В’їзд його не викликав у місті ніякого шуму

і не супроводжувався нічим особливим.

Микола Гоголь

Закон 7 серпня 1932 року був у народі відомий більше як закон «за колоски», або в тюрмах казали «сім восьмих» (7/8/32). Священна, як назвав її своїм семінарським стилем Сталін, соціалістична власність була поставлена під спеціальну, жорстоку охорону. Можна собі уявити, яких немилосердних кар вимагала в своїх секретних, нам невідомих, циркулярах партія, коли голодна країна мусіла красти, щоб жити.

Священна соціалістична — розстріл.

Розстрілювано селянок, що збирали після врожаю колоски з колгоспного поля. Розстрілювали за вкрадене зерно під час молотьби. Розстрілювали і державних службовців, і звичайних злодіїв, що обкрадали державні комори. Перелякані судді й прокурори, боячися за свої партійні білети, втратили всяке почуття міри і казилися.

Як завжди, в таких періодах Верховний Суд мусів якусь частину вироків пом’якшувати, йому треба було якось регулювати криваву машину. Для адвокатури було багато роботи і часто не без наслідків.

У мене, серед багатьох інших, був клієнт з Дніпропетровської області. Йому довелося пережити страшні тижні в смертній камері, чекаючи результату касаційної скарги.

Обласний суд — це було в перші місяці того закону — засудив його до розстрілу в такій справі, де не можна було говорити навіть про недбальство службовця. Чолов’яга працював у якомусь тресті і в гарячу пору мав перегнати гурт свиней з одного пункту до іншого. Він гнав їх пішою ходою, але коли побачив, що свиням недобре, подбав за підводи, повкладав своїх підопічних, поїв і доглядав. У нас сказали б, годив як чирякові. Але спека була страшна і частина свиней подохла.

Прокурор великої, індустріально розвиненої області, суддя-партієць і двоє безсловесних народних засідателів, всі вони не посоромились у своєму переляканому скаженстві признати, що це розкрадання священної соціалістичної власності.

— Розстріл.

Верховний Суд у Харкові не уздрів нічого злочинного, признав, що свинячий опікун був дбалий і справу закрив.

Таки радісно було мені дати телеграму про це до тюрми клієнтові, а через якийсь час побачив його живим.

Надходила зима того сумного року. Трапилося мені з групою адвокатів виїздити до Москви, щоб виступити у Військовій Колегії Верховного Суду СРСР, де розглядалися наші касаційні скарги на вирок Військового Трибуналу Харківської Округи. Трибунал видав багато смертних вироків за великі розкрадання державних складів.

Виїздили ми другого дня після святкування Жовтневої революції. М’яких місць не було, ми були в жорсткому вагоні. Потяг рушив та через декілька кроків зупинився — явище незвичайне. Яка причина?

Бачу, з сусіднього, останнього вагону зійшов куций чоловік у шкіряній куртці й кепці, усміхнувся, взяв під козирьок комусь із останнього вагону і потяг тепер рушив. Ми довідалися, що за нами причеплений салон-вагон і що у вагоні був Косіор. Дзвінки в той час уже були скасовані, він проґавив момент відходу поїзду, сіпнув за ручку гальма, зупинив потяг і вийшов.

У Москві на Курському вокзалі справа прояснилася. Косіор виряджав до Москви голову ГПУ УРСР Реденса. До салон-вагона на московському вокзалі поспішав відомий ще з Харкова франтуватий секретар Балицького. Балицький у той час був переведений з України до Москви в колегію ГПУ СРСР.

Поруч з Реденсом ішла до автомобіля особа жіночої статі, приємної зовнішності і в дорогому котиковому манто. Це була дружина Реденса. Ми довідалися потім, що вона рідна сестра Алілуєвої — дружини Сталіна.

Більшість з нас дуже туманно знали, що Сталін одружений з Алілуєвою. Матримоніальні справи вождів не лоскотали цікавості наших людей, особливо на віддалі від Москви. Не входило і до обов’язку преси розмазувати і навіть згадувати про це.

Вперше з часів жовтня 1917 р., тепер з оголошенням про смерть Алілуєвої в московських «Известиях» з’явилися співчуття вдівцеві. Багато співчуттів. Співчував Максим Горький, співчував Станіславський, співчували дипломати, з Харкова співчував Постишев разом з Татьяною Постоловською.

У Військовій Колегії мені сказали, що справа відкладається на кілька днів, бо товариш Ульрих зайнятий.

Готель «Большая Московская», де я зупинився, міститься проти Іверських воріт, що провадять на Красну площу. Стало відомо, що Красну площу на короткий час закрили для публіки і що Сталін перейшов пішки площу до будинку де лежало для огляду публіки тіло Алілуєвої.

Другого дня, коли похід рушив на цвинтар, мені дуже захотілося побачити Сталіна. Я побіг услід звукам оркестри, оббіг процесію паралельною вулицею Остоженкою і, вскочивши до якогось подвір’я, через невисокий паркан побачив, що процесія наближається. За катафалком ішли в жалобних чорних вуалях дві жінки. Ми за всі останні роки ні на кому не бачили цього ознаменування жалоби. Вони давно зникли як пам’ятка буржуазного минулого.

За ними кількома широкими лавами йшли вожді Орджонікідзе, Ворошилов, Калінін і багато інших, але Сталіна між ними не було. Катафалк і вождів дуже тісним колом оточували на конях курсанти Школи ЦІК-а. Під таким іменем існувала школа для підвищення кваліфікації робітників ГПУ — своєрідна академія чекістської науки.

Гострими професійними очима курсанти у військових шинелях пронизували нас, дивилися на мою боброву шапку. Оркестри грали урочисто і сумно. Далі за кордоном чекістів ішли якісь профсоюзи щось кварталів на два, не занадто багато.

Тепер я бачу, що цей похорон було б не до речі рівняти, скажім, з похороном Евіти Перон. Дружинам совєтських вождів призначена скромніша роль, аніж дружинам інших вождів і президентів. Вони не відомі трудящим масам як доброчинні, ласкаві пані. Їм не створюють ареол і реклами.

Коли прийшов час великого кровопуску в партії в 1936-39 роках, дружини вищих партійців тисячами пішли в концтабори — автоматично без усякої індивідуалізації. Строк заслання був штампований для всіх. Рідко їх розстрілювали. Постишева дружину Т. С. Постоловську, як ми тепер знаємо, розстріляли одночасно з одним сином Постишева. Здається, це був виняток, бо вона була сама активна в партійній роботі.

Цей автоматичний процес вилучення дружин був ніби самозрозумілий для населення і не викликав ніякого співчуття до цих жінок. Було б навіть несправедливо, коли б доля цих теж по суті безвинних осіб когось зворушила в тому суспільстві, де була колективізація і великий голод.

У Харкові не було кремлівського муру, де замуровують великих людей теперішньої влади. І цвинтарі харківські мало історичні. На міському цвинтарі є могила з погруддям М. Л. Кропивницького. А от могили нашого милого поета («Пан та Собака» — як я любив його з дитинства) і університетської широкої людини Петра Гулака-Артемовського я не міг знайти.

За наших часів на цьому цвинтарі вже ховали і комуністів і євреїв. Є покійники, що за ними влада гониться і в могилі.

Як зайти з Пушкінської вулиці на міський цвинтар і повернути першою стежкою праворуч, можна було побачити пам’ятник дуже добрий, як на совєтський стандарт; гарно виблискував лабрадор і напис вирізьблено. Там покоїлася мати командарма Якіра, як люблять висловлюватися деякі письменники — «легендарного» Якіра. Він мав різні заслуги. Це він наказав розстріляти полонених українців під Базаром, про це не всі ентузіасти легендарної доби знають.

Мати командарма вмерла, коли командарм був великою людиною. Але через недовгий час його судили похапцем інші командарми і за зраду розстріляли. Пам’ятник на могилі його матері ще стояв. Але дивний пам’ятник стояв на харківському цвинтарі — невідомо кому. Сказати б: безпам’ятник. Весь напис, кожну літеру дбайливо видовбано різцем — партійний наказ ретельно виконано. І зникло ім’я старої жінки з Кишинева, що була матір’ю партійного героя.[7]

Надибав я на цю демонстрацію людського благородства, коли шукав могилу Хвильового. Вона на тій самій стежці. Пам'ятника нема. Дерев'яні штахети, без таблички, без напису. Горбок землі. Не довго протривають ці штахети і могила скоро заросте травою забуття. Ховали самогубця Хвильового поспішаючи. Тіло стояло в Будинку Літератури імені Блакитного. Про винесення тіла оголосили на певний час, а винесли скоренько на годину раніше. Так було певніше. Хоч, здається, ніхто з «інженерів людських душ» не наважився демонструвати.

Цю людину ніколи не реабілітує московська Луб’янка. Експерти українських справ, що сидять в засекречених її кабінетах, знали ціну його революційної фразеології про комуну, про соціальну революцію і пролетарський клас. Вони уважно читали його і не знаходили там обов’язкової любові до Росії. Якщо він і був революціонер, він був революціонер тільки український, а з-під його соціального фанатизму проступав національний максималізм.

Ще в 1927 році задовго до самогубства Хвильовий написав передмову до поезій В. Еллана (Блакитного). Про цю передмову мало згадують, але вона варта уваги. Пишучи про Еллана, Хвильовий мав на думці і себе самого. В одному місці він прямо говорить: «В той час, як Хвильові йшли в суспільство з туманними далями «загірних комун» і цими «далями» обезволювали своє і без того безвольне суспільство — Еллан сховав шляхетну панну — поезію в темну шухляду і пішов у життя з холодним розумом реального політика».

Далі: «Цей новий шлях є не що інше, як реальна політика без сентиментів, без «вишневих садків» та іншої карамельної беліберди. Тільки цим шляхом ми дійдемо «електридів комунізму», зможемо виховати нашу розляпану психіку і перебороти її рабську природу».

Хіба не про себе говорив Хвильовий?: «Василь Еллан добре знав, серед якого суспільства він працює. Він, як рідко хто, ненавидів нашу хахлацьку розляпаність і сахаринну сахаринність, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла, які були на 100% поетами й ніколи реальними політиками».

В 1927 році Хвильовий ще міг сподіватися, що він може бути реальним політиком, забувши про свої загірні комуни. Дуже скоро він побачив, що реальну політику роблять не в столиці Харкові, а в іншій північній столиці. Він переконався, що Чернишевська 19 це єдина реальність в його політиці.

Хвильовий міг не дожидатися того дня, коли з Чернишевської 19 прийдуть забрати його ближчого друга Ялового і що завтра прийдуть по нього. Хвильовий був приготований давно до цього дня. Рішення застрелитись мусіло з’явитися давно. Дехто думає, що самогубство Хвильового було демонстрацією проти чужої влади. Проте це не була чиста демонстрація незв'язаної нічим людини. Мотиви Хвильового в день самогубства вже були залежні від його особистої ситуації власного безвихідного становища, його неминучого арешту. Його трагічний вчинок не можна цілком уважати актом демонстративним, бо він затьмарений страхом арешту. Застрелився і Гамарник, і Томський, і Скрипник також перед неминучим арештом. В їхніх пострілах не так багато протесту. Більше керував такими Гамарниками страх, страх перед створеною ними самими системою тортур і перед кулею в підвалі.

Хвильовий і Скрипник могли надати своїм пострілам політичного значення, коли б їхня совість наказала їм стрілятися з гострим висловом протесту проти замучування голодом мільйонів українців хліборобів. Тоді вони могли б умирати, принаймні, з надією, що їхня партія і егоїстичний далекий світ почують сухий тріск револьвера в українському місті Харкові.

Двадцяті роки харківські не можна уявити без імені Олександра Ярещенка. Олександер, архієрей Української Автокефальної Церкви проповідував у Миколаївському Соборі. Собор згодом, після того, як заслано архієрея, висадили динамітом у повітря. Він стояв там, де починаються Сумська і Пушкінська вулиці, стояв ніби в серці міста. Коли правою стороною площі йшлося до Сумської вулиці, церкву не минали, як це звичайно буває. Треба було пройти її папертю. Без підвищення, без приступок і огорожі були тут церковні двері збоку від руху пішоходів. Крізь двері було видно, як блимають теплі вогні лампад і свічок і було чути церковний спів.

Неділями, коли на Сумську вливався потік здебільшого байдужих і чужих людей з нових канцелярій і наркоматів, храм Святителя Миколая справді стояв тут як кріпость прадавньої віри. З нібито чужої вулиці багато завертало до церкви, де панував урочистий і піднесений настрій, а, головне, проповідував Олександр. Була це людина великого проповідницького дару, гарячого слова, що знаходило відгомін у тодішньому харківському, не тільки церковному суспільстві.

Олександр Ярещенко, він і мирське ім’я мав Олександр, був сином священика з Великої Багачки на Полтавщині, скінчив духовну семінарію, Київську Духовну Академію і Київський Політехнічний Інститут. Він працював, як інженер, на залізниці. Коли в 1921 році він став єпископом, робітники залізничних майстерень, де він працював, зробили йому самі в майстернях єпископський жезл.

Ще юнаком він відзначався талантом промовця. У школі він товаришував з сином Миргородського протоієрея Дубнякова (Дубняка). Коли ховали в Миргороді прот. Дубнякова, надгробне слово виголосив молодий тоді ще семінарист Ярещенко. Його слухали кільканадцять священиків, що служили на похороні свого благочинного. Про цей ранній період розповідав мені І. І. Бакало, який хлопчиком виліз на дерево й слухав молодого Ярещенка.

Серед відомих проповідників того короткого періоду відзначали В. М. Чехівського і, особливо, митрополита Василя Липківського.

Володимир Мусійович Чехівський був сильний переконливістю, глибокою певністю своєї християнської правди в тих часах непевності, духовних і соціальних зрушень.

Я слухав його в 1921 році, коли він — брат Володимир — з єпітрахілем на цивільній одежі — благовістив з амвону Софійського Собору в Києві.

У «сторозтерзаному» Києві, де тодішній Тичина почував себе «двістірозіп’ятим», було сумно і моторошно. Про те, що діялося на Дніпровій Україні, не говорилося вголос. На великих Дніпрових просторах ішла затята боротьба, яку неправильно називають громадянською війною. Після того, як припинилася війна, що її вела Українська Армія, ще довго тривала повстанська війна.

Біля будинку номер 25 на Хрещатику, там де був прохід на Мерінговську вулицю, вивішували на дикті списки. Одного літнього грозового дня я читав серед розстріляних ім'я Грицька Чупринки, поета нового покоління. І він був серед повсталих.

Українські люди в церкві, що звільнилась від петербурзького оберпрокурора Святішого Синоду, прагнули свого. В ті часи церковного піднесення і боротьби за автокефалію не кожний передчував, що їх чекає доля тих, кого на римських аренах колись роздирали дикі звірі. Не буде для них Колізею, буде інакше: будуть тюрми, заслання, смерть без похорону.

Храм був для них незламною духовною кріпостю і з амвонів чули вони не раз тверді слова віри і натхнення. Давно уже не чули такого по церквах України.

В. М. Чехівського я знав ще з Одеси, де він перед революцією учителював в гімназіях. Жив він в Одесі над морем, у мальовничому місці, що зветься Ланжерон, іменем одного з французів, які планували Одесу. Коли вже спускатися до моря на Ланжероні, праворуч починається Чорноморська вулиця. Тут у будинку номер один жив Чехівський і на дверях була, за тодішнім звичаєм, металева табличка з іменем.

Український соціал-демократ, член національних урядів, політик і християнин не пішов на еміграцію.

На процесі Спілки Визволення України в Харкові в 1930 році його — арештованого, підсудного і приреченого — обвинувач Панас Любченко довго шарпав і пробував над ним знущатися.

— Як то можна поєднати шаблю гайдамаки і хрест святителя?

Чехівський спокійно дивиться вгору, понад головами прокурорів і з гідністю, повільно:

— То інша сфера переживань.

І тут на лаві підсудних, в Харківській опері, стоячи вже перед ґратами політичних ізоляторів московської землі — Ярославля і Соловецьких келій, звідки він ніколи не вернувся, з обличчям козака і святителя стояв той самий брат Володимир, якого я слухав колись у Софійському Соборі в Києві.

Важко тепер відновлювати особливості проповідницького стилю тієї доби. Митрополит В. Липківський відзначався великою теплотою, батьківською простотою, близькістю до пастви, до сердець молящих. Дехто думає, що В. М. Чехівський був академічніший. Можливо, що характер Чехівського був стриманіший, він був людиною зосередженою в собі.

Проте наші оцінки втрачають своє значення перед мучеництвом тих людей, мучеництвом за віру, велику чисту віру, що так високо відзначається серед намулу життя і насильства доби.

Зрідка з’являвся в Харкові М. В. Левитський. Такий зостався, яким я його знав довгі роки. Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками, лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: «голубчику», м’яким, трохи приглушеним голосом. Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м’якої панамської соломки.

У Єлисаветі мого юнацтва він був — присяжний повірений Левитський, але більше знали його як Артільного Батька Левитського. Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії.

Родився він у сім’ї священика, скінчив Харківський Університет. Став широко відомий, коли в 1890-их роках організував сільськогосподарські артілі. Село Федвар, недалеко Єлисавету, найбільше зв’язують з цим періодом його діяльності. На Левитському були дуже помітні впливи Київської Старої Громади. Висока її ідейність поєднувалася в нього з активністю в галузі економіки.

Справа сільськогосподарських артілей далеко не пішла. Микола Васильович продовжував жити кооперативною роботою в інших галузях. Невтомний, непосидющий, всюдисущий, і перед революцією завжди в русі, то в Петербурзі, то в Києві. На короткий час бував і в Єлисаветі.

Як проїхати всю Пермську вулицю, коли вона вже переходить у Бобринецьке шосе, на горі праворуч є Кавказька вулиця. Там був у Левитського будинок, садиба спускалася до Бобринецького шосе. Гімназистом я на санчатах злітав тією кручею, досі чую холодний радісний сніг на обличчі, морозне повітря і п’ятнадцять років життя.

Будинок був небагатий, меблі старі, якось недомовито, бо сім’ї у Левитського не було. Його мішаний шлюб з шовіністичною московкою не дав щастя і ми пам’ятали Миколу Васильовича завжди самотнім.

В революційні роки його своєрідну постать можна було бачити на всіх майже з'їздах. Його присутність у тодішньому житті я б не оцінював політичними мірилами. Здається, він був українським соціалістом-революціонером. Справа не в тому, яка тоді була політична термінологія. Левитський був уже майже символом народолюбного, ідеалістичного, чесного світу.

Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному. Тоді було це зрозуміло. Шевченко був для нас Батько Тарас. До Котляревського Шевченко звертався: «Будеш, батьку, панувати».

Грушевський був батько Грушевський. Ієрархія людських відносин будувалася більше на родинних, а не на чиновницьких зразках. І у відродженій церкві архієреям почали казати: всечесний отче. В той час було б не до речі сказати — Ваше Високопреосвященство. Це одгонило б Табеллю о Рангах Петра Першого, Правительствующим Синодом і звучало б нам тоді подібно до генеральського — Ваше Високопревосходительство. Отже в нашій пам’яті зостається — Батько Левитський.

В 1917 році Левитський уже наближався до 60 років (народжений 1859 р.). Двадцять років перед тим він викликав захоплення своїми кооперативними планами. У великих російських щоденниках про нього писали: «Навіть Маркс від щирого серця оплесками вітав би ці заходи».

В. І. Ленін накидався на Левитського зі своїх позицій. Ленінові дуже не подобалося те, що Левитський планував навіть забезпечування життя селян.

Тепер в Українській Радянській Енциклопедії Левитського називають ліберальним народником, але не пишуть про те, що й досі селянин не має нічого того, що пропонував артільний батько у 1897 році.

Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. Це були малюсінькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту, короткі рядки, до крайності прості рими. Пам’ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Таким шрифтом Пікус друкував афішки, оголошення про половину жінки — половину риби, про музей воскових фігур і інші атракціони провінції.

Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами. І не всує писав їх старий народник.

Пізнє літо 1917 р., Херсонський губерніальний з'їзд. Приїхали і ми, демократичні українці з Єлисавету. Мандатна Комісія в забрудненому вчорашньому губернаторському палаці не хоче визнати нашого мандата — від Українського Робітничого Клубу. Кажуть нам — це ж не політична партія, не стандартна організація. Нарешті визнають. З'їзд відкриває Комісар Петроградського Тимчасового Уряду Юренєв в якомусь дерев’яному літньому театрі. Багато селян. До Президії, звичайно, обирають і Миколу Васильовича. Українські позиції не дуже міцні. Уже під час з’їзду в одному автомобілі з Одеси приїздять Всеволод Голубович, есер, і Володимир М. Чехівський, есдек. Пам’ятаю запорошений сірим пилом чорний капелюх Чехівського, після подорожі у відкритому автомобілі. Засідаємо з ними ми всі, есери і есдеки разом, в херсонській Просвіті. Вчорашня їдальня чи зала з акуратними меблями якоїсь скромної родини дає притулок всім разом — есдекам і есерам, Голубович і Чехівський тут не для партійної роботи, а щоб зміцнити загальні українські позиції.

Серед інших заходів рішили провести національну демонстрацію — внести до залі український національний прапор. Вносимо, ставимо на сцені поруч червоного, що вже стояв там. Співаємо «Ще не вмерла Україна». Селяни плещуть в долоні. Левитський вітає прапор. Хоч він і не промовець для таких оказій, не вистачає виразності і стилю 1917 року, проте все йде гаразд. Ілько Гаврилюк, український есер, в уніформі воєнного чиновника, не офіцер, але з претензіями на військовість, доводить з’їздові, що він також син селянина, як і вони. Делегати і йому оплескують. Трохи проясніло.

Але раптом просить слова товариш Феофілактов. Високий, білявий, атлетична фігура. Голос мітинговий, партійність — російський есер, говорить по-російському чисто.

На цьому з’їзді української губернії Феофілактов показував усі досконалі прийоми промовця тих часів. Ми не мали таких горлохватів, наш репертуар був м’якший, ліричніший.

— Це добра річ,— казав він про український прапор.— Але є більша святиня, є червоний прапор, на ньому кров трудящих. Це прапор рідний трудящим усього світу. Під червоним прапором йшли і страждали найкращі борці за щастя народу.— Тут і без того могутній голосовий апарат нашого промовця дужчає, він бере високі ноти, він уже не говорить, він сурмить про Марусю Спірідонову,[8] тодішню героїню російських есерів, про братерство всіх трудящих, і все показує на червоний прапор, і все підносить до небес російську революцію, і все обіцяє землю і волю, і знову про Марусю Спірідонову. А наші селяни так само захоплено плещуть Феофілактову, як плескали перед тим українському прапорові.

І здавалося мені, молодому, що Феофілактови далі цього літнього театру не підуть. Навколо ще був, хоч і розворушений, але ще старий Херсон, тільки без губернатора і без поліції. Не замітано і насмічено в колишньому будинку губернатора, але місто ще чисте, ще на пристані гори великих темних кавунів «туманів». Ще після засідань ми сидимо в нічному трактирі, де багато візників, і перед нами стоїть «пара чай», всеросійський чайний ритуал: великий білий круглий чайник і з ним менший, і цукор, і цитрина. Ще можна посидіти в кафе на головній вулиці. Після з’їзду поїдуть селяни додому ще спокійними шляхами Херсонщини. Проголосували резолюції про землю, про Установчі Збори, а вдома чекають, непевність.

Уже тривожно свистять паротяги сімнадцятого року і все швидко міняється.

Сунуть з півночі хвилі максималізму.

Скоро приходить 1918 рік. Надійні гасла посилає народам Москва, а сам Ленін обіцяє «самоопределение вплоть до отделения».

Київ пережив уже дуже тяжкі часи на початку року. Муравйов з Дарниці наказав бити по Києву, як він казав: «по попам, по церквам, по монастирям». Згорів будинок Грушевського, Червона Гвардія захопила місто, убивали на вулицях людей, якщо находили посвідку написану українською мовою. Це був перший український погром.

Я зустрів Левитського в березні 1918 р. В Києві за Центральної Ради.

Чоломкаємося. Якесь ніби чуже лице і поцілунок колючий. Невже це Батько Левитський? Де вуса? Не може бути!

— Що це, Миколо Васильовичу? Як же це?

— Так, так, голубчику. Довелося поголитися. Самоопределение, голубчику, самоопределение вплоть до отделения... усов.

— Розумію. Убили б тебе, батьку, за вуса, як убивали інших за портрет Шевченка.

За совєтської влади доживав Левитський непомітно свого віку. Ліберальне минуле давало йому тоді право на тихе життя. Це був час, коли влада ніби думала словами Пушкінського розбійника:

В колишньому Комерційному Інституті, перейменованому на Комуністичний Університет ім. Артема, в 1922 році в читальні можна було дістати закордонні видання і я ходив туди. Часи були ще ліберальні. Зустрів там Миколу Терентійовича Улезка, він викладав у новому Ком. Університеті.

Улезко був моїм учителем історії, він з’явився в Єлисаветградській гімназії перед першою війною. Округла, негуста, чорнява борода, якась кошлата з початком сивини і дуже розумні, повні життя очі. Гострі рухи задовгих рук; він мав дефект спинного хребта, руки й ноги були непропорційні.

Іронічний і дотепний, він називав «преторіянцями» дежурних у класі, що стояли біля чорної дошки. Ми ж, уражені незвичайною постаттю нового історика, позаочі прозвали його «ахеєць»[9] — зв’язали його з Грецією.

Формений сюртук, хоч і незаношений, завжди в крейді, бо він любив писати на дошці дати і схеми. Проте він не був мундирний учитель.

Перед гімназистами сьомого і восьмого класу наш «ахеєць» читав замість звичайного «уроку» напівуніверситетські лекції. І за часів реакційного міністра освіти Л. А. Кассо ми, гімназисти, поза всякою програмою, слухали, як докладно і з любов’ю Улезко говорив нам про війни Хмельницького і писав на дошці назви великих битв, цифри реєстрів козацьких, етапи великої козацької війни.

Коли настала революція, М. Т. Улезко в залі Дворянського зібрання читав лекції про французьку революцію. У нього був готовий переклад на українську мову першої частини «Фауста» Й. В. Ґете — наш учитель-історик учився в Гейдельберзькому Університеті і любив літературу. У двадцятих роках, уже в Харкові цей переклад був надрукований.

Українська провінція порожніла. Багатьом не знайшлося звичної роботи. Де міг прикласти свої знання Улезко у провінційному совєтському Єлисаветграді, коли змінилася до кореня система освіти, змінилися люди?

В той час запустіння нашої провінції росли нові адміністративні центри — Москва, Харків.

Улезко був серед перших, що покинули провінцію.

Українці дуже поволі залишали сталі місця і дуже поволі приймали нову владу.

Там, де літо

Ще все триває пахощами липня

І квітне невечірній день дитинства.

Євген Маланюк

Чуєш сурми заграли,

Час розплати настав.

В Інтернаціоналі

Здобудем людських прав.

(Переклад М. Вороного).

Виборний: ... А що се таке театр, город чи містечко?

Петро: Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок, туди ввечері з’їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на комедію...

Возний: Комедія, сиріч лицедійство.

І. Котляревський (1819 р.).

Харків, ще перед тим, як став індустріальним, мав заслужене ім’я міста науки.

Перед революцією кілька десятків середніх шкіл — багато гімназій приватних і державних, духовна семінарія, хоч не було ні одного Кадетського Корпусу або військової офіцерської школи.

Університет постав з приватної ініціативи, повторюю з приватної, а не державної, ініціативи в Російській імперії На початку дев'ятнадцятого століття. Історик Дмитро Ів. Багалій нагадував якось у совєтський час, що то харківські міщани пожертвували землю університетові. Це та земля, казав він, де тепер збудовано Будинок Держпром. Після другої війни поруч з Держпромом розмістився і університет. Значить, таки утвердився на землі, подарованій харківськими міщанам и.

Університет Каразина, Потебні, Сумцова, Гіршмана носить тепер ім’я Максима Горького. Харківські студенти ще можуть дочекатися, коли вивіску змінять. На московському метро зняли ім’я Кагановича, що сяяло неоном над кожною станцією. З Київського тисячолітнього Хрещатика зішкрябали ім’я товариша Воровського. Може й Максиму Горькому не личить бути в Харківському Університеті, як не було б місця Шолохову або Маяковському на фасаді Гейдельберзького Університету.

Уже перед революцією, крім Університету, в Харкові були Технологічний, Комерційний, Ветеринарний і Сільськогосподарський Інститути.

В нову, революційну добу Харків увійшов як зріле, традиційне місто освіти. Найбільше цей характер міста видно в Нагорному районі. Тут не так багато будинків, що належали поміщикам або буржуа. Переважно жила тут інтелігенція. І навіть нові харківці, що тисячами перенеслися сюди з менших міст і містечок, щоб заповнити апарат нової влади, не витиснули, а радше оточили старе плем'я і перемішалися з ним.

Я прожив увесь час у будинку номер 31 на Садово-Куликовській вулиці, тепер вулиця Дарвіна, і міг спостерігати ту своєрідну тканину населення. Я не почував себе чужим серед старшого покоління і знайшов багато українського в тому Харкові, куди я приїхав.

В кінці вулиці глухий кут, немає виходу на Журавлівку, навіть не видно Журавлівки. Вулиця тиха і виглядає якось по-сімейному. З лівого боку в останньому будинку жив академік архітектури А. Н. Бекетов. На початку століття він будував величні будівлі в центрі Харкова. Вони стоять і досі. Його вважають найбільшим будівничим у місті. Одружений він з донькою промисловця Олексія Алчевського — ім’я відоме в історії промислового розвитку цієї частини країни. Одна місцевість в Донецькому басейні досі носить його ім’я. Його дружина Христина Алчевська (теща архітектора) в минулому столітті заснувала недільні школи. Небагато було дружин фабрикантів і банкірів, що залишили, як вона, своє ім’я в історії освіти на Україні. Будинок недільної школи ще стоїть на розі Чернишевської і Совнаркомівської, саме навпроти будинку НКВД.

Драматично скінчив своє життя Олексій Алчевський — він кинувся під потяг, коли стався крах Земельного Банку, що його він очолював. Сім’я його витратила своє майно і виплатила всі зобов'язання. Щоб зберегти його ім'я чистим після смерті, сім’я запросила на процес про крах Земельного Банку великого адвоката тодішньої імперії Ф. Н. Плевака. Плевако здолав відтворити на суді образ несппямованого лицаря індустріального розвитку. Слуга індустріального прогресу Алчевський під колесами локомотива, сліпого виконавця того прогресу — про це я міг тільки читати в збірнику промов Плевака. А для архітектора Бекетова це були живі спогади про близьких людей.

Син Олексія Алчевського Іван був одним із найкращих драматичних тенорів свого часу на сценах імператорських театрів Російської Імперії, Великої Опери Парижу. В розцвіті сил він помер у 1916 році від менінгіту.

Сестра співака поетеса Христя Алчевська доповнювала яскраву родину Алчевських, що до неї через шлюб належав Бекетов.

В совєтський час Бекетов продовжував працювати. Роки минали, виростали нові заводи, навіть на Садово-Куликівській вулиці постали нові будівлі. Старий будівничий, високий, незгорблений ще ходив тихою вулицею і можна було бачити як він непомітно хрестився ідучи і про щось думаючи, і можна було зрозуміти, що він умів думати не тільки про людські земні будови й оселі.

Чорноглазівська, будинок число три — тут у невеликій окремій квартирі жив Олександер Михайлович Александров. У харківській адвокатурі він, хоч майже не практикував, посідав почесне місце. Найбільше його ім’я залишалося пов’язаним з іменем лейтенанта Шмідта. В 1905 році він обороняв у Воєнно-Морському суді Шмідта, судженого за повстання в Чорноморській флоті на крейсері «Очаків». В процесі також були засуджені чорноморці матроси з того корабля Часник, Антоненко, Гладкий. Шмідта разом з ними скарано на смерть на острові Березані.

На суді Александров з великим піднесенням, властивим тій добі, і з великим талантом боронив перед суворим судом революційного романтика, високо підносив героїзм цієї людини, що зовсім не знала страху смерті. Ім’я лейтенанта Шмідта довгі роки залишалося в ареолі незаплямованої романтики героїзму і повстання.

В четвертій Державній Думі Александров був депутатом від Катеринославської губернії. В Думі він виступав в обороні української мови.

Він був родом з Кубані, скінчив Московський університет і працював адвокатом в Катеринославі. Крізь російську культуру адвоката, що працював у російській судовій системі, проступали індивідуальні риси, що визначали його приналежність до української землі. Колись ми говорили про Шевченка і я міг побачити, як він сприймав і як відчуває поета. Він добре знав Шевченка, але я не почув од нього літературної аналізи, чого я міг сподіватися від цього доброго знавця світової літератури. Александров тільки знизив голос і з якимсь особливим значенням сказав ніби про щось близьке і дороге: «Ви подумайте тільки — як він це сказав. Ні, ви тільки подумайте — як він це сказав: Сонце гріє, вітер віє у степу козачім». З виразу обличчя і з великих очей Александрова можна було зрозуміти, який міцний зв’язок був у цієї людини із «козачим степом» — українською землею і як багато значить для нього те сонце і той вітер козачого степу, як багато йому говорить музика Шевченкових слів.

В Петербурзі і Москві російські люди зразу впізнавали в «південного златоуста» український акцент, незнищимий слід українського мовного моря.

Пореволюційний Харків мав змогу хоч і нечасто чути Александрова. У зміненій судовій системі, де на місце суду присяжних був поставлений партійний суд, таки залишалося змагання сторін — обвинувачення і оборони. В політичних справах нема прилюдного суду і, як згодом показало життя, особливо в 1937 році, нема ніякого суду. Але існують звичайні суди, щодня розглядають вони тисячі справ, які охоплюють різноманітні явища життя. Проти доказів і вимог прокурора звучить слово оборонця, хоч і обмежене і здушене, але живе людське слово про живих людей і не всі оборонці потакують прокурорам.

Політична арена замовкла, зникли політичні промовці, з офіційних трибун вожді зачитували цифри про виконання планів і сірі, похмурі директиви про боротьбу з ворогами і шкідниками.

З амвонів не було чути проповідей, проповідники за ґратами, амвони пішли на дрова.

Замовкали потроху літературні дискусії, зникали один по одному поети й повістярі і ще тільки в судах можна було почути здавлене обручами доби, але ще людське слово.

Чи не безнадійна була справа розсипати перли ораторського мистецтва перед суддями?

Про один виступ Александрова в губерніальному суді розповідали мені адвокати, що слухали його виступ. Головував Федя Сичов (очевидно Сич — продукт нашої землі), колишній матрос, член ревтрибуналу в суворі часи репресій 1920-21 років. І в губсуді ці колишні трибунальщики залишалися після реформи 1922 року грозою для підсудних. Правда, про нього знали, що він людина по своєму простолінійна, може оправдати і в тяжкій справі про кримінальний бандитизм, коли переконається, що людина невинна. А все таки матрос з кривавих трибуналів і не кожний інтелігент міг знайти з ним спільну мову.

Головував Сичов у справі для нього нецікавій, справі з технічними деталями, з експертизою. Судили інженера-будівельника за службовий злочин — з його вини стався обвал у театрі, де він керував будівельними роботами. Кілька молодших адвокатів слухали Александрова біля дверей близько до суддів.

Сичов уважно дивився на старого оборонця і слухав, підперши голову рукою. Не знаю, що говорив Александров. Чув тільки, що і в цій справі він був справжнім Александровим, яким його знали в найкращі роки його кар’єри. Александров скінчив, а Сичов і далі сидів нерухомо, немов зачарований. Нарешті, він промовив: «Оголошую перерву». Ідучи до кімнати суддів, він сказав тим адвокатам, що стояли близько: «От це оборонець. Не то що ви...» Зачарований талантом старого майстра, суддя з матросів не пожалів молоде покоління і додав із свого матроського лексикону зовсім не чемну характеристику. Вони не образилися. Це був своєрідний дифірамб справжньому майстрові, в стилі доби, але дуже щирий. Видно, Сичов був людиною почуттів. Через кілька років ми почули, що десь у іншому місті Сичова судили за убивство своєї жінки з ревнощів.

Промовцеві має служити його добра пам’ять. Ми бачили, як Александров, обороняючи адвоката Штермана у справі харківських суддів, промовляв понад дві години без єдиної нотатки.

Я згадав за простодушну реакцію Сичова, щоб дати приклад, як міг впливати промовець на нового слухача. Можна було спостерігати дуже чутливу реакцію більших авдиторій у великих залах. Кримінальним оборонцям доводилося часто виступати перед великими авдиторіями. Александров раз виступав у голосній справі робітниці одного з заводів, що вбила лікарку. Справу розглядали в театрі в робітничому районі. Робітниця мала дитину, що захворіла. Лікарка з поліклініки лікувала дитину. Копи дитина вмерла, мати обвинувачувала лікарку в недбальстві і вбила її. В напруженій і болючій атмосфері того процесу, коли медична громада почувала себе загроженою, зала була переповнена жінками і матерями робітничого району, які співчували горю матері і менше співчували жертві злочинства, завдання оборони було нелегке. Александров дав зразок теплої і творчої аналізи тяжкого психологічного конфлікту, умов лікарської роботи і понад усім людського горя і в сім’ї убитої і великого безмірного горя матері-підсудної.

Александров був для нас учителем і в переконливих оцінках свідків, експертизи, але найбільше треба було вчитися в нього, коли він давав художні словесні портрети учасників справи.

Він менше говорив про юридичну сторону справи. Він говорив про людину і він умів піднести людину, з її помилками, понад людські, часто однобокі оцінки і осуд. Спокійна певність рухів, м’який низький голос і відсутність театральності, ефектів — відзначали його стиль. Що надзвичайно важливо для промовця, Олександр Михайлович досконало володів мистецтвом паузи. Мені здається, що не можна навчитися і розумом визначити, коли і яку паузу треба зробити. Може, з цим треба родитися, як музикантові треба родитися з слухом.

I Александрову не дали дожити спокійно. Незадовго перед смертю його арештували на короткий час, звільнили, але справи не закрили, бо в його паперах знайшли якісь вільні думки старої освіченої і талановитої людини, думки, що їх Александров записував для себе і нікому їх не читав. Олександр Михайлович помер 31 грудня, в останній день 1936 року, напередодні страшного 1937 року.

Адже усюди дівчата грають, усюди весна! Так ні, на Гончарівку притьмом на Гончарівку! Нігде нема таких дівчат красивих, моторних, жартівливих, непишних… …Я зріс у Харкові, був молод, так як мені не знати Гончарівки.

Квітка-Основ'яненко, 1839 р.

Київ на початку 1918 року, за Центральної Ради був незвичайним містом. На вежі будинку Гінзбурга (Інститутська вулиця, найвищий тоді в Києві, одинадцять поверхів), німецькі солдати щось намацують на вечірньому небі, щось націлюють прожектором. Коли ви до потягу, що відходить нерегулярно, протискуєтеся через непривітний барак — тодішній столичний вокзал — солдат вам грубо кричить «zurück».

Але міністерства українські. На Банковій вулиці в якомусь багатому будинку молодий, худенький офіцер, український есер Жуковський урядує як військовий міністр. В домі генерал-губернатора на Александрівській вулиці (за два місяці там буде палац Гетьмана), у великій залі можна легко добитися прийняття у прем’єр-міністра Голубовича, неговіркого інженера, в пенсне, з висунутим наперед підборіддям.

Там же я впіймав замороченого справами міністра внутрішніх справ адвоката Ткаченка і добивався, щоб він надіслав до Єлисавета комісара українського уряду, бо там немає ніякої влади. Був неминучий в таких умовах розгардіяш, але було просто, демократично, хоч і трохи розхристано. На засідання Малої Ради в Педагогічному Музеї, де найбільше можна було почути бундівців і меншовиків, ми заходили без перепустки.

В цьому українському Києві зустрічаю меткого і привітного студента років 23 в тужурці Комерційного Інституту. Його звуть Василь Еланський, в нього блакитні очі, він білявий. В молодості люди сходяться швидко. Каже:

— Ходім обідати. Тут близько. Добра їдальня, всі наші тут обідають.

Це на Великій Володимирській, трохи навскоси від Театру. Три східці вниз до «Лотиської їдальні». Багато людей. Годують, як взагалі тоді в таких кухмістерських, добре і недорого.

Поруч з нами, при маленькому столі обідає людина в сірій шинелі, русявий, з тонкими рисами — Петлюра.

Обстановка не кафе-ресторану, де збираються політики. Радше подібне щось до студентської їдальні.

Есер студент Еланський тепер редагує газету лівого відламу української партії есерів «Боротьба». Редакція вже розмістилася комфортабельно в редакції газети «Киевлянин». Старого монархічного «Киевлянина» революційно закрили. Це Караваївська вулиця, здається номер 8. Іще в книжних стінних шафах повно книг од старих хазяїнів — солідно було поставлене діло. В редакції «Боротьби» не дуже людно, нові хазяїни ще не обжилися. Та, здається, і не обживуться.

Тепер уже ніхто не згадує колись відомого редактора того спустілого «Киевлянина». Російський монархіст, україножер, опора трону В. В. Шульгін потім був в еміграції і після другої війни, після тюрми доживає в СРСР совєтським патріотом. Доживає віку патріот великої Росії не в Києві і не в Москві. Дозволили йому жити на волі у Владимирі на Клязьмі, відомому своїм зловісним ізолятором для політичних; для Шульгіна це місто може є символічною колискою Московської Імперії.

Після того, як Муравйов, цей перший і жорстокий у новітній нашій історії збройний завойовник Києва, вчинив там 1918 року український погром, з багатьма убивствами, Шульгін видав брошуру. Пам’ятаю тільки красномовну обгортку: будинок Грушевського в огні і Шульгін символічно і радісно бачив у тій пожежі ніби все українство спалене московськими гарматами.

Але боротьбісти в редакції «Киевлянина» і Еланський у кріслі Шульгіна, це вже був новий пункт на кривій лінії історії. На протязі ближчих двох років і Еланський і його партія пережили великі зміни. За Денікіна боротьбисти вели підпільну роботу проти Білої Армії і розрослися. В квітні 1920 року українська комуністична партія боротьбистів, як вона почала себе називати, на ініціативу Шумського й Еланського-Блакитного, постановила злитися з Комуністичною Партією (більшовиків). Говорилося про злиття, а справді це була самоліквідація партії. Боротьбистів приймали індивідуально до КП(б)У, як нових членів. І сьогодні ця партія під назвою КПУ залишається всього тільки обласною організацією всеросійської комуністичної партії.

У Харкові на початку двадцятих років, коли я його знову зустрів, Еланський-Блакитний був уже більше культурно-політичним робітником, аніж впливовим політичним діячем. З кожним роком його значення в партійному апараті КПбУ зменшувалося.

Він редагував кілька років газету «Вісті ВУЦВК» і з погляду журналістичного він багато зробив для того, щоб газета була живою й інтересною. Літературний додаток був цікавий і часто багатий на матеріал.

Можна сказати, що в ті перші роки, не вважаючи на тиск русифікаційного партійного апарату, тодішня молода Україна, тільки в малій своїй частині з партійними білетами, швидко й успішно скидала з себе провінціальні ознаки.

Політично Харків був провінціальний з якимись майже анонімними квірінгами і лебедями в слухняному Цека партії, культурні ж сили були протипровінціальні, активні, інколи навіть агресивні і часто талановиті.

Відсунутий від впливів у партії, з номінальним чином члена ЦК КПбУ, Блакитний-Еланський вірив у створення української літератури міським пролетаріатом (ГАРТ). Він вірив, що:

Весну 1919 року я пережив в Одесі, коли там були французькі зуави і сенегальці, веселі чорні хлопці з неможливо білими зубами і як емаль великими білками екзотичних очей. Були на ослах греки, таке було їхнє військо, з провіантськими складами, повними інжиру і гороху, що дісталися одеситам, коли греки зі своїми ослами посідали на кораблі й поплили до своєї Еллади. Були елегантні офіцери Росії, Добровольчеської офіцерської армії, приречені на поразку холодним і глибоким океаном українського села, яке вони вважали невиразним, хоч і родючим «Югом Росії» без історії, без національно-державних і соціальних проблем.

Як кожне місто близько фронту, Одеса жила весело. Прославлені кафе, що їхні назви, принесені з Франції й Італії, стали частиною одеського фольклору — Робіна і Фанконі — завжди переповнені. На Гречеській вулиці трохи демократичніше «Кафе Амбарзакі» теж кишить військовими і там французькому воякові можуть всунути агітаційну листівку, надруковану на поганому папері, з астрономічною кількістю помилок, складену якоюсь мовою, про яку автори — українські боротьбисти думають, що то французька мова.

Бої десь недалеко, під Сербкою, Новим Буяликом. Одеса не звертає уваги. Нема тривоги в одеських російських газетах, де рясніють відомі всеросійські імена, які ще недавно сяяли на петроградському і московському політичному небосхилі.

Українська газета «Нові Шляхи», добре редагована солідним професором Сушицьким, з добрими кореспондентами на периферії (з одеських авторів пригадую проф. М. Е. Слабченка), трохи краще відчувала подих доби, але нелегко було тоді поспішати за подіями.

Розв’язка прийшла несподівано. Червона перемога була якась незрозуміла. Ніякої армії Троцького під Одесою не було. Велике портове місто взяли селяни з ближчих повітів Херсонщини під командою отамана Григорієва. Я бачив, як Садовою вулицею тяглися селянські вози і на них, звісивши напівузуті ноги, сиділи хлопці Херсонщини — переможці французів, греків і росіян.

О, дев'ятнадцятий рік на полях України!

Скоро Григоріїв оголосив себе ворогом Москви. Одеська Чека під претекстом «зради» Григорієва розстріляла багато українців. Серед них був Коморний, колишній — за гетьмана — херсонський губерніальний староста, джентльмен, людина української культури.

Поки селянські хлопці ще важили на терезах хисткої і непевної влади і не обернулися відкрито проти влади Чрезвичайки, життя Коморного, українця, хоч і гетьманського старости, було збережене. Його й багатьох інших убили, як тільки терези влади хитнули в сторону міста, ворожого і жорстокого.

Приходить осінь 1919 року в Одесі, знов без Чрезвичайки, останні місяці перед евакуацією білих. Між нерегулярними студіями на останньому курсі університету читаю «Червоний Вінок». Таку назву носив охайно виданий збірник найлівіших авторів у тодішній нашій літературі. Декого з авторів денікінці в Києві того 1919 року розстріляли.

Поруч з Чумаком, Михайличенком, Заливчим читаю й мого знайомого В. Еланського-Блакитного.

Починається лірично:

«Тобі, Україно моя, і перший мій подих,

і подих останній тобі».

Серед постатей комуністів українців найбільше вирізняється характерна постать Скрипника. Менше впадають в око Чубар, Гринько, Порайко — теж українці на високих становищах.

Ім’я Скрипника зв’язують з національною політикою партії. Копи говорять про так звану українізацію, то зразу автоматично, як на пружині, з’являється ім’я Скрипника. Коли мова про Наркомат Освіти — тільки Скрипник, забуваючи, що перед Скрипником Наркомом Освіти був Шумський.

Тим часом справжнім апостолом національного, незалежного від Московської Партії комунізму, був Олександр Шумський, проти якого Скрипник і партія боролися. В наслідку тієї боротьби Шумського, який в 1920 році був (недовгий час) навіть членом Політбюро КП(б)У і в 1923-1925 роках керівником Відділу Агітпропу ЦК КП(б)У, знято з усякої роботи на Україні.

Уже в 1925 році Шумського, який свого часу називав КП(б)У партією окупантів, послали до Москви на другорядну роботу в профспілці. Далі він зник і як людина вже не існував. Проте ще довго Скрипник писав статті проти «шумськізму» і це показувало, що український націоналізм продовжував бути загрозою для його партії.

Про Шумського є мало відомостей біографічних, з нього рано зробили «нелюдину». Шкода, бо він заслуговує на більшу увагу. Переможця над Шумським — Скрипника знали більше, він сам писав про себе, а тепер, після реабілітації, про нього написали солодкі, казенні біографії, поставили навіть пам’ятник у Харкові.

Микола Скрипник народився в 1872 році в селі Ясиноватому на Катеринославщині. Його батько служив то телеграфістом, то помічником начальника станції на різних маленьких залізничних станціях, і дитинство Скрипника минало серед просторів українського степу, в околицях Дінця. Він розвивався самотою. Як він казав, вихідним пунктом його розвитку було вивчення української літератури та історії України. На юнака впливали родинні перекази про прадідів-запорожців, особливо про одного з них, що його польські шляхтичі посадили на палю за участь у повстанні Залізняка і Ґонти в XVIII столітті. На Скрипника-юнака мали великий вплив також вірші Шевченка.

У своїй автобіографії Скрипник підкреслював, що шлях його розвитку відрізнявся від розвитку російських інтелігентів-революціонерів. Перші зв’язки він мав з українськими радикалами в Галичині, від яких він діставав і нелегальну літературу. Перехід до марксизму, як признавався Скрипник, був для нього дуже важкий. Навіть, прочитавши Зібера, Рікардо, Маркса і статті Каутського, він ще не став марксистом і відчув себе ним щойно тоді, коли до його рук попав галицький переклад «Ерфуртської програми». За члена російської соціал-демократичної партії він вважав себе з 1897 року.

Далі йдуть довгі роки виключно партійної роботи в різних місцях російської імперії. На Україні, перед революцією, Скрипник був у 1905 році, на партійній роботі в Одесі, і тоді його партійна кличка була «Щур» і «Щенський». В 1917 році він брав активну участь в організації жовтневого перевороту, як член більшовицького військово-революційного комітету. В 1918 році був близьким співробітником Дзержинського, як член колегії ВЧК в Москві на Луб’янці.

На Україну вирядив Скрипника з спеціальним завданням сам Ленін. Тут, поруч інших обов’язків, з 1922 до 1927 року Скрипник був народним комісаром юстиції. В літературі про Скрипника цей період його життя найменше відомий. Я згадую деякі фрагменти, зв'язані з судами тих часів.

Портрети Скрипника були добре відомі. Вони довгий час належали до незмінної радянської портретної галереї. Цей вождь був не зовсім подібний до інших. Він носив білі комірці та краватку і не вдягався у френч і шкіряну куртку, які були обов’язковою уніформою майже для всіх — від Косіора до голови райвиконкому. Вуса і борода теж були відомі, як специфічно скрипниківські. В той час, на початку двадцятих років, Христіан Раковський уже давно поголив свою випещену бороду, з якою він вийшов із Яської тюрми після Лютневої революції. Раковський зрікся, заради пролетарської дійсності, елегантності тих часів, коли він у Парижі вивчав ресторани Великих Бульварів і теорію марксизму. І Олександр Шумський уже зголив свою бороду. Тільки Скрипник не мінявся. Уже не молодий, він серед совєтських персонажів був по-своєму мальовничий, особливо, коли, бувало, їхав санками з наркомату юстиції, ховаючи трохи посивілу бороду в бобри дорогої шуби. А з-під бобрової шапки, з-під мефістофелівських кошлатих брів — завжди суворий, гострий погляд. До революції такі шапки любили носити актори, адвокати і рабини.

Говорив Скрипник небагато, голосом уривчастим і хрипким, дуже багато курив, і, виходячи крізь його прокурені вуса, навіть звичайні слова звучали як декрет. Про впертість Скрипника ходили анекдоти. Дехто неделікатно називав цю рису його вдачі самодурством. В усякому разі було досить підстав уважати Скрипника за «залізного більшовика», якщо вживати терміну, дуже модного за тих часів.

Авторитетові цього худорлявого партійця помагав і той відомий факт, що Скрипник разом з Леніним робив переворот у жовтні 1917 року. Джон Рід, американський журналіст, який написав книжку про «десять днів, що потрясли світом», згадує Скрипника в Смольному інституті серед головних дійових осіб (про Сталіна Джон Рід не згадав).

У 1930 році була ліквідована приватна практика і адвокатів об’єднано в консультаціях. Клієнт мав право обирати собі адвоката. Гонорар, хоч і з винятком певного відсотку на адміністративні потреби й оплату персоналу, діставав адвокат.

У першій половині тридцятих років, коли колективізували сільське господарство, на бюрократичних верхах рішили зробити з адвокатів державних службовців для юридичної допомоги населення.

Це були найгірші часи того періоду. Дивно, що більшість з нас не думали залишити адвокатуру. Діяла в нас інерція, пасивність, любов до професії. Дехто намагався перейти на наукову роботу, власне педагогічну в юридичній галузі. Таких було мало. Інші пірнали в «юрисконсульство». Хапали по два-три юрисконсульства, забіжить в одну установу, залишить на своєму столі портфеля, заскочить до голови установи в кабінет, біжить до іншої. Було модно робитися економістом, дехто переходив на цю роботу — бо скрізь складаються плани і економісти потрібні.

Нікому з нас не спадало на думку змінити професію радикально.

Один був молодий адвокат — виразний українець Павло Т. Бузань. Він визначався незалежністю вдачі. Коли його викликали до Наркомюсту, до відділу, що керував адвокатурою, для неприємних розмов, Бузань прийняв рішення. Він вийшов з адвокатури і перейшов на «пролетарську» професію — став кваліфікованим будівельником. Це єдиний випадок сміливого розв’язання наших інтелігентських проблем в ті несприятливі для інтелігентів часи. Він показав себе добрим фахівцем на великих будівництвах у Харкові, був на Уралі. Через якийсь час вернувся і працював юрисконсультантом.

Перетворення адвоката на совєтського службовця з місячною платнею викликало серед адвокатури спротив цьому заходові влади, бо це було вже навіть гірше як колгосп.

Це вбивало ідею адвокатури.

На зборах адвокатів було чути дуже багато виразних голосів протесту проти знищення адвокатури.

Ідею зробити з адвоката чиновника підтримували тільки наші комуністи в Колегії. Головою Харківської Колегії Оборонців був тоді Іван Михайлович Сіяк. Він з темпераментом обороняв ідею Наркомюста. Мені здавалось, що Сіякові не тільки йшло про виконання директиви Наркомюста, про загальний напрям партії підпорядкувати державі і партії всі прояви життя (тоді ми ще не знали терміну «тоталітарний режим»).

Психологічно Сіяк був чужий і національному складові адвокатури, де було небагато українського елементу, був чужий і духові індивідуального, неусуспільненого сектору життя.

Щоденна діяльність адвокатури полягала в обороні інтересів тієї ще неусуспільненої людини чи то проти тяжкого тиску кримінальних репресій чи то в обсягу матеріальних інтересів, квартира в жилкопі, власний будиночок.

Несподівано проти Сіяка, проти партійної лінії, став на адвокатському боці ніхто інший, як тодішній прокурор СССР А. Я.  Вишинський.

Він уважав, що в судовій і адміністративній системі має існувати адвокатура, а не службовці — юридичні порядники.

Інститут адвокатури був збережений. Через деякий час навіть була скасована попередня назва «оборонець» і заведений термін «адвокат».

Це тільки епізод в історії адвокатури і тут було б зайво говорити про лицемірство А. Я. Вишинського і його зверхників, коли настав період «єжовщини» і коли мільйони людей в найсерйозніших справах, де йшло про їхнє життя і волю, були позбавлені права на оборону і хоч би якийсь суд.

Іван Сіяк на моїх очах доживав своє життя галичанина в УРСР. Він мав свої заслуги ще з часів Галицького Ревкома. Проте кар’єра його проходила непомітно. Він рахувався також на роботі і в Харківському Інституті Марксизму і Ленінізму. Про його наукову роботу я не знаю.

В нашій Колегії Оборонців він не міг себе проявити нічим. Думаю, що він, знаючи добре, куди прямує лінія партії — проти українського націоналізму, передчував свій кінець. Велике нервове напруження відчувалося в ньому. Можливо, що це була давня, природжена нервовість. В сірих, холоднуватих його очах тепер можна було прочитати ще й нудьгу зацькованої людини. Видно було, що він самотній, до болю самотній в цій метушні щоденного життя, де на кожному кроці були смертельні пастки для людей української культури — партійних і безпартійних.

У мене до нього була непоказувана симпатія, та національна симпатія, що прориває партійні і офіційні бар’єри.

Неподібний до Івана Сіяка був його брат Микола Михайлович. Іванова партійність, однобокість, динамічність були зовсім відсутні у брата. Микола Сіяк був делікатний, з добрими манерами галицький інтелігент, що мав нещастя приїхати на Україну на заклики Скрипника. Його культурний багаж був використаний мінімально — він викладав українську мову на українізаційних курсах. Українізував він і харківських адвокатів, при чому користувався в них великою симпатією і пошаною.

Обидва Сіяки зникли ще задовго перед єжовщиною.

Про галичан в УРСР мені розповів інтересну річ один тюремний приятель якось у тюрмі. Він знав технічні прийоми відомих «органів», бо колись належав до втаємничених.

Всі, або майже всі галичани, говорив він, були завербовані заздалегідь. В перші роки, коли вони з’явилися з Галичини більшими групами, арештовувано тільки окремих з них. Їх примушувано давати свідчення на багатьох галичан, які ще були на волі. Такого автора розлогих свідчень засилали до таборів, а його «спільників», яких він ніби то завербував до організацій, не чіпали. Ніби нічого не сталося. Могло проминути кілька років, живе собі й працює такий «завербований».

Коли ж приходить призначений органами час, беруть чоловіка і показують йому, що він член контрреволюційної організації, що його завербував такий і такий. Отже вербовка була якийсь час ніби законсервована, але як усякі консерви, зберігала своє значення. «Завербований» після відповідної процедури «слідства», звичайно, мусить признати себе за винного. Коли треба, він і сам когось ще завербує.

Українських лівих марксистів, що еволюціонували (волею чи неволею) від соціал-демократії до комунізму, на поверхні життя було небагато.

Не можна вважати за марксистів тих численних молодих українців, які залишились відомими під іменем боротьбистів. Комуністи з офіційної і панівної КП(б)У, куди боротьбисти «влилися» на початку 1920 року, іронічно казали, що Блакитний за одну ніч з народників зробив боротьбістів марксистами. Це була правда.

В 1917 році за неписаними законами революційної моди всі партії поробилися революціонерами і соціалістами. Самостійники називали себе — соціалістами-самостійниками. Помірковані демократи, чесні ліберали передреволюційного часу мусіли звати себе соціалістами-федералістами. Передреволюційних марксистів було небагато. Один з найлівіших марксистів Зіновій Висоцький доживав непомітно у Харкові тридцятих років і непомітно пішов з цього світу.

Зіновій Висоцький, псевдонім Степовий, певно був найяскравішою постаттю серед невеликої УКП — Української Комуністичної Партії. Різниця від офіційної КП(б)У не в розміщенні однакових слів. УКП — комуністи — самостійники, українці. КП(б)У — обласна організація всеросійської до краю централізованої і нівелюючої партії.

У Висоцького був великий політичний темперамент, гострий розум, гострий язик, здібність формулювання, твердий характер. На трибуні, я пам’ятав з 1917 року його різьблений профіль, холодні зеленкувато-сірі очі, хрипку голосну мову. Він мав індивідуальні риси, що не забувалися.

Востаннє, за демократичних часів, я чув його на Херсонському Українському Губерніальному З’їзді в Одесі. З’їзд відбувався в аудиторії Хімічного Корпусу на Ольгієвській вулиці, одній з тих затишних вулиць Одеси, куди знизу від моря доходить подув чорноморського порту. М’які дні жовтня 1917 року і на тротуарах вже «шелестить пожовкле листя».

На з’їзді головував В. М. Чехівський. Сергія Павловича Шелухина, члена Одеського Окружного Суду, не соціаліста, Чехівський чемно, холодно і з почуттям дистанції, називав: громадянин Шелухин. Всі ми, решта з’їзду, були: товариші. В ці дні, на північному кінці вчорашньої імперії сталася подія — 25 жовтня упав уряд Керенського. Значення тієї події не всім було зрозуміле. Під час її обговорення український есдек — незалежник Висоцький оцінював переворот як ослаблення центральної влади, що давало більші можливості для розвитку українського життя. З позицій українських йому здавалося, що цей переворот не може пошкодити розвиткові українського життя.

В Харкові я зустрів Висоцького вже не на трибуні. У невеликій кімнаті в Наркоматі Юстиції, де працювало чоловік п’ять, керівником їхнім був Зіновій Степовий. Цей закамарок називався Підвідділом Кодифікації Законів, а справді це було бюро перекладачів і редакторів мови, які підготовляли до друку в офіційному збірнику законодавчі матеріали. Один із заходів українізаційного курсу. В перших роках збірник законів УРСР своєю кричущою неграмотністю добре показував, що грамотних українців не підпускали навіть до технічної перекладацької роботи.

Гірка іронія долі. Яскравий українець комуніст, апологет незалежної української комуністичної партії і держави в ролі старшого перекладача московських законів.

Пам’ятаю тих «кодифікаторів». Культурні українці на технічній роботі перекладачів. Один з них галичанин Дністренко. Здається це був псевдонім. Як і Висоцький, ходив щодня Садово-Куликівською вулицею на марудну роботу, в голові гіркі думки патріота, з такими ж болюче ображеними почуттями. Він, як і Висоцький, така сама сіра шкапа «українізації». Під час цієї українізації навіть Наркомюст і Генеральний Прокурор Скрипник не думав, що треба до свого ближчого оточення додати українців-комуністів. Серед його найближчих важливих співробітників — помічників Генерального Прокурора — не було ні одного українця. Справа обмежувалася перекладачами.

Коли Мирослав Січинський, в минулому романтичний убивця Потоцького, в сучасному совєтофіл, відвідав Харків, Дністренко зустрічався з ним і трохи показував йому місто. Після від’їзду Січинського, Дністренка викликали до відповідних «органів» і детально розпитували про кожний крок Січинського. Відповідні органи, очевидно, не дотримувалися ідилічних поглядів, поширених особливо на Кавказі:

Нам каждый гость дарован Богом

Какой бы ни был он среды...

Ала верды, Ала верды.

З колодязя сунули нові орди пацюків.. Вони сотнямибігали по... моєму тілу... Огида, що їй немає імені в людській мові, стисла мені груди і якимсь липким холодом заливала моє серце.

Едгар По

Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери бароккових бань,

На Шеделя білоколонне диво.

Живе життя і силу ще таїть

Оця земля зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.

М. Зеров

Процес Спілки Визволення України — СВУ був показовий процес. Чужинці називають такі суди театральними. Процес СВУ відбувався на сцені Харківської опери. Цей театр і досі стоїть на Римарській вулиці.

Передсудове слідство було проведене в Києві. У Харкові тодішнє всеукраїнське ГПУ закінчило слідство й організувало суд.

Підсудних привозили з тюрми не в «чорних воронах», а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай з «пирожними». Організатори явно перегравали, пересаджували свою роль гуманних учнів Дзержинського. Особливо, ці масні і демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте, думаю, що відкинути, відсунути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучені довгими днями і ночами без сну. І признання, і театральні солодощі все належало до заздалегідь розробленого ритуалу і підсудні мали коритися йому.

Про суд дуже докладно писали в газетах і передавали через радіо всю судову процедуру. Серед публіки в театрі в більшості було мало українців. Сумна доля людей приречених і суджених у трибуналах революцій. Доводиться їм у найтяжчі хвилини бачити довкола не друзів й однодумців. Тільки родичі тут були. Але мовчазна маса в театрі (квитки на процес розподіляли через совєтський апарат) нагадувала юрби в трибуналах французької революції.

Судив спеціально призначений склад Кримінальної Судової Колегії Верховного Суду УРСР, голова — Приходько, члени — Соколянський і Волков. Був також запасний член Колегії. Приходько і Соколянський ніколи не були суддями.

Голова — Антін Приходько — з тих українських інтелігентів, що складали верхівку української партії боротьбистів, лівого крила українських соціалістів-революціонерів, і були прийняті, влилися індивідуально в компартію в 1920 році. Приходько був заступником Наркома Освіти.

Свою роль судді він виконав і був ліквідований ще перед 1937 роком. Його рідного брата, теж члена партії, але менше відомого, я бачив у коридорі Спецкорпусу тюрми номер 2 в жовтні 1937 року. Це був рідкий випадок, коли в’язні з різних камер могли зустрітися. Брат Приходька показав мені вибиті на допиті передні зуби.

Іван Опанасович Соколянський — талановитий педагог, на чолі Інституту Дефектології мав великі досягнення в навчанні сліпоглухонімих. Через сім років я зустрів його в камері Внутрішньої Тюрми НКВД. Соколянський пройшов усі етапи тодішнього слідства і суду, але вийшов на волю, покинув Україну, переїхав на роботу до Москви. Вмер своєю смертю в Москві 1960 року.

Третій член суду Григорій Іванович Волков, перед революцією студент правник, син лікаря Гуревича з міста Миколаїв на Бузі. Працював заступником харківського губ. прокурора, потім головою Кримінальної Касаційної Колегії Верховного Суду УРСР. Серед тодішніх робітників совєтської юстиції він був один з найкультурніших і найбільше кваліфікованих і надавався на роль дорадника і керівника в процесуальних проблемах, які могли виникнути під час публічного розгляду.

Підсудний Андрій Ніковський, що під час процесу зберігав незвичайну в такій ситуації жвавість і бадьорість, дотепно назвав Волкова суфлером.

Волков згодом перейшов до Москви до Інституту Червоної Професури, де й був заарештований.

Коли оголошено вирок, я був у театрі. (Я вже повернувся з Кисловодського). Це була великодня ніч, але ні в цьому театрі, ні в місті не чутно було голосного тисячолітнього «Христос Воскрес».

Чекання тяжкого вироку завжди напружує нерви. Тут за театральним фальшом і нібито прилюдним судочинством особливо почувалася присутність чужої, злої сили. Серед людей на сцені було і начальство. Вони трималися непоказно, але на них варто було подивитися. Під актом обвинувачення два підписи — Горожанин і Козельський, обидва на сцені суду.

Горожанина мало хто знав. В концертних залах інколи можна було побачити цього інтелігента. З довшим, ніж звичайно, волоссям, що надавало йому артистичного вигляду ніби піаніста або скрипаля. Я чув від одеського адвоката Г. Я. Сосина, що Горожанин був родом з Акермана. Довгі роки Горожанин був Начальником Секретно-Оперативної Частини НКВД УРСР. Всі контрреволюційні справи підлягали йому. Він також був головою Чрезсесії, закритого суду для контрреволюційних справ.

Борис Козельський був керівником відділу, що відав українськими справами, і підлягав Горожанину. Про Козельського було більше відомостей. Він у совєтський час дістав юридичну освіту в Одесі. В Одесі слухав лекції професора Олексія Яковича Шпакова. Я сам років за десять перед Козельським, перед революцією в 1915–16 роках теж слухав блискучих лекцій Шпакова з історії Руського права. Коли в двадцятих роках О. Я. Шпакова ховали в Одесі, студент Козельський ніс разом з іншими труну популярного професора. Козельський був українець з Полтавщини з родини дрібних землевласників. Він мав культурні зацікавлення, любив старі гравюри і Ричард Іванович Домре, наш досвідчений букініст, залишав для Козельського добрі гравюри, а нам, невельможним любителям книг і гравюр, їх не продавав. Ричард Іванович шанував начальство.

Козельський перейшов на ту саму роботу до Києва, коли Київ став столицею, і в Києві кінчив життя самогубством. В центральній газеті довгий некролог про нього підписали українські партійні вожді, але збрехали, ніби Козельський помер через серце. Чомусь їм треба було сховати правду.

Мало знають про цих людей.

Серед старих гравюр, що їх я довгий час збирав, був у мене портрет генерала Дубельта, гравюра середини минулого століття. Вдивляючись в обличчя служаки жандарма з його вусами і підвусниками, думалося про те, як ці очі мали дивитися на Шевченка і Костомарова в Петербурзі, як вони пробігали протоколи зізнань кирило-мефодіївських братчиків.

Тут на сцені були сучасні Дубельти. Правда, проти них той старий Дубельт був ніжний янгол.

Разом з усіма чекає Горожанин. Він нудиться. Ось він підходить до академіка Сергія Єфремова. Той сидів на першій лаві скраю. Горожанин дуже невимушено, як добрий знайомий, щось говорить до Єфремова. Може якісь незначущі слова і ця розмова тільки ще один акторський жест у тій зловісній театральщині.

Єфремов був справді знаною і справді шанованою людиною. Коли він проходив приниження того показового процесу, сторонні, чужі люди говорили про нього з любов’ю і болючим співчуттям.

В його розумних очах і в усьому виразі обличчя відчувалася та повага людини, що витворилася в багатьох поколіннях предків — козаків, священиків і господарів свого поля.

Тепер на сумному лиці я побачив очі мученої, зацькованої людини. Я пригадав, що він любив нагадувати слова Драгоманова: чиста справа чистих рук вимагає.

За стінами театру був Великдень без радісних дзвонів Воскресіння, тут був суд нечестивих. Проти Єфремова стояв незнаний псевдонім, один з тих недокінчених студентів, що в 1919–20 роках кинули українську провінцію і пішли служити, хто пером, а хто маузером і наганом в апараті нової влади. Вони не хотіли знати заповітів Драгоманова про чисті руки.

Директиви для Горожанина складалися не в Харкові. Співробітник Наркомюсту з категорії «перекладачів» казав мені, що він перекладав з української на російську матеріали слідства в справі СВУ для Москви. Річ у тому, що це слідство, як виняток, ГПУ проводило українською мовою.

Вирок читав Приходько, високий, вузькоплечий, лисуватий. Читав як завдання, як найнятий на нелюбу роботу, але читав і припечатував чужою печаткою.

Чи думав він, в яку категорію українців він записаний і коли прийде його черга? Він був товаришем Шумського і Блакитного, мусів розуміти.

Тяжко було йти на вулицю з того театру.

Арешти почалися в 1929 році, забирали людей по всіх повітах, по всіх районах. Харківський суд, ім’я СВУ був стислим гаслом для боротьби з національною Україною, з великим національним опором.

До нас, судових робітників, як приглушений відгомін широкого моря доходили з глибинних місцевостей справи, що свідчили тільки про невелику частину спротиву. Багато репресій здійснювано несудовим порядком. До Верховного Суду доходили інколи справи про убивства голів сільських рад, часто крізь вікно з обріза. Обріз, ця вкорочена військова рушниця, ще був популярною зброєю українського села. Його ховали в солом’яну стріху хати, та й деінде легко було сховати.

Коли б окремі вибухи ненависті й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору.

З тих роз’єднаних спроб залишилося в мене в пам'яті повстання в одному селі. Гордий взірець майже самогубства. Пам’ятаю ім'я ватажка — Ізот Майдабура. Ті повстанці мали гасло: Хай живе Махно, Петлюра, Ізот Майдабура.

Кінчався серпень 1937 року. На Україні стояли чудові дні. Крим і Кавказ переповнені курортниками, море було прекрасне.

30 серпня в Києві Голова Ради Народних Комісарів Панас Любченко, вродливий ясноокий блондин, покинув засідання Пленуму ЦК Партії. На цьому засіданні були присутні гості з Москви Молотов і Єжов. Любченко поспішав додому. Вдома він застрелив свою гарну чорнооку дружину і застрелився сам.

Про це нескоро розказала історія. 2 вересня, приїхавши з дачі, з Високого Посьолка, я прочитав у газеті тільки про самогубство Любченка. Про убивство його дружини газети не писали.

Харків жив своїм нормальним життям. Я дізнався від мого батька, який залишався в Харкові, що по мене вже вдруге приходили вночі. Він жив у іншому помешканні, але в одному домі зі мною і знав. Вперше були вночі ще тоді, як я з дружиною моєю Марією Романівною був у Криму, в Алушті і купався в Чорному морі. Я попрощався з морем і поспішив до Харкова.

Пересиджував на дачі, чогось чекаючи. Прийшли знову. Справа була ясна.

Тепер я їхав дачним потягом додому, на Садово-Куликівську вулицю.

Прийшли по мене тієї ж ночі. Для сусідів це була звичайна річ, побутова, зрозуміла. Трохи лячно, моторошно чути, як постукали, як зайшли, чогось шукали, як вивели. Але ж, слава Богу, не мене — думає сусіда. Та й за що мене? Я ж нічого не зробив. А за тим, певно, щось є. Казали ж, здається, що він петлюрівець. І засипляють сусіди, бо завтра на роботу.

А для того, що ото його виводять, ця ніч як рана. Одрізали все дороге. Завалилося у безодню зрозуміле, звичайне життя, знайома праця, близькі, матір, дружина. Слизьке, огидне, таємниче завтра — допити, якісь провини. Та й кажуть, що звідти ніхто не вертається.

— Землетрус.

Але людина вдяглася, щось узяла в руки і виходить. Тим часом уже сонце і ранок. Сусідній двірник з дому доктора Піснячевського, рання пташка міської вулиці, замітає й байдужо, неуважно дивиться на мене.

Іду пішки з двома міліцейськими. Не було чорного ворона і чекістів. У цьому сезоні така сила роботи, чорних воронів на всіх не вистачить, а чекісти тяжко переобтяжені — недостача робочої чекістської сили. Раціоналізація праці — використовують звичайних членів міліції для арештів.

Іти недалеко від мене до Чернишевської. Міліціонери заводять мене до комендатури, здають і скромно виходять на вулицю.

В комендатурі взяли ордера на мій арешт, три статті за контрреволюцію з підписом і печаткою військового прокурора. Раціоналізація праці — прокурори підписували, не бачивши справ — комуністична партія віддала всю країну в досвідчені руки чекістів і прокурори їм підлягали.

Сидимо ми з інженером вдвох у камері, але не довго. Вкидають до нас чоловічка років тридцяти п’яти, чорнявого, худорлявого. Очі чорні, з блиском та в очах великий переляк. Усе курить і мовчить. Потроху звикає до нас і розказує.

Звуть його Крупенник Николай Николайович. В політичних партіях в минулому не був, професія — зоотехнік, працював десь в степах Старобільщини, на кінському заводі.

Малий чоловічок, мати з сестрою живуть у Харкові, і він тепер був з ними, на Садово-Куликівській вулиці, номер такий і такий. Я знаю, що це нові будинки Раднаркому, там дають квартири тільки відповідальним робітникам та чомусь не звертаю уваги на цей факт.

Зосталися в квартирі мати й сестра, взяли нашого Крупенника в ніч тридцятого серпня. Ну та цієї ночі, здається, багатьох взяли.

Каже він, що не заводили його до камери, а зразу беруть до якогось великого кабінету. Річ не зовсім звичайна. Там двоє чекістів зі шпалами[15], не кажучи словечка, вдвох починають бити його по лиці й голові. Довго били і все мовчки. Після того вкинули в одиночку, там же на Чернишевській, а через кілька днів до нас на Тюремну. От і все.

Сидить з нами Крупенник, все курить, а в очах усе переляк і велика нудьга. На допит його не викликають.

В той час ще давали передачі. Дістає і він. Бачу — на записці, де перелічені передані речі, він розписується: Микола. Думаю — значить ти не Николай, а Микола з української родини. Але мені байдуже, бо й свого з мене клопоту досить.

Далі почалися перекидування людей з камери. Куди пішов Крупенник, не знаю.

Для мене самого почався тяжкий період конвеєрів і не думав я про те, чого це маленького зоотехніка били в першу ніч аж два начальники зі шпалами так незрозуміло, так таємничо.

Існували тоді у внутрішній тюрмі на Чернишевській брехалівки. Коли звозять з інших тюрем людей на допит, то в НКВД існували так звані «шафи» (шкафи), куди запихали раба Божого чекати допиту, частенько на цілу ніч. В такій шафі сидіти дуже невигідно, тяжко, це частина виробничого процесу, яким нищать людську волю і тіло.

Брехалівка ж явище виняткове. Це камера, куди напихають багато людей, бо «шаф» не вистачає. Тут і трапляються зустрічі, поки візьмуть тебе на гору до чекістів, тут джерело інформацій, трохи пробивається мур нашої ізоляції.

Назву взято з залізничного жаргону. Бригади поїздного персоналу на кінцевих станціях своїх маршрутів одпочивають в службових приміщеннях. Сходяться різні бригади, розмовляють — от звідси й іронічна назва українських залізничників «брехалівка».

Однієї ночі був я в брехалівці під назвою перша парикмахерська, вузенька кімната в підвалі, колись тут стригли в’язнів, а тепер нас напхано багато. Чую розмову двох українців партійних, їх уже били, вони попідписували. Прислухаюся, один з них каже:

— Коли Любченко приїхав з засідання Пленуму, він зразу застрелив свою дружину, яка мала прізвище Крупенник, а потім застрелився сам.

От і розгадка долі Крупенника.

Він був братом дружини Панаса Любченка, голови Раднаркому. Тому, зрозуміло, була і квартира в новому будинку. Зрозумілий і арешт малого зоотехніка зразу після того, як Любченко, знаючи закони своєї партії, пожалів свою дружину і вбив її перед тим, як убив себе.

Заздалегідь були позаписувані імена й адреси родичів людей призначених на знищення.

Апарат терору працював прекрасно. Хоч Любченко не дав себе арештувати і хоч самогубство його не було передбачене в програмі Київського апарату, апарат не спізнився і тієї ж ночі в Харкові уже били брата вбитої жінки на ім’я Крупенник, яка була дружиною роздавленого апаратом вельможі.

Я більше ніколи не чув про Миколу Крупенника.

Четвертий прийшов у камеру Павло Григорович Кишка. Якийсь час нас було тільки четверо і ми добре пізнали один одного. Кишку привезли з села Чепіль, Балакліївського району. Казав, що гарне його село над Дінцем. Був він старший трохи за нас, десь після п’ятдесяти, ми шанували його.

Дрібний в костях, зграбний, штанці сільські, сіренькі й коротенькі. Знаєте, на селі промтоварів, мануфактури обмаль — «малувато». А черевики на ногах незграбні, грубезні, завеликі, звали їх у нас австрійські ботинки. Роззявлені вони були в нього, бо всякі зав’язки в тюрмі заборонено.

З обличчя видно, що мама в Кишки була вродливенька. Ніс у нього дрібненький, акуратний і рожевий від сонця. Очі світлі, веселі, ніби хитрі, але то не та наша хитрість, що всіх перехитрувати хоче. У нього інакша — мовляв, ми ж добре розуміємо один одного. Ніби підморгнути хоче, та все говорить жартома, та до всього приказка.

Тепер мали знищити його досконалими державними способами.

Він знав, що значить совєтська власть і долю свою розумів, та в камері не показував, а більше жартував. Козацька вдача.

Як на прогульку нас виганяли, було йому тяжче. Сонце, повітря і трохи землі на тюремному дворику. Земля хоч і тюремна, але ж таки земля, не цемент. Ото й підіймається щось з глибин душі.

Ходимо ми ті п'ятнадцять хвилин один за одним, як у тюрмах належиться, руки за спину. Човгає переді мною своїми роззявленими «ботинками» Павло Григорович. Сухо, тепло, і під ногами сухенький пісочок трохи припав курявою. Кружляємо, нас четверо і кожний думає про своє.

Я й досі майже бачу плямки на землі, хоч дощу немає. Великі й не часто. Це Павло Григорович думає про своє, він про своє думає, не витирає сльози, бо руки треба тримати за спиною. Такі правила в тюрмі встановлено.

Скоро почали брати Кишку на допити. З Чепіля багато людей набрали в тюрму, справа була зрозуміла. В 1917 році були там люди активні, соціалістами-революціонерами себе вважали, але ж не більшовиками. Тоді ж по селах того зілля — більшовиків ще не було.

Не забула влада і після двадцяти років про тодішню активність села. Тепер прийшла й на Чепіль черга.

— Вербовка.

Приходить вранці з допиту Павло Григорович, нап’ється чаю й дивується: Все кричать йому — підписуй.

— А що ж підписувати? — каже. — Понабиралися слєдувателі політики як сучка бліх у Петрівку. Усе про організацію та про вербовку якусь торочать.

І сумно всміхаються його ясні очі.

Тягають його щовечора на цілу ніч. Видно, справа серйозна для чепільчан.

Вертається раз уранці якийсь незвичайний, на лобі багато кривавих точок.

— Що це з Вами, Павло Григоровичу?

— То комарі покусали.

І сумно всміхається.

«Слєдуватель» всю ніч гострими олівцями дзюбав лоба старому і все горлав:

— Будеш підписувати?

А підморгнути вже не може, та й усмішка не вдається. Не витримає довго Кишка! Доведеться йому підписати оте всеросійське «чистосердечное сознание», піде він на тяжкі роботи, не вернеться до свого гарного села Чепіль над Дінцем.

Я все згадую Павла Григоровича Кишку, його сумну усмішку, його розум, його спокійні рухи, гармонійні рухи людини близької до природи. Для політиків, для економістів він просто один із мільйонів «дядьків», що над ними треба зробити експеримент. Для мене він дорогий тюремний товариш і я досі бачу краплі його сліз на піску в Харківській тюрмі номер два.

Шпиг викличе його на поєдинок,

На прю з ним стане царський суд неправий,

А бойовищем буде в них застінок,

А переможцем вийде кат кривавий.

Адам Міцкевич (1830)

Смерте страшна, замашная косо,

Ти не щадиш і царських вопосов,

Ти не глядиш де мужик, а де цар,

Все жереш так, як солому пожар.

Хто ж на ії плюєт гострую сталь?

Тот, чия совість як чистий хрусталь.

Григорій Сковорода

В кінці січня 1938 року мене знову арештували. Я лежав дома хворий на ангіну і з перев’язаним горлом попрощався з мамою, Марією Романівною і батьком о п’ятій годині ночі.

На цей раз іще менше було надії на поворот додому, бо я вже знав, як б’ють і як майструють справи.

Процедура в комендатурі на Чернишевській 19 звичайна — обрізання ґудзиків, витягання шнурків із черевиків, камера в глибокому підвалі. Другого дня я вже на Холодній горі. У камері нанесено чобітьми багато бруду з «уборної», куди нас ганяють на «оправку». На брудну долівку в камері ми ставили миски з баландою і їли. Ветхого, вісімдесятилітнього селянина ми попід руки водили на оправку. Ноги його не носили.

Ще був серед нас в камері не звичайний подорожній, в європейському вбранні, інтелігентний єврей-хімік. Серед селянських свит і нашого совєтського швейпрома його вбрання робило його зовсім чужим. Я подружився з ним. Успішний доктор хімії в Німеччині, він рішив покинути той край, бо не бачив майбутнього для свого сина юнака, відчував, що й навколо нього петля зашморгується. У нього були широкі можливості, один друг в Південній Америці дав йому дім і харчі, давав гроші, але доктор не всидів у Південній Америці і попросився до Совєтського Союзу. Подумати тільки, просився до нас в 1937 році. Тут його з сином зразу й заарештували. Не знаю, що з ними сталося.

Мене через кілька днів взяли на етап. На станції Харків-Товарний я вже проробляв з іншими етапний ритуал, у дворі станції нам наказували присідати до землі, так нас рахували. Вагон був столипінський, тобто третього класу, але замість дверей до купе совалися ґрати.

Везли мене до Києва. В чорному вороні в Києві я не міг орієнтуватися, куди везуть мене самого у великій автомашині.

Копи висаджували мене з ворона, я побачив серед дерев корпус великого будинку, не тюремного стилю. В комендатурі я спитав, де я. Енкаведист сказав:

— У внутрішній тюрмі НКВД УССР.

Я мало зрадів з цієї новини.

Тюрма була мало подібна до інших тюрем. Пахнуло одеколоном, тюремщики в чепурних уніформах і з новими орденами. Недавно уряд роздав багато орденів такого роду працівникам. Внутрішні тюрми не мають специфічних тюремних ефектів для носа — всеросійського сортирного духу, дезінфекції, креозоту. А ця найвища на Україні інституція неволі була навіть пахуча.

Начальник внутрішньої тюрми Кобеняк, теж з новим орденом рожевий красень, теж з одеколоном. З такою постаттю він міг би грати до революції головну роль в п’єсі «Степовий гість».

В коридорі половики — доріжки для тиші.

Режим, як і треба сподіватися, тут дуже суворий.

Після формальностей мене ведуть не до камери, а до карцеру. Не пояснюють, чому, але потім буде зрозуміло — не було інструкцій, з ким можна разом поселити новака.

Карцер — модерний кам’яний мішок, спеціально збудований у цьому приміщенні, де був колись Інститут благородних дівиць. Тут немає ліжка, немає стола, стільців, немає вікон. Я поклав сидора[16] під голову і заснув на цегляній долівці.

У сні я відчував присутність мами, її сині очі, ті великі очі, що колись під ніжними дугами брів і в рямцях м’якого чорного волосся світили мені завжди. Тепер вони були тяжко сумні, тепер вона була сива.

У київському карцері, під вартою орденоносців, без надії на цей раз вийти живим, я бачив матір. Не було вчинків, не було дії в тому сні. З недосяжних глибин підсвідомого в цю переломyу ніч піднялося те, що люди не вміють сказати своєю бідною мовою, хоч воно найважливіше, найбільше з того, що вони мають на цьому світі.

Я говорив незвичайні слова. Я говорив ніколи не сказані моїми устами слова любові і ніжності. Все, що не було сказане, коли тихий хлопчик так боявся втратити свою маму, як вона була хвора, що не сказав шорсткий, колючий юнак, коли гірко й мовчки жалів маму за кривди життя, тепер говорив син на своєму мужеському сороковому році тяжкої тюремної ночі увісні.

Я не покличу нікого тлумачити той сон. Знаю, що в ту ніч нестерпне материне горювання там у Харкові прорвалося до мене і зродило той сон. Інші матері зрозуміють мене, їм можна розказати про мій сон у карцері Київської внутрішньої тюрми.

На вулицях у центрі міста можна було інколи побачити високого мужчину, в чорному м’якому капелюсі з широкими крисами. Не актор, бо з вусами. Вуса чорні, рівний, м’ясистий ніс солідно прикрашає обличчя. Вбирається навіть трохи старомодно, але це не впадає в око.

Видно, що це людина товариська, весела. Дивиться не похмуро, а привітно на всіх і завжди не сам, а з якимись товаришами. Серед одноманітної публіки на нашій вулиці від нього повіває чимсь безпосереднім. А може він, просто, напідпитку — не можу сказати.

Таке випадкове враження, вулична зустріч. А от у тюрмі, на Чернишевській довелося з цим чоловіком ближче познайомитись, навіть подружитися.

Це був Юхим Григорович Медведів, голова ЦИКУКи. Ми в Харкові мало цікавилися історією ранніх совєтських установ, але дещо про ЦИКУКу було відомо.

Центральний Ісполнительний Комітет Советів України — ЦИКУКа, або Харківська Рада був організований у грудні 1917 року нашвидку в Харкові. Коли Київський З’їзд Совєтів показав, що більшовики в меншості і не мають сили, група більшовиків покинула з’їзд, поїхала до Харкова і проголосила себе З’їздом Совєтів. Було потрібно, щоб існував якийсь орган проти Центральної Ради, принаймні на той час, поки прийдуть червоні військові сили з Півночі.

Головою зробили Юхима Медведева. Це був незнаний чоловік, але українець, а серед більшовиків тоді це був рідкий дар, і майже пролетар — він був електромонтер. Він був нібито український есдек-незалежник і пристав до більшовиків.

У Києві Центральна Рада, Грушевський, Винниченко. А в Харкові ЦИКУКа і Юхим Медведів.

Він розповідав мені, як на початку 1918 року його, як Голову Цикуки, везли разом з іншими делегатами нібито від харківського «уряду» до Брест-Литовського, щоб протиставити його урядові Центральної Ради.

В цей час там велися переговори з Центральними Державами. Троцький, від Совєтської Росії переживав нелегкі хвилини. Граф Чернін (Австрія) оповідав про розгубленість Троцького, бліде його лице, краплі холодного поту, коли виступали делегати Центральної Ради.

Харківська делегація з Медведєвим мала представляти Совєтську Україну і полегшити позицію Троцького. Але Медведів спізнився, мир уже було підписано і він повернувся до Харкова.

Цикука не довго жила, а Юхим остався жити в Харкові. Що не кажіть, а совєтський вельможа з заслугами перед революцією, попередник Григорія Івановича Петровського, сказати б, перший президент Радянської України.

Юхим Медведів стояв при колисці УРСР. Той відділ кадрів, що давав посади відповідальним робітникам, мусів мати мороку з Юхимом. Давали йому добрі посади, але він довго не тримався на одному місці. В 1925–26 рр. він навіть був керівником Відділу Контролю Електрифікації Відділу Місцевої Промисловості в ВСНХ (Вища Рада Народного Господарства).

Копи він діставав нове призначення, то тягнув за собою своїх приятелів.

— Я переходжу на нову роботу. Приходь до мене.

І завжди була добра компанія «своїх хлопців».

Головне, щоб був «свій в доску». Ці люди уміли триматися разом. Їх єднало минуле. Червоні партизани, всякі ще невичищені члени компартії, або хоч і вичищені з партії за побутовий розклад,[18] але зі старими, довголітніми зв’язками, теплими, інтимними, зрошеними літрами горілки з доброю закускою, всі вони — одна «бражка».

Для них завжди існували посади в різних кооперативах, де своя рука владика, де свій бухгалтер, свої члени правління. Жилося добре.

Юхимові і будинок дали добрий, великий на Кладбищенській вулиці біля Кузинського мосту. Виселили власника, доктора Н. 3. Фурсова, що приходився зятем відомому колись у Харкові професору Шатилову.

Жив Юхим із своєю дореволюційною жінкою і двома дочками. Сусіди бачили, що Юхим завжди виходив не через двір, не через хвіртку, а через парадний хід. Значить, відчував смак урочистого життя.

Дореволюційну жінку, хоч і проста була, не кидав, але вона не могла перешкодити йому жити новим стилем. Він пізно приходив додому і, звичайно, для цього були причини.

Зворушливо простодушно розповідав мені Юхим, що була в нього інша дамочка. Вона його пестливо називала Фімою (Єфім — Фіма). У Юхимової дами був чоловік. Коли законний чоловік пестив свою дружину і в хвилини ніжності питав її:

— Ти моя?

Вона кокетливо, але чесно відповідала:

— Твоя і Фіміна.

У тюрмі Юхим втратив багато з колишньої своєї статури. Як і всі ми, ба навіть більше.

Обстрижено йому вуса (тюремна гігієна!) і імпозантний ніс обвис якось сумно. Лице з веселого зробилося плаксиве. Вся велична постать обм’якла. Проситься він пустити його «на оправку» серед дня, коли не належить нам задовольняти наші більші природні потреби. Стукає в двері і плаксиво скиглить. Довго проситься, починає плакати, а його так і не пускають. І довго мотається біля дверей, біля параші велика ця фігура. Камера без співчуття дивиться на його уболівання, не вірить цій драматизації. І не знати, чи цей високий мужчина справді так обм’як душею, чи це тільки клоунада в передбаченні серйозної драми, яка його чекає.

А драма буде. І скоро.

Забрали Медведева з камери. Куди — невідомо. На початку червня 1938 року переводили мене з Внутрішньої Тюрми до іншої. Перед тим, як вивозять, тримають трохи в «брехалівці». На цей раз це була 73 брехалівка, містилася у просторій кімнаті на тому самому поверсі де й комендатура. Бачу з-під столу вилазить Медведів. Привезли його на допит. Він дуже сумний, жалібно дивляться його очі, коли він шепоче:

— Саша, Попко мене б’є. Знаєш, Саша, він б’є мене дошкою по ребрах. Сьогодні знову битиме.

Попко — це слідчий, керівник якогось відділу Секретно-Оперативної частини, відомий серед нас своїми кулаками. Нічого доброго не віщує новий метод його роботи над Медведевим.

— Саша! — шепоче Юхим, знаєш, яку вони справу мені підшивають? Вони привезли з лагерів Гаркавенка, який там відбував кару, і шиють тепер нову справу червоним партизанам. Мене пришивають до них. Найшли фотографію групову. Я там теж сфотографований разом з Гаркавенком і з іншими. От вони й ліплять організацію. Саша, сьогодні Попко мене битиме знову своєю дошкою.

В Харкові знали Гаркавенка — голову Товариства Червоних Партизанів. Партизани були в пошані, заслуги перед революцією і таке інше. Але вічно довіряти їм не можна, це такі люди — билися колись за більшовиків, можуть обернутися і проти більшовиків. Потрошку їх перетрушували, того з партії викинуть, того під суд віддадуть.

Років за півтора до Єжовщини Гаркавенка з деякими товаришами судила Спецколегія Обласного Суду в закритому засіданні. До Спецколегії належали контрреволюційні справи. Але у справі Гаркавенка, казали мені тоді, більше було побутового розкладу — пиятика, гулянки на державні гроші. Певно, що заслужені борці за революцію, коли говорили про совєтську дійсність, не дотримувались стилю газетних передовиць про успіхи партії. Можна допускати, що вони вживали гострих епітетів на адресу вождів, адже вони партизани, хлопці бойові і без вищої освіти.

Спецколегія засудила Гаркавенка і компанію. Йому тоді дали не дуже багато — якихось шість років в далеких таборах.

Те, що сказав мені у брехалівці Медведів, заповідало сумні речі. В його справі запахло порохом. Привезли назад до Харкова червоних партизан, дошка в руках досвідченого Попка означала, що всі хоробрі партизани мають признаватися. Тепер уже мова буде не про закусон-випивон, не про антисовєтський анекдотик. Признаватимуться вони, що були вони терористичною організацією, що збиралися вбивати вождів. Завербують Медведева, а може сам Медведів завербує всіх, хто так гордо виглядає на старій фотографії. Хто кого має вербувати — це вже начальство вирішить, а Попко оформить. Так то, друже Юхиме, кінчається ЦИКУКа і героїчна ваша боротьба проти буржуазної Центральної Ради.

Але вже кличуть, щоб вантажити мене з моїм «сидором» в чорного ворона.

— Прощай, Юхиме! Ми не побачимось з тобою.

З історії Медведева викреслили.

В Українській Радянській Енциклопедії його імені немає.

Тільки в трьохтомнику «Великая Октябрская Социалистическая Революция на Украине» (Госполитиздат УССР, К. 1957) між сотнями імен дрібних і випадкових людей його один раз у дрібній примітці соромливо названо головою ЦИКУКи. Цей трьохтомник є просто збіркою всяких дрібних документів тієї доби, не історичним нарисом. В офіційній історії УРСР ні слова про Юхима Медведева немає. Виглядає воно так, ніби ЦИКУКа була без голови.

Ще одна зустріч у Спецкорпусі Другої Тюрми. Васю Помазана я застав у камері самого. Кілька місяців камера була для нього одиночкою. Після суду йому дали одлежатися на самоті, поки в нього позросталися переламані ребра. Позросталися без вітамінів, від баланди і кількох ложок каші на день.

Живучий був Вася, як кішка. Недурно звали його Кішкою за молодості, за його гнучкість, коли був акробатом у цирку. Він воював за совєтську владу на цій таки землі, недалеко Харкова, в Ков’ягах, коли влада ще була молода, а селянство міцне, воював проти повстанців, якими керував полковник Перлик, український отаман.

Таких енергійних людей, як Помазан, з таким революційним стажем, били немилосердно. Може, не довіряли гарячій вдачі, може думали, що вони можуть бути незалежними.

Його били в кінці 1937 року, били так, що він усе підписав. На початку 1938 року його судили. Його судила Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СССР.

Тільки від одного Васі, єдиного з багатьох тюремних зустрічей, довідався я з першоджерела про тодішню процедуру Верховного Суду СРСР. Більше я не зустрічав людей, що вирвалися з рук Військової Колегії.

Помазан був у підвальній камері Внутрішньої Тюрми Харківського Обласного НКВД, тобто тієї тюрми, що ми називали Чернишевською. Рани в нього не загоїлися.

Однієї ночі його повели нагору в будинок НКВД. На всіх сходах стояли озброєні вартові на короткій відстані один від одного. Вели його двоє конвоїрів. Його привели на один з верхніх поверхів і завели в кімнату, яка мала вигляд якоїсь дрібної канцелярії, не кабінету. Очевидно, це були адміністративні приміщення. В кімнаті нікого не було. Через короткий час його вивели до невеликої залі. Там були тільки конвоїри і суд.

Головував Орлов, суддів було три чоловіки. По тюрмах потім ходили чутки про ці виїзні сесії Військової Колегії. На тюремному жаргоні їх називали «Орловські Заєзди». Річ у тому, що в кінських перегонах ті заїзди, де беруть участь прославлені коні, відомі під назвою «орловських рисаків», називаються «орловські заїзди». Цей термін, взятий з радісного кінського спорту, наш тюремний гумор приклав до кривавих гастролей московського суду.

Орлов сказав, що слухається справа Помазана, назвав статті Кримінального Кодексу. Далі він спитав про ім’я підсудного і його вік. Не оголошуючи ніякого акту обвинувачення, він спитав підсудного чи визнає він себе за винного.

— Ні, не визнаю,— заявив Помазан. (Під час биття він визнав себе за винного).

— Суд іде на нараду,— спокійно сказав Орлов.

Помазан зрозумів, що за кілька хвилин його засудять, певно, на смерть, не заслухавши ніяких пояснень. Він побачив, що ця кривава комедія гірша за Чрезвичайку, бо та принаймні вбивала, не викликаючи жертву «на суд», а просто на підставі постанови Колегії Чека.

Одчай охопив його, але не паралізував його. Колишній акробат зрозумів, що тільки тепер, у цю секунду він може вхопитися за трапецію, яка летить у той бік, де світиться життя.

Коли учасники московського «заезда» уже підвелися зі стільців, щоб іти, акробат і борець за совєтську владу забелькотав про те, що його тяжко били, рвонув сорочку й одкрив незагоєні рани.

Московські гості мовчки подивилися і спокійно вийшли на кілька хвилин. Коли вони повернулися, Орлов сказав, що справу направляють на додаткове слідство.

Так залишився живий цей совєтський громадянин — щасливець один із тисячів.

«Додаткове слідство» було вже поворотом до життя.

З Внутрішньої Тюрми НКВД його перевели на Тюремну. Там у одиночці заросли рани, а на верхах у Москві замість Єжова прийшов Берія, і після довгих місяців — у кінці 1939 року справу закрили.

1940 року я зустрів його на Сумській вулиці, він уже працював у якійсь совєтській установі. Ми коротко поговорили, але про тюрму не згадували.

Що врятувало Помазана? Може, Орлов таки глянув у справу і побачив, що його жертва не була петлюрівцем, офіцером, заможним селянином. А може, просто він якийсь малий відсоток продукції посилав на дослідження, тобто бракував, як нечисту роботу. У всякому разі не гуманність керувала цими індивідами, а якісь суто технічні міркування їхньої специфічної професії.

У внутрішній тюрмі на Чернишевській було два підвали. Другий, нижній підвал був дуже глибокий. Ніхто не знав, але десь у ньому мали бути камери для розстрілів.

В глибшому цьому підвалі були і брехаловки і камери. В одну з камер мене вкинули 1 квітня 1938 року на кілька годин. Там я зустрів знайомого Гната Мартиновича Хоткевича.

Камера була вузька і дуже похмура. Сиділи в ній вздовж стіни.

Був серед мешканців камери також Володимир Федорович Сеник. З ним схрестилися наші дороги після тієї підземної камери — вже в 1941 році в Міській Управі. В. Ф. Сеник був засуджений, перебував у таборі, відбув реченець, нелегально ховався в Харкові і в 1941 році діждався німців.

У цій підземній камері Хоткевич важко і сумно сидів серед своїх сумних сусідів. Він не встиг мені тоді багато сказати про себе. Мене забрали на інший поверх.

В серпні-вересні 1938 року трапилася нагода більше довідатися про нього. Тоді був великий рух по всіх тюрмах. Тісно напхані нашим братом чорні ворони, де ми задихалися в маленьких закамарках, посаджені по-двоє в одну клітку без повітря, доставляли нас на Чернишевську підписувати «двохсотку». Артикул 200 Кримінального Процесуального Кодексу передбачав, що після закінчення слідства матеріали справи пред'являють обвинуваченому перше ніж справу передається до суду. Тепер, в океані беззаконня ця «двохсотка» була сумним фарсом. Матеріалів справи не показували, оскаржувати й заперечувати їх не можливо, а за «двохсоткою», цим порожнім і глузливим формалізмом, ховалась сумна і проста річ — справа йшла на Особое Совєщаніє. Правду сказати, нікуди не йшла. Тут же в НКВД друкували постанову, бо Особое Совєщаніє це орган НКВД. Коли родичам зниклих людей прокурори й чекісти казали «десять років без права переписки» — це й була делікатна формула, гуманне повідомлення про смерть без суду і без вини.

Для підписування «двохсотки» навезли забагато народу на Чернишевську. Секретність і ізоляція для приречених вже не були потрібні. Можна було в коридорі, коли юрбами нас виводили до чорного ворона, або в брехаловках здибати різних людей.

Хоткевич був серед них. Коли я спитав його про справу, він сказав, що все підписав.

— Що ж ви писали?

— Та не знав, що писати, але добрі люди помогли.

— Які добрі люди?

— Був у нас у камері Червоний. Він мені й поміг повигадувати всячину.

Червоний був собі скромний газетний робітник у Харкові, неукраїнець, щось ніби репортер. Його революційний псевдонім належав молодому, приємному в поведінці інтелігентові.

Не знаю, чи він зобов'язався перед слідчими допомагати їм, умовляючи безпорадні жертви підписувати і розписувати «чистосердечні признання». Чи може просто хотів якось притулити свій літературний хист.

Яку роль грав Червоний у справі Хоткевича, чи то роль політичного гвинтика в машині НКВД — так звану «підсипку», чи був з нього добросердечний симпатяга однокамерник — не знаю. Згадую його ім'я просто для майбутнього біографа Хоткевичевого.

Коли Хоткевич простодушно і без обурення сказав, що все підписав, мені стало шкода його дітей. Милий хлопець і делікатна дівчинка з довірливими очами будуть підростати без батька.

Хоткевич скоро помер у концтаборі, або по дорозі на етапі.

Після Сталіна його реабілітували. Не шукаймо гуманності в тому. Настала практична потреба, відома в словнику нашої доби під назвою — доцільність. Так званий радянський період української літератури був, після всіх маніпуляцій над нею, представлений таким легіоном мерців,— треба було щось робити, бо й підручника для шкіл не складеш. Залишити всіх із чином ворога народу було недоцільно для дальшого переможного розвитку, як там називають — літературного процесу (не творчості). Серед таких знов дозволених і Гнат Хоткевич.

Востаннє я попрощався з Хоткевичем через кілька днів в спецкорпусі другої тюрми. Був медичний огляд. Нас усіх оглядала якась молода дівчина лікарка і про всіх без винятку писала «следовать на север может». У Хоткевича був великий дефект, він тяжко шкутильгав на ногу та й старий був. І йому написала докториця: следовать на север может. «Следовать» кожен міг, а чи міг винести? Докториця молодесенька на державній службі в штаті НКВД, комсомолочка чи вже член партії, не повинна була знати про присягу Гіппократа, велику присягу лікаря. Вона вивчала діамат і твори Леніна.

В передреволюційному Харкові Гнат Хоткевич був виразна постать. Він добре скінчив Харківський Технологічний Інститут і мав усі підстави для успішної кар’єри інженера. Проте він був одержимий літературою і мистецтвом. Про нього зостанеться слід не як творця машин, хоч він зразу себе показав як талановитий інженер. Своє ім'я він міцно зв’язав з красним письменством і з бандурою.

У Хоткевича були чорні, гарячі очі. Про свою лисину він переконливо казав, що то від театральних перук. Він довго жив у Галичині за молодих років і багато віддав енергії театрові. От тоді, мовляв, і лисина почалася — через перуки.

Революція застала його в Дергачах, в селі під Харковом в стані вимушеного неробства. Навіть революційний критик Коряк з жалем писав, що твори Хоткевича гризуть миші в Дергачах.

Коли Кооперативне Видавництво «Рух» купило твори Хоткевича (це те саме видавництво, що купило твори Винниченка) і видало їх, він міг купити собі будинок у Високому. Цей будинок на 10-ій вулиці колись належав власникові гімназії Голубниченкові, що помер драматично — від сказу, вкусила його скажена кішка.

Проживаючи влітку в Високому я не раз бачив Хоткевича, як він тягав стоси книг з потягу. Навантажиться, шкутильгає, а сонце пече. Хоткевич з Харківської Університетської Бібліотеки набирав журнали і книги двадцятих-тридцятих років минулого століття, польські і російські. Перечитував десятки томів, шукав сліди молодих років Шевченка, натяки, атмосферу, людей тих років.

Хоткевич писав велику повість про Шевченка. Це мала бути розлога картина його життя, його доби на кілька томів. Досі цю працю не видали, хоч рукопис, певно, зберігся.

Для цієї повісти Гнат Мартинович вишкрябував деталі, наприклад, із сучасних Шевченкові польських журналів, намагаючись знайти хоч дрібниці про Шевченкового пана, або про тодішнє суспільство у Вільні.

Він мені читав великі уступи з першого тому про дитинство Тарасове. У повість включав він дуже докладні картини тодішнього побуту, я пам'ятаю, як барвисто він подав українське весілля. Думка Хоткевича була та, що Шевченко пішов з України підлітком. Свідоме життя його минало в Польщі і в Росії. Яку ж бо то силу і красу являло собою життя тієї України, копи воно поклало таку печать на все життя Шевченкове. Хоткевич хотів те все показати.

Хоч як би та повість архітектонічно не виглядала, немає сумніву, що Хоткевич поклав силу праці і свого хисту, готуючи своєрідну белетризовану енциклопедію Шевченкового життя.

Була з Хоткевича людина незалежна, з почуттям гідності особистої і національної. Про колгоспи і про будівництво соціалізму він не писав і ніколи б не писав. Правдивість у нього була органічна, та спокійна правдивість і та самозрозуміла гідність, яка виробляється на протязі століть існуванням і працею на своїй землі.

Цю здобуту від попередніх поколінь негаласливу гідність наш письменник і бандурист не потребував рекламувати.

Легко помітити, що попередні покоління були стриманіші і менше присягалися своєю любов’ю до України. Тепер же настала велика мода на бучні прокламації і декламації цього природного почуття.

У Хоткевича було багато запалу, він був темпераментом борець, а не спостерігач життя. Він стільки робив перед революцією як культурний борець, а його ім'я для модерної бандури — велике ім’я.

Зовсім тепер забуто про інтересні виступи Хоткевича у Вістянському додатку «Культура і Побут» двадцятих років про Коцюбинського. Хоткевич доводив, що Коцюбинський мало знав Гуцульщину і що в «Тінях забутих предків» багато помилкового.

Якось Гнат Мартинович грав мені на бандурі і співав «Сонце низенько».

Коли він дійшов до:

Я ж твої ніженьки

В шапочку вложу,

Коли прийшли німці, їхня комендатура розмістилася зразу і весь час була в будинку на Сумській вулиці (ріг Госпітального перевулку), який всі називали школою глухонімих. Справді ж це була більше, ніж звичайна школа глухонімих. Перед знищенням, ця інтересна установа називалася Експериментальний Інститут Дефектології.

Загинув Інститут не від німецької руки. Його знищили ще в 1938 році, коли був знищений і його творець Іван Опанасович Соколянський. Загинув Соколянський не фізично. Хоч і вийшов на волю, він був знищений духовно.

З Соколянським я сидів у одній камері весною 1938 року у внутрішній тюрмі НКВД, на Чернишевській. Він любив сидіти, схрестивши і підібгавши ноги, по-турецькому. Цей русявий шатен, із сірими очима зберігав на своєму обличчі тонкий рисунок кавказьких гірських народів. Кубанський козак з роду, він казав, що була в ньому і кавказька кров.

З такою любов’ю він говорив про Кубань, її українські звичаї, що ми бачили перед собою не просте східне продовження української рівнини. З легким тріпотінням якогось десятого, не визначеного в науці почуття, у цій тюрмі ввижалася нам, арештантам, та ніби навіть краща за Дніпрову — донедавна ще незаймана Козацька Україна, край воїнів і хазяїнів-хліборобів, що зберігався в петербурзькій імперії під Статутом Чорноморського Козачого Війська. І не бачивши її, можна було полюбити соковитий, гармонійний побут і характер її людей.

Соколянський працював якийсь час в місті Александрівському на Дніпрі (тепер Запоріжжя), потім він у Києві активно керував українізацією апарату. В Харкові він уже був в розцвіті своїх сил і можливостей член партії і Директор Інституту.

Іван Опанасович був педагог, учитель, з особливої категорії вчителів, яка вимагає доброго знання та інтуїтивного відчуття таємниць людської духовної сфери, великої терпеливості, розуму вченого і теплого серця людини.

Він навчав сліпоглухонімих дітей, для яких життя потопало в вічній темряві і вічній тиші. Вони нічого не можуть навчитися, бо вони не бачать, не чують і не говорять. Якщо можна собі уявити найбільше упосліджені істоти, десь на споді людського животіння, то це сліпоглухонімі.

Для них жив і працював І. О. Соколянський. Він мав свою Гелен Келлер[19] — це була українська дівчина Ольга.

Дивно було в цій камері внутрішньої, значить секретної тюрми, яку навіть не видно з вулиці, слухати, як з людини-тварини робилося людину. Як навчалося її розрізнювати, впізнавати звуки з легкої вібрації повітря, підлоги. Як навчалося розуміти, що в природі існує звук. Як навчалося її говорити.

Це була дивна розповідь і ми слухали її. Нас держава зусиллями тисяч своїх тюремщиків, чекістів, галасом преси, партійного апарату позбавила людських прикмет, залишивши нам тільки страх, покору і, головне, обов’язок бути підлим рабом. А ми слухали про те, як можна з безсловесної, незрячої, глухої тварини зробити людину.

Соколянського не раз викликали з камери не вночі, а вдень. Це означало, що його вже більше не мучать, що він уже підписав і тепер тільки дає додаткові свідчення або дає очні ставки іншим учасникам його справи.

Вертався він завжди спокійний. Це, очевидно, були вже технічні деталі, бо головне вже зроблено, «вину» свою вже давно визнав, долю свою пропечатав і давно вже рішив, що разом з ним мають пропадати інші люди. Про те, що він робив у слідчого, він не розповідав. Але одного дня він повернувся до камери дуже збентежений. Таким ми його ніколи не бачили. На цей раз він розказав про те, що саме його так перевернуло і обурило.

По коридорах НКВД, казав він, бігала ціла юрба хлопчиків років 14–15. Вони були в уніформі чекістів — новенька уніформа для них спеціально пошита. Це ще діти, казав Соколянський. Вбігаючи з галасом до кабінетів, вони кидалися на арештованих, що були в кабінеті, з образами і знущанням. Це була своєрідна школа, сказати б, практичні зайняття для юних учнів похмурої науки про знущання з людини. Саме ці діти-чекісти перевернули в той день душу Соколянському, учителеві сліпоглухонімих.

Соколянського згодом судили, засудили, але в листопаді 1939 року, коли почалася хвиля звільнень, звільнили. Уже тоді, коли я був з ним в одній камері, півтора року перед його звільненням Соколянський був духовно порожньою людиною, цинічно-порожньою.

Він мав досить часу, щоб переглянути своє життя. Він мав змогу зрозуміти тут, у цій внутрішній тюрмі, яку роль партійної маріонетки він грав, бувши спеціально призначений на роль члена Верховного Суду в справі Спілки Визволення України. Йому — українцеві з партійним квитком була призначена роль представника культури, який мав спровадити своїм підписом на заслання, на повільну смерть Єфремова, Чехівського, Дурдуківського, Слабченка й інших заслужених людей культури.

Це була непроста роль. Ті українці, що опинилися в комуністичній партії, виростали національно здебільшого в атмосфері ліберального демократизму попереднього покоління. «Історія українського письменства» Сергія Єфремова, можна сказати, була азбукою українства. На тодішньому українському культурному полі Єфремова знали менше, як демократично-ліберального політика. Він був для нас одним з учителів українства.

В справі СВУ новому поколінню інтелігентів-партійців партія наказала засудити своїх недавніх учителів. Не сам Єфремов безпорадно стояв перед таким судом. З ним на процесі була підібрана широка палітра творчих сил — письменники, педагоги, історики. З ними, по районних містах і містечках, по окружних містах України були ліквідовані тисячі інших, і то теж була та сама справа українства — справа СВУ.

Так, Соколянському вдалося вийти на волю. Він заплатив дорогу ціну самознищення за таку волю. Це навіть не була «воля» на Україні. Він зразу подався до Москви, де знайшов собі роботу за фахом і дожив там свого віку. Українського педагога, українця Соколянського не стало.

У листуванні О. Довженка опубліковано листа Довженка до Соколянського. Довженко з Києва відповідав 8 грудня 1939 року на листа Соколянського з Москви, при чому, звичайно, листа Соколянського не опубліковано, хоча то мав бути інтересний людський документ. Але досить прочитати Довженкового листа. Розумний Довженко удає, що він не розуміє, чому Соколянський написав йому по-російському, не розуміє, чому Соколянський їде до Москви. Довженко тоді ще був у ласці Москви, він тоді саме закінчив «Щорса». Це теж документик доби. Ось витяги з цього листа:

Давно запланована і добре підготовлена ліквідація всіх непевних, здебільшого непартійних людей, число яких рахувалося сотнями тисяч, включала також членів різних політичних партій. Деякі з цих колись активних членів партій, що вже давно були припинили своє існування, були в особливому положенні і не мали шансів вийти на волю — це члени обласних і міських комітетів таких партій, не кажучи вже про членів центральних комітетів.

Рядовим членам ще можна було врятуватися і я бачив випущеними на волю таких рядових після 1939 року. Вони з довідкою про закриття справи «через недостатність зібраних доказів», одержували зарплатню за два місяці і працювали часто навіть на старій роботі.

Інакше стояла справа з членами партійних комітетів — їм не було милосердя.

За період 1937–39 рр. я уже не здибав у тюрмах провідних членів українських партій. Вони були ліквідовані перед цим періодом. Даремно було б шукати в харківських тюрмах 1937 року Голубовича, Шрага чи Ю. Мазуренка.

В різних камерах траплялися тільки рештки колишніх неукраїнських партій та менші фігури з українських партій. Згадую тут тільки декого.

Бундівець Карпель Юделевич Карповський, невисокий, з повільними манерами, добре знайомий з царськими тюрмами, якось зостався неліквідований до осені 1937 року. На волі залишилася дружина, яка була членом компартії.

Коли його увіпхнули в наш «двійник», камеру розраховану за царя на двох, було нас уже двадцятеро, Карповський запротестував проти таких тюремних умов. Зразу з’явився начальник секретного корпусу Линников, шарпонув протестанта з камери до коридору. Линников мав славу доброго начальника корпусу, як на тодішні мірила, але на цей раз його не можна було впізнати, ми побачили грубого, рішучого безоглядного тюремщика. Не знаю, як він роз'яснив Карповському правила тюрми, але протестант незабаром повернувся до камери заспокоєний, очевидно, зрозумівши зразу різницю між царською каторгою і совєтською тюрмою.

Він потім часто ділився з нами своїми спогадами про «катірґе», як він казав своєю своєрідною мовою. Явно нездатний до мовної асиміляції Карповський, бувши людиною політично й культурно розвиненою, він суверенно і велично залишав у своєму вжитку російську мову на тому рівні, як вона загрузла в дореволюційних литовських і українських містечках.

«Прогулка», ця злиденна порція повітря під час кружіння в закамарку тюремного двору, звучала в нього «переґульке» і багато, багато було в нього інших шедеврів російської філології.

І серед українців бувають люди, які зі всеросійської мови роблять несвідомо карикатуру, хоча ніби добре її вчилися в школі. Вони чемпіони природного опору нації проти асиміляції. Але їм далеко до старого бундівця Карповського. Його спокійна й природна зневага до чистоти й величі мови Пушкіна була без порівняння.

Я зустрів його через два місяці в іншій тюрмі, коли його брали на допит. Мало залишилося від Карповського. Та це стосувалося до кожного з нас. Державна машина нищення людей працювала досконало. В минулому він був визначним бундівцем. У нього не було надії вийти на волю і він пішов під колеса тієї машини.

В одинадцятій камері спецкорпусу на Холодній горі напхано нас чоловік двісті п’ятдесят. За царя тут було щось із тридцять арештантів. Ну так, то за царя — тепер часи інші. Всі сплять на долівці, перевертаємося на команду, бо площа тут врахована до сантиметра. Хто захотів би перевернутися самостійно, може зламати весь порядок нашого колективного спання.

Компактним учасникам цього колективу було ще сяк-так. Мені було гірше за інших. Нікуди було втулити мої довгі ноги. Я підносив їх і притуляв п’ятками до стінки, і так утворивши трикутник, де мої ноги були гіпотенузою, намагався спати. Геометрія з моїми ногами не давала доброго наслідку. Їм було дуже гірко біля тої стінки.

Людина, як відомо, до всього звикає. Тісно було, але не нарікали. Коли вночі хтось мусів товктися по наших тілах, бо йому треба було до параші, не всі лаялися.

А вдень сиділи впритул один до одного, між рядами вузенький прохід.

На початку тієї осені 1938 року вікна ще були не забиті дошками. Видно було сусідній двір, господарчу ділянку тюрми. Там шаткували капусту веселі арештантки — «уголовні», не політичні, може відбувають кару тільки за крадіж. Заготовляли продукти для нашої баланди, мало-смаковитої і некалорійної юшки, що буде нам на обід.

З того ж двору чулися часом звуки патефону, якісь хрипкі совєтські романси. То з житлового корпусу тюремних службовців долітали звуки волі.

З вікон було видно далеко. Ліворуч Основа, а на південь їде якийсь потяг, може це дачний, може в ньому їде до Високого Посьолку Марія Романівна. Небо, що вже має холодні фарби жовтня, ще збільшує гострий сум.

Через те, що тут поруч шаткували капусту, що єсть буденне життя, що цей паротяг поспішає до Мерефи крізь сум пробивалася надія.

Скоро на вікна поприбивали «козирки» — дерев’яні шити. В камерах стало темно і вдень.

Під стінкою лежить харківський облпрокурор Михаїл Ісакович Брон і поруч з ним костур. Його так старанно били на слідстві, що поламали ногу і він шкандибає, підпираючись костуром. Присутність побитого Брона в загальній камері, серед людей, а не в одиночці і цей гуманний костур, дозволений у камері щось означає для нас — дає трошки надії, трошечки, хоч нікого не випускають на волю, хоч на допити беруть рідко, хоч забили вікна козирками.

Брона я знаю добре, він був один час Головою Харківської Колегії Адвокатів. А тюремний зв'язок у нас з літа, коли я на «прогулці» в Другій тюрмі почув шепіт Брона з-за паркану, перегородки, де був другий дворик для «прогулок». Брона тільки почали випускати після довгої ізоляції, він крізь шпари побачив мене і, задихаючись, питав, чи на волі його дружина. Як відомо, після арешту партійців більшого калібру, забирали їхніх дружин.

Конвоїр кричав і погрожував, але мені вдалося сказати Бронові, що дружину його не арештовано.

В одинадцятій камері ми зустрілися радісно — старі знайомі.

Часом Михаїл Ісакович запрошує мене у свій куток, каже: — будемо робити прогньози. Не прогнози, а іронічно — прогньози, проте за іронією криється все та сама наша єдина, наша велика, болюча тема.

— Чи вийдемо на волю?

Михаїл Ісакович людина інтелігентна, привітної вдачі, син Маріупольського купця, заслужений, має орден за участь у завоюванні демократичної і незалежної Грузії. А, головне, він має партійний і прокурорський досвід. Він не ремствує на партію.

Прогнози робляться спокійно, тверезо, без емоцій, як метеорологи передбачують погоду, як доктор передбачає хід хвороби. Прокурор з перебитою ногою міркує так: кожна кампанія (кампанія репресій) розвивається спочатку дуже бурхливо. Органи, що ту кампанію проводять, дуже стараються виконати завдання. Наступає час, коли завдання виконано і перевиконано, але апарат автоматично працює далі. Апарат починає задихатися від власної ретельності, чекістів не вистачає. Тюрми набито, удвадцятеро більше норми. Кримінальні, що нарізали хлібні пайки в Холодногорській тюрмі, казали, що нарізалося 18 000 пайок. Тюрма була побудована за Столипіна максимум на 2 000 чоловік.

Отже кампанія дійшла найвищої точки, мусить початися ослаблення, спад. Для нас важливо знати, чи цю найвищу точку осягнуто.

Перебираємо всі відомості, які можна дістати з тюремних інформацій, найменші дрібниці. Найголовніше — чи були нові арешти? Здається не було. Чи був рух у старих справах? Здається — кілька місяців усе завмерло. Значить, щось на верхах відбувається. Коли кампанія іде на низ, єсть шанси вийти на волю. Так завжди бувало, буде і на цей раз. Найстрашніша м’ясорубка, здається, вже скінчилася.

Брон орудував не юридичними доводами, хоча він був грамотний юрист. Він не торкався того, чи є докази вини проти нас. Він керувався законами великих чисел. Це була твереза оцінка ситуації, щось близьке до того, як командири армій вираховують можливі втрати в людях у завтрашньому бою. Треба рахуватися, що стільки відсотків загине, а стільки зостануться живими.

Так і в цьому наступі на нас, якийсь відсоток нас врятується. Залежить од характеру справи, од того, чи підписав признання, а навіть коли підписав і, навіть, коли очні ставки іншим давав, можуть позакривати справи. Бо є закон великих кампаній у цій державі, коли міняється курс.

Так і сталося з багатьма нами, хто досидів до 1939 року. І новий нарком Берія, цей новий нарком в 1939 році, після Єжова знаменував собою зміну на ліпше, подумайте — на ліпше. Берія — на ліпше!

Апарат м’ясорубки почав викидати той матеріал, що вже був йому непотрібний. В 1939 році багато нас вийшло на волю, серед них були М. І. Брон і я.

«Прогньози» Брона були правильні. Його відновлено в партії, він був знову адвокатом, а під час війни і військовим прокурором.

В тій самій одинадцятій камері довго сидів з нами Ніколай Ніколаєвич Познанський, харківський старий адвокат, в минулому заступник Голови другої Державної Думи. Він не раз обговорював зі мною свою справу. Мене дивувало, що Познанський, який довго працював у совєтській адвокатурі, оцінював свою роль на основі тих «доказів», що були зібрані проти нього. Звичайно, не було ніяких доказів якоїсь вини. Познанський жив обережно, нових знайомств не заводив. В двадцятих роках його арештували на короткий час тому, що до нього з’явився старий знайомий Долгорукий. Біда була в тому, що Долгорукий, перед революцією ліберальний політик, явився з-за кордону і нелегально.

Долгорукого розстріляли. Познанського не мучили, бо було встановлено, що він з Долгоруким не мав зв’язку.

Н. Н. Познанський, старий юрист, вихований в атмосфері законності передреволюційних судів імперії, не міг збагнути, що тепер карають не за індивідуальну вину, а за приналежність до певної категорії людей. Він не хотів зрозуміти, що його приналежність у минулому до партії народних соціалістів, його високе становище в Державній Думі, цього вже досить, щоб вилучити його зі суспільства.

Сімдесятилітнього Познанського з тюрми не випустили, хоч і поставилися до нього порівнюючи делікатно. Етапом він був вивезений на так зване вільне поселення в Казахстан.

Але й доля Познанського вміщувалася в концепції Брона. Цей м’який вирок був можливий тільки тому, що він досидів до кінця єжовщини, машину знищення розвантажували.

В останні дні перед тим, як німецьке військо зайняло Харків, над фабричними районами стояв дим і палахкотіло полум’я. З Москви надходили в гарячковому поспіху, але точно і детально сформульовані накази про те, що саме треба вивозити і що треба нищити. Зникала в огні і динамітних вибухах індустрія великого міста, побудована довгою, тяжкою працею, «темпами», стахановщиною, арештами, репресіями.

Ті люди, які дочекалися вступу німців, ховаючись по всяких схованках від примусової евакуації або від мобілізації до війська, не думали про пожежі, про війну, що лютувала так близько.

Надії під час воєн розцвітають буйно, як ніколи. Надії і чекання чогось нового глушили спокійну оцінку подій. Головне було те, що НКВД і міліція вже відступили за Журавлівку до Дінця — на схід. Платон Йосипович, мій старий батько, довідався від якогось знайомого, що міліція нашого третього району з Пушкінської вулиці пішим порядком відступила на Журавлівку. Батько прибіг до мене, я вийшов зі своєї схованки і все-таки з острахом, і крадькома прийшов до дому. Боїв не було. Через день по бруку наших вулиць гулко і впевнено-ритмічно загупали чоботи чужих солдатів.

Були останні ще теплі дні жовтня і на вулицях було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася і починається якесь нове життя.

Минуло кілька днів і перед цими людьми стала інша реальність. На балконах повисли трупи якихсь людей без імені, з коротким написом на грудях «комуніст». Ніхто не знав, який суд і за що повісив цих людей і хто були ці люди. Та сама непевність і почуття безправності, що мучили більше двадцяти років, знову заповзали в душі вчора іще радісних людей.

Біля Лопанського Мосту, Катеринославська вулиця, будинок номер один, на чавунних поручнях балкону над головами прохожих гойдалися трупи.

В ці перші дні я з великими труднощами дістав підводу і конячину, щоб привезти з Високого мою хвору матір. Ми їхали повз ці шибениці, мама побачила їх, в її синіх сумних очах застигла така болюча скорбота. Ми не сказали ні слова.

На балконі колишнього Центрального Комітету КП(б)У висіли трупи повішених, багато людей дивилися на їх постаті. Тут чулося десь під серцем завмирання перед таким видом насильної і огидно-прилюдної смерті. Перед цими повішеними сіріла площа Дзержинського, Грандіозна площа недавньої столиці УРСР, в кінці її на сірому небі контур Держпрому, бюрократичного велетня. Невідомі люди висіли на будинку, де недавно була центральна партійна влада, а до революції в ньому містилася Губерніальна Земська Управа — цитадель лібералів старої імперії.

Прийшла ще одна нова влада.

Шибениці були репресією за вибухову міну, що її совєти вмурували в тому особняку, що його збудував для себе всесильний колись Станіслав Косіор. Після ліквідації цього вірного сталінця за високими мурами резиденції вождя зворушливо розмістили дитячий будинок. Перед німцями дітей кудись збулися і віллу використали як пастку для якогось німецького генерала, бо квартир'єри спокусилися вигодами Косіорового житла.

Міна вибухла і генерал мусив умерти не на полі бою.

На Журавлівському базарі загорівся дерев’яний рундук, незначна подія, але німці вдиралися до мирних квартир, витягали і розстрілювали на місці мужчин, що мали нещастя жити близько того базарчика.

Видно, небезпека була не тільки на фронті. Готель «Інтернаціонал» на розі Сумської вулиці і площі Дзержинського був набитий док раю арештованими харків'янами після вибуху бомби в будинку Косіора.

З жахом в очах відома артистка драматичного театру шукала порятунку для свого єдиного сина, що був під загрозою смерті в готелі «Інтернаціонал». Що тут уже йшлося не про самих комуністів, було занадто ясно. Юнак був сином ліквідованого за націоналізм комуністичною владою талановитого українського актора. Його вдалося вирвати. Сотні інших загинули в готелі «Інтернаціонал».

Хто ж міг давати німцям на розстріл людей?

Цей епізод прояснив один важливий факт. Користуючись хаосом у великих будинках так званих жилкоопах через евакуацію багатьох харків’ян, на пости керівників будинків (управдомів) стали в багатьох центральних районах невідомі до приходу німців індивіди. Керівники будинків стояли найближче до обліку населення і контролі квартир. Це перша ланка для всякої влади міста в її поліційних заходах. Нові невідомі опікуни житлових блоків були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією.

Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена на щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів і ті вибирали заручників. Вибір міг упасти на кожного з нас.

Згаданий вище Полуведько зайняв у новосформованій Управі Міста пост керівника Відділу Кадрів і секретаря Управи. В хаотичних перших тижнях серед людей, жадібних до новин, розносились чутки, що в Управі є прибулий з заходу українець не то Полуботько не то Полуведько.

Ніхто з харків'ян досі Полуведька не знав. Це була людина понад сорок років, з початком лисини на високому лобі, з розумними уважними очима. М’які риси обличчя і стримані, спокійні манери, спокійна певність у поведінці справляли солідне враження. На його вбранні не можна було побачити слідів довгих походів, пройдених у воєнних обставинах сотень кілометрів. Також не було видно по ньому, що це скромний совєтський службовець у стандартній зношеній одежі. Зимове пальто з каракулевим ковніром, добре пошите. Певно десь у «Індпошиві», тобто на замовлення, а не з «Швейпрому», не з тої незугарної, сірої, грубошерстої швацької продукції, яка недбало вдягає мільйони людей.

Полуведько був на такому становищі, де мав повну інформацію про людей, хто хотів працювати, або вже працював в Управі — кадри. Кожний ніс до Полуведька свою анкету. Тільки анкети тепер писалося інакше, як недавно. Ще кілька тижнів тому в анкетах замовчувано, замазувано, вибріхувано сумнівне минуле. Сьогодні в анкетах гордо описувано всі репресії від недавньої влади, що пішла за Дінець. Все, що в минулому, недавно було прокляттям, тепер здавалося просто «путьовкою» в майбутнє.

Уважно всіх розпитував Полуведько, уважно читав автобіографії. Через короткий час Полуведько почав проявляти активність — політично-організаційну. В Управі декому роздавано шматочки паперу з написаними іменами. Це були запрошення на політичне зібрання. Одне зібрання було в театрі «Березіль» (ім. Шевченка). В коридорах театру на стінах ще було повно портретів акторських. Збори відбували в фойє на другому поверсі. Було дуже холодно. Холод у неогріваних приміщеннях завжди сприймаємо тяжче, ніж холод надворі. Ніхто не скидав зимових пальто.

Говорив Коник, був за столом Президії Полуведько і міський голова Крамаренко. Коник говорив щось про орден, з наголосом на останньому складі. Присутнім організація ордена і програма дня були неясні. Учасники зборів були все українці з національним минулим, хоча був серед них і один чоловік чужий, тільки й того, що працівник Управи. Видно було, що діло робилося нашвидку.

Другі збори так само через роздані папірці відбувалися в підвалі «Просвіти» на Садово-Куликівській вулиці. Так само холодно. Так само випадково зібрані люди, що здебільшого не знають один одного. Збори короткі. Одкриває збори Коник і дає слово Полуведькові. Полуведько пропонує всім встати, підійняти руки і повторювати за ним слова присяги. Всі без заперечення присягають. З текстом присяги до цього ніхто не був знайомий. Після цього Полуведько граціозно говорить, що організація наша, власне кажучи, напівлегальна.

Я голодний. Електрики в місті немає, води немає, їсти нема чого. Вертаюся до холодної своєї квартири. Четверта година дня, сутеніє, треба поспішати, бо по місту ходити можна тільки вдень — воєнний стан. Німецькі солдати можуть застрілити пізнього прохожого.

Енергія Полуведька могла мати великі результати.

Політичної літератури тоді не було зовсім. Мені потім вдалося бачити тільки одну листівку — аркуш паперу з заголовком: «Три імені — одна ідея». Імена були — Петлюра, Коновалець, Мельник. Ідея — націоналізм.

Хоч і не було літератури, але в людей бажання організуватися було велике. Полуведько був у дуже щасливому становищі — в шухляді його столу лежали сотки анкет людей, що прагнули активності й організації.

Такими способами, як ото я бачив у «Просвіті» тієї холодної неділі, Полуведько міг легко набрати під присягою кілька сот харківських патріотів до своєї організації.

Тим часом у Харкові знайшовся чоловік, який зробив заяву німецькій таємній поліції про те, що він знає Полуведька в іншій ролі. Він, бувши під арештом, бачив Полуведька на відповідальній роботі в НКВД.

Одного морозного дня Полуведька забрали просто з роботи. Полуведько сидів при письменному столі у зимовому пальті з каракулевим коміром. Йому не дали взяти з собою чорної каракулевої шапки і наказали виходити. Він пішов без шапки. Більше Полуведько не вернувся до Управи.

Мене дивувала, просто вражала в тих здавалося б безперспективних умовах умираючого міста громадська активність людей. Це був ніби вибух довго придавлюваних емоцій, довго пригнічуваного і нищеного українського «я».

Зоя Олексіївна Сапіцька визначалася серед тих, хто помагав пробивати і голодну, і культурну блокаду міста. В «Просвіті», де вона була заступником голови, було досить роботи. Роздобути десь пів мішка пшона для голодних членів, а там організовувати, вишукувати культурних людей, розпорошених, забутих у голодному місті. Вчорашні люди третього ґатунку, дружини й діти висланих і розстріляних «ворогів народу», вперше за довгий час знаходили в холодних залах «Просвіти» людське тепло, а головне якийсь убогий пайок, що часто зберігав їм життя.

Є такі щасливі жінки, яким невблаганна рука часу не може відібрати принадних рис молодості. Зої Олексіївні було вже понад п’ятдесят років, але в її гарних ясних очах, в тонких рисах обличчя, в привітному, відкритому характері продовжувала жити її молодість.

Ця українська патріотка народилася в родині російського священика Булгакова в далекому від залізниці селі Орловської губернії. Її молоді роки минули недалеко тих місць, які були рідними для І. С. Тургенєва і які він описав у своїх «Записках мисливця».

Вона дістала освіту на історико-філологічному факультеті Вищих Жіночих Курсів у Москві. В 1911 році, коли вона скінчила цю вищу школу, де серед професорів було чимало блискучих імен Росії, вона вже була одружена з українським патріотом Віктором Сапіцьким, родом з Полтавщини. Сапіцький з дипломом Юридичного Факультету Московського Університету мусив через свою українську політичну «неблагонадійність» їхати не до себе на Полтавщину, а на працю Інспектора дрібного Кредиту до Саратова. З початком революції подружжя звичайно кинулося на Україну у вир подій.

Вродлива молода Зоя Сапіцька, дитина московського корінного краю, прийняла в себе Україну і Україна прийняла її. Може вабила її Україна, як казав Іван Бунін: «неоглядними весняними просторами всієї тої Південної Русі, яка все більше полонила мою уяву і старовиною своєю і сучасністю. В сучасності був великий і багатий край, краса його ланів і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу потужного і ніжного, в кожній дрібниці свого побуту вродливого і охайного — спадкоємця слов’янства правдивого, дунайського, карпатського. А там у старовині була колиска його, були Святополки й Ігорі, печеніги і половці, мене навіть слова ці чарували, а далі віки козацьких битв з турками і ляхами, пороги і Хортиця, плавні і гирла Херсонські».

Відгомоніли буремні роки 1917–19 і сталося так у революційному коловороті, що Віктор Сапіцький мусив емігрувати сам, а Зоя Олексійовна з дочкою Лесею зосталася на Україні. В Полтаві була членом кваліфікованої педагогічної групи в Першій Українській Гімназії, де Зоя Олексіївна викладала українську мову і літературу.

Пережила розгром інтелігенції Полтави, в двадцятих роках, коли це чарівне, романтичне місто було виразним громадсько-політичним осередком Лівобережжя. Метнулася до Донбасу, а потім до Харкова. Тут ми пізнали її енергію і великий громадський темперамент і глибоку культуру.

Війна робить буденними і незначними мільйони великих людських трагедій. Для багатьох харківських друзів, що вже рушили з рідної землі і заклопотані кожний своєю власною долею, звикали з тупою байдужістю приймати безглузді несправедливості війни, звістка про загибель 3. О. Сапіцької була дуже тяжкою.

Зі Львова восени 1944 року вона, відрізана подіями від доньки, що вже була в Європі, пробиралася з випадковою групою людей. Одним з етапів було словацьке село Цесари Медоварці. Тут комуністичні партизани заарештували її разом з кількома іншими подорожніми. Без суду, без оправдання вони розстріляли безборонну, немолоду жінку, яка прагнула пробитися на Захід, на волю.

И тщетно там пришлец унылый

Искал бы гетманской могилы.

Забыт Мазепа с давних пор.

А. Пушкін