Рейчел народилася в долині Піонерів на заході Массачусетсу. Ця долина була відома як регіон П’яти коледжів: Амгерсту, Гемпширу, Маунт-Голіоку, Сміту та Массачусетського університету, — і там працювали дві тисячі викладачів, які навчали двадцять п’ять тисяч студентів. Рейчел виросла у світі кав’ярень, мініготелів, просторих общинних земель і дощатих будинків із верандами по всьому периметру й затхлими горищами. Восени щедро падало листя, захаращуючи вулиці, сиплючись на тротуари й забиваючи прогалини в огорожах. Узимку сніг інколи огортав долину такою глибокою тишею, що вона сама по собі ставала звуком. У липні та серпні листоноша їздив на велосипеді зі дзвоником на кермі, а ще приїздили туристи, яких цікавили літній театр і полювання на антикваріат.

Її батька звали Джеймс. Більше вона не знала про нього майже нічого. Їй пригадувалося, що волосся він мав хвилясте й темне, а всміхався несподівано й невпевнено. Він щонайменше двічі водив її на майданчик із темно-зеленою гіркою, над яким так низько нависали беркширські хмари, що йому доводилося стирати з гойдалки осілу на ній вологу, перш ніж садовити туди доньку. Під час однієї з цих поїздок він розсмішив її, та як, вона згадати не могла.

Джеймс працював викладачем в одному з коледжів. Вона гадки не мала, у якому та ким він був: ад’юнктом, асистент-професором чи доцентом на шляху до безстрокового контракту. Вона навіть не знала, чи викладав він у котромусь із П’яти коледжів. Він міг працювати в Беркширі чи Спрінґфілдському технічному муніципальному коледжі, Ґрінфілдському муніципальному коледжі чи Вестфілдському державному університеті або ж у будь-якому з десятка інших вишів і дворічних коледжів регіону.

Її мати, коли Джеймс їх покинув, викладала в Маунт-Голіоку. Рейчел тоді було майже три роки, і вона ніколи не могла сказати напевне, бачила вона на власні очі, як її батько того дня вийшов із дому, чи просто уявляла це, щоб залікувати рану, якої завдало його зникнення. Вона чула, як із-за стіни маленького будиночка на Вестбрук-роуд, що його вони винаймали того року, долинав голос її матері: «Чуєш? Вийдеш за ті двері — і я тебе викреслю». Невдовзі після того по сходах іззаду загупала важка валіза, а тоді різко зачинилася скриня. У невеличкій автівці з хрипом і свистом ожив холодний мотор, тоді по зимовому листі й замерзлому болоті захрускотіли шини, а далі… тиша.

Можливо, її матері не вірилося, що він справді піде. Можливо, коли він пішов, вона запевнила себе, що він повернеться. Коли ж він не повернувся, її розпука перетворилася на ненависть, а її ненависть стала бездонною.

— Він пішов, — сказала вона, коли Рейчел років у п’ять почала докучати їй запитаннями про те, де він. — Він не хоче мати з нами нічого спільного. І це не страшно, сонечку, бо він не конче має нас визначати. — Вона стала на коліна перед Рейчел і заправила їй за вухо волосинку, що вибилася із зачіски. — І віднині не говорімо більше про нього. Згода?

Та Рейчел, звичайно, говорила й питала про нього. Спершу це дратувало її матір: у її очах відображався несамовитий, панічний жах, від якого в неї роздувалися ніздрі. Та врешті на зміну цьому панічному жаху прийшла дивна, малесенька усмішка. Така малесенька, що її й усмішкою важко було назвати: у неї просто злегка підіймався правий бік вуст, і це чомусь видавалося самовдоволеним, гірким і водночас переможним.

Лише багато років по тому Рейчел зрозуміє: ця усмішка з’явилася тоді, коли її мати вирішила (свідомо чи несвідомо, вона так і не дізнається) зробити особу її батька головним полем бою у війні, що задавала тон усій юності Рейчел.

Мати обіцяла Рейчел назвати Джеймсове прізвище того дня, коли їй виповниться шістнадцять, за умови що дівчина продемонструє зрілість, яка вказуватиме на її здатність це витримати. Та того літа, перед самим своїм шістнадцятиріччям, Рейчел заарештували у краденій автівці разом із Джеродом Маршаллом, з яким вона пообіцяла матері більше не зустрічатися. Наступною призначеною датою став її випуск зі старшої школи, та їй пощастило, що вона взагалі змогла випуститися, вскочивши того року в халепу через екстазі на напівофіційній шкільній вечірці. От як вона піде до коледжу — спершу до муніципального, щоб підвищити оцінки, а тоді до «справжнього», — сказала її мати, тоді вона, може, і скаже.

Вони постійно через це сперечалися. Рейчел волала, ламала речі, а усмішка її матері невпинно холонула й меншала. Мати не раз питала Рейчел: «Нащо?»

«Нащо тобі це знати? Нащо тобі зустрічатися з незнайомцем, який ніколи не вкладався у твоє життя чи твою фінансову безпеку? Може, перш ніж піти у світ шукати людину, яка не може відповісти на жодне запитання та принести тобі спокій, варто подумати, що в тобі самій є такого, що робить тебе такою нещасною?»

«Таж він — мій батько!» — не раз кричала Рейчел.

«Він — не твій батько, — казала її мати єлейно-співчутливим тоном. — Він — мій донор сперми».

Так вона висловилася наприкінці однієї з найжахливіших їхніх сварок, Чорнобильської катастрофи у світі суперечок між матерями й доньками. Рейчел, здавшись, сповзла по стіні вітальні й прошепотіла: «Ти мене вбиваєш».

«Я тебе захищаю», — сказала її мати.

Рейчел підвела погляд і з жахом зрозуміла, що її мати в це вірить. А ще, що було значно гірше, визначає себе через це переконання.

Коли Рейчел навчалася на третьому курсі в Бостоні й сиділа на «Вступі до британського літературознавства від 1550 року», її мати поїхала на червоне світло в Нортгемптоні і в бік її «сааба» врізалась автоцистерна, що їхала на максимальній дозволеній швидкості. Спершу були побоювання, що в ході цієї аварії було пробито корпус автоцистерни, та цього, як виявилося, не сталося. Отож вогнеборцям і рятувальникам, які приїхали аж із Піттсфілда, стало легше на душі: автоцистерну щойно наповнили по вінця, а те перехрестя було розташоване в густозаселеному районі неподалік будинку для людей похилого віку і підготовчої школи на цокольному поверсі.

Водій автоцистерни відбувся легким шоком і розривом зв’язки у правому коліні. Елізабет Чайлдс, славетна колись письменниця, померла відразу після зіткнення. Хоча її слава по всій країні вже давно згасла, та на місцевому рівні її зоря досі яскраво горіла. І «Беркшир іґл», і «Дейлі Гемпшир ґазетт» розмістили її некролог на другій шпальті першої сторінки, а на похорон прийшло чимало людей, проте на поминальному обіді в її будинку опісля відвідувачів уже було не так багато. Більшу частину заготовленої для гостини їжі Рейчел зрештою пожертвувала місцевому притулку для безхатьків. Вона поспілкувалася з кількома материними друзями — здебільшого жінками та одним чоловіком, Джайлзом Еллісоном, який викладав політологію в Амгерсті та, як уже давно підозрювала Рейчел, часом був коханцем її матері. Вона здогадувалася, що її припущення правильне, із того, як жінки приділяли Джайлзові особливу увагу та як мало він говорив. Він, зазвичай говіркий, знов і знов розмикав губи, неначе бажаючи заговорити, але тоді передумував. Він оглядав будинок так, неначе впивався ним, неначе його опорядження було йому знайоме й колись його втішало. Неначе воно було всім, що зосталося від Елізабет, а він осмислював те, що більше ніколи не побачить ні цього опорядження, ні її. Він стояв дощової квітневої днини на тлі вікна зали, що виходило на Олд-Мілл-лейн, і Рейчел відчула, як їй стає страшенно шкода Джайлза Еллісона, який раптом постарів, наблизившись до пенсії і нікчемності. Він сподівався, що пройде цю ініціацію разом з ущипливою левицею, та тепер проходитиме її сам. Сумнівно, що він знайде таку ж розумну й запальну партнерку, як Елізабет Чайлдс.

Вона ж відзначалася своєрідною нав’язливою, в’їдливою осяйністю. Вона не входила до приміщень, а влітала. Не зверталася до друзів і колег, а збирала їх навколо себе. Вона ніколи не дрімала, рідко здавалася втомленою, і ніхто не міг пригадати, щоб вона бодай раз хворіла. Коли Елізабет Чайлдс виходила з приміщення, це відчували навіть ті, хто приходив після того. Коли Елізабет Чайлдс покинула світ, це сприймалося так само.

Рейчел із подивом усвідомила, яка неготова вона була до втрати матері. Її мати була багато ким, і здебільшого донька не вважала це чимось добрим, але вона завжди була однозначно присутня. А тепер вона однозначно — і просто жахливо — зникла.

Та все ж давнє запитання нікуди не поділось. А зі смертю матері Рейчел позбулася можливості легко дізнатися відповідь на нього. Може, Елізабет і не бажала надавати цю відповідь, але вона, поза сумнівом, її знала. Тепер її, можливо, не знав ніхто.

Хай як добре Джайлз, її друзі, агент, видавець і редактор знали Елізабет Чайлдс (а всі вони, схоже, знали її в іпостасі, що мала невеликі, проте вкрай важливі відмінності від тієї жінки, яку знала Рейчел), ніхто з них не знав її довше, ніж Рейчел жила на світі.

— Якби ж то я знала щось про Джеймса, — сказала якось, звертаючись до Рейчел, Енн Марі Мак-Каррон, найдавніша подруга Елізабет у цій місцевості, коли вони достатньо напилися, щоб Рейчел порушила тему свого батька, — та вперше пішла кудись із твоєю матір’ю вже за кілька місяців після того, як вони порвали. Пам’ятаю, що він викладав у Коннектикуті.

— У Коннектикуті?

Вони сиділи на заскленій веранді позаду будинку за якихось двадцять дві милі строго на північ від кордону штату Коннектикут, а Рейчел чомусь іще ніколи не спадало на думку, що її батько цілком міг викладати не в котромусь із П’яти коледжів чи п’ятнадцяти інших коледжів із массачусетського боку Беркширів, а всього за пів години дороги на південь, у Коннектикуті.

— У Гартфордському університеті? — спитала вона в Енн Марі.

Енн Марі одночасно скривила губи й наморщила носа.

— Не знаю. Може, й так. — Обняла її однією рукою. — Шкода, що я нічим не можу допомогти. І хотіла б, щоб ти махнула на це рукою.

— Чому? — мовила Рейчел (це вічне «чому?», як вона подумки називала це запитання). — Він що, був аж такий жахливий?

— Я ніколи не чула, що він жахливий, — відповіла Енн Марі трохи шепеляво та з сумною міною. Визирнувши крізь ширму на туман кольору каменю серед сірих пагорбів, вона заговорила з непохитною категоричністю. — Сонечку, я тільки чула, що він пішов далі.

У заповіті мати відписала все їй. Вийшло менше, ніж Рейчел сподівалася б, але більше, ніж вона потребувала у двадцять один рік. Живучи ощадливо та розважливо вкладаючи гроші, вона цілком могла прожити на свою спадщину десять років.

У замкненій шухляді в материному кабінеті вона знайшла два її випускні альбоми — зі старшої школи Норт-Адамс і зі Сміт-коледжу. Магістерський і докторський ступінь вона здобула в університеті Джонса Гопкінса («Господи, у двадцять дев’ять років», — усвідомила Рейчел), та про це свідчили лише дипломи, що висіли в рамках на стіні біля каміна. Вона тричі переглянула ті альбоми, щоразу змушуючи себе гортати із черепашачою швидкістю. Загалом вона знайшла чотири знімки матері: два офіційні, два в компанії. В альбомі Сміт-коледжу Рейчел не знайшла жодного студента на ім’я Джеймс, бо то був виш тільки для дівчат, зате відшукала двох викладачів — щоправда, жоден із них не мав потрібного віку та чорного волосся. В альбомі старшої школи Норт-Адамс вона знайшла шістьох хлопців на ім’я Джеймс, і бути ним могли двоє з них: Джеймс Мак-Ґвайр і Джеймс Квінлан. Просидівши пів години за комп’ютером у бібліотеці Саут-Гадлі, вона пересвідчилася в тому, що Джеймса Мак-Ґвайра з Норт-Адамса ще в студентські роки паралізувало після нещасного випадку під час рафтингу, а Джеймс Квінлан вивчав управління бізнесом у Вейк-Форестському університеті й рідко виїздив за межі Північної Кароліни, де створив успішну мережу магазинів тикових меблів.

Улітку перед продажем будинку Рейчел завітала до «Беркшир Сек’юріті Ессошіейтс» і зустрілася з Браяном Делакруа, приватним детективом. Він був усього на кілька років старший за неї і тримався з витонченою легкістю бігуна підтюпцем. Зустрілися вони в його офісі на другому поверсі у промисловому парку в Чикопі. То був не кабінет, а справжня коробка для взуття: тільки Браян, письмовий стіл, два комп’ютери та ряд картотечних шафок. Коли Рейчел спитала, де згадані в назві фірми «партнери»[2], Браян пояснив, що той партнер — він. Головна контора була розташована у Вустері. Його контору-супутник створено за франшизою, і він лише починає працювати. Браян запропонував їй звернутися до більш досвідченого детектива, та дівчині дуже не хотілося лізти назад у машину й перти аж до Вустера, тож вона ризикнула й розповіла, чому прийшла. Браян поставив кілька запитань, пишучи у жовтому блокноті й зазираючи їй у вічі досить часто, щоб вона помітила в його погляді просту ніжність, яка здавалася надто зрілою як на його роки. Детектив видався їй серйозним і досить новим обличчям у цій сфері, щоб досі залишатися чесним, а два дні по тому він підтвердив цю думку, порадивши їй не наймати ні його, ні, якщо вже на те пішло, когось іншого. Браян сказав Рейчел, що може взяти її справу в роботу та, імовірно, взяти з неї гроші щонайменше за сорок годин роботи, а тоді повернутися з тією самою думкою, яку висловить тепер.

— У вас недостатньо інформації, щоб відшукати цього хлопця.

— Тому я вас і наймаю.

Він посунувся в кріслі.

— Я трохи пошукав після нашої першої зустрічі. Нічого серйозного, грошей я за таке з вас не візьму…

— Я заплачý.

— …але цього досить. У нас могли б бути шанси відстежити хлопця, який двадцять років тому викладав у одному з понад двадцяти вищих навчальних закладів Массачусетсу чи Коннектикуту, якби він звався Тревор чи, трясця, навіть Закарі. Проте я, міс Чайлдс, провів для вас швидкий комп’ютерний аналіз, і за останні двадцять років у двадцяти семи закладах, які я визначив як імовірних кандидатів, було сімдесят троє, — помітивши її шок, він кивнув, — ад’юнктів, тимчасових викладачів, асистент-професорів, доцентів і професорів на ім’я Джеймс. Хтось протримався один семестр, хтось менше, а хтось пішов іншим шляхом і дістав постійну роботу.

— Можете знайти послужні списки, фотографії з особових справ?

— Для деяких — звичайно, можливо для половини. Але якщо його не буде серед тієї половини — та й як ви взагалі його розпізнали б? — то нам довелося б відстежити інших тридцятьох п’ятьох Джеймсів, які, якщо про це можна судити з демографічних тенденцій у нашій країні, розкидані по всіх п’ятдесяти штатах, і знайти спосіб дістати їхні фотографії двадцятирічної давності. Тоді я взяв би з вас гроші не за сорок годин роботи, а за чотириста. І все одно не було б гарантії, що ми знайдемо цього хлопця.

Рейчел розглянула свої відчуття — тривогу, лють, безпорадність, — відчула ще сильнішу лють, а тоді нарешті впертий гнів: цей гад не хоче виконувати свою роботу. Чудово, вона знайде того, хто її виконає.

Браян прочитав це в її очах і помітив, як вона підтягнула до себе сумочку.

— Якщо ви підете до когось іншого, то цей хтось, побачивши вас, молоду жінку, яка нещодавно успадкувала трохи грошей, витягне з вас ці гроші, та все одно нічого не знайде. І ця крадіжка, а, на мою думку, це крадіжка, буде цілком законною. Тоді ви зостанетеся бідною і без батька.

Він нахилився вперед і тихо спитав:

— Де ви народилися?

Вона нахилила голову в бік вікна на південь.

— У Спрінґфілді.

— Документи з лікарні є?

Вона кивнула.

— У графі «батько» зазначено «невідомий».

— Але ж вони, Елізабет і Джеймс, тоді були разом.

І знову кивок.

— Одного разу, будучи напідпитку, вона розповіла мені, що того вечора, коли в неї почалися пологи, вони сварились і він поїхав із міста. Вона народила мене й зозла відмовилася зазначати його в документах, бо його не було поруч.

Вони сиділи й мовчали, аж поки вона не сказала:

— То ви не візьметеся за мою справу?

Браян Делакруа похитав головою.

— Відпустіть його.

Вона підвелася з дрожем у руках і подякувала за приділений час.

Перша в житті панічна атака спіткала Рейчел восени 2001 ро- ку, відразу після Дня подяки. Ідучи вздовж Крістофер-стріт, вона проминула жінку, свою ровесницю, що сиділа на чавунному ґанку під арковим входом до житлового кооперативу. Жінка ридала, затуливши лице руками, що в тодішньому Нью-Йорку не було дивовижею. Люди ридали в парках, убиральнях і потягах метро на лінії А; хтось тихо, а хтось — завзято й голосно. Це було повсюди. Проте все одно треба було питати, все одно треба було перевіряти.

— Ви в нормі? — Рейчел потягнулася до жінки, щоб її торкнутися.

Жінка відсахнулася.

— Що ви робите?

— Перевіряю, чи в нормі ви.

— У мене все гаразд. — Обличчя в жінки було сухе. Вона курила цигарку, якої Рейчел досі не помічала. — А ви в нормі?

— Атож, — відказала Рейчел. — Я просто…

Жінка простягнула їй кілька носовичків.

— Та нічого. Дайте собі волю.

Обличчя в жінки було сухе, а очі не червоніли. Вона не затуляла обличчя. Вона курила цигарку.

Рейчел узяла носовички. Промокнула обличчя, намацала потік на ньому, намацала сльози в себе під носом, що скрапували з її щелепи й підборіддя.

— Та нічого, — повторила жінка.

Дивилася вона на Рейчел так, наче то було не нічого, аж ніяк не нічого. Вона глянула на Рейчел, а тоді — поза Рейчел, неначе сподіваючись, що її врятують.

Рейчел кілька разів промимрила «дякую» й пошкандибала геть. Дісталася рогу Крістофер-стріт і Вігокен-стріт. На світлофорі простоював червоний фургон. Його водій витріщився блідими очима на Рейчел. Усміхнувся їй жовтими від нікотину зубами. Тепер із неї лилися не лише сльози, а й піт. Горло в неї зімкнулося. Вона знала, що задихається, хоча того ранку нічого не їла. Вона не може дихати. Дихати, блін, не може! Горло не розмикається. І вуста теж. Треба розкрити рота.

Водій вийшов із фургона. Підійшов до неї, світлоокий, із блідим хижим обличчям, коротко постриженим рудим волоссям, а коли він дістався її…

Він був чорношкірий. І трохи огрядний. Зуби мав не жовті, а білі, як копіювальний папір. Він став біля неї на коліна (коли вона встигла сісти на тротуар?) зі страхом у великих карих очах.

— Вам недобре? Міс, може, мені комусь зателефонувати? Встати можете? Отак, отак. Візьміть мене за руку.

Вона взяла його за руку, і він зіп’яв її на ноги на розі Крістофер-стріт і Вігокен-стріт. А ранок уже минув. Сонце опускалося. Гудзонова затока набула світло-бурштинового кольору.

Круглий добряк обняв її, пригорнувши до себе, і вона заридала йому в плече. Ридаючи, вона витягнула з нього обіцянку залишитися з нею, ніколи її не кидати.

— Скажіть, як вас звати, — попрохала вона. — Скажіть, як вас звати.

Що глибше Рейчел занурювалась — у судові записи й самі матеріали, надані Браунером, — то гіршою ставала ситуація. Якщо доктор Фелікс Браунер не був серійним ґвалтівником, то Рейчел уже досить давно не бачила, щоби хтось більше на нього скидався. Він не сидів у в’язниці лише тому, що єдина жінка, яка висунула обвинувачення в межах терміну позовної давності, Бріанна Фенніґан, в останній тиждень суду над ним, саме тоді як мала свідчити, переборщила з оксиконтином[5]. Бріанна вижила після передозування, та того дня, коли мусила дати свідчення, перебувала на реабілітації. Тоді окружний прокурор прийняв клопотання, яке передбачало відкликання ліцензії на лікарську практику, шість років умовного покарання, шість місяців уже відбутого позбавлення волі та заборону на розкриття інформації про провадження, але не передбачало ув’язнення.

Рейчел написала свій матеріал. Привезла його із собою до дайнеру в Міллбері й витягнула із сумочки, сівши навпроти доктора Фелікса Браунера. Він пильно поглянув на невеличкий стосик сторінок, але не ворухнувся.

— Що, — промовив він, — ви не любите флешок?

На це вона натягнуто всміхнулася.

— Ви маєте щасливий вигляд.

Вона мала рацію. Він відмовився від образу фаната Джиммі Баффетта на користь свіжої білої сорочки й темно-брунатного костюма. Волосся в нього було прилизане і щедро намащене гелем. Брови-гусені — підрівняні. Обличчя порожевіло, а очі блищали від перспектив.

— Я почуваюся щасливим, Рейчел. А ви маєте приголомшливий вигляд.

— Дякую.

— Ця блуза підкреслює зелень ваших очей.

— Дякую.

— У вас завжди таке шовковисте волосся?

— Я щойно зробила укладку.

— Вона вам личить.

Вона ясно йому всміхнулася. У відповідь на цю усмішку його очі запульсували, і він мовчки, ледь помітно всміхнувся.

— О Господи, — промовив він.

Вона не сказала нічого — тільки багатозначно кивнула й зазирнула йому в очі.

— Здається, ви вже відчуваєте, як пахне той Пулітцер.

— Що ж, — промовила вона, — не варто випереджати події.

Рейчел передала йому сторінки.

Він опустився на стілець.

— Треба замовити щось випити, — байдужим тоном зауважив він, почавши читати. Перегорнувши першу сторінку, він глянув на неї, а вона підбадьорливо всміхнулася. Він продовжив читати й наморщив чоло: передчуття обернулося на заціпеніння, потім — на відчай, а тоді нарешті на обурення.

— Тут, — сказав він, відмахнувшись від офіціантки, яка саме підійшла, — написано, що я — ґвалтівник.

— Ну, щось таке, хіба ні?

— Тут написано, що в хімічній залежності, алкоголізмі та сексуальній нерозбірливості тих жінок винен я.

— Тому що так і є.

— Тут написано, що я намагався шантажем змусити вас зруйнувати життя цих жінок удруге.

— Бо так і було. — Вона привітно кивнула. — А ще ви зводили на них наклепи в моїй присутності. Також закладаюся, що, бодай трішки пошукавши інформації в місцевих генделиках, я знайшла б докази на користь того, що ви зводили на них наклепи перед половиною чоловічого населення західного Массачусетсу. А це було б порушенням умов вашого умовного терміну. І це означає, Феліксе, що, коли цей матеріал з’явиться у «Ґлобі», ви, бляха-муха, підете просто до блоку D.

Вона відкинулася назад і побачила, як йому відібрало мову. Коли він нарешті зазирнув їй у вічі, його погляд став відверто мученицьким і враженим.

— Ці руки, — він підняв руки, — подарували вам життя.

— До сраки ваші руки, — сказала вона. — У нас нова домовленість. Гаразд? Я не подам цього матеріалу.

— Благословляю вас. — Він випрямився на стільці. — Я знав, щойно…

— Назвіть мені ім’я мого батька.

— Я був би радий, але пропоную замовити щось випити та обговорити цю думку.

Вона забрала сторінки з його рук.

— Негайно назвіть мені ім’я мого батька, інакше я подам цей матеріал, — вона показала на барну стійку, — з отого телефона.

Він згорбився, не встаючи зі стільця, і звів очі до вентилятора, що з іржавим рипінням поволі обертався на стелі над ним.

— Вона називала його Джей-Джей.

Рейчел поклала статтю назад у сумочку, щоби приховати дрож, який охопив її руки від долонь до ліктів.

— Чому Джей-Джей?

Він перевернув руки на столі долонями вгору, вдаючи нещасного прохача перед долею.

— Що я тепер робитиму? Як житиму?

— Чому вона називала його Джей-Джей?

Вона усвідомила, що зціпила зуби.

— Ви всі однакові, — прошепотів він. — Висмоктуєте з чоловіків геть усе. Із хороших чоловіків. Ви — чума.

Вона підвелася.

— Сядьте, — промовив він досить голосно, щоб у їхній бік поглянуло двоє відвідувачів. — Будь ласка. Ні, ні. Просто сядьте. Я буду хорошим. Буду хорошим хлопчиком.

Вона сіла.

Доктор Фелікс Браунер дістав зі свого піджака один папірець. Старий і складений учетверо. Розгорнув його й передав їй через столик. Коли вона взяла папірець, її рука затрусилася ще сильніше, та їй було байдуже.

Угорі аркуша була назва клініки: «Клініка жіночого здоров’я Браунера». А нижче: «Анамнез батька».

— Він приходив до мого кабінету всього двічі. У мене склалося таке враження, ніби вони багато сперечалися. Деяких чоловіків вагітність лякає. Лягає їм зашморгом на шию.

Під пунктом «Прізвище» він написав охайними синіми друкованими літерами: «ДЖЕЙМС».

Ось чому його так і не знайшли. Джеймс — то було його прізвище.

А звали його Джеремі.

Джеремі Джеймс із вересня 1982 року викладав на повну ставку в Коннектикут-коледжі, маленькому гуманітарному виші в місті Нью-Лондоні, що в Коннектикуті. Того ж року він купив будинок у Даремі, містечку із сімома тисячами мешканців за шістдесят миль шляху вздовж магістралі I-91 від Саут-Гадлі, де виросла Рейчел, і хвилин за десять їзди від будинку, який її мати винайняла в Міддлтауні того року, коли Рейчел злягла з мононуклеозом.

У липні 1983 року він одружився з Морін Вайдермен. У вересні 1984 року народилась їхня перша дитина, Тео. Друга, Шарлотта, народилася на Різдво 1986 року. «Я маю брата й сестру по батькові, — подумала Рейчел, — кровних родичів». І вперше, відколи загинула її мати, відчула, що має якесь чітко визначене місце у всесвіті.

Знаючи повне ім’я Джеремі Джеймса, Рейчел менш ніж за годину ознайомилася з цілим його життям — чи принаймні з тією його частиною, що мала публічний характер. Тисяча дев’ятсот дев’яностого року він став доцентом історії мистецтва, а 1995-го — професором на постійному контракті. Перш ніж Рейчел відшукала його восени 2007 року, він устиг чверть століття пропрацювати викладачем у Коннектикут-коледжі й тепер очолював кафедру. Його дружина, Морін Вайдермен-Джеймс, була кураторкою експозиції європейського мистецтва в музеї «Атеней Водсворта» в Гартфорді. Рейчел знайшла в мережі кілька знімків Морін і достатньо вподобала її очі, щоб вирішити: встановити контакт можна саме через неї. Також вона знайшла в мережі Джеремі Джеймса та його знімки. Тепер він був лисий, із чималою бородою і на всіх фотографіях мав дуже розумний і показний вигляд.

Коли вона відрекомендувалася телефоном Морін Вайдермен-Джеймс, Морін зовсім трохи помовчала, а тоді сказала:

— Я двадцять п’ять років думала, коли ж ви зателефонуєте. Навіть пояснити вам не можу, Рейчел, яка це втіха — нарешті почути ваш голос.

Повісивши слухавку, Рейчел визирнула з вікна й постаралася не заплакати. Закусила губу — сильно, до крові.

Після того як Рейчел зустрілася з людиною, яку помилково вважала своїм батьком, сталося дещо несподіване: вони із Джеремі Джеймсом стали друзями. Це відбулося без особливого остраху: почуття накрили їх із головою, радше як давно загублених брата й сестру, ніж як шістдесяти-трьохрічного чоловіка та двадцятивосьмирічну жінку, що виявилися нерідними одне одному.

Коли померла Елізабет Чайлдс, Джеремі та його сім’я перебували в Нормандії, де Джеремі, користуючись сабатикалом, досліджував тему, що вже давно збуджувала його цікавість: можливий зв’язок між люмінізмом та імпресіонізмом. Тепер, коли його наукова кар’єра добігала кінця і на обрії маячив вихід на пенсію, Джеремі намагався створити книжку про люмінізм — американський стиль пейзажного живопису, який часто плутають з імпресіонізмом. Як Джеремі пояснив Рейчел (вона знала про образотворче мистецтво менше, ніж нічого), люмінізм виріс зі школи річки Гудзон. Джеремі вважав, що ці дві школи були пов’язані між собою, хоча панівна теорія — ба більше, догма, пирхав Джеремі, — твердила, що ці дві школи розвинулися наприкінці ХІХ століття на протилежних берегах Атлантики незалежно одна від одної.

Чоловік на ім’я Колум Джаспер Вітстоун, розповідав їй Джеремі, був учнем у двох найславетніших люміністів, Джорджа Калеба Бінґема та Альберта Бірстадта, але 1863 року зник із контори «Вестерн Юніон», у якій працював, разом із великою сумою грошей. Більше на американському континенті не чули ні про ті гроші, ні про Колума Джаспера Вітстоуна. Зате у щоденнику мадам де Фонтен, багатої вдови й покровительки мистецтв із Нормандії, за літо 1865 року двічі було згадано такого собі Коллума Вайтстоуна; щоденник називав його американським джентльменом із гарними манерами, витонченими смаками й непевним походженням. Коли Джеремі тільки розповів про це Рейчел, очі в нього спалахнули, як у малого іменинника, а його баритон підвищився на кілька октав. «Того ж року нормандське узбережжя малювали Моне й Буден. Вони влаштовувалися щодня зовсім поряд із літнім будиночком мадам де Фонтен».

Джеремі вважав, що ці двоє гігантів імпресіонізму перетнулися з Колумом Джаспером Вітстоуном, що Вітстоун насправді був загубленою ланкою між американським люмінізмом і французьким імпресіонізмом. Йому було потрібно лише довести це. Рейчел долучилася до його досліджень, усвідомлюючи, яка це іронія долі: вона та її не-батько шукають чоловіка, який зник у пилу й порожнечі ста п’ятдесяти років, хоча нездатні разом установити особу людини, яка трохи більше тридцяти років тому стала батьком Рейчел.

Під час дослідницьких поїздок до Музею образотворчих мистецтв, Бостонського Атенею та Бостонської публічної бібліотеки Джеремі часто заходив до її квартири. Вона на той час уже пішла з «Ґлобу» на телебачення і переїхала жити до Себастьяна, продюсера із Шостого каналу. Часом Себастьян був при цьому присутній і вечеряв або випивав разом із ними, та здебільшого він або працював, або сидів у своєму човні.

— Ви така симпатична пара, — зауважив Джеремі якось увечері, коли був у її квартирі. Слово «симпатична» в його вустах прозвучало несимпатично. Він навчився говорити про Себастьяна саме те, що треба, — звертати увагу на його розум, стримане почуття гумору, привабливу зовнішність, професійну поведінку, — говорячи при цьому так, ніби він насправді в це не вірить.

Джеремі оглянув їхнє спільне фото на любому човні Себастьяна. Повернув фото на камінну полицю і нагородив Рейчел приємною стривоженою усмішкою, неначе намагався зрозуміти, що ще позитивного сказати про їхню пару, та не надумав нічого.

— Він, звісно, багато працює.

— Так, — погодилася вона.

— Закладаюся, хоче колись очолити всю станцію.

— Він хоче очолити мережу, — сказала вона.

Він хихотнув і пішов зі своїм келихом вина до книжкових стелажів, а там придивився до фотографії Рейчел із матір’ю, про яку Рейчел уже майже забула. Себастьян, якому не подобалася ні сама фотографія, ні її рамка, запхав її в кінець ряду книжок, відсунувши в тінь примірника «Історії Америки в 101 предметі». Джеремі обережно зняв фото з полиці й нахилив книжку так, щоб вона стояла й далі. Рейчел побачила, як його обличчя стало водночас замріяним і смутним.

— Скільки тобі тут років?

— Сім, — підказала вона.

— Тому й немає деяких зубів.

— Ага. Себастьян уважає, що я на цьому знімку схожа на гобіта.

— Він так і сказав?

— Він жартував.

— То це так називається?

Він відніс фотографію до дивана й сів поряд із Рейчел.

Семирічна Рейчел, у якої не було обох верхніх передніх зубів і одного нижнього, на той час уже перестала всміхатися на камеру. Її мати й чути про це не хотіла. Елізабет відшукала десь гумові ікла й маркером пофарбувала один верхній зуб і два нижні в чорний колір. Попросила Енн Марі познімати її з Рейчел однієї дощової днини в будинку в Саут-Гадлі в образах вампірок. На цій фотографії, єдиній, що залишилася з того дня, Рейчел перебувала в материних обіймах, і вони обидві щосили демонстрували свої жахливі усмішки.

— А ще я забув, яка гарненька вона була. Боже мій. — Джеремі іронічно всміхнувся Рейчел. — Вона схожа на твого хлопця.

— Стули пельку, — відказала Рейчел, але це, на жаль, було правдою. І як вона досі цього не помічала? І Себастьян, і її мати були схожі на ідеали арійців: волосся, на кілька відтінків світліше за ваніль, однаково загострені підборіддя і вилиці, крижані очі, а губи такі маленькі й тонкі, що вони мимоволі здавалися потайними.

— Я знаю чоловіків, які одружуються зі своїми матерями, — промовив Джеремі, — але це…

Вона штурхнула його ліктем у пузо.

— Годі.

Він засміявся, поцілував її в маківку й повернув фотографію на місце.

— А ще якісь у тебе є?

— Знімки?

Він кивнув.

— Мені не випало побачити, як ти виросла.

Вона знайшла взуттєву коробку з ними у своїй шафі. Висипала їх на маленький кухонний стіл так, що її життя стало схожим на неохайний колаж, і це видавалося дуже годящим. Свято з нагоди її п’ятого дня народження; день на пляжі в її юності; напівофіційний бал у третьому класі старшої школи; вона у футбольній формі десь у середній школі; вона тусується в підвалі з Керолайн Форд — тоді їй мало б бути одинадцять, бо батька Керолайн Форд запросили викладати лише на той рік; Елізабет, Енн Марі та Дон Клей — вочевидь, на коктейльній вечірці; Рейчел та Елізабет у день випуску Рейчел із середньої школи; Елізабет, Енн Марі, перший чоловік Енн Марі, Річард, і Джайлз Еллісон на Вільямстаунському театральному фестивалі, а тоді — на пікніку (на останньому фото всі були трішки лисіші та трішки сивіші); Рейчел того дня, коли їй зняли брекети; два фото Елізабет із півдесятком невідомих друзів у барі. Її мати там була доволі молода, можливо, ще навіть не тридцятирічна, і Рейчел не впізнавала ні інших людей на фото, ні бару, в якому вони зібралися.

— Хто ці люди? — спитала вона Джеремі.

Він позирнув на знімок.

— Гадки не маю.

— Вони схожі на науковців. — Вона взяла цю фотографію і ту, що лежала під нею та, схоже, була знята не більш ніж за хвилину після першої. — Вона здається такою молодою, що я вирішила, що це фото зняли, коли вона тільки приїхала до Беркширів.

Він оглянув фото в її правій руці — те, на якому її мати була заскочена зненацька й дивилася на пляшки за барною стійкою.

— Ні, я не знаю нікого із цих людей. Навіть цього бару не знаю. Це не в Беркширах. Принаймні не в такому місці, де я бував. — Він посунув окуляри й нахилився ближче. — «Колтс».

— Що?

— Поглянь.

Вона глянула туди, куди показував його палець. У кутку рамок обох фотографій, просто за барною стійкою, біля входу до оздобленого панелями коридору, з тих, які зазвичай ведуть до вбиралень, на стіні висів прапорець. У кадр потрапила лиш одна його половина — та, на якій була емблема команди: білий шолом із темно-синьою підковою посередині. Емблема «Індіанаполіс колтс».

— Що вона робила в Індіанаполісі? — спитала Рейчел.

— «Колтс» переїхали до Інді тільки 1984 року. До того вони були в Балтиморі. Це, вочевидь, було знято, коли вона навчалася в Університеті Джонса Гопкінса, до твого народження.

Вона поклала знімок, на якому її мати не дивилася на камеру, назад на колаж, і вони обоє вгляділися в той, де головні персонажі дивилися в об’єктив.

— Чому ми на це витріщаємося? — врешті спитала Рейчел.

— Ти коли-небудь помічала за своєю матір’ю сентиментальність чи ностальгію?

— Ні.

— Тоді чому вона зберігала ці два знімки?

— Слушне запитання.

У центрі кадру були троє чоловіків і троє жінок, а серед них — її мати. Вони зібралися в одному кутку бару та зсунули докупи свої табурети. Широкі усмішки, скляні очі… Найстаршим серед них був огрядний чоловік, крайній зліва. Він — судячи з вигляду, десь сорокарічний — мав бакенбарди, був одягнений у картатий спортивний піджак, яскраво-блакитну сорочку, а під розстебнутим коміром у нього була ослаблена широка в’язана краватка. Поряд із ним перебувала жінка в пурпуровому гольфі, з темним волоссям, зібраним у вузол, таким маленьким носом, що його ще треба було пошукати, і майже непомітним підборіддям. Біля неї була худа чорношкіра жінка із завитим перманентом волоссям, убрана в білий блейзер із піднятим коміром поверх топа з бретелькою на шиї; біля вуха вона тримала довгу білу сигарету, якої, щоправда, ще не запалила. Її ліва долоня лежала на руці охайного чорношкірого чоловіка в бежевому костюмі-трійці, у товстих квадратних окулярах і з серйозним, відвертим поглядом. Поруч із ним був чоловік у білій сорочці та при чорній краватці під велюровим пуловером на застібці-блискавці. У його каштановому волоссі, укладеному феном і філірованому вздовж скронь, посередині виднівся проділ. Його зелені очі були грайливі, можливо дещо хтиві. Він обіймав однією рукою матір Рейчел, але вони всі обіймали одне одного й трималися вкупі. Елізабет Чайлдс сиділа в кінці, вдягнена у простору блузу в тонку смужку, на якій були розстебнуті три верхні ґудзики, виставляючи напоказ груди більше, ніж будь-коли за життя Рейчел. Її волосся, у беркширські роки незмінно коротко підстрижене, майже сягало її пліч і було профіліроване з боків відповідно до тодішньої моди. Але навіть попри характерні для того часу модні промахи, сила особистості її матері приваблювала сама собою. Вона дивилася з відстані у тридцять із лишком років так, ніби вже тоді, як знімали це фото, знала: колись обставини поставлять її доньку та чоловіка, за якого вона мало не вийшла заміж, саме в те становище, у якому вони перебували тепер. Вони вкотре шукали в її обличчі ключів до розуміння її душі. Але на знімках, як і в житті, ці ключі були малозрозумілі й нікчемні. Всміхалася вона найяскравіше з-поміж шістьох присутніх і єдина серед них не всміхалась очима. Вона всміхалася тому, що від неї цього очікували, а не тому, що їй цього хотілося. Ще більше справляло таке враження інше фото — вочевидь, зняте за кілька секунд до чи після постановочного кадру.

За кілька секунд після нього, зрозуміла Рейчел, бо на другому фото кінчик сигарети чорношкірої жінки світився свіжим червоним сяйвом. Її мати перестала всміхатися й саме поверталася назад, до барної стійки, дивлячись на пляшки праворуч від каси. Пляшки з віскі, з подивом зауважила Рейчел, а не з горілкою, як вона чекала б від матері. Її мати вже не всміхалася, та через це здавалася щасливішою. Її обличчя відзначалося напруженістю, яку Рейчел назвала б еротичною, якби воно було зосереджене на чомусь іншому, крім пляшок із віскі. Схоже, її матір спіймали у мріях, в очікуванні зустрічі з тим, із ким вона піде з цього бару чи зустрінеться опісля.

А може, вона просто позирала на пляшки з віскі й роздумувала, чим завтра снідатиме. Рейчел із неабияким соромом зрозуміла, що займається майже непростимими проєкціями, бо хоче знайти цінність у фотографіях, які її не мають.

— Це дурість.

Вона пішла по пляшку з вином, яку вони залишили на стільниці.

— Що в цьому дурного?

Джеремі поклав фотографії поруч.

— Мені здається, що ми шукаємо тут його.

— Ми шукаємо тут його.

— Це дві фотографії з вечора в барі тоді, як вона була в магістратурі. — Вона знову наповнила собі та йому келихи й залишила пляшку на столі між ними. — І більш нічого.

— Я прожив із твоєю матір’ю три роки. Жодних знімків, окрім твоїх, не було. Жодних. Тепер я дізнаюся про існування цих двох, які весь час, поки я жив із нею, лежали десь сховані, та поділитися ними зі мною було не можна. Чому? Що на цих знімках із цього вечора такого важливого? Я сказав би, що твій батько.

— Можливо, вона просто дорожила тим вечором.

Джеремі підняв брову.

— Можливо, вона просто забула, що в неї є ці два знімки.

Брова так і не опустилася.

— Гаразд, — сказала Рейчел. — Назви свій варіант.

Він показав на чоловіка, найближчого до її матері, — того, що у велюрі та з філірованим каштановим волоссям.

— У нього очі такого кольору, як у тебе.

Слушно. Він справді мав зелені очі, як і Рейчел, хоча в нього очі були набагато яскравіші, а в неї — дуже світлі, майже сірі. І він, як і Рейчел, мав каштанове волосся. Форма голови в нього була десь така, як у Рейчел, розмір носа приблизно збігався. У нього підборіддя було досить загострене, а в Рейчел — більш квадратне; втім, у її матері воно теж було обтесане, тож можна було стверджувати, що від матері їй просто дісталося підборіддя, а від батька — очі й волосся. Він був гарний із себе, незважаючи на вуса як у порноактора, та в ньому було щось несерйозне. А її мати начебто ніколи не мала потягу до несерйозності. Може, Джеремі та Джайлз і не були наймужнішими на позір чоловіками, які коли-небудь траплялися Рейчел, та вони обидва мали сталевий стрижень і відзначалися неймовірним розумом, який було видно відразу. Велюровий же чоловік мав такий вигляд, ніби збирався попрацювати ведучим на конкурсі «Юна міс».

— Він схожий на її типаж? — запитала Рейчел.

— А я був на нього схожий? — запитав Джеремі.

— Ти маєш серйозний вигляд, — сказала Рейчел. — Моїй матері серйозний вигляд був до вподоби.

— Ну, то не цей хлопець. — Джеремі тицьнув пальцем в огрядного хлопаку в огидному спортивному піджаку. — І не цей. — Тицьнув пальцем у чорношкірого. — Може, фотограф?

— Фотографка. — Рейчел показала йому відображення в барному дзеркалі — жінку з гривою каштанового волосся, що падало з-під барвистої в’язаної шапочки. Та жінка обома руками тримала камеру.

— А…

Вона поглянула на інших людей, знятих на плівку ненароком. Посередині барної стійки сиділи двоє стариганів і немолода пара. Бармен відраховував решту на касі. А ще застиг посеред кроку відносно молодий хлопець у чорній шкіряній куртці, який щойно зайшов у парадні двері.

— А як щодо нього? — спитала Рейчел.

Джеремі поправив окуляри й нагнувся близько до фотографії.

— Не можу роздивитися. Стоп, стоп, стоп.

Він підвівся і пішов до парусинового наплічника, який завжди брав із собою в дослідницькі поїздки. Дістав прес-пап’є у вигляді лупи й приніс його до столу. Заніс його над обличчям хлопця у шкіряній куртці. Хлопець мав здивований вигляд людини, яка мало не зайшла в кадр фотографа й не зіпсувала його. Також він був смаглявіший, аніж здавалося на відстані. Можливо, латиноамериканець чи корінний американець. Але до походження Рейчел він не підходив у жодному разі.

Джеремі перевів лупу на Велюрового. Очі в нього, однозначно, були такого самого кольору, як у Рейчел. Як там казала її мати? «Пошукай себе в його очах». Поки Рейчел витріщалася на збільшені очі Велюрового, вони поступово розпливлися. Вона відвела погляд, щоб навести різкість зору, а тоді поглянула на нього знову.

— Це мої очі? — спитала вона Джеремі.

— У них твій колір, — відповів він. — Форма не така, та будова кісток тобі все одно дісталася від Елізабет. Хочеш, я зроблю пару дзвінків?

— Кому?

Він поклав прес-пап’є на стіл.

— Зробімо ще одне припущення і вважаймо, що це — її однокурсники, які того року також здобували докторський ступінь в Університеті Джонса Гопкінса. Якщо це припущення правильне, всіх на цьому знімку, імовірно, можна ідентифікувати. Якщо воно неправильне, мене від друзів, які там працюють, відділяє всього кілька дзвінків.

— Гаразд.

Джеремі сфотографував обидва знімки на свій телефон, перевірив, чи правильно зняв зображення, і поклав телефон у кишеню.

Біля її дверей він обернувся і сказав:

— Ти нормально почуваєшся?

— Чудово. А що?

— Ти раптом почала здаватись якоюсь замученою.

На якісь слова вона здобулась аж за хвилину.

— Ти — не мій батько.

— Ні.

— Але я б хотіла, щоб ти ним був. Тоді це скінчилося б. А в мене був би такий крутий татусь, як ти.

Він поправив окуляри; як вона дізналася, він робив це щоразу, коли почувався ніяково.

— Мене ніколи в житті не називали крутим.

— Тому ти й крутий, — сказала вона й поцілувала його у щоку.

Морін передала Рейчел слова санітара, коли Джеремі третю ніч лежав у лікарні.

— «Рейчел у дзеркалі»? — повторила вона.

— Так сказав Амір. — Морін кивнула. — Ти здаєшся втомленою. Тобі треба відпочити.

Рейчел мала за годину повернутися на роботу. Вона спізниться. Знову.

— Усе гаразд.

На ліжку витріщався на стелю Джеремі з роззявленим ротом і без тіні свідомості в очах.

— Туди, певно, жахливо їздити, — зауважила Шарлотта.

— Та це не страшно.

Рейчел сіла на підвіконня, бо в палаті було всього три стільці і всі вони були зайняті родичами хворого.

— Лікарі сказали, що в такому стані він може провести кілька місяців, — сказав Тео. — Або й більше.

Шарлотта й Морін одночасно заридали. Тео підійшов до них. Вони збилися докупи у своїй скорботі. Кілька хвилин Рейчел бачила тільки їхні спини, що здіймалися й опускалися.

За тиждень Джеремі перевели до відділення неврологічного лікування, і він мало-помалу частково повернув собі здатність рухатись і вимовляти окремі елементарні слова: «так», «ні», «туалет». На дружину він дивився як на матір, на сина й доньку — як на дідуся і бабусю, на Рейчел — так, ніби намагався зрозуміти, хто вона така. Вони намагалися читати йому, гортали його улюблені картини на айпеді, ставили його улюбленого Шуберта. І ніщо із цього його не зачіпало. Він хотів їжі, хотів утіхи, хотів полегшення болів у голові й тілі. Він взаємодіяв зі світом із нажаханим нарцисизмом малої дитини.

Його рідні дали Рейчел чітко зрозуміти, що вона може приходити стільки, скільки захоче (вони були надто ввічливі, щоби сказати щось інше), та не залучали її до більшості розмов, а коли їй доводилося йти геть, їм завжди ставало помітно легше.

Удома почав досадувати Себастьян. Вона ж майже не знає цієї людини, казав він. Вона ідеалізує прихильність, якої насправді не існує.

— Тобі треба про це забути, — сказав він.

— Ні, — відповіла Рейчел. — Це тобі треба забути.

Він винувато підняв руку й на мить заплющив очі, показуючи їй, що не хоче великої суперечки. Розплющивши очі, він заговорив м’якішим, примирливим тоном.

— Ти ж знаєш, що твою кандидатуру розглядають у «великій шістці»?

«Великою шісткою» називали національну мережу в Нью-Йорку.

— Не знала.

Вона спробувала не виказати голосом захвату.

— Тобі промивають мізки. Зараз не час відпускати дросель.

— Я не відпускаю.

— Тебе ж випробують чимось серйозним. Чимось, що матиме національний масштаб.

— Наприклад?

— Ураганом, масовим убивством, не знаю, смертю знаменитості.

— І як же ми житимемо далі, — замислилася вона вголос, — коли Вупі піде у засвіти?

— Буде важко, — погодився він, — але вона б хотіла, щоб ми поводилися відважно.

Вона захихотіла, а Себастьян пригорнувся до неї на дивані й поцілував її збоку в шию.

— Ось ми, мала, я і ти. З’єднані збоку. Куди я, туди й ти. Куди ти, туди і я.

— Знаю. Справді.

— Гадаю, було б круто жити на Мангеттені.

— У якому районі? — спитала вона.

— У Верхньому Вест-Сайді, — сказав він.

— У Гарлемі, — сказала вона одночасно з ним.

Вони обернули це на жарт, бо гадали, що саме так треба чинити, коли у шлюбі суто теоретично виявляються докорінні відмінності.

За осінь Джеремі Джеймсові стало значно краще. Він згадав, хто така Рейчел, хоч і не згадав, що сказав санітарові, і, схоже, радше терпів її присутність, аніж потребував її. Знання про рух люміністів і Колума Джаспера Вітстоуна в нього здебільшого збереглися, та були невпорядковані, а його загальні уявлення про хронологію були хибні, тож зникнення Вітстоуна 1863 року, на його думку, прямо передувало першій подорожі Джеремі до Нормандії 1977 року, коли він був аспірантом. Він думав, що Рейчел молодша за Шарлотту, і часом не міг зрозуміти, як Тео може так багато пропускати старшу школу, відвідуючи його.

«Він узагалі не старається, — скаржився він Рейчел. — Я не хочу, щоб він користувався моєю хворобою як приводом старатися ще менше».

У листопаді Джеремі повернувся до будинку на Ґорем-лейн, де його доглядала хоспісна медсестра. Він став фізично сильнішим. Його мовлення набуло чіткості. Зате розум до нього ніяк не повертався.

— Не можу цього збагнути, — якось сказав він. Морін і Рейчел були в одній із ним кімнаті, і він невпевнено їм усміхнувся. — Я неначе у прекрасній бібліотеці, та жодна книжка в ній не має назви.

Наприкінці грудня 2009 року Рейчел двічі помітила, як він менш ніж за десять хвилин від початку її відвідин поглянув на свій наручний годинник. Вона не могла ставити це йому на карб. Без можливості обговорювати їхні спільні детективні історії (він мав відшукати докази того, що Колум Джаспер Вітстоун перетинався з Клодом Моне, вона — відшукати свого батька, а вони обоє — зрозуміти Елізабет Чайлдс) вони майже не мали про що розмовляти. Жодних спільних амбіцій, жодної спільної історії.

Вона пообіцяла залишатися на зв’язку.

Вийшовши з його будинку, Рейчел пройшла вимощеною плитами доріжкою до своєї автівки й знову відчула, що його втрачає. А ще відчула давню підозру, що життя, судячи з її теперішнього досвіду, — це низка розлук. Персонажі проходять сценою, одні залишаються на довше, ніж інші, та всі вони рано чи пізно йдуть геть.

Діставшись автівки, вона озирнулася на його будинок і подумала: «Ти був мені другом. Ти був мені другом».

На Гаїті чекали та сама спека, зруйновані будівлі та зморений відчай. Ті самі ошелешені вирази на більшості облич. Ті обличчя, що не виражали ошелешення, виражали лють. А якщо не лють, то голод і страх. Але здебільшого вони виражали ошелешення. Ці обличчя, що перенесли багато страждань, неначе питали: чи мусимо ми змиритися з тим, що маємо просто страждати?

Прямуючи на роботу над своїм першим матеріалом, на зустріч із командою перед лікарнею Шоскаль у густозаселених нетрях Сіте-Солей, Рейчел ішла такими бідними вулицями, що новачкові не вдалося б знайти розбіжностей між цим районом до землетрусу й після землетрусу. До поламаних ліхтарних стовпів, опор безсилих ліній електропередач і низьких стін уздовж вулиць були приліплені фотографії. Подекуди то були знімки загиблих, але передусім там були зображені зниклі люди. Під більшістю фото було написано запитання чи прохання:

Èske ou te wèm?

«Ви мене бачили?»

Вона їх не бачила. А може, і бачила колись. Може, обличчя чоловіка середнього віку, якого вона проминула, завертаючи за ріг, належало одному з трупів, які вона побачила в церкві, що обвалилася, чи на лікарняній автостоянці. Хай там як, він зник. І більше не повернеться, вона була в цьому досить упевнена.

Рейчел піднялася на вершину невеличкого пагорбка, і перед нею розкинулося все гетто, розсип хиж зі сталі та шлакоблоків, випалених сонцем до чорно-білого кольору. Повз неї проїхав хлопчина на забрьоханому велосипеді. Судячи з вигляду, хлопчині було років одинадцять, щонайбільше дванадцять, а на спині в нього було закріплено автоматичну гвинтівку. Коли він озирнувся через плече на Рейчел, вона нагадала собі, що це — територія банд. Тут на кожному кроці всім заправляли й боролися за територію мінібоги війни. Їжа сюди не стікалася, зате вогнепальна зброя стікалася так, що аж гай шумів. Не варто їй було ходити тут самій. Не варто було ходити тут без танкової та авіаційної підтримки.

Проте страху Рейчел не відчувала. Вона просто почувалася заціпенілою. Почувалася враженою заціпенінням.

Принаймні думала, що це так.

«Ви мене бачили?»

«Ні, не бачила. І ніхто не бачив. Ніхто не бачив і не побачить. Навіть якби ти прожив повне життя. Це не має значення: ти зник, щойно народився».

Із таким настроєм Рейчел прийшла на маленьку площу перед лікарнею. Далі єдиною доброю новиною стало те, що наживо це бачив лише локальний ринок — у цьому разі Бостон. «Велика шістка» згодом мала вирішити, скористається цим чи ні. Зате в «малій шістці» вважали, що пряме включення додасть гостроти історії, яка, як усі підозрювали, переставала привертати інтерес глядачів через утому від трагедій.

Тож вона вийшла у прямий ефір, ставши перед лікарнею Шоскаль. Сонце виринуло із чорної цеглини хмар просто в неї над головою і почало палити. Ґрант, ведучий новин із «малої шістки», під час міжнародного зв’язку чомусь примудрився виставити себе вдвічі дурнішим.

Рейчел одним духом випалила статистику: у лікарні позаду неї лежать тридцять двоє хворих із підтвердженою холерою; затоплення після урагану сприяє її поширенню в масштабі всієї країни та ускладнює зусилля з надання допомоги; очікується, що ситуація з дня на день ставатиме жахливішою. Позаду операторської групи розкинувся жертвопринесенням богу сонця Сіте-Солей, і Рейчел відчувала, як від неї відділяється щось внутрішнє. То було щось духовне й досі не зачеплене світом, можливо шматочок душі, а щойно воно відділилося, на нього наскочили спека та втрата і з’їли його. На його місці, посередині її грудей, затріпотів крильцями горобець. Без попередження, без підготовки. Узяв і раптом завис посередині її грудей, б’ючи крильцями з усієї сили.

— І перепрошую, Рейчел, — говорив їй на вухо Ґрант, — але, Рейчел…

Чому Ґрант весь час повторював її ім’я?

— Так, Ґранте?

— Рейчел?

Вона свідомо постаралася не заскреготіти зубами.

— Так?

— Ви можете оцінити, скільки людей заразилися цією смертельною хворобою? Скільки людей хворі?

Запитання видалось їй абсурдним.

Скільки людей хворі?

— Ми всі хворі.

— Прошу? — перепитав Ґрант.

— Ми всі хворі, — повторила Рейчел. Це їй здається чи вона справді трохи ковтає слова?

— Рейчел, ви маєте на увазі, що ви та інші члени команди нашого каналу заразилися холерою?

— Що? Ні.

Денні Маротта прибрав око від об’єктива й поглянув на неї так, наче хотів спитати: «Ти в нормі?» Позаду нього пройшла Відді — пройшла граційно, ходою, що не пасувала ні до її юності, ні до крові на її сукні, ні до другої усмішки, вирізаної в її горлі.

— Рейчел, — продовжував Ґрант. — Рейчел! На жаль, я не розумію.

І Рейчел, уже щедро пітніючи й трусячись так сильно, що мікрофон у неї в руці заскакав, відповіла:

— Я сказала, що ми всі хворі. Ми всі, ми всі, ну, тобто, ми просто хворі. Ви знаєте? — Слова виливалися з неї, як кров із колотої рани. — Ми загубилися, захворіли, і всі ми вдаємо, ніби це не так, але потім усі ми зникаємо. Ми всі, бляха, просто зникаємо.

До заходу сонця кадри, на яких Рейчел із дрожем у руках і плечах, кліпаючи в намаганні захиститися від поту, що лився з її лоба, повторювала спантеличеному ведучому: «Ми всі хворі», облетіли весь світ.

Під час розбору ситуації вище керівництво зійшлося на тому, що, хоча відключити трансляцію за чотири секунди до того, як Рейчел сказала «бляха», було правильно, відключити її треба було на десять секунд раніше. Треба було зробити рекламну паузу, щойно стало ясно, що Рейчел з’їхала з глузду, а більшість погоджувалася з тим, що сталося це тоді, коли вона вперше сказала: «Ми всі хворі».

Рейчел звільнили по мобільному, коли вона йшла злітною смугою в аеропорту імені Туссена Лувертюра до літака додому.

Рейчел гадала, що того бару вже давно не існує, та варто їй було заґуґлити «Бар У Майло Східний Балтимор», як той миттю відобразився в неї на моніторі разом із купою фотографій. Бар дещо змінився: у цегляній стіні з боку вулиці з’явилося три великих вікна, освітлення стало м’якіше, касу було комп’ютеризовано, а табурети тепер мали спинки й ошатні підлокітники; проте за барною стійкою висіло те саме дзеркало, а пляшки там стояли в такій самій послідовності. Прапорець «Балтимор колтс» на стіні замінили прапорцем «Балтимор рейвенс».

Рейчел зателефонувала й попросила дати слухавку власникові.

Підійшовши до телефону, він сказав:

— Ронні слухає.

Вона пояснила, що працює репортеркою на Шостому каналі, не сказавши, на якому саме шостому каналі, не сказавши, що працює над певним матеріалом. Зазвичай, коли вона називалася репортеркою, перед нею миттю відчинялися чи зачинялися двері; у будь-якому разі їй, як правило, не доводилося гаяти часу на подальші пояснення.

— Ронні, я намагаюся відшукати бармена, який працював у барі «У Майло» 1979 року. І подумала, чи немає у вас тогочасних записів про найманих працівників, якими ви б могли поділитися.

— Бармен у сімдесят дев’ятому? — сказав він. — Ну, то, напевно, був Лі, але дайте-но мені перепитати в батька.

— Лі? — повторила вона, та він уже поклав слухавку. Кілька хвилин вона не чула майже нічого — мабуть, вони розмовляли десь далеко від слухавки, хто його зна, — та відтак почула, як до телефону наближаються чиїсь кроки, а тоді його із шурхотом підняли зі стійки.

— Це Майло.

Рипливий голос, а тоді — важке, шумне дихання через ніздрі.

— Той самий Майло?

— Так, так. Чого треба?

— Я хотіла зв’язатися з чоловіком, який працював у вас барменом майже тридцять два роки тому. Ваш син говорив про якогось Лі.

— Він тоді працював на нас.

— І ви його пам’ятаєте?

— Ну так, він пропрацював тут щонайменше двадцять п’ять років. Пішов років із вісім тому.

— І він тоді був там єдиним барменом?

— Ні, але був головним. За стійкою потроху працювали я, моя покійна дружина та старий Гарольд, який тоді саме впадав у маразм. Тепер зрозуміли?

— Ви знаєте, де можна знайти Лі?

— А може, скажете, чому ви про це питаєте, міс?..

— Чайлдс.

— Міс Чайлдс. Може, скажете, чому цікавитеся Лі?

Їй не спадало на думку жодної причини збрехати, тож вона сказала йому:

— Можливо, він знав мою матір.

— Лі знав багатьох жінок.

Вона пішла ва-банк.

— Можливо, він був моїм батьком.

Затихли всі звуки, крім його дихання через ніздрі. Це тривало так довго, що вона мало не заговорила знову просто з тривоги.

— Скільки вам років? — урешті спитав він.

— Тридцять один.

— Що ж, — повільно проказав Майло, — тоді він був гарним сучим сином. Зустрічався з кількома жінками — здається, із десятьма. Гадаю, навіть гріш може сяяти, коли він новенький.

Знову дихання.

Вона подумала, що зараз він скаже щось іще, та за якийсь час усвідомила, що цього не буде.

— Я б хотіла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти мені допомогти, це було б…

— Він помер.

Її серце схопили й стиснули дві маленькі руки. По карку ринула вгору крижана вода, заливаючи череп.

— Він помер?

Фраза прозвучала голосніше, ніж хотілося Рейчел.

— Еге ж, років із шість тому. Він пішов від нас, пішов працювати до іншого бару в Елктоні. А кілька років по тому вмер.

— Як?

— Від серцевого нападу.

— Він же був молодий.

— П’ятдесят три роки, — сказав Майло. — Може, п’ятдесят чотири. Атож, він був молодий.

— Яке в нього було повне ім’я?

— Ну, міс, я вас не знаю. Не знаю, чи не могли б ви висунути рідним, які в нього залишились, якусь претензію у зв’язку з батьківством. Я замало знаю про такі речі. Але, знов-таки, я не знаю вас — ось у чому проблема.

— А якби ви мене знали, було б краще?

— Однозначно.

Рейчел і Браян Делакруа перетнулися знову за шість місяців після свого останнього електронного листування, навесні, в одному барі в Саут-Енді.

Браян опинився там, бо той бар був розташований за кілька кварталів від його квартири, а того вечора, першого за рік, коли з’явились якісь натяки на літо, вулиці пахли вологою і надією. Рейчел пішла до бару, бо того дня по обіді розлучилась і їй потрібно було відчути себе сміливою. Вона тривожилася, що її страх перед людьми розростається, і хотіла подолати його, довести собі, що керує своїми неврозами. Надворі був травень, а вона майже не виходила з дому від початку зими.

Вона вибиралася по продукти, та лише тоді, коли в супермаркеті було найменше людей. Ідеальним часом була сьома ранку у вівторок, коли посеред проходів іще чекали піддони з товаром у поліетиленовій упаковці, молочарі огризалися на хлопців із кулінарії, касирки відкладали свої сумочки і, позіхаючи в картонні стаканчики «Данкінс», бурчали на довгу дорогу на роботу, погоду, своїх нестерпних дітей і нестерпних чоловіків.

Коли їй треба було підстригтися, вона завжди записувалась останньою на день. Те саме інколи відбувалося з манікюром чи педикюром. Більшість інших бажань можна було задовольнити в інтернеті. Невдовзі те, що почалось як вибір — не потрапляти людям на очі, щоб уникнути уважних поглядів чи осуду, який їх супроводжував, — переросло у звичку, що межувала із залежністю. Перш ніж офіційно піти від неї, Себастьян не один місяць спав у гостьовій кімнаті, а до того спав у своєму човні в Саут-Рівер, приливній зоні, вода з якої стікала в затоку Массачусетс. Це було доречно: Себастьян, імовірно, ніколи не любив Рейчел, імовірно, ніколи не любив жодної людини, зате, чорт забирай, любив отой човен. Утім, коли він пішов, вона залишилася без основної мотивації виходити з дому — бажання втекти від нього та його токсичної зневаги.

Але настала весна, і тепер Рейчел чула голоси, неспішні та приємні, що поверталися на вулицю разом із криками дітей, цоканням коліщаток візочків на тротуарі, рипінням і стукотом сітчастих дверей. Будинок, який вона придбала разом із Себастьяном, стояв за тридцять миль на південь від Бостона, у Маршфілді. То було приморське містечко, проте їхній будинок стояв за цілу милю від моря — щоправда, це було не страшно, бо Рейчел не була любителькою океану. Себастьян же, звісно, обожнював море й навіть навчив її підводного плавання, коли їхнє залицяння тільки почалося. Коли вона нарешті зізналась йому, що їй дуже неприємно повністю перебувати у воді, поки за нею з глибин стежать потенційні хижаки, він не полестив Рейчел, зауваживши, що вона тимчасово подолала свій страх, щоб його порадувати, а закинув їй, що вона вдає, ніби любить те, що любить він, аби його «заарканити». Рейчел відказала, що заарканюють лише тих істот, яких хочуть з’їсти, а вона вже давно не відчуває до нього апетиту. Вона висловилася негарно, та у стосунках, що розпадаються так швидко й так рішучо, як їхні з Себастьяном, негарне стає нормальним. Після завершення розлучення вони виставлять будинок на продаж і розділять прибутки від нього, а їй доведеться підшукати інше житло.

І нічого страшного. Вона сумувала за містом, їй ніколи не подобалася необхідність їздити всюди автівкою. А якщо у великому місті від її скандальної слави було важко втекти, то в маленькому містечку, де всякий погляд був більш чи менш зашорений, це було неможливо. Всього кілька тижнів тому її застукали на вулиці, коли вона заправляла автівку; лише зупинившись із порожнісіньким бензобаком, вона усвідомила, що на станції діє тільки самообслуговування. Із «Фуд Марта» вийшли троє старшокласниць, які завдяки ліфчикам із пушапом, штанцям для йоги, охайно вкладеному волоссю і гострим, як грані діамантів, вилицям скидалися на героїнь реаліті-шоу, і пішли до хлопця в дуже обтислому термальному світшоті та рваних джинсах, який закачував бензин у бездоганно чистий позашляховик «Лексус». Помітивши Рейчел, їхня трійця негайно почала перешіптуватись і штурхатись. Коли вона поглянула на дівчат, одна з них почервоніла й опустила погляд, але інші двоє подвоїли свої зусилля. Брюнетка з персиковими пасмами перекривила завзяте пиття з пляшки, а її золотоволоса спільниця в хамстві скривилася, вдаючи безпорадне ридання, і заломила руки в повітрі, неначе звільняючи їх від морських водоростей.

— Народ, годі, — сказала третя, та в неї вийшло щось середнє між плачем і хихотінням, а тоді з милих і потворних вуст усіх трьох вирвався сміх, подібний до блювоти після випитого у п’ятницю ввечері калуа.

Відтоді Рейчел не виходила з дому. У неї майже закінчилися харчі. Остаточно закінчилося вино. Потім горілка. Закінчилися сайти й серіали для перегляду. Тоді зателефонував Себастьян і нагадав, що слухання у справі про розлучення призначено на пів на четверту в найближчий вівторок, 17 травня.

Рейчел надала собі презентабельного вигляду й поїхала до міста. Лише виїхавши на трасу 3, що прямувала на північ, вона усвідомила, що вже шість місяців не їздила швидкісною магістраллю. Інші машини гнали, ревли моторами та збивались у купи. Їхні корпуси виблискували на немилосердному сонці, як ножі. Вони поглинули її, розколюючи повітря, здіймаючись, колючи, гальмуючи та зблискуючи червоними задніми фарами, наче лютими очима. «Чудово, — подумала Рейчел, коли тривога підступила їй до горла, шкіри й коренів волосся, — тепер я боюся керувати автівкою».

Вона спромоглася виїхати в місто й тепер почувалася так, ніби безкарно робила щось негарне, бо не мала бути на дорозі, почуваючись такою вразливою та близькою до істерики. Проте вона доїхала. І ніхто ні про що не здогадався. Рейчел вийшла з гаража, перетнула вулицю і прибула у призначений час до Саффолкського суду актів цивільного стану та сімейних справ на Нью-Шардон-стріт.

Засідання було дуже схоже на їхній шлюб і на Себастьяна: беземоційне й безкровне. Коли воно завершилось і їхній союз, на думку штату, було юридично розірвано, вона повернулася, щоб перезирнутися зі своїм уже колишнім чоловіком. Перезирнутись, як двоє вояків, що забралися з поля бою з цілими кінцівками й тому певною мірою торжествували, чи принаймні як люди, що почувались однаково гідно. Але Себастьяна по той бік проходу вже не було. Він уже опинився на півдорозі до виходу із судової зали — йшов широкими цілеспрямованими кроками, повернувшись до неї спиною і піднявши голову. Коли ж він вийшов за двері, решта людей у залі дивилися на неї або із жалем, або з огидою.

«Ось ким я стала, — подумала Рейчел, — істотою, не гідною навіть зневаги».

Її машина стояла в гаражі на протилежному боці вулиці. Щоб поїхати звідти додому, треба було двічі звернути праворуч і виїхати на південну частину міжштатної магістралі 93. Але Рейчел уявила безліч машин, які виїздять на дорогу й гонять, тиснуть на гальма та змінюють смуги, несамовито смикаючи за кермо, і натомість подалася на захід, у місто, а тоді проїхала Бікон-Гілл, Бек-Бей і попрямувала далі, аж до Саут-Енду. Під час поїздки вона почувалася нормально. Лиш один раз, коли їй здалося, що її зараз об’їде справа якийсь «ніссан», у неї спітніли долоні. За кілька хвилин їзди Рейчел відшукала найрідкіснішу в цьому районі річ — місце для паркування — і зупинилася на ньому. Посиділа та змусила себе подихати. Махнула рукою двом автівкам, які подумали, що вона зараз поїде, а не щойно приїхала.

— Тоді, блін, вирубай мотора! — крикнув водій другої автівки й блискавично поїхав, залишивши по собі вихлоп, що пахнув відрижкою курця.

Рейчел вийшла з автівки й майже безцільно поблукала районом, згадавши, що десь тут є бар, у якому вона одного разу добре провела вечір. Тоді вона ще не пішла з паперової журналістики й працювала у «Ґлобі». О тій порі ходили чутки, що серія матеріалів, які вона написала про житловий комплекс «Мері Еллен Мак-Кормак», можуть номінувати на Пулітцерівську премію. Її не номінували (хоча Рейчел таки здобула премію Гораса Ґрілі та премію ПЕН/Віншіпа за майстерність у розслідувальній журналістиці), та її це все-таки не обходило: вона знала, що добре впоралась, а тоді цього було достатньо. То був бар для старих, із червоними дверима, що звався «Кран Кенніллі» та сховався в одному з останніх кварталів району, які ще не піддалися джентрифікації[10]. Сама його назва, якщо Рейчел не зраджувала пам’ять, відсилала до тих часів, коли всі ірландські бари повинні були мати умовно літературні назви, на кшталт «Ворота святого Якова», «Єлисейські поля» чи «Острів статуй».

Урешті Рейчел відшукала червоні двері у кварталі, якого не впізнала відразу, бо на зміну «тойотам» і «вольво» там прийшли «бенци» та спортивні «рейндж-ровери», а функціональні ґрати на вікнах було замінено філігранними та естетично привабливішими. Бар Кенніллі досі був на місці, та тепер його меню вивішували за дверима, а з нього викинули смажену моцарелу та нагетси фрі, замінивши їх свинячими щічками й тушкованим кале.

Рейчел попростувала до вільного стільця у віддаленому кутку, біля столу для офіціантів, а коли її знайшов бармен, замовила горілки з льодом і спитала, чи нема в нього сьогоднішньої газети. Вона була вдягнена в сірий худі поверх білої футболки з трикутним викотом і блакитні джинси. На ногах у неї були чорні потерті туфлі без підборів, такі ж непримітні, як решта її костюма. І байдуже. Хоч скільки люди говорили про прогрес, про рівні можливості, про покоління після сексизму, жінка все одно не могла посидіти в барі сама й випити, не привертаючи чиїхось поглядів. Рейчел не підіймала голови, читала «Ґлоб», попивала свою горілку й намагалася не дати розгубленому горобцеві у себе в грудях затріпотіти крильцями.

Бар був заповнений щонайбільше на чверть, і це було добре, та клієнтура там зібралася значно молодша, ніж розраховувала Рейчел, і це було недобре. Зі старожилів, яких вона сподівалася побачити, зосталася тільки четвірка дідів, які сиділи за подряпаним столиком біля підсобки й часто тікали на перекур. Наївно було думати, ніби тут, у наймоднішому з усіх районів Бостона, любителі чарки й пива могли встояти під натиском односолодового контингенту.

Старожили, які не цуралися випивати вдень і дудлили з високих банок «Пі-Бі-Ар» і «Ґансетт» без закуски з присмаком заліза, рідко дивилися новини о шостій. Молодше покоління теж їх не дивилося — принаймні в реальному часі, — та воно могло їх записувати чи переглядати згодом із ноутбуків. А ще воно, звісно, регулярно заходило на YouTube. Минулої осені, коли світом розлетілося відео зі зривом Рейчел, воно за перші дванадцять годин набрало вісімдесят тисяч переглядів. За добу з’явилися сім мемів і відеонарізка, в якій Рейчел кліпала, затиналась і важко дихала під ремікс пісні Бейонсе Drunk in Love. Ось як усе вийшло: п’яна репортерка втрачає самоконтроль під час прямого включення з гетто в Порт-о-Пренсі. За тридцять шість годин від того інциденту відео набрало вже двісті сімдесят тисяч переглядів.

Нечисленні друзі казали Рейчел, що вона, ймовірно, переоцінює кількість людей, які впізнають її на публіці. Вони запевняли її, що те відео, хоч його й переглянуло багато людей, мало хто пам’ятає: така вже природа епохи вірусної популярності, що потребує невпинного поповнення контенту.

Однак можна було спокійно вважати, що в цьому барі його бачила половина тих, кому менше тридцяти п’яти. Тоді вони могли бути вгашені чи п’яні, а отже, була ймовірність, що вони побачать, як жінка в бейсболці за барною стійкою читає газету, і не мати жодних асоціацій. Але хтось із них, можливо, таки був тверезий і мав добру пам’ять.

Швидко позирнувши кілька разів, вона оцінила інших людей за самою барною стійкою: дві офісні працівниці, що попивали мартіні з краплею чогось рожевого; п’ятеро чоловіків-брокерів, які лигали пиво й весело дивились якийсь матч по телевізору в себе над головами; різностатевий гурт технарів під тридцять, які навіть пити примудрялися зі згорбленими плечима; а також гарно вбрана й доглянута парочка трохи за тридцять, у якій чоловік був явно п’яний, а жінка явно відчувала огиду й легкий острах. Останні двоє сиділи найближче до Рейчел — за чотири стільці праворуч, і один із цих стільців якось мало не впав на інші два, піднявши з підлоги передню пару ніжок.

— Господи, досить! — сказала жінка, і страх з огидою відобразилися не лише в її очах, а й у її голосі.

— Та заспокойся, бля, грана балувана… — сказав хлопець, і тут він ненароком помітив Рейчел, а тоді її помітила його подружка. Коли ж він поставив стілець назад, усі троє вдали, ніби цього не сталося.

Рейчел майже допила й вирішила, що ідея була кепська. Через страх перед певними людьми, себто тими, хто бачив її нестриману панічну атаку в новинах о шостій, вона забула про жах, який викликали в неї люди загалом, чимраз сильнішу фобію, про масштаб якої вона тільки починала здогадуватися. Треба було після суду чкурнути додому. Взагалі не треба було сидіти в барі. Господи. Горобець затріпотів крильцями. Не надто судомно, не несамовито — поки що. Але темп його рухів збільшувався. Вона усвідомлювала, що серце її теліпається, повиснувши на кривавих шнурах. На неї дивився весь бар, і вона була майже певна, що в мішанині численних голосів у себе за спиною розчула чийсь шепіт: «Ота репортерка».

Рейчел поклала на барну стійку десятидоларову банкноту, радіючи, що має таку, бо уявити не могла, як чекала б на решту. Вона вже не могла всидіти на цьому місці ні секунди. У неї стиснулося горло. Боковий зір став розпливчастим. Повітря неначе розплавилося. Вона спробувала підвестись, але бармен поставив перед нею келих із випивкою.

— Це вам із «повагою» від одного пана.

З того боку стійки переглядав матч гурт хлопців у костюмах. Вони скидалися на колишніх мажорів-ґвалтівників. Їх було п’ятеро, і всі мали десь від тридцяти до тридцяти п’яти років; двоє з них поступово гладшали, а очі в усіх були одночасно надто маленькі й надміру ясні. Найвищий із них показав, що впізнав її, нахиливши підборіддя та здійнявши келих.

Вона спитала бармена:

— Він?

Бармен озирнувся через плече:

— Ні. Не з тієї компанії. Інший. — Окинув поглядом бар. — Напевно, пішов відлити.

— Що ж, передайте йому мою подяку, та…

Блін. Тепер до неї йшов п’яний хлопець, який перекинув стілець, і показував на неї так, наче вів телевікторину, у якій вона щойно виграла меблевий гарнітур для їдальні. Його подружки з її огидою й переляком ніде не було видно. Що ближче він підходив, то поганішим із себе здавався. Не можна було сказати, ніби він був не у формі чи не мав розкішного скуйовдженого темного волосся і повних губ, що обрамляли здорову білозубу усмішку, чи що він не рухався з певним шиком, бо все це йшло в комплексі. «Як і його очі, насичені й темні, як англійський ірис, але ж, о Господи, Рейчел, за ними — у них — криється не що інше, як жорстокість». Самозакохана, бездумна жорстокість.

«Ти вже бачила такий погляд». У Фелікса Браунера. У Жозуе Даселю. У соціальному житлі та у хмарочосах. Так дивилися самовдоволені хижаки.

— Чуєш, вибач, що так вийшло.

— Що так вийшло?

— Із моєю дівчиною. Тепер уже колишньою дівчиною, і до цього йшло давно. Вона схильна до драматизму. Для неї все — драма.

— На мою думку, вона просто побоювалася, що ти перепив.

«Чому ти взагалі балакаєш, Рейчел? Відійди».

Він широко розкинув руки.

— Знаєш, деякі люди, як вип’ють зайву чарку чи дві, стають злими. Це — проблемні п’яниці. А я? Я стаю щасливим. Я просто щасливий хлопака, що прагне знайти друзів і повеселитися. Не розумію, як це може бути проблемою.

— Що ж, щасти тобі. Я мушу…

Він показав на її келих.

— Допий оце. Згайнувати його було би злочином. — Він простягнув руку. — Я — Лендер.

— Насправді з мене досить.

Він опустив руку й повернув голову в бік бармена.

— Порцію «Патрон Сільвер», добродію. — Знову повернувся до неї. — Чому ти за нами стежила?

— Я за вами не стежила.

Бармен приніс Лендерові напій.

Він ковтнув трохи.

— Але ти стежила. Я перехопив твій погляд.

— Ви трохи зашуміли, і я підвела очі.

— Ми шуміли?

Він широко всміхнувся.

— Так.

— Це образило твоє відчуття достойного, так?

— Ні.

Вона не виправила його лексичної помилки, та все ж не стрималась і зітхнула.

— Тобі зі мною нудно?

— Ні, ти начебто непоганий хлопець, але мені треба йти.

Він широко й товариськи їй усміхнувся.

— Ні, не треба. Випий оте.

Тут птах сильно забив крильцями, а його голова та дзьоб наблизилися до її горла.

— Я зараз піду. Дякую.

Вона закинула на плече сумку.

Він сказав:

— Ти — жінка з новин.

Їй не хотілося зараз переживати ті п’ять чи десять хвилин, упродовж яких це доведеться знов і знов спростовувати, щоб зрештою віддати йому належне, та все ж вона прикинулася дурепкою:

— Яка ще жінка?

— Та, що злетіла з котушок. — Він позирнув на досі не торканий келих перед нею. — Ти була п’яна? Чи під кайфом? Що то було? Ну ж бо. Можеш мені розказати.

Вона натягнуто всміхнулась йому і спробувала його обійти.

— Стоп, стоп, стоп, — мовив Лендер і загородив їй двері своїми грудьми. — Я просто хочу знати… — Він відступив на крок і примружено глянув на неї. — Просто хочу знати, про що ти думала. Ну, тобто хочу подружити.

— Я б воліла піти.

Вона змахнула правою рукою, просячи його відійти вбік.

Він закинув назад голову, скривив нижню губу й повторив її жест.

— Я просто питаю. Люди тобі довіряли.

Він торкнувся її плеча одним пальцем.

— Знаю, знаю, знаю, ти гадаєш, що я п’яний — може, знаєш, може, воно так і є. Та те, що я кажу, важливо. Я — людина цікава, людина непогана, друзі вважають мене веселим. У мене три сестри. Річ у тім, суть ось у чому, що ти гадаєш, ніби почати випивати на роботі — це не страшно, бо в тебе, певно, є подушка безпеки на випадок, якщо це дасться взнаки. Я вгадав? Чоловік — якийсь лікар чи венчурний інвестор, який… — Він загубив нитку думки, а тоді впіймав її знов і розчепірив рожеві пальці, приклавши їх до основи своєї рожевої шиї. — Я так не можу. Я мушу йти заробляти гроші. Закладаюся, ти маєш якогось папіка, що оплачує тобі пілатес, «лекс» і обіди, на яких ти тусиш зі своїми подружками та обсираєш усе, що він для тебе робить. Випий це, сучко. То ж хтось для тебе замовив. Май якусь повагу.

Він захитався перед нею. Вона замислилася, що робитиме, якщо він знову торкнеться її плеча. У барі ніхто не ворушився. Ніхто нічого не казав. Не намагався допомогти. Всі просто дивилися виставу.

— Я б воліла піти, — повторила вона й ступила крок до дверей.

Він знову поклав їй на плече один палець.

— Іще хвилинку. Випий зі мною. З нами. — Він обвів рукою весь бар. — Не змушуй нас думати, ніби ти погано про мене думаєш. Ти ж не думаєш про мене погано, так? Я просто хлопака з вулиці. Звичайний собі чувак. Просто…

— Рейчел!

Біля лівого плеча Лендера з’явився Браян Делакруа, прослизнув збоку від нього й раптом став поряд із нею.

— Дуже прошу, вибач. Мене затримали. — Він відсторонено всміхнувся Лендерові, а тоді знову повернувся до неї. — Послухай, вибач, ми спізнюємося. Двері відчинились о восьмій. Нам треба йти.

Він забрав із барної стійки її горілку й вихилив одним легким ковтком.

Браян був одягнений у темно-синій костюм і білу сорочку із розстебнутим верхнім ґудзиком; його чорна краватка була ослаблена і злегка перекосилася. Він залишався досить гарним, але не таким, щоб можна було подумати, ніби він щоранку затримується у ванній. Його зовнішність була мужніша, лице — саме таке суворе, як треба, усмішка — трішки кривувата, а хвилясте чорне волосся — не зовсім приборкане. Обвітрена шкіра, гусячі лапки під очима, рішуче підборіддя і ніс. Його блакитні очі були щирі й веселі, наче він вічно дивувався, що потрапляє в такі ситуації, як ця.

— До речі, в тебе приголомшливий вигляд, — зауважив він. — І знову вибач за затримку. Мені немає виправдання.

— Стоп, стоп. — Лендер на мить примружено поглянув на власний келих. — Гаразд?

Це цілком могло бути їхнім спільним обманом. Лендер грав вовка, Рейчел була безневинною овечкою, а роль пастуха грав Браян Делакруа. Вона не забула, яке дивне відчуття Браян викликав того дня в Атенеї, і їй подумалося, що це — надто вже підозрілий збіг: вони взяли й відшукали одне одного в день її розлучення.

Вона вирішила не підігравати й підняла руки.

— Хлопці, думаю, я зараз просто…

Та Лендер її не почув, бо штовхнув Браяна.

— Чуєш, бро, паняй звідси.

Коли Лендер назвав Браяна «бро», Браян позирнув на Рейчел, весело вигнувши брову. Вона втрималася від усмішки лише завдяки зусиллю волі.

Він повернувся до Лендера.

— Чуваче, я б так і зробив, але не можу. Знаю, знаю, ти засмучений, але ж ти не знав, що вона чекає на мене. Утім, ти хлопець цікавий, я це бачу. А часу ще багато. — Він показав на бармена. — Том мене знає. Так, Томе?

— Так, справді, — подав голос Том.

— То… як тебе звати?

— Лендер.

— Класне ім’я.

— Дякую.

— Сонечко, — сказав він Рейчел, — може, розвернеш машину?

Рейчел машинально сказала:

— Звісно.

— Лендере, — промовив він, але при цьому зазирнув у вічі Рейчел і кинув погляд у бік дверей, — твої гроші тут сьогодні ні до чого. Усе, що ти вип’єш, Том запише на мій рахунок. — Він знову кинув погляд на неї, вже трохи наполегливіше, і цього разу вона заворушилася. — Не хочеш замовити по келиху отим дівчатам за більярдним столом? За це теж плачу я. Ота дівчина в зеленій фланелевій сорочці й чорних джинсах дивилася на тебе, відколи я зайшов у двері…

Рейчел дісталася дверей і не озирнулася, хай і хотіла. Та коли вона востаннє глипнула на Лендера, він був схожий на пса в очікуванні — схилив голову, чекаючи чи то на смаколик, чи то на команду. Браян Делакруа завоював його менш ніж за хвилину.

Рейчел не могла відшукати свою автівку. Вона йшла квартал за кварталом. Зрізала шлях на схід, потім на захід, звернула на північ, повернулася на південь. Десь у цьому лабіринті огорож і перил із кутого заліза та особняків — шоколадних чи з червоної цегли — стояв світло-сірий «пріус» 2010 року.

Пішовши провулком на вогні Коплі-сквер, вона вирішила: це все Браянів голос. Теплий, упевнений і ласкавий, але не такий ласкавий, як у дрібного торгівця. Це — голос друга, якого ви сподівалися зустріти все життя, чи дбайливого дядька, який надто швидко зник із вашого життя, та тепер повернувся. Це — голос домівки, але не реальної домівки, а домівки як конструкту, домівки як ідеалу.

Кілька хвилин по тому цей голос залунав у повітрі позаду неї:

— Якщо ти подумаєш, що я сталкер, і прискориш крок, я не візьму цього близько до серця. Ні. Я прикиплю до цього місця і більше ніколи тебе не побачу.

Вона зупинилася. Повернулася. Побачила, що він стоїть позаду, на початку провулка, який вона перейшла тридцять секунд тому. Він стояв під ліхтарем, зціпивши руки перед собою, і не рухався. Поверх костюма Браян накинув плащ.

— Але якщо ти готова продовжити вечір ще трохи, я залишуся на десять кроків позаду й піду за тобою туди, де ти дозволиш мені замовити тобі випивку.

Рейчел поглянула на нього й затримала погляд — так, аж врешті помітила, що у неї в грудях уже перестав тріпотіти горобець, а горло розтиснулося. Вона почувалася так само спокійно, як тоді, коли востаннє сиділа в безпеці за зачиненими дверима власної оселі.

— На п’ять кроків позаду, — сказала вона.

Вони йшли Саут-Ендом, і невдовзі Рейчел усвідомила, чому Браян був у плащі. У повітрі висів туман — такий легкий, що вона його не помічала, доки її волосся не стало вогким, а чоло не намокло. Вона надягнула на голову каптур, але той, звісно, вже теж був вогкий.

— Це ти послав горілку?

— Я.

— Чому?

— Чесно?

— Ні, нещиро.

Він хихотнув.

— Мені треба було до вбиральні, і я хотів подбати про те, щоб ти ще була на місці, коли я вийду.

— Чому не можна було просто підійти до мене?

— Нерви. Коли я впродовж років зв’язувався з тобою, ти начебто не була у великому захваті.

Тут вона сповільнилась, а він її наздогнав.

— Мені подобалось отримувати від тебе електронні листи, — сказала вона.

— Дивно. Ти реагувала інакше.

— Це десятиліття було для мене непросте.

Вона всміхнулася йому — невпевнено, проте з надією.

Він зняв із себе плащ і накинув їй на плечі.

— Не буду я брати твого плаща, — сказала вона.

— Знаю, що не будеш. Я його тобі позичаю.

— Він мені не потрібен.

Браян відступив і поглянув на неї.

— Чудово. Віддай його назад.

Вона всміхнулась і закотила очі.

— Ну, якщо ти наполягаєш…

Вони пішли далі. Їхні кроки були єдиним джерелом звуків на весь квартал.

— Куди ти мене ведеш? — запитав він.

— Я сподівалася, що «Залізниця» досі існує.

— І вона існує. Один квартал прямо, два — впоперек.

Вона кивнула.

— Чому її так називають? Там поблизу жодних колій.

— Підпільна залізниця. Більшість рабів переганяли через цей квартал. У цій будівлі, — він показав на особняк із червоної цегли, що сховався між таунгаусом і колишньою церквою, — Едґар Росс на початку ХІХ століття поставив перший друкарський верстат, яким керували чорношкірі.

Вона скоса позирнула на нього.

— І все ти знаєш — від «а» до «я».

— Я люблю історію.

Він знизав плечима. У виконанні здорованя це чомусь було мило.

— Тепер ліворуч.

Вони повернули ліворуч. Тут вулиця була старша й тихіша. Багато з її гаражів, звичайних і житлових, колись були жвавими стайнями. Вікна тут були товсті й освинцьовані. Дерева здавалися старими, як сама Конституція.

— До речі, твої політичні матеріали для новин подобалися мені більше, ніж загальні.

Вона хихотнула.

— Ти не відчув себе достатньо поінформованим, коли я зняла той матеріал про кота, що гавкав?

Він клацнув пальцями.

— Пообіцяй мені, що його збережено в архівах.

Вони почули, як щось металево ляснуло, і вулиця почорніла. Усе світло — у будинках, у вуличних ліхтарях, у маленькій офісній будівлі в кінці вулиці — різко вимкнулося.

Олов’яний відблиск високих будівель, які обрамляли район, давав їм змогу бачити одне одного, хай і геть нечітко, та ця майже темрява була чужа й несла із собою прихід недоречної правди, яку всі міські жителі ховали куди подалі: ми непідготовлені до виживання в більшості його форм. Принаймні тих, які не передбачають зручностей.

Вони пішли вулицею далі не без зачудування. Волосинки в неї на шкірі за останні п’ять хвилин ожили. Слух загострився. Всі пори розчахнулися. Шкіра голови захолола, змокла, наситилась адреналіном.

Таким було Гаїті. Порт-о-Пренс, Леоґан, Жакмель. У деяких районах там і досі чекали на повернення світла.

З однієї будівлі на розі вийшла жінка. В одній руці вона тримала свічку, а в другій — ліхтарик; коли вона освітила ліхтариком їхні тулуби, Рейчел розгледіла вивіску в неї над головою і усвідомила, що вони дісталися бару «Залізниця».

— Ой, стійте! — Жінка помахала ліхтариком угору-вниз, і його світло омило їх, а тоді зупинилося на їхніх колінах. — Що ви тут робите?

— Шукаємо її автівку, — сказав Браян. — Тоді просто вирішили пошукати ваш бар, а тоді сталося це.

Він здійняв руки до темряви, пролунав ще один металевий стогін, і світло повернулося.

Вони закліпали на м’яке неонове проміння вивіски із зображенням пива у вікні й вивіски бару над дверима.

— Незлий фокус, — зауважила барменка. — На днях народження виступаєте?

Вона відчинила їм двері, і вони зайшли досередини. Там усе було так, як пам’ятала Рейчел, а може, і краще: світло трохи тьмяніше, на зміну запаху несвіжого пива, що всмокталося в чорну ґуму, прийшли ледь помітні пахощі гікорі. Коли вони зайшли у двері, з музичного автомата долинав Том Вейтс, який затих, коли вони замовили напої, а потому йому прийшли на зміну Radiohead часів Pablo Honey. Тома Вейтса Рейчел могла уявити в належному йому контексті, бо більша частина його найкращих творів була старша за неї. Однак її часто вражало, хоч і м’яко (та й це було цілком передбачувано), що в барах на законних підставах випивають люди, які ще були в підгузках, коли вона під Radiohead проживала свої студентські роки. «Ми старіємо на очах у решти світу, — подумала вона, — та чомусь усвідомлюємо це останніми».

У барі не було більше нікого, крім них і Ґейл, барменки.

Коли вони наполовину спорожнили перші келихи, Рейчел сказала Браянові:

— Розкажи мені про нашу останню зустріч.

Він спантеличено примружився.

— Ти тоді був із торгівцем антикваріатом.

Він клацнув пальцями.

— Джеком Агерном, так? То був Джек?

— Так.

— Ми йшли на обід і перестріли тебе в кінці Бікон-Гілл.

— Так, так, — погодилася вона, — усе так і було. Та мене цікавить настрій. Ви, добродію, того дня були не в гуморі, вам не терпілося мене позбутися.

Він закивав.

— Ага, вибач, що так вийшло.

— Ти це визнаєш?

— Так, чорт забирай. — Він крутнувся на стільці, добираючи слова. — Джек інвестував у маленьку дочірню компанію, яку я саме створював. Нічого серйозного — просто компанія, що виробляє дорогі дерев’яні паркети й віконниці. Джек також самопроголошений мораліст, справжня людина п’ятнадцятого століття в цих питаннях. Фундаменталіст — чи то лютеранський, чи то кальвіністський, не пам’ятаю який.

— Я їх теж плутаю.

Він криво їй усміхнувся.

— Хай там як, тоді я був одружений.

Вона добряче хильнула зі свого келиха.

— Одружений?

— Ага. Збирався розлучитись, але на той час був одружений. А я ж комерсант, я продавав отой шлюб своєму клієнтові-моралісту.

— Поки що я тебе розумію.

— Тоді я бачу, як ти переходиш вулицю, наближаючись до мене, і розумію: якщо я не відірвуся від цього, він це помітить, тому й надміру збудився, як завжди, коли дуже нервуюся, і все, бляха-муха, зіпсував.

— Ти сказав «якщо я не відірвуся від цього». Від чого — «від цього»?

Він поглянув на неї, схиливши голову набік, а тоді вигнув брову.

— Мені справді треба це казати?

— Це твоє пояснення, друже мій.

— «Це» — мій потяг до тебе, Рейчел. Моя колишня бурчала на мене через нього: «Ти що, знову дивишся на свою подружку в новинах?» Його помічали мої друзі. Чорт забирай, я певен, що Джек Агерн зауважив би його, якби я висолопив язика посеред Бікон-стріт. Ну, тобто, Господи, це ж іще від часів Чикопі. Годі тобі.

— Це тобі годі. Я про це не знала.

— Ой, ну так. А власне, звідки тобі було знати?

— Ти міг би про це сказати.

— В електронному листі? Який ти, певно, читатимеш із отим своїм бездоганним чоловіком?

— Він був аж ніяк не бездоганний.

— Тоді я цього не знав. І до того ж був одружений.

— Що з нею сталося?

— Вона пішла. Повернулася до Канади.

— Отже, ми обоє розлучені.

Він кивнув і підняв келих.

— За це.

Рейчел цокнула келихом об його келих, вихилила свій напій, і вони замовили ще два.

Вона попросила:

— Розкажи мені про щось таке, чого не любиш у собі.

— Не люблю? Я думав, на початку треба показувати себе з найкращого боку.

— На початку чого?

— Знайомства з людиною.

— Стосунків? Це в нас побачення?

— Я ще не думав про це в такому ключі.

— У тебе своя випивка, у мене своя, ми повернулись одне до одного й намагаємося збагнути, чи достатньо нам приємне товариство одне одного, щоб ми зробили це знову.

— Це дійсно схоже на побачення. — Він підняв один палець. — Якщо це не щось подібне до передсезонного футбольного матчу, тільки перед побаченням.

— Весняне тренування у великій бейсбольній лізі, тільки перед побаченням, — сказала вона. — Зачекай, а як передсезонні матчі називають в НБА?

— Передсезонні матчі.

— Знаю, та як їх там називають?

— Так і називають.

— Ти впевнений? Якось неоригінально.

— Та все ж так і є.

— А як щодо НХЛ?

— Хрін його знає.

— Але ж ти канадець.

— Так, — визнав він, — але не дуже на цьому розуміюся.

Вони засміялися — просто тому що досягли першого етапу за версією її матері: викресали іскру. Десь між прогулянкою по бруківці у кварталі, такому тихому, що там було чутно хіба що відлуння їхніх кроків, запахом мокрого коміра Браянового плаща під її підборіддям, двома хвилинами знетями, коли вони народились як тандем, переступивши поріг бару під тихе бурчання Тома Вейтса в дедалі тихішому приспіві, і цією миттю, коли вони теревенили за горілкою та шотландським віскі, вони переступили другий поріг — забули, ким були, перш ніж упевнились у взаємності свого потягу, і пішли далі, сприймаючи цей потяг як даність.

— Що не подобається мені в собі?

Вона кивнула.

Він підняв келих і тихенько поворушив кубиками льоду в ньому туди-сюди. Із його обличчя зникла грайливість, а на зміну їй прийшло щось сумне та спантеличене, проте не озлоблене. Рейчел одразу сподобалося, що він не ображається. Вона виросла в домі, де панувало озлоблення, а тоді, не сумніваючись, що воно більше ніколи її не торкнеться, вийшла за нього заміж. Із неї було досить.

Браян сказав:

— Знаєш, як воно буває, коли тебе в дитинстві не беруть у команду, ти не подобаєшся людині, яка подобається тобі чи батьки цураються тебе або ігнорують не через якісь твої дії, а через те, що вони намахані й токсичні?

— Так, так і ще раз так. Мені не терпиться дізнатися, до чого ти зараз хилиш.

Тепер він зробив один ковток.

— Я згадую ті моменти — а в дитинстві їх безліч, вони накопичуються — і усвідомлюю, що в глибині душі завжди вважав: вони мають рацію. Я не гідний команди, не можу подобатися тим, хто мені подобається, рідні мене відцуралися, бо я на це заслужив. — Він поставив келих на барну стійку. — Мені в собі не подобається те, що я часом насправді собі не подобаюсь.

— І хоч скільки доброго ти зробиш, — додала вона, — хай який чудовий ти друг, яка чудова друга половинка, який чудовий філантроп, ніщо, справді ніщо…

— Ніщо, — повторив він.

— …і ніколи не компенсує того, який ти гівнюк насправді.

Браян обдарував її широкою прекрасною усмішкою.

— Ти, як я бачу, побувала в мене в голові.

— Ха! — Вона похитала головою. — Тільки в себе.

Протягом хвилини вони не казали нічого. Допили свої келихи, замовили ще два.

— І все ж, — мовила вона, — ти неймовірно добре випромінюєш упевненість у собі. Із тим падлом у барі ти розібрався так, наче був його гіпнотизером.

— Він був ідіотом. Ідіотів легко дурити. Тому вони й ідіоти.

— Звідки мені знати, чи не були ви тоді заодно?

— Заодно в чому?

— Ну, знаєш, — промовила вона, — він мене лякає, а ти приходиш і мене рятуєш.

— Але ж я витягнув тебе звідти, а сам залишився.

— Якби він був із тобою заодно, ти міг би вийти з тих дверей за п’ять секунд після мене й піти за мною.

Браян роззявив рота, а тоді стулив його й кивнув.

— Добра заувага. До тебе часто так вигадливо підкочують?

— Начебто ні.

— Для цього мені страшенно багато довелося б попрацювати. Хіба з тим хлопакою на якомусь етапі не було дівчини? Вони сварилися?

Вона кивнула.

— Отже, я мав би — дай-но назву все по порядку — знати, що ти сьогодні прийдеш до бару, найняти приятеля, щоб він удав, ніби прийшов туди з дівчиною, розпочав із нею сварку, змусив її піти, а тоді підкотив до тебе й повівся войовничо — і все це заради того, щоб я втрутився й виграв для тебе час на втечу, а потім…

— Гаразд, гаразд.

— …пробіг баром, щойно ти з нього підеш, вислизнув із дверей позаду тебе та пройшов за тобою через усе місто порожніми тихими вулицями у взутті на жорстких підборах.

— Я сказала «гаразд». Гаразд. — Вона показала на його костюм, білу сорочку, гарний плащ. — Ти просто дуже зібраний, тож я намагаюсь осмислити, як ти можеш дуже себе не любити. Бо ти, мій друже, випромінюєш упевненість у собі.

— Якусь ідіотську?

— Взагалі-то ні.

Вона хитнула головою.

— Як правило, я впевнений у собі, — сказав він. — Дорослий, раціональний я? У нього все доведено до ладу. Просто є на світі малесенький кавалок мене, до якого може достукатись опівночі в темному барі жінка, яка питає, чого я в собі не люблю. — Він знову повністю розвернувся до неї і зачекав. — До речі…

Рейчел кашлянула, бо на мить їй стало лячно, що вона пустить сльозу. Вона відчувала, як ця сльоза готова витекти, і це було ніяково. Вона висвітлювала землетрус силою сім балів на острові, вже й так ураженому немислимою для більшості людей бідністю. Провела місяць у соціальному житлі, повзаючи на колінах, аби відтворити уявлення дитини в таких самих обставинах. Одного разу видерлась у крону дерева за двісті футів над землею в бразильському дощовому лісі й проспала там усю ніч. А сьогодні ледве змогла проїхати тридцять миль із передмість до міста, не зірвавшись.

— Я сьогодні розлучилася, — сказала вона. — Шість місяців тому втратила роботу, — ні, не так, кар’єру, — і ти чудово це знаєш, бо в мене сталася панічна атака в ефірі. Мене почали жахати люди — не конкретні люди, а в цілому, а це ще гірше. Останні кілька місяців я провела в майже повній ізоляції. І, чесно кажучи, мені не терпиться до неї повернутися. Браяне, мені в собі не подобається ніщо.

Протягом хвилини він не казав нічого, а просто дивився на неї. Його погляд не був напруженим, не видавався провокацією чи викликом. Цей погляд був відкритий, милосердний, позбавлений осуду. Вона не могла його схарактеризувати, доки не усвідомила: це ж погляд друга.

Тоді Рейчел зауважила пісню. Вона лунала вже, мабуть, із пів хвилини. Ленні Велч, один із найперших і водночас найдовговічніших зірок одного хіта, співав Since I Fell for You[11].

Браян схилив голову набік, а його погляд став відсутнім.

— Якось ця пісня звучала по радіо, як я малим був на тому озері, до якого ми їздили. Того дня всі дорослі були веселі, з ними було кльово. Лише за багато років по тому до мене дійшло, що вони всі були під кайфом. Я не міг зрозуміти, чому вони весь час курили одну й ту саму цигарку. Хай там як, вони танцювали під цю пісню край озера — компашка вгашених канадців у нейлонових купальниках.

Звідки взялася її наступна репліка? Чи можна було знайти джерело цього поривання? А може, то була звичайна хімія? Завзята робота нейронів, перемога біології над інтелектом.

— Хочеш потанцювати?

— Дуже.

Він узяв її за руку, і просто за барною стійкою в темній залі, де світився хіба що музичний автомат, вони знайшли невеличкий танцювальний майданчик.

Далі — їхній перший танець. Перший раз, коли вони торкнулись одне одного долонями та грудьми. Перший раз, коли вона опинилася досить близько, щоб відчути запах, який завжди вважатиме головним запахом Браяна: трішечки диму в поєднанні з пахощами його шампуню без ароматизатора та мускусний запах його плоті, трохи схожий на пахощі лісу.

— Я послав тобі той напій, бо не хотів, щоб ти пішла з бару.

— Знаю, тобі треба було до вбиральні.

— Ні, я пішов до вбиральні, бо, пославши тобі напій, одразу впав у істерику. Просто не знаю, йой, просто не хотів побачити, як ти дивишся на мене, наче на якогось сраного сталкера. Тож і пішов до вбиральні, щоб — не знаю — помучитися соромом? Просто зайшов туди, став спиною до стіни й разів із десять обізвав себе тупим.

— Не було такого.

— Було. Присягаюся. Коли я дивився на тебе в новинах, ти була чесна. Ти не говорила тенденційно, не підморгувала в камеру й не демонструвала упереджень. Я довіряв твоїм словам. Ти сумлінно виконувала свою роботу. І це було помітно.

— Навіть із котом, який гавкав?

Його лице посерйознішало, хоча голос залишався невимушеним.

— Не применшуй того, що я про тебе кажу. Мені цілий день, а часом і тиждень, усі брешуть, мене всі намагаються обвести круг пальця. Від продавця автівок до постачальників, від лікаря, який намагається впарити мені ліків на більшу суму, бо старається намахати фармацевтичного представника, до авіаліній, готелів і жінок у готельних барах. Я вертався з поїздки, вмикав Шостий канал, і ти — ти — мені не брехала. Це щось та й означало. Інколи, особливо після того, як мій шлюб розпався і я весь час був сам, це означало дуже багато.

Вона не знала, що сказати. Останнім часом їй незвично було чути компліменти, а довіра була їй незнайома.

— Дякую, — видушила із себе Рейчел і поглянула на долівку.

— Дуже сумна пісня, — сказав за мить Браян.

— Так.

— Хочеш зупинитися?

— Ні. — Їй дуже подобалось, як його долоня тисне їй на поперек. Від цього вона почувалася так, ніби ніколи не впаде. Ніколи не зазнає болю. Ніколи не програє. Більше ніколи не буде покинута. — Ні, продовжуймо.

Початок їхнього роману вселив у Рейчел фальшиве відчуття спокою. Вона майже запевнила себе, що панічні атаки вже в минулому, хоча останнього разу вони були найгостріші.

Своє перше офіційне побачення вони з Браяном провели за філіжанкою кави наступного ранку після зустрічі. Попереднього вечора Рейчел була надто п’яна, щоб сідати за кермо, тож розкошелилася на номер із виглядом на річку в готелі «Вестін» на Коплі-сквер. Відколи вона востаннє зупинялася в готелі, минуло більше року; у ліфті уявила, як замовляє перекуску в номер і дивиться фільм на замовлення, але заснула, скинувши з себе взуття і не встигнувши відкинути покривало на ліжку. Наступного ранку о десятій Рейчел зустрілася з Браяном у кафе «У Стефані» на Ньюбері-стріт. У її крові та злегка набряклому мозку ще дрижали останні сліди горілки. Браян же мав чудовий вигляд. Власне, у денному світлі він мав кращий вигляд, аніж в освітленні бару. Рейчел спитала, яка в нього робота, а Браян відповів, що вона оплачує його потреби й дозволяє потурати любові до подорожей.

— Там має бути щось більше.

— Правду кажучи, ні. — Він хихотнув. — Ось що я роблю день у день: обговорюю умови з постачальниками деревини залежно від того, скільки деревини в цьому місяці — багато чи мало. В Австралії сталася посуха чи на Філіппінах затягнувся дощовий сезон? Ці чинники змінюють ціну на деревину, а вона змінює ціну на… Із чого ж почати? На оту серветку, оцю скатертину, той пакетик із цукром. Я аж засинаю, як про це говорю. — Він надпив каву. — А як щодо тебе?

— Мене?

— Ага. Ти коли-небудь повернешся до журналістики?

— Сумніваюся, що мене хтось візьме.

— А якби взяли? Скажімо, людина, яка ніколи не бачила того відео?

— І де б я таку знайшла?

— Я чув, у Чаді жахливий інтернет.

— У Чаді?

— У Чаді.

Рейчел промовила:

— Ну, якщо я ще хоч раз зможу сісти в літак, то пошукаю щастя на новинних станціях у…

— Нджамені.

— Столиці Чаду, так.

— Це крутилося в тебе на язиці, не сумніваюся.

— Атож.

— Ні, я знаю.

— Я б її назвала.

— Я не сперечаюся.

— Вустами, може, й ні, — зауважила вона, — зате очима — так.

— А в тебе вони, до речі, надзвичайні.

— Очі.

— І вуста.

— Ти можеш потусити зі мною коли завгодно.

— Я так і хочу. — Його обличчя дещо спохмурніло. — Ти коли-небудь думала, що тобі, може, й не треба їхати аж у Чад?

— Що ти маєш на увазі?

— Мені цікаво, чи справді ти така впізнавана, як думаєш.

Вона вигнула брову, дивлячись на нього.

— Я майже три роки п’ять вечорів на тиждень світилася в новинах цього міста.

— Так, — відповів Браян. — Але скільки в тебе було глядачів? Десь із п’ять відсотків населення двохмільйонного міста? Тобто сто тисяч людей. Розкиданих по всій площі великої міської агломерації. Закладаюсь, якби ти опитала всіх у цьому ресторані, тебе впізнало б усього одна-дві людини, та й то, може, лише тому що ми їх спитали та змусили придивитися пильніше.

Вона сказала:

— Не можу зрозуміти, що ти намагаєшся зробити: покращити мені настрій чи погіршити.

— Покращити, — запевнив він. — Тільки покращити. Рейчел, я намагаюся дати тобі зрозуміти: так, дехто пам’ятає те відео, і невеликий відсоток тих людей пов’язує його з тобою, коли бачить тебе на людях, але цих людей із кожним днем стає менше. Ми живемо у світі одноразової пам’яті. Ніщо не довговічне, навіть сором.

Вона у відповідь наморщила носа.

— Гарно ти заливаєш.

— Ти й сама гарна.

— Мі-мі-мі.

Їхнє друге побачення було вечерею на Південному березі, неподалік від її житла. Третє знову відбулося в Бостоні, теж під час вечері, а опісля вони лизалися, мов старшокласники, поки вона тулилася спиною до ліхтарного стовпа. Пішов дощ — не м’яка нічна імла, на яку вони натрапили, а злива, що збіглася в часі з таким різким похолоданням, неначе зима відчайдушно кусала їх наостанок.

— Тебе треба відвести до автівки.

Браян сховав її під своїм плащем. Вона чула, як краплі дощу б’ють по одежині, наче маленькі камінці, та залишилася сухою — тільки щиколотки намокли.

Вони пішли повз невеличкий парк, у якому на лаві лежав безхатько. Він витріщався на вулицю, ніби намагаючись угледіти там щось утрачене. Безхатько накрився газетою, та його голова безупинно трусилася серед вологи. Губи в нього тремтіли.

— Жахлива весна, — сказав чолов’яга.

— А вже ж майже червень, — зауважив Браян.

— До опівночі це має скінчитися.

Рейчел стало ніяково й соромно: вона ж бо має ліжко, автівку, дах над головою.

На цю звістку чолов’яга з надією стиснув губи й заплющив очі.

У машині Рейчел увімкнула обігрів і потерла руки. Браян нахилився до відчиненого вікна для короткого поцілунку, який перейшов у довгий, а по даху її автівки барабанив дощ.

— Хочеш, я відвезу тебе додому? — запропонувала вона.

— Він за десять кварталів у інший бік. Плащ мене вбереже.

— Ти без капелюха.

— Хома ти невірний.

Він відступив від автівки й дістав із кишені плаща бейсболку «Блу-Джейс». Надягнувши її, клацнув пальцями, вигнув козирок і, криво всміхнувшись, віддав Рейчел честь.

— Їдь обережно. Як дістанешся додому, зателефонуй мені.

— Іще дещо.

Рейчел поманила його пальцем.

Браян іще раз нахилився до автівки, поцілував її, і вона відчула ледь помітний запах поту з-під його бейсболки, смак віскі в нього на язиці, а тоді смикнула за лацкани його плаща й посилила цілунок.

Браян пішов назад тією дорогою, якою вони прийшли. Рейчел увімкнула двірники й зібралася від’їхати від узбіччя, та в неї запітніли вікна. Вона ввімкнула обігрівач скла й посиділа на місці, дивлячись, як воно очищується, а тоді виїхала на вулицю. Зібравшись на найближчому розі звернути праворуч, Рейчел позирнула ліворуч і побачила Браяна. Він стояв у невеличкому парку. Зняв плаща й накрив ним безхатька.

Він вийшов із парку, піднявши комірець сорочки, щоб захиститися від дощу, й побіг вулицею додому.

Звичайно, про те, що тільки-но побачила Рейчел, у її матері був цілий розділ: «Дія, що спричиняє стрибок».

На їхньому четвертому побаченні Браян приготував вечерю у себе в квартирі. Поки він завантажував посуд у посудомийку, Рейчел зняла футболку й бюстгальтер і прийшла до нього на кухню тільки в потертих хлопчачих джинсах. Браян повернувся тієї самої миті, коли вона дійшла до нього, округлив очі й вимовив:

— Ой.

Вона відчувала цілковитий контроль над ситуацією, хоча, звісно, його не мала, і почувалася досить вільною, щоб диктувати умови першої взаємодії їхніх тіл. Тієї ночі вони почали на кухні, а закінчили в його ліжку. Друге коло почали у ванні, а закінчили на стільниці між двома раковинами. Тоді пішли на третє коло, знов у спальні, й упоралися навдивовижу добре, хоча наприкінці у Браяна вже не виходило нічого, крім дрожу.

Упродовж того літа вона напрочуд добре віддавала своє тіло. Однак віддавати все інше доводилося повільніше. Особливо як повернулися панічні атаки. Вони головно починалися тоді, коли Браяна не було в місті. На жаль, для стосунків із ним найперше треба було змиритися з його частими виїздами з міста. Здебільшого він був відсутній дві ночі та їхав до Канади, штату Вашингтон і Орегону, а двічі на рік бував у штаті Мен. Але інші мандрівки — до Росії, Німеччини, Бразилії, Нігерії та Індії — тривали набагато довше.

Часом, коли він тільки від’їздив, Рейчел бувало приємно повернутися до себе. Їй не треба було розглядати себе як половинку пари. Вона прокидалася вранці після його від’їзду й на дев’яносто відсотків почувалася Рейчел Чайлдс. Тоді визирала з вікна, жахалася світу і згадувала, що дев’яносто відсотків її — це все-таки щонайменше на сорок відсотків більше, ніж їй подобається.

На другий день по обіді думки про вихід із хати вже не обходилися без майже нестримної істерії, оповитої більш керованим повсякденним жахом.

Уявляючи собі зовнішній світ, Рейчел бачила те, що відчувала, наважуючись у нього вийти: бачила, як він насуває на неї грозовою хмарою. Оточує її. Надкушує потроху. Проникає в тіло, наче соломинка, і висмоктує всі соки. А взамін не дає нічого. Він зводить нанівець усі її намагання дати йому відсіч, дістати винагороду за намагання ввійти в нього. Світ усмоктував її у свій вихор, кружляв її, а тоді випльовував зі свого виру й переходив до наступної жертви.

Поки Браян був у Торонто, вона сиділа заклякла в «Данкін Донатс» на Бойлстон-стріт і дві години не могла відійти від маленького видовженого столика з виглядом на вулицю.

Якось уранці, коли Браян вертався з Гамбурга, Рейчел сіла в таксі на Бікон-стріт. Коли вони проїхали чотири квартали, до неї дійшло: вона ж повірила, що геть незнайома людина спокійно доправить її за гроші на той кінець міста. Рейчел змусила таксиста зупинитися, дала йому надміру щедрі чайові й вийшла з таксі. Стала на тротуарі — і все виявилося надто яскравим, надто різким. Слух у неї був надто гострий, неначе її слухові канали хтось просвердлив: вона чула, як троє людей із віддаленого боку Массачусетс-авеню розмовляють про своїх собак. Якась жінка на прирічній стежці на десять футів нижче шпетила свою дитину арабською. У Лоґані[12] сів літак. Інший літак злетів. І вона це чула. Чула, як автівки сигналять на Массачусетс-авеню, стоять з увімкненими моторами на Бікон-стріт і заводяться на Сторров-драйв.

На щастя, неподалік стояла бочка для сміття. Рейчел ступила чотири кроки й виблювала в неї.

Коли йшла назад, до квартири, у якій жила з Браяном, люди, яких минала, відверто глипали на неї з презирством, відразою і тим, що вона могла назвати лише апетитом. Вона йде повз них, а вони думають, чи не куснути її.

У наступному кварталі до Рейчел причепився саєнтолог, сунув їй у руку брошурку й запитав, чи не хоче вона пройти тест на визначення особистих якостей: їй же, судячи з вигляду, явно потрібні гарні новини, вона може дізнатися про себе таке, що…

Вона ніколи не була в цьому певна, та підозрювала, що її могло на нього знудити. Повернувшись до квартири, побачила на своєму взутті бризки блювотиння, та була певна, що, блюючи у велику бочку, нітрохи не промазала.

Рейчел зняла із себе одяг і простояла двадцять хвилин у душі. Коли Браян того вечора приїхав додому, вона ще була в халаті й майже допила пляшку піно ґриджіо. Він налив випити й собі — односолодового віскі з одним кубиком льоду, — сів до неї на підвіконня, звідки відкривався краєвид річки Чарльз, і дав їй виговоритися. Коли вона закінчила, його лице не виражало відрази, яку вона очікувала там побачити, — відрази, яка точно була б на обличчі Себастьяна. Натомість вона побачила лиш… А що ж то було?

Боже милостивий.

Співпереживання.

«Оце таке воно на вигляд?» — подумала вона.

Він кінчиками пальців прибрав з її обличчя мокру чуприну й поцілував у лоба. Налив їй іще вина.

Хихотнув.

— Ти справді обблювала саєнтолога?

— Це не смішно.

— Та ні, мала, смішно. Направду смішно.

Він дзенькнув келихом об її келих і випив.

Рейчел засміялась, але тоді її сміх затих і вона згадала, якою була раніше — у соціальному житлі, у патрульних машинах під час спільних поїздок із поліціянтами, у владних коридорах, на вулицях Порт-о-Пренса й тієї нескінченної ночі у сквотерському таборі в Леоґані — і не змогла пов’язати ту Рейчел із нинішньою.

— Мені дуже соромно.

Вона поглянула на чоловіка, який був кращий за всіх, яких вона коли-небудь знала, однозначно добріший, однозначно терплячіший, і полилися сльози, які лише посилили її сором.

— За що соромно? — спитав він. — Ти не слабка. Чуєш?

— Бляха, та я ж навіть за двері вийти не можу, — прошепотіла вона. — Навіть у таксі, бляха, сісти не можу.

— Ти сходиш до когось, — запевнив він. — Розберешся із цим. Зцілишся. А куди б ти хотіла податися зараз? — Він обвів рукою квартиру. — Де краще, ніж тут? У нас є книжки, повний холодильник, Xbox.

Вона опустила голову йому на груди.

— Я тебе кохаю.

— Я теж тебе кохаю. Ми можемо навіть зіграти тут весілля.

Рейчел підвела голову і зазирнула йому в очі. Він кивнув.

У вихідні перед від’їздом Браяна до Лондона, стрімко наближаючись до другої річниці свого весілля, Браян і Рейчел спустилися ліфтом із п’ятнадцятого поверху і вийшли зі свого будинку. Ішов дощ — того тижня дощ ішов постійно, — але він був не сильний, а радше схожий на туман, якого Рейчел практично не помічала, доки волога не дісталася її кісток. Схожа погода була того вечора, коли вони зустрілися. Браян узяв її за руку й відвів до Массачусетс-авеню. Куди вони йдуть, не казав — казав тільки, що вона до цього готова. Вона може із цим упоратися.

Рейчел за останні шість місяців покидала житловий комплекс із десяток разів, але робила це тоді, коли довкілля було найбільш керованим: рано-вранці та ввечері в будні, часто — за найбільших холодів. Вона їздила до супермаркету, але, як і раніше, лише рано-вранці в будні, а вихідними завжди лишалася в хаті.

Та ось вона розгулює в Бек-Беї пізнього суботнього ранку. Попри погоду, на Массачусетс-авеню було велелюдно. Те саме було на вулицях, що його перетинали, зокрема на Ньюбері-стріт. Довкола було безліч неприємних місцевих фанатів «Ред сокс нейшн»: ця команда силкувалася провести бодай один домашній матч за тиждень, поки всі інші було скасовано через дощ. Тож Массачусетс-авеню кишіла червоними та блакитними футболками й бейсболками, а також людьми, що їх носили: мажористими молодими красунчиками у джинсах і сандалях, що вже ходили барами; чоловіками й жінками середнього віку, що могли позмагатись у розмірі пивних животів; дітлахами, що гасали вздовж тротуарів, то поринаючи в натовп, то виринаючи з нього. Четверо дітлахів бились іграшковими битками. Автівки простоювали на дорозі так довго, що водії вимикали двигуни. Бібікали й ревли клаксони, а поміж усього цього сновигали необережні пішоходи. Один із них, ляскаючи по багажниках, кричав: «Місто чемпіонів, місто чемпіонів!» Окрім спортивних фанатів — неприємних і не тільки, — були япі[13], білі та чорношкірі, а також міські хіпстери, які зовсім недавно закінчили музичний коледж Берклі чи Бостонський університет зі страхітливою відсутністю перспектив. Далі вздовж Ньюбері-стріт ходили трофейні дружини з качиними губами й собачками в сумочках, зітхаючи після кожного огріху в обслуговуванні клієнтів і вимагаючи зустрічі з чиїмось менеджером. Рейчел так давно не ризикувала ввійти в натовп, що якимось робом забула, як він може приголомшувати.

— Дихай, — сказав Браян. — Просто дихай.

— Вихлопними газами? — відказала Рейчел, коли вони перейшли Массачусетс-авеню.

— Звісно. Це зміцнює характер.

Лише тоді, коли вони дісталися віддаленого тротуару, до неї дійшло, що задумав Браян. Він звернув разом із нею до станції метро «Конференц-центр Гайнса».

— Йой.

Рейчел учепилася вільною рукою в його зап’ясток.

На цей порух він повернувся і зазирнув їй в обличчя. Усміхнувся.

— Ти можеш.

— Ні, не можу.

— Можеш, — тихо сказав він. — Поглянь на мене, сонечку. Поглянь на мене.

Вона зазирнула йому в очі. Браян мав певну рису, що могла як надихати, так і дратувати, — майже релігійне завзяття. Він віддавав перевагу музиці, фільмам і книжкам, які так чи інакше утверджували статус-кво чи принаймні думку про те, що хорошим людям дістається хороше. Проте наївною людиною він не був. Уміння співпереживати й мудрості в його блакитних очах стало б на людину, вдвічі старшу за нього. Браян бачив погане на світі — просто волів уважати, що може ухилитися від нього силою волі.

«Відмова програти, — казав він уже стільки разів, що вона збилася з ліку, — це запорука перемоги».

На це Рейчел не раз відповідала: «Відмова програти — це також запорука поразки».

Але зараз їй був потрібен цей його бік, ця суміш Вінса Ломбарді[14] з гуру самодопомоги, цей ненастанно оптимістичний (а часом — просто ненастанний) настрій, який її цинічне «я» визначило б як надто вже передбачувано американський, якби її чоловік не був канадцем. Рейчел було потрібно, щоб Браян зараз перебраянив себе, і він це зробив.

Він підняв руку, не випускаючи її долоні.

— Я не відпущу.

— Блін.

Вона всміхалася, знала, що зробить це, та все одно чула у своєму голосі притлумлену істерику.

— Я, — повторив він, — не відпущу.

Мить — і вона опинилася на ескалаторі. То був не сучасний широкий ескалатор. Ескалатор у центрі Гайнса був вузький, чорний і крутий. Однозначно не відповідав поточним нормам. Рейчел боялася, що, якщо вона чомусь нахилиться вперед, то полетить додолу сама й повалить Браяна та всіх, хто стоїть перед ними. Поки вони спускалися, вона задерла підборіддя і голову та тримала спину прямо. Світло тьмяніло, доки цей спуск не почав здаватися частиною якогось примітивного ритуалу — чи то родючості, чи то, може, народження. Позаду неї стояли чужі люди. Попереду стояли чужі люди. Їхні обличчя і мотиви ховались у тьмяному світлі. Їхні серця цокали, як годинниковий механізм бомби.

— Як ти? — спитав Браян.

Вона стиснула його руку.

— Тримаюся.

Із її волосся біля скроні витекла одна краплинка поту й ковзнула за лівим вухом. Дісталась її карка та сповзла по ньому під блузу, а там розчинилася, торкнувшись хребта.

Востаннє Рейчел пережила панічну атаку в тому самому ліфті, яким вони з Браяном уранці спустилися, перш ніж вийти із житлового комплексу. То було сім місяців тому. Ні, вісім, не без гордості усвідомила вона. «Вісім», — подумала Рейчел і знову стиснула чоловікову руку.

Вони дісталися платформи. Натовп, зійшовши з вузького ескалатора, став не надто щільним. Вони з Браяном пройшли чверть платформи з того боку, де мав прибути потяг, і Рейчел із подивом виявила, що в неї сухі долоні. Десь від двадцяти до тридцяти з лишком років вона багато подорожувала. Тоді спуск у темний тунель із ордами незнайомців заради поїздки в метро навіть не видавався загрозою. Те саме стосувалося походів на концерти, спортивні змагання та в кіно. Навіть у наметових містечках і таборах біженців на Гаїті вона не мала проблем із панікою. Там і відразу після повернення в неї було вдосталь інших проблем — негайно згадувались алкоголь, оксиконтин і атіван, — але паніки серед них не було.

— Агов, — озвався Браян, — ти зі мною?

Вона хихотнула.

— Здається, це я маю питати в тебе.

— О, я з тобою, — сказав він. — Я поруч.

Вони знайшли вбудовану в стіну лаву з мапою маршрутів бостонського метро; зелена, червона, блакитна лінія, помаранчева та срібна перетинались, як вени, а тоді розгалужувалися.

Тепер Рейчел тримала його за руки обома долонями, а ще вони притулились одне до одного колінами. Ті, хто глипав на них, бачили привабливу пару, явно згуртовану.

— Ти завжди поруч, — сказала вона йому. — Крім тих випадків…

— Коли я не поруч, — договорив він за неї, і вони обоє захихотіли.

— Коли ти не поруч, — погодилася вона.

— Та все одно це лише поїздка, мала. Ти можеш поїхати зі мною коли схочеш.

На це вона закотила очі.

— Я не впевнена, що можу сісти на цей потяг. У літак я точно не сяду.

— Ти сядеш на цей потяг.

— Справді? Чого це ти так певен?

— Бо тепер ти сильніша. І в безпеці.

— У безпеці, так?

Вона поглянула на платформу, а тоді знову на його руки, на його коліна.

— Так. У безпеці.

Рейчел глипнула на нього, і тут на станцію ввірвався потяг — так стрімко, що повітря ще більше скуйовдило Браянове неслухняне волосся.

— Ти готова?

— Не знаю.

Вони встали.

— Ти готова.

— Ти весь час це повторюєш.

Вони зачекали, поки інші пасажири вийдуть, а тоді підійшли до порога, де вагон торкався платформи.

— Заходимо разом, — сказав Браян.

— Блін, блін, блін.

— Хочеш зачекати на наступний?

На платформі було порожньо. Всі зайшли.

— Ми можемо зачекати, — сказав він.

Двері почали шумно зачинятись, і вона заскочила всередину, потягнувши за собою Браяна. Коли вони пройшли між дверима, ті різко розчахнулись, але тоді вони опинились у вагоні і парочка літніх білих пані роздратовано на них зиркнула, а хлопчик-латиноамериканець, який тримав на колінах футляр зі скрипкою, поглянув на них із цікавістю.

Вагон хитнувся. Потяг поїхав у тунель.

— Ти це зробила, — сказав Браян.

— Я це зробила. — Рейчел поцілувала його. — Ого.

Вагон знову хитнувся — цього разу на повороті, завищавши й зацокавши колесами. Вони їхали за п’ятдесят футів під землею на швидкості двадцять п’ять миль на годину в металевій банці по рейках, яким уже давно минуло сто років.

«Я спустилася сюди, у глибоку пітьму», — подумала Рейчел.

Вона поглянула на чоловіка. Той дивився на одне з оголошень над дверима, підвівши погляд і задерши рішуче підборіддя.

«І я боюся менше, ніж могла б подумати».

Уранці в понеділок, за кілька годин після того, як Браян поїхав до аеропорту, Рейчел спробувала повернутися до роботи над книжкою. Вона писала її вже понад пів року, та досі навіть не знала достеменно, до якого жанру та належить. Книжка починалася зі звичайної журналістики, розповіді про пережите на Гаїті, та коли Рейчел усвідомила, що неможливо написати цю розповідь, не ввівши в сюжет себе, книжка перетворилася на щось подібне до спогадів. Рейчел ще не намагалася написати розділ, у якому детально розповідалося б про її зрив перед камерою, та знала: коли вона це зробить, їй доведеться записати й контекст. Для цього треба написати розділ про матір, а для нього — ще один розділ, про сімдесятьох трьох Джеймсів, а потім переробити всю першу частину книжки. Наразі Рейчел гадки не мала, що вийде з книжки, і гадки не мала, як дійде до цього та чи дійде взагалі, проте здебільшого писала з великою насолодою. Часом же книжка виснажувала її до другої філіжанки кави. Сьогоднішній день був саме такий.

Те, чому інколи вихопити з порожнечі потрібні слова було так само легко, як відкрутити кран, а інколи — важко, як розітнути вену, здавалося геть не зрозумілим, але Рейчел почала підозрювати, що як добре, так і погане в цьому процесі пов’язане з тим, що вона пише без мапи. Ба більше, без жоднісінького плану. Вона, здавалось, абсолютно спокійно обрала вільний підхід, якого нізащо не дозволила б собі в журналістиці, і віддалася на милість тому, що не зовсім розуміла, тому, що наразі видавалося радше ритмічним, аніж логічним.

Браянові книжки не показувала, проте обговорювала її з ним. Він, як завжди, незмінно її підтримував, хоча вона й підозрювала, що раз чи двічі помітила в його очах зверхній полиск: йому ніби не зовсім вірилося, що ця книжка — щось більше, ніж витівка, хобі, яке ніколи не перетвориться на щось цільне й завершене.

— Як ти її назвеш? — запитав він якось увечері.

— «Скороминущість», — відповіла Рейчел.

Нічого ближчого до загальної теми їй наразі не спадало на думку. Її життя та життя тих, зустрічі з ким запам’ятались їй найбільше, здавалося, були позначені вічною відсутністю коріння. Плинністю. Безпорадним і стрімким наближенням до порожнечі.

Того ранку Рейчел написала кілька сторінок про свою роботу в «Ґлобі», та вони здавалися сухими й навіть гірше — шаблонними, тож вона відкинула роботу раніше, ніж зазвичай, надовго залізла в душ і вдягнулася для обідньої зустрічі з Меліссою.

Рейчел рушила навпростець до будинку. Вона нагадувала собі, що на світі повно людей, які мають майже такий самий вигляд, як інші. Вона ж навіть не знає, яка сильна подібність між ними, а тільки бачила відображення. Відображення, заломлене у дзеркальному склі під дощем. Якби Рейчел мала якусь хвильку, щоб роздивитися все чітко, якби він затримався біля дверцят автівки, а вона сама завернула за ріг вчасно, щоб поглянути на нього прямо, то, ймовірно, побачила б, що він — чужа людина. У нього не знайшлося б ледь помітного горбка на середині перенісся. Або губи були б тонші, а очі — карі, а не блакитні. У нього б не знайшлося Браянового розсипу ряботиння під вилицями — такого блідого, що побачити його можна було, лише опинившись досить близько, щоб його поцілувати. Зауваживши жінку, що так відверто витріщилася на нього під дощем, цей незнайомець, можливо, невпевнено всміхнувся б, замислився б, чи не сталося з нею, бува, чогось. Можливо, на його не зовсім браянівському обличчі відобразилося б упізнання, і він подумав би: «Це та жінка з Шостого каналу, у якої колись давно сталась істерика в ефірі». А може, він би взагалі її не помітив. Просто сів би в автівку й поїхав. А так, зрештою, і сталося.

Насправді ж Браян таки мав двійника. Вони говорили про нього вже багато років. Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт.

Коли Браян навчався на першому курсі Браунського університету, йому казали, що один його ровесник, який працює в доставці піци, схожий на нього як дві краплі води. Дійшло до того, що Браянові закортіло побачити його на власні очі. Якось він стояв на тротуарі під піцерією, доки не побачив, як його близнюк вийшов із-за прилавка, несучи в червоній шкіряній термосумці стос коробок із піцою. Браян відступив убік, а Скотт вийшов із піцерії і сів у білий фургон із трафаретним написом «DOM’S PIZZA» на дверцятах і поїхав до Федерал-Гіллу розносити свою їжу. Браян не міг пояснити, у чому річ, але так і не відрекомендувався Скоттові. Натомість він, за власним зізнанням, почав «ніби» його переслідувати.

— Ніби, — повторила Рейчел, коли він їй про це розповів.

— Знаю. Знаю. Та якби ти побачила, які ми схожі, то зрозуміла б, яка це моторошна хрінь. Думка про те, щоб відрекомендуватися самому собі? Надто вже дивно це було.

— Але ж то був не ти. То був Скотт…

— …Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт, так.

Браян часто говорив так про нього, наче від повного опису Скотт ставав трішки менш реальним і трішки ближчим до персонажа комедійного скетчу. Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт.

— Я зафоткав його кілька разів.

— Ти… що?

— Еге ж? — відповів він. — Я ж тобі казав: це однозначно було переслідуванням.

— Ти сказав, що це було ніби переслідуванням.

— Я користувався зумом. Я стояв перед дзеркалом у своїй ванній у Провіденсі й підносив знімки до свого обличчя: анфас, профіль зліва, профіль справа, з опущеним підборіддям, із задертим підборіддям. І присягаюсь: єдиною відмінністю було те, що в нього лоб був вищий — може, на одну десяту дюйма, — а ще він не мав цього горбка.

Горбок у Браяна на переніссі утворився після хокейної травми у п’ятому класі, коли в нього там частково зсунувся хрящ. Видно його було лише у профіль і ніколи — анфас, та й тоді його треба було шукати.

На Різдво на другому курсі Браян подався за Скоттом Пфайффером до його домівки у Ґрафтоні, що в штаті Вермонт.

— А тебе не зшукалися на Різдво рідні? — спитала вона.

— Я про таке не чув.

Це він сказав беземоційним тоном, — якщо бути менш милосердними, то мертвим, — яким послуговувався завжди, коли говорив про свою родину.

Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт, жив так, як Браян, імовірно, нізащо не захотів би жити, якби не побачив того життя зблизька. Скотт працював повний робочий день у Dom’s Pizza, щоб закінчити Університет Джонсона і Велса, у якому навчався ресторанного менеджменту, тимчасом як Браян вивчав міжнародні фінанси у Браунському університеті, жив із трастової ренти від бабусі з дідусем і гадки не мав, скільки коштує його навчання, — знав тільки, що батьки, напевно, оплачували його вчасно, бо він ніколи не чув протилежного.

Скоттів батько, Боб Пфайффер, був різником у місцевому супермаркеті, а його мати Саллі — регулювальницею в містечку. Також вони виконували обов’язки скарбника та віцепрезидентки Ротарі-клубу округу Віндгем. А раз на рік дві години їхали автівкою до Саратоґа-Спрінґс у штаті Нью-Йорк і зупинялися в тому самому мотелі, де провели свій медовий місяць.

— Як багато ти знаєш про цих людей? — запитала Рейчел. — Той, хто когось переслідує, дізнається чимало.

Браян стежив за цим сімейством і молився, щоб у ньому стався скандал.

— Інцест, — зізнався він, — або щоб Боба спіймали на гарячому в громадському туалеті, коли він мацав за інтимні місця якогось копа під прикриттям. Я був би радий і розкраданню, хоч і не знаю, що можна розкрадати у м’ясосховищі супермаркету. Може, стейки.

— Чому ти про таке молився?

— Вони були занадто ідеальні. Ну, тобто жили в цьому довбаному милому будиночку в колоніальному стилі просто на громадських землях. Звичайно, біленькому, за штахетником, оточеному ґанком, на якому, так, висіла справжня гойдалка. Вони сиділи там на Святвечір у светрах, винісши маленькі обігрівачі, і пили гарячий шоколад. Розповідали одне одному історії. Сміялись. Одного разу їхня донька, їй було років із десять, проспівала колядку, а вони всі зааплодували. Я ніколи не бачив нічого подібного.

— Звучить мило.

— Це було жахливо. Бо що, як хтось може бути таким щасливим? Таким ідеальним? Що це говорить про всіх інших людей?

— Але ж на світі є такі люди, — зауважила Рейчел.

— Де? — відказав Браян. — Я таких ніколи не зустрічав. А ти?

Вона роззявила рота, а тоді стулила. Звісно, не зустрічала, та чому вона думала, що зустрічала? Рейчел завжди вважала себе якщо не відверто цинічною, то принаймні доволі скептичною людиною. А після Гаїті готова була заприсягтися, що позбулась останніх залишків сентиментальності чи схильності до романтики. Але десь у глибині її мозку заховалася віра в те, що грішною землею ходять ідеальні, щасливі — а також ідеально щасливі — люди.

Нема такого на світі, часто нагадувала їй мати. Щастя, казала її мати, — це пісочний годинник із тріщиною.

— Але ж ти сам сказав, — зауважила вона Браянові, — що вони були щасливі.

— Вони однозначно такими здавались.

— Але тоді…

Він усміхнувся. Переможно, але з дрібкою розпачу.

— Боб завжди зупинявся дорогою додому в одному маленькому шотландському пабі. Якось я сів поруч із ним. Він, звичайно, кинув на мене страшенно ошелешений погляд і сказав, що я дуже схожий на його сина. Я вдав здивування. Коли бармен сказав те саме, вдав здивування ще раз. Боб замовив мені випивку, я замовив Бобові випивку, і так далі. Він спитав мене, хто я, тож я йому сказав. Сказав, що навчаюсь у Фордгемському університеті, а не у Браунському, та поза тим не дуже відходив від правди. Боб сказав мені, що не надто любить Нью-Йорк. Забагато злочинності, забагато іммігрантів. До третього келиха «іммігранти» перетворилися на «латиносів» і «муслімів». До п’ятого він почав торочити про «ніґерів» і «підарів». А, ще про лесбух. Наш Боб ненавидів лесбійок. Сказав, що, як його донька раптом стане лесбійкою, він, дай-но спробувати мені процитувати правильно, заллє їй пизду суперклеєм. Як виявилося, Боб мав захопливі ідеї щодо тілесних покарань, які роками застосовував на практиці, — спершу на Скоттові, а потім на Наннетт, як звали його доньку. Розговорившись, старий Боб не міг зупинитися. Раптом до мене дійшло: усе, що злетіло з його вуст за останні п’ятнадцять хвилин, було мерзотою. Боб був жахливим переляканим боягузом, який ховався за бездоганною люб’язністю.

— Що сталося зі Скоттом?

Браян зітнув плечима.

— Він так і не повернувся до навчання. Мабуть, через брак грошей. Коли я цікавився ним востаннє, а це було п’ятнадцять років тому, він працював у одномуі з ґрафтонських мініготелів.

— А ти йому так і не відрекомендувався?

— Боже, ні.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Упевнившись у тому, що він живе не краще за мене, я повністю збайдужів.

«Я не хочу, щоб він брехав, — подумала Рейчел, коли таксі перетнуло Бостонський університетський міст і обігнуло розв’язку, щоб звернути на Меморіал-драйв. — Не хочу в усе це вірити. Хочу відчувати те саме, що й цими вихідними, — любов і довіру».

«Та яка в мене альтернатива? Вдавати, ніби я його не бачила?»

«Це був би не перший раз, коли ти побачила щось таке, чого не існувало».

«Ті рази все було інакше».

«У чому?»

«Просто інакше».

Таксист не сказав ані слова за всю поїздку. Рейчел поглянула на його ліцензію. Санджай Сет. На фотографії він мав понурий вигляд — здавалось, от-от насупиться. Вона не знала цієї людини, та все ж дозволила їй перевезти себе, так само як дозволяла незнайомцям готувати собі їжу, перебирати своє сміття, оглядати своє тіло й керувати літаком. І сподівалася, що ці люди не вріжуться на літаку в гору й не отруять їй харчі просто через те, що в них не склався день. А у випадку цього таксі сподівалася, що таксист не набере швидкості й не завезе її в якусь далечінь на задвір’ї покинутого промислового парку, не залізе на заднє сидіння і не розкаже, що саме думає про жінок, які не кажуть «будь ласка». Коли вона востаннє їхала на таксі, такі роздуми змусили її перервати поїздку, та цього разу вона втиснула собі у стегна кулаки й не стала їх прибирати. Рейчел рівномірно вдихала й видихала — не надто глибоко й не надто поверхово, — визирнула з вікна на дощ і сказала собі, що витримає це так само, як витримала поїздку в метро та ТРЦ.

Коли вони під’їхали до Гарвард-сквер, вона попросила Санджая Сета зупинитися на розі Кеннеді-стріт і Вінтроп-стріт, бо Вінтроп-стріт була однобічна та йшла не в той бік. Рейчел не хотілося чекати, поки таксі ще п’ять чи десять хвилин продиратиметься крізь дорожній рух, характерний для 16 : 50, щоб об’їхати квартал і підвезти її на сто футів ближче.

Коли Рейчел наблизилася до будівлі, з неї вийшов Калеб Перлофф. Смикнув за двері, перевіряючи, чи замкнув їх за собою. Плащ і бейсболка «Сокс» у нього були такі ж мокрі, як верхній одяг у всього міста. А тоді він повернувся і побачив, як вона стоїть на тротуарі збоку від нього.

Із виразу його обличчя вона здогадалася, що він не може пов’язати цього між собою: Рейчел тут, по той бік річки, у Кембриджі, під їхньою конторою, тимчасом як Браян за кордоном.

Рейчел почувалась абсурдно. Як вона могла пояснити, чому стоїть тут? Вона мала змогу обдумати це під час поїздки в таксі й не зуміла вигадати жодної притомної причини, з якої їй міг би знадобитися доступ до чоловікового офісу.

— То ось де це все відбувається, — заговорила вона.

Калеб іронічно їй усміхнувся.

— Саме тут. — Він витягнув шию, щоб поглянути на будівлю, а тоді знову глипнув на неї. — Ти знала, що вчора в Андгра-Прадеш ціна на деревину впала на одну десяту відсотка?

— Ні, не знала.

— Проте на іншому кінці світу, у Мату-Ґросу…

— А де це?

— У Бразилії. — Він спустився зі сходів до неї, розкотисто вимовивши «р». — У Мату-Ґросу ціна зросла на пів відсотка. І все вказує на те, що протягом наступного місяця вона зростатиме.

— А що в Індії?

— Нам дістається ота знижечка на одну десяту відсотка. — Він зітнув плечима. — Але наразі тут усе якось непевно. Та й витрати на доставку вищі. То з ким нам укласти угоду?

— Дилема, — визнала вона.

— А як щодо всього того лісу, який експортуємо ми?

— Ще одна зморшка.

— Не можна ж допустити, щоб він просто зогнив.

— Не можна.

— Віддати його на поталу жукам. Дощу.

— Сили небесні. Дощу.

Він підняв руку, підставляючи її дощу, який наразі обернувся на легеньку мжичку.

— Правду кажучи, останній місяць у Британській Колумбії було сухо. Дивно. Там сухо, тут мокро. Зазвичай усе навпаки.

Він схилив голову набік, дивлячись на неї.

Вона схилила голову й собі.

— Що привело тебе сюди, Рейчел?

Вона ніколи не знала, як багато Браян розповідає комусь про її стан. Він казав, що не говорить про нього, та вона здогадувалася, що він мусить комусь розповідати, хай навіть і добряче випивши. Люди мусили рано чи пізно замислюватися, чому Рейчел не змогла долучитися до них на цій чи тій вечірці, чому не їздила торік з усіма подивитися на феєрверки на честь Четвертого липня на Еспланаді, чому її рідко видно в барах. Така розумна людина, як Калеб, не могла не збагнути з часом, що бачить Рейчел лише в керованому середовищі (зазвичай у будинку) та в маленьких компаніях. Але чи знав Калеб, що вона вже два роки не сідала за кермо? А до минулої суботи майже стільки ж часу не їздила в метро? Чи знав він, що вона одного разу завмерла на фудкорті «Пруденшл-Сентер-Моллу», що їй довелося сісти в оточенні доброзичливих охоронців, задиханій і впевненій, що вона зомліє, доки Браян не прийшов забрати її додому?

— Скуплялася в цьому районі. — Вона показала жестом на площу.

Він глипнув на її порожні руки.

— Нічого не змогла відшукати, — пояснила Рейчел. — Вийшло тільки подивитися. — Вона примружилася крізь туман на будівлю позаду Калеба. — Надумала глянути, хто тут конкурує зі мною за увагу чоловіка.

Він усміхнувся.

— Хочеш зайти?

«Я просто зайду до його офісу, щоб…»

«Він залишив дещо у своїй шухляді і…»

«То ось він, його центр керування. Можна мені трішечки тут позависати? Можете зачинити за собою двері».

— Ви перебудовували приміщення? — спитала вона.

— Та ні.

— Тоді мені нічого не треба дивитися. Просто подумала, що зайду сюди, а тоді попрямую додому.

Він кивнув так, наче все це було цілком логічно.

— Не хочеш поїхати на таксі разом?

— Це було б чудово.

Вони знову пройшли вздовж Вінтроп-стріт і перетнули Кеннеді-стріт. Була майже п’ята, і машини, що їхали до Гарвард-сквер, зібралися в затори. Щоб спіймати таксі, що їхало б із площі, найкраще було пройти один квартал до готелю «Чарльз». Але небо, яке ще хвилину тому було пласким і олов’яним, уже розпухло й почорніло.

— Це недобре, — зауважив Калеб.

— Так, я теж так думаю.

Вони дійшли до кінця Вінтроп-стріт і там побачили, що стоянка таксі перед Чарльзом порожня. Потік машин, що повз до річки, був чи не щільніший за той, що прямував на площу.

Чорнота вгорі загуркотіла. За кілька миль на захід небо розітнула блискавка.

— Вип’ємо? — запропонував Калеб.

— Може, навіть двічі, — відповіла вона, аж тут небо розверзлося. — Господи.

Коли повіяв вітер, парасольки майже перестали їх захищати. Поки вони бігли назад уздовж Вінтроп-стріт, дощ падав важко, зі стукотом, а його краплі розбивались об тротуар і вибухали. Він періщив справа та зліва, спереду та ззаду.

— До Ґренделя чи до Шея? — спитав Калеб.

«У Шея» вона бачила по той бік Кеннеді-стріт. Близько, та туди все одно ще треба було йти п’ятдесят ярдів під дощем. А якщо машини заворушаться, їм доведеться пробиратися до пішохідного переходу. Зате «Лігво Ґренделя» стоїть просто ліворуч від них.

— До Ґренделя.

— Добрий вибір. Усе одно ми застарі для «У Шея».

У вестибюлі вони долучили свої парасольки до десятка інших, які стояли під стіною. Обоє зняли верхній одяг, а Калеб зняв свою бейсболку «Сокс», яка промокла наскрізь. Його каштанове волосся було підстрижене так коротко, що він звільнив його від вологи, провівши по ньому долонею. Вони знайшли місце для верхнього одягу біля стійки хостес, а тоді їх провели до столика. «Лігво Ґренделя» було розташоване на цокольному поверсі, і вони замовили свої перші напої під тупіт різноманітного взуття, що пробігало повз них по бруківці надворі. Невдовзі дощ так посилився, що повз заклад не біг уже ніхто.

«Лігво» існувало так давно, що не лише Рейчел могла згадати, як її не пустили в його двері із фальшивим посвідченням у дев’яності, а й її мати згадувала, як учащала сюди на початку сімдесятих. Воно головно обслуговувало студентів і викладачів Гарварду. Приїжджі, як правило, забрідали сюди лише літніми днями, коли його керівництво виставляло столики надворі біля моріжка.

Офіціантка принесла вино для Рейчел і бурбон для Калеба, а також залишила меню. Калеб витер собі лице й шию серветкою.

Вони обоє кілька разів хихотнули, нічого не кажучи. Можливо, вони не бачитимуть такого дощу ще кілька років.

— Як там дитина? — спитала Рейчел.

Калеб радісно всміхнувся.

— Просто чарівна. Ну, перші дев’яносто днів їхні очі не фокусуються, у принципі, ні на чому, крім грудей і материного обличчя, тож я став почуватися зайвим. А що ж сталося на дев’яносто перший день? АБ поглянула просто на мене, і я пропав.

Калеб і Хая назвали свою шестимісячну доньку Аннабель, але Калеб іще з другого тижня її життя звав її АБ.

— Що ж, — Калеб підняв келих, — будьмо.

Вона торкнулась його келиха своїм.

— За ухиляння від пневмонії.

— Сподіваємося, — мовив він.

Вони випили.

— Як там Хая?

— Добре. — Калеб кивнув. — Дуже добре. Їй страх як подобається бути мамою.

— Як її англійська?

— Вона дуже багато дивиться телевізор. Це справді допомагає. Тепер, маючи трішки терпіння, із нею можна провести ґрунтовну розмову. Вона дуже… неспішно добирає слова.

Хаю Калеб привіз із поїздки до Японії. Він невпевнено говорив японською, вона практично не говорила англійською. Вони побралися менш ніж за три місяці. Браянові це не подобалося. Калеб — не така людина, щоб осісти, казав він. Та й про що вони розмовлятимуть за обіднім столом?

Рейчел мусила визнати: коли Калеб познайомив її з осяйною, здебільшого мовчазною, послужливою жінкою з обличчям і тілом, які могли спровокувати тисячу еротичних снів, це вплинуло на її думку про нього. Що ще прив’язало його до Хаї? Це і тільки це. І чи не є стосунки господаря та служниці, про які вона подумала, зауваживши їх разом, породженням якоїсь прихованої мачо-фантазії, за якою він завжди потай гнався? А може, Рейчел просто прискіпується, бо не змогла не помітити: якщо Калеб одружився із жінкою, яка не розмовляє англійською, то Браян одружився із затворницею?

Коли вона заговорила про це з Браяном, він сказав:

— У нас усе інакше.

— Як?

— Ти не затворниця.

— Дозволь із тобою не погодитися.

— Це в тебе просто такий етап. Ти відновишся. А він? Заводить дитину? Що то за хрінь така? Він сам дитина.

— Чому це так тебе хвилює?

— Це не «так» мене хвилює, — відказав Браян. — Просто зараз це для нього не на часі.

— Як вони познайомилися? — спитала вона.

— Та ти знаєш як. Він поїхав до Японії укладати угоду, а повернувся з нею. І, між іншим, без угоди. Його зрізав якийсь…

— Але як він міг просто «повернутися» з японською підданою? Ну, тобто існує міграційне законодавство, призначене якраз для того, щоб люди не приїздили до нас просто так і вирішували залишитися.

— Усе інакше, якщо вона тут за легальною візою, а він із нею одружиться.

— Але хіба це тебе не дивує? Вона знайомиться з ним там і просто вирішує відкинути своє життя та поїхати до нього в Америку, країну, якої ніколи не бачила та в якій розмовляють незнайомою їй мовою?

Він трохи замислився.

— Слушне зауваження. То яка гіпотеза в тебе?

— Наречена з інтернету?

— А хіба вони всі не із Філіппін чи В’єтнаму?

— Не всі.

— Гм, — мовив Браян. — Наречена з інтернету. Якщо над цим подумати, він би мене цим не здивував. Ми повертаємося до моїх слів: Калеб недостатньо дорослий для шлюбу. Тому обирає майже незнайому людину, майже не здатну спілкуватися.

— Любов є любов, — зауважила вона, відповівши Браянові однією з його улюблених банальностей.

Він скривився.

— Любов є любов, доки у гру не вступають діти. Тоді вона стає діловим партнерством із гарантією економічної нестабільності.

П’ятниця. Повернення.

Рейчел думала, чи не зустріти його в аеропорту, та вона вже не мала автівки. Продала її, переїхавши жити до Браяна: до квартири додавалося всього одне місце на стоянці. Опісля вона, якщо треба було кудись дістатись, користувалася Zipcar. Їй аж не вірилося в те, як зручно вони насправді влаштувались (одна стоянка була розташована менш ніж за квартал від будинку), та тоді сталися «Данкін Донатс», фудкорт і блювання на саєнтолога. Опісля Браян попросив її якийсь час не сідати за кермо.

Коли настав час поновити її права, у них відбулася серйозна суперечка. Рейчел не уявляла, як це — не поновлювати прав, але Браян відказував, що йому треба — треба — забезпечити душевний спокій. Вона пам’ятала, як кричала з того боку кухонного бару:

— Річ не в тобі! Чому ти гадаєш, ніби все крутиться навколо тебе? Навіть це!

Містер Незворушність ляснув рукою по кухонному барі.

— Кому телефонували, коли ти не змогла піти із фудкорту? А кому телефонували, коли?..

— Отже, річ у посяганнях на твій час?! — Вона накрутила на одну руку рушничок для посуду — так туго, що під її шкірою зажевріла кров.

— Ні, ні, ні. Я так не гратиму.

— Ні, ні, ні, — перекривила Рейчел. При цьому вона почувалася гадиною, та водночас їй було добре: до цієї суперечки все йшло вже тиждень.

Якусь частку секунди вона гадала, що помітила в його очах лють на межі ненависті, та тоді він протяжно, повільно зітхнув.

— Ліфти не їздять зі швидкістю шістдесят миль на годину.

Вона ж досі не отямилася від того спалаху люті. «Це я зараз побачила справжнього Браяна?»

Врешті до Рейчел дійшло, що вона не повернеться. Принаймні сьогодні. Вона кинула рушничок для посуду на стільницю.

— Що?

— Не можна дістати смертельне поранення під час панічної атаки в ліфті, ТРЦ чи, не знаю, в парку або йдучи вулицею. А в машині?

— Це так не працює. За кермом у мене не буває панічних атак.

— Вони почалися в тебе всього кілька років тому. Звідки тобі знати, як проявиться наступна? Я не хочу почути по телефону, що ти десь врізалась у стовп.

— Господи.

Він спитав:

— Хіба це не раціональний страх?

— Ні, — визнала вона.

— Це геть неможливо?

— Ні.

— А якби тобі стало важко дихати, ти так сильно спітніла, що піт засліпив би тебе, і збила когось на переході?

— А це ти вже знущаєшся.

— Ні, просто питаю.

Врешті вони досягли компромісу. Вона поновила права, та пообіцяла ними не користуватись.

Але тепер, коли вона прогулялася ТРЦ, поїздила в метро, пройшла повз стару церкву Саут-Черч на Коплі-сквер, проїхалася на таксі під дощем і посиділа у велелюдному барі на цокольному поверсі, а в неї жодного разу не прискорилося серцебиття і не сіпнулася вена в горлі, хіба не було би круто прийти до зони одержання багажу в Лоґані? Браян, звісно, істеритиме, та чи переможе його гординя острах?

Рейчел навіть оновила інформацію свого акаунту в Zipcar (закінчився термін кредитки, якою вона спершу послуговувалась), але тут пригадала, що Браян поїхав до аеропорту сам і залишив свій «інфініті» на довгостроковій стоянці.

Тоді все. Зрадівши можливості відкосити, вона трохи засоромилася — вона почувалася безвільною, кволою, — та, можливо, їй було краще не сідати за кермо, якщо в ній залишалося хоч трохи страху.

У двері він увійшов із дещо здивованим виглядом людини, що намагається заново познайомитися з тією частиною його життя, де немає ні аеропортів, ні готелів, ні обслуговування номерів, ні постійних змін, зате є протилежне — рутина. Він позирнув на газетницю, яку Рейчел поставила біля дивана, так, ніби не міг збагнути, звідки вона, бо не міг цього збагнути: Рейчел купила її, поки Браяна не було вдома.

Він закотив валізу в куток, зняв свій мідяний плащ і з невпевненою усмішкою сказав:

— Привіт.

— Привіт.

Вона завагалась, а тоді пішла до нього, перетнувши квартиру.

Якщо його не було вдома більше доби, з його поверненням завжди виникали одна-дві проблемні ситуації. Вони йшли до возз’єднання спотикаючись. Він же як-не-як покинув їхні життя, те, що визначало їх як «нас», а це означало, що кожен із них на тиждень став окремим «я». І саме тоді, коли це стало новою нормою, він повернувся до кадру. І вони намагалися збагнути, де закінчується «я» та знову починається «ми».

Вони поцілувалися. Поцілунок вийшов сухим, майже цнотливим.

— Втомився? — спитала вона, бо він мав стомлений вигляд.

— Так. Так, втомився. — Він поглянув на наручний годинник. — Тут, здається, вже північ.

— Я приготувала тобі вечерю.

Він широко й легко всміхнувся; це була перша справжня браянівська усмішка, відколи він увійшов у двері.

— Отакої! Вдаєш переді мною справжню господиньку та взагалі? Дякую, мала.

Він поцілував її вдруге, тепер уже не без вогника. Вона відчула, як у ній щось розслабилось, і відповіла на поцілунок.

Вони сіли й поїли запеченого у фользі лосося з бурим рисом і салатом. Браян спитав її, як минув тиждень, а вона спитала його, як там Лондон і конференція. Конференція, судячи з усього, минула недобре.

— Оті ради впроваджують, щоб запевнити світ, ніби їм не насрати на довкілля й етику придбання лісу. А тоді в раду ставлять покидьків із нашої сфери, які, крім знайомств із місцевими повіями, хочуть одного: зробити так, щоб ніхто нічого не вдіяв. — Він потер очі тильним боком долонь і зітхнув. — Це, гм, бісить. — Опустив погляд на порожню тарілку. — А що ти?

— Що я?

— Коли ми розмовляли телефоном, ти завше була якась дивна.

— Ні, в мене все гаразд.

— Точно?

— Ага.

Коли він позіхнув собі в кулак і нагородив її стомленою усмішкою, стало ясно, що він їй не вірить.

— Піду до душу.

— Гаразд.

Браян прибрав зі столу їхні тарілки й поставив їх у посудомийку. Коли він попрямував до спальні, вона сказала:

— Добре. Хочеш знати?

Він повернувся під самими дверима й тихо зітхнув із полегшенням. Простягнув руки.

— Це було б чудово.

— Я бачила твого двійника.

— Мого двійника?

Вона кивнула.

— У понеділок по обіді він сідав у чорний «сабарбан» за Вежею Генкока.

— Коли я був у повітрі? — Браян спантеличено витріщився на неї. — Що ж, дай мені секунду, бо я зморений… гм, ти бачила хлопця, схожого на мене, і…

— Ні, я бачила твого двійника.

— Отже, ти, можливо, бачила Скотта…

— …Пфайффера із Ґрафтона, що в штаті Вермонт? Я про це думала. Та от біда: на цьому хлопаці був достоту такий одяг, як той, у якому ти вийшов із дому.

Він замислився над цим, а тоді повільно кивнув.

— Ти подумала, що побачила не мого двійника. Ти подумала, що побачила мене.

Рейчел налила їм обом ще трохи вина та принесла келих Браянові. Сперлася на спинку дивана. Браян сперся на одвірок.

— Так.

— А… — Він заплющив очі, всміхнувся, і з його тіла неначе зійшов якийсь тягар, що зник у вентиляційному отворі над Браяном. — Отже, той дивний тон і те, що ти захотіла від мене селфі, — усе це було тому, що ти подумала… — Він розплющив очі. — А що ти подумала?

— Я не знаю, що подумала.

— Ну, ти або подумала, що Скотт Пфайффер поїхав до Бостона, або подумала, що я брешу, ніби виїхав із країни.

— Щось таке.

Тепер це звучало просто сміховинно.

Він скривився і випив вина.

— Що таке? — спитала вона. — Ні, що таке?

— Ти такої невисокої думки про нас?

— Ні.

— Ти подумала, ніби я веду якесь подвійне життя.

— Я такого точно не казала.

— Ну а чим ще це могло б бути? Ти стверджуєш, що бачила мене на вулиці в Бостоні, коли я вже був у «Боїнгу» над, мабуть… не знаю… Ґренландією. Тому, коли я дзвоню з Гітроу, ти допитуєшся в мене, де я, допитуєшся, чому я не зарядив телефона, і…

— Я в тебе не допитувалася.

— Ні? А тоді просиш мене сфотографуватися, щоб довести, що я, ну, саме там, де, блін, пообіцяв бути, а потім ідеш кудись із моїм партнером і — що, допитуєшся ще й у нього?

— Я цього не слухатиму.

— А чому б ти стала це слухати? Можливо, тобі справді потрібно взяти на себе відповідальність за те, що ти поводилась як зараза. — Він опустив голову та втомлено підняв руку. — Знаєш що? Я втомився. Зараз я не скажу нічого доречного. А ще мені потрібно, не знаю, осмислити це. Ясно?

Вона спробувала визначитись, як сильно сердитися хоче надалі та на кого вона люта — на нього чи лише на себе.

— Ти назвав мене заразою.

— Ні, я сказав, що ти поводилась як зараза. — Натягнута усмішка. — Це відмінність невелика, проте значуща.

Вона натягнуто всміхнулась у відповідь і приклала руку до його грудей.

— Іди вже до свого душу.

Він зачинив за собою двері спальні, і Рейчел почула, як потекла вода.

Вона зрозуміла, що стоїть над Браяновим плащем. Поставила своє вино на приставний столик і замислилася, чому зараз не почувається винною. Мала б почуватися, бо він мав рацію: вона образила свого чоловіка, за яким була заміжня вже два роки, подумавши, ніби він такий ненадійний, що збрехав би про те, в якому місті перебуває. Та вона не почувалася винною. Вона весь тиждень казала собі, що побачила оптичний обман. Це доводило селфі. Це доводило їхнє спільне життя, впродовж якого вона ніколи не помічала, щоб він про щось брехав.

То чому вона не відчуває, що помилилася? Чому не почувається винною через те, що не довіряла йому? Звичайно, не всім серцем, не з цілковитою певністю. Але зовсім трішечки — їй лише злегка дошкуляло відчуття, що все не так, як має бути.

Рейчел зняла Браянів плащ зі спинки стільця, на якій він його залишив. Це її вічно дратувало. Він не міг просто сягнути в шафу в коридорі й повісити плащ на вішак?

Сягнувши в ліву кишеню, вона дістала авіаквиток на сьогоднішній рейс «Гітроу — Лоґан» і трохи дрібних грошей. Там був і Браянів паспорт. Рейчел розгорнула його та прогортала візові сторінки, переповнені штампами з усіх країн, які він відвідав. Та от біда: штампи були геть не впорядковані. Вони неначе з’являлися на тій сторінці, на якій паспорт вирішував розгорнути того дня працівник імміграційної служби. Вона послухала приглушене дзюркотіння води у ванній і продовжила гортати сторінки — Хорватія, Греція, Росія, Німеччина, — а тоді побачила: Гітроу, 9 травня цього року. Повернула паспорт до Браянового плаща й сягнула в іншу кишеню: безконтактна картка готелю «Ковент-Ґарден», Монмут-стріт, 10 і малесенька, завбільшки з її великий палець, квитанція крамнички преси зовсім поряд, на Монмут-стріт, 17. Вона була датована сьогоднішнім днем, 05/09/14, 11 : 12 ранку, і засвідчувала, що Браян купив газету, пакуночок жуйки та пляшку «Оранджини», заплатив десятифунтовою банкнотою і одержав 4,53 фунта стерлінгів решти.

Душ вимкнувся. Рейчел повернула безконтактну картку до кишені плаща, а плащ — на спинку стільця. Але квитанцію засунула в задню кишеню своїх джинсів. Чому, вона гадки не мала. Інтуїція.

Браян і Рейчел щороку відзначали вечір своєї зустрічі, повертаючись до «Залізниці» й танцюючи під Since I Fell for You. Якщо цю пісню можна було знайти в ці часи в музичних автоматах, то хіба що у версії Джонні Метіса, проте в «Залізниці» у музичному автоматі була оригінальна версія, бабуся всіх інших версій, створена зіркою одного хіта Ленні Велчем.

Це була пісня не так про кохання, як про втрату, плач людини, що застрягла в безнадійній залежності від безсердечної коханої, яка, поза сумнівом, рано чи пізно її знищить. Або коханого — залежно від того, чию версію слухати. Відколи вони вперше потанцювали під цю пісню, їм довелося прослухати більшість цих версій: від Ніни Сімон, від Діни Вашинґтон, від Чарлі Річа, від Джорджа Бенсона, від Ґледіс Найт, від Аарона Невілла й від Мевіс Стейплз. І це були тільки найвідоміші приклади. Рейчел якось пошукала в iTunes і знайшла двісті шістдесят чотири версії. Їх виконували всі від Луїса Армстронґа до Капітана й Теннілл.

Цього року Браян винайняв усю підсобку й запросив друзів. Приїхала Мелісса. Приїхав і Денні Маротта, колишній оператор Рейчел на Шостому каналі; Денні привіз свою дружину Сандру, а Сандра — свою колегу Ліз; зазирнули до них Енні, Дарла й Родні, які, відколи Рейчел пішла, прийняли відступні від «Ґлобу». Калеб прийшов із Хаєю, яка примудрялася мати приголомшливий вигляд у простій чорній бавовняній сукні-футлярі та чорних туфлях без підборів. Її чорне волосся було зібране у високу зачіску, що відкривала вигин її елегантної шиї, а немовля на руках чомусь надавало їй приземленішого й навіть сексуальнішого вигляду. Немовля, до речі, було ідеальне: смаглява краса обох його батьків злилася в дитині з бездоганно симетричним личком, очима кольору теплого мазуту та шкірою кольору пустельного піску відразу після заходу сонця. Рейчел кілька разів помічала, як Браян, зазвичай обачний у таких речах, округлював очі, коли Хая та АБ проходили повз них, схожі на якихось фантастичних пралюдей із міфу творення. На Хаю задивлявся дехто з наймолодших хлопців — останніх стажерів Браяна й Калеба (запам’ятовувати, як їх звати, було безглуздо: коли вона поцікавиться знов, їх уже замінять), — хоча всі їхні приятельки були сліпучо гарні й могли похвалитися пружною, бездоганною плоттю дівчат, яким немає й двадцяти п’яти.

Якогось іншого вечора Рейчел, можливо, відчула б укол ревнощів чи принаймні стимул до конкуренції — блін, ради Бога, ця жінка ж щойно народила, а вже така гарна, що хоч у каталозі спідньої білизни показуй, — та сьогодні вона знала, який у неї добрий вигляд. При цьому вона не виставляла напоказ своїх принад: її образ був елегантний, стриманий і казав усім присутнім, що вона не відчуває потреби рекламувати те, чому Бог надав гарних пропорцій, а генетика й пілатес зберігають дотепер.

Одного разу вони з Хаєю перетнулися біля барної стійки, поки АБ спала в автокріслі біля материних ніг. Через мовний бар’єр вони рідко перекидалися хоч словом, окрім квапливих привітань, а за останній рік вони майже не бачили одна одної, проте Калеб сказав, що Хаїні знання англійської неймовірно покращилися. Рейчел надумала ризикнути й дізналася, що він не перебільшував: Хая тепер розмовляла добре, хоч і неквапливо.

— Як ти?

— Я… щаслива. А як ти?

— Чудово. Як Аннабель?

— Вона… метушлива.

Рейчел позирнула вниз, на дитину, що спала у своєму кріслі посеред вечірки. До цього, у Хаї на руках, вона жодного разу не писнула й навіть не заборсалася.

Хая витріщилася на Рейчел; її прекрасне обличчя було порожнє, а губи стиснулися.

— Дуже дякую, що прийшла, — врешті сказала Рейчел.

— Так. Він… мій чоловік.

— Тому ти й прийшла? — Рейчел відчула, як кутики її рота підіймаються в легенькій усмішці. — Бо він — твій чоловік?

— Так. — Хая спантеличено примружилася. Рейчел стало соромно, наче вона принижувала цю жінку через мовні й культурні бар’єри. — Ти маєш… дуже гарний вигляд, Рейчел.

— Дякую. Ти теж.

Хая поглянула на дитину біля своїх ніг.

— Вона… прокидається.

Рейчел гадки не мала, як Хая це передбачила, та секунд за п’ять Аннабель раптово розплющила очі.

Рейчел сіла біля неї навпочіпки. Вона ніколи не знала, як звертатися до немовлят. Вона роками споглядала, як інші люди взаємодіють із ними, і це здавалось їй неприродним: вони балакали отим дитинним тоном, до якого всі вдавалися хіба що тоді, коли розмовляли з немовлятами, тваринами чи дуже старими та хворими людьми.

— Привіт, — сказала вона Аннабель.

Мала витріщилася на неї материними очима — такими ясними, вільними від скептицизму та іронії, що Рейчел мимоволі здалося, ніби вони її засуджують.

Вона приклала один палець до грудей Аннабель, і мала зімкнула на ньому ручку й потягнула.

— У тебе сильний хват, — зауважила Рейчел.

Аннабель відпустила її палець і поглянула вгору, на дашок свого автокрісла — дещо збентежено, наче здивувалася тому, що він є. Її личко скривилось, і Рейчел ледве встигла сказати: «Ні, ні», перш ніж Аннабель заволала.

Хая, злегка зачепивши плечем Рейчел, потягнулася до ручки автокрісла. Підняла крісло на барну стійку. Вона загойдала крісло туди-сюди, і мала негайно припинила плакати, а Рейчел відчула себе зніченою і необізнаною.

— У тебе дар поводитися з нею, — сказала вона.

— Я… її мати. — Хая знову набула дещо спантеличеного вигляду. — Вона стомлена. Голодна.

— Звісно, — мовила Рейчел, бо їй здавалося, що так і треба було сказати.

— Нам треба йти. Дякую, що… запросили нас на… вечірку.

Хая забрала доньку з крісла та пригорнула до свого плеча так, що щічка малої притиснулася до її шиї. Мати й донька здавались єдиним цілим, неначе в них були одні легені й одна пара очей на двох. На цьому тлі Рейчел і її вечірка здавалися пустими. І дещо понурими.

Прийшов Калеб, щоб забрати автокрісло, рожеву сумку з речами для немовляти й білу муслінову ковдру, а тоді провів дружину з донькою до автівки й поцілував їх обох на ніч. Рейчел, стежачи за ними з вікна, зрозуміла: вона не хоче того, що мають вони. А з іншого боку, зрозуміла, що хоче.

Увесь ранок після вечірки Рейчел ґуґлила у стані похмілля, тимчасом як Браян вийшов на пробіжку вздовж річки.

Спершу вона пошукала назву «Відколи я на тебе запав». На першій сторінці, як вона й очікувала, не було нічого, крім посилань на версії цієї пісні. На другій сторінці вона знайшла згадку про серію телесеріалу «Закон Лос-Анджелеса», який показували, коли вона була в початковій школі. Рейчел пам’ятала, як її мати ревно дивилася той серіал, а одного разу затулила долонями рота, коли одна його персонажка, жінка з високою зачіскою і широкими лацканами, впала в шахту ліфта. Рейчел відшукала серію «Відколи я на тебе запав» на IMDb, і її опис не викликав у неї жодних асоціацій.

На третій сторінці вона знайшла посилання на фільм 2002 року з Робертом Гейсом, Вівікою А. Фокс, Крісті Ґейл і Бреттом Алденом, а також зірковими гостями Стівеном Дорффом і Ґері Басі. Клацнувши по посиланні, вона побачила повідомлення про помилку: мовляв, сайту більше не існує. Тож Рейчел відкрила нове вікно й заґуґлила «Відколи я на тебе запав фільм 2002».

Навіть коли конкретики додалося, більшість посилань, що висвітилися, вели до пісні. Щоправда, нарешті трапилось одне на сторінку «Відколи я на тебе запав/Травень і грудень (2002) відеокасета eBay». Коли Рейчел клацнула по посиланні, воно привело її до скриншота з касетного відеозапису на eBay. Функція збільшення не дала нічого, та Рейчел усе-таки наблизила його достатньо, щоб розгледіти обличчя двох головних акторів. За хвилину впізнала в чоловікові хлопця, що грав головну роль в «Аероплані». Жінка, як вона була цілком певна, знялася в «Дні Незалежності» — зіграла там ту дурепу, що ризикнула життями всіх, рятуючи свого собаку. Праворуч від фото був опис, імовірно взятий зі звороту касети:

Учора, їдучи машиною із Zipcar зі стоянки за рогом до паркування біля їхнього будинку, вона подолала два квартали, і навіть це дещо зіпсувало їй нерви. Тепер же, коли вона споглядала, як Браян полишає гараж і виїздить підйомом на рівень вулиці, весь кисень у її тілі перейшов у серце. Браян звернув на Коммонвелс-авеню і негайно виїхав на ліву смугу. Рейчел різко поїхала. Ліворуч від неї промайнуло таксі. Заревів сигнал. Таксі обігнуло її, а його водій махнув рукою цій ідіотці, не здатній одночасно керувати автівкою та зберігати пильність.

Вона сиділа десь між паркувальним місцем і доріжкою, відчуваючи жар у голові й горлі.

«Припини».

«Спробуй ще раз, як він знову кудись поїде».

От тільки Рейчел знала: якщо вона прислухається до цього голосу, то взагалі ніколи цього не зробить. Проведе весь наступний рік (або наступні кілька років) у хаті, у страху, у недовірі й досаді, і врешті-решт ці ж таки відчуття стануть для неї бальзамом, перетворяться за іронією долі на ліки, на камінець-талісман, який вона гладитиме, доки це погладжування не замінить усіх лагідних дотиків у її подальшому житті. А найгірше в цьому було ось що: на той час вона вже переконає себе, що цього більш ніж досить.

Рейчел виїхала на Коммонвелс-авеню і почула власне дихання. Це ніколи не було добрим знаком. Якщо вона не приборкає його темпу, то почне задихатися, можливо, зомліє та вріжеться в когось, як колись передрікав Браян. Вона поволі видихнула крізь стиснені вуста. Браян звернув ліворуч на Ексетер-стріт. Вона поїхала слідом за таксі, яке мало в неї не врізалось, а тепер звернуло в той самий бік. Вона видихнула ще раз, так само повільно, і її дихання повернуло собі стерпний ритм. Зате серце й далі скакало, мов тварина в загоні, що бачить, як до неї наближається фермер із сокирою. Рейчел вчепилася в кермо, як бабця чи автоінструкторка. Шия в неї напружилася, долоні змокли, а лопатки зігнулися.

Браян звернув ліворуч, проїхавши «Вестін», і вона на мить загубила його, хоча саме тут і не мала його губити. Надто вже багатий у нього тут був вибір: можна було рушити кружним шляхом на Массачусетську платну магістраль, поїхати навпростець уздовж Стюарт-стріт або звернути праворуч на Дартмут-стріт і попрямувати до Саут-Енду. Коли він учинив саме так і проминув ТРЦ праворуч від себе, вона помітила його стоп-сигнали. Тут Рейчел, щоправда, перестало прикривати таксі: воно продовжило їхати прямо, а вона звернула праворуч. Браян випереджав її на пів кварталу, та автівок між ними не було. Якщо вона хоч трохи наблизиться, він зможе побачити у дзеркалі заднього огляду її лице.

Напередодні Рейчел думала про маскування, та воно здалося справжнім абсурдом: їй що, змінити зовнішність під Ґраучо[17]? Надягнути хокейну маску? Утім, вона таки надягнула кепку, що робила рідко, та сонячні окуляри із широкими круглими скельцями, яких Браян ще жодного разу не бачив, тож вона врятується, якщо він погляне на неї з помірної відстані, але точно не зблизька.

Він звернув ліворуч на Коламбус-авеню, і до них долучилася ще одна машина — чорний фургон із нью-йоркськими номерами. Рейчел поїхала за ним, і наступні кілька миль вони подолали гуртом. Усі три машини разом з’їхали з Коламбус-авеню на Арлінґтон-стріт, із Арлінґтон-стріт на Олбані-стріт, а тоді подалися до магістралі I-93. Коли до Рейчел дійшло, що вони, можливо, скоро виїдуть на швидкісну магістраль, їй стало лячно, що її знудить на приладову дошку. Навіть на міських вулицях Рейчел було нелегко: шум, нерівності, відбійні молотки, що розбивали асфальт на будівництві, пішоходи, що бігали «зебрами», інші автівки, що проїздили поруч, підрізали її, їхали просто позаду неї. Та це відбувалося на швидкості двадцять п’ять миль за годину.

Думати про це було особливо ніколи, бо Браян саме виїздив на південну частину 93-ї магістралі. Рейчел подалася за ним, почуваючись так, ніби в’їзд на дорогу тягнув її вперед. Браян натиснув на газ і чкурнув на ліву смугу, перетнувши три смуги з іншими автівками. Його «інфініті» аж загойдався на колесах. Рейчел також поставила ногу на педаль газу, та спочатку це практично нічого не дало — ніби вона наступила на брилу, сподіваючись, що та поскаче галопом. Маленький «форд» потихеньку посунув уперед, тоді посунув уперед трішечки швидше, а потім — іще трішки швидше. Коли він розігнався до швидкості, якої Браян досяг майже миттєво (десь із сімдесят п’ять миль на годину), Браянів «інфініті» вже опинився на чверть милі попереду. Рейчел продовжувала тиснути на педаль, залишаючись на смузі праворуч від нього, і невдовзі скоротила відстань так, що, коли вони виїхали з Дорчестера до Мілтона, її відділяло від Браяна п’ять машин, із-за яких його чудово було видно.

Вона так завзято зосередилася на поточному завданні, що геть забула, як лячно їй було їхати швидкісною магістраллю. Тепер це відчуття повернулося, та воно було не зовсім жахом, а лиш ненастанним трепетом між її горлом і грудьми та страхом, що її шкіра розірветься під натиском скелета.

А ще вона почувалася зрадженою і відчувала лють, отруйну, як засіб для чищення труб. Просто стало більш ніж ясно (хоча великих сумнівів у цьому не було ніколи): Браян їде не до аеропорту. Лоґан стояв за п’ятнадцять миль позаду них.

Коли вони перейшли з 93-ї магістралі на південну частину 95-ї, до табличок, які повідомляли про близькість Провіденса, вона замислилася, чи не міг він надумати полетіти з аеропорту Т. Ф. Ґріна, єдиного великого аеропорту в Род-Айленді. Рейчел знала, що дехто віддає йому перевагу перед велелюдністю Лоґана, та вона також достеменно знала, що прямого рейсу до Москви там нема.

— Та блін, не летить він ні до якої Москви, — сказала вона вголос.

За кілька миль виявилося, що вона мала рацію: щонайменше за десять миль від аеропорту Браян увімкнув поворотник і почав обережно перетинати смуги магістралі. Виїхав він у Провіденсі, скориставшись з’їздом до Браунського університету, на межі між районами Колледж-Гілл і Федерал-Гілл. Той самий з’їзд обрало ще кілька машин, у тому числі й автівка Рейчел за три автівки позаду нього. На вершині з’їзду Браян звернув праворуч, але дві машини між ними поїхали ліворуч.

Наблизившись до перехрестя, вона сповільнилася, дозволила Браянові якомога далі вирватися вперед, але довго зволікати вона не могла. Ліворуч від неї заревів мотор «порше», що різко розвернувся і погнав далі поперед неї. Рейчел ніколи так не раділа, що хтось із маленьким членом їде автівкою для водіїв із маленькими членами й поводиться як водій із маленьким членом, бо їй знову було де сховатися від Браяна.

Щоправда, так тривало недовго. На першому ж світлофорі «порше» звернув на смугу тільки для повороту ліворуч, а тоді газонув, притьмом об’їхав Браяна на перехресті та з ревом погнав дорогою поперед нього.

Ох уже ці маленькі члени, знову подумала Рейчел, із відповідними машинами. Блін.

Тепер між нею та її чоловіком не було буфера, жодної можливості подбати про те, щоб він не впізнав її, поглянувши у дзеркало заднього огляду. Рейчел подолала перехрестя. Вона досі трималася на такій відстані від нього, в якій могли б уміститися чотири машини, та водій автівки позаду неї вже витягував шию, щоб побачити, що там за нею, ніби хотів зрозуміти, чому вона скоює цей непростимий гріх — відстає від автівки попереду.

Вони в’їхали до району дощатих будиночків у федеральному стилі, вірменських пекарень і церков із вапняку. Браян один раз задер голову та схилив її праворуч, явно позираючи у дзеркало заднього огляду, і Рейчел, запанікувавши, мало не вдарила по гальму. Але ні, ні — він перевів погляд назад на дорогу. Два квартали по тому вона побачила те, чого шукала, — кафе з донатами та автозаправку на узбіччі. Увімкнула поворотник. Зупинилася біля кафе з донатами та приготувалася миттю поїхати далі, коли її промине зелений «крайслер».

От тільки за зеленим «крайслером» був брунатний «пріус», за «пріусом» — бежевий «ягуар», просто за «ягуаром» — «тойота фораннер» на велетенських колесах, а за «фораннером» (Господи!) — мініфургон. Коли вона поїхала знову, її не лише відділяло від Браяна п’ять машин: мініфургон був такий високий, що за ним нічого не було видно. А якби й було, то Рейчел би дивилася на задню частину «фораннера», який був навіть вищий за мініфургон.

На наступному світлофорі машини зупинились, і Рейчел ніяк не могла здогадатися, чи справді Браян проїхав на світлофор до червоного світла.

Машини рушили знову. Вона поїхала за автівками, що й далі рухалися по прямій: ця дорога не мала поворотів. «Мені б один-єдиний поворот, — молилася вона, — один-єдиний бісів поворот, і може, я таки зумію його розгледіти».

За милю на дорозі з’явилася розвилка. «Пріус», мініфургон і «фораннер» звернули праворуч, на Белл-стрит, тим часом як «крайслер» і «ягуар» продовжили їхати Бродвеєм.

Та от біда: перед «крайслером» уже не було Браянового «інфініті». Та й узагалі ніде не було.

Рейчел заволала крізь зціплені зуби й міцно вчепилася в кермо, наче готова зірвати його з приводного вала.

Вона різко розвернулася назад. Без роздумів, без попередження, так, що їй услід гнівно забібікала як машина просто позаду, так і автівка, яку Рейчел підрізала на протилежній смузі. Їй було байдуже. Вона не відчувала страху — вона відчувала лють і досаду. Щоправда, люті було більше.

Вона проїхала назад уздовж Бродвею, проїхала аж до автозаправки й кафе з донатами, де Браян зник із її поля зору. Знову розвернулася — тепер уже попередивши про це й дещо акуратніше, — а тоді подалася назад, туди, звідки щойно приїхала, придивляючись до кожного завулка, наскільки це було можливо на швидкості тридцять миль за годину.

Рейчел знову дісталася розвилки. Притлумила в собі сильне бажання дати волю черговому крику. Стримала сльози. Звернула ліворуч, на малесеньку стоянку під будівлею Організації ветеранів іноземних воєн, і повернулася назад.

Якби Рейчел не наскочила на червоне світло, то нізащо б не знайшла Браяна. Проте це сталося. А стоячи перед світлофором, де праворуч від неї виднілися чергова автозаправка й сіра страхова агенція, вона поглянула на перехресну вулицю і побачила великий будинок у вікторіанському стилі з високою білою табличкою на моріжку перед входом із переліком розташованих у будинку підприємств. І там, на стоянці збоку від будівлі, під пожежною драбиною з кутого заліза, стояв Браянів «інфініті».

Рейчел відшукала місце для паркування за шість будинків від нього. Пройшла назад пішки. Вулиця була обсаджена старими дубами й кленами. На затіненій частині тротуару досі було трохи вогко від роси, що попадала вранці з дерев, а в травневому повітрі однаково добре відчувалися запахи розкладу й переродження. Навіть тепер, наближаючись до будівлі, у якій її чоловік ховав правду про себе — чи принаймні якусь істину про себе, Рейчел відчувала, як вулиця та її пахощі її заспокоюють.

На табличці, що стояла на моріжку перед входом, згадувалися троє психіатрів, один сімейний лікар, компанія, що торгувала корисними копалинами, компанія, що займалася перевіркою прав на нерухомість, і двоє адвокатів. Рейчел не покидала затінку великих дерев, доки не дісталася завулка збоку. Велика табличка на початку завулка попереджала, що тутешня стоянка призначена тільки для орендарів приміщень у будинку 232 на Сівер-стріт, тимчасом як кілька менших табличок, прикріплених до дощок болтами, вказували, де чиє місце. Браянів «інфініті» стояв на місці, відведеному компанії «Алден Мінералс Лтд.».

Рейчел ніколи не чула про «Алден Мінералс Лтд.», і все ж назва видавалась їй туманно знайомою, наче колись вона про неї чула. Проте Рейчел була впевнена, що не чула. Ще один парадокс за тиждень, повний парадоксів.

«Алден Мінералс Лтд.» була розташована на другому поверсі, в офісі 210. Тепер, схоже, цілком доречно було промчати вгору сходами, ввірватися до офісу й побачити, чим саме займається її чоловік-брехун. І все ж вона завагалася. Відшукала місце під пожежною драбиною, притулилася до будинку та спробувала збагнути, чи може цьому бути якесь логічне пояснення. Часом чоловіки вигадливо дурять дружин, наприклад, плануючи вечірку-сюрприз.

Ні. Неправда. Принаймні не так, щоб заявляти, ніби вони в Лондоні, хоча насправді перебувають у Бостоні, чи заявляти, що летять до Москви, а насправді їхати до Провіденса. Ні, цьому немає жодного прийнятного пояснення.

Хіба що…

Що?

«Хіба що він — шпигун, — подумала Рейчел. — Хіба шпигуни не займаються таким?»

«Атож, Рейчел, — підтакнув саркастичний голос, схожий на материн, — звісно, займаються. Так само як невірні чоловіки та соціопати».

Вона притулилася до будинку й пошкодувала, що кинула курити.

Якби вона цієї ж миті вступила з ним у конфлікт, що б це їй дало? Правду? Мабуть, ні, якщо він уже так довго успішно їй брехав. Та й усе одно вона йому не повірить, хоч що він їй скаже. Він може показати їй своє посвідчення працівника ЦРУ, а вона згадає про селфі, яке він «надіслав» із Лондона (до речі, як він його підробив?), і скаже йому запхати свою ЦРУшну ксиву туди, де сонце не світить.

Якщо вона вступить із ним у конфлікт, це нічого їй не дасть.

Звичайно, ще важче було визнати інше: якщо вона вступить із ним у конфлікт, незалежно від того, брехатиме він їй зараз чи ні, їхнім стосункам — чи як вона зватиме це надалі — настане каюк. А до цього вона ще не була готова. Про це було соромно думати, та наразі Рейчел не могла витримати його зникнення зі свого життя. Вона уявила собі їхню квартиру без його одягу, його книжок, його зубної щітки й титанової бритви, їхній холодильник — без їжі, а шотландське віскі, якому Браян віддавав перевагу, — поза баром або ще гірше — забуте й зоставлене як нагадування, доки Рейчел не виллє його в раковину. Вона уявила, як журнали, що їх передплачував Браян, надходитимуть іще не один місяць після його від’їзду, а її довгі порожні дні переходять у довгі нескінченні вечори. Після істерики в ефірі вона втратила більшість своїх друзів. Так, у неї була Мелісса, та Мелісса належала до тих друзів, які очікували, коли вона «збадьориться», «почне думати позитивно» і («Перепрошую, офіціанте, можна повторити оце, тільки щоб льоду було менше?») «викинути це з голови». Поза тим її друзі взагалі були не друзями, а випадковими знайомими: як-не-як важко підтримувати спілкування з людиною, що майже не виходить із хати.

Останні кілька років її єдиним справжнім і постійним другом був Браян. Вона залежала від нього так, як дерева залежать від свого коріння. Він був для неї цілим світом. Розумом вона усвідомлювала, що їй, звичайно — звичайно, — доведеться від нього відірватися. Він ошуканець. А їхній дім побудовано з піску. Та все ж вона…

Він вийшов із будинку ззаду й перейшов вулицю під самим носом у Рейчел. Писав комусь повідомлення, ідучи до автівки, тимчасом як вона стояла під пожежною драбиною менш ніж за шість футів від нього. Рейчел зачекала, коли він її побачить. Спробувала надумати, що їй сказати. На ньому тепер були синій костюм із білою сорочкою, краватка у сріблясто-чорну клітинку й темно-брунатні черевики. На правому плечі він ніс брунатну шкіряну сумку для ноутбука. Браян сів у «інфініті» та скинув сумку на пасажирське сидіння, однією рукою досі набираючи повідомлення, а другою зачиняючи дверцята. Надягнув на груди пасок безпеки. Завів мотор, не припиняючи писати повідомлення, а тоді, певно, натиснув на «відіслати», бо кинув телефон на пасажирське місце й поїхав задом із паркувального місця, вдивляючись у дзеркало заднього огляду. Опустить погляд на якісь шість дюймів — і побачить її. Рейчел уявила, який у нього буде шок: він аж забуде, що їде заднім ходом, і вріжеться в ліхтарний стовп на тому боці. Але цього не сталося. Браян дав задній хід, крутнувши кермо, а тоді подався вперед, глипаючи на Сівер-стріт. Виїхав із завулка й повернув ліворуч, на Сівер-стріт.

Рейчел побігла до своєї машини, радіючи, що заради брехні про «тренування» взула кросівки. Сіла в автівку, розвернулася, поїхала вздовж вулиці та промчала перехрестя, щойно жовте світло стало червоним. За хвилину вона помітила Браяна на Бродвеї, за три машини попереду.

Вона рушила за ним назад, до Колледж-Гіллу. У кварталі, що застряг між занепадом і ремонтом, Браян з’їхав на узбіччя. Рейчел зупинилася за п’ятдесят ярдів позаду, перед покинутою туристичною агенцією і зачиненим назавжди музичним магазином. За ним стояв пункт прокату меблів, який, здавалося, монополізував ринок чорних лакованих комодів. Далі — алкогольний магазин, а потім — крамниця, що торгувала камерами, «У Малого Луї». Усі крамниці, що торгують камерами, підозрювала Рейчел, спіткає доля музичних магазинів і туристичних агенцій (зате алкогольні магазини, як вона припускала, встоять у всьому світі), однак заклад Малого Луї, здавалося, ще тримався. Браян увійшов туди. Рейчел подумала, чи не пройтися тротуаром і не поглянути, чим він там займається, та швидко вирішила, що це надто непередбачувано, щоб так ризикувати. Її думка підтвердилася, коли Браян вийшов менш ніж за дві хвилини. Якби вона піддалася своєму пориву, то попалася би просто посеред тротуару. Він поїхав геть, а вона відірвалася від узбіччя. Минаючи крамничку з камерами, Рейчел побачила, що там доволі темно; у вітринах виставлено тільки фотографії камер, а шибки обклеєні газетними оголошеннями. Вона гадки не мала, що відбувається в тій крамниці, та підозрювала, що продаж камер не є там основним видом діяльності.

Браян разом із Рейчел виїхав із Провіденса, проїхав через низку дедалі менших містечок із дедалі нещаснішими дощатими будиночками та поодинокими фермами, а тоді в’їхав до торговельного ряду — судячи з вигляду, досить нового. Проминувши «Панера Бред» на краю ряду, він дістався маленького банку, що стояв осторонь інших будівель, зупинився на стоянці й вийшов із автівки. Підійшов до банку, знову закинувши на праве плече сумку для ноутбука.

Рейчел просто залишилася на стоянці торговельного ряду, перед крамницями «Сі-Ві-Ес» і «Пейлесс ШуСорс». Чекаючи, дістала з підстаканника телефон і побачила, що їй надійшло повідомлення.

Рейчел відкрила повідомлення. Воно було від Браяна і було надіслане двадцять хвилин тому, коли він вийшов із будинку на Сівер-стріт і перейшов вулицю просто в неї перед носом.

Рейчел не пам’ятала, як виїхала назад на шосе. Надалі вона до скону питатиме себе, як цілком твереза людина могла кілька миль їхати за кермом автотранспорту через місто середнього розміру й потім не пам’ятати цього.

Вона обрала Браяна собі за чоловіка, бо він видавався безпечним. Бо він був енергійний і рішучий. Мало не різкий у своїй серйозності. Геть не здатний зрадити. Збрехати. І вже точно вести подвійне життя.

Та все ж Рейчел побачила, як її чоловік увійшов до таунгаусу, обнявши за талію свою вагітну дружину (?) чи дівчину (?), і зачинив за ними двері. Рейчел гадки не мала, як довго просиділа в автівці, витріщившись на будинок, — принаймні досить довго, щоб зауважити, що з одного підвіконня на другому поверсі злущується фарба, а з даху попереду будівлі звисає кабель від іржавої супутникової тарілки. Лиштва на вікнах була біла, а цегляний фасад — схоже, нещодавно вимитий — червоний. Парадні двері були чорні, і їх, схоже, фарбували багато разів за останнє століття чи більше. Стукалка на дверях була олов’яна.

А тоді Рейчел опинилася на магістралі, гадки не маючи, як туди дісталася.

Вона була готова заплакати. І не заплакала. Була готова затремтіти. І не затремтіла. Була готова затужити і, можливо, затужила; можливо, такою й була туга — суцільним занімінням, зануренням у солону порожнечу. Випалюванням душі.

Із переходом до Массачусетсу три смуги магістралі скоротилися до двох. Праворуч від Рейчел під’їхала автівка, намагаючись підрізати її, бо її власна смуга почала зникати. Знаки, що попереджали про зникнення смуги, траплялись останні дві милі. Інший водій ігнорував їх, доки це не стало зручно для нього й незручно для Рейчел.

Він прискорився.

Вона прискорилася.

Він прискорився ще трохи. Вона прискорилася ще трохи. Він посунув носа своєї автівки до її автівки. Вона не поступилася смугою. Він знову набрав швидкість. Вона прискорилася, глипаючи вперед. Він посигналив. Вона не поступилася смугою. Сто ярдів по тому його смуга закінчилася. Він набрав швидкість, а вона завела мотор по максимуму, наскільки можна було завести мотор «форда фокус». Він відстав так швидко, ніби його автівка мала парашут. За кілька секунд вона з’явилася позаду Рейчел.

На капоті вона зауважила символ марки «Мерседес-Бенц». Воно й не дивно. Водій показав їй середній палець і гучно посигналив. Лисуватий дядько за дорогими обтічними сонячними окулярами, щоки тільки починають обвисати, ніс тонкий, губи практично непомітні. Рейчел дивилась, як він біснується у її дзеркалі заднього огляду, кілька разів однозначно розібравши слово «бля» й кілька разів — слово «сука». Вона вирішила, що його приладова дошка вже забризкана слиною. Він захотів різко перевести автівку на перехідно-швидкісну смугу й помчати до неї, а тоді, як вона гадала, підрізати її, та дорожній рух ліворуч від них був надто жвавий, тож він просто тримав руку на клаксоні, тицяв їй середнього пальця і волав у своїй машині, яка вона сука, яка блядська сука.

Рейчел натиснула на гальма. І натиснула не легенько. На мить її швидкість скоротилася щонайменше на п’ять миль на годину. Водій підняв брови вище окулярів. Його вуста застигли у відчайдушному «о». Він схопився за своє кермо так, наче в ньому раптом з’явився електричний струм. Рейчел усміхнулася. Засміялася.

— Та пішов ти, — сказала вона дзеркалу заднього огляду, — нікчемо.

Вона сумнівалася, що ці слова хоч щось означають, але вимовити їх було приємно.

Ще одна миля — і транспорту довкола стало досить мало, щоб водій «мерседеса» міг звернути на ліву смугу й порівнятися з Рейчел. У нормі вона б дивилася просто вперед… у нормі? Норми не існує. Три дні тому вона б нізащо не сіла за кермо автівки, зате сьогодні повернула голову й поглянула на того водія. Він зняв окуляри, і його очі виявилися такими маленькими й тьмяними, як вона й очікувала. Рейчел невідривно дивилася на нього, женучи магістраллю на швидкості сімдесят миль на годину. Спокійно глипала на цього чоловічка, доки лють у його очах не перетворилася на спантеличення, а тоді — на почуття провини; далі ж він зобразив щось близьке до розчарування, неначе вона обернулася на доньку-підлітка, яка загулялася довше дозволеного часу й повернулася додому із запахом шнапсу та пива «Скоуп». Він похитав головою в безсилому несхваленні й перевів погляд на дорогу. Поглянувши на нього востаннє, Рейчел зробила те саме.

Удома вона повернула «фокус» на стоянку Zipcar і піднялася ліфтом на п’ятнадцятий поверх. Ідучи до своїх дверей, вона почувалася самотнішою за астронавтку. Дезорієнтованою. Неторканою. Вона наче пропливала якісь кордони так, що ніхто не міг її схопити й повернути назад. Ще гірше було від того, що з усіх чотирьох квартир на п’ятнадцятому поверсі постійно була зайнята лише їхня з Браяном. Іншими трьома володіли іноземні інвестори. Раз у раз вони натрапляли на літню китайську пару чи дружину німецького фінансиста з трьома дітьми, нянькою і сумками для закупів. Хто володіє третьою квартирою, вона гадки не мала. Пентгаусом над ними володів молодик, якого вони прозвали Дитям Трастового Фонду, — такий юний хлопчина, що він, напевно, вчився читати десь тоді, як Рейчел позбулася цноти. Наскільки вона знала, у цьому житлі він потурав своїй пристрасті до повій. Решту ж часу Рейчел і Браян геть його не чули й не бачили.

Здебільшого вона раділа цій тиші й усамітненню, яке вона дозволяла, та йдучи коридором тепер, вона почувалася ізгоєм, позначкою, дурепою, істотою, відрізаною від стада, придуркуватою мрійницею, яку вирвали з мрій насильницьким шляхом. Вона чула, як із неї сміється світобудова.

«Дурне дівчисько, хіба ти не знала, що любов — це не для тебе?»

Будинок приголомшував. Кожна його стіна, кожен кут, кожен ракурс. Колись це були вони, колись це належало їм. Це — всі ті місця, де вони кохалися, всі ті місця, де вони розмовляли, сперечалися чи їли разом. Це — твори мистецтва, які вони обирали, килими, обідній сервіз, лампа, яку вони знайшли в антикварній крамниці в Сандвічі. Це — Браянів запах на його банному рушнику, газета з наполовину розгаданим кросвордом. Це — фіранки, лампочки й туалетне приладдя. Деякі з цих речей вона понесе із собою в нове життя — хай яким буде це нове життя, — та майже все інше надто сильно відгонило ними, щоб колись однозначно стати її власністю.

Бажаючи відволіктися на мить від цього, Рейчел з’їхала ліфтом назад, до фоє, щоб забрати пошту. Домінік сидів на своєму посту за письмовим столом і читав журнал. Мабуть, узяв у котрогось із мешканців — можливо, навіть у неї. Підвівши погляд, він кивнув їй, нагородив її ясною усмішкою з тих, за якими не криється геть нічого, і повернувся до свого журналу. Рейчел увійшла до поштової зали позаду нього, відкрила їхню із Браяном скриньку й витягнула звідти стос кореспонденції. Проспекти й рекламу вона закинула до сміттєвого контейнера на підлозі, і врешті в неї зосталося три рахунки.

Рейчел вийшла позаду Домінікового стільця, кинувши йому: «Бережіть себе».

— І ви теж, Рейчел. — Коли вона дісталася ліфтів, він гукнув: — Ой, вибачте, у мене для вас дещо є!

Вона повернулася назад, а він почав перебирати контейнер із поштою, надто великою для скриньок. Вручив їй жовтий манільський конверт. Відправника — крамницю «Патів куток книжок і не тільки» в місті Барнум, що в штаті Пенсильванія, — Рейчел не впізнала, та тоді згадала про касету, яку замовила днями. Зважила конверт на долоні; саме касета там і була.

Повернувшись до квартири, Рейчел відкрила конверт і витягнула касету. Її коробка була побита, на кутках не вистачало картону. На неї з радісними усмішками глипали Роберт Гейс і Вівіка А. Фокс, схиливши голови вліво. Уже відкорковуючи пляшку піно нуар, щоб було веселіше, Рейчел усвідомила, що не має відеомагнітофона. Та й у кого вони тепер є? Вона вже зібралася вийти в мережу й поглянути, чи не можна його купити, та тут згадала, що такий зберігається у них у Бруклайні. Доведеться знов орендувати в Zipcar автівку та проїхати кілька миль у годину пік. А, власне, заради чого? Заради фільму, який їй сказав переглянути п’яниця. Тепер вона знає, що її чоловік має іншу дружину в іншому штаті. Що ще вона може дізнатися з маловідомого фільму 2002 року?

Вона випила трохи піно, перевернула касету й пересвідчилась у тому, що опис фільму на звороті відповідає тому, який вона читала на eBay. Над описом були дві маленькі фотографії. На одній Роберт і Вівіка розмовляли на тротуарі, широко, від вуха до вуха, всміхаючись одне одному. На другій якийсь юнак схилився над молодою жінкою в інвалідному візку. Він припав губами до її шиї, а вона від насолоди закинула голову назад. То, напевно, двоє акторів другого плану, подумала вона, бідолашна Крісті Ґейл і той хлопець — як там його звали? Вона поглянула у список акторів — так, Бретт Алден.

Рейчел на мить поставила келих із вином на стільницю і заплющила очі.

«Алден Мінералс Лтд.».

Ось чому назва видалась їй знайомою.

Рейчел придивилася до маленької фотографії у верхньому правому куті. Половину обличчя Бретта Алдена було не видно, бо він нахилився до шиї Крісті Ґейл для поцілунку. Видно було лише його волосся (темне, пишне й неслухняне), чоло та лівий бік обличчя: одне око, одну вилицю, пів носа й половину губ.

Але вона знала ці губи, цей ніс, цю вилицю і це блакитне око. Волосся стало трохи менше, а на шкірі біля скроні з’явилися зморшки.

Та це був Браян. Однозначно.

Що, як він повернеться?

Вона лежала на дивані з заплющеними очима, та від цієї думки сіла.

Що, як він увійде в парадні двері й зрозуміє, що вона зрозуміла? Багатоженство протизаконне. Так само, як і прикидання іншою людиною заради фінансової вигоди. Рейчел стала свідком низки злочинів, хай яких незрозумілих для неї. Вона підозрювала, що чоловіки, які ведуть подвійне життя, реагують на викриття не надто добре.

Вона пішла до їхнього гардероба й потягнулася до високої полиці, на якій Браян зберігав частину свого взуття. А за взуттям — пістолет. Мініпістолет P380, трішки більший за мобільний телефон, але, як запевнив її Браян, здатний уколошкати будь-кого, хто вторгнеться до їхньої домівки не в кевларі.

Його на місці не було. Рейчел стала навшпиньки й потягнулася до лівого боку полиці, доки її пальці не торкнулися стіни.

Почула, як біля дверей квартири щось клацнуло. А може, їй здалося? То могли відчинятися парадні двері, а може, то ввімкнувся кондиціонер. А може, взагалі нічого не сталося.

Отже, пістолет зник. А значить…

Та ні. Он він. Її пальці зімкнулися на чорній гумовій рукоятці, і вона витягнула зброю, скинувши з полиці один із Браянових лоферів. Пістолет був на запобіжнику. Вона витрусила з пістолета в руку обойму, щоб пересвідчитися, що його заряджено, а тоді повернула її назад до клацання. Колись вони тренувалися в тирі на Фріпорт-стрит у Дорчестері, і Браян жартував: якщо в місті є якесь місце, де тутешніх мешканців не потрібно навчати стрільби — чи ухилятися від неї, — то це Дорчестер. Їй подобався тир, тріскотіння вогнепальної зброї в сусідніх секціях, ляскання пістолетів. Бахкання штурмової зброї їй подобалося менше, бо навівало думки про мертвих школярів і відвідувачів кінотеатрів. Той заклад міг здаватися схожим на казковий табір для надміру агресивних дітей, але більшості стрільців уже давно не потрібно було тренуватись у стрільбі, а декому просто хотілось уявити, як воно — справді вбити того хатнього злодія, того хлопця-тирана, викосити ту темну орду бандитів. Їй дозволили спробувати іншу зброю, крім P380, і виявилося, що вона добре стріляє з пістолета, а з рушниці — гірше, проте P380 підходить їй ідеально. Невдовзі вона навчилася влучати в яблучко всіма сімома кулями (шість у магазині, одна в каморі). Після того вона перестала їздити до тиру.

Рейчел швидко пересвідчилася, що зачинила парадні двері на ланцюжок, тож звук, який вона почула з гардероба, не свідчив про повернення Браяна. На кухні вона відкрила свій ноутбук і забила в пошук «Алден Мінералс Лтд.». Це була гірничодобувна компанія зі штаб-квартирою в Провіденсі, Род-Айленд, яка володіла однією копальнею в Папуа — Новій Гвінеї. Згідно з недавньою оцінкою цієї шахти від консалтингової фірми «Борґо Енджиніринґ», поклади корисних копалин у ній перевищували 400 000 000 тройських унцій. В одній недавній статті у «Волл-стріт джорнал» згадувалася чутка про те, що основний гірничий концерн Папуа — Нової Гвінеї, г’юстонська компанія «Віттерман Коппер енд Ґолд», подумує про дружнє поглинання «Алден Мінералс».

«Алден Мінералс» була родинним бізнесом, яким управляли Браян і Ніколь Алден. Їхніх фотографій Рейчел не знайшла. Та й не потрібні їй були фотографії. Вона знала, які вони із себе.

Вона зателефонувала Ґленові О’Доннеллу з «Ґлоба». Вони з Ґленом колись працювали разом, спершу в «Петріот леджер», потім у «Ґлобі». Вона працювала над журналістськими розслідуваннями, а він писав про бізнес. За п’ять хвилин обміну люб’язностями, під час якого Рейчел дізналася, що Ґлен і його партнер Рой удочерили дівчинку з Гватемали й купили будинок у Дракеті, вона спитала Ґлена, чи не пошукає він для неї відомостей про «Алден Мінералс».

— Звісно, звісно, — озвався він. — І швидко тобі маякну.

— Ой, та не треба…

— Я сам радий допомогти. Все одно зараз ні хріна не роблю. Скоро тобі зателефоную.

Ще один келих піно, потому Рейчел сиділа у вітальні під панорамним вікном і дивилась, як на Арлінґтон, Кембридж і річку опускалася ніч. Поки світ набував латунного кольору, а тоді — синього, вона замислилася про те, яким буде її життя без Браяна. Панічні атаки, як вона підозрювала, повернуться, щойно зникне заціпеніння. Все, чого вона досягла за останні шість місяців, кане в небуття. Вона боялася, що через цю низку потрясінь (ой, у вашого чоловіка є ще одна дружина; ой, у вашого чоловіка є ще одне життя; ой, можливо, ви навіть не знаєте справжнього імені свого чоловіка) не просто повернеться до нуля, а порине у вільне падіння. У її трахеї вже скрутилася клубком легка істерія, коли Рейчел уявила, як знову взаємодіє зі світом, із людьми, з чужими, з тими, хто не може її врятувати, хто втече від її болю, щойно його занюхає. («Проріджуйте стадо, проріджуйте стадо, проріджуйте стадо».) Колись вона більше не зможе ввійти до ліфта, а потім їй доведеться замовляти доставку харчів. За кілька років вона прокинеться й усвідомить, що не пам’ятає, коли востаннє виходила з будинку. Втратить владу над собою та своїми жахами.

А звідки взялася та влада? Від неї самої — так, звичайно. Але й від нього теж. Із любові. Чи того почуття, яке вона помилково вважала любов’ю.

Актор. Її Браян був актором. Під час суперечки після свого «повернення» з Лондона він мало не тицьнув її в це носом, згадавши про Кларка Рокфеллера. Отже, Браян — не лише не Браян, а й не Делакруа. Та як таке може бути?

Вона знову вийшла в інтернет і вбила в пошук «Браян Делакруа». Біографія, що знайшлася, відповідала тому, що казав їй Браян: сорок років, працівник «Делакруа Ламбер», канадського лісопромислового концерну з капіталовкладеннями у двадцяти шести країнах. Вона клацнула по «Зображеннях» і побачила всього чотири зображення. Проте там був він, її Браян: те саме волосся, те саме підборіддя, ті самі очі, той самий… ніс — не той самий.

Її Браян мав характерний горбок просто над носовою перегородкою, на початку носової кістки. Попервах непомітний, але видний у профіль. І навіть у профіль його можна було не помітити, не шукаючи спеціально. Та ті, хто його шукав, могли не сперечатися: цей чоловік мав горбок на переніссі.

А Браян Делакруа — ні. Два його фото були у профіль — без горбка. Рейчел краще придивилася до знімків у фас, і що довше вона вдивлялася в очі Браянові Делакруа, то чіткіше усвідомлювала, що не зазирала в них іще ніколи.

Її Браян Делакруа/Бретт Алден був актором. Ендрю Ґеттіс, його незручний друг із минулого, був актором. Калеб непогано знав їх обох. Цілком раціонально було припустити, що Калеб — також актор.

Коли над річкою згустилася темрява, Рейчел написала йому повідомлення.

Їдучи з нею на південь за кермом свого сріблястого «ауді», Калеб сказав:

— Можеш прибрати пістолет.

— Ні, — відказала Рейчел, — мені він подобається.

Він їй не подобався. Геть не подобався. Він лежав у неї в руці, наче мертвий шкідник, який може раптом ожити. Його здатність спинити чиєсь життя від одного поруху пальця раптом стала чи не найогиднішою ідеєю, яку коли-небудь обмірковувала Рейчел. А вона ж наставила його на друга. І навіть зараз цілилася з нього в бік цього друга.

— Ти б не могла поставити його на запобіжник?

— Тоді мені б довелося робити більше, перш ніж натиснути на спусковий гачок.

— Але ти не натискатимеш на гачок. Це ж я. А ти — це ти. Розумієш, як це смішно?

— Розумію, — сказала вона. — Звичайно, смішно.

— Отже, тепер, коли ми домовилися, що ти мене не застрелиш…

— Ми про таке не домовлялись.

— Але я за кермом, — відзначив він чи то послужливим, чи то зверхнім тоном. — Отже, ти мене застрелиш — і що? Сидітимеш на пасажирському місці, поки автівка летітиме впоперек автостради?

— Для цього існують подушки безпеки.

— Я тобі не вірю.

— Якщо ти спробуєш забрати в мене пістолет, — сказала вона, — мені не залишиться вибору: доведеться, ну, тебе застрелити.

Калеб смикнув за кермо, і машина незграбно перейшла на сусідню смугу. Він усміхнувся їй.

— Що ж, це було неприємно.

Рейчел відчувала, як змінюється розстановка сил між ними, а після спільних поїздок і довгих ночей на Гаїті вона знала: зміни в розстановці сил — це назавжди, якщо не виправити цього негайно.

Поки він дивився на дорогу, вона поставила пістолет на запобіжник. Той не видав жодного звуку. Рейчел посунулася на сидінні, злегка нахилилася вперед і грюкнула прикладом пістолета по його колінній чашечці. Машина хитнулась і знову різко повернула. Заревів клаксон.

Калеб засичав.

— Срань Господня. Що з тобою таке? Той сраний…

Вона вдарила знову, по тому самому місці.

На третьому повороті він рвучко загальмував машину.

— Годі!

Якщо в якійсь іншій автівці на шосе зараз не набирають 911, щоб повідомити про п’яного водія і назвати операторові номер Калебової машини, їм пощастило.

Вона знову зняла пістолет із запобіжника.

— Годі, — повторив він. Разом із гнівом і владним тоном його голосові зв’язки чітко виражали тривогу. Він гадки не мав, що вона робитиме далі, та однозначно боявся можливих варіантів.

Тож тепер розстановка сил стала такою, як була.

Він виїхав із шосе в Дорчестері, біля південного кінця Непонсета. Взяв курс на північ уздовж Ґалліван-бульвару, на кільцевій розв’язці поїхав праворуч, і спершу Рейчел подумала, що вони зараз переїдуть через міст до Квінсі, та натомість він попрямував до в’їзду назад на автостраду. В останню мить звернув праворуч і поїхав вулицею, що конче потребувала нового дорожнього покриття. Вони скакали й скакали, доки він не звернув праворуч і не поїхав кількома кварталами зігнутих, побитих погодою будинків, куонсетських складів[18] і сухих верфей, повних невеличких човників. У кінці вулиці вони побачили Порт-Шарлоттську пристань. На неї Себастьян кілька разів указував Рейчел, коли вони влітку в перші роки, як були разом, ходили під вітрилом через затоку Массачусетс. Себастьян показував їй, як керувати стерном і орієнтуватися вночі за вогнями в небі. Себастьян на воді з вітром у скандинавському волоссі — у єдиній ситуації на її пам’яті, коли він був щасливий.

Просто за автостоянкою, майже порожньою, стояли ресторан і яхт-клуб; обидві будівлі явно були недавно пофарбовані й мали бадьорий вигляд як на набережну без яхт. Найбільший човен, пришвартований на верфі, схоже, був сорок футів завдовжки. Більшість інших човнів, вочевидь, були омароловними суденцями, старими й дерев’яними. Кілька новіших човнів складалися зі скловолокна. Найсимпатичніший із них був тридцять п’ять футів завдовжки, його корпус було пофарбовано у блакитний колір, рубку — в білий, а палубу — у медово-тиковий. Рейчел звернула на це увагу, бо в ньому стояв її чоловік, залитий світлом їхніх фар.

Калеб швидко вийшов із машини. Показав на Рейчел, сказав Браянові, що його дружина не надто добре все сприймає. Рейчел із радістю помітила, що Калеб помчав до човна, накульгуючи. Вона ж, навпаки, рухалася повільно, не зводячи очей із Браяна. Він майже не відводив погляду від її очей — тільки раз у раз позирав у бік Калеба.

Чи сіла б вона в човен, якби знала, що врешті вб’є його?

Можна розвернутись і піти до поліції. «Мій чоловік — самозванець», — скаже вона. Вона уявила, як якийсь товариський черговий поліціянт відповість: «А хіба не всі ми самозванці, мем?» Так, вона не сумнівалася, що прикидатися кимось — злочин, та й мати двох дружин — також злочин, але чи серйозні це злочини? Зрештою, Браян же просто укладе угоду і все це зникне, хіба не так? Вона залишиться сміховинним порожнім місцем, журналісткою-невдахою, що згодом стане тележурналісткою на таблетках, потім — персонажем анекдотів, тоді — затворницею, а коли стане відомо, що Істеричка-з-Телевізора вийшла заміж за шахрая, що мав іншу дружину та інше життя, на кілька тижнів перетвориться на джерело свіжого матеріалу для місцевих коміків.

Вона пройшла слідом за Калебом до човна, піднявшись трапом. Він зійшов на борт. Коли вона спробувала зробити те саме, Браян подав їй руку. Вона витріщилася на цю руку, доки він її не опустив. Він помітив пістолет у її руці.

— Може, показати тобі свій? Щоб мені було спокійніше?

— Роби що хочеш.

Вона зійшла на борт. Водночас Браян схопив її за зап’ясток і миттю забрав у неї пістолет. Дістав із-під поли сорочки власну зброю, короткоствольний револьвер 38-го калібру, а тоді поклав обидва пістолети на стіл біля корми.

— Люба, коли ми вийдемо в затоку, скажи мені, чи хочеш стрілятися з п’яти кроків. Це мій борг перед тобою.

— Твій борг переді мною набагато більший.

Він кивнув.

— І я збираюсь його віддати.

Він розмотав канат, що лежав на поперечній планці, і перш ніж Рейчел бодай здогадалася, що чує мотор, Калеб опинився під стоячим навісом, поклавши руку на дросель, а вони з гуркотом понеслися річкою Непонсет у бік затоки.

Браян сів на лаву з одного боку палуби, а вона — навпроти нього, так, що між ними опинився передній край столу.

— Отже, ти маєш човна, — зауважила Рейчел.

Він нахилився вперед, зчепивши руки між колінами.

— Ага.

Позаду неї зменшувався Порт-Шарлотт.

— Я коли-небудь зійду з нього?

Він схилив голову набік.

— Звісно. Чому ж ні?

— Почнімо з того, що я можу викрити твоє подвійне життя.

Тут він відкинувся назад і розвів долоні.

— І що це тобі дасть?

— Мені це не дасть нічого. А тебе приведе до в’язниці.

Він знизав плечима.

— Ти так не вважаєш.

— Послухай, якщо хочеш, можна негайно розвернути цього човна й доправити тебе назад. А ти можеш поїхати до найближчої поліційної дільниці й розповісти там свою історію. Якщо ж тобі повірять — а якщо чесно, Рейчел, у твоїй надійності в цьому місті не надто впевнені, — то, звичайно, пошлють якогось слідчого — завтра, післязавтра чи за тиждень після вівторка, коли вийде. Та на той час я вже щезну. Ні їм, ні тобі ніколи не вдасться мене знайти.

Думка про те, що вона більше ніколи його не побачить, різонула їй кишківник ножем. Утратити Браяна — знаючи, що він десь є, та вона більше ніколи його не побачить, — буде все одно що втратити нирку. Її реакція була безумовно божевільна, та все ж вона з’явилася.

— Чому ти досі не зник?

— Не зміг повністю узгодити свій графік так швидко, як хотілося.

— Що це ти в біса верзеш?

— У нас обмаль часу, — сказав Браян.

— На що?

— На все, крім довіри.

Вона витріщилася на нього через весь човен.

— Довіри?

— На жаль, так.

Вона, певно, могла б сказати тисячу різних речей про безмежну абсурдність його прохання, щоб вона йому довірилась, але в неї вийшло тільки:

— Хто вона?

Рейчел відчула огиду до цих слів, щойно вони злетіли з її вуст. Він начисто позбавив її фундаменту, на якому вона будувала своє життя останні три роки, а вона корчить із себе ревниве стерво.

— Хто саме? — перепитав він.

— Вагітна дружина, яку ти тримаєш у Провіденсі.

Знов усмішка, мало не на весь рот, і він звів очі до беззоряного неба.

— Вона — партнерка.

— У твоїй компанії з видобутку корисних копалин?

— Ну, трішки так.

Вона відчувала, як вони входять у ритм усіх своїх суперечок: зазвичай вона грала в наступі, а він крутився в захисті, через що вона ставала дедалі агресивнішою, наче собака, що ганяється за кроликом, у якого під шкурою немає м’яса. Тож Рейчел поставила справжнє запитання, перш ніж ситуація не погіршилася ще більше.

— Хто ти?

— Я твій чоловік.

— Ти не мій…

— Я — чоловік, який тебе любить.

— Ти брехав мені про все в нашому житті. Це не любов. Це…

— Поглянь у мої очі. І скажи, бачиш ти там любов чи ні.

Вона поглянула. Спершу насмішкувато, та відтак у ній почало зростати зачудування. Поза сумнівом, у цих очах була любов.

Але чи точно? Він же як-не-як актор.

— Твоє уявлення про неї, — сказала вона.

— Ну, так, — погодився він, — інших я не знаю.

Калеб вимкнув мотор. Вони опинилися в затоці милі за дві від берега; праворуч від них були вогні Квінсі, а ззаду й ліворуч — вогні Бостона. Перед ними чорнильну пітьму розтинали скелі й кручі острова Томпсона на заході. У такій темряві неможливо було сказати, сто чи двісті ярдів до острова. На острові Томпсона стояв якийсь заклад для молоді, можливо філія Outward Bound[19], але ця організація вже закінчила свої справи на ніч, бо з острова не світило жоднісінького вогника. Об корпус човна м’яко розбивалися маленькі хвильки. Якось Рейчел пропливла разом із Себастьяном додому в таку ніч, користуючись лише їхніми ходовими вогнями, і більшу частину шляху вони обоє нервово хихотіли; але Калеб вимкнув усе світло, крім маленьких лампочок підсвітки на палубі біля їхніх ніг.

Перебуваючи в непроникній пітьмі безмісячної ночі, вона усвідомила, що Браян і Калеб можуть доволі легко її вбити. Ба більше, все це могло бути сплановано для того, щоб змусити її думати, ніби вона сама керувала подіями, що привели її до цього човна, цієї затоки й цієї безжальної пітьми, хоча насправді все навпаки.

Раптом їй закортіло спитати Браяна:

— Яке твоє справжнє ім’я?

— Алден, — відповів він. — Браян Алден.

— Ти з родини лісозаготівельників?

Він похитав головою.

— Ні, аж ніяк не з такої блискучої.

— Ти з Канади?

Він похитав головою.

— Я з Ґрафтона, що в штаті Вермонт.

Уважно стежачи за нею, Браян дістав із кишені пластиковий пакунок з арахісом, із тих, які видають у літаках, і розкрив його.

— Ти — Скотт Пфайффер, — сказала вона.

Він кивнув.

— Але звати тебе не Скотт Пфайффер.

— Ні. Це просто ім’я одного пацана, з яким я ходив до старшої школи та який смішив мене на уроках латини.

— А твій батько?

— Вітчим. Так. Він був отим хлопцем, про якого я розповідав. Расист, гомофоб, боявся, що світом керує масштабна змова, покликана звести його життя на пси й відправити коту під хвіст усе, у що він вірив. Можливо, це парадокс, але він також був непоганою людиною, добрим сусідом, міг допомогти поставити огорожу чи полагодити ринву. Ноги простягнув від серцевого нападу, як розчищав лопатою доріжку сусідові. Сусіда звали Рой Керрол. Що тут кумедного? Рой узагалі не поводився з ним добре, та мій вітчим розчищав йому доріжку, бо це було порядно, а Рой був надто бідний, щоб заплатити комусь за допомогу, і мешкав на дільниці на розі. Знаєш, що утнув Рой наступного дня після похорону мого батька? — Браян закинув до рота горішок. — Пішов і купив собі снігоочисник за три тисячі доларів.

Він запропонував Рейчел арахісу, а вона захитала головою: раптом усе це перестало її зачіпати, їй почало здаватися, ніби вона ввійшла до кабінки віртуальної реальності, а це — середовище, в яке її спроєктували.

— А твій справжній батько?

— Його я, у принципі, не знав ніколи. — Він знизав плечима. — Це наша спільна особливість.

— А що Браян Делакруа? Як ти вигадав цю особистість?

— Ти знаєш, Рейчел. Знаєш, бо я тобі розповідав.

І вона зрозуміла.

— Він навчався у Браунському університеті.

Браян кивнув.

— А ти був кур’єром, який розвозив піцу.

— Доставляв протягом сорока хвилин, інакше її віддавали за пів ціни. — Він усміхнувся. — Тепер ти знаєш, чому я так швидко їжджу.

Він витрусив собі в долоню ще арахісу.

— Чому, — спитала вона, — ти сидиш тут і їси арахіс так, наче нічого не змінилося?

— Тому що хочу їсти. — Він закинув до рота ще один горішок. — Переліт був довгий.

— Перельоту не було.

Вона зціпила, а тоді розтиснула зуби.

Він вигнув брову, і їй захотілось її відірвати. Стало шкода, що вона так багато випила. Зараз їй була потрібна ясна голова, а вона була далеко не ясна. Рейчел хотілося запам’ятати всі свої запитання в ідеальній послідовності.

— Перельоту не було, — сказала вона, — бо немає ніякої роботи, а ти — не Браян Делакруа. Це означає, що наш шлюб узагалі не є законним, а ти збрехав мені про… — Вона зупинилася, відчуваючи, як її оточує і наповнює пітьма. — Все.

Він струсив із долонь пил з арахісу й поклав до кишені спорожнілий пластиковий пакунок.

— Не все.

— Справді. Що є правдою?

Він помахав пальцями між їхніми грудьми.

— Оце.

Вона повторила його жест.

— Оце — фігня.

Він посмів набути ображеного вигляду. Нахаба.

— Ні. Не фігня, Рейчел. Це цілком реально.

До них на палубу підійшов Калеб.

— Браяне, розкажи мені про крамницю з камерами.

Браян відповів:

— Що це — раптова гра в доброго й поганого поліціянта? Ви обоє будете мене допитувати?

— Рейчел каже, що проїхала за тобою до закладу Малого Луї.

Браянове лице стало бездушним. Він набув такого самого вигляду, як тоді, коли дав ляпаса Ендрю Ґеттісові, як вийшов під дощем із Вежі Генкока; такого самого виразу його обличчя набуло всього на мить під час однієї суперечки.

— Як багато ти їй розповів?

— Я не розповідав.

— Ти нічого їй не розповів?

Їй на мить здалося, що Браянів голос звучить якось дивно, наче він прикусив чи якимось робом порізав собі язика.

— Я сказав їй, що ми актори.

— І все?

Його голос знову став таким, як зазвичай.

— Я поруч, — нагадала Рейчел.

Браян поглянув на неї, і його очі стали мертвими. Ні, не стали. Вони почали мертвіти. У них згасало світло. У них Рейчел відчула себе нескінченно малою. Він окинув її тіло безстороннім і водночас хтивим поглядом, поглядом чоловіка, який переглядає порнографію, хоча навіть не знає, чи налаштований він на це.

Калеб спитав:

— Браяне, чому ти поїхав до крамниці з камерами?

Браян підняв один палець у бік Калеба, не припиняючи оглядати Рейчел, і в Калеба від зневажливості цього жесту зсудомило обличчя.

— Бля, не смій зупиняти мене пальцем, наче я тобі прислуга. Паспорти готові?

Браян хихотнув, але водночас зціпив зуби.

— Ох-хо-хо, мене сьогодні не варто провокувати.

Калеб ступив один крок до Браяна.

— Ти сказав, що їх треба чекати ще добу.

— Я знаю, що сказав.

— Річ у ній? — Калеб показав на Рейчел. — У ній та її побрехеньках? Трясця, хтось міг би вмерти через те, що…

— Я знаю, що хтось міг би вмерти, — сказав Браян.

— Моя дружина могла б померти. Моя дитина могла б…

— Дружина й дитина, яких у тебе не має бути.

— Зате тобі таке можна? — Калеб ступив ще два кроки. — Так? Тобі можна.

— Вона бувала в зонах бойових дій, — сказав Браян. — Вона перевірена в бою.

— Вона — затворниця.

Рейчел подала голос:

— Що ви?..

Калеб підійшов до Браяна й тицьнув йому пальцем у лице.

— Ти збрехав про ті срані паспорти. Піддав усіх нас ризику. Ми, бляха, загинемо через те, що ти не бачиш далі свого прутня.

Подальші події відбулися дуже швидко, як це завжди бувало з насильством на пам’яті Рейчел.

Браян ударом прибрав Калебів палець від свого обличчя. Калеб стукнув Браяна збоку по голові квапливо стиснутим кулаком. Браян наполовину встав, тимчасом як Калеб ще раз замахнувся на нього й майже вдарив його в шию. Браян зацідив Калебові кулаком у сонячне сплетіння. Коли Калеб зігнувся, Браян ударив його у вухо так сильно, що Рейчел почула хрускіт хряща.

Калеб хитнувся вбік. Упав на одне коліно й ненадовго відчайдушно задихав.

— Хлопці, зупиніться, — промовила вона. Ці слова прозвучали сміховинно.

Браян потер шию в місці Калебового удару та сплюнув за борт човна.

Калеб зіп’явся на ноги, відштовхнувшись від столу. А тоді взявся за пістолет Рейчел. На очах у неї зняв його із запобіжника. Попервах Рейчел не могла збагнути, у чому річ. Це був яскравий приклад абсурду, яким було позначено той день у цілому. Вони — Браян, Рейчел і Калеб, звичайні, ба навіть нудні люди, не з тих, хто розмахує вогнепальною зброєю. Та все ж саме вона змусила Калеба привезти себе сюди, скориставшись тим-таки пістолетом.

А тепер Калеб наставив його на Браянове обличчя.

— Чуєш, крутелику, розказуй мені, де, нахрін…

Коли Браян ударив Калеба по руці, що тримала пістолет, зброя вистрілила. Постріл вийшов не такий гучний, як у тирі, коли обабіч неї стояли перегородки. Постріл прозвучав так, наче то хтось різко закрив шухляду в письмовому столі. Судячи з дульного полум’я, куля полетіла приблизно в бік Рейчел. Але вона не закричала. Браян вибив пістолет у Калеба з руки та збив Калеба з ніг із легкістю, що також свідчила: він має досвід у боротьбі. Калеб упав на спину, а Браян ударив його ногою в груди й живіт, копаючи так, ніби хотів забити його на смерть.

— Наставляєш пістолета мені в пику?! — заволав Браян. — Ти що, бля, приколюєшся?!

Кожне речення Браян супроводжував ударом ногою.

— Норовиш мене наїбати?! — Браян копнув його в живіт. — Верзеш якусь хрінь про мою дружину?

Із Калебових вуст вийшла й луснула кривава бульбашка.

— Норовиш виїбати мою дружину?! — Браян копнув його в пах. — Думаєш, мені не видно, як ти на неї, бля, облизуєшся? Витріщаєшся? Думаєш про неї?

Коли удари почалися, Калеб благав його зупинитися. Тепер він просто лежав на місці.

— Браяне, припини.

Браян повернувся до неї і, побачивши в її руці пістолет, примружив очі. Вона не пам’ятала, як його взяла, проте відчувала його вагу; він був набагато важчий за її пістолет, який у Браяновій руці скидався на іграшку.

— Припинити? — сказав він.

— Припини, — повторила вона. — Ти його вб’єш.

— А чому це тебе обходить?

— Браяне, будь ласка.

— Що змінилося б у твоєму житті, якби він помер? Якби я помер? Чи просто зник? Ти робитимеш одне й те саме — сидітимеш у хаті й виглядатимеш на світ. Але взаємодіяти з ним не будеш. Не будеш на нього впливати. Я хочу сказати: забудь про нього. Що змінилося б від того, була б чи не була б на світі ти?

Ці слова, здавалося, здивували його так само сильно, як її. Він кілька разів кліпнув. Поглянув на темне небо й чорну затоку. Поглянув на Калеба. Знову поглянув на неї. І вона побачила, як до нього поступово дійшло: якщо він повернеться на суходіл із порожнім човном, цього ніхто й не помітить.

Він підняв її пістолет. Принаймні їй здалося, що він підняв її пістолет. Ні, таки підняв. Підняв. Різким рухом підняв його від коліна, підніс угору, до середини свого тулуба, наполовину накривши груди правою рукою.

І вона його застрелила.

Застрелила вона його так, як її навчали, — стріляючи по центру. Кулею просто в серце.

Рейчел почула власні слова: «Ні, Браяне, ні, Браяне. Ні, ні, ні, будь ласка».

Браян похитнувся назад, на його сорочці розквітла кров, а тоді почала крапати з його тіла.

Калеб поглянув на Рейчел із сумішшю жаху та вдячності.

Браян упустив її пістолет і сказав:

— Блін.

— Вибач, — сказала вона, і це слово прозвучало як запитання.

А в його очах виднілося дуже багато любові. І дуже багато страху. Із його вуст вийшли слова разом із ложкою крові, що стекла з його підборіддя. І через кров та його страх Рейчел не могла збагнути, що він їй каже.

Він незграбно відступив на пів кроку, приклавши долоню до грудей. Упав із човна.

І тепер вона чітко почула, що він їй сказав, що саме зникло, поки з його вуст разом із кров’ю виходили ці слова.

— Я тебе кохаю.

«Зачекай. Зачекай. Браяне, зачекай».

Вона бачила його кров на палубі та трохи кривавих бризок на пінопластовій подушці лави біля рейки.

«Зачекай», — подумала вона знову.

«Ми ж мали зістаріти разом».

Найперше Рейчел зняла наручний годинник. Тоді кольє, те саме, яке він купив їй у ТРЦ три тижні тому. Скинула взуття. Стягнула з себе штормівку, а тоді — футболку та джинси. Поклала все на стіл разом із пістолетом, із якого стріляла.

Вона пройшла повз Калеба й спустилась у трюм. Праворуч від дверей одразу знайшла сигнальний пістолет і аптечку, та не знайшла ліхтарика. Втім, далі на столі їй трапився ліхтарик у корпусі із жовтого пластику й чорної гуми. Рейчел випробувала його. Він чудово працював. Вона перевірила основу — на сонячній батареї. Якби в неї був час пошукати бак із киснем, вона б могла залишитися там навіки. Вона повернулася на палубу й побачила, що Калеб чекає на неї біля рейки.

— Послухай, — сказав Калеб. — Він мертвий. А якщо й ні…

Вона пройшла повз нього. Видерлася на рейку.

— Зачекай, — мовив Калеб, але вона пірнула в затоку. Від холоду їй одночасно зсудомило серце, горло й кишківник. Діставшись її голови, холод врізався їй у скроні й кислотою обпалив її носові пазухи.

Утім, вогник ліхтарика був навіть яскравіший, аніж вона могла сподіватись, і освітив лаймово-зелений світ моху та морських водоростей, коралу й піску, чорних брил завбільшки з первісних богів. Рейчел поринула вниз серед цієї зелені й відчула себе чужою, справжньою неприродною зайдою у світі природи. У світі, що існував до світу, старішому навіть за мову, людство та свідомість.

За якихось кілька футів від неї проплив косяк тріски. Коли риби зникли, вона побачила Браяна. Він сидів на піску футів за п’ятнадцять унизу, біля старого як світ каменя. Рейчел попливла вниз, до нього, та пішла по воді перед його трупом. Вона заридала, сіпаючи плечима, а він уп’явся в неї незрячими очима.

«Вибач».

Край дірки в його грудях майнув тонкий струмінь крові.

«Я тебе кохала, я тебе ненавиділа, я ніколи тебе не знала».

Його тіло нахилилося праворуч, а голова звісилася ліворуч.

«Я тебе ненавиджу. Я тебе кохаю. Я, бляха, до скону за тобою сумуватиму».

Рейчел витріщалася на нього, а його труп — на неї, доки в неї не запекло легені й очі і їй стало несила терпіти.

«Прощавай».

«Прощавай».

Випливши вгору, Рейчел побачила, що Калеб уже ввімкнув на човні освітлення. Його корпус гойдався на поверхні за двадцять футів над нею і десь за п’ятнадцять ярдів на південь від неї. Рейчел попливла на поверхню, а на півдорозі до поверхні щось торкнулось її стегна просто над коліном. Вона ляснула себе по нозі, та там не було нічого і їй вдалося хіба що зронити ліхтарик. Ліхтарик падав швидше, ніж вона підіймалась, і коли Рейчел побачила його востаннє, він уже ліг на піщане дно яскраво-жовтим оком, що дивилося вгору, на світ.

Виринувши на поверхню, Рейчел жадібно ковтнула кисню, а тоді попливла до човна. Вибравшись на борт, помітила по правому борту малесенький острівець, якого не могла розгледіти в темряві. То був острівець лише для птахів і крабів, там ледь вистачало місця на одну сідницю і точно не на дві. Із його скельної породи стирчав самотній і хворобливий тонкий клен, зігнувшись під дією стихій майже на сорок п’ять градусів. За кількасот ярдів, як здогадувалася Рейчел, стояв острів Томпсона — тепер уже трохи чіткіший, але такий самий темний, як і до цього.

У човні вона пішла до каюти, забравши із собою одяг і проігнорувавши Калеба, який сидів на палубі, тримаючи руки між колінами й повісивши голову. Просто за ліжком знайшла маленький санвузол із відсувними дверцятами. Над унітазом висів їхній знімок, якого вона досі не бачила. Проте їй згадалось, коли його було знято, бо тоді Браян уперше зустрівся з Меліссою. Вони пообідали в Норт-Енді, а тоді пішки пройшли до Чарльзтауна й сіли на трав’янистому пагорбі біля пам’ятника битві при Банкер-Гілл. Фотографувала Мелісса. Рейчел і Браян сиділи спинами одне до одного, а за ними височів пам’ятник. Вони всміхалися (хто б сумнівався: люди на фотографіях завжди всміхаються), проте їхні усмішки були щирі. Щасливі, променисті. Того вечора він уперше сказав, що кохає її. Вона змусила його чекати на власне освідчення пів години.

Рейчел кілька хвилин посиділа на унітазі, з десяток разів прошепотіла його ім’я і беззвучно ридала до клубка в горлі. Їй хотілося пояснити, що вона шкодує про вбивство, і хотілося пояснити, що вона його ненавидить, бо він пошив її в дурні, та насправді вона й близько не відчувала цього так сильно, як відчувала його втрату й заразом утрату самої себе. На Гаїті замкнуло накоротко дуже багато з найважливіших її рис — співпереживання, відвагу, співчутливість, силу волі, сумлінність, відчуття власної гідності, — і лише Браян вірив, що вони повернуться. Він переконував її, що дроти, які замкнуло накоротко, можна сплавити повторно.

«Ох, Рейчел, — почула вона материн голос: ці слова її мати повторювала не раз, — хіба не сумно, що ти можеш любити себе лише тоді, якщо це дозволяє тобі хтось інший?»

Вона поглянула у дзеркало і з величезним здивуванням побачила, як сильно схожа на неї, знамениту Елізабет Чайлдс, жінку, чиє озлоблення всі завжди приймали за відвагу.

— Мамо, іди в сраку.

Рейчел зняла із себе бюстгальтер і трусики, а тоді обтерлася товстим рушником, який знайшла на полиці. Знову надягнула джинси, футболку та штормівку, знайшла щітку та як могла попрацювала над волоссям — так, ізнову побачивши у дзеркалі матір приблизно в ті часи, коли було опубліковано «Сходи», та при цьому побачивши й нову версію Рейчел. Убивцю. Вона забрала життя в людини. Те, що це життя належало її чоловікові, не робило ситуації ні гіршою, ні кращою: це взагалі було серйозно з практичної точки зору, хоч кого було вбито. Вона нищила людські життя на планеті.

Чи здіймав він пістолета?

Вона гадала, що так.

Але чи натиснув би він на спусковий гачок?

Тоді вона була певна, що так.

А тепер? Тепер вона не знала. Чи був чоловік, який однієї ночі під час зливи віддав свого плаща безхатькові, здатен на вбивство? Той самий чоловік, який три роки, поки вона хворіла, забезпечував їй психологічний догляд і обійшовся без жодного нетерплячого слова чи роздратованого погляду? Чи міг цей чоловік скоїти вбивство?

Ні, не міг. Але той чоловік був Браяном Делакруа, фальшивкою.

Браян Алден же міг із владним спокоєм дати ляпаса давньому другові. Копати свого партнера й найкращого друга досить люто, щоб можна було припустити: він у жодному разі не зупиниться, доки той друг не помре. Браян Алден здійняв у її бік той пістолет. Ні, він не наставляв його просто на неї, і ні, він не тиснув на спусковий гачок.

Бо вона не дала йому такої можливості.

Рейчел ізнову вийшла на палубу. Їй було спокійно. Надто спокійно. І вона зрозуміла, що це насправді — шок. Вона відчувала себе у своєму тілі, та не відчувала, що воно їй належить.

Свій пістолет Рейчел знайшла на палубі, там, де його кинула. Засунула його за пояс на попереку. Взяла зі столу Браянів пістолет. Вона підійшла з ним до Калеба, а той примружився на неї, вже не встигаючи завадити їй скоїти задумане.

Вона змахнула зап’ястком і пожбурила пістолет через його голову в океан. Поглянула на Калеба згори вниз.

— Допоможи мені змити з палуби кров.

Дорогою назад Калебові було важко дихати вільно, без болю. Вони обоє запідозрили, що Браян зламав йому щонайменше одне ребро. Коли вони досягли меж міста, Калеб проминув перший з’їзд до Бек-Бею. Спершу Рейчел подумала, що він збирається скористатися наступним, але Калеб минув і його, і вона спитала:

— Що ти робиш?

— Везу нас.

— Куди?

— У мене є безпечна хата. Нам треба поїхати туди, розібратися з цим.

— Мені потрібно до себе у квартиру.

— Ні.

— Так.

— За нами, можливо, уже погналися дуже роздраконені люди. Нам треба їхати із цього міста, а не до нього.

— Мені потрібен мій ноутбук.

— До сраки твій ноутбук. У нас буде стільки грошей, що ти зможеш купити новий.

— Річ не в ноутбуці, а в книжці на ньому.

— Скачай іншу.

— Я цю книжку не читаю, а пишу.

Поки вони їхали під рядом яскравих ліхтарів, він ошелешено поглянув на неї. Його обличчя було біле, дещо жаске, та безпорадне.

— Ти не зробила її бекапу?

— Ні.

— Не виклала її у хмару?

— Ні.

— Якого хріна?

— Мені потрібен мій ноутбук, — повторила Рейчел, тимчасом як з’їзд ставав дедалі ближчим. — Не змушуй мене знову витягувати пістолет.

— Не потрібна тобі та книжка, зважаючи на те, скільки грошей ти…

— Тут річ не у грошах!

— Річ завжди у грошах!

— Скористайся з’їздом.

— Блядь! — крикнув він у стелю і розвернув автівку на виїзну смугу.

Вибравшись із короткого тунелю, вони опинилися на краю Норт-Енду, звернули ліворуч і поїхали через Ґавернмент-Центр до Бек-Бею.

— Я не знав, що ти пишеш книжку, — якось сказав Калеб. — Це що, детектив? Наукова фантастика?

— Ні. Вона нехудожня. Про Гаїті.

— Можливо, її було б нелегко продати, — майже докірливо зауважив він.

Вона гірко реготнула.

— Бля, друзяко, згадай про свої привілеї.

Він винувато їй усміхнувся.

— Я просто кажу тобі правду.

— Свою правду, — мовила вона.

Опинившись у квартирі, вона зайшла до своєї спальні та знову перевдягнулася, надягнувши сухий бюстгальтер, трусики й замінивши джинси чорними колготами, чорною футболкою та старим сірим світшотом, який носила студенткою у Нью-Йоркському університеті. Відкрила свій ноутбук і перетягнула файли книжки до однієї папки (ймовірно, так їй і слід було чинити від початку). Написала самій собі електронного листа, прикріпивши до нього цю папку, і натиснула на «відправити». Вуаля. Тепер вона має доступ до свого роману з будь-якого комп’ютера.

Вийшовши зі спальні з ноутбуком під пахвою, Рейчел побачила, що Калеб уже налив собі випити. Вона знала, що так і станеться. Сидіти, як він пояснив, йому було незручно через копняки в пах, тож Калеб стояв біля кухонного бару, попиваючи свій бурбон, а коли вона ввійшла до кухні, кинув на неї абсолютно відсутній погляд.

Вона сказала:

— Я гадала, що ти поспішаєш.

— У нас попереду годинна поїздка.

— Тоді, — промовила вона, — пий собі на здоров’я.

— Що ти накоїла? — хрипко прошепотів він. — Що ти накоїла?

— Застрелила свого чоловіка.

Рейчел відчинила холодильник, але тоді не змогла згадати навіщо, і зачинила його. Принесла до бару келих і пригостилася бурбоном.

— Заради самооборони?

— Ти ж був там, — нагадала вона.

— Я був на підлозі. Не певен навіть, що при тямі.

Ці ухиляння її роздратували.

— То ти не бачив, як це сталося?

— Ні.

А тепер жодних ухилянь. То що він колись скаже з трибуни? Скаже, що вона намагалася врятувати його та своє життя? Чи скаже, що був «не зовсім при тямі»?

Вона б могла спитати: «Хто ти, Калебе? І не у повсякденному житті, а по суті своїй?»

Вона випила бурбону.

— Він повернув свій пістолет у мій бік, і я з його обличчя здогадалася, що зараз буде, тож вистрілила першою.

— Ти дуже спокійна.

— Я не почуваюся спокійною.

— Розмовляєш як робот.

— Отже, відповідно до того, як я почуваюся.

— Твій чоловік мертвий.

— Я знаю.

— Браян.

— Так.

— Мертвий.

Тут вона поглянула на нього через бар.

— Я знаю, що скоїла. Просто не відчуваю цього.

— Можливо, у тебе шок.

— Я б і сама так припустила.

У віддаленому куточку її свідомості, у глибині первісної частини мозку, причаїлася страхітлива думка: хоч яка туга зростала в її серці, тиснучи на його стінки та дряпаючи їх, решта тіла здавалася такою живою, якою не здавалася із часів Гаїті. Ця туга поглине її, коли вона перестане рухатись і зосереджуватись на поточних проблемах, тож наразі потрібно було не припиняти руху та не розпорошувати уваги.

— Підеш до поліції?

— Там спитають, чому я його застрелила.

— Бо він убивав мене ногами.

— Там спитають, чому він це робив.

— А ми скажемо, що він психонув, бо ти довідалася про його подвійне життя.

— А поліція скаже, ніби це сталося не тому, що ми трахались одне з одним?

— Вона цього не торкатиметься.

— Цього вона торкнеться найперше. А тоді поцікавиться, якими справами ви займалися разом і чи не було у вас останнім часом суперечок через гроші. Тож хоч чим там займалися ви з Браяном, сподівайся, що це не надаватиме тобі мотивів для вбивства. Бо тоді поліція вирішить, що ми з тобою не просто трахались, а ще й намахували Браяна у зв’язку з діловою угодою. А тоді вона захоче знати, чому я кинула пістолет у воду.

— І чому?

— Боже милостивий, тому що була пиздець яка спантеличена? Шокована? Приголомшена? Тобто обирай сам. А тепер, коли про Браянову смерть стане відомо, не можу уявити собі такого сценарію, у якому мені б не довелося посидіти у в’язниці. Бодай якихось три-чотири роки. А до в’язниці я не піду. — Тепер вона дещо відчувала — сплеск страху, що межував із істерикою. — Не буду сидіти в коробці, ключем від якої володітиме інша людина. Не буду, бляха-муха.

Калеб спостерігав за нею, злегка округливши рота.

— Гаразд. Гаразд.

— Не піду.

Калеб випив іще трохи бурбону.

— Нам треба йти.

— Куди?

— До безпечного місця. Хая з дитиною вже там.

Рейчел забрала зі стільниці свій ноутбук і ключі, а тоді зупинилася.

— Його тіло вирине. — Від цієї думки всередині неї щось звільнилося. Раптом вона відчула себе не такою заціпенілою, не такою спокійною. — Вирине, чи не так?

Він кивнув.

— Тоді нам треба повернутись.

— Повернутись і що?

— Навантажити тіло.

— Чим?

— Не знаю. Цеглою. Кулею для боулінгу.

— Де ми візьмемо кулю для боулінгу об… — він поглянув на годинник на мікрохвильовці, — одинадцятій вечора?

— У нього у спальні є грифи для штанги. Два.

Калеб витріщився на неї.

— Для качання. Маленькі ти вже бачив. Кожен по двадцять футів. Двох таких має вистачити.

— Ми говоримо про те, як навантажити Браянів труп.

— Так.

— Це абсурдно.

У цьому не було нічого абсурдного. Розумом вона достеменно знала, що їй треба зробити. А її шок, можливо, взагалі був не шоком — можливо, то її мозок відкидав усі непотрібні дані, щоб обробляти лише вкрай необхідне. Так само Рейчел почувалась у сквотерському таборі в Леоґані, коли ходила від намету до намету, від дерева до дерева. Абсолютна чіткість мети: іди й ховайся, іди й ховайся, іди й ховайся. Жодних масштабніших питань буття, жодних відтінків сірого. Її чуття запаху, зору та слуху працювали не на задоволення, а на виживання. Думки її не блукали, а крокували по прямій.

— Це абсурдно, — знову сказав Калеб.

— Така вже в нас зараз ситуація.

Рейчел попрямувала до спальні, щоб узяти грифи, та зупинилася на півдорозі, коли у двері подзвонили. То був не домофон, який зазвичай сигналив, якщо хтось перебував за стінами будинку. І не внутрішній зв’язок на їхньому телефоні, за допомогою якого сповіщав про відвідувачів вахтер. Ні, це був маленький дзвоник просто під її вхідними дверима, за десять футів від неї.

Вона глипнула у вічко й побачила чорношкірого чоловіка з акуратною еспаньйолкою та у брунатній напівфедорі. Вдягнений він був у шкіряне півпальто поверх білої сорочки й чорної вузької краватки. Позаду нього стояли двоє зразкових громадян Бостона в одностроях, обидві — жінки.

Рейчел трохи прочинила двері, не прибираючи дверного ланцюжка.

— Так?

Чоловік показав золотавий жетон і посвідчення поліції Провіденса. Він звався Трейвон Кесслер.

— Детектив Кесслер, місіс Делакруа. Ваш чоловік удома?

— Ні.

— Ви очікуєте його повернення сьогодні?

Вона похитала головою.

— Він сьогодні вирушив у ділову поїздку.

— Куди?

— До Росії.

Кесслер мав дуже тихий голос.

— Ви не будете проти, якщо ми зайдемо й побалакаємо кілька хвилин?

Якби вона завагалася, розпочався б конфлікт, тож вона відчинила двері.

— Заходьте.

Переступивши поріг, він зняв капелюха й поклав його на антикварний стілець ліворуч від себе. Голова в нього була поголена (Рейчел чомусь знала, що так і буде) і виблискувала у тьмяному світлі входу, наче відполірований мармур.

— Це — офіцер Маллен, — промовив він, показавши на біляву жінку-копа з ясними дружніми очима й веснянками, що пасували до її волосся, — а це — офіцер Ґарса.

Він показав на огрядну брюнетку з голодним поглядом, який уже впивався квартирою. Цей погляд швидко впав на Калеба, який стояв біля кухонного бару з пляшкою бурбону. Рейчел помітила, що також залишила пляшку вина, із якою раніше розправилась, у кутку бару, між порожнім винним келихом і келихом для каменів, який щойно до половини наповнила бурбоном. Вийшло так, ніби вони влаштували тут вечірку.

Калеб підійшов і потиснув їм руки, відрекомендувавшись як Браянів партнер. Тоді, поки стало тихо, а троє копів глипали на квартиру поліційними очима, він занервувався.

— Ваше ім’я — Трейвон? — спитав він Кесслера, і Рейчел від жаху захотілося заплющити очі.

Кесслер поглянув на пляшку з бурбоном і порожню пляшку з-під вина.

— Щоправда, всі звуть мене Трей.

— Але звати вас як того малого із Флориди, так? — перепитав Калеб. — Того, якого вбив хлопака з місцевого патруля?

Кесслер сказав:

— Ім’я таке саме, так. А що, ви досі жодного разу не стрічали нікого на ім’я Калеб?

— Ну звісно.

— Тоді… — Кесслер підняв брови й зачекав. — Трейвон — це просто не таке популярне ім’я.

— Там, звідки ви родом.

Рейчел, хай йому трясця, не могла цього витерпіти більше ні секунди.

— Детективе, чому ви шукаєте мого чоловіка?

— Ми просто хочемо поставити йому кілька запитань.

— Ви з Род-Айленду?

— Так, мем. Управління поліції Провіденса. Ці чудові офіцерки служать моїми контактними особами.

— Який стосунок мій чоловік має до чогось у Провіденсі?

Її приємно здивувало те, з якою легкістю вона ввійшла в образ спантеличеної дружини.

— У вас фінгал під оком, — сказав Калебові Кесслер.

— Прошу?

Кесслер показав, і тепер Рейчел також побачила його — червоний слід у складці правої нижньої повіки Калеба, що ставав дедалі яскравішим у них на очах.

— Погляньте на це, офіцере Маллен.

Білява поліціянтка на мить зупинилася, щоб придивитись.

— Як ви його собі набили, сер?

— Парасолька, — відповів Калеб.

— Парасолька? — перепитала офіцер Ґарса. — Що, вистрибнула й куснула вас?

— Ні, вона була в одного хлопаки в метро, коли я сюди їхав. Я працюю в Кембриджі. Хай там як, парасолька лежала в нього на плечі, ми доїхали до його зупинки, а він враз повернувся, і вона тицьнулася мені в око.

— Ой-йой, — сказав Кесслер.

— Саме так.

— Якщо згадати, як мало дощу було цього тижня, це, напевно, було вдвічі болючіше. Ну, тобто початок місяця — то без сумніву був дурдом. Але останнім часом? Коли востаннє дощило? — звернувся він до всієї кімнати.

— Мінімум десять днів тому, — сказала офіцерка Маллен.

— Тоді нахуя цьому хлопаці ходити з парасолькою? — Кесслер ізнову не звертався ні до кого конкретного, а на його худорлявому обличчі грала збентежена усмішка. — Звиняйте за матюк, — сказав він Рейчел.

— То пусте.

— Ми живемо в божевільному світі: дощу нема, а вагонами метро швендяють чуваки з парасольками. — Він знову поглянув на пляшки й келихи на барній стійці. — То ваш чоловік у Росії?

— Так.

Він повернувся до Калеба, який явно сподівався, що цього не буде.

— А ви заїхали, щоб щось віддати?

— Гм-м? — озвався Калеб. — Ні.

— Ділові папери абощо?

— Ні, — повторив Калеб.

— Отже… Ну, зупиніть мене, якщо я занадто лізу в чуже життя…

— Ні, ні.

— Але чому ви тут? Чоловік виїхав із країни, а ви просто так заходите випити з його дружиною?

Тут офіцерка Маллен вигнула брову. Офіцерка Ґарса блукала вітальнею.

Рейчел сказала:

— Ми всі товаришуємо, детективе. Мій чоловік, Калеб і я. Хай які у вас застарілі уявлення про те, чи можуть чоловік і жінка тусити разом як добрі друзі, поки чоловік цієї жінки у від’їзді. Я була б дуже рада, якби ви залишили ці уявлення десь поза цими стінами.

Кесслер трохи відхилився назад і нагородив її широкою усмішкою.

— Ну, гаразд. — Вимовивши ці слова, він стиха хихотнув. — Гаразд. Визнаю свою помилку. І прошу пробачення за можливу образу.

Рейчел кивнула.

Він передав їй фотографію. Один погляд — і у неї в голові й за очима стрімко побігла кров, промчавши через її серце. Там сидів Браян, обнявши однією рукою вагітну жінку, яку Рейчел бачила сьогодні по обіді. На знімку вона не була вагітна, а у волоссі Браяна було менше сивини, ніж тепер. Вони сиділи на дивані. Він був оздоблений сірими подушками і, схоже, виготовлений із білого ротангу, який зливався з білими рифленими панелями на стіні за ними. Такі стіни можна знайти в будиночку на узбережжі чи принаймні у будинку в прибережному місті. Над ними висіла репродукція «Водяних лілій» Моне. Браян видавався дуже засмаглим. Він і жінка сяяли широкими білозубими усмішками. Вона була вдягнена у блакитну квітчасту літню сукню. Він — у червону фланелеву сорочку й шорти-карго. Його ліва долоня доволі невимушено лежала на її правому стегні.

— Здається, вам раптом стало недобре, мем.

Вона спитала:

— А як я маю почуватися, детективе, коли ви даєте мені фотографію мого чоловіка з іншою жінкою?

Він простягнув руку.

— Можна її забрати?

Вона віддала знімок йому.

— Ви її знаєте?

Вона заперечно хитнула головою.

— Ніколи її не бачили?

— Ні.

— А ви? — Він передав фотографію Калебові. — Знаєте цю жінку?

— Ні.

— Ні?

— Ні, — сказав Калеб.

— Що ж, ви втратили свій шанс. — Трейвон Кесслер повернув фотографію до кишені свого півпальта. — Її знайшли мертвою близько восьми годин тому.

— Як? — сказала Рейчел.

— Один постріл у серце, один у голову. Імовірно, це стало головним сюжетом вечірніх новин, якщо ви їх дивилися. — Він іще раз позирнув на бар. — Але ви займалися дечим іншим.

— Ким вона була? — спитала Рейчел.

— Її звали Ніколь Алден. Поза тим мені відомо небагато. Не судима, про ворогів нічого не відомо, працювала в банку. Але знала вашого чоловіка.

— Цей знімок старий, — відповіла Рейчел. — Можливо, зроблений ще до мого знайомства з чоловіком. То що вказує на те, що він досі з нею контактує?

— Ви кажете, він у Росії?

— Так.

Вона знайшла свій телефон і відкрила останнє повідомлення, яке він надіслав їй, стверджуючи, що сидить на злітній смузі в Лоґані. Показала його Кесслерові.

Кесслер прочитав його й повернув телефон.

— Він поїхав до аеропорту сам чи сів у таксі?

— Поїхав сам.

— На «інфініті»?

— Так. — Вона зупинилась. — А звідки ви знаєте?..

— На чому він їздить?

— Так.

— Автомобіль «Інфініті FX 45», зареєстрований на вашого чоловіка за цією адресою, знайшли сьогодні по обіді припаркованим навпроти оселі жертви. Також один свідок бачив, як ваш чоловік вийшов із її оселі приблизно тоді, коли сталося вбивство.

— І що, він просто пішов і покинув свою автівку?

— Може, посідаємо?

Він нахилив голову в бік бару.

Усі п’ятеро присутніх сіли на табурети довкола бару. Кесслер — посередині, наче батько на зібранні членів родини.

— Наш свідок каже, що ваш чоловік під’їхав туди на «інфініті», та годину по тому рушив геть на блакитній «хонді». Ви взагалі користуєтесь якоюсь програмою-мапою, де видно самі вулиці? Хтось із вас?

Обоє кивнули.

— Їхні знімки компанії-виробники мап отримують так: їздять фургонами та знімають вулиці. Отже, перед вашими очима — знімки, яким може бути кілька місяців чи тижнів, але не років. Тому я зайшов на сайт про нерухомість, убив у пошук адресу жертви, тоді перейшов до перегляду вулиць і трохи поклацав. І знаєте, що я відшукав?

— Блакитну «хонду», — сказав Калеб.

— Блакитну «хонду», припарковану за пів кварталу звідти зі східного боку вулиці. Я знайшов номер машини, пробив цей номер і виявив, що його зареєстровано на такого собі Браяна Алдена. Пробив містера Алдена в управлінні автотранспорту, знайшов фото з водійських прав, на якому зображено таку саму людину, як ваш чоловік.

— Господи, — промовила Рейчел, якій не довелося дуже старатися, щоб зіграти роль переконливо. — Ви хочете сказати мені, що мій чоловік — це не мій чоловік?

— Я хочу сказати вам, що ваш чоловік, можливо, живе кількома різними життями, мем, і хотів би поговорити про це з ним. — Він склав руки на барній стійці й усміхнувся їй. — А також про дещо інше.

За хвилину вона сказала:

— Я лише знаю, що він у Росії.

Трейвон Кесслер похитав головою.

— Він не в Росії.

— Я знаю тільки те, що він мені розповідає.

— І виглядає на те, що він багато вам бреше, мем. Він часто буває в ділових поїздках?

— Принаймні раз на місяць.

— Куди їздить?

— Головно до Канади й тихоокеанського північного сходу. Але також їздить до Індії, Бразилії, Чехії, Великої Британії.

— Класні місця. Ви коли-небудь їдете з ним?

— Ні.

— Чому? Я був би радий побачити Ріо, може, погуляти Прагою.

— У мене є захворювання.

— Захворювання?

— Ну, чи було донедавна.

Рейчел відчувала, як усі, особливо дві поліціянтки, дивляться на неї, роздумуючи, що за «захворювання» могло вразити таку балувану принцесу з Бек-Бею, як вона.

— Воно заважало мені виходити з дому, — пояснила вона. — Літати я точно не могла.

— То ви боїтеся літати? — люб’язним тоном підказав Кесслер.

— І літати теж.

— Ви агорафобка? — спитав він.

Вона зазирнула йому в очі, і вони виявилися надміру мудрими.

— Я вивчав психологію в Пенсильванському університеті. — Його тон знову став люб’язним.

— Офіційно його так і не було діагностовано, — врешті сказала Рейчел, і їй здалося, що вона почула, як зітхнула офіцер Маллен. — Але я однозначно мала симптоми, які на це натякали.

— «Мала»? У минулому часі?

— Браян працював зі мною над ним.

— Але замало, щоб узяти вас у ділову поїздку.

— Поки що так.

— Ви б хотіли опинитися під забезпечувальним арештом?

Він вимовив це так невимушено, що вона не відразу осмислила його слова.

— Навіщо?

Він повернувся на табуреті.

— Офіцере Ґарса, у вас є той, інший знімок?

Ґарса передала йому фотографію, і він поклав її на барну стійку лицьовим боком догори, щоб вони з Калебом побачили. Білявка лежала долілиць на кухонній підлозі; нижня половина її тіла була поза кадром. Із-під її грудей розтіклася кров і зібралася в калюжу над її лівим плечем. Її ліва щока й частина дверей холодильника також були заляпані кров’ю. Та найстрашнішим видовищем — Рейчел підозрювала, що прокидатиметься від нього вночі до скону, — була чорна дірка в неї на маківці. Судячи з її вигляду, жінку не застрелили — здавалося, ніби хтось надкусив її череп. А отвір, який залишився від цього укусу, миттю наповнився кров’ю, що пролилася в її волосся й почорніла.

— Якщо ваш чоловік зробив це і…

— Мій чоловік цього не робив, — голосно сказала вона.

— …Я не кажу, що він це зробив, але він остання відома нам людина, що бачила її живою. Тому просто припустімо, просто припустімо, місіс Делакруа, що він таки зробив це? — Він повернувся на табуреті й показав на знімок. — Що ж, мем, він має ключ від отих дверей.

«Він уже не може ним скористатися», — подумала вона.

Рейчел сказала:

— Отже, ви б хотіли взяти мене під варту?

— Здійснити забезпечувальний арешт, мем. Забезпечувальний.

Рейчел похитала головою.

— Офіцере Маллен, прошу взяти до уваги, що місіс Делакруа відмовилася від рекомендованого нами забезпечувального арешту.

— Ясно. — Маллен черкнула про це у блокноті.

Кесслер постукав пальцем по мармуровій барній стійці, неначе випробовуючи її, а тоді знову поглянув на Рейчел.

— Ви будете готові поїхати до дільниці й поговорити про те, коли востаннє бачили свого чоловіка?

— Востаннє я бачила Браяна сьогодні о восьмій ранку, коли він поїхав до аеропорту.

— Він не поїхав до аеропорту.

— Так кажете ви. Це не означає, що ви маєте рацію.

На це він злегка стенув плечима.

— Але я маю рацію.

Він рівною мірою випромінював спокій і скептицизм. Ця дивна суміш навіяла Рейчел думку про те, що Кесслер знав усі її відповіді ще до того, як вони злітали з її вуст, міг бачити наскрізь не лише її, а й майбутнє, знав, чим це скінчиться. Вона могла хіба що не відривати погляду від його помірно зацікавлених очей, не падаючи на коліна й не благаючи про милосердя. Якщо вона коли-небудь увійде із цією людиною до допитувального кабінету, то вийде тільки в наручниках.

— Детективе, я втомилася. Хотіла б лягти в ліжко й зачекати на дзвінок із Москви від чоловіка.

Він кивнув і погладив її по руці.

— Офіцере Маллен, прошу взяти до уваги, що місіс Делакруа відмовилася поїхати з нами до дільниці, щоб дати відповідь на подальші запитання. — Він сягнув у внутрішню кишеню півпальта й поклав на стійку між ними свою візитівку. — Мій особистий мобільний на зворотному боці.

— Дякую.

Він підвівся.

— Містере Перлоффе. — Його голос раптом став гучнішим і різкішим, хоча він так і стояв до Калеба спиною.

— Так?

— Коли ви востаннє бачили Браяна Делакруа?

— Вчора по обіді, коли він пішов із роботи.

Кесслер повернувся до нього.

— Ви разом займаєтеся лісозаготівельним бізнесом, правильно?

— Так.

— І ви нічого не знали про інше життя свого ділового партнера?

— Ні.

— Не бажаєте поїхати до дільниці й поговорити про це детально?

— Я також доволі втомлений.

Іще один швидкий погляд на бар, а тоді — трохи довший погляд на Рейчел.

— Звичайно.

Кесслер дав Калебові одну свою візитівку.

— Я вам зателефоную, — сказав Калеб.

— Так, містере Перлоффе. Так. Тому що… Можна вам дещо сказати?

— Звісно.

— Що, як Браян Делакруа, він же Алден, такий брудний, як я думаю? — Він нахилився до Калеба й заговорив пошепки — досить голосно, щоб почули всі. — Тоді виходить, що ви, друже, пиздець які брудні. — Він сильно плеснув Калеба по плечі й засміявся так, наче вони були давніми приятелями. — Тому залишайтеся зараз на видноті, чуєте?

Коли вони попрямували до дверей, офіцер Маллен зашкрябала у своєму блокноті. Офіцер Ґарса поволі крутила головою, наче все, що вона бачила, передавалося до якоїсь центральної бази даних. Детектив Кесслер зупинився біля репродукції Ротко, яку Браян привіз із собою з попередньої своєї квартири. Кесслер примружено глипнув на картину, а тоді м’яко всміхнувся, знову поглянув на Рейчел і підняв брови, показуючи, що схвалює її смак. Його усмішка стала ширшою, і їй страх як не сподобалося те, що вона в ній побачила.

Вони вийшли.

Калеб одразу взявся за бурбон і сказав:

— Господи. Господи.

— Заспокойся.

— Нам треба тікати.

— Ти що, здурів? Ти ж чув, що він сказав.

— Нам треба лише добратися до грошей.

— Яких грошей?

— Грошей. — Він осушив келих. — Таких грошей, що ці засранці ну ніколи нас не спіймають. Забрати гроші, дістатися прихистку. Господи. Блін. Бля. — Він роззявив рота, щоб вимовити ще щось лайливе, але тоді стулив його. Калебові очі округлились і просльозились. — Ніколь. Тільки не Ніколь.

Рейчел дивилася на нього. Він притиснув до нижніх повік долоні й видихнув крізь стулені губи.

— Тільки не Ніколь, — повторив він.

— Отже, ти її знав.

Калеб сердито зиркнув на неї.

— Звісна річ.

— Ким вона була?

— Вона була… — Ще один протяжний видих. — Вона була моїм другом. Була хорошою людиною. А тепер вона… — Він знову кинув на неї безжальний погляд. — Засранець Браян. Я ж казав йому не чекати. Казав йому: ти або встигнеш, або ні. Або ми пошлемо по тебе, як стане безпечно, або він забуде про тебе.

— Хвилиночку, — сказала вона. — А що я? Чого ви від мене чекали?..

У двері подзвонили. Вона глипнула на двері й помітила, що на стільці біля них лежить напівфедора Трейвона Кесслера. Пройшла квартирою і підняла капелюха. Відчинила двері, не випускаючи його з руки.

От тільки за порогом стояв не детектив Кесслер.

Стояли двоє білих чоловіків, схожих на актуаріїв чи іпотечних брокерів: середнього віку, нудні, непримітні.

Якщо не брати до уваги пістолетів у них у руках.

Кожен тримав перед пахом дев’ятиміліметровий ґлок, схрестивши руки на рівні зап’ястків і націливши стволи на землю. Якщо хтось пройде коридором, то побачить лише людей, а не зброю.

— Місіс Делакруа? — мовив той, що зліва. — Приємно вас бачити. Можна ввійти?

Він махнув на неї стволом пістолета, і вона позадкувала.

Вони ввійшли до квартири й зачинили за собою двері.

Калеб сказав:

— Хто ви, нахрін?.. — а тоді побачив пістолети.

Нижчий із новоприбулих, той, що заговорив, наставив пістолета на груди Рейчел. Вищий наставив зброю на Калебову голову, а тоді показав нею на стіл у їдальні.

— Сядьмо отам, — запропонував нижчий.

Рейчел одразу зрозуміла, яка тут логіка: з усіх куточків квартири обідня зона була найвіддаленіша від будь-яких вікон. Побачити її біля вхідних дверей можна було, лише ввійшовши до квартири, зачинивши за собою двері, а тоді поглянувши ліворуч.

Вони сіли за стіл. Рейчел поклала капелюх детектива Кесслера на стіл перед собою, бо гадки не мала, що ще з ним робити. У неї стиснулося горло. По кістках і голові забігали вогняні мурахи.

Нижчий на зріст чоловік мав сумні очі й іще сумніший зачіс. Він мав років із п’ятдесят п’ять і був пузатий. На ньому була потріпана біла сорочка поло під небесно-блакитним піджаком марки «Мемберс Онлі». Такі були повсюди, коли Рейчел навчалась у школі, та згодом вона бачила їх рідко.

Його партнер був років на п’ять молодший. Мав пишне сиве волосся й модну сиву щетину на щоках і підборідді. Одягнений він був у чорну футболку під чорною спортивною курткою, на розмір більшою, ніж йому було потрібно, і явно дешево пошитою. Її плечі стирчали по краях від надмірного висіння на вішаках, а тканина між їхніми кінцями й лацканами куртки була всіяна лупою, як макове поле квітами.

Від обох чоловіків відгонило зістарілими мріями й мертвими амбіціями. Мабуть, так вони й потрапили сюди, подумала Рейчел, щоб погрожувати пересічним громадянам пістолетами. Той, що в піджаку «Мемберс Онлі», вирішила вона, схожий на Неда. А того, що з лупою, прозвала Ларсом.

Вона сподівалася, що їхнє олюднення ослабить її жах, але насправді вийшло навпаки, особливо тоді, коли Нед прикрутив до дула свого ґлока глушник, а Ларс учинив за його прикладом.

— У нас, — заговорив Нед, — обмаль часу. Тому я попрошу вас обох зважати на свої інтереси й не йти шляхом «я не знаю, про що ви». Добре?

Рейчел і Калеб витріщилися на нього.

Він ущипнув себе за перенісся і на мить заплющив очі.

— Я сказав: «Добре?»

— Так, — озвалася Рейчел.

— Так, — озвався Калеб.

Нед поглянув на Ларса, Ларс — на Неда, а тоді вони обидва знову поглянули на Рейчел і Калеба.

— Рейчел, — сказав Нед. — Ви ж Рейчел, так?

Відповідаючи, Рейчел помітила у своєму голосі дрож.

— Так.

— Рейчел, — промовив він. — Станьте переді мною.

— Що?

— Станьте переді мною, сонце. Просто станьте отут, переді мною.

Вона підвелася, і дрож, який відчувався у її голосі, перейшов до її ніг.

Недів ніс, дзюбатий, із червоними прожилками, опинився на одному рівні з її животом.

— Добре, добре. Тепер стійте отам і не рухайтеся.

— Гаразд.

Нед відкинувся назад на стільці, щоб добре роздивитися Калеба.

— Ви його партнер, так?

— Чий? — перепитав Калеб.

— Ах, ах, ах. — Нед постукав по столу прикладом ґлока. — Що ми казали на цю тему?

— Ой, Браян, — швидко сказав Калеб. — Браянів партнер. Так.

Нед поглянув на Ларса й закотив очі.

— «Ой, Браян».

— Ой, той самий Браян, — сказав Ларс.

Нед тужливо всміхнувся.

— Отже, де ключ, Калебе?

— Який ключ? — мовив Калеб.

Нед ударив Рейчел у живіт. Ударив так сильно, що вона відчула тиск кісточок його пальців, коли вони врізались у неї під трахеєю та здійняли її з ніг. Вона опустилася на підлогу й залягла нерухомо, позбавлена кисню; її нутрощі палали, а розум наповнився чорною смолою і не міг нічого осмислити. Коли ж вона змогла щось осмислювати (приблизно тоді, як до її легень повернулося повітря), біль посилився. Вона вперлася головою в підлогу й стала накарачки. Кілька разів важко вдихнула. Та цей біль був дрібницею порівняно з усвідомленням того, що вона сьогодні помре. «Не скоро. Не колись. Мабуть, протягом п’яти хвилин. І однозначно сьогодні».

Нед зіп’яв її на ноги. Взяв за плечі. Вочевидь, побоювався, що вона впаде.

— Ви в нормі?

Вона кивнула і на мить вирішила, що її знудить.

— Скажіть це.

Він зазирнув їй у вічі. Нед, добрий самаритянин.

— Я в нормі.

— Добре.

Вона спробувала сісти, та він її втримав.

— Вибачте, — сказав Нед, — але нам, можливо, знову доведеться піти.

Рейчел не змогла спинити сліз. Вона намагалася, справді намагалася, та її здолав спогад про кісточки його пальців, про втрату дихання, про біль — такий гострий і раптовий, що її мислення замкнуло накоротко, а головне — завчасне усвідомлення того, що це скоро станеться, що цей чоловік із сумними очима, зачосом і стурбованим голосом ударить її знову й битиме далі, аж поки не дістане бажаного чи вона не помре, залежно від того, що станеться раніше.

— Тс-с-с-с-с, — промовив Нед. — Розверніться. Я хочу, щоб він бачив ваше обличчя.

Він поклав руки їй на плечі й розвернув її лицем до Калеба.

— Першого удару, юначе, я завдав їй у сонячне сплетіння. Це збіса боляче, та не аж так шкідливо для здоров’я. Мій наступний, бляха, удар розіб’є їй нирки.

— Я нічого не знаю.

— Та звісно, що знаєте. Ви ж айтішник. Ви брали в цьому участь від початку.

— Браян пустився берега.

— Що, справді?

У Калеба забігали очі. Його лице заливав піт, губи сіпались, і він був страшенно схожий на переляканого хлопчиська, яким, як зрозуміла тепер Рейчел, і був завжди. Він позирнув на Рейчел, і почуття в його очах спершу здалося їй співпереживанням, але тоді вона із жахом усвідомила, що це — зніяковіння. Сором. Жаль. Йому було соромно, бо він знав, що йому ніколи не стане відваги її врятувати. Він жалів її, бо знав, що вона загине.

«Калебе, він же зітре мої нирки на порох. Розкажи йому те, що знаєш».

Нед провів глушником по правій скроні Рейчел, а тоді — уздовж її шиї.

— Не примушуйте мене до цього, юначе. Я маю доньку. Маю сестер.

Калеб заговорив:

— Послухайте…

— Ніякого «послухайте», Калебе. Ніякого «секундочку», «дайте мені пояснити» чи «це просто велике непорозуміння». — Нед глибоко вдихнув через ніздрі, намагаючись зберегти спокій. — Є лише запитання й відповідь. Ось і все.

Рейчел відчула, як затвердів його пеніс за її лівим стегном. У нього, у цього батька доньки та брата кількох сестер, був стояк. Мати колись казала їй, а сама Рейчел із роками пересвідчилась у цьому: «Чудовиська не вдягаються як чудовиська — вони вдягаються як люди. Що ще дивовижніше, вони рідко знають, що є чудовиськами».

— Де ключ? — запитав Нед.

— Який ключ? — відказав Калеб. У нього тремтіло все обличчя.

Воно перестало тремтіти, коли Нед випустив у нього кулю.

Попервах Рейчел не зовсім розуміла, що сталося. Вона почула, як ляснула куля, входячи у плоть. Почула, як Калеб здивовано вереснув — видав, як виявилось, останній звук у своєму житті. Його голова різко смикнулася назад, ніби він щойно почув найсмішніший жарт. Тоді ж вона смикнулася вперед, укрившись бісерною завісою крові, і Рейчел відкрила рота, щоб закричати.

Нед приставив глушник до її шиї. Той був такий розпечений, що обпалив би її, якби залишився там надто довго.

— Якщо ви кричатимете, я буду змушений вас убити. Я не хочу вас убивати, Рейчел.

Але вб’є.

Ні, Рейчел, уб’є. Щойно вони тут розберуться. Щойно дістануть те, чого хочуть. Ключ. Який, нахрін, ключ? Браян мав стільки ключів на брелоку, що помітити на ньому новий міг би хіба що савант від математики. Та якщо він і справді має цей ключ, якого вони шукають, то, напевно, там він і є — на його брелоку.

А брелок він носив із собою.

А сам Браян сидів на дні затоки Массачусетс.

Калебів труп ковзнув на стільці вбік і мало не з’їхав на підлогу, та його плече застрягло під підлокітником. Якусь мить довкола не було чути нічого, крім крапання крові з нього.

— Отже, ваша відповідь на моє наступне запитання, — провадив Нед, — однозначно не має звучати як «Який ключ?».

«Хоч як ти відповіси, він тебе вб’є».

Вона кивнула.

— Ви киваєте, бо знаєте відповідь на моє запитання чи погоджуєтеся, що сказати «Який ключ?» було б великою помилкою? — Він прибрав пістолет від її шиї. — Можете говорити. Я знаю, що кричати ви не будете.

— Що я маю сказати?

По той бік столу стояв Ларс. Явно знуджений. Готовий піти. І це бентежило незмірно більше, ніж якби він намагався бути зловісним. Те, що тут відбувалося, добігало кінця. А крапку в цьому реченні поставить інша куля, випущена в інше обличчя — цього разу в її обличчя.

— Тож поїхали, — сказав Нед. — Ми шукаємо всього однієї відповіді, і вона буде правильною. Рейчел, — надзвичайно делікатно та стурбовано мовив він, — де ключ?

— Він у Браяна.

— А де Браян?

— Не знаю, — відповіла вона, а тоді, коли Нед здійняв пістолет, квапливо додала: — Але маю певний здогад.

— Здогад?

— У нього є човен. Про нього ніхто не знає.

— Як він називається і де пришвартований?

Його назви вона ніколи не бачила. Їй так і не спало на думку подивитися. Вона заговорила:

— Він пришвартований…

Пролунав дзвінок у двері.

Усі поглянули на двері, тоді одне на одного, а тоді знову на двері.

— Хто б це міг бути? — спитав Нед.

— Гадки не маю.

— Ваш чоловік?

— Він би не дзвонив у двері.

Знову пролунав дзвінок. А тоді — стукіт у двері.

— Місіс Делакруа, це детектив Кесслер.

— Детектив Кесслер, — промовив Нед, смакуючи слова. — Хе.

— Я забув капелюха, мем.

Нед і Рейчел опустили погляд на напівфедору, яку Рейчел поклала на стіл.

Ізнову стукіт, наполегливий, стукіт людини, яка звикла стукати у двері незалежно від того, хочуть чи не хочуть люди по той бік, щоб він увійшов.

— Місіс Делакруа!

— Іду! — гукнула Рейчел.

Нед зиркнув на неї.

Рейчел зиркнула на нього у відповідь: «Чого ви від мене хочете?»

Нед і Ларс перезирнулися. Послуговуючись якоюсь телепатичною мовою, вони ухвалили рішення. Нед передав їй капелюха й підняв долоню в неї перед носом.

— Бачите ширину моєї долоні?

— Так.

— Ось на стільки й відчиніть двері. А тоді віддайте йому капелюха й зачиніть.

Вона почала відходити від нього, та він схопив її за лікоть і розвернув лицем до Калеба. Кривава завіса на його обличчі темнішала. Якби це відбувалося на Гаїті, його голову обсіли б мухи.

— Якщо ви бодай на йоту відхилитеся від моїх вказівок, я вчиню так із вами.

Вона затрусилась, а він розвернув її до дверей і прошепотів:

— Перестаньте труситись.

— Як? — Вона зацокотіла зубами.

Він сильно ляснув її по п’ятій точці. Вона озирнулася на нього, а він злегка всміхнувся, бо дрижаки припинилися.

— Тепер ви вивчили новий трюк.

Вона взяла капелюх і пройшла своєю квартирою. Ліворуч від дверей висіла на гачку її сумка, мінісумочка через плече із брунатної шкіри, різдвяний подарунок від Браяна. Рейчел поклала руку на дверну ручку й вирішила, що зробить це спонтанно, не даючи ні собі, ні їм часу на роздуми. Вона відчинила двері ширше, ніж на рекомендовані два-три дюйми, — відчинила так, щоб детектив Трейвон Кесслер чітко бачив, що в неї за лівим плечем, бачив коридор, який вів до спалень, до дверей санвузла, до кухонного бару. Практично одним порухом зняла сумочку з гачка, переступила поріг і віддала йому капелюха.

Куля влучила їй у спину й розітнула навпіл хребет так, що в її кров посипались уламки кістки, тимчасом як сама Рейчел упала, врізавшись у детектива Кесслера. Через це падіння він не встиг розрядити власний пістолет. Нед, продовжуючи стріляти, поцілив Кесслерові в голову, плече й руку. Той упав разом із Рейчел. Вони купою повалилися на мармурову підлогу, а Нед і Ларс обступили їхні тіла. Поглянули на них згори вниз із порожніми обличчями й заходилися стріляти по їхніх тілах, доки їхні трупи не застрибали…

— Детективе. — Вона зачинила за собою двері. — Я саме думала, чи повернетеся ви по нього. Вже збиралася зателефонувати вам на мобільний.

Коли вона пішла до ліфтів, він попрямував за нею.

— Виходите?

Вона озирнулася на нього через ліве плече. Браян, Себастьян і двоє її колишніх хлопців казали їй, що так у неї найсексуальніший вигляд. Судячи з того, як тоді кліпнув Трейвон Кесслер, неначе стараючись відбитися від її погляду, на нього це подіяло.

— Просто намагаюся прогулятися для заспокоєння.

— А хіба для нього не існує сон?

— Можна вам у дечому зізнатися? Розповісти таємницю?

— Обожнюю таємниці. Тому і став копом.

Вони дісталися ліфтового холу. Вона натиснула на кнопку й ризикнула озирнутися на коридор, що вів до дверей її квартири. Що вона робитиме, якщо двері відчиняться? Побіжить до сходів?

Та її там просто вб’ють.

— Я потай курю, — сказала вона. — І в мене скінчилися сигарети.

— А… — Він кілька разів кивнув. — Закладаюся, що він у курсі.

— Гм-м?

— Ваш чоловік. Закладаюся, що він знає про ваше куріння, але сам воліє цього не показувати. Де містер Перлофф?

— Лежить у відключці на дивані у вітальні.

— Не сумніваюся, що це — те, що у вас ночує інший чоловік, — також влаштовує вашого чоловіка. Отакий він прогресивний, ваш чоловік. У старому доброму Браянові нема нічого «застарілого».

Вона поглянула на цифри над лівим ліфтом і побачила, що той застрягнув на третьому поверсі. Поглянула на цифри на правому ліфті й побачила, що там не горить нічого. Його вимкнули на ніч. Він, мабуть, працює за таймером заради економії витрат на електрику.

«Довбані таймери», — подумала вона й озирнулася на свої двері.

— Чекаєте, що вони посунуться? — спитав Трейвон Кесслер.

— Хто посунеться?

— Ваші двері. Ви весь час на них озираєтесь.

Якщо Нед і Ларс зараз вийдуть із пістолетами наголо, то матимуть перевагу перед Кесслером. Але якщо вона йому скаже — скаже, що вони там, скаже, що вони накоїли, — він витягне свого пістолета, прикриє її своїм тілом і викличе підмогу. І цей кошмар закінчиться.

Їй достатньо було йому сказати. І приготуватися до в’язниці.

— Справді? Я зараз сама не своя.

— Чому?

— Можливо, на мене злегка вплинула звістка про те, що мій чоловік веде подвійне життя.

— Такі справи. — Він поглянув на простір над ліфтом. — Може, підемо на сходи?

Вона не стала замислюватися.

— Звісно.

— Ні, стривайте. Він їде.

Ліфт переповз із третього поверху на четвертий, а тоді наростив швидкість і полетів із четвертого на п’ятий, тоді на шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий…

І зупинився.

Вона поглянула на Кесслера.

Він у відповідь знизав плечима — мовляв, «подайте на мене до суду».

— Я піду на сходи, — сказала вона й повернулася в бік сходів.

— Він знову їде.

Червоний вогник перескочив із дев’ятки на десятку, а тоді гайнув від одинадцяти до чотирнадцяти. І знову спинився. Рейчел чула сміх із шахти, чула, як люди виходять на чотирнадцятому поверсі й розмовляють, наче п’яні після суботнього вечора, хоча надворі вівторок.

Поки Трейвон Кесслер стояв спиною до коридора, із її квартири вийшов Нед. Вона подумала, чи не закричати їй. Подумала, чи не побігти до сходів, і червоний знак виходу вабив її, наче рука Бога. Перш ніж Кесслер простежив за її поглядом і повернувся, Нед устиг спокійно пройти коридором до них. Руки в нього були вільні: пістолет він, мабуть, заткнув за пояс іззаду та приховав полою свого піджака «Мемберс Онлі».

— Рейчел, — сказав він. — Давно не бачилися.

— Неде. — Вона помітила, як у його очах на мить спалахнуло спантеличення. — Я переважно сиділа вдома, замовляла доставку їжі.

Нед повернувся до детектива Кесслера.

— Нед Гемпл.

І простягнув руку.

— Трейвон Кесслер.

— Що привело поліцію Провіденса до Бостона?

Кесслер на мить явно спантеличився, а тоді опустив погляд на свій пасок і побачив, що до нього приколото золотавий жетон.

— Перевіряю кілька зачіпок.

Дзенькнув, приїхавши, ліфт, і його двері відчинилися. Вони зайшли. Кесслер натиснув на L[20].

— Усе гаразд, Рейчел?

Нед поглянув на неї з того боку кабіни з відверто стурбованим виразом обличчя.

— Звичайно. А що?

— Ну, я просто… — Він знічено повернувся до Трейвона Кесслера. — Я живу по сусідству з Рейчел і Браяном. Вибачте, мені слід тримати свого балакучого язика за зубами.

На це Кесслер широко всміхнувся.

— Рейчел, йому слід тримати язика за зубами?

— Щодо мене — ні.

Кесслер простягнув руку.

— Продовжуйте, містере Гемпле.

Нед загмикав, заохав і на мить опустив погляд на власне взуття.

— Кілька хвилин тому я почув якісь нетривалі, гм, крики. Гадаю, ви з Браяном не надто добре ладнаєте. Зі мною й Розмарі відбувається те саме. Дрібниці. Я просто сподіваюся, що все гаразд.

— Крики? — Кесслерова усмішка стала ще ширшою.

— Люди сваряться, — сказав Нед.

— О, я знаю, що люди сваряться, — відповів Кесслер. — Мене просто дивує, що Рейчел сварилася з Браяном. Усього кілька хвилин тому, так?

Ліфт зупинився на сьомому поверсі, і в кабіну ввійшов містер Корнеліус, власник трьох нічних клубів у Фенвеї. Він увічливо всміхнувся всім присутнім і знову заходився строчити комусь повідомлення з телефона.

Нед віддав її Кесслерові на блюдечку з блакитною облямівкою. Навіть якщо їй удасться втекти від них обох, коли вони доїдуть до вестибюля — а як їй це вдасться, вона гадки не мала, — Кесслер повернеться до її квартири, цього разу вже з ордером, і знайде там мертвого Калеба. Не у відключці. Мертвого.

Вона усвідомила, що вони обидва дивляться на неї, чекаючи якоїсь реакції.

— Неде, дякую, та це був не Браян.

— Ні?

— Це був його партнер. Ви кілька разів із ним зустрічалися. Калеб?

Нед кивнув.

— Симпатичний хлопака.

— Ото він.

Нед звернувся до Кесслера:

— Утім, як я завжди кажу своїй дружині, зовнішність меркне.

Рейчел зауважила:

— Він захотів сам поїхати додому, а я не хотіла йому цього дозволяти. Він перепив бурбону.

— Але він приїхав на метро, — нагадав Кесслер.

— Що?

— Він казав нам, що приїхав із Кембриджа на метро.

— Але він живе в Сіпорті й не хотів вертатися туди на метро. Він хотів позичити в мене автівку. Через це й сталася суперечка.

«Блін, Господи, та скільки деталей я тут можу правильно згадати?»

— А…

— Логічно, — промовив Нед тоном, який натякав, що це нелогічно.

— Може, йому просто сісти в таксі? — припустив Кесслер.

— Uber, — запропонував Нед.

— Саме так. — Кесслер різко тицьнув у Неда великим пальцем.

— Доведеться вам спитати його, як він протверезіє, — сказала вона.

Тепер містер Корнеліус стежив за ними, не знаючи, що відбувається, проте здогадуючись, що в нього перед носом розігрується конфлікт.

Вони дісталися вестибюля.

Рейчел гадала, що Кесслер покине її, щойно вони вийдуть із будинку. Навіть якщо вона затримається, заговорить із Кесслером на тротуарі, Нед просто поводитиметься так, ніби покинув її. А щойно Кесслер таки поїде геть, Нед з’явиться знов. Або просто застрелить її з того боку вулиці.

Вона поклала руку собі на карк і намацала застібку свого кольє. Якщо їй удасться трохи її скрутити, а тоді клацнути пальцями, можливо, вона зуміє розірвати нитку. Намистинки посипляться на підлогу. Чоловіки нагнуться, щоб їх підібрати. А вона зможе гайнути надвір через поштову кімнату.

— Щось укусило? — спитав Кесслер.

— Що?

— Свербіж, — мовив він. — Вам свербить шия?

Тепер на неї дивився Нед.

Вона опустила руку.

— Ага. Трішечки.

Вони вийшли до вестибюля. Містер Корнеліус звернув праворуч, у коридор для гаражних ліфтів. Нед і Кесслер продовжили йти вперед.

Домінік, що сидів за письмовим столом, позирнув на них. Судячи з усього, присутність Кесслера й Неда його злегка спантеличила, проте він кивнув Рейчел і повернувся до свого журналу.

— Без гаража? — спитала вона Неда.

— Гм-м? — Нед слідом за нею поглянув на гаражні двері. — Ні.

— Ви припаркувалися на вулиці? — сказала вона.

Нед озирнувся на неї через плече.

— О ні, люба, я просто виходжу прогулятися.

— Сьогодні всі йдуть прогулятися, — зауважив Кесслер і погладив себе по животі. — Мені через це починає здаватися, що час іти до спортзали.

Він відчинив парадні двері всередину й махнув їм обом рукою, ніби кажучи «після вас». Нед пройшов у двері, а за ним — Рейчел.

На тротуарі Рейчел сказала Недові:

— Приємної прогулянки. Привіт Розмарі.

— Гаразд. — Нед простягнув руку Кесслерові. — Радий знайомству, детективе.

— Навзаєм, містере Темпле.

— Гемпл, — виправив Нед, тиснучи йому руку.

— Звісно. Я сплохував. — Кесслер опустив руку. — На все добре, сер.

Кілька дивних секунд ніхто з них не рухався. Врешті Нед повернувся і пішов на схід уздовж тротуару, засунувши руки в кишені. Рейчел позирнула на детектива Кесслера, який неначе на щось чекав. Коли вона знову глипнула на потемнілу вулицю, Неда вже ніде не було видно.

— Значить, це Нед.

— Це Нед.

— Вони з Розмарі давно одружені?

— Хтозна-відколи.

— От тільки обручки в нього немає. Він не видався мені богемним типом із тих, які вважають, ніби обручки — це просто символи суспільного гноблення з боку домінантної парадигми.

— Мабуть, просто здав, щоб почистили.

— Може, й так, — відповів він. — Чим він займається, наш друзяка Нед?

— Знаєте, я точно не в курсі.

— Чому я не здивований?

— Здається, якимось виробництвом.

— Виробництвом? — перепитав Кесслер. — У нашій країні вже ні хріна не виробляють.

Вона знизала плечима.

— Ви ж знаєте, як воно зараз із сусідами.

— О, розкажіть, будь ласка.

— Усі пильнують особистий простір.

Вона напружено йому всміхнулася.

Він відчинив пасажирські дверцята темного «форда» із чотирма дверцятами.

— Дозвольте підвезти вас до сигарет.

Вона озирнулася на вулицю. Кожні двадцять футів на неї падало світло від вуличного ліхтаря. Між цими вогнями лежала темрява.

— Звичайно.

Вона сіла в автівку.

Кесслер сів, поклав капелюха між ними на сидіння і від’їхав від бордюру.

— Бували в мене уїбанські справи, даруйте вже на слові, та ця — одна з найбільш уїбанських за останній час. У мене є мертва білявка в Роді, зниклий дядько з подвійним життям, його брехлива дружина…

— Я не брешу.

— Ох-хо-хо! — Він помахав їй пальцем. — Та ні, ні, ні, ви брешете, місіс Делакруа. Ви брешете так, що вашим побрехенькам немає ліку. А той ваш сусід, одружений хлопака при піджаку «Мемберс Онлі», у штанях із «Джей-Сі-Пенні» й без обручки? Такі хлопці, як він, не живуть у таких будинках, як ваш. Бля, та він навіть не знав, де гараж, а вахтер явно досі його не бачив.

— Я цього не помітила.

— Добре, що я коп. Нам же, курва, платять за те, щоб ми помічали таку хрінь.

— Ви багато лаєтесь.

— А чому б і не лаятися? — сказав він. — Лайливі слова чудові. Дієслова, іменники, прислівники, прикметники. Лайка — це, бля, річ помічна. — Він звернув ліворуч. — У вашій брехні мене бентежить те, що я не знаю, чому та про що ви брешете. Справа ще недостатньо далеко просунулася. Та я дійсно знаю, що ви брешете.

Вони зупинилися на світлофорі, і вона з упевненістю подумала, що зараз біля вікна Кесслера з’явиться Нед і почне стріляти всередину машини.

Спалахнуло зелене світло, і Кесслер іще раз звернув ліворуч, а тоді припаркувався під крамничкою «Тедескі» на Бойлстон-стріт, навпроти Пруденшл-білдинг. Він повернувся до Рейчел, не встаючи з крісла, і з його очей начисто зникла жорстока веселість, а на зміну їй прийшло щось таке, чого вона не могла визначити.

— Покійну Ніколь Алден, — промовив він, — було страчено. Вбивство, судячи з мого досвіду, доста професіональне, а досвід у мене чималий. А що ж ваш чоловік із подвійним життям? Є чимала ймовірність, що він — профі у, так би мовити, позбавленні людей життя. І, можливо, він сам або хтось із його друзів завітає в гості. А що ж Рейчел? — Він перехилився через сидіння, опинившись достатньо близько, щоб вона відчула запах льодяників Altoids. — Вас, бля, стратять.

Він не може її врятувати. Навіть якщо зацікавлений у цьому, а в його зацікавленості вона сумнівалась. Його робота полягає в тому, щоб закрити вбивство Ніколь Алден. Він із вузьколобою впевненістю копа вирішив, що найкращий спосіб це зробити — повісити вбивство на Браяна. Та коли Браян не знайдеться, Кесслер почне копати глибше. Можливо, дізнається, що вона була у Провіденсі якраз перед убивством жертви. Рейчел майже не сумнівалася, що на автівках Zipcar стоять пристрої стеження, щоб компанія завжди знала, де перебувають її машини. Дізнатися, що Рейчел була на тій вулиці під будинком Ніколь Алден, буде неважко. І легко здогадатись, яким є подальший сценарій: дружина дізнається, що її чоловік має іншу дружину, до того ж із дитиною на підході, та вбиває її. А якщо цей сценарій недостатньо натякає на її провину, то в її квартирі сидить труп ділового партнера її чоловіка. А проведений коронером огляд доведе, що цей партнер був мертвий ще до того, як Рейчел заявила цьому ж таки поліціянтові, буцімто він живий-здоровий і лежить у відключці на її дивані.

— Не люблю, коли мене принижують, — сказала вона детективові Кесслеру.

— Я вас не принижую. Я констатую факти.

— Ви висловлюєте здогади. У максимально загрозливий спосіб.

— Зауважити, що ви зараз нажахані, — сказав він, — це не здогад.

— Я вже була нажахана.

Він, суворий коп, який глипав на зарозумілу япі без постійної роботи, повільно захитав головою. Мабуть, уявив її гардероб, повний дорогого одягу для тренувань, лабутенів, шовкових ділових костюмів, у яких вона ходить до ресторанів, що їх не може собі дозволити жоден коп.

— Ви думаєте, що були, та це не так. На світі є темрява, про яку не можна дізнатися з телевізора та книжок.

Тієї ночі в леоґанському таборі чоловіки ходили туди-сюди по багнюці й на спеці при світлі пожеж на смітниках, носячи в руках серпети й пляшки з дешевим алкоголем. Десь о другій Відді сказала їй: «Якщо я віддамся їм зараз, вони, можливо, тільки, — вона зробила коло однією рукою та кілька разів просунула в коло вказівний палець другої, — та якщо їх змусити чекати, вони можуть розсердитись і…» — Вона чиркнула тим самим пальцем по горлі.

Відді (повне ім’я — Відлен Жан-Калікст) було одинадцять років. Рейчел умовила її сидіти у схованці. Та через це, як і передбачала Відді, чоловіки тільки стали ще сердитішими. І невдовзі після сходу сонця вони знайшли її. Знайшли їх обох.

— Я дещо знаю про темряву на світі, — відповіла Рейчел Трейвонові Кесслеру.

— Справді? — Він зазирнув їй у вічі.

— Справді.

— І що ж ви дізналися? — прошепотів він.

— Якщо ви чекаєте, коли вона вас знайде, ви вже мрець.

Вона вийшла з автівки. Коли вона дісталася тротуару, він опустив вікно.

— Хочете накивати від мене п’ятами?

Вона всміхнулася.

— Так.

— Я коп. І непогано відстежую людей.

— Але ж ви із Провіденса. А це — Бостон.

Він погодився, злегка схиливши голову набік.

— Тоді, місіс Делакруа, коли ви побачите мене наступного разу, у мене в руці буде ордер на обшук.

— І правильно.

Рейчел пішла тротуаром, а він поїхав геть. Вона навіть не вдавала, ніби йде до магазину, а просто подивилась, як Кесслер звертає праворуч на першому ж повороті, а тоді перейшла Бойлстон-стріт, щоб дістатися стоянки таксі перед готелем. Заскочила на заднє сидіння першого таксі й сказала водієві податися до пристані для яхт у Порт-Норфолку.

Рейчел дісталася човном острова Томпсона і менш ніж за чотириста ярдів від місця падіння Браяна знайшла пристань. Човна там, звісно, не було. Якщо якийсь човен і був, то вже давно зник.

А в ньому був Браян.

Рейчел заправила Калебів «ауді», а тоді, коли їй спало на думку, що вона не їла вже близько доби, поснідала в «Парамаунті» на Чарльз-стріт. Голоду не відчувала, проте їла так, наче зголодніла. Проїхала назад на Коплі-сквер, припаркувалася біля лічильника на Стюарт-стріт і пішла маленьким провулком, що тягнувся між готелем «Коплі-Плаза» й Вежею Генкока. Проминула вантажний док і чорний хід, із якого на її очах колись вийшов під дощем Браян, після чого сів у чорний «сабарбан». Рейчел обійшла будівлю, пройшла Сент-Джеймс-стріт і одного разу побачила кількадесят Рейчел, що відображались у склі знов і знов. Вони тягнулись уривчастою стрічкою, схожою на ланцюжок із картонних ляльок-Рейчел. Коли вона завернула за ріг, усі вони повтікали. І більше вона їх не бачила.

Надворі була майже дев’ята, і вулиці були повні людей, які зранку мусили їхати на роботу. Вона дісталася входу до хмарочоса й пішла слідом за потоком людей, що входили в обертові двері. Праворуч від поста охорони знайшла довідник. Переглянула орендарів на літеру «А», та не знайшла «Алден Мінералс». Перебрала всіх на «Б» й не побачила нічого такого, що, на її думку, мало б стосунок до її пошуків. А от на літеру «К» знайшлася «Коттер-Мак-Канн», фірма венчурного капіталу, яку згадував Ґлен О’Доннелл. Це нічого не гарантувало, та тепер цілком можна було припустити, що того дня Браян приїхав сюди на зустріч із представниками «Коттер-Мак-Канн» і задля продажу своєї частки копальні.

Рейчел вийшла з будівлі й рушила назад, подолавши один квартал до центральної філії Бостонської публічної бібліотеки. Через корпус Мак-Кіма вона дісталася корпусу Джонсона, у якому стояли комп’ютери, і заходилася шукати відомостей про те, як «Коттер-Мак-Канн» придбала частку «Алден Мінералс». На цю тему не було нічого, крім однієї крихітної замітки в бізнесовому дайджесті «Ґлобу»; вона, напевно, й була джерелом інформації для Ґлена, бо не розповіла Рейчел нічого нового.

Рейчел поклацала й пошукала Бейкер-Лейк, добралася до супутникової мапи й заходилася клацати по збільшенню, доки не розгледіла єдині оселі в тій місцевості — вісім дахів у північно-східному куточку озера вздовж канадського кордону, а також іще три, що визирали трохи далі на захід (їх вона мало не пропустила). Вона роздрукувала кілька зображень цього регіону, щоразу трохи зменшуючи масштаб, аж поки не вирішила, що має притомну картину місцевості. Дістала роздруковані аркуші з лотка принтера, вийшла з усіх застосунків, очистила історію й пішла з бібліотеки.

Рейчел проїхала магістраллю I-95 через Массачусетс, Нью-Гемпшир і, в’їхавши, як вона сказала б раніше, вглиб штату Мен, дісталась аж до Вотервілла. Щоправда, тоді їй довелося покинути міжштатну магістраль і перескочити на трасу 201, а потому місцевість спершу стала сільською, далі — спустошеною, а відтак — дещо неземною: повітря і небо почали нагадувати газету, а земля врешті щезла під заростями дерев заввишки із хмарочоси. Невдовзі небо зникло, і світ для Рейчел звівся до бурих стовбурів, темних вершечків дерев і попелястої дороги, що вливалась у простір, обабіч якого пульсували її колеса. Вона неначе їхала під важким хмарним покривом, а невдовзі їй почало здаватися, ніби вона їде вночі, хоча надворі була третя дня наприкінці травня.

Рейчел дісталася галявини між двома лісами. Кілька миль зелені. Фермерські угіддя, вирішила вона, хоч і не бачила жодної хати чи силосної вежі — тільки безкрайні, гарно доглянуті поля, у яких подекуди виднілися корови, вівці, а часом і коні. Її телефон стояв у підстаканнику, і Рейчел подивилася на нього достатньо довго, щоб упевнитися, що тут він уже не ловить сигналу. Коли вона знову підвела погляд, за шість футів від її бампера стояла вівця чи коза — вона так і не знатиме напевно, хто саме. Рейчел крутнула кермо, з’їхала з дороги й так пірнула в невеличку канаву, що гепнулася маківкою об дах машини, а підборіддям — об кермо. Усі чотири колеса відірвалися від землі. Рейчел гайнула з канави, наче прив’язана до ракети-носія, і врізалася в дорогу передньою частиною лівого бампера. Пневматична подушка, спрацювавши, вдарила її в обличчя, і Рейчел, прикусивши язик, відчула смак крові. Задня частина автівки піднялась, а передня знову відірвалася від дороги. Автівка двічі перевернулася під дзенькіт битого скла, брязкіт металу та крики Рейчел.

І зупинилася.

Рейчел перебувала у вертикальному положенні. Вона кілька разів трусонула головою, і вилетіло кілька уламків скла (судячи зі звучання, кілька десятків). Посиділа на місці ще трохи, поклавши підборіддя на подушку безпеки, як на справжню подушку, доки не впевнилася, що їй нічого не болить і в неї начебто нічого не зламано, а кров, схоже, точиться хіба що з її язика. Її потилиця пульсувала болем, шия задерев’яніла, а найближчі до хребта м’язи скам’яніли, та поза тим вона, імовірно, була ціла. Із консольного ящика й бардачка повилітали всі речі, які тепер лежали повсюди на приладовій дошці, пасажирському місці й у нішах для ніг: мапи, картки страхування, документ про реєстрацію, пакунки з носовичками, дрібні гроші, ручки, ключ.

Рейчел розстебнула пасок безпеки.

Вона перегнулася через пасажирське сидіння. Відштовхнула тріснуті сонячні окуляри й підняла з килимка ключ. Він був маленький, тонкий і сріблястий. Не від будинку й не від автівки. Від шафи, висячого замка чи сейфової комірки.

Може, це той самий ключ? Тоді виходить, що він був у Калеба, а не у Браяна. Отже, він пішов на смерть, аби тільки не розлучатися з ним.

А може, це просто ключ.

Рейчел поклала його в кишеню і вийшла з позашляховика. Той стояв просто посеред дороги. Вівця чи коза вже давно зникла. Чорні півмісяці слідів від шин Рейчел тягнулися звивистою доріжкою від середини до краю дороги, сповзали з нього та зникали там, де вона з’їхала. Там, де вона їхала назад, залишився розсип скла, прозорого й червоного; також воно разом зі шматочками хрому, твердого чорного пластику й відірваною дверною ручкою лежало розкидане по всій дорозі.

Рейчел повернулася досередини та спробувала завести машину. Мотор завівся, а тоді залунало монотонне «дінь-дінь-дінь» — нагадування про необхідність пристебнутися. Рейчел відрізала подушку безпеки взятим із собою ножем для фруктів і овочів. Відкрила капот. Поглянула під нього й не знайшла нічого відверто небезпечного. Перевірила шини — начебто в нормі. Ввімкнула фари — тут уже будуть проблеми. Права передня фара була розтрощена. Ліва тріснула, але працювала. Ззаду все було навпаки: на місці стоп-сигналу з водійського боку залишилася тільки металева порожнина. Зате стоп-сигнал із пасажирського боку можна було фотографувати для рекламної брошури.

Вона оглянула нескінченні фермерські угіддя, ліс позаду себе й ліс перед собою. Є шанси, що якась допомога надійде лише за кілька годин. А може, і хвилин. Тут не вгадаєш.

Рейчел востаннє поглянула на лічильник пробігу, коли опинилася за сімдесят миль від Бейкер-Лейк. А було це за десять хвилин до аварії. Отже, шістдесят п’ять. Браян заплатив Ендрю Ґеттісові за те, щоб він приїхав того дня на їхню вечірку й залишив їй низку зачіпок. Браян хотів, щоб вона знала про Бейкер-Лейк. Можливо, він мав на меті заманити її туди й убити. Вона вже багато над цим роздумувала. Та якщо він хотів її вбити, то міг би зробити це й у човні. Натомість Браян інсценізував власну загибель від її руки. Щоразу, коли Рейчел дивилася на Бейкер-Лейк на мапах, це місце здавалося дверима. Перетнеш озеро — опинишся в іншій країні. Чи вів її Браян до дверей?

Незалежно від того, вів він її до дверей чи ні, у неї скінчились альтернативні плани, у яких не фігурувала б камера ізолятора, а згодом і в’язниця. Наразі вона мала або знайти Браяна у штаті Мен, або здатися.

— Поїхали, — прошепотіла Рейчел. Ізнову сіла в автівку й поїхала геть.

Над нею квапливо відступало сонце.

Рейчел стала на гальма, перевела коробку передач у паркувальне положення і розстебнула пасок безпеки. Коли Браян наполовину сів на задньому сидінні, вона вигулькнула із прогалини між двома передніми кріслами й ударила його у скроню. Вона не мала досвіду бійок, особливо навкулачки — кісточки пальців заболіли їй набагато сильніше, ніж вона б очікувала, — та вона зрозуміла, що влучила прямо, зі звуку удару: коли її кулак врізався у Браянове обличчя, пролунав такий різкий і потужний звук, якого вона вже давненько не чула. Рейчел побачила, як у його очах забриніли сльози, а його погляд став дезорієнтованим.

Тож вона вдарила його знову. Вперлася йому в плечі колінами. Вдарила його у вухо, в око, а тоді знов у скроню. Він спробував навалитися на неї верхньою частиною тулуба, та нерівновага діяла їй на користь, а ще Рейчел знала, що тепер діє лиш одне правило: не зупинятися, доки її не змусять. Вона чула, як Браянів голос просив її зупинитись, а її власний голос знов і знов називав його гівнюком, бачила, як він мружився під стрімкими ударами її кулаків. Він сяк-так звільнив праве плече, через що Рейчел незграбно розвернулася ліворуч, а тоді він зіштовхнув її з ніші для ніг і з сидіння. Рейчел провалилася у простір між передніми сидіннями, а він піднявся на задньому й кинувся до неї.

Вона копнула його в обличчя.

Цей удар виявився ґрунтовнішим за перший. Щось тріснуло — чи то кістка, чи то хрящ, — і Браян врізався потилицею у вікно. Він кілька разів роззявив і закрив рота, ніби надкушуючи повітря, а тоді різко закотив очі й знепритомнів.

«Я. Вирубила. Людину».

Коли Рейчел побачила, як Браянові очі засмикалися під обм’яклими повіками, із її рота вирвався тихий смішок. Її права рука вже набрякала і блищала від крові. Його крові. Вона вражено й несподівано стурбовано усвідомила, що в нього побите обличчя. І вона практично не сумнівалася, що п’ять хвилин тому воно не було побите.

«Це я накоїла?»

Рейчел узяла із собою ключ від машини й пістолет, вийшла з автівки та стала на дорозі. Їй захотілося покурити — так сильно, як не хотілося, відколи вона кинула курити сім років тому. Натомість вона вдихнула неймовірно свіжого лісового повітря і геть не змогла зрозуміти людини, якою була всього кілька годин тому, людини, яка думала про самогубство, думала про те, як їй здатися.

«Нахрін здаватись? Я здамся, коли загину. І загину не від своєї руки».

Відчинилися Браянові дверцята, і над вікном з’явились його долоні. Решта Браянового тіла залишалася під дахом автівки.

— Ти все?

— Що — все?

— Закінчила мене гамселити?

Тепер у Рейчел жахливо боліла права рука, та вона все одно обхопила нею пістолет.

— Гадаю, так.

Він підняв голову над дахом, і вона наставила пістолет на нього.

— Господи! — Він знову пригнувся.

Вона обійшла машину за три великі кроки й наставила пістолет на Браяна.

— Сліпі?

Він опустив руки, які тримав біля голови, і розігнувся, несподівано змирившись зі своєю долею.

— Що?

— Цей пістолет ти теж зарядив сліпими набоями?

Він заперечно похитав головою.

Вона наставила пістолет на його груди.

— Ні, справді! — Він знову підняв руки. Значить, не так уже й змирився. — Бля, там справжні кулі.

— Та невже?

Він вирячив очі, бо раптом зазирнув їй у вічі, побачив, що вони виражали.

Вона натиснула на спусковий гачок.

Браян упав на землю. Ну, спершу відскочив від авто, намагаючись кинутися вліво, щоб уникнути кулі. Відскочив від джипа й упав на землю; його руки так і застигли в універсальному, хай і цілковито марному, жесті «прошу, не стріляйте в мене».

— Вставай, — наказала Рейчел.

Він підвівся і поглянув на шмат кори, який вона відстрілила від тонкої сосни праворуч від нього. Із його носа крапала кров, що падала йому на губи та стікала з підборіддя. Він витер її передпліччям. Сплюнув червоною слиною на зелену траву край дороги.

— Здається, це справжня кров. Як ти імітував кров у роті на човні?

— Хочеш здогадатися? — Він злегка всміхнувся — очима, проте не губами.

Рейчел думками повернулася на човен, повернулася до їхньої розмови. Вона бачила, як Браян дуже спокійно сидів там, поки вона вичитувала йому за другу дружину та друге життя. А він просто сидів собі та їв.

— Арахіс, — сказала вона.

Він не надто щиро показав їй великого пальця.

— Ага, там були дві кульки з бутафорською кров’ю. — Він насторожено поглянув на пістолет. — Рейчел, а що ти тут робитимеш?

— Я ще не вирішила, Браяне. — Вона на мить опустила пістолет.

Він опустив руки.

— Якщо ти мене вб’єш — і я б не ставив цього тобі на карб, — тобі хана. Ні грошей, ні можливості заробити, тебе розшукують, щоб допитати у зв’язку з убивством, на тебе полюють…

— Двома вбивствами.

— Двома?

Вона кивнула.

Він осмислив почуте, а тоді повів далі.

— Також на тебе полюють двоє величезних засранців. Якщо ти мене вб’єш, тобі світить іще два чи, може, три дні на свободі з вільним вибором одягу. А я знаю, як тобі подобається стильно вдягатися, люба.

Рейчел знову здійняла пістолет. Він підняв руки. Глипнув на неї, вигнувши брову. Вона вигнула брову у відповідь. І цієї миті (якого милого?!) відчула зв’язок із ним, відчула бажання засміятися. Її лють, відчуття зради й люті на Браяна через те, що він позбавив її довіри, життя, нікуди не поділись… і все ж на якусь мить із цим переплелися всі давні почуття.

Їй довелося кинути всі сили на те, щоби стримати свої м’язи й не усміхнутися.

— До речі, про стиль, — зауважила Рейчел, — зараз у тебе геть не стильний вигляд.

Браян помацав пальцями обличчя, і на них з’явилася кров. Він поглянув на своє відображення у вікні джипа.

— Здається, ти зламала мені носа.

— Судячи зі звуку удару, так і було.

Він задер полу своєї футболки, оголивши груди, і протер обличчя.

— У мене неподалік лежить аптечка. Можна піти по неї?

— Любий, чому це я маю йти тобі назустріч?

— Тому що в мене там також стоїть джип, який не має такого вигляду, ніби хтось з’їхав на ньому, бляха, з мосту, люба.

Вони кинули побитий Калебів позашляховик у лісі та проїхали «рейндж-ровером» триста миль на південь, до Вунсокета, розташованого у штаті Род-Айленд, просто на південь від массачусетського кордону й миль за п’ятнадцять на північ від Провіденса. Під час поїздки вони мали багато часу на розмови, та, по суті, говорили хіба що про найнагальніше. Вони слухали радіо досить довго, щоб почути, що обоє вважаються «фігурантами» у справах про загибель двох людей у двох різних штатах. Поліціянти у Провіденсі й Бостоні не бажали розголошувати, чому вбачають якийсь зв’язок між убивством працівниці провіденського банку з маленького містечка та вбивством бізнесмена в Бостоні, проте були рішучо налаштовані зустрітись із Браяном Алденом, братом провіденської жертви й діловим партнером бостонської жертви, а також із дружиною Браяна Алдена, Рейчел Чайлдс-Делакруа. Легку персональну зброю, зареєстровану на «фігурантів», не було знайдено в їхній оселі у Бек-Беї, тож їх слід було вважати озброєними.

— Моє життя, по суті, зруйновано, — сказала Рейчел десь поблизу Льюїстона у штаті Мен. — Навіть якби я могла очистити своє ім’я.

— Ключове слово — «якби», — зауважив Браян.

— Я б заради цього вивернула всі свої кишені.

— При цьому довго просидівши у в’язниці.

Вона кинула на нього лютий погляд, але він цього не побачив, бо не зводив очей із дороги.

— Та мене однаково могли б надовго посадити за додатковими звинуваченнями.

Браян кивнув.

— Приміром, за перешкоджання відправленню правосуддя. Копи, як правило, злегка ображаються, якщо забути їм повідомити, що за столом у твоїй їдальні сидить труп. Утеча з місця злочину, незаконна втеча, необережність за кермом — я певен, що згадаю дещо ще.

— Не смішно, — сказала Рейчел.

Він поглянув на неї.

— А коли я вдавав, ніби це смішно?

— Просто зараз. Ти сарказмуєш, єхидствуєш.

— У мене таке буває, коли я нажаханий.

— Ти нажаханий? Ти?

Він підняв брови.

— Більш ніж нажаханий. Якщо ніхто не знайшов сховку і ми можемо зробити те, що нам потрібно там зробити, і якщо ми зможемо прослизнути до Провіденса без примусу, якщо зможемо проникнути до банку й дістатися сейфової комірки, в якій я сховав паспорти й гроші на втечу, якщо ми все-таки зможемо вибратися з того банку та з Провіденса, забрати Хаю з дитиною та знайти аеропорт, у якому нас ніхто не шукає, а наші обличчя не показують на екранах у кожній оселі та по дев’ятьох телевізорах, які показують CNN у барі в аеропорту, а також якщо на нас не чекає жодна їхня людина в Амстердамі, — то так, ми б могли пережити цей рік. Але я оцінив би наші шанси на успішне подолання всіх цих перешкод як… не знаю… нікчемні, а може, й узагалі ніякі.

— Амстердам, — промовила Рейчел. — Я думала, банк розташований на Кайманових островах.

— Так і є, але там на нас однозначно чекатимуть. Якщо ми доберемося до Амстердама, то зможемо переказати всі гроші до Швейцарії.

— Тільки навіщо зупинятися в Амстердамі?

Браян знизав плечима.

— Амстердам мені завжди подобався. І тобі він припав би до душі. Там гарні старі канали. Щоправда, велосипедів багацько.

— Ти говориш так, ніби везеш мене на екскурсію.

— Ну, а таким наш план і є, хіба ні?

— Ми не разом, — сказала вона.

— Не разом?

— Ні, гівно ти брехливе. Віднині й надалі це — ділова домовленість.

Браян на мить опустив своє вікно й підставив обличчя під струмінь повітря, щоб прокинутися. Підняв вікно назад.

— Гаразд, — погодився він, — ти вдаєш із себе ділову людину. Але я в тебе закоханий.

— Ти нічогісінько не знаєш про любов.

— Гадаю, нам доведеться змиритися з тим, що ми в цьому не погоджуємося.

— Ти коли-небудь шукав мого батька?

— Що?

— Коли я з тобою познайомилася, ти був приватним детективом.

— Це була афера. Ба більше, моя перша афера.

— То ти насправді взагалі не був приватним детективом?

Він похитав головою.

— Я поставив цю ширму для перевірок особистої інформації про всіх працівників технічного стартапу, що починав діяти в тій місцевості.

— Нащо ставити якусь ширму для звичайних перевірок особистої інформації?

— Якщо я правильно пам’ятаю, та компанія мала шістдесятьох чотирьох працівників. Шістдесят чотири дати народження, шістдесят чотири номери соціального страхування, шістдесят чотири історії.

— Ти вкрав персональні дані в шістдесяти чотирьох людей.

Він кивнув. Швидко, але з гордістю.

— Персональні дані однієї з них є у твоєму закордонному паспорті.

— Але що було, як я ввійшла у двері твого кабінету?

— Я спробував умовити тебе не наймати мене.

— Та коли я повернулася кілька місяців по тому, ти просто взяв у мене гроші і…

— Я шукав твого батька, Рейчел. Надривався над цією справою. Якби ж то мені вистачило розуму зважити на те, що Джеймс — його прізвище. Але мені не вистачило розуму. Зате я, як і обіцяв, установив особи всіх викладачів на ім’я Джеймс, які працювали в тому регіоні за попередні двадцять років. Єдину свою чесну роботу в ролі приватного сищика я здійснив для тебе.

— Чому?

— Тому що ти хороша.

— Яка-яка?

— Хороша. Ти — одна з дуже небагатьох хороших людей, яких я зустрічав. І за тебе варто боротися, так само як варто боротися з тобою. Ти варта всього на світі.

— Ти страшенний брехун. Просто зараз ти, блін, займаєшся шахрайством. Обшахровуєш мене.

Браян замислився над цим і врешті сказав:

— Коли я зустрів тебе того вечора в барі, Калеб і Ніколь весь час казали мені позбутися тебе. Аферисти не можуть мати особистого життя, казали вони, тільки статеве життя. І це сказала моя сестра, яка врешті залетить від одруженого. Вона дає мені поради щодо особистого життя. А ще Калеб, який одружиться із жінкою, що не розмовляє англійською. Ось вони, мої порадники. — Він похитав головою. — «Не закохуйся». Що ж, це скінчилось охуєнно для всіх нас.

Рейчел подумки змусила себе подивитись у вікно, а не на Браяна.

— Я закохався в тебе, бо саме так буває, коли зустрічаєш жінку з обличчям, у яке хочеться дивитися перед смертю. Падаєш. І не зупиняєшся. А якщо дуже пощастить, то вона падає разом із тобою, і ти вже не повертаєшся туди, де був раніше, бо якби там було аж так чудово, тобі б узагалі не було потрібно падати. Та впавши, я полетів на самісіньке дно. Тоді я саме розпочав цю аферу. Зустрів я тебе того вечора, коли підписав папери на копальню. Калеб мав зустрітися зі мною в барі, щоб це відсвяткувати, та я побачив тебе, написав йому СМС і сказав, що за обідом з’їв несвіжого тунця, і Калеб поїхав повечеряти кудись сам. Я ж поглянув на той бік бару й подумав: «Це Рейчел Чайлдс. Колись я спробував знайти її батька. Колись я стежив за нею в новинах». Був час, коли я роздумував, хто той щасливчик, який їде додому й бачить там тебе. А тоді до тебе причепився той п’яний, я зміг прийти тобі на допомогу, а ти, за іронією долі, подумала, що це може бути шахрайством. Мені це завжди дуже подобалося. Так я на хвилинку повірив у Бога. Відтак ти пішла, а я вибіг на вулицю, шукаючи тебе. — Браян поглянув на Рейчел. — І знайшов тебе. А тоді ми прогулялись, у нас вимкнулися мізки і ми знайшли свій чудовий бар.

— Що за музика грала, коли ми ввійшли?

— Том Вейтс.

— Яка пісня?

— «Довгий шлях додому».

— А мала бути «16 набоїв із 306-го».

— Май совість. — Браян посунувся у кріслі та знову поклав зап’ясток на кермо. — Рейчел, можливо, тобі не до вподоби мої методи і, можливо, тобі неприємно дізнатися, що я заробляю на життя великим шахрайством. Тож ти можеш мене розлюбити, та я не можу розлюбити тебе. Я б так не зміг.

Вона мало не купилася на це, хай і всього на мить, але тут згадала, що це за людина: актор, шахрай, аферист, професійний брехун.

— Люди, які люблять одне одного, — зауважила вона, — не руйнують одне одному життя.

Він стиха реготнув.

— Звичайно. Така вже сутність любові: там, де колись був один, тепер двоє, а в цьому набагато менше зручності, порядку й безпеки. Ти хочеш, щоб я вибачився за твоє зруйноване життя? Гаразд. Вибач. Але що я зруйнував? Твоя мати мертва, батька ти ніколи не знала, друзі в тебе у кращому разі тимчасові, а ще ти ніколи не виходиш із квартири. Що за життя я забрав, Рейчел?

«А й справді: що за життя?» — замислилася вона, коли вони на заході сонця в’їхали до Вунсокета.

То було вицвіле, вигоріле фабричне містечко зі сповненими надій острівцями джентрифікації, не здатними скомпенсувати атмосферу закинутості. Головна вулиця була всіяна порожніми вітринами. За цими будівлями височіли якісь заводи з розбитими вікнами чи геть без вікон; їхні цегляні корпуси були щедро прикрашені графіті, а нижні поверхи захоплювала земля, що залишала тріщини в їхніх фундаментах. Усе це, ота цілковита відмова від американської промисловості, той перехід від культури створення цінних речей до культури споживання речей сумнівної якості, сталося ще до народження Рейчел. Вона виросла серед порожнечі, серед чужої пам’яті про мрію — таку тендітну, що вона, певно, була приречена з моменту свого зародження. Якщо між країною та її громадянами й існував колись якийсь суспільний договір, то тепер його вже давно не існувало, як не брати до уваги гоббсівської угоди, що діяла, відколи наші предки вперше вибралися з печер у пошуках їжі: «Щойно я дістану своє, ви залишитеся самі».

Браян проїхав низкою темних горбистих вулиць, а тоді дістався чотирьох видовжених чотириповерхових корпусів, із яких складався збанкрутілий завод понад річкою. Кілька кварталів довкола заводу були геть порожні. Кожен цегляний корпус мав щонайменше сотню вікон, що виходили на вулицю, та стільки ж із боку річки. Високі віконні рами посередині корпусів були вдвічі більші за інші. Браян об’їхав цей комплекс і дістався двох критих проходів, що сполучали корпуси на рівні четвертого поверху, завдяки чому комплекс згори скидався на дві літери «Н».

— Оце твій сховок? — запитала Рейчел.

— Ні, це покинутий завод.

— Тоді де сховок?

— Неподалік.

Вони їхали повз розбиті вікна й бур’яни заввишки з «рейндж-ровер». Під Браяновими шинами хрускотіли гравій, камінці й уламки битого скла.

Браян дістав телефон і швидко відіслав комусь СМС. За кілька секунд телефон завібрував, сповіщаючи про відповідь. Браян повернув телефон до своєї куртки. Ще двічі об’їхав завод. На краю його території вимкнув передні фари й піднявся на маленький горбок, схоже, розташований зовсім неподалік від греблі. На вершині горбка, частково схований за скупченням напівмертвих дерев, стояв невеличкий двоповерховий цегляний будинок із чорним мансардним дахом. Браян припаркував «ровер», але не став вимикати двигун, і вони з Рейчел посиділи, стежачи за будинком.

— Колись там мешкав нічний сторож. Місто володіло всією цією землею ще із сімдесятих, коли завод ґиґнув. Більша частина землі, ймовірно, отруєна, а грошей на її перевірку нема ні в кого, тож нам продали цей будинок за копійки. — Він посунувся на сидінні. — Взагалі-то там добрий каркас і гарний огляд. До нього неможливо наблизитися, залишившись невидимим.

— Кому ти написав? — запитала Рейчел.

— Хаї. — Він кивнув на будинок. — Вона там з Аннабель. Хотів її сповістити, що зараз приїду.

— Тоді чому ми не заходимо?

— Ще зайдемо.

— Чого ми чекаємо?

— Чекаємо, коли моє відчуття жаху пересилить нетерплячка. — Браян поглянув на будинок. Із його глибин виходило світло. — Якби все було чисто, Хая мала б відписати: «Я в нормі. Заходь».

— І що?

— Вона написала тільки першу половину.

— Ну, ця мова для неї не рідна. А ще вона налякана.

Браян трохи пожував щоку.

— Ми не можемо розповісти їй про Калеба.

— Ми мусимо розповісти.

— Якщо вона гадатиме, що він просто затримався і зустрінеться з нами в Амстердамі за кілька днів, у неї не буде зриву. А якщо ні? — Він повернувся, не встаючи з крісла, і торкнувся руки Рейчел. Вона її відсмикнула. — Ми не можемо їй сказати. Рейчел, Рейчел.

— Що?

— Якщо це піде шкереберть, вони переб’ють нас усіх. Разом із дитиною.

Вона поглянула на нього крізь темряву в «рейндж-ровері».

— Не можна давати Хаї привід для більш непередбачуваної поведінки, ніж та, на яку вона здатна зараз. Розповімо їй в Амстердамі.

Рейчел кивнула.

— Мені треба, щоб ти сказала це вголос.

— Розповімо їй в Амстердамі.

Браян довго дивився на неї, а тоді сказав:

— Пістолет досі при тобі?

— Ага.

Він сягнув під крісло й дістав 9-міліметровий ґлок, який сховав за спиною.

— У тебе весь цей час був пістолет, — вимовила Рейчел.

— Блін, Рейчел, — відказав Браян, розпачливо зітхнувши, — у мене їх три.

Коли Рейчел із невисохлим волоссям і горнятком кави в руці, одягнена у футболку, худі та спортивні штани (усе, як і було обіцяно, її розміру), сиділа за столом із чоловіком (чи залишався він їй чоловіком?), він поклав на стіл перед нею чистий блокнот із ручкою. Тоді поклав кілька документів із підписом своєї сестри.

— Я буду Ніколь?

— Протягом п’яти хвилин, яких має вистачити на те, щоб увійти до того банку та вийти з нього, ти будеш Ніколь під її останнім псевдонімом.

Браян попорпався у спортивній сумці та врешті дістав невеличкий стосик перев’язаних ґумкою посвідчень і кредиток. Витягнув водійські права штату Род-Айленд. Їх було видано на ім’я Ніколь Росовіч. Поклавши їх на стіл перед Рейчел, Браян напружено похитав головою. Рейчел здалося, що він цього не усвідомлює.

— Я геть не схожа на неї, — сказала вона.

— У вас схожа будова кісток, — зауважив він.

— Очі не такі.

— Тому я і зберігаю набір кольорових контактних лінз.

— У них різна форма. — Рейчел показала пальцем. — І в неї вони були більші. І губи тонші.

— Але ніс у тебе схожий, і підборіддя теж.

— Усякий зможе побачити, що я — не вона.

— Гетеросексуальний дядько майже середнього віку з двома цілими та двома десятими дитини, найнуднішою роботою на світі і, гадаю, так само найнуднішою на світі дружиною? Про розкішну білявку, що перебувала в його офісі три місяці тому, він пам’ятатиме одне: вона була розкішною білявкою. Тому зробімо тебе білявкою. Із розкішністю вже й так усе гаразд.

Рейчел зігнорувала цю спробу зіграти на її марнославстві.

— Тут є потрібна фарба для волосся?

— У мене є перуки. Одна — така сама, як була в неї.

— Знаєш, у банках зараз є програми для розпізнавання облич.

— У цьому банку — ні, — відказав Браян. — Тому я його і обрав. У будь-якій незрозумілій ситуації звертайся до малого бізнесу. Цей банк працював у Джонстоні три покоління. Банкомат там поставили всього чотири роки тому, та й то аж тоді, як його клієнти подали петицію. Власник, та людина, із якою ти зустрінешся, також працює в банку менеджером і проводить усі операції із сейфовими комірками. Звати його Манфред Торп.

— Та йди в сраку, — промовила Рейчел.

Він усівся на стілець поряд із нею.

— Ні, справді. Він сказав мені, що ім’я Манфред побутує в його родині вже тисячу років. Каже, що в кожному поколінні треба називати одного малого Манфредом, і жереб, за його ж словами, впав на нього.

— Як добре ти його знаєш?

— Зустрічався один раз, та й по всьому.

— Але знаєш про нього все.

Браян знизав плечима.

— Зі мною люблять розмовляти. Мій батько був такий самий.

— Хто був твій батько? — Вона повернула стілець до нього. — Твій справжній батько.

— Джеймі Алден, — весело сказав він. — Люди називали його Ходаком.

— Бо він полюбляв ходити пішки?

Браян заперечно хитнув головою.

— Бо йому жодного разу не траплялося місце чи людина, що їх би він не покинув. Пішов з армії, не попередивши там нікого, пішов десь із двадцяти робіт, пішов від трьох дружин, перш ніж зустріти мою матір, і ще від двох після неї. Він то з’являвся в моєму житті, то випадав із нього, аж доки не напав у Філадельфії не на того ювеліра. Той хлопака був озброєний до зубів, а Ходак узагалі не вмів стріляти. Він убив мого тата. — Браян здригнувся. — Мабуть, це називається «живи з мечем — загинь від меча».

— Коли це сталося?

Порпаючись у своїй пам’яті, він поглянув на стелю.

— Коли я був у «Трініті».

— Коли тебе витурили?

Браян відповів на її згадку про цей маленький факт, схиливши голову набік і злегка всміхнувшись. Завмер на мить, дивлячись на той бік столу, і врешті кивнув.

— Так, я розмазав по стінці професора Найджела Роулінса наступного дня після того, як довідався про смерть батька.

— Розмазав по стінці вантузом.

— Той був під рукою. — Згадавши про це, Браян раптом реготнув.

— Що таке?

— Гарний, — пояснив він, — був день.

Вона похитала головою.

— Тебе викинули з акторської школи за напад на людину.

Він кивнув.

— І завдання тілесних ушкоджень.

— Як такий день може бути гарним?

— Я діяв, слухаючись свого чуття. Я знав, що він неправильно чинить із Калебом, і знав, що те, що мушу зробити я сам, правильно. Найджел залишився на роботі, а може, й дотепер навчає студентів посередніх прийомів уживання в роль — хто його знає. Та готовий закластися на свою частку з тих сімдесяти мільйонів, що він більше ніколи не поведеться зі студентом так, як поводився з Калебом чи своїми жертвами до Калеба. Бо в нього в підкірці сидить, що якийсь інший студент на його курсі може стати для нього новим Психом Браяном Алденом і роз’їбати йому пику вантузом. Того дня я вчинив саме так, як мені треба було вчинити.

— А я? — спитала Рейчел за мить.

— А що ти?

— Я не дію, корячись своєму чуттю. Не йду проти світу.

— Та ні, все навпаки. У тебе просто давно не було практики. Та тепер ти знову за це взялася, мала.

— Не зви мене малою.

— Гаразд.

— Ти займався цією аферою з копальнею десь чотири роки?

Він замислився, порахував дещо подумки.

— Ага, десь так.

— Але як довго ти прикидався Браяном Делакруа?

На його обличчі відобразилося щось подібне до сорому.

— Майже двадцять років із перервами.

— Чому?

Він довго мовчав, крутячи це запитання в голові так, ніби ще ніхто не додумався його поставити.

— Якось у Провіденсі я працював увечері в піцерії, а тут один мій колега сказав: «У барі через дорогу сидить твій двійник». Тож я пішов туди, і так, там був Браян Делакруа з кількома собі подібними — явно хлопцями із грошовитих родин — і купкою розкішних дівчат. Коротше кажучи, я пробув у барі достатньо довго, щоб здогадатись, яке пальто належить йому, і вкрав його. Прекрасне було пальто: кашемірове, чорне з криваво-червоною підкладкою. Надягаючи його, я щоразу почувався… — він спробував знайти потрібне слово, — значущим. — У Браяна був погляд маленького хлопчика, що загубився в торговельному центрі. — У Провіденсі я не міг часто ходити в цьому пальті: надто вже висока була ймовірність наскочити на нього; та коли мене витурили із «Трініті», я поїхав до Нью-Йорка й почав усюди ходити в тому пальті. Якщо мені потрібно було вмовити когось узяти себе на роботу, я надягав його, і робота діставалася мені. Бачив жінку, яка мені подобалася, надягав пальто, і вуаля — вона в моєму ліжку. До мене досить швидко дійшло, що річ не в самому пальті. Річ була в тому, що я ним прикривав.

Рейчел примружилася на нього.

— Пальто, — пояснив він, — приховувало, що батько мене кинув, а моя мати пиячила; приховувало те соціальне житло, у якому ми мешкали та яке завжди трохи пахло чуваком, що вмер там від передозу незадовго до того, як ми туди в’їхали; приховувало всі хрінові різдвяні свята і дні народження, яких ми ніколи не святкували; чеки програми соцдопомоги; відключення світла та п’яних покидьків, які крутилися довкола моєї матері; і те, що колись я, імовірно, просто стану таким самим п’яним покидьком у житті жінки, дуже схожої на мою матір. Працюватиму на таких самих нікчемних роботах, устряватиму в такі самі історії в барах і так само заведу дітей, якими нехтуватиму, доки вони не виростуть і не зненавидять мене. Та коли я надягав оте пальто, у моєму майбутньому не було нічого такого. Надягаючи те пальто, я був не Браяном Алденом, а Браяном Делакруа. А бути Браяном Делакруа в найгірший день його життя завжди було краще, ніж бути Браяном Алденом у найкращий день його життя.

Ця сповідь, здавалося, рівною мірою виснажила та знітила Браяна. Трохи подивившись на панелі вздовж стіни, він зітхнув і позирнув на папери, що їх підписала його сестра. Перевернув один із них на столі догори дриґом.

— У підроблянні підписів заковика в тому, щоб бачити підпис як фігуру, а не як підпис. Намагатися повторити цю фігуру.

— Але тоді він вийде догори дриґом.

— О так, я б про таке не подумав. Тоді можна спокійно кинути це діло.

Рейчел штурхнула його ліктем.

— Стулися.

— О-о-ох. — Він потер собі ребра. — Я навчу тебе робити це правильно, коли ти навчишся добре копіювати його догори дриґом. Згода?

— Згода.

Рейчел узялася за ручку.

Її розбудив плач дитини.

Це сталося відразу після сходу сонця. Коли крики стишилися, вона пройшла коридором і побачила, як Хая міняє Аннабель підгузок на сповивальному столику біля колиски. Браян чи Калеб навіть додумався повісити над колискою мобіль і пофарбувати стіни в рожевий колір. Хая була вдягнена в концертну футболку Green Day — як згадала Рейчел, Калебову — поверх картатих чоловічих боксерів. Судячи з того, яка пом’ята була постільна білизна, Хая всю ніч переверталася з боку на бік. Вона закинула брудний підгузок і серветки в поліетиленовий пакет біля своїх ніг і дістала з полички під столиком свіжий підгузок.

Рейчел забрала пакет.

— Я його викину.

Хая, надягаючи на Аннабель свіжий підгузок, нічим не показала, що почула Рейчел.

Аннабель поглянула на матір, а тоді — на Рейчел і втупилася в неї теплими чорними очима.

Хая сказала:

— Жінки в Америці мають… таємниці від своїх чоловіків?

— Деякі — так, — відповіла Рейчел. — А в Японії?

— Не знаю, — промовила вона у звичному для себе уривчастому ритмі. А тоді доволі плавно додала: — Мабуть, тому що ніколи не була в Японії.

Раптом на Рейчел подивилася геть інакша Хая — Хая, просякнута хитрощами й загуслою мудрістю.

— Ти не японка?

— Та я, блін, із Сан-Педро, — прошепотіла Хая, дивлячись на відчинені двері за спиною в Рейчел.

Рейчел підійшла до дверей і зачинила їх.

— Тоді чому ти?..

Хая так потужно видихнула, що в неї затремтіли губи.

— Калеб був лопухом. Я знала, що він аферист, відколи його зустріла. Тому мене завжди вражало, що він так і не розкусив моєї брехні.

— Як ви познайомилися? Ми всі підозрювали, що ти — якась «наречена поштою».

Вона похитала головою.

— Я була повією. Він — моїм клієнтом. Жінка, яка керувала ескорт-службою, завжди казала людям, які ще ніколи зі мною не були, що я провела в цій країні всього три тижні, зовсім новенька в цій справі й таке інше. — Хая знизала плечима, підняла Аннабель зі сповивального столика й дала малій ліву грудь. — Набивала ціну. Отже, з’являється Калеб і все зразу стає незрозуміло: він був надто гарний із себе, щоб платити за таке. Якщо, звісно, не полюбляв насильства й не мав жорстких фетишів, а він був не такий. Геть не такий. Звичайна місіонерська поза, дуже ніжно. Прийшовши вдруге, він сказав, що я — ідеальна дівчина для нього: знаю своє місце, знаю свою роль, не володію мовою. — Вона сумовито всміхнулася. — Він сказав: «Хає, ти не можеш мене зрозуміти, та я міг би тебе полюбити». Я поглянула на його годинник, на його костюм і сказала: «Любити?» Кинула на нього дуже запитливий погляд, як у загубленої дитини, показала на себе й на нього і сказала: «Я люблю». — Вона погладила дитину по голові й подивилась, як та смокче. — Він купився. Два місяці по тому заплатив власниці служби сто тисяч, щоб мене викрасти. Відтоді я дивилась і слухала, як вони з Браяном організовують цю схему.

— Чому ти мені це розповідаєш?

— Бо хочу для себе кінця.

— Я нічого не можу…

— Калеб мертвий?

— Ні, — сказала Рейчел — із притиском, неначе абсурдність запитання її мало не образила.

— Ну а я тобі не вірю, — заявила Хая. — Тому ось які справи: якщо ви двоє від мене втечете, я настукаю на вас, перш ніж ви встигнете під’їхати до аеропорту. І я не просто розповім копам. Я зв’яжуся з «Коттер-Мак-Канн». А вони знайдуть вас і їбатимуть кулаком у сраку, доки ви не здохнете.

Рейчел їй повірила.

— І знов-таки, нащо казати це мені?

— Тому що Браян ішов би на ризик, якби знав про це. Він випробовує долю. Зате ти не маєш такої схильності до самогубства.

«Та невже? — подумала Рейчел. — Тобі треба було бачити мене вчора».

— Я кажу це тобі, бо ти постараєшся, щоб він повернувся по мене. — Хая показала на дитину. — По нас.

Виходячи з банку, Рейчел ізнову пошукала жінку з тату на шиї та ідеальною поставою, але якщо вона й перебувала в будівлі, то Рейчел її видно не було. Зробивши поворот відразу за почекальнею, вона побачила, як Менні за вікном каси розмовляє з Ешлі, схиливши підборіддя до її плеча. Коли вона повернула ліворуч біля дверей, вони обоє підвели погляд, а Менні розкрив рота, наче зібрався гукнути їй услід, але вона вийшла через парадні двері на стоянку.

Тепер у Рейчел був ідеальний ракурс для спостереження за машинами під деревом, та й сонце грало їй на руку. Із чотирьох автівок, що залишились, явно була зайнята тільки одна. То був «шевроле», який заїхав на своє місце заднім ходом: за його кермом сидів якийсь чоловік. Тінь досі була надто сильна, щоб його риси можна було розгледіти, та голова там однозначно була чоловіча: ніби обтесана на маківці та в районі щелепи, вуха завбільшки з гаманці для монет. Нащо він приїхав, було незрозуміло: чи то хотів її вбити, чи то хотів за нею постежити, чи то просто був менеджером середньої ланки й косив від роботи, чи то зняв проститутку, яка тепер робила йому мінет, чи то був продавцем із іншого міста й зарано приїхав на зустріч, щоб уникнути затору, який стояв на магістралі I-95 у Провіденсі від восьмої до десятої.

Ідучи між автівкою «працівника місяця» і фургоном, припаркованим на місці для інвалідів, Рейчел дивилася просто поперед себе. Фургон також припаркувався заднім ходом; його відсувні двері тепер опинилися біля її лівого плеча, і вона уявила, як вони шумно відчиняються, з них тягнуться чиїсь руки й затягують її всередину.

Рейчел проминула фургон, і до неї праворуч під’їхав довгий чорний позашляховик. Вона з дивовижно відстороненим зачудуванням подивилась, як опустилося тоноване водійське вікно в машині і водій просунув руку в отвір, перш ніж вікно остаточно опустилось у дверну щілину. Водій був одягнений у темний костюм, а на одному його зап’ястку визирав манжет білої сорочки. Рейчел не додумалася сягнути в сумочку по пістолет чи бодай забігти за фургон, аби сховатися, перш ніж його рука остаточно висунулася. Тримаючи між вказівним і середнім пальцями сигарету та притиснувши голову до підголівника, він щедро пихнув димом. Водій на ходу обдарував Рейчел лінивою усмішкою, неначе кажучи: «Головне в житті — маленькі задоволення, хіба не так?»

Коли він прокотився повз Рейчел, вона засунула руку в сумочку, зняла P380 із запобіжника і, не прибираючи з нього руки, дійшла до «рейндж-ровера». Відчинила лівицею дверцята й залізла всередину. Поклала сумочку на переднє пасажирське сидіння, а знятий із запобіжника пістолет — на консоль поряд із собою, так і не прибравши пальця зі спускового гачка.

— Ти ще тут? — спитала вона.

— Відсвяткував кілька днів народження, поки тебе не було, — м’яко озвався Браян. — Якого хріна ти так довго?

— Та невже? — Вона прибрала палець із гачка, знову поставила пістолет на запобіжник і поклала його між своїм сидінням і консоллю. — Оце так ти мене вітаєш?

— Господи, сонце, ти прекрасна. Це якась обнова? А ще ти, здається, схудла на кілька фунтів. Щоправда, ти цього ніколи не потребувала.

— Іди в сраку, — промовила Рейчел і з подивом почула, як захихотіла після цього.

Він засміявся.

— Звиняй. Як усе минуло? До речі, якщо вже розмовляти далі, то тобі, мабуть, варто завести мотор і вдатися до трюку з телефоном.

Вона ввімкнула машину.

— А вони не могли б подумати, що я не тримаю мобільного в руках?

— У тебе нема навушників на голові, а їдеш ти в машині 1992 року випуску.

Рейчел приклала до вуха телефон.

— Твоє зверху.

— У банку знайшовся кріт?

Рейчел виїхала з паркувального місця й повернула до виходу.

— Важко сказати. У почекальні була дівчина, щодо якої я досі не впевнена.

— Як щодо стоянки?

— Один чувак у машині в зоні для працівників. Не могла зрозуміти, стежить він за нами чи ні.

Рейчел дісталася дороги.

— Звертай праворуч, — велів Браян.

Вони поїхали по некрутому підйому, а тоді проминули скупчення дощатих будинків — здебільшого червоних, подекуди блакитних, хоча решта вже полиняли і стали буро-сірі, як старі бейсбольні м’ячі. Проїхавши повз будинки, вони дісталися прямої дороги між двома пасовиськами, що тягнулися по кілька миль. Таке блакитне небо, яке здіймалося перед Рейчел тепер, вона досі бачила лиш у снах і старих кольорових фільмах. У південно-східному його кутку збиралося скупчення білих хмар, але воно не кидало тіні на поля. Рейчел розуміла, чому Браян обрав цю дорогу: там багато миль не траплялося перехресть. Виглядало на те, що перед ними залишки джонстонської фермерської громади.

— Ну що? — сказав Браян десь за дві милі.

— Що — «ну що»? — Вона чомусь розсміялася.

— Бачиш щось у дзеркалі заднього огляду?

Рейчел поглянула вгору. Дорога позаду неї була голою сталевою стрічкою.

— Ні.

— Як далеко назад ти бачиш?

— Гадаю, десь на дві милі.

Хвилину по тому він сказав:

— А тепер?

Вона глянула ще раз.

— Нічого. Нікого.

— Рейчел.

— Браяне.

— Рейчел, — повторив він.

— Браяне…

Він сів позаду, і його лице розпливлося в усмішці, що ледве вмістилася в автівці.

— Як ти сприймаєш себе сьогодні? — запитав він. — Просто зараз? Вельми хріново чи вельми класно?

Рейчел зазирнула йому в очі у дзеркалі заднього огляду й вирішила, що в неї такий самий збуджений погляд, як у нього.

— Я почуваюся…

— Скажи це.

— Вельми класно.

Він плеснув у долоні й радісно гукнув.

Вона газонула, вдарила по даху та заволала.

За десять хвилин по тому вони дісталися ще одного невеликого торговельного пасажу. Перш ніж в’їхати туди, Рейчел оглянула його; там була пошта, кафе із сендвічами, крамниця алкогольних напоїв, магазин «Маршаллс» і пральня самообслуговування.

— Що ми тут робимо? — Браян придивився до низьких будівель. Усі вони були сірі — тільки «Маршаллс» білів, поступово линяючи до блідо-жовтого.

— Мені треба швидко зробити одну справу.

— Зараз?

Вона кивнула.

— Рейчел, — сказав він із мимовільною зверхністю в голосі, — нам ніколи…

— Сваритися? — запитала вона. — Я згодна. Зараз повернуся.

Вона залишила ключ у запалюванні, а сумочку, яку винесла з банку, — біля ніг Браяна. У «Маршаллс» вона за десять хвилин перевдягнулася з костюма Ніколь Росовіч у джинси, футболку журавлинового кольору з трикутним викотом і чорний кашеміровий кардиган. Передала касирові ярлики, поклала своє попереднє вбрання до поліетиленового кулька з магазину, розплатилася й пішла.

Браян побачив, як вона вийшла, і надумав сісти, але тут спохмурнів: Рейчел помахала йому рукою, загнувши один палець, і подалася на пошту.

Вийшла вона п’ять хвилин по тому. Коли вона сіла за кермо, Браян видавався набагато блідішим. А ще — меншим і трохи нездоровим. Її сумочка досі лежала біля його ніг, але він явно в ній попорпався: із неї визирав стосик банкнот.

— Ти попорпався в моїй сумочці, — промовила вона. — От і довіряй тобі після цього.

— Довіряти? — Слово прозвучало різко й високо, наче Браян гикнув. — Там нема мого паспорта. І твого теж.

— Ні.

— То де вони?

— Мій у мене, — запевнила його Рейчел.

— Чудово.

— Я теж так думаю.

— Рейчел.

— Браяне.

Він заговорив мало не пошепки:

— Де мій паспорт, бляха-муха?!

Вона сягнула в пакет «Маршаллс» і дістала транспортну етикетку, яку передала Браянові.

Він розгладив її на стегні й витріщився на неї.

— Що це?

— Транспортна етикетка. «Ґлобал Експресс». Гарантовано поштовою службою США. Отам, у верхньому правому куті, твій трекінговий номер.

— Бачу, — сказав Браян. — А ще бачу, що ти переслала його собі до готелю «Інтерконтинентал» в Амстердамі.

Вона кивнула.

— Це добрий готель? Ти там коли-небудь зупинявся? На сайті він мав гарний вигляд, тож я обрала його.

Браян поглянув на неї так, наче йому хотілося щось ударити. А може, вдарити її. Чи самого себе. Можливо, вдарити приладову дошку.

Та ні, мабуть, усе-таки Рейчел.

— Рейчел, що ти відіслала до готелю «Інтерконтинентал» в Амстердамі?

— Твій паспорт. — Вона завела «рейндж-ровер» і виїхала зі стоянки.

— Як це — мій паспорт? — Його голос став іще тихішим, якщо таке могло бути. Саме так він говорив під час суперечки, перш ніж вибухнути.

— А так, — промовила Рейчел повільним тоном, яким зазвичай звертаються до дуже маленьких дітей, — я відіслала твій паспорт до Амстердама. І там я планую опинитися до завтрашнього вечора. Ти ж так і залишишся тут, у Штатах.

— Ти не можеш так учинити, — сказав він.

Вона поглянула на нього.

— Я вже ніби так вчинила.

— Ти не можеш так учинити! — повторив він, але цього разу вже криком. А тоді вдарив по стелі.

Рейчел зачекала, щоб побачити, чи вдарить Браян іще по чомусь. Десь за милю вона сказала:

— Браяне, ти брехав мені весь час, поки ми були одружені, та протягом року перед весіллям. Ти справді думав, що я заплющу на це очі? Скажу: «Господи, хлопче, дякую, що дбав про мене»?

Діставшись до знаку 95-ї магістралі, звідки до в’їзду лишалося ще десять миль, вона повернула.

— Розверни машину, бля, — проказав Браян.

— Навіщо?

— Щоб повернути паспорт.

— Здану пошту не можна забрати назад. Це якось пов’язано з перешкоджанням службовим обов’язкам посадової особи чи щось таке.

— Розверни машину.

— І що ти робитимеш? — Із цими словами вона несподівано для самої себе хихотнула. — Повернешся і пограбуєш пошту? Браяне, я підозрюю, що там є камери. Паспорт ти, може, й забереш, але на той час на твою сраку вже полюватимуть «Коттер-Мак-Канн», місцева поліція, поліція штату та, хай йому, ФБР, позаяк це точно буде федеральним злочином. Ти справді найбільше хочеш удатися зараз до цього варіанта?

Він гнівно зиркнув на неї з протилежного боку «рейндж-ровера».

— Зараз ти мене ненавидиш, — зауважила вона.

Браян не відвів гнівного погляду.

— Що ж, — промовила Рейчел, — ми завжди ненавидимо те, що нас пробуджує.

Він знову вдарив по стелі.

— Іди в сраку.

— Ой, милота, — сказала вона, — ти не хотів би розповісти, які ще в тебе є варіанти?

Він відчинив тильним боком кулака бардачок і витягнув звідти пачку сигарет і запальничку. Запалив сигарету і злегка прочинив вікно.

— Ти куриш? — запитала Рейчел.

— Ти ж казала про варіанти.

Вона простягнула руку.

— Дай-но мені одну.

Браян передав їй свою сигарету, запалив іншу, і вони поїхали порожньою дорогою, курячи. На мить Рейчел відчула в себе за спиною величезні крила.

— Ти можеш мене вбити, — зауважила вона.

— Я не вбивця, — відказав Браян зі стомленим обуренням — не зовсім милим, але й не образливим.

— Але якщо ти мене вб’єш, то так і не дістанеш свого паспорта. Зважаючи на те, як тобі зараз непереливки, навіть якби ти зміг випросити в когось новий паспорт, із тебе б, мабуть, здерли астрономічну суму, а тоді тебе все одно продали б «Коттер-Мак-Канн».

Вона зазирнула йому в очі й побачила, що влучила в яблучко.

— Ти більше нікому не можеш довіряти, чи не так?

Браян витрусив попіл у щілинку в вікні.

— То ось що ти мені пропонуєш? Довіру?

Рейчел похитала головою.

— Я її вимагаю.

За якийсь час він спитав:

— І в чому ж вона виявляється?

— А ось у чому: ти кілька днів бігаєш туди-сюди, як пацюк, поки за тобою всі ганяються, а тим часом ми з Хаєю та АБ вештаємося каналами Амстердама.

— Тобі подобається цей образ, — зауважив Браян.

— А тоді ти у призначений час і в призначеному місці забираєш паспорт, який я послала назад, до Штатів.

Він так сильно затягнувся сигаретою, що підпалений тютюн затріщав.

— Ти не можеш так зі мною вчинити.

Вона викинула сигарету з вікна.

— Але ж я вже так вчинила, любий.

— Я тебе визволив, — сказав він.

— Ти… що?

— Із в’язниці, яку ти побудувала для самої себе. Я, бля, роками готував тебе до цього. Якщо це не любов, то що…

— Ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти мене кохаєш?! — Рейчел під’їхала до узбіччя й різко зупинила машину. — Тоді вивези мене із цієї країни, надай мені доступ до грошей і повір, що я вишлю тобі паспорт. — Вона тицьнула пальцем у повітря між ними, дивуючись швидкості, з якою розпалився її гнів, і його безмежності. — Бо знаєш що, Браяне? Інших варіантів просто, бля, не існує.

Він опустив погляд і визирнув на сіру дорогу, блакитне небо й поля, що жовтіли, нагадуючи про прийдешнє літо.

«Тепер, — подумала Рейчел, — настає момент, коли він тобі пригрозить».

— Гаразд, — промовив Браян.

— Що — «гаразд»?

— Я дам тобі те, чого ти хочеш.

— А чого я хочу?

— Вочевидь, — сказав він, — усього.

— Ні, — відповіла вона, — тільки довіри.

Він скрушно всміхнувся власному відображенню.

— Як я вже казав…

Рейчел поїхала «рейндж-ровером» уздовж залізничних колій, що тягнулися між заводами й річкою. Вона покинула ці колії просто за останнім корпусом із червоної цегли й поскакала по шлакоблоках і брилах, сподіваючись, що жоден предмет, який дряпає машину знизу, не має достатньої міцності чи потрібного ракурсу, щоб проштрикнути бензобак. Вона скакала, аж поки не знайшла невелику дорогу, про яку розповідав Браян, а тоді рушила позаду пагорба на підступах до будинку нічного сторожа.

Біля вершини Рейчел натиснула на газ і незграбно поїхала гребенем; «ровер» при цьому так сильно хилився ліворуч, що Рейчел боялася перекинутися й тому пішла проти чуття і натиснула на газ іще сильніше, а машина різко опустилася на всі чотири колеса і ввірвалася на галявину за будинком.

На задній ґанок вийшли і Нед, і Ларс. Озброєні. Нед, побачивши її, схилив голову набік — здивовано і водночас переможно. Такий погляд, як у нього тепер, Рейчел бачила вже достатньо разів; від цього погляду вона незмінно почувалася крихітною і водночас обуреною: «Дурна дівка».

Вона зупинила «ровер» і вийшла з нього так, щоб він стояв між нею і ґанком.

— Не тікай, — сказав Нед. — Нам просто доведеться за тобою погнатись. І історія закінчиться так само, тільки ми, бляха, будемо трішки більш знервовані.

Нед тримав у руці ґлок, яким убив Калеба, із уже прикріпленим глушником. Рейчел стало лячно, що саундтреком її смерті буде тихе «пф-ф-ф». Утім, Ларс тримав у руках велику мисливську рушницю, таку, з якої, на думку Рейчел, можна було застрелити ведмедя, тож до неї смерть, можливо, прийде із шумом.

Вони зійшли з ґанку одночасно.

Вона наставила на них пістолет через капот і сказала:

— Залишайтеся там.

Нед підняв руки й поглянув на Ларса.

— Здається, вона нас зробила.

«Чи сидить Браян у якомусь безпечному місці та з усмішкою споглядає цю сцену?»

Ларс і далі йшов до «ровера». Але йшов по діагоналі. Нед також. Але у протилежному напрямку. Тож вони з кожним кроком наближалися до неї, проте віддалялись один від одного.

— Зупиніться, бля.

Ларс, перш ніж зупинитися, неквапом ступив ще кілька кроків.

«Цілком можливо, що у Браяна був запасний паспорт. Він міг просто покинути її вмирати, подавшись витрачати гроші».

— Що це таке? — спитав Нед. — Гра у світлофор?

Він ступив два кроки в її бік.

Їй захотілося крикнути: «Браяне. Браяне!»

Вона простягнула руку над капотом.

— Я сказала: зупиніться.

— Ти не сказала «червоне світло».

Він ступив ще один крок.

— Зупиніться!

Її голос відбився від будинку й луною скотився з пагорба.

Нед продовжив говорити рівним, спокійним тоном.

— Рейчел, я певен, що ти переглядала фільми, у яких маленькі дівчатка з пістолетами затримують великих поганців із пістолетами. Але, сонечку, у реальному житті так не буває. Ти дозволила нам зійти з того ґанку. А тоді дозволила нам відійти один від одного на значущу відстань. Тобто зараз, у цьому нашому реальному житті, ти не можеш застрелити нас обох, перш ніж один із нас вистрелить у тебе. Навпаки, тебе застрелю або я, або він, і зробити це буде не надто важко.

«Господи, Браяне. Де тебе, нахрін, носить? Ти мене покинув?»

У Рейчел так затрусилася рука, що вона приклала лікоть до капота «ровера», щоб її заспокоїти. Наставила пістолет на Неда, але при цьому позбулася можливості тримати під прицілом Ларса.

Побачивши, як її лікоть вібрує на капоті, Нед вигнув брову.

— Розумієш, що я маю на увазі?

«Ой, блін. Блін. Блін. Невже ти забув мене?»

Краєчком ока вона побачила, як Ларс ступив іще два кроки.

— Будь ласка, — промовив він. — Просто не рухайся.

Тоді Нед усміхнувся. Шах і мат.

Нагорі заплакала дитина.

Ларс підвів очі на цей звук. Нед не зводив погляду з Рейчел.

Тут на ґанок вийшов Браян, прицілився з дробовика і натиснув на спусковий гачок.

Постріл влучив Ларсові у спину та проштрикнув його спереду, перш ніж він устиг випустити з рук рушницю. У «ровер» із пасажирського боку врізались уламки дробу та шматочки Ларса, а тоді рушниця випала з його рук і впала на капот. Ларс упав на коліна, і Рейчел вистрелила в Неда.

Вона насправді не пам’ятала, як натиснула на спусковий гачок, але це, вочевидь, сталося, бо Нед закричав, як кричав би на суддю, що ухвалив неправильне рішення на спортивному змаганні, видавши розпачливе, сповнене відрази «А-а-а-а-а-а-а-а-а!» — а тоді повалився на сходи до ґанку. Рейчел побачила, що він уже не тримає в руках зброї.

Вона обійшла «ровер», не зводячи з нього пістолета. Він дивився, як вона наближається, і дивився, як наближається Браян, наставивши на нього той дробовик. У Браяна затремтіла рука — а в Рейчел, на її подив, рука вже не тремтіла, — та для людини, що тримала дробовик, це не мало великого значення.

Ларс зі стишеним глухим звуком гепнувся обличчям у багнюку.

Рейчел підібрала Недів пістолет і залишила його собі, а свій засунула за пояс джинсів. Тоді вони з Браяном стали перед ним, роздумуючи, що робити далі.

Вона продірявила Недові плече. Його ліва рука безвільно звисала, наче її вже нічим було підтримувати, тож Рейчел вирішила, що її куля розтрощила йому ключицю.

Він поглянув на неї, неглибоко дихаючи через рот. Вигляд у нього був жалюгідний і загублений, як у продавця наприкінці невдалого тижня. Кров розтікалася по його жовтувато-білій сорочці та просякала зліва його куртку — картату, підбиту вовною, схожу на ті легкі куртки, у яких ходить багато будівельників.

— Де твій мобільний? — сказав Браян.

Нед, скривившись, сягнув у праву кишеню своїх вельветових штанів і передав Браянові телефон-«розкладачку».

Браян розкрив його та прогортав історію викликів, а тоді — повідомлення.

— Коли ви приїхали? — запитав він.

— Десь о дев’ятій, — відповів Нед.

Браян відкрив одне з його повідомлень.

— Ти написав комусь: «Ми знайшли В». Що це означає?

— Дружина Перлоффа була Ціллю В. Ти — Ціль А. — Він стомлено кивнув на Рейчел. — Вона — Б.

Знову заревла дитина, приглушена склом і відстанню.

— Де Хая? — спитала Рейчел.

— Зв’язана нагорі, — повідомив Нед. — В одній кімнаті з дитиною. Дитина в колисці, а вилізти звідти не може: ще замала. Вони нікуди не втечуть.

Браян знову перевірив історію викликів, а тоді — повідомлення. Поклав телефон у кишеню.

— Жодного повідомлення чи дзвінка від пів на десяту. Чому?

— Не було про що звітувати. Ми чекали на вас, Браяне. Не думали, що ви з’явитесь.

— Як тебе звати? — спитала Рейчел.

— А яка різниця? — відказав Нед.

Із цим Рейчел геть не могла посперечатися.

Браян поцікавився:

— Як ви знайшли це місце?

Нед кілька разів кліпнув і засичав від болю, змінивши своє положення на сходах.

— Через доки підставної корпорації на ноуті твоєї партнерки. Цей будинок купила та сама компанія, що два роки тому орендувала у Джакарті гірничі зонди.

— Де ще ви шукаєте?

— Звиняй, — відповів Нед. — Навіть якби я міг тобі допомогти — а зараз я б, імовірно, виклав усе, що знаю, за пляшку води, — я в курсі лише того, що стосується мого проєкту та мого відділу, і більше нічого.

Рейчел дістала з «ровера» пляшку води й підійшла до Неда, щоб передати її йому, та він саме вовтузився однією рукою зі своїм гаманцем, витягаючи з нього фотографію. Нед кинув гаманець на ґанок. Тепер Рейчел, якщо їй по-справжньому хотілося це знати, могла підняти його й поглянути на Недові водійські права, щоб дізнатись його ім’я. Вона залишила гаманець на ґанку.

Беручи пляшку води, Нед передав їй фотографію.

Там було зображено біляву дівчинку років одинадцяти-дванадцяти із широким підборіддям, великими очима й невпевненою усмішкою. Однією рукою вона обіймала хлопчика з каштановим волоссям, на кілька років молодшого за себе; він мав Недові маленькі губи й широкий ніс. Хлопчик усміхався ширше та впевненіше, ніж його сестра.

— Це мої діти.

Браян поглянув на фото.

— Прибери цю хрінь.

Нед уп’явся поглядом у вічі Рейчел і продовжив так, наче Браян і не говорив.

— Знаєте, Кейлі, тобто моя дівчинка, вона реально розумна. Вона заснувала програму «Великі друзі» у своїй школі. Там…

— Припини, — сказала Рейчел.

— …знаєте, старші діти, такі, як вона, стають менторами для першачків і другокласників, починають із ними дружити, щоб вони не боялися. Це все Кейлі придумала. У неї величезне серце.

— Припини, — повторила Рейчел.

Нед ковтнув води.

— А, гм, Джейкоб, тобто мій хлопчик, він…

Браян наставив на Неда дробовик.

— Завали їбало!

— Гаразд! — Нед трохи облив собі водою коліна. Він гадав, що Браян зараз натисне на спусковий гачок. — Гаразд, гаразд.

Рейчел побачила, як він із дрожем випив іще води, і силою волі спробувала зробити своє серце жорсткішим і меншим, але марно.

Нед випив іще трохи води й кілька разів облизав губи.

— Дякую, Рейчел.

Раптом їй захотілося не дивитися йому в очі.

— Мене звати… — заговорив він до неї.

— Не смій, — прошепотіла вона. — Не смій.

Тепер вона зазирнула в очі йому, а він — їй, і він дивився на неї довго, достатньо довго, щоб вона побачила в ньому як маленького хлопчика, так і жахливого чоловіка. А тоді він покірно опустив повіки.

Браян підійшов до краю пагорба, підняв руку й викинув Недів мобільний високою дугою, що закінчилася гучним падінням у річку. Браян заговорив, стоячи до них спиною:

— Що нам із тобою робити, чоловіче?

— Я сам про це думав.

Браян повернувся.

— Не сумніваюся.

— Ви не вбивці.

Браян схилив голову в бік Ларса.

— Отой твій дорожній пес може із цим посперечатися.

— Він наставив пістолет на твою дружину. Він був прямою загрозою. Ти зробив те, що мусив. Це не те, що когось стратити. Геть, геть не те.

— Що б ти зробив, бувши нами? — запитала Рейчел.

— О, тоді ви вже були б мертві, — сказав Нед. — Але я вже давно розлучився зі своєю душею, Рейчел. Твоя досі при тобі. — Нед знову змінив положення на сходах. — Байдуже, вб’єте ви мене чи зв’яжете: результат буде однаковий. Компанія пошле ще одну команду, якщо досі не послала. Я їй до сраки. Я ж, блін, просто робоча коняка. Живим мене знайдуть чи мертвим, історія залишиться однаковою: вона продовжить на вас полювати. Може, мене відвезуть до лікаря, а може, й ні, та гонитву за вами вона продовжить. Я хочу сказати ось що: якщо ви залишите мене живим, кінцевий результат буде такий самий, яким він буде, якщо ви мене вб’єте. От тільки, якщо ви холоднокровно мене вб’єте, вам ще доведеться щовечора дивитись у дзеркало.

Браян і Рейчел замислилися над цим і перезирнулися.

Нед поволі підвівся, спираючись на колону праворуч від зламаних перил.

— Ти що? — заговорив Браян.

— Якщо вже помирати, то радше стоячи.

Браян кинув дикий погляд на Рейчел, а вона кинула дикий погляд на нього. Нед мав рацію: застрелити його й Ларса було легко, коли про це ніколи було думати. Зате тепер…

Нагорі заревіла дитина. Цього разу пронизливіше, розпачливіше.

Браян сказав:

— Це якось недобре. Не хочеш її перевірити?

Рейчел поняття зеленого не мала, як перевіряти стан дитини. Вона навіть ніколи не сиділа з дітьми. А думка про те, що вона застрягне там, якщо тут, унизу, щось піде не так, жахала більше за необхідність нести варту.

— Я залишуся з ним.

Браян кивнув.

— Як ворухнеться, застрель його нахрін.

«Тобі легко казати».

— Звісно, — озвалася вона.

Браян піднявся сходами та підсунув ствол дробовика Недові під підборіддя.

— Не лізь до неї.

Нед не сказав нічого — тільки втупився очима у щось неподалік згаслих заводів.

Браян увійшов до будинку.

Щойно він зник, Рейчел відчула в собі вдвічі менше сил і вдвічі більше слабкості.

Нед, хитаючись, притулився до колони. Випустив із рук пляшку для води й неначе зібрався перекинутись, але зберіг рівновагу, в останню мить ударивши по колоні зап’ястком.

— Ти втрачаєш забагато крові, — сказала Рейчел.

— Я втрачаю забагато крові, — погодився Нед. — Можна попросити в тебе воду?

Вона пішла підняти воду, але зупинилася. Помітила, що Нед стежить за нею, і на одну коротесеньку мить він видався далеко не таким безпорадним. Він видався голодним і готовим до удару.

— Вода, — промовив він.

— Візьми її сам.

Він застогнав і потягнувся до пляшки, обмацуючи пальцями дерев’яну сходинку просто над нею.

Над ними відчинилося вікно, і всього за дві-три секунди сталося таке.

Браян гукнув:

— Вони вбили Хаю!

Нед дременув із ґанку та врізався маківкою Рейчел у груди.

Нед потягнувся до її пістолета.

Рейчел висмикнула руку, в якій тримала пістолет.

Нед ударив Рейчел у підборіддя здоровим плечем.

Браян гукнув:

— Застрель його!

Рейчел натиснула на спусковий гачок і впала на землю.

Нед зліз із її тіла, і вона почула, як він забурчав, а тоді знову вистрілила з пістолета. Першого разу вона поцілила в порожнечу: стріляла лише заради самозахисту. Наступного разу, перекочуючись, вона націлилася на Недові ноги, що чимдуж тікали від неї. Останній постріл вона зробила, ставши на коліна й націлившись на його дупу, коли Нед досягнув вершини схилу.

Він беркицьнувся з пагорба, і вона, стріляючи втретє, чи то почула, чи то не почула, як він видав якийсь звук — можливо, зойкнув. А може, це їй здалося.

Рейчел зіп’ялася на ноги, побігла на край пагорба й побачила, як Нед стоїть унизу на колінах. Вона стрибнула в кущі, високу траву, бур’яни, пляшки та старі обгортки від бургерів і спустилася з пагорба, тримаючи пістолет високо, біля правового вуха.

Нед уже звівся на ноги й дибав до першого цегляного корпусу. Коли вона дісталася підніжжя пагорба, він уже йшов похитуючись, тримаючись рукою за живіт, і так дістався до старого офісного стільця з іржавими ніжками та іржавим металевим каркасом. Його сидіння хтось розрізав по горизонталі, і з нього вийшов бурий поролон. Нед сів на стілець і почав стежити за наближенням Рейчел.

У неї завібрував телефон. Вона приклала його до вуха.

— Ти в нормі? — запитав Браян.

— Так.

Вона озирнулася на пагорб, де він стояв на задньому ґанку, приклавши до плеча дитину, а в другій руці тримаючи дробовика.

— Я тобі потрібен?

— Ні, — сказала вона. — Я із цим упораюся.

— Їй вистрелили в голову, — хрипко й нечітко повідомив Браян. — У кімнаті з дитиною.

— Ясно, — озвалася вона. — Все буде гаразд, Браяне. Зараз я повернуся.

— Поквапся, — сказав він.

— Нащо вам знадобилось її вбивати? — спитала вона Неда, дійшовши до нього.

Він притиснув руку до вихідного отвору рани. Одна з її куль — вона гадки не мала котра — увійшла в його тіло десь у спині та вийшла біля правого стегна.

— Бонус за результатами роботи, — сказав він.

Із її вуст вирвалося щось схоже на смішок.

— Що ти сказав?

Нед кивнув.

— Наша погодинна платня гівна варта. Ми працюємо на премії. — Озирнувшись на оболонку заводу, він мимоволі хитнув головою. — Мій стариган працював у такому місці в Ловеллі.

— «Коттер-Мак-Канн» могла би влаштувати тут житловий комплекс чи ТРЦ, — зауважила Рейчел. — Та ради Бога, хоч казино. І відбити свої сімдесят мільйонів за один рік.

На це він стомлено підняв брови.

— Земля тут, напевно, отруєна.

— Яке їм діло? — Вона сподівалася, що цей гівнюк просто стече кров’ю в неї перед носом, якщо вона говоритиме далі. — Коли люди почнуть хворіти, вони вже давно відіб’ють свої гроші та щезнуть.

Нед замислився над цим і чи то кивнув, чи то зітнув плечима.

— Вона нічого не знала. Майже не говорила англійською.

— У поліції є перекладачі, — зауважив він. — А в останні кілька хвилин свого життя вона чудово говорила англійською. Повір.

Нед уже сірів, але рука, яку він притискав до рани, досі здавалася твердою і сильною. Він кинув на неї страшенно винуватий щенячий погляд.

— Рейчел, правила створюю не я. Я нічого не контролюю. Я просто виконую певну роботу, щоб прогодувати сім’ю, і часом сиджу ночами, як усі інші батьки, та сподіваюся, що мої діти житимуть краще, ніж я. Що в них буде ширший вибір, ніж був у мене.

Вона слідом за ним оглянула завод.

— Думаєш, так і буде?

— Ні. — Нед хитнув головою. Він опустив погляд на кров, що всотувалася в нього на колінах, і йому урвався голос. — Мені здається, ці дні скінчилися.

— Дивно, — мовила Рейчел. — Я починаю сумніватися: чи існували вони взагалі?

Щось у її голосі змусило Неда підвести погляд. Його останнім словом було:

— Стривай.

Рейчел націлилася на його груди з трьох футів, але в неї, коли вона тиснула на спусковий гачок, так сильно затрусилася рука, що куля влучила йому в шию. Він на мить закляк, притулившись до спинки стільця, захекав, як пес від спраги, і закліпав на небо. Його губи заворушились, але з них не вийшло ні звуку; у ямці на його горлі зібралася кров і закрапала в щілини між каркасом і подушками стільця.

Нед перестав кліпати. Його губи перестали ворушитися.

Рейчел ізнову піднялася на пагорб.

Браян стояв, пригорнувши до плеча Аннабель. Очі в неї були заплющені, а губи — злегка розтулені. Вона спала.

— Хочеш мати дітей? — спитала його Рейчел.

— Що?

— Це просте запитання.

— Так, — відповів їй Браян, — я хочу мати дітей.

— Окрім цієї? — уточнила вона. — Бо на мою думку, вона тепер наша, Браяне.

— Наша?

— Так.

— Я не маю закордонного паспорта.

— Ні. Зате в тебе є наша дитина. Хочеш іще одну?

— Якщо житиму?

— Якщо житимеш, — погодилася вона.

— Так, — сказав він.

— Ти хочеш мати дітей зі мною? — спитала Рейчел.

— Ну а з ким іще? — відказав Браян.

— Скажи це.

— Я хочу мати дітей з тобою, — промовив Браян. — І більше ні з ким.

— Чому більше ні з ким?

— Тому що я більше нікого не кохаю, Рейчел. І не кохав ніколи.

— Йой.

— Власне, я хочу кількох. — Браян кивнув. — Дітей.

— Кількох?

— Кількох.

— Будеш їх народжувати?

— Уже оплакує свою доленьку, — сказав він дитині в себе на плечі. — Поглянь на неї.

Рейчел глипнула на будинок.

— Зараз попрощаюся з Хаєю.

— Тобі не треба туди заходити.

— Ні, треба. Я мушу попрощатися.

— Рейчел, їй відстрелили голову.

Вона скривилася. Хая жадала бути ким завгодно, крім тієї, ким її призначив світ, із такою шаленою рішучістю, що Рейчел, яка познайомилася зі «справжньою» Хаєю всього кілька годин тому, не хотіла бачити, як вона з кривавим місивом на пів обличчя лежить у калюжі чорної крові. Та якщо не дивитися, то Хая — всього лиш чергова людина, що зникла у дзеркалі заднього огляду Рейчел. Невдовзі стане занадто легко вдавати, ніби її й не було ніколи.

Рейчел захотіла сказати Браянові вголос (але не сказала): «Якщо є змога це зробити, на своїх мертвих треба дивитися самому. Просто треба. Треба входити в енергетичне поле того, що залишається від їхнього духу, їхньої душі, їхньої сутності, і пропускати це крізь власне тіло. І, може, тоді якась часточка цього пристане до тебе, прикріпиться до твоїх клітин. А в цьому єднанні мертві продовжують жити. Чи прагнуть жити далі».

Натомість вона пояснила Браянові:

— Те, що це неприємно, ще не означає, що я цього уникну.

Йому це не сподобалось, але він сказав лиш одне:

— А тоді нам треба забратися геть.

— Як?

Він махнув рукою в бік річки.

— У мене там човен.

— Човен?

— Великий човен. Допливемо до Галіфакса. За два дні ви виїдете за межі країни.

— А що робитимеш ти?

— Ховатимуся на видноті. — Він приклав долоню до маківки дитини й поцілував її у верхній кінець вушка. — Можливо, ти помітила, що в мене до цього хист.

Вона кивнула.

— Можливо, завеликий.

На це він скрушно схилив голову й не сказав нічого.

— А якщо ми попливемо недостатньо швидко? — спитала Рейчел. — Або якщо хтось із нас дістане ушкодження, зламає щиколотку абощо?

— На те є запасний план.

— Скільки в тебе запасних планів?

Він замислився.

— Чимало.

— А як щодо мене?

— Гм-м?

— Маєш запасний план щодо мене?

Він став навпроти неї із заснулою дитиною на плечі, впустив дробовик на землю і взявся великим і вказівним пальцями за прядку її волосся.

— Щодо тебе запасних планів немає.

Врешті Рейчел поглянула на будинок позаду нього.

— Піду попрощаюся.

— Я чекатиму.

Вона покинула Браяна та ввійшла до будинку. Там було прохолодно й темно: всі жалюзі, крім одного, були опущені. Рейчел зупинилася на початку сходів. Уявила Хаїн труп, і її рішучість похитнулася. Вона мало не повернула назад. Але тоді уявила ту Хаю, яку бачила у спальні цього ранку, справжню людину, що вперше дивилася на неї тими очима — такими ж розкішними й чорними, як першого чи останнього вечора. Рейчел зачудувалась її силі волі — її рішучості, сміливості, потрібній для того, щоб так остаточно стати іншою людиною, що бій за панування між полоненим «я» і «я»-полонителем не зможе не стати безнадійним. Кожне з них неодмінно поглине друге в нескінченній війні. І жодне з них у жодному разі не може повернутися додому, незалежно від того, як вона завершиться.

До Рейчел дійшло: так було із Браяном Алденом, відколи він надягнув поцуплене пальто Браяна Делакруа. І так було з Елізабет Чайлдс, Джеремі Джеймсом і навіть Лі Ґрейсоном. Вони раз у раз за своє життя були то одними, то іншими версіями самих себе, і деякі з їхніх версій перетнулися з Рейчел і змінили її життя чи навіть дали їй життя. Але відтак вони перетворювалися на нові версії. Та інших людей. Потім Елізабет і Лі пішли ще далі, туди, де тепер перебувала Хая. Перетворилися знову.

А що ж сама Рейчел? Хіба вона не вічно у стані переходу? Вічно в дорозі. Не гірше за них усіх пристосовується до мандрів, але в жодному разі не до кінця.

Вона піднялася сходами, відчуваючи, що в передній кишені її джинсів за її закордонним паспортом ховається Браянів. А ще відчуваючи, як довкола неї згущується пітьма.

«Я не знаю, чим це скінчиться, — сказала Рейчел пітьмі. — Не знаю свого справжнього місця в цьому».

Однак пітьма у відповідь лише згустилася, поки Рейчел підіймалася сходами.

Але нагорі могло бути якесь світло, і світло неодмінно знайдеться, коли вона знову вийде надвір.

А якщо станеться так, що його не буде, якщо у світі не зостанеться нічого, крім ночі, з якої не можна буде вибратися?

Тоді вона потоваришує з ніччю.