Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (він закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Оі Бегге», а наприкінці 90-х ще й як письменник, автор серії романів про норвезького поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії — «Нетопир» (1997) був визнаний кращим детективом Скандинави, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс автору престижну премію «Срібний ключ». У видавництві «Фоліо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир» та «Червоногрудка».
Харрі Холе й уявити не міг, у яку халепу вскочив. З одного боку, заплутана справа із пограбуванням банку, в розслідуванні якої виникло більше питань, ніж відповідей, а з іншого — загадкове самогубство його колишньої коханки, з котрою він провів останню в її житті ніч. Усе обертається проти Харрі. Схоже, комусь конче потрібно усунути його, хтось веде з ним дуже ризиковану гру. Та не був би він Харрі Холе, якби дозволив знищити себе…
q4ma
Я мушу померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Згідно з планом, так не мало статися, принаймні згідно з моїм планом. А втім, цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Одначе я планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс.
Я дивлюся в отвір ствола і знаю, що він прийде звідти. Вісник. Перевізник. Розсміятися наостанку._Ось так світло в кінці тунелю обертається часом пороховим спалахом. Зронити останню сльозинку. А ми ж могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби ми дотримувалися мого плану. Остання думка. Всі запитують, у’чому сенс життя; у чому сенс смерті — ніхто.
Старий здавався Харрі схожим на астронавта. Кумедні дрібні кроки, тьмяний, мертвий погляд і безупинне човгання товстими підметками по паркету. Начебто їхній власник більше за все на світі боявся відірватися від землі й злетіти, зависнути в повітрі.
Харрі перевів погляд на годинник, який висів на білій цегляній стіні над вхідними дверима. 15.16. За вікном по Бугстадвеєн по-пятничному діловито снували люди. Промінь низького жовтневого сонця відбився у боковому дзеркалі машини, що виїхала з двору і втиснулась у щільний потік транспорту.
Харрі знову спробував сконцентрувати всю свою увагу на особі старого. Капелюх та елегантний сірий пильовик явно потребували чищення. Під пильовиком — твідовий піджак і сірі штани, сильно поношені, але акуратно випрасувані, з гострими, як лезо ножа, стрілками. До блиску надраєні черевики зі стоптаними підборами. Один із тих пенсіонерів, якими так і кишить Майорстюа. Це не було припущенням. Харрі вже встиг з’ясувати, що колишньому торгівцю готовим одягом Авґусту Шульцу вісімдесят один рік і весь цей час він безвилазно прожив у Майорстюа, за винятком воєнних років, які провів у бараку Ос-венціма. А за свої хворі ноги він має дякувати падінню з пішохідного місточка через кільцевий автошлях під час одного з регулярних візитів до дочки. Зігнуті в ліктях під прямим кутом до тулуба і виставлені вперед руки надавали постаті старого неабияку подібність до механічної ляльки. На правій руці висів коричневий ціпок, а ліва, що стискала банківську квитанцію, була простягнена в бік другого віконця. Харрі не було видно обличчя коротко стриженого молодика, що сидів за ним, одначе він точно знав, що той дивиться на старого із сумішшю співчуття й роздратування.
О 15.17 Август Шульц дістався-таки віконця. Харрі зітхнув.
У першому віконечку Стіне Гретте відраховувала сімсот тридцять крон хлопцеві у блакитній плетеній шапочці, який щойно передав їй ордер. Щоразу, коли вона клала на стойку чергову банкноту, діамант у персні на безіменному пальці її лівої ріуки яскраво спалахував.
Хоча Харрі й не міг цього бачити, він знав,.що праворуч од хлопця біля третього віконця стоїть жінка з дитячою коляскою, яку вона неуважливо гойдає, причому зовсім даремно, позаяк дитина в колясці міцно спить. Жінка терпляче очікує своєї черги, поки фру Бренне гучноголосо пояснює комусь по телефону, чому він не може здійснити автоматичне переведення грошей зі свого рахунка, якщо одержувач не уклав із банком відповідної угоди, і що це вона, а не він працює в банку, і взагалі, чи не час їм завершити цю марну суперечку.
Цієї самої миті у двері банку поспішно ввійшли двоє чоловіків — один високий, інший трохи нижчий — в однакових темних комбінезонах. Стіне Гретте підвела голову й подивилася на них. Поглянувши на свій годинник, Харрі заходився рахувати. Чоловіки квапливо попрямували в куток приміщення просто до віконця Стіне Гретте. При цьому високий рухався обережно, ніби переходячи калюжу, а той, що трохи нижчий, ішов перевальцем, як ходять ті, хто наростив надто велику м’язову масу. Хлопець у блакитній шапочці повільно повернувся й пішов до виходу; перераховуючи одержані гроші, він не звертав на чоловіків, які йшли йому назустріч, ніякої уваги,
— Привіт, — сказав високий, зі стуком ставлячи на стойку перед Стіне чорну валізу. Низенький поправив на носі темні окуляри із дзеркальними скельцями, також підійшов до стойки й виклав на неї такий самий кейс.
— Гроші! — пронизливим фальцетом пискнув він. — Відчиняй двері!
Всі на екрані завмерли, ніби хтось раптом натиснув на кнопку «Пауза» на пульті. Лише транспорт, який рухався за вікном, свідчив про те, що час не зупинився. Та ще секундна стрілка годинника Харрі, згідно з якою минуло десять секунд. Стіне натиснула кнопку під стойкою. Із дзижчанням спрацював електронний замок; низенький розчинив двері й притиснув їх коліном до стіни.
— У кого ключ? — запитав він. — Жвавіше,- ми не можемо чекати цілий день!
— Хельге! —- не обертаючись, покликала Стіне.
— Що? — обізвались із прочинених дверей єдиного в усьому приміщенні кабінету.
— До нас прийшли, Хельге!
У дверях з’явився чоловік в окулярах, із краваткою-мете- ликом.
— Хельге, ці панове хочуть, аби ти відчинив банкомат, — мовила Стіне.
Хельге Клементсен тупо вперся очима на одягнених у комбінезони чоловіків; під той час обидва вже були за стойкою. Високий кидав знервовані погляди на вхідні двері; низенький пильно, не відриваючись, дивився на управителя відділенням банку.
— Авжеж, звичайно, — знічено витиснув із себе Хельге Клементсен, мовби щойно згадав про давно забуту домовленість.
Харрі завмер, стараючись не проґавити ані найменшої деталі того, що відбувається; очі його пожадливо ловили кожний рух, помічаючи навіть мізерні зміни міміки. Двадцять п’ять секунд. Продовжуючи фіксувати час за годинником над вхідними дверима, боковим зором він усе ж таки бачив, як управитель відмикає банкомат, дістає звідти дві довгасті металеві касети для грошей і передає їх чоловікам. Усе відбувалося швидко і в цілковитому мовчанні. Пять-десять секунд.
— А це тобі, старий! — Невисокий вийняв зі свого кейса дві точно такі ж касети і простягнув Хельге Клементсену. Судомно глитнувши слину, управитель кивнув, узяв касети і вставив їх у банкомат.
— Приємних вихідних! — побажав низенький, із задоволенням потягнувся всім тілом і взяв свою валізу. Півтори хвилини.
— Гей, послухай-но, не поспішай, — зупинив його Хельге.
Невисокий завмер.
— А квитанція?
Повисла пауза. Деякий час ті, що ввійшли, мовчки дивилися на щуплого сивого управителя, потім, як по команді, розсміялися. Сміх був тоненький, гучний, із верескливими, ледве не істеричними нотками — викапані наркомани.
— Ти що, серйозно думав, що ми так і підемо? Ось просто так оддамо тобі два мільйони без усякої квитанції?!
— Ну-у… — зам’явся Хельге Клементсен. — Минулого тижня один із ваших мало не забув.
— Зараз в інкасації стільки новеньких. — Низенький і Клементсен по черзі розписались у квитанції, і кожний узяв собі по копії — жовтій і рожевій відповідно.
Дочекавшись, коли інкасатори вийдуть, Харрі знову зиркнув на годинник. Дві хвилини десять секунд.
Крізь скляні двері він бачив, як білий інкасаторський автомобіль із фірмовою емблемою «Нордеа» від’їхав од будівлі філії банку.
Розмови у приміщенні поновилися. Харрі міг би й не перераховувати всіх тих, хто в цю мить перебував усередині, одначе він усе ж таки зробив це. Семеро. Троє за стойками і троє перед ними, включаючи немовля, а також хлопець у штанях від робочого комбінезона, він щойно ввійшов і став біля столика в центрі, щоб переписати номер рахунку в платіжну квитанцію, видану, Харрі це знав, туроператором «Саги Сульрайсер».
— Адьйо, — попрощався Август Шульц і зачовгав до виходу.
Годинник показував 15.21. Отут усе й розпочалося.
Харрі помітив, що, коли двері відчинилися, Стіне Гретте стрепенулася було, але тут же знову поринула в читання своїх паперів. Потім вона знову підвела голову, цього разу значно повільніше. Харрі перевів погляд на вхідні двері. Чоловік, який увійшов, розстебнув блискавку свого глухого комбінезона й дістав довгастий оливково-зелений предмет із воронованою вставкою, що виявився не чим іншим, як автоматичною гвинтівкою АС-3. Темно-синя вовняна шапочка приховувала все обличчя чоловіка, за винятком очей. Харрі знову почав відлік від нуля.
Зовсім як у ляльки, шапочка заворушилася в тому місці, де мав бути рот:
— This is a robbery. Nobody moves[1].
Говорив він неголосно, та все ж у тісному приміщенні його слова пролунали як гарматний залп. Запала мертва тиша. Харрі подивився на Стіне. Чоловік пересмикнув затвор гвинтівки — дзвінке клацання добре змащених механізмів заглушило далекий шум автомобільних моторів. Ліве плече Стіне ледь помітно опустилось.
«Хоробра жінка, — подумав Харрі. — А може, просто скам’яніла від страху». Еуне, професор психології, що викладав у них у Школі поліції, говорив, що коли людину як слід налякати, вона перестає думати й починає діяти запрограмовано, так, як її навчали. У момент пограбування більшість банківських службовців натискають безшумну тривожну кнопку в стані, близькому до шокового, стверджував Еуне, посилаючись на те, що потім під час опитування багато хто з них не можуть згадати, вмикали вони сигналізацію чи ні. У цей час вони діють на автопілоті. Точнісінько як і грабіжник, який заздалегідь запрограмував себе стріляти в кожного, хто спробує його зупинити. Чим дужче грабіжник наляканий, тим менша ймовірність змусити його одуматися. Харрі спробував розгледіти очі грабіжника. Блакитні.
Грабіжник зняв із плеча чорну сумку і шпурнув її на підлогу між банкоматом і чоловіком у штанях від робочого комбінезона, який так і застиг у ту мить, коли його ручка дописувала останню петлю у вісімці. Потім одягнений у чорне нальотчик зробив решту шість кроків, що відділяли його від низької стойки, всівся на неї й одним махом переніс ноги на протилежний бік. Там він став за спиною у Стіне, яка сиділа нерухомо, дивлячись прямо перед собою. «Відмінно», — подумав Харрі. Вона явно знала інструкцію й не провокувала грабіжника, намагаючись розгледіли його краще.
Тим часом бандит приставив сЛол гвинтівки до потилиці Стіне і, нахилившись, прошепотів їй щось на вухо.
Судячи з усього, Стіне ще не почала панікувати всерйоз, хоча Харрі було видно, як важко здіймаються її груди. Здавалося, жінці бракує повітря, а легка біла блузка, незважаючи на худорбу, раптово стала їй надто тісною. П’ятнадцять секунд.
Стіне кашлянула. Раз. Удруге. Нарешті на плівці почувся її голос:
— Хельге. Ключі від банкомата. — Голос був низький і хрипкий, зовсім не схожий на той, яким вона вимовляла майже ті самі слова три хвилини тому.
Хоча Харрі й не було цього видно, він знав, що Хельге Клементсен стояв у дверях свого кабінету й чудово чув усе, починаючи з першої репліки грабіжника.
— Швидше, інакше… — ці слова вона мовила ледве чутно. В паузі, що настала потім, єдиним звуком, який порушував тишу, було човгання підошов Августа Шульца. Здавалося, хтось у страшенно повільному ритмі раз у раз шурхає щітками по барабану. — …він мене застрелить.
Харрі спробував крізь вікно оглянути вулицю. Імовірно, десь там було припарковано автомобіль із увімкненим мотором, одначе звідси його не було видно. Тільки потік транспорту й люди, що снують в обох напрямках із більш чи менш безтурботним виглядом.
— Хельге… — в її голосі з’явилися благальні нотки.
«Ну виходь же, Хельге», — подумав Харрі. На сьогодні йому вже було відомо чимало про літнього управителя філії банку.
Харрі знав, що вдома на нього чекають два королівські пуделі, дружина і щойно покинута чоловіком вагітна дочка. Знав, що вони спакували всі речі й готові вирушити до літнього будиночка в горах, як тільки Хельге Клементсен повернеться з роботи. Одначе знав також, що зараз Клементсен почувається ніби зануреним у воду, мовби в якомусь сні, де всі рухи сповільнюються, хоч би як швидко ти намагався діяти. Урешті він з’явився в полі зору Харрі. Нальотчик розвернув крісло Стіне так, аби, перебуваючи, як і раніше, в неї за спиною, опинитись обличчям до Хельге Клементсена. Той у свою чергу завмер у позі дитини, яка, тремтячи від страху, пригощає коня чимось смачненьким: відкинувшись усім тілом назад, Хельге тримав ключі у витягнутій руці якомога далі від себе. Грабіжник прошепотів щось Стіне на вухо і спрямував ствол гвинтівки на Клементсена, який тут же мимоволі відсахнувся й відступив на кілька кроків.
— Він каже, щоб ти відчинив банкомат і поклав нові касети із грошима в цю чорну сумку, — мовила придушеним голосом Стіне.
Хельге Клементсен як загіпнотизований не відривав погляду від гвинтівки, що дивилася в його бік.
— У тебе є двадцять п’ять секунд, потім він вистрілить. У мене. Не в тебе.
Клементсен розкрив і знову закрив рот, нібито хотів сказати щось.
— Ну ж бо, Хельге. — У дверях намітився рух, і Хельге Клементсен, із видимим зусиллям переставляючи ноги, з’явився у приміщенні.
Від початку пограбування минуло тридцять секунд. Авґуст Шульц уже майже дістався виходу. Управитель філії опустився на коліна перед банкоматом і в ступорі упнувся поглядом у в’язку ключів. Усього їх було чотири.
— Лишилося двадцять секунд, — почувся голос Стіне.
«Поліцейська дільниця Майорстюа, — подумав Харрі. — Сідають у машини. Вісім кварталів. П’ятничні пробки».
Тремтячими пальцями Хельге Клементсен вибрав нарешті ключ і вставив його у проріз замка. На півдорозі він застряв. Хельге Клементсен натиснув сильніше.
— Сімнадцять секунд.
— Але… — почав було він.
— П’ятнадцять.
Хельге Клементсен вийняв ключ і спробував уставити інший. Той увійшов до кінця, однак не обертався.
— Тринадцять. Із зеленою наклейкою, Хельге.
Хельге Клементсен тупо розглядав в’язку, ніби вперше її побачив.
— Одинадцять.
Третій ключ увійшов легко. І крутнувся. Хельге Клементсен відчинив дверцята банкомата і обернувся до Стіне та нальотчика.
— Мені треба відімкнути ще один замок, аби дістати кас…
— Дев’ять! — Стіне майже кричала.
Хельге Клементсен схлипнув; пальці його гарячково перебирали борідки ключів, наче він раптово осліп і навпомацки намагався визначити потрібний.
— Сім.
Харрі напружив слух. Усе ще ніяких поліцейських сирен. Авґуст Шульц узявся за ручку вхідних дверей.
Дзенькнув метал — ключі впали на підлогу.
— П’ять, — прошепотіла Стіне.
Вхідні двері розчинились, і до приміщення ввірвалися звуки вулиці. Харрі здалося, що здалеку долинає такий добре знайомий йому жалібний звук; ось він стих і відразу ж виник знову. Виття поліцейської сирени. Двері знову зачинились.
— Дві, Хельге!
Харрі заплющив очі й дорахував до двох.
— Ось, дивися! — це вже кричав Хельге Клементсен. Нарешті він упорався з другим замком і тепер, сидячи навпочіпки, відчайдушно смикав касети, які, очевидно, застряли. — Зараз, я тільки дістану гроші! Я…
Слова його перервав пронизливий зойк. Харрі перевів погляд у протилежний куток і побачив перекошене обличчя жінки, яка з жахом дивилася на нерухомий ствол гвинтівки, що впирався в потилицю Стіне. Моргнувши кілька разів, дама замовкла й безсило схилилася над своєю коляскою, звідки, ніби на зміну їй, відразу ж пролунав дитячий плач, який посилювався з кожною секундою.
Коли перша касета нарешті зійшла з напрямних, Хельге Клементсен утратив рівновагу і ледве не впав навзнак. Він тут же потягнувся за чорною сумкою. Протягом шести секунд обидві касети з грошима перекочували в неї. Слухняно виконуючи команду, що надійшла, Клементсен застебнув блискавку на сумці й став біля банківської стойки. Розпоряджався нальотчик, як і раніше, через Стіне, голос якої тепер звучав несподівано твердо й навіть спокійно.
Хвилина і три секунди. Пограбування закінчилося. Сумка з грошима лежала на підлозі просто посередині приміщення. Через декілька секунд під’їде перший поліцейський автомобіль. Через чотири хвилини решта машин перекриють усі можливі шляхи відходу в районі місця злочину. Кожна клітинка тіла злочинця в цю мить мусила б кричати про те, що зараз саме час ушиватися звідси. І тут сталося те, чого Харрі ніяк не міг зрозуміти. Це було попросту цілковито позбавлено сенсу. Замість того щоб кинутися навтікача, грабіжник розвернув стілець Сті-не так, що тепер вона опинилася віч-на-віч із ним. Нахилившись, він щось шепнув їй. Харрі примружився. Найближчими днями обов’язково треба буде це перевірити. Одначе в цю мить він був упевнений, що правильно все розгледів. Стіне пильно дивилася на безликого грабіжника, і в міру того як зміст сказаних ним пошепки слів доходив до її свідомості, сама вона мінялася на обличчі. Тоненькі, акуратно вищипані брови звелися, утворюючи дві високі дуги над очима, готовими, здавалося, вискочити з орбіт від подиву; верхня губа скривилась, а кутики рота опустились у подобі посмішки. Дитина замовкла так само різко, як почала кричати. Харрі перевів дух. Він усе зрозумів. Перед ним був стоп-кадр. Фотознімок, зроблений великим майстром. Двоє людей, зафіксовані в ту мить, коли одне повідомляє іншому про винесений йому смертний вирок. Обличчя в масці на відстані двох долонь від розкритого обличчя. Кат і його жертва. Ствол гвинтівки впирається в ямочку на шиї просто над золотим сердечком, яке висить на тонкому ланцюжку. Хоча Харрі цього й не бачив, одначе здогадувався, як під шкірою в цій ямочці судорожно пульсує жилка.
Приглушений тужливий звук. Та це не поліцейські сирени — просто задзвенів телефон у передпокої.
Грабіжник обернувся й подивився прямо в камеру спостереження, розташовану під стелею над банківською стойкою. Потім він підвів руку в чорній рукавичці з розчепіреними п’ятьма пальцями, стиснув її в кулак, після чого виставив указівний палець. Разом шість пальців. Шість секунд понад одведений час. Він знову повернувся до Стіне, взяв гвинтівку в обидві руки і, тримаючи її на рівні стегна, підняв ствол так, що тепер він опинився якраз напроти її голови. Потім він злегка розставив ноги, щоб пом’якшити віддачу. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Хвилина і дванадцять секунд. Стіне підвела руку, мовби збираючись помахати комусь на прощання; в цей час діамант у її персні блиснув.
Коли він натиснув на спусковий гачок, годинник показував 15.22.22. Пролунало коротке глухе клацання. Крісло Стіне нахилилося назад, а голова її смикнулась, як у зламаної ляльки. Потім крісло перевернулося. З тупим стуком ударившись головою об край письмового столу, Стіне Гретте зникла з поля зору. Не бачив Харрі тепер і барвистої рекламної наклейки нового пенсійного фонду «Нордеа» на склі над банківською стойкою — за одну мить усе скло стало червоним. У сусідній кімнаті, як і раніше, сердито надривався телефон. Грабіжник перемахнув через стой-ку й підбіг до своєї сумки. Харрі належало приймати якесь рішення. Нальотчик підняв сумку. Цієї миті Харрі нарешті визначився. Одним рухом покинув крісло. Шість стрибків — і він на місці. Зняв слухавку.
— Говоріть.
Під час наступної паузи чути було звуки поліцейських сирен, які доносилися з телевізора, що працював у вітальні, якийсь пакистанський хіт, що звучав у сусідній квартирі, й важкі кроки на сходовій клітці, що належали, мабуть, фру Мадсен. На іншому кінці лінії м’яко розсміялися. Цей сміх був із далекого минулого. Із дуже далекого, та й зовсім невчасно. Як сімдесят відсотків усього того, що коли-не-коли поверталося до Харрі у вигляді туманних пліток або просто вигадок. Однак у достовірності цієї історії сумніватися не доводилось.
— Що, Харрі, й досі зображуєш із себе мачо?
— Анна?
— Авжеж, ти мене приємно дивуєш.
Харрі відчув приємне тепло, ще? розтікалося всередині, майже як після добрячого ковтка віскі. Ото ж бо й воно, що майже. У дзеркалі він бачив фото, яке сам повісив колись на протилежній стіні. Вони із Сестринцем зовсім маленькі на канікулах десь у Вітстені. Усміхаються так, як це можуть робити лише діти, впевнені, що нічого поганого з ними статися не може.
— Ну, Харрі, й чим же ти займаєшся недільного.вечора?
— Ну… — Харрі спіймав себе на тому, що намагається говорити так само, як і вона, — низьким грудним голосом, злегка розтягуючи слова. Ні, йому це ні до чого. Тільки не зараз. Кашлянувши, він постарався взяти цілком нейтральний тон: — Тим же, чим займається більшість людей.
— А саме?
— Дивлюсь відео.
— Дивився відео?
Зламане офісне крісло протестуюче затріщало, коли інспектор Халворсен, відкинувшись на спинку, поглянув на колегу, що переважав його за всіма статтями. Старший інспектор Харрі Холе навіть був на дев’ять років старший. На юному простодушному обличчі Халворсена явно читалося недовір’я.
— Еге ж. — Підчепивши великим і вказівним пальцями складку шкіри під налитим кров’ю оком, Харрі обережно відтягнув її вниз. Мішок зник.
— Усі вихідні?
— Із суботнього ранку до недільного вечора.
— Значить, трохи розважився увечері в п’ятницю.
— Точно. — Вийнявши з кишені плаща синю теку, Харрі поклав її на свій стіл, який стояв якраз напроти столу Халворсена. — Читав виписки із протоколів допитів.
Із іншої кишені Харрі витяг сірий пакетик, на якому значилося: «Французька колоніальна кава». Кабінет, який ділили вони з Халворсеном, був розташований майже в самому кінці коридору в червоній зоні на шостому поверсі Грьонланнської поліцейської дільниці. Два місяці тому вони в складчину купили «Rancilio Silvia» — кавоварку для приготування еспресо. Віднині вона посідала почесне місце на архівному ящику під уміщеним у рамку фото дівчини, що з ногами забралася на письмовий стіл. Її веснянкувате обличчя відчайдушно намагалося зберегти серйозний вираз, крізь який, однак, прозирав сміх. Сфотографовано її було на тлі такої ж офісної стіни, як і та, на якій висіла картка.
— Знаєш, що троє з чотирьох поліцейських не можуть без помилки написати слово «неінтересний»? — запитав Харрі, вішаючи плащ на плічка. — Або вони пропускають «е» між «т» і «р», або…
— Цікаво.
— А ти чим займався у вихідні?
— У п’ятницю сидів у машині біля квартири американського посла: якийсь псих анонімно повідомив по телефону, начебто в автомобіль закладено бомбу. Ясна річ, хибна тривога. Але ти ж знаєш, вони тепер із шкури пнуться, так що довелося там простирчати весь вечір. У суботу знову намагався знайти ту, єдину, яка на все життя. Насамкінець у неділю дійшов висновку, що такої не знайти. Ну і що там на допитах говорять про особу грабіжника? — Халворсен засипав каву в подвійний паперовий фільтр.
— Ну-у… — Харрі стяг із себе светр. Під ним виявилася темно-сіра футболка, що колись, очевидно, була чорною, з написом «Violent Femmes»[2]. Харрі зі стогоном опустився в крісло. — Не надійшло жодної заяви про те, що хтось бачив його поблизу банку перед пограбуванням. Хлопець, який вийшов із «Севен-еле- вен» на протилежному боці Бугстадвеєн, бачив, як нальотчик побіг у напрямку Індастрі-гате. Він звернув на нього увагу через шапочку. Камера зовнішнього нагляду банку зафіксувала їх у той момент, коли грабіжник порівнявся зі свідком перед металевим контейнером для сміття, що стоїть біля «Севен-елевен». Єдина цікава деталь, про яку згадав свідок, — підіймаючись по Індастрі-гате, грабіжник двічі переходив із одного боку вулиці на інший.
— Хлопець, що ніяк не може вирішити, на якому боці вулиці йому йти. Що ж тут такого інтересного? — Халворсен уставив подвійний фільтр у стаціонарний. — 3 усіма «е» й без усякого «т» між «с» і «н».
— Та ти ж нічого не тямиш у пограбуваннях банків, Халворсен.
— А навіщо мені? Наша справа — ловити убивць, а пограбуваннями нехай займаються хедмаркенці.
— Хедмаркенці?
-— Ти хіба не помітив, що у відділі пограбувань всі на «є» та «ітте»[3] і у плетених кофтах із характерним візерунком? Так у чому ж бо фішка?
— Фішка у Вікторі.
— У кінолозі з собакою?
— Як правило, вони перші, хто прибуває на місце злочину, й досвідчені грабіжники знають це. Гарний пес може навіть у місті взяти слід нальотчика,який рухається пішки. Та якщо він перетне вулицю, по якій ходить транспорт, собака слід втрачає.
— І що з того? — Халворсен утрамбував каву спеціальною трамбівкою і насамкінець процедури вирівняв поверхню. Він стверджував, що ця операція дозволяє відрізнити істинних професіоналів приготування кави від жалюгідних любителів.
— Це зміцнює підозру, що ми маємо справу з досвідченим злочинцем. Таким чином, ми могли б значно звузити коло підозрюваних. Шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів розповідав мені…
— Іварссон? От уже ніколи б не подумав, що ти не проти того, аби з ним побазікати!
— Ми й не базікали. Він говорив, звертаючись до всієї слідчої групи, до складу якої входжу і я. Так ось, він сказав, що професійних грабіжників у Осло менше сотні. П’ятдесят із них — цілковиті тупаки, наркомани або ж розумово відсталі — попадаються практично щоразу, як учиняють злочин. Половина з них і зараз сидять, так що їх ми сміливо можемо викреслити. Сорок осіб — гарні виконавці, яким удається втекти, якщо хтось допоможе спланувати пограбування. Залишається десяток професіоналів, тих, що грабують інкасаторів і банки. Щоб узяти їх, потрібна певна удача. Ми й намагаємося відстежити, де й коли перебуває кожен із них. Сьогодні нам належить перевірити їх алібі. — Харрі кинув погляд на «Сільвію», що пихкала на архівному ящику. — А ще я в суботу розмовляв з Вебером із криміналістичної лабораторії.
— Мені здавалося, Вебер у цьому місяці виходить на пенсію.
— Хтось помилився у підрахунках, і його випровадять лише влітку.
Халворсен розсміявся:
— Із цього приводу він, мабуть, бурчав іще більше, ніж зазвичай, га?
— Авжеж, тільки не зовсім із цього приводу, — погодився Харрі. — Просто ні він, ні його люди ні біса там не знайшли.
— Зовсім нічого?
— Ніяких відбитків пальців. Жодної волосинки. Немає навіть найдрібніших волокон тканини чи ниток від одягу. А знайдені сліди взуття, певна річ, свідчать, що черевики у злочинця були новісінькі.
— Тобто вони не можуть навіть порівняти особливості зношування з іншим взуттям підозрюваних?
— То-очно. — Харрі зробив упор на «о», ледве не проспівавши його.
— А що зі знаряддям пограбування? — поцікавився Халворсен, обережно пересуваючи чашку з кавою зі свого столу на стіл Харрі. Підвівши погляд, він виявив, що ліва брова Харрі звелася настільки, що ледве не торкається світлого їжака волосся. — Вибач. Зі знаряддям убивства.
— Нічого. Його не знайдено.
Халворсен присів на свою частину столу та обережно відпив ковток кави.
— Коротше кажучи, серед білого дня чоловік зайшов до банку, де повно людей, узяв два мільйони крон, убив жінку, спокійнісінько вийшов звідти й відбув по не такій уже багатолюдній вулиці з пожвавленим рухом. І сталося це в самому центрі норвезької столиці за кілька сотень метрів од поліцейської дільниці. А у нас, професіоналів, які перебувають на службі в королівській поліції й одержують за це гроші, нічого на нього немає?
Харрі повільно кивнув:
— Майже нічого. У нас є відеозапис.
— Який ти, наскільки я тебе знаю, зараз найретельнішим чином вивчаєш, секунда за секундою.
— Авжеж. Навіть десяті частки секунди.
— А покази свідків, мабуть, можеш цитувати напам’ять?
— Тільки Авґуста Шульца. Він розповідав багато цікавого про війну. Видав мені цілий список імен своїх конкурентів по торгівлі готовим одягом із числа так званих добропорядних норвежців, які під час війни брали участь у поділі конфіскованого в його родини майна. Він навіть точно знає, хто з них чим нині займається. А ось що йограбування сталося, він не в курсі.
Рештки кави вони допивали мовчки. У шибку стукали крапельки дощу.
— А тобі ж подобається таке життя, зізнайся, — раптово сказав Халворсен. — Проводити вихідні на самоті, намагаючись ловити привидів.
Харрі посміхнувся, втім залишив його слова без відповіді.
— А я ж бо сподівався, що тепер, коли в тебе з’явилися деякі сімейні обов’язки, ти врешті забудеш свої дивацтва.
Харрі застережливо глянув на молодого колегу:
— Не думаю, що дотримуюся тієї ж думки. Ти ж знаєш, ми ще навіть не живемо разом.
— Так, але у Ракелі є синочок, а це багато що змінює, хіба ні?
—- Авжеж. Олег. Харрі відкотився на кріслі до архівного
ящика. — У п’ятницю вони полетіли до Москви.
— Та ну?!
— Судовий позов. Батько хлопчика хоче отримати батьківські права.
— Резонно. А що він за птиця?
— Ну-у… — Харрі поправив над кавоваркою фото, що висіло кривувато. — Він якийсь професор. Ракель познайомилася з ним і вийшла заміж, коли працювала там, у Росії. Родом він із давньої, страшенно багатої сім’ї. За словами Ракелі, родичі мають неабияку політичну вагу.
— І кілька знайомих суддів на додачу, так?
— Напевно. І все ж таки ми сподіваємося, що все пройде як слід. Усім відомо, що в татуся дах зовсім поїхав. Такий собі, розумієш, прихований алкаш, який часом не в змозі впоратися зі своїми емоціями.
— Можу собі уявити.
Кинувши швидкий погляд на колегу, Харрі встиг помітити скороминущу посмішку, яку Халворсен, щоправда, тут же поквапився стерти з обличчя.
В Управлінні поліції всі знали, що у Харрі проблеми з алкоголем. Сам по собі алкоголізм не може слугувати причиною звільнення держслужбовця, а ось за появу на роботі в нетверезому стані вигнати цілком навіть можуть. Коли Харрі зірвався, у високих кабінетах почали подейкувати про те, як би позбавити поліцію, такого співробітника. Однак Б’ярне Мьоллер, начальник забійного відділу, як завжди, простяг над ним свою охоронну долоню, пояснивши його стан особливими обставинами. Обставини ці полягали в тому, що дівчину з фото, яке висить над кавомашиною, — Елен Єльтен, напарника і близького друга Харрі, — було на смерть забито бейсбольною битою на стежинці біля Акерсельви. Хоча Харрі й удалось оговтатися, рана ще кровоточила. Тим паче що, на думку Харрі, справу все ще не було розслідувано до кінця. Не встигли Харрі з Халворсеном зібрати технічні докази причетності до вбивства неонациста Сверре Ульсена, як старший інспектор Том Волер поспішив до нього на квартиру, щоб заарештувати. Ульсен намагався відстрілюватись, і Волеру з метою самооборони довелося його пристрелити. Так випливало з рапорту самого Воле-ра, і ні докази, знайдені на місці події, ні розслідування всіх обставин справи, розпочате Службою внутрішньої безпеки, не містили жодного натяку на щось інше. З іншого боку, мотиви вбивства, вчиненого Ульсеном, так і лишилися нез’ясованими, за винятком того, що все вказувало на його причетність до нелегальної торгівлі зброєю, в результаті якої Осло останніми роками наповнила стрілецька зброя на будь-який смак. Елен же вийшла на його слід. Однак Ульсен був лише виконавцем; особи тих, хто насправді керував ліквідацією, поліції так і не вдалося встановити.
Саме для того, щоб мати можливість довести до кінця справу Елен, Харрі домігся переведення назад у Відділ із розслідування вбивств після короткочасного перебування на найвищому поверсі будівлі Управління в Службі внутрішньої безпеки. Там його переведення всі сприйняли з радістю. Мьоллер тішився не менше, бачачи його знову в себе на шостому поверсі.
— Збігаю, мабуть, я з цією штукою нагору до Іварссона, у Відділ пограбувань і розбійних нападів, — буркнув Харрі, помахавши відеокасетою. Він хотів проглянути плівку з черговим дівчиськом-вундеркіндом, яке йому нещодавно вдалося запопасти.
—- О? І хто така?
— Літній випуск Школи поліції; певне розкрила вже не менше трьох пограбувань тільки на основі перегляду відео-записів.
— Угу. Симпатична?
Харрі зітхнув:
— Ех, молоде та зелене… Які ж ви всі передбачувані. Сподіваюся, вона тямущий співробітник, решта мене не цікавить.
— Але це точно жінка?
—- Звичайно, татусь і матуся Льонн могли бути жартівниками й дати хлопчику ім’я Беате.
— Нутром чую — симпатична.
— Не сказай би. — Проносячи крізь дверний отвір свої сто дев’яносто п’ять сантиметрів, Харрі звично пригнувся.
— Що так?
Відповідь прозвучала вже з коридору:
— Гарні поліцейські всі потвори.
З першого погляду на Беате Льонн важко було судити, симпатична вона чи поганенька. Вже точно не почвара— дехто навіть вважав би її ляльково красивою. Головним чином через те, що все в неї було надто мініатюрним: обличчя, ніс, вуха, фігура. Однак передусім у вічі впадала її блідість. Шкіра та волосся були настільки безбарвними, що Харрі згадалась утоплениця, яку вони з Елен виловили в Буннефіорді. Утім між ними була одна істотна відмінність: Харрі відчував, що варто йому відвернутись, і він тут же забуде, який вигляд має Беате Льонн. Сама вона від цього, мабуть, не дуже б засмутилася, судячи з поквапливості, з якою пробурмотіла своє ім’я й відняла у Харрі вологу долоньку, ледве дозволивши її потиснути.
— Знаєш, Холе у нас тут — щось на зразок ходячої легенди, — сказав начальник відділу Руне Іварссон, стоячи спиною до них і побрязкуючи в’язкою ключів. У верхній частині сірих металевих дверей, розташованих просто перед ними, красувався виконаний готичними літерами напис: «Камера тортур». Під нею значилося: «Кабінет № 598». — Вірно, Холе?
Харрі не відповів. Не доводилося сумніватись, які легенди має на увазі Іварссон. Він ніколи й не приховував, що вважає Харрі Холе ганьбою для всього особового складу поліції, і давним-давно обстоював його якнайскоріше вигнання з лав.
Тим часом Іварссон відімкнув двері, й вони ввійшли всередину. «Камера тортур» була спеціальним приміщенням, яке слугувало відділу для вивчення, монтажу та копіювання відеозаписів. Окрім великого столу посередині кімнати, тут було обладнано ще три робочих місця. Вікон не було. Стіни прикрашала полиця з відеоматеріалами, дюжина наклеєних аркушиків із фотографіями нальотчиків, які перебувають у розшуку, великий екран на одній із торцевих стін, карта Осло, а також чимало трофеїв, захоплених під час вдалих операцій із затримання бандитів. Приміром, біля дверей висіли дві плетені шапочки з прорізами для очей і рота. Інтер’єр доповнювали сірі комп’ютери, чорні монітори, VHS-і DVD-програвачі та величезна кількість усякої апаратури, призначення якої Харрі не розумів.
— Ну і що вдалося вивудити з цього запису по забійному відділу? — поцікавився Іварссон, падаючи в крісло. Вимовляючи «забійному», він умисне протягнув «ив».
— Дещо, — сказав Харрі, відходячи до полиці з відеокасетами.
— Дещо?
— Не так уже й багато.
— Жаль, ніхто з вас не знайшов часу бути присутніми на доповіді, яку я робив у вересні у приміщенні їдальні. Якщо не помиляюся, там були представники всіх відділів, окрім вашого.
Іварссон був високий на зріст, довгорукий і довгоногий; із-під укладеного красивою хвилею світлого волосся на співбесідника дивились яскраво-блакитні очі. Мужнє обличчя нагадувало обличчя манекенів німецької фірми «Босс»: на ньому все ще виднілися сліди засмаги після тривалого часу, проведеного Іварссоном улітку на тенісному корті, а може, і в солярії фізкультурно-оздоровчого центру. Коротше, Руне Іварссон був прекрасним прикладом поняття «симпатичний мужчина», тим самим підкріплюючи теорію Харрі про взаємозв’язок між зовнішністю та діловими якостями слідчого. Відсутність таланту сищика, однак, з верхом покривалась у нього тонким політичним чуттям і здатністю безпомилково вгадувати, до якого з угруповань в ієрархії Управління поліції вигідніше прилучитися у певний конкретний момент. Окрім того, природжену самовпевненість Іварссона багато хто сприймав як доказ його лідерських якостей. Тим часом згадана самовпевненість ґрунтувалася виключно на тому, що Іварссон, на щастя для себе, зовсім не помічав власної обмеженості. Не доводилося сумніватись, що ця обставина неодмінно сприятиме просуванню по службі й рано чи пізно зробить його начальником Харрі — безпосереднім або непрямим. Узагалі-то Харрі нібито й не доводилося скаржитись, що така посередність завдяки кар’єрному росту виявилася відлученою від слідчої роботи. Однак небезпечність суб’єктів, подібних до Іварссона, якраз і полягає в тому, що вони, як правило, думають, буцімто зобов’язані вникати в усе й керувати діями тих, хто насправді вміє вести розслідування.
— І що ж, ми пропустили щось важливе? — запитав Харрі, проводячи пальцем уздовж ряду касет із написаними від руки наклейками.
— Взагалі-то ні, — уїдливо кинув Іварссон. — Дійсно, кого можуть цікавити такі дрібниці, як розслідування злочинів?!
Харрі вдалося подолати спокусу відповісти, що на ту доповідь він не пішов умисне, прочувши, буцім усе зводиться до похвальби Іварссона, що, відтоді як він вступив на посаду шефа Відділу пограбувань і розбійних нападів, розкриття пограбувань банків зросло із 35 до 50 відсотків. При цьому жодним словом не згадувалося, що призначення це збіглося зі збільшенням чисельності співробітників удвічі, розширенням їх повноважень при виборі методів ведення розслідування, а головне — відділ нарешті позбувся свого найгіршого співробітника — слідчого Руне Іварссона.
— Мене це начебто цікавить, — мовив Харрі. — Розкажи-но, приміром, як вам удалося розплутати ось це. —- Він наполовину витягнув із полиці одну з касет і прочитав уголос напис на наклейці: — «20.11.94, Ощадний банк «НОР», Манглеруд».
Іварссон посміхнувся:
— Із задоволенням. їх ми встановили давнім перевіреним способом. На звалищі в Алнабрю вони перемінили автомобіль, а той, що лишили, підпалили. Однак він згорів не повністю. Ми знайшли рукавички одного з нальотчиків зі слідами ДНК. Потім ми порівняли їх із ДНК тих наших давніх знайомих, кого, після перегляду відеозапису, інформатори назвали як найбільш імовірних учасників пограбування, і дані одного з них збіглися. А позаяк цей ідіот у ході пограбування ще й вистрілив у стелю, йому дали чотири роки. Іще щось цікавить, Холе?
— М-м-м… — Харрі повертів у руках принесену ним касету. — А що це були за сліди ДНК?
— Я ж сказав, ті, що збіглися. — Кутик лівого ока Іварссона нервово смикнувся.
— Прекрасно, але що саме це було? Частинки змертвілої шкіри? А може, ніготь? Кров?
— Хіба це так уже важливо? — Голос Іварссона зробився різким, у ньому явно чулися нотки нетерпіння.
Харрі подумав, що йому, напевно, варто заткнути рота. До чого воювати з вітряками? Люди, подібні до Іварссона, однаково нічого не навчаться.
— Та взагалі-то ні, — почув Харрі власний голос. — Певна річ, якщо не цікавишся такими дрібницями, як розслідування злочинів.
Харрі відчув на собі важкий погляд Іварссона. Від тиші, повислої у спеціальному звуконепроникному приміщенні, закладало вуха. Іварссон розкрив рота, збираючись щось сказати.
— Суглобова волосина.
Чоловіки, як по команді, повернулися до Беате Льонн. Харрі й думати забув про її присутність. Вона ж, переводячи погляд з одного з них на іншого, майже пошепки повторила:
— Суглобова волосина. Це такі волосинки на фалангах пальців… їх називають…
Іварссон відкашлявся:
— Цілком вірно, це була волосина. Однак — хоча, може, й не варто б уточнювати — це була волосина з тильного боку кисті. Хіба не так, Беате? — Не дожидаючи відповіді, він легенько постукав указівним пальцем по склу свого масивного годинника. — Ну, мені час бігти. Приємного вам перегляду.
Не встигли двері за Іварссоном зачинитись, як Беате вихопила у Харрі касету, що її вмить із м’яким дзижчанням проковтнув плеєр.
— Дві волосинки, — сказала дівчина. У лівій рукавичці. З фаланги пальця. І звалище було не в Алнабрю, а в Каріхеуген. А стосовно чотирьох років — усе правильно.
Харрі зі здивуванням подивився на неї:
— Хіба це не було задовго до тебе?
Знизавши плечима, вона натиснула на «плей»:
— Вибач, треба читати звіти.
— Хм, — Харрі спробував уважніше придивитися до співбесідниці, зручніше влаштовуючись у кріслі. — Давай-но глянемо, чи не залишив і цей тип нам чого-небудь на зразок суглобової волосини.
У відику щось тихенько скрипнуло, і Беате вимкнула світло. Поки Харрі розглядав синю заставку, що з’явилася на екрані, він раптом відчув, як у свідомості його миготять кадри іншого фільму Фільм був короткий, тривав усього декілька секунд. Уся побачена ним сцена тонула у спалахах блакитнуватого світла, що перемежовували напівтемряву «Вотерфронту», давно вже знесеного клубу, що колись розташовувався у фешенебельному районі Акер-Брюґґе. Тоді він іще не знав її імені. Жінка з усміхненими карими очима щось крикнула йому, стараючись перекричати ревище музики. Грали композицію в стилі панк. «Green On Red». Джейсон і «The Scorchers». А Харрі все підливав «Джим Бім» собі в колу, і йому було наплювати, як її звуть. Він дізнався про це тільки наступного дня, коли, рішуче віддавши кінці, вони пустилися в перше своє плавання на ліжку зі спинкою у формі безголового коня. Харрі знову відчув приплив блаженної млості, як і напередодні ввечері, коли він почув у слухавці її голос.
Однак на екрані вже виникло зображення.
Старий почав долати непростий для себе маршрут від вхідних дверей до банківської стойки. Через кожні п’ять секунд кут зйомки змінювався.
— Торкільдсен із ТВ-2, —- зауважила Беате Льонн.
— Ні, це Август Шульц, — поквапився виправити Харрі.
— Я про монтаж, — відгукнулася вона. — Схоже, робота Тор-кільдсена з ТВ-2. Подекуди відсутнє розкадрування по десятих секунди.
— Відсутнє? Але як ти…
— Тут багато всього. Приміром, зверни увагу на задній план. Бачиш червону «Мазду» на вулиці перед банком? Вона в самому центрі кадру. Тепер камера помінялась, а вона й досі в центрі. Але ж об’єкт не може бути у двох місцях одночасно.
— Вважаєш, хтось напартачив із записом?
— Та ні. Все, зняте шістьма внутрішніми й однією зовнішньою камерою, переписується на одну плівку. На вихідному записі в момент зміни камери замість зображення на мить виникає сліпий спалах. Тому, щоб не порушувати взаємозв’язку деталей епізоду, необхідний монтаж. Іноді, коли ми не можемо впоратися своїми силами, нам доводиться звертатися по допомогу до телевізійників. А вони, як наразі Торкільдсен, часто шахраюють із тайм-кодом, щоб картинка не смикалася, була кращою. Мені здається, це в них на рівні професійного неврозу.
— Професійного неврозу, — повторив Харрі. Дивно було чути цей загалом старомодний термін із уст такої юної дівчини. Чи вона не така вже й молода, як йому здалося на перший погляд? Коли світло погасло, дещо в ній змінилося. Тіло нібито розслабилося, жести стали вільнішими, голос твердішим.
У приміщенні банку з’явився нальотчик і викрикнув свою англійську фразу. Голос звучав глухо і мовби здалеку, наче долітав із-під товстої ковдри.
— А про це ти що думаєш?
— Норвежець. Говорить по-англійськи, щоб неможливо було визначити діалект, акцент або характерні слова, які ми, можливо, могли б пов’язати з раніше вчиненими ним пограбуваннями. Одяг, що не залишає волокон, які ми потім могли б знайти у змінних автомобілях, на конспіративній квартирі або в нього вдома.
— Хм-м. Щось іще?
— Всі краї одягу ретельно підклеєні скотчем, щоб ніде не залишити слідів ДНК. Бачиш, холоші притягнуті до чобіт, а рукава — до рукавичок. Не здивуюся, якщо він обмотав скотчем усю шевелюру, а брови залив воском.
— Значить, профі.
Вона знизала плечима.
— Вісімдесят відсотків пограбувань банків планується менш ніж за тиждень і вчиняється особами, що перебувають під дією алкоголю або наркотиків. У нашрму випадку злочин виглядає прекрасно підготовленим, а грабіжник — тверезим.
— З чого ти взяла?
— Якби в нас було гарне освітлення і камери кращі, можна було б збільшити окремі кадри й розглянути його зіниці. Та по-заяк усього цього немає, я суджу з його жестів. Рухи спокійні, ретельно вивірені, бачиш? Якщо він що і приймав, то не амфетамін чи щось таке. Скоріше транквілізатори — приміром, рогіпнол. Вони це полюбляють.
— Чому?
— Пограбування банку — екстремальна ситуація. Опинившись у ній, ти не потребуєш, аби тебе щось підстьобувало. Скоріше навпаки. Минулого року один озброєний автоматом суб’єкт увірвався до відділення Норвезького банку на площі Соллі, зрешетив стелю та стіни й вибіг із банку, так і не взявши грошей. Судді він сказав, що йому просто необхідно було дати вихід тій дозі амфетаміну, яку він прийняв. Чесно кажучи, я вважаю за краще, коли нальотчики приймають рогіпнол.
Харрі кивком указав на екран:
— Подивися на плече Стіне Гретте в першому віконці. Бачиш, зараз вона натискає тривожну кнопку? Звук на записі робиться набагато кращим. Чому?
— Сигналізацію сполучено з відеомагнітофоном, і коли її вмикають, швидкість запису в декілька разів прискорюється. Поліпшується якість зображення та звуку. Він робиться таким чітким, що цілком можна провести звуковий аналіз. Тепер на-льотчику не допоможе навіть те, що він говорив по-англійськи.
— А що, це і справді така вірна штука, як кажуть?
— Звук, записаний на плівку, — це ті ж самі відбитки пальців. Якщо ми зможемо надати спеціалістам із Технологічного університету десяток вимовлених грабіжником слів, записаних на плівку, вони проведуть порівнювальний аналіз його голосу з точністю до дев’яноста п’яти відсотків.
— Хм-м. Але не за такої якості звуку, як до ввімкнення сигналізації, еге ж?
— У цьому разі точність зменшується.
— Так от, значить, чому він спочатку кричить ґіо-англійськи, а потім, коли вважає, що сигналізацію ввімкнено, змушує говорити замість себе Стіне Гретте.
— Так воно і є.
Вони мовчки переглянули, як одягнений в усе чорне нальотчик перемахнув через банківську стойку, приставив ствол до голови Стіне Гретте й зашепотів їй на вухо.
—- А що ти думаєш про те, як вона реагує? — запитав Харрі.
— Що ти маєш на увазі?
— Вираз її обличчя. Тобі не здається, що в неї вигляд відносно спокійний?
— Мені нічого не здається. Як правило, вираз обличчя не дає достовірної інформації. Можу побитись об заклад, пульс у неї зараз близький до ста вісімдесяти.
Вони спостерігали, як Хельге Клеменсен безпомічно метушився на підлозі перед банкоматом.
— Сподіваюся, потім йому дадуть можливість пройти необхідний курс реабілітації, — похитавши голЬвою, тихо сказала Беате. — Я бачила, як після таких пограбувань у людей просто не витримувала психіка.
Харрі промовчав, однак подумки вирішив, що фразу цю вона, з усього зрозуміло, запозичила в когось із ста|рших колег.
Нальотчик повернувся обличчям до камери й показав їм шість пальців.
— Цікаво, — пробурмотіла Беате і, не дивлячись, зробила якусь помітку в записнику, що лежав перед нею. Краєм ока Хар-рі спостерігав за молоденькою колегою і бачив, як, зачувши сухе клацання пострілу, вона підскочила на стільці. Коли грабіжник на екрані перестрибнув черговий раз через стойку і, прихопивши свою сумку, попрямував до дверей, мініатюрне підборіддя Беате задерлося догори, ручка вислизнула із пальців.
— Останній фрагмент ми не вміщували в Інтернет і не давали телевізійникам, — сказав Харрі. — Дивися, це його знімає зовнішня камера.
Вони побачили, як грабіжник поспішно перетнув на зелене світло по пішохідному переходу вулицю Бугстадвеєн і заквапився вгору по Індастрі-гате. Потім він зник із очей.
— А що поліція? — запитала Беате.
— Найближча поліцейська дільниця розташована на Сьор-кедальсвеєн, просто за шлагбаумним пунктом платного проїзду, всього лиш за вісімсот метрів од банку. Однак після сигналу тривоги їм потрібно було близько трьох хвилин, аби прибути на місце події. Так що у грабіжника було щонайменше дві хвилини для відходу.
Беате в задумі дивилася на екран, на якому, наче нічого й не сталося, продовжували снувати люди та автомобілі.
— Свій відхід він продумав так само добре, як і пограбування. Певно, його машина стояла просто за рогом, поза межами досяжності камер зовнішнього спостереження банку. Вдало.
— Можливо, — відгукнувся Харрі. — 3 іншого боку, він зовсім не схожий на того, хто розраховує тільки на удачу. Хіба не так?
Беате знизала плечима:
—- Більшість вдалих пограбувань банків видаються ретельно продуманими.
— О’кей, але тут у нього було значно більше шансів, що поліція запізниться. Адже у п’ятницю всі патрульні машини цього району було задіяно зовсім в іншому місці…
— …поблизу резиденції американського посла! — закінчила за нього Беате, ляснувши себе по лобі. — Анонімний дзвінок про автомобіль із вибухівкою. У мене в п’ятницю був вихідний, але про це повідомляли в теленовинах. Нині, коли повсюди така паніка[4], не дивно, що всі кинулися туди.
— Ніякої бомби так і не знайшли.
— Звісно. Класичний трюк — що-небудь вигадати, аби перед самим пограбуванням направити поліцію подалі від місця злочину.
Решту запису вони переглянули мовчки. Авґуст Шульц, який завмер біля пішохідного переходу. Світлофор устиг кілька разів переключитись із зеленого на червоний і навпаки, а старий так і не рушив з місця. «Чого він чекає? — подумав Харрі. — Поки зелений установиться надовго? Перебою в роботі світлофора, який може статися раз на сто років? Ну от. Схоже, дочекався». Здалеку долинув звук поліцейської сирени.
— Щось тут не сходиться, — сказав Харрі.
— Завжди щось не сходиться, — з утомленим старечим зітханням зауважила Беате Льонн.
Запис закінчився; на екрані замиготіла хурделиця.
— Сніг?
Вискакуючи на край тротуару, Харрі ледве не кричав у слухавку мобільника.
— Авжеж. — Зв’язок із Москвою був поганий. Слова Ракелі вторила тріскуча луна.
— Алло?
— Тут страшенно холодно…о. І на вулиці, і в готелі…лі.
— А як із атмосферою в залі суду?
— Також нижче нуля. Раніше, коли ми жили тут, його мати сама мені твердила, щоб я забирала Олега і від’їжджала. А тепер сидить наче й не було нічого з усіма іншими та спопеляє мене ненависним поглядом…дом.
— Але справа ж хоч рухається?
— Звідки мені знати?
— Як це — звідки? По-перше, ти юрист, по-друге, знаєш російську.
— Бачиш, Харрі, як і сто п’ятдесят мільйонів росіян, я нічогісінько не тямлю у тутешній системі правосуддя. Зрозумілого?
— Зрозуміло. А як там Олег?
Харрі двічі повторив запитання і, так і не дочекавшись відповіді, поглянув на дисплей телефону, перевіряючи, чи не перервався зв’язок. Секунди на табло, однак, продовжували змінюватись, і він знову приклав слухавку до вуха:
— Алло?
— Алло, алло, Харрі, я тебе чую…ю. Я так сумую за тобою… ю. Ти що, смієшся…ся?
— Просто в тебе смішно виходить. Луна.
Підійшовши до будинку, Харрі дістав ключ, відімкнув двері під’їзду й увійшов усередину.
— Ти вважаєш, я хникаю?
— Та ні ж бо, звичайно, ні.
Харрі кивнув Алі, який, обливаючись потом, намагався протягти фінські сани через двері підвалу.
— Я тебе люблю. Чуєш? Я тебе люблю! Алло?! Алло?!
Розгублено подивившись на телефон, який відключився,
Харрі підвів очі, й тут же його погляд наштовхнувся на сяючу усмішку сусіда-пакистанця.
— Ну, звичайно, Алі, тебе я також люблю, — пробурмотів він, знову намагаючись набрати номер Ракелі.
— Кнопка повтору, — сказав Алі.
— Га?
— Та так, нічого, проїхали. Слухай, якщо з’явиться бажання здати свою комірчину в підвалі, скажи мені. Ти ж ним майже не користуєшся, вірно?
— А що, в мене є там комірчина?
Алі молитовно закотив очі догори:
— Скільки років, як ти тут живеш, га, Харрі?
— Я ж сказав, що також тебе люблю.
Алі запитливо втупився в Харрі, який відмахнувся від нього, жестом даючи зрозуміти, що знову додзвонився, і помчав угору по сходах, тримаючи перед собою на витягнутій руці, як лозоходець свою лозу, ключ від квартири.
— Ну от, тепер ми можемо розмовляти, — сказав Харрі, заходячи до своєї по-спартанськи умебльованої акуратної двокімнатної квартирки, купленої ним за безцінок іще наприкінці вісімдесятих, коли на ринку житла панував цілковитий застій. Іноді Харрі здавалося, що цією купівлею він вичерпав ліміт удач, відпущених йому долею.
— Як би мені хотілося, Харрі, щоб ти міг зараз бути з нами. Та й Олег за тобою скучив.
— Він що, так прямо і сказав?
— Йому й говорити нічого не треба. Ви ж із ним такі схожі.
— Слухай, я саме казав, що люблю тебе. Устиг повторити це тричі: сусід — свідок. Знаєш, чого це тобі коштуватиме?
Ракель розсміялася. Харрі був закоханий у цей її сміх відтоді, як уперше його почув. Підсвідомо він відчував, що готовий зробити все, тільки б чути його якомога частіше. А найкраще — щодня.
Роззуваючи на ходу черевики, він звернув увагу, що на автовідповідачі у передпокої блимає червоний сигнал. Харрі всміхнувся: хоч і не ясновидець, він знав — Ракель удень вже намагалася зв’язатись із ним. Його прозірливість пояснювалася дуже просто — ніхто інший Харрі Холе на домашній номер не телефонував.
— Признавайся, звідки ти взяв, що мене любиш? — воркотала тим часом у слухавці Ракель. Луна, на щастя, зникла.
— Знаю, тому що відчуваю, як у мене потеплішало на… як це називається?
— На серці?
— Та ні, ззаду й нижче. Як же це?.. Нирки? Печінка? Селезінка? Ага, ось! Відчуваю приплив тепла до селезінки.
На іншому кінці проводу Ракель чи то схлипнула, чи то розсміялася. Так до пуття й не зрозумівши, Харрі натиснув на кнопку автовідповідача.
«Привіт, це знову я…»
Харрі відчув, як серце ніби сколихнулось, і зреагував раніше, ніж устиг про щось подумати, — відключив телефонну приставку. Але було пізно: слова, вимовлені ледь хрипкуватим жіночим голосом із вкрадливими інтонаціями, продовжували витати в повітрі, відлунюючись од стін кімнати.
— Що це там у тебе? — запитала Ракель.
Харрі важко перевів подих і зрештою зміркував, що відповісти, хоча й розумів, що вже занадто пізно:
— Та так, радіо. — Відкашлявшись, він вів далі: — Коли знатимеш, повідом, яким рейсом ви прилітаєте, — я вас обов’язково зустріну.
— Певна річ, повідомлю. — В голосі її й досі проступав подив.
Повисла незручна пауза.
— Ну гаразд, мені час, — врешті сказала Ракель. — Давай здзвонимось увечері, годині о восьмій.
— Чудово! Тобто ні, я буду зайнятий.
— О-о! Сподіваюся, чимось приємним?
— Ну-у… — Харрі трохи запнувся. Потім, набравши більше повітря, він випалив: — В усякому разі, в мене буде зустріч із жінкою.
— Навіть отак! І хто ж ця щасливиця?
— Беате Льонн. Новий інспектор Відділу пограбувань і розбійних нападів.
— Із якого приводу?
— Треба поговорити з чоловіком Стіне Гретте, тієї, що застрелили під час пограбування на Бугстадвеєн. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? А ще із завідувачем відділення банку.
— Гаразд, удачі. Здзвонимося завтра. Зачекай, тут Олег хоче побажати тобі доброї ночі.
Харрі почув поквапливе дитяче тупотіння, і в слухавку важко задихали.
Поклавши слухавку, Харрі ще деякий час стояв у передпокої, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над телефонним столиком. Якщо дотримуватися його теорії, звідтіля зараз на нього дивився гарний поліцейський. Налиті кров’ю очі, великий ніс, прикрашений химерною сіткою синіх прожилок, шкіра з глибокими порами, костисте обличчя. Зморшки на ньому мали вигляд глибоких зарубок, довільно нанесених на шматок колоди. Як же так сталось? У дзеркалі він бачив у себе за спиною на стіні фото всміхненого засмаглого хлопчака із сестричкою. Однак запитання, яке поставив собі Харрі, стосувалось аж ніяк не того, куди поділися колишні юність і краса. Зараз його мучило зовсім інше. Вдивляючись у власні риси, він шукав те, що викривало б у ньому брехуна, зрадника і боягуза, яким він почувався після того, як щойно порушив одну з небагатьох обіцянок, що дав собі сам: ніколи, ні за що й ні за яких обставин не брехати Ракелі. В основі їх непростих стосунків, де й так існувало чимало підводних каменів, просто не мусило б залишатися місця для брехні. Так чому ж він усе-таки збрехав? Дійсно, вони з Беате збиралися зустрітись із чоловіком Стіне Гретте. Але чому він не розповів, що після цього домовився про зустріч із Анною? Давня пасія — що ж тут такого? Бурхливий короткий роман, після якого, певна річ, у душі лишився слід, одначе аж ніяк не рана. Вони просто побалакають, вип’ють по чашечці кави, розкажуть одне одному, як вони «жили-після-того-як». На тому й розійдуться.
Харрі знову натиснув на кнопку автовідповідача, щоб дослухати повідомлення до кінця. Передпокій знову наповнився голосом Анни: «…чекаю нашої зустрічі сьогодні ввечері в «М». Так, до речі, два невеликих прохання. Чи не міг би ти дорогою зазирнути до майстерні «Замки» на Вібес-гате й забрати ключі, які я там замовила? Вони працюють до сьомої, і я попередила, щоб готове замовлення віддали тобі. Іще — зроби ласку, одягни ті джинси, які мені завжди так подобались!»
Низький, ледь хрипкуватий сміх. Здавалося, вся кімната вібрує в такт йому. Без сумніву, вона все та ж.
Струмені дощу миготливими нитками розтинали жовтневі сутінки, спалахуючи у світлі лампочки, що освітлювала керамічну табличку, на якій значилося, що тут мешкає Еспен, Стіне і Тронн Гретте. Під «тут» слід було розуміти жовтий рядний дім1 у районі Дісенгренди. Натиснувши на кнопку дзвінка, Харрі подивився на всі боки. Дісенгренда являла собою чотири довгі рядні будинки, а навколо тяглися просторі незабудовані земельні ділянки, також обрамлені типовими блочними будинками. На погляд Харрі, все це нагадувало кругову оборону, зайняту першими американськими поселенцями для відбивання атак войовничих індіанців. Загалом-то так воно й було. Рядні будинки тут вибудували в шістдесяті роки спеціально для представників середнього класу, що бурхливо зростав. Робітники — корінне населення блочних будинків, яке стрімко скорочувалося, на Дісен-веєн і Травервеєн — уже тоді вбачали в них нових господарів життя, нових державців майбутньої країни.
— Не схоже, щоб він був удома, — сказав Харрі й ще раз подзвонив у двері. — Як, на твою думку, він добре зрозумів, що ми прийдемо до нього у другій половині дня?
-Ні.
1 Одноквартирний дім, який становить частину суцільного ряду будинків, які мають спільний дах і спільні бокові стіни.
— Ні?! — Харрі обернувся й подивився на Беате Льонн. Сховавшись під парасолькою, дівчина дрижала від холоду. На ній була спідниця й туфлі на високих каблуках. Ще коли Беате підхопила його біля «Шрьодера», йому відразу спало на думку, що одягнена вона скоріше як на вечірку — зовсім не для допиту.
— Гретте двічі підтвердив домовленість, коли я телефонувала йому, — сказала вона. — Але при цьому в мене склалося враження, що він трохи того… сам не свій.
Харрі перегнувся через перила ґанку і притиснувся носом до кухонного віконця. Всередині було темно; єдине, що йому вдалося розгледіти, — білий настінний календар із логотипом «Нордеа».
— Гаразд, їдьмо назад, — сказав він.
Цієї миті з шумом розчинилося кухонне вікно в сусідів.
— Ви, часом, не Тронна шукаєте?
Слова ці було мовлено з типовим берґенським акцентом: «р» таке розкотисте, що здавалося, середніх розмірів потяг зіходить з рейок. Повернувшись, Харрі побачив смагляве зморшкувате обличчя літньої жінки, яка намагалась одночасно і посміхнутись, і зберегти серйозний, навіть скорботний вираз.
— Точно, — підтвердив Харрі.
— Родичі?
— Поліція.
— Зрозуміло, — кивнула літня дама, і скорботна міна зникла. — Я ж бо думала, ви прийшли висловити співчуття. Він на тенісному корті, бідолаха.
— На тенісному корті?
— Отам, за парканом палісадника, — показала сусідка. — Він там із четвертої години.
— Але ж уже зовсім темно, — сказала Беате. — І дощ іде.
Дама знизала плечима:
— Видно, так він переживає. — Вона так налягала на своє тріскотливе «р», що Харрі згадалося дитинство, що минуло в Уппсалі[5]: так само тріскотіли, вдаряючись об спиці, клапті жорсткого картону, які вони спеціально закріплювали на втулках своїх велосипедів.
— Наскільки я розумію, ти також родом зі сходу, — сказав Харрі, коли вони з Беате рушили в напрямі, вказаному дамою. — Чи я помиляюсь?
— Ні, — коротко відповіла Беате.
Тенісний корт виявився на півдорозі між блочними і рядними будинками. Глухі удари ракетки об мокрий м’яч вони почули ще здалеку, а коли підійшли ближче, зуміли в осінніх сутінках, які швидко густішали, розрізнити на обгородженому металевою сіткою майданчику силует самотнього гравця, що раз у раз тренував подачу.
— Гей, ви там! — погукав Харрі, підходячи впритул до огорожі.
Чоловік не відповів. Тільки тепер стало видно, що на ньому
костюм, сорочка та краватка.
— Тронн Гретте?
Тенісний м’ячик плюхнувся в темну калюжу і відскочив у сітчасту огорожу/хлюпнувши на них каскадом дощових бризок, які Беате, на щастя, відбила своєю парасолькою.
Дівчина спробувала відчинити хвіртку.
— Він зачинився зсередини, — шепнула вона.
— Холе і Льонн із поліції! — крикнув Харрі. — Ми з вами домовлялися. Можна ми… чорт забирай! — Харрі помітив м’ячик, тільки коли він врізався в металеву сітку й застряг у ній за дюйм від його обличчя. Протерши очі від бризок, він оглянув свій костюм і переконався, що має такий вигляд, ніби його щойно з голови до ніг обдали рідкою червонувато-коричневою грязюкою із фарбопульта. Побачивши, як тенісист підкидає наступний м’яч, Харрі мимоволі повернувся до нього спиною.
— Тронн Гретте!
Відповіддю на крик Харрі була луна, що народилася між блочними будинками. Прокресливши химерну дугу на тлі світла, яке падало із їхніх вікон, черговий тенісний м’ячик зник десь у пітьмі за межами майданчика. Харрі знову повернувся до корту саме в ту мить, коли якась істота з диким ревінням вискочила з темряви і з розмаху кинулася на огорожу якраз напроти нього. У момент зіткнення розлюченого тенісиста з металевою сіткою пролунав надсадний скрегіт. Нападник упав, став рачки, потім підвівся, розбігся і повторив свою спробу. Упав, підвівся й кинувся знову.
— Господи, та в нього, схоже, дах поїхав, — пробурмотів Харрі. Він інстинктивно відсахнувся, побачивши просто перед собою мертвотно-бліде обличчя з вибалушеними очима. Це Беате ввімкнула ліхтарик і навела промінь його на Гретте, що повис на огорожі. До лоба йому прилипло пасмо мокрого волосся, а непевний погляд, здавалося, шукав, за що б зачепитися. Повільно ковзаючи по сітці, як плитка сніжна каша по вітровому склу, він зрештою сповз на землю й завмер.
— І що нам тепер робити? — знову пошепки запитала Беате.
Відчувши, як щось скрипнуло в нього на зубах, Харрі сплюнув у долоню й переконався, посвітивши ліхтариком, що це червонувата грязюка з корту.
— Дзвони у «Швидку», а я поки сходжу до машини за кусачками, — сказав він.
— І що, йому дали заспокійливі? — запитала Анна.
Харрі кивнув і зробив ковток коли. Навколо них біля бар-
ної стойки, мов кури на сідалі, сиділи представники молодих паростків тутешніх завсідників із числа жителів західної частини Осло і дружно поглинали вино, коктейлі та колу. «М», як і більшість столичних кав’ярень, була закладом, з одного боку, досить фешенебельним, а з іншого — досить провінційним. Така суміш претензійності та наївної скромності справляла, загалом, сприятливе враження. Харрі чомусь згадався однокласник на прізвисько Діез — відмінник і тишко, — в якого, як одного разу з’ясувалося, був такий собі зошиток, куди він ретельно записував усі лайливі слова з лексикону затятих шкільних хуліганів.
— Вони відвезли бідолаху до лікарні. Ми ще трохи поговорили з сусідкою, і з’ясувалося, що відтоді як загинула дружина, він щовечора проводив на корті, раз у раз тренуючи подачу.
— Треба ж. Звідки це?
— Психічні зриви — не рідкість у тих, хто втрачає близьких за таких обставин. Дехто старається забути про все і поводиться так, ніби померла людина й досі жива. Сусідка розповідала нам, що Стіне і Тронн Гретте були в міксті чудовою парою і, якщо дозволяла погода, ходили на корт мало не щовечора.
—- Виходить, він чекав, що дружина от-от прийме його подачу?
— Схоже на те.
— О Господи! Слухай, замов мені ще пивця, а я поки прогуляюся до туалету.
Анна зіскочила з високого стільця і, злегка похитуючи стегнами, попрямувала в глиб зали. Харрі старався не проводжати її поглядом. Він уже встиг розгледіти все, що його цікавило. Кілька свіжих зморщок біля очей, кілька нових сивих волосинок у зачісці кольору воронячого крила. В усьому іншому вона була все тією ж. Як колись, злегка загнаний погляд вугляно-чорних очей із-під брів, які зрослися, трохи гачкуватий вузький ніс, надміру повні вульгарні губи, впалі щоки, які часом надавали всьому обличчю якогось голодного виразу. Красунею її не назвеш — для цього всі риси були занадто важкими і різкими, — однак Харрі встиг помітити, що струнка фігурка і плавні вигини її тіла змусили як мінімум двох чоловіків із тих, які сиділи в залі, замовкнути, втративши нитку розмови, і проводжати її пильним поглядом.
Харрі прикурив сигарету. Після Гретте вони побували у завідувача відділення банку Хельге Клеменсена, однак і цей візит не дав їм практично жодної додаткової зачіпки. Клементсен і досі перебував у шоковому стані: нерухомо сидів на стільці у своїй квартирці в будинку на дві сім’ї по Х’єлсосвеєн і тільки тупо переводив погляд із королівського пуделя, що метушився біля його ніг, на дружину, що снувала між кухнею та їдальнею з кавником і блюдом тістечок-трубочок, таких сухих і черствих, яких Харрі ще ніколи не доводилося куштувати. У затишному міщанському гніздечку подружжя Клементсен костюм Беате мав куди кращий вигляд, аніж запрані джинси «левіс» і важкі мартенси Харрі. Одначе саме Харрі в основному підтримував розмову з фру Клементсен, яка гарячково поралася, про небувалу кількість опадів, які опустилися на Осло цієї осені, а також про мистецтво приготування солодких трубочок. Часом їхню світську бесіду переривали важкі кроки та ридання, що долинали з квартири нагорі. Фру Клементсен пояснила, що це їхня вагітна дочка Інна. Чоловік її, такий мерзотник, не придумав нічого ліпшого, ніж відкосити саме тепер, коли бідолаха вже на шостому місяці. Саме «від
— Як вам здається, якого зросту був грабіжник?
Хельге Клементсен подивився на неї, поривчасто схопив чашку з кавою і завмер, так і не донісши її до рота, позаяк не міг і пити, й відповідати одночасно:
— Високий. Можливо, метрів зо два. Стіне, вона ж ніколи не запізнювалась.
— Але він не був таким уже високим, пане Клементсен.
— Ну тоді, може, метр дев’яносто. І завжди була такою акуратною.
— А в чому він був?
— У чомусь чорному, ніби як прогумованому. Минулого літа вона вперше взяла повну відпустку. їздила на Кос.
Фру Клементсен обурено пирхнула.
— Прогумованому? — перепитала Беате.
— Так. І ще шапка.
— Якого вона була кольору, пане Клементсен?
— Червоного.
Беате припинила робити позначки в записнику, і через кілька хвилин вони вже знову сиділи в її машині, рухаючись до міста.
— Якби тільки судді та присяжні знали, як мало можна довіряти показанням свідків у справах про такі пограбування, нам би ні за що не дозволили використовувати їх як доказову базу, — сказала Беате. — Іноді просто диву даєшся, що відбувається у людей з головою, коли вони намагаються відновити події. Від переляку вони все бачать мовби крізь окуляри, і грабіжники здаються їм значно вищими й краще озброєними, ніж насправді. А час? Секунди в їхньому уявленні ніби розтягуються. Нашому грабіжнику на все про все знадобилося трохи більше хвилини, а фру Бренне, дама з віконечка, того, що ближче до дверей, вважає, що він пробув у банку майже п’ять хвилин. А зріст його — аж ніяк не два метри, а всього метр сімдесят вісім. Звичайно, якщо він не використовував каблуки, що, до речі, зовсім не рідкість серед професіоналів.
— Яким чином тобі вдалося так точно вирахувати зріст?
— За відеозаписом. Я позначила його зріст на одвірку в тому кадрі, коли він з’являється в дверному отворі. Сьогодні вранці я знову з’їздила до банку, розмітила одвірок, сфотографувала, а потім порівняла з вихідною картинкою.
— Хм-м… Ми в забійному звикли, що всякі там заміри робить оперативна група.
— Насправді розрахунок зросту злочинця за відеозаписом — не така вже й проста справа. У вісімдесят дев’ятому, після пограбування філії Норвезького банку в Калльбаккені, оперативна група помилилася зі зростом злочинця аж на три сантиметри. Так що я волію робити заміри сама.
Харрі подивився скоса на дівчину й хотів було спитати, чому вона пішла в поліцію. Однак замість цього він попрохав висадити його біля замкової майстерні на Вібес-гате. Щоправда, перед тим як вийти, запитав, чи звернула Беате увагу, що Клементсен не розлив жодної краплі з повної по вінця чашки кави, яку він тримав у висячому положенні, поки вона його допитувала. Виявилося, що ні.
—- Тобі тут подобається? — поцікавилась Анна, знову забираючись на стілець.
— Ну-у, — Харрі роззирнувся. — Взагалі-то місце не зовсім у моєму стилі.
— Та й не в моєму також, — сказала Анна, підхопила сумочку й підвелася. — То переберемося до мене?
— Я щойно взяв тобі ще пива, — сказав Харрі, киваючи на півлітровий пінливий кухоль.
— Самій пити так нудно, — скривилася вона. — Гаразд, Харрі, розслабся. Ходімо.
Коли вони вийшли на вулицю, виявилося, що дощ перестав і в повітрі віє приємною прохолодою і свіжістю.
— Пам’ятаєш, як одного разу восени ми заїхали з тобою в Марідален? — запитала Анна, на ходу просуваючи руку під його лікоть.
— Ні, — обізвався Харрі.
— Та досить тобі! Напевно пам’ятаєш! Ну, ще сидіння у твоєму вбитому «Форд-ескорті» ні за що не хотіли розкладатися.
Харрі криво посміхнувся.
— А-а, почервонів, — із задоволенням зазначила вона. — Тоді ти точно маєш пам’ятати, що ми припаркувались і вирушили до лісу. А пам’ятаєш усе це жовте листя, яке слугувало нам… — вона тиснула його руку, — …постіллю? Величезною золотою постіллю. — Зі смішком вона жартівливо штурхнула його в бік. — А потім мені довелося допомагати тобі та штовхати цього монстра — твою тачку, щоб вона завелася. Сподіваюсь, ти нарешті від неї звільнився?
— Ну-у, — зам’явся Харрі. — Зараз вона в майстерні. А там побачимо.
— Ого?! Ти говориш про неї як про друга, який зліг у лікарню з чимось подібним до раку. — І додала, цього разу зовсім тихо: — Ех, Харрі, не варто було тобі тоді так легко здаватися.
Він не відповів.
— От ми і прийшли, — сказала вона. —- Хоч це ти принаймні не забув? — Вони зупинилися біля пофарбованого в синій колір під’їзду будинку на Соргенфрі-гате.
Харрі обережно вивільнив руку.
— Слухай, Анно, — почав він, стараючись не помічати її застережливого погляду, — завтра рано-вранці в мене зустріч із інформаторами у Відділі пограбувань і розбійних нападів.
— Навіть не намагайся, — сказала вона, відмикаючи під’їзд.
Раптом щось згадавши, Харрі засунув руку до внутрішньої
кишені плаща і простягнув їй жовтий конверт.
— Із майстерні.
— А, ключ. Як все пройшло, нормально?
— Хлопець у прийомці довго вивчав мої документи. Крім того, мені довелося десь розписатися. Дивний суб’єкт. — Харрі поглянув на годинник і позіхнув.
— росто в них суворі правила, коли йдеться про виготовлення ключів, — квапливо зауважила Анна. Адже це універсальний ключ — ним можна відімкнути все: під’їзд, підвал, квартиру. — Вона нервово хихикнула. — Щоб виготовити один такий ключ, вони навіть вимагали письмову згоду від мого сусіда.
— Треба ж. — Хитнувшись на каблуках, Харрі набрав у легені більше повітря, готуючись попрощатися.
Однак Анна його випередила. При цьому в голосі її прозвучали мало не благальні нотки:
— Харрі, ну всього тільки чашечку кави.
Все та ж люстра під самою стелею у великій кімнаті над усе тим же столовим гарнітуром. Харрі навіть здавалося, що шпалери колись тут були світлі — білі або, можливо, жовті. В цьому він був не зовсім упевнений. Тепер шпалери були блакитні й сама кімната здавалася меншою. Може, Анна навмисно старалася скоротити простір. Нелегко самотній намагатися заповнити собою три кімнати та дві великі спальні, де до стелі три з половиною метри. Колись Анна говорила Харрі, що її бабуся також самотою жила тут. Проте їй не доводилося проводити вдома так багато часу — поки могла співати, вона моталася зі своїм знаменитим сопрано по всьому світу.
Анна зникла на кухні, а Харрі заглянув до сусідньої кімнати. Вона була зовсім порожньою, лише посередині на широко розставлених дерев’яних ніжках стояв гімнастичний кінь завбільшки з добрячого ісландського поні. Зверху красувалися дві рукоятки. Харрі підійшов ближче і провів долонею по гладенькій коричневій шкірі.
— Ти що, зайнялася гімнастикою? — голосно запитав він.
— Це ти про коня? — прокричала з кухні Анна.
— Мені завжди здавалося, що це чоловічий прилад.
— Так, точно. Впевнений, Харрі, що не будеш пива?
— Абсолютно впевнений! — крикнув він у відповідь. — Ну а якщо серйозно, навіщо він тобі?
Почувши її голос, який пролунав просто в нього за спиною, Харрі здригнувся від несподіванки.
— А я взагалі полюбляю робити те, що роблять чоловіки.
Харрі обернувся. Вона зняла із себе светр і стояла в дверях,
обпершись рукою об одвірок. Харрі ледве стримав захоплений вигук.
— Я купила його в Гімнастичній спілці Осло. Це буде мій шедевр, ось побачиш. Я влаштую інсталяцію, атракціон. Зовсім як «Контакт» — ти його напевно пам’ятаєш.
— Ти маєш на увазі поставлену на стіл коробку із занавіскою, куди треба просувати руки? А всередині було сховано муляжі рук, які можна потискувати.
— Або гладити. А ще загравати з ними. Або відштовхнути. Вмонтовані в них термоелементи постійно підтримували температуру тіла. У цьому й була вся фішка, вірно? А народ думав, що хтось ховається під столом. Ходімо, я тобі ще дещо покажу.
Він рушив за нею до дальньої кімнати. Анна розсунула двері, схопила Харрі за руку й потягла його за собою в темряву. Коли врешті спалахнуло світло, Харрі завмер, дивлячись на його джерело. Це був позолочений торшер у вигляді жіночої фігури. В одній руці жінка тримала терези, в іншій — меч. Світильники були розташовані на кінчику меча, на терезах і на голові в жінки. Роззирнувшись, Харрі побачив, що світло кожного з них спрямоване на одну з картин. Дві картини висіли на стіні, а третя, очевидно ще не закінчена, стояла на мольберті, у лівому нижньому куті якого була закріплена палітра, заляпана жовтою й коричневою фарбою.
— Що за картини? — поцікавився Харрі.
— Портрети, хіба не бачиш?
— Точно. Це очі? — вказав він. — А рот тут?
Анна схилила голову набік: 4
— Якщо тобі так хочеться, то так. Узагалі-то це троє чоловіків.
— Я кого-небудь знаю?
Перш ніж відповісти, Анна деякий час у задумі дивилася на Харрі.
— Ні, не думаю, Харрі, щоб ти був знайомий із ким-небудь з них. Проте можеш познайомитись. Якщо справді цього хочеш.
Харрі спробував уважніше роздивитися картини.
— Скажи мені, що ти бачиш?
— Бачу свого сусіда з фінськими саньми. Хлопця, що вийшов із підсобки майстерні, коли я збирався йти. Бачу офіціанта з «М». А також Пера Столе Льоннінґа[7].
Вона всміхнулась.
— А тобі не доводилося чути, що сітківка ока повертає сприйманий нею предмет, так що в мозок надходить дзеркальне його відображення? І якщо хочеш побачити речі такими, які вони є насправді, треба дивитися на них у дзеркало. Якби ти так і зробив, то побачив би на цих картинах зовсім інших людей. — В очах її сяяло торжество, і Харрі не зважився заперечити, що на сітківці ока зображення предметів справді виявляється перевернутим, однак зовсім не так, як у дзеркалі, а догори ногами. — Це буде моїм останнім шедевром, Харрі. Завдяки цьому я залишу пам’ять про себе.
— Завдяки цим портретам?
— Ні, це лише частина всього шедевра. Він іще не завершений. Але обов’язково буде готовий, почекай.
— Хм. Хоч назва в нього є?
— Немезида, — тихо, ледве не пошепки, відповіла вона.
Харрі здивовано подивився на неї; їхні погляди зустрілися.
— Ну знаєш, так звали богиню.
Частину її обличчя ховала тінь. Харрі відвернувся. Він і так уже все роздивився. Спина, зігнута як у танці в очікуванні руки партнера, одна нога виставлена трохи вперед, нібито вона ніяк не може вирішити: зробити їй крок назустріч чи піти. Груди, що важко здіймались і опускалися, худа шия з напруженою, набубнявілою веною — йому навіть здавалося, він бачить, як вона пульсує. Харрі відчув, як його накриває гаряча хвиля; голова трохи паморочилась. Що там вона сказала? «Не варто було тобі тоді так легко здаватися». Може, і справді?
— Харрі…
— Мені треба йти, — насилу видушив він.
Він через голову стягнув із неї плаття, і вона, сміючись, кинулася навзнак на білі простирадла. Яскраве бірюзове світло, проникаючи між стовбурами хитких пальм із заставки на екрані ноутбука, що стояв на письмовому столі, залишало химерні блиски на вискалених пичках чортів і демонів, уплетених у фантастичний візерунок різьбленої спинки ліжка. Вони лукаво поглядали на те, як вона розстібала його пасок. Анна якось розповідала йому, що це ліжко її бабусі. Воно стояло на одному й тому ж місці ось уже майже вісімдесят років. Покусуючи його мочку, вона спершу шепотіла якісь лагідні слова незнайомою мовою, потім одразу змовкла, осідлала його й почала шалену скачку, супроводжуючи її несамовитими криками, сміхом і благаннями, зверненими до якихось невідомих вищих сил. А він пристрасно жадав лиш одного — щоб шалений цей гін усе тривав і тривав. Однак раптово, коли він уже був на грані оргазму, Анна завмерла, стйснула його обличчя долонями і прошепотіла:
— Мій навіки?
— Дідька лисого! — жартівливо проричав він, рвонувся, перекинув її на спину й тепер уже сам опинився зверху. Дерев’яні демони весело підморгували йому.
— Мій навіки?
— Так, — простогнав він і кінчив.
Обливаючись потом, але однаково безсилі відірватись одне від одного, вони довго лежали поверх ковдри, не розтискаючи обіймів і заливаючись щасливим сміхом. Трохи заспокоївшись, Анна повідала, що це ліжко було подароване бабусі одним іспанським аристократом.
— Після концерту, який вона давала в Севільї тисяча дев’ятсот одинадцятого року, — уточнила вона, злегка підвівши голову, щоб Харрі зручніше було піднести до її губів припалену сигарету.
Ліжко ж прибуло в Осло через три місяці з пароплавом «Елеонора». Випадково — а може, й не зовсім, — однак доля розпорядилася так, що першим — але аж ніяк не кращим — коханцем бабусі у цьому ліжку став капітан судна Еспер як-його-там. За розповідями бабусі, саме нестримна палкість цього самого Еспера призвела до того, що кінь на спинці ліжка позбувся голови. В пориві пристрасті капітан Еспер попросту відірвав її.
Анна чмихнула, Харрі також посміхнувся. Коли цигарку було викурено, вони знову кохали одне одного з такою несамовитістю, що іспанський матрац і рама ліжка під ними ходили ходором, видаючи тріск і жалібний скрип. Харрі навіть на мить здалося, що вони і справді на борту корабля, за штурвалом якого нікого немає: хоч як дивно, його це зовсім не бентежило.
Він подумав, що вже й не пам’ятає, коли останнього разу йому траплялося засинати на ліжку бабусі Анни, а вже тверезим і поготів.
Харрі повернувся на бік на вузькому ліжку з металевою сіткою. Дисплей радіобудильника на нічному столику показував 3.21. Він вилаявся вголос. Заплющивши очі, дочекався, поки думки знову повернуться до Анни й того літа на білих простирадлах у бабусиному ліжку. Так, він постійно бував п’яним, однак ті ночі, що запам’яталися йому, були прекрасні й суціль забарвлені в рожеві тони, як еротичні листівки. Навіть фразу, що підводила риску під тим літом, — хоча, по суті, це був заяложений вислів, — він вимовив цілком щиро із справжньою теплотою: «Ти заслуговуєш на когось ліпшого, ніж я».
На той час він пив уже так сильно, що бачив цьому лиш одне завершення. І якось у рідкісний момент просвітлення вирішив: нізащо не потягне її за собою. Вона проклинала його своєю незрозумілою мовою й навіть заприсяглася, що одного чудового дня зробить із ним те ж саме — відніме в нього найдорожче, єдине, що він по-справжньому любить.
Усе це було сім років тому і тривало шість тижнів. Пізніше він зустрічав її всього двічі. Одного разу в барі, куди вона з’явилася вся в сльозах і відразу ж попросила його знайти собі інше місце, що він, власне, і зробив. Іншого разу — на виставці, куди Харрі прийшов із Сестринцем. Він обіцяв їй зателефонувати, але так і не дотримав слова.
Харрі знову глянув скоса на годинник. 3.32. Чорт забирай, коли це тільки він устиг стати таким делікатним? Мучить совість через те, що поцілував на ніч свою колишню пасію? Намагаючись дихати глибоко й рівно, Харрі спробував сконцентрувати думки на можливих маршрутах відходу з Бугстадвеєн через Індастрі-гате. Вдалося. Ні. Знову вдалося. І все ж таки він і досі відчував її аромат. Солодку вагу її тіла. У вухах звучав ледь хрипкуватий наполегливий голос.
Перші промені сонця, переваливши через вершину Екеберзького кряжу, проникли під наполовину прочинені жалюзі кімнати нарад забійного відділу й уперто намагалися вклинитись у вузенькі щілинки між повіками, сліплячи й без того хворобливо примружені очі Харрі. У торці довгого столу, заклавши руки за спину, широко розставивши ноги і злегка розхитуючись на каблуках, стояв Руне Іварссон. Позаду нього височів великий планшет із відривними аркушами паперу; на першому з них великими червоними літерами було написано: «Ласкаво просимо». Насилу стримавши позіх при перших словах начальника відділу, Харрі мляво подумав, що Іварссон, очевидно, підгледів це на якомусь із незліченних семінарів або на презентації, які він справно відвідував.
— Доброго ранку всім. Ми, вісім осіб, які сидять за цим столом, становимо слідчу групу у справі про пограбування, що сталося у п’ятницю на Бугстадвеєн.
— Убивство, — пробурчав Харрі.
— Що-що?
Харрі спробував сісти трохи пряміше, проте, хоч як він повертався, кляте сонце продовжувало сліпити очі.
— Було б правильніше із самого початку класифікувати справу як убивство і, виходячи саме з цього, будувати все розслідування.
Не дивлячись на Харрі, Іварссон криво посміхнувся, намагаючись охопити поглядом тих, що сиділи за столом:
— Я думав почати з того, щоб відрекомендувати всіх, хто зібрався, та якщо вже наш друг із забійного відділу почав… Старший інспектор Харрі Холе люб’язно наданий у наше розпорядження його начальником Б’ярне Мьоллером, оскільки спеціалізується виключно на смертельних результатах.
— На вбивствах, — перебив Харрі.
— На вбивствах. Ліворуч од Холе сидить Карл Вебер із експертно-криміналістичного відділу, який керує оглядом місця події. Як багато хто з вас знає, Вебер — найдосвідченіший спеціаліст із розшуку слідів. Славиться як своїми аналітичними здібностями, так і безпомилковою інтуїцією. Начальник Управління сказав якось, що був би радий узяти його з собою на полювання як шукача.
За столом засміялися. Навіть не обертаючись, Харрі міг би побитись об заклад, що в самого Вебера на обличчі не з’явилося
і тіні усмішки. Вебер не всміхався майже ніколи. В усякому разі, тим, хто йому не подобався. А не подобалися йому майже всі. Й особливо нові молоді начальники, що, на думку Вебера, всі як один були неосвіченими кар’єристами, які нічого не петрають у своїй професії й начисто позбавлені відчуття корпоративної солідарності. Тим сильніше в них було розвинене бюрократичне чуття, прагнення влади й бажання обійняти високу посаду, заради чого не гріх було й погостювати в Управлінні поліції.
Іварссон посміхнувся. Очікуючи, поки сміх за столом стихне, він розхитувався на каблуках, схожий на капітана судна в момент сильного хвилювання на морі.
— Беате Льонн, навпаки, людина в наших лавах нова, недосвідчена; спеціалізується на аналізі відеоматеріалів.
Беате почервоніла.
— Вона — дочка Йоргена Льонна, який двадцять років прослужив у підрозділі, що у той час називався Відділом пограбувань і вбивств. Усе говорить за те, що вона готова повторити славетний шлях свого батька: вона вже встигла зробити вагомий внесок у розкриття кількох справ. Не пам’ятаю, чи згадував я про це, але за останній рік ми у Відділі пограбувань і розбійних нападів підвищили розкриття майже до п’ятдесяти відсотків, що, коли брати міжнародні показники…
— Ти вже згадував про це, Іварссоне.
— Дякую.
Цього разу Іварссон просто у вічі подивився Харрі, не забувши, однак, знову посміхнутися. Посмішка, до самісіньких ясен оголивши ікла, зробила його схожим на гігантську рептилію. Не змінюючи виразу обличчя, він відрекомендував решту. Двох із них Харрі знав. Маґнус Ріан, молодий хлопець із Томрефіордена, працював у вбивчому відділі вже півроку і справляв загалом гарне враження. Другий, Дідрік Гудмундсон, був заступником начальника відділу, найдосвідченішим сищи-ком із усіх присутніх. Роботу свою він виконував спокійно й методично; у Харрі з ним не виникало ніяких проблем. Решта двоє також були співробітниками Відділу пограбувань і розбійних нападів, обидва носили прізвище Лі, проте Харрі вистачило й одного погляду, щоб зрозуміти: вони зовсім не од-нояйцеві близнюки. Туріль Лі була високою блондинкою з тонкими губами й непроникним обличчям, а Ула Лі — рудим коротуном з пухкою пичкою та всміхненими очима. Харрі стільки разів стикався з ними в коридорах Управління, що інший на його місці давно б уже вітався з ними, однак Харрі це якось не спадало на думку.
— Мене самого, сподіваюся, всі вже знають, — підвів риску Іварссон. — Та про всяк випадок уточнюю: я шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів і мені доручено керувати цим розслідуванням. А як відповідь на те, що ти сказав на самому початку, Холе, хочу зауважити, що нам уже не вперше доводиться займатися пограбуванням із смертельним результатом.
Харрі намагався стриматися. Чесно. Але йому на заваді стала крокодиляча посмішка Іварссона.
— І тут відсоток розкриття у вас також трохи менше п’ятдесяти?
Лише один із тих, що сиділи за столом, розсміявся, проте сміявся він голосно. Це був Вебер.
— Вибачте, що забув дещо сказати вам про Холе, — переставши посміхатися, зауважив Іварссон. — Цілком імовірно, у нього прорізався комічний талант. Наскільки можу судити, не гірший, аніж у Рене Арве Упсаля[8].
На мить повисло важке мовчання. Уривчастий, гавкаючий сміх Іварссона дещо послабив напруження; дехто за столом навіть спробував наслідувати його.
— О’кей, давайте почнемо зі стислого підбиття підсумків того, що ми маємо. — Іварссон перекинув на планшеті аркуш із написом «Ласкаво просимо». Наступний аркуш виявився чистим. Знявши ковпачок із фломастера, Іварссон приготувався записувати:
— Вебере, прошу.
Карл Вебер підвівся. Це був невисокий чоловік із гривою сивого волосся й широкою густою бородою. Його голос нагадував глухе зловісне бурчання, втім цілком розбірливе.
— Буду стислим.
— Аж ніяк, Карле, — заперечив Іварссон, підносячи фломастер до паперу. — Часу в тебе стільки, скільки буде потрібно.
— Позаяк багато часу мені не потрібно, то буду стислим, — пробурчав Вебер. — У нас немає нічого.
— Саме так, — підтвердив Іварссон і опустив фломастер. — Що конкретно ти маєш на увазі, кажучи «нічого»?
— У нас є відбиток новісіньких кросівок «Найк» сорок п’ятого розміру. Практично все, що пов’язано з цим пограбуванням, злочинець проробив так професійно, що саме це наводить мене на думку — розмір зовсім не його. Зроблено балістичну експертизу. Стандартна куля калібру сім цілих шістдесят дві сотих до автоматичної гвинтівки Ав-З — найпоширенішій у королівстві Норвегія зброї, яка є в кожній казармі, на складі озброєння, а також у домі кожного офіцера запасу або ж солдата «Хемверна»[9]. Словом, ніяких зачіпок. Крім того, що він мовби туди й не входив. І не виходив. Зовні ми, до речі, також усе ретельно оглянули.
Вебер сів.
— Дякую, Вебере, це… е-е-е… прояснює ситуацію. — Іварссон відкрив наступний аркуш, на якому значилося: «Свідки».
— Холе?!
Харрі ще дужче розкинувся на стільці:
— Усіх присутніх у банку в момент пограбування опитано безпосередньо по гарячих слідах, і ніхто з них не повідомив нічого такого, чого не було видно на запису. Тобто деякі з них таки пригадали дещо, проте в нас є всі підстави вважати їх покази помилковими. Один із свідків бачив, що грабіжник утіказ по Індастрі-гате, однак ніхто цього не підтверджує.
— Що переносить нас до наступного пункту — автомобіль, — відгукнувся Іварссон. — Туріль?!
Туріль Лі підвелась і ввімкнула проектор, у який вже було вкладено целулоїдний аркуш із складеним нею списком легкових автомобілів, викрадених за останні три місяці. З жорстким суннмьорським акцентом, чітко вимовляючи кожне слово, Лі пояснила, чому чотири з них вона виділила як найбільш імовірні транспортні засоби для забезпечення втечі грабіжника з місця злочину. При цьому посилалася на те, що всі ці машини відносяться до найбільш поширених у країні марок і моделей, усі вони світлі, непримітні й до того ж досить нові, щоб не побоюватися технічної несправності в найбільш непідходящий момент. На особливу увагу, на її думку, заслуговував один «Фольксваґен Гольф ЄТІ». Зазвичай припаркованого просто на вулиці, його було викрадено саме увечері напередодні пограбування.
— Нальотчики, як правило, стараються викрадати машини для забезпечення відходу якраз перед учиненням злочину, щоб вони не потрапили до списків розшукуваних автомобілів, які є в усіх патрульних поліцейських, — пояснила Туріль Лі, вимкнула проектор і зайняла своє місце за столом, не забувши прихопити аркуш.
Іварссон кивнув:
— Дякую.
— От уже дійсно ні за що, — шепнув Харрі Веберу.
Наступний аркуш планшета дістав заголовок «Аналіз відеоматеріалів». Іварссон акуратно закрив фломастер ковпачком. Беате нервово глитнула, відкашлялась, відпила води зі склянки, що стояла перед нею, знову кашлянула і, втупившись у стіл, ледве чутно почала:
— Я визначила зріст…
— Зроби ласку, Беате, говори трохи голосніше. — Крокодиляча посмішка. Беате знову закашлялась.
— Користуючись відеозаписом, я визначила зріст злочинця. Метр сімдесят дев’ять. На моє прохання Вебер перевірив розрахунки й цілковито зі мною згоден.
Вебер кивнув.
— Прекрасно! — з перебільшеним ентузіазмом вигукнув Іварссон, зірвав ковпачок із фломастера і записав: «Зріст — 179 см».
Як і раніше, звертаючись виключно до стільниці, Беате вела далі:
— Крім того, я проконсультувалась із нашим спеціалістом із Університету природничих наук. Він прослухав п’ять слів, вимовлених грабіжником по-англійськи. Аслаксен сказав… — Беате підвела зляканий погляд на Іварссона, що стояв спиною до неї і був готовий записувати, — …що якість запису вельми кепська і він не піддається аналізу.
Занесена було рука Іварссона різко впала йниз; одночасно погас прямокутник світла, який відкидали на стіну, проникаючи крізь вікно, промені призахідного сонця, раптово закритого хмарою, що набігла. У кімнаті запала мертва тиша. Іварссон шумно втягнув повітря й заходився з агресивним виглядом розхитуватися на носках.
— На щастя, на закуску ми все-таки приберегли козир.
Начальник Відділу пограбувань і розбійних нападів відкрив останній аркуш планшета. «Показання агентів зовнішнього нагляду» — значилося на ньому.
— Для тих, хто не працює в йашому відділі, слід пояснити, що показання агентів — перше, до чого ми звертаємось, якщо в нашому розпорядженні є відеозапис пограбування. В семи з десяти випадків гарний запис дозволяє встановити особу нальотчика, якщо він відноситься до числа наших давніх клієнтів.
— Навіть незважаючи на маску? — поцікавився Вебер.
Іварссон кивнув:
— Гарний агент зовнішнього нагляду розпізнає давнього знайомого за статурою, жестами, голосом, характерною манерою говорити щось у момент нальоту — тобто за всіма тими дрібницями, які не сховаєш під маскою.
— Однак недостатньо просто розпізнати злочинця, — вставив Дідрік Гудмундсон, заступник Іварссона. — Необхідні…
— Саме так, — перебив його Іварссон. — Необхідні докази. За допомогою наших схем ми цілком можемо вирахувати ім’я злочинця, проте якщо вже він у масці, а матеріальні докази відсутні, то можна вважати, що у правовому відношенні ми не занадто просунулися в розслідуванні.
— І скільки ж із цих семи розпізнаних виявляються засудженими? — запитав Вебер.
— Принаймні деякі, — ухилився від прямої відповіді Іварссон. — І все ж таки значно краще хоча б знати, хто саме вчинив пограбування, навіть якщо злочинець залишається на свободі. Так ми вивчаємо його манеру й методи. І цілком можливо, візьмемо його на наступному злочині.
— А якщо наступного не буде? — поцікавився Харрі. Він звернув увагу, що коли Іварссон сміється, над вухами в нього набрякають вени.
— Любий ти наш спеціалісте з убивств, — із неприхованою іронією вів далі Іварссон. — Варто тобі огледітись, і ти побачиш, що в більшості це твоє запитання викликало посмішки. Річ у тім, що коли злочин удався, грабіжник завжди — завжди! — намагатиметься повторити його. Для нього це — як закон тяжіння. — Іварссон поглянув у вікно, дозволив собі ще раз насмішкувато гмукнути й різко крутнувся на каблуках. — Ну що ж, якщо ми нарешті завершили з лікнепом, то, може, подивимося, що конкретно в нас є? Ула?!
Ула Лі подивився на Іварссона, нібито роздумуючи, підводитися йому чи ні, проте кінець кінцем, напевно, вирішив говорити сидячи:
— Учора ввечері було моє чергування. Готовий матеріал, який включає записи всіх камер спостереження, надійшов до нас у п’ятницю о восьмій вечора. Я зібрав усіх чергових агентів зовнішнього нагляду в «Камері тортур» і змусив переглянути записи. Тих, хто у п’ятницю був вільний, викликав на суботу. Всього матеріал переглянули тринадцять агентів. Перший — у п’ятницю о восьмій вечора, останній…
— Відмінно, Уло, — перервав Іварссон. — І що вони?
Ула видав нервовий смішок, який прозвучав різко, мовби каркаючий крик чайки.
— Ну так що?
— Еспен Воланд зараз на бюлетені, —- зам’явшись, сказав зрештою Ула. — Він знає в обличчя більшість грабіжників. Спробую витягти його сюди завтра.
— Так що ти все ж таки можеш нам сказати?
Ула обвів поглядом усіх присутніх.
— Зовсім небагато, — тихо видушив він.
— Ула все ще відносно новачок у цій справі, — сказав Іварссон, і Харрі побачив, як на вилицях його заходили жовна. — Йому потрібна стовідсоткова гарантія розпізнання, що само загалом похвально. Однак це вже перебір, особливо якщо грабіжник…
— Убивця.
— …у масці, повністю переодягнений і до того ж середнього зросту, вважає за краще помовчувати, рухається явно нетипово й носить взуття занадто великого розміру. — Іварссон злегка підвищив голос. Ну, Уло, не муч. Так хто ж у нас у списку найбільш імовірних підозрюваних?
— Підозрюваних немає.
— Обов’язково мусить бути хоч хтось.
— Але його немає. — Ула Лі ніяково кашлянув.
— Ти хочеш сказати, що ні в кого немає на цей рахунок ніяких припущень? Ні в кого з наших найбільш ретельних шукачів, тих, що добровільно відвідують найбільш буйні кубла Осло, вважачи справою своєї честі щоденне спілкування з найогидні-шими покидьками суспільства? У тих, хто в дев’яти з десяти випадків хоч краєм вуха чув, хто вів машину, хто ніс гроші, хто стояв на сторожі, і раптом — жодної здогадки?
— Здогадки-то є, — сказав Ула. — Вони назвали мені шість імен.
— Ну так викладай, старий.
— Я перевірив усіх. Троє з них сидять. Одного з решти наша людина в момент пограбування бачила на Платі[10]. Другий зараз у Патайї, в Таїланді, це я перевірив. А ще одного всі агенти назвали практично одностайно, позаяк він схожий; фігурою, та й сам злочин учинений дуже вже професійно. Це такий собі Бьорн Юхансен із твейтського угруповання.
— І?
В Ули був такий вигляд, наче в цю мить йому більше за все хотілося сповзти зі стільця та сховатися під столом.
— У п’ятницю в лікарні Уллевол йому зробили операцію з приводу аит аЫае.
— Аит аІаХае7.
— Капловухість, — простогнав Харрі, змахуючи з лоба крапельку поту. — У Іварссона був такий вигляд, ніби він ось-ось вибухне. Ну, і скільки намотав?
— Щойно проминув двадцять перший кілометр. — Голос Халворсена лунко відбивався від стін тренажерної зали, розташованої в підвалі Управління поліції Осло. День іще тільки схилявся до вечора, й тому вони тут були майже єдиними відвідувачами.
— Зрізуєш ти, чи що? — Харрі зціпив зуби і спробував швидше тиснути на педалі. Навколо його велотренажера вже розтеклася калюжка поту, тоді як у Халворсена на лобі ледве виступило кілька краплин.
— Виходить, поки у вас жодної зачіпки? — запитав Халворсен, намагаючись дихати спокійно й рівно.
— Атож, якщо не вважати того, що Беате Льонн сказала насамкінець.
— А що ж вона сказала?
— Вона працює зараз із однією комп’ютерною програмою, що на основі кадрів відеозйомки дозволить їй дістати тривимірне зображення голови та обличчя злочинця.
— У масці?
— Ця програма використовує ту інформацію, яку їй удається зчитати із плівки. Світло, тіні, заглиблення, випуклості. Чим щільніше маска прилягає до обличчя злочинця, тим більш імовірно, що реконструйоване зображення нагадуватиме його зовнішність. У будь-якому разі це буде лише начерк, ескіз, однак Беате говорить, що зможе порівняти його з фото підозрюваних.
— За допомогою ідентифікаційної програми ФБР? — Халворсен обернувся до Харрі, з деяким злорадством зауваживши, що пляма поту, яка раніше проступала в того на грудях лише біля логотипу «Jokker&Valentine», тепер розпливлася по всій майці.
— Ні, в неї є краща програма, — сказав Харрі. — Скільки там у тебе?
— Двадцять два. І що це за програма?
— Fusiform gyrus[11].
— Майкрософт? Еппл?
Харрі постукав зігнутим пальцем по багровому лобі:
— Загальнолюдський програмний продукт. Міститься у скроневій частці мозку. Єдина функція — розпізнавати обличчя. Більше нічого не може. За допомогою цього біта пам’яті ми розрізняємо сотні тисяч людських облич, однак навряд чи відрізнимо один від одного дюжину носорогів.
— Носорогів?
Харрі зажмурився, намагаючись зморгнути піт, який заливав очі.
— Це всього лише приклад, Халворсене. Проте стосовно Беате Льонн,тут випадок особливий. У неї в цій звивині є ще кілька додаткових завитків, завдяки яким вона пам’ятає всі обличчя, які коли-небудь бачила. Кажучи «всі», я маю на увазі не тільки обличчя знайомих їй людей або тих, із ким їй доводилося перекинутись кількома словами, але й фізіономії, які вона побіжно бачила в натовпі на вулиці років п’ятнадцять тому, хай навіть наполовину сховані темними окулярами.
— Брешеш!
— Аніскілечки. — Харрі опустив голову, дочекався, поки відновиться дихання, і вів далі: — Таких, як вона, і двох сотень не набереться. Дідрік Гудмундсон розповідав, що в Школі поліції її змусили пройти відповідний тест і вона посоромила всі існуючі ідентифікаційні програми. Ця дівиця — ходяча картотека облич. Якщо вона запитує тебе: «Де я могла бачити вас раніше?» — будь певен, що з її боку це зовсім не банальна спроба зав’язати знайомство.
— Здуріти можна! Що ж вона в поліції робить? Я маю на увазі, з таким талантом?
Харрі знизав плечима.
— Ти, може, пам’ятаєш співробітника, застреленого у вісімдесяті під час пограбування банку в Рюені?
— Це було ще до мене.
— Коли до нас надійшло повідомлення, він випадково опинився неподалік і, оскільки першим прибув на місце, ввійшов до банку без зброї, щоб почати переговори. Грабіжники розстріляли його з автоматичної зброї. їх так і не взяли. Пізніше в Школі поліції цей випадок почали наводити як приклад, як не треба діяти, опинившись на місці злочину.
— Слід було чекати на підкріплення й не вступати в контакт із бандитами, щоб не наражати на непотрібну небезпеку ні себе, ні службовців банку, ні самих злочинців.
— Точно, як за підручником. Дивно, але він був одним із кращих і найдосвідченіших наших співробітників. Йорген Льонн. Батько Беате.
— Он як? Так ти вважаєш, воіїа тому й пішла в поліцію? Через батька?
— Очевидно.
— Вона нічого?
— Ділова. Ти де вже?
— Проїхав двадцять четвертий. Лишилося ще шість. А ти?
—- Двадцять другий. Певно, скоро тебе дістану.
— Тільки не цього разу. — Халворсен запрацював педалями з подвійним завзяттям.
— Зараз почнуться підйоми — отут я тебе й упораю. Ти, як завжди, психологічно зламаєшся і зупинишся.
— Не сьогодні, — пообіцяв Халворсен і ще наліг на педалі. Біля коріння його густої шевелюри блиснула краплина поту. Харрі посміхнувся й також припав до руля.
Бярне Мьоллер дивився поперемінно то на список, яким забезпечила його дружина, то на магазинну полицю, де, як йому здавалося, лежав коріандр. Після їхньої поїздки на Пхукет минулої зими Маґрете закохалася в тайську кухню, одначе сам начальник убивчого відділу все ще плутався при виборі різних овочів, які щодня доправляли літаком із Бангкока до продовольчого магазинчика на Грьонланнслейрет.
— Це зелений чилі, шеф, —пролунав просто в нього над вухом чийсь голос. Б’ярне Мьоллер різко обернувся й ледве не вткнувся носом у мокру багрово-червону фізіономію Харрі. — Дві ці штуки, кілька скибочок імбиру — й можна приготувати непоганий супчик «том ям». Щоправда, після нього з вух дим валить, зате піт виводить із організму всяку гидоту.
— Судячи з твого вигляду, Харрі, ти щойно його скуштував.
— Просто невеликий велопробіг із Халворсеном.
— Он як? А що це там у тебе в руці?
— Японе. Дрібний червоний ЧИЛІ.
— От уже не знав, що ти вмієш готувати.
Харрі з легким подивом, нібито бачив його вперше, глянув на пакетик із чилі.
— Між іншим, шеф, добре, що я тебе зустрів. У нас проблема.
Мьоллер відчув знайомий свербіж біля коріння волосся.
— Не знаю, хто там ухвалював рішення про те, щоб Іварссон очолив слідство по вбивству на Бугстадвеєн, але так продовжуватися не може.
Мьоллер запхав список у корзину з продуктами.
— Скільки ви вже пропрацювали з ним разом? Аж два дні?
— Не в тому річ, шеф.
— Слухай, Харрі, можеш ти хоч раз вряди-годи зайнятися виключно розслідуванням? А як усе організувати — дозволь вирішувати іншим. Знаєш, нічого страшного не станеться, якщо ти хоча б спробуєш не ставати в опозицію.
— Та я просто хочу скоріше розкрутити цю справу, шеф. Аби знову зайнятися тією, іншою, ну, ти знаєш.
— Знаю. Але ти вовтузишся з нею вже понад обіцяні мною шість місяців, а я не можу й надалі заплющувати очі на використання часу й ресурсів, виходячи з особистих почуттів і відносин, Харрі.
— Але ж ідеться про нашу колегу, співробітницю поліції.
— Я знаю! — гаркнув Мьоллер. Трохи помовчавши, він роззирнувся на всі боки і, злегка понизивши тон, вів далі:
— Так у чому проблема, Харрі?
— Вони звикли працювати вйключно з пограбуваннями, й Іварссона не цікавлять ніякі конструктивні пропозиції.
Б’ярне Мьоллер злегка посміхнувся при думці про «конструктивні пропозиції» Харрі. А той, ледь нахилившись до нього, заговорив швидко й гаряче:
— Коли відбувається вбивство, про що ми насамперед думаємо, га, шеф? Чому, який мотив, адже так? У Відділі пограбувань і розбійних нападів сприймають як даність, що мотивом були гроші, тож таких запитань узагалі не виникає.
— Ну а сам ти що вважаєш? Який тут мотив?
— Нічого я не вважаю, справа вся в тому, що вони використовують в корені невірну методику.
— Іншу методику, Харрі, іншу. Ну гаразд, мені давно вже слід було купити ці овочі й бути вдома. Тож говори скоріше, чого ти хочеш.
— Хочу, щоб ти з ними домовився — нехай дадуть мені можливість з ким-небудь іще відокремитись і працювати в автономному режимі.
— Вийти зі складу слідчої групи?
—- Провадити розслідування паралельно.
— Харрі…
— Так уже було, коли ми брали Червоногрудку, пам’ятаєш?
— Харрі, я не можу втручатися…
— Я хочу взяти Беате Льонн і разом із нею почати все з нуля. Іварссон уже встиг зайти в глухий кут і…
— Харрі!
— Ну?
— Назви істинну причину.
Харрі вирішив трохи змінити тактику:
— Мені не витримати спільної роботи з цим крокодилом.
— З Іварссоном?
— Відчуваю, скоро таких дров наламаю…
Брови Бярне Мьоллера зійшлися на переніссі й зметнулися вгору, утворюючи літеру V.
— Це що, погроза?
Харрі поклав руку Мьоллеру на плече:
— Зроби мені цю послугу, шеф, одну-однісіньку. І я ніколи тебе більше ні про що не попрошу. Ніколи!
Мьоллер незадоволено гмукнув. Скільки разів за останні роки йому доводилося через Харрі класти свою голову ледве не на плаху, замість того щоб послухатися мудрих порад старших колег і будувати власну кар’єру, дистанціювавшись від цього свого непередбачуваного опера! Якщо вже мова зайшла про Харрі Холе, єдине, що можна було б сказати про нього напевно, так це те, що одного прекрасного дня він таки наламає дров. Однак, позаяк вони з Харрі якось дивно примудрялися виходити сухими з води, ніхто стосовно них жорстких заходів не вживав. Дотепер. Тим часом найцікавішим було запитання: навіщо він усе це робить? Мьоллер глянув скоса на Харрі. Алкаш. Скандаліст. Часом нестерпний нахабний упер-тюх. І при цьому — його кращий опер, якщо не брати до уваги Волера.
— Тільки тримай себе в шорах, Харрі. Інакше, присягаюся, знову запхаю тебе за письмовий стіл і замкну. Втямив?
— Так, шеф.
— Завтра в мене зустріч із начальником Управління і з шефом криміналки. Подивимось. Але я тобі нічого не обіцяю, чуєш?
— Бувай, шеф. Привіт дружині.
По дорозі до виходу Харрі обернувся:
—- Коріандр там, ліворуч, у глибині, на нижній полиці.
Після того як Харрі пішов, Б’ярне Мьоллер довго стояв, утупившись у свою корзинку. Він нарешті зрозумів, навіщо йому все це потрібно. Просто цей скандальний і впертий алкаш йому подобався.
Кивнувши комусь із завсідників, Харрі всівся за столик біля одного з вузьких кривуватих вікон, які виходять на вулицю Валь-демара Тране. У кутку в нього за спиною красувалася велика картина: чоловіки, що прогулюються по площі Янгсторгет, бадьоро помахуючи циліндрами, вітають зустрічних дам, які намагаються сховатися від палючих променів сонця під мереживними парасолями. Неможливо уявити собі великого контрасту з вічною напівтемрявою та благоговійною пообідньою тишею, що панують у залі «Шрьодера».
— Добре, що тобі вдалось вирватися, — сказав Харрі, звертаючись до повнявого чоловіка, що вже сидів за столиком. По ньому відразу було видно, що він не належить до числа завсідників закладу. Причина крилася не в елегантному твідовому піджаці, й навіть не у краватці-метелику в червону крапочку. Просто на пропахлій пивом і вкритій чорними плямами від сигаретних недопалків скатертині перед ним стояла чашка з чаєм. Цим випадковим відвідувачем був психолог Столе Еуне, один із кращих спеціалістів у країні, до послуг якого поліція Осло вдавалася часто й навіть вельми охоче. Щоправда, з деякою часткою побоювання, позаяк Еуне, аж до самих кісток порядна людина, щиро дбаючи про підтримання власного реноме, ніколи не дозволяв собі в суді ніяких висловлювань, якщо вони не були на всі сто відсотків підтверджені науковими доказами. А позаяк у психології взагалі існує не так уже й багато доказів хоч би там чого, нерідко траплялося, що він, як свідок звинувачення, ставав кращим помічником захисту: посіяні його виступом сумніви тлумачилися на користь звинувачуваного. Розслідуючи різні вбивства, Харрі так часто звертався по допомогу до Еуне, що вже вважав його ледве не своїм колегою. Та й у питанні лікування власного алкоголізму Харрі так само сліпо довірявся цьому розумному, душевному, дещо франтуватому впертюху, так що найближчим часом навіть міг почати називати його своїм другом.
— Так ось, значить, де твоя схованка? — сказав Еуне.
— Угу, — підтвердив Харрі й звів брову, подаючи знак Майї, яка тут же вискочила з-за стойки і зникла на кухні.
— А це в тебе що?
— Японе. Чилі.
По переніссю Харрі скотилася крапля поту, на мить затрималася на кінчику носа й упала на скатертину. Еуне з подивом подивився на вологу пляму.
— Погано відновлюється теплообмін, — пояснив Харрі. — Я щойно з тренування.
Еуне скривився:
— Як медик я, можливо, мав би аплодувати, але як філософ ставлю великий знак питання — чи варто піддавати організм таким випробуванням?
На столі перед Харрі виникли сталевий кавник і чашка.
— Дякую, Майє.
— Відчуття провини, — вів далі Еуне. —- Дехто намагається впоратися з ним, вигадуючи собі різні покарання. Як ти, Харрі, коли зриваєшся. У твоєму випадку алкоголь — не спосіб утекти від дійсності, а радикальний спосіб самопокарання.
— Дякую, я й раніше чув од тебе цей діагноз.
— Так ти тому так старався на тренуванні? Докори сумління?
Харрі знизав плечима.
Еуне притишив голос:
— Ти що, так і продовжуєш думати про Елен?
Погляд Харрі метнувся вгору і зустрівся з поглядом Еуне. Він поволі підніс чашку з кавою до рота, довго пив і врешті з прикрою гримасою відставив її вбік.
— Ні, це не пов’язано зі справою Елен. Там ми ні на крок не просунулися, але я переконаний, зовсім не тому, що погано спрацювали. Просто треба набратися терпіння — рано чи пізно що-небудь обов’язково з’явиться.
— Добре, — сказав Еуне. — У тому, що Елен загинула, твоєї провини немає. Твердо це запам’ятай. І не забувай, усі твої колеги вважають, що справжнього її вбивцю було спіймано.
— Може, так. А може, й ні. Він мертвий, так що запитати тепер ні в кого.
— Не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс, Харрі. — Еуне сунув два пальці в кишеньку свого твідового жилета, дістав звідти срібний годинник і кинув погляд на циферблат. — Однак ти ж навряд чи хотів зі мною поговорити про відчуття провини?
— Ні. — Харрі вийняв із кишені стосик фотографій. — Я хотів би знати, що ти думаєш ось про це.
Еуне взяв знімки й почав переглядати.
— Схоже на пограбування банку. Не думав, що й це в компетенції забійного відділу.
— Подивися на наступну фотографію — і отримаєш пояснення.
— Ну і що? Він указує пальцем на камеру стеження.
— Вибач, наступна.
— Ого! Невже…
— Так. Спалаху майже не видно, це гвинтівка АС-3, але він щойно вистрілив. Як бачиш, куля влучила жінці точно в лоб. На наступній фотографії видно, як вона виходить із потилиці й застряє в дерев’яній панелі поряд зі скляним віконцем.
Еуне відклав знімки.
— Скажи на милість, Харрі, чому ви вічно сунете мені під ніс ці жахи?
— Щоб ти був у курсі, про що йдеться. Поглянь на наступний знімок.
Еуне важко зітхнув.
— Злочинець оволодів грішми, — вів далі Харрі, показуючи фотографію. — Тепер єдине, що йому залишається, — втекти. Він професіонал, спокійний, рішучий; у нього більше немає ніяких причин залякувати когось або до чогось змушувати. І все ж таки він на кілька секунд відкладає втечу заради того, щоб пристрелити службовку банку. Тільки через те, що управитель витратив зайві шість секунд, дістаючи гроші з банкомату.
Ложечка в чашці чаю, що стояла перед Еуне, поволі малювала вісімку.
— І тепер ти намагаєшся здогадатись, який у нього був мотив?
— Ну, мотив-то є завжди, просто часто складно буває зрозуміти, по який бік здорового глузду слід його шукати. Які будуть припущення?
— Серйозний розлад психіки.
— Але всі інші його дії надзвичайно раціональні.
— Розлад психіки зовсім не рівнозначний дурості. Люди з таким розладом мають не меншу, а деколи навіть більшу спритність у досягненні своєї мети, ніж ми, здорові. Що їх відрізняє від нас, так це самі цілі.
— А як щодо наркотиків? Бувають такі, під впливом яких нормальна людина стає такою агресивною, що в ній прокидається жадоба вбивати?
Еуне похитав головою:
— Дія стимулятора може лише підсилити або послабити схильність, яка вже існує. Той, що вбив сп’яну свою дружину, як правило, не раз про це подумував і на тверезу голову. Люди, що здійснюють навмисні вбивства, як у нашому випадку, майже напевно мають до цього стійку схильність.
— Так ти вважаєш, що хлопець зовсім звихнувся?
— Або ж первісно запрограмований на вбивство.
— Первісно запрограмований?
Еуне кивнув:
— Пам’ятаєш того грабіжника, якого так ніколи й не вдалося взяти, Расколя Баксхета?
Харрі зробив заперечний жест.
— Він циган, — вів далі Еуне. — Декілька років ходили чутки про цю справді містичну постать. Вважалося, що він мозковий центр, який стоїть за всіма значними пограбуваннями фінансових установ та інкасаторів в Осло у вісімдесяті роки. Минуло чимало часу, перш ніж поліції вдалось установити, що він справді існує, але навіть і тоді не зуміли знайти ніяких доказів проти нього.
— Тепер щось таке пригадую, — сказав Харрі. — Проте його начебто все ж таки спіймали?
— Помиляєшся. Щонайближче до нього вдалося підібратися, коли двоє нальотчиків пообіцяли свідчити в суді проти Расколя в обмін на пом’якшення покарання для них самих. Однак обидва вони раптово зникли за таємничих обставин.
— Нічого незвичайного, — зауважив Харрі, дістаючи пачку «Кемелу».
— Незвичайне те, що вони тоді сиділи у в’язниці, — сказав Еуне.
Харрі тихенько свиснув:
— Та все ж мені здається, він потрапив за ґрати.
— Вірно, — відгукнувся Еуне. — Проте його не спіймали. Він здався сам. Одного разу з’явився до приймальні Управління поліції Осло і заявив, що хоче зізнатись у здійсненні купи давніх пограбувань. Звісно, почався дикий переполох. Ніхто нічого не розумів, а сам Расколь навідріз відмовився пояснити, чому здався. Перш ніж порушувати справу, зателефонували мені, щоб я його оглянув і перевірив, чи не з’їхав він з глузду, — адже інакше суд визнав би зізнання недійсним. Расколь погодився на бесіду зі мною за двох умов. По-перше, ми мусили зіграти партію в шахи — і не питай мене, звідки йому стало відомо, що я граю. А по-друге, мені слід було принести французький переклад «Мистецтва війни» — стародавнього китайського трактату про військову тактику.
Еуне розпечатав пачку сигарил «Нобель петі».
— Книгу мені прислали з Парижа, і я захопив із собою шахівницю. Мене відвели до нього в камеру. Людина, яку я там побачив, більше всього нагадувала ченця. Він попросив у мене ручку і почав перегортати книгу, кивком давши зрозуміти, щоб я готувався до гри й починав. Я розставив фігури і зробив перший хід, готуючись розіграти дебют Реті — при ньому атака на супротивника починається лише після того, як твої фігури займуть усі центральні позиції. Часто такий початок буває вельми ефективним проти гравців середнього рівня. За одним тільки першим ходом неможливо було вгадати, що саме я задумав, однак цей циган, одірвавшись від книги, поглянув скоса на дошку, смикнув себе за цапину борідку, подивився на мене, розуміюче посміхнувся, зробив позначку в книзі…
Язичок полум’я, виплюнутий срібною запальничкою, лизнув кінчик сигарили.
— …і продовжив читання. Я запитав: «А ти що, не ходитимеш?» Щось недбало черкаючи на полях книги моєю ручкою, він відповів: «А навіщо? Бачиш, я записую, як складеться ця партія, хід за ходом. Усе скінчиться тим, що ти змушений будеш покласти свого короля». Я спробував було пояснити, що після одного-однісінького ходу він не може передбачити весь хід партії. «Парі?» — запропонував він. Я спробував відбутися жартами, але він наполягав. Тоді я погодився поставити сотню, таємно сподіваючись, що це схилить його до бесіди зі мною. Він зажадав, аби я поклав сотенну купюру біля дошки, щоб він міг її бачити. Потім він підвів руку, неначе збирався зробити хід, і тут події почали розвиватися блискавично.
— Шах і мат?
Еуне задумливо всміхнувся і випустив блакитне кілечко диму, що відразу ж рушило вгору:
— Наступної миті я відчув, що затиснутий залізною хваткою, голова закинута до стелі, а у вухо мені шепочуть: «Відчуваєш лезо мого ножа, ґадзо?» Дійсно, я відчував тонке, гостре як бритва лезо, що вперлося мені в горло і ледве не розпороло шкіру. Тобі коли-небудь доводилося переживати таке, Харрі?
Харрі в думках звірився з реєстром схожих ситуацій, в яких йому доводилось опинятися, проте точної відповідності так і не знайшов. Він похитав головою.
— Почуваєшся, як висловлюються деякі мої пацієнти, ніби риба, викинута з води. Я до того злякався, що ледве не обмочився. А він продовжував шепотіти мені у вухо: «Поклади свого короля, Еуне». Хватка трохи ослабла, щоб я зумів підвести руку і змести з дошки свої фігури. Потім, усе так само несподівано, він мене відпустив. Знову зайнявїпи своє місце за столом, він почекав, поки я опам’ятаюсь і відсапаюсь. «Якого диявола, що це було?» — простогнав я. «Це було пограбування банку, — відповів він. — Спершу сплановане, потім здійснене». З цими словами він розкрив книгу, де, за його словами, зафіксував хід партії, і показав мені. Але там був записаний тільки мій перший хід і слова: «Білий король здався». Потім він запитав: «Ну що, Еуне, це дає відповідь на всі твої запитання?»
— І що ти йому відповів?
— Нічого. Я покликав наглядача, який чекав за дверима. Проте, перш ніж він відімкнув камеру, я все ж таки задав Расколю останнє запитання. Відчував, що звихнуся, сушачи голову, якщо не отримаю на нього відповіді прямо тут і зараз. Я запитав: «Ти б це зробив? Перерізав би мені глотку, якби я не змахнув свого короля? Заради того щоб виграти ідіотське парі?»
— І що ж він відповів?
— Посміхнувся й запитав, чи знаю я, що таке попереднє програмування.
— Ну і?..
— Це все. Двері відчинились, і я пішов.
-Ащо він мав на увазі під попереднім програмуванням?
Еуне відсунув від себе чашку з чаєм:
— Можна первісно запрограмувати свій мозок, щоб він дотримувався певної моделі поведінки. Мозок пригнічуватиме інші імпульси і, хай там що, дотримуватиметься заздалегідь визначених правил. Вельми корисна річ у ситуаціях, коли природною реакцією мозку була б паніка. Наприклад, коли парашут не розкрився. Парашутист заздалегідь програмує себе на здійснення в цьому разі певних вимушених дій.
Або ж поведінка солдата в бою.
— Точно. До речі, є методи попереднього програмування, які дозволяють занурити людину в такий глибокий транс, що навіть найрадикальніша зовнішня дія не в змозі із нього вивести. Люди уподібнюються живим роботам. Найстрашніше, що досягти такого ефекту — заповітної мрії будь-якого генерала — надзвичайно просто, досить лише володіти потрібною технікою.
— Ти це про гіпноз?
— Мені більше подобається називати це попереднім програмуванням — не так таємничо звучить. Усе тут зводиться до дозволу і заборони на прийом імпульсів. Найбільш здатні легко можуть програмувати самих себе — це називають самогіпнозом. Якщо Расколь заздалегідь запрограмував себе на вбивство у разі, якщо я не покладу свого короля, то він тим самим відрізав собі всі шляхи до відступу.
— Але ж він усе-таки тебе не вбив.
— В усіх програм існує своєрідна кнопка скасування, якийсь пароль, що руйнує транс. У даному разі, цілком можливо, ним був перекинутий білий король.
— М-м. Вражає.
— Я ось до чого все це кажу…
— Здається, я здогадуюся, — перебив Харрі. — Грабіжник із фотографії міг запрограмувати себе на вбивство у разі, якщо управитель не вкладеться в строк.
— Правила попереднього програмування можуть бути досить прості, — сказав Еуне, гасячи свій недопалок у чашці й накриваючи її блюдцем. — Щоб занурити себе в транс, досить створити якусь малу, логічно завершену систему, закриту для проникнення будь-яких думок ЗЗОВНІ.
Поклавши на стіл поряд із кавовою чашкою п’ятдесяти-кронову купюру, Харрі підвівся. Туне мовчки дочекався, поки він збере фотографії, і лише потім запитав:
— Признайся, адже ти ні на йоту не віриш у те, що я тут тобі наплів, га?
— Абсолютно.
Еуне також підвівся й застебнув піджак.
— У що ти взагалі віриш?
— У те, чого мене вчить особистий досвід, — відповів Харрі. — У своїй масі звичайні бандити, щонайменше, зовсім не розумніші за мене — вони обирають найбільш прості рішення, та й мотиви у них, як правило, нехитрі. Коротше кажучи, на перевірку все виявляється таким самим, яким здається на перший погляд. Готовий посперечатися, що цей наш нальотчик або на-ширявся до одуру, або відчайдушно запанікував. Те, що він зробив, з біса безглуздо, з чого я роблю висновок, що він до того ж іще й тупий. Узяти, наприклад, цього цигана, якого ти, очевидно, вважаєш неабиякою спритною людиною. Скільки років до свого строку він дістав за те, що напав на тебе з ножем?
— Аніскільки, — сардонічно посміхнувшись, відповів Еуне.
— Як це?
— Ніякого ножа не знайшли.
— Мені здавалося, ти говорив, що ви сиділи з ним самі в замкненій камері.
-— Уяви собі таку ситуацію. Ти лежиш на пляжі на животі й загоряєш. Тут до тебе підходять приятелі й кажуть, щоб ти не надумався ворушитись, — у тебе над спиною один із них тримає совок із розжареним вугіллям. Раптом ти чуєш, як хтось із них ойкає, і наступної миті відчуваєш, як на спину падають вуглинки та нещадно її печуть. Доводилося тобі стикатися з чим-небудь подібним?
У свідомості Харрі —: до образливого швидко — промайнули всі картини його літніх відпусток.
— Ні.
— У результаті виявляється, що тебе розіграли і це всього лише шматочки льоду…
— Ну і що?
Еуне зітхнув:
— Деколи мені дуже б хотілося знати, Харрі, де ж усе-таки ти провів ті тридцять п’ять років, які, як ти стверджуєш, минули з моменту твого народження.
Харрі втомлено провів рукою по обличчю:
— О’кей, так у чому суть, Еуне?
— У тому, що досвідчений маніпулятор може змусити тебе сприйняти край сотенної купюри за лезо ножа.
Дивлячись Харрі просто у вічі, блондинка пообіцяла сонячну погоду і легку хмарність ближче до другої половини дня. Харрі натиснув кнопку, і картинка згорнулася, перетворившись на крихітну крапку, що світиться, в центрі 14-дюймового екрана. Проте варто йому тільки заплющитись, як у свідомості спалахнуло зображення Стіне Гретте у супроводі відлуння слів репортера: «…у справі, як і раніше, немає підозрюваних».
Харрі знову розплющив очі й подивився на погаслий екран, у якому відбивалася кімната. Він сам, старе зелене крісло з високою спинкою з «Ліфта»1 і порожній журнальний столик, при¬
1 Мережа дешевих магазинів в Осло.
крашений кругами від денець склянок і пляшок. Усе як завжди. Маленький телевізор стояв на полиці між «Самотньою планетою: книгою про Таїланд» і стареньким «Атласом шляхів», виданим іще Норвезькою спілкою підприємців тоді, як Харрі тут поселився. Незважаючи на свій статус переносного, телевізор за останні сім років не зрушився з місця ні на метр. Харрі довелося якось читати про семирічний синдром: приблизно через сім років люди починають прагнути переїхати на новіє місце. Або поміняти роботу. Або супутника життя. По собі він цього не помічав. Робота у нього була все та ж ось уже майже десять років. Харрі подивився на годинник. Анна сказала — о восьмій.
Що ж до супутниці життя, тут він ніколи не заходив так далеко, щоб мати можливість переконатися у правильності цієї теорії. За винятком двох випадків, усі його романи обмежувалися тим, що сам Харрі називав «шеститижневим утамовуванням свербіжу». У чому крилася причина, він і сам не знав. Може, в тому, що ці два винятки, коли він закохувався по-справжньому, завершилися трагічно. А може, винні були дві найстійкіші його прихильності — пристрасть до розслідування вбивств і тяга до алкоголю. В усякому разі, ще до того як рік тому він зустрів Ракель, Харрі й сам уже мало-помалу почав схилятися до думки, що не створений для тривалих відносин. Йому раптом згадалася спальня в будинку Ракелі в Холменколлені — простора, прохолодна. Багатозначні погляди і недомовки за сніданком. Малюнок Олега на дверцятах холодильника: три фігурки, що тримають одне одного за руки. Під однією з них — високою, головою ледве не врівні з жовтим сонцем, сяючим на безхмарному небі, — кострубато надряпано «Харі».
Харрі підвівся з крісла, взяв аркуш, який лежав поряд із ав-товідповідачем, і рішуче набрав номер на мобільнику. Після чотирьох гудків на іншому кінці лінії зняли слухавку.
— Привіт, Харрі.
— Привіт. Як ти здогадалася, що це я?
Низький приглушений смішок:
— Ти де був усі останні роки, га, Харрі?
— Ну, тут… там… а що? Невже знову дурня зваляв?
Вона засміялася цього разу трохи голосніше.
— Ах так, адже мій номер висвітився в тебе на дисплеї. І справді ідіот. — Харрі відчував, що все це дійсно звучить по-дурному. Нічого, йому б тільки зуміти сказати те, заради чого він телефонує, а там недовго і слухавку кинути. Ну, раз, два, три — пора зважуватись. — Знаєш, Анно, з приводу цієї нашої домовленості на сьогоднішній вечір…
— Харрі, не будь дитиною!
— Дитиною?
— Я тут таке карі готую, пальчики оближеш! Якщо боїшся, що я тебе спокушатиму, то мушу розчарувати. Я розраховую пообідати, ну і побалакати потім кілька годин. Спробуємо розібратися у двох-трьох випадках непорозуміння, що залишилися відтоді, як ми бачилися востаннє. А може, і цього не буде. Просто посидимо, посміємось. Японе-чилі, пам’ятаєш?
— Аякже, звичайно.
— От і чудово! Рівно о восьмій, о’кей?
— Ну, я…
— Чудово.
Вона поклала слухавку. Харрі ще якийсь час розглядав згаслий екран мобільника.
— Скоро я тебе вб’ю, — сказав Харрі, ще сильніше стискаючи холодну сталь гвинтівки. — Мені хочеться, щоб тобі це було заздалегідь відомо. Подумай над цим. Ану розкрий рот!
Усі, що оточували його, були восковими ляльками. Нерухомими, бездушними, позбавленими будь-яких людських рис. Харрі відчував, що його обличчя під маскою вкрите потом. Кров стугоніла у скронях, кожен удар озивався тупим болем. Він не наважувався огледітися, боячись зустріти чий-небудь осудливий погляд.
— Пхай гроші в мішок, — наказав він безликій істоті навпроти. — А сам мішок поклади собі на голову.
Безликий розсміявся, Харрі повернув свою гвинтівку і спробував ударити його прикладом у голову, але промахнувся. Решта присутніх у приміщенні також почали сміятися. Харрі нарешті зважився і роздивився їх крізь нерівні прорізи маски. Виявляється, він усіх їх знав. Дівчина в сусідньому віконці схожа на Біргіту. Чорношкірий біля автомата з талонами на чергу — Харрі міг би в цьому заприсягнутися — викапаний Ендрю. А сива пані з дитячою коляскою…
— Мамо? — ледве чутно прошепотів він.
— Так ти береш гроші чи ні? — запитав безликий. — Залишилося двадцять п’ять секунд.
Скільки залишилося часу, тут вирішую я! — гаркнув Хар-рі, знову всаджуючи ствол гвинтівки в чорний провал рота безликого. — Я так і знав, що це ти. Готуйся, за шість секунд ти помреш. Так бійся ж!
Із рота безликого на тоненькій ниточці звисав вибитий зуб, рясно текла кров. Але відповідав він, мовби не помічаючи цього:
— Мені видається абсолютно неприпустимим розпоряджатися часом і засобами, виходячи виключно з особистісних міркувань.
Десь наполегливо продовжував дзвонити телефон.
— Ну ж, злякайся! Бійся, чорт забирай, так, як боялася вона!
— Обережно, Харрі, не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс. — Харрі відчув, як щелепи безликого плющать ствол гвинтівки.
— Вона ж була моїм партнером, напарницею! Чуєш ти, сво-лото! Моїм кращим… — Маска заліплювала Харрі рот, заважала дихати. А безликий, незважаючи на ствол гвинтівки, що стирчить у роті, як нічого й не сталося, продовжував молоти нісенітницю:
— Узяв і відкосив.
— …другом. — Харрі повністю втиснув спусковий гачок. Нічого не сталося. Він розплющив очі.
Першою думкою Харрі було, що він на мить відключився. Він сидів усе в тому ж зеленому кріслі з високою спинкою, втупившись у згаслий телеекран. Ось тільки одяг. Він був з головою вкритий плащем. Навіть у роті відчувався неприємний присмак мокрої тканини. Та й кімнату тепер заливало яскраве денне світло. Удари молота. З безжальною точністю вони раз по раз влучали в якийсь нерв, розташований за очним яблуком, віддаючись у ньому неправдоподібно гострим і в той же час звичним болем. Він спробував напружитись і пригадати. Завис у «Шрьодера»? Почав пити в Анни? Проте, як він і боявся,у пам’яті зяяв провал. Він іще пам’ятав, як після телефонної розмови з Анною сів тут, у кімнаті. Далі — порожнеча. У цей момент гостро нагадав про себе вміст шлунка. Харрі встиг перегнутися через підлокітник крісла, і виблював просто на паркет. Зі стогоном заплющивши очі, він спробував відігнати від себе наполегливі дзвінки телефону. Коли ввімкнувсь автовідповідач, Харрі вже знову міцно спав.
Час миготів короткими відрізками, неначе хтось розрізав його ножицями на дрібні шматочки й упускав їх із нерівними проміжками. Знову прокинувшись, Харрі не квапився розплющувати очі. Спочатку він спробував прислухатися до свого стану, марно сподіваючись знайти які-небудь зміни на краще. Удари молота розосередилися по дещо більшій площі, в кімнаті смерділо блювотою, він точно знав, що більше заснути йому не вдасться. Ось, мабуть, і всі зміни. Долічивши до трьох, він підвівся, прошкандибав вісім кроків, які відокремлювали крісло від ванної, та знову випорожнив шлунок. Міцно тримаючись за бачок унітаза, він дочекався, поки відновиться дихання, зі здивуванням роздивляючись власну блювоту: у жовтій однорідній масі, що стікала в унітаз, видно були мікроскопічні червоні та зелені грудочки. Зачепивши червону грудочку великим і вказівним пальцями, він промив її під краном і підніс ближче до світла. Потім обережно поклав до рота й розжував. Відчувши пекучий смак японе-чилі, скривився. Ретельно вимив обличчя й випростався. Фізіономію, що дивилася на нього із дзеркала, прикрашав величезних розмірів синяк. Коли він вмикав автовідповідач, світло, що заливало кімнату, неприємно різонуло по очах.
«Це Беате Льонн. Сподіваюся, не перешкодила у заняттях, але Іварссон велів мені негайно всіх обдзвонити. Сталося ще одне пограбування. Відділення Норвезького банку, розташоване між Фрогнер-паркен і Майорстюакрюссет».
Сонце сховалося за низькими сірувато-сталевими хмарами, що наповзали з боку Осло-фіорду під несамовитими поривами південного вітру — явною увертюрою до дощу, що наближався. Кожен шквал супроводжувався диким свистом ринв і оглушливим лясканням маркіз на Кіркевеєн. Дерева стояли зовсім голі; Осло являв собою суцільну чорно-білу картину — неначе хтось висмоктав із міста всі барви. Притримуючи поли плаща руками, засунутими глибоко в кишені, й уперто пригнувши голову, Хар-рі крокував назустріч вітру. Він уже встиг відзначити, що останній ґудзик, який залишався, десь загубився — ймовірно, ще напередодні ввечері або вночі. Причому ця втрата була зовсім не єдиною. Зібравшись зателефонувати Анні, щоб та допомогла відновити картину минулого вечора, він виявив, що зник також і мобільник. Коли ж він урешті додумався передзвонити їй із звичайного апарата, голос у слухавці, що смутно нагадав Харрі голос когось із телеведучих колишніх років, повідав, що абонент, який викликається ним, саме зараз недоступний, проте він може залишити свій номер або ж повідомлення. Та від останнього він утримався.
Він відносно швидко опам’ятався і на подив легко поборов бажання продовжити де-небудь у «Вінмонополе» або у «Шрьодера». Замість цього він прийняв душ, переодягнувся і попрямував по Софієс-гате повз стадіон «Бішлет», проминув Пілестреде, Стенспаркен і вийшов на Майорстюа. На ходу він намагався зрозуміти, що ж таке він пив напередодні. Замість хворобливих спазмів шлунка — явних ознак вживання «Джима Біма» — всі органи чуття, здавалося, вкутала густа пелена липкого туману, розвіяти який, як з’ясувалося, не могли навіть най-різкіші пориви свіжого вітру.
Біля відділення Норвезького банку стояли дві поліцейські машини з увімкненими синіми мигалками. Харрі продемонстрував своє посвідчення одному з одягнених у форму патрульних в оточенні, пірнув під натягнуту стрічку і попрямував до входу в банк, де Вебер розмовляв із кимось зі своїх співробітників із криміналістичної лабораторії.
— А, старший інспектор, добрий вечір, — привітався Вебер, роблячи особливий наголос на слові «вечір». Побачивши синяк, який прикрашав фізіономію Харрі, він звів брову. — Що, дружина б’ється?
Не знайшовши відразу, що відповісти, Харрі клацанням витяг із пачки сигарету:
— Ну і що у нас тут?
— Хлопець у масці з гвинтівкою Ав-З.
— Природно, пташка відлетіла?
— Спокійнісінько.
— Свідків хто-небудь опитав?
— Лі й Лі в Управлінні якраз зайняті цим.
— Які-небудь деталі самого пограбування?
— Нальотчик дав жінці-управителю двадцять п’ять секунд на те, щоб відкрити банкомат, а сам у цей час приставив гвинтівку до голови однієї із службовок.
— І змусив її говорити замість себе?
— Угу. А коли увірвався в банк, молов усе ту ж нісенітницю по-англійськи.
— This is a robbery, don’t move! — пролунало в них за спиною у супроводі короткого уривчастого смішка. — Справді, вельми люб’язно, що ти все ж таки зумів вибратися, Холе. Ох, невже у ванні посковзнувся?
Харрі однією рукою підніс запальничку до своєї сигарети і припалив, а іншою одночасно простягнув пачку Іварссону. Той похитав головою:
— Погана звичка, Холе.
— Вірно, — озвався Харрі, ховаючи пачку «Кемелу» у внутрішню кишеню. — Ніколи не пропонуй свої сигарети джентльменові — виходь із того, що він палить власні. Бенджамін Франклін.
— Правда? — Іварссон старанно удавав, що не помічає посмішки Вебера. — Встиг нажлуктитися, га, Холе? Ну тепер-то тобі ясно, що наш грабіжник завдав нового удару — точнісінько як ми і припускали?
— І звідки ти взяв, що це саме він?
— Вважаю, ти бачиш, що це точна копія пограбування банку «Нордеа» на Бугстадвеєн?
— Хіба? — Харрі глибоко затягнувся. — У чому ж схожість?
На мить погляди Іварссона і Харрі схрестилися. Блиснув крокодилячий оскал.
— Управителька виявилася розторопною, — втрутився Вебер. — Ухитрилася спорожнити банкомат за двадцять секунд.
— Отже ніяких жертв, ніяких вбивств, — підхопив Іварссон. — Що, розчарований?
— Ні, — відповів Харрі, випускаючи сигаретний дим із ніздрів. Порив вітру тут же розвіяв його, не залишивши і сліду. Туман у голові, проте, розвіюватися не збирався.
Почувши, що хтось увійшов, Халворсен відвернувся від «Сільвії».
— Високооктановий еспресо, пронто, — буркнув Харрі, плю-хаючись у крісло.
— Доброго ранку, бос, — озвався Халворсен. — Кеіїський маєш вигляд.
Харрі уткнувся лицем у долоні:
— Нічого не пам’ятаю, що було вчора ввечері. Не знаю, що саме я пив, але присягаюся, ніколи більше цієї погані в рот не візьму.
Подивившись на колегу в щілину між пальцями, він побачив, що той усерйоз стурбований — лоб прокреслила глибока зморшка.
— Та розслабся ти, Халворсене, — це просто нещасний випадок. Зараз я тверезий як скельце.
—- Так що ж усе-таки трапилося?
— Судячи із вмісту шлунка, я пообідав із старим приятелем. Кілька разів телефонував, аби дістати підтвердження, але вона не озивається.
— Вона?
— Так. Вона.
— Може, жорстокі поліцейські ігри? — обережно поцікавився Халворсен.
— Займися краще кавою, — похмуро порадив Харрі. — Просто стара пасія. Все було абсолютно безневинно.
— Звідки ти знаєш, адже ти нічого не пам’ятаєш?
Харрі помацав неголене підборіддя. Згадалося, як колись Анна говорила, що вміла тільки слугувати каталізатором тих пристрастей, які вже є. Не дуже-то це заспокоювало. У пам’яті помалу почали спливати окремі деталі. Чорне плаття. На Анні було чорне плаття. Він лежить на сходах. Якась жінка допомагає йому підвестися. У неї лише половина обличчя. Як на одному з портретів Анни.
— У мене часто бувають провали в пам’яті, — сказав Харрі. — Це ще не гірший варіант.
— А з оком що?
— Напевно, стукнувся об кухонну полицю, коли повернувся додому, або щось подібне.
— Не хотілось би тебе засмучувати, Харрі, але це має серйозніший вигляд, аніж якась кухонна полиця.
— А що, — сказав Харрі, обома руками беручи чашку кави, — хіба в мене засмучений вигляд? У п’яному стані я б’юся тільки з тими, хто мені й на тверезу голову не подобається.
— До речі, Мьоллер просив тобі передати, що, схоже, все влаштовується, ось тільки не сказав, що саме.
Харрі зробив ковток еспресо, декілька секунд потримав каву в роті й лише тоді проковтнув:
— Гаразд, Халворсен, заспокойся, не бери в голову.
Нове пограбування піддалося детальному розбору на нараді слідчої групи, яка відбулася тим же вечором в будівлі Управління поліції Осло. Дідрік Гудмундсон доповів, що з моменту, коли спрацювала сигналізація, до прибуття поліції минуло три хвилини, проте нальотчик уже встиг покинути місце злочину. Негайно було утворено внутрішнє кільце оточення — патрульні автомобілі перекрили всі довколишні вулиці. Услід за цим протягом десяти хвилин було організовано і зовнішнє кільце — перекриті найважливіші транспортні магістралі: шосе Е-18 у Фор-небю, третє кільце поблизу Уллевола, Тронхеймсвеєн біля Акерської лікарні, Грінівеєн поблизу Рюа та перехрестя на площі Карла Бернера.
— Мені б хотілося назвати це кільце залізним, однак усі ви знаєте, як на сьогодні в нас ідуть справи з особовим складом.
Один із свідків, допитаних Туріль Лі, посвідчив, що чоловік у шапочці сідав на пасажирське сидіння білого «Опеля-аскони», що стояв із увімкненим двигуном на Майорстюавеєн. Автомобіль повернув ліворуч на Якоб-Ольс-гате. Магнус Ріан доповів, що ще один свідок бачив, як білий автомобіль — можливо, «Опель» — в’їхав у гараж на Віндерен, а вслід за цим звідти виїхав синій «Вольво». Іварссон подивився на карту, що висіла на штативі поверх відривних аркушів.
— А чом би й ні? Ула, оголоси в розшук іще й синій «Вольво».
— Є три волокна тканини, — сказав Вебер. — Два із стойки, там, де він через неї перескочив, і одне з дверей.
— Йесс! —- стиснувши кулак, Іварссон зробив ним характерний енергійний жест. Протягом усіх доповідей він ходив навколо столу за спинами присутніх, чим страшенно дратував Харрі.
— Тепер нам залишилося тільки підшукати кандидатури. Як тільки Беате закінчить редагувати відеозапис пограбування, відразу ж помістимо його в Інтернет.
— Гадаєш, це хороша думка? — із сумнівом у голосі поцікавився Харрі та відсунув свій стілець до стіни, перегородивши Іварссону дорогу.
Начальник відділу здивовано подивився на нього:
— Хороша — не хороша. Нічого не маю проти, якщо хтось повідомить нас, що впізнав людину на відео.
— А пам’ятаєте, — втрутився ^іа, — ту матусю, що зателефонувала і заявила, буцімто впізнала свого сина на плівці із записом пограбування, скинутим нами в Інтернет? А потім з’ясувалося, що він уже давно сидить за інше пограбування.
Вибух реготу. Іварссон також посміхнувся.
— І все ж таки ми ніколи не говоримо «ні» жодному новому свідкові, Холе.
— І жодному імітаторові? — Харрі закинув руки за голову і прогнувся.
— Імітаторові? Та кинь ти, Холе.
— Чому ж? Задумав би я коли-небудь узяти банк, уже постарався б у точності скопіювати манеру найзнаменитішого нальотчика країни, щоб перевести всі стрілки на нього. Адже всі деталі пограбування на Бугстадвеєн були доступні через Інтернет.
Іварссон похитав головою:
— Боюся, Холе, що в реальному світі звичайний грабіжник зовсім не така витончена натура. Може,хто-не6удь бажає пояснити забійному відділу, що найтиповіше для всіх серійних грабіжників? Ні? Ну що ж. Вони завжди — і при цьому із хворобливою пунктуальністю — повторюють ті ж самі дії, що і під час своєї попередньої вдалої рпроби. Лише коли щось зривається — тобто грабіжникові або не вдається одержати гроші, або його затримують, — він нарешті наважується змінити свій звичайний почерк.
— Що частково підтверджує твою точку зору, проте зовсім не спростовує мою, — підхопив Харрі.
Іварссон обвів очима тих, що сиділи за столом, ніби благаючи про допомогу.
— Ну гаразд, Холе. Ти отримаєш шанс особисто перевірити всі свої теорії. Я якраз ухвалив рішення про апробацію нової робочої методики. Відповідно до неї створюється самостійний підрозділ, що працює паралельно з основною слідчою групою, але при цьому незалежно від неї. Цю ідею я запозичив у ФБР. Головна думка її в тому, щоб уникнути одностороннього підходу до справи, що часто спостерігається у великих слідчих бригадах, де свідомо — або несвідомо — сповідаються достатньо шаблонні методи роботи. Така група може внести новий, свіжий струмінь, бо працює в автономному режимі, незалежно від решти бригади. Ця методика показала себе ефективною при розслідуванні особливо складних справ. Гадаю, більшість погодиться зі мною, що Харрі Холе володіє достатньою кваліфікацією, щоб увійти до такого підрозділу.
Почулися тихі смішки. Іварссон зупинився за спиною у Беате:
— Беате, ти складеш Холе компанію.
Беате почервоніла. Іварссон по-батьківськи поклав долоню їй на плече:
— Якщо щось не виходитиме, ти завжди зможеш просто відмовитися.
— Я тоді сам відмовлюся, — пообіцяв Харрі.
Харрі вже начебто почав відмикати під’їзд, як раптом несподівано передумав і рішучим кроком подолав ті десять метрів, що відокремлювали парадне від крихітного продуктового магазинчика, куди Алі якраз прибирав ящики з овочами і фруктами, що стояли на тротуарі.
— Привіт, Харрі! Ну як форма, краща? — Алі вискалився на весь рот, і Харрі на мить навіть примружився. Отже, його побоювання були не марні.
— Так ти що, Алі, допомагав мені?
— Тільки піднятися по сходах до квартири. Коли нам нарешті вдалося відімкнути двері, ти сказав, що далі впораєшся сам.
— А як я сюди дістався? Пішки чи…
— На таксі. Між іншим, ти винен мені сто двадцять крон.
Харрі застогнав і услід за Алі увійшов усередину його закладу.
— Мені дуже шкода, Алі, їй-богу. Будь добрий, розкажи стисліше, пропускаючи болісні подробиці.
— Ви з водієм стояли посеред вулиці та скандалили. А у нас спальня якраз сюди виходить. — Його фізіономія знову розпливлася в усмішці. — Який виродок придумав спальні з вікнами на вулицю?
— І коли це було?
— Вночі.
— Алі,ти прокидаєшся о п’ятій ранку,тож незрозуміло,що ти маєш на увазі, кажучи «вночі».
— Найраніше — о пів на дванадцяту.
Слухаючи, як Харрі плутано обіцяє, що таке більше не повториться, Алі кивав головою ледве не на кожне слово з виглядом людини, що знає все це практично напам’ять. Харрі висловив бажання віддячити Алі за клопіт, і той відповів, що Харрі міг би поступитися йому своєю порожньою коміркою в підвалі. Пообіцявши ще раз гарненько обдумати це питання, Харрі віддав Алі борг за таксі, а також розплатився за прихоплені в магазинчику пляшку коли та пакетик із макаронами і фрикадельками.
— Ну ось, тепер ми розрахувалися, — сказав Харрі, відрахувавши гроші.
Алі похитав головою:
— Колективний внесок за три місяці — зажадав цей кербуд, бухгалтер і ремонтник в одній особі.
— О чорт, зовсім забув!
— Еріксен, — усміхнувся ще ширше Алі.
— А це ще хто?
— Влітку я одержав листа від якогось Еріксена. Він просив вислати номери рахунків, на які він міг би перерахувати свою частину колективних внесків за травень і червень сімдесят другого року. Вважає, що саме це заважає йому спокійно спати останні тридцять років. Я відповів, що нині в нашому будинку не залишилося нікого, хто б його пам’ятав, так що він цілком може забути про цей борг. — 3 цими словами Алі направив на Харрі свій вказівний палець. — Але до тебе це зовсім не відноситься.
Харрі клятвено підвів праву руку:
— Обіцяю, завтра ж оплачу квитанцію.
Піднявшись до себе, Харрі насамперед знову набрав номер Анни. Знову той же жіночий голос автовідповідача. Однак якраз у той момент, коли він виклав вміст принесеного з собою пакету на шиплячу сковороду, телефон задзвонив. Кинувшись у передпокій, він схопив слухавку.
— Алло! — ледве не крикнув він.
— Привіт! — У добре знайомому йому жіночому голосі на тому кінці лінії звучали нотки здивування.
— А, це ти.
— Авжеж, а ти думав хто?
Харрі з досадою заплющив очі.
— Та так, один колега. У нас тут нове пограбування. — Кожне слово залишало в роті пекучу гіркоту жовчі, що розлилася, навпіл з чилі. Знову повернувся глухий пульсуючий головний біль.
— Я намагалася дзвонити тобі на мобільний, — сказала Ракель.
— Я його загубив.
— Загубив?
— Десь залишив або вкрали, не знаю, Ракель.
— Харрі, в тебе щось не так?
— Не так?
— Я по голосу чую, ти якийсь… збуджений.
— Бачиш, я…
-Ну?
Харрі важко зітхнув.
— Гаразд, а як там у вас, справа просувається?
До Харрі доходив сенс окремих слів, проте він ніяк не міг скласти їх у доладні речення. Зі всіх цих «економічний стан», «благо дитини» та «компромісна пропозиція» він зрозумів тільки, що ніяких особливих новин немає, наступне судове засідання призначено на п’ятницю, в Олега все гаразд, але йому набридло жити в готелі.
— Скажи йому, що я вас дуже чекаю, — попросив Харрі.
Поклавши трубку, Харрі якийсь час стояв над телефоном,
роздумуючи, чи не передзвонити їй просто зараз. Але для чого? Щоб розповісти, що він повечеряв зі своєю старою пасією і не знає, що саме сталося потім? Харрі вже потягнувся було до телефону, проте у цей момент на кухні завила пожежна сигналізація. Ледве він устиг зірвати з плити задимлену сковорідку із палаючими рештками їжі й відчинити вікно, як телефон задзвонив знову. Пізніше Харрі не раз думав, що все могло скластися по-іншому, якби Б’ярне Мьоллеру не спало на думку зателефонувати того вечора саме йому.
— Я знаю, ти щойно з чергування, — сказав Мьоллер. — Але в нас не вистачає людей. Жінку знайдено мертвою у своїй квартирі. Схоже, застрелилася. Може, прогуляєшся туди?
— Ясно, шеф, — сказав Харрі. — Тим більше що я твій боржник. Іварссон, між іншим, видав створення паралельної слідчої групи за власну ідею.
— А ти б на його місці що зробив, якби був начальником і дістав таке розпорядження ззовні?
— Знаєш, шеф, намагатись уявити мене начальником — однаково що старатися лобом стіну пробити. Гаразд, а як мені потрапити до цієї квартирки?
— Сиди вдома, за тобою заїдуть.
Через двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері; звук цей Харрі чув так рідко, що ледве не підстрибнув од несподіванки. Голос, який сповістив, що таксі подано, певна річ, був неабияк спотворений домофоном, однак видався Харрі знайомим. Він відчув, як волосся у нього на потилиці встає дибки. Спустившись на вулицю й побачивши припаркований біля під’їзду приземистий червоний спортивний автомобіль — «Тойоту MR2», — він зрозумів, що його побоювання не марні.
— Добрий вечір, Холе. — Голос донісся з відчиненого вікна машини, розташованого, втім, настільки низько — біля самого асфальту, — що Харрі не міг бачити мовця. Коли Харрі відчинив дверцята, його вітав знайомий верескливий фальцет, який кричав «You sexy motherfucka!»[12] у супроводі таких могутніх басів і органного синтезатора, що їхнє ревище змусило в перший момент відсахнутись, як від кинутоїчв обличчя жмені льодяників.
З чималими труднощами Харрі вмостився на тісному пасажирському сидінні — справді місце смертника!
— Виходить, сьогодні ввечері ми вдвох, — зауважив старший інспектор Том Волер. Його виступаюча вперед тевтонська нижня щелепа трохи опустилась, оголяючи ряд бездоганних білосніжних зубів, що виділялися на тлі загорілого лиця. Прозорі блакитні очі тим часом, як і раніше, залишалися холодними. Багато хто в Управлінні недолюблював Харрі, однак, наскільки йому самому це було відомо, по-справжньому ненавиділа його лише одна людина. Харрі знав, що в очах Волера він найнегідні-ший представник поліцейського корпусу і, отже, своєрідна особиста образа для Тома. За найрізноманітніших обставин Харрі давав зрозуміти, що не поділяє забарвлене в коричневі тони ставлення Волера та деяких інших своїх колег до гомиків, комуністів, інвалідів-симулянтів, до різних там іммігрантів — пакистанців, жовтопиких, нігерів, циган і «даго», а Волер, у свою чергу, величав Харрі «рок-журналістом, що спився». Харрі підозрював, що справжня причина ненависті криється в його пристрасті до випивки. Том Волер не терпів слабкостей. Саме тому, на думку Харрі, він проводив стільки годин у тренажерному залі, луплячи ногами й руками мішки з піском і все нових і нових спаринг-партнерів. Одного разу в їдальні Харрі чув, як один із молодих інспекторів із захопленням повідомляв, як Волер зламав обидві руки в’єтнамцеві-каратистові з молодіжної банди в районі Осло-С. Враховуючи погляди Волера на колір шкіри, Харрі здавалося парадоксом, що цей його колега може годинами не вилазити із солярію. Мабуть, варто було прислухатися до того, що твердили навчені досвідом колеги: насправді ж бо Волер зовсім не був расистом. І неонацистів, і чорномазих він бив із однаковим задоволенням.
Крім того, що знали всі, було те, про що ніхто до пуття не знав, проте деякі здогадувалися. Щось пов’язане з тим, що понад рік тому Сверре Ульсен — єдиний, хто міг розповісти, чому вбили Елен Єльтен, був знайдений у своєму ліжку з розрядженим пістолетом у руці й кулею Волера між очей.
— Обережніше, Волер.
— Що-що?
Харрі простягнув руку і зменшив гучність любовних стогонів.
— Сьогодні слизько.
Мотор продовжував стукати рівно, як швейна машинка, проте звук був оманний: Харрі відчув, як прискорення вдавлює його в жорстку спинку сидіння. Минувши Стенспаркен, вони помчали в бік Суумс-гате.
— Куди ми? — запитав Харрі.
— Сюди, — озвався Волер, різко повертаючи ліворуч просто перед капотом зустрічної машини. Крізь відчинене вікно Харрі почув шелестіння покришок по мокрому листю, яким був усипаний асфальт.
— Із поверненням до забійного відділу, — сказав Харрі. — А що ж, у Службі внутрішньої безпеки не прижився?
— Структурні зміни, — відповів Волер. — Крім того, начальник кримінальної поліції та Мьоллер наполягли на моєму поверненні. У забійному я досяг непоганих результатів, якщо ще пам’ятаєш.
— Як я можу забути?
— Ну не знаю, стільки доводиться чути про довготривалий ефект рясних узливань…
Якби Харрі не встиг упертися рукою в приладову панель, різке гальмування шпурнуло б його лицем прямо на вітрове скло. Бардачок відкрився, і щось важке впало на підлогу, попередньо стукнувши Харрі по коліну.
— Якого біса, що це? — скрикнув він.
— «Джеріко-941», ізраїльський пістолет-кулемет, — як ні в чому не бувало пояснив Волер, вимикаючи мотор. — Не заряджений. Хай собі валяється. Ми приїхали.
— Тут? — здивовано запитав Харрі, пригинаючись, аби трохи краще роздивитися жовтий дворик, біля якого вони зупинилися.
— А в чому справа? — поцікавився Волер, що встиг уже наполовину вилізти з машини.
Харрі відчув, що серце його забилося сильніше і частіше. Поки він намагався відшукати дверну ручку, в голові промайнув вихор думок, із яких затрималася тільки одна. Все-таки треба було тоді взяти слухавку та передзвонити Ракелі.
Туман повернувся. Він сочився всередину з вулиці, проникаючи із-за дерев у щілини вікон, уриваючись услід за ними у вхідні двері, що відчинились одразу ж після того, як Вебер щось гаркнув у домофон. Туман переслідував їх по п’ятах на сходах, потрапляючи сюди із замкових щілин сусідських квартир. Він закутував Харрі як ватяна ковдра, і коли вони нарешті увійшли до квартири, Харрі почало здаватися, що він іде ніби в хмарі. Все навколо — люди, голоси, потріскуючі рації, сині спалахи бліців — було оточено якимсь фантастичним ореолом і не мало значення, оскільки насправді не було — просто не могло бути — реальністю. А коли вони опинилися перед ліжком покійної, що лежала з пістолетом у правій руці та діркою у скроні, він так і не зміг подивитися на кров на подушці або ж зустрітися з її порожнім поглядом, що звинувачував. Замість цього Харрі роздивлявся спинку ліжка, коня з відірваною головою, щосили сподіваючись, що туман незабаром розсіється і він нарешті прокинеться.
Навколо нього то виникали, то знову замовкали чиїсь голоси.
— Я старший інспектор Том Волер. Може хто-небудь із присутніх озвучити стислу версію того, що сталося?
— Ми прибули три чверті години тому. Тут перебував електрик, який її і виявив.
— Коли він її знайшов?
— О п’ятій. І відразу ж подзвонив у поліцію. Його ім’я… зараз подивимося… Рене Єнсен. Тут у мене ще є його особистий номер і адреса.
— Чудово. Подзвоніть і пробийте його по наший базі.
— О’кей.
— Рене Єнсен?
— Так, це я.
— Підійдіть. Моє прізвище Волер. Скажіть, як ви сюди потрапили?
— Я вже розповідав тим, іншим: за допомогою запасного ключа. В четвер вона приходила до мене в майстерню і дала його мені, тому що не могла бути вдома, коли я прийду.
— їй що ж, у цей час на роботу треба було?
— А я звідкіля знаю? Хоча не думаю, щоб вона працювала. Ну тобто так, як всі. У неї там якась велика виставка була і таке інше.
— А, значить, художниця. Хто-небудь тут про неї чув?
Дружне мовчання.
— Що ви робили в спальні, Єнсен?
— Шукав ванну.
Інший голос:
— Ванна ось тут, за тими дверима.
— О’кей. Коли ви увійшли до квартири, Єнсен, ви не помітили нічого підозрілого?
— Підозрілого? Е-е… як це?
— Ну, двері, приміром, були замкнуті? Може, вікна відчинені? Які-небудь специфічні запахи або звуки? Хоч щось?
— Двері були замкнуті. Ніяких там відчинених вікон, та я взагалі-то особливо й не роззирався. А пахло, так це… начебто розчинником…
— Уайт-спірит?
Інший голос:
— В одній із кімнат ми виявили різне приладдя, яким користуються художники.
— Дякую. Ще на що-небудь звернули увагу, Єнсен?
— А що ви там ще говорили?
— Звуки.
— А так, звуки! Ні, звуків, мабуть, не було. Навпаки, тихо, як у могилі. Ну тобто… кхе, кхе… я ж тоді не знав, що…
— Гаразд, Єнсен, усе гаразд. А раніше ви покійну зустрічали?
— Ніколи, до того самого дня, як вона з’явилась у мене в майстерні. Така весела, енергійна пані.
— І що їй треба було?
— Полагодити термостат нагрівача у ванній.
— Будьте ласкаві, гляньте, він і справді не працює? Якщо там узагалі є нагрівач, звичайно.
— Тобто як це? А-а, розумію, вона спеціально все підстроїла, щоб її так знайшли, еге ж?
— Щось на зразок цього.
— Так, але термостат дійсно був того…
— Того?
— Зламаний.
— Звідки ви знаєте?
Пауза.
— Вам же сказано було, Єнсен, нічого тут не чіпати.
— Авжеж, але поки ви приїхали, минуло стільки часу, а я так нервувався, що мені просто потрібно було якось відволіктися.
— Отже, тепер термостат у покійної у повному порядку?
— Еге ж, типу того… кхе, кхе.
Харрі хотілося відійти від ліжка, але ноги відмовлялися коритися. Лікар закрив очі Анні, і тепер здавалося, що вона просто спить. Том Волер відпустив електрика, наприкінці взявши з нього обіцянку бути в найближчий день у межах досяжності. Відпустив він і чергову бригаду з Управління, що прибула сюди за сигналом про подію. Раніше Харрі ні за що не повірив би, що таке можливо, проте зараз він навіть радів присутності Тома Волера. Що не кажи, а досвід у Волера був. Харрі відчував, що сам, без нього, не зумів би зараз поставити жодного виразного запитання і вже поготів не в змозі був ужити якихось розумних заходів.
Волер попросив лікаря зробити попередні виводи.
— Куля, мабуть, пройшла наскрізь через усю черепну коробку, пошкодивши мозок і порушивши тим самим усі життєво важливі функції. Якщо припустити, що температура в кімнаті не мінялася, то, судячи з температури тіла, вона мертва вже мінімум шістнадцять годин. На тілі відсутні будь-які інші сліди насильства. Немає ніяких відмітин від ін’єкцій або інших ознак медикаментозного втручання. Одначе… — Тут лікар зробив театральну паузу: — Стан вен на зап’ястях указує на те, що це не перша її спроба суїциду. Чисто з царини припущень, але навскидку я б кваліфікував її стан як маніакальну депресію або просто депресію із суїцидальним синдромом. Готовий побитись об заклад, ми зможемо знайти її медичну карту в якого-небудь психіатра.
Харрі спробував щось сказати, але язик, подібно до ніг, не бажав його слухатися.
— Точніше зможу сказати, коли погляну на неї ближче.
— Спасибі, лікарю. А ти що повідаєш, Вебер?
— Зброя звичайнісінька — «Беретта-М92Б». Відбитки на рукояті належать одній людині — скоріше за все, їй самій. Куля, що застрягла в дерев’яній частині ліжка, підходить до цього типу зброї, так що балістична експертиза напевно підтвердить, що вона випущена саме з цього пістолета. Повний звіт буде готовий завтра.
— Добре, Вебер. Так, іще дещо. Коли електрик прийшов, двері були замкнуті. Я звернув увагу, що там — ригельний замок, а не клямка. Отже, виключено, що хтось сторонній побував тут і вийшов, зачинивши двері. Певна річ, якщо він не прихопив із собою ключі покійної. Іншими словами, якщо знайдемо її ключі, то внесемо ясність до цього питання.
Вебер кивнув і виставив на загальний огляд жовтий олівець із зв’язкою ключів, що висіла на нім.
— Лежали на комоді в коридорі. Це універсальний ключ — підходить і до під’їзду, і до всіх спільних приміщень у будинку. Двері в квартиру ним також можна відімкнути — я перевіряв.
— Чудово. По суті, нам бракує тільки власноручно написаного прощального послання. У кого-небудь є заперечення проти того, щоб вважати цей випадок цілком очевидним?
Волер по черзі обвів очима Вебера, лікаря і Харрі.
— О’кей.тоді нам залишилося тільки повідомити сумну звістку близьким родичам і провести офіційне упізнання.
Він вийшов у коридор; Харрі, як і раніше, продовжував стояти біля ліжка. Трохи згодом Волер знову заглянув до спальні.
— Все ж таки здорово, коли пасьянс сходиться з першого разу. Вірно, Холе?
Харрі відчув, як мозок його віддав команду кивнути, проте зовсім не був упевнений, що голова послухається.
Я проглядаю перший відеозапис. Якщо розбити його на кадри, стає виразно видно спалах пострілу. Порохові частинки, що ще не перетворилися на чисту енергію, схожі на рій астероїдів, які супроводжують комету в її мандрах крізь атмосферу і згоряють у цій атмосфері у міру того, як сама комета безперешкодно рухається все далі й далі вглиб. І ніхто не в змозі їй перешкодити, бо шлях її визначений наперед мільйони років тому, ще до появи людства, до того, як виникли відчуття, до народження ненависті й милосердя. Куля входить у голову, обриваючи думку, повертаючи назад мрії. І в самій глибині свідомості імпульсом нервових закінчень, що народився в центрі болю, виникає остання думка — SOS, суперечливе благання про допомогу, звернене до себе самого, — блискавкою пронизує мозок і тут же гасне. Натискаю на клавішу миші, вибираючи другий відеозапис. Поки мій комп’ютер перемелює інформацію, продираючись крізь морок їнтернету, я дивлюсь у вікно на зірки, що обсипали небо, і думаю, що кожна з них — свідчення невідворотності долі. У них немає ніякого сенсу, вони вищі за потребу людей в усьому знаходити логіку та взаємозв’язок. Через те вони такі прекрасні, розумію я.
Нарешті другий відеозапис готовий. Я натискаю на «ріау». Play a play[13]. Все той самий спектакль бродячого театру, щоправда, тепер він поставлений на новому місці. Ті ж репліки, рухи, все той самий костюм, та ж сценографія. Змінені лише статисти. І завершальна сцена. Сьогодні ввечері граємо не трагедію.
Я цілком задоволений собою. Я Зумів передати суть виконуваної мною ролі — холодного професіонала, антагоніста, яким точно знає, чого хоче, і якщо треба, то вбиває. Ніхто навіть не намагається тягнути час — після Бугстадвеєн вони просто не сміють. І тому на ті дві хвилини —- сто двадцять секунд, які я сам собі відпустив, я — Бог. Ілюзія спрацьовує. Мільйон одежин під комбінезоном, подвійні устілки, кольорові контактні лінзи, завчені рухи.
Я вимикаю комп’ютер, і в кімнаті робиться темно. Зовні доноситься лише звичайний міський шум. Сьогодні я зустрічався з Принцом. Дивний тип. При спілкуванні з ним виникає подвійне відчуття, як тоді, коли бачиш єгипетського бігунка — крихітну пташку, що клює залишки їжі, застряглі в зубах у крокодила. Він сказав, що в нього все під контролем, у Відділу пограбувань і розбійних нападів, як і раніше, немає ніяких доказів. Він отримав свою частку, а я — той єврейський пістолет, який він обіцяв мені дістати.
Імовірно, мені б слід було радіти, проте ніщо вже не може зробити мене колишнім.
Потім я подзвонив із телефону-автомата в Управління поліції, проте вони не хотіли нічого говорити, поки я не відрекомендувався родичем. Тоді вони сказали, що це було самогубство, Анна сама в себе вистрілила. Справу припинено. Ледве встигнувши повісити слухавку, я розреготався.
— Альбер Камю називав самогубство єдиною по-справжньо- му серйозною філософською проблемою, — сказав Еуне, насторожено поглядаючи на сіре небо над Бугстадвеєн. Оскільки рішення, чи гідне життя того, щоб його прожити, чи ні, піднімає основне питання філософії. Всі інші — про три світові виміри, про девять чи дванадцять категорій духу — виникли набагато пізніше.
Харрі невизначено гмукнув.
— Багато хто з моїх колег займається вивченням причин, із яких люди здійснюють самогубства. Знаєш, якого висновку вони дійшли, що вважають найбільш типовою причиною?
— Я якраз і сподівався, що ти допоможеш мені знайти від ¬ повідь на це запитання. — Харрі доводилося відчайдушно лавірувати на вузькому тротуарі, ухиляючись від перехожих, аби триматися поряд із товстуном психологом.
— Просто вони не бажають жити далі, — урочисто прорік Еуне.
—- Звучить так, ніби за це можна Нобелівську премію давати. — Харрі здзвонився з Еуне напередодні ввечері й домовився зайти за ним до його кабінету на Спурвейс-гате о дев’ятій. Коли вони проходили повз злощасну філію банку «Нордеа», Харрі звернув увагу, що на протилежному боці вулиці перед магазинчиком «Севен-елевен» стоїть усе той же зелений сміттєвий контейнер.
— Часто ми забуваємо — рішення про самогубство раз у раз приймають розсудливі люди, які попросту вважають, що їм уже нічого чекати від життя — вів далі Еуне. — Приміром, люди похилого віку, що втратили супутника життя або раптово відчули, що здоров’я їхнє підупало.
— Ця жінка була молода і здорова. Про які ж раціональні причини може йтися в її випадку?
— Перш за все слід визначитися, що саме вважати раціональним. Якщо хто-небудь, повністю зневірившись, вирішує покінчити зі своїм болем, позбавивши себе життя, можна припустити, що він чинить цілком обдумано. З іншого боку, важко вважати самогубство раціональним вчинком, якщо воно здійснене людиною, що помалу виходить із депресії, за рахунок чого у неї і з’являються сили на здійснення якихось активних дій, до яких можна віднести і самогубство.
— А може самогубство відбутися абсолютно спонтанно?
— Певна річ, може. Проте, як правило, йому передують спроби накласти на себе руки, особливо це стосується жінок. У США на одне жіноче самогубство доводиться десять, так би мовити, суїцидальних спроб.
— Так би мовити?
— Коли приймають п’ять пігулок снодійного, це вже цілком серйозний крик про допомогу. Але я б не назвав це спробою самогубства, якщо на столику залишається пляшечка з тими ж ліками, випорожнена тільки наполовину.
— У нашому випадку йдеться про вогнестріл.
— Отже, чоловічий спосіб.
— Чоловічий?
— Одна з причин, із яких спроби самогубства у чоловіків частіше бувають успішними, полягає в тому, що вони віддають перевагу способам більш небезпечним і безповоротним, аніж жінки. Вогнепальна зброя і висотні будівлі, а не порізані вени
і жменя пілюль. Коли стріляється жінка, це скоріш незвично.
— Підозріло незвично?
Еуне кинув швидкий погляд на Харрі:
— У тебе є підстави вважати, що це було не самогубство?
Харрі похитав головою:
— Просто я хочу повної визначеності. Нам зараз праворуч,
її квартира — трохи далі по цій вулиці.
— Соргенфрі-гате?[14] — Еуне хихикнув і знов боязко глянув скоса на затягнуте грізними хмарами небо. — Ну та, звичайно.
— Що ти маєш на увазі?
— «Sans souci». «Без смутку». Так називався палац таїтянського короля Крістофа, який наклав на себе руки, коли французи взяли його в полон. Ну знаєш, того, що розвернув гармати стволами в небо і наказав стріляти, щоб помститися за себе Господу.
— А-а…
— А знаєш, що письменник Ула Бауер сказав якось про цю вулицю? «Я навіть спробував переїхати на Соргенфрі-гате, але й це не допомогло». — Еуне розреготався так, що його подвійне підборіддя кумедно затряслося.
Біля під’їзду їх очікував Халворсен.
— По дорозі з Управління я зустрів Бярне Мьоллера — сказав він. — Мені здалося, він вважає цю справу до кінця розслідуваною і закритою.
— Потрібно ще раз усе оглянути, щоб усунути останні неясності, — озвався Харрі, відмикаючи під’їзд узятим у електрика ключем.
З попереднього вечора в квартирі нічого не змінилося, тільки стрічку, натягнуту поліцейськими впоперек вхідних дверей, зняли, а труп відвезли. Вони пройшли в спальню. У напівтемряві, що панувала там, на темному тлі величезного ліжка білою плямою виділялися простирадла.
— І що ми шукатимемо? — поцікавився Халворсен у Харрі, що розсовував важкі гардини, якими було завішено вікна.
— Запасний ключ від вхідних дверей, — сказав Харрі.
— Навіщо?
— Ми виходили з того, що у покійної був один запасний ключ, який вона дала електрикові. Я тут навів довідки. Універсальний ключ неможливо виточити у звичайного слюсаря, його необхідно замовляти у фірми-виготовлювача замка через майстерню, що має на це спеціальну ліцензію. Оскільки такий ключ підходить і до під’їзду, і до спільних господарських приміщень — наприклад, до підвалу, — кербуд веде за ними строгий контроль. Адже всім відомо, що коли замовляєш нові ключі, треба мати письмовий дозвіл кербуда, вірно? За угодою з ним та майстерня, що має ліцензію, веде облік усіх ключів, виданих наймачам кожної квартири. Учора ввечері я здзвонився з майстернею на Вібес-гате. Анна Бетсен замовляла два запасних ключі. Разом, значить, у неї було три комплекти. Один ми знайшли в квартирі, другий був у електрика. Де ж третій ключ? Доти, поки він не знайдений, не можна виключати, що у момент її смерті в квартирі перебував хтось іще і цей хтось, ідучи, й замкнув двері.
Халворсен розуміюче кивнув:
— Ага, отже, третій ключ.
— Саме так, третій ключ. Гаразд, Халворсене, починай шукати, а я поки хочу дещо показати Еуне.
— О’кей.
— Так, і ще. Не дивуйся, якщо виявиш тут мій мобільних. Здається, я вчора забув його тут.
— Мені здавалося, ти говорив, що загубив його ще позавчора.
— Авжеж, загубив, потім знайшов, а зараз ось знову десь залишив. Що, скажеш, з тобою такого не буває?
Халворсен несхвально похитав головою. Харрі тим часом уже потяг Еуне в коридор і в глиб квартири.
— Хочу запитати тебе про дещо, оскільки ти єдиний художник, якого я знаю особисто.
— Ну, припустимо, це дуже сильно сказано. — Еуне все ще ніяк не міг відсапатися після підйому по сходах.
— Кинь, ти принаймні якось розбираєшся в мистецтві. Отже, сподіваюся, зможеш хоч щось тут прояснити.
Харрі розкрив двері в дальню кімнату, клацнув вимикачем і зробив запрошувальний жест. Проте, замість того щоб оглядати три полотна, що стояли посеред майстерні, Еуне, тихенько пробурмотівши щось подібне до «ой-ой-ой», квапливо попрямував у самий кут кімнати до триголового торшера. Діставши із внутрішньої кишені твідового піджака окуляри, він нахилився до масивної ніжки, намагаючись розібрати якийсь напис.
— Ну, доповім я вам! — захоплено вигукнув він. — Та це ж справжній торшер роботи Гріммера.
— Гріммера?
— Бертол Гріммер. Всесвітньо відомий німецький дизайнер. У числі його робіт — проект монумента Перемоги, який Гітлер звелів спорудити в Парижі сорок першого року. Гріммер міг стати одним із найвидатнішйх Художників нашого часу, але коли він досяг піку своєї кар’єри, раптово спливло, що він на три чверті циган. Самого його кинули в концтабір, а ім’я викреслили із списків тих, хто брав участь у будівництві різних споруд і колективних шедеврів. Гріммер вижив, проте в каменоломні, де працювали цигани, йому роздробило обидві руки. Він продовжував творити і після закінчення війни, та, мабуть через каліцтво, досягти колишніх висот йому вже ніколи не вдавалося. Хоча, готовий посперечатися, це якраз одна з його повоєнних робіт. — Еуне шанобливо поторкав один із плафонів.
Харрі нерішуче кашлянув:
— Я ж бо мав на увазі ті три портрети…
— Любительська мазанина, — презирливо пирхнув Еуне. — Краще поглянь на цю чарівну скульптуру. Богиня Немезида — улюблений повоєнний мотив Бертола Гріммера. Богиня помсти. Знаєш, до речі, що стосується самогубств, то помста досить часто стає тут головним мотивом. Якщо хтось вважає, що життя його не вдалося з вини конкретної людини, то цей хтось цілком може, позбавивши себе життя, спробувати вселити відчуття провини тій людині. Бертол Гріммер, до речі, також наклав на себе руки. Попередньо вбивши власну дружину — у неї був коханець. Помста, помста, помста. А тобі відомо, що людина — єдина жива істота, що удається до помсти? При цьому цікаво, що…
— Еуне!
— Ах так, ці картини. Так ти хочеш, щоб я за ними спробував зробити які-небудь висновки? Що ж, узагалі-то можна сказати, що частково це схоже на плями РоршаХа.
— М-м-м. Це такі картинки, за допомогою яких ви намагаєтеся виклйкатй у пацієнтів різні асоціації?
— Вірно. Тільки тут є одна проблема. Якщо я почну тлумачити ці картини, то мої слова, скоріше за все, набагато більше будуть віддзеркаленням мого власного, а зовсім не її внутрішнього світу. Та все ж, незважаючи на те, що тепер ніхто не вірить у плями Роршаха, чом би й ні? Подивимося. Що ж, картини досить похмурі. Проте автор швидше озлоблений, аніж пригнічений. Так, і одна з них, очевидно, не закінчена.
— А може, так і треба, може, всі вони саме в нинішньому вигляді створюють ефект якоїсь цілісності?
— З чого ти це взяв?
— Не знаю. Може, тому, що світло кожного з ріжків торшера падає точно на одну з картин. Тобі так не здається?
— Гм. — Еуне в задумливості притиснув палець до губ. — А втім, ти, мабуть, маєш рацію. Так, точно маєш рацію. І знаєш, що з цього виходить, Харрі?
— Ну-у, ні.
— Вибач за вираз, здається — ні біса! Це все, що тобі було від мене потрібно?
— Так. Ну, або ще така дрібниця, позаяк уже ти сам художник. Бачиш, палітра стоїть зліва від мольберта. Адже це незручно, га?
— Точно, якщо тільки художник не лівша.
— Зрозуміло. Гаразд, піду допоможу Халворсену. Не знаю, як тобі й дякувати, Еуне.
— Дурниці. Просто припишу собі зайву годинку, коли виставлятиму вам рахунок наступного разу.
Халворсен уже встиг відпрацювати спальню.
— Небагато ж у неї було дрібничок, — зазначив він. — Таке враження, що проводиш обшук мало не в готельному номері.
Одяг, туалетне приладдя, праска, рушники, постільна білизна і таке інше. Ніяких тобі сімейних фотографій, листів або інших особистих паперів.
Годиною пізніше Харрі й сам мав можливість переконатися, що Халворсен має рацію. Вони прошерстили всю квартиру й повернулися до спальні, так і не знайшовши нічого — ні єдиного рахунку за телефон, ні навіть банківської квитанції.
— Дуже дивно, — резюмував Халворсен, сідаючи на письмовий стіл поряд із Харрі. — Мабуть, вона зробила прибирання. Видно, йдучи, вирішила прихопити з собою все особисте, ну, ти розумієш.
— Розумію. А лептопа ти тут ніде не зустрічав?
— Лептопа?
— Ноутбука, портативного комп’ютера?
— А з чого це раптом?
— Бачиш слід ось тут, на деревинці? — Харрі показав на білястий чотирикутник на кришці столу якраз між ними. — Схоже, тут стояв лептоп, який потім звідси забрали.
— Ти так гадаєш?
Харрі відчув на собі допитливий погляд Халворсена.
Якийсь час вони постояли на вулиці, роздивляючись вікна її квартири — темні квадрати на блідо-жовтому тлі будинку. Харрі закурив пом’яту, трохи не в гармошку складену сигарету, яку знайшов у внутрішній кишені плаща.
— Дивно це якось із її ріднею, — сказав Халворсен.
— Ти про що?
— Хіба Мьоллер тобі не розповідав? Вони не знайшли ні її батьків, ні сестри, ні братів — тільки дядька, який, до речі, сидить. Мьоллеру самому довелося дзвонити в похоронне бюро, щоб вони приїхали й забрали нещасну. Буцім у самій смерті мало самоти.
— Отож. Що за похоронне бюро?
— Сандеманна, — відповідав Халворсен. — Дядько наполіг, щоб її піддали кремації.
Харрі зробив глибоку затяжку і простежив за хмаркою диму, що танула. Кінець процесу, що був початий селянином, який кинув тютюнове насіння в переоране поле десь у далекій Мексиці. Через чотири місяці насіння перетворилося на зелену рослину заввишки в людський зріст, через іще два його прибрали, зрізали листя, висушили, відсортували, упакували його і відіслали на одну з фабрик Р. Дж. Рейнольдса у Флориді або Техасі, де врешті-решт тютюнове листя перетворилося на сигарети «Ке-мел» із фільтром у вакуумній упаковці. Жовті пачки «Кемелу» запечатали в картонні ящики і завантажили на корабель, який пливе до Європи. І ось опісля восьми місяців частинка цього колись зеленого, зігрітого мексиканським сонцем листа випадає з пачки і застряє в кишені плаща якогось алкаша, коли той оступається на сходах або виходить із таксі, а може, коли використовує цей плащ як ковдру, не зумівши чи просто не зважившись відчинити двері власної спальні зі страху перед потворами, що ховаються під ліжком. Коли ж він нарешті знаходить зім’яту й обліплену смітинками сигарету, він пхає її до рота, з якого тхне перегаром, і підносить запальничку до іншого кінця. На якусь мить висушений і подрібнений тютюновий лист проникає в легені, приносячи їхньому володареві справжню насолоду, а потім виривається назовні, дістаючи довгождану свободу. Свободу розчинитися в повітрі, розвіятися, стати нічим. І відразу ж бути забутим.
Халворсен пару разів обережно кашлянув:
— А як ти здогадався, що вона замовляла ці ключі саме в майстерні на Вібес-гате?
Відкинувши недопалок, Харрі щільніше запнув плащ.
— Схоже, Еуне мав рацію, —’‘сказав він. — Буде дощ. Якщо ти прямо в Управління, то я з тобою.
— Харрі, адже в Осло напевно не одна сотня таких майстерень.
— М-м. Я подзвонив заступникові голови житлотовариства, Батогу Арне Рінгнесу. Славний хлопчина. Він сказав, що вони ось уже років двадцять користуються послугами саме цієї майстерні. Ну що, їдьмо?
— Добре, що ти прийшов, — сказала Беате Льонн, коли Харрі відчинив двері «Камери тортур». — Я тут учора дещо виявила. Ось, поглянь. — Вона перемотала плівку трохи назад і натиснула на «паузу». На екрані з’явився тремтячий кадр: широкий план обличчя Стіне Гретте, зверненого до одягненого в маску грабіжника. — Я збільшила частину кадру, щоб узяти обличчя Стіне якомога більше.
— І навіщо це тобі? — поцікавився Харрі, падаючи на стілець.
— Якщо поглянути на лічильник, виходить, що це було за вісім секунд до того, як Забійник вистрілив…
— Забійник?
Дівчина ніяково всміхнулася:
— Це я так його називаю, ну, просто для себе. У мого дідуся був хутір, ну і я…
— А де?
— Валле в Стенсдалені.
— І там ти бачила, як забивають худобину?
— Так. — Тон, яким це було сказано, ясно свідчив, що вона не має наміру розвивати цю тему. Беате натиснула на кнопку сповільненого відтворення, й обличчя Стіне Гретте ожило. Хар-рі було видно, як очі її поволі моргають, а губи ворушаться. Він уже приготувався було до пострілу, коли Беате раптово вимкнула запис.
— Бачив? — помітно хвилюючись, запитала вона.
Знадобилося декілька секунд, перш ніж Харрі зрозумів, що
саме вона має на увазі.
— Вона говорить! — нарешті вигукнув він. — Вона сказала щось прямо перед тим, як він її застрелив! Але ж нічого не чутно!
— Це тому, що вона шепоче.
— Як же я раніше не звернув уваги?! Але навіщо? І що саме вона говорить?
— Сподіваюся, скоро дізнаємось. Я зв’язалася з фахівцем із читання по губах із Центру глухонімих. Він уже їде.
— Чудово.
Беате подивилася на годинник. Закусивши нижню губу, Харрі набрав у легені більше повітря і тихо почав:
— Бачиш, Беате…
Він помітив, як дівчина завмерла, варто було йому тільки вимовити її ім’я.
— Колись у мене була напарниця, Елен Єльтен.
— Я знаю, — швидко сказала вона. — Її вбили біля Акерсельви.
— Так. Коли ми з нею розкручували справу, то зазвичай використовували різні прийоми, щоб витягувати інформацію, застряглу в підсвідомості. На зразок асоціативних ігор, коли пишеш на аркушиках по декілька слів, ну і так далі. — Харрі знічено всміхнувся. — Знаю, звучить це не особливо переконливо, але часом усе ж таки приносило результати. Я тут подумав, ми могли б і з тобою це спробувати.
— Що саме?
Харрі знов спало на думку, наскільки впевненіше тримається Беате, коли вони вивчають відеозапис або роздивляються екран комп’ютера. Зараз же вона дивилася на нього так, ніби він щойно запропонував зіграти в покер на роздягання.
— Мені б хотілося знати, що ти відчуваєш, коли думаєш про цю справу, — пояснив він.
Вона невпевнено всміхнулася:
— Почуття, відчуття…
— Та забудь ти хоч на секунду про холодні факти. — Харрі подався вперед на своєму стільці. — Перестань бути слухняною дівчинкою. Не треба придумувати ніяких обґрунтувань того, що говориш. Просто розкажи про те, що нутром відчуваєш, коли думаєш про цю справу.
Декілька секунд вона сиділа, втупившись у стіл. Харрі терпляче чекав. Потім вона підвела погляд і подивилася йому просто у вічі:
— Здається, це так звана гостьова перемога.
— Гостьова перемога?
— Ну так, перемога на чужому полі. Один із тих п’ятдесяти відсотків злочинів, які ми ніколи не зуміємо розкрити.
— Зрозуміло. І чому ж?
— Елементарна арифметика. Якщо згадати про всіх тих ідіотів, яких нам не вдалося затримати, то у такої людини, як Забійник, що чудово все продумав і, ймовірно, має деяке уявлення про методи нашої роботи, відносно непогані шанси, погодься.
— Гм. — Харрі потер щоку. — Отже, твої внутрішні відчуття зводяться до простої арифметики?
— Не тільки. А як рішуче він усе це виконав? Ніби ним у цей момент рухало щось таке…
— Що саме ним рухало, Беате? Жадоба наживи?
— Не знаю. За статистикою, при пограбуваннях жадоба наживи є мотивом номер один, за ним іде азарт, далі…
— Та забудь ти про статистику, Беате. Тепер ти слідчий, ти аналізуєш не тільки відеоматеріали, але і своє тлумачення того, що бачила. Повір мені, це головне, в чому мусить розбиратися слідчий.
Беате задумливо дивилася на нього. Харрі відчував, що помалу виманює її з мушлі.
— Давай знову! — ще натиснув він. — Що рухало Забійником?
— Почуття.
— Які почуття?
— Сильні.
— Які саме, Беате?
Вона заплющила очі.
— Любов або ненависть. Ненависть. Ні, любов. Я не знаю.
— Чому він її застрелив?
— Тому що він… ні.
— Ну ж, давай. Чому він її застрелив? — Харрі дюйм за дюймом рухав свій стілець, поки не опинився практично пліч-о-пліч
із дівчиною.
— Тому що мусив. Тому що так було вирішено… заздалегідь.
— Здорово. А чому це було вирішено заздалегідь?
У цей момент пролунав стукіт у двері.
Харрі аж ніяк не засмутився б, якби Фріц Б’єлке з Інституту глухонімих продемонстрував менше завзяття, коли, прагнучи якнайскоріше прибути до них на допомогу, об’їжджав на своєму велосипеді численні пробки в центрі міста. Проте зараз цей веселий повний чоловічок у круглих окулярах уже стояв на порозі «Камери тортур», вертячи в руках рожевий велосипедний шолом. Б’єлке не був глухим, як, до речі, й німим. Щоб він зумів краще розібратися в особливостях артикуляції Стіне Гретте, вони спершу прокрутили ту частину відеозапису, на якому було чутно її мову. При цьому сам Б’єлке базікав без угаву.
— Так, я вважаюся фахівцем, проте насправді всі ми в тій або іншій мірі читаємо по губах, хоча одночасно і слухаємо те, що сказав той, хто говорить. Узяти, наприклад, неприємне відчуття, яке виникає у вас щоразу, коли зображення і звук у фільмі не синхронізовані, хоча вся справа, можливо, в якихось сотих долях секунди.
— Ну, — сказав Харрі, — особисто я нічого не можу зрозуміти з руху її губ.
— Проблема в тому, що по губах можна прочитати всього лише від тридцяти до сорока відсотків слів. Аби розібрати все останнє, треба стежити за виразом обличчя, жестами, а також за допомогою власного мовного чуття і логіки намагатися вставляти слова, яких бракує. Таким чином, думати тут не менш важливо, ніж бачити.
— Ось вона починає шепотіти, — сказала Беате.
Б’єлке вмить замовк і з зосередженим виглядом втупився в екран, прагнучи не пропустити щонайменшого ворушіння губ. Беате зупинила запис за мить до пострілу.
— Ага, — сказав Б’єлке. —- Давай іще разок.
Потім він знову попросив:
— Ще.
І насамкінець:
— Будьте ласкаві, спочатку.
Після сьомого повтору він задоволено кивнув, даючи зрозуміти, що перегляд закінчено.
— Я не розумію, що вона має на увазі, — сказав Б’єлке. Харрі та Беате переглянулися. — Проте знаю, що саме вона говорить.
Беате ледве не бігла по коридору, намагаючись не відставати від Харрі.
— Він вважається кращим фахівцем у країні в цій галузі, — виправдовувалася вона.
— Ну то й що? — відмахнувся Харрі. — Адже він сам сказав, що не впевнений.
— А що, коли вона все ж таки говорить те, що сказав Б’єлке?
— Не сходиться. Він напевно проґавив «не».
— Я не згодна.
Харрі різко зупинився, і Беате з розмаху налетіла на нього. Перелякано подивившись угору, вона вперлася поглядом в його широко розкрите око.
— Чудово, — сказав він.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла вона.
— Чудово, що не згодна. Незгода означає, що ти, ймовірно, бачила або ж відчула щось інше, хоча і сама ще не знаєш, що саме. А я ось нічого не відчув. — Він знову попрямував по коридору. — Виходитимемо з того, що маєш рацію ти. Подивимося, куди це нас приведе. — Зупинившись перед ліфтом, він натиснув кнопку виклику.
— А зараз ти куди? — запитала Беате.
— Треба перевірити одну деталь. Повернуся менш ніж через годину.
Двері ліфта плавно роз’їхались, і з них зробив крок шеф Іварссон. %
— А-а! — ошкірився він. — Майстри-детективи йдуть по сліду? Є що мені повідомити?
— Але сенс створення паралельних груп якраз і полягає у тому, щоб нічого не повідомляти один одному, — зауважив Харрі, обігнув Іварссона і зайшов до ліфта. — Звичайно, якщо я вірно розумію тебе і ФБР.
Іварссон широко посміхнувся, проте погляд його при цьому зовсім не втратив твердості:
— Але ключовою ж бо інформацією ми, ясна річ, зобов’язані ділитися.
Харрі натиснув на кнопку першого поверху, але тут Іварссон зробив крок уперед і заблокував двері ліфта:
— Ну і?..
Харрі знизав плечима:
— Стіне Гретте дещо шепнула грабіжникові якраз перед тим, як він вистрілив.
— Так-так?
— Нам здається, вона сказала: «Я винна».
— «Я винна»?
— Так.
Іварссон наморщив лоб:
— Ні, тут, певно, щось не так. Більше підходило б, скажи вона: «я не винна», тобто не винна в тому, що керівник на шість секунд довше упаковував гроші в сумку.
— Не згоден, — заявив Харрі, демонстративно поглядаючи на годинник. Нам допомагав провідний фахівець країни в цій галузі. Але подробиці тобі зможе повідомити й Беате.
Іварссон сперся ліктем на одну з половинок дверей ліфта, яка протягом усієї бесіди стукалась об його спину:
— Значить, вона просто настільки розгубилася, що пропустила «не». І це все, що у вас є? Беате?
Беате зашарілася:
— Я якраз почала проглядати відеозапис пограбування на Кіркевеєн.
— Є які-небудь міркування?
Погляд дівчини кинувся від Іварссона до Харрі.
— Поки що ніяких.
— Отже, нічого, — підсумував Іварссон. — Тоді вас, мабуть, потішить,що ми вирахували девять підозрюваних,яких маємо намір допитати. А також у нас з’явився план, яким чином вивудити нарешті хоч що-небудь із Расколя.
— Расколя? — перепитав Харрі.
— Расколь Баксхет — щурячий король власного персоною, — сказав Іварссон, узявся за пасок, зробив глибокий вдих і з надзвичайно задоволеним виглядом підтяг штани. — Але подробиці тобі зможе повідомити і Беате.
Харрі знав, що іноді буває занадто вже буркотливим і капризним. Узяти хоч би Бугстадвеєн. У чому тут річ, він і сам до ладу не розумів. Може, в тому, що люди на цій вулиці, немов вимощеній золотом і нафтою та розташованій на самісінькій вершині радості в Щасливій країні, ніколи не всміхалися. Сам Харрі, щоправда, теж не всміхався, проте він-то жив у районі стадіону «Бішлет», за усмішки йому ніхто не платив, та до того ж зараз у нього не було вагомих причин для радості. Проте це зовсім не означало, що він, подібно до більшості співвітчизників, не любив, коли всміхалися йому.
У глибині душі Харрі чесно намагався виправдати похмурий вигляд хлопця, який стоїть за прилавком «Севен-елевен», тим, що йому, напевно, не до душі ця робота, що він теж мешкає в Бішлеті, а також докучливим дощиком, що наполегливо мжичив.
Вираз блідого личка, розцяцькованого яскраво-червоними прищами, коли Харрі показав поліцейське посвідчення, залишився абсолютно байдужим:
— Звідки мені знати, чи давно стоїть тут цей контейнер?
— Але він же такий помітний, зелений, і при цьому наполовину загороджує тобі краєвид на вулицю, — намагався наполягати Харрі.
Молодик із стогоном уперся долонями в худі стегна, на яких бовталися штанці:
— Ну, тиждень. Або близько того. Слухай, не затримуй, за тобою вже черга.
— Гм. Я в нього заглядав. Він майже порожній — лише декілька пляшок та старі газети. Ти не знаєш, хто його замовляв?
— Ні.
— Бачу, тут у тебе над прилавком камера спостереження. Здається, вона має захоплювати і цей контейнер під вікнами?
— Ну, тобі видніше…
— Якщо у вас зберігся запис із п’ятниці, я б хотів його проглянути.
— Зателефонуй завтра, коли тут буде Тоббен.
— Тоббен?
— Господар.
— У мене інша пропозиція: дзвякни цьому Тоббену просто зараз і попроси дозволу віддати мені плівку. Як тільки я її отримаю, миттю випаруюся.
— Та ти озирнися! — почав кип’ятитися молодик, і прищі його запалали ще яскравіше. — Немає у мене зараз часу шукати якийсь відеозапис.
— Що ж, — не здавався Харрі, так і не повертаючись, — тоді, може, після закриття?
— Ми працюємо цілодобово. — Молодик стражденно закотив очі.
— Я пожартував, — сказав Харрі.
— Он як, тоді ха-ха, — як і раніше сонним голосом парирував хлопець. — Підкуповуватимеш чи як?
Харрі заперечливо мотнув головою. Дивлячись йому за плече, молодик гучно сповістив:
— Каса вільна!
Важко зітхнувши, Харрі обернувся нарешті до черги, що потягнулася було до прилавка:
— Каса не вільна. Я співробітник поліції Осло. — Він продемонстрував своє посвідчення. — Ця людина арештована, оскільки не бачить різниці між словами «купувати» і «підкуповувати».
Як уже зазначалося, іноді Харрі бував занадто вже буркотливим і капризним. Проте зараз реакція черги його цілком задовольняла — він полюбляв, коли йому всміхалися.
Проте зовсім не такою усмішкою, яка, мабуть, входить до кола обов’язкових навчальних предметів для тих, хто хоче стати пастором, політиком або агентом похоронного бюро. Розмовляючи, вони всміхаються очима. Ця обставина додавала панові Сандеманну з похоронного бюро Сандеманна стільки співчуття та щирості, що вкупі з температурою, яка панувала в майор-стюанській кладовищенській церкві, це змушувало Харрі час від часу мимоволі здригатись і щулитися. Він роззирнувся. Дві труни, стілець, вінок, похоронний агент, чорний костюм, лисина із зачосом.
— Вона така красива, — говорив Сандеманн. — Така спокійна. Умиротворена. Урочиста. Ви, ймовірно, член сім’ї?
— Не зовсім. — Харрі показав своє поліцейське посвідчення в таємній надії, що щирість призначена лише рідним і близьким. Як з’ясувалося, він помилявся.
— Трагічно, коли така юна персона покидає нас таким чином. — Потискуючи йому руку, Сандеманн продовжував усміхатися. Пальці в похоронного агента виявилися незвичайно тонкими та гнучкими.
— Мені необхідно оглянути одяг, який був на покійній, коли її виявили, — почав Харрі. — У похоронному бюро мені сказали, що її забрали сюди.
Сандеманн кивнув, дістав білий пластиковий пакет і пояснив, що носить речі з собою на випадок, якщо з’являться батьки або інші родичі і йому доведеться терміново їх віддати, заздалегідь виписавши квитанцію. Харрі спробував виявити кишеню в чорній спідниці, одначе марно.
— Шукаєте щось певне? — найбезневиннішим тоном поцікавився Сандеманн, заглядаючи Харрі через плече.
— Дверний ключ, — сказав Харрі. — Ви нічого не знаходили, коли… — Харрі глянув скоса на гнучкі пальці Сандеманна, — …коли її роздягали?
Сандеманн заплющив очі й похитав головою:
— Під одягом у неї не було нічого. Ясна річ, якщо не брати до уваги фотографії в одній із туфель.
— Фотографії?
— Еге ж. Дивно, чи не так? Напевно, у них такий звичай. Вона як і раніше лежить там, у туфлі.
Харрі дістав з пакету чорну туфлю на високому каблуці, і в свідомості його раптом спалахом промайнуло: стоячи в дверях, вона зустрічає його. Чорне плаття, чорні туфлі, яскраво-червоні губи. Яскраво-яскраво-червоні губи.
Зім’ята фотографія виявилася знімком жінки з трьома дітьми, що сидить на пляжі. Якесь курортне містечко в Норвегії. На задньому плані — загладжені морем скелі та сосни.
— З родичів хто-небудь прийшов? — поцікавився Харрі.
— Тільки її дядько. Ясна річ, у супроводі одного з ваших колег.
— Ясна річ?
— Авжеж, я так зрозумів, що він відбуває покарання?
Харрі промовчав. Сандеманн схилився вперед, зігнувши спину так, що його маленька голівка опинилася нижче за рівень плечей, додаючи йому вражаючої схожості із грифом.
— Цікаво б знати, за що? — Свистячий шепіт, схожий на різкий пташиний крик, іще більше посилював схожість. — Я маю на увазі — йому ж навіть не дозволили бути присутнім на похороні.
Харрі кашлянув:
— А я можу її бачити?
Сандеманн був явно розчарований; проте він зробив чемний жест, помахом руки вказуючи у бік однієї з трун.
Як завжди, Харрі вразило, наскільки робота професіоналів здатна прикрасити труп. Анна і справді мала умиротворений вигляд. Він доторкнувся до її лоба. Так неначебто він торкнувся мармуру.
— Що за намисто в неї на шиї? — запитав Харрі.
— Золоті монети, — сказав Сандеманн. — Приніс із собою її дядько.
— А це що? — Харрі підняв товсту пачку сотенних купюр, перехоплених широкою коричневою гумкою.
— Такий вже у них звичай, — повторив Сандеманн.
— У кого це «у них»?
— А ви хіба не знали? — Нарешті і вузькі вологі губи Сандеманна розтягнулися в подобу усмішки. — Адже вона з циган.
Майже за всіма столиками в кафе Управління поліції було багатолюдно і шумно. Окрім одного. Харрі пройшов прямо до нього.
— З часом тебе почнуть тут упізнавати, — кинув він замість вітання. Беате, не оцінивши іронії, запитально подивилася на нього знизу вгору, і Харрі подумав, що між ними значно більше спільного, ніж йому здавалося спочатку. Всівшись, він поклав на стіл перед дівчиною відеокасету. — Це запис із магазинчика «Се-вен-елевен» напроти банку, зроблений у день пограбування. І ще один — за минулий четвер. Подивися, може, відшукаєш що-не- будь цікаве.
— Ти маєш на увазі, подивитися, чи не заходив туди грабіжник? — Беате насилу повертала язиком — її рот був набитий хлібом і печінковим паштетом. Харрі відзначив про себе, що на столі перед нею лежить пакет із захопленими з дому бутербродами.
— Ну, хотілося б сподіватись, — ухилився він від прямої відповіді.
— Авжеж, — підтвердила дівчина і зробила болісне зусилля, прагнучи проковтнути те, що жувала. Від напруги на очах у неї навіть виступили сльози. — У девяносто третьому при пограбуванні на Фрогнере відділення «Кредитного банку Крістіанії» нальотчик приніс із собою пластикові пакети для грошей із рекламою фірми «Шелл». Ми тут же перевірили відеозапис із камери спостереження на найближчій бензозаправці «Шелл», і виявилося, що він купив пакети саме там за десять хвилин до пограбування. Він був у тому ж самому одязі, але без маски. Півгодини по тому ми його вже заарештували.
— Ми — десять років тому? — вирвалось у Харрі.
Обличчя Беате спалахнуло миттєво, як сигнал світлофора.
Схопивши чергову скибочку хліба, дівчина спробувала сховатися за нею.
— Я мала на увазі — мій батько, — пробурмотіла вона.
— Вибач, я не хотів.
— Нічого страшного, — прозвучала швидка відповідь.
— Адже твій батько, він же…
— Загинув, — сказала вона. — Вже давно;
Харрі сидів, зосередившись на власних долонях, і мимоволі прислухався до того, як жують навколо.
— А навіщо ти приніс ще і запис, зроблений за тиждень до пограбування? — запитала Беате.
— Контейнер, — лаконічно озвався Харрі.
— Що за контейнер?
— Я подзвонив у Службу прибирання сміттєвих контейнерів і навів довідки. Його замовив у четвер якийсь Стейн Себстад, що мешкає на Індастрі-гате. Наступного дня контейнер було доставлено на обумовлене місце просто перед вікнами «Севен-елевен». У Осло мешкають два Стейни Себстади, й обидва заявляють, що не замовляли ніякого контейнера. Я вважаю, що нальотчик поклопотався про установку контейнера саме в цьому місці, щоб він перекривав огляд із вікон магазину і камера стеження не змогла б зафіксувати його, коли він виходитиме з банку і перетинатиме вулицю. Якщо того дня, коли було замовлено контейнер, він побував у «Севен-елевен», аби ще раз усе гарненько перевірити, то, цілком імовірно, на записі ми зможемо побачити людину, що поглядає на камеру, а також із вікна у бік банку, щоб прикинути кут зйомки, ну і таке інше.
— Якщо пощастить. Наш свідок, який проходив у цей час повз «Севен-елевен», говорить, що, коли нальотчик перетинав вулицю, він, як і раніше, був у масці. Цікаво, навіщо йому тоді все ці заморочки із сміттєвим контейнером?
— Може, він збирався зняти маску якраз під час переходу вулиці. — Харрі зітхнув. — Не можу сказати. Знаю тільки, що з цим зеленим контейнером щось не так. Він простояв там уже тиждень, і, за винятком випадкових перехожих, які кидають туди різне сміття, схоже, ніхто ним так і не користувався.
— О’кей, — сказала Беате, підводячись і забираючи плівку.
— Так, іще одне, — зупинив її Харрі. — Що ти знаєш про цього Расколя Баксхета?
— Про Расколя? — Беате наморщила лоб. — До того як добровільно прийти і здатися, він вважався своєрідною міфічною постаттю. Якщо вірити чуткам, він має якесь відношення до девяноста відсотків усіх пограбувань банків в Осло. Готова побитись об заклад, ця людина здатна пізнати всякого, хто за останні двадцять років зробив тут хоч би одне пограбування.
— А, так от для чого він знадобився Іварссону. І де він відбуває термін?
Беате вказала великим пальцем кудись собі за спину.
— Відділення А, перший надземний рівень.
— У «Ботсені»[15]?
— Так. І за весь той час, що він там сидить, відмовляється сказати хоч слово будь-кому з поліції.
— Так чому Іварссон думає, що для нього він зробить виняток?
— У нього нарешті з’явилося щось таке, що може стати предметом торгу. Расколь висловив побажання. У «Ботсені» кажуть, це єдине, про що Расколь попросив відтоді, як потрапив туди. Йдеться про його недавно померлу родичку.
— Про що ти говориш? — Харрі залишалося тільки сподіватися, що вираз обличчя його не видасть.
— Через два дні її мають ховати, і Расколь відправив директорові в’язниць Норвегії прохання дозволити йому бути присутнім на похороні.
Беате пішла, а Харрі затримайся. Обідня перерва добігла кінця, і їдальня помалу порожніла. Якщо вірити рекламі, вона була «світлою і затишною», як і всі заклади, що входили до системи Державного управління їдалень і буфетів; мабуть, тому Харрі вважав за краще харчуватися де-небудь у іншому місці. Раптово йому згадалося, що саме тут він танцював із Ракеллю на корпоративній вечірці, саме тоді він вирішив хай там що завоювати її. Чи все було навпаки? Він мовби все ще відчував вигин її спини під своєю долонею.
Ракель.
Через два дні Анну поховають; ніхто не сумнівається, що вона загинула від власної руки. Єдиний, хто там був присутній і міг би похитнути їхню впевненість, був він сам. Проте він нічого не пам’ятав. То чом би не залишити все як є? Адже він нічого не виграє, а ось втратити може все. Врешті-решт, навіть якщо б не було інших причин, чом би не забути про цю справу хоч би заради них — заради нього і Ракелі?
Харрі сперся ліктем на стіл і уткнувся лицем у долоні.
А якби він дійсно міг похитнути загальну упевненість, став би він це робити?
Ті, що сиділи за сусіднім столиком, обернулися на різкий скрегіт відсовуваного стільця й побачили, як стрижений під нуль довгоногий поліцейський із підмоченою репутацією мало не бігцем покинув їдальню.
Дзвоник над вхідними дверима тісного темного магазинчика заходився гарячковою треллю, коли двоє чоловіків мало не бігом увірвалися всередину. «Фрукти і тютюн Елмера» було одним із останніх таких закладів, що залишилися в місті, — так званих кіосків. Одну стіну займали стелажі з авто-, мото-, спортивними і мисливськими журналами, іншу — з друкарською продукцією в стилі м’якого порно. Третю стіну прикрашали сигаретні та сигарні пачки, а на прилавку серед розкиданих безладно, злиплих лакричних паличок і посірілих торішніх марципанових поросят із різдвяними бантами підносилися три пачки квитків спортивної лотереї.
— Трохи не встигли, вітав тих, що увійшли, Елмер, худорлявий лисий нурланнець із пишними вусами.
— Сволота така, як швидко полив! — від душі чортихнувся Халворсен, струшуючи з плечей дощові краплі.
— Типова осінь в Осло, — підтвердив господар кіоску, смішно вимовляючи слова зі своєю характерною північнонорвезькою інтонацією. — Або засуха, або потоп. «Кемел-20»?
Харрі кивнув і дістав гаманець.
— І два лотерейних для молодого колеги? — Елмер простягнув Халворсену квитки моментальної лотереї, які той із ніяковою усмішкою поквапився прибрати в кишеню.
— Нічого, якщо я покурю тут у тебе, Елмере? — запитав Хар-рі, дивлячись скоса крізь брудне вікно на струмені дощу, що шмагали миттєво спорожнілий тротуар.
— Авжеж, — прихильно вирішив Елмер, відраховуючи здачу. — Що не кажи, а все ж таки ця отрута та ще азартні ігри — мій хліб насущний.
Злегка кивнувши, він зробив крок назад і сховався за криво повішеною коричневою завіскою, із-за якої доносилося булькання кавоварки.
— Ось цей знімок, — сказав Харрі. — Мені всього лише і треба, щоб ти з’ясував, хто ця жінка.
— І тільки? — Халворсен подивився на пом’яту зернисту фотографію, яку простягав йому Харрі.
— Спершу визнач, де був зроблений цей знімок, — порадив Харрі й до сліз закашлявся, намагаючись утримати дим у легенях. — Схоже, це якесь курортне містечко. Якщо це дійсно так, то там напевно є який-небудь магазинчик або контора по здачі в оренду будиночків — ну, щось на зразок цього. Якщо сімейка на фотографії — завсідники цього курорту, то, треба думати, хто-небудь із місцевих, хто там працює, їх знає. З’ясуй хоч би це — з останнім я, так і бути, сам упораюся.
— І все через те, що фотографія лежала в туфлі?
— Ну, на мою думку, це не зовсім звичайне місце для зберігання фотографій, тобі так не здається?
Знизавши плечима, Халворсен виглянув на вулицю.
— Не вгамовується, — сказав Харрі.
— Бачу, але мені треба додому.
— Навіщо?
— Бо, є ще щось, що зветься життям. Але ж тебе це не цікавить.
Харрі злегка підвів куточки рота, показуючи, що оцінив спробу пожартувати:
— Гаразд, бувай.
Дзвоник брязнув, і двері за Халворсеном зачинилися. Харрі глибоко затягнувся і почав вивчати підбірку друкованої продукції, виставленої в закладі Елмера. Раптово він подумав, як мало у нього спільних інтересів із звичайним пересічним норвежцем. Може, через те, що й інтересів, по суті, практично не залишилося? Ну, музика, але за останні десять років ніхто не написав хоч що-небудь варте, навіть колишні кумири. Фільми? Але тепер, якщо він, виходячи з кінотеатру, не відчував себе як після лоботомії, це можна було вважати успіхом. Решта — на зразок того. Іншими словами, єдине, що його все так само захоплювало, — це розшукувати людей і садовити їх у в’язницю. Однак тепер і улюблена справа не змушувала його серце битися частіше, як бувало раніше. Найстрашніше, думав Харрі, кладучи руку на гладенький, прохолодний прилавок Елмера, що такий стан речей уже аніскільки його не турбує. Адже по суті — це була капітуляція. Як усе ж таки спрощується життя, коли відчуваєш себе старим.
Дзвоник знову нервово брязнув.
— Я забув розповісти про того хлопчака, якого ми вчора схопили за незаконне носіння зброї, — сказав Халворсен. — Рой Квінсвік із компанії скінхедів, які тирлуються в піцерії Херберта. — Він стояв у дверях, а краплі дощу витанцьовували навколо його промоклих черевиків.
— М-м?
— Видно було, що він наляканий до смерті, ну, я натиснув і сказав, що він мусить дати мені хоч щось, якщо сподівається, що я його просто так відпущу.
— І?
— Він сказав, що бачив Сверре Ульсена на Грюнерльокка тієї ночі, коли вбили Елен.
— Ну і що? У нас повно свідкїв, які теж його бачили.
— Так, але цей хлопець бачив, як Ульсен, сидячи в машині, з кимось розмовляв.
Харрі упустив сигарету на підлогу й підбирати її не захотів.
— Йому відомо, хто це був? — поволі запитав він.
Халворсен похитав головою:
— Ні, він упізнав тільки Ульсена.
— Ти прикмети записав?
— Хлопцеві тоді здалося, що чоловік мав вигляд поліцейського. Але він упевнений, що зуміє його пізнати, якщо побачить знову.
Харрі відчув, що спітнів. Виразно вимовляючи кожне слово, він запитав:
— А він може сказати, що це була за машина?
— Ні, він тоді поспішав і бачив її мигцем.
Харрі кивнув, як і раніше, машинально погладжуючи прилавок.
Халворсен обережно кашлянув:
— Але йому здається, це був спортивний автомобіль.
Харрі подивився на недопалок, що димів на підлозі:
— Колір?
Халворсен з жалем розвів руками.
— Червоний? — Голос Харрі звучав тихо і невиразно.
— Що-що?
Харрі різко випростався:
— Нічого. Запам’ятай ім’я. І йди собі додому до цього свого життя.
Почулося брязкання дзвоника.
Харрі припинив полірувати прилавок. Рука його безсило застигла. Здавалося, вона лежить на крижаному мармурі.
Астрід Монсен, сорока п’яти років, заробляла собі на життя перекладами з французької, якими займалася в кабінеті своєї квартири на Соргенфрі-гате. Мужчини в неї в домі не було, зате була аудіокасета із записом гавкоту зграї собак, яку вона щоночі незмінно підключала до домофону. Харрі довелося вислухати звук неквапливих кроків і дзвякання як мінімум трьох замків, перш ніж двері злегка прочинились і за ними показалося веснянкувате личко в обрамленні чорних кучериків.
— Ух ти! — мимоволі вирвалося у неї, коли вона побачила значні габарити Харрі.
Хоча обличчя жінки було йому незнайоме, у Харрі виникло відчуття, що він уже бачив її раніше. Мабуть, тому, що свого часу Анна вельми детально розповідала йому про свою боязку сусідку.
— Харрі Холе, забійний відділ, — відрекомендувався він, показуючи їй посвідчення. — Пробачте, що турбую вас так пізно. У мене є декілька запитань щодо того вечора, коли померла Анна Бетсен.
Харрі спробував додати своїй усмішці максимум чарівливості, бачачи, що пані все ще не в силах закрити широко роззявлений від подиву рот. Краєм ока він помітив, що за склом сусідських дверей гойднулася завіска.
— Можу я увійти, фру Монсен? Це забере зовсім небагато часу.
Астрід Монсен відступила на кілька кроків, і Харрі скористався цим, аби протиснутися всередину і зачинити за собою двері. Тепер він міг достойно оцінити всю пишність афрозачіски господині. Завите волосся, пофарбоване в синяво-чорний колір, обрамляло маленьке бліде личко на зразок гігантського чорного німба.
Вони стояли одне проти одного в убого освітленому передпокої, прикрашеному сухими квітами та плакатом у рамі з Музею Шаґала в Ніцці.
— Ви раніше мене бачили? — запитав Харрі.
— Що… що ви маєте на увазі?
— Просто бачили ви мене раніше? Мені доводиться бувати в багатьох будинках.
Рот її безмовно розкрився і знову закрився. Вона рішуче похитала головою.
— Чудово, — сказав Харрі, — У вівторок увечері ви були вдома?
Жінка невпевнено кивнула.
— Що-небудь бачили або чули?
— Нічого, — відповіла вона. На думку Харрі, якось аж надто поспішно.
— Не поспішайте, подумайте, — сказав він, намагаючись зобразити доброзичливу усмішку, що було нелегко, бо цей вираз нечасто з’являвся на його обличчі.
— Зовсім нічого, — повторила жінка, не відриваючи погляду від дверей за спиною у Харрі. — Абсолютно.
Вийшовши на вулицю, Харрі закурив. Він чув, як Астрід Мон-сен накинула дверний ланцюжок, варто було йому тільки вийти з квартири. Відразу ж. Вона була останньою з опитаних, і тепер він міг констатувати, що ніхто із сусідів того вечора, коли померла Анна, не бачив і не чув у під’їзді ні його, ні кого-небудь іншого.
Зробивши всього кілька затяжок, він відкинув сигарету.
Повернувшись додому, Харрі довго сидів у своєму улюбленому кріслі, споглядаючи червоне вічко телефонного автовідповідача, перш ніж зважився нарешті натиснути на кнопку відтворення запису. Повідомлень було два: Ракель бажала йому добраніч, а якийсь журналіст бажав отримати коментарі щодо двох пограбувань. Потім Харрі відмотав плівку назад і прослухав повідомлення від Анни: «І надінь, будь ласка, ті джинси, які мені завжди так подобалися!»
Він провів рукою по обличчю. Вийняв касету з автовідповідача і шпурнув її в мішок для сміття.
За вікном продовжував накрапати дощ. Харрі сидів, тупо перемикаючи пультом телевізійні канали. Жіночий гандбол, реклама мила, телевікторина, переможець якої може стати мільйонером. Харрі зупинився на передачі шведського телебачення, у котрій якийсь філософ вів дискусію з фахівцем із соціальної антропології про суть поняття «помста». Один із них стверджував, що така країна, як США, що виступає за захист певних духовних цінностей — свободи і демократії, — несе моральну відповідальність за звершення відплати у разі нападу на неї, бо цей напад буде одночасно й атакою на цінності, що захищаються нею. Лише обіцяна відплата — і невідворотність його звершення — може захистити таку уразливу систему, як демократія.
— А що, коли ті цінності, за захист яких ратує демократія, самі виявляться принесеними у жертву в процесі звершення відплати? — заперечував йому опонент. — Що, коли з погляду міжнародного права відплата обмежує права іншої нації? Які цінності захищають, коли в полюванні за винними творять беззаконня по відношенню до безневинних громадян? І як з погляду моралі бути із заповіддю, яка свідчить, що потрібно підставити другу щоку?
— На вашу думку, проблема, очевидно, полягає в тому, — з широкою усмішкою парирував спів6есідник, — що у людини всього лише дві щоки?
Харрі вимкнув телевізор. Якийсь час він роздумував, чи не зателефонувати Ракелі, але потім вирішив, що вже надто пізно. Спробував почитати книгу про Джима Томпсена[16], однак виявив, що в ній бракує сторінок, із двадцять четвертої по тридцять восьму. Підвівшись, він заходив по кімнаті. Відчинив холодильник і якийсь час безглуздо споглядав шматок білого сиру та банку з полуничним варенням. Чогось йому явно хотілося, ось тільки чого саме? Він із силою зачинив дверці холодильника. Кого він намагається обдурити? Йому хотілося випити.
О другій ночі він прокинувся, сидячи в кріслі, повністю одягнений. Підвівся, пройшов у ванну, налив і випив склянку води.
— Диявол, — сказав він сам собі, подивившись у дзеркало. Пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. В Інтернеті знайшлися сто чотири статті про самогубства, але в жодній із них не йшлося про помсту; ввівши ключове слово, він отримав лише масу посилань на мотив помсти в літературі та грецькій міфології. Харрі вже готовий був вимкнути комп’ютер, однак раптом згадав, що ось уже кілька тижнів не перевіряв електронну пошту. У поштовій скриньці були два вхідні повідомлення. Одне від оператора Мережі, який інформував про тимчасове відключення 14 днів тому. Адреса другого відправника була anna.beth@chello.no. Він двічі кликнув мишею і прочитав повідомлення: «Привіт, Харрі. Не забудь про ключі. Анна». Час відправлення вказував, що вона відіслала його за дві години до їх останньої зустрічі. Він перечитав повідомлення. Так лаконічно. Так… просто. Він знав, що люди часто-густо обмінюються схожими повідомленнями. «Привіт, Харрі». В очах стороннього це, мабуть, мало вигляд, ніби вони давні друзі, хоча насправді їх знайомство, хоч і відбулося давно, тривало тижнів шість. Він навіть не підозрював, що в неї є його електронна адреса.
Коли він нарешті заснув, йому знову приснилося, що він у банку з гвинтівкою в руках. Люди, що оточують його, були з мармуру.
— Що ж, непогана погодка сьогодні, — констатував Б’ярне Мьоллер, упливаючи наступного ранку до кабінету Харрі та Халворсена.
— У тебе там вікно, тобі видніше, — буркнув Харрі, не відриваючись від чашки з кавою. — Та й нове крісло на додачу, — злорадно додав він, коли Мьоллер із розмаху плюхнувся на роздовбаний стілець Халворсена, який відразу ж відгукнувся пронизливим криком болю.
— Привіт, — усе ж таки визнав за потрібне привітатися з колегою Мьоллер. Що, тяжко зранку, га?
Харрі знизав плечима:
— Мені скоро сорок, так що потихеньку стаю буркотуном. Хіба це так уже дивно?
— Ні в якому разі. Між іншим, на тебе приємно подивитися, коли ти в костюмі.
Харрі поправив лацкан піджака, всім своїм виглядом демонструючи здивування, неначе і сам щойно помітив, що одягнений у темний костюм.
— Учора у нас була нарада начальників відділів, — сказав Мьоллер. — Тобі яку версію — стислу чи повну?
Харрі помішав у чашці незагостреним кінцем олівця:
— Нам не заборонено далі працювати над справою Елен, вірно?
— Справу вже давно розкрито, Харрі. А шеф криміналістичного відділу скаржиться, що ти дістаєш його перевіркою старих доказів.
— Учора в нас з’явився новий свідок, який…
— Харрі, завжди з’являється який-небудь новий свідок. Вони вже просто не хочуть про це слухати.
— Але…
— Усе, Харрі, на цьому закінчимо. Мені дуже шкода.
У дверях Мьоллер обернувся:
— Ти прогулявся б на сонечку. Схоже, сьогодні остання тепла днинка.
— Ходять чутки, на вулиці сонячно, — сказав Харрі, заходячи до Беате в «Камеру тортур». — Просто хотів довести до відома.
— Погаси світло, — озвалася вона. — Я дещо тобі покажу.
Трохи раніше дівчина зателефонувала Харрі, в голосі її відчувалося збудження, але в чому річ, вона тоді так і не сказала. Беате взяла в руки пульт дистанційного керування:
— Мені не вдалося нічого виявити на запису того дня, коли був замовлений контейнер. Проте поглянь, що там сталося в день пограбування.
На екрані перед Харрі з’явилося зображення, зняте камерою стеження «Севен-елевен». Зелений контейнер зовні під вікнами, в магазині — рум’яні булочки, загривок і зад того молодика, з яким він мав сумнівне задоволення розмовляти вдень раніше.
Хлопчина відпускав якійсь дівиці молоко, презервативи та журнал «Новина».
— Це знято о п’ятнадцятій нуль п’ять — за п’ятнадцять хвилин до пограбування. Ось, дивися.
Дівиця забрала свої покупки і відійшла, черга просунулася вперед, і в кадрі з’явився чоловік у чорному комбінезоні та в кашкеті з великим козирком і навушниками, низько насуненому на лоб. Він показав на щось на прилавку. Голова його була опущена, так що розглянути обличчя було неможливо. Під пахвою він тримав складену чорну сумку.
— Чорт забирай, — прошепотів Харрі.
— Це Забійник, — сказала Беате.
— Ти упевнена? Багато хто ходить у чорних комбінезонах, а у нашого нальотчика не було ніякого кашкета.
— Коли він трохи відійде від прилавка, буде видно, що на ньому ті ж черевики, що на зйомці самого пограбування. І зверни увагу: з лівого боку комбінезон злегка відстовбурчується. Це АЄ-З.
— Він примотав гвинтівку до тіла. Але що, чорт забирай, він робить у «Севен-елевен»?
— Очікує інкасаторської машини. Йому потрібний був який-небудь наглядовий пункт, де б він міг перебувати, не привертаючи до себе уваги. Він уже побував тут раніше і встановив, що інкасатори приїжджають від п’ятнадцятої п’ятнадцяти до п’ятнадцятої двадцяти. Не міг же він чекати їх, розгулюючи у всіх на очах у лижному шоломі, — це однаково що відкрито заявити про підготовлюване пограбування. А кашкет прикриває велику частину обличчя — ось він його й надів. Якщо як слід придивитися, то, коли він підходить до каси, видно, як по прилавку вслід за ним рухається маленький світлий прямокутник. Це відблиск, відбитий склом. Попався, пан Забійник! Та ти у нас, виявляється, ще і сонцезахисні окуляри носиш. — Вона говорила тихо, але швидко, і при цьому була в такому збудженні, в якому Харрі не доводилося бачити її раніше. — Напевно він знає про те, що в «Севен-елевен» також є камера спостереження, через те і стежить за тим, щоб ми не бачили його обличчя. Дивися, під якими кутами він стає! Ні, все ж таки він фантастично спритний тип, цього в нього не відняти.
Хлопець за прилавком простягнув чоловікові в комбінезоні булочку і спритним рухом змахнув десятикронову монету, яку той поклав на стойку.
— Опля! — вигукнув Харрі.
— Саме так, — підтвердила Беате. — На ньому немає рукавичок. Ось тільки він начебто нічого в магазинчику не чіпав. А онде, бачиш, той світлий прямокутник, про який я тобі говорила?
Харрі нічого не бачив.
Чоловік у комбінезоні вийшов із магазинчика, якраз коли настала черга останнього покупця.
— Гм. Схоже, нам знову доведеться шукати свідків, — зауважив Харрі, підводячись.
— Я б із цього приводу особливих ілюзій не плекала, — сказала Беате, не відриваючись від екрана. — Пригадай, адже до нас звернулася всього одна-єдина людина, яка заявила, що бачила Забійника, що пробирався крізь п’ятничний натовп. Так, усе ж таки немає кращого укриття для бандитів, аніж велике скупчення людей.
— Усе це добре, але які в тебе конкретні пропозиції?
— Щоб ти сів. Інакше пропустиш найважливіше.
Харрі з легким подивом поглянув на неї і знову обернувся до екрана. На ньому молодик за прилавком втупився прямо в камеру, задумливо колупаючи в носі.
— Найважливіше, найважливіше, — з легкою досадою пробурчав Харрі.
— Поглянь на контейнер під вікном.
Незважаючи на відблиск скла, обом виразно було видно чоловіка в чорному комбінезоні. Він стояв спиною до камери на краю тротуару між сміттєвим контейнером і припаркованим автомобілем. Одну руку він поклав на край контейнера, в іншій тримав булочку, від якої час від часу відкушував. Схоже, він спостерігав за банком. Сумку він поставив перед собою на асфальт.
— Це його спостережний пункт, — сказала Беате. — Він замовив контейнер і попросив встановити його саме тут. Просто і геніально. Він може стежити, коли приїжджає інкасація, одночасно залишаючись поза зоною дії камер спостереження банку. І ще, зверни увагу, як він стоїть. Половині з тих, хто йде мимо по тротуару, його просто не видно із-за контейнера. А для тих, кому його видно, він — чоловік у робочому комбінезоні та кашкеті, що стоїть біля сміттєвого контейнера: будівельний робітник, вантажник, ремонтник. Коротше кажучи, той, на кого ніхто не звертає уваги. Отже зовсім не дивно, що в нас немає свідків.
— Він мав би залишити прекрасні пальчики на контейнері, — зауважив Харрі. — Шкода тільки, що весь останній тиждень лив дощ.
— А ось після булочки…
— Він змив усі відбитки, — закінчив свою думку Харрі.
— …йому захотілося пити. Ось, дивися.
Чоловік у комбінезоні нагнувся, відкрив блискавку сумки, що лежала на асфальті, й вивудив звідти білий пластиковий пакет, із якого витяг пляшку.
— Кока-кола, — прошепотіла Беате. — Перед твоїм приходом я якраз збільшувала кадр. Скляна пляшка, заткнута винною пробкою.
Притримуючи пляшку за шийку, чоловік витягнув пробку, закинув голову, високо підняв пляшку і почав пити. Вони бачили, як по шийці стікають останні краплі, проте козирок кашкета надійно приховував і розкритий рот, і обличчя чоловіка. Він знову прибрав пляшку в пакет, зав’язав його і хотів було знову покласти до сумки, проте зупинився.
— Дивися, він замислився, — шепнула Беате і тихенько свиснула: — Скільки місця займуть гроші?
Головний герой фільму продовжував споглядати сумку. Потім перевів погляд на контейнер і нарешті, мабуть, зважившись, різким помахом відправив по високій дузі пакет із пляшкою просто у відкриту пащу сміттєвого бака.
— Троє очок! — заревів Харрі.
— Перемога! — вторячи йому, захоплено вискнула Беате.
— Чорт! — заволав Харрі.
— О ні! — застогнала Беате, від відчаю уткнувшись обличчям у кермо.
— Він має бути десь тут, — сказав Харрі. — Почекай!
Трохи не збивши дверцятами велосипедиста, що перелякано
відсахнувся убік, він бігцем перетнув вулицю,увірвався до «Се-, вен-елевен» і зробив крок до прилавка.
— Коли забрали контейнер? — звернувся він до продавця, поглиненого процесом приготування хот-доґів для двох дівиць із м’ясистими стегнами.
— Якого біса, чекай, своєї черги, — буркнув хлопець, не підводячи голови.
Одна з дівчат обурено заверещала, коли Харрі перегнувся через прилавок і, перегороджуючи шлях молодикові в зеленій сорочці до бутля з кетчупом, схопив його за барки.
— Привіт, це знову я, — сказав Харрі. — А зараз слухай мене дуже уважно, або я засуну цю сосиску тобі…
Жах, що відбився на обличчі молодика, змусив Харрі схаменутися. Він відпустив хлопця і вказав на вікно, через яке тепер було чудово видно відділення банку «Нордеа» на протилежному боці вулиці, яке раніше затуляв зелений контейнер для сміття.
— Коли забрали контейнер? Ну, швидко!
Хлопець глитнув, не сміючи відірвати від Харрі переляканих очей:
— Щойно. Прямо зараз.
— Що означає «зараз»?
— Ну-у… хвилини дві тому. — Очі у нього затягнулися плівкою, як у курки.
— Куди?
— Та я-то тут до чого? Звідки мені знати про ці їхні контейнери?
— Знати.
— Що?
Харрі вже був за дверима.
Харрі притиснув до вуха червоний мобільник Беате:
— Служба прибирання Осло? Харрі Холе, поліція. Де ви розвантажуєте сміттєві контейнери? Так, замовлені приватними особами. «Методика»? А де це? Верксайер Фурулундс-вей в Алнабрю? Дякую. Що? Або в Грьонму? А як мені дізнатися, який…
— Дивися, — перервала його Беате. — Пробка.
Машини утворили нездоланний заслін, починаючи від
Т-подібного перехрестя біля ресторану «Лоррі» на Хегдехаугс-веєн.
— Треба було їхати по Уранієнборгвеєн, — сказав Харрі, — або по Кіркевеєн.
— Який жаль, що не ти за кермом, — парирувала Беате, вивернула кермо праворуч, забралася на тротуар і, нестямно сигналячи, вдарила по газах. Народ ледве встигав одскакувати.
— Алло? — продовжував телефонні консультації Харрі. — Ви щойно забрали зелений контейнер, який стояв біля перехрестя Бугстадвеєн із Індастрі-гате. Куди його повезли? Так, я чекаю.
— Пробуватимемо щастя в Алнабрю, — сказала Беате, відважно закладаючи віраж просто перед носом трамвая. Колеса декілька секунд ковзали по рейках, перш ніж знову знайшли надійне зчеплення з асфальтом. У Харрі з’явилося смутне відчуття дежавю.
Вони вже виїхали на Пілестреде, коли співробітник Служби прибирання знову взяв слухавку і повідомив, що їм так і не вдалося зв’язатися з водієм по мобільному зв’язку, проте, скоріше за все, він прямує в Алнабрю.
— Гаразд, — сказав Харрі. — Можете ви, принаймні, передзвонити в «Методику» і попросити, щоб вони почекали із спорожненням контейнера доти, поки ми… Що? їхній офіс не працює з пів на дванадцяту до дванадцятої? Обережно! Ні, я не вам, я водієві. Ні, моєму водієві!
З тунелю Ібсена Харрі зв’язався з дільницею Грьонланн і попросив відправити патрульний автомобіль на фірму «Методика», проте найближча вільна машина перебувала в цілій чверті години їзди звідти.
— Чорт! — Харрі, не дивлячись, шпурнув мобільний телефон через плече на заднє сидіння і з усієї сили стукнув по торпеді.
Проте, коли на круговому русі між Бюпортен і Плазою Беате проскочила по розділювальній в ледве помітний просвіт між червоним автобусом і «Шеві-ваном», а потім, спустившись із розв’язки сто десятої магістралі, під виск покришок вписалася в крутий поворот на набережній біля Осло-С, Харрі зрозумів, що ще не все втрачено.
— Що за диявол учив тебе керувати автомобілем? — запитав він, упираючись долонями в торпеду; машина тим часом, не зменшуючи швидкості, лавірувала в щільному потоці на трисмуговій магістралі, що вливається в Екебергський тунель.
— Сама навчилась, — озвалася Беате, не відриваючись від дороги.
Посередині Волеренгського тунелю вони наздогнали величезну потворну вантажівку, оповиту клубами вихлопів дизельного палива. Вона неквапливо тяглася по правому ряду, а на її платформі, прихоплений з кожного боку двома жовтими затискачами, красувався зелений контейнер із написом «Служба прибирання Осло».
— Йес-с! — закричав Харрі.
Беате обігнала вантажівку, перешикувалася в ряд просто перед нею, знизила швидкість і ввімкнула правий поворотник. Харрі в цей час опустив скло, висунув руку із затиснутим в ній посвідченням, а іншою почав відчайдушно махати у бік узбіччя, наказуючи водієві вантажівки зупинитися.
Водій сміттєвоза не заперечував проти того, щоб Харрі досліджував вміст контейнера. Він лише запропонував зробити це, коли вони дістануться «Методики» і розвантажаться.
— Ми не можемо ризикувати: а раптом пляшка розіб’ється?! — гаркнув Харрі вже з платформи вантажівки, намагаючись перекричати шум транспорту.
— Ну як знаєш, я-то більше про твій костюм піклувався, — пояснив водій, проте Харрі вже з головою пірнув у контейнер. У наступний момент Беате і шофер почули тріск і гуркіт, відчайдушну лайку Харрі й гучне вовтуження. Нарешті пролунало радісне «Йес-с!», і Харрі з’явився з контейнера, обома руками тримаючи високо над головою свій трофей — білий пластиковий пакет.
— Відразу ж віднеси пляшку до Вебера і скажи, що це терміново, — звелів Харрі, коли вони з Беате знов опинилися в машині. — Передай од мене привіт.
— А що, це допоможе?
Харрі почухав потилицю:
— Ні. Просто скажи, що терміново.
Дівчина хихикнула. Коротко і, мабуть, не зовсім щиро, але все-таки, констатував Харрі, це був сміх.
— Ти завжди дієш із такою ретельністю? — поцікавилася вона.
— Я? А сама? Щоб добути якийсь нещасний доказ, гнала так, що ледве нас не угробила! Що, скажеш, не правда?
Беате всміхнулась, але промовчала. Уважно роззирнувшись на всі боки, вона обережно виїхала на головну дорогу.
Харрі кинув погляд на годинник:
— Зараза!
— Спізнюєшся на зустріч?
— Ти не могла 6 підкинути мене до церкви в Майорстюа?
— Звичайно. Так от чому на тобі темний костюм?
— Авжеж. Це… один друг.
— Спершу постарайся відчистити коричневу пляму онде, на плечі.
Харрі скосив очі:
— Це від контейнера, — сказав він, старанно відтираючи бруд. — Ну що, все?
Беате простягнула йому носову хустку:
— Поплюй і спробуй потерти ще. Близький друг?
— Та ні. Хоча… колись, може, й так. Слухай, адже під час похорону однаково всі постійно ходять.
— Хіба?
— А ти що, не знала?
— За все життя я побувала тільки на одному похороні.
Якийсь час вони їхали мовчки.
— Твого батька?
Дівчина кивнула.
Вони минули острів Сінсенкрюссет. На Муселюнден — великому зеленому моріжку біля хостелу Харальдсхейм — якийсь чоловік і двоє хлопят запускали повітряного змія. Усі троє не відриваючись дивилися в небо; проїжджаючи мимо, Харрі встиг помітити, як чоловік передав кінець мотузка старшому із хлопят.
— Ми все ще не знайшли того, хто це зробив, — сказала Беате.
— Не знайшли, — підтвердив Харрі. — Все ще.
— Господь дає, і Господь забирає, — сказав пастор і, примружившись, подивився поверх порожніх рядів у бік дверей, через які щойно обережно ввійшов високий, коротко стрижений чоловік і влаштувався на одному із задніх крісел. Потім пастор декілька секунд вичікував, поки під високими зводами замовкне відлуння несамовитих ридань, і нарешті продовжив:
— Проте іноді нам може здатися, що Він тільки забирає.
Акустика зробила свою справу, й останнє слово, вимовлене
пастором із особливим натиском, рознеслося по всій церкві. Знову почулося гучне схлипування. Харрі озирнувся. Йому здавалося, що в Анни, такої товариської й енергійної, не бракувало друзів; але він нарахував усього лише восьмеро людей — шестеро в першому ряду і двоє позаду, ближче до вхідних дверей. Усього восьмеро. Ось так-то. Що ж, цікаво, скільки народу буде на його власному похороні? Восьмеро — це, загалом, зовсім непогано.
Схлипування доносилося з першого ряду, де Харрі нарахував три жіночі голови в строкатих хустках і три голі — чоловічі. Був іще один чоловік, що сидів біля лівої стіни, і жінка, що влаштувалася біля самого проходу. По німбоподібній афрозачісці Харрі без зусиль упізнав Астрід Монсен.
Скрипнули педалі органа, і церкву наповнили звуки псалмів. «Змилуйся, Боже, над нами!» Харрі заплющив очі й відразу ж відчув, як же він утомився. Звуки органа то стихали, то знову набирали силу, високі трелі подібно до струменів водопаду лилися зі стелі. Незлагоджений хор голосів співав про милість і прощення. У Харрі виникло бажання сховатися, заритися в щось тепле і м’яке, здатне хоч на мить сховати його від усіх. Господь має право судити всіх, живих і мертвих. Божа помста. Господь — як Немезида. Ноти нижніх регістрів органа змушували вібрувати порожні дерев’яні лави. Меч в одній руці, терези — в іншій, покарання і правосуддя. Або — безкарність і несправедливість. Харрі розплющив очі.
Труну несли четверо. Позаду двох смаглявих чоловіків у поношених костюмах від Армані й білих сорочках із розстебнутим коміром Харрі впізнав інспектора Улу Лі. Четвертий носій був такий високий, що труна виявилася перекошеною. Із-за страшної худорби одяг висів на ньому мішком. І все ж таки, схоже, він єдиний зі всієї четвірки не відчував ваги труни. Увагу Харрі привернуло його обличчя. Витончений овал і тонкі риси, глибоко запалі великі карі очі, повні страждання. Чорне волосся зібране на потилиці в довгу косицю, відкриваючи чистий високий лоб. Чуттєвий рот із пухкими, сердечком, губами оточувала довга, проте чудово доглянута борідка. Здавалося, сам Ісус Христос покинув своє місце на вівтарі за спиною у пастора й зійшов у залу. Було в цій людині і ще дещо — те, що можна сказати лише про дуже небагатьох. Обличчя його випромінювало. Коли четвірка порівнялася з Харрі, він марно спробував визначити, що ж саме воно випромінює. Скорботу? Радість? Доброту? Злість?
Коли труна пропливала мимо, погляди їх на мить зустрілися. За труною, опустивши очі, йшла Астрід Монсен, чоловік середніх років із зовнішністю бухгалтера і три жінки — дві немолоді, одна молода — у квітчастих спідницях. У такт гучним схлипуванням і голосінням вони картинно закочували очі й заламували руки.
Харрі, стоячи, дочекався, поки маленька процесія покине церкву.
— Кумедні вони все ж таки, ці цигани, га, Холе?
Слова луною відгукнулись у спорожнілій залі. Харрі обернувся й побачив усміхненого Іварссона в темному костюмі та при краватці.
— Коли я був іще дитиною, у нас був садівник циган. Ур-сарієць, знаєш, із тих, що водять ведмедів. Звали його Йозеф. Постійні пісеньки, різні там смішні витівки, жартики. Проте що стосується смерті. Бачиш, із смертю в них складніші відносини, ніж у нас. Цигани відчувають справжній жах перед муле — мертвяками. Вони вірять, що ті оживають. Йозеф, наприклад, ходив до однієї жінки, яка мала відгонити їх од нього. Вони вірять, що лише деяким жінкам це під силу. Гаразд, ходімо.
Іварссон нібито ненавмисно взяв Харрі під руку; тому довелося зробити над собою чимале зусилля, щоб не спробувати вирватися. Вони вийшли на паперть. Шум транспорту на Кіркевеєн заглушав гудіння дзвонів. На Шьонінгс-гате великий чорний «Кадилак» із відчиненими задніми дверцятами очікував похоронну процесію.
— Вони повезуть труну до Західного крематорію, — сказав Іварссон. — Кремація покійних — один із звичаїв, який вони привезли з собою з Індії. В Англії вони спалюють померлого просто в його фургони щоправда, тепер їм заборонили спалювати з ним разом його вдову. — Він посміхнувся. — А ось дещо зі свого добра вони із собою забирають. Йозеф розповідав, що в Угорщині рідні одного майстра-підривника поклали до нього в труну збережений ним динаміт і весь крематорій рознесло на шматки.
Харрі дістав пачку «Кемелу».
— Я знаю, чому ти тут, Холе, — не припиняючи посміхатися, продовжував Іварссон. — Намагаєшся знайти момент, аби поговорити з ним, чи не так? — Іварссон кивнув на високого худорлявого чоловіка в похоронній процесії. Він крокував поволі й чинно, а решта ледве не бігли, щоб устигнути за ним.
— Це його звуть Расколь? — запитав Харрі, взявши сигарету.
Іварссон кивнув:
— Він її дядько.
— А решта?
— Вони стверджують, що знайомі.
— А члени сім’ї?
— Вони не визнавали покійну.
— Як це?
— Це версія Расколя. Цигани — патологічні брехуни, але те, що він каже, цілком збігається з розповідями Йозефа про їхні звичаї.
— І які у них звичаї?
— Честь сім’ї для них над усе. Через те вона і стала знедоленою людиною. Якщо вірити Расколю, то в чотирнадцять років вона в Іспанії вийшла заміж за грекомовного цигана-гринго, проте в день весілля втекла з ґадзо.
— Ґадзо?
— Не циганом. Із моряком-данцем. Учинила найгірше, що могла. Зганьбила всю сім’ю.
— Гм. — Так і не припалена сигарета танцювала в роті Харрі в такт вимовлюваним ним словам. — Бачу, ти добре знайомий із цим Расколем?
Іварссон відмахнувся від уявного тютюнового диму:
— Ми з ним трохи поговорили. Я б назвав це розвідкою боєм. Час предметних бесід настане, коли буде виконано нашу частину договору, — тобто після того, як він побуває на цьому похороні.
— Значить, поки що він не багато розповів?
— Нічого з того, що було б корисне для слідства. Проте ми, мабуть, знайшли вірний тон.
— Настільки вірний, що, як я бачу, поліція навіть допомагає йому нести труну родички?
— Це пастор попросив, чи не могли б Лі або я допомогти донести труну, — народу не вистачало. Що тут поробиш, якщо вже ми однаково тут, — адже треба було комусь доглянути за ним. Ми і зараз цим займаємось, я маю на увазі — наглядаємо.
Кинувши погляд на яскраве осіннє сонце, Харрі міцно примружився.
Іварссон обернувся до нього:
— Щоб розставити всі крапки над «і», Холе: доти, поки ми не закінчимо з Расколем, ніхто не дістане до нього доступу. Ніхто. Три роки я намагався домовитися з людиною, якій відомо все. Тепер мені це вдалось. І я нікому не дозволю все зіпсувати, я зрозуміло висловлююся?
— Слухай, Іварссон, — сказав Харрі, знімаючи з язика тютюнову крихту, — поки ми з тобою тут удвох, віч-на-віч, скажи, що, ця справа раптом перетворилася на змагання між нами?
Підставивши обличчя сонячним променям, Іварссон голосно розсміявся.
— Знаєш, що б я зробив на твоєму місці? — запитав він, прикривши очі.
— І що ж? — поцікавився Харрі, коли тримати паузу стало зовсім нестерпно.
— Я б віддав костюм у чистку. Ти маєш такий вигляд, ніби валявся на звалищі. — Він жартівливо відсалютував двома пальцями. — Бажаю вдалого дня.
Залишившись на паперті на самоті, Харрі палив, стежачи за тим, як біла труна, що нахилилася, пливе все далі по тротуару.
Побачивши Харрі, що входив до кабінету, Халворсен крутнувся на кріслі.
— Добре, що ти прийшов, у мене для тебе хороші новини. Я… тьху ти, чорт, як смердить! — Халворсен затиснув ніс і продовжував гугнявим голосом інспектора рибнагляду: — Що сталося з твоїм костюмом?
— Упав у сміттєвий контейнер. Які вісті?
— Е-е… ага. Я вважаю, що знімок, скоріше за все, зроблений в одному з курортних містечок Сьорланна[17]. Я розіслав мейли в усі дільниці Еуст-агдера, і незабаром мені дійсно подзвонив один службовець з Рісьора і сказав, що чудово знає цей пляж. Але знаєш, що найцікавіше?!
— Поки що ні.
— Пляж цей зовсім не в Сьорланні, а на Ларколлені[18]!
Халворсен, вичікувально всміхаючись, подивився на Харрі,
проте позаяк ніякої реакції не було, вів далі:
— У фюльке Естфолл, поряд із Моссом.
— Халворсен, я знаю, де знаходиться Ларколлен.
— Так, але сам цей службовець із…
— Жителі Сьорланна іноді також проводять відпустку десь удалині від домівки. Ти зв’язався з Ларколленом?
Халворсен молитовно закотив очі:
— Так, я додзвонився в кемпінг і ще в два містечка, де здають будиночки на літо. І в обидва тамтешні магазинчики.
— Є що-небудь?
— Ага! — Халворсен знову просяяв. — Я переслав фотографію факсом, і виявилось, що власник одного з магазинчиків чудово знає цю жінку. їм належить найбагатший літній будинок у тих краях. Власник магазину сам часто возить їм продукти.
— І звуть цю пані?..
— Вігдіс Албу.
— Ал… Албу?
— Точно. У Норвегії живуть усього дві Вігдіс Албу, й одна з них дев’ятсот дев’ятого року народження. Іншій сорок три роки, вона мешкає в Слемдалі за адресою: Бьорнетроккет, дванадцять, з Арне Албу. І ось, шеф, — фокус-покус — номер їхнього телефону.
— Не називай мене так, — пробурчав Харрі, знімаючи слухавку.
Халворсен ледве не застогнав:
— Так ти незадоволений? Невже я знову не догодив?
— Незадоволений, але річ не в цьому. Шеф — Мьоллер, а я ніякий не шеф. Утямив?
Халворсен хотів було щось заперечити, проте Харрі вже застережливо підвів руку:
— Фру Албу?
Щоб спорудити такий будинок, як у сім’ї Албу, було потрібно багато грошей, часу, місця і смаку. На думку Харрі, вельми поганого смаку. Це мало такий вигляд, ніби архітектор — якщо, звичайно, в цьому брав участь архітектор, — спробував з’єднати скромний дачний будиночок із гасієндою південноамериканського плантатора та фешенебельною віллою в передмісті норвезької столиці — до того ж пофарбувавши своє творіння в рожевий колір. Вступивши на під’їзну доріжку, що вела через доглянутий сад із декоративними кущами та маленькою бронзовою статуєю оленяти, що п’є із струмка, Харрі відчув, що ноги його тонуть у дрібному гравії. На гребені гаража на дві машини красувалась овальна мідна табличка, на якій було зображено прапор: золотий трикутник на синьому тлі.
Із-за будинку лунав гучний собачий гавкіт. Харрі піднявся по широкому ґанку з колонами і подзвонив у двері, чекаючи, що зараз його зустріне чорношкіра матрона в білому фартуху.
— Привіт, — прощебетав ніжний голосок тієї, що відчинила двері. Вігдіс Албу мала такий вигляд, ніби щойно зійшла з екрана, де показували черговий рекламний ролик про користь фіт-несу, — щось таке Харрі траплялося спостерігати по телевізору, повертаючись додому далеко за північ. Вона мала типову білозубу усмішку, знебарвлене волосся ляльки Барбі та міцне, треноване тіло представниці вищого суспільства, упаковане в тісне еластичне трико і коротенький топик. Груди ж якщо й були штучними, то власниці їх явно вистачило здорового глузду, щоб не переборщити з розміром.
— Харрі…
— Заходьте! — всміхнулася вона злегка підфарбованими великими блакитними очима з ледве помітними промінчиками зморщок.
Харрі ступив до просторого передпокою, де ледве не наткнувся на високого — чи не по пояс йому, — вирізаного з масиву дерева товстого й потворного троля.
— Я саме вирішила трохи зайнятися господарством, — знову сліпуче всміхнулася Вігдіс Албу, акуратно, щоб не порушити макіяж, змахуючи пальцем крапельку поту.
— Тоді я зніму черевики, — сказав Харрі й негайно ж пригадав про дірку на правій шкарпетці.
— Ні-ні, я зовсім не про прибирання — слава богу, для цього існує прислуга, — розсміялася господиня будинку. — А ось білизну я люблю прати сама. Адже мають існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений, ви так не вважаєте?
— Мабуть, ви маєте рацію, —- пробурмотів Харрі, ледве встигаючи за нею вгору по сходах. Минувши колосальних розмірів кухню, вони вступили у вітальню, звідки через скляні розсувні двері можна було потрапити на відкриту веранду. Всю стіну напроти веранди займала гігантських розмірів цегляна споруда — щось середнє між будівлею міської ратуші Осло і могильною плитою.
— За кресленнями Пера Хуммеля до сорокалітнього ювілею Арне, — сказала Вігдіс. — Пер — наш друг.
— Авжеж, видно, Пер розстарався… такий камінище!
— Ви ж знаєте Пера Хуммеля, ну, того самого, архітектора? Він іще побудував нову каплицю в Холменколлені?
— На жаль, ні, — зізнався Харрі й простягнув їй фотографію. — Я б хотів, щоб ви поглянули ось на це.
У міру того як Вігдіс вивчала фото, на обличчі її проступав подив.
— Та це ж Арне знімав нас позаминулого року в Ларколлені. Звідки у вас цей знімок?
Харрі трохи зачекав із відповіддю, бажаючи визначити за виразом її обличчя, чи справді вона хоче це знати. Начебто здивування було цілком щирим.
— Ми виявили цей знімок у туфлі якоїсь Анни Бетсен, — сказав він зрештою.
Харрі бачив, як на обличчі Вігдіс Албу зі швидкістю ланцюгової реакції вслід за думками, здогадками та припущеннями промайнула вся гамма відчуттів, характерна для мильних опер. Спершу подив, потім замішання і, врешті, розгубленість. Потім одна з ідей, спочатку з легкістю знехтувана як неправдоподібна, знову повернулась і поступово почала перетворюватися на жахливу здогадку. Врешті-решт обличчя жінки набрало непроникного виразу; єдине, що на нім можна було прочитати, — «вам не здається, що мусять існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений?».
Харрі дістав пачку сигарет і тепер нерішуче крутив її в руках, поглядаючи скоса на величезну, схожу на кришталевий трон попільничку, що височіла в центрі журнального столика.
— Фру Албу, вам знайома Анна Бетсен?
— Ні. А що, має бути знайома?
— Не знаю, — чесно признався Харрі. — Вона мертва. Просто я ніяк не зрозумію, звідки така особиста фотографія опинилася біля неї в туфлі. У вас самих є які-небудь припущення з цього приводу?
Вігдіс Албу спробувала зобразити на обличчі зарозумілу аосмішку, проте губи явно відмовлялися їй підкорятися. Вона обмежилася тим, що енергійно похитала головою.
Харрі витримав паузу, протягом якої він, не ворухнувшись, сидів на білій софі. Тіло його розслаблено занурювалося все глибше й глибше у м’які подушки, подібно до того, як дещо раніше туфлі загрузали в дрібному гравії доріжки. Особистий досвід підказував Харрі, що зі всіх способів змусити людину розговоритися мовчання — найбільш ефективний. Коли двоє незнайомих людей сидять, як зараз, одне проти одного, мовчання, подібно до вакууму, здатне витягати слова. Минуло десять нескінченних секунд, і Вігдіс Албу не витримала:
— Може, хатня робітниця знайшла її десь у будинку й випадково прихопила з собою. А потім віддала цій… ви кажете, її звали Анною?
— Гм. Ви не проти, фру Албу, якщо я закурю?
— Взагалі-то, ні я, ні мій чоловік тут не’ палимо. — Вона швидким рухом поправила стягнуте гумкою волосся. — У нашого меншенького, Олександра, астма.
— Співчуваю. А ваш чоловік?
Вона, не розуміючи, поглянула на нього; при цьому її і без того величезні блакитні очі стали ще більшими.
— Я мав на увазі, де він працює. — Харрі прибрав сигарети у внутрішню кишеню.
— Тепер він фахівець із інвестицій. Власну фірму продав три роки тому.
— Що за фірма?
— «АТ Албу». Імпортні рушники та душові килимки для готелів і великих приватних будинків.
— Схоже, рушників було немало. Та і килимків для душу теж.
— У нас були представництва в усіх країнах Скандинавії.
— Вітаю. Той прапор над гаражем — це що, консульський?
Нарешті Вігдіс Албу вдалося опам’ятатися. Вона зняла резинку і розпустила волосся. У той же момент Харрі подумав, що вона, видно, щось зробила з обличчям. Деякі його параметри насторожували. Якщо бути точніше, її обличчя було аж надто правильним, якимсь штучно симетричним.
— Чоловік був консулом Сент-Люсії в Норвегії упродовж одинадцяти років. Там є завод із виробництва килимків для душу. У нас там теж невеликий будиночок. Вам доводилося?..
-Ні.
— Прекрасний острів, фантастично красивий. Ці аборигени такі милі. Ви не повірите, але частина людей похилого віку говорить по-французьки — навіть важко собі уявити.
— Креольська французька.
-Що?
— Та так, щось доводилося читати. Як ви гадаєте, може, ваш чоловік знає, яким чином ця фотографія потрапила до покійної?
— Навряд. Звідки?
— Ну-у… — Харрі посміхнувся. — Мабуть, на це питання відповісти так само складно, як пояснити, звідки у взутті людини з’являється фотографія абсолютно незнайомих їй людей. — Він підвівся. — Де я можу його знайти, фру Албу?
Коли Харрі записав номер телефону й адресу офісу Арне Албу, він випадково подивився на те місце, де щойно сидів.
— Я, е-е-е… — зніяковіло почав він, бачачи, що Вігдіс Албу простежила за його поглядом. — Бачите, я тут посковзнувся і впав у сміттєвий контейнер, так що мені, звичайно, слід було…
— Нічого страшного, — перебила вона. — Однаково наступного тижня я збиралася віддавати чохли в чистку.
Проводячи Харрі до самого ґанку, вона запитала, не міг би він зачекати із дзвінком чоловікові до п’ятої.
— У цей час зазвичай він уже звільняється та приходить додому.
Харрі промовчав. В очікуванні його відповіді куточки губ Вігдіс нервово здригалися, то піднімаючись, то знову опускаючись.
— Тоді він і я… загалом, ми разом змогли 6 подумати, чим вам допомогти.
— Вельми люб’язно з вашого боку. Проте я на машині, а місце його роботи якраз мені по дорозі, тож я краще спробую застати його там.
— Так-так, звичайно, — зважилася нарешті знову всміхнутися вона.
Собачий гавкіт супроводжував Харрі до самого кінця під’їзної доріжки. Дійшовши до воріт, він обернувся. Вігдіс Албу застигла на ґанку рожевої плантаторської гасієнди. Голова її була опущена; промені сонця просвічували крізь зачіску і грали химерними відблисками на еластичному трико. Здалека вона нагадувала бронзове оленя.
У «Віка Атріум» Харрі не вдалося знайти ні вільного місця на парковці, ні таблички офісу Арне Албу. Добре ще, що пані, яка сиділа за столиком адміністратора, повідомила, що Албу орендує тут кабінет на паях із трьома такими ж, як він, фахівцями з інвестицій. А зараз він вирушив на «діловий ленч».
Коли Харрі вийшов із будівлі, з’ясувалося, що якийсь завзятий страж порядку з транспортної поліції уже встиг засунути штрафну квитанцію йому під двірник. Так із зіпсованим настроєм і штрафною квитанцією в кишені він і увійшов до «Пароплава “Луїза”», який виявився зовсім навіть не пароплавом, а рестораном в Акер-Брюґґе. На відміну від «Шрьодера», в цьому закладі заможні відвідувачі — власники офісів у цій частині міста, яку, хай і з деякою натяжкою, можна було вважати Уолл-стрит норвезької столиці, — могли досить смачно попоїсти. В Акер-Брюґґе Харрі завжди почувався дещо не в своїй стихії — скоріше за все через те, що не був туристом і все життя з раннього дитинства провів на вулицях Осло. Увійшовши до ресторану, він перекинувся кількома словами з барменом за стойкою, який вказав йому на столик біля вікна.
— Прошу вибачення за неспокій, панове, — почав Харрі, підійшовши ближче.
— А-а, нарешті, — один із трьох панів, що сиділи за столиком, нервовим рухом відкинув назад падаючий на лоб чубок. — Послухайте, і це ви називаєте — довести вино до потрібної температури?!
— Я називаю це — норвезьке червоне, розлите в пляшки з-під «Кло-де-пап», — незворушно відповів Харрі.
Володар чубка — явно в замішанні — витріщився на Харрі, приділивши особливу увагу його темному костюму.
— Жарт, — усміхнувся Харрі. — Яз поліції.
Замішання переросло в явний переляк.
— Заспокойтеся, зовсім не з Управління з боротьби з економічними злочинами.
Очевидне полегшення, що поступово переходило в подив.
І раптово — вибух по-хлоп’ячому дзвінкого сміху. У Харрі навіть перехопило дух. Він заздалегідь спланував усю мізансцену, і це дійство зовсім не було в ній передбачене. Проте він зумів перебудуватися на ходу:
— Арне Албу?
— Це я, — озвався чоловік, який сміявся, худорлявий, із коротким в’юнким волоссям і сіткою зморщок біля очей, яка свідчила не стільки про його смішливість, скільки про те, що насправді він, скоріше за все, старший за тих тридцяти п’яти років, які навскидку дав йому Харрі. — Вибачте за непорозуміння, — продовжував він, як і раніше, веселим голосом. — Можу вам чимось допомогти, констебле?
Перш ніж продовжити, Харрі спробував скласти собі деяке уявлення про співбесідника, керуючись виключно зовнішністю. Звучний голос. Твердий погляд. Під білосніжним комірцем сорочки майстерно зав’язаний — проте не дуже затягнутий — вузол краватки. Те, що він не обмежився одним лише «це я», а вибачився і, крім того, додав «можу вам чимось допомогти, констебле» — до речі, з ноткою іронії зробивши наголос на слові «констебле», — означало одне з двох: або Арне Албу вельми впевнений у собі, або непогано вміє справляти на оточення відповідне враження.
Харрі спробував зосередитися. Не на тому, як вести бесіду, а на можливій реакції Албу на сказане.
— Так, Албу, можете. Ви знаєте Анну Бетсен?
Албу обдарував Харрі таким же чесним і відкритим поглядом, як і дещо раніше його дружина, після секундного роздуму відповів голосно і твердо:
-Ні.
На обличчі Албу не відбилося нічого, окрім сказаного ним. Та Харрі на це і не сподівався. Він давно вже не вірив у міф про те, що люди, вимушені через рід своїх занять повсякденно стикатися з брехнею, вчаться її розпізнавати. Йому згадався один судовий процес, коли якийсь поліцейський стверджував, ніби «із свого досвіду зрозумів, що обвинувачений бреше». Тоді Еуне вкотре в руках адвоката перетворився на зброю захисту — у відповідь на пряме запитання він змушений був визнати: наукові дослідження довели відсутність якого-небудь взаємозв’язку між професійними заняттями та здатністю розпізнавати брехню. Інакше кажучи, прибиральниця тямить у цьому стільки ж, скільки психолог або поліцейський. Точніше, зовсім нічого не тямить. Єдиним винятком тут — через свої особливі повноваження з ведення Слідства — могли б вважатися агенти спецслужб. Харрі до їх числа не належав. Він був простим хлопцем із Уппсаля, в якого зараз було мало часу й огидний настрій. До того ж він розумів, що припустився серйозного прорахунку. По-перше, пред’являти кому-небудь — та ще у присутності сторонніх — факти, що, можливо, його компрометують, не маючи навіть тіні чітко сформульованих підозр на його рахунок, було, м’яко кажучи, малоефективно. По-друге, все це ніяк не можна назвати чесною грою. Проте, чудово усвідомлюючи, що робити цього не варто, Харрі запитав:
— У вас є які-небудь міркування з приводу того, хто дав їй цей знімок?
Усі троє, що сиділи за столом, втупились у викладену Харрі фотографію.
— Не уявляю, — сказав Албу. — Може, дружина? Або хтось із дітей?
— Гм. — Харрі намагався помітити хоч щось: зміна розміру зіниць, піт, що виступив на лобі, або червоні плями на обличчі — явні ознаки підвищеного пульсу. Але марно.
— Зрозуміло, констебль, я не знаю, з чим усе це пов’язано, проте якщо ви взяли на себе клопіт відшукати мене тут, вважаю, йдеться не про дурниці. Пропоную обговорити це віч-на-віч після того, як ми закінчимо тут свої справи з панами з Комерційного банку. Якщо погодитеся мене почекати, то я попрошу офіціанта підшукати вам місце за столиком для тих, що палять.
Харрі навіть не намагався зрозуміти, чого більше в усмішці Албу — насмішки чи доброзичливості. Його це мало турбувало.
— У мене немає часу чекати, —- сказав Харрі. — Якби ми могли сісти за інший столик і…
— Боюсь, у мене також немає часу, — спокійним, але твердим тоном перебив його Албу. — Оскільки я в цей момент перебуваю на роботі, нам із вами, мабуть, доведеться відкласти бесіду до вечора. Зрозуміло, якщо ви, як і раніше, продовжуєте вважати, що я можу бути вам чимось корисний.
Харрі виявив чудеса витримки, розуміючи, що однаково не в силах нічого поробити. І що найгірше, Албу напевно теж це знав.
— Домовилися, — сказав Харрі, усвідомлюючи, наскільки безпорадно це звучить.
— Дякую вам, констебле. — Албу з посмішкою кивнув Харрі. — А що стосується вина, то тут ви, схоже, маєте рацію. — Він знов обернувся до панів з Комерційного банку. — Так що ти говорив про «Оптікоме», Стейне?
Харрі нічого не залишалось, як, узявши фотографію, покинути ресторан, відносячи із собою поза сумнівом адресовану йому погано приховану іронічну посмішку пана з чубком.
Зійшовши на причал, Харрі закурив, проте сигарета здалася йому несмачною, і він роздратовано відкинув її. Відбиваючись од вікон фортеці Акерсхус, сонячні промені заливали поверхню озера, гладеньку й нерухому, ніби затягнуту тонкою прозорою кригою. Навіщо він це зробив? Для чого знадобилася ця атака камікадзе — спроба принизити зовсім незнайому йому людину? Для того, щоб рука в шовковій рукавичці взяла його за комір і, хай і ввічливо, виставила за двері?
Заплющивши очі, він підставив обличчя променям сонця і подумав, що для різноманітності варто було б зробити сьогодні хоч щось розумне. Наприклад, залишити все як є. Адже в нинішньому стані справ зовсім немає нічвго незвичайного — все ті ж звичний хаос і непередбачуваність. Від будівлі ратуші донісся бій курантів.
Харрі ще не знав, що Мьоллер мав рацію: це був останній у році теплий день.
Маленький мужній Олег.
— Усе буде добре, — щораз говорив він, розмовляючи з Хар-рі по телефону, так ніби в нього був свій власний таємний план із цього приводу. — Ми з мамою скоро повернемось.
Стоячи біля вікна у вітальні, Харрі дивився на небо над дахом сусіднього будинку, по якому пливла майже прозора зморшкувата хмара, забарвлена скупими променями вечірнього сонця в червоні й оранжеві тони. Поки він діставався домівки, температура різко впала, неначе хтось прочинив невидимі двері й вивітрив усе тепло. Навіть квартира почала наповнюватися холодом, який проникав крізь щілини в підлозі. У якій комірчині його теплі повстяні капці, в підвалі чи на горищі? Та і взагалі, чи є вони у нього? Щось він останнім часом почав усе забувати. Добре, що хоч записав назву тієї ігрової приставки, яку обіцяв подарувати Олегові, якщо той поб’є його рекорд у тетріс. Иатсо Є-Соп 45.
За спиною по старому чотирнадцятидюймовому телевізору йшли новини. Ще один гала-концерт на користь якихось жертв. Джулія Робертс висловлює своє співчуття, а Сильвестр Сталло-не приймає жертводавців, які додзвонилися в студію. І ось — настала година відплати. Кадри килимових бомбардувань гірських схилів. Чорні стовпи диму, що виростають із голого каміння посеред безлюдної місцевості. Телефонний дзвінок.
Дзвонив Вебер. В Управлінні він давно вже здобув собі славу впертого буркотуна, з яким неможливо працювати. Харрі був про нього прямо протилежної думки. Просто слід було пам’ятати, що його дійсно може переклинити, якщо хтось спробує дуже вже на нього тиснути або — не дай бог — жартувати.
— Я знаю, ти чекаєш від мене повідомлення, — почав Вебер. — Слідів ДНК на пляшці не виявлено, зате ми знайшли пару пристойних відбитків.
— Чудово. Я боявся, вони могли бути пошкоджені, хоч пляшка і лежала в пакеті.
— Пощастило, що пляшка скляна. На пластиковій відбитки за стільки днів цілком могли всотатись.
До Харрі донеслося шльопання швабри.
— Вебер, ти що, все ще на роботі?
— Так.
— А коли ви проб’єте ці відбитки по базі даних?
— Що, тобі це терміново? — У голосі старого експерта бриніла підозра.
— Та що ти, нітрохи. У мене безліч часу.
— Завтра. Що стосується всіх цих комп’ютерних справ, то тут я не мастак, а молодь уже давно по домівках розбіглася.
— А ти чого ж?
— Я поки що по-старому звірю відбитки з декількома можливими кандидатами. Так що можеш спати спокійно, Холе, дядь-ко-поліцейський на посту.
Харрі поклав слухавку, пройшов у спальню і ввімкнув комп’ютер. На секунду весела мелодія «Майкрософта» оптимістично заглушила мстиву американську риторику, що доносилася з вітальні. Кликнувши мишею, Харрі відкрив файл із записом пограбування на Кіркевеєн. Раз по раз він прокручував його, абсолютно бездумно примушуючи завмирати то на одному, то на іншому тремтячому кадрі. Потім він відкрив свою електронну пошту. На моніторі з’явилися пісковий годинник і напис: «Отримано 1 нове повідомлення». У передпокої знову задзвонив телефон. Ледве встигнувши кликнути на пісковому годиннику, Хар-рі прожогом кинувся до передпокою, зірвав із апарату слухавку і якомога ніжніше — спеціально для Ракелі — проворкував:
— Слухаю.
— Це Арне Албу. Вибачте, що турбую вас увечері, та ще й удома. Дружина повідомила мені ваше ім’я, ось я і вирішив раз і назавжди покінчити з цією справою. Ви не проти?
— Чудово, — трохи збентежено озвався Харрі, переходячи на звичайний тон.
— Я тут переговорив із дружиною. Ніхто з нас поняття не має ні про саму цю жінку, ні про те, яким чином до неї потрапив наш знімок. Проте фотографії ці роздрукували в майстерні, так що цілком могло статися, що хтось із співробітників прихопив із собою випадково зроблену копію. Та і вдома у нас часто буває багато народу. Тобто я хочу сказати, що пояснень тут може бути багато, справді сила-силенна.
— Гм.
Харрі відзначив, що зараз голос Арне Албу звучить уже не так спокійно і впевнено, як удень. Крім того, саме він першим порушив мовчання після кількасекундної паузи, протягом якої в слухавці щось хрипіло і потріскувало:
— Якщо все це вимагає додаткового обговорення, я просив би вас зв’язатися зі мною в моєму офісі. Наскільки я розумію, дружина дала вам номер телефону.
— Але, наскільки я розумію, Албу, ви не хотіли, щоб вас турбували в робочий час.
— Просто я… моя дружина так цим шокована. Господи Боже,
подумати тільки, мертва жінка з фотографією в туфлі! Я б хотів, щоб із цього приводу ви підтримували зв’язок виключно зі мною. ц
— Зрозуміло. Але на знімку зображена вона і діти.
— Кажуть же вам, вона про це і поняття не має! — Але тут же, немов вибачаючись за свій роздратований тон, він додав: — Обіцяю вам докласти максимум зусиль, аби з’ясувати, яким чином це сталося.
— Я, певна річ, вдячний, але дозволю собі залишити за собою право розмовляти з тим, з ким визнаю за потрібне. — Почувши у слухавці важке зітхання Албу, Харрі додав: — Сподіваюся, ви мене розумієте.
— Але послухайте…
— Боюся, Албу, це не тема для дискусій. Якщо мені знадобиться щось дізнатись, я зв’яжуся з вами або з вашою дружиною.
— Постійте! Ви не розумієте. Моя дружина… вона буде не цілком адекватна…
— Ваша правда, я вас не розумію. Вона що, хвора?
— Хвора? — Схоже, Албу був збентежений. — Ні, проте…
— У такому разі пропоную припинити нашу бесіду. — Харрі подивився на своє відображення в дзеркалі. — Мій робочий час закінчений. Вдалого вечора, Албу.
Поклавши слухавку, він знову поглянув у дзеркало. Так і є, задоволена посмішечка. Дрібне злорадство. Заспокоєне марнославство. Гіпертрофоване відчуття власної гідності. Схильність до садизму. У наявності всі складові помсти. Втім, чогось тут явно бракувало. Він іще раз вглядівся у своє відображення. Може, просто світло не так падає?
Знову всідаючись за комп’ютер, Харрі подумав, що слід було б запам’ятати щойно створені ним складові помсти. Запам’ятати і переказати Еуне — він любить такі штучки. Адресу відправника отриманого ним повідомлення Харрі бачив уперше: furie@bolde.com. Навівши на нього курсор, він натиснув на клавішу.
Він так і залишився сидіти, не міняючи пози, відчуваючи, що весь холод, накопичений природою за рік, поступово проникає в його, Харрі Холе, тіло.
У міру того як він читав рядки, що з’явилися на екрані, волосся в нього на голові ставало дибки, а шкіра стала йому тісна, як одяг, що раптово сів.
Ну що, пограємо? Уявімо собі, що ти вечеряєш із жінкою, а наступного дня її знаходять мертвою. Що робитимеш?
У передпокої тужливо дзвякнув телефон. Харрі знав, що це Ракель. Слухавку він так і не зняв.
Халворсен був неабияк здивований, коли, відчинивши двері в кабінет, побачив Харрі.
— Вже на робочому місці? А ти знаєш, що на годиннику всього…
— Взагалі сьогодні ні хвилини не спав, — пробурчав Харрі. Схрестивши руки на грудях, він із досадою поглядав на монітор. — Чорт забирай, як же поволі працює ця техніка!
Заглянувши йому через плече, Халворсен кинув погляд на екран:
— Коли ведеш пошук в Інтернеті, вся справа в швидкості передачі даних. Зараз ми працюємо у звичайній Мережі, але скоро нас обіцяють підключити до широкосмугової локальної. Тоді буде зовсім інша справа. Що ти там шукаєш? Статті у «Віснику підприємництва» ?
— Е… так.
— Арне Албу? Ти розмовляв із Вігдіс Албу?
— Авжеж.
— Що, вони справді мають якесь відношення до цього пограбування?
Харрі, як і раніше, не відриваючись дивився на екран. Він ніколи не говорив Халворсену, що тут є хоч якийсь зв’язок із пограбуванням банку. Але й іншого він теж йому не говорив; цілком природно, що колега сам зробив такий висновок. Від необхідності відповідати Харрі позбавило обличчя Арне Албу, що раптово виникло на екрані. Туго затягнутий вузол краватки і найширша усмішка з усіх, які Харрі коли-небудь доводилося бачити. Халворсен голосно клацнув язиком і почав читати вголос:
— «Тридцять мільйонів за сімейний бізнес. Після вчорашнього придбання мережею готелів «Choice» всіх акцій «АТ Албу» Арне Албу може сьогодні поповнити свій банківський рахунок на тридцять мільйонів крон. Основною причиною продажу свого успішного бізнесу сам Арне Албу називає бажання більше часу приділяти сім’ї. «Я хочу бачити, як підростають мої діти, — заявив Албу в своєму коментарі. — Сім’я — ось найважливіша з моїх інвестицій».
Харрі натиснув на клавішу «Друк».
— А решту статті?
— Ні, мені потрібна тільки фотографія, — сказав Харрі.
— Поклав на рахунок тридцять мільйонів і додатково ще почав грабувати банки?
— Поясню все трохи пізніше, — пообіцяв Харрі, підводячись. — А поки що не міг би ти мені пояснити, як знайти відправника повідомлення електронною поштою?
— Адресу відправника вказано в отриманому повідомленні.
— Значить, саму людину я зможу встановити, як за телефонною книгою?
— Ні, але ти можеш знайти сервер, із якого відправлено повідомлення. Це робиться за адресою. А власники сервера мають інформацію про того, кому належить та або інша електронна адреса. Все дуже просто. А що, отримав поштою щось цікаве?
Харрі похитав головою.
— Дай мені тільки адресу, і я враз усе для тебе з’ясую, — запропонував Халворсен.
— Гаразд. Чув коли-небудь про сервер «bolde.com»?
— Ні, але треба перевірити. А решта адреси?
Харрі зам’явся:
— Не пам’ятаю.
Узявши в гаражі службову машину, Харрі поволі рушив уздовж Грьонланнського бульвару. Вогкий вітер грався біля кромки тротуару опалим листям, що встигло висохнути на сонці за вчорашній день. Перехожі втягували голову в плечі та прагнули засунути руки якомога глибше в кишені.
Виїхавши на Пілестреде, Харрі прилаштувався у хвіст трамваю, ввімкнув радіо і знайшов хвилю ИМС «Новини постійно». Ні слова про вбивство Стіне. Зате висловлювалося побоювання, що сотні тисяч дітей біженців в Афганістані можуть не пережити суворої тамтешньої зими. Загинув один американський солдат. Члени його сім’ї давали інтерв’ю. Вони жадали помсти. Біля Бішлета дорога перекрита, рекомендується об’їзд.
— Так. — Навіть по цьому короткому слову, сказаному в слухавку домофону, легко було зрозуміти, що Астрід Монсен сильно застуджена.
— Це Харрі Холе, пам’ятаєте? Мені потрібно поставити вам кілька запитань. У вас є час?
Перш ніж відповісти, вона двічі шморгнула носом.
— З приводу чого?
— Я б не хотів розмовляти з вами звідси.
Вона знову кілька разів шморгнула.
— Вам що, зараз незручно? — спробував натиснути Харрі.
Замок загудів, і Харрі втиснувся у під’їзд.
Піднявшись по сходах, він побачив Астрід Монсен, що очікувала його на майданчику. Вона куталася в накинуту на плечі теплу шаль.
— Бачив вас на похороні, — почав Харрі.
— Я подумала, що хоч кому-небудь із сусідів слід прийти. — Голос її звучав гугняво, як крізь рупор мегафона.
— Вам хтось із них знайомий?
Трохи загаявшись, жінка взяла в руки пом’яту фотографію:
— Хто саме?
— Та хай там хто. — Слова Харрі лунко звучали в тиші під’їзду.
Астрід Монсен уважно розглядала фотографію. Це продовжувалося досить довго.
— Ну що?
Вона похитала головою.
— Ви впевнені?
Вона кивнула.
— Гм. А не знаєте, у Анни був коханець?
— Кого конкретно ви маєте на увазі?
Харрі насторожився:
— Ви натякаєте, що їх було декілька?
Жінка знизала плечима:
— Тут усе так чутно. Скажімо так, траплялося, хтось піднімався до неї по сходах.
— Постійний зв’язок?
— Звідки ж мені знати?
Харрі зробив паузу, і вона не витримала:
— Минулого літа на її поштовій скриньці з’явився аркушик із ще чиїмось ім’ям. Наскільки там це у них було серйозно, не мені судити,..
—Але?..
— Почерк на аркушику був її. Просто «Еріксен» — і все. — Вузькі губи позначили подобу посмішки. — Ймовірно, він забув повідомити їй своє ім’я. Аркушик висів близько тижня, потім зник.
Харрі глянув униз через поручні: круті сходи.
— Краще вже один тиждень, ніж узагалі нічого. Ви як вважаєте?
— Для кого як, — ухилилася вона від відповіді й узялася за ручку дверей. — Мені час йти, я чула, там мені надійшло повідомлення електронною поштою.
— Нічого, нікуди воно не подінеться.
Жінка раптово розчхалася.
— Так, але мені необхідно відповісти, — нарешті зуміла вимовити вона. Очі її сильно сльозилися. — Це письменник. Ми з ним обговорюємо мій переклад.
— Добре, тоді я коротко, — пообіцяв Харрі. — Я б тільки хотів, щоб ви поглянули ще й на цей знімок.
Він простягнув їй аркуш. Астрід Монсен узяла його, нашвидку поглянула і знову з підозрою витріщилась на Харрі.
— Не поспішайте, — наполягав він. — Розгляньте його гарненько.
— Мені це ні до чого, — сказала вона, повертаючи аркуш.
Шлях від Управління поліції Осло до Кельберг-гате, 21А зайняв у Харрі десять хвилин. У цегляній обшарпаній будівлі колись розташовувався шкіряний завод, потім друкарня, ковальський завод, а також напевно ще кілька яких-небудь підприємств — яскраве свідчення того, що колись промисловість в Осло процвітала. Тепер будівлю було передано криміналістичній лабораторії. Незважаючи на вдосконалену систему освітлення і сучасний інтер’єр, колишнє призначення будівлі вгадувалося без зусиль. Харрі виявив Вебера в одному з холодних просторих приміщень — ймовірно, колишньому цеху.
— От чорт! — вилаявся Харрі. — Ти абсолютно впевнений?
Вебер утомлено всміхнувся:
— Відбитки на пляшці такі чіткі, що якби вони були у нас в архіві, комп’ютер би відразу їх нам видав. Зрозуміло, щоб бути упевненими на сто десять відсотків, ми могли б звіряти вручну. Але на це пішли б тижні, і ми б однаково нічого не знайшли. Це гарантовано.
— Вибач, — зітхнув Харрі. — Просто я був абсолютно переконаний, що ми його зловили. Вірогідність, що цього типа ніколи і ні за що не затримували, здавалася мені нікчемною.
— Відсутність його в наший базі даних говорить лише про те, що треба шукати десь в іншому місці. Принаймні тепер у нас є цілком конкретні докази. Ці відбитки, а також волокна тканини з пограбування на Кіркевеєн. Якщо ви його знайдете, то йому вже не відмогтися. Хельгесен!
Молодий чоловік, що проходив повз них, зупинивсь як укопаний.
— Цю шапочку з Акерсельви мені принесли в незапечатаному пакеті, — прогримів Вебер. — У нас тут не кошара. Ясно тобі?
Хельгесен кивнув і красномовно поглянув на Харрі.
— Що ж, ти по-чоловічому сприйняв цю звістку — знову обернувся Вебер до Харрі. — В усякому разі, не відзначивсь, як Іварссон сьогодні.
— Іварссон?
— Ти що, справді ще не чув, що сталося сьогодні в «Кишці»?
Бачачи, що Харрі хитає головою, Вебер, тихенько посмію-
ючись, почав у передчутті потирати руки:
— Що ж, Холе, у такому разі пригощу тебе хоча б хорошою історією.
Розповідь Вебера дуже нагадувала ті звіти, які він зазвичай писав. Короткі, рубані фрази, що дають уявлення про хід подій без усяких там мальовничих описів відчуттів, відтінків звуків або виразів облич учасників. Проте Харрі й сам без зусиль заповнював відповідні пропуски. Він неначе бачив, як начальник відділу поліції Руне Іварссон і Вебер входять в одне з двох приміщень для тривалих побачень у відділенні А, чув брязкіт дверей, що зачинилися за ними. Обидва приміщення були розташовані недалеко від кімнати загальних побачень і були призначені для сімейних відвідин. Тут ув’язнений міг провести декілька спокійних годин у колі рідних і близьких, і тому кімнатам цим спробували надати хоча б видимість затишку: необхідні прості меблі, пластикові квіти, кілька блідих акварелей на стінах.
Коли вони увійшли, Расколь підвівся. Під пахвою він тримав товсту книгу, а на низькому столику перед ним була розкладена шахівниця з розставленими фігурами. Він не вимовив ані слова, лише його карі стражденні очі невідступно стежили за обома відвідувачами. На ньому була довга, схожа на камзол біла сорочка старовинного крою, що доходила йому майже до колін. Помітно було, що Іварссон почувається не зовсім у своїй тарілці. Різким тоном він велів високому худому циганові сісти. З легкою посмішкою Расколь виконав його вказівку.
Іварссон узяв із собою Вебера замість того, щоб скористатися послугами кого-небудь молодшого зі складу слідчої групи, зовсім не випадково. Він вважав, що старий досвідчений лис допоможе йому, за його власним висловом, «бачити Расколя наскрізь». Вебер підсунув стілець ближче до дверей, сів і витягнув блокнот, а сам Іварссон влаштувався прямо навпроти знаменитого ув’язненого.
— Прошу вас, пане начальнику відділу поліції Іварссон, — сказав Расколь і зробив долонею жест, який мав означати, що він надає відвідувачеві право почати шахову партію.
— Ми прийшли не грати, а отримати інформацію, — сказав Іварссон, розклавши перед ним на столі в ряд п’ять збільшених кадрів відеозйомки нальоту на Бугстадвеєн. — Ми хочемо знати, хто це.
Расколь одну за одною взяв фотографії й почав уважно вивчати їх, раз у раз голосно гмикаючи.
— Не міг би хто-небудь із вас позичити мені ручку? — запитав він, проглянувши всі знімки.
Вебер з Іварссоном переглянулися.
— Скористайтеся моєю, — сказав Вебер, простягаючи йому авторучку.
— Я віддав перевагу б звичайній, кульковій, — мовив Расколь, не зводячи погляду з Іварссона.
Шеф відділу знизав плечима, вийняв з внутрішньої кишені кулькову ручку і передав її Расколю.
— Спочатку я хотів би розповісти вам дещо про капсули з фарбою, — сказав Расколь, розкручуючи білу ручку Іварссона, на якій, до речі, абсолютно випадково — хоча і досить символічно — був логотип Норвезького банку. — Як вам відомо, у момент пограбування службовці банку завжди намагаються підкласти в гроші, що викрадаються, капсули з фарбою. У касети банко-матів їх вмонтовують заздалегідь. Деякі капсули сполучені з передавачем і активуються, тільки-но їх починають переміщати — наприклад, укладати в сумку. Інійі вступають у дію, коли їх проносять крізь певний контур — припустимо, двері банку. Кожна окрема капсула може бути забезпечена власним мікро-передавачем, сполученим із приймачем, який посилає імпульс, примушуючи капсулу вибухати, якщо її віднесуть від нього на певну відстань, наприклад, на сотню метрів. Деякі вибухають із певною затримкою після активації. Сама така капсула може бути абсолютно будь-якої форми, проте дуже невеликою, щоб її легко було заховати серед купюр. Ось такий, — Расколь показав розмір капсули, розсунувши великий і вказівний пальці на два сантиметри. — Сам вибух нешкідливий для злочинця. Вся справа у фарбі, чорнилі.
В руках у нього опинився стержень із розібраної ручки.
— Мій дід був майстром з виготовлення чорнила. Він розповідав мені, що в давнину, коли хотіли приготувати чорнило для письма по залізу, використовували гуміарабік. Це смола певного виду акацій, яку ще називали «Сльози Аравії», — вона виступає на стовбурах дерев у вигляді ось таких жовтуватих крапель.
З’єднавши кінчики великого і вказівного пальців, він показав овал розміром із волоський горіх.
— Смола виступала в ролі сполучного елементу, не даючи чорнилу розтектися по залізу і в той же час залишаючи його відносно рідким. Проте для його розведення потрібен розчинник. У минулі часи використовували звичайну дощову воду або біле вино. А також оцет. Дід говорив, що коли пишеш для ворога, в чорнило треба лити оцет, якщо для друга — вино.
Іварссон кашлянув, проте Расколь незворушно вів далі:
— Саме чорнило в капсулах безбарвне. Воно забарвлюється, лише стикаючись із папером. Коли червоний чорнильний порошок, що міститься в кожній капсулі, потрапляє на банкноти, він вступає в хімічну реакцію, забарвлюючи їх так, що видалити фарбу неможливо. Банкноти, таким чином, виявляються раз і назавжди поміченими як крадені.
— Я знаю, як діють капсули з фарбою, — перебив Іварссон. — Краще скажи…
— Терпіння, шановний пане начальнику відділу. Найчарів-ніше в цій технології — її очевидна простота. Все так просто, що я і сам міг би виготовити таку капсулу і помістити її куди завгодно з тим, щоб вона вибухнула на певній відстані від приймача. Все, що мені для цього буде потрібно, цілком могло б уміщатися в коробку для бутербродів.
Вебер перестав записувати.
— Проте важливість фарбувальних капсул зовсім не в технології їх виготовлення, голубе мій пане начальнику відділу поліції Іварссон. Найголовніше тут — сам принцип доносительства. — На обличчі Расколя з’явилася широка усмішка. — Чорнило в’їдається також в одяг і шкіру грабіжника, причому настільки глибоко, що коли воно потрапить на руки, відмити їх неможливо. Понтій Пілат і Юда, чи не так? Кров на руках. Криваві гроші. Терзання судді. Кара донощикові.
Расколь упустив стержень ручки під стіл, і, поки нагинався, дістаючи його, Іварссон знаком попросив Вебера передати йому блокнот.
— Я хочу, щоб ти написав тут ім’я людини на фотографіях, — сказав Іварссон, кладучи блокнот на стіл. — Як я сказав, ми сюди не грати прийшли.
— Ні, не грати, — повторив Расколь, поволі складаючи ручку. — Я обіцяв, що назву вам ім’я людини, яка узяла гроші, вірно?
— Така була домовленість, — йідтвердив. Іварссон, подавшись усім тілом уперед, бо Расколь почав щось писати у блокноті.
— Ми, ксораксани, свято шануємо домовленість, — сказав він. — Я запишу тут не тільки його ім’я, але навіть ім’я тієї повії, яку він регулярно відвідує. Навіть ім’я тієї людини, яку він намагався найняти, аби переламати ноги хлопцю, що не так давно розбив серце його дочки. Останній, щоправда, відмовився.
— Е-е… що ж, чудово. — Іварссон, сяючи переможною усмішкою, обернувся до Вебера.
— Ось. — Расколь простягнув йому ручку і блокнот.
Іварссон тут же уткнувся в нього. Усмішка разом згасла.
— Але ж… — Він затнувся. — Хельге Клементсен — це ж управитель. — В очах його з’явився проблиск розуміння. — Він теж замішаний?
— Ще й як, — підтвердив Расколь. — Адже це він узяв гроші, чи не так?
— І поклав їх у сумку грабіжника, — тихо додав Вебер зі свого місця біля дверей.
Запитливий вираз поступово сповзав із лиця Іварссона, поступаючись місцем люті:
— Що за маячня? Адже ти обіцяв мені допомогти.
Расколь уважно вислухав його, вивчаючи довгий гострий
ніготь на мізинці правої руки. Потім він із поважним виглядом кивнув, схилився над столом і зробив Іварссону знак сісти ближче.
— Ти маєш рацію, — пошепки сказав він. — Це і є допомога. З’ясуй собі урок життя. Повчися хоч би у своєї дитини. Упущене надолужити нелегко, але можна. — Поплескавши Іварссона по плечу, він випростався, схрестив руки на грудях і кивнув на шахівницю: — Ваш хід, пане начальнику відділу поліції.
Іварссон кипів од злості, крокуючи з Вебером крізь «Кишку» — трьохсотметровий підземний коридор, що сполучає будівлю Управління поліції Осло із в’язницею «Ботсен».
— Кому я повірив?! — шипів Іварссон. — Одному з тих, хто винайшов само шахрайство! Довіритися клятому циганові! — Кожне його слово луною відбивалося від цегляних стін. Вебер поспішав як міг, стараючись скоріше покинути сирий холодний тунель. «Кишкою» користувалися, коли треба було доставити ув’язненого на допит в Управління або ж відвести його назад у в’язницю, і про те, що траплялося деколи в цьому похмурому підземеллі, ходили різні чутки.
Кутаючись у поли піджака, Іварссон прискорив ходу:
— Можеш пообіцяти мені одну річ, Вебер? Ніколи нікому ні слова про це. — Озирнувшись на Вебера, що рухався за ним, він звів брову: — Гаразд?
Найімовірніше, відповідь на його запитання була б позитивною. У цей момент вони якраз досягли того місця, звідки стіни «Кишки» вже були не просто викладені з цегли, а пофарбовані в оранжевий колір. І тут Вебер почув неголосний звук: «пуф». Іварссон, перелякано скрикнувши, гепнувся на коліна прямо в калюжу і схопився за груди.
Вебер заметушився навколо нього, марно кидаючи погляди то в один, то в інший бік тунелю. Нікого. Подивившись на Іварссона, він побачив, що той, як і раніше, стоячи на колінах,
із жахом поглядає на свою руку, що забарвилася в червоний колір.
— Це кров, — стогнав він. — Я помираю.
Очі Іварссона розширились і займали тепер ледве не все обличчя.
— Що, що таке? — тремтячим голосом запитав Іварссон, бачачи, що Вебер дивиться на нього з непідробленим подивом і деякою часткою іронії.
— Тобі треба буде сходити в чистку, — сказав Вебер.
Іварссон опустив очі та спробував оглянути себе. Червоною
фарбою була покрита сорочка і навіть частина зеленого, кольору лайма, піджака.
Червоне чорнило, — сказав Вебер.
Іварссон вивудив із кишені все, що залишилося від ручки з логотипом Норвезького банку. Мікровибух розламав її точно посередині. Якийсь час Іварссон сидів із заплющеними очима, відновлюючи дихання. Нарешті йому вдалось опанувати себе. Він подивився на Вебера.
— Знаєш, у чому найбільший із гріхів Гітлера? —запитав він, простягаючи Веберу чисту руку. Той допоміг Іварссону звестися на ноги. Начальник відділу покосився в той кінець тунелю, звідки вони щойно прийшли. — У тому, що він свого часу так і не покінчив із циганами.
— «Ніколи нікому ні слова про це», — сміючись, процитував Вебер. — Іварссон одразу ж пройшов у гараж і поїхав додому. Чорнило на шкірі протримається не менше трьох днів.
Харрі з деяким недовір’ям похитав головою:
— А що ви зробили з Расколем?
Вебер знизав плечима:
— Іварссон обіцяв поклопотатися про те, щоб його посадили до ізолятора. Хоча, я думаю, все це марно. Цей тип якийсь… інший, чи що? До речі, про інших. Як там справи у вас з Беате? Є що-небудь іще, крім того відбитка?
Харрі заперечливо мотнув головою.
— Ця дівчина, вона особлива, — сказав Вебер. Мені ще, пам’ятається, її батько розповідав. З неї може вийти непоганий поліцейський.
— Цілком можливо. Так ти знав її батька?
Вебер кивнув:
— Хорошою людиною був. Свій. Шкода, що з ним так усе вийшло.
— Рідкісний випадок, коли досвідчений поліцейський здійснює такий промах.
— Гадаю, це був не промах, — сказав Вебер, обполіскуючи кавову чашку.
-Що?
Вебер щось невиразно пробурчав.
— Що ти сказав?
— Нічого. — Голос Вебера знову гуркотів як завжди. — Просто на це у нього могли бути свої причини. От і все.
— Цілком можливо, що boIde.com. — Справді якийсь сервер, — сказав Халворсен. — Я лише маю на увазі, що він ніде не зареєстрований. Але він із успіхом може міститися в якому-не- будь підвалі в Києві й мати мережу анонімних абонентів, які обмінюються спеціальними порносайтами. Звідки мені знати? Про тих, хто не бажає бути знайденим у цих джунглях, нам, простим смертним, як правило, нічого не відомо. Якщо вся справа в цьому, то доведеться тобі, мабуть, наймати шукача — вдатися до допомоги справжнього фахівця.
Стукіт був таким слабким, що Харрі навіть не чув його, проте Халворсе одразу ж відреагував, крикнувши:
— Увійдіть.
Двері обережно відчинили.
— Привіт, — усміхнувся Халворсен. — Хто там у нас? Беате?
Кивнувши йому, дівчина подивилася на Харрі:
— Я пробувала зв’язатися з тобою, але за тим номером мобільного, що вказаний у списку.
— Він загубив свій мобільник, — сказав Халворсен, підводячись. — Сідай, зараз пригощу тебе «еспресо а-ля Халворсен».
Беате трохи зам’ялася:
— Спасибі, але мені потрібно дещо показати тобі в «Камері тортур», Харрі. У тебе є час?
— Скільки завгодно, — сказав Харрі, відкидаючись на спинку крісла. — У Вебера для нас погані новини. Схожих відбитків немає. А Расколь сьогодні обставив Іварссона, як немовля.
— Хіба це погана новина? — вирвалося у Беате, яка тут же перелякано прикрила рот рукою. Харрі та Халворсен розреготалися.
— Чекатиму твого повернення, Беате, — встиг сказати Халворсен навздогін Харрі та дівчині. Так і не отримавши відповіді, якщо не рахувати настороженого погляду, кинутого на нього Харрі, Халворсен у деякому збентеженні так і залишився стояти посеред спорожнілої кімнати.
Увійшовши до «Камери тортур», Харрі помітив зіжмакану ковдру на простенькому ліжку, що стояло в кутку, з «Ікєї».
— Либонь, ти спала тут сьогодні?
— Якби ж то, — зітхнула Беате і ввімкнула відеозапис. — Поглянь на Забійника і Стіне Гретте на цьому кадрі.
Вона вказала на екран, де застигло зображення нальотчика і Стіне, що нахилилася до нього. Харрі відчув знайомий свербіж біля коріння волосся на потилиці.
— Щось тут не так, — сказала вона. — Тобі не здається?
Харрі подивився на грабіжника. Потім на Стіне. І зрозумів —
саме цей кадр примушував його раз по раз проглядати запис у пошуках того, що весь час було там, але постійно вислизало. Вислизало воно і тепер.
— Ну і що ж це? — запитав він. — Що ти бачиш такого, чого не бачу я?
— Спробуй здогадатися.
— Та я вже мільйон разів пробував.
— Хай картинка гарненько відіб’ється у тебе на сітківці. Заплющ очі, натисни на повіки й запам’ятай, який залишився слід.
— Але, чесно кажучи…
— Досить тобі, Харрі, — всміхнулася вона. — Адже це і є — розслідування, чи не так?
Він у легкому подиві втупився в дівчину, проте знизав плечима і спробував зробити так, як вона сказала.
— Ну, Харрі, і що ти бачиш?
— Внутрішню сторону повік.
— Зосередься. Що тут заважає, що не так?
— Він і вона, щось у них, у тому… як вони розташовані по відношенню одне до одного, чи що?
— Чудово. І що ж не так?
— Просто… та не знаю я. Просто щось у них не так, неправильно.
— Що означає «неправильно»?
Раптово у Харрі виникло те ж відчуття, що і під час візиту до Вігдіс Албу. Відчуття, ніби він провалюється. Внутрішнім зором він виразно бачив, як Стіне Іретте сидить нахилившись, імовірно, для того, щоб краще чути слова грабіжника. І самого його, що дивиться крізь прорізи лижної шапочки прямо в обличчя людини, чиє життя він незабаром перерве. Про що він думав? І про що думала вона? Чи намагалася вона теж у цей самий момент зрозуміти, хто він, ця людина в шапці?
— Так що ж означає «неправильно»?
— Вони… вони…
У руках гвинтівка, палець на спусковому гачку. Всі присутні — з мармуру. Вона розкриває рот. Він дивиться їй у вічі крізь проріз прицілу. Ствол упирається в зуби.
— Що — «неправильно»?
— Вони… вони занадто близько одне до одного.
— Браво, Харрі!
Він розплющив очі. Розрізнені фрагменти побаченої ним картини неначе продовжували спалахувати й поволі пропливати мимо.
— Браво? — пробурмотів він. — Що ти маєш на увазі?
— Ти зумів підібрати вірні слова для того, що ми весь цей час бачили. Саме так, Харрі, вірно, вони занадто близько одне до одного.
— Авжеж, я сам знаю, що так сказав. Але тільки по відношенню до чого — «занадто»?
— По відношенню до того, як близько можуть стояти дві людини, які ніколи раніше одне одного не зустрічали.
— Ну і?..
— Ти коли-небудь чув про Едварда Холла?
— Не дуже багато.
— Він антрополог, який першим указав на залежність між відстанню одне від одного людей, які підтримують бесіду, і їх відносинами між собою. Кожен випадок достатньо конкретний.
— Давай-но ще раз.
— Соціальна дистанція між незнайомими людьми становить від одного до трьох з половиною метрів. Це та відстань, якої зазвичай дотримуються, певна річ, якщо ситуація це дозволяє. Досить подивитися на чергу на зупинці транспорту або ж до туалету. У Токіо ж, наприклад, люди почуваються комфортно і на тіснішій відстані, проте варіації між різними культурами, як правило, незначні.
— Але не міг же він говорити їй щось пошепки з відстані більш ніж метр.
— Ні, проте цілком міг робити це на так званій особистій дистанції, яка становить від метра до сорока п’яти сантиметрів. Її дотримуються у спілкуванні з друзями та приятелями. Але, як бачиш, Забійник і Стіне Гретте порушують і цю межу. Я поміряла відстань — всього лише двадцять сантиметрів. Це означає, що вони перебувають у межах інтимної дистанції. При цьому люди виявляються настільки близькими одне до одного, що навіть не можуть тримати в постійному фокусі все обличчя співбесідника. Крім того, вони обов’язково відчувають його запах і навіть відчувають тепло тіла. Ця дистанція зазвичай зарезервована за тими, кого любиш, а також за членами сім’ї.
— Гм, — скептично гмикнув Харрі. — Я, звичайно, в захваті від широти твоїх знань, але не забувай, що ці двоє перебувають зараз в особливо драматичній ситуації.
— Саме це й добре! — Беате була в такому захопленні, що здавалось, якби не трималася вона за підлокітники крісла, так би і злетіла. — Без особливої на те потреби люди ніколи не порушують ті межі, про які говорить Едвард Холл. А Стіне Гретте і Забійникові це якраз і не потрібно.
Харрі потер підборіддя:
— О’кей, продовж думку.
— Я гадаю, Забійник знав Стіне Гретте, — сказала Беате. — Причому добре.
— Гаразд, гаразд. — Прикривши обличчя руками, Харрі заговорив крізь пальці. — Отже, Стіне була знайома з професійним банківським грабіжником, який здійснює чудово спланований наліт, після чого вбиває її. Адже ти розумієш, до чого нас приводить такий висновок, чи не так?
Беате кивнула:
— Я зараз же перевірю, що ми можемо відшукати на Стіне Гретте.
— Чудово. А після цього ми поговоримо з тим, хто був із нею на надзвичайно інтимній дистанції.
— Неприємне місце, — сказала Беате. — У мене просто мурашки по шкірі.
— Колись тут у них був один відомий пацієнт — Арнольд Юклерьод, — озвався Харрі. — Він говорив, що тут поміщається мозок хворого чудовиська — психіатрії. Так, значить, тобі нічого не вдалося накопати на Стіне Гретте?
— Ні. Бездоганна поведінка. З банківських рахунків не схоже, щоб у неї були грошові проблеми. Кредитними картками користувалася не часто — що в магазинах одягу, що в ресторанах. Ніяких виграшів на скачках або інших ознак пристрасті до азартних ігор. Найекстравагантніше з того, що мені вдалося встановити, — поїздка минулого літа до Сан-Паулу.
— А з чоловіком що?
— Та все те ж. Солідна, розсудлива людина.
Пройшовши за ворота психіатричної лікарні Геуста, вони
опинилися на майданчику, оточеному масивними будівлями з червоної цегли.
— Нагадує в’язницю, — сказала Беате.
— Генріх Ширмер, німецький архітектор дев’ятнадцятого століття. Той самий, що проектував в’язницю «Ботсен», — пояснив Харрі.
Санітар, який вийшов їм назустріч, відвів їх до реєстратури. У нього було неприродно чорне — ймовірно, фарбоване — волосся, та і виглядав він не санітаром, а швидше музикантом джазового ансамблю або художником-дизайнером. Що цілком відповідало дійсності.
— Здебільшого Гретте сидить, втупившись у вікно, — розповідав він, поки вони йшли по довгому коридору, що вів до відділення Г-3.
— Він здатний розмовляти? — поцікавився Харрі.
— Так, цілком… — За свою ворону зачіску, що надавала йому недбалого вигляду, санітарові довелося викласти цілих шість сотень. Відкинувши одне з пасом, які падали на лоб, він, примружившись, подивився на Харрі крізь скельця масивних окулярів у роговій оправі, що, на думку Холе, надавали йому вигляду справжнього «ботаніка». Хоча у поєднанні із зачіскою вони покликані були справляти прямо протилежне враження на людей тямущих.
— Колега має на увазі, чи достатньо Гретте здоровий, аби з ним можна було говорити про дружину, — втрутилася Беате.
— Спробуйте, — байдуже відповів санітар, повертаючи пасмо на місце. — Якщо у нього знову почнеться напад, нічого не вийде.
Харрі не запитав, як їм дізнатися, що починається напад. Дійшовши до кінця коридору, санітар відімкнув двері з вічком.
— Його що, доводиться тримати під замком? — запитала Беате, оглядаючись у просторій світлій кімнаті.
— Ні, — відрізав санітар і, не вдаючись до подальших пояснень, указав на самотню спину в білому халаті, що підносилася над присуненим упритул до вікна стільцем. — Я буду у вартівні ліворуч по коридору. Попередьте, коли зберетеся йти.
Вони підійшли до пацієнта, що сидів на стільці. Той не відриваючись дивився у вікно і при цьому правою рукою щось черкав у блокноті. Рухи були повільні, незграбні й якісь механічні, неначе ручку тримала не жива людська рука, а клішня робота.
— Тронн Гретте? — запитав Харрі.
Він не впізнавав людини, що обернулася до них. Гретте був обстрижений наголо, обличчя змарніло, а замість дикого блиску в очах, що налякав їх того вечора на тенісному корті, їх зустрів спокійний і порожній, але при цьому пронизливий погляд, яким він, здавалося, дивився крізь них. Харрі й раніше доводилося бачити таке. Такий вигляд мали після декількох тижнів відсидки ув’язнені, що вперше відбувають термін. Інстинктивно Харрі відчував, що людина, яка сидить перед ними, перебуває в тому ж стані. Вона відбуває свій термін.
— Ми з поліції, — сказав Харрі.
Гретте поволі перевів на них погляд.
— Йдеться про наліт на банк і вашу дружину.
Гретте наполовину приплющив очі; зараз у нього був такий вигляд, ніби він прагнув зосередитись і зрозуміти, про що говорить із ним Харрі.
— Ви дозволите поставити вам декілька запитань? — голосно запитала Беате.
Гретте поволі кивнув. Беате присунула стілець і сіла.
— Ви можете розповісти нам про неї? — попросила вона.
— Розповісти? — Голос був скрипучий, як погано змащені двері.
— Так, — підтвердила Беате і лагідно всміхнулася. — Нам хотілось би знати, якою була Стіне. Чим вона займалася. Що любила. Які у вас із нею були плани. Ну і таке інше.
— Все таке? — Гретте подивився на Беате. Потім відклав ручку. — Ми хотіли завести дітей. Ось такі були плани. Штучне запліднення. Вона сподівалася, що будуть близнята. «Двоє і ще двоє», — постійно твердила вона! Двоє і ще двоє. Ми якраз мали почати. Якраз тепер. — Його очі налилися слізьми.
— Якраз тепер?
— Здається, сьогодні. Або завтра. Яке сьогодні число?
— Сімнадцяте, — сказав Харрі. — Адже ви довго були одружені, чи не так?
— Десять років, — озвався Гретте. — Якби вони не захотіли грати в теніс, я б не наполягав. Не можна примушувати дітей любити те ж, що подобається їхнім батькам, вірно? Може, вони вважали б за краще їздити верхи. Верхова їзда — це ж чудово.
— А що вона була за людина?
— Десять років, — повторив Гретте і знову відвернувся до вікна. — Ми зустрілись у вісімдесят восьмому. Я якраз почав вивчати ВІ — бізнес-інтелект, а вона вчилась у випускному класі ніссенській гімназії. Найкраща дівчина з усіх, кого я зустрічав. Кажуть, що краща жінка — та, яка дісталася не тобі, або та, яку вже забув. Але із Стіне мені пощастило. І я ніколи не припиняв вважати її кращою. Ми з нею з’їхалися після місяця знайомства й були разом щодня і щоночі впродовж трьох років. Та все ж я не вірив своєму щастю, коли вона погодилася стати Стіне Гретте. Хіба це не дивно? Якщо когось сильно любиш, здається неможливим, аби так само сильно любили й тебе. Адже має бути навпаки, вірно?
На підлокітник стільця впала сльоза.
— Вона була доброю. Зараз мало хто здатен оцінити в людині цю якість. Вона була вірною, надійною й завжди лагідною. І мужньою. Якщо їй здавалися внизу чиїсь голоси, а я в цей час спав, вона завжди сама вставала і виходила до вітальні. Я казав їй, щоб вона будила мене: а раптом там справді зломщики? А вона тільки сміялася: «Тоді я пригощу їх своїми вафлями, і ти прокинешся — адже ти завжди прокидаєшся від запаху вафель». Я і справді завжди прокидався, коли вона пекла вафлі… так.
Він глибоко зітхнув, утягнувши повітря носом. За вікном у такт поривам вітру сумно гойдалися, ніби махали руками, голі гілки беріз.
— Ти мала б зараз пекти свої вафлі, — прошепотів він і спробував засміятися, проте замість сміху вийшов схлип.
— А друзі в неї були? — запитала Беате.
Гретте все ще схлипував, і їй довелося повторити запитання.
— Вона полюбляла побути одна, — сказав він. — Може, через те, що була єдиною дитиною в сім’ї. Вона завжди була у злагоді з батьками. І потім, ми з нею були всім одне для одного. Ніхто більше нам не був потрібний.
— Може, у неї все ж таки був хтось, про кого ви не знали? — наполягала Беате.
Гретте подивився на неї:
—- Що ви маєте на увазі?
Беате болісно почервоніла й поспішно всміхнулася:
— Я хочу сказати, що, можливо, ваша дружина не завжди розповідала вам про те, з ким зустрічалась або випадково розмовляла.
— Чому це? Куди ви хилите?
Беате замовкла і перезирнулася з Харрі. Тепер слово узяв
він:
— При пограбуванні банку ми зобов’язані перевірити всі версії, хоч якими б неправдоподібними вони здавалися на перший погляд. Наприклад, хтось із співробітників міг бути в змові з грабіжником. Нальотчики часто заручаються допомогою зсередини як при плануванні, так і в процесі пограбування. Не викликає сумнівів, що злочинець точно знав час поповнення банкомату. — Харрі уважно стежив за виразом обличчя Гретте, щоб зрозуміти, як той сприймає почуте. Проте, судячи з погляду, думки його знову десь витали. — Ми ставили ті ж запитання всім іншим співробітникам, — про всяк випадок збрехав Харрі.
Зовні з боку дерева пролунав різкий пташиний крик. Самотній, тужливий. Гретте почав кивати головою. Спершу поволі, потім усе швидше і швидше.
— Ага, — сказав він. — Тепер я вас розумію. Ви вважаєте, що Стіне тому і застрелили. Ви вважаєте, вона була знайома із злочинцем. А коли він її використав, то застрелив, аби обірвати всі нитки. Вірно?
— Принаймні теоретично така можливість існує, — сказав Харрі.
Гретте похитав головою і знову засміявся — порожнім, млявим сміхом:
— Помітно, що ви не знали мою Стіне. Вона б ніколи на це не пішла. Та і навіщо? Скоро вона б однаково отримала мільйони, варто було тільки трохи зачекати.
— Що?
— Валле Беткер, її дід. Йому зараз вісімдесят п’ять, він власник трьох багатоквартирних будинків у центрі. Минулого літа у нього знайшли рак легенів, і відтоді йому стає все гірше. Внуки його успадкують по будинку кожен.
Наступне питання вирвалось у Харрі чисто інстинктивно:
— Кому тепер дістанеться той будинок, що повинна була успадкувати Стіне?
— Іншим внукам. — У голосі Гретте почулися гидливі нотки. — А зараз ви, певно, почнете перевіряти, чи є у них алібі?
— А що, Гретте, по-вашому, варто було б? — у свою чергу запитав Харрі.
Гретте хотів відповісти, але, зустрівши погляд Харрі, передумав і прикусив нижню губу.
— Пробачте, — сказав він і провів рукою по волоссю, що ледве почало відростати. — Зрозуміло, мені б слід було радіти, що ви перевіряєте всі версії. Просто все це здається абсолютно безнадійним. І безглуздим. Адже якщо ви його і схопите, ніхто і ніщо не поверне мені того, що я втратив. Навіть якщо б його засудили до смерті. Позбутися життя — це ще не найстрашніше, що може статися з людиною. — Харрі вже знав, що за цим буде. — Гірше — позбутися того, в ім’я чого ти живеш.
— Гаразд, — сказав Харрі, підводячись. — Ось вам моя картка. Телефонуйте, коли щось пригадаєте. Можете також звертатися до Беате Льонн.
Гретте вже знову відвернувся до вікна й не бачив простягнутої йому картки; Харрі довелося покласти її на стіл. За вікном потемніло. їхні прозорі відображення у склі були схожі на примари.
— У мене таке відчуття, що я його бачив, — сказав Гретте. — По п’ятницях я прямо з роботи вирушав до спортцентру «САТС» на Спурвейс-гате грати в сквош. Мій партнер не з’явився, і я пройшов до тренажерної зали — потягати тягарі, покрутити педалі, ну і таке інше. Але в цей час там завжди стільки народу, що доводиться постійно стояти в чергах.
— Знаю, — кивнув Харрі.
— Коли Стіне вбили, я був там. У трьох сотнях метрів від банку. Чекав своєї черги в душі, щоб поїхати додому і зайнятися вечерею. Я завжди готував вечерю по п’ятницях. Я полюбляв дожидати її. Любив… чекати. Не всі це полюбляють.
— Що ви мали на увазі, коли сказали, що бачили його? — запитала Беате.
— Я бачив, як повз мене в роздягальню пройшов чоловік. На ньому було щось чорне, вільне. Комбінезон або щось на зразок цього.
— А лижна шапочка?
Гретте похитав головою.
— Може, кашкет? — припустив Харрі.
— В руках у нього була якась шапка. Може, і лижна. А може, кашкет.
— А обличчя… — почав було Харрі, проте Беате його перебила:
— Якого він був зросту?
— Не знаю, — знизав плечима Гретте. — Звичайного. Що це означає? Ну, може, метр вісімдесят.
— Чому ви нам раніше цього не сказали? — запитав Харрі.
— Тому. — Гретте вперся пальцями в шибку. — Тому що, як я вже сказав, це було всього лише відчуття. Це не він, я знаю.
— Звідки така упевненість? — здивувався Харрі.
— Кілька днів тому сюди приходили двоє ваших колег. Обох звали Лі. — Він різко обернувся до Харрі: — Вони що, родичі?
— Ні. І що вони хотіли?
Гретте відсмикнув руку. Скло навколо плямочок, залишених пальцями, запітніло.
— Вони хотіли перевірити, чи не була Стіне у змові з грабіжником. І вони показували мені фотографії пограбування.
— І?
— На фотографіях на чорному комбінезоні не було ніяких міток. А у того, що я бачив у спортцентрі, на спині були великі білі літери.
— А що за літери? — запитала Беате.
— П-О-Л-І-Ц-І-Я, — по літерах вимовив Гретте, стираючи зі скла плями від пальців. — Коли я потім вийшов на вулицю, то почув поліцейські сирени з боку Майорстюа. Пам’ятається, мені тоді спало на думку: дивно, що грабіжникам удається вислизнути, коли скрізь так багато поліції.
— Зрозуміло. Чому ви впевнені, що подумали про це саме тоді?
— Не знаю. Може, тому, що хтось поцупив у мене ракетку для сквоша просто з роздягальні, поки я був у залі. Потім я подумав, а чи не грабують це банк Стіне? У голову завжди лізуть різні такі речі, коли мізки нічим особливо не зайняті, правда? Потім я поїхав додому і почав готувати лазанью. Стіне любила лазанью. — Гретте спробував усміхнутися. З очей його знову потекли сльози.
Щоб не бачити, як плаче дорослий чоловік, Харрі зупинив погляд на аркуші паперу, де Гретте щось писав у момент їх приходу.
— Ви за останні півроку знімали великі суми з банківського рахунку. — Беате говорила жорстко: у голосі звучали металеві нотки. — Тридцять тисяч крон у Сан-Паулу. На що ви їх витратили?
Харрі з подивом подивився на неї. Здавалося, те, що відбувається, нітрохи її не зворушує.
Гретте всміхнувся крізь сльози:
— Ми із Стіне відсвяткували там десятирічний ювілей весілля. Вона взяла відпустку трохи раніше і поїхала туди за тиждень до мене. Ми вперше не бачилися з нею так довго.
— Я запитала, на що ви витратили тридцять тисяч крон у бразильській валюті, — не вгамовувалася Беате.
Гретте подивився у вікно.
— Це моя особиста справа, н£ вважаєте?
— А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.
Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:
— Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?
Обличчя Беате спохмурніло.
— Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, — сказав Гретте. — Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.
Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.
— Вельми жалкую, — сказала Беате. — Я поводилася безглуздо… я…
— Усе гаразд, — спробував заспокоїти її Харрі.
— Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…
— Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, — тільки про те, про що не запитала.
Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.
—- Скільки часу він іще пробуде тут? — запитав Харрі.
—- В середу його відішлють додому, — озвався санітар.
У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?
У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.
— Він змінив зачіску, — сказала Беате. — І надів окуляри.
-Хто?
— Санітар.
— Так? А не схоже було, що ви знайомі.
— Ми і не знайомі. Одного разу я бачила його на пляжі у Хука. І в «Ельдорадо». І на Стортінгс-гате. Здається, років п’ять тому.
Харрі з цікавістю подивився на неї:
— Я і не знав, що це твій тип чоловіка.
— Зовсім і не мій, — сказала вона.
— Ах так, — спохватився Харрі. — Як же я забув, адже у тебе в цьому сенсі мізки набакир.
Дівчина всміхнулася:
— Осло — маленьке містечко.
— Ах он як? Скільки разів ти бачила мене, перш ніж прийшла на роботу в Управління?
— Один раз. Шість років тому.
— І де ж?
— По телевізору. Ти тоді розплутав цю справу в Сіднеї.
— Гм. Мабуть, це справило на тебе враження.
— Пам’ятаю тільки, мені було прикро, що з тебе зробили героя, хоча насправді ти схибив.
— Тобто?
— Ти мусив віддати злочинця під суд, а не вбивати його.
Приплющивши очі, Харрі подумав про те, яким смачним
буде перше затягування, коли він закурить, і навіть поторкав пачку у внутрішній кишені. Витягнувши складений аркуш паперу, він показав його дівчині.
— Що це? — запитала вона.
— Та сторіночка, на якій Гретте щось черкав.
— «Прекрасний день», — прочитала вона вголос.
— Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?
— «Сяйво»?
— Та ти знаєш — фільм жахів. Стенлі Кубрик. — Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. — Там Джек Ніколсон сидить у готелі й раз по раз пише на аркуші одну й ту ж фразу.
— Я не люблю фільми жахів, — тихо сказала вона.
Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.
— Ти де живеш? — запитала вона.
— Бішлет.
— Це по дорозі.
— По дорозі куди?
— До Уппсали.
— Так? А там де?
— Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?
— Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.
— Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.
— Я теж виріс в Уппсалі, — признався Харрі. — Може, у нас є спільні знайомі.
— Напевно. — Беате подивилася в бокове вікно.
— Треба б з’ясувати, — зауважив Харрі.
Далі вони їхали мовчки.
Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни — розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» — подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.
Із її нечисленних реплік він зрозумів: їй приємно слухати його розповідь про те, що йому було таке близьке. Про ігри, про маленький комод. Про те, як він вигадував історії, дивлячись на узори килима, неначе це були казки, записані за допомогою хитрого коду. Про шухляду в комоді, яка, за домовленістю з матір’ю, була виключно його власністю і до якої вона ніколи не торкалася.
— Я зберігав там свої картки із зображеннями футболістів, — розповідав Харрі. — Автограф Тома Лунда. Лист від Сьольві — дівчинки, з якою зустрічався влітку під час поїздки в Ондальснес. А пізніше — першу пачку сигарет. Потім — пачку презервативів. Вона так і пролежала у мене нерозпечатаною, аж поки закінчився термін придатності. Вони так пересохли, що коли ми з сестрою спробували їх надувати, вони всі полопались.
Ракель сміялась, а Харрі все розповідав і розповідав, навмисне, щоб чути її сміх.
Потім він довго безцільно ходив по кімнаті. У новинах було все те ж, що і вчора. Розширення будівництва під Джелала-бадом.
Харрі пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Поки той, потріскуючи, завантажувався, Харрі побачив, що прийшло ще одне повідомлення. Коли він прочитав адресу відправника, пульс його почастішав. Він відкрив повідомлення.
Привіт, Харрі.
Гра почалася. Відповідно до висновку патологоанатома ти цілком міг бути там, коли вона померла. Так, значить, тому ти продовжуєш усе приховувати? Що ж, не так уже безглуздо. Хоча все і має вигляд звичайного самогубства. Але ж дещо не стикується, чи не так? Наступний хід твій.
Харрі мало не підстрибнув од гуркоту і зі здивуванням виявив, що він сам із усієї сили вдарив долонею по столу. Він роззирнувся в темній спальні. Харрі був злий і переляканий, проте більше за все його дратувало відчуття, що відправник… десь поряд. Харрі приклав усе ще ниючу долоню до екрана монітора. Холодне скло остудило шкіру, і в той же час він відчув тепло, мовби там, усередині, був хтось живий.
Елмер поспішав униз по Грьонланнслейрет, вітаючи на ходу легкою усмішкою знайомих покупців і працівників навколишніх закладів. Він злився сам на себе — знов у нього закінчилися розмінні гроші. Довелося замкнути двері магазинчика, повісити табличку «Скоро повернусь», а самому прожогом бігти до банку.
Ривком розчахнувши двері, він улетів усередину, проспівав своє звичайне «Доброго ранку!» й кинувся до автомата з талончиками на чергу. Ясна річ, на вітання йому ніхто не відповів, проте він уже встиг до цього звикнути. Як же, тут працюють тільки корінні норвежці! Біля банкомата стояв чоловік і, мабуть, його ремонтував, а двоє відвідувачів уткнулись у вікно, що виходить на вулицю. У банку було незвично тихо. Що там таке могло трапитися на вулиці, чого він по дорозі сюди не помітив?
— Двадцять, — голосно сказав жіночий голос, Елмер поглянув на свій талончик. На нім значилося «50», проте оскільки всі віконця були вільні, Елмер підійшов до того, звідки пролунав вигук.
— Привіт, Катріне, красуне, — сказав він, із цікавістю поглядаючи в бік вікна. — Відсип ти мені дрібних — п’ятірок і по кроні.
— Двадцять один. — Елмер здивовано перевів погляд — з вікна на Катріне Шойен і лише тепер звернув увагу на чоловіка, що стояв поряд із нею. Спочатку йому здалося, що перед ним чорношкірий, проте потім ‘Ьін зрозумів, що на чоловіку просто чорна лижна шапочка-шолом із прорізами для очей. Ствол гвинтівки АС-Зу яку чоловік тримав у руках, поволі перемістився з касирки на Елмера.
— Двадцять два, — металевим голосом проскреготала Катріне.
— Чому сюди? — запитав Халворсен, жмурячись на Осло-фіорд, що розкинувся внизу. Вітер нещадно тріпав його довге волосся. Менш ніж за пять хвилин вони домчали від дихаючого вихлопними газами кварталу Грьонланн на південний схід столиці, в Екеберг, який підносився над усіма районами міста подібно до зеленої сторожової башти. Тут під деревами вони відшукали затишну лавку, з якої відкривався чудовий краєвид на красиву старовинну кам’яну будівлю, яку Харрі за звичкою продовжував називати Морською школою, хоча тепер у ній готували менеджерів.
— По-перше, тому, що тут красиво, — сказав Харрі. — По-друге, щоб деякі іногородні познайомилися з історією столиці. Перший склад у назві Осло означає «лісистий кряж», — тут, на Еке-берзькому кряжі, ми зараз і сидимо. А другий склад — «рівнина», «долина», яку ти бачиш у нас під ногами. — Він вказав рукою. — Ну, а по-третє… Ми з тобою щодня бачимо цей пагорб із вікна. Чи не пора нарешті поглянути, що там за ним? Як по-твоєму?
Халворсен не відповів.
— Я не хотів розводитися про це в кабінеті, — сказав Харрі, — або ж у Елмера. Мені потрібно дещо тобі розповісти. — Харрі здавалося, що навіть сюди сильні пориви вітру доносять із фіорду солонуватий морський запах. — Я був знайомий із Анною Бетсен.
Халворсен кивнув.
— Схоже, це тебе не особливо здивувало, — зауважив Харрі.
— Я припускав щось таке.
— Але є і ще дещо.
-Так?
Харрі сунув до рота неприкурену сигарету.
— Перш ніж продовжити, вимушений тебе попередити. Те, що я скажу зараз, має залишитися строго між нами. Саме це і може стати для тебе серйозною проблемою. Уловлюєш? Тому, коли хочеш, я нічого не розповідатиму, і покінчимо з цим. Так що, продовжувати мені чи ні?
Халворсен подивився на Харрі. Якщо він і намагався зважити всі «за» і «проти», то тривало це недовго. Він кивнув.
— Хтось почав присилати мені мейли, — сказав Харрі. — У зв’язку з цією смертю.
— Ти знаєш, хто саме?
— Уявлення не маю. Адреса нічого мені не говорить.
— А, так от чому ти питав мене вчора, як визначити відправника за адресою.
— Я ж нічого в цьому не тямлю. А ти — дока. — Могутній вітер зводив нанівець усі спроби Харрі прикурити. — Мені необхідна допомога. Я гадаю, Анну вбили.
Поки холодний північно-західний вітер обривав із дерев на Екебергу останнє листя, Харрі розповів про дивні повідомлення від того, хто, схоже, знав стільки ж, скільки й вони, а може, й більше. Він не згадав про те, що, якщо вірити повідомленням, він, Харрі, був того вечора в Анни. Проте повідав про пістолет, який був у Анни в правій руці, хоча, судячи з положення палітри, вона була лівшею. Про фотографію в туфлі. Про бесіду з Аст-рід Монсен.
— Астрід Монсен сказала, що ніколи не бачила Вігдіс Албу і дітей із знімка, — сказав Харрі. — Але коли я показав їй фотографію Арне Албу в «Віснику підприємця», їй вистачило одного погляду. Як його ім’я, вона не знала, але він регулярно наносив візити Анні. Астрід багато разів бачила його, коли брала пошту. Приходив він зазвичай після обіду й залишався до вечора.
— І називав це, мабуть, «наднормовою роботою».
— Я запитував Монсен, чи зустрічалися вони тільки в будні, й вона розповіла, що іноді він заїжджав за нею на машині, й вони були відсутні всі вихідні.
— Що ж, виходить, любили варіації з вилазками на природу.
— Відносно варіацій ти маєш рацію, а ось відносно природи… Астрід Монсен — жінка розважлива і спостережлива. Вона розповідала, що він ніколи не відвозив Анну з домівки теплої пори року. Це змусило мене замислюватися.
— Про що? Про готель?
— Можливо. Але готельний номер можна зняти і влітку. Ну ж, Халворсен, думай. Міркуй, адже само собою напрошується.
Випнувши нижню губу, Халворсен скорчив гримасу, яка, мабуть, означала, що він не в змозі запропонувати ніяких варіантів, вартих уваги. Харрі всміхнувся і видихнув струмінь тютюнового диму:
— Та ти ж сам щойно говорив про таке місце.
Халворсен здивовано звів брови:
— Літній будиночок? Ну звичайно!
— Правда, здорово придумано?! Розкішне й затишне любовне гніздечко — адже сім’я вже повернулася на зиму додому, а цікаві сусіди позачиняли на ніч віконниці. І всього лише за годину їзди від Осло.
— І що далі? — запитав Халворсен. — На мій погляд, так ми не дуже просунемося.
— Не скажи. Якщо нам удасться довести, що Анна бувала в тому будинку, Албу в будь-якому випадку доведеться перейти в оборону. А для цього багато не треба. Який-небудь відбиток пальця. Соломинка. Спостережливий продавець із магазинчика по сусідству, який іноді доставляє товари додому.
Халворсен почухав потилицю:
— А чом би нам не взяти бика за роги й попросту не відшукати відбитки Албу в квартирі Анни? Адже там їх, мабуть, повнісінько.
— Навряд чи вони дотепер збереглися. За словами Астрід Монсен, він несподівано зник приблизно з рік тому і не з’являвся аж до однієї з субот минулого місяця. Тоді він раптово заїхав за нею на автомобілі, як бувало раніше. Монсен чудово пам’ятає, тому що Анна зателефонувала їй і попросила у вихідні прислухатися, чи не лізе хто в квартиру.
— Вважаєш, вони вирушили до його літнього будиночка?
— Я вважаю,—сказав Харрі, кидаючи недопалок, який ще димів, в урну, де він відразу ж зашипів і згас, — що ця поїздка, можливо, пояснює, чому в туфлі в Анни опинилася ця фотографія. Пам’ятаєш, у Школі поліції вас учили, як збирати технічні докази?
— Еге ж, трохи. Та і курс-то був — усього нічого. А сам ти хіба не вмієш?
— Ні. У багажниках трьох службових автомобілів лежать валізки із стандартними наборами. Різні там порошки, пензлики, пластмасова фольга для зняття відбитків, вимірювальна стрічка, кишеньковий ліхтарик, пасатижі — ну, словом, усяка всячина. Я хочу, щоб ти замовив нам на завтра одну з цих машин.
— Харрі…
— Крім того, заздалегідь здзвонися з власником найближчого магазину і точно дізнайся, як туди проїхати. Постарайся побудувати бесіду так, аби в нього не закралося ніяких підозр. Скажи, що ти хочеш ставити будинок і архітектор, із яким ти зв’язався, послався як на зразок на дачу Албу. Ось ти і хочеш на неї поглянути.
— Харрі, але ми ж не можемо…
— Так, і не забудь прихопити ломик.
— Вислухай же ти мене, нарешті! — від голосного вигуку Халворсена дві чайки знялися в небо і з різкими криками попрямували у бік фіорду. Він почав загинати пальці: — У нас немає дозволу на проведення обшуку, в нас немає ніяких доказів, щоб можна було його дістати, у нас немає… по суті, нічого. Але що ще важливіше, у нас — або, точніше, у мене — немає всіх фактів. Адже ти не все мені розповів, зізнайся, Харрі?
— З чого ти взяв…
— Усе дуже просто. Твої мотиви мають непереконливий вигляд. Того, що ти був знайомий із цією пані, зовсім недостатньо, щоб раптом піти на такий серйозний крок, як проникнення в чуже житло, ризикуючи при цьому своєю кар’єрою. І моєю заразом. Може, ти трохи і з привітом, Харрі, але ж не зовсім ідіот.
Харрі поглянув на плаваючий в урні розмоклий недопалок:
— Скільки ми вже з тобою знайомі, Халворсен?
— Скоро два роки.
— Я за цей час тебе коли-небудь підставляв?
— Два роки — це не термін.
— Так я питаю, підставляв?
— Звичайно ж, так.
— Підставляв хоч раз по-крупному?
— Мені, в усякому разі, про це нічого не відомо.
— О’кей. I зараз не збираюся. Ти маєш рацію, я не все тобі розповідаю. І ти ризикуєш утратити роботу, допомагаючи мені. Але якби я розказав тобі все до кінця, було 6 тільки гірше. Отак-от. Отже доведеться тобі покластися на мене. А не хочеш — не треба. Можеш котитися.
Вони продовжували сидіти і дивитися на фіорд. Чайки, що відлетіли, перетворилися на дві маленькі цятки вдалині.
— Ти сам-то що б зробив? — запитав Халворсен.
— Котився 6.
Цятки поступово стали рости. Чайки повернули назад.
Коли вони повернулися в Управління, в кабінеті на них чекало повідомлення від Мьоллера з проханням передзвонити.
— Давай трохи прогуляємося, — запропонував він Харрі, коли той зв’язався з ним.
— Вибирай, куди підемо, — сказав Мьоллер, коли вони вийшли з будівлі.
Харрі роздумував недовго:
— До Елмера — мені треба купити сигарет.
Мьоллер слухняно рушив за Харрі по багнистій стежині через зелений газон, розбитий між Управлінням поліції та вимощеним булижником в’їздом у «Ботсен». Харрі давно помітив, що планувальники абсолютно не зважають на те, що люди однаково виберуть найкоротший шлях, хоч де б було прокладено дорогу. Стежина впиралась у табличку, що покосилася, наполовину збиту кимось: «По газону не ходити».
— Ти вже в курсі вранішнього пограбування на Грьонланнслейрет? — запитав Мьоллер.
Харрі кивнув:
— Цікаво, що він вибрав місце всього за декілька сотень метрів од Управління.
— Йому пощастило, що сигналізацію в банку якраз тепер лагодять.
— Я не вірю в це, — зауважив Харрі.
— Так? Гадаєш, його повідомив про це хтось із банку?
Харрі знизав плечима:
— Або хтось іще, хто знав про ремонт.
— Про це відомо лише в банку та у ремонтній фірмі. Ну і, зрозуміло, у нас.
— Але ж ти хотів зі мною поговорити не про сьогоднішній наліт, га, шеф?
— Ні, — сказав Мьоллер, огинаючи урну. — Начальник поліції зустрічався з бургомістром. Той вельми стурбований цими пограбуваннями.
Вони поступилися дорогою жінці з трьома дітьми. Вона щось сердито виговорювала їм утомленим голосом, старанно ховаючи при цьому очі. У «Ботсені» починався час побачень.
— Іварссон — діловий співробітник, у цьому ніхто не сумнівається, — продовжував Мьоллер. — Проте цей Забійник, схоже, іншого калібру, ніж ті злочинці, до яких ми звикли. Начальник поліції вважає, що цього разу звичайні методи навряд чи спрацюють.
— Мабуть, ні. Ну і що? Однією гостьовою перемогою більше, однією менше — це не катастрофа.
— Гостьовою перемогою?
— Нерозкритою справою. Жаргон футбольних фанатів, шеф.
— Ні, Харрі, в цій справі ставки вищі. Журналісти зовсім озвіріли — весь день нам проходу не дають. Бони твердять, що це новий Мартін Педерсен[19]. А в електронній версії газети «Ув» якимось чином пронюхали, що ми називаємо його Забійником.
— Давня історія, — процідив Харрі, переходячи вулицю на червоне світло; Мьоллер, трохи посумнівавшись, рушив за ним. — У визначенні наших пріоритетів останнє слово залишається за журналістами.
— Так, але вони забувають, що він уже вчинив одне вбивство.
— Зате справу про вбивство, про яке ніхто не пише, скоро припиняють.
— Ні! — застережливо підвів руку Мьоллер. — І не повертатимемося до цієї теми.
Харрі знизав плечима і переступив через газетний щит, повалений вітром. Сама газета лежала поряд; вітер у шаленому темпі гортав її сторінки.
— Так чого ж ти хочеш? — запитав Харрі.
— Зрозуміло, начальника поліції перш за все хвилює престиж. Яке-небудь пограбування пошти публіка забуває зазвичай іще раніше, ніж закриють справу. І нікого не турбує, що злочинця так і не знайдено. Але зараз ми перебуваємо під пильною увагою. І чим більше розмов про нальоти на банки, тим сильніше це розпалює загальну цікавість. Мартін Педерсен був звичайною людиною, яка просто робила те, про що багато хто насмілюється лише мріяти. Рядовий порушник закону, отакий сучасний Джессі Джеймс. Так створюються міфи, народжуються образи героїв і з’являються імітатори, які також не проти пограбувати якийсь банк. Поки преса писала про Мартіна Педерсена, число нальотів на банки по всій країні набагато зросло.
— Тобто вони побоюються, що цей приклад пошириться, подібно до зарази. Що ж, цілком зрозуміло. Ну а я-то тут до чого?
— Ніхто не сумнівається в тому, що Іварссон — діловий співробітник. Він звичайний дисциплінований поліцейський, який ніколи не переступить певну межу. Але Забійник — не звичайний грабіжник. Словом, начальник поліції поки що незадоволений досягнутими результатами. — Мьоллер кивнув у бік в’язниці. — Він чув про епізод із Расколем.
— Гм.
— Я був на ленчі у нього в кабінеті, і там прозвучало твоє ім’я. Навіть кілька разів.
— Господи, я що, маю почуватися вдоволеним?
— В усякому разі, тобі раніше вже вдавалося домагатись успіху в розслідуванні, використовуючи нетрадиційні методи.
Харрі криво посміхнувся:
— Мила характеристика, проте вона швидше підходить льотчикові-камікадзе.
— Коротше кажучи, Харрі, ось тобі моя оповідь. Відклади всі інші справи і, якщо тобі знадобляться ще люди, звертайся прямо до мене. Іварссон, як і раніше, продовжує працювати зі своєю командою. Але маємо надію ми в першу чергу на тебе. І ще одне. — Мьоллер майже впритул наблизився до Харрі. — Тобі дається карт-бланш. Якщо навіть ти десь вийдеш за встановлені рамки, ми готові заплющити очі. Зрозуміло, якщо не виносити сміття з хати.
— Гм. Здається, розумію. А якщо все ж таки не вдасться?
— Поки зможемо, ми тебе прикриємо. Проте, зрозуміло, всьому є межі.
Елмер озирнувся на брязкіт дзвоника над дверима і кивнув на маленький приймач, що стояв перед ним на прилавку:
— А я-то завжди вважав, що Кандагар — це вид лижних кріплень. Пачку «Кемелу»?
Харрі кивнув. Елмер притишив звук радіо, і голос репортера злився з вуличним шумом — проїжджаючими машинами, вітром, який тріпає маркізу, шелестінням по асфальту опалого листя.
— А твоєму колезі? — Елмер кивнув на Мьоллера, що залишився біля дверей.
— Йому подавай льотчика-камікадзе.
— Он як?
— Так, але він забув запитати, скільки той коштує, — сказав Харрі, потилицею відчуваючи криву посмішку Мьоллера.
— І почому ж тепер камікадзе? — дозволив собі поцікавитися власник кіоску, відраховуючи Харрі здачу.
— Якщо залишається в живих, то потім робить що хоче, — відповів Харрі. — Це єдина умова, яку він висуває і за якої згоден працювати.
— Що ж, не так дорого, — зауважив Елмер. — Вдалого вам дня, панове.
По дорозі назад Мьоллер пообіцяв переговорити з начальником поліції про те, щоб Харрі отримав дозвіл працювати зі справою Елен іще три місяці. Зрозуміло, якщо Забійника зловлять. Харрі кивнув. Перед табличкою «По газону не ходити» Мьоллер забарився.
— Адже це найкоротший шлях, шеф.
—- Угу, — погодився Мьоллер. — Але так черевики брудняться.
— Роби як знаєш, — сказав Харрі й рішуче попрямував по моріжку. — Мої і так уже брудні.
Відразу після повороту на Ульвойе пробка розсмокталася. Дощ припинився, і вже біля Льяна асфальт був сухим. За ним шосе розширювалося до чотирьох смуг, машини набирали швидкість, і їх потік спрямовувався вперед подібно до весняного паводку, що вирвався на волю. Харрі покосився на Халворсена, роздумуючи, коли ж тому набридне несамовитий скрип, проте той, мабуть, нічого не чув, бо дуже буквально сприймав звучний по радіо заклик Трейвіса[20]:
— «Sing, sing:, siting!»[21]— Халворсен…
— «For the love you bring…»[22]
Харрі притишив звук радіо, і Халворсен нерозуміюче поглянув на нього.
— Двірники, — сказав Харрі. — Вимкнеш ти їх нарешті?
— Авжеж. Вибач.
Далі вони їхали мовчки. Минули з’їзд на Дрьобак.
— Що ти сказав продавцеві? — поцікавився Харрі.
— А тобі не однаково?
— Але він, виходить, точно пам’ятає, що доставляв продукти до будинку Албу в четвер п’ять тижнів тому?
— В усякому разі, так він мені сказав.
— Ще до того, як Албу там сам з’явився?
— Він сказав, що часто заходить до будинку сам.
— Виходить, у нього є ключ?
— Харрі, коли ставиш запитання під таким непереконливим приводом, треба і міру знати.
— А яким був привід?
Халворсен зітхнув:
— Губернське опитування.
— Губернське… що?
— …опитування.
— А що це таке?
— Сам не знаю.
Після з’їзду з головної дороги до Ларколлена довелося тарабанитися ще тринадцять кілометрів і чотирнадцять разів повертати.
— Біля червоного будинку за заправкою — праворуч, — вголос згадував Халворсен, повертаючи на гравійну доріжку.
— Ну дуже багато душових килимків, — пробурмотів Харрі через п’ять хвилин, коли Халворсен зупинив машину і вказав на гігантських розмірів рублений будинок, який стояв між деревами. Найдужче він був схожий на хутір-переросток, збудований помилково не на високогірному пасовищі — сетері, — а на березі моря.
— Схоже, людей тут немає, — сказав Халворсен, оглядаючи сусідні будинки. — Самі чайки. До біса чайок. Ймовірно, десь поблизу тут звалище.
— Гм. — Харрі подивився на годинник. — Усе ж таки давай припаркуємося трохи подалі.
Доріжка закінчувалася майданчиком для розвороту. Халворсен вимкнув запалювання; Харрі розкрив свої дверцята й вибрався з машини. Потягуючись, аби розім’яти спину, що отерпла, він прислухався до криків чайок і гуркоту хвиль, що розбивались об берегові скелі.
— Ах-а-ха, — вдихнув повними грудьми Халворсен. — Так, це тобі не столичне повітря. Що сйажеш?
— Ще б пак, — підтвердив Харрі, намацуючи в кишені сигарети. — Валізку взяв?
По дорозі до будинку Харрі звернув увагу на велику жовтувато-білу чайку, що сидить на паркановому стовпі. Поки вони проходили мимо, голова її поволі поверталась услід. Всю дорогу до будинку Харрі спиною відчував її погляд.
— Це буде нелегко, — зауважив Халворсен, коли вони ближче розглянули масивний замок. Знявши кепку, він повісив її на кований ліхтар над важкими дубовими дверима.
— Так. Що ж, починай. — Харрі прикурив сигарету. — А я поки що тут роздивлюся.
— Слухай, — сказав Халворсен, відмикаючи металеву валізку, а з чого це раптом ти почав палити куди більше колишнього?
Харрі на мить зупинився і подивився на ліс:
— Щоб у тебе нарешті з’явився шанс наздогнати мене на велотренажері.
Почорнілі від часу колоди, товсті віконні рами. Все в цьому будинку мало надійний і неприступний вигляд. Харрі навіть прикинув, чи не варто спробувати проникнути всередину через значних розмірів кам’яний димар, проте відразу ж відкинув цю думку. Він пішов по стежині, яку дощі перетворили на глиняне місиво, що розкисло. Але він жваво уявив собі, як влітку дитячі ніжки біжать по ній, зігрітій яскравим сонцем, до пляжу за «6аранячими лобами»[23]. Зупинившись, він заплющив очі і якийсь час постояв так, прислухаючись. Дзижчання комах, шелестіння високої трави на вітрі, уривки пісні по радіо — її звуки то ставали голоснішими, то замовкали в такт поривам вітру, переляканий плач дитини на березі. Йому десять років, він потихеньку бреде в магазин за молоком і хлібом, дрібні камінчики набилися йому в черевики. Проте він лише зціплює зуби — він вирішив за літо загартувати ноги, щоб у місті бігати босоніж нарівні з Ейстейном. Дорогою додому важкий пакет із продуктами ніби вчавлює його в гравійну доріжку, він іде як по розжареному вугіллю. Намагається сконцентрувати погляд на якому-небудь предметі попереду — на великому камені, на листочку — і говорить собі: мені б тільки туди дістатися, аби здолати ще і цей відтинок шляху. Коли він повертається додому через добрих півтори години, виявляється, що молоко вже скисло на сонці. Мати сильно лається. Харрі розплющив очі. По небу мчали темні, похмурі хмари.
У тьмяній траві біля краю дороги він знайшов сліди автомобільних коліс. Глибокі грубі відбитки протектора свідчили, що вони залишені важким позашляховиком типу «Лендровера». Дощі, що випали за останні дні, повністю виключали, що слідам може бути декілька тижнів. Швидше за все, автомобіль приїжджав сюди всього кілька днів тому.
Роззирнувшись на всі боки, він подумав: ніщо не виглядає так понуро, як літня дача восени. По дорозі до будинку він кивнув чайці.
Халворсен з електронною відмичкою в руках зігнувся у три погибелі над замком, тихо крекчучи і чортихаючись.
— Ну як справи?
— Погано. — Халворсен випростався і витер із лоба піт. — Це нестандартний замок. Без лома нам із ним не впоратись.
— Ніякого лома. — Харрі почухав потилицю. — А під постілкою дивився?
Халворсен зітхнув:
— Ні. І не збираюся.
— Чому?
— Тому що надворі нове століття, і ключі під постілку вже давно ніхто не кладе. Особливо в будинках мільйонерів. Отже якщо хочеш, можеш ризикнути і поставити сотню, що він там. Я б на твоєму місці не став, та і взагалі відмовився б від цієї затії. Ну що?
Харрі кивнув.
— Чудово, — сказав Халворсен і сів навпочіпки, готуючись збирати валізку.
— Я мав на увазі, що згоден поставити сотню, — пояснив Харрі.
Халворсен із підозрою поглянув на нього знизу вгору:
— Знущаєшся?
Харрі похитав головою.
Халворсен узявся за край постілки зі штучного волокна.
— Ну з Богом! — пробурмотів він, відсмикуючи постілку. Три мурашки, два рачки і щипавка прокинулися від сплячки і закопошилися на сірому камені ґанку. Ніякого ключа, однак, не було.
— Іноді ти буваєш страшенно наївним, Харрі, — сказав Халворсен, простягаючи до нього руку долонею вгору. — Сам поміркуй, для чого йому залишати ключ?
— А ось для чого. — Харрі не звернув уваги на жест напарника, оскільки у цей момент уважно роздивлявся кований ліхтар біля дверей. — Молоко може скиснути, якщо стоятиме на сонці. — Підійшовши до ліхтаря, він почав відгвинчувати кришку.
— Про що це ти?
— Продукти доставили сюди за день до приїзду Албу, чи не так? Само собою зрозуміло, їх занесли до будинку.
— Ну і що? Може, у господаря магазину є запасний ключ?
— Не думаю. Мені здається, Албу намагався виключити будь-яку випадковість і підстрахуватися, щоб ніхто не вломлю-вався до будинку, коли він був там із Анною. — Він зрушив убік кришку і заглянув усередину: — А зараз мені це навіть уже й не здається.
Халворсен, незадоволено бурчачи, прибрав руку.
— Знайомий запах, — зауважив Харрі, заходячи до вітальні.
— Зелене рідке мило, — визначив Халворсен. — Хтось подбав про те, щоб гарненько тут прибрати.
Масивні меблі, старовинні предмети селянського побуту і величний стеатитовий камін наводили на думки про Великдень. Харрі перетнув вітальню і підійшов до соснового стелажу, на якому стояли книги. Ковзаючи поглядом по назвах на потертих палітурках, він зловив себе на думці, що, незважаючи на зовнішній вигляд, їх тут ніколи ніхто не читав. Ймовірно, вони були куплені оптом у якому-небудь букіністичному магазині в Майорстюа. Старі альбоми. Висувні шухляди. У них — коробки сигар «Кохіба» і «Болівар». Один із ящиків був замкнений.
— А люди ж старалися, мили, — із осудом зауважив Халворсен. Харрі обернувся і побачив, що колега показує на ланцюжок мокрих брудних слідів, що протягся за ним по підлозі.
Вони роззулися в передпокої, знайшли на кухні ганчірку для підлоги і, поки витирали сліди, домовилися, що Халворсен візьме на себе вітальню, а Харрі — спальні та ванну.
Всі свої теоретичні пізнання щодо проведення обшуку Харрі почерпнув якось у п’ятницю на післяобідній лекції в задушливій аудиторії Школи поліції. В той момент, пам’ятається, йому, як, втім, і решті курсантів, більше за все хотілося втекти додому, прийняти душ і вирушити на прогулянку до міста. Ніяких підручників з цього предмета у них не було, зате був старший інспектор на прізвище Рьокке. Відтоді при проведенні обшуків Харрі керувався єдиною радою, отриманою тоді від нього: «Ніколи не думай про те, що саме ти шукаєш. Думай про те, що знаходиш. Чому воно там опинилося? Чи мало воно бути там? Що це означає? Це однаково що читати — якщо, бачачи перед собою «к»,ти думаєш про «л», ніколи не зможеш прочитати жодного слова».
Перше, що побачив Харрі, ввійшовши до однієї зі спалень, було величезне двоспальне ліжко з нічним столиком, на якому красувалася фотографія пана і пані Албу. Не особливо велика, вона, проте, відразу ж упадала в вічі: інших фотографій у кімнаті не було, до того ж вона дивилася прямо на двері.
Харрі відчинив дверці однієї з шаф. У ніс йому відразу ж ударив запах чужого одягу. Це були не повсякденні речі, які носять на дачі, а парадні смокінги, сорочки і декілька строгих костюмів. А також пара туфель для гольфу з шипами.
Харрі методично оглянув усі три шафи. Йому вже стільки разів доводилося займатись такою роботою, що ні вигляд, ні обмацування чужих особистих речей нітрохи його не бентежили.
Сівши на ліжко, він почав роздивлятися знімок на нічному столику. На задньому плані були лише небо і море, проте по тому, як падало світло, Харрі визначив, що фотографію зроблено десь у південних краях. Арне Албу був загорілим, і очі його сяяли все тим же хлоп’ячим завзяттям, яке Харрі вже встиг помітити в ресторані на Акер-Брюґґе. Дружину він міцно обіймав за талію. Настільки міцно, що верхня частина тулуба Вігдіс Албу навіть трохи відхилилась убік.
Харрі відсмикнув покривало і ковдру на ліжку. Якщо Анна побувала в цьому ліжку, вони, без сумніву, знайдуть тут її волосся, частинки шкіри, сліди слини або секреції. А швидше за все, все разом. Проте, як він і припускав, нічого цього тут не було. Провівши рукою по жорсткому накрохмаленому простирадлу, він нагнувся до подушки і понюхав її. Білизна була свіжою. Чорт забирай!
Він висунув шухляду нічного столика. Пачка жувальної гумки, нерозпечатана упаковка паралгіну, кільце для ключів із ключем і латунною пластиною з ініціалами АА, фотографія голого немовляти, що зігнулося на сповивальному столику, як гусениця, і швейцарський армійський складаний ніж.
Харрі хотів було узяти в руки ніж, як раптом почув одиночний пронизливий крик чайки. Він мимоволі здригнувся і подививсь у вікно. Птаха, що сидів на стовпі, не було. Він уже готовий був продовжити пошуки, коли раптово з вулиці донісся уривистий собачий гавкіт.
Наступної миті у дверях виник Халворсен:
— Сюди хтось іде.
Серце прискорено забилося.
— Я беру взуття, — сказав Харрі. — А ти захопи валізку й інструменти.
— Але…
— Коли вони ввійдуть, ми виплигнемо у вікно. Швидше!
Гавкіт зовні ставав усе голоснішим і сильнішим. Харрі кинувся в передпокій, а Халворсен, вставши на коліна перед сосновим стелажем, не дивлячись кидав у валізку різні пензлики, порошки та стрічки для зняття відбитків. Собачий гавкіт звучав уже так близько, що в паузах можна було розрізнити грізне низьке гарчання. На ґанку почулися кроки. Двері так і залишилися незачиненими, проте тепер уже пізно щось робити — він міг бути застуканий на місці злочину! Харрі стояв, затамувавши подих. Він приготувався до зіткнення — може, це дасть Халворсену шанс піти непоміченим. Харрі не хотілося мати на совісті ще і його звільнення.
— Ґреґоре! — крикнув чоловічий голос за дверима. — Повернися!
Собачий гавкіт трохи віддалився, і Харрі почув, як чоловік спускається з ґанку.
— Ґреґоре! Залиш косуль у спокої!
Харрі зробив два кроки вперед і обережно повернув засувку замка. Потім підібрав черевики і прослизнув у вітальню; зовні пролунало бринькання ключів. Коли відчинилися вхідні двері, він якраз прикривав за собою двері спальні.
Халворсен, сидячи на підлозі біля вікна, дивився на Харрі широко розкритими від страху очима.
— У чому справа? — пошепки запитав Харрі.
— Я вже вилазив із вікна, як раптом з’явився цей скажений пес, — шепнув у відповідь Халворсен. — Величезний ротвейлер.
Виглянувши назовні, Харрі ледве не уткнувся у величезну розкриту пащу собаки, який стояв на задніх лапах, передніми упираючись у стіну під вікном. Побачивши Харрі, пес зайшовся божевільним гавкотом і почав стрибати, прагнучи його дістати. З білосніжних іклів його стікала слина. З вітальні почулися важкі кроки. Харрі опустився на підлогу поряд із Халворсеном.
— У нім усього лише кілограмів сімдесят, не більше, — шепнув він колезі. — Нікчемна справа.
— Будь ласка, ти перший. Я бачив у фільмі «Віктор», як нападає ротвейлер.
— Гм.
— На одній із репетицій їм не вдалось упоратися з псом. Кінологові, який зображав бандита, довелося наново пришивати кисть.
— Я думав, вони надягають спеціальний захист.
— Захист був.
Вони прислухалися до лютого гавкоту за вікном. Кроки у вітальні стихли.
— Ну що, може, просто вийдемо і привітаємося. Однаково це лише питання часу, поки…
— Т-с-с!
Знову донісся звук кроків. Вони наближалися до спальні.
Халворсен примружився, неначе він уже змирився з майбутнім приниженням. Коли він розплющив очі, то побачив Харрі, що притискує вказівний палець до губ.
Голос, що пролунав потім, прозвучав звідкись із-за вікна:
— Ґреґоре! До мене! Ми їдемо додому!
Собака гавкнув іще кілька разів, потім раптово стало тихо. Єдине, що чув Харрі, — важке часте дихання, його власне чи Халворсена, цього він не знав.
— З біса слухняні ці ротвейлери, — шепнув Халворсен.
Вони дочекалися звуку машини, що рушає з місця, і лише тоді вийшли у вітальню. Харрі встиг побачити, як у кінці підїзної доріжки промайнула задня частина джипу «Черокі» кольору морської хвилі. Халворсен звалився на софу і закинув голову.
— О Господи! — простогнав він. — У мене перед очима вже миготіли картини нашої ганебної втечі в Стейнхєр. Якого диявола йому тут знадобилось? І пробув-то він не більше двох хвилин. — Він знову схопився. Як думаєш, він не повернеться? Може, просто вирішив заскочити в магазин?
Харрі похитав головою:
— Вони поїхали додому. Такі, як він, собак своїх не обдурюють.
— Ти упевнений?
— Абсолютно. Коли-небудь він ось так само крикне: «До мене, Ґреґоре! Ми їдемо до доктора тебе усипляти». — Харрі роззирнувся, потім підійшов до стелажу, зупинивсь і почав водити пальцем по корінцях книг, починаючи з верхньої полиці.
Халворсен, похмуро дивлячись кудись убік, кивнув:
— І Ґреґор слухняно побіжить, виляючи хвостом. Треба ж, як це у них, у собак, улаштовано.
Харрі припинив своє заняття і злегка всміхнувся:
— Що, Халворсен, мабуть жалкуєш, що встряв?
— Не більше, ніж про все інше.
— Дивися, ти заговорив просто як я.
— А це і є ти. Я цитую твої слова після того, як ми купили кавоварку. Що ти там шукаєш?
— Не знаю, — відгукнувся Харрі, дістаючи з полиці товсту книгу великого формату і розкриваючи її. — Дивися, альбом із фотографіями. Цікаво.
— Ну і що там? Знову мене за ніс водиш?
Харрі вказав на підлогу в себе за спиною, продовжуючи перегортати альбом. Халворсен випростався, подивився в той бік і все зрозумів. Сирі відбитки взуття вели по прямій від дверей до полиць, де стояв зараз Харрі.
Харрі поставив альбом на місце, дістав інший і почав проглядати сторінку за сторінкою.
— Ось воно! — раптово вигукнув він і підніс альбом до самого обличчя. — Точно!
— Щось знайшов?
Харрі розклав альбом на столі перед Халворсеном і вказав на одну з шести фотографій, розклеєних на чорному аркуші. З неї всміхалися жінка і троє дітей, які лежали на пляжі.
— Той самий знімок, що я знайшов у туфлі в Анни, — сказав Харрі. — Тепер понюхай його.
— Навіщо мені нюхати, коли і так усе ясно — скрізь смердить клеєм.
— Правильно. Він уклеїв знімок щойно — злегка потягни і відчуєш, що клей іще не застиг. Ні, ти саму фотографію понюхай.
— О’кей. — Халворсен майже торкнувся носом знімка. — Пахне… хімікатами.
— Так, але якими?
— Ну так, як пахнуть щойно проявлені фотографії.
— Знову правильно. І якого висновку можна дійти?
— Що він… е-е, любить уклеювати фотографії?
Харрі поглянув на годинник. Якщо Албу вирушив прямо додому, він буде там через годину.
— Усе поясню в машині, — сказав він. — Вважай, у нас з’явився доказ, якого нам так бракувало.
Коли вони дісталися шосе Е-6, знову пішов дощ. Вогні зустрічних машин відбивалися від мокрого асфальту.
— Тепер ми знаємо, звідки взялася фотографія, що була в Анни в туфлі, — сказав Харрі. — Гадаю, Анна знайшла момент і вирвала її з альбому, коли вони востаннє були в заміському будинку.
— Але навіщо їй знадобилася ця фотографія?
— Бог його знає. Може, аби весь час бачити, що стоїть між нею й Арне Албу. Щоб краще розуміти його. Або для того, щоб проколювати їх голками.
— І коли ти показав йому фотографію, він здогадався, звідки вона її узяла?
— Зрозуміло. Відбитки шин «Черокі» на під’їзді до будинку ті ж, що і залишені раніше. Це доводить, що він уже приїздив сюди максимум кілька днів тому, може, навіть учора.
— Щоб вимити все в будинку і стерти відбитки пальців?
— І щоб перевірити те, про що здогадувався, — що в альбомі не вистачає однієї фотографії. Повернувшись додому, він відшукав негатив знімка і вирушив прямо у фотоательє.
— Напевно в таке, де фотографії бувають готові протягом години. А сьогодні приїхав і вклеїв її на місце старої.
— Угу.
З-під коліс трейлера, що йшов попереду, вирвався фонтан масних бризок, що враз залили все вітрове скло; гарячково запрацювали двірники.
— Так, Албу далеко зайшов, прагнучи приховати сліди своїх любовних пригод, — сказав Халворсен. — Але невже ти серйозно думаєш, що він міг убити Анну Бетсен?
Харрі вдивлявся в логотип на задніх дверцях трейлера. «AMOROMА — вічно твій».
Чом би й ні?
— Мені він видався несхожим на вбивцю. Добре освічений, порядний, солідний батько сімейства з незаплямованою репутацією, створив власну справу.
— Але дружину-то він зраджував.
— А хто не зраджує?
— Саме так, хто не зраджує, — повільно повторив Харрі. І раптово вибухнув: — Ми що, так і волоктимемося за цим трейлером до самого Осло і ловитимемо його лайно?
Халворсен поглянув у дзеркало заднього огляду і перешикувався в лівий ряд:
— І який же у нього був мотив?
— Ось давай і поцікавимося, — запропонував Харрі.
— Як ти собі все це уявляєш? Приїдемо до нього додому і запитаємо? Зізнаємося, що добули докази незаконно і взагалі ми з ним одного поля ягоди?
— Ти можеш не їздити, я все зроблю сам.
— І чого ти цим доб’єшся? Якщо з’ясується, що ми проникли до його будинку, не маючи ордера на обшук, будь-який суддя в цій країні відразу ж закриє справу.
— Саме тому.
— Саме… Вибач, Харрі, але я вже починаю втомлюватися від усіх цих загадок.
— Позаяк у нас немає нічого, що можна використовувати як доказ у цій справі, треба його спровокувати і добути те, що нам потрібно.
— Тоді вже правильніше було б відвести його в кімнату для допитів, усадити в зручне крісло, пригостити нашим еспресо і ввімкнути запис.
— Ні. Нам ні до чого записувати всю ту брехню, що він наговорить нам на плівку, — адже ми не можемо використовувати те, що знаємо зараз, аби його викрити. Нам потрібний союзник. Той, хто міг би викрити його замість нас.
— І хто цей союзник?
— Вігдіс Албу.
— Ага. А яким чином…
— Якщо Арне Албу дійсно її зраджував, то шанси, що вона досконально розбереться в цій справі, досить великі. Так само як і що вона неодмінно добуде необхідну нам інформацію. Адже ми знаємо ще дещо, щоб їй допомогти.
Халворсен вивернув дзеркало заднього огляду так, аби фари трейлера, який тепер повис у них на хвості, не сліпили його:
— Харрі, ти і справді вважаєш, що це гідний спосіб?
— Ні. Знаєш, що таке анаграма?
— Уявлення не маю.
— Гра в літери та склади. Наприклад, слово, яке з початку і з кінця читається однаково. Подивися в бічне дзеркальце на трейлер, який їде за нами. АМСЖОМА. Хоч би з якого кінця ти це прочитав, вийде одне і те ж.
Халворсен хотів було щось сказати, проте передумав і лише докірливо похитав головою.
— Відвези мене до «Шрьодера», — попросив Харрі.
У задушливій атмосфері залу витали запахи поту, тютюнового диму, промоклого одягу та гучні голоси відвідувачів, які вимагали принести ще пива.
Беате Льонн уподобала собі той же столик, що й Еуне. Помітити її тут було так само важко, як зебру в корівнику.
— Довго чекаєш? — запитав Харрі.
— Не дуже, — збрехала вона.
Перед нею стояв, очевидно, незайманий півлітровий кухоль пива з піною, що вже давно встигла осісти. Прослідкувавши за поглядом Харрі, дівчина підняла пиво з таким виглядом, ніби виконувала обов’язок.
— Пити тут зовсім не обов’язково, — зауважив Харрі та звично перезирнувся з Майєю. — Враження буває оманливим.
— Загалом, не така вже це й гидота, — сказала Беате, пригубивши пиво. — Батько зазвичай говорив, що не довіряє людям, які не п’ють пива.
На столику перед Харрі виникли кавник і чашка. Беате густо почервоніла.
— Раніше я зазвичай пив пиво, — сказав Харрі. — Але вимушений був зав’язати.
Беате пильно роздивлялася скатертину.
— Це єдина вада, якої я позбувся, — вів далі Харрі. — Я палю, обдурюю, і я дуже мстивий. — Він підняв свою чашку, мовби збирався цокнутися з нею. — А в тебе які вади, Льонн? Крім того, що ти схиблена на відео і пам’ятаєш усі обличчя, які коли-небудь бачила?
— їх не так уже й багато. — Дівчина у відповідь відсалютувала своїм кухлем. — Якщо не брати до уваги сетесдальської трясучки.
— Щось серйозне?
— Досить серйозне. Насправді це хвороба Хантінгтона. Передається у спадок і вельми поширена в долині Сетесдаль.
—- Чому саме там?
— Ну-у… це тісна долина в оточенні високих гір. Далеко від людних місць.
— Зрозуміло.
— Мої батько й мати обоє родом із Сетесдаля, і спочатку мати не хотіла виходити за батька, оскільки в його тітки була сетесдальська трясучка. Іноді в неї раптово траплялися судоми — починала сіпатися рука. Люди намагалися триматись од неї подалі.
— А в тебе це коли виявилося?
Беате всміхнулася:
— Коли я була маленькою, батько часто піддражнював цим маму. Деколи ми з ним жартома бились, я старалась як могла і лупила так сильно, що він говорив, ніби у мене — сетесдальська трясучка. Я вважала все це вельми забавним, мені хотілося, щоб у мене була сетесдальська трясучка. Але одного разу мати розповіла мені, що від хвороби Хантінгтона люди помирають. — Вона задумливо покрутила в руках свій кухоль. — А літом того ж року я дізналася, що таке смерть.
Харрі кивнув військовому морякові за сусіднім столиком і, не дочекавшись у відповідь вітання, кілька разів обережно кашлянув.
— А ти як, теж мстива?
Дівчина здивовано підвела очі:
— Що ти маєш на увазі?
Харрі знизав плечима:
— Подивися навколо. Адже люди без цього жити не можуть. Усіма на цьому світі рухають два відчуття — помста і розплата. І хлопчиськом, над яким насміхаються в школі, а він потім виростає і стає мультимільйонером, і грабіжником банків, який вважає, що суспільство його чимось обділило. Поглянь хоч би на нас. Суспільство, що палає жадобою помсти, що вдягає свої наміри у форму холодної, раціональної відплати. Ось вона — наша7з тобою професія.
— Що ж, цілком можливо, — сказала вона, старанно ховаючи очі. — Але ж без покарань суспільство просто не може функціонувати.
— Вірно, проте тобі не здається, що тут не тільки це? Катарсис. Очищення через помсту. Арістотель писав, що жах і співчуття, які будить у людині трагедія, очищають його душу. Страшна думка, не вважаєш? Виходить, що через трагедію помсти ми вгамовуємо найпотаємніші бажання своєї душі.
— Я не дуже-то захоплююся філософією. — Узявши кухоль, дівчину зробила великий ковток.
Харрі розуміюче кивнув:
— Узагалі-то я теж. Це так, до відома. Ну що, повернемося до нашої справи?
— Спочатку погана новина, — сказала вона. — Реконструювати обличчя під маскою практично не вдалося. Тільки ніс і контури голови.
— А хороші новини?
— Пані, яку він узяв у заручниці на Грьонланнслейрет, вважає, що змогла б упізнати голос нальотчика. Каже, він був надзвичайно високим, в якийсь момент їй навіть здалося, що це жінка.
— Гм. Що-небудь ще?
— Так. Я поговорила зі службовцями спортцентру «САТС» і дещо перевірила. Тронн Гретте прийшов туди о пів на третю і пішов близько четвертої.
— Звідки така упевненість?
— Коли він прийшов, то розплатився за сквош за допомогою картки. Система зафіксувала час платежу — чотирнадцять годин тридцять чотири хвилини. Пам’ятаєш украдену ракетку для сквоша? Природно, він заявив про це працівникам центру. Та співробітниця, чия зміна була в п’ятницю, записала в журнал, коли саме надійшла скарга. Таким чином, виходить, що Гретте покинув спортцентр о шістнадцятій годині дві хвилини.
— Це ти вважаєш хорошою новиною?
— Ні, почекай, я якраз до цього веду. Пам’ятаєш того одягненого в комбінезон чоловіка, якого Гретте бачив, коли той проходив повз тренажерну залу?
— З написом «Поліція» на спині?
— Я ще раз проглянула відеозапис пограбування. Цілком імовірно, що на груди і спину Забійник міг приклеїти липку стрічку.
— І що?
Якщо той чоловік справді був Забійником, він міг принести з собою стрічку з написом «Поліція» і приклеїти її на комбінезон, щойно зник із поля зору камер стеження.
— Гм. — Харрі з шумом втягнув у себе каву.
— Цим можна пояснити, чому ніхто не заявив, що бачив поблизу чоловіка в абсолютно чорному комбінезоні. Відразу після пограбування там повно було поліцейських у чорній формі.
— Ну а в спортцентрі що говорять?
— Це найцікавіше. Співробітниця центру пам’ятає чоловіка в комбінезоні, якого вона прийняла за поліцейського. Він квапився, тож вона подумала, що він поспішає на початок свого сеансу сквоша або щось на зразок цього.
— Тобто ім’я його не записали.
-Ні.
— Не дуже-то добре…
— Згодна, а зараз — головне. Вона запам’ятала його, оскільки подумала, що він із якого-небудь летючого загону — дуже вже піжонський у нього був вигляд…
Беате пересунула свій кухоль; Харрі здалося, що по губах її ковзнула торжествуюча усмішка.
— На ньому був натягнутий на лоб наполовину загорнений лижний шолом. І великі темні окуляри, що приховують решту обличчя. І вона сказала, що він ніс чорну сумку, мабуть, дуже важку.
Харрі похлинувся кавою.
На електричному дроті, протягнутому між будинками на Доврегата, теліпалася пара зв’язаних шнурками черевиків. Ліхтар на дроті чесно намагався освітлювати бруківку тротуару, проте осіння мла, здавалося, висмоктувала сили з усіх джерел міського освітлення. Щоправда, Харрі цього не помічав — він і не дивлячись міг відшукати дорогу між Софієс-гате і «Шрьоде-ром». Що було перевірено вже не раз.
Беате склала список тих, чиї сеанси сквоша і аеробіки в «САТС» припадали на час, коли там з’явився чоловік у комбінезоні; обдзвонити їх вона збиралася завтра. Якщо вона його і не вирахує, в усякому разі, був шанс, що хто-небудь бачив Забійника в роздягальні, коли той переодягався, і зуміє назвати його прикмети.
Харрі пройшов під черевиками, що розгойдувались. Він бачив їх тут уже не перший рік і звикся з думкою, що так ніколи і не дізнається, як вони тут опинилися.
Коли Харрі ввійшов до під’їзду, Алі мив сходи.
— Ти, напевно, ненавидиш норвезьку осінь, — сказав Харрі, витираючи ноги. — Суцільна вогкість і болото.
— У моєму рідному місті в Пакистані через смог далі ніж на п’ятдесят метрів нічого не розгледиш, — посміхнувся Алі. — Цілий рік.
Харрі почув далекий, але знайомий звук. За законом підлоти телефони завжди починають дзвонити, коли ти їх чуєш, але підійти не можеш. Він подивився на годинник. Десять. Ракель говорила, що телефонуватиме о дев’ятій.
— Щодо твоєї комірки в підвалі… — почав Алі, але Харрі вже летів угору сходами, залишаючи на кожній четвертій сходинці відбиток своїх мартенсів.
Ледве він відчинив двері, телефон замовк.
Харрі зняв черевики і затулив обличчя руками. Потім підійшов до телефону підняв слухавку. Номер готелю був записаний на приклеєному до дзеркала жовтому аркушику. Він відчепив аркушик і побачив у дзеркалі відображення першого послання С#МИ. Він іще тоді роздрукував мейл і прикріпив його на стіну. Стара звичка, у них у забійному всі стіни були обвішані різними фотографіями, посланнями та іншими дороговказними нитками, котрі, якщо окинути їх поглядом, могли підказати наявність якихось взаємозв’язків або ж якимось іншим способом збудити підсвідомість. У Харрі не особливо виходило читати текст у дзеркальному відображенні, але це і не було потрібно:
Уявімо собі, що ти вечеряєш із жінкою, а наступного дня її знаходять мертвою. Що робитимеш?
Передумавши дзвонити, він пройшов до вітальні, ввімкнув телевізор і звалився у своє крісло з високою спинкою. Потім раптом ривком підвівся, знову вийшов до передпокою й набрав номер.
Голос у Ракелі був утомлений.
— Сидів у «Шрьодера», — сказав Харрі. — Щойно ввійшов.
— Я дзвонила, напевно, разів десять.
— Щось трапилося?
— Харрі, я боюся.
— Гм. Дуже боїшся?
Підійшовши до дверного отвору, Харрі затиснув слухавку між плечем і щокою і з пульта притишив звук телевізора.
— Не дуже, — відповіла вона. — Трішки.
— Коли боїшся трішки, це нічого. Це тільки додає сил.
— А що, коли я дуже злякаюся?
— Ти ж знаєш, я тут же приїду. Варто тобі тільки сказати.
— Ми вже говорили про це, Харрі, ти не можеш.
— Це дасть тобі право скасувати своє рішення.
На екрані телевізора Харрі побачив чоловіка в тюрбані та камуфляжі. У його обличчі було щось знайоме, когось він Харрі безумовно нагадував.
— Увесь світ наче з прив’язі зірвався, — сказала вона. — Мені просто дуже треба знати, що там хтось на мене чекає.
— Хтось тут на тебе чекає.
— Але твій голос такий далекий, відчужений.
Харрі відірвався від екрана і притулився до одвірка.
— Вибач. Але я і справді тут і дійсно думаю про тебе. Хоча голос і здається відчуженим.
Вона розплакалася.
— Пробач, Харрі. Напевно, я страшенна плакса. Знаю, ти так і думаєш. — Вона перейшла на шепіт: — Але як же все-таки здорово, що я можу на тебе покластися.
Харрі затамував подих. Поволі, але неухильно насувався напад головного болю. Неначе хтось стягував череп металевим обручем. Коли вони обоє поклали слухавки, він відчув, як кров б’ється у нього в скронях.
Він вимкнув телевізор і ввімкнув програвач, однак голос Тома Йорка сьогодні здавався нестерпним. Харрі пройшов у ванну й обполоснув обличчя. Постояв на кухні, безцільно заглянув до холодильника. Нарешті він відчув, що не в змозі довше тягнути час, і поспішив до спальні. Ожилий екран монітора відкидав холодні сині відблиски. Довгожданий контакт із навколишнім світом, у результаті якого він дізнався, що йому прийшло нове електронне повідомлення. Тепер він перш за все звертав увагу саме на це. Страшенно захотілося випити. Зірватися з ланцюга. Пуститися берега. Він висвітив повідомлення на екрані.
Мені 6 слід було перевірити її туфлі. Ймовірно, фотографія лежала на нічному столику, і вона взяла її, коли мені довелося відвернутися, щоб зарядити пістолет. А з іншого боку, це навіть робить гру трохи більш захоплюючою. Трохи.
P.S. Вона була перелякана. Просто хочу, щоб ти це знав.
Харрі засунув руку до кишені й дістав кільце з ключем і латунною пластиною з ініціалами АА.
Про що думають люди, дивлячись в отвір ствола рушниці? Деколи мені здається, вони взагалі не думають. Як та пані сьогодні. «Не стріляй», — сказала вона. Невже вона дійсно думала, що це її прохання зможе щось змінити? На картці, приколеній до лацкана її жакета, значилося: «Норвезький банк. Катріне Шойен». Коли я запитав її, чому в неї таке дивне прізвище, ця дурна корова, продовжуючи витріщатися на мене, не придумала нічого кращого, як знову повторити: «Не стріляй». Тут я не витримав, утратив над собою контроль, заревів і всадив їй кулю прямо проміж рогів.
Машини попереду, схоже, стали намертво. Спинка сидіння намокла від поту. По хвилі NRK «Новини постійно» про це досі не сказали ні слова. Я дивлюся на годинник. При нормальному розкладі я був би на дачі в цілковитій безпеці вже за півгодини. У машини переді мною такий могутній вихлоп, що мені доводиться вмикнути вентилятор. Узагалі-то скоро настане час вечірніх пробок, але вони все-таки бувають пізніше. Дивно. Може, попереду аварія? Або все ж таки поліція вирішила перекрити всі дороги? Та ні, неможливо. Сумка з грошима лежить на задньому сидінні під курткою. Разом із зарядженою АЄ-З. Мотор передньої машини відчайдушно заревів, водій витиснув зчеплення і просунувся ще на пару метрів. Знову стали намертво. Від нудьги я почав роздумувати, що в моєму становищі логічніше — злитися чи боятися, й тут я побачив їх. По розділовій смузі йшли двое — жінка у формі та високий чоловік у сірому плащі. Вони уважно вдивлялися в машини праворуч і ліворуч. Час від часу хтось із них зупинявся і з усмішкою перекидався кількома словами з водієм, напевно непристебнутим. Ймовірно, звичайна рутинна перевірка. Підходять ближче. По радіо гугнявий голос оголошує по-англійськи, що температура повітря в місці приземлення вища за сорок градусів, і радить ужити всіх належних запобіжних заходів проти сонячного удару. Я відразу починаю потіти, хоча і знаю, що на вулиці швидше вогко і холодно. Вони вже просто переді мною. Той самий поліцейський. Харрі Холе. Жінка схожа на Стіне. Проходячи мимо, вона дивиться на мене. Я з полегшенням переводжу дух. Готовий уже розсміятись. І тут лунає стукіт у скло. Я повільно обертаюся. Страшенно повільно. Вона всміхається, й у цей момент я помічаю, що бічне скло повністю опущене. Дивно. Вона щось говорить, однак слова тануть у гарчанні мотора передньої машини.
— Що? — перепитую я, розплющуючи очі.
— Could you please put the back of your seat to an upright position[24].
— Спинку крісла? — розгублено повторюю я.
— Well be landing shortly, sir[25]. — Вона всміхається і зникає.
Я протираю очі, струшуючи із себе сон, і знову все повертається. Пограбування. Втеча. Валіза і квиток на літак, що чекають мене в заміському будинку. Есемеска від Принца, що шлях вільний. І все ж таки деяка нервозність, коли доводиться пред’являти паспорт на контролі в аеропорту Гардермуен. Зліт. Усе пройшло за планом.
Я дивлюсь у вікно. Мабуть, я ще не зовсім прокинувся — в якийсь момент мені здається, що ми пролітаємо над зірками. Потім я розумію, що це вогні міста, і починаю думати про машину, яку заздалегідь замовив у бюро прокату. Або ж варто переночувати в готелі в цьому великому, задушливому і сморідному місті й рушити на південь завтра? Та ні, за ніч я однаково ще як слід не відпочину від перельоту. Так що вже краще відразу дістатися потрібного мені місця. Яке, до речі, краще, ніж його репутація. Там навіть є кілька норвежців, із якими цілком можна поговорити. Повернутися до сонця, моря та солодкого життя. Ось такий план. В усякому разі, мій план.
Я міцно стискаю чарку, яку встиг підхопити, коли стюардеса складала мій столик. Так чому ж усе-таки я не вірю в успіх цього плану?
Гул мотора то голосніший, то тихіший. Я відчуваю, що ми справді знижуємося. Заплющую очі й машинально затримую дихання, знаючи, що зараз буде. Вона. На ній те ж саме плаття, що і вперше, коли я її побачив. Господи, я вже сумую за нею. І те, що вгамувати цю саму тугу було б неможливо, неймовірно, навіть якщо б вона залишилася жива, вже нічого не міняє. Оскільки в ній із самого початку все було неймовірно. Скромність і неприборканість. Волосся, яке, здавалося б, мало поглинати світло, а насправді сяє як золото. Упертий сміх одночасно зі слізьми, що течуть по щоках. Повний ненависті погляд, коли я оволодівав нею. Брехливі освідчення та щира радість, коли я, на ходу вигадуючи привід, просив вибачення за чергову порушену обіи,янку. І так знов і знов, поки я в її ліжку, опустивши голову на подушку, яка ще зберігає відбиток обличчя того, іншого. Все це вже у минулому. За мільйони років до сьогоднішнього дня. Я знову заплющую очі, щоб не бачити продовження. Як я всаджую в неї кулю. її зіниця, що поволі розширюється, подібно до того, як розпускається троянда. Кров, що витікає з рани, краплі, які тихенько капають на підлогу. Злам шиї, закинену назад голову. І ось жінка, яку я кохаю, мертва. Виявляється, все так просто. Але це, як і раніше, не має ніякого значення. Це якраз і чудово. Все так просто і чудово, що навряд чи зі всім цим можна жити. Тиску кабіні падає, а напруження росте. Внутрішнє напруження. Невидима сила прагне назовні, розриваючи барабанні перетинки і розм’якшуючи мозок. Щось говорить мені, що все саме так і буде. Ніхто мене не знайде, не вирве у мене моєї таємниці. Але план однаково зірветься. Підірваний ізсередини.
Харрі розбудив радіобудильник, по якому саме почалися новини. Бомбардування стали інтенсивнішими. Схоже, останнім часом це перетворилося на рефрен усіх новинних програм.
Він постарався переконати себе, що пора вставати.
Голос по радіо віщав, що з 1975 року середня вага чоловіків і жінок в Норвегії збільшилася відповідно на 13 і 9 кілограмів. Харрі заплющив очі й почав думати про те, що одного разу сказав Еуне. Що в ескапізму невиправдано погана репутація. Поступово він знову почав занурюватися в сон. З’явилося знайоме приємне відчуття теплоти й затишку, як тоді, в дитинстві, коли він уклався в ліжку і крізь відчинені двері чув, як батько ходить по будинку і скрізь гасить світло — одну лампу за одною, і з кожною новою погашеною лампою за дверима ставало все темніше й темніше.
Після того, як останніми тижнями в Осло почастішали випадки пограбування банків із застосуванням насильства, банківські службовці столиці вимагають організувати озброєну охорону найуразливіших відділень банків у центральній частині міста. Вчорашній наліт на філію «Gjensidige NOR» на Грьонланнслейрет став іще однією ланкою в ланцюгу озброєних пограбувань, здійснених, як підозрює поліція, так званим Забійником. Це людина, яка застрелила…
Босі ноги Харрі торкнулися холодного лінолеуму. В обличчі, що дивилося на нього із дзеркала у ванній, було щось від портретів пізнього Пікассо.
Беате говорила по телефону. Побачивши в дверях Харрі, вона заперечливо похитала головою. Він кивнув і хотів піти, проте вона поманила його рукою, пропонуючи залишитися.
— У будь-якому разі дякую за допомогу, — закінчила вона і поклала слухавку.
— Я перебив? — запитав Харрі, ставлячи перед нею на стіл чашку кави.
— Ні, я хитала головою, щоб показати, що ніяких результатів немає. З усіх чоловіків, які, за нашими відомостями, були тоді в спортцентрі «САТС», тільки один смутно пам’ятає чоловіка в комбінезоні. При цьому він зовсім не упевнений, що бачив його саме в роздягальні.
— Гм. — Харрі сів і роззирнувся. Проти очікувань її кабінет зовсім не був таким уже затишним і акуратним. За винятком вельми поширеної кімнатної рослини на підвіконні, назва якої, втім, Харрі була невідома, тут, як і в його власному кабінеті, повністю були відсутні прикраси. На столі Беате Харрі побачив фотографію в рамці. Зараз вона була повернена до нього зворотним боком, проте він і так чудово знав, чий це портрет.
— Ти опитала тільки чоловіків? — поцікавився він.
— Адже ми виходили з того, що він проник до чоловічої роздягальні, де і змінив одяг, чи не так?
— А потім розчинився в натовпі таких самих звичайних людей. Авжеж, звичайно. Що-небудь новеньке щодо вчорашнього нальоту на Грьонланнслейрет?
— Яке там новеньке. Швидше я б назвала це імітацією. Той же тип одягу, знову AG-З. Змусив заручницю говорити замість себе. Забрав гроші з банкомату, витративши в цілому хвилину п’ятдесят секунд. Ніяких слідів. Коротше кажучи…
— Забійник, — закінчив за неї Харрі.
— Що це? — Беате узяла чашку і заглянула всередину.
— Капучино. Це тобі від Халворсена.
— Кава з молоком? — Вона незадоволено скривилася.
— Дозволь, я вгадаю, — сказав Харрі. — Твій батько говорив, що не довіряє людям, які не п’ють чорну каву.
Він тут же пошкодував про сказане, побачивши, як умить змінився вираз обличчя Беате.
— Вибач, — пробурмотів він. — Я не хотів… коротше, дурня зваляв.
— Що нам тепер робити? — поспішила розрядити обстановку Беате, водячи пальцем по ручці чашки. — Ми знов опинилися на старті.
Харрі розкинувся в кріслі, простягнув ноги і втупився у носки своїх черевиків.
— Прямо до в’язниці.
— Що?
— Вирушимо прямо до в’язниці. — Він знову випростався. — Хоч ти і пройшла «Старт», але двох тисяч крон однаково не отримаєш.
— Що ти базікаєш?
— Це як у грі «Монополія». Картки «Випробуй свій шанс». Єдине, що нам залишається. Шукати щастя. У в’язниці. Ти знаєш, як телефонувати в «Ботсен»?
— Це просто втрата часу, — сказала Беате.
Вона квапливо дріботіла по «Кишці» поряд із Харрі; голос її, відбиваючись од масивних цегляних стін, звучав гучно.
— Цілком можливо, — відповів Харрі. — Як і взагалі дев’яносто відсотків розшукової роботи.
— Я прочитала всі пов’язані з ним рапорти і протоколи його допитів. Він ніколи нічого не говорить. Не беручи до уваги різної філософської нісенітниці, яка не має зі справою нічого спільного.
Харрі натиснув на кнопку виклику збоку від сірих сталевих дверей у кінці тунелю.
— Чула коли-небудь приказку: «Шукати пропажу треба не там, де втратив, а де світліше»? Ймовірно, вона має ілюструвати людську дурість. А по мені, так це просто здоровий глузд.
— Піднесіть ваші посвідчення до камери, — звелів їм голос, який пролунав із переговорного пристрою.
— Ну а де я буду весь цей час? Адже ти хотів розмовляти з ним один? — запитала Беате, прошмигнувши в двері вслід за Харрі.
— Ми з Елен часто так робили. Сам допит завжди вів один з нас, а інший у цей час просто сидів і слухав. Коли ставало ясно, що бесіда заходить у безвихідь, ми оголошували перерву. Якщо спочатку допитував я, то я виходив із кімнати, а Елен у цей час починала розмовляти з підозрюваним зовсім про інше, про найбуденніші побутові дрібниці. Наприклад, про те, що пора кидати палити, або ж про те, яке лайно показують по телевізору. Або що відтоді, як вона порвала зі своїм хлопцем, квартплата здається їй дуже великою. Почекавши якийсь час, поки вони так поговорять, я заглядав до кімнати й говорив, що щось сталось і їй треба йти.
— І що, це діяло?
— Завжди.
Піднявшись по сходах, вони опинилися в замкнутому відсіку, двері якого вели до тюремних коридорів. Наглядач, що показався у віконці за товстим куленепробивним склом, кивнув їм і натиснув на кнопку. Почувся гугнявий голос: «Дочекайтеся наглядача».
Наглядачем виявився весь укритий горбами м’язів коротун, дуже гномоподібний, у тому числі й своєю кострубатою, перевальцем, ходою. Він провів їх у саме серце в’язниці — овальну залу з триповерховою галереєю по периметру, вздовж якої виднілися пофарбовані у блакитний колір двері камер. Простір між поверхами забраний сталевою сіткою. Не видно ні душі, а тишу, що панує тут, лише одного разу порушив звук дверей, що десь гримнули.
Харрі приходив сюди вже не вперше. Проте кожного разу при думці, що за цими дверима сидять люди, яких суспільство визнало необхідним тримати взаперті поза їхнім бажанням, у нього виникало відчуття абсурду. Харрі й сам не знав, чому ця думка здається йому такою безглуздою. Швидше за все, його просто нудив цей наочний вияв офіційної, узаконеної помсти за вчинені злочини. Терези і меч.
Ключі на зв’язці в руках наглядача жалібно дзвякнули, коли він відімкнув двері, на яких великими чорними літерами було написано: «Кімната побачень».
— Будь ласка. Якщо захочете вийти, просто постукайте.
Вони увійшли всередину, і двері за ними зачинились. У тиші, що настала, Харрі відзначив про себе низький звук, який лунав час від часу, — це гула одна із трубок-ламп денного освітлення, яка то гасла, то спалахувала знову. Пластикові квіти на стінах кидали бліді тіні на вицвілі, каламутні акварелі. У торці кімнати за столом, встановленим точно посередині жовтуватої стіни, випроставши спину, сидів чоловік. Руки його лежали на столі, а між ними виднілася шахівниця. Волосся зачесане назад і туго стягнуте на потилиці, залишаючи відкритими правильної форми вуха. Одягнений він був у добре відпрасований сірий костюм, трохи схожий на комбінезон. Добре окреслені брови та тінь, яка падала з обох боків прямого носа щоразу, коли лампа гасла, складали досить чітку літеру Т. Але і зараз, як тоді на похороні, Хар-рі перш за все вразив погляд цього чоловіка — суперечлива суміш страждання і відсутності всякого виразу.
Харрі кивком указав Беате на стілець біля дверей. Сам він пройшов до столу і всівся навпроти Расколя.
— Дякую, що знайшли час зустрітися з нами.
— Час. — Голос у Расколя виявився несподівано високим і мяким. — Він тут дешево коштує. — Говорив він на східноєвропейський зразок — із твердим «р» і виразно вимовляючи кожне слово.
— Розумію. Я Харрі Холе, а мою колегу звуть…
— Беате Льонн. Ви схожі на батька, Беате.
Харрі почув звук, схожий на схлип, неначе Беате бракувало повітря, і наполовину обернувся до неї. Над усяке його сподівання, обличчя дівчини зовсім не спалахнуло, а, навпаки, ще дужче зблідло. Рот її скривився і застиг, неначе вона щойно дістала ляпаса.
Схилившись до столу, Харрі закашлявся. Лише тепер він звернув увагу на те, що доволі неприємне відчуття, яке могло виникнути через ідеально симетричне положення Расколя щодо поздовжньої осі приміщення, скрадається завдяки одній дрібниці: положенню короля і королеви на шахівниці.
— А вас де я раніше бачив, Холе?
— Здебільшого я перебуваю поблизу небіжчиків, —- сказав Харрі.
— Ага. Похорон. Ви один із сторожових псів пана начальника відділу, так?
— Ні.
— Значить, не подобається, коли вас називають його сторожовим псом. Що так, посварилися?
— Ні. — Харрі на мить замислився. — Просто ми з ним один одного недолюблюємо. У вас, здається, та ж історія?
Расколь м’яко всміхнувся; у ту ж мить лампа блимнула.
— Сподіваюся, він не взяв це близько до серця. До того ж костюм, схоже, був дешевенький.
— Гадаю, більше за все постраждав не костюм.
— Він хотів, щоб я дещо йому розповів. Ось я і розповів йому дещо.
— Що стукачів клеймлять навік?
— Непогано, старший інспекторе, непогано. Проте це чорнило з часом сходить. Ви граєте в шахи?
Харрі вважав за краще не звертати уваги на те, що Расколю, як з’ясувалося, відоме його звання. Хоча, цілком можливо, він просто здогадався.
— Я ось усе думаю, де ви вмудрилися заховати приймач, — сказав Харрі. — Я чув, вони потім тут усе догори дном перевернули.
— А хто каже, що я щось ховав? Білі чи чорні?
— Подейкують, ви все ще мозковий центр більшої частини значних пограбувань у Норвегії. Це, як і раніше, ваше основне заняття, і певний відсоток зі здобичі надходить на ваш закордонний банківський рахунок. Виходить, ви спеціально подбали про те, щоб потрапити саме сюди — у відділення А в «Ботсені»? Адже тут тримають тих, у кого короткий термін ув’язнення. Ви зустрічаєтеся з ними, розробляєте план, а вони потім, вийшовши на свободу, здійснюють його, вірно? Але як ви спілкуєтеся, коли вони звільняються? У вас що, тут є мобільник чи, може, комп’ютер?
Расколь зітхнув:
— Ви добре почали, старший інспекторе, але тепер уже стаєте утомливим. Так ми гратимемо?
— Гра нудна, — сказав Харрі. — Певна річ, якщо на кону нічого не стоїть.
— Що ж, згоден. На що гратимемо?
— На це. — В руках у Харрі з’явилося колечко з єдиним ключем і латунною пластиною.
— А що це таке? — запитав Расколь.
— Ніхто не знає. Проте іноді варто випробувати долю — а раптом те, що поставлено на кон, чого-небудь та варте.
— Але мені-то це навіщо?
Харрі перегнувся до нього через стіл:
— Тому що мені ви вірите.
Расколь голосно розсміявся:
— Назви мені хоч одну причину, через яку я маю тобі вірити, Спіуні.
— Беате, — сказав Харрі, не зводячи очей із Расколя. — Зроби ласку, вийди і залиш нас одних.
Він почув за спиною стукіт у двері і трохи згодом — дзвякання ключів. Двері відчинились і з гучним клацанням замку закрилися знову.
— Погляньте. — Харрі поклав ключ на стіл.
— Що? — запитав Расколь, пильно дивлячись Харрі прямо у вічі.
Харрі взяв у руки білого короля. Дуже красива фігура, напевно, ручної роботи.
— Це ініціали чоловіка, в якого була проблема вельми делікатної властивості. Він був багатий. Мав дружину і дітей. Власний будинок у місті й заміську віллу. Собаку та коханку. Все йшло з біса добре. — Харрі покрутив фігуру в руках. Проте з часом цей багатий чоловік змінився. Волею долі одного разу він усвідомив, що сім’я — найважливіше в його житті. Він продав фірму, розлучився з коханкою і присягнувся самому собі та рідним, що відтепер житиме тільки заради сім’ї. Єдина проблема полягала в тому, що коханка почала загрожувати розголосити їхні колишні відносини. Авжеж, крім усього іншого, вона хотіла від нього грошей. Але не стільки з пожадливості, скільки по бідності. А ще тому, що завершувала одну свою роботу, яку щиро вважала шедевром, і їй були потрібні кошти, щоб познайомити світ із цим витвором мистецтва. Вона ставала все наполегливішою, й ось одного разу — ближче до ночі — він зібрався її відвідати. Вечір цей був вибраний ним не випадково: вона розповіла, що саме сьогодні чекає візиту своєї колишньої пасії. Навіщо вона йому це розповіла? Може, щоб він її приревнував? Або щоб показати, що окрім нього є й інші чоловіки, які хочуть бути з нею? Ревнувати він не став. Навпаки, він торжествував. Йому випала прекрасна нагода. — Харрі глянув скоса на Расколя. Той сидів зі схрещеними на грудях руками, уважно дивлячись на нього. — Він чекав на вулиці. Все чекав і чекав і дивився на освітлені вікна її квартири. Незадовго до півночі її гість пішов. Випадковий чоловік, який — як потім з’ясувалося, дарма — не поклопотався про те, щоб час його відходу був кимось помічено. Проте він пробув у Анни весь вечір. Це може підтвердити її чуйна сусідка Астрід Монсен, яка чула, як він дзвонив у двері на самому початку вечора. А ось наш із вами чоловік — ні, він не дзвонив. Наш чоловік сам відчинив під’їзд і сам увійшов до квартири.
Харрі узяв із дошки чорного короля і порівняв його з білим. Якщо не придивлятись, їх можна було визнати практично ідентичними.
— Пістолет не був зареєстрований. Можливо, він належав Анні, можливо, йому самому. Що саме відбулося в квартирі, я не знаю. Швидше за все, світ про це так і не дізнається, бо вона мертва. А в поліції її смерть визнали самогубством і справу закрили.
— «Я»? «У поліції»? — Расколь поторкав свою козлину борідку. — А чому ж не «ми», «у нас»? Ви що, старший інспекторе, намагаєтеся переконати мене, що дієте самостійно?
— Що ви маєте на увазі?
— Ви чудово розумієте, що я маю на увазі. Підозрюю, що ви навмисне відіслали напарника, щоб змусити мене повірити, ніби у все це дійсно посвячені тільки ви і я. Одначе… — Він поволі з’єднав долоні. Не можна виключати, що все так і було. Ще кому-небудь відомо те, про що знаєте ви?
Харрі похитав головою.
— Так чого ж вам треба? Грошей?
-Ні.
— На вашому місці, старший інспекторе, я б не поспішав з відповіддю. Адже я поки що не сказав, наскільки цінною є для мене ваша інформація. Може статися, мова піде про велику суму. Зрозуміло, якщо ви зумієте надати докази сказаного. А покарання винного може бути здійснено — скажімо, так — у приватному порядку, без залучення офіційних властей.
— Питання не в цьому, — заперечив Харрі, сподіваючись, що крапельки поту, які виступили в нього на лобі, непомітні співбесідникові. — Питання в тому, наскільки ваша інформація виявиться цінною для мене.
— Так що ти пропонуєш, Спіуні?
— Ось що я пропоную, — сказав Харрі, тримаючи обох шахових королів в одній руці. — Нічию. Ви розповідаєте мені, хто такий Забійник. А я здобуваю докази проти людини, що вбила Анну.
Расколь неголосно розсміявся:
— Ах ось воно що. Можеш іти, Спіуні.
— Подумайте про це, Расколь.
— Не варто. Я довіряю людям, які полюють за грошима, а не якимсь там хрестоносцям.
Очі їх зустрілися. Світильник блимнув і зашипів. Харрі кивнув, поставив фігури на стіл, підвівся, підійшов до дверей і постукав.
— Мабуть, ви її любили, — сказав він, стоячи спиною до Расколя. — Квартира на Соргенфрі-гате офіційно зареєстрована на ваше ім’я, а я-то знаю, як туго було в Анни з грошима.
— І що далі?
— Оскільки це ваша квартира, я залишив розпорядження, щоб ключ передали вам. Його мають доставити сьогодні протягом дня. Рекомендую вам порівняти його з тим, який ви щойно отримали від мене.
— Навіщо?
— Існували всього три ключі від квартири Анни. Один був у неї, інший вона передала електрикові. Цей я знайшов у нічному столику заміського будинку тієї людини, про яку вам говорив. Це третій, останній, ключ. Єдиний, яким міг скористатися вбивця, якщо Анна справді була убита.
За дверима почулися кроки.
— Ну і, нарешті, ще дещо. Зрозуміло, якщо, по-вашому, це підтверджує мою розповідь, — додав Харрі. — Зараз я просто рятую свою шкуру.
Якщо хочеш випити, місце завжди знайдеться. Взяти, наприклад, «У Маліка» на Тересес-гате. Звичайний бар із гамбургерами, ні натяку на те, що робило розпивочну «Шрьодер» загалом гідним закладом. Ну та якщо вірити чуткам, гамбургери у Маліка трохи кращі, ніж у конкурентів, а інтер’єр в індійському стилі з неодмінною фотографією норвезького королівського подружжя на найвиднішому місці з деякою натяжкою можна вважати не позбавленим певного простакуватого шарму. Так чи інакше, це була тільки жалюгідна забігайлівка, до якої людина, готова заплатити за випивку в пристойному місці, ніколи не загляне, щоб накотити свої звичайні півлітра пивця.
Харрі це не стосувалося.
Правда, він давно вже не бував «У Маліка», але, роззирнувшись на всі боки, відзначив, що все тут, як і раніше. Ейстейн в компанії декількох товаришів по чарці та однієї товаришки сидів за столиком для тих, що палять. Під акомпанемент застарілих поп-хітів, Євроспорту й шиплячої олії текла неспішна дружня бесіда про виграші в лотерею, останні кримінальні новини й етичні якості відсутнього приятеля.
— А-а, Харрі, привіт! — хрипкий голос Ейстейна зумів пробитися крізь усі інші звуки. Труснувши довгим масним волоссям, він витер долоню об холошу і простягнув Харрі руку.
— Це той коп, про якого я вам говорив, хлоп’ята. Він іще пристрелив одного типа в Австралії. Прямо в лобешник улупив, вірно?
—- Здорово! — відгукнувся один із його приятелів, обличчя якого Харрі не бачив — той сидів, нахилившись уперед, так що довге волосся приховувало не тільки обличчя, але й півлітровий кухоль, який стояв перед ним. — Загалом, виходить, прибрав сміття.
Харрі вказав на вільний столик; Ейстейн кивнув, згасив недопалок, сунув у нагрудну кишеню джинсової сорочки пачку тютюну для самокруток і сконцентрував усю свою увагу на тому, аби перенести на нове місце, не проливши при цьому ні краплі, щойно отриманий кухоль пива.
— Давненько тебе не зустрічав, — зауважив Ейстейн, згортаючи собі нову самокрутку. — Втім, як і решти хлоп’ят. Зовсім їх не бачу. Всі роз’їхалися, переженилися, завели дітей. — Ейстейн вичавив із себе сухий, гіркий смішок. — Стали такими правильними — куди там. Хто б міг подумати.
— Гм.
— В Уппсалі ж коли-небудь буваєш, га? Адже твій батько живе все в тому ж будинку, вірно?
— Так, але я до нього рідко заїжджаю. Іноді говоримо по телефону.
— А сестричка як? Не краще?
Харрі усміхнувся:
— При синдромі Дауна, Ейстейн, покращень не буває. Але вона, загалом, справляється. Живе сама у власній квартирці в Согне[26]. Навіть хлопець у неї є.
— Ого! Та в неї, здається, все краще, ніж у мене.
— Ти все шоферуєш?
— Ага. Щойно змінив господаря. Колишній вважав, що від мене, бачте, погано пахне. Ідіот чбртів.
— А до комп’ютера повернутися не хочеш?
— Чого ж тут не хотіти?! — Стримуючи гіркий смішок, Ейстейн ледве не поперхнувся: у цей момент він якраз заклеював самокрутку —- водив кінчиком язика по краю папірця. — Мільйон за рік, солідна контора — зрозуміло, я був би дуже навіть не проти. Проте, Харрі, поїзд пішов. Час таких рок-н-ролльщиків, як я, на комп’ютерному світі вже давно позаду.
— Я тут розмовляв із одним хлопцем із Норвезького банку, який відповідає у них за безпеку локальної мережі. Він сказав, що ти, як і раніше, славишся піонером хакерства.
— Харрі, «піонер» у нас означає «старий». Як гадаєш, кому зараз потрібний звідусіль звільнений хакер, та ще такий, що до того ж відстав од часу років на десять? А тут іще і цей скандал на додачу.
— Гм. Що там, власне кажучи, сталося?
— Ха! Що сталося, кажеш? — Ейстейн закотив очі до неба. — Ти ж знаєш мене. Одного разу хіпі — хіпі назавжди. Потрібне було бабло. Спробував зламати одну систему, яку не можна було чіпати. — Прикуривши, він озирнувся на всі боки, марно намагаючись знайти попільничку. — Ну а ти-то як? Я дивлюся, пити зовсім зав’язав?
— Намагаюся. — Харрі потягнувся і взяв попільничку із сусіднього столика. — Я тепер не сам.
Він розповів про Ракель, Олега та судовий процес у Москві. Ну і про життя взагалі. Багато часу це не забрало.
Ейстейн, у свою чергу, повідав про те, як склалося життя у решти хлоп’ят, які виросли разом із ними на вулицях Уппсали. Про Сиггене, що переїхав до Харестюа з дамочкою, яка, на думку Ейстейна, була занадто гарна для нього. Про Крістіана, який катається в інвалідному кріслі, відтоді, як потрапив на своєму мотоциклі в аварію північніше Міннесунна. Лікарі, однак, вважають, що надія є.
— Надія на що? — не зрозумів Харрі.
— Що знову зможе трахкатись як кролик, — сказав Ейстейн і залпом допив залишки пива.
Туре, як і раніше, працював учителем, але із Сілією вони розлучилися.
— Ось у кого діла не дуже, — продовжував Ейстейн. — Набрав зайвих тридцять кілограмів. їй-богу! Через те вона його і кинула. Якось зустрів у місті Торкіля. Каже, кинув їсти свинину. — Він одставив свій кухоль. — Але ж ти мені подзвонив не для того, щоб усе це вислуховувати, га?
— Ні, мені потрібна допомога. Розумієш, я тут веду одну справу.
— Все поганих хлопців ловиш? І з цим ти вирішив прийти до мене? З’їхати з глузду. — Ейстейн розреготався, але тут же закашлявся.
— У цій справі у мене особистий інтерес, — признався Харрі. — Довго пояснювати, але мені потрібно дізнатися, що за тип шле мейли на мою особисту адресу. Думаю, він робить це через анонімний сервер, розташований десь за кордоном.
Ейстейн задумливо кивнув:
— Отже, у тебе проблеми?
— Можливо. А чому ти так думаєш?
— Я питущий таксист, який нічого не розуміє в усіх цих новомодних комп’ютерних примочках. Що стосується роботи, то всі мої друзі в курсі — на мене краще не покладатися. Коротше кажучи, єдина причина, з Якої ти прийшов саме до мене, в тому, що я твій давній приятель. Уся справа в лояльності. Я вмію тримати язика за зубами. Вірно? — Він зробив великий ковток. — Може, я і алкаш, Харрі, але зовсім не дурень. — Жадібно затягнувшись самокруткою, він поцікавився: — Коли починаємо?
На Слемдаль поволі опускалися вечірні сутінки. Відчинилися двері, й на ґанок вийшли чоловік і жінка. Тепло розпрощавшись із господарем, який проводжав їх, вони спустилися з ґанку на під’їзну доріжку. Хрускіт гравію під чорним блискучим взуттям зливався з мимренням парочки, що півголосом обговорювала частування, господарів та інших гостей. Вони були такі поглинені розмовою, що коли вийшли з воріт і рушили по Бьорнетроккет, не звернули ніякої уваги на таксі, припарковане трохи далі по вулиці. Харрі згасив сигарету, зробив радіо голосніше й почув, як Елвіс Костелло бекає свою знамениту композицію «Watching The Detectives». На хвилі Р4. Він давно вже звернув увагу, що музиканти-бунтарі — кумири його молодості — з роками, як правило, осідають зовсім не на бунтарських радіоканалах. Харрі чудово розумів, що це може означати тільки одне — він також старіє. Наприклад, учора Ніка Кейва передавали по «Дев’ятигодинному».
Вкрадливий голос нічного ведучого оголосив наступну композицію — «Another Day In Paradise», — і Харрі вимкнув радіо. Опустивши скло, він почав вслухатися в приглушені звуки басів, які доносяться з боку будинку Албу. Більше ніщо не порушувало нічну тишу кварталу. Вечірка для дорослих. Ділові партнери, сусіди, однокашники по вивченню ВІ — «бізнес-інтелекту». Не легковажні танцюльки, але й не розв’язна п’янка, а всього помалу: джин-тонік, «АББА», «Роллінг Стоунз». Гостям під сорок, усі з вищою освітою. Харрі гіодивився на годинник і раптом пригадав про нове повідомлення, яке чекало його, коли вони з Ейстейном увімкнули комп’ютер:
Мені нудно. Боїшся чи ти просто дурний?
С#МИ.
Ейстейна він залишив біля комп’ютера, а сам позичив його автомобіль — заїжджений «мерседес», випущений іще в 70-х, який заходив ходором на «лежачих поліцейських», варто було тільки Харрі в’їхати до кварталу дорогих вілл. І все-таки їздити на ньому усе ще було саме задоволення. Побачивши, що з будинку виходять ошатні люди, він вирішив дочекатися, поки останні з гостей відкланяються. Затівати скандал прилюдно не варто. Все-таки треба ще раз гарненько все зважити, щоб не натворити дурниць. Харрі спробував мислити розсудливо, проте це «Мені нудно» без кінця лізло в голову.
— Зараз ти в мене потанцюєш, —- пробурмотів Харрі, розглядаючи свою фізіономію у дзеркалі заднього огляду. — Зараз ти у мене будеш дурний.
Двері йому відчинила Вігдіс Албу. їй цілком вдався фокус, доступний лише жінкам-ілюзіоністам: технологія його показу для чоловіків, подібних до Харрі, завжди залишиться таємницею за сімома печатями. Вона була чарівна. При цьому єдина, наскільки міг помітити Харрі, зміна в ній полягала в бірюзовій вечірній сукні, що чудово відтіняла її величезні, — а зараз іще й широко розкриті від подиву — блакитні очі.
— Пробачте, що турбую вас так пізно, фру Албу. Але мені хотілося б переговорити з вашим чоловіком.
— У нас гості, — сказала вона. — Чи не можна почекати з цим до завтра? — Вона благально всміхнулась, але Харрі чудово бачив, як їй хотілося просто зачинити двері у нього перед носом.
— Вельми жалкую, — сказав він. — Проте ваш чоловік збрехав, стверджуючи, що не знає Анну Бетсен. Утім, мабуть, і ви також. — Харрі не знав, що більшою мірою спровокувало його на такий ввічливий тон — неприязнь чи її вечірнє плаття. Губи Вігдіс Албу округлялися.
— У мене є свідок, який бачив їх разом, — продовжував Харрі. — І я знаю, звідки взялася та фотографія.
Жінка двічі моргнула.
— Чому…— запинаючись, пробелькотала вона. — Чому…
— Тому що вони були коханцями, фру Албу.
— Ні, я питаю, чому ви мені все це розповідаєте? Хто дав вам право?
Харрі уже відкрив рот, збираючись відповісти. Він хотів було сказати, що, як йому здається, їй слід знати правду, тому що колись вона однаково випливе назовні, і тому подібне. Але замість цього він мовчки застиг, дивлячись на неї. Адже вона-то чудово розуміла, чому він усе це розповідає, а сам він, виходить, і не здогадувався — аж до цієї миті. Він ніяково закашлявся.
— Право на що, люба?
Харрі побачив Арне Албу, що спускався сходами. Лоб його блищав від поту, а розв’язана краватка-метелик бовталася на шиї між полами розстебнутого смокінга. Харрі почув, як нагорі у вітальні Девід Боуї намагається запевнити, буцім «This is not America»[27].
— Tc-c, Арне, діти прокинуться, — сказала Вігдіс, не зводячи з Харрі благального погляду.
— Е-е, та їх, мабуть, атомною бомбою не розбудиш, — мовив спроквола чоловік.
— Здається, саме це Холе зараз і зробив, — тихо зауважила фру Албу. — Мабуть, із розрахунку на максимальний збиток.
Харрі зустрівся з нею поглядом.
— Що ж, — оскірився Арне Албу, обіймаючи дружину за плечі. — А мене з собою пограти не візьмете? — Посмішка була лукавою і в той же час відкритою, майже безневинною. У ній бриніла безтурботна радість хлопчиська, що без дозволу взяв покататися батьківський автомобіль.
— Жалкую, — сказав Харрі. — Але гру закінчено. У нас є всі необхідні докази. А зараз наш експерт із комп’ютерів якраз обчислює адресу, з якої ви посилали повідомлення.
— Що це він верзе? — розсміявся Албу. — Які докази? Які повідомлення?
Харрі подивився на нього:
— Той знімок, який опинився біля неї в туфлі, Анна взяла з фотоальбому, коли ви з нею були у вашому заміському будинку в Ларколлені кілька тижнів тому.
— Декілька тижнів? — перепитала Вігдіс, оглядаючись на чоловіка.
— Він це зрозумів, коли я показав йому фотографію, — сказав Харрі. — Вчора він з’їздив у Ларколлен і вклеїв до альбому копію.
Арне Албу скривився, втім не перестаючи посміхатись:
Ви що, констеблю, хильнули зайвого?
— Не треба було говорити їй, що вона помре, — продовжував Харрі, відчуваючи, що ось-ось втратить над собою контроль. — Або вже потім не спускати з неї очей. їй удалося покласти фото в туфлю. Саме це, Албу, тебе і погубило.
Харрі почув, як фру Албу важко зітхнула.
— Ах, туфлі, туфлі, туфлі, всюди оці туфлі, — придуркувато проспівав Албу, ласкаво лоскочучи потилицю дружині. — Знаєте, чому у норвежців не йде бізнес за кордоном? Вони забувають про туфлі. До костюмів од Прада за п’ятнадцять тисяч вони взувають туфлі, куплені на розпродажу в «Скорінген». Зарубіжним партнерам це здається підозрілим. — Албу вказав униз на свої черевики. — Ось, дивіться. Італійські, ручна робота. Вісімнадцять тисяч крон. І це зовсім не дорого, коли йдеться про те, щоб завоювати довіру.
— Лише одного ніяк не збагну, — сказав Харрі. — Навіщо тобі неодмінно треба було дати мені зрозуміти, що ти взагалі існуєш? Що це, ревнощі, чи що?
Арне, сміючись, похитав головою; дружина тим часом вивільнялася з його обіймів.
— Може, прийняв мене за її нового коханця? — вів далі Харрі. — Порахував, що я не зважуся копатись у справі, в якій, того і дивися, сам виявлюся замішаним, і тому Можна зі мною пограти, подратувати, змусити лізти на стіну? Так, чи що? Відповідай!
— Арне, повертайся! Зараз Крістіан говоритиме! — Нагорі на сходах з’явився, тиняючись, пан із келихом в одній руці й сигарою в іншій.
— Починайте без мене, — сказав Арне. — Спочатку я проведу цього люб’язного пана.
Чоловік із келихом спохмурнів:
— Що, якісь проблеми?
— Та ні, Томасе, з чого ти взяв? — поквапилася розрядити обстановку Вігдіс. — Ми зараз, іди до всіх.
Знизавши плечима, пан зник.
— Мене вражає ще дещо, — зауважив Харрі. — Твоє нахабство. Навіть після того, як я показав тобі фотографію, ти продовжував присилати свої мейли.
— Вибач, констеблю, якщо я повторююся, — процідив Албу. — Але все-таки поясни, що саме ти маєш на увазі, коли твердиш про якісь… мейли, чи що?
— Будь ласка. Бачиш, багато хто вважає, що можна посилати мейли абсолютно анонімно, якщо використовувати сервер, де не обов’язково реєструватися під власним ім’ям. Але це не так. Мій друг хакер пояснив мені, що всі — абсолютно всі — дії в Мережі залишають своєрідний електронний слід, який може привести — а в нашому випадку обов’язково приведе — до того комп’ютера, з якого їх послано. Потрібно тільки вміти шукати. — Харрі потягнув із внутрішньої кишені пачку сигарет.
— Будь ласка, не… — почала було Вігдіс, але раптом замовкла.
— Скажіть, пане Албу, — Харрі закурив, — де ви були у вівторок минулого тижня між одинадцятою та годиною ночі?
Арне і Вігдіс Албу перезирнулися.
— Можемо з’ясувати все або тут> або в Управлінні поліції — вам вибирати, — запропонував Харрі.
— Він був удома, — сказала Вігдіс.
— Що ж, ви мою пропозицію чули. — Харрі випустив дим через ніс. Він розумів, що переграє, проте шляху назад не було — не можна блефувати наполовину. — Ми мргли прояснити все на місці. Тепер, мабуть, доведеться їхати до Управління. Мені самому оголосити гостям, що свято закінчено?
Вігдіс закусила нижню губу.
— Але я ж сказала, що він… — Тепер вона вже не здавалася чарівною.
— Усе гаразд, Вігдіс, — сказав Албу, заспокійливо поплескавши її по плечу. — Піди займися гостями, а я провожу Холе до воріт.
Вийшовши на вулицю, Харрі відчув нерухомість нічного повітря. Проте варто було підвести голову, як стала очевидною оманливість цього затишшя: дув сильний вітер, що час від часу наганяв на місячний диск квапливі хмари. Вони поволі попрямували до воріт.
— Навіщо це треба було робити тут? — запитав Албу.
— Ти сам напросився.
Албу кивнув:
— Так, напевно. Але навіщо тобі знадобилося, щоб вона про все дізналася саме так?
Харрі знизав плечима:
— А як би ти хотів, щоб вона дізналася?
Музика стихла; у будинку з регулярними проміжками лунали вибухи сміху. Схоже, Крістіан сьогодні у гарному настрої.
— Можна стрельнути у тебе сигарету? — попросив Албу. — Взагалі-то я кинув.
Харрі простягнув йому пачку.
— Дякую. — Затиснувши сигарету в зубах, Албу нахилився до запальнички в руці Харрі. — Чого ти насправді добиваєшся? Грошей?
— Та що ви всі про одне і те ж? — пробурмотів Харрі з досадою.
— Ти з’явився сюди сам-один, без ордера на арешт, і намагаєшся блефувати, погрожуючи відвезти мене в дільницю. А якщо ти і справді побував у заміському будинку в Ларколлені, у тебе можуть виникнути мінімум такі ж проблеми, як у мене.
Харрі поволі похитав головою.
— Отже, гроші ні до чого? — Албу подивився на небо. Подекуди мерехтіли самотні зірки. — Тоді, виходить, щось особисте? Ви були коханцями?
— Я гадав, тобі все про мене відомо, — сказав Харрі.
— До любові Анна ставилася серйозно. Вона любила любов. Ні, неправильне слово. Обожнювала. Вона обожнювала любов. Тільки їй було відведено місце в її житті. Любові та ненависті. — Він кивком указав на небо. — Для неї ці два почуття були подібні до нейтронних зірок. Знаєш, що таке нейтронні зірки?
Харрі похитав головою. Албу вийняв із рота сигарету:
— Це зірки, що володіють такою високою густиною та силою тяжіння, що, якби я кинув цю сигарету на одну з них, вона б справила враження ядерного вибуху. Те ж саме і з Анною. Її тяга до любові — та ненависті — була така велика, що в проміжку між ними вже ніщо не могло існувати. Будь-яка дрібниця могла викликати ядерний вибух. Розумієш? Мені, наприклад, аби зрозуміти, було потрібно немало часу. Вона, як Юпітер, вічно намагалася сховатися за якоюсь сірчистою хмарою. За гумором. Сексуальністю.
— Венера.
— Що?
— Так, нічого.
У прогалині між двох хмар з’явився місяць і висвітив у саду бронзову статую оленяти, яке в місячному сяйві стало схоже на якусь казкову тварину.
— Ми з Анною домовились зустрітися близько півночі, — сказав Албу. Вона сказала, що в неї збереглися мої особисті речі, які їй хотілося б мені повернути. Я приїхав на Соргенфрі-гате о дванадцятій і простояв там до чверті на першу. Вона просила мене не підніматися, а подзвонити їй по телефону з машини. За її словами, сусідка аж надто цікава. Хай там як, слухавку вона не брала. Тоді я поїхав додому.
— Значить, твоя дружина брехала?
— Звичайно. Ми домовилися, що вона підтвердить моє алібі, ще в той день, коли ти вперше прийшов із цією фотографією.
— А чому ти тепер від нього відмовляєшся?
Албу розсміявся:
— Хіба наша розмова що-небудь означає? Нас тут двоє, єдиний мовчазний свідок — місяць. Пізніше я від усього зможу відмовитися. Та і, сказати по правді, я сильно сумніваюся, що в тебе що-небудь проти мене є.
— Тоді чом би тобі не розповісти і про все інше?
— Натякаєш, що я її вбив? — Він знову розсміявся, цього разу вже голосніше. — Але ж з’ясувати це — твоя робота, чи не так?
Вони дійшли до самих воріт.
— Тобі просто захотілося подивитись, як ми відреагуємо, так? — Албу згасив сигарету об мармуровий стовп. — А ще ти жадав помститись, ось і розповів їй все. Ти був розсерджений. Злий хлопчисько, що б’є туди, куди дотягнеться. Ну що, тепер задоволений?
— Коли у мене буде електронна адреса, я тебе матиму, — пообіцяв Харрі. Він більше не відчував злості. Лише втому.
— Ніякої адреси ти не знайдеш, — сказав Албу. — Пробач, друже. Ми, звичайно, можемо продовжити цю гру, але тобі в ній не виграти.
Харрі вдарив. Звук вийшов глухий і короткий. Албу похитнувся, зробив крок назад і схопився за брову.
У темноті Харрі зумів розрізнити світлу цівку пари від власного дихання.
— Зашивати доведеться, — сказав він.
Албу поглянув на свою забруднену кров’ю руку і раптово розреготався:
— Господи, Харрі, який же ти жалюгідний невдаха! Нічого, що я по імені? Просто це нас іще більше зблизило, вірно?
Харрі не відповів, а Албу все не вгамовувався:
— Що вона знайшла в тобі, Харрі? Адже їй ніколи не подобалися невдахи. Принаймні вона не дозволяла їм себе трахати.
Поки Харрі йшов до свого таксі, регіт ставав усе голоснішим. Борідки ключів, які Харрі машинально стискав в руці, боляче впивалися в шкіру.
Харрі розбудив телефонний дзвінок. Він кинув погляд на годинник. 7.30. Це був Ейстейн. Усього лише три години тому він покинув квартиру Харрі. Тоді він зумів встановити, що сервер розташований десь у Єгипті. Тепер йому, ймовірно, вдалося просунутися ще далі.
— Я тут зв’язався по електронці з одним давнім знайомим. Він живе в Малайзії й усе ще помалу хакерить. Сервер цей розташований в Ель-Торі на Синайському півострові. У них там повно таких серверів; це, можна сказати, своєрідний центр. Ти вже спав?
— Намагався. Як ти думаєш шукати нашого абонента?
— Боюся, є тільки один спосіб. Вирушити туди з товстою пачкою американських президентів.
— Скільки?
— Стільки, щоб хто-небудь захотів розповісти, з ким мені треба поговорити. А той сказав, з ким насправді потрібно розмовляти. А той, із ким насправді потрібно розмовляти, погодився б…
— Зрозуміло. Так скільки?
— Тисячі доларів на перших порах має вистачити.
— На перших порах?
— Не чіпляйся до слів. Звідки я, в біса, можу знати?
— О’кей. Так завдання прийняте?
— Питаєш!
— Так і бути, дупо, витрати я сплачу. Але пам’ятай, найдешевший рейс і найзадрипаніший готель.
— Згода.
Годинник показував дванадцяту, і в їдальні Управління поліції Осло було повно народу. Харрі зціпив зуби й увійшов усередину. Колег своїх він недолюблював. Проте не з якихось принципових причин, а чисто інстинктивно. З роками неприязнь тільки посилювалася.
— Цілком рядова параноя, — називав це Еуне. — Та в мене у самого така. Мені здається, до мене несправедливі всі мої ко-леги-психіатри, хоча насправді — не більше половини.
Уважно оглядівшись, Харрі побачив Беате, яка, як завжди, їла принесені з дому бутерброди, а також спину людини, що складала їй компанію за столиком. Лавіруючи між столиками, Харрі прагнув не помічати звернені до нього погляди. Деякі, правда, бурмотіли щось подібне до «привітик», але він не відповідав, вважаючи, що його, скоріше за все, підколюють.
— Я не заважатиму?
Беате поглянула на Харрі так, ніби він застав її за чимось непристойним.
— Зовсім ні, — відповів добре знайомий голос. Сусід по столику підвівся. — Я саме збирався йти.
Харрі відчув, як волосся на потилиці помалу починає настовбурчуватися. Не з якихось принципових міркувань, а чисто інстинктивно.
— Що ж, до вечора. — Том Вол ер обдарував почервонілу мов рак Беате білозубою усмішкою, підхопив свою тацю, кивнув Харpi й пішов. Беате, уткнувшись у бутерброд із коричневим сиром[28], силкувалася надати обличчю більш-менш нейтрального виразу; Харрі тим часом плюхнувся навпроти.
-Ну?
— Про що ти? — з перебільшено нерозуміючим виглядом прощебетала вона.
— На моєму автовідповідачі було повідомлення, що в тебе є щось новеньке, — сказав Харрі. — Мені здалося, це терміново.
— Я розібралася. — Беате відпила ковток молока зі склянки. — У тих начерках обличчя Забійника, яких видала програма. Мене все мучила думка, що вони мені когось нагадують,
— Ті роздруки, що ти мені показувала? Але там немає нічого, хоч би віддалено схожого на обличчя. Просто випадковий набір рисочок.
— Та все ж.
Харрі знизав плечима:
— Що ж, це в тебе fusiform gyrus. Гаразд, далі.
— Сьогодні вночі я зрозуміла, кого. — Вона зробила ще ковток і промокнула сліди молока серветкою.
— І кого ж?
— Тронна Гретте.
Харрі міряв її поглядом:
— Ти що, знущаєшся?
— Ні, — відповіла вона. — Просто говорю, що є певна схожість. До того ж Гретте перебував поблизу від Бугстадвеєн якраз у момент вбивства. Проте, як я сказала, я в усьому розібралася.
— А як…
— Я зв’язалася з лікарнею Геуста. Якщо це той же нальотчик, який потім пограбував відділення Норвезького банку на Кіркевеєн, то це не Гретте. В той момент він сидів у телехолі в компанії як мінімум трьох санітарів. Я послала хлопців із криміналістичного відділу зняти у Гретте відбитки пальців. Вебер щойно порівняв їх із відбитком на пляшці з-під кока-коли. Абсолютно точно, він йому не належить.
— Значить, раз вряди-годи ти помилилася?
Беате уперто хитнула головою:
— Ні, просто ми шукаємо людину, чиї фізичні характеристики ідентичні параметрам Гретте.
— Прошу мене вибачити, Беате, проте вимушений зауважити, що у Гретте немає ні фізичних, ні яких-небудь інших характеристик. Він бухгалтер, і зовнішність у нього як у бухгалтера. Я навіть уже не пам’ятаю, який він має вигляд.
— Нічого, — сказала вона, розгортаючи наступний бутерброд, — зате я пам’ятаю. У нас є на що спертися.
— Гм. У мене теж є новина. Можливо, хороша.
— Так?
— Я зараз двину в «Ботсен». Расколь виявив бажання поговорити зі мною.
— Он як?! Що ж, удачі.
— Дякую. — Харрі підвівся і, трохи пом’явшись, нарешті зважився: — Знаю, я не твій батько, але можна я тобі дещо скажу?
— Будь ласка.
Роззирнувшись на всі боки, він переконався, що їх ніхто не чує, і лише після цього ризикнув:
— На твоєму місці я був би обережніший із Волером.
—- Спасибі. — Беате відкусила великий шматок. — Але взагалі-то ти все правильно сказав про себе і про мого батька.
— Усе своє життя я прожив у Норвегії, — почав Харрі. — Виріс в Уппсалі. Батьки були вчителями. Батько мій зараз на пенсії; відтоді як померла мама, він живе як уві сні, лише зрідка відвідуючи нас, безсонних. Моїй молодшій сестричці його дуже не вистачає. Вважаю, мені теж. Мені бракує їх обох. Вони думали, що я буду вчителем. Я теж так вважав. Замість цього вступив до Школи поліції. Трохи вивчав право. Якщо мене запитають, чому я став поліцейським, я наведу десять вагомих причин, хоча сам не вірю в жодну. Тепер я про це вже і не думаю. Це просто робота, за яку я отримую гроші; іноді мені вдається зробити щось хороше, таке, що довго ще пам’ятатимуть. Мені не було і тридцяти, коли я став алкоголіком. А може, і двадцяти — це як подивитися. Кажуть, алкоголізм закладений на генному рівні. Цілком можливо. Коли я виріс, то дізнався, що мій дід, який жив в Ондальснесі, напивався щодня впродовж п’ятдесяти років. Ми бували там щоліта доти, аж поки мені виповнилося п’ятнадцять, і я нічого не помічав. На жаль, цього його таланту я не успадкував. Витворяв таке, що просто не могло пройти непоміченим. Коротше кажучи, це диво, що я все ще працюю в поліції.
Харрі покосився на табличку «Не курити» і закурив.
— Ми з Анною були коханцями шість тижнів. Вона не любила мене. Я не любив її. Порвав із нею скоріше для її ж користі. Хоча вона думала інакше.
Другий чоловік, що перебував у кімнаті, кивнув.
— За своє життя я любив трьох жінок, — вів далі Харрі. — Спочатку було перше юнацьке кохання, я навіть трохи не одружився з нею, але потім у нас усе розладналося. Вона наклала на себе руки через багато років опісля нашої останньої зустрічі. Я до цього не маю ніякого відношення. Іншу було вбито на іншому кінці світу людиною, за якою я полював. Те ж саме сталось і з моїм напарником, Елен. Не знаю чому, але жінки, які оточують мене, помирають. Може, всьому провиною гени.
— А третя твоя кохана жінка?
Третя жінка. Третій ключ.Харрі погладив пальцями ініціали АА і борідку ключа, який Расколь підштовхнув до нього на інший кінець столу, ледве Харрі увійшов до кімнати. Коли Харрі поцікавився, чи ідентичний цей ключ тому, що був посланий йому поштою, Расколь кивнув.
А потім попросив Харрі розповісти про себе.
І ось тепер Расколь сидів, обперши лікті об стіл і сплівши довгі худі пальці, мовби для молитви. Несправну трубку світильника замінили, і тепер світло, що падало на його обличчя, надавало йому рівного блідо-блакитного відтінку.
— Третя жінка зараз у Москві, — сказав Харрі. — Гадаю, вона цілком життєздатна.
— Вона твоя?
— Я б не став це так називати.
—Але ви разом?
—Так.
— І плануєте бути разом решту життя?
— Ну-у. Ми нічого не планували. Ще дуже рано про це думати.
Расколь сумно посміхнувся:
— Тобто ти ще не планував. Жінки, проте, планують. Вони планують завжди.
— Так само як і ти?
Расколь похитав головою:
— Я вмію планувати крадіжки грошей. Що стосується крадіжки сердець, тут усі чоловіки — жалюгідні любителі. Ми можемо вважати, що завоювали її, подібно до полководця, що зайняв ворожу фортецю, але надто пізно помічаємо — зрозуміло, якщо взагалі помічаємо, — що нас просто заманили в пастку. Ти що-небудь чув про Сунь-цзи?
Харрі кивнув:
— Китайський генерал, військовий тактик. Написав трактат «Мистецтво війни».
—- Стверджують, що це він написав «Мистецтво війни». Я особисто гадаю, що автором трактату була жінка. На перший погляд, «Мистецтво війни» — керівництво з тактики ведення бою, проте якщо копнути глибше, в ньму описується, як узагалі перемагати в конфліктах. А ще точніше — мистецтво отримувати те, що хочеш, за найнижчою ціною. Той, хто виграв війну, не завжди виявляється переможцем. Багато хто завойовував корону, але при цьому ніс дуже великі втрати і міг правити лише на умовах, які висували їх нібито повергнуті супротивники. Коли йдеться про владу, жінки, на відміну від чоловіків, не такі марнославні. Вони не прагнуть продемонструвати свою владу всьому світу. Жінка хоче просто мати владу, яка дозволить їй отримати решту. Упевненість. їжу. Задоволення. Помсту. Мир. Вона — раціонально мислячий володар, що вміє будувати плани, здатний бачити далі окремих битв і переможного тріумфування. До того ж вона володіє природженою здатністю визначати слабкості своєї жертви та інстинктивно відчуває, коли і куди слід завдати удару. А коли краще утриматися. Навчитися цього не можна, Спіуни
— Тому ти і сидиш зараз у в’язниці?
Расколь заплющив очі й беззвучно розсміявся:
— Я міг би відповісти, але тобі не варто вірити жодному моєму слову. Сунь-цзи говорить, що перший принцип війни — це Іхотрегіе[29]. Повір мені — всі цигани брешуть.
— Гм. Значить, якщо я тобі повірю, вийде як у грецькому парадоксі про брехуна?
— Сам роби висновок, пане поліцейський, позаяк уже ти знаєш не тільки кримінальний кодекс. Якщо всі цигани брешуть, а я циган, виходить, неправда, ніби всі цигани брешуть. Тобто я говорю правду — всі цигани брешуть. Отже, брешу і я. Логічно замкнене коло, з якого неможливо вибратися. Таке і моє життя, і це єдине, що істинно. — Він розсміявся дзвінким, майже жіночим сміхом.
— Ну що ж. Я перед тобою розкрився. Тепер твоя черга.
Расколь якийсь час роздивлявся Харрі. Потім кивнув.
— Мене звуть Расколь Баксхет. Це албанське ім’я, хоча батько завжди заперечував, що ми албанці. Він називав Албанію анальним отвором Європи. Тому мені й усім моїм братам і сестрам говорили, що ми народилися в Румунії, хрестили нас у Болгарії, а обрізання робили в Угорщині.
Расколь розповів, що сім’я його, мабуть, належала до мекарій-ців — найчисленнішої групи албанських циган. Рятуючись від переслідувань Енвера Ходжі, що ненавидів циган, вони втекли з країни, перебравшись через гори до Чорногорії, а потім вирушили далі на схід.
— Нас гнали, хоч куди б ми прийшли. Стверджували, що ми злодії. Ми і справді крали, але вони навіть не утрудняли себе пошуком доказів — єдиним доказом проти нас було те, що ми цигани. Я все це розповідаю тому, що цигана не можна зрозуміти, не уявивши собі, що він від народження носить на лобі клеймо нижчої касти. Всі режими в Європі вічно переслідували нас, чи то фашисти, чи то комуністи або демократи. Просто фашисти робили це набагато ефективніше. У циган немає якогось особливого ставлення до голокосту — він не дуже відрізнявся від тих гонінь, до яких ми здавна звикли. Ти мені, здається, не віриш?
Харрі знизав плечима. Расколь схрестив руки на грудях:
— Тисяча п’ятсот вісімдесят дев’ятого року в Данії було введено страту для всіх циганських ватажків. Через півстоліття шведи ухвалили вішати всіх циган чоловічої статі. У Моравії циганкам відрізали ліве вухо, в Богемії — праве. Архієпископ Майнца проголосив, що всіх циган слід страчувати без суду, бо сам їхній спосіб життя заборонений. Тисяча сімсот двадцять п’ятого року в Пруссії було прийнято закон, згідно з яким усі цигани, старші за вісімнадцять років, підлягали страті без ніякого судового розгляду, проте пізніше закон був змінено — віковий бар’єр понижено до чотирнадцяти років. Четверо братів батька померли у в’язниці. І тільки один із них — під час війни. Мені продовжувати?
Харрі похитав головою.
— Але і тут є логічно замкнуте коло, — вів далі Расколь. — Причина того, що нас переслідують, але ми виживаємо, завжди одна. Ми є — і будемо — інші. Як ніхто не приймає нас до себе, так і ми не приймаємо до себе ґадзо. ІДиган — це містичний і грізний чужак, про якого точно нічого не відомо, проте ходить маса чуток. Упродовж багатьох поколінь циган уважали канібалами. Коли я ріс — у Балтені під Бухарестом, — стверджували, що хми нащадки Каїна і засуджені на вічну погибель. Сусіди-ґадзо сунули нам гроші, щоб ми трималися подалі від них.
Погляд Расколя блукав по глухих стінах.
— Батько мій був ковалем, але в Румунії для ковалів не було роботи. Нам довелося перебратися на сміттєве звалище на околиці міста, де жили цигани-кальдерас. В Албанії батько був булибасом — місцевим ватажком і суддею. А тут, серед циган-кальдерас, просто безробітним ковалем.
Расколь важко зітхнув.
— Ніколи не забуду виразу його очей, коли він прийшов додому, ведучи за собою на повідці ручне буре ведмежа. Він купив його на останні гроші у циган-урсарійців. «Він уміє танцювати», — сказав батько. Комуністи платили за те, щоб подивитись, як звір танцює. Це дозволяло їм думати, що вони кращі за нього. Стефан, мій брат, намагався годувати ведмежа, але те нічого не їло. Мати запитала батька, чи не хворий ведмідь, але той відповів, що всю дорогу від Бухареста вони йшли пішки і звірові просто потрібно відпочити. Через чотири дні ведмежа здохло.
Расколь знову заплющив очі й усміхнувся своєю сумною усмішкою:
— Тієї ж осені, засуджені на вічну погибель, ми із Стефаном втекли. Двома ротами менше. Ми вирушили на північ.
— Скільки вам було років?
— Мені дев’ять, йому дванадцять. У нас був план перебратися до Західної Німеччини. У той час там приймали біженців зі всієї Європи і годували їх — таким чином німці замолювали свої гріхи. Стефан вважав, що чим ми молодші, тим більше шансів у нас туди потрапити. Але на кордоні з Польщею нас зупинили. Проте ми дісталися Варшави й заночували під мостом, загорнувшись кожен у свою вовняну ковдру, за огорожею східного залізничного терміналу в районі Всходні. Ми знали, що тут можна відшукати шлепера — провідника, що переправляє людей туди, куди їм потрібно. Після кількох днів пошуків ми зустріли чоловіка, що говорив по-румунськи й називав себе провідником; він обіцяв перевести нас до Західної Німеччини. Щоправда, у нас не було грошей, аби йому заплатити, проте він сам знайшов ихід: сказав, що знає людей, готових викласти купу грошей за красивих циганських хлопчиків. Мені було незрозуміло, про що він говорив, Стефан же, навпаки, чудово все зрозумів. Він відвів провідника вбік, і вони довго про щось сперечалися; при цьому провідник час від часу показував на мене. Стефан тільки вперто мотав головою, і під кінець провідник сплеснув руками й, очевидно, здався. Стефан велів мені чекати, а сам кудись виїхав із ним на автомобілі. Я слухняно чекав, час ішов, а його все не було. Настала ніч, і я заснув. У перші дві ночі під мостом я раз у раз прокидався при звуку гальм товарних потягів, що прибували, проте незабаром мій молодий слух почав підказувати мені, що це зовсім не ті звуки, яких слід побоюватись. Отже, я заснув і прокинувся, лише коли ближче до півночі почув обережні кроки. Це був Стефан. Він забрався під ковдру і притиснувся до сирої кам’яної стіни. Я чув, що він плаче, проте продовжував лежати із заплющеними очима, не подаючи вигляду, що не сплю. І скоро знову стали чутні лише звуки поїздів, що прибувають. — Расколь підвів голову: — Ти любиш поїзди, Спіуні ?.
Харрі кивнув.
Провідник повернувся наступного дня. Він сказав, що потрібні ще гроші, і Стефан знову виїхав на автомобілі. Чотири дні по тому я прокинувся дуже рано і насамперед подивився на Стефана. Його не було всю ніч. Він спав, як завжди, із напіврозплющеними очима, в морозному повітрі виднілася хмарка пари від його дихання. На розпухлих, щільно стиснутих губах запеклася кров. Я узяв свою ковдру й пішов на вокзал. Там перед туалетами, також в очікуванні відправки на захід, розташувалася сім’я циган-кальдерас. Я заговорив зі старшим із хлопчиків. Він розповів мені, що той, кого ми прийняли за шлепера, насправді звичайний вокзальний сутенер. їх батькові він пообіцяв тридцять злотих, щоб той узяв із собою ще двох хлопчиків. Я показав хлопцю свою шерстяну ковдру. Вона була товста і красива — ми вкрали її в Любляні просто з білизняного мотузка. Хлопцю вона сподобалася. На носі був грудень. Я попросив, щоб він показав мені свій ніж. Він був у нього під сорочкою.
— Звідки ти знав, що у нього є ніж?
— У кожного цигана є ніж. Для їжі. Навіть члени однієї сім’ї завжди користуються тільки власними столовими приборами, побоюючись шаЬгіше — зарази. Той хлопець зробив вигідний обмін. Ніж у нього був маленький і тупий. На щастя, мені вдалося його нагострити в залізничній майстерні.
Довгим гострим нігтем правого мізинця Расколь почухав перенісся.
— Того ж вечора, щойно Стефан всівся в автомобіль, я запитав сутенера, чи немає у нього покупця і на мене. Він просяяв і попросив мене почекати. Коли він повернувся, я стояв у тіні під мостом і дивився на потяги, що йдуть і прибувають. «Йди сюди, сінті! — крикнув він. — У мене є хороший клієнт. Багатий партійний функціонер. Ну йди ж, у нас мало часу!» Я відповів: «Нам треба дочекатися поїзда з Кракова». Він підійшов до мене і схопив за руку. «Ходімо просто зараз, розумієш?» Я ледве діставав йому до грудей. «Ось він, дивися», — я вказав у бік колій. Він відпустив мене і підвів голову. Повз нас довгою низкою йшли сталеві вагони, із вікон виглядали бліді обличчя. Нарешті було те, чого я чекав. Скрегіт сталі об сталь, коли включилися гальма. Він перекрив усі звуки.
Харрі заплющився, неначе це могло допомогти йому зрозуміти, чи правдива розповідь Расколя.
— Коли повз мене поволі пропливали останні вагони, я побачив жіноче обличчя, що дивилося на мене з вікна. Я неначе зустрівся з примарою. Вона була схожа на мою матір. Я підняв скривавлений ніж і показав їй. Знаєш, Спіуніу це був єдиний момент у моєму житті, коли я відчував себе абсолютно щасливим. — Расколь мрійно ‘‘заплющив очі, неначе знов переживаючи цю хвилину. — Koke per koke. Голова за голову. Так албанці кажуть про кровну помсту. Найвище захоплення і найнебезпечніше сп’яніння з усіх, дарованих людям Господом.
— Що було потім?
Расколь розплющив очі:
— Знаєш, Спіуніу що таке baxt7.
— Поняття не маю.
— Доля. Успіх і карма. Те, що управляє нашим життям. Я знайшов гаманець сутенера, в ньому виявилося три тисячі злотих. Повернувся Стефан; разом із ним ми перенесли труп через колії та поклали в товарний вагон потяга, що йде на схід. Самі ми вирушили на північ. Два тижні по тому в Гданську ми пробралися на корабель, який довіз нас до Швеції. Звідти попрямували в Осло. Тут, у Тойені, була земельна ділянка, на якій стояли чотири фургони. У трьох із них жили цигани. Четвертий — старий, ветхий, із поламаною віссю — порожній. Він став будинком для мене і Стефана на п’ять подальших років. Тут різдвяного вечора ми відсвяткували мій дев’ятий день народження. Закутавшись у єдину вовняну ковдру, що залишилась у нас, ми їли печиво, запиваючи його молоком. Наступного дня ми вперше зламали кіоск і вирішили, що нарешті потрапили в підходяще місце. — Расколь широко всміхнувся. — Це виявилося простішим, ніж відняти у дитини цукерочку.
Досить тривалий час вони сиділи мовчки.
— У тебе такий вигляд, ніби ти все ще не до кінця мені віриш, — сказав нарешті Расколь.
— Хіба це має якесь значення? — грубувато парирував Харрі.
Расколь усміхнувся.
— Звідки ти знаєш, що Анна тебе не любила? — у свою чергу запитав він.
Харрі мовчки знизав плечима.
Рука об руку, скуті наручниками, вони ввійшли до «Кишки».
— Не варто на всі сто відсотків розраховувати, що я впізнаю нальотчика, — попередив Расколь. — Цілком може бути, що це хто-небудь із залітних.
— Зрозуміло, — буркнув Харрі.
— Чудово.
— Та якщо Анна — дочка Стефана і він живе в Норвегії, чому його не було на похороні?
— Тому що він мертвий. Зірвався, коли ремонтував дах багато років тому.
— А мати Анни?
— Вони з сестрою і братом після смерті Стефана подалися на південь, до Румунії. Адреси її я не знаю, та і взагалі сумніваюся, щоб вона в неї була.
— Іварссону ти сказав, що родичі не прийшли на похорон, тому що вона накликала ганьбу на всю сім’ю.
— Невже? — У карих очах Расколя блиснули лукаві іскорки. — Якщо скажу, що збрехав, ти мені повіриш?
— Повірю.
— Однак я не брехав. Сім’я відкинула Анну. Для батька вона більше не існувала, він заборонив називати її ім’я у своїй присутності. Щоб уникнути таЬгіте. Розумієш?
— Чесно кажучи, ні.
Вони дійшли до будівлі Управління й зупинилися в очікуванні ліфта. Расколь пробурмотів щось нерозбірливе; вголос же він запитав:
— А чому ти вирішив, що мені можна вірити, Спіуні?
— Хіба у мене є вибір?
— Вибір завжди є.
— Набагато цікавіше, чому ти віриш мені. Хай ключ, який я тобі дав, дублікат ключа від квартири Анни, але ж зовсім не факт, що я знайшов його у вбивці.
Расколь похитав головою:
— Ти не зрозумів. Я не вірю нікому. Покладаюся лише на інстинкт. А він підказує мені, що ти зовсім не дурень. У кожного є щось, заради чого він живе. Те, що можна у нього відняти. У тому числі й у тебе. Це зовсім не складно.
Двері ліфта розкрились, і вони ввійшли всередину.
Поки Расколь проглядав відеозапис пограбування, Харрі в напівтемряві спостерігав за ним. Циган сидів із незворушним виглядом, випроставшись і щільно стиснувши долоні. Обличчя його залишалося безпристрасним навіть тоді, коли в «Камері тортур» пролунав спотворений звук пострілу з гвинтівки.
— Хочеш проглянути ще раз? — запитав Харрі, коли вони дійшли до останніх кадрів, на яких Забійник ішов по Індастрі-гате.
Не потрібно, — відмовився Расколь.
— Ну і?.. — Харрі спробував приховати збудження.
— А ще що-небудь є?
Харрі сприйняв це як поганий знак:
— Е-е. У нас є запис відеокамери із «Севен-елевен», розташованого навпроти, звідки він спостерігав за банком перед самим пограбуванням.
— Став.
Харрі прокрутив плівку двічі.
— Ну? — повторив він своє запитання, коли зображення на екрані знову змінилося заметіллю.
— Я так розумію, що було ще декілька нальотів, і ми могли б подивитись і ці записи, — сказав Расколь і поглянув на годинник. — Проте все це марна трата часу.
— Мені здавалося, ти говорив, що час — це єдине, чого у тебе в надлишку.
— Очевидна брехня. — Расколь підвівся і простягнув Харрі руку. — Якраз із часом у мене туго. Давай, Спіуні, пристібай нас.
Харрі подумки вилаявся. Він защипнув наручники на зап’ясті Расколя, і вони разом, бочком, протиснулися між столом і стіною до дверей. Харрі взявся за собачку замка.
— Більшість із тих,хто грабує банки, — прості хлоп’ята, — сказав Расколь. — Через те вони і грабують банки.
Харрі завмер.
— Одним із найзнаменитіших грабіжників був американець Віллі Саттон, — вів далі Расколь. — Коли він був спійманий і постав перед судом, суддя запитав його, чому він грабує банки. Саттон відповів: «Because that’s where the money is»[30]. У американців цей вираз став крилатим — мабуть, як приклад того, з якою геніальною прямотою і простотою можна висловлюватися. Щодо мене, я тут бачу лише ідіота, який попався. Кращі грабіжники банків — ті, що залишилися невідомими, але їх ніхто не цитує. Ти про них ніколи і не чув. Той, кого ви шукаєте, саме такий.
Харрі все ще вичікував.
— Гретте, — сказав Расколь.
— Гретте? — Беате так витріщила очі, що, здавалося Харрі, ще трохи — і вони вилізуть їй на лоба. — Гретте? — На шиї в неї нервово забилася тоненька жилка. — У Гретте алібі! Тронн Гретте — бухгалтер із розладнаними нервами, а зовсім ніякий не грабіжник! Тронн Гретте… та він…
— Він невинуватий, — сказав Харрі. — Знаю. — Зробивши крок усередину, він зачинив за собою двері її кабінету і плюхнувся на стілець біля письмового столу. — Але ми говоримо не про Тронне Гретте.
Беате розкрила і знову закрила рот, досить виразно зашльопавши при цьому губами.
— Ти чула про Льва Гретте? — запитав Харрі. — Расколь сказав, що йому досить було і перших тридцяти секунд, а далі він дивився лише для того, щоб остаточно переконатися. Тому що Лева Гретте вже багато років ніхто не бачив. Останнє, що чув про нього Расколь, — це що він живе за кордоном.
— Лев Гретте, — повторила Беате, і погляд її зробився відсутнім. — Пам’ятаю, батько розповідав мені про нього — такий кримінальний вундеркінд. Я читала рапорти про нальоти, в яких, як підозрювали, він брав участь, коли йому було всього шістнадцять. Він був легендою, тому що поліції так і не вдалося його затримати, а коли він зник, у нас не залишилося нічого, навіть його відбитків. — Вона подивилася на Харрі. — Як же я могла зробити таку дурницю?! Та ж фігура. Схоже обличчя. Це брат Тронна Гретте, вірно?
Харрі кивнув.
Беате наморщила лоб:
— Виходить, що Лев Гретте застрелив власну невістку.
— І це пояснює дещо інше, чи не так?
Подумавши, вона поволі кивнула:
— Двадцять сантиметрів між обличчями. Вони знали одне одного.
— І якщо Лев Гретте зрозумів, що його впізнали.
— Звичайно, — підхопила Беате. — Вона стала свідком, і він не міг допустити, щоб вона його впізнала.
Харрі підвівся.
— Піду попрошу Халворсена зварити нам що-небудь міцніше. Зараз дивитимемося відео.
— Готовий посперечатися, Леву Гретте заздалегідь не було відомо, що Стіне Гретте працює там, — сказав Харрі, дивлячись на екран. — Видно, він її впізнав, але все-таки вирішив використовувати як заручницю. Проте він мав розуміти, що зблизька вона обов’язково впізнає його — хоч би по голосу.
Беате здивовано похитала головою, дивлячись на кадрі, де поки панували мир і спокій, а Авґуст Шульц, який човгає підошвами, був іще на півдорозі до мети своєї подорожі.
— Тоді чому він усе-таки зробив це?
— Він професіонал. Не звик нічого залишати на волю випадку. Стіне Гретте була засуджена ось із цієї миті. — Харрі зупинив запис на тому місці, де нальотчик заходить до банку й оглядає приміщення, неначе скануючи його. — Як тільки Лев Гретте побачив її і зрозумів, що, можливо, вона його впізнає, він тут же вирішив — вона мусить померти. Тому він цілком міг використовувати її як заручницю.
— Абсолютно холоднокровно.
— Не те слово. Єдине, що я не зовсім розумію, — навіщо йому йти на вбивство, якщо його однаково вже розшукують за минулі пограбування?
Вебер увійшов до вітальні, тримаючи в руках тацю з кавою.
— Так, але Лева Гретте ніхто не розшукує за минулі пограбування, — сказав він, обережно ставлячи тацю на журнальний столик. Вітальня мала такий вигляд, мовби відтоді, як її вмеблювали ще у п’ятдесяті роки, нічия рука її не торкалася. Плюшеві крісла, піаніно й запорошені рослини на підвіконнях створювали дивне відчуття спокою, навіть маятник годинника, що висів у кутку, гойдався безшумно. З портрета, що стояв у рамці за склом на каміні, беззвучно сміялася сивоволоса жінка з сяючими очима. Тиша поселилася тут, коли вісім років тому Вебер овдовів. Усе навколо нього замовкло раз і назавжди; здавалося, навіть із піаніно тепер не видобути ні звуку. Квартира розташовувалася на першому поверсі старого будинку в Тоєні. Й шум транспорту, що доносився з вулиці, лише підкреслював тишу, яка панувала тут. Обережно, неначе це був музейний експонат, Вебер влаштувався в одному з двох крісел із високими спинками.
— Нам так і не вдалося знайти жодного доказу, що Гретте був причетний до якого-небудь пограбування. Ні прикмет, отриманих від свідків, ні доносів інформаторів, ні відбитків пальців або якихось інших речових доказів. У звітах лише вказувалося, що він є підозрюваним.
— Гм. Отже, поки у Стіне Гретте не з’явилася можливість його здати, він, можна сказати, залишався людиною з кришталевою репутацією?
— Цілком вірно. Печиво?
Беате похитала головою.
У Вебера був вихідний, проте Харрі по телефону наполіг на тому, щоб вони заїхали до нього. Він знав, що Вебер неохоче приймає гостей, але це нітрохи його не збентежило.
— Ми попросили чергового криміналіста звірити відбиток пальця на пляшці з-під кока-коли з відбитками Лева Гретте, відомими по тих пограбуваннях, в яких його підозрювали, — сказала Беате. — Але він нічого не знайшов.
— Як я і говорив, — зауважив Вебер, поправляючи кришку на кавнику, — Лев Гретте ніколи не залишав на місці злочину ніяких слідів.
Беате погортала свої записи.
— Ти згоден із Расколем, що цей злочин здійснений Левом Гретте?
— Ха. А чом би й ні? — Вебер почав розливати каву по чашках.
— Тому що жодне пограбування, у причетності до яких його підозрюють, не здійснювалось із застосуванням насильства. І потім, вона все-таки була його невісткою. Вбити, бо тебе можуть упізнати, — чи не дуже це слабкий мотив для вбивства?
Вебер припинив розливати каву й уважно подивився на неї. Потім поглянув на Харрі, який тільки мовчки знизав плечима.
— Ні, не дуже, — нарешті сказав він і знову зайнявся кавою. Беате болісно почервоніла.
— Вебер у нас поборник класичної школи, — мало не вибачливим тоном почав Харрі. — Він вважає, що вбивство за визначенням виключає скільки-небудь раціональні мотиви. Існують лише приводи, різною мірою складні та заплутані, але завжди невмотивовані, хоча в деяких із них часом удається вгледіти щось схоже на здоровий глузд.
— Саме так, — згідно кивнув Вебер, відставляючи вбік кавник.
— А я ось усе думаю, — сказав Харрі, — чому Лев Гретте тікав із країни, хоча в поліції на нього нічого не було?
Вебер змахнув з підлокітника крісла невидиму порошинку:
— Точно не скажу.
— Тонно?
Вебер стиснув тонку, витончену ручку каврвої чашки товстим, великим і пожовтілим від нікотину вказівним пальцем.
— У той час з’явилась одна чутка. Не те щоб ми особливо їй вірили. Стверджували, що він тікав не від поліції. Хтось чув, що останнє пограбування пройшло не зовсім за планом. Нібито Гретте кинув напарника напризволяще.
— Яким чином? — запитала Беате.
— Цього ніхто не знав. Одні думали, що Гретте був водієм і виїхав, залишивши напарника в банку, як тільки на місці злочину з’явилася поліція. Інші говорили, що наліт пройшов успішно, але Гретте втік за кордон, прихопивши спільні гроші. — Вебер зробив ковток і обережно поставив чашку на місце. — Але з погляду тієї справи, над якою ми зараз працюємо, особливо цікаво, не яким чином, а кого саме він підвів. Хто був цей його напарник.
Харрі подивився на Вебера:
— По-твоєму, ним був?..
Старий криміналіст кивнув. Беате і Харрі перезирглянулися.
— Чорт! — вилаявся Харрі.
Беате ввімкнула лівий поворотник і почала чекати розриву в потоці машин, що мчать праворуч по Тоєн-гате. Харрі заплющив очі. Він знав, що якщо зосередитися, то шум машин, які проносяться мимо, можна прийняти за плескіт штормових хвиль об ніс порома, а сам він дивиться за борт на клапті білої піни, вклавши долоньку в руку діда. Проте на все це у нього зараз не було часу.
— Значить, у Расколя є свої рахунки з Левом Гретте, — сказав Харрі, розплющуючи очі. — І він указує нам на нього як на людину, що зробила пограбування. Так що ж, нальотчик на відеоплів-ці — справді Гретте чи Расколь просто хоче таким чином йому помститись? Чи це нова затія Расколя, щоб поводити нас за ніс?
— Чи, як сказав Вебер, усе це порожні чутки, — підсумувала Беате. Потік машин праворуч не припинявсь, і вона нетерпляче барабанила пальцями по керму.
— Може, ти і маєш рацію, — сказав Харрі. — Щоб помститися Гретте, Расколю не потрібна допомога поліції. А якщо зрада Гретте — порожні чутки, навіщо Расколю звинувачувати його в пограбуванні, якого він не здійснював?
— Чергова чудасія?
Харрі похитав головою:
— Расколь — тактик. Він не вказував би не на ту людину без вагомої на те причини. Зовсім не обов’язково, що Забійник діє цілком самостійно.
— Що ти маєш на увазі?
— Може, всі ці пограбування планує хтось інший. Хтось, у кого є можливість діставати зброю. Автомобілі. Конспіративні квартири. У кого є чистильник, який знищує потім зброю і одяг грабіжника. І мийнику який відмиває гроші.
— Расколь?
— Якщо Расколь хоче відвернути нашу увагу від справжнього злочинця, що може бути хитромудрішим, аніж змусити нас шукати людину, чиє місцеперебування нікому не відоме? Не виключено, що він давно помер або живе за кордоном під чужим ім’ям. Коротше кажучи, підозрюваного, якого нам ніколи не вдасться виключити. Так він може змусити нас ганятися за влас-ною тінню, замість того щоб ловити винного.
— По-твоєму, він бреше?
— Всі цигани брешуть.
— І що?
— Я цитую Расколя.
— Що ж, принаймні у відчутті гумору йому не відмовиш. То чом би йому не брехати тобі, якщо він бреше всім?
Харрі не відповів.
— Нарешті просвіт, — сказала Беате, легенько натискаючи на газ.
— Постій! — раптово вигукнув Харрі. — Давай праворуч, до Фіннмарк-гате.
— Будь ласка, — здивовано сказала вона, звертаючи на вулицю перед Тоєн-парком. — Куди їдемо?
— Треба б провідати Тронна Гретте.
Сітки на тенісному корті не було. І не було світла в жодному з вікон квартири Гретте.
— Немає вдома, — констатувала Беате, коли і після другого дзвінка їм ніхто не відчинив.
Сусідське вікно несподівано відчинилося.
— Тронн там, удома він, — почувся гаркавий голос, і у вікні з’явилося зморщене баб’яче личко, яке показалося Харрі ще смаглявішим, аніж минулого разу. — Просто відчиняти не хоче. Дзвоніть довше, він відчинить.
Беате рішуче втопила кнопку, і з квартири донеслася дзвінка однотонна трель, що неприємно різонула слух. Сусідське вікно зачинилось, і відразу ж услід за цим вони побачили бліде обличчя з синяво-чорними колами навколо очей, які поглядали на них із якнайглибшою байдужістю. На Тронне Гретте був жовтий халат. Вигляд він мав такий, ніби щойно підвівся з ліжка, проспавши цілий тиждень. І не виспався. Не кажучи ні слова, він жестом запропонував їм увійти. При цьому промінь сонця яскраво запалив діамант на його лівому мізинці.
— Лев був не таким, як усі, — сказав Тронн. — У п’ятнадцять років він ледве не вбив людину.
Він мрійно всміхнувся, мовби це був один із найдорожчих його спогадів.
— Ми з ним неначе поділили на двох один повний комплект генів. Те, чого не було в нього, було у мене, й навпаки. Ми виросли тут, у Дісенгренді, в цьому самому будинку. Лева знала вся округа, а я — я був просто його молодшим братом. Перші мої спогади — про школу: про те, як на змінах Лев ходив по водостоку. Водостік був на рівні четвертого поверху, і ніхто з учителів не наважувався зняти брата. Ми стояли внизу й підбадьорювали його криками, поки він там танцював, балансуючи руками. Як зараз, бачу його фігурку на тлі блакитного неба. Я зовсім не боявся за нього, мені й на думку не могло спасти, що мій старший брат може зірватися. Здається, всі присутні переживали такі самі почуття. Лев — єдиний, хто міг упоратися з братами Гаустенами з блокових будинків на Травервеєн, хоча вони були на два роки старші й уже встигли побувати в колонії для неповнолітніх. Коли Леву було чотирнадцять, він украв у батька автомобіль, з’їздив до Ліллес-трьома й повернувся звідти з красивим пакетом, який поцупив у кіоску на станції. Батько так нічого й не помітив. А пакет Лев подарував мені.
Здавалося, ще трохи — і Тронн Гретте всміхнеться. Вони влаштувалися за столом на кухні. Тронн приготував какао. Порошок він насипав у чашки просто з банки, яку спочатку довго крутив у руках і розглядав. На її металевій поверхні тушшю було виведено: «КАКАО». Почерк акуратний — видно, жіночий.
— Адже і з нього цілком моглб вийти щось путнє, — продовжував Тронн. — Біда в тому, що йому все швидко набридало. Всі говорили, що такого талановитого футболіста в команді «Шейд» не було вже багато років. Його навіть запросили грати за юнацьку збірну країни, але одного разу він просто сказав, що не хоче більше ходити на тренування. Коли йому виповнилося п’ятнадцять, він узяв у когось гітару і вже через два місяці виступав у школі з власними композиціями. Один хлопець, якого звали Воктор[31], запропонував йому грати в їхньому ансамблі в Гроруді, проте Лев відмовився — на його думку, решта музикантів гурту йому і в підметки не годилися. Все у нього виходило само собою. У нього і в школі все йшло б як по маслу, якби він робив уроки і трохи менше прогулював. — Тронн криво посміхнувся. — Розплачуючись краденими ласощами, він змусив мене навчитися копіювати його почерк, аби я писав за нього твори. Отже з норвезької в нього завжди були хороші оцінки. — Тронн навіть засміявся, проте тут же різко обірвав себе і знову посерйознішав. — Потім гітара йому набридла, і він вступив до молодіжної банди старших хлопців із Орвола. Лев ніколи не шкодував про те, від чого відмовлявся, постійно прагнучи знайти щось нове, краще, цікавіше.
— Може, безглуздо запитувати про це його брата, — сказав Харрі. — Але ти дійсно добре його знаєш?
Якийсь час Тронн роздумував:
— А запитання-то зовсім не дурне. Так, ми з ним росли разом. Так, Лев був товариським і цікавим хлопцем, із яким усі — і хлопці, й дівчата — були не проти познайомитися. Проте насправді він самотній вовк. Одного разу він признався мені, що у нього немає справжніх друзів — тільки поклонники і прихильниці. Багато чого в ньому я не міг зрозуміти. Наприклад, коли брати Гаустени приходили до нас битись. їх було троє, і всі старші за Лева. Місцеві хлопчиська кидалися врозтіч, ледве забачивши їх. Але тільки не Лев. Він і не думав тікати. Вони лупцювали його п’ять років. Та якось одного разу старший із них, Рогер, з’явився сам. Як завжди, ми розбіглися. Коли я обережно виглянув із-за будинку, то побачив, що Рогер лежить навзнак, а Лев сидить на ньому верхи. Ногами він затиснув руки Рогера, а сам тримав прутик. Я підійшов ближче, щоб усе бачити. Окрім важкого сопіння, жоден із них не видав ні звуку. І тут я став свідком того, як Лев устромив прутик Рогеру просто в око.
Беате засовалася на стільці.
— Лев діяв зосереджено, ніби займався справою, що вимагала найбільшої точності й акуратності. Схоже, він збирався вийняти очне яблуко. У Рогера з ока текла кров, з мочки вуха вона капала на асфальт. Стояла така тиша, що був чутний звук падаючих крапель — кап-кап.
— І що ти зробив? — запитала Беате.
— Виблював. Я ніколи не виносив вигляду крові — мене від цього мутить і стає погано. — Тронн поволі похитав головою. — Лев відпустив Рогера і пішов зі мною додому. Око Рогеру врятували, проте після цього брати Гаустени до нас більше не потикались. Але я так і не зміг забути те, що побачив: Лева з прутиком у руці. Тоді я ще подумав, що деколи мій старший брат перетворюється на іншу людину, якої я зовсім не знаю. На жаль, такі перетворення почали відбуватися з ним усе частіше й частіше.
— Ти говорив про те, ніби він намагався когось убити?
— Це трапилось якось недільним ранком. Прихопивши з собою викрутку й олівець, Лев вирушив на велосипеді до одного з пішохідних містків біля кільцевої автодороги. Адже ви бували на таких містках, знаєте? Досить неприємне відчуття, тому що йти доводиться на семиметровій висоті по ґратчастих металевих квадратиках, крізь які видно все, що робиться під тобою. Як я вже сказав, стояв недільний ранок і народу було небагато. Лев відкрутив гвинти, якими кріпився майданчик, залишивїпи тільки два з одного краю, а під інший підклав олівець. І почав чекати. Першою показалася пані, «очевидно, свіжовідтрахана», як висловився Лев. Виряджена, скуйовджена, щохвилини чортихаючись, вона шкандибала на зламаній шпильці. — Тронн неголосно розсміявся. — До п’ятнадцяти років Лев багато що встиг побачити і спробувати. — Він підніс чашку до рота і застиг, здивовано дивлячись у вікно на сміттєвоз, що зупинився біля помийних баків за сушкою для білизни. Сьогодні у нас що, понеділок?
— Ні, — відповів Харрі. Він так і не доторкнувся до своєї чашки. — Так що ж було з цією дівчиною?
— Адже там два ряди ґрат. Вона пішла по лівому. «Неталан», — говорив потім Лев. Він би віддав перевагу їй, а не старому. Загалом, по правому ряду ішов старий. Через підкладений олівець відгвинчені ґрати виступали, і Льву здалося, що старий помітив небезпеку — в міру наближення до неї він ішов усе повільніше й повільніше. Перш ніж зробити останній крок, він немов застиг із піднятою ногою.
Поволі хитаючи головою, Тронн споглядав, як сміттєвоз із шумом заковтує сусідське сміття.
— Ледве він опустив ногу, як ґрати звалилися вниз, мов кришка люка. Ну знаєте, такого, який використовують, щоб вішати людей. Старий упав на асфальт і зламав собі обидві гомілки. Якби це сталося не в неділю вранці, його б тут же переїхала машина. «Неталан», — сказав Лев.
— А в поліції він теж це повторив? — поцікавився Харрі.
— Еге-е, поліція, — на розтяг мовив Тронн, дивлячись у свою чашку. — Вони прийшли через два дні. Двері їм відчинив я. Вони запитали, чи належить велосипед, що стоїть на вулиці, кому-небудь у будинку. Я відповів ствердно. Виявилось, що свідок бачив, як Лев від’їжджав од пішохідного містка. Він повідомив поліції прикмети велосипеда і хлопця в червоній куртці. Я показав їм червону дуту куртку, яка тоді була на братові.
—Ти? — здивувався Харрі. — Виходить, ти здав власного брата?
Тронн зітхнув:
— Я сказав, що це мій велосипед і моя куртка. Зовні ми з Левом дуже схожі.
— Навіщо ти так учинив?
— Мені було чотирнадцять — дуже мало, щоб мене карати. А Лева б відправили до колонії для неповнолітніх, туди, де побував Рогер Гаустен,
— А як до цього поставилися батько з матір’ю?
— Що вони могли сказати? Всі, хто нас знав, здогадувалися, чиїх рук це справа. Лев був хуліганом, він крав солодощі й кидався камінням, а я — тихий, слухняний хлопчик, який старанно вчився і переводив стареньких через вулицю. У сім’ї про це просто більше ніколи не говорили.
Беате кашлянула:
— А хто вирішив, що краще буде, коли ти візьмеш провину на себе?
— Я сам. Я любив Лева більше всіх на світі. Я і зараз розповідаю це тільки тому, що термін давності у справі вже закінчився. А крім того… — Тронн всміхнувся своєю характерною байдужою усмішкою. — Іноді мені навіть хотілося, щоб це я наважився на такий вчинок.
Харрі та Беате мовчки крутили в руках чашки. Харрі роздумував, кому з них зараз варто поставити наступне запитання. Якби з ним була Елен, вони б уже давно розібралися.
— Де… — одночасно почали обоє. Тронн здивовано заморгав. Харрі, поступаючись, кивнув Беате.
— Де твій брат зараз? — запитала вона.
— Де… де зараз Лев? — Тронн подивився на неї, явно не розуміючи.
— Так, — підтвердила вона. — Нам відомо, що якийсь час тому він зник.
Гретте обернувся до Харрі.
— Ви не говорили, що мова у нас піде про Лева. — У голосі його звучали докірливі нотки.
— Ми сказали, що хотіли б побалакати про те про се, — сказав Харрі. — Про «те» ми вже побалакали.
Тронн різко підвівся, схопив чашку, поспішно підійшов до раковини і виплеснув залишки какао:
— Але Лев… він же… Яке він має до всього цього відношення?
— Може, і ніякого, — сказав Харрі. — У такому разі нам тим більше знадобиться твоя допомога, щоб довести його непричетність.
— Його ж навіть немає в країні, — простогнав Тронн, повертаючись до них.
Беате і Харрі перезирнулися.
— А де він живе? — запитав Харрі.
Перш ніж відповісти, Тронн помовчав рівно на одну десяту частку секунди довше, ніж потрібно:
— Не знаю.
Харрі провів очима від’їжджаючий жовтий сміттєвоз:
— Не дуже-то в тебе виходить брехати.
Тронн, не відповідаючи, дивився на нього застиглим поглядом.
Харрі гмикнув.
— Може, нам і не варто розраховувати, що ти допоможеш нам відшукати свого братика. З іншого боку, це ж твою дружину вбили. І у нас є свідок, який стверджує, що вбивця — твій брат. — Вимовляючи останні слова, він підвів погляд на Тронна і побачив, як на шиї в того під в’ялою блідою шкірою нервово сіпнувся кадик. У повислій услід за цим тиші чутно було, як у сусідів грає радіо.
Харрі кашлянув:
— Отже ми були б вельми вдячні, якби ти все ж таки зумів нам що-небудь повідомити.
Тронн похитав головою.
Ще якийсь час посиділи мовчки. Потім Харрі підвівся:
— Гаразд, якщо надумаєш, ти знаєш, як нас знайти.
Вони стояли на ґанку, і Тронн мав такий змучений вигляд, як тоді, коли вони тільки прийшли до нього. Харрі, примружившись, подивився на низьке4сонце, що прозирало з-за хмар.
— Розумію, Гретте, це нелегко, — сказав він. — Але може, саме зараз час зняти з себе ту червону куртку.
Під вечір хмари розсіялися. Дорогою додому від «Шрьодера» в кінці Доврегата Харрі зупинився, задер голову і подивився на небо. У безмісячній вишині тихо мерехтіли зірки. Один вогник — літак — поволі плив на північ у бік Гардерму-ена. Туманність «Кінська Голова» в сузір’ї Оріон. Туманність «Кінська Голова». Оріон. Хто ж йому про це розповідав? Невже Анна?
Увійшовши до квартири, він насамперед увімкнув центральний канал, аби послухати новини. Різні героїчні історії про мужність американських пожежників. Довелося вимикати. Знизу з вулиці доносився чоловічий голос, що викрикував жіноче ім’я. Судячи з голосу, чоловік був п’яний. Харрі порився в кишенях у пошуках клаптика паперу з новим номером телефону, який дала йому Ракель, і раптово виявив усе ще лежачий там ключ із ініціалами АА. Він прибрав його подалі в шухляду телефонного столика, а сам набрав номер. Відповіді не було. Тому, коли пролунав дзвінок, він був упевнений, що передзвонює Ракель. Замість цього крізь потріскування він почув голос Ейстейна:
— От чорт, як же вони тут водять!
— Не варто так кричати, Ейстейн.
— Чорт мене забирай, та вони тут усі — просто вбивці на шосе! Із Шарм-ель-Шейха взяв таксі просто до місця. Я-то думав, відмінна прогулянка — через пустелю, ніякого транспорту, пряма дорога. Та ба. Присягаюся тобі. Це диво, що я все ще живий. А ця спека! А коників тутешніх чув? Цвіркуни пустелі! Цвірчать вище за всіх у світі. Маю на увазі висоту звуку. Всі мізки навиворіт вивернули, чорти. Ось що тут добряче — так це море! Вода — шик! Абсолютно прозора, з трохи зеленкуватим відливом. А температура — як температура тіла, так що її навіть не помічаєш. Виліз учора з моря, так віриш, чорт мене забирай, не міг зрозуміти, купався я чи…
— Біс із нею, з водою, Ейстейн. Ти знайшов сервер?
— І так і ні.
— Що це означає?
Відповіді Харрі не отримав. Мабуть, на іншому кінці дроту зав’язалася дискусія, з якої до Харрі долітали лише фрагменти типу «the boss» і «the money».
— Харрі? Вибач, у хлопця тут параноя. Та й у мене також. Усе бісова спека! Але я знайшов, як мені здається, той самий сервер. Звичайно, є шанс, що хлопець мене, обдурює, але завтра я, схоже, побачу й саму машину, і господаря. Три хвилини роботи біля клавіатури — і я точно знатиму, чи це те, що нам потрібно. Тоді останнє — лише питання ціни. Принаймні сподіваюся. Зателефоную завтра. Бачив би ти, які ножі у тутешніх бедуїнів.
Сміх Ейстейна звучав глухо, як із бочки.
Перш ніж згасити світло, Харрі погортав енциклопедію. Туманність «Кінська Голова» виявилася темною туманністю, про яку мало що відомо. Як, утім, і про Оріон, який, проте, був названий одним і найкрасивіших сузір’їв. Також указувалося, що Оріоном звався якийсь міфологічний персонаж — титан, мис-ливець-велетень. Він був спокушений богинею зорі Еос, після чого Артеміда в гніві вбила його. Харрі ліг спати з таким відчуттям, що хтось про нього згадує.
Коли наступного ранку він розплющив очі, в голові у нього був щонайповніший безлад: усі думки перемішались і сплутались, у свідомості проносились якісь смутні відчуття та уривки напівзабутих спогадів. Неначе хтось зробив у нього в мізках обшук і тепер вміст, до того акуратно розсортований по різних полицях і ящиках, був звалений в одну велику купу. Мабуть, уночі йому щось снилося. Телефон у передпокої дзвонив не вгаваючи. Харрі, зробивши над собою зусилля, підвівся й узяв слухавку. Це знову був Ейстейн. Він говорив із якоїсь контори в Ель-Торі.
— У нас проблеми, —- сказав він.
Кутики губ у Расколя опущені так, що здається, ніби він весь час злегка всміхається. Ось і тепер неможливо визначити, чи то він і справді всміхнувся цією своєю легкою усмішкою, чи то ні. Харрі вибрав останній варіант.
— Значить, твій приятель перебуває зараз у якомусь єгипетському містечку й намагається роздобути якийсь телефонний номер, — сказав Расколь, і з його тону Харрі так і не зрозумів, він сказав ущипливо чи просто констатував факт.
—- В Ель-Торі, — уточнив Харрі і провів долонями по ручках стільця. Він відчував неприємну тяжкість у шлунку, і не тільки через те, що знову довелося навідатися в цю голу кімнату для побачень, просто його нинішня місія не викликала в нього позитивних емоцій. Він обміркував усі інші можливості для виходу з ситуації, що склалася. Наприклад, самому взяти позику в банку. Або познайомити зі справою Бьярне Мьоллера. Або ж продати «Форд-ескорт» власникові майстерні, де він і так стоїть без руху. Останнє — єдиний реальний вихід, єдине логічне рішення. Але це ж цілковите безумство.
— Це не просто номер телефону, — мовив Харрі. — Він виведе нас на абонента, який надіслав мені листа по електронці. І з цього листа можна судити, що його авторові відомі конкретні деталі смерті Анни, яких він не міг мати у своєму розпорядженні, якби не побував у неї перед самим убивством.
— І твій приятель говорить, що власники сервера зажадали шістдесят тисяч єгипетських фунтів. Скільки це?
— Приблизно сто двадцять тисяч крон.
— Які ти хочеш отримати від мене.
— Нічого я не хочу, просто розповідаю, яка склалася ситуація. Вони вимагають гроші, а таких грошей у мене немає.
Расколь провів пальцем по верхній губі:
— Але чому ти вирішив, що це моя проблема, Харрі? Адже у нас домовленість, і свої зобов’язання я виконав.
— Я теж виконаю свої, тільки без грошей це займе більше часу.
Расколь похитав головою, сплеснув руками і пробурмотів щось, як вирішив Харрі, циганською мовою. У голосі Ейстейна, коли той телефонував, відчувалися нотки відчаю. Ні, не було ніяких сумнівів, що вони вийшли на потрібний їм сервер, але він очікував виявити допотопний, такий, що чхає від старості, проржавілий апарат в якому-небудь сараї, де баришник у тюрбані попросить у нього трьох верблюдів і пачку американських сигарет на додачу за повний список абонентів. На ділі ж він опинився в офісі з кондиціонером, де молодий єгиптянин у костюмі, розглядаючи Ейстейна крізь окуляри в срібній оправі, сказав, що не йдеться про «торгову операцію» і тому гроші слід виплатити готівкою, щоб операцію не можна було прослідкувати по банківській звітності, і що пропозиція діє протягом трьох днів.
— Гадаю, ти продумав усі наслідки на випадок, якщо стане відомо, що ти, перебуваючи на службі, взяв гроші у такої людини, як я.
— Я не на службі, — сказав Харрі.
Расколь притиснув долоні до вух:
— Сунь-цзи говорить, що той, хто втрачає контроль над розвитком подій, сам стає їхнім заручником. А ти втратив контроль над подіями, Ступі. І це означає, що ти зробив помилку. А я не можу покладатися на людей, які помиляються. Тому в мене є інша пропозиція. Ми спростимо справу для обох сторін. Давай так: ти повідомляєш мені ім’я цієї людини, а я поклопочуся про останнє.
— Ні! — Харрі вдарив долонею по столу. — Не хочу, щоб його самим найпідлішим чином пришив хто-небудь із твоїх мордо-воротів.
— Ти дивуєш мене, Спіуні. Якщо я правильно тебе розумію, ти і так уже перебуваєш у делікатному становищі у зв’язку з цією справою. Так чому ж ти не хочеш, аби акт справедливості відбувся так безболісно, наскільки це взагалі можливо.
— Ніякої вендети. У цьому сенс нашої домовленості.
Расколь усміхнувся:
— А ти міцний хлопець, Холе, мені це подобається. І я поважаю домовленості. Але якщо ти починаєш робити помилки, то як я можу бути впевнений, що це саме та людина, яка нам потрібна?
— Адже ти сам порівнював ключ Анни з тим, що я знайшов у нього в заміському будинку, і переконався в їх ідентичності.
— І тепер ти знову хочеш прийти мені на допомогу? У такому разі скажи, що тобі ще відомо.
Харрі глитнув:
— Я виявив фотографію в туфлі Анни.
— Продовжуй.
— Здається, вона заховала її туди перед самою смертю. А на фотографії — сім’я вбивці.
— Це все?
— Так.
Расколь похитав головою. Перевів погляд на Харрі й знову похитав головою:
—- Не розумію, хто з нас виглядає дурнішим. Ти, якого ошукує твій же друг? Твій приятель, який сподівається сховатися після того, як поцупить мої гроші? — Він тяжко зітхнув: — Чи я, який дає гроші?
Харрі думав, що відчує радість або хоч би полегшення. Але замість цього вузол у нього в животі затягнувся ще тугіше:
— Яка інформація тобі потрібна?
— Тільки ім’я твого приятеля і назва банку в Єгипті, де він зніме гроші з рахунку.
— Повідомлю за годину. — Харрі підвівся.
Расколь потер руки так, немов із нього щойно зняли наручники.
— Сподіваюся, ти не думаєш, що розумієш мене, Спіуніу — сказав він тихим голосом, не підводячи очей.
Харрі зупинився:
— Що ти маєш на увазі?
— Адже я циган. І на моєму світі все може бути поставлено з ніг на голову. Ти знаєш, як буде «Бог» по-циганськи?
— Ні.
— Девел. Забавно, чи не так? Якщо хочеш продати душу, Спіуніу непогано б знати, кому ти її продаєш.
Халворсен не забув проїхатися з приводу виснаженого вигляду Харрі.
— А що таке «виснажений»? — запитав Харрі й відкинувся на спинку офісного стільця. — Хоча гаразд, не турбуйся.
Коли ж Халворсен поцікавився, як пройшло побачення, а Харрі попросив його визначити значення слова «побачення», той покинув кабінет, щоб купити щасливий квиток у кіоску в Елмера.
Харрі набрав номер, який повідомила йому Ракель, але знову ж таки хтось, як зрозумів Харрі, по-російськи відповів, що він не туди потрапив. Тоді він зателефонував Б’ярне Мьоллеру і спробував створити у шефа враження, що він влучив у точку. Судячи з голосу співбесідника, спроба виявилася безуспішною.
— Мені потрібні хороші новини, Харрі. А не звіти про те, на що ти витрачаєш свій робочий час.
До кабінету ввійшла Беате. Вона проглянула запис іще разів десять, і тепер у неї вже не залишилося сумнівів в тому, що Забійник і Стіне Гретте знали одне одного:
— Здається, в останню мить він сказав їй, що зараз вона помре. Ти можеш прочитати це по її погляду, він у неї одночасно відчужений і запитливий. У точності як у підпільників із військових фільмів, коли вони стоять перед строєм розстрільної команди.
Виникла пауза.
— Гей! — Беате помахала рукою перед очима в Харрі. — Зовсім вимотався?
Харрі набрав номер Еуне:
— Це Харрі. Слухай, як поводяться засуджені до смерті в останню мить перед стратою?
Еуне кашлянув.
— Вони фокусують увагу, — нарешті вимовив він, — на часі.
— А страх? У паніку вони не впадають?
— Це багато від чого залежить. Про яку страту йдеться?
— Про публічну. Про вбивство в приміщенні банку.
— Я подумаю. Передзвоню тобі за кілька, хвилин, гаразд?
В очікуванні дзвінка Харрі дивився на годинник. Він прозвучав через сто десять секунд.
— Відхід із життя так само, як і поява на світ, — процеси суто інтимні, — сказав Еуне. — Людина в таких ситуаціях інстинктивно прагне приховати свої відчуття від оточення не лише тому, що відчуває себе фізично уразливою. Смерть у присутності інших людей, як у випадку з публічною стратою, сприймається засудженим як подвійне покарання: адже це грубе вторгнення в найпотаємніші сфери життя особи. От чому завжди вважалося, що публічна страта — набагато ефективніший превентивний засіб у боротьбі зі злочинністю, ніж виконання вироку в одиночній камері без сторонніх очей. Зрозуміло, вживалося певних заходів для полегшення долі засудженого — наприклад, кати вершили свою справу в масках. І це не для того, щоб, як думає багато хто, приховати особу ката, адже всі знали місцевого забійника худоби або канатника. Маску на ката надягали заради засудженого — щоб він не відчував такої близькості з чужою людиною в момент своєї смерті.
— М-м. Грабіжник теж був у масці.
— Психологи ефектом маски практично не займаються. Наприклад, сучасні уявлення про те, що маска закріпачує нас, — цілковита нісенітниця. Адже маска знеособлює людину, і в ній вона, цілком імовірно, почувається вільнішою. Чим, по-твоєму, пояснюється популярність балів-маскарадів у вікторіанські часи? Або чому маски використовуються в сексуальних іграх? Хоча у грабіжника, зрозуміло, були більш приземлені причини для того, щоб з’явитись у банку в масці.
— Можливо.
— Можливо?
— Я не знаю, — зітхнув Харрі.
— Ти якийсь…
— Та замотався просто. Гаразд, бувай.
Сонце поволі віддалялося від того місця на земній кулі, де перебував Харрі, та й сутінки тепер що не день наставали все раніше й раніше. Коли Харрі піднімався до будинку по Софієс-гате, лимони на деревах перед магазинчиком Алі світилися, ніби маленькі жовті зірочки, а по асфальту безшумно мжичив дощ. Усю другу половину дня він займався переказом грошей у Ель-Тор, що, втім, особливих труднощів не становило. Він переговорив із Ейстейном, дізнався номер його паспорта і адресу найближчого до його готелю відділення банку й передав по телефону інформацію в редакцію газети ув’язнених «Двійник», де Расколь сидів і писав статтю про Сунь-цзи. Тепер залишалося тільки чекати.
Харрі підійшов до воріт, але ключі дістати не встиг, тому що за спиною у нього пролунав тупіт великого собаки, що біг по тротуару. Він не обертався.
Поки не почув слабке гарчання.
Узагалі-то він навіть не здивувався: коли підкладаєш до жару вогню, чекай неприємностей.
Морда у пса була чорна, немов ніч, і лише зуби біліли в розкритій пащі. У тьмяному світлі ліхтаря виблискувала цівка слини, що стікала з величезного ікла.
— Сидіти! — мовив знайомий голос із-під даху над в’їздом до гаража на іншому боці вузької тихої вулички. Ротвейлер неохоче опустив свій могутній м’язистий зад на мокрий асфальт, не спускаючи з Харрі карих блискучих очей, вираз яких ніяк не нагадував того, що зазвичай асоціюється із собачим поглядом.
Тінь од крисів капелюха приховувала обличчя чоловіка, що наближався.
— Добрий вечір, Харрі. Ти що, собак боїшся?
Харрі подивився прямо в червону розкриту пащу пса. У мозку раптом сплив спогад. Десь він читав, що римляни використовували предків ротвейлерів при завоюванні Європи.
— Та ні. А тобі що від мене потрібно?
— Просто хочу зробити тобі пропозицію. Пропозиція, від якої ти не… як це там мовиться?
— Чудово! Озвуч пропозицію, Албу.
— Пропоную перемир’я. — Арне Албу трохи підняв капелюх і спробував зобразити хлоп’ячу усмішку, але тепер вона вийшла не такою природною, як минулого разу. — Ти не чіпаєш мене, а я тебе.
— Забавно, Албу. А що ти можеш учинити проти мене?
Албу кивнув у бік ротвейлера, який не стільки сидів, скільки
готувався до стрибка:
— Є у мене свої методи. Деякі можливості маю у своєму розпорядженні.
— М-м, — Харрі простягнув було руку до кишені піджака за сигаретами, але, почувши грізне гарчання пса, відсмикнув її — Вигляд у тебе аж надто змучений, Албу. Що, біг так вимотав?
Албу похитав головою:
— Та це не я бігаю, Харрі, а ти.
— Що? Ти погрожуєш поліцейському просто на вулиці. Здається, це ознака втоми. Чому ж ти не хочеш продовжити гру?
— Гру? Ти так це називаєш? А ставки в цій грі — людські долі, так, чи що?
Харрі побачив гнів в очах Арне Албу. Вилиці ходили ходором, а на скронях і лобі роздулися жили. Він був у відчаї.
— Ти взагалі-то розумієш, що ти накоїв? — ледве чи не прошепотів він і вже не робив спроб усміхнутися. — Вона пішла від мене. Вона… вона забрала дітей і пішла. А все через якусь нікчемну історію. Анна для мене вже нічого не означала.
Арне Албу впритул наблизився до Харрі:
— Ми з Анною зустрілися випадково. Один із моїх друзів показував мені свою галерею, Анна ж якраз улаштовувала там вернісаж. Я і купив дві її картини, навіть не знаю навіщо. Сказав, що для офісу. Я їх, природно, ніде не вивішував. А коли наступного дня прийшов за ними, ми з Анною розговорились і я раптом запросив її на ленч. Потім ми ще раз пообідали разом, а через два тижні з’їздили на вік-енд до Берліна. Я немов у вир упав. Мене ніби ланцюгом до неї прикували, і я навіть не намагався звільнитися. Аж поки Вігдіс про все здогадалась і пригрозила піти.
Голос у нього злегка затремтів.
— Я сказав Вігдіс, що зробив дурницю, закохався по-ідіот- ськи, мов хлопчисько, як це іноді буває з мужиками мого віку, коли вони зустрічають молоду жінку, що нагадує їм, якими вони були колись. Молодими, сильними і вільними. А зараз ми вже не такі, в усякому разі, що стосується свободи. Ось матимеш дітей — сам усе зрозумієш.
Голос у нього зірвався, він важко задихав, але потім засунув руки в кишені пальта і знову заговорив:
— Ця Анна така пристрасна. Я 6 навіть сказав, ненормальна, їй у ліжку всього було мало. Мені буквально вириватися з її обіймів доводилось. Одного разу вона мені навіть піджак у дверях порвала, коли я намагався від неї втекти. — Здається, ти розумієш, про що я. Адже вона мені розповіла, що з нею творилося, коли ти її кинув. Для неї немовби життя скінчилося.
Харрі був дуже збентежений і нічого не відповів.
— Але мені було жаль Анну, —- продовжив Албу. — Інакше я не погодився б знову зустрітися з нею. Я відверто сказав, що між нами все скінчено. Але, за її словами, вона збиралася всього лише повернути мені кілька дрібниць. І я ж не міг знати, що у цей момент заявишся ти і почнеш гнати хвилю. Подаси справу так, що… що ми відновили наші зустрічі. — Він опустив голову. — Вігдіс мені більше не вірить. Каже, що більше ніколи не повірить мені. Ні-ко-ли!
Він підняв голову, і Харрі побачив відчай у його очах:
— Ти забрав єдине, що у мене було. Вони — єдине, що у мене є. І я не знаю, як їх повернути. — Обличчя його спотворила гримаса страждання.
Харрі пригадав про підлитий в масло вогонь. Це було зовсім недавно.
— У мене один-єдиний шанс залишився, якщо ти… якщо ти не…
Харрі інстинктивно зреагував на рух руки Албу в правій кишені пальта. Він ударив його збоку по нозі, і той опустився колінами на тротуар. І коли ротвейлер у ту ж секунду кинувся на нього, Харрі виставив руку, захищаючи обличчя. Він почув звук розірваної матерії, відчув, як зуби ротвейлера встромилися йому в руку. Але всупереч очікуванням, породження пекла ослабило хватку, і Харрі спробував ногою відштовхнути від себе це нагромадження м’язів, які ховалися під чорною шерстю, але промахнувся. І тут же почув скрегіт кігтів об асфальт готового до нового стрибка звіра і побачив перед собою його розкриту пащу. Хтось розповідав йому, ніби вже в тримісячному віці ротвейлери знають, що жертву найлегше вбити, перегризши їй глотку. І ось тепер, коли п’ятдесятикілограмова гора м’язів уже пролетіла повз його руки, він, використовуючи інерцію руху після невдалого випаду ногою, розвернувся, і тому щелепи пса зімкнулись у нього не на горлі, а ззаду, на шиї. Але це зовсім не розв’язувало його проблем. Він схопив руками щелепи пса і щосили спробував їх розтискати. Але порвати йому пащі він не зміг, навпаки, хватка посилилась, і зуби собаки занурилися в шию Харрі ще на декілька міліметрів. Здавалося, ніби жили і м’язи у ротвейлера зі сталевого троса. Харрі відступив назад і спиною кинувся на цегляну стінку. Він почув, як у пса хруснуло ребро, але щелепи той так і не розтискав. Харрі відчував, що впадає в паніку. Адже йому відомо, що таке мертва хватка, він чув розповіді про гієн, що вчепилися в горло мертвого лева: їхні щелепи не можна було розтиснути через тривалий час після того, як їх самих убили левиці. Він відчув, що кров теплою цівкою стікає у нього по спині, і виявив, що стоїть навколішки. Невже він непритомніє? Але де ж люди? Софієс-гате, звичайно, тиха вулиця, але Харрі здавалося, що ніколи ще вона не було така порожньою, як зараз. Він раптом зрозумів, що все сталося в щонайповнішій тиші, не було чутно ні криків, ні гавкоту — тільки звук тіл, що стикаються, і шкіри, що роздирається. Харрі спробував було крикнути, але не зміг видобути із себе ні звуку. В очах у нього потемніло, і він зрозумів, що сонна артерія перетиснута і в мозок надходить недостатньо крові. Лимони, що світяться, перед магазинчиком Алі померкнули. Щось чорне, пласке, мокре і важке ударило йому в обличчя, і він відчув смак асфальту. Звідкись здалеку донісся до нього голос Арне Албу:
-Фу!
Він відчув, що пес ослабив хватку. Але сонце поволі віддалялося від того місця на землі, де перебував Харрі, й навколо було зовсім темно, коли він почув над собою чоловічий голос:
— Ти живий? Чуєш мене?
Потім просто біля його вуха пролунало металеве клацання. Зброя. Затвор пересмикує.
— Ох, ч… — Почувся слабкий стогін, потім шльопання блювоти об асфальт. Знову металеве клацання. Знімає із запобіжника. За кілька секунд усе буде скінчено. Так от що людина переживає в такий момент. Не відчай, не страх — і навіть не жаль. А всього лише полегшення. Начебто втрачати їй було нічого. Але Албу дав йому час. І його виявилося достатньо, аби Харрі усвідомив, що йому все ж таки є що втрачати. Деякі справи залишились у нього тут, на землі. Він набрав повні легені повітря. Насичені киснем кровоносні судини стали поштовхами подавати кров у мозок.
— Ну так… — заговорив було чоловік, що схилився над ним, але тут же замовк, отримавши від Харрі удар кулаком у гортань.
Харрі піднявся на коліна — тільки на це у нього вистачило сил. Він постарався не знепритомніти в очікуванні останньої, вирішальної сутички. Минула секунда. Дві секунди. Три. Сморід від блювоти на асфальті забивав ніздрі. Нарешті йому вдалося сфокусувати погляд на світлі ліхтаря, що висів над ним. Вулиця була порожня. Абсолютно порожня. Тільки якась людина в дутику, з-під якого вибивався комір сорочки, схожої на піжамну куртку, лежала поряд із ним, і в горлі у неї щось клекотіло. Світло ліхтаря відбилося від металевого предмета. Це був не пістолет. Це була запальничка. І лише тепер до Харрі дійшло, що лежача на асфальті людина — зовсім не Арне Албу. Це був Тронн Гретте.
Харрі поставив чашку з гарячим чаєм на кухонний стіл перед Тронном, який усе так само жадібно хапав ротом повітря, видаючи при цьому якісь скреготливі звуки. У погляді його витріщених, майже вилізлих із орбіт очей читався панічний страх.
У самого Харрі паморочилася голова, він відчував нудоту і пульсуючий біль у потилиці, немов від опіку.
— Пий, — сказав Харрі. — Тут багато лимона, а він заспокоює біль у м’язах, вони розслабляться, і тобі стане легше дихати.
Тронн послухався. І на великий подив Харрі, напій подіяв, Тронн зробив декілька ковтків, двічі при цьому закашлявшись, але нарешті його бліді щоки злегка порожевіли.
— Жафвивий вифлят, — ледве не прошипів він.
— Що-що? — Харрі опустився на один із двох стільців, які стояли на кухні.
— Жахливий у тебе вигляд.
Харрі всміхнувся і поторкав рушник, який обмотав навколо шиї. Він уже наскрізь промок від крові:
— Тебе через це вирвало?
— Не виношу вигляду крові, — признався Тронн. — Я зовсім… — Він звів очі догори.
— Гаразд. Могло бути набагато гірше. Ти врятував мене.
Тронн похитав головою:
— Адже я далеко був, коли вас побачив, і просто крикнув. Не впевнений, що саме тому він наказав псові відпустити тебе. Номер машини я, вибач, не запам’ятав, але в усякому разі вони змилися на джипі «Черокі».
Харрі протестуюче махнув рукою:
— Я його знаю.
— Що-що?
— Цей тип у мене в розробці. Але краще розкажи, що ти робив у цьому районі, Гретте?
Тронн задумливо повертів у руках чашку:
— Тобі б треба до травмопункту — з такою раною.
— Із цим я сам розберуся. Ти як, надумав що-небудь розповісти мені відтоді, як ми бачилися востаннє.
Тронн злегка кивнув.
— Ну і що скажеш?
— Що я більше не можу допомагати йому. — Харрі так і не зрозумів, чому Тронн вимовив останнє речення пошепки — чи то через біль у горлі, чи то з якоїсь іншої причини.
— То де ж твій брат зараз?
— Я хочу, аби ви самі сказали йому, що я вас повідомив про це. Він зрозуміє.
— Домовилися.
— У Порту-Сеґуру.
— Ну-ну.
— Це муніципалітет у Бразилії.
Харрі наморщив лоб:
— Чудово. І як нам знайти його?
— Він тільки сказав, що там у нього будинок. Адреси він мені не повідомив, дав лише номер свого мобільного.
— А чому? Він же не в розшуку.
— Щодо останнього я не впевнений. — Тронн зробив іще один ковток. — В усякому разі, він сказав, що мені краще його адреси не знати.
— Гм. Це велике місто?
— За словами Лева, майже мільйон жителів.
— Точно. А інших відомостей у тебе немає? Ти не знаєш кого-небудь із його знайомих, хто може повідомити адресу?
Тронн зачекав, а потім похитав головою.
— Давай викладай, — сказав Харрі.
— Ми з Левом пили каву, коли зустрілися в Осло. Він сказав, що кава була ще гірша, ніж зазвичай. Що кращої кави, ніж кафезіньйо в тамтешній ахві, не знайти.
— Ахва? Це ніби арабська кав’ярня?
— Вірно. А кафезіньйо — це крутий бразильський варіант еспресо. Лев сказав, що він майже щодня там буває. П’є каву, курить кальян, грає в доміно із власником кав’ярні — сирійцем, із яким він мовби як подружився. Я запам’ятав його ім’я. Його звуть Мохаммед Алі. Точно як знаменитого боксера.
— І як п’ятдесят мільйонів інших арабів. Брат сказав тобі, де ця кав’ярня розташована?
— Напевно, але я не запам’ятав. А що, по-твоєму, в бразильському містечку повно таких кав’ярень?
— Напевно, не багато, — Харрі замислився. У будь-якому разі є конкретні відомості — з ними можна попрацювати. — Він хотів прикласти руку до лоба, але щойно підвів її, відразу відчув біль у потилиці.
— Гаразд, Гретте, останнє питання. Що ж змусило тебе розповісти мені про це?
Тронн все крутив і крутив чашку в руках.
— Я знав, що він приїхав в Осло.
Харрі відчув, що рушник стискається навколо його шиї, немов канат:
— Тобто?
Тронн довго чухав підборіддя, перш ніж відповісти:
— Ми з ним більше двох років не спілкувались. І раптом він дзвонить мені й говорить, що він у місті. Ми зустрілися в кав’ярні й довго розмовляли. Під каву.
— Коли це було?
— За три дні до пограбування.
— І про що ж ви говорили?
— Про все. І ні про що. Коли знаєш один одного так довго, як ми, великі проблеми стають такими величезними, що в основному говориш про дрібниці. Наприклад, про… батьківські троянди й тому подібне.
— І що це за величезні проблеми?
— Те, чого не потрібно було робити. І те, про що не варто говорити.
— Значить, замість цього ви говорили про троянди.
— Я успадкував батьківські троянди, коли нам із Стіне дістався рядний будинок. Будинок, у якому ми з Левом виросли. Мені хотілося, щоб і наші діти виросли в цьому будинку. — Він прикусив губу і втупився поглядом у клейонку — єдине, що Харрі дісталось у спадок від матері.
— Про пограбування він нічого’не говорив?
Тронн похитав головою.
— А ти розумієш, що пограбування до того моменту було вже сплановане? І що йшлося про банк, де працювала твоя дружина?
Тронн важко зітхнув:
— Якби все було так, як ти говориш, я б знав і міг би йому перешкодити. Річ у тому, що Лев із задоволенням розповідав про вчинені ним пограбування. Йому вдалося дістати копії відеоза-писів, які він зберігав на горищі в Дісенгренді, й іноді він примушував мене дивитись їх разом із ним. Отже я бачив, як уміло діяв мій старший брат. Але коли я одружувався із Стіне й вона влаштувалася на роботу, я сказав йому коротко і ясно, що більше нічого не хочу знати про його подвиги. Адже це могло поставити мене у вельми делікатне становище.
— М-м. Так значить, він знав, що Стіне працює в банку?
—- Я згадував, що вона працює в «Нордеа», але в якій саме філії, йому не говорив.
— А вони були знайомі?
— Бачилися кілька разів. Сімейні свята і таке інше. Лев цих посиденьок не полюбляв.
— І як вони ладнали?
— Добре. Лев міг кого завгодно зачарувати, коли хотів. — Тронн криво посміхнувся. — Ми, що називається, поділили з ним на двох один набір генів. Мені подобалося, що він хотів показати їй себе з кращого боку. І коли я розповів їй, як він може поводитися з людьми, яких не поважає, вона відчула себе вдоволеною. Вперше, коли він нас відвідав, він узяв її на прогулянку по окрузі й показав усі ті місця, де ми з ним гралися в дитинстві.
— Але напевно, пішохідний місток не показував?
— Ні, звичайно, — Тронн підняв руки і в задумливості почав розглядати долоні. — Ні, ти не думай, що він старався себе вигородити. Лев узагалі-то з превеликим задоволенням розповідав про все погане, що зробив. Але тут він розумів, що мені не сподобається, якщо Стіне дізнається, який мій братик насправді.
— Гм, а ти не думаєш, що в душі твій брат зовсім не такий благородний, як ти розписуєш?
Тронн похитав головою:
— В душі у Лева є і світла, і т£мна ггордна. Як, втім, у всіх у нас. Він на смерть піде за тих, кого любить.
— Але не у в’язницю?
Тронн розкрив рот, але відповіді не було. Під оком у нього затремтіла жилка. Харрі зітхнув і насилу підвівся зі стільця:
— Доведеться викликати таксі до травмопункту.
— Я на машині, — сказав Тронн.
Тихо гудів мотор. Харрі дивився на вуличні ліхтарі, і йому здавалося, ніби світло їх відбивається від чорного неба й висвічує приладову дошку і на кермі праву руку Тронна, на мізинці якої матово блиснув діамант.
— А щодо персня, що в тебе на руці, ти мені збрехав, — прошепотів Харрі. — Такий маленький діамант на тридцять тисяч не потягне. Думаю, коштує він тисяч п’ять, не більше, і купив ти його для Стіне в ювелірному салоні тут, в Осло. Чи не так?
Тронн кивнув.
— Ти зустрічався з Левом у Сан-Паулу, вірно? І передав йому гроші?
Тронн знову кивнув.
— І грошей цих вистачило на перших порах, — сказав Харрі. — Принаймні на авіаквиток до Осло. Адже він вирішив повернутися сюди і знову взятися за роботу.
Тронн не відповів.
— Лев усе ще в Осло, — прошепотів Харрі. — Мені потрібний номер його мобільника.
— Розумієш, — сказав Тронн, обережно звертаючи праворуч до площі Александра Х’єлланна, — вночі мені приснилося, що Стіне прийшла до мене в спальню, аби поговорити зі мною. На ній було ангельське одіяння, але не справжнє, а бутафорське, яке надягають на карнавал. Вона сказала, що не знайшла собі місця там, нагорі. А прокинувшись, я пригадав Лева. Як він сидів на краю шкільного даху і теліпав ногами, поки ми всі поспішали на наступний урок. Знизу він здавався невеликою плямочкою, що розпливлася, але я пам’ятаю, про що подумав того разу. Про те, що там, нагорі, йому саме місце.
У кабінеті Іварссона їх було троє. Іварссон сидів на високому стільці за чисто прибраним столом, а Беате і Харрі розташувалися перед ним на стільцях нижче. Цей трюк із стільцями у спілкуванні з підлеглими настільки широко відомий, що можна сплохувати, вважаючи, ніби він уже не використовується, але Іварссон дотримувався іншої думки. Досвід підказував йому, що основоположні методи роботи ніколи не виходять із ужитку.
Харрі поставив свій стілець злегка навскоси, щоб можна було поглядати у вікно. Воно виходило на готель «Плаза». Круглі хмари нависали над скляною баштою та містом, але дощем усе не проливалися. Харрі зовсім не спав уночі, хоча прийняв болезаспокійливе, після того як у травмопункті йому зробили протиправцевий укол. Його розповідь про бездомного собаку, що напав на нього, була дуже оригінальна, щоб прозвучати достовірно, і настільки близька до істини, що його версія нікого не переконала. Шия в нього розпухла, і краї жорсткої повязки врізалися в шкіру. Харрі знав, як боляче йому буде, якщо він спробує повернути голову в бік просторікуючого Іварссона. Але так само точно він знав, що не став би цього робити, навіть якби це не заподіяло йому взагалі ніякого болю.
— Отже, вам потрібні авіаквитки до Бразилії, де ви збираєтеся продовжити розслідування, — сказав Іварссон, провів рукою по абсолютно чистій стільниці, мовби хотів протерти її, і вдав, ніби намагається стримати посмішку. — Але ж добре відомо, що Забійник перебуває в Осло і готує нові пограбування, чи не так?
— Нам невідоме його місцезнаходження, — відповіла Беате. — Взагалі не факт, що він в Осло. Але ми сподіваємося знайти будинок, який, за словами брата, він купив у Порту-Сеґуру. Якщо ми його відшукаємо, значить, знайдемо і відбитки, і якщо буде збіг із тими, що ми маємо на пляшці з-під кока-коли, у нас будуть залізні докази. Отже поїздка окупиться на всі сто.
— Та ну? І де ж ці відбитки, про які відомо тільки вам, і нікому іншому?
Беате безуспішно спробувала обмінятися поглядом з Харрі:
— Позаяк ми вже домовилися вести розслідування незалежно, то і вирішили не розкривати наші карти. Поки що.
— Мила Беате, — почав Іварссон і примружив праве око, — ти кажеш «ми», але я чую тільки Харрі Холе. Я поважаю прагнення Холе працювати за запропонованим мною методом, але ми не можемо ставити принципи вище за можливість спільно домогтися результатів. Тому повторюю: про які відбитки йдеться?
Беате у відчаї подивилася на Харрі.
— Що скажеш, Холе?
— Ми продовжили роботу за прийнятим планом. Поки що.
— Ну як хочеш, — сказав Іварссон. — Але у такому разі забудьте про цю поїздку. Ви просто можете зв’язатися з бразильськими поліцейськими і попросити їх допомогти вам роздобути відбитки.
Беате кашлянула:
— Я вже все перевірила. Нам доведеться відправляти письмовий запит начальникові поліції штату Баїя, після чого тамтешній прокурор розгляне справу і, можливо, дозволить провести в будинку обшук. Той, із ким я говорила, сказав: якщо в нас немає знайомств серед бразильських чиновників, вирішення питання, як показує практика, може затягнутися на термін від двох місяців до двох років.
— Ми замовили квитки на завтрашній вечір, — сказав Хар-рі й почав уважно роздивлятися ніготь на одному зі своїх пальців.
Іварссон розсміявся:
— Про що ти говориш? Ви приходите до мене, просите грошей на квитки в інший кінець земної кулі, а самі не бажаєте навіть обґрунтувати необхідність такої поїздки. Ви без ніякого дозволу задумали провести в будинку обшук, і навіть якщо ви дійсно відшукаєте докази, суд відкине їх як здобуті незаконним шляхом.
— Трюк із цеглиною, — тихо мовив Харрі.
— Що-що?
— Невідомий кидає у вікно цеглину. А тут абсолютно випадково мимо проїздить поліцейський патруль, якому в такому разі не потрібно ніякого дозволу, щоб проникнути до будинку. їм здається, що у вітальні пахне марихуаною. Думка суб’єктивна, але вона дає підставу для негайного проведення обшуку в усьому будинку. От так ми і добудемо на місці докази у вигляді відбитків пальців. Усе згідно із законом.
— Коротше кажучи, ми думали про те, про що ти говориш, — поспішила вставити Беате. — І якщо ми відшукаємо будинок, то відбитки добудемо законним шляхом.
— А як?
— Сподіваюся, без цеглини.
Іварссон похитав головою:
— Мені все це не подобається. Я категорично проти вашої поїздки. — Він подивився на годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчена, і додав із тонкою зміїною посмішкою: — Бувайте.
— Ти що, не міг хоча б йому заперечити? — запитала Беате, коли вони, вийшовши з кабінету Іварссона, рухалися по коридору.
— А навіщо? — відповів Харрі, обережно повернувши голову. — Він же все заздалегідь вирішив.
— Але ти йому навіть шансу не дав передумати й оплатити нам відрядження.
— Я дав йому інший шанс — щоб на нього не наїхали.
— Що ти маєш на увазі? — Вони зупинилися біля ліфта.
— Адже я говорив, що нам надано якісь повноваження у цій справі.
Беате обернулась і подивилася на нього.
— Здається, я розумію, — поволі сказала вона. — І що тепер буде?
— Від’їзд. Не забудь крем від засмаги! — Двері ліфта зачинилися.
Пізніше того ж дня Б’ярне Мьоллер розповів Харрі, як сторопів Іварссон, коли начальник Управління поліції особисто повідомив його, що посилає Харрі та Беате до Бразилії, а відрядження оплачує Відділ грабежів і розбійних нападів.
— Ну що, тепер задоволений собою? — запитала Беате, коли Харрі зібрався додому.
Але коли Харрі проходив повз «Плазу» і хмари нарешті розродилися дощем, він, як не дивно, не відчував ніякого задоволення. А тільки збентеження, недосип і біль у потилиці.
— Бакшиш? — заволав у слухавку Харрі. — Що це, хай йому біс, іще за бакшиш такий?
— Та елементарний хабар, віддячити треба, — сказав Ейстейн. — У цій клятій країні без бакшишу ніхто і пальцем не поворухне.
Диявол! — Харрі стукнув ногою по ніжці столика, що стояв перед дзеркалом. Апарат гойднуло вбік, і слухавка випала з рук.
— Алло? Харрі,ти куди пропав? — тріскуче прозвучав голос Ейстейна зі слухавки, що лежала на підлозі. Більше за все Харрі хотілося там її і залишити. Кинути все. Або зарядити на повну потужність пластинку «Металіки». Одну із старих.
— Зберися, Харрі! — пропищало на іншому кінці дроту.
Харрі нахилився, стараючись, щоправда, не опускати голову,
і нарешті підняв слухавку:
— Соррі, Ейстейне. Так скільки, ти кажеш, вони зверху вимагають?
— Двадцять штук єгипетських. Сорок штук норвезьких. І номер відразу буде в мене.
— Вони що, голову нам морочать, Ейстейне?
— Звичайно. Так потрібен нам номер цього абонента чи ні?
— Гроші будуть. Не забудь тільки розписку узяти, о’кей?
Харрі лежав у ліжку, чекаючи, коли подіє потрійна доза заспокійливих пігулок, і перед очима у нього маячив шкільний дах. Останнє, що він побачив перед тим, як провалитися в темноту, був хлопчисько, який сидів на краю і теліпав ногами, витріщаючись на нього зверху вниз.
Фред Баугестад нездужав через похмілля. Йому йшов тридцять другий рік, він був розлучений і гнув горба простим робітником на буровій вежі «Статфіорд Б». Робота на вежі зовсім не мед, та й під час вахти навіть пивця ані-ні. Зате платили добряче, в кімнаті у тебе телевізор, класна їжа, а найголовніше — графік роботи: після трьох тижнів вахти була чотиритижнева відпустка. Хтось виїжджав додому до дружини і, лежачи на дивані, витріщався в стелю, хтось у цей час водив таксі або будував дім, аби не померти з нудьги, а хтось, як Фред, вирушав до якої-не- будь жаркої країни і напивався там мало не до смерті. Зрідка він посилав поштові листівки Кармьой, дівчинці, або «пацанці», як він її називав, хоча їй виповнилося вже десять років. Чи, може, одинадцять? Та яка різниця — це була єдина людина на континенті, з якою він підтримував зв’язок, — ну і на тому спасибі. В останній своїй розмові по телефону з батьком той із жалем повідав, що матусю знову забрали за чергову крадіжку капітанського кексу в «Рімі»[32]. «Я молюся за неї», — сказав батько й поцікавився, чи бере Фред із собою Біблію норвезькою, коли їде за кордон. «Батьку, я без Книги не можу обійтись, як без сніданку», — відповів Фред. Що було святою правдою, якщо взяти до уваги, що Фред, перебуваючи в Дажуді, ніколи не приймав їжі до обіду. Якщо, звичайно, не вважати їжею кайпіринью. А це вже питання до фахівця, адже в кожен келих він додавав щонайменше чотири столові ложки цукру. Фред Баугестад споживав кайпіринью, тому що це було найгидотніше пійло. В Європі коктейль користувався незаслужено доброю славою, позаяк там використовували джин або горілку замість кашаси — смердючого, їдкого бразильського самогону з цукрового буряку. Тому Фред і вважав, що пиття кайпіриньї задумане як плата за гріхи. Обидва Фредові діди були алкоголіками, і, маючи таку спадковість, Фред вважав, що споживання цієї гидоти вбереже його від звикання.
Сьогодні він зайшов до Мохаммеда о дванадцятій, випив чашку еспресо і чарку бренді, а потім поволі побрів назад по вузькій, у глибоких вибоїнах гравійній дорозі вздовж кам’яних будинків більш-менш білого кольору, над якими тремтіло розжарене повітря. Будинок, який він знімав разом із Рогером, білим назвати було важко. Штукатурка обвалилась, і всередині були тільки голі сірі стіни, які наскрізь пронизував вологий вітер із Атлантики, так що, лизнувши стіну, можна було відчути гіркий смак каменю. «Але навіщо це робити?» — подумав Фред. Будинок-то цілком нічого собі. Три спальні, два матраци, холодильник і плита. А ще диван і стільниця на двох порожнистих цементних блоках у вітальні — так вони називали цю кімнату, оскільки в одній із її стін був майже квадратний отвір, який вони величали вікном. Узагалі-то їм слід було частіше прибирати в будинку, адже кухня кишіла жахливо кусючими вогненно-руди- ми мурашками — lava ре, як називають їх бразильці. Щоправда, після того, як вони перенесли холодильник до вітальні, Фред не так часто бував у кухні. Він лежав на дивані й намагався спланувати свої дії на залишок дня, коли до кімнати увійшов Рогер.
— Ти де був? — запитав Фред.
— В аптеці в Порту, — відповів Рогер, і все його широке, в червоних плямах обличчя розпливлося в усмішці. — Ти не повіриш, що вони тут продають. Ти такі речі навіть за рецептом у Норвегії не дістанеш. — Він висипав вміст пластикового пакету на стільницю й почав голосно читати етикетки:
— Три міліграми бензодіазепіну. Два міліграми флунітразе-паму. Тьху ти чорт, Фред, адже ми говоримо «рогіпнол».
Фред промовчав.
— Тобі що, кепсько? — стривожився Рогер. — Ти хоч попоїв чого-небудь?
— Ні. Тільки кави випив у Мохаммеда. Там, до речі, сьогодні якийсь підозрілий тип побував. Розпитував Мохаммеда про Лева.
Рогер відірвав погляд від чергової етикетки:
— Про Льва? Який на вигляд той тип?
—- Високий. Світловолосий, блакитноокий. Судячи з вимови, начебто норвежець.
— Диявол, ти чого мене так лякаєш, Фред? — Рогер відновив читання етикеток.
— Ти це про що?
— Скажімо так: якби він був чорноволосий, високий і худий, нам слід було б робити ноги звідси, з Дажуди. Та і взагалі переміщуватися в Східну півкулю, якщо на те пішло. На лягавого він скидається?
— А який вигляд мають лягаві?
— Вони… гаразд, забудь про це, нафтовик.
— Випити йому хотілося точно. Вже я-то, в усякому разі, знаю, який вигляд мають алкаші.
— Окей. Напевно,приятель Льва. Ну що, допоможемо йому?
Фред похитав головою:
— Лев казав, що живе тут абсолютно ін… ін… якесь латинське слово, загалом, таємно. Мохаммед зробив вигляд, що ніколи про Лева не чув. Хлопець знайде Лева, якщо Лев захоче.
— Та приколююсь я. До речі, а де Лев знаходиться? Я його вже декілька тижнів не бачив.
— Останнє, що я чув… він начебто до Норвегії збирався, — сказав Фред і обережно спробував підвести голову.
— А може, його взяли, коли він банк намагався грабону-ти? сказав Рогер і посміхнувся. Але не тому, що бажав Льву опинитися в холодній, просто одна лише думка про пограбування банку завжди викликала у нього посмішку. Сам він три такі справи упорав і щоразу відчував при цьому величезне задоволення. Хай у перших двох випадках їх і накрила поліція, зате востаннє він усе зробив правильно. Правда, описуючи те, що сталося, він зазвичай забував згадати про удачу, що супроводила його: камери спостереження якийсь час не працювали. Але так чи інакше, зірваний куш виявився достатньо великий, щоб він тепер міг насолоджуватися заслуженим відпочинком і навіть зрідка балуватись опіумом тут, у Дажуді. Це невелике красиве селище розташовувалося точно на південь від Порту-Сеґуру і до недавнього часу залишалося головним у південній від Боготи частині континенту притулком оголошених у розшук злочинців. Початок цьому процесу було зроблено в сімдесяті роки, коли в Дажуду почали стікатися хіпі та інший люд, який літньої пори промишляв у Європі, виступаючи в ролі вуличних музикантів, продавців кустарних прикрас або татуювальників. Вони приносили Дажуді додатковий прибуток і, за великим рахунком, нікому не заважали. А тому дві бразильські сім’ї, які, власне, контролювали всю економіку селища, домовились дивитися крізь пальці на куріння марихуани на пляжі, в кав^’ярнях, барах, яких ставало все більше і більше, а потім і на вулицях, і взагалі де завгодно.
Щоправда, одна проблема залишалася. Важливим джерелом доходів для поліцейських, що отримували, як і скрізь, мізерну зарплатню від держави, слугували «штрафи», що стягуються з туристів за куріння марихуани та порушення інших мало кому відомих законів. Тому, щоб забезпечити мирне співіснування туристів і поліції,згаданим сім’ям довелося поклопотатися про створення для поліцейських альтернативних джерел доходів. Почалося з того, що якогось американського соціолога і його аргентинського коханця, що налагодили виробництво та збут марихуани в тутешніх краях, зобов’язали виплачувати поліції комісійні за гарантування їх безпеки і монополії на бізнес. Тобто за те, що їхніх потенційних конкурентів без довгих з’ясувань заарештували і під фанфари видали федеральній поліції. Гроші річкою потекли до кишень тісного кола місцевих держслужбовців, і всі були раді й задоволені одне одним, але тут з’явилися троє мексиканців, які запропонували комісійні більші. І тоді американця й аргентинця взяли під білі руки і в один прекрасний недільний ранок теж під фанфари передали федеральній поліції на площі перед будівлею цошти. Тим часом ефективна, регульована законами ринку система продажу і покупки прав на захист бізнесу продовжувала успішно розвиватись, і незабаром Дажуду заполонили злочинці, що перебувають у розшуку, зі всіх кінців світу, які в тутешніх умовах могли забезпечити собі відносно спокійне існування, і притому набагато дешевше, ніж у Патайї або ще де-небудь. Проте у вісімдесяті роки цю прекрасну перлину з її майже не порушеною природою, величезними пляжами, багряними заходами сонця і чудової якості марихуаною відкрили для себе двигуни прогресу туристичного бізнесу — любителі блукати по планеті з рюкзаком за спиною. Вони насунули в Дажуду в такій кількості і з такими матеріальними запитами, що дві сім’ї, які контролювали місцеву економіку, замислилися, наскільки рентабельно і далі використовувати селище як притулок для злочинців усіх мастей. Поступово затишні, напі-восвітлені бари почали переобладнати під пункти прокату інвентарю для нирців, а в кав’ярнях, де раніше аборигени на старий лад танцювали свою ламбаду, почали влаштовувати «Wild-Wild-Moonparty»[33]. А в місцевої поліції входили у звичну блискавичні облави в кам’яних будинках, що відзначалися не таким уже й білим кольором, мешканців яких, незважаючи на їх обурені протести, у наручниках доставляли на площу. Але однаково порушникам закону було спокійніше перебувати в Дажуді, ніж у багатьох інших куточках землі, хоча пара-ноїчний страх переслідував їх усіх, а не тільки Рогера.
Саме з цієї причини в мережі громадського харчування Да-жуди і знайшлося місце такій людині, як Мохаммед Алі. Взагалі-то заробляв він на хліб в основному завдяки тому, що його кав’ярня розташовувалася в стратегічно важливому пункті — на площі, де була кінцева зупинка автобуса з Порту-Сеґуру. Із-за стойки своєї відкритої ахви Мохаммед мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося на випаленій сонцем і викладеній диким каменем єдиній плазі Дажуди. Коли під’їжджав черговий автобус, він припиняв подавати каву і набивати кальяни бразильським тютюном — вельми поганеньким замінником m'aasil із його рідних країв — і намагався визначити, чи немає серед новоприбулих переодягнених поліцейських або здирників. Якщо завдяки чуттю, що ніколи не підводило його, він розпізнавав серед приїжджих представників двох вищезазначених категорій, тут же бив тривогу. З тими, хто щомісячно виплачував йому певну винагороду, він укладав свого роду договір про обслуговування й у разі потреби попереджав їх про появу небажаних осіб або по телефону, або за допомогою маленького швидконогого Пауліньо. Проте Мохаммед був і особисто зацікавлений у тому, щоб стежити за всіма, хто приїздив у Дажуду. Відтоді, як він украв Розаліту в чоловіка і втік разом із нею з Ріо, він ні на мить не засумнівався в тому, чого їм слід чекати, якщо обдурений чоловік дізнається, де вони живуть. Де-небудь у павелах — трущобах Pio або Сан-Паулу — можна було замовити людину за кілька сотень доларів, але навіть професійний кілер узяв би не більше двох-трьох тисяч доларів плюс витрати на проведення операції під назвою find and destroy[34] — така ціна склалася на ринку в останні десять років. Крім того, можна ще і знижку отримати, якщо замовляєш двох.
Бувало, що виявлені Мохаммедом здирники відразу ж прямували в його ахву. Зазвичай вони для вигляду замовляли каву і, зробивши декілька ковтків, ставили неминуче питання: а-ти- знаєш-де-живе-мій-друг-такий-то-і-такий-то або чи-знаєш-ти-чоловіка-на-цій-фотографії-я-заборгував-йому-гроші. Мохаммед брав із клієнтів додаткову плату, якщо, вислухавши його стандартну відповідь («Два дні тому я бачив, як він із великою валізою сідав на автобус до Порту-Сеґуру, seńor»), здирник наступним автобусом вирушав геть.
І тому, коли високий світловолосий чоловік у помятому лляному костюмі із забинтованою потилицею поставив на стойку дорожню сумку і пакет із ігровою приставкою, витер піт із лоба і по-англійськи замовив каву, Мохаммед відразу зрозумів, що є можливість заробити декілька зайвих реалів понад обумовлений гонорар. Але учув він вигоду не через чоловіка, а через прибулу разом із ним жінку. Слово «поліція» в неї немов на лобі було написано.
Харрі роззирнувся. Окрім нього, Беате й араба в кав’ярні було ще троє. Двоє туристів із рюкзаками і ще один «турист», який, схоже, страждав тяжким похміллям. Убивчий біль у потилиці не стихав. Харрі подивився на годинник. Двадцять годин тому вони відбули з Осло. Дзвонив Олег, він побив рекорд у тетрісі, й Харрі перед вильотом із Хітроу встиг купити приставку Namo G-Con в-Соп 45. Із Ресіфе вони на гвинтовому літаку дісталися Порту-Сеґуру і, вийшовши з аеровокзалу, мабуть, за якусь скажену за тутешніми мірками ціну, домовилися з таксистом, який довіз їх до порту, звідки вони на поромі дісталися пристані на березі, де розташовувалася Дажуда, а залишок шляху подолали автобусом, який підстрибував на нескінченних вибоїнах.
Двадцять чотири години тому він сидів у кімнаті для побачень і намагався пояснити Расколю, чому необхідно передати єгиптянам ще сорок тисяч крон. Тоді Расколь і розповів, що ахва Мохаммеда Алі розташована не в Порту-Сеґуру, а в селищі неподалік. «У Дажуді, — пояснив Расколь і широко всміхнувся, — я знаю двох хлоп’ят, які там живуть».
Араб подивився на Беате, але вона заперечливо похитала головою, і він поставив чашку кави перед Харрі. Кава виявилася гіркою й міцною.
— Мохаммед, — почав Харрі й побачив, що чоловік за стойкою завмер. — You are Muhammed, right?[35]
Араб глитнув:
— Whos asking?[36]
— A friend.[37] — Харрі сунув праву руку до внутрішньої кишені піджака й за виразом обличчя співбесідника зрозумів, що той запанікував. — Молодший брат Лева хоче зв’язатися з ним. — Харрі витягнув із кишені одну з фотографій що Беате добула у Тронна, і поклав її на стойку.
Мохаммед на мить заплющив очі й, судячи з руху його губ, вимовив нишком подячну молитву.
На картці було зображено двох хлопців. Той, що старший, одягнений у червону стьобану куртку, сміявся і по-дружньому обіймав молодшого, який усміхався в об’єктив фотоапарата.
— Не знаю, чи говорив тобі Лев, що у нього є молодший брат, — сказав Харрі, — а звуть його Тронн.
Мохаммед узяв картку і почав уважно роздивлятись її.
— Гм, — нарешті вимовив він і почухав в бороді. — Нікого з них не зустрічав. І ніколи ні про якого Лева в Дажуді не чув. Адже я знаю майже всіх, хто тут живе.
Він повернув фотографію Харрі, який поклав її до внутрішньої кишені й допив каву.
— Нам потрібно влаштуватися на нічліг, Мохаммед. А потім ми повернемось. Отже подумай поки що.
Мохаммед похитав головою, витягнув двадцятидоларовий папірець, який Харрі засунув під чашку, і простягнув йому:
— Я великих купюр не приймаю.
Харрі знизав плечима:
— Ми все ж таки зайдемо ще, Мохаммед.
У невеликому готелі під назвою «Зітторія» їх поселили у величезні номери, оскільки сезон уже закінчувався. Харрі отримав ключ із цифрою 69. Хоча у двоповерховому готелі налічувалося всього лише близько двадцяти номерів. Харрі вирішив, що потрапив до люксу для наречених, коли, висунувши шухляду тумбочки, що стояла біля ліжка у формі червоного сердечка, виявив там два презервативи й вітальне звернення до гостей від господарів готелю. На дверях у ванну висіло дзеркало, в якому можна було спостерігати за собою в ліжку. Крім ліжка в кімнаті стояла ще невідповідна за шириною та глибиною платтяна шафа, де висіли два дещо пошарпані куцополі купальні халати з вишитими на спині східними символами.
Адміністраторка готелю тільки всміхнулась і похитала головою, коли вони показали їй фотографію Лева Гретте. Те ж чекало їх і в ресторані поряд із готелем, і в розташованому трохи далі на дивно тихій головній вулиці інтернет-кафе. Вона за традицією вела від церкви до кладовища, ось тільки називалася тепер Бродвеєм. У магазинчику, де торгували продуктами, напоями та всякими дрібничками на зразок ялинкових іграшок, на дверях якого красувався напис СУПЕРМАРКЕТ, вони після тривалих пошуків виявили касирку. Вона відповідала «yes» на всі їхні запитання і весь час, аж поки вони зрозуміли, що справа дохла, і пішли, дивилася на них порожнім поглядом. По дорозі назад вони побачили тільки одну людину — молодого поліцейського з кобурою на стегні, який, схрестивши на грудях руки і спершись на дверцята джипу, проводжав їх нудьгуючим поглядом.
В ахві Мохаммеда худорлявий хлопець за стойкою пояснив, що шеф раптово вирішив відпочити й вирушив на прогулянку. Беате запитала, коли він збирався повернутись, але хлопець із подивом похитав головою, вказав на сонце й мовив:
Транкозо.
У готелі адміністраторка розповіла, що пляж, який розтягнувся на тринадцять кілометрів, укритий білим піском, — головна тутешня визначна пам’ятка. А якщо не брати до уваги католицьку церкву на площі, то й зовсім єдина.
— М-м, а чому тут так мало людей, зепога? — запитав Харрі.
Вона тільки всміхнулась і вказала пальцем у бік пляжу.
Там-то люди й виявилися — на розжареному піску, що тягнувся в обидва боки настільки, наскільки можна було щось розгледіти у спекотному мареві. Стрункими лавами лежали ті, що загоряють, по щиколотку занурювалися в пісок продавці фруктів, зігнуті під вагою рюкзаків і мішків, в імпровізованих кав’ярнях під гучні звуки самби метушилися бармени, тут і там показувались на мить серфінгісти в костюмах кольору форми бразильської збірної, з білими від цинкової мазі губами. І були ще на цьому пляжі жінка й чоловік, які брели по піску в бік півдня із взуттям у руках. На ній були шорти, вузький ліфчик і солом’яний капелюшок, який вона наділа в готелі. А він так і залишився з непокритою головою і в пом’ятому лляному костюмі.
— Скільки, вона сказала? Тринадцять кілометрів? — запитав Харрі й змахнув із кінчика носа крапельку поту.
— Напевно, стемніє ще до нашого повернення, — сказала Беате і вказала пальцем: — Дивися, всі вже йдуть геть.
На пляжі позначилася чорна смуга —це нескінченний караван людей, у спину яким світило післяполудневе сонце, рушив додому.
— Мовби за замовленням, — сказав Харрі й поправив сонцезахисні окуляри, що збилися було. — Тут усі, хто живе в Да-жуді. Нам треба бути уважнішими. Не знайдемо Мохаммеда, так, може, із самим Левом пощастить зустрітися.
Беате всміхнулася:
— Ставлю сотню.
У жаркому серпанку миготіли обличчя. Чорні, білі, молоді, постарілі, всміхнені, кислі. По них відразу можна визначити, хто під кайфом, а хто чистий. Там і сям сиділи групки туристів і палили сигарети, що виразно пахли марихуаною.
— Я тут подумав про інтимні речі й пригадав нашу версію, — сказав Харрі. — Як ти гадаєш, чи не зв’язувало Лева і Стіне Грет-те щось більше, ніж просто родинні відносини?
— Ти маєш на увазі, що вони разом розробили план пограбування, а потім він її застрелив, щоб замести сліди? — Беате примружилася на сонці. — Ну а чом би й ні?
Хоча йшла вже п’ята година, спека майже не спадала. Вони взулися, добрівши до кам’янистої ділянки, в кінці якої Харрі знайшов товсту висохлу гілку. Він увіткнув її в пісок, вийняв гаманець і паспорт із кишень піджака і повісиз його на гілку, немов на вішалку.
Вдалині вже виднілося Транкозо, коли Беате повідомила, що вони тільки-но зустріли людину, яку вона бачила раніше на відео. Харрі спершу вирішив, ніби йдеться про якогось не дуже відомого актора, але вона повідомила, що звуть цю людину Рогер Персон і що, крім затримань за незаконний обіг наркотиків, він двічі сидів за спробу пограбувати поштове відділення в Гамлебюєн і Вейтвете, а також підозрюється в пограбуванні пошти в Улдеволі.
Фред видудлив три келихи кайпіриньї в ресторані на пляжі в Транкозо. І все ж таки, як і раніше, вважав абсолютно безглуздою тринадцятикілометрову прогулянку з метою всього лише — як висловився Рогер — провітрити шкіру, щоб грибок не завівся.
— Тобі просто через ці нові пігулки на місці не сидиться, — роздратовано дорікнув Фред товаришеві, який чи не риссю біг попереду, відтягуючи носки й високо задираючи коліна.
— Ну і що? Тобі треба спалити більше калорій, перш ніж повертатися в Північне море, до різноманітної їжі на нафтовій вежі. Розкажи краще, що Мохаммед говорив по телефону про цих двох поліцейських.
Фред зітхнув і знехотя зробив спробу попорпатись у пам’яті:
— Говорив про невисоке дівчисько з такою блідою, немов прозорою, шкірою. І про здоровенного німця з сизим носом алкаша.
— Про німця?
— Так Мохаммед припустив. А може, він росіянин. Або індіанець із інків, або…
— Забавно. Він упевнений, що це лягавий?
— Як це? — Фред ледве не налетів на Рогера, який раптово зупинився.
— Не подобається мені все це, скажімо так,— відповів Рогер. — Наскільки я знаю, Лев грабував банки тільки в Норвегії. А норвезькі поліцейські ні за що не потягнуться до Бразилії за негідником, який грабонув кілька банків. Напевно це росіяни.
Диявол! Тепер зрозуміло, хто їх сюди направив. І значить, не самим тільки Левом вони цікавляться.
— Благаю, тільки не заводь знову шарманку про цього проклятого цигана, — простогнав Фред.
— Ти гадаєш, це параноя, але ж він що сам сатана. Йому досить пальцем поворушити, щоб порішити того, хто його хоч би на крону обдурив. Я і думати не думав, що він коли-небудь про це дізнається. Та й узяв-то я тоді з сумки всього пару тисяч на кишенькові витрати, вірно? Але тут справа принципу, втямив? Якщо ти ватажок, значить, мусиш викликати пошану, а то…
— Рогере! Я краще фільм на відео подивлюся, коли мені захочеться послухати цю бридню щодо мафії.
Рогер не відповів.
— Ей! Рогере!
— Заткнися! — прошепотів Рогер. — І не обертайся, йди вперед.
— А що?
— Якби ти не був п’яний як чіп,ти б помітив,повз кого ми щойно пройшли, — ту блідолицю і хлопця з сизим носом.
— Правда? — Фред озирнувся. — Рогере…
-Ну?
— Здається, твоя правда. Вони теж обернулися.
Рогер продовжував іти, дивлячись уперед:
— Чорт! Чорт! Чорт!
— Що нам робити?
Не почувши відповіді, Фред озирнувсь і виявив, що Рогер зник. Він із здивуванням вглядівся в залишені на піску глибокі сліди і виявив, що його приятель різким стрибком повернув ліворуч. Знову підвів погляд і побачив, як виблискують п’яти Ро-гера. І тоді Фред теж рвонув у бік зелених хащів.
Харрі здався майже відразу.
— Марно! — крикнув він Беате, і вона нехотя зупинилася.
Всього за декілька метрів од пляжу вони немов потрапили до зовсім іншого світу. Задушливе, нерухоме повітря повисло в смерковому просторі між стовбурами дерев під зеленим листяним дахом. Навіть якби двоє втікачів і говорили про щось, їх однаково заглушили б крики птахів і шум прибою.
— А той, що відстав, нікудишній спринтер, — зауважила Беате.
— Вони ці стежини знають краще за нас, — сказав Харрі. —- І потім, у нас зброї немає, а у них, можливо, є.
— Якщо Лева ще не попередили, то у будь-якому разі зроблять це зараз. Як діятимемо?
Харрі потер рукою промоклу наскрізь пов’язку на потилиці. Москіти вже встигли кілька разів його вкусити.
— За планом Б.
— Он як? І в чому він полягає?
Харрі подивився на Беате і, на свій подив, не виявив у неї на лобі ані крапельки поту, хоча з нього лило, як із ринви, що продірявилась.
Сонце, що швидко заходило, явило прекрасне видовище, забарвивши небо у всілякі відтінки червоного кольору.
— Пару штук зверху, — заперечив Мохаммед і вказав на горизонт, де світило плавилося, мовби шматок масла на сковорідці.
Німця, що стояв перед стойкою, захід сонця не займав. Він тільки-но сказав Мохаммеду, що виплатить тисячу доларів тому, хто допоможе знайти Лева Гретте або Рогера Персона. І запитав, чи не зможе Мохаммед поширити цю пропозицію у своєму колі. Він додав, що всі зацікавлені особи можуть звертатися в номер 69 готелю «Вітторія». Після чого німець покинув ахву разом із блідолицьою жінкою.
Ластівки зовсім збісилися, коли комахи завели свої вечірні танці, але і вони тривали недовго. Сонце здавалося тепер якимось червоним місивом, що опускається на водну поверхню. А за десять хвилин настала темрява.
За годину, коли Рогер, чортихаючись, з’явився в кав’ярні, навіть під засмагою було видно, як він зблід.
— Чортів циган, — пробурмотів він і розповів, що в барі Фредо вже поширюють чутки про багатого іноземця, ось він одразу і вшився звідти. По дорозі Рогер заскочив до супермаркету до Петри, і вона повідомила, що німець із блондинкою сьогодні заходили до неї двічі. Востаннє ні про що не питали, просто купили моток риболовецької волосіні.
— Навіщо вона їм? — запитав він і швидко роззирнувся на всі боки, поки Мохаммед наливав у чашку каву. — Невже на риболовлю зібралися?
— Будь ласка, — сказав Мохаммед і кивнув у бік чашки. — Допомагає від параної.
— Параної?! — вигукнув Рогер. — Чортова тисяча доларів. Та тутешні за десяту частину кого завгодно із задоволенням пришиють.
— Так що робитимеш?
—- Те, що потрібно. Треба німця випередити.
— Он воно що! І як же?
Рогер скуштував каву й одночасно витягнув із-за пояса чорний пістолет із короткою червонувато-бурою рукояткою:
— Знайомся: «Таурус-РТ92С» із Сан-Паулу.
— Ні, дякую, — прошипів Мохаммед. — Нумо прибери його зараз же. Ти що, з глузду з’їхав? Збираєшся здолати німця самотужки?
Рогер знизав плечима і засунув пістолет за пояс:
— Фред лежить удома і весь тремтить. Каже, що більше ніколи не просохне.
— Цей хлопець профі, врахуй, Рогер.
Рогер пирхкнув:
— А я хто? Адже я кілька банків грабонув. І знаєш, Мохаммед, що найголовніше? Ефект раптовості. Це все і вирішує. — Рогер допив каву. — Та і який він у бісової матері профі, якщо кому завгодно повідомляє, в якому номері живе?
Мохаммед звів очі догори і склав долоні, творячи молитву.
— Аллах тебе не залишить, Мохаммед, — сухо пробурмотів Рогер і підвівся із стільця.
Рогер побачив блондинку відразу, щойно увійшов до холу готелю. Разом із групою чоловіків вона дивилася футбол по телевізору над стойкою адміністратора. Ну точно: адже сьогодні ввечері «Фла-флу» показують — традиційне дербі в Ріо між «Фламенго» і «Флуміненсе», ось у Фредо і зібралося стільки народу.
Він швидко минув уболівальників, сподіваючись, що ніхто не звернув на нього уваги. Вибіг по вкритих ковроліном сходах і рвонув у коридор. Він знав, куди йти. Коли чоловікові Петри траплялося виїхати, він і сам, бувало, замовляв саме цей номер.
Рогер приклав вухо до дверей: ані звуку. Він подивився в замкову щілину, але в кімнаті було темно. Чи то німець пішов, чи то заснув. Рогер глитнув. Серце у нього скажено забилось, але він наказав собі заспокоїтися. Перш ніж обережно натиснути на ручку дверей, він перевірив, чи заряджений пістолет, і зняв його із запобіжника. Двері виявилися відчиненими! Рогер швидко зробив крок у кімнату і, намагаючись не шуміти, зачинив двері за собою. Стоячи в цілковитій темряві, він намагався стримати дихання. Він нічого не бачив і не чув. Ніхто в кімнаті не рухався, ніхто не дихав. Тільки у ринві слабко шарудів вітер. На щастя, Рогер чудово знав розташування меблів у номері. І поки очі поволі звикали до темряві, він направив пістолет на ліжко у формі серця. Раптом туди впала вузька смужка блідого місячного світла, і виявилося, що ковдру на ньому відслонено. Треба було швидко вирішувати, що відбувається. Невже німець пішов і забув замкнути двері? Тоді Рогер міг би просто почекати, поки він з’явиться у дверному отворі. Але в такий успіх важко повірити — прямо як в банку, де співробітники забули ввімкнути таймер камер спостереження. Такого просто не буває. Шум вітру у водостоку.
Сумніви його підтвердилися тієї ж миті.
Рогер здригнувся, коли у ванній пролунав шум води, яку спускали. Ага, хлопець сидів на унітазі! Рогер обома руками схопив пістолет і направив його туди, де, як він пам’ятав, були двері у ванну. Минуло п’ять секунд. Вісім секунд. Рогер ледве стримував дихання. Якого диявола цей тип там застиг, адже він уже натиснув на злив? Дванадцять секунд. А може, він що-небудь почув? Спробував утекти? Рогер пригадав, що у ванній є невелике віконце. Чорт! У нього тільки один шанс — не можна зараз упустити цього хлопця. Рогер пробрався повз шафу з купальним халатом, який так здорово йшов Петрі, зупинився перед дверима до ванної й поклав руку на дверну ручку. Перевів дух. Залишалося тільки повернути ручку, але тут він відчув легкий подув. Але ні ринва, ні відчинене вікйо тут ні до чого. Справа в чомусь іншому.
— Freeze[38], — мовив хтось у нього за спиною. І, підвівши голову й подивившись у дзеркало на дверях ванної, він підкорився. Його охопив такий озноб, що зацокотіли зуби. Двері платтяної шафи виявились розкриті, й у глибині її між білими купальними халатами він розрізнив здоровенного мужика. Але не від цього він укрився холодним потім. Виявивши, що супротивник навів на тебе пістолет більшого калібру, ніж твій, навіть розбираючись у зброї, не можна не відчути психологічного тиску. Навпаки, якщо знаєш, наскільки небезпечніші для людини її кулі, психологічний ефект зростає. А кулі «Тауруса-РТ92С» однаково що горошини поряд із тими, якими заряджене чорне чудовисько у нього за спиною. Почувши скрип угорі, Рогер підвів очі. Над ним блиснуло щось схоже на риболовецьку волосінь, яка тягнулася з-під дверей ванної до шафи.
— Guten Abend, — прошепотів Рогер.
Коли через шість років доля занесла Рогера в Патайю і він упізнав Фреда в бороданеві, що кликав його підсісти за свій столик у барі, він просто остовпів від подиву і відреагував, тільки коли Фред підсунув йому стілець.
Фред замовив випивку і повідомив, що більше не працює на Північному морі й живе на допомогу з непрацездатності. Рогер боязко сів і, не вдаючись до деталей, розповів, що останні шість років був наркокур’єром у Чіанг-Раї. Лише випивши два коктейлі, Фред прокашлявся і запитав, що ж, власне, сталося того вечора, коли Рогер так раптово зник із Дажуди.
Рогер утупився поглядом у дно келиха, зітхнув і сказав, що в нього не було іншого вибору. Німець, який, як з’ясувалося, зовсім і не німець, виявився хитрішим і, не сходячи з місця, ледве не відправив його на той світ. Але в останню секунду Рогеру вдалося з ним домовитися. Йому дали півгодини, щоб забратися з Дажуди, але за це він розповів, де ховається Лев Гретте.
— А що за пістолет був у того типа? — поцікавився Фред.
— Точно я не розгледів у темряві. Здається, якоїсь не дуже відомої марки. Але я тобі кажу, він вибив би з мене мізки і вони долетіли б до бару Фредо. — Рогер знову кинув швидкий погляд у бік вхідних дверей.
— Я тут в одній халупі розташувався, — сказав Фред. — А тобі, до речі, є де жити?
Рогер подивився на Фреда так, ніби його ніколи не займало це питання. Він довго шкрябав щетину в себе на обличчі й тільки потім відповів:
— Узагалі-то ні.
Будинок Лева стояв осібно в кінці тупика. Він майже нічим не відрізнявся від більшості сусідніх будинків, тільки його вікна були засклені. Хмари мошкари кинулися до самотнього вуличного ліхтаря, борючись за місце під його жовтим світлом, у якому в передчутті ситної вечері раз у раз з’являлися з темряви кажани.
— Схоже, вдома нікого немає, — прошепотіла Беате.
— А раптом він економить електрику? — припустив Харрі.
Вони зупинилися перед низькими проіржавілими металевими воротами.
— Так що робитимемо? — запитала Беате. — Просто постукаємо в двері?
— Ні. Ти зараз приготуєш мобільний і почекаєш тут. А коли побачиш, що я влаштувався під вікном, набереш ось цей номер. — Харрі передав їй вирваний із записника аркушик.
— Навіщо?
— Якщо я почую, що в будинку задзвонив мобільник, значить, Лев там.
— Зрозуміло. Ну а як ти збираєшся його взяти? Ось із цим? — Вона вказала на здоровенну чорну штуковину, яку Харрі тримав у правій руці.
— А чом би й ні? — запитав Харрі. — На Рогера Персона це справило враження.
— Харрі, перехрестись, він же цю штуку бачив у напівтемряві* та ще й у дзеркалі.
— Вірно. Але позаяк нам не можна брати з собою до Бразилії вогнепальну зброю, доведеться задовольнятися тим, що є.
— Типу риболовецької волосіні, прикріпленої до ланцюжка зливного бачка, і якоїсь іграшки?
— Це не проста іграшка, Беате. Це Namco G-Con 45, — сказав Харрі й ляснув по пластмасовому пістолету велетенського розміру.
— Ти принаймні етикетку «Playstation» відчухрай, — порадила Беате і похитала головою.
Харрі роззувся і, зігнувшись, швидким кроком перетнув сухий, потрісканий простір між воротами та будинком, на якому, за первинним планом, передбачалося розбити газон. Він примостився спиною до стіни під вікном і махнув Беате рукою. Він її не бачив, але знав, що вона розрізнить його фігуру на тлі білої стіни. Харрі подивився на небо, де Всесвіт виставив напоказ усі свої зірки. Через декілька секунд із будинку донеслися слабкі, але цілком помітні трелі мобільного телефону. Палац Доврсько-го діда. «Пер Ґюнт». Іншими словами, цей малий не позбавлений почуття гумору.
Харрі затримав погляд на одній із зірок і спробував викинути з голови всі інші думки й зосередитися на тому, що ж йому слід зробити. Але у нього нічого не вийшло. Еуне якось сказав, що коли ми знаємо, що в нашій Галактиці більше сонць, аніж піщинок на пляжі, то навіщо нам ворожити, чи є на них життя, чи ні. Краще задатися питанням, чи мирно настроєні ці цивілізації. І вирішити, який ступінь ризику при контакті з ними. Харрі стиснув рукоятку пістолета. Саме це питання він щойно поставив самому собі.
Телефон перестав грати мелодію Ґріґа. Харрі почекав. Потім перевів дихання, звівся на ноги і пробрався до дверей. Прислухався, але в будинку стояла тиша, звучали тільки пісні цвіркунів. Він обережно взявся за ручку дверей, припускаючи, що вона замкнута.
Так і вийшло.
Харрі тихо вилаявся. Він заздалегідь вирішив, що у такому разі не зможе скористатися ефектом раптовості й їм слід почекати до завтра, купити зброю й тільки потім повернутися на місце. Він аніскільки не сумнівався, що в такому містечку без зусиль роздобуде пару стволів пристойної якості. Але він також чудово розумів, що Леву незабаром донесуть про те, що сталося, так що часу в них обмаль.
Харрі підскочив, коли відчув біль від укусу в правій стопі. Він інстинктивно відсмикнув ногу й подивився вниз. У слабкому світлі зірок він розрізнив чорну смужку на білій обштукатуреній стіні. Вона вела від дверей на сходи, де щойно стояла його права нога, і далі — вниз по сходинках, де і зникала з очей. Він вийняв із кишені електричний ліхтарик Mini Maglite і ввімкнув його. Це були мурашки — ті самі lava ре. Великі, руді, напівпрозорі, вони рухалися двома колонами — одна прямувала по сходах униз, а інша — вгору, проникаючи в будинок крізь щілину між дверима та порогом. Місцеві мурашки явно відрізнялися від звичних норвежцям, тих, що заводяться в цукрі. Розглянути, що вони несли, Харрі не міг, але наскільки він розбирався в мурашках, якийсь вантаж у них усе-таки був.
Харрі вимкнув ліхтарик. І, трохи розміркувавши, рушив геть. Спустився з ґанку і попрямував до воріт. Але на півдорозі зупинився, розвернувся й зі всіх ніг кинувся до будинку. Трухляві, хисткі двері відразу злетіли з петель, коли Харрі врізався в них зі своїми дев’яносто п’ятьма кілограмами і на швидкості під тридцять кілометрів за годину. Він упав ліктем на кам’яну підлогу, а різкий біль пронизав руку і відгукнувся в потилиці. Він лежав у темряві, чекаючи пострілу. Так і не дочекавшись, підвівся і знову ввімкнув ліхтарик. У вузькій смузі світла від ліхтарика він знову виявив колону мурашок, що рухалися вздовж стіни. На потилиці під пов’язкою він відчув тепло і зрозумів, що рана знову кровоточить. Поблискуючи у світлі ліхтарика, мурашки просувалися по потертому килиму в наступну кімнату. Там колона відразу ж повертала ліворуч і забиралася вгору по стіні. Світло ліхтарика вихопило край картини з Камасутри. Мурашиний караван продовжував шлях по стелі. Тепер вони були просто над ним. Харрі задер голову вгору, що відгукнулося небувалим болем у потилиці. Йому довелося повернути голову. Щоб знову відшукати мурашок, він поводив ліхтариком по стелі. Невже вони і справді знайшли найкоротший шлях до пункту призначення? Але не встиг Харрі подумати про це, як побачив Лева Гретте. Тіло його нависало над Харрі, який упустив ліхтарик і відсахнувся. І хоча розум підказував йому, що робити це вже пізно, він, відчуваючи одночасно шок і напад нудоти, занишпо-рив руками по підлозі у пошуках Namco G-Con 45.
Через страшенний сморід у кімнаті Беате через кілька хвилин вискочила на повітря. Харрі вийшов слідом за нею і знайшов її в темряві скорченою у три погибелі. Він сів на сходинку ґанку і закурив.
— А тобі цей сморід завиграшки? — зі стогоном мовила Беате, у,неї текло з рота і з носа.
— Дізосмія, — сказав Харрі. — Часткова втрата нюху. Деякі запахи взагалі більше не відчуваю. Еуне говорить, це через те, що дуже часто доводилося мати справу з трупами. Емоційна травма і все таке інше.
Беате виблювала.
— Пробач, — ледве вимовила вона. — Це через мурашок. Мені кепсько стало, коли я побачила, як ці бридкі тварюки заповзають в одну ніздрю, а з іншої виповзають. Ніби вулиця з двостороннім рухом. Навіщо?
— Гаразд. Якщо наполягаєш, я можу пояснити тобі, де в людському телі найбільше протеїну.
— Ні-ні, дякую красно.
— Ну вибач, — Харрі кинув недопалок на висохлий ґрунт. — А ти, Льонн, по-молодецьки трималася там, у кімнаті. На відео-то все по-іншому сприймається. — Він підвівся і повернувся до будинку.
Тіло Лева Гретте висіло на короткому мотузку, кінець якого був закріплений на люстрі. Ноги його перебували приблизно за півметра над підлогою поряд із перекинутим стільцем. Так от чому тільки мухи робили замах на труп, не беручи до уваги жовтих мурашок, які все так само снували вгору і вниз по мотузку.
На підлозі біля дивана Беате виявила мобільний телефон із підключеним зарядним пристроєм і сказала, що тепер можна визначити, коли у Лева відбулася остання розмова. Харрі вийшов на кухню і ввімкнув світло. На аркуші паперу формату А4, що лежав на кухонному столі, він побачив таргана кольору блакитний металік, який засовав вусами в його бік, а потім швидко втік під плиту. Харрі взяв списаний від руки аркуш. Йому доводилося читати всякі передсмертні записки, і лише мала їх дещиця могла вважатися зразком літературної творчості. Як правило, прощальними словами були плутані пояснення, відчайдушні крики про допомогу або банальні інструкції щодо того, кому заповідається тостер, а кому — газонокосарка. На пам’яті Харрі найрозумніше вчинив один селянин із Марідалена, що начеркав передсмертну записку крейдою на стіні сінника. «Тут висить мертва людина. Будьте ласкаві, зателефонуйте в поліцію. Прошу вибачення». Отже лист Лева Гретте був якщо не унікальним, то в усякому разі незвичайним.
Дорогий Тронн!
Я все ніяк не міг зрозуміти, що він відчував, коли плита пішохідного містка пішла у нього з-під ніг. Коли перед ним розверзлась прірва і він здогадався, що зараз станеться якесь безглуздя, що зараз він помре ні за що ні про що. Можливо, у нього ще залишалися справи тут, на землі. Можливо, хтось чекав його тим ранком. А може, він саме того дня вирішив почати нове життя. Що стосується останнього, то в якомусь сенсі була його правда.
Я не розповідав тобі, що відвідав його в лікарні. З’явився з великим букетом троянд і повідомив його, що бачив те, що сталося з вікна, що це я подзвонив у «Швидку» і передав поліції прикмети хлопчака з велосипедом. Він лежав на ліжку, такий маленький, сірий, і дякував мені. І тоді я запитав його, наче настирливий спортивний коментатор: «А що ви тоді відчували?»
Він не відповів. Він просто лежав під крапельницею, обплутаний якимись дротами, й дивився на мене. Потім він знову сказав «спасибі», а санітар попередив, що мені час йти.
Так я і не дізнався, що люди відчувають в останню мить життя. Не знав доти, аж поки прірва раптово розверзлася переді мною самим. Це сталося не тоді, коли я біг по Індастрі-гате після пограбування. Або коли потім перераховував гроші. Або коли дивився новини. Це трапилося точно як із тим старим, коли одного разу вранці я йшов по вулиці без усяких поганих передчуттів і на дущі у мене панували мир і спокій. Світило сонце, в Дажуді я був у цілковитій безпеці, і в мене з’явилася можливість відпочити і знову дозволити собі поміркувати. Ось я й міркував. І думав про те, що відняв у того, якого любив більше за всіх у житті, ту, яку він любив сильніше за всіх на землі. Про те, що в мене є два мільйони і на них цілком можна жити, тільки заради чого? Це спало мені на думку сьогодні вранці.
Я не чекаю від тебе розуміння того, що я вчинив, Тронне. Що пограбував банк, що вона мене впізнала, що я виявився заручником гри, яка має свої власні правила, яким немає місця на твоєму світі. Не чекаю я й того, що ти зрозумієш вчинок, який мені зараз належить зробити. Але я сподіваюся, ти зрозумієш, що й від цього можна втомитися. Від життя.
Лев.
P.S. Того разу, Тронне, я не надав значення тому, що старий дякував мені без усмішки. Але пригадав про це сьогодні. Так, може, все-таки ніхто не чекав його тоді і йому вже нічого було робити на землі.
Може, він просто відчув полегшення, коли перед ним розверзлася
безодня і він зрозумів, що йому не доведеться самому позбавляти
себе життя.
Харрі повернувся до кімнати і побачив, як Беате, стоячи на стільці поряд із трупом Лева, намагається розігнути один із закостенілих пальців небіжчика, щоб прикласти його до внутрішньої сторони блискучої металевої коробочки.
— Чорт! — вигукнула вона. — Я все це господарство в номері на сонці залишила, ось губка і висохла.
— Якщо не зумієш як слід зняти відбитки, скористаємося, так би мовити, пожежним методом.
—-1 в чому його суть?
— Гинучи від вогню, люди автоматично стискають руки в кулак. Іноді навіть у повністю обгорілих трупів на кінчиках пальців зберігається достатньо шкіри, щоб зняти відбитки. Буває, що пожежникам доводиться відрізати палець і передавати його судмедекспертові.
— Це називається упізнанням трупа.
Харрі пересмикнуло:
— Подивися на іншу руку — на ній одного пальця не вистачає.
— Я бачила, — сказала Беате. — Схоже, його недавно відрізали. Що б це означало?
Харрі підійшов ближче і посвітив ліхтариком:
— Рана не зажила, а крові майже немає. Виходить, він довго тут провисів, аж поки в нього палець відрізали. Хтось сюди заходив і переконався, що хлопець сам зробив за нього роботу.
— Хто ж?
— Бачиш, у деяких країнах цигани карають злодіїв, відрізаючи в них палець, — відповів Харрі. — Якщо ті обікрали циган, прошу зауважити.
— Здається, відбитки вийшли відмінні, — сказала Беате і витерла з лоба піт. — Обрізатимемо мотузок?
— Ні, — заперечив Харрі. — Зараз роззирнемося, приберемо за собою і вшиємось. Я бачив телефонну будку на головній вулиці. Подзвоню в поліцію, не представляючись, і дам відбій. Коли повернемося до Осло, ти сюди зателефонуєш і попросиш прислати н^м акт судмедекспертизи. Не сумніваюся, що він помер від задухи, але мене цікавить, о котрій годині настала смерть.
— А що робити з дверима?
— Та нічого.
— Як у тебе потилиця, болить? Пов’язка вся червона.
— Не біда. Гірше з рукою — я на неї приземлився, коли двері вибивав.
— Сильно болить?
Харрі обережно підвів руку, і обличчя його спотворила гримаса:
— Не болить, поки вона у спокої.
— Скажи спасибі, що не страждаєш сетесдальською трясучкою.
Двоє з трьох, що перебували в кімнаті, розсміялись, але сміх швидко стих.
По дорозі назад у готель Беате запитала Харрі, чи все йому тепер ясно,
— З технічної точки зору — ясно. Тільки ось про самогубство я так ніколи не скажу. — Він кинув сигарету, і вона описала вогненну дугу в майже непроглядній темряві. — Таким уже я вродився.
Вікно із грюкотом відчинилось.
— Тронна немає, — сказала старенька, розкочуючи «р». Після їхньої останньої зустрічі вона явно проробила щось із застосуванням хімічних засобів зі своїм бляклим волоссям, що посіклось і крізь нього проглядала шкіра. — Ви що, на півдні побували?
— Нібито. Ви не знаєте, де він?
— Речі в машину поніс, — вона показала пальцем у протилежний від будинку бік. — Видно, зібрався кудись, бідолаха.
— М-м.
Беате вже зробила крок у вказаному напрямі, але Харрі залишився на місці.
— Ви, напевно, дуже давно тут живете? — запитав він.
—- Авжеж. Уже тридцять два роки.
— Значить, пам’ятаєте Лева і Тронна, коли вони ще маленькими були?
— Звичайно. Вони багатьом тут у селищі запам’яталися. — Вона всміхнулася, висовуючись із вікна. — Особливо Лев. Такий чарівник. Ми рано зрозуміли, що дамам слід його остерігатися.
— Авжеж, що остерігатися. Вам, видно, знайома історія зі старим, який упав із пішохідного містка?
Обличчя у неї потемніло, і вона прошепотіла трагічним голосом:
— Іще б. Жахлива історія. Я чула, старий так і не зміг більше нормально ходити. У бідолахи ноги не згиналися в колінах. Можете собі уявити, щоб дитина зробила таке зло?
— М-м. Він, напевно, справжній шибайголова був.
— Шибайголова? — вона примружила очі. — Та ні, я б так не сказала. Ввічливий, добре вихований хлопчик. От чому ця історія справила таке обтяжливе враження.
— І всі в селищі знали, що це його рук справа?
— Усі. Я сама бачила з вікна, як він у своїй червоній куртці рвонув звідти на велосипеді. І мені слід було здогадатися, що сталось щось не те, коли хлопець повернувся додому — такий блідий він був. — Вона зіщулилася під поривом холодного вітру. І показала рукою на дорогу.
Тронн йшов їм назустріч, витягнувши руки по швах. Він усе сповільнював і сповільнював хід, а потім узагалі майже зупинився.
— Ви із звістками про Лева? — запитав він, коли нарешті підійшов до них.
— Так, — відповів Харрі.
— Він помер?
Краєм ока Харрі бачив допитливе обличчя старенької:
— Так, він помер.
— Добре, — сказав Тронн. Потім нахилився і обхопив голову руками.
Харрі заглянув у прочинені двері кабінету і побачив, що Б’ярне Мьоллер стоїть біля вікна і із стурбованим виглядом дивиться вниз. Харрі обережно постукав.
Мьоллер обернувся, і очі в нього просяяли:
— А, привіт!
— Ось звіт, шеф. — Харрі кинув теку в зеленій обкладинці на письмовий стіл начальника.
Мьоллер опустився на стілець, насилу розмістив ноги під столом і начепив окуляри.
— Ну точно, — пробурмотів він, перевернувши обкладинку з написом «Документи у справі». У теці виявився тільки один аркуш формату А4.
— Мені здалося, що вам не потрібні деталі, —сказав Харрі.
— Правильно мислиш, — мовив Мьоллер і почав проглядати текст із досить великими інтервалами між рядками.
Харрі глянув у вікно поверх голови начальника, але не побачив нічого, окрім щільного, вологого, немов використаний під-гузник, туману, що накрив місто. Мьоллер відклав папір убік:
— Значить, ви туди приїхали і хтось повідомив вам, де цей тип живе, а потім ви знайшли Забійника в петлі.
— Загалом, саме так.
Мьоллер знизав плечима:
— Мені, в принципі, цього досить, але тільки якщо в нас будуть прямі докази, що це дійсно та людина, яку ми розшукуємо.
— Вранці Вебер звірив відбитки.
— Ну і?..
Харрі сів:
— Вони збігаються з тими, що злочинець залишив на пляшці з-під коли. Він тримав її в руках, перш ніж увійти до банку.
— А ми можемо бути упевнені, що це та сама пляшка?
— Не хвилюйся, шеф, і пляшка і злочинець є у нас на відео. Адже ти щойно прочитав написану Левом Гретте від руки передсмертну записку, в якій він фактично надає зізнавальні свідчення, чи не так? А сьогодні вранці ми побували в Дісенгренде і повідомили про все Тронна Гретте. На горищі знайшлося декілька старих шкільних зошитів Лева, ми взяли їх на якийсь час і передали графологові з криміналістичної лабораторії. Він не сумнівається, що передсмертна записка написана тією ж людиною.
— Так-так, усе так, але я хочу бути на сто відсотків впевненим, Харрі, перш ніж ми зробимо офіційну заяву. Адже це пер-шополосна новина, сам розумієш.
— Ти б хоч трохи порадів, шеф. — Харрі підвівся. — Давненько у нас таких гучних справ не було, і ми цей злочин розкрили. То де ж свято з серпантином і Повітряними кульками?
— Напевно, ти маєш рацію, — зітхнув Мьоллер і, помовчавши, запитав: — А ти ж бо чому не радієш?
— Порадію, коли з іншим злочином розберуся, ти знаєш із яким, — Харрі попрямував до дверей. — Ми з Халворсеном сьогодні все зайве викинули з голови і з завтрашнього дня беремося за справу Елен.
Мьоллер кашлянув, і Харрі зупинився в дверях:
— Слухаю, шеф?
— Просто хочу дізнатися, як ти з’ясував, що Лев Гретте і Забійник — одна особа.
—- Будь ласка. За офіційною версією, Беате пізнала його на відео. Хочеш почути неофіційну?
Мьоллер масажував заніміле коліно. Вигляд у нього знову став стурбований.
— Та ні, мабуть.
— Ось так, — сказав Харрі, не переступаючи поріг «Камери тортур».
— Ось так. — Беате розвернулася на стільці й утупила погляд в екран.
— Ось зайшов подякувати за співпрацю, — мовив Харрі.
— Взаємно.
Харрі не рухався з місця, вертячи в руці зв’язку ключів.
— Так чи інакше, — сказав він, *-г-Іварссону нічого так довго злитися. Він розділить успіх із нами, адже це його ідея — об’єднати нас в команду.
Беате злегка всміхнулась:
— Якої більше немає.
— І запам’ятай, що я тобі говорив про нього.
— Ні! — В очах у неї сяйнули блискавки.
Харрі знизав плечима:
— Він тварюка. І мене б совість замучила, якщо б я тебе про це не попередив.
— Приємно було познайомитися з тобою, Харрі.
Харрі відпустив двері, і вони поволі зачинилися за ним.
Харрі відімкнув замок, поставив сумку і пакет із «Playstation» на підлогу в центрі передпокою, пройшов до кімнати і завалився спати. Він проспав без сновидінь три години, але його розбудив телефонний дзвінок. Він обернувся, побачив, що будильник висвічує 19.03, скинув ноги з ліжка, протюпав до передпокою, взяв слухавку і ще до того, як той, що дзвонив, назвався, сказав:
— Здоров, Ейстейне!
— Здоров, приятелю! Я в Каїрському аеропорту, — відгукнувся Ейстейн. — Адже ми в цей час домовилися здзвони-тися, так?
— Ти сама пунктуальність, — підтвердив Харрі й позіхнув. — Та ти чи п’яний?
— І зовсім я не п’яний, — сердито заперечив Ейстейн. — Дві «Стелли Артуа» всього лише і випив. Ну, може, три. У цій пустелі треба підтримувати водний баланс, старий. Чувак при ясному розумі та тверезій пам’яті, Харрі.
— Чудово. Сподіваюсь, у тебе хороші новини?
— У мене, як кажуть лікарі, дві новини: гарна й погана. Почну з гарної.
— Гаразд.
Настала довга пауза, у слухавці чулося тільки якесь поскрипування, ніби співбесідник уривчасто дихав.
— Ейстейне, що з тобою?
— Га?
— Я чекаю і згоряю від нетерпіння, як дитина.
— Ти про що?
— Про гарну новину.
— Еге ж. Ну загалом… Я дістав номер абонента, Харрі. N0 ргоЫешо, як тут кажуть. Це норвезький номер мобільного телефону.
— Мобільного? Точно?
— Ти можеш послати електронне повідомлення звідки завгодно. І без усяких там дротів. Тобі тільки треба підключити комп’ютер до мобільника, а він уже дзвонить на сервер. Такий спосіб давно не новина, Харрі.
— О’кей, а як ім’я абонента?
— Е-е, воно мені відоме. Але тут, в Ель-Торі, його немає, вони звідси просто завантажують норвезького оператора, в даному разі «Теленор», а той уже пред’являє рахунок абонентові. Отже я просто подзвонив у «Теленор» і дізнався ім’я.
— Ну і?.. — Харрі остаточно прокинувся.
— А зараз черга не дуже гарної новини.
— Кажи!
— Ти останнім часом перевіряв рахунок свого мобільника, Харрі?
Тільки через декілька секунд до Харрі дійшов сенс сказаного:
— Мого мобільника? Цей гад користується моїм мобільним телефоном?
— Але ж він уже не твій — я правильно розумію?
— Правильно, я загубив його того вечора у… у Анни. Чорт!
— І ти навіть не подумав заблокувати телефон, коли його втратив?
— Подумав?! — понуро сказав Харрі. — Та в мене жодної розумної думки в довбешці не з’явилося відтоді, як ця бридня почалася! Вибач, Ейстейне, що я тобі все це говорю, але ситуація, виходить, простішої не буває. Ось чому мені не вдалося знайти телефон у Анни. Ось чому він почувається на коні.
— Пробач, якщо я тобі настрій зіпсував.
— Зачекай, — несподівано бадьоро мовив Харрі. — Якщо він користується моїм мобільником, значить, ми зможемо довести, що він побував у Анни після мене.
— Ура! — закричав у слухавку Ейстейн. А потім боязко додав: — Так, значить, ти все-таки задоволений? Алло? Харрі?
— Та тут я. Думаю.
— Думати — це здорово. Продовжуй думати, а у мене тут домовленість із якоюсь Стеллою. Вірніше, з декількома. Отже, якщо я хочу встигнути на літак до Осло…
— Гаразд, Ейстейне, бувай!
Харрі застиг зі слухавкою в руці, борючись із бажанням шпурнути її у дзеркало, що висіло перед ним. Прокинувшись уранці, він було вирішив, що розмова з Ейстейном йому приснилася. Та вона, власне, і приснилася. В шести чи семи версіях.
Харрі говорив, а Расколь слухав, опустивши голову. Він жодного разу не ворухнувся і не перервав Харрі, що розповідав, як вони знайшли Лева Гретте і яким чином історія з нещасливим телефоном Харрі перешкодила їм зібрати докази проти вбивці Анни. Коли Харрі закінчив розповідь, Расколь підвів голову:
— Виходить, ти свою справу закінчив, а мою досі не розкрито.
— Я не вважаю, що одна справа моя, а інша — твоя. Під свою відповідальність…
— Зате я так вважаю, Ступі, — перебив його Расколь. — І організація у мене військова.
— Гм. А що ти маєш на увазі?
Расколь заплющив очі:
— Я не розповідав тобі, Ступі, як князь царства У доручив Сунь-цзи навчити своїх наложниць військового мистецтва?
— Та наче ні.
Расколь усміхнувся:
— Сунь-цзи був розумний, і спочатку він чітко і дохідливо пояснив жінкам, які команди їм доведеться виконувати в похідному строю. Але коли загуркотіли барабани, жінки залишилися на місці, якась із них хихикала, інша сміялась. «Якщо підлеглі не розуміють команди, винен генерал», — сказав Сунь-цзи і повторив урок. Але коли він скомандував «Марш!», повторилося те саме, що і вперше. «Коли підлеглі розуміють команди, але не виконують їх, винні командири», — сказав Сунь-цзи і наказав своїм людям вивести зі строю двох старших дружин. І обезголовити їх на очах у решти переляканих на смерть жінок. Почувши про страту двох своїх фавориток, князь занедужав і пролежав у ліжку декілька днів. А видужавши, призначив Сунь-цзи командувачем усього війська. — Расколь знову розплющив очі. — Ну і чого, по-твоєму, навчає ця історія, Спіуні?
Харрі промовчав.
— А навчає вона нас того, що’у військовій організації все побудовано на залізній логіці й непорушній послідовності дій. Не будеш послідовним — опинишся біля розбитого корита з групою хихотливих наложниць. Коли ти попросив у мене ще сорок тисяч крон, я дав тобі їх, тому що повірив у історію з фотографією в туфлі Анни. Адже Анна — циганка. А коли цигани кочують, вони завжди залишають патрін, своєрідні застережливі знаки на роздоріжжях. Це може бути червона ганчірка на гілці дерева або, наприклад, кістка з карбом, і кожна з цих речей символізує ту або іншу подію. Скажімо, фотографія означає, що хтось помер. Або скоро помре. Ти про це знати не міг, тому я і повірив, що твоя розповідь правдива. — Расколь поклав руки на стіл долонями догори. — Але людина, яка позбавила життя дочку мого брата, на волі. І ось тепер я дивлюся на тебе, а бачу перед собою хихотливу наложницю, Спіуні. Непорушна послідовність дій.Назви мені його ім’я,Спіуні.
Харрі перевів дихання. Два слова, чотири склади. Якби він сам розкрив злочин, скільки отримав би Албу? Навмисне вбивство на ґрунті ревнощів — девять років. І через шість вийшов би на свободу. А наслідки для самого Харрі? Розслідування напевно показало б, що Харрі, перебуваючи при виконанні службових обов’язків, приховав правду, щоб підозра не лягла на нього самого. І тоді йому залишилося б тільки одне — застрелитися. Два слова. Чотири склади. Вимови їх Харрі — і кінець усім його печалям. Розплачуватися довелося б Албу.
Харрі відповів коротко.
Расколь кивнув і сумно поглянув на Харрі:
— Я боявся, що саме так ти і відповіси. Ти не залишаєш мені вибору, Спіуні. Ти пам’ятаєш, що я сказав, коли ти запитав, чому я тобі довіряю?
Харрі кивнув.
— Кожен із нас живе заради когось або чогось, вірно, Спіуні? І цього ми можемо позбутися. Число триста шістнадцять тобі що-небудь говорить?
Харрі не відповів.
— Що ж, можу повідомити, що це номер кімнати в московському готелі «Міжнародний». Чергову по поверху, на якому розташований номер, звуть Ольга. їй скоро на пенсію, і вона мріє про тривалу відпустку на Чорному морі. На поверх ведуть двоє сходів, можна й на ліфті піднятися. До речі, там ще і службовий ліфт є. А в номері два ліжка, що стоять окремо.
Харрі глитнув.
Расколь опустив лоб на долоні:
— Дитина спить на тому, що стоїть ближче до вікна.
Харрі підійшов до дверей і щосили ударив по них кулаком.
Відлуння удару розкотилося по коридору. Він усе стукав і стукав. Поки не почув звук ключа, що повертався в замку.
— Соррі, але раніше під’їхати не міг, — повинився Ейстейн, коли Харрі сів до нього в машину біля кіоску «Фрукти і тютюн Елмера».
— З поверненням! — сказав Харрі, намагаючись угадати, чи розуміє водій автобуса, що вивертає праворуч, що Ейстейн і не подумає його пропустити.
— Нам до Слемдала? — Ейстейн не звернув ніякої уваги на відчайдушні гудки автобуса.
— До Бйорнетроккета. Ти ж мав поступитися йому дорогою.
— Вирішив правила порушити.
Харрі подивився на приятеля. У вузьких щілинах між набряклими повіками він розгледів два червоні очні яблука.
— Що, важко?
— Переліт усе-таки.
— Та у нас із Єгиптом усього лише година різниці.
— Щонайменше.
Амортизатори і ресори у машини Ейстейна ні к лихій годині не годились, і Харрі відчував кожен камінчик і кожну латочку на асфальті, коли машину підкидало на крутих поворотах по дорозі до вілли Албу, але не це турбувало його зараз. По мобільнику Ейстейна він подзвонив у готель «Міжнародний», і його з’єднали з номером 316. Слухавку взяв Олег. Харрі почув у його голосі радісні нотки, коли він запитав, де Харрі перебуває.
— У машині. А де мама?
— Її немає.
— Здається, їй до суду тільки завтра?
— У неї зустріч з адвокатами на Кузнецькому Мосту, — сказав Олег ламким голосом. — Вона повернеться за годину.
—- Послухай, Олеже, ти можеш дещо передати мамі? Скажи, що вам необхідно змінити готель. Причому негайно.
— Чому?
— Тому що я так сказав. Тільки передай їй це, о’кей? А я пізніше зателефоную.
— Гаразд.
— Чудово, малюк. А мені час бігти.
— Ти…
—- Що?
— Та ні, нічого.
— О’кей. І не забудь передати мамі те, що я сказав.
Ейстейн пригальмував і під’їхав до тротуару.
— Почекай тут, — сказав Харрі й виліз із машини. — Якщо я не повернуся за двадцять хвилин, подзвониш по номеру, який я тобі дав, в Опервідділ. І скажеш…
— Що старший інспектор Холе із забійного відділу просить негайно прислати патрульну машину з озброєним екіпажем. Я запам’ятав.
— Гаразд. А почуєш постріли — дзвони відразу ж.
— Так і зроблю. А що за фільм сьогодні?
Харрі подивився в бік вілли Албу. Собачого гавкоту він не чув. Темно-синій БМВ на невеликій швидкості проїхав повз них і зупинився далі на вулиці. А більше ні звуку.
— Як завжди, — неголосно відповів Харрі.
Ейстейн посміхнувся:
— Круто?! —- Потім він стурбовано зморщив лоб: — Правда круто буде? Не просто страшенно небезпечно?
Двері відчинила Вігдіс Албу. На ній була свіжовипрасована біла блуза і коротка спідниця, але злегка затьмарені очі швидше наводили на думку, що вона тільки-тільки підвелася з ліжка.
— Я дзвонив вашому чоловікові на роботу, — пояснив Харрі, — але мені сказали, що сьогодні він удома.
— Дуже може бути, — сказала Вігдіс, — тільки він тут більше не живе. —- Вона розсміялась. — А що вас дивує, старший інспекторе? Адже я від вас дізналася про цю… цю… — вона зробила жест, ніби прагнула підібрати якесь інше слово, але потім криво посміхнулася, немов зрозуміла, що іншого слова просто не існує, — …шльондру.
— Можна мені увійти, фру Албу?
Вона здвигнула плечима. Мовби раптом здригнулася від холоду:
— Називайте мене Вігдіс або як завгодно ще, тільки не так.
— Вігдіс, — Харрі коротко поклонився. — Тепер мені можна ввійти?
Вона звела тонкі, вищипані в ниточку брови, зачекала, а потім махнула рукою:
— А чом би й ні?
Харрі почувся слабкий запах джину, але це міг бути і запах її парфумів. У будинку ніщо не указувало на те, що в сім’ї не все добре, — чисто, прибрано, пахнуть свіжі квіти у вазоні на стійці бару. Харрі відзначив, що покривало на дивані ще більш білосніжне, ніж коли він сидів на ньому минулого разу. З динаміків, місцерозташування яких йому встановити не вдалося, тихо лилася класична мелодія.
— Малер? — запитав Харрі.
— Greitest hits[39], — відповіла Вігдіс. — Арне купував тільки збірні альбоми. Його цікавили лише кращі речі, як він сам говорив.
— Добре, що він не всі альбоми забрав із собою. І де він, до речі?
— По-перше, тут йому нічого не належить, а де він там перебуває, не знаю і знати не хочу. Пригостите сигаретою, старший інспекторе?
Харрі простягнув їй пачку й якийсь час спостерігав, як вона безуспішно морочиться з масивною настільною запальничкою з тику та срібла. Потім він перегнувся через стіл і дав їй прикурити від своєї, одноразової.
— Дякую. Здається, він за кордоном. Де-небудь у жаркому місці. Боюся, щоправда, не такому жаркому, як мені хотілося б.
— М-м. А що ви маєте на увазі, кажучи, що йому тут нічого не належить?
— Тільки те, що сказала. Будинок, меблі, машина — це все моє, — вона різко видихнула дим. — Можете поцікавитись у мого адвоката.
— А я-то думав, це все на гроші вашого чоловіка.
— Не називайте його так! — Вігдіс Албу затягнулася так глибоко, ніби збиралася викурити сигарету за одну затяжку. — Авжеж, гроші в Арне були. І достатньо, щоб купити і цей будинок, і меблі, і машини, і одяг, і заміський будинок, і прикраси, які він мені дарував, тільки щоб я красувалася в них, коли ми збиралися з нашими так званими друзями. Чужа думка — ось що для Арне було головним. Думка його рідні, моєї, колег, однокашників. — Гнів надав її голосу якогось важкого, металевого звучання, мовби вона говорила в мегафон. — Усі ми могли бути лише глядачами на святі під назвою «велике життя Арне Албу» і захоплюватися ним, коли справи йшли добре. Якби Арне з такою ж енергією займався справами компанії, з якої прагнув зірвати оплески оточення, то, цілком імовірно, «АТ Албу» не розвалилося б, як це сталося насправді.
— М-м. А ось «Вісник підприємництва» пише, що «АТ Албу» успішне підприємство.
— «Албу» — це сімейне підприємство. Акції його на біржі не зареєстровані, і йому необов’язково надавати докладну бухгалтерську звітність. Арне створював враження, що фірма приносить прибуток, продаючи її власність. — Вона з силою загасила в попільничці недопалену і до половини сигарету. —- Кілька років тому у фірми з’явилися проблеми з ліквідністю, а Арне сам ніс відповідальність по боргах, ось він і перевів і будинок, і решту всієї власності на моє ім’я та ім’я дітей.
— М-м. Але ж покупці заплатили заправлену ціну. Тридцять мільйонів, писали в газеті.
Вігдіс гірко посміхнулася:
— Виходить, і ви купилися. Що ж, зрозуміло, красива історія — фірма продається, щоб власник міг більше займатися сім’єю. Арне на такі штучки здатний, цього в нього не відбереш. Я скажу так — у нього був вибір: або добровільно розлучитися з підприємством, або оголосити себе банкрутом.
— Ну а де ж тридцять мільйонів?
— Арне, коли захоче, може бути з біса привабливий. Люди в таких випадках легко йому вірять. Тому він чудово веде переговори, особливо у складних ситуаціях. Ось чому і банк* і постачальник якийсь час допомагали йому утримувати фірму на плаву. У права власності вступив постачальник, але в договір із ним, який мав стати актом про беззастережну капітуляцію, Арне вдалося включити два пункти. По-перше, він зберіг за собою заміський будинок, який записаний на його ім’я. А по-друге, покупець погодився вказати ціну в тридцять мільйонів. Для нього це не має значення — саме стільки заборгувало йому «АТ Албу». А ось для іміджу Албу це мало колосальне значення. Адже йому головне — обличчя зберегти. А тут замість банкрутства вдалий продаж підприємства. Не слабо, правда?
Вона відкинула голову й розреготалася. Харрі помітив невеликий шрам у неї на шиї просто під підборіддям.
— Ну а що стосовно Анни Бетсен? — поцікавився він.
— Його шльондри? — Вона поклала свої стрункі ноги одну
на іншу, пальцем прибрала з лоба пасмо волосся і втупилася байдужим поглядом в якусь цятку на стіні. Та вона для нього
просто іграшкою була. А помилка його в тому, що він дуже відкрито вихвалявся у своїй чоловічій компанії любовним зв’язком із справжньою циганкою. Але далеко не всі, хто ходив у Арне в друзях, вважали себе зобов’язаними зберігати його таємниці. Коротше кажучи, мені все стало відомо.
-Ну і?
— Я дала йому шанс. Заради дітей. Я жінка розумна, — вона подивилася на Харрі з-під важких повік. — Але він ним не скористався.
— А може, він зрозумів, що вона для нього не просто іграшка?
Вона не відповіла, тільки стиснула тонкі губи.
— У нього був кабінет або щось на зразок цього? — запитав Харрі.
Вігдіс Албу кивнула. І повела його вгору по сходах.
— Траплялося, він замикався тут до опівночі. — Вона відчинила двері в горищну кімнату з краєвидом на дахи сусідніх будинків.
— Працював?
— Сидів в Інтернеті. Він для нього немов наркотик був. Казав, що шукає інформацію про автомобілі й усе таке інше, але бог його знає.
Харрі підійшов до письмового столу і витягнув одну з шухляд:
—- Порожньо.
— Він усе забрав, що в нього у столі було. Вмістилося в пластиковому пакеті.
— І комп’ютер теж?
— Та в нього ноутбук був.
— До якого він іноді підключав свій мобільник?
Вігдіс здивовано звела брову:
— Та мені ж бо звідки знати?
— Це я просто розмірковую.
— Ще що-небудь хочете подивитися?
Харрі обернувся. Вігдіс Албу стояла у дверному отворі, спершись піднесеною над головою рукою об одвірок і взявшись іншою в бік. Його вразило відчуття дежавю.
— У мене останнє запитання, фру… Вігдіс.
— Що, невже так поспішаєте, старший інспекторе?
— Та в мене там таксометр унизу цокає. Запитання дуже просте. Як ви гадаєте, він міг її вбити?
Вона в задумливості дивилася на Харрі, злегка постукуючи каблуком по порогу. Харрі чекав.
— Коли я повідомила його, що мені все відомо про його зв’язок із цією шльондрою, він мені сказав: «Нікому не говори про це, Вігдіс». Уявляєте? Мені не можна про це розводитися! Для Арне головне, щоб усі думали, ніби ми щасливі у шлюбі, а не те, що було насправді. А відповім я тобі так, старший інспекторе: уявлення не маю, на що здатен цей чоловік. Я його не знаю.
Харрі вивудив із внутрішньої кишені візитну картку:
— Зателефонуйте мені, якщо він спробує зв’язатися з вами або якщо дізнаєтеся, де він перебуває. Відразу ж.
Вігдіс роздивлялася візитівку з легкою усмішкою на блідо-рожевих губах:
— Тільки й усього, старший інспекторе?
Харрі не відповів.
На ґанку він обернувся:
— Ви кому-небудь про це розповідали?
— Про те, що чоловік мене зраджував? Ви сповна розуму?
— Ну і добре. Я знаю, що ви жінка практична.
Вона широко всміхнулася.
— Вісімнадцять хвилин, — сказав Ейстейн. — Чорт, у мене вже жижки трястися почали.
— Ти дзвонив по моєму старому мобільному номеру, поки я був у будинку?
— Ну звичайно. Дзвінки чув, але слухавку ніхто не взяв.
— Жодного дзвінка не було. Значить, його там немає.
— Вибач, але ти про вібродзвінок чув?
— Про що, про що?
Ейстейн зобразив, що заходився в епілептичному припадку:
— Про те, про те, про вібродзвінок. Silent phone[40].
— Та мій усього крону коштував, і йе було в нього такої функції. Значить, він його із собою забрав, Ейстейне. А куди подівся синій БМВ?
— Який?
— Та він он там припаркувався, — зітхнув Харрі. — Гаразд, поїхали.
— Виходить, якийсь бандит переслідує нас, тому що ти не можеш знайти вбивцю його родички? — Голос Ракелі неприємно деренчав у слухавці.
Харрі примружив очі. Халворсен вирушив до Елмера, і він залишився в кабінеті сам:
— Стисло кажучи, так. У мене з ним домовленість, і свої зобов’язання він виконав.
— І тому на нас відкрито полювання? І мені довелося зриватися з готелю з сином, якому за кілька днів належить дізнатися, дозволять йому залишитися з матір’ю чи ні? Тому, тому… — її високий плачливий голос зірвався. Харрі не перебивав її. — У чому причина, Харрі?
— Вона стара як світ. Кровна помста. Вендета.
— Але ми тут до чого?
— Я ж сказав, що ні до чого. Ви з Олегом не мета, а засіб. Ця людина вважає своїм обов’язком помститися вбивці.
— Обов’язком? — Від її викрику в Харрі ледве не луснули барабанні перетинки.
— Якщо ці люди вважають своїм обов’язком мститися,то це просто неандертальці якісь.
Він витримав паузу:
— Мене ця історія пригнічує, але зараз я нічого не можу вдіяти.
Вона не відповіла.
— Ракель?
-Що.
— Ви де?
— Позаяк ти говориш, що вони нас так легко обчислили, як же я можу сказати це по телефону?
— О’кей. Це місце надійне?
— Гадаю, так.
— Ну-ну.
У слухавці пролунав голос якогось росіянина й тут же зник, немов при настроюванні короткохвильового приймача на потрібну радіостанцію.
— Чому ти не можеш просто сказати, що ми в безпеці, Хар-рі? Скажи, що це вигадка, що вони блефують… — мовила вона благально, — ну хоч що-небудь.
Харрі зробив паузу, а потім поволі й чітко вимовив:
— Тому що тобі необхідно боятися, так, боятися, щоб робити вірні кроки.
— Які, наприклад?
Харрі важко зітхнув:
— Я все владнаю, Ракель, я все владнаю.
Харрі зателефонував Вігдіс Албу відразу, щойно Ракель поклала слухавку. Вона відповіла після першого ж дзвінка.
— Це Холе. Ви сидите біля телефону й чекаєте дзвінка, фру Албу?
— А ви як гадаєте? — запитала вона,«розтягуючи слова, і Харрі вирішив, що після того як він пішов, вона вихилила щонайменше кілька скляночок.
— Уявлення не маю. Але мені треба, щоб ви заявили про зникнення чоловіка.
— З якої статі? Я за ним не журюся, — вона сумно регот-нула.
— Гаразд, поясню: мені потрібен привід, аби оголосити його в розшук. Отже, вибирайте — або ви заявляєте про його зникнення, або я оголошую його в розшук. За звинуваченням у вбивстві.
Запанувала довга пауза.
— Я не зовсім розумію, інспекторе.
— А що тут розуміти, фру Албу? Значить, ви відмовляєтеся заявляти про зникнення чоловіка? Добре, так і запишемо.
— Почекайте! — крикнула вона. Харрі почув на іншому кінці дроту звук розбитої склянки. — Я не розумію, про що ви говорите. Адже Арне вже в розшуку.
— Так, я його розшукую. Але поки що офіційно про це не заявляв.
— Хіба? А як же троє детективів, що приїхали до мене після вашого відходу?
У Харрі мурашки пробігли по шкірі:
— Що ще за троє детективів?
— Ви що там у поліції взагалі один з одним не спілкуєтеся? Вони мене так налякали і йти не поспішали.
Харрі підвівся:
— Вони в синьому БМВ приїхали, фру Албу?
— Харрі, адже я вам говорила щодо всяких цих фру?
— Гаразд, що ви їм сказали?
— Сказала і сказала. Нічого з того, про що ми з вами говорили, як мені здається. Вони подивилися декілька фотографій і… та ні, вони загалом не грубіянили, але…
— Чому ж вони все-таки пішли?
-—Пішли?
— Вони б не пішли, якби не дізналися про те, за чим приходили. Повірте мені, фру Албу.
— Харрі, я вже втомилася нагадувати.
— Подумайте! Це дуже важливо.
— Та Господи Боже, нічого я їм не сказала, я ж говорю. Я… еге ж, я дала їм прослухати повідомлення Арне, він залишив його на автовідповідачі два дні тому. І вони пішли.
— Ви ж говорили, що не спілкувалися з ним.
— А я і не спілкувалася. Він просто залишив повідомлення, що узяв Ґреґора з собою. Так воно і є: я чула гавкіт Ґреґора.
— Звідки він дзвонив?
— А звідки мені знати?
— В усякому разі тим, що були у вас, це відомо. Ви можете прокрутити повідомлення для мене?
— Але він просто говорить…
— Будьте ласкаві, зробіть, як я кажу. Йдеться про… — Харрі спробував висловити свою думку інакше, але не знайшов інших слів, — про життя і смерть.
Харрі слабко розбирався в нюансах політики розвитку транспортної інфраструктури. Він і гадки не мав про розрахунки, згідно з якими будівництво двох тунелів у районі Вінтербро і продовження автобану допоможе позбутися пробок на трасі Е-6 на південь від Осло. Не відав він і про те, що головним аргументом на користь здійснення цього мільярдного проекту були не побажання виборців, що моталися туди й сюди з Мосса і Дрьобака, а міркування підвищення безпеки дорожнього руху. Не були йому відомі й розрахунки, якими чиновники департаменту транспорту користувалися для обґрунтування суспільної значущості проекту і в яких людське життя оцінювалося в 20,4 мільйона крон, включаючи витрати на «швидку допомогу», вимушений перерозподіл транспортних потоків, а також упущену вигоду від податкових відрахувань, що не надійшли. Через те, що він застряг у «Мерседесі» Ейстейна в пробці на Е-6, ледве просуваючись у південному напрямі, він навіть уявити собі не міг, у що сам оцінює життя Арне Албу. В усякому разі, він не знав, який буде виграш, якщо йому вдасться врятувати його. Знав тільки, що жодної можливості відшкодувати втрату, яку ризикував понести він сам, йому не випаде. Отже краще за все зовсім про це не думати.
Запис повідомлення, яке Вігдіс Албу прокрутила йому по телефону, тривав усього п’ять секунд і був інформативний лише в одному сенсі. Але цій інформації виявилося для Харрі достатньо, і містилася вона зовсім не в десяти словах, які мовив Арне Албу, перш ніж повісити слухавку: «Я взяв із собою Ґреґора. Просто хочу, щоб ти знала».
Але фоном служив не скажений гавкіт Ґреґора.
Це були пронизливі крики. Крики чайок.
Уже стемніло, коли у фарах блиснув покажчик з’їзду на Ларколлен.
Перед будинком стояв джип «Черокі», але Харрі проїхав далі до розвороту. Проте і там синього БМВ він не виявив і припаркувався просто навпроти будинку. Безглуздо намагатися проникнути всередину: він почув собачий гавкіт, ще коли опустив скло, досить далеко від вершини горба.
Харрі зрозумів, що слід було б захопити із собою зброю. Справа не в Арне Албу, він навряд чи був озброєний, оскільки не знав, що хтось загрожує його життю, а вірніше сказати, бажає його смерті. Але тепер окрім них на сцену вийшли й інші актори.
Харрі виліз із машини. Чайок не видно і не чути. Він припустив, що голос вони подають тільки вдень.
Ґреґор був прив’язаний до поручнів ґанку. Зуби його виблискували при місячному світлі, й у Харрі відразу ж знову запекла рана на потилиці. Але він змусив себе розміреним кроком підійти до пса, що заливався гавкотом.
— Пам’ятаєш мене? — прошепотів Харрі, наблизившись настільки, щоб відчути його жарке дихання. Ланцюг, на якому сидів Ґреґор, натягався. Харрі опустився навпочіпки, і, на його подив, гавкіт стих. Судячи з хрипкого дихання, пес просто знеміг. Ґреґор уткнув морду в передні лапи і зовсім замовк. Харрі поторкав ручку дверей. Вони виявилися замкненими. Він прислухався. Начебто ніхто в будинку не розмовляв. Але в кімнаті горіло світло.
— Арне Албу!
Відповіді не було.
Харрі витримав паузу і повторив спробу.
У ліхтарі ключа не виявилося. Тоді він підібрав важкий камінь, переліз через поручні веранди, видавив скло в одному з квадратиків, на які були розділені двері, що ведуть до кімнати, просунув руку всередину і відсунув защіпку.
Ніяких ознак боротьби в кімнаті він не виявив. Скоріше, йшлося про поспішний від’їзд. На столі лежала розкрита книга. Харрі підняв її. Це був «Макбет» Шекспіра. На відкритій сторінці один рядок було обведено синьою ручкою: «Я не знаходжу слів. Тобі їх скаже мій меч». Він озирнувся, але ніякої ручки не виявив.
Ось тільки в найменшій спальні ліжко виявилося розібраним. На нічному столику лежав журнал «Ми — чоловіки».
На кухні тихо звучало радіо, мабуть настроєне на четверту програму. Харрі вимкнув його. На столі він побачив антрекот, що вже відтанув, і броколі в нерозпечатаній упаковці. Харрі узяв антрекот і вийшов до передпокою. Почувши, як хтось скребеться в двері, він відімкнув їх. Двоє карих собачих очей втупилися в нього. Вірніше, не в нього, а в антрекот, який наступної миті шльопнувся на ґанок і тут же був розірваний на шматочки.
Харрі спостерігав, як вони зникали в пащі ненажерливого пса, і все намагався вирішити, що ж йому слід зробити. Якщо взагалі щось слід було робити. Адже Арне Албу не читав Віль-яма Шекспіра — вже в цьому-то він був упевнений на всі сто.
Коли від антрекота не залишилось і сліду, Ґреґор із новою силою голосно загавкав на дорогу. Харрі підійшов до поручнів і відв’язав ланцюг. Він ледве втримався на ногах на слизькому ґрунті, коли Ґреґор спробував вирватись, а потім рушив за ним по стежині, що вела через дорогу, і далі по крутому схилу, де внизу чорні хвилі розбивались об гладенькі скелі. Ноги застрягали у високій мокрій траві, вона мовби намагалась утримати його, але тільки коли під мартенсами Харрі заскрипіли легкі камінчики й пісок, Ґреґор зупинився, задерши вгору товстий хвіст. Вони опинилися на березі. Був приплив, вода майже досягала краю густо порослого травою схилу і накочувалася на пляж із таким шипінням, ніби морська піна виносила на берег вуглекислоту, залишену на піску черговою хвилею. Ґреґор знову загавкав.
— Він що, на катері звідси змився? — запитав Харрі чи то Ґреґора, чи то самого себе. — Сам чи з кимось іще?
Відповіді, зрозуміло, не було. Хай там як, сліди в цьому місці закінчувалися. Харрі потягнув за нашийник, проте величезний ротвейлер не зрушив із місця. Тоді Харрі запалив кишеньковий ліхтарик марки «Магліте» і направив його в бік набігаючих хвиль. Але нічого, крім гребенів, які нагадували білі смужки кокаїну на чорному склі, не побачив. Мілководдя тяг-лося, судячи з усього, далеко від берега. Харрі знову потягнув за нашийник, але тут Ґреґор почав рити кігтями пісок і страшно завив.
Харрі зітхнув, вимкнув ліхтарик і попрямував назад до будинку. У кухні він зварив собі кави, прислухаючись до собачого гавкоту, що лунав удалині. Харрі допив чашку і знову вирушив на берег, знайшов заглиблення у скелі, де і сховався від вітру. Він закурив сигарету і спробував зосередитися. Потім закутався в пальто й заплющив очі.
Якось уночі, коли вони лежали у неї в ліжку, Анна висловила одну думку. Скоріше за все, це відбулося вже ближче до кінця їхньому півторамісячного роману — і скоріше за все, він був набагато тверезішим, аніж зазвичай, позаяк уже запам’ятав її слова. Вона сказала, що ліжко її — корабель, на борту якого вонй з Харрі, двоє самотніх людей, які зазнали аварії, кидаються по бурхливих водах і більше всього на світі бояться побачити землю. Невже так і сталося, невже і справді вони побачили землю? Йому здавалося, що це не так, що йому вдалося списатися на берег, просто стрибнувши через борт. Але, можливо, він помилявся.
Він заплющив очі та спробував уявити, який вона мала вигляд. Не тоді, коли вони були в ролі жертв аварії, а тоді, коли він бачив її востаннє. Тоді вони пообідали. Це точно. Вона налила йому чогось, може, вина? Він випив? Точно. Вона ще підлила, він абсолютно втратив контроль над собою. Налив собі сам. Вона сміялася. Цілувала його. Танцювала перед ним. За звичаєм, нашіптувала у вухо лагідні слова. А потім вони кинулися в ліжко і пропали в обіймах одне одного. Невже і справді вона з такою легкістю пішла на це? А він?
Ні, так бути не могло.
Але Харрі не знав напевно, як усе було. І не міг до кінця відкинути думку, що він із блаженною усмішкою ніжився в обіймах новознайденої коханки в будинку на Соргенфрі-гате, тоді як Ракель у Москві лежала* втупившись у стелю готельного номера, і їй ніяк не вдавалося заснути, бо вона могла втратити сина.
Харрі зіщулився. Сирий, гострий вітер пронизував його наскрізь, наче він був привидом. Досі він старанно відгонив од себе ці думки, а тут вони разом насунули на нього. Якщо вже він не знає, чи міг зрадити найдорожче в житті, то як йому судити про свою здатність зробити той або інший вчинок? Якщо вірити Еуне, в стані сп’яніння людина або виявляє свою справжню суть, або, навпаки, ховає її. Але хтозна, що саме в ній закладене?! Люди ж не роботи, та й хімічні процеси в мозку проходять коли як. Хто зуміє перерахувати все, що людина може натворити під впливом обставин або матеріальних каталізаторів?
Харрі здригнувся й вилаявся. Тільки тепер він усе зрозумів. Зрозумів, навіщо йому було необхідно знайти Арне Албу, перш ніж того змусять замовкнути навіки. Не тому, що він поліцейський до самих кісток, і не тому, що захист принципів правової держави став його особистою справою. А тому, що йому потрібно було знати, як усе сталося насправді. А Арне Албу — єдиний, хто міг розповісти про це.
Харрі знову заплющив очі. Вітер стиха посвистував у тріщинах гранітних скель, вносячи різноманітність до тягучого, монотонного шуму моря.
Коли він знову розплющив очі, було вже не так темно. Вітер розігнав хмари, і над ним матово світили зірки. Місяць перемістився на небосхилі. Харрі подивився на годинник. Він просидів в укритті майже цілу годину. Ґреґор все так само скажено гавкав у бік моря. Харрі підвівся на задерев’янілих ногах і попрямував до нього. Почався відплив, вода відступила, і під ногами в нього опинився широкий піщаний пляж.
— Ходімо, Ґреґоре, нічого нам тут не знайти.
Пес спробував куснути його, коли Харрі взявся за нашийник, і він інстинктивно відступив на крок назад. Примружившись, подивився в бік моря. Місячні відблиски грали на чорній поверхні води, але він усе ж таки побачив попереду те, чого не розгледів, коли припливна хвиля досягала максимального рівня. Схоже, там стирчали верхівки двох кнехтів. Харрі підійшов до самої води і знову ввімкнув ліхтарик.
— Господи Ісусе! — прошепотів він.
Ґреґор рвонув уперед навпростець по воді, і Харрі рушив за ним, грузнучи в піску. Він пройшов метрів десять, але вода не діставала йому й до коліна. З води стирчали не кнехти, а пара черевиків. Італійських, ручної роботи. Харрі направив ліхтарик униз, і світло його вихопило синяво-білі щиколотки, подібні до двох колон надгробка.
Підхоплений вітром, крик Харрі миттєво потонув у гуркоті хвиль. А ось ліхтарик, який він упустив, залишився на піщаному дні й світив іще майже цілу добу. До наступного літа, коли його знайшов маленький хлопчик і відразу помчав із ним до батька, чорна фарба під впливом морської води облізла, і ніхто з них не міг уявити, що знайдений Mini Maglite якимсь чином пов’язаний із жахливою торішньою знахідкою, про яку писали в газетах. Але зараз, на літньому сонці, здавалося, що ця історія відбулася страшенно давно.
Уранішнє світло пробивалося крізь вузьку діру в хмарах, і здавалося, ніби над морем височіє біла колона, яку Том Волер називав Господньою свічкою над фіордом, — удома в нього на стінах схожі пейзажі. Він переступив пластикову стрічку, що обгороджувала місце події. Люди, на їх думку, добре його знали, думали, що він за вдачею така людина — вважає за краще перестрибувати через перешкоду, а не підлазити під неї. Але вони мали б рацію лише частково. Тому Волеру не були відомі люди, які б справді добре його знали, і він вважав, що такий стан речей не зміниться і надалі.
Він підніс цифровий фотоапарат до «поліцейських» сонцезахисних окулярів із скельцями сталевого кольору. Таких окулярів у нього вдома зберігалася ціла дюжина. Подяка вдячних клієнтів. Як і фотокамера. Об’єктив вихопив яму на схилі й тіло чоловіка, що лежало поряд із нею. На нім були чорні брюки та сорочка, колись біла, а нині коричнева від глини та піску.
— Нова картка для особистої колекції? — пролунав голос Вебера.
— Саме так, це щось нове, — сказав Волер, не підводячи очей. — Мені подобаються вбивці, наділені уявою. Особу встановили?
Арне Албу. Сорок два роки. Одружений, троє дітей. Схоже, мав фінансові утруднення. У нього тут заміський будинок.
— Хто-небудь щось бачив або чув?
— Хлопці зараз опитують сусідів. Але ти ж бачиш, яка тут глушина.
— А постояльці готелю? — Волер указав у бік великої жовтої дерев’яної будівлі в кінці пляжу.
— Сумніваюся, — відповів Вебер. — Кому спаде на думку жити тут у цю пору року?
— А хто труп виявив?
— Анонім подзвонив з телефону-автомата в Моссі в тамтешню поліцейську дільницю.
— Гадаєш, убивця?
— Навряд. Він сказав, що гуляв увечері з собакою й побачив ноги, що стирчать із води.
— Розмову записали?
Вебер похитав головою:
— Він не в службу екстрених викликів дзвонив.
— А що показав огляд тіла?
— Лікарського висновку ще немає, але, здається, його закопали живцем. Слідів зовнішньої дії немає, але в нього кров йшла носом і горлом, очні судини полопались — значить, у мозку скупчилася велика кількість крові. Крім того, в гортані виявлений пісок, тобто він іще дихав, поки його закопували.
— Згоден. Ще щось є?
— Пес був прив’язаний перед будинком — онде, вгорі. Здоровенний мерзенний ротвейлер. Хоч як дивно, у прекрасній формі. Зовнішні двері не замкнені. Слідів боротьби в будинку також не виявлено.
— Іншими словами, вони врійшли, пригрозили йому зброєю, прив’язали пса, викопали яму і ввічливо попросили його туди лягти.
— Гадаєш, убивця був не один?
— А ти як думаєш? Величезний ротвейлер, яма півтора метри завглибшки. Здається, це однозначно, Вебер.
Вебер промовчав. Він нічого не мав проти співпраці з Волером — той був шукач рідкісного таланту, про що свідчили результати його роботи. Але це ще не означає, що він неодмінно був Веберу до душі. Втім, не до душі — теж не той вираз. Ні, тут щось інше, просто після якогось часу в нього виникало відчуття, як у грі «Знайди сім помилок на малюнку, коли не знаєш, у чому фішка, але відчуваєш: щось тут не так. Отож, щось у ньому було не так.
Волер сів навпочіпки поряд із трупом. Він знав, що Вебер його недолюблює. Ну й чудово. Вебер уже багато років працював у криміналістичній лабораторії і йому ніколи й на думку не спадало яким-небудь чином вплинути на хід кар’єри Волера чи взагалі на його життя. Коротше кажучи, думка Вебера про нього була йому зовсім до лампочки.
— Хто упізнав?
— Тут приходили декілька місцевих, — відповів Вебер. — Власник магазину його пізнав. Ми зв’язалися з його дружиною і привезли її сюди з Осло. Вона підтвердила, що це Арне Албу.
— А де вона зараз?
— У будинку.
— З нею хто-небудь говорив?
Вебер знизав плечима.
— Я полюбляю бути в таких випадках першим, — зауважив Волер, нахилився вперед і зробив іще пару знімків трупа.
— Справу розслідує поліція Мосса. А нас гіросто викликали на підмогу.
— Правильно, ми ж професіонали, — сказав Волер. — Треба б цим селянам із Мосса ввічливо все пояснити.
— У нас декілька осіб розслідували справи про вбивство, — пролунав позаду ни* голос. Волер подивився вгору на всміхне-ну людину в чорній шкіряній форменій куртці. На погонах із золотим обрізом у нього красувалась одна зірочка.
— No hard feelings[41] у — розсміявся старший інспектор. — Мене звуть Пауль Сьоренсен. — А ти будеш старший інспектор Волер?
Волер коротко кивнув і удав, ніби не помітив простягненої Сьоренсеном руки. Він не полюбляв дотиків незнайомих чоловіків. Та і знайомих, до речі, теж. Ось із жінками — справа інша. В усякому разі, коли він сам виявляв ініціативу. А виявляв він її часто.
— Що, Сьоренсене, і такі справи раніше доводилося розслідувати? — запитав Волер і відвів пальцем гіовіку потерпілого, оголивши криваво-червоне очне яблуко. — Це вам не удар ножем у людному місці або випадковий постріл по пянці. Ви ж тому нас і викликали, чи не так?
— Так, схоже, у нас таких випадків не було, — погодився Сьоренсен.
— Тоді пропоную таке: ти з хлопцями залишаєшся тут і стежиш, аби сторонніх не пускали за огорожу, а я піду переговорю з дружиною трупа.
Сьоренсен розсміявся, ніби Волер відмочив класний жарт, але осікся, побачивши, як той звів брови над скельцями «поліцейських окулярів». Том Волер підвівся і попрямував у бік огорожі. Він поволі порахував до трьох і крикнув:
— І приберіть патрульний автомобіль із розвороту, Сьоренсене! Наші люди там намагаються знайти сліди машини вбивці. Заздалегідь вдячний.
Він і не обертаючись знав, що усмішка сповзла з добродушного лиця цього тюхтія Сьоренсена. І що місце злочину тепер перебуває під контролем людей із Управління поліції Осло.
— Фру Албу? — запитав Волер, увійшовши до вітальні. У місті його чекав багатообіцяючий обід із однією дівчиною, і тому він вирішив не затягувати розмову. Вігдіс Албу відірвала погляд від фотоальбому, який гортала:
— Так?
Волеру подобалося те, що він бачив перед собою. Доглянута шкіра, випещене тіло, поза, що виражала впевненість у собі, — ну просто Дорте Скаппель[42], та ще в блузці з розстебнутим третім ґудзичком. Йому подобалось і те, що він чув. М’який голос надзвичайно пасував до тих особливих слів, які він так полюбляв у вустах своїх жінок. Подобалися йому й її губи, які, як він уже почав сподіватися, коли-небудь вимовлять такі слова.
— Старший інспектор Том Волер, — відрекомендувався він і сів напроти неї. — Я розумію, який шок ви пережили, і хоча це прозвучить банально і навряд чи допоможе вам зараз, але я все ж таки хотів би висловити співчуття. Я сам нещодавно втратив близьку мені людину.
Він витримав паузу. Поки вона нарешті підвела очі і їхні погляди зустрілись. Очі в неї були*затьмарені, й Волер спершу вирішив, що це від сліз. І лише коли Вігдіс Албу заговорила, він зрозумів, що вона п’яна:
— Сигаретою не пригостите, констеблю?
— Називайте мене Том. Я не палю. На жаль.
— Скільки мені ще тут маятися, Томе?
— Я постараюся, щоб ви виїхали звідси якнайскоріше. Просто мені треба поставити вам кілька запитань. Домовилися?
— Домовилися.
— Ну й чудово. Як по-вашому, хто-небудь міг бажати смерті вашому чоловікові?
Вігдіс Албу підперла підборіддя рукою і подивилася у вікно:
— А де ж інший констебль?
— Пробачте, не зрозумів?
— Хіба він не мав приїхати?
— Який констебль, фру Албу?
— Харрі. Адже він веде цю справу, хіба не так?
Така швидка — в порівнянні з його однокашниками — кар’єра Тома Волера пояснювалася перш за все його вмінням діяти так, аби ніхто, у тому числі й адвокати в суді, не мали підстав сумніватися в достовірності зібраних ним доказів. Інша ж причина полягала в чутливості волосся у нього на потилиці. Бувало, звичайно, що воно не реагувало, коли потрібно. Але такого, щоб воно реагувало без приводу, ніколи не траплялось. А тут воно відреагувало.
— Ви маєте на увазі Харрі Холе, фру Албу?
— Можете зупинити тут.
Більше за все Тому Волеру подобався її голос. Він під’їхав до тротуару, нагнувся над кермом і почав роздивлятися рожеву віллу, що вінчала собою вершину пагорба. У променях післяполудневого сонця в саду вгадувалась якась тварина.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала Вігдіс Албу. — Спасибі, що звільнили мене від цього Сьоренсена, та ще й до будинку підкинули.
Волер усміхнувся теплою усмішкою. Він знав, що усмішка вийшла саме теплою. Багато хто говорив йому, що він схожий на Девіда Хасселхоффа в «Рятувальниках Малібу», що в нього таке ж підборіддя, така ж фігура і така ж усмішка. Він бачив «Рятувальників» і розумів, про що йдеться.
— Та ні, це мені слід вам дякувати, — сказав він.
І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка — коли пам’ять йому не зраджує — якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його — Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.
Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне — з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже — скільки там? — вісім місяців.
Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.
— У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, — сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.
— І як довго ви вже… як би це… живете сама? — запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.
— Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, — вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. — Мені треба випити. А потім подзвонити їм.
Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.
— Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.
Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.
Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.
Спогад викликав у нього усмішку.
Спогад про Беате Льонн.
Мила, безневинна Беате Льонн, яка сиділа напроти нього за столиком в кафе і ковтала кожне його слово, мовби цукрову крихту в каві-латте, напої для маленьких дівчаток. «Здається, найголовніше — прагнути завжди бути самим собою. Найголовніше у відносинах між людьми — це чесність,™ не згодна?» З молодими дівчатами деколи важко вгадати, з яким пафосом вимовляти такі банальності, але у випадку з Беате Льонн він потрапив у десятку. І вона слухняно пішла за ним до нього додому, де він зробив нашвидкуруч напій, зовсім не схожий на дівочий.
Волер мимоволі розсміявся. Навіть наступного дня Беате Льонн думала, що зламалася через утому і незвично міцний для неї напій. А насправді все вирішило вірне дозування.
Але найкомічніше трапилося вранці, коли він увійшов до вітальні й застав її з мокрою ганчіркою перед диваном, на якому він попереднім вечором зробив її вперше, перш ніж вона позбулася залишків волі й почалася справжня забава.
— Вибач, — ледве вичавила вона із себе, мало не крізь сльози. — Мені так ніяково, я думала, у мене ці справи тільки наступного тижня почнуться.
— Та нічого, — відповів він і поплескав її по щоці. — Тим більше, ти ж зараз змиєш цю погань.
І поспішив на кухню. Там він відкрутив на повну потужність кран і кілька разів хряснув дверцями холодильника, щоб заглушити свій регіт. Поки Беате Льонн змивала з дивана пляму, залишену Ліндою. Або, можливо, Карен?
Вігдіс крикнула з кухні:
— Вам із молоком, Томе?
Голос її прозвучав важко і з натиском, як це заведено у жителів західних районів Осло. І до того ж він дізнався все, що було потрібно.
— Я тут пригадав, що в мене зустріч у місті, — сказав він і, обернувшись, побачив її у дверях із двома чашками кави в руках і величезними здивованими очима. Неначе він зацідив їй по фізіономії. Волер трішки подумав.
— Крім того, вам треба побути самій, — сказав він і підвівся, — я вас розумію, адже я говорив, що недавно сам утратив друга.
— Співчуваю, — мовила вона розгублено. — Я навіть не запитала, про кого йдеться.
— Її звали Елен. Моя колега. Вона була мені дуже дорога. — Том Волер злегка нахилив голову і подивився на Вігдіс, яка у відповідь невпевнено всміхнулася.
— Про що ви думаєте? — запитала вона.
— Може, якось заскочу подивитись, як ви тут поживаєте. — Губи його розпливлись у ще теплішій, аніж раніше, усмішці, справжній усмішці Девіда Хасселхоффа, і він подумав, який хаос настав би в світі, якби люди могли читати думки одне одного.
Почався вечірній час пік, біля будівлі Управління поліції на Грьонланнслейрет заметушились автомобілі та службовці. Горобець сів на гілку, й останній листок зірвався з неї та пролетів повз вікна кімнати для нарад на п’ятому поверсі.
— Я промов виголошувати не вмію, — почав Б’ярне Мьоллер, і ті з присутніх, що слухали його виступи раніше, згідно закивали.
— Всі, хто мав відношення до розслідування справи Забійника, побачивши пляшку «Орега» і чотирнадцять поки що не розпакованих пластикових стаканчиків, чекали тільки закінчення його виступу.
— Перш за все я хотів би привітати всіх від імені міських зборів, мера і начальника Управління поліції за чудово виконану роботу. Адже ми, як усім вам відомо, опинилися в досить складній ситуації, оскільки йшлося про серійного грабіжника.
— А я не знав, що ще й інші були! — крикнув Іварссон, чим викликав сміх у залі. Він стояв позаду всіх, ближче до дверей, звідки міг спостерігати за поведінкою всіх присутніх.
— Ну загалом, правильно, — всміхнувся Мьоллер. — Я хочу сказати… ну ви знаєте, ми всі дуже раді, що справу цю закінчено. Але перш ніж ми вип’ємо по стаканчику шампанського і розійдемося по домівках, я хотів би особливо подякувати тому, хто відіграв головну роль…
Харрі відчув, як усі обернулися в його бік. Він ненавидів такі урочисті збіговиська. Промова шефа, у відповідь промови співробітників, блазенські подяки, весь цей банальний театр.
— Тобто Руне Іварссону, який керував слідчою бригадою. Вітаю, Руне!
Оплески.
— Може, ти скажеш декілька слів, Руне?
— Ні, дякую, — процідив Харрі крізь зуби.
— Так-так, звичайно, — сказав Іварссон. Усі присутні обернулися в його бік. — У мене, на жаль, немає такого привілею, Б’ярне, як у тебе, заявити, що я не вмію виголошувати промови на торжествах. Тому що я це вмію. — Сміх у залі посилився. — І як досвідчений оратор, що багато разів виступав на зустрічах, присвячених нашим успіхам, я не стомлюватиму вас, роздаючи похвали всім і вся. Робота в поліції — командна гра, як у спорті. Беате і Харрі заслужили честь забити переможний гол. Але ж усю комбінацію було розіграно на вищому рівні.
Харрі не повірив своїм очам, але всі присутні знову згідно кивнули.
— Тому я хочу висловити подяку всім одразу, — Іварссон окинув поглядом збори, мабуть, для того, щоб кожне відчуло, що саме його він бачить і йому дякує. А потім вигукнув веселим голосом: — А чи не час нам скрутити голову цій пляшці?
Хтось передав йому шампанське, і, кілька разів струсивши пляшку, він почав її відкорковувати.
— Ні, це вже зовсім нестерпно, — шепнув Харрі на вухо Беате. — Я линяю.
Вона докірливо подивилася на нього.
— Будь ласка! — Корок вдарився у стелю. —- Підставляйте стакани.
— Вибач, — сказав Харрі, — побачимося завтра,
Він зайшов до кабінету, взяв пальто. Сходячи вниз, притулився до стінки ліфта. Кілька годин він, звичайно, поспав на дачі Албу. А о шостій ранку, під’їхавши до залізничної станції в Мос-се, подзвонив із телефону-автомата в місцеве відділення поліції й повідомив, що виявив труп на березі моря. Він знав, що місцеві поліцейські попросять допомоги у столичного управління. Тому, повернувшись до Осло близько восьмої, він улаштувався в кав’ярні на Уллеволсвеєн, де насолоджувався кавою «Кортадо», аж поки вирішив, що справу вже передано комусь іншому й він може спокійно їхати в контору.
Дверці ліфта відчинились, і Харрі, пройшовши через вертушку, рушив на холодне чисте столичне повітря, яке, як стверджують, забруднене ще гірше, ніж у Банґкоку. Він пригадав, що поспішати йому нікуди, і стримав крок. Думати сьогодні ні про що не треба, потрібно просто лягти в ліжко і поспати, бажано без сновидінь, а прокинувшись уранці, знати тільки одне — що всі двері за ним зачинено.
Усі двері, окрім одних. Тих, які він ніколи не зачиняв і не збирався зачиняти. Але думати про це треба буде тільки завтра зранку. Завтра вранці вони з Халворсеном знову пройдуть повз Акерсельву. Постоять біля дерева, де знайшли її. Постараються всоте відтворити картину. Не тому, що щось випустили з уваги, а щоб знову зануритися в ту атмосферу, знову відчути те, що відчули тоді.
Він пішов вузькою стежиною через лужок, скорочуючи шлях. І навіть не поглянув у бік сірої будівлі в’язниці зліва від нього.
Расколь, мабуть, цього разу відклав шахи вбік. Ні на Ларколлені, ні десь іще їм не знайти доказів проти цигана або його прибічників, навіть якщо сам Харрі візьметься за розслідування. Вони почекали стільки, скільки визнали потрібним. Забійник мертвий. Мертвий і Арне Албу. «Справедливість немов вода, — сказала якось Елен. — Вона завжди пробе собі дорогу». Вони розуміли, що це неправда, але деколи і в помилковому твердженні можна знайти хоч якусь утіху.
Харрі почув завивання сирен. Утім, він чув їх уже давно. Білі автомобілі з увімкненими блакитними мигалками промчали в бік Грьонланнслейрет. Він постарався не думати, за яким викликом вони виїхали. Видно, не йому з цією справою розбиратись, а якщо і йому, нічого, почекають. До ранку.
Том Волер вирішив, що заявився дуже рано, що у мешканців блідо-жовтого будинку є якісь справи в місті у денний час. І тому, натиснувши нижню й останню кнопку домофону, він уже було зібрався ретируватись, як раптом почув приглушений металевий голос:
— Алло?
Волер обернувся.
— Привіт, це… — він подивився на табличку з іменами мешканців поряд із кнопкою, — …Астрід Монсен?
Двадцять секунд по тому він уже стояв на сходовому майданчику перед відчиненими на ланцюжок дверима, із-за яких його роздивлялася перелякана на смерть жінка з веснянкуватим обличчям,
— Можна мені увійти, фрьокен Монсен? — запитав він і оголив зуби в усмішці у стилі Девіда Хасселхоффа.
— Ні, не можна, — пропищала господиня квартири. Ймовірно, «Рятувальників Малібу» вона не бачила.
Він простягнув їй своє посвідчення:
— Мені треба поставити вам декілька запитань відносно смерті Анни Бетсен. Ми вважаємо тепер, що це не було самогубство. Мені відомо, що один із моїх колег розслідував справу за особистою ініціативою й розмовляв із вами на цю тему.
Том Волер чув, що тварини, особливо хижаки, можуть чути страх по запаху. Але це його не дивувало. А дивувало його те, що не всі володіють таким умінням. У страху таке ж летюче гіркувате амбре, як у бичачої сечі.
— Чого ви так боїтеся, фрьокен Монсен?
Зіниці у неї ще більше розширилися. Волосся на потилиці у Волера стало дибки.
— Нам дуже важлива ваша допомога, — сказав він. — Найголовніше у відносинах між поліцією і простими людьми — це чесність, хіба ви не згодні?
Очі в неї забігали, і він вирішив скористатися шансом:
— Мені здається, мій колега якимсь чином замішаний у цій справі.
У неї відвисла щелепа, і вона безпорадно втупилася в нього. Перемога!
Вони сіли в кухні. Коричневі стіни були суцільно обвішані дитячими малюнками, і Волер вирішив, що в неї купа племінників. Слухаючи її, він робив позначки у блокноті.
— Я почула гуркіт на сходах, вийшла і на майданчику прямо перед своїми дверима побачцла чоловіка, що зігнувся в три погибелі. Він, напевно, впав, і я запитала, чи не має потреби він у допомозі, але ясної відповіді не отримала. Тоді я піднялася вгору й подзвонила в квартиру Анни Бетсен, але і вона не відповіла. Я знову спустилась і допомогла йому підвестися на ноги. Навколо валялися речі, що випали в нього з кишень. Я знайшла гаманець і банківську картку з ім’ям і адресою. Потім допомогла йому вийти на вулицю, зупинила таксі й повідомила шоферові адресу. Ось усе, що мені відомо.
— І ви упевнені, що це була та людина, яка пізніше приходила до вас? Тобто Харрі Холе?
Вона глитнула. І закивала головою.
— Чудово, Астрід. А як ви здогадалися, що він був у Анни?
— Чула, як він прийшов.
— Ви чули, як він прийшов, і чули, як він увійшов до квартири Анни?
— У мене робочий кабінет просто біля сходів. І там усе чути. У нас же будинок дуже тихий, рідко коли щось трапляється.
— Можливо, ще хтось приходив до Анни того вечора?
Вона зачекала:
— Мені здалося, що хтось пробрався вгору по сходах відразу після того, як поліцейський виїхав. Але здається, це була жінка. У туфлях на високих каблуках. Зовсім інший звук виходить. Я подумала, що це фру Гундерсен із четвертого поверху.
-Хто?
— Вона зазвичай, коли вихилить кілька скляночок у «Старого майора», от так по сходах додому добирається.
— А постріли ви чули?
Астрід похитала головою:
— Ні, у нас між квартирами хороша звукоізоляція.
— А номер таксі не запам’ятали?
— Ні.
— О котрій годині ви почули гуркіт на сходах?
— О чверть на дванадцяту.
— Ви упевнені, Астрід?
Кивнувши, вона зробила глибокий вдих.
Волер здивувався, з якою твердістю вона вимовила наступну фразу:
— Це він убив її.
Він відчув, як у нього почастішав пульс. І сильно:
— Що примушує вас стверджувати це, Астрід?
— Я зрозуміла, що тут щось не так, почувши про самогубство Анни. Цей до нестями п’яний чоловік валявся на сходовому майданчику, а коли я подзвонила в двері Анни, вона не відповіла, адже так? Я думала звернутися в поліцію, але тут він заявився знову… — Астрід подивилася на Тома Волера так, ніби вона тонула, а він її рятував. — І насамперед запитав, чи впізнаю я його. Ось я і зрозуміла, що він мав на увазі, чи не так?
— І що ж він мав на увазі, Астрід?
Голос у неї зазвучав на пів-октави вище:
— Навіщо вбивці питати єдиного свідка, чи впізнає він його? Ви як думаєте? Він, звичайно, залякати мене з’явився, показати, що зі мною буде, якщо я його видам. Ось я і зробила, як він хотів: сказала, що бачу його вперше.
— Але ж ви говорите, що він і пізніше приходив і випитував вас про Арне Албу?
— Так, видно, хотів із моєю допомогою перекласти провину на іншого. Зрозумійте, який страх мене охопив. Я прикинулася, що нічого не знаю, і лише підтакувала йому… — Волер зрозумів, що у неї від хвилювання перехопило горло.
— Ну а зараз ви готові прр все це розповісти? У тому числі й у суді під присягою?
— Так, якщо ви… якщо я відчуватиму себе в безпеці.
В іншій кімнаті пролунав сигнал комп’ютера про повідомлення, що надійшло. Волер подивився на годинник. Половина п’ятої. Діяти треба швидко. І краще за все зробити все ще сьогодні ввечері.
За двадцять хвилин до п’ятої Харрі відімкнув двері своєї квартири і тут пригадав, що вони з Халворсеном домовлялися сьогодні позайматися на велотренажерах. Він роззув черевики, ввійшов до вітальні й натиснув клавішу «Ріау» на автовідповідачі, що блимав. Дзвонила Ракель:
— Суд призначено на середу. Я замовила квитки на четвер. Ми будемо в Гардермуені о пів на п’яту. Олег питає, чи зможеш ти нас зустріти.
«Ми». Вона говорила, що рішення суду набуває чинності негайно. Якби вони програли, зустрічати довелося б не «нас», а тільки одну людину, людину, що втратила все.
Вона знову не залишила номера свого телефону, отож він не міг передзвонити і повідомити, що все залагодилось і їй більше не треба нічого побоюватися. Він зітхнув і всівся в зелене крісло. Але варто було йому заплющити очі, як перед ним виникла вона — Ракель. Білі простирадла, такі холодні, що обпалювали шкіру, гардини, що ворушилися перед відчиненим вікном, і світло місяця, що падало на її голу руку. Він із найбільшою обережністю провів кінчиками пальців по її очах, руках, вузьких плечах, довгій стрункій шиї, ногах, сплетених із його ногами. Він відчував її спокійне тепле дихання, ритм якого майже непомітно змінився, коли він ніжно провів пальцем нижче сідниці. Стегна її так само майже непомітно почали погойдуватися в такт його рухам, ніби вона, немов спляча красуня, забулася глибоким сном і лише чекала його дотику, щоб прокинутися.
О п’ятій годині Руне Іварссон зняв трубку свого домашнього телефону на Естерос, аби повідомити тому, хто дзвонив, що сім’я сіла якраз за вечерю, і попросити його передзвонити пізніше.
— Вибач, що турбую, Іварссоне. Це Том Волер.
— Привіт, Томе, — відповів Іварссон із непрожованою картоплиною в роті. — Послухай…
— Мені негайно потрібний ордер на арешт Харрі Холе і санкція на обшук його квартири. І ще п’ять осіб для проведення обшуку. В мене є підстави вважати, що Холе, хоч як це сумно, замішаний у вбивстві.
Іварссон проштовхнув картоплину в горло.
—- Справа не терпить зволікання, — сказав Волер. — Дуже великі шанси, що він знищить докази.
— Б’ярне Мьоллер, — ось усе, що зміг видавити із себе Іварссон, закашлявшись.
— Так-так, я знаю, що, строго кажучи, такі речі в його компетенції, — заперечив Волер. — Але я гадаю, ти погодишся зі мною, що в даному разі він особа зацікавлена. Адже вони з Харрі вже з десяток років пліч-о-пліч працюють.
— Це точно. Тільки у нас тут наприкінці дня нова справа утворилась, і всі мої люди зараз розбираються з нею.
— Руне! — почув Іварссон голос дружини. Йому не хотілося ще більше засмучувати її, адже розпивання шампанського та пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені й так уже затримали його на двадцять хвилин.
— Слухай, Волере, я зв’яжуся з тобою пізніше. Подзвоню прокуророві й дізнаюся, що він зможе зробити. Він кашлянув і досить голосно, щоб його почула дружина, додав: — Після вечері.
Харрі прокинувся від стукоту в двері. Як автоматично відзначив його мозок, гість стукає вже давно, не сумніваючись, що Харрі вдома. Він кинув погляд на годинник. Пять хвилин на шосту. Йому приснилася Ракель. Він потягнувся й підвівся з крісла.
Знову пролунав важкий стукіт у двері.
— Зараз, зараз, — крикнув Харрі й вийшов до передпокою. Крізь візерунчасте віконце в дверях він розрізнив чийсь силует. Напевно, хтось із сусідів, бо домофон не дзвонив.
Він узявся за ручку і раптом зловив себе на думці, що відчиняти не поспішає. У нього кольнуло в потилиці. Якась пляма пролетіла перед очима. Пульс злегка почастішав. Дурниця якась. Він крутонув ручку і відчинив двері.
Це виявився Алі.
— Ти обіцяв до сьогоднішнього дня свої речі прибрати з підвалу, — мовив він, звівши брови дашком.
Харрі хлопнув себе долонею по лобу:
— Чорт! Соррі, Алі! Я тупиця.
— Гаразд, Харрі, добре. Я можу тобі допомогти, якщо в тебе буде час сьогодні ввечері.
Харрі здивовано подивився на нього:
— Допомогти? Що там допомагати? Та я за десять секунд усе винесу. Я, щоправда, точно не пам’ятаю, але, здається, там ніяких моїх речей немає. Ну та гаразд.
— Там цінні речі, Харрі, — Алі похитав головою. — Такі тільки повні кретини в підвалах зберігають.
— Навіть не знаю, Алі. Давай так — я зараз загляну до «Шрьодера» перекусити, а потім подзвоню тобі.
Харрі зачинив двері, всівся в крісло і натиснув кнопку телевізійного пульта. Новини для глухонімих. Харрі трохи знав їхню мову — йому не один раз доводилося допитувати глухих, він навіть вивчив деякі жести і тепер спробував порівняти жестикуляцію репортера з субтитрами. На Східному фронті без змін. Американець потрапив під трибунал за те, що воював на стороні талібів. Харрі махнув рукою. «Фірмова страва в сьогоднішньому меню у «Шрьодера», — подумав він. — Чашка кави. Сигаретка. Потім похід у підвал — і спатоньки». Він схопив пульт і вже зібрався вимкнути телевізор, як раптом сурдоперекладач підніс руку із виставленими вказівним і великим пальцями. Цей знак він пам’ятав. Значить, у когось стріляли. Харрі механічно подумав про Арне Албу, але тут же пригадав, що того задушили. Він перевів погляд на субтитри. І застиг у кріслі. А потім почав безладно натискати на кнопки. Новини були неприємні, можливо, навіть дуже неприємні. На каналі ТБ-текст він знайшов тільки заголовки новин:
У службовця банку стріляли під час пограбування. Грабіжник стріляв у співробітника під час пограбування філії «Норвезького банку» в районі Гренсен в Осло у другій половині дня. Стан пораненого критичний.
Харрі перейшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Заголовок на першій сторінці був також присвячений пограбуванню. Він двічі кликнув мишею.
Перед самим закриттям філії в приміщення зайшов грабіжник у масці та, загрожуючи директорові філії, зажадав видати йому гроші з банкомату; коли ж до призначеного злочинцем терміну цього не сталося, він вистрілив у голову іншій співробітниці банку. Повідомляється, що тридцятичотирилітня жінка перебуває в критичному стані. Шеф відділу поліції Руне Іварссон заявив, що це почерк так званого Забійника, який, як раніше на цьому тижні повідомила поліція, був знайдений мертвим у Дажуді в Бразилії.
Це могла бути випадковість. Звичайно, могла. Але це не випадковість. З’ясувалося те, чого він весь час боявся. Лев Гретте зробив тільки одне пограбування. А всі останні — хтось інший. Той, хто вважав себе добре підготовленим. Настільки добре, що надумався імітувати справжнього Забійника до найдрібніших жорстоких деталей.
Харрі спробував викинути ці думки з голови. У нього не було ніякого бажання думати про пограбування. Або про застрелених банківських службовців. Або про наслідки появи двох Забійників. Про те, що він ризикує продовжити працю під керівництвом Іварссона у Відділі пограбувань і розбійних нападів і, відповідно, відкласти розслідування вбивства Елен до кращих часів.
Стоп. На сьогодні досить. Усе обміркуємо завтра.
Але ноги самі привели його до передпокою, де пальці самі набрали номер мобільного телефону Вебера:
— Це Харрі. Що у вас?
— У нас успіх, ось що у нас, — відповів Вебер незвичайно веселим голосом. — Розумним хлопчикам і дівчаткам завжди врешті-решт усміхається удача.
— Це для мене новина, — сказав Харрі. — Давай розповідай.
— Ми в банку працювали, а тут Беате Льонн подзвонила з «Камери тортур». Вона тільки почала проглядати відеозапис пограбування і відразу виявила дещо цікаве. Грабіжник стояв майже впритул до плексигласової перегородки перед стойкою, і вона припустила, що там могли залишитися сліди його слини. Минуло всього півгодини з моменту пограбування, так що
і справді надія була.
— Ну і? — запитав із нетерпінням Харрі.
— Слідів слини на перегородці немає.
Харрі видав звук, схожий на стогін.
— Але є мікроскопічна крапелька — конденсат дихання, — сказав Вебер.
— Точно?
— Йєс.
— Виходить, хтось за нас молився останнім часом. Вітаю, Вебере!
— Я розраховую зробити аналіз ДНК за три дні. Тоді залишиться тільки порівняти його з попередніми результатами. Припускаю, ми візьмемо цього гада до кінця тижня.
— Сподіваюся, ти маєш рацію.
— Я маю рацію.
— Гаразд. У будь-якому разі спасибі, що вкрай не зіпсував мені апетит.
Харрі поклав трубку, одягнув пальто і попрямував до дверей. Але тут він пригадав, що забув відключити комп’ютер, і повернувся до спальні. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але побачив те, від чого серце знову забилось як скажене. Йому прийшло послання по електронці. Він міг би, зрозуміло, все одно відключити комп’ютер. Мав би, адже нічого термінового не чекав. Повідомлення міг прислати хто завгодно. По суті, тільки одна людина не могла цього зробити. Просто зараз йому слід було вирушити до «Шрьодера». Пройтися по Довре-гате, поміркувати над парою старих черевиків, які зависли між небом і землею, пригадати сон про Ракель. І все таке інше. Але було надто пізно, пальці вже все зробили самі. Всередині комп’ютера щось забурчало, і нарешті на екрані з’явилося повідомлення, дуже довге.
Закінчивши читати, він подивився на годинник. 18.04. Він стільки років складав звіти, що в нього вже виробився такий рефлекс. І тому тепер він міг із точністю до хвилини сказати, коли земля провалилась у нього під ногами.
Привіт, Харрі!
Що це у тебе лице витягнулось? Ти, напевно, вже і не чекав знову отримати від мене звісточку? Що ж, життя повне несподіванок. Вважаю, що і Арне Албу вже зрозумів це, позаяк ти читаєш мій лист. Адже це ми, ми з тобою зробили його життя нестерпним, правда? Я, напевно, не сильно помилюсь, якщо припущу, що дружина Албу забрала дітей і пішла від нього. Жорстоко, чи не так? Позбавити людину сім% особливо якщо знаєш, що для нього це головне в житті. Втім, він сам у всьому винен. А все-таки за зраду дружини це дуже сувора кара, як ти вважаєш, Харрі? Але так чи інакше, а відплата на цьому закінчується. Ти більше не почуєш від мене ні слова.
Але оскільки вже ти, що називається, ні до чого і просто встряв у цю історію, я, напевно, зобов’язаний пояснити. І пояснення це відносно просте. Я любив Анну. Насправді любив. І її саму, таку, якою вона була, і те, що вона дала мені
А вона, на жаль, любила тільки те, що дав їй я. Тобто забуття. «The Big Sleep»[43]. Ти, напевно, не знав, що вона закінчена наркоманка. Життя — як уже було сказано — повне несподіванок. Це я привчив її до наркотиків після чергового — давай називати речі своїми іменами — фіаско з її виставкою. Ми були немов створені одне для одного й полюбили з першого ж уколу. Чотири роки Анна була моєю клієнткою і таємною коханкою, і ролі ці — скажімо так — не можна розділити.
Ти в замішанні, Харрі? Тому що у неї на руках не знайшли слідів од уколів, вірно? Авжеж, те, що я назвав любов’ю з першого у ко-лу, — просто фігура мови. Річ у тому, що Анна не терпіла уколів. Ми курили героїн, загортаючи його у фольгу від шоколаду «Куба». Це, звичайно, дорожче, ніж колотись, але, з іншого боку, Анна мала можливість купувати наркотик за оптовою ціною, поки була зі мною. Ми були — як це називається? — нерозлучні. У мене досі сльози на очі навертаються, коли я згадую той час. Вона зробила для мене все, що жінка може зробити для чоловіка. Трахалася зі мною, годувала, напувала, розважала, втішала. І благала мене. Єдине, чим вона мене так і не обдарувала, так це своєю любов’ю. Чому полюбити мене виявилося так диявольськи важко для неї, Харрі? Полюбила ж вона тебе, хоча ти ні фіга для неї не зробив.
Навіть Арне Албу вона любила. А я-то думав, що вона цього бовдура при собі тримає, щоб гроші з нього викачувати на наркоту за ринковою ціною і мене хоч на якийсь час позбутися.
Але якось травневого вечора я подзвонив їй. Я якраз відсидів три місяці за дрібниці, а ми з Анною так довго не спілкувались. Я запропонував відсвяткувати одну подію — мені вдалося дістати найчистіший у світі товар прямо із заводу в Чіанг-Раї. З її голосу я відразу зрозумів — щось сталося. Вона сказала, що зав’язала. Я запитав, зі мною чи з наркотою. І вона відповіла, що зав’язала і зі мною, і з наркотою. Вона сказала, що зайнялася роботою, через яку її пам’ятатимуть, і їй слід повністю на ній зосередитися. Адже ти знаєш, поставивши собі якусь мету, вона починала добиватися її з усією своєю татарською упертістю. І я можу присягнутися, що ви не знайшли слідів наркотиків у неї в крові. Адже ви зробили аналіз, вірно?
А ще вона розповіла про цього типау про Арне Албу. Про те, що вони вже якийсь нас зустрічаються і збираються з’єднати свої долі. Йому тільки залишалось улагодити справи з дружиною. Ти чув про це, Харрі? Ну ось, і я також.
Чи не здається тобі дивним, що можна мислити абсолютно ясно, коли весь світ навколо тебе валиться? Я зрозумів, що мені слід зробити, ще до того як поклав слухавку. Я мститимусь. Примітивно? Жодним чином. Помста — це рефлекторна реакція мислячої людини. Складний комплекс дій і наслідків, недоступний тваринам. У плані еволюції помста виявилася найефективнішим засобом, адже виживають лише наймстивіші з нас. Помститись або померти. Годиться для назви вестерну, але не забудь, що саме логіка відплати привела до створення правової держави. Непорушні принципи — око за око, грішник мусить горіти в пеклі або, в усякому разі, теліпатися на шибениці. Відплата і право — ось основа цивілізації, Харрі.
Отже я того ж вечора сів за стіл і почав розробляти план.
Утілити його в життя виявилося вельми просто.
Я замовив у «Тріовінгу» ключ від квартири Анни. Ах, як мені хочеться розповісти тобі про це. Після того, як ти забрався, я відімкнув двері й увійшов до її квартири. Анна вже лягла. У нас із нею і «Береттою-М-92» вийшла довга і змістовна бесіда. Я попросив її дати мені яку-небудь дрібницю, отриману від Арне Албу, — листівку, лист, візитну картку, та що завгодно. План полягав у тому, щоб покласти цю дрібницю поряд із нею, тоді б ви точно вирішили, що вбив її Арне Албу. Але в неї виявилася тільки фотографія його сім’ї, зроблена біля їх заміського будинку, яку вона взяла з фотоальбому. Я подумав, що вам буде складно розгадати цю загадку без моєї допомоги. І тут мені спало на думку. Пані «Беретта» підказала їй сказати мені, як увійти до заміського будинку Албу: що ключ захований у ліхтарі.
Застреливши її — не хочу описувати в деталях, як це відбулося, тому що мене чекало розчарування (ні страху, ні розкаяння з її боку), — я поклав знімок в її туфлю і відразу ж рвонув на Ларколлен. Мені треба було — як ти вже напевно знаєш — заховати запасний ключ од квартири Анни на дачі Албу. Спершу я хотів прикріпити його до задньої стінки бачка в туалеті — мені ця думка дуже сподобалась; якщо пам’ятаєш, Майкл у «Хрещеному батькові-1» дістав пістолет із бачка. Але потім я подумав, що навряд чи в тебе вистачить уяви, щоб пошукати там, та і сенсу в цьому ніякого не було. Ось я і поклав його до шухляди нічного столика. Так легше, адже так?
Тим самим сцену я підготував, і тепер тобі й іншим маріонеткам належить на неї вийти. Сподіваюся, до речі, ти не образився, що я залишив для вас деякі підказки, адже інтелектуальний рівень полісменів не вражає. Тобто не дуже високий.
Відтак прощаюся. Дякую за компанію та допомогу, мені було вельми приємно співробітничати з тобою, Харрі.
Одна поліцейська машина припаркувалася просто перед воротами, що вели до двору, інша перегородила Софієс-гате біля перехрестя з Довре-гате.
Том Волер розпорядився не вмикати ні сирени, ні мигалки.
По радіотелефону він перевірив, чи всі на місці, і крізь тріск в ефірі отримав короткі підтвердження, що все гаразд. Іварссон повідомив, що прокурор дав дозвіл на затримання та обшук рівно сорок хвилин тому. Волер відразу ж відмовився від пропозиції задіювати групу «Дельта», сказавши, що сам керуватиме операцією і що люди його вже напоготові. Іварссон наполягати не став.
Том Волер потер руки — частково від крижаного вітру, що дув з боку стадіону «Бішлет», але більше всього від радості. Арешт для нього — найулюбленіша частина роботи в поліції. Він зрозумів це ще в дитинстві, коли вони з Йоакимом осінніми вечорами лежали в засідці в очікуванні паршивців із житлоко-оперативу, що унадилися красти яблука з батьківського саду. І вони з’являлися. Зазвичай групою у вісім— десять осіб. Але хоч скільки б їх було, всіх їх тут же охоплювала паніка, щойно вони з Йоакимом запалювали кишенькові ліхтарики й починали кричати в саморобні мегафони, Вони використовували той же метод, що і вовки в полюванні на північного оленя, — вибирали найслабкішого. Але якщо Тома більше всього приваблювало затримання — сам процес полювання, захоплення жертви, — то Йоаким здійснював акт покарання. Він виявляв такі творчі здібності в цій галузі, що, траплялося, Тому доводилося осаджувати його. Не тому, що він співчував цим злодюжкам, а тому, що — на відміну від Йоакима — умів зберігати холоднокровність і розраховувати наслідки скоєного. Том часто думав, що не випадково життя Йоакима склалося саме так — він уже був помічником судді міського суду першої інстанції Осло і його чекала блискуча кар’єра.
Так от, саме можливість брати участь у затриманні злочинців зіграла головну роль, коли він вирішив піти на службу в поліцію. Його батько хотів, щоб він вступив на медичний або, за його прикладом, на теологічний факультет. Адже в Тома були кращі оцінки в усій школі, тож із якої речі йому йти в поліцейські? Батько казав, що мати солідну освіту необхідно для самоствердження особи, і приводив як приклад свого старшого брата, що працював у залізній крамниці, де торгував усякими там болтами і шурупами, й ненавидів людей, бо вважав себе нижчим за них.
Том вислуховував батьківські нотації з усмішкою, знаючи, що вона виводить батька з себе. Але не самоствердження Тома турбувало батька. Йому не хотілося, щоб сусіди й однолітки розводилися на тему, що ось, мовляв, його єдиний син — «усього лише» поліцейський. Йому й на думку не могло спасти, що людина може ненавидіти людей* навіть якщо вважає себе вищою за них. Вірніше, саме тому.
Том подивився на годинний. Тринадцять хвилин на сьому. Він натиснув кнопку однієї з квартир першого поверху.
— Алло? — відповів жіночий голос.
— Це поліція, — сказав Волер. — Ви можете нам відчинити?
— Звідки я знаю, що ви з поліції?
«Пакистанка чортова», — подумав Волер і попросив її висунути ніс у вікно і переконатися, що перед воротами стоїть поліцейський автомобіль. Замок задзижчав.
— І з квартири не виходьте! — крикнув він у домофон.
Одного із співробітників він поставив на задньому дворі біля
пожежних сходів. Роздивляючись схему будинку в Інтернеті, він запам’ятав, де розташована квартира Харрі, й переконався, що чорних сходів у будинку немає.
Озброєні автоматами МРЗ, він і ще двоє з його команди піднялися по стертих дерев’яних сходинках у під’їзд. На третьому поверсі він зупинився і показав на двері, на яких відсутня — втім, в цьому і потреби особливої не було — табличка з ім’ям господаря квартири. Волер подивився на своїх колег. Вони важко дихали, але не підйом по сходах був тому провиною.
Вони наділи маски. Тепер треба діяти швидко, ефективно і рішуче. Останнє, власне, мало на увазі готовність застосувати фізичні заходи впливу, а у разі потреби — і вбити. Щоправда, таке траплялося рідко. Навіть найзатятіші злочинці зазвичай губилися, побачивши озброєних людей у масках, які вривалися до них без жодного попередження. Коротше кажучи, вони застосовували ту ж тактику, що і банківський грабіжник.
Волер привів себе в повну готовність і кивнув одному зі своїх колег, який злегка торкнувся дверей кісточками пальців. Щоб потім у протоколі можна було відзначити, що спершу вони постукали. Волер вибив стволом автомата скло в дверях, просунув руку всередину й одним рухом відімкнув замок. Увірвавшись в квартиру, він видав дикий крик. Чи то це був явний звук, чи то перший склад якогось слова озброєних людей в масках, він і сам не розібрав. Він знав тільки, що так само вони з Йоакимом кричали в той момент, коли запалювали ліхтарики.
— Це ж картопляна клепка, — здивувалася Майя, взяла тарілку і докірливо поглянула на Харрі. — А ти навіть не доторкнувся.
— Вибач, — відповів Харрі, — їсти зовсім не хочеться. Передай привіт кухареві й скажи, що він не винен. Цього разу.
Майя від душі розсміялась і попрямувала у бік кухні.
— Майє…
Вона поволі обернулася. Щось у його голосі й інтонації підказало їй, що буде далі.
— Принеси пивця, будь ласкава.
Майя пішла далі на кухню. «Це не мені вирішувати, — подумала вона. — Я всього лише офіціантка. Не мені це вирішувати».
— Що сталося, Майє? — запитав кухар, дивлячись, як вона викидає в сміттєвий бак приготовану ним страву.
— Це не моє життя, — сказала вона. — Його життя. Цього Дурня.
Телефон у кабінеті Беате тоненько запищав, і вона зняла слухавку. Спершу вона чула якісь голоси у відділенні, сміх і дзвякання келихів. Потім у слухавці пролунав голос:
— Я не перешкодив?
Лише мить вона сумнівалася: щось чуже здалось їй у його інтонації. Але дзвонити їй міг тільки він.
— Харрі?
— Чим займаєшся?
— Я… вивчаю деталі на відео в Інтернеті.
— Що, вони вивісили запис пограбування в Гренсені в мережі?
— Так-так, але…
— Мені треба дещо сказати тобі, Беате. Арне Албу…
— Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.
— Голос у тебе якийсь стривожений.
— А я і справді тривожусь! — Крик її немов розірвався у слухавці. Потім, уже спокійніше, вона додала: — Вони вирушили за тобою, Харрі. Я спробувала подзвонити й попередити тебе, коли вони звідси виїхали, але ніхто не відповів.
— Про що ти говориш?
— Том Волер… у нього ордер і санкція.
— Що-що? Ордер на мій арешт?
Тільки тепер Беате зрозуміла, чому його голос спершу здався їй чужим. Він був напідпитку. Вона глитнула:
— Скажи, де ти, Харрі, я приїду й заберу тебе. Тоді ми зможемо оформити добровільну явку. Я поки не знаю точно, про що йдеться, але я хочу допомогти тобі, Харрі. Я обіцяю. Харрі? Не роби дурниць, о’кей? Алло?
Вона залишилася зі слухавкою в руці й чула все ті ж далекі голоси, сміх і дзвякання келихів, а потім чийсь голос мовив:
— Це Майя у «Шрьодера».
— А де…
— Він пішов.
Вігдіс Албу розбудив гавкіт Ґреґора. Краплі дощу стукали по даху. Вона подивилася на годинник. Пів на восьму. Вона, напевно, задрімала. Склянка, що стояла перед нею, була порожня, будинок був порожній, і взагалі тільки суцільна порожнеча й навколо й усередині. Ні, не на це був розрахований її план.
Вона підвелася, підійшла до дверей на терасу і подивилася на Ґреґора. Він гавкав на ворота, вуха і хвіст у нього стояли сторчма. Що ж їй із ним робити? Віддати кому-небудь? Або усипити? Навіть діти не мали ніяких теплих почуттів до цього непосидючого, нервового пса. Так от, план. Вона подивилася на напівпорожню пляшку джину на скляному столику. Пора діставати наступну.
Гавкіт Ґреґора повисав у повітрі. Гав-гав! Арне казав, що нервовий гавкіт пса заспокоює, створює відчуття, що хтось тебе охороняє. І ще він казав, що собаки чують ворогів, тому що той, хто хоче тобі зла, пахне зовсім інакше, ніж друзі. Вона вирішила завтра ж подзвонити ветеринарові, їй набридло доглядати за псом, який починав гавкати щоразу, щойно вона входила до вітальні.
Вігдіс прочинила двері на терасу і прислухалася. Крізь гавкіт Ґреґора і шум дощу пролунало дзвякання дзвінка. Вона встигла провести щіткою по волоссю і стерти пляму від туші під лівим оком до того, як дверний дзвінок — подарунок батьків чоловіка на входини — зіграв звичні три такти «Месії» Генделя. Вона здогадувалася, хто це міг бути. І очікування її не обдурили. Майже.
— Констебле? — запитала вона, щиро подивувавшись. — Який приємний сюрприз.
Чоловік, що стояв на ґанку, промок до нитки, краплі скочувались у нього з брів. Він притулився однією рукою до одвірка й дивився на неї, не відповідаючи. Вігдіс Албу відчинила двері навстіж і знову заплющила очі:
— Може, ввійдете?
Вона повела його до вітальні, чуючи, як позаду хлюпають його черевики. Вона знала: йому подобається те, що він бачить перед собою. Не знімаючи пальта, він усівся в крісло. Вона
помітила, що на оббивці під ним одразу розпливлася мокра
пляма.
— Як щодо склянки джину, констебле?
— А «Джим Бім» у вас є?
— Немає.
— Гаразд, тоді й джин згодиться.
Вона принесла кришталеві келихи — весільний подарунок свекра і свекрухи — і налила собі й Харрі.
— Прийміть мої співчуття, — сказав поліцейський і подивився на неї червоними блискучими очима, з чого вона дійшла висновку, що він уже добряче випив сьогодні.
— Дякую! — сказала вона. — Вип’ємо!
Зробивши ковток, Вігдіс помітила, що він спустошив келих наполовину. Вона вертіла в руках свій келих, коли він раптово вимовив:
— Це я позбавив його життя.
Вігдіс мимоволі торкнулася перлової нитки, що висіла в неї на шиї, — «уранішнього дару»[45].
— Я не хотів, аби справа цим закінчилася, — пояснив він, — але діяв безглуздо й необережно. Це я вивів на нього вбивць.
Вігдіс поспішила піднести келих до губ, аби він не помітив, що вона готова розреготатися.
— Тепер вам це відомо.
— Тепер мені це відомо, — прошепотіла вона. їй здалося, що у нього в очах промайнуло здивування.
— Ви говорили з Томом Волером, — скоріше із ствердною, ніж із запитальною інтонацією сказав Харрі.
— Це той сищик, який вважає, ніби він дар божий… ну та гаразд. Так, я говорила з ним. І зрозуміло, розповіла йому все, що знала. А що, не треба було це робити, Харрі?
Він знизав плечима.
— Я що, підставила вас, Харрі? — Вона підібрала під себе ноги і стурбовано подивилася на нього із-за келиха.
Він не відповів.
— Ще джину?
Харрі кивнув:
— В усякому разі, одна хороша новина у мене для вас є. — Він уважно стежив, як вона наповнює його келих. — Увечері я одержав по електронній пошті лист, автор якого зізнається у вбивстві Анни Бетсен. Він увесь час збивав мене з пантелику, робив усе, щоб я повірив, ніби її вбив Арне.
— Тонка робота, — сказала Вігдіс. — Ой, що я роблю! — Вона схлюпнула джин на стіл.
— А ви начебто зовсім не здивувалися?
— Та мене більше вже нічого не дивує. Взагалі-то кажучи, я не думаю, що в Арне настільки міцна нервова система, щоб зробити обачливе, холоднокровне вбивство.
Харрі почухав потилицю:
— Та все ж. Тепер я можу довести, що Анну Бетсен убили. Увечері, перш ніж піти з будинку, я переслав моїй колезі зізнавальні свідчення цого чоловіка. І всі інші електронні послання, що отримав від нього. Це означає, що відносно моєї ролі я виклав усі карти на стіл. Свого часу в мене з Анною був роман. Біда в тому, що я побував у неї того вечора, коли її вбили. Мені, звичайно, слід було б відразу ж повідомити про це, але я зробив дурницю, понадіявся, що сам у всьому розберусь і заразом доведу, що до вбивства не маю ніякого відношення. Але.
— Ви діяли необдумано і необережно. Ви вже про це говорили. — Вона задумливо дивилася на нього, погладжуючи маленьку подушечку, що лежала біля неї на дивані. — Що ж, дещо мені, звичайно, стало ясно. Та все ж ніяк до тями не візьму — хіба це злочин, якщо чоловік проводить час із жінкою, з якою хоче… хоче провести час? Поясніть, Харрі!
— Гаразд. — Він влив у себе нову порцію чистого джину. — Наступного ранку я нічого не пам’ятав.
— Розумію. — Вона підвелася з дивана і простягнула свою красиву руку. Він запитально подивився на неї.
— Знімайте пальто, — сказала вона. — Зараз підете і приймете гарячу ванну, а я зварю каву і спробую знайти для вас що небудь сухе. Сподіваюся, він не образиться. Він у багатьох від ношеннях був розумною людиною.
— Я…
— Нумо, покваптеся.
Ступивши у ванну, Харрі відчув таку насолоду, немов опинився в гарячих обіймах. У ногах від ступень до стегон приємно закололо, а потім він і весь укрився гусячою шкірою. Він навіть застогнав, опустив усе тіло у воду і відкинув голову на край ванни.
Він чув шум дощу, чув і те, що робить Вігдіс Албу, але тут вона ввімкнула плеєр. «Police». Знову ж таки кращі хіти. Він заплющив очі.
«Sending out on SOS, sending out on SOS»[46], — співав Стінг. І Харрі також, дуже вже він поважав цього хлопця. Та і фраза виявилась якраз до речі. Він вважав, що Беате прочитала прислані ним по електронці матеріали, відправила їх далі по інстанціях і, отже, полювання на лисиць уже скасовано. Від випитого повіки у нього обважніли, але щоразу, як тільки він заплющував очі, перед ним виникали ноги, що стирчать із води, в італійських черевиках ручної роботи. Він простягнув руку за голову, намагаючись знайти келих, який поставив на край ванни. До дзвінка Беате він устиг випити всього два півлітрових кухлі пива і не міг по-справжньому забутися, чого якраз і потребував. Але де ж цей чортів келих? Невже Том Волер усе-таки спробує розшукати його? Він розумів, що цьому типу просто не терпиться його заарештувати. Але зараз Харрі ніколи сидіти в КПУ, спершу йому треба до кінця розібратися з цією справою. І сподіватися на когось, окрім себе, нічого. Тільки він у змозі з’ясувати всі деталі. Але спершу треба взяти невеликий тайм-аут. Випити ще, попроситися переночувати тут, на дивані. Прочистити мізки. Все продумати. Але вже завтра.
Він шукав усе в узголів’ї і врешті-решт зіштовхнув важкий кришталевий келих, який із глухим стукотом упав на викладену плиткою підлогу.
Харрі вилаявся і підвівся. Він ледве не впав, але в останню мить притулився до стіни й утримався на ногах. Потім обв’язався товстим волохатим рушником і вийшов до вітальні. Пляшка джину стояла на журнальному столику. Він узяв склянку з барного буфета і наповнив його по самі вінця. Він чув звук кавоварки. І голос Вігдіс в холі на першому поверсі. Харрі знову вирушив у ванну й обережно поставив склянку поряд із речами, приготованими для нього Вігдіс, — все у блакитних і чорних тонах, із колекції, рекламованої Бйорном Боргом. Він провій рушником по дзеркалу і в чистій смузі, що утворилася на запіт нілому склі, побачив своє віддзеркалення.
— Дуб дубом! — прошепотів він.
Він опустив погляд на підлогу. Червона цівка текла між плит ками у бік стоку. Він прослідкував, звідки цівка бере свій початок, і виявив, що в нього між пальцями сочиться кров. Він поранився об скляний уламок і навіть не помітив цього. Нічого не помітив. Він знову подивився на себе в дзеркало і голосно розреготався.
Вігдіс поклала слухавку. їй довелось імпровізувати. А вона імпровізацію ненавиділа, вона в буквальному розумінні відчу вала нездужання, коли щось ішло не за планом. Ще в ранньому дитинстві вона зрозуміла: ніщо не відбувається само по собі, вст треба планувати. Вона досі пам’ятала той випадок, коли разом і сім’єю переїхала в Слемдал із Шієна, де закінчила другий кла<
І ось її відрекомендували новим однокласникам. Вона назвала своє ім’я, а всі роздивлялись її саму, її одяг і непоказний плас тиковий рюкзак, побачивши який декілька дівчат пирснули і почали показувати на нього пальцем. На оєтанньому уроці вона склала список, у якому перерахувала тих однокласниць, які стануть її кращими подругами, і тих, із ким вона буде холодна, тих хлопчиків, які закохаються в неї, і тих учителів, у кого вона стане улюбленою ученицею. Прийшовши зі школи додому, вона повісила цей аркуш над своїм ліжком і не знімала його доти, поки до Різдва біля кожного прізвища з’явилася галочка.
Але нині все не так, тепер їй доводиться задовольнятися тим, що лад за неї наводять інші.
Вона подивилася на годинник. За двадцять хвилин десята. Том Волер сказав, що вони будуть за дванадцять хвилин. І ще сказав, що вони вимкнуть сирени задовго до Слемдала, щоб вона не переживала за сусідів. Хоча сама вона про це навіть не заїкнулася.
Вігдіс залишилася чекати у вітальні, сподіваючись, що Холе заснув у ванні. Вона знову кинула погляд на годинник. Прислухалася до музики. Хіти «Police», що б’ють по нервах, на щастя, скінчились. І тепер Стінг співав своїм прекрасним заспокійливим голосом пісні з сольного альбому. Про краплі дощу, що знов і знов падають, немов сльози із зірки. Так красиво, що вона сама ледве не розридалась.
Пролунав хрипкий гавкіт Ґреґора. Нарешті!
Вона відчинила вхідні двері й, як і домовлялися, вийшла на ґанок. По саду в бік тераси пробіг якийсь чоловік, інший сховався за будинком. Двоє чоловіків у чорній формі, з невеликими короткоствольними гвинтівками застигли перед нею.
— Все ще у ванній? — пошепки запитав один із них із-під чорної маски. — Ліворуч од сходів?
— Так, Томе, — прошепотіла вона у відповідь. — І спасибі, що приїхали так…
Але вони вже ввірвалися до будинку.
Вігдіс заплющила очі й прислухалася. Швидкі кроки по сходах. Відчайдушне «гав-гав» Ґреґора на терасі. М’який голос Стін-га, що виводив «How fragile we аге»[47], гуркіт дверей до ванної, відчинених ударом ноги.
Вона обернулася й увійшла до будинку. Почала підніматися по сходах. На шум голосів. їй потрібно було випити. Вгорі вона побачила Тома Волера. Маску він зняв, але обличчя у нього так спотворилося, що вона ледве впізнала його. Він пальцем показував униз. Вона опустила погляд. На килимі залишилися криваві сліди. Вона обвела очима вітальню й побачила, що двері на терасу відчинені. Цей баран у чорному щось крикнув їй, але вона не розібрала слів. «План, — ось єдине, що спало їй на думку. — А вийшло не за планом».
На бігу Харрі чув тільки уривчастий гавкіт Ґреґора, немов позаду відбивав секунди метроном. А так навколо стояла повна тиша. Продираючись крізь живопліт, він виставив уперед руки, не звертаючи уваги на шпичаки, що впивалися в долоні та рвали в клапті зразок із колекції Бйорна Борга. Свої одяг і взуття він не знайшов, напевно, вона віднесла все вниз, де сиділа в очікуванні Волера. Він пошукав інші черевики, але тут Ґреґор знову загавкав, і йому довелося рвати кігті в чому був — у штанях і сорочці. Дощ заливав очі, і будинки, яблуні та кущі розпливалися перед ним. Та все ж він розгледів у темряві черговий живопліт. Він здавався невисоким, і Харрі вирішив його перестрибнути, але втратив рівновагу і плюхнувся обличчям на доглянутий моріжок. Біг із перешкодами у нетверезому стані. Не підводячись, Харрі прислухався.
Йому здалося, що гавкає тепер не тільки Ґреґор. Невже Віктор прибув? Так скоро? Волер напевно вже розставив їх по місцях. Харрі звівся на ноги й озирнувся. Він був на вершині пагорба, на який і тримав курс.
Він свідомо уникав освітлених доріг і вулиць, де його могли б побачити і де незабаром з’являться патрульні машини. Він розгледів віллу Албу на Бйорнетроккете. Чотири автомобілі стояли перед воротами, два з них із включеними мигалками. Він подивився на селище по інший бік пагорба. Це Хольмен або, можливо, Грессбанен? Щось на зразок цього. Біля перехрестя стояла звичайна машина із засвіченим світлом стоянки. Вона припаркувалася просто на пішохідній смузі. Харрі діяв швидко, але Волер виявився ще проворнішим. Так паркуються тільки поліцейські.
Він із силою потер долонями щоки, намагаючись скинути з себе залишки того блаженного напівсонного стану, в якому зовсім іще недавно так пристрасно мріяв перебувати. Крізь гілки дерев він розгледів блакитне світло, що промайнуло на Сташонсвеєн. Сітку вони вже закинули, і скоро йому в ній борсатися. Йому не втекти. Волер дуже хитрий і досвідчений. Одного він не розумів. Волер же не міг самостійно організувати таку облаву. Адже хтось дав дозвіл задіяти стільки сил, аби спіймати одну-однісіньку людину. Що ж сталося? Невже Беате не отри мала його матеріали?
Він прислухався. Ну точно, собачий гавкіт лунав уже мало не з усіх боків. Він озирнувся. У віллах, розкиданих по горбу, що в безмісячну ніч здавався чорним, світилися вікна. Він уявин собі, як тепло і затишно за цими вікнами. Норвежці люблять світло. Електроенергії в них достатньо. І лише виїжджаючи їм два тижні у відпустку на південь, вони вимикають електрику. Він ковзав поглядом від будинку до будинку.
Том Волер роздивлявся вілли, що прикрашали ландшафт, я к свічки різдвяну ялинку. Великі темні сади. Крадені яблука. Волер сидів, поставивши ноги на приладову дошку виготовленого спс ціально для потреб Віктора автофургона. Він обладнаний кра щими засобами зв’язку, тому Волер і переніс сюди штаб операції.
Волер перебував у постійному контакті з усіма доданими йому підрозділами, вже готовими оточити місцевість. Він подивився на годинник. Ось уже десять хвилин, як провідники з собаками вирушили в гонитву, відразу ж розчинившись у темряві.
У рації почувся тріск:
— Сташонсвеєн для «Віктора-один». У нас тут Стіг Антонсен на машині. Йому треба на Ревехівеєн, сімнадцять. Каже, що їде з роботи. Що нам…
— Перевірте особу й адресу і пропустіть. Те ж і решти стосується, о’кей? І маски надіньте!
Волер вивудив компакт-диск із нагрудної кишені й уставив його в магнітолу. Гурт заспівав фальцетом «Thunder all through the night, morning light»[49]. Чоловік, що сидів поряд із ним на сидінні водія, звів брову, але Волер удав, що нічого не бачить, і додав звук. Куплет. Куплет. Приспів. Куплет. Приспів. Наступна мелодія. «Pop Daddy; Daddy Pop. Oh, sock it to me. Youre the best»[50]. Волер знову подивився на годинник. Чорт, що вони там тягнуть з цими псами! Він стукнув по приладовій дошці. І удостоївся ще одного погляду водія.
— Вони зі свіжими слідами крові мають справу, — сказав Волер. — Що тут складного?
— Це ж собаки, не роботи, — заперечив напарник. — Розслабся, скоро зловлять.
Співак, який назавжди прославився під ім’ям Принц, доспівав до середини «Diamonds and pearls», коли надійшло повідомлення:
— «Віктор нуль три» для «Віктора нуль один». Здається, він тут. Ми стоїмо напроти білої вілли на… е-е. Ерік намагається з’ясувати назву вулиці, але, в усякому разі, на стіні будинку табличка з номером шістнадцять.
Волер приглушив музику:
— О’кей. З’ясуйте назву і чекайте нас. Що це у вас за свист?
— Це не у нас, це в будинку.
У телефоні пролунав скрипучий голос:
— «Сташонсвеєн» для «Віктора-один». Пробач, що перериваю, але у нас тут машина екстреної допомоги. Вони кажуть, що їм треба на Харелаббен, шістнадцять. Там спрацювала охоронна сигналізація — на центральному пульті зареєстровано. Мені…
— «Віктор нуль один» — усім підрозділам — вперед! Харелаббен, шістнадцять! — скомандував Волер.
Б’ярне Мьоллер був у препоганому настрої. Його витягнули з будинку під час «Ареп Post»[51]. Він знайшов білу віллу з номером 16 на стіні й припаркувався навпроти. Минув ворота і підійшов до відчинених вхідних дверей, де стояв поліцейський із вівчаркою на повідку.
— Волер тут? — запитав начальник забійного відділу, і поліцейський кивнув у бік дверей. Мьоллер відзначив, що скло у дверях розбито. Волер стояв у коридорі просто перед ним і запекло сперечався про щось із іншим співробітником.
— Що, чорт вас усіх забирай, тут відбувається? — запитав Мьоллер без усякого вступу.
Волер обернувся:
— Ах он як! Ти-то тут яким побитом, Мьоллер?
— Мені зателефонувала Беате Льонн. Хто дав дозвіл на все це безумство?
— Прокурор.
— Я не арешт маю на увазі. Я питаю>хто дав сигнал на початок третьої світової війни всього лише через те, що один із наших колег, можливо — можливо! — в змозі прояснити кілька речей?
Волер гойднувся на каблуках і подивився Мьоллеру просто у вічі:
— Начальник відділу поліції Іварссон. Ми знайшли дещо у Холе на квартирі, так що від нього вимагається щось більше, ніж просто поговорити з нами. Він підозрюється у вбивстві. Ще що-небудь хочеш дізнатися, Мьоллер?
Від здивування Мьоллер звів брову і припустив, що Волер не в собі: перший раз у житті він почув, як той у такому зухвалому тоні говорить із вищестоящим начальником:
— Так. Де Харрі?
Волер показав на червоні сліди на паркеті:
— Був тут. Зламав двері, як бачиш. Отже йому багато чого пояснювати доведеться, ти не вважаєш?
— Я запитав, де він зараз?
Волер та інший співробітник перезирнулися.
— Харрі, видно, не бажає нічого пояснювати. Коли ми прибули, пташка вже спурхнула.
— Як це? У мене склалося враження, що ви всю округу в залізне кільце взяли.
— Ми так і зробили.
— Як же йому тоді вдалося втекти?
— Ось так. -— Волер ткнув пальцем в апарат, що стояв на телефонному столику.
— Він що, через слухавку вшився? — незважаючи на кепський настрій і серйозність ситуації, Мьоллер не стримав усмішки.
— Є підстави вважати, — почав Волер, і Мьоллер відзначив, як у нього на обличчі могутньо заходили жовна в стилі Девіда Хасселхоффа, — що він викликав таксі.
Ейстейн на малій швидкості проїхав по алеї й повернув на мощену площу, що утворила півколо перед будівлею міської в’язниці Осло. Він припаркував своє таксі між двома машинами задом до порожнього парку і Грьонланнслейрет. Зробив півоберта ключем запалювання, так що мотор вимкнувся, але двірники продовжували працювати. Трохи почекав. Ні на площі, ні в парку ні душі. Він кинув погляд на будівлю Управління поліції й тільки потім смикнув ручку під кермом. Пролунало клацання, і багажник наполовину відкрився.
— Вилазь! — крикнув він і подивився у дзеркальце.
Автомобіль гойднуло. Багажник відкрився повністю і тут же
знову закрився. Потім відчинилися задні дверцята, і в машину протиснувся чоловік. Ейстейн роздивлявся промоклого до нитки, замерзлого до кісток пасажира у дзеркало.
— А портрет у тебе до неподобства хороший, Харрі.
— Дякую.
— І одягнений начебто стильно.
— Не мій розмір, зате з колекції Бйорна Борга. Позич мені свої черевики.
— Що?
— Та я там тільки повстяні капці знайшов у коридорі. Не можу ж я в них піти на зустріч із ув’язненим. Та, до речі, й куртку позич.
Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.
— Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? — запитав Харрі.
— Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.
— Імя я побачив на дверній табличці.
— По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули — проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався — хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.
— Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?
— Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.
Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:
— На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.
— Правда? Так вони і повірили.
— Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.
Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.
— Так? — почув він голос у домофоні.
— Старший інспектор Харрі Холе, — упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. — Я до Расколя Баксхета.
— Вас немає в списку.
— Хіба? — заперечив Харрі. — Я просив Беате Льонн подзвонити вам і включити мене в список. Сьогодні ввечері о десятій. Можете запитати Расколя.
— Приймальні години закінчилися, тож, якщо вашого імені немає в списку, дзвоніть завтра в робочий час.
Харрі вирішив зайти з іншого боку:
— Як тебе звуть?
— Бойгсет. Але я не маю права…
— Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?
— Авжеж, але…
— Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.
Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.
Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.
— Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, — сказав Харрі й озирнувся в невеликому — чотири на два метри — приміщенні. Ліжко, стіл, дві шафки, декілька книг. Ні радіо, ні журналів, ніяких особистих речей, голі стіни.
— Вважаю за краще жити в таких умовах, — сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. — Загострює розум.
— А це теж розум загострить? — Харрі сів на краєчок ліжка. — Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.
Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.
— Убивця надіслав мені листа по електронці, — сказав Харрі. — Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. — Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.
Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:
Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.
Харрі кивнув.
— І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?
Харрі не відповів.
— Згоден, — сказав Расколь. — Тоді скажи, що я тобі винен,
Харрі перестав погладжувати підодіяльник:
— Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.
Расколь кивнув.
— По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.
— Ти його отримаєш.
— Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…
Харрі зупинився, і Расколь запитально подивився на нього.
—- Якщо я почую від Ракелі, що хтось хоч би косо подивиться на неї, я добровільно з’явлюся в поліцію, викладу всі карти на стіл і вкажу на тебе як на замовника вбивства Арне Албу.
Расколь по-дружньому поблажливо всміхнувся. Немов би тим самим від імені Харрі висловив співчуття про те, що було добре відоме їм обом, — ніхто ніколи не зможе довести причетність Расколя до вбивства Албу.
— Про Ракель і Олега можеш не турбуватися, Спіуні. Моя людина в Москві відкликала своїх людей одразу, щойно з Албу було покінчено. Ти б краще турбувався результатом справи у суді. Моя людина каже, що перспективи не дуже втішні. Наскільки я розумію, в сім’ї батька дитини є зв’язки.
Харрі стенув плечима.
Расколь витягнув зі столу шухляду, дістав ключ від «Тріовінга», сяючий на світлі, й простягнув його Харрі:
— Підеш прямо на станцію метро в Грьонланні. Коли спустишся по перших сходах, побачиш жінку у віконці каси біля туалетів. Даси їй п’ять крон, і вона тебе пропустить. Скажи, що прийшов Харрі, зайди в чоловічий туалет і зачинись в одній із кабінок. Як почуєш, що насвистують «Waltzing Matilda», знай, що приїхали за тобою. Щасливо, Спіунії
Дощ хльостав так сильно, що здавалося, ніби з-під асфальту били тонкі цівки душу, а якщо придивитися, в світлі ліхтарів у кінці вузької перекритої частини Софієс-гате можна було побачити невеликі райдуги. Але часу в Б’ярне Мьоллера не було. Він виліз із машини, натягнув на голову пальто і побіг через дорогу до воріт, де його очікували Іварссон, Вебер і якийсь чоловік — судячи по вигляду, пакистанець.
Мьоллер привітався зі всіма за руку. «Пакистанець» відрекомендувався:
— Алі Ніязі, сусід Харрі.
— Волер приїде, тільки-но вони закінчать у Слемдалі, — сказав Мьоллер. Що ви тут виявили?
— Боюся, це тягне на сенсацію, — відповів Іварссон, — але головне, тепер зрозуміло, яким чином ми повідомимо пресу про те, що один із наших поліцейських…
— Гей, гей! — гримнув Мьоллер. — Не поспішай. Доповідай обстановку.
Іварссон тонко посміхнувся:
— Підемо сюди.
Начальник Відділу грабежів і розбійних нападів відчинив низькі двері й по кривих кам’яних сходах почав опускатися в підвал. Решта рушили за ним. Щоб не зачіпати стелю і стіни, довгов’язому Мьоллеру довелося опустити голову. Він не любив підвали.
Голос Іварссона глухою луною відбивався від цегляних стін:
— Як тобі відомо, Холе сьогодні ввечері переслав Беате Льонн декілька отриманих ним по електронній пошті листів. За словами Холе, автор цих листів зізнається в убивстві Анни Бет-сен. Я був в Управлінні й прочитав ці послання десь із годину тому. Кажучи прямо, тексти ці незрозумілі й непереконливі, загалом, нісенітниця якась. Але в них міститься інформація, якої відправник не міг мати, якби він не був утаємничений в інтимні деталі подій того вечора, коли вбили Анну Бетсен. Хоча, згідно з цією інформацією, Холе побував того вечора в її квартирі, в той же час вона підтверджує його уявне алібі.
— Уявне? — Мьоллер знову нахилився перед черговими дверима. У самому підвалі стеля виявилася ще нижчою, і він ішов тепер, зігнувшись у три погибелі та прагнучи прогнати думки про те, що над ним височіє чотириповерхова махина на вбитих сто років тому в глинистий ґрунт дерев’яних палях. — Що ти маєш на увазі, Іварссоне? Хіба ти не сказав, що в листах міститься визнання?
— Спершу ми обшукали квартиру. Ввімкнули його комп’ютер, відкрили поштову скриньку і знайшли всі повідомлення, які він отримував. Точнісінько ті, що він переправив Беате Льонн. Це і є уявне алібі.
— Я це вже чув, — не приховуючи роздратування, зауважив Мьоллер. — У чому суть справи?
— А суть справи, природно, в тому, що ми з’ясували, хто посилав ці повідомлення на адресу Харрі Холе.
Мьоллер почув попереду якісь голоси.
— Це тут, просто за рогом, — пояснив той, що відрекомендувався сусідом Харрі.
Вони зупинилися перед однією з підвальних комірок, обгороджених металевою сіткою. Усередині комірки сиділи навпочіпки двоє чоловіків. Один із них при світлі кишенькового ліхтарика прочитував номер на задній стороні ноутбука, інший записував. Мьоллер помітив, що від розетки на стіні ведуть два дроти — один був підключений до ноутбука, а інший — до обшарпаного мобільного телефону марки «КІокіа», який, у свою чергу, був підключений до комп’ютера.
Мьоллер випростав спину, наскільки це було можливо:
— І що це все означає?
Іварссон поклав руку на плече сусіда Харрі:
— Алі каже, що заглянув у підвал через кілька днів після вбивства Анни Бетсен і тоді вперше побачив у комірці Харрі ноутбук із підключеним мобільником. Ми вже перевірили телефон.
— Ну і?
— Це телефон Холе. Зараз ми намагаємося з’ясувати, хто цей ноутбук купив. Але так чи інакше, ми відкрили ящик із вихідною кореспонденцією.
Мьоллер заплющив очі. У нього вже защеміла спина.
— І знайшли їх, — Іварссон багатозначно похитав головою, — всі листи, які, як намагається запевнити нас Харрі, посилав йому якийсь містичний убивця.
— Гм, — вимовив Мьоллер, — усе це не здорово.
— Але власне докази Вебер виявив у квартирі.
Мьоллер запитально подивився на Вебера, який із похмурим виглядом показав йому прозорий пластиковий пакетик.
— Ключ? — запитав Мьоллер. — 3 ініціалами АА?
— Знайшов у шухляді телефонного столика, — відповів Вебер. — За формою зубчиків він ідентичний ключу від квартири Анни Бетсен.
Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.
— Мені треба на повітря, — мовив він тихо.
Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.
Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.
Він спробував відновити події.
Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І — за контрастом із ношеним костюмом — новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.
У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» — «Паскудна погода, правда?» — «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.
А шлях виявився не дуже далекий.
Минувши Музей Мунка, вони звернули й по вибоїстій дорозі виїхали до автостоянки напроти порожнього заболоченого футбольного поля. В кінці стоянки розташувалися три житлові ав-топричепи. Два нові, великі, й один старий, маленький, без коліс, який стояв на порожнистих бетонних блоках.
Двері одного з великих вагончиків відчинились, і Харрі розгледів силует жінки, із-за якої виглядали дитячі голівки, числом п’ять.
Харрі сказав, що не голодний, усів ся в кутку вагончика, спостерігаючи, як господарі вечеряють. На стіл подавала молодша з двох жінок. Вечеря пройшла швидко і без всяких церемоній. Діти поглядали на Харрі, хихикаючи і підштовхуючи одне одного. Харрі підморгував їм у відповідь і намагався вичавити із себе усмішку. Але безуспішно: до його тіла, що змерзло до кісток, помалу поверталася чутливість, що було йому не в радість, бо кожен сантиметр майже двометрового тіла почала забирати ломота. Потім Симон вручив йому дві вовняні ковдри, дружньо хлопнув по плечу і кивнув у бік маленького вагончика: «Це не «Хілтон», але там ти будеш у безпеці, мій друже».
Останнє тепло, що ще збереглось у ньому, тут же виморозило, варто було йому тільки увійти до яйцевидного вагончика, що на ділі був справжнім холодильником. Він зняв черевики Ейстейна, що виявилися принаймні на розмір меншими, ніж треба, розтер пальці на ногах і спробував зручніше розташуватися на дуже короткому ліжку. А потім іще й стягнути з себе мокрі штани — це останнє, що він запам’ятав.
— Хи-хи-хи.
Харрі знову розплющив очі. Темне личко зникло, а сміх тепер доносився з вулиці через відчинені двері, в які проник зухвалий промінь сонця, що освітлював стіну позаду нього і фотографії, що висіли на ній. Харрі підвівся на ліктях і почав їх розглядати. На одному зі знімків двоє хлоп’ят стояли обнявшись перед, як йому здалося, тим самим вагончиком, в якому він тепер перебував. Вигляд у них був дуже задоволений. Ні, навіть більш того — щасливий. Можливо, саме тому Харрі й упізнав в одному з них юного Расколя.
Харрі спустив ноги з ліжка і вирішив не звертати уваги на мігрень. Він посидів декілька секунд, намагаючись визначити, чи зможе стримати нудоту. Блювотні позиви відчувалися сильніше, ніж учора, набагато сильніше. Увечері під час вечері він ледве не запитав у господарів, чи не знайдеться у них шнапсу, і лише в останню мить утримався. Але може, шлунок його тепер легше переносить алкоголь, адже він так довго був у зав’язці?
Відповідь він отримав одразу, тільки-но вийшов із вагончика. Дітвора величезними здивованими очима дивилася, як, спершись на фаркоп автопричепа, Харрі блює на буру траву. Потім він закашлявсь, і його вивернуло ще кілька разів. Він витер губи тильною стороною долоні й, обернувшись, побачив Симона, який усміхався широкою усмішкою, ніби вважав, що краще за все починати новий день саме з процедури звільнення шлунка від випитого напередодні.
— Ти попоїси чого-небудь, мій друже?
Харрі глитнув слину і кивнув.
Симон дав Харрі свій пом’ятий костюм — піджак із широким коміром і штани — і сонцезахисні окуляри з величезними скельцями. Вони сіли в «Мерседес» і поїхали по Фіннмарк-гате. На площі Карла Бернера вони зупинилися на червоне світло. Симон опустив скло і крикнув щось чоловікові, що стояв перед входом до магазинчика й курив сигару. У Харрі виникло слабке відчуття, ніби раніше він його десь бачив. За досвідом він знав, що в таких випадках найчастіше йдеться про людину із судимістю. Чоловік розсміявся й теж щось крикнув у відповідь, але слів Харрі розібрати не вдалося.
— Знайомий? — запитав він.
— Інформатор, — сказав Симон.
— Інформатор, — повторив Харрі й побачив поліцейський автомобіль, що зупинився в очікуванні зеленого світла по інший бік перехрестя.
Симон повернув на захід у бік уллеволської лікарні.
— Скажи мені, — мовив Харрі, — а що це за інформатор у Расколя в Москві, який може вистежити людину в двадця-тимільйонному місті… — він клацнув пальцями, — ось так запросто? Це російська мафія?
Симон розсміявся:
— Може, і так, якщо не вийти на компетентніших людей.
— КДБ?
— Якщо мене не зраджує пам’ять, такої організації більше не існує. — Симон засміявся ще голосніше.
— Фахівець із Росії з нашої Служби безпеки говорить, що там, як і раніше, всім заправляють колишні кадебешники.
Симон знизав плечима:
— Служби службами, а послуги послугами, мій друже. Ну й у відповідь послуги. Ось про що йдеться, розумієш?
— А я думав, йдеться про гроші.
— Так я про це й кажу, мій друже.
Харрі вийшов на Соргенфрі-гате, а Симон рушив далі — у нього «деякі справи утворилися на Сагені, розумієш».
Харрі уважно оглядів вулицю. Мимо прокотив автофургон. Він попросив Тесс, карооку дівчинку, що розбудила його вранці, збігати на Тоєн за «Дагбладет» і «Вердене Ганг», проте ні в одній із газет не повідомлялося про те, що його оголошено в розшук. Але він однаково ніде не міг з’явитись: або він сильно помилявся, або кожен поліцейський екіпаж мав у своєму розпорядженні його фотографію.
Харрі квапливо підійшов до воріт, уставив ключ Расколя в замкову щілину і повернув його. Він постарався нічим не порушити тишу, що стояла в під’їзді. Перед дверима Астрід Монсен лежала газета. Увійшовши до квартири Анни, він обережно зачинив за собою двері й перевів подих.
Не думати про те, що тобі треба тут знайти.
У квартирі стояв затхлий запах. Він пройшов до вітальні. Там нічого не змінилося відтоді, як він був тут востаннє. У вікно лилося світло, висвічуючи три портрети, у променях сонця плавали порошинки. Він зупинився, роздивляючись картини. Спотворені обличчя дивним чином когось нагадували. Він підійшов до картин і кінчиками пальців провів по згустках олійної фарби на полотнах. Якщо вони щось і сказали йому, він цього не зрозумів.
Харрі вирушив на кухню.
Там смерділо брудним посудом і згірклим жиром. Він відчинив вікно і перевірив десертні тарілки та столові прибори в мийці. їх сполоснули, але не помили. Він ткнув виделкою в засохлі залишки їжі, відколупнув маленький шматочок і відправив його до рота. Японе-чилі.
За великою каструлею він виявив два келихи для вина. На денці одного з них залишився тонкий червоний осад, в інший начебто нічого не наливали. Харрі понюхав, але нічого, окрім запаху теплого скла, не почув. Поряд із келихами стояли дві звичайні склянки. Він узяв кухонний рушник, щоб подивитися їх на світло, не залишаючи відбитків пальців. Один був абсолютно чистий, а в іншому він виявив якийсь в’язкий наліт. Він поскріб нігтем і приклав палець до губ. Цукор. Із присмаком кави. Кола? Харрі заплющив очі. Вино і кола? Ні. Одне пило воду і вино. А інше — тільки колу, і винний келих виявився непотрібним. Він загорнув склянку в рушник і поклав до кишені піджака. Інтуїтивно він зайшов до ванної, зняв кришку з бачка унітаза і провів рукою по його задній стінці. Нічого.
Він вийшов на вулицю, із заходу насувалися хмари, вітер міцнішав. Харрі закусив губу. Потім зважився і попрямував на Вібес-гате.
Харрі відразу впізнав молодого чоловіка за прилавком слюсарної майстерні.
— Добридень, я з поліції, — сказав Харрі, сподіваючись, що хлопець не попросить показати посвідчення, яке залишилося в піджаці на віллі Албу в Слемдалі.
Хлопець відклав убік газету:
— Я знаю.
На мить Харрі охопила паніка.
— Я пам’ятаю, ти заходив за ключем, — хлопець широко всміхнувся. — Я всіх клієнтів пам’ятаю.
Харрі кашлянув:
— Ну, я-то не клієнт.
— Як?
— Ключ не мій був. Але рі^ не в цьому…
— Та я точно пам’ятаю, — перебив його хлопець. — Це був універсальний ключ, хіба не так?
Харрі кивнув. Краєм ока він побачив, як по вулиці мимо майстерні поволі проїхала патрульна машина.
— Я якраз про універсальний ключ і хотів запитати. Мені треба знати, як сторонній може зробити дублікат такого ключа. Наприклад, виробництва «Тріовінга».
— Ніяк, — сказав хлопець із стовідсотковою упевненістю в голосі, властивою читачам журналу «illustrert Vitenskap»[52]. — Тільки в «Тріовінгу» можна зробити повністю ідентичний дублікат. Єдиний спосіб — підроблювати довіреність на замовлення, але і в цьому разі обман виявиться, коли ти прийдеш за ключем, тому що ми зажадаємо посвідчення особи і звіримо зі списком імен власників квартир у будинку.
— Але я отримав цей дублікат тут. Мене попросили забрати його.
Хлопець наморщив лоб:
— Та ні, я точно пам’ятаю, що ти показав посвідчення, а я звірив ім’я. Адже ти на чиєсь прохання ключ отримував, так для кого ти його брав?
У скляних дверях відбивався патрульний автомобіль. Харрі побачив, що він проїхав мимо по іншій стороні вулиці.
— Забудь про це. Яким іще способом можна добути дублікат?
— Ніяким. «Тріовінг» робить дублікати тільки на замовлення фірм, які мають патент, таких, як наша. А ми, я вже говорив, перевіряємо документи і ведемо облік замовлень. Система має бути достатньо надійною.
— Це точно, — Харрі в роздратуванні потер щоку. — Я якось подзвонив і дізнався, що одна жінка з Соргенфрі-гате отримала три дублікати ключа від своєї квартири. Один ми знайшли у неї в квартирі, інший вона передала електрикові, щоб він міг увійти за її відсутності й щось там полагодити, а третій ми відшукали в іншому місці. Справа тільки в тому, що, здається, третій дублікат вона не сама замовляла. Можу я попросити тебе перевірити?
Хлопець знизав плечима:
— Та заради бога, але чом би її самої не запитати?
— Її нещодавно вбили. Пострілом у голову.
— Опаньки! — вигукнув хлопець, але жоден мускул не здригнувся у нього на обличчі.
Харрі затамував подих. Він щось відчув. Якийсь холодок — може, від дверей потягло. Достатньо для того, щоб волосся на потилиці піднялося. Хтось обережно кашлянув. Але ніби ніхто до приміщення не заходив. Він спробував не оглядаючись визначити, хто це був, але кут зору в нього був дуже малий.
— Поліція, — пролунав позаду нього високий дзвінкий голос. Харрі глитнув.
— Що? — запитав хлопець і через плече подивився на Харрі.
— Вони там, на вулиці, зупинилися, кажуть, у немолодої жінки в чотирнадцятому будинку замок зламали. їй терміново потрібний новий, ось вони і питають, хто б міг поїхати з ними.
— Ну так і їдь, Альфе. Ти ж бачиш, я зайнятий.
Харрі напружено прислухався до звуку кроків, які віддалялися.
— Анна Бетсен. — Він зміркував, що вимовив її ім’я пошепки. — Ти можеш перевірити, *чи сама вона отримала всі три ключі?
— Немає потреби. Напевно сама.
Харрі нахилився над прилавком:
— А може, все ж таки перевіриш?
Хлопець важко зітхнув і зник у підсобці. Він повернувся з товстою конторською текою і почав перегортати:
— Ну ось, сам подивися, — сказав він, — тут, тут і тут.
Харрі впізнав бланки видачі замовлень, вони повністю збігалися з тими, які він сам підписував, коли забирав дублікат ключа Анни. Але всі бланки, що лежали перед ним, були підписані нею. Він уже зібрався було запитати, де бланки, підписані ним, але тут погляд його впав на дати.
— Тут записано, що останній дублікат вона отримала ще в серпні, — сказав він, — але ж я був тут набагато пізніш і…
-Ну?
Харрі втупився в простір.
— Дякую, — сказав він. — Більше запитань не маю.
Вітер на вулиці ще посвіжішав. Харрі ввійшов до телефонної будки на площі Валькірії.
— Беате?
На башті будівлі Морехідного училища сиділи дві чайки й відчайдушно старалися зберегти рівновагу на сильному вітрі. Під ними тягнулися води Осло-фіорду, що набули якогось зловісного чорно-зеленого відтінку, і столичне передмістя Екеберг, де двоє людей на лавці здавалися малесенькими цятками.
Харрі закінчив свою розповідь про Анну Бетсен. Про те, як вони зустрілися. Про останній вечір, події якого геть зникли у нього з пам’яті. Про Расколя. А Беате закінчила свою розповідь про те, що, як з’ясувалося, знайдений у підвальній комірці Харрі ноутбук три місяці тому було куплено в одному з магазинів мережі «Експерт» біля Колізею. І що гарантію виписано на ім’я
Анни Бетсен. І що підключений до комп’ютера був мобільний телефон, загублений Харрі.
— Ненавиджу крик чайок, —- признався Харрі.
— Це все, що ти хочеш сказати?
— У цей момент — так.
Беате підвелася з лавки:
— Мені не можна було приходити сюди, Харрі. А тобі не можна було дзвонити мені.
— Але ж ти прийшла. — Харрі втратив надію прикурити на різкому вітрі. — Значить, ти мені віриш. Чи не так?
Замість відповіді Беате сердито сплеснула руками.
— Мені відомо не більше, ніж тобі, — сказав Харрі. — Я навіть не впевнений, що не я вбив Анну Бетсен.
Чайки знялись і, спіймавши порив вітру, в елегантному стилі виконали фігуру вищого пілотажу.
— Так розкажи тоді, що тобі відомо, — попросила Беате.
— Я знаю, що цей тип якимсь чином зумів добути дублікат ключа від квартири Анни і проник до неї в ніч убивства. А йдучи, прихопив із собою її ноутбук і мій мобільник.
— А чому твій мобільник опинився в квартирі Ганни?
— Напевно, випав із кишені. Я ж кажу, що був злегка напідпитку.
— Ну і що далі?
— Спочатку план у нього був вельми простий: після вбивства вирушити на Ларколлен і заховати ключ, яким він скористався, на дачі Арне Албу. На брелку ініціали АА, так що ніяких сумнівів ні в кого і виникнути не могло. Але коли він знайшов мій мобільник, то поспішив змінити-‘план, аби ще більше заплутати сліди. А саме подати все так, ніби я вбив Анну, а потім ужив заходів, щоб звалити провину на Албу. Він скористався номером мого мобільника і через сервер в Єгипті почав засипати мене електронними повідомленнями, знаючи, що вистежити відправника неможливо.
— А якщо б і вистежили, то ним виявився б…
— Я. Так чи інакше, я виявив щось дивне, тільки коли «Теленор» прислав мені рахунок. Але очевидно, я і після цього не дуже уважно читав ці повідомлення.
— А ще простіше було б заблокувати мобільник, коли ти його загубив.
— Гм-м. — Харрі раптово підвівся й почав походжати туди й назад перед лавкою. — Складніше зрозуміти, як він ухитрився проникнути до моєї комірки. Адже слідів злому не виявлено і ніхто з сусідів не впустив би стороннього. Іншими словами, у нього був ключ. А йому і потрібний був тільки один, адже у кожного мешканця універсальний ключ, він відкриває і ворота, і горище, і підвал, і квартиру, але дублікат такого ключа дістати не так-то просто. А в Анни, до речі, теж був універсальний ключ.
Харрі зупинився, пильно дивлячись на південь: там, на вході у фіорд, стояло зелене вантажне судно з двома могутніми кранами на борту.
— Про що замислився? — запитала Беате.
— Та ось хочу попросити тебе зробити мені послугу, з’ясувати ім’я одного чоловічка.
— Краще не треба, Харрі. Я ж кажу, мені навіть сюди не можна було приходити.
— А ще думаю, звідки в тебе ці синці?
Різким рухом вона прикрила шию:
— А, так, на тренуванні. Я дзюдо займаюсь. А ще про що думаєш?
— А ще про те, чи зможеш ти передати ось це Веберу. — Хар-рі вийняв із кишені піджака загорнуту в кухонний рушник склянку. — Попроси його зняти відбитки пальців і порівняти їх із моїми.
— А твої в нього є?
— У криміналістичній лабораторії є відбитки всіх сищиків, які виїжджають на місце злочину.
— Харрі… — застережливо почала вона.
— Будь така ласкава!
Беате зітхнула й узяла склянку.
— АТ «Замки», — мовив Харрі.
— А це ще що таке?
— Якщо ти передумаєш щодо чоловічка, перевір їхніх співробітників. Це крихітна фірмочка.
Вона пригнічено подивилася на нього.
Харрі знизав плечима:
— Якщо хоч із склянкою все з’ясуєш, я й то буду щасливий.
— А як мені тебе знайти, коли Вебер дасть відповідь?
— Тобі і справді треба знати? — всміхнувся Харрі.
— Я хочу знати якомога менше. Ти сам на мене вийдеш, так?
Харрі щільніше застебнув піджак:
— Ходімо?
Беате кивнула, але не рушила з місця.
— Те, що він написав, — сказала вона, — що виживають тільки наймстивіші. Як ти гадаєш, Харрі, це справді так?
Харрі лежав у вагончику на своєму короткому ліжку, намагаючись простягнути ноги. Шум машин, які проїжджали по Фіннмарк-гате, нагадав йому часи дитинства в Уппсалі, коли він лягав спати з відчиненим вікном і прислухався до дорожнього руху. Влітку вони жили у діда в Ондалснесі, де стояла цілковита тиша, і йому не вистачало тільки цього рівномірного шуму, що навіває сон і лише зрідка переривається ревом мотоциклетного мотора, гуркотом несправного глушника або завиванням далекої поліцейської сирени.
У двері постукали. Це був Симон:
— Тесс хоче, щоб завтра ти їй теж казку перед сном розповів.
Сьогодні Харрі розповідав про те, як кенгуру вчать дітвору пересуватися стрибками, а ті в нагороду дарували їм перед сном поцілунок.
Вони мовчки курили. Потім Харрі показав на фотографію, що висіла на стіні:
— Це Расколь зі своїм братом, вірно? Стефаном, батьком Анни?
Симон кивнув.
— А де Стефан тепер?
Симон байдуже знизав плечима, і Харрі вирішив, що ця тема для нього табу.
— Судячи з фото, вони дуже дружили, — сказав Харрі.
— Та вони як сіамські близнята були, розумієш. Товариші — нерозлийвода. Ґіорґі двічі відсидів у в’язниці за Стефана. — Симон засміявся. — Бачу, ти здивований, мій друже. Зрозумій, у нас така традиція. Це честь — відбути покарання за брата або за тата, розумієш.
— А ось поліція на це інакше дивиться.
— Та вони ніякої різниці між Ґіорґі й Стефаном не бачили. Брати-цигани. Норвезькій поліції в таких випадках розібратися нелегко. — Він ошкірився і запропонував Харрі ще одну сигаретку. — Особливо коли вони в масках.
Харрі затягнувся і вирішив зробити пробний постріл:
— Так що ж тоді за чорна кішка між ними пробігла?
— А ти як гадаєш? — Симон мелодраматично примружився. — Жінка, звичайно.
— Анна?
Симон не відповів, але Харрі відчув, що залізо розжарилось і його треба кувати:
— Отже, Стефан прогнав Анну через те, що вона зустріла /адзОу не цигана?
Симон загасив сигарету і підвівся:
— Анна тут ні до чого, розумієш? Але в Анни була мати. Добраніч, Спіуні.
— М-м. Іще тільки одне запитання.
Симон зупинився.
— А що означає спіуні?
Симон розсміявся:
— Це скорочення від Брітідегтап — німецький шпигун. Але ти не парся, це не зі зла, так подекуди хлопчаків називають.
Потім він зачинив за собою двері й зник.
Вітер улігся, і до слуху долітав тільки шум руху на Фіннмарк-гате. Та все ж заснути Харрі не міг.
Беате лежала без сну і прислухалася до шуму машин, які проїздили мимо. У дитинстві вона звикла засинати під звуки його голосу. Казок, які він їй розповідав, у книгах не знайти. Він складав їх на ходу, імпровізував. Він ніколи не повторювався, хоча всі казки починались однаково і в них завжди діяли одні й ті ж персонажі — двоє злодюжок, добрий тато і його маленька героїчна донечка. І закінчувалися казки завжди щасливо: злодюжки опинялися за ґратами.
Беате ніколи не бачила батька, щоб він читав. А коли підросла, зрозуміла, що він страждав дислексією, словесною сліпотою. Коли б не це, він став би юристом, як говорила мати.
— Ось ми і хочемо, щоб ти стала юристом.
Але в батьківських казках юристи ніколи не згадувались, і тому, коли Беате оголосила, що її прийняли у Вищу школу поліції, матінка розплакалась.
Беате розплющила очі. Задзвонив домофон. Вона застогнала і встала з ліжка.
— Це я, — мовив голос у слухавці.
— Я ж сказала, що бачити більше тебе не хочу, — сказала Беате, тремтячи від холоду в своєму тонкому халатику. — Забирайся!
— Я відразу піду, тільки хочу попросити вибачення. Це був не я. Я не такий. Просто мене… якась дика пристрасть охопила. Будь ласкава, Беате. Всього п’ять хвилин.
Вона зачекала. У неї оніміла шия, та й синяки Харрі помітив.
— У мене для тебе презент, — мовив голос у слухавці.
Вона зітхнула. Так і так зустрітися їм доведеться. Краще вже
тут в усьому розібратися, ніж на роботі розбірки влаштовувати. Вона натиснула кнопку, щільно загорнула халатик і залишилася чекати біля дверей, прислухаючись до кроків на сходах.
— Привіт! — сказав він, побачивши її, й усміхнувся. Широченною білозубою усмішкою Девіда Хасселхоффа.
Том Волер простягнув подарунок, але постарався обійтися без дотиків, відзначивши, як боязко вона тримається, немов антилопа, що вчула запах хижака. Він пройшов повз неї у вітальню і розташувався на дивані. Вона пішла за ним і зупинилася посеред кімнати. Він озирнувся. Житло своє вона облаштувала приблизно так само, як і інші молоді жінки, в чиїх квартирах йому частенько доводилося бувати: на свій лад, але без смаку, затишно, але без родзинки.
— Відкриєш? — запитав він.
Вона зробила, як він сказав.
— Компакт-диск, — розгублено мовила вона.
— Це не просто диск, — заперечив він, — це «Purple rain»[53]. Постав його, і все зрозумієш.
Волер уважно роздивлявся її, поки вона поралася зі своїм убогим музичним центром, який вона та її сестри по статі називають стереосистемою. Фрьокен Льонн красивою у прямому розумінні слова не назвеш, можливо, по-своєму привабливою. Форми у неї не вельми — потримати нема за що, але тільце стрункеньке і пружне. І їй подобалося те, що він виробляв із нею, вона навіть виявляла цікавість до грубого сексу — в розумних межах. У всякому разі, в попередніх раундах, коли він злегка стримував себе. Так-так, вони не обмежились одним побаченням у нього вдома. Що, власне кажучи, дивно, адже вона зовсім не в його смаку.
Але якось увечері, коли він відчухрав її за повною програмою, вона, як і більшість жінок, із якими він зустрічався, не цілком сприйняла правила гри. До певної міри це йому подобалось, але зазвичай призводило до розриву. Взагалі-то воно йому тільки на руку. А Беате ще хай спасибі скаже. їй і зовсім могло не бути добра з цього. Декілька днів тому, коли вони лежали в його ліжку, вона раптом розповіла, де бачила його вперше.
— На Грюнерльокка, — сказала вона. — Це було ввечері, ти сидів у червоній машині з опущеним склом, а повз тебе проходили натовпи людей. Це сталося минулої зими.
Слова її Волера приголомшили. Особливо тому, що, коли пам’ять його не зраджувала, минулої зими вечірньої пори він був на Грюнерльокка тільки в ту суботу, коли вони уколошкали Елен Єльтен.
Помітивши, як у нього змінилось обличчя, вона сказала з переможними нотками в голосі:
— Я обличчя добре запам’ятовую. Fusiform gyrus. Це така звивина в мозку, завдяки їй людина запам’ятовує обличчя. А в мене вона розвинена до надзвичайності. Мене в кунсткамері треба показувати.
— Напевно, — сказав він. — А що ти ще запам’ятала?
Він підвівся на ліктях, нахилився над нею, провів великим пальцем по горлу. І відчув, як кров у неї в жилах забилася, мовби в до смерті переляканого зайчика. Чи, може, це в нього пульс почастішав?
— Так ти, напевно, і того мужика запам’ятала? — запитав він, починаючи прикидати, чи знає хто, що вона була тут сьогодні ввечері. Чи не пробалакалася вона кому-небудь про їхні стосунки, хоча він її попереджав? Чи є у нього мішки для сміття в кухонній шафі?
Вона обернулася до нього і здивовано посміхнулася:
— Що ти маєш на увазі?
— Ти впізнаєш того мужика, якщо, наприклад, тобі покажуть його фотографію?
Вона подивилася на нього довгим поглядом. Обережно поцілувала.
— Ну? — запитав він і випростав іншу руку з-під ковдри.
— М-м. Ні. Він стояв спиною до мене.
— Але може, пам’ятаєш, як він був одягнений? Я маю на увазі, на випадок, якщо тебе попросять упізнати його.
Вона похитала головою:
— Веретеноподібна звивина допомагає запам’ятовувати тільки обличчя. У решті мій мозок функціонує абсолютно нормально.
— Але адже ти запам’ятала колір машини, в якій я сидів?
Вона засміялася і притиснулася до нього:
— Напевно, тому що мені сподобалося те, що я побачила.
Він поволі прибрав руку в неї з шиї.
Два дні по тому він перевірив її за всіма пунктами програми. І їй не сподобалося те, що вона бачила. І те, що чула. І те, що відчувала.
Dig if you will the picture of you and I engaged in a kiss — the sweat of your body covers me..,[54]
Беате приглушила звук.
— Чого ти хочеш? — запитала вона й опустилася в крісло.
— Я ж сказав. Попросити вибачення.
— Ти вже попросив. Отже підведемо під цим риску. — Вона демонстративно позіхнула. — Я взагалі-то лягти збиралася, Томе.
Він відчував, як його починає охоплювати гнів. Не той, що вогненно-червоною лавою змітає всі перешкоди і засліплює, а той, що, здіймаючись білою лавиною, додає думці ясності і сили.
— Чудово. Тоді перейду до справ. Де Харрі Холе?
Вона розсміялася. Принц зірвався на фальцет.
Том заплющив очі, відчуваючи, як наливається силою від люті, що немов наповнила його судини крижаною освіжаючою водою:
— Харрі дзвонив тобі того вечора, коли зник. Він переслав тобі повідомлення. Ти його зв’язкова, єдина людина, на яку він зараз може покластися. Так де він?
— Я і справді дуже втомилася, Томе. — Вона підвелася з крісла. — Якщо у тебе ще є запитання, на які ти не отримаєш відповіді, то відкладімо цю розмову на завтра.
Том Волер не рушив із місця:
— У мене сьогодні сталася розмова з охоронцем у «Ботсені». Харрі побував там учора ввечері, з-під носа у нас ушився, хоча ми всю криміналку на ноги підняли. Ти знала, що Харрі у згоді з Расколем?
— Не збагну, про що ти говориш і яке все це має відношення до справи.
— І я теж, але пропоную тобі сісти, Беате. І вислухати коротку історію; мені здається, вона змусить тебе подивитися на Харрі та його друзів іншими очима.
— Відповідь буде негативною, Томе. Йди геть!
— Навіть якщо ця історія пов’язана з твоїм батьком?
Він помітив, як у неї здригнулися губи, і зрозумів, що він на вірному шляху.
— У мене є джерела — як би це сказати, — недоступні простим поліцейським, от чому мені точно відомо, що сталося, коли твого батька застрелили в Рюєні. І хто вбив його, теж відомо.
Беате напружено втупилася в нього.
Волер розсміявся:
— На таке ти не розраховувала, вірно?
— Ти брешеш.
— Батька твого вбили з «узі» шістьма пострілами в груди. Згідно з рапортом, він увійшов до банку для переговорів із грабіжниками сам і без зброї, отже, ніяких аргументів у нього не було. Він міг добитися тільки того, що грабіжники рознервуються і ще більше зробляться жорстокими. Страшенна помилка. Незбагненна. Особливо якщо врахувати, що твій батько славився своїм професіоналізмом. Але насправді з ним був напарник. Багатообіцяючий молодий інспектор, у якого попереду блискуча кар’єра. Але він ніколи не стикався з пограбуванням банку live[55], в усякому разі з нальотчиками і справжніми стволами. Того дня він запропонував відвезти твого батька додому після роботи, оскільки завжди прагнув опинитися в товаристві начальства. Отже батько твій під’їхав до Рюєна не на своїй машині, про що в рапорті не мовиться. Адже коли вас із мамою повідомили про те, що сталося, машина стояла у вас в гаражі, вірно, Беате?
Він помітив, як у неї на шиї набубнявіла й посиніла артерія.
— Чорт би тебе забрав зовсім, Томе.
— Іди сюди й послухай татусеву казочку, — сказав він і ляпнув рукою по маленькій подушці, що лежала поряд із ним. — Тому що я говоритиму дуже тихо, а тобі, чесно кажучи, слід її запам’ятати.
Вона мимоволі наблизилася до нього на крок, але зупинилась.
— О’кей, — сказав Том. — Сталося так того дня… коли це трапилось?
— У п’ятницю, третього червня, чверть по третій, — прошепотіла вона.
— Авжеж, того червневого дня. Вони почули повідомлення по радіо, банк опинився неподалік, вони під’їхали і зайняли позицію зі зброєю в руках. Молодий інспектор і навчений досвідом старший інспектор. Вони діяли за інструкцією, чекали підкріплення або хоч би того моменту, коли грабіжники вийдуть на вулицю. Але тут раптом в отворі дверей з’явився один із грабіжників, приставивши до скроні співробітниці банку дуло автомата. Він викрикнув ім’я твого батька. Грабіжник побачив їх через вікно і впізнав старшого інспектора Льонна. Він заявив, що жінці шкоди не завдасть, але їм потрібний заручник. Отже якщо Льонн погодиться зайняти її місце, то все о’кей. Але в такому разі він мусить залишити зброю й увійти до приміщення сам. І що ж робить твій батько? Він починає міркувати. А міркувати йому треба швидко. Жінка шокована. А люди від шоку вмирають. Він подумав про свою дружину, твою матір. Червневий день, п’ятниця, настають вихідні. І сонце… світило сонце того дня, Беате?
Вона кивнула.
— Він уявляє собі,яка духота стоїть зараз у приміщенні банку. Він у страшній напрузі. У паніці. І нарешті зважується. На що ж зважується твій батько, Беате?
— Він заходить до банку, — прошепотіла Беате, відчуваючи клубок у горлі.
— Він заходить до банку, — Волер притишив голос. — Старший інспектор Льонн заходить до банку, а молодий усе чекає і чекає. Чекає підкріплення. Чекає, коли з приміщення вийде жінка. Чекає, коли хто-небудь скаже, що йому робити або що це сон, навчання й він може вирушати додому, адже сьогодні п’ятниця і сонечко світить. А замість цього він чує. — Волер клацнув язиком… — Твого батька відкидає на вхідні двері, вони відчиняються, він падає на поріг. Із шістьма кулями в грудях.
Беате поволі опустилася на стілець.
— Молодий інспектор бачить тіло старшого інспектора, і до нього доходить, що це не навчання. І не сон. Що у грабіжників справжні автомати, і вони холоднокровно застрелили поліцейського. Його охоплює такий страх, якого він ніколи не відчував ні раніше, ні пізніше. Він читав про це — у нього були гарні оцінки із психології. Але теорія перевіряється практикою. Він впадає в той панічний стан, про який так чудово написав у відповіді на питання екзаменаційного білета. Він кидається в машину і тисне, тисне, тисне. І нарешті приїжджає додому, де молода дружина зустрічає його на сходах і дорікає за запізнення до обіду. Він, мовби школяр, що нашкодив, без заперечень зносить прочухан, обіцяє, що такого більше не повториться, — і вони сідають за стіл. Після обіду вони дивляться новини, і телерепортер повідомляє, що під час пограбування банку загинув поліцейський. Що твій батько помер.
Беате закрила обличчя руками. Все немовби повернулося знов. Весь той день. Із круглим, немов здивованим сонцем на безглуздо безхмарному небі. Вона теж думала, що їй це приснилося.
— Але хто ж грабіжник? Хто знав ім’я твого батька, знав усіх, хто розслідує пограбування, і розумів, що з двох поліцейських реальну загрозу являв тільки старший інспектор Льонн. Хто діяв так холоднокровно й обачливо, поставивши твого батька в безвихідь, знаючи, який вибір він зробить? Щоб безперешкодно його розстріляти, а потім легко обставити переляканого молодого інспектора. Хто ж це такий? Га, Беате?
Сльози текли у неї між пальців.
— Рас… — вона стримала ридання.
— Не чую? Ну ж, Беате?
— Расколь.
— Вірно, Расколь. І лише він. Тому що поплічник його був у люті. Вони, мовляв, грабіжники, а не вбивці. Більш того, він зваляв дурня, пригрозив Расколю, що з’явиться з повинною і здасть його з потрухами. Щастя його, що він устиг ушитися за кордон, перш ніж Расколь із ним розібрався.
Беате розридалася. Волер витримав паузу:
— А знаєш, що найсмішніше у всій цій історії? Те, що ти позволила вбивці себе обдурити. У точності як колись твій батько.
Беате підвела погляд:
— Що… що ти маєш на увазі?
Волер знизав плечима:
— Ви просили Расколя назвати ім’я вбивці. А він вистежує одного типа, який погрожував свідчити проти нього у мокрій справі. І що він робить? Зрозуміло, називає вам ім’я цього типа.
— Лева Гретте? — Вона досуха витерла сльози.
— А чом би й ні? Ви могли допомогти йому вийти на слід. Я читав, що ви знайшли його в петлі. Що він сам наклав на себе руки. А я в цьому зовсім не впевнений. Швидше хтось вас злегка випередив.
Беате кашлянула:
— Ти про дещо забуваєш. По-перше, ми знайшли передсмертну записку. Лев залишив після себе не дуже багато записів, але я говорила з його братом, і він знайшов декілька старих шкільних зошитів Лева на горищі в Дісенгренді. Я показала їх Жану Хуе, графологові з Управління кримінальної поліції, й він підтвердив, що записка написана рукою Лева. По-друге, Расколь відбуває термін. Добровільно. Якось це не стикується з твоїм твердженням, що він готовий убити, аби уникнути покарання.
Волер похитав головою:
— Ти здібна дівчинка, але, як і твій батько, у психології розбираєшся кепсько, ти не розумієш, як функціонує мозок злочинця. Расколь не сидить у в’язниці, просто він тимчасово розташовується в «Ботсені». І вирок за вбивство в корені змінив би його положення. А ти тим часом його захищаєш. І його друга Харрі Холе. — Він нагнувся вперед і поклав руку їй на зап’ястя. — Пробач, Беате, якщо завдав тобі болю, але тепер тобі все відомо. Твій батько помилки не припустився. А Харрі співробітничає з тим, хто вбив його. Так що робитимемо? Разом шукатимемо Харрі?
Беате стиснула повіки, вичавила останню сльозу. Потім знову розплющила очі. Волер простягнув їй носову хустку, і вона взяла її.
— Томе, — сказала вона, — мені треба дещо тобі пояснити.
— Немає потреби. — Волер погладив їй руку. — Я розумію. Випробування вірності. Але подумай, як би вчинив у такій ситуації твій батько. Адже він був професіонал до самих кісток, вірно?
Беате в задумливості дивилася на нього. Потім поволі кивнула. Перевела подих. І тут задзвонив телефон.
— Ти не відповіси? — після трьох дзвінків запитав Волер.
— Це мама, — сказала Беате. — Я передзвоню за тридцять секунд.
— За тридцять секунд?
— Мені цього вистачить. Просто я хочу пояснити тобі, що коли б я навіть і знала, де зараз Харрі, то тобі сказала б в останню чергу. — Вона протягнула йому хустку. — І поквапся взутись і залишити мене.
Том Волер відчув, як від люті у нього солодко заломило в хребті й потилиці. Він почекав кілька секунд, насолоджуючись цим відчуттям, а потім обійняв її однією рукою і пригорнув до себе, судорожно хапаючи ротом повітря. Беате намагалася його відштовхнути, але він знав, вона вже відчула, що він її хоче, і значить, її щільно стиснуті губи скоро розкриються.
Після шести дзвінків Харрі повісив трубку і вийшов із телефонної будки, куди тут же впурхнула дівчина, що чекала своєї черги. Він обернувся спиною до Кьольберг-гате, звідки дув вітер, запалив сигарету і випустив дим у бік парковки з житловими автопричепами. По суті, вельми комічна ситуація. Ось він стоїть тут, на відстані двох пристойних спроб у змаганні по кидку каменями від криміналістичної лабораторії з одного боку, будівлі Управління поліції — з іншого і вагончика, де ховається, — з третього. У костюмі, позиченому йому циганом. Оголошений у розшук. Із сміху помреш.
Харрі скреготнув зубами. Він напівобернувся, коли побачив патрульну машину, що проїздила по забитій автомобілями, але безлюдній вулиці. Сон його не брав. І він не міг просто так валятись і не діяти, коли час працював проти нього. Він загасив сигарету об каблук і вже зібрався було додому, як раптом побачив, що телефон звільнився. Харрі подивився на годинник. Скоро північ. Дивно, що її немає вдома, а може, вона спала і не встигла взяти слухавку. Він набрав номер. Вона відповіла після першого ж дзвінка:
— Беате.
— Це Харрі. Я тебе розбудив?
— Я… так.
— Соррі. Може, завтра передзвонити?
— Ні, здорово, що зараз подзвонив.
— Ти сама?
Настала пауза:
— Чому ти запитуєш?
— У тебе голос… Гаразд, забудь. Ти що-небудь знайшла?
Він почув, як вона глитнула, мовби хотіла перевести подих.
— Вебер перевірив відбитки пальців на склянці. Більшість твої. Результати аналізу осаду в склянці будуть готові за кілька днів.
— Чудово.
— Комп’ютер із твоєї комірки також перевірили. Там встановлено спеціальну програму, так що дату і час відправлення повідомлення можна вибрати заздалегідь. Останню зміну внесено в день убивства Анни Бетсен.
Харрі вже більше не відчував холодного, пронизливого вітру.
— Тобто повідомлення,які ти отримав,уже були в комп’ютері, коли його встановили у тебе в підвалі, — сказала Беате. — Ось чому твій сусід-пакистанець говорить, що бачив його там уже давно.
— Ти хочеш сказати, що він отак сам по собі всю дорогу і працював.
— Адже його, як і мобільник, до Мережі було підключено, тож які тут проблеми.
— Чортовиння! — Харрі ляснув себе по лобі. — Адже що виходить: якщо він заздалегідь запрограмував комп’ютер, значить, наперед знав, як розвиватимуться події. Чортів ляльковий театр. А ми в ньому маріонетки.
— Виходить, так. Харрі, ти куди зник?
— Та тут я, просто стараюся все це переварити. Тобто забути на якийсь час, а то дуже багато інформації зараз. А стосовно фірми що-небудь вдалося дізнатись?
— Ах, фірма, отож. А з чого ти взяв, що я нею взагалі займалася?
— Та ні з чого. Поки ти сама про це не сказала.
— Я взагалі про це мовчала.
— Вірно. Але тон у тебе був такий піднесений.
— Тобто?
— Тобі вдалося щось з’ясувати, правда?
— Дещо.
— Нумо викладай.
— Я подзвонила одній пані з аудиторської контори, яка перевіряє серед інших і бухгалтерську звітність АТ «Замки», й вона прислала мені список усіх, хто там працює з їхніми ідентифікаційними номерами. Четверо на повній ставці, у двох неповний робочий день. Я пробила їх по базі Судового реєстру і ще по одній комп’ютерній базі. У п’ятьох усе чисто. А ось у одного…
— Ну?
— Довелося здорово помружити очі, поки все на моніторі не прокрутила. В основному наркотики. Підозрювався в збуті героїну і морфію. Але отримав термін за зберігання невеликої партії гашишу. Мав ще ходки за крадіжку із зломом і два пограбування банків за обтяжливих обставин.
— Із застосуванням насильства?
— У нього пістолет був під час одного з пограбувань. Не стріляв, щоправда, але пістолет був заряджений.
— Блискуче! Це наша людина. Ти просто ангел. Як його звуть?
— Альф Гуннеруд. Тридцять два роки. Адреса — вулиця Тора Ульсена, дев’ять. Судячи з усього, мешкає сам.
— Повтори ім’я й адресу.
Беате повторила.
— М-м… дивно тільки, як він із такою репутацією зміг влаштуватися слюсарем.
— Власником фірми записана Біргер Гуннеруд.
— Тоді зрозуміло. Ти упевнена, що все о’кей?
Пауза.
— Беате?
— Все о’кей, Харрі. Що ти збираєшся робити?
— Збираюся нанести йому візит, може, знайду там що-не- будь цікаве. У такому разі подзвоню тобі з його квартири, а ти пришлеш хлоп’ят, щоб зафіксувати докази, як годиться.
— Коли ти до нього поїдеш?
— Навіщо тобі це знати?
Ще одна пауза.
— Щоб я була на місці, коли ти подзвониш.
— Завтра об одинадцятій. Сподіваюся, він у цей час буде на роботі.
Повісивши слухавку, Харрі трохи постояв, вдивляючись в обкладене хмарами небо, що немов жовтим куполом накрило місто. Фоном прозвучала музика. Начебто і фраза проста. Але цього було досить.
I only want to see you bathing in the purple rain[56].
Він засунув іще одну монету в автомат і набрав 1881.
— Мені потрібен номер телефону Альфа Гуннеруда.
Таксі, немов спокійна чорна риба, в світлі ліхтарів пливло по нічному місту, перетинало перехрестя й повертало згідно з покажчиками у бік центру.
— Нам не можна так зустрічатися, — сказав Ейстейн. Він подивився в дзеркало і побачив, що Харрі натягує на себе захоплений ним із дому чорний пуловер.
— Фомку не забув? — запитав Харрі.
— Лежить у багажнику. А що, коли хлопець усе ж таки вдома?
— Нормальні люди, коли вони вдома, слухавку беруть.
— А якщо він заявиться, поки ти будеш у квартирі?
— Зробиш, як я сказав: даси два короткі сигнали.
— Еге, але як я його впізнаю?
— Йому близько тридцяти, я ж сказав. Побачиш, як він заходить до під’їзду, сигналитимеш.
Ейстейн зупинився під знаком, що забороняє стоянку, на засміченій, із непомірно жвавим рухом кишкоподібній вулиці, яка на сторінці 265 запорошеного фоліанта називається вулицею Батьків міста IV, а в томі, що стоїть поряд на полиці бібліотеки Дейкмана[57], описується як неприваблива і надзвичайно нудна вулиця імені Тора Ульсена. Але саме того вечора все це було Харрі на руку. Шум машин і темрява допоможуть йому залишитися непоміченим, і навряд чи хто зверне увагу на припарковане таксі.
Харрі засунув фомку в рукав шкіряної куртки і швидко перетнув вулицю. Він із полегшенням виявив щонайменше двадцять дзвінків біля під’їзду будинку номер дев’ять. У нього буде ще декілька спроб, якщо не вдасться зблефувати з першого разу. Табличка з ім’ям Альфа Гуннеруда розташовувалася зверху в правому ряду. Він окинув поглядом фасад праворуч від під’їзду. Вікна п’ятого поверху були темні. Харрі натиснув кнопку квартири на першому поверсі. Відповів сонний жіночий голос.
— Привіт! Я до Альфа, — сказав Харрі. — Але у них, напевно, музика так голосно грає, що дзвінка не чутно. Я до Альфа Гуннеруда, слюсаря, він на п’ятому живе. Чи не будете такі ласкаві відчинити мені?
— Але ж уже ніч надворі.
— Прошу вибачення, фру, мені треба сказати Альфу, щоб вони збавили звук.
Харрі чекав недовго. Потім почулося дзижчання замка.
Харрі вибіг на п’ятий поверх, перестрибуючи через три сходинки. Він прислухався, але почув тільки стукіт свого серця. До дверей однієї з двох квартир був приклеєний шматок сірого картону з виведеним на ньому фломастером прізвищем Андерсен. На інших дверях і така табличка була відсутня.
Тепер має бути найскладніша частина операції. Із звичайним замком він міг упоратися, не перебудивши при цьому весь під’їзд, але якщо Альф використовує хоч якісь прибамбаси з арсеналу АТ «Замки», у нього виникнуть проблеми. Харрі огледів двері зверху вниз. Ніяких наклейок «Фалька» або інших фірм, що встановлюють сигналізацію, він не виявив. Ні, це не замок із секретом, який і свердлом не візьмеш. І не циліндровий подвійної дії з системою ригелів, до якого не підбереш відмичку. А просто старий французький циліндричний замок. Іншими словами, такий, який англійці називають ласим шматочком для зломщика.
Харрі витягнув руку, і фомка вислизнула з рукава куртки прямо йому в долоню. Він злегка зачекав, а потім просунув фомку в дверну щілину якраз на рівні замка. Якось аж надто легко все складалося. Але часу на роздуми у нього не залишалося, та й вибору не було. Він не почав виламувати двері, а просто відтиснув їх у бік завіс, вставив у щілину кредитку Ейстейна і провів нею по клямці, так що вона трішки вийшла з гнізда. Він наліг на фомку, двері трохи прочинилися, він підсунув під них ногу і злегка підняв. Завіси заскрипіли, коли він увігнав фомку глибше й одночасно смикнув на себе кредитку. Харрі прошмигнув у квартиру і зачинив за собою двері. Вся операція зайняла вісім секунд.
У квартирі шумів холодильник та доносилися вибухи реготу від сусідського телевізора. Вслухуючись у непроглядну тьму, Харрі постарався дихати рівно і глибоко. Він чув шум автомобілів, що проїздили по вулиці, відчув протяг — виходить, у квартирі старі вікна, не склопакети. Але найголовніше, жоден звук не давав приводу припустити, що вдома хтось є.
Харрі знайшов вимикач. Передпокою, безумовно, був потрібний хоч би косметичний ремонт, так само, втім, як і вітальні. Кухні й ремонт не допоміг би. Інтер’єр квартири або, вірніше, відсутність такого пояснювало, чому господар не вживав ніяких заходів безпеки. У Альфа Гуннеруда попросту не було нічого, навіть стереосистеми, яку Харрі збирався попросити приглушити. І лише два складаних стільці, зелений журнальний столик, розкиданий усюди одяг та ліжко з ковдрою без підодіяльника свідчили про те, що тут усе-таки хтось живе.
Харрі надів гумові рукавички, захоплені Ейстейном із дому, і вийшов у коридор, прихопивши один із стільців. Поставив його перед стелажем із антресоллю, що досягала триметрової стелі, викинув із голови всі думки й обережно піднявся на стілець. У цю мить задзвонив телефон, Харрі спробував знайти опору, але стілець склався, і він із гуркотом повалився на підлогу.
Тома Волера переслідувало погане передчуття. Ситуація розвивалася непередбачувано, а він завжди прагнув до зворотного. Оскільки його кар’єра і взагалі майбутнє перебували не тільки в його руках, але і в руках тих, із ким він діяв разом, людським чинником був ризик, про що йому завжди слід було пам’ятати. І погане передчуття пояснювалося тим, що нині він не знав, чи може покладатися на Беате Льонн, Руне Іварссона або — що найсерйозніше — на чоловіка на прізвисько Кнехт, який приносив йому левову частку доходів.
Коли до Тома дійшла інформація про те, що мерія настійно вимагає від начальника Управління поліції взяти Забійника після пограбування на Грьонланнслейрет, він запропонував Кнехту сховатися на якийсь час у затишному містечку. Містечко це було знайоме Кнехту за колишніми часами. Патайя — найбільший у Східній півкулі збірний пункт західноєвропейських злочинців, які перебувають у розшуку, та і розташована вона всього за дві години їзди на машині від Бангкока. Там Кнехт цілком міг загубитися в натовпі білих туристів. Кнехт називав Патайю азіатським Содомом, і тому Волер надзвичайно здивувався, коли той раптово знову з’явився в Осло і заявив, що більше не в силах бачити цю Патайю.
На Уеланнс-гате Волер зупинився на червоне світло й увімкнув лівий поворотних. Погане передчуття. Останнє пограбування Кнехт зробив, не отримавши заздалегідь згоди від Воле-ра, що було серйозним порушенням правил гри. Щось слід було робити.
Він щойно спробував подзвонити Кнехту додому, але слухавку ніхто не взяв. Це могло означати все що завгодно. Наприклад, що Кнехт сидить на дачі в Трюванні й розробляє деталі пограбування інкасаторської машини, про яке вони домовлялися. А може, перевіряє спорядження — одяг, зброю, поліцейську рацію, схеми. А може, розв’язав і ловить носом окунів у кутку кімнати зі шприцом, що стирчить із вени.
Волер на повільній швидкості проїхав по темній, загидженій кишці, де жив Кнехт. На іншій стороні вулиці стояло в очікуванні пасажира таксі. Волер кинув погляд на вікна квартири. Як не забавно, але вони були освітлені. Якщо Кнехт почав колотися знову, це ні к бісовій матері не годиться. Забратися до нього в квартиру з його гівняним замком ніяких труднощів не становитиме. Він подивився на годинник. Зустріч із Беате розбурхала його, він розумів, що заснути поки що не вийде. Треба ще кудись з’їздити, зробити кілька дзвінків, а там видно буде.
Волер газонув, увімкнув Принца на повну потужність і повернув на Уллеволсвеєн.
Харрі сидів на розкладному стільці, схиливши голову на руки. Страшенно боліло стегно, та й на душі було кепсько: навіть натяку на те, що Альф Гуннеруд саме та людина, яка йому потрібна, він при огляді речей у квартирі, що зайняв усього лише двадцять хвилин, не виявив. їх було так мало, цих речей, що можна було подумати, ніби насправді Гуннеруд живе в іншому місці. У ванній він знайшов зубну щітку, майже порожній тюбик «Солі-докса» і втертий у мильницю шматочок невідомого Харрі мила. Так, іще рушник, який, можливо, колись був білим. Навіть напевно. Але тепер втратив цей колір. Так от як він скористався своїм шансом.
Харрі ледве не розреготався. Хотілось ударитися головою об стіну. Скрутити шийку пляшці «Джима Біма» і заковтнути її вміст разом із осколками. Тому що людиною, яку він розшукував, мав — зобов’язаний — бути Гуннеруд. Із погляду статистики один доказ переважував усі останні — колишні судимості та звинувачення. По всьому виходило, що Гуннеруд замішаний у цій справі. На ньому і розповсюдження наркотиків, і застосування зброї, і працював він у фірмі з виготовлення замків і ключів, міг замовити дублікат будь-якого універсального ключа, наприклад — від квартири Анни. І від квартири Харрі — також.
Він підійшов до вікна. Пригадав, як цей псих вивів його на задану орбіту і він, анітрохи не вагаючись, від крапки до крапки зіграв роль за написаним для нього сценарієм. Але інструкції вже не діють, і готових реплік не залишилось. У розриві між хмарами з’явився схожий на півтаблетки фтору місяць, але і він не міг йому суфлірувати.
Харрі заплющив очі. Спробував зосередитися. Пригадати, що він тут виявив, а потім подумати, що міг випустити з уваги. По пам’яті він знову обшукав усю квартиру, крок за кроком.
За три хвилини він знову розплющив очі. Ні, безнадійна справа. Ніяких доказів тут немає.
Харрі перевірив, чи всі р^чі в тому порядку, в якому він їх знайшов, і ввімкнув світло в кімнаті. Став у туалеті перед унітазом, розстебнув ширінку. Почекав. Господи, навіть це у нього не виходить. Нарешті він пустив струмінь і втомлено зітхнув. Натиснув на злив, і в той момент, коли зашуміла вода, у нього мурашки по шкірі поповзли. За шумом води, що спускається, йому почувся автомобільний гудок. Він вийшов у коридор і, щоб чути краще, зачинив двері до туалету. Ну точно. З вулиці донісся ще один короткий жорсткий гудок. Гуннеруд повертається! Харрі вже стояв у дверях, як раптом його осяяло. Осяяло, звичайно, тільки тепер. Коли вже пізно. Шум води, що спускається. Хрещений батько. Пістолет. Мені ця думка дуже сподобалася.
— Чорт-чорт-чорт!
Харрі кинувся назад до туалету, схопився за ручку на кришці бачка і з скаженою швидкістю почав її відкручувати. Ось уже з’явилося проржавіла різьба. «Швидше!» — прошепотів він і відчув, як сильно забилося серце, тому що проклятий стержень усе прокручувався з диким скреготом і ніяк не хотів вилазити. Він почув, як унизу гримнули двері. Нарешті стержень виліз, і Харрі підняв кришку бачка. Почувся глухий звук від удару фаянсу об фаянс, що тут же потонув у напівтемряві бачка, куди продовжувала прибувати вода. Харрі просунув руку всередину і провів пальцями по покритій жорстким нальотом внутрішній стороні бачка. Що за біс?! Нічого?! Він підняв кришку. А, ось він де. Прикріплений скотчем до внутрішньої сторони кришки. Він зробив глибокий вдих. Йому був знайомий кожен зубець, кожна насічка, кожне поглиблення ключа, що виднівся під прозорою смужкою скотча. Він підходив і до воріт двору, і до дверей підвалу і квартири. Та і прикріплене поряд із ним фото теж було йому знайоме. Бракувало хіба що фотографії над дзеркалом, де Сестринець посміхалась, а Харрі намагався зробити суворе обличчя. Обидва загорілі й по-дитячому щасливі. А ось білий порошок в пластиковому пакеті, прикріплений до кришки бачка трьома широкими чорними смужками, йому не знайомий. Хоча він готовий поставити значну суму на те, що йдеться про діацетилморфін, відоміший як героїн. Багато героїну. Мінімум шість років безумовного героїну. Харрі нічого не чіпав, просто поставив на місце кришку і почав закручувати ручку, прислухаючись до кроків у під’їзді. Як нагадала йому Беате, докази й виїденого яйця не варті, якщо виявиться, що Харрі провів у квартирі обшук без відповідної санкції. Нарешті він докрутив ручку і відразу рвонув до вхідних дверей. Вибору в нього не залишалося, він тихо зачинив їх і вискочив на майданчик. Знизу чулося човгання. Він заглянув у сходовий отвір, але розгледів тільки темну густу шевелюру. Через п’ять секунд він побачить Харрі. Але трьох стрибків по сходах на шостий поверх цілком вистачило б, аби сховатися.
Побачивши перед собою Харрі, що сидів на сходинці, хлопець різко зупинився.
— Привіт, Альфе! — сказав Харрі й подивився на годинник. — Щось я тебе зачекався.
Хлопець утупився в нього витріщеними очима. Бліде веснянкувате обличчя обрамляло не дуже коротко підстрижене масне волосся, як у Лаєма Галлахера, що загиналося над вухами, так що Харрі навіть подумав, що перед ним не досвідчений убивця, а хлопчак, що злякався чергової прочуханки.
— Чого треба? — запитав хлопець високим дзвінким голосом.
— Щоб ти поїхав зі мною в Управління поліції.
Хлопець зреагував вмить. Він розвернувся, відштовхнувся
від поручнів і одним стрибком опинився на нижньому майданчику. «Ей!» — крикнув Харрі,’але хлопець уже зник із очей, стрибаючи через чотирип’ять сходинок, і лише гучний стукіт його каблуків луною віддавався в під’їзді.
— Гуннеруде!
У відповідь Харрі почув тільки гуркіт вхідних дверей на першому поверсі.
Він засунув руку у внутрішню кишеню і лише тут пригадав, що сигарет у нього немає. Підвівшись, він неспішним кроком попрямував униз. Тепер справа за кавалерією.
Том Волер приглушив музику, вивудив із кишені мобільник, що запищав, і приклав його до вуха. На іншому кінці чулися швидке уривчасте дихання і шум вуличного руху.
— Алло? — вимовив нарешті чоловічий голос. — Це ти? — Дзвонив Кнехт. Судячи з голосу, він був сильно наляканий.
— Що сталося, Кнехте?
— Господи, це ти! Та тут чортзна-що сталося. Ти мусиш допомогти мені. І по-швидкому.
— Нічого і нікому я не мушу. Відповідай на запитання.
— Вони нас розкрили. Лягавий сидів на сходах і очікував мене, коли я повертався додому.
Волер зупинився перед пішохідним переходом на виїзді на кільцеву дорогу. Якийсь старий нескінченно довго переходив вулицю дивними дрібними кроками.
— І чого він хотів? — запитав він.
— А ти як думаєш? Заарештувати мене, напевно.
— Так чого ж не заарештував?
— Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…
— Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?
— Я інших не бачив, просто втік.
— Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?
— Так-так. Адже це він був!
— Хто «він»?
— Харрі Холе, хто ж іще. Він днями до майстерні заходив.
— Ти мені про це не говорив.
— Майстерня з виготовлення ключів. Там поліцейські всю дорогу ошиваються.
На світлофорі зажевріло зелене світло. Волер сигналив водієві машини, що стояла перед ним.
— О’кей, потім із цим розберемося. Ти зараз де?
— Я в телефонній будці перед, ех… будівлею в’язниці, — він нервово засміявся, — і мені тут страшенно не подобається.
— У квартирі було щось, чого не мусило бути?
— Квартира чиста. Всі причандали на дачі.
— А ти? Ти теж чистий?
— Ти ж чудово знаєш, я зав’язав. Так ти приїдеш чи як? Чорт, я весь тремчу.
— Спокійно, Кнехте! — Волер прикинув, скільки йому знадобиться часу. Трюванн. Управління поліції. Центр. — Уяви собі, що це пограбування банку. Я тобі таблетку привезу.
— Я ж кажу, що в зав’язці. — Він помовчав. — А я і не знав, що ти таблетки при собі маєш, Принце.
— Завжди.
— А що у тебе?
— Mothers arms[58]. Рогіпнол. Пістолет «Єрихон», що я тобі дав, із тобою?
— Завжди.
— Чудово. Тоді слухай уважно. Зустрінемося в порту, в східній частині Пакгаузу. Я досить далеко звідти, так що дай мені сорок хвилин.
— Тїі що мелеш? Приїжджай сюди, хай йому біс! Негайно!
Волер не відповів, услухаючись в уривчасте дихання Кнехта.
— Якщо мене візьмуть, я тебе з собою потягну. Сподіваюся, це ти зрозумів, Принце? Я тебе здам, якщо мені за це поблажка вийде. Я, чорт забирай, не бажаю сидіти за тебе, якщо ти не…
— Ти ніби як запанікував, Кнехте. А нам паніка зараз ні до чого. Де у мене гарантія, що тебе не взяли і ти не влаштовуєш мені пастку, щоб і мене заразом утопити. Ти зрозумів, про що я говорю? Ти з’явишся туди один і станеш під ліхтарем, аби я тебе виразно бачив, коли приїду.
Кнехт застогнав:
— Диявол! Диявол!
-Ну?
— Гаразд-гаразд. Чудово. Тільки пігулки привези. Диявол!
— Біля Пакгаузу за сорок хвилин. Під ліхтарем.
— Тільки не спізнюйся.
— Почекай, іще дещо. Я припаркуюся подалі від тебе, і, коли крикну, ти піднімеш ствол угору, так, щоб я його виразно бачив.
— Навіщо? Ти що, параноїк?
— Можуть, скажімо так, виникнути непередбачені обставини, а я ризикувати не хочу. Отже роби, як я кажу.
Волер натиснув клавішу відбою й подивився на годинник. Увімкнув магнітолу на повну потужність. Гітари. Чудовий білий шум. Чудове відчуття білого шаленства.
Він звернув на заправку.
Б’ярне Мьоллер із несхвальним виглядом переступив поріг і озирнувся в кімнаті.
— Вельми затишно, чи не так? — запитав Вебер.
— Наш давній знайомий, як я чув?
— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.
— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?
Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:
— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?
— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.
— Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.
— Мені також.
— Веретеноподібна звивина, — мовив у нього за спиною жіночий голос.
— Фрьокен Льонн? — здивовано вигукнув Мьоллер. — А відділ пограбувань тут до чого?
— Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.
— Так у тебе і по наркотиках інформатори є?
— Грабіжники і наркомани — одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.
— Хто навів?
— Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.
— Гм, — мовив Мьоллер. — Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?
— Можеш не сумніватися.
— Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?
— Навідник мені ще дещо повідомив.
— Що ж?
— Нібито Альф Гуннеруд перебував у інтимному зв’язку з Анною Бетсен. Як коханець і штовхач. Потім вона з ним розірвала стосунки і, поки він термін відбував, зустріла іншого. Що ти про все це думаєш, Мьоллере?
Мьоллер подивився на неї.
— Я задоволений, — сказав він, але жоден мускул не здригнувся в нього на обличчі, — ти навіть уявити собі не можеш, який я задоволений.
Він усе не відривав од неї погляду, і врешті-решт їй довелось опустити очі.
— Вебер, — сказав він, — заблокуй квартиру і виклич усіх своїх людей. Доведеться багато попрацювати.
Стейн Томмесен уже два роки відсурмив опером у черговій частині Управління кримінальної поліції. Він прагнув стати си-щиком, а у мріях бачив себе слідчим. Тоді в нього буде нормований робочий день, власний кабінет, та і зарплата вища, ніж у старшого інспектора. Він уявляв собі, як, повернувшись додому зі служби, почне розповідати Тріне про цікаву справу, яку він обговорював із колегою по забійному і сам вважає неймовірно заплутаною. А поки він служив черговим за жебрацьку зарплатню і відчував смертельну втому, навіть коли йому випадала нагода поспати десять годин поспіль. Вислуховуючи докори Тріне, що не бажала вічно вести таке життя, він намагався пояснити їй, яке це — цілими днями розвозити тинейджерів із передозом по пунктах екстреної допомоги, пояснювати дрібним, що їм не варто брати приклад з батька, який б’є матір, і вислуховувати брудні образи від усіх, кому ненависна поліцейська форма. Але Тріне, звівши очі догори, пропонувала йому поміняти тему.
Коли старший інспектор Волер із забійного відділу зайшов до вартівні й запитав, чи не може Стейн Томмесен вирушити з ним на затримання підозрюваного, першою думкою у Томмесена було попросити у Волера поради, як йоліу діяти, щоб вибитися в слідчі.
Він заговорив про це в машині, коли вони їхали по Нюлан-нсвеєн до двоярусної розв’язки. Волер усміхнувся і попросив його черкнути декілька слів на папірці. І може, навіть він — Во-лер — замовить за нього де треба слівце.
— Дуже-дуже добре… чудово. —- Томмесен поринув у роздуми, чи варто йому розсипати подяки, чи це буде сприйнято як підлабузнювання. Втім, особливо дякувати за великим рахунком поки нема за що. В усякому разі, треба не забути сказати Тріне, що він прозондував ґрунт. Ось-ось, саме так і треба сказати: «прозондував ґрунт». І більше нічого, зберігаючи таємничий вигляд принаймні доти, поки вона що-небудь відповість.
— А що за типа братимемо? — запитав він.
— Я їхав у машині й випадково почув по рації, що на Тора Ульсена виявлена партія героїну. Альфа Гуннеруда братимемо.
— А, я теж чув у вартівні. Майже півкіло.
— І майже відразу подзвонив один чувак і повідомив, що тільки-но бачив Гуннеруда в районі Пакгаузу.
— Щось інформатори сьогодні вночі активізувалися. Про героїн також повідомили по телефону. Може, це і випадковість, але забавно, що два аноніми.
— Не виключено, що це одна і та ж людина, — перебив його Волер. — Може, він за Гуннерудом стежить, може, той його обдурив або ще що.
— Можливо.
— Так, значить, ти в слідчі хочеш податися, — сказав Волер, і Томмесену почулися в його голосі нотки роздратування. Вони звернули з естакади у бік порту. — Ну що ж, можу тебе зрозуміти. Це зовсім інша служба. А в який відділ?
— Забійний, — відповів Томмесен. — Або пограбувань. А сексуальні злочини не привертають.
— Ну, це ясно, — сказав Волер. — А ми приїхали.
Вони вискочили на неосвітлений відкритий майданчик, забитий поставленими один на один контейнерами, в кінці якого виднілася велика рожева будівля.
— Той, що стоїть під ліхтарем, ніби схожий за прикметами, — сказав Волер.
— Де? — запитав Томмесен і примружив очі.
— Онде, біля цієї будівлі.
— Чорт, ну у тебе й зір!
— У тебе зброя з собою? — запитав Волер і збавив швидкість.
Томмесен із подивом подивився на Волера:
— Але ти нічого не сказав.
— Гаразд, у мене є. Ти в машині залишайся, у разі чого патрульні екіпажі викличеш, якщо він шухер підніме, о’кей?
— Добре. А ти впевнений, може, зараз треба викликати…
— У нас часу немає. — Волер увімкнув дальнє світло і зупинив машину. За прикидкою Томмесена, до постаті під ліхтарем було метрів п’ятдесят, за наслідками вимірювання під час розслідування виявилося рівно тридцять чотири метри.
Волер зарядив пістолет — «Глок-20», він клопотав щодо нього перед начальством і отримав спеціальний дозвіл на його носіння, — схопив великий чорний кишеньковий ліхтар, що лежав між передніми сидіннями, і виліз із машини. Він щось крикнув і попрямував до Гуннеруда. Саме у цьому пункті рапорти двох поліцейських про подію розходяться. Волер записав, що він крикнув: «Поліція! Покажи їх!»
Тобто підніми руки над головою. Прокурор погодився, що раніше судимому і такому, що має декілька приводів, напевно знайомий цей сленг. До того ж старший інспектор Волер, так або інакше, чітко заявив, що він із поліції. Томмесен же у своєму рапорті спочатку записав, що Волер нібито крикнув: «Привіт, це дядечко з поліції. Покажи мені його». Проте після консультацій з Волером Томмесен заявив, що версія напарника достовірніша.
Із приводу подальших подій ніяких розбіжностей не виникло. Почувши Волера, чоловік, що стояв під ліхтарем, засунув руку до кишені й витяг пістолет, як з’ясувалося згодом, «Єрихон» зі збитими серійними номерами, чому й виявилося неможливим установити його походження. Волер — який, як указано в поданні Служби внутрішньої безпеки, показав чи не кращі результати із стрільби в тирі — щось викрикнув і зробив з високою скорострільністю три постріли. Два з них уразили Альфа Гуннеруда. Одна куля потрапила в ліве плече, інша — в стегно. Обидва поранення не були смертельними, проте Гуннеруд упав. Волер із піднятим пістолетом підбіг до Гуннеруда, що лежав на спині, і крикнув: «Поліція! Кинь зброю, стрілятиму! Кинь зброю, я сказав!»
Із цієї миті в рапорті Томмесена не міститься яких-небудь істотних деталей, оскільки він перебував за тридцять чотири метри від місця подій, у темряві, й до того ж Волер загороджував від нього Гуннеруда. З іншого боку, ні в рапорті Томмесена, ні серед знайдених на місці події речдоків ніщо не суперечило ходу подальших подій, викладеному в рапорті Волера. Згідно з яким Альф Гуннеруд схопив пістолет і, незважаючи на попереджу вальні вигуки, направив його на Волера, але той встиг вистрілити першим. Із відстані два-три метри.
Я повинен померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Я дивлюся в димлячий отвір ствола. Згідно із планом, так не по винно було статися, принаймні згідно з моїм планом. Проте цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Протея планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс. Тиск у салоні падає, і якась невидима сила зсередини тиснс мені на барабанні перетинки. Хтось нахиляється наді мною і пи таЄу чи готовий я до зниження, адже ми скоро приземлимося.
Я пошепки кажу у відповідь, що я крав, брехав, торгував наркотикамиу розпусничав, давав волю рукам. Але я ніколи нікого не вбивав. Я поранив жінку в Гренсені, але то був нещасний випадок. Світло зірок проникало крізь обшивку літака.
«Один гріх… — шепочу я. — Я погрішив проти тієїяку любив. Чи може і його бути пробачено?» Але стюардеса вже пішла, а посадочні вогні горять із усіх боків.
Це сталося того вечора, коли Анна вперше вперлась, а я почав наполягати, замкнув двері. Такого чистого товару в руках ніколи не тримав. Але курити його — тільки задоволення псувати. Вона брикалась, але я сказав, що справу вирішено, і приготував шприц. До цього вона ніколи не ширялась, я сам уколов їй дозу. А це набагато складніше, ніж самому колотися. Після двох безуспішних спроб вона подивилася на мене і поволі мовила: «Я вже три місяці чиста. Я врятувалася». — «Ласкаво просимо в колишній стан», — відповів я. Тоді вона видала короткий смішок і сказала: «Я тебе уб’ю». Третя спроба вдалася. Зіниці у неї розкрилися, поволі, немов велика квітка троянди, і кров із глухим звуком закапала на килим. Потім вона закинула голову. А наступного дня подзвонила мені й попросила повторити процедуру. Шасі заскрипіли по асфальту. Адже ми могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби дотримувалися мого плану, в цьому і полягав сенс. А в чому сенс усього цього, я уявлення не маю.
Згідно з протоколом розтину, десятиміліметрова куля пробила Альфу Гуннеруду носову кістку. Осколки кістки разом із кулею прошили тонку перегородку перед мозком і практично повністю зруйнували таламус, лімбічну систему і мозочок, потім куля вийшла через задню частину черепа і пробила асфальт, іще недостатньо затверділий після укладання АТ «Дорожні покриття» за два дні до події.
День видався похмурий, короткий і, за великим рахунком, нікчемний. Навислі над містом свинцево-сірі хмари, що погрожували розродитися дощем, так і не вичавили із себе ні краплі, а випадкові пориви вітру турбували лише газетні смуги на стенді перед магазинчиком «Фрукти і тютюн Елмера». Заголовки свідчили, що народу почала набридати так звана війна з тероризмом: сам термін уже набув злегка одіозного звучання як передвиборне гасло, до того ж момент було упущено, адже ніхто не знав, куди ж подівся головний винуватець. Дехто вважав навіть, що він помер. Ось чому газети знову почали надавати свої смуги зіркам телевізійних реаліті-шоу та зарубіжним знаменитостям другого ряду, що доброзичливо відізвалися про норвежців або про плани королівської сім’ї на відпустку. Єдине, що порушило монотонну буденність дня, так це повідомлення про драму, що розігралася напередодні, в районі Пакгаузу, коли оголошений у розшук убивця і торговець наркотиками підняв зброю на поліцейського, але був убитий до того, як сам устиг вистрілити. За словами начальника Нарквідділу, на квартирі вбитого виявлено велику кількість героїну. А шеф Відділу із розслідування вбивств заявив, що справу про вбивство, в якій, можливо, замішаний тридцятидворічний підозрюваний, виділено в розряд особливо важливих. Щоправда, газета, пізніше за інших підписана до друку, встигла повідомити, що є серйозні докази й проти іншої людини. І що, як не дивно, поліцейський, що вбив наркоділера, трохи більше року тому за схожих обставин застрелив неонациста Сверре Ульсена у нього вдома. Поліцейський усунений від виконання службових обов’язків до закінчення розслідування інциденту Службою внутрішньої безпеки. Газета наводить також слова начальника Управління кримінальної поліції, який заявив, що це звичайна практика в таких випадках і усунення жодним чином не пов’язане зі справою Сверре Ульсена.
Маленьку замітку було присвячено пожежі на дачі в Трюванні, оскільки недалеко від повністю згорілого будинку було знайдено каністру з-під бензину, що дало привід поліції підозрювати підпал. Проте на газетні сторінки не потрапила розповідь журналіста, що намагався зв’язатися з Біргер Гуннеруд, аби дізнатися, як почувається людина, що втратила за один вечір дачу і сина.
Стемніло рано, і вже о третій дня засвітилися вуличні ліхтарі. Зупинений відеозапис пограбування в Гренсені тремтів на екрані в «Камері тортур», коли туди ввійшов Харрі.
— Ще що-небудь буде? — запитав Харрі й кивнув у бік екрану, на якому Забійник тікав щодуху.
Беате похитала головою:
— Ми чекаємо.
— Поки він знову візьметься за справу?
— У цей момент він десь відсиджується і планує нове пограбування. За моїми уявленнями, це трапиться наступного тижня.
— Ти впевнена?
Вона знизала плечима:
— Досвід підказує.
— Твій?
Вона всміхнулась і не відповіла.
Харрі сів на стілець:
— Сподіваюся, я не сплутав ваші плани, вчинивши не так, як сказав по телефону.
Вона наморщила лоб:
— Що ти маєш на увазі?
— Я говорив, що тільки сьогодні збираюся обшукати квартиру.
Харрі подивився на неї. Вигляд у неї був здивований: вона щиро не розуміла, до чого він хилить. З іншого боку, адже Харрі не в Secret Service[60] працює. Він зібрався щось сказати, але передумав. Зате слово взяла Беате:
— Я хочу запитати тебе про дещо, Харрі.
— Shoot[61].
— Ти знав про Расколя і мого батька?
— Про що саме?
— Про те, що це Расколь… був тоді в банку. І стріляв саме
він.
Харрі опустив очі й почав уважно роздивлятися свої руки.
— Ні, — сказав він. — Я цього не знав.
— Але здогадувався?
Харрі підвів очі й зустрів її погляд:
— Думка в мене така виникала. І все.
— А чому виникала?
— Справа у спокутуванні провини.
— Спокутуванні провини?
Харрі набрав повні легені повітря:
— Жахливий злочин деколи затьмарює перспективу. Або, якщо хочеш, розуміння суті того, що відбувається потім.
— Що ти маєш на увазі?
— Кожна людина відчуває потребу в спокутуванні провини, Беате. Ти, наприклад. І, присягаюся Богом, я. І Расколь також. Вона так само природна, як потреба вмиватися. Мова про гармонію, про внутрішню рівновагу, без якої жити не можна. Цю рівновагу ми називаємо моральністю.
Харрі помітив, що обличчя у Беате зблідло. І тут же почервоніло. Вона розкрила рот.
— Ніхто не знає, чому Расколь добровільно з’явився в поліцію, — вів далі Харрі. — Але я переконаний, це з бажання спокутувати провину. Адже він виріс, користуючись тільки однією з усіх свобод — свободою пересування. Для нього тюремне ув’язнення — єдиний спосіб покарати себе самого. Відняти життя в іншої людини зовсім не те ж саме, що відняти у неї гроші. Припустимо, скоївши злочин, він утратив цю внутрішню рівновагу. Ось він і вважав за краще спокутувати провину в повній відчуженості від зовнішнього світу, наодинці з самим собою і — якщо він у нього є — своїм Богом.
Беате нарешті змогла вичавити з себе декілька слів:
— Моральний… моральний… убивця?
Харрі витримав паузу. Але більше нічого не почув.
— Моральна людина — та, що діє згідно зі своїми моральними установками, — тихо вимовив він. — А не чужими.
— А що, коли я ось це надіну? — запитала Беате з гіркотою в голосі, відкрила шухляду столу й дістала звідти наплічну ко-буру. — Що, коли я закриюся з Расколем у кімнаті для побачень і потім заявлю, що він напав на мене й мені довелося стріляти з метою самооборони? Помститися за свого батька і заразом паразита уколошкати — це, по-твоєму, моральний вчинок? —Вона шпурнула кобуру на стіл.
Харрі відкинувся на спинку стільця і заплющив очі, слухаючи, як її прискорене дихання поступово заспокоюється.
— Питання в тому, Беате, що ти вважаєш моральним. Мені невідомо, навіщо ти взяла з собою кобуру, але в мене і в думках немає спробувати утримати тебе від будь-чого.
Він підвівся:
— Дій так, щоб батько пишався тобою, Беате.
Харрі взявся за ручку дверей, але тут почув за спиною ридання Беате. Він обернувся.
— Ти не зрозумів! — крізь ридання викрикнула вона. — Я думала, що зможу, думала, це своєрідний… розрахунок, адже правда?
Харрі не рушив із місця. А потім присунув стілець, сів і приклав руку до її щоки. Вона говорила, а теплі сльози зрошували огрубілу долоню Харрі:
— Ти йдеш працювати в поліцію, тому що хочеш, аби в усьому панував порядок, рівновага, вірно? Розплата, справедливість і все таке інше. І раптом одного прекрасного дня у тебе з’являється шанс звести рахунки, про що ти, власне, тільки і мріяла. Але тільки для того, аби зрозуміти, що це все ж таки не по тобі, — вона шморгнула носом. — Моя мати одного разу сказала, що гірше незадоволеного бажання в житті є тільки одне — відсутність усяких бажань узагалі. Відчуття ненависті начебто останне, що залишається, коли загублене все решта. Але і його у мене відібрали.
Вона змела зі столу кобуру, і та з глухим стукотом ударилася в стіну.
Було вже зовсім темно, коли Харрі підійшов до воріт будинку на Софієс-гате і сунув руку до кишені піджака за ключами. Коли він сьогодні вранці добровільно з’явився в Управління поліції, одним із перших пунктів у розпорядку дня у нього значився похід до криміналістичної лабораторії за речами, які туди доставили з будинку Албу. Але перш за все він вирушив до кабінету Б’ярне Мьоллера. За словами шефа Відділу із розслідування вбивств, особливих проблем у Харрі немає, доведеться тільки почекати, раптом надійде заява з приводу злому на вулиці Харелаббен, 16. Крім того, протягом дня буде ухвалено рішення у зв’язку з тим, що Харрі приховав своє перебування у квартирі Анни в день її вбивства. Харрі заявив, що якщо буде почато розслідування, він, природно, буде вимушений послатися на домовленість між начальником Управління поліції й Мьоллером про надання йому широких повноважень по розшуку Забійника й їхню згоду на поїздку до Бразилії в обхід бразильських властей.
Мьоллер криво посміхнувся і зауважив, що, за його прикидками, розслідування не почнуть, оскільки для цього немає ніяких підстав, та і взагалі реакції з боку начальства не буде.
У під’їзді було тихо. Харрі зірвав захисні стрічки перед квартирою. Замість вибитого скла в двері було вставлено шматок фанери.
Він увійшов до кімнати й озирнувся. Вебер говорив, що вони спершу все сфотографували і лише після цього приступили до обшуку, так що потім усе поставили на місце. Та все ж Харрі не міг звільнитися від неприємного відчуття, що чужі руки чіпали його речі. Загалом, не так багато у нього було того, що не призначалося для чужих очей — кілька палких, але зовсім давніх любовних послань, розкрита пачка презервативів із напевно минулим терміном користування і конверт із фотографією трупа Елен Єльтен — зберігати таке вдома, напевно, визнали збоченням. І крім того, два порножурнали, платівка Бонні Тайлер і книжка Сусанне Брьоггер[62].
Харрі довго дивився на миготливе червоне вічко автовідповідача і тільки потім натиснув кнопку. Знайомий дитячий голос наповнив усе приміщення:
— Привіт! Сьогодні був суд. Мама плаче, сказала, щоб я тобі подзвонив.
Готуючись до гіршого, Харрі зробив глибокий вдих.
— Завтра ми будемо вдома.
Харрі затримав дихання. Він не помилився? Завтра ми будемо вдома?
— Ми перемогли. Ти б бачив, Харрі, батькових адвокатів. Мама каже, вони були упевнені, що ми програємо. Мама. Ти хочеш… ні, вона просто плаче. Ми зараз ідемо в «Макдоналдс» святкувати успіх. Мама просить дізнатися, чи зможеш ти зустріти нас завтра. Бувай.
Харрі чув у слухавці дихання Олега, хтось висякався й засміявся. Потім Олег, притишивши голос, сказав:
— Буде здорово, якщо ти зустрінеш нас, Харрі.
Харрі опустився на стілець. Величезний клубок у нього в горлі розтав, і з очей бризнули сльози.
На небі не було ні хмарки, але дув крижаний вітер, і Харрі з Еуне, піднявши коміри курток і притиснувшись один до одного, попрямували по березовій алеї, що вже скинула на зиму своє літнє вбрання.
— Я розповів дружині, яким щасливим голосом ти говорив мені, що Ракель і Олег повернулися додому, — сказав Еуне. — Вона запитала, чи означає це, що ви скоро з’їдетеся.
Замість відповіді Харрі всміхнувся.
— Адже в неї, принаймні, місця в будинку вистачить, — не відставав Еуне.
— Місця в будинку вистачить, — підтвердив Харрі. — Передай від мене привіт Кароліні та процитуй Ула Бауера.
— «Я навіть спробував переїхати на Соргенфрі-гате»?
— «Але і це не допомогло».
Обидва розсміялися.
— А взагалі-то я зараз більш за все цією історією зайнятий, — сказав Харрі.
— Ну та зрозуміло, — погодився Еуне. — Я прочитав усі рапорти, як ти просив. Вражаюче. Просто вражаюче. Ти прокидаєшся у себе удома, нічдго не пам’ятаєш, і тут — бац! — виявляється, що ти всього лише пішак у руках Альфа Гуннеруда. Зрозуміло, складно ставити психологічний діагноз post mortem[63], але, правду кажучи, це вельми цікавий випадок. Особа явно неординарна, розумний, із творчою жилкою. Я б навіть сказав, художник. Ти подивись, який хитромудрий план він винайшов, це ж просто шедевр. Але є дві речі, які мене бентежать. Я прочитав копії всіх повідомлень, які він тобі надсилав. Адже спочатку він грав на тому, що у тебе трапився провал у пам’яті. Виходить, він бачив, як ти, добряче напідпитку, покидав квартиру, ось і ризикнув, понадіявся, що на ранок нічого не пам’ятатимеш.
— Ну, напевно, так і було, коли я без чужої допомоги у таксі влізти не міг. Припускаю, що він стояв на вулиці й вистежував мене, як він, власне, й описує в листі, який і навів мене на думку, що це був Арне Албу. Схоже, він зв’язувався з Анною і знав, що я прийду до неї того вечора. А тим, що так нализався, я просто подарунок йому підніс, на якій він навряд чи розраховував.
— Потім він пробрався до квартири, відімкнувши двері ключем, який отримав від виробника через AT «Замки». І застрелив її. Як думаєш, зі своєї зброї?
— Найімовірніше. Серійний номер був збитий, так само як на тому пістолеті, що знайшли на тілі Гуннеруда біля Пакгаузу. За словами Вебера, спосіб, яким збивали номери, свідчить, що обидва стволи він отримав од одного і того ж постачальника. Судячи з усього, йдеться про незаконні постачання зброї у великих масштабах. Пістолет «Глок» ми знайшли вдома у Сверре Ульсена, того, хто застрелив Елен. Так у нього таким самим способом номери збивали.
— І потім, він же вклав їй пістолет у праву руку, хоча вона була лівшею.
— Це приманка, — сказав Харрі. — Він, зрозуміло, припускав, що я в той або інший момент займуся цією справою, хоч би для того, щоб компрометуючі мене обставини не вилізли назовні. І що я, на відміну від слідчих, які не знали Анну, виявлю його помилку.
— А ще ця фотографія з фру Албу і дітьми.
— Це щоб навести мене на Арне Албу, її останнього коханця.
— Але перед тим, як піти, він захопив із собою ноутбук Анни і твій мобільний телефон, який ти там залишив.
— Іще один нежданий подарунок.
— Ти уявляєш, який витончений розум треба мати, щоб заздалегідь скласти такий каверзний і безпомилковий план, завдяки якому він зміг відразу вбити трьох зайців, тобто помститись і своїй невірній коханці, й тому, з ким вона його зрадила, коли він сидів за ґратами, і її новій-давній пасії, тобто світловолосому поліцейському. Але крім цього він ще й імпровізує. Завдяки роботі в АТ «Замки» він дістає ключ від твоєї квартири та комірки. Там він розміщує ноутбук Анни, підключає його до твого мобільного телефону і замовляє на його номер анонімний абонемент на користування сервером, відстежити який практично неможливо.
— Майже неможливо.
— Авжеж, цей твій невідомий мені хакер його відстежив. Але він не зміг розібратися, що електронні повідомлення, які ти отримував, написані заздалегідь і відсилалися в запрограмований час із твого комп’ютера в комірці, що відправник усе підготував іще до того, як розмістив ноутбук із підключеним мобільником у тебе в комірці. Вірно?
— М-м. Ти зміст листів опрацював, як я тебе просив?
— Так, звичайно. Тут така штука. Якщо читати їх підряд, знаючи, чим справа кінчилася, то, хоча автор і претендує на послідовний виклад подій, фабула уявляється вельми розмитою. Але якщо ти читаєш ці листи нібито у міру їх надходження, як людина, що перебуває в гущі цих подій, то у тебе відразу виникає відчуття, що автор — людина вельми інформована й отримує цю інформацію в режимі онлайн. Утім, йому на це було наплювати, адже він сам замовляв музику.
— Все так. Ми поки не впевнені на всі сто, що саме Гуннеруд організував убивство Арне Албу. Його колега по майстерні стверджує, що в мить, коли ймовірно Албу був убитий, вони з Гуннерудом сиділи в «Старому майорові» і пили пиво.
Еуне потер руки, і Харрі так і не зрозумів, чи то він це зробив від холоду, чи то від задоволення, що в цій заплутаній справі у нього багато можливостей виявити свої логічні здібності.
— Припустимо, що Гуннеруд не вбивав Албу, — сказав психолог. — Яку ж у такому разі долю він підготував Албу, коли навів тебе на нього? Хотів, аби його засудили? Але тоді з тебе зняли б усі підозри. І навпаки, адже неможливо двох засудити за одне і те ж убивство.
— Вірно, — зауважив Харрі. — Але потрібно задатися питанням: що було найголовнішим у житті для Арне Албу?
— Блискуче, — підхопив Еуне. — Батько трьох дітей, який добровільно або під тиском обставин кидає бізнес. Я припущу, що сім’я.
— А чого домагався Гуннеруд, викривши або, вірніше сказати, налагодивши мене викрити Арне Албу, що він як і раніше зустрічається з Анною?
— Щоб дружина забрала дітей і пішла від нього.
— Позбавити людину життя — це не найстрашніше, що можна зробити з нею. Найстрашніше — позбавити людину найдорожчого, заради чого вона, власне, живе.
— Класна цитата. — Еуне схвально кивнув. — Хто це сказав?
— Не пам’ятаю, — відповів Харрі.
— Тоді виникає ще одне запитання. А чого він хотів позбавити тебе, Харрі? Ти-то заради чого живеш?
Вони підійшли до будинку Анни. Харрі довго морочився з ключем.
— Ну так що? — запитав Еуне.
— Гуннеруд, напевно, знав мене тільки з розповідей Анни. А вона знала мене на ті часи, коли… коли у мене за великим рахунком нічого, окрім роботи, не було.
— Роботи?
— Він хотів мене засадити. Але найголовніше — щоб мене виперли з поліції.
По сходах вони підіймалися мовчки.
Вебер і його люди вже закінчили роботу в квартирі. Вебер із задоволеним виглядом повідомив, що знайдено масу відбитків Гуннеруда в багатьох місцях, особливо ж на спинці ліжка.
— Він не дуже-то обережний був, — сказав Вебер.
— Він тут так часто бував, що у будь-якому разі якісь відбитки залишив би, — заперечив Харрі. — І крім того, він був переконаний, що на нього підозри ні за що не ляжуть.
— До речі, Арне Албу вбили якимсь дивним способом, — сказав Еуне, поки Харрі проникав через розсувні двері до кімнати з портретами і торшером Тріммера.
— Закопали головою вниз. На пляжі. Схоже на якийсь ритуал, ніби вбивця хотів розповісти нам щось про себе. Ти не думав про це?
— Я тією справою не займаюся.
— Та я не про це.
— Гаразд. Можливо, вбивця хотів розповісти нам дещо про жертву.
— Що ти маєш на увазі?
Харрі ввімкнув лампу, світло якої впало на портрети.
— Я тут пригадав Гулатінзьке уложення[64], це приблизно тисяча сотий рік, — читав його, коли право вивчав. Так от там записано, що померлих слід ховати в освяченій землі, за винятком лиходіїв, клятвопорушників і вбивць. А для тих могили копали на межі припливної хвилі та дернового покриття. А Арне Албу поховали якраз в такому місці, так що йдеться не про вбивство на ґрунті ревнощів, а значить, його вбив не Гуннеруд. Ні, хтось хотів показати, що Арне Албу — злочинець.
— Цікаво, — сказав Еуне. — Слухай, навіщо нам знову ці картини дивитися? Вони тільки жах наганяють.
— Ти і справді впевнений, що нічого такого в них не помічаєш?
— Ну як тобі сказати, вони належать пензлю молодого художника з претензією на оригінальність, із надмірною тягою до театральності й відсутністю елементарних навичок.
— Моя колега Беате Льонн сьогодні не змогла прийти, вона зараз у Німеччині на конференції слідчих, розповідає, як за допомогою цифрових маніпуляцій із зображенням на відео або фото і підключенням веретеноподібної звивини можна впізнати в обличчя злочинця під маскою. У неї рідкісна природжена здатність: вона пам’ятає обличчя всіх людей, що коли-небудь зустрічались їй.
Еуне кивнув:
— Мені цей феномен відомий.
— Коли я показав їй ці картини, вона відразу назвала прототипи персонажів.
— Та ну?! — Еуне звів брову. — Нумо давай викладай.
Харрі показав пальцем:
— Ліворуч Арне Албу, в центрі Альф Гуннеруд, ну а про-воруч я.
Еуне примружився, поправив окуляри і почав розглядати портрети з різних точок.
— Цікаво, — пробурмотів він. — Надзвичайно цікаво. А я бачу тільки контури облич.
— Я хотів, щоб ти як експерт поручився, що таке цілком можливо. Тоді ми зможемо довести тісніший зв’язок Гуннеруда з Анною.
Еуне змахнув рукою:
— Якщо те, що ти говориш про фрьокен Льонн, правда, то їй досить мінімум мініморум інформації, щоб упізнати обличчя.
Коли вони вийшли на вулицю, Еуне сказав, що з професійного інтересу хотів би зустрітися з цією Беате Льонн.
— Вона слідчий, як я розумію?
— Так, у відділі пограбувань. Ми з нею розплутуємо справу Забійника.
— А, зрозумів. Як просувається?
—- Так собі. Слідів небагато. Вони припускали, що він скоро піде на нове пограбування, але поки що цього не сталося. Що, взагалі-то кажучи, дещо дивно.
На Бугстадвеєн Харрі побачив перші осінні сніжинки, що кружляли в повітрі.
— Зима! — крикнув Алі з другого боку вулиці й показав Харрі пальцем на небо. Він щось сказав братові на урду, й той відразу замінив його в ролі вантажника і почав затягувати ящики з фруктами до магазинчика. Алі м’якоюходою перетнув вулицю й підійшов до Харрі.
— Добре, що все скінчилося, — всміхнувся він.
— Звичайно, — відповів Харрі.
— Осінь — гівняна пора року. Нарешті сніжок пішов.
— Точно. А я думав, ти про ту справу говорив.
— З цим комп’ютером у твоїй комірці? Вона закінчена?
— А тобі ніхто про це не говорив? Вони знайшли людину, яка його там поставила.
— Он воно що. Тому дружину повідомили, що мені не треба сьогодні на допит в Управління. А що там насправді сталося?
— Коротко кажучи, один тип намагався подати справу так, ніби я був замішаний у серйозному злочині. Якщо запросиш мене сьогодні на обід, я докладніше розповім.
— Та я тебе вже запросив, Харрі!
— Ти не сказав, о котрій годині.
Алі звів очі догори:
— І чому у вас обов’язково треба день і годину призначати, щоб у гості прийти? Та ти просто в двері постукай, і я відчиню, а їжа у нас завжди є.
— Спасибі, Алі, я постукаю голосно і чітко. — Харрі відімкнув ворота.
— А ви з тією дамою розібралися? Може, це поплічниця була.
— Про кого ти говориш?
— Та про ту незнайому даму, я її того дня перед дверима до підвалу бачив. Я про неї цьому говорив… Тому, як його там?
Харрі застиг, забувши натиснути ручку воріт:
— Нумо, Алі, давай у точності викладай, що ти йому говорив.
— Він запитав, чи не помітив я чого незвичайного в підвалі або біля нього, ось я і сказав, що бачив незнайому даму біля входу до підвалу Коли я увійшов до під’їзду, вона стояла до мене спиною. Я це запам’ятав, тому що хотів запитати, хто вона така. Але потім почув, як клацнув замок, і вирішив, що позаяк у неї ключ, значить, все о’кей.
— Коли це сталось і який вона мала вигляд?
Алі досадливо сплеснув руками:
— Адже я поспішав, та й бачив її тільки зі спини. Три тижні тому? Або п’ять? Блондинка? Брюнетка? Не уявляю.
— Але ти впевнений, що це була жінка.
— Принаймні, мені здалося, що це дама.
— Альф Гуннеруд був середнього зросту, вузькоплечий, не дуже коротко стрижений, темноволосий.
Алі замислився:
— Так, звичайно, могло бути і так. Але це могла бути і дочка фру Мелькерсен, вона до неї якраз заходила. Наприклад!
— Гаразд, бувай, Алі.
Харрі вирішив спершу прийняти душ, одягнутись і вирушити до Ракелі й Олега, які запросили його на млинці та партію в тетріс. У день їх повернення Ракель показала привезені з Москви чудові шахи з різьбленими фігурами й дошкою з дерева і перламутру. Але, на жаль, їй зовсім не сподобався пістолет Ыашсо Є-Соп 45, який Харрі купив у подарунок Олегу, і вона його негайно конфіскувала,’заявивши, що Олегу не можна дарувати іграшкову зброю, принаймні поки йому не виповниться дванадцять років. Харрі з Олегом злегка зніяковіли й без розмов погодилися з нею. Правда, вони знали, що пізніше Ракель скористається присутністю Харрі й залишить його наглядати за Олегом, а сама вирушить на вечірню пробіжку. І Олег шепнув Харрі, що бачив, куди вона заховала Namo G-Con 45.
Стоячи під душем, гарячі струмені якого вигнали холод, що поселився в його тілі, Харрі прагнув забути розмову з Алі. Місце сумнівам знайдеться завжди, хоч якою б ясною здавалася справа. А Харрі народився скептиком. Але в якісь моменти необхідно просто вірити, якщо хочеш, аби твоє існування набуло контурів, знайшло сенс.
Харрі витерся, поголився й надів чисту сорочку. Подивився на себе в дзеркало й усміхнувся. Олег сказав, що в нього жовті зуби, і Ракель якось дуже голосно розсміялась. У дзеркалі він побачив роздрук першого листа від С#МЫ, що, як і раніше, висів на протилежній стіні. Завтра він його зірве й на це місце знову повісить фотографію із Сестринцем і ним самим. Завтра. Він уперся поглядом в текст у дзеркалі. Дивно, що він не звернув на це уваги того вечора, коли ось так само стояв перед дзеркалом і відчував, що чогось не вистачає. Напевно, коли постійно бачиш одну і ту ж річ, погляд замилюється і ти її не помічаєш. Він знову подивився на текст у дзеркалі. Потім викликав таксі, взув черевики і почав чекати. Подивився на годинник. Таксі вже напевно під’їхало. Вперед! І тут він зловив себе на тому, що знову піднімає слухавку й набирає номер.
— Еуне.
— Мені треба, щоб ти наново прочитав усі листи. І спробував розібратися, чоловік їх писав чи жінка.
Сніг розтанув у ту ж ніч. Астрід Монсен щойно вийшла з дому і попрямувала по мокрому чорному асфальту в бік Бугстадвеєн, як раптом побачила світловолосого поліцейського, що крокував по тротуару на протилежному боці вулиці. Вона прискорила крок, і пульс у неї почастішав. Вона втупила погляд прямо перед собою в надії, що він її не помітить. У газетах були поміщені фотографії Альфа Гуннеруда, і натовпи слідчих цілими днями тупали по сходах то вгору, то вниз, заважаючи їй працювати. Але тепер із цим покінчено, як сказала вона сама собі.
Вона поспішно попрямувала до переходу. «Кондитерська Хансена». Аби встигнути туди забігти, тоді вона врятована. Чашечка чаю і пончик по можливості за останнім столиком у самісінькому кінці довгої кишкоподібної зали позаду стойки. Щодня рівно о пів на одинадцяту.
— Чай і пончик?
—- Так, спасибі.
— З вас тридцять вісім.
— Будь ласка.
— Дякую.
Як правило, це була її найтриваліша бесіда за весь день.
Останніми тижнями траплялося, що до її приходу це місце вже займав якийсь чоловік, і хоча залишалися багато інших вільних столиків, вона не могла там сидіти, тому що… ні, їй навіть думати про це зараз не хотілося. Так або інакше, але їй довелося змінити розпорядок дня, і тепер вона з’являлася в кондитерській
о чверть на одинадцяту, щоб устигнути зайняти місце за своїм законним столиком. Як з’ясувалося, сьогодні це навіть і на краще, інакше він застав би її вдома. І їй довелось би відчинити, тому що вона дала обіцянку матері. Після того випадку вона два місяці не відгукувалася ні на телефонні дзвінки, ні на дзвінки в двері. Врешті-решт мати викликала поліцію та погрозила знову покласти її до лікарні.
Матері вона ніколи не брехала.
А ось іншим доводилось. Іншим вона брехала весь час. По телефону — редакторам видавництв, у магазинах і на форумі в Інтернеті. Особливо в останньому випадку. Там вона давала волю своїй фантазії. Там вона уявляла себе зовсім не такою, якою була в житті, там вона уявляла себе однією з героїнь романів, які перекладала, або Рамоною, пересиченою життям, розпусною, але безстрашною жінкою. Астрід дізналася про існування Рамони ще в ранньому дитинстві. Це була танцівниця з довгим чорним волоссям і карими мигдалеподібними очима. Астрід полюбляла малювати Рамону, й особливо її очі, але робити це їй доводилося крадькома — побачивши такі малюнки, мати відбирала їх, рвала на клапті й говорила, що бачити не бажає таких курвочок у себе вдома. Рамона зникла на довгі роки, але потім повернулася, й Астрід почала помічати, що все більше й більше підпадає під її владу, і понад усе, коли пише листи письменникам чоловічої статі, книги яких перекладає. Спочатку йшлося про мовні проблеми, прохання пояснити не зовсім зрозуміле місце, а потім вона починала засипати їх електронними повідомленнями неформального характеру, після чого вже французькі письменники настійно просили її про зустріч. Коли вони приїдуть в Осло у зв’язку з презентацією книги, та хоч би навіть і тільки заради особистого знайомства з нею. Вона всім відмовляла, але так, що це жодним чином не відлякувало наполегливих поклонників, а швидше навпаки, ще більше притягало їх до неї. Ось у чому полягала тепер уся її літературна діяльність, після того як кілька років тому її блакитна мрія видавати власні книжки розбилася вщент, коли консультант одного з видавництв подзвонив їй і прошипів у слухавку, що більше не в змозі виносити її «істеричні схлипи» і що в світі не знайдеться жодного читача, який захотів би платити за її вигадки, хоча, можливо, який-небудь психолог і погодився б ознайомитися з ними за пристойний гонорар.
—- Астрід Монсен!
Вона відчула, як горло в неї стиснулось, і її охопила паніка. Не вистачало тільки задихнутися просто на вулиці привселюдно. Вона вже збиралася ступити на проїжджу частину, але тут на світлофорі з’явився червоний чоловічок. їй так хотілося на той бік вулиці, але червоному чоловічкові вона завжди підкорялася.
— Привіт! А я якраз до вас збирався. — Харрі Холе підійшов і став поряд із нею. У нього був усе той же вираз загнаного звіра на обличчі, все такі ж червоні очі. — Перш за все я хочу сказати, що прочитав рапорт Волера про бесіду з вами. І ще, що, здається, ви збрехали мені зі страху.
Вона задихала, мовби викинута на берег риба.
— Я, звичайно, теж повний кретин, що не розповів одразу вам про свою роль у цій справі, — сказав поліцейський.
Вона із здивуванням подивилася на нього. Судячи з тону, він щиро жалкував про те, що сталося.
— А я читала в газеті, що винного нарешті взяли, — почула вона свій власний голос.
Вони обмінялися поглядами.
— Чи вбили, чи що, — тихо додала вона.
— Так, — сказав він і вичавив із себе усмішку. — Але, може, ви все ж таки допоможете мені прояснити кілька питань?
Уперше за столиком в «Кондитерській Хансена» з нею сидів співбесідник. Дівчина за стойкою змовницьки підморгнула їй, буцім велетень, що прийшов із нею, — її кавалер. Але оскільки вигляд у нього був таким, немов він тільки що з ліжка, вона навіть могла припустити, що… ні, їй і думати про це зараз не хотілося.
Харрі простягнув їй роздруки цілого ряду електронних листів і попросив продивитися їх. Можливо, вона як письменник зможе сказати, написані вони чоловіком чи жінкою? Вона подивилася на листи. Письменник, як він висловився. Сказати йому правду? Вона піднесла чашку до губ, щоб приховати усмішку, що з’явилася при цій думці. Зрозуміло, ні. Вона брехатиме.
— Важко сказати, — мовила вона. — Це белетристика?
— І так, і ні, — відповів Харрі. — Ми думаємо, що автор — убивця Анни.
— Так, виходить, це чоловік.
Харрі втупився поглядом у стільницю, і вона кинула на нього швидкий погляд. Красивим його не назвеш, але щось привабливе в ньому було. Вона відразу — хоч як неймовірно це звучить — вловила це, тільки-но побачила його лежачим на сходовому майданчику перед своєю квартирою. Можливо, тому що вона випила на чарку «Контро» більше, ніж зазвичай, але він здався їй таким смирним, майже красивим, немов сплячий принц, якого хтось поклав перед її дверима. Речі, що випали у нього з кишень, валялися навколо і на майданчику, і на сходинках. Вона підібрала їх одну за однією і навіть заглянула в гаманець, де знайшла його картку з адресою та ім’ям.
Харрі підвів очі, і вона тут же відвела свої. Чи подобався він їй? Безумовно. Проблема в тому, що вона йому не подобається. Істеричні схлипи. Безпричинний страх. Напади ридань. Йому такі не потрібні. Йому потрібні такі, як Анна Бетсен. Такі, як Рамона.
— Ви впевнені, що не впізнаєте її? — поволі запитав він.
Вона з жахом подивилася на нього. І лише тепер помітила,
що він тримає в руці фотографію. Він уже раніше показував її. Жінка і двоє дітей на пляжі.
— У ніч вбивства, наприклад? — наполягав він.
— Ніколи в житті не бачила її, — твердо відповіла вона.
Знову пішов сніг. Лапаті мокрі сніжинки брудно-сірого кольору падали на буру землю на просторі між Управлінням поліції та «Ботсеном». У кабінеті на Харрі чекала записка від Вебера. Зміст записки зміцнив його в підозрі, яка, власне, і змусила його подивитися на листи під іншим кутом зору. І все ж таки коротка, але містка записка Вебера викликала у нього шок. Своєрідний очікуваний шок.
Залишок дня Харрі провів, сидячи на телефоні й раз у раз бігаючи до факсу і назад. У проміжках він роздумував. Складав камінь на камінь, прагнучи не думати про те, що він хоче знайти. Але картина вимальовувалася дуже виразна. Ця дорога могла вести то вгору, то вниз або звиватися, скільки їй заманеться, але, як і всяка інша така дорога, в кінці вона мала привести до початку.
Коли Харрі закінчив, йому майже все стало ясно. Він відкинувся на спинку конторського стільця, але тріумфатором себе не відчував, тільки відчував порожнечу всередині.
Ракель ні про що не запитала, коли він подзвонив їй і сказав, щоб сьогодні вона його не чекала. Потім він піднявся до їдальні й вийшов на балкон, де двоє курців тремтіли від холоду. Глибоко під ними в ранніх осінніх сутінках миготіли міські вогні. Харрі закурив сигарету, провів рукою по цегляному верху балконних ґрат і почав ліпити сніжку, стискаючи її все сильніше і сильніше, аж поки між пальців потекла вода. Тоді він кинув її в бік міста і землі та прослідкував очима, як блискуча сніжна кулька прискорювалася під час польоту, аж поки зникла з очей на сіро-білому тлі.
— У мене був однокласник на ім’я Людвіг Александер, — голосно сказав Харрі.
Курці, що пританцьовували на холоді, обернулися до старшого інспектора.
— Він грав на піаніно, і його прозвали Діезом. Просто тому, що якось на уроці співу він мав дурість привселюдно заявити вчительці, що його улюблена тональність діез. Коли наставала зима, ми на кожній перерві грали з паралельним класом у сніжки. Діез відмовлявся, але ми його примушували. Використовували в ролі гарматного м’яса. Сам він кидав сніжки так, що вони ледве перелітали на бік супротивника. А в його рядах був Руар, міцний такий хлопчак, він у гандбол за Уппсалу грав. Зазвичай він заради сміху приймав сніжки Діеза головою, а потім своїми влучними, сильними кидками розквітчав йому обличчя в кров. Але одного разу Діез сліпив сніжок навколо каменя і кинув його так високо, як тільки міг. Руар стрибнув сміючись і відбив його головою. Звук пролунав такій, ніби камінь ударився об камінь, який лежить на мілководді, такий жорсткий і м’який одночасно. Того дня я єдиний раз бачив «швидку» в шкільному дворі.
Харрі глибоко затягнувся.
— У вчительській цілими днями думали й гадали, чи заслуговує Діез на покарання. Але ж він ні в кого сніжкою не мітив, і питання тільки в тому, чи слід карати людину, яка попросту не врахувала, що один ідіот поводиться по-ідіотськи.
Харрі загасив недопалок і ввійшов усередину.
Час перейшов за пів на четверту. Злий вітер іще додав у силі на белебні між Акерсельвою та станцією метро на площі Гренландії, де школярів і пенсіонерів як пасажирів почали змінювати люди із замкненими обличчями і при краватках, що поспішають додому після роботи. Харрі врізався в одного з них, коли біг униз по сходах, і почув кинуту йому вслід лайку, що луною відбилася від цегляних стін. Він зупинився перед кабінкою між туалетами. У кабінці сиділа та ж сама немолода жінка.
— Мені треба поговорити з Симоном, негайно.
Вона подивилася на нього холодними карими очима.
— Його немає в Тоєні, — сказав Харрі. — Всі виїхали.
Жінка нерозуміюче знизала плечима.
— Скажи, що його Харрі питає.
Вона похитала головою і зробила знак рукою, щоб він ішов геть.
Харрі наблизився впритул до скла, що розділяло їх:
— Скажи, це спіуні герман.
Симон віддав перевагу Енебаккевеєн над довгим тунелем через Екеберг.
— Не люблю тунелів, розумієш, — пояснив він, коли вони тяглись у бік скель у пробці надвечір’я.
— Так, значить, двоє братів, що перебралися до Норвегії й виросли разом в одному вагончику, стали недругами, тому що покохали одну дівчину, —- сказав Харрі.
— Марія з дуже поважної сім’ї ловара. Вони облаштувалися у Швеції, де її тато був булибас. Вона вийшла заміж за Стефана і переїхала з ним до Норвегії, коли їй тільки виповнилося тринадцять, а йому вісімнадцять. Стефан до смерті любив її. Якраз у цей час Расколь ховався в Росії, розумієш. Не від поліції, а від косовських албанців, які орудували в Германії. Вони вважали, що він кинув їх по бізнесу.
— По бізнесу?
— Вони знайшли порожній трейлер на автобані під Гамбургом, — усміхнувся Симон.
— Але Расколь повернувся?
— Одного прекрасного травневого дня він з’явився в Тойені. Тоді-то вони з Марією і побачили одне одного вперше. — Симон засміявся. — Господи, якими поглядами вони обмінювались! Я навіть на небо подивився, думав, зараз гроза вдарить, так повітря наелектризувалося.
— Вони закохались одне в одного?
— Відразу. На очах в усіх. Деякі жінки навіть соромливо відвернулися.
— Але якщо це було так очевидно, родичі, напевно, якось відреагували.
— Та ні, ніхто не думав, що це так небезпечно. Не забудь, що ми одружуємося раніше за вас, розумієш. Ми не в силах стримувати молодь. Вони закохуються. Тринадцять — ти можеш собі уявити…
— Можу. — Харрі почухав потилицю.
— Але все виявилося дуже серйозно, розумієш. Вона була замужем за Стефаном, але любила Расколя з того самого дня, коли побачила його вперше. І хоча вони зі Стефаном жили у своєму вагончику, вона зустрічалася з Расколем, адже він весь час там перебував. Ну і сталося так, як і мало статися. Коли народилась Анна, тільки Стефан і Расколь не знали, що вона дочка Расколя.
— Бідолашна дівчинка.
— І бідолашний Расколь. Із них тільки Стефан був щасливий. Він так пишався, розумієш. Казав, що Анна така ж красива, як і її тато. — У сумних очах Симона промайнула усмішка. — Може, все б так і далі продовжувалось, якби Стефан із Расколем не задумали пограбувати банк.
— І в них не склалося?
Залишаючись у пробці, вони все-таки під’їхали до Рюєн-крюссет.
— їх було троє. Стефан як найстарший мав увійти до банку й вийти останнім. І поки двоє інших побігли з грошима за машиною, в якій змогли б звідти виїхати, Стефан залишавсь у приміщенні банку з пістолетом, щоб співробітники не ввімкнули сигналізацію. Адже вони були дилетантами, навіть не знали, що банк обладнаний системою беззвучної сигналізації. І коли ті двоє під’їхали, то побачили, що Стефан лежить обличчям на капоті поліцейського автомобіля й лягавий надягає на нього наручники. Вів машину Расколь. Йому було тільки сімнадцять, і він навіть прав не мав. Він опустив скло. На задньому сидінні лежало триста тисяч. Він поволі під’їхав до поліцейської машини, на капоті якої розпластався його брат. І тут Расколь і поліцейський зустрілися поглядами. Господи, повітря так само наелектризувалось, як того разу, коли Расколь і Марія зустрілися вперше. Вони дивились один на одного цілу вічність. Я боявся, Расколь закричить. Але він не вимовив ані слова. Просто поїхав далі. Це була їхня перша зустріч.
— Расколя та Йоргена Льонна?
Симон кивнув. Вони минули перехрестя з коловим рухом і звернули на Рюєнсвінген. Біля заправки Симон пригальмував і ввімкнув поворотник. Вони зупинилися перед дванадцятипо-верховою будівлею. Поряд, над входом, світився блакитний логотип Норвезького банку.
— Стефан отримав чотири роки, тому що вистрілив із пістолета в стелю, — продовжив розповідь Симон, — але після суду сталося щось дивне, розумієш. Расколь прийшов на побачення із Стефаном у «Ботсен», і через день один із наглядачів заявив, що в нового ув’язненого начебто змінилася зовнішність. Шеф же його сказав, що так часто буває з тими, хто відбуває перший термін. Часом дружини не можуть упізнати своїх чоловіків, коли приходять до них на побачення вперше. Наглядач заспокоївся, але ще за декілька днів по тому до в’язниці зателефонувала жінка й повідомила, що відбулася підміна: замість Стефана Баксхета в камері перебуває його молодший брат, якого слід відпустити.
— Це дійсно правда? — запитав Харрі, витягнув запальничку і підніс її до сигарети.
— Так^звичайно, — відповів Симон. — У південноєвропей-ських циган увійшло до звичаю, що молодший брат або син відбуває термін за засудженого, якщо в того є сім’я, яку йому треба утримувати. А у Стефана сім’я була. Для нас це справа честі, розумієш?
— Але власті, напевно, розібралися?
— Е-е, — Симон махнув рукою. — Для них циган є циган.
І якщо він сидить за те, чого не вчиняв, значить, напевно винен у чомусь іншому.
— А хто дзвонив?
— Цього вони так і не з’ясували. Але тієї ж ночі зникла Марія. І її більше ніколи не бачили. Поліцейські привезли Расколя в Тоєн пізно вночі. Стефан відбрикувався, вергав прокляття, але його зв’язали й винесли в машину. Анні було два роки, вона лежала в ліжку, кричала, кликала маму, і ніхто, ні чоловіки, ні жінки, не могли її заспокоїти. Аж поки до вагончика ввійшов Расколь і взяв її на руки.
Вони пильно вдивлялися в двері банку. Харрі подивився на годинник. До закриття залишалося декілька хвилин.
— А що сталося потім?
— Коли Стефан відбув термін, він одразу ж виїхав із Норвегії. Я іноді зв’язувався з ним по телефону. Він багато їздив.
— А що з Анною?
— Вона росла у вагончику. Расколь віддав її до школи. У неї з’явилися нециганські друзі. І нециганські звички. Вона не бажала жити, як ми. їй хотілося робити те, що робили її друзі, — самій приймати рішення, самій заробляти на життя, мати своє житло. Відтоді, як вона отримала в спадок від бабусі квартиру й переїхала на Соргенфрі-гате, ми з нею взагалі не спілкувалися. Вона… так, вона сама вирішила виїхати. І лише Расколь хоч якийсь контакт із нею підтримував.
— Як гадаєш, вона знала, хто насправді її батько?
Симон знизав плечима:
— Наскільки мені відомо, цніхто нічого їй не говорив, але, я упевнений, вона знала.
Виникла невелика пауза.
— Ось тут це сталося, — нарешті сказав Симон.
— Перед самісіньким закриттям, — уточнив Харрі. — Як зараз.
— Він би не застрелив Льонна, якби не вважав, що зобов’язаний це зробити, — сказав Симон. — Він зробив те, що мусив зробити. Адже він воїн, розумієш?
— Ніяких тобі хихотливих наложниць.
— Чого?
— Та ні, нічого. А де Стефан зараз, Симоне?
— Не знаю.
Харрі чекав. Вони побачили, як службовець банку замкнув двері зсередини. Харрі як і раніше чекав.
— Востаннє він дзвонив із якогось шведського міста, — сказав Симон. — Із Йотебора. Це все, чим я можу допомогти тобі.
— Та ти не мені допомагаєш.
— Я знаю, — Симон зітхнув. — Я знаю.
Харрі побачив жовтий будинок на Вестланнсвеєн. У вікнах обох поверхів горіло світло. Він припаркувався, виліз із машини і подивився в бік станції метро. Там вони збиралися темними вечорами на початку осені. Сігген, Туре, Крістіан, Торкіль, Ейстейн і Харрі. Це був постійний склад команди, що крала яблука в чужих садах. Як правило, вони на велосипедах здійснювали марш-кидок у Нордстранн, де і яблука були більші, й шансів менше, що місцеві жителі знають їхніх батьків. Сігген першим перелазив через огорожу, Ейстейн залишався на шу-хері. Харрі як найвищому діставалися найвищі яблуні. Але одного разу вони полінувались їхати так далеко і зробили рейд по сусідству.
Харрі кинув погляд на фруктовий сад на іншому боці вулиці.
Вони вже наповнили кишені, як раптом Харрі виявив, що на них хтось дивиться з освітленого вікна другого поверху Дивиться й мовчить. Це був Діез.
Харрі відчинив ворота й підійшов до дверей. «Йорген і Крістіна Льонн» було написане на фарфоровій табличці над двома кнопками. Харрі натиснув верхню.
Беате відгукнулася тільки на другий дзвінок.
Вона запитала, чи хоче він чаю, але він похитав головою. Вона зникла на кухні, а він роззувся в передпокої.
— А чому на дверній табличці дотепер ім’я твого отця збереглося? — запитав він, коли вона ввійшла до кімнати з однією чашкою в руках. — Щоб сторонні знали, що в будинку є чоловік?
Вона знизала плечима й опустилась у глибоке крісло:
— Та ми про це навіть і не думали. Вона там так довго висить, що ми її вже не помічаємо.
— М-м, — Харрі склав руки разом. — По суті, я якраз про це і хотів поговорити.
— Про табличку?
— Ні, про дизосмію. Коли не відчуваєш трупного запаху.
— Що ти маєш на увазі?
—* Я вчора стояв у себе в передпокої і читав повідомлення. Яке мені прислав убивця Анни. З ним точно як із вашою табличкою. Відчувати відчуваєш, а мозком не сприймаєш. Це як при дизосмії. Роздрук висів там так довго, що я перестав його помічати. Так само, як і нашу із Сестринцем фотографію. Коли вона зникла, я відчув: щось змінилося, але не зрозумів, що саме. І знаєш чому?
Беате похитала головою.
— Бо в мене не було приводу подивитися на все, що сталося, під іншим кутом зору. Я бачив тільки те, що припускав побачити. Але вчора дещо сталось. Алі розповів, що того вечора бачив зі спини якусь жінку біля входу до підвалу. І до мене дійшло: адже я із самого початку, не усвідомлюючи, виходив із того, що Анну вбив чоловік. А помилкове припущення примушує тебе йти по помилковому сліду, і ти навіть не розглядаєш інші варіанти. А завдяки розповіді Алі я подивився на цей текст новим поглядом.
Беате зробила брови дашком:
— Ти хочеш сказати, що Анну Бетсен убив не Альф Гуннеруд?
— Ти знаєш, що таке анаграма? — запитав Харрі.
— Перестановка літер для…
— Убивця Анни знову залишив для мене патрин. У даному разі — анаграму. Я побачив це в дзеркалі. Виявилось, текст підписаний жіночим ім’ям. У дзеркальному відображенні. Я відіслав текст Еуне, а той зв’язався із фахівцем, що розбирається в когнітивній психології та мові. Він одного разу за одним реченням у листі з погрозами зумів визначити стать і вік автора й навіть район, звідки той родом. Цього разу він дійшов висновку, що авторові від двадцяти до сімдесяти років, а ось стать і місце, звідки він родом, визначити не зміг. Іншими словами, не дуже він мені допоміг. Щоправда, з однією обмовкою. Він усе-таки вважає, що, найімовірніше, лист писала жінка. На підставі одного-однісінького слова. Там написано «ваші полісмени» замість звичайного «ви в поліції» або «ваші поліцейські». Він вважає, що відправник підсвідомо вжив це англійське слово, протиставивши себе чоловікам. Адже «полісмени» може означати тільки чоловіків.
Харрі відкинувся на спинку стільця.
Беате відставила чашку:
— Правду кажучи, не готова визнати, що ти мене переконав, Харрі. Якась невідома жінка в під’їзді, кодове слово, що означає жіноче ім’я, якщо прочитати його з кінця, і психолог, який вважає, що Альф Гуннеруд ужив слово, більш властиве жінкам.
— М-м, — кивнув Харрі. — Згоден. Але спершу я збирався розповісти, що навело мене на слід. І перш ніж повідати тобі, хто вбив Анну, я хотів запитати, чи не зможеш ти допомогти мені розшукати декого із тих, які зникли безвісти.
— Звичайно. Але чому ти до мене звертаєшся? Хіба пошук тих, що зникли, входить…
— Так, — сумно всміхнувся Харрі. — Пошук тих, що зникли, — це твоя турбота.
Харрі знайшов Вігдіс Албу на пляжі: обхопивши руками коліна і вдивляючись у води фіорду, вона сиділа в тій же ніші в скелі, де він спав тієї ночі. У вранішньому серпанку сонце було схоже на своє бліде відображення. Ґреґор вибіг Харрі назустріч, виляючи хвостом. Був час відпливу, в повітрі відчувався запах водоростей і нафти. Харрі сів на камінь у неї за спиною і дістав сигарету.
— Це ти його знайшов? — запитала вона, не обертаючись.
Харрі прикинув, скільки часу вона його чекала.
— їх було багато, — відповів він, — і я серед них.
Вона прибрала пасемце волосся, що розвівалося на вітрі в неї перед очима.
— І я також. Але це було давним-давно. Можеш мені не вірити, але колись я любила його.
Харрі клацнув запальничкою:
— А чому мені вам не вірити?
— Та вір чому хочеш. Не кожній людині дається здатність любити. Ми — і вони, — може, і вірять, що можуть, але це не так. Вони можуть вивчити жести, репліки, послідовність кроків — і все. Дехто з них навіть здатний обдурювати нас тривалий час. Але мене вражає не те, що вони не можуть, а те, що не хочуть. Навіщо напружуватися, щоб відповісти на почуття, їм зовсім не знайоме? Ти розумієш, констеблю?
Харрі не відповів.
— А може, вони просто бояться, — сказала вона і повернулася до нього, — бояться подивитись у дзеркало і побачити в ньму карликів.
— Про кого ви говорите, фру Албу?
Вона знову повернулася лицем до затоки:
— А хто його знає? Може, про Анну Бетсен. Про Арне. Про себе саму. Таку, якою стала.
Ґреґор лизнув Харрі руку.
— Я знаю, як убили Анну Бетсен, — сказав Харрі. Він дивився їй у спину, але ніякої реакції не помітив. Він прикурив сигарету з другої спроби. — Вчора після обіду з криміналістичної лабораторії мені передали результати дослідження чотирьох склянок із кухонного столу Анни Бетсен. На них і мої відбитки. Я, очевидно, пив колу. Але ніколи в житті не додумався б запивати нею вино. А один із винних келихів виявився чистим. І найцікавіше, що у склянці з-під коли виявлені сліди гідрохлориду морфіну, що зазвичай іменується морфієм. Вам відомо, як діють великі дози морфію, чи не так, фру Албу?
Вона подивилася на нього. А потім поволі похитала головою.
— Невже? — сказав Харрі. — Повний колапс і втрата пам’яті з моменту прийому, сильна блювота і головний біль після повернення свідомості. Іншими словами, такі ж симптоми, як при глибокому сп’янінні. І так само, як рогіпнол, використовується насильниками для присипляння жертви. А нас зґвалтували. Всіх. Чи не так, фру Албу?
Над ними пролунав скреготливий крик чайки.
— Знову ви? — сказала Астрід Монсен, видала короткий нервовий смішок і впустила його до квартири. Вони пройшли в кухню, і господиня відразу заметушилася, почала заварювати чай, поставила на стіл торт, куплений у «Кондитерській Хансена», за її словами, на випадок, якщо хто в гості загляне. Харрі ж бурмотів якісь банальності щодо снігу, що випав учора, бідкався, що світ сильно не змінився, хоча всім здавалося, що він мав звалитися разом із баштами Всесвітнього торгового центру на телеекранах. І лише коли вона розлила чай і сіла, він запитав, як вона ставилася до Анни. Астрід застигла з розкритим ротом.
— Ви її ненавиділи?
У тиші, що настала потім, було чутно, як в іншій кімнаті дзвякнув комп’ютер.
— Ні, не те слово, — вона стиснула в руках величезний кухоль із зеленим чаєм. — Просто вона була… інша.
— Яка — інша?
— Її життя. Манера триматися. Вона вміла бути такою… такою, якою хотіла бути.
— А вам це не подобалося?
— Я… не знаю. Ні, напевно, все-таки не подобалося.
— Чому?
Астрід Монсен подивилася на нього довгим поглядом. Усмішка пурхала у неї в очах, немов метелик.
— Тут не те, що ви думаєте, — сказала вона. — Я заздрила Анні. Захоплювалася нею. Бували дні, коли я мріяла стати такою, як вона. Вона була моєю протилежністю. І ось я сиджу зараз тут, а вона…
Астрід втупилася поглядом у вікно:
— Вона одягалася так, ніби залишалася голою, і так виходила в світ, — ця Анна. Чоловіки з’являлись і йшли геть, вона знала, що їй їх не утримати, і все-таки любила. Вона не вміла писати олією, але виставляла свої картини на загальний огляд. Зі всіма вона розмовляла так, ніби мала підставу вважати, що вона їм подобається. І зі мною теж. Траплялися дні, коли мені здавалося, що вона вкрала характер, який по ідеї мусила мати я. Але я знала — нам разом на цьому світі місця немає, і мені слід чекати своєї черги. — Вона знову засміялася нервовим сміхом. — Але вона померла. І тоді виявилося, що я помилилась. Я не можу стати нею. І ніхто не може стати нею зараз, — вона перевела погляд на Харрі: — Ні, я не ненавиділа її. Я її любила.
Харрі відчув, як у нього застукало в потилиці.
— Ви можете розповісти, що ж усе-таки відбулося того вечора, коли ви підібрали мене на сходах?
На губах у неї загуляла усмішка, мовби світло в несправній люмінесцентній лампі, а в очах затанцювали щасливі вогники. У Харрі з’явилося відчуття, що він був греблею, яку трохи прорвало.
— Ви були жахливі, — прошепотіла вона, — але не огидні.
Харрі звів брову:
— М-м. Коли ви мене підняли, від мене тхнуло перегаром?
Вона здивувалася, наче таке їй узагалі й на думку не спадало:
— Ні. Зовсім ні. Від вас узагалі не пахло.
— Нічим?
Вона густо почервоніла:
— Нічим… особливим.
— Я на сходах нічого не загубив?
— А що ви могли загубити?
— Мобільний телефон і ключ.
— Який ключ?
— Ось про це я і хотів у вас запитати.
Вона похитала головою:
— Мобільного телефону не було. А ключ я підібрала й поклала назад вам до кишені. А ^юму ви мене про це запитуєте?
— Тому що я знаю, хто вбив Ганну. Просто спочатку хотів перевірити ще раз деякі факти.
Наступного дня розтанули останні залишки снігу, що випав два дні тому. На вранішній планерці Іварссон підтвердив: просунутися в розслідуванні справи Забійника їм найлегше, якщо він піде на чергове пограбування, на що вони всі сподіваються. Проте припущення Беате про те, що Забійник весь час скорочує проміжки між пограбуваннями, на жаль, не виправдалося. На загальне здивування, Беате не звернула особливої уваги на приховану критику в свою адресу, але впевнено повторила, що Забійник обов’язково зробить нову спробу і це тільки питання часу.
Увечері того ж дня на парковку перед Музеєм Мунка заїхав поліцейський автомобіль. Із машини вийшли четверо чоловіків — двоє в поліцейській формі і ще двоє в цивільному, що, як могло показатися здалеку, йшли під руку.
— Вибач за заходи безпеки, — сказав Харрі, показавши очима на наручники. — Але інакше мені б дозволу на зустріч не отримати.
Расколь знизав плечима:
— Здається, Харрі, те, що ми скуті одним ланцюгом, більше пригнічує тебе, ніж мене.
Процесія пройшла через парковку в бік футбольного поля і житлових вагончиків. Харрі знаком велів поліцейським почекати їх, а потім вони з Расколем увійшли до вагончика.
Симон уже чекав їх. Він поставив на стіл пляшку кальвадосу і три склянки. Харрі похитав головою, розстебнув наручники й сів на диван-ліжко.
— Дивно знову тут опинитися?
Расколь не відповів, і Харрі дав йому можливість роззирну-тися. Харрі бачив, як його погляд зупинився на фотографії двох братів над ліжком, і йому здалося, що м’які губи Расколя злегка здригнулися.
— Я обіцяв повернутися в «Ботсен» до опівночі, так що перейдімо до справи, — сказав Харрі. — Анну вбив не Альф Гуннеруд.
Симон кинув погляд у бік Расколя, який втупився в Харрі.
— І не Арне Албу.
Настала тиша, і Харрі здалося, що шум руху на Фіннмарк-гате посилився. Цікаво, чи жалкував Расколь, що не чує його, коли лягав спати в камері? Що не чує звуків із іншого ліжка, не чує рівного дихання брата в темряві, не відчуває його запаху? Харрі повернувся до Симона:
— Ти можеш залишити нас наодинці?
Симон кинув погляд на Расколя, і той коротко кивнув. Симон зачинив за собою двері. Харрі склав руки і підвів погляд. Очі у Расколя блищали, ніби у нього піднялася температура.
— Адже ти припускав, що так станеться, вірно? — тихо запитав Харрі. Расколь склав долоні, мабуть бажаючи показати, що спокійний, але бліді кінчики пальців говорили про протилежне.
— Анна, можливо, читала Сунь-цзи, — сказав Харрі, — і знала, що головний принцип будії-якої війни — обман. Проте вона підказала мені рішення, ось тільки я не зміг код розгадати. Вона підписувалася так: Се, решітка, еш і еп. Вона навіть підказала мені, що мені слід, аби зрозуміти значення літер, прочитати їх задом наперед, як у дзеркальному відображенні, нібито тому, що так сприймає їх сітківка ока.
Расколь заплющив очі. Здавалося, він молиться.
— Мати її була красива, але навіжена. Й Анна така ж.
— Здається, ти давно вже розв’язав анаграму, — сказав Харрі. — Давай подивимося: С, потім решітка, що означає riss, тобто до-діез. Потім М і N. А тепер напиши все літерами, і вийде ciss-em-en. І прочитай слово з кінця: Nemessic. Nemesis. Немезида. Жінка-месник. Відплачує людям згідно з їхньою провиною. Анна прямо про це говорила. Це і є її шедевр. Завдяки якому її пам’ятатимуть.
Харрі сказав усе це без ніякого торжества в голосі. Просто із ствердною інтонацією. У тісному вагончику, здавалося, стало ще тісніше.
— Розкажи решту.
— Та ти сам усе можеш додумати.
— Розкажи! — прошипів Расколь.
Харрі подивився на кругле, повністю запітніле віконце над столом. Ілюмінатор. Космічний корабель. Йому раптом уявилось, як він протре зараз віконце і з’ясується, що вони в космосі, два самотні астронавти, що перетинають туманність «Кінська Голова» на борту вагончика, що летить. І це було 6 не фантастичніше, ніж історія, яку йому належало розповісти.
Расколь випростався, і Харрі почав свою розповідь.
— Улітку мій сусід Алі Ніязі одержав лист, автор якого повідомляв, що жив у цьому будинку кілька років тому і начебто має заборгованість по квартплаті. Алі в будинковій книзі такого прізвища не знайшов і відписав, що приводів для неспокою у нього немає. Прізвище відправника було Еріксен. Вчора я зателефонував Алі й попросив його знайти той лист. Виявилося, що відправник мешкав на Соргенфрі-гате, сімнадцять. Астрід же підтвердила, що влітку на поштовій скриньці Анни декілька днів висіла ще одна табличка з прізвищем Еріксен. Навіщо їй знадобився цей лист? Я зателефонував до АТ «Замки». їм дійсно надходило замовлення на виготовлення дубліката ключа від моєї квартири. Мені переслали всі папери факсом. Я відразу ж звернув увагу, що замовлення зроблене за тиждень до смерті Анни. Причому замовлення було підписане Алі, головою нашого житлотовариства і відповідальним за виготовлення дублікатів. Підпис на бланку замовлення був підроблений бездарно. Неначе бездарна художниця намагалася змалювати підпис, наприклад, із надісланого їй листа. Але в майстерні підпис визнали справжнім і замовлення на виготовлення дубліката ключа від квартири Харрі Холе негайно передали в «Тріовінг». Проте Харрі Холе мав сам з’явитися до майстерні, пред’явити посвідчення особи й залишити розписку про отримання дубліката. Він так і зробив. Вважаючи, що розписався за запасний ключ від квартири Анни. Померти можна зі сміху, вірно?
Судячи з виразу обличчя Расколя, він цілком тримав удар.
— У проміжку між тією зустріччю та обідом в останній вечір вона все підготувала. Замовила абонемент на номер мобільного Харрі Холе на одному з серверів у Єгипті і внесла до ноутбука тексти всіх повідомлень, запрограмувавши дати і час їх відсилання. Якось удень вона проникла в підвал і відшукала мою комірку. Тим же ключем вона відчинила двері моєї квартири: їй потрібно було що-небудь із моїх особистих речей, те, що я б одразу визнав. Аби потім залишити цю річ у квартирі Гуннеруда. Вона зупинилася на моїй із Сестринцем фотографії. Наступним пунктом програми значилися відвідини свого колишнього коханця та штовхача. Цілком можливо, Альф Гуннеруд злегка здивувався, побачивши її знову. Чого вона хотіла? Напевно, купити або позичити у нього пістолет. Адже вона знала, що у нього є ствол, один із тих пістолетів зі збитими номерами, якими в той момент Осло був буквально завалений. Вона пішла до туалету, а він у цей час дістав із тайника «Беретту-М92Р». Ймовірно, він думав, що Анна у нього довше затримається, але… вийшовши з туалету, вона раптом заквапилась і сказала, що їй час іти. У будь-якому разі ми можемо уявити собі, що саме так і було.
Расколь зціпив щелепи,так що губи у нього, як помітив Харрі, стали тоншими. Харрі відкинувся на спинку дивана:
— Потім, згідно із планом, їй належало проникнути до заміського будинку Албу і залишити запасний ключ від своєї квартири у шухляді нічного столика. Особливих труднощів це не складало, адже вона знала, що ключ від вхідних дверей лежить у ліхтарі. Крім того, вона вирвала із фотоальбому фотографію Вігдіс із дітьми й узяла її з собою. На цьому підготовка закінчилася. Тепер залишалося тільки чекати. Чекати, що Харрі прийде на обід. У меню значилися ямс із японе-чилі та кола із гідрохло-ридом морфіну. Останній інгредієнт користується особливою популярністю серед насильників, оскільки він леткий, відносно позбавлений смаку, його легко відміряти і діє він передбачено. Жертва прокидається з провалом у пам’яті та в усьому винить алкоголь, переживаючи всі симптоми страшного похмілля. І в якомусь сенсі можна сказати, що мене зґвалтували. У мене був такий густий туман у довбешці, що їй не склало ніяких труднощів витягнути з моєї кишені мобільник, а потім виштовхати мене за двері. Коли я виїхав, вона пішла за мною, проникла в мою комірку в підвалі й підключила мобільник до ноутбука. Повернувшись додому, вона прослизнула по сходах до себе. Астрід Монсен чула її кроки, але вирішила, що це була фру Гундерсен із четвертого поверху. Тим самим вона повністю підготувала свій останній вихід, перш ніж самій написати епілог. Вона, зрозуміло, виходила з того, що я так чи інакше займусь її справою, призначить мене начальство чи ні, й тому приготувала для мене ще два попереджувальних знаки. Вона взяла пістолет правою рукою, адже я знав, що вона лівша. А ще поклала фотографію в туфлю.
Губи у Расколя здригнулись, але він не вимовив ані звуку.
Харрі провів рукою по обличчю:
— Останній мазок на свій шедевр вона нанесла, натиснувши на спуск.
— Але чому? —прошепотів Расколь.
— Анна була людиною крайнощів. Вона вирішила помститися всім, кого вважала винним у тому, що втратила сенс свого життя. Любов. А винними були Албу, Гуннеруд і я. І ви, тобто сім’я. Кажучи коротко, перемогла ненависть.
— Bullshit[66], — сказав Расколь.
Харрі обернувся, зірвав із стіни фотографію Расколя і Стефана й поклав її на середину столу:
— Адже у вашій сім’ї завжди перемагала ненависть, чи не так, Расколю?
Расколь закинув голову, осушив склянку і широко всміхнувся.
Події наступних секунд відклалися в пам’яті Харрі мовби під час прискореної зйомки. Після закінчення цих секунд він виявився лежачим на підлозі в залізних обіймах Расколя, що обхопив його за шию. Очі палив виплеснутий в обличчя кальвадос, від його смороду було не продихнути, а до горла приставлена пляшка з відбитою шийкою.
— Знаєш, що може бути гіршим за високий тиск, Спіуні7 — прошепотів Расколь. — Тільки дуже низький. Отже лежи тихо.
Харрі глитнув і спробував щось сказати, але Расколь іще сильніше стиснув йому горло, і він зміг тільки застогнати.
— Сунь-цзи вельми прозоро говорить про любов і ненависть, Спіуні. У війні перемагають і ненависть, і любов. Вони нероздільні, мовби сіамські близнята. А програють лють
і співчуття.
Расколь іще більше підсилив хватку.
— Моя Анна ніколи б не вибрала смерть, — голос його здригнувся. — Вона любила життя.
Харрі нарешті вдалося вимовити, вірніше, прошипіти кілька слів:
— Так само — як ти — свободу?
Расколь трохи ослабив хватку, і Харрі з хрипом наповнив повітрям ниючі легені. Стукіт власного серця віддававсь у нього в голові. Але принаймні він знову чув шум машин, що проїздили мимо.
— Ти зробив вибір, — прохрипів Харрі. — Ти здався властям, аби спокутувати провину. Ніхто тебе не зрозумів, але це твій вибір. Те ж саме зробила Анна.
Харрі спробував поворушитись, але Расколь сильніше притиснув пляшку до його горла:
— У мене на те були свої причини.
— Я знаю, — сказав Харрі, — інстинкт спокутування провини такий же сильний, як і інстинкт помсти.
Расколь не відповів.
— А ти знаєш, що Беате Льонн теж зробила свій вибір? Вона зрозуміла, що ніщо вже не поверне їй батька. Лють її пройшла. Вона просила передати тобі привіт і сказати, що прощає тебе. — Уламок дряпнув його по шкірі. Пролунав такий звук, немов поряд хтось писав на грубому папері. Поволі виписуючи свої останні слова. І залишалося тільки поставити крапку. — Отже тепер твоя черга вибирати.
— Між чим вибирати, Спіунії Залишити тобі життя чи ні?
Харрі перевів дихання, прагнучи не втрачати витримки:
— Звільнити Беате Льонн. Розповісти, що ж сталося того дня, коли ти застрелив її батька. І звільнити себе самого.
— Самого? — Расколь засміявся своїм легким сміхом.
— Я знайшов його, — сказав Харрі. — Тобто його знайшла Беате Льонн.
— Знайшла кого?
— Він живе в Йотеборі.
Сміх Расколя миттєво урвався.
— Уже дев’ятнадцять років, — вів далі Харрі. — Відтоді, як дізнався, хто справжній батько Анни.
— Ти брешеш! — крикнув Расколь і заніс руку з пляшкою над його головою. У Харрі пересохло в роті, він заплющив очі. А коли знову розплющив, зустрів засклянілий погляд Расколя. Обидва важко дихали.
Расколь прошепотів:
— А… Марія?
Харрі зумів відповісти тільки з другої спроби:
— Від неї немає ніяких вістей. Хтось говорив Стефану, що кілька років тому її бачили разом із бродячим табором у Нормандії.
— Стефану? Ти говорив із ним?
Харрі кивнув.
— Із чого б це він почав говорити з таким спіуні, як ти? Харрі спробував знизати плечима, але в нього не вийшло:
— Сам у нього запитай.
— Запитай… — Расколь недовірливо втупився у Харрі.
— Симон привіз його вчора. Він у сусідньому вагончику. В поліції до нього є претензії, але у наших хлоп’ят вказівка не чіпати його. Він хоче поговорити з тобою, Расколю. Отже тобі вибирати.
Харрі просунув долоню між шиєю і гострим краєм пляшки. Але Расколь цього разу не намагався перешкодити йому піднятися. Тільки запитав:
— Навіщо ти це зробив, Спіуні?
Харрі знизав плечима:
— Ти подбав про те, щоб суд у Москві не відняв у Ракелі Олега. А я даю тобі шанс не втратити єдиного, хто залишився з твоїх. — Він поклав наручники на стіл. — Незалежно від твого вибору, вважаю, що ми квити.
— Квити?
— Ти допоміг мені з дружиною і сином. А я тобі — з братом.
— Я чув, що ти сказав. Але що це означає?
— Це означає, що я викладу все, що мені відомо про вбивство Арне Албу. І ми переслідуватимемо тебе всіма можливими способами.
Расколь звів брову:
— Тобі простіше не вплутувати мене в цю справу, Спіуні. Сам знаєш, вам на мене нічого не повісити, так навіщо ж старатися?
— На те, що ми поліцейські, — відповів Харрі, — а не хихот-ливі наложниці.
Расколь довго дивився на нього. Потім коротко кивнув.
У дверях Харрі озирнувся. Зігнувшись, худорлявий чоловік сидів за пластиковим столом, і тінь приховувала його обличчя.
— Часу у вас до полуночі, Расколю. Опівночі хлоп’ята відвезуть тебе назад.
Сирена «швидкої» прорізала шум вуличного руху на Фіннмарк-гате, то підвищуючи, то знижуючи звук, немов намагалася відшукати вірний.
Харрі обережно штовхнув двері до спальні. Він немов би відчув запах її парфумів, але такий слабкий, що, можливо, він просто сплив у нього в пам’яті. Величезне ліжко підносилося посеред кімнати, немов давньоримська галера. Харрі сів на матрац, поклав руки на прохолодну білосніжну білизну, заплющив очі й відчув, що він немовби погойдується на довгих ледачих хвилях. Чи тут Анна чекала на нього того вечора? Пролунав різкий дзвінок. Він подивився на годинник. Рівно сьома. Це виявилася Беате. Еуне подзвонив через кілька хвилин. Обличчя його з подвійним підборіддям добряче почервоніло після підйому по сходах. Важко дихаючи, він привітався з Беате, і вони втрьох пройшли до вітальні.
— Отже, ти можеш визначити, хто зображений на цих пор третах? — запитав Еуне.
— Арне Албу, — сказала Беате й показала на портрет і:і лівого боку. — Альф Гуннеруд у центрі, а Харрі — пра воруч.
— Блискуче! — захоплено вигукнув Еуне.
— А, дурниця, — заперечила Беате. — Мурашка розрізши всіх своїх побратимів по купі. Пропорційно вазі тіла веретеноподібна звизина у неї працює набагато ефективніше :іл мою.
— Боюся, по відношенню до моєї ваги ефективність моєї звивини наближається до нуля, — сказав Еуне. — Ти що-небудь можеш розгледіти, Харрі?
— Зараз, принаймні, трохи більше, ніж тоді, коли Анна показувала мені їх уперше. Я знаю, що цих трьох вона звинувачує, — Харрі кивнув на жінку з трьома світильниками: — Немезида, богиня відплати і справедливості.
— Яку римляни поцупили у греків, — підхопив Еуне, — залишили терези, замінили батіг на меч, зав’язали їй очі й назвали богинею правосуддя. — Він підійшов до торшера. — Коли приблизно за шість сотень років до Різдва Христового почали розуміти, що система кровної помсти діє неефективно, і вирішили зробити відплату не особистою, а суспільною справою, саме ця жінка стала уособленням сучасної правової держави. — Він провів рукою по прохолодній бронзовій жіночій фігурці. — Холодна справедливість. Сліпа відплата. Наша цивілізація стоїть у неї на руках. Хіба вона не красива?
— Красива — як електричний стілець, — сказав Харрі. — Помсту Анни не можна назвати сліпою.
— Вона була і сліпа і усвідомлена, — виправив його Еуне. — Навмисна і несвідома. Анна була, мабуть, вельми чутливою натурою. Очевидно, з порушеннями психіки, але ми всі такі, по суті, йдеться лише про серйозність цих порушень.
— І які порушення були в неї?
— Я ж її ніколи не бачив, так що можу тільки здогадуватися.
— Тоді здогадайся, — сказав Харрі.
— Оскільки вже ми заговорили про стародавніх богів, то, сподіваюся, ви чули про Нарциса, грецького юнака, який Настільки закохався у своє дзеркальне відображення, що був не в змозі від нього відірватись. У психології поняття «нарцисист» увів Фрейд. Воно означає людину самозакохану, з перебільшеним усвідомленням власної винятковості, схиблену на думці про те, що вона має добитися величезних успіхів. У нарцисистів потреба в помсті тим, хто уразив їх самолюбство, часто превалює над усіма іншими потребами. Це так зване «нарцисичне шаленство». Американський психоаналітик Хайнц Кохут описав, як така особа будь-якими засобами намагається помститися за уражене самолюбство, навіть у тих випадках, коли нам здається, що йдеться про справжні дрібниці. Наприклад, виражене заперечення повсякденності зазвичай призводить до того, що людина з маніакальним завзяттям прагне відтворити внутрішню рівновагу, хай це кінець кінцем і спричинить смерть.
— Смерть кого? — запитав Харрі.
— Та кого завгодно.
— Але це ж безумство! — вигукнула Беате.
— Ну, я по суті про це і говорю, — відрізав Еуне.
Вони пройшли до їдальні. Еуне спробував сісти на один зі старих стільців з прямими спинками, що стояли біля довгого вузького дубового столу:
— Таких більше не роблять.
— Але невже вона позбавила себе життя тільки для того… щоб помститися? — простогнала Беате. — Адже є й інші спо соби.
— Зрозуміло, — погодився Еуне. — Але самогубство часто само по собі є помстою. З метою викликати у тих, хто тебе зра див, відчуття провини. Анна просто зробила на крок більше, ніж необхідно. Крім того, є всі підстави вважати, що вона насправді не хотіла більше жити. Вона була самотня, вигнана з сім’ї, їй не таланило в любові. Кар’єра художниці не задалася, вона удалася до допомоги наркотиків, але це не могло розв’язати її проблем.
Коротше кажучи, це була глибоко розчарована й нещасна жінка, і вона, холоднокровно все обдумавши, віддала перевагу самогубству. І помсті.
— Зовсім не думаючи про мораль? — запитав Харрі.
— Питання про мораль, звичайно, цікаве. — Еуне склав руки на грудях. — Адже суспільство накладає на нас моральний обов’язок жити й тому відкидає суїцид. Але Анна явно захоплювалась античністю і, не виключено, дотримувалася думки старогрецьких філософів: людина вільна вирішувати сама, коли їй помирати. Ніцше теж вважав, що людина має повне моральне право позбавити себе життя. Він навіть використовував термін «Freitod», тобто «добровільна смерть». — Еуне підніс вказівний палець. — Але перед нею виникла інша дилема. А саме — життя або помста. У будь-якому разі Анна сповідала християнську етику, а та забороняє мститися. Парадокс, зрозуміло, полягає в тому, що християни вірять у Бога, який сам по собі — грізний месник. Якщо ти щось робиш наперекір йому, значить, горіти тобі вічно в пеклі, а така відплата несумірна з величиною гріха, швидше це справа Міжнародної амністії. І якщо…
— А може, це просто ненависть?
Еуне й Харрі поврнулися до Беате. Вона перелякано подивилася на них, немов ці слова зірвалися з її губ помилково.
— Мораль, етика, — прошепотіла вона. — Життєлюбність. Любов. Та все ж найсильніша ненависть.
Харрі стояв біля відчиненого вікна і слухав далеке завивання сирени «швидкої», що поволі тонула в шумі Улоговини[67]. Будинок, успадкований Ракеллю від батька, височів над нею, і Харрі як на долоні бачив те, що відбувається там, під світловим покривом, щоправда, лише те, що міг розгледіти серед величезних дерев, що стояли у саду. Він любив цей краєвид. Думка про те, скільки вже років вони ростуть тут, заспокоювала його. І про міські вогні, світло яких нагадувало морське світіння. Морське квітіння Харрі бачив лише раз у житті, коли дід одного разу вночі взяв його з собою в човен, збираючись на лов крабів у районі Свартхольмена. Всього одна ніч. Але цей краєвид він не забував ніколи. Одна з картин, які з кожним роком ставали в пам’яті все більш ясними і реальними. Так було далеко не зі всіма його спогадами. Скільки ночей він провів із Анною на цьому ліжку, скільки разів на борту судна капітана Еспера вони вирушали в плавання по бурхливих хвилях? Йому й не згадати. А незабаром і решта забудеться. Сумно? Так. Сумно, але необхідно.
Та все ж дві картини, пов’язані з ім’ям Анни, ніколи, він знав це напевно, ніколи не зітруться у нього з пам’яті. Дві майже однакові картини. Її густе волосся віялом розкидане по подушці, очі широко розкриті, однією рукою вона міцно стискає біле-біле простирадло. Різниця тільки в положенні пальців іншої руки. У першому випадку вони сплетені з його пальцями. А в іншому — стискають рукоять пістолета.
— Ти вікно не зачиниш? — почув він за спиною голос Ракелі. Вона сиділа на дивані, підібравши під себе ноги, з келихом червоного вина. Олег уже вирушив спати, задоволений своєю першою перемогою над Харрі в тетріс, Харрі вже боявся, що його ера безповоротно канула в минуле.
Новини не містили ніяких новин. Рефрени, що набили оскому: хрестовий похід на Схід, відплата Заходу. Вони вимкнули телевізор і поставили платівку «Стоун Роузес»[68], яку Харрі, на свій подив і задоволення, виявив у її зібранні. Часи юності. Тоді більше за все піднімали йому настрій зухвалі англійські хлопчаки з гітарами і театралізованими ефектами. Тепер йому подобалися «Kings of Convenience»[69], мелодії в них хай і повільні, але хоч трохи не такі тужливі, як у Донована[70].І «Стоун Роузес» на малій гучності. Сумно, але факт. А можливо, необхідно. Життя розвивається немов по спіралі. Він зачинив вікно і дав самому собі обіцянку за першої нагоди взяти з собою Олега в море ловити крабів.
«Down, down, down, — чулося з динаміків бурмотіння «Стоун Роузес». Ракель нагнулася і відсьорбнула вина.
— Це стародавня історія, — прошепотіла вона. — Два брати закохані в одну жінку, адже це само по собі сюжет для трагедії.
Вони сплели руки і мовчки прислухалися до дихання одне одного.
— Ти кохав її? — запитала вона.
Харрі довго думав, перш ніж відповісти:
— Не пам’ятаю. Я тоді жив… як у тумані.
Вона погладила його по щоці:
— Знаєш, яка думка мене пригнічує? Що ця жінка, яку я ніколи не зустрічала і не бачила, пробралася до твоєї квартири й бачила нас трьох на фотографії з Фрогнерсетерена на твоєму дзеркалі. І при цьому знала, що все зруйнує. Адже ви, судячи з усього, кохали одне одного.
— М-м. Вона спланувала все ще до того, як дізналася про вас із Олегом. Підпис Алі опинився у неї ще влітку.
— До речі, уяви собі, як їй, лівші, важко було підроблювати підпис.
— А я про це навіть не думав. — Він обхопив голову руками. — Давай поговоримо про що-небудь інше. Що, коли мені попросити батька здати нам на літо будинок в Ондальснесі? Погода там зазвичай лайно, та зате є елінг і весловий човен — від діда залишилися.
Ракель засміялась, і Харрі заплющив очі. Він любив її сміх. І подумав: якщо більше не наробить дурниць, йому, можливо, пощастить чути цей сміх іще дуже довго.
Харрі прокинувся ніби від поштовху. Схопився з ліжка, намагаючись угамувати дихання. Йому щось приснилося, але сон не запам’ятався. Серце билося так, немов замість нього встановили якийсь скажений барабан. Чи то він знову опинився під водою у басейні в Бангкоку? Чи перед убивцею в люксі сасів ського готелю? Голова розламувалася.
— Що сталося? — пробурмотіла в темряві Ракель.
— Нічого, — прошепотів Харрі. — Спи!
Він пройшов у ванну і випив склянку води. Із дзеркала на нього дивилося змарніле, мертвотно-бліде обличчя. За вікном здійнявся вітер. Гілки величезного дуба шмагали стіну будинку. Били його по плечах. Лоскотали потилицю, так що волосся встало дибки. Харрі знову наповнив склянку і поволі осушив її. Тепер він пригадав. Пригадав, що йому приснилося. Хлопчак, який сидить на краю даху і теліпає ногами. Він не пішов на урок. Твори за нього писав молодший брат. Він показував коханій брата ті місця, де вони гралися дітьми. Йому приснився сюжет трагедії.
Коли він знову забрався під ковдру, Ракель спала. Він утупився поглядом у стелю і почав чекати настання досвітніх сутінків.
Годинник на нічному столику показував 05.03, коли він не витримав, підвівся, подзвонив у довідкову й дізнався номер домашнього телефону Жана Хуе.
Беате прокинулася після третього дзвінка. Вона перевернулася на бік і подивилася на годинник. Чверть на шосту. Вона залишилася в ліжку, вирішуючи, як краще — встати і послати його до дідька чи прикинутися, що її немає вдома. Пролунав іще один дзвінок, такий наполегливий, що стало ясно — він не вгамується.
Вона зітхнула, встала з ліжка, наділа халатик і підняла слухавку домофону.
— Так?
— Соррі, що дзвоню так пізно. Або, вірніше, рано.
— Забирайся до біса, Томе.
Настала довга пауза.
— Це не Том, — мовив голос. — Це я, Харрі.
Беате тихенько вилаялась і натиснула кнопку.
— Сил не було валятися без сну, — сказав Харрі, ввійшовши до квартири. — Мова про Забійника.
Він улаштувався на дивані, а Беате тим часом зникла у спальні.
— А історія з Волером, як уже було сказано, мене абсолютно не колише! — крикнув він у відчинені двері спальні.
— Як ти сам говориш, це вже було сказано! — крикнула вона у відповідь. — Крім того, його усунено.
— Я знаю. Мене викликали на допит до Служби внутрішньої безпеки на предмет моєї участі у справі Альфа Гуннеруда.
Вона повернулась із спальні в джинсах і білій майці з короткими рукавами й зупинилася перед ним. Харрі підвів на неї погляд.
— Малося на увазі, що я його усунула, — сказала вона.
— Що-о?
— Він останнє лайно. Але хоч ти і маєш рацію* це ще не означає, що ти можеш розповідати про це кожному зустрічному.
Харрі схилив голову набік і заплющив одне око.
— Мені повторити? — запитала вона.
— Та ні, — відповів він, — мені здається, я все зрозумів. А якщо не кожному зустрічному, а другу?
— Кава? — Беате не встигла повернутись у бік кухні, як її обличчя зашарілося. Харрі підвівся й рушив за нею. Біля столика на кухні стояв тільки один стілець. На стіні висіло дерев’яне плаке, на якому рожевими літерами було виведено одну з «Промов Високого»:
Перш ніж до будинку ввійдеш, всі входи ти оглянь, ти роздивись, —
бо звідки знати, чи немає недругів у цьому житлі1.
— Ракель учора ввечері навела мене на дві думки, — повідомив Харрі і притулився до кухонного столу. — За її словами, історія про двох братів, закоханих в одну жінку, — це сюжет класичної трагедії. А ще вона здивувалася, як лівші Анні вдалося скопіювати підпис Алі, вірніше, яких зусиль їй це коштувало.
1 Edda Saemundar (Старша Едда) — найдавніша збірка епічних творів ісландської літератури. Старша Едда поєднує численні міфи й легенди скандинавського культурного простору часів Середньовіччя.
— Ну і що? — Беате висипала мірну ложечку кави в кавоварку.
— Тронн Гретте дав нам декілька шкільних зошитів Лева, щоб порівняти його почерк із почерком самовбивці. Ти не пам’ятаєш, із якого предмета?
— Загалом ні, пам’ятаю тільки, що зошити були його, — я перевірила. — Вона налила в кавоварку води,
— Із норвезької, — сказав Харрі.
— Цілком можливо, — погодилася вона і повернулася до нього.
— А я знаю точно, — заявив Харрі. — Я щойно від Жана Хуе з криміналістичної лабораторії.
— Графолог? Посеред ночі?
— У нього домашній офіс, і він виявив розуміння. Він порівняв чернетки творів і передсмертну записку ось із цим, — Харрі розгорнув аркуш паперу і поклав його на кухонний стіл. — Кава скоро буде?
— Ти що, поспішаєш?
— Нам усім треба поквапитися, — сказав Харрі. — А ти перевір, будь ласка, заново ті банківські рахунки.
Загалом Ельсе Лунд, офіс-менеджеру й одній із двох спів робітниць турбюро «Бразтур», досить часто дзвонили ноча ми клієнти. Когось пограбували у Бразилії, хтось загубив паспорт і квиток, ось вони у відчаї й набирали номер її мо більного телефону, абсолютно забувши про різницю в часі. Тому, лягаючи спати, вона ховала мобільник подалі. Тим біль ше вона була неприємно здивована, коли о пів на шосту ранку задзвонив її домашній телефон і голос на іншому кіп ці дроту запитав, чи не може вона негайно прибути на роботу. Втім, вона злегка пом’якшала, коли той же голос додав, що телефонують із поліції.
— Сподіваюся, це питання життя і смерті, — мовила Ельсе Лунд.
— Саме так, — озвався голос. — Скоріше смерті.
Руне Іварссон, як завжди, першим з’явився на робочому місці. Він подививсь у вікно. Він любив тишу, йому подобалося, що він один на всьому поверсі, але не в цьому полягала причина його ранньої появи на роботі. Просто до приходу решти співробітників він устигав прочитати отримані напередодні ввечері факси та рапорти, а також проглянути вранішні газети й таким чином забезпечити собі необхідну перевагу. Керівник має все тримати під контролем, і значить, йому потрібен спостережний пункт, своєрідний капітанський місток, звідки у нього прекрасний огляд. І якщо його підлеглі час від часу висловлювали подив із приводу того, що керівництво притримує інформацію, то це просто від нерозуміння, адже знання — влада, а керівництво має володіти владою, щоб уміти правильно визначити курс, який врешті-решт приведе їх усіх у потрібну гавань. Отже, збираючи всю інформацію, він попросту піклувався про їх же благо. Тому і наказав усім, хто займався справою Забійника, направляти звіти йому саме з метою зібрати всю інформацію в потрібних руках, тобто в руках начальника відділу, і не витрачати дарма час на нескінченних планерках, покликаних єдино створювати у підлеглих відчуття причетності. Наразі йому було найважливіше виявити ініціативу й уміння діяти рішуче та енергійно. Бо, хоча він і зробив усе від нього залежне, щоб поставити успішне завершення справи Лева Грет-те собі в заслугу, все ж таки відчувалося, що авторитет його похитнувся. Авторитет керівника т— це не питання особистого престижу, а турбота всього особового складу.
У двері постукали.
— А я і не знав, Холе, що ти рання пташка, т-сказав Іварссон блідому Харрі, що заглянув у прочинені двері, та продовжив читати факс, який лежав перед ним. Кореспондент однієї щоденної газети прислав на узгодження текст його інтерв’ю у справі Забійника. Текст йому не дуже подобався. Ні, звичайно, грубих спотворень його слів він не виявив, але в журналістській версії вони звучали так, ніби він відповідав на запитання ухильно і якось безпорадно. На щастя, фотографії вийшли хороші.
— Тобі чого, Холе?
— Просто хотів сказати, що я скликав декілька чоловік на нараду на шостому поверсі. Думав, тобі цікаво буде послухати. Йдеться про так зване пограбування банку на Бугстадвеєн. Ми зараз починаємо.
Іварссон одірвав погляд від факсу й подивився на Харрі:
— Значить, ти скликав нараду? Забавно. А хто, смію запитати, тебе уповноважив, Холе?
— Ніхто.
— Ніхто. — Іварссон видав короткий і різкий, немов крик чайки, смішок. Тоді піднімись угору і попередь, що нарада переноситься на післяобідній час. Мені масу звітів треба прочитати саме зараз. Зрозуміло?
Харрі поволі, немов ретельно обдумуючи його слова, кивнув:
— Зрозуміло. Але справа перебуває у веденні забійного від ділу, і ми починаємо просто зараз. Приємного читання.
Він повернувся, і в ту ж мить Іварссон грюкнув кулаком гіо столу:
— Холе! Якого диявола ти спиною до мене повертаєшся, коли я з тобою розмовляю! Я тут наради призначаю. Особливо у справах про пограбування. Зрозуміло? — Червоні вологі губи, що виділялися на білому обличчі начальника відділу, затремтіли.
— Адже ти чув, Іварссоне, що я сказав так зване пограбувант ня на Бугстадвеєн.
— Ну і що ти, чорт би тебе забрав зовсім, маєш на увазі? — майже вискнув Іварссон.
— А те, що на Бугстадвеєн ніколи ніякого пограбування не було, — сказав Харрі. — А було добре сплановане вбивство.
Харрі стояв біля вікна й роздивлявся «Ботсен». За вікном поволі й мовби неохоче, немов скрипучий віз, набирав хід день. Дощ над Екебергом і чорними парасольками на Гренланнслей-рет. У нього за спиною всі вже зібралися. Б’ярне Мьоллер,позіхаючи, немовби потонув у конторському кріслі. Усміхнений шеф кримінальної поліції базікав про щось із Іварссоном. Мовчазний Вебер нетерпляче схрестив руки на грудях. Халворсен дістав блокнот для записів. І нервова Беате Льонн з метушливим поглядом.
Удень дощі припинилися. Свинцево-сірі хмари, крізь які іноді переглядало сонце, раптом розійшлися врізнобіч, немов театральна завіса перед останнім актом. Як з’ясувалося згодом, небо очистилося всього на декілька годин, а потім місто вже остаточно накрила сіра зимова ковдра. Так що Дісенгренда ку палася в сонячних променях, коли Харрі втретє натиснув кнопку дзвінка.
Звук пролунав такий, ніби в череві квартири рядного будинку забурчало. З шумом відчинилося сусіднє вікно.
— Тронна немає, — прокаркав немолодий голос. Колір об личчя у сусідки Тронна злегка змінився і набув якогось жовтувато-коричневого відтінку, мов пальці у завзятого курця. — Бі долаха, — додала вона.
—- А де він? — запитав Харрі.
У відповідь вона звела очі до неба й показала великим паль цем собі за спину.
— На тенісному корті?
Беате відразу ж попрямувала в той бік, але Харрі не зрушии із місця.
— Я тут пригадав нашу останню бесіду, сказав Харрі. Про пішохідний місток. Ви сказали, ця історія всіх приголом шила, адже він був такий тихий і ввічливий хлопчик.
— Ну?
— І всі в Гренді знали, що це його рук справа.
— Адже ми бачили, як він того ранку повернувся звідти на велосипеді.
— У червоній куртці?
— Так.
— Лев?
— Лев? — Вона засміялась і похитала головою. — Та не Льва я мала на увазі. Він, звичайно, на всяке був здатний, але зла нікому не робив.
— Про кого ж ви тоді говорите?
— Про Тронна. Я про нього весь час говорила. Я ж сказала, що додому він повернувся зовсім блідий. Адже він виду крові не виносить.
Неждано повіяв вітер. Із заходу почали наступ на блакитне небо сизі, схожі на повітряну кукурудзу хмари. Порив вітру вкрив брижами калюжки на червоному ґрунтовому майданчику і стер відображення Тронна Гретте, що підкинув м’яч для чергової подачі.
— Привіт! — крикнув Тронн і ударив по м’ячу, який поволі полетів над майданчиком. Хмарка білої крейди зметнулася над кортом і була миттєво розсіяна вітром, коли м’яч ударився об лінію квадрата і відскочив дуже високо, не давши уявному супротивникові по інший бік сітки ані найменшого шансу його прийняти.
Тронн повернувся до Харрі та Беате, що стояли за сталевою сіткою. На ньому була біла теніска, білі тенісні шорти, білий гольф і білі кросівки.
— Чудово, чи не так? — всміхнувся він.
— Певно, — підтвердив Харрі.
Тронн усміхнувся ще ширше, затулив очі долонею й подивився на небо:
— Схоже, хмари обложні. Чим можу служити?
— Тим, що вирушиш із нами до Управління.
— До Управління? — Він з подивом глянув на них. Тобто спробував зобразити подив. Аж надто театрально він витріщив
очі, та і в голосі прозвучали удавані нотки, чого ніколи не траплялося під час їхніх попередніх бесід. Тон був перебільшено низький, а в кінці раптом різко підвищився: «Управління?». Харрі відчув, що волосся в нього на потилиці заворушилося.
— І негайно, — сказала Беате.
— Саме так, — Тронн кивнув, неначе щойно до нього дійшла якась думка. — Ясна річ, — він попрямував до лавки, де з-під сірого плаща виглядало декілька тенісних ракеток. Підошви його кросівок шаруділи по корту.
— Він себе не контролює, — прошепотіла Беате. — Я надіну на нього наручники.
— Не… — почав було Харрі й схопив її за руку, але вона вже відчинила дверці в огорожі та ступила на корт. Час ніби рапто во розширився,роздувся,точно повітряна подушка автомобіля, і притиснув Харрі до землі так, що він і поворушитися не міг. Крізь сітку він бачив, як Беате схопила пристебнуті до пояса наручники. Він чув шелестіння кросівок Тронна по корту. Тронн ішов дрібними кроками, немов астронавт. Харрі мимоволі засу нув руку в наплічну кобуру під курткою.
— Гретте,я жалкую… — встигла вимовити Беате, коли Тропи підійшов до лавки і просунув руку під сірий плащ. Час раптоио задихав, зіщулюючись і розширюючись в єдиному русі. Харрі обхопив рукоять пістолета, але він знав, що мине ціла вічність, перш ніж він дістане зброю, зарядить її, зніме із запобіжника і прицілиться. Під піднесеною рукою Беате промайнув відбитий сонячний промінь.
— Я також, — сказав Тронн і притиснув до плеча оливково-зелену з воронованою вставкою гвинтівку АС-З. Беате відсахнулася.
— Красунечко, — тихо мовив Тронн, — якщо хочеш прожити ще декілька секунд, стій спокійно і не рипайся.
— Ми помилилися, — Харрі відірвав погляд від пейзажу за вікном і повернувся лицем до присутніх. — Лев не вбивав Стіне Гретте. Її вбив власний чоловік, Тронн Гретте.
Начальник Управління кримінальної поліції та Іварссон припинили бесіду, Мьоллер випростався на стільці, Халворсен перестав записувати, і навіть із лиця Вебера сповзла нудьгуюча маска.
Тривале мовчання нарешті перервав Мьоллер:
— Цей бухгалтер?
Харрі кивнув у бік недовірливих колег, які дивилися на нього.
— Але це неможливо, — мовив Вебер. — У нас запис із «Се-вен-елевен», у нас відбитки пальців на пляшці з-під коли, загалом ніяких сумнівів, що злочинець Лев Гретте, немає.
— І передсмертна записка, — додав Іварссон.
— І якщо я правильно пам’ятаю, Лева Гретте впізнав на відео сам Расколь, — доповнив начальник Управління кримінальної поліції.
— Схоже, справа доволі ясна, — зауважив Мьоллер. — І розкрита.
— Дайте ж мені розповісти, — заперечив Харрі.
— Та вже будь такий люб’язний, — сказав шеф кримінальної поліції.
Хмари продовжували розповзатись і тепер, немов чорна армада, пливли над Акерською лікарнею.
— Не роби дурниць, Харрі, — сказав Тронн. Він приставив дуло гвинтівки до лоба Беате. — Кинь ствол, я знаю, він у тебе в руці.
— А інакше що? —- запитав Харрі й витягнув пістолет із-під куртки.
Тронн тихо засміявся:
— Елементарно. Я застрелю твого напарника.
— Так само, як застрелив свою дружину?
— Вона це заслужила.
— Як це? Тому що Лева вона любила більше, ніж тебе?
— Тому що вона була мені дружина.
Харрі перевів дихання. Беате стояла між ним і Тронном, але спиною до нього, так що він нічого не міг прочитати по її обличчю. Існувало декілька можливостей вийти із ситуації, що створилася. По-перше, можна було спробувати переконати Тронна, що він діє безглуздо і скороспішно, і сподіватися на його розум. Хоча людина, яка взяла з собою на тенісний корт заряд жену гвинтівку Ав-З, поза сумнівом, ретельно продумала, для чого вона їй знадобиться. Варіант два полягав у тому, щоб вико нати вимогу Тронна, кинути пістолет на землю і чекати, поки нім його вб’є. І нарешті, варіант три — спробувати натиснути на Тронна, зачепитися за щось, що змусило б його змінити сної плани. Або навпаки, вибухнути і вистрілити. Перший варіант був безнадійний. Другий міг мати непередбачувані наслідки. 11 у а дій він за третім варіантом, Беате могла чекати доля Елен, і Харрі знав, що цього йому не пережити, навіть якщо він сам залишиться живим.
— Але вона, ймовірно, не бажала залишатися тобі дружиною, — сказав Харрі. — Ось що насправді сталося?
Тронн поклав палець на спуск, і Харрі зустрів його погляд із-за плеча Беате. Харрі автоматично почав рахувати про себе. Тисяча один. Тисяча.
— Вона думала, що може отак запросто кинути мене, — тихо мовив Тронн. — Мене — який дав їй усе, — він засміявся. — Віддала перевагу наді мною чоловікові, який ніколи нічого ні для кого не зробив, який вважав життя суцільним днем народження, де всі подарунки призначені йому. Лев не крав. Просто він не міг прочитати записки на різдвяних подарунках. — Вітер змів залишки його сміху, немов крихти печива зі столу.
— Наприклад, від Стіне Тронну, — припустив Харрі.
Тронн заморгав:
— Вона сказала, що любить його. Любить. Такого я від неї навіть у день весілля не почув. «Мені добре з тобою», — ось що вона сказала. їй було добре зі мною. Тому що я зробив їй стільки добра. Але любила вона його, а він тільки й умів, що сидіти на краю даху та теліпати ногами в очікуванні оплесків. Ось чого він чекав від життя — оплесків.
Вони стояли на відстані менше шести метрів, і Харрі побачив, як у Тронна побіліли кісточки пальців, що стискали ствол гвинтівки.
— А тобі ні, Тронне, тобі оплески не потрібні, вірно я розумію? Ти свої перемоги святкував у тиші. Наодинці. Як того разу на пішохідному містку.
Тронн випнув нижню губу:
— Визнай, що повірили мені.
— Так, ми вірили тобі, Тронне. Ми вірили кожному твоєму слову.
— Де ж тоді стався прокол?
— Беате перевірила банківські рахунки Тронна і Стіне Грет-те за останні півроку, — вів далі Харрі.
Беате підняла цілий стос папірців, аби присутні могли переконатися в цьому.
— Вони обоє переводили гроші на рахунок туристичної фірми «Бразтур», — сказала вона. — Турфірма підтвердила, що Стіне Гретте в березні замовила на липень тур у Сан-Паулу, а Трони Гретте виїхав туди ж через тиждень після неї.
— Це загалом відповідає тому, що Тронн Гретте повідомив нам, — сказав Харрі. — Дивно тільки, що, за словами керівника філії Клементсена, Стіне збиралась у відпустку на Тенеріфе. І що Тронн Гретте замовив і викупив квиток у день від їзду. Як їй* схоже, що вони хотіли разом провести відпустку і відсвяткува ти десятиліття весілля, вірно?
У залі настала така тиша, що стало чути шум холодильника, який увімкнувся в кімнаті навпроти.
— Зате, здається, це дуже нагадує дружину, що повідомила всіх, де вона збирається провести відпустку, і чоловіка, що дав но вже запідозрив недобре, перевіривши виписки з її банків ських рахунків і не знайшовши підтвердження «Бразтура» щодо Тенеріфе. Тоді він подзвонив у фірму, дізнався назву готелю, де зупинилася дружина, і вирушив услід за нею, щоб повернути м додому.
— І що далі? — запитав Іварссон. — Він застукав її з чорно мазим?
Харрі похитав головою:
— Гадаю, він узагалі її не знайшов.
— Ми перевірили — вона в цьому готелі не була, — пояснила Беате. — А Тронн повернувся до Осло раніше за неї.
— Крім того, Тронн у Сан-Паулу зняв зі своєї кредитки тридцять тисяч крон. Спершу він стверджував, що купив перстень із діамантом, а потім — що дав ці гроші Леву, оскільки той був на нулі. Але я майже впевнений, що ні те, ні інше не відповідає дійсності. Здається, цими грошима він сплатив зовсім за інший товар, яким Сан-Паулу славиться ще більше, ніж ювелірними прикрасами.
— І що ж це за товар? — запитав Іварссон, явно роздратований нестерпною паузою.
— Замовлене вбивство.
Харрі хотілося ще більше продовжити паузу, але по очах Беате він зрозумів, що вона стає занадто театральною:
— Коли Лев восени приїхав у Осло, він сам сплатив за поїздку. Він зовсім не був на мілині й не збирався грабувати банк. Він приїхав, аби забрати Стіне з собою до Бразилії.
— Стіне? — вигукнув Мьоллер. — Дружину власного брата?!
Харрі кивнув. Присутні обмінялися поглядами.
— І Стіне думала переїхати до Бразилії, нікого не попередивши? — продовжив Мьоллер. — Ні батьків, ні друзів? І навіть з роботи не звільнившись?
— Що ж, — сказав Харрі, — якщо ти вирішив пов’язати своє життя з грабіжником, якого розшукують і поліція, і, так би мовити, колеги по цеху, ти ж не почнеш видавати свої плани або свою нову адресу. Тільки одній людині вона все розповіла — Тронну.
— Останньому, кому варто було про це розповідати, — додала Беате.
— Вона, напевно, дуАмала, що добре його вивчила за тринадцять років спільного життя. — Харрі підійшов до вікна. — Цього чутливого, доброго і забезпеченого бухгалтера, який так сильно її любив. А зараз давайте я трохи поміркую про те, що відбувалося далі.
Іварссон пирхнув:
— А до цього чим ти тут займався?
— Коли Лев приїхав у Осло, Тронн із ним зв’язався. Сказав, що вони люди дорослі й брати і їм слід усе обговорити. Лев із радістю й полегшенням погодився. Але він справедливо побоювався з’являтись у місті, й вони домовилися зустрітись у Дісенгренді, поки Стіне була на роботі. Тронн по-доброму зустрів Лева, сказав, що спершу ця історія його пригнічувала, але тепер образа пройшла і він радий за них обох. Він поставив на стіл дві пляшки коли, і вони почали обговорювати практичні деталі. Леи дав Тронну свою секретну адресу в Дажуді, щоб той міг пере слати Стіне пошту, вихідну допомога і все таке інше. Йдучи, Лев, звичайно, і подумати не міг, що видав Тронну інформацію, якої бракувало для здійснення плану, задуманого ним іще в Сам Паулу.
Харрі помітив, що Вебер почав поволі кивати.
— Настав день ікс. Ранок п’ятниці. Ввечері Стіне разом і » Левом мала летіти до Лондона, а звідти наступного дня — до Бразилії. Тур замовлено через «Бразтур», а квиток її супутпи ка виписано на ім’я Петера Бернтсена. Упаковані валізи зали шились удома, а Стіне і Тронн, як завжди, пішли на служ(>у
О другій годині Тронн покинув своє робоче місце й попри мував до фітнес-центру на Спурвейс-гате. Там він розплати п ся карткою за годину занять сквошем, який заздалегідь замо вив, і заявив, що не зміг знайти партнера. Тим самим одна частина алібі опинилась у нього в кишені — чек про оплату, зареєстровану о чотирнадцятій тридцять чотири. Тоді він говорить, що замість сквоша хотів би позайматися в тренажерному залі, і прямує до роздягальні. Там у цей час дня завжди багато народу, хтось іде, хтось приходить. Він заходить із сумкою до кабінки туалету, переодягається в комбінезон і, щоб приховати його, надягає щось поверх, найімовірніше плащ. Він трохи перечікує, поки, за його розрахунками, покинуть роздягальню ті, хто бачив, як він заходив до кабінки, надягає сонцезахисні окуляри, бере сумку, швидко й непомітно виходить із роздягальні й проскакує повз стойку адміністрації. Припускаю, що він іде в бік Стенспаркена, а потім угору по Пілестреде, де робочий день на будмайданчику закінчується
О третій годині. Він пробирається на майданчик, стягує плащ, надягає на голову підвернуту лижну маску, а зверху, щоб приховати її, кашкет. Потім піднімається на горб і повертає ліворуч на Індастрі-гате. На розі з Бугстадвеєн він заходить до «Севен-елевен». Він уже був там кілька тижнів тому і перевірив, під яким кутом установлені камери стеження. Замовлений ним контейнер уже на місці. Таким чином, мізансцену для старанних сищиків підготовлено, адже він знає, що вони перевірять усе, що в ці хвилини зафіксують камери в магазинах
1 на заправках поблизу від філії банку. Він розігрує цей спектакль для нас, адже ми не бачимо його обличчя, зате дуже виразно бачимо, як він п’є із пляшки, не надягаючи рукавичок, кладе її до пластикового пакета, так що і він і ми впевнені, що відбитки не змиє можливий дощ, і опускає пакет у зелений контейнер, який вивезуть звідти ще нескоро. Він, звичайно, злегка переоцінював рівень нашого професіоналізму ще до того, як цей доказ розсипався на порох, проте йому пощастило. Деталі, що їх нашукала Беате, дозволили нам дійти висновку, що у Тронна залізне алібі. Адже ми знайшли вирішальні, непохитні докази проти Лева.
Харрі зупинився. В очах колег, які сиділи перед ним, читався легкий подив.
— Із цієї пляшки Лев пив, коли був у брата в Дісенгренді, —- продовжив Харрі. — Або в іншому місці. Тронн її і зберіг саме з цією метою.
— Боюся, ти забув одну деталь, Холе, — незадоволено пробурмотів Іварссон. — Ви ж самі говорите, що грабіжник був без рукавичок, коли хапався за пляшку. Якщо йдеться про Тронна Гретте, значить, і його відбитки залишилися.
Харрі кивнув у бік Вебера.
— Клей, — коротко кинув старий служака.
— Що-що? — шеф кримінальної поліції повернувся до Вебера.
— Відомий у середовищі грабіжників трюк. Вони злегка обмазують клеєм «Carlson» кінчики пальців, клей засихає — і готово: ніяких відбитків.
Начальник кримінальної поліції похитав головою:
— І де ж цей, як ви його називаєте, бухгалтер таких фокусів навчився?
— У нього старший брат — один із найдосвідченіших грабіжників у Норвегії, — пояснила Беате. —- Він напам’ять вивчив методи та манеру Лева. Той, наприклад, зберігав удома в Дісенгренді відеозаписи своїх власних злочинів. Він настільки вникнув у найдрібніші деталі роботи брата, що навіть Расколь упізнав у грабіжнику на відео Льва. До того ж завдяки зовнішній схожості братів і комп’ютерна обробка відеоматеріалів показала, що грабіжником міг бути Лев.
— Тьху-ти чорт! — вирвалося раптом у Халворсена. Він нахилив голову і перелякано подивився на Б’ярне Мьоллера, але той сидів із розкритим ротом, утупивши порожній погляд у якусь точку перед собою, немов йому куля лоб пробила.
— Ти не кинув цістолет, Харрі. Може, поясниш чому?
Харрі прагнув дихати рівно, хоча серце давно вже билося як
скажене. Приплив кисню до мозку — ось що зараз найважливіше. Він прагнув не дивитися на Беате. Пориви вітру звивали пасма її білястого тонкого волосся. М’язи на тоненькій шийці зарухались, і плечі почали тремтіти.
— Елементарно, — відповів Харрі. — Ти вб’єш нас обох. Чи у тебе є пропозиція трохи краща?
Тронн засміявсь і приклався щокою до зеленого приклада гвинтівки.
— А як щодо такої пропозиції, Харрі: у тебе двадцять п’ять секунд, аби обдумати всі можливі варіанти й покласти зброю на землю.
— Як завжди, двадцять п’ять секунд?
— Саме так. Ти, напевно, пам’ятаєш, як швидко вони проходять. Отже думай швидше. — Тронн відступив на крок назад.
— А ти знаєш, чому в нас з’явилася думка, що Стіне знала грабіжника? — крикнув Харрі. — Тому що ви стояли близько одне до одного. Набагато ближче, ніж зараз із Беате. Як не дивно, але навіть коли йдеться про життя і смерть, люди прагнуть не порушувати гідність сторонньої людини. Хіба це не дивно?
Тронн підвів дулом підборіддя Беате:
— Чи не будеш ти така ласкава, Беате, порахувати за нас? — У голосі його знову прозвучали театральні нотки. — Від одного до двадцяти п’яти. Не дуже швидко, але й і не дуже поволі.
— Я хочу дізнатися про одну річ, — сказав Харрі. — Що вона сказала тобі в останню мить перед пострілом?
— Ти і справді хочеш знати це, Харрі?
— Так, хочу.
— Тоді скажу на рахунок «два». Один.
— Рахуй, Беате!
— Один, — сухим шепотом вимовила Беате. — Два.
~ Стіне безповоротно підписала собі та Леву смертний вирок, — сказав Тронн.
— Три.
— Вона сказала, що я можу вбити її, але просила пощадити брата.
Харрі відчув, як у нього перехопило горло й пальці, що стискали рукоять пістолета, трохи ослабили хватку.
— Чотири.
— Інакше кажучи, він застрелив би Стіне незалежно від того, скільки часу завідувач перекладав гроші в сумку? — запитав Халворсен.
Харрі сумно кивнув.
— Оскільки ти все знаєш, може, розповіси, яким маршрутом він із місця злочину йшов? — запитав Іварссон. Він спробував надати голосу глузливих, їдких ноток, але в ньому дуже явно прозвучало роздратування.
— Ні, але припускаю, що повертався він тим же шляхом. Угору по Індастрі-гате, потім по Пілестреде, потім зайшов на будівельний майданчик, де стягнув із себе лижну маску і приліпив літери «Поліція» на спину комбінезона. До фітнес-центру він повернувся в кашкеті й сонцезахисних окулярах, абсолютно не ховаючись від обслуговуючого персоналу — адже вони не могли впізнати його. Він попрямував просто до роздягальні, переодягнувся в тренувальний костюм, у якому прийшов до центру з роботи, змішався з натовпом у тренажерному залі, трохи покрутив педалі на велотренажері, можливо, кілька разів підняв штангу. Потім він прийняв душ і повідомив адміністратора, що в нього вкрали ракетку для сквоша. Дівчина, яка прийняла заяву, точно зареєструвала час звернення —- шістнадцята нуль дві. Алібі було забезпечене, він вийшов на вулицю, почув завивання сирен і вирушив додому. Ось приблизно так.
— А я ніяк не втямлю, навіщо йому фокус із поліцейською наклейкою знадобився, — сказав шеф кримінальної поліції. — Ми ж комбінезонами не користуємося.
— Елементарний психологічний трюк, — пояснила Беате і зашарілася, побачивши, що шеф кримінальної поліції здивовано підвів брову. — Я маю на увазі… елементарний не в тому сенсі… ну, як очевидний.
— Продовжуй, — попросив начальник кримінальної поліції.
— Тронн Гретте, певна річ, розумів, що поліція розшукуватиме всіх, хто з’являвся в цьому районі в комбінезоні. Тому йому треба було якось виділити свій комбінезон, щоб поліція відразу ж відкинула версію про причетність до справи поміченого в центрі невідомого. А слово «поліція» більше всього впадає у вічі.
— Цікаве твердження, — в’їдливо посміхнувся Іварссон і підпер підборіддя двома пальцями.
— Вона має рацію, — заперечив начальник кримінальної поліції. — В усіх у нас, хай і невеликий, присутній страх перед представниками влади. Продовжуй, Льонн.
— Але для стовідсоткової впевненості він сам виступив у ролі свідка і за власним почином розповів нам, що бачив біля тренажерного залу людину в комбінезоні зі словом «Поліція» на спині.
— Що само по собі, зрозуміло, геніальним не назвеш, — додав Харрі. — Він розповів про це, неначе не розумів, що наклейка виводить ту людину з кола підозрюваних. Хоча, звичайно, цей хід зміцнив нашу віру в правдивість його свідчень, адже він добровільно видав факт, який, із його точки зору, міг навести нас на думку, чому він опинився на шляху відходу вбивці.
— Що-що? — запитав Мьоллер. — Повтори ще раз. Повільніше.
Харрі перевів подих.
— А втім, біс із ним, — сказав Мьоллер. — У мене голова розколюється.
— Сім.
— Але ти не виконав її прохання, — сказав Харрі. — Не пощадив свого брата.
— Звичайно ні, — відповів Тронн.
— Він знав, що це ти вбив її?
— Я мав задоволення особисто його повідомити. По мобільному телефону. Він сидів в аеропорту Гардермуен і чекав її. Я сказав, що коли він не сяде на цей рейс, я і його прикінчу.
— І він повірив, коли почув, що це ти вбив Стіне?
Тронн розсміявся:
—- Лев знав мене. І не сумнівався ні секунди. Він сидів у кімнаті відпочинку для пасажирів бізнес-класу і читав телетекст про пограбування, а я посвячував його в деталі. Він вимкнув телефон, коли, як я почув, оголосили посадку на його рейс. На його із Стіне рейс. І привіт! — Він приставив дуло гвинтівки до лоба Беате.
— Вісім.
— Він, напевно, вірив, що буде там у цілковитій безпеці? — запитав Харрі. — Адже він не знав, який контракт та уклав у Сан-Паулу.
— Лев — грабіжник, але легковірний хлопець. Не слід було йому давати мені свою секретну адресу в Дажуді.
— Дев’ять.
Харрі прагнув відключитися від монотонного рахунку Беате.
— І ти відправив кілерові вказівки. Разом із передсмертною запискою, написаною тим же почерком, що і шкільні твори.
—Ти диви, — вдавано здивувався Тронн. — Відмінна робота, Харрі. Одна тільки помилочка — лист-то я ще до пограбування відіслав.
— Десять.
— Гаразд, — сказав Харрі. — Кілер теж свою роботу виконав на відмінно. Все мало такий вигляд, ніби Лев дійсно повісився. Ось тільки історія з відрізаним мізинцем трохи збивала з пантелику. Це що, доказ виконання контракту?
— Скажімо так, мізинець легко поміщається у звичайному поштовому конверті.
— Він не знав, що ти, Тронне, вигляду крові не переносиш?
— Одинадцять,
Крізь свист вітру Харрі почув далекий гуркіт грому. Навколо корту і на вулицях було зовсім порожньо, немов усі люди позабиралися в сховище перед лихом, яке невідворотно насувається.
— Дванадцять.
— А чом би тобі просто не здатися? — крикнув Харрі. — Чи вважаєш, це безнадійно?
Тронн засміявся:
— Звичайно, безнадійно. Але в цьому-то і вся фішка. Ніякої надії. Нічого втрачати.
— Тринадцять.
— Ну і які плани, Тронн?
— Плани? У мене два мільйони крон після пограбування, і я планую прожити довге — й, може, щасливе — життя в еміграції. Щоправда, від’їзд доведеться дещо прискорити, але я і до цього підготувавсь. У мене машина стоїть напоготові з моменту пограбування. Отже вибирайте — або я вас прикінчу, або наручниками до огорожі пристебну.
— Чотирнадцять.
— Ти ж знаєш, що цей фокус не пройде, — сказав Харрі.
— Повір мені, я знаю силу-силенну способів, як зникнути. Лев ними користувався. Двадцять хвилин фори — ось усе, що мені потрібно. За цей час я двічі зміню засіб пересування й документи. У мене чотири машини й чотири паспорти на шляхи проходження та хороші зв’язки. Наприклад, у Сан-Паулу. Двадцять мільйонів жителів — спробуй відшукай!
— П’ятнадцять.
— Твій напарник скоро помре. Що ти вирішив?
— Ти дуже багато розбовкав, — відповів Харрі. — Отже вб’єш нас у будь-якому разі.
— Шанс виплутатися у тебе ще є. Які будуть пропозиції?
— Ти помреш раніше за мене, — сказав Харрі й зарядив пістолет.
— Шістнадцять, — прошепотіла Беате.
Харрі закінчив свій виступ.
— Забавна теорія, Холе, — оцінив його Іварссон. — Особливо хід із бразильським кілером мені сподобався. Вельми… — він оголив свої дрібні зуби в тонкій усмішці, — екзотично. А ще в тебе що-небудь є? Докази, наприклад?
— Почерк у передсмертній записці.
—- Ти ж тільки-но сказав, що він не відповідає почерку Тронна Гретте.
— Вірно, його звичайному почерку не відповідає. Але у творах…
— А в тебе є свідки, що Тронн їх писав?
— Немає, — відповів Харрі.
Іварссон аж застогнав:
— Іншими словами, в тебе немає жодного неспростовного доказу в справі про вбивство.
— Про навмисне вбивство, — тихо сказав Харрі й подивився на Іварссона. Краєм ока він помітив, що Б’ярне Мьоллер зніяковіло втупився в підлогу, а Беате у відчаї заламала руки. Начальник кримінальної поліції кашлянув.
Харрі зняв пістолет із запобіжника.
— Ти що там робиш? — Тронн примружився і так ткнув стовбуром гвинтівки, що голова у Беате відкинулася назад.
— Двадцять один, — простогнала вона.
— Але хіба це не полегшення? — запитав Харрі. — Коли ти нарешті розумієш, що тобі нічого втрачати? Тепер легко зробити вибір.
— Ти блефуєш?
— Невже? — Харрі приставив дуло пістолета до своєї лівої руки й натиснув на спуск. Пролунав гучний і різкий постріл. Десяту частку секунди по тому він відбився луною від стін найближчих висоток. Тронн втупився в Харрі. Вірніше, на рвану дірку в його шкіряній куртці, з якої вилетів жмут вовняної підкладки, тут же звіяний вітром. З дірки закапало. Важкі червоні краплі глухо, немов звук годинника, що відлічує час, падали на землю і зникали в червоному ґрунті з тьмяною травою.
— Двадцять два.
Крапель ставало все більше й більше, і падали вони все частіше й частіше* так що здавалося, ніби стукає метроном, який набирає швидкість. Харрі підняв пістолет, направив його в один із квадратиків металевої сітки і прицілився:
— Отакий вигляд має моя кров, Тронне, — сказав він так тихо, що навряд чи був почутий. — Подивимося на твою?
У цю мить хмари закрили сонце.
— Двадцять три.
Темна тінь, немов падаюча стіна, накрила із заходу простір перед рядними будинками, а потім і самі будинки, і висотки, і червоний корт, і тих трьох, які стояли на ньому. Температура теж упала. Так різко, ніби темна стіна не тільки відрізала джерело світла та тепла, але й сама виділяла холод. Проте Тронн ніяк на це не відреагував. Він відчував лише короткий швидкий пульс Беате і бачив тільки її бліде обличчя, що нічого не виражало, та дуло пістолета поліцейського, що дивилося на нього, мовби чорне, око, що нарешті знайшло те, що довго шукало: цей погляд уже просвердлив його, розклав на клітинки, виявив його суть. Удалині прогуркотів грім. Але він нічого не чув, окрім стукоту крапель крові, що падали на землю. Поліцейський був відкритий, і його вміст витікав назовні. Разом із кров’ю з нього йшли біль і життя, плямкаючи в траві, мовби кров не була мертвою — вже мертва, вона догорала у ґрунті. І Тронн відчував, що навіть коли заплющить очі й заткне вуха, то, як і раніше, чутиме шум його крові, як вона співає, тисне на барабанні перетинки, наче прагне вирватися назовні.
Немов потуги, він відчув напад нудоти, буцім у ньому був зародок, готовий народитися через рот. Глитнув слину, але всі його залози так активно виробляли рідину, що всередині в нього утворився тугий клубок, із яким він уже не міг упоратися. Все навколо раптом попливло в нього перед очима. Він зіщулився, спробував сховатися за жінкою-поліцейським, але вона була дуже мала, прозора, наче захищала його зараз крепова завіска, що тремтіла на вітрі. Він ухопився за гвинтівку, немов не він тримав її, а навпаки, притиснув палець до спускового гачка, але не натиснув на нього. Йому треба було дочекатися. Чого? Поки угамується страх? Щоб усе усталилось? Але як воно могло усталитися, якщо порошинки буття крутилися навколо в якомусь скаженому ритмі й заспокоїти їх можна було, тільки притиснувши до дна. Все перебувало у вільному падінні з тієї самої секунди, коли Стіне повідомила про свій від’їзд, і шум крові у вухах лише нагадував, що швидкість падіння все збільшувалася. Щоранку він прокидався з думкою, що він уже звик до цього стану, що страх нарешті залишить його, що біль пережитий. Але все було не так. І він уже сам прагнув на дно, щоб дожити до того дня, коли в будь-якому разі перестане боятися. І ось тепер, коли він нарешті побачив під собою дно, страх охопив його з іще більшою силою. Ландшафт по інший бік сітки помчав йому назустріч.
— Двадцять чотири.
Беате скоро закінчить рахунок. Сонце світило їй в обличчя, вона стояла у відділенні банку в Рюєні, денне світло сліпило очі, і все навколо здавалося білим і важким. Батько стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав. Звідкись почувся крик матері, але вона була далеко, як завжди далеко. Беате рахувала картини минулого, що проносилися перед очима, літні канікули, поцілунки, невдачі. Багато чого дивувало її, хоч де б вона бувала. Вона згадувала обличчя, Париж, Прагу, усмішку під чорним чубком, незграбне освідчення, важке дихання, страх: а це боляче? І ще ресторан у Сан-Себастьяні — грошей у неї не вистачало, але вона все ж таки замовила столик. Так, може, їй слід бути вдячною, незважаючи ні на що?
Від цих думок вона прокинулася, коли Тронн приставив до її лоба гвинтівку. Картини минулого зникли, й на екрані залишилася тільки біла тріскуча заметіль. І вона задалася питанням: чому батько просто стояв поруч із нею, чому ні про що її не просив? Він ніколи ні про що її не просив. І вона ненавиділа його за це. Невже він не розумів, що її єдиним бажанням було зробити щось для нього, все що завгодно? Вона пройшла весь його шлях, але коли знайшла грабіжника, вбивцю, що зробив її матір удовою, і зібралася помститися за батька, за них обох, він просто стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав, і тоді вона відступилася.
А ось тепер вона стоїть там, де стояв він. І всі ті, кого вона бачила на відеозаписах пограбувань зі всіх кінців світу, просиджуючи ночами в «Камері тортур» і прагнучи уявити собі, про що вони думають. Тепер вона опинилася на їх місці, але відповіді на своє питання так і не знаходила.
Потім хтось вимкнув світло, сонце пропало, і вона затремтіла від холоду. І ось у цій-то темряві вона знову прокинулася. Немов би минулого разу прокинулась уві сні. І вона знову почала рахувати. Але тепер вона рахувала ті місця, де не бувала, людей, яких ніколи не зустрічала, не виплакані нею сльози і не вимовлені дотепер слова.
— Так, — сказав Харрі, — у мене є ось цей доказ. — Він дістав аркуш паперу і поклав його на довгий стіл.
Іварссон і Мьоллер, одночасно нахилившись, ледве не зіткнулися лобами.
— Це ще що? — гаркнув Іварссон: — «Прекрасний день»!
— Так, писанина, — пояснив Харрі. — У блокноті в психіатричній лікарні Геуста. Ми з Льонн були присутні при цьому і можемо засвідчити, що це рука Тронна Гретте.
— Ну і що?
Харрі подивився на присутніх. ПотіхМ повернувся до них спиною і поволі підійшов до вікна:
— А ви бачили свої випадкові записи, коли писали, думаючи про щось інше? Вони багато що можуть про вас сказати. Тому я й узяв тоді цей папірець, подумав, може, в цьому і є якийсь сенс. Спочатку нічого не виходило. Адже якщо в тебе щойно вбили дружину, а ти сидиш у закритому психіатричному відділенні й весь час пишеш тільки «Прекрасний день», то або ти повний божевільний, або пишеш зовсім не те, що думаєш. Але тут я дещо зрозумів.
Місто було блідо-сіре, немов стомлений старий, але сьогодні сонце висвітило трохи ще не вицвілих фарб. «Мовби остання усмішка перед прощанням», — подумав Харрі.
— «Прекрасний день», — продовжив він. — Це не думка, не коментар, не твердження. Це заголовок. Заголовок твору, які пишуть школярі в молодших класах.
За вікном пролетів горобець.
— Тронн Гретте не обдумував текст, він писав машинально. Так само, як у дитинстві, коли вчився писати новим почерком. Жан Хуе, графолог із криміналістичної лабораторії, підтвердив, що ці два слова, передсмертну записку та шкільні твори написано однією рукою.
Здавалося, ніби плівку заїло і на екрані застиг один кадр. Ніхто не ворухнувся, ніхто не вимовив ані слова, тільки з коридору доносилося розмірене клацання ксерокса.
Нарешті сам Харрі, повернувшись до присутніх, порушив тишу:
— Судячи з настрою присутніх, нам із Льонн пора з’їздити за Тронном Гретте і почати довгий-довгий допит.
— Чорт-чорт-чорт! — Харрі прагнув рівно тримати пістолет, але від болю в нього паморочилось у голові, та й пориви вітру заважали зберігати рівновагу. Вигляд крові подіяв на Тронна саме так, як Харрі й сподівався, і була мить, коли Харрі міг вистрілити, не ризикуючи зачепити Беате. Але він забарився, і тепер Тронн розташовувався за Беате так, що Харрі бачив лише частину його голови та плеча. Вона схожа, він ясно бачив це зараз, Господи, як вона схожа! Харрі сильно примружився, щоб знову зловити їх у фокус. Новий порив вітру був такої сили, що здійняв підлоги плаща на лавці. І на мить здалося, ніби хтось, одягнений в сам тільки пильовик, пробіг кортом. Харрі розумів, що насувається катастрофа і що ці повітряні маси, гнані стіною дощу, — останнє попередження. Навколо зробилося темно, ніби раптово настала ніч, дві фігури перед ним злилися в одну, і в ту ж мить вибухнула злива, по землі застукали великі важкі краплі.
— Двадцять п’ять, — сказала Беате несподівано гучним і ясним голосом.
У проблиску світла Харрі побачив Їхні тіні на червоному ґрунті. Гуркіт, що пролунав наступної миті, оглушив його, немов законопативши вуха. Одне тіло відокремилося від іншого і навзнаки впало на землю.
Харрі опустився на коліна і почув свій крик:
— Елен!
Він побачив, що фігура, яка залишилася на ногах, розвернулась і попрямувала в його бік із гвинтівкою в руках. Харрі почав прицілюватись, але струмені дощу, що стікали по обличчю, засліплювали його. Він примружився і знову прицілився. Він більше нічого не відчував, ні болю, ні холоду, не відчував ні печалі, ні торжества, зовсім нічого. І не було ніякого сенсу в тому, що відбувається, все повторювалося, ніби у вічній мантрі — життя, смерть, воскресіння, життя, смерть. Він злегка натиснув на спусковий гачок і прицілився.
— Беате?! — прошепотів Харрі.
Вона ногою відчинила дверці в огорожі й шпурнула гвинтівку АЄ-З Харрі.
— Що… сталося?
— Сетесдальська трясучка, — сказала вона.
— Сетесдальська трясучка?
— Він просто навзнак звалився, бідолаха. — Вона показала йому праву руку. Дощ змив кров, що сочилася з двох ранок на кісточках пальців. — Я чекала тільки чого-небудь, що могло б відвернути його увагу. А цей гуркіт грому так його налякав, що він знепритомнів. Та й ти, схоже, теж.
Вони подивилися на мляве тіло, що лежало на лівому боці корту.
— Ти допоможеш мені з наручниками, Харрі? — Її світле волосся налипло на обличчя, але вона цього не помічала. Вона всміхалася.
Харрі підвів обличчя назустріч дощовим струменям і заплющив очі.
— Боже всемогутній, — пробурмотів він, — відпусти цю бідну душу на волю не раніше дванадцятого липня дві тисячі двадцять першого. Будь такий милостивий.
— Харрі?
Він розплющив очі:
-Що?
— Якщо йому виходити на волю дві тисячі двадцять першого року, нам слід перепровадити його в Управління негайно.
— Та я не про нього, — сказав Харрі й підвівся з колін. — Я про себе. Мені того дня на пенсію виходити.
Він обняв її рукою за плечі й усміхнувся:
— Ах ти, сетесдальська трясучко.
Другого тижня в грудні знову повалив сніг. І цього разу зима взялася за справу серйозно. Завірюха кружляла навколо будинків, і в новинах обіцяли нові опади. У середу в другій половині дня відбулося зізнання. Тронн Гретте розповів прокуророві, як він спланував, а потім і здійснив убивство своєї дружини.
Сніг падав усю ніч, і наступного дня він зізнався і в тому, що замовив свого брата. Чоловік, якому він заплатив за вбивство, назвався Ель Охо. Охо, не мав адреси і щотижня міняв прізвисько та номер мобільного телефону. Тронн бачився з ним усього лише раз на одній із парковок у Сан-Паулу, де вони й обговорили всі деталі. Ель Охо отримав п’ятнадцять тисяч доларів у завдаток, решту Тронн у паперовому пакеті поклав у комірку камери схову в терміналі Т’єті. Вони домовилися, що Тронн пришле кілерові передсмертну записку в поштове відділення в Кампус Белус, муніципалітет на південь від центру, а ключ від комірки — туди ж після отримання мізинця Лева.
Єдиний раз за час довгих допитів виникла кумедна ситуація, коли на запитання, яким чином звичайний турист зумів вийти на професійного кілера, Тронн відповів, що це далося йому набагато легше, ніж домогтися приходу водопровідника в Норвегії. Проте аналогія виявилася невипадковою.
— Мені про це якось Лев розповів, — повідав Тронн. — Вони вміщують свої контактні телефони під рубрикою ріошего поряд із пропозиціями сексуальних послуг у газеті «Фолья де Сан-Паулу».
— Плум… як там далі?
— Ріошего. Водопровідник.
Халворсен передав цю мізерну інформацію до бразильського посольства, співробітники якого утрималися від уїдливих зауважень і ввічливо пообіцяли зробити все від них залежне.
Гвинтівка Ав-3, якою Тронн користувався в момент пограбування, належала Леву і зберігалася на горищі в Дісенгренді. Але її походження встановити не вдалося, оскільки серійні номери виявилися збитими.
Різдвяний вечір для консорціуму страхових товариств «Нордеа» настав раніше належного, адже всі вкрадені на Бугстадвеєн гроші до єдиної крони було знайдено в багажнику машини Тронна.
Ішли дні, йшов сніг, і продовжувалися допити. У п’ятницю в другій половині дня, коли всі вже добряче натомилися, Харрі запитав Тронна, чому його не вивернуло, коли він убив свою дружину пострілом у голову — адже він не виносить вигляду крові? Тронн довго дивився в об’єктив відеокамери в кутку. А потім просто похитав головою.
Але коли допит закінчився й вони поверталися по «Кишці» в камеру попереднього ув’язнення, він раптом обернувся:
— Кров, Харрі, різна буває.
У вихідний Харрі, сидячи на стільці біля вікна, спостерігав, як Олег із сусідськими хлопчаками будує сніжну фортецю в саду перед дерев’яною віллою. Ракель запитала, про що він думає, але Харрі на запитання не відповів, а замість цього запропонував прогулятися. Вона наділа вушанку і рукавички. Коли вони йшли повз Холменколлен, Ракель запитала, чи не запросити їм батька та сестру Харрі до неї додому на Різдво.
— Адже, окрім нас, нікого більше не буде, — сказала вона
і стиснула йому руку.
У понеділок Харрі та Халворсен повернулися до справи Елен. Вони почали із самого початку. Опитали відомих їм уже свідків, знову прочитали колишні рапорти, перевірили інформацію від агентів і виявлені ще тоді сліди. Як з’ясувалося, що вели в нікуди.
— У тебе є адреса того, хто бачив Сверре Ульсена разом із одним типом у червоній машині на Грюнерльокка? — запитав Харрі.
— Квінсвік. Він зареєстрований за адресою батьків, але ми його там навряд чи застанемо.
Увійшовши до піцерії Херберта, Харрі не плекав особливих надій щось довідатися про Роя Квінсвіка. Але поставивши кухоль пива одному хлопчакові з логотипом Національного Альянсу на футболці, він почерпнув вельми важливу інформацію про те, що обов’язок зберігати таємницю на Роя більше не поширюється, позаяк нещодавно він кинув своїх колишніх дружків. Рой, мабуть, зустрів дівчину-християнку і втратив віру в нацизм. Ніхто не міг повідомити її ім’я або адресу, за якою Рой нині мешкає, але хтось начебто бачив його, коли він виспівував псалми серед членів Філадельфійської общини.
Завірюха намела замети, і на центральних вулицях заметушилися снігоприбиральні машини.
Жінку, в яку стріляли під час пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені, виписали з лікарні. На фотографіях у «Даґбладет» вона показувала пальцем на те місце, куди ввійшла куля, і, приклавши два пальці до грудей, позначила відстань до серця. Як було написано в газеті, тепер вона збиралася весело зустріти Різдво вдома з чоловіком і дитиною.
На тому ж тижні в середу о десятій ранку Харрі обтупав сніг із черевиків і постукав у двері конференц-залу № 3 Управління поліції.
— Заходь, Холе, — почув він громовий голос судді Вальдерхауга, керівника комісії Служби внутрішньої безпеки поліції, що розслідує інцидент із стріляниною в районі Пакгаузу. Харрі сів на стілець перед зборами з пяти осіб. Окрім судді Вальдерхауга, до групи входили прокурор, два слідчі, жінка й чоловік, і адвокат Ула Лунде, відважний, але здатний і реально мислячий хлопець, із яким Харрі був знайомий.
— Нам би хотілося до різдвяних відпусток подати висновок прокуророві міста, — почав Вальдерхауг. — Чи не міг би ти по можливості стисло і детально викласти свою позицію в цій справі?
Харрі розповів про свою недовгу зустріч з Альфом Гуннерудом під акомпанемент стукоту клавіатури слідчого, що набирав його свідчення. Коли він закінчив, суддя Вальдерхауг подякував йому, порився в паперах, поки не знайшов потрібний, і подивився на Харрі поверх окулярів.
— Нам би хотілося знати, чи не був ти здивований, почувши, що Гуннеруд направив зброю на поліцейського, виходячи зі свого враження про нього під час вашого короткого рандеву?
Харрі пригадав, про що подумав, побачивши Гуннеруда в під’їзді. Хлопчак, що боїться, що його зараз знову поб’ють. Але ніяк не холоднокровний убивця. Харрі зустрів погляд судді й відповів:
-Ні.
Вальдерхауг зняв окуляри:
— Але ж коли Гуннеруд побачив тебе, він не поліз за зброєю, а вважав за краще втекти. Чому ж, по-твоєму, зустрівши Волера, він змінив тактику?
— Не знаю, — відповів Харрі. — Мене там не було.
— Тобто ти не вважаєш, що це дивно?
— Вважаю.
— Але адже ти щойно сказав, що не здивувався.
Харрі злегка відкинувся на спинку стільця:
— Я вже тривалий час служу в поліції, пане суддя. І мене більше не дивує, що люди здійснюють дивні вчинки. Навіть убивці.
Вальдерхауг знову надів окуляри, і Харрі здалося, що на його зморшкуватому обличчі промайнула легка усмішка.
Ула Лунде кашлянув:
— Як тобі відомо, старшого інспектора Тома Волера було на короткий період усунено від виконання службових обов’язків у зв’язку із затриманням молодого неонациста, що закінчилося подібним же чином.
— Сверре Ульсена, — пояснив Харрі.
— Того разу Служба внутрішньої безпеки не знайшла підстав рекомендувати прокуророві міста порушити кримінальну справу.
— Ви всього тиждень працювали, — сказав Харрі.
Ула Лунде питально подивився на Вальдерхауга. Той кивнув.
— Так чи інакше, — вів далі Лунде, — ми, ясна річ, знаходимо вражаючим факт, що та ж людина знов опинилася в тій же ситуації. Нам відомо, що в поліцейському корпусі сильний дух корпоративної солідарності і співробітникам неприємно ставити колег в незручне становище… е-е… як би це…
— Заклавши їх, — підказав Харрі.
— Що-що?
— Здається, ти слово «закласти» підшукував.
Лунде знову обмінявся поглядами з Вальдерхаугом:
—- Я знаю, що маю на увазі, але ми вважаємо за краще називати це «повідомляти важливу інформацію», щоб правила гри дотримувалися. Ти не згоден, Харрі?
Передні ніжки стільця, на якому сидів Харрі, зі стукотом опустилися на підлогу:
— Та загалом, так. Просто я у термінах не такий сильний, як ти.
Вальдерхауг уже більше не міг приховувати усмішку.
— Не дуже в цьому впевнений, Холе, — сказав Лунде, в якого на губах також з’явилась усмішка. — Добре, що ти згоден зі мною, і позаяк уже ти багато років працював разом із Волером, ми виходимо з того, що ти добре знаєш його характер. Співробітники, з якими ми вже розмовляли, відзначали безкомпромісний стиль поводження Волера з карними злочинцями, а деколи і не тільки з ними. Хіба Том Волер настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда?
Харрі довго дивився у вікно. За сніжною пеленою лише вгадувалися контури Екеберзького кряжа. Але він знав, що кряж на місці. Сидячи за столом у кабінеті Управління, він роками спостерігав його там, і він назавжди там залишиться, зелений улітку, чорно-білий узимку. Його не зрушити з місця, він назавжди буде там, і це просто факт. А найчудовіше у фактах те, що можна не думати, бажані вони чи ні.
— Ні, — сказав Харрі,— Том Волер не настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда.
І якщо хтось із членів комісії звернув увагу, що Харрі трішки виділив слово «безрозсудний», ніхто, в усякому разі, нічого не сказав.
Коли Харрі вийшов до коридору, із стільця біля дверей підвівся Вебер.
— Прошу, наступний, — сказав Харрі. — Це що у тебе?
Вебер підняв пластиковий пакет:
— Пістолет Гуннеруда. Гаразд, піду, хочу скоріше звільнитися.
— М-м, — Харрі вивудив із пачки сигарету. — Незвичайний ствол.
— Ізраїльський, — пояснив Вебер. — «Єрихонг941».
Харрі все дивився на двері, що зачинилися за Вебером, поки
Мьоллер, який проходив повз нього, звернув його увагу на те, що він стоїть із неприкуреною сигаретою в роті.
У забійному відділі було незвичне тихо. Сищики та слідчі спочатку жартували, що Забійник упав у зимову сплячку, а зараз — що дав себе вбити і таємно поховати, щоб стати вічною легендою. Сніг укривав міські дахи, сповзав і знову засипав їх, а димарі спокійно диміли.
Відділи з розкриття вбивств, пограбувань і сексуальних злочинів улаштували спільну зустріч Різдва в їдальні. Б’ярне Мьоллер, Беате Льонн і Халворсен виявилися сусідами по столу. Між ними стояв незайнятий стілець і тарілка з карткою на ім’я Харрі.
— Де він? — запитав Мьоллер і налив вина в келих Беате.
Розшукує одного з приятелів Сверре Ульсена, він, за його словами, бачив Ульсена з якимсь типом у ніч убивства, — відповів Халворсен, намагаючись відкрити пляшку пива одноразовою запальничкою.
— Жах який, — сказав Мьоллер. — Передай йому, що він до смерті допрацюється. Вже на різдвяну-то вечірку можна було викроїти час, не зважаючи ні на що.
— Скажи йому про це сам, — заперечив Халворсен.
— А може, він просто не захотів прийти, — припустила Беате.
Чоловіки подивилися на неї й усміхнулися.
— А що тут такого? — розсміялася Беате. — Ви думаєте, я Харрі не знаю?
Вони випили. З уст Халворсена не сходила усмішка. Він дивився на Беате. Щось — він не міг сказати, що саме, — але щось змінилося в її зовнішності. Востаннє він бачив її в конференц-залі. Але тоді не помітив цієї живинки у неї в очах. А які у неї зараз яскраві губи. Яка постава.
— Харрі віддає перевагу в’язниці над такими заходами, — сказав Мьоллер і повідав, як Лінда з приймальні СПБ витягнула Харрі танцювати. Беате сміялася до сліз. Потім повернулася до Халворсена і схилила голову набік:
— А що ти все дивишся, Халворсене?
Халворсен відчув, як у нього зашарілися щоки, і лише встиг, запинаючись, вимовити невлад «та ні», як Беате з Мьоллером знову розреготалися.
Пізніше увечері він набрався мужності й зважився запросити її на танець. Мьоллер залишився сам, аж поки на місце Беате плюхнувся Іварссон. Він був п’яний і гугнявим голосом почав розповідати, як одного разу з жахом ховався за машиною, що стояла перед філією банку в Рюєні.
— Це було давно, Руне, — втішив його Мьоллер. — Ти був новачок. Та і у будь-якому разі нічого не міг зробити.
Іварссон відкинув голову й довго дивився на Мьоллера. Потім він підвівся й пішов, а Мьоллер подумав, наскільки Іварссон насправді самотній, але сам цього не усвідомлює.
Коли діджеї Лі та Лі закінчили грати «Purple Rain», Беате і Халворсен зіткнулися з однією з танцюючих пар, і Халворсен відчув, як Беате заціпеніла. Він подивився на танцюючого.
— Прошу вибачення, — вимовив глибокий голос. У напівтемряві на обличчі Девіда Хасселхоффа виблискували міцні білі зуби.
Після вечірки взяти таксі виявилося неможливо, і Халворсен запропонував Беате провести її. Вони поплелися на схід, грузнучи в мокрому снігу, і лише за годину дістались її будинку в Уппсалі.
Беате всміхнулась і повернулася до Халворсена:
— Так якщо буде бажання, заходь.
— Із задоволенням, — сказав він. — Дякую.
— Значить, домовилися, — констатувала вона. — Я завтра маму попереджу.
Він побажав їй на добраніч, поцілував у щоку і вирушив у полярний похід у західному напрямі.
Сімнадцятого грудня Норвезьке телеграфне агентство повідомило, що є великий шанс побити двадцятирічний рекорд із кількості опадів, що випали в грудні.
Того ж дня комісія закінчила роботу над поданням у справі Тома Волера.
Комісія не зафіксувала ніяких порушень службових інструкцій і навіть, навпаки, висунула пропозицію заохотити Тома Волера за те, що він діяв абсолютно правильно і зберіг присутність духу у вельми драматичній ситуації. Шеф кримінальної поліції подзвонив начальникові Управління і обережно поцікавився його думкою відносно представлення Тома Волера до нагороди, але оскільки сім’я Альфа Гуннеруда, незважаючи ні на що, належала до найшанованіших у місті — його дядько засідав у міському муніципалітеті, — вони вирішили, що такі дії можуть бути визнані невчасними.
Харрі всього лише коротко кивнув, коли Халворсен повідомив його, що Волер повернувся до виконання службових обов’язків.
Настав Святвечір, і принаймні маленьку Норвегію вкутав різдвяний спокій.
Ракель вигнала Харрі з Олегом із дому, щоб вони не заважали їй готувати різдвяний обід. Повернувшись, вони відразу ж відчули аромат печені зі свинячих реберець. Улав Холе, батько Харрі, приїхав на таксі разом із Сестринцем.
Сестринець захоплювалася будинком, їжею, Олегом, усім. За обідом вони з Ракеллю щебетали, мовби давні подружки, а ось Олег із Улавом, які сиділи один проти одного, відбувалися короткими репліками. Але і вони відтанули, коли прийшов час вручати подарунки, і Олег розкрив великий пакет із записочкою «Від Улава Олегу». У ньому виявилося повне зібрання творів Жуля Верна. Роззявивши рота, Олег почав перегортати один із томів.
— Це він написав той роман про подорож на Місяць, який читав тобі Харрі, — сказала Ракель.
— Тут оригінальні ілюстрації, — підхопив Харрі й показав на малюнок, де капітан Немо стоїть поряд із прапором на Південному полюсі й каже: «Не згадуйте лихим словом! Моя нова держава починається з шестимісячної ночі».
Ці книги стояли на полиці мого батька, — сказав Удав, він був збуджений не менше, ніж Олег.
— Ну і що з того! — вигукнув Олег.
Коли ж Олег обійняв Улава на знак подяки, на обличчі у нього з’явилася збентежена, але тепла усмішка.
Уночі, коли Ракель заснула, Харрі підвівся й підійшов до вікна. Він згадував тих, кого більше не було. Матір, Біргіту, батька Ракелі, Елен і Анну. І тих, хто ще живий. Ейстейна з Уппсали, якому він одного разу подарував на Різдво черевики. Расколя в «Ботсені» і двох милих жінок із Уппсали, що люб’язно запросили Халворсена на пізній різдвяний обід, оскільки той чергував того вечора і не встигав додому в Стейнк’єр до настання Різдва.
Щось сталося нинішнього вечора, він не знав, що саме, але щось змінилося. Він довго дивився на міські вогні й раптом виявив, що сніг уже не падає. Сліди. Ті, хто вночі пройде стежиною вздовж Акерсельви, напевно залишать сліди.
— Ти отримав те, про що мріяв? — прошепотіла Ракель, коли він знову ліг.
— Мріяв? — Він обійняв її.
— Мені здалося, ти про щось мрієш там, біля вікна. Про що?
— У мене є все, про що я тільки можу мріяти, — відповів Харрі й поцілував її в лоб.
— Розкажи, про що? — прошепотіла вона і трохи відхилила голову, щоб подивитися йому в вічі. — Розкажи, Харрі, про що ти мрієш?
— А ти і справді хочеш це знати?
— Так, — вона ще сильніше пригорнулася до нього. Він заплющив очі, й перед ним почала поволі прокручуватися плівка, так поволі, що він міг розглянути кожен кадр, немов звичайну фотографію. Сліди на снігу.
— Про спокій, — збрехав він.
Харрі подивився на фотографію, відзначив білозубу теплу посмішку, сильні щелепи й сіро-блакитні очі. Том Волер. Потім він підсунув її на інший бік письмового столу.
— Не поспішай, — сказав він. — Подивися уважно.
Рой Квінсвік помітно нервувався. Харрі відкинувся на спинку офісного стільця й озирнувся. Халворсен повісив різдвяний календар на стіну біля шафи з архівними матеріалами. Перший день Різдва. Харрі був ледве чи не сам на весь поверх. У цьому вся краса свят. Він не думав, що Квінсвік знову понесе релігійну нісенітницю, як тоді, коли Харрі знайшов його в першому ряду в «Філадельфії», — в усякому разі, на це можна було сподіватися.
Квінсвік кашлянув, і Харрі випростався на стільці.
За вікном легкі сніжинки падали на безлюдні вулиці.
Це пограбування. Нікому не рухатись (англ.).
Назву американської рок-групи з урахуванням сленгу можна перекласти як «Відчайдушні слиньки».
Характерні закінчення імен жителів фюльке Хедмарк — «je» та «itte».
Події роману відносяться до 2002 р., коли весь світ перебував під враженням терористичних актів 11 вересня 2001 р. в США.
Уппсала — передмістя Осло.
Кос — грецький острів.
Відомий норвезький радіо-й телеведучий.
Норвезький комічний актор.
Сили цивільної оборони Норвегії.
Площа в Осло, що зажила поганої слави.
Веретеноподібна звивина (англ.).
Пісня у виконанні Принца.
Зіграти п’єсу (англ.).
Вулиця Безжурна.
В’язниця в Осло.
Американський бізнесмен і художник-дизайнер, чиє загадкове зникнення в Малайзії 1967 року так і лишилося нерозкритим.
Південна Норвегія.
Півострів в Осло-фіорді.
Легендарний норвезький злодій-джентльмен.
Американський співак у стилі кантрі.
«Співай, співай, співа-а-ай!» (.Ангп.)
«Заради принесеного тобою кохання…» (Англ.)
Загладжені скелі.
Будь ласка, приведіть спинку крісла у вертикальне положення (англ.).
Ми скоро приземляємося, сер (англ.).
Місто в Західній Норвегії.
«Це не Америка» (англ.).
Норвезький сир із сироватки козячого або коров’ячого молока.
Обман (франц.).
Тому що там лежать гроші (англ.).
Поуль Воктор-Савой — музикант, гітарист, автор пісень норвезького гурту «А-Ьа».
Мережа магазинів.
«Дикі-предикі вечірки при місячному сяйві» (англ.).
Знайти і знищити (англ.).
Вас звати Мохаммед, вірно? (Англ.)
Ви хто? (Англ.)
Друг (англ.).
Тут: Замри (англ.).
Кращі хіти (англ.).
Телефон без дзвінка (англ.).
Я не ображаюсь (англ.).
Норвезька телеведуча й модель.
«Вічний сон» — роман Реймонда Чандлера (1939).
Кулик болотний (лат.).
Подарунок чоловіка дружині на ранок після весілля.
«Посилаю SOS, посилаю SOS» (англ.).
Наскільки ми уразливі» (англ.).
Букв. «Танцююча Матильда» — відома австралійська народна пісня, що вважається неофіційним гімном Австралії.
«Гроза всю ніч і світлий день на ранок» (англ.).
«Поп Дедді, Дедді Поп. Нумо ж! Ти кращий!» (Англ.)
«Відкрита пошта» — популярне кілька років тому в Норвегії телешоу.
«Досягнення науки в ілюстраціях» — журнал, популярний у північних країнах і в Греції.
«Пурпуровий дощ» (англ.).
Уяви, будь ласка, себе в моїх обіймах — твій солодкий піт мішається
Живцем (англ).
Я хочу лише бачити, як ти купаєшся в пурпуровому дощі (англ.).
Найбільша публічна бібліотека Норвегії.
Руки матері (англ.).
Британська співачка, популярна в 70-ті роки XX століття.
Спецслужба (англ.).
Тут: давай (англ.).
Відома данська письменниця-феміністка.
Посмертно (дат.).
Звід стародавніх норвезьких законодавчих актів.
Мистецтво війни (англ.).
Поліцейське лайно (англ.).
Oslogryta — впадина, в якій розташована більша частина Осло.
Англійський рок-гурт «манчестерської хвилі».
Норвезький фолк-non-гурт.
Британський музикант, співак, автор пісень, гітарист.