Iван Котляревський Наталка Полтавка <emphasis>Опера малороссийская в 2-х действиях</emphasis>

Действие I

Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.

Явление 1

( )

№ 1

Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться; О, як моє болить серце, а сльози не ллються. (2) Трачу лiта в лютiм горi i кiнця не бачу, Тiлько тогдi i полегша, як нишком поплачу. (2) Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде. (2) Єсть же люди, що i моїй завидують долi, Чи щаслива та билинка, що ростеть на полi? (2) Що на полi, що на пiсках, без роси, на сонцi? Тяжко жити без милого i в своїй сторонцi. (2) Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бiдна, тут горюю, прийди подивися. (2) Полетiла б я до тебе, та крилля не маю, Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. (2) До кого я пригорнуся, i хто приголубить? Коли тепер того нема, який мене любить. (2)

Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нуждi i горi i проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може () забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене — i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi мої на тебе iще раз i навiки закриються…

Явление 2

й. Благоденственного i мирного пребиванiя! (.) Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi.

() Здоровi були, добродiю, пане возний!

й. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим iм’ярек.

а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум.

й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:

№ 2

От юних лiт не знал я любовi, Не ощущал возженiя в кровi; Как вдруг предстал Наталки вид ясний, Как райский крин, душистий, прекрасний; Утробу всю потряс; Кров взволновалась, Душа смiшалась; Настал мой час! Настал мой час; i серце все стонеть; Как камень, дух в пучину зол тонеть. Безмiрно, ах! люблю тя, дiвицю, Как жадний волк младую ягницю. Твой предвiщаєть зрак Мнi жизнь дражайшу, Для чувств сладчайшу, Как з медом мак. Противнi мнi Статут i роздiли, Позви[3] i копи[4] страх надоїли; Несносен мнi сингклiт весь бумажний, Противен тож i чин мой преважний. Утiху ти подай Душi смятенной, Моєй письменной, О ти, мой рай!

Не в состоянiї поставить на вид тобi сили любвi моєй. Когда би я iмiл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов[5] в Статутi iлi сколько зап’ятих в Магдебурзьком правi[6], то i сих не довлiло би навосхваленiє лiпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечностi.

а. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в толк собi не возьму.

й. Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! i добре все розумiєш. Ну, коли так, я тобi коротенько скажу: я тебе люблю i женитись на тобi хочу.

а. Грiх вам над бiдною дiвкою глумитися; чи я вам рiвня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бiдна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не пiд пару.

й. Iзложенниї в отвiтних рiчах твоїх резони суть — теє-то як його — для любовi ничтожнi. Уязвленное частореченною любовiю серце, по всiм божеським i чоловiчеським законам, не взираєть нi на породу, нi на лiта, нi на состоянiє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — i аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вiрном i вiчном союзi з тобою.

а. У вас єсть пословиця: «Знайся кiнь з конем, а вiл з волом»; шукайте собi, добродiю, в городi панночки; чи там трохи єсть суддiвен, писарiвен i гарних попiвен? Любую вибирайте… Ось пiдiть лиш в недiлю або в празник по Полтавi, то побачите таких гарних, що i розказати не можна.

й. Бачив я многих — i лiпообразних, i багатих, но серце моє не iмiєть — теє-то як його — к ним поползновенiя. Ти одна заложила єму позов на вiчнiї роки, i душа моя єжечасно волаєть тебе i послi нишпорной даже години.

а. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна.

й. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тiлько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх дiл околичностi, возникающiї iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати признанiє пред тобою; тепер же, читая — теє-то як його — благость в очах твоїх, до формального опредiленiя о моєй участi, открой мнi, хотя в термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi — теє-то як його — без отсрочок, волокити, проторов i убитков получити во вiчноє i потомственноє владiнiє тебе — движимоє i недвижимоє iмiнiє для душi моєй — з правом владiти тобою спокойно, безпрекословно i по своєй волi — теє-то як його — розпоряджать? Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить — теє-то як його — мужем пристойним i угодним душi твоєй i тiлу?

()

Видно шляхи полтавськiї i славну Полтаву, Пошануйте сиротину i не вводьте в славу. Не багата я i проста, но чесного роду, Не стиджуся прясти, шити i носити воду. Ти в жупанах i письменний, i рiвня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дiвками? Єсть багацько городянок, вибирай любую; Ти пан возний — тобi треба не мене, сiльськую.

()

Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть…

Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице.

Явление 3

. И после , показавшись на сцену, поет.

№ 4

Дiд рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда, Дядько рудий, тiтка руда, Брат рудий, сестра руда, I я рудий, руду взяв, Бо рудую сподобав. Ой по горi по Панянцi В понедiлок дуже вранцi Iшли нашi новобранцi; Поклонилися шинкарцi; А шинкарка на них — морг: «Iду, братики, на торг». Iшли ляхи на три шляхи, А татари на чотири, Шведи-враги поле вкрили; Козак в лузi окликнувся — Швед, татарин, лях здригнувся, В дугу всякий iзiгнувся.

По мере приближения выборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой.

й. Чи се — теє-то як його — нова пiсня, пане виборний?

й. Та се, добродiю () не пiсня, а нiсенiтниця. Я спiваю iногдi, що в голову лiзе, — вибачайте, будьте ласкавi, я не добачив вас.

й. Нiчого, нiчого. Вiдкiль се так? Чи з гостей iдете — теє-то як його?..

й. Я iду iз дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засiдатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по однiй, по другiй, по третiй, холодцем та ковбасою закусили, та вишнiвки з кварту укутали, та й, як то кажуть, i пiдкрiпилися.

й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

й. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тiлько засiдателям, но самому комiсаровi уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.

й. Ох! правда, правда; даже i в повiтовом судi, i во всiх присутственних мiстах унинiє воспослiдовало; малiйшая проволочка iлi прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленiє; а взяточок, сирiч — винуждений подарочок, весьма-очень iскусно у iстця iлi отвiтчика треба виканючити. Та що i говорить! Тепер i при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на свiтi.

й. Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина, богобоязлива i справедлива, не допуска письменним п’явкам кров iз нас смоктати… Та куди ви, добродiю, налагодились?

й. Я намiревал — теє-то як його — посiтити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку () остановився побалакати з нею.

() Наталку? А де ж () вона?

й. Може, пiшла додому.

й. Золото — не дiвка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромi того, що красива, розумна, моторна i до всякого дiла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матiр свою; шанує всiх старших себе; яка трудяща, яка рукодiльниця; себе i матiр свою на свiтi держить.

й. Нiчого сказати — теє-то як його — хороша, хороша i уже в такiм возрастi…

й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та iще i бiдна. Нiхто i не квапиться.

й. Однако ж я чув, що Наталцi траплялись женихи, i весьма пристойнiї, наприклад, тахтауловський дячок, чоловiк знаменитий басом своїм, iзучен ярмолоя i дуже знаєть печерсько-лаврський напiв; другий волосний — теє-то як його — писар iз Восьмачок, молодець не убогий i продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третiй — пiдканцелярист iз суда по iменi Скоробреха i многiї другiї, но Наталка…

й. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п’є горiлки багато i уже спада з голосу; волосний писар i пiдканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва i голi, вашецi проше, як хлистики, а Наталцi треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умiв хлiб робити i щоб жiнку свою з матiр’ю годовав i зодiгав.

й. Для чего же неписьменного? Наука — теє-то як його — в лiс не йде; письменство не єсть преткновенiє iлi помiха ко вступленiю в законний брак. Я скажу за себе: правда, я — теє-то як його — письменний, но по благостi всевишнього єсмь чоловiк, а по милостi дворян — возний, i живу хоть не так, як люди, а хоть побiля людей; копiйка волочиться i про чорний день iмiється. Признаюсь тобi, як приятелю, буде чим i жiнку — теє-то як його — i другого кого годовати i зодiгати.

й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хiба в ченцi постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очi не нависла? Хiба хочете, щоб вам на весiллi сю пiсню спiвали? Ось слухайте.

()

№ 5

Ой пiд вишнею, пiд черешнею Стояв старий з молодою, як iз ягодою. (2) I просилася, i молилася: «Пусти мене, старий дiду, на улицю погулять!» (2) «Ой я й сам не пiду, i тебе не пущу: Хочеш мене, старенького, да покинути. (2) Ой не кидай мене, моя голубочко, Куплю тобi хатку, i ще сiна жатку, I ставок, i млинок, i вишневий садок». (2) «Ой не хочу хатки, анi сiна жатки, Нi ставка, нi млинка, нi вишневого садка. (2) Ой ти, старий дiдура, i зогнувся, як дуга, А я, молоденька, гуляти раденька». (2)

й. Коли другiї облизня поймають, то i ми остерегаємся. Наталка многим женихам пiднесла печеного кабака; глядя на сiє, i я собi на умi.

й. А вам що до Наталки? Будто всi дiвки на неї похожi? Не тiлько свiта, що в вiкнi; сього дива повно на свiтi! Та до такого пана, як ви, у iншої аж жижка задрижить!

() Признáюсь йому в моєй любвi к Наталцi. Послухай, пане виборний! Нiгде — теє-то як його — правди дiвати, я люблю Наталку всею душею, всею мислiю i всiм серцем моїм, не могу без неї жити, так її образ — теє-то як його — за мною i слiдить. Як ти думаєш? Як совiтуєш в таковом моєм припадцi?

й. А що тут довго думати? Старостiв посилати за рушниками, та й кiнець. Стара Терпилиха не зсунулась iще з глузду, щоб вам одказати.

й. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як то кажуть, надогад бурякiв — теє-то як його — так де! Нi приступу!

й. Що ж вона говорить, чим одговорюється i що каже?

й. Она iзлагаєть нерезоннiї — теє-то як його — причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бiдною, а мене багатим; себе простою — теє-то як його — а мене возним; i рiшительний приговор учинила — що я їй, а она мнi не рiвня — теє-то як його.

й. А ви ж їй що?

й. Я їй пояснил, що любов все равняєть.

й. А вона ж вам що?

й. Що для мене благопристойнiє панночка, нiж простая селянка.

й. А ви ж їй що?

й. Що она — теє-то як його — одна моя госпожа.

й. А вона ж вам що?

й. Що она не вiрить, щоб так дуже — теє-то як його — можна полюбити.

й. А ви ж їй що?

й. Що я її давно люблю.

й. А вона ж вам що?

й. Щоб я одв’язався од неї.

й. А ви ж їй що?

() Що? Нiчого!.. Тебе чорт принiс — теє-то як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.

й. Ой ви, письменнi! Вгору деретеся, а пiд носом нiчого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рiвня. У неї не те на серцi…

й. Не те? А що ж би такеє?

й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтавi i покiйний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець вирiс славний, гарний, добрий, проворний i роботящий; вiн од Наталки старший був годiв три або чотири; з нею вигодовавсь i зрiс вкупi. Терпило i Терпилиха любили годованця свого, як рiдного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадiявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рiвнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями i цехмистрами — пив, гуляв i шахровав грошi; покинув свiй промисел i мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра i вигнав його iз свого дому; послi, як не стало i послiднього сього робiтника, Терпило зовсiм iзвiвся; в бiдностi умер i без куска хлiба оставив жiнку i дочку.

й. Яким же побитом — теє-то як його — Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селi?

й. У Терпила в городi на Мазурiвцi був двiр — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом i садком. Терпилиха по смертi свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собi хатку i тепер живе, як ви знаєте.

й. А вишереченний Петро де — теє-то як його — обрiтається?

й. Бог же його зна. Як пiшов з двора, то мов в воду упав, i чутки нема. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.

й. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловiка, которго — теє-то як його — можеть бить, i кiстки погнили. Лучче синиця в жменi, як журавель в небi.

й. Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник»… А я все-таки думаю, коли б чоловiк добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться.

й. Сердечний приятелю! Вiзьмися у Наталки i матерi хожденiє iмiти по моєму сердечному дiлу. Єжелi виiграєш — теє-то як його — любов ко мнi Наталки i убiдиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанiї, то не пожалiю — теє-то як його — нiчого для тебе. Вiр — без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсiї сочиню, — божусь в том — єже-єй! єй!

() Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка!

й. Осмiлься! Ти умiєш увернутись — теє-то як його — хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради.

й. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать других — од Бога грiх, а од людей сором.

й. О, простота, простота! Хто тепер — теє-то як його — не брешеть i хто не обманиваєть? Повiр мнi: єжелi б здесь собралося много народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул: «Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..» — єй-єй, всi присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближнiх, а то бiда — теє-то як його — що часто лжем iлi ради своєй вигоди, iлi на упад других.

й. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж…

й. Що «однако ж»? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай. ()

№ 6

Всякому городу нрав i права, Всяка iмiєть свой ум голова, Всякого прихотi водять за нiс, Всякого манить к наживi свiй бiс. (2) Лев роздираєть там волка в куски, Тут же волк цапа скубе за виски; Цап в огородi капусту псує: Всякий з другого бере за своє. (2) Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить i жме, Бiдний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. (2) Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на свiтi, щоб був без грiха? (2)

й. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам’ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, — може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива.

Дуэт № 7

Возный и выборний.

Ой доля людськая — доля єсть слiпая! Часто служить злим, негiдним i їм помагає. (2) Добрi терплять нужду, по миру товчуться, I все не в лад їм приходить, за що не возьмуться. (2) До кого ж ласкава ся доля лукава, Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава. (2) Без розума люди в свiтi живуть гарно, А з розумом та в недолi вiк проходить марно. (2) Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива. (2)

()

Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.

Явление 4

прядет, шьет.

а. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?..

а. Менi з думки не йде наше безталання.

а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього.

а. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.

а. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность.

() Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо!

а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе — розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?

а. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать — хорошi люди!

а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш — може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.

а. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться!

а. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.

а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.

( )

№ 8

Ой мати, мати! Серце не вважає, Кого раз полюбить, з тим i умирає. (2) Лучче умерти, як з немилим жити, Сохнуть з печалi, щодень сльози лити. (2) Бiдность i багатство — єсть то Божа воля; З милим їх дiлити — єсть щаслива доля. (2) Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина, Коли моя мука тобi буде мила? (2) I до мого горя ти жалю не маєш, Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (2)

()

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй()

() Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

№ 9

Чи я тобi, дочко, не добра желаю, Коли кого зятем собi вибираю? Ой дочко, дочко! що ж мнi начати? Де ж люб’язного зятя достати? Петро десь блукає, може, оженився, Може, за тобою не довго журився. Ой дочко, дочко! що ж мнi начати, Де ж люб’язного зятя достати? По старостi моїй живу через силу, Не дождавшись Петра, пiду i в могилу. Ой дочко, дочко… Тебе ж без приюту, молоду дитину, На кого оставлю, бiдну сиротину? Ой дочко, дочко… .

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. ()

а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

()

Явление 5

() Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( .)

Явление 6

, и .

й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.

а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.

й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би.

а. Я сього тiлько i хочу, так що ж…

й. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?..

а. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!»

й. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав.

а. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда.

а. От так все вона — приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу.

й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне.

а. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду?

й. Правда, замуж вийти — не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi.

а. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити!

а. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же.

а. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх!

а. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитої.

а. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. () Хоть i не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж.

й. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять її своїм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною.

а. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого.

() Я i так терплю горе!

й. Та можна вашому горю i пособити; () у мене єсть на примiтi чолов’яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав.

() От i бiда менi!

а. Жартуєте, пане виборний!

й. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо.

() А хто такий той жених?

й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чим же не чоловiк?

а. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!

а. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся i вiрити, щоб була сьому правда.

й. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько, як ви думаєте?

а. Я душею рада такому затевi.

й. А ти, Наталко?

а. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати, щоб такий пан — письменний, розумний i поважний — хотiв на менi женитись. Скажiте менi перше, для чого люди женяться?

й. Для чого? Для того… а ти буцiм не знаєш?

а. Менi здається, для того, щоб завести хазяйство i сiмейство; жити люб’язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде її вiрно любити? Чи буде їй щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все роїтися, що вiн її виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не рiвня; буде на неї дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у пана така жiнка буде гiрше наймички… буде крепачкою.

а. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкóва.

й. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада?

а. Уже рокiв трохи не з чотири.

й. I Наталка так обезглуздiла, що любить за пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i туж-туж умираючу од голодної смертi, — не зжалиться над матiр’ю? А ради кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер або в москалi завербовався!..

В продолжение сего монолога мать и дочь плачут.

№ 10

й.

Ей, Наталко, не дрочися!

а.

Та пожалiй рiдной, Мене, старой, бiдной, Схаменися!

а.

Не плач, мамо, не журися!

й.

Забудь Петра-ланця, Пройдоху-поганця, — Покорися!

а.

Будь же дочко, мнi неслушна!

а.

Тобi покоряюсь, На все соглащаюсь Прямодушно.

е.

Де згода в сiмействi, де мир i тишина, Щасливi там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляєть, Добро їм посилаєть, I з ними вiк живеть.

а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизнi i здоров’я менi придаєть. За твою повагу i любов до мене Бог тебе не оставить, моє дитятко!

а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i коли менi Бог поможеть осушити твої сльози, то я найщасливiша буду на свiтi, тiлько…

й. А все-таки «тiлько»! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, — мовчи та диш!

а. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж.

а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не спiшили з весiллям.

й. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не суддi.

а. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i єсть готовi, так iще дечого треба.

й. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не турбуйтеся: наш возний — чоловiк, не взяв його кат — на свiй кошт таке бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам’ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте!

а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас Бог за вашу приязнь.

Явление 7

() Не минула мене лиха година; возний гiрше реп’яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (.) Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки… ( .)

№ 11

Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила? Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била? (2) Мене ж мати та не била — самi сльози ллються; Од милого людей нема, од нелюба шлються. (2) Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку. (2) Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. (2)

Действие II

Театр представляет прежнюю улицу.

Явление 1

()Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота — без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить — i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. () Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв[7]. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.

№ 12

Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi, Туман поле покриває, мати сина виганяє. «Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме». «Мене, мати, мене, мати, орда знає, В чистiм полi об’їжджає, в чистiм полi об’їжджає». «Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть». «Мене, мати, мене, мати, ляхи знають, Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають». «Iди сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме». «Мене, мати, мене, мати, турчин знає, Срiблом, злотом надiляє, срiблом, злотом надiляє». «Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме». «Пiду, мати, москаль мене добре знає, Давно уже пiдмовляє, давно мене пiдмовляє. У москаля, у москаля добре жити, Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити».

Так i я з чорноморцями буду тетерю їсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись.

Явление 2

а.

( )

№ 13

Сонце низенько, Вечiр близенько, Спiшу до тебе, Лечу до тебе, Моє серденько! Ти обiщалась Мене вiк любити, Нi з ким не знаться I всiх цураться, А для мене жити. Серденько моє, Колись ми обоє Любились вiрно, Чесно, примiрно I жили в покої. Ой, як я прийду, Тебе не застану, Згорну я рученьки Згорну я бiлiї Та й нежив стану…

() Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.

()Яке се село? Воно менi не в примiту.

( ) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.

о. Нi, пане брате.

а. Вiдкiль же ти?

о. Я?.. (.) Не знаю, як би тобi i сказати — вiдкiль хочеш…

а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?

о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.

а. Та що ж ти за чоловiк?

о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.

а. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?

о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?

а. Так ти, бачу, такий, як i я — безприютний.

о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.

а. О братику () Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.

о. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє Богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…

Явление 3

Те же и выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком.

— в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.

выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.

и стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи.

й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.

()Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

й. Та надворi швидше провiтриться.

а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.

й. За всi голови! (.) Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи. (.) Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?

й. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?

й. Адже ти був на базарi — що там чути?

а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.

й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?

й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.

й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.

а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!

й. По крайнiй мiрi — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i — теє-то як його — о жалобах i позвах?

й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (.) Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — вiн заручився.

а. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв?

й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.

й. Не скажемо, нехай кортить! (.) А се що за парубок?

а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.

й. Хiба-развi — теє-то як його — iз Коломака через наше село дорога в город?

о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.

Явление 4

а.

о. Се старший в вашiм селi?

а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний — так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

о. А то, другий?

а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда — хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

() На Наталцi!.. (.) Но Наталка не одна на свiтi. (.) Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?

а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

о. Де ж вони перше жили?

а. В Полтавi.

()В Полтавi!..

а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються?

а. Як тут вони живуть… ( .) Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

() Так вiн умер!

а. Що з тобою робиться?

о. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

( - ) Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

№ 14

Вiтер вiє горою, Любивсь Петрусь зо мною, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! (2) Полюбила Петруся I сказати боюся, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! (2) А за того Петруся Била мене матуся, Ой, лихо, не Петрусь… (2) Де ж блукає мiй Петрусь, Що i досi не вернувсь? Ой, лихо, не Петрусь… (2) Я хоть дiвка молода, Та вже знаю, що бiда. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! (2)

А що, може, не одгадав? ()

о. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. ( .)

Явление 5

()Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (.)

№ 15

У сосiда хата бiла, У сосiда жiнка мила, А у мене нi хатинки, Нема щастя анi жiнки. (2) За сосiдом молодицi, За сосiдом i вдовицi, I дiвчата поглядають, — Всi сосiда полюбляють. (2) Сосiд ранше мене сiє, — У сосiда зеленiє, А у мене не орано I нiчого не сiяно. (2) Всi сосiда вихваляють, Всi сосiда поважаюсь; А я марно часи трачу, Один в свiтi — тiлько плачу. (2)

Во время пения выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

Явление 6

и.

й. Ти, небоже, i спiвака добрий.

о. Не так, щоб дуже — от аби-то.

й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?

о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.

й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?

о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.

й. I в Харковi був? Лепський то десь город?

о. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.

й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?

о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.

й. На комедiю () Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?

о. I не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться.

Явление 7

Те же и.

й. Що ти тут, старосто мiй, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?

й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю[8] i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.

й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (.) Продолжай, вашець…

о. На комедiї однi виходять — поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть — те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають.

й. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..

й. Они не убиваються i не умирають — теє-то як його — настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!

й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?

й. Не лицемiрство, а лицедiйство.

й. Ну, ну! Лицедiйство…

о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько[9].

й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.

о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.

й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою.

о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея[10] на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою.

й. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена — теє-то як його — Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи[11] за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.

й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас.

й. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.

о. Там i Iскру[12] почитують.

й. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не єму принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi.

о. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли.

й. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’ї не без виродка — теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами[13] населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краєвi.

й. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр’я нашого. Коли не пiп…

() Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi. (.)

Явление 8

()Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (.)

№ 16

Та йшов козак з Дону, та з Дону додому, Та з Дону додому, та сiв над водою. Сiвши над водою, проклинає долю: Ой доле, ти, доле, доле моя злая! Доле моя злая, чом ти не такая! Чом ти не такая, як доля чужая? Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш, I що менi миле, i те однiмаєш. Не спасибi долi, коли козак в полi, Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi. Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле, Тогдi б ти згадала, кого обижала. Явление 9

а.

о. А що, Миколо! яка чутка?

а. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти.

о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

а. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро прячется.

Явление 10

а.

() Що ти хотiв сказати менi, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.

а. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного?

() Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом.

а. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?

()Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його.

а. Петра? (.)

Що за того Петруся Била мене матуся. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус.

() Що ти менi згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бiдна! (.) Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi за ким.

( ) Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.

а. Ти, менi здається, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був.

а. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер.

а. Ти чорт знаєть що верзеш, пiду лучче додому. (.)

() Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене.

а. Говори ж — що такеє?

а. Хочеш бачити Петра?

а. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?

а. Вiн тут, та боїться показатись тобi, потому що ти посватана за возного.

а. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюєш!..

а. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!

Наталка при появлении Петра вскрикивает: «Петро!» Петро вскрикивает: «Наталка!», оба стремятся друг к другу, обнимаются.

Немая сцена.

()

Поблукавши, мiй Петрусь До мене оп’ять вернувсь. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус.

о. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись.

а. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе — божусь…

() Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв’язаться.

а. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду!

о. Чи добре так буде? Твоя мати…

() Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.

о. Возний — пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр’ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам.

а. Петре! Не так ти думав, як одходив!

о. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.

а. Трохи Петро неправду говорить.

а. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!

№ 17

а.

Пiдеш, Петре, до тiєї, яку тепер любиш, Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.

о.

Я другої не полюбив i любить не буду, Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.

Оба вместе.

а.

Коли б любив по-прежньому, То б не мав цураться; Не попустив свою милу Другому достаться.

о.

Люблю тебе по-прежньому, Не думав цураться; Не попущу мою милу Другому достаться.

а.

Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю, Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.

о.

Коли вiрно Петра любиш, так живи для його, Молись Богу, моя мила, не страшись нiкого.

а.

Бог поможе серцям вiрним пережити муки; Душi нашi з’єдинились, з’єдинить i руки.

а. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.

а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

о. Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

а. Петре! Любиш ти мене?

о. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.

а. Дай же менi свою руку! (.) Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.

а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (.) За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (.)

№ 18

Ворскло рiчка Невеличка, Тече здавна, Дуже славна Не водою, а войною, Де швед полiг головою. Ворскло зрiло Славне дiло: Як цар бiлий, Мудрий, смiлий, Побив шведську вражу силу I насипав їм могилу. Козаченьки З москалями Потiшились Над врагами, Добре бившись за Полтаву Всiй Росiї в вiчну славу!

о. Отже iдуть…

а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.

Явление 11

Те же, , а.

й. Що ви тут так довго роздабарюєте?

й. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте?

() Ох, менi лихо!

а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

а. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!

о. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею.

()Що се за Петро?

й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.

() Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.

а. Почому ж вiн лишнiй?

а. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.

о. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали.

а. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали.

й. А по какой би то такой резонной причинi?

а. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.

й. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

а. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.

() Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.

й. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.

() Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте.

а. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.

а. Що то тепер скажуть?

й. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!

а. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей () шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала.

и () Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.

а. Зслизни, маро!

о. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! ( . .)

() Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається!

Наталка плачет, возный рассуждает.

й. Що не говори, а менi жаль його.

а. На чiм то все се окошиться?

() Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш?

о. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (- .) Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (.) Не треба менi грошей твоїх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моїй жизнi конець недалеко… (.)

( )Петре!

() Мамо! Кого ми теряємо!

() А тобi як вiн здається?

й. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив!

() Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякiї страстi в нас пересиливаєть. Я — возний i признаюсь, что от рожденiя моєго расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаєть мене на нижеслiдующеє… (.) Ветхая деньми! благословиши лi на благоє дiло?

а. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

й. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! ( .) Благослови дiтей своїх щастям i здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчноє i потомственноє владiнiє з тим, щоб зробив її благополучною. (.) Поєлiку же я — возний, то по привiлегiї, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: «Где два б’ються — третiй не мiшайсь!» i твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

и ( ) Мати наша рiдная, благослови нас!

а. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас i благословить своєю благостiю…

а. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

й. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернiї.

о. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю.

а. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш.

№ 19

Ой я дiвчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дiвка проста, не красива, З добрим серцем, не спесива. Коло мене хлопцi в’ються I за мене часто б’ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мнi байдуже. Мої подруги пустують I зо всякими жартують, А я без Петра скучаю I веселостi не знаю. Я з Петром моїм щаслива, I весела, i жартлива, Я Петра люблю душею, Вiн один владiєть нею.

Хор

Начинаймо веселиться, Час нам сльози осушити; Доки лиха нам страшиться, Не до смертi ж в горi жити. (2) Нехай злiї однi плачуть, Бо недобре замишляють; А полтавцi добрi скачуть, Не на зло другим гуляють. (2) Коли хочеш буть щасливим, То на Бога полагайся; Перенось все терпеливо I на бiдних оглядайся. (2)