Хто такий письменник у світі, де читачів стає дедалі менше? Володар дум? Той, хто має хист розважати співвітчизників, переповідаючи їм різні наративи? Чи жалюгідна особа, яка хоче накинути людству плоди своєї не завжди продуктивної самореалізації?

Що таке книжка? Поривання людини щось сказати світові? Продукт індустрії розваг? Чи продукт вивіль­нених особистих комплексів літератора? І чи існують книжки, здатні помітно вплинути на читача, дати йому нові орієнтири? І чи творяться такі сьогодні?

Що таке ідеальний художній твір – роман, повість, оповідання, і чи існує такий? Це — текст, досконалий композиційно, чи текст, який резонує з особистим досвідом читача? Цієї теми я вже торкалася в оповідан­ні «Книгарня ШОК», де читача шокує не роман як такий, а те, що його пише нібито його давній друг.

Сьогодні суспільство майже не помічає письменни­ка. Та й письменники здебільшого воліють не помічати того, що перебуває за межами їхньої спільноти. Біль­шість літераторів молодшого та середнього покоління перебувають у межах власного світу, де їм затишно, бо лише там вони й мають відчуття власної значущості. Тому й твори, в яких вони звертаються до теми «літератор і суспільство», будуються навколо стосунків письменників між собою, містять натяки на конкретні особистості, а місцем дії цих творів стають письменницькі зібрання з відповідною субкультурою в період після розвалу СРСР.

Але ж письменники змушені будувати стосунки з людьми, далекими від літератури. Письменники існують у світі, де не читають книжок, або читають їх зовсім не так, як хочуть письменники, які їх написали. І цей світ кричить і проситься, щоби письменники відобразили його згідно зі своїм досвідом і згідно зі своїм баченням. Все одно найкращі наші твори приходять не з нашого досвіду, а з нашого несвідомого. І тому відповідь на питання, чому ви написали саме це, а не щось інше, ніколи не задовольнить тих, хто наважився спитати.

Так само як не існує задовільної теми на улюблене питання західних журналістів: що таке бути пись­менником у країні Східної Європи? Відповідь на це питання вислизає зі сфери конкретного, летить у сферу хаосу. Мабуть, кожен письменник має свою відповідь на це питання, узагальнень нема.

На шевченківське заняття до чергової річниці від дня народження Великого Кобзаря Людмила Гнатівна наказала шестикласникам усім прийти у вишиванках. Наказ було віддано ще давно, щоб ніхто з учнів шостого-де не казав, що мама не встигла випрати й накрохмалити вишиванку. Звичайно ж, половина класу скаже: а в мене нема! Але на те українізовані китайські футболки з імітаціями вишивки, які коштують недоро­го і не потребують прасування. Китайці, як завжди, подбали про українців. Кажуть, і «Кобзар» перекладено китайською. Як же звучить «Над горами гори кровію политі» їхньою писклявою мовою?

Класну кімнату оформили відповідно. Вчительці допомагав Андрійко Мормотюк, хворобливий хлопець, якого ровесники іменують не інакше, як «хлопчик-дебільчик». Андрійко компенсує свою непридатність до навчання й до спілкування з однокласниками щи­рою готовністю в усьому допомагати вчителькам, що, здебільшого, вчительками схвалюється. Тож учора ввечері над шкільною дошкою вони з Андрійком почепили плакат: Мені тринадцятий минало… Аби вкотре нагадати тринадцятилітнім бецманам, як їм пощастило. Вони в тринадцять років не пасуть телята за селом, а вчаться! І не у п’яного дяка в науці, а в спеціалізованій столичній школі в незалежній Україні! Нехай на околиці біля базару, а не все в середмісті неподалік від пам’ятника Великому Тарасу, але байду­же! Все одно, на оновленій землі! Де враги-супостати, звичайно ще не всі перевелися, м’яко кажучи, але то таке… Значно гірше було, коли Сатанович з останньої парти питає:

— Людмило Гнатівно! А чому враги, а не вороги?

— Хто знає відповідь на питання Сатановича? — не розгубилась, а вірніше, таки розгубилась Людмила Гнатівна.

Тоді Ірочка з першої парти підняла руку, і стала вимахувати нею прямо перед обличчям учительки, яка відразу задовольнила шкільницький запал шести­класниці, бо знала: якщо Ірочці з першої парти не дати слова, дівчина почне човгатися по парті й може впісятися. Ірочка з першої парти висловлюється не завжди в тему. Значно краще виручає вчительок відмінниця Марійка Барош, яка, на жаль, часто хворіє. То ж якби Ірочка з першої парти ляпнула щось не те, не було би кому її виправити. Але Ірочка дала гідну відповідь єхидному Сатановичу з останньої парти:

— А тому, що в часи Шевченка українська мова ще була невнормована! — порадувала Ірочка Людмилу Гнатівну, яка вмить додала до ремарки Ірочки свій коментар:

— І наш великий поет її творив для нас із вами! На чужині! На Кос-Аралі! Вдалині від мовного середовища. А ви тут, в Україні, маєте такі низькі показники з української мови й літератури!

Сатанович гучно гикнув на своїй останній парті, а Людмила Гнатівна посварилася на нього п’ястуком.

І все одно вчителька знала: учні люблять Великого Кобзаря. І не лише учні шостого-де, де вона є класним керівником, а й в інших класах так само. Принаймні на заняттях, коли читається Шевченко, вони не пере­дзвонюються по мобілках одне з одним. А, якщо й передзвонюються, то їхні мобілки награють як не «Реве та стогне Дніпр широкий», то «Думи мої, думи мої». Тому в Людмили Гнатівни не було сумнівів, що шевченківське заняття мине гідно. Звичайно ж, Сатанович із задньої парти гикатиме, мовляв, Тарас Григорович не знав української мови. Наприклад, замість слова «хвилина» вживав слово «менута». Але до жартів Сатановича вже всі звикли. Марійка Барош одного разу крикнула йому через плече на задню пар­ту: ти про «менуту» питався на минулому занятті! Пошу­кай у Шевченка нових помилок! За таке вчителька відра­зу виставила Марійці найвищий бал за заняття!

Отже, Людмила Гнатівна наказала своїм учням, яким саме тринадцятий минало, прийти на шевченківське заняття у вишиванках. Здавалось би, що є природні­шим: одягти вишиванку на шевченківське заняття! А сама прибігла до школи на шосту ранку, і поки нікого не було, вимила у класі підлогу, бо ж технічка вже давно прибирає лише в коридорі. Поправила рушники на всіх трьох шевченкових портретах різних періодів життя Великого Кобзаря. Хутко замкнула клас, переодяглась у вишиванку сама. І знервовано сіла до вчительського столу, поклавши перед собою ювілейне видання «Кобзаря».

Початок не радував, а насторожував. Першою прийшла відмінниця Марійка Барош. І вона у довгому светрі...

— Марійко, а вишиванка! В тебе ж є! Ти ж співаєш у хорі «Тарасова ніч»!

— Мені мама не дозволила! Адже у вишиванках хо­лодно! А я після хвороби! Але ж у мене шевченківсь­кий реглан, хіба ви не бачите, Людмило Гнатівно! — Марійка бере свій довгий реглан за поділ, як дитячу сукеньку, демонструє його перед вчительці.

На Марійчиному светрі, який вона іменує «реглан», і правда спереду велике зображення Шевченкової Катерини. Людмила Гнатівна не врахувала цієї спе­цифіки сучасного молодіжного вбрання, і не знає, яку йому дати оцінку.

Наступною прийшла Романна Галич, дивна дівчина, то вчиться на відмінно, то мовчить протягом тижнів. І теж без вишиванки! А в довгій темній сукні з великим білим комірцем.

— Романно, і ти без вишиванки? — трагічно схлипує вчителька.

— А моя паскудна мамаша натягла на себе мою сорочку, яку я приготувала ще давно! І вчора лазила в ній у ресторан, облила її вином!

— Романно, хіба так можна говорити про матусю! Пам’ятай Шевченка! Бо хто матір зневажає, того Бог карає!

— Людмило Гнатівно! То батько Тарас казав про укра­їнську матір! А якщо мати — остання москалька? — заверещала Романна.

Хто була мати Романни по крові — невідомо, але на батьківських зборах вона справді виявляла себе не лише принципово російськомовною, а й принципово конфліктною особою. Невідомо, чому актор українсь­кого театру Йосип Галич одружився з такою жінкою. Коли їй у черговий раз після гучно висловлених пре­тензій до української освіти й до Шевченка як до клю­чової її постаті, пропонували забрати дочку з української школи, вона завжди відповідала:

— Так а етот, актьор пагарєлого тєатра нє раз­рє­шіт!

— Захотілося хлопцеві зі свого задуп’я перебратися до Києва, от і одружився, — коментував одруження Йосипа Галича з базарною руськоговорящою киянкою з околиці стольного града молодший колега Гнатівни, також учитель-україніст Пилип Матвійович, з яким Людмила Гнатівна пила розчинну каву в підсобці, — але Романна — хороша дівчина. Значить, у тому був якийсь сенс.

— Ви не сваріться, Людмило Гнатівно, — каже вчи­тельці Романна, — в мене така сукня, як у княжни Вар­вари, доброї знайомої Тараса Григоровича!

Чи не половина класу прийшла не у вишиванках. Проте всі так чи інак, а в кофтинах із шевченківськи­ми мотивами. Добре, якщо на їхніх футболках або портрети Тараса, або ілюстрації з його картин, або сюжети з його творів: гайдамака з буйним оселедцем чи вже згадана Катерина. А у розумника Сашка Барюка на реглані Тарас Григорович замріяно сидить на каме­ні, поклавши ногу на футбольний м’яч, натяк на славетного однофамільця!

Проте Сашко Барюк спокійненько прочитав на­пам’ять Якби зустрілися ми знову. Адже шевченківське заняття саме в тому й полягало, щоби шестикласники повиучували напам’ять вірш Шевченка або уривок з поеми не менше дванадцяти рядків, але не те, що «проходять». Щоби посиділи з «Кобзарем» і вибрали те, що до душі саме їм.

І що вони понавибирали, ті шестикласники? І де вони познаходили у Великого Кобзаря такі вірші! А з якими інтонаціями вони їх читали!

Романна Галич знайшла у Шевченка підтримку ді­вочого бунту проти нездорової ситуації в родині, от тільки заміж зібралася дещо зарано.

А відмінниця Марійка Барош вивчила на шевчен­ківське заняття «Дівичії ночі»:

Лише давати привід Сатановичу із задньої парти хихикати і робити руками відповідні жести, які не забарилися: тільки-но прозвучали з уст відмінниці оті «перси-гори», як Сатанович окреслив великі дуги перед своїми чоловічими грудьми. А що ж вивчив сам Сатанович? Людмила Гнатівна боялася, що нічого не вивчить. Або почне декламувати якийсь уривок, де про жидів. А Сатанович на одному подиху прокричав шевченків чотиривірш «На незабудь»:

— Це все?

— Батько Тарас більше не написав…

— Але ж я казала: уривок не менше дванадцяти рядків.

— А це не уривок, а цілий вірш! Ви задавали: вивчити вірш Тегешевченка, або уривок із поеми не менше дванадцяти рядків. Про те, на скільки рядків вірш, ви нічого не казали…

— Ох, Сатановичу, не хочу через тебе псувати шев­ченківське заняття…

— А хіба я поганий вірш вивчив? Там, принаймні, ніяких русизмів. Ніяких дівичих ночей, коли треба ді­вочі…

— Гаразд, — зітхнула Людмила Гнатівна, — хто наступний?

Оленка Байович взялася декламувати Шевченкового «Сотника»:

То ж треба було з усього величезного «Кобзаря» викопати саме ці рядки! Всі вчителі, які читають у шостому-де, знають, що в Оленки Байович вітчим, який приходить до школи забирати названу дочку, хоча в такому віці вже батьки за дітьми не ходять. Невідомо, які там стосунки. Оленка горнеться до вітчима, мов кішечка, а той мліє, як старий кіт. І Шевченко про таке, бачте, писав. Ой, лихо з тим Шевченком!

А наприкінці заняття Андрійко Мормотюк, якого вчителька планувала, як завжди, не питати, зарахував­ши йому допомогу в оформленні класу, підняв руку і сказав, що прочитає вірш про Шевченка.

— Можна, Людмило Гнатівно?

— Можна, можна, — закричав клас, і Андрійко Мор­мотюк підвівся і закинув голову до стелі:

Клас зааплодував і зареготав. І тут Людмила Гна­тівна не витримала. Зрештою, вона Андрійку Мормотюкові слова не давала. То все вони, бецмани! Тінейджери кляті! Так насміятися — і з кого? З Шевченка Тараса Григоровича! Та ще й не просто так, а на шевченківсь­кому занятті!

— Ану замовкніть! У вас совість є! Шевченко за нас усіх страждав! У казематі! На Кос-Аралі! На муштрі! Із забороною писати й малювати!

Учні принишкли. Стишили гучний регіт, деяким для цього довелося прикрити рота долонею або заритися обличчям у шалик. А вчителька продовжувала свій спіч:

— Шевченко був за народ! За Україну! Проти панів! За простий люд! Без золота, без каменю, без пишної мови! А ви! Дівчата, яким ще вчитися і вчитися, пови­копували про гори-перси!

Сатанович на задній парті знову окреслив дуги поперед себе, а на його обличчі промайнула гримаса, мовляв, так, треба вчитися, а не гори-перси. Вчителька права.

— Так, і Шевченко закохувався! Але йому царська влада самодержавно-кріпосницької Росії не дозволила одружитися й побудувати свою хату! А у вас у всіх іще все буде! А ви! Пішов на базар!

— То не ми! То ваш любимчик Мормотюк!

— А ти теж, — крикнула Людмила Гнатівна на хлоп­чика-дебільчика, — підеш до спеціалізованої школи! Якщо вже не знаєш, що можна, а що не можна казати про ШЕВЧЕНКА!

Лунає дзвоник. Шевченківське заняття закінчено. Учні шостого-де, яким саме тринадцятий минало, по­спішають не пасти телята, а на заняття математики. Їм не вперше чути подібні речі від учительки-словесниці, яка, до того ж, є їхнім класним керівником.

А Людмила Гнатівна витерла сльози й заквапилась у підсобку до Пилипа Матвійовича, бо в них обох на другому занятті «вікна», і вони традиційно разом п’ють розчинну каву саме в цей час.

По дорозі до підсобки Гнатівна чує голос Матвійови­ча, який ще не відпустив старшокласників на перерву, і вони слухають його, не рвуться мерщій з класу, мовляв, у них наступне заняття, куди їх не пустять, якщо вони спізняться.

— Кріпак Шевченко розкріпачує своїх читачів, якщо вони, звичайно, є уважними читачами, — долинає з-за дверей класу приємний баритон Матвійовича.

Під дверима підсобки Людмила Гнатівна ковтає кілька пігулок пресованої валеріани й тамує чи то схлип, чи то гикавку.

— Що сталося, Людмило Гнатівно, — питає Пилип Мат­ві­йович, відмикаючи підсобку, — шостий-де кеп­­сько вивчив поезії Тараса Григоровича на шевченків­ське заняття?

— А чи не занадто Шевченко розкріпачує своїх чи­тачів, Пилипку? — питає Людмила Гнатівна Пилипа Матвійовича за кавою. Річ у тім, що Пилипко колись був учнем Людмили Гнатівни у цій самій школі.

— Межі розкріпачення нема, Людмило Гнатівно, — знизує плечима Пилипко, сьорбаючи каву, — але якщо ви чули, що я говорив, то я сказав, що розкріпачує Тарас Григорович уважних читачів.

— А неуважних ще більше закріпачує?

Пилип Матвійович нічого не відповів, лише посміх­нувся.

— Ти завжди пропонував нестереотипні інтерпре­тації творчості Шевченка, Пилипку, — згадала Гнатівна давні роки. — А тепер вони всі такі.

— Які — такі? І хто — вони?

— Учні… Нестереотипні… Але в тебе це йшло від поглибленого знання творчості Тараса Григоровича, а в них… здебільшого від якогось невловимого хуліган­ства, якщо можна так сказати…

— Все одно так краще, ніж зубрити вірші й пере­казувати підручник.

— Ой, не знаю, що краще, — і Людмила Гнатівна розповіла колишньому учневі та нинішньому колезі і про чотири рядки, вивчені Сатановичем, і про «Дівичиї очі» у виконанні відмінниці Марійки Барош (і таке воно хворобливе, таке зіщулене, мало не горбатеньке, а туди ж, гори-перса, хвилі серед моря!) і про те, як із непристойними інтонаціями декламувала «Сотника» Оленка Байович. Ну і про вірш, яким закінчив шев­чен­ківське заняття хлопчик-дебільчик Андрійко Морматюк. І, як не дивно, з’ясувалося, що один раз почувши, Гнатівна вже знала напам’ять «Великий Кобзар пішов на базар».

— Ти не чув цієї поезії, Пилипку?

— Поезії, Людмило Гнатівно?

— А як іще це назвати? Вірш?

— Римовка, я сказав би. Ні, не чув. Але це класно! «До ночі стояв, ні-чо не продав»! — сміється Пилипко.

— Але ж, Пилипе, в кожній культурі є сакрум, який не припускає профанума! — Людмила Гнатівна вживає слова, яких набралася на двотижневих курсах підвищення шевченківської кваліфікації, де для вчи­телів-словесників читали курси академіки НАН та провідні українські літератори, нащадки Шевченко­во­го слова, — і в нашій культурі це Шевченко! Його навіть політики з партії регіонів бояться!

— Не сумуйте, Людмило Гнатівно. Ваші учні не паплюжили сакруму! Більшість ваших учнів чи не вперше самі для себе прочитали «Кобзар», і кожен знайшов у ньому щось своє. Навіть ваш Сатанович з останньої парти, він, певне, довго гортав нашу головну книгу, перш ніж знайшов найкоротший вірш.

— А може, відразу натрапив?

— Найімовірніше, коли відкривають книгу навздо­гад буряків, то відкривають на середині. А «На незабудь» на самому початку «Кобзаря». Інтернет теж не видасть «Найкоротшого вірша Шевченка», я так гадаю. Але напевне ми з вами всього знати не можемо.

— А так хотілося б усе знати про них!

— А навіщо, Людмило Гнатівно?

— Щоби краще їх учити.

Матвійович нічого не сказав у відповідь. Але він знав, що ніколи не скаже колишній учительці, а нинішній колезі, що він став, власне, її колегою тому, що дуже хотів бути для якихось підлітків не таким учителем, і казати про Шевченка не так, як це робила його вчителька Людмила Гнатівна. Саме про це він подумав зараз, допиваючи розчинну каву.

А Людмила Гнатівна думала, що пишається тим, що вона — Людмила Гнатівна. Скільки її колег —колишніх учительок, в тяжкі дев’яності роки, саме тоді, коли до школи ходив Пилипко, покинули школу і пішли на ба­зар торгувати трусами, колготами чи ситцевими хала­тами. Ось на цей базар, повз який вона ходить із дому на роботу. І всі вони Галі, Валі, Тані, Мані, дарма що вже всі бабусі. А вона — Людмила Гнатівна. І вистояти їй допоміг Шевченко, до якого вона подумки завжди зверталася «Тарасе Григоровичу!» Скільки разів повторювала вона, трохи змінивши під себе, його рядки:

Як же жити, Тарасе Григоровичу? Так, ви і про сотни­ка — старого грішника писали так, як вам писалося, і про гори-перса, і про все що завгодно. А учні в школі теж можуть вчити напам’ять все, що завгодно. І справді, як же жити? Людмила Гнатівна мимоволі зловила себе на тому, що в неї в думках крутиться вірш — не вірш, а як вірно означив Пилип Матвійович, римовка, яку на шевченківському занятті озвучив хлопчик-дебільчик Андрій Мормотюк:

2004—2014

Тої ночі письменниці Ярині Андрійчук уперше наснився Андрій Ярило. Вони вдвох ішли довгою алеєю між рядів осінніх золотих дерев надзвичайної краси невідомо куди й обмінювались якимись невиразними фразами. Їм обом було фантастично добре. Вони сплели пальці, і то було більш значущим, ніж якби обнялися. Сон відтворив той дотик дуже реально. Її долоня наяву згадала тепло його долоні. Дотик, якого, власне, не було. Все єство переповнювало неймовірне відчуття легкості й порозуміння. А потім він сказав: в суботу ми побачимося ось там! І показав їй маленьку хатку серед поля, яке простяглося за шерегою дерев уздовж дороги. І тут сон урвався. Так уриваються тяжкі сновидіння, коли кошмар сягає апогею. Ярині стало прикро. Не тому, що то був сон. А тому, що вона його не додивилася. Прокинулась і більше спати не могла. В Америці їй часто не спиться.

Знаючи, що більше не засне, вона запалила світло й потягла руку до нетбука. Тут ніч, а там уже давно ранок. В її пошті вже повно листів, надісланих сьо­годні. «Андрій Ярило помер сьогодні о п’ятій ранку». Отже, він приходив до неї попрощатися. При­ходив незаконно — закони того світу досить жорсткі. На довше він затриматися не міг. Тому вона й прокину­лася так раптово.

Чого ж це він помер? Здається, й не хворів. Що­прав­да, десь із місяць тому він писав: «Ярино, я ви­черпуюсь!». Але хіба всі ми час від часу не відчуваємо себе вщент вичерпаними? Ярина погортала свою пош­ту назад і знайшла останній лист від нього, надісланий два тижні тому. Звичайний лист. В Києві дощі, а як у тебе? Чи тобі пишеться за океаном? Моя тітка дуже хотіла твою книжку, але не останню й не передостанню, а ту, яку ти видала відразу після помаранчевої революції. Її вже немає в продажу. До кого звернутися, щоб її дістати? Ти мені дарувала, але в мене твої книжки завжди крадуть. Вона не відповіла, бо лист був ординарний. Попередні листи від Андрія Ярила були довгі й щирі. Коли вони перестали бачитися, то стали листуватися, і вона вкладала в листи до нього чи не більше, ніж у свої книжки.

Ярина вилізла з ліжка, вийшла до вітальні, де на поличці стояло кілька книжок, які вона привезла сю­ди з дому. Витягла з глибини пожовклий примірник своєї першої книжки оповідань, який підписала йо­му, але так і не подарувала. Подарувала інший при­мірник зі стандартним автографом «Андрієві від Ярини на незабудь». Але не цей, де на першій сторінці написала:

І дата — двадцять років тому. І вже тоді в них із Андрієм був «спогадів рій». Завдяки йому Ярина ще школяркою пізнала все. Нічого нового не сталося з нею потім. Усі подальші події були лише інваріантами пережитого з Ярчиком у шкільні роки. І всі її тодішні падіння та злети, всі дружби та зради багато разів ставали кістяками її оповідань і повістей, і, певно, вони, ті дитячі сюжети, були дуже справжніми, бо щоразу, написавши чергове оповідання, до Ярини Андрійчук бодай ненадовго приходило відчуття виконаного обов’язку перед тією силою, яка дає нам земне життя.

Андрій Ярило ще від молодших класів хвацько вмів переконати оточення, що він — найкращий. Від нього мліли мало не всі дівчата і мало не всі вчительки. Крім математички, улюбленицею якої була Ярина Андрійчук.

Спочатку вони обидві гордо зневажали юного героя-коханця, який безпорадно мукав біля дошки на уроках математики й не вмів відрізнити медіану від бісектриси, а сектор від сегмента. Ярина тоді пишалася, що не закохалася в того казанову, від якого її подружка Ліля Майко вже в сьомому класі, тобто у віці 13 років, хотіла накласти на себе руки, коли Андрій кинув її.

— І навіщо він проводжав мене додому цілий тиж­­день! Я й не думала, що можу йому сподобатися, — плака­лась Ліля Ярині, яку також Ярчик намагався про­воджати додому після уроків, але вона відшила його словами, що не ходить з тими, хто не вміє рахувати до десяти. А він викрикував їй навздогін числа від одного до десяти різними мовами! Айн, цвай, драй! Фор, файф, сікс! Сет, віт, ньоф! До десяти він рахувати вміє! А далі є калькулятор! І дури-математички!

То було в сьомому класі. А весь восьмий клас Ярина прохворіла. То було справді дуже тяжко: нескінченні аналізи, жахливі обстеження на потрощеній радянській апаратурі, огидна безсольова дієта. Коли хтось із її батьків прийшов до школи за домашніми завданнями, поряд опинився саме Андрій Ярило, який пообіцяв занести Ярці все необхідне. Цілий рік Андрій ходив до Ярини спочатку в лікарню, а потім додому. Сидів біля її ліжка в палаті, викликаючи заздрощі інших хво­рих дівчат, навіть старших. Потім їй дозволили виходити до кімнати для зустрічей, і вони сиділи на подертих медичних кушетках. Він приходив двічі на тиждень, іноді навіть частіше. Тоді він сказав їй, що не хоче бути одороблом біля дошки на математиці. І вона, розв’язуючи задачі для школи, допомогла і йому потро­ху позбуватися тавра математичного дебіла.

На Новий рік її відпустили додому. Але на новоріч­ний вечір батьки хвору дочку не пустили. Проте сталося ще краще. Андрій Ярило прийшов з магнітофоном, аби відтворити для неї особисто всю ту музику, під яку напередодні танцював 8-В клас. Розгублені батьки вирішили, що хворій дитині потрібні позитивні емоції, тож не гнали Андрія. Спочатку зазирали до кімнати, де Ярина й Андрій кружляли в повільному танці. А потім заснули. Чотирнадцятирічні закохані не обманули довіри батьків. Вони навіть не цілувалися, лише танцювали до ранку під магнітофон. Але саме в ту ніч Ярина віддалася Андрієві на все життя.

До кінця восьмого класу Андрій приносив Ярині домашні завдання та заносив виконані до школи. На літо батьки відпровадили Ярину до санаторію. А в перший день навчання в дев’ятому класі Андрій сів за одну парту із Лілею Майко.

Кілька днів тої осені Ярина перебувала в безодні пекла. Хіба що, на відміну від Лілі, вона думала не про те, як би накласти на себе руки, а про те, як вбити його, поганого зрадника. І всерйоз міркувала, як би це зробити. Що врятувало? Несамовите бажання стати кращою за нього на уроках літератури, де Ярчик був неперевершеним. Інша річ, що потім він майже не розвивався, лишався на рівні шкільного відмінника з літератури. Але недаремно педагоги розробили систе­му шкільного кар’єризму, коли рушійною силою стає не спрага до знань, а порив бути кращим у показниках. Ярина й досі не забула довжелезні поеми Шевченка, які завчила напам’ять саме тоді, і книжки про його творчість, які прочитала тоді, щоб відповідати на уроках з літератури краще за вискочня й зрадника Ярила. Якби вона цілувалася з ним по кутках, як Лілька Майко, то не зробила б цього болісного ривка у пізнанні і Шевченка, і себе, і чогось іще дуже важливого.

— І як ви слушно все підмітили! Жінка рятується від нещасного кохання, досягаючи вищого професійного рівня, ніж її горе-коханий! — захоплювалася її опо­віданням, названим рядком із Шевченка «У Вільні, го­роді преславнім», читачка, яка зателефонувала Ярині Андрійчук на прямий ефір.

— Андрій Ярило позбавив багатьох із нас дівчачої скутості, яку нам прищеплювали сім’я і школа! За тебе, Андрійку! — піднімала келиха Лілія, у дівоцтві Майко, на двадцятип’ятиріччі з нагоди закінчення школи.

— То він позбавив тебе цноти? — спитала Ярина, яка на тому застіллі сиділа поряд зі шкільною подругою.

— Та ні, яке там! Я ще довго носилась із тим скар­бом! Але саме він зробив моє життя повноцінним. — Після другої зради Андрія Ліля вже не думала про самогубство, а шукала розради в товаристві іншого хлопця, за якого через кілька років вийшла заміж. — Я вже мала комунікаційні навички спілкування й могла будувати стосунки з хлопцями! І все завдяки йому!

Коли Ярина надрукувала повість «Комунікаційні навички», Ліля висловила протест, що не давала згоди на оприлюднення свого досвіду, хай навіть у літературній формі.

— Позивай до суду, — відповіла Ярина Андрійчук, — ти мені зробиш добре промо.

Жінки щиро розсміялися. Ярина не розтлумачила давній подрузі, що повість «Комунікаційні навички» — то не Лілин, а її, Яринин, досвід із тим самим Андрієм Ярилом. Просто подруга підказала прикольну назву. Чи були в нього з Лількою такі розмови, як із нею в той рік, коли вона так тяжко хворіла? О боже, і досі волосся ворушиться на голові від спогадів про ті лікування-тортури. Але й разом із тим то був найщасливіший рік її життя. Найсильніший позитив, нерозривно пов’язаний із таким само сильним негативом. Пекло і рай — то не підземелля й небеса, вони обоє співіснують у будь-чиїй душі, у будь-якому житті.

Її стосунки з Андрієм не добігли кінця із закінчен­ням школи. Декілька років вони сварилися й мирилися, ходили на побачення й робили декілька спроб перейти до дорослих стосунків. Але заважала доля. Ярина день чи два втрачала розум від чекання, погодившись прийти в помешкання його тітки. Але Андрій нервово зустрічав її на зупинці тролейбуса й вибачався, що у тітки несподівано зірвалася запланована поїздка. І Ярина півроку не хотіла бачити його і не знала, як вибратись із нового кола пекла. А потім тітка таки їхала, куди треба, але варто їм було обнятись, як у сусідньому помешканні починалася пожежа й уся тітчина хата наповнювалась їдким смердючим димом, і Ярина вкотре тікала від Андрія подалі, переконуючи себе, що назавжди. А потім доля зводила їх знову й знову, проте справу так і не було доведено до кінця.

— Як я люблю ваше оповідання «Зірвані побачення»! Я не пам’ятаю, може, ми з вами лежали разом у якійсь лікарні і я вам усе розповіла про себе? — ділилася з нею враженнями від прочитаного читачка на зустрічі в районній бібліотеці.

Життя Ярини Андрійчук не обмежилося зірваними побаченнями з Андрієм Ярилом. Вона вийшла заміж і народила сина. Так, вона назвала сина Андрієм, і його батько не заперечував. По-перше, він нічого не знав про Ярчика. А по-друге, зрештою, Андрій — то найкраще чоловіче ім’я. А потім розлучилась і вийшла заміж удруге. Її обидва чоловіки цікавились її творчістю. Перший ревниво вишукував у її оповіданнях натяки на її стосунки з іншими й дуже дратувався, що знайти так важко: от же зашифрувала! А другий і досі періодично намагається зробити з неї популярну письменницю для глянцевих журналів. Радить їй напускати в тексти якнайбільше містики й еротики. Але яка вже тут ероти­ка, коли вона ніколи не ділила ложе із головним адресатом своєї творчості!

Хоча думка про те, а який він, довго не давала спо­­кою Ярині Андрійчук. Ця думка стала особливо нестерпною, коли Ярина ще не припинила стосунків із колишнім чоловіком, але вже розпочала стосунки із нинішнім. Я не порівнюю їх одне з одним, я порівнюю кожного з них із Андрієм Ярилом своїх дитячих мрій, думала вона.

— Ваше оповідання «А який він?» — то просто ди­во! — пошепки сказала Ярині Андрійчук викладач­ка університету після зустрічі письменниці зі студента­ми. — Я дуже вдячна, що ви насмілилися писати про таке!

— Я теж дуже люблю цей текст, — щиро відповіла письменниця, бо, лише написавши його, позбулася проклятого питання, яке мучило її від самого восьмого класу, якби ж то знали вчительки, що було в голові у відмінниці-медалістки!

— А ти знаєш, Ярцю, що ти геніальна письменни­ця? — зателефонував одного дня Андрій Ярило, який доти хіба що хвалив обкладинки її книжок чи питав, як їй вдалося зорганізувати рецензію в поважній газеті, яку читають усі. А тепер на Андрія Ярила справило враження її оповідання «На узбіччі Майдану», одне з небагатьох, яке ніякою мірою не було пов’язано з його особою. Із яких пластів несвідомого сплив той її сюжет? До художника нарешті прийшло незнане досі натхнення. Він пише свій найкращий триптих саме тоді, коли весь Київ носить відра з гарячими харчами для тих, хто стоїть на Майдані. То був час, коли всі охоплені великими подіями, коли всі забувають про особисте. Навіть більше, це був час, коли особистим займатися було соромно! Треба було всім іти на Майдан, кричати «Так!». А він замкнувся у майстерні на вулиці Софіївській, яка веде на Майдан, і малює свій триптих, не пов’язаний із помаранчевими подіями. Але енергетика Майдану незбагненно підживлює священний вогонь його творчості.

— Мій дід отак усамітнився й натхненно писав по­вість свого життя, коли всі святкували День перемоги! Писав хімічним олівцем у довоєнному зошиті! Тоді теж була шалена енергетика в суспільстві, хоча й недовго. В мене зберігся той зошит діда. Це дивовижна річ! Але ж я не розповідав тобі про це! Де ти викопала той сюжет? І ти так класно пишеш: нікого не судиш, нікого не хвалиш! Де твоя авторська позиція, Андрійчук?

Після того його дзвоника вони зустрілись і мало не всю ніч блукали Києвом. Здається, вперше через багато років відновилися їхні розмови часів її хвороби. Вони тоді багато сперечались і обговорювали дуже дорослі речі. А також розповідали одне одному про свої родини, про дідусів і бабусь. Він багато розповідав їй про ту саму тітку, ось її вікна на четвертому поверсі цього будинку, біля якого вони зараз ідуть. Коли він довів її додому, вона наважилася подарувати йому нову збірку своїх оповідань, цього разу не посоромилася полум’яного підпису:

Хай усі нарікання на долю лишаться неплідними!

Хай у радісну прірву несуться химерні світи!

Я кохаю тебе, мій шляхетний і ніжний негіднику!

— То чому ж я негідник? — образишся ти.

— То чому ж я негідник? — за кілька днів справді ображено спитав Андрій Ярило, який прочитав при­святу. — Чому я негідник? Лише тому, що в тьоті в хаті весь час траплялися дурні пригоди?

— Тому що ходив до мене у восьмому класі, коли я хворіла, щоб підтягтися з математики. Ти використав мене.

— Зовсім навпаки! Математика була приводом, щоб ходити до класної дівчини! Я вже тоді знав, що в тебе велике майбутнє! А чи я ніжний, чи ні, ти, до речі, так і не знаєш…

— І не хочу знати! — Ярина кинула слухавку.

І їхнє спілкування стало рахітичним, як ніколи. Ті бездарні їхні діалоги, жах яких полягав у тому, що вони нічого не породжували. Андрій саме тоді не жив зі своєю дружиною, з якою потім наново зійшовся, яка зараз овдовіла, і деструктивне бажання з’ясовувати стосунки мордувало його по кілька годин на добу. Він телефонував Ярині й щось доводив їй, пригадував школу, пригадував їхні побачення після закінчення школи, пригадував їхні випадкові, проте, неминучі пізніші зустрічі, коли вони вже обоє мали родини: «А пам’ятаєш, ми зустрілися на Подолі біля річкового вокзалу! І ти мені тоді сказала, що я жодної книжки не прочитав після школи! А читав, до речі, те, чого й ти не читала!». Андрій Ярило вже давно не був соціометричною зіркою в жодному соціумі, а був ординарним чоловіком, який до того ж переставав бути музою творчої жінки. Певне, її нове оповідання «Сумний епілог» теж матиме своїх читачів. Але чомусь їй не хотілося віддавати його в друк.

А може, саме щоб утекти від бездарних розмов із Андрієм Ярилом, Ярина Андрійчук і погодилася поїхати з чоловіком на рік до Америки. Бо доти було домовлено, що він їде сам, а вона лишається в Києві. Але ось вона тут. Відстань лікує та коригує. Вони з Андрієм почали листуватися. І те їхнє листування несподівано досягло комунікаційної напруги їхніх розмов часів її хвороби. Вона стала вкладати у свої листи до нього чи не більше, ніж у свої оповідання.

Чоловік на кілька днів поїхав у справах до Нью-Йорка, і вона лишилася сама у великому американському будинку, в який їх поселили на цей рік. І саме тоді до неї уві сні навідався Андрій Ярило.

Ні, він не кликав її за собою. Вона житиме стільки, скільки їй судилося. В її житті є дуже багато, для чого варто жити. Але вони з Андрієм Ярилом зустрічати­муть­ся в якихось інших краях. Зрештою, як казала Ліля Майко, він подарував їм усім унікальні комунікаційні навички. А Ярині Андрійчук він подарував ще й радість творчості, той божественний стан, який можуть оцінити лише ті, хто його пізнали. Але й найбільші муки її життя також були від нього. Саме йому Ярина щось болісно доводила під час безсонних ночей, посилаючи в безвість божевільні імпульси, і то було її пекло, коли вона кусала руки до крові, й гірко стискала зуби, і здригалася, ніби на сеансі електрошоку. А потім починала писати нове оповідання. І чим більшою була мука її внутрішнього монологу, тим краще виходило оповідання, якого Андрій Ярило здебільшого не читав, але яке із великим розумінням читали інші.

І тепер усе скінчилося. Ні, тепер усе розпочалось! Її кращі тексти попереду. Бо він уже призначив їй зустріч на інших берегах за кілька днів. А втім, ТАМ часу немає. І ТАМ побачення не зриваються. Тепер в її оповіданнях будуть і еротика, і містика. Але її чоловік все одно лише знизуватиме плечима й зітхатиме. Бо для глянцевих журналів її тексти, хай там як, не пасуватимуть.

2008

Весняний ранок пробився крізь штори до одно­кімнатної квартири, де жив прозаїк Михайло Семиок із сином.

— Вставай, час до школи.

— Я сьогодні не йду на перший урок, — промимрив син.

Прозаїк блаженно потягся в ліжку. Можна не схо­п­люватись, долаючи дурний біль у потилиці. Яке щастя! І, перекидаючись на другий бік, подумав: хороший бать­ко гримнув би на ледачого сина, вирядив би неро­бу на перший урок. А він радіє, ніби самому 13 років.

За вікном весна. В кімнаті видно. Не треба клацати лампу, щоб побачити, котра година. Видно і тепло. Вчора син просив витягти з комори легку куртку. Ще трохи подрімавши, Семиок встав. Вийшов на балкон. Внизу розквітла абрикоса. Нарешті. Як добре, коли квітнуть сади. Особливо рожеві. Ті, що квітнуть так раптово і недовго.

Михайло заварив чай, приготував сендвічі. Вдруге смикнув сина.

— Принаймні на другий урок ти збираєшся?

— Ага, на другому хімія... Чому ти не розбудив мене раніше?..

Суєтна ранкова година з незібраним портфелем, масними плямами на зошиті з хімії, весняною сино­вою курткою, якої було не відшукати в коморі і яка несподівано сама впала на голову з антресолей, нарешті минулася. За сином, який мав звичку з півдороги повертатися за змінним взуттям, остаточно закрилися двері. Прозаїк Михайло Семиок зварив собі міцної ка­ви, сів на кухонну табуретку, закурив. Сьогодні четвер. Треба вийти за ЛІТЕРАТУРНОЮ УКРАЇНОЮ.

З вітром у волоссі та абрикосовою квіткою у петельці Семиок попрямував до найближчого кіоску. Купив ЛІТЕРАТУРНУ УКРАЇНУ і рушив до кав’ярні, щоб ЦИВІЛІЗОВАНО проглянути газету. Вдома він випив доброї кави. У кав’ярні в підвальчику зварять гіршої. Але кава, яку приносить офіціант, має особливий смак. Розмішуючи цукор, розгорнув газету і знайшов те, що шукав. Ось він, Михайло Семиок, за збірку новел РУСАЛКИ НА БАЛКОНІ отримує премію УКРАЇНСЬКЕ БУЙНОЦВІТТЯ. UKRAINIAN VIOLENT BLOSSOM! Колеги за кордоном не зрозуміють. Та все одно приємно. І декілька сот гривень як додаток почесного буйноцвіття не можуть не радувати. За це треба ще раз випити. Не зважаючи на ранню пору, о якій п’ють лише пропащі.

— Вам горілочки? Коньячку? — вгадав його рух офіціант. Семиок замовив куантро. 11 гривень 30 копі­йок за 50 грамів. Це більше, ніж за 0,7 пристойного вина. Та не щодня плоди високого натхнення вина­городжуються почесним буйноцвіттям. А далі дове­деться пити зі співробітниками Асоціації благодійних фондів України, де прозаїк Семиок працює в системі паблік рилейшнз, друкуючи під різними прізвищами різнопланові статті та полемізуючи сам із собою. Паб­лік рилейшнз — традиційна годівничка письменників у цивілізованому світі. Його колега, провідний дра­матург однієї зі скандинавських країн, працює в паб­лік рилейшнз місцевого Червоного Хреста й дуже щасливий з того.

КУАНТРО замість високої склянки принесли у чарці. Звичайно, без криги. Михайло Семиок пишається своїм снобізмом і плекає його, вбачаючи в ньому захист від повсюдного жлобства. Піднімаючи чарку за свій літературний успіх, прозаїк Семиок вкотре вражено подумав, що нових гідних текстів в шухлядах його пам’яті більше нема. Існує сирий, проте масштабний задум роману «Околиці та Середмістя», пента- чи шесталогії, яка має відбити всю повноту буття України 60—80 років. (Семиок розуміє, що реалізовувати той братокарамазівський, сагофорсайтівський проект не варто). Упродовж багатьох років у його єстві визрівали й прагли народження оповідання, новели, short stories, які шикувалися в чергу і змагалися, кому бути написаним першим. Невже те мистецтво неймовірних сюжетів, яке критики називають володінням фабулою, а необізнані кажуть: це ж треба так накрутити! вже непідвладне йому?

— Раніше в мене з цим не було проблем, — подумав Семиок, запиваючи куантро кавою, і сумно подумав: кожен мужчина одного дня каже собі: раніше в мене з цим не було проблем. І йому стало сумно не тому, що написано мало — і з невеликим доробком можна увійти до великої літератури. Та невже він більше не знатиме того щастя похапцем записувати продуманий до мізансцен текст, з подивом помічаючи, як з’являються нові, несподівані моменти. А потім перечитувати готовий текст на екрані комп’ютера, шліфуючи фрази, міняючи місцями епізоди. Більшої насолоди в світі нема. Коли текст написано, щастя творчості тимчасово минає. Це як… в голові у Семиока знову виникла ана­логія з бозна-чим. Невже цього більше не буде? А писа­ти хочеться. І писати треба... Так, сьогодні четвер, у сина п’ять уроків, він повернеться рано. Треба вертатися додому, спробувати попрацювати, поки малого нема.

Вдома Семиок відразу ввімкнув комп’ютер, створив файл osvita для статті про практику заохочення дитячої творчості в цивілізованому світі. Паралельно створив файл newtext для художнього тексту. Коли сідаєш пи­сати, до кінця не знаєш, що в тебе вийде. Це одна з найсакральніших таємниць творчості. Але чітка спіраль сюжету має сяяти в первинній мряці нествореного. І, хо­ча все на світі було і ще багато разів буде, той сюжет не має права бути банальним. А в тебе лишились тільки якісь побічні діти, які очевидно, мають символізувати світову совість, мандруючи світовою літературою і виникаючи в житті героя у найнесподіваніший момент... Білий порожній екран втомився від бездіяльності і вкрився чорним зірчастим полем. Поряд із комп’ютером на столі світлина колишньої дружини Діани, матері його сина. Колись вони спокійно розлучилися. Без зайвих розмов і тра­гедійного підтексту. Михайло в той рік почав писати, і нічого більше для нього не існувало. А Діана почала працювати з поставками. Якимось чином всунулась до тої структури, де законно гребуть незаконні гроші. Згодом купила квартиру неподалік Андріївської церкви і будиночок за містом. Одначе, коли ексчоловік казав їй: ну, ви, мадам, тепер зовсім круті, роздратовано відповідала, що всім керує Целіковський, який скоро їх усіх змусить жебракувати під Фролівським монасти­рем. Мабуть, саме тому Діана ніколи не обминала найменшої можливості десь урвати копійчину. Пильно стежила за літературними успіхами Михайла Семиока, вимагаючи грошей на сина з усіх його доходів. Навіть з гонорарів у журналі БЕРЕЗІЛЬ.

— Тобі не вистачає на норкове манто? — питав Семиок, неохоче даючи гроші, на що Діана відповідала своїм коронним:

— А ти умів його робити?

Рік тому Діана привезла сина батькові.

— Я день і ніч на роботі! Я заробляю гроші! Він сам тиняється по хаті! Нікого не можу найняти, щоб його гляділи! Мало морили голодом тих бабок! Стоять по переходах, руки тягнуть: люди добрі, подайте, три дні не їла! А працювати в пристойний дім не йдугь! Хочуть гроші за так! Я ніколи не подаю! Треба в них і пенсії повідбирати! Одну все-таки умовила, півроку протрималась, потім каже: дитино, більше не можу, з хлопцем так важко! Якби ще дівчинка! Господи, я так хотіла дівчинку, але тут вже нічого не зміниш. Ніхто не хоче працювати, тому й бардак в країні! Якби всі працювали, як я... Ось, згідно з декларацією про доходи моя зарплатня після податків 750 гривень. Тримай 250, наступного місяця матимеш відповідно. Я дзвонитиму, як ви тут... Якщо вам дуже будуть потрібні гроші, ми це питання якось вирішимо. Але в юні роки нестатки нешкідливі.

— Послухай, Діано, в мене на днях поїздка до Делф­та! Моя доповідь! Ось, читай! — Семиок схопив конверта, що лежав поряд, витяг план конференції, де була зазначена його лекція на тему Гуманізм літе­ратури перед кінцем світу, сунув його в обличчя ексдружині.

— Я щомісяця їжджу у відрядження! Ти мене своїм дешевим гуманізмом не залякаєш! Ти його вмів робити? І потім, мені набридла твоя світлина на його столі. Хай краще дивиться на мою!

Син почав розвантажувати валізи. Витяг мамину світлину, яка зараз от стоїть біля комп’ютера.

Це було рік тому. Тоді також саме розквітло абри­косове дерево. Ексдружина на світлині млосно підве­ла очі, дивиться в стелю і ледь посміхається. Всі хто заходить до них, одразу звертають увагу: ой, яка жінка! Все це добре, але треба писати. Треба якось виправдовувати дипломоване буйноцвіття. Екран порожній. Не пишеться ні текст про підтримку, ні інший заповітний текст. Звичайно, скільки можна експлуатувати в художній літературі побутовий ма­разм сьогодення? Очевидно, література вимагає від письменника більшої відваги. Минулої осені він їхав в електричці, коли люди саме везли додому плоди своєї праці на городах. Тоді й наслухався про те, як годиться розправлятися з тими негідниками, які вно­чі копають чуже. А саме: їх треба прив’язувати на сонці догори ногами. Тоді Семиок подумав: а чи не спробувати самому піти копати чужу картоплю. Щоб мати вистражданий матеріал про безглузду жорсто­кість перехідної епохи. Звичайно, не пішов.

Задзвонив телефон. Мабуть хтось зі знайомих побачив у «Літукраїні» повідомлення про буйноцвіття, вітає його. Але дзвонить батько, який завжди скептич­но ставиться до його літературних успіхів.

— Ти не міг би привезти мені картоплі?

— Тобі потрібна саме картопля і саме зараз?

— Так, мені потрібна саме картопля саме зараз.

— Я завезу тобі вихідними.

— Завтра в мене будуть гості.

— Які гості?

— Якщо ти не можеш привезти мені картоплі, я піду на базар сам.

— Гаразд, я привезу тобі картоплі, але скоро має прийти син зі школи. Я не встигну повернутися до його повернення.

— Я, здається, не дуже завантажую тебе своїми проханнями. Але, повторюю, якщо тобі важко, зараз сам піду на базар.

— А твоїм гостям треба саме картоплю? Може ти їм звариш ріжки?

— Я прошу тебе, тому що в мене всю ніч боліло серце. Але ще раз повторюю, якщо тобі важко...

— Мені не важко. Зараз приїду. Чекай.

Семиок вимкнув комп’ютер, не занісши жодного рядка ні до файлу osvita, ні до файлу newtext. Вийшов до сусідки. Залишив їй ключа. Син знає: якщо вдома не відкривають, ключ у квартирі поряд. Вирушив в дорогу до батька. До метро пішов пішки. Купив хот-дог, бо вирушаючи до батька, забув поїсти. З-за хмар вийшло весняне сонце. Вітер приніс нізвідки пелюстки абрикоси. Семиок вдячний обставинам, що витягли його у весняне місто від неплідного сидіння біля комп’ютера.

...Якби в цю мить прозаїку Семиоку поставили запитання: Ваше улюблене заняття? він відповів би без вагань: ходити по місту. Гортати сторінки вулиць. Перечитувати абзаци будинків. Розшифровувати абетку вікон. Заглиблюватись у таємний зміст подвір’їв. Заходити до книгарень і зачаровано гортати сторінки розумних книжок, яких ніколи не купиш. І не тому, що ті книжки шалено дорогі — деякі знедолені інтелектуали пристроюються біля прилавків, щось списують у зошити. Справа в тому, що Семиок давно помітив ту особливість філософічних книжок, що, опинившись на полиці, вони більше не ваблять і не манять своїми потаємними глибинами. Це як зваблива жінка, що назавжди оселилася в твоєму домі.

Вагони метро переповнені. І куди сунуть усі ці люди в робочий час? Поруч, майже впритул до нього жінка з пакунком, загорнутим в сьогоднішню «Літукраїну», в повідомлення про УКРАЇНСЬКЕ БУЙНОЦВІТТЯ. Нічого не поробиш. Покійна мама — та зберігала усіляке пов’язане з ним друковане слово. Але й вона зберігала б лише одну газетку, а не весь наклад. Якщо вже потрапив на шпальти газети, маєш бути готовим, що в тебе загорнуть оселедця.

Від метро до зупинки автобуса дорога йде довгим лунким сутереном, який є і базаром, і місцем жебра­кування, і концертною залою. Street economy — дають оцінку таким місцям колеги з-за кордону. Ось де криються шукані убивчі сюжети. Кожна жебрачка, торговка цього підпільного ринку, кожна квіткарка йшли сюди своїм власним шляхом. Ось де зосередились сучасні символи й притчі. Звучить музика. Один навпроти одного розмістилися кобзар у вишиваній сорочці і дядя Петя з акордеоном напідпитку. Кобзар тягне довжелезну думу про сплюндровану Вкраїну. Дя­дя Петя, очевидно, дуже хоче перекричати бандерюгу-кобзаря, відчайдушно жарить попурі з «По долинам и по взгорьям», та «Ой, туманы, мои растуманы». А несліпий кобзар, заплющивши очі, стоїчно виспівує речитатив думи:

— За безцінь продали нашу землю пррройди-и-исвітам!..

Дядя Петя заспівав «Ой, Днипро, Днипро, ты широк, могуч». Прозаїк Семиок любив цю пісню. Він кинув по 25 копійок і в шапку до дяді Петі, і до футляра від кобзи. Рушив далі вздовж людей, що стояли шеренгами попід кахляними стінами, і пропонували перехожим найрізноманітніший крам — пакети молока, головки капусти, коробки маргарину РАМА, труси, колготи, газету ПАН + ПАНІ. В око впала висока постать сивого діда, що тримав на простягненій руці декілька безсоромних предметів жіночої білизни. Такі Семиок бачив у секс-шопі в Голландії. Обличчя діда вражало не звичною для даного місця байдужістю, а глибоким презирством до свого товару. Чимось схожий на батька, тоскно подумав Семиок.

А ось жебрак-афганець. Молодий хлопець без ніг. От хто знає ціну життя і смерті. У каліки гарне обличчя, розкішне буйне волосся. Семиок завжди заздрив таким кучерям і мимоволі почухав свого ледь прикриту залишками чуба потилицю. Зате в нього дві ноги в австрійських черевиках, які він, виходячи з дому, забув почистити. Чи наважився би ти, пане Семиоче, авторе карколомних літературних сюжетів, купити пляшку горілки й випити її з цим хлопцем, поговорити з ним про брудну війну, відому тобі лише по бездарних піснях і краєм вуха почутих розповідях? Так, в гаманці досить і на горілку, і на закуску, і на таксі. Але куди після ночі відвертих розмов відвозити афганця? Сюди, в перехід? На старе місце?

Тут же в підземному переході Семиок купив 4 кіло картоплі і, не дочекавшись автобуса, рушив до батька пішки. Він любив цю стару зелену околицю, де минуло його дитинство. Тихими вуличками пройшов повз свою школу і будинки, де жили його шкільні товариші. Батька вдома не було.

— Я його бачила, як він виходив з дому хвилин сорок тому, — сказала сусідка.

От же ж старий, не дочекався! Я ж сказав йому, що зараз буду! Куди мені тепер пертися з цією картоплею? Кинути її під дверима батькової квартири? Чекати, поки старий приплентається з базару? Вийшов з під’їзду, швидко рушив подалі від рідного дому, поки до нього не набігли старі сусідки зі своїми вигуками: Ой, Мишенько, ну як же ти живеш? А твій дід молодець, тримається! А ти як?..»

Неподалік мешкали дві старі вчительки, до яких Семиок деколи навідувався. Піднявся на другий поверх старого двоповерхового будинку, що з ди­тин­­ства вабив Михайла своєю нетиповістю серед однакових п’ятиповерхівок. Дві сестри, Зінаїда і Зоя Павлівни, яких у школі називали ЗІЗІ. Зоя Павлівна спеціалізувалася на середніх класах і навчала Семиока правилам граматики і народним думам. А Зінаїда Павлівна вела виключно старші класи. Отже, Михайло Семиок навчався в них обох. Зізі жили вдвох, колись одна з них була одруженою, але це було так давно, що вони, очевидно, й самі забули, власне, котра.

— А, заходь, Михайлику, раді тебе бачити!

— Часто бачимо тата з вікна!

— Все думаємо, як він тепер сам, без мами!

— Михайле, я прочитала твоє оповідання в Антології «Нові паростки» і от що хочу сказати... Ми ще із Зоєю Павлівною про це говорили, вона не дасть збрехати...

— Так, ми тільки вчора, тільки вчора про це гово­рили...

— Ти пам’ятаєш, ми у шостому класі проходили елементи композиції художнього твору: зав’язка, роз­виток подій, кульмінація, розв’язка? Пам’ятаєш, Михайлику? Ти б повторив це, я тут навіть тобі виписа­ла в зошит визначення, ти не дотримуєшся цього в своїх творах.

— Ти б повторив це, щоб далі все було гаразд.

— А взагалі ми дуже раді твоїм успіхам.

— І наша сусідка Юлія Гаврилівна читала і дуже хвалила.

— Ми до неї ходимо слухати радіо, бо в нас не працює. І останню передачу про тебе слухали.

— Нам сподобалось. Але не все воно так, як ти пишеш. Ми бачили в житті й інше.

— Ти б подивився на життя по-іншому, а чого сам не знаєш, то розпитай у людей.

— Чи достатньо ти використовуєш у своїх творах стилістичних засобів — пам’ятаєш ми проходили?

— Творчість — то спілкування з Богом, Зінаїдо Павлівно. Або з дияволом. А не застосування метафор і синонімів.

— А синоніми дуже збагачують письменницьку мову, Михайлику.

— І взагалі, — несподівано рішуче випалила Зоя Павлівна, — як ти берешся писати? Ти завжди робив у диктантах стільки синтаксичних помилок!

— Ні, ні, картоплю ми брати не можемо, бачиш, як у нас тісно? А що як батько завтра не забере?

— Та чого це ти, Зою? Завтра Василь Михайлович неодмінно забере! Це ж не торба, а лише торбинка!

— Ти ж дивись, щоб батько завтра забрав картоплю! Неодмінно!

— Для нас це дуже важливо! Ми об одинадцятій виходимо з дому, їдемо до Агрипини Федорівни на Червоний Хутір! — кричать Зізі Семиоку з вікна.

По дорозі від Зізі ще раз зайшов до батька. Нема. І де його носить? І чого було морочити голову? Вдома негодований син. Уроків не робить, поки на нього не накричиш. Семиок спробував зателефонувати синові, не додзвонився. Їхав додому, думаючи про батька, і про Зізі, й про незнайомих йому людей, і складалися пристойні фрагменти текстів, але в хаосі несотвореного не було тієї блискучої спіралі сюжету, на який можна було б ті фрагменти нанизати.

— Ти б написав про нас із мамою, про нашу нелегку долю. Але куди тобі?.. Ти нас і за людей не вважаєш.

— Та вважаю я вас за людей, і дуже шаную! Але не так просто все пишеться! Потрібен сюжет! Кістяк! Інтрига!

— Ми з мамою ніколи не були інтриганами, — відповідав батько.

Повернувся додому о п’ятій. Син сидить за столом, їсть сметану ложкою з пластикової склянки.

— Дід не дзвонив?

— Дід був тут!

— Був тут?! Коли??? Питав про картоплю?

— Ніякої картоплі не питав. Питав про маму.

От батько, от старий чекіст! Тепер усе зрозуміло. Він потрапив «на гачок», проковтнув живця. Відтоді, як Діана привезла сина, батько періодично розпитував Михайла, як її знайти. Діда Семиока мордувало знайти Діану і сказати їй, хто вона така. Михайло, звичайно, не казав старому координатів ексдружини. Діана й досі прописана в цій однокімнатній квартирі, де він живе багато років. Отже, й на обліку в адресному столі вона тут, а не в розкішному помешканні, яке купила кілька років тому.

— І ти сказав батькові, де вона живе?

— Сказав. А що тут такого? Хай подивиться, як треба жити!

Так, він не попереджав сина. Йому й не могло спасти на думку, що прямолінійний дід раптом зробить такий хід конем. Кинувся дзвонити Діані. Додзвонився їй лише на мобільний. Вона дуже незадоволена, що її потурбували саме зараз. В неї ділова зустріч.

— Я дуже перепрошую, вельмишановна пані, але твою адресу дізнався мій батько. Він може наговорити тобі неприємних речей. Але знай: то не моя провокація. Я навпаки, приховував від нього твою адресу.

— Я його не боюся. В тебе ще щось?

— Коли ми розлучалися багато років тому, я сказав батькам, що в тебе... ну... хтось завівся. Я не міг артикульовано пояснити їм...

— Мені немає діла, що ти кому колись казав. В тебе все на зараз?

— В мене все, але я зарання прошу вибачення.

— Малий здоровий?

— Здоровий. І я також.

— Я дуже рада. Бережи себе. Твоє життя потрібне синові. На все добре.

— На все добре, Діано. І знай, я тебе попередив.

Батько з сином сперечалися, хто сяде писати за письмовий стіл, хто за обідній. Хоча питання, здавалося б, мало вирішуватися само собою: батькові потрібен комп’ютер, синові — поки що ні.

— Ти все одно граєшся на SUPAPLEXi, а не пра­цюєш.

Не твоє діло! Поживеш з моє, також матимеш законне право іноді погратися.

Семиок зателефонував батькові. Ніхто не бере трубку. Все зрозуміло. Старий вирушив у дорогу, щоб сказати правду у вічі неморальній колишній невістці.

Поговоривши з онуком, Василь Семиок повернувся додому і дістав із шафи сірий костюм з орденськими планками, який одягав тільки на День Перемоги і на День Радянської Армії. Нарешті! Нарешті він зможе здійснити те, що повинен. Він готовий відповідати за те, що збирається вчинити. Буде відкритий суд, який транслюватимуть по телебаченню, замість облудної Верховної Ради. Треба щось робити! Коли паралізовані страхом і злиднями маси сплять у ярмі, треба щоб хтось встав на повний зріст і впав грудьми на амбразуру. Це зробить він, капітан у відставці Василь Семиок, учасник Великої Вітчизняної, кавалер багатьох орденів і медалей.

Старий Семиок дістав із шафи мисливську рушницю, витяг її зі шкіряного чохла. Рушниця добре змащена. Вже давно він не ходить на полювання. Але відтоді, як визрів відважний задум, почав ретельно чистити свою зброю. Треба дочекатися темряви. На телефони він не відповідає. Сьогодні він зробить усе. Він не розраховує на помилування. Смертна кара — так смертна кара. Її здається не відмінили. Він готовий відповідати за те, що здійснить сьогодні. Тільки чи покладуть його поряд із дружиною, якщо розстріляють?.. Семиоку стало боляче. Він схопився за серце і поглянув на велику світлину дружини на стіні. Дружина Василя Семиока, мати Михайла, померла два роки тому. І раніше в неї були страшні напади.

— Я тепер знаю, що відчувають люди, коли йдуть туди, — казала вона після першого.

Могла б ще жити й жити. Але зараз всі помирають. І нікому до цього нема діла. Мостять нові тротуари. Відбудовують храми, щоб було більше папертей для жебраків. Відкривають нові ресторани й дорогі крамниці. Їздять в дорогих автах. Це вони штовхнули під колеса життя його дружину. Старий Семиок вийняв коробку з набоями.

Почало сутеніти. Старий вийшов на вулицю, не одягши плаща. Йому швидко стало холодно, але він вирішив не вертатися. Не дочекавшись автобуса, пішки пішов до метро, несучи дулом вниз змащену і заряд­жену мисливську рушницю в шкіряному чох­лі. Ва­силь Семиок не любив красивих жінок. Вони занад­то люблять себе, щоб любити ще когось. А яке душевне багатство у серці непоказної дівчини! Більше 50 років минуло відтоді, як красень-дейтенант запросив танцювати тиху непомітну дівчину, якої ніхто не запрошував до сакральних рухів під розладнаний акордеон. Прожили щасливо довге нелегке життя. Виростили двох дітей. Дочка народилася відразу по війні. Мати ніжно називала її ФРОНТОВИЧКА, бо весіл­ля батьки відсвяткували ще на фронті. Син набагато молодший і занадто розумний. Мати і старша сестра розбалували його. Син одружився з красунею. Привів у дім таку паву, яку тримати тільки в магазині ляльок. Старий ніколи не забуде, як вона годинами чепурилася перед дзеркалом. І бігала пальцями по змащених кремами щоках, І підмальовувала очі. І мазала губи. І начісувала чубчика. І розкладала по оголених плечах пишні кучері. І бризкалася парфумами — і за вухами, і шию, і там. А він, старий пень, поки вона не підморгну­ла йому із дзеркала, стояв і дивився, не відводячи очей. Як у пору дуже ранньої юності дивися в щілину в перегородці між чоловічою та жіночою лазнею. Стояв і дивився, заворожений тим, що побачив там. Але тоді в нього було виправдання: неповні дев’ятнадцять років. А коли чепурилась Діана, йому було в три рази більше, а він так само дивися, а вона не крилася, і продовжувала свій п’ятигодинний туалет... поки мати смажила кот­лети і закидала зажарку до борщу.

Потім вони з сином пішли жити окремо, бо її мати й бабуся отримали квартиру. А потім вона розбагаті-і-іла! Старого Семиока не цікавило, звідки беруться нечисті гроші. Він знав одне: ці гроші забирають у вбогих і голодних. У тих, хто простягає руку, у тих, хто не знає, чи купить завтра хліба. У нього, учасника війни, пенсія більша, ніж у більшості його ровесників. Але він бачить, як живуть інші. Після війни таких злиднів не було, як зараз! Що робити? Як привернути увагу до вбогих і ницих? Він готовий жертвувати собою, гото­вий! Він не боявся смерті у двадцять, то чи боятиметься її у сімдесят п’ять? Але як вмерти так, щоб інші ожили? Одна надія на показовий суд, який транслюватимуть по телебаченню, замість Верховної Ради.

Старий Семиок завжди жалів жінок. Він знав, що жінці важче. І навіть на війні важче. Хоча й чоловіків частіше вбивали. Жінка — то остання надія людства. Коли син розлучився, він грізно запитував його, хоча й не любив Діани: чого кинув дитину? Як тепер малий ростиме без батька? Михайло відповів, що Діана почала гуляти. Тоді зрозуміло... Тоді син має рацію. Але тоді треба забирати внука! А Михайло не хотів цим займатися, казав, що це безнадійно. Старий навіть таємно від сина ходив до юриста, і той пояснив, що забрати сина у матері, яка не позбавлена материнських прав, дуже важко. Але минуло десять років, і вона сама кинула свого сина. Щоб не заважав їй робити гроші! Це вже кінець світу! Тепер старий знає, що йому робити. Так, це не вихід. Але тим, хто першим іде в бій, завжди найважче.

В метро ніхто не звертав уваги на дивний предмет у коричневому чохлі в руках у високого сивого діда в доброму сірому костюмі. Не звертали уваги на рухливе обличчя самого діда, який ледве стримував розмови із самим собою. Не звернули на нього уваги й тоді, коли він лагідно і наполегливо намагався посадити на своє місце жінку з дитям, а вона тихо зашипіла: «Та відчепись ти!» А потім гучно затягла:

— Люди добрі! Ізвініть, що я, така молода, обраща­юсь до вас!..

На якій станції метро йому виходити? Звідусіль треба довго йти пішки. Гаразд, піду вгору від Хре­щатика. Капітан Семиок знає той будинок, де осели­лась Діана. Там колись отримав квартиру його бойо­вий командир полковник Сипченко. Може, це його вдову життя змусило продати квартиру в центрі, оселитись на околиці, звільнити місце для таких, як Діана.

Під’їзд, де була Діанина квартира, було замкнено. Старий Семиок чекав півгодини «у засідці», поки не підійшла жінка, яка відімкнула під’їзд.

— Ви до кого? — спитала вона, коли старий спробував увійти. — А її нема вдома. Вона вертається пізно. Та погляньте, її вікна темні!

З темного подвір’я Діаниного будинку дід вийшов на яскраво освітлену вулицю. Восьма вечора. Машинально пішов повз Телеграф до Історичного музею і назад. Що робити? Зробити ще одну спробу потрапити до під’їзду і чекати під дверима квартири? Але сусіди можуть спитати, що він робить. Стріляти в обличчя з рушниці дуже важко. Краще з револьвера. Револьвера в нього нема. Здав, коли йшов у відставку.

Знову зайшов у темне подвір’я і побачив, що вікна на другому поверсі світяться. З’явилась, красуня. Це ж другий поверх. Якби вона вийшла на балкон! Тоді він усе зробить. Як же її виманити на той балкон?

Дід знову вийшов на вулицю, дістав із внутрішньої кишені піджака папірця з Діаниними телефонами. Відшукав вуличний таксофон. Тут їх багато. Всунув картку в щілину, судомно набрав номер. Почувши жіноче АЛЛО! хрипко прокричав:

— Вийди на балкон, красуне, я хочу заспівати тобі серенаду!

І поклав трубку. Повернувся в подвір’я. На освітле­ний балкон вийшла жінка в білому светрі і чоловік у чорному. Вони регочуть: де серенада?

Дід почав нервово витягати рушницю з чохла. Ось тобі буде серенада. Серце калатає, як на війні. Але тоді руки не тремтіли. На балкон вийшов другий мужчина, став з другого боку жінки. Старий Семиок зробив крок уперед освітленому полю, і раптом будинок швидко відплив назад і перекинувся, а з-за спини несподівано вирвалось і стало над ним високе чорне дерево. Болю він не відчув, тільки боляче подумав: рушниця, рушниця! — стискаючи кулаки порожніх рук.

Біля нього зазвучали голоси. Чоловічих він не роз­різняв, а жіночий вигукнув: «Ой, це мій колишній свекр!» Небо хитнулось, дерево над головою по­пливло.

— Та не несіть ви його ногами вперед! Він ще, здається, живий!..

Михайло Семиок тоскно сидів перед комп’ютером, поки син ганяв по обідньому столі маленькі авто­мобільчики між зошитів з хімії, фізики та рідної мови. Стаття про підтримку дитячої творчості не писалася, проте з’явилося кілька рядків у файлі newtext. Дзвонили друзі й знайомі, вітали прозаїка Семиока з буйноцвіттям, вимагали з нього пляшку.

— Скільки це тобі дали премії? — запитав син.

Семиок назвав.

— Мама стільки за день заробляє, — відповів син.

— Це вона тому так заробляє, що добре вчилася в школі. А ти з твоєю успішністю тільки і зможеш, що торгувати жвачками і не заробиш навіть того, що я.

— А ти погано вчився в школі?

— А я вчився занадто добре. Але тобі це не за­грожує.

Ще один дзвоник. Це Зізі. Мабуть сусідка Юлія Гаврилівна принесла їм Літературну Україну. Ні, вони про його буйноцвіття не чули. Просто вирішили ще раз нагадати, щоб завтра неодмінно забрали картоплю. Вона їм дуже заважає.

— Так що ти, Михайлику, не забудь зателефонувати батькові!

— Батько не бере трубки, не знаю, де він, — роз­дратовано відповідає Семиок.

— Але ж Зінаїда Павлівна вже двічі налетіла на торбу! А падати в нашому віці так небезпечно!

— Гаразд, якщо батько до ранку не озветься, я, за­мість того, щоб шукати його, поїду до вас за картоп­лею, — Семиок кидає трубку і знову сідає до комп’ютера. Зізі передзвонюють, просять вибачення, кажуть, що все розуміють, («Ти навіть сам не уявляєш, Михайлику, як ми все розуміємо!») і кажуть, що по­вернуться від Агрипини Федорівни з Червоного Хутора ще до темряви, щоб він дзвонив, і забрав картоплю, коли йому буде зручно. Коли Семиок запропонував їм посмажити цю картоплю сьогодні на вечерю, Зізі відповіли, що в них вже давно нема ні сала, ні масла, ні олії, і взагалі вони ніколи не беруть чуже.

Зізі давно просилися в Семиокову прозу. Але нема сюжету, кістяка, сліпучої спіралі, яка винесла би з хаосу небуття образи Зізі. Лише складаються уривки діалогів двох різнопланових дискурсів, як зазначив би критик Кубатенко, великий фахівець, автор монографії ПАРАДИГМА ПОЛІДИСКУРСІВ, виданої в перекладі, здається, десь у Швеції.

— Що ми можемо в цьому світі? І що ми могли раніше? В нас нічого нема! Ми абсолютно безправні!

— Я слухав на конгресі в Локарно одного відомого філософа — не називаю вам його прізвища, воно вам все одно нічого не скаже. Він на десять років старший за вас, він саме говорив про деструкцію особистості під впливом зовнішніх обставин і про те, як цьому опиратися за будь-яких обставин.

— Але ж ми прожили таке страшне життя! Ми все знали — і голодомор, і окупацію, і сталінізм!

— А він три роки був у таборі! У концентраційному, не в піонерському. Ви цього не знали. Ви не спали на нарах, вас ніхто не ґвалтував. У прямому значенні цього слова.

— Так, але і ми багато перестраждали, і без, як ти кажеш, отого самого. Нас теж можна зрозуміти! Твій філософ після таборів жив не так, як ми із року в рік!

— А, може, ви недостатньо мужні в життєвій бороть­бі? Вам це ніколи не спадало на думку? Подивіться, як ви міркуєте: в усьому винний хтось, тільки не ви: Сталін, голодомор! Та люди в сталінських таборах писали книги, яких ви й прочитати нездатні! А, може, просто ваші особистості схильні до деструкції?

В маленькій тісній кімнатці над чашечками чаю і розетками з домашнім повидлом запанувала сумна тиша. Тихо схилилися сиві голови.

— Чого ви мовчите? Чого не кажете мені: хто ти такий, щоб нас судити?

— А й правда, — відразу учепилася за підказку одна зі старих учительок, — а якби ти прожив наше життя, чи не мав би в нашому віці такої ж, як її... деструкції...

Ні, це примітивний діалог. Семиок без жалю стер його з екрану, і файл newtext знову став порожнім. Так писати не можна. Коли сідаєш писати — скоро слово «писати» замінять іншим — набирати? заносити? — треба знати, чим почнеш і чим завершиш. Останнє речення має бути визначеним ще до першого... Господи, де той батько? Поперся до Діани, старий шукач правди!

Син зголоднів, пішов тягати з холодильника ков­басу і сир. Як правило, Михайло відганяє його від холодильника, починає готувати якусь вечерю. Але зараз він неспроможний щось смажити чи варити. Встає від письмового столу тільки до телефону, щоб відповісти на привітання з буйноцвіттям і щоб у черговий раз набрати батьків телефон і почути, що ніхто не бере трубку.

І знову лунає дзвоник. Ці привітання вже набридли! Скоро він перестане відповідати чемно. Хто цього разу?

— Мамо, привіт! Тата покликати? Зараз!

— Що, старий, у тебе? Я, так і думав. А що я гово­рив?

— Ти слухай мене, — перебила його Діана, — якийсь дурень зателефонував, що хоче заспівати мені серена­ду. Я вийшла на балкон, а він лежить непритомний у подвір’ї. Добре, що до мене зайшли друзі на чашку чаю. Вони занесли його, ось він лежить у вітальні на дивані. Я викликала швидку, але знаєш як вони їдуть? Я можу викликати платну, вона приїде швидше. Але ти спочат­ку зайди. Він по-моєму щось хоче тобі сказати...

До Діаниного будинку недалеко, але нічим не під’їдеш. А дістатися туди треба якомога швидше. Семиок зупинив машину. Рушили в темряві під пісню «За нами Россия, Москва и Арбат». Чому власники авто мають такі подібні смаки щодо своїх фонотек?

— Дорога перекрита, їдемо в обхід?

— Їдемо!

Дорогу перекрито, бо знову мостять нові тротуари, які так дратують батька. Відтоді, як мама померла, а малий переїхав до Михайла, дід кілька разів про­по­нував оселитися втрьох. А Михайло відразу міняв тему розмови. Ексдружина Діана розповідала, як вони жили втрьох в однокімнатній квартирі — вона, її мати, її бабуся. Три баби.

— І в гості на дні народження до нас ходили тільки баби, баби, баби! Цей бабський монастир мене доконав! Коли мені виповнилося шістнадцять, я матері сказала: все! до мене ходитимуть хлопці! Бог створив світ двостатевим, значить треба жити двостатевим життям! Монастир — то завжди збоченство!

А тепер Діана живе сама у великому помешканні. Хто до неї ходить у гості? От були в неї чоловіки, які й занесли батька. Чи вони й зараз у неї, чи вона їх відпровадила? Семиок розплатився з водієм, зайшов у подвір’я, натиснув код Діаниної квартири, піднявся на другий поверх.

— Ти сама?

— З твоїм батьком. Проходь.

Батько, блідий як смерть, лежить на дивані і бла­гально дивиться на сина. Ні, він не відводить винуватих очей, він прагне щось сказати.

— Діду, вам може треба качку? То ви не соромтесь, будьте, як на фронті! — Діана зробила рішучий рух. Дід твердо похитав головою. Діана вийшла. Михайло сів біля батька. Нахилився до нього.

— Там у подвір’ї рушниця. Хтось знайде, буде ли­хо... — нарешті вимовив старий Семиок і скривився від болю.

— Діано, в тебе є кишеньковий ліхтарик? Дай його сюди швидше! Не замикай дверей. Я скоро!

— А що сталося?

За кілька хвилин Семиок повернувся з рушницею і футляром.

— Батьку, все гаразд.

— То він вбивати мене приходив! — вражено ви­гукнула Діана. Запанувала тиша. Німа сцена, як пи­шуть ремарки в драматичних творах. Дід, як поверг­нутий герой, приречено заплющив очі. Діана взяла себе в руки.

— Знайшов винуватця усіх бід свого покоління! Краще би стріляв у нашого Целіковського! От вже ж скільки добрих людей сказали б спасибі! Але до нього не дострелитися! Там така охорона! Як у товариша Сталіна!

— Це син сказав йому твої координати... Михайло розповів Діані про картоплю і про хитрощі старого. Добре, що все так закінчилося!

— Слухай, давай повечеряємо разом, — запропонува­ла Діана. — Я тебе таким почастую, ти такого не їв!

— Їв! — упевнено відповів Михайло. — Мене один бельгійський постмодерніст, валонськомовний, час­тував ще й не таким!

— Ти радий, що він не вбив мене? — сміється Діа­на.

— Звичайно! Твоє життя потрібно синові! Я його можу засадити за уроки, тільки якщо поставлю тебе за приклад! Кажу; будеш добре вчитися — навчишся робити гроші, як мама!

— Ой, я тебе прошу, які там гроші? Передпокою ніяк не куплю! Хоча, в основної маси нема й цього... Але хлопця ти виховуєш правильно! Добре, що я додумала­ся відвезти його до тебе! Юнакові в такому віці потрібен батько! Ти вмів його робити?

— Я зараз до нього дуже звик! Звичайно, особисте жит­тя ускладнилося. Але ти, може, колись даш мені ключа від своїх апартаментів? Бо батько мені не дає! А, Діанко? В твою відсутність?

— А чому у відсутність? — кокетливо сміється Діа­на. — Заходь, коли я вдома!

Грайливу розмову експодружжя перервав хрипкий крик. Батько почав ловити повітря синіми губами, рвучко підвівся і з перекривленим обличчям впав на подушки. За вікном просигналила швидка, яку Діана викликала дві години тому.

— Зараз я відкрию під’їзд! Заховай рушницю!

Увійшов лікар у білому халаті, краєм ока глянув на діда і сказав: «Все ясно». Заповнив папери. Розпитав, чи є у медичній карточці в поліклініці відповідний запис. Семиок сказав, що, очевидно, нема. У мами такий запис був... Тому її не забирали до моргу.

— Де у вас телефон?.. — лікар спокійно набрав номер, наказав людям на тому кінці дроту записати труп.

Санітар і лікар винесли батька на ношах ногами вперед, накривши лице рушником. Діана занотувала продиктовані лікарем телефони. Простягла Михайлові речі, вийняті з кишень батькового піджака: ключ від квартири, гаманець, паспорт, з якого випав папірець з телефонами та адресою Діани. За швидкою допомогою зачинилися двері. Діана повернулась до кімнати. Сіла поряд з Михайлом на канапу, де щойно лежав старий. Знову німа сцена. Ще німіша за попередню.

Михайло чомусь подумав, що тепер знову треба буде пошукати старшу сестру, яка згідно з традиціями родини років тридцять тому вийшла заміж за військо­во­службовця і загубилась в гарнізонах матінки-Росії. Коли померла мама, її так і не знайшли.

Діана підвелася, підійшла до серванту, відчинила дверцята бару і з-поміж пляшок мартіні та шері-бренді витягла білу голівку. Налила дві чарки. Михайло випив до дна, не заїдаючи. Діана піднесла чарку до губ, а потім відсунула її:

— Давай я тебе відвезу додому.

Знову вечірні вулиці пливли і блимали своїми ві­тринами й ліхтарями.

— Спасибі тобі, Діано.

— Нема за що, Мишо.

Початок одинадцятої. Як швидко все сталося! Скіль­ки всього відбулося між солодкою чаркою КУАНТРО вранці і гіркою ввечері. Син грається на комп’ютері. Дзвонять Зізі:

— Ми запхали картоплю під табуретку! Тепер вона нікому не заважає! Так що прийдеш, коли зможеш! Ти нас чуєш, Михайлику?

1998

Тієї ночі сержант Іван Івак, як завжди, все виконав згідно з інструкцією. І та ніч не обіцяла бодай чимось відрізнятися від попередніх його нічних чергувань у кімнаті мінус тридцять один. Але тої ночі, вірніше, того дня йому не пощастило виспатися перед нічною зміною, бо на подвір’ї перед їхнім гуртожитком якась жінка істерично кричала, і змусити її замовкнути ніхто не міг. Люба завжди дбала, щоб він поспав, перш ніж іти на працю на ніч. Вона декілька разів виходила на подвір’я і разом з іншими намагалася приборкати крикуху, але жінка все одно волала, як навіжена, а може, вона й була навіженою. Втім, це не суттєво, а суттєво те, що Іван не виспався. Не було звичної бадьорості та хвацького бажання звітувати: все йде згідно з інструкцією! Служу Країні Рад!

І чомусь саме тої ночі він подумав: а чого це роблять уночі? Приміщення в підвалі, ліфт везе вниз на поверх мінус три. Тут байдуже, чи день, чи ніч нагорі. Та й ті лю­ди, кого приводили сюди, якщо їх, звичайно, можна називати людьми, також перед тим кілька місяців перебували у підвалах і не знали, чи день, чи ніч нагорі, чи зима, чи літо. Більшість із тих людей забували все. Забували, що вони люди, забували своє людське ім’я. Нагадував їм про це його напарник Сергій Харч. Він приводив їх сюди, до цієї кімнати. Конвой лишався за дверима. А Сергій заводив засудженого до кімнати мі­нус тридцять один і вів його до дерев’яної конструкції, яка іменувалася п’єдесталом. Сходинка ліворуч, сходинка праворуч, то ж до центрального підвищення треба було зробити два кроки. Через пару десятків років, коли телебачення Країни Рад постійно транслюватиме міжнародні спортивні змагання, щоразу, коли він бачитиме п’єдестал пошани для спортсменів: перше місце посередині, друге й третє по боках, він щоразу згадуватиме той п’єдестал.

Сергій разом зі смертником піднімався на ліву сходинку, потім підштовхував його далі вгору, щоб той зійшов на осередкову. Поряд із головою засудженого гойдався зашморг, а Сергій Харч збігав униз, брав з полиці папку з гербом Країни Рад і гучно зачитував вирок:

— Іменем Країни Рад… — далі звучали ім’я та прі­звище засудженого, а далі йшли вже кілька десятків разів чуті кілька десятків слів, які Іван Івак знав на­пам’ять, і які зводилися до суті: — засуджується до вищої міри покарання!

Поки Сергій Харч бадьоро торохтів текст вироку, Іван Івак одягав на голову засудженого чохол, потім зашморг, зістрибував із підніжжя й виштовхував його з-під ніг. А Харч вмикав гучномовець, з якого починала литися революційна пісня «Смєло, таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє».

Пісня заглушала хрипіння повішеного, який швидко заспокоювався у зашморгу і починав розгойдуватися, як тяжок на мотузці. Івак знав: справу доведено до кінця, якщо те, що було нап’ялося у тюремних штанях, здулося. Так їх проінструктував лікар Майович. Інакше він і не звертав би уваги, а так щоразу відзначав: таке жалюгідне, таке перелякане, а в штанях, як на гарячих танцях із гарячою дівкою.

Лікар Майович пояснив, що в повішеного напина­єть­ся завжди. Навіть якщо вішають старого діда. Це смертник кохається з Її Величністю Смертю. Але взя­ти Смерть ні в кого виходить. Це та жінка, яка не від­дається, а бере.

Поряд із шибеницею стояв гріб. Коли вони із Сергієм Харчем зустрінуться на вулиці вже після розвалу Країни Рад і підуть посидіти в брудному генделику серед таких самих уламків минулого в людській подобі, як і вони, Сергій, хильнувши пива, скаже:

— Які гроби виділяла Країна Рад для наших жмурів! А вони ж були вороги!

— Тепер кажуть, що вони були не вороги, а навпаки, дуже добрі люди, — відповість Івак.

— Це ще давно почали казати. Але яка різниця? Тоді вони були вороги, а в яких домовинах виносили їх із кімнати мінус тридцять один? А тепер що? Шваґра в целофановому пакеті ховали, соромно згадати, — нарікав Сергій на злидні, які настали після того, як Країна Рад припинила своє існування.

Та розмова відбудеться за півсторіччя. А тоді вони разом із Харчем знову підсували п’єдестал до шибени­ці, виймали тіло із зашморгу й відносили його у труну, не знімаючи чохла з голови. Конвой забирав труну. А потім приходили загадкові прибиральниці, яких вони ніколи не бачили, і драїли кімнату мінус тридцять один, поки вони з Сергієм Харчем пили чай у підсобці мінус тридцять один біс. Іноді Харч підходив до шафи з інвентарним номером (-31-біс), діставав звідтіля пляшку коньяку. Вони із Харчем пили за упокій душі того, кому щойно заподіяли смерть, хоч обоє й не вірили у безсмертну душу.

— Ні в якому разі не знімай чохлів зі своїх жму­рів, — сказав Івакові один товариш, який також виходив на ніч­ні чергування в кімнаті мінус тридцять один, — бо як один раз побачиш, то далі працювати вже не зможеш!

І, хоча лікар Майович, який був свідком тої розмови, відразу заперечив, що справжній герой має спокійно дивитися смерті в обличчя, а вони, лицарі незримого фронту, покликані бути справжніми героями, слова того товариша запали Іванові в душу глибше, ніж слова лікаря Майовича про героїзм. Глибше, ніж усе, чуте на політінформаціях, які регулярно проводилися для них, хто служили у спецроті особливого призначення в ті нелегкі роки, коли Країна Рад особливо пильно полювала на своїх ворогів.

Тої ночі Іван Івак згідно з інструкцією ретельно перевірив усе в кімнаті мінус тридцять один. Чи на місці п’єдестал і труна. Чи добре ковзає мотузка в зашморгу…

— Зашморг милив! — кричатиме йому за чверть століття його син Валерій, який умітиме отримувати все, що заманеться, від батька, дорікаючи того його минулим лицаря незримого фронту.

Сержант Івак не милив зашморга, бо не відповідав за стан інвентарю для виконання вироку. Про це дбали інші служби. Він тільки перевіряв справність і наявність згідно зі списком. Ось ще треба перевірити, чи лежить у червоній папці з гербом папір із вироком на письмовому столі в кутку кімнати. Все на місці. Ім’я в тексті вироку несподівано збурило в єстві охайного байдужого виконавця вир почуттів. Габріель Деус, він прочитав прізвище смертника, а, вірніше, як йому здалося, смертниці.

Знову баба, подумав він, бо колись дивився трофей­ний фільм, де Габріель звали дівчину, і йому стало неприємно. Не тому неприємно, що вішати жінок страшніше, ніж чоловіків, — зрештою, вони вішають ворогів за вироком Країни Рад, і якщо ворог — жінка, то їй дорога туди ж, куди й чоловікам. У Країні Рад жінки й чоловіки рівні перед законом. Габріель Деус! За одне таке ім’я таку варто вішати! Іноземна шпигунка! Тільки якої розвідки? Невже французької? От кляті французи! Засилають шпигунів до Країни Рад! А були на війні союзниками!

Івакові стало неприємно, що доведеться вішати жінку, бо згадалося те, чого він за порадою лікаря Майовича не згадував і гадав, що забув. А тепер згадав. Жінки до кімнати мінус тридцять один потрапляли рідко, але, коли потрапляли, з ними було втричі більше проблем, аніж із чоловіками. Кілька місяців тому тут була жінка. Її крики лунали в коридорі, і ні конвой, ні енергійний Сергій Харч не могли змусити її замовкну­ти. Вона упиралась, вона зривала тюремний одяг зі сво­го брудного тіла і кричала, кричала… Вона випручува­лася з рук конвою, який був радий увіпхати її до кімнати мінус тридцять один, щоби з нею мучилися інші. І вони з Харчем чи не півгодини ловили злочинну особу, яка ганяла по кімнаті мінус тридцять один, як шалена дика білка, яку колись іще підлітком Іван невідомо як упій­мав у приміському гаю та невідомо навіщо приніс до хати на слобідці, де жив із батьками.

Сергій Харч нічого вдіяти не міг, лише кричав жінці, що вб’є її, зовсім недоречно, до речі… І тоді Іван Івак виявив ініціативу, упіймав смертницю, схопив її на руки, поніс до зашморгу, хутко увіпхав її туди, примудрившись однією рукою натягти на неї чохол. Жінка вмить замовкла і стала гирею на мотузці, принісши в камеру якесь невимовне відчуття полегшення. І тоді Харч розгублено сказав, що не читав вироку. Це неподобство! Все треба робити за інструкцією! А раптом перевірка!

І от знову жінка. І саме в той день, коли він не ви­спався. А чи не тому він не зміг виспатися, що жінка на коридорі в гуртожитку кричала саме так, як та нещасна, яку вони ледве приборкали тоді. Загалом Іван Івак має солдатську звичку засинати й міцно спати за будь-яких обставин. Подушку на голову і спати, хоч стріляйте з гармат. А сьогодні вдень заснути так і не зміг. Бо кричала ТА жінка, якій уже давно варто було би замовкнути.

Невиспаний, він чомусь більше помічав такого, на що в звичайному стані не звертав уваги. Перевіривши, щоби гріб біля п’єдесталу стояв так, аби страченого було недовго нести, Іван помітив відбитий кут у головах труни. І яка вже тут різниця, але саме так було відбито кут минулого разу під час виконання вироку в його попереднє чергування. Та й позаминулого разу, здається, був той самий пощерблений кут. По кількох роках він збагне, що на всіх смертників, очевидно, був один гріб, у якому їх виносили з кімнати мінус трид­цять один, а далі їхні тіла утилізовували вже без домовини, а гріб із пощербленим кутом повертали на його місце.

А тоді, біля тої труни, я вкотре згадував слова своєї бабусі та дивним чином радів за тих, кого відпроваджував на той світ, — писатиме він по багатьох роках в автобіографії, якої так і не допише, але слова «згадував» і «радів» не зовсім правильно, а, вірніше, ніяк не правильно передають мій тодішній стан. Але, напевне, в моїй тодішній пам’яті був присутній спогад про мою бабусю, яка разом зі мною, маленьким хлопчиком-дошкільням, перетрушувала свої речі «на смерть», і дуже побивалася, що вони не такі, як їй хотілося. А хто ж їй стеше таку труну, як у її матері, моєї прабабусі, яку вона провела в останню путь за кілька років до мого народження? А також від неї я знав, що її дід, себто мій прапрадід, був святий і багато років спав у тій труні, в якій його поховали, коли він помер. Для мене не було жахом те, що жива людина бачила свій гріб, тим паче, гріб якісний, не з пресованої стружки, а з добрих дощок. А для них то, певне, були додаткові тортури, які ще більше посилювали їхній передсмертний жах. Немає нічого на світі жахливішого за жах.

Але ось до кімнати мінус тридцять один завели жін­ку з іноземними іменем, і він подумав: та то ж мужик, а не жінка! Середнього віку, середній на зріст, середньої статури, волосся і не біляве, і не чорняве, якесь таке русяве, непримітне. Пишна чуприна, без натяку на лисину. Немолоді чоловіки здебільшого лисуваті, якщо не з великою лисиною, ледь прикритою залишками волосся. А тут — густе волосся, коротко підстрижене ззаду і пишне над чолом. А в ТОЇ, попередньої, були довгі нечесані патли, він запам’ятав, які вони були на дотик, коли ніс її до зашморгу. Але не довжиною волосся відрізнялася людина на ім’я Габріель Деус від жінки, ім’я якої він забув, а тим, що була напрочуд спокійна і не поширювала навколо себе тих нестерпних хвиль переляку, які напливали крізь зачинені двері до кімнати мінус тридцять один, коли смертника ще тільки вели по коридору. Якщо це жінка, то схожа на чоловіка тим, що в штанях і тим, що дуже коротко підстрижена. Але ж яка в цієї людини насмішкувата посмішка і такі ж насмішкуваті вогники в очах!

— Вже приготували? — кивнувши в бік труни, спитав Габріель Деус здається, таки чоловічим голосом. А може, й низьким жіночим.

— Засуджений, поводьтеся згідно з інструкцією, — гавкнув на Габріель Деус Сергій Харч.

— Дорогенький, згідно з вашою ж інструкцією ви мені маєте дати помолитися, перш ніж… — засуджений кивнув на зашморг над п’єдесталом, характерно клацнувши язиком.

— У Країні Рад бога нема! — гавкнув Харч.

— У Країні Рад свобода совісті, молодий чоловіче! Я не вступаю до лав вашої партії, тож маю право вірити в Бога.

— Вашому праву не більше п’яти хвилин, засудже­ний!

— І саме ці п’ять хвилин я маю право помолитися своєму Богові! Колись прийде і ваш смертний час, чи не так? Чи в Країні Рад виконавців смертних вироків преміюють безсмертям?

На це питання Харч не знав, що рявкнути, то ж він схопив Габріеля Деуса під пахву і потяг до п’єдесталу, але людина на ймення Деус зуміла м’яко, але твердо звільнитися з рук виконавця і вказала на інструкцію під склом на стіні, яке Іван Івак завжди ретельно протирав, чекаючи на Сергія Харча з черговим засудженим, але ніколи не читав.

— Ось тут викладено правила поведінки в кімнаті мінус тридцять один як засуджених, так і виконавців вироку. Почитайте пункт три, параграф один, якщо не читали його раніше. Якщо ніхто з моїх попередників не скористався цим правилом і цим правом, це не означає, що вони не чинні. Їх затвердив Трибунал Країни Рад! Чи ви хочете, щоби буржуазна преса здійняла галас про порушення прав людини в Країні Рад?

Наляканий Харч підійшов до документа під склом і став читати вголос:

— Засуджений має право на останнє бажання згід­но з наве­деним нижче списком. Перше: прочитати відхідну молитву будь-якого релігійного культу, під час якої виконавці вироку повинні зберігати мовчання. Друге: випити сто грамів алкогольного напою згідно з меню в кімнаті тридцять один біс міцністю не вище сорока градусів. Третє: випити чаю двісті грамів температурою не вище сімдесяти градусів. Четверте: написати лист не менше двох, не більше двадцяти двох слів кожен. П’яте: викурити цигарку з фільтром чи без згідно з побажанням засудженого…

— Ось бачите, я позбавляю вас багатьох проблем. Я обираю перший пункт. Я не куритиму цигарок без фільтра чи навіть із фільтром, не писатиму листів і не питиму чаю. Ви можете випити мої останні сто грамів. Але я вимагаю права на останню молитву, — людина на ймення Габріель Деус посміхнулася й підморгнула своїм катам.

Вона посміхнулася, цього разу без іронії, а трохи розгублено. Я дивився на неї й нічого не думав. Як нічого не думаєш, коли читаєш справді цікаву книгу або дивишся кінофільм чи спектакль, який справді захопив тебе. Це потім я думав, чого ми з Харчем не схопили її й не потягли на п’єдестал без останнього бажання. Нас було двоє здорових бугаїв на одну виснажену в’язницею людину, не має значення, чоловіка чи жінку. Чим та людина паралізувала нас, воїнів незримого фронту? Певне, тим, що діяла згідно з інструкцією. Тим, що знала правила нашої та своєї поведінки краще за нас.

Людина на ймення Габріель Деус стала на коліна спиною до виконавців, але шибениця була перед її обличчям. Вона зберігала мовчання деякий час, певне, менше хвилини, але цей відтинок часу видався виконавцям вироку дуже тривалим і тяжко нестерпним. І коли Харч зробив ледь помітний рух до неї, а Івак зробив так само ледь помітний рух, щоби стримати бойового товариша, зрештою, в людини є п’ять хвилин! І тоді та людина проспівала чи співучо проговорила декілька фраз якоюсь незрозумілою мовою, стоячи на колінах, піднявши руки вгору.

Я й досі не знаю, молитва якої релігії то була. На християнський гімн то було ніяк не схоже, але я міг ба­га­то чого не вловити. Я був тоді геть неосвіченим у царині релігієзнавства, та й зараз знаю небагато. Чи бу­ла то мусульманська молитва? Юдейська? Буддистська? Якогось поганського чи неопоганського культу? Можу сказати одне: враження було неймовірне. Дорого я заплатив би, все, що в мене є, віддав би, аби почути той спів іще раз. Але не знаю орієнтирів, як шукати, бодай приблизно, що то за гімн, і що за слова, і якою мовою.

— Я готовий, хлопці, — сказав Деус, опустивши руки, але не підводячись із колін. Івак і Харч підійшли до засудженого, взяли під руки й повели до п’єдесталу, над яким звисав зашморг. Вони вели його вдвох, сценарій порушився, десятки разів виконане дійство розігрувалося зовсім не так, як завжди.

— А вирок? — спитав засуджений, — чому ніхто не читає вирок?

Харч читав знайомі слова без того зухвалого моло­децького запалу, з яким викрикував їх завжди, а затинаючись і навіть збиваючись. Коли він дійшов до імені людини, яка стояла перед ним, то знову затнувся, і проговорив: Гавріелю Де Вус, і людина, якій дуже недовго лишалося носити своє ім’я, гучно гмикнула у відповідь на те, як його вимовив один із виконавців.

Аж ось вирок прочитано. Івак повів жертву до ши­бениці. Опору не було. Вони разом зійшли на п’єдестал. Івак вийняв чохол, який завбачливо лежав у зашморгу, став одягати його на голову «Гавріелі Де Вус».

— Молодий чоловіче, не треба! Це для тих, хто боїть­ся дивитися в очі смерті. Я не боюся.

Але Івак не послухався і зробив ще одну спробу одягти чохол.

— Згідно з інструкцією це засуджений вирішує, чи одягати йому чохол, а не виконавець.

Деус різко відсторонився, і чохол упав на підлогу. Івак тремтячими руками став одягати зашморг на голову з пишною чуприною, не закриту чохлом.

— Ось так! Справжній воїн не повинен боятися ні синього обличчя повішеного ворога, ні його обісраних штанів!

Івак не зістрибнув з п’єдесталу, як завжди, а зайшов, спіткнувшись незрозуміло об що. І штовхнув ногою дерев’яну конструкцію. А Харч навіть забув врубити «Смєло, таваріщі, в ногу».

Івак відступив на крок і затулив обличчя руками, чого ніколи не робив раніше. Але тут же здригнувся й забрав руки, бо замість хрипу почувся звук падіння. Мотузка, яка кріпилася до стелі, вирвалася разом із гаком. Харч перелякано відчинив двері й гукнув конвою:

— Хлопці, сюди!

— Щось ви музичку цього разу не крутили, — сказав хлопець з конвою, вбігаючи до кімнати мінус тридцять один, а за ним іще один.

Чортики в очах людини на підлозі були такі ж на­смішкуваті, як і до падіння. Хоча, схоже, забиття було сильне. Проте вішати ще раз не було на чому: гак, до якого кріпилася мотузка, вирвався зі стелі разом зі шматком арматури.

Почалася біганина. Засвистіли сирени. Людину на ймення Габріель Деус винесли з кімнати мінус тридцять один не в труні, а на ношах, і не ногами вперед, а головою.

Куди понесли ту людину, немає значення, чоловіка чи жінку? Я й досі думаю про це. Все своє довге життя думаю, куди понесли Габріеля Деуса чи Габріель Деус, і чи та людина жива, і взагалі, яка її доля — як складалось її життя, що привело її до кімнати мінус тридцять один? І як склалося воно після того, як вона вийшла з тої кімнати живою? Завжди, тільки-но видавалася якась можливість, я намагався з’ясувати, що то була за людина, але не з’ясував нічого.

А тоді всі зникли, як зникав конвой із труною. Тру­на лишилася в кімнаті мінус тридцять один, а Івак із Харчем, як завжди, пішли пити чай до кімнати мінус тридцять один біс. Але чаю не хотілося, хоча були готові гарячий чайник і фаянсовий чайничок із заваркою. Ось для кого, як виявляється, готували той чай незримі жінки, які далі йшли прибирати у кімнаті, де відбувалася страта.

— Якої статі та Габріель? — спитав Івак.

— Не уявляю. Вона чи він упав ще до того, як щось могло збільшитись у штанях, якщо це мужик, звичайно. Та хоч би хто був, але лишився живий і може свідчити, що ми не дотримувалися інструкції…

— Інструкції?

— Не пропонували нашим клієнтам сто грамів для хоробрості, — чорно пожартував Харч.

— Які сто грамів для хоробрості? Ти забув, які вони всі були? Їх уже приводили мертвими. Їм не треба було ні чаю, ні горілки, ні цигарки…

— Ні молитви, — закінчив Харч.

— А я випив би зараз. І не чаю.

— Так, звичайно, я теж. Що тобі? Горілка, коньяк, а ще для тих шпигунів, для їхнього останнього бажання є навіть віскі, — Харч широко відчинив перед Іваком дверцята шафи, де стояли пляшки з алкогольними напоями. — Це все для них, ворогів проклятих! Послу­хай, ми все це маємо зараз забрати з собою, щоб не лишалося доказів, ніби ми не задовольняли останнього бажання ворогів Країни Рад. Я, чесно кажучи, вже кілька пляшок звідти забрав. Треба забрати це, хай лишиться лише цей недопитий коньяк. Віскі я заберу собі. А ти бери вино. Розіп’єш з Любою. Це виділялося для жінок, якщо якась забажає тяпнути перед… — Харч зробив зрозумілий жест, клацнув язиком і простяг йому пляшку вина «Кінзмараулі». — І це також тримай, — Харч простяг Івакові кілька пачок папірос і цигарок «Герцеговина Флор».

— Я не курю, Сергію.

— Я теж. Але наші жмури мали би викурити цей тютюн, перш ніж стати жмурами.

— Налий ще того коньяку.

У гранчаках забулькала золотиста рідина. Виконавці вироку підвелися, і Харч не сказав звичне «За упокій», тільки зітхнув.

Вони мовчки випили. Тільки по кількох десятках ро­ків Іван Івак оцінив, який добрий то був коньяк, коли знову випив його і згадав той смак. А тоді просто хотілося випити, щоб зашуміло в голові.

— Що ж він зробив такого, той Габріель?

— Не знаю, — знизав плечима Харч, — отруїв молоко в дитячому садку! Двадцять вісім дітей померло на місці, а ще тридцять сім надвечір у лікарні!

Що було потім? Потім Іван Івак боявся, що його допитуватимуть про поведінку смертника, якому вони з Харчем так і не заподіяли смерті. Вони навіть домовилися, що говорити на допиті, аби говорити обом одне й те саме. Але їх нікуди не викликали. Щоправда, їм більше не ставили нічних чергувань, перевели на інші завдання.

А потім, хоча було літо, Іван Івак захворів на грип, і йому виписали листок непрацездатності. У нього була висока температура, і він марив, і Люба була нажахана, і боялася його маячні. Але це скінчилося, він одужав. А потім їм із Любою виділили путівку до Криму в санаторій над морем. І Люба ходила в барвистих крепдешинових сукнях, і радісно сміялася, і питала, чому він такий набурмосений, і він поступово ставав таким, яким був до того. Принаймні зовні. Він із усіх сил намагався заспокоїтися, блукаючи між кипарисів та білих колон колишнього панського палацу, який зараз віддали слугам народу, аби вони добре відпочивали після своєї нелегкої праці. Але в тому санаторії над сліпучо-синім морем, яке чомусь називалося Чорним, виникла жінка на ім’я Мікаела, з якою потоваришувала Люба.

— Чому у вас таке дивне ім’я? — спитав Іван.

— Я вірменка, — гордо відповіла Мікаела.

Отже, ніяка вона не шпигунка. А з братнього вір­менського народу з Країни Рад.

— А є у вас ім’я Габріель?

— А чому ви питаєте? — спитала Мікаела, і на Івана знову нізвідки накотилися хвиля холодного жаху, така незрозуміла тут, під палючим кримським сонцем.

— Був один знайомий.

— Був чи є? А де ви з ним познайомилися?

Іван Івак щось промукав у відповідь на запитання Мікаели Гібарян.

— Ваш Габріель зовсім не обов’язково вірменин. А як його прізвище?

То ж далі моє життя, яке судилося мені достатньо довгим, проходило під знаком Габріеля Деуса. Я все ж таки гадаю, що то був чоловік. Якби то була жінка, у вироку стояло б ім’я Габріела. Чи він був вірменин? Молитва, яку він тоді проспівав, цілком могла бути вірменською мовою.

Так, то був чоловік. Принаймні, я всі ці роки звертаюся до нього як до чоловіка. Як до того, хто був моїм другом, якого я дуже підвів, і який дивним чином вибачив мене ще до того, як я дійшов до того, щоби просити прощення…

Після відпустки вони з Любою повернулися до гурто­житку, а незабаром їм запропонували кімнату в новому будинку. Люба була розчарована: їм обіцяли окрему квартиру. Тоді можна було би подбати про дитину. Про цього самого сина Валерія, який дорікати­ме батька його темним минулим.

— Скількох відпровадив на той світ, а Країна Рад дає лише кімнату! — жартував за кадром Габріель Деус.

Треба було терміново давати відповідь, чи переїз­дять вони до кімнати, чи лишатимуться в гуртожитку. І він думав…

Після зустрічі з Габріелем Деусом я весь час «думав», чого раніше не робив. Вживаючи слово «думав», я маю на увазі «оцінював події власного життя», те, що раніше мене непокоїло мало. І чого їх було оцінювати? Я все робив згідно з інструкціями Країни Рад. Як я довідався згодом, до кімнати мінус тридцять один потрапляли й такі, хто робив усе згідно з найсуворішими інструкціями, не відступаючи від них ні на міліметр. А от мій напарник Сергій Харч умів відступати від інструкцій саме так, як диктували правила виживання. І він вижив, і навіть позитивно оцінював свою діяльність під час роботи в органах. Не знаю, чи він спасся, але врятувався напевне. А що врятувало мене? Я вважаю, що мене врятував Габрі­ель Деус. Але чи спас він мене?

Отже, міркуючи над тим, чи переселятися нам із Любою до кімнати, а заодно, чи заводити дитину, я думав про те, що не хотів одружуватися два роки тому. Хоча Люба була дуже гарною, а я завжди поспішав поголитися, щоб якомога швидше подалі відсунути дзеркало, але заміж хотіла вона. А я спокусився на те, що одруженим у нашому гуртожитку давали окрему кімнату. В робітничих гуртожитках і такого привілею не було, там одружені тулилися по кілька родин в одній кімнаті. Був сенс працювати в органах. Але і в нашому гуртожитку жоден самотній порубок не мав такої розкоші, як окрема кімната на одного. Нежонаті хлопці мешкали мінімум по троє. Гуртом. На те й гуртожиток.

Вони з Любою вирішили не відмовлятися від житла, яке їм запропонували, й перебралися до кімнати чотирнадцять квадратних метрів у трикімнатній квартирі у великому сірому будинку в центрі міста. І на деякий час опинилися в умовах, гірших ніж у гуртожитку. Там на довжелезний коридор з багатьма кімнатами було дві кухні та одні вигоди. Тут на три родини була одна кухня, великі ванна й туалет. І кімнату шістнадцять метрів поряд з кухнею займало подружжя старших людей. Ірина Василівна скоро овдовіла і лишилася сама. Але кімнату дев’ятнадцять квадратних метрів з балконом займав лейтенант Кулевич, який був вартий всіх гуртожитських незручностей разом узятих.

Кулевич також працював в органах. І він знімав напругу після тяжкого робочого дня так інтенсивно, що іноді забував, де кухня, де ванна, де туалет. Добре, якщо Кулевич робив поряд з унітазом лише малі спра­ви. До того ж у Кулевича досить часто бували гості, яких він приймав на спільній кухні, де ставало і шумно, і прокурено, і взагалі нестерпно. Іноді він замикався у ванні з котроюсь із своїх знайомих жінок, які забігали до нього на чашку чаю. А Івакам треба було купати свого маленького сина. Або випрати білизну. Або помитися, зрештою.

То був найгірший час. Хоча я вже тоді нікого не вішав. Поки вішав, я нікого не боявся. А потім став боятися. І то було направду страшно. І саме тоді, коли нашим комунальним сусідом був той нестерпний Кулевич, я став писати. Не знаю, що я дав літературі. Але мені література дала багато. В усіх сенсах. Але спершу вона мені повернула психічне здоров’я. А значить, врятувала життя. Наших людей, які зривалися, від психічних хвороб не лікували. Для них була кімната мінус тридцять один.

Він працював в архіві, де сидів зранку до вечора і мав певну кількість вільного часу на роботі. Тоді він і почав писати. Але не все було так просто. Перш ніж він почав писати, він утратив сон. А стійке розладнання сну — то вже пряма дорога в державу божевілля. Він кепсько спав багато ночей, а потім нудив білим світом на роботі. Він став усього боятися. А коли ходив на нічні зміни, був таким безстрашним! А потім став поширювати навколо себе такі ж хвилі липкого жаху, як і ті, кого водили їхніми підвалами під конвоєм.

Іноді йому хотілося, щоб його швидше забрали, засудили, винесли вирок і відпровадили до кімнати в підвалі, де вже, мабуть, давно полагодили кріплення мотузки або розробили якийсь інший пристрій для оперативного умертвіння ворогів Країни Рад. Він в усьому зізнається, от тільки в чому? Так, він отруїв молоко в дитячому садочку. Насипав отрути, коли молоковоз стояв біля будинку, подвір’ям якого ходили малюки в сандаликах і панамках. І малюки померли один за одним.

А хто йому дав отрути? Він не зможе відповісти на це питання, і його битимуть, і здиратимуть нігті. І не вішатимуть, поки він усього не розповість. Адже Країна Рад має не просто стратити ворога, а й знешкодити інших ворогів, на яких він має вивести. То як же тоді бути?

Його життя перетворилося на пекло. І по кількох місяцях вагань він зважився попросити лікаря Майо­вича про зустріч. Домовився і не прийшов, бо боявся, що лікар Майович скаже, що він не справжній воїн, бо завжди боявся дивитися в очі ворогам. Що на війні наші старші брати плювали в очі німецько-фашистським загарбникам, які їх катували, і співали «Смєло, таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє», а він боягуз, а не воїн, як тільки його взяли на роботу в органи! Його переведуть працювати на завод, а кімнату чотирнадцять метрів у сірому будинку відберуть.

Він вдруге домовився з Майовичем, і знову не при­йшов. Поки лікар Майович сам не прийшов до нього в архів і не спитав, що з ним відбувається.

— Не можеш пояснити? То піди в нашій поліклініці до Магдалини Дмитрівни. Запишись до неї на прий­нят­тя, скажи, що підвернув ногу. Вона офіційно травматолог, але ти скажеш, що від мене, і вона тебе вислухає. І неодмінно дасть добру пораду.

Магдалина Дмитрівна не питала, що з ним відбу­вається. Певне, такого роду речі з деякими лицарями незримого фронту траплялися періодично.

— Вам треба розповісти про те, що з вами відбуваєть­ся. Так, я знаю про нерозголошення. І тому вигадайте, як саме ви про це розповідатимете. Ви читали байки Крилова? Ще в школі, правда? Там діють мавпи і собаки, замість чоловіків і жінок. І вам треба знайти таку ж мавпу, такого ж собаку, щоб вони говорили за вас. А може, з вами в дитинстві відбулося щось таке, як зараз? У дитинстві все було не так? Ні, в дитинстві все було так само! Розкажіть про своє дитинство! І запишіть.

— Але я ніколи не писав! Мені листа написати велика проблема!

— Ви можете не писати про своє дитинство. Ви можете станцювати своє дитинство.

— Станцювати своє дитинство?

— Звичайно! І не обов’язково дитинство. Ви можете станцювати те, що мучить вас. Або проспівати…

— Проспівати? А як же це можна проспівати? — і він згадав дивовижний спів Габріеля Деуса. Він так ніколи не зуміє.

— Або намалювати! Робіть те, що для вас найлегше. Але виразіть себе! Знайдіть форму виразити себе!

— І показати вам?

— Це не обов’язково. Якщо захочете, звичайно, можете принести оповідання, вірш чи малюнок. Але у вашій організації є дуже добрі колективи самодіяльнос­ті. Там і танцюють, і малюють, і літературна студія є.

Іван Івак згадав концерти художньої самодіяльності на червоні дати Країни Рад, і йому стало недобре. Те, що він бачив зі сцени закритого будинку культури, аж ніяк не було таким, що могло би полегшити душу. Пісні про війни й революції, в яких тріумфально перемагала Країна Рад, не промовляли до тих, хто втратив здат­ність крокувати в ногу з усіма до нових перемог. Але іноді наприкінці тих концертів траплялися пісні про кохання, які раптом зворушували. Хтось же ж писав слова і музику до тих пісень.

Він спробує. Ось він уже цілу добу думає про те, що йому сказала Магдалина Дмитрівна. І хоча комунальний сусід лейтенант Кулевич допізна співав на кухні хором зі своїми гостями «Вип’єм за Родіну, вип’єм за Сталіна, вип’єм і снова нальйом», Іван Івак вперше за багато ночей спав добре й вранці пішов на роботу бадьорим, подумки бажаючи міцного здоров’я Магдалині Дмитрівні.

Сидячи за робочим столом, він згадав, що колись навіть малював, і його малюнок серед інших висів у шкільному коридорі. Там були намальовані черво­ноармійці, які крокували з гвинтівками на плечі. А для себе вони разом зі шкільним товаришем малювали шибениці, на яких вішали ворогів. І не ворогів, а їхніх учительок, які ставили їм двійки. Малювали олівцями на задніх сторінках шкільних зошитів. Учителька, яка виявила ті малюнки, лаяла їх обох, аж страшно згадати! Погрожувала, що їх заберуть, куди треба. Цікаво, що та вчителька знала про оте «куди треба»? Чи знала та вчителька, що її учень вішатиме ворогів Країни Рад за вироком Верховного Трибуналу по-справжньому?

Ні, малювати він не буде. Він писатиме. Він спробує написати так, щоб ніхто не здогадався. Він почав цілеспрямовано думати про це, і йому ставало легше. В нього ще нічого не написалося, але він не полишав того задуму.

Я згадував свою бабусю, якій допомагав перетрушува­ти речі на смерть у її крихітній хатці. Вона розповідала багато такого, про що не розповідали дітям у школі. Але переповідати ті дурні вигадки бабусі, до якої батьки відвозили на літо, не було заради чого. Просто аби розповісти, що вона була відстала й вірила в бога? Що виносила ікону з льоху, ставила на вікно, молилася й потім ховала жінку з дитиною назад?

Раптом пригадався ще один сюжет із його дитинст­ва. У них на слобідці під домом скиглило мале цуценя, якого покусав великий пес, але воно ще лишалося живим. Те цуценя скиглило так жалісно, а водночас було таке побите, таке скривавлене, трьома лапами вже на тому світі, лише однією на цьому, що він вирішив добити його.

— Облиш його, само здохне, — казали батьки.

Але він таки добив цуценя цеглиною. А потім за­горнув у ганчірку й поховав на пустирищі. Його лаяли за ту ганчірку, якою ще планували мити підлогу в їхньому вбогому житлі на слобідці. Але все одно, він відчув велике полегшення, коли цуценя померло. І дивним чином щось подібне він відчував, коли в зашморгу заспокоювалися засуджені. Особливо та жінка з довгими патлами. Магдалина Дмитрівна була права. В дитинстві завжди можна відшукати сюжет, який буде пов’язаний із дорослим життям.

Упродовж місяця, тільки-но видавалася вільна хви­лина в архіві, він писав коротеньке оповідання «Цу­ценя». І от нарешті воно готове. Іван Івак переписав його в цератовий зошит. Куди далі? Він знав, куди далі. У них була закрита літературна студія «Світле майбуття», яку вів письменник Василь Правда. Івак довідався, коли відбуваються засідання «Світлого майбуття», й пішов туди.

На першому занятті він нічого не читав, лише слу­хав. Те, що читалося там, видалося йому гіршим, ніж його «Цуценя». То ж наступного разу він зважився і зачитав двом десяткам лицарів незримого фронту, які ще й мали літературний лист, своє оповідання. Студійці засуджували його за відсутність гуманізму і віри у світле майбутнє. Його герой мав виходити цуценя, хоч би яке хворе воно було. Із пораненого несвідомими слобідчанами песика мав вирости великий гарний пес, який стерегтиме радянське майно. Це обговорення могло назавжди відвернути його від літературної діяльності, якби не керівник студії Василь Правда. Письменник похвалив виразну мову оповідання і те, як правдиво зображено побут і звичаї несвідомих радянських людей. Не варто заплющувати очі, в нас такі ще є. І в нас таких багато, зробив наголос на останньому слові Василь Правда. Але радянський літератор не може зображувати винятково несвідомих людей. Поряд мають бути люди свідомі, які наближають світле майбуття. Василь Правда висловив упевненість, що скоро новий студієць, новий світломайбутівець, принесе на студію саме такий твір.

І після засідання Василь Правда особисто підійшов до Івана і заохотив його неодмінно писати далі, бо в нього є безсумнівний літературний хист і вміння відтворювати реалії.

— Я сам зі слобідки, — щиро зізнався молодшому колезі Василь Правда, — завдяки вашому «Цуцику» я впізнав те, що хотілося забути… Але вам неодмінно треба врахувати зауваження товаришів. А головне, читайте побільше, — і Василь Правда подарував Івану Івакові збірник творів студійців-світломайбутівців зі своєю передмовою. А також, якщо вже товариш вирішив працювати в малій формі, варто перечитати новели Архипа Тесленка і Василя Стефаника, які писали про нелегке життя трудящих до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Іван Івак побачив, як нелегко бути письменником у Країні Рад. Як складно написати таке, щоб бодай якось полегшити душу, і водночас вписатися у стільки параметрів, щоб бути саме письменником Країни Рад, а не буржуазним письменником-перекинчиком, який завжди міг опинитися в кімнаті мінус тридцять один. А ще йому хотілося писати бодай тому, що тяжкі зусилля пошуку слів і фраз лікували від інших бід.

Коли я сьогодні намагаюся відтворити свій тодішній творчий стан, то, сам не усвідомлюючи того, я ні­би розв’язував якусь нелегку логічну задачу, коли нама­гався увіпхати свій душевний дискомфорт у дуже жорсткі дозволені рамки. Це також викликало почуття дискомфорту, але все ж таки мої тодішні муки творчос­ті, вкрай неповноцінної, дуже безкрилої творчості лікували мене від інших мук, від мук страху і потроху послаблювали мій страх, гнали його кудись подалі.

Іноді він вечорами затримувався на своєму робочо­му місці. Особливо в ті дні, коли знав, що бешкетник Кулевич буде вдома і не дасть спокійно відпочити. Про те, як воно Любі, він тоді не думав. Вірніше, думав, але не вважав себе аж таким винним. Зрештою, він пристойно заробляв, і Люба могла сидіти з дитиною і не працювати. Адже більшість молодих матусь Країни Рад у ті часи ще й тяжко працювали, і бігали до малих дітей в обідню перерву, і лишали їх невідомо з ким. Хоча, звичайно, Любі було нелегко з тим комунальним сусідом. Іноді вона навіть відсувалася від нього вночі. А він починав кричати: «Працюєш день і ніч! Все несеш додому! А вдома жінка не хоче тебе знати!» Син Валюсик, якого ледь приспали, прокидався, починав плакати. А в коридорі грюкав дверима нестерпний Кулевич.

І от його оповідання «Слобідська історія» надруко­вано в черговому числі «Світлого майбуття». Він приніс додому не лише грубу книжку, де закладено сторінку з його оповіданням, а й свій перший гонорар, який був не такий і малий. Дав гроші Любі, щоб вона пішла купила собі, що захоче, а він посидить з дитиною.

То був добрий вечір, який запам’ятався. Вони з Любою приспали малого, зачинили двері в кімнаті, сиділи на кухні. Кулевич був удома, але тої ночі не гуляв, напився і ліг спати. А серед ночі пролунав дзвоник до нього. Він мав окремий дзвоник, проведений до його кімнати, але вони все одно почули і прокинулись. Кулевич довго не відчиняв, а дзвонили наполегливо, поки він таки не встав до дверей. Налякана Люба дужче пригорнулася до чоловіка, який вперше за багато часу відчув себе сильним, таким, який може боронити жінку від усіх бід.

Кулевича забрали. Він зник назавжди, вони його більше ніколи не бачили. І його кімната рік, а то й більше стояла опечатана. А потім на пораду Ірини Василівни, їхньої другої сусідки, яка боялася, що кім­нату дадуть новому Кулевичу, вони почали клопота­тися, щоб зайняти його кімнату, й досягли позитивного рішення.

Але саме того року, поки сусідня кімната стояла порожня, Іван Івак написав своє оповідання «Кат», яке ввело його в літературу Країни Рад по-справжньому.

До того він уже був автором кількох оповідань. Пра­­цю­вав над повістю «Слобідська моя юність», де нама­гав­ся якомога правдивіше змалювати підне­сення радянсь­кого юнака, який по закінченні слобідської семирічки потрапляє у дружній колектив школи розвідників, де панують справжня дружба і взаємодопомога. Він дуже прагнув оминати готові кліше літератури Країни Рад, які мандрували по творах як студійців, так і визнаних письменників. І раптом його єство пропекла та ідея, що саме ці мандрівні кліше можуть бути творчим методом, який дозволить сказати більше, ніж дозволяється.

Я й досі добре пам’ятаю своє захоплення, коли писав свого «Ката». І так само добре пам’ятаю свій страх, коли його написав. Страх, що мене викриють, що зрозуміють: я насміявся з них, свідомо написав своє оповідання мовою Країни Рад, водночас і пародіюючи її, і насміхаючись із неї. Але то був мій останній великий страх. Якийсь мій внутрішній порадник, якого я хотів, але не міг уявити собі, з яким дуже хотілося спілкуватися, але який тоді досить рідко давав про себе знати, який, власне, підказав мені саму ідею оповідання «Кат», так от, мій внутрішній порадник заспокоював мене: вони нічого не зрозуміють. А якщо хтось щось уторопає, то не зможе звинуватити тебе, при тому не скомпрометувавши себе. Не бійся. Ти — класик Країни Рад. А ще мені зігрівала душу та думка, що, як раптом Габріель Деус живий, то він неодмінно про­чи­тає оповідання Івана Івака «Кат» і все зрозуміє.

Отже, оповідання «Кат» Івана Івака. Лицар незри­мого фронту має стратити ворога. Але це нелегко. Бо, хоча люди Країни Рад мають бути безжальними до ворогів, вони є найгуманнішими на світі людьми, які звикли рятувати, а не вбивати. Вони й забите цуценя понесуть до ветеринара і доглядатимуть день і ніч, виростять із нього великого пса — надійного охоронця радянського майна. А вже людину рятуватимуть до останнього. А того, хто оступився, перевиховуватимуть, щоби він усвідомив свої помилки перед Країною Рад і виправив їх.

Але що робити з тим, хто отруїв молоко в дитячому садочку? Ні, не так. Але що робити з тим, кому буржу­аз­ні найманці наказали отруїти молоко в дитячому са­дочку? Щоб не росли в Країні Рад малюки в сандаликах і в панамках, щоб не ставали вони жовтенятами, а потім піонерами, а потім комсомольцями, і т. д., щоб не виростали з них будівники комунізму. І от він стоїть перед судом Країни Рад, і не кається, а сміється з тих, хто судить його суворим судом! І каже їм: не зможете ви вбити мене, як я вбив ваших малюків. Бо ви гуманісти, ви не вмієте вбивати.

Я — кат, але я страчую ката свого народу. Я страчую того, хто стратив майбутнє моєї країни, Країни Рад. І рука моя не тремтітиме, коли я накину зашморг на шию ката!

Десь так. Іван Івак читав «Ката» на засіданні студії «Світле майбуття». Студійці аплодували його патосові. Василь Правда сказав, що рекомендуватиме його опо­відання до друку в журналі «Батьківщина».

А після публікації в «Батьківщині» стало можливим думати і про книжку, куди увійшли б і повість, і кілька оповідань.

Іван Івак пишався «Катом» з інших причин. Обдурив я їх, обдурив, тріумфувало його єство. «Я ж тобі казав», шепотів йому на вухо його внутрішній порадник.

Оскільки Іван не міг показати свій твір Габріелю Деусу, він вирішив показати його Магдалині Дмитрівні. Ось хто добре зрозуміє його!

— Її нема. І завтра не буде, — сказали йому в реє­стратурі поліклініки.

— А де вона тепер працює? Де? — допитувався він у жінки в білому халаті за склом.

Не отримавши відповіді, він, сам не знаючи, чому саме, спитав у прибиральниці в коридорі, куди поділася травматолог Магдалина Дмитрівна.

— Її забрали. Ще рік тому, — відповіла прибиральни­ця, човгаючи своєю шваброю та більше не помічаючи його.

Ось воно як! Він пішов з поліклініки не в той бік. Вже минулися ті часи, коли він не поспішав додому з роботи. Але того дня він знову повернувся додому дуже пізно. І чи не найтяжче було те, що не було з ким поділитися про зникнення жінки, яка так допомогла йому.

Я не оплакував смерті тої розпатланої істеричної безіменної жінки, яку повісив. І довго мовчки оплакував Магдалину Дмитрівну. Чому воно так? Якби я міг по­говорити з Любою про все те, не було би так тяжко. І все ж, коли я сумував за Магдалиною, то був позитивний сум. Я намагався пригадати обличчя жінки, яку бачив лише один раз. Чи була вона висока на зріст? Не знаю, вона весь час сиділа за своїм столом. Вона була, як то кажуть, «з колишніх», тобто і манерами, і зовнішністю була схожа на жінку ніяк не робітничо-селянського походження. В неї були висока зачіска, гарні сережки, які привертали увагу, світлі очі, сиве, але все одно дуже гарне волосся. Я весь час дивився в її обличчя, коли розмовляв із нею. Я дуже переживав за неї. Я сподівався, що її не засудили до вищої міри, а відправили в табори, з яких вона вернеться. Сподіваюся, так воно і сталося. Але я більше ніколи нічого не чув про неї.

А по кількох роках помре комунальна сусідка Ірина Василівна.

— Вона була прибиральниця, — скаже в день її смерті Люба, яка доглядатиме хвору. І лише згодом, коли помиратиме Люба, Іван Івак збагне, що до чого. А тоді він уже демобілізується з органів. Але стане членом Спілки письменників, звідки й принесе клопотання на те, щоб зайняти кімнату Ірини Василівни. Тим паче коли Ірина Василівна ще тільки захворіла і злягла, вони з Любою оперативно зробили дочку Іру, розуміючи, що згідно з нормативами Країни Рад третю кімнату на трьох їм не дадуть. Іра народилася вчасно, саме тоді коли сусідка звільнила кімнату.

— Іра-квартира, — назве сестру старший брат Вале­рик, натякаючи, що, якби не перспектива займати помешкання, її ніхто не народжував би. Валерик су­му­ватиме за прибиральницею Іриною Василівною, яка була його нянею, фактично була йому за бабусю, і скаже, що, краще б жила бабуся Ірина, а Іри-квартири не було. Згодом брат і сестра, попри велику різницю у віці, подружаться.

А оповідання Івана Івака «Кат» увійшло до шкільних підручників. Потім панівна ідеологія Країни Рад дещо змінилася, і подальші автори вже не включали «Ката» у свої підручники рідної мови. Але статус автора, чиї твори вивчають у школі, за Іваном Іваком зберігся. Він писав інші речі, які видавались і перевидавались, за які приходили щедрі гонорари. Вони їздили до Криму всією родиною. Щоправда, в той розкішний санаторій з білими колонами, де вони з Любою, ще бездітні, познайомилися із Мікаелою Гібарян, вони потрапити вже не могли. Але статус провідного письменника Країни Рад забезпечував родині Іваків життя, суттєво краще, ніж більшості інших громадян. А статус про­відного письменника забезпечило Іванові Іваку опо­відання «Кат».

Коли родина Іваків обживала трикімнатну квартиру в сірому домі, з-за кордону почали надходити пере­клади «Ката». Приходили й гонорари від закордонних видавництв. Але не такі великі, як за вітчизняні ви­дання й перевидання, бо Країна Рад лупила собі величезний податок за закордонні видання своїх письменників. Але честь була велика.

Іван Івак не знав жодної іноземної мови. Щоправда, в школі, де він навчався, проходили німецьку мову, від чого в нього лишилося знання латинських літер і пра­вил читання німецьких довжелезних слів. «Der Scharfrichter» називалося його оповідання німецькою, яке прийшло з братньої НДР. Тут він навіть зазирнув у німецький словник, який був у нього ще в гуртожитку, а тепер стояв у солідній книжковій шафі зі скляними дверцятами в його кабінеті, себто в тій чотирнадцятиметровій кімнаті, яку вони отримали найпершою. Шарфрихтер, той, хто рихтує шарф, криво посміхнувся він. Цікаво, чи в курсі Габріель Деус, що оповідання, мимовільним натхненником якого він був, перекладено німецькою мовою? А ще й переклав його якийсь Габріель, щоправ­да, з іншим прізвищем.

Зі слов’янського світу народної демократії приходи­ло знайоме «Kat» або ще знайоміше «Палач». З братньої Румунії прийшла публікація «Călău». І з дружньої Угор­щини прийшла антологія радянської малої прози. Цією мовою взагалі нічого розібрати не можна було. Але своє ім’я Ivan Ivak він знайшов. То ж його оповідання угорською називалося «Hóhér». Он воно як, Гогер, не знаючи, чи правильно вимовляє він те слово іноземною мовою, повторював автор назву свого оповідання.

Але найпотужніші, хоч і суперечливі почуття заки­піли в грудях Івана Івака, коли з далекої братньої Куби прийшов часопис із його оповіданням «El Verdugo». Ель Вердуго! Яке могутнє слово! Значно краще, ніж просто собі «Кат»! Як добре, коли твої твори пере­кладаються багатьма мовами світу, хвалився він сво­їми закордонними публікаціями перед колегами з видавництва, спостерігаючи за їхньою реакцією. Він працював у видавництві, хоча гонорари Країни Ради дозволили б йому повністю зосередитися на творчій роботі. Але чоловік усе ж таки має ходити на роботу, тим паче, що до редакції не треба поспішати на дев’яту ранку. Чи мав він пишатися, чи навпаки, обурюватись, коли довідався, що його колеги називають його «То­вариш Ель Вердуго»? Чи знали вони, де він працював раніше? Але ж нікому з них він нічого лихого не зробив. Вони й без нього писали один на одного повідомлення, щоби зберегти за собою місце у видавництві, щоби, борони Боже! не працювати в середній школі чи в заводській багатотиражці.

— А англійською твого геніального тексту ще не переклали? — питав його син Валерій. Він знає бага­то різних іноземних мов завдяки навчанню на престижно­му факультеті університету, куди прилаштував тато. У Країні Рад платного навчання не було, все було для народу. Але були такі факультети, куди народ навчатися не пускали, лише дітей слуг народу.

— Не переклали, — зітхав Іван.

— А англійською це було б «A Hangman». Скільки є різних способів страти, а узагальнений виконавець страти чомусь у багатьох мовах саме «той, хто вішає». Ти не знаєш, чому воно так, тато? — питав Валерій Івак.

— Не знаю, — похмуро відповідав Івак старший.

— То як не знаєш, то позич до стипендії двісті ре. Я поверну! — син називав суму, в кілька разів більшу за студентську стипендію Країни Рад.

Люба ніколи не втручалася в їхні «чоловічі» розмови й ніколи не ставала ні на чий бік.

Від кінця сімдесятих Люба почала часто хворіти.

Люба була добра дружина. І добра жінка. Кілька років тому я ридав на її похороні, втрачаючи розум. Але збагнув, яка вона, лише в її останні дні, коли вона вже не вставала, а я сидів біля її ліжка.

— Ти ж робив чорт зна що, коли працював в орга­нах? — спитала вона, але не забрала своєї руки з моєї.

— Це було давно, — відповів я.

— Але мені ти завжди був добрим чоловіком. Як це узгоджувалось, Іване?

— Ти забула той період, коли ми щойно отримали цю кімнату, куди в’їхали з гуртожитку. Тоді я був нестерпний. І до тебе також.

— Але той час минув і більше не повторювався. Тоді для всіх нас був дуже тяжкий час. Ти виправився. Ба більше, це я безсовісно нагадувала тобі про той час, коли хотіла від тебе щось отримати.

— А я і не помічав. Я виправився, коли став писати.

— Я не читала твоїх книжок, — із деякою бридливістю сказала Люба.

Люба все життя пропрацювала в бібліотеці та завжди читала багато. А тоном свого голосу, яким вона вимовила ті слова, ніби давала зрозуміти, що вважала мою кар’єру письменника ще аморальнішою, ніж мою роботу в органах.

І тільки-но він намислив сказати: «Завдяки моїй роботі в органах і завдяки моїм книгам ти жила в добрій квартирі та спокійно працювала в бібліотеці», як слаба Люба прошепотіла:

— Це було в цій самій кімнаті.

— Що саме? — нахилився він до Люби.

Цю кімнату дев’ятнадцять квадратних метрів з балконом, де лежала хвора Люба, колись займав Куле­вич. Ну так, саме в цій кімнаті. Скільки його речей вони носили на сміття, і навіть маленький син допомагав. Звичайно ж, то був радісний клопіт. І зробили ремонт, побілили стелю, переклеїли шпалери. І потому ще кіль­ка разів робили ремонт.

— Тут нічого не лишилося від Кулевича. Хіба що стіни.

— Лишилося. Ось ця «Незнайомка» лишилася, — і Люба вказала тремтячою рукою на добру репродукцію відомої картини в химерній рамочці.

— А то його? Ти певна? Чи то наша Іра почепила?

— Певна. Я її запам’ятала ще відтоді. Розпусник, який запрошував дівчат і жінок на ніч, тримав у себе цю прекрасну даму.

— То, може, він її не купував? Подарували колеги на день народження, аби щось подарувати.

— Він мені сам розповідав, що купив «Незнайомку» сам. Що хотів її зустріти.

— І ти ще тоді заходила до його кімнати?

— І досить часто. Коли ти був на роботі, а він відпочивав перед нічною зміною.

Тоді, коли вони оселилися в кімнаті в цьому по­мешканні, Іван Івак уже не ходив на нічні зміни. Пра­цював в архіві, ходив на роботу зранку до вечора, в суботу до обіду, в неділю вихідний. А Кулевич працював у зміну, тобто часто бував вдома вдень, а працював вночі.

— Тобто? Навіщо ти ходила до нього?

Люба зітхнула.

— Саме те, що ти подумав.

Відтоді, як цю кімнату займав лейтенант Кулевич, минуло чи не сорок років. Вони обоє були старі та хворі, Люба — смертельно хвора.

— І навіщо ти вирішила зараз розповісти мені про це?

— Сказала й полегшила душу. Але я ще не все ска­зала.

— Ти, мабуть, відпочинь. Тобі тяжко говорити, Любо.

— Ні, я скажу зараз. А ти послухай.

— Гаразд, кажи. Кажи, Любо.

Івану захотілося повернути зізнання Люби на жарт. Зрештою, відтоді справді минуло так багато часу.

— Він був кращий за мене? — спитав він. — При­наймні, набагато досвідченіший.

— Івасю, я боялася його! Як Валюсик засне, так він і шкребеться у двері! І казав: Іванові ні слова! Бо буде зле і тобі, і йому!

Так, той час для багатьох забувається, але не для нас, подумав Іван Івак і стиснув руку Люби.

— Відпочивай, Любо. Зрештою, він кепсько закінчив, лейтенант Кулевич. І то ми зайняли його кімнату, а не він нашу.

— Івасю, то він мені розповідав, чим ти займався на роботі. Про кімнату мінус якусь там у підвалі, на­приклад!

— От негідник! — цього разу Іван Івак обурився по-справжньому, — навіщо було мучити молоду жінку, в якої була мала дитина! І він же ж не мав права про все те розповідати! Він давав підписку про нерозголошення! Як і я, зрештою, як і всі ми!

— А він не витримував і, перехиливши чарку, роз­повідав усі ті речі. Він розповів, як у тій кімнаті в підвалі вирвалася мотузка, на якій вішали.

— А про Габріеля Деуса він не розповідав? — вперше не пошепки, коли ніхто не бачить, як ворушаться губи, а вголос вимовив те ім’я Іван Івак.

— Ні, він не називав ніяких імен. Але він казав, що є люди з неймовірними здібностями. Які можуть поглядом зірвати люстру зі стелі. Таких людей вивча­ють. Їх не можна страчувати, їх треба вивчати. І в Країні Рад були закриті центри дослідження таких людей.

І тоді Іван Івак згадав, що Габріель Деус, коли молився перед шибеницею, дивився вгору. Чи не туди, де кріпилася мотузка до стелі, дивився він?

— Він не витримував усього, що знав. Тому пив, тому гуляв.

— Ти його ніби жалієш… — сказав він хворій дружині з нотками неприязні в голосі.

— А ми всіх вас жаліємо! А знаєш, яка у нас найбіль­ша мрія? Той, кого не треба жаліти!

— Хто сам жалітиме? — іронічно спитав Івак, який жалів Любу, гріх їй скаржитися! Середньостатистична жінка Країни Рад прожила суттєво тяжче життя, ніж вона. Але ж от, як тяжко вона вмирає.

— Таємна мрія кожної жінки — це рівний! — відпові­ла Люба.

— Габріель Деус, — подумав Іван Івак, — якщо то був чоловік, а не жінка.

А вголос він, знову пом’якшивши свій тон, сказав:

— Відпочинь, Любо, все це було так давно! Це зараз не має ніякого значення!

— А що, що має значення тепер?

— Твоє здоров’я, Любо. І ти неодмінно одужаєш. В нашій країні почалися зміни на краще, — Люба помира­ла під час Перебудови, яку тоді всі вітали. — І в тебе скоро почнуться зміни на краще. А поки відпочинь. Не нервуй. Не згадуй тих часів. Вони минулися на­завжди.

І він підвівся від ліжка Люби.

— Зачекай! Я ще не все сказала! Сядь і послухай! То я повідомила ваше керівництво, що Кулевич роз­голошує заборонені дані, і тому його забрали! А перед тим з’ясувала, що в нього не було нікого! Ні батьків, ні сестри, ні брата! Таких складніше було змусити мовча­ти! Бо відповідальність за розголошення переносилася на близьких людей…

— Я знаю, Любо, кому ти розповідаєш? А ти заспо­койся! Все це було так давно!

— А щоб здати його, я зустрілась із полковником Гібаряном! Пам’ятаєш його? Ми з ним познайомилися в санаторії в Криму! То чоловік Мікаели, з якою я то­варишувала тоді!

— Бідна моя, — Іван знову сів на стільчик біля ліжка і взяв Любу за холодну руку.

— А підказала мені ідею, як позбутися Кулевича, на­ша Ірина Василівна. А вона ж була прибиральниця…

— Прибиральниця, — прошепотів він, саме тоді збагнувши, якого штибу прибиральницею була їхня сусідка. Але він не став обговорювати, чи відомо це було хворій дружині, яка провадила свою сповідь далі:

— Ти, либонь, забув, а я добре пам’ятаю, як вона ревно відмивала нашу хату протягом кількох днів, як його забрали. І коридор, і кухню, і особливо місця спільного користування…

— Я ж весь час був на роботі. Так, після його зник­нен­ня в нашому домі стало добре, я це відразу відзначив, але не міг вимовити цього. Сморід зник, але в цій кімнаті він іще довго стояв, поки її нам не дали. Тут же були недоїдки…

— Сюди Ірина Василівна потрапити не могла, але ж скільки разів вона мила все інше! І мене не пус­кала, казала, що вона знає, як прибирати, щоб було зовсім чисто. До речі, Іване, пам’ятаєш, коли я пішла працювати, вона іноді бавила нашого Валерика…

Так, він це пам’ятав. Він платив комунальній сусідці якісь гроші за це.

— І то вона, Іване, то вона трохи щось розповідала йому… Він переказував мені.

— Ще тоді?

— Та ні, вже зараз.

Нарешті Люба сказала все, що хотіла. Вони довго мовчали, і він тримав її за руку стільки, скільки того хотіла вона, поки вона не задрімала.

Люба ще прожила кілька днів після тої розмови. То була єдина наша щира розмова за більш ніж сорок років сумісного життя. Ми жили добре. Ми майже не сварили­ся, ми любили одне одного, ми багато подорожували разом по Країні Рад, були разом навіть у Ташкенті й Самарканді, ми часто ходили разом до театру і на концерти. Ми виростили двох дітей, які навчилися прекрасно обходитися без нас, а то чи не головний результат батьківства й материнства. Але ми ніколи не вели справді щирих розмов.

— Навіщо ти вирішила розповісти мені про все це, Любо? — спитав я її в останній день її життя.

— Я тому захворіла, що тримала все це в собі стіль­ки років, — Люба поклала руку на свій кілька разів про­оперований живіт.

Я тяжко зітхнув. Якби ми вели щирі розмови, то певне б тим паче не вижили. Ми все життя прожили в непроговореному просторі. Ми говорили про побутові речі, і в нас не було незгод. Про людські очі ми жили дуже добре. У нас завжди бували гості, у нас і в наших дітей. І неглибоке, хоча й веселе спілкування за святковим столом створювало ілюзію, ніби в нас усе добре, маскувало відсутність справжнього, божественного контакту між нами, тими, хто давно стали «одна плоть». У нас були друзі, які допомагали нам у біді та яким допомагали ми. Але по-справжньому пережити біди можна було би лише тоді, якби ми казали одне одному про те, що нас мучило.

Люба не могла мені розповісти про свій контакт із лейтенантом Кулевичем. Я не міг розповісти Любі про свій контакт із Габріелем Деусом. І нікому не міг розповісти про ту людину. І чи людина то була? Коли син навчався в аспірантурі, мені на очі випадково по­трапив його підручник з латинської мови, розкритий на сторінці, де відмінювалося слово Deus. Deus, dei, deo, deum, здається, так. Я спитав його, що означає слово Деус латиною. Валерій знизав плечима і сказав: Бог.

А з сином щира розмова в них один раз таки від­булася. То було вже після смерті Люби, напередодні його від’їзду за кордон, коли Валерій із родиною їхав із колишньої Країни Рад не у відрядження, а на постійне місце проживання. Син підтвердив, що прибиральниця Ірина Василівна, яка була йому за бабусю, водила йо­го гуляти й показувала йому «татову роботу». Вона говорила дуже скупо. Але, як висловився сам Валерій Івак, «позбавила його невинності» саме вона, та жінка, яка прибирала і за жертвами, і за катами. Скоріш за все, вона не ставила на меті навіювати синові працівника органів якісь ідеї, це сталося випадково, але це сталося, і перші руйнівні зерна закинула в його душу вона, жінка, яку принципово іронічний Валерій завжди згадував із рідкісною теплотою.

Валерієві на момент тої розмови вже було більше сорока років, і він мав конфлікти зі своїм сином-під­літком. Іванові стало легше після тої розмови з сином. Вони торкнулися багатьох давніх неузгодженостей, і батько сам не чекав від себе такої щирості, а від сина такого розуміння. Валерій, так само, як і Люба, не був фаном його творів, але в той вечір, а вірніше, в ту ніч син сказав батькові:

— А ти потроху писав би правду про те, що знаєш, тату. Ти все ж таки володієш словом, — і Валерій згадав пару батькових оповідань, і він був вдячний синові за ту увагу.

Але навіть тоді Іван Івак не наважився розповісти Валерієві про Габріеля Деуса. Вперше він заговорив про ту людину зі своїм колишнім напарником Сергієм Харчем, якого зустрів на вулиці вже після від’їзду сина. Це був той день, коли вони пили пиво в генделику просто неба. Івак зважився згадати в розмові з Харчем про ту дивну людину, яку вони не довішали.

— А ти знаєш, Іване, я все життя думаю, хто б то міг бути.

Отакої! І Сергій Харч, який лишався в органах іще довго, дослужився до капітана, також не міг забути неординарного смертника, який не дав себе повісити.

— І ти знаєш, що мені здається? То міг бути переві­ряльник!

— І кого ж він міг перевіряти?

— Кого, кого? Нас!

Іван вражено замовк. Отже, його давній товариш Сергій Харч шукав істину зовсім не там, де він.

— Він перевіряв, чи виконуємо ми інструкції. А чо­го б він був такий зухвалий, ще й богу молився біля шибениці? Ти пам’ятаєш усіх інших? А цей тримався, як фраєр на танцях! Бо знав, що його не повісять. Може, для того і зробили так, що мотузка зірвалася. Аби ми ні про що не здогадалися, принаймні тоді.

— Але ж нам нічого не було! Ніяких санкцій!

— Значить, він знайшов, що ми в основному робимо все, як треба. Але все ж таки нас понизили. Ми ж більше не ходили в нічну зміну, значить, нічну надбавку зняли.

— Так, зняли, але я був радий, що більше не працю­вав уночі.

— А я не був. Я хворій матері й сестрам увесь час гроші посилав. Грошей стало менше. Та й квартиру тобі тоді не дали, лише кімнату. А ти вже тоді був одружений. Як, до речі, Люба?

— Люба померла ще до розвалу. Але ми давно зайня­ли всю ту квартиру.

— Вибач! Вона в тебе славна була! Мені вона завжди подобалась.

Івакові не хотілося говорити з Харчем про Любу, він знову повернув на загадкового Деуса. Розповів почуту від Люби версію про ймовірні надзвичайні здібності їхнього останнього смертника. Мовляв, його забрали в закритий центр вивчати його.

— У тім то й річ, що я перевіряв ці дані! Не відразу, по кількох роках! Я ж лишався там іще довго! Це ти став письменником! Ти молодець! Подарував би щось зі своїх книжок!

Та розмова відбувалася, коли вже письменники Країни Рад остаточно втратили свій статус еліти і здебільшого перетворилися на жалюгідних пенсіоне­рів. Івак не став таким лише тому, що продовжував працювати у видавництві, в якому працював іще в Країні Рад. Але знов-таки, йому не хотілося говорити про свою літературну діяльність, і він знову повернувся до Габріеля Деуса.

— Які дані ти перевіряв, Сергію? Що нас переві­ряли?

— Не було в тому році засудженого Габріеля Деуса! Не бу-ло! Жінку ту ненормальну я знайшов. Сусанна Маровська. Та, з якою в нас також були проблеми.

— І вона отруїла молоко в дитячому садку? — гірко посміхнувся Івак.

— В неї збиралися на квартирі люди, співали анти­радянських пісень під виглядом пісень про Велику Вітчизняну. Її було за що. Я багатьох познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх… А Деуса серед них не було. Висновок може бути єдиний: то був перевіряльник. І це дуже добре узгоджується з його нахабною поведінкою щодо нас. Хто б іще таке міг собі дозволити?

— Але ж він молився!

— І я молюся! Отче наш, що на небесах! Я хрестився! А ти хіба ні? Я тепер щонеділі ходжу до церкви! Бог прощає! Навіть таких великих грішників, як ми з тобою!

Очевидно, Сергій Харч таки перевіряв справи за­суджених до страти того року й того місяця, коли, зокрема, було винесено вирок Габріелеві Деусу. Але мене не задовольнила розгадка тої таємниці, над якою я мучуся чи не все своє життя, яку запропонував Харч. Перевіряльник, який перевіряє, чи добре кати виконують свою роботу! Та чи не кращими перевіряльниками були конвоїри, які виносили результати нашої сумлінної праці в тій самій тюремній домовині?

…Іван Івак продовжував ходити на роботу до колись солідного видавництва, обсяг робіт якого після розвалу Країни Рад звузився до п’яти книжок на рік, зосібно тих, що їх автори видавали власним коштом, а його територія — до розмірів маленької захаращеної кімнатки. Інші приміщення, які раніше належали видавництву, здали різним комерційним організаціям, і вони відремонтували їх. Кімната видавництва — в найгіршому стані. Але видавництво ще животіє, і він є чи не єдиним його працівником, якщо не рахувати вахтера, який після розвалу Країни Рад став іменувати його не товариш Ель Вердуго, а пан Ель Вердуго.

Щодня у другій половині дня Іван Івак приходить сюди і сидить допізна. Син Валерій вже давно мешкає за кордоном, іноді телефонує додому. А дочка Ірина, «Іра-квартира», живе з родиною в тій самій квартирі, заради повного захоплення якої її колись покликали до життя. Чи тривожать Ірину Івак привиди минулого, які житимуть у сірому будинку столичного середмістя, поки він стоятиме? Схоже, що не тривожать. Його гарну дочку, схожу на матір, непокоять інші житейські проблеми, а не давні драми її батьків. Авторське право її батька-письменника також мало цікавить Ірину Івак. Він не Булгаков. Щоправда, вона ніколи не жартує, як її старший брат, на предмет літературної діяльності свого батька, чиї твори було перекладено всіма мовами соціалістичного табору. Принаймні, оповідання «Кат». Ель Вердуго. Гегер. Шарфрихтер. Які слова!

Коли життя Країни Рад почало стрімко мінятися, але сама Країна ще існувала, Іванові передали працю американського славіста, який проаналізував його «Ката» й дійшов висновку, що автор написав його не від бажання вислужитися перед істеблішментом Країни Рад, а щоби насміятися з нього. Тобто, розгадав його задум. Івакові стало приємно. Але він став читати далі й вичитав десь таке, що автор «Ката», напевне, сам не був задіяний у репресіях ні як жертва, ні як кат, оскільки реалії його тексту не відповідають страшній дійсності, про яку світ довідався з валу документальної літератури часів Перебудови. Американський дослідник писав так упевнено, так переконливо, аж хотілося прочитати оповідання Івана Івака «Кат» і познайомитися з ав­тором.

— Якби ти бодай трохи мукав по-англійському, міг би озватися до нього та з’їздити до Америки коштом його університету, — казав Валера.

— Добре, що ти вже об’їздив півсвіту, а я сидітиму у своїй редакції, поки не помру, — сказав він тоді синові.

— Добре, що ми добре поговорили з сином, коли він їхав, — каже сам собі старий письменник у безладі редакційної кімнати, коли знову й знову спливають у пам’яті синові жарти стосовно батькового життєвого шляху. І старий письменник потроху пише про цей свій життєвий шлях. Як і радив йому його син. По змозі, максимально щиро.

Отже, він сидить у видавництві у своєму кабінеті, вже кілька років заваленому речами, знесеними з ін­ших кімнат. Він іще й приніс сюди з дому ті речі, які щось означали для нього. Наприклад, світлини, де він із Любою. Знайшов навіть ту, кримську, в санаторії з білими колонами між кипарисів. Книжки, що їх із радістю прочитав, коли починав писати (Ви читайте, читайте, не тільки пишіть, казав йому керівник літературної студії «Світле майбуття» Василь Правда). Приніс і свої книжки. І свої закордонні публікації.

Він уже дуже старий. Йому скоро вісімдесят. Але він пишається, що продовжує працювати і щодня ходить на роботу. Міг би приходити в редакцію двічі на тиждень, для видавничих справ цього було б досить. Але він приходить щодня й сидить допізна. Записує розрізнені епізоди зі своєї автобіографії та думає: а раптом зійде на нього святий дух, і він напише книгу, яку сам і видасть, яку читатимуть усі, на якій він добре заробить, бо її всі купуватимуть. Але термін підписки про нерозголошення ще діє, то ж видати він її не зможе. Але ж головне написати, головне, Господи, написати! Тому він і ходить сюди вечорами й сидить тут допізна, й вертається додому пішки темними вулицями до свого сірого будинку.

Він знає, що вдома на нього не чекають. І знає, що, хоча з дочкою, зятем та онуком у нього добрі стосунки, його смерті, загалом, зрадіють. Як потихеньку зраділи вони з Любою смерті Ірини Василівни. Але ж от, син Валерій щиро сумував за прибиральницею. Лише особливий душевний контакт зі старою люди­ною робить так, що за нею справді сумують. Таке трапляється, якщо казати правду собі й Богові, вкрай рідко. У нього такого контакту з родиною нема. Дай, Боже, їм, хто лишиться після нього, знайти і втримати такий контакт одне з одним. Дай їм, Боже, прожити довго і піти з цього життя щиро оплаканими.

Але за Любою я сумую. І думаю: а раптом світобудо­ву влаштовано так, що ми зустрінемося ТАМ і погово­ри­мо. Щиро, добре поговоримо. І я розповім їй про Габріеля Деуса. Кому, як не їй? І, хоча таке, здається, аж ніяк не можливо, я зумію взяти з собою туди те, що пишу зараз, і вона це прочитає. Як читала добрі книжки у своїй бібліотеці.

Останнім часом йому добре пишеться. Він пише від руки в цератовий зошит, хоча на його письмовому столі блимає зеленими літерами екран комп’ютера, на якому працювати він уміє. Але на комп’ютер він не «пересів». У нього розбірливий почерк. Друкарки Країни Рад майже ніколи не перепитували, що він написав. Якщо хтось читатиме те, що він зараз пише, то розбере.

Але сторінки про ті далекі роки даються йому нелегко, ох, нелегко. А хтось у сусідній кімнаті також засиджується допізна і вирішив познущатися з нього. Бо вже кілька вечорів з-за стіни гучно звучить «Смєло, таваріщі, в ногу». Він навіть питав вахтера, хто там лишається в кімнаті, яку вони здали фірмі «Ореол». Але глухуватий вахтер нічого не чує і каже, що в «Ореолі» вечорами нікого не буває.

Але ж от до його кабінету зайшов авантюрного ви­гляду хлопець і сказав:

— Нарешті я тебе знайшов, кате.

— А ви мене шукали, молодий чоловіче?

— Так. Багато років тому ти повісив у підвалі мого діда. Бабуся лишилася вагітною. Батько народився із тавром ворога народу. Йому не було життя в цій країні. Я народився у підвальному приміщенні. Моя мати дов­го носила тавро дружини ворога Країни Рад.

Іван Івак відзначив, що йому не страшно, хоча, вра­ховуючи об’єктивні обставини, він мав би злякатися. Хлопець молодий і сильний. Він стоїть на порозі ка­бінету, з якого не було іншого виходу. В коридорі видавництва нікого нема. Вахтер дрімає на першому поверсі.

— Молодий чоловіче! То хто носив тавро ворога? Ваш дід чи ваш батько? Чи ви самі?

— Канчай базар, мен! Ти може, скажеш, що нікого не вішав у підвалі мінус третього поверху?

— Я готовий продовжувати цю розмову, якщо ви скажете, звідки вам відомо, що вашого діда стратив у підвалі НКВД саме я.

— А моя бабуся працювала прибиральницею! Вона прибирала кімнату на три поверхи в глибину після страти!

— Ваша вагітна бабуся прибирала кімнату після страти вашого діда?

— Так! Вона була з села! З колгоспного села! Тоді не було декретних відпусток! Совали швабрами до самих пологів! І коли з’явилося ваше оповідання «Кат», вона відразу сказала батькові: ось чому ти такий хворий! Я прибирала за тим, хто робив таке, як він. То ж ви написали оповідання «Кат»?

— І ваша бабуся його читала?

— Вона його побачила в батьковій шкільній чи­танці!

— Молодий чоловіче, ви щось плутаєте. Ваша бабуся прибирала в кімнаті, в якій стратили її чоловіка? Такого не могло бути. Дружину ворога народу не допустили би до прибирання секретних кімнат, куди був потрібен допуск високого рівня. Або ваша бабуся не була при­биральницею, і тоді невідомо, хто стратив вашого діда. Або прибиральницею вона була, але ваш батько народився дебілом з якоїсь іншої причини.

— Типовий гебіст! Що ти верзеш! Ти вішав людей! І ти за це заплатиш!

Хлопець, певне, прийшов із портативним магніто­фоном. Бо знову загриміло «Смєло, таваріщі, в но­гу». Під цю пісню хлопець почав душити старого письменника.

— Ось так хрипіли твої жертви. А тепер ти похрипи! Це — розплата за твої гріхи! — кричав хлопець, який, напевне щось чув про те, що відбувалося в кімнаті мінус тридцять один. І навіть тоді переляку Івак не відчув, хоча стало дуже некомфортно.

— Ти заплатиш, заплатиш! — не вгамовувався хло­пець. — У тебе в сейфі є бабло! Ти заплатиш за сльози моєї бабусі й мого діда. Де ключ від сейфа?

Івак витяг великого ключа з шухляди письмового столу і простяг хлопцеві.

— Бери! Все, що знайдеш, твоє!

У сейфі не було нічого. Хіба що печатка видавництва, яка хлопця не цікавила. Він оцінив честь свого діда й бабусі у грошових знаках, а не в необхідності симво­лічної страти колишнього ката. Не знайшовши нічого, горе-месник розпачливо пішов, лишивши Івана Івака із тяжким болем у карку та піснею «Смєло, таваріщі, в ногу» у вухах.

Він довго не міг чути тої пісні й завжди вимикав домашнє радіо, якщо вона звучала. А потім та пісня перестала будити в нього страшні асоціації. Зрештою, пісня не винна, і «духом окрєпнєм в борьбє» — не такі й кепські слова. А потім її припинили виконувати по радіо Країни Рад. І от ця пісня гримить персонально для нього, цього разу нестерпно.

Але хтось змилостивився і вимкнув магнітофон. Настало рідкісне полегшення, хоча горло все одно страшно здавлене. Із останніх сил Іван Івак промовив, вірніше, прохрипів:

— Я нібито побудував свій дім і виростив дітей… Але я не написав твору свого життя, хоча й видав чотиритомник своїх творів. Я не розгадав таємниці, якої прагнув. Я так і не з’ясував, хто такий Габріель Деус, хоча розкрити ту таємницю було головною метою мого життя.

— І не покаявся в тому, що робив до того, як з’явився Габріель Деус, — пролунав веселий голос десь поряд.

Іван Івак із останніх сил повернув голову в той бік, звідки лунав той голос. На купі книжок у кутку сидів чоловік із пишною сивою чуприною та веселими вогниками в очах. То він вимкнув «Смєло, таваріщі, в ногу» і дав йому хвилину спокою перед кроком у небуття. А їм же ж та пісня звучала до останнього… подиху… о, Господи, як нестерпно, коли не можеш дихати!

Габріель Деус сидить у кутку захаращеного редак­ційного кабінету й весело дивиться на свого колишньо­го ката.

— Ти весь час думав про мене, і це зарахується. Але вони, ті, кого ти таки повісив, вони теж були людьми.

— Людьми? Вони до мене потрапляли вже не людь­ми, Габріелю! Вони ще до зашморгу всі були обісрані від жаху! Прибиральницям, які приходили, коли виносили страченого, їм було що прибирати! І вони не могли висловити своє останнє бажання, навіть якби ми з Харчем питали про нього!

— Прибиральницям завжди є ЩО прибирати, Іване. А ми звітуємо перед НИМ числом порятованих душ. То ж яке ТВОЄ останнє бажання?

— Молитва! Та, яку ти проспівав у кімнаті мінус тридцять один перед шибеницею. Почути і вмерти...

Вахтер при вході до видавництва, якого Іван Івак уважав глухуватим, умить почув гуркіт нагорі. То ста­рий письменник впав зі стільця. То ж вахтер мав клопіт бігти вниз викликати швидку допомогу, а також телефонува­ти додому дочці Івака. А наступного дня, обдзвоню­ючи старих працівників видавництва, щоб повідомити їх про смерть пана Ель Вердуго, вахтер розповідав:

— Так, він до останнього ходив на роботу. Але останні дні трохи, як то кажуть, поїхав. Усе питався, чому в сусідній кімнаті, тій, яку здали фірмі «Ореол», весь час крутять пісню «Смєло, таваріщі, в ногу». Не­покоїли його комуністичні пісні! Він із кимось голосно розмовляв в останню ніч. Не по телефону, адже в його кімнаті телефон вимкнули за несплату, лишився тільки цей, у мене на вахті. Ніхто до нього не приходив, це виключено. В редакції лише один вхід, через мене. Якби до пана Ель Вердуго хтось прийшов, я про це неодмінно знав би. Від чого помер? Від асфіксії. Задихнувся, сердешний.

У газеті «Література Країни Рад», яка виходить і досі, з’явився некролог. Івана Івака згадували тепло. Той, хто складав той текст, щедро цитував американського дослідника, який вичитав в оповіданні «Кат» насмішку над Країною Рад. А підписали некролог багато старих і молодших літераторів.

Хоча Івану Івакові й виділили місце на найпочес­ні­шому столичному цвинтарі, але ховали його на скром­нішому поряд із дружиною Любов’ю Івак. Дочка Івана Івака Ірина ридала біля труни батька. Вона не придурювалась. А її старший брат Валерій, який прилетів на похорон батька з-за океану, ніжно заспокоював сестру і теж щиро сумував.

Валерій Івак скоро повернувся до свого нового дому. А Ірина зі своїм сином-підлітком Іванком зайшли до редакції забрати речі дідуся. Сподіваємося, цератовий зошит, куди Іван Івак записував фрагменти свого життєпису, десь зберігся та одного дня буде прочитаний.

2014, Одеса

Той будинок стояв над диким морем на краю випаленої сонцем рівнини та був непристойно вели­ким. Я гостювала там у далекі радянські часи, коли по всій країні люди жили по 3—4 душі на одну кімнату. Якщо десь якусь радянську кімнату займали двоє, вважалося, що їм пощастило. І раптом опинитися в домі, де кімнат було набагато більше, ніж мешканців. І то не була будівля з багатьма потворними прихатками, яких у курортних містах Криму безліч. Той будинок над морем одразу споруджувався великим.

Просто в море вели слизькі кам’яні сходи. Пляжу не було: пінні хвилі розбивались об гостре каміння, яке грізно обступало зусібіч того, хто наважився зійти вниз. Пляжний килимок можна було постелити лише нагорі біля краю урвища. Господар дому, дорожній майстер, який від’їздив із дому ще до світанку, міг підкинути на службовій вантажівці до пляжу в селищі, але назад все одно треба було б іти пішки кілька кілометрів під палючим сонцем.

То був мій найдивовижніший відпочинок біля моря. Навіть коли зовсім не було вітру, море внизу несамовито бунтувало, і бризки, розбиваючись об гострі скелі, долітали до краю урвища, де й стояв той дивовижний дім. Не пам’ятаю, чи був біля нього якийсь сад. Здається, росло кілька дерев. Але добре пам’ятаю велику вітальню без вікон, проте зі скляною стелею. І багато по-різному пофарбованих дверей кімнат, які виходили до вітальні.

Дочка господарів дому жила в Сімферополі. А син був інвалідом. Пересувався або у візку, або на милицях. То був гарний хлопець із довгим волоссям десь тридцяти років. Його хворі ноги не були потворно викривленими або непропорційно малими, що я неодноразово бачила в багатьох калік на кримських набережних. Просто ноги вкрай кепсько слухалися його.

Йому належало кілька кімнат у батьківському домі. Я жодного разу не була в його спальні, і до речі, не знала, за дверима якого кольору вона. Він запрошував мене до бібліотеки, вікна якої виходили на північ, на степ, а двері були фіалкові. Або до кабінету за червоними дверима з вікнами на море, де стіни було обвішано картинами з міськими пейзажами.

— Навіщо мені море на картинах? — казав він. — Воно весь час у мене перед очима. А в якесь місто не знаю, чи колись потраплю. Коли за вікном темно, я блукаю тими містами. Аж відчуваю, що промочив ноги, — кивав він на писане олією місто під дощем.

— А яке це місто? — питала я.

— Не знаю. Не має значення. Але я добре знаю, щó за поворотом цієї вулиці, щó в подвір’ях цих будинків. Та, поки сонце не сяде, дивлюсь у вікно. Або на степ, або на море. Це не випадково, що внизу, біля моря, на кілька кілометрів як ліворуч, так і праворуч, скелі не пускають купатися в морі. Щоб сюди не їхали курортники. Лише ті, кого ми самі запросимо. Тут немає пляжу тому, що там, — Роман простягав руку в бік степу, — цвинтар привидів.

— Цвинтар привидів? А що це таке?

— Там, у степу, великий цвинтар привидів. Чи не найбільший на світі.

— А хіба у привидів є цвинтар? Це якась аномальна зона?

Роман не відповів на те запитання, тож я поставила нове:

— Але чиї привиди спочивають на тому цвинтарі?

— Я саме цю історію розробляю. Але не по-російсь­ки, — друге речення він вимовив пошепки.

— По-українськи? — спитала я Романа

Ми спілкувалися з Романом по-російськи. Але в його багатющій бібліотеці було й чимало книжок по-українськи. Я в Києві знала кількох, які розмовляли по-російськи, а писали вірші по-українськи.

— Ні, я створюю текст тою мовою, — Роман дивно посміхнувся і здійняв руку вгору.

— Якою — тою?

— Ти ж програміст. То, певне, знаєш, що крім Фортрана та Піеля можна писати програми в кодах.

— Так, звичайно. Я такого не вмію, але в нашій конторі деякі справді пишуть програми в кодах.

— Так і в людських мов є коди.

— Спільні для всіх мов?

Роман кивнув, сяючи очима. Ні в кого я не бачила такого вогню в очах.

— І ти знаєш цю… прамову?

— Якщо безвиїзно жити багато років між морем і степом, та ще й неподалік від цвинтаря привидів, знатимеш усе, що завгодно.

Тоді я подумала, що в Романа хворі не лише ноги, і мені стало страшнувато. Я не спитала, якими знаками записуються коди прамови. Боялася, що він мені їх почне показувати. Мене заспокоїло те, що господиня дому, мати Романа, надзвичайно привітна, лагідна жінка, була завжди поблизу. Вона заходила до бібліотеки чи до кабінету, де ми спілкувалися з Романом, приносила глечик із холодним компотом або зі слабеньким кислим вином. Та жінка викликала абсолютну довіру. Навіть якщо її син був божевільний, вона своєю присутністю гарантувала, що він не заподіє ніякого лиха.

За вечерею Роман заговорив про цвинтар привидів, і господар дому, дорожній майстер, сказав, що на вихідні може мене туди звозити, це поряд.

— То що це таке? Аномальна зона? — знову спитала я.

— Це цвинтар привидів, — відповів дорожній май­стер. Я глянула на господиню, і вона кивнула: саме так, цвинтар привидів.

— Можемо поїхати туди на вихідні. Подивишся, що воно таке.

Суботнього вечора, коли надвечір спека спала, дорожній майстер нагадав мені про свою пропозицію. Я спитала, чи поїде Роман. Він відповів, що в кабіні його вантажівки лише одне пасажирське місце. Та й Роман буває там часто. Ми поїхали вдвох. Їхали в глиб півострова дуже недовго, хвилин п’ятнадцять. Зупинилися посеред степу. Спершу я взагалі нічого не помітила, крім якоїсь поваленої колони серед гарячих нерухомих жовтих трав. Але батько Романа підштовхнув мене до просторої заглибини. Я зробила кілька кроків по некрутому схилу. І відчула сильний вітер аж до свисту у вухах. Це вражало тим більше, що в степу був мертвий спокій. І той вітер, який засвистів у заглибині, зносив крівлю й вивертав душу.

— Не бійся, — сказав батько Романа.

Якби не впевнений голос того чоловіка, я таки злякалась би. Але його «не бійся» було таким пере­кон­ливим, що я зробила кілька кроків по гарячій площині, яка не сильно, проте відчутно хиталася під ногами, і свист у вухах посилився, і на якусь мить мені схотілось іти далі, пізнавати цвинтар привидів.

— Роман розповідає про це місце всім вашим гостям?

— І не пригадую, кому ще розповідав. То ти виклика­ла в нього таку довіру.

— І він справді пише книгу про цвинтар привидів?

— Не книгу, і не пише, але він таки щось створює. Мати каже, що, коли я на роботі, він частіше вдень спить, а вночі встає і шкандибає до свого кабінету.

Я не наважилась спитати, що означає: «не книгу, і не пише». Мені довірили якусь дивовижну таємницю, а я не все второпала.

— Ось на цьому гарячому камені ми сидимо, коли приїздимо сюди з Романом, це дуже добре для його хворих ніг, — вказав дорожній майстер на повалену колону.

— Але звідки тут взялася колона? — спитала я, нахилившись і торкнувши пальцями канелюр.

Дорожній майстер знизав плечима.

— Роман каже, то залишки брами.

— Значить тут була колись огорожа?

— Роман більше розповість про це. Він каже, коли є брама, то огорожа й не потрібна.

І от настав мій останній вечір у тому дивовижному домі. За вікном у чорній темряві чутно шум чи то моря, чи то степу, чи то в нічній тиші сюди долинув свист із цвинтаря привидів. Мало би бути моторошно, але, пам’ятаю, мені подобалося те лоскотання нервів. Завтра вдосвіта, а вірніше, це вже сьогодні, я поїду звідси.

— Ти зібрала речі? То й не лягай спати. Ти ж так і не чула, як шумлять тутешні ночі. Ти поїдеш, а я зно­ву спатиму вдень, а вночі робитиму те, що я тобі розпові­дав. Це поглинає стільки сил, ти би знала!

— Але, Романе, якщо йдеться про книгу тою, божест­венною чи янгольською, чи ще якоюсь прамо­вою, то чи не здається тобі, що такі книги вже є, а письмен­ники їх не пишуть, а відтворюють своїми мовами?

В очах Романа зблиснуло радісне збудження. Певне, через те, що співрозмовниця нарешті підійшла до того, що бентежило його найбільше. Він підвівся зі свого крісла, витяг милиці з-за коліс, зробив кілька кроків мені назустріч:

— Це так! Ось глянь, — Роман показав на стелажі своєї бібліотеки, — серед цих книжок не так і багато таких, які зчитані звідтіля! Але є. Ось, наприклад, ця, — він показав мені невеличку книгу, як мені здалося, то був переклад українською з японської, — я відчув, хоча це переклад! Той, хто взявся перекладати таку книгу, має знати, чи оригінал написано, чи зчитано з неба!

— Очевидно, більшість письменників не має доступу до тих, вічних книжок.

— До текстів, не до книжок, уживай вірні слова! — трохи роздратувався Роман.

— Так, справді, там — ще не книжки. А тут, на землі, так мало справді добрих книжок. Але у вашому чудово­му домі можливо доступитися до небесних бібліотек. Ніде мені не снилися такі сни, тепер я розумію…

Мене перебив гуркіт, від якого я здригнулася й замовкла. То впали на підлогу милиці Романа. Він стояв переді мною, як пророк. Він був у сорочці й джинсах, а не в довгому плащі. Але його довге волосся, його полум’яний погляд — ніколи я не бачила такого натхненно-божевільного обличчя, такої напруженої постаті вживу, хіба на картинах світового малярства. Він ледь похитнувся в мій бік і прохрипів:

— А я не зчитую вічного тексту! Я творю його! Коли я його створю, в мене відніметься все! І руки, і горло, і людську мову відбере!

А що було далі? А далі прибігла мама Романа і вчасно підхопила його під пахву, бо він би впав, а я напевне не знала би, що робити з ним. Вона дотягла його до крісла, я кинулася підбирати милиці, але вона лагідно, але твердо сказала:

— Іди до себе, поспи трохи. Тобі завтра їхати.

Завтра вдосвіта вона вийшла провести мене. Дала в дорогу пиріжків і пляшечку компоту. Дорожній майстер відвіз мене до селища, де залишив на станції чекати на автобус до Сімферополя.

Я більше не бувала в тому домі. І доля жодного разу не звела мене з сестрою Романа, з якою я позна­йомилася на курсах програмістів. Це завдяки їй я потрапила в той кримський дім над урвищем, про що в мене не лишилося жодного матеріального свідчення мого перебування там: ні сувеніру, ні світлини. А втім, це неправда. Одну реліквію маю, і навіть більше того. Роман казав, що завжди дарує гостям книгу з бібліоте­ки. Ту, яку вибере гість або гостя. Я нахабно обрала збірку віршів Марини Цвєтаєвої, яка в ті часи на чорному ринку коштувала більше мого тодішнього місячного доходу.

— Можна? — спитала я.

— Можна, — байдуже знизав плечима Роман, і я взяла ту книгу і поклала її до своєї валізи. А коли витягла її на станції, чекаючи автобуса на Сімферополь, побачила в кутку ретельно виписані фіолетовим чорнилом два знаки. То не були ні вірменські, ні грузинські літери, і не літери мови іврит, і не гінді, і не бенгальські літери, і не китайські, і не японські, і не корейські ієрогліфи. То були небесні знаки праматері всіх земних мов, за допомоги яких Роман, син дорожнього майстра, творив текст про цвинтар привидів. І, якщо йому ціною неймовірних зусиль пощастило його створити, то, можливо, якомусь письменникові прийдешніх часів пощастить зчитати його з небесних носіїв і записати котроюсь із земних мов.

1983, 2010, 2014