Високо над містом, на високій колоні, стояла статуя Щасливого Принца. Він був з голови до ніг усипаний тонкими золотими листками, очі мав із яскравих блакитних сапфірів, а на руків’ї його меча горів великий червоний рубін.

І всім було любо дивитись на Щасливого Принца.

— Він гарний, як флюгер, — зауважив один з міських Радників, що мріяв зажити славу людини з вишуканим смаком. — Але не такий корисний, — додав він одразу ж, побоюючись, що його назвуть непрактичним, а це був би наклеп.

— Ну чому ти не можеш бути таким, як Щасливий Принц? — дорікнула мати малому хлопцеві, що вередував, аби йому дістали місяць з неба. — От Щасливий Принц ніколи не капризує!

— Добре, що хоча б хтось у цім світі може бути щасливим, — прошепотів знедолений бідолаха, дивлячись на прекрасну статую.

— Він наче янгол, — говорили діти з сирітського притулку, виходячи з церкви у своїх червоних плащиках та чистеньких білих фартушках.

— Звідки ви знаєте? — заперечив учитель математики. — Ви ж ніколи не бачили янголів.

— О, ми бачимо їх уві сні, — відповіли діти, і вчитель насупив брови та строго поглянув на них, бо йому не подобалося, що діти бачать сни.

Якось уночі над містом пролітав маленький Стриж. Його друзі вже шість тижнів як полетіли до Єгипту, а він лишився тут, зі своєю коханою — прекрасною Очеретинкою. Він зустрів її напровесні, коли ловив над річкою великого жовтого метелика. Очеретинка так причарувала Стрижа своєю стрункою поставою, що він спинився з нею побалакати.

— Хочеш, я тебе покохаю? — спитав Стриж, за своєю звичкою одразу приступивши до головного, і Очеретинка низько вклонилася у відповідь. Тоді він закружляв навколо, черкаючи крилами по воді і здіймаючи срібні бризки, — це було його освідчення в коханні. І так воно тривало все літо.

— Такий зв’язок — просто сміхота, — гомоніли інші стрижі. — У цієї Очеретини ні гроша за душею, а родичів купа! — І справді, очерету на річці було повно.

А потім прийшла осінь, і всі птахи подалися геть.

Наш Стрижик почувався зовсім самотнім, а це шляхетне кохання почало йому набридати. «Вона така мовчазна, — думав він про Очеретинку, — але, боюся, надто легковажна: тільки й робить, що заграє з вітром!» То була правда — при найлегшому вітерці Очеретинка починала вихилятись на всі боки.

«До того ж вона домосідка, — міркував він далі, — а я люблю подорожі, і моя дружина, звісно, теж має їх любити!»

— Ти полетиш зі мною? — врешті-решт спитав він в Очеретинки. А та лише похитала головою — вона ж була справді прив’язана до свого дому.

— Отже, ти просто сміялася з мене! — вигукнув Стриж. — Я лечу до Пірамід. Прощавай! — І з цими словами майнув геть.

Він летів цілісінький день і надвечір опинився у місті.

— Де ж мені зупинитись? — мовив він сам до себе. — Сподіваюся, в цьому місті мені влаштують гідну зустріч!

Раптом він побачив статую на високій колоні.

— Отут я й ночуватиму, — вирішив Стриж. — Чудове місце, та ще й на свіжому повітрі!

І вмостився біля ніг Щасливого Принца.

— У мене буде золота спальня, — втішно зауважив він, роззирнувшись довкола, і вже збирався спати; аж раптом, коли він поклав голову під крило, згори на нього впала велика крапля.

— Що за диво! — вигукнув Стриж. — На небі ані хмаринки, зорі світять ясно — звідки ж дощ? Ні, погода на півночі Європи просто жахлива. Пригадую, Очеретинка любила дощ, та їй завжди було байдуже до інших.

Впала друга крапля.

— Коли статуя не захищає від дощу, нащо вона потрібна! — обурився Стриж. — Краще пошукаю якогось затишного димаря.

Та щойно він розправив крила, щоб злетіти, впала третя краплина — і Стриж, позирнувши вгору, зойкнув з подиву.

Що ж він побачив?

Очі Щасливого Принца були повні сліз, і сльози котилися по його золотих щоках. А лице, осяяне місячним світлом, було таке прекрасне, що малий Стриж від душі пожалів його.

— Хто ти? — спитав він.

— Я Щасливий Принц.

— То чого ж ти плачеш? — допитувався Стриж. — Ти мене геть промочив.

— Коли я був живий і мав людське серце, — відповів Принц, — я не знав, що таке сльози. Адже я жив у розкішному палаці Сан-Сусі, де немає місця журбі. Вдень я бавився зі своїми друзями у саду, а ввечері танцював на балах у Великій залі. Сад був обгороджений високим муром, та мене ніколи не цікавило, що там, по той бік муру, бо я жив серед краси та розкоші. Придворні називали мене Щасливим Принцом, і якщо безтурботне життя — це щастя, то я справді був щасливий. Так я жив, так і помер. Тепер мене поставили сюди, на цю висоту, звідки видно усі нещастя та злигодні цього міста, і хоча зараз у мене свинцеве серце, я не можу не плакати.

«Отакої! То він не весь золотий?» — подумав Стриж, проте вголос не сказав нічого — він був добре вихований.

— Далеко звідси, — заговорив Принц тихим і мелодійним голосом, — далеко-далеко звідси, на вузенькій вуличці, є малий будинок. Одне вікно розчинене, і я бачу жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе, змарніле, вона кашляє, руки в неї поколоті голкою, бо вона швачка. Зараз вона розшиває лілеями атласну сукню для найгарнішої з королівських фрейлін, щоб та з’явилася у цій сукні на придворному балі. А в кутку кімнати, на ліжку, лежить хворий маленький син швачки. У нього лихоманка, і він просить апельсинів. Але в його матері немає нічого, крім річкової води, і він гірко плаче. Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, ти віднесеш їй цей рубін з мого меча? Я ж бо прикутий до цієї колони і не можу рухатись.

— На мене чекають в Єгипті, — відповів Стриж. — Мої друзі зараз літають над Нілом і розмовляють з великими жовтими лотосами, а ночуватимуть вони у гробниці славетного царя. Він лежить там, Цар із Царів, у своїй мальованій труні, оповитий жовтим полотном і набальзамований. На шиї в нього намисто з ясно-зелених нефритів, а долоні його — мов сухе листя.

— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, — мовив Принц, — прошу, лишися тут на одну ніч і будь моїм гінцем! Хлопчик знемагає від спраги, а його мати така зажурена.

— Я не дуже люблю малих хлопців, — відказав Стриж. — Того літа, коли я був на річці, двоє капосних хлопчаків — мірошникові сини — весь час кидали в мене камінням. Звісно, жодного разу не влучили — бо ми, стрижі, взагалі дуже спритні, а щодо мене, то мій рід завжди славився вправними літунами; і все ж таки це було вельми нечемно.

Але Щасливий Принц дивився так сумно, що врешті-решт Стриж зглянувся на нього.

— Тут дуже холодно, — сказав він, — та я залишуся на одну ніч і буду твоїм гінцем.

— Дякую, Стрижику, — відповів Принц.

Тоді Стриж виклював з руків’я принцового меча великий рубін і, тримаючи його у дзьобі, полетів над міськими дахами.

Він пролетів повз високу вежу собору, де біліли статуї мармурових янголів; пролетів біля королівського палацу, звідки долинала весела музика. На балконі стояла гарна молода панянка зі своїм кавалером.

— Які прекрасні зорі, — мовив юнак, — і яка прекрасна сила любові!

— Сподіваюся, моя сукня буде готова до Великого балу, — відповіла дівчина. — Я наказала вигаптувати її лілеями; та ці швачки такі ледачі!

Стриж пролетів над рікою, де світили вогні на щоглах кораблів; потім промайнув над гетто, де старі євреї торгувалися одне з одним та зважували монети на мідних терезах. І от зрештою він опинився перед малим будиночком і зазирнув усередину.

Хлопчик метався в гарячці на ліжку, а бідолашна мати заснула з утоми. Стриж впурхнув до кімнати і поклав рубін на столик поруч із наперстком. Потім він описав коло над ліжком, овіявши крилами розпашіле чоло дитини.

— Як прохолодно, — мовив малий. — Певно, мені краще. — І він солодко задрімав.

А Стриж повернувся до Щасливого Принца і розповів йому про все.

— Дивна річ, — зауважив він, — мені зараз тепло, хоч надворі така холоднеча.

— Це тому, що ти зробив добро, — відповів Принц.

І маленький Стриж задумався, а потім заснув. Від думок його завжди хилило на сон.

Коли розвиднилося, він полетів на річку скупатись.

— Яке цікаве природне явище, — сказав Професор орнітології, побачивши його з моста. — Стриж узимку! Неймовірно!

І він написав про це довгого листа в міську газету. Потім цього листа цитували скрізь та усюди — адже в ньому було так багато незрозумілих слів.

— Сьогодні я будь-що полечу до Єгипту, — вирішив Стриж і став радо чекати подорожі. Він відвідав усі пам’ятники в місті й довго сидів на церковному шпилі. Стрічні горобці, побачивши його, цвірінчали: «Який незвичайний гість!» І це його неабияк тішило.

Коли зійшов місяць, він повернувся до Щасливого Принца.

— Може, у тебе є якісь справи в Єгипті? — гукнув він. — Я відлітаю сьогодні!

— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, — мовив Принц, — а чи не можеш ти лишитися ще на ніч?

— В Єгипті на мене чекають, — відказав Стриж. — Завтра мої друзі полетять до Другого водоспаду. Там у болотних заростях ніжаться гіпопотами, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Всю ніч він дивиться на зорі, а коли зійде вранішня зірка, він вітає її радісним криком — і поринає в мовчання знову. А опівдні до води приходять леви. Шкура в них жовта, очі — мов зелені берили, а їхнє ревіння заглушає навіть шум водоспаду.

— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, — заговорив Принц, — далеко звідси, у місті, на горищі одного з будинків, я бачу молодого хлопця. Він схилився над столом, заваленим паперами, а поруч з ним у бокалі — букетик зів’ялих фіалок. Його каштанове волосся в’ється кучерями, його вуста червоніють, мов гранати, а очі в нього великі й замріяні. Він намагається закінчити п’єсу для директора театру, але надто змерз, щоб написати бодай рядок. Йому холодно в нетопленій кімнаті, і від голоду паморочиться в голові.

— Я залишуся ще на одну ніч, — сказав Стриж, бо серце мав справді добре. — Віднести йому рубін?

— На жаль, у мене більше немає рубінів, — відповів Принц. — Єдине, що я можу віддати, — це мої очі. Вони зроблені з коштовних сапфірів, здобутих в Індії тисячі років тому. Вийми один з них і віднеси цьому юнакові. Він продасть камінь ювеліру, купить собі їжі та дров і закінчить п’єсу.

— Любий Принце, я не можу цього зробити, — мовив Стриж і заплакав.

— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, — умовляв його Принц, — зроби, як я тобі кажу.

Тоді Стриж виклював у Принца одне око і полетів на горище, де жив студент. Він легко пробрався до кімнати крізь шпарину в стелі. Юнак сидів, затуливши лице долонями, і не чув, як поруч затріпотіли пташині крила. Коли ж він звів погляд, то побачив прекрасний сапфір, що лежав біля букетика зів’ялих квітів.

— У мене з’явилися шанувальники! — вигукнув він. — Певна річ, це від якогось поважного добродія. Тепер я можу закінчити п’єсу!

І вигляд у нього був цілком щасливий.

Наступного дня Стриж вирушив до гавані. Він сидів на щоглі великого корабля і дивився на моряків, що розвантажували трюми і щоразу, тягнучи на мотузках іще один величезний короб, кричали: «Нумо, руш!»

— Я лечу до Єгипту! — гукнув їм Стриж, проте ніхто не звернув на нього уваги. І коли зійшов місяць, він знов повернувся до Щасливого Принца.

— Я прилетів попрощатись, — крикнув він здалеку.

— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, — мовив Принц, — може, побудеш зі мною ще одну ніч?

— Надворі зима, — відповів Стриж, — скоро піде холодний сніг. А в Єгипті світить тепле сонечко, і зеленіють пальми, і крокодили лежать у мулі та ліниво позирають довкола. Мої друзі в’ють гнізда у храмі Баальбека, а рожеві і білі голуби дивляться на них і ніжно туркочуть. Любий Принце, я мушу тебе покинути, але навесні повернуся — і принесу тобі два чудових самоцвіти замість тих, що ти втратив. Рубін буде червонішим від троянди, а сапфір — голубим, наче морська блакить.

— На площі під нами, — заговорив Щасливий Принц, — стоїть мала дівчинка. Вона винесла продавати сірники і впустила їх у калюжу, і тепер, якщо вона повернеться додому без грошей, батько її поб’є. Вона стоїть і плаче. У неї немає ні черевиків, ні панчіх, голова непокрита. Виклюй у мене друге око, віддай цій крихітці, і тоді батько її не битиме.

— Я краще лишуся з тобою ще на одну ніч, — відповів Стриж, — але не зроблю того, що ти просиш. Як мені виклювати тобі друге око? Ти ж тоді осліпнеш!

— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, зроби так, як я кажу, — мовив Принц.

Тоді Стриж виклював у Принца друге око і спустився до міста. Він промайнув біля дівчинки і впустив камінь просто їй у долоню.

— Яке гарне скельце! — вигукнула мала і, сміючись, побігла додому.

А Стриж повернувся до Принца.

— Тепер ти сліпий, — сказав він, — і я лишуся з тобою назавжди.

— Ні, Стрижику, ти ж маєш летіти до Єгипту, — відповів бідолашний Принц.

— Я лишуся з тобою назавжди, — повторив Стриж, засинаючи біля його ніг.

А вранці він сів на плече Принца і почав розповідати про різні дива, що йому довелося бачити під час мандрів. Він говорив про червоних ібісів, які годинами стоять на берегах Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про древнього, мов світ, старого Сфінкса, що живе в пустелі і знає все на світі; про купців, що неквапно простують за своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про чорного, мов смола, Царя Місячних Гір, який вклоняється великому кристалу; про велетенського зеленого змія, що спить серед пальмових віт, і про двадцятьох жерців, що годують його медовими коржиками; про пігмеїв, що перепливають озера на великих пласких листках замість човнів і вічно воюють з метеликами.

— Любий Стрижику, — мовив Принц, — ти розповідаєш про дивовижні речі, та найбільше диво у світі — це людські страждання. Немає більшої Таємниці, ніж Горе. Політай містом, Стрижику, і потім розкажи мені, що ти бачив.

І Стриж облетів усе велике місто кругом і побачив, як багатії веселяться у своїх розкішних будинках, а біля їхніх воріт сидять жебраки і просять милостині. Він пролітав по темних завулках міських околиць і бачив бліді личка голодних дітлахів, що безпорадно дивилися на вулицю. Під мостом двоє малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зігрітись.

— Як хочеться їсти! — повторювали вони без упину.

— Ану геть звідси! — закричав Сторож і вигнав їх під дощ.

Повернувшись, Стриж розповів Принцеві про все, що бачив.

— Я весь укритий золотом, — мовив Принц. — Візьми його, листок за листком, і роздай бідним; люди звикли думати, що золото робить їх щасливими.

І Стриж знімав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сірий і непоказний. Золоті листки Стриж відносив бідним, і на дитячих щічках рожевів рум’янець, діти сміялися з радощів і, вибігаючи гратись надвір, гукали:

— Тепер у нас є хліб!

А потім пішов сніг і вдарив мороз. Вулиці засяяли, наче вкриті сріблом; довгі бурульки, мов кришталеві кинджали, виблискували з-під стріх будинків, перехожі куталися в тепле хутро, а на ковзанці було повно малечі в червоних капелюшках.

Бідолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та він не міг покинути Принца, бо надто його полюбив. Він крадькома збирав крихти біля дверей пекарні й намагався зігрітись, хутко махаючи крилами.

Та прийшла мить, коли він зрозумів, що скоро помре. У нього ледь вистачило сили, щоб іще раз злетіти на плече Принца.

— Прощавай, любий мій Принце! — прошепотів він. — Дозволь мені поцілувати тобі руку.

— Я радий, Стрижику, що ти нарешті зібрався до Єгипту, — відповів Принц, — ти і так надовго затримався; але краще поцілуй мене у вуста, бо я люблю тебе.

— Не до Єгипту я збираюся, — мовив Стрижик. — Мене чекає Царина Смерті. А Смерть — це ж просто сестра Сну, правда?

Він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав до його ніг мертвий.

У ту ж саму мить дивний тріск пролунав ізсередини статуї — так, ніби щось зламалося. Це розірвалося навпіл свинцеве серце Принца. І не дивно, адже надворі був лютий мороз.

Рано-вранці Міський голова прогулювався площею в супроводі двох Радників. Підійшовши до колони, він поглянув на статую і скрикнув:

— Боже! Цей Щасливий Принц геть замиршавів!

— Авжеж, замиршавів! — підтакнули Радники, що завжди погоджувалися з Міським головою, і почали роздивлятись статую.

— І рубін з меча випав, і очі повипадали, і золото все осипалося, — закінчив Міський голова. — Жебрак та й годі!

— Жебрак та й годі! — повторили Радники.

— Та ще й дохлий птах лежить поруч! — гнівався Міський голова. — Слід неодмінно видати наказ, що забороняє птахам тут помирати!

І Писар одразу ж занотував цю пропозицію.

Потім статую Щасливого Принца зняли з п’єдесталу.

— Він втратив свою красу, отже, непотрібний, — заявив університетський Професор красних мистецтв.

Статую розплавили у печі, і Міський голова скликав нараду, щоб вирішити, що робити з металом далі.

— Звичайно, ми замовимо іншу статую, — сказав він, — і вона буде зображувати мене.

— Ні, мене! Мене! — закричав кожний з Міських радників, і всі вони пересварилися між собою. Коли я чув про них востаннє, вони все ще гиркалися.

— Погляньте, що за диво! — мовив старший робітник у ливарні, де плавили статую. — Свинцеве серце, хоч зламане, а не розплавилося. Ну, то викиньмо його геть.

І він кинув серце на смітник, де вже лежав мертвий Стриж.

— Принеси мені дві найцінніші речі, що є в цьому місті, — мовив Господь до одного зі своїх слуг-янголів. І Янгол приніс йому свинцеве серце і мертвого птаха.

— Ти вчинив слушно, — мовив Господь. — Цей малий птах співатиме вічно у райських садах, а цей Щасливий Принц буде славити мене біля мого престолу.

— Вона сказала, що танцюватиме зі мною, якщо я подарую їй червоні троянди, — розпачливо мовив юний Студент. — А в моєму саду червоних троянд немає.

Соловейко, що звив собі гніздо на високому дубі неподалік, почув ці слова, визирнув з гущавини і здивувався.

— Жодної червоної троянди! — бідкався Студент, і його гарні великі очі були повні сліз. — І від такої дрібниці залежить людське щастя! Я прочитав усі мудрі книги, пізнав усі таємниці філософії, а через якусь червону троянду мені життя не миле!

«Ось справжній закоханий, — подумав Соловейко. — Я щоночі співав про кохання, а не знав його в лице. Щоночі я розповідав про нього зіркам, а тепер побачив його на власні очі. Кучері в нього темні, мов гіацинт, а вуста червоні, наче пелюстки троянди, про яку він мріє; але пристрасть зробила його обличчя блідим, мов слонова кістка, і журба поклала свій знак на його чоло».

— Сьогодні принц влаштовує великий бал, — шепотів юнак, — і моя кохана там буде. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голову мені на плече, і її рука лежатиме в моїй. Але в моєму саду немає жодної червоної троянди, і я сидітиму сам-один, а вона пройде і навіть не гляне в мій бік. Я буду їй непотрібний і помру з туги.

— Так, це справжній закоханий, — сказав до себе Соловейко. — Те, про що я співав, він переживає насправді, — що для мене забавка, для нього мука. Дивна то річ — любов! Вона коштує дорожче від смарагдів, а зустрічається рідше, ніж дорогоцінні опали. Її не купиш ні за перли, ні за самоцвіти, бо вона не продається. Її не в змозі придбати жоден купець, бо вона не вимірюється вагою золота.

— На балконі гратимуть музики, — продовжував Студент, — і моя кохана буде кружляти в танку під звуки арф та скрипок. Вона танцюватиме так легко, немовби не торкаючись ніжками підлоги, і всі ті придворні чепуруни будуть упадати за нею. А зі мною вона не захоче танцювати, бо я не принесу їй червоних троянд.

І він кинувся на траву, затулив лице долонями і розридався.

— Чого він плаче? — здивувалася маленька Зелена ящірка, пробігаючи поруч із задертим хвостом.

— Справді, чого б то? — повторив Метелик, що летів услід за сонячним променем.

— Чого він плаче? — тихенько спитала Маргаритка у своїх сусідок-квіток.

— Він плаче за червоною трояндою, — відповів Соловейко.

— За червоною трояндою? — вигукнули разом. — Ох, як смішно! Сміх та й годі!

А Ящірка, що мала досить-таки цинічну вдачу, розреготалася вголос.

Проте Соловейко розумів, чому Студент так побивається, і тихенько сидів серед дубових віт, розмірковуючи про велику таїну Кохання.

Аж раптом він розправив свої темні крила, злинув у повітря, промайнув над гаєм, мов миготлива тінь, і тінню промчав до саду.

На галявині посеред саду ріс розкішний трояндовий кущ, і Соловейко вмить підлетів до нього і сів на гілку.

— Подаруй мені червону троянду, — попросив він, — а я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

— Мої троянди білі, — відповів він, — білі, мов піна морська, біліші, ніж сніг на гірських вершинах. Звернися до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, і, може, він виконає твоє бажання.

І Соловейко полетів до трояндового куща, який ріс біля сонячного годинника.

— Подаруй мені червону троянду, — мовив він, — і я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

— Мої троянди жовті, — відказав він, — жовті, мов кучері русалки, що сидить на бурштиновому троні, жовтіші, ніж нарциси, що квітнуть на луках, поки не згинуть під косою. Піди до мого брата, що росте у Студента під вікном, і, може, він виконає твоє бажання.

І Соловейко полетів до трояндового куща, який ріс під вікном у Студента.

— Подаруй мені червону троянду, — гукнув він, — і я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

— Мої троянди червоні, — мовив він, — червоні, мов лапки голуба, червоніші, ніж крильця коралів, що тріпочуть у морській глибині. Та сувора зима заморозила мої жили, мороз побив мої бруньки, буревій поламав мої віти, і мені не цвісти цього року.

— Мені потрібна лише одна червона троянда, — вигукнув Соловейко, — одна-єдина! Невже немає жодного способу її дістати?

— Спосіб є, — відповів Кущ, — але такий страшний, що я не зважуся розповісти тобі про нього.

— Розказуй, — сказав Соловейко. — Я не боюся.

— Для того щоб дістати червону троянду, — почав Кущ, — ти мусиш сам створити її з мелодії місячного світла і полити її живою кров’ю свого серця. Ти повинен співати до мене, настромившись грудьми на шип. Усю ніч до ранку ти співатимеш мені свою пісню, і коли шип досягне твого серця, твоя кров просочиться у мої жили і стане моєю.

— Смерть — то завелика ціна за червону троянду, — скрикнув Соловейко, — а життя любе всім. Як хороше сидіти в зеленім гаю і дивитись, як сонце мандрує небокраєм у золотій колісниці, а місяць — у перлинній! Як солодко пахне цвіт глоду, і дзвіночки, що ховаються в тінистих долинах, і духмяний верес на схилах пагорбів... І все ж таки Любов дорожча від життя, і що то серце якоїсь пташини проти людського серця!

І він розправив свої темні крила й злинув у повітря. Тінню він промайнув крізь садок і, мов тінь, промчав понад гаєм.

Юний Студент усе ще лежав на траві, і очі його були ще вологі від сліз.

— Будь щасливий, — гукнув йому Соловейко, — будь щасливий; ти матимеш свою червону троянду. Я створю її з мелодії місячного світла і поллю живою кров’ю свого серця. Лише одного прошу у віддяку — будь вірним своїй коханій, бо Любов мудріша від Філософії, хоч яка та мудра, і сильніша від Влади, хоч яка та могутня. Крила любові — крила вогненні, і тіло її — полум’я. Вуста її солодкі, як мед, а подих — мов запашне миро.

Студент звів очі і прислухався, та не міг збагнути, що каже йому Соловейко — адже він розумівся лише на книжковій премудрості.

Але старий дуб усе зрозумів і неабияк зажурився, бо дуже любив малого Соловейка, що звив собі гніздечко в його вітах.

— Заспівай для мене востаннє, — прошепотів він. — Мені буде так самотньо без тебе.

І Соловейко заспівав для старого дуба, і його голос дзюрчав, наче вода у срібному глечику.

Коли ж він змовк, Студент підвівся, узяв записника і витяг з кишені олівець.

— В його пісні є своєрідна композиція, — міркував він уголос, ідучи гаєм, — цього не можна заперечувати; та чи є в ній якесь почуття? Боюся, що ні. Власне, цей птах — як більшість митців: працює лише над стилем і не дбає про щирість. Він не пожертвує собою заради інших. Він думає тільки про мелодію. А втім, кожен знає, що всі митці себелюбні. І все ж таки слід відзначити, що деякі ноти йому вдалися просто чудово. Як шкода, що в цьому співі немає ані найменшого смислу, ані користі.

Він увійшов до кімнати, ліг на своє благеньке ліжко і знову почав думати про свою кохану; а тоді й заснув.

А коли зійшов місяць, Соловейко сів на трояндовий кущ і притулився грудьми до гострого шипа. Він співав до ранку, і холодний кришталевий Місяць мовчки дивився згори і слухав. Усю ніч він співав, а шип проникав усе глибше та глибше в його тіло і випускав живу кров назовні.

Він співав про те, як зароджується Любов у серці хлопчика й дівчинки, і що далі він співав, на верхній гілці куща, пелюстка за пелюсткою, поволі розквітала прекрасна троянда. Спершу вона була бліда, мов серпанок над водою, бліда, наче досвітнє марево, срібна, мов крила ранкової зорі. Мов тінь троянди у срібному дзеркалі, мов тінь троянди на тихій воді — такою була ця троянда, що розквітала на верховині куща.

А Кущ закликав Соловейка притулитися до шипа ще міцніше. «Притулися ближче, малий Соловейку, — гукав він, — бо скоро світанок, а троянда ще не готова!»

І Соловейко притулився до шипа, і пісня його зазвучала з новою силою, бо тепер він співав про те, як зароджується пристрасть у серці юнака й дівчини.

І ніжний рум’янець спалахнув на пелюстках троянди, мов на обличчі нареченої, яку поцілував наречений. Але шип іще не дійшов до самого серця, і тому серце троянди лишалося білим, бо тільки жива кров може віддати йому свій червоний колір.

А Кущ усе просив Соловейка притулитися до шипа міцніше. «Притулися ближче, малий Соловейку, — кричав він, — бо скоро світанок, а троянда ще не готова!»

І Соловейко притулився до шипа, і шип встромився в його серце, і гострий біль пронизав усе його тіло. Страшний і лютий був цей біль, і страшна сила звучала в його пісні, бо він співав про Любов, яку вінчає Смерть, про Любов, що не вмирає і в могилі.

І прекрасна троянда почервоніла, мов небо жаркого Сходу. Червоним стало мереживо її пелюсток і рубіново-червоним — серце.

А голос Соловейка все слабшав, його малі крильця безсило тріпотіли, і мла застилала йому очі. Усе тихіше звучала його пісня, і він почав задихатись.

Та ось він озвався востаннє, і блідий Місяць, почувши його, забув про світанок і лишився на небі. Почула його червона троянда — і затріпотіла, розкривши свої пелюстки назустріч ранковому вітру. Луна віднесла цей спів у темні яри та долини, і пастухи, почувши його, пробудились від сну. Пісня долинула до річки, і течія понесла її у далеке море.

— Поглянь, поглянь! — закричав Кущ. — Троянда готова!

Але Соловейко вже не міг йому відповісти. Він лежав мертвий у високій траві, і шип глибоко встромився йому в груди.

Опівдні Студент відчинив вікно і визирнув надвір.

— Оце так пощастило! — вигукнув він. — Червона троянда! Досі ще не бачив такої. Вона така гарна, що, певно, має якусь довгу латинську назву.

І він хутко вибіг у сад та зірвав троянду, а тоді надяг капелюха і мерщій побіг до професорського будинку.

Дочка професора сиділа біля дверей і намотувала на котушку блакитні шовкові нитки, а біля її ніг лежав маленький песик.

— Ви казали, що будете танцювати зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, — мовив Студент. — Ось найчервоніша троянда у світі. Сьогодні ввечері ви приколете її біля серця, і коли ми будемо танцювати, вона розповість вам, як я кохаю вас.

Але дівчина невдоволено скривилася.

— Боюся, вона не пасуватиме до моєї сукні, — відповіла вона. — І до того ж, племінник камергера прислав мені справжні самоцвіти, а кожен знає, що самоцвіти дорожчі від квітів.

— Слово честі, ви дуже невдячні! — скрикнув Студент.

Він кинув троянду на вулицю, вона впала у водостік, і її розчавило колесо воза.

— Невдячна? — повторила дівчина. — Знаєте, а ви просто нечема! Та, власне, хто ви такий? Звичайний студент, і більш нічого. Не думаю, що у вас є навіть такі срібні пряжки до черевиків, як у племінника камергера.

З цими словами вона підвелася й пішла в дім.

— Усе це кохання — справжня дурість, — бурмотів Студент, плентаючись додому. — Воно й наполовину не таке корисне, як Логіка. Воно нічого не доводить, тільки змушує чекати небувалого та вірити в неймовірне. Воно абсолютно непрактичне, а ми живемо у практичний час, і тому я краще повернуся до Філософії та буду вивчати Метафізику.

Він повернувся до своєї комірчини, схопив велику запорошену книгу і почав читати.

Щодня, повертаючись опівдні зі школи, діти забігали погратись до саду Велетня.

Це був гарний великий сад, устелений м’якою зеленою травичкою. У траві, мов зорі, сяяли чудові квіти, і ще там було дванадцять персикових дерев, що навесні вкривалися перлинно-рожевим цвітом, а восени родили солодкі плоди. А пташки у верховітті співали так хороше, що діти, слухаючи їх, забували навіть про свою гру. «Як тут гарно!» — казали вони.

Та ось одного дня Велетень повернувся додому. Він їздив у гості до свого приятеля, корнуельського людоїда, і затримався там на сім років. А тепер, досхочу набалакавшись про різні справи, він врешті-решт скучив за своїм замком і вирішив повернутись додому.

Побачивши дітей, що гралися в саду, Велетень страшно закричав:

— А ви що тут робите?

Перелякані діти кинулися навтьоки.

— Мій сад — це моя власність, — мовив Велетень. — Це мусить розуміти кожен, і лише я маю право тут розважатись.

І він обгородив сад високим муром, а на воротах почепив табличку:

Це був дуже себелюбний Велетень.

Бідолашним дітям тепер не було де й побавитись. Вони спробували гратися на дорозі, але там було повно пилюки і гострого каміння. Після шкільних занять вони приходили під високий мур і згадували чудовий садочок, що лежить там, за цим муром.

— Як там було гарно! — зітхали вони.

Потім настала Весна, розквітли квіти і заспівали птахи. Лише в саду Велетня панувала Зима. Пташки не хотіли співати там, де не чутно дитячого сміху, і дерева забули розцвісти. Тільки одна малесенька квіточка якось визирнула з трави, але, побачивши суворий напис на воротах, пожаліла бідних дітей, знов сховалася в землю і заснула. Єдиними, хто щиро тішився з цієї історії, були Сніг та Мороз.

— Весна забула про цей сад, — гукали вони, — і ми житимемо тут весь рік!

І Сніг укрив зелену траву білою пеленою, а Мороз посріблив дерева.

А потім вони запросили до себе Північний вітер, і він не забарився прийти. Закутаний у хутро, він весь день шумував у саду і позбивав з даху димарі.

— Чудова місцинка, — ревів Вітер, — ану, запросимо сюди ще й Град!

Прийшов і Град. Він щодня три години поспіль тарабанив у дах замку, поки не зірвав усю черепицю, а потім почав вихором кружляти по саду. Він був у сірому вбранні, а його подих був холодний, як лід.

— Не розумію, що це за пізня Весна, — бурчав Себелюбний Велетень, дивлячись у вікно на свій холодний білий сад. — Сподіваюся, погода ще зміниться.

Та Весна не прийшла, не настало й Літо. Осінь принесла щедрий врожай у кожен садок, оминула тільки сад Велетня.

— Надто вже він себелюбний, — сказала Осінь.

І тому тут завжди була Зима, і лише Північний вітер, Град, Мороз і Сніг кружляли у танку поміж дерев.

Якось уранці, ще лежачи в ліжку, Велетень почув прекрасну музику. Мелодія була напрочуд гарна, і він подумав, що, мабуть, десь поблизу проходять королівські музиканти. Насправді то співала маленька коноплянка під самим вікном. Проте Велетень так довго не чув пташиного співу, що ця проста пісенька здалася йому найчарівнішою музикою у світі. І Град припинив свій буремний танок, і стихло ревін­ня Північного вітру, і чудові пахощі полилися у відчинене вікно. «Мабуть, Весна таки прийшла», — подумав Велетень, скочив з ліжка і визирнув надвір.

Що ж він побачив?

Перед його зором постала дивовижна картина. Діти пробралися до саду крізь дірку в паркані і повилазили на дерева — на кожній гілці, куди не поглянь, сиділо якесь маля! А дерева так зраділи, побачивши дітей, що вмить розквітли — і лагідно схиляли віти до дитячих голівок. Пташки з веселим щебетом пурхали довкола, і квіти, ніби сміючись, визирали з густої трави. Усюди було прегарно, і лише в дальньому кутку саду ще панувала Зима. Там стояв маленький хлопчик, надто малий, щоб дотягтись до гілки і вилізти на дерево. Він блукав довкола і гірко плакав. А бідне дерево досі лишалося голим та засніженим, і Північний вітер з ревінням кружляв навколо нього.

— Ну ж бо, сідай на гілку, мій маленький, — запрошувало дерево і схиляло свої віти усе нижче; та хлопчик був надто малий.

І коли Велетень це побачив, його серце розтануло. «Який я був себелюбний! — подумав він. — Тепер зрозуміло, чому Весна не хотіла сюди приходити. Я посаджу цього хлопчика на найвищу гілку, а потім розвалю огорожу, і мій сад буде завжди відкритий для дітей».

Він дуже шкодував про те, що накоїв.

Велетень поспіхом зійшов униз, тихо розчинив двері і вийшов у сад. Але діти, побачивши його, страшенно перелякалися і втекли, і в саду знов настала Зима. Не втік лише той маленький хлопчик, бо його очі були повні сліз, і він не бачив Велетня. А Велетень ступив до нього, обережно взяв його у свою велику долоню і посадив на дерево. І дерево вмить вкрилося запашним цвітом, і пташки прилетіли до нього співати, а хлопчик обійняв Велетня обома руками за шию і поцілував. А інші діти, побачивши, що Велетень став добрим, прибігли назад, і разом з ними прийшла Весна.

— Віднині це ваш сад, дітки, — сказав Велетень, узяв велику сокиру і розвалив високий мур, який збудував колись.

І опівдні люди, що йшли на ярмарок, побачили, як Велетень грається разом з дітьми в найгарнішому саду, що є в світі.

День непомітно минув у веселих забавках, а ввечері діти прийшли попрощатися з Велетнем.

— А де ваш малий приятель? — спитав Велетень. — Отой хлопчик, якого я посадив на дерево.

Велетень полюбив цього хлопчика найбільше, бо той поцілував його.

— Ми не знаємо, — відповіли діти. — Він, мабуть, пішов.

— Скажіть йому, нехай приходить завтра, — попросив Велетень. Але ніхто з дітей не знав, де живе цей хлопчик, і ніхто не бачив його раніше; і Велетень дуже засмутився.

Щодня після уроків діти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було ніколи. Велетень був добрим до всіх дітей, проте дуже сумував за своїм малим другом і часто про нього згадував.

— Як би я хотів його побачити! — говорив він.

Минули роки, Велетень постарів і занедужав. Тепер він більше не міг гратися разом з дітьми. Сидячи у великому кріслі, він дивився, як вони бавляться, і милувався своїм прегарним садом.

— У мене багато чудових квітів, — казав він, — але діти миліші від усіх квіток.

Одного зимового ранку, вдягаючись, він поглянув у вік­но. Тепер він любив навіть Зиму, бо знав, що Зима — це просто сон Весни, коли квіти спочивають. І, поглянувши у вікно, він здивовано протер очі, а тоді глянув ще раз.

Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнім кутку саду стояло уквітчане білим цвітом, а гілки в нього сяяли, мов золоті, і хилилися під вагою срібних плодів. А під деревом стояв малий хлопчик, якого так любив Велетень.

Не тямлячись з радощів, він вискочив надвір, пробіг по траві й кинувся до хлопчика. Та щойно він ступив ближче, лице його затьмарилося гнівом і він спитав:

— Хто насмілився тебе поранити?

На долонях хлопчика були дві криваві рани від цвяхів, і такі самі рани були на обох його ступнях.

— Хто насмілився тебе поранити? — закричав Велетень. — Скажи, і я візьму великий меч і вб’ю його!

— Ні, — відповів хлопчик. — Ці рани завдала Любов.

— Хто ти? — насилу промовив Велетень, і дивний страх обійняв його, і він впав на коліна перед дитиною.

А хлопчик усміхнувся й мовив:

— Колись ти дозволив мені гратися у твоєму саду, а тепер я візьму тебе у свій сад, що зветься Раєм.

І коли діти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього свої білі квіти.

Настав ранок, і старий Водяний Пацюк вистромив носа зі своєї нори. Очі в нього були блискучі, мов ґудзики, вуса — сірі та жорсткі, а довгий хвіст — наче чорна гумова палиця.

Поруч хлюпалися у воді малі каченята, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня мати — сніжно-біла качка з червоними лапами — вчила їх пірнати вниз головою.

— Вас ніколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на голові, — твердила вона і пірнала знову та й знов, щоб показати їм, як це робиться. Проте малеча пропускала її слова повз вуха. Каченята були надто малі, щоб зрозуміти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.

— Що за капосні діти! — пирхнув Водяний Пацюк. — Їй-право, їх слід було б утопити!

— Та що ви таке кажете! — озвалася Качка. — Усі ми колись училися. А батькам треба мати терпіння, от і все.

— Мені не знайомі батьківські почуття, — мовив Водяний Пацюк, — і сімейне життя мене не приваблює. Така вже в мене вдача. Я ніколи не був одружений і не мав цього наміру. Звісно, любов — непогана річ, але дружба значить набагато більше. Навіть не знаю, що в світі може бути благороднішим, ніж справжня дружба.

— А скажіть, будь ласка, яким ви уявляєте собі відданого друга? — поцікавилася Зелена Коноплянка, що сиділа на вербі неподалік і прислухалася до розмови.

— Так, мені теж хотілося б це знати, — зауважила Качка і, відпливши на другий бік ставка, пірнула вниз головою: вона ж мусила подавати дітям гарний приклад.

— Яке безглузде питання! — обурився Водяний Пацюк. — Звичайно, відданий друг мусить бути відданим мені.

— А ви йому? — пискнула маленька пташка, гойдаючись на сріблястій вербовій гілці, і швидко-швидко замахала крильцями.

— Я вас не розумію, — відказав Пацюк.

— Дозвольте, я розповім вам одну історію з цього приводу, — сказала Коноплянка.

— Це історія про мене? — спитав Пацюк. — У такому разі я, мабуть, послухаю. Люблю різні вигадки.

— Вас вона також стосується, — відповіла Коноплянка.

Вона злетіла вниз, умостилася на березі і почала розповідати історію про Відданого Друга.

— Колись давно, — заговорила Коноплянка, — жив собі один славний хлопець на ім’я Ганс...

— Він був визначною особою? — перебив Пацюк.

— Ні, — відповіла Коноплянка, — не думаю, що в ньому було щось визначне — хіба тільки добре серце та приязна усмішка, що завжди сяяла на його круглому обличчі. Він жив сам-один у маленькій хатинці і щодня працював у саду. В усьому селі ні в кого не було такого гарного саду, як у малого Ганса. Там росли і запашні гвоздики, і левкої, і жовтці. Були там і червоні та жовті троянди, і лілові первоцвіти, і фіалки — золотисті, блакитні й білі, водозбір і серцевик, майоран і базилік, і примули, і півники, і нарциси, і півонії. Коли відцвітали одні квіти, приходив час цвісти іншим, і тому на сад завжди любо було глянути, а запах там стояв просто чудовий.

У малого Ганса було багато друзів, і найкращим з них був Великий Х’ю, Мірошник. Справді, цей багатій так любив малого Ганса, що, проходячи повз його садок, на знак дружньої приязні завжди перехилявся через паркан і зривав собі великий букет квітів або повну жменю любистку, а як була пора врожаю, то напихав собі повні кишені стиглих слив та вишень.

— У справжніх друзів усе мусить бути спільним, — часто примовляв Мірошник, і Ганс, посміхнувшись, кивав у відповідь. Він дуже пишався тим, що має друга з такими благородними думками.

Звичайно, сусіди подеколи дивувалися, що багатий Мірошник нічим не віддячить малому Гансу, хоч має сотні мішків борошна у клуні, шість молочних корів і велике стадо овець; але Ганс ніколи не замислювався про такі дрібниці, і ніщо його так не тішило, як усі ті гарні слова, якими Мірошник описував справжню дружбу.

Так він собі жив і працював у своєму саду. Навесні, влітку та восени йому жилося зовсім непогано, та о зимовій порі, коли вже не було ні квітів, ні фруктів, аби продати їх на ринку, Ганс дуже потерпав від холоду та голоду і часто лягав спати, повечерявши жменькою сушених груш чи засохлих горіхів. До того ж узимку він почувався дуже самотнім, бо Мірошник ніколи не приходив до нього в гості.

— Поки не зійде сніг, нащо й ходити до малого Ганса, — казав Мірошник своїй жінці. — Коли людина у скруті, їй не до гостей. Нехай краще побуде на самоті. Принаймні так я розумію обов’язки справжнього друга і гадаю, що я цілком правий. Почекаю до весни, а тоді вже зберуся його відвідати. Він зможе подарувати мені повний кошик первоцвітів, а це ж для нього така радість.

— Так, ти завжди дбаєш про інших, — відповіла дружина, затишно вмостившись у кріслі перед комином, де палали соснові дрова. — Як це гарно з твого боку! А коли ти говориш про дружбу, просто заслухатись можна. Священик — і той не вміє так красно говорити, дарма що живе у триповерховім будинку і носить на пальці золотий перстень.

— А чом би не запросити малого Ганса до нас? — спитав малий Мірошниченко. — Коли йому погано, я поділюся з ним кашею і покажу йому своїх білих кроликів.

— От дурний хлопчисько! — гримнув Мірошник. — Нащо ти до школи ходиш, як досі не набрався розуму? Якщо малий Ганс прийде сюди і побачить наш жаркий вогонь у комині, і нашу добру вечерю, і оце барильце червоного вина, він може нам позаздрити, а заздрість — це страшний ґандж, що губить людську душу. Звісно ж, я не допущу, аби малий Ганс отак занапастив себе. Я його найкращий друг, я завжди ним опікувався і пильнував, щоб він не збився з дороги. І до того ж, якщо малий Ганс прийде сюди, він може попросити в борг мішок борошна, а я на це не погоджуся. Борошно і дружба — це зовсім різні речі, і не слід їх змішувати. Коли слова звучать по-різному, то й значення у них різне. Це кожному зрозуміло.

— Як ти гарно говориш! — вигукнула дружина, наливаючи собі кухоль гарячого елю. — Я ледь не заснула, просто наче в церкві!

— Багато людей можуть робити добро, — відповів Мірошник, — а от таких, хто добре говорить, дуже мало. З цього й видно, що добре говорити багато важче. Для цього потрібне вміння!

І він суворо зиркнув через стіл на свого маленького сина. Той сидів, похнюпившись, червоний від сорому, і сльози капали в чашку з чаєм. А втім, він був ще зовсім малий, тож йому можна вибачити.

— Це кінець історії? — спитав Водяний Пацюк.

— Звісно, ні, — відповіла Коноплянка. — Це лише початок.

— Тоді ви просто відстали від часу, — зауважив Пацюк. — Нині заведено починати з кінця, потім переходити до початку, а середину розповідати на завершення. Це нова метода. Я чув про неї від одного критика, що прогулювався навколо ставка з якимсь молодим чоловіком. Він дуже докладно описав цю методу, і я певен, що він мав рацію, бо в нього була зовсім лиса голова і окуляри з синіми скельцями, а коли той юнак намагався щось заперечити, він одразу кричав: «Бридня!» Але, прошу, розповідайте далі. Мені надзвичайно подобається Мірошник. Я також маю благородні почуття, тому в нас із ним, здається, багато спільного.

— Тож слухайте, — почала Коноплянка, стрибаючи з лап­ки на лапку. — Скоро зима скінчилася, розквітли бліді зірочки первоцвітів, і якось Мірошник сказав своїй жінці, що збирається відвідати малого Ганса.

— Яке ж у тебе добре серце! — вигукнула жінка. — Ти завжди піклуєшся про інших! Та не забудь взяти великого кошика на квіти.

Мірошник зв’язав крила свого вітряка важким залізним ланцюгом, почепив на руку великий кошик і спустився до села.

— Доброго ранку, малий Гансе! — привітався він.

— Доброго ранку, — відповів Ганс, спершись на лопату, широко всміхнувся.

— Ну, як тобі велося взимку? — спитав Мірошник.

— Дуже мило, що ви так турбуєтеся про мене, — відповів Ганс. — Правду сказати, було важкенько. Але ж тепер весна, і в мене все добре — бачите, які гарні квіти!

— Ми часто згадували про тебе, Гансе, — сказав Мірошник, — усе гадали, як твої справи.

— Ви такі добрі, — мовив Ганс. — А я вже боявся, що ви про мене забули.

— Гансе, ти мене дивуєш, — обурився Мірошник. — Хіба можна забути про друга! Дружба — дивовижна річ, але, боюся, ти просто не розумієш поезії життя. До речі, які в тебе чудові первоцвіти!

— А й справді, чудові, — згодився Ганс. — А головне, що їх так багато. Це мені дуже пощастило. Може, їх купить донька бургомістра, і тоді я викуплю свого візка.

— Викупиш візка? Ти хочеш сказати, що продав його? Яке глупство!

— Та що вдієш, — зітхнув Ганс. — Бачите, взимку я справді бідував, часом і на хліб грошей бракувало. То спершу я продав срібні ґудзики з недільної куртки, потім — срібного ланцюжка, потім — мою велику люльку, а тоді вже й візка. Але зараз я все викуплю.

— Гансе, — урочисто промовив Мірошник, — я подарую тобі свого візка. Він, звісно, вже не так щоб новий, і один бік у нього відвалився, і спиці трохи погнулись; і все ж таки я тобі його подарую. Знаю, це надто велика щедрість, і багато хто скаже, що я не сповна розуму, але ж я не такий, як інші. Я вважаю, що великодушність — основа дружби, і до того ж у мене є новий візок. Отже, не хвилюйся, свого візка я дарую тобі.

— Так, це справді дуже великодушно, — сказав малий Ганс, і його кругле лице засяяло від утіхи. — Я зможу легко його полагодити, адже в мене є кілька гарних дощок.

— Гарних дощок? — перепитав Мірошник. — Слухай, то це ж якраз те, що мені треба. Я давно збираюся полагодити дах у клуні, бо там така здоровенна діра — тільки піде дощ, і все зерно геть вимокне. Як ти вчасно про це згадав! От бачиш, варто зробити комусь добро — і одразу матимеш віддяку. Я подарував тобі візка, а ти подаруєш мені кілька дощок. Звісно, візок коштує набагато дорожче, та справжні друзі не зважають на такі дрібниці. Неси-но ті дошки сюди, я хочу полагодити дах сьогодні.

— Атож, зараз, — і малий Ганс хутко побіг до комори та виніс звідти усі дошки, що мав.

— Щось їх тут малувато, — завважив Мірошник. — Боюся, коли я полагоджу дах, тобі вже й на візок не лишиться. Та що я можу вдіяти? Думаю, за те, що я подарував тобі візка, ти зірвеш мені кілька гарних квіток. Ось, тримай кошик. І дивися, щоб був повний!

— Повний кошик? — перепитав малий Ганс, трохи засмутившись, бо розумів, що коли наповнити квітами такий величезний кошик, то й продавати буде нічого. А йому ж так хотілося викупити свої срібні ґудзики!

— Ну що ж, — сказав Мірошник, — я подарував тобі візка і думав, що можу попросити в тебе кілька квіточок. Може, я помиляюся, але мені здавалося, що дружба — справжня дружба — не має нічого спільного з егоїзмом.

— Любий мій друже, — вигукнув Ганс, — та бери хоч усі мої квіти, я буду тільки радий, що зміг тобі віддячити! Твоя гарна думка для мене дорожча, ніж срібні ґудзики.

І він умить позривав усі свої первоцвіти та наповнив кошик до самого верху.

— Ну, то бувай, малий Гансе, — мовив Мірошник, завдав собі на плече зв’язку дощок, підхопив кошика з квітами і пішов.

— До побачення, — відповів малий Ганс і весело взявся до роботи. Він дуже радів новому візку.

Наступного дня Ганс підв’язував гілочки жимолості до ґанку, аж раптом почув на дорозі Мірошників голос. Він миттю зістрибнув з драбини, побіг у садок і визирнув за паркан. Там стояв Мірошник з великим лантухом борошна на спині.

— Любий Гансе, — сказав Мірошник, — ти не відвезеш оцей мішок з борошном на ярмарок?

— Мені дуже шкода, — відповів Ганс, — але сьогодні я зовсім не маю часу. Треба підв’язати в’юнки, і всі квіти полити, і траву підстригти.

— Ну що ж, гаразд, — сказав Мірошник. — Хоча, як на мене, це не по-дружньому. Я вже зібрався подарувати тобі візка, а ти не можеш зробити для мене таку дрібницю!

— Не кажи так! — вигукнув малий Ганс. — Я ж хочу бути тобі справжнім другом!

Він одягнув капелюха і з важким лантухом за плечима поспішив на ярмарок.

День був спекотний, на дорозі стояла пилюка, і Ганс, ледве подолавши шосту милю, так втомився, що мусив сісти перепочити. А потім він зібрався на силі, знову рушив уперед і врешті-решт доплентав до ярмаркової площі. Там йому пощастило продати борошно за добру ціну, і він мерщій поспішив додому, поки не стемніло, бо остерігався розбійників.

— Ох і важкий день у мене видався, — мовив Ганс сам до себе, лягаючи спати. — І все ж як добре, що я не відмовив Мірошникові, адже він мій найкращий друг, та ще й візка мені подарує!

Вранці Мірошник прийшов забрати виручку за борошно, а малий Ганс учора так натомився, що досі лежав у ліжку.

— Ну, ти й ледацюга! — сказав Мірошник. — Я збираюся подарувати йому свого візка, а він тут розлежується! Лінощі — то великий гріх, і мені не потрібні друзі-ледарі. Не ображайся, що я говорю отак напрямки. Я б не заводив цієї розмови, якби ти не був моїм другом. Та яка користь від дружби, коли не можна говорити відверто? Казати приємні речі, лестити та догоджати може будь-хто. На те й друзі — щоб говорити гірку правду у вічі, не боячись образити! І справжній друг завжди так робить — бо знає, що чинить добро.

— Так, мені дуже шкода, — засоромлено мовив Ганс, протер очі й скинув з голови нічний ковпак. — Але я так втомився, що вирішив трохи полежати в ліжку і послухати, як співають пташки. Знаєш, коли зранку послухаєш пташині співи, то й працюється краще.

— Дуже радий за тебе, — відповів Мірошник, поляскавши Ганса по спині. — А тепер скоренько вдягайся та ходімо, полагодиш мені дах у клуні.

Бідолашний малий Ганс дуже хотів попрацювати в своєму садку, адже квіти вже два дні були не политі. Але він побоявся засмутити свого найкращого друга — Мірошника.

— Як ти гадаєш — якщо я скажу, що сьогодні мені ніколи, це знов буде не по-дружньому? — боязко спитав він.

— Ще б пак, — відказав Мірошник. — Не думаю, що прошу забагато, адже я збираюся подарувати тобі візка! Та, звісно, ти можеш відмовитись, і мені доведеться працювати самому.

— Ні, що ти! Ні в якому разі! — вигукнув Ганс, схопився з ліжка, вдягнувся і пішов з Мірошником до клуні.

Він працював аж до вечора, а коли стемніло, Мірошник прийшов подивитись, як іде робота.

— Ну що, малий Гансе, ти вже впорався? — весело гукнув він.

— Так, все готово, — відповів Ганс, злазячи з драбини.

— Отож, — мовив Мірошник. — Як приємно зробити щось для іншого, правда?

— Це справжня честь для мене — слухати такі гарні слова, — відповів зморений Ганс, витираючи піт з лоба. — Боюся, в мене ніколи не буде таких благородних думок.

— Будуть, не сумнівайся, — заспокоїв його Мірошник. — Треба лише добряче попрацювати над собою. Поки що ти засвоїв практику дружби, а колись опануєш і теорію.

— Ти справді так гадаєш? — спитав Ганс.

— Та звісно ж, — відповів Мірошник. — А тепер, коли ти вже полагодив дах, іди додому і відпочинь. Завтра поженеш моє стадо на гірське пасовище.

Бідолаха не посмів сперечатись. Рано-вранці Мірошник пригнав овець до його хатинки, і Ганс повів стадо пастися в гори. Там він провів цілісінький день, повернувся геть знесилений і, заснувши у кріслі, проспав аж до полудня.

«Ну, сьогодні я нарешті попрацюю в садочку!» — вирішив він і мерщій заходився до роботи.

Проте вийшло так, що ні цього дня, ні згодом малий Ганс не зміг подбати про свої квіти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мірошника було безліч різних справ у місті, та й на млині вистачало роботи, і Ганс мусив устигати і тут, і там. Часом це його дуже засмучувало — а раптом квіти подумають, що він про них геть забув? Але він утішався тим, що Мірошник — його кращий друг. «І до того ж, — думав Ганс, — він збирається подарувати мені свого візка, а це дуже великодушно з його боку».

І малий Ганс працював на Мірошника, а Мірошник весь час говорив йому гарні слова про дружбу, які Ганс старанно записував і, як сумлінний учень, перечитував на ніч.

Одного вечора, сидячи біля каміна, Ганс почув, як хтось грюкає в двері. Ніч була непогожа, і надворі так страшно завивав вітер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тоді ще раз — іще гучніше.

«Певно, це якийсь бідолашний мандрівник», — подумав Ганс і пішов відчиняти.

На порозі стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці й великим ціпком у другій.

— Любий Гансе, — залементував Мірошник, — у мене таке лихо! Мій синок упав з драбини і сильно забився. Я пішов по лікаря, але він живе так далеко, а ніч така вітряна, що мені спало на думку — може, ти підеш замість мене? Ти ж пам’ятаєш, я збираюся подарувати тобі свого візка, і буде лише справедливо, коли ти зробиш мені щось у віддяку.

— Так, звісно! — вигукнув Ганс. — Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз піду, тільки дай мені ліхтаря, щоб я не впав у якийсь рівчак, — ніч така темна!

— Вибач, друже, — відповів Мірошник, — але цей ліхтар зовсім новий, і буде шкода, коли з ним щось станеться.

— Ну, то пусте, обійдуся без ліхтаря, — вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха і теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа і вибіг надвір.

Яка то була страшна ніч! Надворі було темно, аж чорно, і Ганс ледве бачив дорогу в темряві, а лютий вітер збивав його з ніг. Проте він відважно рушив уперед і за три години вже стукав у двері лікаревого будинку.

— Хто там? — спитав лікар, визирнувши з вікна спальні.

— Це я, лікарю, малий Ганс!

— Що тобі треба, малий Гансе?

— Мірошниченко упав з драбини і забився, і Мірошник просить вас негайно прийти.

— Еге, он воно що!

Лікар наказав осідлати йому коня, взув високі чоботи, взяв ліхтаря і спустився вниз. Він поїхав верхи до будинку Мірошника, а малий Ганс поплентався слідом.

А буря розходилася ще дужче, дощ лив як з відра, малий Ганс не розбирав дороги і відстав від лікаря. Врешті-решт він заблукав і втрапив у болото, у страшну драговину, де були глибокі провалля. Там малий Ганс і втонув. Наступного дня пастухи витягли його тіло з ями, повної води, і принесли до села.

На похорон прийшли всі селяни, бо вони любили малого Ганса. А розпоряджався на похороні не хто інший, як Мірошник.

— Я ж був його найкращим другом, — говорив Мірошник, — тому по справедливості візьму на себе цей почесний обов’язок.

І він, з голови до п’ят вбраний у чорне, йшов на чолі поховальної процесії і щомить витирав очі великою хусткою.

— Смерть малого Ганса — велика втрата для нас усіх, — сказав сільський коваль після похорону, коли всі, сидячи в затишній корчмі, пили запашне вино і їли солодкі коржики.

— Так, це велика втрата, особливо для мене, — відповів Мірошник. — Я ж зібрався був подарувати йому свого візка, а тепер не знаю, куди його подіти. У мене вдома він якось не до ладу, а продати його — то за такий мотлох і гроша не дадуть. Віднині я більш нічого нікому не даруватиму. Ці благородні вчинки, вони завжди тобі боком вилазять!

— Ну, а що далі? — спитав Водяний Пацюк після довгої мовчанки.

— Це все, — відповіла Коноплянка.

— А що сталося з Мірошником? — наполягав Пацюк.

— О, цього я не знаю, — сказала Коноплянка, — і, по правді кажучи, мене це аж ніяк не цікавить.

— От і видно, яка у вас черства вдача, — обурено мовив Пацюк.

— Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, — зауважила Коноплянка.

— Чого я не зрозумів?! — заверещав Пацюк.

— Моралі.

— То це була історія з мораллю?!

— Так, звичайно, — відповіла Коноплянка.

— Он воно що! — розлючено вигукнув Пацюк. — Думаю, ви повинні були мене попередити. Тоді я й слухати вас не став би! Я просто б одразу крикнув: «Бридня!» — як отой критик. А втім, ще й зараз не пізно.

І він з відчайдушним криком «Бридня!» махнув хвостом та мерщій сховався у своїй норі.

— Як вам цей Водяний Пацюк? — спитала Качка, трохи згодом підпливши до берега. — У нього є свої гарні риси. Але, знаєте, я все-таки мати — і коли бачу такого впертого холостяка, мені аж плакати хочеться.

— А я його, мабуть, трохи засмутила, — зізналася Коноплянка. — Взяла та й розповіла йому історію з мораллю.

— Ой леле! Та це ж небезпечно! — сполошилася Качка.

І я з нею цілком згодний.

Був день народження Інфанти. Їй сповнилося двана­дцять років, і сонце яскраво світило в королівських садах.

І хоч це була справжня Принцеса, та ще й Інфанта Іспанії, день народження в неї був лише раз на рік, як ото в дітей простолюду, і тому, звісно, для всієї країни було надзвичайно важливо, аби в такий день стояла гарна погода. І погода справді була гарна. Високі смугасті тюльпани гордо виструнчилися на своїх стеблинах, наче вояки, зухвало позирали через газон на троянди і казали:

— А ми тепер такі ж гарні, як ви.

Пурпурові метелики із золотавим пилком на крильцях пурхали над квітками, відвідуючи кожну по черзі; малі ящірки виповзали зі шпарин муру і ніжилися на сонечку; гранати лускалися від спеки, відкриваючи свої криваво-червоні серця. Навіть бліді жовті лимони, що рясніли на потемнілих шпалерах уздовж галереї, наче увібрали в себе тепло сонячних променів, а кущі магнолії розкрили свої круглі квіти кольору слонової кістки і напоїли повітря солодкими пахощами.

Мала Принцеса гуляла по терасі зі своїми друзями та гралася з ними в піжмурки, ховаючись за кам’яні вази і древні, порослі мохом статуї. У звичайні дні їй дозволяли водитись лише з дітьми рівного походження, а це значить, що вона завжди лишалася на самоті. Але сьогодні день був незвичайний, і Король дозволив доньці запросити на день народження всіх, кого вона захоче, і розважатись, як душі завгодно. Була якась статечна грація в кожному русі цих тендітних іспанських дітей — хлопчиків у капелюхах з пишними пір’їнами та коротких плащах і дівчаток, що притримували тоненькими пальчиками важкі шлейфи парчевих суконь і затулялися від сонця великими чорними віялами зі срібною оздобою. Але найчарівніша від усіх була сама Інфанта, вдягнена за тогочасною досить-таки незручною модою. На ній була сукня з сірого атласу, зі срібним шиттям на спідниці і пишних рукавах, а цупкий корсаж був усипаний дрібними перлами. Крихітні черевички з великими рожевими бантами визирали з-під плаття при кожному кроці. Велике віяло було також рожеве з перлинами, а до волосся, що золотим ореолом сяяло навколо її блідого личка, була приколота біла троянда.

З вікна палацу на них дивився сумний Король. Поруч стояв його брат, Дон Педро Арагонський, якого він ненавидів, і його сповідник, Великий Інквізитор Гранади. Король виглядав навіть сумнішим, ніж завжди, адже, дивлячись на Інфанту, що з кумедною дитячою поважністю кивала у відповідь на поклони придворних або, сховавшись за віялом, сміялася зі своєї дуеньї — похмурої герцогині Альбукеркської, він згадував юну Королеву, її матір, яка лише напередодні — так йому здавалося — приїхала з веселого французького краю і згасла в похмурій розкоші іспанського двору, вмерла рівно через шість місяців після народження доньки, так і не побачивши знов ні цвіту мигдалевих дерев, ні плодів старої помаранчі, що росла посеред двору, нині зарослого травою. І так палко любив її Король, що не дозволив і самій землі сховати кохану від його очей. Він наказав бальзамувати її тіло мавританському лікарю, пообіцявши, що у винагороду збереже йому життя, бо свята інквізиція засудила того до страти за підозрою в чаклунстві та єресі. І тепер небіжчиця спочивала у встеленій килимами труні, у придворній каплиці з чорного мармуру, і тіло її не змінилося за дванадцять років, що минули від того вітряного березневого дня, коли ченці внесли його сюди. Раз на місяць Король, закутаний у чорний плащ, з ліхтарем у руці, входив до каплиці, ставав на коліна перед труною і кликав: «Mi reina! Mi reina!»[1] І часом, забувши про строгі звичаї, які визначають в Іспанії кожну життєву подію і обмежують навіть прояви королівської печалі, він у шаленому розпачі стискав її бліді руки, унизані коштовними перснями, і намагався палкими цілунками вдихнути життя в її безживне розфарбоване обличчя.

Сьогодні він, здається, знову побачив її такою, як під час першої зустрічі у замку Фонтенбло, коли йому було п’ятна­дцять років, а їй — іще менше. Того дня їх обручив папський нунцій у присутності короля і всього почту, і він повернувся до Ескуріалу, узявши з собою світлий локон своєї нареченої і пам’ять про легкий дотик її дитячих вуст до його руки, коли він сідав у карету. Трохи згодом була спішна вінчальна церемонія у Бургосі, маленькому містечку на кордоні між двома країнами; а потім — тріумфальне прибуття до Мадрида, з пишною месою у церкві La Atocha, і надзвичайно урочисте аутодафе, на якому спалили три сотні єретиків, у тому числі й англійців, відданих церквою на суд світської влади.

Так, він нестямно кохав її, і, на думку багатьох, ця любов була великим нещастям для його держави, що в той час воювала з Англією за владу над імперією Нового Світу. Він хотів щомиті бачити її поруч; заради неї він забув, чи то здавалося, що забув, про всі державні справи; і у жахливій сліпоті, якою пристрасть карає своїх слуг, не помічав, що вигадливі церемонії, які він влаштовував їй на втіху, лише посилюють її дивну недугу. Коли ж вона померла, він на якийсь час ніби втратив розум. Немає сумніву, що він таки зрікся б престолу і пішов у великий трапістський монастир Гранади, почесним пріором якого вважався віддавна, якби не боявся залишити маленьку Інфанту під опікою свого брата, чия жорстокість ввійшла у приказку навіть в Іспанії і який, за підозрою багатьох, послужив причиною смерті Королеви, подарувавши їй пару отруєних рукавичок, коли вона відвідала його замок в Арагонії. Навіть по завершенні трирічного строку державної жалоби, яку за королівським наказом повинні були дотримувати в усіх провінціях Іспанії, король не дозволяв своїм міністрам заводити розмову про можливість другого шлюбу; і коли сам Імператор запропонував йому руку своєї племінниці, чарівної Ерцгерцогині Богемської, він звелів посланцям передати у відповідь, що король Іспанії уже повінчаний зі Скорботою, і хоч ця дружина безплідна, він любить її більше від Краси. Ця відповідь коштувала іспанській короні багатих нідерландських провінцій, які невдовзі по тому, за підмовою Імператора, повстали проти іспанського правління, очолені кількома фанатиками — членами реформаторської церкви.

Усе його подружнє життя — і шалені радощі, і страшні муки несподіваного кінця — немовби промайнуло перед ним знову сьогодні, коли він дивився на малу Інфанту, що безтурботно бавилася на цій терасі. У неї була невимушена грація її матері, така сама чарівна манера схиляти голову, і гордий обрис ніжних вуст, і та сама усмішка, — дійсно vrai sourire de France[2], — коли вона позирала на вікно чи простягала свою маленьку ручку для поцілунку якомусь статечному кавалеру. Але дзвінкий дитячий сміх болем відлунював у його серці, безжальне сонце ніби насміхалося з його скорботи, а густий аромат квітів раптом нагадав йому запах лікарських трав, які використовують при бальзамуванні. І він затулив лице долонями, і коли Інфанта знов поглянула на вікно, завіси уже були опущені і Король пішов.

Інфанта розчаровано надула губки і знизала плечима. Авжеж, батько міг би й побути з нею в її день народження! Вічно він зайнятий тими дурними державними справами! А може, він пішов до тієї похмурої каплиці, де завжди горять свічки і куди їй ніколи не дозволяли входити? Яке це глупство, адже сонечко світить так яскраво і всі такі щасливі! Тепер він не побачить потішного бою биків, до якого вже скликають сурми, і, звісно, не побачить лялькового театру та інших чудових речей. От її дядечко і Великий Інквізитор набагато розумніші. Вони вийшли до неї на терасу і сказали їй безліч гарних компліментів.

І вона хитнула своєю чарівною голівкою і, взявши за руку Дона Педро, повільно спустилася сходами в дальній кінець саду, до довгого павільйону, оббитого червоним шовком; а інші діти рушили слідом за нею у строгому порядку — ті, в кого були найдовші імена, йшли першими.

Процесія хлопчиків із знатних дворянських родин, вдягнених у химерні костюми тореадорів, вийшла їй назустріч, і юний граф Тьєрра-Нуева, напрочуд гарний чотирнадцятилітній хлопець, знявши капелюха з усією грацією вродженого ідальго і гранда Іспанії, урочисто повів її до маленького позолоченого трону зі слонової кістки, що стояв на високому помості над ареною. Діти, з’юрмившись довкола, обмахувалися віялами і стиха перемовлялися між собою, а Дон Педро і Великий Інквізитор, посміюючись, стояли біля дверей. Навіть Герцогиня — Старша Камерера, як її називали, кощава, сувора з виду дама у цупкому жовтому комірі, — здавалася не такою лихою, як завжди, і щось схоже на холодну посмішку промайнуло на її зморщеному обличчі, скрививши сухі безкровні губи.

Це справді був чудовий бій биків — і, на думку Інфанти, набагато цікавіший від справжнього, який вона бачила у Севільї, з нагоди візиту герцога Пармського до її батька. Декотрі з хлопців роз’їжджали верхи на розкішно прибраних іграшкових кониках і вимахували довгими піками, на яких майоріли гірлянди барвистих стрічок; інші бігали пішки перед биком, дражнили його своїми червоними плащами і легко перестрибували через бар’єр, коли бик гнався за ними; а щодо самого бика, то він був сплетений з лозин, обтягнутих шкірою, і часом починав скакати по арені на зад­ніх ногах, про що живий бик може тільки мріяти. У бою він показав себе на славу, і діти були в такому захваті, що схопилися з місць, махали вишитими хусточками і кричали: «Bravo, toro! Bravo, toro![3]» — точнісінько як дорослі. Врешті-решт, після тривалої битви, під час якої багато іграшкових конячок були розламані вщент рогами бика, а їхні вершники вибиті з сідла, юний граф Тьєрра-Нуева поставив бика на коліна і, отримавши в Інфанти дозвіл завдати йому coup de grâce[4], встромив свою дерев’яну шпагу в бичачу шию з таким завзяттям, що голова відлетіла геть, і всі побачили усміхнене личко малого месьє де Лорен, сина французького посла в Мадриді.

Потім під гучні оплески арену звільнили, загиблих конячок урочисто забрали з поля бою два мавританські пажі в жовто-чорних лівреях, і після короткої перерви — під час якої французький гімнаст показував акробатичні трюки на канаті, — на сцені маленького театру, збудованого саме з цією метою, італійські ляльки розіграли напівкласичну трагедію «Софонісба». Вони грали так добре, жести в них були такі природні, що в кінці вистави на очах Інфанти заблищали сльози. А деякі діти плакали вголос, і довелося втішати їх ласощами, і сам Великий Інквізитор вельми розчулився і навіть сказав Дону Педро, що це дуже тяжке видовище: ці створіння зроблені всього-на-всього з дерева та розфарбованого воску, а такі нещасні і так страждають!

Потім виступав африканський фокусник. Він приніс із собою великий плаский кошик, накритий червоним полотном, поставив його посередині арени, витяг із свого тюрбана чудернацьку червону сопілку і подув у неї. Наступної миті полотно заворушилося, а сопілка грала все гучніше, і ось дві золотисто-зелені змії висунули з-під покривала свої гостроносі голови — і поволі, поволі стали підійматися все вище, коливаючись, наче водорості. Дітей, щоправда, трохи налякали їхні плямисті клобуки і швидкі гострі жала; куди більше усім сподобалося крихітне помаранчеве деревце, що за знаком фокусника виросло на піску і вмить вкрилося білим цвітом, а тоді й справжніми плодами. А коли він узяв віяло у маленької доньки маркізи де Лас-Торрес і обернув його на синього птаха, що став літати по павільйону і співати, захоплення глядачів не знало меж. Урочистий менует, виконаний маленькими танцівниками з церкви Нуестра Сеньйора дель Пілар, також зачарував усіх. Інфанта досі ніколи не бачила цієї дивовижної церемонії, яка відбувається щороку у травні перед олтарем Святої Діви; адже ніхто з родини іспанських королів не входив до цього великого сарагоського собору відтоді, як божевільний священик — за підозрою багатьох, таємний агент Єлизавети Англійської — у його стінах спробував дати принцу Австрійському отруєне причастя. Тому Інфанта лише з чужих слів знала про «Танок Пресвятої Діви», як його називали, і тепер він видався їй прегарним. Хлопчики були у трикутних капелюшках, розшитих сріблом і прикрашених страусовим пір’ям, і у старовинному придворному вбранні з білого оксамиту, що на тлі смаглявих облич і довгого чорного волосся так і сяяло під яскравим сонцем. Усім сподобалася поважність, з якою вони виконували складні танцювальні фігури, і вишукана грація повільних рухів та статечних поклонів; а коли вони скінчили танець і скинули перед Інфантою свої пишні капелюхи, вона дуже привітно відповіла на їхню люб’язність і дала собі слово, що звелить поставити велику воскову свічу перед олтарем Пресвятої Діви дель Пілар у знак вдячності за таку чудову розвагу.

Потім на арену вийшла група красунь-єгиптянок — так у ті часи називали циганок; вони сіли в коло, схрестивши ноги, і тихо заграли на цитрах, погойдуючись під музику і майже нечутно наспівуючи без слів якусь протяжну пісню. Побачивши Дона Педро, вони спохмурніли, а деякі з них вочевидь злякалися, бо кілька тижнів тому він наказав повісити за чаклунство двох їхніх одноплемінниць на головній площі Севільї; але гарненька Інфанта, що великими голубими очима дивилася на них з-за краю свого віяла, видалася їм чарівною істотою, що не може бути жорстока ні до кого. І вони продовжували грати, ніжно торкаючись струн довгими лакованими нігтями і хитаючи головами, наче в напівсні. Аж раптом вони з диким криком, що змусив дітей здригнутися, а Дона Педро — схопитися за агатове руків’я свого кинджала, зірвалися з місця і в шаленому танку закружляли по арені, співаючи під звуки тамбурина пристрасну любовну пісню своєю дивною гортанною мовою. Потім вони так само зненацька кинулися на землю і лежали непорушно, і тільки монотонний дзвін цитр лунав у тиші. Так повторилося кілька разів, а тоді вони на мить зникли і повернулися, ведучи за собою на ланцюгу кошлатого бурого ведмедя, а на плечах тримаючи малих берберійських мавпочок. Ведмідь із надзвичайною поважністю став на голову, а вчені мавпи почали виробляти кумедні трюки з двома циганчатами — певно, своїми хазяями: вони й билися на маленьких шпагах, і стріляли з рушниць, і показували різні солдатські прийоми — достоту як королівські гвардійці! Узагалі цигани мали дуже великий успіх.

Але найцікавішою забавкою цього ранку, без сумніву, виявився танок малого Карлика. Коли він затупцяв по арені, перевалюючись на своїх кривих ніжках і хитаючи з боку в бік великою потворною головою, діти закричали від захвату, а сама Інфанта так сміялася, що Камерера була змушена нагадати їй, що, хоча й відомо багато випадків, коли іспанські принцеси плакали у присутності рівних, жодна з них ще так не веселилася перед людьми нижчого роду. І все ж таки Карлик був просто незрівнянний. Навіть при Іспанському дворі, що завжди славився своєю прихильністю до всіляких страхіть, такого маленького монстра ще не бачили. Це був його перший вихід у світ. Його знайшли напередодні; він бігав лісом, мов дике звіря, і двоє знатних вельмож, яким трапилося полювати в самій гущавині пробкового лісу, що оточував місто, забрали його з собою до палацу, щоб зробити Інфанті сюрприз; його батько, бідний вугляр, був тільки радий спекатись такої незугарної та нікчемної дитини. Мабуть, найсмішнішим у Карлику було те, що сам він нібито й гадки не мав про свою потворність. Він здавався дуже щасливим і радісним; коли діти сміялися, він сміявся так само щиро й весело, а по закінченні кожного танцю незграбно вклонявся кожному окремо, широко всміхався і кивав головою, наче й справді був одним з них, а не малим виродком, якого Природа-жартівниця створила на втіху іншим. Що ж до Інфанти, вона його просто зачарувала. Він не зводив з неї очей і, здавалося, танцював лише для неї, і коли вона — мабуть, згадавши, як знатні придворні дами кидали квіти Кафареллі, славетному італійському співцю, якого Папа прислав із власної капели до Мадрида, сподіваючись, що його солодкий голос розвіє журбу короля, — вийняла з волосся білу троянду і, почасти для сміху, а також щоб подражнити Камереру, кинула квітку через усю арену Карликові, той сприйняв цю витівку цілком серйозно, притулив троянду до своїх товстих губів, притис руку до серця і став перед Інфантою на одне коліно, розплившись в усмішці, а його малі блискучі оченята сяяли від задоволення.

Тут Інфанта остаточно забула всю свою поважність і сміялася ще довго після того, як Карлик зник з арени, і висловила дядечкові своє побажання, щоб танець негайно був повторений. Але Камерера, звернувши увагу на палюче сонце, вирішила, що для її високості буде краще повернутися до палацу, де для неї вже приготовано розкішний бенкет зі справжнім іменинним пирогом, прикрашеним її ініціалами з кольорових цукатів і срібним прапорцем. Тож Інфанта, граціозно підвівшись, віддала наказ, щоб малий Карлик танцював для неї після сієсти, подякувала юному графу Тьєрра-Нуева за чудовий прийом і пішла до своїх покоїв, а інші діти рушили за нею слідом у тому ж порядку, в якому прийшли.

Щовечора виходив молодий Рибак у море і закидав свій невід.

Коли вітер дув з берега, він, бувало, не ловив нічого — бо це лихий чорнокрилий вітер і люті хвилі линуть йому назустріч. А коли вітер дув з моря, риба спливала з морських глибин і запливала в невід, і Рибак відносив її на ринок та продавав.

Щовечора виходив він у море. І якось увечері такий важкий був його невід, що Рибак не зміг підняти його в човен. Усміхнувся Рибак і мовив до себе:

— Мабуть, я виловив з моря всю рибу або спіймав морське чудовисько, щоб дивувати людей, чи страшну потвору, на яку побажає глянути сама Королева.

І він щосили тягнув грубі мотузки, поки жили не виступили на його руках, наче розводи голубої емалі на бронзовій вазі. Він тягнув тонкі мотузки, і все ближче до нього підпливало кільце пласких корків, і зрештою невід виринув з води.

Але там була не риба, і не морське чудовисько, і не страшна потвора, а маленька Русалка, що міцно спала.

Волосся в неї було наче вологе золоте руно, а кожний волосок — наче тонка золота нитка у кришталевій чаші. Тіло її сяяло білизною, мов слонова кістка, а хвіст був перлинно-срібний. Срібно-перлинним був її хвіст, і зелена морська водорість повила його; подібними до морських мушель були її вуха, а вуста — мов червоні корали. Холодні хвилі омивали її холодні груди, і сіль блищала на її повіках.

Така прекрасна була вона, що, побачивши її, молодий Рибак занімів з подиву, підтягнув невід до себе і, перехилившись через борт човна, обійняв її. Та ледве він її торкнувся, вона закричала, мов сполохана чайка, прокинулася, злякано позирнула на нього своїми аметистовими очима і стала пручатись. Але він міцно пригорнув її до себе і не відпускав.

І побачивши, що не може втекти від нього, вона заплакала й мовила:

— Благаю, відпусти мене, бо я єдина дочка Морського царя, і мій батько старий і самотній.

Але молодий Рибак відповів їй:

— Я не відпущу тебе, поки ти не даси мені слова, що прийдеш, коли б я не кликав тебе, і співатимеш мені свої пісні, бо риби люблять співи Морського народу, і мій невід завжди буде повний.

— А ти правда відпустиш мене, коли я дам тобі слово? — спитала Русалка.

— Так, це правда, — відповів молодий Рибак.

Вона пообіцяла йому те, чого він просив, і поклялася в тому клятвою Морського народу. Він відпустив її, і вона поринула у воду, охоплена дивним страхом.

Щовечора молодий Рибак виходив у море і кликав Русалку, і вона виринала з води і співала йому. Навколо неї кружляли дельфіни, і дикі чайки вилися над її головою.

І пісні її були чудові. А співала вона про Морський народ, що пасе свої стада в підводних печерах і носить своїх дітлахів на плечах; про Тритонів з довгими зеленими бородами і волохатими грудьми, що сурмлять у виті мушлі, вітаючи Морського царя; і про царський бурштиновий палац із смарагдовим дахом та підлогою з чистих перлів; і про морські сади, де тріпочуть віяла коралів, а риби ширяють над ними, мов срібні птахи; про анемони, що линуть до скель, і рожевих пічкурів, що сплять у піщаних заметах. Вона співала про великих китів, що припливають з північного моря, а на їхніх плавцях сяють крижані бурульки; про Сирен, чиї дивні казки чарують купців, і купці заліплюють вуха воском, аби не кинутися на їхній поклик; про потонулі галери, де на високих щоглах навіки завмерли матроси, а у відкриті трюми запливає макрель; про малих черепашок, що є великими мандрівниками, бо, приліпившись до корабельного дна, подорожують навколо світу; про каракатиць, що живуть на скелях і, простягаючи свої довгі чорні руки, гасять світлий день. Вона співала про наутилуса, що має свій власний опаловий човник під шовковим вітрилом; про щасливих Водяників, що грають на арфах і можуть заколисати самого Великого кальмара; про малих морських дітлахів, що ловлять черепах і, сміючись, катаються в них на спині; і про Русалок, що лежать у білій піні і простягають руки до моряків; і про морських левів з кривими іклами, і про морських коней з розмаяною гривою.

І поки вона співала, тунці випливали з глибин, щоб її послухати, і молодий Рибак ловив їх у сіті або вбивав острогою. І коли його човен був повний, Русалка пірнала в море, на прощання всміхнувшись до нього.

Та ніколи вона не підпливала так близько, щоб він міг її торкнутись. Часто він кликав її і благав, але вона не наближалась до нього; а коли він пробував схопити її, вона пірнала у воду, мов тюлень, і того дня не з’являлася більше. І з кожним днем усе солодше звучав її голос, і так любо було Рибаку її слухати, що він забув свої сіті і човен і не турбувався про улов. Тунці з червоними плавцями і золотими очима пропливали поруч, а він і не дивився на них. Острога лежала поруч, та він не брав її в руки, і плетені кошики лишались порожніми. Ледь розтуливши вуста, із замріяними очима сидів він у човні і слухав, слухав, доки морський туман не спуститься до нього і мандрівний місяць не посріблить його смагляве тіло.

Одного вечора він озвався до неї, й мовив:

— Русалонько, Русалонько, я кохаю тебе. Виходь за мене заміж, я тебе кохаю.

Але Русалка похитала головою.

— У тебе людська душа, — відповіла вона. — Якщо ти проженеш геть свою душу, я зможу тебе полюбити.

І молодий Рибак мовив до себе:

— Нащо мені душа? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її. Так, я прожену її геть і буду найщасливішим у світі.

І радісний крик зірвався з його вуст, він підвівся на весь зріст у своєму човні і простяг руки до Русалки.

— Я прожену геть свою душу, — крикнув він, — і ти будеш моєю дружиною, а я — твоїм чоловіком, і ми житимемо разом у морській глибині, ти покажеш мені все, про що ти співала, а я зроблю для тебе все, що захочеш, і ми не розлучимося довіку.

Мала Русалка засміялася з радощів і затулила долонями лице.

— Але ж як мені прогнати свою душу? — спитав молодий Рибак. — Скажи, як це зробити, і буде по-твоєму!

— О, я не знаю, — відказала Русалка. — Ніхто з Морського народу не має душі.

І тужливо дивлячись на нього, вона зникла у глибині моря.

Рано-вранці, щойно сонце піднялося над пагорбами на висоту долоні, молодий Рибак прийшов до Священика і тричі постукав у двері.

Служка визирнув у ґратчасте вікно і, побачивши, хто прийшов, відімкнув двері й мовив:

— Увійди!

Молодий Рибак увійшов, став навколішки на духмяному очереті, що встеляв підлогу, і звернувся до Священика, що читав Святе Письмо:

— Отче, я люблю одну з доньок моря, але душа моя стала мені на заваді. Скажи, як прогнати геть мою душу, бо вона мені не потрібна. Що за користь у ній? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я її не знаю.

І Священик, вдаривши себе у груди, закричав:

— О нещасний, ти збожеволів! Чи ти випив отруйного зілля? Душа — то найцінніше в людині, і вона дарована нам Господом, щоб ми дбали про неї. Немає нічого дорожчого від людської душі, і всі багатства земні не переважать її. Вона дорожча від усього золота світу, дорогоцінніша від королівських рубінів. І тому, сину мій, облиш свої думки, бо це гріх непростимий. А Морський народ пропащий, і той, хто спізнається з ним, пропаде також. Вони мов дикі звірі, не знають, що є добро і що зло, і Господь наш помирав не за них.

Коли молодий Рибак почув гіркі слова Священика, очі його сповнилися сліз, він підвівся з колін і мовив:

— Отче, фавни живуть у лісі, і вони щасливі! А на скелях сидять Водяники з арфами червоного золота. Дозволь мені бути таким, як вони, бо вони живуть вільно, мов квіти. А щодо моєї душі — нащо вона потрібна, коли стоїть між мною та моєю коханою?

— Тілесна любов — це пагуба! — закричав Священик, насупивши брови. — І сповнені пагуби ті поганські створіння, яким Господь у милосерді своїм дозволяє жити на світі. Нехай будуть прокляті фавни лісів, і прокляті будуть морські співці! Я чув їх о нічній порі, і вони спокушали мене забути про мої молитви. Вони зазирають у вік­но і сміються, вони шепочуть мені у вуха про свої ниці веселощі, вони вводять мене у спокусу, а коли я хочу молитися, дражнять мене. Вони пропащі, кажу тобі, вони загиблі навіки. Для них немає ні пекла, ні царства небесного, і ні в раю, ні в пеклі вони не славитимуть ім’я Господа.

— Отче, — крикнув молодий Рибак, — ти не знаєш, що кажеш! У свій невід я спіймав дочку Морського царя. Вона прекрасніша від ранкової зорі, вона біліша, ніж місяць. За її тіло я б віддав свою душу, за її любов відмовився б від раю. Скажи мені те, чого я прошу, і відпусти мене з миром!

— Геть! — закричав Священик. — Твоя кохана проклята, і ти будеш проклятий з нею.

І він не дав йому благословення, а вигнав його за двері.

Молодий Рибак спустився на ринкову площу, і йшов він поволі, опустивши голову, як той, кого точить журба.

Купці, побачивши його, перемовилися між собою, і один з них виступив назустріч, назвав Рибака на ім’я і спитав його:

— Що ти хочеш продати?

— Я продам тобі душу, — відповів Рибак. — Прошу, купи її в мене, бо мені вона осоружна. Нащо мені душа? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її.

Та купці засміялися з нього.

— Що за користь нам із людської душі? За неї не дадуть і срібняка. Продай нам у рабство своє тіло, і ми вдягнемо тебе в пурпур, одягнемо тобі на палець перстень і зробимо тебе пажем Королеви. Та не кажи нам про свою душу, бо для нас вона не має ціни і не годиться на продаж.

І молодий Рибак мовив до себе:

— Дивна річ! Священик каже, що душа дорожча від усього золота світу, а купці — що вона не варта й срібняка.

І він пройшов ринкову площу, вийшов на берег моря і задумався, що йому вдіяти.

Опівдні він згадав, що один з його приятелів, збирач морських трав, розповідав йому про молоду Відьму, яка живе в печері біля затоки і вельми добре знається на чак­лунстві. Він схопився з місця й побіг, так йому хотілося швидше позбутись своєї душі, і хмара пилу летіла за ним по піщаному березі. Молода Відьма знала про його прихід, бо в неї засвербіла долоня, а це прикмета, що гість на порозі. І вона засміялася, розпустила своє руде волосся, що оповило її з голови до ніг, і стала біля входу до печери, тримаючи в руці квітучу гілку дикої цикути.

— Чого тобі треба? Чого тобі треба? — закричала вона, щойно Рибак, задиханий, схилився перед нею. — Риби для твоїх сітей, коли вітер дме з берега? У мене є мала червона сопілка, і коли я заграю на ній, тунці пливуть до затоки. Та це дорога забавка, мій красунчику, це дорога забавка. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Може, бурі, що розіб’є кораблі і викине на берег скарби? У мене більше буревіїв, ніж у самого вітру, бо я служу тому, хто сильніший, ніж вітер, і решетом та цебром води можу відправити на дно найбільші галери. Та це дорога забавка, мій красунчику, це дорога забавка. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Я знаю цвіт, що росте в долині, і більш ніхто не знає про нього. Пелюстки його червоні, а в його серці зірка, а сік у нього молочно-білий. Торкнися цією квіткою гордих вуст королеви, і вона піде за тобою на край світу. Вона покине королівську постіль і піде за тобою на край світу. Та це дорога забавка, мій красунчику, це дорога забавка. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Я можу стовкти жабу в ступі, зварити з неї зілля і помішати його рукою мерця. Покропи цим зіллям свого ворога, коли він спить, і він обернеться на чорну гадюку, і рідна мати уб’є його. Веретеном я можу звести з неба Місяць і в кришталі покажу тобі Смерть. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Повідай мені своє бажання, і я виконаю його, і ти заплатиш мені, красунчику, заплатиш дорогою ціною.

— Я прошу небагато, — сказав молодий Рибак, — але священик на мене розгнівався і вигнав мене за поріг. Я прошу небагато, але купці посміялися з мене. Тому я прийшов до тебе, хоч люди звуть тебе лихою, і яка б не була твоя ціна, я заплачу її.

— Чого ж ти хочеш? — спитала Відьма, ступивши до нього ближче.

— Я хочу прогнати геть свою душу, — відповів молодий Рибак.

Відьма зблідла, здригнулася і затулила лице своїм голубим плащем.

— Ох, красунчику, — пробурмотіла вона, — надто страшне твоє бажання!

Він струснув своїми темними кучерями і засміявся.

— Моя душа для мене — ніщо! Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її.

— А що ти даси мені, якщо я тобі допоможу? — спитала Відьма, дивлячись на нього згори своїми прекрасними очима.

— П’ять золотих монет, — відповів він, — і мій невід, і плетену хижку, в якій живу, і мій мальований човен. Тільки скажи, як прогнати геть мою душу, і я віддам тобі все, що маю.

Відьма глузливо засміялася і вдарила його гілкою цикути.

— Коли я захочу, стане золотом осіннє листя, а місячне проміння — сріблом. Той, кому я служу, багатший від усіх царів цього світу і владарює над ними.

— Чого ж ти хочеш, — закричав він, — коли тобі не треба ні золота, ні срібла?

Відьма погладила його по голові тонкою білою рукою.

— Ти мусиш танцювати зі мною, красунчику, — тихо мовила вона і всміхнулась.

— Оце і все? — здивовано вигукнув молодий Рибак і звівся на ноги.

— Це все, — відповіла вона і всміхнулася знов.

— Тоді надвечір, десь у потаємному місці, ми станцюємо удвох, — сказав він, — і потім ти скажеш мені те, що я хочу знати.

Вона похитала головою.

— Коли місяць буде у повні, коли місяць буде у повні, — прошепотіла вона, а тоді озирнулася і почала прислухатись. Блакитний птах з криком вилетів із гнізда і закружляв над дюнами, і три строкаті пташки, пересвистуючись, зашурхотіли в жорсткій сірій траві. Більш не було чути ні звуку, лише хвилі з шелестом набігали на кам’янистий берег. І Відьма простягла руку, пригорнула юнака до себе і сухими вустами шепнула йому на вухо:

— Сьогодні вночі ти маєш прийти на вершину гори. Сьогодні Шабаш, і Він буде там.

Молодий Рибак здригнувся і поглянув на неї, а вона ви­шкірила білі зуби і засміялася.

— Хто це Він, про кого ти кажеш? — спитав Рибак.

— Це байдуже, — відповіла вона. — Приходь уночі, стань під вітами старого граба і чекай мене там. Коли чорний пес кинеться на тебе, вдар його вербовою гілкою, і він утече. Коли пугач озветься до тебе, не відповідай. А коли місяць буде у повні, я прийду до тебе, і там, серед трав, ми станцюємо удвох.

— А ти можеш поклястися, що скажеш мені, як прогнати мою душу? — спитав він.

Вона вийшла з печери на світло, і вітер розпатлав її руде волосся.

— Клянуся копитами козла, — мовила вона у відповідь.

— Ти найкраща відьма у світі, — вигукнув молодий Рибак, — і я танцюватиму з тобою на вершині гори! Звісно, я б радше заплатив тобі золотом чи сріблом. Та коли ти призначила таку ціну, ти її матимеш, бо вона невелика.

Він зняв капелюха, низько вклонився Відьмі і, радісний, побіг до міста.

Відьма дивилася йому вслід, поки він не зник з очей, а потім повернулася до печери, вийняла з різьбленої кедрової скриньки дзеркало, запалила перед ним на жаровні гілку вербени, стала вдивлятись у дим — і гнівно стиснула руки.

— Він мусить бути моїм, — прошепотіла вона. — Я така ж гарна, як та.

Увечері, щойно зійшов місяць, молодий Рибак піднявся на вершину гори і став під вітами граба. Наче гладкий металевий щит, лежало під ним кругле море, і тіні рибальських човнів ковзали по затоці. Великий жовтоокий пугач покликав його на ім’я, та він не відповів нічого. Чорний пес кинувся на нього з гарчанням, та Рибак ударив його вербовою гілкою, і пес, заскімливши, втік.

Ближче до півночі, мов кажани, прилетіли відьми.

— Тьху! — кричали вони, спустившись на землю, — тут є хтось чужий!

І вони принюхувались, і щось шепотіли одна одній, і робили якісь знаки. Останньою прилетіла молода Відьма, її руде волосся тріпотіло під вітром. На ній була сукня із золотої парчі, вишита павиними очками, і маленька шапочка зеленого оксамиту.

— Де він, де він? — загукали відьми, побачивши її, та вона лише розсміялася, підбігла до граба і, схопивши Рибака за руку, вивела його під місячне світло і почала танцювати.

Вони кружляли у танку, і молода Відьма стрибала так високо, що він бачив червоні каблуки її чобітків. Раптом до танцюючих долинув тупіт кінських копит, але коня не було видно, і Рибака охопив страх.

— Швидше! — кричала Відьма і, оповивши руками його шию, палко дихала йому в лице. — Швидше, швидше! — І земля пішла обертом у нього під ногами, в голові у нього запаморочилося, і нестямний жах обійняв його, так, наче стежить за ним чиєсь лихе око; і нарешті він помітив у тіні скель дивну постать, якої там не було раніше.

То був чоловік в іспанському вбранні з чорного оксамиту. Обличчя він мав дивно бліде, а горді вуста його червоніли, мов маки. Він здавався втомленим і стояв, прихилившись до скелі, виграючи кинджалом. Поруч на траві лежав його капелюх з пір’їною та рукавички для верхової їзди, прикрашені золотим мереживом і вишивкою з дрібних перлів, що зображувала якийсь химерний герб. Короткий плащ, оторочений соболиним хутром, звисав з його плеча, а його тендітні білі руки були унизані перснями. Важкі повіки прикривали його очі.

Молодий Рибак дивився на нього, мов зачарований. Нарешті їхні погляди стрілися, і від тієї миті, де б не танцював юнак, йому ввижалося, ніби очі того чоловіка стежать за ним. Він почув сміх Відьми, стиснув її в обіймах і закружив у шаленому танку.

Раптом у лісі почувся собачий гавкіт, і танцюючі зупинилися, і парами пішли до чоловіка, і схиляли перед ним коліна, і цілували йому руку. А його горді вуста ледь помітно тремтіли в посмішці, як тремтить водна гладінь, коли птах черкне її крилом. Та в цій посмішці була зневага. Він дивився лише на молодого Рибака.

— Ходімо, вклонімося йому, — прошепотіла Відьма і потягла його за собою, і він відчув непереборне бажання зробити так, як вона каже. Але, підійшовши до чоловіка, він не знати чому осінив себе хресним знаменням і вимовив ім’я Господа.

І щойно він це зробив, відьми пронизливо закричали, мов шуліки, і полетіли геть, а бліде лице, звернуте до нього, судомно скривилося. Чоловік відступив до гаю і свиснув. Іспанський жеребець у срібній збруї вибіг йому назустріч. Уже сидячи в сідлі, він озирнувся до молодого Рибака і сумно подивився на нього.

А руда Відьма рвонулася летіти за ним, та Рибак схопив її за руки і міцно тримав.

— Пусти мене, — кричала вона, — дай мені піти! Ти на­звав ім’я, якого не слід називати, і зробив знак, на який не личить дивитися.

— Ні, — відповів він, — я не відпущу тебе, поки ти не відкриєш мені таємницю.

— Яку таємницю? — спитала Відьма, шарпаючись, мов дика кішка, і кусаючи спінені губи.

— Ти знаєш, — мовив Рибак.

Її зелені, мов трава, очі затуманилися слізьми, і вона сказала:

— Проси що хочеш, тільки не це.

Він засміявся і стиснув її міцніше.

І побачивши, що їй не втекти, вона прошепотіла:

— Я така ж гарна, як доньки моря, я не гірша від тих, хто живе в морській глибині. — І вона пригорнулася до нього і наблизила до нього своє лице.

Але він відштовхнув її і похмуро мовив:

— Якщо ти не дотримаєш слова, я вб’ю тебе, брехлива відьмо!

Її обличчя стало сірим, мов цвіт Юдиного дерева, вона здригнулася і процідила крізь зуби:

— Хай буде так. Це твоя душа, а не моя. Роби з нею, що хочеш.

І вона витягла з-за пояса маленький ніж з руків’ям із зеленої зміїної шкіри і подала йому.

— Нащо це мені? — спитав він, здивований.

Вона мовчала, і жах був на її обличчі. А тоді вона відкинула з лоба своє руде волосся і, дивно всміхнувшись, відповіла:

— Те, що люди звуть тінню свого тіла, — це тіло їхньої душі. Стань на березі моря, повернися спиною до місяця і відріж біля ніг свою тінь, що є тінню твоєї душі, і накажи їй іти геть, і вона піде.

Молодий Рибак затремтів.

— Це правда? — ледь чутно мовив він.

— Це правда, і краще б мені цього не казати, — скрикнула Відьма і з плачем обняла його коліна.

Він відступив од неї, залишив її у високій траві і, спустившись до підніжжя гори, застромив ніж за пояс і рушив далі.

І Душа, що була в ньому, озвалась до нього й мовила:

— Зачекай! Я жила в тобі стільки років і служила тобі. Не проганяй мене нині. Яке зло я тобі заподіяла?

Та молодий Рибак засміявся.

— Ти не заподіяла мені зла, ти просто більш не потрібна, — відповів він. — Світ широкий, а є ще й Небеса, і Пекло, і та похмура долина, що лежить між ними. Іди куди хочеш і не набридай мені більше, бо моя любов кличе мене.

І Душа жалісно благала його, та він не зважав на неї і стрибав по скелях спритно, мов дикий козел, і зрештою зійшов на піщаний берег.

Прекрасний, стрункий, наче бронзова статуя, він стояв на піску, повернувшись спиною до місяця, і з білої піни тяглися до нього білі руки, і з хвиль поставали неясні примари і кликали його до себе. А перед ним лежала його тінь, що була тілом його душі, а за ним у медово-золотому повітрі висів місяць.

І Душа сказала йому:

— Коли ти справді мусиш мене прогнати, залиш мені своє серце. Світ жорстокий, дай я візьму твоє серце з собою!

Він похитав головою і всміхнувся.

— А як я буду любити мою кохану, коли віддам тобі серце?

— Зглянься на мене, — благала Душа. — Дай мені своє серце, бо світ жорстокий і мені страшно.

— Моє серце належить моїй коханій, — відповів він. — Не барися, іди скоріше.

— А хіба мені не можна любити? — спитала Душа.

— Іди геть, ти мені не потрібна! — закричав молодий Рибак, і вихопив малий ніж з руків’ям із зміїної шкіри, і відрізав біля ніг свою тінь, і вона постала перед ним і позирнула йому в обличчя — достоту така сама, як він.

Він сахнувся назад і застромив ніж за пояс, і жах овіяв його.

— Іди геть, — прошепотів він, — я не хочу тебе бачити!

— Ні, ми ще зустрінемось, — сказала Душа. Її тихий голос був як флейта, і губи ледь ворушилися.

— Як то зустрінемось? — закричав молодий Рибак. — Ти ж не підеш за мною у глибини моря?

— Щороку я буду приходити на це місце і кликатиму тебе, — мовила Душа. — Може, я тобі ще знадоблюся.

— Нащо ти можеш мені знадобитись? — вигукнув молодий Рибак. — Та нехай, як на те твоя воля!

І він кинувся у воду, і Тритони засурмили в мушлі, і мала Русалка випливла йому назустріч, обняла його за шию і поцілувала в губи.

А Душа стояла на пустельному березі і дивилася на них, і коли вони зникли у глибині, з плачем пішла по болотах.

Минув рік, і Душа прийшла на берег моря і покликала молодого Рибака, і він виринув з глибини і спитав:

— Нащо ти мене кличеш?

І Душа відповіла:

— Підійди ближче, бо я хочу говорити з тобою. Я бачила різні дива і бажаю про них розповісти.

Він підійшов ближче, ліг на мілині і, спершись головою на руку, став слухати.

І сказала йому Душа:

— Коли я покинула тебе, я звернулася обличчям до Сходу і рушила в путь. Зі Сходу приходить уся мудрість світу цього. Шість днів я була в дорозі, і на світанку дня сьомого підійшла до пагорба, що лежить у Татарській землі. Я сіла в затінку, щоб сховатись від спеки. Земля була суха, обпалена сонцем. Люди ледь повзали по рівнині, наче мухи на гладкій мідяній таці.

Опівдні на обрії знялася хмара червоної куряви. Коли Татари побачили її, вони натягнули свої мальовані луки, скочили на своїх малих коней і поскакали їй назустріч. Жінки, заголосивши, побігли до халабуд і сховалися під запонами.

Надвечір Татари повернулися, але п’ятьох з них бракувало, а серед тих, хто повернувся, був не один поранений. Вони запрягли коней у візки і хутко рушили геть. Три шакали вийшли з печери і подивилися їм услід. Потім вони понюхали повітря і потрюхикали у зворотний бік.

Коли зійшов місяць, я побачила на рівнині вогонь і пі­шла до нього. Навколо вогню на килимах сиділи купці. Їхні верблюди були прив’язані позаду, а слуги-негри ставили на піску шатра з дубленої шкіри і зводили високу огорожу з колючого чагарнику.

Коли я підійшла ближче, їхній старшина підвівся, витяг свій меч і спитав, що мені потрібно.

Я відповіла, що була князем своєї країни і ледве втекла від Татар, що хотіли забрати мене в полон. Старшина всміхнувся і показав мені п’ять людських голів, настромлених на бамбукові палі.

Потім він спитав мене, хто був пророком Бога, і я відповіла — Магомет.

Почувши ім’я лжепророка, він кивнув, взяв мене за руку і посадив поруч із собою. Негр приніс мені кумису в дерев’яній піалі й кусень смаженої баранини.

Коли розвиднілося, ми рушили в путь. Я їхала на рудому верблюді поруч із старшиною, а перед нами біг розвідник зі списом. Праворуч та ліворуч від нас скакали вояки, а позаду йшли мули, нав’ючені крамом. У каравані було сорок верблюдів, а мулів — удвічі більше.

Ми пройшли з Татарських земель до тих, де проклинають Місяць. Ми бачили Грифонів, що стережуть золото на білих скелях, і лускатих Драконів, що сплять у печерах. Проїжджаючи через гори, ми тамували подих, щоб сніжна лавина не зрушила на нас, а кожен пов’язав собі очі хустиною з легкого серпанку. Коли ми йшли долинами, у нас стріляли з луків Пігмеї з дупел дерев, а вночі ми чули, як дикуни б’ють у барабани. Підійшовши до Вежі Мавп, ми поклали перед ними плоди, і вони пропустили нас. Підійшовши до Вежі Змій, ми дали їм теплого молока в мідяних чашах, і вони дозволили нам іти далі. Тричі за весь час наших мандрів ми виходили на береги Оксу. Ми перепливали його на дерев’яних плотах із міхурами з волячої шкури. Бегемоти нападали на нас і хотіли роздерти. Верблюди, бачачи їх, тремтіли.

Царі кожного міста брали з нас мито, але не впускали нас до міської брами. Вони кидали нам з-за стін їжу — маїсові млинці на меду і пиріжки з дрібного борошна, начинені фініками. За кожну сотню кошиків ми давали їм бурштинову намистину.

Коли ж селяни бачили, що ми наближаємось, вони отруювали криниці і тікали на вершини пагорбів. Ми билися з Магадами, що народжуються старими і щорік молодшають, а вмирають малими дітьми; билися з Лактроями, що звуть себе синами тигра і розмальовують своє тіло жовтою та чорною фарбами; і з Аурантами, які ховають своїх мертвих у верховітті, а самі живуть у темних печерах, щоб Сонце, якому вони вклоняються, не вбило їх; і з Крімнійцями, що моляться крокодилу, дарують йому сережки з зеленої трави й годують його маслом та свіжою птицею; і з Агазонбами, в яких собачі морди; і з Сабанами, що мають конячі ноги й бігають швидше від коней. Третина наших загинули в бою, а третина вмерли від хвороб та голоду. Решта дорікали мені й казали, що я принесла їм лиху долю. Я взяла з-під каменя рогату гадюку і дала їй мене вкусити. Побачивши, що отрута на мене не діє, вони злякалися.

На четвертий місяць ми підійшли до міста Ілель. Була ніч, коли ми вийшли до гаю за міськими стінами, і стояла задуха, бо Місяць був у знаку Скорпіона. Ми зривали з дерев стиглі гранати, розламували їх і пили солодкий сік. Потім ми лягли на килими і почали чекати світанку.

А на світанку ми встали і постукали в міську браму. Вона була викута з червоної бронзи, і на ній були вирізьблені морські дракони й дракони крилаті. Вартові, що чатували на вежах, спитали, чого нам треба. Товмач каравану відповів, що ми прийшли сюди з острова Сирії і веземо багатий товар. Вони взяли в нас заручників, сказали, що відчинять браму опівдні, і звеліли нам чекати.

Опівдні вони відчинили браму, і коли ми увійшли до міста, люди юрмою вибігали з будинків, щоб подивитись на нас, і оповісник оббіг усе місто кругом і кричав у мушлю про наш прихід. Ми зупинилися на ярмарковій площі, і негри розв’язали мішки з мереживним полотном та відкрили різьблені скрині з сикомори. Купці виставили на продаж свій дивовижний крам: вощені льняні тканини з Єгипту, мальовані тканини з Ефіопії, пурпурні губки з Тиру і сині завіси з Сидону, і холодні бурштинові чаші, і кришталеві келихи, і чудні горщики з обпаленої глини. З даху якогось будинку на нас дивилися кілька жінок. Одна була в позолоченій машкарі.

Першого ж дня до нас прийшли жерці й торгувалися з нами, на другий день прийшли вельможі, а на третій день — ремісники і раби. Так у них завжди ведеться з манд­рівними купцями.

Ми лишалися там один місяць, і коли місяць пішов на спад, я з нудьги пішла блукати вулицями і прийшла до саду їхнього бога. Мовчазні жерці в жовтих шатах походжали серед зелених дерев, а на чорному мармуровому помості стояв трояндово-червоний палац, у якому жив цей бог. На лакованих дверях палацу були вирізьблені золоті бики та павичі. Кахляний дах був з порцеляни кольору морської хвилі, і з нього звисали маленькі дзвіночки. Коли білі голуби, пролітаючи, зачіпали їх, лунав тихий дзвін.

Перед храмом був басейн з чистою водою, обкладений строкатим оніксом. Я лягла поруч і блідими пальцями перебирала листя. Один з жерців підійшов і став у мене за спиною. На ногах у нього були сандалії, одна з м’якої зміїної шкіри, друга з пташиного пір’я. На голові в нього була чорна повстяна митра, прикрашена срібними півмісяцями. Сім золотих сонць були виткані на його одязі, і його кучеряве волосся було насурмлене.

По хвилі він заговорив до мене і спитав, чого я бажаю.

Я відповіла, що бажаю бачити бога.

— Бог на полюванні, — мовив жрець, дивно позирнувши на мене вузькими розкосими очима.

— Скажи мені, в якому лісі, і я полюватиму з ним разом, — сказала я.

Він розгладив складки своєї туніки довгими фарбованими нігтями.

— Бог спочиває, — прошепотів він.

— Скажи мені, де його ложе, і я охоронятиму його сон.

— Бог за столом, у своїй гостині! — закричав жрець, і я відповіла йому:

— Якщо він п’є солодке вино, я питиму з ним, і якщо він п’є гірке вино, я питиму з ним також.

Він, зачудувавшись, схилив голову і, взявши мене за руку, підвів мене і привів до храму.

У передній кімнаті я побачила ідола, що сидів на яшмовому троні, оздобленому великими східними перлами. Він був вирізаний з чорного дерева, а ріст його дорівнював зросту людини. На його чолі сяяв рубін, і густа олія скапувала з його волосся на стегна. Його ноги були червоні від крові щойно вбитого козеняти, а стегна оперезані мідяним поясом з сімома берилами.

І я спитала жерця:

— Це бог?

— Це бог, — відповів мені жрець.

— Покажи мені бога, — закричала я, — або я напевно вб’ю тебе!

І я торкнулася його руки, і рука скам’яніла.

І жрець благав мене, кажучи:

— Нехай Владика зцілить раба свого, і я покажу йому бога.

Я дихнула на руку жерця, і вона знову стала здоровою, і він затремтів і ввів мене до іншої кімнати, де я побачила ідола, що стояв на нефритовому лотосі, усипаному смарагдами. Він був вирізаний зі слонової кістки й удвічі вищий від людини. На чолі в нього світився хризоліт, а груди були помащені миром і корицею. В одній руці він тримав вигнутий нефритовий скіпетр, а в другій — кришталеву кулю. На ногах у нього були котурни з міді, а товсту шию обвивало намисто з місячних каменів.

І я спитала жерця:

— Це бог?

— Це бог, — відповів мені жрець.

— Покажи мені бога, — закричала я, — або я напевно вб’ю тебе!

І я торкнулася його очей, і він осліп.

І жрець благав мене, кажучи:

— Нехай Владика зцілить раба свого, і я покажу йому бога.

Я дихнула на його очі, і він прозрів, і затремтів знову, і повів мене до третьої кімнати. О диво! Там не було ніякого ідола, ніяких образів, а лише кругле металеве дзеркало на кам’яному олтарі.

І я спитала жерця:

— Де ж бог?

І жрець мовив у відповідь:

— Немає бога, крім дзеркала, яке ти бачиш, бо це Свічадо Мудрості. У ньому відбивається все, що є в небі й на землі, і лише той, хто в нього дивиться, не бачить свого обличчя. Дзеркало не відображує його лице, щоб він міг стати муд­рим. Багато є різних дзеркал, але всі вони — дзеркала Думок; і тільки це дзеркало — Свічадо Мудрості. Хто заволодіє ним, знатиме все, і ніщо не лишиться для нього таємним. Тому це і є бог, і ми вклоняємося йому.

Я подивилася у дзеркало, і все було справді так, як казав жрець.

І я зробила дивну річ, а що саме — то байдуже, і в долині, за день путі звідти, сховала я Свічадо Мудрості. Дозволь мені знов увійти до тебе і служити тобі, адже ти можеш стати мудрішим за всіх мудреців, і Мудрість світу буде твоя. Дозволь мені знов увійти до тебе, і ти станеш наймудрішим у світі.

Та молодий Рибак засміявся.

— Любов краща, ніж Мудрість, — вигукнув він, — а Русалонька любить мене.

— Ніщо в світі не переважить Мудрості, — сказала Душа.

— Ніщо, крім любові! — відповів молодий Рибак і поринув у водну глибінь, а Душа з плачем пішла по болотах.

Минув другий рік, і Душа знов прийшла на берег моря і покликала Рибака, і він виринув з глибини і спитав:

— Нащо ти мене кличеш?

І Душа відповіла:

— Підійди, щоб я могла говорити до тебе, бо я бачила різні дива і хочу про них розповісти.

І він підійшов ближче, ліг на мілині і, спершись головою на руку, почав слухати.

І Душа сказала йому:

— Коли я покинула тебе, я звернулася обличчям до Півдня і рушила в путь. З Півдня приходить усе багатство світу цього. Шість днів я блукала шляхами, що ведуть до міста Аштер, довгими шляхами у червоній куряві, по яких ідуть прочани. А над ранок сьомого дня я звела очі і побачила, що в долині піді мною лежить місто.

У тому місті дев’ять воріт, і перед кожною брамою стоїть бронзовий кінь, що ірже, коли Бедуїни сходять з гір. Стіни міста оббиті червоною міддю, і вартові вежі на них вкриті бронзою. У кожній вежі вартує лучник. На світанку кожен випускає стрілу в гонг, а надвечір сурмить у ріг.

Коли я хотіла пройти до міста, вартові зупинили мене і спитали, хто я. Я відповіла, що я Дервіш і прямую до Мекки, де зелене покривало, на якому янголи сріблом вишили Коран. Вартові здивувалися і запросили мене увійти.

Місто було схоже на ярмарок. Якби ти лишень його побачив! У вузьких вуличках майорять, мов метелики, паперові ліхтарі. Коли над дахами промчить вітер, ліхтарі надимаються, наче барвисті бульбашки. Перед крамницями на срібних килимках сидять купці. У них прямі чорні бороди, тюрбани вкриті золотими монетами, довгі низки бурштинових намистин і різьблених персикових кісточок ковзають у їхніх холодних пальцях. Деякі продають гілбан і нард, і дивовижні парфуми з індійських островів, і густу олію з червоних троянд, мира та запашної гвоздики. Коли хтось зупиниться з ними побалакати, вони кидають на жаровню жменьку ладану, і повітря стає духмяним. Я бачила сирійця, що тримав у руках тонку тростину. Сірі нитки диму тяглися з цієї тростини, і його запах, коли вона горіла, був наче запах рожевого мигдалю навесні. Інші продають срібні браслети, усипані ясно-голубою бірюзою, і браслети з міді, прикрашені дрібними перлами, і тигрячі кігті, оправлені в золото, і кігті жовтошкурого леопарда, теж у золотій оправі, і сережки з просвердлених смарагдів, і персні з суцільного нефриту. З чайних будиночків долинають звуки гітари, і курці опіуму з блідою посмішкою дивляться на перехожих.

Якби ти міг це побачити! Продавці вина з великими чорними бурдюками за спиною торують собі шлях у юрмі. Здебільшого вони продають вино Ширазу, солодке, як мед. Вони наливають його в маленькі металеві чаші й сиплють туди трояндові пелюстки. На базарі стоять продавці фруктів і продають різні плоди: стиглі фіґи з пурпурово-синьою м’якоттю і жовті, мов топази, дині, що пахнуть мускусом, наливчаті яблука і грона білого винограду, круглі червоно-золоті помаранчі і довгасті ясно-золоті лимони. Якось я побачила слона. Його хобот був розмальований шафраном і кіновар’ю, а вуха прикриті сіткою з червоного шовку. Він став біля одного шатра і почав їсти помаранчі, а купець лише сміявся. Ти й уявити не можеш, які там дивні люди. З радощів вони йдуть до торговців птахами, купують пташину в клітці і випускають на волю, щоб радість була ще дужчою; а коли в них горе, шмагають себе колючими гілками, аби їхня печаль не вщухала.

Якось увечері я побачила негрів, що несли через базар важкий паланкін. Він був зроблений з позолоченого бамбуку, а держаки були лаковані, прикрашені мідними павичами. На вікнах висіли муслінові завіси, розшиті крильцями жуків і крихітними перлинами, і раптом з-за них визирнула бліда черкеска і всміхнулась до мене. Я пішла слідом, і негри, спохмурнівши, прискорили кроки. Але я не зважала на те. Мене охопила цікавість.

Нарешті вони зупинилися перед прямокутним білим будинком. Там не було вікон — лише невеликі двері, наче в склепі. Слуги опустили паланкін і тричі постукали у двері мідним молотком. Вірменин у каптані із зеленої шкіри побачив їх крізь ґратчасте віконце дверей і відчинив їм, постелив на землі килима, і жінка вийшла. На порозі будинку вона озирнулася і знову всміхнулась до мене. Я ніколи не бачила такого блідого обличчя.

Коли зійшов місяць, я знов прийшла на те місце, але будинку там уже не було. І, побачивши це, я зрозуміла, хто була та жінка і чому вона мені посміхалася.

Якби ти міг усе це побачити! На святі Нового місяця молодий Володар покинув свій палац і рушив до мечеті молитися. Його борода й волосся були пофарбовані пелюстками троянди, а щоки напудрені тонким золотим пилком. Його ступні та долоні були жовті від шафрану.

На світанку він покинув палац у срібних шатах, а надвечір повернувся весь у золоті. Люди падали перед ним долу і не сміли дивитись на нього, але я вчинила не так. Я стояла біля ятки продавця фініків і чекала. Побачивши мене, Володар звів свої фарбовані брови і зупинився. Я стояла спокійно і не виказала йому пошани. Люди дивувалися моїй зухвалості й радили мені тікати з міста. Я не зважила на їхні поради, а пішла до торговців, що продають дивних божків, і сіла з ними поруч; їх усі зневажають за таке ремесло. Коли я розповіла їм про те, що вчинила, кожний подарував мені одного божка і слізно благав мене піти.

Тої ж ночі, коли я лежала на канапі в чайному будиночку, що на вулиці Гранатів, увійшли стражники Володаря і повели мене до палацу. Вони замикали за мною двері й вішали на них залізні ланцюги. Всередині було широке подвір’я, оточене аркадами. Стіни були з білого алебастру, прикрашені голубими та зеленими кахлями, колони були з зеленого мармуру, а підлога вимощена мармуром, рожевим, мов персиковий цвіт. Я ніколи не бачила такої краси.

Коли я проходила подвір’ям, дві жінки в чадрах дивилися на мене з галереї і проклинали мене. Стражники прискорили кроки, і наконечники їхніх списів дзвеніли, вдаряючись у гладку підлогу. Вони розчинили браму з різьбленої слонової кістки, і я опинилася в саду з фонтанами, що лежав на семи терасах. Тут росли тюльпани, і місячні квіти, і сріблисті алое. Мов тоненька кришталева тростина, завис у тьмяному повітрі струмінь водограю. Кипариси застигли, мов погаслі світочі, і на одному з них співав соловейко.

У кінці саду була маленька альтанка. Коли ми наблизилися до неї, назустріч нам вийшли два євнухи. Їхні жирні тіла коливалися від кожного кроку, і вони з цікавістю позирнули на мене з-під жовтих повік. Один відвів убік командира стражників і щось прошепотів йому на вухо. Інший весь час жував духмяні пігулки, манірним порухом дістаючи їх з овальної коробочки, вкритої бузковою емаллю.

По хвилі командир відпустив солдатів, і вони повернулися до палацу, а євнухи неквапно рушили слідом, мимохідь зриваючи ягоди шовковиці. Той, що виглядав трохи старшим, озирнувся до мене із злісною посмішкою.

Потім командир підштовхнув мене до дверей альтанки. Я відхилила важку завісу і без страху ввійшла.

Молодий Володар лежав, простягшись на фарбованій лев’ячій шкурі, а на руці в нього сидів сокіл. Позаду стояв нубієць у тюрбані з мідною оздобою, голий до пояса, з сережками у вухах. На столі біля ліжка лежала важка шабля з криці.

Побачивши мене, Володар спохмурнів і мовив:

— Як твоє ім’я? Чи знаєш ти, що я володар цього міста?

Але я не відповіла нічого.

Володар вказав пальцем на шаблю, і нубієць схопив її і, кинувшись вперед, ударив мене щосили. Лезо зі свистом пройшло крізь мене, не заподіявши шкоди. Нубієць впав на підлогу, а коли зіп’явся на ноги, його зуби клацали від страху, і він сховався за ліжко.

Володар схопився з місця і кинув у мене спис. Я спіймала його на льоту і розламала навпіл. Він вистрілив у мене з лука, та я простягла руки вперед, і стріла застигла в повітрі. Тоді він вихопив з-за білого шкіряного паска кинджал і перерізав горло нубійцю, аби раб не міг розповісти про його приниження. Нубієць скорчився, наче розчавлена змія, і червона піна закипіла в нього на губах.

Щойно він затих, Володар повернувся до мене і, витерши спітніле чоло хусточкою з пурпурового шовку, мовив:

— Чи ти пророк, що я не можу заподіяти тобі зла, чи ти дитя пророка, що я не можу завдати тобі шкоди? Прошу тебе, покинь моє місто сьогодні ж, бо поки ти тут, я над ним не владний.

І я відповіла йому:

— Дай мені половину твоїх скарбів, і я піду.

Він взяв мене за руку і повів у сад. Командир стражників, побачивши мене, здивувався. А в євнухів затремтіли коліна, і вони впали долу, охоплені страхом.

У палаці є зала з вісьмома стінами, і кожна стіна в ній з червоного порфіру, а з лускатої мідної стелі звисають світочі. Володар торкнувся стіни, і вона розкрилася, і ми пройшли довгим коридором, де палали смолоскипи. У нішах по обидва боки стояли великі винні глеки, повні срібних злитків. Коли ми дійшли до середини коридора, Володар мовив потаємне слово, і в стіні відкрилися гранітні двері, і він затулив обличчя руками, щоб не осліпнути.

Ти не повіриш, яке то було дивовижне місце. Там були великі черепахові панцирі, повні перлин, і висвердлені місячні камені, повні червоних рубінів. Червоне золото лежало у скринях, оббитих слоновою шкірою, і в бурдюках лежав золотий пилок. Там були опали і сапфіри, опали в кришталевих чарах, а сапфіри в чашах з нефриту. Круглі зелені смарагди рядами лежали на тарелях із слонової кістки, а в кутку стояли шовкові мішки, одні наповнені бірюзою, інші — берилами. Роги із слонової кістки були сповнені пурпурових аметистів, а роги з міді — повні халцедонів і сердоліків. З кедрових колон звисали низки жовтих самоцвітів, що звуться рисяче око. На пласких овальних щитах лежали карбункули, червоні, мов вино, і зелені, наче молода трава. І це навряд чи третина всіх скарбів, що були в тому дивовижному місці.

І сказав мені Володар:

— Ось моя скарбниця, і половина цих скарбів твоя, як я обіцяв тобі. Я дам тобі верблюдів і погоничів, і вони відвезуть твою долю, куди забажаєш. Це буде зроблено сьогодні, бо я не хочу, щоб мій батько Сонце побачив, що в моєму місті живе той, кого я не можу здолати.

Але я відповіла йому:

— Це золото твоє, і срібло твоє також, і самоцвіти, і все твоє багатство. Мені воно не потрібне. Я візьму лише маленький перстень, що ти носиш на пальці.

Володар спохмурнів.

— Це простий свинцевий перстень, нічого не вартий! — закричав він. — Бери свою половину скарбів і покинь моє місто.

— Ні, — відповіла я, — я візьму лише цей свинцевий перстень, бо я знаю, що на ньому написано й для чого.

Володар здригнувся і почав благати мене:

— Візьми всі мої скарби і покинь моє місто. Я віддам тобі і свою половину, тільки піди звідси!

І я зробила дивну річ, а що саме — то байдуже, і в печері за день путі звідти я сховала Перстень Багатства. До того місця лише день путі, і цей перстень чекає тебе. Той, хто ним заволодіє, стане багатшим від усіх царів світу. Піди й візьми його, і всі скарби світу будуть твої.

Та молодий Рибак засміявся.

— Любов краща, ніж Багатство, — вигукнув він, — а Русалонька любить мене.

— Ніщо в світі не переважить Багатства, — сказала Душа.

— Ніщо, крім любові! — відповів молодий Рибак і поринув у водну глибінь, а Душа з плачем пішла по болотах.

Минув третій рік, Душа знов прийшла на берег моря і покликала Рибака, і він виринув з глибини й мовив:

— Нащо ти мене кличеш?

І Душа відповіла йому:

— Підійди ближче, бо я хочу говорити з тобою. Я бачила різні дива і бажаю про них розповісти.

Він підійшов ближче, ліг на мілині і, спершись головою на руку, почав слухати.

І Душа сказала йому:

— В одному місті, недалеко звідси, є корчма над річкою. Там я сиділа з матросами, ми пили червоне і біле вино та їли ячмінні перепічки і дрібну солону рибу з лавровим листям і винним оцтом. Ми сиділи там і веселилися, і до нас піді­йшов старий, що тримав у руках шкіряного килимка і лютню з двома бурштиновими кілками. І постеливши килим на підлозі, він ударив голкою дикобраза по струнах лютні, і вбігла дівчина з чадрою на обличчі і почала танцювати перед нами. Її лице закривала тонка чадра, а ноги в неї були оголені. Оголені були її ноги, і вони пурхали по килимі, мов дві білі голубки. Ніколи я не бачила такого дива, а те місто, де вона танцює, за день путі звідси.

І коли молодий Рибак почув ці слова, він згадав, що мала Русалонька не має ніг і не вміє танцювати. Палка жага охопила його, і він мовив собі: «Туди лише день путі, і я зможу повернутись до моєї коханої». І він засміявся, встав на мілині і рушив до берега.

А коли він вийшов на берег, то засміявся знову і простяг руки до своєї Душі. І Душа з радісним криком кинулася йому назустріч і увійшла до нього, і молодий Рибак побачив, що перед ним на піску простяглася тінь його тіла, а ця тінь є тілом Душі.

І Душа сказала йому:

— Не барися, ходімо звідси, бо морські боги ревниві, і морські страховиська служать їм.

Колись давно два бідні дроворуби верталися додому через сосновий ліс. Була морозна зимова ніч. Сніг укрив землю пухким білим килимом і лежав на вітах; тоненькі деревця обабіч стежки потріскували від морозу. А коли дроворуби підійшли до гірської річки, то побачили, що вона застигла, скута поцілунком Крижаного Царя.

Було так холодно, що навіть звірі й птахи почали скаржитися.

— Хух! — прогарчав Вовк, з підібганим хвостом шкандибаючи крізь лісові хащі. — Погода просто жахлива. Куди тільки дивиться Уряд?

— Цвірінь! Цвірінь! — озвалася зелена Коноплянка. — Старенька Земля вмерла, і її закутали у білий саван.

— Земля — наречена, і це її весільне вбрання, — туркотіли голуби. Їхні рожеві лапки закоцюбли від холоду, та вони вважали за свій обов’язок бути романтичними.

— Дурниці! — гримнув Вовк. — Кажу вам, це Уряд в усьому винний. А коли не вірите, я вас з’їм!

Вовк мав дуже практичні погляди і вмів говорити напрочуд переконливо.

— На мою думку, — сказав Дятел, що був природженим філософом, — такий стан речей не можна пояснити за допомогою теорії атомів. Речі такі, які вони є. А це значить, що зараз дуже холодно.

Та й справді, холод був страшний. Малі Білки, що жили в дуплі високої ялини, терлися одна об одну носами, щоб хоч трохи зігрітись; а Кролики — ті зіщулилися у своїй норі і не наважувалися носа поткнути назовні. Єдиними, хто тішився з такої холоднечі, були великі вухаті Сови. Пір’я в них задубіло і стало дибки, але Сови на це не зважали. Вони витріщили свої жовті очиська й весело перегукувались: «Пу-гу! Пу-гу! Яка чудова погода!»

А дроворуби все йшли та йшли, хукаючи на змерзлі пальці, і сніг аж дзвенів під їхніми важкими чоботами, підбитими залізними цвяхами. Вони було провалилися у глибоку яму і вилізли звідти білі, наче Мірошники, запорошені борошном. Потім вони посковзнулися на замерзлому болоті, і їхні в’язанки розсипалися, тож довелося знов збирати хмиз докупи. А якось їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив страх, бо вони знали, який безжальний Сніг до мандрівників, що заснули в його обіймах. Але вони покладалися на святого Мартина, що опікає всіх подорожніх, і тому рушили назад по своїх слідах і невдовзі вийшли на узлісся. І ось далеко внизу заблимали вогники рідного села.

Дроворуби так зраділи, що розсміялися вголос, і засніжена земля здалася їм срібною квіткою, а місяць — квіткою з золота.

Та потім вони знов зажурилися, бо згадали про злидні, що чекають їх удома, і один з них сказав:

— Чого нам веселитись, коли життя створено для багатих, а не для таких бідняків, як ми? Краще б ми вмерли з голоду в лісі чи якийсь дикий звір роздер би нас.

— Авжеж, — відповів його товариш, — в одних є все, в інших — нічого. Нема на світі правди, і ніщо не ділиться нарівно, крім лиха.

Поки вони нарікали на свою долю, сталася дивна річ. З неба впала прекрасна сяюча зірка. Вона прокотилася по небосхилі між інших зірок і, як здалося ошелешеним дроворубам, пірнула просто у верболіз біля кошари, зовсім близько від них!

— Та вона ж, мабуть, уся золота! Оце-то знахідка! — закричали вони і мерщій побігли до зірки. Їм так хотілося думати, що то справді золото!

Той, що біг швидше, випередив свого товариша і, хутко продершись крізь вербові зарості, вибіг з іншого боку. Ти диви! На білому снігу справді щось блищало, мов золото. Дроворуб схилився і простягнув руки до знахідки. То був згорнутий плащ із золотої парчі, весь розшитий зірками. Дроворуб крикнув своєму товаришеві, що знайшов небесний скарб, і коли той підбіг до нього, вони присіли навпочіпки і розгорнули плащ, аби розділити золото. Аж ні! Там не було ні золота, ні срібла, ні скарбів, а було тільки мале дитя, що любенько собі спало.

І один з дроворубів сказав:

— Ось тобі й маєш! Така вже, видно, гірка наша доля. Яка користь з дитини? Лишимо її тут. Ми люди бідні, нам своїх дітей нема чим годувати.

Але товариш відповів йому:

— Ні, це великий гріх — кинути дитя замерзати на снігу. Я не багатший від тебе, і мої діти теж голодні, та все ж я візьму його з собою, і моя жінка подбає про нього.

Він обережно взяв дитя на руки, загорнув у плащ, аби вберегти від холоду, і почав спускатися до села. А його товариш плентався слідом і думав, що така доброта — справж­ня дурість, а коли вони підійшли до села, таки не витерпів і сказав:

— Ти взяв собі дитину, тож віддай мені плаща, от і поділимо все порівну.

— Ні, — відповів той, — плащ не мій і не твій, він належить дитині. А тепер бувай.

І він постукав у двері своєї хати.

Коли його жінка побачила, що чоловік повернувся живий-здоровий і з ним все гаразд, вона аж знетямилася з радощів, і обняла його, і поцілувала, і зняла з його спини важку в’язанку хмизу, і обмела сніг з його чобіт, і запросила увійти. Але дроворуб лишився стояти на порозі.

— Я дещо знайшов у лісі, — сказав він, — і приніс, аби ти подбала про нього.

— Що ж воно таке? — вигукнула жінка. — Ну-бо, покажи скоріше! При наших злиднях усяка річ стане в пригоді.

І він відгорнув плащ і показав їй сплячу дитину.

— Ой, лишенько! — заголосила жінка. — Чи в нас своїх дітей нема, аби ще з приблудною морочитись? Та ще й хто­зна, чи не принесе вона нам лиха! Що нам тоді робити?

Вона дуже розгнівалася.

— Ні, це Дитя-Зірка, — відповів чоловік і розповів їй, як усе сталося.

Але жінку ця історія не втішила. Вона гірко засміялася і продовжувала дорікати йому:

— Наші діти сидять без хліба, а ми маємо годувати чуже дитя? А чи хтось про нас дбає, що ми мусимо дбати про нього?

— Але Господь дбає навіть про малих пташок і годує їх, — відповів чоловік.

— А хіба ті пташки не помирають з голоду взимку? — крикнула жінка. — Бач, зима надворі!

Але чоловік не відповів на те нічого і лишився стояти на порозі.

Лютий вітер увірвався в розчинені двері, і жінка здригнулася.

— Чого ти не зачиниш двері? — мовила вона. — Он і хату настудив, і я змерзла.

— У домі, де є жорстоке серце, завжди буде холодно, — відповів чоловік. Жінка промовчала і присунулася ближче до печі.

Та за мить вона озирнулася і поглянула на чоловіка, її очі були повні сліз. І тоді він ступив до хати і поклав дитя їй на коліна, і вона поцілувала маленького знайду і вклала спати в ліжко до молодшого сина. А вранці Дроворуб узяв його чудний золотий плащ і сховав у велику скриню, а бурштинове намисто, що було на шиї дитини, жінка заховала у скриню також.

Отже, Хлопчик-Зірка зростав із дітьми Дроворуба, їв з ними за одним столом і грався з ними разом. І щороку він ставав усе гарніший з виду, і всі селяни дивувалися його красі — адже тутешні жителі були кремезні та чорняві, а він був білолиций і стрункий, мов статуя зі слонової кістки, а його кучері були золотисті, мов завитки гіацинту. Його ніжні вуста були наче пелюстки червоної троянди, а очі — мов фіалки на березі тихої річки. Він був схожий на дикий нарцис, що вільно росте в нескошеному полі.

Але така краса лише зробила його жорстоким. Він виріс гордим, злим та себелюбним. Дітей Дроворуба, та й усіх інших дітей він зневажав, кажучи, що всі вони низького роду, а він має шляхетне походження, бо він — Зоряне Дитя. Тому він звик командувати іншими дітьми і вважав їх за своїх слуг. Не мав він жалю і до убогих, до сліпців та калік, що просять милостині. Він жбурляв у них камінням і проганяв їх із села, і жоден жебрак не смів вертатися туди знову. Хлопчик-Зірка надто любив красу, а тому насміхався з усіх, хто має незугарний вигляд. Закоханий у самого себе, в тихі безвітряні дні він лежав на березі струмка, що протікав біля саду священика, і, милуючись своїм відображенням у воді, сміявся з радощів — так його тішила власна врода.

Дроворуб і його жінка часто дорікали хлопцеві:

— Ми ж не повелися з тобою так, як ти поводишся з цими знедоленими! А їх захистити нікому. Чому ти такий жорстокий до тих, кого треба жаліти?

І старий священик часто посилав по нього і намагався навчити його любові до божих створінь, кажучи так:

— Навіть крихітна комашка — твій брат у Господі, тому не чини їй зла. Птахи, що живуть у лісі, створені вільними, тож не лови їх у пастку для забави. Господь створив і сліпого хробака, і крота, і кожному дав своє місце. Хто ж ти такий, що приносиш нещастя до Божого світу? Навіть звірина в полі славить Творця!

Але Хлопчик-Зірка не зважав на ці слова, лише спогорда насуплював брови і знову біг на вулицю, щоб командувати своїми товаришами. Усі діти ходили за ним по п’ятах — адже він був такий гарний і спритний, умів танцювати і чудово грав на флейті. Куди б не пішов Хлопчик-Зірка, вони бігли слідом і робили все, що він скаже. І коли він виколов очеретинкою сліпі червоні очі крота, вони сміялися, і коли він жбурляв камінням у прокаженого, вони сміялися також. Вони були в його владі й помалу ставали безсердечними, як він.

Якось сільською вулицею проходила бідна жінка. Вона була вдягнена в зотліле лахміття, і кров була на її босих ногах, зранених об дорогу. Нещасна ледь дихала з утоми і сіла перепочити під великим каштаном.

Та коли її побачив Хлопчик-Зірка, він закричав своїм товаришам:

— Гляньте! Паскудна жебрачка, а розсілася під таким гарним зеленим деревом. Ходімо, проженімо її геть. Надто вона бридка!

І він ступив до жінки, кинув у неї каменем і засміявся, а вона подивилася на нього і раптом застигла, не в змозі відвести погляду, і жах був у її очах. Його названий батько в цей час рубав дрова надворі і, побачивши, що робить Хлопчик-Зірка, підбіг до нього, дав йому ляпаса і мовив:

— Та й справді, мабуть, у тебе немає серця, коли ти такий безжальний! Що тобі зробила ця бідна жінка, нащо ти її кривдиш?

Хлопчик-Зірка почервонів од гніву і тупнув ногою.

— А хто ти такий, щоб мене повчати? — крикнув він. — Я тобі не син і не повинен тебе слухатись.

— Так, твоя правда, — відповів Дроворуб. — От тільки я пожалів тебе, коли знайшов у лісі.

Почувши ці слова, жінка скрикнула і впала непритомна. Дроворуб відніс її до своєї хати, і його дружина почала клопотатись біля неї. А коли жінка опритомніла і почувалася вже трохи краще, вони запросили її до столу і почали пригощати.

Та вона не стала ні їсти, ні пити і спитала в Дроворуба:

— Добрий чоловіче, ти кажеш, що знайшов це дитя в лісі. Мабуть, це було десять років тому?

— Так, — відповів Дроворуб, — я знайшов його в лісі, і сьогодні від того дня минуло десять років.

— А чи не було при ньому якоїсь пам’ятки? — вигукнула жінка. — Може, бурштинове намисто на шиї чи золотий плащ, розшитий зірками?

— Авжеж, — мовив Дроворуб, — так усе й було, як ви кажете.

Він вийняв зі скрині золотий плащ і намисто і показав їх жінці. Побачивши ці речі, вона заплакала з радощів.

— Це ж мій малий синочок, якого я загубила в лісі! Покличте його сюди, скоріше! Я обійшла весь світ, щоб його знайти.

Тоді Дроворуб і його дружина вийшли надвір, покликали Хлопчика-Зірку і сказали йому:

— Ходи додому! Там на тебе чекає твоя мати.

Хлопець здивувався, дуже зрадів і мерщій кинувся додому. Але побачивши там бідну жінку, що чекала на нього, він глузливо засміявся і вигукнув:

— То де ж моя мати? Я не бачу нікого, крім гидкої жебрачки.

— Я твоя мати, — мовила жінка.

— Ти що, здуріла? — закричав хлопець. — Я не можу бути твоїм сином, бо ти нікчемна жебрачка, потворна, у брудному лахмітті! Забирайся геть, мені гидко дивитися на тебе.

— Але ж ти справді мій син, мій синочок, я загубила тебе в лісі! — закричала жінка, впала перед ним на коліна і простягнула до нього руки. — Розбійники вкрали тебе, а потім кинули там помирати. Та я одразу тебе впізнала, ось і речі, що були при тобі, — золотий плащ і бурштинове намисто. Синочку мій, ходімо зі мною, я ж шукала тебе по всьому світі! Ходімо зі мною, синку, мені так потрібна твоя любов.

Але Хлопчик-Зірка навіть не ворухнувся. Він закрив від неї своє серце і не мовив жодного слова, і в домі було чути лише плач бідолашної жінки.

Нарешті він заговорив, і в його голосі бринів крижаний холод.

— Якщо ти справді моя мати, — сказав він, — тобі краще піти звідси і не ганьбити мене своєю появою. Я думав, що я син Зорі, а виявляється, що я син жебрачки. Йди звідси і не повертайся.

— Синочку мій! — ледь вимовила нещасна матір. — Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я стільки страждала, поки знайшла тебе.

— Ні, — відказав Хлопчик-Зірка. — Ти надто потворна. Я б радше поцілував гадюку чи жабу.

Жінка встала і, гірко плачучи, пішла дорогою до лісу. А Хлопчик-Зірка почекав, поки вона зникне з очей, і тоді, радий, побіг до своїх товаришів гратися.

Та діти, щойно побачивши його, закричали зі сміхом:

— Гляньте, яке страхіття! Гидкий, мов жаба, бридкий, як гадюка! Забирайся звідси, ми не хочемо з тобою гратись!

І вони вигнали його з саду.

А Хлопчик-Зірка спохмурнів і мовив до себе:

— Що це вони таке кажуть? Піду-но краще до води і помилуюся своєю вродою.

Він підійшов до струмка і поглянув у воду. Який жах! Його лице справді вкрилося бородавками, мов жаб’яча шкіра, а тіло стало лускатим, наче в гадюки. І він кинувся на траву, розридався і промовив крізь сльози:

— Ось і покара за мій гріх. Я відрікся від своєї матері, прогнав її геть, я був гордий і жорстокий до неї. Тепер я обі­йду хоч весь світ, а знайду її, бо доти не матиму спокою.

Тут до нього підійшла менша дочка Дроворуба і поклала руку йому на плече.

— Це нічого, що ти тепер негарний, — сказала вона. — Лишайся з нами, і я ніколи не буду тебе дражнити.

— Ні, — відповів Хлопчик-Зірка. — Я був жорстокий до моєї матері, і це справедлива кара. Тепер я піду шукати її по всьому світі, знайду її і вимолю в неї прощення.

І він побіг до лісу, і став кликати свою матір, і благав її повернутись. Та у відповідь не було чути ані звуку. Весь день Хлопчик-Зірка кликав її, а коли стемніло, ліг на постіль з опалого листя. Звірі й птахи тікали від нього, бо пам’ятали його жорстокість. Тільки велика жаба сиділа з ним поруч, та ще гадюка повільно проповзла стороною.

Рано-вранці він встав, з’їв кілька гірких ягід з кущів, що росли довкола, і, плачучи, пішов далі крізь темну діброву. І в усіх, хто траплявся йому назустріч, він питав, чи не бачили вони його матері.

— Ти живеш під землею, — сказав він Кроту. — Скажи, ти не бачив там мою маму?

І Кріт відповів йому:

— Ти ж виколов мені очі. Звідки я маю знати?

Тоді Хлопчик-Зірка звернувся до зеленої Коноплянки:

— Ти літаєш високо над лісом, і згори тобі видно весь світ. Скажи, ти ніде не бачила мою маму?

— Ти обрізав мені крила заради забавки, — відповіла Коноплянка. — Як мені тепер літати?

І Хлопчик-Зірка спитав самотню маленьку Білочку, що жила на ялині:

— Може, ти знаєш, де моя мама?

— Ти убив мою матір, — сказала Білочка. — А тепер шукаєш свою, аби теж її вбити?

І Хлопчик-Зірка похилив голову, і знову гірко заплакав, і попросив прощення у всіх Божих створінь, яких він скривдив, а тоді пішов далі. На третій день він вийшов з лісу і спустився в долину.

І коли він проходив селом, діти дражнили його і кидали в нього каміння, а селяни не пускали його переночувати навіть до клуні, аби він не напустив причини на зерно — такий він був бридкий з виду, — і наказували робітникам прогнати його геть, і ніхто не мав до нього ані крихти жалю. І так він блукав світом три роки, та ніде не почув про бідну жінку, що була його матір’ю. Часто йому здавалося, що вона на дорозі попереду, і він біг за нею, і гострі дорожні камені ранили йому ноги до крові. Та видіння зникало, а люди, що траплялися назустріч, казали йому, що не бачили на дорозі ніякої жінки, і сміялися з його горя.

Три роки він блукав світом, не знаходячи в людей ні любові, ні доброти, ні милосердя, бо це був той світ, який він сам створив для себе в роки своєї жорстокої гордині.

Якось увечері Хлопчик-Зірка підійшов до високих стін міста, що стояло над річкою. Обідраний, босий, ледь живий від утоми, він ступив до міських воріт і хотів увійти. Але стражники заступили йому дорогу, схрестили перед ним алебарди і суворо спитали його:

— Чого тобі тут треба?

— Я шукаю свою маму, — відповів Хлопчик-Зірка. — Прошу, впустіть мене. Може, вона в цьому місті!

Стражники розреготалися, а один, затрусивши довгою чорною бородою, зі сміху ледь не впустив свій щит і мовив:

— Правду кажучи, навряд чи твоя матінка зрадіє, коли тебе побачить. Ти ж страшний, наче болотна жаба чи гадюка. Забирайся геть, чуєш? Твоєї матері тут немає.

Але другий стражник, що тримав у руці жовте знамено, спитав хлопця:

— А хто така твоя матір, і чому ти її шукаєш?

— Моя мати — така сама жебрачка, як я, — відповів Хлопчик-Зірка, — та я був злий і жорстокий до неї. Прошу, дозвольте мені ввійти. Я повинен вимолити в неї прощення! Може, вона все-таки в цьому місті.

Але стражники не впустили його і погнали геть, штурхаючи своїми гострими списами.

І коли Хлопчик-Зірка, плачучи, відійшов від міських стін, до стражників підійшов їхній командир, у позолочених латах, з крилатим левом на шоломі, і спитав, хто це хотів уві­йти до міста. А вони відповіли йому, що це був жебрак і син жебрачки і вони прогнали його геть.

— Ні, краще продамо цього покидька в рабство, — сміючись, мовив командир стражників. — Багато за нього не отримаєш, та на пляшку доброго вина якраз вистачить.

У цю мить біля них проходив якийсь страховидний старий.

— Я купую його за таку ціну! — закричав старий і, кинувши їм гроші, схопив Хлопчика-Зірку за руку й потягнув за собою.

Після довгих блукань вулицями міста вони опинилися перед низькою хвірткою в стіні, яку затуляло велике гранатове дерево. Старий торкнувся хвіртки різьбленим перснем з яшми, і вона розчинилася. П’ять мідних сходинок збігали до саду, де росли чорні маки і стояли зелені глеки з обпаленої глини. Старий витяг із своєї чалми шовкову стрічку, зав’язав нею очі Хлопчика-Зірки і штурханами погнав його поперед себе. Коли хлопчикові зняли пов’язку з очей, він побачив, що довкола темне підземелля, ледь освітлене чадними смолоскипами.

Старий поклав перед ним на стільницю шматок зацвілого хліба і сказав:

— Їж.

І, поставивши перед ним кухоль гнилої води, сказав:

— Пий.

А коли Хлопчик-Зірка поїв і попив, старий пішов від нього і замкнув двері ззовні залізним ланцюгом.

Уранці старий — насправді він був наймогутнішим з лівійських чарівників, а чаклувати навчився у великого мага, що жив у склепі на березі Нілу, — спустився в підземелля до хлопчика і сказав йому:

— У лісі, що неподалік від цього міста невірних, заховані три золоті злитки — з білого, жовтого та червоного золота. Сьогодні ти принесеш мені білий злиток, а коли не принесеш, я дам тобі сто батогів. Іди, не барися. На заході сонця я чекатиму тебе біля садової хвіртки. І добре шукай білий злиток, бо коли не знайдеш, то пошкодуєш! Ти мій раб, і я сплатив за тебе ціну пляшки доброго вина.

Старий знову зав’язав хлопчикові очі шовковою хусткою, вивів його з підземелля, провів через сад з чорними маками і, піднявшись по мідних східцях, відчинив хвіртку яшмовим перснем і виштовхнув хлопчика на вулицю.

Хлопчик-Зірка вийшов з міста і рушив до лісу, як наказав йому злий чаклун.

Здалеку цей ліс здавався дуже гарним, бо звідти долинав пташиний спів і солодкий запах квітів, і Хлопчик-Зірка радо ступив до нього. Та вся лісова краса раптом зникла, бо куди б він не йшов, до нього звідусіль тяглися колючі гілки глоду й терну, кропива жалила босі ноги, а осот колов його своїми гострими шипами. Хлопчик був у відчаї. Він так і не зміг знайти золотий злиток, про який казав чаклун, — хоч шукав його весь день, з ранку до полудня, з полудня до вечора. А надвечір він пішов назад, гірко плачучи, бо знав, яка доля чекає на нього.

Та вже вийшовши на узлісся, хлопчик почув у хащі жалісний крик болю. Він вмить забув своє горе, кинувся на поклик і побачив малого Зайця, що втрапив у мисливський капкан.

— Сам я у рабстві, то хоч тобі подарую свободу, — сказав Хлопчик-Зірка і звільнив бідолашне звірятко.

— Ти дав мені свободу, а чим я можу тобі віддячити? — спитав Заєць.

— Я шукав білий золотий злиток, та не знайшов, — мовив хлопчик, — і тепер хазяїн поб’є мене.

— Ходімо зі мною! — відповів Заєць. — Я знаю, де лежить цей злиток і нащо він там захований.

Хлопчик-Зірка пішов за ним і — диво дивне! — у розщілині старого дуба побачив злиток білого золота, який так довго шукав. Він страшенно зрадів, і мерщій схопив знахідку, і сказав Зайчику:

— За мою послугу ти віддячив сто з оком, за мою доброту відплатив устократ!

— Пусте, — мовив Заєць, — я просто повівся з тобою так, як ти зі мною.

І Заєць поскакав геть, а Хлопчик-Зірка пішов по дорозі до міста.

А біля міської брами сидів прокажений. Лице його було закрите ковпаком із сірого полотна, і червоні очі світилися у вузьких прорізах, мов розпечені жарини. Побачивши Хлопчика-Зірку, він задзвонив у дзвоник, який прокажені мусять носити з собою, простягнув хлопчикові свою дерев’яну жебрацьку миску і мовив:

— Подай мені на хліб, бо я вмираю з голоду. Мене вигнали з міста, і ніхто мене не пожаліє!

— Пробач, — відповів Хлопчик-Зірка, — та в мене є тільки оцей золотий злиток, що я мушу віддати хазяїнові. А коли я цього не зроблю, він поб’є мене батогами, бо я його раб.

Але прокажений слізно благав і молив його доти, поки хлопчик не зглянувся на нього і не віддав йому золотий злиток.

І коли Хлопчик-Зірка прийшов до будинку чаклуна, той відчинив йому хвіртку і, впустивши його в сад, спитав:

— Ти приніс золотий злиток?

— Ні, — відповів хлопчик, — у мене його немає.

І старий розлютився і жорстоко побив хлопця, а тоді поставив перед ним порожню миску і мовив:

— Їж.

І поставив порожню чашку і сказав:

— Пий.

А потім вкинув хлопчика до підземелля і замкнув за ним двері.

Уранці старий чаклун знову прийшов до Хлопчика-Зірки і сказав йому:

— Якщо сьогодні ти не принесеш мені злиток жовтого золота, ти будеш моїм рабом довіку і я дам тобі триста батогів.

І хлопчик знов пішов до лісу, і весь день він шукав злиток жовтого золота, та ніде не міг його знайти. А коли звечоріло, він сів і заплакав, і тут до нього підбіг малий Заєць, якого він учора звільнив з пастки.

— Чого ти плачеш? — спитав Заєць. — І що ти шукав у лісі?

— Я шукав жовтий золотий злиток, — відповів Хлопчик-Зірка. — І коли я його не знайду, хазяїн поб’є мене і лишить у рабстві назавжди!

— Ходи зі мною, — сказав Заєць і, хутко побігши вперед, привів хлопця до маленького ставка. А на дні ставка лежав золотий злиток.

— Не знаю, як тобі й дякувати, — мовив Хлопчик-Зірка. — Уже вдруге ти рятуєш мене з біди!

— Але ж ти пожалів мене перший, — відповів Заєць і швидко пострибав геть.

Хлопчик-Зірка дістав золотий злиток з води, поклав його у свою торбину і мерщій побіг до міста. Але прокажений, що сидів біля воріт, побачив його ще здалеку, кинувся назустріч, упав перед ним на коліна і закричав:

— Дай мені хоча б мідяка, бо я вмираю з голоду!

— У мене є лише один золотий злиток, — сказав Хлопчик-Зірка, — і коли я не віддам цей злиток хазяїну, він поб’є мене і лишить у рабстві назавжди.

Але прокажений так слізно благав хлопчика, що зрештою він пожалів нещасного і віддав йому золотий злиток.

І коли Хлопчик-Зірка прийшов до будинку чаклуна, той відчинив йому хвіртку і, втягнувши його до саду, спитав:

— Ти приніс мені жовтий злиток?

— Ні, — відповів хлопчик, — у мене його немає.

І старий знову побив його, а тоді закував у кайдани і кинув у підземелля.

А вранці чаклун прийшов до хлопця і сказав йому так:

— Якщо ти принесеш мені червоний золотий злиток, я відпущу тебе на волю. А якщо ні, я тебе вб’ю.

І Хлопчик-Зірка знову пішов до лісу, і весь день він шукав червоний золотий злиток, та ніде не міг його знайти. А ввечері він сів і гірко заплакав, і знову до нього прибіг малий Заєць.

— Золотий злиток лежить у печері, що за твоєю спиною, — сказав Заєць. — Тож не плач, тобі є чого радіти!

— Як я зможу тобі віддячити? — скрикнув хлопчик. — Уже втретє ти рятуєш мене з біди!

— Нема за що! Ти пожалів мене перший, — відповів Заєць і швидко поскакав геть.

А Хлопчик-Зірка увійшов до печери і в найдальшому кутку знайшов золотий злиток. Він поклав свою знахідку в торбину і поспішив до міста. Але прокажений, побачивши, як він іде, заступив йому дорогу і закричав:

— Дай мені своє золото, або я помру!

І хлопчик знову пожалів знедоленого.

— Мабуть, тобі воно потрібне більше, — мовив він. — Ось, візьми.

І серце його стислося від розпачу, бо він знав, яка лиха доля чекає на нього.

Та що за диво? Коли він увійшов до міста, стражники віддали йому честь і закричали:

— Який він прекрасний, наш юний володар!

А люди, побачивши його, юрмою бігли слідом і кричали:

— Наш Принц найкрасивіший у світі!

Хлопчик-Зірка заплакав і мовив собі:

— Ясна річ, вони сміються з мене! Їм смішно, що я такий потворний.

Та людська юрма потягла його за собою, і врешті-решт він опинився на головній площі міста, де стояв королівський палац.

Двері палацу розчинилися, і Єпископ з усім почтом ви­йшов йому назустріч, і, шанобливо схилившись перед Хлопчиком-Зіркою, вони мовили:

— Ти наш володар, і ми чекаємо тебе вже багато років. Ти син нашого Короля.

— Я не син короля, я син одної бідної жінки, — відповів Хлопчик-Зірка. — І чому ви кажете, що я гарний, адже я знаю, що на мене бридко дивитись!

Тоді командир стражників, у латах, прикрашених золотими квітками, і з крилатим левом на шоломі, підняв свій щит і спитав:

— Хіба ж мій повелитель не прекрасний?

І Зоряний Хлопчик поглянув на своє відображення у щиті. О радість! Його лице стало таким гарним, як колись. Але в своїх очах він побачив новий вираз, якого не було раніше.

А Єпископ, і почет, і всі знатні лицарі стали перед ним на коліна, і Єпископ заговорив до нього:

— Давнє пророцтво віщує, що в цей день до міста увійде наш володар. Візьми цю корону і скіпетр і будь нашим Королем, справедливим і милостивим.

— Я негідний цього, — відповів хлопчик. — Я відрікся від рідної матері, і не буде мені спокою, поки я не знайду її та не вимолю в неї прощення. Відпустіть мене, і я знов піду блукати світом. А тут я не лишуся, хоч і принесете мені корону та скіпетр!

З цими словами він озирнувся на вулицю, що вела до міських воріт. А там, серед людей, яких стражники тіснили до стін, стояла вона — бідна жінка, що була його матір’ю!

І з шаленим криком радості він кинувся до неї, і впав перед нею долу, і цілував її зранені ноги. Сльозами омив він її рани, і, похиливши голову, плакав так, наче в нього рвалося серце, і говорив до неї:

— Мамо, я зневажив тебе в час гордині. Прости ж мене в час мого приниження! Мамо, ти бачила від мене тільки ненависть, та подаруй мені свою любов. Я зрікся тебе, мамо. Прийми своє дитя!

Але жінка не зронила ані слова.

Тоді хлопчик простягнув руки і обняв укриті виразками ноги прокаженого, що стояв поруч.

— Тричі я пожалів тебе. Попроси мою матір, хай мовить до мене хоч слово!

Але прокажений мовчав також.

І Хлопчик-Зірка, знову заплакавши, мовив:

— Мамо, такої муки я не можу знести! Скажи, що ти мене прощаєш, і я повернуся до лісу.

Тоді жінка поклала руку йому на голову і сказала:

— Встань!

— Встань! — сказав прокажений і поклав свою руку поряд.

Хлопчик-Зірка підвівся і позирнув на них. Що ж він побачив? Перед ним стояли Король і Королева!

— Той, кого ти пожалів, — твій батько, — сказала Королева.

— Та, чиї ноги ти омив своїми сльозами, — твоя мати, — сказав Король.

І вони обняли хлопчика, і поцілували його, і повели до палацу, і вдягли його у королівське вбрання, і поклали корону йому на голову, і дали йому в руку скіпетр. І Хлопчик-Зірка став володарем міста, що стоїть над річкою, і правив він справедливо та милостиво. Злого чаклуна він прогнав геть, Дроворубу та його жінці послав багаті дарунки, а їхнім дітям дав дворянське звання. І нікому не дозволяв він кривдити звірів і птахів, а навчав усіх любові, доброти й милосердя. Голодному він дав хліб і бідному — одяг, і в його краю панували мир та злагода.

Але правити йому довелося недовго — надто тяжко він страждав, надто гіркі були його випробування. Через три роки він помер. А той, хто сів на престол після нього, був жорстоким. 

Моя королево! (ісп.)

Справжня французька посмішка (фр.)

Браво, бик! (ісп.)

Удар милосердя (фр.).

Маленьке чудовисько (фр.).

Моя прекрасна принцесо (ісп.).