Фраза «Сніданок чемпіонів» — за­ре­єс­тро­вана тор­говель­на мар­ка корпорації «Дженерал Міллз» для коробки пластівців на сніданок. Використання іден­тич­ної фрази для титулу цієї книжки не має на меті засвідчити будь-яку асоціацію з «Дженерал Міллз» або їхнє спонсорство, ані не має на меті очорнити їхній якісний продукт.

Фібі Герті, тієї особи, котрій присвя­чена ця книжка, уже, як то кажуть, немає серед живих. Я познайомився з нею в кінці Великої депресії, коли во­на овдовіла і жила в Індіанаполісі. Мені було років шіст­над­цять, їй — близько сорока.

Вона була багатою, але ціле своє доросле життя щодня ходила на роботу, тож працювала і далі. Вона вела колон­ку з тверезими і дотепними порадами для безнадійно зако­ханих в індіанаполіській «Таймз», добрій газеті, яка на сьо­год­ні вже не існує.

Не існує.

Вона писала рекламки для «Компанії Вільяма Г. Блока», універмаґу, що все ще процвітає в будівлі, яку спроєктував мій батько. Вона написала це оголошення для осіннього розпродажу солом’яних капелюшків: «За таку ціну можете згодувати їх своєму коневі і підживити ними троянди».

Фібі Герті найняла мене писати оголо­шення про підлітковий одяг. Я мусив носити одяг, який роз­хвалював. Це входило до моїх обов’язків. І я подружився з двома її синами, моїми однолітками. Я постійно висид­жував у них вдома.

Вона відверто говорила зі мною і зі своїми синами, і з на­шими дівчатами, коли ми їх приводили додому. З нею було весело. З нею я чувся вільним. Вона навчила нас неша­ноб­ливо говорити не лише про секс, але й про амери­кан­ську історію і відомих героїв, про розподіл багатства, про школу, про все.

Нині я заробляю на життя нешанобливим поводженням. У цьому я незграбний. Я все намагаюся імітувати нешанобливість, що була такою ґраційною у Фібі Герті. Тепер я думаю, що ґраційність їй вдавалася легше, ніж мені, через настрій Великої депресії. Вона вірила в те, у що вірило багато американців: що народ буде щасливим, спра­ведливим і розумним, коли настане економічне процвітання.

Я вже більше не чую цього слова: «Процвітання». Колись воно було синонімом «Раю». А Фібі Герті змогла повірити, що нешанобливість, яку вона радила, створить американський рай.

Нині нешанобливість в її стилі стала модною. Але вже ніхто не вірить у новий американський рай. Мені дійсно бракує Фібі Герті.

Тепер щодо моєї підозри, яку я викла­даю в цій книжці, наче людські істоти є роботами, машинами: слід зауважити, що в часи мого дитинства лю­ди, здебільшого чоловіки, які страждали від локо­моторної атаксії, характерної для останніх стадій сифі­лісу, були звичним явищем у центрі Індіанаполіса і серед натовпу біля цирку.

Ці люди були заражені хижими маленькими буравчи­ками, яких можна було розгледіти лише під мікроскопом. Хребці таких хворих спаювалися докупи після того, як бурав­чики виїдали між ними всю тканину. Сифілітики мали дуже величний вигляд — виструнчені, погляд просто перед собою.

Одного разу я бачив сифілітика, який стояв на розі ву­лиць Меридіан і Вашинґтон, під навислим годинником, який спроєктував мій батько. Місцеві називали це перехрес­тя «Роздоріжжя Америки».

Стоячи на Роздоріжжі Америки, цей хворий чоловік на­пружено думав про те, як відірвати свої ноги від бор­дюру і перебратись через вулицю Вашинґтон. Він злегка тремтів, мовби всередині в нього на холостому ходу крутився мотор­чик. Ось його проблема: частини його мозку, де народ­жувалися інструкції для ніг, наживо виїдали буравчики. Дроти, по яких мали надходити інструкції, уже втратили ізоляцію або були наскрізь проїдені. Перемикачі на шляху спаялися — у положенні вимкнуто або ввімкнуто.

Цей чоловік здавався дуже, дуже старим, хоч йому було, мабуть, лише тридцять. Він усе думав і думав. А тоді хвиц­нув ногою двічі, мов танцівниця в кабаре.

Мені, хлопчику, він тоді справді здавався машиною.

Я схильний думати про людських істот як про велетенські ґумові трубки, в яких бурлять хімічні реакції. Коли я був хлопчиком, я бачив багато людей із зо­бом. Те саме бачив Двейн Гувер, дилер «понтіаків», який є головним героєм цієї книжки. Ці нещасні земляни мали такі розбухлі щитовидні залози, що здавалося, ніби в їх­ньому горлі росли цукіні.

А з’ясувалося, щоб вести нормальне життя, їм треба було всього лишень споживати щодня менше за мільйонну час­тку унції йоду.

Моя мама зруйнувала свої мізки хімікатами, які мали дія­ти як снодійні.

Коли я чуюся пригніченим, я приймаю маленьку таблет­ку — і знову стаю веселим.

І таке інше.

Тому, коли я вигадую героя для роману, великою споку­сою для мене є сказати, що він є тим, чим він є, через пошкод­жені дроти або через мікроскопічні дози хімікатів, які він того дня з’їв або не з’їв.

Що я сам думаю про оцю кни­ж­ку? Вона мені огидна, але мої книжки мені завжди огидні. Мій друг Кнокс Бурґер одного разу сказав про якийсь громізд­кий ро­ман, що той «читається так, наче його написав Філ­бойд Студж». Ось ким я себе вважаю, коли пишу те, що я во­чевидь запрограмований писати.

Ця книжка є подарунком самому собі на мій п’ятдесятий день народження. В мене таке відчу­ття, ніби я перетинаю гребінь даху — вибравшись на один зі схилів.

Я запрограмований поводитись по-дитинячому в п’ят­де­сят — ображати «Всіяний зорями стяг», мазюкати фломастером зображення нацист­ського прапора, анального отвору і багатьох інших речей. Щоб дати вам поняття про зрілість моїх ілюстра­цій для цієї книжки, ось мій малюнок ануса:

Думаю, це спроба звільнити свою голову від усього цього сміття — анусів, пра­порів, трусів. Так, у цій книжці є малюнок трусів. Я також викидаю героїв зі своїх інших книжок. Більше не збираюся ставити лялькові вистави.

Думаю, це спроба зробити свою голову такою ж порож­ньою, якою вона була в день мого народження на цій уш­кодженій планеті п’ятдесят років тому.

Гадаю, саме це повинні зробити більшість білих амери­канців і не-білих американців, які наслідують білих американців. В будь-якому разі речі, що вклали в мою го­лову інші люди, не пасують одна до одної, часто ні до чого не придатні і потворні, не гармонують одна з одною, не гар­монують з життям, яким воно насправді є поза межами моєї голови.

Я не маю культури, не маю людяної гармонії в моїх мізках. Я вже не можу жити без культури.

Тож ця книжка — тротуар, засипаний сміт­тям, мотлохом, який я викидаю через плече, подорожу­ючи назад у часі до одинадцятого листопада 1922 року.

У моїй зворотній подорожі я прийду до того дня, коли одинадцяте листопада, до речі, день мого народження, було святковим днем, названим «Днем перемир’я». Коли я був хлопчиком і коли Двейн Гувер був хлопчиком, усі люди всіх народів, які воювали в Першій світовій війні, зберігали мовчання впродовж одинадцятої хвилини по одинадцятій в День перемир’я, який був одинадцятим днем одинадцятого місяця.

Саме в цю хвилину 1918 року мільйони і мільйони люд­ських істот перестали безглуздо вбивати одне одного. Я говорив зі старими чоловіками, які в ту хвилину були на полях бою. Вони так чи інакше сказали мені, що та рап­това тиша була Голосом Божим. Тож посеред нас усе ще є лю­ди, які пам’ятають той час, коли Бог явно промовляв до людства.

День перемир’я став Днем ветеранів. День перемир’я був священним. День ветеранів таким не є.

Тож я викину День ветеранів через плече. День перемир’я збережу. Я не хочу викидати нічого священного. А що ще свя­щенне? Ох, «Ромео і Джульєтта», наприклад.

І вся музика.

Філбойд Студж.

Це оповідь про зустріч двох самотніх, худорлявих, доволі старих білих чоловіків на планеті, яка швидко вмирала.

Один з них був автором наукової фантастики, на ім’я Кілґор Траут. У той час він був ніким і вважав, що його життя скінчилося. Він помиляв­ся. Піс­ля тієї зустрічі він став однією з найбільш улюблених і шанова­них людських істот за всю історію.

Чоловік, з яким він познайомився, був автомобільний дилер, дилер «понтіаків», на ім’я Двейн Гувер. Двейн Гувер був на межі безумства.

Слухайте:

Траут і Гувер були громадянами Сполучених Штатів Америки, країни, яку коротко називають Америкою. Це був їхній національний гімн, повна нісенітниця, як і безліч ін­шого, що їм доводилось сприймати серйозно:

О, чи бачиш, скажи, на ранковій зорі, Що ми гордо вітали в смерканні вечірнім? Чиї смуги й зірки у нищівній борні Понад шалом, вгорі, так велично ряхтіли? В небі сяйво ракет і багрянець заграви Показали вночі, що наш прапор був з нами. О, скажи, майорить ще наш зоряний стяг Там, де мужній народ, де свободи земля?

У Всесвіті було квад­рильйон народів, але народ, до якого належа­ли Двейн Гувер і Кілґор Траут, був єдиним, чий національний гімн був тара­барщиною, по­цяць­ко­ваною знаками запитання.

Ось який на вигляд їхній прапор:

То був закон їхнього народу, закон, якого жоден інший народ на планеті не мав про свій прапор, у ньому було таке: «Ні перед ким і нічим прапор опускати не слід».

Опускання прапора було формою друж­нього і шанобли­вого привітання — прапор опускали по древ­ку вниз, а тоді знову піднімали.

Девіз народу Двейна Гувера і Кілґора Траута мовою, якою вже ніхто не розмовляв, означав таке: «З багатьох — єдиний»: E pluribus unum».

Прапор, якого не можна приспускати, був красивим, а гімн і порожній девіз не мали б великого значення, якби не оце: багатьох громадян так нехтували, обманювали і ображали, що їм здавалося, ніби вони живуть не в тій країні або навіть не на тій пла­не­ті, що сталася якась жахлива помилка. Вони могли б дещо втішитись, якби їхній гімн і їхній девіз говорив про справедливість, про братерство, про надію або щастя, якось запрошував їх до суспільства, його земель і нерухомості.

Коли вони розглядали паперові купюри, шукаючи підка­­зок про сут­ність своєї краї­ни, то ви­яв­ляли поміж іншого барокового сміття зображення врізаної піраміди з проме­нистим оком на вершині, ось таке:

Навіть Президент Сполучених Штатів не знав, що воно означає. Враження було таке, наче країна говорила своїм громадянам: «В безглузді — сила».

Багато нісенітниць було невинним ре­зультатом грайливості з боку отців-засновників кра­їни Двейна Гувера і Кілґора Траута. Засновники були аристок­ратами, і вони хотіли похвалитись своєю непотрібною освітою, яка полягала у вивченні різних фокусів-покусів з давніх часів. Також вони були віршомазами.

Але деякі нісенітниці були шкідливими, адже прихову­вали великі злочини. Наприклад, вчителі дітей у Сполучених Штатах Америки раз за разом писали цю дату на дош­ках і просили дітей запа­м’ятати її з гордістю і радістю:

Вчителі казали дітям, що саме тоді людські істоти від­кри­ли їхній континент. Насправді 1492 року мільйони людських істот уже вели на континенті повноцінне і твор­че життя. То був просто рік, коли морські пірати почали їх обманювати, грабувати і вбивати.

Ось ще один приклад шкідливої нісенітниці, якої нав­ча­ли дітей: що морські пірати згодом створили уряд, який став факелом свободи для людських істот у всьому світі. Дітям пока­зували малюнки і фігурки цього уявного факе­ла. Він був схожий на вафельний конус, з якого виривається полум’я. Ось як він виглядав:

Насправді морські пірати, які найбільше доклалися до створення нового уряду, володі­ли людьми-рабами. Вони викорис­товували людських істот замість машинерії, і навіть після того, як раб­ство скасували, бо це таки був великий сором, вони та їхні нащадки продовжували думати про звичайних людських істот як про машини.

Морські пірати були білими. Люди, які вже населяли континент, коли прибули пірати, були мідношкірими. Коли на континенті впровадили рабство, раби були чорними.

Колір був усім.

Ось як пірати змогли відібрати все, що хотіли, в будь-кого: вони мали найкращі у світі кораблі, і були підступніші за будь-кого, і мали порох, що був сумішшю нітрату калію, вугіл­ля і сірки. Вони під­носили до цього начебто без­не­вин­ного пороху вогонь, і той бурхливо пере­тво­рювався на газ. Цей газ виштовхував на шалених швидкостях кулі з металевих трубок. Кулі дуже легко прорізали м’ясо і кістку. Тож пірати могли зруйнувати дроти, міхи або труби впертої людської істоти, навіть коли вона була дуже, дуже далеко.

Однак найголовнішою зброєю морських піратів була їхня здатність спантеличувати. Ніхто не міг повірити, аж поки не було надто пізно, якими безжальними і жадіб­ними були вони.

Коли Двейн Гувер і Кілґор Траут зус­трілися, їхня країна була най-найбагатшою і най-найпотужнішою країною на планеті. Вона мала найбільше їжі, корисних копалин і машинерії і впокорювала інші країни, погрожуючи випустити в них великі ракети чи ски­нути на них щось із літаків.

Більшість країн геть нічого не мали. А багато з них на­віть були несприятливі для життя. Людей мали забагато, а простору — замало. Все, що могли, вони продали, їсти не було що, але люди і далі постійно трахались.

Трахання — це спосіб роблення дітей.

Багато людей на тій зруйнованій планеті було комуністами. У них була теорія, згідно з якою те, що залишилося на планеті, слід було розділити більш-менш порівну між усіма людьми, які взагалі-то не просилися на цю зруйновану планету. А тим часом постійно прибували немовлята — кóпали ніжками і вере­щали за молоком.

У деяких місцях люди навіть пробували злизувати боло­то чи вологу з ґравію, у той час як зовсім поруч родилися діти.

І таке інше.

Країна Двейна Гувера і Кілґора Траута, де все ще було вдосталь всього, виступала проти комунізму. Там не вважали, що землянам, які мають всього вдосталь, треба ділитися з іншими, якщо вони цього самі не захочуть, і більшість з них того не хотіла.

Тож вони не мусили ділитись.

Кожен в Америці мав ухопити що тільки міг і втримати це в руках. Деякі американці дуже вправно вміли хапати і втримувати і були казково багатими. Інші не могли здобути навіть дірки з бублика.

Двейн Гувер був казково багатим, коли познайомив­ся з Кілґором Траутом. Одного ранку якийсь чоловік прошепотів саме ці слова своєму другові, коли Двейн про­ходив мимо: «Казково багатий».

А ось чим володів на планеті Кілґор Траут у ті дні: діркою з бублика.

А Кілґор Траут і Двейн Гувер познайомились на Мис­тецькому фестивалі у Мідленд-Сіті, Двейновому рідному місті, восени 1972 року.

І як уже було сказано, Двейн був дилером «понтіаків», він божеволів.

Звісно, що початкове Двейнове божевілля було в основ­ному справою хімікатів. Організм Двейна Гувера продуку­вав певні хімічні речовини, які виводили з рівноваги його розум. Але Двейн, як усі безумці-початківці, також потребував якихось шкідливих ідей, аби його божевілля набуло форми і спрямування.

Шкідливі хімічні речовини і шкід­ливі ідеї — це були інь і янь ду­шев­ного розладу. Інь і янь були китай­сь­кими символами гармо­нії. Вони вигляда­ли ось так:

Шкідливі ідеї для Двейна постачав Кілґор Траут. Траут вважав себе не просто безвинним, але й невидимим. Світ так мало звер­тав на нього уваги, що він вважав себе мертвим.

Він надіявся, що мертвий.

Але знайомство з Двейном переконало його, що він дос­татньо живий для того, аби надати своєму ближньому ідеї, які перетворять його на потвору.

Ось якою була сутність цих шкідливих ідей, які Траут навіяв Двейнові: усі люди на Землі є роботами, за винятком Двейна Гувера.

З усіх створінь у Всесвіті лише Двейн думав і відчував, хви­лю­вався і планував, і таке інше. Ніхто, крім нього, не знав, що таке біль. Ніхто, крім нього, не мав права вибору. Всі, крім нього, були повністю автоматизованими машинами, чиїм призначенням було стимулювати Двейна. Двейн був новим видом створіння, яке випробовував Творець Всесвіту.

Лише Двейн Гувер мав свобідну волю.

Траут не сподівався, що йому повірять. Він виклав шкідливі ідеї в одному науково-фантастичному романі, і саме там їх знайшов Двейн. Книжка не була адре­­сована лише Двейнові. Пишучи роман, Траут не був знайомий з Двейном. Роман був адресований будь-кому, хто його розгорне. Практично кожному він казав: «Гей, уяви собі: ти — єдине створіння із свобідною волею. Що ти про це думаєш?» І таке інше.

Це був tour de force[1]. Це була jeu d’esprit[2].

Але роман став отрутою для Двейнових мізків.

Траута шокувало усвідомлення того, що навіть він зміг привести у світ зло — у формі шкідливих ідей. І після того, як у гамівній сорочці Двейна відвезли в психіатричну лікарню, Траут фанатично повірив у важливість ідей як причин хвороб, так і ліків від них.

Але ніхто його не слухав. То був занедбаний старий в пустелі, який волав із-за дерев і кущів: «Ідеї або відсутність ідей викликають хвороби!»

Кілґор Траут став піонером у сфері психічного здоро­в’я. Він поширював свої теорії, замасковані під наукову фантас­тику. Він помер 1981 року, майже за двад­цять років після того, як через нього сер­йозно зах­во­рів Двейн Гувер.

На цей час його вже визнали як великого митця і нау­ковця. Американська академія мистецтв і наук доклалася до зве­дення пам’ятника над його прахом. На лицьовій стороні було висічено цитату з його останнього роману, його двісті дев’ятого роману, що залишився недопи­саним через його смерть. Пам’ятник виглядав ось так:

Двейн був удівцем. Вночі він жив самотою в будинку мрії на пагорбах Фейрчайлд, у найкращому ра­йоні міста. Там кожен будинок коштував щонайменше сто тисяч до­ларів. Кожен будинок стояв на ділянці щонайменше чотири акри.

Єдиним Двейновим ком­пань­йо­ном вночі був лабрадор-ретривер на ім’я Спаркі. Спар­кі не міг махати хвостом — через автомобільну аварію багато років тому, тож не мав як показати іншим собакам, який він приязний. Він завжди мусив воювати. Вуха його були пошматовані, а все тіло — у шрамах.

Двейн мав чорну служницю на ім’я Лотті Девіс. Вона щодня прибирала в будинку. Потім вона готувала і подавала йому вечерю. Потім ішла додому. Вона була нащадницею рабів.

Лотті Девіс і Двейн майже не розмовляли, хоча дуже подобались одне одному. Всі розмови Двейн приберігав для собаки. Він лягав на підлогу і катулявся із Спаркі, і говорив щось таке: «Ти і я, Спаркі» і «Як поживаєш, старий?» і таке інше.

І ця рутина продовжувалась без змін, навіть коли Двейн почав божеволіти, тож Лотті не помічала нічого незвичайного.

Кілґор Траут мав папугу на ім’я Білл. Як і Двейн Гувер, Траут був уночі сам-один, хіба лиш зі своїм птахом. І Траут теж розмовляв з домашнім улюб­ленцем.

Але тоді як Двейн белькотав своєму лабрадорові-ретри­веру про любов, Траут глузливо бурмотав своєму папузі про кінець світу.

— Тепер вже скоро, — казав він. — І вже давно пора.

У Траута була теорія, що скоро в атмосфері не буде чим дихати.

Траут припускав, що, коли атмосфера стане отруйною, Білл беркицьне за кілька хвилин перед Траутом. Він под­раж­нить цим Білла. «Як старому пітніється, Білле?» — сказав би він, або: «Здається, в тебе почалася стара емфізе­ма, Білле», або: «Ми ніколи не обговорювали, який похорон ти б хотів, Білле. Ти ніколи не казав мені, якої ти віри». І таке інше.

Він казав Біллові, що людство заслужило на жахливу смерть, адже поводилось так жорстоко і марнотратно на такій милій планеті. «Ми всі Геліогабалуси, Білле», — говорив він. Це було ім’я римського імператора, який при­мусив скульптора створити пустотілого залізного бика з дверцятами. Дверцята зачинялися ззовні. Рот бика був роззявлений. Це був єдиний отвір назовні.

Геліогабалус наказував покласти всередину бика через дверцята людську істоту, а дверцята замкнути. Будь-які зву­ки, які видавала людська істота всередині, виходили через пащу бика. Геліогабалус запрошував гостей на гарну вечірку, де було багато їжі та вина, багато прекрасних жінок і симпатичних хлопчиків, — і Геліогабалус наказу­вав служникові підпалити тріски. Тріски лежали під сухими дровами, а ті — під биком.

Траут робив ще одну річ, яку дехто міг вважати ексцентричною: дзеркала він називав «виливами». Його втішала думка, що дзеркала були дірами між двома всесвітами.

Якщо біля дзеркала він бачив дитину, то міг застереж­ливо помахати пальцем і дуже урочисто сказати дитині:­

— Не підходь заблизько до цього виливу. Ти ж не хочеш опинитися в іншому всесвіті, адже так?

Інколи хтось міг сказати в його присутності:

— Вибачте, мушу йти відлити.

У такий спосіб говорилося, що мовець мав намір злити рідкі відходи зі свого організму через клапан внизу черев­ної порожнини.

І Траут жартівливо відповідав:

— Там, звідки я родом, це означає, що ви хочете вкрасти дзеркало.

І таке інше.

На мить Траутової смерті, звісно, усі називали дзеркала «виливами». Ось такими поважними стали навіть його жарти.

У 1972 році Траут мешкав у цо­­­коль­ній квартирі в місті Когосі штату Нью-Йорк. Він заробляв на життя, встановлюючи алюмінієві віконні рами і сітки. В тому бізнесі продажами він не займався, тому що зовсім не мав шарму. Шарм був тією рисою, яка спонукала нез­найомців відразу полюбити людину з шармом і довіряти їй, незалежно від того, що та людина мала на умі.

Двейн Гувер мав силу-силенну шарму.

Я можу мати силу-силенну шарму, коли захочу.

Багато людей має силу-силенну шарму.

Траутові працедавець і співробітники не мали поняття, що він письменник. Якщо на те пішло, то й жоден шанований видавець ніколи не чув про нього, хоча він і написав сто сімнадцять романів і дві тисячі оповідань на ту мить, коли познайомився з Двейном.

Він не робив жодних копій того, що писав. Він відсилав рукописи, не вкладаючи заадресовані конверти з маркою заради їхнього ґарантованого повернення. Інколи він навіть не вказував зворотної адреси. Назви і адреси ви­дав­ництв він знаходив у журналах, присвячених літератур­ним справам, які він жадібно читав у відділах періодики громадських бібліотек. Так він познайомився з компанією під назвою Бібліотека світової класики, яка публікувала грубу порнографію в Лос-Анджелесі в штаті Каліфорнія. Вони брали його оповідання, в яких зазвичай навіть не було жінок, щоб додати об’єму книжкам і журналам із хтивими фотографіями.

Вони ніколи не казали йому, де і коли йому сподіватися на друковане видання. Ось що вони йому платили: дірку з бублика.

Вони навіть не надсилали йому автор­ських примірників книжок і журналів, у яких він друкувався, тож він мусив сам їх шукати у крамницях порнографії. І назви, які він давав своїм історіям, часто були зміненими. «Міжгалактичний виконроб», наприк­лад, став «Фанатом губ».

Однак найбільше тривожили Траута ілюстрації, які підбирали його видавці: вони не мали жодного стосунку до його оповідей. Наприклад, він написав роман про землянина на ім’я Делмор Скеґ — холостяка в околиці, всі мешканці якої мали велетенські сім’ї. І Скеґ був науковцем, і він винайшов спосіб репродукувати себе самого в куря­чому бульйоні. Він зчісував бритвою живі клітини з правої долоні, розмішував їх в бульйоні і виставляв цей суп під космічне проміння. Клітини перетворювалися на немов­лят, які виглядали точнісінько як Делмор Скеґ.

Невдовзі в Делмора почало з’являтися по кілька немовлят на день, і він запрошував сусідів розділити його гордість і втіху. Він масово хрестив цілі сотні немовлят нараз. І прославився як добрий сім’янин.

І таке інше.

Скеґ сподівався змусити свою країну ухвалити закони, які б забороняли заво­дити надмірно великі сім’ї, але законодавча вдала і суди в проблему вникати не захотіли. Натомість вони ухвали­ли суворі закони проти того, щоб неодружені особи володіли курячим бульйоном.

І таке інше.

Ілюстраціями до цієї книжки були мутні фотографії кількох білих жінок, які робили мінет одному й тому самому чорному чоловікові, який, неясно чому, мав на голо­ві мексиканське сомбреро.

Тоді, коли він познайомився з Двейном Гувером, най­більш поширеною Траутовою книжкою була «Чума на колесах». Видавець заголовка не поміняв, але закрив більшу його частину і ціле Траутове ім’я огидною наклей­кою, що давала таку обіцянку:

Розчахнутим боб­риком була фотографія жінки без трусиків з розве­деними ногами, так що виднілася її вульва. Цим виразом вперше скористались фотокореспонденти, які часто зазирали жінкам під спідниці під час нещасних випадків і спортивних подій, з-під пожежних сходів і такого іншого. Їм було потрібне кодове слово, аби крикнути для ін­ших репортерів, знайомих по­ліціянтів, пожежників і таких інших, на що можна подивитися, якщо вони того захочуть. Слово було: «Бобрик!»

Бобер насправді великий гризун. Він любить воду, тож будує дамби. На вигляд він отакий:

Бобер, який дуже збуджував фотокореспондентів, виглядав ось так:

Ось звідси виходять немовлята.

Коли Двейн був хлопчиком, ко­ли Кілґор Траут був хлопчиком, ко­ли я був хлопчиком і навіть коли ми всі стали літніми і старшими чоловіками, обов’язком поліції й судів було дбати про те, щоб зображення отих звичайних отворів не вивчали і не обговорювали особи, які не мають стосунку до медичної практики. Чомусь вирішили, що розчахнуті бобрики — у сто тисяч разів поширеніші за справжніх бобрів — мають бути таємницею під найсуворішим захистом закону.

Тож люди божеволіли через розчахнуті бобрики. Також вони божеволіли через м’який, слабкий метал — хімічний елемент, який чомусь проголосили найбажанішим з усіх елементів, і називався він золотом.

І божевілля за роз­чах­нутими бобриками по­ши­рю­валося на трусики, коли Двейн, Траут і я були хлопчиками. Дівчатка з усіх сил ховали свої трусики, а хлопчики з усіх сил старалися їхні трусики побачити.

Жіночі трусики виглядали ось так:

Одна з перших речей, яких Двейн ще хлопчиком навчився у школі, фактично був віршик, який він мусив викрикувати, якщо випадково побачить на май­данчику дівчачі трусики. Його навчили інші хлопчики. Ось цей віршик:

Англію бачу, Францію бачу в книжках, А дівчинку малу я бачу в трусах!

Коли 1979 року Кілґор Траут отримував Нобелівську премію з медицини, він проголосив:

— Кажуть, що не існує такого явища як проґрес. Той факт, що людські істоти тепер єдині тварини, які зали­шилися на Землі, видається мені доволі непевною перемогою. Ті з вас, хто ознайомлений з моїми поперед­німи друкованими працями, зрозуміє, чому я особливо тужив, коли загинув останній бобер.

Проте коли я був хлопчиком, цю планету населяли два чудовиська, і сьогодні я святкую їхню загибель. Вони прагнули знищити нас або принаймні зробити наше життя безцільним. Вони наблизились до успіху. Вони були жорстокими супротивниками, а мої друзі, бобри, такими не були. Леви? Ні. Тигри? Ні. Леви і тигри майже весь час дрімали. Чудовиська, яких я назву, ніколи не дрі­мали. Вони населяли наші голови. То були свавільні бажання — жадоба золота і, спаси господи, прагнення вхопити поглядом трусики дівчинки.

Я вдячний, що ці бажання такі сміховинні, бо вони навчили нас, що людська істота може повірити в будь-що і поводитись пристрасно, керуючись цією ідеєю — будь-якою ідеєю.

Тож тепер ми можемо збудувати безкорисливе суспільство, присвятивши безкорисливості те шаленство, з яким ми колись віддавалися золоту і трусикам.

Він зробив паузу, а тоді прочитав з перекошеними губами початок віршика, якого хлопчиком навчився вигукувати на Бермудських островах. Віршик був тим зворушливіший, адже згадував дві країни, що вже не існували.

— Англію бачу, — казав він, — Францію бачу…

Насправді жіночі трусики на час історичної зустрічі Двейна Гувера і Траута вже стрімко знецінилися. Ціна золота все ще зростала.

Фотографії жіночих трусиків не вартували того паперу, на якому вони друкувалися, і навіть високоякісні кольорові відео розчахнутих бобриків не мали попиту на ринку.

Був час, коли примірник найпопулярнішої Траутової книжки «Чума на колесах» приносив аж дванадцять доларів — завдяки ілюстраціям. Тепер її пропонували за долар, і люди, які платили хоча б стільки, робили це не через картинки. Вони платили за слова.

Слова в цій книжці, до речі, були про життя планети, що вмирала, на ім’я Лінґо-Три, чиї мешканці нага­дували американські автомобілі. Вони мали колеса. В рух їх приводили двигуни внутрішнього згорання. Споживали вони викопне пальне. Однак їх не виготовляли. Вони розмножувалися. Вони відкладали яйця, в яких були маленькі автомобільчики, і ці немовлята дозрівали в озерцях нафти, що витікала з дорослих двигунів.

До Лінґо-Три навідувались космічні мандрівники, які виявили, що створіння вимирають ось чому: вони зруйнували ресурси планети, зокрема її атмосферу.

Космічні мандрівники не здатні були багато запропонувати щодо матеріальної допомоги. Автомобільні створіння сподівалися позичити трохи кисню, а також попросити відвідувачів перенести хоча б одне яйце на іншу планету, де воно могло б вилупитись, де автомобільна цивілізація могла б відновитися. Але найменше яйце важило сорок вісім фунтів, а самі космічні мандрівці були зростом лише дюйм, а їхній космічний корабель був навіть менший за взуттєву коробку землян. Мандрівники прилетіли із Зельтольдімару.

Представником від Зельтольдімару був Каґо. Каґо сказав:  єдине, що він може зробити, — це розповісти іншим у Все­світі, якими прекрасними були автомобільні створіння. Ось що він сказав усьому тому мотлоху, що ржавів, в якого закінчився бензин: «Вас не стане, але про вас не забудуть».

Ілюстрацією до оповіді в цьому місці були дві малі китаянки, на вигляд близнючки, які сиділи на дивані з розведеними ногами.

Тож Каґо і його смілива ко­ман­да зельтольдімар­ців, всіх до одного гомосексуалів, мандрувала Всесвітом, оберігаючи живу пам’ять про автомобільні створіння. Нарешті вони прибули до планети Земля. З усією простодушністю Каґо розповів землянам про автомобілі. Каґо не знав, що людських істот так само легко, як холера чи бубонна чума, могла косити одна-єдина ідея. На Землі не існувало імунітету від божевільних ідей.

І ось тут, за словами Траута, була причина, чому людські істоти не могли відкидати ідеї через те, що ті погані:

— Ідеї на Землі були ознаками дружби чи ворожнечі. Їхній зміст не мав значення. Друзі погоджувалися з дру­зями для того, щоб виразити приязнь. Вороги сперечалися з ворогами для того, щоб виразити ворожість.

Ідеї, яких дотримувались земляни, не мали значен­ня впро­довж сотень тисяч років, оскільки люди і так нічого не могли з ними зробити. Ідеї з однаковим успіхом могли бути ознаками будь-чого.

Навіть існувала приказка про марність ідей: «Якби бажання були кіньми, жебраки їздили б верхи».

І тоді земляни винайшли інструменти. Раптом злагода з друзями могла стати певним самогубством, а то й чимось гіршим. Але вони й далі погоджувались, не заради здоро­вого глузду, ввічливості чи самозбереження, а задля приязні.

Земляни і далі були приязними, коли натомість слід було думати. І навіть коли вони створили комп’ютери, щоб ті трохи думали замість них, вони спроєктували їх не так задля мудрості, як задля приязні. Тож вони були приречені. Жебраки-самогубці могли їздити верхи.

За сторіччя після прибуття Каґо на Землю, згідно з Тра­утовим романом, усі форми життя на цій колись мирній, вологій і живильній блакитно-зеленій кулі вмирали або вже вмерли. Всюди валялися оболонки великих жуків, яких люди створили і яким поклоня­лися. То були автомобілі. Вони знищили все.

Маленький Каґо загинув задовго до того, як загинула планета. Він спробував виступити з промовою про поро­ки автомобіля в одному з барів Детройта. Але він був такий мацьопий, що ніхто не звернув на нього уваги. Він на хвилю приліг, щоб перепочити, і п’яний робітник з автозаводу подумав, що це сірник. Він убив Каґо, кілька разів чиркнувши ним об барну стійку.

До 1972 року Траут отримав лише один лист від фана. То був лист від ексцентричного мільйонера, який найняв приватну детективну аґенцію, щоб з’ясувати, хто такий Траут і де він живе. Траут був такий непомітний, що пошуки коштували вісімнадцять тисяч доларів.

Лист від фана дійшов до нього в його напівпідвалі в міс­ті Когосі. Написаний він був від руки, і Траут зробив висновок, що авторові років десь чотирнадцять. У листі говорилося, що «Чума на колесах» — це найвидатніший роман англій­ською мовою і що Траут має стати Президен­том Сполучених Штатів.

Траут прочитав листа вголос своєму папузі.

— Справи йдуть на краще, Білле, — сказав він. — Я завжди знав, що так і буде. Ось послухай.

І прочитав йому листа. В листі нічого не свідчило про те, що автор на ім’я Еліот Роузвотер був дорослим, казково багатим.

Кілґор Траут, до речі, не міг би стати Президентом Спо­лучених Штатів без конституційної правки. Він не народився в межах країни. Його місцем народження були Бермудські острови. Його батько, Лео Траут, зали­шаючись американським громадянином, багато років працював у Королівському орнітологічному товаристві — охороняв єдине у світі місце гніздування бермудських орланів-білохвостів. Ці великі зелені морські орли згодом вимерли, і ніхто нічим не допоміг.

В дитинстві Траут бачив, як помирають ці орлани-білохвости, один за одним. Його батько доручив йому меланхолійний обов’язок вимірю­вати розмах крил у мертвих птахів. То були найбільші створіння на планеті, що самостійно літали. І останній труп мав найбільший розмах крил, а саме дев’ятнадцять футів, два і три чверті дюйма.

Коли вигинули всі орлани-білохвости, було виявлено, що їх убило. Це був грибок, який атакував їхні очі та мозок. Люди занесли цей грибок у їхнє гніздище в невинній формі мікозу ніг.

Ось як виглядав прапор рідного остро­ва Кілґора Траута:

Тож Кілґор Траут мав депре­сив­не ди­тинство, незва­жаю­чи на сонячну погоду і свіже повітря. Песимізм, який охо­пив його в пізніші роки, який зруйнував три його шлюби, який вигнав з дому його єдиного сина, Лео, в чотирнадцять років, цілком імовірно корінився у гіркувато-солодкій мульчі орланів-білохвостів, що гнили.

Лист від фана прийшов надто пізно. Нічого доброго в цьому не було. Кілґор Траут сприйняв його як втручання в приватне життя. В листі Роузвотер обіцяв, що прославить Траута. Ось що сказав про це Траут, лише з папугою за слухача:

— Не пхайтеся в мій похоронний мішок.

Похоронний мішок був великий пластиковий конверт для свіжовбитого американського солдата. То був новий винахід.

Я не знаю, хто придумав похоронний мішок. Зате я знаю, хто придумав Кілґора Траута. Я.

Я дав йому криві зуби. Дав волосся, але зробив його сивим. Я не доз­во­ляв йому зачісуватись або ходити до перукаря. Воно росло в нього довгим і заплутаним.

Я дав йому ті самі ноги, що й Творець Всесвіту дав моєму батькові, коли він став жалюгідним старим. То були тонкі блідо-білі палиці. Зовсім без волосся. У химерних візе­рунках варикозних вен.

І за два місяці після того, як Траут отримав свій перший лист від фана, я придумав, що він знайде у своїй пош­товій скриньці запрошення виступити з промовою на мис­тецькому фестивалі на американському Середньому Заході.

Лист був від голови фестива­лю Фреда Т. Баррі. Він з повагою, мало не з благоговінням звертався до Кілґора Траута. Він прохав його стати одним із кількох видатних приїжджих учасників фестивалю, що триватиме п’ять днів. Фестиваль мав би відзначити відкриття Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі в Мідленд-Сіті.

У листі про це не йшлося, але Мілдред Баррі була покій­ною матір’ю голови, найбагатшого чоловіка в Мідленд-Сіті. Фред Т. Баррі за свої кошти збудував цей новий центр мистецтв — напівпрозору кулю на стояках. Вікон вона не мала. Коли освітлювалася вночі, куля нагадувала повний місяць на горизонті.

Фред Т. Баррі, до речі, був того самого віку, що й Траут. Вони народилися в один день. Але, звичайно, вони не були схожі. Фред Т. Баррі навіть уже не виглядав як білий чоло­вік, хоча був чистокровним англійцем. Що старішим і щасливішим він ставав і що більше випадало його волосся, то більше він виглядав як старий екзальтований китаєць.

Він так скидався на китайця, що почав одягатися як китаєць. Справжні китайці часто сприймали його за справжнього китайця.

Фред Т. Баррі зізнався у сво­єму листі, що він не читав творів Кілґора Траута, але з радіс­тю це зробить до початку фестивалю.

— Вас гаряче рекомендував Еліот Роузвотер, — сказав він, — який запевнив мене, що ви, можливо, найвидат­ніший з живих американських письменників. Не може бути вищої похвали.

До листа був прикріплений чек на тисячу доларів. Фред Т. Баррі пояснив, що це кошти на транспортні витрати і на гонорар.

То була велика сума. Траут раптом став казково багатим.

Ось як сталося, що запросили Траута: Фред Т. Баррі хотів, щоб в центрі уваги на Фестивалі мистецтв Мідленд-Сіті була казково дорога картина з олійним живописом. Хоч який багатий, він не міг собі дозволити купити таку кар­тину, тож він шукав, де б її позичити.

Перший, до кого він звернувся, був Еліот Роузвотер, у чиїй власності був Ель Ґреко вартістю три мільйони дола­рів, а то й більше. Роузвотер сказав, що фестиваль може взяти картину з однією умовою: запросить для виголошення промови найвидатнішого з усіх живих письменників, які пишуть англійською мовою, і ним був Кілґор Траут.

Траут посміявся з улесливого запрошення, але потім відчув страх. Оце знову хтось чужий порушував приват­ність його похоронного мішка. Втомлено закотивши очі, він адресував це питання до папуги:

— Звідки цей раптовий інтерес до Кілґора Траута?

Він ще раз перечитав листа.

— Вони не тільки хочуть бачити Кілґора Траута, — сказав він. — Вони хочуть, щоб він був у смокінґу, Білле. Тут ста­ла­ся якась помилка.

Він знизав плечима.

— Можливо, вони запросили мене, бо знають, що в мене є смокінґ, — сказав він.

Він дійсно мав смокінґ. Костюм лежав у дорожній скрині, яку він тягав за собою з місця на місце понад сорок років. Там були іграшки з дитинства, кістки бермудського орлана-білохвоста і ще багато цікавинок — зокрема смокінґ, який він одягав на танці якраз перед випуском із середньої школи імені Томаса Джефферсона в місті Дейтоні штату Огайо 1924 року. Траут народився на Бермудських островах і там ходив до початкової школи. Але потім його сім’я пере­їхала до Дейтона.

Його середня школа була названа іменем рабовласника, який також був одним із найвизначніших теоретиків у питанні людської свободи.

Траут вийняв зі скрині смокінґ і вдягнув. Смокінґ був дуже схожий на той, що його одягав мій батько, коли був старим-престарим чоловіком. Тканину вкривала патина зеленавої плісняви. Деякі з наростів нагадували жмутики тонкого заячого пуху.

— Для вечора підійде, — сказав Траут. — Але порадь мені, Білле, що одягають у Мідленд-Сіті до заходу сонця? — Він підтягнув штанини, виставивши гомілки в ґротескних ор­наментах. — Бермуди і шкарпетки, га, Білле? Зрештою, я родом з Бермудських островів.

Він протер смокінґ вологою шматою, і пліснява легко зійшла.

— Не люблю такого, Білле, — сказав він про грибки, яких убивав. — Грибки мають таке ж право на життя, як і я. Вони знають, чого хочуть, Білле. Сам дідько не знає, чого тепер хочу я.

Тоді він замислився, чого може хотіти сам Білл. Здогадатися було легко.

— Білле, — сказав він, — ти мені так подобаєшся, і я таке велике цабе у Всесвіті, що я здійсню три твої найбільші бажання.

Він відчинив дверцята клітки — те, що Білл не міг би зробити сам і за тисячу років.

Білл перелетів на підвіконня. Він притиснувся своїм плечиком до скла. Лише одна шибка відділяла Білла від великого відкритого простору. Хоча Траут встановлював захисні віконні рами, у своєму помешканні захисних рам він не мав.

— Скоро збудеться твоє друге бажання, — сказав Траут і знову зробив щось, чого сам Білл ніколи б не зміг. Він відчинив вікно. Але відчинене вікно так стривожило папугу, що він знову повернувся до своєї клітки і заскочив досередини.

Траут зачинив дверцята і замкнув клітку на засувку.

— Я ще не чув, аби хтось так розумно використовував три свої бажання, — сказав він пташці. — Ти переконався, що все ще маєш чого прагнути — вибратися з клітки.

Траут побачив зв’язок між єдиним листом від фана і запрошенням, проте ніяк не міг повірити, що Еліот Роузвотер був дорослим. Ось як виглядав почерк Роузвотера:

— Білле, — нерішуче сказав Траут, — один підліток на ім’я Роузвотер дав мені роботу. Його батьки мають бути дру­зями голови Мистецького фестивалю, і там вони нічого про книжки не знають. Тож коли він сказав, що я добрий письменник, вони йому повірили.

Траут похитав головою.

— Я не поїду, Білле. Не хочу вибиратися зі своєї клітки. Занадто розумний для цього. Навіть якби я хотів вибрати­ся, я б не поїхав до Мідленд-Сіті, щоб виставляти себе на посміховисько — і свого єдиного фана.

На цьому він зупинився. Але час від часу він перечитував запрошення, вивчивши його напам’ять. І тоді до нього дійшов один із менш помітних смислів на папері. Він містився у шапці бланка із зображенням двох масок, що репрезентували комедію і трагедію:

Одна маска виглядала ось так:

А друга виглядала ось так:

— Їм там нікого, крім усміхнених, не потрібно, — сказав Траут папузі. — Нещасливим невдахам не треба подаватися. — Але він не міг перестати про це думати. Йому на дум­ку прийшла ідея, яка здалася дуже пікантною: — Але, мож­ливо, нещасливий невдаха є саме тим, що їм треба побачити.

Після цього він вибухнув енергією.

— Білле, Білле… — сказав він, — послухай, я виходжу з клітки, але збираюсь повернутися. Я їду до них показати, чого ніхто і ніколи ще не бачив на мистецькому фестивалі: представника усіх тисяч мистців, які посвятили все своє життя пошукам істини і краси — і не знайшли ані дірки з бублика!

Зрештою Траут прийняв запрошення. За два дні до початку фестивалю він передав Білла під опіку своєї квартирної хазяйки і попутками вибрався до Нью-Йорка — з п’ятьма сотнями доларів, пришпилени­ми до трусів. Решту грошей він поклав у банк.

Спочатку він поїхав до Нью-Йорка, тому що надіявся там знайти у крамницях порнографії декілька своїх книжок. Вдома він не мав жодного примірника. Він їх зневажав, але тепер йому захотілось прочитати з них дещо вголос у Мідленд-Сіті — як приклад трагедії, яка також була сміховинною.

Він планував розповісти людям, на який пам’ятник він сподівався.

Ось він:

Двейн тим часом поступово божеволів. Однієї ночі він по­бачив одинадцять міся­ців у небі над новим Мемо­ріальним центром мистецтв імені Мілдред Баррі. Нас­туп­ного ранку він побачив, як велетенсь­кий селезень керував рухом на перехресті проспекту Арсенал-авеню і Олд-Кантрі-роуд. Він нікому не розповідав про побачене. Він зберігав таємни­цю.

І шкідливі речовини в його голові наростали від таєм­ни­чості. Їм уже було мало, що він відчуває і бачить дивні речі. Їм також хотілось, щоб він робив дивні речі, а ще багато шуму.

Вони хотіли, щоб Двейн Гувер гордився своєю хворобою.

Згодом люди казали, що злі на самих себе за те, що не помічали небезпечних сиґналів у Двейновій поведінці, за нехтування його очевидних криків про допомогу. Коли Двейн геть здурів, місцева газета опублікувала співчутливу редакторську статтю, в якій благала людей спостерігати одне за одним — за озна­ками небезпеки. Ось такий був її заголовок:

КРИК ПРО ДОПОМОГУ

Але до зустрічі з Кілґором Траутом Двейн не був таким уже дивним. Його поведінка на людях цілком вкладалася в рамки прийнятних дій, переконань і розмов у Мідленд-Сіті. Найближча до нього особа, Франсін Пефко, його біла секретарка і коханка, сказала, що Двейн наче ставав дедалі щасливішим цілий місяць до того, як на людях перетворився на маніяка.

— Я все думала, — казала вона газетному репортерові, лежачи у шпитальному ліжку, — що він нарешті поправляється після самогубства дружини.

Франсін працювала на голов­ному Двейновому підприємстві, а саме в «Парку понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду», розташованому зовсім неподалік маґістралі, поруч з новим готелем «Голідей Інн».

Ось чому Франсін подумала, що він ставав щасли­вішим: Двейн почав співати пісні, популярні в його молодості, такі як «Старий ліхтарник», і «Тіпі-тіпі-тін», і «Блакитний місяць», «Міцні обійми» і таке інше. Раніше Двейн ніколи не співав. Тепер він це робив голосно, сидячи за своїм столом, коли демонстрував для клієнта нову машину, коли спостерігав за роботою механіка. Одного дня він голосно співав, йдучи вестибюлем нового «Голідей Інн», усміхаючись і жестикулюючи до людей, так наче його найняли співати їм на втіху. Але ніхто й не подумав, що це обов’язково є натяком на психічний розлад, — і зокрема тому, що Двейн володів частиною готелю.

Чорний водій автобуса і чорний офіціант обговорили його спів.

— Послухай, як співає, — сказав водій.

— Мав би я стільки, як він, також би співав, — відповів офіціант.

Єдиний, хто уголос сказав, що Двейн божеволіє, був білий менеджер з продажів в аґенції «пон­тіаків» на ім’я Гаррі Лесабр. За тиждень до того, як Двейн збожеволів, Гаррі сказав Франсін Пефко:

— На Двейна щось найшло. Раніше він був такий милий. Він уже не видається мені таким милим.

Гаррі знав Двейна краще за будь-кого. Він двадцять років працював з Двейном. Він прийшов до нього, коли аґенція була на самій межі з негритоським районом міста. Негритос — це людська істота з чорною шкірою.

— Я знаю його так, як солдат на війні знає свого това­ри­ша, — сказав Гаррі. — Раніше, коли аґенція була на Джефферсон-стріт, ми щодня ризикували своїм жит­тям. Нас затримували в середньому чотирнадцять разів на рік. І повірте мені, сьогоднішній Двейн є Двейном, якого я ніколи не бачив.

Слова про грабіжницькі напади були правдою. Саме тому Двейн так дешево купив аґенцію «понтіаків». Білі були єдиними людьми з достатніми сумами, які могли купити нові автомобілі, за винятком кількох чорних злочинців, які завжди хотіли «кадилаків». І білі боялися навіть підходити до Джефферсон-стріт.

Ось де взяв гроші Двейн на ку­півлю аґенції: він позичив їх у Національному банку округу Мідленд. Як заставу він виклав акції компанії, яка тоді називалася «Збройна компанія Мідленд-Сіті». Пізніше вона змінилася на «Баррітрон Лімітед». Коли Двейн вперше купував акції, в часи Великої депресії, компанія називалася «Американська корпорація Робо-Меджик».

Упродовж років назва компанії постійно змінювалася, тому що дуже змінювалася природа її діяльності. Але правління компанії зберігало своє перше гасло — як у старі добрі часи. Гасло було таке:

ПРОЩАВАЙ, ЧОРНИЙ ПОНЕДІЛКУ.

Слухайте:

Гаррі Лесабр сказав Франсін:

— Коли чоловік побував у боях з іншим чоловіком, він стає помічати найменші зміни в характері друга, і Двейн змінився. Іди спитай Вернона Ґарра.

Вернон Ґарр — білий, механік — був єдиним, крім Гаррі, співробітником, який працював з Двейном до переїзду аґенції на автомаґістраль. Сталося так, що Вернон мав проблеми в сім’ї. Його дружина, Мері, страждала на шизофренію, тож Вернон не помітив, змінився Двейн чи ні. Вернонова дружина була переконана, що Вернон намагається перетворити її мозок на плутоній.

Гаррі Лесабр мав право гово­рити про бої. Він побував у справжніх боях на війні. Двейн ніколи не був у боях. Однак під час Другої світової війни він був на цивільній службі в Повітряних силах Сполучених Шта­тів. Одного разу він мав намалювати послан­ня на п’ятсотфутовій бомбі, яку збиралися скинути на Гамбурґ у Німеччині. Ось таке:

— Гаррі, — сказала Франсін, — кожен має право на кілька поганих днів. У Двейна їх менше порівняно з іншими, тож коли в нього поганий день, як-от сьогодні, люди ображаються і дивуються. А не треба. Він така ж люди­на, як усі ми.

— Але чому він виокремив мене? — допитувався Гаррі. Він мав рацію: у той день Двейн справді виокремив його задля разючих образ і знущань. Для всіх інших Двейн був винятково приємним.

Пізніше, звісно, Двейн нападав на різних людей, навіть на трьох незнайомців із міста Ірі штату Пенсильванія, які вперше приїхали до Мідленд-Сіті. Але тепер Гаррі був єдиною жертвою.

— Чому мене? — питав Гаррі.

Це було звичне питання в Мідленд-Сіті. Люди завжди ставили це питання, поки їх пакували у швидку після різноманітних нещасних випадків, або затримували за хуліганство, або грабували, або били по морді і таке інше: «Чому мене?».

— Мабуть, тому, що він відчував — ви справжній чоловік і справжній друг і стерпите один з кількох його поганих днів, — сказала Франсін.

— А вам би сподобалося, якби він знущався з вашого одягу? — сказав Гаррі. Ось це робив Двейн: він знущався з його одягу.

— Я пам’ятала б, що він найкращий працедавець міста, — сказала Франсін.

І це була правда. Двейн платив високі зарплати. В кінці кожного року він ділився прибутком і виплачував пре­міальні до Різдва. Він був першим автомобільним дилером у своїй частині штату, хто пропонував своїм працівникам «Блакитний Хрест — Блакитний Щит», що є медичною страхівкою. Він мав пенсійний план, який перевершував усі пенсійні плани в місті, за винятком плану в Баррітроні. Двері його офісу були завжди відчинені для будь-якого працівника, який хотів обговорити проблеми — стосу­валися вони автомобільної справи чи ні.

Наприклад, у день, коли він насміхався над одягом Гаррі, він також про­вів дві години з Верноном Ґарром, обговорюючи галю­цинації його дружини.

— Вона бачить те, чого немає, — сказав Вернон.

— Їй треба відпочити, Верноне, — сказав Двейн.

— Мабуть, я також божеволію, — сказав Вернон. — Господи, я приходжу додому і годинами розмовляю зі своїм дов­баним псом.

— Значить, нас двоє таких, — сказав Двейн.

Ось та сцена між Гаррі і Двейном, яка так засмутила Гаррі:

Гаррі зайшов до Двейнового офісу відразу після Вернона. Він не очікував ніяких неприємностей, бо ніколи не мав жодних неприємностей із Двейном.

— Як сьогодні поживає мій старий бойовий друг? — спитав він Двейна.

— Як завжди, добре, — сказав Двейн. — Щось особливе трапилось?

— Ні, — сказав Гаррі.

— Вернонова дружина думає, що Вернон старається перетворити її мозок на плутоній, — сказав Двейн.

— Що таке плутоній? — спитав Гаррі, і таке інше. Вони далі базікали, і Гаррі придумав собі проблему, лише щоб підтримати жваву розмову. Він сказав, що інколи йому сумно через те, що він не має дітей. — Але я також трохи радий, — провадив він. — Навіщо мені докладатися до перенаселення?

Двейн нічого не сказав.

— Можливо, нам слід було всиновити дитину, — сказав Гаррі, — але тепер уже пізно. І ми з моєю старенькою — ми разом собі гарно забавляємось. Навіщо нам дитина?

Саме після слів про усиновлення Двейн зірвався. Сам же він був усиновлений — парою, яка переїхала до Мід­ленд-Сіті з Західної Вірджинії, щоб заробити великі гроші, працюючи на фабриці в часи Першої світової війни. Справжня Двейнова мати була незаміжня шкіль­на вчителька, яка писала сентиментальні вірші і заявляла, що є нащадницею Річарда Левове Серце, який був королем. Його справжній батько був мандрівним складальником, який спокусив його матір, набравши її вірші для друку. Він не пропхав їх у газету чи ще кудись. Для неї вистачило того, що вірші було набрано для друку.

Вона була несправною дітородною машиною. Вона автоматично знищила себе, народивши Двейна. Друкар зник. Він був машиною, що зникає.

Можливо, тема всинов­лен­ня спричинила несприятливу хімічну реакцію у Двейновій голові. В будь-якому разі Двейн раптово вишкірився до Гаррі:

— Гаррі, набери собі у Вернона Ґарра бавовняного ган­чір’я, намочи його в «Блу Суноко» і спали свій довбаний ґардероб. У мене відчуття, ніби я сиджу в «Братах Ватсонах».

«Брати Ватсони» було назвою похоронного бюро для білих, які були хоч посередньо багаті. «Блу Суноко» було маркою пального.

Гаррі сполошився, а тоді йому стало боляче. За всі роки знайомства Двейн жодного разу нічого не сказав про його одяг. На думку Гаррі, одягався він консервативно й акуратно. Сорочки носив білі, галстуки — чорні або сині. Костюми мав сірі або темно-сині, а черевики і шкар­петки — чорні.

— Послухай, Гаррі, — сказав Двейн зі злобним виразом обличчя, — наближається Гавайський тиждень, і я кажу цілком серйозно: спали свій одяг і купи новий або візьми для роботи в «Братах Ватсонах». Нехай тебе забальзамують, поки ти там.

Гаррі нічого не залишалось, тільки роззявити рота. Гавайський тиждень, про який згадав Двейн, був подією стимулювання збуту, під час якої аґенція якомога більше мала нагадувати Гавайські острови. Людей, які приїжджали на нових чи вживаних авто або замовляли впродовж тижня ремонти вартістю понад п’ятсот доларів, автоматично було включено в лотерею. Кожен із трьох щаслив­ців виг­равав безкоштовну, з усіма покритими вит­ратами подорож до Лас-Вегаса і Сан-Франциско, а тоді на Гаваї на двох.

— Я не проти того, що твоє прізвище звучить як «б’юїк», Гаррі, а тим часом тобі доводиться продавати «понтіаки», — провадив Двейн. Він мав на увазі той факт, що відділ «б’юїків» компанії «Дженерал Моторз» випустив модель під назвою «Ле Сабр». — Ти тут нічого не зробиш. — Двейн легенько постукав по столі. Цей стук зазвучав загрозливіше, ніж якби він гримнув кулаком. — Але є до дідька багато речей, які ти можеш змінити, Гаррі. Скоро довгі вихідні. Сподіваюсь, коли я у вівторок вранці повернуся до роботи, з тобою стануться великі зміни.

Вихідні були дуже довгими, тому що наступний понеділок був державним святом, Днем ветеранів. Свято вшановувало людей, які служили для своєї країни в уніформі.

— Коли ми почали продавати «понті­аки», Гаррі, — сказав Двейн, — машина була розумним засобом пересування для шкільних вчителів, бабусь і самотніх тіточок. — Це було правдою. — Мабуть, ти не помі­тив, Гаррі, але «понтіак» тепер став ґламурною молодіжною пригодою для людей, які хочуть кайфу від життя! А ти вдягаєшся і поводишся, ніби в нас похоронне бюро! Глянь на себе у дзеркало, Гаррі, і спитай себе: «Хіба може хтось асоціювати такого, як ти, з “понтіаком”?».

Гаррі Лесабру надто стиснуло в горлі, щоб звернути увагу Двейнові, що попри його вигляд він загалом вважався одним із найефективніших менеджерів з продажу «понті­аків» не лише у штаті, але й на цілому Середньому Заході. «Понтіак» продавався найкраще за всі автомобілі в око­лицях Мідленд-Сіті, незважаючи на те, що ціна машини не була низька. Ціна машини була середня.

Двейн Гувер сказав бідолашному Гаррі Лесабру, що Гавайський фестиваль, який відбудеться всього лиш за тиждень, є золотою нагодою для Гаррі розслабитись, повеселитися, а також повеселити інших людей.

— Гаррі, — сказав Двейн. — У мене для тебе новина: сучас­на наука подарувала нам чимало прекрасних нових кольорів, з дивними, захопливими назвами, як-от червоний!, оранжевий!, зелений! і рожевий!, Гаррі. Ми більше не тримає­мось лише чорного, сірого чи білого! Хіба це не доб­ра новина, Гаррі? І Законодавча влада штату щой­но оголосила, що вже не є злочином усміхатися в робочий час, Гаррі, і я дав особисту обіцянку губернаторові, що ніко­ли знову нікого не відправлять у відділення сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих за жарти!

Гаррі Лесабр міг би все це пе­ре­жити лише з невеликою шкодою, якби лише Гаррі не був прихованим трансвеститом. На вихідних він любив одягатися в жіночий одяг, і то не безбарвний одяг. Гаррі з дружиною опускали жалюзі, і Гаррі перетворювався на райську пташку.

Ніхто, крім дружини Гаррі, не знав про його таємницю.

Коли Двейн шпигнув його через одяг, що він носив на ро­боті, а тоді згадав про відділення сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих у Шепердстауні, Гаррі запі­дозрив, що його таємницю розкрито. І це ж була не просто потішна таємниця. Гаррі могли б арештувати за те, що він робить на вихідних. Його могли б оштрафувати на три тисячі доларів і присудити аж на п’ять років важких робіт у відділенні сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих у Шепердстауні.

Тож після цього в бідолашного Гаррі були жалюгідні вихідні до Дня ветеранів. Але у Двейна були гірші вихідні.

Ось якою була остання ніч цих вихідних для Двейна: шкідливі речовини викотили його з ліжка. Вони при­мусили його одягнутися так, мовби сталося якесь нещастя і він мав негайно зреаґувати. Це було перед світанком. День ветеранів закінчився з дванадцятим ударом.

Шкідливі Двейнові речовини змусили його взяти з-під подушки заряджений тридцятивосьмикалі­берний револьвер і засунути його собі в рот. Це був інструмент, єдиним призна­ченням якого було робити дірки в люд­сько­му тілі. Він виглядав ось так:

У Двейновій частині планети будь-хто охочий міг купити собі револьвер у місцевій крамниці інструментів. В усіх поліціянтів вони були. І в злочинців також. І в тих, хто опинявся посередині.

Злочинці наставляли револьвери на людей і казали: «Віддавай гроші», — і лю­ди зазвичай віддавали. А полі­ці­янти наставляли свої револьвери на злочинців і казали: «Стояти!» чи будь-що інше за ситуацією, і злочинці зазви­чай слу­ха­лись. Інколи не слухалися. Інколи дружина могла так розлютитись на чоловіка, що пробивала в ньому дірку револьвером. Інколи чоловік міг так розлютитися на жінку, що пробивав дірку в ній. І таке інше.

Того самого тижня, коли Двейн Гувер збожеволів, чотирнадцятирічний хлопець з Мідленд-Сіті пробив дірки у своїх мамі й татові, тому що не хотів показувати їм поганий щоденник, який приніс зі школи. Його адвокат запланував заявити про тимчасове божевілля, а це означало, що в мить стрілянини хлопець не був спро­можний відрізнити добре від поганого.

Інколи люди пробивали дірки у відомих людях, щоб самим також стати принаймні трохи відомими. Інколи люди сідали в літаки, які мали летіти в якесь місце, і пропонували пробити дірки в пілоті і в другому пілоті, якщо ті не полетять у якесь інше місце.

Двейн якийсь час потримав у роті дуло револьвера. Відчув на смак мастило. Револьвер був заряджений, курок зведений. Всередині, лише за кіль­ка дюймів від його мозку, були акуратні металеві паку­ночки, наповнені вугіллям, калійною селітрою і сіркою. Йому досить було лиш натиснути на курок, і порох пере­тво­рився б на газ. Газ виштовхнув би з трубки шматочок свинцю, пронизавши Двейнів мозок.

Але Двейн вирішив натомість розстріляти одну зі своїх ванних кімнат у плитці. Він позаганяв шматочки свинцю в туалет, умивальник і перегородку для ванни. На склі ванної перегородки було напилене зображення фламінґо. Воно виглядало ось так:

Двейн вистрілив у фламінґо.

Пізніше, згадавши про нього, він гарик­нув. Ось що він рикнув:

— Тупий довбаний птах.

Ніхто не почув по­стрі­лів. Усі довколишні бу­дин­ки були надто добре звуко­ізольовані, тому жодні зву­ки не входили і не виходили. Наприклад, аби якийсь звук зайшов чи вийшов з Двей­нового бу­дин­ку мрії, йо­му довелось би пройти крізь півтора дюйма штукатурки, по­лістиролову теплоізоляцію, лист алюмінієвої фольґи, тридюймовий повітряний шар, ще один лист алюмінієвої фольґи, тридюймовий шар скловати, ще один лист алюмінієвої фольґи, дюйм ізоляційної дошки, виготовленої з пресованої тирси, лист толю, дюйм обшивки деревом, ще один лист толю, а тоді пустотілу алюмінієву обшивку. Простір в обшивці був наповнений чарівним ізоляційним матеріалом, розробленим для ракет на Місяць.

Двейн ввімкнув прожектори довкола будинку і став грати в баскетбол на асфальтованому майданчику біля свого гаража на п’ять машин.

Двейнів пес Спаркі ховався в підвалі, коли Двейн роз­стрілював ванну кімнату. Але тепер він вийшов. Спаркі дивився, як Двейн грає в баскетбол.

— Ми з тобою, Спаркі, — сказав Двейн.

І таке інше. Він справді любив того пса.

Ніхто більше не бачив, як він грає в баскетбол. Від сусідів його відгороджували дерева, кущі і високий кипарисовий живопліт.

Він відклав баскетбольний м’яч і сів у свій чорний «плімут» моделі «Ф’юрі», якого він напередодні отримав по бартеру. «Плімут» був продук­цією «Крайслера», а сам Двейн продавав продук­цію «Джене­рал Моторз». Він вирішив день-два поїздити на «плі­муті», щоб іти в ногу з конкурентами.

Виїжджаючи зі своєї під’їзної дороги, він подумав, що сусідам важливо пояснити, чому він веде «плімут» моделі «Ф’юрі», тож він вигукнув з вікна: «Іду в ногу з кон­ку­рентами!» — і засигналив.

Двейн вилетів по Олд-Кантрі-роуд на авто­ма­ґіс­траль, де, крім нього, нікого не було. На великій швид­кості він звернув на десятому повороті, врізався в дорожню огорожу, закрутився на місці. Задом виїхав на Юніон-авеню, перескочив через бордюр і зупинився на незабу­до­ва­ній ділянці. Ділянка належа­ла Двейнові.

Ніхто нічого не побачив і не почув. Поруч ніхто не жив. Приблизно через кожну годину поліціянт мав об’їжджати район, але він кемарив в алеї позаду «Вестерн Електрик» десь за дві милі звідти. «Кемарити» було поліційним слен­ґом на позначення спання на роботі.

Двейн якийсь час посидів на ділянці. Він слухав радіо. Вночі всі станції Мідленд-Сіті спали, але Двейн знайшов станцію у Західній Вірджи­нії з музикою кантрі, яка пропонувала йому десять різних видів квітучих кущів і п’ять фруктових дерев за шість доларів зі сплатою після доставки.

— Непогано, як на мене, — сказав Двейн.

Він справді так думав. Майже всі повідомлення, які над­си­лали й отримували в його країні, навіть телепатичні, стосувалися купівлі або продажу якогось казна-чого. Двейна вони заколисували.

Поки Двейн Гувер слухав Західну Вірджинію, Кілґор Траут намагався заснути в одному з кінотеатрів Нью-Йорка. Це було набагато дешевше за номер в готелі. Ніколи раніше Траут такого не робив, але він знав, що в кіно­театрах спали справді брудні старигани. Йому хоті­лось повернутися до Мід­ленд-Сіті найбруднішим зі стариганів. Там він мав взяти участь у симпозіумі під назвою «Майбутнє амери­кан­ського роману в епоху Маклуена». Йому хотілось ска­зати на цьо­му симпозіумі: «Я не знаю, хто такий Маклуен, але знаю, що таке провести ніч з іншими брудними старига­нами в кінотеатрі Нью-Йорка. Може, поговоримо про це?».

Йому хотілось також сказати: «Чи цей Маклуен, хоч ким би він був, має що сказати про зв’язок розчахнутих бобриків і продажі книжок?».

Траут приїхав з міста Когоса під вечір. Він сходив у кілька порнографічних крамниць і крамницю з сороч­ками. Купив дві власні книжки, «Чума на колесах» і «Тепер про це можна розказати», журнал зі своїм оповіданням і сорочку під смокінґ. Крамниця називалася «Чорні під­в’яз­ки». Всі груди сорочки під смокінґ були в рюшах. За пора­дою продавця Траут також купив запакований набір, що скла­­дався з широкого пояса, бутоньєрки і краватки-метелика. Всі були кольору мандаринок.

Усе це добро лежало в нього на колінах, разом із хрустким паперовим пакунком, де був смокінґ, шість пар нових шортів, шість пар нових шкарпеток, бритва і нова зубна щітка. Траут роками не мав зубної щітки.

Суперобкладинки «Чуми на колесах» і «Тепер про це можна розказати» обіцяли багато розчахнутих бобриків усередині. Малюнок на обкладинці «Тепер про це можна розказати», книжки, що перетворить Двейна Гувера на кровожерного мані­яка, зображав університетського професора, якого роздягала групка голих студенток. Вежа бібліотеки виднілась через вікно університетського жіночого клубу. Був день, і на вежі виднівся годинник. Годинник виглядав ось так:

Професора роздягнули до смугастих трусів, шкар­петок з підв’язками і академічної шапочки, яка виглядала ось так:

В тексті книжки не було геть нічого про професора, про жіночий клуб чи університет. Книжка була написана у формі довгого листа від Творця Всесвіту до єдиної істоти у Всесвіті, наділеної свобідною волею.

Щодо оповідання в журналі «Чорні підв’язки»: Траут не мав поняття, що оповідання опублікували. Очевидно, його опублікували багато років тому, адже дата на журналі була квітень 1962 року. Траут випадково зауважив його в кошику з безбарвними старими журналами при вході до крамниці. То були журнали для білизни.

Коли він приніс журнал, касир подумав, що Траут п’яний або недоумкуватий. Все, що він отримає, подумав касир, були фотографії жінок у трусиках. Їхні ноги були роз­су­нуті, з тим усе гаразд, але на них були трусики, тож не до по­рівняння з розчахнутими бобриками на розпро­дажу вглибині крамниці.

— Сподіваюсь, вам сподобається, — сказав касир Траутові.

Тобто він сподівався, що Траут знайде якісь картинки, на які зможе мастурбувати, оскільки такою була єдина суть усіх цих книжок і журналів.

— Це я для мистецького фестивалю, — сказав Траут.

Щодо самого оповідання, воно називалося «Дурень-танцівник». Як і в багатьох оповіданнях Траута, у ньому йшлося про трагічний про­вал у спілкуванні.

Ось його сюжет: Створіння з літаючої тарілки на ім’я Зоґ прибуває на Землю, щоб пояснити, як можна уникнути війни і як вилікувати рак. Зоґ привіз цю інформацію з Марґо, планети, де місцеві спілкувалися за допомогою пуків і чечітки.

Вночі Зоґ приземлився в Коннектикуті. Щойно він тор­кнувся землі, як побачив будинок у вогні. Він кинувся в будинок, пукаючи і відбиваючи чечітку, попереджаючи людей про жахливу небезпеку, що їм грозила. Господар дому розтрощив Зоґові голову ключкою для ґольфа.

Кінотеатр, де сидів Траут з усі­ма сво­їми пакунками на колінах, нічого, крім похабних фільмів, не показував. Музика була заспокійливою. На срібному екрані фантоми молодого чоловіка і молодої жінки невин­но смоктали м’які щілини одне одного.

І, сидячи там, Траут придумав новий роман. Історія була про астронавта-землянина, який прибув на планету, де все тваринне і рослинне життя, за винятком гуманоїдів, було вбито забрудненням. Гуманоїди харчувалися їжею, зробленою з нафти і вугілля.

Вони влаштували бенкет для астронавта, чиє ім’я було Дон. Їжа була жахливою. Основна тема для розмови була цензура. Міста були вражені кінотеатрами, де нічого іншого, крім похабних фільмів, не показували. Гуманоїди хотіли якось витіснити їх із бізнесу, але так, щоб не заш­кодити свободі слова.

Вони запитали в Дона, чи похабні фільми також були проблемою на Землі, і Дон сказав: «Так». Вони запитали його, чи фільми були справді похабні, і Дон відповів: «Похабніших не буває».

Це був виклик для гуманоїдів, які були впевнені, що їхні похабні фільми могли переплюнути будь-який фільм на Землі. Тож усі розсілися по машинах на повітряних подушках і поплили до похабного кінотеатру в центрі міста.

До кінотеатру вони добралися під час перерви, тож у Дона був час подумати, що могло бути похабнішим за те, що він бачив на Землі. Ще до того, як згасло світло, він відчув сексуальне збудження. Всі жінки в його групі щебетали і корчились від сміху.

Тож у залі стемніло і завіси піднялися. Спочатку не було ніякого зображення. З гучномовців чулося чвакання і сто­гони. Тоді з’явилося саме зображення. Це був високо­якісний фільм про чоловічого гуманоїда, що їв щось схоже на грушку. Відеокамера сфокусувалася на його губах, язику і зубах, що виблискували слиною. Він їв грушку не поспішаючи. Коли останній шматочок зник у його заслиненому роті, камера зупинилася на його адамовому яблуці. Його адамове яблуко непристойно підскакувало. Він задоволено відригнув, а тоді ось ці слова з’явилися на екрані, але мовою тієї планети:

КІНЕЦЬ

Все це було фальшивкою, звісно. Грушок уже не існувало. І поїдання грушки навіть не було основною подією вечора. Цей короткий сюжет просто давав глядачам час зручно всістися.

Далі почався основний фільм. У ньому йшлося про чоло­віка, жінку і двох їхніх дітей, собаку й кота. Впродовж півтори години вони постійно їли — суп, м’ясо, печиво, масло, овочі, картопляне пюре з підливою, фрукти, цукер­ки, торт, пиріг. Відеокамера рідко коли від’їжджала далі ніж на фут від їхніх блискучих губ і адамових яблук, що підстрибували. А потім батько поставив кота з собакою на стіл, щоб і вони взяли участь в оргії.

За якийсь час актори вже не могли їсти. Вони так напха­лися, що аж вибалушили очі. Не могли ворухнутися. Казали, що напевно цілий тиждень не зможуть їсти, і таке інше. Поволі прибрали зі столу. Пошкандибали на кухню і викинули близько тридцяти фунтів недоїдків у смітник.

Глядачі шаленіли.

Коли Дон з друзями вийшли з кінотеатру, до них приста­ли повії-гуманоїди, які пропонували їм яйця і помаранчі, молоко, масло, арахіс і таке інше. Звісно, повії насправді не могли подати це добро.

Гуманоїди пояснили Донові: якщо він піде додому з пові­єю, вона зможе приготувати йому страву з продуктів нафти і вугілля за фантастичними цінами.

А тоді, коли він поїсть, вона розкаже похабщину про те, якою свіжою і сповненою натуральних соків була їжа, хоча насправді їжа була фальшива.

Двейн Гувер годину сидів у вживаному «плімуті» моделі «Ф’юрі» на власній незабудованій ділянці, слухаючи радіо Західної Вірджинії. Йому розказали про медичну страховку за кілька центів на день, про те, як ефективніше користуватись своєю маши­ною. Розказали, як боро­тися з закрепами. Йому запропонували Біблію, в якій все, що Бог чи Ісус насправді сказали вголос, було надруковано великими червоними літерами. Запропонували росли­ну, яка буде приваблювати і з’їдати в домі комах, що перено­сять хвороби.

Усе це відкладалося у Двейновій пам’яті на випадок, що стане потрібним пізніше. Там у нього зберігалося багато речей.

Поки Двейн сидів там сам-один, найстарша мешканка Мідленд-Сіті вмирала в окружному шпиталі, у кінці бульвару Фейрчайлд, за дев’ять миль звідти. Звали її Мері Янґ. Їй було сто вісім років. Вона була чорна. Батьки Мері Янґ були рабами в штаті Кентуккі.

Між Мері Янґ і Двейном Гувером існував незначний зв’я­зок. Коли Двейн був маленьким, кілька місяців вона пра­ла білизну в сім’ї Двейнів. Вона оповідала маленькому Двейнові біблійні історії та історії про рабство. Вона оповіла йому про публічне повішення білого чоловіка, яке вона бачила в Цинциннаті, коли була маленькою дівчинкою.

Чорний інтерн в окружному шпиталі тепер дивився, як Мері Янґ вмирає від пневмонії.

Інтерн її не знав. У Мідленд-Сіті він пробув лише тиж­день. Він навіть не був громадянином Америки, хоча вивчав медицину в Гарварді. Родом з племені індаро, ніґерієць. Звали його Кипріян Уквенде. Він не відчував спорідненості з Мері чи іншими американськими чорни­ми. Він відчував спорідненість лише з племенем індаро.

Вмираючи, Мері була самотньою на планеті, так само як Двейн Гувер або Кілґор Траут. Вона нікого не народила. Друзів чи родичів при її смерті не було. Тож свої останні слова на планеті вона сказала Кипріянові Уквенде. В неї не залишилося сили на дихання, щоб завібрували голосові зв’язки. Вона могла лише безгучно ворушити губами.

Ось усе, що вона могла сказати про смерть: «Ой-йой».

Як усі земляни в мить смерті, Мері Янґ надсилала слабкі нагадування про себе тим, хто її знав. Вона випустила невеличку хмаринку телепатичних метеликів, і один з них торкнувся щоки Двейна Гувера, за дев’ять миль від неї.

Двейн почув стомлений голос звідкілясь позаду голови, хоча там нікого не було. Голос Двейнові сказав: «Ой-йой».

Шкідливі Двейнові речови­ни тепер змусили його завести машину. Він виїхав з неза­будованої ділянки, спокійно проїхав Юніон-авеню, яка йшла паралельно до автомагістралі.

Він проминув своє основне підприємство, яким було «Парк понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду», і повер­нув на паркувальний майданчик нового «Голідей Інн». Двейн володів третиною готелю — у пар­тнерстві з провідним ортодонтом Мідленд-Сіті, д-ром Альфредом Марітімо, і Біллом Міллером, який серед іншо­го був головою ради з умовно-достро­кового звільнення виправної колонії для дорослих в Шепердстауні.

Двейн піднявся сходами через чорний вхід на дах, нікого не зустрівши. Місяць був повний. Були два повні місяці. Новий Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі виглядав як прозора сфера на опорах і тепер освітлювався зсередини — і був схожий на місяць.

Двейн глянув на сонне місто. Тут він народився. Перші три роки свого життя він провів у дитячому притулку лише за три милі від місця, де стояв. Тут його всиновили і вивчили.

Він володів не лише аґенцією «понтіаків» і часткою нового готелю «Голідей Інн». У його власності були також три «Бурґер Шефс», п’ять автомийок самообслуговування і частки літнього кінотеатру на Цукровому Струмку, радіостанція WMCY, ґольфове поле «Три клени» і тисячу сімсот простих акцій «Баррітрон лімітед», місцевої фірми електронної апаратури. Він володів десятками незабудованих ділянок. Він був у раді директорів Наці­онального банку округу Мідленд.

Але тепер Мідленд-Сіті здавалось незнайомим і лякало Двейна.

— Де я? — сказав він.

Він навіть забув, наприклад, що його дружина Селія вчи­нила самогубство, проковтнувши «Драно» — суміш гідро­ксиду натрію і алюмінієвого порошку, яким чистили каналізаційні труби. Селія стала невеличким вулканом, оскільки складалася з тих самих речовин, які зазвичай забивають труби.

Двейн навіть забув, що його єдина дитина, син, виросла і стала відомим гомосексуалом. Його ім’я було Джордж, але всі кликали його «Банні». Він грав на піаніно в коктейль-барі нового «Голідей Інн».

— Де я? — сказав Двейн.

Кілґор Траут відлив у чоло­вічій вбиральні нью-йорк­ського кінотеатру. На стіні біля паперових рушників висіло оголошення. Рек­ламували масажний салон під назвою «Гарем султана». Масажні салони були чимось новим і захопливим у Нью-Йорку. Чоловіки могли зайти туди, щоб пофотографувати голих жінок або порозмальовувати оголені жіночі тіла водорозчинними фарбами. Чоловіків могла старанно роз­тирати жінка, аж поки їхні пеніси не випорскували сперму в пляжні рушники.

— Ото повноцінне життя і веселе, — сказав Кілґор Траут.

Олівцем на плитці біля паперових рушників було напи­сано послання. Ось воно:

Траут пошарив у кишені за ручкою або олівцем. У нього була відповідь на це питання. Але не було чим писати — навіть спа­леного сірнич­ка. Тож він залишив пи­та­ння без відповіді, але ось що він би напи­сав, якби знайшов чим писати:

Коли Траут попрямував назад до свого місця в кіноте­атрі, він зображав із себе очі, вуха і сумління Творця Всесвіту. Він посилав телепатичні повідомлення Творце­ві, хоч де б Він був. Повідомив, що чоловіча вбиральня чиста, як скло. «Покриття під ногами, — сиґналив він з вестибюля, — пружне і нове. Думаю, це якесь чудо-волокно. Воно блакитне. Розумієте, що значить блакитне?» І таке інше.

Коли він зайшов до кінозалу, світло вже ввімкнули. Там був лише адміністратор — він же білетер, і викидайло, і прибиральник. Він вимітав бруд з проходів між місцями. То був білий чоловік середніх років.

— Розваги закінчились, діду, — сказав він Траутові. — Час додому.

Траут не протестував. Але й не пішов відразу. Він роз­дивився зелену металеву скриньку у задній частині кінозалу. В ній був проєктор, звукова система і плівки. Від скриньки до штепселя на стіні йшов дріт. Спереду скриньки був отвір. Крізь нього і виходили фільми. Збоку скриньки був простий вмикач. Він виглядав ось так:

Траут був заінтриґований: досить було йому клацнути вмикачем, і люди знову почнуть трахатись і лизатися.

— На добраніч, діду, — сказав адміністратор багатозначно.

Траут неохоче відійшов від машини. Він сказав про неї адміністраторові:

— Вона задовольняє таку потребу, ця машина, і нею так легко управляти.

Виходячи, Траут послав це телепатичне повідомлення Творцеві Всесвіту — він служив Його очима, вухами і сумлінням: «Прямую до Сорок другої вулиці. Що ви знаєте про Сорок другу вулицю?»

Траут вийшов на тротуар Сорок другої вулиці. Це було небезпечне місце. Ціле місто було небезпечним — через хімічні речовини і нерівно­мірний розподіл багатства і таке інше. Багато людей було як Двейн: вони витво­рили хімічні речовини у сво­їх власних тілах, які шкодили їхнім головам. Але були тисячі й тисячі інших людей у тому місті, які купували шкідливі хімікати і ковтали або вдихали їх — або вводили у свої вени пристроями, які виглядали ось так:

Інколи вони навіть запихали ці шкідливі хімікати собі в ануси. Їхні ануси виглядали ось так:

Люди йшли на такі страшні ризики з хімікатами і сво­їм ті­лом через те, що хотіли поліпшити якість свого життя. Вони жили в огидних місцях, де твори­лося лише щось огидне. Вони мали дірку з бублика, тож не могли поліпшити своє довколишнє середовище. Тож натомість вони з усіх сил старалися зробити краси­вим свій внут­рішній простір.

Досі результати були катастрофічними — самогубство, грабежі, вбивства, божевілля і таке інше. Але на ринку весь час з’являлися нові хімікати. За двадцять футів від Траута на Сорок другій вулиці чотирнадцятирічний білий хлопчик лежав без свідомості біля дверей порно­графічної крамниці. Він проковтнув пів пінти нового розчинника фарби, який напередодні вперше був на роз­продажу. Він також проковтнув дві таблетки, що призна­ча­лися на запобігання заразним викидням у рогатої худоби, що називалося хворобою Банґа.

Траут скам’янів на Сорок другій вулиці. Я дав йому життя, яке не варто було проживати, але й дав йому залізну волю до життя. Таке поєднання було звичним на планеті Земля.

Адміністратор кінотеатру вийшов і зачинив за ним двері.

І дві молоді проститутки матеріалізувалися з нізвідки. Вони спитали Траута й адміністратора, чи хотіли б вони розважитись. Проститутки були веселі і небоязкі — через тюбик норвезького крему від геморою, який вони з’їли пів години тому. Виробник не призначав цю речовину для їди. Люди мали впорскувати її собі в анальний отвір.

То були сільські дівчата. Вони виросли на півдні країни, де їхніми предками користувалися як сільськогосподар­ськими машинами. Однак білі фермери на півдні вже не використовували машини, зроблені з м’яса, тому що машини, зроблені з металу, були дешевші і надійніші і пот­ребували простішого житла.

Тож чорні машини мусили забратися звідти або вмерти з голоду. Вони приїхали до міста, тому що всі інші місця мали ось такі знаки на огорожах і деревах:

Кілґор Траут одного разу написав оповідання «Це значить тобі». Дія відбувалася на Гавайських островах, там, куди мали виїхати щасливі переможці лотереї Двейна Гувера в Мідленд-Сіті. Кожен клаптик землі на цих островах належав лише сорока особам, і в оповіданні Траут змусив тих людей вповні скористатися своїм правом власності. Вони всюди розві­шали знаки «Стороннім вхід заборонено».

Це створило жахливі проблеми для мільйонів інших людей на островах. Закон земного тяжіння вимагав, щоб вони прикріпилися десь на поверхні. Або вони стоятимуть на землі, або вийдуть в море і стрибатимуть біля берега.

Але тоді федеральний уряд ухвалив невідкладну прог­раму порятунку. Кожному чоловікові, кожній жінці і дитині, які не володіли майном, надавали велику кульку, наповнену гелієм.

З кожної кульки звисала мотузка з кріпленням. За допомогою кульок гавайці могли далі населяти острови, не чіпляючись до речей, якими володіли інші люди.

Тепер проститутки працю­ва­ли на сутенера. Він був гордовитий і жорстокий. Для них він був богом. Він відібрав у них свобідну волю, що було цілком нормально. Вони і так її не хотіли. Здава­лося, вони віддались на волю Ісуса, наприклад, тож тепер могли жити безкорисно і довірливо — різниця хіба та, що віддались вони на волю сутенера.

Їхнє дитинство скінчилось. Тепер вони вмирали. На їхню думку, Земля була планетою дурисвітів.

Коли Траут і адміністратор кінотеатру, два дурисвіти, сказали, що не хочуть жодних розваг дурисвітів, вми­рущі діти потюпали геть, їхні ноги чіплялися землі, відри­валися, тоді знову чіплялися. Вони зникли за рогом. Траут — очі й вуха Творця Всесвіту — пчихнув.

— Будьте здорові, — сказав адміністратор. То була повністю автоматична відповідь будь-якого американця, який почув чийсь пчих.

— Дякую, — сказав Траут. Так сформувалася тимчасова дружба.

Траут сказав, що надіється безпечно добратись до деше­вого готелю. Адміністратор сказав, що надіється доб­ратись до станції метро на Таймз-сквер. Тож вони пішли разом, підбадьорені відлунням своїх кроків від фасадів будинків.

Адміністратор трохи розповів Траутові про те, якою виглядала для нього планета. Це було місце, де в нього була дружина і двоє дітей, сказав він. Вони не знали, що він керує кінотеатром, де показують порнофільми. Вони дума­ли, що він допізна працює консультантом як інженер. Він сказав, що планета вже не потребує інженерів його віку. Колись інженерів обожнювали.

— Важкі часи, — сказав Траут.

Адміністратор розповів, що брав участь у розробці ізоля­ційного чудо-матеріалу, який використовували на ракетах до Місяця. Це був фактично той самий матеріал, який надав будинку мрії Двейна Гувера в Мідленд-Сіті його чудесних ізоляційних властивостей.

Менеджер нагадав Траутові слова першого чоловіка, який ступив на Місяць: «Маленький крок для людини, великий стрибок для людства».

— Хвилюючі слова, — сказав Траут.

Він озирнувся через плече, помітивши, що за ними їде білий «олдсмобіль» моделі «Торонадо» з чорним вініло­вим дахом. Ця машина на чотири сотні кінських сил, з переднім приводом, хуркотала зі швидкістю три милі на годину за десять футів позаду них і вздовж самого тротуару.

Це було останнє, що Траут пам’ятав, — «олдсмобіль» позаду них.

Коли отямився, він стояв навкарачки на ганд­больному майданчику під мостом Квінсборо на П’ятдесят дев’ятій вулиці, неподалік від Іст-рівер. Штани і труси були спущені на щиколотки. Гроші пропали. Пакунки валялися довкола нього — смокінґ, нова сорочка, книжки. З одного вуха сочилася кров.

Поліція застала його в мить підтягання штанів. Вони засліпили його ліхтариком, коли він притулився спиною до гандбольного щита на майданчику і заціпеніло вовту­зився з ременем і ґудзиками на ширіньці. Поліціянти вирішили, що вони спіймали його на якомусь порушенні громадського порядку, спіймали за роботою в обмеженій палітрі старого чоловіка — виділенням і алкоголем.

Він не зовсім був без цента. В кишені для годинника залишилося десять доларів.

У шпиталі встановили, що Траут не був серйоз­но поранений. Його відвезли до поліційного відділка, де допитали. Він міг сказати тільки одне: його викрало абсолютне зло в білому «олдсмобілі». Поліціянти допи­тувались, скільки людей було в машині, який був їхній вік, їхня стать, колір шкіри, манера говорити.

— Усе, що мені відомо, — це навіть могли бути не земля­ни, — сказав Траут. — Усе, що мені відомо, цю машину міг захопити розумний газ із Плутона.

Траут сказав це дуже невинно, але його коментар виявився першим мікробом в епідемії отруєння мізків. Ось як хвороба поширилась: наступного дня репортер написав статтю для «Нью-Йорк Пост» і почав її цитатою Траута.

Стаття з’явилася під заголовком:

БАНДА «ПЛУТОН» ВИКРАДАЄ ДВОХ

Траутове ім’я було подано як Кілмер Троттер, до речі, адреса невідома. Вік вказано вісімдесят два.

Інші газети скопіювали історію, дещо її переписали. Всі вони пристали на жарт про Плутон, зі знанням справи говорили про банду «Плутон». І репортери допитувались в поліції нової інформаціюї про банду «Плутон», тож поліціянти шукали інформацію про банду «Плутон».

Тож ньюйоркцівців, які мали стільки неназваних страхів, легко навчили боятися чогось на позір визначеного — банди «Плутон». Вони купили нові замки для дверей і ґрати на вікна, щоб захиститись від банди «Плутон». Вони перестали ходити в театри ввечері, боячись банди «Плутон».

Закордонні газети поширювали страхи, друкували ста­тті про те, як тим, хто надумає відвідати Нью-Йорк, триматися певних вулиць на Мангеттені, бо так їм, може, пощастить уникнути банди «Плутон».

В одному з численних ґетто Нью-Йорка для чорношкірих людей, у підвалі закинутої будівлі зібралася група пуерториканських хлопців. Ще малі, але їх баг­ато і вони рухливі. Їм хотілось бути страшними, аби захистити себе, своїх друзів і сім’ї, зробити те, чого не робила поліція. Також вони хотіли вигнати зі свого району торговців наркотиками і зробити достатньо розголосу, а це було важливо для привернення уваги уряду, з тим щоб уряд почав краще справуватися зі збором сміття і таким іншим.

Один з них, Хосе Мендоза, доволі гарно малював. Тож він намалював на куртках учасників емблему їхньої нової банди. Була вона ось така:

Поки Кілґор Траут нена­вмисне отруював колек­тивний розум Нью-Йорка, Двейн Гувер, слабо­умний дилер «понт­іаків», спускався з верхнього покою свого власного готе­лю «Голідей Інн» на Середньому Заході.

Перед самим заходом сон­ця Двейн увійшов до зас­теленого килимами вестибюля, щоб взяти собі готельний номер. Незважаючи на дивний час, попереду нього стояв чоловік, до того ж чорний. Це був Кипріян Уквенде, інда­ро, лікар з Ніґерії, який проживав у готелі, поки не знайде підхожого помешкання.

Двейн покірно чекав своєї черги. Він забув, що є співвлас­ником готелю. Щодо проживання в місці, де зупинялися чорні, Двейн мав філософське ставлення. Він відчував певну гіркувато-солодку радість, повторюючи подумки: «Часи змінилися. Часи змінилися».

Того вечора працював новий адмі­ні­стра­тор. Він не знав Двейна. Він попросив Двейна повністю заповнити реєстраційну анкету. Двейн, зі свого боку, вибачився за те, що не знає номера своєї машини. Через це він почувався винним, хоча розумів, що нічого не зробив для того, щоб почуватися винним.

Двейн зрадів, коли адміністратор подав йому ключі від номера. Він пройшов тест. І йому припав до душі його номер — такий новий, прохолодний і чистий. Номер був такий нейтральний! Він був братом тисячі тисяч номерів у «Голідей Інн» по всьому світу.

Номер нікого не чекав. Він чекав Двейна.

На сидінні унітаза була ось така паперова смужка, яку слід було зняти перед користуванням:

Ця паперова петля ґаран­тувала Двейнові, що йому немає потреби боятися маленьких тваринок-бурав­чиків, які вилізуть на його дупу і пог­ризуть його проводку. На одне хвилювання менше для Двейна.

На дверній ручці висіла табличка, яку Двейн перевісив назовні. Вона виглядала ось так:

Двейн на хвилю розсунув щіль­ні штори на вікні, від підлоги до стелі. Він побачив вивіску, яка повідомляла втомленим мандрівникам на автома­ґістралі про наяв­ність готелю. Ось як вона виглядала:

Він заслонив штори. Відреґулював систему обігріву і вентиляції. І заснув, мов ягня.

Ягня — це молода тварина, про чий міцний сон на планеті Земля ходять леґенди. Ягня виглядає ось так:

Кілґора Траута випустили з поліційного відділка міста Нью-Йорка, мов щось невагоме, — за дві години до світанку наступного дня після Дня ветеранів. Він перетнув острів Манге­ттен від сходу на захід у това­ристві серветок «Клінекс», газет і кіптяви.

Його підвезли у вантажівці. Вона везла сімдесят вісім тисяч фунтів іспанських оливок. Вантажівка підібрала його при в’їзді до тунелю Лінкольна, що був названий ім’ям чоловіка, який мав сміливість і уяву зробити людське рабство незаконним у Сполучених Штатах Америки. Це було недавнє нововведення.

Рабам просто дали свободу без жодної власності. Їх було легко впізнати. Вони були чорні. Раптом їм дозволили ман­друвати світом.

Водій, який був білим, сказав Траутові лягти на підлогу в кабіні, поки вони не виїдуть за місто, оскільки закон забороняв йому підбирати попутників.

Було ще темно, коли він дозволив Траутові сісти. Вони їхали через отруєні болота і луки Нью-Джерсі. Вантажівка з дизельним двигуном «Астро-95» від «Дженералз Моторз» тягнула трейлер завдовжки сорок футів. Вона була така велетенська, що Трауту його голова здавалася рушничною дробинкою.

Водій сказав, що раніше був мисливцем і рибалкою, дуже давно. Його серце боліло, коли він уявляв, якими були ті болота і луки якихось сто років тому.

— І коли подумати, яке лайно виробляють більшість із цих заводів — пральні порошки, котячий корм, шипучки…

Він мав рацію. Планету руйнували виробничі про­це­си, а те, що виробляли, було значною мірою нікчемним.

Тоді Траут також сказав щось розумне.

— Ну, — сказав він, — колись я був прихильником охорони природи. Я заливався сльозами, коли люди розстрілювали білоголових орланів автоматами з вертольотів і таке інше, але я здався. У Клівленді є річка, така забруднена, що раз на рік вона займається. Колись від того мені було погано, але тепер я сміюся. Коли якийсь танкер випадково скидає нафту в океан і вбиває мільйони птахів і мільярди риб, я кажу: «Більше влади Стендард-Ойл» або хто там вилив ту нафту. — Траут змахнув рука­ми у вітальному жесті. — «Лізьте в сраку Мобіл-газу», — сказав він.

Водія це засмутило.

— Ви жартуєте, — сказав він.

— Я усвідомив, — сказав Траут, — що Бог не є прихиль­ни­ком охорони природи, тож усім іншим бути прихиль­никами — це святотатство і марна трата часу. Чи ви бачили Його вулкани, торнадо чи припливні хвилі? Чи хтось роз­казував вам про Льодовиковий період, який Він орга­нізовує кожні пів мільйона років? А як щодо голландської хво­роби в’яза? Ось гарне охоронне рішення для вас. І це Бог, не людина. Якраз коли ми вичистимо всі наші річки, він, можливо, спалить цілу галактику, як целулоїдний комі­рець. Знаєте, саме тим і була Вифлеємська зірка.

— А що таке Вифлеємська зірка? — сказав водій.

— Ціла галактика, що згоріла, як целулоїдний комірець, — сказав Траут.

Водій був вражений.

— Якщо подумати про це, — сказав він, — не думаю, що в Біблії десь ідеться про охорону природи.

— Хіба як не брати до уваги історію про Потоп, — сказав Траут.

Якийсь час вони їхали мовчки, а тоді водій сказав ще дещо. Сказав, що розуміє, що його ван­тажівка перетворює атмосферу на отруйний газ і що пла­нету перетворюють на дорожнє покриття, щоб його ванта­жівка могла всюди проїхати.

— Тож я вчиняю самогубство, — сказав він.

— Не переймайтеся цим, — сказав Траут.

— Мій брат ще гірший, — продовжував водій. — Він пра­цює на заводі, що виробляє хімікати для знищення рослин і дерев у В’єтнамі.

В’єтнам був країною, де Америка намагалася змусити людей не бути комуністами, скидаючи на них всяке-різне з літаків. Хімікати, про які він говорив, були розроблені для знищення всього листя на деревах, тож комуністам було важче ховатися від літаків.

— Не переймайтеся цим, — сказав Траут.

— Врешті, і він вчиняє самогубство, — сказав водій. — Здається, хоч яку б роботу в наші дні знайшов аме­риканець, вона так чи інакше буде самогубством.

— Добра думка, — сказав Траут.

— Не можу зрозуміти, ви серйозно говорите чи ні, — сказав водій.

— Я і сам не знатиму, поки не з’ясую, серйозне чи ні саме життя, — сказав Траут. — Воно небезпечне, це я знаю, і буває дуже болючим. Але це не обов’язково значить, що воно серйозне.

Коли Траут прославився, то, звісно, однією з найбільших таємниць про нього було, жартував він чи ні. Одному наполегливому допитувачеві він сказав, що завжди схрещує пальці, коли жартує.

— І будь ласка, зауважте, — продовжив він, — що, даючи вам цю безцінну інформацію, я схрестив пальці.

І таке інше.

З багатьох поглядів він був наче кістка в горлі. Водій ван­тажівки втомився від нього за півтори години.

Траут скористався тишею, щоб придумати антиприродоохоронну історію під назвою «Ґілґонґо!».

У «Ґілґонґо!» оповідалося про планету, неприємну через надто активний процес творення.

Історія починалася з великої вечірки на честь чоловіка, який винищив цілий вид милих пандочок. Він присвятив цьому все своє життя. Для бенкету були виготовлені спе­ціальні тарілки, і гості брали їх додому як сувеніри. На кожній тарілці було зображення ведмедика і дата вечір­ки. Під малюнком було слово:

ҐІЛҐОНҐО

Мовою планети воно означало «Вимерли!»

Люди раділи, що ведме­дики-панди були ґілґонґо, бо на планеті і без того було забагато видів, а нові з’являлися на світ майже щогодини. Ніхто не мав жодної можливості приготуватися до зустрічі з разючою розмаїтістю тварин і рослин.

Люди з усіх сил старалися зменшити кількість видів, аби життя було більш передбачуваним. Але Природа була для них занадто творчою. Усе життя на планеті нарешті задихнулося під живим покривалом завтовшки сто футів. Покривало складалося з мандрівних голубів, і орлів, і орланів-білохвостів з Бермудських островів, й американських журавлів.

— Добре, що хоч оливки, — сказав водій.

— Що? — перепитав Траут.

— Міг би везти щось набагато гірше за оливки.

— Правда, — сказав Траут.

Він забув, що основна їхня справа була везти сімдесят вісім тисяч фунтів оливок до міста Талса штату Оклагома.

Водій трохи поговорив про політику.

Траут не міг відрізнити одного політика від другого. Усі вони здавались йому безформними фанатичними шимпанзе. Одного разу він написав оповідання про опти­міс­тичного шимпанзе, який став Президентом Спо­лучених Штатів. Він назвав його «Слава правителеві».

Шимпанзе носив маленький блакитний блейзер з мідними ґудзиками і з печаткою Президента Сполучених Штатів, пришитою до нагрудної кишені. Він виглядав ось так:

Хоч куди б він пішов, музиканти виконували «Слава правителеві». Шимпанзе це подобалось. Він починав підстри­бувати.

Вони зупини­лися біля закусочної. Ось що було написано на вивісці закусочної:

Тож вони поїли.

Траут зауважив недоумка, який також їв. Недоумок був білою людиною чоловічої статі — під наглядом білої дог­лядальниці. Недоумок мало що міг сказати і їв з великими труднощами. Доглядальниця зав’язала йому на шию слинявчик.

Але він безперечно мав прекрасний апетит. Траут диви­вся, як той загрібає до рота вафлі і свинячу ковбасу, дивився, як дудлить апельсиновий сік і молоко. Траут дивувався, якою великою твариною був недоумок. І також вражало те, з якою радістю недоумок запасався калоріями, що дозволять йому прожити ще один день.

Траут подумав: «Запасаєшся калоріями на ще один день».

— Вибачте, — сказав водій ван­тажівки Траутові, — мушу відлити.

— Там, звідки я родом, — сказав Траут, — це означає, що ви збираєтесь вкрасти дзеркало. Ми називаємо дзер­кала виливами.

— Ніколи такого не чув, — сказав водій. Він повторив слово: «Виливи». — І тицьнув на дзеркало на автоматі для сиґарет. — Оце називаєте виливом?

— Хіба воно не виглядає для вас як вилив? — сказав Траут.

— Ні, — сказав водій. — Звідки ви, кажете, родом?

— Я народився на Бермудських островах, — сказав Траут.

Десь за тиждень водій сказав своїй дружині, що на Бер­мудських островах дзеркала називаються виливами, а вона розповіла про це своїм друзям.

Коли Траут пішов услід за водієм до вантажівки, він вперше уважно роздивився їхній засіб пересування з віддалі, побачив його цілком. Збоку був напис яскраво-оранжевими буквами, вісім футів заввишки. Ось він:

Траут замислився: а що зрозуміє в такому написі дитина, яка щойно вчиться читати. Дитина подумає, що цей напис страшенно важливий, адже хтось дуже постарався, щоб написати його отакими великими буквами.

І тоді, уявивши, що він дитина на узбіччі, він прочитав напис на іншій вантажівці. Ось він:

Двейн Гувер проспав у ново­му «Голідей Інн» до десятої години ранку. Він добре від­почив. Він замовив Сніданок Номер П’ять в популярному ресторані готелю, який називався «Ату його!». Вночі портьєри були затягнуті. Тепер їх широко розсунули. Сонячне світло заливало кімнату.

За іншим столиком, також самотою, сидів Кипріян Уквенде, індаро, ніґерієць. Він читав тематичні оголошен­ня в газеті Мідленд-Сіті «Сурма-Оглядач». Йому потрібне було дешеве житло. Поки він приглядався, головний шпиталь округу Мідленд оплачував його рахунки в готелі, і їх це починало непокоїти.

Також йому була потрібна жінка або цілий гурт жінок, які б трахали його сотні разів на тиждень, бо він постійно був переповнений хіттю і спермою. І він тужив за своїми родичами індаро. Там вдома в нього було шістсот родичів, яких він знав на ім’я.

Обличчя Уквенде було незворушне, коли він замовляв Сніданок Номер Три з тостами з цільного зерна. За його маскою ховався молодий чоловік, смертельно хворий від ностальгії і недотраху.

Двейн Гувер, який сидів за шість футів від нього, втупився поглядом в запруджену машинами і залиту сонцем автомагістраль. Він знав, де перебуває. Він упізнав рів між готельною парковкою і автомагістраллю, бетонний жолоб, який збудували інженери для Цукрового Струмка. За ним ішов знайомий сталевий бар’єр, щоб автомобілі та вантажівки не звалювалися в Цукровий Струмок. Після цього йшли три знайомі смуги в західному напрямку, а тоді знайома, вкрита травою роздільна смуга. Далі йшли три знайомі смуги в східному напрямку, а тоді ще один сталевий бар’єр. Після цього йшов знайомий Меморіальний аеропорт імені Вілла Фейрчайлда — а за ним знайомі фермерські поля.

Все довкола було, безумовно, плоским — плоске місто, плоский район, плоский округ, плоский штат. Коли Двейн був хлопчиком, він вважав, що майже всі люди жили в плоскій місцевості без жодного дерева. Він уявляв собі, що океани, і гори, і ліси збереглися здебільшого в заповідниках і національних парках. У третьому класі маленький Двейн надряпав твір, в якому виступав за ство­рення національного парку біля вигину Цукро­вого Струмка, єдиної значної водойми за вісім миль від Мідленд-Сіті.

Двейн промовив подумки назву цієї знайомої водойми: «Цукровий Струмок».

Цукровий Струмок був лише два дюйми завглибшки і п’ятдесят ярдів завширшки в тому згині, де маленький Двейн хотів побачити національний парк. Тепер на цьому місці влаштували Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі. Він був прекрасний.

Двейн якусь хвилю пом’яв лац­кан, на­щупав пришпил­ений значок. Він від­шпилив його, не пригадуючи, що на ньому написано. Це була реклама Мистецького фести­валю, який починався того вечора. По всьому місту люди носили такі значки, як Двейновий. Ось що писа­лося на значку:

Цукровий Струмок час від часу роз­ли­вався. Двейн про це пам’ятав. У такій плоскій місцевості роз­ли­ван­ня водойми було диво­вижно гарним. Цукровий Струмок тихо виходив з берегів, утворював широке дзеркало, в якому без жод­ного ризику могли бавитись діти.

Дзеркало показувало громадянам обриси долини, де вони живуть. Вони вважали себе горянами, адже населяли схили пагорба, піднімаючись на один дюйм з кожною милею, яка відділяла їх від Цукрового Струмка.

Двейн знову подумки промовив назву водойми: «Цукровий Струмок».

Двейн закінчив снідати і наважився припус­тити, що він більше не душевно хворий, що він виліку­вався, просто змінивши помешкання, добре виспавшись.

Його шкідливі хімічні речовини дозволили йому без жод­них дивних відчуттів перетнути вестибюль, а за ним коктейль-бар, який ще не відчинився. Але коли він вийшов через бічні двері коктейль-бару і ступив на асфальтову пре­рію, яка оточувала і його готель, і аґенцію «понтіаків», він виявив, що асфальт перетворився на щось наче батут.

Асфальт прогнувся під Двейновою вагою. Він опустив Двейна набагато нижче рівня вулиці, тоді поволі підняв його трохи вгору. Двейн стояв у неглибокому еластичному заглибленні. Двейн зробив ще один крок в напрямку своєї автомобільної аґенції. І знову опустився, знову піднявся і опинився у новому заглибленні.

Він озирнувся за свідками. Він був сам. Кипріян Уквенде стояв на краю заглибини, не опускаючись. Ось усе, що сказав Уквенде, хоча Двейнова ситуація була ектраординарною:

— Гарний день.

Двейн пересувався від заглибини до заглибини.

Тепер він прочвалав через майданчик вживаних машин.

Він зупинився в заглибині і зауважив ще одного чорного. Цей чоловік шматою протирав темно-бордовий «б’юїк» моделі «Скайларк» з відкидним верхом 1970 року випуску. Чоловік не був вбраний відповідно до роботи. На ньому був дешевий синій костюм і біла сорочка з чорною краваткою. А ще: він не просто протирав машину — він полірував її до блиску.

Молодий чоловік ще трохи її протер. Тоді сліпуче усміх­нувся до Двейна і продовжив її полірувати.

Ось яке пояснення: цей молодий чорний чоловік щойно був достроково звільнений із виправної колонії для дорослих у Шепердстауні. Йому була потрібна робота вже, або він помре з голоду. Тож він показував Двейнові, який він працьовитий.

З дев’яти років він побував у сиротинцях, притулках для молоді і тюрмах різного роду в Мідленд-Сіті. Тепер йому було двадцять шість.

Нарешті він був вільний!

Двейн подумав, що молодий чоловік — витвір уяви.

Молодий чоловік продовжував драїти машину. Його жит­тя не мало сенсу. Його воля до життя була слабка. Він вважав, що ця планета жахлива, що його не слід було сюди посилати. Сталася якась помилка. В нього не було друзів чи родичів. Усе життя його садили в клітки.

Він знав назву кращого світу і часто бачив його у снах. Назва його була таємницею. Його б висміяли, якби він вголос промовив цю назву. То була така дитиняча назва.

Молодий чорний ув’язнений будь-коли міг побачити цю назву, викладену вогниками всередині його черепа. Ось як вона виглядала:

КАЗКОВИЙ КРАЙ

В гаманці він тримав Двейнову фото­графію. Раніше він мав Двейнові фотографії на стінах своєї камери в Шепердстауні. Їх було легко знайти, тому що Двейнове усміхнене обличчя з його девізом унизу було частиною кожної реклами, яку він давав у «Сурмі-Обсерваторі». Фотографія мінялася кожних пів року. Девіз за двадцять п’ять років не змінився.

Отакий був девіз:

СПИТАЙТЕ БУДЬ-КОГО — ДВЕЙНОВІ МОЖНА ДОВІРЯТИ.

Молодий колишній в’язень ще раз усміхнувся до Двейна. Зуби його були досконалі. Стоматологічна програма в Шеперд­с­тауні була відмінною. І такою ж була їжа.

— Доброго ранку, сер, — сказав молодий чоловік до Двей­на. Він був страшенно невинний. Він ще стільки всього мав навчитися. Наприклад, він нічого не знав про жінок. Франсін Пефко — це перша жінка за одинадцять років, з якою він заговорив.

— Доброго ранку, — сказав Двейн. Він сказав це дуже тихо, аби голос не долинув надто далеко, якщо раптом він говорив із витвором уяви.

— Сер, я з великим інтересом читав ваші оголошення в газетах, і також мені дуже подобалась ваша реклама на радіо, — сказав умовно звільнений. Останній рік у в’язниці він став одержимим однією ідеєю: одного дня він почне працювати на Двейна і заживе щасливо. Все буде як у Казковій Країні.

На це Двейн нічого не відповів, тож молодий чоловік продовжив:

— Як ви бачите, сер, я дуже працьовитий. Про вас я чув лише добрі речі. Я думаю, добрий Господь хоче, аби я пра­цював на вас.

— О? — сказав Двейн.

— Наші імена такі подібні, — сказав молодий чоловік, — це добрий Господь говорить нам обом, що робити. — Двейн Гувер не запитав його імені, але молодий чоловік все одно йому сказав утішено: — Моє ім’я, сер, Вейн Гублер.

У всьому Мідленд-Сіті Гублер було звичайним нег­ри­тоським прізвищем.

Двейн Гувер розбив серце Вейна Гублера: невизначено похитав головою, а тоді пішов геть.

Двейн вступив до вистав­кового залу. Земля під ногами вже не прогиналася, але тепер він побачив ще дещо, пояснення чого не існувало: у підлозі виставкового залу проросла пальма. Шкідливі речовини змусили Двейна забути про Гавайський тиждень. Насправді Двейн сам придумав пальму. То був спиляний телефонний стовп, обгорнутий в мішковину. Нагорі були прибиті справжні кокосові горіхи. Для імітації листя нарізали зеленого пластику.

Дерево так спантеличило Двейна, що він мало не зомлів. Тоді озирнувся і побачив, що довкола розкидані ананаси й укулеле.

І тоді він побачив геть ней­мовірне: його менеджер з продажів, Гаррі Лесабр, обережно підходив до нього, вбраний у салатове трико, солом’яні сандалі, спідницю з трави і рожеву футболку, яка виглядала ось так:

Гаррі цілі вихідні спе­речався з дружиною, здогадався чи не здогадався Двейн, що Гаррі трансвестит. Вони дійшли висновку, що Двейн не мав підстав для такої підозри. Гаррі ніколи не говорив про жіночий одяг з Двейном. Він ніколи не брав участі в конкурсах краси трансвеститів і не робив того, що робило багато трансвеститів у Мідленд-Сіті — вступало у великий клуб трансвеститів у Цинтиннаті. Він ніколи не ходив у міський бар трансвеститів, який називався «Стара пивничка», у підвалі готелю Фейрчайлд. Він ніколи не обмінювався полароїдними фотографіями з іншими трансвеститами, ніколи не виписував журнал трансвеститів.

Гаррі з дружиною дійшли висновку, що нічого іншого, крім сказаного, Двейн не мав на увазі, що на Гавайський тиждень Гаррі краще вдягнути щось шалене, бо інакше Двейн його звільнить.

Тож тепер з’явився новий Гаррі, рум’яний від страху і збуд­ження. Він почувався і розкутим, і красивим, і при­вабли­вим, і раптом вільним.

Він привітав Двейна гавайським словом, що значило водночас «привіт» і «бувай».

— Алоха, — сказав він.

Кілґор Траут був дуже дале­ко, але неухильно скоро­чував відстань між собою і Двей­ном. Він все ще їхав у ванта­жівці під назвою «Піраміда». Вона перетинала міст, названий на честь поета Волта Вітмена. Міст був оповитий димом. Вантажівка тепер в’їжджала до Філадельфії. Про це говорив знак на початку мосту:

Якби був молод­шим, Траут скривився б від знаку про братерство, вста­новленого на краю бомбо­вої вирви, як було всім добре видно. Але його голова вже не вміщала ідеї про те, яким могло б і мало б бути життя на планеті на противагу тому, яким воно було. Все на Землі могло бути лише так, як було, думав він.

Усе було потрібним. Він побачив, як стара біла жінка пор­пається в смітнику. Це було потрібним. Він побачив іграшку для ванни, ґумове каченя, що лежало на боці на каналіза­ційній решітці. Воно мусило там лежати.

І таке інше.

Водій згадав, що день перед тим був Днем ветеранів.

— Угу, — сказав Траут.

— Ви ветеран? — спитав водій.

— Ні, — відповів Траут. — А ви?

— Ні, — відповів водій.

Ні один, ні другий не був ветераном.

Водій завів мову про друзів. Він сказав, що йому важко підтримувати дружбу, яка б щось озна­чала, тому що майже весь час він у дорозі. Він пожар­тував про той час, коли він говорив про своїх «найкращих друзів». Він вважав, що люди перестають говорити про своїх найкращих друзів після закінчення школи.

Він припустив, що Траут, оскільки Траут працював з комбінованими алюмінієвими вікнами і сітками, мав у процесі своєї роботи всі можливості будувати міцні стосунки.

— Тобто, — сказав він, — день за днем люди працюють разом, встановлюючи ці вікна, вони можуть досить добре подружитися.

— Я працюю сам, — сказав Траут.

Водій був розчарований.

— Я думав, що це робота для двох.

— Одного досить, — сказав Траут. — Маленька дитина могла б сама все зробити.

Водієві хотілося, щоб у Траута було активне соціальне життя, і він би за нього порадів.

— Все одно, — наполягав він, — ви маєте приятелів, з якими бачитесь після роботи. Вип’єте пива. Зіграєте в карти. Посмієтесь.

Траут не хотів сперечатися.

Траут забув, як звуть водія.

Траут мав один розумовий дефект, від якого я теж раніше страждав. Він не міг пригадати, як виглядають люди з його життя — хіба би їхні форми чи обличчя були вкрай незвичними.

Коли він жив на Кейп-Коді, наприклад, єдина людина, з якою він міг тепло вітатися і звертатись на ім’я, був Алфі Беарз, однорукий альбінос.

— Гарна погода, Алфі? — казав він.

— Де це ви бували, Алфі? — казав він.

— Як приємно вас бачити, Алфі, — казав він.

І таке інше.

Тепер, коли Траут мешкав у місті Когосі, єдина людина, яку він кликав на ім’я, був рудий карлик-кокні Дерлінґ Гіт. Він працював у майстерні ремонту взуття. На його верстаті стояла фірмова табличка з іменем на випадок, якщо хтось захоче звернутись до нього на ім’я. Табличка з іменем виглядала ось так:

Час від часу Траут заскакував до майстерні і казав щось отаке:

— Хто цього року виграє чемпіонат світу, Дерлінґу?

Або:

— Часом не знаєте, чому вчора вночі вили всі сирени, Дерлінґу?

Або:

— Гарно сьогодні виглядаєте, Дерлінґу.

І таке інше.

Тепер Траут замислився, чи його дружба з Гітом скінчи­лася. Останній раз, коли Траут завітав до майстерні ремонту взуття, щоб те і се сказати Дерлінґові, карлик несподівано заверещав на нього.

Ось що він заверещав зі своїм кокнівським акцентом:

— Досить на мене кидатись, холєра!

Губернатор Нью-Йорка, Нельсон Рок­фел­лер, одного разу потиснув руку Траутові у крамниці в Когосі. Траут поняття не мав, хто це такий. Як письменника наукової фантастики його мала б шоку­вати зустріч з таким чоловіком. Рокфеллер не був просто губернатором. Через особливі закони в тій частині пла­нети Рокфеллеру було дозволено володіти величезними ділянками поверхні Землі, а також нафтою та іншими цінними мінералами під її поверхнею. Він володів і корис­тався більшою частиною планети, ніж багато країн. Такою була його доля з раннього дитинства. Він був народжений у те несосвітенне володіння.

— Як життя, друже? — спитав його губернатор Рокфеллер.

— Все те саме, — сказав Кілґор Траут.

Після заяви, що Траут веде активне соціальне життя, водій почав удавати, знову ж таки зад­ля власної втіхи, що Траут благав його розповісти про сексуальне життя водія трансконтинентальної вантажів­ки. Траут ні про що таке не благав.

— Хочете знати, як водії вантажівок дають собі раду з жінками, правда? — сказав водій. — Ви собі думаєте, що водії всю дорогу трахають баб як навіжені, правда?

Траут знизав плечима.

Водій вантажівки розізлився на Траута, вилаяв його за таку хтиву дезінформацію.

— Послухайте мене, Кілґоре… — він завагався. — Таке ваше ім’я, правда?

— Так, — сказав Траут. Він уже сотню разів забув ім’я водія. Щоразу, як Траут відводив від нього погляд, Траут забував не лише його ім’я, але й обличчя.

— Кілґоре, трясця, — сказав водій, — якби моя чорто­пхайка зламалася в Когосі, наприклад, і я мав би пожити тут два дні, поки її ремонтують, чи легко мені було б переспати, поки я там — незнайомець, з моїм виглядом?

— Залежатиме, наскільки ви рішучий, — сказав Траут.

Водій зітхнув.

— Ех, боже… — сказав він і пожалів сам себе, — ось, мабуть, історія мого життя: бракує рішучості.

Вони поговорили про алю­мі­нієву обшивку, з допомогою якої старим будинкам можна повернути новий вигляд. З відстані ці листи, які не потребували фарбування, виглядали як свіжопофарбо­ване дерево.

Водій також хотів поговорити про «Перма-Стоун», іншу конкурентну технологію. Стіни старого будинку покривали кольоровим цементом, тож з віддалі здавалося, наче вони зроблені з каменю.

— Якщо ви займаєтесь алюмінієвими подвійними вікнами, — сказав водій Траутові, — то мусите займатись також алюмінієвою обшивкою.

По всій країні ці два заняття були тісно пов’язані.

— Моя компанія їх продає, — сказав Траут, — і я багато їх бачив, але ніколи не встановлював.

Водій серйозно замислився про купівлю алюмінієвої обшивки для свого дому в Літтл-Рок і попросив Траута чесно відповісти на це питання:

— З того, що ви бачили і чули, — ті, хто придбав алюміні­єву обшивку, чи вони нею задоволені?

— В Когосі, — сказав Траут. — Думаю, це єдині справді задоволені люди, яких я бачив.

— Я розумію, про що ви, — сказав водій. — Одного разу я бачив цілу сім’ю, яка стояла біля свого будинку. Вони не могли повірити, яким гарним став будинок з алюмінієвою обшивкою. Моє питання до вас, і ви можете відповісти мені чесно, з огляду на те, що ми з вами ніколи не матимемо ніяких спільних справ: Кілґоре, чи довго буде тривати це задоволення?

— Близько п’ятнадцяти років, — сказав Траут. — Наші продавці кажуть, що за всі гроші, зекономлені на фарбі та опаленні, ви собі легко зможете дозволити ще раз обшити будинок.

— «Перма-Стоун» виглядає набагато багатше, і думаю, тримається довше, — сказав водій. — З другого боку, він набагато дорожчий.

— За що платите, те й отримуєте, — сказав Кілґор Траут.

Водій вантажівки сказав Траутові про газовий котел для обігріву води, який він купив тридцять років тому, і за весь цей час з ним не було жодних проблем.

— Чорти б мене взяли, — сказав Кілґор Траут.

Траут запитав про вантажівку, і водій пояснив, що це найбільша вантажівка у світі. Лише трактор коштує двадцять вісім тисяч доларів. На ньому встановлено дизельний мотор «Каммінз» на триста двадцять чотири кінські сили з турбонаддувом, що дає йому продуктивність на великих висотах. У вантажівки гідравлічне рульове управління, пневматичні гальма, трансмісія на тринадцять швидкостей, і володіє нею його шваґер.

Його шваґер, сказав він, має у власності двадцять вісім вантажівок і є президентом компанії перевезень «Піраміда».

— Чому він назвав компанію «Пірамідою»? — спитав Траут. — Тобто цей засіб за потреби може пересуватися зі швидкістю сотня миль на годину. Він швидкий, корисний і без орнаментів. Він су­часний, як космічна ракета. Я не бачив нічого менш подібного на піраміду за оцю вантажівку.

Піраміди — це такі велетенські кам’яні гробниці, які єгиптяни будували тисячі і тисячі років тому. Єгиптяни вже їх не будують. Гробниці виглядають ось так, і туристи з далеких країв з’їжджаються, щоб на них подивитись:

— Навіщо власникові компанії високошвидкісних перевезень називати свою компанію і свої вантажівки ім’ям споруд, які ні на міліметр не посунулись із самого Різдва Христового?

Водій відповів негайно. А також роздратовано, так наче подумав, що питання Траутове тупе.

— Йому сподобалось звучання назви, — сказав він. — Вам хіба не подобається її звучання?

Траут кивнув, щоб підтримати приязну розмову.

— Так, — сказав він, — це дуже гарний звук.

Траут відхилився на спинку сидіння і почав розмірковувати про розмову. Він придумав історію, яку взявся написати, лише коли став старим-престарим чоловіком. Це була історія про планету, де мова постійно перетворювалася на музику, тому що створіння, які її населяли, обожнювали звуки. Слова ставали музичними нотами. Речення ставали мелодіями. Для передачі інформації вони були непридатні, бо ніхто вже не знав і не цікавився, що слова означають.

Тож керівники уряду і комерції заради підтримки своєї діяльності весь час мусили придумувати нові й дедалі огидніші слова і речення, аби їх не могли обернути в музику.

— Ви одружені, Кілґоре? — спитав водій.

— Був, тричі, — сказав Траут.

Це була правда. Окрім того, всі його жінки були надзвичайно терплячі, і люблячі, і красиві. І всі вони зів’яли від його песимізму.

— Діти є?

— Один син, — сказав Траут. Десь у минулому серед усіх жінок та історій, загублених в пересилках, заплутався син на ім’я Лео. — Він уже дорослий, — сказав Траут.

Лео назавжди пішов з дому в чотирнадцять років. Він збрехав про свій вік, і його взяли в морську піхоту. З тренувального табору він вислав батькові записку. В ній було ось це: «Мені тебе жаль. Ти заліз сам собі в дупу і здох».

Це було останнє, що Траут почув від Лео, прямо чи непрямо, аж поки до нього не навідались два аґенти з Федерального бюро розслідувань. Лео дезертирував із своєї дивізії у В’єтнамі, сказали вони. Він вчинив державну зраду. Він приєднався до В’єтконґа.

Ось оцінка ФБР ситуації Лео на планеті в той час:

— Ваш хлопець у великій біді, — сказали вони.

Коли Двейн Гувер побачив Гаррі Лесабра, свого менеджера з продажів, у трав’янисто-зелених трико, спідниці з листя і такому іншому, він не міг у це повірити. Тож він змусив себе нічого не бачити. Він пішов до свого офісу, який також був завалений укулеле й ананасами.

Франсін Пефко, його секретарка, виглядала як звично, тільки на шиї в неї висіла ґірлянда з квітів і за вухом була одна квітка. Вона всміхнулася. Це була вдова військового з губами, як диванні подушки, і яскравим рудим волоссям. Вона обожнювала Двейна. Гавайський тиждень вона також обожнювала.

— Алоха, — сказала вона.

Гаррі Лесабра тим часом знищив Двейн.

Коли Гаррі відрекомендувався перед Двейном в такому безглуздому вигляді, кожна молекула його тіла чекала на Двейнову реакцію. Кожна молекула на мить перервала свою роботу, відсторонилася від своїх сусідів. Кожна молекула чекала — чи її галактика, яка називалася «Гаррі Лесабр», зруйнується чи ні.

Коли Двейн повівся з Гаррі так, наче той невидимка, Гаррі подумав, що він викрив себе як трансвестита і що його за це звільнять.

Гаррі заплющив очі. Він уже ніколи не хотів їх розплющувати. Його серце послало його молекулам таке повідомлення: «З очевидних для нас усіх причин цю галактику зруйновано».

Двейн нічого про це не знав. Він нахилився до столу Франсін Пефко. Він мало не сказав їй, який він хворий. Він її попередив:

— Чомусь цей день дуже важкий. Тож ніяких жартів, ніяких сюрпризів. Жодних ускладнень. Не допускайте сюди нікого хоч трохи схибленого. Ніяких телефонних дзвінків.

Франсін сказала Двейнові, що близнюки чекають на нього в кабінеті.

— Думаю, щось недобре сталося в печері, — сказала вона йому.

Двейн був вдячний за таке просте і чітке повідомлення. Близнюки були його молодшими зведеними братами, Лайл і Кайл Гувери. Печера була Печерою святого чуда — приманкою для туристів на південь від Шепердстауна, якою Двейн володів у партнерстві з Лайлом і Кайлом. Вона була єдиним джерелом прибутку для Лайла і Кайла, які жили в ідентичних жовтих фермерських будинках по обидва боки крамнички з сувенірами, за якою ховався вхід у печеру.

По всьому штату до стовбурів дерев і парканових стовпів було поприбивано знаки у формі стрілки, що показувала в напрямку печери і повідомляла відстань до неї — наприклад:

Перед тим як зайти до свого кабінету, Двейн про­читав один з гумористичних плакатів, які Франсін розвісила на стіні, щоб розважити від­ві­дувачів, щоб нагадати їм те, що вони так легко забувають: не треба весь час бути серйозним.

Ось який напис прочитав Двейн:

НЕ КОНЧЕ БУТИ БОЖЕВІЛЬНИМ, ЩОБ ТУТ ПРАЦЮВАТИ, АЛЕ ЦЕ ПОМАГАЄ!

Під текстом був також малюнок божевільного. Ось він:

У Франсін на грудях був значок, який зображав якусь істоту в здоровішому, більш завидному настрої. Ось цей значок:

Лайл із Кайлом си­ді­ли плечем до плеча на чорному шкіряному дивані в к­а­біне­ті Двейна Гувера. Вони бу­ли такі схожі, що Двейн не міг їх розрізняти до 1954 року, коли Лайл вв’язався у бійку через жінку під час змагання Роллер-дербі. Після цього Лайл був тим, у кого перебитий ніс. Тепер Двейн пригадав, що в люльці, немовлятами, во­ни смоктали великі пальці один одного.

До речі, ось як у Двейна з’явилися зведені брати, хоч його всиновили люди, які не могли мати своїх дітей. Його всиновлення розбудило в їхньому тілі щось, що дало можливість зрештою мати своїх дітей. Це було звичним явищем. Здається, багато пар було запрограмовано саме так.

Двейн був дуже радий їх тепер побачити — цих двох маленьких чоловіків у комбінезонах і робочих черевиках, у капелюхах порк-пай. Вони були знайомі, вони були реальні. Двейн зачинив двері, відгородившись від хаосу назовні.

— Гаразд… — сказав він, — що сталося у печері?

Відколи в Лайла зламався ніс, близнюки погодились, що Лайл говоритиме за двох. З 1954 року Кайл не сказав і тисячі слів.

— Ті бульбашки вже дійшли до середини «Собору», — сказав Лайл. — Так, як вони підходять, через тиждень-два вони дійдуть до «Мобі Діка».

Двейн прекрасно його зрозумів. Підземний струмок, що протікав крізь надра Печери святого чуда, був забруднений якимись промисловими відходами, які випускали бульбашки — тверді, як м’ячики для пінґ-понґа. Ці бульбашки складалися одна на одну в проході, який вів до великого валуна, пофарбованого білою фарбою, щоб той виглядав як Мобі Дік, Великий білий кит. Бульбашки невдовзі поглинуть «Мобі Діка» і захоплять «Собор шепотів», що було головною привабою печери. Тисячі людей одружилося в «Соборі шепотів» — зокрема Двейн, Лайл і Кайл. Гаррі Лесабр також.

Лайл розповів Двейнові про експеримент, який вони з Кайлом влаштували минулої ночі. Вони опустилися в печеру зі своїми однаковими автоматичними пістолетами «браунінґ» і відкрили вогонь по навислій стіні бульбашок.

— Вони випустили такий сморід, що ти не повіриш, — сказав Лайл. Він сказав, що смерділо, як від ніг, уражених мікозом. — Ми з Кайлом вискочили звідтіля. Ми ввімкнули на годину вентиляційну систему, а тоді пішли туди знову. Фарба на «Мобі Дікові» полущилась. У нього вже навіть нема очей.

«Мобі Дік» раніше мав великі, мов тарелі, блакитні очі з довгими віями.

— Оргáн почорнів, а стеля зробилась брудно-жовтою, — сказав Лайл. — «Святого чуда» вже майже не видно.

Органом був «Духовий орган богів» — хащі сталактитів і сталагмітів, що наросли в одному куті «Собору». Позаду стояли гучномовці, з яких лунала музика для шлюбів і похоронів. Він освітлювався електричними лампочками, які постійно міняли колір.

«Святе чудо» було хрестом на стелі «Собору». Воно утворилося на перетині двох тріщин.

— Його ніколи не було легко побачити, — сказав Лайл, маючи на увазі хрест. — Навіть не знаю, чи він ще там є.

Він попросив у Двейна дозволу замовити вантажівку цементу. Він хотів замурувати прохід між струмком і «Собором».

— Забудь про «Мобі Діка», і «Джессі Джеймса», і рабів, і все решта, — сказав Лайл, — і рятуй «Собор».

«Джессі Джеймс» був скелетом, якого вітчим привіз із маєтку якогось лікаря ще в часи Великої депресії. Кістки його правої долоні були переплетені з заржавілими деталями револьвера 45-го калібру. Туристам розповідали, що його знайшли в такому вигляді, що ймовірно він належав грабіжникові потягів, якого привалило в печері обвалом каміння.

Щодо рабів: це були гіпсові статуї чорних чоловіків у печері п’ятдесят футів униз по коридору від «Джессі Джеймса». Статуї звільняли одна одну від ланцюгів за допомогою молотків та ножівок. Туристам розповідали, що одного разу справжні раби скористалися печерою, коли втікали на свободу через річку Огайо.

Історія про рабів була така ж брехлива, як і про Джессі Джеймса. Печеру відкрили тільки 1937 року, коли вона трохи прочинилася від невеликого землетрусу. Сам Двейн Гувер виявив тут тріщину, а тоді вони з вітчимом розширили її ломами і динамітом. До того навіть маленької тваринки там не було.

Єдиний зв’язок, який мала печера з рабством, був такий: ферму, на території якої знайшли печеру, заклав колишній раб, Джозефус Гублер. Коли хазяїн звільнив його, він пішов на північ і побудував ферму. Потім повернувся назад і викупив свою матір і жінку, яка стала його дружиною.

Їхні нащадки продовжували працювати на фермі до Великої депресії, коли Комерційний банк округу Мідленд продав закладене майно. І тоді Двейнового вітчима збив автомобіль, за кермом якого сидів білий чоловік, котрий раніше купив ферму. В полюбовній угоді як відшкодування за свої травми Двейнів вітчим отримав те, що він зневажливо називав «проклята Богом негритоська ферма».

Двейн пам’ятав першу поїздку з сім’єю на оглядини ферми. Його батько зірвав негритоський знак з негритоської поштової скриньки і кинув його в канаву. Ось що було на ньому написано:

Вантажівка, яка везла Кілґора Траута, тепер була у Західній Вірджинії. Поверхню штату знищили люди, техніка і вибухівка для того, щоб змусити її видати на-гора вугілля. Тепер вугілля вже майже не стало. Його перетворили на тепло.

Поверхня Західної Вірджинії, позбавлена вугілля, дерев і верхнього шару ґрунту, впорядковувала те, що залишилося з неї самої, відповідно до законів земного тяжіння. Вона почала провалюватись в усі ті ями, які в ній вирили. Її гори, яким колись було дуже легко стояти, тепер почали сповзати в долини.

Знищення Західної Вірджинії відбулося зі згоди виконавчої, законодавчої та судової гілок правління штату, чия влада йшла від людей.

Тут і там ще траплялося заселене житло.

Траут побачив попереду зламаний бар’єр. Він зазирнув у канаву внизу, побачив, що в струмку лежить перекинутий «кадилак» моделі «Ельдорадо» 1968 року випуску. Номери були штату Алабама. В струмку також лежало декілька побутових приладів — кухонні плити, пральна машинка, два холодильники.

Біла дівчинка з ангельським личком і солом’яним волоссям стояла біля струмка. Вона помахала рукою Траутові. До грудей вона притискала півлітрову пляшку «Пепсі-коли».

Траут спитав себе вголос, як тут люди розважаються, і водій розповів йому химерну історію про одну ніч, яку він провів у Західній Вірджинії, у кабіні своєї вантажівки біля будинку без вікон, що монотонно гудів.

— Я бачив, як народ туди заходить, і бачив, як народ звідти виходить, — сказав він, — але я не міг второпати, що то за машина, яка так гуде. То був дешевий і старий каркасний будинок на цементних блоках в якійсь глушині. Машини під’їжджали і від’їжджали, і людям, здається, подобалося те, що там гуділо, — сказав він.

Тож він зазирнув досередини.

— В будинку було повно людей на роликах, — сказав він. — Вони їздили і їздили по колу. Ніхто не усміхався. Вони просто їздили по колу.

Він сказав Траутові, що чув про місцевих людей, які хапали живих мідноголових і гримучих змій під час служби в церкві, щоб показати свою велику віру в те, що Ісус їх захистить.

— На цьому світі багато різних людей, — сказав Траут.

Траут дивувався, як недавно білі люди з’явилися в Західній Вірджинії і як швидко вони її зруйнували — заради вугілля.

Тепер вугілля вже також не стало — випарувалось у космос, подумав Траут. Воно підігріло воду, а пара змусила обертатися сталеві вітряки. Вітряки змушували обертатися ротори в ґенераторах. Америка якийсь час була залита електрикою. Вугілля також приводило в рух старомодні пароплави і паровози.

Паровози, пароплави і фабрики мали свистки, які свистіли від пари, коли Двейн Гувер, і Кілґор Траут, і я були хлопчиками — коли наші тати були хлопчиками, коли наші діди були хлопчиками. Свистки виглядали ось так:

Пара з води, скип’яченої на палаючому вугіллі, виривала­ся зі свистків, і ті видавали різкі прекрасні зойки, наче гортані динозаврів, що спаровуються або вмирають, — крики такі як у-у-у-у-у-у-у-у-у-ух, у-у-у-у-у-у-у-ух, і тир-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-н-н-н-н-н-н-н-н-нь, і таке інше.

Динозавр був рептилією такою великою, як паровоз. І виглядав ось так:

Він мав два мізки — один для пе­ред­ньої половини, другий — для задньої. Ця тварина вимерла. Обидва мізки вкупі були менші за горошину. Горошина — це плід рослини з родини бобових, який виг­лядав ось так:

Вугілля було дуже спресованою сумішшю зігнилих дерев, і квітів, і кущів, і трав, і такого іншого, і фекалій динозаврів.

Кілґор Траут думав про крики парових свистків, які він чув, і про руйнування Західної Вірджинії, яке уможливило їхню пісню. Він припустив, що несамовиті крики вилетіли в космос разом з теплом. Він помилявся.

Як і більшість авторів наукової фантастики, Траут майже нічого не знав про науку, його до чортиків нудили технічні деталі. Але жоден крик свистка не відлетів далеко від Землі ось з якої причини: звук міг подорожувати лише в атмосфері, і атмосфера Землі проти її розміру була тонша за шкірку яблука. Поза нею був мало не досконалий вакуум.

Яблуко було популярним фруктом, який виглядав отак:

Водій любив поїсти. Він зупинився у закладі «Макдональдс Гамбурґер». У країні є багато різних мереж із гамбурґерами. «Макдональдс» був однією із них. Другою був «Бурґер Шефс». Двейн Гувер, як уже було сказано, володів франшизою на кілька закладів «Бурґер Шефс».

Гамбурґери готували з тва­рин, які виглядали ось так:

Тварину вбивали і мололи на маленькі шматочки, тоді формували котлетками і смажили, і клали між два шматки хліба. Приготований продукт виглядав ось так:

І Траут, в якого грошей майже не залишилось, замовив чашку чаю. Він запитав старого-престарого чоловіка, що сидів поруч за столом, чи він працював на шахтах.

Старий чоловік сказав ось що:

— З десяти і до шістдесяти двох.

— Ви раді, що вийшли звідти? — спитав Траут.

— О Боже, — сказав чоловік, — ви ніколи з них не вийдете — навіть уві сні. Мені сняться шахти.

Траут спитав його, яке то було відчуття — працювати на промисловість, чиїм завданням було зруйнувати довколишню місцевість, і старий чоловік сказав, що зазвичай був такий втомлений, що не думав про це.

— Не має значення, думаєш ти про це чи ні, — сказав старий шахтар, — якщо не володієш тим, про що думаєш. — Він зауважив, що права на родовища цілого округу, де вони сиділи, належали кам’яновугільній та залізорудній компанії Роузвотера, яка придбала ці права відразу після закінчення громадянської війни. — Закон говорить, — провадив він далі, — що коли чоловік володіє чимось під землею і хоче його дістати, то ви мусите дозволити йому підірвати все, що є між поверхнею і його власністю.

Траут не побачив ніякого зв’язку між кам’яновугільною та залізорудною компанією Роузвотера і Еліотом Роузвотером, своїм єдиним фаном. Він далі думав, що Еліот Роузвотер — підліток.

Правда була в тому, що Роузвотерові предки були одними з головних нищителів земної поверхні та людей Західної Вірджинії.

— Але то якось неправильно, — сказав старий шахтар Траутові, — щоб один чоловік володів тим, що є під фермою, чи лісом, чи будинком іншого чоловіка. І кожного разу, коли той чоловік хоче дістати все те, що є там під низом, він має право знести все, що нагорі, щоб до цього добутись. Правá людей на поверхні землі нічого не варті порівняно з правами чоловіка, який володіє тим, що внизу.

Він почав згадувати вголос, як вони з іншими шахтарями колись пробували змусити кам’яновугільну та залізорудну компанію Роузвотера ставитися до них як до людей. Вони вели маленькі війни з приватною поліцією компанії, державною поліцією та національною ґвардією.

— Я ніколи не бачив Роузвотера, — сказав він, — але Роузвотер завжди перемагав. Я ходив по Роузвотеру. Я рив ями для Роузвотера в Роузвотері. Я жив у Роузвотерових будинках. Їв Роузвотерову їжу. Я воював з Роузвотером, хоч де б був Роузвотер, а Роузвотер бив мене і кидав помирати. Попитайтеся тут людей, і вони скажуть вам: на їхню думку, весь оцей світ — це Роузвотер.

Водій знав, що Траут прямує до Мідленд-Сіті. Він не знав, що Траут є письменником в дорозі до мистецького фестивалю. Траут розумів, що чесним робочим людям немає діла до мистецтва.

— Навіщо людині при здоровому глузді їхати в Мідленд-Сіті? — поцікавився водій.

Вони вже їхали далі.

— Моя сестра хворіє, — сказав Траут.

— Мідленд-Сіті — це задуп’я Всесвіту, — сказав водій.

— Я завжди хотів знати, де те задуп’я, — сказав Траут.

— Якщо воно не в Мідленд-Сіті, — сказав водій, — тоді воно в Лібертівіллі штату Джорджія. Ви були в Лібертівіллі?

— Ні, — сказав Траут.

— Мене там арештували за перевищення швидкості. Вони поставили пастку, де нараз треба було збавити швидкість з п’ятдесяти до п’ятнадцяти миль на годину. Це мене розізлило. Я погарикався з поліціянтом, і він мене запроторив до тюрми.

Основне їхнє виробництво було перетворювати на паперову масу старі газети, журнали і книжки і робити з цього новий папір, — сказав водій. — Вантажівки і потяги кожного дня привозили сотні тонн непотрібного друкованого матеріалу.

— Ага, — сказав Траут.

— І розвантажували все недбало, тож кавалки книжок і жур­налів і такого іншого розліталися всім містом. Якби хтось захотів собі бібліотеку, треба було просто піти на товарну станцію і забрати які тільки хочеш книжки.

Попереду на дорозі стояв з піднесеною рукою білий чоловік, а біля нього вагітна дружина і дев’ятеро дітей.

— Виглядає як Гарі Купер, хіба ні? — сказав водій вантажівки про чоловіка, що махав рукою.

— Так, справді, — сказав Траут.

Гарі Купер був кінозіркою.

— Так-от, — сказав водій, — у них було стільки книжок в Лібертівіллі, у тюрмі книжки були замість туалетного паперу. Мене взяли в п’ятницю, під вечір, тож до понеділка я не міг потрапити на суд. То я два дні сидів у буцегарні й не мав що робити — лише читав туалетний папір. Досі пам’ятаю одне прочитане оповідання.

— Ага, — сказав Траут.

— То було останнє оповідання, яке я читав, — сказав водій. — Боже мій, відтоді минуло, мабуть, п’ятнадцять років. Оповідання було про іншу планету. Божевільна історія. Там було багато музеїв, завалених картинами, і уряд користувався чимось типу рулетки, щоб вирішити, що здавати в музеї, а що викидати.

Кілґорові Трауту раптом закрутилась голова від déjà vu. Водій вантажівки нагадав йому про книжку, про яку він сам роками не згадував. Туалетним папером водія у Лібертівіллі штату Джорджія був «Баррінґ-ґаффнер із Баньяльто, або Цьогорічний шедевр» Кілґора Траута.

Назва планети, де відбувалася дія Траутової книжки, була Баньяльто, а Баррінґ-ґаффнер був державним службовцем, який раз на рік крутив колесо удачі. Громадяни подавали урядові твори мистецтва, для кожного призначали порядковий номер, а тоді визначали вартість відповідно до обертань колеса Баррінґ-ґаффнера.

Головним героєм історії був не Баррінґ-ґаффнер, а скромний швець на ім’я Ґуз. Ґуз жив сам-один і одного разу намалював кота. То була єдина картина, яку він намалював. Він відніс її до Баррінґ-ґаффнера, той дав їй номер і поставив у склад, переповнений творами мистецтва.

Ґузовій картині неймовірно пощастило на колесі. Її оцінили у вісімнадцять тисяч «ламбо», що тотожне мільйонові доларів на Землі. Баррінґ-ґаффнер вручив Ґузові чек на цю суму, більшу частину якої відразу ж забрав податковий інспектор. Картині відвели поважне місце в Національній ґалереї, і люди вишикувались у черги на милі, щоб побачити картину вартістю мільйон доларів.

Також влаштували велетенське вогнище з усіх картин, статуй, книжок і такого іншого, яких колесо визначило як нічого не вартих. А тоді з’ясувалося, що колесо було підлаштоване, і Баррінґ-ґаффнер вчинив самогубство.

Те, що водій вантажівки прочитав книжку Кілґора Траута, було подиву гідним збігом. Траут ніколи раніше не зустрічав жодного свого читача, і тепер цікавою була його реакція: він не зізнався, що був творцем тієї книжки.

Водій зауважив, що на всіх поштових скриньках у них по дорозі намальовані однакові прізвища.

— Он там ще одне, — сказав він, показуючи на скриньку, яка виглядала ось так:

Вантажівка проїжджала по цих місцях, звідки родом були прийомні батьки Двейна Гувера. Під час Першої світової війни вони переїхали із Західної Вірджинії до Мідленд-Сіті, щоб заробити великі гроші в автомобільній ком­па­нії «Кідcлер», що виробляла літаки і вантажівки. Коли вони добралися до Мідленд-Сіті, вони офіційно змінили свої прізвища з Гублера на Гувера, тому що в Мідленд-Сіті було дуже багато чорних з прізвищем Гублер.

Як одного разу пояснив Двейну Гуверові його вітчим, «Воно не годилося. Тут якось само собою розуміється, що Гублер — негритоське прізвище».

В той день Двейн Гувер непогано пообідав. Тепер він пригадав про Гавайський тиждень. Укулеле і таке інше вже не здавалися загадковими. Тротуар між автомобільною аґенцією і новим готелем уже не був батутом.

Він поїхав на обід сам у демонстраційній машині з кондиціонером — синьому «понтіаку» моделі «Ле Манс» з кремовим інтер’єром і ввімкненим радіо. Він кілька разів прослухав свою рекламу, яка доносила одну думку: «Ви завжди можете довіритися Двейнові».

Хоча після сніданку його психічне здоров’я значно поліпшилося, дав про себе знати новий симптом хвороби. Це була початкова ехолалія. Двейн виявив, що хоче повторювати вголос усе, що йому щойно сказали.

Тож коли радіо сказало йому: «Ви завжди можете довіритися Двейнові», — він повторив останнє слово.

— Двейнові, — сказав він.

Коли радіо сказало, що торнадо пройшовся Техасом, Двейн вголос сказав:

— Техасом.

Тоді він почув, що чоловіки жінок, зґвалтованих під час війни між Індією та Пакистаном, не хотіли мати нічого спільного зі своїми жінками. В очах чоловіків жінки стали нечистими, сказало радіо.

— Нечистими, — сказав Двейн.

Щодо Вейна Гублера, чорного колишнього в’язня, чия єдина мрія була працювати на Двейна Гувера: він навчився грати в хованки з Двейновими працівниками. Він не бажав, щоб його витурили з приватної території, де він тинявся біля вживаних машин. Тож коли з’являлися працівники, Вейн відходив до закутка із смітниками позаду «Голідей Інн» і зосереджено, неначе він санітарний інспектор, вивчав у контейнерах залишки клубних сендвічів, порожні пачки від сиґарет «Салем» і таке інше.

Коли якийсь працівник проходив мимо, Вейн повертався до вживаних машин і вирячував очі, мов почищені варені яйця, виглядаючи Двейна Гувера.

Звісно, справжній Двейн Гувер фактично заперечив, що він є Двейном. Тож коли справжній Двейн вийшов під час обіду на вулицю, Вейн, який, крім себе самого, не мав з ким говорити, сказав собі отаке: «То не містер Гувер. Хоча ніби схожий на містера Гувера. Може, містер Губер сьогодні хворіє».

І таке інше.

Двейн з’їв гамбурґер з картоплею фрі і випив кока-колу в своєму найновішому ресторані «Бурґер Шефс», що на Креств’ю-авеню, через дорогу від місця, де будували середню школу імені Джона Ф. Кеннеді. Джон Ф. Кеннеді ніколи не бував у Мідленд-Сіті, але він був Президентом Сполучених Штатів, якого застрелили. Президентів часто вбивали. Вбивців спантеличували ті самі шкідливі речовини, які тривожили Двейна.

Двейн, звичайно, не був унікальний, якщо мова йде про шкідливі речовини. Впродовж цілої історії в нього було велике товариство. За його життя, наприклад, люди в країні під назвою Німеччина на якийсь час були так переповнені шкідливими речовинами, що набудували фабрик, єдиним призначенням яких було вбивати людей мільйонами. Людей доставляли потягами.

Коли німці були наповнені шкідливими речовинами, їхній прапор виглядав ось так:

Ось як виглядає їхній прапор, коли їм знову покращало:

Після того, як їм покращало, вони виготовили дешевий і надійний автомобіль, який став популярним по всьому світі, особливо серед молоді. Він виглядав ось так:

Його назвали «жуком». А справжній жук виглядав ось так:

Механічного жука створили німці. Реального жука створив Творець Всесвіту.

Двейнова офіціантка в «Бурґер Шефс» була сімнадцятилітньою білою дівчиною на ім’я Петті Кін. Волосся її було солом’яного кольору, очі вона мала блакитні. Як на ссавця, вона була дуже стара. Більшість ссавців у віці сімнадцяти років були вже старезними або мертвими. Але Петті була ссавцем, який розвивався дуже повільно, тож тіло, в якому вона пересувалася, дозріло лише тепер.

Вона була новісінькою дорослою, яка працювала для того, щоб оплатити велетенські рахунки від лікарів і шпиталю, що її тато назбирав у процесі вмирання від раку прямої кишки, а потім від раку всього.

Це була країна, де кожен мусив сам оп­ла­чувати свої рахунки за все, і одна з найдорожчих речей, яку могла зробити людина, було захворіти. Хвороба батька Петті Кін коштувала в десять разів більше за всі подорожі на Гавайські острови, які Двейн збирався роздарувати в кінці Гавайського тижня.

Двейн оцінив новизну Петті Кін, хоч його і не приваблювали такі молоді жінки. Вона була мов новий автомобіль, в якому навіть не ввімкнули радіо, і Двейн пригадав пісеньку, яку іноді співав його батько, коли напивався. Вона звучала ось так:

Троянди червоні, Їх можна зрізати, Тобі вже шістнадцять, І можна йти в коледж.

Петті Кін вдавала з себе дурненьку, що було типовим для більшості жінок у Мідленд-Сіті. Всі жінки мали великі мізки, бо вони були великими тваринами, але вони не дуже ними користувалися через оце: незвичні ідеї могли створити ворогів, і жінки, якщо вони хотіли здобути хоч якийсь комфорт і безпеку, потребували якомога більше друзів.

Тож в інтересах виживання вони привчили себе бути згідливими машинами замість розумних машин. Їхнім мізкам треба було лише з’ясувати, що думають інші люди, і тоді вони починали думати те ж саме.

Петті знала, хто такий Двейн. Двейн не знав, хто така Петті. Серце Петті забилося швидше, коли вона його обслуговувала, — тому що з тими грошима і владою, яку він мав, Двейн міг розв’язати стільки її проблем. Він міг дати їй гарний будинок, і нові автомобілі, і вишуканий одяг, і безтурботне життя, він міг оплатити всі її рахунки — так само ж легко, як вона подавала йому його гамбурґер, картоплю фрі та кока-колу.

Якби він захотів, Двейн міг би зробити для неї те, що Фея-хрещена — для Попелюшки, а Петті ще ніколи не стояла так близько біля такої чарівної особи. Вона була в присутності надприродного. І во­на досить добре знала себе і Мідленд-Сіті, щоб зро­зуміти, що, можливо, ніколи більше не опинить­ся в ота­кій близькості до надприродного.

Петті Кін навіть уявила, як Двейн махає чарівною паличкою, розвіюючи її турботи і втілюючи мрії. Паличка виглядала ось так:

Вона сміливо заговорила до нього, щоб з’ясувати, наскільки була можливою в її випадку допомога надприродного. Вона воліла обійтися без неї, була готова обійтися без неї — все життя тяжко працювати, мало що отримати взамін і спілкуватися з чоловіками і жінками, хто, як і вона, бідні і безвладні, у боргах. Вона сказала Двейнові таке:

— Вибачте, що звертаюся до вас на ім’я, містере Гувер, але я не можу не знати, хто ви такий, коли ваші портрети всюди у вашій рекламі і в газетах. Крім того, всі, хто тут працює, сказали мені, хто ви такий. Коли ви зайшли, вони всі зашушукались.

— Зашушукались, — сказав Двейн.

То знов була ехолалія.

— Мабуть, це не те слово, — сказала вона.

Вона звикла вибачатися за свою мову. В школі її дуже до цього заохочували. Більшість білих людей у Мідленд-Сіті чулися невпевнено, коли говорили, тож старалися обходись короткими реченнями і простими словами, аби звести до мінімуму помилки, за які їм буде соромно. Двейн, безумовно, так говорив. Петті, безумовно, так говорила.

Це було тому, що їхні вчителі англійської морщили носа, і закривали вуха, і ставили їм провальні оцінки, і таке інше, коли їм не вдавалося говорити, мов англійські аристократи перед Першою світовою війною. А ще: їм казали, що вони не гідні розмовляти чи писати своєю мовою, якщо вони не могли полюбити або зрозуміти незбагненні романи, і вірші, і п’єси про людей з давніх часів і з далеких країв, такі, наприклад, як «Айвенго».

Чорні люди з тим не мирилися. Вони й далі говорили англійською і так і сяк. Вони відмовлялися читати книжки, яких не розуміли, — на тій лише підставі, що не розуміли їх. Вони ставили такі зухвалі питання:

— Нашо мені читати «Повість двох міст»? Нашо?

Петті Кін провалила англійську того семестру, коли їй довелося читати й оцінити «Айвенго», де йшлося про чоловіків у металевому одязі і жінок, які їх любили. І її перевели у виправний клас для читання, де її змушували читати «Добру землю», в якій ішлося про китайців.

Саме того семестру вона втратила цноту. Її зґвалтував білий монтажник газових установок на ім’я Дон Брідлав на парковці Меморіального спортклубу імені Бенністера біля Ярмаркової площі після реґіонального баскетбольного матчу між середніми школами. Вона ніколи не пожалілася в поліцію. Вона ніколи нікому не пожалілася, оскільки в цей час її батько помирав від раку.

Неприємностей і так вистачало.

Меморіальний спортклуб імені Бенністера було названо на честь Джорджа Гікмана Бенністера, сімнадцятирічного хлопця, якого вбили під час футбольного матчу 1924 року. У Джорджа Гікмана Бенністера був найбільший пам’ятник на цвинтарі Кальварія, шістдесятидвометровий обеліск із мармуровим м’ячем нагорі.

Мармуровий м’яч виглядав ось так:

Футбол був воєнізованою грою. Дві супротивні команди, вбрані в обладунки зі шкіри, тканини і пластику, билися за м’яч.

Джорджа Гікмана Бенністера вбили під час спроби вхопити м’яча на День подяки. День подяки був святом, коли всі у країні мали виражати вдячність Творцеві Всесвіту, головно за їжу.

Обеліск Джорджа Гікмана Бенністера оплатили через відкриту підписку, причому за два зібрані долари торгова палата долар поклала собі. Багато років обеліск був найвищою спорудою в Мідленд-Сіті. Місто ухвалило постанову, згідно з якою закон забороняв будувати будь-що вище за обеліск, її назвали Законом Джорджа Гікмана Бенністера. Пізніше постанову викинули як непотріб, щоб дозволити високі радіовишки.

До того як звели новий Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі біля Цукрового Струмка, два найбільші монументи в місті, вважалося, було збудовано для того, щоб Джорджа Гікмана Бенністера ніколи не забули. Але на той час, коли Двейн Гувер познайомився з Кілґором Траутом, ніхто вже про нього не згадував. Зрештою, про нього не було що думати, навіть в мить його смерті, хіба про те, що він був молодий.

І в місті в нього не залишилося родичів. У телефонному довіднику не було Бенністерів, хіба лиш кінотеатр «Бенністер». Фактично, коли вийшов новий телефонний довідник, уже й кінотеатру «Бенністер» не стало. Кінотеатр перетворили на крамницю переоцінених меблів.

Батько і мати Джорджа Гікмана Бенністера і його сестра Люсі виїхали з міста до того, як обеліск і спортклуб були завершені, і їх не змогли знайти, щоб запросити на церемонію посвяти.

То була неспокійна країна, де люди весь час металися. Час від часу хтось зупинявся і зводив пам’ятник.

Пам’ятники були розкидані по всій країні. Але безперечно незвичним було для когось із простих людей мати не один, а два пам’ятники на свою честь, як це було у випадку Джорджа Гікмана Бенністера.

Хоча з формального погляду конкретно для нього звели тільки обеліск. Спортклуб все одно побудували б. Кошти було зібрано для спортклубу за два роки до того, як Джорджа Гікмана Бенністера вбили в розквіті сил. Назвати клуб на його честь нічого не коштувало.

Цвинтар Кальварія, на якому спочивав Джордж Гікман Бенністер, було названо на честь пагорба в Єрусалимі, що за тисячі миль. Багато людей вірило, що тисячі років на тому пагорбі вбили сина Творця Всесвіту.

Двейн Гувер не знав, вірити цьому чи ні. Так само не знала Петті Кін.

І тепер їх це, звісно, не хвилювало. Вони мали інші важливіші справи. Двейн замислився, доки триватиме його напад ехолалії, а Петті Кін мусила з’ясувати, чи її новизна, і краса, і приязність мають велику цінність для милого, навіть дещо сексуального дилера «понтіаків» середніх літ, такого як Двейн.

— В будь-якому разі, — сказала вона, — звичайно, велика честь, що ви до нас зайшли, і, може, це не зовсім ті слова, але сподіваюсь, ви розумієте, що я хочу сказати.

— Сказати, — сказав Двейн.

— Чи з їжею все гаразд? — сказала вона.

— Все гаразд, — сказав Двейн.

— Те саме, що для всіх, — сказала вона. — Ми не готували нічого особливого для вас.

— Для вас, — сказав Двейн.

Не мало великого значення, що сказав Двейн. Упродовж багатьох років це не мало великого значення. Не мало великого значення, що більшість людей у Мідленд-Сіті промовляли вголос, хіба якщо говорилося про гроші, будівлі, подорожі чи машинерію — або інші вимірні речі. Кожна людина мала грати чітко окреслену роль — чорної людини, старшокласниці, яка кинула школу, торговця «понтіаками», гінеколога, монтажника газових котлів. Якщо людина перестала відповідати очікуванням через шкідливі речовини або щось інше, всі й далі уявляли собі, що вона живе так, як від неї очікують.

Така була основна причина, чому люди в Мідленд-Сіті так пізно виявляли божевілля у своїх ближніх. Їхня уява наполягала, що ніхто з дня на день дуже не мінявся. Їхні уяви були маховими колесами в напіврозваленій машинерії жахливої істини.

Коли Двейн пішов від Петті Кін зі свого «Бурґер Шефс», коли він сів у свою демонстраційну машину і від’їхав, Петті Кін була переконана, що може ощасливити його своїм молодим тілом, своєю сміливістю і веселістю. Їй хотілося плакати через його зморшки на обличчі, через те, що його дружина отруїлася «Драно» і що його собака щоразу мусив битися, бо не міг помахати хвостом, і через те, що його син гомосексуаліст. Вона знала все це про Двейна. Всі все це знали про Двейна.

Вона подивилася на вежу радіостанції WMCY, якою володів Двейн Гувер. Це була найвища споруда в Мідленд-Сіті. Вона була у вісім разів вища за обеліск Джорджа Гікмана Бенністера. На її вершині горіло червоне світло — щоб не врізалися літаки.

Петті Кін подумала про всі нові і вживані машини, якими володів Двейн.

Земні науковці нещодавно зробили неймовірне відкриття про континент, на якому стояла Петті Кін, випадково. Він лежав на плиті завтовшки сорок миль, і ця плита поволі дрейфувала розплавленою масою: і всі інші континенти мали свої власні плити. Коли одна плита стикалася з другою, створювались гори.

Гори Західної Вірджинії, наприклад, утворились, коли величезна брила Африки зіткнулася з Північною Америкою. І вугілля в штаті сформувалося з лісів, що були поховані тим зіткненням.

Петті Кін ще не почула великих новин. Не почув їх Двейн. Не почув і Кілґор Траут. Я сам дізнався про це лише позавчора. Я читав журнал, а також дивився телевізор. Виступала група науковців, розповідаючи, що теорія плит, що пливуть, вдаряються і кришаться, є чимось більшим за теорію. Тепер вони могли довести, що це правда і що Японія і Сан-Франциско, наприклад, у страшенній небезпеці, адже там плити найбільше вдаряються і кришаться.

Вони також сказали, що льодовикові періоди і далі наставатимуть. Льодовики завтовшки з милю будуть і надалі, за словами геологів, наповзати і сповзати, мов віконні жалюзі.

Двейн Гувер, до речі, мав незвичайно великий пеніс і навіть не знав про це. Кілька жінок, з якими він щось мав, не були достатньо досвідчені, аби знати, звичайний він чи ні. Світовий середній пеніс був завдовжки п’ять і сім восьмих дюйма і в діаметрі півтора дюйма, коли наповнений кров’ю. Двейнів був завдовжки сім дюймів і в діаметрі два і одна восьма дюйма, коли налитий кров’ю.

Двейнів син Банні мав пеніс якраз середній.

Кілґор Траут мав пеніс завдовжки сім дюймів, але в діаметрі лише один і чверть дюйма. Ось це дюйм:

Гаррі Лесабр, менеджер з продажів, мав пеніс завдовжки п’ять дюймів, а в діаметрі два й одна восьма дюйма.

Кипріян Уквенде, чорний лікар з Ніґерії, мав пеніс завдовжки шість і сім восьмих дюйма і в діаметрі один і три четверті дюйма.

Дон Брідлав, монтажник газових котлів, який зґвалтував Петті Кін, мав пеніс довжиною п’ять і сім восьмих дюйма і в діаметрі один і сім восьмих дюйма.

Петті Кін мала стегна об’ємом тридцять чотири дюйми, талію — двадцять шість дюймів і груди — тридцять чотири дюйми.

Покійна Двейнова дружина мала стегна об’ємом тридцять шість дюймів, талію — двадцять вісім дюймів і груди — тридцять вісім дюймів, коли він з нею одружився. Вона мала стегна об’ємом тридцять дев’ять дюймів, талію — тридцять один дюйм і груди — тридцять вісім дюймів, коли проковтнула «Драно».

Його коханка і секретарка Франсін Пефко мала стегна об’ємом тридцять сім дюймів, талію — двадцять один дюйм і груди — тридцять дев’ять дюймів.

Його мачуха в мить її смерті мала стегна об’ємом тридцять чотири дюйми, талію — двадцять чотири дюйми і груди — тридцять три дюйми.

Тож Двейн пішов з «Бурґер Шефс» на будівельний майданчик нової середньої школи. Він не поспішав до своєї автомобільної аґенції, особливо відколи в нього розвинулась ехолахія. Франсін прекрасно давала собі раду без жодних Двейнових порад. Він її добре навчив.

Тож він штовхнув у яму для підвалу грудку землі. Плюнув в яму. Ступив у болото. Правий черевик залип у болоті. Він руками викопав черевика, витер його. Тоді прихилився до старої яблуні, щоб взути черевик. Коли Двейн був хлопчиком, уся ця територія була фермерськими землями. Ось тут був яблуневий сад.

Двейн зовсім забув Петті Кін, але вона його, безумовно, не забула. Того вечора вона наважиться зателефонувати йому, але Двейна не буде вдома. На той час він уже сидітиме в оббитій повстю палаті окружного шпиталю.

І Двейн пішов далі, щоб оглянути велетенську землерийну машину, яка розчистила майданчик і вирила яму для підвалу. Машина тепер стояла, заляпана болотом. Двейн спитав білого робітника, скільки кінських сил тягнули машину. Всі робітники були білі.

Робітник сказав таке:

— Я не знаю, скільки кінських сил, але знаю, як ми її називаємо.

— Як ви її називаєте? — спитав Двейн, з полегшенням помітивши, що ехолалія відступає.

— Ми називаємо її «Сто негритосів», — сказав робітник.

Це був натяк на ті часи, коли чорні чоловіки виконували більшу частину земляних робіт у Мідленд-Сіті.

Найбільший людський пеніс у Сполучених Штатах був завдовжки чотирнадцять дюймів і в діаметрі два з половиною дюйми.

Найбільший людський пеніс у світі був завдовжки шістнадцять і сім восьмих дюйма і в діаметрі два і одна чверть дюйма.

Синій кит, морський ссавець, мав пеніс завдовжки двадцять шість дюймів і в діаметрі два і одна четверта дюйма.

Одного разу Двейн Гувер отримав поштою рекламку подовжувача пеніса, виготовленого з ґуми. Згідно з рекламою він міг натягнути його на кінчик свого пеніса і потішити свою дружину чи кохану додатковими дюймами. Йому також хотіли продати реалістичну ґумову піхву на випадок, коли він буде самотнім.

Двейн повернувся до роботи близько другої години дня, і він уникав усіх — через свою ехолалію. Він повернувся у свій кабінет і понишпорив у своїх шухлядах за чимось до читання або думання. Він знайшов брошуру, що пропонувала йому подовжувач пеніса і ґумову піхву для самотності. Він отримав її два місяці тому. Він все ще її не викинув.

Брошура також пропонувала йому фільми такого плану, які Кілґор Траут дивився в Нью-Йорку. В брошурі були кадри з фільмів, і вони примусили центр сексуального збудження в Двейновому мозку послати нервові імпульси до центру ерекції в спині.

Центр ерекції примусив дорсальну вену в його пенісі стиснутися, тож кров могла легко влитися, але вилитися вже не могла. Також центр розслабив дрібненькі артерії його пеніса, і вони наповнили губчасту тканину, з якої здебільшого був створений Двейнів пеніс, тож пеніс міг стати твердим і негнучким — мов закупорений садовий шланґ.

Тож Двейн покликав Франсін Пефко по телефону, хоч вона стояла лише за кілька футів від нього.

— Франсін…?

— Так? — сказала вона.

Двейн поборов ехолалію.

— Я хочу попросити тебе зробити для мене щось таке, чого ніколи раніше не просив. Пообіцяй мені, що скажеш так.

— Я обіцяю, — сказала вона.

— Я хочу, щоб ти зараз же вийшла зі мною звідси, — сказав він, — і пішла зі мною до мотелю «Кволіті» в Шепердстауні.

Франсін Пефко готова була йти з Двейном до мотелю «Кволіті». Це було її обов’язком, подумала вона, — особливо коли Двейн здавався таким пригніченим і знервованим. Але вона не могла просто відійти від свого столу на цілих пів дня, адже її стіл був нервовим центром «Парку понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду».

— Тобі потрібне якесь божевільне дівчисько, яке вилетить, як тільки тобі захочеться, — сказала Франсін Двейнові.

— Я не хочу божевільного дівчиська, — сказав Двейн. — Я хочу тебе.

— Тоді навчися бути терплячим, — сказала Франсін.

Вона повернулася до відділу обслуговування, щоб попросити Глорію Браунінґ, білу касирку, якийсь час зайняти робоче місце за її столом.

Глорія не хотіла цього робити. Лише місяць тому вона перенесла гістеректомію у віці двадцяти п’яти років — після халтурного аборту в «Рамада Інн» у Грін-Каунті на автомагістралі 53, якраз навпроти входу в національний парк «Селище перших колонізаторів».

У цьому був дещо дивний збіг: батьком знищеного зародка був Дон Брідлав, білий монтажник газових котлів, який зґвалтував Петті Кін на парковці Меморіального спортклубу імені Бенністера.

Це був чоловік з дружиною і трьома дітьми.

На стіні над столом Франсін висів плакат, який минулого року жартівливо подарували їй на різдвяній вечірці автомобільної аґенції в новому «Голідей Інн».

Він чітко формулював правду про її ситуацію. Ось вона:

Глорія сказала, що не хоче займати робочого місця в нервовому центрі.

— Я не хочу займати ніякого робочого місця, — сказала вона.

Але Глорія все ж та­ки сіла за стіл Франсін.

— У мене не вистачає сміливості вчинити самогубство, — сказала вона, — то хоча б робитиму те, про що попросять, — на користь людству.

Двейн і Франсін попрямували до Шепердстауна в окремих машинах, щоб не привертати уваги до свого роману. Двейн знов їхав у демонстраційній машині. Франсін — у власній «ҐТО». «ҐТО» означала «Ґран Туризмо Омолоґато». В неї була наліпка на бампері, де писалося:

Звичайно, це було дуже лояльно з її боку — причепити цю наліпку на бампері. Вона завжди робила отакі лояльні речі, завжди підтримувала свого чоловіка, завжди підтримувала Двейна.

І Двейн старався відповідати взаємністю в дрібничках. Наприклад, останнім часом він читав статті й книжки про статеві зносини. В цій країні відбувалася сексуальна революція, і жінки вимагали, щоб чоловіки під час статевих зносин більшe уваги звертали на задоволення жінок, а не думали лише про себе. Ключем до жіночої насолоди, казали вони, і науковці їх у тому підтримували, був клітор, маленький м’ясистий циліндр якраз над діркою у жінок, куди чоловіки мали вставляти свої набагато більші циліндри.

Чоловіки мусили більше уваги звертати на клітор, і Двейн звертав значно більше уваги на клітор Франсін, аж їй довелося сказати, що він звертає на нього забагато уваги. Це Двейна не здивувало. Про клітор він прочитав, що в цьому була небезпека — що чоловік міг звертати на нього забагато уваги.

Тож, прямуючи до мотелю «Кволіті» в той день, Двейн надіявся, що буде звертати рівно стільки уваги на клітор Франсін, скільки треба.

Кілґор Траут колись написав коротку новелу про важливість клітора в любощах. Це була відповідь на припущення його другої дружини, Дарлін, що з похабною книжечкою він міг би заробити собі статки. Вона порадила: нехай головний герой так добре розуміє жінок, що може спокусити, яку лише забажає. Тож Траут написав повість «Син Джиммі Валентайна».

Джиммі Валентайн був відомим вигаданим героєм в інших книжках автора, так само як Кілґор Траут був відомим вигаданим героєм у моїх книжках. В інших книжках автора Джиммі Валентайн зачистив наждачним папером пучки пальців, зробивши їх надчутливими. Він був зламувачем сейфів. Його відчуття в пальцях було таким тонким, що він міг відкрити будь-який сейф у світі, відчуваючи, як падають кулачки.

Кілґор Траут придумав сина для Джиммі Вален­тайна на ім’я Ральстон Валентайн. Ральстон Валентайн та­кож зачищав наждачним папером пучки пальців. Але він не був зламувачем сейфів. Ральстон так добре вмів торкатися жінок саме так, як вони того хотіли, що десятки тисяч їх з власної волі стали його рабинями. В Траутовій оповіді вони покидали заради нього своїх чоловіків чи коханців, і завдяки голосам жінок Ральстон Валентайн став Президентом Сполучених Штатів Америки.

Двейн і Франсін кохалися в мотелі «Кволіті». Потім вони якийсь час полежали в ліжку. Це був водяний матрац. Франсін мала красиве тіло. Двейн так само.

— Ми ніколи раніше не кохалися серед дня, — сказала Франсін.

— Я був такий збуджений, — сказав Двейн.

— Знаю, — сказала Франсін. — Тепер тобі краще?

— Так.

Він лежав на спині, схрестивши ноги, руки поклавши за голову. Його великий прутень лежав на стегні, наче салямі. Тепер він cпочивав.

— Я тебе так люблю, — сказала Франсін. І відразу поправилась: — Я знаю, що обіцяла ніколи цього не казати, але це обіцянка, якої я не можу не порушувати.

Справа була така: Двейн уклав з нею угоду, що жоден з них ніколи не говоритиме про любов. Оскільки Двейнова дружина проковтнула «Драно», Двейн уже ніколи не хотів чути про любов. Тема була надто болюча.

Двейн шморгнув носом. Для нього звичним було спілкуватися після статевих зносин методом шморгання. Шморгання носом мали всі прості значення: «Все гаразд… забудь… хто тебе звинувачує?» І таке інше.

— В Судний день, — сказала Франсін, — коли мене спитають, що ж поганого я зробила тут внизу, мені доведеться сказати їм: «Ну, своєму коханому чоловікові я дала обіцянку і весь час її порушувала. Я обіцяла йому ніколи не говорити, що люблю його».

Ця щедра, розкішна жінка, яка приносила додому лише дев’яносто шість доларів і одинадцять центів платні на тиждень, втратила чоловіка, Роберта Пефко, на війні у В’єтнамі. Він був кадровим офіцером в армії. Він мав пеніс завдовжки шість і пів дюйма і в діаметрі один і сім восьмих дюйма.

Він закінчив Вест-Поїнт, військову академію, яка перетворювала юних хлопців на кровожерних маніяків для вжитку на війні.

Франсін поїхала за Робертом з Вест-Поїнта до школи парашутистів у Форт-Браґґі, а тоді в Південну Корею, де Роберт керував ґарнізонною крамницею для солдатів, а тоді до Університету Пенсильванії, де Роберт отримав ступінь маґістра антропології, за кошти армії, а тоді назад до Вест-Поїнта, де Роберт викладав соціальні науки.

Після цього Франсін поїхала за Робертом до Мідленд-Сіті, де Роберт наглядав за виробництвом нового виду мін-пасток. Міна-пастка була вибуховим пристроєм, який було легко заховати і який вибухав, коли його випадково зачепити. Однією з переваг нового виду міни-пастки було те, що її не могли занюхати собаки. Різні армії в той час тренували собак винюхувати міни.

Коли Роберт і Франсін жили в Мідленд-Сіті, там не було інших військових, тож у них вперше з’явилися цивільні друзі. І Франсін влаштувалася на роботу до Двейна Гувера для того, щоб докластися до зарплати чоловіка і чимось заповнити свої дні.

Але тоді Роберта відправили у В’єтнам.

Невдовзі після цього Двейнова дружина проковтнула «Драно», а Роберта переправили додому у пластиковому мішку для трупів.

— Мені жаль чоловіків, — сказала Франсін в мотелі «Кволіті». Вона була щира. — Я б не хотіла бути чоловіком — вони часто ризикують, вони так важко працюють.

Вони були на другому поверсі мотелю. За їхніми скляними розсувними дверима відкривався вид на металеві перила і забетоновану терасу — а далі на автомагістраль 103, а далі за нею на стіну і дахи виправної колонії для дорослих.

— Я не дивуюсь, що ти втомлений і знервований, — провадила Франсін. — Якби я була чоловіком, я б також була втомлена і нервова. Гадаю, Бог створив жінок, щоб чоловіки могли розслабитись і щоб про них час від часу подбали, як про немовлят. — Її такий порядок дуже влаштовував.

Двейн шморгнув носом. Повітря було пряне від малини — запаху дезінфікаційного засобу проти тарганів, яким користувався мотель.

Франсін замислилась про тюрму, де всі охоронці були білі, а більшість в’язнів — чорні.

— Чи це правда, — спитала вона, — що ніхто звідти ніколи не втік?

— Це правда, — сказав Двейн.

— Коли востаннє використовували електричний стілець? — спитала Франсін. Вона запитувала про пристрій у підвалі тюрми, який виглядав ось так:

Призначенням цього пристрою було вбивати людей, пропускаючи крізь тіло більшу електричну напругу, ніж воно могло витримати. Двейн Гувер бачив його двічі — раз під час екскурсії у в’язниці членів Торгової палати багато років тому, а тоді ще раз, коли його використовували для чорної людської істоти, яку він знав.

Двейн спробував пригадати, коли востаннє когось стратили в Шепердстауні. Страти стали непопулярними. Були ознаки того, що вони знову можуть стати популярними. Двейн і Франсін спробували пригадати найостаннішу страту на електричному стільці будь-де в країні, яка запам’яталась.

Вони пригадали подвійну страту чоловіка і дружини за зраду. Пара начебто передала іншій країні таємницю про те, як виготовляти водневу бомбу.

Вони пригадали подвійну страту чоловіка і жінки, які були коханцями. Чоловік був симпатичним і привабливим, і він зваблював огидних старих жінок, які мали гроші, а тоді він і жінка, яку він любив, вбивали тих жінок за гроші. Жінка, яку він насправді любив, була молода, але вона точно не була красивою у звичному значенні цього слова. Вона важила двісті сорок фунтів.

Франсін дивувалася вголос, як стрункий, вродливий молодий чоловік міг полюбити таку гладку жінку.

— Різні люди бувають, — сказав Двейн.

— Знаєш, про що я постійно думаю? — сказала Франсін.

Двейн шморгнув носом.

— Це було б дуже гарне місце для франшизи «Смажена курка полковника Сандерса з Кентуккі».

Розслаблене Двейнове тіло напружилось, наче в кожен його м’яз впорснули краплю лимонного соку.

Ось в чому була проблема: Двейн хотів, щоб Франсін любила його за його тіло і душу, а не за те, що могли купити його гроші. Він подумав, що Франсін натякає, що він мусить купити для неї франшизу «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі», що було закладом для продажу смажених курей.

Курка була нелітаючим птахом, який виглядав ось так:

Ідея полягала в тому, щоб убити її, вищипати все пір’я, відрізати голову й лапи і вирвати всі внутрішні органи — а тоді порубати її на шматочки і обсмажити їх, і поскладати шматочки у відерце з провощеного паперу з покришкою, щоб вона виглядала ось так:

Франсін, яка так гордилася своєю здатністю розслабляти Двейна, тепер відчула сором, що змусила його знов напружитись. Він став жорстким, як прасувальна дошка.

— О Боже… — сказала вона, — що сталося?

— Якщо ти хочеш попросити в мене подарунки, — сказав Двейн, — то зроби мені послугу — не натякай на них відразу після того, як ми покохалися. Не будемо змішувати любощі з подарунками. Добре?

— Навіть не розумію, звідки ти взяв, що я щось просила, — сказала Франсін.

Двейн жорстоко перекривив її писклявим голосом: «Навіть не розумію, звідки ти взяв, що я щось просила», — сказав він. Тепер він виглядав таким приємним і розслабленим, як згорнута гримуча змія. Саме шкідливі речовини, звісно, змушували його так виглядати. Справжня гримуча змія виглядала ось так:

Творець Всесвіту поклав брязкальце на її хвіст. Творець також дав їй передні зуби, які були мов шприци, наповнені смертельною отрутою.

Інколи я дивуюся Творцеві Всесвіту.

Ще однією твариною, яку придумав Творець Всесвіту, був мексиканський жук, який міг перетворювати свій задній кінець тулуба на рушницю з холостими набоями. Він міг вибухати своїми газами і збивати інших комах ударною хвилею.

Слово честі, я прочитав про нього в статті про дивних тварин в журналі «Клуб ґурманів».

Тож Франсін вискочила з ліжка, щоб не ділити його з удаваною гримучою змією. Вона була нажахана. Все, що вона могла, — це раз за разом повторювати:

— Ти мій. Ти мій єдиний чоловік.

Це означало, що вона була готова в усьому погоджуватися з Двейном, будь-що зробити для нього, байдуже, яке воно складне чи відразливе, придумувати для нього приємні дрібниці, яких він навіть не помічав, померти заради нього, якщо потрібно, і таке інше.

Вона чесно намагалася жити саме так. Вона не могла уявити собі нічого кращого. Тож вона втратила розум, коли Двейн упирався у своїй злобливості. Він сказав, що кожна жінка — курва, і кожна курва має свою ціну, і ціною Франсін була вартість франшизи «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі», а це буде суттєво понад сто тисяч доларів, коли візьметься до уваги адекватне паркування, і вуличне освітлення, і таке інше.

Франсін забелькотіла в сльозах, що вона ніколи не хотіла франшизи для себе, що вона завжди хотіла її для Двейна, що все, що вона хотіла, було для Двейна. Деякі слова прорвалися.

— Я подумала про всіх тих людей, які приходять сюди відвідати своїх родичів у в’язниці, і усвідомила, що більшість з них чорні, і я подумала, що чорні люди так люблять смажені кури, — сказала вона.

— То ти хочеш, щоб я відкрив негритоську забігайлівку? — сказав Двейн.

І таке інше. Тож Франсін тепер відзначалася тим, що була другою близькою людиною до Двейна, котра виявила, яким мерзенним він може бути.

— Гаррі Лесабр мав рацію, — сказала Франсін. Тепер вона притулилася до стіни мотельного номера, затуляючи рота розпростертими пальцями. Гаррі Лесабр, звісно, був трансвеститом і менеджером з продажів у Двейна. — Він сказав, що ти змінився, — сказала Франсін. Вона зробила з пальців клітку довкола рота. — О Боже, Двейне… — сказала вона, — ти змінився, ти змінився.

— Мабуть, час прийшов! — сказав Двейн. — Ніколи в житті я не почувався краще!

І таке інше.

Гаррі Лесабр цієї миті також плакав. Він був удома — в ліжку. Він з головою вкрився багряним оксамитовим покривалом. Він був заможний. Роками він дуже розумно і вдало інвестував у цінні папери. Він купив сотню акцій «Ксерокса», наприклад, по вісім доларів за акцію. З плином часу його акції стали у сто разів ціннішими, просто лежачи в тотальній темряві й тиші в депозитному сейфі.

Такі чудеса з грошима відбувалися постійно. Виглядало так, наче якась блакитна фея пурхала над цією частиною вмираючої планети, змахуючи своєю чарівною паличкою над певними угодами, облігаціями й акціонерними сертифікатами.

Дружина Гаррі, Ґрейс, розляглася в шезлонґу неподалік від ліжка. Вона курила тонку сиґару в довгому мундштуку, виготовленому з гомілки лелеки. Лелека — це великий європейський птах, десь удвоє менший за бермудського орлана-білохвоста. Дітям, які цікавились, звідки беруться немовлята, інколи розповідали, що їх приносять лелеки. Люди, які казали таке своїм дітям, вважали, що їхні діти занадто маленькі, щоб з розумінням сприймати розчахнуті бобрики і таке інше.

І були навіть малюнки лелек, що приносять немовлят, — на повідомленнях про народження, у мультиках і таке інше, — нехай діти бачать. І типовий малюнок виглядав ось так:

Двейн Гувер і Гаррі Лесабр бачили отакі малюнки, коли були дуже маленькими хлопчиками. Вони також їм вірили.

Ґрейс Лесабр виразила зневагу до доброї думки Двейна Гувера, яку її чоловік, як йому здавалось, втратив.

— До сраки Двейн Гувер, — сказала вона. — До сраки Мідленд-Сіті. Продай ті кляті акції «Ксерокса» і купімо собі квартиру на Мауї.

Мауї був одним із Гавайських островів. Широко вважалося, що це рай на землі.

— Послухай, — сказала Ґрейс, — ми єдині білі люди в Мідленд-Сіті з якимось сексуальним життям, як я можу судити. Ти не чудік. Двейн Гувер чудік! На твою думку, скільки в нього оргазмів на місяць?

— Я не знаю, — сказав Гаррі зі свого сирого намету.

Останні десять років, які включали два останні роки його шлюбу, в середньому Двейн мав два і чверть оргазмів на місяць. Здогадка Ґрейс була близька до правди.

— Один кома п’ять, — сказала вона.

Її власна середня місячна кількість упродовж того самого періоду була вісімдесят сім. Середнє її чоловіка було тридцять шість. Останні роки він почав сповільнюватися, що було однією з багатьох причин його паніки.

Тепер Ґрейс голосно і презирливо говорила про Двейнів шлюб.

— Він так боявся сексу, — сказала вона, — що одружився з жінкою, яка ніколи не чула про цю справу, яка ґарантовано мала знищити саму себе, якби таки почула. — І таке інше. — І нарешті вона це зробила, — сказала вона.

— Чи олениха може тебе почути? — сказав Гаррі.

— До сраки олениху, — сказала Ґрейс. А тоді додала: — Ні, олениха не почує.

«Олениха» було їхнім кодовим словом для чорної служниці, яка в цей час була від них далеко, на кухні. Це було їхнім кодовим словом для чорних загалом. Воно дозволяло їм говорити про чорну проблему в місті, що була великою проблемою, не ображаючи нікого з чорних, які могли б їх почути.

— Олениха спить або читає комікс «Чорна Пантера», — сказала вона.

Проблема оленів була по суті такою: білі люди вже не мали застосування для чорних — хіба ґанґстери, які продавали чорним вживані машини, наркотики і меблі. Проте олені далі розмножувались. Всюди було повно тих нікчемних, великих чорних тварин, і багато хто з них мав дуже паскудний характер. Кожного місяця їм давали невеликі суми грошей, аби їм не доводилось красти. Йшли розмови про те, щоб роздавати їм також дуже дешеві наркотики — вони б ставали апатичними і радісними, не зацікавленими у розмноженні.

Поліційне управління Мідленд-Сіті й управління шерифа в окрузі Мідленд складалися здебільшого з чоловіків. У них були стелажі за стелажами з пістолетів-кулеметів і дробовиків 12-го калібру для відкритого сезону на оленів, який от-от мав початися.

— Послухай, я серйозно, — сказала Ґрейс Гаррі. — Це задуп’я Всесвіту. Змінімо його на квартиру на Мауї і хоч поживемо для себе.

Так вони і зробили.

Тим часом Двейнові шкідливі речовини змінили його ставлення до Франсін із злобливості до жалісної залежності. Він вибачився перед нею за гадку про те, що їй захотілось франшизи «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі». Він віддав їй належне за її неослабну безкорисливість. Він попросив її просто потримати його в обіймах, що вона і зробила.

— Я такий розгублений, — сказав він.

— Ми всі такі, — сказала вона. І поклала його голову собі на груди.

— Мені треба з кимось поговорити, — сказав Двейн.

— Можеш поговорити з мамочкою, якщо хочеш, — сказала Франсін. Вона мала на увазі, що це вона мамочка.

— Скажи мені, в чому смисл життя, — запитав Двейн її духмяні груди.

— Лише Богу відомо, — відповіла Франсін.

Двейн якийсь час мовчав. А тоді затинаючись розповів їй, як одного разу їздив до головного офісу відділу «понтіаків» компанії «Дженералз Моторз» у місті Понтіак штату Мічиґан лише за три місяці після того, як його дружина проковтнула «Драно».

— Нам зробили екскурсію усіма дослідницькими відділами, — сказав він.

Найбільше його вразив, сказав він, ряд лабораторій і відкритих тестових площ, де знищували різні частини автомобілів і навіть цілі автомобілі. Науковці «понтіака» підпалювали оббивку, кидали ґравій у вікна, рвали колінчасті вали і карданні передачі, влаштовували лобові зіткнення, з корінням виривали важелі коробок передач, гнали мотори на високих швидкостях майже без мастила, відчиняли і зачиняли бардачок сто разів на день, охолоджували годинники на приладовому щитку до кількох градусів від абсолютного нуля і таке інше.

— Все, що не слід робити з машиною, вони робили з машиною, — сказав Двейн Франсін. — І я ніколи не забуду вивіски на вхідних дверях будівлі, де відбувалися всі оті тортури.

Ось ця вивіска, яку Двейн описував для Франсін:

— Я побачив цю вивіску, — сказав Двейн, — і не міг не замислитися, чи не для того Бог послав мене на Землю, щоб побачити, скільки чоловік може витерпіти і не зламатися.

— Я загубився, — сказав Двейн. — Я потребую, щоб хтось взяв мене за руку і вивів з лісу.

— Ти втомився, — сказала вона. — Як тобі не вто­митися? Ти так важко працюєш. Мені жаль чо­ловіків, вони так важко працюють. Хочеш трохи поспати?

— Я не можу спати, — сказав Двейн, — поки не отримаю деяких відповідей.

— Хочеш сходити до лікаря? — сказа­ла Фран­сін.

— Я не хочу вислуховувати те, що кажуть лікарі, — сказав Двейн. — Я хочу поговорити з кимось зовсім новим. Франсін, — сказав він і вп’яв пальці в її м’яку руку, — я хочу почути нові ідеї від нових людей. Я почув уже все, що сказали в Мідленд-Сіті, що коли-небудь скажуть. Це має бути хтось новий.

— Як хто, наприклад? — спитала Франсін.

— Я не знаю, — сказав Двейн. — Мабуть, хтось із Марса.

— Ми можемо поїхати до іншого міста, — сказала Франсін.

— Все те саме, що й тут. Вони всі однакові, — сказав Двейн.

У Франсін з’явилася ідея.

— А як щодо тих художників і композиторів, які приїжджають до міста? — сказала вона. — Ти ніколи ні з ким таким не розмовляв. Мабуть, тобі варто з кимось із них поговорити. Вони думають не так, як всі.

— Я вже все інше попробував, — сказав Двейн. Він просвітлів. І кивнув. — Ти маєш рацію! Фестиваль може подарувати мені цілком новий погляд на життя! — сказав він.

— Ось для чого він, — сказала Франсін. — Скористайся ним!

— Скористаюсь, — сказав Двейн.

То була велика помилка.

Кілґор Траут, що їхав автостопом чимраз далі і далі на захід, тим часом став пасажиром фордівської «Галактики». Чоловік за кермом «Галактики» був комівояжером, який продавав пристрій, що охоплював ззаду кузов вантажівок біля навантажувальних платформ. Це був складаний тунель із проґумованої парусини, і в дії він виглядав ось так:

Це пристосуван­ня доз­во­ля­ло людям у при­мі­щен­ні завантажувати чи роз­вантажу­ва­ти вантажівки, щоб не ви­пус­кати назовні холодне повітря влітку чи тепле повітря у зимовий час.

Чоловік за кермом «Галактики» також продавав великі бобіни для дроту, кабелю і каната. Також продавав вогнегасники. Він пояснив, що є представником від виробника. Був сам собі господарем, репрезентуючи продукцію, виробники якої не могли дозволити собі власних комівояжерів.

— Я сам собі визначаю, коли працювати і які саме товари продавати. Мене не продає товар, — сказав він.

Його звали Анді Лібер. Йому було тридцять два. Він був білий. Був доволі огрядний, як і багато людей у країні. Явно щасливий чоловік. Він гнав машину, як маніяк. «Галактика» тепер їхала із швидкістю дев’яносто дві милі за годину.

— Я один із вільних людей, які ще залишилися в Америці, — сказав він.

Його пеніс був один дюйм в діаметрі і завдовжки сім з половиною дюймів. Останній минулий рік в середньому він мав двадцять два оргазми на місяць. Це було набагато вище середнього по країні. Його прибуток і вартість його страхового поліса в зрілому віці також були набагато вищі від середнього.

Одного разу Траут написав роман, який назвав «Як справи?», і в ньому йшлося про національні середні показники цього та іншого. Рекламна аґенція на іншій планеті провела успішну кампанію для місцевого еквіваленту арахісового масла у землян. Приваблива частина кожної реклами була твердженням про певне середнє значення — середня кількість дітей, середній розмір чоловічого статевого органа саме на цій планеті, який був завдовжки два дюйми, з внутрішнім діаметром три дюйми, а зовнішнім — чотири з чвертю дюймів — і таке інше. Реклама пропонувала читачам довідатися, чи вони були кращими чи гіршими від більшості з цього чи іншого погляду — хоч якими б були погляди в конкретній рекламі.

Далі реклама говорила, що і кращі, і гірші люди їли таку-то марку арахісового масла. За винятком того, що насправді це не було арахісове масло. Це було шлакомасло.

І таке інше.

І їдці арахісового масла на Землі вирішили завоювати їдців шлакомасла на планеті з книжки Кілґора Траута. На цей час земляни не просто знищили Західну Вірджинію і Південно-Східну Азію. Вони знищили все. Тож були готові знову створювати нові колонії.

Вони вивчили їдців шлакомасла за допомогою електронного стеження і визначили, що їх надто багато, що вони горді й вигадливі, щоб дозволити себе колонізувати.

Тож земляни відправили своїх шпигунів у ту рекламну аґенцію, що просувала шлакомасло, і ті підробили в рекламі статистику. Вони зробили всі середні показники такими високими, що всі на планеті відчули себе з усіх поглядів гіршими від більшості.

І тоді прилетіли броньовані кораблі землян і відкрили планету. Лише там-сям чинили символічний опір, адже місцеві почувалися такими неповноцінними. І тоді почалася колонізація.

Траут спитав щасливого представника виробника, яке це відчуття — керувати «Галактикою», така була назва машини. Водій його не почув, і Траут не наполягав. То була тупа гра слів, оскільки Траут водночас питав, яке це було відчуття — керувати машиною, а також управляти чимось таким, як Чумацький Шлях, що мав сотню тисяч світлових років у діаметрі і завтовшки був десять тисяч світлових років. Він повністю обертався раз на дві сотні мільйонів років і вміщував близько сотні мільярдів зірок.

І тоді Траут побачив, що простий вогнегасник у «Галактиці» мав оцю брендову назву:

Як було відомо Траутові, це слово в мертвій мові означало «вищий». Також воно було тим, що викрикував вигаданий альпініст у відомій поемі, зникаючи в хуртовині на вершині гори. І також це було торговою маркою деревної стружки, яку використовували для захисту крихких речей у посилках.

— Навіщо називати вогнегасник «Ексельсіором»? — спитав Траут водія.

Водій здвигнув плечима.

— Мабуть, комусь сподобалось, як воно звучить, — сказав він.

Траут глянув на околиці, які виглядали розмитими через велику швидкість. Він побачив знак:

Тож він справді наближався до Двейна Гувера. І, неначе Творець Всесвіту або якась інша надприродна сила готувала його до зустрічі, Траут відчув потребу погортати свою власну книжку «Тепер про це можна розказати». Це була книжка, яка невдовзі перетворить Двейна на кровожерного маніяка.

Засновок цієї книжки був такий: життя було експериментом Творця Всесвіту — Він хотів випробувати новий тип створіння, якого Він задумав привести у Всесвіт. Це було створіння зі здатністю ухвалювати свої власні рішення. Усі інші створіння були повністю запрограмовані роботи.

Книжку було написано у формі довгого листа від Творця Всесвіту до експериментального створіння. Творець привітав створіння і вибачився за всі незручності, які той мусив терпіти. Творець запросив його на банкет на його честь у залі «Емпайр» готелю «Валдорф-Асторія» у Нью-Йорку, де співав і танцював чорний робот на ім’я Семмі Девіс-молодший.

І експериментальне створіння не вбили після банкету. Натомість його перевели на незайману планету. Поки він був непритомний, з його долонь зняли шар живих клітин. Операція була нітрохи не болючою.

А тоді клітини розмішали в теплому морі цієї незайманої планети. Минали віки, і вони розвивалися в дедалі складніші форми життя. Хоч які форми вони б приймали, вони завжди мали свобідну волю.

Траут не дав експериментальному створінню власного імені. Він просто називав його Чоловіком. На тій незайманій планеті Чоловік був Адамом, а море було Євою.

Чоловік часто прогулювався біля моря. Інколи він забрідав у Єву. Інколи він у ній плавав, але вона була надто схожа на суп, тож плавання його не збадьорювало. Після неї Адам почувався сонним і липким, тож відразу пірнав у крижаний потік, що зривався з гори.

Він верещав, коли пірнав у крижану воду, верещав знову, коли вискакував хапнути повітря. Він роздирав до крові гомілки і сміявся з того, коли видирався з води на скелі.

Він ще трохи попихтів і посміявся, і подумав, що б таке приголомшливе викрикнути. Творець ніколи не знав наперед, що він вигукне, оскільки Творець його не контролював. Чоловік сам вирішував, що йому робити далі — і чому. Наприклад, одного дня після купання Чоловік вигукнув: «Сир!».

А другий раз він викрикнув: «Чи не краще б їхати в “б’юїку”?».

Ще одні­єю великою тва­риною на незайма­ній планеті був ангел, який час від часу наві­дувався до Чоловіка. Він був посланцем і розвідником від Творця Всесвіту. Він з’являвся у вигляді восьмисотфунтового бурого ведмедя. За задумом Траута Кілґора, він також був роботом, як і сам Творець.

Ведмідь старався отримати відповідь, чому Чоловік робив те, що робив. Він питав, наприклад:

— Чому ти кричав «Сир»?

І Чоловік глузливо відповідав:

— Бо мені так захотілося, тупа машино.

Ось як в кінці книжки Кілґора Траута виглядала надгробна плита Чоловіка на незайманій планеті:

Банні Гувер, гомосексуальний Двейнів син, вдягався на роботу. Він був піаністом у коктейль-барі нового «Голідей Інн». Він був бідний. Він жив сам у кімнаті без ванни в старому готелі «Фейрчайлд», колись модному. Тепер це була нічліжка — у найнебезпечнішій частині Мідленд-Сіті.

Дуже скоро Банні Гувера серйозно покалічить Двейн, і скоро він розділить карету швидкої допомоги з Кілґором Траутом.

Банні був блідий, того самого нездорового кольору сліпих риб, що колись населяли надра Печери святого чуда. Ці риби вимерли. Багато років тому вони попереверталися черевом догори, їх винесло потоком з печери в річку Огайо — перевернуті догори черевом, вони потріскались під сонцем.

Банні також уникав сонячного світла. І вода з кранів Мідленд-Сіті ставала отруйнішою з кожним днем. Він дуже мало їв. Готував собі їжу в своїй кімнаті. Приготування було просте, оскільки він їв лише овочі і фрукти і жував їх сирими.

Він обходився не лише без мертвого м’яса — він обходився і без живого м’яса, без друзів, коханих чи домашніх тварин. Раніше він був надзвичайно популярним. Наприклад, коли був курсантом у Військовій академії в Преарі, на старшому курсі студентство одноголосно присвоїло йому звання кадет-полковник, найвищий можливий ранґ.

Граючи на піаніно в барі «Голідей Інн», Банні мав багато-пребагато таємниць. Одна з них була така: його насправді там не було. Він умів відлучитися з коктейль-бару, і взагалі з самої планети, за допомогою трансцендентної медитації. Він навчився цієї методики від Махаріші Махеш Йоґі, який одного разу під час світового туру з лекціями зупинявся в Мідленд-Сіті.

Махаріші Махеш Йоґі в обмін на нову хустинку, кілька фруктів, букет квітів і тридцять п’ять доларів навчив Банні заплющувати очі і промовляти собі це милозвучне безсенсовне слово ще і ще раз: «Ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм». Тепер Банні сидів на краю ліжка в готельній кімнаті і медитував. «Ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм», — казав він собі — подумки. В один склад цього наспіву вкладалися два удари серця. Він заплющив очі. Зробився шукачем перлів у глибинах своєї свідомості. В глибини не часто пірнали.

Серце билося повільніше. Дихання майже зупинилось. В глибинах пливло лише одне слово. Воно якось вискочило з більш діяльних частин його свідомості. Воно ні з чим не асоціювалося. Ліниво пливло напів­прозорою рибкою, немов шарф. Слово було безтурботне. Ось воно: «Голубий». Ось як це слово виглядало для Банні Гувера:

А за ним поплив ще один гарний шарф. Він виглядав ось так:

За п’ятнадцять хви­лин свідомість Банні сама собою виринула на поверхню. Банні від­почив. Він встав з ліжка і причесав волосся військовими щітками, які дуже давно подарувала йому мати, коли його обрали кадетом-полковником.

Коли Банні було десять, його відправили до військової школи — інституції, що присвячена вбивству й абсолютно понурому послухові. Ось чому: він сказав Двейнові, що хоче бути жінкою, а не чоловіком, бо те, що роблять чоловіки, дуже часто жорстоке і огидне.

Слухайте: Банні Гувер пішов до Військової академії в Преарі на вісім років безперервного заняття спортом, содомією і фашизмом. Содомія — це коли чоловік всуває свого пеніса в чиюсь дупу або рот або коли йому це робить хтось інший. Фашизм був доволі популярною політичною філософією, яка робила священною кожну націю і расу, чиїм представником був цей філософ. Вона закликала до автократичного, централізованого уряду, на чолі якого буде диктатор. Диктаторові слід було коритися, хоч що б він наказував робити.

І Банні приносив нові медалі щоразу, коли повертався додому на канікули. Він умів фехтувати і боксувати, боротись і плавати, вмів стріляти з гвинтівки і пістолета, битися на багнетах, їздити на коні, крастися і повзти в кущах, визирати з-за рогу так, щоб його не помічали.

Він хвалився своїми медалями, і, коли його тато не міг чути, його мама казала йому, що з кожним новим днем вона ставала нещаснішою. Вона натякала, що Двейн — монстр. Це була неправда. Все це було в її голові.

Вона починала розповідати Банні, що ж такого мерзенного було у Двейні, але завжди себе перепиняла.

— Ти замалий для таких речей, — казала вона, навіть коли Банні виповнилося шістнадцять. — Все одно ні ти, ні хто інший з тим нічого не вдіє. — Вона зробила вигляд, що закриває свої губи на замок, а тоді прошепотіла до Банні: — Є таємниці, які я заберу з собою в могилу.

Її найбільшу таємницю, звісно, Банні зауважив лише тоді, коли вона вбила себе «Драно». Селія була хвора на голову.

І моя мати також.

Слухайте: мати Банні і моя мати були різними людськими істотами, але обидві вони були по-екзотичному красиві й обидві переливалися через край з хаотичними розмовами про любов, і мир, і війни, і зло, і безумство, про кращі часи, що от-от настануть, про гірші часи, що от-от настануть. І обидві наші матері вчинили самогубство. Мати Банні наковталася «Драно». Моя мати наковталася снодійних таблеток, що не було аж таким жахливим.

І мати Банні, і моя мати мали один справді химерний симптом: ні одна, ні друга не терпіли фотографуватися. За дня вони зазвичай поводилися гарно. Зазвичай вони приховували своє шаленство до пізнього вечора. Але коли хтось націлював фотоапарат на одну з них в денний час, мама, на яку його націлювали, падала на коліна і захищала голову руками, так наче хтось хотів забити її до смерті. Дивитись на неї було страшно і жалко.

Принаймні мати Банні навчила його управляти піаніно, такою музичною машиною. Принаймні мати Банні Гувера навчила його професії. Добрий оператор піаніно отримував роботу зі створення музики в коктейль-барах майже по всьому світу, а Банні був добрий оператор. Незважаючи на всі отримані медалі, з його військового вишколу не було жодної користі. Збройні сили знали, що він був гомосексуалістом, що він напевно буде закохуватися в інших військових, і збройні сили не хотіли миритися з такими любовними інтриґами.

Тож Банні Гувер тепер був готовий займатися своєю професією. Тепер він одягнув чорний вельветовий піджак на чорний ґольф. Банні виглянув зі свого єдиного вікна на алею. З найкращих кімнат відкривався вид на парк Фейрчайлд, де за останні два роки сталося п’ятдесят шість вбивств. кімната Банні була на другому поверсі, тож його вікно обрамлювало частину голої цегляної стіни того, що колись було Оперним театром Кідслера.

На фасаді колишнього оперного театру висіла меморіальна дошка. Мало хто її розумів, але ось що на ній було написано:

В Оперному театрі колись працював симфонічний оркестр Мідленд-Сіті, який був аматорським колективом любителів музики. Але вони стали бездомними 1927 року, коли Оперний театр перетворився на кінотеатр «Бенністер». Оркестр залишався бездомним, аж поки не виріс Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі.

А «Бенністер» був провідним кінотеатром міста впродовж багатьох років, аж поки його не поглинув район з високою злочинністю, який весь час рухався на північ. Тож він перестав бути театром, хоча бюсти Шекспіра і Моцарта і тощо дивилися зі стін всередині.

Сцена також збереглася, але тепер вона була переповнена обідніми столиками. Меблева компанія «Емпаєр» захопила приміщення. Управляли компанією ґанґстери.

Район, де мешкав Банні, прозвали Нетрями. Кожне американське місто будь-якого розміру мало район з тим самим назвиськом: Нетрі. Саме туди йшли люди, які не мали друзів, родичів, власності, корисності або мети в житті.

До людей такого типу в інших районах ставилися з огидою і поліціянти постійно їх ганяли. Як правило, їх було легко ганяти, як іграшкові кульки.

І їх носило туди-сюди, мов кульки, наповнені газом, трохи важчим за повітря, аж поки вони не осідали в Нетрях, біля фундаментів старого готелю «Фейрчайлд».

Цілими днями вони дрімали і щось белькотіти одне до одного. Могли жебрати. Могли напиватися. Базова схема була така: вони мали сидіти там і нікого не турбувати — аж поки їх не вбивали заради розваги чи поки вони не замерзали на смерть узимку.

Одного разу Кілґор Траут написав оповідання про місто, яке вирішило сказати покинутим напризволяще, де вони і що з ними буде, встановивши ось такі вуличні знаки:

Тепер Банні ус­міх­нувся до себе в дзеркало, у вилив.

Він на мить наказав собі «струнко», на мить знову став безмозким, нудним, безсердечним солдатом, яким навчився бути у військовій школі. Він пробурмотів девіз школи, девіз, який він викрикав сотню разів на день — на світанку, за обідом, на початку кожного уроку, перед іграми і військовими тренуваннями, до заходу сонця, перед сном:

— Слухаюсь, — сказав він. — Слухаюсь.

«Галактика», де Кілґор Траут був пасажиром, тепер виїхала на шосе неподалік від Мідленд-Сіті. Вантажівка повзла. Вона втрапила в затор машин, що рухалися з «Баррітрон», «Вестерн Електрик» і «Преарі Мютюал». Траут підвів очі від книжки, побачив білборд, де було написано таке:

Тож Печера святого чуда відійшла в минуле.

Коли Траут стане старим-престарим, його запитає д-р Тор Лембріґ, Генеральний секретар Об’єднаних Націй, чи він боявся майбутнього. Він дасть таку відповідь:

— Містере Генеральний секретар, саме минуле лякає мене до чортиків.

Двейн Гувер був на віддалі лише чотирьох миль. Він сидів самотою на смугастому диванчику під зебру в коктейль-барі нового «Голідей Інн». У барі було темно і тихо. Сліпуче світло і шум дорожнього руху в годину пік на автомагістралі блокували щільні портьєри з багряного оксамиту. На кожному столику стояв скляний ліхтар зі свічкою всередині, хоча повітря було нерухоме.

На кожному столику стояла ще й мисочка зі смаженим арахісом і табличка, що дозволяла працівникам відмовляти в сервісі будь-кому, хто не гармонував з атмосферою бару. Ось що на ній писало:

Банні Гувер управляв піаніно. Він не підняв очей, коли ввійшов його батько. І батько не глянув у його бік. Вони вже багато років не віталися.

Банні продовжував грати блюзи білого чоловіка. Повільні мелодії побрязкували дзвіночками, з капризними паузами тут і там. блюзи Банні мали деякі властивості музичної шкатулки, втомленої музичної шкатулки. Вони побрязкували, зупинялися, тоді неохоче, мляво ще кілька разів дзвеніли.

Мама Банні колись збирала брязкітливі музичні шкатулки, крім інших речей.

Слухайте: Франсін Пефко була поруч у Двейновій автомобільній аґенції. Вона поспішала закінчити всю роботу, яку мала зробити того дня. Невдовзі Двейн її поб’є.

І єдина людина на тій ділянці, окрім неї, поки вона друкувала і підшивала документи, був Вейн Гублер, чорний, умовно-достроково звільнений, який все ще чаївся поміж вживаних машин. Двейн міг би спробувати і його потовкти, але Вейн умів геніально ухилятися від ударів.

У цей час Франсін була чистою машинерією, машиною з м’яса, що друкувала, машиною, що підшивала документи.

Вейн Гублер, з іншого боку, не мав нічого механічного до роботи. Він прагнув стати корисною машиною. Вживані машини були міцно позачинювані на ніч. Час від часу алюмінієвий пропелер на дроті над його головою повертався від лінивого вітерця, і Вейн реаґував на нього як міг:

— Вперед, — казав він йому. — Крутись.

Він також встановив певні стосунки з рухом на автомагістралі, розпізнавав його мінливі настрої.

— Всі їдуть додому, — казав він у годину пік. — Тепер усі вдома, — сказав він пізніше, коли рух стишився. Вже сідало сонце.

— Сонце сідає, — казав Вейн Гублер.

Він не мав поняття, куди йому йти далі. Він подумав, не дуже переймаючись, що тієї ночі може померти від переохолодження. Він ніколи не бачив смерті від переохолодження, ніколи йому таке не грозило, оскільки він дуже рідко бував надворі. Він знав про смерть від переохолодження, тому що паперовий голос з маленького радіо розказував про людей, які час від часу вмирають від переохолодження.

Він скучав за цим паперовим голосом. Він скучав за клацанням сталевих дверей. Він скучав за хлібом і тушкованим м’ясом, за жбанами з молоком і кавою. Він скучав за подіями нормального сексуального життя: трахати чоловіків у рот і в дупу, і щоб трахали йо­го в рот і в дупу, і дрочити і трахати корів у тюремній стайні, — за всім тим, що він знав.

Ось така надгробна плита підійшла б для Вейна Гублера після його смерті:

Молочна ферма при в’язниці постачала молоко, вершки і масло, сир і морозиво не лише у в’язницю й окружний шпиталь. Вона продавала свою продукцію і для зовнішнього світу. Її торгова марка не згадувала в’язницю. Ось вона:

Вейн погано читав. Слова «Гаваї» і «гавайський», наприклад, з’являлися в комбінації зі знайомішими словами і символами в знаках, намальованих на вікнах демонстраційної зали і на лобовому склі кількох вживаних машин. Вейн старався декодувати таємничі слова фонетично, але без успіху. «Ва-хі-і–о», казав він, і «Ху-хі-ву-гі», і так далі.

Вейн Гублер тепер усміхнувся, не тому, що був щасливим, а тому, що, коли не було чим зайнятися, він подумав, чому б не поскалити зуби. Зуби він мав досконалі. Виправна колонія для дорослих у Шепердстауні гордилася своєю стоматологічною програмою.

Фактично то була така відома стоматологічна програма, що про неї писали в медичних журналах і в «Рідерз дайджест», найвідомішому журналі умираючої планети. В основі тієї програми була теорія, що багато колишніх в’язнів не могло або не вміло отримати роботи через свій зовнішній вигляд, а гарний вигляд починався з гарних зубів.

Фактично програма була така відома, що поліція навіть в сусідніх штатах, коли підбирали бідного чоловіка з доглянутими зубами, дорогими пломбами і мостиками і таким іншим могла запитати його:

— Ну, хлопче, скільки років ти просидів у Шепердстауні?

Вейн Гублер почув, як офіціантка вигукує замовлення до бармена в коктейль-барі. Вейн чув, як вона гукала:

— «Ґілбіз» і тонік, з лимоном.

Він не мав поняття, що це таке, — або «Мангеттен», або бренді «Александер», або слив’янка.

— Подай мені «Джонні Вокер Роб Рой», — гукала вона, — і «Саузен Комфорт» з льодом, і «Криваву Мері» з горілкою «Вулфшмідт».

Єдиний досвід, який Вейн мав з алкоголем, був пов’язаний з питтям засобів для миття і поїданням крему для взуття і таке інше. Алкоголю він не любив.

— Подай мені «Блек енд Вайт» і воду, — почув він слова офіціантки, і Вейнові слід було нашорошити вуха.

Цей напій не був для будь-кого. Цей напій був для чоловіка, який створив усі Вейнові біди на ту мить, який міг його вбити або зробити його мільйонером, послати його назад у в’язницю чи зробити з Вейном будь-що, що йому в біса заманеться. Той напій був для мене.

Я приїхав на мистецький фестиваль інкоґніто. Приїхав, щоб побачити протистояння між двома людськими істотами, яких я створив: Двейном Гувером і Кілґором Траутом. Я не хотів, щоб мене впізнали. Офіціантка запалила свічку в скляній лампі на моєму столику. Я загасив полум’я двома пальцями. Я купив сонячні окуляри в «Голідей Інн» біля Аштабула штату Огайо, де я ночував. Тепер я надів їх у темряві. Вони виглядали ось так:

Скла були посріблені, були дзеркалами для всіх, хто на мене дивився. Всі, хто хотів подивитися мені в очі, натикалися на своє точне відображення. На тому місці, де в інших людей в коктейль-барі були очі, в мене були діри в інший всесвіт. В мене були виливи.

На моєму столі лежав картонний пакетик з сірниками, біля моїх сиґарет «Пел-Мел».

Ось напис на пакетику з сірниками, який я прочитав через пів години, коли Двейн уже духопелив Франсін Пефко:

«Легко заробити 10 доларів на тиждень у вільний час, показуючи своїм друзям зручне модне взуття фірми “Мейсон”. Усім подобається взуття “Мейсон” з його особливим зручностями! Ми вишлемо БЕЗКОШТОВНИЙ навчальний пакет, щоб ви змогли з дому вести свій прибутковий бізнес. Ми навіть розкажемо вам, як ви можете ДАРОМ отримати взуття як бонус за вигідні замовлення!»

І таке інше.

— Ти пишеш дуже погану книжку, — сказав я собі з-поза моїх виливів.

— Я знаю, — сказав я.

— Ти боїшся, що вб’єш себе, як це зробила твоя мама, — сказав я.

— Я знаю, — сказав я.

У коктейль-барі, визираючи з-за своїх виливів на світ, який я вигадав, я промовляв оце слово: «шизофренія».

Звучання і вигляд цього слова багато років мене заворожували. Воно звучало і виглядало для мене як людська істота, яка чхає від завірюхи з мильної стружки.

Я не знав і не знаю напевно, що в мене є ця хвороба. Оце стільки я знав і знаю: я створював для себе страшенні незручності, не звужуючи своєї уваги до деталей життя, що були важливими в цей час, і відмовляючись вірити в те, у що вірили мої сусіди.

Мені вже краще.

Слово честі: мені вже краще.

Однак якийсь час ме­ні було справді зле. Я сидів у то­му коктейль-барі, який сам вигадав, і визирав з-поза своїх виливів на білу офіціантку, яку сам вигадав. Я назвав її Бонні Маккагон. Я змусив її принести Двейнові його звичний напій, мартіні «Палата Лордів» зі спіралькою лимонної шкірки. Вона була Двейнові давня знайома. Її чоловік був охоронцем у відділенні сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих. Бонні мусила працювати офіціанткою, тому що її чоловік втратив усі їхні гроші, інвестувавши в автомийку в Шепердстауні.

Двейн радив їм цього не робити. Ось як Двейн познайомився з нею та її чоловіком Ральфом: за останні шістнадцять років вони купили в нього дев’ять «понтіаків».

— Ми сім’я «понтіаківців», — казали вони.

Тепер Бонні пожартувала, подаючи йому мартіні. Вона казала той самий жарт щоразу, коли подавала комусь мартіні.

— «Сніданок чемпіонів», — сказала вона.

Фраза «Сніданок чемпіонів» є зареєстрованою торговельною маркою корпорації «Дженерал Міллз» для пластівців на сніданок. Використання ідентичної фрази для титулу цієї книжки не має на меті засвідчити будь-яку асоціацію з «Дженерал Міллз» чи їхнє спонсорство, ані не має на меті очорнити їхній якісний продукт.

Двейн надіявся, що хтось із відомих відвідувачів мистецького фестивалю — а всі вони зупинились у готелі — зайде в коктейль-бар. Він хотів з ними поговорити, якщо можна, щоб виявити, чи знають вони якісь істини про життя, яких він ще ніколи не чув. Ось на що він сподівався від нових істин: вони навчать його сміятися з усіх своїх проблем, жити далі і триматися подалі від північного відділення окружного шпиталю Мідленда, відведеного для душевнохворих.

Поки він чекав на появу якогось митця, він втішав себе єдиним мистецьким творінням хоч якоїсь глибини і таємничості, збереженим у його пам’яті. То був вірш, якого він змушений був вивчити напам’ять упродовж його другого року в старшій школі Цукрового Струмка, тогочасній елітній школі для білих. Старша школа Цукрового Струмка тепер стала школою для негритосів. Ось цей вірш:

Рука виводить літери і йде Все далі, і ніщо не поверне Руки назад – ні розум, ні сльоза, А слова чи рядка вже не зітре.[3]

Яка поезія!

І Двейн був такий відкритий до нових припущень про смисл життя, що його легко було загіпнотизувати. Тож коли він задивився у своє мартіні, його загнали в транс міріади блимливих очей, що танцювали на поверхні напою. Очі були крапельками лимон­но­го соку.

Двейн пропустив, коли два видатні відвідувачі мистецького фестивалю зайшли і сіли на барні стільчики біля Банніового піаніно. Вони були білі. Це були Беатріс Кідслер, авторка ґотичної прози, і Рабо Карабекіян, художник-мінімаліст.

Піаніно Банні, невеличкий «Стейнвей», було покрите ламінатом гарбузового кольору і оточене стільцями. Відвідувачі могли їсти й пити з піаніно. Попереднього Дня подяки за піаніно повечеряла сім’я з одинадцяти осіб. А Банні грав.

— Оце мусить бути задуп’ям Всесвіту, — сказав Рабо Карабекіян, художник-мінімаліст.

Беатріс Кідслер, авторка ґотичної прози, виросла в Мідленд-Сіті.

— Мені було моторошно повертатися додому після стількох років, — сказала вона Карабекіянові.

— Американці завжди бояться повертатися додому, — сказав Карабекіян, — і не без причин, я б сказав.

— Вони раніше мали причини, — сказала Беатріс, — але вже ні. Минуле перестало бути загрозливим. Тепер я б сказала всім американцям, які сумніваються: «Звісно, ви можете повертатися додому, і скільки забажаєте. Це просто мотель».

Рух на західному напрямку автомагістралі зупинився за милю на схід від нового «Голідей Інн» — через смертельну аварію на виїзді 10А. Водії і пасажири повиходили з машин — розім’яти ноги і з’ясувати, якщо можливо, яка біда трапилася попереду.

Кілґор Траут був серед тих, хто вийшов із машин. Він довідався від людей, що до нового «Голідей Інн» можна дійти пішки. Тож він позбирав пакунки з переднього сидіння «Галактики». Подякував водієві, чиє ім’я забув, і поплівся до готелю.

Він також почав складати собі в умі систему переконань, які пасували б для його вузької місії в Мідленд-Сіті, а саме показати провінціалам, з їхньою схильністю возвеличувати творчість, імовірного творця, який зазнавав поразки за поразкою. Він призупинився, щоб роздивитись себе в дзеркалі заднього виду, виливі заднього виду, вантажівки, що застрягла серед інших машин. Трактор тягнув два трейлери замість одного. Ось послання, яке власники вважали доцільним вигукувати до людських істот усюди, де він їздив:

Траутів вигляд у виливі був такий приголомшливий, як він і сподівався. Він не мився з тих пір, коли його поколошматила банда «Плутон», тож на одній мочці вуха запеклася кров, а ще трохи під лівою ніздрею. На одному плечі його пальта засохло собаче лайно. Після пограбування він впав у собаче лайно на гандбольному майданчику під мостом Квінсборо.

За неймовірним збігом це лайно було від жалюгідного ґрейхаунда, який належав одній моїй знайомій дівчині.

Дівчина з ґрейхаундом була асистенткою освітлювача музичної комедії про американську історію, і вона тримала свого бідолашного ґрейхаунда на ім’я Лансер в однокімнатній квартирі завширшки чотирнадцять футів і завдовжки двадцять шість футів і на висоті шість маршів від рівня вулиці. Усе її життя було присвячене скиданню його екскрементів у відповідний час і у відповідному місці. А місця для нього було два: стічна канава за сімдесят дві сходинки нижче, повз яку пролітали машини, або пательня, яку його господиня тримала перед холодильником «Вестингауз».

Лансер мав дуже маленький мозок, але час від часу він мусив підозрювати, як і Вейн Гублер, що сталася якась страшна помилка.

Траут втомлено тягнувся далі, чужий в чужих краях. Винагородою за його паломництво була нова мудрість, яка ніколи не стала б його, якби він залишився у своєму підвалі в Когосі. Він отримав відповідь на питання, яке обурено ставило собі безліч людських істот: «Що блокує рух на західному напрямку автомагістралі по дорозі до Мідленд-Сіті?».

Полуда впала з очей Кілґора Траута. Він побачив пояснення: молоковоз «Королева прерій» лежав на боці, перекриваючи дорогу потокові. Його дуже вдарило шалене дводверне «шевроле» моделі «Капріс» 1971 року випуску. «Шевроле» перестрибнуло через роздільну смугу. Пасажир «шевроле» не пристебнув пасок безпеки. Він вилетів крізь безосколкове лобове скло. Тепер він лежав на бетонному жолобі, де протікав Цукровий Струмок. Водій «шевроле» також був мертвий. Його прохромила кермова рейка.

Пасажир «шевроле» стікав кров’ю, лежачи мертвим в Цукровому Струмку. Молоковоз стікав молоком. Кров з молоком домішається до складу смердючих м’ячиків пінґ-понґу, які виробляли в надрах Печери святого чуда.

Я був на рівні з Творцем Всесвіту в темряві коктейль-бару. Я стиснув Всесвіт до м’ячика діаметром точно одного світлового року. Я змусив його вибухнути. Тоді знову розcіяв його.

Поставте мені запитання, будь-яке запитання. Який вік Всесвіту? Йому пів секунди, але ця пів секунди наразі проіснувала один квінтильйон років. Хто його створив? Ніхто його не створив. Він завжди існував.

Що таке час? Це змія, що ковтає свій хвіст, ось така:

Це змія, яка розгорнулася, щоб дати Єві яблуко, яке виглядало ось так:

Чим було яблуко, яке з’їла Єва з Адамом? Воно було Творцем Всесвіту. І таке інше.

Символи бувають такими прекрасними, іноді.

Слухайте:

Офіціантка принесла мені ще одну чарку. Вона захотіла запалити мій скляний світильник на столі. Я не дозволив.

— Хіба ви можете бачити в темряві в окулярах? — спитала вона мене.

— Основне шоу відбувається в моїй голові, — сказав я.

— Ох, — сказала вона.

— Я можу передбачити вам ваше майбутнє, — сказав я. — Передбачити вам майбутнє?

— Не тепер, — сказала вона.

Вона повернулася до бару, і думаю, вони з барменом поговорили про мене. Бармен кілька разів тривожно озирнувся на мене. Все, що він міг побачити, — це виливи на моїх очах. Я не хвилювався, що він може попросити мене покинути приміщення. Я його створив, зрештою. Я дав йому ім’я: Гарольд Ньюком Вілбур. Я нагородив його Срібною Зіркою, Бронзовою Зіркою, Медаллю Солдата, Медаллю «За доблесну поведінку» і Багряним Серцем з двома пучками дубових гілочок, що зробило його найбільш відзначеним ветераном у Мідленд-Сіті. Я поклав усі його нагороди під його носовичками в шухляді.

Він здобув усі ці медалі в Другій світовій війні, яку влаштували роботи, щоб Двейн Гувер зміг проявити на цей голокост свою реакцію вільного вибору. Війна була такою фантасмагорією, що мало який робот не знайшов якоїсь для себе ролі. Гарольд Ньюком Вілбур отримав свої медалі за вбивання японців, які були жовтими роботами. Вони живилися рисом.

І він далі вирячувався на мене, хоча мені хотілось його зупинити. Ось яка справа з моїм контролем над персонажами, які я створив: я міг направляти їхні рухи лише приблизно, оскільки вони були такими великими тваринами. Доводилось долати інерцію. Враження було не таке, наче я прив’язаний до них сталевими дротами. А радше таке, ніби прив’язаний розтягнутими резинками.

Тож я змусив задзвонити зелений телефон за барною стінкою. Гарольд Ньюком Вілбур підняв слухавку, але не зводив з мене очей. Я мусив швидко придумати, хто на другому кінці дроту. Я там поставив першого найбільш нагородженого ветерана в Мідленд-Сіті. Його пеніс був завдовжки вісім сотень миль і в діаметрі двісті десять миль, але практично цілий він був у четвертому вимірі. Ветеран отримав свої медалі на війні у В’єтнамі. Він також бився із жовтими роботами, які працювали на рисі.

— Коктейль-бар, — сказав Гарольд Ньюком Вілбур.

— Гал?

— Так?

— Це Нед Лінґамон.

— Я зайнятий.

— Не вішай трубки. Копи посадили мене в міську в’язницю. Вони дозволили мені зробити лише один дзвінок, тож я зателефонував тобі.

— Чому мені?

— З друзів ти в мене один залишився.

— За що тебе посадили?

— Сказали, що я вбив свою дитину.

І таке інше.

Цей білий чоловік мав ті самі медалі, що і Гарольд Ньюком Вілбур, плюс найвищу нагороду за героїзм, яку міг отримати американський солдат, що виглядала ось так:

Тепер він вчинив наймерзенніший злочин, який міг вчинити американець, а саме — вбив свою власну дитину. Звали її Синтія Енн, і вона, звісно, не довго прожила до того, як знову стала мертвою. Її вбили за те, що вона плакала і плакала. Вона ніяк не замовкала.

Спочатку через усі її вимоги втекла її сімнадцятирічна мати, а тоді тато її вбив.

І таке інше.

А щодо майбутнього, яке я міг передбачити для офіціантки, ось воно:

— Вас ошукають дезінсектори термітів, а ви цього навіть не помітите. Ви купите металокордні радіальні шини для передніх коліс вашого автомобіля. Вашого кота вб’є мотоцикліст на ім’я Гідлі Томас, і ви візьмете собі другого кота. Артур, ваш брат в Атланті, знайде одинадцять доларів у таксі.

Я міг би пророкувати долю і для Банні Гувера:

— Ваш батько серйозно захворіє, і ваша реакція буде такою ґротескною, що зайде мова про те, щоб і вас покласти в жовтий дім. Ви будете влаштовувати сцени у шпитальній приймальні, розказуючи лікарям, що за батькову хворобу звинувачувати треба вас. Ви будете винити себе за багаторічні спроби вбити його ненавистю. Ви перемкнете свою ненависть. Ви будете ненавидіти свою матір.

І таке інше.

І я змусив Вейна Гублера, чорного колишнього ув’язненого, понуро стояти посеред сміттєвих баків на задвірках готелю і розглядати банкноти, які цього ранку йому видали біля воріт в’язниці. Він більше не мав що робити.

Він вивчав піраміду з сяючим оком на вершині. Йому захотілося знати більше про піраміду і про око. Стільки всього можна було довідатись!

Вейн навіть не знав, що Земля обертається довкола Сонця. Він думав, що Сонце обертається довкола Землі, бо саме так це виглядало.

Вантажівка промчала по автомагістралі, немовби закричавши до Вейна від болю через те, що він прочитав напис на її боці фонетично. Напис сказав Вейнові, що вантажівка страждає[4], перевозячи товари з місця на місце. Таким було послання, і Вейн промовив його вголос:

Ось що мало трапитися із Вейном за чотири дні — бо я хотів, щоб воно трапилось: його затримають і допитають в поліції, бо він поводився підозріло біля задніх воріт «Баррітрон лімітед», що працювало з надсекретною зброєю. Спочатку вони подумали, що він удає з себе тупого і необізнаного, що він фактично хитрий шпигун, який працює на комуністів.

Перевірка його відбитків пальців і прекрасні зубні пломби доведуть, що він є тим, за кого себе видає. Але йому ще дещо доведеться пояснити: що він робив із членською карткою американського клубу «Плейбой», виданою на ім’я Пауло ді Капістрано? Він раніше знайшов її у смітнику на задвірку нового «Голідей Інн».

І таке інше.

І тепер прийшов час Рабо Карабекіяну, художникові-мінімалісту, і Беатріс Кідслер, романістці, ще дещо сказати і зробити задля цієї книжки. Я не хотів сполошити їх надто уважним поглядом, крутячи ручки їхнього настроювання, тож зробив вигляд, мовби зосереджено малюю картинки вологим пальцем на стільниці.

Я намалював символ землян, що означає «ніщо», ось такий:

Я намалював символ землян, що означає «все», ось такий:

Двейн Гувер і Вейн Гублер знали перший символ, а другий — ні. І тепер я намалював у тумані, що тане, символ, печально відомий для Двейна, але не для Вейна. Ось він:

І тепер я намалював символ, значення якого Двейн знав кілька років у школі, значення, яке відтоді забув. Символ виглядав як край стола у в’язничній їдальні для Вейна. Це відношення довжини кола до його діаметра. Це відношення також можна виразити числом, і навіть коли Двейн і Вейн, Карабекіян і Беатріс Кідслер, і всі ми продовжували займатися своїми справами, науковці-земляни монотонно радирували це число у відкритий космос. Ідея полягала в тому, щоб показати іншим населеним планетам, — у тому разі, якщо вони слухають, — які ми розумні. Ми мучили кола, аж поки вони не викашляли цей символ зі своїх таємних життів:

І на моїй стільниці з пластику я зробив невидиму копію картини Рабо Карабекіяна під назвою «Спокуса святого Антонія». Мій дублікат був мініатюрою реальної речі, і не в кольорі, але я вхопив форму і дух картини. Ось що я намалював:

Ориґінал був завширшки двадцять і заввишки шістнадцять футів. Полем було «гавайське авокадо», зелена фарба для стін, яку виготовляла компанія «Фарби і лаки О’Гари» в Геллертауні штату Пенсильванія. Вертикальною смужкою була оранжева флуоресцентна стрічка. Це був найдорожчий мистецький твір, не беручи до уваги будинки і пам’ятники і не враховуючи статую Авраама Лінкольна перед старою негритоською школою.

То ганьба — скільки коштувала картина. Це була перша покупка для постійної колекції Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі. Фред Т. Баррі, голова ради «Баррітрон лімітед», виклав за картину п’ятдесят тисяч доларів своїх кровних.

Мідленд-Сіті було обурене. І я також.

Обурена була і Беатріс Кідслер, але вона не виказувала своєї тривоги, сидячи з Карабекіяном за піаніно-баром. Карабекіян, вбраний у фуфайку з портретом Бетховена, знав, що він оточений людьми, які ненавиділи його за те, що він отримав такі великі гроші за таку мізерну роботу. Його це втішало.

Як і всі інші в коктейль-барі, він розм’якшував свої мізки алкоголем. Це була речовина, створена дрібненьким створінням на ім’я дріжджі. Дріжджові організми поїдали цукор і виділяли алкоголь. Вони вбивали себе, руйнуючи своє власне середовище дріжджовим лайном.

Одного разу Кілґор Траут написав оповідання, в якому вели розмову два грибки дріжджів. Споживаючи цукор і задихаючись у власних екскрементах, вони обговорювали, що можна було б вважати метою їхнього життя. Через свій обмежений розум вони так і не наблизились до здогадки про те, що вони виробляють шампанське.

Тож я змусив Беатріс Кідслер сказати Рабо Карабекіяну за піаніно-баром:

— Це жахливе зізнання, але я навіть не знаю, хто такий святий Антоній. Хто він такий і навіщо комусь було його спокушати?

— Я не знаю, і мені не кортить дізнаватися, — сказав Карабекіян.

— Вам не потрібна правда? — спитала Беатріс.

— Ви знаєте, що таке правда? — сказав Карабекіян. — Це щось ненормальне, у що вірить мій сусід. Я хотів потоваришувати з ним і спитав, у що він вірить. Він сказав мені, а я йому кажу: «Так, так, хіба це не правда?»

Я не мав поваги до творчості ані того художника, ані тієї романістки. Я подумав, що Карабекіян зі своїми безглуздими картинами вступив у змову з мільйонерами, щоб бідні люди почувалися дурними. Я подумав, що Беатріс Кідслер об’єдналася з іншими старомодними оповідачами, щоб переконати людей в тому, що в житті є головні герої, другорядні герої, важливі деталі, неважливі деталі, що життя дає різні уроки, має випробування, які треба пройти, є в ньому початок, середина і кінець.

Що ближче я підходив до свого п’ятдесятиліття, то щораз більше мене дратували і спантеличували ідіотські рішення, які ухвалювали мої співвітчизники. А тоді я раптом почав їх жаліти, бо зрозумів, наскільки наївно і природно було для них поводитись отак мерзенно і з такими мерзенними наслідками: вони з усіх сил старалися жити, як люди, придумані в книжках. Саме тому американці так часто стріляли одне в одного: це був зручний літературний прийом для завершення оповідань і романів.

Чому до стількох американців уряд ставився так, наче їхні життя можна було викинути, як серветки? Тому що саме так автори зазвичай ставились до епізодичних героїв у своїх вигаданих історіях.

І таке інше.

Коли я зрозумів, що робить Америку такою небезпечною, нещасною країною людей, які не мають нічого спільного з реальним життям, я вирішив цуратися вигаданих історій. Я писатиму про життя. Кожна людина буде такою ж важливою, як усі інші. Всі факти будуть однаково важливими. Ніщо не пройде повз мою увагу. Нехай інші привносять порядок у хаос. Я натомість привнесу хаос у порядок, і саме це, гадаю, я і зробив.

Якби всі автори діяли саме так, то, мабуть, громадяни, які не займаються літературою, зрозуміли б, що в довколишньому світі немає порядку, що натомість нам слід адаптуватися до вимог хаосу.

Важко адаптуватися до хаосу, але це можна зробити. Я живий свідок: це можна зробити.

Адаптуючись до хаосу в коктейль-барі, я змусив Бонні Макмагона, яка була така ж важлива, як і всі інші у Всесвіті, принести Беатріс Кідслер і Карабекіяну ще трохи дріжджових екскрементів. Карабекіянів напій був сухе мартіні «Біфітерз» із спіралькою лимонної шкірки, тож Бонні сказала йому:

— Сніданок чемпіонів.

— Те саме ви сказали, коли принесли мені перше мартіні, — сказав Карабекіян.

— Я це кажу завжди, коли приношу мартіні, — сказала Бонні.

— А це не втомлює? — спитав Карабекіян. — Чи саме тому люди забираються в отакі забуті богом міста — щоб ось так знову і знову могли видавати ті самі жарти, аж нарешті світлий Ангел Смерті закриє їм рот жменею праху.

— Я просто стараюся піднести людям настрій, — сказала Бонні. — Якщо це злочин, то я вперше про нього чую. Віднині я перестану так жартувати. Я прошу у вас пробачення. Я не хотіла вас образити.

Бонні відчула неприязнь до Карабекіяна, але зверталась до нього солоденьким голосочком. Її принцип був ніколи не показувати свою роздратованість тут, у коктейль-барі. Найбільша частка її заробітку надходила з чайових, а способом отримати великі чайові було усміхатись, усміхатись, усміхатись, не зважаючи ні на що. Тепер Бонні мала лише дві мети в житті. Вона хотіла повернути собі всі гроші, які її чоловік втратив на автомийці в Шепердстауні, і прагнула придбати металокордні радіальні шини для передніх коліс своєї машини.

Її чоловік тим часом сидів удома перед телевізором, дивлячись професійний ґольф, і труївся дріжджовими екскрементами.

Святий Антоній, до речі, був єгиптянином, який заснував найперший монастир: місце, де чоловіки могли жити простим життям і часто молитися до Творця Всесвіту, не відволікаючись на діяльність, секс і дріжджові екскременти. Сам святий Антоній ще замолоду продав усе своє майно, пішов у пустелю і двадцять років жив самотою.

Усі ці роки досконалої самотності його часто спокушали видіння втіх, які йому могли дати їжа, чоловіки, жінки, діти, базари і таке інше.

Його біографом був також єгиптянин, святий Атанасій, чиї теорії про Трійцю, Втілення і божественість Святого Духа, викладені за триста років після вбивства Христа, католики вважали вагомими навіть у часи Двейна Гувера.

Католицька школа в Мідленд-Сіті фактично була названа на честь святого Атанасія. Спочатку її було названо на честь святого Христофора, але тоді папа, який був головою католицьких церков, оголосив, що, ймовірно, святого Христофора ніколи не існувало, тож люди не повинні його більше шанувати.

Чорний посудомийник вийшов з кухні готелю по сиґарети «Пел-­Мел» і свіже повітря. На мокрій від поту футболці він мав великий значок з отаким написом:

По всьому готелі стояли мисочки з такими значками, щоб кожен міг собі їх взяти, і посудомийник пустотливо взяв собі один значок. Йому не подобались твори мистецтва, хіба що дешеві й прості, які не мали довгого життя. Його звали Елдон Роббінз, і він мав пеніс завдовжки дев’ять дюймів і в діаметрі два дюйми.

Елдон Роббінз також провів якийсь час у виправній колонії для дорослих, тож він легко розпізнав у Вейні Гублері, який стояв посеред сміттєвих баків, недавно звільненого.

— Ласкаво просимо в реальний світ, брате, — звернувся він ласкаво, з кривою посмішкою до Вейна. — Коли ти останній раз їв? Сьогодні вранці?

Вейн сором’язливо зізнався, що це правда. Тож Елдон провів його через кухню до довгого столу, за яким їли кухонні працівники. Там стояв телевізор, і він показував Вейнові страту шотландської королеви Мері. Всі були в костюмах, і королева Мері добровільно поклала голову на плаху.

Елдон влаштував для Вейна безкоштовний стейк і картопляне пюре з підливою і все інше, що той захотів, усе, що приготували чорні на кухні. На столі стояла мисочка зі значками з мистецького фестивалю, і Елдон пришпилив Вейнові один такий значок, перш ніж той сів їсти.

— Носи його постійно, — серйозно сказав він Вейнові, — і тобі ніхто не зашкодить.

Елдон показав Вейнові вічко, яке працівники кухні пробуравили у стіні в коктейль-барі.

— Коли набридне телевізор, — сказав він, — можеш подивитися на тварин в зоопарку.

Сам Елдон зазирнув у вічко, сказав Вейнові, що там за піаніно сидить чоловік, якому заплатили п’ятдесят тисяч доларів за те, що він приклеїв обрізок жовтої стрічки на зелене полотно. Він наголосив, аби Вейн добре придивився до Карабекіяна. Вейн послухався.

І за кілька секунд Вейнові захотілось відвести око від вічка, бо він не мав достатньо базової інформації, щоб хоч якось зрозуміти, що відбувалося в коктейль-барі. Свічки спантеличили його, наприклад. Він припустив, що, мабуть, пропала електрика і що пішли міняти запобіжник. Також він не знав, як зрозуміти костюм Бонні Макмагон, який складався з білих ковбойських чобіт і чорних сітчастих панчіх з малиновими підв’язками, які виразно показували кілька дюймів оголеного стегна, і чогось наче тісного купальника у блискітках і з пучком із рожевої вати, прикріпленим ззаду.

Бонні стояла спиною до Вейна, тож він не бачив, що вона носила восьмикутні трифокальні окуляри без оправи і була сорокадволітньою жінкою з кінським обличчям. Він також не бачив, що вона усміхалася, усміхалася, усміхалася, незважаючи на те, як образливо поводився Карабекіян. Однак він міг читати по губах Карабекіяна. Він добре вмів читати по губах, як і всі, хто якийсь час провів у Шепердстауні. Правило мовчання нав’язувалося в коридорах і за столом у Шепердстауні.

Ось це Карабекіян казав Бонні, помахом руки показуючи на Беатріс Кідслер:

— Ця поважна пані — відома письменниця, а також уроджена в цьому залізничному вузлі. Мабуть, ви зможете розказати їй свої останні правдиві історії про своє рідне місто.

— Я не знаю ніяких історій, — сказала Бонні.

— Ох, перестаньте, — сказав Карабекіян. — Кожна людина в цій кімнаті вартує великого роману. — Він показав на Двейна Гувера. — Яка життєва історія цього чоловіка?

Бонні обмежилась оповіддю про Двейнового собаку, Спаркі, який не махав хвостом.

— Тому він весь час мусить битися, — сказала вона.

— Прекрасно, — сказав Карабекіян. Він повернувся до Беатріс. — Я впевнений, ви можете десь це використати.

— Звичайно, що можу, — сказала Беатріс. — Це чарівна деталь.

— Що більше деталей, то краще, — сказав Карабекіян. — Дякувати Богу, маємо романістів. Дякувати Богу, є люди, які воліють все записувати. В іншому разі стільки всього забулося б!

Він попросив Бонні розповісти ще кілька правдивих історій.

Бонні повелася на його ентузіазм і захопилася думкою, що Беатріс Кідслер дійсно потребувала правдивих історій для своїх книжок.

— Ну… — сказала вона, — а Шепердстаун для вас частина Мідленд-Сіті, більш-менш?

— Звісно, — сказав Карабекіян, який ніколи не чув про Шепердстаун. — Яким би був Мідленд-Сіті без Шепердстауна? І яким би був Шепердстаун без Мідленд-Сіті?

— Ну… — сказала Бонні і подумала, що, можливо, має дійсно гарну історію, — мій чоловік є охоронцем у виправній колонії для дорослих в Шепердстауні, і колись він мав складати компанію людям, яких готували до страти на електричному стільці, — тоді коли постійно вбивали людей електричним струмом. Він грав з ними в карти, або читав уголос Біблію, або робив те, що вони хотіли, і одного разу склав компанію білому чоловікові на ім’я Лерой Джойс.

Поки Бонні говорила, її костюм відливав якимось дивним, риб’ячим сяйвом. Вбрання так поблискувало тому, що все було просочене флуоресцентною хімічною речовиною. Так само просочений був барменів піджак. І африканські маски на стінах. Коли вмикалися ультрафіолетові світла на стелі, хімікати сяяли, мов електричні вивіски. Бармен вмикав їх хаотично, коли йому забажалось, аби здивувати відвідувачів якоюсь приємною і таємничою несподіванкою.

Електрику для світла і всіх приладів у Мідленд-Сіті, до речі, виробляли з вугілля, видобутого на відкритих шахтах Західної Вірджинії, через яку Кілґор Траут проїхав лише кілька годин тому.

— Лерой Джонс був дуже тупий, — продовжувала Бонні, — він не вмів грати в карти. Він не розумів Біблії. Він погано розмовляв. Він з’їв свою останню вечерю, а тоді сидів нерухомо. Його мали стратити на стільці за зґвалтування. Тож мій чоловік сидів у коридорі біля камери і читав про себе. Він чув, як Лерой ходить по камері, але тим не переймався. І тоді Лерой постукав бляшаним горням об ґрати. Мій чоловік подумав, що Лерой просить ще кави. Тож він встав, підійшов до ґрат і взяв бляшанку. Лерой усміхався, так наче тепер все було гаразд. Йому взагалі не доведеться йти на електричний стілець. Він відрізав своє якйоготамзвати і поклав у горня.

Ця книжка вигадана, звісно, але історія, яку мені розповіла Бонні, насправді трапилася в реальному житті — у камері смертників у в’язниці Арканзас.

Щодо собаки Двейна Гувера, Спаркі, який не вмів махати хвостом: Спаркі списаний з собаки мого брата, який весь час воював, бо не вмів махати хвостом. Такий пес дійсно існує.

Рабо Карабекіян попросив Бонні Макмагон розповісти йому щось про дівчину-підлітка на обкладинці програми фестивалю мистецтв. Вона була єдиною відомою на міжнародному рівні людиною з Мідленд-Сіті, чемпіонкою світу з плавання брасом на дистанції двісті метрів. Це була Мері-Еліс Міллер. Їй було лише п’ятнадцять.

Мері-Еліс також була королевою фестивалю мис­тецтв. На обкладинці програми вона була зображена в білому купальнику, з олімпійською золотою медаллю на шиї. Медаль виглядала ось так:

Мері-Еліс усміхалася, дивлячись на картину святого Себастьяна іспанського художника Ель Ґреко. Для фестивалю її позичив Еліот Роузвотер, патрон Кілґора Траута. Святий Себастьян був римським воїном, який жив тисячу сімсот років до мене і Мері-Еліс Міллер, Вейна і Двейна, і всіх нас решта. Він таємно став християнином, коли християнство було поза законом.

І хтось на нього доніс. Імператор Діоклетіан наказав застрелити його з луків. Картина, до якої Мері-Еліс усміхалася з таким некритичним блаженством, зображала чоловіка, так густо натиканого стрілами, що він виглядав як дикобраз.

До речі, оскільки художники любили втикати в нього стільки стріл, майже ніхто не знав про те, що святий Себастьян пережив цей напад. Він насправді видужав.

Він обійшов Рим, прославляючи християнство і обмовляючи імператора, тож його вдруге прирекли на смерть. Його забили до смерті прутами.

І таке інше.

І Бонні Макмагон сказала Беатріс і Карабекіянові, що батько Мері-Еліс, який був членом комісії з умовно-дострокового звільнення в Шепердстауні, навчив Мері-Еліс плавати, коли їй було вісім місяців, і що він змушував її плавати щонайменше чотири години на день щодня, відколи їй виповнилось три.

Рабо Карабекіян це обдумав, а тоді вголос сказав, так щоб почуло багато людей:

— Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор?

І тепер надходить духовна кульмінація цієї книжки, бо саме в цю мить я, автор, несподівано був трансформований тим, що зробив до цього часу. Ось чому я поїхав до Мідленд-Сіті: щоб знову народитися. І Хаос проголосив, що народить нового мене, вклавши оці слова в уста Рабо Карабекіяна: «Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор?».

Таке незначне зауваження змогло мати такі приголомшливі наслідки, тому що духовна матриця коктейль-бару перебувала в стані, який я вирішив назвати «передземлетрусний». Велетенські сили діяли на наші душі, але не могли подіяти, тому що дуже гарно збалансовували одна одну.

Але тоді покотилась піщинка. Одна сила отримала раптову перевагу над другою, і духовні континенти почали стискатись і спучуватись.

Одна сила, безперечно, була жадоба грошей, яка інфікувала стількох людей у коктейль-барі. Вони знали, скільки Рабо Карабекіяну заплатили за його картину, і вони теж хотіли мати п’ятдесят тисяч доларів. Їм стільки радості принесли б ті п’ятдесят тисяч доларів, чи так їм хотілося вірити. Але натомість вони мали заробляти гроші важкою працею, по кілька доларів нараз. Це було неправильно.

Ще однією силою був страх у цих самих людей, що їхні життя можуть бути смішними, що ціле їхнє місто смішне. Тепер сталося найгірше: Мері-Еліс Міллер, ту єдину в їхньому місті, яку вони вважали невразливою до насмішки, щойно ліниво висміяв у коктейль-барі якийсь прибулець.

І також потрібно взяти до уваги мій власний передземлетрусний стан, оскільки перероджувався саме я. Як мені відомо, ніхто в коктейль-барі не переродився. В інших — у декого з них — змінилася думка про цінність сучасного мистецтва.

Щодо мене: я дійшов висновку, що не існувало нічого священного в мені чи в будь-якій іншій людській істоті, що всі ми були машинами, приреченими стикатися, стикатися і стикатися. Не маючи ніякого кращого заняття, ми стали фанами зіткнень. Інколи я гарно писав про зіткнення, а це означає, що я був справною писальною машиною. Інколи я писав погано, а це означало, що я був несправною писальною машиною. В мені не було більше святості, ніж у машині «понтіак», мишоловці чи токарному станку компанії «Саут Бенд Лет».

Я не очікував, що Рабо Карабекіян мене врятує. Я його створив, і, на мою думку, він був зарозумілим, слабким і паскудним чоловіком, анітрохи не митцем. Але саме Рабо Карабекіян зробив мене тим безтурботним землянином, яким я є сьогодні.

Слухайте:

— Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор? — сказав він Бонні Макмагон.

Бонні Макмагон вибухнула. Це вперше вона вибухнула, відколи почала працювати в коктейль-барі. Її голос став таким неприємним, як шум ручної пилки, що ріже оцинковану бляху. Він був також гучним.

— Ах, так? — сказала вона. — Ах, так?

Усі завмерли. Банні Гувер перестав грати на піаніно. Ніхто не хотів пропустити ні слова.

— Ви поганої думки про Мері-Еліс Міллер? — сказала вона. — Ну, а ми поганої думки про вашу картину. Я бачила кращі картини, які намалювали п’ятилітні діти.

Карабекіян зсунувся зі стільчика, щоб розгледіти всіх тих ворогів стоячи. Він безумовно здивував мене. Я очікував, що він відійде під градом оливок, коктейльних вишень і лимонних шкірок. Але він велично стояв над усіма.

— Слухайте, — сказав він дуже спокійно, — я прочитав редакційну статтю про мою картину у вашій прекрасній газеті. Я прочитав кожне слово в листах ненависті, які ви подбали надіслати до Нью-Йорка.

Людей це трохи присоромило.

— Картини не існувало, допоки я її не створив, — провадив далі Карабекіян. — Тепер, коли вона існує, ніщо не зробить мене щасливішим, ніж бачити, що її знову і знову копіюють і значно покращують усі п’ятилітні дітлахи міста. Я б хотів, аби ваші діти весело і грайливо знаходили те, на що в мене пішло стільки розлючених років.

Тепер я даю вам слово честі, — провадив він, — що картина, яку купило ваше місто, показує про життя все, що справді важить, нічого не залишаючи осторонь. Це образ свідомості кожної тварини. Це нематеріальне ядро кожної тварини — «я є», до якого йдуть усі повідомлення. Це все, що є живим у кожному з нас: у миші, в олені, в офіціантці коктейль-бару. Вона непохитна і чиста, хоч які б абсурдні пригоди відбувалися з нами. Священна картина святого Антонія є однією вертикальною, непохитною смугою світла. Якби біля неї опинився тарган або офіціантка коктейль-бару, картина показала б дві такі смуги світла. Наша свідомість — це все, що є живим і, можливо, священним у кожному з нас. Все решту в нас — це мертва машинерія.

Я щойно почув від цієї офіціантки в коктейль-барі, цієї вертикальної смужки світла, історію про її чоловіка та ідіота, якого от-от мали стратити в Шепердстауні. Дуже добре — дозвольте п’ятирічній дитині намалювати священне тлумачення цієї зустрічі. Дозвольте п’ятирічній дитині відкинути ідіотизм, ґрати, електричний стілець, що чекає на смертника, уніформу охоронця, зброю охоронця, кістки і плоть охоронця. Якою є ця досконала картина, що її може намалювати кожна п’ятирічна дитина? Дві непохитні смужки світла.

Натхненна усмішка розквітла на варварському обличчі Рабо Карабекіяна.

— Громадяни Мідленд-Сіті, я вас вітаю, — сказав він. — Ви дали домівку для шедевра!

Двейн Гувер, до речі, нічого з цього не сприймав. Він був усе ще загіпнотизований, зосереджений на собі. Він усе думав про пальці, що пишуть, що пишуть і йдуть далі, і таке інше. Він з глузду з’їхав. У нього поїхав дах. В нього були не всі вдома.

Поки все моє життя оновлювалося від слів Рабо Карабекіяна, Кілґор Траут стояв на узбіччі автомагістралі і дивився через Цукровий Струмок в його бетонному жолобі на новий «Голідей Інн». Через струмок не було містків. Йому доведеться йти вбрід.

Тож він присів на перила, зняв черевики і шкарпетки, підкотив штанини до колін. Його оголені литки вкривав пишний візерунок з варикозних вен і шрамів. Такими ж були литки в мого батька, коли він був старий-престарий.

Кілґор Траут мав литки мого батька. Це був мій подарунок. Я дав йому також ступні мого батька, і були вони довгі, вузькі і чутливі. Вони були синюватими. Картинні ступні.

Траут опустив свої картинні ступні в бетонний жолоб, де протікав Цукровий Струмок. Вони відразу вкрилися прозорою пластиковою плівкою з поверхні струмка. Коли, дещо здивувавшись, Траут витягнув з води одну обкладену ступню, пластикова речовина вмить висохла на повітрі, одягнувши його ступню в тонкий тісний черевичок, немов перламутровий. Він повторив той самий процес з другою ступнею.

Ця речовина випливала з заводу «Баррітрон». Компанія виробляла нову протипіхотну бомбу для Військово-повітряних сил. Бомба розкидала пластикові кульки замість сталевих, тому що пластикові були дешевші. Їх також неможливо було локалізувати в тілі поранених ворогів за допомогою рентґенів.

На заводі «Баррітрон» не мали поняття, що їхні відходи скидалися в Цукровий Струмок. Вони найняли будівельну компанію «Брати Марітімо», якою управляли ґанґстери, щоб ті побудували систему для виведення відходів. Вони знали, що компанією управляють ґанґстери. Усі про це знали. Але «Брати Марітімо» були, як правило, найкращими будівельниками в місті. Вони збудували будинок для Двейна Гувера, наприклад, — надійний будинок.

Компанія «Баррітрон» серйозно б розлютилася, якби довідалась, яким забруднювачем вона стала. Впродовж усієї своєї історії вона намагалася бути досконалим взірцем соціально відповідального бізнесу, хоч чого б це їй коштувало.

Тепер Траут перетнув Цукровий Струмок на ногах і ступнях мого батька, і з кожним кроком ці відростки ставали щораз більше переливчастими. Свої пакунки, черевики і шкарпетки він ніс на голові, хоч вода ледве сягала колін.

Він знав, яким смішним виглядає. Він сподівався, що його приймуть жахливо, мріяв присоромити фестиваль до смерті. Усю цю відстань він пройшов заради оргії мазохізму. Він хотів, щоб до нього ставилися, як до таргана.

Якщо розглядати його як машину, його ситуація була складною, трагічною і сміховинною. Але його священна частина, його свідомість, залишалася непорушною смужкою світла.

І цю книжку пише машина з плоті і крові у співпраці з машиною з заліза і пластику. Пластик, до речі, є близьким родичем тієї гидоти в Цукровому Струмку. І в осерді писальної машини з плоті і крові є щось священне — непорушна смужка світла.

Дзвінок у моїй квартирі в Нью-Йорку щойно задзвонив. І я знаю, що побачу, коли відчиню двері: непорушну смужку світла.

Нехай благословить Бог Рабо Карабекіяна!

Слухайте: Кілґор Траут вибрався з жолоба на асфальтну пустелю, яка була парковкою. Він планував зайти до вестибюля готелю босим, залишити вологі сліди на килимі — ось такі:

Траут нафантазував собі, що його сліди когось роздратують. Це дало б йому можливість бундючно відповісти: «А що вас так обурило? Я просто використовую перший людський друкарський станок. Ви читаєте зрозуміле повідомлення великими літерами: “Я тут, я тут, я тут”».

Але Траут не був ходячим друкарським станком. Його ступні не залишили ніяких слідів на килимі, тому що були обліплені пластиком, а пластик був сухим. Ось будова молекули пластику:

Молекула тягнулася чим­раз далі і далі, вічно повторюючись, аби створити плівку — і міцну, і непроникну.

Ця молекула була монстром, якого Двейнові зведені брати, близнюки Лайл і Кайл, атакували з автоматами. Це була та сама речовина, яка запаскудила Печеру святого чуда.

Чоловік, який розповів мені, як схематично зобразити сеґмент молекули пластику, був професором Волтером Г. Стокмаєром з Дартмутського коледжу. Він видатний фізико-хімік, а також мій цікавий і корисний друг. Я його не придумав. Я сам би хотів бути професором Волтером Г. Стокмаєром. Він блискучий піаніст. На лижах катається ідеально.

І зробивши нарис імовірної молекули, він позначив точки, де вона буде продовжуватись далі, саме так, як зробив я, — із скороченнями, які означають однаковість без кінця.

Мені здається, що належним закінченням для будь-якої історії про людей, оскільки життя тепер є полімером, в якому так туго загорнута Земля, має бути таке саме скорочення, яке я зараз намалюю великими літерами, бо мені так хочеться, і воно ось таке:

І саме для того, щоб підтвердити тяглість цього полімеру, я починаю стільки речень з «і» і «тож» і закінчую стільки параграфів з «… і таке інше».

І таке інше.

— Все як океан! — вигукнув Достоєвський.

Я кажу, що все як полімер.

Тож Траут вcтупив до вестибюля, як друкарський станок без чорнила, але він усе ще був найґротескнішою людською істотою, яка сюди заходила.

З усіх боків його оточували дзеркала, як називали їх люди, а він називав виливами. Ціла стіна, яка відділяла вестибюль від коктейль-бару, була виливом заввишки десять і завдовжки тридцять футів. Ще один вилив був на автоматі з сиґаретами, і ще один — на автоматі з цукерками. І коли Траут зазирнув у них, щоб побачити, що діється в іншому всесвіті, він побачив червонооке, огидне старе створіння, босе і з підкоченими до колін штанинами.

З’ясувалося, що, крім Траута, у вестибюлі була лише одна людина — красивий юний адміністратор Майло Марітімо. Одяг, шкіра й очі Майла були усіх можливих оливкових відтінків. Він закінчив школу готельної справи при Університеті Корнелла. Він був гомосексуальним внуком Гільєрмо — Віллі Малюка — Марітімо, охоронця знаменитого чиказького ґанґстера Аль-Капоне.

Траут відрекомендувався цьому безвинному чоловікові, став перед його стійкою, широко розвівши босі ноги й руки.

— Мерзенна Снігова людина прибула, — сказав він Майлові. — Якщо я не такий чистий, як більшість мерзенних снігових людей, то це тому, що дитиною мене викрали зі схилів гори Еверест і завезли як раба в бордель Ріо-де-Жанейро, де останні п’ятдесят років я чистив невимовно огидні туалети. Один відвідувач нашої кімнати для шмагання заверещав у пориві агонії та екстазу, що в Мідленд-Сіті має відбутися мистецький фестиваль. Я втік з борделю по шнурку з простирадл, яких набрав у затхлому кошику. Я приїхав до Мідленд-Сіті, аби ще до моєї смерті отримати визнання як найвидатніший митець, яким я себе вважаю.

Майло Марітімо з обожненням, з сяючими очима привітав Траута.

— Містере Траут, — захоплено сказав він, — я впізнав би вас будь-де. Ласкаво просимо до Мідленд-Сіті. Ви нам так потрібні!

— Звідки ви знаєте, хто я такий? — спитав Кілґор Траут.

Ще ніхто ніколи його не впізнавав.

— Це мусите бути ви, — сказав Майло.

Траут неначе здувся — нейтралізувався. Він опустив руки, знову зробився дитинячим.

— Ще ніхто ніколи мене не впізнавав, — сказав він.

— Я знаю, — сказав Майло. — Ми вас відкрили, і ми надіємося, що ви відкриєте нас. Мідленд-Сіті вже не буде відомий лише як домівка Мері-Еліс Міллер, чемпіонки світу з плавання на двісті метрів брасом. Воно також буде містом, яке визнало велич Кілґора Траута.

Траут просто відійшов від стійки і сів на парчеве канапе в іспанському стилі. Цілий вестибюль, за винятком торгових автоматів, був облаштований в іспанському стилі.

Майло тепер використовував рядок із телешоу, популярного кілька років тому. Шоу вже більше не показували, але більшість людей все ще пам’ятали цей рядок. Велика частина розмов у місті складалася з рядків із телешоу — як минулих, так і теперішніх. На шоу, з якого був Майлів рядок, якогось старого чоловіка, зазвичай доволі відомого, запрошували начебто в звичайну кімнату, хоч насправді це була сцена — з глядачами попереду і прихованими довкола телекамерами. Також там сиділи непоміченими люди, яких ця особа знала в давні часи. Пізніше вони виходили і розповідали анекдоти про цю людину.

Тепер Майло сказав Траутові те, що сказав би йому конферансьє, якби Траут був на цьому шоу і завіса б піднялася: «Кілґоре Траут! Це ваше життя!»

Тільки не було ніяких глядачів, завіси або чогось такого. І, правду кажучи, Майло Марітімо був єдиною людиною в Мідленд-Сіті, яка будь-що знала про Кілґора Траута. Це йому хотілося повірити, що вершки Мідленд-Сіті будуть в такому ж захопленні, як і він сам, від творів Кілґора Траута.

— Ми так чекаємо нашого ренесансу, містере Траут! Ви будете нашим Леонардо!

— Але як ви про мене довідались? — спитав Траут здивовано.

— Готуючись до ренесансу в Мідленд-Сіті, — сказав Майло, — я взяв собі за обов’язок прочитати все можливе, написане про кожного митця, або те, що написав сам митець, який сюди їде.

— Ніде немає нічого написаного про мене або того, що написав я, — заперечив Траут.

Майло вийшов з-за стійки. Він тримав у руках щось, що виглядало мов кривобокий старий софтбол, обмотаний різними стрічками.

— Коли я не зміг нічого про вас знайти, — сказав він, — я написав до Еліота Роузвотера, чоловіка, який сказав, що ми мусимо вас запросити. Він має приватну колекцію з сорока одного вашого роману і тридцяти шести ваших оповідань, містере Траут. Він дозволив мені усіх їх перечитати. — Він простягнув той ніби м’ячик, що насправді виявився книжкою з колекції Роузвотера. Роузвотер активно користувався своєю бібліотекою наукової фантастики. — Це єдина книжка, яку я не дочитав, але я закінчу її завтра до сходу сонця, — сказав Майло.

До речі, роман, про який ішлося, називався «Розумне зайченя». Головний герой був кролем, який жив, як усі інші дикі кролі, але був такий самий розумний, як Альберт Айнштайн або Вільям Шекспір. Це була кролиця. Вона була єдиною головною героїнею в усіх романах чи оповіданнях Кілґора Траута.

Незважаючи на її роздутий інтелект, вона вела нормальне життя кролиці. Вона вирішила, що її мозок був непотрібним, що це якась пухлина, що з неї нема ніякої користі в кролячих обставинах.

Тож вона пішла — стриб, стриб — до міста, щоб їй вирізали пухлину. Але мисливець на ім’я Дудлі Ферроу застрелив її ще до того, як вона добралася до міста. Ферроу оббілував її і випотрошив, але потім вони з дружиною Ґрейс вирішили, що краще її не їсти через її незвичайно велику голову. Вони подумали те саме, що подумала вона, коли була живою, — що вона мусить бути хворою.

І таке інше.

Кілґор Траут мусив переодягнутися в єдиний одяг, який мав при собі, — його шкільний смокінґ і нову парадну сорочку і все решта, — негайно. Низ його підкочених штанин просочився пластиковою речовиною зі струмка, тож він не міг їх опустити. Вони зробились такі штивні, як каналізаційні труби.

Тож Майло Марітімо провів його до номера люкс, який складався з двох звичайних номерів «Голідей Інн» з прочиненими дверима між ними. Траут і кожен видатний відвідувач отримали номер люкс, з двома телевізорами, двома ваннами, викладеними плиткою, чотирма двоспальними ліжками, оснащеними «Чарівними пальцями». «Чарівні пальці» були електричними вібраторами, прикріпленими до матрацних пружин ліжка. Якщо гість вкладав четвертак у коробочку на своєму нічному столику, «Чарівні пальці» починали погойдувати його ліжко.

У Траутовому номері було досить квітів для похорону ґанґстера-католика. Квіти були від Фреда Т. Баррі, голови мистецького фестивалю, і від Міської асоціації жіночих клубів Мідленда, і від Торгової палати, і так далі, і таке інше.

Траут прочитав кілька карток на квітах і зауважив:

— Виглядає, що місто починає з розмахом підтримувати мистецтво.

Майло міцно заплющив свої оливкові очі, поморщившись від гострого болю.

— Давно пора. О Боже, містере Траут, ми так виголодніли, довший час навіть не розуміючи, чого нам бракує, — сказав він.

Цей молодий чоловік був не лише нащадком знаменитих злочинців, він був близьким родичем негідників, які тепер оперували в Мідленд-Сіті. Партнери будівельної компанії «Брати Марітімо», наприклад, були його дядьками. Джино Марітімо, троюрідний Майлів брат, був королем торговців наркотиками у місті.

— О, містере Траут, — продовжував милий Майло у Траутовому номері люкс, — навчіть нас співати і танцювати, сміятись і плакати. Ми так довго старалися вижити на грошах, і сексі, і заздрості, і нерухомості, і футболі, і баскетболі, і автомобілях, і телебаченні, і алкоголі — на тирсі і битому склі!

— Розплющте очі! — з гіркотою сказав Траут. — Чи я подібний на танцюриста, співака, веселуна?

Тепер він був у своєму смокінґу. Смокінґ був на розмір завеликий. З часів школи він дуже схуднув. Його кишені були напхані кульками від молі. Вони випирали, мов сідельні в’юки.

— Розплющте очі! — сказав Траут. — Хіба чоловік, живлений красою, отак виглядав би? Кажете, у вас тут нічого немає, крім безнадії та відчаю? Я приніс вам ще більше того самого!

— Мої очі розплющені, — м’яко сказав Майло, — і я бачу саме те, що сподіваюсь побачити. Я бачу чоловіка, який жахливо поранений, — бо він наважився пройти крізь вогнища істини на інший бік, якого ми ніколи не бачили. І тоді він знову повернувся — щоб розповісти нам про той інший бік.

І я сидів у цьому новому «Голідей Інн» і змусив його щезнути, тоді знову з’явитися, тоді щезнути, тоді знову з’явитися. Насправді там не було нічого, крім великого відкритого поля. Фермер висіяв на ньому жито.

Уже давно пора, подумав я, познайомитися Траутові з Двейном Гувером, аби Двейн збожеволів.

Я знав, як закінчиться ця книжка. Двейн поранить багатьох людей. Він відкусить фалангу вказівного пальця правої руки Кілґора Траута.

А тоді Траут, з замотаною раною, піде в незнайоме місто. Він зустріне свого Творця, який усе йому пояснить.

Кілґор Траут зайшов у коктейль-бар. Його ступні горіли вогнем. Вони були в оболонці не лише черевиків і шкарпеток, але й прозорого пластику. Вони не потіли, не дихали.

Рабо Карабекіян і Беатріс Кідслер не помітили, як він зайшов. Їх оточували люблячі друзі за піаніно-баром. Карабекіянову промову прийняли чудово. Тепер усі погодилися, що Мідленд-Сіті має одну з найпрекрасніших картин у світі.

— А треба було всього-на-всього пояснити, — сказала Бонні Макмагон. — Тепер я розумію.

— Я думав, та що там пояснювати, — сказав Карло Марітімо, будівельник, дивуючись. — Але з’ясувалося, є що, їй-богу.

Абе Коен, ювелір, сказав Карабекіянові:

— Якби художники більше пояснювали, люди більше полюбили б мистецтво. Це ви розумієте?

І таке інше.

Траут сполошився. Він подумав, що, мабуть, багато людей вітатиме його так нестримно, як Майло Марітімо, а в нього не було досвіду з такими святкуваннями. Але ніхто не став йому на дорозі. Його старий друг Анонімність знов був поруч із ним, і вони обоє вибрали столик біля Двейна Гувера і мене. Все, що він міг бачити мого, було відображення полум’я свічок у моїх дзеркальних окулярах, у моїх виливах.

Двейн Гувер усе ще був ментально відсторонений від усього, що відбувалось у коктейль-барі. Він сидів, мов шмат замазки, довго вдивляючись у щось дуже далеке.

Коли Траут сідав, Двейн поворушив губами. Він говорив це безгучно, і це не стосувалося Траута чи мене: «Прощавай, чорний понеділку».

Траут мав при собі товстий коричневий конверт. Він отримав його від Майла Марітімо. В ньому була програма фестивалю мистецтв, вітальний лист для Траута від Фреда Т. Баррі, голови фестивалю, розклад подій упродовж наступного тижня — і ще деякі речі.

Траут також мав при собі примірник свого роману «Тепер це можна розказати». Це була книжка про розчахнуті бобрики, яку Двейн Гувер дуже скоро сприйме так серйозно.

Тож нас було троє. Двейна, Траута і мене можна було включити в рівносторонній трикутник зі стороною приблизно дванадцять футів.

Як три непорушні смужки світла ми були прості, окремі і прекрасні. Як машини ми були в’ялими торбами старезних труб і дротів, поржавілих завіс і ослаблих пружин. І наші взаємні стосунки були заплутаними.

Зрештою, я створив і Двейна, і Траута, і зараз Траут от-от повністю зведе Двейна з розуму, і Двейн невдовзі відкусить кінчик Траутового пальця.

Вейн Гублер підглядав за нами крізь дірку на кухні. Хтось поплескав його по плечі. Чоловік, який його нагодував, тепер казав йому йти геть.

Тож він вийшов на вулицю і знову опинився посеред Двейнових вживаних машин. І знов почав розмовляти з транспортом на автомагістралі.

Бармен у коктейль-барі тепер ввімкнув ультрафіолетові світла на стелі. Костюм Бонні Макмагон, оскільки був просочений флуоресцентними матеріалами, засвітився, мов електрична вивіска.

Засвітилися піджак бармена і африканські маски на стінах.

Засвітились сорочка Двейна Гувера і сорочки кількох інших чоловіків. Причина була така: ці сорочки прали в порошку, що містив флуоресцентні речовини. Згідно з задумом одяг на сонці мав зробитись яскравішим, насправді ставши флуоресцентним.

Проте коли на той самий одяг дивитись у темній кімнаті під ультрафіолетовим світлом, він ставав яскравим до смішного.

Зуби Банні Гувера також засвітилися, адже він користувався зубною пастою з вмістом флуоресцентних речовин, завдяки яким його усмішка стала б яскравішою при денному світлі. Тепер він широко усміхнувся, і здалося, наче в нього повний рот маленьких лампочок з різдвяної ялинки.

Але найяскравіше за всіх у кімнаті засвітились груди нової парадної сорочки Кілґора Траута. Вона мерехтіла глибоким блиском. Здавалось, ніби це гірка радіоактивних діамантів у розв’язаному мішку.

Але тоді Траут мимоволі нахилився вперед, зігнувши накрохмалені груди сорочки в параболічну тарілку. Це перетворило сорочку на прожектор. Його промінь націлився на Двейна Гувера.

Раптове світло вивело Двейна з трансу. Він подумав, що, мабуть, помер. У будь-якому разі відбувалося щось безболісне і надприродне. Двейн довірливо усміхнувся до святого світла. Він був готовий до будь-чого.

Траут не мав пояснення для фантастичного перетворення певних предметів одягу в кімнаті. Як і більшість авторів наукової фантастики, він майже нічого не знав про науку. Як і Рабо Карабекіян, він не мав ніякої користі з ґрунтовної інформації. Тож тепер він міг лише дивуватися.

Моя сорочка — стара сорочка, багато разів випрана в китайській пральні зі звичайним порошком — не блистіла.

Двейн Гувер тепер занурився в груди Траутової сорочки, як він раніше занурився у споглядання миготливих крапельок лимонної олії. Тепер він пригадав дещо, що розказав його вітчим, коли йому було лише десять, а саме: чому в Шепердстауні не було негритосів.

Це не був цілком недоречний спогад. Двейн, зрештою, спілкувався з Бонні Макмагон, чий чоловік втратив стільки грошей на автомийці в Шепердстауні. І основна причина, чому автомийка прогоріла, була в тому, що успішні автомийки потребували багато дешевої робочої сили, що означало чорної робочої сили — а в Шепердстауні не було негритосів.

— Багато років тому, — казав Двейнів вітчим Двейнові, коли Двейну було десять, — негритоси йшли на північ мільйонами — у Чикаґо, в Мідленд-Сіті, в Індіанаполіс, у Детройт. Йшла світова війна. Була така нестача робочої сили, що навіть негритоси, які не вміли читати або писати, могли отримати добру роботу на фабриці. Негритоси мали гроші, як ніколи раніше.

— Однак у Шепердстауні, — провадив він далі, — білі люди швидко порозумнішали. Вони не хотіли негритосів у своєму місті, тож понавішували знаків на головних дорогах на в’їзді до міста і на залізничній станції.

Двейнів вітчим описав знаки, які виглядали ось так:

— Одного вечора, — сказав Двейнів вітчим, — негритоська сім’я зійшла з товарного вагона в Шепердстауні. Можливо, вони не побачили знака. Можливо, не могли його прочитати. Можливо, не могли в це повірити.

Двейнів вітчим був без роботи в той час, коли радісно розповідав цю історію. Велика депресія щойно почалася. Вони з Двейном їхали у своїй машині на щотижневу вилазку, вивозячи сміття і непотріб на околицю, де скидали все в Цукровий Струмок.

— Хай там як, того вечора вони зайшли в якусь порожню халупу, — провадив далі Двейнів вітчим. — Розпалили вогонь в печі, влаштувались. Тож опівночі зібрався натовп. Чоловіка витягнули і розрізали навпіл верхнім колючим дротом на загорожі.

Двейн чітко запам’ятав, що, коли він це почув, на поверхні Цукрового Струмка красиво розповзалась веселка з оливи, що витекла зі сміття.

— З тієї ночі, а було це дуже давно, — сказав його вітчим, — жоден негритос навіть не ночував у Шепердстауні.

Траут гостро усвідомлював, що Двейн схиблено вирячився на його груди. Очі Двейнові попливли, і Траут подумав, що вони плавають в алкоголі. Він не міг знати, що Двейн бачив оливну плівку на поверхні Цукрового Струмка, що вигравала веселкою сорок років тому.

Траут помітив і мене також, хоч мало що міг побачити. Я занепокоїв його ще більше за Двейна. Справа така: Траут був єдиним персонажем, який я створив, що мав досить уяви, щоб запідозрити, що він, можливо, є творінням іншої людської істоти. Він кілька разів говорив про цю можливість своєму папузі. Він сказав, наприклад: «Клянусь Богом, Білле, з таким життям я можу думати лише про те, що я є героєм якось книжки, яку хтось написав, хто хоче написати про когось, хто весь час страждає».

Тепер до Траута почало доходити, що він сидить дуже близько біля людини, яка його створила. Йому було соромно. Він зовсім не знав, як йому реаґувати, особливо тому, що його реакції будуть такими, якими я скажу.

Я не потурбував його — не махнув рукою, не впирався поглядом. Я не знімав окулярів. Я знову написав на стільниці, нашкрябав символи взаємозалежності між матерією та енергією, як це розуміли в мої часи:

На мою думку, це рівняння було некоректним. Там десь мало б бути ще «С» на позначення свідомості, без якої «Е», і «М», і «с», що є математичною константою, не існували б.

До речі, усі ми були прикріплені до поверхні кулі. Планета була як м’ячик. Ніхто не зав, чому ми не падали з неї, хоча кожен вдавав, що наче розуміє.

Справді кмітливі люди зрозуміли, що один з найкращих способів збагатитися було володіти частиною поверхні, до якої мали прикріплятися люди.

Траут боявся зустрітися поглядом з Двейном чи зі мною, тож він переглядав вміст коричневого конверта, який чекав на нього в його номері.

Першим він прочитав листа від Фреда Т. Баррі, голови Фестивалю мистецтв, мецената Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі і засновника та голови ради директорів «Баррітрон лімітед».

До листа була причеплена одна звичайна акція в «Баррітроні», виписана на ім’я Кілґора Траута. Ось текст цього листа:

«Дорогий містере Траут, — йшлося в листі, — для нас велика приємність і честь, що така видатна і творча особистість, як Ви, присвячує свій дорогоцінний час першому Фестивалю мистецтв у Мідленд-Сіті. Ми щиро бажаєм, аби в час Вашого перебування тут Ви почувалися членом нашої сім’ї. Задля того, щоб Ви та інші визначні відвідувачі глибше відчули свою участь у житті нашої громади, я дарую кожному з вас одну акцію нашої компанії, яку я заснував, компанії, головою ради директорів якої я тепер є. Тепер це не лише моя компанія, а й ваша також.

Наша компанія почалася як американська корпорація “Робо-Меджик” 1934 року. Спочатку в ній працювало троє співробітників, а її місія була проєктувати і виробляти першу повністю автоматичну пральну машину для домашнього вжитку. Ви побачите девіз тієї пральної машини на корпоративній емблемі вгорі акціонерного сертифіката».

Емблема зображала грецьку богиню на вишуканому шезлонґу. Вона тримала древко, з якого розвівався довгий вимпел. Ось що було написано на вимпелі:

Девіз старої пральки «Робо-Меджик» хитро змішував дві різні ідеї, що були в людей про понеділок. Одна ідея полягала в тому, що в понеділок жінки традиційно займалися пранням. Понеділок був просто днем прання, і з того огляду не особливо депресивним днем.

Проте раніше люди, які працювали на жахливих роботах упродовж тижня, інколи називали понеділок «чорним понеділком», бо вони з відразою поверталися на роботу після дня відпочинку. Коли молодим чоловіком Фред Т. Баррі придумав девіз для «Робо-Меджик», він зробив вигляд, що понеділок називався «чорним понеділком», тому що прання викликало в жінок ненависть і виснажувало.

«Робо-Меджик» мав піднести їм настрій.

Це не правда, до речі, що більшість жінок прали по понеділках у ті часи, коли придумали «Робо-Меджик». Вони прали тоді, коли їм хотілося. Один з найчіткіших Двейнових спогадів з Великої депресії, наприклад, був, коли його мачуха вирішила зайнятися пранням у надвечір’я Різдва. Їй було гірко, що сім’я опустилася до такої бідності, і вона раптом пошкутильгала в підвал, до тарганів і стоног, і стала прати.

— Пора взятись за негритоську роботу, — сказала вона.

Фред Т. Баррі почав рекламувати «Робо-Меджик» 1934 року, задовго до того, як виготовили надійну машину на продаж. І він був один з небагатьох в Мідленд-Сіті, хто міг дозволити собі рекламу на білбордах в часи Великої депресії, тож рекламі «Робо-Меджик» не доводилось штовхатися і верещати, привертаючи увагу. В місті це був практично єдиний символ.

Одна з Фредових реклам була на білборді біля головних воріт неіснуючої автомобільної компанії Кідслера, яку придбала корпорація «Робо-Меджик». Реклама зображала жінку вищого світу в шубі і перлах. Вона виходила зі свого особняка, щоб приємно провести вільний вечір, і з її рота виходила булька. Ось ці слова були написані в бульці:

Інша реклама, намальована на білборді біля залізничного депо, зображала двох білих посильних, які доставляли до будинку пральку «Робо-Меджик». Чорна прислужниця дивилася на них. Її очі комічно вирячувались. З її рота також виходила булька, і в ній було написано таке:

Фред Т. Баррі сам писав цю рекламу, і в той час він передбачав, що різноманітні побутові прилади «Робо-Меджик» згодом виконуватимуть те, що він називав «усією негритоською роботою світу», тобто піднімати важке, і мити, і куховарити, і прати, і прасувати, і доглядати за дітьми, і прибирати нечистоти.

Мачуха Двейна Гувера була не єдиною білою жінкою, геть нікудишньою з такою роботою. І моя мати була така ж, а також моя сестра, нехай покоїться вона в мирі. Обидві вони навідріз відмовлялися робити негритоську роботу.

Білі чоловіки також не бралися за неї, звісно. Вони називали її «жіночою роботою», а жінки називали її «негритоською роботою».

Зараз я висловлю здогад навмання: думаю, що кінець громадянської війни в моїй країні розчарував білих людей на Півночі, які виграли війну, в тому сенсі, про який раніше ніхто не говорив. Думаю, їхні нащадки успадкували це розчарування, навіть не знаючи, що воно таке.

Переможців у тій війні позбавили найбажаніших трофеїв тієї війни, а саме рабів.

Мрії про «Робо-Меджик» перешкодила Друга світова війна. Старий автомобільний завод Кідслера став військовим заводом замість фабрики домашніх приладів. Від самого «Робо-Меджик» залишився лише його мозок, який наказував усій машині, коли запускати воду, коли випускати воду, коли хлюпати, коли полоскати, коли викручувати і таке інше.

Під час Другої світової війни мозок став нервовим центром так званої системи BLINC. Її встановлювали на важкі бомбардувальники, і вона насправді скидала бомби, коли бомбардир натискав яскраво-червону кнопку «скинути бомби». Кнопка активувала систему BLINC, яка потім випускала бомби в такий спосіб, щоб досягнути бажаного візерунка вибухів на планеті внизу. BLINC було короткою назвою комп’ютера, який реґулював інтервали між вибухами.

І я сидів у коктейль-барі нового «Голідей Інн», спостерігаючи, як Двейн Гувер видивляється на груди сорочки Кілґора Траута. На руці в мене був браслет, який виглядав ось так:

ВО1 означало ворентофіцер першого класу, що було ранґом Джона Спаркса.

Цей браслет коштував мені два з половиною долари. В такий спосіб я виражав свій жаль за сотні американців, яких взяли в полон під час війни у В’єтнамі. Такі браслети ставали популярними. На кожному було прізвище реального військовополоненого, його ранґ і дата, коли його взяли в полон.

Ті, хто носив браслети, повинні були не знімати їх, доки полонені не повернуться додому або не загинуть чи пропадуть безвісти.

Я не мав поняття, як вставити браслет у свою оповідь, і на думку мені спала чудова ідея — десь загубити, щоб його знайшов Вейн Гублер.

Вейн подумає, що браслет належав жінці, яка любила когось на ім’я ВОІ Джон Спаркс, і що ця жінка і ВОІ заручилися або одружилися, або щось важливе трапилось 19 березня 1971 року.

Вейн буде нерішуче вимовляти це незвичайне ім’я. «Во-і? — казатиме він. — Во-ї? Вой?»

Там, у коктейль-барі, я віддав Двейнові Гуверу належне за пройдений по вечорах курс швидкочитання в Християнській асоціації молодих чоловіків. Це дало йому можливість прочитати роман Кілґора Траута за кілька хвилин замість кількох годин.

Там, у коктейль-барі, я прийняв білу таблетку, яку лікар порадив заживати обережно, дві на день, аби не почуватися пригніченим.

Там, у коктейль-барі, від таблетки й алкоголю я раптом відчув нагальну потребу пояснити всі речі, яких я досі не пояснив, а тоді швидко дорозсказати свою оповідь.

Ось гляньмо: я вже пояснив нетипову Двейнову здатність дуже швидко читати. Кілґор Траут, мабуть, не міг би добратися з Нью-Йорка за той час, який я йому відвів, але вже пізно цим перейматися. Най буде так, най буде так!

Подивимось, подивимось. О, так — я мушу пояснити, який піджак Траут побачить у шпиталі. Зі спини він виглядатиме ось так:

Ось пояснення: колись в Мідленд-Сіті була лише одна негритоська середня школа, і вона досі суто негритоська. Її було названо іменем Кріспуса Еттакса, чорного, якого британські солдати пристрелили в Бостоні 1770 року. В головному холі цієї школи висіла картина, що зображала цю подію. Кілька білих людей також зупинили кулі. Сам Кріспус Еттакс отримав дірку в чолі, що виглядала як отвір у шпаківні.

Але чорні люди вже не називали середню школу іменем Кріспуса Еттакса. Вони називали її «середня школа невинного свідка».

І коли ще одну негритоську середню школу було збудовано після Другої світової війни, її назвали на честь Джорджа Вашинґтона-Карвера, чорного чоловіка, який народився в рабстві, але попри все став відомим хіміком. Він відкрив багато нових подиву гідних способів використання арахісу.

Але чорні люди далі не кликали цю школу її правильним іменем. У день її відкриття уже з’явилися чорні молоді хлопці в чорних куртках, які виглядали зі спини ось так:

Бачите, я також мушу пояснити, чому стільки чорних людей в Мідленд-Сіті вміло імітувати пташок з різних частин того, що колись було Британською імперією. Розумієте, річ у тому, що Фред Т. Баррі і його мати й батько були майже єдиними людьми в Мідленд-Сіті, хто в часи Великої депресії міг найняти негритосів виконувати негритоську роботу. Вони заволоділи старим маєтком Кідслерів, де народилася Беатріс Кідслер, романістка. Там працювало аж двадцять слуг, всі нараз.

Фредів батько заробив дуже багато грошей в часи процвітання у двадцяті роки, торгуючи контрабандним алкоголем і роблячи різні махінації з акціями та облігаціями. Він тримав усі свої гроші готівкою, що виявилось дуже мудрим рішенням, адже під час Великої депресії збанкрутувало дуже багато банків. А ще: Фредів батько був аґентом чиказьких ґанґстерів, які хотіли придбати законні бізнеси для своїх дітей і внуків. Через Фредового батька ті ґанґстери скупили майже всю бажану нерухомість у Мідленд-Сіті, заплативши від однієї десятої до однієї тисячної від реальної вартості.

І до того, як Фредові мати й батько приїхали до Сполучених Штатів Америки після Першої світової війни, вони працювали артистами мюзик-холу в Англії. Фредів батько грав на музичній пилі. Його мати імітувала спів пташок з різних частин того, що все ще було Британською імперією.

Коли почалася Велика депресія, вона й далі імітувала пташок для власної втіхи.

— Бульбуль з Малайзії, — казала вона, наприклад, і тоді імітувала спів тієї пташки.

— …Голконога сова з Нової Зеландії, — казала вона і тоді імітувала спів тієї пташки.

І всі чорні люди, які працювали на неї, вважали, що немає на світі нічого смішнішого за її спектакль, хоча вони ніколи не сміялися вголос, коли вона це робила. І щоб їхні друзі та родичі також хапалися за животи від сміху, вони навчилися імітувати спів пташок.

Ця мода поширилась. Чорні люди, які і близько не були біля маєтку Кідслерів, могли імітувати спів лірохвоста і чорно-білої віялохвостки з Австралії, вивільги з Індії, соловейка, і зяблика, і волового очка, і вівчарика-ковалика з самої Англії.

Вони навіть вміли імітувати щасливий вереск вимерлого товариша Кілґора Траута в його острівному дитинстві — бермудського орлана-білохвоста.

Коли Кілґор Траут потрапив до міста, чорні люди все ще вміли імітувати тих пташок і слово в слово говорили те саме, що Фредова мати перед кожним спектаклем. Якщо хтось із них імітував соловейка, наприклад, то він чи вона спочатку говорили ось це: «Особливої краси до поклику соловейка, улюбленця поетів, додає той факт, що співає він лише в місячному сяйві».

І таке інше.

Там, у коктейль-барі, шкідливі речовини у Двейні Гувері раптом вирішили, що настав час для Двейна випитати в Кілґора Траута про таємниці життя.

— Дайте мені ідею, — вигукнув Двейн. Він прошкандибав від своєї банкетки до Траута, звалився поруч з ним і пашів жаром, мов парова батарея. — Ідею, будь ласка.

І тут Двейн зробив щось надзвичайно неприродне. Він це зробив, бо я так захотів. Це було щось таке, чого я роками прагнув від котрогось зі своїх героїв. Двейн зробив з Траутом те, що Герцоґиня зробила з Алісою в «Пригодах Аліси в Країні Див» Льюїса Керролла. Він поклав своє підборіддя на Траутове плече, врізався в нього підборіддям.

— Ідея? — сказав він, врізаючись підборіддям.

Траут нічого не відповів. Він надіявся, що доживе, хоч скільки б там йому лишалося того життя, без потреби торкатися будь-якої живої істоти. Двейнове підборіддя на плечі стало для Траута таким же нищівним, як содомія.

— Це вона? Це вона? — сказав Двейн, вихоплюючи Траутів роман «Тепер це можна розказати».

— Так… це вона, — квакнув Траут.

На його величезне полегшення Двейн забрав підборіддя з його плеча.

Тепер Двейн почав поспіхом читати, неначе виголоднілий за друкованим словом. І курс швидкочитання, який він пройшов у Християнській асоціації молодих чоловіків, дозволив йому як досконалій свині поглинати сторінки і слова.

«Дорогий сер, бідолашний сер, відважний сер, — читав він, — ви є експериментом Творця Всесвіту. Ви єдине створіння у цілому Всесвіті, наділене свобідною волею. Ви єдиний, який мусить вирішити, що робити далі — і чому. Всі решта — це роботи, машини.

Деякі люди наче люблять вас, а інші — наче ненавидять, і ви замислитесь чому. Вони є просто люблячими машинами і ненавидними машинами.

Ви зморені і зломлені, — читав Двейн. — А чому б і ні? Звісно, це виснажує, потреба весь час розумувати у Всесвіті, який за своєю природою не розумний».

Двейн Гувер читав далі: «Вас оточують люблячі машини, ненавидні машини, жадібні машини, безкорисливі машини, відважні машини, боягузливі машини, правдиві машини, брехливі машини, смішні машини, поважні машини, — читав він. — Єдина їхня мета — це вас розворушувати в будь-який мислимий спосіб, щоб Творець Всесвіту мав нагоду спостерігати за вашими реакціями. Вони не відчувають і не мислять більше за годинники вашого дідуся.

Творець Всесвіту тепер хотів би вибачитись не лише за капризне, нахабне товариство, яким він оточив вас під час тестування, але й за паскудний, смердючий стан самої планети. Творець запрограмував роботів так, щоб вони знущалися над нею мільйони років, тож коли ви на неї потрапите, вона буде отруйним, гнилим сиром. Також Він подбав про те, щоб вона була вкрай переповнена, програмуючи роботів, незважаючи на їхні умови життя, прагнути статевих зносин і майже понад усе обожнювати немовлят».

Мері-Еліс Міллер, до речі, чем­піонка сві­ту з плавання брасом і королева мистецького фестивалю, тепер проходила через коктейль-бар. Вона йшла навпростець до вестибюля з парковки, де її батько чекав на неї у своєму зеленому «плімуті» моделі «Баракуда» 1970 року випуску, який він купив у Двейна як вживану машину. Ґарантію дали як на нову машину.

Батько Мері-Еліс, Дон Міллер, був, крім іншого, головою ради з умовно-дострокового звільнення в Шепердстауні. Саме він вирішив, що Вейн Гублер, який знову причаївся поміж вживаними машинами, вже був готовий зайняти своє місце в суспільстві.

Мері-Еліс пройшла до вестибюля забрати корону і скіпетр, щоб того вечора виступити в ролі королеви на бенкеті мистецького фестивалю. Майло Марітімо, адміністратор, внук ґанґстера, зробив їх своїми руками. Його очі були постійно запалені. Вони виглядали мов коктейльні вишні.

Лише одна особа звернула на неї увагу і сказала про це вголос. То був Абе Коен, ювелір. Він сказав це про Мері-Еліс, зневажаючи її асексуальність, невинність і пустоголовість:

— Справжня риба тунець!

Кілґор Траут почув його слова — про справжню рибу тунець. Він постарався зрозуміти, що вони означають. Його розум був завалений таємницями. Сам він міг би бути Вейном Гублером, який тиняється посеред вживаних Двейнових машин під час Гавайського тижня.

Його ступні, обліплені пластиком, щораз більше пекли. Йому вже стало боляче. Ступні корчились і викручувались, благаючи, щоб їх занурили в холодну воду або помахали ними в повітрі.

І Двейн далі читав про себе і Творця Всесвіту, тобто:

«Він також запрограмував роботів писати книжки, і журнали, і газети для вас, і телевізійні та радіопрограми, і вистави, і фільми. Вони писали для вас пісні. Творець Всесвіту змусив їх придумати сотні релігій, тож вам буде з чого вибирати. Він змусив їх вбивати одне одного мільйонами з єдиною метою: щоб ви здивувалися. Вони вчинили всі можливі злочини і всі можливі добрі справи без жодних почуттів, автоматично, неминуче, щоб отримати реакцію від В-А–С».

Це останнє слово було надруковано особливо великим шрифтом і окремим рядком, тож воно виглядало ось так:

«Кожного разу, як ви йшли в бібліотеку, — говорилося в книжці, — Творець Всесвіту тамував подих. З таким сумбурним культурним “шведським столом” перед вами, що ви, з вашою свобідною волею, виберете?

Ваші батьки були сварливими машинами, і жалісливими до себе машинами, — говорилося в книжці. — Ваша мати була запрограмована лаяти вашого батька за те, що він був несправною прибутковою машиною, а ваш батько був запрограмований лаяти її за те, що вона була несправною домогосподарською машиною. Вони були запрограмовані лаяти одне одного за те, що були несправними люблячими машинами.

Тоді ваш батько був запрограмований іти з дому, гупаючи і гримаючи дверима. Це автоматично перетворювало вашу маму на плакучу машину. І ваш батько йшов до кабачка, де він напивався з іншими питущими машинами. Тоді всі питущі машини йшли в бордель і орендували трахальні машини. І тоді ваш батько волочився додому, щоб стати вибачливою машиною. І ваша мама ставала дуже повільною всепрощальною машиною».

Тепер Двейн звівся на ноги, за хвилин десять проковтнувши десять тисяч слів такого соліпсичного мудрування.

Він штивно покрокував до піаніно-бару. Штивним його зробило зачудування власною силою і правотою. Він наважився не вкладати свою повну силу в просту ходьбу, побоюючись розвалити новий «Голідей Інн» своїм важким кроком. Він не боявся за своє власне життя, Траутова книжка запевнила його, що його вбивали вже двадцять три рази. В кожному випадку Творець Всесвіту його підрихтовував і знову пускав в рух.

Двейн стримувався в ім’я елеґантності радше, ніж безпеки. Він збирався зреаґувати на своє нове розуміння життя вишукано, для двох глядачів — для себе і свого Творця.

Він підійшов до свого гомосексуального сина.

Банні побачив наближення біди, подумавши, що це смерть. Він міг би з легкістю захиститися за допомогою усіх прийомів, яких він навчився у військовій академії. Але натомість він вирішив медитувати. Він заплющив очі, і його свідомість занурилася в тишу невживаних частин його мозку. Ця фосфоресцентна шаль пропливла мимо:

Двейн гепнув Банні в потилицю. Він катуляв його голову по клавішах піаніно, мов диню. Двейн засміявся і назвав свого сина «клята члено­смоктальна машина!».

Банні не опирався, хоч лице його було жахливо спотворене. Двейн відірвав його голову від клавіш і знову тарахнув. На клавішах була кров — і слина, і слиз.

Рабо Карабекіян, і Беатріс Кідслер, і Бонні Макмагон — тепер усі разом схопили Двейна, відтягнули від Банні. Це ще більше розвеселило Двейна.

— Ніколи не бити жінку, так? — сказав він Творцеві Всесвіту.

Він влупив Беатріс Кідслер в щелепу. Гаратнув Бонні Макмагон в живіт. Він щиро вірив, що всі вони були нечутливими машинами.

— Ви всі, роботи, хочете знати, чому моя дружина проковтнула «Драно»? — спитав Двейн своїх приголомшених глядачів. — Я скажу вам чому: вона була такою машиною!

Наступного ранку газета надрукувала мапу Двейнового буйства. Штрихована лінія його маршруту почалася в коктейль-барі, перетнула асфальт до офісу Франсін Пефко в його автомобільній аґенції, знову повернулася до нового «Голідей Інн», тоді перетнула Цукровий Струмок і смугу автомагістралі в західному напрямку до роздільної смуги, вкритої травою. Двейна схопили на роздільній смузі два поліціянти, які там випадково опинились.

Ось що Двейн сказав поліціянтам, коли вони надягали йому наручники за спиною:

— Дякувати Богу, що ви тут!

Двейн нікого не вбив у нестямі, але він так покалічив одинадцятьох людей, що вони потрапили до шпиталю. І на мапі в газеті була позначка на кожному місці, де була серйозно поранена людина. Ось ця позначка, дуже збільшена:

На газетній мапі Двейнового буйства були три такі хрестики в коктейль-барі — для Банні, Беатріс Кідслер і Бонні Макмагон.

Тоді Двейн вибіг на асфальт між готелем і парковкою його вживаних авто. Він закричав, щоб негритоси негайно виходили до нього.

— Я хочу з вами поговорити, — сказав він.

Він був зовсім сам. Ніхто з коктейль-бару ще не вийшов за ним. Батько Мері-Еліс Міллер, Дон Міллер, сидів у своїй машині біля Двейна, чекаючи на Мері-Еліс з її короною і скіпетром, але він ще не бачив шоу, яке влаштував Двейн. Його машина мала сидіння, які можна було опустити до лежачого положення, перетворивши на ліжка. Дон лежав на спині, з головою нижче рівня вікон, відпочивав, втупившись у стелю. Він старався вивчити французьку, слухаючи записані на плівку уроки.

«Demain nous allons passer la soirée au cinéma», — говорила плівка, і Дон старався її повторити. «Nous espérons que notre grand-père vivra encore longtemps», — говорила плівка. І таке інше.

Двейн далі викрикував, щоб негритоси до нього виходили. Він засміявся. Він подумав, що Творець Всесвіту ради жарту запрограмував їх усіх поховатися.

Двейн хитро озирнувся довкола. Тоді він викрикнув сиґнал, яким користувався в дитинстві, щоб показати, що гра в хованки закінчилась і дітям, які поховалися, пора йти додому.

Ось що він викрикнув, і сонце сідало, коли він це вигукував:

— Раз, два, три, хто останній — виходи-и-и-и-и-и-и-и.

Людина, яка відповіла на це заклинання, була людиню, яка ніколи в житті не грала в хованки. Це був Вейн Гублер, який тихо вийшов з-посеред вживаних машин. Він заклав руки за спину і розставив ноги. Він став у стройову стійку, що відома як «вільно по-парадному». Цієї стійки навчали як солдатів, так і ув’язнених — як способу продемонструвати увагу, довірливість, повагу і свідому незахищеність. Він був готовий до будь-чого, навіть до смерті.

— Ось ви де, — сказав Двейн, і його очі прищулились з гіркувато-солодким усміхом. Він не знав, хто такий Вейн. Він привітав його як типового чорного робота. Будь-який інший чорний робот підійшов би так само. І Двейн знову повів насмішливу розмову з Творцем Всесвіту, використовуючи робота як нечутливий привід для розмови. Багато людей в Мідленд-Сіті кладе непотрібні дрібнички з Гавайських островів, Мексики чи з якоїсь іншої екзотичної країни на кавові столики, на тумбочки у вітальні чи етажерки — і така дрібничка називалася «приводом для розмови».

Вейн залишався у стійці «вільно по-парадному», поки Двейн розповідав йому, як рік працював керівником «Американських скаутів» в окрузі, коли до скаутської організації приєдналося більше чорних юнаків, ніж попереднього року. Двейн розказав Вейнові про своє намагання врятувати життя чорного юнака на ім’я Пайтон Браун, який у віці п’ятнадцяти з половиною став наймолодшою особою, яка померла в електричному кріслі в Шепердстауні. Двейн тарабанив про всіх чорних людей, яких він наймав на роботу, тоді коли ніхто не наймав чорних, про те, як вони, здавалось, були неспроможні прийти на роботу вчасно. Він також згадав кількох осіб, які були енергійними і пунктуальними, і він підморгнув до Вейна і сказав оце:

— Вони були так запрограмовані.

Він знову заговорив про свою дружину і свого сина, визнав, що білі роботи по суті були такими самими, як і чорні, в тому сенсі, що були запрограмовані бути тими, якими були, робити те, що робили.

Потім Двейн трохи помовчав.

Батько Мері-Еліс Міллер тим часом продовжував вивчати розмовну французьку, лежачи в своєму автомобілі, на відстані лише кількох ярдів.

І тоді Двейн замахнувся на Вейна. Він хотів вдарити його відкритою долонею, але Вейн дуже добре вмів пригинатися. Він впав на коліна, а рука просвистіла в повітрі там, де було його обличчя.

Двейн засміявся.

— Африканський спритник, — сказав він.

То був натяк на своєрідний карнавальний атракціон, популярний, коли Двейн був хлопчиком. Чорний чоловік пропихав свою голову в дірку, вирізану в шматку парусини вглибині намету, і люди платили гроші за право покидати тверді бейсбольні м’ячики в його голову. Якщо вони влучали в голову, то вигравали приз.

Тож Двейн подумав, що Творець Всесвіту запросив його тепер зіграти в африканського спритника. Він зробився хитрим, приховав свої насильницькі наміри видимою нудьгою. Тоді дуже несподівано копнув Вейна.

Вейн знову спритно ухилився і майже негайно мусив знов ухилитися, оскільки Двейн наступав зі швидкими комбінаціями навмисних ударів ногою, долонею і кулаком. І Вейн вистрибнув на кузов дуже незвичної вантажівки, який був причеплений на шасі лімузина «кадилака» 1962 року випуску. Вантажівка належала будівельній компанії «Брати Марітімо».

Нове Вейнове підвищення дало йому змогу побачити поверх Двейна обидва стволи автомагістралі і близько милі Меморіального аеропорту імені Вілла Фейрчайлда, що лежав далі. І в цю мить важливо зрозуміти, що Вейн ніколи раніше не бачив аеропорту, був не готовий до того, що могло статися з аеропортом, коли вночі сідає літак.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв Двейн Вейна. Він був дуже чесним у грі. Він не мав наміру вилазити на вантажівку, аби ще раз вдарити Вейна. По-перше, він втомився. По-друге, він зрозумів, що Вейн був досконалою вивертливою машиною. Лише досконала ударна машина могла його вдарити.

— Ти для мене занадто вправний, — сказав Двейн.

Тож Двейн трохи відступив назад, задовольнившись проповідуванням до Вейна. Він заговорив про рабство — не лише про чорних рабів, але й про білих. Двейн вважав гірників і робітників на конвеєрах і такому іншому рабами, байдуже, якого вони кольору.

— Я колись думав, що електричний стілець — це біда. Колись я думав, що війна — це біда, і автомобільні аварії, і рак, — сказав він, і таке інше.

Він уже не думав, що все це було прикрістю.

— Навіщо мені перейматися тим, що стається з машинами? — сказав він.

Обличчя Вейна Гублера досі було без виразу, але тепер воно почало розквітати невтримним благоговінням. Його рот розкрився.

Щойно загорілися світла на злітно-посадковій смузі аеропорту імені Вілла Фейрчайлда. Для Вейна ці світла виглядали як багато миль бентежно прекрасного намиста. Він бачив, як на другому боці автомагістралі його мрія стає реальністю.

Двейнів мозок загорівся, розпізнавши цю мрію, загорівся електричними вогниками, які дарували цій мрії дитяче ім’я — ось так:

Слухайте: Двейн Гувер серйозно покалічив стільки людей, що було викликано спеціальну карету швидкої допомоги, відому як «Марта». «Марта» була великим трансконтинентальним автобусом компанії «Дженералз Моторз», але з вийнятими сидіннями. В ній були ліжка для тридцяти шести жертв нещасних випадків, плюс кухня, туалет і операційна. Запас харчів і медикаментів був достатній для того, щоб тиждень пропрацювати як незалежний невеликий шпиталь без допомоги ззовні.

Її повна назва була «Машина швидкої допомоги імені Марти Сіммонс», названа на честь дружини Ньюболта Сіммонса, уповноваженого з громадської безпеки округу. Вона померла від сказу, яким заразилася від хворого кажана, що його одного ранку знайшла у вітальні на довгій, до самої підлоги, шторі. Вона якраз читала біографію Альберта Швайцера, який вірив у те, що людям слід ставитись з любов’ю до простіших тварин. Кажан легенько вкусив її, коли вона загортала його в «Клінекс», серветку для обличчя. Вона винесла кажана на патіо, де акуратно поклала на штучну траву під назвою «Астротерф».

Вона мала стегна об’ємом тридцять шість дюймів, талію — двадцять дев’ять дюймів і груди — тридцять вісім дюймів у мить її смерті. Її чоловік мав пеніс завдовжки сім з половиною дюймів і в діаметрі два дюйми.

Вони з Двейном якийсь час приятелювали тому що їхні дружини померли такою дивною смертю одного й того самого місяця.

Разом вони купили ґравійний кар’єр неподалік від траси 23А, але потім будівельна компанія «Брати Марітімо» запропонувала їм вдвічі більше за те, що вони заплатили. Тож вони прийняли пропозицію і поділили прибуток, а їхня дружба поступово якось видихнулася. Вони все ще обмінювалися різдвяними листівками.

Остання різдвяна листівка для Ньюболта Сіммонса від Двейна виглядала ось так:

Остання різдвяна листівка для Двейна від Ньюболта Сіммонса виглядала ось так:

Моя психіатр також називається Марта. Вона збирає неспокійних людей у маленькі сім’ї, які зустрічаються раз на тиждень. Вона вчить нас, як з розумінням заспокоювати одне одного. Тепер вона у відпустці. Вона мені дуже подобається.

І тепер, коли наближається моє п’ятдесятиліття, я думаю про американського романіста Томаса Вулфа, якому виповнилося лише тридцять вісім, коли він помер. З написанням його романів йому багато допоміг Максвелл Перкінс, його редактор у видавництві «Чарльз Скрібнерз і сини». Я чув, що Перкінс порадив йому в процесі писання тримати в умі провідну ідею — коли герой шукає свого батька.

Мені здається, що по-справжньому в правдивому американському романі як герої, так і героїні будуть натомість шукати матір. Цього не треба соромитись. Це просто правда.

Матір набагато корисніша.

Я б не дуже зрадів, якби знайшов ще одного батька. Не зрадів би і Двейн Гувер.

Не зрадів би і Кілґор Траут.

І якраз коли безматченко Двейн Гувер лаяв безматченка Вейна Гублера на парковці вживаних автомобілів, чоловік, який насправді вбив свою власну матір, приземлявся у чартерному літаку в Меморіальному аеропорту імені Вілла Фейрчайлда по інший бік автомагістралі. То був Еліот Роузвотер, покровитель Кілґора Траута. Він випадково вбив свою матір під час аварії човна, коли був юнаком. Вона начебто була чемпіонкою з шахів Сполучених Штатів Америки тисяча дев’ятсот тридцять шостого року після народження Сина Божого. Роузвотер вбив її за рік після того.

Саме через його пілота злітно-посадкова смуга аеропорту перетворилась для колишнього в’язня на казкову країну. Коли ввімкнулися світла, Роузвотер пригадав намисто своєї мами. Він глянув на захід і усміхнувся на рожеву красу Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі — на повний місяць на стояках у закруті Цукрового Струмка. Це нагадало йому, як виглядала його мама, коли він дивився на неї затуманеними очима немовляти.

Я його придумав, звісно, — і його пілота також. За штурвал я посадив полковника Лузліфа Гарпера, чоловіка, який скинув атомну бомбу на Нагасакі в Японії.

Я зробив Роузвотера алкоголіком в іншій книжці. Тепер він доволі добре протверезів з допомогою Товариства анонімних алкоголіків. Я змусив його скористатися своєю віднайденою тверезістю, щоб досліджувати, крім іншого, гіпотетичні духовні і фізичні переваги сексуальних оргій з незнайомцями в Нью-Йорку. Наразі він лише спантеличений.

Я міг би його вбити, а також його пілота, але я дозволив їм жити. Тож їхній літак приземлився без пригод.

Двоє лікарів у машині швидкої допомоги на ім’я «Марта» були Кипріян Уквенде з Ніґерії і Хашдрар Міязма з недавно народженої країни Банґладеш. Обоє були з частин світу, які час від часу ставали відомими через нестачу харчів. До речі, обидві частини особливо згадувалися в книжці «Тепер це можна розповісти» Кілґора Траута. Двейн Гувер прочитав у цій книжці, що роботи в усьому світі постійно залишалися без пального і вмирали, ждучи на єдине у Всесвіті створіння зі свобідною волею, на той випадок, що воно могло б з’явитися.

За кермом у швидкій був Еллі Кі, молодий чорний чоловік, який був прямим нащадком Френсіса Скотта Кі, білого американського патріота, який написав державний гімн. Едді знав, що походив від Кі. Він міг назвати понад шістсот своїх предків і мав принаймні один анекдот про кожного. Вони були африканцями, індійцями і білими чоловіками.

Він знав, наприклад, що сім’я по материній лінії колись володіла фермою, на якій було відкрито Печеру святого чуда, яку її предки називали фермою «Синій птах».

Ось, до речі, чому було стільки лікарів-іноземців у шпиталі: країна не могла забезпечити лікарями всіх своїх хворих, зате мала страшенно багато грошей. Тож вона запрошувала лікарів з інших країн, які не мали багато грошей.

Едді Кі стільки знав про своїх предків, тому що чорна сторона його сім’ї зробила те, що дуже багато африканських сімей ще досі роблять в Африці, а саме мала одного члена в кожному поколінні, чиїм обов’язком було пам’ятати історію сім’ї. Едді Кі почав відкладати в пам’яті імена і пригоди предків по материній і по батьковій лінії родини, коли йому було лише шість. Сидячи за кермом швидкої допомоги, дивлячись крізь вітрове скло, він мав відчуття, що він сам — швидка, а його очі — скло, крізь яке могли дивитися його прародичі, якби захотіли.

Френсіс Скотт Кі був один з тисяч предків. На той випадок, що Кі тепер, можливо, дивиться на те, якими стали Сполучені Штати Америки, Едді зосередив погляд на американському прапорці, прикріпленому до вітрового скла. Він сказав дуже тихо таке:

— Ще майорить, чоловіче.

Ознайомленість Едді Кі з багатолюдним минулим робила його життя набагато цікавішим за Двейнове життя, наприклад, чи моє, чи Кілґора Траута, чи майже кожної білої людини в Мідленд-Сіті в той час. У нас не було відчуття, що хтось користується нашими очима — чи нашими руками. Ми навіть не знали, ким були наші прадіди і прабабусі. Едді Кі плив у річці людей, які пливли в часі звідси туди. Двейн, і Траут, і я були галькою на березі.

І Едді Кі, через те, що він стільки всього знав напам’ять, міг мати глибокі, живильні почуття про Двейна Гувера, наприклад, або й про д-ра Кипріяна Уквенде. Двейн був чоловіком, чия сім’я захопила ферму «Синій птах». Уквенде, індаро, був чоловіком, чиї предки викрали предка Кі на західному березі Африки, чоловіка на ім’я Оджумва. Плем’я індаро продало його за мушкет британським работорговцям, які відвезли його вітрильником на ім’я «Скайларк» до Чарльзтона в Південній Кароліні, де продали з аукціону як самохідну самовідновлювану фермерську машину.

І таке інше.

Тепер Двейна Гувера заштовхали в «Марту» через широкі подвійні двері в задній частині, якраз перед мотором. Едді Кі сидів на місці водія і спостерігав за дією в дзеркало заднього виду. Двейн був так тісно загорнутий у парусинову гамівну сорочку, що його відображення виглядало для Едді як забинтований палець.

Двейн не помічав обмежень. Він думав, що він на незайманій планеті, обіцяній у книжці Кілґора Траута. Навіть коли Кипріян Уквенде і Хашдрар Міязма горизонтально вклали його, він подумав, що стоїть. Книжка розказувала йому, що він плавав у холодній воді на незайманій планеті, що він завжди вигукував щось несподіване, коли вилазив із крижаного озера. То була гра. Творець Всесвіту старався здогадатись, що на цей раз викрикне Двейн. І Двейн його завжди надурював.

Ось що Двейн вигукнув у швидкій:

— Прощавай, чорний понеділку!

Тоді йому здалося, що на незайманій планеті минув ще один день і прийшов час ще раз крикнути.

— Куріть цигарки в пачках! — вигукнув він.

Кілґор Траут був одним із поранених на ногах. Він зміг залізти в «Марту» без допомоги і вибрати собі місце подалі від людей у справді важкому стані. Він скочив на Двейна Гувера ззаду, коли Двейн витягнув Франсін Пефко з демонстраційної зали на асфальт. Двейн хотів побити її на людях: його шкідливі речовини змусили його думати, що вона це з лишком заслужила.

Двейн уже зламав їй в офісі щелепу і три ребра. Коли він виштовхав її на вулицю, там уже зібрався доволі великий натовп, який перейшов з коктейль-бару і кухні нового «Голідей Інн».

— Найкраща трахальна машина в штаті, — сказав він натовпові. — Накрутіть її, і вона буде вас трахати і казати, що любить вас, і не закриється, поки не дасте їй франшизу «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі».

І таке інше. Траут схопив його ззаду.

Якимось чином підмізинний Траутів палець потрапив у рот Двейнові, і Двейн відкусив йому верхню фалангу. Після того Двейн відпустив Франсін, і вона впала на асфальт. Вона була непритомна і найсерйозніше за всіх покалічена. І Двейн пробіг до бетонного жолоба біля автомагістралі і виплюнув кінчик пальця Кілґора Траута в Цукровий Струмок.

Кілґор Траут не захотів лягати в «Марті». Він всівся у шкіряне сидіння позаду Едді Кі. Кі запитав його, що з ним сталося, і Траут підніс праву долоню, частково загорнуту в закривавлену хустинку, що виглядала ось так:

— Базіка — знахідка для шпигуна! — закричав Двейн.

— Пам’ятайте Перл-Гарбор! — вигукнув Двейн.

Більшість того, що він вчинив за останні три чверті години, було страшенно несправедливим. Але він принаймні пощадив Вейна Гублера. Вейн знову повернувся до вживаних машин, неушкоджений. Він підняв браслет, який я закинув туди, щоб він його знайшов.

Щодо мене: я витримував поважну дистанцію між мною і всім цим насильством — хоча я створив Двейна, і його насильство, і місто, і небо вгорі, і Землю внизу. Але все ж я вийшов з того безладу з розбитим годинниковим склом і, як пізніше з’ясувалося, зламаним пальцем на нозі. Хтось скочив назад, відступаючи Двейнові з дороги. Він розбив скло мого годинника, хоча я створив його, і він зламав мій палець.

Це не така книжка, де люди в кінці отримують те, що заслужили. Двейн побив лише одного чоловіка, який заслужив побиття за те, що був таким аморальним: Дона Брідлава. Брідлав був білим монтажником газових установок, який зґвалтував Петті Кін на парковці Меморіального спортклубу імені Джорджа Гікмана Бенністера біля Ярмаркової площі після того, як Університет Арахіс переміг Середню школу невинного свідка на реґіональних баскетбольних матчах між середніми школами.

Дон Брідлав був на кухні готелю, коли Двейн почав буянити. Там він ремонтував несправну газову плиту.

Він вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям, і Двейн налетів на нього. Двейн щойно виплюнув кінчик пальця Кілґора Траута в Цукровий Струмок. Дон і Двейн досить добре знали одне одного, оскільки Двейн одного разу продав Брідлаву новий «понтіак» моделі «Вентура», який Дон назвав лимоном. Лимон був автомобілем, який погано працював і якого ніхто не міг відремонтувати.

Двейн насправді втратив гроші на оборудці, роблячи знижки і замінюючи деталі, стараючись заспокоїти Брідлава. Але Брідлав був безутішним і нарешті намалював оцей знак яскравою жовтою фарбою на кришці капота і обох дверцятах:

Ось що насправді було не так з машиною, до речі. Дитина Брідлавових сусідів насипала кленового цукру в бензобак «Вентури». Кленовий цукор був різновидом солодощів, який виготовляли з крові дерев.

Тож Двейн Гувер тепер простягнув свою праву руку Брідлаву, і Брідлав, нічого не подумавши, взяв його руку в свою. Вони з’єднались ось так:

Це був символ дружби між чоловіками. Також вважалося, що характер можна відчитати з того, як чоловік потискав руку. Двейн і Дон Брідлав обмінялися потисками, що були сухими і жорсткими.

Тож Двейн далі тримав Дона Брідлава своєю правою рукою і усміхнувся так, наче минулі образи лишились в минулому. Тоді він склав ліву долоню човником і вдарив Дона по вуху відкритим боком. Це створило жахливий тиск у Доновому вусі. Він впав на землю, тому що біль був такий страшний. Дон уже ніколи тим вухом не почув, ніколи.

Тож тепер Дон також був у швидкій — сидів так само, як Кілґор Траут. Франсін лежала — без свідомості, але стогнучи. Беатріс Кідслер також лежала, хоч могла і сидіти. Її щелепа була розтрощена. Банні Гувер лежав. Його обличчя було не впізнати, навіть як обличчя — будь-чиє обличчя. Кипріян Уквенде дав йому морфін.

Були там також інші жертви — одна біла жінка, два білі чоловіки, два чорні чоловіки. Троє білих людей раніше ніколи не бували в Мідленд-Сіті. Вони подорожували з Ері штату Пенсильванія до Великого Каньйону, який був найглибшою розколиною на планеті. Вони хотіли зазирнути в розколину, але їм цього вже ніколи не вдалося. Двейн Гувер напав на них, коли вони йшли з машини до вестибюля нового «Голідей Інн».

Два чорні чоловіки були працівниками кухні в готелі.

Кипріян Уквенде тепер пробував зняти черевики з Двейна Гувера — але і черевики, і шнурівки, і шкарпетки Двейнові були просочені пластиковою речовиною, яку він підібрав, перебрідаючи через Цукровий Струмок.

Уквенде не здивували вкриті пластиком, склеєні черевики і шкарпетки. Він щодня бачив у шпиталі подібні черевики і шкарпетки на ногах у дітей, які бавилися надто близько до Цукрового Струмка. Фактично він повісив ножиці для металу на стіні кімнати невідкладної допомоги — для розрізання вкритих пластиком, склеєних черевиків і шкарпеток.

Він повернувся до свого асистента-бенґальця, молодого д-ра Хашдрара Міязми.

— Подайте ножиці, — сказав він.

Міязма стояв спиною до дверей жіночого туалету в швидкій допомозі. Досі він ніяк не допомагав покаліченим. Наразі всю роботу робили Уквенде, поліціянти та бриґада цивільної оборони. Міязма тепер відмовився навіть знайти ножиці.

Правду кажучи, Міязмі, мабуть, взагалі не треба було працювати в медицині або принаймні не у сфері, де існував шанс, що його покритикують. Він не терпів критики. Це була риса його характеру поза межами його контролю. Будь-який натяк на те, що не все в ньому абсолютно прекрасне, автоматично робив з нього нікчемну, ображену дитину, яка могла казати лише одне: «Хочу додому».

Саме це він сказав, коли Уквенде вдруге попросив його знайти ножиці: «Я хочу додому».

Ось за що його покритикували якраз перед тим, як надійшов сиґнал тривоги про Двейнове шаленство: він ампутував ступню чорному чоловікові, тоді як ступню, мабуть, можна було врятувати.

І таке інше.

Я міг би і далі розказувати про інтимні деталі з життя різних людей в тій супершвидкій, але яка користь з більшої кількості інформації?

Я погоджуюся з Кілґором Траутом щодо реалістичних романів і нагромадження у них дріб’язкових деталей. У Траутовому романі «Пангалактичний банк пам’яті» герой перебуває в космічному кораблі завдовжки дві сотні миль і в діаметрі шістдесят дві милі. Він бере реалістичний роман в бібліотеці свого району. Він читає близько шістдесяти сторінок, а тоді повертає його в бібліотеку.

Бібліотекарка питає його, чому не сподобався роман, і він відповідає: «Я вже все знаю про людських істот».

І таке інше.

«Марта» рушила. Кілґор Траут побачив знак, який йому дуже сподобався. Ось що на ньому було написано:

І таке інше.

Свідомість Двейна Гувера миттєво повернулася на Землю. Він заговорив про відкриття оздоровчого клубу в Мідленд-Сіті, з тренажерами для греблі і велотренажерами, ваннами з гідромасажем і сонячними ваннами, плавальним басейном і таким іншим. Він сказав Кипріянові Уквенде, що оздоровчий клуб треба відкрити, а тоді чимшвидше продати задля прибутку.

— Люди спочатку запалюються ідеєю підтягнутися чи схуднути на кілька фунтів, — сказав Двейн. — Вони записуються на програму, але потім десь за рік втрачають інтерес і перестають ходити. Отак поводяться люди.

І таке інше.

Двейн не відкрив ніякого оздоровчого клубу. Він уже нічого і ніколи не відкрив. Люди, яких він покалічив, будуть так мстиво з ним судитися, що він впаде в злидні. Він стане ще одним старим чоловіком, зморщеною кулькою в Нетрях Мідленд-Сіті, району із колись модним готелем «Фейрчайлд». Він буде далеко не єдиним, про кого можна буде чесно сказати: «Бачите його? Хіба в це можна повірити? Тепер він має дірку з бублика, а колись був казково багатий».

І таке інше.

Кілґор Траут тепер сидів у швидкій і здирав смужки і клапті пластику з палаючих ніг. Йому доводилось користуватися неушкодженою лівою рукою.

Відділення невідкладної допомоги було в підвалі шпиталю. Після того, як Кілґорові Трауту дезінфікували, почистили і перев’язали обрубок підмізинного пальця, йому сказали піднятися нагору в бухгалтерію. Там він мав заповнити певні бланки, оскільки був приїжджим в окрузі Мідленд, не застрахованим і нужденним. Він не мав чекової книжки. Не мав готівки.

Він трохи поблукав у підвалі, як і багато інших. Він знайшов подвійні двері в морґ, як і багато інших. Він автоматично пожурився над власною смертністю, як і багато інших. Він знайшов кімнату з рентґеном, яким не користувалися. Він автоматично замислився, чи не росте в нього всередині щось погане. Інші задумувалися точно про ті самі речі, коли проходили мимо.

Траут не відчув нічого такого, чого б не відчули мільйони інших людей — автоматично.

І Траут знайшов сходи, але то були не ті сходи. Вони повели його не до приймальні, бухгалтерії, сувенірного кіоску чи такого іншого, а до матриці палат, де люди видужували або не видужували від різноманітних травм. Чимало людей було скинуто на землю силою тяжіння, яка ні на мить не послаблювалася.

Тепер Траут проходив повз дуже дорогу приватну палату, де лежав молодий чорний чоловік, з білим телефоном і кольоровим телевізором, оточений багатьма коробками з цукерками і букетами квітів. Це був Елджин Вашинґтон, сутенер, який працював із готелю «Голідей Інн». Йому було лише двадцять шість, але він був казково багатий.

Час для відвідувачів закінчився, тож усі його сексуальні рабині вже пішли геть. Але вони залишили після себе хмари парфумів. Траут закашлявся, минаючи двері. Це була автоматична реакція на по суті ворожу хмару. Елджин Вашинґтон щойно нанюхався кокаїну, що надзвичайно посилило телепатичні повідомлення, які він надсилав і приймав. Він почувався в сто разів більшим, ніж у реальному житті, адже повідомлення були такими гучними і захопливими. Саме їхній шум його збуджував. Йому було байдуже, що вони означали.

І посеред цього гамору Елджин Вашинґтон щось улесливо сказав Траутові:

— Гей, братцю, гей, братцю, гей, братцю, — казав він. У той день Хашдрар Міязма ампутував йому ногу, але він про це забув. — Гей, братцю, гей, братцю, — вмовляв він. Він не хотів нічого конкретного від Траута. Якась частина його мозку все ще проганяла вхолосту його вміння приваблювати незнайомців. Він був ловцем людських душ. — Гей, братцю… — сказав він. І зблиснув золотим зубом. Підморгнув.

Траут підійшов до узніжжя ліжка чорного чоловіка. З його боку це не було співчуття. Він знову поводився машинально. Як і багато землян, Траут був повністю автоматичним йолопом, коли така патологічна особистість, як Елджин Вашинґтон, наказувала йому, що хотіти, що робити. Обидва чоловіки, до речі, були нащадками імператора Карла Великого. Кожен, хто мав європейську кров, був нащадком імператора Карла Великого.

Елджин Вашинґтон відчув, що зловив ще одну людську істоту, насправді цього не бажаючи. Не в його натурі було відпустити людину, якось не принизивши її, якось не обдуривши. Інколи він реально вбивав людину для того, щоб принизити, але з Траутом він повівся лагідно. Він заплющив очі, мовби замислившись, тоді серйозно сказав:

— Мені здається, я вмираю.

— Я покличу медсестру! — сказав Траут. Будь-яка людська істота сказала б точно те саме.

— Ні-ні, — заперечив Елджин Вашинґтон, наче вві сні замахавши руками. — Я вмираю повільно. Це поступово.

— Розумію, — сказав Траут.

— Мусите зробити мені послугу, — сказав Вашинґтон. Він не знав, про яку послугу попросити. Щось йому спаде на думку. Думки про послуги завжди спадали.

— Яку послугу? — спитав Траут тривожно. Він напружився при згадці про невизначену послугу. Він був саме такою машиною. Вашинґтон знав, що він напружиться.

— Я хочу, щоб ви послухали, як я буду насвистувати пісню соловейка, — сказав він. Він звелів Траутові сидіти тихо, зловредно глянувши на нього. — Особливої краси до поклику соловейка, улюбленця поетів, — сказав він, — додає той факт, що співає він лише в місячному сяйві. — Тоді він зробив те, що зробила б майже кожна чорна людина в Мідленд-Сіті: він наслідував спів соловейка.

Через Двейнове шаленство Фестиваль мистецтв у Мідленд-Сіті було відкладено. Фред Т. Баррі, його голова, приїхав до шпиталю в своєму лімузині, вбраний, мов китаєць, щоб виразити співчуття Беатріс Кідслер і Кілґорові Трауту. Траута ніде не могли знайти. Беатріс Кідслер приспали морфіном.

Кілґор Траут припустив, що того вечора все-таки відбудеться Мистецький фестиваль. Він не мав грошей для проїзду, тож вирушив пішки. Він ішов усі п’ять миль бульваром Фейрчайлд — до маленької бурштинової точки в самому кінці. Тією точкою був Центр мистецтв Мідленд-Сіті. Траут збільшував її, наближаючись до неї. Коли його хода достатньо збільшить її, точка його проковтне. Всередині в ній буде їжа.

Я хотів перехопити його, кварталів за шість. Я сидів у «плімуті» моделі «Дастер», який орендував у ґаражі «Евіс» зі своєю карткою «Клуб ґурманів». У мене в роті була паперова трубка. Вона була набита листям. Я підпалив її. Це був рафінований жест.

Мій пеніс був завдовжки три дюйми і в діаметрі п’ять дюймів. Як мені відомо, його діаметр був світовим рекордом. Тепер він відпочивав у моїх плавках. І я вийшов з машини розім’яти ноги, і це було також рафінованим жестом. Я стояв посеред фабрик і складів. Тьмяні вуличні ліхтарі були далеко один від одного. Парковки спорожніли, лише там і сям стояли машини нічних сторожів. На бульварі Фейрчайлд — колись артерії міста — не було руху. Життя витекло з неї через автомагістраль і швидкісну трасу імені Роберта Ф. Кеннеді, збудовану на місці старої Мононівської залізниці. Залізниця вже не існує.

Не існує.

У тій частині міста ніхто не ночував. Ніхто там не переховувався. Вночі це була система укріплень, з високими загорожами і сиґналізацією, з псами-охоронцями. Вони були машинами для вбивства.

Коли я вийшов зі свого «плімута» моделі «Дастер», я нічого не боявся. Це було глупо з мого боку. Якщо письменник не насторожі, на нього може звалитися нещастя, швидке, мов удар грому, адже його твори такі небезпечні.

На мене от-от мав напасти доберман пінчер. Він був головним героєм у попередній версії цієї книжки.

Слухайте: цей доберман називався Казаком. Ночами він охороняв склад будівельної компанії «Брати Марітімо». Казакові дресирувальники — люди, які пояснили йому, на якій він планеті і яка він тварина, навчили його, що Творець Всесвіту наказує йому вбивати, а також загризти все, що він може зловити.

У попередній версії цієї книжки за моїм задумом за собакою доглядав Бенджамін Девіс, чорний чоловік Лотті Девіс, служниці Двейна Гувера. Він кидав сире м’ясо в яму, в якій Казак жив удень. Після сходу сонця він знову затягував Казака в яму. Він кричав на пса і кидав у нього тенісними м’ячиками після заходу сонця. Потім випускав його на волю.

Бенджамін Девіс був першим трубачем в Симфонічному оркестрі Мідленд-Сіті, але за це йому не платили, тож він потребував реальної роботи. Він одягав товсту робу, виготовлену зі старих армійських матраців і дротяної сітки, щоб Казак його не вбив. Казак пробував, і не раз. Весь двір був засипаний шматками матраців і обривками дротяної сітки.

І Казак з усіх сил старався вбити кожного, хто занадто близько підходив до загорожі, яка оточувала його планету. Він стрибав на людей, мовби загорожі й не було. Загорожа всюди випиналася в бік тротуару. Виглядало так, наче зсередини хтось постійно стріляє з гармати.

Мені слід було б зауважити химерну форму загорожі, коли я вийшов з машини, коли зробив рафінований жест, запаливши сиґарету. Я мав би знати, що такого злобливого героя, як Казак, вирізати з роману не так легко.

Казак причаївся за купою бронзових труб, яку того дня «Брати Марітімо» задешево купили в якогось бандита. Казак зібрався вбити мене і загризти.

Я обернуся спиною до загорожі, глибоко затягнувся сиґаретою. «Пел Мел» буде вбивати мене поступово. І я по-філософськи зажурився над понурими бастіонами старого маєтку Кідслера, по інший бік бульвару Фейрчайлд.

Там виросла Беатріс Кідслер. Там сталося найвідоміше вбивство в міській історії. Вілл Фейрчайлд, герой війни і вуйко Беатріс Кідслер, одного літнього вечора 1926 року з’явився там з ґвинтівкою Спрінфілд. Він застрелив п’ять родичів, трьох слуг, двох поліціянтів і всіх тварин у приватному зоопарку Кідслерів. Потім він вбив себе пострілом у серце.

Коли зробили розтин, у його мозку знайшли пухлину завбільшки з дробинку. Саме вона спричинила ті вбивства.

Після того, як на початку Великої депресії Кідслери втратили маєток, до нього в’їхав Фред Т. Баррі з батьками. Старе місце наповнилося звуками британських пташок. Тепер це була власність міста, і зайшла мова перетворити його на музей, де діти могли б вивчати історію Мідленд-Сіті — розказану наконечниками стріл, і опудалами тварин, і ранніми артефактами білий людей.

Фред Т. Баррі запропонував пожертву в пів мільйона доларів на запланований музей за однієї умови: серед експонатів буде перша модель «Робо-Меджик» і перші плакати, які її рекламували.

І він хотів, щоб експозиція також показувала, як машини еволюціонували подібно до тварин, лише з більшою швидкістю.

Я задивився на маєток Кідслерів, не підозрюючи, що вулканічний пес от-от вибухне у мене за спиною. Кілґор Траут підійшов ближче. Його поява мене майже не цікавила, хоч ми мали серйозно поговорити про те, як я його створив.

Натомість я подумав про мого діда по татовій лінії, який був першим ліцензованим архітектором в Індіані. Він спроєктував кілька будинків мрії для тамтешніх мільйонерів. Тепер вони стали похоронними бюро, гітарними студіями, ямами від підвалів і парковками. Я подумав про свою маму, яка під час Великої депресії повозила мене Індіанаполісом, щоб вразити багатством і владою мого діда по материнській лінії. Вона показувала, де раніше була його броварня, де колись були деякі з його будинків мрії. Кожна з пам’яток тепер була ямою від підвалу.

Кілґор Траут тепер був лише за пів кварталу від свого Творця і сповільнив ходу. Я непокоїв його.

Я повернувся до нього так, що мої навколоносові пазухи, звідки посилалися і де отримувалися всі телепатичні повідомлення, були на одній симетричній лінії з його. Я ще і ще раз передав йому телепатично: «У мене для вас добра новина».

Казак стрибнув.

Я помітив Казака краєм мого правого ока. Його очі були вітрячками. Його зуби були білими кинджалами. Його слина була ціанідом. Його кров була нітрогліцерином. Він летів до мене, мов цепелін, ліниво зависнувши в повітрі.

Мої очі повідомили про нього мій мозок.

Мій мозок вислав повідомлення до мого гіпоталамуса, наказав йому вивільнити гормон КРФ у короткі судини, які поєднують мій гіпоталамус з моїм гіпофізом.

Гормон КРФ спонукав мій гіпофіз викинути гормон АКТГ у кровотік. Мій гіпофіз виробляв і зберігав АКТГ саме для такої нагоди. А цепелін підлітав чимраз ближче і ближче.

І якась частина АКТГ в моєму кровотоці досягнула зовнішньої кори мого наднирника, який виробляв і зберігав глюкокортикоїди для надзвичайних подій. Мій наднирник додав глюкокортикоїди до кровотоку. Вони розійшлися по всьому тілу, перетворюючи глікоген на глюкозу. Глюкоза була їжею для м’язів. Вона допомогла б мені битися, мов дика кішка, чи втікати, мов олень.

А цепелін підлітав щораз ближче і ближче.

Мій наднирник також випустив у мене дозу адреналіну. Я весь почервонів від тиску, що різко піднявся. Адреналін змусив моє серце застукотіти, мов сиґнал тривоги. Він також підняв волосся дибки. Також випустив коаґулянти в кровотік, щоб на випадок поранення мої життєві соки не витекли.

Все, що наразі зробило моє тіло, вписувалося в нормальні робочі процеси людської машини. Але моє тіло вдалося до однієї захисної реакції, яка, як мені сказали, не мала прецеденту в медичній історії. Реакція могла відбутися через те, що закоротився якийсь дріт або перегоріла якась прокладка. В будь-якому разі я також втягнув у черевну порожнину свої яєчка, підняв їх у свій фюзеляж, мов шасі в літаку. І тепер мені кажуть, що опустити донизу їх можна лише за допомогою операції.

Хай там як, Кілґор Траут спостерігав за мною з віддалі пів кварталу, не знаючи, хто я такий, не знаючи про Казака і про те, як моє тіло зреаґувало на Казака.

Траут уже прожив насичений день, але це ще був не кінець. Тепер він побачив, як його Творець перескочив через автомобіль.

Я приземлився на руки й коліна посеред бульвару Фейрчайлд.

Казак був відкинутий загорожею. Сила тяжіння подіяла на нього так само, як і на мене. Сила тяжіння кинула його на бетон. Казак відрубався.

Кілґор Траут відвернувся. З тривогою він поквапився назад до шпиталю. Я покликав його, але це лише змусило його піти ще швидше.

Тож я скочив у свою машину і погнав за ним. Доза адреналіну, коаґулянтів і такого іншого в мені зашкалювала. Тоді я ще не знав, що від цього збудження втягнув досередини яєчка. Там унизу я відчув лише легкий дискомфорт.

Коли я його наздоганяв, Траут біг легким галопом. Я вирахував, що його швидкість — одинадцять миль за годину, і це було прекрасно для чоловіка його віку. Його також переповнював адреналін, коаґулянти і глюкокортикоїди.

Мої вікна були опущені, і я вигукнув до нього:

— Тпру! Тпру! Містере Траут! Тпру! Містере Траут!

Він сповільнив ходу, почувши своє ім’я.

— Тпру! Я ваш друг! — сказав я.

Він ще трохи прочовгав і зупинився, виснажено і задихаючись притулився до загорожі, яка оточувала склад приладів компанії «Дженерал Електрикс». Монограма і девіз компанії висіли в нічному небі поза Кілґором Траутом, чиї очі дико вирячилися. Девіз був таким:

ПРОҐРЕС — НАША НАЙВАЖЛИВІША ПРОДУКЦІЯ

— Містере Траут, — сказав я з неосвітленого інтер’єру машини, — вам немає чого боятись. Я приніс для вас дуже радісну новину.

Він не відразу віддихався, тож спочатку йому було важко говорити.

— Чи… ви… ви… з… Фестивалю мистецтв? — сказав він. Його очі закочувались.

— Я з Фестивалю усього, — відповів я.

— Чого? — сказав він.

Я подумав, що непогана ідея буде дозволити йому мене роздивитись, тож я спробував ввімкнути верхнє світло. Натомість я ввімкнув двірники. І знову їх вимкнув. Світла окружного шпиталю розпливалися від крапельок води на лобовому склі. Я потягнув інший вмикач, і він залишився в моїй долоні. Це була сиґаретна запальничка. Тож вибору в мене не було, хіба як говорити з ним у темряві.

— Містере Траут, — сказав я, — я романіст, і я вас створив для своїх книжок.

— Перепрошую? — сказав він.

— Я ваш Творець, — сказав я. — Зараз ви на середині книжки — ближче до кінця, насправді.

— Гм, — сказав він.

— У вас є до мене якісь запитання?

— Перепрошую?

— Питайте в мене будь-що, що хочете — про минуле, про майбутнє, — сказав я. — В майбутньому вас чекає Нобелівська премія.

— Що? — сказав він.

— Нобелівська премія з медицини.

— А-а, — сказав він. Це був ухильний звук.

— Якби я був на вашому місці, я мав би багато питань, — сказав я.

— У вас є пістолет? — сказав він.

Я засміявся в темряві, знову спробував ввімкнути світло, знову ввімкнув двірники на лобовому склі.

— Мені не потрібен пістолет, щоб вами управляти, містере Траут. Мені треба лише щось про вас написати, оце й усе.

— Ви божевільний? — сказав він.

— Ні, — сказав я.

І я зруйнував його здатність сумніватись в мені. Я переніс його до Тадж-Махалу, потім до Венеції, потім до Дар-ел-Саламу, потім на поверхню Сонця, де полум’я не могло його поглинути, — і потім назад до Мідленд-Сіті.

Бідолашний старий впав на коліна. Він нагадав мені те, як колись поводилась моя мати і мати Банні Гувера щоразу, як хтось пробував їх сфотографувати.

Поки він так зіщулився, я переніс його на Бермудські острови його дитинства, дозволив йому споглядати безплідне яйце орлана-білохвоста. Звідти я переніс його до Індіанаполіса мого дитинства. Я поставив його посеред циркового натовпу. Я показав йому чоловіка з локомоторною атаксією і жінку з зобом завбільшки з цукіні.

Я вийшов зі своєї орендованої машини. Я зробив це з шумом, тож його вуха багато могли йому сказати про його Творця, навіть якщо він не хотів користуватися очима. Я гучно гримнув дверима. Підходячи до нього з боку водія, я трохи притупував, щоб мої кроки здавались не лише цілеспрямованими, але й сміливими.

Я зупинився так, щоб носки моїх черевиків потрапили у вузьке поле бачення його опущених очей.

— Містере Траут, я вас люблю, — сказав я м’яко. — Я розтрощив вашу свідомість вдрузки. Я хочу повернути їй цілісність. Я хочу, щоб ви відчували цілість і внутрішню гармонію, які я ніколи раніше не дозволяв вам відчути. Я хочу, щоб ви підвели очі, щоб глянули, що я маю в руках.

Я нічого не мав у руках, але такою була моя влада над Траутом, що він побачить усе, що я накажу йому побачити. Я міг би показати йому Єлену Прекрасну, наприклад, зростом лише шість дюймів.

— Містере Траут… Кілґоре… — сказав я, — я тримаю в моїй руці символ цілості, гармонії і поживи. Воно східне у своїй простоті, але ми американці, Кілґоре, не китайці. Ми, американці, вимагаємо символів, які яскраво забарвлені, тривимірні й соковиті. Понад усе ми прагнемо символів, не отруєних великими гріхами, які вчинила наша країна, такі як рабство, геноцид і злочинне недбальство або претензійна жадоба і підступність комерції.

— Підведіть очі, містере Тра­ут, — сказав я і став терпляче чекати. — Кілґоре…?

Старий чоловік підвів очі, і в нього було спустошене обличчя мого батька, коли той був удівцем — коли мій батько був старим-престарим чоловіком. Він побачив, що в руці я тримаю яблуко.

— Скоро мені виповниться п’ятдесят, містере Траут, — сказав я. — Я очищуюсь і оновлюю себе для цілком іншого життя у прийдешньому. В такому ж духовному стані граф Толстой відпустив своїх кріпаків. Томас Джефферсон відпустив своїх рабів. Я збираюсь звільнити всіх своїх літературних героїв, які віддано служили мені впродовж усієї моєї літературної діяльності.

Ви єдиний, кому я це кажу. Для інших сьогодні буде такий самий вечір, як завжди. Вставайте, містере Траут, ви вільний, ви вільний.

Він незграбно піднявся.

Я міг би потиснути йому руку, але його права долоня була поранена, тож наші руки повисли з боків.

— Bon voyage, — сказав я.

Я зник.

Я ліниво й задоволено зробив сальто в порожнечі, яка є моєю схованкою, коли я дематеріалізуюся. Траутові вигуки до мене затихали, а відстань між нами росла.

Його голос був голосом мого батька. Я почув мого батька — і я побачив мою матір в порожнечі. Моя мама стояла дуже-ду-же далеко, бо вона залишила для мене спадок самогубства.

Маленьке ручне дзеркальце пропливло повз. Це був вилив з перламутровою ручкою і обрамленням. Я з легкістю його зловив, підніс його до мого правого ока, яке виглядало ось так:

Ось що кричав до мене Кілґор Траут голосом мого батька:

«Поверни мені молодість,

             поверни мені молодість,

                                  поверни мені молодість!»

Слід віддати належне Куртові Воннеґуту.

У своєму восьмому романі, «Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!», він творить чимало хитромудрої магії.

Порнографія в нього здається старим водопроводом, жорстокість — коханням, невинність — злом, а провина — дитячою грою.

Він викладає всі останні модні нарікання на Америку — її расизм, дар до руйнування мови, технологічну жадобу та егоїзм — і робить їх свіжими, кумедними, образливими, ненависними і привабливими, усім одночасно. Він малює картинки, заради бога, — прості, грубуваті, однак на диво спокусливі ескізи всього — від фольксваґена до електричних стільців. Він вплітає у свій сюжет близько десятка славетних стисло викладених воннеґутівських історій, які мало не просяться в окремі книжки.

⁕ КРІСТОФЕР ЛЕМАНН-ГАУПТ, THE NEW YORK TIMES ⁕

Воннеґут — це причина для святкування.

⁕ Chicago Sun-Times ⁕

Унікальний… один з тих письменників, які наносять на мапу наші ландшафти і дають нові назви добре відомим для нас місцям.

⁕ Доріс Лессінґ, The New York Times Book Review ⁕

Наш найкращий чорний гуморист… Ми сміємося для самозахисту.

⁕ The Atlantic Monthly ⁕

Непідробний і неповторний соціальний сатирик.

⁕ Harper’s Magazine ⁕

Веселий пророк фатуму.

⁕ The New York Times ⁕

Розкутий, шалений і чудовий… унікальний Воннеґут.

⁕ Publishers Weekly ⁕

Безліч дотепів і пустощів… цілий всесвіт концентрованого безладу.

⁕ Guardian ⁕

Образливий, дотепний, захопливий, іскристий, підбадьорливий, пізнавальний, майстерний, такий, що інтриґує і облагороджує.

⁕ Spectator ⁕

Блискуче… Іноді здається, наче повернувся Вольтер, аби висміяти жахи пластикової, одноразової Америки.

⁕ Sunday Times ⁕

Читання Воннеґута затягує!

⁕ Commonweal ⁕

Tour de force (франц.) — твір, викона­ний з великою майстерністю.

Jeu d’esprit (франц.) — гра розуму, дотепність.

51-й вірш Омара Хаяма, відомий англомовним читачам у перекладі Едварда Фіцджеральда (1859).

Назва компанії є омофоном слова hurts (англ. it hurts - боляче).