— Що ти з’ясував? — настійливо запитала Верін. — Де він його ховає?

Гюрін голосно відкашлявся, а Лоял засовався у своєму високому сідлі.

Айз Седай кинула у їхній бік пронизливий погляд.

— Фейн забрав Ріг і вирушив крізь Шляхову браму на мис Томан, — похмуро мовив Ранд. — Зараз він, мабуть, уже чекає там на мене.

— Обговоримо це пізніше, — сказала Верін із такою твердістю, що жоден із них більше не промовив ані слова по дорозі назад до міста, до корчми «Велике дерево».

Біля корчми Уно, отримавши тихий наказ від Інґтара, їх залишив і з солдатами вирушив у Висілок, у заїжджий двір. У загальній залі Гюрін зиркнув на обличчя Верін, пробурмотів щось про ель і поспіхом подався до самотнього столика у кутку. Айз Седай проігнорувала турботливі запитання хазяйки, чи добре вона провела час, і мовчки повела Ранда і всіх інших в окрему кімнату.

Коли вони зайшли, Перрин визирнув з-за «Мандрів Джеїна Обходисвіта» й одразу спохмурнів, побачивши їхні обличчя.

— Щось пішло не так? — запитав він, згортаючи книгу у шкіряній палітурці.

Лампи та свічки з бджолиного воску, розставлені по всій кімнаті, давали багато світла; ціни майстриня Тайдра гнула чималі, але й сама не скупилася.

Верін дбайливо згорнула шаль і поклала її на спинку крісла:

— Розтлумач мені знову. Друзі Морока пройшли з Рогом крізь Шляхову браму? У маєтку Бартанеса?

— На землі, де стоїть маєток, раніше був оґірський гай, — роз’яснив Лоял. — Коли ми будували... — Він замовк, і вуха у нього поникнули під її поглядом.

— Гюрін ішов їхнім слідом до самої Брами. — Ранд стомлено впав на стілець. Зараз за ним треба гнатися так, як ніколи. Але як? — Я відчинив її, аби показати йому, що він може і далі йти по сліду, куди б вони не попрямували, але там виявився Чорний Вітер. Він намагався дістатися до нас, але Лоял зміг зачинити Браму, перш ніж той вирвався. — При цих словах він трохи почервонів, але ж Лоял дійсно зачинив Браму, і Ранд розумів, що інакше Мачин Шин вихопився би звідти. — Він був там і чекав.

— Чорний Вітер, — прошепотів Мет і завмер на півдорозі до крісла.

Перрин теж витріщився на Ранда. Як і Верін, і Інґтар. Мет важко гепнувся на крісло.

— Мабуть, ти помилився, — нарешті промовила Верін. — Мачин Шин неможливо використати як сторожа. Ніхто не в змозі примусити Чорний Вітер щось робити.

— Це створіння Морока, — заціпеніло промовив Мет. — А вони — Друзі Морока. Отже, можливо, вони знають, як звернутися до нього по допомогу чи змусити допомогти.

— Нікому достеменно невідомо, що таке Мачин Шин, — сказала Верін, — хіба тільки те, що це квінтесенція божевілля і жорстокості. Мете, його неможливо ні урезонити, ні домовитись, ані взагалі розмовляти з ним. Його навіть примусити неможливо, жодна із нині живих Айз Седай на це не здатна, і навіть жодна з тих, що жили будь-коли. Невже ти справді вважаєш, що Падан Фейн здатен зробити те, що не до снаги десятьом Айз Седай?

Мет похитав головою.

У кімнаті зависло відчуття відчаю і втраченої надії. Та мета, до якої вони прагнули, зникла, і навіть з обличчя Верін можна було зрозуміти, що вони в скрутному становищі.

— Ніколи б не подумав, що у Фейна вистачить відваги попхатися на Шляхи. — Голос Інґтара пролунав майже м’яко, але раптом він вгатив кулаком у стіну. — Мені байдуже, чому Мачин Шин діє на боці Фейна, навіть якщо це так. Айз Седай, вони втекли з Рогом Валіра Шляхами. Наразі вони вже можуть бути у Гнилоліссі, або на півдорозі до Тіра або Танчіко, або по той бік Аїльської пустелі. Ріг загублено. Я пропав. — Його руки безсило повисли, а плечі поникли. — Я пропав.

— Фейн несе його на мис Томан, — проголосив Ранд, і всі погляди знову миттєво зосередились на ньому.

Верін уважно подивилась на Ранда:

— Ти вже казав це раніше. Звідки тобі про це відомо?

— Він залишив повідомлення через Бартанеса, — відповів Ранд.

— Хитрість, — гмикнув Інґтар. — Він не став би доповідати нам, куди він прямує.

— Я не знаю, що ви всі збираєтесь робити, — заявив Ранд, — але я йду на мис Томан. Я мушу. Я вирушаю на світанку.

— Але, Ранде, — втрутився Лоял, — нам знадобляться місяці, щоби дістатися мису Томан. Звідки ти знаєш, що Фейн там на нас чекатиме?

— Він чекатиме. — Але як довго він чекатиме, доки вирішить, що я не прийду? Навіщо тоді він поставив у Брамі такого сторожа, якщо хоче, аби я рухався за ним? — Лояле, я збираюсь скакати так швидко, як зможу, і якщо я зажену Гнідана до смерті, я придбаю іншого коня, або вкраду, якщо доведеться. Ти впевнений, що хочеш вирушити зі мною?

— Я вже так довго супроводжував тебе, Ранде, то чому раптом мав би відмовитись зараз? — Лоял витяг кисет та люльку і почав великим пальцем набивати її. — Розумієш, ти мені подобаєшся. Ти подобався б мені, навіть якби ти не був та’вереном. Мабуть, ти подобаєшся мені не через це. Здається, ти затягуєш мене в окріп по самісіньку шию. Але, попри все, я іду з тобою. — Він посмоктав чубук, аби перевірити тягу, тоді узяв скіпку із кам’яного кухля на камінній полиці й сунув її у полум’я свічки. — І навряд чи тобі вдасться мене зупинити.

— Гаразд, я теж іду, — оголосив Мет. — Кинджал усе ще у Фейна, отже, я йду. Але надалі вдавати із себе слугу я відмовляюся.

Перрин зітхнув, його жовті очі ніби дивилися вглиб себе:

— Гадаю, я теж піду з вами. — За мить він посміхнувся. — Хтось має пильнувати, аби Мет не встрявав у халепи.

— Так собі фортель, — пробурмотів Інґтар. — Я знайду спосіб зустрітися з Бартанесом наодинці і з’ясую правду. Моя мета роздобути Ріг Валіра, а не ганятись за мандрівними вогниками.

— Це може виявитись не фортелем, — обережно зауважила Верін, яка, здавалось, вивчає підлогу під ногами. — У підземеллях Фал Дари були залишені певні речі. Написи, що вказували на зв’язок між тим, що сталося тієї ночі, та... — Вона кинула на Ранда швидкий погляд з-під опущених вій — ...мисом Томан. Я їх ще не цілком розумію, але вважаю, що ми повинні вирушати до мису Томан. І, я впевнена, ми знайдемо Ріг там.

— Навіть якщо вони вирушили до мису Томан, — промовив Інґтар, — то поки ми туди дістанемось, Фейн чи хтось інший із Друзів Морока встигне сто разів протрубити в Ріг, і герої, що постануть із могил, навернуться на бік Тіні.

— Фейн міг сто разів протрубити в Ріг відтоді, як поїхав із Фал Дари, — відповіла йому Верін. — І я думаю, він так би і вчинив, якби міг відімкнути скриню. Про що нам варто хвилюватись, то це аби він не знайшов когось, хто знає, як її відімкнути. Ми повинні вирушити за ним Шляхами.

Перрин підняв голову, Мет засовався на кріслі, Лоял тихо застогнав.

— Навіть якщо нам якимось дивом удасться прослизнути повз Бартанесову охорону, — зауважив Ранд, — я впевнений, Мачин Шин усе ще буде на місці. Шляхами йти неможливо.

— Хіба ми можемо всім загоном прокрастися до маєтку Бартанеса? — поклала край суперечці Верін. — Існують інші Шляхові брами. Неподалік міста, на південний схід, знаходиться стеддінґ Тсофу. Це молодий стеддінґ, віднайдений наново лише шість століть тому, але у ті часи старійшини оґірів ще продовжували розбудовувати Шляхи. У стеддінґу Тсофу має бути Шляхова брама. Ось туди ми й вирушимо з першим світлом.

Лоял знов застогнав, цього разу трохи голосніше, і Ранд не був упевнений, стосувався цей стогін Шляхових брам чи стеддінґу.

Інґтар, здавалось, ще не був остаточно переконаний, але Верін була така м’яка і водночас невмолима, наче снігова лавина:

— Інґтаре, ваші солдати мають бути готові вирушити. Відправте Гюріна з наказом до Уно, поки він не ліг спати. Вважаю, нам усім треба лягти спати якомога раніше. Друзі Морока вже випередили нас принаймні на день, і я маю намір завтра надолужити згаяний час.

Пухкенька Айз Седай була налаштована так рішуче, що вона, ще не закінчивши своєї промови, уже підштовхувала Інґтара до дверей.

Ранд виходив услід за іншими, але біля дверей затримався біля Айз Седай і простежив поглядом за Метом, що крокував освітленим свічками коридором:

— Чому у нього такий вигляд? Я вважав, що ви зцілили його, принаймні настільки, аби дати йому трохи часу.

Перш ніж відповісти, вона почекала, поки Мет і решта повернули на сходи, що ведуть нагору:

— Вочевидь, це не спрацювало так, як ми очікували. Хвороба спричиняє цікаві зміни у ньому. Сили в ньому залишаються. Я вважаю, він матиме їх до кінця. Але його тіло зникає. Я сказала би, що у нього щонайбільше ще кілька тижнів. Бачиш, є вагома причина поквапитися.

— Мене не потрібно додатково пришпорювати, Айз Седай, — сказав Ранд, намагаючись аби її титул прозвучав якнайофіційніше. Мет. Ріг. Погрози Фейна. Світло, Еґвейн! Згоріти мені, пришпорювати мене не треба.

— А як щодо тебе, Ранде аль’Торе? Ти добре почуваєшся? Усе ще пручаєшся чи нарешті поступився Колесу?

— Я вирушаю з вами на пошуки Рога, — сказав він їй. — А більше я не маю жодних справ із жодною Айз Седай. Ви мене розумієте? Жодних!

Вона не відповіла, і він пішов геть, але коли озирнувся, вона все ще проникливо й задумливо дивилась на нього своїми темними очима.

Край неба вже прибрав світанкового перлистого відсвіту, коли Том Меррилін усвідомив, що він нарешті плентається до «Виноградного грона». Навіть тут, де таверни та розважальні зали купчилися щонайщільніше, траплявся той короткий час, коли Висілок втишувався, переводячи подих. Проте Том був у такому настрої, що навіть якби уся вулиця взялася пожежею, він цього б не помітив.

Дехто з гостей Бартанеса наполіг на тому, щоби він залишався ще довший час після того, як більшість із них розійшлися, та й навіть коли сам Бартанес уже давно відбув до своєї опочивальні. Це була його власна помилка — відкласти декламування «Великого полювання на Ріг» та взятися до казочок та пісень, що він розповідав та співав по селах: «Мара і три пришелепуваті королі», «Як Сьюза вгамувала Джеїна Обходисвіта» та сказання про Анлу, мудру радницю. Він гадав потай понасміхатися з їхньої глупоти, але йому й на гадку не могло спасти, що хтось із них стане його слухати, а надто зацікавиться цим репертуаром. Але зацікавилися вони на свій манір. Вони вимагали нових і нових оповідок і пісень, але сміялися не там, де слід було би, і не з тих речей. Вони насміхалися і з нього також — вочевидь, вважаючи, що він цього не помітить або що гаман, повнісінький грошей, який вони сунули йому в кишеню, загоїть будь-яку рану. Дорогою він двічі ледь не викинув цей гаман.

Але не тільки важким гаманом, що обпікав йому кишеню, не лише ураженою гордістю пояснювався настрій Тома, ба навіть не зневагою вельможної публіки. Вони розпитували про Ранда, навіть не завдаючи собі клопоту розводити церемонії з простим менестрелем. Що робить Ранд у Кайрені? Чому андорський лорд відкликав убік його, простого менестреля? Надто багато запитань. Він не був упевнений, що відповідав достатньо виважено. Його рефлекси трохи заіржавіли, аби він міг грати у Велику гру.

Перш ніж повернути в бік «Виноградного грона», він навідався до «Великого дерева» — у Кайрені дізнатися, хто де зупинився, геть нескладно, а надто якщо посріблити долоню потрібній людині монетою чи двома. Він і сам не знав, що збирався сказати. Але Ранд поїхав разом із друзями, і Айз Седай з ними. Лишилося відчуття, що він чогось не зробив. Хлопець прямує своїм власним шляхом. Згоріти мені, моє діло сторона!

Широкими кроками він перетнув загальну залу, таку порожню, якою її нечасто доводилося бачити, і став підійматися, переступаючи за раз по дві сходинки. Принаймні намагався переступати — права нога в нього не гнулася, як треба, і він ледь не впав. Лаючись собі під ніс, він трохи притишив ходу, а двері до своєї кімнати відчинив тихенько, щоби не розбудити Дену.

Том мимоволі посміхнувся, коли побачив, як вона лежить на ліжку обличчям до стіни і в сукні. Заснула, чекаючи на мене. Дурне дівча. Проте подумав він це з ніжністю. Він знав, що пробачить їй чи виправдає будь-яку дурницю, хай що б вона утнула. Умить вирішивши, що сьогодні ввечері дозволить їй уперше виступити зі своїм номером, він опустив футляр із арфою на підлогу і поклав руку їй на плече, щоб розбудити і сказати про це. Вона безвільно перевернулася на спину, дивлячись просто на нього невидющими осклілими очима над розтятим горлом. Постіль під нею почорніла, просочена кров’ю.

Том відчув, як скрутило його шлунок. Якби горло не перехопило так, що він не міг навіть вдихнути, він би виблював, або заволав, або й те, і те водночас.

Лише скрип дверей шафи послугував йому пересторогою. Він крутнувся на місці, ножі висковзнули з рукавів і водномить спурхнули з долонь. Перше лезо прохромило горлянку голомозому череваню з кинджалом у руці; той поточився, кров запухирилася біля пальців, коли він судомно вхопився за шию, силуючись закричати.

Томові довелося розвертатися на калічній нозі, тому з другим ножем він схибив: лезо увіп’ялося в праве плече м’язистого чолов’яги з пошрамованим обличчям, який саме вилазив із другої шафи. Ніж у руці здорованя випав з руки, яка раптом відмовилася робити те, що він від неї хотів, і він незграбно кинувся до дверей.

Перш ніж той ступив ще крок, Том видобув ще один ніж і різонув одоробла під коліном. Той завищав і захитався, а Том згріб у жменю масне волосся та вмазав мордою зі шрамами в стіну біля дверей. Чолов’яга знову зойкнув, коли руків’я ножа, що стирчало у нього з плеча, вдарилося об двері.

Тепер Том тримав лезо свого ножа на відстані дюйма від темного ока незнайомця. Шрами на обличчі здорованя надавали тому крутого вигляду, але попри те він лише дивився на вістря, не кліпаючи і не ворухнувши жодним м’язом. Гладун, що напів виліз із шафи, востаннє смикнувся й затихнув.

— Перш ніж я тебе вб’ю, — сказав Том, — розкажи мені все. Чому?

Він говорив тихо, зціпеніло; та й сам він увесь заціпенів усередині.

— Велика гра, — швидко відповів чолов’яга. У нього була вулична вимова, та й одежина відповідна, хіба що трохи якісніша, незношена; мабуть, у кишені в нього бряжчало більше монет, ніж у більшості мешканців Висілка. — Нічого особистого, розумієш? Це просто Гра.

— Гра? Я не замішаний в Даес Дае’марі Кому б це знадобилася вбивати мене через Велику гру? — Громило зам’явся. Том присунув вістря ближче. Якби той кліпнув, то зачепив би віями лезо. — Хто?

— Бартанес, — пролунала хрипка відповідь. — Лорд Бартанес. Ми не збиралися тебе вбивати. Бартанесу потрібна інформація. Ми лише мали дізнатися, що тобі відомо. І тобі тут золотом пахне. Гарненька, важкенька золота крона за те, що ти знаєш. Може, й дві.

— Ти брешеш! Я був у маєтку Бартанеса вчора ввечері, стояв так близько до нього, як зараз до тебе. Якби йому було щось потрібно від мене, я не вийшов би звідти живий.

— Кажу тобі, ми вже багато днів шукаємо тебе чи будь-кого, хто може розповісти про цього андорського лорда. Я твоє ім’я вперше почув, коли прийшов до цієї корчми. Лорд Бартанес не трясеться над копійкою. Можеш отримати навіть п’ять крон.

Чолов’яга спробував відвести голову від ножа в Томовій руці, і Том ще міцніше притиснув його до дверей.

— Про якого ще андорського лорда? — Та він знав. Допоможи йому Світло, він знав.

— Про Ранда. З Дому аль’Тор. Молодий. Високий. Майстер клинка, чи принаймні носить меч з таким клеймом. Я знаю, що він приходив зустрітися з тобою. Він, а ще оґір, і ви розмовляли. Розкажи мені, що ти знаєш. Я можу навіть підкинути крону чи дві від себе.

— Ти дурень, — видихнув Том. І через це померла Дена? Світло, вона мертва. Він відчув, що йому хочеться заплакати. — Цей хлопець — пастух. — Пастух, виряджений у вишуканий камзол, і Айз Седай кружляють навколо нього, наче бджоли навколо троянд, повних меду. Він міцніше стиснув у кулаку волосся нападника.

— Зажди! Почекай! Ти можеш заробити більше, ніж п’ять крон, чи навіть десять! Сотню, а може, й більше. Кожний Дім хоче дізнатися, хто такий цей Ранд аль’Тор. До мене вже підкочувались двійко-трійко чоловічків. Ти знаєш те, що ти знаєш, а я знаю, хто хоче про це дізнатися, — разом ми можемо набити наші кишені золотом. А ще тут повинна бути замішана жінка, леді, я її бачив, коли розпитував про нього. Якщо ми ще дізнаємося, хто вона така... ми й це зможемо продати.

— Ти зробив одну велику помилку, — промовив Том.

— Помилку?

Вільна рука здорованя почала ледь помітно повзти до пояса. Жодних сумнівів, там у нього ще один кинджал. Том не звернув на це уваги.

— Не варто було чіпати дівчину.

Рука вбивці метнулася до пояса, а тоді він смикнувся судомно, лише раз, коли ніж Тома знайшов ціль.

Том відступив, і мертвяк повалився всередину кімнати, звільнивши двері, а тоді Том утомлено нахилився, забираючи свої ножі. Нараз із гучним стуком розчахнулися двері, і Том із нелюдським вищиром блискавично розвернувся.

Зера відсахнулася, схопившись за горло, дивлячись на нього в усі очі.

— Ця дурепа Елла щойно мені сказала, — промовила вона неслухняними губами, — що ввечері двоє людей Бартанеса розпитували про тебе. А коли я почула, що сталося сьогодні вранці... Мені здавалося, ти казав, що більше не граєш у Гру.

— Вони знайшли мене, — відказав він стомлено.

Зера відвела погляд від його обличчя; очі її розширилися, коли вона побачила двох мертвих нападників. Жінка хутко ступила всередину, зачинивши за собою двері.

— Це погано, Томе. Тобі треба йти з Кайрена. — Погляд її впав на ліжко, і їй перехопило подих. — О, ні! О, ні... Томе, яка біда!

— Я ще не можу піти, Зеро. — Він завагався, тоді ніжно накрив ковдрою Дену, сховавши її обличчя. — Спершу я повинен убити ще одного.

Корчмарка здригнулася і зусиллям волі відірвала погляд від ліжка. Коли вона заговорила, голос її лунав переривчасто:

— Якщо ти про Бартанеса, ти запізнився. Про це вже все місто гуде. Він мертвий. Вранці його знайшли слуги, в опочивальні, геть пошматованого. Вони впізнали, що це він, лише тому, що його голову настромили на штир над каміном. — Вона поклала долоню на руку Тома. — Томе, тобі не приховати, що ти був там учора ввечері, не від того, хто захоче дізнатися. Додай оцих двох, і в Кайрені не лишиться нікого, хто повірив би, що ти тут ні до чого. — В останніх словах ледь помітно пролунала запитальна нота, так, наче вона теж у цьому сумнівалася.

— Гадаю, це не має значення, — байдуже відказав Том. Він не відводив очей від ліжка, від постаті, що вгадувалася під ковдрою. — Мабуть, я повернуся до Андору. До Кеймліна.

Вона схопила його за плечі, розвернула спиною до ліжка.

— Ви, чоловіки, — зітхнула вона, — завжди думаєте або м’язами, або серцем, і ніколи — головою. Для тебе Кеймлін не кращий за Кайрен. І там, і тут ти однаково накладеш головою чи загримиш до в’язниці. Ти що, гадаєш, вона б цього бажала? Якщо ти хочеш вшанувати пам’ять про неї, залишайся живим.

— Ти подбаєш про... — вимовити цього він не зміг. Я старію, подумав він. Стаю сентиментальним. Він витяг важкий гаман, вклав його Зарі до рук. — Цього має вистачити, аби подбати... про все. А ще допомогти, коли почнуть розпитувати про мене.

— Я все зроблю, — заспокійливо сказала вона. — Тобі треба йти, Томе. Негайно.

Він неохоче кивнув і взявся повільно скидати до саков трохи пожитків. Поки він займався цим, Зара вперше придивилася до гладуна, що наполовину виглядав з гардероба, й голосно охнула. Том поглянув на неї запитально: він знав її дуже давно, і вона ніколи не мала звички непритомніти, побачивши кров.

— Це люди не Бартанеса, Томе. Принаймні цей тип. — Вона кивнула на череваня. — У Кайрені кожний собака знає, що він працює на Дім Раятін. На Ґалдріана.

— На Ґалдірана, — безбарвно повторив він. У що втягнув мене цей клятий пастух? Куди Айз Седай втягнули нас обох? Але це люди Ґалдріана її вбили.

Не інакше, як щось із цих думок відобразилося у нього на обличчі.

— Дена хотіла б, щоб ти залишався живий, дурню ти такий! — різко кинула йому Зера. — Лише спробуй убити короля, і ти покійник, ще за сотню спанів від нього, якщо ти зможеш підійти хоч на таку відстань!

Від міських стін долинуло ревіння, наче лементувала половина Кайрена. Насупившись, Том визирнув у вікно. За смугою сірих стін, над дахами Висілка в небо здіймався товстий стовп диму. Далеко за стінами. Поряд з першим стовпом закурилися кілька сірих завитків, миттєво злилися в ще одну товстезну колону, а далі струмив ще димок... і ще... Том прикинув відстань і важко зітхнув:

— Можливо, тобі теж варто подумати, як піти звідси. Схоже, хтось підпалює комори з хлібом.

— Я вже пережила кілька заколотів. Іди негайно, Томе. — Востаннє поглянувши на загорнуту у ковдру, наче в саван, Дену, він швидко поскидав у торби решту речей, але коли вже було рушив до дверей, Зера знову заговорила: — У тебе небезпечний вогник в очах, Томе Меррилін. Уяви собі, що Дена сидить тут, жива й неушкоджена. Подумай, що вона тобі б сказала. Чи дозволила б вона тобі піти й дати себе вбити, отак по-дурному?

— Я лише старий менестрель, — відгукнувся він від дверей. А Ранд аль’Тор лише пастух, та ми обидва робимо те, що мусимо робити. — Для кого я міг би бути небезпечний?

Коли він зачинив за собою двері, і вони сховали Зару, сховали Дену, на обличчі Тома з’явився вовчий вищир. Нога йому боліла, проте він майже не відчував цього, швидко й рішуче спускаючись сходами та виходячи з корчми.

Падан Фейн натягнув поводи і зупинив коня на вершині одного з пагорбів, що нависали над Фалме, серед небагатьох заростей, які ще лишалися на схилах. Тягловик, що ніс на собі безцінну поклажу, зачепив його ногу, і Фейн, не дивлячись, ударив тварину по ребрах; та схрапнула й позадкувала на всю довжину повода, який Фейн прив’язав до свого сідла. Хазяйка цього коня не хотіла його віддавати, так само як і всі Друзі Морока не хотіли залишатися серед пагорбів наодинці з траллоками, без його присутності та захисту. Обидві проблеми він вирішив дуже просто. М’ясо в казані траллоків не потребує коня. А супутники тієї жінки були й без того приголомшені подорожжю крізь Шляхи до Шляхової брами біля давно покинутого стеддінґу на мисі Томан, тому, спостерігаючи, як траллоки готують собі вечерю, вцілілі Друзі Морока стали вкрай поступливими.

Залишаючись на узліссі, Фейн вивчав місто, не обведене стінами, з презирливою посмішкою. Щойно прибулий коротенький купецький караван торохкотів, пробираючись між стайнями, загородами та фургонними подвір’ями, що тяглися околицями міста, а інший тимчасом вибирався з міста, здіймаючи невисоку куряву — адже шлях був добре вторований за довгі роки таких перевезень. Візниці фургонів та жменька вершників по боках фургонів, висновуючи з одягу, були місцевими, але мали зброю, мечі на перев’язі, а дехто навіть списа чи лука. Він бачив і солдатів: тих було небагато, і вони, схоже, не звертали жодної уваги на озброєних місцевих, яких начебто мали завоювати.

Він уже дізнався дещо про цих людей — шончанців упродовж того дня та ночі, що перебував на мисі Томан. Принаймні те, що можуть знати переможені. Неважко було заловити якогось самотнього перехожого, а тоді ще й ще, і всі вони відповідали на питання, якщо вміти запитувати. Чоловіки, схоже, збирали інформацію про своїх завойовників, наче гадали, що вона може їм колись знадобитися, але інколи не одразу хотіли нею ділитися. Жінки, схоже, зазвичай більше цікавилися своїм особистим життям і не дуже зважали на те, хто ними править, але вони помічали дрібнички, що їх чоловіки пускали повз очі, і говорили вони поспіхом, коли припиняли плакати та кричати. Швидше за всіх лопотіли діти, проте вони рідко казали щось варте уваги.

Три чверті з того, що він почув, Фейн відкинув як нісенітниці та чутки, з яких виростають байки, але тепер він переглянув деякі зі своїх міркувань. Він бачив, що до Фалме може вільно зайти хто завгодно. Фейн аж здригнувся, коли побачив підтвердження ще однієї «маячні». З міста виїжджало верхи двадцятеро солдатів. Верхи, але точно не на конях, хоч він і не міг роздивитися здалеку усіх подробиць. Істоти бігли зі зміїною грацією, темна шкіра виблискувала під ранковим сонцем, наче вкрита лускою. Він дивився їм услід, вивертаючи шию, доки вони не віддалилися вглиб суходолу та зникли з очей, тоді вдарив коня чоботами під боки й попростував до міста.

Містяни, що комашилися серед стаєнь, фургонів, загорож з кіньми, хіба що ковзали поглядом по Фейну. Вони його теж геть не цікавили; він прямував до середмістя, до брукованих вулиць, що збігали униз, до гавані. Він уже ясно бачив гавань та великі незграбні кораблі шончанців, що стояли там на якорі. Ніхто не перешкоджав йому, коли він, роззираючись, їхав вулицями, не порожніми, але й не переповненими народом. Тут шончанських вояків було більше. Люди поспішали у своїх справах, опустивши очі долу, вклоняючись щоразу, коли повз проходили солдати, але шончанці їх наче й не помічали. На поверхні все виглядало мирно, попри озброєних шончанців на вулицях та кораблі в гавані, але Фейн відчував приховану напругу. А там, де люди перебували в напрузі та страху, він почувався у своїй стихії.

Він наблизився до великого будинку, перед яким вишикувалася варта — дюжина чи більше озброєних вояків. Фейн зупинився, зліз з коня. Окрім одного вартового, вочевидь, офіцера, решта була в обладунках цілковито чорних, а шоломи на головах робили їх схожими на саранчуків. По боках парадних дверей до землі припали, наче гігантські ропухи, дві шкірясті тварюки, триокі, з рогатими дзьобами; біля них стояли солдати в обладунках, і на кірасах у них було намальовано теж по три ока. Фейн задер голову на прапор, що ляскав над дахом, з синьою каймою і з яструбом з розпростертими крилами посередині. В пазурах яструб стискав блискавки. Фейн притлумив задоволений сміх, що рвався з грудей.

З будинку навпроти вийшли жінки, з’єднані срібними повідцями, ще одна така ж пара увійшла всередину. Фейн не звертав на них уваги. Він знав про дамані від допитаних селян. Можливо, вони стануть у пригоді пізніше. Але не зараз.

Вартові дивилися на нього, а надто офіцер, панцир якого яскравів золотом, червоними та зеленими оздобами.

Вичавивши з себе улесливу посмішку, Фейн змусив себе низько вклонитися:

— Мілорди, я маю дещо, що зацікавить вашого великого лорда. Запевняю вас, він захоче особисто побачити цю річ і мене також. — Він махнув рукою в бік свого тягловика з прямокутним пакунком на спині, який і досі був загорнутий у величезну смугасту ковдру, в якій люди Фейна його знайшли.

Офіцер уважно оглянув його з ніг до голови:

— Ти говориш так, наче ти тут чужоземець. Ти склав клятви?

— Я корюся, чекаю і служу, — і оком не змигнувши, озвався Фейн. Усі, кого він допитував, торочили про клятви, хоча ніхто не розумів, що вони мають значити. Якщо ці люди бажають клятв, він був готовий поклястися будь у чому. Він давно вже втратив лік клятвам, які давав.

Офіцер дав знак двом солдатам подивитися, що там під ковдрою. Здивовано крякнувши через несподівану вагу, вони зняли згорток з сідла і відкинули ковдру. Бурчання перервалося, бо всі вони роззявили рота. Офіцер дивився на золоту зі срібними візерунками скриню, що стояла на бруківці, з непроникним обличчям, тоді поглянув на Фейна:

— Дар, гідний імператриці. Ти підеш зі мною.

Один із вартових грубо обшукав Фейна, проте він стерпів це мовчки, помітивши, що офіцер та два солдати, котрі підхопили скриню, залишили свої мечі та кинджали, перш ніж увійти до будинку. Все, що він дізнається про цих людей, може виявитися корисним, будь-яка дрібничка. А втім, він уже був упевнений у своєму плані. Він і завжди був упевнений, але особливо там, де лорди бояться отримати ножа від власних прислужників.

Коли вони пройшли крізь двері, офіцер дивно подивився на Фейна, і той не одразу зрозумів чому. Ну, звісно. Ці тварюки. Хай ким би вони були, вони не могли бути гіршими за траллоків, не кажучи вже про мерддраалів, і він і не подумав подивитися на них двічі. Тепер уже було надто пізно удавати переляк. Та шончанець нічого не сказав, заводячи Фейна в глиб будинку.

І незабаром Фейн уже лежав долілиць у кімнаті, порожній, якщо не зважати на складані ширми, що приховували стіни, а офіцер доповідав високому лорду Тураку про нього та його ралець. Слуги принесли стіл і встановили на нього скриню, аби високому лордові не довелося нахилятися. Фейн не бачив їх самих, бачив лише м’які туфлі, що стрімко пересувалися. Він нетерпляче чекав на слушну мить. Зрештою він настане, той час, коли вклонятися буде не він.

Потім солдатів відпустили, а Фейну наказали підвестися. Він звівся на ноги повільно, вивчаючи і високого лорда, його голену голову, довжелезні нігті, синю шовкову мантію, розшиту бутонами та квітами, і чоловіка, що стояв поряд із ним — у цього виголено було лише пів голови, а решту білявого волосся заплетено в довгу косу. Фейн був упевнений, що цей чоловік у зеленому — лише служник, хоч і високого рангу, але слуги теж могли бути корисними. А надто якщо їхні господарі їх цінували.

— Дивовижний дарунок, — Турак підвів очі від скрині на Фейна. Від високого лорда пахтіло трояндами. — Але питання виникає само собою: яким чином до такої людини, як ти, могла потрапити скриня, яку не кожний лорд може собі дозволити? Ти злодій?

Фейн обсмикнув на собі потерту і не надто чисту куртку:

— Іноді людині доводиться вдавати з себе незначну особу, високий лорде. Ці лахміття дозволили мені безпечно доправити вам цю річ. Ця скриня стара, високий лорде, така ж стара, як Епоха Легенд, і вона містить у собі скарб, який небагатьом очам пощастило бачити. Незабаром, високий лорде, я зможу її відімкнути і піднести вам те, що дозволить вам підкорити цю країну до тих меж, які ви самі оберете, до Хребта Світу, до Аїльської пустелі, до земель, що лежать за ними. Ніщо й ніхто не зможе опиратися вам, високий лорде, щойно я... — він осікся й замовк, бо Турак узявся обмацувати скриню пальцями з довгими нігтями.

— Я вже бачив такі скрині, як ця, скрині з Епохи Легенд, — промовив високий лорд, — хоч і не так майстерно зроблені. Їх може відкрити лише той, хто знає секрет, але я... ага! — Він натиснув на якусь точку, невидиму між завитками та розетками, відтак щось гостро клацнуло, і віко відхилилося. Миттєва тінь — можливо, розчарування? — ковзнула його обличчям. Фейн до крові прикусив губу зсередини, аби придушити гарчання. Те, що не він відчинив скриню, суттєво погіршувало його позицію в майбутніх торгах. А втім, усе ще могло піти згідно з його планом, якщо він змусить себе бути терплячим. Але ж він був терплячим так довго...

— І це скарби з Епохи Легенд? — промовив Турак, підносячи догори витий Ріг в одній руці і вигнутий кинджал з рубіном у золотому руків’ї — в іншій. Фейн стиснув спущені вздовж боків руки в кулаки, аби не кинутися й не схопити кинджал. — З Епохи Легенд... — тихо повторив Турак, ведучи вістрям кинджала по напису, інкрустованому сріблом на золотому обідку Рога. Брови в нього полізли догори з подиву — перше почуття, що відкрито відобразилося в нього на обличчі, відколи Фейн його побачив, але наступної миті обличчя Турака знову набуло безтурботного виразу. — Ти маєш хоч якесь уявлення, що це таке?

— Ріг Валіра, високий лорде, — спокійно відповів Фейн, втішено помітивши, що у чоловіка з косою при цих словах відпала щелепа.

Турак лише кивнув, наче відповідаючи сам собі.

Високий лорд відвернувся і пішов геть. Фейн закліпав очима і відкрив було рота, але жовтоволосий різко махнув йому рукою, і він мовчки пішов услід.

Вони прийшли до ще однієї кімнати, звільненої від будь-яких меблів, що могли бути тут раніше. Натомість у кімнаті була купа складаних ширм і один-однісінький стілець, який стояв перед заокругленою шафою. Все ще тримаючи в руках Ріг та кинджал, Турак кинув погляд на шафу, тоді перевів очі вбік. Він не промовив жодного слова, але другий шончанець похапцем проказав короткі накази, і за мить крізь двері, приховані ширмами, до кімнати ковзнули чоловіки в непримітному вовняному одязі, несучи ще один маленький стіл. Вслід за ними в кімнаті з’явилася юна жінка, така світловолоса, що її волосся здавалося білим, з оберемком найрізноманітніших підставок з полірованого дерева. На ній був одяг з білого шовку, такого легкого, що Фейн мін бачити крізь нього її тіло, але він дивився лише на кинджал. Ріг був лише засобом досягти кінцевої мети, а от кинджал — частиною його самого.

Турак ледь торкнувся однієї з дерев’яних підставок, що їх тримала перед ним дівчина, і вона поставила її на середину столика. За вказівкою чоловіка з косою служники розвернули стілець, встановивши його навпроти столика. Довге волосся спадало їм на плечі. Вклоняючись, майже торкаючись чолом колін, вони поспішили з кімнати.

Розмістивши Ріг на підставці так, аби він дивився вгору, Турак поклав кинджал на стіл перед Рогом і попрямував до стільця.

Фейн більше не міг тримати себе в руках. Він потягнувся до кинджала.

Жовтокосий спіймав його за зап’ясток, стиснув, ледь не ламаючи кістки.

— Неголений собако! Затям собі: руку, що торкається власності високого лорда без дозволу, відрубують!

— Він мій, — прогарчав Фейн. Терпіння! Треба набратися терпіння.

Турак, відкинувшись на стільці, підняв догори один палець з нігтем, вкритим синім лаком, і слуга відтягнув Фейна вбік, аби високий лорд міг роздивлятися Ріг без перешкод.

— Твій? — промовив Турак. — У скрині, яку ти не вмів відчинити? Якщо ти достатньо мене зацікавиш, можливо, я віддам тобі цей кинджал. Навіть якщо він належить до Епохи Легенд, бо такі речі мене не цікавлять. Але перш за все ти відповіси мені на одне питання: чому ти приніс Ріг Валіра мені?

Фейн ще мить жадібно дивився на кинджал, а тоді висмикнув свою руку, розтираючи її і вклоняючись водночас:

— Щоби ви могли засурмити в нього, високий лорде. Тоді ви зможете завоювати всю цю країну, якщо тільки побажаєте. Весь світ. Ви можете зруйнувати Білу Вежу і стерти на порох усіх Айз Седай, адже навіть їхня сила не зуміє зупинити героїв, що повстануть із мертвих.

— Тобто я маю в нього засурмити, — промовив Турак безбарвним тоном. — І зруйнувати Білу Вежу. І знову ж таки: чому? Ти поклявся коритися, чекати та служити, але це країна клятвопорушників. Чому ти бажаєш віддати мені свою країну? Чи ти хотів би звести якісь особисті порахунки з цими... жінками?

Фейн надав своєму голосові усієї переконливості, на яку був здатний. Будь терплячим, наче хробак, що підточує рослину зсередини:

— Високий лорде, моя родина передавала заповіти пращурів з покоління в покоління. Ми служили високому королю Артуру Пейндранґу Танріаллу, а коли відьми з Тар Валона його вбили, ми не забули своїх клятв. Тоді, коли інші билися між собою та шматували те, що створив Артур Яструбине Крило, ми трималися наших обітниць, страждали за це, але все одно не порушили присяги. Так ведеться в нашій родині, високий лорде, і ці заповіти передаються від батька до сина, від матері до дочки упродовж всіх років, що минули після загибелі короля королів. Ми чекаємо на повернення війська, яке Артур Яструбине Крило послав за Аритський океан, і ми чекаємо на повернення нащадків короля королів, які зруйнують Білу Вежу і повернуть те, що йому належало. І коли нащадки Яструбиного Крила повернуться, ми будемо служити і будемо радити, бо ми були радниками високого короля. Високий лорде, той прапор, що майорить наразі над цією стелею, якщо відкинути обрамку, це стяг Льютера Пейндраґа Танріалла, сина Артура Пейндраґа Танріалла, що за наказом батька повів військо за океан. — Фейн упав на коліна. Дивлячись на нього, можна було повірити, що його переповнюють почуття. — Високий лорде, все, чого я бажаю, — це служити та радити нащадку високого короля.

Турак мовчав так довго, що Фейн почав думати, чи не варто навести ще якісь аргументи. Він був готовий переконувати стільки, скільки знадобиться. Нарешті високий лорд заговорив:

— Схоже, тобі відомі речі, про які ніхто — ні лорд, ані простолюдин — не говорив, відколи побачив цю землю. Місцеві теревенять про це, але для них це лише одна байка з десятка подібних; але ти знаєш. Я бачу це у твоїх очах, чую у твоєму голосі. Я майже готовий повірити, що тебе підіслали, аби заманити мене в пастку. Але хто, володіючи Рогом Валіра, став би використовувати його з такою метою? Ні у кого з високородних, з тих, котрі прийшли разом із Халіне, Рога бути не могло, бо легенди кажуть, що він захований у цій землі. А будь-який лорд цієї країни, без сумніву, використав би його проти мене, а не віддав би його мені в руки. Як до тебе потрапив Ріг Валіра? Чи ти хочеш сказати, що ти — герой, як ті, про яких ідеться в легендах? Може, ти вже вчинив не один подвиг?

— Я не герой, високий лорде. — Фейн зважився на самопринизливу посмішку, але обличчя Турака залишалося непроникним, тож він швиденько її стер. — Ріг знайшов один із моїх пращурів під час безладу, який спричинила смерть короля королів. Він знав, як відчиняється скриня, проте цей секрет загинув разом із ним у Столітній війні, і ми, всі його онуки та правнуки, знали лише, що всередині скрині лежить Ріг і ми маємо зберігати його, доки повернуться нащадки високого короля.

— Я майже міг би тобі повірити.

— Повірте, високий лорде. Щойно ви засурмите в Ріг...

— Не псуй тієї переконливості, на яку тебе вистачило. Я не сурмитиму в Ріг Валіра. Коли я повернуся до Шончану, я піднесу його імператриці як найкоштовніший зі своїх трофеїв. Можливо, сама імператриця зволить сурмити у нього.

— Але ж, високий лорде, — запротестував Фейн, — ви мусите...

Він прийшов до тями, лежачи боком на підлозі, і в голові у нього дзвеніло. Тільки коли йому трохи проясніло в очах і він побачив, що чоловік із жовтою косою розтирає збиті кісточки пальців, то втямив, що сталося.

— З деякими словами, — стиха промовив жовтокосий, — ніколи не звертаються до високого лорда.

Фейн вирішив для себе, якою смертю помре цей тип.

Турак перевів з Фейна на Ріг погляд, такий спокійний, наче нічого особливого не трапилося:

— Можливо, разом із Рогом я віддам імператриці й тебе. Може статися, ти її потішиш як чоловік, який стверджує, що його родина залишилася вірною, коли решта порушили клятви чи забули про них.

Зводячись на ноги, Фейн відчув наплив бурхливої радості, та приховав її якомога надійніше. Доки Турак не згадав про імператрицю, він навіть не знав про її існування, а тепер йому знову відкривається хід до правителя... відкриваються нові шляхи, з’являються нові плани. Він опиниться поряд із правителькою, що має за собою всю міць Шончану, а в руках — Ріг Валіра. Це значно краще, ніж робити великого короля з цього Турака. А деякі частини його плану можуть зачекати. Полегеньку. Не дай йому зрозуміти, як ти цього прагнеш. Ти чекав довго, ще трохи терпіння не завадить.

— Як забажає високий лорд, — прошелестів він, намагаючись промовляти як людина, котра хоче тільки одного: служити.

— Ти, схоже, аж гориш бажанням служити, — зауважив Турак, і Фейн ледь не сіпнувся. — Я скажу тобі, чому я не сурмитиму в Ріг Валіра чи просто не залишу його у себе; можливо, це дещо вгамує твій запал. Не хочу, щоб ти, як мій ралець, роздратував імператрицю своїми вчинками. Тому якщо ти не вгамуєш свою завзятість, тобі її ніколи не задовольнити. Бо у такому разі ти ніколи не покинеш цих берегів. Чи тобі відомо, що той, хто засурмить у Ріг, буде пов’язаний з ним довіку? Що доки він чи вона живі, для будь-кого іншого це буде звичайнісінький мисливський ріг? — Схоже, Турак не чекав на відповіді; принаймні пауз на них він не робив. — В черзі на кришталевий трон я — дванадцятий. Якщо я залишу собі Ріг Валіра, усі, хто стоять між мною та троном, вирішать, що я за його допомогою хочу стати першим, і хоч імператриця, звісно, бажає, аби ми боролися один з одним, аби її спадкоємцем став найсильніший та найхитріший, наразі її фавориткою є її друга дочка, і вона навряд чи поставиться прихильно до будь-кого, хто становить хоч якусь загрозу для Туон. Якщо я дмухну у цей ріг, то хай навіть я покладу цю землю до її ніг і приведу до неї на повідці усіх мешканок Білої Вежі, імператриця, хай вона живе вічно, неодмінно вирішить, що я претендую на щось більше, ніж залишатися одним із її спадкоємців.

Фейн прикусив язика, аби не бовкнути, як просто це вирішується за допомогою Рога. Щось у голосі великого лорда змусило його запідозрити, — хай як важко було Фейну в це повірити, — що Турак насправді бажає імператриці вічного життя. Я маю бути терплячим. Хробак, що підгризає корінь.

— Слухачі імператриці можуть бути всюди, — продовжував Турак. — Хто завгодно може виявитися Слухачем. Гуан народився і зріс у Домі Аладон, як і одинадцять поколінь його пращурів, але навіть він може бути Слухачем. — Чоловік із косою смикнувся, наче хотів зробити заперечний жест, але вчасно отямився і знову завмер. — Навіть високий лорд чи висока леді може виявити, що їхні таємниці відомі Слухачам, і може прокинутися уже в руках Шукачів Правди. Правду завжди важко відшукати, але Шукачі не зупиняються ні перед чим, і шукатимуть вони так довго, як вважатимуть за потрібне. Вони докладуть величезних зусиль, аби не дати померти високому лорду чи високій леді, що знаходяться під їхньою опікою, бо людська рука не сміє вбити того, в чиїх жилах тече кров Артура Яструбине Крило. Якщо імператриця змушена віддати наказ про таку смерть, бідолашного саджають живим у шовковий мішок, вивішують із вікна Вежі круків і залишають так, доки він не зотліє. Про такого, як ти, так дбати не стануть. При Дворі Дев’яти Місяців, в Шондарі, такого, як ти, можуть передати Шукачам через твій кривий погляд, через твоє необачне слово чи просто через чиюсь забаганку. Ти ще не втратив ентузіазму?

Фейн удав, що у нього жижки затрусилися:

— Я хочу тільки служити та радити, високий лорде. Мені відомо багато такого, що може виявитися корисним. — Цей двір в Шондарі, схоже, саме те місце, де його плани та його таланти знайдуть благодатний ґрунт.

— Доки я не відпливу назад до Шончану, ти розважатимеш мене своїми казками про свою родину та її традиції. Це справжня втіха — знайти вже другу людину в цій забутій Світлом землі, здатну мене розважити. Хоч ви обидва і справляєте брехні, як я підозрюю. Можеш мене залишити.

Більше не було сказано ані слова, але дівчина з майже білим волоссям та в майже прозорій сукні миттю з’явилася в кімнаті, опустилася на коліна перед високим лордом, схиливши голову, тримаючи перед ним налакованій таці одну-однісіньку філіжанку, що легенько парувала.

— Високий лорде, — проказав Фейн. Чоловік із косою, Гуан, схопив його за плече, але він вирвав руку. Гуан погрозливо стиснув рота, але Фейн уже вклонявся низько, аж до землі. Я вб’ю його повільно. Вирішено. — Високий лорде, мене переслідують. Вони хочуть відібрати Ріг Валіра. Друзі Морока і ще гірші, високий лорде, і я випередив їх лише на день чи два, не більше.

Турак відсьорбнув чорну рідину з тоненької філіжанки, тримаючи її в пальцях з довжелезними нігтями:

— В Шончані майже не лишилося Друзів Морока. Ті, хто вижили після рук Шукачів Правди, зустрілися з сокирою ката. Зустріч з Другом Морока могла би мене потішити.

— Високий лорде, вони небезпечні. Їх супроводжують траллоки. А головний у них називає себе Рандом аль’Тором. Він ще молодий хлопець, але загрузнув у Тіні так, що й уявити важко, та ще й має облудний, брехливий язик. У багатьох місцях, де він з’являвся, він проголошував себе то тим, то цим, але де б він не був, там одразу з’являються траллоки, високий лорде. Завжди приходять траллоки... і вбивають.

— Траллоки... — задумливо промовив Турак. — У Шончані немає траллоків. Але Військо Ночі має інших помічників. Інших істот. Мені завжди було цікаво, чи може ґролм упоратися з траллоком. Я накажу спостерігати за цими твоїми траллоками та Друзями Морока, якщо тільки вони не виявляться ще однією вигадкою. Ця країна вбиває мене нудьгою.

Він зітхнув і вдихнув пару, що струменіла над філіжанкою.

Фейн дозволив Гуану, люто кривлячи обличчя, витягти себе з кімнати. Він навіть не слухав, як той з гарчанням виголошував, що станеться з Фейном, якщо він ще хоч раз не залишить негайно приміщення лорда Турака, щойно отримає дозвіл на це. Він майже не помітив, як його виштовхали на вулицю, кинувши йому монету і наказавши повернутися завтра вранці. Тепер Ранд аль’Тор — його. Нарешті я побачу його мертвим. А тоді світ заплатить за те, що зробив зі мною.

Хихикаючи подумки, він повів коней вулицями міста, щоби підшукати собі годяще пристановисько.

Обладунки шайнарців усе ще тряслися на спинах тягловиків, хоча між містом Кайреном і загоном пролягло пів дня шляху, а прирічкові пагорби поступилися місцем рівнинам та лісам.

Там, де їхав тепер Ранд зі своїми супутниками, не було доріг, лише нещільне павутиння колій, прокладених фургонами, у якому де-не-де зав’язли ферми та села. Верін вимагала поспішати, а Інґтар, нарікаючи безперестанку, що вони дозволили водити себе за носа, що Фейн ніколи не сказав би їм, куди вирушив насправді, а водночас лаючись і через те, що загін наразі віддаляється від мису Томан, так наче вірив частиною розуму, що їм туди треба, але не хотів визнавати, що скакати їм туди довгі місяці, якщо не скористатися тим шляхом, який вони обрали, так-от, Інґтар їй підкорявся. Над загоном тріпотів на вітрах прапор із сірою совою.

Ранд скакав уперед із похмурою рішучістю, уникаючи розмов із Верін. Він мав дещо зробити — виконати обов’язок, як назвав би це Інґтар, а тоді він зможе звільнитися від Айз Седай раз і назавжди. Перрин, схоже, був приблизно в такому ж настрої і всю дорогу дивився просто перед собою в нікуди. Коли поночіло і вони врешті-решт зупинилися на узліссі на ночівлю, Перрин став розпитувати Лояла про стеддінґ. Траллоки ніколи не заходять у стеддінґ, це ясно; а як щодо вовків? Лоял лаконічно відповів, що лише створіння Тіні уникають заходити до стеддінґу. А ще, звісно, Айз Седай; адже, перебуваючи в стеддінґу, вони не можуть дотягтися до Істинного Джерела та направляти Єдину Силу. Оґіру, схоже, сильніше за інших не хотілося їхати до стеддінґу Тсофі. Нетерпляче чекав на стеддінґ, мабуть, лише Мет, чекав відчайдушно. Наразі його шкіра виглядала так, наче рік не бачила сонця, а щоки йому почали западати, хоч він і стверджував, що готовий бігти навипередки з ким завгодно. Перш ніж він загорнувся в ковдри, Верін поклала на нього руки для зцілення, і ще раз вранці, коли вони сідали на коней, та виглядати краще від цього він не став. Навіть чоло Гюріна бралося зморшками, коли він дивився на Мета.

На другий день подорожі, коли сонце стояло вже високо, Верін раптом випросталася в сідлі й озирнулася навкруги. Інґтар, який їхав поряд із нею, теж стрепенувся.

Ранд не помітив нічого незвичного в тому лісі, яким вони їхали тепер. Підлісок був не надто густий, і вершникам вдавалося легко прокладати собі шлях під пологом з дубів та горіхів-гікорі, чорних евкаліптів та беріз, подекуди прохромленим височезними соснами чи груболистами або ж посмугованим білокорими стовбурами мелалеуки. Юнак лишень відчув зненацька, як його накрило прохолодою, наче він пірнув узимку в озерце десь у Заплавному лісі. Холодок пробіг поза спиною і зник, залишивши по собі відчуття свіжості. А ще — неясне, невловне відчуття втрати, хоча він і гадки не мав, що саме утратив.

І кожний з вершників, перетнувши цю невидиму межу, здригався чи вигукував щось здивовано. Гюрін роззявив рота, а Уно прошепотів:

— Прокляття, горіти йому вогнем... — і помотав головою, наче не знав, що ще сказати. Жовті очі Перрина дивилися так, наче він упізнавав щось знайоме.

Лоял повільно, глибоко, набрав повні груди повітря і так само повільно видихнув:

— Як же добре... знову опинитися... в стеддінґу.

Наморщивши лоба, Ранд роззирнувся. Він гадав, що в стеддінґу все буде інакше, але, накривши його однісінькою хвилею прохолоди, ліс залишався точнісінько таким, як той, крізь який вони скакали цілий день. Та ще раптове відчуття цілковитого спокою. А тоді він побачив, як з-поза дуба виходить оґір.

Вона — бо це була особа жіночої статі — була нижчою за Лояла, тобто голова Ранда була майже на рівні її пліч, але так само мала широкий ніс та великі очі, а ще — вуха з китичками. Втім, брови у неї були не такі довгі, як у Лояла, риси обличчя — делікатніші, і китички на вухах тонші. Мала на собі довгу зелену сукню та зелений плащ, розшитий квітами, а в руках тримала букет із квітучих гілочок галезії, наче оце щойно його збирала. Вона спокійно і вичікувально дивилася на вершників.

Лоял сповз зі свого височенького коня і поспішив уклонитися. Ранд і всі інші зробили те саме, хоч і не так квапливо, як Лоял. Навіть Верін нахилила голову. Лоял церемонно назвав імена своїх супутників, але забув назвати свій стеддінґ.

Мить чи дві дівчина-оґір — Ранд не сумнівався, що вона не старша за Лояла — вивчала їх, а тоді усміхнулася:

— Ласкаво просимо до стеддінґу Тсофу. — І голос у неї був ніжнішою варіацією голосу Лояла: теж гудіння, але м’якше, наче зумкотів менший джмелик. — Я — Еріт, дочка Іви, дочки Алар. Ласкаво просимо. Небагато людей відвідували нас, відколи каменярі залишили Кайрен, а тепер стільки одразу. Раніше до нас завертав і Мандрівний народ, та, звісно, вони пішли, коли... Ой, я надто розбалакалася. Я відведу вас до старійшин. От тільки... — Поглядом вона пошукала, хто з них старший, і зупинилася на Верін. — Айз Седай, з вами так багато чоловіків, та ще й озброєних. Чи не могли б ви, будь ласка, залишити частину з них у Світах? Вибачте, але завжди не дуже комфортно мати в стеддінґу надто багато озброєних людських істот водночас.

— Звичайно, Еріт, — відповіла Верін. — Інґтаре, подбаєте про це?

Інґтар віддав наказ Уно, і таким чином він та Гюрін були єдиними шайнарцями, що пішли за Еріт углиб стеддінґу.

Ведучи свого коня за повід, як і всі його супутники, Ранд ішов уперед і підвів очі на Лояла, коли той наблизився до нього. Сам Лоял не припиняв поглядати на Ерін, що крокувала попереду, поряд із Верін та Інґтаром. Трохи позаду простував Гюрін, зачудовано роздивляючись навколо, хоч Ранд і не знав, що саме його дивувало.

За якийсь час Лоял нахилився до Ранда і заговорив тихенько:

— Хіба вона не дуже вродлива, Ранде? А голос! Він у неї співає...

Мет ледь не похлинувся сміхом, але у відповідь на запитальний погляд Лояла поквапився сказати:

— Дуже гарненька, Лояле. Трохи зависока, як на мій смак, ти розумієш; але, без сумніву, дуже симпатична.

Лоял невпевнено наморщив чоло, але кивнув:

— Так, ти правий. — Обличчя у нього проясніло: — Як же чудово насправді знову опинитися в стеддінґу! Звісно, це не те щоб мене взяла туга, ви ж розумієте.

— Туга? — промовив Перрин. — Я не розумію, Лояле.

— Ми, оґіри, прив’язані до стеддінґу, Перрине. Кажуть, що до Світотрощі ми могли мандрувати де завгодно і скільки завгодно, як ото ви, людські істоти, але після Трощі все змінилося. Оґірів розкидало світом, так само як і людей, і вони не могли знайти жодного стеддінґу. Все перемістилося, все змінилося. Гори, ріки, навіть моря.

— Всі знають про Трощу, — нетерпляче втрутився Мет. — Яким боком це стосується цієї... як її... туги?

— Саме під час Вигнання, коли ми блукали, загублені, туга вперше опанувала нами. Бажання побачити стеддінґ ще раз, бажання побачити рідну домівку. Багато хто помер від туги. — Лоял сумно похитав головою. — Померло більше, ніж залишилося жити. Коли згодом ми знову почали знаходити стеддінґи, помалу, у роки Пакту Десяти Націй, здавалося, що ми нарешті побороли тугу, але вона всіх нас змінила, її зернини проросли в нас. І тепер варто якомусь оґіру надто довго мандрувати Світами, як його знову охоплює туга; він починає марніти і, якщо не повернеться, помирає.

— То, може, тобі треба залишитися тут на якийсь час? — стурбовано запитав Ранд. — Нема потреби себе губити, й надалі залишаючись із нами.

— Я знатиму, коли вона прийде до мене, — розсміявся Лоял. — І тоді вона нескоро стане такою сильною, аби мене вбити. Та он, Делар прожила серед Морського народу десять років і весь цей час не бачила жодного стеддінґу, а тоді щасливо повернулася додому.

З-за дерев назустріч загону виступила оґірська жінка, зупинилася на хвилинку, аби переговорити з Еріт і Верін. Вона зміряла поглядом Інґтара, і, вочевидь, він не здався їй вартим уваги, що, схоже, неабияк того спантеличило. Вона ковзнула поглядом по Лоялу і просвітила очима наскрізь Гюріна та компанію межиріченців, а тоді знову зникла в лісі; увесь цей час Лоял, здавалося, намагався сховатися позаду свого коня.

— До того ж, — промовив він, визираючи з-понад сідла та сторожко дивлячись їй услід, — життя в стеддінґу досить монотонне, якщо порівняти його з мандрами разом з трьома та’веренами.

— Не починай знову... — буркнув Мет.

Лоял поспішно виправився:

— Добре, з трьома друзями. Ви ж вважаєте мене другом, я сподіваюся?

— Я твій друг, — сказав Ранд, а Перрин кивнув.

— Як я можу не дружити з кимось, хто так погано грає в кості? — розсміявся Мет. Під поглядами Ранда і Перрина він підняв руки догори: — Добре, добре! Ти подобаєшся мені, Лояле. Ти — мені друг. Тільки не починай знову говорити про... Інколи ти поводишся не краще за Ранда. — Він стишив голос до шепоту: — Принаймні тут, у стеддінґу, ми в безпеці.

Ранд насупився. Він знав, що має на увазі Мет. Тут, у стеддінґу, де я не можу направляти Силу.

Перрин дав Мету штурхана в плече, та пожалкував про це, коли побачив, як скривилося виснажене Метове обличчя.

Нараз Ранд почув музику: невидимі флейти та скрипки виводили радісну мелодію, і та линула між деревами, а лункі голоси співали й сміялися:

Виполи хопту та ґрунт розпуши. М’яко й привільно хай буде насінню. Щоб аж до неба тягнулись дерева, смійся, співай і працюй від душі.

І майже водночас він зрозумів, що могутній силует, що виступає поміж деревами, і сам є деревом, з борозенчастим стовбуром, завтовшки у добрих двадцять кроків, який спирається на численні корені, що аж випирають з землі, мов контрфорси. Роззявивши від здивування рота, він прослідив очима дерево вгору, аж до зеленого шатра і вище, де на висоті ста кроків гілля розходилося широко в усі боки, наче шапка гігантського гриба. А за цим деревом вимальовувалися інші, ще вищі.

— Згоріти мені, — видихнув Мет. — З такого одного можна збудувати десять будинків. П’ятдесят будинків.

— Зрубати велике дерево? — Чулося, що Лоял шокований і обурений не на жарт. Вуха у нього стали сторчма, а довгі брови поповзли аж на щоки. — Ми ніколи не зрубуємо жодного з великих дерев, аж доки воно не вмре само. А вони майже ніколи не вмирають. Світотрощу пережило небагато великих дерев, але найбільші з них в Епоху Легенд були вже паростками.

— Пробач, Лояле, — промовив Мет. — Я тільки хотів сказати: які ж вони величезні! Я ніколи не чіпав би жодного з ваших дерев.

Лоял кивнув. Схоже, він змінив гнів на ласку.

Тепер вони побачили й інших оґірів між деревами. Здебільшого ті були зосереджені на своїх трудах, хоч і поглядали на приїжджих, навіть кивали їм привітно або легенько вклонялись, проте ніхто не зупинявся й не заговорював до них. Мали особливу манеру рухатися: неквапливо й обдумано, і водночас майже по-дитячому вільно й радісно. Вони знали, хто вони такі й де вони, і їм це подобалось. Вони, здавалося, перебувають у злагоді з собою і з усім навкруги. Ранд відчув, що заздрить їм.

Далеко не всі оґіри-чоловіки були вищі на зріст, ніж Лоял, але неважко було вирізнити чоловіків, старших за нього; майже всі вони носили вуса, такі само довгі, як їхні висячі брови, а також мали під підборіддям вузенькі борідки. Молоді ж оґіри були чисто виголені, як і Лоял. Багато хто мав на собі сорочку з короткими рукавами, а в руках у них були лопати та мотики або пили та відра з дьогтем; на інших були каптани простого крою з ґудзиками аж під горло, що розширялися на рівні колін, наче спідниці. Жінки, схоже, полюбляли прикрашати свій одяг вишитими квітами, та й волосся у багатьох було заквітчане. У дівчат квітами було розшито тільки плащі; у старших жінок квіти були вишиті і на сукнях, а деякі жінки з сивим волоссям мали вишивку з квітів та листя від коміра до низу подолу. Дехто з оґірів, переважно жінки та дівчата, звертали особливу увагу на Лояла; проте він крокував уперед, дивлячись просто перед собою, і лише з кожним кроком усе відчайдушніше смикав вухами.

Ранд аж підскочив, побачивши, як якийсь оґір, здавалося, виткнувся просто з-під землі, з одного з укритих травою й обплетених дикими квітами курганів, розкиданих там і тут поміж деревами. А тоді він побачив у курганах віконця, побачив жінку-оґірку біля одного з них — вона розкачувала тісто на струдель — і втямив, що він дивиться на оґірські оселі. Віконні рами у них були викладені з каменю, і вони не просто здавалися природними утвореннями, а, схоже, вітер та дощ справді формували їх упродовж довгих років.

Кожне з великих дерев, завдяки масивним стовбурам та кореням-підпоркам, завтовшки як кінський тулуб, займало величезну площу, але кілька дерев росли просто посеред містечка. Їхні корені були прикриті земляними насипами, що слугували хідниками. До речі, крім хідників, містечко відрізнялося від лісу лише тим, що мало в центрі простору галявину. А посередині галявини височіло те, що могло бути лише пнем одного з великих дерев. Підвищення було кроків сто завширшки, з поверхнею, відшліфованою так гладенько, наче найкраща підлога. З кількох боків на підвищення вели сходинки. Ранд саме намагався уявити, яким заввишки могло бути це дерево, коли Еріт проказала голосно, щоби її всі почули:

— Зустрічайте наших гостей.

З-за гігантського пенька вийшли три людські істоти, жінки. Наймолодша тримала в руках дерев’яну чашу.

— Аїльки, — сказав Інґтар. — Діви списа. Добре, що я не взяв із собою Масиму та інших. — Але він відстав на крок від Верін та Еріт і поправив меч за спиною, аби його можна було вихопити одним рухом.

Ранд роздивлявся аїльок зацікавлено і схвильовано. Ось вони, представниці того народу, до якого дуже багато хто намагався його віднести. Дві жінки були вже в літах, а третя — майже дівчинка, але всі вони були значно вищі за жінок, яких звик бачити Ранд. Коротко підрізане спереду волосся — руде, каштанове, золотаве — на потилиці було зібране у вузенький хвіст, що сягав спини. Жінки були вдягнені в просторі штани, заправлені в м’які чоботи, і весь одяг на них був коричневого, сірого та зеленого кольорів, різних відтінків. Ранд подумав, що таке вбрання має зливатися зі скелями чи з деревами в лісі не гірше за плащ Охоронця. З-за пліч у жінок витикалися короткі луки, сагайдаки, а на поясах висіли довгі ножі. А ще кожна з них мала невеличкий круглий щит та кілька списів з короткими держаками та довгими наконечниками. Навіть наймолодша рухалася зі спритністю, яка свідчила, що вона знає, як поводитися зі своєю зброєю.

Раптом жінки помітили присутність інших людських істот. Видно було, що несподівана зустріч заскочила їх, але реакція їхня була блискавичною. Наймолодша вигукнула: «Шайнарці!» — і крутнулась, аби обережно поставити чашу на землю позад себе. Дві інші миттєво підхопили коричневі шалі, накинуті на плечі, й обернули ними голови. Старші жінки вже затуляли обличчя чорною тканиною, залишаючи на видноті самі очі, і вслід за ними те ж саме зробила і дівчина. Низько пригнувшись, вони посунули вперед, ступаючи сторожко, виставивши вперед руку зі щитом та пуком списів і націливши на супротивників списи, затиснуті в іншій руці.

Меч Інґтара вилетів з піхов.

— Відступіться, Айз Седай! Еріт, убік!

Гюрін вихопив свій мечолам, друга його рука якусь мить вагалася між києм та мечем, але, ще раз поглянувши на списи аїльок, він узявся за руків’я меча.

— Припиніть! — запротестувала оґірська дівчина. Ламаючи руки, вона заметушилася між Інґтаром та аїльками. — Не можна!

Ранд усвідомив, що лезо, позначене чаплею, вже у нього в руках. Перрин наполовину витяг сокиру з петлі на поясі і завагався, хитаючи головою.

— Ви що з глузду з’їхали, ви обидва? — обурено вигукнув Мет. Його лук, як і раніше, висів у нього за спиною. — Мені начхати, аїльки вони чи ні, вони — жінки!

— Припиніть негайно! — владно промовила Верін. — Припиніть негайно!

Аїльки й не думали зупинятися, і Айз Седай стиснула кулаки у відчаї.

Мет позадкував, збираючись поставити ногу в стремено.

— Я забираюсь звідси, — виголосив він. — Чуєте? Я не хочу, щоби вони пообтикували мене цими штуками, і стріли в жінок пускати я теж не збираюся!

— Пакт! — заволав Лоял. — Згадайте про Пакт!

Ці його слова справили не більше враження, ніж безперервні заклики Верін та Едіт.

Ранд помітив, що і Айз Седай, і дівчина-оґірка тримаються так, аби не опинитися на шляху аїльок. Йому спало на гадку, що, можливо, Мет має рацію. Він не був упевнений, що може вбити жінку, навіть якщо та спробує вбити його. Від спроби втекти його зупинила думка, що навіть коли йому вдасться стрибнути в сідло Гнідана, аїльки вже зараз усього за тридцять кроків від нього. Ці короткі списи, мабуть, легко подолають таку відстань... Жінки наближалися, припадаючи до землі, наставляючи списи, і він припинив думати про те, як би не завдати їм шкоди; час було потурбуватися, як не дати їм завдати шкоди йому.

Він гарячково потягнувся до порожнечі, і вона відкрилася. Але поза її межами спливла віддалена думка: це лише порожнеча. В ній не було сяяння саїдін. Порожнеча була ще більш порожньою, ніж тоді, коли він викликав її раніше, і ще ширшою, і в ній була неситість, ненажерливість, здатна його поглинути. Жадання більшого. В ній відчувався натяк на існування чогось іншого.

Раптом у проміжок між двома групами кинувся якийсь оґір, трясучи вузенькою борідкою:

— Що це таке?! Опустіть зброю. — Голос його лунав шоковано. — Вам, — він оббіг поглядом Інґтара та Гюріна, Перрина та Ранда, а за компанію з ними й Мета, не зваживши на його порожні руки, — ще є якесь виправдання, але ви... — Він розвернувся до аїльських жінок, які наразі зупинилися, де стояли. — Ви що, забули Пакт?

Ті відкрили голови та обличчя так квапливо, наче хотіли вдати, що й ніколи їх не закривали. Дівчина почервоніла як маків цвіт, дві інші жінки теж мали присоромлений вигляд. Одна зі старших жінок, з рудим волоссям, промовила:

— Пробач нам, Деревний Брате. Ми пам’ятаємо Пакт, і ми би не підняли зброї, але ми в країні деревовбивць, де проти нас — кожний, і ми побачили чоловіків зі зброєю.

Ранд зауважив, що очі у жінки сірі, такого ж кольору, як у нього.

— Ви зараз у стеддінґу, Ріан, — м’яко сказав оґір. — У стеддінґу всі знаходяться в безпеці, маленька сестро. Тут ніхто не вступає в бій один з одним, тут ніхто не здіймає один на одного руку.

Вона присоромлено кивнула, а оґір перевів погляд на Інґтара й інших.

Інґтар вклав меч у піхви; Ранд зробив так само, хоч і не так квапливо, як Гюрін — той виглядав не менш збентеженим, ніж аїльки. Перрин так і не витяг до кінця своєї сокири. Прибравши руку з меча, Ранд відпустив і порожнечу. Тілом його пробіг дрож. Порожнеча зникла, але залишила по собі відголосок, що сповнив усе єство хлопця бажанням чимось ту порожнечу заповнити. Відчуття це тануло дуже повільно.

Оґір повернувся до Верін і вклонився їй:

— Айз Седай, я — Джуїн, син Дасела, сина Лауда. Я прийшов, аби супроводити вас до старійшин. Вони хочуть знати, навіщо до нас завітала Айз Седай і з нею озброєні чоловіки, а також один із наших юнаків.

Лоял зіщулився, наче бажав стати непомітним.

Верін з жалем подивилася на аїльок, так наче їй хотілося би поговорити з ними, а тоді зробила Джуїну знак показувати шлях, і він повів її кудись, не зронивши більше ані слова і навіть не поглянувши на Лояла.

Ранд зі супутниками залишилися стояти, дивлячись на аїльок і відчуваючи незручність. Принаймні Ранд розумів, що особисто він почувається ніяково. Інґтар стояв незворушний, наче скеля, і не більше, ніж у скелі, відображалося емоцій на його обличчі. Аїльки відкинули шалі та запони з облич, проте все ще стискали в руках списи та розглядали чотирьох чоловіків так допитливо, наче хотіли зазирнути їм усередину. Ранду припало гнівних поглядів більше, ніж іншим чоловікам. Він розчув, як наймолодша жінка пробурмотіла: «Він носить меч!» У її голосі змішалися жах та презирство. А тоді жінки пішли, прихопивши з собою дерев’яну чашу і раз по раз озираючись на Ранда, доки не зникли за деревами.

— Діви Списа, — буркнув Інґтар. — Не думав, що вони зупиняться, якщо вони вже прикрили обличчя. І точно не через пару слів. — Він поглянув на Ранда та двох його приятелів. — Бачили б ви, як атакують Червоні Щити або Кам’яні Пси. Зупинити їх не легше, ніж лавину.

— Вони не стали б порушувати Пакт, якщо їм про нього нагадали, — з посмішкою промовила Еріт. — Вони прийшли заради виспіваної деревини. — Голос її забринів гордістю. — У нас, у стеддінґу Тсофу, є два виспівувані дерев. Їх тепер обмаль. Я чула, що у стеддінґу Шанґтай є молодий виспівувач, дуже талановитий, а в нас їх аж двоє. — Лоял зашарівся, але вона, схоже, цього не помітила. — Якщо ви підете зі мною, я проведу вас туди, де ви зможете зачекати, доки старійшини закінчать свою розмову.

Коли вони йшли за дівчиною, Перрин тихенько буркнув:

— Виспівана деревина, аякже! Хай не дурять голову. Ці аїльки шукають Того, що приходить зі світанком.

А Мет сухо додав:

— Вони шукають тебе, Ранде.

— Мене?! Що за маячня! Чого ти вирішив, що...

Він замовк, бо Еріт завела їх по сходинках униз, до вкритого дикими квітами будинку, що стояв трохи осторонь і, вочевидь, призначався для гостей із людської раси. Кімнати тут були завширшки двадцять кроків від однієї кам’яної стіни до іншої, а пофарбовані стелі здіймалися над підлогою аж на два спани, не менше, але оґіри доклали зусиль, аби людські істоти почувалися тут зручно. Навіть попри це, меблі були трохи зависокі, і коли людина сідала на стілець, ноги у неї не сягали підлоги. Стільниця була Рандові вище пояса. Якщо не всі вони, то принаймні Гюрін міг пройти під зводом каміна, не схиляючи голови, а сам камін здавався радше гротом, що його проклав водний потік, а не витвором рук. Еріт із сумнівом подивилася на Лояла, але він жестом показав, що не варто про нього турбуватися, і відтягнув одне із крісел у куток, який найважче було побачити від дверей.

Щойно оґірська дівчина пішла, Ранд напосів на Мета та Перрина:

— Вони шукають мене? Що ви хочете цим сказати? Чому шукають? Навіщо? Вони дивилися просто на мене, але нічого такого не сказали — пішли собі геть.

— Вони дивилися на тебе так, — розплився в посмішці Мет, — наче ти місяць не вмивався, і до того ж від тебе смердить вівцями. — Посмішка на його обличчі погасла. — Але цілком можливо, що вони шукали тебе. Нам уже раніше довелося погомоніти з одним аїльцем.

Ранд із дедалі більшим подивом слухав, як приятелі розповідають йому про їхню зустріч з аїльцем на Кинджалі Родичевбивці. Більше розповідав Мет, а Перрин час від часу вставляв зауваги, коли той починав прибріхувати. Мет влаштував цілу виставу, розписуючи, який небезпечний був той аїлець і як їхня зустріч ледь не переросла в сутичку.

— А оскільки ми не знаємо аїльців, крім тебе, — завершив він, — то це можеш бути ти. Інґтар каже, що аїльці мешкають лише у своїй пустелі, отже, ти, мабуть, один такий неповторний.

— Як на мене, це не смішно, Мете, — гримнув Ранд. — Я не аїлець. — Амерлін казала: аїлець. Інґтар казав те ж саме. Тем казав... Він був хворий, в гарячці. Вони перетяли коріння, яке Ранд вважав своїм, ці Айз Седай і Тем разом з ними... хоч Тем і був надто хворий, аби розуміти, що каже. Позбавили коріння, пустили перекотиполем за вітром, а тоді запропонували йому щось нове, за що він міг би вчепитися. Лжедракон. Аїлець. Він не міг прийняти це за коріння. Не хотів. Нізащо. — Може, я взагалі не належу до жодного народу. Проте Межиріччя — єдина домівка, яку я маю.

— Я нічого такого не хотів сказати, — запротестував Мет. — Але ж... Згоріти мені, Інґтар каже, що ти таки аїлець. І Масима так каже. Цей Урієн міг би бути твоїм кузеном, а якщо Ріан вдягне сукню і скаже, що вона — твоя тітка, ти й сам у це повіриш. Ой, добре, добре. Не дивись на мене так, Перрине. Якщо він хоче стверджувати, що він не аїлець, хай так і буде. Власне, яка різниця?

Перрин тільки головою похитав.

Оґірські дівчата принесли воду для вмивання і рушники, принесли сир, фрукти та вино, а ще олов’яні кухлі — трохи завеликі, тож тримати їх однією рукою було не надто зручно. Приходили й інші жінки у розшитому квітами одязі. Вони з’являлися одна за одною, з дюжина, не менше, спитати, чи зручно влаштувалися люди, чи не треба їм чогось. Кожна з них зверталася до Лояла в останню чергу, коли вже збиралася йти. Він відповідав їм шанобливо, але дуже коротко. Таким неговірким Ранд його ще не бачив. Лоял підводився зі стільця і притискав до грудей книгу в дерев’яній палітурці, відповідного для оґірів розміру, прикриваючись нею, наче щитом. Коли ж жінки йшли, він зіщулювався в кутку на своєму стільці, ховаючи обличчя в книгу. Єдине, що в цьому домі геть не підходило людям за розмірами, були книги.

— Ви лишень вдихніть це повітря, лорде Ранде, — промовив Гюрін зі щасливою посмішкою, глибоко дихаючи. Сидячи на стільці, присунутому до столу, він дриґав ногами, наче хлопчур. — Не скажу, що в більшості інших місць пахне погано, але... Лорде Ранде, я гадаю, тут ніколи нікого не вбили. Навіть не поранили нікого, хіба що випадково.

— Вважається, що стеддінґи безпечні для всіх, — відказав Ранд. Він не зводив очей із Лояла. — Принаймні так стверджують легенди. — Він проковтнув останній шматочок сиру і попрямував до оґіра. Мет ішов за ним із кухлем у руках. — У чому річ, Лояле? — поцікавився Ранд. — Відколи ми тут, ти так нервуєшся, наче кіт на псарні.

— Ні в чому, — відповів Лоял, стурбовано зиркаючи на двері краєм ока.

— Ти що, боїшся, що тут дізнаються, що ти залишив стеддінґ Шанґтай без дозволу твоїх старійшин?

Лоял сполохано роззирнувся навкруги, китички на його вухах тремтіли.

— Не кажи так, — зашипів він. — Тебе можуть почути. Якщо вони дізнаються... — Важко зітхнувши, він відкинувся на спинку крісла, поглядаючи то на Ранда, то на Мета. — Не знаю, як ведеться у людей, але в оґірів... Якщо дівчина побачить юнака, котрий їй сподобається, вона йде до своєї матусі. Або інколи її мати бачить когось, хто здається їй до пари її дочці. У будь-якому разі, якщо вони доходять згоди, матір дівчини йде до матері юнака, і однієї прекрасної миті юнак дізнається, що з його весіллям уже все вирішено.

— А що, хлопця ніхто не питає? — з недовірою запитав Мет.

— Ніхто. Жінки завжди кажуть, що ми довіку будемо жити у шлюбі з деревами, якщо дозволити нам самим вирішувати, — Лоял скривився й засовався на місці. — Половина шлюбів відбувається між різними стеддінґами; молоді оґіри цілими компаніями мандрують зі стеддінґу до стеддінґу, аби себе показати й інших подивитися. Якщо тут дізнаються, що я пішов у світи без дозволу, вони напишуть до стеддінґу Шанґтай, до моєї матусі, і вона з’явиться тут і оженить мене ще до того, як змиє дорожній порох. Вона завжди каже, що я надто необачний і мені потрібна дружина. Гадаю, відколи я пішов зі стеддінґу, вона підшукує мені пару. Хай яку дружину вона мені обере... жодна жінка не дозволить мені знову піти подорожувати світами, доки у мене борода не посивіє. Дружини завжди кажуть, що жодного чоловіка не можна пускати у світи, доки він не навчиться давати собі раду.

Мет голосно розреготався, так що всі подивилися на нього, та, зглянувшись на відчайдушні жести Лояла, стишив голос:

— Ні, у нас вибір роблять чоловіки, і жодна жінка не може завадити чоловіку діяти на свій розсуд.

Ранд наморщив чоло, пригадавши, як Еґвейн почала ходити за ним назирці, коли вони обоє були ще дітлахами. Саме тоді майстриня аль’Вір почала звертати на нього особливу увагу, більшу, ніж на інших хлопчаків із їхнього селища.

Коли вони трохи підросли, деякі дівчата танцювали з ним під час свят, а деякі — ні, і завжди ті, хто танцювали, були подругами Еґвейн, а не танцювали з ним ті дівчата, які Еґвейн не подобалися. Здається, він пригадував і те, як майстриня аль’Вір відкликала Тема вбік... І вона ще муркотіла щось про те, що, мовляв, у Тема нема дружини, з ким вона могла би перемовитися!.. І після цього і Тем, і всі інші поводилися так, наче вони з Еґвейн заручені, хоч вони й не ставали на коліна перед Жіночим Колом і не давали обіцянок. Він ніколи раніше про це не замислювався; йому здавалося, що між ним та Еґвейн усе йшло, як воно має бути, та й по всьому.

— Гадаю, у нас усе відбувається так само, — буркнув він, а коли Мет розсміявся, додав: — Ти можеш пригадати, щоби твій батько хоч колись зробив щось проти волі твоєї матусі? — Мет вишкірився, відкрив було рота, а тоді насупився і закрив його знову.

Знадвору сходинками спустився Джуїн:

— Якщо ваша ласка, запрошую вас усіх піти зі мною. Старійшини хочуть вас бачити. — Він навіть не глянув на Лояла, але той однаково ледь не впустив книгу.

— Якщо старійшини спробують змусити тебе залишитися, — сказав йому Ранд, — ми скажемо, що нам треба, щоби ти йшов з нами.

— Можу побитися об заклад, тебе це взагалі не стосується, — промовив Мет. — І можу також заставитися, що вони просто хочуть сказати, що ми можемо скористатися Шляховою брамою. — Він здригнувся, і голос його залунав ще хрипкіше, ніж зазвичай. — Ми й насправді маємо пройти Шляхами, адже так? — І це було не питання.

— Залишитися й одружитися чи пройти Шляхами, — сумно зітхнув Лоял. — Життя стає напрочуд клопітним, коли у тебе в друзях три та’верени.

Вони простували за Джуїном містечком оґірів, і Ранд помічав, що з кожним кроком Лоял нервує сильніше й сильніше. Вуха у нього напружилися так само, як і його спина, очі ледве лізли на лоба, а надто коли він помічав, що на нього дивляться інші оґіри, особливо жінки й дівчата, і багато з-поміж них, здавалось, звертали увагу саме на нього. Він мав такий вигляд, наче його вели на страту.

Оґір-бородань вказав на широкі сходи, що спускалися всередину вкритого травою кургану, значно більшого за всі інші. Цей курган знаходився майже біля підніжжя одного з великих дерев.

— Чому б тобі не зачекати надворі, Лояле? — запропонував Ранд.

— Старійшини... — почав був Джуїн.

— ...найвірогідніше, хочуть побачитися з рештою з нас, — закінчив за нього Ранд.

— Чого б їм просто не дати йому спокій? — докинув Мет.

Лоял енергійно закивав головою:

— Так. Так, я гадаю... — На нього видивлялася юрба оґірських жінок — і сиві бабусі, і дівчата того ж віку, що Еріт; вони перемовлялися між собою, не зводячи з нього очей. Вуха у Лояла засмикалися, але, поглянувши на широкі двері унизу, до яких вели кам’яні сходи, він знову кивнув: — Так, я посиджу тут... почитаю. Саме так. Почитаю. — Незграбно порившись у кишені каптана, Лоял витяг книжку. Усівшись на схил біля сходів з книжкою, що здавалася крихітною в його долонях, він опустив очі на сторінку. — Я сидітиму тут і читатиму, доки ви не вийдете звідти. — Він пряв вухами, наче відчуваючи на собі жіночі погляди.

Джуїн похитав головою, тоді знизав плечима й знову вказав на сходи:

— Прошу, старійшини чекають на вас.

Величезна зала під курганом не мала вікон, і тут усе було розраховане на зріст оґірів. До стелі з товстезними сволоками було спани чотири, якщо не більше. Такій залі місце було в палаці, принаймні висновуючи з розмірів. На підвищенні просто навпроти дверей сиділи семеро оґірів, і це візуально робило залу трохи меншою, але Ранд однаково почувався так, наче потрапив до просторої печери. Долівку було викладено чималими темними каменями, гладенькими, хоч і неправильної форми, а сірі стіни цілком могли виявитися шерхкою прямовисною скелею. Неотесані балки на стелі нагадували могутні корені дерева.

Тільки Верін розмістилася на звичайному кріслі, обличчям до підвищення, а решта умеблювання складалося з масивних крісел, прикрашених різною виноградною лозою, і на них возсідали старійшини. В центрі на кріслі, трохи вищому за інші, сиділа жінка-оґірка, ліворуч від неї — троє бороданів у довгих, розширених донизу каптанах, праворуч — три жінки в таких же сукнях, як у неї, вишитих виткими стеблами, листям та квітами від коміра до подолу. Всі старійшини мали обличчя, позначені довгими роками життя, білосніжне волосся — навіть китички на вухах сріблилися, — і наче промінилися почуттям власної гідності.

Гюрін, не криючись, дивився на них із роззявленим ротом, і Ранд відчув, що й сам не може відвести від них очей. Навіть Верін не сяяла такою мудрістю, яка світилась у великих очах старійшин, навіть Морґейз, попри свою корону, не справляла такого враження владності, навіть Морейн не могла дорівнятися до них незворушним спокоєм. Інґтар уклонився першим, і Ранд ще ніколи не бачив, аби він уклонявся так шанобливо, а решта стояли, наче у землю вкопані.

— Я — Алар, — сказала жінка, що сиділа на найвищому кріслі, коли всі гості нарешті розмістилися біля Верін. — Найстарша серед старійшин стеддінґу Тсофу. Верін сказала нам, що вам потрібно скористатися Шляховими брамами, що знаходяться тут. Повернути Ріг Валіра, яким заволоділи Друзі Морока, — дуже важливо, але ми ось уже сто років нікому не дозволяли мандрувати Шляхами. Ні ми, ні старійшини всіх інших стеддінґів.

— Я знайду Ріг, — гнівно промовив Інґтар. — Я мушу. Якщо ви не дозволите нам скористатися Брамою... — Він замовк під поглядом Верін, але обличчя у нього залишалося розлюченим.

— Не поспішай так, шайнарцю, — усміхнулася Алар. — Ви, людські істоти, ніколи не даєте собі часу на те, аби все обміркувати. Тільки на ті рішенці, які ухвалюються в спокої, можна покластися. — Усмішка зникла з її обличчя, і воно посерйознішало, але голос залишався розміреним та спокійним. — Небезпеки, що чигають в Шляхах, не подолати з мечем у руках, це вам не атака аїльців чи напад траллоків. Я повинна попередити вас: ступаючи на Шляхи, ви ризикуєте не тільки втратити життя або розум, ви ризикуєте втратити душу.

— Ми бачили Мачин Шин, — сказав Ранд, а Мет і Перрин кивнули, погоджуючись. Змусити себе висловити готовність зробити це ще раз вони не спромоглися.

— За потреби я сам-один піду за Рогом аж до Шайол Гулу, — рішуче мовив Інґтар.

Гюрін лише кивнув мовчки, наче приєднуючись до сказаного Інґтаром.

— Приведіть Траяла, — наказала Алар, і Джуїн, який залишався біля дверей, уклонився і кудись пішов.

— Недостатньо почути, що може статися, — звернулася Алар до Верін. — Ви маєте це побачити, зрозуміти всією душею.

Зависла напружена тиша, і вона тривала доти, доки не повернувся Джуїн, а з ним дві оґірські жінки середнього віку. Вони вели під руки оґіра з темною бородою, а він незграбно ступав між ними, наче не був упевнений, як треба рухати ногами. Обличчя мав обвисле, позбавлене будь-яких емоцій, а великі очі незмигно дивилися відсутнім поглядом, дивилися ні на кого і в нікуди. Здавалося, він навіть не усвідомлював, бачить щось чи ні. Одна з жінок обережно витерла слину, що стекла йому з кутика рота. Вони притримали його за руки, аби зупинити на місці. Він заніс було ногу, завагався, тоді опустив її на долівку, пристукнувши. Здавалося, він був не проти стояти, так само як до цього був не проти йти; принаймні йому було байдуже.

— Траял був серед останніх оґірів, які вирушили подорожувати Шляхами, — тихо промовила Алар. — Вийшов він таким, яким ви бачите його зараз. Ви не покладете на нього руки, Верін?

Верін подивилася на неї мовчки довгим поглядом, тоді підвелася й наблизилася до Траяла. Він не ворухнувся, коли вона поклала долоні йому на широкі груди, навіть оком не змигнув у відповідь на її дотик. Гучно втягнувши повітря, вона відсахнулася, дивлячись на нього, тоді повернулася до старійшин:

— Він... порожній. Тіло живе, але всередині тіла нічого нема. Нічого.

На обличчях усіх старійшин панував вираз невимовного смутку.

— Нічого, — промовила одна з жінок-старійшин, що сиділа праворуч від Алар. Здавалося, в її очах стояв увесь біль, якого Траял більше не міг відчувати. — Ні розуму. Ні душі. Від Траяла не залишилося нічого, крім його тіла.

— Він був чудовим виспівувачем дерев, — зітхнув один із чоловіків.

Алар змахнула рукою, і жінки розвернули Траяла та потихеньку повели його геть; їм довелося підштовхувати і тягти його, бо він не одразу почав переставляти ноги.

— Ризики нам відомі, — відказала Верін. — Але хай які будуть ризики, ми мусимо йти за Рогом Валіра.

Найстарша зі старійшин кивнула:

— Ріг Валіра. Не знаю, яка з новин гірша: чи та, що він наразі в руках Друзів Морока, чи та, що його взагалі знайшли. — Вона подивилася на старійшин, що сиділи праворуч і ліворуч від неї; кожен кивнув головою, по черзі, тільки один із чоловіків спершу з сумнівом посмикав себе за бороду. — Дуже добре. Верін каже, що часу обмаль. Я сама відведу вас до Шляхової брами. — Ранд відчув полегшення, змішане зі страхом, коли вона додала: — З вами разом іде молодий оґір, Лоял, син Арента, сина Галена, зі стеддінґу Шанґтай. Далеко він зайшов від своєї домівки.

— Він нам потрібний, — негайно випалив Ранд. Він заговорив трохи повільніше, відчувши на собі здивовані погляди старійшин та Верін, але все ж таки вперто повторив: — Нам потрібно, щоби він пішов з нами, та він і сам хоче піти.

— Лоял — наш друг, — сказав Перрин, а Мет водночас із ним промовив:

— Він нам не заважає, і він сам несе свою поклажу.

Обидва вони, здавалося, знітилися, коли старійшини перенесли увагу на них, а втім, від своїх слів не відступилися.

— Чи є якась причина, чому він не може піти з нами? — запитав Інґтар. — Мет сказав правильно: Лоял може сам нести свою поклажу. Не знаю, чи він так уже нам потрібний, але якщо він хоче йти з нами, то чому...

— Він нам потрібний, — спокійно перервала його Верін. — Тепер мало хто знає, як мандрувати Шляхами, а Лоял їх вивчав. Тим паче, що він знається на дороговказах.

Алар по черзі уважно подивилася на кожного з них, тоді зупинила погляд на Ранді. Вона дивилася так, ніби їй були відкриті всі таємниці; такий само погляд мали всі старійшини, але її погляд був глибший.

— Верін каже, що ти та’верея, — промовила вона нарешті, — і я бачу це в тобі. І це вказує на те, що ти насправді дуже сильний та’верея, бо такі таланти в нас слабшають. Ти втягнув Лояла, сина Арента, сина Галена в та’марсж’айлен, у павутиння, що його плете Візерунок навколо тебе?

— Я... я просто хочу знайти Ріг і... — Ранд затнувся. Алар не згадала про кинджал Мета. Він не знав, розповіла Верін старійшинам і про нього чи промовчала з певних міркувань. — Він мій друг, найстарша.

— Твій друг, — повторила Алар. — За нашими мірками він дуже молодий. Ти теж молодий, але ти та’верея. Ти наглянеш за ним, а коли це плетіння дійде кінця, подбаєш, аби він цілий і неушкоджений повернувся додому, до стеддінґу Шанґтай.

— Я це зроблю, — промовив він.

Ранд відчув, що, промовивши це, наче бере на себе зобов’язання, а, може, й присягається.

— Тоді ходімо до Шляхової брами.

Побачивши, як вони виходять назовні — Алар і Верін попереду, — Лоял скочив на ноги. Інґтар послав Гюріна по Уно та решту солдатів. Лоял, боязливо глипаючи на найстаршу, відстав і опинився з Рандом у хвості процесії. Всі оґірські жінки, що спостерігали за ним, розійшлися.

— Старійшини щось казали про мене? А вона?..

Він утупився у широку спину Алар: та саме віддавала наказ Джуїну привести коней. Джуїн ще продовжував вклонятися, а вона вже пішла вперед разом із Верін, нахиливши до Айз Седай голову і стиха до тієї промовляючи.

— Вона наказала Рандові тебе пильнувати, — вдаючи цілковито серйозного, повідомив Лоялу Мет, коли вони пішли за жінками, — а ще подбати, аби ти безпечно повернувся до своєї матусеньки. Не розумію, чому б тобі не залишитися тут і не одружитися.

— Вона сказала, що ти можеш піти з нами. — Ранд сердито зиркнув на Мета, а той у відповідь фиркнув здавленим сміхом. Дивно було чути цей сміх і бачити виснажене обличчя приятеля. Лоял крутив між пальцями стебло з квіткою-вірноцвіткою. — Ти що, ходив збирати квіти? — поцікавився Ранд.

— Це Еріт дала мені, — Лоял зачаровано дивився на жовті пелюстки. — Вона справді дуже гарненька, хоч Мет так і не вважає.

— То ти вже не хочеш іти з нами?

Лоял струснувся, наче прокидаючись:

— Що? Ні! Тобто я хочу сказати — так! Звісно, я хочу йти з вами. Вона просто дала мені квітку. Це лише квітка. — А втім, видобувши з кишені книжку, Лоял поклав квітку під обкладинку. Повертаючи книжку до кишені, він пробурмотів так тихо, що Ранд ледь його розчув: — А ще вона сказала, що я теж вродливий. — Мет хрипко зареготав і склався навпіл, схопившись за боки та розгойдуючись. Лоял зашарівся: — Ну... це ж вона так сказала. Не я.

Перрин легенько стукнув Мета по голові кісточками пальців:

— Метові ніхто ніколи не казав, що він вродливий. Він просто заздрить.

— Ось і неправда, — вигукнув Мет, випростуючись. — Маріса Аєллін стверджує, що я вродливий. Вона не раз мені це казала.

— А ця... Маріса... вона гарненька?

— У неї обличчя, мов у кози, — з невинним виглядом зауважив Перрин.

Мет аж похлинувся зливою обурених протестів.

Ранд мимоволі розплився в посмішці. Маріса Аєллін була майже така ж вродлива, як Еґвейн. І все це дуже нагадувало добрі старі часи — насміхи, кепкування, коли начебто нема нічого важливішого у світі, ніж пожартувати та покепкувати з приятелями.

Коли вони простували містечком, оґіри віталися з найстаршою, вклоняючись чи присідаючи в реверансах і з цікавістю роздивляючись людських істот, що завітали у гості. Утім, зосереджене обличчя Алар відбило би у будь-кого охоту звертатися до гостей з розмовами.

Вони вийшли з містечка, але на це вказувало лише те, що між дерев більше не траплялося курганів, але оґірів не поменшало: вони обстежували дерева, іноді обмазуючи якимось варом, а іноді користуючись пилою чи сокирою — якщо бачили суху гілку або ж дерево потребувало більше сонця.

До процесії доєднався Джуїн, що привів коней, а тоді прискакав і Гюрін з Уно та іншими солдатами і з тягловиками. Незабаром Алар вказала кудись рукою і промовила:

— Це тут.

Розмови стихли.

Ранда на мить охопив подив. Шляхова брама мала би бути за межами стеддінґу, адже Шляхи було створено за допомогою Єдиної Сили, і всередині містечка їх просто неможливо створити; а втім, нічого не вказувало на те, що вони перетнули межу й опинилися у Світах. А тоді він усвідомив різницю — відчуття втрати, що було з ним, відколи він опинився в стеддінґу, зникло. Його знову наче морозом обсипало, але з іншої причини: саїдін була тут. Вичікувала...

Алар провела їх повз високий дуб, і там, на невеличкій галявинці, вони побачили велику брилу — Шляхову браму, щільно вкриту орнаментом з переплетених виноградних лоз та листя сотні різних рослин. Навколо галявини оґіри звели невисоку кам’яну огорожу, хоча здавалося, що та виросла тут просто із землі, скидаючись на кільце з коріння. Кинувши погляд на цю огорожу, Ранд відчув занепокоєння, а придивившись, зрозумів чому: кам’яна огорожа нагадувала про зарості колючої ожини, шипшини, жалкої листвянки та дуба-свербіжника. У заростях з таких рослин не хотілось би заплутатись.

Найстарша зупинилася перед огорожею, там, де та перекривала стежку:

— Ця стіна — попередження тим, хто сюди завітає. Хоч мало хто з нас сюди приходить. Особисто я не стану її переступати. Але ви можете це зробити.

Джуїн зупинився віддалік. Він нервово тер руки і намагався не дивитися на Браму.

— Дякую, — відказала Верін. — Потреба дуже велика, інакше я би не стала просити про це.

Ранд напружився, коли Айз Седай переступила через бар’єр та наблизилася до Брами. Лоял з шумом втягнув повітря і пробубонів щось собі під ніс. Уно та його солдати засовалися в сідлах і взялися за руків’я мечів. Всередині Шляхів немає нічого, проти чого згодився би меч, але дотик до зброї допомагав їм переконати себе, що вони готові до всього. Лише Інґтар та Айз Седай видавалися спокійними; навіть Алар м’яла спідницю обома руками.

Верін висмикнула з орнаменту трилисник Авендесора, і Ранд весь подався уперед. Він відчував необхідність звернутися до порожнечі, бути там, звідки він за потреби зможе дотягтися до саїдін.

Листям та лозинням, вирізьбленим на Брамі, пробіг нечутний вітерець, листочки затріпотіли, коли по центру брили з’явилася шпарина і дві стулки почали повільно повертатися, звільняючи прохід.

Ранд дивився на шпарину. За нею не було тьмяного, сріблястого мерехтіння — сама чорнота, чорніша за смолу.

— Зачиніть! — заволав він. — Чорний Вітер! Зачиніть скоріше!

Верін вистачило одного нажаханого погляду; вона чітким рухом вклала трилисник на його місце серед розмаїття іншого листя; лист залишився на Брамі, коли вона відняла руку й позадкувала до кам’яної огорожі. Щойно лист Авендесора став на своє місце, стулки почали зачинятися. Шпарина зникла, листя та лози переплелися, наче їх і не було, ховаючи чорноту Мачин Шин, і Шляхова брама знову перетворилася на кам’яну брилу, поверхня якої була вкрита таким майстерним різьбленням, що листя й лози здавалися живими.

Алар видихнула тремтячими губами:

— Мачин Шин. Так близько.

— Він не намагався вирватися на волю, — промовив Ранд.

Джуїн здушено застогнав.

— Я вже тобі казала, — відповіла Верін, — що Чорний Вітер є творінням Шляхів. Він не може їх покинути. — Голос її лунав спокійно, проте вона, не помічаючи цього, обтирала й обтирала руки об спідницю. Ранд відкрив було рота, але за мить передумав щось казати. — Та проте, — вела вона далі, — мене дивує, що ми натрапили на нього. Спочатку в Кайрені, тепер тут. Мене це дивує.

Вона скоса поглянула на Ранда, і він аж здригнувся. Погляд був миттєвий, і його навряд чи ще хтось помітив, але Рандові здалося, що цим поглядом вона поєднала його з Чорним Вітром.

— Я ніколи про таке не чула, — задумливо сказала Алар. — Мачин Шин чекає, коли відчиниться Брама. Раніше він завжди блукав Шляхами. Та це було давно, і, можливо, Чорний Вітер зголоднів, тому сподівається піймати необачного мандрівника, коли той відчинить Браму. Верін, ви, безперечно, не зможете скористатися цією Брамою, аби ступити на Шляхи. І хай якою великою є ваша потреба, я не можу сказати, що це мене засмучує. Шляхи тепер належать Тіні.

Ранд дивився на Браму, насупивши брови. Невже він переслідує мене? Надто багато питань. Чи може бути так, що Фейн примудрився наказувати Чорному Вітру? Верін каже, що це неможливо. І навіщо би Фейн став викликати його на мис Томан, а потім намагався його зупинити? Він повинен потрапити на мис Томан. Навіть якщо завтра вони знайдуть Ріг Валіра та Метів кинджал десь під кущем, він однаково муситиме туди поїхати.

Верін стояла, дивлячись в нікуди, і про щось розмірковувала. Мет сидів на кам’яній огорожі, схиливши голову, а Перрин з тривогою спостерігав за приятелем. Лоял, здавалося, відчував полегшення, що їм не доведеться йти Шляхами, і водночас сором за це полегшення.

— Тут нам більше нема чого робити, — заявив Інґтар. — Верін Седай, я пішов за вами сюди попри те, що мій розум протестував проти цього, але більше йти за вами я не можу. Я збираюся повернутися до Кайрена. Бартанес може сказати мені, куди вирушили Друзі Морока, і я знайду спосіб змусити його це зробити.

— Фейн вирушив на мис Томан, — стомлено відгукнувся Ранд. — А там, куди він пішов, знаходяться і Ріг Валіра, і кинджал.

— Гадаю, — Перрин мимохіть пересмикнув плечима, — гадаю, ми можемо спробувати зайти до Шляхів крізь іншу Браму. Може, десь в іншому стеддінґу?

Лоял почухав підборіддя й заговорив квапливо, наче спокутуючи своє полегшення від невдачі, що їх щойно спіткала:

— Стеддінґ Кантоїн знаходиться на березі ріки Іралелл, а стеддінґ Тайджін на схід від Хребта Світу. Але звідси ближче до Шляхової брами в Кеймліні, там, де колись був гай, а найближчою Брамою є Брама серед гаю в Тар Балоні.

— Хай якою Брамою ми спробуємо скористатися, — розсіяно зауважила Верін, — боюся, ми знайдемо там Мачин Шин, що чекає на нас. — Алар подивилася на неї з німим питанням, проте Айз Седай нічого більше не сказала, принаймні вголос. Натомість вона взялася щось бурмотіти, хитаючи головою, наче сперечалася сама з собою.

— Що нам потрібно, — невпевнено заговорив Гюрін, — то це Портальний камінь. — Він поглянув на Алар, на Верін, і оскільки жодна з них його не зупинила, продовжив, з кожним словом впевненіше і впевненіше. — Леді Селін казала, що ці давні Айз Седай... ну, вони вивчили ці світи, і таким чином дізналися, як створити Шляхи. А це місце, де ми були... нам знадобилося лише два дні, навіть менше, аби перенестися на сотню ліг. Якби ми могли скористатися одним із цих Каменів, аби попасти в той світ, чи в якийсь подібний, то ми б легко потрапили до Аритського океану, а звідти і на мис Томан. Може, воно й не так швидко, як Шляхами подорожувати, але точно швидше, ніж паняти на захід верхи. Що скажете, лорде Інґтаре? Лорде Ранде?

Відповіла Верін:

— Те, що ти пропонуєш, нюхаче, могло би бути можливим, але знайти Портальний камінь не більш ймовірно, ніж відчинити цю Браму ще раз і побачити, що Мачин Шин забрався геть. Найближчий відомий мені Камінь знаходиться в Аїльській пустелі. Хоча ми могли би повернутися до Кинджала Родичевбивці, якщо ти, або Ранд, або Лоял гадаєте, що зможете знову знайти там цей Портальний камінь.

Ранд поглянув на Мета. Коли зайшла ця розмова про Камені, той із надією підвів голову. Кілька тижнів, каже Верін. Якщо вони просто поскачуть на захід, Мету не побачити мису Томан. Він просто не доживе.

— Я можу знайти його, — знехотя зізнався Ранд. Він відчував пекучий сором. Мет ось-ось помре, Друзі Морока заволоділи Рогом Валіра, Фейн ударить по Емондовому Лугу, якщо ти не вирушиш йому навздогін, а ти боїшся скористатися Силою. Один раз, аби піти, і один раз, аби повернутися. Ще два рази не доведуть тебе до божевілля. Але насправді його лякало інше: та готовність, що раптово вибухнула у нього всередині на саму думку про те, що він знову направлятиме, знову відчує, як його наповнює Сила, знову відчує себе по-справжньому живим.

— Я не розумію, — замислено промовила Алар. — Портальними каменями не користувалися з Епохи Легенд. Я не уявляла, що хтось може знати, як вони працюють.

— Коричневій Аджі багато чого відомо, — сухо відказала Верін, — і я знаю, як можна користуватися Каменями.

Найстарша кивнула:

— Справді, Біла Вежа має дива, про які ми навіть і мріяти не можемо. Але якщо ви вмієте застосовувати Портальний камінь, вам нема потреби скакати аж до Кинджала Родичевбивці. Неподалік того місця, де ми з вами стоїмо, є один такий Камінь.

— Колесо плете так, як Колесо бажає, і Візерунок дає все, що потрібно. — Відсутній вираз злетів з обличчя Верін. — Відведіть нас туди, — енергійно промовила вона. — Ми й без того вже згаяли надто багато часу.

Алар повела їх від Брами, рухаючись, як завжди, велично; а от Джуїн не міг приховати бажання якнайшвидше забратися геть звідти. Мет, мабуть, був єдиним, хто нетерпляче чекав на подорож, Гюрін здавався впевненим в успіху, а Лояла, схоже, більш за все хвилювало, чи не передумає Алар його відпускати. Ранд неспішно вів Гнідана за поводи. Він сумнівався, що Верін сама збирається зайнятися Каменем.

Колона з сірого каменю стриміла неподалік бука заввишки майже сто футів та чотири кроки завтовшки. Раніше, доки Ранд не побачив великих дерев, він вважав би, що перед ним дерево-велетень. Тут не було огорожі, а крізь товстий шар опалого листя пробивалися нечисленні дикі квіти. На поверхні Портального каменя залишили руйнівний слід вітри та дощі, але символи, що його вкривали, проступали ще досить чітко.

Шайнарські вершники обступили Камінь, оґірів і людей колом, утім, тримаючись на значній відстані.

— Ми знайшли цей Камінь багато років тому, — мовила Алар, — підняли його та поставили вертикально. Але з місця його не зрушували. Він... він наче... не хотів, щоби його зрушували. — Вона підійшла впритул до Каменя і поклала на нього свою широку долоню. — Я завжди сприймала його як символ того, що було втрачено, того, що було забуто. В Епоху Легенд такі речі вивчали та дещо про них знали. Для нас це лише камінь.

— Сподіваюся, не лише камінь. — У голосі Верін додалося ентузіазму. — Шановна найстарша, я вдячна вам за допомогу. Вибачте, що ми залишаємо вас не за етикетом, але Колесо не чекає навіть на жінок. Принаймні ми більше не порушуватимемо спокій вашого стеддінґу.

— Ми відізвали наших майстрів-каменярів із Кайрену, — мовила Алар, — проте до нас доходять звістки про те, що відбувається у Світах. Лжедракони. Велике полювання на Ріг. Ми чуємо про ці події, хоч вони нас обминають. Не думаю, що нас обмине Тармон Ґай’дон, і ми зможемо й надалі жити в спокої. Щасливої вам дороги, Верін Седай. Усім вам щасливої дороги, і хай ви знайдете захист під долонею Творця. Джуїне!

Вона призупинилася лише на мить, аби востаннє застережливо поглянути на Ранда, а відтак оґіри зникли за деревами.

Зарипіли сідла під вершниками. Інґтар глянув на утворене ними коло й звернувся до Верін:

— Чи мусимо ми вчиняти саме так, Верін Седай? Навіть якщо це взагалі можливо. Ми ж навіть не знаємо, чи Друзі Морока насправді забрали Ріг до мису Томан! Я гадаю, що зможу змусити Бартанеса...

— Якщо ми не знаємо нічого напевне, — м’яко перервала його Верін, — тоді мис Томан — місце, не гірше за інше, аби розпочати пошуки. Я чула від вас багато разів, що ви ладні скакати аж до Шайол Гулу, якщо це буде потрібно, аби повернути Ріг. А тепер ви відступаєте перед оцим? — Вона вказала на Камінь, що темнів на тлі гладенької кори високого дерева.

Інґтар напружився, як струна:

— Я не відступлю ні перед чим! Ведіть нас на мис Томан чи ведіть нас до Шайол Гулу. Якщо цей шлях приведе нас до Рога Валіра, я йду за вами.

— Ось і добре, Інґтаре. Тепер ти, Ранде. Ти переносився за допомогою Портального каменя не так давно, на відміну від мене. Ходімо. — Вона жестом запросила Ранда підійти разом із нею до Каменя.

— Вам доводилося користуватися Каменем? — Ранд кинув погляд через плече, щоби пересвідчитися, що поряд нікого нема і ніхто їх не чує. — Тоді я вам для цього не потрібний. — Він з полегшенням повів плечима.

Верін лагідно подивилися на нього:

— Я ніколи не користувалася Каменем, а ти ним користувався зовсім недавно. Я добре знаю межі своїх можливостей. Мене знищить, коли я лише спробую пропустити крізь себе Силу, достатню для того, щоби задіяти Портальний камінь. Та дещо я про ці Камені знаю. Досить для того, аби хоч трохи допомогти тобі.

— Але ж я не знаю нічогісінько. — Ведучи коня за повід, він обійшов круг Каменя, уважно його оглядаючи. — Єдине, що я пам’ятаю, це як виглядає символ нашого світу. Селін мені його показувала, але тут я його не бачу.

— Ясна річ, його тут немає. Не на Камені, що знаходиться в нашому світі. Адже символи допомагають перенестися у світи інші. — Вона похитала головою. — Чого б я лишень не віддала, аби поговорити з цією твоєю дівчиною! А ще краще — розжитися її книгою. Усі вважають, що жодний примірник «Верцадл Колеса» не зберігся у Світотрощі. Проте Серафелла завжди казала мені, що я навіть не уявляю, скільки з тих книжок, які ми вважаємо втраченими, насправді чекають десь, аби ми їх знайшли. Але нема сенсу перейматися через те, чого я не знаю. Дещо мені все ж таки відомо. Символи вгорі Каменя позначають світи. Звісно, не всі Можливі світи. Вочевидь, не кожний Камінь поєднаний з усіма світами, а в Епоху Легенд Айз Седай вважали, що мають існувати світи, до яких не можна дістатися за допомогою Каменів. Ну що, нічого не спадає на пам’ять?

— Нічого. — Якщо він знайде потрібний символ, він зможе знайти Фейна та Ріг, врятувати Мета, не дати Фейнові наробити лиха в Емондовому Лузі. Якщо він знайде символ, йому доведеться доторкнутися до саїдін. Він хотів знайти Фейна та врятувати Мета, але торкатися саїдін він не хотів. Він боявся направляти й водночас прагнув цього, як чоловік, котрий вмирає з голоду, прагне хліба. — Я не пам’ятаю нічого.

Верін зітхнула:

— Символи внизу позначають Камені в інших місцях. Якщо ти знаєш, як воно працює, ти можеш доправити нас не до цього ж Каменю в інших Світах, а до інших Каменів там чи навіть до одного з них тут. Гадаю, це щось подібне до переміщення, але так само, як ніхто вже не пам’ятає, як переміщатися, ніхто не пам’ятає і секрету Каменя. А спроба зробити це навмання може легко всіх нас знищити. — Верін вказала на дві паралельні хвилясті лінії, перекреслені химерною закарлючкою, викарбувані низько над землею. — Ось це позначка для Каменя на мисі Томан. Це один із трьох Каменів, символи яких мені відомі, і єдиний, біля якого я була. І що ж мені вдалося там дізнатися, після того як я ледь не залишилася під сніговою лавиною на Імлистих горах і ледь не замерзла, перетинаючи Елмотську рівнину? Та нічого. Абсолютно нічого. Ти граєш у кості чи в карти, Ранде аль’Торе?

— Гравець у нас Мет. Чому ви запитуєте?

— Зрозуміло. Ну, гадаю, його ми не станемо долучати. Оці символи мені теж відомі.

Вона обвела пальцем прямокутник, всередині якого було вирізьблено вісім майже однакових символів з колом та стрілою, лише в половині з них стріла знаходились всередині кола, а на решті стріла вістрям простромлювала коло й витикалася назовні. Стріли вказували ліворуч, праворуч, вгору та вниз, і кожне коло було обведено ще однією лінією, котра, як здалося Ранду, була написом, але невідомою йому мовою. Вигнуті рядки раптом перетворювалися на зубчасті гачки, а тоді знову тяглися плавно.

— Принаймні про них я дещо знаю, — продовжувала Верін. — Кожен знак означає певний світ, і саме вивчення цих світів призвело до створення Шляхів. Тут позначено не всі вивчені світи, але тільки ці символи мені відомі. Ось тут і починається гра. Мені нічого не відомо про жоден із цих світів. Кажуть, що є такі світи, де рік дорівнює одній добі у світі нашому, а в інших, навпаки, один день — це цілий рік тут. Припускають, що є світи, де саме лише повітря вб’є нас, варто його вдихнути, і є такі світи, яким ледь вистачає реальності для їхнього існування. Не стану навіть роздумувати над тим, що може статися, якщо ми опинимося в одному з них. Ти мусиш зробити вибір. Як сказав би мій батько, час кидати кості.

Ранд дивився на неї, хитаючи головою:

— Я можу вбити нас усіх, який би символ не обрав.

— То ти не хочеш ризикнути? Заради Рога Валіра? Заради Мета?

— Чому ви так ухопилися за цю можливість? Я навіть не впевнений, що у мене щось вийде. Воно... воно працює не щоразу, коли я роблю спробу. — Він знав, що ніхто до них не наблизився, проте однаково озирнувся навкруги. Всі оточили Камінь широким колом і чекали, спостерігаючи за ними здалеку, аби не чути того, що призначалося не для їхніх вух. — Інколи саїдін поруч. Я можу її відчувати, але забажай я її торкнутися, вона може виявитися не ближче місяця на небі. І навіть якщо це спрацює, а якщо я перенесу нас кудись, де ми не зможемо дихати? Яка користь із цього буде для Мета? Чи для Рога?

— Ти — Відроджений Дракон, — промовила вона стиха. — Так, звісно, ти можеш померти, але я не думаю, що Візерунок дозволить тобі померти, доки твоя частина не буде завершена. А з іншого боку, наразі на Візерунок лягла Тінь, і хто може сказати, як це впливає на плетіння? Тобі залишається лише одне: йти за своєю долею.

— Я — Ранд аль’Тор, — вигукнув він. — Я не Відроджений Дракон. І я не буду Лжедраконом.

— Ти — той, хто ти є. То ти зробиш вибір чи стоятимеш тут, доки твій друг помре?

Ранд почув, що мимоволі скрегоче зубами, і змусив себе розтиснути щелепи. Символи нічим не різнилися між собою, принаймні для нього. Написи також означали не більше, ніж відбитки курячих лапок. Нарешті він зупинився на одному, стріла на якому вказувала ліворуч, бо десь там лежав мис Томан, а сама стріла виходила за межі кола, бо це означало звільнення, якого він так прагнув. Йому хотілося розреготатися. Такі дрібниці, а він ставить на них своє життя і життя своїх супутників.

— Підійдіть ближче, — гукнула Верін решті загону. — Тримайтеся поруч, так буде краще. — Вони підкорилися, лише на мить завагавшись. — Час починати, — промовила вона, коли всі зібралися тісним гурточком.

Відкинувши плащ на спину, Верін поклала долоні на кам’яний стовп, але Ранд бачив, що вона спостерігає за ним краєм ока. Він чув, як вояки, що стояли тепер тісним колом, нервово покашлюють та прочищають горло, як Уно вилаяв когось, хто забарився стати поруч з іншими, як Мет спробував кволо пожартувати, як голосно зглитнув Лоял. Він увійшов у порожнечу.

Тепер це було дуже легко. Полум’я поглинуло страх та гнів і зникло, перш ніж він устиг його сформувати до кінця. Зникло, залишивши по собі лише порожнечу та сяйво саїдін — дражливе, болюче, нудотне та звабливе. Він... потягнувся до нього... і сяйво сповнило його, сповнило відчуттям життя. Ранд не поворухнув жодним м’язом, але він відчував, наче весь тремтить, вібрує від потоку Єдиної Сили, що хлинув у нього. Символ виник перед ним — стріла, що протинає коло, і цей символ плавав над порожнечею, такий твердий, як камінь, на якому його було вирізьблено. Він скерував потік Єдиної Сили, що йшов крізь нього, до цього символу.

Символ замерехтів, блимнув.

— Щось відбувається, — сказала Верін. — Щось...

Світ блимнув.

Залізний замок покотився підлогою фермерського будинку, і Ранд впустив гарячий чайник, коли у дверях вималювалася величезна постать з баранячими рогами, а за нею чорніла Ніч Зими.

— Біжи! — закричав Тем. Блиснув меч, і траллок упав, але, падаючи, встиг ухопити Тема і потягти його за собою.

А у двері вже лізли нові й нові чудовиська, закуті в чорні обладунки, з людськими обличчями, спотвореними звірячими пащами, дзьобами та рогами, і химерно викривлені мечі прохромили Тема, коли він намагався підвестися, зубчасті сокири описали дуги й опустилися, сталь забагряніла.

— Тату! — скрикнув Ранд.

Рвонувши ніж із пояса, він перестрибнув через стіл і кинувся на допомогу батькові, і ще раз скрикнув, коли перший удар меча протнув йому груди.

Кров, пухирячись, ринула йому з рота, а в голові прошепотів голос: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим.

Ранд силкувався втримати символ, наче крізь товщу води чуючи голос Верін:

— ...не так...

Сила переповнювала його.

Блим.

Одружившись з Еґвейн, Ранд почувався щасливим і намагався не піддаватися нападам дивного настрою, коли йому здавалося, наче має бути ще щось, щось інше. Новини приходили до Межиріччя разом із крамарями та з купцями, що приїжджали по вовну та тютюн, і в новинах цих завжди йшлося про нові лиха, про війни, що спалахували всюди, і про Лжедраконів також. Одного року ні крамар на своєму фургоні, ні купецькі каравани так і не з’явилися, а коли вони все ж таки приїхали наступного року, то принесли звістку, що повернулося військо Артура Яструбине Крило, чи принаймні їхні нащадки. Казали, що старі королівства впали, а нові хазяї, котрі використовували в битвах прикутих до них на ланцюгу Айз Седай, зруйнували вщент Білу Вежу і посипали сіллю місце, де стояв Тар Балон. Айз Седай більше нема.

Коли Еґвейн померла, він годинами сидів сам-один на її могилі, з намоклою від сліз сивуватою бородою. Хвороба його повернулася, і він розпадався на очах: втратив останні два пальці на правій руці і один на лівій, від вух залишилися самі шрами, і люди бубоніли, що від нього тхне тлінню. Депресія його посилилася.

Проте коли прийшли жахливі звістки, ніхто не був проти, аби він встав поряд. Траллоки та щезники вийшли з Гнилолісся, а разом з ними почвари, про яких ніхто раніше не чув, і новим хазяям світу довелося відступити попри всю їхню могутність. Ось чому Ранд узяв лук — у нього саме вистачало пальців натягувати тятиву — й зашкутильгав разом із колонами, що вирушили на північ, до ріки Тарен, з чоловіками з усіх сіл, з кожного куточка Межиріччя, які прихопили з собою хто лук, сокиру чи рогатину на дикого звіра, а хто — меч, що довгі роки іржавів на горищі. Ранд також прихопив меча, що мав тавро чаплі на лезі, хоч він і не знав, що з ним робити. Він знайшов його після смерті Тема. Жінки теж ішли пліч-о-пліч із чоловіками, несучи на плечах зброю, яку лише змогли відшукати. Деякі з них говорили зі сміхом, що мають дивне відчуття, ніби це відбувається з ними не вперше.

І на березі ріки Тарен межиріченці зустріли нападників — нескінченні орди траллоків. Тих вели щезники, що вийшли з нічних кошмарів, вели під мертвотно-чорним знаменом, що, здавалося, пожирало світло. Ранд побачив це знамено й подумав, що його знову охопило божевілля, бо йому здалося, що він і був народжений для того, аби битися з цим знаменом. Він випускав в нього стрілу за стрілою, вкладаючи в це всю свою майстерність, прикликавши на допомогу порожнечу, не переймаючись тим, що траллоки перейшли ріку, що чоловіки й жінки вмирають по праву й по ліву руку від нього. Один із траллоків прохромив його мечем і стрибками помчав далі, вглиб Межиріччя, виючи через невтолиму спрагу крові. І, лежачи горілиць на березі Тарена, дивлячись, як темнішає полуденний небосхил, дихаючи все слабкіше, він почув голос: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим.

Символ зі стрілою та колом пересунувся, напис спотворився, і він силою волі повернув його на місце.

До нього долинув голос Верін:

— ...правильно. Щось...

Сила вирувала.

Блим.

Тем намагався втішати Ранда, коли Еґвейн захворіла і померла за тиждень до свого з Рандом весілля. Найнів теж його втішала, але вона сама була приголомшена, бо попри все своє уміння не мала жодного уявлення, що саме вбило дівчину. Ранд сидів біля дому Еґвейн, коли вона помирала, і здавалося, в усьому Емондовому Лузі не залишилося такого місця, де б він не чув її криків. Він знав, що має піти звідси. Тем дав йому меч із тавром чаплі на лезі, і хоч він не дуже розводився щодо того, яким чином до пастуха з Межиріччя потрапила така річ, усе ж навчив Ранда з ним вправлятися. Того дня, коли Ранд ішов, Тем дав йому листа, який, за його словами, міг допомогти Рандові вступити до війська Ілліану, відтак обійняв його і промовив:

— Ніколи я не мав іншого сина, і ніколи не хотів іншого. Якщо зможеш, хлопче, повертайся з дружиною, як я зробив свого часу, чи повертайся сам, але в будь-якому разі повертайся.

В Бейрлоні у Ранда вкрали гроші разом із рекомендаційним листом, і ледве не поцупили й меча, а ще він зустрів жінку на ім’я Мін, яка розповідала йому такі божевільні речі про нього самого, що він зрештою подався з міста, аби втекти від неї. Згодом його блукання привели його до Кеймліна, і тут, завдяки своїй вправності з мечем, він вступив до гвардії королеви. Інколи він ловив себе на тому, що задивляється на дочку-спадкоємицю, Елейн, і в такі миті дивні думки лізли йому в голову — наче все відбувається не так, як слід, і в його житті має бути ще щось інше. Елейн, звісно, не помічала його; вона одружилася з принцом із Тіра, хоч і не видно було, що цей шлюб зробив її щасливою. Ранд був звичайним солдатом, колишнім пастухом з крихітного селища майже на західному кордоні, такого далекого, що тільки риски на мапі поєднували його тепер з Андором. До того ж про нього йшла лиха слава шаленця і буяна.

Дехто твердив, що він божевільний, і в спокійніші часи, мабуть, навіть його майстерне володіння мечем не дозволило б йому затриматися у гвардії, але часи були неспокійні. Лжедракони лізли звідусіль, наче той бур’ян. Щойно вдавалося справитися з одним, знаходилося ще двоє чи троє, доки війни не почали шматувати кожну країну. І зійшла тоді Рандова зірка, бо він розкрив таємницю свого божевілля, таємницю, яку — він знав це — мусить берегти. І він беріг. Він міг направляти. У битві завжди знаходилося місце і час для невеличкого, непомітного для інших в сум’ятті сутички направляння, а втім, воно приносило з собою успіх. Інколи направляння спрацьовувало, інколи — ні, але частіше спрацьовувало. Він знав, що божевільний, і цим не переймався. Руйнівна хвороба напосіла на нього, але він не звертав уваги й на неї, та й ніхто не звертав, бо прийшла звістка, що військо Артура Яструбине Крило повернулося і вимагає свої землі назад.

Ранд був на чолі загону в тисячу воїнів, коли королівські гвардійці перевалилися через Імлисті гори; йому не спало на гадку взяти трохи вбік та зайти до Межиріччя — він тепер узагалі рідко коли згадував Межиріччя. А коли розсіяні залишки війська відступали через гори, він командував усією гвардією. Він пройшов весь Андор, воюючи, відступаючи серед моря біженців, доки нарешті не опинився під стінами Кеймліна. Більша частина мешканців Кеймліна вже втекла з міста, і багато хто радив війську відступити ще далі, але Елейн, тепер уже королева, присяглася, що вона не покине Кеймлін. Вона б і не глянула на його знищене шрамами та хворобою обличчя, але він не міг її залишити. Отже, те, що лишилося від гвардії королеви, приготувалося захищати королеву, покинуту своїм народом.

Під час битви за Кеймлін до нього прийшла Сила, і він метав блискавки та вогонь в нападників, і розчахував землю під їхніми ногами, але до нього знову прийшло відчуття, що він був народжений для чогось іншого. Бо хай що би він не робив, ворогів, яких він намагався зупинити, було занадто багато і серед них теж були такі, які могли направляти. Зрештою блискавка влучила в Ранда, і він упав з палацової стіни — обгорілий, з переламаними кістками, стікаючи кров’ю, і коли вже останній подих клекотів у горлі, він почув шепіт: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим.

Ранд щосили намагався втримати порожнечу, а вона здригалася від блимання світів, наче від ударів молотом, намагався утримати єдиний символ серед тисячі інших, що проносилися поверхнею порожнечі. Він що було змоги тримався лише одного символу.

— ...йде не так! — кричала Верін.

Сила стала усім.

Блим. Блим. Блим. Блим. Блим. Блим.

Він був солдатом. Він був пастухом. Був жебраком, і королем теж був. Він був фермером, менестрелем, моряком, теслею. Народився, жив і помер аїльцем. Він помирав божевільним, помирав, згниваючи за життя, помирав від хвороб і від старості. Його страчували, і натовп радісними криками вітав його страту. Він проголошував себе Відродженим Драконом і здіймав свій стяг до неба; він тікав від Сили, ховався від неї; він жив і помирав, так і не дізнавшись головного про себе. Йому вдавалося протистояти безуму та хворобі впродовж довгих років; його не вистачало і на два роки. Іноді Морейн приходила і забирала його з Межиріччя — одного чи з тими з його приятелів, кому вдалося вижити в Ніч Зими; інколи вона цього не робила. Іноді за ним приходили інші Айз Седай. Іноді — з Червоної Аджі. Еґвейн одружувалася з ним; Еґвейн, з суворим обличчям, в мантії Престолу Амерлін, очолювала Айз Седай, що прийшли його вгамувати; Еґвейн, зі сльозами на очах, встромляла кинджал йому в серце, і він помирав зі словами вдячності на вустах. Він кохав інших жінок, брав шлюб з іншими жінками. Елейн, і Мін, і білява донька фермера, яку він зустрів на шляху до Кеймліна, і жінки, яких він ніколи не бачив, доки не прожив ці життя. Сотню життів. Більше. Так багато, що він не міг їх порахувати. І в кінці кожного життя, коли він лежав, помираючи, в мить останнього подиху, голос шепотів йому у вухо: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим Порожнеча зникла, контакт із саїдін розірвався, і Ранд важко гепнувся; від такого падіння йому виперло би дух, от тільки він і так уже ледь дихав. Щокою та долонями він відчув шорсткий камінь. Було холодно.

Він побачив Верін — розпростерта на землі, вона намагалася перевернутися і стати навкарачки. Він відчув, як хтось голосно блює, і підвів голову, щоби роздивитися навкруги. Уно стояв на колінах, витираючи рота тильною стороною долоні. Ніхто не тримався на ногах, крім коней, та й ті наче задерев’яніли, тремтячи та дико водячи більмами. Інґтар витяг меча і, стискаючи руків’я так, що лезо ходило ходором, дивився просто перед собою невидющими очима. Лоял сидів приголомшений з виряченими очима, а його руки звисали безвільно, наче у ляльки. Мет скрутився клубком, закривши голову руками, а Перрин уп’явся пальцями в обличчя, наче хотів видерти побачене чи, може, видряпати очі, що це бачили. Усі воїни були не в кращому стані. Масима плакав, не криючись, сльози стікали по його обличчю, а Гюрін крутив головою, наче шукаючи, куди би втекти.

— Що?.. — Ранд замовк і зглитнув. Він лежав на шерехатій, вивітреній кам’яній брилі, наполовину вгрузлій у землю. — Що сталося?

— Викид Єдиної Сили. — Айз Седай зіп’ялася на хисткі ноги і, здригнувшись, обсмикнула на собі сукню. — Нас немовби штовхали... силоміць... Поштовх йшов наче нізвідки. Ти мусиш навчатися контролювати це. Мусиш! Такий обсяг Сили може спалити тебе на попіл.

— Верін, я... я жив... я був... — Він усвідомив, що лежить на заокругленій брилі. Портальний камінь. Квапливо, хитаючись, скочив на ноги. — Верін, я жив і помирав бозна-скільки разів. І щоразу все було по-іншому, але це відбувалося зі мною. Зі мною.

— Лінії, які поєднують Можливі світи, прокладені тими, хто знав Числа Хаосу. — Верін пересмикнуло; здавалося, вона промовляє до себе. — Ніколи про таке не чула, але ніщо не завадило би нам народитися в цих світах. Але тоді ми мали би прожити інші життя. Ну, звісно. Різні життя, бо події могли би відбуватися по-різному.

— То ось що це було? Я бачив... ми бачили... якими могли би бути наші інші життя? — Я знову переміг, Льюсе Теріне. Ні! Я — Ранд аль’Тор!

Верін струснулася і глянула на нього:

— Тебе дивує, що твоє життя могло би скластися геть інакше, якби ти обирав інші шляхи чи події складалися б інакше? Хоч я ніколи би не подумала, що я... Добре. Важливо те, що ми дісталися сюди. Хоч і не так, як сподівалися.

— Куди це — сюди? — не зрозумів Ранд.

Ліс стеддінґу Тсофу зник, навколо була пагорбкувата долина. Трохи на захід виднівся якийсь ліс та пасмо пагорбів. Коли загін зібрався навколо Каменя поблизу стеддінґу, день був у розпалі, а тут сонце на сірому небі стояло низько, і видно було, що до полудня ще далеко. Поодинокі дерева неподалік розчепірили голе гілля, лише де-не-де на них зосталось яскраве листя. Зі сходу налетів холодний вітер, погнав землею кушпелу.

— Ми на мисі Томан, — відповіла Верін. — Це той Камінь, до якого я подорожувала. Не треба було тобі намагатися перенести нас просто сюди. Не знаю, що пішло не так, і, боюся, мені про це ніколи не дізнатися, але, висновуючи з цих дерев, зараз пізня осінь. Ранде, часу нам не вдалося виграти. Ми втратили час. Я би сказала, за чотири місяці ми б змогли дістатися сюди і верхи.

— Але ж я не...

— Ти мусиш дозволити мені скеровувати тебе в таких речах. Я не можу тебе навчити, це так, але, можливо, мені вдасться принаймні не дати тобі вбити себе, і всіх нас також, коли ти зайдеш надто далеко. Навіть якщо ти не вб’єш себе миттєво, якщо Відроджений Дракон лише самоспалиться, наче стекла воском свічка, хто тоді вийде на двобій із Мороком?

Вона не стала чекати на його подальші протести, а натомість посунула до Інґтара.

Шайнарець сіпнувся, коли Айз Седай торкнулася його руки, і подивився на неї безтямними очима.

— Я ходжу у Світлі, — хрипко вигукнув він. — Я знайду Ріг Валіра та знищу Шайол Гул. Я зроблю це!

— Звісно, зробите, — промовила вона заспокійливо. Взяла його обличчя в руки, і він раптом глибоко зітхнув, вочевидь, звільняючись від якогось жахливого видіння та приходячи до тями. Лише в очах ще стояв темний спогад.

— Ось так, — мовила Верін, — цього достатньо. Подивлюся, як я зможу допомогти решті. Ми все ще можемо повернути Ріг, але рівнішою наша стежина не стала.

Верін пішла поміж інших, зупиняючись на хвилину біля кожного, а Ранд підійшов до друзів. Коли він нахилився допомогти Метові сісти, той смикнувся і, втупившись у нього, вхопив обома руками за куртку:

— Ранде, я б ніколи не розповів нікому про... про тебе. Нізащо б тебе не зрадив. Ти маєш у це вірити! — Він мав ще гірший вигляд, ніж зазвичай, та Ранд подумав, що це, мабуть, через переляк.

— Вірю, — мовив Ранд. Цікаво, які життя прожив Мет і що він там робив? Напевно, розпатякав комусь, інакше не став би так перейматися. Він не міг тримати за це зла на приятеля. То були інші Мети, не цей. Тим паче після того, як він побачив деякі варіанти себе самого... — Я тобі вірю. Перрине?

Хлопець, зітхнувши, відняв руки від обличчя і підвів кучеряву голову. На його чолі та щоках багряніли відмітини від нігтів. По жовтих очах не можна було зрозуміти, що у Перрина на думці:

— У нас не такий багатий вибір, еге ж, Ранде? Хай що б трапилося, хай як ми вчинили, деякі речі завжди залишаються тими самими. — Він голосно видихнув. — Де це ми? В одному з тих світів, про які говорили ви з Гюріном?

— Це мис Томан, — відповів йому Ранд. — У нашому світі. Принаймні так каже Верін. І наразі осінь.

Мет захвилювався:

— Як таке могло?.. Ні, я не хочу знати, як це сталося. Але як ми тепер збираємося знайти Фейна та кинджал? За цей час він міг опинитися де завгодно.

— Він тут, — запевнив приятеля Ранд. Він сподівався, що так воно і є. Фейн мав час сісти на корабель і відплисти куди забажає. Мав час дістатися до Емондового Лугу. Або до Тар Балона. Світло, будь ласка, хай йому не набридло чекати. Якщо він скривдить Еґвейн чи ще когось в Емондовому Лузі, я... Спопели мене Світло, я намагався прибути сюди вчасно.

— Усі міста на мисі Томан лежать на захід звідси, — голосно, аби всі могли почути, оголосила Верін. Всі вже звелися на ноги, крім Ранда та двох його друзів; продовжуючи говорити, Айз Седай наблизилася до Мета і поклала на нього руки. — Хоча тут небагато таких селищ, які можуть називатися містами. Якщо ми хочемо знайти сліди, залишені Друзями Морока, нам варто починати з західної частини мису. А ще, гадаю, нам не варто марнувати світлу добу дня, розсиджуючись тут.

Коли Мет, закліпавши, звівся на ноги — виглядав він хворим, як і раніше, але рухався жваво, — Верін поклала руки на Перрина. А коли ж вона підійшла до Ранда, він позадкував.

— Не будь дурнем, — сказала вона.

— Мені не потрібна допомога від вас, — тихо промовив він. — Ані від вас, ані від будь-якої Айз Седай.

У неї затремтіли губи:

— Як скажеш.

Вони негайно розсілися по конях і поскакали на захід. Портальний камінь залишився у них за спинами. Ніхто не протестував, а Ранд і поготів. Світло, не дай мені запізнитися.

Вдягнута в білу сукню, Еґвейн сиділа, схрестивши ноги, на ліжку та змушувала три крихітні кульки світла плести візерунки у себе над долонями, їй не дозволяли робити це без нагляду хоча б однієї посвяченої, але ж Найнів, котра, киплячи від люті, походжала туди-сюди перед невеличким каміном, носила на пальці персня зі змієм, відзнаку посвяченої, а її біла сукня мала на подолі лиштву з кольорових смуг, хай навіть їй ще й не дозволяли самій навчати послушниць. А за останні тринадцять тижнів Еґвейн усвідомила, що вона не може стриматися. Тепер вона знала, як просто торкнутися саїдар. Вона повсякчас відчувала, що саїдар поряд, чекає на неї, схожа на аромат парфумів або на дотик шовку, відчувала, як вона вабить її, вабить. А торкнувшись, було важко втриматися і не направляти, чи принаймні не спробувати це зробити. Вона хибила майже так само часто, як досягала успіху, але це тільки спонукало її робити нові й нові спроби. Часто це лякало її. Лякало те, яким сильним є її бажання направляти і яким сірим та похмурим видається життя, коли не направляє. Вона прагнула всотати в себе все, до останньої краплі, попри застороги, що може себе випалити. І це лякало її найбільше. Іноді їй хотілося, щоб вона ніколи не потрапляла до Тар Балона. Проте цей страх не міг зупинити її надовго, так само як і побоювання, що її може застукати одна із Айз Седай чи будь-яка посвячена, не беручи до уваги Найнів.

Хоча тут, у своїй кімнаті, вона почувалася досить безпечно. Тут була Мін, сиділа на триногому ослінчику, спостерігаючи за нею, але Еґвейн добре знала, що Мін ніколи її не викаже. Еґвейн подумала, як їй пощастило знайти тут, у Тар Балоні, двох добрих подруг.

Кімнатка у неї була крихітна, без вікон, утім, як і в усіх послушниць. Найнів долала відстань від однієї біленої стіни до іншої лише за три короткі кроки. Власна кімната Найнів була значно більшою, але оскільки вона не заприятелювала з іншими посвяченими, то приходила до Еґвейн, коли потребувала співрозмовниці. Хоч наразі вона взагалі ні з ким не розмовляла. Вузенький камін з невеличким полум’ям тримав на відстані перший осінній холодок, хоч Еґвейн і розуміла, що навряд чи він так само дасть раду із зимовими морозами. Невеличкий письмовий столик довершував умеблювання, а всі свої пожитки дівчина акуратно розвісила на кількох кілочках, вбитих у стіну, та розклала на коротенькій поличці над столом. Зазвичай послушниць навантажували наукою та роботою з головою, і вони мало часу сиділи у себе по кімнатах, але сьогодні випав вільний день, лише третій за весь час, відколи Еґвейн і Найнів прибули до Білої Вежі.

— Сьогодні Елс, наче кішка на сало, дивилася на Ґалада, коли він тренувався з Охоронцями, — проказала Мін, розгойдуючись на двох ніжках ослінчика.

Крихітні кульки над долонями Еґвейн замиготіли, але лише на мить.

— Та хай собі витріщається на кого лиш хоче, — неуважно промовила вона. — Не розумію, чого це має мене цікавити.

— Звісно, не має. Він страшенно вродливий, якщо не звертати уваги на його суворість. На нього приємно дивитися, а надто коли він скине сорочку.

Кульки закружляли в шаленому танці.

— Я точно не маю жодного бажання дивитися на Ґалада — в сорочці він чи без неї.

— Не варто було тебе дражнити, — з жалем у голосі промовила Мін. — Вибач. Але ж тобі справді подобається на нього дивитися — і не кривися на мене! — і не тільки тобі, а й кожній жінці у Білій Вежі, якщо вона не з Червоних сестер. Я бачила, що Айз Седай вештаються на тренувальному подвір’ї, коли він там бере уроки, особливо Зелені. Кажуть, що прийшли подивитися на своїх Охоронців, але коли Ґалада там немає, їх чомусь теж там не побачиш. Навіть кухарки та покоївки приходять повитріщатися на нього.

Кульки завмерли у повітрі, а Еґвейн якусь мить мовчки на них дивилася. Тоді вони зникли, а вона хихикнула:

— Він і насправді красень, еге ж? Навіть коли просто йде, здається, ніби танцює. — Вона зашарілася. — Я знаю, що не варто мені на нього задивлятися, але нічого не можу з собою вдіяти.

— Я теж не можу, — погодилася Мін, — а я ж бачу, що він за один.

— Але що з ним не так?

— Еґвейн, з Ґаладом усе настільки так, що він змусить тебе волосся на собі рвати. Він скривдить будь-яку людину, позаяк служить вищому добру.

Він навіть не помітить, що когось скривдив, через те що зосереджений на іншому, але якщо помітить, то чекатиме, що скривджена людина його зрозуміє і скаже, що він правий.

— Мабуть, ти знаєш, що кажеш, — промовила Еґвейн.

Вона знала, що Мін має хист подивитися на будь-яку людину і дізнатися про неї купу різних речей; Мін не розповідала про все, що бачила, і взагалі, не завжди щось бачила, але Еґвейн була свідком дуже багатьох таких випадків і тому вірила в дар подруги. Дівчина кинула погляд на Найнів — та й досі вимірювала кроками кімнатку, бурмочучи щось до себе, — тоді знову доторкнулася до саїдар і поновила своє безладне жонглювання.

Мін знизала плечима:

— Гадаю, можу розповісти тобі ще щось. Він навіть не помітив, якими очима дивилася на нього Елс. Він поцікавився у неї, чи планує вона прогулятися сьогодні ввечері у Південному саду, адже, мовляв, сьогодні — вихідний. Мені навіть стало її шкода.

— Бідолашна Елс, — промуркотіла Еґвейн, і кульки світла веселіше закружляли їй над руками.

Мін розсміялася.

Двері розчинилися і грюкнули, підхоплені протягом. Еґвейн зойкнула і поспішно дала кулькам зникнути, перш ніж побачила, що це лише Елейн.

Золотоволоса дочка-спадкоємиця Андору захряснула за собою двері й кинула плащ на кілочок.

— Я щойно почула, — промовила вона, — і ці чутки підтвердилися. Король Ґалдріан мертвий. Це означає війну за престол.

— Громадянська війна. Війна за престол, — пирхнула Мін. — Скільки безглуздих назв для однієї і тієї самої дурні! Ти не проти, якщо ми не станемо це обговорювати? Ми тільки про це і чуємо. Війна в Кайрені. Війна на мисі Томан. В Салдеї начебто спіймали Лжедракона, але в Тірі однаково воюють. Хоча здебільшого це лише чутки. Вчора я чула, як одна з куховарок казала, наче вона чула, що Артур Яструбине Крило йде маршем на Танчіко. Артур Яструбине Крило, тільки уявіть собі!

— Ти ж наче не хотіла це обговорювати, — зауважила Еґвейн.

— Я бачила Лоґейна, — мовила Елейн. — Він сидів на лаві у Внутрішньому дворі і плакав. Коли побачив мене, втік. Мені його дуже шкода.

— Краще хай плаче він, ніж ми усі, Елейн, — відказала Мін.

— Я знаю, хто він такий, — стиха сказала Елейн. — Чи радше ким він був. Але тепер це скінчилося, і я можу відчувати жаль до нього.

Еґвейн, відчувши раптову слабкість, обіперлася спиною на стіну. Ранд. Лоґейн завжди змушував її згадувати про Ранда. Вона не бачила снів про нього вже кілька місяців, принаймні таких снів, що снилися їй на «Річковій королеві». Аная й досі наказувала їй занотовувати всі свої сни та перевіряла, чи не знайдеться в них певних знаків, але в цих сновиддях не було нічого особливого, і Аная казала, що вони значать тільки те, що Еґвейн за ним сумує. Дивно, але в Еґвейн було відчуття, наче Ранд зник, припинив існувати разом із її снами через кілька тижнів після того, як дівчина опинилася в Білій Вежі. А я сиджу тут, і на думці у мене, як зграбно рухається Ґалад, гірко подумала вона. З Рандом усе повинно бути добре. Якби його упіймали та вгамували, я би про це почула.

Від цієї думки її пройняло морозом, як це завше бувало, коли вона уявляла собі Ранда вгамованим, Ранда, що плаче і хоче померти, як оце коїться з Лоґейном.

Елейн усілася на ліжко поруч із Еґвейн і також підібгала ноги під себе:

— Якщо ти мариш Ґаладом, Еґвейн, від мене співчуття не дочекаєшся. Я попрошу Найнів напоїти тебе одним із тих жахливих трунків, про які вона завжди розповідає. — Вона стурбовано подивилася на Найнів, яка не звернула жодної уваги на її появу. — А що з нею сталося? Тільки не кажи мені, що вона теж узялася зітхати за Ґаладом!

— Краще її не чіпати, — стишивши голос і нахилившись ближче до подружок, порадила Мін. — Посвячена Ірелла, ну, та, сухоребра, сказала їй, що вона неповоротка корова і не має й половини її талантів, а Найнів заїхала їй у вухо.

Елейн скривилася.

— Еге ж, — тихенько продовжувала Мін. — Її негайно відвели до кабінету Шеріам, і відтоді вона лютує.

Схоже, Мін недостатньо стишила голос, бо Найнів видала щось схоже на рик. Зненацька двері знову розчахнулися, і в кімнату увірвався вітер. Ковдри на ліжку Еґвейн навіть не ворухнулися, а от ослінчик під Мін перекинувся, і вона разом із ним відлетіла аж до стіни. Тієї ж миті вітер ущух, а ошелешена Найнів просто остовпіла.

Еґвейн підбігла до дверей і визирнула. Полудневе сонце висушувало останні сліди нічної зливи. Балкон, що огинав подвір’я послушниць, ще блищав волого, але був геть порожній, і всі двері в нескінченному ряду стояли зачинені. Без сумніву, послушниці, скориставшись нагодою і нагулявшись у садах, тепер відсипалися. Ніхто не бачив, що сталося. Еґвейн зачинила двері і знову сіла поруч з Елейн, дивлячись, як Найнів допомагає Мін підвестися.

— Мені дуже шкода, Мін, — казала Найнів напружено. — Це все моя вдача... Розумію, що ти мені цього не пробачиш. — Вона важко зітхнула. — Якщо ти хочеш поскаржитися на мене Шеріам, я тебе зрозумію.

Еґвейн воліла б не чути, як Найнів визнає себе винною; для Найнів це було непросто. Вона гарячково пошукала, на чому б зосередити свою увагу, на чомусь такому, аби Найнів повірила, що Еґвейн більше нічого не помічає. Відчула, що торкається саїдар, і взялася знову жонглювати кульками світла. Елейн приєдналася до неї майже негайно. Еґвейн побачила сяйво навколо дочки-спадкоємиці ще до того, як три крихітні кульки з’явилися у тієї над долонями. Дівчата почали перекидатися блискучими кульками, змушуючи ті виписувати дедалі складніші візерунки. Іноді якась кулька, мигнувши, зникала, якщо одна з дівчат не встигала її піймати, а тоді знову з’являлася, трохи змінивши розмір чи колір.

Єдина Сила сповнила Еґвейн життям. Тепер вона відчувала слабкий аромат троянд від мила, яким вмивалася вранці Елейн. Вона відчувала, які шорсткі тиньковані стіни і яка гладенька кам’яна підлога, відчувала ліжко, на якому сиділа наразі. Вона чула, як дихають Мін та Найнів, хоч дихання їхнє значно тихіше за їхню тиху розмову.

— Якщо вже зайшло про пробачення, — сказала Мін, — то, може, ти мені пробачиш? У тебе вдача, а в мене язик як помело. Я не триматиму на тебе зла, якщо і ти не триматимеш зла на мене. — Бурмочучи одна одній «забудь», дівчата обійнялися. — Але якщо ти зробиш так ще раз, — мовила Мін, сміючись, — я можу і тобі заїхати у вухо.

— Наступного разу, — відповіла Найнів, — я можу пожбурити чимось у тебе. — Вона теж сміялася, але сміх їй вмить урвався, коли її погляд упав на Еґвейн та Елейн. — Ви, двоє, ану припиніть це негайно, або хтось зараз почимчикує до наставниці. Разом з подружкою.

— Найнів, ти цього не зробиш! — запротестувала Еґвейн. Втім, побачивши, яким поглядом дивиться на неї Найнів, вона поспіхом розірвала контакт із саїдар. — Добре, я вірю, що зробиш. Не треба доводити.

— Нам треба практикуватися, — промовила Елейн. — Від нас вимагають усе більшого й більшого. Якщо ми не практикуватимемося ще й самостійно, ми ніколи не навчимося.

Обличчя її зберігало цілковитий спокій, але саїдар відпустити вона теж не забарилася.

— А що станеться, коли ви потягнете забагато, — мовила Найнів, — а поруч не буде нікого, аби вас зупинити? Я б хотіла, щоб ви мали більше остраху. Я маю острах. Гадаєте, я не знаю, що ви відчуваєте! Саїдар завжди тут, і вам хочеться наповнити себе по вінця. Іноді мені ледь вдається змусити себе зупинитися; я хочу ще й ще! Я знаю, що це спалить мене вщент, і все одно хочу. — Вона здригнулася. — Я лише хочу, аби ви боялися.

— Я боюся, — промовила Еґвейн, зітхнувши. — Я налякана. Нажахана. Але, схоже, це не допомагає. А ти, Елейн?

— Єдине, що мене жахає, — безтурботно відказала Елейн, — це миття тарілок. Схоже, що я приречена мити тарілки щодня. — Еґвейн кинула в подругу подушкою. Та стягла подушку з голови та кинула її назад, а тоді похнюпилась: — Ну, добре, добре. Я настільки перелякана, що не розумію, чому я весь час не цокочу зубами. Елайда казала мені, що мені буде так лячно, що я захочу втекти з Мандрівним народом, а я її тоді не зрозуміла. Ганяють нас, наче солоних зайців. Я весь час почуваюся змореною. Прокидаюся змореною і лягаю знесиленою, й іноді страшенно боюся, що помилюся і візьму на себе більше Сили, ніж можу втримати, так боюся, що аж... — Вона опустила очі й замовкла.

Еґвейн розуміла, що замовчує подруга. Кімнати дівчат сусідили між собою, і між ними, як і між більшістю кімнат послушниць, хтось давно вже проробив дірку в стіні, таку крихітну, що її було важко помітити, якщо не знати, де шукати, але вона була корисна, бо через неї можна було перемовлятися, коли загасять лампи і дівчатам не можна буде виходити зі своїх кімнат. Еґвейн доводилося чути, як Елейн засинає в сльозах, і вона не сумнівалася, що й Елейн чула її плач.

— Мандрівний народ — це спокуса, — погодилася Найнів, — проте куди б ви не втекли, це не змінить того, що ви можете робити. Від саїдар утекти ви не зможете.

Голос виказував, що їй самій не подобається те, що вона каже.

— Що ти бачиш, Мін? — запитала Елейн. — Станемо ми всі могутніми Айз Седай а чи до скону будемо мити посуд послушницями? А, може... — вона пощулилася, наче не бажаючи вимовляти вголос третю можливість, що спала їй на гадку. Може, відішлють додому. Виженуть з Білої Вежі. За той час, що Еґвейн тут перебувала, вигнали двох послушниць, і всі згадували про них лише пошепки, так наче вони померли.

Мін засовалася на ослоні.

— Я не люблю читати знаки друзів, — буркнула вона. — Дружнє ставлення заважає читати. Я мимохідь намагаюся витлумачувати все найсприятливішим чином. Ось чому я більше не роблю цього для вас трьох. До того ж нічого не змінилося, і я... — Вона скоса поглянула на подружок і раптом спохмурніла. — А ось це нове, — видихнула вона.

— Що? — гостро спитала Найнів.

Мін завагалася з відповіддю.

— Небезпека. Ви всі в небезпеці — в якій, не знаю. Або опинитесь незабаром. Точніше я не бачу, але небезпека присутня.

— Ну, бачите? — звернулася Найнів до двох дівчат, що сиділи близенько на ліжку. — Повинні стерегтися. Всі ми повинні. Ви обидві мусите пообіцяти більше не направляти, коли поруч нема нікого, хто б за вами наглянув.

— Не хочу більше про це говорити, — сказала Еґвейн.

Елейн завзято закивала головою:

— Так, а чому б нам не поговорити про щось інше? Мін, якщо ти вдягнеш сукню, б’юся об заклад, Ґавін запросить тебе на прогулянку. Знаєш, він весь час пасе тебе очима, от тільки, гадаю, штани та чоловіча куртка його відлякують.

— Я вдягаюся, як хочу. І не стану змінюватися заради лорда, навіть якщо він — твій брат. — Мін говорила спокійно, поглядаючи на подруг і морщачи лоба, все ще зосереджена на тому, що казала раніше. — Інколи зручно видавати себе за хлопця.

— Поглянувши на тебе двічі, ніхто не повірить, що ти — хлопець, — посміхнулася Елейн.

Еґвейн почувалася ні в сих ні в тих. Елейн намагалася імітувати веселощі, Мін ані на що не звертала уваги, а Найнів мала такий вигляд, наче хотіла ще раз їх застерегти.

Коли двері вкотре розчахнулися, Еґвейн скочила на ноги, щоби їх зачинити, радіючи, що може хоч щось зробити замість спостерігати, як інші прикидаються. Але вона не встигла це зробити, бо на порозі з’явилася темноока Айз Седай з безліччю білявих косичок. Вона зайшла у кімнату, і Еґвейн закліпала очима з подиву, і через появу Айз Седай взагалі, і через те, що це була саме Ліандрін. Вона не чула, що Ліандрін повернулася до Білої Вежі, але, головне, якщо якась Айз Седай хотіла побачити когось із послушниць, їх посилали до неї. Те, що сестра прийшла до них сама, не провіщало нічого доброго.

Тепер, коли в кімнаті зібралося п’ятеро жінок, вона виглядала переповненою. Ліандрін зупинилася, поправляючи на собі шаль із червоними торочками і водночас оглядаючи присутніх. Мін не поворушилася, а Елейн підвелася і зробила реверанс, так само як Еґвейн та Найнів, хоч остання ледь-ледь зігнула коліна. Еґвейн подумала, що Найнів ніколи не погодиться з тим, що хтось має над нею владу.

Погляд Ліандрін зупинився на Найнів:

— А чому ти тут, на половині послушниць, дитино? — Голос у неї був крижаний.

— Я прийшла до подруг, — відказала Найнів напруженим тоном. І за мить додала із запізненням: — Ліандрін Седай.

— Посвячені не можуть мати подруг серед послушниць. Тобі варто було б уже засвоїти це, дитино. Але добре, що я тебе тут знайшла. Ти і ти, — вона тицьнула пальцем на Елейн і Мін, — можете йти.

— Я повернуся пізніше, — Мін піднялася недбало, усім свої виглядом показуючи, що не поспішає виконувати наказ, і прочовгала повз Ліандрін із сардонічною посмішкою, на яку та не звернула жодної уваги.

Елейн стурбовано поглянула на Еґвейн та Найнів, відтак присіла в реверансі й вийшла з кімнати.

Двері за Елейн зачинилися, проте Ліандрін продовжувала стояти, дивлячись на Еґвейн та Найнів гострим поглядом. Еґвейн відчула, що починає нервувати, а Найнів трималася спокійно, лише щоки у неї трохи порожевіли.

— Ви обидві з того ж селища, що й хлопці, які подорожували з Морейн. Це так? — раптом промовила Ліандрін.

— Ви маєте якусь звістку про Ранда? — імпульсивно вигукнула Еґвейн. Брови в Ліандрін поповзли вгору. — Перепрошую, Айз Седай. Я забулася.

— Про них щось стало відомо? — запитала Найнів, так наче вимагала відповіді.

На посвячених правило не звертатися першими до Айз Седай не поширювалося.

— Ви про них непокоїтесь. Це добре. Вони в небезпеці, і ви можете їм допомогти.

— Звідки вам відомо, що вони в небезпеці? — Цього разу у голосі Найнів лунала неприкрита вимога.

Ліандрін міцніше стиснула губи, схожі на пуп’янок троянди, але голос її залишився спокійний:

— Хоч вам про це і невідомо, Морейн надіслала до Білої Вежі листи щодо вас. Морейн Седай хвилюється за вас і ваших молодих... друзів. Ці хлопці... вони у небезпеці. Ви хочете їм допомоги чи полишите їх напризволяще?

— Хочемо, — випалила Еґвейн, а Найнів тієї ж миті запитала:

— Що за небезпека? І чому ви клопочетесь, щоби вони отримали допомогу? — Найнів кинула погляд на червоні торочки на шалі Ліандрін. — Я гадала, ви не приятелюєте з Морейн.

— Не дозволяй собі надто багато, дитино, — відрізала Ліандрін. — Бути посвяченою — не те ж саме, що бути сестрою. Посвячені, як і послушниці, повинні слухати, коли з ними говорить сестра, і робити, як їм скажуть. — Вона перевела подих, і тон її знову став холодним і спокійним, лише білі плями, що проступили на її щоках, вказували на те, що вона розлючена. — Я впевнена, одного дня ти служитимеш спільній справі, і тоді ти зрозумієш, що служіння вимагає від тебе співпраці навіть із тими, хто тобі не подобається. Скажу тобі, що мені доводилося працювати з тими, з ким я нізащо не стала би ділити кімнату. Хіба заради порятунку своїх друзів ти відмовишся працювати з тим, кого ненавидиш понад усе?

Найнів кивнула знехотя:

— Але ж ви ще не сказали нам, яка саме небезпека їм загрожує, Ліандрін Седай.

— Небезпека виходить із Шайол Гулу. Їх переслідують, як уже переслідували раніше, наскільки я зрозуміла. Якщо ви підете зі мною, то принаймні деяких небезпек удасться уникнути. Не питай яким чином, бо я не можу цього тобі сказати, але заявляю тобі відповідально, що це так.

— Ми підемо, Ліандрін Седай, — проказала Еґвейн.

— Підемо куди? — запитала Найнів.

Еґвейн роздратовано зиркнула на неї.

— На мис Томан.

Еґвейн аж рота роззявила, а Найнів пробурмотіла:

— На мисі Томан іде війна. Ця небезпека якимсь чином пов’язана з військом Артура Яструбине Крило?

— Ти віриш чуткам, дитино? Але навіть якщо вони правдиві, чи цього достатньо, аби вас зупинити? Я гадала, ви називали цих чоловіків своїми друзями.

Висновуючи зі скривлених губів Ліандрін, було зрозуміло, що сама вона ніколи би такого не сказала.

— Ми підемо, — сказала Еґвейн. Найнів відкрила було рот, але Еґвейн продовжила: — Підемо, Найнів. Якщо Рандові потрібна наша допомога — і Мету, і Перрину, — ми мусимо їм допомогти.

— Це я знаю, — не вгавала Найнів, — але я хочу зрозуміти: чому саме ми? Що можемо ми зробити такого, чого не могла би зробити Морейн або ви, Ліандрін?

Білі плями на щоках Ліандрін побільшали — Еґвейн зрозуміла, що це через те, що Найнів забула додати шанобливе звертання, але зрештою Айз Седай сказала тільки:

— Ви двоє з того ж селища, що і вони. Ви певним чином — яким саме, я не розумію — пов’язані з ними. Більше я сказати не можу. І більше на будь-які ваші дурні запитання я не відповідатиму. То ви підете зі мною заради того, щоб їх урятувати? — Вона зробила паузу, чекаючи на їхню відповідь: помітно було, що коли вони кивнули, з неї спала напруга. — Добре. Зустрінемося на північному кінці оґірського гаю за годину до заходу сонця; візьміть коней і все, що вам потрібно для подорожі. І жодного слова нікому.

— Нам заборонено полишати подвір’я Вежі без дозволу, — зауважила Найнів.

— Ви маєте мій дозвіл. Нікому нічого не кажіть. Жодній людині. Коридорами Білої Вежі никає Чорна Аджа.

Еґвейн охнула і почула, як втягнула в себе повітря Найнів. Утім, Найнів швидко опанувала себе:

— Я гадала, всі Айз Седай заперечують існування... цього.

Губи Ліандрін склалися в презирливу посмішку:

— Багато хто заперечує, але Тармон Ґай’дон наближається, і час на заперечення збігає. Чорна Аджа є протилежністю всього, що відстоює Вежа, але вона існує, дитино. Вона повсюди, кожна жінка може належати до неї, і служить вона Мороку. Якщо ваших друзів переслідує Тінь, невже ви гадаєте, що Чорна Аджа залишить вас живими і дозволить допомогти їм? Не кажіть нічого нікому — жодній живій душі! — інакше ви можете ніколи не побачити мис Томан. Отже, за годину до заходу сонця. Не підведіть мене. — Із цими словами вона пішла, твердою рукою зачинивши за собою двері.

Еґвейн безсило опустилася на ліжко, зронивши руки на коліна:

— Найнів, вона з Червоної Аджі. Не можна, аби вона дізналася про Ранда. Якщо вона взнає...

— Не можна, аби вона дізналася, — погодилася Найнів. — Хотіла б я знати, чому одній із Червоних знадобилася допомога. Або чому вона не проти працювати з Морейн. Я б заприсяглася, що жодна з них не дасть іншій ковтка води, якщо та помиратиме від спраги.

— То ти гадаєш, вона бреше?

— Вона Айз Седай, — сухо відказала Найнів. — Я поставлю мою найкращу срібну шпильку проти ягідки чорниці, що кожне сказане нею слово — правда. Тільки мені цікаво, чи ми й насправді почули те, що нам здалося?

— Чорна Аджа. — У Еґвейн дрож пробіг поза спиною. — Щодо того, що вона сказала про неї, жодної помилки бути не може, помагай нам Світло.

— Жодної помилки, — сказала Найнів. — І вона не залишила нам можливості порадитися з кимось, бо, після сказаного нею, кому ми можемо довіряти? Хай нам насправді допоможе Світло!

До кімнати поспіхом прослизнули Мін і Елейн, щільно зачинивши за собою двері.

— То ви справді підете з нею? — запитала Мін, а Елейн вказала на крихітний дірочку у стіні над ліжком Еґвейн і пояснила:

— Ми слухали з моєї кімнати. І все чули.

Еґвейн перезирнулася з Найнів. Обох жінок хвилювало одне питання: що саме почули Мін та Елейн. Якщо вони зрозуміють про Ранда...

— Ви повинні тримати язик за зубами, — попередила їх Найнів. — Гадаю, Ліандрін домовилась із Шеріам про дозвіл для нас, але навіть якщо не домовилась, навіть якщо вони почнуть завтра вранці перевертати догори дном усю Вежу, розшукуючи нас, ви не повинні прохопитися ні словом.

— Тримати язик за зубами? — перепитала Мін. — Щодо цього можеш бути спокійна. Я йду з вами. Тут я цілими днями тільки те і роблю, що намагаюся пояснити то одній, то іншій Коричневій сестрі то те, то інше, чого я й сама не розумію. Я не можу навіть вийти на прогулянку, аби з вікна не висунулася Амерлін і не наказала мені прочитати знаки половини мешканок Білої Вежі для неї. І вона завжди хоче знати більше й більше. Я шукала тільки привід забратися звідси, і ось він знайшовся.

На обличчі у неї з’явився вираз упертої рішучості, і це відбивало будь-яке бажання з нею сперечатися.

Еґвейн не могла зрозуміти, чому Мін так уперто хоче йти разом із ними, замість просто покинути Вежу, але не встигла вона як слід цьому здивуватися, як голос подала Елейн:

— Я теж іду з вами.

— Елейн, — обережно сказала Найнів, — ми з Еґвейн — краянки цих хлопців. Ми всі з Емондового Лугу. Ти ж — дочка-спадкоємиця Андору. Якщо ти раптом зникнеш із Білої Вежі, може початися війна.

— Мама не почне війну з Тар Балоном, навіть якщо тут мене засолять і висушать на тараню, що вони, можливо, і намагаються зробити. Якщо ваша трійця збирається втекти звідси у пошуках пригод, навіть не думайте, що я погоджуся лишитися тут — мити посуд, скребти підлогу та дозволяти якійсь посвяченій шпетити мене лише тому, що я здобула вогник не того відтінку блакитного, який вона від мене вимагала. Ґавін умре із заздрощів, коли дізнається. — Елейн розплилася в посмішці й, нахилившись, грайливо смикнула Еґвейн за волосся. — Крім того, якщо ти вирішила випустити Ранда з рук, у мене, можливо, з’явиться шанс його підібрати.

— Не думаю, що його здобуде одна з нас, — сумно промовила Еґвейн.

— В такому разі ми дізнаємося, кого він обере і чиє життя зробить нещасним. Але ж не може він бути таким дурнем, аби обрати когось іншого, коли може здобути одну з нас. Ну, Еґвейн, посміхнись, будь ласочка. Я знаю, що він твій. Просто я почуваюся... — вона затнулася, підшукуючи слово, — вільною. В моєму житті ще ніколи не було пригоди. Не станемо ж ми рюмсати всю ніч і відкладати рішенець на ранок. Інакше менестрелям доведеться викидати це місце зі своїх оповідок.

— Це просто дурість, — мовила Найнів. — Ми вирушаємо на мис Томан. Ви знаєте, які звідти приходять новини, які ходять чутки. Подорож буде небезпечною. Ти мусиш лишатися тут.

— Я чула й те, що Ліандрін Седай казала про... про Чорну Аджу. — При цих словах голос Елейн перейшов майже у шепіт. — Хіба я буду в безпеці, якщо вони й насправді тут? Якби матуся мала хоча б підозру, що Чорна Аджа насправді існує, вона воліла би радше бачити мене у вирі битви, а не поряд із ними.

— Але ж, Елейн...

— Ви можете зупинити мене лише одним способом: розповісти все наставниці послушниць. От буде гарне видовище, коли ми втрьох будемо стовбичити у неї в кабінеті. Ні, усі четверо. Гадаю, Мін з такої нагоди також перепаде на горіхи. А якщо ви не збираєтесь скаржитися Шеріам Седай, я теж піду з вами.

Найнів безпорадно підняла руки.

— Може, ти щось скажеш, аби її зупинити, — звернулася вона до Мін.

Мін стояла, притулившись до дверей і скоса поглядаючи на Елейн. Почувши слова Найнів, вона похитала головою:

— Гадаю, вона повинна йти, бо їй це потрібно не менше, ніж вам. Ніж нам. Тепер я чіткіше бачу небезпеку навкруги вас. Ще не досить ясно, аби розібрати, яку саме, але я гадаю, вона якимсь чином пов’язана з тим, що ви вирішили йти. Ось чому вона вимальовується чіткіше: тому що ви твердо вирішили.

— Але їй іти з нами нема жодних причин, — не вгавала Найнів.

Проте Мін знову похитала головою:

— Вона пов’язана з... з цими хлопцями... не менше, ніж ти, Еґвейн, чи я. Вона — частина цього, Найнів, хай що це таке. Гадаю, вона — теж частина Візерунка, як сказали би Айз Седай.

Елейн, здавалося, була вражена почутим і зацікавлена водночас:

— Я? Частина? Частина чого, Мін?

— Не бачу чітко, — Мін утупилася в підлогу. — Інколи мені б хотілося, щоб я взагалі не вміла читати людей. Адже більшості людей однаково не подобається те, що я бачу.

— Якщо ми всі йдемо, — заговорила Найнів, — тоді нам краще все детально обдумати.

Хай як би Найнів опиралася, проте варт було дійти певного рішенця, і вона негайно бралася до питань практичних: що треба з собою взяти, і як може бути захолодно, коли вони доберуться на мис Томан, і як їм непомітно взяти коней зі стайні.

Еґвейн слухала її, а сама не могла облишити думки про те, яка ж небезпека чигає на них, як стверджує Мін, і яка небезпека погрожує Ранду. Вона знала тільки одну небезпеку, що могла йому загрожувати, і сама думка про неї кидала дівчину в дрож. Тримайся, Ранде! Тримайся, повстяна твоя голово. Я знайду спосіб, як тобі допомогти.

Простуючи коридорами, Еґвейн і Елейн коротким кивком вітали кожну зустрічну зграйку жінок. Добре, що сьогодні до Вежі завітало багато відвідувачок, думала Еґвейн: надто багато, аби надати кожній у супровід Айз Седай чи посвячену. Тримаючись поодинці чи невеличкими купками, одягнені багато чи бідно, у вбранні пів дюжини різних країв, інколи ще притрушеному дорожнім порохом після тривалої мандрівки до Тар Балона, відвідувачки були полишені на самих себе і чекали своєї черги поставити запитання Айз Седай чи подати клопотання. Деякі жінки — леді, купчині чи жінки купців — мали з собою служниць. З петиціями прийшло навіть кілька чоловіків — ці трималися осібно, не знаючи, як поводитися у Білій Вежі, та зніяковіло поглядаючи на всіх навкруги.

Найнів виступала попереду, дивлячись поверх голів, у плащі, що летів за нею, ступаючи так, наче вона знала, куди вони прямують — та вона й знала, а головне, щоб ніхто їх не зупинив, — так наче мала повне право туди прямувати — а ось це вже геть не відповідало дійсності. Перевдягнені в одяг, що вони привезли з собою до Тар Балона, дівчата, звісно, не виглядали мешканками Вежі. Кожна вбралася у свою найкращу сукню, що мала спідницю з розпіркою для їзди верхи, і в плащ із тонкої вовни, пишно прикрашений вишивкою. Якщо їм тільки вдасться не нарватися на когось, хто може їх упізнати, — а їм уже довелося обминути кількох осіб, котрі могли знати їх в обличчя, — тоді, на думку Еґвейн, їм могло вдатися те, що вони задумали.

— Такий одяг найкраще подобав би для прогулянки в парку лорда, а не для подорожі на мис Томан, — сухо зауважила Найнів, коли Еґвейн допомагала їй застібувати ґудзики на сірій шовковій сукні, гаптованій золотими нитками та розцяцькованій перламутровими квітами на грудях та манжетах, — але він може допомогти нам вийти звідси непоміченими.

От і зараз, розправивши на плечах свій плащ та обсмикнувши власну сукню з зеленого шовку, розшиту золотом, Еґвейн подивилася на Елейн, одягнуту у блакитну сукню з кремовими вставками. Вона сподівалася, що Найнів має рацію. Досі всі вважали їх за прохачок, аристократок чи принаймні багатійок, але у неї було відчуття, ніби вони все ж таки чимось вирізняються. Дівчина з подивом зрозуміла, в чому справа: походивши кілька місяців у простому білому одязі послушниці, вона почувалася незручно в ошатній сукні.

Вони проминули гурточок селянок у темному вовняному одязі, і ті присіли в реверансі. Еґвейн озирнулася на Мін. Та залишилась у штанях та мішкуватій чоловічій сорочці, поверх — коричнева куртка і плащ. Коротко стрижене волосся Мін сховала під старий крислатий капелюх.

— Комусь із нас треба бути служкою, — сказала вона зі сміхом. — Дамочки, виряджені як ото ви, завжди мають біля себе хоча б одного. А штанам моїм ви ще позаздрите, якщо нам доведеться давати драла.

Вона тягла чотири сідельні в’юки, що аж роздувалися від теплого одягу, бо зима напевне прийде раніше, ніж вони повернуться. Там було і трохи їжі, яку вдалося поцупити з кухні, — на якийсь час мало вистачити, а далі доведеться купувати.

— Може, мені все ж таки допомогти тобі тягти це, Мін? — тихенько запитала Еґвейн.

— Та ці торби лише незручні, — посміхаючись, відказала Мін, — але не важкі. — Здавалося, вона все ще вважала те, що відбувається, грою. Чи принаймні вдавала, що так вважає. — Народ дуже здивується, якщо витончена леді раптом власноруч тягтиме свої торби. Але ти зможеш нести свою торбу... і мою також, якщо забажаєш... щойно ми... — Посмішка зникла з її обличчя, і вона відчайдушно зашипіла: — Айз Седай!

Еґвейн швидко глянула вперед. Коридором назустріч втікачкам прямувала Айз Седай з довгим та прямим чорним волоссям і обличчям кольору пожовклої від часу слонової кістки. Вона слухала, що каже їй жінка в простому селянському одязі та латаному плащі. Айз Седай ще їх не побачила, проте Еґвейн упізнала її: Такіма з Коричневої Аджі. Вона вчила послушниць історії Айз Седай та Білої Вежі і, звісно, могла впізнати своїх учениць навіть за сто кроків.

Найнів, не сповільнюючи кроку, повернула у бічний коридор, де вони ледь не зіткнулися з однією з посвячених, довготелесою жінкою з вічно кислим обличчям, яка квапливо розминулася з ними, тягнучи за вухо червону, мов рак, послушницю.

Еґвейн зглитнула, і тільки тоді до неї повернувся голос:

— Це Ірелла та Елс. Вони нас не помітили? — Вона не могла змусити себе обернутися й подивитися.

— Ні, — за мить відповіла Мін. — Вони помітили лише наш одяг.

Еґвейн із полегшенням видихнула, а вслід за нею і Найнів.

— Доки ми дістанемося стаєнь, у мене серце вискочить, — пожалілася Елейн. — А під час пригод завжди так буває, Еґвейн? Відчуваєш, що у тебе серце ось-ось вискочить, а душа опускається в п’яти?

— Гадаю, так, — роздумливо відповіла Еґвейн. Їй не хотілося згадувати про ті часи, коли вона палко прагнула пригод, хотіла робити щось небезпечне та захопливе, наче легендарні герої. Тепер вона зрозуміла, що захопливими події здаються в спогадах, а оповідки замовчують про багато дуже неприємних хвилин. Так вона і сказала Елейн.

— Проте, — рішуче промовила дочка-спадкоємиця, — раніше зі мною ніколи не відбувалося нічого цікавого, і навряд чи колись відбудеться, доки останнє слово буде за матусею; а так воно і буде, доки я сама не посяду трон.

— Тихо ви, обидві, — осмикнула їх Найнів. Як не дивно, в коридорі, яким вони йшли тепер, не було жодної живої душі. Найнів вказала на вузенькі сходи, що вели вниз. — Гадаю, нам сюди. Якщо я тільки остаточно не заплуталася через усі ці кружляння та повороти.

Утім, вона впевнено почала спускатися сходами, а вже тоді всі — за нею.

Як втікачки й сподівалися, штовхнувши невеличкі двері біля підніжжя сходів, вони опинилися на курному подвір’ї перед Південними конюшнями, де стояли коні тих послушниць, у кого вони були, чекаючи, доки знову знадобляться їм. А це могло трапитися або тоді, коли ті стануть посвяченими, або якщо їх відправлять додому. Тепер у втікачок за спинами здіймалася вгору мерехтлива громада Вежі, а навкруги на багато гайд розстилалися землі Вежі, обнесені мурами, вищими за мури багатьох міст.

Найнів увійшла у конюшню так владно, наче то була її власність. Всередині стояв чистий дух сіна та коней, а по обидва боки проходу, у напівтемряві, смугастій від світла, що падало крізь продуховини під стелею, тяглися рядами стійла. На подив, кошлата Бела та сірий жеребчик Найнів стояли в стійлах біля самих дверей. Побачивши Еґвейн, Бела виставила носа понад дверцятами й тихенько форкнула. Поблизу був лише один конюх, приємний на вигляд чолов’яга з сивуватою бородою та соломинкою, затиснутою між зубами.

— Осідлай наших коней, ми їх візьмемо, — кинула йому Найнів наказним тоном. — Оцих двох. Мін, знайди свого коня та коня Елейн. — Мін поклала сакви на долівку і потягла Елейн за собою в глиб конюшні.

Стайничий подивився їм услід, наморщивши чоло, і повільно витяг соломинку з рота:

— Тут, певно, якась помилка, міледі. Ці коні, вони...

— ...наші, — твердо закінчила за нього Найнів, склавши руки на грудях і виставивши наперед персня зі змієм. — І ти їх осідлаєш. Негайно.

Еґвейн перехопило дух. Це був їхній план на крайній випадок: Найнів мала спробувати видати себе за Айз Седай, якщо виникнуть несподівані ускладнення. Звісно, жодна Айз Седай та посвячена не купилися б на таке, але з конюхом це могло спрацювати.

Чоловік поморгав на перстень Найнів, тоді на неї.

— Мені сказали про двох, — промовив він нарешті, і схоже було, що на нього Найнів не справила жодного враження. — Одна посвячена й одна послушниця. Про чотирьох мені нічого не казали.

Еґвейн відчула, що її розбирає сміх. Ну, звичайно, — Ліандрін не повірила, що вони зможуть самостійно забрати своїх коней.

На обличчі Найнів з’явився незадоволений вираз, а голос залунав пронизливо:

— Ти негайно виведеш цих коней і осідлаєш, інакше тобі доведеться звертатися до Ліандрін за зціленням; от тільки не знаю, чи стане вона тобі допомагати.

Конюх почав було вимовляти ім’я Ліандрін, але, кинувши погляд на обличчя Найнів, попростував до коней, бубонячи щось собі під ніс, але так тихо, що будь-кому, крім нього самого, годі було розчути. Повернулися Мін та Елейн зі своїми конями, саме тоді, коли конюх закінчував затягувати другу попругу. Мін вела за повід високого мишастого огира, а Елейн — гніду кобилу з граційно вигнутою шиєю.

Коли всі розсілися по конях, Найнів знову звернулася до конюха:

— Безперечно, тобі сказали, аби ти не плескав язиком, і так воно і має бути, хоч нас двоє, а хоч дві сотні. А коли ти іншої думки, уяви тільки, що зробить з тобою Ліандрін, якщо ти попри її наказ спробуєш відкрити рота.

Проїжджаючи крізь двері, Елейн кинула стайничому монету, проказавши:

— Це тобі за клопоти, конюху. Ти все зробив, як треба. — Вже надворі вона зустрілася поглядом з Еґвейн і посміхнулася їй: — Матуся каже, що калачем та бичем можна досягнути більшого, ніж самим бичем.

— Сподіваюся, з брамниками нам не знадобиться ні те, ні інше, — сказала Еґвейн. — Мабуть, Ліандрін і з ними встигла поговорити.

Проте біля Тарломенської брами, прорізаної у високій стіні, що огороджувала землі Вежі з півдня, вершницям не довелося розбиратися, попереджені про них вартові чи ні. Ті лише махнули чотирьом жінкам проїжджати, кинувши на них швидкий погляд та кивнувши головою. Вартові мали наказ не впускати до Тар Валона тих, хто міг становити небезпеку; вочевидь, наказу не випускати когось вони не мали.

Коли втікачки повільно рухалися вулицями міста, з ріки задував прохолодний вітер, і це дало їм привід низько опустити каптури плащів. Дзвін копит об бруківку танув у гомоні людської тисняви та звуках музики, що вихлюпувалися з деяких будівель, повз які вони їхали. Люди, вбрані в одяг чи не всіх країн, починаючи від темної безрадісної гами Кайрену і закінчуючи яскравими блискучими кольорами Мандрівного народу, усіх можливих фасонів та стилів, розступалися перед вершницями, огинаючи їх, наче ріка скелю, та все одно посуватися вперед вдавалося лише потроху.

Еґвейн не звертала уваги ні на казкові башти з повітряними мостами, ні на палаци, що радше скидалися на спінені хвилі, химерно вивітрені скелі чи фантастичні мушлі, ніж на витвори з каменю. Айз Седай часто виходили до міста, і тут, у натовпі, вершниці цілком могли зіткнутися лицем в лице з однією з них. Згодом Еґвейн усвідомила, що її супутниці дивляться перед собою так само уважно, як і вона, а втім, вона не могла не зітхнути з полегшенням, побачивши вдалині оґірський гай.

Над дахами будинків вималювались Великі Дерева, їхні верхівки розкинули віття на висоті сто спанів і більше. Тулячись під їхнім шатром, височезні дуби та берести, груболисти та ялини здавалися карликовими. Гай, завширшки у добрі дві милі, було обнесено чимось на кшталт стіни, яка насправді являла собою ряди розташованих по спіралі кам’яних арок, кожна у п’ять спанів заввишки, а завширшки — чи не вдвічі більше. Уздовж зовнішнього боку цієї стіни поспішали у різних напрямках люди, екіпажі, фургони, а тимчасом всередині царювала незаймана природа. Гай не мав ані окультуреного вигляду, притаманного паркам, ані абсолютної здичавілості лісових нетрів. Радше це був еталон ідеальної природи. Це був наче шматочок досконалого лісу, найпрекраснішого лісу з усіх можливих. Листя потроху вже починало змінювати колір, і невеличкі мазки помаранчевого, жовтого та червоного кольорів на зеленому тлі створювали, на думку Еґвейн, бездоганну картину того, як повинна виглядати листопадова гама.

Під арками прогулювалося небагато народу, і ніхто не зацікавився чотирма вершницями, що прямували під шатра дерев. Місто швидко зникло з очей, навіть гамір його стишився, а потім і геть розчинився в тиші гаю. Десять кроків — а, здавалося, вони опинилися за милі та милі від міської колотнечі.

— Вона казала про північне узлісся, — пробурмотіла Найнів, озираючись навколо. — Не знаю, куди ще... — Найнів затнулася на півслові, бо зненацька із заростей чорної бузини вихопилася темна лискуча кобила під вершницею і тягло вик з легкою поклажею.

Кобила стала дибки, а, опустившись, забила копитами, бо Ліандрін різко смикнула за повіддя. Обличчя Айз Седай було не впізнати, настільки змінила його лють:

— Я ж казала вам: нікому ні слова! Нікому!

Еґвейн помітила, що тягловик несе на собі жердини з ліхтарями, і це здалося їй дивним.

— Це друзі, — почала було Найнів, проте Елейн не дала їй договорити:

— Вибачте, Ліандрін Седай. Вони нічого нам не казали; ми самі підслухали. Ми не хотіли почути нічого такого, чого не мали чути, але так сталося. І ми також хочемо допомогти Ранду аль’Тору. І іншим хлопцям теж, звісно, — поспіхом додала вона.

Ліандрін скоса позирнула на Елейн та Мін. У променях сонця, що вже хилилося на захід, обличчя дівчат ховалися в тіні низько насунутих каптурів.

— Отже, — промовила вона нарешті, все ще не зводячи з них погляду, — я розпорядилася, щоби про вас подбали; але якщо вже ви тут, то хай так і буде. Четверо можуть вирушити в подорож так само, як і двоє.

— Про нас мали подбати, Ліандрін Седай? — перепитала Елейн. — Не розумію.

— Дитино, усі знають, що ти і ота, інша, — друзі цих двох. Ти гадаєш, не знайшлося б таких, які захотіли би вас розпитати, коли з’ясується, що вони втекли? Чи ти гадаєш, що Чорна Аджа буде лагідною з тобою через те, що ти — спадкоємиця трону? Якби ви залишилися в Білій Вежі, ви могли б не дожити до ранку. — Після цих слів на мить запала мертва тиша, проте Ліандрін розвернула свою конячку й скомандувала: — Усі за мною!

Айз Седай вела їх у глиб гаю, доки перед ними не з’явилася висока огорожа з міцних залізних прутів, що закінчувалися гострими, наче бритва, вістрями. Огорожа, ледь вигинаючись, наче охоплювала значну ділянку, зникала з очей за деревами зліва і справа. В огорожі була хвіртка, замкнена на великий навісний замок. Ліандрін відімкнула його довгим ключем, видобувши той із кишені плаща, запустила всіх усередину, тоді знову замкнула замок й одразу ж поскакала вперед. З гілки, що нависала над стежкою, стривожено зацокала білка, а здалеку їй відповів лункий барабанний дріб дятла.

— Куди ми їдемо? — поцікавилася Найнів. Ліандрін не відповіла, і Найнів сердито подивилася на супутниць. — Чому ми просто занурюємося в ліс? Аби покинути Тар Балон, нам треба проїхати мостом або сісти на корабель, а тут нема ні мосту, ні корабля...

— Але тут є ось що, — озвалася Ліандрін. — Огорожа утримує на відстані тих, хто міг би постраждати, але нам сьогодні треба потрапити за неї. — Вона вказала на високу й широку брилу, схоже — кам’яну, що стояла сторчма і була прикрашена з однієї сторони хитромудрим плетивом з листя та лозиння.

Еґвейн відчула, що їй перехопило подих: вона раптом зрозуміла, навіщо Ліандрін прихопила ліхтарі, і ця здогадка їй аж ніяк не сподобалася. За мить вона почула шепіт Найнів:

— Шляхова брама.

Обидві вони дуже добре пам’ятали свою подорож Шляхами.

— Ми якось уже проходили Шляхами, — сказала вона, наче переконуючи і себе, і Найнів. — Ми зможемо зробити це знову. — Якщо ми потрібні Ранду та хлопцям, ми мусимо їм допомогти. Ось і все.

— То це справді?.. — почала Мін здушеним голосом і змовкла.

— Брама до Шляхів, — видихнула Елейн. — Я й помислити не могла, що Брамою можна користуватися й сьогодні. Принаймні не думала, що це дозволено.

Ліандрін уже спішилася й витягла листок Авендесора з різьбленого орнаменту; стулки Брами розчинилися, наче двері, сплетені з живої, вкритої листям лози. За ними відкрилося щось схоже на тьмяне сріблясте дзеркало, і з нього дивилися розмиті відображення вершниць.

— Тобі не конче потрібно туди йти, — відказала Ліандрін. — Можеш почекати тут на моє повернення. Тут, за огорожею, безпечно. Якщо, звісно, Чорна Аджа не прийде по тебе першою. — Посмішку, з якою вона це проказала, аж ніяк не можна було назвати приємною.

За її спиною Брама розчинилася повністю і зупинилась.

— Я не казала, що не піду, — озвалася Елейн, сумно озираючись на ліс.

— Якщо ми збираємося це зробити, — хрипко промовила Мін, — то не зволікаймо. — Вона дивилася у пройму Шляхової брами, і Еґвейн почула її бурмотіння: — Спопели тебе Світло, Ранде аль’Торе.

— Я піду останньою, — сказала Ліандрін. — А ви усі марш уперед! Я за вами. — Тепер вона теж озиралася на ліс, неначе підозрювала, що хтось може їх переслідувати. — Ворушіться!

Еґвейн не знала, кого саме боїться побачити Ліандрін, але хай би хто не прийшов, він точно завадить їм скористатися Шляховою брамою. Ранде, йолопе ти повстяноголовий, ти міг би хоч раз встрягнути не в таку халепу, яка змушує мене поводитися, наче героїня якоїсь легенди?

Вона вдарила каблуками Белу під боки, і кошлата кобила, що застоялася в стійлі, рвонула вперед.

— Повільніше! — гукнула Найнів, проте було вже пізно.

Еґвейн і Бела під нею поринули назустріч власним тьмяним віддзеркаленням; дві кудлаті кобили торкнулися носами, а тоді, здавалося, почали перетікати одна в одну. Відтак і Еґвейн злилася з власним відображенням, відчувши, як її охоплює холод. Час наче розтягнувся, а холод обіймав її голову волосинка за волосинкою, і на кожну волосинку йшли хвилини.

У чорному, наче дьоготь, мороці Бела спіткнулася, рухаючись так швидко, що ледь не беркицьнулась через голову. Конячка втрималася на ногах, але вся тремтіла, коли Еґвейн, поспіхом спішившись, узялася обмацувати їй ноги, перевіряючи, чи все з нею гаразд. Дівчина майже раділа темряві, бо та приховала її почервонілі щоки. Вона ж знала, що час і відстань за Брамою змінюються, але помчала вперед, не завдавши собі труду подумати.

Куди не кинь оком, навколо стіною стояла суцільна темрява, і тільки прямокутничок відчиненої Брами видавався віконцем із димчастого скла, якщо дивитися зсередини. Брама не пропускала всередину світла — пітьма наче видавлювала його назовні, — але крізь це віконце Еґвейн могла бачити всіх інших. Усі рухалися неймовірно повільно, наче постаті в нічному кошмарі. Найнів наполягала на тому, щоби розібрати ліхтарі на жердинах і негайно їх запалити; Ліандрін погоджувалася знехотя, водночас вимагаючи поспішити.

Коли на Шляхах з’явилася Найнів, повільно, дуже повільно скеровуючи крізь Браму сіру кобилу, Еґвейн ледь не бігом кинулася її обіймати, але принаймні половина її почуттів адресувалася ліхтарю, що його несла з собою Найнів. Ліхтар давав менше озерце світла, ніж можна було сподіватися, — темрява навалювалася на світло, наче намагаючись заштовхати його назад до ліхтаря, — і Еґвейн починала відчувати, що темрява тисне і на неї, наче навалюючись своєю ваготою. Зрештою вона спромоглася промовити:

— З Белою все гаразд, і я теж не скрутила собі в’язи, хоча на це й заслуговую.

Колись Шляхи були сповнені світла, але це було ще до того, як бруд заплямував Силу, за допомогою якої їх і було створено, а тоді гниль, що нею Морок забруднив саїдін, почала їх псувати.

Найнів сунула жердину з ліхтарем у руки Еґвейн, розвернулася у сідлі та витягла з-під попруги ще одну.

— Оскільки ти знаєш, на що заслуговуєш, — пробурмотіла вона, — значить, ти на це не заслуговуєш. — Несподівано вона захихотіла. — Інколи мені спадає на гадку, що своїм титулом Мудрині найбільше завдячують саме отаким приказкам. Ось ще одна: «От спробуй лишень скрутити собі в’язи, і я тобі їх вправлю, аби скрутити знову, проте вже власноруч».

Це було сказано зі сміхом, і Еґвейн теж розсміялася, і сміялася доти, поки не згадала, де вони знаходяться. Жартівливий настрій Найнів теж швидко зійшов нанівець.

Мін і Елейн пройшли Браму нерішуче, ведучи коней за повіддя, так наче очікували чи не одразу побачити монстрів, що їх тут підстерігають. Не помітивши тут нічого, крім темряви, вони спершу відчули полегшення, проте незабаром її гнітючий вплив змусив їх нервово переминатися з ноги на ногу. Ліандрін вставила на місце листок Авендесора і, ведучи за собою тягловика, проїхала крізь Браму, що почала зачинятися.

Не чекаючи, доки стулки Брами зійдуться до кінця, Айз Седай без жодного слова кинула в руки Мін повід тягловика і вирушила вперед вздовж білої лінії, що її тьмяно вихоплювало з темряви світло її ліхтаря. Лінія вела в глиб Шляхів. Здавалося, що кам’яна поверхня, якою вона проходить, поточена та понищена кислотою. Еґвейн поквапом сіла в сідло і разом із усіма іншими поспішила за Ліандрін. Дівчата почувалися так, наче у світі не залишилося більш нічого, крім цієї нерівної долівки, якою ступали копита їхніх коней.

Пряма, наче стріла, біла лінія бігла крізь чорноту, доки вперлася у велику кам’яну брилу з інкрустованим сріблом оґірським письмом. Напис місцями був пошкоджений тими ж віспинами, що й підлога.

— Дороговказ, — пробурмотіла Елейн, перекрутившись у сідлі, аби з острахом роздивитися навколо. — Елайда дещо розповідала мені про Шляхи. Але недостатньо, — похмуро додала вона. — Чи, може, навпаки, забагато.

Ліандрін спокійно звірила напис на дороговказі з пергаментом, який витягла з кишені плаща. Еґвейн не встигла навіть одним оком глянути на нього, як та вже знову запихала його назад у кишеню.

Айз Седай повела їх від дороговказу далі. Світло ліхтарів не розсіювалося вдалині, а зникало раптово, різко, проте його вистачило на те, щоб Еґвейн роздивилася широку балюстраду, складену з каменю, місцями з пробоїнами. Елейн назвала це островом. Через темряву неможливо було оцінити площу острова, але Еґвейн здалося, що він має бути кроків сто завширшки.

Балюстраду перетинали кам’яні мости та пандуси, і біля кожного перетину стояв кам’яний стовп із написом — один-однісінький рядок оґірськими літерами. Здавалося, що арки мостів ведуть у нікуди. Пандуси вели вгору або вниз. Проїжджаючи повз, можна було роздивитися хіба кілька спанів кожного з них.

Зупиняючись лише на мить, аби роздивитися написи на кам’яних стовпах, Ліандрін повела свій загін одним із пандусів, що спускався вниз, і незабаром навкруги не лишилося нічого, крім цього пандуса та темряви. Оглушлива тиша огортала їх; в Еґвейн виникло відчуття, що навіть цокання копит по грубому каменю не виходить за межі світляної плями.

Пандус спускався все нижче й нижче, трохи забираючи вбік, аж доки добіг ще одного острова, також з поламаною балюстрадою між мостами та пандусами і зі своїм власним дороговказом, і Ліандрін знову звірила напис на ньому зі своїм пергаментом. Острів здавався суцільним каменем, так само як попередній. У Еґвейн склалося враження, що перший острів висить прямісінько над їхніми головами, і це їй не подобалося.

Раптом, наче прочитавши її думки, заговорила Найнів. Голос її лунав начебто спокійно, але посередині питання їй довелося зробити паузу, передихнути.

— Може... може, що й так, — тихо озвалася Елейн. Вона підвела очі вгору, а тоді швидко їх опустила. — Елайда казала, що всередині Шляхів не діють закони природи. Принаймні діють не так, як ззовні.

— Світло! — буркнула Мін стиха, тоді запитала голосніше: — І скільки нам тут блукати?

Айз Седай обернулася подивитися на своїх супутниць, труснувши косичками кольору меду.

— Доки я не виведу вас звідси, — відказала вона без жодних емоцій. — І що більше ви мені заважатимете, то довше тут пробудете.

Вона знову схилилася над пергаментом, переводячи погляд з нього на дороговказ і назад.

Втікачки замовкли.

Ліандрін вела їх від дороговказу до дороговказу, пандусами та мостами, що, здавалося, висіли без жодної опори в безкрайньому мороці. Айз Седай звертала дуже мало уваги на своїх супутниць, що ступали за нею слід у слід, і Еґвейн не була впевнена, що вона поверне назад, аби розшукати одну з них, якщо та відстане. Мабуть, це спало на гадку і всім іншим, позаяк вони збилися докупи якомога тісніше, ні на крок не відстаючи від темної кобили.

Еґвейн, на свій подив, усвідомила, що й досі відчуває спокусу саїдар, відчуває і присутність жіночої половини Істинного Джерела, і бажання торкнутися Сили, пропустити крізь себе її потік. Вона чомусь гадала, що заплямованість Шляхів Тінню зробить саїдар недосяжною. Еґвейн певним чином відчувала цю заплямованість. Відчуття було ледь вловиме, відокремлене від саїдар, проте вона була впевнена, що спробувати торкнутися Істинного Джерела звідси було б наче занурити руку в смердючий жирний дим, аби дістати чисту чашку. Будь-яка її спроба нестиме на собі бруд. Вперше за довгі тижні опиратися спокусі саїдар було легко.

У зовнішньому світі, за межами Шляхів, уже давно була би ніч, коли на одному з островів Ліандрін зненацька спішилась, оголосила зупинку для вечері та сну і наказала взяти харчі з поклажі на тягловику.

— Розпакуйте сакви, — скомандувала вона, не турбуючись означити, до кого саме звертається. — Подорож до мису Томан може затягтися і на два дні. Доведеться мені подбати, щоби ви не охляли з голоду, якщо вам самим не вистачило клепки прихопити їжу.

Вона спритно розсідлала та стриножила свою конячку, а потім всілася на сідло, чекаючи, що хтось принесе їй їсти.

Елейн подала Ліандрін перепічку та сир. Айз Седай усім своїм виглядом показувала, що не хоче їхнього товариства, тому подруги розташувалися вечеряти хлібом та сиром трохи віддалік, зсунувши докупи свої сідла. Темрява, що стіною стояла за плямкою світла від їхніх ліхтарів, не додавала апетиту.

Трохи згодом Еґвейн сказала:

— Ліандрін Седай, а якщо ми стикнемося з Чорним Вітром? — Мін, запитально поглянувши на подругу, повторила цю назву самими губами, а Елейн лише перелякано пискнула. — Морейн Седай казала, що його не можна знищити чи навіть серйозно пошкодити, а я відчуваю, що пляма Тіні в цьому місці тільки й чекає, аби спотворити будь-яке наше звертання до Сили.

— Навіть і думати не смійте про Джерело без мого дозволу, — відрубала Ліандрін. — Бо якщо хтось із вас спробує направляти тут, на Шляхах, то легко може збожеволіти, як ото божеволіють чоловіки. Вас не навчали, як давати раду зіпсованості, що була на тих чоловіках, які все це створили. Якщо ми зустрінемося з Чорним Вітром, я матиму з ним справу. — Вона склала губи в трубочку, розглядаючи грудку сиру, що тримала в руці. — Морейн знає не так багато, як вважає. — Вишкірившись, вона закинула сир собі до рота.

— Мені вона не подобається, — пробурмотіла Еґвейн дуже тихо, аби Айз Седай не почула.

— Якщо Морейн може працювати з нею, — пошепки відповіла Найнів, — то і ми зможемо. Так, Морейн мені подобається не більше за Ліандрін, але якщо вони знову намагаються втягти Ранда й інших хлопців у небезпечну гру... — Вона замовкла і підтягнула плащ. Темрява навколо не була холодною, а лише здавалася.

— Що це за Чорний Вітер? — поцікавилася Мін.

Коли Елейн пояснила, вплітаючи те, що казала Елайда і що розповідала її мама, Мін зітхнула:

— Візерунок мав би відповідати за свої штуки. Сумніваюся, що на подібне заслуговує хоч якийсь чоловік...

— Ти не мусила йти, — нагадала їй Еґвейн. — Могла піти геть будь-якої хвилини. Ніхто би не зупиняв тебе, якби ти вирішила покинути Вежу.

— Звісно, я могла піти коли завгодно, — сухо зауважила Мін. — Втім, як і ти. Або Елейн. Візерунок не сильно зважає на наші бажання. Еґвейн, а якщо після всього, що ти заради нього робиш, Ранд з тобою не одружиться? А якщо він одружиться з якоюсь жінкою, котру ти й в очі не бачила, або з Елейн, або зі мною? Що тоді?

Елейн пирхнула:

— Моя матуся ніколи не дасть на це дозволу.

Еґвейн якусь мить помовчала. Ранд може не дожити до того, аби хоч із кимось одружитися. А якщо доживе... Вона не могла уявити собі, щоби Ранд когось скривдив. Навіть якщо він збожеволіє? Має бути якийсь спосіб зупинити це, змінити це; Айз Седай знають так багато, так багато можуть. Якщо вони можуть це зупинити, чому я не зможу? Єдиною відповіддю було, що вони не можуть, а вона такої відповіді не хотіла.

Еґвейн доклала зусиль, аби її слова пролунали безтурботно:

— Навряд чи я з ним колись одружуся. Ти ж знаєш, Айз Седай рідко виходять заміж. Та на твоєму місці я б не прилипала до нього серцем. Це й тебе стосується, Елейн. — У неї перехопило подих, і вона кашлянула, аби це приховати. — Сумніваюся, що він узагалі колись одружиться. А якщо так станеться, я бажаю щастя тій, хто поєднає з ним своє життя, і якщо це буде одна із вас, то також. — Вона сподівалася, що це пролунало щиро. — Він упертий, наче віслюк, але загалом добрий хлопець. — Голос у неї затремтів, але вона примудрилася обернути це тремтіння на сміх.

— Хоч ти й кажеш, що тобі байдуже, — сказала Елейн, — гадаю, тобі би це не більше сподобалося, ніж моїй матусі. Він цікавий, Еґвейн. Цікавіший за всіх чоловіків, яких я бачила раніше, хай він і простий вівчар. Коли ти така недалека, що ладна випустити його з рук, то маєш нарікати тільки на себе, якщо я вирішу повстати проти вас обох — проти матусі і проти тебе. Це був би не перший випадок, коли принц Андору перед одруженням не мав би жодного титулу. Але ти не зробиш такої дурниці, і навіть не кажи, що зробиш. Не сумніваюся, що ти обереш Зелену Аджу і візьмеш його до себе Охоронцем. Всі знайомі мені Зелені, що мають одного Охоронця, з ними й одружені.

Еґвейн змусила себе віджартуватися, сказавши, що якщо вона стане Зеленою, то в неї буде десять Охоронців.

Мін похмуро спостерігала за нею, а Найнів задумливо спостерігала за Мін. Діставши із саков зручніший для подорожі одяг і перевдягнувшись, подруги примовкли. Не стратити духу в такому місці було нелегко.

Сон довго не йшов до Еґвейн, а коли й прийшов, то якийсь уривчастий і сповнений жахіть. Ранд їй не снився, снився якийсь незнайомець з вогняними очима. Цього разу маска не приховувала його обличчя — жахітне, все в опіках, які ще не повністю загоїлися. Незнайомець тільки дивився на неї та реготав, але цей сон був навіть жахливіший за ті, що снилися їй потім: наче вони навіки заблукали в Шляхах, наче за нею женеться Чорний Вітер. Дівчина була вдячна Ліандрін, коли та розбудила її, штурхнувши носаком чобота під ребра, хоча почувалася вона так, наче взагалі очей не склепила.

Ліандрін несамовито підганяла їх упродовж дня, чи радше — упродовж того, що вважалося днем, бо за сонце тут правили лише ліхтарі, і дозволила їм зупинитися на ночівлю лише тоді, коли вони всі вже стали куняти носом у сідлах. На кам’яній долівці не відпочинеш, як на м’якому ліжку, але Ліандрін безжально підняла їх за кілька годин і скочила в сідло, не дожидаючись, коли це зробить решта. Пандуси та мости, острови та дороговкази. Проминаючи їх у чорній, як смола, темряві, Еґвейн утратила їм лік. Лік годинам і дням вона теж утратила. Ліандрін дозволяла лише короткі зупинки, щоби поїсти й дати перепочинок коням, а пітьма увесь час важким тягарем налягала на їхні плечі. Всі розляглися на сідлах охляп, наче мішки з зерном, всі, крім Ліандрін. Здавалося, Айз Седай не помічає ні темряви, ні втоми. Вона залишалася такою ж свіжою, якою була в Білій Вежі, і такою ж неприступною. Вона не дозволяла нікому хоч одним оком глянути в пергамент, з яким звіряла написи на дороговказах, а коли Найнів попросила подивитися, запхала його в кишеню, коротко кинувши:

— Не з твоїм розумом братися до цього.

І ось, коли Еґвейн стомлено кліпала очима, Ліандрін не повернула коня від дороговказу до чергового мосту чи пандуса, а поскакала вздовж побитої віспинами білої смуги, що бігла в темряву. Еґвейн перезирнулася з подругами, і всі вони поспіхом погнали за Айз Седай. Та вже витягала при світлі ліхтаря листок Авендесора з різьбленого орнаменту на Брамі.

— Ми на місці, — усміхаючись, промовила Ліандрін. — Нарешті я привела вас туди, куди і слід було.

Еґвейн спішилася, щойно почала відкриватися Брама, і коли Ліандрін дала сигнал виходити, обережно й повільно вивела зі Шляхів кошлату кобилу. І навіть за всієї обачності — вони з Белою раптом стали рухатися ще повільніше — заплутались у заростях, що їх притиснула відкрита Брама. Тут Шляхова брама ховалась у густому чагарці, що приступав до неї впритул. Поблизу була жменька дерев, і ранковий вітерець хвилював листя. Тут воно було трохи барвистішим, ніж у Тар Балоні.

Дівчина стояла й дивилася, як услід за нею проходять Браму її подруги, і хіба за хвилину помітила, що неподалік є чужі люди. Ті стояли по інший бік воріт, тож побачити їх крізь Браму було неможливо. Помітивши незнайомців, вона з недовірою втупилася на них: це була найдивніша публіка, яку їй хоч колись доводилось бачити, та й про війну на мисі Томан вона наслухалася достатньо.

Озброєні чоловіки — не менше п’ятдесяти — в обладунках з перекриваними сталевими пластинами на грудях і в тьмавих чорних шоломах, що скидалися на голови химерних комах, сиділи в сідлах або ж стояли біля коней, дивлячись на Еґвейн та жінок, які одна за одною вигулькували з Брами, та перемовляючись між собою. Один із вояків — з непокритою головою і гачкуватим носом, високий, темнолиций, — тримав розфарбований і позолочений шолом біля стегна і приголомшено спостерігав за тим, що відбувається. Поруч із солдатами знаходилися і жінки. Дві з-поміж них, в однотонних темно-сірих сукнях і з широкими срібними нашийниками, не відводили уважних очей від тих, кого випускала Брама. За спиною кожної з них стояло ще по жінці майже впритул, так наче збиралися щось нашіптувати їм у вухо. Ще дві жінки, що трималися трохи осторонь, були вдягнуті у пишні спідниці-штани, що сягали щиколоток і були прикрашені вставками з вишитими на них блискавками на спідницях і грудях. Найдивнішою з-поміж них була остання жінка, що напівлежала у паланкіні, який несли вісім м’язистих, голих по пояс чоловіків у бахматих чорних штанах. Череп жінки був поголений з обох боків, і тільки посередині лишалося широке пасмо чорного волосся, що спадало їй на спину. Ця жінка буда вбрана у довгу мантію кремового кольору, гаптовану квітами та птахами в блакитних медальйонах, дбайливо розкладену таким, чином, аби видно було білі нижні спідниці в рясних брижах. Жінка мала довгі, чи не в дюйм завдовжки, нігті, а нігті на мізинці та підмізинному пальці кожної руки були ще й пофарбовані синім лаком.

— Ліандрін Седай, — стурбовано запитала Еґвейн, — ви знаєте цих людей?

Її подружки не відпускали повіддя, наче сумнівались, чи не доведеться застрибнути на коней і втікати, проте Ліандрін вставила на місце листок Авендесора і, коли Брама почала зачинятися у неї за спиною, впевнено ступила крок уперед.

— Висока леді Сурот? — промовила Ліандрін, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

Жінка в паланкіні ледь помітно нахилила голову:

— Ти — Ліандрін. — Вона говорила нерозбірливо, і Еґвейн не відразу її зрозуміла. — Айз Седай, — додала Сурот, скрививши вуста, а між солдатами здійнявся гомін. — Треба робити все швидко, Ліандрін, щоби нас не заскочили патрулі. Привертати до себе увагу Шукачів Правди тобі так само невигідно, як і мені. Я мушу повернутися до Фалме, перш ніж Турак дізнається, що я кудись поїхала.

— Про що це ви? — наполегливо запитала Найнів. — Що вона верзе, Ліандрін?

Ліандрін поклала руку на плече Найнів, а іншу — на плече Еґвейн.

— Це ті дві, про яких я вам казала. А он ще одна, — вона кивнула в бік Елейн. — Це дочка-спадкоємиця Андору.

Дві жінки з вишитими на сукнях блискавками вийшли вперед, зупинившись біля Брами — як запримітила Еґвейн, вони тримали в руках шпулі якогось сріблястого металу — і їх супроводжував воїн з непокритою головою. Він не торкався меча, що висувався у нього з-за плеча, і вуста у нього посміхалися, проте Найнів однаково уважно за ним спостерігала. Ліандрін не виказувала жодних ознак хвилювання, інакше Еґвейн негайно заскочила би в сідло.

— Ліандрін Седай, — з притиском запитала вона, — хто ці люди? Вони тут для того, аби допомогти Ранду й іншим?

Чоловік із гачкуватим носом раптом схопив Мін та Елейн за шиї, а наступної миті все стало відбуватися одночасно. Чоловік вигукнув прокляття, залементувала жінка, а, може, і не одна — Еґвейн не була впевнена. Зненацька вітерець перетворився на ураган, що змів гнівний вигук Ліандрін, розвіяв його разом із хмарою пилу та листя, змусивши гнутися та стогнати дерева. Коні, ставши дибки, пронизливо заіржали. А одна з жінок ступила крок уперед та застібнула щось в Еґвейн на шиї.

Плащ Еґвейн метлявся та виляскував, наче вітрило, а вона, борючись із вітрюганом, смикала за якусь штуку, що опинилася у неї на шиї, на дотик нагадуючи нашийник з гладенько відполірованого металу. Нашийник не піддавався; шалено обмацуючи його, дівчина не знаходила в ньому жодної застібки, хоч і розуміла, що та має десь бути. Але нашийник здавався монолітним. Сріблясті кільця, що їх тримали в руках жінки, розгорнулися в ланцюжки, і тепер кінець одного такого ретязя звисав над плечем Еґвейн, а інший кінець було приєднано до блискучого браслета на лівому зап’ястку жінки. Міцно стиснувши кулак, Еґвейн щосили вдарила жінку просто в око — і, поточившись, сама впала на коліна. В голові у неї дзвеніло. Вона почувалася так, наче їй дав добрячого ляпаса здоровезний чолов’яга.

Коли вона отямилася, вітрюган уже вщух. Багато коней, висмикнувши поводи, бігали навколо, і серед них Бела і кобила Елейн. Солдати, лаючись, важко підводились із землі. Ліандрін спокійно обтрушувала сукню від піску та листя. Мін стояла на колінах, обіпершись руками об землю, і намагалася підвестися, проте ноги її не слухалися. Над нею стояв чоловік з гачкуватим носом, і з руки йому крапала кров. Ніж Мін із закривавленим з одного боку лезом валявся на землі, там, де вона не могла до нього дотягнутися. Найнів і Елейн ніде не було видно, зникла також і кобила Найнів. Солдатів теж поменшало, не було й однієї пари жінок. Дві інші пари залишилися на місці, і тепер Еґвейн роздивилася, що кожна пара була з’єднана між собою срібним шнурком, схожим на той, що з’єднував її з жінкою, яка стояла перед нею.

Жінка присіла навпочіпки біля Еґвейн, потираючи щоку; під її лівим оком уже набрякав синець. Жінка мала вродливе обличчя з великими карими очима та довге чорне волосся; вона була старша за Еґвейн десь років на десять.

— Це тобі перший урок, — сказала вона значливо. В голосі її не чути було ворожості, а радше щось схоже на приязнь. — Цього разу я тебе не каратиму, бо я сама повинна була бути насторожі з дамані, котру щойно зловили. Ти — дамані. Знай це. Дамані, Та, що на повідці, а я — сул’дам, тобто Та, що тримає повідець. Коли дамані та сул’дам з’єднані між собою, все, що відчуває сул’дам, дамані відчуває вдвічі сильніше. Може й померти. Отже, ти мусиш запам’ятати, що ніколи не зможеш вдарити сул’дам чи зашкодити їй, а мусиш берегти свою сул’дам навіть більше, ніж себе. Мене звуть Рінна. Як тебе звати?

— Я не те... що ви сказали, — пробурмотіла Еґвейн. Вона знову смикнула нашийник, що обхопив їй горло. Він, як і раніше, не піддавався. Їй блиснула в голові думка збити жінку з ніг та спробувати зірвати у неї з руки браслет, але вона її відкинула. Навіть якщо солдати не кинуться її зупиняти — а досі вони, здавалося, не звертали жодної уваги на неї та Рінну, — в Еґвейн було гнітюче відчуття, що Рінна не бреше. Вона торкнулася лівого ока й поморщилася від болю; око не здавалося набряклим, отже, синця нема, як у Рінни, але це місце однаково боліло. Її ліве око, і в Рінни теж ліве.

Вона підвищила голос:

— Ліандрін Седай, чому ви дозволяєте їм так чинити?

Ліандрін обтрушувала пилюку з долонь і навіть оком не повела в бік Еґвейн.

— Перше, чого ти маєш навчитися, — проказала Рінна, — це точно виконувати те, що тобі кажуть, і без зволікань.

Еґвейн охнула. Раптом її шкіру від п’ят аж до голови почало пекти і колоти, так наче вона викачалася в заростях жалкої кропиви. Вона труснула головою, і біль посилився.

— Багато хто із сул’дам вважає, — продовжувала Рінна майже приязним тоном, — що дамані не можна мати імені, чи принаймні мати лише те, що дають їм самі сул’дам. Але саме я тебе взяла на повідець, і я дозволю тобі залишити твоє ім’я. Якщо ти не будеш мене засмучувати. Наразі я трохи засмучена твоєї поведінкою. То ти справді хочеш мене розсердити?

Еґвейн, тремтячи, заскреготіла зубами. Аби не почати нестямно розчухувати сверблячу шкіру, вона вп’ялася нігтями в долоні. Дурепа! Йдеться тільки про твоє ім’я.

— Еґвейн, — насилу вимовила вона. — Мене звати Еґвейн аль’Вір.

І водномить пекучий свербіж ущух. Вона уривчасто видихнула.

— Еґвейн, — повторила Рінна. — Гарне ім’я.

І, на жах Еґвейн, Рінна поплескала її по голові, так наче та була собакою.

Тепер вона зрозуміла нотки, що їх розчула в голосі цієї жінки: доброзичливість до собаки, що проходить вишкіл, а не приязнь однієї людської істоти до іншої.

Рінна захихотіла:

— Тепер ти розлютилася ще сильніше. Якщо ти збираєшся знову мене вдарити, не забувай, що сильно бити не можна, бо ти відчуєш вдвічі сильніший біль, аніж я. І не намагайся направляти; цього ти не зможеш зробити без моєї спеціальної команди.

У Еґвейн засмикалося око. Вона змусила себе підвестися і спробувала ігнорувати Рінну, наскільки можливо було з нашийником на горлі ігнорувати людину, яка тримала в руках повідець. Жінка знову захихотіла, і Еґвейн відчула, що у неї палають щоки. Вона хотіла би підійти до Мін, та повідець, на якому тримала її Рінна, був закороткий для цього.

— Мін, ти в порядку? — тихо гукнула вона.

Мін обережно звелася навпочіпки й кивнула, а тоді приклала руку до голови, наче шкодуючи про цей рух.

Раптом ламана блискавка протяла чистий небосхил і вдарила віддалік у гущу дерев. Еґвейн здригнулася від несподіванки, а тоді зненацька посміхнулася. Найнів усе ще на волі, і Елейн теж. Якщо хтось і може звільнити її та Мін, то це Найнів. Посмішка зникла з її обличчя, і вона люто глипнула на Ліандрін. Хай заради чого ця Айз Седай їх зрадила, вона за це заплатить. Одного дня. Так чи інакше. Лютий погляд пропав намарне: Ліандрін дивилася на паланкін і більше ні на що не зважала.

Носильники опустилися на коліно, поставили паланкін на землю, звідти вийшла Сурот, дбайливо розправила сукню і попростувала до Ліандрін, нечутно ступаючи ногами в м’яких черевичках. Вони з Ліандрін були приблизно одного зросту. Чорні очі та карі очі зустрілися на одному рівні.

— Ти мала привести мені двох, — промовила Сурот. — Натомість я маю лише одну, ще дві втекли, причому одна з них наділена значно більшою силою, ніж мені дали зрозуміти. Вона приверне увагу всіх патрульних у радіусі двох ліг.

— Я привела тобі трьох, — спокійно відказала Ліандрін. — Якщо ти не в змозі їх утримати, можливо, наш господар знайде серед вас когось іншого, готового йому служити. Ти переймаєшся через дрібниці. Якщо з’являться патрульні, вбий їх.

Блискавка вдарила знову, вже ближче, а за мить чи дві в тому місці, куди вона вцілила, щось загримкотіло. У повітря здійнялася хмара пилу. Ані Ліандрін, ані Сурот цього не помітили.

— Я все ще можу повернутися до Фалме з двома дамані, — промовила Сурот. — Мене засмутить, якщо... Айз Седай... — це прозвучало так, наче вона вилаялася, — піде звідси вільною.

Вираз обличчя Ліандрін не змінився ні на йоту, та Еґвейн побачила, що Айз Седай раптом оточило сяйво.

— Стережіться, висока леді, — гукнула Рінна. — Вона приготувалася!

Вояками пробіг рух — вони хапалися за мечі та списи, але Сурот лише схрестила перед собою руки, позираючи на Ліандрін поверх пальців з довгими нігтями.

— Ти ніколи й пальцем не поворухнеш проти мене, Ліандрін. Це не сподобається нашому господарю, і тут я значно потрібніша, ніж ти. А ще ти боїшся його значно більше, ніж перетворитися на домані.

Ліандрін посміхнулася, хоча білі плями на щоках виказували її лють.

— А ти, Сурот, боїшся його більше, ніж того, що я спопелю тебе на тому місці, де ти стоїш.

— Саме так. Ми обидві його боїмося. Але навіть потреби нашого господаря з часом зміняться. Колись усіх марат’домані буде зрештою взято на повідець. Можливо, саме я надягну нашийник на твою чарівну шийку.

— Саме так, Сурот. Потреби нашого господаря зміняться. Я нагадаю тобі про це, коли ти стоятимеш переді мною на колінах.

Височезне дерево груболиста десь за милю від них зненацька перетворилося на ревучий факел.

— Це починає набридати, — промовила Сурот. — Елбаре, відклич їх.

Чоловік із гачкуватим носом дістав ріг, невеличкий, що вміщався у нього в кулаку. Але звук у нього був гучний, різкий, аж пронизливий.

— Тобі треба знайти жінку на ім’я Найнів, — кинула Ліандрін. — Елейн не має цінності, але та жінка і ось ця дівчина повинні бути на ваших кораблях, коли вони відпливатимуть.

— Я чудово знаю, що було наказано, марат’дамані, хоча я дорого би заплатила, аби зрозуміти сенс цього.

— Тобі, крихітко, кажуть лише стільки, — зневажливо вишкірилася Ліандрін, — скільки тобі дозволяється знати. Пам’ятай, що ти служиш і коришся. Цих двох треба переправити через Аритський океан і там тримати.

— Я не стирчатиму тут, аби розшукати цю Найнів, — пирхнула Сурот. — Якщо Турак передасть мене до рук Шукачів Правди, я не зможу більше бути корисною нашому господареві. — Ліандрін розкрила було рота, аби гнівно заперечити, та Сурот не дала їй і слова сказати. — Цій жінці недовго гуляти на волі. Жодній із них. Коли ми відпливатимемо, ми прихопимо з собою усіх жінок цієї жалюгідної країни, здатних направляти, хай навіть трохи, і на всіх них буде нашийник та повідець. Якщо ти хочеш залишитися і пошукати їх, будь ласка. Незабаром тут проходитиме патруль у пошуках отого наброду, що все ще переховується вдалині від міст. Інколи вони беруть на полювання і дамані, і вони не розбиратимуться, якому господарю ти служиш. Якщо ти вцілієш у сутичці, нашийник та ланцюг стануть тобі наукою в новому житті, і я сумніваюся, щоби наш господар завдав собі клопоту звільняти дурепу, що дозволила себе впіймати.

— Якщо хоча б одна із них залишиться тут, — з притиском відказала Ліандрін, — наш господар завдасть собі клопоту з тобою, Сурот. Ти мусиш вивезти звідси їх обох, або ти за це заплатиш.

Вона попрямувала до Брами, стиснувши в кулаку повіддя своєї кобили. Незабаром стулки Брами вже зачинялися за нею.

Вчвал примчали солдати, які шукали Найнів та Елейн. З ними були і дві пари жінок, дамані та сул’дам. З’єднані нашийником, повідцем та браслетом, жінки скакали бік у бік. Три чоловіки вели за повіддя коней з тілами, перекинутими через сідла. Еґвейн відчула сплеск надії, коли побачила, що Всі вбиті в об ладунках. Їм не вдалося схопити ні Найнів, ані Елейн.

Мін спробувала підвестися, але чоловік з гачкуватим носом поставив ногу в чоботі дівчині між лопаток, притиснувши її до землі. Хапаючи ротом повітря, вона робила слабкі спроби вивільнитися.

— Дозвольте мені сказати, висока леді, — промовив чоловік. Сурот ледь помітно нахилила голову, і він продовжив: — Ця селючка мене порізала. Якщо вона не потрібна високій леді, можу я?..

Сурот знову ледь помітно кивнула, вже відвертаючись, і він потягнувся до меча, що висів у нього за спиною.

— Ні! — закричала Еґвейн. Вона почула, як стиха вилаялася Рінна, і раптом уся її шкіра знову запекла, гірше, ніж минулого разу, але вона не замовкала. — Будь ласка! Висока леді, будь ласка! Це моя подруга! — окрім пекучого свербежу, вона раптом відчула такий сильний біль, якого ще ніколи не відчувала. Кожен м’яз звело судомою, скрутило у вузол; дівчина ницьма упала на землю, стогнучи, але вона бачила, як важке вигнуте лезо меча зблиснуло над піхвами, як Елбар підняв його, тримаючи обома руками. — Будь ласка! Мін!

Раптом біль як рукою зняло. Залишився лише спогад. Перед обличчям Еґвейн з’явилися блакитні оксамитові черевички Сурот, тепер забруднені землею. Але вона дивилася лише на Елбара. Він так і стояв із здійнятим мечем, натискаючи однією ногою на спину Мін... але не рухався.

— Ця селянка — твоя подруга? — промовила Сурот.

Еґвейн ворухнулася, намагаючись підвестися, але, помітивши здивовано вигнуту брову Сурот, залишилася розпростертою на землі, лише голову підвела. Вона має врятувати Мін. Якщо для цього треба плазувати... Вона спробувала вишкіритися, заскреготівши зубами, сподіваючись, що це хоч трохи схоже на посмішку:

— Так, висока леді.

— І якщо я її помилую, якщо дозволю їй інколи тебе відвідувати, ти будеш наполегливо працювати і вчитися того, чого тебе навчатимуть?

— Буду, висока леді. — Вона пообіцяла би що завгодно, аби не дати мечу опуститися і розкроїти Мін голову. Я навіть дотримуватимуся свого слова, гірко подумала вона, доки муситиму це робити.

— Посади цю дівчину на її коня, Елбаре, — наказала Сурот. — Прив’яжи її, якщо вона не зможе триматися в сідлі. Якщо ця дамані мене засмутить, тоді, можливо, я віддам тобі голову цієї дівчини. — Вона вже прямувала до паланкіна.

Рінна ривком поставила Еґвейн на ноги та підштовхнула до Бели, але та не відривала очей від Мін. Елбар повівся з Мін не лагідніше, ніж Рінна з нею, але вона сподівалася, що з Мін усе добре. Принаймні Мін ухилилася від спроб Елбара прив’язати її до сідла і сама сіла на свого коня майже без допомоги.

Дивна процесія вирушила в західному напрямку — попереду Сурот, а Елбар трохи позаду її паланкіна, втім, досить близько, аби негайно виконати будь-який її наказ. За ними їхали верхи Рінна та Еґвейн, за ними — солдати, а Мін та інші сул’дам зі своїми дамані скакали позаду колони. Жінка, яка, вочевидь, мала надягти нашийник на Найнів, крутила в руках скручений кільцями повідець і мала роздратований вигляд. Вони їхали повз невисокі пагорби, вкриті рідколіссям, і невдовзі стовп диму від охопленого полум’ям груболиста перетворився на розпливчасту плямку на небосхилі.

— Тобі зробили велику честь, — проказала Рінна трохи згодом. — З тобою говорила висока леді. Іншого разу на знак цього я б дозволила тобі носити стрічку. Але оскільки ти сама привернула до себе її увагу...

Еґвейн зойкнула, бо їй здалося, що її вперіщили батогом по спині, а тоді по ногах, по плечах. Удари сипалися на неї зі всіх боків; вона розуміла, що захищатися намарно, та не могла не змахувати руками, наче намагаючись заслонитися. Вона кусала губи, аби не стогнати, але сльози однаково котилися їй по щоках. Бела фиркала й кидалася, але срібний повідець, що йшов від руки Рінни, не давав їй помчати геть. Ніхто з солдатів не озирнувся на них.

— Що ви з нею робите? — заволала Мін. — Припиніть!

— Ти живеш лише з ласки... Мін, чи не так? — спокійно мовила Рінна. — Хай це буде уроком і для тебе. Доки ти намагатимешся втрутитися, покарання триватиме.

Мін підняла стиснуту в кулак руку, тоді дала їй безсило впасти:

— Я не втручатимусь. Тільки припиніть, будь ласка. Еґвейн, пробач мені.

Невидимі удари сипалися ще кілька секунд, наче для того, аби Мін зрозуміла, що її втручання не досягло мети, потім припинилися, але Еґвейн усе ще продовжувала здригатися. Цього разу біль не вщух. Вона засукала рукав, певна, що побачить рубці, проте на шкірі не було жодних слідів. Залишилися тільки відчуття. Еґвейн важко зглитнула.

— Це не твоя провина, Мін. — Бела задерла голову, закочуючи очі, і Еґвейн поплескала її по кудлатій шиї. — І не твоя теж.

— Це твоя провина, Еґвейн, — зауважила Рінна. Вона говорила з такою терплячістю, була така доброзичлива до тієї, яка здавалася надто тупою, аби розуміти, як годиться чинити, а як ні, що Еґвейн кричати хотілося. — Якщо дамані карають, це завжди її провина, хай навіть вона цього не розуміє. Дамані повинна вгадувати, чого хоче її сул’дам. Дамані наче стілець, наче інструмент, вона повинна завжди бути під рукою, але ніколи не вискакувати наперед, аби звернути на себе увагу. А надто увагу когось із високородних.

Еґвейн прикусила губу і відчула присмак крові. Це просто страшний сон. Це не може бути правдою. Чому Ліандрін так вчинила? Чому це відбувається?

— Можна... можна мені запитати?

— Мене можеш запитувати, — усміхнулася Рінна. — Упродовж наступних років цей браслет носитиме не одна сул’дам, бо сул’дам завжди більше, ніж дамані, і багато хто з них з тебе сім шкір спустить, якщо ти підведеш очі від землі або відкриєш рота без дозволу, але я не бачу причини не дозволяти тобі говорити, якщо ти уважна до того, що кажеш.

Одна з інших сул’дам голосно фиркнула. Вона була з’єднана з вродливою темноволосою жінкою середнього віку, яка не відривала погляду від власних рук.

— Ліандрін, — Еґвейн довіку відмовилася додавати до цього імені шанобливу приставку, — і висока леді розмовляли про господаря, якому вони обидві служать. — Перед її очима зринуло обличчя чоловіка зі слідами від загоєних опіків, з рота та очей якого інколи било полум’я, та навіть якщо цей чоловік був лише частиною її нічних кошмарів, надто жахливо було думати саме про нього. — Хто цей господар? Чого він хоче від мене і... і Мін? — Вона знала, що не було сенсу уникати називати ім’я Найнів — навряд чи ці люди забудуть про неї, якщо просто про неї не згадувати, а надто інша, блакитноока, сул’дам, що перебирала в руках порожній повідець, але наразі це був єдиний можливий захист.

— Мені не можна пхати носа в справи високородних, — сказала Рінна, — а тобі й поготів. Висока леді скаже мені те, що зволить сказати, а я скажу тобі те, на що буде моя воля. І хай що би ти побачила чи почула, крім цього, для тебе це повинно залишатися несказаним, непоміченим, так наче воно ніколи й не ставилося. Це шлях до безпеки, а найпаче для дамані. Дамані надто цінні, і їх просто так не вбивають, але за такі речі тебе можуть не тільки жорстоко покарати, а й вкоротити і язика, аби не ляпав зайвого, чи відтяти руки, аби не писали того, чого не треба. Дамані можуть виконувати свою роботу і без язика, і без рук.

Еґвейн відчула, що тремтить, хоч повітря було не таке вже й холодне. Вона щільніше загорнулася в плащ. Зачепившись рукою за нашийник, вона відсмикнула руку, наче обпечена:

— Все це жахливо. Як ви можете вчиняти так із іншими? Який хворий розум міг таке намислити?

Блакитноока сул’дам з порожнім повідцем несхвально зауважила:

— Їй язик уже й зараз зайвий, Рінно.

Рінна тільки посміхнулася терпляче:

— І в чому полягає жах? Хіба ми можемо дозволити розгулювати вільно комусь, хто може робити те, що робить даманії Інколи народжуються чоловіки, здатні стати марат’дамані, якби народились вони жінками, — я чула, що й тут таке трапляється; і їх, звісно, треба вбивати. Але ж жінки не божеволіють. Їм краще стати дамані, ніж наробити лиха, застосовуючи Силу. Щодо розуму, якому першому сяйнула думка про ай’дам, це був розум жінки. І вона називала себе Айз Седай.

Мабуть, недовіра надто чітко відобразилася на обличчі Еґвейн, бо Рінна розреготалася на все горло:

— Коли Льютер Пейндраґ Мондвін, син Яструбиного Крила, вперше зустрівся з Воїнством Ночі, то побачив у його лавах чимало тих, які називали себе Айз Седай. Вони суперничали між собою за могутність та використовували Єдину Силу на полі бою. Одна з них, жінка на ім’я Діейн, вирішила за краще для себе служити імператору — звісно, тоді він ще не був імператором, бо в його війську не було Айз Седай — і прийшла до нього з пристроєм, який вона сама виготовила, і це був перший ай’дам, застебнутий на шиї однієї з її сестер. Жінка в нашийнику не хотіла слугувати Льютеру, однак ай’дам змусив її це робити. Діейн зробила ще багато ай’дам, знайшлися і перші сул’дам, а полонені жінки, котрі називали себе Айз Седай, дізналися, що вони лате марат’дамані, тобто Ті, що мають бути на повідці. Розповідають, що коли саму Діейн узяли на повідець, від її криків ходором ходили Опівнічні Вежі, та, звісно, вона була марат’дамані, а марат’дамані не можна дозволити розгулювати вільно. Можливо, ти виявишся однією з тих, хто здатний виготовляти ай’дам. У цьому разі можеш не сумніватися, з тобою будуть поводитися ласкаво.

Еґвейн тужливо дивилася навколо. Вони їхали між пагорбів, і ті потроху вищали, а рідколісся поступилося місцем невеличким, але густим лісам. Вона була впевнена, що могла б заховатися в одному з них.

— Тобто я маю сподіватися, що мені пощастить і мене пеститимуть, наче улюбленого собачку? — гірко запитала Еґвейн. — До скону сидіти на ретязі у жінок та чоловіків, які вважатимуть мене за тварину?

— Не у чоловіків, — знову реготнула Рінна. — Всі сул’дам — жінки. Якщо цей браслет надіти на чоловіка, найвірогідніше, користі з нього буде не більше, ніж коли ай’дам просто висітиме на гачку в стіні.

— А іноді, — різко втрутилася блакитноока, — і ти, і він — обоє помираєте в страшних муках. — Ця жінка мала гострі вилиці та напружені тонкі губи, і Еґвейн зрозуміла, що лють, схоже, ніколи не сходить із цього обличчя. — Час від часу імператриця розважається, зв’язуючи лордів з дамані. Лордів проймає піт, а Двір Дев’яти Місяців має розвагу. Адже доки браслет не опиниться у нього на руці, лорд ніколи не знає, житиме він чи помре, втім, як і дамані. — Вона зловтішно розреготалася.

— Лише імператриця може собі дозволити так марнувати Зомані, Алвін, — огризнулася Рінна, — а я не збираюся тренувати цю Зомані лише для того, щоб викинути її як непотріб.

— Щось я досі не бачу жодного вишколу, Рінно. Лише безкінечне базікання, наче ви з цією Зомані — дві подружки.

— Може, вже й час подивитися, що вона може робити, — промовила Рінна, змірюючи Еґвейн поглядом. — Ти колись пробувала направляти Силу на такій відстані? — Вона вказала на високий дуб, що самотньо стояв на верхівці пагорба.

Еґвейн, примружившись, подивилася на дерево, що росло десь за пів милі від шляху, яким наразі рухалися солдати та паланкін Сурот. Досі вона працювала з речами, що знаходилися не далі, ніж на відстані руки, але гадала, що може впоратися.

— Не знаю, — відказала вона.

— Спробуй, — наказала їй Рінна. — Відчуй дерево. Відчуй рух соку. Я хочу, аби ти зробила його не лише гарячим, а гарячущим, аби в кожній гілці сік миттєво перетворився на пару. Роби.

Еґвейн із жахом усвідомила, що відчуває спокусу зробити те, що наказує їй Рінна. Вона вже два дні не направляла, навіть не торкалася саїдар; вона затремтіла від бажання наповнити себе Єдиною Силою.

— Я... — за мить, коротку як одне серцебиття, вона відкинула «не буду», бо невидимі рубці від батога пекли ще занадто сильно, аби поводитися так по-дурному. — ...не можу. Надто далеко, я ніколи раніше подібного не робила.

Одна із сул’дам розреготалася грубим голосом, а Алвін докинула:

— Та вона навіть і не намагалася.

Рінна похитала головою майже сумно:

— Коли ти сул’дам вже достатньо довго, — пояснила вона Еґвейн, — ти можеш бачити дамані наскрізь навіть без браслета, а маючи на собі браслет, ти можеш напевне знати, чи намагалася дамані направляти. Ти не повинна ніколи брехати ні мені, ні іншій сул’дам навіть у дрібницях.

Раптом невидимі батоги повернулися, шмагаючи дівчину, куди трапиться. З виском вона спробувала вдарити Рінну, але сул’дам недбало відбила її кулак, а Еґвейн здалося, ніби та огріла її кийком. Вона вдарила Белу п’ятами під боки, проте сул’дам натягнула повідець, і дівчина ледь не вилетіла з сідла. Еґвейн гарячково потяглася до саїдар, маючи на меті вразити Рінну, аби та змушена була припинити покарання, завдати їй такого ж болю, який відчувала сама. Сул’дам лише іронічно похитала головою, і Еґвейн верескнула, відчувши, як її шкіру наче ошпарило. Тільки коли вона відсахнулася від саїдар остаточно, жар став вщухати, а удари батога не припинялися. Вона хотіла крикнути, що спробує, хай тільки Рінна припинить, але спромоглася лише на зойки та стогони.

Наче крізь туман вона чула, що Мін щось розлючено кричить, намагаючись наблизитися до неї, бачила, як Алвін вириває повіддя у неї з рук, як інша сул’дам наказує щось своїй дамані, котра дивиться на Мін. І раптом Мін теж починає волати, розмахуючи руками, наче хоче захистити себе від ударів чи відігнати жалких комах. За завісою власного болю Мін здавалася Еґвейн далекою... далекою.

Удвох вони кричали так голосно, що дехто із солдатів обернувся в сідлі. Позирнувши мигцем, вони розсміялися і знову розвернулися до них спинами. Як сул’дам навчають своїх дамані, їх жодним чином не стосувалося.

Еґвейн здавалося, що цей жах триватиме вічно, та нарешті він минув. Вона обм’якла, привалившись до луки сідла, з щоками, мокрими від сліз, припавши до гриви Бели. Кобила стривожено форкала.

— Це добре, що ти показуєш характер, — спокійно зауважила Рінна. — Найкращі дамані виходять з тих, у кого є характер, є що формувати.

Еґвейн міцно заплющила очі. Якби могла, вона б і вуха затулила, аби не чути голосу Рінни. Я мушу втекти. Мушу. Але як це зробити? Найнів, допоможи мені. Світло, хай мені хтось допоможе.

— Ти будеш серед найкращих, — вдоволено підсумувала Рінна. Її рука недбало погладила волосся Еґвейн; так хазяйка підбадьорює свого песика.

Найнів перегнулася в сідлі, аби озирнутися навкруги, не витикаючись з-за заслону колючого чагарнику. Вона побачила розкидані горбистою долиною дерева, що вже починали розцвічуватися осінніми барвами. Простір між деревами та чагарями здавався порожнім. Вона не помічала жодного руху, якщо не брати до уваги все тоншого стовпа диму над груболистом.

Груболист — то була її рук справа, як і блискавка, що впала з чистого неба, й інші речі, які вона ніколи навіть не мислила практикувати раніше, доки ці дві жінки не спробували застосувати їх проти неї. Вона гадала, що вони працюють у парі, хоч і не могла зрозуміти, як саме вони пов’язані між собою, якщо не зважати на те, що між ними таки метлявся якийсь мотузок. На одній із них був нашийник, а друга теж була якимось чином із нею зв’язана. В одному Найнів була впевнена: одна з них була Айз Седай. А, може, й обидві. Вона не бачила їх досить чітко, аби помітити сяйво Сили, проте його не могло не бути.

Я з великим задоволенням розповідатиму про них Шеріам, злостиво подумала вона. Ви ж наче казали, що Айз Седай ніколи не застосовують Силу як зброю?

Вона застосувала. Вона вбила чи принаймні звалила з ніг двох жінок ударом блискавки, а ще бачила одного із солдатів, чи, радше — його тіло, що спалахнуло від вогняної кулі, яку вона метнула в них. Але вже довший час вона не помічала жодних чужинців. Чоло Найнів вкривали намистинки поту, але не тільки через напруження. Контакт із саїдар розірвався, і вона не могла його поновити. З першою хвилею люті, яка накрила її через зраду Ліандрін, саїдар з’явилася чи не раніше, ніж вона встигла про неї подумати, і потік Єдиної Сили затопив її. Здавалося, вона може зробити, що завгодно. Доки вони її переслідували, злість, що її женуть, наче звіра, живила її. А тепер погоня зникла. І що довше вона не бачила ворогів, по яких можна вдарити, тим міцнішала підозра, що вони підкрадаються до неї непомітно, і тим сильніше вона хвилювалася, що ж відбувається зараз із Еґвейн, і Елейн, і Мін. Зараз вона змушена була визнати, що наразі найсильнішим її почуттям є страх. Страх за них, страх за себе. А їй потрібен був гнів.

За деревом щось заворушилося.

Їй перехопило подих, вона кинулася намацувати саїдар. Проте всі уроки Шеріам та інших Айз Седай, всі прийоми, яких вони навчали, всі ці пуп’янки, що мали розкритися у неї в голові, всі ці уявні потоки, які вона мала утримувати, наче береги бурхливу ріку, не допомагали. Вона відчувала саїдар, відчувала Джерело, але торкнутися його не могла.

З-за дерева вийшла Елейн, сторожко пригинаючись, і Найнів відчула страшенне полегшення. Сукня на дочці-спадкоємиці була брудна та подерта, у розкошланому золотавому волоссі застрягло листя, а насторожені очі були такими величезними, немов у переляканої сарни, але вона твердою рукою тримала перед собою свій короткий кинджал. Найнів підібрала повіддя й виїхала на відкрите місце.

Елейн аж підстрибнула з несподіванки, а тоді схопилася рукою за горло і глибоко вдихнула. Найнів зіскочила з коня, і жінки обнялися, тішачись, що вони знову разом.

— На якусь мить, — сказала Елейн, коли вони нарешті випустили одна одну з обіймів, — я подумала, що це... Ти знаєш, де вони зараз? За мною гналися двоє чоловіків. Ще п’ять хвилин, і вони б мене схопили, але нараз пролунав ріг, вони розвернули коней і галопом помчали геть. Вони бачили мене, Найнів, і просто поїхали...

— Я теж чула сигнал, і після цього їх більше не бачила. А ти бачила Еґвейн? І Мін?

Елейн, похитавши головою, важко опустилася і сіла на землю:

— Не бачила ще відтоді, як... Той чоловік ударив Мін, збив її з ніг. А одна з тих жінок намагалася щось надягти Еґвейн на шию. Це останнє, що я бачила, а тоді побігла. Навряд чи їм удалося втекти, Найнів. Я мала щось зробити. Мін ударила ножем по руці чоловіка, який мене тримав, а Еґвейн... Я просто втекла, Найнів. Відчула, що мене ніхто не тримає, і побігла. Матусі краще негайно одружитися з Ґаретом Бріном та народити собі іншу дочку. Я не гідна сісти на трон.

— Не верзи дурниць, — гримнула на неї Найнів. — Не забувай, я маю корінці овечих язичків у торбинці з зіллям. — Елейн сховала обличчя в долоні, ані звуком не відізвавшись на ущипливі слова. — Слухай, дівчино. Хіба я залишилася битися з двадцятьма чи тридцятьма озброєними чоловіками, не кажучи вже про Айз Седай? Якби ти затрималась, наразі ти теж була б їхньою бранкою. Або ж вони тебе просто би вбили. Схоже, їм, не знаю чому, потрібні були саме ми з Еґвейн. Можливо, їм було байдуже, житимеш ти чи ні.

Навіщо їм потрібні Еґвейн і я? Чому саме ми? Чому?! Вона не вперше запитувала себе про це, але відповідей не мала ні тоді, ні зараз.

— Якби я загинула, намагаючись їм допомогти... — почала було Елейн.

— ...то зараз була би мертвою. І з цього не було би жодної користі ні тобі, ні їм. Тепер підводься й обтруси сукню. — Найнів видобула з торби щітку для волосся. — І зроби щось зі своїм волоссям.

Елейн повільно підвелася і, взявши щітку, тихенько розсміялась:

— Ти зараз говориш достоту як Ліні, моя стара нянька. — Вона взялася розчісувати сплутане волосся, іноді морщачись. — Але, Найнів, як ми зможемо їм допомогти? Ти маєш не менше сили, ніж справжня Айз Седай, якщо розізлишся, але серед них є жінки, котрі теж можуть направляти! Я не хочу думати, що вони Айз Седай, але, можливо, це так і є. Ми ж навіть не знаємо, в якому напрямку вони їх повезли!

— На захід, — відказала Найнів. — Ця потвора Сурот згадувала Фалме, а це місто знаходиться на крайньому заході мису Томан. Ми вирушимо до Фалме. Сподіваюся, що Ліандрін буде там. Я змушу її проклясти той день, коли її мати вперше побачила її батька. Але спершу, гадаю, нам треба розжитися сякими-такими місцевими одежинами. Я бачила у Вежі тарабонських і доманських жінок, і вони одягаються геть не так, як ми з тобою. Не треба, аби у Фалме ми виглядали чужоземками.

— Я не проти вдягтися доманкою, хоча якби це побачила моя матір, то знепритомніла би, а Ліні ніколи би не дозволила навіть про таке помислити, але якщо ми навіть знайдемо якесь село, то чи можемо дозволити собі новий одяг? Не знаю, скільки у тебе грошей, але у мене лише десять золотих марок і десь удвічі більше сріблом. Цього нам може вистачити на два-три тижні, а що нам робити далі, я навіть не уявляю.

— Ти кілька місяців пробула у Тар Балоні послушницею, — сміючись, відповіла Найнів, — та все ще дивишся навколо очима спадкоємиці престолу. У мене навіть десятої частини нема того, що маєш ти, але нам наших грошей стане, аби протриматися два-три місяці, не бідуючи. Можливо, вистачить і на більше, якщо не станемо розкошувати. Я не збираюся купувати нам одяг, і в будь-якому разі новий одяг нам непотрібний. Моя сукня з сірого шовку, з усіма цими перлинами та золотим шитвом, повинна нам добре прислужитися. Якщо я не зможу знайти жінку, яка дала би за неї кожній із нас по дві-три пристойні вдяганки, я віддам свого персня тобі, а сама буду послушницею.

Вона заскочила в сідло і простягла руку Елейн, щоби допомогти їй сісти позаду себе.

— А що ми робитимемо, коли опинимось у Фалме? — спитала Елейн, всідаючись.

— Дізнаюся, коли будемо там. — Найнів не рушала вперед, притримуючи кобилу. — Ти впевнена, що хочеш це робити? Це буде небезпечно.

— Небезпечніше, ніж для Еґвейн та Мін? Я точно знаю, що якби вони опинились на нашому місці, то пішли би нас шукати. Ми що, весь день тут збираємося стовбичити?

Найнів розвернула кобилу так, що сонце, яке лише добиралося зеніту, світило їм у спину.

— Нам треба бути обережними. Ті Айз Седай, яких ми знаємо, можуть розпізнати жінку, здатну направляти, знаходячись на відстані руки від неї. Ці Айз Седай, можливо, можуть знайти нас у натовпі, якщо спеціально шукатимуть. Краще нам припустити, що вони можуть це робити. — Вони явно чекали на Еґвейн і мене. Чому?

— Так, обережними. Ти й раніше казала правильно. Ми не допоможемо дівчатам, якщо дозволимо їм схопити нас. — Елейн на мить замовкла. — Ти гадаєш, це була брехня? Те, що казала Ліандрін, начебто Ранд у небезпеці? І інші хлопці... Адже Айз Седай не брешуть.

Тепер настала черга помовчати Найнів. Вона згадувала, що казала їй Шеріам про ті клятви, що дає жінка, стаючи повноправною сестрою, клятви, проказані з тер’анґріалом у руках, і тер’анґріал не дає порушити клятву. Не казати ні слова неправди. Це так, але ж усім відомо, що правда, яку сказала Айз Седай, може дуже різнитися від тієї правди, що ти почула.

— Сподіваюся, що Ранд цієї миті гріє ноги біля каміна лорда Аґельмара в Фал Дарі, — мовила вона. Зараз я не можу тривожитися через нього. Я повинна думати про Еґвейн і Мін.

— Хотіла б я, щоб так і було, — зітхнула Елейн. Вона засовалася позаду сідла. — Найнів, до Фалме їхати далеченько, і я сподіваюсь, що половину шляху їхатиму в сідлі. Тут сидіти не дуже зручно. Але ми ніколи не дістанемося до Фалме, якщо ця кобила тюпатиме так, як їй забагнеться.

Найнів пустила кобилу клусом, і Елейн, скрикнувши, вчепилася їй у плащ. Найнів сказала собі, що проїде половину шляху позаду сідла і не нарікатиме, навіть якщо Елейн гнатиме вчвал, тож не дуже прислухалася до зойків дівчини, яку підкидало на крупі. Її хвилювало геть інше: вона дуже сподівалася, що коли вони прибудуть до Фалме, вона перестане боятися і почне лютитися.

Зірвався вітер. Прохолодний, різкий, він ніс у собі натяк на холоди, що чекали попереду.

Грім прокотився темно-сірим пообіднім небосхилом. Ранд нижче опустив каптур плаща, сподіваючись хоч трохи захистися від струменів холодного дощу. Гнідан уперто ступав розкислою землею. Промоклий каптур важко звисав Рандові з голови, мокрющий плащ липнув до плечей, а тонкий чорний камзол теж намокнув до нитки й не грів, а холодив. Повітрю досить було застуденіти ще трохи, аби дощ перетворився на сніг чи крупку. Снігу варто було чекати: в останньому селищі, яке вони проминули, місцеві казали, що у них уже двічі сніжило. Трясучись усім тілом, Ранд майже бажав, аби з неба посипало снігом. Принаймні тоді він не промокав би до кісток.

Колона важко просувалася вперед, сторожко озираючи пересічену місцевість. Сіра сова на штандарті Інґтара безсило звисала навіть тоді, коли налітав різкий вітер. Гюрін час від часу відкидав каптур і принюхувався до повітря; він стверджував, що ні дощ, ані холод не можуть вплинути на слід, на той шуканий ним слід. А втім, нюхач і досі нічого не знайшов. За ним виступав Уно, і Ранд почув, як той пробурмотів собі під ніс прокляття. Лоял постійно перевіряв сакви: схоже, він не переймався тим, що мокне сам, але не припиняв хвилюватися за свої книжки. Всі почувалися кепсько, всі, крім Верін, яка, здавалося, так заглибилась у роздуми, що навіть не помічала, що каптур її плаща сповз на спину і дощ хльоскає по її обличчю.

— Ви не можете щось із цим удіяти? — з притиском запитав Ранд Верін. Тоненький голосочок у його голові нашіптував йому, що він і сам може це зробити. Йому тільки й треба, що обійняти саїдін. Саїдін кликала його так солодко. Наповнитися Єдиною Силою, злитися з цією бурею. Повернути на небо сонячне сяйво або ж осідлати цей ураган, розбурити його, роз’ярити, пронестися усім мисом Томан — від моря до рівнини, змітаючи все на своєму шляху. Обійняти саїдін. Він безжально придушив це бажання.

Айз Седай зригнулася з несподіванки:

— Що? А, так. Гадаю, що могла б. Дещо. Я не змогла би зупинити таку бурю, не самотужки, бо вона вирує на надто великому просторі, але я б могла її трохи втишити. Принаймні навколо нас. — Вона змахнула краплі дощу з обличчя і, схоже, тільки зараз помітила, що каптур зіслизнув їй із голови, тож неуважно повернула його на місце.

— Тоді чому ви цього не робите? — поцікавився Мет. Тремтяче обличчя, що визирало з-під його каптура, здавалося, належало людині, яка перебуває за крок від смерті, проте голос звучав енергійно.

— Бо якщо я застосую стільки Єдиної Сили, кожна Айз Седай в радіусі десяти миль одразу ж знатиме, що хтось направляв. Ми ж не хочемо прикликати до себе цих шончанців з їхніми дамані. — Вона роздратовано стисла губи.

Вони дещо дізналися про чужинців у селі, яке називалося Атуановий Млин, хоча те, що вони почули, радше викликало нові питання, ніж давало відповіді. Селяни то сипали словами як з рукава, то раптом брали язика на гаплик, тремтячи й позиркуючи через плече. Всі вони тряслися, як телячі хвости, на саму лише думку, що шончанці можуть повернутися зі своїми чудовиськами та дамані. Ці жінки, які мали би бути Айз Седай, а натомість були посаджені на цеп, наче тварини, лякали селян навіть більше, ніж химерні істоти, що слугували шончанцям і про яких вони тільки повідали пошепки, що ті наче вийшли з нічних кошмарів. А найгірше, що селяни й досі не могли оговтатися від жахіття, яке вчинили тут шончанці. Мертвих своїх вони поховали, але боялися прибрати велику обвуглену пляму посеред сільського майдану. Ніхто з них не хотів сказати, що тут відбулося, але Гюрін виблював, щойно вони зайшли до селища, і не захотів наближатися до почорнілої плями.

В Атуановому Млині залишилася хіба половина мешканців. Хтось утік до Фалме, міркуючи, що шончанці будуть менш жорстокими в місті, яке вони надійно утримують, інші подалися на схід. Багато хто казав, що має на думці забратися звідси. На Елмотській рівнині точилися битви, з чуток випливало, наче тарабонці билися з доманцями, але тут, у селі, будинки та клуні спалили люди зі смолоскипами в руках. Навіть війну легше перетерпіти, ніж те, що вже зробили шончанці, і те, що вони ще можуть зробити.

— Навіщо Фейн приніс Ріг сюди? — пробурчав Перрин. Це питання час від часу озвучували всі вони, але відповіді так ніхто і не отримав. — Тут війна, і тут ці шончанці, ще й зі своїми чудовиськами. Чому саме сюди?

Інґтар розвернувся в сідлі та подивився на хлопців. Обличчя його здавалося не менш виснаженим, ніж Метове.

— Завжди знайдуться люди, які вишуковуватимуть власну вигоду у сум’ятті війни. Ось і Фейн з таких. Без сумніву, він сподівається вкрасти Ріг знову, цього разу у Морока, і скористатися ним у власних цілях.

— Плани Батька Брехні ніколи не бувають простими, — мовила Верін. — Можливо, він хоче, аби Фейн приніс Ріг саме сюди з резонів, про які відомо тільки в Шайол Гулі.

— Чудовиська, — пирхнув Мет. Щоки у нього запались, так само як і очі. Те, що він говорив, як здорова людина, тільки погіршувало враження. — Мабуть, вони бачили траллоків чи щезника, точно вам кажу. А чому б і ні? Якщо шончанці мають у своїх лавах Айз Седай, то чому вони не можуть мати щезників і траллоків? — Він помітив, як Верін дивиться на нього, і став виправдовуватися. — Адже вони і є Айз Седай, на цепу вони чи ні. Вони можуть направляти, і це робить із них Айз Седай. — Він зиркнув на Ранда й розсміявся уривчасто: — Це й з тебе робить Айз Седай, поможи нам усім Світло!

З голови колони крізь завісу дощу до них галопом підскакав Масима, розбризкуючи грязюку.

— Попереду ще одне село, мілорде, — повідомив він, натягнувши повіддя і зупинивши коня біля Інґтара. По Рандові він лише ковзнув поглядом, проте очі його звузилися, і більше він на Ранда не дивився. — Безлюдне, мілорде. Ані селян, ані шончанців, взагалі нікого. Будинки з вигляду цілі, крім двох чи трьох. Ті... ну, їх більше нема, мілорде.

Інґтар підняв руку, подаючи сигнал перейти на рись.

Селище, на яке натрапив Масима, розкинулося схилами пагорба. Воно мало вимощений бруківкою майдан на самісінькій верхівці, а навколо стояли будинки — кам’яні, з плоскими дахами, майже всі одноповерхові. З одного боку майдану будинки були вищі, але з них цілим стояв лише один, а на місці ще трьох залишилися лише купи почорнілого каменю-кругляка; уламки каменю та крокви порозкидало по всьому майдану. Поодинокі вцілілі віконниці вистукували під подувами вітру.

Інґтар спішився перед уцілілим будинком. Скрипіла, гойдаючись на вітрі, вивіска, на якій була намальована жінка, що жонглювала зірками, а назви не було. Дощ стікав із даху двома безупинними струменями. Верін поквапилася зайти всередину, а Інґтар підізвав підлеглого:

— Уно, обшукай кожний будинок. Якщо хтось залишився, можливо, він розповість нам, що тут сталося, а, може, ще щось скаже про цих шончанців. Якщо знайдеш їжу, неси все сюди. І ковдри. — Уно кивнув і став віддавати накази. Інґтар звернувся до Гюріна: — Що ти винюхав? Фейн проходив тут чи ні?

Гюрін, потираючи ніс, похитав головою:

— Це не він, мілорде, і не траллоки. Та хоч хто б це зробив, він залишив по собі сморід. — Він вказав на звалища, які ще нещодавно були будинками. — Це вбивства, мілорде. Там були люди.

— Шончанці, — рикнув Інґтар. — Ходімо до будинку. Раґане, знайди для коней якусь стайню.

Верін устигла розпалити вогонь в обох великих камінах в протилежних кінцях загальної зали і гріла руки біля одного з них, а свій промоклий плащ розклала на одному зі столів, розставлених у викладеній кахлями залі. Вона розшукала й кілька свічок, і вони вже горіли на одному зі столів, увіткнуті у стеклий віск. Завдяки порожнечі та тиші, порушуваній лише випадковими гуркотами грому, а ще через мерехтливі тіні зала скидалася на якусь печеру. Ранд скинув мокрющий плащ, а також камзол на стіл і приєднався до Верін біля каміна. І лише Лоял, вочевидь, більше цікавився станом своїх книжок, ніж тим, аби зігрітися самому.

— Так ми ніколи не знайдемо Ріг Валіра, — заговорив Інґтар. — Уже три дні, як ми... як ми прибули сюди. — Він здригнувся й нервово провів рукою по волоссю, і Ранду стало цікаво, що бачив цей шайнарець в інших своїх життях. — Ще два дні їзди до Фалме, а ми поки що не знайшли навіть волосини Фейна чи Друзів Морока. На узбережжі десятки селищ. Він міг піти до будь-якого з них, а на даний час уже й сісти на корабель і відплисти куди завгодно. Якщо він узагалі тут колись був.

— Він тут, — спокійно відказала Верін, — і він прямує до Фалме.

— Він усе ще тут, — озвався і Ранд. — Чекає на мене. Будь ласка, Світло, хай він усе ще чекає.

— Гюрін і досі не занюхав його смороду, — не вгавав Інґтар. Нюхач знічено знизав плечима, наче це була його провина. — Навіщо б йому йти до Фалме? Якщо вірити цим селюкам, Фалме перебуває в руках шончанців. Я б віддав свого найкращого гончака, лише б дізнатися, хто вони такі і звідки взялися.

— Хто вони такі, для нас неважливо. — Верін опустилася на коліна, розшморгнула сакви та дістала звідти сухий одяг. — Принаймні тут ми можемо переодягтися в сухе, хоч від цього нам буде небагато користі, якщо погода не зміниться. Інґтаре, те, що сказали нам селяни, може виявитися і правдою, тобто ці чужинці можуть бути нащадками війська Артура Яструбине Крило, що повернулися. Нам важливо тільки одне: Падан Фейн вирушив до Фалме. На тому написі в підземеллі Фал Дари...

— ...про Фейна не згадується. Прошу пробачити мені, Айз Седай, але це можуть бути лише хитрощі, так само як і темне пророцтво. Як на мене, навіть траллоки не можуть бути аж такими вже телепнями, щоби попередити нас про все, що вони збираються робити.

Вона обернулася і глянула на нього:

— А що ви збираєтесь робити, якщо не прислухаєтесь до моєї поради?

— Я збираюся повернути Ріг Валіра, — рішуче промовив Інґтар. — Вибачте, але я повинен покладатися на власні відчуття більше, ніж на кілька слів, нашкрябаних якимось траллоком...

— Це, без сумніву, був мерддраал, — стиха зауважила Верін, проте Інґтара її слова не зупинили.

— ...чи Другом Морока, який удає, наче випадково себе виказав. Я збираюся нишпорити по цих землях, аж доки Гюрін занюхає слід або доки ми знайдемо Фейна живцем. Я мушу повернути Ріг, Верін Седай. Мушу!

— Так не годиться, — стиха зауважив Гюрін. — Не можна казати «мушу». Все буде так, як буде.

Ніхто не звернув на нього уваги.

— Ми всі мусимо, — буркнула Верін, зазираючи до саков, — але деякі речі можуть виявитися ще важливішими.

Більше вона не сказала нічого, але Ранд скривився. Він прагнув забратися геть від неї, від її шпильок і натяків. Я не Відроджений Дракон. Світло, якби ж мені позбутися всіх Айз Седай, і позбутися назавжди!

— Інґтаре, гадаю, я все ж таки подамся до Фалме. Фейн там, я впевнений, що він там, а якщо я незабаром там не з’явлюся, він... він загрожує помститися на Емондовому Лузі. — Він уперше сказав про цю погрозу.

Всі погляди втупилися в нього: Мет і Перрин дивилися стурбовано, стараючись осмислити сказане; Верін дивилася так, наче вона щойно побачила, як до пазла додався новий фрагмент. Лоял мав здивований вигляд, а Гюрін — збентежений. Інґтар не приховував своєї недовіри.

— Навіщо йому це робити? — запитав шайнарець.

— Не знаю, — збрехав Ранд, — але це було в посланні, яке він залишив у Бартанеса.

— А Бартанес казав, що Фейн збирається вирушити до Фалме? — не вгавав Інґтар. — Ні! А втім, якби й казав, це не мало б жодного значення. — Він гірко розсміявся. — Друзям Морока брехати — наче дихати.

— Ранде, — промовив Мет, — якби я знав, як зупинити Фейна і не дати йому наробити лиха в Емондовому Лузі, я б це зробив. Якби я був упевнений, що він насправді збирається так вчинити. Але мені потрібний цей кинджал, Ранде, а Гюрін має найкращі шанси його знайти.

— Я піду з тобою, куди б ти не подався, Ранде, — подав голос Лоял. Він закінчив перевіряти сакви, впевнився, що всі книги залишилися сухими, і тільки потім узявся стягати з себе намоклу куртку. — Але я не бачу, як ще кілька днів можуть змінити щось у той чи інший бік. Спробуй хоч раз діяти без поспіху.

— Мені однаково, вирушимо ми до Фалме зараз, пізніше чи ніколи не вирушимо, — проказав Перрин, стенувши плечима, — та якщо Фейн насправді погрожує Емондовому Лугу, то... Що ж, Мет має рацію: якщо хтось і відшукає його, це буде Гюрін.

— Я можу знайти його, лорде Ранде, — докинув Гюрін. — Хай тільки занюхаю, і я приведу вас просто до нього. Такого сліду, як він, не залишає більше ніхто і ніщо.

— Вибір за тобою, Ранде, — стримано додала Верін, — проте пам’ятай, що Фалме захопили чужинці, про яких ми й досі майже нічого не знаємо. Якщо ти підеш туди сам, ти можеш опинитися в полоні, а то й ще гірше, і з цього не буде жодної користі. Я впевнена, що хай який шлях ти обереш, це буде правильний шлях.

— Та’верен, — прогуркотів Лоял.

Ранд здійняв руки вгору.

Знадвору до зали увійшов Уно, стріпуючи з плаща дощові краплини:

— Жодної душі, мілорде, щоб їм усім згоріти... Як на мене, вони всі втекли, наче ті дикі свині. Худоба вся щезла, і ніде не видно жодного клятого воза чи фургона. Половина будинків обдерта — самі довбані стіни та підлога. Можу на свою місячну платню закластися, їх можна вистежити за їхніми клятими меблями, які вони вивалювали на узбіччя вздовж дороги, коли второпали, що ті лише обтяжують їхні трикляті фургони.

— А одяг лишився? — поцікавився Інґтар.

Уно з подивом закліпав своїм одним оком.

— Трохи шмаття та дрантя, мілорде. Здебільшого лахи, які вони, згоріти їм усім, не вважали за потрібне прихопити з собою.

— Підійде те, що є. Гюріне, я маю намір перевдягти тебе та ще кількох солдатів у місцевих, скільки вистачить одягу, аби ви не кидалися аж так в очі. Я хочу, щоб ви пройшлися широким фронтом, північніше та південніше, доки не натрапите на слід.

До зали заходили все нові й нові солдати, згромадились навколо Інґтара та Уно і слухали.

Ранд, обіпершись руками об камінну дошку, задивився у вогонь. Він нагадав йому очі Ба’алзамона.

— Часу залишилося небагато, — промовив він. — Я відчуваю... щось тягне мене до Фалме, а часу обмаль. — Він побачив, як подивилася на нього Верін, і різко зауважив: — Це не те. Я повинен знайти Фейна. До... до цього... воно не має жодного стосунку.

— Колесо плете, як хоче Колесо, — кивнула Верін, — і всіх нас вплітає у Візерунок. Фейн з’явився тут за тижні, а може, й за місяці до нашого прибуття. Ще кілька днів нічого не важитимуть, і все відбудеться так, як повинно відбутися.

— Я збираюся трохи поспати, — буркнув він у відповідь, підбираючи свої торби. — Не могли ж вони винести всі ліжка.

На другому поверсі ліжка знайшлися, але матраци лишилися тільки на небагатьох, та й ті такі горбисті, що він замислився, чи не зручніше бути влягтися спати на голій підлозі. Зрештою він обрав ліжко з матрацом, який просто прогинався посередині. Крім одного дерев’яного стільця та хиткого стола в кімнаті більше нічого не було.

Ранд скинув мокрий одяг і, перш ніж лягти, натягнув сухі сорочку та штани, бо на ліжку не було простирадл, і ковдр також. Пристосував меч у головах ліжка. Похмуро подумав, що єдина суха річ, якою можна було б накритися, — це стяг Дракона; загорнутий, він був надійно схований в одному з в’юків.

Дощ барабанив по даху, десь угорі перекочувався грім, у шибках спалахували блискавки. Трусячись, він крутився на матраці, вишукуючи хоч трохи зручніше місце. Питаючи себе знову і знову, чи не скористатися все ж таки прапором як ковдрою, питаючи себе, чи не варто було йому попри все поскакати до Фалме.

Він перекотився на інший бік, і біля крісла стояв Ба’алзамон, тримаючи в руках розгорнуте білосніжне знамено Дракона. Навколо нього кімната здавалася темнішою, ніби Ба’алзамон стояв скраю хмари масного чорного диму. Майже загоєні опіки щільно вкривали його обличчя, і Ранд побачив, як непроглядно-чорні очі на мить зникли з пошрамованого обличчя, перетворившись на бездонні каверни, сповнені вогню. Сакви Ранда валялися у нього під ногами: пряжки розщебнуті, клапан кишені, де покоївся стяг, відкинутий.

— Час наближається, Льюсе Теріне. Тисячі ниток затягуються, і незабаром тебе буде зв’язано, поневолено, загнано на шлях, з якого тобі вже несила буде зійти. Безум. Смерть. Перш ніж померти, ти вб’єш ще раз усіх, кого любиш?

Ранд поглянув на двері, але не кинувся до них, лише сів на ліжку. Який сенс намагатися втекти від Морока? В горлі пересохло, наче там було повно піску.

— Я не Дракон, Батьку Брехні! — прохрипів він.

Морок за спиною Ба’алзамона сколихнувся, загуло полум’я в горнилах — це розреготався Ба’алзамон.

— Ти мене величаєш над усяку міру. А себе принижуєш. Я знаю тебе надто добре. Стояв з тобою лице в лице тисячу разів. Тисячу тисяч разів. Я знаю тебе до дна твоєї дрібної душечки, Льюїсе Теріне Родичевбивце. — Він розреготався знову; Ранд виставив перед собою долоню — заслонити обличчя від жару, що пашів із його вогняного рота.

— Чого тобі треба? Я тобі не служитиму. Я не робитиму того, що ти забажаєш. Я радше помру!

— І помреш, тле! Скільки разів ти вже помирав, Епоха за Епохою, дурноголовцю, і чи смерть допомогла тобі хоча б один раз? У могилі холодно та самотньо, там лише хробаки. Могила у моїй волі. Цього разу для тебе не буде відродження. Цього разу Колесо Часу буде зламано, а світ буде перетворено за подобою Тіні. Цього разу смерть буде вічною! Що ти обереш? Смерть вічну? Чи вічне життя — і владу!

Ранд навряд чи усвідомив, що зірвався на ноги. Порожнеча обступила його, і в ній була саїдін, і Єдина Сила ринула в нього. Це ледь не розкололо порожнечу. Чи це відбувається насправді? Чи це сон? Може він направляти уві сні чи ні? Проте могутній потік, що затопив його, змив усі його сумніви. Він шпурнув цей потік у Ба’алзамона, жбурнув чисту Єдину Силу, силу, що обертає Колесо Часу, силу, яка може запалити моря та зрівняти гори з землею.

Ба’алзамон відступив на пів кроку, вчепившись у знамено, тримаючи його перед собою. Вогненні омахи вихоплювалися з його очей та рота, а темрява огорнула його тінню, наче плащем. Загорнула в Тінь. Сила потонула в цьому чорному тумані й зникла, всоталася в нього, наче вода в пересохлий пісок.

Ранд потягнувся до саїдін, зачерпнув більше, ще більше. Його плоть стала такою холодною, що, здавалося, вона мала бризнути крижаними уламками при найменшому дотику; палала ж вона так, наче ось-ось мала випаруватися. Він відчував, що його кістки можуть щомиті розсипатися хрусткою кристалічною порохнявою. Йому було байдуже; він наче пив саме життя.

— Ідіот! — заревів Ба’алзамон. — Ти сам себе знищиш!

Мет. Ця думка виринула звідкись, з-поза меж всепоглинального потоку. Кинджал. Ріг. Фейн. Емондів Луг. Мені ще неможна вмирати.

Він не знав, як це йому вдалося, та раптом Сила зникла, щезли і саїдін, і порожнеча. Судомно здригаючись, він упав на коліна біля ліжка, охопивши себе руками, марно намагаючись зупинити тремтіння.

— Це вже краще, Льюсе Теріне. — Ба’алзамон швиргонув стяг на підлогу і вхопився обома руками за спинку крісла; між його пальців вгору тяглися цівки диму. Тінь більше не огортала його. — Ось твій стяг, Родичевбивце. Сильно він тобі допоможе! Тисячі ниток, прокладені тисячами років, притягли тебе сюди. Десять тисяч ниток, що плелися упродовж усіх Епох, обплутали тебе, наче мотузки вівцю, котру ведуть на бійню. Саме Колесо тримає тебе заручником твоєї долі, Епоха за Епохою. А я можу тебе звільнити. Ти, шолудивий псе, що тремтить від жаху, лише я один в усьому світі можу навчити тебе керувати Силою. Лише я можу зупинити її, не дати вбити тебе на твоєму шляху до безуму. І безум можу зупинити тільки я. Ти служив мені раніше. Служи мені знову, Льюсе Теріне, або ти будеш знищений навіки!

— Мене звати, — вичавив Ранд крізь зуби, що нестримно цокотіли, — Ранд аль’Тор.

Він так тремтів, що очі йому мимохіть заплющилися, а коли він знову розтулив повіки, то був сам.

Ба’алзомон зник. Зникла тінь. Сакви були притулені до крісла, пряжки защебнуті, один бік випирає від згортка із знаменом Дракона, — все, як він залишив. Але над спинкою крісла від обвуглених відбитків пальців усе ще курився димок.

Найнів штовхнула Елейн назад, у вузенький провулочок між крамницею, де торгували тканинами, та гончарнею, бо мощеною вулицею, що спускалася до гавані, простували дві жінки, з’єднані сріблястою шворкою. Вона не насмілилася дати цій парі наблизитися. Вуличний натовп розступався перед цими двома навіть із більшим поспіхом, ніж перед шончанськими солдатами чи перед паланкінами, що час від часу пропливали вулицею, ховаючи за щільно запнутими через холоднечу завісами якусь високородну особу. Навіть вуличні художники не пропонували їм змалювати з них портрети кольоровими крейдочками чи грифелем, хоч інших перехожих хапали за поли. Стиснувши губи в нитку, Найнів стежила за сул’дам та дамані, доки ті не зникли з очей. І тепер, пробувши у Фалме кілька тижнів, Найнів не звикла до цієї картини, яка, як і раніше, викликала у неї нудоту. Може, навіть сильніше, ніж у перші дні. Вона не уявляла собі, що могла би вчинити подібне з будь-якою жінкою, навіть із Морейн чи Ліандрін.

Хіба що з Ліандрін, похмуро визнала вона. Іноді, вночі, лежачи без сну в тісній смердючій кімнатчині, яку вони зняли над крамницею торговця рибою, вона уявляла собі, що зробить з Ліандрін, коли та потрапить їй до рук. Ліандрін — в першу чергу, а вже потім Сурот. Часто вона була шокована тим, на яку жорстокість здатна, і водночас її тішила власна винахідливість.

Намагаючись не спустити з уваги ту пару, Найнів краєм ока вихопила з натовпу кістлявого чоловіка, досить далеко попереду, але тісний натовп заступив його вже за мить. Вузьке обличчя з великим носом — ось і все, що вона встигла помітити. Вбраний був у багату мантію шончанського крою з оксамиту кольору бронзи, накинуту поверх іншого одягу, проте їй здалося, що він — не шончанець, навіть попри те, що поряд із ним ішов слуга, та ще й непростий, а з виголеною з одного боку головою. Місцеві не перебирали шончанської моди, а надто зачісок. Він схожий на Падана Фейна, подумала вона, сама собі не вірячи. Але цього не може бути. Звідки йому тут узятися?

— Найнів, — стиха промовила Елейн, — нам уже можна йти? Цей хлопець, що продає яблука, так дивиться на свій лоток, немов гадає, що хвилину тому яблук було більше. Не треба, щоби він узявся перевіряти, що у мене в кишенях.

Обидві мали на собі довгі кожушки вовною всередину, з вишитими на грудях червоними спіралями. Сільський одяг, але він був цілком доречним у Фалме, куди з ферм та селищ стікалося багато народу. Двом жінкам було неважко розчинитися непоміченими в цьому людському морі. Найнів розплела косу, а її золотий перстень — змій, що кусає себе за хвіст, — заховався у неї під сукнею на шкіряному шнурку круг шиї, разом із Лановою важкою каблучкою.

Великі кишені на кожушку Елейн підозріло роздулися.

— Ти поцупила яблука? — тихо прошипіла Найнів, тягнучи Елейн за руку велелюдною вулицею. — Елейн, нам не слід красти. Принаймні поки що.

— Хіба? А скільки грошей у нас залишилося? Ти останнім часом надто часто «не голодна» в обід!

— Не голодна, то й не голодна, — огризнулася Найнів, намагаючись не чути, як бурчить у неї в животі. Все коштувало набагато більше, ніж вона гадала; вона чула, як місцеві бідкалися, що ціни підскочили, відколи сюди прийшли шончанці. — Дай мені яблучко. — Яблуко, яке Елейн витягла з кишені, було невеличке та тверде, але солодко захрумтіло, коли Найнів увіп’ялася в нього зубами. Вона злизала сік, що потік їй по губах. — Як ти примудрилася... — Вона ривком зупинила Елейн і зазирнула їй в обличчя. — Ти?.. Ти?.. — Вона не могла вголос промовити те, що хотіла, коли навколо було стільки вух, та Елейн її зрозуміла.

— Лише трішки. Змусила цю купу переспілих динь розкотитися, а коли він почав їх збирати... — Вона навіть і не подумала почервоніти чи збентежитися, хоч Найнів і дивилася на неї в усі очі. Спокійнісінько ласуючи яблуком, вона знизала плечима: — І не треба на мене вовком дивитися. Я уважно перевірила — поруч не було жодної дамані. — Вона зневажливо чмихнула. — Якби мене тримали в рабстві, я б ніколи не стала допомагати своїм тюремникам поневолювати ще й інших жінок. А якщо подивитися, як поводяться мешканці Фалме, схоже, що вони з народження є слугами тих, проти кого, правду казати, мусили би боротися не на життя, а на смерть. — Вона обвела відверто презирливим поглядом вуличний натовп; можна було одразу помітити, де вулицею проходили шончанці, навіть прості солдати, бо їхній маршрут супроводжували хвилі поклонів. — Вони мали би чинити опір. Мали би битися.

— Як вони можуть? Проти... цього?

Їм довелося посунутися вбік, як і всім навкіл, бо до них наближався шончанський патруль, підіймаючись вулицею вгору від гавані. Найнів спромоглася на уклін — руки на колінах, обличчя без будь-яких емоцій. Елейн трохи забарилася й уклонилась, гидливо скрививши рота.

Патруль складався з двох десятків чоловіків та жінок, верхи на конях, і це вже було, як на Найнів, добре. Вона не могла звикнути до вершників на потворах, що скидалися на безхвостих кішок, з лускою кольору бронзи, а коли бачила шончанця верхи на одній із тих летючих тварюк, відчувала запаморочення. Добре ще, що таких було небагато. Але і поруч із цим загоном пересувалися риссю два химерні створіння на повідцях, схожі на птахів без крил і без пір’я, вкритих грубою шкірою. Їхні гострі дзьоби височіли над шоломами солдатів, а довгі жилаві ноги, вочевидь, за потреби дозволяли їм бігти швидше за коней.

Шончанці проїхали, і Найнів повільно розігнула спину. Дехто з перехожих, що вклонялися патрулю, швидко крокували, майже бігли геть: ніхто не почувався затишно поблизу шончанських тварюк, звісно, за винятком самих шончанців.

— Елейн, — стиха промовила Найнів, коли вони знову рушили в бік міста, — якщо нас упіймають, присягаюся: перш ніж вони нас уб’ють, я на колінах вмовлю їх дозволити мені відшмагати тебе від голови до п’ят найміцнішим прутом, який тільки знайдеться! Якщо ти не можеш навчитися поводитися обережно, може, краще просто зараз відіслати тебе назад до Тар Балона чи додому, у Кеймлін, чи світ за очі.

— Я поводжуся обачно. Я хоча би глянула, чи нема поблизу дамані. А як щодо тебе? Я бачила, як ти направляла просто на очах однієї з них.

— Я пересвідчилася, що вона на мене не дивиться, — буркнула Найнів. Їй довелося зібрати в один кулак увесь гнів на тих, хто утримує жінок, наче тварин, на цепу, аби спромогтися це зробити. — І це було лише один раз. І скерувала я лише тонюсінький струмочок.

— Струмочок? Та нам довелося три дні носа не витикати з нашої смердючої кімнати, доки вони нишпорили всім містом, розшукуючи, хто це зробив. Оце ти називаєш бути обережною?

— Я мала дізнатися, чи є спосіб розімкнути ці нашийники.

Найнів припускала, що такий спосіб повинен бути. Їй треба буде перевірити ще хоча б один такий, аби упевнитися, і ця перспектива її не тішила. Раніше вона, як і Елейн, вважала, що всі дамані будуть щасливі звільнитися зі свого рабства, але саме жінка на повідці почала кричати на ґвалт.

Повз них пройшов чоловік, штовхаючи попереду себе візок, перекрикуючи гучний гуркіт коліс, що гримкотіли бруківкою:

— Гострю ножі, ножиці!

— Вони повинні хоч якось чинити спротив, — пробурчала Елейн. — Вони ж поводяться так, наче не помічають нічого у себе під носом, якщо це справа рук шончанців.

Найнів лише зітхнула. Яка користь із того, що вона погодиться з тим, що Елейн права — принаймні почасти? Спершу вона гадала, що покора мешканців Фалме мала би бути вдаваною, але вона не знайшла жодних ознак будь-якого спротиву. А вона шукала такі ознаки, шукала, сподіваючись знайти допомогу для звільнення Еґвейн і Мін; проте всіх лякав навіть найменший натяк на можливий опір шончанцям, і вона припинила свої спроби, аби не привертати до себе небажаної уваги. Щиро кажучи, вона й сама уявити не могла, яким чином ці люди могли би боротися. Чудовиська та Айз Седай. Як можна боротися з чудовиськами та Айз Седай?

Вони наближалися до чи не найвищих у місті п’яти високих кам’яних будівель, що утворювали цілий квартал. На іншому боці вулиці, за рогом майстерні кравця, Найнів знайшла вузенький провулочок, звідки можна було стежити за більшістю вхідних дверей. Бачити всі двері разом не вдавалося, а ризикувати й розділитися з Елейн, аби та могла спостерігати за іншими дверима, або самій підійти ближче, вона не вважала за розумне. Над дахами визирав, метляючись на вітрі, прапор високого лорда Турака із золотим яструбом — будинок лорда стояв на сусідній вулиці.

До будівель, за якими вони спостерігали, входили і виходили лише жінки, переважно сул’дам — поодинці або ж у зв’язці з дамані. Шончанці зайняли ці будинки під помешкання для дамані. Еґвейн мала знаходитися в одному з них, а, можливо, і Мін також; досі їм не вдалося побачити Мін, хоч, можливо, вона теж губилася десь у натовпі, як і вони. Найнів чула багато оповідок про те, як жінок хапають на вулицях чи привозять із сіл, і після цього їх можна побачити лише в нашийнику.

Присівши на порожній ящик поруч із Елейн, вона запустила руку в кишеню кожушка і витягла жменю дрібних яблучок. Тут на вулицях люду було менше. Всі знали, що це за будинки, і сторонилися їх, так само як бокували від стаєнь, де шончанці тримали своїх чудовиськ. Нечисленні перехожі могли лише на мить затулити собою двері, тому пильнувати за дверима було неважко. Просто дві жінки, що присіли перекусити; просто ще дві селянки, котрі не можуть собі дозволити поїсти в корчмі. Вони не варті того, щоб до них придивлятися.

Найнів механічно жувала й ковтала яблука, вкотре намагаючись спланувати їхні подальші дії. Розстібнути нашийник — якщо вона зможе його розстібнути — виявиться марним, якщо вона не зможе дістатися до Еґвейн.

Яблука більше не здавалися їй солодкими.

Крізь вузеньке віконечко крихітної кімнатки в мансарді — одній із багатьох, на які перетворили весь поверх нові господарі, нашвидкоруч розділивши просторе приміщення перебірками, Еґвейн могла бачити сад, де сул’дам вигулювали своїх дамані. Колись тут сходилося кілька окремих садків, а тоді шончанці зруйнували стінки між ними, а у великих будинках навколо розселили дамані. Зараз дерева стояли майже безлистими, та дамані однаково мусили виходити й дихати свіжим повітрям, і ніхто не цікавився, хочуть вони цього чи ні. Еґвейн спостерігала за садом, бо там, унизу, вона бачила Рінну, а доки вона її бачила, та не могла увійти до неї зненацька і заскочити її.

Могли увійти й інші сул’дам — сул’дам було значно більше, ніж дамані, і кожна сул’дам нетерпляче чекала своєї черги надягти браслет — вони називали це стати довершеною, — але чотири рази з п’ятьох браслет надягала саме Рінна. Кожна з них могла безперешкодно увійти до кімнати. Дамані не мали замків на дверях. У комірці Еґвейн не було нічого, крім жорсткого та вузького ліжка, умивальника зі щербатим глеком і мискою, стільця та невеличкого стола; а втім, у кімнаті більше нічого і не вмістилось би. Дамані не потрібні ні затишок, ні усамітнення, ні особисті речі. Дамані сама була особистою річчю. Мін розмістили в такій само кімнатці в іншому будинку, але вона могла виходити і повертатися, коли забажає. Шончанці були зациклені на різних правилах; для будь-кого у них існувало більше правил, ніж у Білій Вежі для послушниць.

Еґвейн не підходила до вікна впритул. Вона не хотіла, щоб якась жінка внизу, якщо тій раптом заманеться підвести голову, помітила сяйво, що огортало її, коли вона направляла крізь себе Єдину Силу, обережно досліджуючи обруч на своїй шиї, марно вивчаючи його знову й знову. Вона не могла навіть сказати, сплетений цей нашийник чи зібраний з окремих ланок — здавалося то сяк, то так, але знайти будь-яку щілинку на ньому не вдавалося ніколи. Вона викликала лише тонесеньку цівку Сили, найтоншу, яку тільки здатна була уявити, але однаково піт виступав їй на чолі, а шлунок хворобливо стискався. Це була одна з властивостей ай’дам: якщо дамані робила спробу направляти без присутності сул’дам, вона відчувала нудоту, і нудота ця посилювалася, що більше Сили вона направляла. Якби Еґвейн спробувала запалити Силою свічку, до якої не могла дотягтися рукою, вона просто виблювала б. Одного разу Рінна, знявши з себе браслет і поклавши його на стіл, наказала їй пожонглювати крихітними кульками світла. Еґвейн і досі здригалася, згадуючи про це.

Наразі срібляста шворка зміїлася голою підлогою, тоді підіймалася нефарбованою дерев’яною стіною аж до гачка, на якому висів браслет. Лиш поглянувши на браслет, Еґвейн відчула, як у неї стискаються щелепи. Якби собаку прив’язали так недбало, він би міг утекти. Але якщо дамані посуне браслет хоч на фут із того місця, куди востаннє поклала його сул’дам... Рінна навмисне змусила її зробити й це — пронести браслет кімнатою, від стіни до стіни. Чи радше спробувати це зробити. Еґвейн була впевнена, що минуло лише кілька миттєвостей після того, як сул’дам уже заклацнула браслет на своєму зап’ястку, але для Еґвейн зойкіт і конвульсії, коли вона звивалася на підлозі, тривали години.

Хтось постукав у двері, Еґвейн здригнулася, і тільки потім усвідомила, що це не може бути сул’дам. Адже вони не стукають у двері, перш ніж зайти. Проте вона відпустила саїдар, і вчасно, бо вже починала почуватися зле.

— Мін?

— Це я, гостя раз у тиждень, — озвалася Мін, швиденько прошмигнувши у двері та причинивши їх за собою. Її жвавість здавалася трохи вдаваною, але вона завжди відчайдушно намагалася підбадьорити Еґвейн. — Як тобі це?

Вона крутнулася на місці, демонструючи сукню з темно-зеленої вовни, що їх носять шончанки. Через руку був перекинутий плащ відповідного кольору. Мін навіть темне волосся перехопила зеленою стрічкою, хоч воно ще було закоротке для цього. Втім, ніж у піхвах, як і завжди, висів у неї на поясі. Еґвейн була вражена, коли Мін уперше прийшла до неї, не ховаючи ножа, але, схоже, шончанці довіряли всім, доки ті не порушували правил.

— Гарно, — ухильно мовила Еґвейн. — Але з якого це дива?

— Я не перекинулася до ворога, якщо ти так подумала. Довелося піти на це або ж шукати собі притулок десь поза містом, а тоді я не змогла би до тебе приходити. — Вона хотіла було за своєю звичкою осідлати стілець, забувши, що вже не в штанях, а тоді, скривившись і похитавши головою, повернула його спинкою назад і сіла як годиться. — «Кожний має своє місце у Візерунку, — перекривила Мін когось, — і це місце має бути зрозумілим з першого погляду». Цю стару мегеру Мюлен, вочевидь, дістало, що, поглянувши на мене, не дізнаєшся про моє місце, тож вона вирішила, що я знаходжуся на одному щаблі зі служницями. Змусила мене обрати щось із їхніх строїв. Ти б тільки глянула, як вдягаються шончанські дівчата, які йдуть прислужувати лордам. Це могло б бути кумедно, але тільки якби я була вже заручена, а ще краще заміжня. Та хай уже, бо шляху назад нема, принаймні поки що. Мюлен спалила мою куртку та штани. — Скорчивши гримаску, аби показати, якої вона про це думки, Мін узяла зі столу невеличкий камінець і почала перекидати його з руки в руку. — Не така вже й погана одежина, — додала вона, сміючись, — от тільки я дуже давно не носила спідниць, і тепер увесь час у них заплутуюсь.

Еґвейн теж примусили дивитися, як спалюють її одяг, і гарну сукню з зеленого шовку теж. Вона тішилася, що не прихопила в дорогу більше суконь із тих, що дала їй леді Амаліса, хоч і розуміла, що може ніколи більше їх не побачити, зрештою як і Білу Вежу. Тепер на ній було темно-сіре вбрання, як у всіх дамані. Дамані не мають власних речей, пояснили їй. Сукня, яку носить дамані, їжа, яку вона споживає, ліжко, в якому вона спить, — все це вона отримала в дар від своєї сул’дам. Якщо сул’дам вирішить, що дамані має спати на підлозі замість ліжка, або в стійлі у конюшні, буде так, як скаже сул’дам. Мюлен, котра наглядала за гуртожитком дамані, мала монотонний гугнявий голос, але бідною була би та дамані, яка б не запам’ятала кожне слово з її нудних нотацій.

— Гадаю, мені шлях назад узагалі не світить, — зітхнула Еґвейн, опускаючись на ліжко. Вона вказала на камінці, що лежали на столі. — Рінна вчора влаштувала мені іспит. Я зі зав’язаними очима витягала шматочок залізної руди, а потім мідної руди... Вона знову перемішувала камінці, і я витягала знову і знову. Вона їх тут залишила на згадку про мій успіх. Схоже, вона вважає, що це мене мало би втішати.

— Але мені це здається не найгіршим варіантом. Це краще, ніж змушувати усе вибухати, наче феєрверки. Та й зрештою, хіба ти не могла збрехати? Сказати, що не розрізняєш, де який камінець?

— Ти й досі не знаєш, що це таке. — Еґвейн смикнула за нашийник; намагатися відімкнути його руками було так само марно, як направляти. — Коли Рінна надягає браслет, вона знає, що я роблю за допомогою Сили, а чого не роблю. Іноді вона, схоже, знає навіть тоді, коли не має на собі браслета. Вона каже, сул’дам розвивають з часом... спорідненість, так вона це називає. — Вона зітхнула. — Раніше нікому й на гадку не спало перевірити мене на цей хист. Земля — одна із П’яти Сил, з якими краще дають собі раду чоловіки. Коли я вказала на потрібні камінці, вона повезла мене за місто, і я зуміла показати покинуту залізорудну копальню. Там усе заросло кущами, і в землі не залишилося навіть отвору, але тепер, коли я знала, що шукати, я відчула, що в землі ще є залізна руда. Там її небагато залишилося, тому цю копальню й покинули ще сто років тому, але я знала, що вона там є. Я не могла їй збрехати, Мін. Вона знала, що я відчула копальню, знала тієї ж миті. Вона так зраділа, що пообіцяла мені пудинг на вечерю. — Щоки в Еґвейн аж палали, чи то з гніву, чи з сорому. — Без сумніву, — продовжувала вона, — тепер я надто цінна, аби просто змушувати щось вибухати. Це може зробити будь-яка дамані; а от знайти руду під землею можуть одиниці. Світло, я ненавиджу вибухи, але краще, щоб я була здатна лише на це.

Еґвейн побагровіла ще сильніше. Дійсно, вона ненавиділа розколювати дерева на тріски чи вивергати із землі фонтани піску та каміння; ці дії призначалися для битви, вбивства, а вона не хотіла брати в цьому участь. Але хай що щончанці наказували їй робити, це давало їй змогу торкнутися саїдар, відчути, як струменить крізь неї Сила. Вона ненавиділа те, що змушували її робити Рінна й інші сул’дам, і водночас вона була впевнена, що зараз може брати на себе значно більші обсяги Сили, ніж тоді, коли полишала Тар Валон. Вона знала напевне, що може тепер робити такі речі, про які жодна сестра у Вежі навіть і помислити не могла; вони ніколи б не подумали розчахнути землю під ногами людей, аби їх убити.

— Може, тобі недовго доведеться цим перейматися, — з посмішкою зауважила Мін. — Я знайшла нам корабель, Еґвейн. Капітана утримують тут шончанці, і він майже готовий підняти вітрила, не питаючись у них дозволу.

— Якщо він візьме тебе на корабель, їдь із ним, Мін, — стомлено відказала Еґвейн. — Я ж тобі кажу, що я тепер — неабияка цінність. Рінна зізналася, що за кілька днів вони відправляють корабель до Шончану. Спеціально, щоби перевезти туди мене.

Посмішка Мін згасла, і дівчата зустрілися поглядами. Раптом Мін пожбурила камінці, що були у неї в руках, у купку на столі, розкидавши їх.

— Повинен бути якийсь вихід! Має бути спосіб зняти цю кляту штуку з твоєї шиї!

Еґвейн безсило відкинулася назад, обіпершися головою об стіну:

— Ти знаєш, ці шончанці хапають усіх жінок, якщо вони можуть направляти хоч крапельку Сили. Їх привозять звідусіль, не тільки місцевих, а й із Фалме, з рибацьких селищ і з ферм у глибині країни. Тарабонки та доманки, пасажирки із зупинених шончанами кораблів. Серед них є дві Айз Седай.

— Айз Седай! — вигукнула Мін. За звичкою вона озирнулася, аби переконатися, що хтось із шончанців її не почув. — Еґвейн, якщо тут є Айз Седай, вони можуть нам допомогти. Дозволь мені з ними побалакати, і я...

— Мін, вони не можуть допомогти навіть самі собі. Я говорила з однією з них — її звати Рима, сул’дам зве її інакше, але це її ім’я; вона хотіла, щоб я його запам’ятала, і вона сказала мені, що тут є ще одна. Вона розповіла мені це, захлинаючись сльозами. Вона — Айз Седай, і вона плакала, Мін! Вона має на собі нашийник, вони змушують її озиватися на прізвисько Пура, і вона не може нічим цьому зарадити, не більше, ніж я. Вони захопили її тут, у Фалме. Вона плакала, бо в неї вже нема сил із цим боротися, бо вона більше не витримує постійних покарань. Вона плакала, бо хотіла би накласти на себе руки, але вона навіть цього не може зробити без дозволу. Світло, я розумію, що вона відчуває!

Мін схвильовано засовалася на стільці, розгладжуючи сукню знервованими рухами:

— Еґвейн, ти навіть не думай про те, щоби щось собі заподіяти. Я витягну тебе звідси, ще не знаю як, але витягну!

— Я не збираюся себе вбивати, — холодно відказала Еґвейн. — Навіть якби могла. Дай мені свій ніж. Нумо! Я не збираюся собі нічого робити. Просто дай мені його в руки.

Мін завагалася, а тоді повільно витягла ніж із піхов, що висіли у неї на поясі. Вона обережно подала ніж Еґвейн, готова схопити її за руку в разі потреби.

Еґвейн затамувала подих і витягла руку в напрямку ножа. Рука від плеча легенько затремтіла. Коли пальці наблизилися до руків’я на фут, їх раптом звело судомою. Не відводячи очей від власної руки, вона намагалася проштовхнути її вперед. Судома пробігла аж по плече, звиваючи м’язи в тугий вузол. Застогнавши, вона відкинулася назад, розтираючи руку і змушуючи себе думати про те, щоб не торкатися ножа. Потроху біль став вщухати.

Мін ошелешено дивилася на неї:

— Що?.. Я не розумію.

— Дамані заборонено торкатися будь-якої зброї. — Вона згинала й розгинала руку, відчуваючи, як зникає скутість. — Нам навіть м’ясо нарізають. Я не хочу себе вбити, але я б не змогла, навіть якби захотіла. Дамані ніколи не залишають саму там, де вона могла би кинутися з висоти... це вікно забите цвяхами... чи там, де вона могла би втопитися.

— Це добре. Тобто я хочу сказати... Я навіть не знаю, що я хочу сказати. Якби ти стрибнула у воду, ти могла би врятуватися.

Еґвейн продовжувала говорити, наче не чуючи Мін:

— Вони дресирують мене, Мін. Сул’дам і айд’ам мене дресирують. Я не можу торкнутися жодної речі, варто мені лише подумати про неї як про зброю. Кілька тижнів тому я подумала про те, щоби вдарити Рінну глеком по голові, і після цього три дні не могла налити собі води, аби вмитися. На мить уявила собі цей глечик знаряддям, і все — мусила не тільки відкинути думку вдарити її глеком, мусила переконувати себе, що я ніколи за жодних обставин її не вдарю. Тільки після цього я знову змогла цим глечиком користуватися. Вона звідкись про це дізналася, сказала мені, що я маю робити, але не дозволила мені вмиватися будь-де, а тільки тут, користуючись лише цим глечиком та мискою. Тобі ще пощастило, що це тралилось, коли тебе не було. Рінна подбала, щоб я упродовж цих днів вкривалася потом з ранку до вечора, аж доки знесилена падала в ліжко... Я намагаюся їм опиратися, проте вони дресирують мене, як ото дресирують Пуру. — Вона ляснула себе долонею по губах і застогнала крізь зціплені зуби: — її звати Рима. Я маю пам’ятати її ім’я, а не прізвисько, яке вони їй дали. Її звати Рима, вона — Айз Седай, із Жовтої Аджі, і вона бореться з ними так довго і так уперто, як тільки може. Це не її провина, що у неї не зостається сил боротися далі. Хотіла б я знати, хто та інша сестра, про яку згадувала Рима. Хотіла я б знати її ім’я. Мін, запам’ятай нас обох. Рима, з Жовтої Аджі, і Еґвейн аль’Вір. Не Еґвейн дамані; Еґвейн аль’Вір з Емондового Лугу! Обіцяєш?

— Ану припини! — гаркнула Мін. — Припини цієї ж миті! Якщо тебе кораблем повезуть до Шончану, я буду з тобою. Але навряд чи до цього дійде. Ти знаєш, що я читала знаки навколо тебе, Еґвейн. Я там майже нічого не зрозуміла, і зазвичай не розумію, але я бачила речі, які, я в цьому впевнена, пов’язують тебе з Рандом, і з Перрином, і з Метом, і... навіть з Ґаладом, хай Світло допоможе тобі, дурепі. Хіба щось із цього може відбутися, якщо шончанці повезуть тебе аж за океан?

— Можливо, вони мають завоювати весь світ, Мін. Якщо вони завоюють світ, то чому Ранд, і Ґалад, і всі інші не можуть зрештою опинитись у Шончані?

— Ти дурнувата гуска!

— Я лише міркую розсудливо, — заперечила Еґвейн. — Я не збираюся здаватися, доки дихаю, але не вірю, що мені вдасться колись зняти ай’дам зі своєї шиї. Так само як не вірю, що хтось зупинить шончанців. Мін, якщо цей капітан візьме тебе на корабель, пливи з ним. Хоч хтось із нас буде на волі!

Нараз двері широко розчинилися, і до кімнати увійшла Рінна.

Еґвейн миттю скочила на ноги й низько вклонилася, Мін зробила так само. Кімнатка була така крихітна, що місця для уклонів було замало, проте для шончанців правила етикету були понад усе.

— День відвідин, так? — мовила Рінна. — Я забула. Проте навчання повинно відбуватися навіть і цього дня.

Еґвейн дивилася, не зводячи очей, як сул’дам зняла з гачка браслет, відкрила його і знову застібнула собі на руці. Вона не могла побачити, як вона це робить. Якби ж вона могла промацати Єдиною Силою, то зрозуміла б, але ж Рінна одразу б це помітила. Щойно браслет зімкнувся навколо зап’ястка Рінни, на її обличчі з’явився вираз, від якого в Еґвейн обірвалося серце.

— Ти направляла, — промовила Рінна, голосом удавано м’яким, але в очах у неї жевріли іскри гніву. — Ти знаєш, що це дозволяється лише тоді, коли ми довершені. — В Еґвейн пересохло в роті. — Можливо, я була з тобою надто поблажлива. Можливо, ти гадаєш, що твоя цінність дає тобі право порушувати правила? Мабуть, я зробила помилку, дозволивши тобі залишити старе ім’я. В дитинстві я мала кішечку, яку звали Тулі. Відтепер це твоє ім’я. Йди, Мін. Твоє відвідування Тулі закінчилося.

Мін затрималася лише на мить, аби кинути на Еґвейн страдницький погляд. Хоч що б сказала чи зробила Мін, це могло тільки погіршити справу, та Еґвейн не могла не дивитися тужливо на двері, що зачинилися за подругою. Рінна всілася на стілець, подивилася на Еґвейн, насупивши брови:

— Мушу тебе суворо за це покарати. Нас обох захочуть бачити при Дворі Дев’яти Місяців — тебе завдяки тому, що ти вмієш робити, мене — через те, що я твоя сул’дам, — і я не дозволю тобі зганьбити мене в очах імператриці. Я зупинюся, коли ти скажеш мені, як тобі подобається бути дамані, і якою слухняною ти будеш надалі. І, Тулі! Скажи це так, аби я повірила кожному твоєму слову.

Мін вибігла з кімнати під низьке склепіння коридору, коли її наздогнав перший пронизливий крик. Впившись нігтями в долоні, вона мимоволі хитнулася назад, до дверей, але змусила себе зупинитися. Сльози бризнули їй з очей. Допоможи мені Світло, хай що я зроблю, вийде лише на гірше. Еґвейн, пробач мені. Пробач.

Почуваючись не просто безсилою, а й зрадницею, вона підібрала спідниці й побігла геть, а крики Еґвейн переслідували її. Лишатися тут вона не могла, але картала себе за боягузтво. Заливаючись сльозами, сама не помітила, як опинилася на вулиці. Збиралася повернутися до своєї кімнати, але тепер відчула, що не може цього зробити. Її жахала сама думка, що в той час, коли Еґвейн карають, вона сидітиме в теплі та безпеці під дахом сусіднього будинку. Витерши очі, вона накинула на плечі плащ і пішла вулицею. Змахувала сльози з вій, але на їхнє місце одразу набігали нові. Мін не звикла плакати на людях, але ж вона ніколи раніше й не почувалася такою безпорадною, нездатною зробити хоч щось. Не знала, куди прямує, та ноги самі несли її якомога далі від криків Еґвейн.

— Мін!

Притишений поклик змусив дівчину стати стовпом. Спершу вона не могла втямити, хто її гукає. На цій вулиці було відносно небагато перехожих; ніхто не хотів наближатися до того місця, де тримали дамані. Крім чоловіка, котрий намагався зацікавити двох шончанських вояків пропозицією намалювати їхній портрет кольоровими крейдочками, всі місцеві проминали квартал квапливою ходою, ледь не пускаючись бігти. Повз пройшли дві сул’дам, за ними крок у крок дріботіла дамані, опустивши очі долу. Шончанки розмовляли про те, скільки ще марат’дамані вони сподіваються відловити за час, що лишився до відплиття. Мін ковзнула поглядом по двох селянках у довгих вовняних кожухах, і з подивом витріщилась на них, коли ті посунули до неї:

— Найнів? Елейн?

— А хто ж іще! — Найнів посміхалася, але напружено, і дивилися обидві жінки звуженими очима, наче намагаючись зігнати з чола зморшки стурбованості. Мін здалося, що вона ще ніколи в житті не бачила нічого дивовижнішого за появу її подруг. — Цей колір тобі до лиця, — продовжувала Найнів. — Треба тобі було давно вже вдягатися в сукні. Хоча я й сама було подумувала вдягтися в штани, коли побачила їх на тобі. — Вона підійшла ближче і побачила обличчя Мін. — Що сталося? — запитала вона вже зовсім іншим тоном.

— Ти плакала, — промовила Елейн. — Щось трапилося з Еґвейн?

Мін здригнулася й озирнулася. Сходами, якими вона щойно збігла, спустилася сул’дам, ведучи на повідці дамані. Вони попрямували в інший бік — до конюшень та кінних дворів. Ще одна жінка з блискавками на сукні стояла на верхній сходинці, розмовляючи крізь двері з кимось усередині будинку. Мін схопила подруг за руки й швидко потягла їх вулицею в напрямку порту:

— Вам небезпечно тут бути. Світло, та вам небезпечно будь-де у Фалме! Тут скрізь дамані, і якщо вони вас знайдуть... Ви знаєте, хто такі дамані? Ой, ви навіть не уявляєте, яке це щастя бачити вас обох!

— Гадаю, ми раді бачити тебе вдвічі більше, — відказала Найнів. — Ти знаєш, де Еґвейн? Вона в одному з цих будинків? З нею все добре?

Мін завагалася на долю секунди, перш ніж відповісти:

— Добре, наскільки це можливо. — Мін надто добре уявляла собі, що станеться, якщо вона розкаже їм, що відбувається з Еґвейн просто цієї миті. Цілком можливо, що Найнів оскаженіє і помчить до будинку, аби це припинити. Світло, хай би це вже припинилося. Світло, хай вона хоч однісінького разу схилить свою вперту голову, перш ніж її знесуть. — Та я не знаю, як її звідси витягти. Я знайшла одного капітана, гадаю, він візьме нас із нею на корабель, якщо ми зможемо туди дістатися, але все інше ми повинні зробити самі, він нам тут не помічник, і, щиро кажучи, його не можна за це винити... але я гадки не маю, як ми можемо туди потрапити.

— Корабель, — задумливо повторила Найнів. — Я планувала просто скакати на схід, але, слід визнати, такий план мені не дуже подобався. Наскільки я собі уявляю, нам довелося би залишити позаду чи не весь мис Томан, перш ніж позбутися небезпеки зіткнутися з шончанськими патрулями. А до того ж я чула, що на Елмотській рівнині точаться воєнні дії. Про корабель я навіть і не думала. У нас є коні, але грошей заплатити за переїзд у нас нема. Скільки запросив цей капітан?

Мін знизала плечима:

— Я з ним про це ще не говорила. У нас теж нема грошей. Я гадала, нам удасться відкласти платіж аж до відплиття. А коли ми відпливемо... ну, я не думаю, що він стане заходити в порт, де є шончанці. Хоч де він нас викине, це краще, ніж лишатися тут. Проблема в тому, аби вмовити його взагалі відплисти. Він сам цього бажає, але вони патрулюють і гавань, і неможливо дізнатися, є на патрульному судні дамані чи ні, аж доки не буде пізно. «Дайте мені дамані, щоби стояли у мене на палубі, — каже він, — і я вийду в море тієї ж миті!» А тоді починає просторікувати про осадку, про мілини, про підвітряні береги. Я в цьому анічогісінько не тямлю, але доки я посміхаюсь та киваю, він не замовкає; тому я сподіваюсь, що якщо я провокуватиму його говорити безперестану, він зрештою сам себе вмовить відплисти. — Вона здригнулася й голосно втягнула повітря, а очі їй знову запекли. — Проте, боюся, часу на те, щоби він саме себе вмовив, не залишається. Найнів, вони збираються відіслати Еґвейн до Шончану, і то дуже скоро.

— Але чому? — охнула Елейн.

— Вона може знаходити руду, — плаксивим голосом відповіла Мін. — Це станеться за кілька днів, так каже Еґвейн; а я не впевнена, що за кілька днів цей капітан умовить сам себе відплисти. А навіть якби він вирішив плисти, яким чином ми знімемо з неї цей нашийник, це породження Тіні? Як ми заберемо її з будинку?

— Хотіла б я, щоб тут опинився Ранд, — зітхнула Елейн, а коли подруги зиркнули на неї, зашарілася і швиденько додала: — Адже він має меча! Добре було би, якби за нами стояв хтось із мечем. Чи десять чоловіків із мечами! А краще — сотня.

— Зараз нам потрібні не мечі і не м’язи, — відказала Найнів, — а мізки. А чоловіки зазвичай думають шерстю, що росте у них на грудях. — Вона побіжно торкнулася власних грудей, наче намацуючи щось під кожушком. — Принаймні більшість із них.

— Нам знадобилося би військо, — промовила Мін. — Велике. Шончанці були в меншості, коли зустрілися в битві з тарабонцями та романцями, і, наскільки я чула, заввиграшки їх перемогли. — Вона поквапом перетягла Найнів і Елейн на інший бік вулиці, бо назустріч їм простували дамані та сул’дам. Добре, що подруги не опиралися; вони спостерігали за з’єднаними між собою ланцюжком жінками не менш напружено, ніж вона. — Оскільки війська ми не маємо, нам доведеться це зробити втрьох. Сподіваюся, одна з вас зможе вигадати щось, до чого я не додумалася. У мене голова розпухає від думок, а як доходить до ай’дам, до повідка та нашийника, то й узагалі туманіє. Сул’дам не дозволяють нікому дивитися зблизька, коли вони розстібають браслет. Гадаю, я можу завести вас усередину, це допоможе. Принаймні одну з вас. Вони мене вважають служницею, а до служниць можуть приходити гості, але допоки вони зостаються в кімнатах, відведених прислузі.

Найнів слухала, задумливо звівши брови, та майже миттєво обличчя її прояснилося і набуло цілеспрямованого виразу:

— Мін, не бійся. Я маю кілька задумок. Я тут марно часу не гаяла. Відведи мене до цього капітана. Якщо виявиться, що з ним важче впоратися, ніж з упертюхами з Ради Селища, я з’їм оцього кожуха.

Елейн кивнула, посміхаючись, і Мін уперше, відколи опинилась у Фалме, відчула справжню надію. На якусь мить вона вдивилася в аури двох своїх співрозмовниць, читаючи їх. Вона побачила небезпеку, але цього варто було очікувати, але серед тих образів, які бачила і раніше, побачила й щось нове — так іноді траплялося. Чоловіча каблучка, масивна, золота, плавала над головою Найнів, а над головою Елейн — розпечене залізо та сокира. Це були лиховісні знаки, у цьому Мін не сумнівалася, але, схоже, нещастя чекали десь у віддаленому майбутньому. Це читання тривало якусь мить, а тоді вона побачила перед собою знову лише Елейн і Найнів, і ті дивилися на неї вичікувально.

— Ходімо, це там, унизу, біля гавані, — мовила вона.

Що нижче вони спускалися, то більше народу було на вулиці. Вуличні торговці терлися біля купців, які прибули з фургонами з віддалених від узбережжя селищ і планували перебути тут усю зиму, розносники з тацями в руках пропонували свій крам перехожим, мешканці Фалме у вишитих плащах пропихалися між цілими родинами селюків у важких вовняних кожухах. Тут було багато втікачів з прибережних селищ. Мін не бачила сенсу втікати від можливих набігів шончанців туди, де шончанцями аж кишить, але вона чула про те, що вчиняли шончанці, вперше з’являючись у якомусь селі, тому не могла винуватити селян за те, що ті боялися діждатися ще однієї їхньої появи. Коли крутою вулицею проходив шончанець або пропливав паланкін зі спущеними завісами, всі як один вклонялися.

Мін зраділа, що Найнів і Елейн у курсі, що треба вклонятися. Голі по пояс носії не звертали на перехожих, що згиналися до землі, жодної уваги, так само як і пихаті вояки в броні, але ті, які не вклонилися б, напевне впали би їм в око.

Спускаючись стрімкою вулицею, дівчата обмінювалися короткими фразами, і Мін спочатку здивувалася, дізнавшись, що Найнів і Елейн прибули до міста вже давно, лише кількома днями пізніше, ніж вона сама та Еґвейн. А потім вона зрозуміла, що нічого дивного в тому, що вони не зустрілися раніше, не було, зважаючи на людське море, що повнило вулиці. Сама вона неохоче віддалялася від Еґвейн, робила це тільки за необхідності. Завжди боялася, що ось прийде до подруги у день відвідин, і дізнається, що та зникла. А тепер так незабаром і станеться. Якщо Найнів ні до чого не доміркується.

Повітря все дужче віддавало сіллю та смолою; вже чути було, як кричать мартини, кружляючи над головою. Натовп заряснів матросами, часто вони, незважаючи на холоднечу, простували босоніж.

На вивісці корчми поспіхом намазюкали нову назву, «Три квітки сливи», але слово «Дозорець» все ще проглядало крізь недбало накладену фарбу. Попри юрби на вулиці, всередині корчма виявилася напівпорожньою: ціни злетіли до неба, і мало хто міг собі дозволити посидіти тут за кухлем елю. Тут було тепло, бо в камінах на протилежних стінах аж гуло полум’я, і корчмар-черевань зустрів їх у самій сорочці із засуканими рукавами. Він кинув на трьох жінок несхвальний погляд, і Мін здалося, що він не наказав їм забиратися тільки завдяки її шончанському вбранню. Дивлячись на Найнів та Елейн, вдягнених по-селянськи, не вірилося, що вони мають зайві грошенята.

Чоловік, якого вона шукала, сидів самотньо за столом у кутку, на своєму звичному місці, і щось бурмотів над своїм кухликом з вином.

— Маєте час поговорити, капітане Домоне? — звернулася до нього Мін.

Капітан звів на неї очі й запустив п’ятірню в бороду, коли побачив, що вона не одна. Вона й досі вважала, що верхня гола губа має химерний вигляд у поєднанні з бородою.

— То ти привела подружок, аби випити за мій рахунок, га? Цей шончанський лорд купив мій вантаж, то у мене знайдуться грошенята. Сідайте. — Елейн аж підстрибнула, коли він раптом заревів: — Хазяїне! Тягни сюди глінтвейн!

— Все добре, — заспокоїла її Мін, сідаючи скраю однієї з лавок. — Він тільки виглядає й говорить, як ведмідь.

Елейн нерішуче опустилася на лавку з другого боку.

— Ведмідь, то ось я хто? — зареготав Домон. — Може, й так, може, й так. А що ти, дівчинко? Викинула з голови думки забратися звідси? Щось мені твоя сукня скидається на шончанську.

— Нічого я не викинула! — гаряче запротестувала Мін, проте поява дівчини-подавальниці з ароматним паруючим вином змусила її замовкнути.

Домон поводився не менш обережно. Зачекав, доки служниця відійде, забравши з собою його монети, і тільки тоді промовив:

— Забуцай мене Фортуна, дівчинко, я не хотів нікого образити. Більшість людей хочуть просто собі жити, і їм начхати, хто у них лорд — шончанець чи хтось інший.

Найнів поклала лікті на стіл:

— Ми теж хотіли би ще пожити, капітане, але тільки без шончанців. Я зрозуміла, що ви незабаром піднімете якір?

— Я би підняв якір навіть сьогодні, якби міг, — похмуро відказав Домон. — Кожні два-три дні цей Турак посилає по мене, аби послухати побрехеньки про старожитності, що я бачив. Хіба я схожий на менестреля, що скажете? Я гадав, нагодую його баєчкою чи двома і буду вільний, а тепер, здається мені, варто мені припинити його розважати, і хтозна, що він зробить — може, відпустить, а, може, накаже голову відтяти. Цей лорд м’яко стеле, але твердо спати. Він твердий, мов та залізяка, і серце в нього залізне.

— Ваш корабель може дременути від шончанських кораблів? — запитала Найнів.

— Фортуна мене забуцай, якби я міг вибратися з гавані без того, аби дамані розтрощили мій корабель на тріски, зміг би. Якби мені вдалося не підпустити до себе жодний шончанський корабель з дамані на борті, доки я не буду у відкритому морі. Уздовж цього узбережжя скрізь тягнуться мілини, а в мого «Спрея» мала углибка. Я міг би завести його у такі води, куди ці незграбні шончанські одоробла й поткнутися не посміють. Цієї пори року вони мають пильнувати вітри, що дмуть на сушу, і, щойно я виведу «Спрей» до...

— Тоді ми здійснимо вояж на вашому судні, капітане. Нас буде четверо, і я хочу, аби ви відплили негайно, щойно ми опинимося на борту.

Домон почухав верхню губу і зазирнув у свій кухлик:

— Так, але ж, бачте, однаково залишається проблема, як вибратися з гавані. Ці дамані...

— А якщо я скажу вам, що ви робитимете свій рейс, маючи на борту когось кращого за дамані? — м’яко промовила Найнів.

У Мін розширилися очі: вона зрозуміла, що замислила Найнів.

Елейн ледь чутно прошелестіла:

— І ти ще казала мені бути обережною.

Домон дивився тільки на Найнів, дивився стурбовано.

— Що ви маєте на увазі? — пошепки поцікавився він.

Найнів розстебнула кожух і закинула руку собі за шию, витягши з-під сукні шкіряний шнурок. На шнурку виблискували дві золоті каблучки. Мін охнула, побачивши одну з них — важку чоловічу каблучку, ту, яку вона бачила, коли на вулиці читала образи навколо Найнів; але вона знала, що Домон вирячив очі не на неї, а на перстень — тонший, зроблений на жіночий тендітний палець. Змій, що кусає власний хвіст.

— Ви знаєте, що це таке, — промовила Найнів, намагаючись зняти каблучку зі шнурка, але Домон накрив її руку своєю.

— Приберіть це. — Очі у нього тривожно забігали; Мін не помічала, аби хтось на них дивився, проте Домон так рознервувався, наче всі в залі поїдали їх очима. — Цей перстеник, він дуже небезпечний. Якщо хтось побачить...

— Приберу, якщо ви знаєте, що це таке.

Мін позаздрила спокою, з яким говорила Найнів. Та прибрала шнурок із каблучками, знову сховавши їх у себе на шиї.

— Знаю, — хрипко відказав він. — Знаю чудово, що воно таке. Може, у нас і буде шанс, якщо ви... То вас буде четверо, ви кажете? Ця дівчинка, що наче полюбляє слухати мої теревені, вона — одна з цих чотирьох, наскільки я розумію. А ще ви, а ще... — Він допитливо подивився на Елейн. — Але ж ця дитина... вона не може... не може бути... такою, як ви.

Елейн ображено смикнулася, проте Найнів поклала руку їй на плече й заспокійливо посміхнулася Домону:

— Вона подорожує зі мною, капітане. Ви були би здивовані, якби дізналися, що ми можемо робити ще до того, як здобудемо право носити перстень. Коли ми вийдемо в море, на вашому кораблі будуть три жінки, які можуть побороти дамані, якщо виникне така потреба.

— Три, — видихнув він. — Це справді шанс... Можливо... — На мить він прояснів обличчям, а тоді, подивившись на жінок, знову спохмурнів. — Я мав би забрати вас на борт «Спрея» просто зараз, але забуцай мене Фортуна, я повинен вам сказати, з чим ви стикнетеся, якщо залишитеся тут, а може, навіть якщо попливете зі мною. Слухайте і вважайте на мої слова. — Він ще раз сторожко озирнувся навколо, а тоді ще більше стишив голос, так що його ледь можна було розчути: — Я бачив, як одну... е-е-е... жінку, що мала такого ж перстеника, схопили шончанці. Вродлива, тендітна жіночка... а з нею дужий Охо... дужий чоловік, і він мав такий вигляд, наче знає, що робити зі своїм мечем. Мабуть, хтось із них був необачний, бо шончанці влаштували на них засідку. Той чоловік поклав на місці шестеро чи семеро шончанців, перш ніж вони його вбили. А жінка... Її оточили шість дамані... вихопилися зненацька з провулка. Я гадав, що вона щось... щось зробить... ви розумієте, про що я... але... нічого такого я не побачив. На мить здавалося, наче зараз вона знищить їх усіх, а тоді у неї на обличчі з’явився вираз жаху, і вона закричала.

— Вони відрізали її від Істинного Джерела, — прошепотіла Елейн, пополотнівши.

— Це не має значення, — незворушно промовила Найнів. — Ми такого з собою зробити не дозволимо.

— Еге ж, може, воно так і буде, як ви кажете. Але мені цього довіку не забути. «Римо, допоможи мені!» Ось що вона кричала. А одна з дамані впала на землю і плаче... а вони надягли тій... жінці... на шию оцей свій нашийник, а я... я втік. — Його пересмикнуло, він потер носа і зазирнув до свого кухлика. — Я бачив, як отак схопили трьох жінок, і, скажу вам, мене від цього млоїть. Я би навіть свою стареньку бабцю покинув на причалі, аби звідси відчалити, але я мав це вам розповісти.

— Еґвейн казала про двох бранок, — задумливо сказала Мін. — Рима, з Жовтих, а хто друга, вона не знає.

Найнів гостро зирнула на неї, і вона замовкла, почервонівши. Варто було поглянути на Домона, щоб зрозуміти: той факт, що шончанці захопили двох Айз Седай, а не одну, не надає йому впевненості в успіху їхнього задуму.

Та раптом він скинув очі на Найнів і зробив ковток зі свого кухлика:

— То це тому ви тут? Звільнити... тих двох? Ви сказали, що вас таких буде троє.

— Ви знаєте все, що вам треба знати, — відрізала Найнів. — Упродовж наступних двох чи трьох днів ви маєте бути готові відчалити будь-якої миті. Ви погоджуєтесь на це чи залишитесь тут подивитися, чи вони таки вирішать відтяти вам голову? Тут є й інші кораблі, капітане, і я збираюся зафрахтувати місця на одному з них уже сьогодні.

Мін затамувала подих і стиснула руки під столом.

Зрештою Домон кивнув:

— Я буду готовий.

Коли вони опинилися на вулиці, Мін із подивом побачила, як Найнів безсило притулилася до стіни, щойно за ними зачинилися двері.

— Тобі зле, Найнів? — з тривогою запитала вона.

Найнів глибоко зітхнула й випросталася, обсмикуючи кожушок.

— З деякими людьми, — зауважила вона, — треба триматися впевнено. Якщо показати їм хоча би крихту сумніву, вони відкинуть тебе геть, туди, куди тобі зовсім не треба. Світло, я боялася, що він скаже «ні»! Ходімо, нам треба ще багато чого спланувати. Треба вирішити ще одну чи дві невеличкі проблемки.

— Сподіваюся, ти проти риби нічого не маєш, Мін? — запитала Елейн.

Одна чи дві невеличкі проблемки? Простуючи за подругами, Мін дуже сподівалася, що цього разу Найнів не просто «тримається впевнено».

Перрин сторожко поглядав на мешканців села, осмикуючи поли занадто короткого плаща з вишивкою на грудях, що світив кількома навіть не залатаними дірками, але ніхто з них на нього не дивився, навіть попри дивну мішанину, яку являв собою його одяг, та сокиру на поясі. Гюрін був одягнутий у кожух із блакитними спіралями на грудях, прикритий його власним плащем, а на Мета натягнули бахматі штани, що, будучи засунуті в чоботи, брижилися біля халяв. Це було все, що вони змогли розшукати з придатного одягу в покинутому селищі. Перрин замислився, чи не виявиться незабаром покинутим і це селище. Половина кам’яних будинків уже стояли пусткою, а перед корчмою, що виднілася трохи далі на брудній вулиці, вишикувалися три вози, запряжені волами, на яких громадились величезні навали різномастого скарбу, накритого стягнутою шнурками парусиною; до возів тулилися родини.

Спостерігаючи, як юрбляться від’їжджі, прощаючись з тими, хто, залишався в селі, принаймні поки що, Перрин вирішив, що місцеві все ж таки цікавляться чужинцями, оскільки ретельно уникають дивитися в їхній бік. Ці люди були вже навчені триматися подалі від чужинців, навіть якщо ті точно не щончанці. Наразі будь-які чужинці на мисі Томан становили загрозу. Перрин уже стикався з такою позірною байдужістю в інших селах. Тут містечка і селища густо всіювали узбережжя, часто відстань між ними становила лише кілька ліг, і кожне з них вважало себе незалежним. Принаймні вважало доти, доки не з’явилися шончанці.

— Гадаю, час повертатися до коней і забиратися, — запропонував Мет, — доки вони не пристали до нас із розпитами. Колись же може і таке статися.

Гюрін не зводив очей з великого почорнілого кола, що плямувало пожовклу траву сільського майдану. Видно було, що пляма не така вже й свіжа, а втім, ніхто не потурбувався її прибрати.

— Минуло шість, а то й вісім місяців, — пробурмотів він, — а смердить і досі. Селищна Рада у повному складі, з родинами. Навіщо вони таке роблять?

— Хто може знати, навіщо вони взагалі щось роблять? — буркнув у відповідь Мет. — Схоже, шончанці не потребують причини, аби вбивати. Принаймні я не бачу їхніх резонів.

Перрин намагався не дивитися на обвуглену латку.

— Гюріне, ти впевнений щодо Фейна? Гюріне! — Відколи вони в’їхали у це селище, важко було змусити нюхача поглянути в інший бік. — Гюріне!

— Га? Що? А, Фейн. Так. — Гюрін роздув ніздрі й майже відразу зморщив носа. — Тут не може бути помилки, хоч слід і старий. Порівняно з ним мерддраали пахнуть, як ті троянди. Він точно тут ішов, але, гадаю, він був один. В усякому разі траллоків з ним не було, а Друзі Морока якщо й були, то нічого не робили.

Натовп біля корчми раптом захвилювався, люди загаласували та почали кудись показувати пальцями. Не на Перрина зі супутниками, а на щось, невидиме для Перрина, туди, де зі сходу до селища підступали невисокі пагорби.

— Кажу ж, на коні — і гайда! — нетерпляче подав голос Мет. — Може, це шончанці!

Перрин кивнув, і трійця помчала до покинутого будинку, за яким вони прив’язали своїх коней. Мет і Гюрін уже зникли за рогом будинку, а Перрин на бігу зиркнув у бік корчми і від здивування наче приріс до землі. В селище втягувалася довга колона Дітей Світла.

Він кинувся доганяти інших.

— Білоплащники!

Якусь мить Мет і Гюрін повитріщалися на нього, не вірячи власним вухам, а тоді скочили в сідла. Обираючи такий шлях, аби з боку головної вулиці їх затуляли будинки, трійця вчвал поскакала з селища на захід, озираючись через плече, чи нема за ними погоні. Інґтар наказував уникати будь-чого, що може спричинити затримку, а білоплащники зі своїми розпитами надовго би їх затримали. Навіть якби їм вдалося задовольнити їх своїми відповідями. Перрин озирався ще стурбованіше, ніж його супутники: він мав власні резони уникати зустрічі з білоплащниками. Сокира у мене в руках. Світло, чого б тільки я не дав, аби тоді цього не сталося.

Невдовзі селище сховалося за пагорбами, вкритими рідколіссям, і Перрин почав сподіватися, що, може, погоні за ними й нема. Він натягнув повіддя і дав знак товаришам зупинитися. Коли вони зупинились, дивлячись на нього запитально, він прислухався. Мав гостріше вухо, ніж раніше, проте перестуку копит не почув.

Знехотя він подумки потягнувся, розшукуючи вовків. Знайшов їх чи не одразу ж — невелику зграю, що заднювала в пагорбах над тим селищем, яке їхня трійця щойно залишила. Першої миті сплеск здивування був таким сильним, що він навіть подумав, чи це не він сам дивується. До цих вовків доходили чутки, але вони не вірили, що й насправді існують двоногі, здатні спілкуватися з їхнім плем’ям. Він аж упрів, доки відрекомендував себе як годиться — мусив надіслати образ Молодого Бика, хоч і не хотів цього робити, а також додав свій запах, бо такий серед вовків звичай; вовки дуже пильнують формальності при знайомстві — але зрештою спромігся запитати про те, що його хвилювало. Вовки абсолютно не цікавилися двоногими, які не вміють розмовляти з ними, але погодилися ковзнути униз і подивитися, залишаючись непомітними для підсліпуватих очей двоногих.

За якийсь час він отримав побачену вовками картинку. Чоловіки в білих плащах, верхи, оточують селище, гарцюють між будинками, скачуть навкруги селища, але ніхто з них його не полишає. А надто в західному напряму. Вовки сказали, що не чують, аби на захід рухався хтось, крім самого Перрина і двох інших двоногих із трьома високими твердоногими.

Перрин зітхнув з полегшенням, коли нарешті перервав контакт із вовками. Він відчував на собі погляди Гюріна та Мета.

— Гонитви за нами нема, — сказав він.

— Як ти знаєш? — зажадав відповіді Мет.

— Знаю! — відрізав він, а тоді додав не так сердито: — Просто знаю.

Мет розкрив було рота, тоді знову закрив і нарешті промовив:

— Добре, якщо вони не сидять у нас на хвості, може, зустрінемося з Інґтаром та й пустимося по Фейновому сліду? Кинджал не поближчає, якщо ми просто стовбичитимемо тут.

— Ми не зможемо відшукати слід біля селища, — зауважив Гюрін, — не ризикуючи наскочити на білоплащників. Навряд чи лорд Інґтар схвалить такий план. І Верін Седай також.

Перрин кивнув, погоджуючись:

— Але кілька миль по сліду ми проїдемо. Тільки не забувайте роззиратися. Тепер ми неподалік Фалме. Добра з того не буде, якщо ми уникнемо білоплащників, а натомість перестрінемо патруль шончанців.

Вони поїхали далі, а Перрин замислився, що тут могли забути білоплащники.

Легіон розсипався невеличким містечком й оточував його, а Джеофрам Борнголд тим часом вдивлявся у просвіт головної вулиці. Постать широкоплечого чоловіка, який промайнув там і зник із очей, викликала якийсь спомин... Так, звісно! Той хлопець, що назвався ковалем. Як бо його звали?

Баяр зупинив коня перед ним, приклав руку до серця:

— Селище взято під охорону, мілорде капітане.

Селяни у важких кожухах схвильовано товклися, а вояки в білих плащах зганяли їх в один гурт до перенавантажених возів перед корчмою. Діти ревли та чіплялися матерям за подоли, але ніхто не чинив опору. Дорослі дивилися погаслими очима, покірно чекаючи на те, що з ними станеться. Борнголда це неабияк втішало. Він не мав бажання ані карати когось із цих людей в науку іншим, ані гаяти час.

Спішившись, він кинув повіддя одному з Дітей:

— Пригляньте, щоби чад нагодували, Баяре. Усіх затриманих ведіть у корчму, і хай вони візьмуть із собою стільки води та їжі, скільки подужають. А тоді зацвяхуйте всі двері та вікна, зачинивши віконниці. І скажіть їм так, щоби вони повірили, що я залишу своїх людей для охорони, зрозуміло?

Баяр знову торкнувся грудей рукою та розвернув коня, аби прокричати накази. Селян знову погнали, наче череду, тепер до корчми, а інші Діти тим часом нишпорили по будинках у пошуках молотків та цвяхів.

Дивлячись на похмурі обличчя в колоні місцевих, Борнголд думав, що мине два-три дні, доки хтось із них зважиться виламати двері і побачить, що охорони й сліду нема. Йому і потрібні були лише два-три дні, а ризикувати привернути увагу шончанців він не хотів.

Він залишив позаду достатньо своїх людей, аби Випитувачі повірили, що весь його легіон і досі розкиданий Елмотською рівниною, а сам провів більше тисячі Дітей мисом Томан практично від краю до краю, провів, як він сподівався, непоміченими. Три дрібні сутички з шончанськими патрулями закінчилися блискавично. Шончанці звикли мати справу з уже переможеним набродом, і зустріч з Дітьми Світла стала для них фатальною несподіванкою. Проте шончанці вміли битися не згірш орди Морока, і Борнголд не міг викинути з пам’яті, що одна із сутичок вартувала йому п’ятдесяти з лишком бійців. Він і досі не знав, яка з двох здірявлених стрілами жінок, мертві тіла яких він побачив після сутички, була Айз Седай.

— Баяре!

Один із людей Борнголда подав йому води у глиняному горнятку, взятому з одного з возів; вона обпекла йому горло крижаним холодом.

Чоловік із кощавим обличчям ковзнув із сідла на землю:

— Слухаю, мілорде капітане!

— Коли я вступлю у бій із ворогом, Баяре, — повільно, карбуючи слова, промовив Борнголд, — ви не братимете в ньому участі. Будете спостерігати звіддалік, а тоді доповісте моєму синові про те, що трапиться.

— Але ж, мілорде капітане!..

— Це мій наказ, чадо Баяре! — різко обірвав його Борнголд. — І ви його виконаєте, зрозуміло?

Баяр виструнчився, дивлячись просто перед собою:

— Як накажете, мілорде капітане.

Якусь мить Борнголд дивився на нього гострим поглядом. Ця людина зробить так, як йому накажуть, і все ж таки краще підперти наказ ще якоюсь підставою, крім того, що він має повідомити Дейну про смерть батька. Звісно, він володіє певною інформацією, дуже важливою для Амадора. З часу тієї сутички з Айз Седай — А чи лише одна з них була Айз Седай, чи, може, вони обидві? Тридцять шончанських солдатів, вправних бійців, а дві жінки завдали мені більше втрат у живій силі, ніж усі вони разом! — з того часу він не сподівався вибратися з мису Томан живим. Якщо, хоч це малоймовірно, про це не потурбуються шончанці, у такому разі про це подбають Випитувані.

— Коли ви знайдете мого сина, а він має бути з лордом капітаном Еймоном Валдом поблизу Тар Балона, і зробите йому відповідне повідомлення, ви вирушите до Амадору з донесенням для лорда капітана-командора. До Пейдрона Найола власного персоною. Розповісте йому, що ми дізналися про шончанців; я підготую для вас письмовий текст. Мусите переконатися, що він зрозумів: тарвалонські відьми більше не обмежуються потаємним маніпулюванням подіями. Якщо вони відкрито виступають на боці шончанців, ми, без сумніву, стикнемося з ними повсюди. — Він завагався. Останнє було найважливіше. Під Куполом істини мають знати, що попри всі свої хвалені клятви Айз Седай вступлять у битву. На саму думку про світ, у якому Айз Седай використовують під час бою Силу, йому ставало важко на серці. Він не був упевнений, що йому буде так уже жаль піти з такого світу. Але він хотів повідомити Амадор ще про одну річ. — І, Баяре... скажіть Пейдрону Найолу, що Випитувачі нас підставляють.

— Як накажете, мілорде капітане, — відказав Баяр, але Борнголд зітхнув, побачивши вираз його обличчя. Ця людина не розуміла. Баяр вважав своїм обов’язком завжди виконувати накази, і йому байдуже, віддає їх лорд капітан чи Випитувачі, і що це за накази.

— Я підготую листа, в якому все напишу, і ви передасте його Пейдрону Найолу, — промовив він.

Він сумнівався, що й це допоможе. Відтак йому сяйнула думка, і він, спохмурнівши, подивився на корчму, де його люди вистукували молотками, забиваючи віконниці та двері.

— Перрин, — пробурмотів він. — Ось як його звали. Перрин, з Межиріччя.

— Той Друг Морока, мілорде капітане?

— Можливо, Баяре. — Сам він не був у цьому впевнений, та, звісно, хлопець, на боці котрого, схоже, билися вовки, не може бути кимось іншим. І факт, що цей Перрин убив двох Дітей Світла. — Мені здалося, я помітив його, коли ми заходили в селище, а от серед полонених я нікого, схожого на коваля, не побачив.

— Їхній коваль поїхав з села місяць тому, мілорде капітане. Деякі місцеві нарікали, що вони встигли би забратися звідси ще до нашої появи, якби тільки не потрібно було самим ремонтувати колеса на своїх возах. А ви впевнені, що то був Перрин, мілорде капітане?

— Хай хто б це не був, його не впіймали, адже так? І він може повідомити про нас шончанців.

— Друг Морока так і вчинить, без сумніву, мілорде капітане.

Борнголд одним ковтком допив воду і викинув горнятко.

— У цьому селищі на обід не зупинятимемося, Баяре. Я не дозволю шончанцям захопити мене під час відпочинку, хай хто їх попередить — Перрин з Межиріччя чи хтось інший. Командуйте легіону на коні, чадо Баяре!

Високо над їхніми головами, непомічена, зробила коло гігантська крилата істота.

На галявині серед заростей, що вкривали вершину пагорба, де отаборився загін, Ранд відпрацьовував рухи зі своїм мечем. Це відволікало його від роздумів. Він уже ходив у розвідку з Гюріном у пошуках слідів Фейна; усі ходили, вдвох чи втрьох, аби не привертати уваги, і досі ще нічого не знайшли. Тепер вони чекали на повернення Мета з Перрином, які пішли разом із нюхачем — вони мали повернутися кілька годин тому.

Лоял, звісно, сидів із книжкою, і важко було сказати, через що посмикуються у нього вуха: через прочитане, чи через те, що розвідники запізнюються; а от Уно та більшість вояків-шайнарців сиділи наче на голках, змащуючи мечі, а то й визираючи у просвіти між деревами, наче очікували, що шончанці можуть вигулькнути з лісу будь-якої хвилини. Лише Верін не виказувала хвилювання. Айз Седай сиділа на колоді біля невеличкого вогнища і, бурмочучи собі під ніс, креслила щось на землі довгим дрючком; вряди-годи вона похитувала головою, затирала малюнок ногою і починала знову. Всі коні стояли осідлані, готові вирушати, а шайнарці прив’язали своїх коней до встромлених у землю списів.

— «Чапля в очереті», — прокоментував Інґтар. Він сидів, обіпершись спиною об дерево, водив бруском по лезу меча і спостерігав за Рандом. — Не варто гаяти час на цю стійку. Вона залишає тебе повністю відкритим.

На мить Ранд завмер, балансуючи на кінчиках пальців однієї ноги, тримаючи меч над головою зворотним хватом, а тоді плавно змінив ногу.

— Лан каже, що ця вправа добре розвиває рівновагу.

Втримати рівновагу було непросто. В порожнечі йому часто здавалося, що він міг би утримувати рівновагу і на кам’яній брилі, хоч як би швидко вона котилася, але викликати порожнечу він не смів. Не довіряв собі, що не зажадає надто багато.

— Якщо часто відпрацьовувати якийсь рух, ти можеш використовувати його, навіть не подумавши. Так, ти проткнеш мечем свого супротивника, якщо будеш достатньо швидкий, але тільки після того, як він устромить тобі свій меч між ребра. Ти ж, по суті, запрошуєш його вдарити! Побачивши перед собою настільки відкритого ворога, я би встромив у нього меча, навіть якщо би знав, що отримаю удар у відповідь.

— Це ж тільки заради рівноваги, Інґтаре. — Ранд захитався на одній нозі й мусив опустити на землю і другу, аби не впасти. Він загнав лезо в піхви та підібрав із землі сірий плащ, що слугував йому для маскування. Дарма, що поїдений міллю та обтріпаний внизу, плащ мав товстий підбій з вовни, а вітер, що здійнявся із заходу, виявився холодним. — Хай би вони вже поверталися скоріше.

Так наче у відповідь на побажання Ранда, тихо, але схвильовано проказав Уно:

— Наближаються якісь кляті вершники, мілорде.

Дзенькнули леза — той, хто мав меча в піхвах, квапливо його вихоплював. Дехто вже встиг застрибнути у сідло і висмикував із землі списа.

Напруга спала, коли на галявину риссю вихопився Гюрін, а за ним Мет і Перрин, і знову зросла, коли нюхач заговорив:

— Ми знайшли слід, лорде Інґтаре.

— Ми йшли за цим слідом майже до Фалме, — мовив Мет, спішившись. Рум’янці на його блідих щоках здавалися насміхом над здоров’ям, шкіра туго напнулася на вилицях. Шайнарці обступили його, схвильовані, як і він. — Це Фейн, і більше йому нема куди йти. Кинджал повинен бути у нього.

— Ми знайшли ще й білоплащників, — додав Перрин, зіскакуючи з сідла. — Сотні білоплащників.

— Білоплащники? — вигукнув Інґтар, наморщивши лоба. — Тут? Що ж, якщо вони нас не зачеплять, ми їх не чіпатимемо. Може, шончанці зіткнуться з ними, і це допоможе нам дістатися до Рога. — Погляд його впав на Верін, яка й далі сиділа біля вогнища. — Гадаю, ви скажете, Айз Седай, що мені варто було прислухатися до вас. Цей чоловік справді пішов до Фалме.

— Колесо плете, як бажає Колесо, — спокійно озвалася Верін. — Поряд із та’вереном стається те, що має статися. Можливо, Візерунок потребував цих додаткових днів. Візерунок усе точно розставляє по своїх місцях, а коли ми намагаємося щось переінакшити, а надто якщо до справи причетний та’верен, плетіння повертає нас до того місця Візерунка, де нам судилося бути. — Запало незручне мовчання, хоча вона, здавалося, цього і не помітила. Малювала собі недбало щось патичком на землі. — Проте тепер, гадаю, нам час спланувати наші подальші дії. Візерунок нарешті привів нас у Фалме. Ріг Валіра забрали до Фалме.

Інґтар присів навпочіпки перед багаттям навпроти неї.

— Коли стільки людей твердить одне і те ж, я схиляюсь до того, щоби повірити, а місцеві в один голос кажуть, що шончанці, схоже, не пильнують, хто заходить до Фалме чи звідти виходить. Я візьму з собою Гюріна і ще кількох людей до міста. Гюрін приведе нас Фейновим слідом до Рога... ну, а там буде видно.

Верін затерла ногою накреслене на землі колесо. Натомість провела дві короткі лінії, що кінцями сходилися в одну точку:

— Інґтар і Гюрін. І Мет, оскільки він може відчути кинджал, коли буде близько до нього. Ти ж хочеш їхати, Мете, чи не так?

Мета, здавалося, мучили сумніви, проте він рвучко кивнув головою:

— Я мушу, хіба ні? Мені треба знайти той кинджал.

Третя лінія додалася до перших двох, утворивши відбиток пташиної лапки. Верін скоса поглянула на Ранда.

— Я їду, — озвався він. — Саме через це я тут. — Дивні вогники засвітилися в очах Айз Седай — зблиск розуміння, і це не сподобалося Ранду. — Я маю допомогти Мету знайти кинджал, — різко промовив він, — а Інґтару — Ріг. — А ще Фейна, додав він подумки. Я мушу знайти Фейна. Лише б не було запізно.

Верін надряпала четверту лінію, перетворивши пташину лапку на несиметричну зірку.

— А хто ще? — спитала вона тихо, готова накреслити ще одну лінію.

— Я, — промовив Перрин, на долю секунди випередивши Лояла, який пробасив: «Гадаю, я би теж пішов».

І після цього Уно й інші шайнарці загомоніли, висловлюючи бажання доєднатися.

— Перрин зголосився перший, — сказала Верін так, наче це все вирішувало. Вона додала п’яту лінію, й обвела свій малюнок колом. Волосся на шиї Ранда стало дибки: він упізнав колесо, яке вона затерла раніше.

— Далі їдуть п’ятеро, — ледь чутно промовила вона.

— Але я насправді хотів би побачити Фалме, — запротестував Лоял. — Я ще не бачив Аритського океану. Окрім того, я можу нести скриньку, якщо Ріг усе ще знаходиться в ній.

— Краще візьміть з собою хоча б мене, мілорде, — сказав Уно. — Вам і лорду Ранду не завадить ще один меч на вашому боці, якщо ці кляті шончанці спробують вас зупинити.

Решта солдатів своїм бубонінням висловили ті ж резони.

— Не кажіть дурниць, — різко зупинила їх Верін. Погляд її очей змусив усіх замовчати. — Всі ви не можете їхати. Хай як неуважно ставляться шончанці до чужоземців, двадцять солдатів вони не зможуть не помітити, а ви виглядаєте саме солдатами, навіть без зброї. А буде вас двоє чи троє, байдуже. П’ятеро — саме стільки, скільки зможуть зайти до міста, не привертаючи до себе уваги, і дуже добре, що серед вас будуть три та’верени. Ні, Лояле, тобі теж доведеться залишитися. На мисі Томан нема оґірів. Ти один впадатимеш в око, як всі інші разом.

— А ви підете? — запитав Ранд.

Верін похитала головою:

— Ти забуваєш про дамані. — На цьому слові її рот скривився з відразою. — Єдине, чим я могла би допомогти вам, — це застосувати Силу, та цього робити не можна, інакше я накличу їх на вас. Навіть якщо їх не буде поряд, вони можуть відчути, коли жінка — чи чоловік, якщо вже про це йдеться, — направляє, хіба що направлятиметься дуже небагато Сили.

Вона не дивилася на Ранда, але йому здалося, що вона зумисно цього не робить, а Мет і Перрин раптом дуже зацікавилися тим, що у них під ногами.

— Чоловік! — пирхнув Інґтар. — Верін Седай, навіщо вигадувати ще нові проблеми? У нас їх і так доволі, і без уявного чоловіка, який начебто може направляти. Проте було би добре, якби ви були з нами. Якщо у нас виникне у вас потреба...

— Ні, ви повинні їхати самі. — Вона провела ногою по намальованому на землі колесі, почасти стерши його, а тоді обвела усіх їх уважним поглядом. — Далі їдуть п’ятеро.

Якусь мить здавалося, що Інґтар хоче ще щось сказати, але, зустрівшись із її спокійним поглядом, лише знизав плечима і повернувся до Гюріна:

— Як далеко до Фалме?

Нюхач почухав потилицю:

— Якщо вирушимо зараз і рухатимемося всю ніч, можемо бути там завтра ще до світанку.

— Тоді так ми і вчинимо. Більше часу я не марнуватиму. Всі, хто їде, сідлайте коней. Уно, я хочу, щоби ти з рештою людей поїхав за нами, але так, щоби вас ніхто не бачив, і не дозволяй нікому...

Інґтар продовжував робити вказівки, а Ранд тим часом позирнув на намальоване колесо. Тепер на малюнку залишилося зламане колесо, лише з чотирма спицями. Чогось від цієї картинки його пробрав мороз. Він відчув, що на нього дивиться Верін, і її темні блискучі очі були сторожкі, наче у птаха. Він зробив над собою зусилля, аби відвести погляд, і взявся збирати свої речі.

Ти дозволяєш фантазіям брати над собою гору, роздратовано сказав він сам собі. Нічого вона не може зробити, адже її там не буде.

Сонце на сході виткнуло з-за обрію багряний краєчок і вкрило довгими тінями мощені бруківкою вулиці Фалме, що збігали до гавані. Під морським бризом почали хилитися в бік суходолу стовпчики диму над коминами — в будинках вже готували сніданки. На вулицях з’явилися перші перехожі, ті, хто рано встає, і в холодному ранковому повітрі пара від їхнього дихання пливла попереду них білими клубками. За годину вулиці міста заполонять юрби народу, а зараз вони були ще майже порожніми.

Сидячи на перекинутій бочці перед зачиненою на ніч крамницею із залізними виробами, Найнів зігрівала змерзлі руки під пахвами й оглядала своє військо. Мін сиділа на приступці на тому боці вулиці, загорнувшись у свій шончанський плащ та снідаючи зморщеною сливою, а Елейн, трохи далі, куталася в кожушок на розі провулка. Біля ніг Мін лежав акуратно згорнутий великий мішок, поцуплений у порту. Моє військо, саркастично подумала Найнів. Але більше нікого у нас немає.

Вона побачила сул’дам та дамані, що рухалися вулицею вгору. Жовтоволоса жінка з браслетом на зап’ястку та смаглява з ободом на шиї, і обидві позіхали сонливо. Порівнявшись із ними, нечисленні місцеві відводили очі та поспіхом звільняли дорогу. Подивившись у напрямку гавані, Найнів не побачила жодного шончанця, крім цих жінок. В інший бік вона не дивилася. Натомість вона потягнулася та поворушила плечима, наче розминаючись, а тоді знову всілася, як сиділа.

Мін відкинула сливу, яку не встигла доїсти, непомітно зиркнула вгору та вниз вулицею й обіперлася спиною на одвірок. Там теж було «чисто», інакше вона поклала би руки на коліна. Мін узялася нервово потирати руки, і Найнів зрозуміла, що там, далі, Елейн теж нервово підстрибує на місці.

Якщо вони схиблять, я їм обом по голові надаю. Проте вона знала: якщо їх викриють, тільки від шончанців залежатиме, що з ними трьома станеться. Чудово розуміла, що впевненості в успіху їхнього плану вона не має. Цілком можливо, що їх може виказати і її власна похибка. Вкотре твердо вирішила: якщо щось піде не так, вона приверне увагу до себе, аби дати Мін та Елейн утекти. Найнів наказала їм утікати, якщо виникне якась заминка, і дала їм зрозуміти, що й сама втече. Що робитиме насправді, вона не знала. Знаю тільки, живою я їм не дамся. Будь ласка, Світло, тільки не це.

Сул’дам та дамані простували вулицею, і от нарешті опинилися поміж трьома жінками, які тільки на це й чекали. На вулиці було ще з десяток місцевих, але ті старанно трималися віддалік.

Найнів зібрала докупи весь свій гнів. Ті, що на повідці і Ті, що тримають повідець. Вони начепили Еґвейн на шию цей брудний нашийник, і так само вчинили б із нею, і з Елейн, якби це їм вдалося. Вона змусила Мін розповісти, яким саме чином сул’дам нав’язують свою волю. Не сумнівалася, що Мін приховала найгірше, але й почутого було достатньо, аби Найнів розпалилася до білого гарту. За мить біла квітка на чорному колючому стеблі розкрилася назустріч світлу, назустріч саїдар, і Єдина Сила сповнила її. Вона знала, що навколо неї з’явилося сяйво, зриме для того, хто може бачити. Білошкіра сул’дам здригнулася, а смаглява дамані широко розтулила рота, проте Найнів не залишила їм жодного шансу. Лише тоненьку цівочку Сили почерпнула вона, але вдарила нею, наче батогом, розсікаючи порошинки, що висіли у повітрі.

Срібний нашийник клацнув та розімкнувся, а тоді задзеленчав бруківкою. Полегшено зітхнувши, Найнів зірвалася на ноги.

Сул’дам вибалушила очі на нашийник, що впав на землю, наче побачила отруйну змію. Дамані піднесла до горла тремтячу руку, але перш ніж жінка в сукні, прикрашеній блискавками, встигла поворухнутися, розвернулася до неї та вдарила кулаком в обличчя. Коліна у сул’дам підігнулися, вона заледве не впала.

— Так тобі й треба! — закричала Елейн. Вона вже бігла до Найнів, так само як і Мін.

Перш ніж вони добігли до місця події, дамані перелякано озирнулася і стрімголов кинулася навтьоки.

— Ми тебе не скривдимо! — гукнула Елейн їй услід. — Ми — друзі!

— Тихо будь! — зашипіла Найнів. Вона видобула з кишені жмут ганчір’я та безжально запхала його у роззявлений рот приголомшеної сул’дам. Мін поквапом труснула мішком, здійнявши хмару пилу, та накинула його сул’дам на голову, заховавши ту до пояса. — Ми й без того привертаємо до себе забагато уваги!

Це було так, та не зовсім. Вони вчотирьох стояли посеред вулиці, що стрімко безлюдніла. І всі перехожі, а вони раптом згадали, що мусять поспішати у невідкладних справах, уникали на них дивитися. Найнів розраховувала на таку реакцію, підозрювала, що місцеві будуть щосили намагатися не помічати будь-що, пов’язане із шончанцями, і це дозволить їй із подругами виграти кілька хвилин. Звісно, з часом вони почнуть пліткувати, але пошепки, і доки шончанці дізнаються, що трапилося щось незрозуміле, можуть минути години.

Жінка в мішку почала борсатися, крізь тканину почувся лемент, заглушений кляпом, але Мін і Найнів обхопили мішок руками й потягли бранку в найближчий провулок. Повідець і з’єднаний з ним ошийник із брязкотом потяглися за ними по бруківці.

— Підбери це, — гримнула Найнів на Елейн. — Воно тебе не вкусить!

Затамувавши подих, Елейн боязко підняла сріблясту штуковину, наче гадала, що та й насправді може вкусити. Найнів стало шкода дівчину, але не дуже: все зараз залежало від того, чи діятиме кожна з них за планом.

Сул’дам брикалася, намагаючись звільнитися, проте Найнів і Мін, затиснувши її між собою, проволокли її провулком, тоді завернули до іншого провулка, протиснувшись у прохід між будинками, і нарешті опинилися перед сяк-так складеним з колод сарайчиком, що, очевидно, колись слугував конюшнею для двох коней. Відколи місто захопили шончанці, мало хто міг дозволити собі тримати коней, і Найнів, спостерігаючи за халабудою впродовж цілого дня, не помітила, щоби хтось до неї наближався. Всередині все промовляло про занедбаність: долівка припала пилом, а повітря віддавало цвіллю. Щойно компанія опинилась всередині, Елейн впустила срібний повідець із рук і витерла руки жмутом соломи.

Найнів знову пробатожила повітря спалахом Сили, і браслет теж упав на брудну долівку. Сул’дам заверещала та забилася в мішку.

— Готові? — запитала Найнів.

Подруги кивнули у відповідь і ривком стягли мішок із бранки.

Сул’дам важко дихала, запорошені блакитні очі сльозилися, але обличчя у неї багровіло не тільки від задухи, а й від люті. Вона стрілою метнулася до дверей, але подруги одразу її перехопили. Вона не була слабачкою, але ж вони були втрьох, і коли вони закінчили, сул’дам була роздягнута до сорочки і лежала в стійлі, зв’язана по руках і ногах міцною мотузкою, а ще одна мотузка не давала їй виплюнути кляп.

Притримуючи розпухлу губу, Мін дивилася примруженими очима на сукню зі вставками у вигляді блискавок і м’які черевики, що вони стягнули з бранки:

— Це майже як на тебе, Найнів; мені чи Елейн ці лахи не підійдуть.

Елейн вибирала соломинки з волосся.

— Бачу. Про тебе взагалі не йшлося. Вони надто добре тебе знають.

Найнів квапливо скинула власний одяг. Відкинувши його вбік, вдягнула стрій сул’дам. Мін допомогла їй із ґудзиками.

Найнів поворушила пальцями ніг: черевики трохи тиснули. Сукня теж була завузька у грудях, а в інших місцях обвисала. Поділ спускався надто низько, нижче, ніж зазвичай носили сул’дам, але жодній з двох дівчат цей одяг узагалі не підійшов би. Підхопивши браслет, вона набрала повні груді повітря й заклацнула його собі на лівому зап’ястку. Кінці зійшлися, і браслет став виглядати монолітним. Попри страх відчути щось жахливе, вона відчула його як звичайнісінький браслет.

— Надягай сукню, Елейн. — Вони перефарбували дві сукні, Найнів та Елейн, у сірий колір, як у дамані, чи схожий, і заховали ці сукні тут. Елейн не поворухнулася, дивлячись на розстебнутий нашийник та нервово облизуючи губи. — Елейн, тобі доведеться це на себе накласти. Мін багато хто знає в обличчя, вона не може його начепити. Я б надягла його, якби тобі згодилася ця сукня.

Найнів подумала, що, мабуть, збожеволіла б, якби їй довелося накласти на себе нашийник; саме тому вона й не могла зараз бути з Елейн надто суворою.

— Знаю, — зітхнула Елейн. — Просто мені хотілось точно знати, як ця штука може на тебе подіяти. — Вона прибрала з обличчя своє золотаво-руде волосся, аби не заважало. — Мін, допоможи, будь ласка.

Мін узялася розстібати ззаду ґудзики на її сукні.

Найнів змусила себе твердою рукою підняти з долівки сріблястий нашийник.

— У нас є один спосіб дізнатися. — Завагавшись хіба на мить, вона нахилилася та й заклацнула обруч на шиї сул’дам. Якщо хтось і заслуговує на таке, то це вона, рішуче сказала вона собі. — У будь-якому разі вона може розповісти нам щось корисне.

Синьоока жінка глянула на повідець, що з’єднав її шию із зап’ястком Найнів, а тоді пронизала її презирливим поглядом.

— Так воно не працює, — зауважила Мін, проте Найнів її вже не чула.

Вона... вона... знала все про іншу жінку, знала, що та відчуває, як врізається мотузка їй у щиколотки і зап’ястки стягнутих за спиною рук, як смердить протухлою рибою ганчір’я в роті, як колють соломинки крізь тонку тканину сорочки. Ні, вона, Найнів, не відчувала всі ці речі на собі, але у неї в голові виник клубок відчуттів, які — вона це знала — належать сул’дам.

Вона судомно зглитнула, намагаючись забути про ці відчуття — проте вони не хотіли зникати — і звернулася до зв’язаної жінки:

— Я тебе не скривджу, якщо ти правдиво відповідатимеш на мої запитання. Ми не шончанці. Але якщо ти мені брехатимеш... — Вона погрозливо смикнула за повідець.

У жінки затряслися плечі, а губи навколо кляпа скривилися у зневажливій гримасі. Найнів не одразу усвідомила, що сул’дам сміється.

Вона зціпила зуби, аж раптом їй сяйнула несподівана думка. Вочевидь, клубок відчуттів у неї в голові — це саме те, що наразі відчуває ця жінка. А якщо спробувати... Заради експерименту вона трохи посилила ці відчуття.

Зненацька очі жінки полізли на лоба і вона видала такий крик, що кляп у роті заглушив його лише частково. Смикаючи зв’язаними за спиною руками, наче намагаючись від чогось уберегтися, вона скулилась на соломі у марній спробі зникнути звідси. Найнів видихнула і поспіхом прибрала щойно додані відчуття. Сул’дам розпласталася на підлозі, по щоках їй текли сльози.

— Що... Що ти... їй зробила? — ледь чутно запитала Елейн.

Мін лише дивилася мовчки із роззявленим ротом.

— Те ж саме, що Шеріам зробила тобі, коли ти кинула чашкою в Маріт, — похмуро відказала Найнів. Світло, але ж і мерзенна ця справа.

Елейн зглитнула:

— Ой...

— Але ж вважають, що ай’дам так не діє, — промовила Мін. — Вони завжди стверджують, ніби він не діє на жінок, котрі не можуть направляти.

— Мені начхати, хто там що вважає і як він повинен діяти, лише би він діяв. — Найнів схопилася за металеву шворку там, де та з’єднувалася з нашийником, і, смикнувши за неї, підтягла жінку вгору настільки, аби подивитися їй просто в очі. І в тих очах вона побачила переляк. — Ти, слухай мене, і слухай уважно. Мені потрібні відповіді, і якщо я їх не отримаю, я змушу тебе відчути, як із тебе здирають шкіру. — Обличчям жінки прокотилася судома шаленого жаху, а Найнів скрутило живіт, бо вона раптом усвідомила, що сул’дам зрозуміла її буквально. Якщо вона гадає, що я можу це зробити, це тому, що вона знає. Для цього і призначені ці повідки. Вона із зусиллям зупинила власну руку, яка потягнулася було до браслета, щоби негайно скинути його. Натомість надала обличчю лютого вигляду. — Ти готова відповідати? Чи потребуєш подальших переконань?

У відповідь сул’дам нестямно захитала головою. Найнів витягла ганчір’я їй із рота, і жінка, судомно зглитнувши, тієї ж миті гарячково забелькотіла:

— Я нікому про вас не скажу. Присягаюся. Лише зніміть це з моєї шиї. Зніміть! Присягаюся, я мовчатиму.

— Ану тихо! — гаркнула Найнів, і жінка негайно стулила рота. — Як тебе звати?

— Сета. Будь ласка. Я відповідатиму, лише — зніміть — це! Якщо мене хтось у цьому побачить... — Сета опустила очі на нашийник і міцно їх заплющила, наче не могла на нього дивитися. — Будь ласка! — прошепотіла вона.

Найнів почала щось розуміти. Вона ніколи не дозволить Елейн надягти цю штуковину.

— Нам краще не гаяти часу, — рішуче мовила Елейн. Видно було, що вона цілком опанувала себе. — Хвилинку, я тільки вдягну цю сукню і...

— Надягай назад свою власну одежину, — мовила Найнів.

— Хтось повинен вдавати із себе дамані, — заперечила Елейн, — бо інакше нам до Еґвейн не дістатися. Ця сукня підходить лише тобі, а Мін знають в обличчя. Залишаюся тільки я.

— Я ж сказала, вдягай свою сукню, хутко! У нас є кому бути Тією, що на повідці. — Найнів смикнула за ретязь, що тягнувся до Сети, і сул’дам видихнула:

— Ні! Будь ласка, ні! Якщо хтось мене побачить... — Вона замовкла на півслові під холодним поглядом Найнів.

— З того, що я дізналася, я бачу, що ти гірша за вбивцю, гірша за Друга Морока. Я не можу навіть уявити когось, гіршого за тебе. Мене нудить від того, що я мушу надягти цю штуку собі на руку і бути такою, як ти, хоча б годину. Тому можеш не сумніватися: я зроблю з тобою що завгодно, не зупинюся ні перед чим. Ти не хочеш, щоб тебе побачили? От і добре. Ми теж не хочемо. Але ж на дамані ніхто і не дивиться, хіба не так? Доки ти простуватимеш, схиливши голову, як і подобає Тій, що на повідці, ніхто тебе навіть не помітить. І краще тобі подбати, щоб і нас ніхто не помітив. Якщо помітять нас, то, безперечно, помітять і тебе; а якщо цього буде недостатньо, аби тебе стримувати, присягаюся, я змушу тебе проклясти перший цілунок, яким обмінялася твоя матуся з твоїм батечком. Ми зрозуміли одна одну?

— Так, — кволо озвалася Сета. — Я присягаюся.

Найнів довелося зняти браслет, аби вони змогли перевдягнути жінку в перефарбований у сірий колір одяг Елейн. Сукня не пасувала їй: була заширока в грудях і завузька в стегнах, але сукня Найнів була б на ній геть недоладна, та ще й надто коротка. Найнів щиро сподівалася, що ніхто насправді не приглядається до дамані. З огидою вона знову почепила на себе браслет.

Елейн зібрала одяг Найнів, загорнула його в другу перефарбовану в сіре сукню і зробила з того вузлик, вузлик, який мала нести селючка за сул’дам і дамані.

— Ґавін лусне зі злості, коли дізнається, — сказала вона й розсміялася. Сміх вийшов силуваним.

Найнів уважно подивилася на неї, а тоді на Мін. Треба було переходити до найнебезпечнішої частини їхнього плану.

— Готові?

Посмішка Елейн зів’яла.

— Я готова.

— Готова, — коротко озвалася Мін.

— Куди ви... куди ми йдемо? — запитала Сета, а тоді квапливо додала: — Якщо мені дозволено запитати.

— У лігво лева, — відказала Елейн.

— Потанцювати з Мороком, — відповіла Мін.

Найнів, зітхнувши, похитала головою:

— Вони хочуть сказати, що ми йдемо туди, де утримують усіх дамані, і що ми збираємося звільнити одну з них.

Коли Сету, підштовхуючи, вивели з сарайчика, вона так і йшла із роззявленим з подиву ротом.

Бейл Домон спостерігав за сходом сонця з палуби свого корабля. Доки потроху оживали, а вулиці, що вели до порту, ще зоставалися безлюдними. Мартин, що примостився на вершечку палі, втупився в нього безжальними, як у всіх мартинів, очима.

— Ви не передумали, капітане? — запитав Домона Ярин. — Якщо шончанці вирішать поцікавитися, що ми всі робимо на борту...

— Твоя справа подбати, щоби біля усіх швартових лежало по сокирі, — відрізав Домон. — І... Ярине! Хай тільки ще хтось спробує перерубати канат, перш ніж ці жінки ступлять на борт, я йому тією ж сокирою голову проломлю, зрозуміло?

— А якщо вони не прийдуть, капітане? Якщо замість них прийдуть шончанські солдати?

— Дивися не обісрись з переляку! Якщо прийдуть солдати, я рвону до виходу з гавані, а там уже хай допоможе нам Світло! Але доки солдати ще не прийшли, я збираюся чекати на тих жінок. А тепер іди і вдавай, наче ти тут просто собі проходжаєшся.

Розвернувшись, Домон знову прикипів очима до вулиці, що вела з міста, звідти, де утримували дамані. Його пальці нервово вибивали дріб на релінґу.

З кожним кроком Гнідана місто все ближчало, а бриз доносив до носа Ранда запахи диму від кухонних печей та ранкових страв, а ще намагався розкрити його поїдений міллю плащ, і хлопцю доводилося притримувати його однією рукою. Серед одежин, якими вдалося розжитися їхньому загону для маскування, не знайшлося куртки для нього, тому він вважав за краще приховати під плащем обшлаги, гаптовані сріблом, та чапель, вишитих на комірі камзола. Шончанці не мали нічого проти того, аби упокорені місцеві продовжували носити зброю, та, можливо, це не поширювалося на тих, хто має меча з клеймом чаплі.

Перші ранкові тіні бігли попереду Ранда. Він бачив, як їде між фургонних дворів та загонів з кіньми Гюрін. Уздовж рядів купецьких фургонів проходжувалося лише двоє чи троє чоловіків, найвірогідніше, колодії чи ковалі, висновуючи з довгих фартухів. Інґтар вступив до міста першим і вже зник із очей. Перрин та Мет мали їхати позаду, на певній відстані від нього й один від одного. Він не обертався перевірити, чи це так. Ніхто не повинен помітити, що їх щось пов’язує: п’ятеро чоловіків в’їхали у Фалме на світанку, але не разом.

Тепер і Ранд проминав загони з кіньми, і тварини вже товпилися біля огорож в очікуванні годівлі. Гюрін висунувся між двох стаєнь, ще зачинених на засув, побачив Ранда, махнув до нього рукою і знову сховався. Ранд повернув Гнідана в той бік.

Гюрін стояв, тримаючи коня за повід. Він мав на собі довгу безрукавку замість звичної куртки, але хоч і накинув поверх довгий плащ, щоби той прикривав короткий меч та мечолам у нього на поясі, тремтів від холоду.

— Лорд Інґтар он там, — кивнув він на вузький прохід. — Сказав, що ми залишимо коней тут, а далі підемо пішки. — Коли Ранд спішився, нюхач додав: — Фейн проходив цією вулицею, лорде Ранде. Я відчуваю його запах звідси.

Ранд підвів Гнідана до того місця за стайнею, де Інґтар уже прив’язав свого коня. В шайнарцеві, одягненому в брудний кожух, зношений і подертий в багатьох місцях, важко було впізнати лорда, і меч у нього на поясі не дуже пасував такому вбранню. Очі його гарячково блищали.

Прив’язуючи Гнідана поруч з Інґтаровим жеребцем, Ранд глянув на сакви і на мить завагався. Залишати стяг він не міг. Хлопець не думав, що хтось із солдатів може полізти до них, але не був аж таким упевненим, що цього не зробить Верін. І він точно не уявляв, як вона поведеться, якщо знайде стяг. Але, тримаючи його при собі, він почувався би незручно. Зрештою Ранд вирішив залишити сакви прив’язаними позаду сідла.

До них доєднався Мет, а ще за кілька хвилин Гюрін повернувся із Перрином. На Метові були бахматі штани, що брижились біля халяв, а на Перринові — куций плащ. Ранд подумав, що всі вони скидаються на злодійкуватих жебраків, але в таких уборах вони проїхали багатьма містечками, не привертаючи до себе уваги.

— Пора, — мовив Інґтар. — Побачимо, що на нас чекає.

Вони покрокували немощеною вулицею, наче вештаючись без жодної мети, перекидаючись словами, проминули таким чином фургонні двори та вийшли на бруковані вулиці, що здіймалися схилами вгору. Ранд би й не згадав, що він говорив, та й до інших не прислухався. За планом Інґтара вони мали виглядати достоту як будь-яка інша компанія приятелів, що прогулюються собі разом, але о цій порі містяни ще й не думали полишати свої домівки. Товариство з п’ятьох чоловіків на порожніх ранкових вулицях здавалося юрбою.

Вони трималися купою, але вів їх Гюрін, нюшачи повітря і завертаючи то на ту, то на іншу вулицю. Інші повертали за ним, удаючи, наче і збиралися йти саме цим маршрутом.

— Він сходив це місто вздовж і впоперек, — пробурмотів Гюрін, гидливо кривлячись. — Тут скрізь його запах, і смердить так, що важко відрізнити старий слід від нового. Принаймні я впевнений, що він ще тут. Деяким слідам лише день чи два, в цьому я впевнений. Так, упевнений, — додав він, і сумніву в його голосі вже не було.

На вулиці більшало народу — там торговець фруктами взявся викладати свій товар, там хлопець пробіг вулицею з величезним згортком пергаментів під пахвою та дощечкою для писання, що висіла на спині, а ось точильник біля свого візка змазує вісь точильного колеса. Мимо пройшли дві жінки: одна, зі сріблястим обручем на шиї, дивилася в землю, а інша, в сукні, прикрашеній блискавками, тримала в руці змотаний у звій сріблястий ретязь.

Рандові перехопило подих, він мусив зробити над собою зусилля, аби не обернутися.

— Це... — Широко розкриті очі Мета здивовано дивилися з глибини запалих очниць. — Це були дамані?

— Саме так їх описували, — коротко відказав Інґтар. — Гюріне, нам що, доведеться тинятися по всіх вулицях цього заплямованого Тінню міста?

— Він побував скрізь, лорде Інґтаре, — відповів Гюрін. — Тут скрізь смердить.

Тепер вони блукали частиною міста, де стояли будинки в три та чотири поверхи, і кожний був просторий, наче корчма.

Коли загін обігнув черговий ріг, Ранд був вражений, побачивши з дюжину шончанських солдатів, що стояли на варті перед великим будинком. На сходах будинку навпроти стояли й розмовляли дві жінки з емблемами у вигляді блискавок. Над будинком, де стояли вартові, на вітрі маяв прапор: золотий яструб із затиснутими в пазурах блискавками. На тому будинку, біля якого стояли жінки, не було жодної емблеми, якщо не брати до уваги блискавок на сукнях жінок. Обладунок офіцера виблискував золотим, червоним і чорним, а на голові у нього пишався схожий на павучу голову позолочений шолом. А тоді Ранд побачив два великих створіння з голою шкірою, що згорнулися біля солдатів, і спотикнувся.

Ґролм. Ці клиноподібні триокі голови не переплутаєш з ніякими іншими. Цього не може бути. Може, він спить і бачить сновиддя? Може, він навіть ще не вирушав до Фалме.

Проминаючи будинок із вартою, всі решта теж витріщалися на створінь.

— Хто вони такі, заради Світла? — запитав Мет.

Гюрін витріщався великими, як блюдця, очима:

— Лорде Ранде, це ж... Це були...

— Вони нас не цікавлять, — сказав Ранд.

За мить Гюрін спромігся кивнути.

— Ми тут заради Рога, — промовив Інґтар, — а не для того, аби задивлятися на шончанських чудовиськ. Зосередься на тому, аби відшукати Фейна, Гюріне.

Солдати ледь поглянули на п’ятьох мандрівників. Ця вулиця спускалася просто до порту. Ранд бачив кораблі, що там стояли; кутасті, високі, з довгими щоглами, на такій відстані вони здавалися крихітними.

— Тут він був багато разів, — Гюрін потер носа тильним боком долоні. — Вулиця просякнута його смородом, шар за шаром. Гадаю, він міг бути тут учора, лорде Інґтаре. Може, вчора ввечері.

Мет раптом учепився у свою куртку обома руками.

— Він тут, — прошепотів він. Тоді розвернувся й пішов назад, поглядаючи на високий будинок із прапором. — Кинджал усередині. Я навіть не помітив його раніше, через цих... цих потвор, але тепер я його відчуваю.

Перрин штрикнув його пальцем поміж ребра:

— Ану припини, доки їх не зацікавило, чого це ти витріщаєшся на них, як заплішений дурень!

Ранд кинув погляд через плече. Офіцер дивився на них.

Мет похмуро побрів за друзями:

— Невже ми просто підемо звідси? Він тут. Я знаю, що кажу.

— Ми шукаємо Ріг, — прогарчав Інґтар. — Я збираюся розшукати Фейна і змусити його сказати, де він його ховає. — Він навіть не стишив ходи.

Мет промовчав, але на його обличчі читалося благання.

Я теж мушу знайти Фейна, думав Ранд. Мушу. Проте, глянувши на Метове обличчя, він промовив:

— Інґтаре, якщо кинджал у цьому будинку, то, найвірогідніше, Фейн теж тут. Я не уявляю, щоби він міг надовго спустити з уваги хоч кинджал, хоч Ріг.

Інґтар зупинився. За мить він промовив:

— Може, й так. Але, перебуваючи тут, ми про це не дізнаємося.

— Можемо почекати, доки він вийде, — запропонував Ранд. — Якщо він вийде звідти так рано, значить, він ночує під цим дахом. А я готовий закластися, що він спить там, де знаходиться Ріг. Якщо він звідти вийде, ми ополудні можемо вже повернутися до Верін і ще до ночі матимемо план, що робити далі.

— Я не чекатиму на Верін, — відказав Інґтар. — І ночі я теж не чекатиму. Я і так надто довго чекав. Ріг має бути в моїх руках ще до наступного ранку.

— Але ж ми не знаємо напевне, Інґтаре.

— Я знаю, що кинджал там, усередині, — вставив Мет.

— А Гюрін каже, що Фейн був тут учора ввечері. — Інґтар не дав Гюрінові змоги щось уточнити. — Це вперше ти зволив сказати, що слід свіжіший, ніж два-три дні. Отже, ми заберемо Ріг просто зараз. Зараз!

— Яким чином? — поцікавився Ранд.

Офіцер більше на них не дивився, але перед будинком вартувало не менше двадцяти солдатів. І пара ґролмів. Це божевілля. Тут не може бути ґролмів. Але ці думки не допомогли — чудовиська не зникли.

— Схоже, за цими будинками є сади, — мовив Інґтар, задумливо роззираючись навкруги. — Якщо один із провулків проходить повз стіну саду... Іноді люди так захоплюються охороною фасадів, що забувають про тили. Ходімо.

Він попрямував просто до найближчого вузького проходу між двома високими будівлями. Гюрін та Мет поспішили за ним.

Ранд обмінявся поглядом з Перрином — той лише покірно знизав плечима, — і приятелі рушили вслід.

Прохід був вузенький, і вони майже черкали плечима об високі стіни садів обабіч, але трохи далі він перетнув інший провулок, трохи ширший, де вже, мабуть, можна було котити ручний візок. Цей провулок був мощений бруківкою, але на нього виходили лише задні фасади будинків, сліпі, або з вікнами, що ховалися за щільно зачиненими віконницями, а ще високі задні стіни садів, за якими височіли майже безлисті верхівки дерев.

Інґтар вів їх цим провулком, аж доки вони не опинилися навпроти прапора, що виднівся понад деревами. Відтак він витяг з-під куртки свої латні рукавиці, надягнув їх і, підстрибнувши, вхопився за гребінь стіни та підтягнувся, аби мати змогу побачити, що там усередині. За мить узявся безбарвним голосом повідомляти про те, що бачить:

— Дерева. Клумби. Доріжки. Не видно жодної... Чекайте! Вартовий. Один. Навіть без шолома. Порахуйте до п’ятдесяти, і гайда за мною. — Він перекинув ногу через стіну, перекотився через неї і зник, перш ніж Ранд устиг сказати хоч слово.

Мет почав повільно рахувати. Ранд затамував подих. Перрин водив пальцем по лезу сокири, а Гюрін стискав руків’я меча та мечолама.

— ...п’ятдесят. — Гюрін видерся на стіну, перш ніж Мет устиг договорити. Перрин перевалився через стіну поряд із ним.

Ранд подумав, що Метові може знадобитися допомога, бо надто вже блідим та виснаженим виглядав приятель, проте той не виказав жодних ознак слабкості, спритно подолавши огорожу. На камінній стіні вистачало виступів для рук і ніг, тож за мить Ранд уже припав до землі з внутрішнього боку стіни поруч із Метом, Перрином і Гюріном.

В саду панувала пізня осінь — на голих клумбах залишалися хіба що нечисленні вічнозелені рослини, а дерева скинули майже все листя. Вітер, що лопотів прапором, гнав пилюгу вздовж викладених каменем-плитняком доріжок. Ранд не одразу побачив Інґтара. А тоді він помітив його — той розпластався біля задньої стіни будинку і кликав їх до себе рукою із затиснутим у ній мечем.

Ранд, пригинаючись, побіг до нього. Його увага була прикута до вікон, що сліпо дивилися в сад, і він ледь зауважував друзів, що бігли поруч. З полегшенням він притиснувся до стіни поряд з Інґтаром.

— Він там, усередині. Я його відчуваю, — не припиняв бубоніти Мет.

— Де вартовий? — пошепки запитав Ранд.

— Мертвий, — відповів Інґтар. — Він поводився занадто самовпевнено. Навіть не спробував гукнути на допомогу. Я заховав тіло серед кущів.

Ранд викотив на нього очі. Це шончанець поводився самовпевнено? Він не розвернувся і не пішов геть тільки тому, що чув поряд із собою страдницьке бубоніння Мета.

— Ми майже на місці, — Інґтар теж промовляв наче сам до себе. — Майже на місці. Ходімо.

Підіймаючись сходинками до задніх дверей, Ранд витяг меч, зауваживши при цьому, що Гюрін дістає із піхов короткий меч і мечолам, а Перрин неохоче знімає з пояса сокиру.

Вони опинилися у вузькому коридорі. З прочинених дверей праворуч пахнуло запахами кухні. Там поралися кілька людей; долинали приглушені голоси, і раз у раз приглушено стукали накривки на горщиках.

Інґтар жестом наказав Мету йти першому, і весь загін вервечкою прокрався повз двері. Ранд не зводив з них очей, доки вони не завернули за ріг.

Попереду них відчинилися двері, і звідти вийшла молода жінка, струнка, чорноволоса. В руках вона тримала тацю з однісінькою чашкою. Всі заклякли на місці. Вона, не озираючись, попростувала в іншому напрямку. Очі Ранда широко розкрилися з подиву. Дівчина мала на собі довгу білу туніку, геть прозору. Вона зникла за рогом.

— Ви це бачили? — хрипко проказав Мет. — Адже все видно крізь...

Інґтар ляснув Мета долонею по губах і прошипів:

— Не забувай, навіщо ми тут. Тепер знайди його. Знайди мені Ріг.

Мет вказав на вузенькі гвинтові сходи. Вони піднялися на один марш, і він повів їх до кімнат у передній частині будинку. Нечисленні меблі, що траплялися в коридорах, здавалося, складалися з суцільних вигинів. Де-не-де голі стіни ховалися за гобеленами чи складеними ширмами, прикрашеними кількома птахами на гілках чи поодинокими квітками. На одній із ширм було зображено ріку, але крім водяної гладіні з легенькими брижами та вузеньких смужок берегів, нічого більше не було.

За стінами кімнат, які вони проминали, були люди: Ранд чув, як вони ходять, човгаючи по підлозі м’якими черевиками, як тихенько перемовляються між собою. Досі вони нікого не зустріли, проте страшно було навіть уявити, як хтось ступить у коридор, побачить, як ним скрадаються п’ятеро чоловіків зі зброєю в руках, і здійме тривогу...

— У цій кімнаті, — прошепотів Мет, вказуючи на великі розсувні двері попереду, прикрашені лише різьбленими ручками. — Принаймні кинджал там.

Інґтар кинув погляд на Гюріна. Нюхач розсунув двері, й Інґтар одним стрибком заскочив усередину, піднявши меч. У кімнаті нікого не було. Ранд і решта кинулися за Інґтаром, а Гюрін швидко зачинив за ними двері.

Усі вікна та інші двері ховалися за розмальованими ширмами, а ті затіняли денне світло, що цідилося з вікон, які, вочевидь, мали дивитися на вулицю. Біля однієї зі стін просторої кімнати стояла висока заокруглена шафа, біля протилежної стіни — невеличкий столик, а перед ним, на килимі, повернуте до столика крісло, одне на всю кімнату. Ранд почув, як важко засопів Інґтар, але сам він тільки зітхнув із полегшенням. Посеред столу, на підставці, виблискував золотом кручений Ріг Валіра. Під ним лежав кинджал, і рубін на його багато прикрашеному руків’ї спалахував криваво-червоним відблиском.

Мет стрілою метнувся до столу, схопив Ріг і кинджал.

— Ми знайшли його, — вигукнув він, потрясаючи кулаком із затиснутим у ньому кинджалом. — Вони обидва в нас!

— Не галасуй, — зупинив його Перрин, скривившись. — Ми ще не вибралися з ними звідси. — Руки його неспокійно посмикувалися на держав сокири; здавалось, що він хотів би тримати їх на чомусь іншому.

— Ріг Валіра. — В голосі Інґтара лунало щире благоговіння. Він нерішуче торкнувся Рога, провів пальцем по інкрустованому сріблом напису, що тягнувся вздовж розтрубу, самими губами проказуючи переклад, тоді відняв руку, весь тремтячи від хвилювання. — Це він. Світлом присягаюся, це він! Я врятований.

Гюрін відсував ширми, що заслоняли вікна. Прибравши останню, що стояла у нього на шляху, він визирнув на вулицю:

— Ці солдати все ще тут. Наче приросли до землі. — Він здригнувся. — Ці... створіння... теж тут.

Ранд теж визирнув із вікна. Два чудовиська біля дверей були ґролмами: щодо цього не було жодних сумнівів.

— Як це вони...

Він підвів очі, і слова завмерли йому на язиці. Він дивився понад стіною у сад будинку навпроти. Бачив, де були розібрані внутрішні стіни, після чого кілька садочків об’єднали в один великий сад. У цьому саду сиділи на лавах чи прогулювалися доріжками жінки, завжди парами. З’єднані ланцюжками, що тяглися від зап’ястка однієї до шиї другої. Одна з жінок, з нашийником, підвела очі. Ранд був надто далеко, аби добре роздивитися її обличчя, але на якусь мить йому здалося, що їхні очі зустрілися і він упізнав її. Кров відхлинула йому від обличчя.

— Еґвейн, — видихнув він.

— Що ти верзеш? — здивувався Мет. — Еґвейн у безпеці, в Тар Валоні. Я би теж хотів зараз там опинитися.

— Вона тут, — сказав Ранд. Дві жінки саме розвернулися і пішли до одного з будинків у дальньому кінці саду. — Тут, на тому боці вулиці. Світло, на ній один із цих нашийників!

— Ти не помиляєшся? — засумнівався Перрин. Він теж підійшов і дивився у вікно. — Я не бачу її, Ранде. А я... гадаю, я зміг би впізнати її навіть на такій відстані.

— Я не помиляюся, — сказав Ранд. Жінки увійшли до одного з будинків, що фасадом виходив уже на сусідню вулицю. Всередині у Ранда все стислося в клубок. Я гадав, що вона в безпеці. Я гадав, що вона в Білій Вежі. — Я мушу витягти її звідси. А ви тим часом...

— Овва! Не вас я чекав... — Слова, вимовлені трохи нечітко, пролунали не голосніше, ніж шурхіт дверних стулок.

На коротку мить Ранд заціпенів. Високий чоловік із голеною головою, що ступив до кімнати, мав на собі блакитну мантію, що стелилася по підлозі, а нігті такі довгі, що Ранд здивувався, як той може щось брати до рук. У двох чоловіків позаду нього голови були виголені лише наполовину, а решта темного волосся заплетена в косу. Коси звисали чоловікам уздовж правої щоки. Один із них поштиво тримав на витягнутих руках меча в піхвах.

Ранд дивився на них лише мить, а тоді ширми перекинулись, і в протилежних кінцях кімнати відкрились дверні пройми, в кожній з яких купчилось чотири-п’ять шончанських солдатів, без шоломів, але у панцирах і з мечами наголо.

— Ви знаходитесь перед лицем високого лорда Турака, — почав чоловік, котрий тримав меча, люто дивлячись на Ранда й інших, але ледь помітний порух пальця з нігтем, вкритим блакитним лаком, змусив його замовкнути на півслові. Другий служник ступив крок уперед і почав розстібати мантію на Тураку.

— Коли один із моїх вартових був знайдений мертвим, — спокійно заговорив голомозий, — я запідозрив людину, що називає себе Фейном. Я підозрюю його відтоді, відколи за загадкових обставин помер Гуан, до того ж він завжди жадав отримати цей кинджал. — Він відвів руки, аби служник міг зняти з нього мантію. Попри м’який, майже співучий голос, на його руках та безволосих оголених грудях проступали тугі скрутні м’язів; блакитний кушак стягував широкі білі шальвари, зібрані у сотні бганок. Він говорив байдуже, не звертаючи жодної уваги на мечі в руках непроханих гостей. — А тепер знаходжу тут чужинців, що намагаються поцупити не лише кинджал, а й Ріг. Я із задоволенням уб’ю одного-двох із вас за те, що ви порушили мій ранковий спокій. Той, хто залишиться живий, розповість мені, хто ви такі і навіщо сюди заявилися. — Не дивлячись, він простягнув руку, і чоловік, що тримав у лорда за спиною меч у піхвах, вклав руків’я йому в долоню. Турак витягнув важке вигнуте лезо. — Я не хочу, аби Ріг було пошкоджено.

Більше сигналів Турак не подавав, але один із солдатів ступив у кімнату з явним наміром узяти Ріг. Ранд не знав, сміятися йому чи ні. На солдаті був панцир, але його самовпевнене обличчя аж дихало зневагою до чужинців із їхньою зброєю, так само як і обличчя Турака.

Кінець цьому поклав Мет. Щойно шончанець простягнув руку по Ріг, Мет різонув по ній кинджалом, на руків’ї якого виблискував рубін. З прокляттям солдат відскочив, а на обличчі його відобразився подив. А за мить він заволав. Від його крику всі в кімнаті заклякли. Солдат підніс до обличчя тремтячу руку: вона чорніла на очах — від глибокої рани на його долоні чорнота повільно повзла вгору. Він широко розкрив рота і завив, вчепившись нігтями собі в руку, а тоді в плече. Впавши горілиць на шовковий килим, хвицаючи ногами та смикаючись усім тілом, він не припиняв вищати, в той час коли обличчя йому чорніло, темні очі випиналися вперед, наче переспілі сливи, і незабаром почорнів розпухлий язик пораненого. Він востаннє смикнувся, захрипів, засовав ногами і більше не ворухнувся. Тіло його почорніло, наче смола, а шкіра, здавалось, готова була розпастися від найменшого дотику.

Мет облизнув пересохлі губи і важко зглитнув; пальці його нервово перехопили руків’я кинджала. Навіть Турак вибалушив очі й роззявив рота.

— Бачите, — тихо зауважив Інґтар, — ми не така вже й легка здобич.

Зненацька він перестрибнув через мертве тіло і кинувся до солдатів, котрі перелякано витріщалися на те, що залишилося від їхнього товариша, котрий ще мить тому стояв поруч із ними плечем до плеча.

— Шінова! — вигукнув Інґтар. — За мною!

Першим кинувся Гюрін. А за ним і всі інші, забряжчала сталь об сталь.

Коли Інґтар кинувся в бій, шончанці у протилежному кінці кімнати ступили було вперед, проте за мить позадкували, жахаючись кинджала в руці Мета навіть більше, ніж сокири, якою із гарчанням розмахував Перрин.

Мить — і Ранд залишився сам на сам із Тураком. Той тримав меч просто перед собою. Він уже отямився від миттєвого шоку, його очі уважно спостерігали за Рандом; чорного розпухлого тіла солдата наче й не існувало, як, здавалося, не існувало і двох його служників, а тільки зостались у цілому світі Ранд і його меч. Не чув він і звуків бою, які наразі віддалялися анфіладами кімнат по обидва боки будинку. Щойно високий лорд витяг свого меча, служники взялися дбайливо згортати його мантію, не зважаючи при цьому навіть на крики конаючого солдата: наразі вони опустилися на коліна біля дверей і незворушно спостерігали за двобоєм.

— Я так і гадав, що справа вирішиться між тобою та мною. — Турак легко крутнув мечем, окресливши повне коло в один бік, потім — в інший; пальці з довгими нігтями зграбно рухалися ефесом. Схоже, ці нігті анітрохи не обмежували його рухи. — Ти молодий. Подивимось, що потрібно, аби заслужити клеймо чаплі по той бік океану.

І тут Ранд побачив. Високо на лезі Турака стояла чапля. Зі своїми убогими навичками він опинився віч-на-віч зі справжнім майстром клинка. Ранд квапливо відкинув убік свій підбитий хутром плащ, звільняючись від зайвої ваги, що сковувала би його рухи. Турак чекав.

Ранд відчайдушно прагнув звернутися до порожнечі. Зрозуміло, що йому знадобиться кожна крапля його здібностей і вміння, і навіть тоді шанси його вийти з цієї кімнати живим мізерні. А він мусить залишитися живим. Еґвейн була так близько, що він міг би догукатися до неї, і він мусить її звільнити. Але в порожнечі на нього чекала саїдін. На саму думку про неї серце заледве не вискочило з грудей від бажання, і водночас його почало млоїти. Адже так само близько, як Еґвейн, були й ті, інші жінки. Дамані. Якщо він торкнеться саїдін і не зможе втриматися, щоб не направляти, вони про це дізнаються. Так казала йому Верін. Дізнаються й почнуть його шукати. Їх так багато, і вони так близько. Якщо він навіть виживе в сутичці з Тураком, то неодмінно загине, зійшовшись з дамані, а йому не можна вмирати, поки він не звільнить Еґвейн. Ранд підняв свій меч.

Турак беззвучно ковзнув до нього. Лезо брязнуло об лезо, наче молот об ковадло.

Ранд одразу зрозумів, що цей чоловік його випробовує, насідаючи на нього рівно настільки, аби побачити, на що він здатний, тоді натискуючи сильніше, тоді ще трохи сильніше. Ранда поки що, крім умінь, рятували рухливі зап’ястки та швидкі ноги. Але поза порожнечею він увесь час відставав на пів миті. Вістря важкого меча Турака залишило пекучий поріз просто під лівим оком хлопця. З плеча звисав клапоть рукава, потемнілий від крові. Під правою рукою з’явився акуратний розріз, рівний, наче кравцем зроблений, і Ранд відчував, як тепла волога стікає йому по ребрах.

На обличчі лорда Турака проступило розчарування. Він відступив на крок, змахнувши з презирством рукою:

— Де ти знайшов цей меч, хлопче? Чи у вас справді винагороджують чаплею таких неуків, як ти? Але байдуже. Прийми неминуче. Час вмирати. — Він знову пішов уперед.

Порожнеча огорнула Ранда. Саїдін полинула до нього, сяючи обіцянкою Єдиної Сили, але він проігнорував її. Це було не важче, ніж не помічати терня, яке роздирає тіло. Він відмовився наповнити себе Силою, відмовився злитися з чоловічою половиною Істинного Джерела. Став одним цілим з мечем у руках, одним цілим з підлогою під ногами, одним цілим зі стінами. Одним цілим з Тураком.

Він упізнавав стійки та рухи, до яких вдавався високий лорд — вони трохи різнилися від тих, яких навчався він, але не надто. «Ластівка в польоті» проти «Протинання шовку», «Місячне сяйво на воді» проти «Танцю тетерука», «Стрічка в повітрі» проти «Каменів, що котяться зі скелі». Вони рухалися кімнатою, наче в танці, під музику сталі, що дзвеніла об сталь.

Розчарування та презирство наче водою змило з обличчя Турака; натомість в очах його з’явився подив, а тоді зосередженість. Він спробував насісти на Ранда сильніше, і чоло його взялося потом. «Блискавка-тризуб», а у відповідь — «Листок на вітрі».

Думки Ранда плавали за межами порожнечі, окремо від нього, і він їх майже не помічав. Цього недостатньо. Він бився з віртуозом леза і, взявши на допомогу порожнечу та все своє вміння, заледве спроможний був захищатися. Заледве. Він мусить покінчити з цим, доки цього не зробив Турак. Саїдін? Ні! Іноді необхідно буває Вкласти меч у піхви власного тіла... Але це не допоможе Еґвейн. Він мусить закінчити це негайно. Негайно.

Очі у Турака розширилися — Ранд ковзнув уперед. Досі він лише захищався; тепер він атакував, що було сили. «Вепр мчить з гори». Кожним порухом меча він намагався дістати високого лорда; тепер уже Турак міг лише відступати та оборонятися, відступати через усю кімнату, майже до дверей.

Ще мить, і поки Турак усе ще намагався відбити Вепра, Ранд атакував. «Ріка руйнує берег». Він упав на одне коліно, клинок рубонув навскіс. Навіть і без важкого видиху Турака, без відчуття опору удару він одразу все зрозумів. Він почув, як щось двічі важко стукнуло, і повернув голову, наперед знаючи, що побачить. Він прослідкував поглядом уздовж леза — вологого, червоного. Високий лорд лежав навзнак, меч випав із його помертвілої руки, а під його тілом, бруднячи витканих на килимі птахів, розпливалася темна пляма. Очі Турака ще були розплющені, але вже сповнені смертної млості.

Порожнеча захиталася. Раніше він бився з траллоками, бився з поріддями Тіні. Але ніколи досі він не здіймав меча на людину, хіба що під час тренування або блефуючи. Щойно я вбив людину. Порожнеча хитнулася, і саїдін спробувала увійти в нього.

Він відчайдушно видряпався з порожнечі і, важко дихаючи, роззирнувся. Побачивши двох служників, що так і стояли на колінах біля дверей, здригнувся. Він забув про них і тепер не знав, як йому вчинити. У жодного з них начебто не було зброї, проте варто хоч одному з них закричати...

Вони навіть не поглянули на Ранда, як і один на одного. Натомість мовчки дивилися на мертве тіло високого лорда Турака. Відтак вони вихопили кинджали, заховані у мантіях, і Ранд міцніше стиснув руків’я свого меча, проте обидва чоловіка приклали вістря кинджала собі до грудей.

— Від народження до останнього подиху, — співучо проказали вони в один голос, — служу я високородним. — З цими словами вони встромили кинджали собі в серце. Нахилилися вперед і простяглися тихо й мирно, обличчям у підлогу, наче завмерли в глибокому поклоні.

Ранд дивився на них, не вірячи власним очам. Божевільні, казав він собі. Може, я теж стану божевільним, але вони вже божевільні.

Він саме підводився на хиткі ноги, коли до кімнати забіг Інґтар, а за ним усі інші. У всіх були порізи та легкі рани, а шкіряна Інґтарова куртка темніла плямами у кількох місцях. Мет, як і раніше, тримав у руках Ріг та кинджал, і лезо кинджала багряніло сильніше за рубін на його руків’ї. Сокира Перрина теж почервоніла, а сам він мав такий вигляд, наче його от-от знудить.

— Ти з ними розібрався? — сказав Інґтар, подивившись на тіла. — Тоді у нас усе в порядку, якщо ніхто не заб’є на сполох. Ці телепні ні разу навіть не гукнули допомогу.

— Подивлюся, чи вартові чогось не почули, — сказав Гюрін, метнувшись до вікна.

Мет похитав головою:

— Ранде, ці люди — божевільні. Я знаю, що й раніше щось подібне казав, але ці насправді божевільні. Ці слуги... — Ранд затамував подих, гадаючи, чи, бува, не всі слуги себе повбивали. Мет продовжував: — Коли вони побачили, що ми б’ємося з солдатами, то попадали на коліна, носом у підлогу, а руками обхопили голову. Ніхто навіть не поворухнувся і не пискнув. Вони навіть не подумали допомогти солдатам чи здійняти ґвалт. Здається, вони й досі там.

— Я б не розраховував на те, що вони й надалі колінкуватимуть, — сухо зауважив Інґтар. — Ми йдемо звідси, і бігти нам треба як на пожежу.

— Ви йдіть, — мовив Ранд. — Еґвейн...

— Ти що, дурень? — вибухнув Інґтар. — Ми маємо те, по що прийшли. Ріг Валіра. Надія на порятунок. Чого варта одна дівчина, навіть якщо ти в неї закоханий, порівняно з Рогом і тим, що він означає?

— Та хай цей Ріг хоч Мороку дістанеться, мені начхати! Чого варте те, що ми знайшли Ріг, якщо я мушу зрадити заради нього Еґвейн? Якщо я це зроблю, Ріг мене не врятує. Сам Творець не зможе мене врятувати. Я сам себе проклену.

Інґтар дивився на нього з непроникним обличчям:

— Ти це кажеш свідомо, чи не так?

— Щось відбувається на вулиці, — стривожено перервав їх Гюрін. До них підбіг якийсь чоловік, і вони заметушились, наче риба у садку... Заждіть! Офіцер наказує заходити у будинок!

— Ходімо! — скомандував Інґтар. Він хотів узяти Ріг, але Мет уже побіг. Ранд завагався, проте Інґтар схопив його за плече й витягнув у коридор. Всі бігли вслід за Метом; Перрин лише кинув на Ранда страдницький погляд й теж побіг. — Ти не врятуєш дівчину, якщо залишишся тут і помреш!

Ранд побіг разом із усіма. Частиною свого розуму він ненавидів себе за те, що втікає, а інша шепотіла: Я повернуся. Я знайду спосіб її звільнити.

Вони вже збігли донизу вузенькими гвинтовими сходами, коли він почув, як у передніх кімнатах глибокий чоловічий голос розлючено вимагає піднятися з колін і відповідати. Біля підніжжя сходів стояла на колінах служниця у майже прозорому одінні, а біля кухонних дверей у низькому поклоні завмерла сива жінка в білій вовняній сукні та довгому, обсипаному борошном фартусі. Обидві вони, як і розповідав Мет, втикнулися обличчям у підлогу й обхопили голови руками і навіть не ворухнулися, коли Ранд із друзями пронеслися повз них. Ранд із полегшенням помітив, що вони хоча б дихають.

Втікачі стрімголов пробігли садом й одним махом перелетіли через стіну. Інґтар вибухнув лайкою, коли Мет спочатку перекинув через стіну Ріг, а вже тоді переліз і сам. Зістрибнувши по той бік загорожі, Інґтар спробував забрати Ріг, але Мет першим підхопив трофей, квапливо пробурмотівши:

— На ньому ані подряпини! — із дорогоцінною здобиччю помчав провулком.

У будинку за їхніми спинами наростав галас. Залементувала жінка, хтось почав бити в гонг.

Я повернуся за нею. Ще не знаю як, але повернуся. Ранд щодуху припустив за приятелями.

Найнів та її супутниці вже наближалися до будинків, де тримали дамані, коли почули попереду голосні крики. На вулиці побільшало народу, і в перехожих відчувалася додаткова нервозність, вони пришвидшували крок та ще старанніше уникали дивитися на Найнів у сукні з нашитими блискавками та на жінку, яку вона вела на сріблястому повідку.

Нервово жмакаючи в руках торбинку, Елейн намагалася роздивитися джерело галасу. Кричали на сусідній вулиці, там, де вітер метляв золотим яструбом з блискавками в кігтях:

— Що там відбувається?

— Нас це не обходить, — рішуче відрізала Найнів.

— Сподівайся, — буркнула Мін. — Я теж хотіла би сподіватися.

Вона піддала ходи, швидко піднялася сходами, обігнавши супутниць, і зникла всередині високого кам’яного будинку.

Найнів перехопила повідець, аби бранка крокувала ближче до неї:

— Пам’ятай, Сето, ти не менш за нас зацікавлена, аби все пройшло гладко.

— Я знаю, — гарячково відказала шончанка. Вона притисла підборіддя до грудей, ховаючи обличчя. — Присягаюся, через мене ви не матимете клопоту.

Коли вони ступили на сходи з сірого каменю, на найвищій сходинці з’явилися сул’дам та дамані і пішли сходами униз, їм назустріч. Найнів кинула на них лише один погляд, пересвідчитися, що жінка в нашийнику не Еґвейн, і більше на них не дивилася. Вона тримала Сету близько біля себе, сподіваючись, що в разі, якщо дамані відчує, що одна з них може направляти, подумає на Сету. Утім, відчувала, як піт стікає їй спиною, доки не зрозуміла, що вони дивляться на неї не більше, ніж вона на них. Вони бачили лише сукню, прикрашену блискавками, і сіру сукню, і срібний ай’дам, що з’єднує жінок, вдягнутих в ці сукні. Просто ще одна пара з Тієї, що на повідці і Тієї, що тримає повідець, а вслід за ними дріботить дівчина з місцевих, несучи вузлик, що належить сул’дам.

Найнів штовхнула двері, і вони увійшли у будинок.

Хоч яке сум’яття панувало під штандартом Турака, сюди воно ще не докотилося. У передпокої не було нікого, крім жінок, на статус яких чітко вказував їхній одяг. Три дамані в сірих сукнях, а з ними сул’дам в браслетах. Дві жінки з емблемами блискавок на сукнях бесідували між собою, а ще три проходили вестибюлем самі. Чотири жінки з тацями в руках, одягнені, як Мін, в темні сукні з блискавками, квапилися у своїх справах.

Мін стояла в глибині передпокою, чекаючи на них; вона кинула на них погляд й одразу ж попрямувала далі. Найнів пішла за Мін, ведучи з собою Сету, а їм на п’яти наступала Елейн. Хоча Найнів наче і не зауважила, щоби хтось на них витріщався, проте струмочки поту у неї на спині загрожували перетворитися на повноводу ріку. Вона вела Сету швидким кроком, аби ніхто не мав змоги придивитися до них, чи ще гірше — щось у них запитати. Сета, опустивши очі, дивилася лише собі під ноги. Її не треба було підганяти, і Найнів подумала, що якби ту не стримував повідець, вона б, мабуть, побігла.

Ближче до задньої частини будинку Мін стала підійматися вузенькими гвинтовими сходами. Найнів підштовхнула Сету, аби та йшла попереду, і таким робом вони піднялися аж на четвертий поверх. Тут стеля нависала низько над головою, а в коридорах панувало безлюддя і тиша, якщо не зважати на тихий плач, яким, здавалося, було просякнуте саме повітря цих безрадісних коридорів.

— Це місце... — почала було Елейн, а тоді похитала головою. — Тут таке відчуття...

— Саме таке, — похмуро погодилася Найнів.

Вона кинула погляд на Сету, але та вперто дивилася в підлогу. Через переляк обличчям шончанки розлилася блідість, і шкіра її здавалася ще білішою, ніж раніше.

Мін мовчки штовхнула двері, і вони зайшли до колись великого приміщення, перегородженого на крихітні комірчини абияк збитими перебірками, між якими вузький прохід вів до вікна у задній стіні. Найнів пробиралася вслід за Мін, а та квапливо наблизилася до останніх дверей праворуч і штовхнула їх.

Тоненька темноволоса дівчина сиділа за невеличким столом, зронивши голову на руки. Ще до того, як вона підвела голову, Найнів знала, що це Еґвейн. Блискуча металева стрічка тяглася від сріблястого обода на її шиї до браслета, що висів на стіні на гачку. Коли дівчина побачила, хто з’явився в кімнаті, очі у неї розширилися, а губи німо заворушилися. Коли Елейн зачинила за собою двері, Еґвейн зненацька нервово розсміялася, але негайно затиснула руками рот, аби придушити цей сміх. В крихітній кімнатці стало затісно.

— Я знаю, що це не сон, — промовила вона, і голос у неї тремтів, — бо якби це був сон, то замість вас тут були б Ранд і Ґалад на баских конях. Хоча я бачила сни. Я бачила, ніби Ранд тут. Не те щоб я його роздивилася, але... — Вона замовкла.

— Якщо ти хотіла би спершу бачити їх... — сухо почала Мін.

— Ні, ні! Ви просто прекрасні, нікого прекраснішого за вас я ще в житті не бачила. Звідки ви взялися? Як ви це зробили? Ця сукня, Найнів, і ай’дам, а хто це... — Раптом голос у неї захрип. — Це Сета. Яким чином?.. — Найнів ледь упізнавала її голос, таким він став жорстким. — Я би хотіла запхати її в чан з киплячою водою.

Сета міцно заплющила очі й судомно вчепилася собі в спідницю. Вона тремтіла всім тілом.

— Що вони тобі зробили? — вигукнула Елейн. — Що вони могли зробити, щоби ти бажала їм такого?

Еґвейн не зводила очей із шончанки:

— Я хочу, щоби вона це відчула. Вона змусила мене відчути, наче я по шию в... — її пересмикнуло. — Ти не знаєш, Елейн, як це — мати на собі таку штуку. Ти не знаєш, що вони можуть з тобою зробити. Я ще не зрозуміла, хто з них гірша — Сета чи Рінна, проте вони всі мерзенні.

— Гадаю, я знаю, — стиха промовила Найнів.

Вона відчувала, як Сета вкривається холодним потом, як вона тремтить з голови до п’ят. Жовтоволоса шончанка була нажахана. Найнів мусила стримувати себе, аби страхи Сети не справдилися тут і негайно.

— Ти можеш зняти це з мене? — запитала Еґвейн, торкнувшись нашийника. — Мабуть, можеш, якщо ти примудрилася його надягти на...

Найнів викликала тонюсіньку, прицільну цівку сили. Варто було подивитись на нашийник, що вони надягли на Еґвейн, і вона вже розлютилася. А інакше вистачило би і жаху Сети, і розуміння, наскільки та на цей жах заслуговує, а ще усвідомлення, що їй самій кортить зробити з цією жінкою. Нашийник розімкнувся й упав із горла Еґвейн. Дівчина вражено піднесла руку до шиї.

— Надягай мою сукню та кожух, — звернулася до неї Найнів. Елейн уже розв’язала вузол з одежинами й розкладала їх на ліжку. — Ми йдемо звідси. Ніхто тебе не помітить. — Вона хотіла було не відпускати саїдар — почувалася для цього достатньо розлюченою, а відчуття було таке чудове, — проте неохоче все ж таки дала йому піти. Зараз вони знаходилися в єдиному місці у Фалме, де сул’дам та дамані не прийдуть перевірити, що сталося, якщо відчують, що хтось направляє, але вони точно захочуть дізнатися, в чому справа, якщо помітять сяйво навколо жінки, яку мають за сул’дам.

— Не розумію, чому ти не пішла звідси раніше. Ти тут одна, і якщо ти навіть не могла зрозуміти, як зняти цю штуку з себе, ти могла просто підхопити той браслет з гачка та й утекти.

Поки Мін та Елейн поквапом допомагали Еґвейн перевдягтися в старий одяг Найнів, дівчина тимчасом пояснювала. Як тобі робиться зле, коли ти зрушиш браслет із того місця, де його залишила сул’дам, і коли намагаєшся направляти, якщо браслет не на руці сул’дам. Сьогодні вранці вона зрозуміла, як можна розімкнути нашийник, не використовуючи Силу, а тоді дізналася, що дотик до замка з наміром його розстібнути зсудомлює руку. Можна скільки завгодно торкатися кільця на шиї, поки не намислила його розстебнути, але варт лише подумати про це, і...

Найнів і сама відчула, що її нудить. Її нудило від браслета на руці. Це була надто жахлива річ. Їй хотілося скинути його зі свого зап’ястка, перш ніж вона дізнається ще щось про ай’дам, дізнається щось таке, що змусить її довіку почуватися забрудненою.

Розімкнувши срібне кільце, вона стягнула його з руки, тоді застебнула знову і повісила на один із гачків.

— І думати не смій, що тепер ти можеш волати про допомогу. — Вона потрясла кулаком у Сети під носом. — Я все ще можу змусити тебе шкодувати про той день, коли ти народилася на світ, якщо ти розкриєш рота, і для цього мені не потрібна ця клята... штука.

— Ви... ви ж не хочете залишити мене тут з цим... — прошепотіла Сета. — Ви не можете так вчинити. Зв’яжіть мене. Заткніть мені рота, аби я не здійняла тривогу, будь ласка!

Еґвейн безжально розреготалася:

— Залиш його на ній. Вона не кликатиме на допомогу навіть без шмати в роті. Тобі лишається тільки сподіватися, що той, хто знайде тебе, зніме з тебе ай’дам і збереже твій невеличкий секрет, Сето. Твій брудний секрет, еге ж?

— Про що це ти? — не зрозуміла Елейн.

— Я про це багато думала, — вела далі Еґвейн. — Коли вони залишали мене тут саму, я тільки й могла, що міркувати. Сул’дам кажуть, що за кілька років вони розвивають в собі оцю спорідненість. Більшість із них може відчути, що якась жінка направляє Силу, навіть якщо на ту мить їх не з’єднує ай’дам. Але я не була впевнена, доки Сета це не підтвердила.

— Підтвердила що? — домагалася відповіді Елейн, і раптом очі у неї широко розкрилися від миттєвого осяяння. А Еґвейн вела далі:

— Найнів, ай’дам спрацьовує тільки на жінках, котрі здатні направляти. Не розумієш? Сул’дам можуть направляти так само, як і дамані. — Сета застогнала крізь зціплені зуби, шалено мотаючи головою у німому запереченні. — Будь-яка сул’дам радше помре, ніж визнає це, навіть якщо вона знає про свою здатність, і вони ніколи не вчаться застосовувати свої здібності, тож не вміють нічого робити за допомогою Сили, але направляти Силу можуть.

— Я ж тобі казала, — зауважила Мін, звертаючись до Найнів. — Цей нашийник не повинен був на неї подіяти. — Вона саме застібала останні ґудзики на спині Еґвейн. — Якби ця жінка не могла направляти, то поки ти намагалася б її контролювати цією штукою, вона могла би тебе добряче відлупцювати.

— Як таке може бути? — розгубилася Найнів. — Я гадала, шончанці беруть на повідець усіх жінок, які здатні направляти!

— Усіх, кого знаходять, — пояснила Еґвейн. — Але ж ті, кого вони знаходять, схожі на тебе, на мене, на Елейн. Ми з цим народилися і готові направляти, байдуже, навчить нас хтось цьому чи ні. А як щодо шончанських дівчат, які не мають природжених здібностей, але яких можна навчити? Не кожна жінка може стати... поводирем. Рінна гадала, що виявляє до мене прихильність, розповідаючи про це. Я так зрозуміла, що сул’дам з’являються в шончанських селищах на якийсь святковий день і влаштовують дівчатам випробування. Вони хочуть виявити таких, як ми з тобою, і відтак узяти їх на ретязь, а іншим дозволяють приміряти браслет, аби зрозуміти, чи можуть ті відчути, що відчуває нещасна в нашийнику. Тих, що можуть, вони теж забирають, аби вивчити на сул’дам. Ось ці і є тими самими жінками, котрих можна навчити.

Сета ледь чутно стогнала:

— Ні. Ні. Ні, — повторюючи це знову і знову.

— Я знаю, що вона — страшна жінка, — промовила Елейн, — але я хотіла би хоч якось допомогти їй. Вона могла би бути однією з наших сестер, якби шончанці все не спотворили.

Найнів уже відкрила було рота, збираючись зауважити, що їм краще перейматися тим, як собі допомогти, але цієї миті двері відчинилися.

— Що тут відбувається? — гаркнула Рінна, заходячи до кімнати. — Аудієнція? — Вона гнівно вирячилася на Найнів, взявшись у боки. — Я нікому не дозволяла з’єднуватися з моїм звірятком, моєю Тулі. Я навіть не знаю, хто ти така...

Погляд її впав на Еґвейн — Еґвейн, вбрану в сукню Найнів замість сірого однострою дамані, Еґвейн без обруча на шиї, і очі у неї стали великими, як блюдця. Проте закричати вона не встигла.

Перш ніж хтось ворухнувся, Еґвейн уже схопила глек із рукомийника і вгатила Рінні просто під дих. Глек розлетівся на черепки, а сул’дам лише булькнула і зігнулась удвоє. За мить вона впала на коліна, а Еґвейн з гарчанням стрибнула на неї і, штовхнувши плазом на підлогу, схопила нашийник, що валявся неподалік, і замкнула його жінці на шиї. Смикнувши за срібний ретязь, зірвала браслет з гачка на стіні й просунула в нього свою руку. Вишкірившись, Еґвейн дивилася на Рінну так, наче хотіла просвердлити її поглядом, відтак, упершись колінами у її плечі, вона міцно затиснула їй рота обома руками. Рінна вигнулася в неймовірній конвульсії, очі їй полізли на лоба, вона хрипіла, бо її крик стримували долоні Еґвейн, а п’яти молотили по підлозі.

— Припини, Еґвейн! — Найнів схопила дівчину за плечі, відтягуючи її від Рінни. — Еґвейн, припини! Тобі не треба так робити!

Рінна з посірілим обличчям, важко дихаючи, дикими очима витріщалася на стелю.

Раптом Еґвейн кинулася на шию Найнів, припала до неї, нестямно ридаючи:

— Вона катувала мене, Найнів. Катувала. Всі вони. Катували, і катували, доки я не робила те, чого вони хочуть. Я ненавиджу їх. Ненавиджу за те, що вони зі мною робили, і ненавиджу себе за те, що їм вдавалося мене примусити.

— Розумію, — лагідно мовила Найнів, гладячи Еґвейн по волоссю. — Ти маєш право їх ненавидіти, Еґвейн. Вони на це заслуговують. Але не треба дозволяти їм перетворювати себе на таку, як вони.

Сета затулила обличчя руками. Рінна торкнулася нашийника на горлі, наче не вірила, що він на ній. Руки у неї тремтіли.

Еґвейн випросталася, швидко витираючи сльози:

— Я не така. Я не така, як вони. — Вона несамовито вчепилися в браслет, зірвала його й жбурнула на підлогу. — Не така. Але я хотіла би їх убити.

— І вони на це заслуговують. — Мін лиховісно дивилася на двох сул’дам.

— Ранд убив би будь-кого, хто вчинив би таке, — мовила Елейн. — Схоже було, що вона себе накручує. — Впевнена, що вбив би.

— Можливо, вони на це заслуговують, — промовила Найнів, — і, можливо, він їх убив би. Але чоловіки часто плутають помсту та вбивство зі справедливістю. На справедливість чоловіки рідко бувають здатні. — Їй часто доводилося розглядати судові справи, сидячи в Жіночому Колі. Іноді до Жіночого Кола зверталися чоловіки, вважаючи, що жінки краще розберуться в справі, ніж чоловіки в Раді Селища, але чоловіки завжди гадали, що вони можуть вплинути на рішення красномовством чи проханням про милосердя. Жіноче Коло не відмовляло в милосерді тим, хто на нього заслуговував, проте ухвала Кола завжди була справедливою, і саме Мудриня його виголошувала. Найнів підібрала браслет з підлоги й застібнула його. — Якби я могла, я би звільнила тут усіх жінок і знищила всі ці штуки до останньої. Але оскільки я не можу цього зробити... — Вона повісила браслет на той самий гачок, де вже висів ще один, і звернулася до сул’дам. Вони більше ніколи не будуть Тими, що тримають повідець, нагадала вона собі. — Можливо, якщо ви поводитиметесь дуже тихо, вам удасться пробути тут довго і зрештою зняти нашийники. Колесо плете так, як бажає Колесо, і, можливо, ви зробили у своєму житті достатньо добра, аби воно переважило скоєне вами зло, і тоді вам пощастить їх зняти. Якщо ж ні, вас рано чи пізно знайдуть. І, гадаю, хто би вас не знайшов, він поставить вам дуже багато запитань, перш ніж зняти з вас це. Гадаю, що вам, найімовірніше, доведеться на власній шкурі відчути те життя, на яке ви прирікали інших жінок. Це справедливо, — додала вона, звертаючись до своїх подруг.

На обличчі Рінни застиг вираз жаху. Плечі Сети здригалися, вона ридала, сховавши обличчя в долоні. Найнів відкинула співчуття зі свого серця. Це справедливо, сказала вона подумки. Так, справедливо, і повела дівчат геть із кімнати.

Як і раніше, коли вони виходили, ніхто не звернув на них уваги. Найнів розуміла, що це завдяки вбранню сул’дам, та не могла дочекатися часу, коли зможе скинути його й перевдягтися у щось інше. У будь-що. Найбрудніше лахміття відчувалося би на шкірі чистішим.

Дівчата простували мовчки, тримаючись позаду, аж доки знову опинилися на брукованій вулиці. Найнів не знала, чому вони мовчать — через страх чи через її дії. Вона спохмурніла. Цікаво, чи почувалися би вони краще, якби вона дала їм розлютитися та й перерізати горлянки цим двом?

— Коні, — мовила Еґвейн. — Нам хоч як, а знадобляться коні. Я знаю, де та конюшня, куди вони поставили Белу, проте навряд чи ми зможемо до неї дістатися.

— Нам доведеться залишити Белу тут, — відповіла їй Найнів. — Ми відпливаємо звідси на кораблі.

— А куди це всі поділися? — сказала Мін, і Найнів тільки зараз помітила, що вулиця абсолютно порожня.

Юрби народу зникли, так наче їх вітром здуло; ніде ні душі. Двері та вікна всіх крамниць, усіх будинків були зачинені наглухо. Проте вгору вулицею, від гавані, рухалася колона шончанських вояків, сотня, чи навіть більше, йшли строєм, на чолі з офіцером у яскраво розфарбованому обладунку. Вони були ще далеко від жінок, за кілька кварталів, але маршували вони рішуче, невблаганно карбуючи крок, і Найнів здалося, що їхні погляди спрямовані на неї. Це просто безглуздо. Я не бачу їхніх очей під цими шоломами, а якби хтось і здійняв тривогу, то хіба що у нас за спинами... Хай там як, а вона зупинилась.

— Позаду ще більше, — пробурмотіла Мін. Тепер і Найнів почула стукіт чобіт. — Не знаю, хто з них опиниться біля нас першим.

Найнів глибоко вдихнула:

— До нас вони не мають жодного стосунку. — Вона подивилася поверх солдатів, що наближалися, на гавань, забиту височезними незграбними шончанськими кораблями. Звідси вона не могла роздивитися «Спрей»; вона лише молилася Світлу, щоб він і досі стояв там, готовий до відплиття. — Ми просто їх проминемо. Світло, сподіваюсь, нам пощастить.

— А якщо вони захочуть, щоби ти приєдналася до них, Найнів? — сказала Елейн. — На тобі ж ця сукня. Якщо вони почнуть розпитувати...

— Я не повернуся назад, — рішуче промовила Еґвейн. — Я радше помру. Зараз я покажу вам, чого вони мене навчили.

Найнів побачила, як дівчину раптом наче охопило сяйво.

— Ні! — вигукнула вона, та було вже запізно.

З громоподібним ревом вулиця під ногами перших шеренг шончанців вибухнула, земля, бруківка та вояки в обладунках розлетілися навсібіч, наче бризки водограю. Еґвейн розвернулася в інший бік, обличчям до солдатів, що були у них позаду, і громовий рев пролунав ще раз. Земля дощем посипалася на жінок. Шончанські солдати з криками, але зберігаючи порядок, розсипалися провулками чи поховалися за ґанками. Мить — і всі вони зникли з очей, крім тих, хто зостався лежати навколо двох величезних вирв, що спотворили вулицю.

Найнів здійняла руки до неба, намагаючись дивитися одразу в обох напрямках.

— Дурепа, ось ти хто! Ми ж намагаємось не привертати до себе уваги! — Але тепер сподіватися на це не доводилося. Хіба що їм удасться пробратися до гавані, обминаючи солдатів провулками. Тепер і дамані знають, що сталося. Такого вони не могли не помітити.

— Я не хочу знову в цей нашийник! — несамовито вигукнула Еґвейн. — Не хочу!

— Дивіться! — крикнула Мін.

З пронизливим свистом вогняна куля завбільшки як кінь з’явилася над дахами й почала падати. Просто на них.

— Тікайте! — заволала Найнів і пірнула у найближчий прохід між двома крамницями із зачиненими віконницями.

Вона незграбно впала на живіт, важко дихаючи, і нараз у неї за спиною вогняна сфера вдарила в землю. Хвиля гарячого вітру прокотилася над жінкою, заполонивши вузький прохід. Хапаючи ротом повітря, вона перекотилася на спину і глянула на вулицю.

На тому місці, де щойно стояла вона з подругами, чорніло коло з потрощеної та почорнілої бруківки, у поперечнику десь кроків з десять завбільшки. Елейн припадала до землі в провулку навпроти, по інший бік вулиці. Мін і Еґвейн ніде не було видно. Найнів із жахом затулила рота руками.

Елейн, схоже, зрозуміла, що саме подумала Найнів. Дочка-спадкоємиця бурхливо захитала головою і показала, що дівчата побігли вулицею вниз.

Найнів з полегшенням видихнула, а тоді ледь не загарчала з люті. Дурне дівчисько! Ми ж могли спокійно з ними розминутися! Проте часу на докори не було. Вона метнулася до рогу й обережно визирнула на вулицю.

Вогняна куля завбільшки як голова летіла вздовж вулиці просто до неї. Вона відстрибнула назад саме вчасно: куля вибухнула на розі, там, звідки мить тому вона визирала, обсипавши її дощем із кам’яного дрібняку.

Гнів накрив Найнів хвилею Єдиної Сили, перш ніж вона встигла це усвідомити. Серед чистого неба спалахнула блискавка, вдаривши десь вище вулицею, біля уявної точки, звідки почала рухатися вогняна сфера. Ще одна ламана блискавка вдарила з неба, а тоді Найнів побігла провулком. Позаду, біля перехрестя, у землю вдарила ще одна блискавка.

Якщо Домон не чекає з кораблем напоготові, я його... Світло, дай нам усім дістатися туди цілими!