ені знайомий запах смерті. Нудотний, солодкуватий запах, що разом із вітром залітає в усі кімнати цього палацу. Тепер уже мені не важко зберігати спокій і самовладання. Ранок я провела, споглядаючи за небом і за зміною тіней. Щойно благословляється на світ, пташки починають співати, а коли день згасає, звуки теж блякнуть і стишуються. Я спостерігаю за тим, як видовжуються тіні. Стільки всього зникло назавжди, але запах смерті залишається незмінним. Можливо, цей запах уївся в мої кістки і тіло прийняло його, як бажаного гостя. Запах жаху та паніки. Цей запах завжди тут, здається, він живе в самому повітрі й повертається щоранку разом із денним світлом. Він постійно мене супроводжує; він повернув вогонь моїм очам, які потьмяніли від чекання, та зараз знову наповнилися життям, засвітилися жагою.

Я наказала, щоб тіла на кілька днів залишили під палючим сонцем, аж доки цей солодкуватий запах перетвориться на огидний сопух. Мені подобається дивитися на зграї мух, на їхні маленькі, сміливі тільця, що дзижчать і кружляють, охоплені нестримним голодом і засмучені потребою постійно продовжувати свій кривавий бенкет. Їхній невситимий голод і мені знайомий теж, але я з ним змирилася й навіть йому радію.

Ми тепер усі голодні. Їжа заледве вдовольняє наш апетит, тільки заохочуючи зуби до кусання; м'ясо викликає в нас ще більший потяг до м'ясних страв, точнісінько як одна смерть потребує інших смертей. Убивство пробуджує в нас бажання подальших убивств, наповнює наші душі задоволенням, яке є настільки нестримним, що викликає в нас потяг до ще більшої жаги та її задоволення.

Ніж м'яко входить у ніжну плоть під вухом так ніжно і точно, а потім обертається навколо горла так само беззвучно, як сонце рухається небосхилом, однак швидше та невідворотніше. А потім темна кров бризкає із тією самою мовчазною приреченістю, що й темна ніч, яка спадає на всі знайомі нам речі.

Перш, ніж потягти до місця для жертвопринесення, вони відрізали їй волосся. Моїй дочці міцно зв'язали руки за спиною, аж шкіра на зап'ястках потріскалася від мотузок, ноги під коліньми їй теж обмотали. До рота їй упхали кляп, аби зупинити прокльони, що ними вона обсипала свого батька, свого боягузливого, двоєдушного батька. І все одно було чутно її придушені скрики, коли вона нарешті зрозуміла, що батько і правда збирається її вбити, збирається пожертвувати нею на догоду своєму війську. Вони обрізали їй волосся так поспішно й недбало; одна з жінок порізала іржавим лезом шкіру на голові моєї дочки, й коли Іфігенія почала проклинати свого батька, от тоді вони запхали їй до рота якусь стару шмату, щоб не чути її слів. Я пишаюся тим, що вона не припинила боротьби, що навіть на жодну секунду не змирилася зі своєю долею, хоча й виголосила раніше ту свою принизливу та повну лестощів промову. Вона не облишала спроб послабити пута на ногах і розплутати мотузки, обмотані навколо її зап'ястків, аби втекти від своїх убивць. А ще вона ні на мить не припиняла проклинати батька, щоб він нарешті відчув увесь тягар її презирства.

Тепер нікому не хочеться повторювати слова, що їх вона сказала перед тим, як їй упхали до рота кляп, але я знаю, що ті слова були. Це я навчила її тих слів. І то були слова, що їх я видобула зі свого серця, щоб морально знищити її батька та його послідовників із їхніми ідіотськими прагненнями; то були слова, що мусили розповісти всім про те, що станеться із ним і його поплічниками, щойно стане відомо, як вони тягли нашу дочку, горду і прекрасну Іфігенію, до місця для жертвопринесення, як вони кинули її в пилюку, як її стратили тільки для того, щоб отримати перемогу в тій своїй війні. Мені сказали, що в останню мить свого життя вона голосно закричала, і той її крик розбив серця всім, хто його чув.

На зміну її передсмертним зойкам прийшли мовчання й інтриги, а коли Агамемнон, її батько, повернувся, я зуміла змусити його повірити, що змирилась і що не готую помсти. Я чекала нагоди, шукала знаків, усміхалась і розкрила йому свої обійми, а ще приготувала для нього повний стіл наїдків. Страви для дурня! Я змастила себе особливими парфумами, що не залишили його байдужим. Пахощі для дурня!

Я була готова діяти, а він ні,– герой, що повернувся додому, уславлений перемогою, руки по лікоть у крові власної доньки. Але чисто вимиті його руки були тепер білими, ніби й не зазнали ганьби, вони були готовими обійняти близьких друзів. Він усміхався так широко й щиро, як тільки може видатний вояк, упевнений у тому, що от зараз сяде за святковий стіл, підійме кубок і покладе до рота смачний шматок. До свого ненажерливого рота! Розслаблений, бо повернувся додому!

Я побачила, як його руки сіпнулися від раптового болю, сіпнулися від нестерпного й шокуючого розуміння, що прийшло до нього тільки тепер, коли він нарешті опинився вдома, у своєму палаці, коли розслабився в передчутті купелі у своїй улюбленій старій кам'яній ванні, де сподівався віднайти бажану полегкість.

Він сказав, що саме це його надихало на звершення,– думка про живлющу воду зі спеціями, про м'який і чистий одяг, про рідне повітря та знайомі звуки. Він був схожим на лева, котрий опустив морду, облишивши все своє загрозливе гарчання, розслабивши втомлене тіло, забувши й думати про небезпеку.

Я усміхнулась і сказала, що теж думала про святковий прийом, який для нього влаштую. Він постійно був у моїх снах і мріях, сказала я. Я мріяла про те, як він устане, очищений, із пахущої ванни. Я сказала йому, що ванну вже наповнюють, що частування вже готують, столи накривають, а його друзі вже збираються. А ще я сказала, що він мусить піти та прийняти ванну прямо зараз, мусить добряче вимитись. Мусить митися доти, доки не відчує полегшення від того, що нарешті повернувся додому. Так, додому. Наш лев повернувся додому, а що робити з левом, коли той повертається додому, я чудово знаю.

Я мала шпигунів, які й повідомили мені, коли він повернеться. Спочатку один чоловік запалив вогонь, що його було видно з далекого пагорба, а потім інші по черзі зробили те саме, щоб мене попередити. Тож, новину приніс вогонь, а не боги. Серед богів тепер ніхто не пропонує мені своєї підтримки, ніхто не спостерігає за моїми вчинками, але ніхто й не знає, що в мене на думці. Серед богів немає нікого, до кого б я звернулася. Я живу сама, у тремтливій одинокості знання того, що час богів уже минув.

Я не молюся жодному з богів. Я тут сама серед усіх, бо більше не молюсь і ніколи вже не молитимуся. Натомість, я пошепки промовлятиму звичайні слова. Я говоритиму простими фразами, навіяними земним життям, і ті мої слова аж гірчитимуть від жалю за тим, чого не повернути. Я видобуватиму зі себе звуки, подібні до звуків молитви, але то будуть молитви, що виникають нізвідки та спрямовані в нікуди, що навіть не будуть людськими, бо моя донька мертва й не може їх чути.

Як ніхто інший, я знаю, що боги далекі від нас, смертних, і що вони мають власні турботи. І їм до людських бажань і примх таке саме діло, як мені до тріпотіння листя на деревах. Я знаю, що на деревах є листя, що воно сохне, опадає і виростає знову, щоб наново пожовкнути й опасти, так само, як і люди, котрі народжуються, живуть і помирають, щоб на їхньому місці з'явилися інші, такі самі, як і вони. Але я нічим не можу допомогти чи якось зупинити опадання листя. Я не маю нічого спільного з бажаннями листя на деревах.

Тепер мені кортить уголос розсміятися. Я хихочу, а потім ридаю від сміху від самої лише думки про те, що боги забезпечили моєму чоловікові перемогу в його війні, що вони надихнули його на кожен успішний крок, що вони знали всі його похмурі вранішні думки та відчували те дивне нервове тремтіння, яким променилися його ночі, що вони слухали його моління, а потім обговорювали їх у своїх божественних світлицях, що вони схвально дивилися на те, як убивають мою дочку.

Угода була дуже простою, принаймні, так йому здавалося, чи так здавалося його війську. Убий невинну дівчину – і вітер задме в протилежному напрямку. Забери її з цього світу, простроми ножем її плоть, аби вона більше ніколи не ввійшла до кімнати, не прокинулася вранці. Позбав світ її грації. А натомість боги змусять вітер дмухати туди, куди захоче її батько, і це станеться саме тоді, коли це буде конче потрібно його вітрильникам. А коли його вороги потребуватимуть ходового вітру, боги забезпечать штиль. Вони зроблять його солдатів хоробрими та обачними, а вороже військо – лякливим, як зайці. Боги зроблять мечі його солдатів гострими та влучними, гнучкими та міцними.

Усе своє життя він і його люди вірили, що боги тримають у своїх руках їхні долі, опікуються ними. Кожним із них. Але я скажу, що боги цього ніколи не робили і не роблять. Наша надія на богів є такою самою, як і надія зірки, що готова зірватися з нічного неба в нас над головою,– зірка благає нас про допомогу, але ми не чуємо її благань, та якби й чули, все одно залишилися б цілковито байдужими.

Боги мають свої, далекі від нас, смертних, божественні турботи, що їх нам і уявити несила. Вони, можливо, й не знають про те, що ми взагалі існуємо. Навіть якби вони могли чути нас, то це було б схоже на якесь віддалене мурмотіння, подібне до шелесту вітру в гілках дерев – такий собі ненав'язливий, шурхітливий звук.

Але я знаю, що так було не завжди. Був час, коли боги приходили вранці, щоб нас розбудити, коли вони розчісували нам волосся, дарували нашим устам солодку втіху мовлення, дослухалися до наших бажань і намагалися їх удовольнити, коли вони знали наші думки та коли вони посилали нам знаки. Не так давно, ще на пам'яті нині сущих, уночі бувало чутно схожий на завивання вітру жіночий крик, який провіщав готовність смерті прийти й забрати людину. У такий спосіб умираючого кликали до нового дому, прискорювали його перехід до іншого світу, полегшували його печальну подорож до місця спочинку. Мій чоловік був зі мною впродовж останніх днів життя моєї матері, й ми обоє чули цей крик. Моя мати теж його чула, і він її заспокоїв, адже смерть своїм криком кликала її до себе.

Але такого більше не трапляється. Ніхто вже не чує криків, схожих на завивання вітру. Люди помирають, кожен у свій час, але їм більше ніхто не допомагає, ніхто навіть не помічає їхнього відходу, крім тих, хто був безпосереднім свідком їхнього короткого перебування в нашому світі. Тепер, коли людина покидає Землю, боги вже не виявляють своєї присутності отим примарним і якимось свистячим криком. Я помічаю це скрізь – цю тишу довкола смерті. Вони зникли, ті, хто наглядав за переходом умираючих до іншого світу. Вони пішли і більше ніколи не повернуться.

Моєму чоловікові просто пощастило з вітром, от і все, так само, йому просто пощастило, що вояки виявили хоробрість, і просто пощастило здобути перемогу. Усе могло скластися зовсім інакше. Він зовсім не мусив приносити в жертву богам нашу дочку.

Моя нянька була зі мною від самого мого народження. Коли надійшов її час, ми не могли повірити, що вона помирає. Я сиділа біля неї, і ми розмовляли. Якби почувся бодай найменший натяк на поклик смерті, ми б його обов'язково почули. Але нічого такого не було, її ніхто не супроводжував у подорожі до іншого світу. Була тільки тиша, а ще – звичні кухонні звуки та гавкіт собак. А потім вона померла, просто перестала дихати. Для неї все скінчилося.

Я вийшла надвір і подивилась у небо. І все, що я тоді мала за розраду, було тільки непереконливою мовою молитви. Те, що раніше давало силу, наповнювало змістом усе навколо, тепер зробилося спорожнілим і дивним, огорнутим ламкою печаллю, закутим у від дитинства знайомі ритми, коли слова ще тільки обростали живими сутностями та набували своїх значень.

Тепер же наші слова є лише іграшкою часу, такою собі забавкою, що відволікає від суті. Вони лише встановлюють межі і є так само легковажними та монотонними, як наше дихання. Вони підтримують у нас життя, і, можливо, саме за це, принаймні зараз, ми мусимо бути вдячними. Більше все одно нічого немає.

Я прибрала та поховала всі тіла. Зараз померки, і можна відчинити віконниці, що виходять на терасу, й подивитися на останні золоті сліди сонця та на стрижів у небі, котрі, немов батоги, розтинають по-вечірньому густе, мерехтливе повітря. У міру того, як сутінки густішають, я можу розрізнити брудні краї того, що там залишилося. Але зараз не час для ясності; я більше не хочу ясності, мені не потрібне розуміння. Мені потрібен час, такий, як оцей, коли все перестає бути собою, набуваючи химерних обрисів чогось до себе подібного, точнісінько як і те, що я роблю, що роблять усі навколо мене, перестає бути нашими вчинками і ніби зависає в повітрі, чекаючи, коли прийде хтось і розсудить або хоча б закарбує все.

Немає нічого статичного, у цьому світлі всі кольори блякнуть і перетворюються на відтінки; тіні чорнішають, і все, що є на землі, зливається в одне, точнісінько так само, як і всі наші вчинки та слова перетворюються на одну спільну дію, на один загальний крик. Уранці, коли темрява очистить світло, ми знову побачимо все чітко та ясно. Коли надійде час, місце, в якому живе моя пам'ять, перетвориться на щось притемнене та неоднозначне, оточене трохи розкришеними краями, і цього поки-що буде достатньо. Можливо, я навіть зумію заснути. На ранок, я знаю, моя пам'ять знову загостриться, зробиться невблаганно чіткою та точною, мов лезо кинджала, щойно заточеного і готового до використання.

В одному запилюженому селі за рікою, ближче до голубих гір, жила одна жінка. Вона мала дуже багато років і важкий характер, але володіла силою, втраченою іншими. Мені розповіли, що вона не користалася зі своєї сили просто так і, як мені сказали, взагалі дуже неохоче її використовувала. Вона частенько прикидалася шахрайкою, як інші старі та зморщені селючки, котрі всідаються на порозі своїх хатин і примруженими, вицвілими очима дивляться на сонце, щоб створити в подорожніх враження, нібито вони володіють таємною силою.

Ми прослідкували за цією жінкою. Еґістус,– чоловік, який ділить зі мною ложе й одного дня розділить зі мною царство,– за допомогою кількох відданих йому людей з'ясував, що ця жінка, на відміну від багатьох ошуканок, якщо захоче, уміє зварити отруту і просочити нею тканину.

І коли хто вдягне одяг із тієї тканини, то скам'яніє, втративши можливість рухатись, і втратить дар мови, буквально заніміє. Хай яким раптовим буде шок, хай яким нестерпним буде біль, усе одно та людина не зможе видобути з себе жодного звуку.

І я вирішила помститися своєму чоловікові, коли він повернеться зі своєї війни. Я чекатиму на нього, усміхатимусь і радітиму. Булькотіння, що його я почую, перерізаючи йому горло, зробилося моєю нав'язливою ідеєю.

Сторожа привела ту стару селючку до палацу. Я наказала замкнути її в одній із внутрішніх комор, у сухій кімнаті, де зберігають крупи. Еґістус, чиї вміння переконувати розвинені так само, як і бажання тієї старої відвернути смерть, знав, що сказати жінці.

Обоє, і та стара, і Еґістус, були потайні та лукаві. Але я була кришталево чистою. Я жила в центрі уваги, наче під яскравим світлом, я, як і всі, мала тінь, але сама не належала до темряви. Готуючись до вирішального вчинку, я залишалася кришталево чистою й незаплямованою.

Мої вимоги були простими. Я мала плетений хітон, що його мій чоловік іноді вдягав після ванни. Я хотіла, щоб стара відьма вплела в нього просочені отрутою нитки, які паралізують Агамемнона, щойно тканина торкнеться його шкіри. Я зажадала, щоб ті нитки були якомога непомітнішими, щоб про їх наявність неможливо було здогадатися. Еґістус також попередив стару, що я бажаю не лише непорушності, а й тиші. Я не хотіла, щоб хто-небудь почув крики мого чоловіка, коли я його вбиватиму. Я хотіла, щоб він не міг видушити з себе жодного звуку.

Якийсь час стара прикидалася, ніби є звичайнісінькою шахрайкою, як і всі інші. І навіть попри те, що я заборонила комусь іще, крім Еґістуса, її бачити й приносити їй їжу, стара швидко зметикувала причину свого ув'язнення і почала виголошувати, що її привели сюди, аби вона допомогла вбити Агамемнона, царя, спраглого крові, видатного завойовника, переможного героя, котрий невдовзі повернеться з війни додому. Та відьма вважала, що боги на його боці. А вона не хотіла втручатись у божественний промисел.

Я завжди знала, що з нею буде важко, але з роками я також упевнилася в тому, що з тими, хто дотримується давніх переконань, хто вірить у те, що світ залишається незмінним, буває легше впоратися.

Тож, поступово я зуміла впоратися з цією жінкою. Я мала час. Агамемнон не міг повернутися негайно, а мене б обов'язково попередили про його наближення.

На той час ми вже мали шпигунів у його таборі та кількох чоловіків на віддалених пагорбах. Я не хотіла жодних випадковостей. Я все спланувала та передбачила. Я й так уже колись занадто покладалася на щасливий випадок, занадто багато віддала за чужі примхи та потреби. Я необачно довіряла занадто великій кількості людей.

Я наказала підвести стару каргу до одного з вікон на галереї, що межувала з коморою, де ми її тримали, й оперізувала верх високої замкової стіни. Я дала вказівку трохи підняти це непоступливе створіння так, аби воно змогло зазирнути до оточеного стінами саду. Я знала, що вона там побачить. Стара відьма побачила там свою любу онуку, радість її очей і сенс усього її життя. Ми забрали дівчинку з села; вона теж була нашою бранкою.

Я домовилася з Еґістусом, аби він сказав старій, що тільки-но вона виготовить отруту і тільки-но та спрацює, як ми негайно відпустимо їх із онукою і дозволимо їм обом повернутися додому. Я наказала йому залишити свою наступну фразу незакінченою, щоб вона почула тільки початок речення: «А якщо ні...», й подивитися на неї з таким неприкритим наміром, із такою жорстокістю, щоб вона затремтіла від жаху чи, швидше за все, спробувала приховати свій переляк.

А далі було зовсім легко. Мені сказали, що вона зробила все буквально за лічені хвилини. Й хоча Еґістус був присутній у коморі під час того, як стара відьма вплітала отруйні нитки в тканину хітона, коли все було готово, він не зміг їх вирізнити. Виконавши свою роботу, стара тільки попросила його бути добрим до її онуки, доки вона перебуває в палаці, а ще зробити так, аби, коли вони повернуться до свого села, ніхто не побачив і не дізнався, з ким і звідки вони прийшли. Відьма холодно подивилася на нього, із її погляду Еґістус зрозумів, що вона виконала те, чого ми від неї хотіли, і що фатальна магія спрацює неодмінно.

Долю Агамемнона було остаточно визначено, коли він надіслав нам звістку, що перед початком баталій хоче влаштувати весілля однієї зі своїх дочок, що перед тим, як вирушити в похід, він хоче зануритись в атмосферу радості, кохання, щастя та духовного піднесення, котра надихне його й усіх його послідовників на вбивства та завоювання. Агамемнон сповістив, що серед його молодих вояків є Ахіллес – син Пелея, юнак, якому судилося зробитися ще більш видатним героєм, ніж його батько. Мій чоловік писав, що Ахіллес є красенем і що, побачивши його вроду, самі небеса заясніли б од радості, що вже й казати про нашу дочку Іфігенію, адже й він сам, і його послідовники дивляться на юнака із захопленням.

«Мусиш прибути колісницею,– говорилося в його листі.– Це забере три дні. Й не забудь жодної дрібниці, готуючись до її весілля. Візьми з собою Ореста. Він уже достатньо дорослий, аби відчути особливе задоволення від споглядання війська перед баталією та бути присутнім на весіллі своєї сестри, котру бере за дружину такий шляхетний чоловік, як Ахіллес».

«На час своєї відсутності передай владу Електрі та скажи їй, аби пам'ятала свого батька й була мудрою правителькою. Люди, котрих я залишив, занадто старі для війни, будуть їй добрими радниками; вони оточать її своєю турботою і мудрістю, допомагаючи, доки не повернеться її мати з сестрою та братом. Вона мусить слухатися старійшин так само, як це робить моя дружина, коли мене немає».

«А коли війна скінчиться і ми повернемося, влада перейде знову до того, кому вона належить. Після нашого тріумфу настане лад і спокій. Боги – на нашому боці. Мене запевнили, що боги виявляють до нас прихильність».

Я повірила цим словам. Я знайшла Іфігенію і сказала їй, що вона поїде зі мною до табору її батька, де одружиться зі славним вояком. Я сказала, що швачкам доведеться працювати і вдень, і вночі, щоб підготувати для неї весільний одяг, який ми візьмемо із собою. Я додала і свої аргументи до слів Агамемнона. Я сказала своїй дочці, що Ахіллес, її майбутній чоловік, має добру вдачу. А ще я вимовила слова, що тепер наповнюють гіркотою моє серце, слова, що тепер печуть мене соромом. Я сказала Іфігенії, що Ахіллес є хоробрим і дужим, але й чарівливим і чемним.

Коли до кімнати увійшла Електра й запитала, чому ми розмовляємо пошепки, я сказала навіть більше. Я повідомила Електрі, що Іфігенія, на рік за неї старша, виходить заміж, і вона радісно всміхнулася та своїми відкритими долонями ляснула в долоні сестри, коли я сказала, що врода Іфігенії зробилася відомою по всій країні, що Ахіллес із нетерпінням чекає на свою майбутню дружину, що її батько впевнений у тому, що настане час, і оповідатимуть історії про надзвичайну наречену, споглядаючи за весіллям якої самі небеса заясніли, на весіллі якої ціле військо набиралося моці в атмосфері кохання та радості, щоб виявити хоробрість у майбутніх баталіях.

Так, я вимовила ці слова: кохання, наречена, боги, заясніли. Я сказала: «щоб виявити хоробрість у майбутніх баталіях». Я назвала його ім'я і її ім'я теж. Іфігенія і Ахіллес. А потім я покликала кравців, аби вони негайно починали готувати весільне вбрання для моєї дочки, що пишнотою пасуватиме її надзвичайній вроді, а в день весілля сяятиме незгірше від сонячного світла. А потім я сказала Електрі, що батько довіряє їй настільки, що залишає її тут разом зі старійшинами, що він пишається її гострим розумом, доброю пам'яттю та спостережливістю.

І вже за кілька тижнів, одного сонячного ранку ми в супроводі декількох жінок вирушили в дорогу.

Коли ми прибули на місце, Агамемнон уже чекав. Він поволі рушив нам назустріч із таким виразом обличчя, що його я в нього ніколи раніше не бачила. Мені здалося, що його лице повниться смутком, а ще виражає подив і полегшення. Можливо, у ньому було ще щось, але я тоді помітила тільки це. Смуток, подумала я, бо він за нами скучив, бо був так далеко від дому, так давно нас не бачив, а тепер віддає власну дочку. Подив – через те, що він, напевно, постійно уявляв нас, і от ми приїхали, не уявні, а з плоті та крові. Орест, у свої вісім років, виріс більше, ніж могло наснитися його батькові, а Іфігенія, у свої шістнадцять, неймовірно розквітла. Його полегшення я пояснила собі тим, що він радий бачити нас цілими та неушкодженими, що щасливий бути разом із нами, зі своїми найріднішими людьми. Коли Агамемнон підійшов обійняти мене, я відчула болісний жар, що ним пашіло його тіло, але, коли він відступив і спостережливим оком кинув на вояків, які його супроводжували, я побачила його силу; то була влада полководця, чий розум обмірковує стратегію і тактику баталій. Мій чоловік і його люди були одержимі єдиним бажанням. Пригадую той день, коли ми з ним одружилися, навіть тоді його одержимість бажанням не була такою явною.

А ще я помітила, що, напротивагу більшості чоловіків його типу, він виявляє готовність вислухати інших, а я думала, що він це робить, тільки залишаючись зі мною наодинці.

А потім він підняв Ореста над землею, розсміявся і зробив такий рух, ніби подає його Іфігенії.

Агамемнон був сама чарівність, коли обернувся до Іфігенії. І це було схоже на якесь диво. Коли я подивилася на доньку, вона була втіленням незайманої краси, що спустилася на землю, вона була уособленням усієї можливої м'якості та стриманості, відстороненості від звичайних речей. Батько підійшов, аби її обійняти, й досі тримаючи на руках сина, і, якби зараз комусь необхідно було побачити, який вигляд має справжнє кохання, якби комусь потрібно було надати образ родинного тепла та любові, що захищатиме й надихатиме їх у баталіях, то от вони мали це, наче витесані з каменю, ми стояли перед ними – батько, син, донька, мати дивляться одне на одного ніжно та світло, батькові нетерпеливиться поставити сина на землю й обійняти дочку.

Я бачила це на власні очі і вірю, що так і було. Принаймні, тоді було саме так.

Але то була омана.

Жодна з нас, щойно прибулих до табору, навіть не здогадувалася про те, що коїлося насправді, хоча чимало з тих, хто стояв поруч, а може і всі вони, знали, що має статися. Але ніхто, жоден із них, навіть виду не подав. Жодним натяком не виказав правди!

Небесна блакить ні на мить не потьмяніла, і сонце так само палюче світило в небі, а боги... О так, боги! Здавалося, вони всміхаються, дивлячись на нашу родину: на майбутню наречену та її молодшого брата, на мене й Агамемнона, котрий стояв, обіймаючи нас, усміхаючись тепло та радісно, як стоятиме по завершенні своєї війни, переживаючи власний тріумф.

О так, боги, напевно, всміхалися того дня, дивлячись, як ми, нічого не відаючи, приїхали, щоб допомогти Агамемнону реалізувати його страшний план.

Наступного після нашого приїзду дня мій чоловік дуже рано прийшов по Ореста. Він приніс із собою легкий військовий обладунок і невеликий меч, спеціально для нього зроблені, щоб наш син мав вигляд справжнього вояка. Прийшли жінки, щоб подивитися на Іфігенію, й було багато метушні та подиву, доки вони захоплено роздивлялися привезене нами весільне вбрання, а потім настала черга численних прохань принести прохолодні напої і нескінченного розгортання та складання одягу. По якомусь часі, коли я вийшла з наших покоїв і стояла, дослухаючись до неспішної балачки, що долинала з кухні, серед іншого почула, як одна з жінок сказала, що знадвору вештаються якісь солдати. З-поміж інших було назване й ім'я Ахіллеса.

Я подумала, дуже дивно, що він перебуває так близько біля нашого шатра! А потім я вирішила, що дивного в цьому нічого немає, бо ж він, напевно, хоче побачити Іфігенію хоч краєчком ока. Звичайно ж, він мав би прийти! Як йому мусить кортіти її побачити!

Я вийшла у двір перед нашим шатром і запитала в солдатів, хто з них Ахіллес. Виявилося, що він найвищий, той, хто стоїть окремо. Коли я підійшла, він обернувся й подивився мені в очі, і з того погляду я дещо зрозуміла. З відвертості та щирості його очей і з тону, яким він назвав своє ім'я, мені стало ясно, що наші труднощі скінчилися. Саме так я тоді подумала. Ахіллеса нам було послано, щоб він закінчив те, що почалося ще до мого народження, до того, як народився мій чоловік. Якась отрута, що тече в наших жилах, у жилах нас усіх. Давні злочини та бажання помсти. Давні вбивства та спогади про вбивства. Давні війни та зради. Давня жорстокість, давні дикунські напади, часи, коли люди поводились як вовки. Це все тепер скінчиться, щойно цей чоловік одружиться з моєю донькою, подумала я. Майбутнє видалося мені рогом достатку. Я побачила Ореста, як він виростає, осяяний славою цього молодика, одруженого з його сестрою. Я побачила кінець давнім суперечностям, час, коли чоловіки насолоджуватимуться спокійною старістю, коли баталії перетворяться на тему вечірніх розмов про далеке минуле, коли спогади про понівечені тіла та жахливі крики, що далеко лунають із залитого кров'ю поля бою, виринатимуть лише в пам'яті старих дідів. Натомість, залишаться тільки захоплені розмови про героїв.

Коли я сказала Ахіллесові, хто я є, він усміхнувся та кивнув на знак того, що вже мене знає, а потім зібрався піти геть. Але я його зупинила та простягла йому руку, щоб, торкнувшись її, він закарбував усе те, що невдовзі станеться, як і ті роки благоденства, що чекають на нас попереду.

Чомусь його сильне тіло тремтіло, доки я говорила, а очі бігали, неначе видивляючись, чи хто не спостерігає за нами. Я зрозуміла його стриманість і відступила на кілька кроків назад перш, ніж заговорила знову.

— Оскільки ти одружуєшся з моєю донькою, то, звичайно ж, можеш доторкнутися до моєї руки,– сказала я.

— Одружуюсь? – перепитав він.– Мені нетерпеливиться стати до бою, а твоєї доньки я не знаю. Твій чоловік.

— Я впевнена,– перервала я його,– мій чоловік наказав тобі триматися подалі від нашої доньки до святкування, але мене ти можеш не уникати. Дуже скоро все це зміниться, та якщо тебе непокоїть, що хтось може побачити, як ти розмовляєш зі мною до одруження з Іфігенією, я негайно залишу тебе й повернуся до інших жінок.

Я говорила дуже м'яко. Та на його обличчі відбилась образа і ще якісь незрозумілі мені складні емоції.

— Ти помиляєшся,– сказав він,– я чекаю на бій, а не на наречену. Ніяких весіль і бути не може, доки вітер не змінить напрямку. Доки не настане той час, коли наші судна не розбиватимуться об берегові скелі, доки ми чекаємо на.

Він раптом ковтнув і замовк, наче силоміць змушуючи себе не закінчити розпочатої фрази.

— Можливо, мій чоловік,– сказала я,– привіз сюди нашу доньку, аби після бою.

— Після бою я повернуся додому,– перервав він мене.– Якщо виживу в цій баталії, я неодмінно повернуся додому.

— Моя донька приїхала сюди, щоб одружитися з тобою,– заперечила я.– Її викликав сюди батько, мій чоловік.

— Ти помиляєшся,– повторив він, і знову його вродливе обличчя зробилося твердим і рішучим. На мить я знову побачила в ньому наше майбутнє, мирне майбутнє, що його подарує нам Ахіллес. Час, сповнений розкошів і достатку, коли я старішатиму, споглядаючи Ахіллесову зрілість, материнство своєї дочки Іфігенії, дивитимусь, як мій син Орест набиратиметься мудрості. Аж раптом я усвідомила, що в цьому щасливому майбутньому не бачу ні Агамемнона, ні своєї другої дочки Електри. Їхня відсутність, а також примарна тінь чогось дуже поганого майже змусила мене здригнутися від жаху. Я спробувала знайти для них місце в картині майбутнього, але нічого не вийшло.

Мені не вдалося їх там побачити, але я не змогла роздивитись і чогось іще. Аж раптом Ахіллес заговорив голосніше, вочевидь намагаючись привернути мою увагу.

— Ти помиляєшся,– знову сказав він. А потім додав уже м'якше: – Твій чоловік мусив повідомити тобі, навіщо покликав сюди вашу доньку.

— Мій чоловік,– відповіла я,– тільки привітав нас по приїзді, він нічого мені не сказав.

— То ти, виходить, не знаєш? – запитав Ахіллес.– Хіба може бути, щоб ти нічого не знала?

Його лице спохмурніло, а голос видався мені надтріснутим, коли Ахіллес поставив своє друге запитання.

Я пішла від нього, зсутуливши плечі, аби приєднатися до інших жінок і своєї доньки. Вони заледве мене помітили, бо з головою поринули в замилування якимось фрагментом шиття, підносячи його до світла й роздивляючись з усіх боків. Я сіла окремо, тримаючись від них подалі.

Не знаю, хто сказав Іфігенії, що її збираються не видати заміж, а принести в жертву. Я не знаю, хто повідомив їй, що замість того, аби отримати Ахіллеса за чоловіка, вона матиме перерізане гострим ножем горло, з якого литиметься її кров на очах у цілої юрби, в якій стоятиме і її батько, люди дивитимуться на неї, позіхаючи, а спеціально навчені особи виспівуватимуть у небо молитви, прохаючи в богів милості.

Коли жінки пішли, я заговорила до Іфігенії; тоді вона ще нічого не знала. Але протягом наступних кількох годин, доки ми чекали на повернення Ореста, доки я лежала без сну, а вона то виходила від мене, то поверталася, хтось усе їй розповів, розтлумачивши досить чітко та невблаганно. Тоді я почала усвідомлювати, що дурила себе, вірячи в те, що існує якесь доволі просте пояснення Ахіллесового небажання одружуватися з Іфігенією. Декілька разів у мене з'являлося болюче відчуття, наче натяк на те, що мусило статися в реальності, але здавалося цілком неможливим, що хтось наважиться заподіяти дочці бодай найменшої шкоди, бо ж мій чоловік абсолютно недвозначно привітав нас, і всі його послідовники це бачили, до того ж, жінки мало не всього табору зібралися тут і з таким непідробним захопленням роздивлялися її весільне вбрання.

Я подумки відновила перебіг своєї розмови з Ахіллесом, пригадуючи кожнісіньке слово. Коли ж Іфігенія до мене підійшла, я була впевнена, що ще до того, як на табір упаде ніч, я отримаю новини, які принесуть полегкість і спокій моєму серцю, що знайдеться пояснення та рішення всім непорозумінням. Я була щиро в цьому переконана й тоді, коли вона до мене заговорила, коли почала розповідати про те, що дізналася.

— Хто тобі це сказав? – поцікавилася я.

— Одну з жінок було послано, щоб вона мене попередила,– відповіла Іфігенія.

— Котру з них?

— Я не знаю її імені, знаю тільки, що її було послано мене попередити.

— Ким послано?

— Моїм батьком,– відповіла Іфігенія.

— Але хіба цьому можна йняти віри? – засумнівалася я.

— Я в це вірю,– відповіла вона.

Ми сиділи в цілковитій тиші й чекали, коли повернеться Орест, насправді, чекаючи на того, хто із ним прийде, аби наполягти, щоб він супроводив нас із Іфігенією до Агамемнона чи, принаймні, дозволив би нам написати йому записку, в якій ми попрохаємо мого чоловіка, щоби він прийшов і поговорив із нами. Час від часу Іфігенія брала мене за руку, міцно її стискаючи, а потім гірко зітхала та розтискала пальці, заплющуючи очі, охоплена страхом, і знову розплющувала їх і невидющим поглядом дивилася кудись удалину. І навіть тоді, коли ми сиділи й чекали, мені здавалося, що нічого не станеться, що все це є звичайнісінькими плітками, що знервовані жінки розповсюдили чутку про можливе принесення Іфігенії в жертву богам тільки для того, щоб трохи заспокоїти вояків, яким було важко чекати на майбутню битву.

Я не мала спокою, відчуваючи то знервоване збудження, то жахливе передчуття, що найгірше ще тільки має статися, аж донька знову взяла мене за руку і стиснула її ще сильніше, ще з більшим острахом. Кілька разів мені спадало на думку спробувати втекти звідси, удвох із Іфігенією розчинитися в нічній темряві, спробувати знайти дорогу додому чи до якоїсь місцини, де б моя дочка отримала прихисток, або хоча б знайти надійну людину, котра забрала б звідси Іфігенію та гарантувала б їй безпеку. Але я не знала, в якому напрямку треба рухатися, щоб потрапити додому, натомість, я була впевнена, що за нами гнатимуться, що нас швидко знайдуть і повернуть. Оскільки Агамемнону вже вдалося нас одурити й оселити тут, він напевне має людей, що наглядають за нами й охороняють нас.

Ми просиділи мовчки удвох кілька годин. До нас ніхто не наближався. Поступово я відчула себе бранкою, мені почало ввижатися, що ми з Іфігенією і були в'язнями від самого моменту прибуття. Нас одурили, щоб заманити сюди. Агамемнон чудово знав, що думка про весілля Іфігенії видасться мені дуже привабливою, і використав це, щоб змусити нас приїхати. Він розумів, що ніщо інше не спрацює.

Спочатку ми почули Орестів голос, мій син був у грайливому настрої, а потім, на моє жахливе здивування, долинув і голос мого чоловіка. Коли вони обидва увійшли – очі палають хлоп'ячим запалом,– ми з дочкою встали, щоб зустріти Агамемнона. Лише мить знадобилася моєму чоловікові, щоб зрозуміти: жінка, котру він послав повідомити Іфігенію про те, що на неї чекає, достеменно виконала його наказ. Він схилив голову, але вже за хвилину підвів її і голосно розсміявся. Він запропонував Орестові показати нам меча, що його було викувано й нагострено спеціально для хлопчика, а потім запропонував показати нам і військовий обладунок, що його теж змайстрували спеціально для Ореста. Після цього Агамемнон витяг свого власного меча й із удаваною серйозністю наставив його на сина, обережно заохочуючи того до двобою, показуючи, як правильно стояти та як схрещувати меч із супротивником.

— Він пречудовий вояк,– сказав Агамемнон.

Ми спостерігали за ним холодно і байдуже. Була мить, коли мені закортіло покликати Орестову няньку, щоб вона забрала сина та поклала його до ліжка, однак те, що відбувалося між батьком і сином, змусило мене втриматися. Було схоже, що Агамемнон знає, що робить, що він вважає цю свою гру із сином вартою зусиль і часу. Очевидно, у наших із Іфігенією виразах обличчя та й у самому повітрі було щось таке, що змусило Агамемнона зрозуміти, варто йому зупинити цю гру, повернути собі серйозний вигляд, як життя навіки зміниться й ніколи вже не буде таким, як раніше.

Агамемнон більше не дивився на мене, не дивився він і на Іфігенію. Що довше тривав його двобій із сином, то ясніше я розуміла, що він боїться нас із дочкою чи, можливо, боїться того, що муситиме нам сказати, щойно закінчиться гра. Він не бажав її закінчувати. Продовжуючи цей свій двобій, він поводився зовсім не як хоробрий чоловік.

Я всміхнулася, бо тепер уже знала, що ця мить буде останньою миттю щастя, що її я пам'ятатиму до кінця своїх днів, а ще я знала, що Агамемнон у всій своїй слабкості намагатиметься зробити цю гру якомога довшою. То був суцільний театр, лише вистава на публіку, фальшивий двобій між батьком і сином. Я бачила, що Агамемнон навмисно затягує гру, що він постійно робить так, аби Орест почувався піднесено, але щоб і не знесилів завчасно, щоб він думав, ніби показує нам свою військову майстерність, у такий спосіб заохочуючи хлопчика продовжувати гру. Він контролював кожен Орестів рух, а ми з Іфігенією стояли мовчки й дивилися.

На мить мені здалося, що саме так і вчинили із нами боги – вони захопили нашу увагу штучними конфліктами, життєвими негараздами, вони полонили нас картинами гармонії, краси та кохання, а самі в цей час відсторонено та байдужо спостерігали з високості, чекаючи, коли все скінчиться, коли нас охопить знемога. Вони відступили в той момент, коли відступилися й ми, а коли все скінчилося, вони лише знизали плечима, бо ж їм уже було все одно.

Орестові не хотілося закінчувати цей удаваний двобій, але, згідно з правилами, вони не могли битися вічно, хтось мусив перемогти. І от в якийсь момент хлопчик необережно наблизився до батька майже впритул, відкривши себе його мечу. Коли Агамемнон м'яко відштовхнув сина назад, Оресту стало ясно, що це – лише гра і що ми теж усе бачили, що ми були свідками його поразки. Усвідомивши цей факт, він миттю втратив цікавість до протистояння і швидко зробився дуже втомленим і роздратованим. Але він усе одно не бажав, аби гра припинилася. Коли я покликала няньку, Орест заплакав. Він сказав, що не хоче її, і тоді батько взяв його на руки й, наче велике поліно, поніс туди, де було постелено Орестову постіль.

Іфігенія на мене не дивилася, я теж уникала дивитися на неї. Ми обидві лишилися стояти. Не знаю, скільки часу це тривало.

Коли Агамемнон повернувся, він швидко попрямував до виходу з шатра, але потім обернувся до нас.

— То ви знаєте? Ви обидві вже усе знаєте? – запитав він тихим голосом.

Не ймучи цьому віри, я кивнула.

— Більше мені нічого сказати,– прошепотів він.– Так мусить бути. Будь ласка, повірте мені, що так мусить бути.

Перш, ніж піти, він подивився на мене порожнім поглядом. Він мало не знизав плечима, а потім випростав руки, розвернувши їх долонями догори. У цю мить він здавався людиною, котра зовсім не має влади, а може просто хотів продемонструвати нам із Іфігенією, який вигляд може мати така людина.

Усією своєю позою видатний цар Агамемнон давав нам знати, що хай яке рішення було ухвалено, його було ухвалено не ним, а іншими. Він хотів, аби ми зрозуміли, що все це для нього занадто, більше, ніж він може витримати, й тому він просто розчинився у нічній пітьмі, вислизнувши назовні, туди, де на нього вже чекала його охорона.

А потім була лише тиша. Навколо було так тихо, як може бути лише тоді, коли спить велика армія. Іфігенія підійшла до мене, і я її обійняла. Вона не плакала і навіть не зітхала. У мене виникло відчуття, що вона застигла навіки, що вона вже ніколи не зможе поворухнутись і що ми так і стоятимемо обійнявшись, навіть коли настане ранок.

Щойно розвиднілось, я пішла табором у пошуках Ахіллеса. Коли я його знайшла, він сахнувся від мене, охоплений чи то презирством, чи то страхом, не бажаючи говорити зі мною чи то задля дотримання зовнішньої пристойності, чи то задля заспокоєння сторонніх очей, що могли за нами спостерігати. Я підійшла дуже близько до нього, але не стишила голосу до шепоту.

— Мою дочку брехнею було змушено приїхати сюди, і в тій брехні було використано твоє ім'я.

— Я теж сердитий на її батька.

— Якщо буде треба, я впаду перед тобою на коліна. Тільки допоможи мені в моєму нещасті. Допоможи дівчині, котра прибула сюди, щоб стати тобі за дружину! Це для тебе ми займалися шиттям удень і вночі, не покладаючи рук. Це через тебе ми хвилювалися й нервували. А тепер Іфігенії кажуть, що її буде вбито. Що подумають про тебе інші чоловіки, коли дізнаються про цю брехню? Мені більше нікого просити, тому я молю тебе. Ти мусиш допомогти мені заради власної репутації, якщо ніщо інше тебе не обходить. Поклади свою долоню в мою, і тоді я знатиму, що нас урятовано.

— Я не торкнуся твоєї руки. Я міг би це зробити тільки в тому разі, якби зумів переконати Агамемнона змінити його рішення. Твоєму чоловікові не слід було використовувати моє ім'я як приманку.

— Якщо ти не одружишся з нею, якщо тобі не вдасться.

— Моя репутація вже геть нічого не значить. Моє життя вже зовсім нічого не важить. Що може бути гіршим за те, коли слабкі люди використовують твоє ім'я, аби одурити дівчину?

— Я можу привести сюди свою дочку, і ми разом станемо перед тобою на коліна.

— Не чіпай її, нехай залишається там, де вона є. Я поговорю із твоїм чоловіком.

— Мій чоловік,– почала я, але потім прикусила язика.

Ахіллес озирнувся на гурт чоловіків, які стояли до нас найближче.

— Він є нашим проводирем,– сказав він.

— На тебе чекатиме винагорода, якщо зумієш досягти мети,– сказала я.

Він спокійно дивився на мене, утримуючи мій погляд, аж доки я не розвернулась і не пішла табором назад до нашого шатра. Я йшла сама, чоловіки давали мені дорогу, намагаючись якнайшвидше зникнути з-перед моїх очей, немовби в намаганні попередити жертвопринесення моєї дочки я була чимось гіршим, ніж чума, що з'явилась в їхньому таборі, чимось набагато страшнішим за нестримний вітер, що розбиває їхні судна об прибережні скелі і з кожним днем тільки міцнішає.

Підійшовши до нашого шатра, я почула, що Іфігенія плаче. Усередині було повно жінок: ті кількоро, що приїхали з нами, ті, що цілою юрбою приходили вчора милуватися весільним вбранням Іфігенії, і ще декілька інших, яких я не бачила раніше, котрі прийшли сюди зараз, аби долучити свою присутність до загальної атмосфери страдництва, що вже утворилася навколо моєї дочки. Коли я закричала на них, аби забиралися геть, і на мене ніхто не звернув уваги, тоді я схопила першу-ліпшу й потягла її до виходу. Виштовхнувши одну жінку з шатра, я потягла до виходу ще одну, а потім іще й іще, аж поки всі вони не позникали за запоною й ми з Іфігенією залишилися тільки в товаристві тих, котрі приїхали з нами.

Іфігенія затулила руками обличчя.

— Що сталося? – запитала я.

Одна із жінок сповістила, що троє суворого вигляду чоловіків у повному військовому обладунку прийшли до шатра, шукаючи мене, та коли їм сказали, що мене тут немає, вони подумали, ніби я десь ховаюся, й обшукали спочатку вітальню, а потім і спальні та кухню, та, коли вони все одно мене не знайшли, пішли геть, але забрали з собою Ореста.

Почувши розповідь однієї з наших супутниць про те, як забирали її брата, Іфігенія знову розплакалася. Мені сказали, що Орест бився та буцався, коли його підхопили на руки та понесли геть із шатра.

— Хто прислав цих чоловіків? – запитала я.

На мить зависла мовчанка. Ніхто не хотів відповідати, аж ось одна з жінок зрештою заговорила.

— Агамемнон,– сказала вона.

Я попросила двох жінок піти зі мною до моєї спальні й допомогти мені намастити тіло та вбратися. Вони мене вимили, додавши до купелі солодкавих пахощів і парфумів, а потім допомогли обрати одяг і зробити зачіску. Вони поцікавилися, чи хочу я, щоб вони пішли зі мною, але я подумала, що ліпше сама пройдуся табором у пошуках свого чоловіка, що викрикуватиму його ім'я, що я лякатиму й тероризуватиму кожного, хто не забажає допомогти мені його знайти.

Коли я нарешті знайшла його шатро, дорогу мені перегородив один із його охоронців, який запитав, що за діло я маю до Агамемнона.

Я саме намірилася просто відштовхнути охоронця від входу, коли на порозі з'явився мій чоловік.

— Де Орест,– запитала я в нього.

— Вчиться правильно користуватися мечем,– почула я відповідь.– За ним буде належний догляд. Тут є й інші хлопці його віку.

— Навіщо ти послав чоловіків, які мене шукали?

— Сповістити тебе, що це скоро станеться. Спочатку заріжуть телиць. Їх уже доправляють до місця жертвопринесення.

— А потім?

— А потім настане черга нашої дочки.

— Назви її ім'я! – вигукнула я.

Я не знала, що Іфігенія пішла за мною, і я не розумію й досі, як вона з переляканої дівчинки, що безутішно ридала, перетворилася на врівноважену молоду жінку, котра в усій своїй суворій одинокості зараз до нас наближалася.

— Не треба називати мого імені,– перервала вона мене.– Я знаю, як мене звати.

— Подивися на неї. Це її ти збираєшся вбити? – запитала я в Агамемнона.

Він нічого не відповів.

— Відповідай на запитання,– наказала я.

— Є дуже багато речей, що їх я мушу пояснити,– сказав він.

— Спочатку дай відповідь на моє запитання,– заперечила я.– Дай свою відповідь, а потім уже пояснюй.

— Твої посланці розказали, що ти збираєшся зі мною зробити,– втрутилася Іфігенія,– тож, немає потреби відповідати ні на які запитання.

— Навіщо ти її вб'єш? – запитала я у свого чоловіка.– Які молитви промовлятимеш, коли вона вмиратиме? Якого благословення проситимеш собі, перерізаючи горло рідної доньки?

— Боги,– почав він, але тут-таки й зупинився.

— Хіба боги всміхаються до тих, хто власноруч убиває своїх дочок? – поцікавилася я.– А якщо вітер не змінить напрямку, що тоді? Тоді ти вб'єш і Ореста? Чи не для цього ти його тут тримаєш?

— Ореста? Ні!

— Хочеш, аби я послала по Електру? – невгавала я.– Чи й для неї треба вигадати якусь кандидатуру майбутнього чоловіка, щоб легше її одурити?

— Припини,– наказав він.

Коли Іфігенія зробила до нього кілька кроків, Агамемнон набув майже переляканого вигляду.

— Я не вирізняюся красномовством, батьку,– сказала вона.– Уся моя сила в сльозах. Але зараз у мене і сліз не лишилося. Я маю тільки свій голос і тільки своє тіло, і зараз я можу тільки впасти перед тобою на коліна та благати, щоб не позбавляв мене життя передчасно. Як і ти, я понад усе люблю денне світло. Я – та, хто першою назвала тебе своїм батьком, і та, кого ти першою назвав своєю донькою. Напевно, ти пам'ятаєш, як говорив мені, що надійде час, коли я буду дуже щасливою в домі мого майбутнього чоловіка, і як я запитала в тебе, чи я буду там щасливішою, ніж із тобою, батьку. А ти у відповідь усміхнувся та похитав головою, і тоді я прихилила голову до твоїх грудей і обійняла тебе обома руками. Я так мріяла, що одного дня ти, зовсім старий, прийдеш у мій дім, як я влаштую тобі гідний прийом і ми всі будемо надзвичайно щасливими. Я тобі це казала. Пам'ятаєш? Якщо ти мене вб'єш, ця моя мрія ніколи не здійсниться, на превеликий жаль і вічне розчарування для тебе. І от я прийшла до тебе сама, без сліз і ніяк не готуючись. Я не вирізняюся красномовством. Я можу лише просити тебе своїм тихим голосом відпустити нас додому. Я прошу тебе мене пожаліти. Я прошу свого батька про те, чого жодна донька ніколи не має просити у свого батька. Батьку, не вбивай мене!

Агамемнон опустив голову із таким виглядом, ніби то його було приречено до страти. Коли до нас наблизилося кількоро охоронців, мій чоловік обвів їх знервованим поглядом, а потім заговорив.

— Я розумію, що це, дійсно, дуже прикро,– сказав він.– Я люблю своїх дітей. Я люблю свою дочку навіть більше, ніж раніше, бо зараз бачу її зібраною та стриманою, у всій її квітучій вроді. Але погляньте, ця армія така велика! Моє військо готове до війни, воно таке свавільне, але вітер не змінить напрямку, щоб ми змогли піти в атаку. Подумайте про цих чоловіків. Їхніх дружин викрадають варвари, доки вони отут гайнують час, їхні землі лишаються не засіяними. Кожен знає, про що запитали в богів і що боги наказали мені зробити. Від мене нічого не залежить. Я не маю вибору. А якщо нас буде переможено, не виживе ніхто. Нас усіх буде знищено, усіх до одного. Якщо вітер не змінить напрямку, ми всі помремо.

Він уклонився комусь невидимому, хто нібито стояв перед ним, а потім дав знак, аби двоє чоловіків, які стояли до нас найближче, пішли за ним до намету, а двоє інших стали на чатах біля входу.

І тоді мені здалося, що коли богам і дійсно до нас є хоч якесь діло, якщо вони направду дивляться на нас, як це і має бути, то, напевно, вони пожаліють Іфігенію і змусять вітер подути в правильному для нашого війська напрямку. Я уявила собі голоси, що долинають від води, з гавані, а потім жвавий рух серед вояків, прапори, що піднімаються на суднах, готових до відплиття, щоб, завдяки ходовому вітрові, швидко та безпечно перетнути море та перемогти супротивника. От тоді вже вояки побачать, що боги лише випробовували їхню рішучість.

Уявлені мною голоси невдовзі перетворилися на крики живих солдатів, що лунали на адресу Ахіллеса, котрий наближався до нас із Іфігенією. Чоловіки викрикували йому в слід прокльони та лайливі слова.

— Агамемнон наказав, аби я сам поговорив із солдатами, аби я пояснив їм, що він не може нічого вдіяти,– сповістив Ахіллес.– Я щойно із ними зустрівся й вони сказали, що її необхідно вбити. Вони погрожували вбити й мене.

— І тебе?

— Обіцяли до смерті забити мене камінням.

— За те, що намагався врятувати мою доньку? – Не йняла я віри своїм вухам.

— Я дуже їх просив. Я сказав їм, що перемога в бою, здобута ціною вбивства юної дівчини, буде перемогою боягузів, але мій голос потонув у ревінні їхніх прокльонів. Вони не послухають ніяких аргументів.

Я повернулася до натовпу солдатів, що прийшли слідом за Ахіллесом. Мені здавалося, що, коли мені вдасться знайти серед них найслабкішого чи найсильнішого й перехопити його погляд, я зможу подивитись у вічі кожному й таким чином їх присоромити. Але жоден із них не дивився на мене. Хай що б я робила, жоден із них не підводив на мене очей.

— Я зроблю все, що буде в моїй силі, аби її врятувати,– сказав Ахіллес, але в його голосі звучали нотки поразки. Він не сказав, що саме робитиме чи що міг би зробити в цій ситуації. А ще я помітила, що й він дивився собі під ноги, не підводячи на мене очей. Але коли Іфігенія заговорила, він подивився на неї, як і всі інші чоловіки, що зібралися навколо, для кого вона вже була неживою, для кого вона вже перетворилася на жертву, чиї останні слова пам'ятатимуть багато років, на особу, смерть якої змінить напрямок вітру, чия кров міститиме в собі послання до тих, хто живе на небесах над нами.

— Моя смерть,– сказала Іфігенія,– врятує всіх тих, хто перебуває в небезпеці. Я загину. Цього не можна відвернути. Мені не можна було так сильно любити життя. Нікому із нас не можна закохуватися в життя. Бо що таке одне-єдине життя? Завжди існують інші. Інші, такі самі, як і ми, прийдуть і будуть жити. Кожен наш вдих супроводжується чиїмсь вдихом, услід кожному нашому кроку ступає хтось іще, за кожним нашим словом прозвучить інше слово, сказане ще кимось, і на зміну нашій присутності в цьому світі прийде чиясь присутність. Навряд чи має значення, хто мусить померти. На наше місце все одно хтось прийде. Я віддам своє життя за військо, за свого батька, за свою країну. Я принесу цю жертву з усмішкою на вустах. І тоді перемога в битві буде й моєю перемогою теж. Моє ім'я пам'ятатимуть набагато довше, ніж імена багатьох нині сущих.

Доки Іфігенія говорила, її батько, а разом із ним і чимало інших чоловіків поволі виходили з царського шатра, а ті, хто був неподалік, підходили ближче та збиралися навколо нас. Я спостерігала за своєю донькою і не могла втриматися від запитання, чи не була ця її промова лише хитрістю, чи не був оцей її голос, сповнений покірності та смирення, але достатньо гучний і сильний, аби всі довкола могли чути її слова, обміркованим і спланованим вчинком, що, в якийсь спосіб, допоможе моїй дочці врятуватися.

Ніхто не рухався. У всьому таборі не було чутно ані звуку. Її слова зависли в нерухомому повітрі, наче втілення штилю. Я помітила, що Ахіллес хотів щось сказати, та потім передумав і промовчав. Агамемнон намагався стати в позу великого воєначальника, спрямувавши свій погляд кудись за горизонт, поверх голів усіх присутніх, начебто даючи нам знати, що його турбують якісь набагато важливіші думки. Проте, попри всі його намагання, для мене він так і залишився приниженим, старіючим чоловіком. Я подумала, що в майбутньому на нього дивитимуться з презирством, як на чоловіка, котрий брехнею заманив свою доньку до військового табору та вбив її, аби прихилити до себе богів. Я бачила, що його й досі бояться, але я також розуміла, що це не триватиме довго.

Тож, зараз, із мечем, припнутим до боку, він був надзвичайно небезпечним, як бик, загнаний у глухий кут.

Зі шляхетною гідністю та презирливим усміхом на губах я пішла геть від них, і Іфігенія повільним кроком рушила за мною. Тоді я остаточно зрозуміла, що слабкий ватажок і сердитий, ласий до крові натовп зроблять свою чорну справу. Я точно знала, що нас переможено. Іфігенія продовжувала говорити, прохаючи мене не оплакувати її смерті й не жаліти її, допоки вона ще жива, прохаючи мене розповісти Електрі, як вона померла, та прослідкувати, щоб сестра не носила за нею жалобного вбрання, а також прохаючи мене використати всі мої сили, щоб уберегти Ореста від тієї отрути, що шириться навколо нас.

Звіддалік долинало виття тварин, доставлених до місця жертвопринесення. Я наполягла на тому, щоб із шатра вийшли всі жінки, котрі знову поприходили, крім тих, які приїхали з нами до табору й кому ми могли довіряти. Я наказала приготувати весільний одяг Іфігенії і витягти моє вбрання, те, що його я збиралася вдягти на весільну церемонію дочки. Я попросила приготувати достатньо води, щоб ми з Іфігенією могли прийняти ванну, а ще я вирішила намастити спеціальною білою маззю наші лиця та навести чорні стрілки довкола очей, щоб, ідучи до того страшного місця смерті, ми обидві мали блідий, неземний вигляд.

Спочатку всі мовчали. А потім тишу почали розривати то крики солдатів, то молитовні співи, що підносилися до неба, то жалібне мукання напівзадушених тварин і їх осатаніле вищання.

Коли надійшла звістка про те, що біля нашого шатра зібралися чоловіки, готові увійти всередину, я підійшла до запони, що затуляла вхід. Побачивши мене, чоловіки, здається, не на жарт перелякалися.

— Ви знаєте, хто я є? – запитала я.

Вони не дивилися на мене й нічого не відповідали.

— Ви що, залякані настільки, що й голос подати боїтеся? – поцікавилася я.

— Ні,– відповів один із них.

— Ти знаєш, хто я є? – запитала я в цього чоловіка.

— Так,– відповів він.

— Від матері я взнала певні слова, що їх вона дізналася від своєї матері,– сказала я.– Ці слова дуже рідко вимовлялися вголос. Від них усі чоловіки, що їх чули, зсихаються зсередини, а потім і утроби всіх їхніх дітей теж ізсихаються. Неушкодженими лишаються тільки їхні дружини, але тоді їм до смерті доводиться визбирувати в багнюці крихти їжі, щоб прогодуватися.

Я бачила, що вони перебувають під впливом релігійних забобонів настільки міцно, що будь-які заклики до богів або стародавнє прокляття миттєво страшенно їх перелякають. Жоден із них навіть поглядом не висловив жодного сумніву в правдивості моїх слів, жодна тінь не затьмарила їхніх облич, не було жодного натяку на те, що вони розуміють, таких слів не існує та й ніколи не існувало.

— Якщо хтось із вас хоч пальцем торкнеться моєї доньки чи мене самої,– продовжила я,– якщо хтось із вас піде попереду нас або заговорить, я вимовлю це прокляття. Якщо ви не будете смиренно плентатися позаду нас, наче побиті пси, я вас прокляну.

Усі вони разом і кожен зокрема мали пригнічений вигляд і виявляли готовність до послуху. Ніякі аргументи чи заклики до милосердя не подіяли б на цих людей, вони підкоряться тільки силі, більшій за їхню власну, й найменший натяк на вищу владу змусить їх підкоритися. Якби хоч один із них наважився б підвести на мене очі, то побачив би задоволений усміх, що промайнув на моєму обличчі.

А в шатрі Іфігенія вже була готовою, наче виліплена з мармуру версія себе самої, непорушна, спокійна, ніяк не реагувала вона на болісне вищання тварин, яких у цю саму мить різали на тому самому місці, де невдовзі вона востаннє побачить сонячне світло.

— Вони бояться древніх проклять,– прошепотіла я до неї.– Дочекайся тиші, а потім заговори до них. Поясни їм, що це прокляття дуже давнє, що передається воно від матері до доньки і що його дуже рідко проказували вголос, таким могутнім воно є. Погрожуй їм вимовити це прокляття, якщо вони не пом'якшать свого вироку. Погрожуй спочатку батькові, а потім і всім іншим, починаючи від тих, хто стоятиме до тебе найближче. Скажи їм, що, коли ти їх проклянеш, від їхнього війська нічого не залишиться, тільки зграйка напівдохлих собак бабратиметься в пилюці.

А потім я сказала їй, які слова має містити те прокляття. Й тоді ми вирушили від свого шатра до місця майбутнього вбивства. То була справжня процесія: спочатку йшла Іфігенія, за нею, на певній віддалі – я, потім – жінки, котрі супроводжували нас у подорожі, а вже потім – солдати. День був жаркий. Запах крові та нутрощів щойно зарізаних тварин, а також дух пережитого страху та білування туш, перетворився на такий сморід, що нам доводилося напружувати всю свою силу волі, щоб не позатуляти носи. Замість місця гідності, вони перетворили це місце на місце різанини, на місце, де вбивають безцільно та бездушно. Довкола вешталися байдужі до всього солдати, рештки вбитих тварин валялися смердючими купами.

Можливо, ця сцена разом із тим, як легко виявилося залучити богів до щойно вигаданого мною стародавнього прокляття, змусила щось у мені зрушитись, щось, що вже жило в мені, але дотепер чекало слушної миті, щоб вивільнитись і загостритися. Доки ми йшли до місця жертвопринесення, я вперше в житті подумала, що не вірю у владу богів, що й узагалі ніколи в неї не вірила.

Мені зробилося цікаво, чи тільки я одна так думаю. Мені було цікаво, чи й дійсно Агамемнон і його поплічники вірять у могутність богів, у те, що якась невідома вища сила тримає військо, наче в чарах, що їх зруйнувати можна тільки силою смерті живої людини.

Авжеж, вони в це вірили. Тільки щиро вірячи в правдивість усього цього, вони могли реалізувати свій жахливий план.

Коли ми наблизилися до Агамемнона, він прошепотів до своєї доньки:

— Твоє ім'я пам'ятатимуть вічно.

А потім він повернувся до мене і голосом, повним замогильної суворості та величезної власної значущості, прошепотів:

— Її ім'я пам'ятатимуть вічно.

І тоді я помітила, що один із солдатів, які нас супроводжували, підійшов до Агамемнона і щось йому прошепотів. Агамемнон уважно все вислухав, а потім тихо та суворо заговорив до п'ятьох чи шістьох солдатів, котрі стояли біля нього.

Потім розпочалися молитовні співи, що закликали богів у якійсь дивній речитативній манері, повній інверсій і повторюваних фраз. Я заплющила очі та прислухалася. Я відчувала запах крові вбитих тварин, що вже почали розкладатися, а ще в небі з'явилися грифи, незмінні супутники смерті. Аж раптом до узгодженого молитовного співу почали потроху додаватися поодинокі голоси найбільших релігійних фанатиків, а потім усе військо підхопило молитву, що залунала могутньо та монолітно, піднімаючись аж до небес.

Я подивилася на Іфігенію, котра стояла осторонь. Вона випромінювала неземну енергію, що линула від її пишного вбрання, від білого обличчя, від чорного волосся, від підведених чорним очей, від усієї її постави, мовчазної та непорушної.

І в цей момент з'явився жертовний ніж. Дві жінки підійшли до Іфігенії та звільнили її волосся від шпильок, що його утримували, а потім швидким рухом нахилили її голову вперед і грубо та квапливо почали зрізати її волосся. Коли ж одна з жінок зачепила лезом шкіру, Іфігенія болісно скрикнула, і це був крик не сакральної жертви, а юної, вразливої дівчини, що боїться болю, жертовні чари було на мить зруйновано. Я знала, яким непевним є цей натовп. Чоловіки почали кричати, а Агамемнон безпорадно заозирався. Спостерігаючи за ним, я розуміла, що його влада зараз тримається на волосині.

Аж ось Іфігенія вивільнилася з рук, що її тримали, й заговорила. Однак спочатку її ніхто не почув, тож їй довелося голосно скрикнути, щоб утишити натовп. Коли ж зробилося ясно, що вона от-от прокляне свого батька, з-за її спини виступив старий чоловік і накинув Іфігенії на лице стару білу шмату, затуливши їй рота, а потім за лікті потяг її до місця жертвопринесення, де, попри її спротив, зв'язав Іфігенії руки та ноги.

І тоді я вже не вагалася. Я простягла руки вперед і вивищила свій голос. Я почала проказувати прокляття, про яке їх попереджала. Я проклинала їх усіх. Дехто з тих, котрі стояли найближче до мене, вочевидь перелякані, кинулися навтьоки, але іще один чоловік підійшов до мене ззаду й, попри мій спротив, затулив мені рота якоюсь старою ганчіркою. А потім мене відтягли вбік, кудись у зовсім протилежний від місця жертвопринесення кінець табору.

Коли вже ніхто мене не міг ні побачити, ні почути, якісь люди почали мене штовхати та бити. А потім я побачила, як вони відкочують кам'яну брилу від табірної огорожі. Вона була така велика, що заледве троє чи, можливо, четверо чоловіків зуміли її підняти. Чоловіки, що притягли мене сюди, запхнули моє знесилене тіло в отвір, що утворився між брилою та огорожею.

Місця заледве вистачало, щоб сидіти, але ні лягти, ні встати я не змогла б. Запхнувши мене в цей отвір, вони швидко поклали кам'яну брилу на землю, затуливши вихід. Рук мені не зв'язали, тож я могла спробувати витягти кляп з рота, однак звільнитися мені не вдалося б, бо ж кам'яна брила була для мене заважкою. Я опинилась у пастці. Навіть мої розпачливі крики відбивалися від брили й звучали приглушено.

Тож я сиділа тут, напівпохована під каменем, доки моя донька на іншому кінці табору помирала в самотині. Я так ніколи й не побачила її тіла, навіть криків її не чула, і мої власні крики до неї не долинали теж. Але інші розповіли мені про її передсмертний крик. І ті високі звуки, що їх вона видобула з себе перед самим кінцем – тепер я в цьому переконана,– у всій їх розпачливій безпомічності, навіть тоді, коли вони перетворилися на ледь чутні зітхання, запали в душу кожному із присутніх і будуть пригадуватися ще дуже багато років. Їх пам'ятатимуть вічно, тільки їх і нічого більше.

Невдовзі мені почало боліти. Біль виник у спині, що її судомило від непорушного сидіння в замкненому просторі між каменем і землею. А потім заболіли й скоцюрблені та затерплі руки й ноги. Від куприка та попереку почав ширитися гострий біль, від якого виникло відчуття, ніби я вся палаю. Зараз я все б віддала за можливість розправити тіло, лягти чи встати на повен зріст і хоч трохи поворушитися. На той момент більше ні про що я й думати не могла. А потім з'явилася спрага і виник страх, що, здавалося, тільки посилював спрагу. І тоді всі мої думки та бажання були лише про воду, про один-єдиний ковток води. Я пригадала всі ті випадки зі свого життя, коли біля мене було чимало холодної питної води. Перед очима стояли чисті джерела та глибокі криниці. Я почала думати, що треба було більше цінувати воду та пити, доки я мала таку можливість. Навіть почуття голоду, що з'явилося пізніше, не було настільки сильним, як страждання від спраги.

Та попри відчутний сморід та табуни мурах і павуків, що повзали навколо мене, попри біль у спині, попри біль у руках і ногах, попри голод, що робився дедалі відчутнішим, попри відчуття страху, що я живою вже звідси не виберуся, найбільш дошкуляла мені спрага, саме вона мене добила, саме вона змінила мене.

Я зрозуміла, що зробила одну помилку. Не треба було погрожувати прокляттям отим солдатам, які прийшли супроводити нас до місця жертвопринесення. Треба було дозволити їм зробити все, як вони хотіли: піти попереду нас чи навіть оточити Іфігенію, тоді все мало б такий вигляд, ніби вона ув'язнена. Той солдат, який прошепотів щось на вухо моєму чоловікові, тепер я була в цьому впевнена, попередив Агамемнона про наше прокляття. Він був готовий до нього, й тепер, сидячи в цьому жахливому напівпідземеллі, я звинувачувала себе за цей прорахунок. Якби я не говорила зі солдатами так вороже, мій чоловік нічого б не знав про прокляття й не наказав би, щойно ми з Іфігенією почнемо говорити, затулити нам роти старими ганчірками.

Якби він нічого не знав і не був готовий, думала я собі, солдати б кинулися навтьоки, зачувши грізне прокляття Іфігенії. Я уявляла собі, як вона викрикує давні слова, як вони наздоганяють переляканих чоловіків і змушують їх звільнити Іфігенію, аби тільки вона припинила насилати на них жахливий гнів богів. Мені здавалося, що це подіяло б і її було б урятовано.

Я фатально помилилася. І тоді, сидячи в напівпідземній в'язниці, я постановила, що, коли тільки виберуся звідси живою, у майбутньому обов'язково зважуватиму кожне своє слово, ретельно обмірковуватиму кожен свій вчинок. Я уважно плануватиму кожнісіньку, навіть найменшу, свою дію.

Кам'яна брила затуляла від мене світ, залишаючи невеличкий отвір, крізь який мені було видно вузеньку смужку неба, тож, коли вона поблякла, а потім узагалі зникла, я зрозуміла, що настала ніч. У ті нічні години самотнього заціпеніння я пригадала все від початку. Не можна було дозволити моєму чоловікові одурити нас і заманити сюди. А опинившись тут і зрозумівши наміри Агамемнона, ми мусили вигадати щось, знайти якийсь шлях до порятунку. Від цих думок нестерпна спрага, що її я так болісно відчувала, зробилася ще дошкульнішою. Ця спрага, що в мені жила, як щось окремішнє, щось абсолютно самостійне, здавалася тепер такою, що її ніколи не вдасться втамувати.

Наступного ранку, коли в моє напівпідземелля крізь отвір хтось вилив кухоль води, з-за кам'яної брили долинув сміх. Я спробувала попити, але вода потрапляла куди завгодно, тільки не до мого рота. Одяг і земля піді мною зробилися мокрими, а губи так і залишилися сухими. Ця нова наруга дала мені знати, якщо таке знаття мені було потрібне, що про мене ще не забули. Протягом наступних двох днів на мене вилили ще декілька кухлів води, вона змішалася з моїми екскрементами, й у напівпідземеллі почало смердіти, як зазвичай смердить людське тіло, охоплене гнилістю. То був сморід, що, думала я, назавжди залишиться зі мною.

Але, крім смороду, мене не полишала одна-єдина думка. Виникла вона майже з нічого, народилася з образи, з почуття дискомфорту та спраги, і поступово вона переросла в щось більше, у щось таке, що затьмарило всі інші думки, що непокоїло мене більше за будь-які інші речі. Якщо боги, думала я, не спостерігають за нами, то як же нам знати, що робити? Хто ще навчить нас, як діяти? І тоді я зрозуміла, що ніхто не навчить мене, що робити далі, як учинити в майбутньому, що зробити й чого не робити. Взагалі ніхто! До кінця моїх днів тільки я сама вирішуватиму, як мені жити, а не боги!

І тоді я постановила собі, що вб'ю Агамемнона за те, що він учинив. Я не проситиму поради ні в оракула, ні в жерців. Я нікому не молитимусь. Я мовчки все спланую та реалізую. Я добре підготуюсь, а Агамемнон не буде до цього готовий, бо ж і він, і його люди завжди й у всьому чекають підказки оракула, тож, він ніколи й не здогадається, ніколи й не чекатиме нічого подібного.

На третій день, незадовго перед сходом сонця, коли вони прийшли й відсунули кам'яну брилу, моє заціпеніння досягло вже такої стадії, що я не могла й ворухнутися. Вони спробували витягти мене за руки, однак величезна брила так міцно затисла моє тіло у вузькому просторі, що майже поховала мене під собою. Їм довелося витягати мене звідти сантиметр за сантиметром, а потім їм довелося вхопити мене попід руки, бо я не могла стояти: ноги зовсім мене не тримали. Я не вважала за потрібне до них говорити і навіть не спромоглася на задоволену посмішку, коли вони повідвертали носи від ями, в якій я мусила так довго пролежати, заскочені смородом, що контрастував зі свіжістю ранкового повітря.

Вони відвели мене до жінок, які вже чекали. Увесь той ранок вони тільки й робили, що відмивали мене, перевдягали в чистий одяг і годували, а ще я пила. Не було ніяких розмов. Я бачила, вони бояться, що я можу запитати про останні хвилини життя моєї дочки та про те, що зробили з її тілом.

Я вже була готова залишитися на самоті й поспати в тиші та спокої, коли знадвору долинули звуки чиїхось поквапливих кроків і голоси. Один зі солдатів, тих, що супроводжували нас із Іфігенією до місця жертвопринесення, задиханий увійшов до шатра.

— Вітер змінив напрямок,– сказав він.

— Де Орест? – запитала я в нього.

Він знизав плечима й вибіг із шатра, ховаючись у натовпі, що вже зібрався поруч. А потім зробилося дуже гамірно: залунали команди та накази. Невдовзі до жіночого шатра ввійшли двоє солдатів і стали на чатах біля входу, за ними з'явився мій чоловік, який мав вигляд осідланого коня, бо ніс на плечах Ореста. Наш син тримав у руці свого маленького меча. Він розреготався, коли батько опустився перед нами мало не навколішки, спускаючи сина на землю.

— Він буде видатним полководцем,– сказав Агамемнон.– Орест – ватажок вояків.

Спустивши сина додолу, Агамемнон усміхнувся.

— Ми відпливемо сьогодні ж, щойно сховається місяць. Ти забереш Ореста й своїх жінок додому, де чекатимеш мого повернення. Я дам тобі чотирьох солдатів, які охоронятимуть вас дорогою.

— Я не потребую чотирьох солдатів,– відповіла я.

— Вони тобі знадобляться,– заперечив він.

Коли Агамемнон зробив крок назад, Орест зрозумів, що його залишають із нами. Він розплакався. Тоді батько взяв його на руки й простягнув мені.

— Чекайте на мене, ви обоє. Я повернуся, коли виконаю свою місію.

Він гордим кроком вийшов із шатра. Невдовзі прийшло четверо солдатів, четверо з тих, кого я налякала своїм старовинним прокляттям. Вони оголосили, що хочуть вирушити в дорогу ще до заходу сонця. Вони видавалися переляканими й тоді, коли я сказала, що нам знадобиться час, аби зібратися. Тоді я запропонувала їм зачекати надворі, доки ми збиратимемо речі, а коли ми будемо готові, я їх покличу.

Один із солдатів був молодшим і м'якшим за інших; він повсякчас опікувався Орестом, відволікаючи його іграми та оповідками, під час усієї зворотної подорожі. Орест був дуже енергійним і сповненим життя. Він не випускав із рук свого меча й постійно говорив про військові звитяги та про те, як він переслідуватиме своїх ворогів, аж до кінця світу. І тільки перед сном він починав пхикати та комизитися, тулячись до мене й шукаючи тепла та заспокоєння, але потім раптом відштовхував мене й заходився плачем. Кілька разів йому снилися жахи, Орест кричав – і ми прокидалися серед ночі. Він кликав батька, потім – сестру, а потім і тих солдатів, із якими вже встиг потоваришувати. Він кликав і мене теж, але коли я брала його на руки й тулила до грудей, шепочучи йому на вухо заспокійливі слова, виривався з моїх рук, наче чимось страшенно нажаханий. Отак ми й подорожували, і вдень, і вночі піклуючись про Ореста, зовсім не думаючи про те, що скажемо, коли приїдемо додому.

Усіх інших, як і мене, мала б непокоїти думка про те, чи звістка про долю Іфігенії вже досягла вух Електри, чи, принаймні, стала відомою старійшинам, яких було залишено як її порадників. Останньої ночі я зосередилася на тому, щоб заспокоїти Ореста, щоб забезпечити йому тихий і спокійний сон під високим зоряним небом, а також уперше замислилася над тим, як тепер маю жити, що робитиму, кому зможу довіритися.

Довіряти не можна нікому, подумала я. Довіряти не можна нікому. Ця думка була єдиною корисною з усього, що крутилося в моїй голові.

За ті тижні, що нас не було вдома, до вух Електри доходили різні чутки, й від тих чуток вона передчасно подорослішала, а голос її зробився дуже високим, або вищим, ніж я його пам'ятала. Вона вибігла мені назустріч, бажаючи дізнатися про все з перших вуст. Тепер уже я розумію, що, не зосередивши на ній усієї своєї уваги, не давши їй відчути моєї материнської любові, я зробила свою першу помилку в поводженні з Електрою. Ізоляція та чекання, очевидно, погано вплинули на неї, й Електру майже не можливо було змусити слухати те, що я їй казала. Можливо, варто було просидіти з нею всю ніч, оповідаючи про все, що з нами відбулося, крок за кроком, хвилина за хвилиною, прохаючи в неї розради та розуміння, намагаючись віднайти спокій в її обіймах. Але мої ноги ще й досі боліли, й ходити було важко. Я і досі ніяк не могла наїстися й ніяка кількість води не могла втамувати моєї спраги. Мені хотілося спати.

Однак мені зовсім не слід було нехтувати нею. Тепер я це точно знаю. Але на той час я мріяла про свіжий одяг, про своє старе ліжко, про ванну, про їжу та кухоль солодкуватої холодної води з нашої палацової криниці. Я мріяла про мир і спокій, принаймні, доки не повернеться Агамемнон. Я складала плани. Я дозволила іншим оповісти Електрі те, як обірвалося життя її сестри. Я ходила кімнатами палацу, немов хижа примара, подалі від неї, подалі від її голосу, що переслідував мене більше, ніж усі інші голоси.

Прокинувшись першого ранку, я зрозуміла, що зробилася бранкою. Тих чотирьох солдатів було послано охороняти мене, наглядати за Електрою й Орестом, а ще забезпечити лояльність старійшин-радників стосовно Агамемнона. Вони страшенно зраділи, коли я опинилась у власних покоях і не просила нічого, крім їжі та питва, не хотіла нічого, тільки спати й прогулюватися садом, потроху відновлюючи міць у ногах. Коли я виходила зі своїх покоїв, двоє солдатів завжди йшли за мною. Вони нікому не дозволяли зі мною бачитися, тільки жінкам, котрі були мені за прислужниць, але щовечора тих жінок допитували, бажаючи достеменно знати, що я казала і що робила вдень.

І тоді я зрозуміла, що однієї ночі муситиму їх убити, одразу всіх чотирьох. Я нічого не зможу вдіяти, доки цього не зроблю. І вдень, і вночі я або спала, або вибудовувала плани, як би це найліпше влаштувати.

Навіть коли жінки приносили мені новини, я не знала напевно, чи вони правдиві. Я не могла йняти віри нікому.

Електра бігала палацом, створюючи протяги й усіх нервуючи. Вона взяла собі за правило без кінця повторювати мені ті самі фрази, щоразу висувати мені ті самі звинувачення.

— Ти дозволила, щоб її принесли в жертву! Ти повернулася додому без неї.

Я ж, у свою чергу, продовжувала ігнорувати дочку. Натомість, мені треба було розповісти Електрі, що її батько виявився зовсім не таким сміливцем, яким вона і досі його уявляла, а радше лисом у людській подобі.

Мені треба було змусити її зрозуміти, що саме його слабкість спричинила смерть її сестри.

Мені треба було зробити так, аби вона стала моєю спільницею у бажанні помсти. Замість цього я покинула Електру горіти в її власному гніві, велику частку якого тепер було спрямовано супроти мене.

Коли вона увіходила до моєї кімнати, я завжди прикидалася, ніби сплю, чи просто відверталася від неї. Моя дочка мала багато чого розповісти старійшинам і чотирьом солдатам Агамемнона.

Я бачила, що й вони вже від неї втомилися.

Але одного дня я почала дослухатися до її слів уважніше, ніж перед тим, бо вона видалася мені більш схвильованою, ніж зазвичай.

— Еґістус,– сказала Електра,– уночі ходить цими коридорами. Він з'являється на порозі моєї кімнати. Іноді я прокидаюсь і бачу, що він стоїть у ногах мого ліжка й усміхається до мене, а потім відступає і розчиняється в темряві.

Еґістус був нашим заручником. Його тримали в підземній в'язниці під нашою опікою, як це називав мій чоловік, уже понад п'ять років. Від самого початку було вирішено добре його годувати й не чинити йому ніякої шкоди, оскільки він був «ласою здобиччю» – вродливий і розумний, безжальний і з багатьма послідовниками в тих диких землях, звідки був родом, принаймні, так мені було сказано.

Коли наше військо вперше захопило родинну фортецю Еґістуса, ніхто не міг передбачити, що кожного ранку двох охоронців мого чоловіка знаходитимуть у калюжі їхньої власної крові. Хтось убачав у цьому прокляття. Було поставлено охорону, щоб стерегти охоронців, було послано шпигунів чатувати всю ніч. Але все одно двох охоронців мого чоловіка щоранку, варто було сонцю визирнути з-за обрію, знаходили мертвими в калюжі власної крові. Дуже скоро з'явилося припущення, що їх убиває Еґістус, і дійсно, ця підозра підтвердилася, коли його було взято заручником, бо відтоді жоден охоронець не помер від чужої руки. Послідовники Еґістуса пропонували за нього викуп, але мій чоловік вирішив, що тримати такого підступного чоловіка в почесному ув'язненні ліпше та вигідніше, ніж посилати цілу армію на упокорення його послідовників, які тим часом відступили в передгір'я.

Зустрічаючись зі своїми радниками, мій чоловік частенько, щоб розважитися, запитував у них, чи немає заколотів або й іншого неспокою в нещодавно завойованих землях, а коли чув, що все добре, що там панує лад і спокій, усміхався й казав: «Доки ми тримаємо Еґістуса тут, усе буде добре. Перевірте, чи міцно тримаються його ланцюги. Упевнюйтеся в їх міцності щодня».

Роки йшли, і поступово про нашого в'язня почали ширитися інші чутки. Тепер уже говорили про те, який він красень і які добрі манери має. Хтось із жінок, що були мені за служниць, розповів про те, як він приручав птахів, які залітали до його в'язниці крізь високе вікно. А інша тихенько прошепотіла якось, що Еґістус уміє заманити до своєї в'язниці молоденьких прислужниць і навіть хлопчиків-служок. А якось, коли я запитала, через що мої покоївки так таємничо всміхаються, вони нарешті зізналися, що тамують усмішки тому, що одна із них почула ритмічний дзенькіт ланцюгів, що долинав із Еґістусової в'язниці, а коли вона зачаїлася неподалік, то побачила, як із підземелля вийшов молоденький прислужник і з паленіючим від пристрасті та сорому лицем повернувся до кухні виконувати свої безпосередні обов'язки.

А ще було дещо, про що мені казала мати, коли я виходила заміж. То була давня історія, в якій батько мого чоловіка, охоплений нестримним гнівом, наказав убити двох єдинокровних братів Еґістуса й, нашпигувавши їх спеціями, запекти та подати на святкову вечерю їхньому батькові. Це все пригадалося мені тепер, коли я почала думати про нашого в'язня. Він міг мати свої власні резони для помсти моєму чоловікові, варто тільки надати йому такий шанс.

Коли Електра знову поскаржилася, що бачила у своїй кімнаті нашого в'язня, я сказала, що це їй привиділося. Вона ж наполягала, що нічого їй не привиділося, вона бачила Еґістуса на власні очі.

— Він розбудив мене своїм шепотом. От тільки слів його я не змогла розібрати. Він зник раніше, ніж я встигла покликати охорону. Коли ж охоронці прийшли, вони поклялися мені, що ніхто не проходив повз них, але я знаю, що вони помиляються. Еґістус уночі ходить палацом. Спитай у своїх служниць, якщо не віриш мені.

Я сказала їй, що не бажаю більше ніколи про таке чути.

— Ти чутимеш про це щоразу, коли таке траплятиметься знову,– відповіла вона з викликом.

— Ти кажеш це так, ніби хочеш, аби він приходив до тебе ночами,– сказала я Електрі.

— Я хочу, щоб повернувся мій батько,– відповіла вона.– Тільки тоді я почуватимусь у безпеці.

Я вже зібралася сказати, що не варто так сліпо вірити в зацікавленість її батька в безпеці його дочок, але, натомість, продовжила розпитувати Електру про Еґістуса. Я попросила її описати його.

— Невисокий, трохи здіймає догори лице, коли бачить, що я прокинулась, і всміхається так, ніби давно мене знає. Він має хлоп'яче обличчя і фігурою теж нагадує хлопця.

— Він лишається в ув'язненні вже багато років. Він – убивця,– сказала я.

— Я бачила чоловіка,– відповіла Електра,– котрий цілком відповідає опису однієї зі служниць, яка бачила Еґістуса, прикутим ланцюгами в підземеллі.

Я почала лягати спати раніше, щоб прокидатися ще затемна. Але зауважила я тільки тишу, що панувала навколо мене. Охоронці за моїми дверима міцно спали. Іноді я перевіряла міцність їхнього сну, босоніж і ледве дихаючи, переходячи з кімнати до кімнати. Я не ходила далеко. Але чула лише чоловіче хропіння, що долинало з якоїсь віддаленої кімнати. Цей звук мені подобався, бо означав, що моїх кроків ніхто не чує, що мого дихання ніхто не зауважить.

Відтепер я мала план, і він полягав у тому, щоб знайти Еґістуса й умовити його зробитися моїм спільником.

Минув тиждень чи трохи більше, перш ніж я наважилася спуститися в підземелля. Якщо мене хтось побачить, вирішила я, прикинуся, що ходжу уві сні. Однак я не знала напевно, в якому саме підземеллі тримають Еґістуса – у тому, що міститься під поверхом із головною палацовою кухнею та коморою, чи в якомусь окремому погребі.

Я почала блукати коридорами в найтемнішу нічну пору, коли все навкруги завмирало. І от однієї ночі я буквально наштовхнулася на нашого палацового привида. Він мав зовсім такий юний і навіть хлоп'ячий вигляд, як описувала Електра, геть не було схоже, що він багато років просидів у підземеллі.

— Я тебе шукала,– прошепотіла я.

Він зовсім не злякався й не кинувся навтьоки. Натомість, спокійно мене розглядав.

— Ти – та жінка, чию дочку було принесено в жертву, кого поховали заживо під кам'яною брилою і яка блукала цими коридорами. Я за тобою спостерігав.

— Якщо ти мене викажеш,– сказала я,– охоронці тебе уб'ють.

— Чого тобі треба? – поцікавився він.– Мусиш бути відвертою. Якщо ти не спробуєш мене використати, напевно, це захоче зробити хто-небудь інший.

— Я накажу охоронцям не відходити від твоїх дверей ні вдень, ні вночі.

— Охоронцям? – перепитав він і всміхнувся.– Я знаю тих, кого слід остерігатися. Ніщо не ховається від мого ока. То чого ж тобі треба?

У мене була лише мить, щоб наважитись, але, заговоривши, я зрозуміла, що вже давно все вирішила й тепер була готовою.

— Четверо солдатів, які приїхали з нами з табору,– сказала я.– Я хочу, щоб їх було вбито. Можу провести тебе до кімнати, де вони сплять. Їхні двері охороняють, але вночі охорона теж спить.

— Щоб усіх чотирьох було вбито тієї самої ночі? – запитав він.

— Так.

— А натомість?

— Усе,– прошепотіла я, а потім приклала палець до вуст і, швидко розвернувшись, пішла до своїх покоїв так тихо, як тільки спромоглася.

Але після цієї розмови нічого не сталося. Я усвідомила, що, можливо, поставила на карту занадто багато, та мені було ясно й те, що, коли щось станеться, доведеться ризикнути набагато більшим. Я спостерігала за чотирма солдатами. Я спостерігала за старійшинами, котрих мій чоловік залишив як радників, коли йшов на війну. Я уважно дослухалася до чуток і побрехеньок, що ними обмінювалися мої служниці.

Я використала Ореста як виправдання для своїх виходів за межі моїх власних покоїв. Я ходила за сином, коли він улаштовував двобої на мечах із одним з охоронців або його малолітнім сином, який частенько був поруч зі своїм батьком. У ці дивні часи, коли ширилися чутки про переможні битви нашого війська, я знала, щось має статися, щось або хтось подасть мені якийсь знак, хай навіть не бажаючи цього, заздалегідь попередить мене про переможне повернення Агамемнона, іще задовго до того, як прийдуть офіційні новини.

Щоночі я виходила на свої безшумні прогулянки коридорами палацу, а повернувшись, засинала, і прокидалася вже далеко після сходу сонця, коли до мене приходив Орест, повний життєвої енергії, завжди з розмовами про свого батька, про мечі та солдатів.

І от однієї такої ночі, щойно поринувши в найміцніший сон, я прокинулася від крику сови під моїм вікном, а потім до мене долинув уже зовсім інший звук. Я тихо лежала й дослухалася до кроків, що віддалялися від моїх дверей, дослухалася до голосів і криків, адресованих солдатам, котрі мусили охороняти мене ціною власного життя.

Коли я підійшла до дверей, мені не дозволили вийти з кімнати й не дозволили нікому увійти всередину. А потім залунали голосніші викрики,– чоловічі голоси роздавали накази, хтось бігав, Електра говорила на підвищених тонах. А потім двоє чоловіків привели до моєї кімнати Ореста.

— Що сталося? – запитала я.

— Чотирьох солдатів, що приїхали з тобою, знайшли мертвими в калюжі крові. Їх убили власні охоронці,– відповів один із чоловіків.

— Їхні власні охоронці? – перепитала я.

— Не хвилюйся, охоронців уже знешкоджено.

Я визирнула з кімнати й побачила, як коридором до виходу з палацу несуть тіла. Потім я повернулася до кімнати й якомога м'якше заговорила до Ореста в намаганні відвернути його увагу від усього, що відбувається. Коли прийшла Електра, я жестом показала їй не говорити про сьогоднішні вбивства у присутності молодшого брата. Змушена мовчати, вона швидко вислизнула з кімнати, залишивши і мене, і Ореста у спокої. Коли вона повернулася, то прошепотіла мені на вухо, що поговорила зі старійшинами, котрі запевнили її, що це сталося через непорозуміння в картярській грі чи грі в кості між охороною та чотирма солдатами. Вони всі добряче випивали.

— Обличчя охоронців були заплямовані кров'ю, як і їхні кинджали,– сказала Електра.– Вони, напевно, були п'яні. Але більше вони вже не питимуть і нікого не вб'ють.

А потім Електра додала, що нічна пригода була лише непорозумінням, що іноді виникають між чоловіками, й нічим більше.

— Батько, коли він повернеться, навіть уваги на це не зверне,– сказала вона.

Від мого імені донька віддала наказ заборонити будь-які картярські ігри та гру в кості.

— Під заборону також підпадає пиятика, аж до того часу, коли повернеться Агамемнон,– сказала Електра.

Я вивела Ореста на чисте повітря й говорила із ним дуже м'яко, доки ми шукали солдата, котрий потренує його в мистецтві володіння мечем.

 палаці Орест зауважив якусь незвичну тишу та порожнечу. Він подумав, що слуги, напевно, знайшли спосіб вислизнути назовні, щоб теж привітати батька з перемогою. Ідучи порожнім коридором до материного покою, де вона наказала йому зачекати, хлопчик відчув себе зовсім малим і самотнім. Якби тільки мати послала когось побути із ним, когось, хто був би обізнаним у мистецтві двобою на мечах або ж у влучній стрільбі, когось, хто навчив би його нових військових прийомів, аби потім було чим похизуватися перед батьком.

У материній кімнаті Орест знайшов собі місце для тривалого сидіння. Він поклав свого меча на підлогу й узявся терпляче чекати. Хлопчик уважно дослухався до кожного звуку, що міг би долетіти знадвору. Потім він звівся на ноги та вийшов з кімнати. У коридорі він якийсь час постояв, чекаючи, але було так само безлюдно та тихо. Він вирішив повернутися до головного входу, знайти матір і попросити дозволу залишитися з нею чи хоча б з Електрою.

Але коли він знову рушив порожнім коридором, з-за стіни долинули голоси. Вони належали чоловікам, котрі розмовляли в комірчині біля кімнати, де відпочивали вартові. Орест упізнав декого з охоронців, що там сиділи. Один із них дуже вправно бився на мечах і запропонував Орестові вийти до саду за палацом, де вони зазвичай влаштовували свої навчальні двобої. Хлопчик засумнівався, чи зараз достатньо слушний час для чергового заняття, бо ж мати може у будь-який момент по нього послати. Але в пропозиції охоронця, що видалася Орестові дуже спокусливою, та в його усміхненому обличчі було щось таке, що змусило хлопчика відчути себе в безпеці та без вагань погодитися. Троє інших чоловіків, що теж сиділи в кімнаті, мали більш відсторонений і суворий вигляд.

— Скажете моїй матері, куди ми пішли? – попросив Орест одного з трьох охоронців.

Коли чоловік сказав, що так і зробить, хлопчик відчутно розслабився й охоче пішов за охоронцем до саду.

Коли вони вже якийсь час билися на мечах, з'явилося ще двоє вартових. Їх Орест також знав. Один із них дружньо звернувся до нього на ім'я, а інший, здавалося, був чимось занепокоєний і тримався трохи на відстані. Хлопчику було цікаво, чи зможе один із них, а може й обидва, замінити його наставника, коли той утомиться. Але, на диво, вартовий, що тримався на відстані, одразу ж підійшов і припинив їхній двобій.

— Твоя мати наказала нам супроводити тебе до місця, де відбудеться святкова учта,– звернувся він до Ореста.

— Коли це було? – поцікавився хлопчик.

— Щойно.

— А чи мій батько знає?

— Авжеж.

— Чи буде він на святковій учті?

— Звичайно ж.

— А Електра?

— Так.

— А Еґістус?

— Нам було наказано тебе туди привести.

— Можливо, ми ще матимемо час побитися на мечах перед тим, як почнеться учта,– сказав охоронець, що мав дружню усмішку.

— Я думаю, що треба дочекатися моєї матері,– розважливо сказав Орест.

— Твоя мати вже відбула,– зауважив інший охоронець.

— Куди? – запитав Орест.

— Туди, куди й ми зараз підемо.

Хлопчик замислився над почутим. Двоє охоронців підійшли до нього з обох боків і, поклавши йому руки на плечі, повели геть від палацу.

— Треба поспішати, щоб дійти завидна,– сказав один із охоронців.

— А як усі інші туди потраплять? – поцікавився хлопчик.

— На колісницях,– почув він відповідь.

— А ми що, не можемо теж поїхати на колісниці? – не вгавав Орест.

— Колісниці лише для вояків, котрі повернулися додому з війни,– була відповідь.

— Давай мені свого меча,– запропонував той, що тримався на відстані,– я поверну тобі його, щойно прибудемо на місце.

Орест віддав йому свого меча.

За якийсь час, коли чоловіки припинили розмови й попросили його рухатися швидше, Орест зрозумів, що коїться щось не те, що йому не треба було нікуди йти з цими вартовими. Кілька разів, коли він озирався через плече, той, котрий йому подобався найменше, підганяв і вимагав, аби Орест не відволікався. Коли ж він запитав, скільки їм іще йти та коли вони наздоженуть усіх інших, жоден із вартових нічого йому не відповів. А коли зрештою хлопчик сказав, що хоче повернутися до палацу, обидва вартові вхопили його за сорочку й потягли вперед.

І тут він помітив, що вже сутеніє. Орест зрозумів, що його захопили в заручники чи, можливо, хтось віддав цим вартовим невірний наказ. Одначе він вирішив, що, коли в палаці помітять його відсутність, одразу ж пошлють інших охоронців на його пошуки. Хлопчик подумав, що оскільки він іде вулицями і їх усі бачать, люди обов'язково покажуть охоронцям, в який бік його повели. Він уявив собі, як розлютиться мати, коли з'ясується, що загубився її єдиний син.

Орест відчув, що треба сказати про це вартовим, але вони зробилися ще мовчазнішими й рухалися вперед іще швидше й упертіше. Він подумав, що на цих двох чекають великі неприємності.

Коли вже зовсім споночіло, вони зупинилися на відпочинок. Вартові мали з собою їжу й поділилися нею з Орестом. Але й тоді вони не розмовляли. Коли хлопчик сказав їм, що хоче додому, вони проігнорували його скарги. І навіть коли він сказав, що мати вишле людей на його пошуки, вони теж промовчали.

Коли ж Орест звівся на ноги й почав вимагати, щоб йому повернули меча, вартові сказали, що ліпше б він лягав спати, а вранці все буде добре.

І тільки згадавши інших дітей, яких уже було викрадено, він розплакався. Орест пригадав, як Електра розповіла йому про викрадених хлопчиків і попередила, щоб він не виходив за межі палацу. Він був знайомий із кількома викраденими хлопцями. І тепер Орест раптом усвідомив, що його теж викрали. Можливо, й інших було забрано саме так. Можливо, і їх теж хитрощами виманили з дому.

Уранці вартовий, що мав приязну усмішку, підійшов до Ореста й поцікавився, чи з ним усе гаразд.

Він присів біля хлопчика й обійняв його рукою за плечі.

— Усе буде добре,– заспокійливим голосом сказав він.– Твоя мати знає, де ти є, і ми тут, аби попіклуватися про тебе.

— Ви сказали, що ми йдемо на святкову учту,– нагадав йому Орест.– Я хочу повернутися додому.

Сказавши це, хлопчик знову розплакався, а вартовий знову промовчав. Коли ж Орест зірвався на ноги й кинувся навтьоки, обидва вартові міцно вхопили його за руки й посадовили між собою.

По якомусь часі звіддалік почулися голоси. Його викрадачі занепокоєно перезирнулись і змусили Ореста сховатися разом із ними в кущах. Хлопчик вирішив, що не кричатиме, а почекає, доки люди наблизяться впритул до їхньої схованки і зможуть точно зрозуміти, де він є, й швидко його врятують. Він бачив, що його вартові робляться дедалі більш занепокоєними, чим ближче звучать голоси.

Коли він уже був готовий закричати, обоє вартових вийшли з кущів і почали обіймати якихось чоловіків, що супроводжували довгу валку бранців.

Орест побачив, що полонених було скуто ланцюгами в ряди по троє або четверо. Деякі з них мали порізи та синці на обличчях. Вони схиляли голови, проходячи повз хлопчика, а тим часом його викрадачі швидко обмінювалися привітаннями й новинами з їхніми охоронцями.

Кілька разів Орест заливався слізьми та сідав на землю, відмовляючись іти далі, й тоді добріший із вартових підходив до нього, клав йому на плече руку й казав, що нічого страшного не відбувається, що просто плани трохи змінилися й він уже зовсім скоро побачить свою матір і свого батька.

Коли хлопчик поцікавився, куди саме вони йдуть і коли саме він побачить своїх батьків, охоронці сказали йому ні про що не турбуватись, а просто рухатись уперед якомога швидше.

Вони йшли так цілісінький день, і довга шерега бранців постійно виднілася попереду. Коли ж Орест попросив зупинитися й відпочити, його вартові невпевнено перезирнулися між собою.

— Мусимо продовжувати рух,– сказав один з них.

Дорогою вони постійно зустрічали чоловіків, що рухалися в бік палацу й були знайомі з Орестовими охоронцями. Щоразу, коли траплялася така зустріч, один з вартових лишався з хлопчиком, а інший відходив поговорити зі знайомими, щоб коротко таємничо про щось пошепотітись і на прощання обмінятися жестами дружби та приязні.

Усю дорогу Орест помічав грифів, що купчилися на деревах або завзято билися в густих чагарниках, або ширяли високо в небі, пильнуючи за можливою здобиччю.

Другого дня, ближче до вечора Орест спостеріг дим, а потім побачив будинок і хлів, охоплені полум'ям. Коли вони підійшли ближче, стало видно й шереги чоловіків, що спокійно стояли на певній відстані від будівель. Вони всі були зв'язані в єдиний гурт і чекали, доки їхні охоронці хапливо різали свиней, рубали курям голови та зганяли в невеличку отару овець, що порозбігалися врізнобіч. Чоловік і двоє хлопців стояли й дивилися на все це.

Раптом із хліва вибігла худорлява жінка. Вона голосно кричала. Спочатку з її горла виривалися тільки крики, але потім почулися й лайки та прокляття, адресовані охоронцям.

Коли вона, простягши вперед руки, побігла до чоловіка та двох хлопців, один із охоронців підняв із землі жердину й, обхопивши її обома руками, щосили вдарив жінку в лице. Орест подумав, що жердина, напевно, розтрощила жінці кістки й повибивала зуби, та перш, ніж вона заточилася й упала, скрутившись від болю, на одну довгу мить зависла цілковита тиша.

Орестові вартові потягли його далі шляхом. Тепер уже він тремтів усім тілом і безутішно плакав. А ще йому хотілося їсти.

Упродовж наступних днів, хоча він і йшов більшість часу поміж вартових, вони більше не лякали його й не говорили з ним суворо. Вони взагалі говорили дуже мало. Коли Орест час від часу запитував у них про свого батька та матір, вони нічого не відповідали. Але хлопчик чув, як вони розмовляли вночі, й дізнався, що в тих довжелезних шерегах позв'язуваних між собою бранців ідуть солдати, що повернулися з його батьком, а крім них, там є раби, захоплені на війні.

Із випадкових реплік Орест також дізнався, що їм було наказано доправити його в якесь місце, а потім доєднатися до основних сил і разом з ними повернутися до палацу. Коли вартові відкрито говорили в його присутності, хлопчик не міг упізнати жодного з імен або місць, про які йшлося. Той, що подобався Орестові менше, постійно нагадував іншому про необхідність тримати язика за зубами, говорячи, що коли вони виконають своє завдання, тоді вже зможуть розмовляти скільки завгодно й про що завгодно.

Коли ж він одного дня запитав у своїх вартових, хто їм наказує, вони мало не розреготалися йому в очі. А коли він поцікавився, куди його ведуть, то почув у відповідь, що про все сам дізнається, коли настане час. Орест замовк, уважно вдивляючись у лиця вартових і сподіваючись, що, можливо, один з них випадково заговорить про його батька чи матір, але вони сказали, що хто мало говорить, той багато чого в житті досягає.

Якось уночі він лежав досить близько, аби розчути розмову своїх вартових, котрі, як і завжди, говорили пошепки. Прозвучало ім'я Еґістуса, але принагідно та похапцем, про його батька чи матір узагалі цього разу не було жодної згадки. Хоча хлопчик і відчував безмежну втому від цілоденного крокування шляхом і страшенно хотів спати, він щосили намагався подолати сонливість і дослухати розмову до кінця. Але вартові говорили тільки про землю, гектари землі, про землю, на якій ростуть оливи й сади, що лежатиме близько від джерела та буде добре захищеною. Один з вартових заговорив про будівництво і сказав, що зараз саме час звести собі будинок, мовляв, є солдати й раби, що носитимуть каміння.

Орест відчував, що всі люди, котрих він бачив у придорожніх будинках і селах, були налякані. Іноді на очі потрапляли будівлі зі слідами пожежі чи інших пошкоджень. Коли вони вимагали їжі, їм усе швидко виносили. Коли ж вони потребували місця для ночівлі, що траплялося набагато рідше, їх розміщали в хліві чи сараї. Але що далі вони просувалися, то більші відстані розділяли села, то менше придорожніх будинків бачили, та й ті дуже часто виявлялися пограбованими. Їм виносили їжу, яка була, однак нерідко господарям і самим не було чого їсти.

Одного вечора, коли вони цілий день пройшли, не маючи й ріски в роті, вартовий, котрого Орест від початку не злюбив, сказав, що піде й пошукає обійстя чи ферму, що має бути поблизу дороги, якою рухаються бранці. Він сказав, що повернеться ще завидна, й залишив Ореста з іншим вартовим чекати на відкритому узбіччі, так, пояснив він, йому буде легше знайти їх на зворотному шляху.

Орест трохи поспав. Коли він прокинувся, було вже майже зовсім темно, але перший вартовий і досі не повернувся. Коли зійшов місяць, хлопчик побачив, що за ним пильнують. Спочатку він зібрався заплющити очі й іще трохи поспати чи, принаймні, удати, що спить, але потім подумав, чи не підсісти до цього добрішого вартового та спробувати втягти його в розмову. Можливо, він скаже, куди й навіщо вони ідуть? Та й узагалі, чому треба було полишати палац? Вартовий сидів мовчки, тож Орест замислився над тим, як розпочати розмову.

— Чи зуміє він знайти нас у темряві? – запитав він по якомусь часі.

— Думаю, зуміє,– відповів охоронець.– Місяць майже у повні.

Після цього вони помовчали, але Орест відчував, що мовчанка гнітить охоронця. Хлопчик подумав, що цей чоловік усе знає, та не міг придумати, яке запитання йому поставити, щоб він усе розповів і пояснив, що відбувається.

— Іще далеко? – тихо поцікавився він.

— Що? – не зрозумів охоронець.

— Те місце, куди ми йдемо.

— Можливо, ще декілька днів.

Вони, наче зненацька чимось налякані, відвели очі один від одного. Зрозуміло ж, подумав Орест, яким буде моє наступне запитання. Я маю спитати, куди саме ми йдемо. Але він раптом усвідомив, що, коли запитає про це прямо, вартовий не відповість. А якщо він відмовиться відповісти хоч на одне запитання, то хіба буде сенс у всіх інших? Треба придумати таке запитання, на яке вартовий зможе відповісти бездумно, але щоб у його відповіді був хоча б натяк на те, куди вони йдуть.

— Ти мені подобаєшся більше, ніж той, інший,– сказав хлопчик.

— Він нормальний. Просто роби, що він каже,– відповів охоронець.

— То він тут усе вирішує?

— Ми обидва вирішуємо.

— Але хто віддає вам накази?

Орест знав, що це – важливе запитання. З відповіді на нього він може зрозуміти, бодай приблизно, у чому річ.

Вартовий тяжко зітхнув.

— Важкі часи настали,– зрештою сказав він.

— Для всіх? – запитав Орест.

— Я думаю,– відповів вартовий.

Хлопчик не знав, що це може означати. Він відчув, що, все ж таки, доведеться відкинути перестороги й поставити вартовому запитання, в якому буде слово «батько».

— А мій батько знає, що я тут? – запитав він.

Вартовий спочатку не відповів. Орест майже забув, як дихати. Стояв абсолютний штиль: не було ні вітерцю, не чутно було навіть собачого гавкоту чи віддаленого ревіння худоби. Була тільки тиша між ними, й Орест знав, що цю тишу не можна порушувати.

— Про тебе подбають,– нарешті відповів охоронець.

— Інших хлопчиків було викрадено,– сказав Орест.– Моя мати й Електра подумають, що мене теж викрали. Мій батько теж так вирішить.

— Тебе не викрали,– заперечив охоронець.

— Я б хотів отримати назад свого меча,– сказав Орест.

— Усе буде добре,– відповів йому охоронець.

— Ти точно знаєш, що мене не викрали? – перепитав хлопчик.

— Ні-ні. Звичайно ж ні,– відповів охоронець.– Просто ні про що не турбуйся, іди з нами, і тоді з тобою все буде гаразд.

— Чому мені не можна повернутися?

— Тому що твій батько хотів, аби ти пішов з нами.

— Але де він сам?

— Ми скоро його побачимо.

— А мою матір?

— Усіх.

— Чому ми йдемо пішки?

— Припини ставити запитання і спробуй заснути. Ми скоро всіх побачимо.

Потім Орест заснув і прокинувся від голосів своїх вартових, котрі говорили стурбовано й наполохано. Він не рухався й не розплющував очей, прикидаючись, що спить, а сам уважно ловив кожнісіньке слово вартового, котрий повернувся й розповідав, що не знайшов ніякої їжі, тільки порожні будинки, з яких люди пішли вже давно, забравши з собою все. У коморах було зовсім порожньо, у полях – жодної худобини. Але він дізнався про щось набагато гірше. Хтось отруїв колодязі. Він зустрів солдата, двоє товаришів якого напилися отруєної води. Добре, що його попередили не пити з жодної криниці. Але це значить, що він повернувся не тільки без їжі, але й без води.

— Хто отруїв колодязі? – спитав інший вартовий.

— Вони думають, що це зробили селяни. Селяни, котрі зараз ховаються в горах. Але вони не знайшли жодного. Вони просто не мають часу на пошуки.

Один із вартових почав трусити Ореста, котрий удавав, ніби спить.

— Треба йти,– сказав він.– Ми не маємо їжі та води, але мусимо йти. Знайдемо щось дорогою.

Орест відчув спрагу ще до того, як вони рушили. Йому здалося, що навіть краплина води принесла б полегшення. Хлопчик спробував уявити наступний день, розбивши його на кроки. Скільки кроків доведеться йому зробити за цілий день? Аби відволіктись і розважитись, він уявляв, що от тільки зробить іще десять кроків, як отримає воду та відпочинок. А потім, після тих десяти кроків, він знову казав собі, що залишилося пройти тільки десять кроків, і все.

Отак він і йшов уже годину чи близько того, як раптом зауважив якийсь гнилісний запах. Він подивився на своїх вартових, котрі позатуляли носи. Коли запах уже став майже нестерпним, Орест побачив попереду тіла двох чоловіків, що лежали поруч прямо на дорозі. Навколо трупів роїлися мухи, й хижі грифони клювали мертву плоть. Одяг небіжчиків навів Ореста на думку про те, що ті чоловіки, мабуть, теж ішли до палацу, як і ті, кого вони вже зустрічали раніше, ті, що пошепки обмінювалися новинами з його вартовими та мали самовпевнений і майже розслаблений вигляд. Коли вони опинилися поруч із тілами, сморід зробився настільки нестерпним, що всі мимоволі пришвидшили крок, і все ж таки Орест устиг помітити широко розплющені очі та розчахнуті роти двох чоловіків, котрі, очевидно, помирали, кричучи та волаючи. Проминувши цю сцену, жоден із них не обернувся назад.

Орест відчував, що вони тепер націлені на швидкий рух навіть дужче, ніж раніше. Та й зупинятися на відпочинок було ніде, бо ж людських осель їм уже майже не траплялося й землі здавалися дедалі менш родючими.

Щоб не піддаватися панічним атакам спраги та не думати тільки про їжу, між нападів страшенної слабкості, коли здавалося, що він більше не зможе зробити жодного кроку, Орест запитував у себе, чому не цінував ті щасливі дні, коли він вільно вештався палацом. Йому хотілось, аби тут із ним була мати, або десь дуже близько, щоб можна було прибігти до неї, лягти поруч і заховатися лицем в її одязі.

Коли вони, виснажені, зупинилися, вартові мали такий вигляд, ніби вже не хочуть нікуди йти. Вони посідали на траву і похмуро задивилися вдалину. Довколишню тишу порушували хіба що коники та шурхотіння змій, котрі виповзали з-під каменів, аби хутко знайти собі інший сховок.

Ближче до кінця дня, коли тіні зробилися довгими, на певній відстані вони помітили будинок. На цей час Орест уже тремтів усім тілом, наче від холоду, й тримався за руки обох вартових, які теж заледве волочили ноги. Хлопчик відчував, що його язик уже починає розпухати. Усю дорогу він судомно ковтав кожну краплину слини, що утворювалася в роті, але зараз там уже нічогісінько не лишилося – у роті було сухо, мов у пустелі, а горло нещадно пекло від постійного ковтання.

Вони поспішили в бік будинку, що стояв у кінці довгої брудної дороги, обабіч якої росли оливкові дерева. Не було чутно жодного звуку худоби, і всім швидко стало ясно, що й це місце вже давно залишили люди.

Доки Орест сидів у затінку, його вартові пішли оглядати територію. Один з них голосно скрикнув, натрапивши на криницю, що стояла трохи збоку. Орест тим часом оглядав будинок, який був у досить гарному стані. Вартові штовхнули вхідні двері й увійшли всередину.

Раптом з будинку донісся звук, наче хтось міцно ударив по дереву, а потім почувся жіночий крик і гучний чоловічий голос. А потім стало чути, як вартовий наказує комусь негайно вийти з будинку та стати перед дверима. Орест звівся на ноги, коли на порозі з'явилася пара – обоє розкустрані та налякані, обоє водночас говорять до вартових, щось їм пояснюючи. Доки один з вартових наказував селянам замовкнути, інший знову зайшов до будинку і повернувся звідти, тримаючи в руках велике керамічне відро води та кубок. Він віддав кубок селянинові й наказав, аби той наповнив його водою з відра й випив.

Доки селянин пив, Орест відчув нудоту, його живіт скручували спазми. Він спробував стояти спокійно, але зрештою був змушений відійти подалі від інших і сховатися в кущах. Коли ж він повернувся, то вже нічого в житті не хотів, окрім води. Хлопчик підійшов, аби напитися з відра, та один із охоронців грубо його зупинив, сказавши, що слід зачекати, бо вода може бути отруєною й потрібен час, аби це зрозуміти. Вони всі мають сісти та зачекати, а потім, якщо все виявиться добре, нап'ються досхочу. Але не раніше, ніж мине певний час.

Селянин із селянкою стояли, дивлячись у землю, а вартові, котрі відійшли в затінок, уважно за ними стежили. Орест сів на порозі. Ніхто не вимовив ані слова, та й так йому було ясно, що знайдена в будинку пара смертельно налякана, чоловік не менше за жінку. Оресту стало цікаво, невже вода, що її випив господар, і дійсно отруєна, і зараз вони чекають, коли він заб'ється в конвульсіях.

По якомусь часі, коли в селянина не виявилося жодної ознаки отруєння, вартові почали пити кубок за кубком так пожадливо, що Орестові закортіло спитати в них, чи не забули вони про нього. Тепер, коли в них була вода, хлопчик не знав, чи взагалі колись зможе напитися досхочу. Він мало не підбіг до відра, коли один із вартових знаком показав йому, що можна наблизитися. Води залишалося тільки на два кубки. Допивши другий, Орест нахилив над ним відро, щоб не втратити жодної краплі дорогоцінної вологи.

Коли води вже не було, хлопчик опустив кубок і побачив, що один із охоронців заглядає в криницю. Потім він жестом наказав селянинові підійти та витягти з криниці води. Можливо, подумав Орест, вони зможуть узяти скількись води з собою, або ж проведуть тут, у цьому затишному місці, вечір чи може й переночують і залишаться на день або й два, у кожному разі, їм, і дійсно, знадобиться більше води. Чоловік стояв біля криниці й прив'язував мотузку до відра, а потім опускав його в криницю, інші ж спостерігали за його діями. Орест помітив, що жінка тепер нервує навіть більше, ніж раніше. Вона тримала руки опущеними вздовж тіла, та очі постійно перебігали від одного охоронця до іншого, а потім косували на будинок.

Коли селянин витяг із криниці відро води, один із охоронців дав йому кубок і наказав трохи випити. Чоловік сміливо та з гідністю подивився на вартового, начебто саме він тут усіма командував. Він не промовив жодного слова. Натомість, він подивився на свою дружину. І в цю мить, коли погляди всіх присутніх було зосереджено на селянинові й на відрі з водою, із будинку вибігло кількоро дітей, побачивши яких, жінка голосно скрикнула, начебто заохочуючи їх швидше тікати. Їх було четверо. Троє хлопчиків і одна дівчинка. Двом хлопцям і дівчинці вдалося втекти раніше, ніж вартові спам'яталися й один із них упіймав найменшого хлопчика, котрому, подумав Орест, було років чотири чи п'ять. Вартовий підвів малого до матері й поставив поряд із нею. Хлопчик голосно плакав і щось говорив, однак Орест не зміг зрозуміти жодного слова. Вартовий же тим часом повернувся до селянина, що так і стояв біля криниці.

Орест і собі заплакав. Він подумав, що, можливо, і йому треба спробувати втекти слідом за дітьми, можливо, він іще зуміє їх наздогнати. Йому здалося, що він знайде спосіб пояснити їм, хто такий і звідки тут узявся.

— Пий воду,– почув він слова вартового, звернені до селянина.

Орест дивився, як чоловік вагається й дивиться на свою дружину.

— Комусь із вас доведеться випити цієї води,– сказав вартовий, підійшов до жінки та вхопив хлопчика за руку.

— Нехай дитина вип'є, якщо ти сам боїшся,– продовжив він, звертаючись до селянина.

Тоді жінка зойкнула й кинулася до вартового, щоб відтягти сина від криниці.

— Пий,– наказав вартовий.– Я хочу бачити, як ти спустошиш увесь цей кубок. Налий у нього води і пий.

Але селянин не поспішав набирати води в кубок, що його досі тримав у руках. Він задивився вдалечінь, ніби звідти міг прийти сподіваний порятунок або могло статися щось таке, що відверне від нього небезпеку. Він стояв дуже прямо й поступово його лице робилося більш суворим і рішучим. Вони з дружиною дивилися одне на одного, доки вона брала сина на руки й міцніше до себе притискала.

— Якщо ти не вип'єш,– сказав селянинові вартовий,– я знову приведу сюди твого сина й увіллю в його горло повний кубок води.

Здавалося, чоловік глибоко замислився. Навіть хлопчик притих у цю мить. І тоді селянин із виразом власної гідності на лиці наповнив кубок. Якусь хвильку потримавши його в руці, він глибоко зітхнув, а потім випив усе за один ковток. Після цього селянин підійшов до своєї родини і скуйовдив волосся свого маленького сина, а потім погладив дружину по голові. Другою ж рукою він стиснув жінчину долоню.

Дуже повільно чоловік змусив себе відійти від дружини та сина і почав кашляти. Спочатку його кашель був тихим, але дуже швидко зробився глибоким і важким, аж селянин мусив піднести руки до горла, ніби його щось душило. Потім, коли йому заболіло ще дужче, чоловік упав на коліна й забився в судомах. Він хапав ротом повітря та викрикував якісь слова. Його дружина, котра й досі тримала на руках дитину, почала співати. Орест ніколи в житті не чув нічого подібного до її голосу. У палаці, коли співали слуги, їхні пісні були завжди веселими, а коли й ні, то завжди був груповий спів, ніколи не співав один-єдиний жіночий голос.

Голос міцнішав, і в ньому чулося заклинання. Хлопчик зрозумів, що цей спів було звернено до богів.

А селянин уже качався по землі від болю. Його руки стискали горло, начебто намагалися видушити звідти отруту, щоб вона потрапила до рота й чоловік міг би її виплюнути.

Коли ж з його рота вихлюпнулося трохи чорної крові й упало на запилюжену землю, селянин спробував звестися на ноги. Його очі безконтрольно обертались, а біль, здавалося, перемістився від горла до живота. Якийсь час, доки Орест із жахом за ним спостерігав, чоловік тримався руками за живіт і ревів від болю. Але потім із його горла долинуло якесь булькотіння – й селянин потягся до своєї дружини, котра продовжувала тримати на руках маленького сина, що зачаївся від страху. А потім здалося, що чоловік трохи втишився, він ліг на спину й міцно обхопив руками ноги своєї дружини.

е дуже далеко від палацу є сходи, що спіраллю спускаються в низину; колись у ній був сад. Деякі сходинки розбиті, дві чи три – майже зовсім випали під дією часу, а можливо, через змій, що залюбки влаштовують свої кубла в отворах між камінням. Внизу кволі дерева борються за життєвий простір із чагарниками, що дико розрослися без людського догляду. Коли моя сестра була ще жива, ми завжди сюди приходили, якщо хотіли поговорити подалі від зайвих вух. У надвечірніх сутінках пташиний щебет робився голоснішим, майже затятим. Можливо, той гамір був лише викликом численним ласкам, що їх було повно в цій місцині. Й ми з сестрою могли бути певні, що, коли хтось вороже до нас налаштований і заховався між деревами, він усе одно нас не почує.

Моєї сестри немає більше серед живих. Вона вже ніколи не прийде до цього саду.

Замість неї туди тепер ходить моя мати. Вона виходить із палацу в супроводі двох або й трьох охоронців, які йдуть за нею на відстані. Бувають дні, коли я ходжу з нею, але ми майже не розмовляємо, й частенько, коли я хочу залишити її там саму, вона відпускає мене легким кивком голови.

Цей низинний сад буде місцем її смерті. Колись її там обов'язково хтось уб'є. Вона лежатиме там між покручених кущів у калюжі власної крові.

Іноді я посміхаюсь, дивлячись на те, як вона спускається сходами, а занепокоєні охоронці спираються на залишки балюстради, боячись, що моя мати може впасти прямо на колишню мулярську гордість.

Комусь би спало на думку, що за відсутності моєї матері й її охоронців Еґістус залишиться сам і буде більш уразливим і що тоді настане слушний час прослизнути до кімнати, де він працює, й устромити ніж у його груди чи, удавши, що хочеш його про щось попросити, несподівано вхопити його за волосся, відтягнути голову назад і теж розрізати йому горло.

Однак вважати, що коханець моєї матері так легко дозволить себе вбити, буде величезною помилкою. Він завжди має купу стратегій, і одна з них, мабуть, найважливіша, полягає в тому, як убезпечити власне життя. Він завжди пильнує. А ще ж є люди, котрим він платить, котрих він контролює, і вони теж завжди залишаються пильними.

Еґістус схожий на тварину, що забігла до хати в пошуках комфорту й безпеки. Він навчився посміхатися замість того, щоб гарчати, але його кігті та зуби, як і тваринні інстинкти, нікуди не зникли. Він уміє уникати небезпеки. Він нападе першим. За першої ж загрози він вигне спину й плигне на тебе.

Той, хто його боїться, чинить дуже мудро. А я маю підстави його боятися.

Того дня, коли мій батько повернувся з війни й вітався перед палацом зі старійшинами, мати наказала двом Еґістусовим друзям знайти мене. Вони витягли мене прямо з трапезної, не звертаючи уваги ні на мої крики, ні на шок, ні на заперечення. Вони змусили мене спуститися східцями, що ведуть у підвал під кухонним поверхом, і замкнули в підземеллі, залишивши там на декілька днів і ночей без їжі та води. А потім мене випустили. Вони просто відчинили двері тієї темної камери, де я сиділа, й дозволили мені, брудній і приниженій, підібгавши хвоста, повернутися до моєї кімнати, начебто я була якимось напівприрученим звірятком. А всі дивилися на мою ганьбу! Потім вони дозволили мені жити в моєму покої, як і раніше, так, ніби нічого й не сталося.

Того ж дня, коли мене випустили з підземелля, до моєї кімнати зайшов Еґістус. Стоячи на порозі, він сказав, що моя мати пережила стільки горя і зараз у такому непевному стані, що ні в якому разі не можна говорити з нею про щось таке, що може її засмутити чи нагадати їй про перенесені страждання. А ще він сказав, що мені не слід залишати територію палацу чи потайки говорити зі слугами та шепотітися з охоронцями.

Я не повинна створювати ніяких труднощів, додав цей негідник, і він особисто прослідкує, щоб я їх не створювала.

— Де мій батько? – запитала я в нього.

— Його було вбито,– відповів Еґістус.

— Хто його вбив?

— Хтось із його власних солдатів. Але з ними вже розібралися. Ми більше ніколи про них не почуємо.

— А де мій брат?

— Його забрали звідси задля його ж власної безпеки. Скоро він повернеться.

— Забрали туди ж, куди й мене? У підземелля, де він і зараз сидить задля власної безпеки?

— Тобі зараз нічого не загрожує, хіба ні? – відповів він.

— Чого ти хочеш? – запитала я.

— Твоя мати бажає повернутися до нормального життя. Ти теж, напевно, цього хочеш. Але для цього нам буде потрібна твоя допомога.

Він уклонився мені, але той уклін був лише насмішкою, лише даниною традиції.

— Я гадаю, що ти все розумієш,– сказав Еґістус.

— Коли повернеться мій брат? – запитала я.

— Щойно мине небезпека. Твоя мати бажає цього над усе. І тоді вона буде менш свавільною, ніж зараз, менш дратівливою.

Небагато часу знадобилося мені, щоб дізнатися, як було вбито мого батька й чому мати не хоче, щоб обговорювали подробиці його смерті. І тоді я зрозуміла, навіщо вона послала Еґістуса залякати мене,– вона не хотіла чути обвинувачень із уст своєї доньки. Обоє, і він, і вона, чудово знали, що наш палац, який повниться відлуннями давніх голосів і шепотів, мов павутинням огорнений турботами дбайливих доброзичливців і вірних підданих. Вони не могли не розуміти, що я дуже легко дізнаюся правду про те, хто вбив мого батька, що мені дуже швидко розкажуть, як звідси було викрадено мого брата, а головне, за чиїм наказом це було зроблено. Мати і її коханець своїми погрозами примусили мене мовчати, та їм не підвладна ніч і те, як ширяться чутки.

Ніч належить мені так само, як і Еґістусові. Я теж умію рухатися безшумно. Я живу серед тіней. У мене особливо довірливі стосунки з тишею, тому я чудово знаю, коли буває безпечно пошепотітися.

Я впевнена, що Еґістус знає, де зараз мій брат чи, принаймні, як склалася його доля. Однак я також упевнена й у тому, що він нікому цього не розповість. Він розуміє, що таке влада. Його обізнаність турбує всіх у цьому домі.

Він готовий ухопити всіх нас у свої лабети. Він тримає нас, як орел у своїх кігтях менших пташок, пообривавши їм крильця, щоб не змогли втекти, а лише животіли й були напохваті, коли надійде час попоїсти.

Він чудово усвідомлює, що цікавить мене так само сильно, як і я його. Як і він, я уважно дослухаюся до різних звуків, тож чую пристрасні стогони, коли він в одній із кімнат цього коридора кохається зі своїм улюбленцем-вартовим, чи розрізняю його швидкі й легкі кроки, коли він спускається до приміщення слуг, аби знайти собі дівку, котра вдовольнить його перш, ніж він повернеться в ліжко моєї матері й зручненько в ньому влаштується, ніби нічого й не було, ніби й не існує того бридкого, невситимого апетиту, що й привів його до влади.

Я лише раз, можливо, і бачила, як Еґістус тремтить або ж виказує страх; я лише раз, можливо, й помітила, як хамелеон, що в ньому живе, готовий кинутися в укриття.

Коли прийшли новини про те, що викрадених хлопців, а з ними, як ми сподівалися, й Ореста, звільнили й уже везуть додому, я сиділа зі своєю матір'ю й Еґістусом, який не всміхався й, з усього видно, почувався невпевнено.

Нам нетерпеливилося швидше привітати мого брата вдома. Коли нам не стало сил просто сидіти та чекати, а точних відомостей про час його прибуття все одно не було, ми з матір'ю залишили Еґістуса й пішли перевірити, чи належним чином ідуть приготування в Орестовій кімнаті. Ми спустилися на кухонний поверх, аби поміркувати, які страви він може захотіти скуштувати одразу ж по приїзді. Вирішуючи, хто зі слуг найліпше зуміє йому догодити, ми говорили сердечно, уперше відтоді, коли було вбито мого батька. Я відчувала, що мати щаслива від самої можливості Орестового повернення додому.

Коли ми повернулися до кімнати, в якій був Еґістус, то побачили, що там з'явився іще якийсь чоловік, зовсім нам невідомий. І тоді в мене виникло відчуття, що ми з матір'ю були там зайві, що ми перервали щось важливе, можливо, навіть конфіденційне, що Еґістус обговорював із тим чужинцем. Я ще подумала, чи не є той зайда його таємним коханцем або ж прибічником, який тепер от вирішив нагадати Еґістусові про давній борг.

Коли ми ввійшли, Еґістус стояв лицем до вікна. Його кулаки були міцно стиснуті, а прибулець стояв біля дверей, спершись на стіну. Коли Еґістус обернувся, я помітила страх у його очах. Він кивнув чужинцеві, показуючи, що той мусить вийти з кімнати. Я усвідомила, що, можливо, і мені треба теж вийти, бо, хай що там сталося, Еґістус і мати, напевно, мають залишитися наодинці. Проте, замість того, аби піти геть, я сіла. Так я давала їм зрозуміти, що доведеться знайти щось вагоміше за ввічливе прохання, якщо вони захочуть мене позбутися. Я разом із матір'ю хотіла почути від Еґістуса, що ж спричинило появу того переляканого погляду.

У той час моя мати в присутності Еґістуса нерідко поводилася мов маленька й дурненька дівчинка, часом виявляючи надмірну вимогливість і навіть нахабство. Нічого з вимовленого нею не могло бути анітрохи цікавим. Вона навчилася говорити як дурепа. Основними темами її розмов були тільки спека, квіти, як вона втомилася, не досить поважна поведінка котрогось із охоронців або жахлива незграбність служниць. Мені частенько було цікаво, що б сталося з її пташиним щебетанням і вдаваною непослідовністю, якби хтось відкрито заявив, що той охоронець вважає, що має право виявляти неповагу до неї, бо час від часу усамітнюється з Еґістусом в одній із кімнат палацу, де виконує всі його забаганки, а три служниці зробилися незграбними, бо носять під серцем або вже годують грудьми його дитину, а одна, я це точно знаю, навіть народила від нього двійню. Хіба могла моя мати цього не знати?

Тож, у приміщеннях нижнього поверху нестримно примножувалося життя, а в коридорах стояв постійний запах плотського бажання. Хоча моя мати й прикидалася, що цього не помічає, бо так їй було зараз зручно, ніби вона, і направду, чомусь зробилася такою дурненькою чи неуважною до всього, це було зовсім не так, бо вона, як і я, помічала геть усе. Вона не була ні дурненькою, ні відстороненою. Під маскою усміхненої дурепи жила розгнівана фурія, за позірною неуважністю гартувалася сталь.

— Хто цей чоловік, який щойно звідси вийшов? – поцікавилася вона.

— Який чоловік? – перепитав Еґістус.

— Той неприємний чоловік.

— Звичайний вістовий.

— Зазвичай вістові сюди не заходять. І це дуже добре, бо після нього в кімнаті залишився сморід. Він, мабуть, не мився декілька днів.

Еґістус знизав плечима.

— І чому сьогодні зовсім немає вітру? – спитала мати невідомо в кого.– Я така виснажена.

Еґістус іще сильніше стиснув кулаки.

— Я маю відчуття, що з'явилися новини,– мати підвищила голос, аби Еґістус тепер уже точно зрозумів, що вона звертається саме до нього.

Коли вона зустрілася зі мною поглядом, то вказала очима на Еґістуса, начебто я в якийсь таємничий спосіб могла змусити його відповісти.

Я холодно на неї подивилася.

— Яку новину приніс вістовий? – запитала вона ще голосніше.

Запанувала тиша, що її, схоже, жоден із присутніх не бажав порушувати. Мати вдягла на обличчя легку напівусмішку. Зараз вона була схожою на когось, хто щойно з'їв щось дуже кисле й щосили намагався приховати свої неприємні відчуття.

Раніше це ніколи не спадало мені на думку, але в цю мить я раптом із усією ясністю зрозуміла, що вони з Еґістусом вже не подобались одне одному. Дотепер я чомусь уявляла, що вони живуть в якомусь теплому затишку своєї змови, що радіють одне одному при денному світлі та щасливо усамітнюються в материних покоях уночі, хоча б тоді, коли Еґістус не вештається безборонно палацом. Тепер же я помітила, що між ними панує важка незгода. Кожен із них запізнав іншого краще, ніж треба, і виявив якусь неприємну для себе правду.

Мене розвеселило, наскільки природно це в них вийшло. Однак такий стан речей, здається, скінчиться не скоро, вони й не збиралися розлучатись. І я розуміла чому. Моїй матері й Еґістусові, я вважала, буде дуже важко одне без одного. Занадто багато чого відбулося.

Сидячи там із ними в мовчанні, я уявляла собі, як вони, очевидно, мучаться в найважчі години ночі, коли приглушені крики вчуваються знов і знов, незалежно від того, сплять вони чи страждають від безсоння.

Якийсь час я за ними спостерігала. Я бачила, що мати кілька разів заплющила та розплющила очі, але Еґістус сидів непорушно. Здавалося, я була свідком чогось надзвичайно особистого, майже так само приватного, як і статеві стосунки. Я дивилася на них, і мати з Еґістусом були переді мною, неначе голі.

Я віддаляюся від їхнього світу, світу розмов, реального часу та нагальних людських потреб, і наближаюся до світу, що завжди був тут. Щодня я молю богів, аби вони допомогли мені перемогти, я молю їх, аби вони не залишали без своєї милості життя мого брата, щоб дозволили йому повернутися, я молю їх, аби вони зміцнили мій власний дух, коли настане мій час. Я перебуваю під впливом богів, які все бачать, і тоді я бачу абсолютно все.

Моя кімната є аванпостом підземного світу. Кожен свій день я проживаю разом зі своїм батьком і сестрою. Вони постійно зі мною. Приходячи на батькову могилу, я вдихаю тишу, що завжди панує над місцем, де лежить його тіло. Я затамовую подих, аби те особливе повітря заповнило моє тіло, а потім дуже повільно видихаю. І тоді батько виходить до мене з темряви свого прихистку. Я повертаюся до палацу, а його невидима тінь лине за мною.

Він із обережністю наближається до палацу. Він знає, що існують люди, яких йому слід остерігатися навіть після смерті. Я не видаю жодного звуку, доки він шукає місце в кімнаті, де йому буде зручно. А потім, щойно я пошепки вимовляю її ім'я, приходить моя сестра Іфігенія, котра спочатку з'являється у вигляді легкого коливання повітря. Батько й сестра наближаються одне до одного.

Спочатку я за них боялася. Мені здавалося, що сестра до нас приєдналася, щоб нагадати батькові про те, як її було вбито, щоб докоряти йому за свою смерть і за те, що він спокійно стояв і дивився, як її приносять у жертву. Я думала, що вона прийшла як обвинувач, котрий хоче зіштовхнути батька до прірви навіть глибшої і темнішої за ту, в якій він зараз перебуває.

Натомість, моя сестра Іфігенія, убрана у весільний одяг, ще блідіша та вродливіша, ніж за життя, поволі рушила до батька, виявляючи готовність його обійняти чи взятися з ним за руки, чи, можливо, почути слова заспокоєння від його духа.

Тоді мені захотілося запитати в неї, чи вона все забула. Мені захотілося запитати про те, чи подробиці смерті стерлися з її пам'яті, чи вона зараз існує так, ніби нічого того не сталося.

Можливо, дні, що передували її смерті, як і спосіб, в який її було вбито, зовсім нічого не важили в тому місці, де вона тепер перебувала. Можливо, боги тримають пам'ять мертвих у себе, в якомусь особливому місці, що ревно охороняється. Замість неї боги повертають почуття, що колись дарували чистоту та радість, почуття, що колись важили дуже багато. Вони дозволяють мертвим відчувати любов, бо вона не може їм зашкодити.

Вони наближаються одне до одного – мій батько та моя сестра. Рухаються вони нерішуче. Я не впевнена, що, побачивши одне одного, вони не перестали помічати мене. Я не впевнена в тому, що живі їх цікавлять. У них стільки всіляких потреб, що належать виключно їм одним. Вони мають так багато всього, чим мусять поділитися одне з одним.

Ось чому я не розмовляю зі своїм батьком і сестрою, доки їхні духи граційно витають моєю кімнатою. Мені достатньо й того, що вони тут є.

Але було запитання, на яке я хотіла почути від них відповідь. Я хотіла знати, де мій брат. Я передчувала, що настануть дні, коли я зможу в них про це запитати; вони чекали на мою цікавість, але, перш ніж я встигла вимовити Орестове ім'я, хутко зникли.

Якось, одного полудня, невдовзі після того випадку з Еґістусом і вістовим, із коридора почувся раптовий крик, а потім – біганина чоловіків. А після цього я почула пронизливий голос своєї матері.

Щойно я зрозуміла, що духи, котрі мене відвідали, нічого не чують, я теж вирішила ніяк не реагувати, а зачекати на місці. З-поза стін палацу почулися навіть голосніші крики. А потім у мої двері постукав один із вартових і повідомив, що моя мати бажає, аби я була зараз із нею, бо от-от прибудуть хлопці, ті самі хлопці, що їх було викрадено, і нам обом слід привітати Ореста з поверненням.

Щойно було вимовлене ім'я мого брата, я відчула, що присутність мого батька та сестри зробилася більш явною, вони неначе пожвавішали, зробилися більш активними. У мене з'явилося відчуття, що батько смикає мене за рукав, а сестра взяла мене за руку. А потім, щойно кроки вартового затихли в кінці коридора, усе заспокоїлося.

Я вирішила, що тепер сама вимовлю братове ім'я. Коли ж я його прошепотіла, а потім повторила вже голосніше, мені відповів якийсь голос. Той голос швидко щось сказав, от тільки слів я розібрати не змогла. Сестра обхопила мене руками, немовби намагаючись утримати на місці. Спочатку я кілька секунд пручалась і робила спроби вивільнитись, але потім відчула, що батько знову смикає мене за рукав, привертаючи до себе увагу.

— Нарешті мій брат повертається,– прошепотіла я.– Орест повертається.

— Ні,– відповіла Іфігенія. Її голос, принаймні, той голос, що це сказав, був точнісінько як у неї, звучав майже голосно.

— Ні,– підтвердив і батько. Його голос, щоправда, звучав тихіше.

— Я маю йти, щоб побачити свого брата та привітати його з поверненням,– сказала я їм.

І тоді мене вже ніхто не тримав. Я полегшено всміхнулася, подумавши, що батько й сестра могли перенестися до входу в палац і будуть там поруч зі мною, коли прибуде Орест. З усіх ніг я кинулася бігти коридором, що вів до парадних дверей. На дворі гудіння чоловічих голосів зробилося дужчим і більш злагодженим.

Коли ж я почула радісні вигуки та свист, мені надзвичайно захотілось опинитися зараз біля своєї матері, щоб Орест у найперші ж хвилини побачив, як ми стоїмо вдвох і вітаємо його з поверненням додому.

Коли першого хлопчика підняли на руки й показали натовпові, вигуки привітання лунали далі, але я помітила, що людське піднесення швидко згасає і змінюється занепокоєнням. Дехто заозирався навколо, ніби шукаючи свідків того, що побачив сам, ніби бажаючи пересвідчитись у тому, що й інші помітили бліде обличчя хлопчика та його перелякані очі, що швидко бігали натовпом, як у дикого звіра, котрого довгий час тримали в клітці, а потім випустили, і він тепер лякається шуму свободи.

Мати впіймала мою руку й тримала її. Вона приглядалася, зітхала та тихесенько зойкала, потім почала кричати на тих, хто стояв поблизу, вимагаючи від них, аби Ореста одразу ж підвели до неї, кажучи, що не можна дозволити юрбі підкидати його в повітря, бо він – син Агамемнона й заслуговує на особливе ставлення, із ним мусять поводитися не так, як з усіма іншими. І лище тоді я помітила Еґістуса, котрий стояв у натовпі. Його лице було напруженим і занепокоєним, брови насупились, а очі дивилися в землю. Коли він підвів голову, то зустрівся зі мною поглядом. І тоді мені стало ясно, що Ореста немає серед звільнених. Я дивилася на те, як інших хлопців підкидають у повітря, як натовп вітає їх голосними викриками, а родичі та близькі друзі полегшено зітхають, і розуміла, що мого брата серед них немає. А потім я зауважила неспокій і острах у поведінці деяких чоловіків, коли вони дивилися на мою матір, і збагнула, що вони теж про це знають. Можливо, про це знає кожен. Єдиною людиною, хто ні про що не здогадується, була моя мати, котра була вся жагуче чекання, котра, осліплена своїм нетерпінням, не бачила більше нічого.

Доки хлопців забирали додому їхні щасливі родини, я спостерігала за Еґістусом. Коли натовп потроху розійшовся, він залишився стояти в товаристві лише двох родин, чиї діти також не повернулися. Люди оточили його щільним кільцем, а Еґістус почав їх заспокоювати, намагаючись розвіяти їхні страхи й даючи всілякі запевнення. Дуже швидко біля входу до палацу залишився тільки він і моя мати. Я стояла поруч із нею, а мати дивилася на нього з неприхованим гнівом.

— Де Орест? – запитала вона Еґістуса.

— Я не знаю,– відповів він.

— Хіба ти не міг дізнатися?

— Я думав, що він перебуває з іншими хлопцями,– відповів Еґістус.

— Невже? – не повірила мати.

Її тон був холодним і спокійним, але в голосі вчувалася лють.

— То ким був той вістовий, що залишив по собі сморід? – поцікавилася вона.

— Він прийшов, аби повідомити мені, що хлопці вже в дорозі.

— І що Ореста з ними немає?

Еґістус схилив голову.

— Його знайдуть,– сказав він.

— Накажи поставити переді мною солдатів, які привели хлопців,– сказала моя мати.

— Вони не були з хлопцями від самого початку,– відповів їй Еґістус.– Вони тільки супроводжували їх частину дороги.

— Накажи негайно їх наздогнати, якщо вони вже пішли, та привести до мене. Зроби це зараз же. Я достатньо це все терпіла й більше не дозволю, щоб ти поводився зі мною таким чином.

Я трималася подалі від матері, проте з коридора долинали голоси чоловіків, які збиралися групами, звіддаля чулося відлуння материних наказів, і слуги поводилися дуже тихо, з чого я зрозуміла, що протистояння матері й Еґістуса набуло загрозливої форми, що довкола мене розігрується серйозна боротьба. Тихесенько я вислизнула з палацу та пробралася на батькову могилу, однак і там атмосфера була дуже напруженою, і я зрозуміла, що ніяким шепотом, ніякими молитвами не зможу змусити його дух вийти за межі царства мертвих.

Того вечора я підійшла до дверей покоїв моєї матері та почула, як вона плаче, а ще я почула, що Еґістус говорить їй щось заспокійливе, та вона не бажала слухати, бо наказала йому замовкнути й забиратися геть. Наступного ранку я прокинулася від нових криків, що долинали з-за стін палацу. І знову в коридорі говорило одразу багато чоловіків. Я ретельно дібрала одяг і вдяглася. Я збиралася знайти матір і Еґістуса й бути з ними хоча б для того, щоб почути підтвердження того, що мені повідомив один із охоронців, ніби Орест і ще двоє хлопців якимось чином зуміли втекти з того місця, де їх тримали за наказом Еґістуса, котрий не лише весь цей час знав, куди було відправлено викрадених дітей, але й ніс відповідальність за все, що з ними сталося.

Теодот – дід Леандра, одного з тих, хто так і не повернувся додому,– разом із батьком третього відсутнього хлопця, Мітросом, у супроводі кількох небайдужих друзів прийшли до палацу й вимагали аудієнції з моєю матір'ю й Еґістусом.

З усіх чоловіків, що залишилися тут, коли мій батько пішов на війну, Теодот був найбільш шанованою й найбільш поважною людиною. Він не раз уже приходив до палацу, щоб обговорити можливе місце перебування викрадених дітей, постійно наголошуючи на тому, що Леандр є його єдиним онуком.

Я привіталася з цими чоловіками, коли зустріла їх у коридорі, де вони чекали. Потім слідом за ними увійшла до материного покою і стала в кутку, спостерігаючи за тим, як Теодот, навіть не глянувши в бік Еґістуса, заговорив до моєї матері й повідомив їй, як вони дізналися від інших викрадених хлопців, що Орест, а також Теодотів онук Леандр і Мітросів син, якого теж звали Мітросом, однієї ночі втекли з ув'язнення. Він сказав, що трійця вбила одного з вартових, а потім зникла буквально за декілька днів до звільнення хлопців, і ніхто не знає, куди вони поділися.

— Їх знайдуть,– сказала моя мати так, ніби щойно почуте не було для неї новиною.– Я вже віддала наказ, аби їх негайно знайшли.

— Хлопців били й погано з ними поводилися,– сказав Теодот, доки всі інші покірно стояли в нього за спиною.– Дехто мало не помер від голоду.

— Це нас не стосується,– відповіла моя мати.

Теодот зовсім невесело їй усміхнувся. Він схилив голову на знак того, що розуміє, чому вона так говорить, але не йме віри її словам. Потім він уклонився й мені, але ні він, ні жоден із чоловіків, які з ним прийшли, навіть не глянули в бік Еґістуса. Така поведінка свідчила про те, що вони вважали його не гідним навіть їхнього презирства.

За декілька днів двох солдатів, що супроводжували викрадених хлопців дорогою назад, було приведено до палацу і поставлено перед моєю матір'ю, наче бранців. Їм було наказано чекати в коридорі, доки в материному покої збиралися батьки викрадених дітей, а також Теодот і Мітрос. Проходячи повз цих двох солдатів, я повернула голову й уважно на них подивилася. Вони, здавалося, тремтіли від страху. І знову я ввійшла до материного покою і стала в кутку.

Коли обох охоронців поставили перед нею, вона одразу ж підняла руку, забороняючи їм говорити.

— Нам відомо, що він утік із двома іншими, тож немає потреби про це розповідати,– сказала моя мати.– Нам лише потрібно, щоб ви їх знайшли, усіх трьох. Ви мусите мати якісь ідеї щодо того, куди вони могли піти після втечі. Тому я вам кажу, ідіть їхніми слідами, знайдіть їх і приведіть сюди. Нічого більше й нічого менше. Ніяких виправдань. Рушайте цієї ж миті. Мене це все дуже мучить.

Один із охоронців спробував заговорити.

— Я не бажаю нічого чути,– зупинила його моя мати.– Якщо ви маєте щось запитати, запитайте в Еґістуса, коли звідси вийдете. Я просто хочу бачити свого сина, й усе. Більше мені нічого не потрібно. Я не бажаю нічого від вас вислуховувати. І я не бажаю одного дня дізнатися, що з ним або з його товаришами щось сталося чи що з ними погано поводилися. Якщо я почую хоч натяк на скаргу від них, то власноруч повідрізаю вам обом вуха.

Вони покірно вийшли, Еґістус – слідом за ними. Доки виходили й інші, я чекала в кутку, дивлячись на те, як моя мати сидить і, вочевидь, пишається собою. Вона дуже ніжно та м'яко спочатку торкалася свого обличчя, а потім лагідно гладила пальцями себе по голові. Її погляд був таким самовдоволеним, як у павича з розпущеним хвостом. Вона сиділа, наче перед великим зібранням, і мала вигляд людини, що може у будь-який момент усіх повиганяти чи віддати наказ, який усіх вразить своєю значущістю чи неприхованою загрозою. Однак, помітивши мене, вона встала й усміхнулася.

— Буде так чудово, коли нарешті Орест знов опиниться вдома,– промовила вона, ніби й досі зверталася до великого зібрання.– Можливо й на краще, що він не прибув з іншими й уникнув підкидання тією юрбою. Я попіклуюся, щоб його привезли зовсім скоро. Разом з іншими двома хлопцями. Вже за день або два.

Вона тепло всміхнулась. А мені одразу ж захотілося якомога швидше піти до своєї кімнати. Мені здавалося, що вона решту дня тільки те й робитиме, що примірятиме одяг, погладжуватиме своє обличчя та зачісуватиме волосся, репетируючи сцену зустрічі з Орестом, коли можна буде постати перед усіма в ролі щасливої матері, котра зустрічає свого обожнюваного сина.

У наступні місяці Теодот разом із Мітросом часто приходив до палацу. Їх завжди приймали дуже офіційно, іноді запрошуючи й інших старійшин, котрі могли б бути свідками того, як моя мати з великою гідністю та повагою пропонує їм набратися терпіння і зачекати. Навіть попри те, що Еґістус, на якого всі нишком кидали косі погляди і який проводжав гостей, коли аудієнцію було завершено, був присутній на кожній із подібних зустрічей, старійшини ніколи не дивились і не зверталися до нього особисто.

Ми з матір'ю часто говорили про Ореста й про те, де він може бути. Я знала, що її стосунки з Еґістусом зробилися дуже складними, тому за будь-якої можливості сідала їсти без них і щодня ходила на батькову могилу, щоб повернутися звідти разом із його духом, який незримо летів за мною. А ще я пошепки зверталася до Іфігенії, однак її присутність, як і присутність мого батька, більше ніколи не була такою явною, як того першого разу; часом я взагалі майже її не відчувала.

Я усвідомлювала, що навколо мене зростає напруженість. Бували дні, коли з коридорів палацу не було чутно жодного звуку, коли моя мати зовсім не виходила зі своїх покоїв, а Еґістус, здавалося, зробився ще тихішим, ніж зазвичай. Протягом якогось часу вони нікого не приймали, нікого взагалі. Коли я знічев'я проходила коридорами, бачила нерухомих вартових, що застигли, наче мармурові статуї.

Одного ранку я прокинулася від звуку чоловічих голосів. Теодот і Мітрос прийшли з десятьма іншими старійшинами, котрі стояли позад них рівною шерегою, а ще далі були приведені кожним із них родичі та васали. Проминувши вартових, я вийшла з палацу і підійшла до Теодота. Виявилося, моя мати вже якийсь час відмовлялася приймати батька та діда викрадених хлопців, а Еґістус навіть сказав їм узагалі не приходити до палацу, доки їх не покличуть.

— Перекажи своїй матері, що ми вимагаємо, аби нас до неї допустили,– сказав мені Теодот, а Мітрос і всі інші, що стояли позад них, згідливо закивали.

Я вказала на прочинені двері до палацу на знак того, що вони можуть, якщо хочуть, вільно зайти всередину. Я поговорила з вартовими, сказавши їм, що моя мати виявила бажання прийняти цих відвідувачів. Я побігла вперед, а Теодот і Мітрос, за якими йшли й усі інші чоловіки, поволі рушили коридорами, що вели до покоїв моєї матері. Та швидко їх зупинили інші вартові, котрі, здавалося, збіглися з усього палацу.

— Пропустіть мене,– сказала я вартовим, і вони послухалися.

У своєму покої мати стояла біля вікна, а Еґістус сидів віддалік. Вони дивилися одне на одного важкими поглядами, так, наче щойно було сказано щось неприємне чи якісь жорстокі слова от-от могли прозвучати. Вони обоє повернулися в мій бік і глянули з однаковою люттю та похмурою рішучістю в очах.

— Скажи чоловікам зачекати,– сказала моя мати.– Я прийму їх, але не одразу і тільки двох із них.

— Я – не твоя служниця,– відповіла я.

Еґістус підвівся і глянув на мене так, що я злякалась і захотіла втекти якомога далі. Та я пересилила себе й, набравшись сміливості, пройшла через кімнату і стала поруч із матір'ю. Коли Еґістус вийшов із кімнати, за дверима одразу ж зробилося гамірно від чоловічих голосів. Невдовзі двері відчинились і до покою ввійшли старійшини. Мітрос ішов першим, а Теодот – останнім. Вони зупинилися, дивлячись у лице моїй матері.

Еґістус тихо пройшов у куток, і тоді моя мати сіла, перетнувши кімнату як людина, що має сотню важливих думок і турбот. Вона зручно вмостилась у кріслі і лише потім поглянула на Теодота.

— Як ти насмілився привести натовп у мої покої? То це така твоя вдячність? За все мною зроблене?

Теодот увічливо до неї всміхнувся і вже намірився щось відповісти, коли Мітрос його перебив.

— Після всього тобою зробленого? І що ж ти зробила? – запитав Мітрос. Його лице пашіло від гніву.

— Я невтомно працювала над тим, аби забезпечити повернення всіх трьох хлопців додому,– сказала моя мати.– Коли перші два охоронці не повернулися, ми послали на пошуки інших. То були одні з наших найвірніших...

— Але перед тим ти викрала наших дітей,– перебив її Мітрос.– Це було зроблено за твоїм наказом. Подумати тільки, і свого власного сина!

Розлючений Еґістус рушив до Мітроса, та був відштовхнутий одним із чоловіків. Моя мати приклала долоню до вуст і широко розплющеними очима дивилася прямо перед собою. Коли Теодот ще раз спробував заговорити, Мітрос знову його урвав на півслові.

— І ти, ти сама вбила свого чоловіка,– сказав він моїй матері прямо в очі.– Ти зробила це власноруч, своєю рукою.

Мати встала. Кількоро чоловіків кинулися до дверей і хутко вибігли з кімнати.

— Ти змусила нас сидіти і їсти, доки його тіло лежало там і холонуло, а потім примусила нас удавати, ніби ми не помічаємо твого задоволення. Ти змусила нас жити так, ніби нічого не сталося. Ти залякала нас, аби ми мовчали.

— Досить! Зупинися! – закричав Теодот на Мітроса.

— Ми прийшли, щоб сказати, що хочемо послати на пошуки хлопців невеличке військо,– продовжив Теодот.– І весь цей час, коли ми намагалися потрапити до палацу, ми хотіли з тобою обговорити цю справу.

— Ти викрала хлопців,– сказав Мітрос, показуючи на мою матір.– Ти наказала їх викрасти, щоб нас залякати. І саме твоя рука, а не чиясь інша, тримала той ніж, яким було вбито Агамемнона. Це не було виконанням твого наказу, ти сама вчинила цей злочин. О так, це зробила ти сама!

— Мій друг божеволіє від горя через втраченого сина,– сказав Теодот.– Його дружина дуже слабка. Можливо, їй уже не довго залишилося жити.

— Я божеволію від правди,– знову встряв у розмову Мітрос.– Я щойно сказав чисту правду. Чи хтось із присутніх заперечить? Чи, можливо, хтось скаже, що це неправда? Можливо, ти? Так, саме ти!

Він подивився на Еґістуса, котрий тільки знизав плечима.

Коли Мітрос перевів погляд на мене, я майже всміхалася. Те, про що знали покоївки та кухарки, те, про що вартові шепотілися по кутках, нарешті було вимовлено вголос, уперше за весь цей час. І тепер, коли правду засвідчили привселюдно, я з легким серцем підійшла до матері, міцно вхопила її за руки й почала трусити.

Коли я знову повернулася лицем до чоловіків, які й досі були в кімнаті, то помітила, що одні почувалися дуже ніяково, а інші мали рішучий і безстрашний вигляд, вочевидь, підбадьорені тим, що сказав Мітрос і що я щойно зробила.

І тоді я подивилася в бік Еґістуса. Він знову почав пропікати мене очима. Раптово злякавшись, я швидко відійшла подалі. Коли ж я знову на нього глянула, то побачила, що його погляд зробився важчим і ще більш напруженим. Він так свердлив мене очима, ніби в кімнаті більше нікого не було, ніби це я, і ніхто інший, публічно звинуватила свою матір у викраденні мого брата та вбивстві мого батька, ніби саме зі мною йому доведеться мати справу, коли ці чоловіки підуть геть.

— Ти – просто істерик. Мене не цікавить нічого з того, що ти говориш,– сказала моя мати Мітросу перш, ніж повернутися до Теодота.– І ніякого війська, ні маленького, ні великого, не буде послано без мого наказу.

— Ми мусимо їх розшукати,– сказав їй Теодот.

— Ми вже послали на пошуки людей, що добре знають місцевість, і тепер із нетерпінням чекаємо їх повернення,– сказала моя мати.– Давайте зустрінемося іншим разом, трохи пізніше, коли стихнуть пристрасті. І можливо, ти переконаєш свого друга забрати вимовлені ним сьогодні слова назад? Я бачу, що він своїми брехнями збурив і без того хиткий душевний спокій моєї дочки. Вона не зовсім здорова.

Та чоловіки не здавали позицій.

Моя мати знову встала й вивищила голос.

— Я наполягаю на тому, що ви негайно ж підете, і якщо ти,– вона показала на Мітроса пальцем,– ще хоч раз наблизишся до палацу, я накажу одразу ж тебе ув'язнити за розповсюдження огидної та принизливої брехні.

— Ти зарізала власного чоловіка ножем,– сказав Мітрос.– Ти одурила його. А потім ти зробила так, аби викрали твого власного сина, а разом із ним і мого сина, і синів усіх інших старійшин. Той негідник у кутку – лише твоя маріонетка.

Він знову вказав на Еґістуса.

— Я покличу вартових, і вони тебе викинуть із палацу.

— І твою дочку! – вигукнув Мітрос.

— Мою дочку? – перепитала моя мати.

— Накажи її теж убити.

Моя мати кинулася до нього і спробувала вдарити в обличчя, але Мітрос відхилився.

— Накажи її теж убити,– повторив він.– Ти ж уже раз замикала її в підземеллі,– він повернувся до мене й показав на мене пальцем,– і тримала там, неначе поганого пса, доки сама вершила свою криваву справу, вбиваючи власного чоловіка.

Він молотив ногами підлогу, коли двоє чоловіків витягали його з кімнати. Останнім виходив Теодот, який повернувся до моєї матері й прошепотів:

— Можливо, за декілька днів мені буде дозволено прийти одному? Це – просто ганьба. Ніхто з нас не міг припустити, що він поводитиметься подібним чином.

Моя мати подарувала йому криву, нарочито широку усмішку.

— Гадаю, тобі слід відвести свого друга додому.

Коли вони всі пішли, я помітила, що Еґістус і досі не зводив із мене очей. Та щойно мати повернулася до мене й намірилася щось сказати, я вилетіла з кімнати.

Пізніше, коли я вже майже спала, у мене з'явилося відчуття, ніби хтось стоїть у дверях. Я знала, хто то є. Я чекала на його прихід.

— Не заходь до моєї кімнати,– сказала я.

Еґістус усміхнувся, однак не рушив із місця.

— Ти знаєш, чому я тут,– сказав він.

— Не заходь до моєї кімнати,– повторила я.

— Твоя мати.– почав він.

— Не хочу нічого чути про мою матір,– перебила я його.

— Їй дуже важко дається чекання, а ці старійшини зовсім їй не допомагають. Ти мусиш ніколи не повторювати їй того, що почула сьогодні. Вона попросила мене донести це до твоєї свідомості.

— Мені не можна повторювати того, що всі чули, того, що було вимовлено за білого дня?

— І ще, коли твій брат повернеться додому, важливо, щоб ти не обговорювала з ним нічого з почутого сьогодні.

— Коли він повернеться?

— Ніхто не знає, де він є, але на повернення можна чекати будь-якої хвилини. І твоя мати сама розповість йому про все, що трапилося.

— Маєш на увазі, наговорить йому небилиць?

— Ти мене зрозуміла? Ні в якому разі ти не говоритимеш із ним про те, що було сьогодні сказано.

— Він усе одно дізнається. Йому хтось розповість.

— До того часу він уже звикне до наявного стану речей, до ролі його матері й до моєї ролі. Він знатиме, що ми дбаємо про інтереси кожного. А все інше належить минулому.

— І ти хочеш, аби він вам вірив? Після всього, що сталося?

— Чому б він не мав нам вірити? – запитав Еґістус, сміючись мені в очі.

— Я впевнена, що він віритиме вам, як і всі інші,– сказала я.

— Якщо я дізнаюся, що ти виявляєш неповагу до матері, то доведеться тобі познайомитися з тією стороною мого характеру, що її ти, можливо, іще не бачила. Під підземеллям є іще один поверх.

Він показав пальцем на підлогу, ніби я й без того не знала, де міститься підземелля.

— І твоя мати, як я вже казав, не бажає обговорювати нічого зі сказаного сьогодні. Ніколи й нічого. Навіть коли ти лишатимешся з нею наодинці. Вона вже сьогодні достатньо наслухалася.

Він навіть не завдав собі клопоту заперечувати те, що сказав Мітрос. Замість цього, Еґістусова вимога, аби я не повторювала цього в материній присутності, переводила сказане в площину реальності, перетворювала чутки на здійснений факт, а це, ясна річ, могло зруйнувати так ретельно вибудувану нею химеру, могло позбавити її спокою та впевненості у своєму становищі.

Вона вбила мого батька й кинула його тіло згнивати на сонці. Вона відправила мене й мого брата животіти в темряві. Вона влаштувала викрадення дітей. І от тепер їй забажалося просто відсунути все це вбік, як відсувають від себе тарілку з неторканою, неапетитною стравою.

Мені захотілося піти до неї в кімнату й наполягти на тому, щоб вона мене вислухала. Я бажала ще раз чітко повторити їй усе те, що вже сказав Мітрос, аби вона врешті затямила, що саме скоїла зі мною й Орестом, зробивши нас мимовільними свідками того, як вона, не попросивши дозволу в богів і не поралившись зі старійшинами, самовільно вирішила позбавити життя нашого батька. Мені потрібно пересвідчитись у тому, що вона почує мої слова, що і боги їх почують. Боги мають знати, що лише вона, і ніхто інший, тримала ножа, яким було вбито мого батька.

Я уявила собі, як вона повертається після того, як мою сестру було принесено в жертву. Я пригадала її мовчання та приховану лють, як швидко та несподівано міг змінитися її настрій, якою гіркою була її печаль, яким несамовитим гнівом палали її очі, як зверхньо вона з усіма поводилася.

І от тепер її викрито, нарешті сказано, відкрито та на повен голос, ким вона є. Вона є жінкою, охопленою нестримною жагою вбивства.

Коли вона стояла, чекаючи своєї черги, щоб привітати мого батька з поверненням, а Еґістус ховався зі своїми людьми в палаці, то був лише початок довгої вистави, вистави, що почалася з усмішок, а завершилася передсмертними конвульсіями.

Хіба вона не розуміла, що слуги знали про все, нею вчинене, що вони бачили, як вона виходила, залишивши скривавлене тіло мого батька у ванній кімнаті, що очі її в ту мить світилися радісним задоволенням і що звістка про те, що вона зробила, ширилася так само швидко, як полум'я пожежі в суху та вітряну погоду?

І все одно, вони з Еґістусом цілими днями розігрували свою виставу. Доки вони могли тримати нас у послуху, доки ніхто не нагадував їм про те, що вони вчинили, ці двоє могли жити у вигаданому ними світі. Тиша була їм потрібна, щоб продовжувати грати свої ролі, ролі ні в чому не винних людей, інакше їм довелося б розбиратися одне з одним і щось робити з нами всіма. Роль убивці та викрадачки дітей, я розуміла, не подобалася моїй матері. Вона, в якийсь спосіб, зуміла зробити це раз і більше ніколи на таке не піде. Її вчинок залишився в минулому, і про нього, на її думку, не слід навіть згадувати. А роль помічника вбивці та виконавця наказів, хай і таких жорстоких, я знала, далась Еґістусові не легко, він просто не міг не забажати більшої крові, більшої драми, більшої дикості.

Доки Еґістус стояв у дверях і дивився на мене з усією своєю неприхованою зловтіхою, я потроху починала розуміти, що, коли не погоджуся на роль слабоумної дочки, що, як дурна, усе ходить і ходить на могилу свого батька і розмовляє з духами, не чуючи нічого навколо себе й геть нічого не пам'ятаючи, моєму життю загрожуватиме небезпека.

І тоді я усвідомила, що допомагатиму своїй матері грати обрану нею роль цілковитої невинності, доки це буде потрібно. Я гратиму разом із ними в цій виставі й виконуватиму відведену мені роль слухняної дочки, котра пережила страшне горе, від якого частково втратила глузд і зробилася нетямущою, нешкідливою. Ми гратимемо ці ролі й тоді, коли повернеться додому мій брат.

— Ми будемо за тобою стежити,– сказав Еґістус.– А якщо твій брат повернеться, тоді ми стежитимемо за тобою з подвійною увагою. У будь-який час, коли тобі тільки захочеться побачити, що робиться під підземеллям, маєш просто мені про це сказати. Той поверх завжди до твоїх послуг. І буде найліпше, якщо ти цінуватимеш свою безпеку як і раніше, не виходячи за межі палацових земель. Ми завжди хотіли б знати, де ти є.

Щойно він пішов, я дала собі слово, що дочекаюся слушної години й уб'ю свою матір. І, коли випаде перша-ліпша нагода, я вб'ю Еґістуса теж. Я попрошу благословення в богів, аби вони допомогли мені це спланувати та домогтися свого.

За декілька днів після того пам'ятного випадку з моєю матір'ю, Мітросом і Теодотом, мене зупинив вартовий, коли я йшла коридором палацу, супроводжуючи батьків дух до його могили, де, як завше, мала трохи постояти, чекаючи, доки він повертатиметься до свого світу вічного спокою.

— Маю для тебе повідомлення,– сказав він.– Його передав тобі Кобон, Теодотів син. Він хоче, щоб ти прийшла в його дім. Він каже, що це терміново. Сам він не може сюди прийти. Він боїться. Вони всі бояться. І ти не повинна нікому казати, що я з тобою про це говорив.

— Мені заборонено виходити за межі палацових земель,– відповіла я.

— Він би не просив, якби це не було важливо.

Найпершої миті мені здалося, що не треба нікуди йти, що це може бути пасткою, влаштованою для мене Еґістусом. Я зважила можливий розвиток подій: як я звичайним робом виходжу в бічні двері, щоб пройти до батькової могили, чи як сміливо крокую коридором, спускаюся головними сходами та виходжу через центральний вхід, знаючи, що за мною пильнує охорона і що Еґістус негайно дізнається про мою витівку. Мене роздирали сумніви, що ж обрати: короткий спалах сміливості, гідне мене протистояння Еґістусові, після якого я знов опинюся в підземеллі? Ні, ще раз я вже цього не витримаю. Тож, я обрала бічні двері.

Стоячи над могилою батька, я пересвідчилася, що за мною ніхто не слідкує. Крадькома я прослизнула між могильними надгробками і знайшла стару стежину, густо зарослу травою. Вона йшла берегом пересохлого струмка, повз який колись проносили тіла небіжчиків до місця їх упокоєння. Тепер цією стежкою майже ніхто не ходив. Нікому не хотілося опинитись у цих непривітних місцях.

Що мене здивувало, коли я проходила повз будинки, в яких, я це точно знала, живуть великі родини, так це те, що з-за їхніх стін не долинало жодного звуку. На вулиці панувала сторожка тиша, і я, перебігаючи з однієї тіні до іншої, зрозуміла, що не треба було мені покидати палацових земель. Мене вже, напевно, хтось побачив, і, можливо, саме цієї хвилини, коли я ще тільки йду до будинку Теодота, котрийсь із охочих прислужитись Еґістусові вже доповідає йому про мій непослух.

Навіть у Теодотовому будинку стояла мертва тиша. Я обійшла його збоку та легенько постукала кісточками пальців у вікно. По якомусь часі почувся чийсь шепіт. Доки я стояла там і чекала, зсередини долинали й інші звуки: відкидання клямки, чиїсь кроки. А потім я почула жіночий голос. Минув іще якийсь час, а потім Раїса – дружина Кобона – та її мати знаком запросили мене ввійти. Тихим шепотом вони запропонували мені пройти слідом за ними до однієї зі внутрішніх кімнат, в якій було майже темно.

Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачила, що тут зібралася майже вся Теодотова родина: його дружина Дація, Раїсини батьки, її сестра з чоловіком і дітьми. Їх було п'ятеро чи шестеро, й усі вони тихо сиділи біля свого батька. А ще тут була сама Раїса та дочка Кобона, Іанта. Вона дивилася на мене з кутка кімнати, тримаючи стиснуті кулаки біля рота. Я не бачилася з нею, відколи вона була ще дитиною. А тепер вона вже була майже дорослою жінкою.

— Що сталося? – запитала я в них.

Мені ніхто не відповів, тільки котрийсь із малюків заплакав.

— Де Теодот? – запитала я.

— От через це ми й попросили тебе прийти,– відповів Кобон.– Думали, що ти можеш знати.

— Я нічого не знаю.

— Ті самі чоловіки, що забрали Леандра, прийшли вночі й по мого тестя,– пояснила Раїса.

— Цього разу вони взагалі з нами не розмовляли,– додала Іанта, і з її очей покотилися сльози.– Але минулого разу, коли забрали мого брата, вони сказали, що діють за наказом твоєї матері.

— Я – не моя мати,– сказала я і лише тоді помітила, якими звинувачувальними були їхні погляди. Я спробувала придумати, що ще можу сказати, щоб пояснити свою неспроможність їм допомогти. Однак, обмірковуючи свої наступні слова, я дозволила мовчанці тривати занадто довго. Якимось чином сталося так, що їхні звинувачувальні погляди намертво приклеїлися до мене.

— Але ти можеш її запитати,– м'яко проговорив Кобон.– Ти ж можеш запитати свою матір?

Мені було ясно, що, коли я зараз спробую пояснити цим людям, наскільки далека від своєї матері й Еґістуса, вони мені не повірять, бо це звучатиме зовсім неправдоподібно. Вони шукають допомоги для себе, і мої страхи та почуття їх зовсім не цікавлять.

— Я не маю влади,– сказала я.– Я – лише.

— Але це ще не все,– сказала Раїса, не даючи мені закінчити.

Я раптом усвідомила, що ще могло статися й уважніше подивилась в їхні обличчя, намагаючись у цій напівтемній кімнаті зрозуміти, чи не було в цієї родини відібрано когось іще.

— Що? – запитала я.– Скажіть мені.

— Мітрос,– відповів Кобон.

— Вони його теж забрали?

— Ми не знаємо.

— Він не у своєму будинку?

— Його будинку більше немає,– тихим голосом відповіла Раїса.– Я відведу тебе й покажу місце, де колись стояв його будинок.

— Виходити на вулицю небезпечно,– сказав її батько.

— Вони вже забрали мого сина й батька мого чоловіка,– відповіла йому Раїса,– тож тепер, якщо захочуть, можуть забрати й мене.

Їм і на думку не спадало, що на вулицю може бути небезпечно виходити не тільки їм, а й мені теж. Раїса жестом запропонувала мені йти за нею до виходу. Коли ми вийшли з будинку, я помітила, як гордо і з викликом вона тримається. Вона поводилася як жінка, готова добровільно піти до в'язниці, готова принести себе в жертву. А я йшла збоку, дуже повільно й обережно.

Коли ми дісталися місця, де колись височів будинок Мітроса, там не було геть нічого. Кілька дерев і якісь кущі – от і все. Від великого будинку та маслинового саду не залишилося й сліду.

— Ще два дні тому тут стояв будинок,– голосно сказала Раїса.– У тому будинку жила велика родина. І всі, хто проходив повз, знали, що цей будинок належить Мітросові. А сьогодні тут уже нічого немає. Ці дерева посадили вночі. Ще вчора їх тут не було. Їх звідкись викопали та перенесли сюди. Будинок було зруйновано вщент, а рештки вивезено геть. Фундамент засипали землею, посадили кущі. А де люди? Де Мітросова родина? Де його слуги? Хтось намагається зробити вигляд, ніби їх тут і не було, наче вони тут і не жили ніколи. Але вони тут жили. Я їх пам'ятаю. Я знатиму, що вони були, до останнього свого подиху!

На той час довкола нас уже зібралися люди, що стояли та слухали. І тоді Раїса повернулася до мене. Вона хотіла взяти мене за свідка всього, що тут відбулося. Я зрозуміла, що нічим не зможу їй допомогти, однак мені не хотілося, щоб вона подумала, ніби я перебуваю у змові зі своєю матір'ю та Еґістусом. Я стояла там, немовби лишилась одна на всьому світі. Мій погляд блукав порожнечею, де колись стояв будинок Мітроса. Коли ж я поглянула на Раїсу, то не схилила голови й не опустила очей. Вона своєю сміливістю додала сил і мені. Так хотілося сказати, що я – з нею. Але я вже вирішила, що не надам можливості нікому з цих людей переповісти моїй матері чи Еґістусу чогось крамольного, що я могла б тут сказати.

Єдине, чого мені тепер хотілося, щоб Раїса швидше повернулася додому, а також повернутися додому самій.

— Де мій син? – закричала Раїса до натовпу.– Де батько мого чоловіка? Де Мітрос і його родина?

Після цього вона подивилася на мене.

— Ти запитаєш у матері, де вони є?

Вона вимогливо дивилася на мене й чекала відповіді. Я розуміла, що, коли зараз розвернусь і піду від неї геть, усі вважатимуть мене спільницею моєї матері та її коханця. Але, з іншого боку, якщо я публічно висловлю власну позицію, за це доведеться відповісти.

Я подумки звернулася до духа свого батька та до мертвого тіла своєї сестри. Я звернулася до найвищих богів. Я молила їх змусити цю жінку замовкнути та зробити так, аби вона пішла від мене геть.

Я дивилася на Раїсу, і, здається, моя невпевненість вибила ґрунт із-під її ніг. Виразом свого обличчя я намагалася навіяти їй думку про те, що коли чоловіки вночі стерли з лиця землі цілий будинок і змусили зникнути двох найбільш впливових старійшин, то просити допомоги в мене просто безглуздо.

Але, крім цього, мені ще хотілося наголосити на тому, що мною володіє сила, котрою наділили мене могили та боги, сила, якій важко знайти ім'я, однак і побороти її теж неможливо. Я хотіла, щоб вона знала, що попри мою теперішню слабкість, колись, у майбутньому, коли надійде слушний час, я ще себе покажу.

— Зараз я не маю влади,– сказала я.– Але настане час. Іще настане час.

Раїса розвернулась і гордо пішла назад до свого будинку й до своєї родини. І лише коли вона вже відійшла досить далеко, я побачила, як її тіло згинається, почула її розпачливий крик.

Я набрала повні груди повітря й залишилася стояти там, де була, змушуючи всіх, хто на мене в цю мить дивився, піти геть ні з чим. І тоді я вирішила, що піду назад, уже не ховаючись, а відкрито й із високо піднятою головою. На зворотному шляху я не дивилася на зустрічних людей, і все одно, коли я наблизилася до палацу, побачила фігуру Еґістуса, котрий стояв біля входу й чекав на мене. Він стояв там і всміхався. Він і досі був тим самим чарівливим чоловіком, який колись приворожив мою матір. Коли я підійшла, він зробив вигляд, ніби хоче допомогти мені піднятися сходами. Я дозволила йому провести мене, немов блудну доньку своєї матері, у палац, а потім – довгим коридором аж до моєї кімнати.

Ішли роки, і я поступово втрачала надію хоч коли-небудь побачити знову свого брата, а ще я почала розуміти, що не маю зовсім ніякої влади геть ні над чим, оскільки маю статус незаміжньої, і доки в мене не буде чоловіка, доти лишатимуся слабкою та безправною. Усе, що в мене є, це мої духи та спогади. І вся моя рішучість не має ніякого значення й ні до чого не приведе.

Я придивлялася до чоловіків, які збиралися за столом моєї матері, а то були переважно вояки мого батька, що їх вона поставила управителями й захисниками завойованих ним же земель. Іноді вони приїжджали, щоб із нею порадитись, і залишалися на декілька тижнів.

Такими вечорами, коли для них накривали святкові столи, у мене обертом ішла голова від думки про те, що кожен із присутніх гостей мусить знати, як одного разу під час святкової трапези за цими стінами було виставлено оголений труп мого батька поруч із мертвим тілом вродливої жінки в червоному, котру він привіз із собою з війни.

І зараз гості перебувають у присутності жінки, котра його вбила, котра, як усім відомо, зробила це, не отримавши від богів згоди чи дозволу. І це наділяло мою матір якоюсь зловісною владою. Від цього її присутність упродовж вечора ставала все більш значущою, дедалі більш бажаною. Вона домінувала над усіма присутніми чоловіками, проте жоден із них, здавалося, ані трохи цим не переймався. Навпаки, вони були в піднесеному настрої, розохочувалися й безупинно говорили. Смерть у всій своїй драматичності приносила їм дивне вдоволення, що тривало аж до кінця вечора.

Спочатку я думала, що з плином часу та під дією обставин хтось із цих вояків нарешті зметикує, скільки влади одразу прийде до його рук, якщо він одружиться зі мною, адже моя сестра – мертва, а брата так і не знайшли.

Я наказала швачці передивитися гардероб моєї сестри Іфігенії, в якому завжди було більше красивого одягу, бо її любили найбільше, та подивитися, що там лишилося по стількох роках. А потім ми вибрали декілька тунік і суконь, що їх можна було переробити для менш вродливої сестри.

Спочатку я не вдягала нічого з перешитого одягу на ці святкові учти, але частенько приміряла все те в пообідню годину, коли залишалася сама у своїй кімнаті.

Сидячи на святковому прийомі, я уявляла себе в сестриних сукнях, із дбайливо закрученим волоссям, із побіленим лицем і обведеними чорним очима. Я намагалася зрозуміти, як це бути поміченою, справляти на всіх враження.

Я казала собі, що буду більше мовчати, коли вдягну сестрин одяг. Я казала собі, що всміхатимусь, але не надто багато, що буду сидіти тихо й замислено, неначе несу в собі якесь внутрішнє світло.

Я спостерігала за гостями та мріяла про те, як легко котрийсь із них може лишитися тут і як ми з ним потайки влаштуємо свій альянс. А ще я раділа від думки, що, коли я візьму собі чоловіка, моя мати з Еґістусом уже не почуватимуться тут так упевнено.

Ми матимемо охоронців, відданих нам до смерті, а також джерела багатств, підконтрольні тільки нам двом. Ми розпоряджатимемося своїм часом на власний розсуд, і ми разом виконаємо те, чого я сама ніколи не могла б виконати.

Я сама вирішуватиму, як провести вечір. Я обиратиму між чимось незначним, що влаштовуватиме моя мати, та гучною подією, святкуванням якихось нових перемог або, можливо, якихось значних здобутків.

А потім прийшла новина, що в одній із віддалених провінцій було повстання і бунтівники протрималися при владі аж декілька тижнів, що призвело до багатьох смертей і руйнацій. Вони вбили дружину давнього союзника мого батька і стратили його дітей. Але невдовзі ми також дізналися, що сам управитель і видатний воїн Дінос зі жменькою вірних солдатів зумів уникнути смерті та, зрештою, переміг бунтівників і мародерів, тож, мир у провінції було відновлено.

Думка про те, що Дінос, який так багато втратив, залишився відданим, дуже потішила мою матір. Вона послала йому на допомогу добре озброєне військо, а також передала чимало подарунків від себе особисто. Вона відписала ділянку землі його батькові, котрий жив неподалік від палацу. А ще вона послала до нього одного з найближчих прибічників Еґістуса, котрий мусив на якийсь час замінити Діноса, якщо він раптом захоче відвідати свого батька та отримати від цариці тріумфальну учту. Вона не раз говорила про його хоробрість, про те, який він вродливий і як усі ним захоплюються.

І тоді мені спало на думку, що подібний чоловік може принести мені звільнення. Він буде достатньо сильним і хитрим, аби протистояти моїй матері й Еґістусові, а крім того, нещодавня перемога зробила його ім'я відомим усім. Якщо він захоче одружитися знову, йому не відмовлять. А якщо він захоче одружитися з дочкою Агамемнона, з яким часто ходив у походи, це буде сприйнято всіма дуже природно, навіть як належне.

Спочатку ми будемо дуже обережними, міркувала я собі. Він міг би давати поради моїй матері й Еґістусові. Потроху він побачить, якими отруйними зміями є ці двоє, як сильно від них смердить кров'ю, він зрозуміє, що необхідно відправити мою матір і її коханця в якесь далеке місце, де вони більше не зможуть принести ніякої шкоди.

Розпочалися приготування до приїзду Діноса. Було вирішено, що на вулицях розіграють грандіозну виставу, що прославлятиме його перемогу, а потім у палаці відбудеться святкова учта.

Для цієї події я вирішила наказати швачці зробити для мене пишне і дороге вбрання, силуетом і текстурою подібне до того, що колись носила моя сестра. Щодня приходила покоївка, котра щоразу інакше заплітала мені волосся, а інша служниця приносила мазі та підсолоджену воду, щоб пом'якшити мою шкіру. За кілька тижнів, коли вбрання було вже готове, швачка, її помічниці та інші слуги зібрались у моїй кімнаті подивитися на діло рук своїх.

аміння, зібране хлопцями для захисту від собак селянина, було дуже важким і сповільнювало рух. Коли вони вийшли, було ще досить рано. Дорогою Леандр говорив про стратегію і тактику так захоплено, що Орест зрозумів, так він намагається відволікти їх обох від думок про Мітроса, про стару й про те, що вони щойно покинули будинок, де були всі ці роки в безпеці, і тепер уже, хай би що сталося, напевно, ніколи його вже не побачать.

Наблизившись до того місця, де їх минулого разу залишили пси, товариші зробилися дуже пильними й обережними. Невдовзі Леандр щокілька кроків почав підносити палець до губ на знак того, що треба зупинитися й прислухатися. Але чути було лише переривчасте щебетання пташок і віддалене ревіння моря, що накочувалося хвилями на прибережні скелі.

астане час, коли тіні огорнуть мене. Я це знаю.

Але зараз я ще цілком притомна, чи майже притомна. Я пам'ятаю деякі речі – вони приходять до мене не зовсім чіткими образами, віддаленими голосами. Але найчастіше я бачу сліди – сліди людей, людської присутності, звуків. Більшість часу я ходжу поміж тіней, але часом виникає відчуття, ніби поруч є хтось, чиє ім'я я колись знала, чиє обличчя та голос для мене щось значили, хто раніше був мені дорогий, кого я, можливо, любила. Я точно не знаю.

Однак є один тьмяний образ, який наполегливо приходить до мене й не бажає танути. Це – моя мати в якийсь момент її дуже далекого минулого; вона – безпомічна, кимось утримувана. Я чую крики, її крики і крики когось із вищим голосом, когось, хто лежить на ній і тисне, а потім цей хтось її відпускає – і крики стають голоснішими, і я вже бачу фігуру, що має дзьоб і крила, що має обриси крил, які розтинають повітря, а мати лежить унизу; вона вже не кричить і не дихає, лише тихесенько пхикає.

Я відчуваю, що коли не рухатися й не говорити, то з'явиться щось іще. Але в цьому місці, де панує тиша, так важко не рухатися й не ходити. Тут присутні й ті, з ким я хотіла б зустрітися. Вони – досить близько, але не так близько, щоб можна було їх побачити чи до них доторкнутися. Я не можу згадати імен, їхніх імен. А ще я не чітко бачу обличчя, хоча бувають моменти, коли я застигаю на місці й поводжуся дуже тихо, не намагаючись ні на чому зосередитись або щось пригадати, і тоді до мене приходить одне обличчя, чиєсь лице, що його я колись добре знала. Та воно розтає перш, ніж я встигаю згадати, кому воно належало.

Я знаю, що ще бувають і почуття. У цьому й полягає відмінність між тим, де я є зараз, і світом, в якому я жила колись. Я знаю, що був час, коли я відчувала лють і відчувала горе. Але тепер я втратила здатність відчувати і лють, і горе. Можливо, я витаю в цих просторах лише через те, що не повністю втратила якесь інше почуття. Можливо, те почуття називається любов. Є хтось, кого я і досі люблю чи любила та захищала колись, але я в цьому не впевнена. До мене не приходять нічиї імена. Приходять деякі слова, але жодне з них мені не потрібне, бо імена не приходять, а я хочу, щоб приходили імена. Якщо я зможу назвати потрібні імена, тоді знатиму, кого любила, і зможу їх знайти чи хоча б знатиму, як їх побачити. А коли надійде слушна година, я зумію заманити їх до царства тіней.

Ніхто в тому їхньому світі не знає, як мало тут усього є. Це – суцільна порожнеча, дивність і тиша. Майже ніякого руху. Бувають тільки відлуння, наче віддалений звук води, що тече між камінням, іноді ці відлуння, здається, наближаються, та все одно вони звучать приглушено, нечітко. Якщо ж я дослухатимуся дуже уважно, вони взагалі зникнуть.

Можливо, у тому іншому світі щось не скінчилося, щось, що почалося, ще коли я була жива, і тепер воно тягнеться за мною, як слова, що мусять бути вимовлені, як слова, що від мене втекли колись, але тепер прийдуть чи мусять прийти, чи тільки можуть прийти, доки я тут витаю. Але на це знадобиться час. Я не знаю, скільки часу маю чи скільки часу тут узагалі є. Але я точно знаю, що колись, усе ж таки, муситиму розчинитися, я не можу лишатися вічно в цьому стані. Я розчинятимуся поступово. Урешті-решт, я вже не знатиму геть нічого. Єдина моя надія – це ще один сплеск, що дозволить мені на якусь мить, хоча б на кілька годин, повернутися до того світу і бути там, ніби я ще жива.

У призначений час з'являється пам'ять, що з'єднує та зв'язує, а потім зникає. Це вже майже щось. Якась примарна думка, що от-от має сформуватись, але ніколи не формується до кінця. Як і фігура з крилами, вона наближає мене до того, що колись було чи мусило бути. Я живу на внутрішній поверхні того, що має сутність. Я можу відчувати потужні сплески чиїхось сильних бажань, що пролітають повз мене й зникають удалині.

Отож, у мене тільки й залишилися сірі сліди та здогади.

Саме такий вигляд і мусить мати зворотний бік тіні чи позачасся. Якісь лінії та форми, що мали значення колись або, можливо, і досі мають, однак тут і зараз видаються зовсім випадковими. Якби я тільки могла збагнути їх призначення чи пошепотітися з тим, хто їх створив. Це бажання є дуже близьким до справжнього відчуття, чи, принаймні, мені так здається. Я залишатимуся тут іще скількись годин або днів, або років. Цей час уже визначено наперед. Я пробуду тут не менше, не більше.

Заплутаність, блукання манівцями прийшли на зміну правді та знанню, на зміну реальності й усьому матеріальному. Цей простір, в якому я зараз перебуваю, як печальний дарунок, що його мені принесли, але по якомусь часі заберуть назад.

А потім прийшло слово, слово, в якому я впевнена. І це було слово «сон». І щойно це слово прийшло, одразу ж я зрозуміла, що воно означає. Тепер я згадала, якими бувають сни, точніше, якими вони могли бути, а ще я збагнула, що в цьому позачассі я не сплю, що все, що зі мною діється, не є сном. Усе це – реальність, усе це – моя дійсність.

А потім почали з'являтися й інші слова. Вони спалахували, як зірки у вечірньому небі. Я гарячково намагалась усі їх утримати, та вони не бажали мені піддаватися. Вони випадали чи згасали, чи летіли від мене геть. Одначе навіть погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти приблизно їхню важливість і те, що деякі з них іще до мене повернуться. Вони, як місяць у повні, освітлять моє нічне небо в царстві тіней і будуть частиною тієї химерної остаточності, що є моїм проводирем.

а той час, коли стало відомо, що Діноса було вбито, Еґістуса захоплено в полон, а їхнє військо розбито на голову, і що Леандр зі своєю армією повертається додому й уже наближається до палацу, Електра вже оселилася в материних покоях, поставивши в кутку своєї спальні ліжко для Іанти. Іноді, коли Орест сідав із ними за трапезу, його вражало, що сестра поводиться зі слугами точнісінько, як її мати. Навіть у голосі Електри відчувалися всі ті самі нотки й напівтони, що й у голосі матері. Вона постійно давала знати, що контролює все, що діється навколо, хоча сама в цей момент, здавалося, була дуже зайнята зовсім іншими речами. Часом, взагалі не мало значення, що вона говорить.

Це здавалося Орестові дуже зручним, оскільки він сам рідко мав, що сказати. Іанта ж узагалі мовчала. Вона дивилася кудись перед себе і всім своїм виглядом показувала, що розмова для неї є чимось дуже ворожим, абсолютно непотрібним клопотом.

Електра не навідала Ореста після вбивства їхньої матері. Коли він, скінчивши справу, повернувся до своєї кімнати, то почув, як вона кричить у коридорі.

На якомусь етапі він сподівався, що сестра прийде поговорити, сяде біля його ліжка, заспокоїть, похвалить і розпитає в подробицях, як усе було. Та вона була надто зайнята, опікуючись тим, аби охоронців її матері якнайшвидше, поки вони ще не оговталися від здивування, було задушено чи зарізано, а тих, у чиїй відданості сумнівалися, замкнено в підземеллі.

Того вечора Орест вечеряв на самоті у своїй кімнаті. Поївши, він трохи поспав. Потім, коли він вийшов у коридор, то побачив, що його особистого охоронця теж немає. Він пройшовся туди-сюди коридором, помічаючи вартових, розставлених на однаковій відстані один від одного, й відчув жагуче бажання бути відвіданим одним із них у своїй кімнаті. Він замислився над тим, які знаки використовував Еґістус, аби показати, що вартовий має прийти до нього вночі. У мерехтливому світлі мідних ламп, що висіли на стінах, Орест уважно вдивлявся в їхні лиця, та вартові поводилися як зазвичай, вони його не помічали.

У ліжку він думав про те, як невдовзі повернеться Леандр. Він думав і про те, що Леандр утратив усю свою родину, крім сестри. Хоча звістка про те, що сталося з Діносом і Еґістусом досягла палацу, Орест не був упевнений у тому, що повстанцям відомі тутешні новини. І тоді Орестові зробилося цікаво, чи знає Леандр, що в нього більше нікого немає, крім Іанти, так само, як і в Ореста, котрий теж має з родичів лише Електру.

Коли вони з Леандром залишаться на самоті, він розповість йому, як знайшов тіла його родини та слуг і як убив свою матір, а головне, хто наказав учинити всі вбивства. Орест подумав, що зроблене ним наблизить до нього Леандра, як це зблизило Іанту й Електру. Ці двоє дівчат за останні місяці зробилися геть нерозлучними, точнісінько як Орест із Леандром у свої останні місяці після смерті Мітроса, коли вони самі залишились у будинку старої і не відходили один від одного й на мить. Він уявив кімнату своєї матері вночі, як Іанта, прекрасна у своїй дивній вроді, наближається до Електри, щоб із нею бути, як колись Леандр наближався до нього в темряві, щоб бути з ним. Варто було тільки про це подумати, як його нестримне бажання бачити Леандра і знову бути з ним уночі накрило Ореста з головою, не залишивши його й уранці, заповнивши собою всі його дні, тож він тепер із нетерпінням чекав, коли повернеться його друг.

Одного ранку, коли Орест увійшов до покоїв сестри, він знайшов її дуже жвавою. Іанта поводилася досить спокійно, а от Електра збуджено сказала Орестові, що на ім'я їхньої матері прийшла від Леандра звістка у вигляді військового наказу. Леандр сповістив, що хоче, щоб до його приїзду було приготоване місце, де б можна було тримати в'язнів, яких він із собою приведе, а також щоб було зібрано раду з дванадцяти старійшин і щоб ніяких рішень не ухвалювалося без неї, аж доки прибуде його армія. Також він бажав, аби його родину повідомили, що Леандр уже зовсім скоро буде вдома.

— Важко сказати, якими мають бути наші дії,– оголосила Електра.– Я не можу послати йому звістку про те, що сталося з його родиною, бо Леандр заборонив своєму вістовому розголошувати місце перебування його війська. І звичайно ж, я не можу передати йому новини про смерть нашої матері. Його послання свідчить про те, що він має певну владу, та в палаці вся влада належить нам.

Орест хотів сказати їй, що ні вона, ні хтось інший у палаці не має геть ніякої влади. Так, їх іще охороняють вартові, але беручи до уваги швидке розповсюдження новин про нещодавню поразку Еґістусової армії, він зовсім не впевнений у тому, що ці вартові й досі зберігають їм з Електрою вірність.

— Я так розумію, що ти зі мною згоден? – нетерпляче запитала Електра.

— Наскільки великим є Леандрове військо? – поцікавився Орест.

— Не знаю,– відповіла сестра.

— А яка чисельність нашого війська?

— У нас немає війська. Останні вояки пішли з Діносом. Але ми маємо чудових охоронців у палаці, охоронців, повністю мені відданих.

— Відданих тобі?

— Нам. Нам обом.

— А ти взагалі звідки знаєш, що Леандр веде за собою ціле військо?

— Мені так сказали. Він веде за собою військо, що перемогло в бою, чи, принаймні, він є одним із ватажків, яким пощастило вижити. А ще мені повідомили, що серед Леандрових полонених є й Еґістус. І коли він сюди прийде, я зроблю все, щоб із Еґістусом одразу ж розібралися.

Орест поглянув на Іанту, котра, відкинувши з чола волосся, дивилася на них із сестрою так, ніби їхні турботи були мізерними порівняно до того, з чим мусила мати справу вона. І тут він усвідомив, що саме їй доведеться повідомити братові про те, що сталося з усією їхньою родиною.

Військо прибуло вночі. Перш за все Леандр наказав оточити палац. Після цього він прислав вимогу зустрітися з Клітемнестрою та старійшинами. Щойно Електра отримала цю вимогу, вона одразу ж зачинилася з Орестом у своїй кімнаті.

— Я не відповіла на його вимогу,– сказала вона.

Іанта, що сиділа в кутку, накрилася ковдрою.

— Пропоную негайно впустити Леандра до палацу,– сказав Орест.

— З якої б то радості? – запитала Електра.

— Він є моїм другом і братом Іанти,– відповів Орест.

— Передусім,– сказала Електра,– він є командувачем цілого війська.

— Електро, він усе одно ввійде, незалежно від того, погодимося ми на це чи ні,– зауважив Орест.

— То ти більше не зі мною? – запитала вона.

Орест не відповів.

— Його вістовий чекає за дверима,– сказала Електра. Вона говорила тихо, тамуючи свій гнів.– Якщо ми запросимо його сюди, це повністю буде на твоїй відповідальності.

Орест із сестрою пройшли до головного входу в палац і наказали відчинити двері. Надворі стояв Леандр, оточений своїми послідовниками. Було дуже гамірно, бо ж усі кричали та голосно раділи, то ніхто й не почув, як Орест запрошує Леандра увійти до палацу.

— Мусиш бути сам,– сказав Орест.

Коли Леандр зупинився і м'яко торкнувся його плеча, Орест помітив свіжу рану, що перекреслювала йому півлиця. Було видно, що ворожий меч розпоров шкіру повздовж – від скроні до щелепи.

— Мусиш бути сам,– повторив Орест голосніше.

— Я буду зі своїми охоронцями,– відповів Леандр.– Заходити до цього палацу самому дуже небезпечно.

Багато в чому цей роман базується на моїй уяві й не містить ніяких фактів, підтверджених писемними джерелами. Взагалі, деякі персонажі та багато подій, що є в «Будинку імен», не зустрічаються в жодній із попередніх версій описаної мною історії. Але головні герої – Клітемнестра, Агамемнон, Іфігенія, Електра й Орест – як і сюжет оповіді походять із Есхілової «Орестеї», Софоклової «Електри» та Евріпідових трагедій: «Електра», «Орест» і «Іфігенія в Авліді».

Я дуже вдячний багатьом перекладачам цих п'єс, головним чином, Девідові Ґрене, Ричмонду Латтимору, Роберту Феклзу, В. Б. Стенфорду, Анні Карсон, В. С. Мервіну, Жанет Лембке, Девідові Коваксу, Філіпові Веллакотту, Джорджу Томсону і Роберту В. Корриґану.

Також, я висловлюю вдячність своєму агентові Пітеру Стросу; Катріоні Кров, Робінзонові Мерфі й Едові Малхоллу, котрі читали цю книгу, коли я ще над нею працював; Наталі Хейнс і Едит Холл; Марі Монт із «Penguin» у Сполученому Королівстві; Ангелі Роан, як завжди; а також, Нану Ґрехему і Деніелу Лоеделу з «Scribner» у Нью-Йорку.

Осуджена, зневажена, проклята богами, віру в яких вона давно втратила, Клітемнестра розгортає перед нами трагічну сагу, яка привела її до такого рішення. А Колм Тойбін, зі свого боку, привносить у стародавню історію, яку оповідає, сучасні почуття і мову та змушує нас не тільки повірити, що Клітемнестра права, але й гаряче їй співчувати.