ЖИВ колись в Ірландії хлопчик, який хотів дізна­тися про все на світі. Тож він зачитувався різними книжками, і читав так багато, що зрештою мізки у нього ледь не розпухли від астрономії, математич­ного аналізу, квантової фізики, романтичної поезії, криміналістики й антропології та ще сотень інших предметів. Але найбільше він полюбляв одну то­неньку книжечку. Сам він тієї книжки ніколи не розгортав, її читав хлопчикові на ніч батько: у ста­резному томі з цупкою палітуркою під назвою «Зо­лоте горнятко» оповідалося про жадібного хлопчи­ну, який спіймав лепрекона, марно намагаючись заволодіти його скарбами.

Батько промовляв останнє слово на останній сто­рінці, тобто «Кінець», закривав потертий том у шкі­ряній палітурці, усміхався синові й казав: «Ідея у цього хлопчини була правильна. Якби він сплану­вав трохи ліпше, йому б усе вдалося». Доволі дивні слова як на батька. Відповідального батька, принай­мні. Утім, це був нетипово відповідальний батько — Артеміс Фаул Перший, ключова фігура в одній з най­більших злочинних імперій планети. І дитина та теж була нетипова — Артеміс Фаул Другий, на якого са­мого невдовзі чекала доля вельми видатної особис­тості як у світі людському, так і в чарівному, схова­ному під людським.

«Якби він спланував трохи ліпше... — часто думав Артеміс, після того як батько цілував його в чоло пе­ред сном.— Якби спланував трохи ліпше...»

Хлопчик засинав, і йому снилося золото.

Підростаючи, юний Артеміс часто згадував про «Золоте горнятко». А коли пішов до школи, то на­віть провів невелике дослідження і з подивом ви­явив безліч переконливих доказів існування Чарів­ного народу. Ці тривалі години досліджень та планування були для хлопчика не більш ніж легко­важною розвагою, аж поки його батько не зник без­слідно в Арктиці через якесь там непорозуміння між ним та російською мафією. Імперія Фаулів швидко занепала, з усіх щілин, мов таргани, полізли креди­тори, а боржники вмить пощезли.

«Тепер усе залежить тільки від мене,— зрозумів Артеміс,— Я мушу повернути родинні статки і зна­йти батька».

Відтак хлопчик струсив порох з матеріалів про ле­прекона. Він зловить представника Народу і зажадає за нього викуп золотом.

«Лише юному генієві до снаги здійснити такий план,— справедливо вирішив Артеміс. — Він має бути достатньо дорослим, щоб розуміти принципи торгівлі, і достатньо юний, щоб вірити в чаклунство».

Із допомогою свого дужого охоронця Батлера оди­надцятилітньому Артемісові й справді вдалося спій­мати лепрекона, замкнувши його в укріпленому під­валі маєтку Фаулів. Та лепрекон виявився ельфійкою. До того ж напрочуд схожою на людину. Артеміс, який планував полонити істоту нижчого ряду, неаби­як збентежився, коли побачив, що викрав дівчину.

А тут ще й інші ускладнення — ці Лепрекони зо­всім не скидалися на дурненьких феєчок, про яких скільки написано в казках. Вони виявилися горди­ми, технічно високорозвиненими істотами, бійцями елітного підрозділу Легітимної Ельфійської Поліції (ЛЕП)... І Артеміс Фаул викрав ельфійку Холлі Шорт — першу дівчину-капітана в історії цього під­розділу. Вчинок, яким він аж ніяк не здобув при­хильності у добре озброєного підземного світу.

Та незважаючи на несміливі докори сумління й відчайдушні спроби підземної поліції зірвати його план, Артеміс, хоча й далеко не чесними методами, таки роздобув своє золото, натомість відпустивши ельфійку.

Отже, все добре, що добрий кінець має?

Де ж пак!

Не встигла Земля оговтатися після першого за ба­гато десятиліть конфлікту між людьми та Народом, як Легітимна Ельфійська Поліція розкрила змову, метою якої було постачання банді гоблінів джерел живлення для їхніх лазерів «Софтноуз». Підозрюва­ним номер один виявився, певна річ, Артеміс Фаул. Холлі Шорт доправила ірландського хлопчиська на допит до Небесного міста, підземного міста Народу, але тут, на її неабиякий подив, з’ясувалося, що Арте­міс Фаул до цього зовсім непричетний. Ці двоє укла­ли хитку угоду, за якою Артеміс брався вислідити постачальника гоблінів, а Холлі обіцяла допомогти хлопцеві визволити батька з лабет російської мафії, що його схопила. Обоє виконали свої зобов’язання, тож сповнилися взаємної пошани і довіри, маючи до того ж спільну рису — були дотепні на язик і постій­но кепкували одне з одного.

Такими їхні стосунки й залишалися — донедавна. Та останнім часом дещо змінилося. Артемісів розум, гострий, як і завжди, тепер затьмарився.

Якщо раніше Артемісові відкривалося те, чого ніхто інший не бачив, то відтепер хлопець почав ба­чити те, чого взагалі не було.

ОДНИМ з куточків Ватнайокутля, куди люди іноді все-таки навідуються, був ресторан «Великий поморник». Він розташований на березі льодовикового озера і з травня до серпня обслуговує туристів, охоп­лених бажанням лазити льодовиками. Артеміс до­мовився про зустріч з власником закладу, закритого до нового сезону, на ранок першого вересня. У свій п’ятнадцятий день народження.

Артеміс кермував снігоходом так, щоб триматися уздовж нерівного берега озера. Льодовик тут полого сповзав у чорну воду, поверхню якої прикрашали химерні візерунки з потрощених крижин. Вітер аж ревів у вухах, немов збуджений натовп на стадіоні, і приносив із собою гострі, як площики стріл, крижин­ки, що боляче сікли по губах і носі, обсипаючи

обличчя немов картеччю. Безмежний і безжалісний простір... Артеміс чудово розумів: будь-яка отрима­на в цій сніговій пустелі травма може спричинити швидку та болісну смерть або — щонайменше — жахливе приниження перед спалахами фотоапаратів останніх цього сезону туристів, що було б трохи менш боляче, ніж болісна смерть, зате тривало б значно довше.

Власник «Великого поморника» — дужий іслан­дець, гордий власник здоровенних моржевих вусів, що не поступалися розмірами розмаху крил велико­го баклана, і не надто правдоподібного імені Адам Адамсон, стояв на ґанку ресторану, приклацуючи пальцями і притупуючи у такт музиці, що лунала лише в його голові, та ще знаходив час хихикати, спостерігаючи, як нерівно рухається Артеміс замерз­лим берегом озера.

— Чудове видовище,— сказав Адамсон, коли Ар­теміс нарешті тицьнувся носом свого снігохода у ґа­нок ресторану,— Чорт забирай, hardur madur,[1] останнього разу я так сміявся, коли мій пес намагав­ся зжерти власне відображення.

Артеміс похмуро посміхнувся, розуміючи, що ресторатор підсміюється з його водійських навичок, точніше, з цілковитої їх відсутності. Хлопець почав незграбно злазити зі снігохода, щось бурмочучи собі під ніс, немов той ковбой, що в нього посеред три­денного перегону худоби здох кінь, тож мусив був сідлати найтовстішу корову в череді.

— Тепер ти ще й бурчиш, зовсім як мій пес,— за­реготав старий.

Артеміс Фаул терпіти не міг здаватися безглуз­дим, але охоронця Батлера поряд не було, тому доводилося покладатися лише на власні моторні на­вички, а вони, як відомо, були в хлопця не найліпші. Один дотепник, шестикласник зі школи Сент-Барт­лебі, спадкоємець готельної імперії, прозвав Артемі­са Лівоногим Фаулом — мовляв, у того обидві ноги ліві, тож він і не може влучити по футбольному м’я­чу жодною з них. Близько тижня Артеміс терпів те прізвисько, а потім скупив мережу готелів, яку мав успадкувати гострослів. Кепкування миттєво припи­нилися.

— Сподіваюся, все готово? — запитав Артеміс, стискаючи і розтискаючи пальці в патентованих ру­кавичках з неопрену.

Помітив, що одна долоня нагрілася дужче,— ймо­вірно, коли він налетів на брилу льоду за півмилі вниз берегом, термостат вийшов із ладу. Хлопець висмикнув шнур живлення зубами: надто пере­охолодитися він не міг, адже восени температура в тутешніх місцях трималася близько нуля.

— Здоров,— відгукнувся Адамсон. — Приємно нарешті зустрітися з тобою зблизька, якщо не око в око.

Артеміс не спокусився на словесну приманку Адамсона, мовлену вочевидь для «налагодження стосунків» — зараз у житті хлопця не було місця для ще одного непевного друга.

— Містере Адамсон, я не збираюся просити руки вашої доньки, тож, гадаю, ми можемо не гаяти час на світське базікання, яке ви, очевидно, вважаєте за свій обов’язок підтримати. Повторюю, уже все го­тово?

Усі теми невимушеної розмови, заздалегідь при­думані, застрягли у Адама Адамсона в горлі, і він тільки й зміг, що разів п’ять чи шість кивнути.

— Усе готово. Твоя коробка в задній кімнаті. Я доставив вегетаріанські закуски та все необхідне з курорту «Блакитна лагуна». Розставив стільці, як ти просив у цьому твоєму лаконічному повідомленні електронною поштою. До речі, ніхто з твоїх друзів досі не прийшов, тільки ти один, і це після всього, що я зробив...

Артеміс дістав з багажного відсіку снігохода алю­мінієву валізку.

— Щодо цього не хвилюйтеся, містере Адамсон. Чому б вам не вирушити до Рейк’явіка? Ви б змогли витратити частину непомірної суми, яку злупили з мене за використання протягом двох годин вашо­го, правду кажучи, третьорядного ресторану, і, мож­ливо, там знайдеться який-небудь самотній бовдур, готовий радо вислухати ваше скорботне оповідання?

«Друга година. Третьорядний. Два плюс три буде п’ять. Чудово».

Тепер настала Адамсонова черга бурчати, і його обвислі моржеві вуса ледь затремтіли.

— Навіщо ж так, юний Фауле? Всі ми люди. А лю­дей треба хоча б трохи поважати.

— Справді? Може, ліпше спитаймо про це у ки­тів? Або в норок?

Адамсон спохмурнів, зморщивши обвітрене об­личчя, яке стало схоже на сушену сливу.

— Гаразд, гаразд. Я все зрозумів. Утім, не бачу причини, чому я мушу відповідати за все людство. Всі ви, підлітки, однакові. Побачимо, що ваше поко­ління зробить із планетою.

Артеміс клацнув замком валізки рівно двадцять разів, перш ніж увійти до ресторану.

— Повірте, не всі ми однакові,— сказав він, про­минаючи Адамсона. — Особисто я маю намір повес­тися з планетою набагато краще, ніж ви.

У залі ресторану було понад десяток столів, з пе­ревернутими догори стільцями на них, і лише один стіл був накритий лляною скатертиною, на ньому стояли пляшки з льодовиковою водою і лежали су­мочки з туалетними приборами біля кожного з п’яти місць.

«П’ять,— подумав Артеміс. — Гарне число. Надій­не. Передбачуване. Чотири рази по п’ять — двадцять».

Артеміс вирішив, що п’ять — його число, зовсім не­давно. Гарні події відбувалися, коли участь брала п’ятірка. Логічна частина його розуму твердила про безглуздість цієї ідеї, але важко ігнорувати той факт, що всі трагедії в його житті сталися в ті роки, число яких не ділилося на п’ять: його батько зник і став калі­кою, давнього друга і голову Легітимної Ельфійської Поліції Джуліуса Рута вбила сумнозвісна піксі Опал Кобой,— і обидві ці події сталися в роки без п’ятірок. На зріст Артеміс був п’ять футів і п’ять дюймів, а важив він п’ятдесят п’ять кілограмів. Якщо він торкався до чого-небудь п’ять разів або кратно цьому числу, річ не підводила. Двері, наприклад, залишалися зачиненими, або талісман і далі захищав прохід, як і належало.

Цього разу всі прикмети здавалися сприятливими. Йому п’ятнадцять років. Тричі по п’ять. У Рейк’явіку він зупинився в сорок п’ятому номері готелю. У снігохода, на якому він прибув сюди неушкодженим, реє­страційний номер був кратний п’яти, а об’єм двигуна становив п’ятдесят кубічних сантиметрів. Усе нор­мально. Він чекав на чотирьох гостей, то ж разом з ним буде п’ятеро. Жодних причин для паніки.

Але якась частинка Артеміса Фаула здригалася від жаху на саму думку, що він піддався такому без­глуздому забобону.

«Опануй себе. Ти — Фаул. Фаули не покладаються на удачу. Позбудься цієї сміховинної манії і нав’яз­ливих ідей».

Артеміс поклацав замком валізки, щоб умиротво­рити богів чисел — двадцять разів, чотири рази по п’ять,— і відчув, як сповільнюється биття серця.

«Позбудуся поганих звичок завтра, коли покінчу з цією справою».

Він вештався підвищенням, призначеним для метрдотеля, поки Адамсон на своєму тракторі-снігоході не сховався за вигнутим сніговим хребтом, який цілком міг колись правити за хребет китові. Після цього Артеміс почекав ще хвилинку, доки відда­лений гуркіт двигуна не перетворився на харчання завзятого курця.

Чудово. Час братися до діла.

Артеміс спустився п’ятьма сходинками на підлогу головної зали ресторану (дуже добре, гарна прикме­та), обійшов кілька колон, обвішаних копіями з мас­ки Стора-Борга[2], і зупинився біля чільного місця на­критого столу. Стільці було розставлено так, щоб погляди всіх присутніх за столом спрямовувалися на нього, і легеньке мерехтіння, схоже на полуденне марево, перебігало по скатертині.

— Доброго ранку, мої дорогі друзі,— привітав Артеміс гостей, змусивши себе промовляти слова гномського мовою впевненим, майже веселим то­ном. — Сьогодні ми мусимо врятувати світ.

Марево ніби заряджало електрикою, неоново-білі перешкоди з тріском пробігли по ньому, і з глибини, як примари уві сні, проступили личка. Потім їхні риси стали виразнішими, з’явилися тулуби і кінців­ки. Вигулькнули маленькі, майже дитячі постаті. Майже, та не зовсім. Гості були представниками На ­роду, і декого з них Артеміс уважав друзями. Інших друзів у нього, либонь, і не було.

— Урятувати світ? — перепитала капітан ЛЕП Холлі Шорт. — Той самий старий Артеміс Фаул, і слова мої сповнені сарказму, оскільки рятувати світ зовсім не в твоєму дусі.

Артеміс розумів, що треба б усміхнутися, але не зміг, тому знайшов, до чого прискіпатися — цілком у своєму дусі.

— Фоулі, тобі потрібен новий підсилювач захис­ного екрана,— сказав він кентаврові, що незграбно сидів на стільці, призначеному для людей. — Я ще з ґанку помітив мерехтіння. І ти називаєш себе екс­пертом у галузі техніки? Скажи, будь ласка, скільки років цьому, яким ти користуєшся?

Фоулі тупнув копитом, що було ознакою роздра­тування і причиною його вічних програшів у карти.

— Я теж радий тобі, Хлопче Бруду.

— То скільки ми не бачились?

— Не пам’ятаю. Років чотири.

— Чотири. Ось бачиш. Який це ще номер моделі, не скажеш?

Фоулі зневажливо відкопилив нижню губу.

— Ще? Ото ж то й воно, що ще! Цей підсилювач прослужить ще сотню років. Можливо, його варто трохи підстроїти, та й по всьому.

Холлі підвелася і легкою ходою пройшла до чіль­ного місця столу.

— Вам обов’язково одразу починати сперечати­ся? За стільки років не набридло? Немов два дворові пси, що мітять територію. — Вона поклала два тонкі пальці Артемісові на передпліччя. — Відчепися від нього, Артемісе. Ти ж чудово знаєш, як легко обра­жаються кентаври.

Артеміс не смів подивитися їй в очі. Він рівно двадцять разів поворушив пальцями в лівому зимо­вому черевикові і сказав:

— Дуже добре. Ліпше змінимо тему.

— Згодна,— виголосила третя представниця На­роду. — Задля зустрічі з тобою, Фауле, ми перетнули всю Росію. То ж чи не краще по можливості змінити тему на ту, заради обговорення якої ми прибули?

Командир Рейн Вінйайа була вочевидь невдо­волена тим, що опинилася так далеко від своєї улюб­леної Поліцейської Плази Вона перебрала на себе загальне командування ЛЕП кілька років тому і пи­шалася тим, що була в курсі всіх виконуваних опе­рацій.

— Артемісе, у мене є кілька невідкладних справ. Піксі збунтувалися і вимагають звільнення Опал

Кобой, крім того, сталася нова навала чорноротих жаб. Будь ласка, перейди до суті проблеми.

Артеміс кивнув. Вінйайа демонструвала відкриту ворожість, а відкрита ворожість заслуговує на дові­ру, якщо, звичайно, ельфійка не блефує, бувши на­справді його таємною прихильницею, або не блефує подвійно і направду відчуває неприязнь до нього.

«Це звучить абсурдно,— подумав Артеміс. — На­віть для мене».

Командир Вінйайа на зріст ледве сягала метра, ви­гляд мала грізний, і Артеміс розумів, що недооціню­вати її було б ризиковано. У свої майже чотириста років (за мірками Народу це означало, що жінка тільки-но досягла середнього віку) вона справляла незабутнє враження — струнка і смаглява, з прониз­ливими очима. Зіниці у неї були вертикальні, як у кішки, але найбільше в її зовнішності приголомшу­вали навіть не ці дивні очі (у ельфів таке хоча й рід­ко, але трапляється), а копиця сріблястого волосся, що вбирала, здавалося, будь-яке світло і розсипала його брижами по плечах власниці.

Артеміс відкашлявся, відволікся на якийсь час від чисел у голові, звернувши свою увагу на проект, або, як він називав його про себе, ПРОЕКТ. Урешті-решт, як на те пішло, лише цей план і важив.

Холлі легенько стиснула його плече.

— Ти якийсь блідий. Блідіший, ніж звичайно. З тобою все гаразд, імениннику?

Артеміс нарешті зміг поглянути в її очі — одне каре, друге блакитне, з широким чолом над ними і довгим локоном рудуватого волосся, що вочевидь суперечив звичайній статутній стрижці Холлі.

— Сьогодні мені виповнилося п’ятнадцять ро­ків,— пробурмотів Артеміс. — Тричі по п’ять. І на мій погляд — це просто чудово.

Холлі примружилася. Артеміс Фаул бурмоче? І навіть не помітив, що вона змінила зачіску... Як правило, Артеміс миттєво помічав фізичні зміни.

— Мабуть... ти маєш рацію. А де Батлер? Пантрує периметр?

— Ні, я послав його в інше місце. Допомога зна­добилася Джульєтті.

— Нічого надто серйозного?

— Радше необхідне, ніж надто серйозне. Родинні справи. Тому він вирішив довірити вам піклування про мене.

Холлі міцно стулила уста — так, ніби їй до рота потрапило щось кисле.

— Вирішив, що хтось інший може забезпечити безпеку його хазяїна? Ти певен, що ми говоримо саме про Батлера?

— Звісно, певен. До речі, я навіть радий, що його немає. Щоразу, коли мої плани йшли, як кажуть, шкереберть, поруч був він А зараз просто життєво необхідно, щоб ця зустріч тривала і закінчилася ціл­ковитим успіхом.

У приголомшеної Холлі аж щелепа відвисла. Вигляд у неї був комічний. Якщо вона правильно зрозуміла Артеміса, той звинувачував у провалі всіх попередніх планів Батлера. Батлера? Свого найвідданішого спільника?

— Слушна думка. Йдемо далі. Нам чотирьом ви­пало запустити це шоу.

Це жахливе число вимовив Фоулі, не замислю­ючись про наслідки.

Чотири... Поганюче число. Найгірше. Китайці ненавидять його, тому що воно звучить так само, як слово «смерть».

Погано, що це було вимовлено вголос, але ще гір­ше, що в залі ресторану їх насправді було четверо. Либонь, капітан Трабл Кельп не зміг прибути. І хоча між ним і Артемісом історично склалася взаємна не­приязнь, зараз Артеміс вважав би за краще бачити Кельпа за цим столом.

— Холлі, а де командир Кельп? Я гадав, він теж візьме участь у нашій зустрічі. Нам не завадив би на­дійний захист.

Холлі виструнчилася біля столу, наче аршин про­ковтнувши, — у синьому форменому комбінезоні, з гроном блискучих жолудів на грудях.

— У Трабла... тобто командира Кельпа вистачає невідкладних справ у штаб-квартирі на Поліцей­ській Плазі, але не хвилюйся, у нас над головою ви­сить у невидимому шаттлі цілий тактичний підрозділ Поліції. Навіть полярний лис не підкрадеться до нас, не підпаливши хвоста.

Артеміс скинув зимову куртку, зняв рукавички.

— Дякую, капітане. Ваша бездоганна старанність вселяє в мене мужність. До речі, дозвольте поці­кавитися, скільки всього бійців у загоні? Скільки саме?

— Чотирнадцять,— відповіла Холлі, здивовано звівши брову дашком.

— Чотирнадцять. Гм... Небагато... — Раптом його пройняла якась думка. — І ще пілот?

— Чотирнадцять, включно з пілотом. Цілком до­статньо для того, щоб упоратися з будь-яким заго­ном людей, якщо хтось спробує на них напасти.

На мить здалося, що Артеміс Фаул готовий роз­вернутися і перервати зустріч, на якій сам же наполіг. На шиї у нього запульсувала жилка, вказівний палець почав вибивати дріб на дерев’яній спинці стільця. Далі Артеміс нарешті переміг клубок, що застряг йому в горлі, і кивнув з нервозністю, якої не можна було не помітити, бо вилізла вона всім перед очі, мов та канарка з котячої пащеки, перед тим як навіки зникнути в череві хижака.

— Чудово. Чотирнадцятьох буде цілком досить. Холлі, будь ласка, сідай. Дозвольте розповісти вам про мій проект.

Холлі повільно відійшла, видивляючись на об­личчі Артеміса ознаки звичної самовпевненості, що

зазвичай ховалися в куточках його згірдливих уст. І... нічого там не побачила.

«Не знаю, що у нього за проект,— подумала вона,— але, мабуть, що немаленький».

Артеміс поставив валізку на стіл, відкрив її і роз­вернув так, щоб усі могли бачити екран на внутрішній поверхні кришки. На мить ірландець не зміг приховати захоплення пристроєм і навіть дозволив собі ледь помітно посміхнутися у бік Фоулі. Втім, по­смішка вийшла не надто широкою — губи розтягну­лися не більше ніж на сантиметр.

— Будь ласка, погляньте, ця крихітна скринька неодмінно сподобається вам усім.

Фоулі зневажливо фиркнув.

— О, присягаюся зірками! Це... невже це... очам своїм не вірю... Ноутбук? Арті, ти просто убив нас усіх своєю геніальністю! — блазнював кентавр.

Реакцією на його сарказм став стогін усіх присутніх.

— У чому річ? — спитав він. — Це Ноутбук. Навіть люди не розраховують на те, щоб здивувати когось ноутбуком.

— Наскільки я знаю Артеміса,— сказала Холлі,— на нас чекає щось вражаюче. Чи не так, Артемісе?

А це вирішувати тільки вам,— сказав Артеміс, натискаючи на кнопку сканера.

Сканер блимнув, розглядаючи підставлений ве­ликий палець, потім спалахнув зеленим світлом: ви­рішив прийняти побачене. Зо дві секунди не відбувалося нічого, потім усередині валізки загурчав моторчик — здавалося, ніби там потягувалася ма­ленька вдоволена кішка.

— Двигун,— сказав Фоулі. — Теж мені!

Підсилені металеві кутики кришки раптом відо­кремилися від неї, розлетілися врізнобіч, штовхані реактивними струминами, і присмокталися до стелі. Водночас розгорнувся екран, збільшившись у розмі­рах: його площа досягла одного квадратного метра, а на крайках з’явилися смужки динаміків.

— Великий екран, оце так новина! — сказав Фо­улі. — Гра на глядача. Бракує лишень кількох комп­лектів тривимірних окулярів.

Артеміс натиснув ще на одну кнопку, і приліплені до стелі кутики перетворилися на проектори, з яких чотирма потоками хлинули цифрові дані; за кілька мить вони створили в центрі зали рухому модель планети Земля. На екрані з’явився логотип компанії «Фаул Індастріз», а навколо — кілька файлів.

— Голографічна скринька,— проголосив Фоулі, із задоволенням приховуючи незворушність. — У нас вони з’явилися вже казна-коли.

— Скринька зовсім не голографічна,— сказав Ар­теміс,— а реальна, але зображення, які ви бачите, го­лографічні. Я вніс оновлення до системи Легітимної Ельфійської Поліції. Валізку синхронізовано з кіль­кома супутниками, і комп’ютери, що містяться на борту, можуть відтворювати у режимі реального часу зображення об’єктів, розташованих за межами діапазону чутливості датчиків.

— У мене вдома є така система,— пробурмотів кентавр. — До дитячої гральної приставки.

— Крім того, систему обладнано інтелектуальним інтерактивним інтерфейсом, за допомогою якого я можу створювати або змінювати об’єкти, надягши спеціальні тривимірні рукавички,— провадив далі Артеміс.

Фоулі насупився.

— Гаразд, Хлопче Бруду. Непогано. — Він не втри­мався й додав: — Звісно, як для людини.

Зіниці Вінйайї звузилися від світла проекторів.

— Усе це дуже мило, Фауле, але мета зустрічі нам досі невідома.

Артеміс увійшов у голограму і надягнув триви­мірні рукавички, що кружляли над Австралією. Ру­кавички з товстими циліндричними пальцями і про­стою, ніби виготовленою з полістиролу, манжетою, злегка просвічували. Сканер валізки знову заблимав, роздумуючи, чи варто упізнавати долоні Артеміса. Рукавички неголосно пискнули і стиснулися, утво­ривши другу шкіру довкола пальців, причому кожен суглоб виділявся цифровим маркером.

— Земля,— почав хлопець, угамувавши бажання розгорнути теку з нотатками і полічити слова. Він знав свою лекцію напам’ять,— наш дім. Вона дає нам поживу і прихисток. Коли б не її тяжіння, ми давно б полетіли в космос і замерзли, щоправда, потім від­танули б і засмажилися на Сонці, що, втім, не має ве­ликого значення, оскільки на той час ми давно б по­мерли, задихнувшись. — Артеміс замовк: чекав сміху від присутніх, тож здивувався, не почувши його. — Це був невеличкий жарт. Я прочитав у посібнику «Як складати презентації», що жарт сприяє невиму­шеності спілкування, допомагає, так би мовити, роз­топити лід нерозуміння. До речі, я включив до свого жарту лід, розтоплений додатковим рівнем гумору.

— То це був жарт? — спитала Вінйайа. — Мені до­водилося віддавати офіцерів під трибунал і за менш серйозну провинність.

— Якщо мені трапляється гнилий фрукт, я вики­даю його,— додав Фоулі. — Чом би тобі не взятися до науки, а жарти залишити тим, хто хоч трохи петрає в цьому?

Артеміс насупився. Його засмутив незапланований відступ — адже тепер хлопець не знав, скільки слів буде у промові. Якщо він закінчить на парному, загальне число може виявитися не кратним п’яти, і тоді начувайся. Може, почати спочатку? Ні, це шах­райство, боги чисел просто додадуть дві промови, і стане тільки гірше.

«Складно. Так важко не збитися в підрахунку, на­віть мені».

Але треба продовжувати, бо ПРОЕКТ життєво необхідно подати всім до уваги вже зараз, сьогодні, щоб негайно взятися до виготовлення ПРОДУКТУ. Тож Артеміс затамував свою невпевненість у серці і запально взявся казати далі, майже не зупиня­ючись, щоб передихнути,— боявся, що тоді муж­ність покине його.

— Людина — найбільша загроза для Землі. Ми ви­добуваємо з надр планети викопне паливо, а потім використовуємо його проти неї ж, спричиняючи гло­бальне потепління. — Артеміс показав тривимірним пальцем на великий екран, відкривши відеофайли на підтвердження своїх слів. — Льодовики втрачають близько двох метрів своєї товщини на рік, а це мільйони квадратних миль лише в Північному Льо­довитому океані за останні тридцять років. — У нього за спиною за допомогою відеофайлів демонстрували­ся деякі наслідки глобального потепління.

— Світ потребує порятунку,— вів далі хлопець. — Тепер я нарешті розумію, що саме я мушу його вря­тувати. Я ж геній. Впевнений, що саме в цьому по­лягає сенс мого існування.

Вінйайа постукала по столу вказівним пальцем.

— У Небесному місті існує досить впливове лобі. На їхню думку, перешкоджати глобальному поте­плінню не слід. Люди знищать самі себе, й тоді ми повернемо собі планету.

Артеміс був готовий до подібного зауваження.

— Очевидний аргумент, командире, але ж небез­пека загрожує не лише людям. — Він відкрив ще

кілька файлів, і всі побачили охлялих білих ведме­дів — як ті пливуть на уламках крижин, лосів у Мі­чигані, котрих живцем пожирають кліщі, позбавлені кольору коралові рифи без будь-яких ознак жит­тя... — Це торкнеться всіх істот — на поверхні пла­нети чи під нею.

Фоулі презентація вочевидь дратувала.

— По-твоєму, Хлопче Бруду, ми не замислювали­ся про це? Гадаєш, саме ця проблема не цікавила всіх учених у Небесному місті та Атлантиді? Сказати від­верто, я почуваюся приниженим, слухаючи цю... лекцію.

Артеміс знизав плечима.

— Твої відчуття не мають значення. Так само, як і мої. Наша Земля потребує негайного порятунку.

Холлі різко випросталася.

— Тільки не кажи, ніби ти знайшов розв’язання проблеми.

— Гадаю, таки знайшов. Принаймні, варіант.

Фоулі пирхнув.

— Справді? Ну ж бо, вгадаю. Перевернути айсбер­ги? Чи вистрілити в атмосферу лінзами, що залом­люють промені? А як щодо замовного хмарного по­криву? Вже тепліше?

— Нам усім уже тепліше,— сказав Артеміс. — У цьому й полягає проблема. — Він підняв однією рукою голограму Землі, закрутивши її, мов баскет­больний м’яч. — Усі подібні рішення можуть спрацювати, щоправда, з деякими поправками. Але вони потребують вельми значної міждержавної співпраці, а, як нам добре відомо, людські уряди не люблять ділитися іграшками. Можливо, років за п’ятдесят ситуація зміниться, та буде запізно.

Командир Вінйайа завжди була горда з того, що вміла правильно оцінювати ситуацію, і зараз інтуїція гурчала в її вухах тихоокеанським прибоєм. Настав історичний момент, навіть повітря, здавалося, на­електризувалося.

— Говори далі, людино,— промовила вона тихо, але владно. — Розкажи нам.

Артеміс за допомогою тривимірних рукавичок виділив зони заледеніння і перетворив масу льоду на квадрат.

— Захисне покриття льодовиків — чудова ідея, але навіть якби їх топографія була найпростішою, тобто пласким квадратом, кільком арміям знадо­билося б півстоліття, щоб упоратися з таким зав­данням.

— Не знаю, не знаю,— заперечив Фоулі. — По-моєму, ваші лісоруби знищують тропічні ліси зна­чно швидше.

— Ті, хто балансують на межі закону, діють наба­гато швидше за тих, хто законом зв’язаний, ось тут і настає моя черга.

Фоулі закинув ногу на ногу — досить складний трюк для кентавра, який сидить на стільці.

— То кажи вже. Я уважно слухаю.

— Скажу. А ще буду вдячний, якщо ти облишиш вигукувати, демонструючи, як завше, свій жах і не­довіру, та дозволиш мені закінчити. Коли кожну мою ідею зустрічають вигуками, це дуже стомлює, до того ж заважає лічити слова.

— О боги! — вигукнув Фоулі. — Здуріти можна!

Рейн Вінйайа кинула на кентавра застережний погляд.

— Досить верзти казна-що, Фоулі! Я здолала за­для цього надто довгий шлях, і в мене дуже мерзнуть вуха.

— Може, мені варто притиснути кентаврові одне з нервових сплетінь, щоб він замовк? — запропону­вала Холлі, ледь помітно усміхаючись. — На той ви­падок, як виникне потреба, я вивчила способи виве­дення з ладу не тільки людей, а й кентаврів. Якщо треба, можу одним пальцем або міцним олівцем вирубити будь-кого з присутніх.

Фоулі був на вісімдесят відсотків упевнений у тому, що Холлі блефує, та все ж прикрив долонями ганглії над вухами.

— Добре, мовчу-мовчу.

— Чудово. Кажи далі, Артемісе.

— Дякую. Але тримай свій міцний олівець напо­готові, капітане Шорт. Думаю, дехто напевно поставиться до моїх слів із цілком зрозумілою недовірою.

Холлі підморгнула, поплескавши себе по кишені.

— Простий олівець 2М якнайліпше підходить для швидкого руйнування органа.

Звісно, Холлі жартувала, але думала вочевидь про інше. Артеміс відчував, що її зауваження — лише спроба приховати занепокоєння. Він потер лоба ве­ликим та вказівним пальцями, щоб непомітно по­глянути з-під руки на свого давнього друга. Холлі хмурилася, а її погляд був сповнений тривоги.

«Вона знає,— зрозумів Артеміс, але що саме вона знає, сказати не міг. — Вона знає: щось змінилося, навіть числа ніби повстали проти мене. Двічі по два, тобто чотири підземні мешканці зірвуть усі мої плани».

Потім Артеміс обдумав останню фразу, і на мить так виразно усвідомив усю її безглуздість, що страх заворушився під серцем, ніби величезний пітон.

«Може, у мене пухлина мозку? — подумав він. — Тоді одержимість, галюцинації та параноя цілком пояснюються. Чи це просто невроз нав’язливих станів? Великий Артеміс Фаул став жертвою звичайного не­здужання».

Хлопець вирішив удатися до старого прийому гіпнотерапії: «Уяви себе в приємному місці. Там, де почуваєшся щасливим і безтурботним...»

Щасливим і безтурботним? Давно він себе таким не почував.

Артеміс відпустив думки — нехай линуть, куди їм заманеться, і опинився на маленькому стільчику

в майстерні свого дідуся. Дідусь, із дещо хитрішим, ніж завше, виразом на обличчі (Артеміс його таким не пам’ятав), підморгнув лукавим оком п’ятирічному онукові, сказавши:

«Арті, знаєш, скільки ніжок у цього стільчика? Гри. Лише три, і це погане число для тебе. Геть кеп­ське. Майже таке ж погане, як і чотири, а ми знаємо, як звучить “чотири” по-китайськи».

Артеміс зіщулився, ніби від холоду,— хвороба спотворювала навіть спогади. Він стиснув великий і вказівний пальці на лівій руці так міцно, що аж по­душечки побіліли. Цим зусиллям хлопець добивався спокою, коли викликана числами паніка зашкалюва­ла, але останнім часом подолати її вдавалося все рід­ше, і зараз він не досяг жодного ефекту.

«Втрачаю самовладання,— з тихим відчаєм поду­мав хлопець. — Хвороба бере гору».

Фоулі відкашлявся, і цей звук вивів Артеміса із хвилинного забуття.

— Гей! Хлопче Бруду! Поважні особи чекають. Кажи далі!

І голос Холлі:

— Артемісе, з тобою все гаразд? Може, тобі варто перепочити?

Артеміс ледве не зареготав.

Перепочити? Під час презентації? Майже те саме, що прийти сюди у футболці з написом «У МЕНЕ НЕ ВСІ ВДОМА».

— Ні-ні. Все нормально. Просто це великий про­ект, найбільший у моєму житті. От я і хочу, щоб моя презентація вийшла ідеальною.

Фоулі посунувся вперед, і хиткий стілець під ним загрозливо захитався.

— Видок у тебе кепський, Хлопче Бруду! Ви­гляд... — Кентавр пожував звислу нижню губу, добираючи слово. — Розбитий, Артемісе. У тебе роз­битий вигляд.

Нічого кращого він, либонь, сказати не міг.

Артеміс випростався.

— Здається мені, Фоулі, ти не надто великий фі­зіономіст. Можливо, з твого погляду, фізіономії лю­дей недостатньо видовжені. Я аж ніяк не розбитий. Просто... обмірковую кожне слово.

— А ти не міг би міркувати трохи швидше? — м’я­ко спиталася Холлі. — Нас тут видно, як на долоні.

Артеміс заплющив очі, намагаючись зосереди­тися.

Вінйайа затарабанила пальцями по столу.

— Досить марнувати час, людино. Я вже підоз­рюю, що ти хочеш утягнути нас в один зі своїх горе­звісних планів.

— Ні. Це чесна пропозиція. Дуже прошу, вислу­хайте мене якомога уважніше.

— Я й намагаюся. Я хочу почути. Саме задля цьо­го я подолала чималий шлях, але ти й досі все ще ви­хваляєшся перед нами своєю валізкою.

Артеміс підвів руки на рівень плечей, активуючи тривимірні рукавички, постукав по льодовику.

— Необхідно накрити значну частину льодовиків у всьому світі світловідбивним покриттям, щоб упо­вільнити процес танення. Покриття має бути тов­щим на краях, де лід тане максимально швидко. І щільно закрити найбільші водозбірні колодязі.

— Багато що непогано б зробити — в ідеальному світі,— проказав Фоулі, не додержавши своєї обіцян­ки мовчати і знову порушивши її. — А тобі не здаєть­ся, що люди будуть трохи засмучені, коли з-під землі отак, ні сіло ні впало, вилетять маленькі істоти на космічних кораблях і візьмуться накривати, мов ки­лимом, грот Санти фольгою, що відбиває промені?

— Вони... ми... авжеж, засмутимося. Саме тому операція має бути таємною.

— Таємно понакривати всі льодовики на світі? Так би одразу й сказав.

— Я так і сказав, і, здається, ми вже домовилися, що ти сидітимеш тихо. Обридли вже ці вічні спере­чання — страшенно стомлюють.

Холлі, підморгнувши Фоулі, покрутила в пальцях олівець.

— Проблема захисту айсбергів завжди була саме в тому, як нанести відбивний покрив,— вів далі Ар­теміс. — Здавалося, єдиний спосіб — це розвинути його, мов сувій чи килим: або вручну, або за допо­могою перероблених гусеничних снігоходів.

— А це навряд чи можна здійснити таємно,— за­уважив Фоулі.

— Атож. Може, є інший спосіб нанесення цілком природного відбивного покриття?

— Робота з природою?

— Так, Фоулі. Саме природу треба постійно брати собі за зразок.

Здавалося, в залі теплішало — у міру того, як Ар­теміс наближався до розкриття своєї ідеї.

— Наші вчені давно намагаються створити від­бивну плівку, достатньо тонку, щоб з нею було легко працювати, і водночас міцну, щоб протистояти дії непідвладних нам сил стихії.

— Дурня.

— Помиляєшся, кентавре. Зовсім не дурня. Твої ж власні секретні файли...

— Якийсь час я обмірковував ідею застосування фольги. А, до речі, де ти міг бачити мої файли?

Фоулі запитав, як то кажуть, для годиться, бо вже давно знав: Артеміс Фаул — хакер не менш талано­витий, ніж він сам.

— Основна ідея надзвичайно розумна. Створити ідеальний відбивний полімер.

Фоулі кусав кісточки пальців: «Природа. Вико­ристати природу».

— Який матеріал угорі найбільш природний? — ледь натякнув Артеміс.

— Лід,. — сказала Холлі. — Лід і...

— Сніг,— майже благоговійно прошепотів кен­тавр,— Звичайно. Дарвіт, чому ж я сам... Сніг, еге ж? Я маю рацію?

Артеміс підняв тривимірні рукавички: згори на присутніх посипався голографічний сніг.

— Так, сніг,— сказав він, і сніжинки закружляли довкола нього. — Снігопад не викличе ніяких запи­тань, чи не так?

Фоулі схопився з місця.

— Зроби більшим,— звелів він. — І розшир.

Артеміс доторкнувся до голографічної лусочки, змусивши її завмерти в повітрі.

Ще кілька рухів — він збільшив штучну сніжинку, і стало чітко видно її «неправильну» — тобто непри­родно правильну — форму. Вона була ідеально кругла!

— Нанопластинка,— видихнув Фоулі благоговій­но, цього разу навіть не намагаючись приховати за­хвату,— Присягаюся, це справжня нанопластинка. Розумна?

— Надзвичайно розумна,— підтвердив Арте­міс. — Така розумна, що сама здатна визначити, яким боком вона лягла на поверхню, і сконфігурувати себе на цілковиту ізоляцію льоду та відбиття сонячних променів.

— Отже, ми насичуємо ними хмари?

— Авжеж, і по саму зав’язку.

Фоулі, цокаючи копитами, упірнув у голографіч­ний снігопад.

— А далі вони лускають, і в нас з’являється по­криття.

— Щоправда, наростатиме воно поступово, але от діяти почне практично одразу.

— Що ж, мої вітання, Хлопче Бруду!

Артеміс усміхнувся, на якусь мить ставши самим собою.

— Гадаю, це вельми своєчасне визнання.

Вінйайа перервала це свято любові до науки.

— Дозвольте уточнити, чи правильно я зрозумі­ла. Ви вистрілюєте цими пластинками в хмари і вони випадають на землю зі снігом?

— Саме так! Можна стріляти і безпосередньо по поверхні, але з міркувань безпеки замаскованим сі­ячам краще буде зависнути над хмарним покривом.

— 1 ти можеш це зробити?

— Ми разом змогли б. Раді доведеться затвердити будівництво цілого флоту модифікованих шаттлів, а ще й станцію моніторингу на додачу.

Холлі ж тим часом була заглиблена у зовсім інші думки.

— Ці пластинки геть не схожі на сніжинки. Рано чи пізно хтось із людей з мікроскопом помітить від­мінність.

— Чудова думка, Холлі. Мабуть, мені варто зва­жити також на твою відмінність від твоїх колег із ЛЕП щодо рівня розвитку інтелекту.

— Дякую, напевно варто.

— Коли пластинки зрештою виявлять, я розгорну кампанію, що пояснюватиме їх появу як викиди від­ходів виробництва з хімічних заводів Росії. Я також наголошу на тому, що вперше відходи цивілізації дій­сно допомагають захисту довкілля, і запропоную фі­нансувати програму з розширення площі покриття.

— Чи існує небезпека забруднення? — поцікави­лася Вінйайа.

— Мало ймовірно. Пластинки біологічно розкла­даються.

Фоулі був надзвичайно збуджений. Він гарцював усередині голограми, пильно розглядаючи збільше­ну пластинку.

— Звучить непогано. Але як насправді? Невже ти розраховуєш, що Народ без вагомих доказів з добро­го дива відвалить величезні суми на подібний про­ект, та ще й на безрік! Звідки ми знаємо, що це не просто одна з твоїх махінацій?

Артеміс відкрив на екрані ще один файл.

— Ось моя фінансова звітність. Певен, що тут усе правильно, бо знайшов її на твоєму сервері.

Фоулі навіть не почервонів.

— Ну, звучить начебто переконливо.

— Готовий вкласти у цей проект усе, що маю. Це дозволить утримувати в повітрі близько п’яти шат­тлів протягом двох років. Потім, коли пластинки надійдуть у виробництво, з’явиться прибуток. Я по­верну свої інвестиції, можливо, навіть із зиском.

Фоулі аж поперхнувся: «Артеміс Фаул вкладає власні гроші у проект. Неймовірно»!

— Звісно, я в жодному разі не розраховую, що Народ має повірити мені на слово. Врешті-решт... — Артеміс відкашлявся. — Бо в недалекому минулому я не надто охоче ділився інформацією.

Вінйайа невесело засміялася.

— Не надто охоче? Думаю, Артемісе, як для ви­крадача та вимагача ти занадто поблажливий до са­мого себе. «Не надто охоче»? Ой, благаю! Особисто я ще могла б повірити твоєму базіканню, та не всі члени Ради виявлять таке бажання

— Приймаю вашу критику і скепсис, тому й орга­нізував цю демонстрацію.

— Блискуче! — із запалом вигукнув Фоулі. — На­турально, це таки була демонстрація. Інакше нащо ти приволік усіх нас сюди?

— Справді, нащо мені все це...

— Щоб знову кого-небудь викрасти і зажадати викупу? — в’їдливо ущипнула Вінйайа.

— Це було дуже давно,— не стримавшись, випа­лила Холлі таким тоном, яким зазвичай не зверта­ються до офіцера, старшого за званням. — Я хотіла сказати... це було страшенно давно... командиру. Відтоді Артеміс став щирим другом Народу.

Холлі Шорт мала на увазі те, як тоді здалося, безна­дійне становище, що склалося під час повстання гоблі­нів, коли Артеміс Фаул урятував життя їй і ще багатьом.

Вінйайа, очевидно, теж пригадала ту гоблінську революцію.

— Гаразд. Зважаючи на твою невинуватість, Фа­уле, маєш двадцять хвилин на те, щоб нас переко­нати.

Артеміс п’ять разів ляснув себе по нагрудній ки­шені: перевіряв, чи на місці телефон.

— Це забере не більше десяти,— відповів він.

Хоча Холлі мала добру підготовку в питаннях ве­дення переговорів, та навіть вона, попри розуміння важливості порушеної теми, раз у раз мимоволі від­вертала свою увагу від обговорення нанопластин, помічаючи дивні речі в поведінці Артеміса. Час від часу у процесі презентації вона докидала від себе якісь зауваження, але єдине, чого зараз хотіла понад усе,— це обхопити своїми долонями обличчя Арте­міса і спитати його, у чому річ.

«Хоча, здається, тепер мені знадобиться стілець, щоб дотягтися до його обличчя,— подумки усміхну­лася Холлі. — Мій друг уже майже цілком дорослий. Доросла, сформована людина... Може, він намага­ється перебороти свою уроджену жадобу крові і це зводить його з розуму?».

Холлі уважно розглядала Артеміса. Він страшен­но зблід, більше, ніж звичайно, і нагадував дитя ночі. Снігового вовка. Випнуті вилиці й трикутне худор­ляве лице ще більше підсилювали враження. Може,

то був лише іній, та Холлі здалося, що вона бачить сріблисті волосинки у нього на скронях.

«Він наче постарів. Фоулі мав рацію — Артеміс здається розбитим».

І ця схибленість на числах... А пальці? Вони весь час рухалися, пі хвилини не лишаючись у спокої. Спершу їх рухи здалися Холлі хаотичними, та потім вона, надихнувшись, заходилася їх лічити і дуже швидко виявила закономірність: п’ять або число, кратне п’яти!

«Дарвіт,— подумала вона. — Синдром Атлан­тиди».

Увімкнувши швидкий пошук у магіпедії, Холлі за мить уже мала стислий опис:

Синдром Атлантиди (син-дром Ат-лан-ти-ди) — душевна хвороба, характерна для злочинців, яким не дає спокою розкаяння, вперше діагностована докто­ром Е Діппесом в Атлантидській клініці розумових розладів. До інших симптомів належать: нав’язливі стани, параноя, маячні ідеї і, в окремих випадках, роздвоєння особистості. Доктор Е. Діппес відомий також як автор шлягера «Ти зводиш мене з розуму».

Вона подумала, що останню фразу слід сприймати як магіпедичний гумор.

Тим часом і Фоулі дійшов щодо Артеміса такого самото висновку, сповіщаючи про це в текстовому повідомленні, яке передав у шолом на столі перед Холлі.

Вона клацнула по заборону, гортаючи текст.

«Наш хлопчик одержимий? Атлантида?»

Холлі викликала на забороні гномську клавіатуру і повільно, щоб не привертати уваги, набрала:

«Можливо. П’ятірки?»

І надіслала повідомлення у відповідь.

«Авжеж, п’ятірки. Класичний симптом».

А вже за кілька секунд:

«Демонстрація! Клас. Обожнюю демонстрації».

Холлі трималася незворушно (на випадок, якщо Артеміс раптом припинить рахувати слова і погля­не в її бік). Фоулі — той ніколи не міг надовго зосе­редитися на будь-чому, окрім своїх улюблених про­ектів.

Либонь, це така специфічна властивість геніїв.

Здавалося, стихійні духи Ісландії — й ті затамува­ли подих заради демонстрації Артеміса. У насупле­ному небі випраними простирадлами повис густий імлистий серпанок.

Представники Народу відчули легку вібрацію термоконтурів у своїх костюмах, коли услід за Артемісом вийшли чорним ходом з ресторану. Тильний бік закладу Адама Адамсона виявився ще більш жа­люгідним, ніж його фасад. Якщо й були якісь недо­лугі спроби зробити «Великого поморника» приваб­ливим, то до задвірка руки вочевидь не дійшли. Фреска з китом мала такий вигляд, ніби Адамсон писав її власноруч, використовуючи замість пензля живого полярного лиса. Над службовим входом вона несподівано обривалася, тож бідолашний гор­бач залишився без голови. Подекуди великі шари тиньку повідставали від стіни і валялися долі, втоп­тані в багнюку й сніг.

Артеміс підвів групу гостей до великого куба, на­критого брезентом.

Фоулі форкнув.

— Чекай, угадаю: на вигляд звичайний садовий брезент, а насправді — маскувальна фольга з ретро проекцією, що імітує звичайний брезент?

Перш ніж відповісти, Артеміс ступив ще два кро­ки, потім кивнув усім: мовляв, залишайтеся на своїх місцях. По спині в нього скотилася важка краплина поту — хлопця мучила підозра, що у своєму двобої з нав’язливим станом він зараз зазнає поразки.

— А от і ні. Тканина справді нагадує брезент, бо це і є брезент,— сказав він. — Так, брезент.

Фоулі примружив око.

— Та невже? Простий брезент? А ми всі — дійові особи однієї з комічних опер Гілберта і Саллівана, еге? — І він, закинувши голову назад, проспівав: — «Так, я кентавр, кентавр і є, авжеж». Невже ця пла­тівка у твоєму стилі, Артемісе?

— Фоулі заспівав,— сказала Холлі. — Гадаю, що це протизаконно.

Вінйайа клацнула пальцями.

— Угамуйтеся, дітки. Тримайте в собі природні деструктивні потяги. Мені дуже кортить побачити ці нанопластини у дії, перш ніж спрямувати шаттл до гарячого ядра нашої планети.

Артеміс ледь помітно вклонився.

— Командире, я вам щиро вдячний.

«Знову п’ять слів,— подумала Холлі. — Доказів усе більшає».

Артеміс простягнув руку до Холлі Шорт, ніби виставляючи себе перед очі театральної публіки.

— Капітане, зірви, будь ласка, покрив. Покажи свій дар розчленовувати найрізноманітніші речі.

Холлі зраділа можливості зробити хоча б що-небудь. Насправді зараз їй би хотілося серйозно по­говорити з Артемісом, але вовтузіння з коробкою, принаймні, позбавляло необхідності сприймати чергову порцію наукових фактів.

Залюбки,— відгукнулася вона, накинувшись на брезент так, ніби той був особистим кривдником її бабусі. На пальцях правої руки миттєво з’явилися гострющі леза: три вивірені рухи — і клапті брезенту хвилями спали на землю.

— Можливо, й коробку на себе візьмеш, капітане Шорт, якщо вже почала,— сказав Артеміс, пошкоду­вавши, що кількість слів у фразі вийшла не кратною п’яти.

Холлі негайно скочила на коробку і розбила її вщент.

— Bay! — вигукнув Фоулі. — Як жорстоко, навіть для тебе.

Капітан сплигнула на землю, майже не прим’яв­ши сніг.

— Та ні. Це, радше, наука. Cos tapa — «швидка нога». Таке давнє бойове мистецтво, засноване на рухах хижих тварин.

— Погляньте! — вигукнув Фоулі, показуючи пальцем у безмежну сіро-стальну напівтемряву. — Комусь не все одно!

Артеміс зрадів цьому жартівливому вигуку — це був привід на якийсь час забути про зв’язок з логічним сві­том, що дедалі слабшав. Поки підземні мешканці своїм звичаєм сперечалися, він дозволив собі трохи згорби­тися і опустити плечі, але хтось одразу це помітив.

— Артемісе?

Ну, звичайно, це Холлі.

— Що таке, капітане Шорт? Слухаю.

— Капітане? А хіба ми не знайомі?

Артеміс відкашлявся в долоню. Хлопець помітив, як Холлі промацує його очима. Треба якимсь чином позбутися її пильної уваги. Залишається лише про­мовити число вголос.

— Не знайомі? Звісно, що знайомі. Вже понад п’ять років.

Холлі підійшла до нього ближче. За помаранче­вим склом заборона він побачив її сповнені тривоги величезні очі.

— Усе через число «п’ять». Це мене непокоїть, Арті. Ти сам на себе не схожий.

Артеміс проминув її, пройшовши до контейнера, встановленого на дні коробки.

— А на кого я схожий? — різко спитав він, при­пиняючи будь-які спроби можливого обговорення його психічного здоров’я.

Досадливо відмахнувшись від крижаної імли, ніби та навмисно заважала йому, він навів свій мобільний телефон на контейнер, щоб привести в дію комп’ю­теризовані замки. З виду і за гудінням, яке чулося з нього, контейнер нагадував звичайний побутовий холодильник — приземкуватий, перлинно-білий.

— Аякже! Чого справді бракує в Ісландії,— пробур­мотів Фоулі,— то це машин для виробництва льоду.

— Так, але це особлива машина,— сказав Артеміс, відчиняючи двері «холодильника». — Вона може врятувати всі льодовики.

— А вона робить ескімо на паличці? — з невин­ним виглядом спитав кентавр, шкодуючи, що поруч немає давнього друзяки Мульча Діггумса: ох, і ляснулися б вони зараз із ним високо піднятими п’ятір­нями! Тоді вже напевно цей дитячий архаїчний ри­туал звів би Артеміса з розуму, якщо той досі ще не став остаточним психом.

— То де твоя обіцяна демонстрація? — гаркнула Вінйайа. — Ну ж бо, демонструй!

Артеміс сердито глипнув на Фоулі.

— Залюбки, командувачу. Ось, прошу, дивіться.

Усередині контейнера містився низький хромова­ний пристрій, що нагадував пральну машину з верх­нім завантаженням і водночас — короткоствольну гармату, якби не жмут дротів та мікросхем, запханий під резервуар.

— Погоджуюсь із тим, що цей «Крижаний куб» не надто симпатичний,— сказав Артеміс, умикаючи об­ладнання інфрачервоним сигналом з датчика теле­фону. — Але мені здалося, зараз значно важливіше запустити його у виробництво якнайшвидше, ніж іще місяць згаяти на вдосконалення дизайну.

Присутні нерівним колом оточили машину, і Ар­теміс мимоволі подумав, що якби за групою велося спостереження із супутника, її учасники нагадува­ли б дітей, захоплених якоюсь грою.

Вінйайа зблідла й цокотіла зубами, хоча темпера­тура опустилася лише трохи нижче точки замерзан­ня. Прохолодно за людськими відчуттями, а от для підземного мешканця аж ніяк не комфортно.

— Хутчіш, людино. Вмикай свого «Крижаного ку­ба» — час уже запускати гнома на зсув.

Раніше Артеміс цього вислову не чув, але про зна­чення здогадувався. Він кинув погляд на свій телефон.

— Командире, я готовий зараз же запустити ви­робництво першої партії нанопластин, щойно не­впізнаний літаючий об’єкт покине повітряний про­стір безпосередньо над нами.

Холлі поглянула, що показує комунікатор на за­бороні її шолома.

— У повітряному просторі нічого немає, Хлопче Бруду! Лише екранований шаттл. І ти дістанеш від нього купу клопотів та неприємностей у разі, якщо раптом здумаєш махлювати.

Артеміс не зміг стримати стогону.

— Зараз не час для красномовства. Запевняю тебе: якийсь корабель входить у щільні шари атмосфери. Мої датчики показують його цілком виразно.

Холлі випнула вперед нижню щелепу.

— А мої нічого не показують.

— Дивно, я користуюся вашими датчиками,— відрізав Артеміс.

Фоулі тупнув копитом так сильно, що лід під ним розтріснувся.

— Я так і знав. Для тебе немає нічого святого.

Артеміс розправив плечі.

— Припинімо вдавати, ніби ми не шпигуємо одне за одним половину часу. Я читаю ваші файли, ви чи­гаєте файли, в які я дозволив вам улізти. Є літальний апарат, судячи з усього, він прямує просто до нас, і, можливо, ваші сенсори виявлять його, якщо ви увімкнете ті самі фільтри, що й я.

Тут Холлі дещо згадала.

— А пам’ятаєте корабель Опал Кобой? Виготовле­ний цілком з руди-невидимки? Наші доморослі вун­деркінди не змогли його виявити, а Артеміс зумів.

Артеміс іронічно скинув бровами.

«Ось бачите, навіть звичайному поліцейському до снаги такі елементарні висновки»,— було написано на його обличчі.

— Я просто шукав те, чого не було, хоча мало би бути,— пояснив він. — Оточуючі гази, залишкові за­бруднення і таке інше. Спочатку я з’ясував місцезна­ходження Опал, коли виявив порожнечу. Відтоді й застосовую цю технологію для загального скану­вання. Здивований, що ти й досі не навчився цього фокуса, консультанте Фоулі.

— На синхронізацію із шаттлом та перевірку на­вколишнього простору знадобиться близько двох секунд.

Вінйайа спохмурніла, і її занепокоєння, здавалося, поширилося в холодному повітрі, мов теплова хвиля.

— То зроби це, кентавре.

Фоулі увімкнув сенсори в рукавичках, приладнав над оком жовтий монокль. Так відімкнувшись, він довго підморгував, гримасував і жестикулював, ви­конавши цілу серію таких кривлянь у складній по­слідовності — налагоджував зв’язок з невидимою для всіх, окрім нього, відеосистемою. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, ніби кентавр вдихнув меленого перцю, одночасно диригуючи уявним ор­кестром. Не надто привабливе видовище... Можли­во, тому більшість людей і досі віддавала перевагу дротовим апаратам.

На двадцять секунд пізніше, ніж обіцяв, Фоулі раптом припинив свої мімічні вправи і вперся доло­нями в коліна.

— Гаразд,— задихаючись, промовив він. — По-перше, ніхто не сміє називати мене чотириногим кульгавцем. По-друге, можливо, якийсь великий невпізнаний космічний корабель і наближається до нас із високою швидкістю.

Холлі миттєво вихопила зброю, ніби могла нею збити космічний корабель, який уже падав на них.

Артеміс кинувся до свого «Крижаного куба», по-материнськи розкинувши руки, але раптом став, як укопаний,— підозра вразила йому серце.

— Фоулі, це твій корабель? Кажи!

— 1 зовсім це не мій корабель,— заперечив Фо­лі. — У мене немає жодного корабля. Я зараз зайнятий проектуванням квадроцикла.

Артеміс змагався з параноєю, поки не затряслися руки, але жодного іншого пояснення появи дивного корабля саме в цю конкретну мить не було.

— Ви знову намагаєтеся вкрасти мій винахід! Як того разу в Лондоні, коли ви хотіли втрутитися в оборудку з Сі-Кубом.

Холлі, не відриваючи погляду від неба, все-таки відповіла:

— Я врятувала Батлера в Лондоні.

Артеміса трясло вже всього.

— Урятувала? Чи направила проти мене?

Його нудило від власних слів, але вони, здавалося, самі лізли з уст, ніби жуки-скарабеї з рота мумії.

— Я зрозумів! Це тоді ви з ним і змовилися проти мене? Скільки ти йому пообіцяла?

Якусь мить Холлі не могла добрати слів. Здавало­ся, їй відібрало мову.

— Пообіцяла? Батлер ніколи не зрадив би тебе. Ніколи! Як ти міг подумати таке, Артемісе?

Артеміс утупився поглядом у свої пальці: певно, якоюсь мірою сподівався, що вони самі, без його волі, таки задушать його, змусивши замовкнути.

— Я знаю, за цим стоїш ти, Холлі Шорт. Ти так і не пробачила мені викрадення.

— Артемісе, ти потребуєш допомоги,— сказала Холлі, стомившись говорити натяками. — По-моєму, ти хворий. І найімовірніше, це синдром Атлантиди.

Артеміс позадкував і наштовхнувся на зад Фоулі.

— Я знаю,— повільно, майже по складах промо­вив він, спостерігаючи за хмарками пари, що виліта­ли йому з рота. — Останнім часом усе так плутається. Бачу різне, буквально всіх підозрюю... П’ятірка. Скрізь п’ятірка.

— Артемісе, невже ти вважаєш, що ми здатні за­подіяти тобі шкоди? — спитав Фоулі, пригладжуючи скуйовджену Артемісом шерсть.

— Я не знаю. Чи здатні ви? Чом би й ні? У мене найважливіша робота на землі, значно важливіша, ніж ваша. І я мушу її виконати.

Холлі вже викликала кавалерію.

— UC в атмо,— проговорила вона в комунікатор армійською спрощеною мовою — значно складні­шою для нетренованого вуха, ніж звичайна. Це озна­чало: Невідомий корабель в атмосфері. А далі: — Униз до сім-я для евак. Stat. (Спускайтеся до моєї сьомої евакуації. Негайно!)

На відстані семи метрів над їхніми головами із не­буття з легким шипінням проступив чарівний шаттл. Він проявлявся поступово, пластина за пластиною, від носа до корми. Солдати всередині нього, перш ніж корпус повністю перейшов у щільний стан, на якусь мить теж стали видимими. Його вигляд, здава­лося, викликав у Артеміса ще сильніше потьмарення свідомості.

— Що ви задумали? Залякати мене, щоб я підняв­ся на борт, а потім украсти «Крижаний куб»?

— Не розумію, чому завжди куби,— недбало ки­нув Фоулі. — Чим тебе сфера не влаштовує?

— А ти, кентавре! — вигукнув Артеміс, насварив­ши на нього пальцем. — Ти завжди нишпориш у мо­єму комп’ютері. І в моїй голові так само?

Вінйайа, здавалося, забула про холод. Вона скину­ла із себе товсте пальто, яке сковувало рухи.

— Капітане Шорт, цей схибнутий, здається, твій знайомий. То ж гримай його на короткому повідку, поки ми заберемося звідси.

О, краще б вона такого не казала!

— Тримати на. повідку? Саме цим ти займалася весь час, капітане?

Артеміс тремтів так сильно, ніби крізь його тіло пропускали електричний струм.

— Артемісе, — швидко мовила Холлі, — може, ти б трохи поспав? Просто поклади голову на що-небудь тепле і постарайся заснути.

На її пропозицію відгукнувся якийсь куточок у Артемісовому мозку.

— Так. Ти допоможеш мені, Холлі?

Холлі повільно ступила крок до нього.

— Авжеж допоможу. Лише краплину гіпнотич­них чарів. Прокинешся зовсім іншою людиною.

Артемісові очі стали як желе.

— Іншою? А як же ПРОЕКТ?!

«Тепер плавно,— подумала Холлі. — М’яке зану­рення».

— Повернемося до нього, коли ти прокинешся. — Вона підпустила якнайтонші нотки магії у верхні ре­гістри голосу. Для Артемісового слуху вони лунали як передзвін кришталевих дзвіночків на кожній приголосній.

— Спати... спати... — відказав тихенько Артеміс, ніби боячись гучним голосом зруйнувати слово. — Так, заснути, спати — і що, і сни дивитися?[3]

— О, тепер уже п’єси цитуємо? — пирхнув Фоу­лі. — Звісно, маємо купу часу!

Холлі люто зиркнула на кентавра, змусивши його замовкнути, і наблизилася до Артеміса ще на крок.

— Усього кілька годин. Ми можемо відвезти тебе геть звідси, далеко-далеко від того, що насувається.

— Далеко... — луною відгукнувся знеможений стражданням хлопець.

— А потім поговоримо про проект.

Пілот шаттла трохи не розрахував, і задній стабі­лізатор під час посадки прописав у снігу неглибоку борозну. Різкого тріску зламаних тонесеньких кри­жаних пластинок виявилося досить, щоб погляд Ар­теміса знову став осмисленим.

— Ні! — пронизливо скрикнув ірландець. — Ніякої магії! Раз-два-три-чотири-п’ять! Нікому не рухатися!

У драмі вирішив узяти участь іще один корабель. Він раптово виник на тлі далекого неба, ніби вислиз­нув з іншого виміру: величезний, обтічний, схожий на кручену трубочку від морозива, з прискорювача­ми на гнучкому кріпленні біля корми. Один ступінь відокремився і, обертаючись, зник у щільних сірих хмарах. Дивно, але ця громадина вела себе майже безшумно.

Артеміса вразив вигляд корабля.

«Інопланетяни? — спершу подумав він. — Стоп, це не інопланетяни. Я вже таке бачив. Принаймні, на кресленні».

Те саме подумав і Фоулі:

— Здається, його вигляд мені знайомий.

Цілі секції гігантського судна мерехтіли, то з’яв­ляючись, то зникаючи з очей у міру охолодження після крутого входу в атмосферу — точніше, як ви­явилося, після повернення.

— Це з вашої космічної програми? — у тоні Арте­міса вчувалося засудження.

— Можливо,— погодився Фоулі, і кентаврові щоки, ближче до вух, винувато зашарілися — ще одна причина його невдач у покері. — Важко сказа­ти, він так миготить, і взагалі...

Поліцейський шаттл нарешті сів, і на його лівому боці відчинився люк.

— Усі на борт,— скомандувала Вінйайа. — По­трібно забратися подалі від цього корабля.

На три чи чотири кроки попереду всіх виявився Фоулі:

— Ні-ні. Це один з наших. Йому не слід тут бути, зате ми можемо ним кермувати.

Холлі пирхнула.

— Звичайно. Досі тобі це чудово вдавалося.

Це вже було занадто. Досить кепкувати! У нестямі кентавр величаво став диба й опустився, проломив­ши передніми копитами тонкий шар льоду.

— Досить! — заревів він. — Просто на нас зараз летить зонд для дослідження далекого космосу. На­віть якщо його ядерні генератори не вибухнуть,

ударна хвиля від падіння зруйнує все навколо у раді­усі п'ятнадцяти миль, тому, якщо цей шаттл не здат­ний переміститися в інший вимір, користі від нього, як від тебе — на науковій конференції.

Холлі знизала плечима.

— Згодна. Твої пропозиції?

— Пропоную тобі заткнути пельку і дозволити мені вирішити цю проблему.

Термін «зонд» зазвичай викликає в уяві зобра­ження маленького скромного апаратика з кількома контейнерами для зразків у трюмі і, можливо, па­неллю суперефективних сонячних батарей на корпу­сі. Та цей корабель був зовсім не схожий на такий зонд. Величезний і грізний, він насувався, стрясаючи повітря, розпорюючи хмари нерівними стрибками, а прискорювачі тягнулися слідом за ним, немов при­куті ланцюгами раби.

— На стадії проектування,— пробурмотів Фоулі, блимнувши, щоб привести в дію монокль,— ця шту­ка здавалася більш лагідною на вигляд.

Солдати дістали наказ залишатися на своїх міс­цях, і вся компанія могла лише спостерігати, як на неї падає гігантський корабель. Звукопоглинальне покриття поступово руйнувалося, атмосферне тер­тя, як пазуристі пальці, зривало з корпусу величезні восьмигранні плити обшивки, і ревіння наростало з кожною секундою. А Фоулі все ще не міг перевести керування на себе.

— Я намагаюся через антену шаттла під’єднатися до комп’ютера зонда, визначити несправність, а по­тім перепрограмувати машинку на тихо-мирне зави­сання на висоті тридцяти метрів. І захисний екран підсилити не завадило б.

— Менше пояснень, ближче до діла,— процідила Вінйайа.

Та Фоулі, як завжди, працюючи, не припиняв ба­зікати.

— Облиште, командире, чи я не знаю, як ви, вій­ськові, просто розквітаєте в подібних напружених ситуаціях.

Слухаючи цю розмову, Артеміс стояв непорушно, мов статуя, розуміючи, що досить дозволити трем­тінню охопити тіло, і воно вже ніколи його не від­пустить, і тоді кінець.

«Що сталося? — дивувався він. — Я перестав бути Артемісом Фаулом?»

Потім він дещо помітив.

«У цього корабля чотири двигуни. Чотири».

«Смерть».

І ніби на підтвердження цієї думки чи як її ре­зультат, на самому носі падаючого корабля виник помаранчевий розряд енергії, він сердито вирував і вельми нагадував вісника смерті.

— Помаранчева енергія. — Холлі тицьнула пісто­летом у напрямку носа корабля. — Ти у нас усе лю­биш пояснювати, Фоулі, то поясни.

— Угамуйся, недорозвинена,— відгукнувся Фоу­лі. Його пальці пурхали по клавішах з такою швид­кістю, що стали майже непомітні. — Там немає зброї. Благаю, це ж науковий зонд. Плазмовий розряд при­значений для різання льоду, і не більше.

Артеміс не міг більше стримувати тремтіння, і воно охопило все його немічне тіло.

— Чотири двигуни,— сказав він, ляскаючи зуба­ми. — Ч-ч-чотири — це смерть.

Вінйайа зупинилася на півдорозі до трапа шаттла. Вона обернулася, з-під шолома вибилося пасмо во­лосся кольору сталі.

— Смерть? Про що він говорить?

Не встигла Холлі відповісти, як помаранчева плазма весело забулькотіла і промінь, що вирвався з неї, ударив просто в двигун шаттла.

— Ні-ні-ні,— сказав Фоулі, ніби звертаючись до неслухняного учня. — Так робити не можна.

Вони з жахом дивилися, як на місці шаттла роз­ростається вогняна куля. Від жару металева оболон­ка судна на мить стала прозорою, і було видно, як корчаться всередині десантники.

Холлі, пригнувшись, кинулася до Вінйайї, яка на­магалася пробитися крізь полум’я до своїх підлеглих.

— Командире!

Капітан Шорт діяла швидко, навіть устигла схопи­ти Вінйайю за рукавичку за мить до того, як вибухнув один із двигунів шаттла і ударна хвиля, завертівши Холлі в повітрі, відкинула її на дах ресторану «Вели­кий поморник». Вона впала на шифер навзнак, немов прихромлений шпилькою метелик, і тупо вперлася очима в рукавичку на своїй руці. Вмонтована в забороло програма розпізнавання зафіксувалася на об­личчі командувача Вінйайї і ненав’язливо заблимала попереджувальною іконкою.

На екрані з’явився текст: «Смертельне ураження центральної нервової системи». Холлі знала, що в її навушниках зараз лунає те саме повідомлення, але нічого не чула. «Ізолювати зону і викликати аварійні служби».

Смертельне ураження? Тільки не це! На якусь мить Холлі ніби відкинуло в минуле, у день смерті її колишнього командира, Джуліуса Рута.

Дійсність повернулася хвилею вогненного жару, від якого почав танути й одразу ж випаровуватися лід і активувалися теплові датчики її костюма.

Холлі встромила пальці у мокрий сніг, що лежав на даху, і підтягнулася вище. Все, що відбувалося, на­гадувало німе кіно: за якусь наносекунду між спала­хом і вибухом шумові фільтри її шолома надулися і полопалися.

Усі, хто були в шаттлі, пропали... це вже очевидно. «Не говори “пропали”, вони загинули... померли». — Зосередься! — гукнула вона, підкреслюючи ко­жен склад ударом кулака по даху. Час для жалоби на­стане потім; криза ще не минула.

«Хто не загинув?»

Вона сама. Жива, хоча й поранена, і підошви че­ревиків димлять.

«Вінйайа. О боги... Ні, зараз не треба про неї».

У заметі під карнизом застряг Фоулі — з-під снігу стирчали його ноги, якими він дригав, галопуючи.

«Це що, смішно? Невже зараз може бути сміш­но?»

А де Артеміс? Раптом пульс загуркотів у вухах, за­ревів океанським прибоєм.

«Артемісе!»

Стати навпочіпки виявилося не так просто: тільки-но коліна знаходили опертя, як лікті роз’їжджалися врізнобіч, і все доводилося починати спо­чатку.

«Артемісе. Де ти?»

І раптом краєм ока вона помітила його. Артеміс, підстрибуючи, рухався по льоду — здається, він май­же не постраждав, тільки трохи накульгував на ліву ногу. Повільно, але впевнено хлопець відходив від палаючого шаттла — все далі від скреготу розжаре­ного металу, що дедалі більше стискався, від схожих на ртуть крапель руди-невидимки, яка нарешті до­сягла температури плавлення.

«Куди ти?»

Він не втікав, це точно. Радше навпаки — Артеміс прямував просто назустріч космічному зонду, що все ще падав з неба.

Холлі хотіла гукнути, щоб попередити його. Та коли відкрила рота, звідти вирвався лише кашель, насичений димом. Відчула смак диму і бою.

— Артемісе! — нарешті прохрипіла вона після кількох невдалих спроб.

Ірландець поглянув на неї знизу вгору і гукнув:

— Я знаю! — Голос його лунав різко, уривчасто. — Здається, ніби падає небо, але це не так. Це все не­справжнє. Корабель, солдати... їх тут насправді немає. Я здогадався. У мене були... це все лише мої галюци­нації, розумієш?

— Утікай, Артемісе! — гукнула Холлі не своїм го­лосом, губи і язик не слухалися, були мов чужі. — Цей корабель справжній! Він тебе розчавить!

— Не розчавить, от побачиш. — Артеміс навіть усміхався лагідно. — Маячне порушення психіки, розлад. Корабель — це просто галюцинація. Мій мо­зок відтворив це видиво зі спогадів, з підглянутих потай креслень Фоулі. Я мушу сам упоратися зі своїм божевіллям. Щойно зможу довести, що все відбува­ється тільки в моїй голові, як усе одразу владнається.

Холлі поповзла по даху, відчуваючи, як усередині неї стугонить і пробуджується зцілюща магія. Сили поверталися, проте дуже повільно, а ноги здавалися важелезними, мов свинцеві труби.

— Послухай мене, Артемісе. Повір мені!

— Ні,— відрубав хлопець. — Я нікому не вірю. Ані Батлерові, ані навіть матері. — Він увібрав голову в плечі. — Я не знаю, у що мені вірити і кому довіря­ти. Але певен, що не може бути вимушеної посадки космічного зонда саме тут і саме зараз. Імовірність астрономічно низька. Мій мозок вирішив погратися зі мною, і я мушу показати, хто хазяїн.

Холлі запам’ятала лише половину з того, що він казав, але почула достатньо, щоб зрозуміти: Артеміс говорить про власний розум у третій особі — три­вожна ознака з точки зору будь-якого психіатра, хоч яку б із теорій він сповідував.

А космічний корабель, якому було геть байдуже до того, вірить у нього Артеміс чи ні, все більше знижувався, маневруючи і викликаючи поперед себе ударні хвилі. Він здавався надто вже справжнім як для видіння, кожна панель рябіла безліччю див­них узорів — породження тривалого космічного польоту. Носовий конус посмугували зазублені бо­розни, що нагадували шрами від ударів блискавок, фюзеляж увесь подзьобаний, мов картеччю. Один з трьох стабілізаторів мав такий вигляд, ніби його спробував на зуб якийсь космічний монстр, вирвав­ши шматок із корабля, коли той пролітав повз ньо­го — на місці втраченої плити обшивки світилася квадратна латка, укрита лишайниками якогось див­ного кольору.

Навіть Артеміс не міг не помітити всього цього.

— Згоден, у нього не надто ефірний вигляд. Оче­видно, моя уява ще яскравіша, ніж я думав.

Один по одному з корабля зірвало два глушники, і ревіння двигунів заповнило чашу сірого неба.

Артеміс тицьнув у корабель пальцем.

— Ти не справжній! — вигукнув він, хоча сам себе не почув.

Корабель опустився вже досить низько, і Артеміс зміг прочитати напис на носовому конусі, зроблений різними шрифтами і піктограмами:

— «Я прийшов з миром»,— пробурмотів він і по­думав: «Чотири слова. Смерть».

Холлі теж намагалася усвідомити реальність: кар­тини трагедії і руйнування миготіли перед очима, ніби вогні потяга, що стрімко проноситься поряд, та все ж одна думка уперто пробивалася крізь хаос: «Я не дотягнуся до нього з даху. Артеміс загине, а я нічим не зможу зарадити, лише спостерігатиму...» І навздогін цій думці лунав істеричний крик: «Бат­лер мене уб’є!»

ЧОЛОВІК, що сидів за кермом узя­того напрокат «Фіата-500», голосно ви­лаявся, натиснувши широкою ступнею на ліліпутські педалі газу і гальма одно­часно, і крихітний автомобіль уже вкотре заглух.

«Цією крихіткою простіше буде кермувати, сидя­чи на задньому сидінні. Тоді, принаймні, не дове­деться впиратися коліньми у підборіддя»,— подумав водій. З цією думкою він різко звернув на узбіччя поряд із мальовничою лагуною Канкуна. У відбито­му світлі мільйонів мерехтливих балконних ліхтарів розкішних апартаментів він учинив над «фіатом» акт вандалізму, який, поза всяким сумнівом, вийде

йому у вартість застави і, можливо, перемістить його прізвище на перше місце в чорному списку компанії «Герц».

— Так значно ліпше,— буркнув чолов’яга, вики­даючи водійське сидіння на узбіччя.

«Ці типи з “Герц” самі винні,— подумав він, аргу­ментуючи свої дії. — Ось як буває, коли намагаєшся вручити іграшкову машинку людині моїх габаритів. З тим самим успіхом можна спробувати зарядити кишеньковий дерринджер патронами п’ятдесятого калібру».

Він утиснувся в автомобіль і, кермуючи із задньо­го сидіння, влився в потік машин, який, незважаючи на пізній час, нагадував довгу вервечку вагонів на за­лізничній платформі.

«Я спішу до тебе, Джульєтто,— подумав він, стис­нувши кермо так, ніби в ньому таїлася загроза жит­тю його молодшої сестри. — Я вже близько».

Водієм так безтурботно модифікованого «фіата» був, звичайно, Батлер — охоронець Артеміса Фаула, хоча не завжди його знали під цим ім’ям. Щоб захис­тити родину від неприємностей, Батлер свого часу, коли був найманцем, так званим «солдатом удачі», використовував багато прибраних, вигаданих імен. Банда піратів Сомалі знала його як Джентльмена Джорджа, служив він і в Саудівській Аравії — під ім’ям Капітана Стіла (Артеміс потім звинуватив його у схильності до вульгарної мелодрами), а ті два роки, які він прожив серед перуанського племені іско-нахуа, індіанці називали таємничого велетня, що за­хищав їхнє селище від посягань лісозаготівельної компанії, El Fantasma de la Selva: Привидом Джун­глів. Звісно, відтоді, коли він став охоронцем Арте­міса Фаула, у нього вже не було часу на подібний підробіток.

Артеміс сам наполіг на тому, щоб Батлер вирушив до Мексики, хоча те наполягання було зайвим — щойно Батлер прочитав повідомлення на екрані смартфону свого хазяїна, він одразу вирішив їхати. Телефонний сигнал пролунав, коли вони разом тре­нувалися в змішаній техніці бойових мистецтв. Поліфонічна версія «Miserere» Енніо Морріконе сигна­лізувала про повідомлення.

— Жодних телефонів у додзьо, Артемісе,— про­бурчав Батлер. — Ти ж знаєш правила.

Артеміс завдав ще одного удару по щитку, пря­мою лівою. Удар був не надто сильним і ще менш — точним, але хоча би влучив у щиток, що вже було до­сягненням. До недавнього часу випади Артеміса були такі неточні, що в разі справжнього бою випад­ковий перехожий наражався на більшу небезпеку, ніж супротивник.

— Я знаю всі правила, Батлере,— сказав Артеміс, ледь відсапавшись. — Телефон було вимкнено, це точно, я сам перевіряв п’ять разів.

Батлер зняв щиток, який теоретично оберігав руку того, хто його надягав, від ударів, а насправді захищав кісточки Артемісових пальців від величез­ної, твердої, мов лопата, долоні Батлера.

— Як може вирублений телефон дзвонити?

Артеміс стягнув рукавичку, затиснув її між колін.

— Він настроєний на надзвичайне під’єднання. З мого боку безвідповідальним буде не перевірити, чому він дзвонить.

— Якось дивно ви говорите,— зауважив Батлер. — Ходульно так... Ніби слова підраховуєте.

— Яка безглузда думка... правду кажучи,— по­червонів Артеміс. — Просто ретельно добираю всі слова.

Він поспішив до телефону, який сам розробив під спеціальну операційну платформу на основі сплаву людських та чарівних технологій.

— Це повідомлення отримано від Джульєтти,— сказав він, поглянувши на семисантиметровий сен­сорний екран.

Де й поділося Батлерове роздратування:

— Джульєтта передала термінове повідомлення? Що в ньому?

Артеміс мовчки простягнув йому телефон, який, здавалося, потонув у величезній долоні охоронця.

Повідомлення було стислим і терміновим. Усього п’ять слів.

«Домовику, я в біді. Приходь сам».

Пальці Батлера так міцно стиснули телефон, що він затріщав. Імена охоронців, удостоєних «Синього діаманта», зберігалися в суворій таємниці, тож сам факт, що Джульєтта скористалася ним, уже свідчив про те, що їй загрожує вельми серйозна небезпека.

— Я, звісно, поїду з тобою,— швидко мовив Арте­міс. — Мій телефон, як ти знаєш, здатний відстежити виклик з точністю до одного квадратного сантиме­тра; не мине й дня, як ми дістанемося до будь-якої точки світу.

На обличчі Батлера не можна було побачити тієї відчайдушної внутрішньої боротьби між старшим братом і неупередженим професіоналом. Нарешті переміг професіонал.

— Ні, Артемісе, я не можу наражати вас на небез­пеку.

— Але...

— Ні, я поїду сам, а ви повернетеся до школи. Якщо Джульєтта ускочила в біду, мені доведеться ді­яти швидко, а турбота про вас тільки подвоїть мою відповідальність. Джульєтта добре знає, яке значен­ня я надаю роботі. Вона не просила б мене приїхати, якби небезпека не була по-справжньому серйозною.

Артеміс відкашлявся.

— Можливо, небезпека все ж перебільшена. Ду­маю, Джульєтта зараз радше у скрутному становищі, ніж у біді. Проте ти обов’язково мусиш вирушити до неї негайно, як тільки...

Він узяв телефон з руки Батлера і постукав по екрану.

— Канкун, Мексика — твій пункт призначення.

Батлер кивнув: так, Артеміс мав рацію. Під цей час Джульєтта саме гастролювала з мексиканською трупою з театралізованої боротьби, заробляючи собі репутацію в ролі Нефритової Принцеси, і мріяла як­найшвидше почути чарівний дзвінок із групи Все­світньої федерації реслінгу.

— Канкун,— повторив він. — Не доводилося. Там не потрібні люди моєї професії. Надто спокійно і безпечно.

— Літак, звісно, у твоєму повному розпоряджен­ні,— сказав Артеміс і спохмурнів, невдоволений мовленою фразою. — Сподіваюся, вся ця історія ви­явиться не вартою... дірки з бублика.

Батлер уважно подивився на молодого хазяїна. З хлопцем вочевидь було щось негаразд, безсумнів­но, проте в цю хвилину ту частину мозку охоронця, що відповідала за турботу про інших, цілком зайня­ла Джульєтта.

— Не буде ніяких бубликів,— сказав він тихо і ледь різкіше додав: — Не знаю, хто там став причи­ною такого повідомлення, але він про це пошко­дує. — І, щоб закріпити останні слова, він дозволив собі на мить перетворитися на старшого брата і так стусонув тренувального манекена, що дерев’яна го­лова в того відпала і дзиґою закрутилася на маті.

Артеміс підняв голову манекена і постукав по її маківці разів шість.

— Гадаю, вони вже почали шкодувати,— мовив він. Його голос нагадував шерех сухого листя.

І ось Батлер важко й повільно, через величезну кількість машин у північний час, рухався Канкуном, підпираючи головою й плечима дах «фіата». Він не подбав про те, щоб замовити машину заздалегідь, і те­пер був змушений задовольнятися тим, що знайшло­ся в запасі у пані з компанії «Герц». «Фіат-500». Як­найкращий варіант, коли б ним скористався одинокий тінейджер, що вирушає на курорт, але для майже сто-кілограмової туші не надто підхожий транспорт.

«Беззбройної стокілограмової туші»,— виправив сам себе Батлер. Зазвичай йому вдавалося прихопи­ти із собою зброю на вечірку, яку він збирався зі­рвати, але в даному разі громадський транспорт ви­явився прудкішим за особистий літак Фаула, тож Батлерові довелося залишити вдома весь арсенал, і навіть улюблений «зігзауер», через що він мало не розплакався. В Атланті у нього була запланована пе­ресадка, а морські піхотинці, що чергують на огляді, навряд чи повелися б люб’язно з людиною, яка на­магається потай ввезти на територію США зброю. Особливо якщо ця людина, судячи з її вигляду, здат­на самостійно прорвати оборону Білого дому лише з кількома обоймами боєприпасів.

Залишивши Артеміса вдома, Батлер почувався трохи неприкаяним. Уже понад п’ятнадцять років цей хлопчик та пов'язані з ним справи заповнювали майже весь його час. Опинившись практично сам у бізнес-класі трансатлантичного лайнера з перспек­тивою кількагодинного вимушеного неробства, Бат­лер знічев’я почав розмірковувати над поведінкою Артеміса, щоб якось відволіктися від тривожних ду­мок про сестру.

Останнім часом його підопічний дуже змінився. Після того як він повернувся з минулорічної експе­диції до Марокко, присвяченої порятунку зника­ючого виду тварин, з ним щось відбувалося: Артеміс здавався більш замкнутим, ніж зазвичай (а звичайно він був приблизно таким само відкритим, як сейф швейцарського банку вночі). Крім того, Батлер по­мітив, що Артеміс надто велику увагу приділяє роз­ташуванню предметів. Охоронець і сам завжди три­мався напоготові, оскільки звик у будь-якому предметові, що був у приміщенні, вбачати джерело потенційної зброї або осколків. Але дуже часто Ар­теміс входив до кімнати, яку вже перевірив охоро­нець, і починав повертати предмети на їхні колишні місця. І говорити він став якось інакше... Раніше Артеміс висловлювався майже поетичними фраза­ми, та останнім часом усе більше уваги приділяв не тому, що говорить, а кількості слів у мовленому ре­ченні.

Коли «боїнг» почав заходити на посадку в Атлан­ті, Батлер вирішив: одразу, як повернеться до особ­няка Фаулів, він вирушить до Артеміса-старшого і про все відверто йому розповість. Звичайно, обо­в’язки охоронця полягають у тому, щоб захищати Артеміса, але їх важко виконувати, коли небезпеку таїть у собі сам хлопчик.

«Я захищав Артеміса від тролів, гоблінів, демонів, гномських кишкових газів та навіть від людей, але не можу гарантувати, що моя підготовка дозволить за­хистити хлопця від його власного розуму. Тому я як­найшвидше мушу знайти Джульєтту і доправити її додому».

Скоро Батлерові набридло повзти головною ву­лицею Канкуна, і він вирішив, що простіше дістати­ся до потрібного місця пішки. Він різко звернув на стоянку таксі, вискочив з машини і, не звертаючи уваги на гнівні вигуки водіїв, дрібним підтюпцем пустився уздовж рядів п’ятизіркових готелів.

Знайти Джульєтту буде не надто важко — її об­личчя красувалося на десятках афіш у центрі міста.

Ватнайокутль, Ісландія, наш час

БАТЛЕР мав вагому причину не бути в Ісландії, яка згодилася б не лише для суду будь-якої інстанції, а й навіть для записки шкільному вчителеві. На­справді причин було кілька.

Перша: його хазяїн і друг доручив йому виконати рятувальну операцію, що обернулася пасткою. Дру­га: якщо раніше його сестрі загрожувала вигадана небезпека, то зараз ця загроза стала цілком реаль­ною. І третя: у цю хвилину його ганяли залою театру в Мексиці тисячі вболівальників реслінгу, що вель­ми були схожими на зомбі, щоправда, без гниючих кінцівок.

У розділі розваг журналу, отриманого на борту лі­така, Батлер прочитав, що останнім писком моди то­рік уважалися вампіри, але тепер їх потіснили зомбі.

«І вони безумовно тут,— подумав Батлер. — І їх до біса».

Точно кажучи, збожеволілих людей, що вештали­ся залою, не можна було назвати зомбі. Вони, безпе­речно, зазнали гіпнозу, але на зомбі не обернулися. Загальноприйняте визначення зомбі — ожилий труп зі схильністю до поїдання людських мізків.

Загіпнотизовані фанати і далі жили й були здоро­вими і не виявляли ані найменшого бажання не лише скуштувати чиїсь мізки, а й навіть їх понюхати. Вони наступали проходами з усіх боків, відрізавши всі можливі шляхи до порятунку, і змусили Батлера відступити до зруйнованого рингу й піднятися на майданчик. Цей маневр навряд чи потрапив би до першої сотні кращих варіантів дій, але за нинішніх обставин будь-яка дія, що забезпечує кілька зайвих ударів серця, була кращою, ніж стояти стовпом, зми­рившись із долею.

Батлер ляснув сестру по стегну, що було неважко, адже він ніс її на плечі.

— Гей! — невдоволено вигукнула вона. — За що?

— Просто перевіряю твій душевний стан.

— Зі мною все гаразд, зрозумів? Щось сталося з головою. Я пам’ятаю Холлі і решту підземних меш­канців.

«Згадала все», — здогадався Батлер.

Несподівана зустріч з гіпнотизером з Народу не­мов дощем оросила насіння пам’яті у свідомості сестри, і воно миттєво проросло і воскресило спога­ди. Цілком можливо, вирішив він, що сила ланцюго­вої реакції в мозку стерла результати гіпнозу.

— Битися можеш?

Джульєтта, дриґнувши ногами, зістрибнула на підлогу і миттєво стала у бойову стійку.

— Набагато краще, ніж ти, старий.

Батлер поморщився. Він терпляче зносив заува­ження сестри, на двадцять років молодшої за нього, що межувало з віковою дискримінацією.

— Усередині я не такий старий, як зовні, і ти це чудово знаєш. Народ, про існування якого ти щойно згадала, капітально мене відремонтував. Відмолодив років на п’ятнадцять і забезпечив захистом з кевлару на грудях. Тому я можу постояти за себе і за тебе, якщо буде потреба.

Не припиняючи сперечатися, вони машинально розвернулися, опинившись спина до спини і при­кривши одне одного. Батлер своїм буркотінням да­вав сестрі зрозуміти, що не втрачає надії вибратися звідси. Джульєтта, огризаючись, показувала стар­шому братові, що, поки вони разом, їй нічого не страшно. Ці невисловлені повідомлення відповідали дійсності лише почасти, але, принаймні, трохи за­спокоювали.

Загіпнотизовані фанати реслінгу не змогли з ходу забратися на підмостки і загатили тілами перші ряди довкола рингу, а наступні лізли за ними просто по тілах. Коли комусь удавалося піднятися вгору, Бат­лер скидав його чи її, по можливості, обережно. Джульєтта не була такою доброю, і перший її кидок завершився виразно чутним хрускотом кісток.

— Трохи легше, сестричко. Вони ні в чому не вин­ні. Просто у них мізки шкереберть.

— Ой, пробач,— відгукнулася Джульєтта далеким від каяття тоном і стусонула основою долоні в со­нячне сплетіння жінку, що була до гіпнозу, ймовір­но, дбайливою матусею.

Батлер зітхнув.

— Роби ось так,— терпляче пояснив він. — Пока­зую. Піднімаєш і просто змушуєш котитися по голо­вах товаришів. — І він кілька разів виконав прийом, щоб Джульєтта краще його засвоїла.

Вона відкинула в натовп слинявого підлітка.

— Так краще?

— Набагато. — Батлер показав великим пальцем на екран над головою. — Ця тварюка загіпнотизувала всіх, хто дивився їй в очі і чув голос. Вони нападають на нас не з власної волі.

Джульєтта вже хотіла підвести погляд, але вчасно зупинилася.

На екрані як і раніше горіли червоні очі, а м’який сповнений чару голос, що линув з динаміків, теплим медом обволікав натовп і обіцяв кожному, що все буде добре, варто лише вбити Принцесу і Ведмедя. Зроби це нескладне діло, і всі мрії здійсняться. Голос

впливав і на обох Батлерів, через що завдавати точ­них ударів їм ставало трохи важче, але без зорового контакту контролювати їхні дії було неможливо.

Натовп напосідав, і майданчик загрожував обрушитися будь-якої миті.

— Треба змусити цього хлопця заткнути пель­ку,— спробував перекричати все голосніші стогони загіпнотизованого натовпу Батлер. — Зумієш діста­тися екрана?

Джульєтта, примружившись, визначила на око висоту.

— Дотягнуся до ферми, якщо ти мене підсадиш.

Батлер поплескав себе по широкому плечу.

— Прошу на борт, сестричко.

— Секундочку,— відгукнулася Джульєтта і одним ударом ноги по голові впоралася з бородатим ковбо­єм. Потім легко, як мавпочка, вилізла на Батлера і стала йому на плечі.

— Чудово, піднімай.

Батлер крякнув, що будь-який член родини роз­цінив би як «почекай хвилинку», і врізав по горлу одному з групи розігріву, заразом збивши з ніг іншо­го. Сестра, що балансувала на плечах, йому ніскілеч­ки не заважала.

«Так це ж були близнюки,— дійшло до нього. — І вдягнені обоє сумчастими дияволами. Найдивніша бійка з усіх, в яких мені доводилося брати участь, а я навіть із тролями бився».

— Поїхали,— скомандував він Джульєтті, ухи­лившись від удару чоловіка в костюмі хот-дога, і по­лоскотав сестрі п’яти.

— Можеш мене підняти? — спитала та, тримаючи рівновагу, немов олімпійська чемпіонка з гімнасти­ки, якою, можливо, і стала б, якби вона регулярно не спізнювалась на ранкові тренування.

— Звичайно можу,— гаркнув Батлер, який мав усі шанси стати олімпійським чемпіоном з важкої ат­летики, якби він не бився з гоблінами в підземній лабораторії, коли проходили останні відбіркові зма­гання.

Він вдихнув через ніс, зосередився і, випустивши енергію, подібно до вибуху, і заричавши так, як це було б доречно у фільмі про Тарзана, підкинув мо­лодшу сестру на шість метрів до металевої ферми, що підтримувала екран і два динаміки на його кін­цях.

Перевіряти, чи зуміла Джульєтта вхопитися за балку, було ніколи, бо зомбі утворили з тіл похилий пандус, і канкунські фанати реслінгу ринули на сце­ну з твердим наміром убити Батлера, але перед смер­тю довгенько його помучити.

Тут би саме час задіяти реактивний літальний апарат, який Батлер часто носив під курткою, та оскільки в нього не було не лише апарата, а й куртки, гігант вирішив зробити оборону агресивнішою, щоб виграти для себе і Джульєтти ще кілька секунд.

Він ступив крок назустріч натовпу і трохи адапто­ваним прийомом тайцзіцюань повалив передні ряди нападників на задніх, дозволивши загіпнотизованим фанатам підкорювати гору з тіл. Усе йшло чудово приблизно з півхвилини, поки не завалилася поло­вина сцени і неживі тіла не скотилися, утворивши дуже зручну похилу площину, якою на майданчик полізли інші фанати. Поранені, здавалося, не відчу­вали болю, миттєво схоплювалися на ноги, деякі хо­дили на вивихнутих і навіть зламаних ногах. Сцену захльостувало гудіння, яке залишало єдину думку в поневолених мізках:

«Убити Скаженого Ведмедя».

«Безнадійно,— подумав Батлер уперше в житті. — Зовсім безнадійно».

Як він не відбивався, та натовп, що напосідав і далі, таки повалив його. Чиясь жирна спина притислася до обличчя, у кісточку вп’ялися чиїсь зуби. На нього, мов град, посипалися удари, але, на щастя, слабкі й неточні.

«Мене розчавлять,— подумав Батлер. — Не за­б’ють, а розчавлять».

Від цієї думки легше йому не стало. Полегкість прийшла з розумінням, що Джульєтта нагорі в ціл­ковитій безпеці.

Батлер лежав на спині, як повалений ліліпутами Гулівер. Він відчував запах попкорна і пива, дезодо­ранту і поту. Груди здавило так, що він заледве ди­

хав. Хтось чомусь намагався зняти з його ноги чере­вик, і раптом гігант утратив можливість ворушитися. Став в’язнем чистої ваги тіл.

«Артеміс сам. У Джульєтти вистачить розуму ста­ти його охоронцем замість мене».

Брак кисню забарвив світ у чорний колір, і Батлер зміг лише висунути руку з купи тіл і поворушити пальцями, прощаючись із сестрою.

Хтось укусив його за великий палець.

Потім він зник під купою тіл, а тварюка на екрані розреготалася.

Джульєтта зачепилася двома пальцями лівої руки за нижній край ферми і так напружила м’язи, що ледь відчула власні відбитки пальців. Дев’яносто п’ять відсотків населення Землі не здатні утримува­ти двома пальцями вагу свого тіла. Більшості смерт­них необхідно вхопитися обома руками, притому провисять вони не більше хвилини, а чималий відсо­ток людей здатні утримувати себе в повітрі лише за допомогою лебідки та пари дресированих важково­зів. Але Джульєтта була Батлер і навчалася в Акаде­мії Особистого Захисту мадам Ко, де цілий семестр був присвячений вивченню векторів ваги тіла. У разі крайньої потреби Джульєтта могла висіти навіть на одному пальці ноги скільки завгодно довго, аж поки який-небудь пустун не полоскоче її в чутливому міс­ці під ребрами.

Але одна річ — просто висіти на висоті, і зовсім інша — піднятися. На щастя, мадам Ко присвятила кілька семінарів і цьому питанню. Не можна сказа­ти, що це просто, Джульєтті здавалося, ніби м'язи за­волали, коли вона схопилася за край другою рукою і, підтягнувшись, видерлася на стрілу. В іншій ситу­ації вона почекала б кілька секунд, поки вгамується серцебиття, але краєм ока помітила, що натовп фа­натів реслінгу ось-ось розтопче брата, і вирішила не гаяти часу на повільне відновлення сил.

Джульєтта зірвалася на ноги і побігла балкою лег­ко, немов гімнастка. До того ж гарна гімнастка, не з тих, хто падає зі снаряда, набиваючи ґулі, як ота за­гіпнотизована дівчина-світлотехнік, що намагалася завадити їй дістатися до екрана.

Нефритова Принцеса поморщилася.

— Ой... Арліно, зараз тобі буде боляче.

Арліна нічого не відповіла, якщо не вважати від­повіддю почервоніле обличчя і відчайдушні змахи руками перед падінням з ферми. Джульєтта розумі­ла, що недобре посміхатися, коли політ дівчини був дуже комічно перерваний групкою чоловіків, які на­сувалися на брата, але не могла стриматися.

Її посмішка згасла, коли вона побачила, що Батле­ра буквально поховано під купою тіл. До неї набли­жався ще один освітлювач, трохи розумніший, ніж його попередниця, оскільки він здогадався осідлати стрілу і схрестити ступні. Повільно просуваючись до Джульєтти, він гамселив по балці величезним розвідним ключем, який страшенно гримів і викре­шував снопи іскор.

Джульєтта пристосувалася до його ритму, поста­вила ногу йому на голову і переступила бідолаху, не­мов камінь посеред струмка. Вона не стала скидати чоловіка з балки. Навіть якщо він зуміє розвернути­ся, то зупинити її все одно вже не встигне, а на згад­ку у нього на лобі залишиться симпатичний синець, про походження якого він, безперечно, задумається, коли прийде до тями.

Екран, поміщений у коробку з металевих труб, був упрост перед нею, і червоні палаючі очі на чорному тлі, здавалося, випромінювали лише ненависть.

«Або цей хлопець прийшов з тривалої вечірки».

— Стій де стоїш, Джульєтто Батлер! — промовила тварюка, а Джульєтті вчувся голос інструктора Крістіана Варлі Пенроуза з академії мадам Ко — єдиної людини, крім брата, кого вона будь-коли вважала рівнею з фізичної підготовки.

«Деякими студентами я горджуся, — говорив Крістіан тоном диктора Бі-бі-сі. — А ти доводиш мене до відчаю. Що це за прийом?»

А Джульєтта незмінно відповідала: «Я придумала його сама, вчителю».

«Придумала? Придумала? Значить, погано думала».

Джульєтта надувала губи і бурчала про себе: «Ним міг би пишатися сам Брюс Лі».

А тепер Крістіан Варлі Пенроуз немов безпосе­редньо під’єднався до її мозку.

— Стій де стоїш! — повторив голос. — А потім можеш утратити рівновагу і впасти на сцену.

Джульєтта відчула, як голос заволодіває її рішу­чістю і починає викручувати її, ніби мокрий рушник.

«Не дивися. Не слухай».

Але вона дивилась і слухала, і підступній магії вистачило всього секунди, щоб запустити двоє щу­палець їй у мозок. Ноги завмерли, немов на них наді­ли фіксатори, параліч почав поширюватися по тілу знизу вгору.

— Дарвіт! — лайнулась Джульєтта, не до кінця ро­зуміючи чому, і, прикликавши рештки самовладання, різко змахнула руками й усім тілом кинулася на труб­часту раму, що підтримувала екран і динаміки.

Екран розтягнувся, і на мить Джульєтті, точніше, маленькій бульбочці її розуму, що зберегла здоровий глузд, здалося, що він не порветься, та наступної миті її лікоть, такий гострий, що, як говорив у ди­тинстві Батлер, ним можна відкривати бляшанки су­хого пайка, прорвав пластик і нерівна дірка побігла по всій довжині екрана.

Червоні очі тварюки закотилися, Джульєтта, на­магаючись ухопитися за звуко-і відеокабелі, почула знервоване пирхання, і наступної миті вона, про­слизнувши в дірку на раптом згаслому екрані, вже летіла шкереберть на безформну купу тіл.

За півсекунди до удару Джульєтта встигла згорну­тися в клубочок.

Її останньою думкою перед падінням у натовп було: «Сподіваюся, зомбі м’які».

Надія не справдилась.

Як тільки злий чаклун зник з екрана, поневолені ним аматори спорту поступово почали приходити до тями.

Косметолог на пенсії Джері Ніебалм із Сіетла рап­том усвідомила, що якимсь чином дісталася від за­днього ряду до сцени без допомоги ходильної рами. Більш того, у неї збереглися фантомні спогади про те, як вона перестрибнула через кількох хлопців, на­магаючись наздогнати чарівну дівчину в борцівському костюмі і з вплетеним у косу обручем. Через два місяці Джері пройде курс відновної терапії в салоні своєї подруги Дори Дел Маар і навчиться викликати ці спогади, щоб насолоджуватись ними на дозвіллі.

Напівпрофесійний гравець у боулінг із Лас-Веґаса, Стью Гоппін на прізвисько Сир, отямившись, виявив у роті смердючу пелюшку, а на футболці впоперек грудей зроблений губною помадою напис: «УБИЙ ВЕДМЕДЯ. УБИЙ». Дещо приголомшений Стью ясно пам’ятав лише, як збирався уп’ястися зубами в соко­витий і м’ясистий хот-дог. Зараз, відчуваючи залиш­ковий присмак пелюшки на язиці, Стью вирішив на якийсь час відмовитися від хот-догів.

Стью, звісно, про це й гадки не мав, але пелюшка на­лежала юному Андре, Прайсу — малюкові з Портленда, який раптом продемонстрував швидкість і спритність, досі нечувані для восьмимісячної дитини. Майже всі жертви гіпнозу ледве ворушилися, а Андре, пробігши по головах глядачів, виконав ідеальне потрійне сальто зі столу коментатора і встиг уп’ястися єдиним зубом у великий палець Батлера, перш ніж охоронець повніс­тю зник під купою тіл. Через кілька місяців Андре Прайс заговорив, на жаль, томською мовою, чого не могли знати його батьки. На їхню чималу полегкість, син швидко опанував і англійську, але свою першу див­ну мову так і не забув. Окрім того, пізніше він з'ясував, що здатен підпалювати хмиз силою думки, хоча вихо­дило це у нього не завжди.

Оглушливий багатоголосий стогін трохи не зі­рвав дах з театру, коли тисячі людей зрозуміли, що опинилися зовсім не там, де їм належало бути. Див­ним чином обійшлося без летальних наслідків, але на той час, коли змастили антисептиком останній поріз, у підсумку налічувалося триста сорок вісім пе­реломів, понад одинадцять тисяч рваних ран, а ще вісімдесят дев’ять людей, що перебували в істерич­ному стані, були змушені зажити заспокійливих за­собів, які, на щастя для пацієнтів, коштували в Мек­сиці набагато дешевше, ніж у США.

Хоча на дворі стояла епоха аматорського відео, тобто кожен глядач мав у своєму розпорядженні принаймні одну камеру, не було знято жодного ка­дру, який підтверджував би факт сеансу масового гіпнозу. Насправді поліція, переглядаючи файли в усіх конфіскованих камерах і мобільних телефо­нах, виявила, що геть усі прилади у стані, в якому їх випустили із заводу. Жодних світлин. З часом Канкунський феномен, як прозвали цей випадок, поча­ли згадувати разом із Зоною 51 і міграцією єті.

Батлер обійшовся без істеричних припадків, мож­ливо, через брак у легенях повітря для волання, але, найпевніше, тому, що йому доводилося потрапляти і в небезпечніші ситуації (одного разу Батлер протя­гом кількох годин ділив димар в індуїстському храмі з тигром). Він дістав з десяток ран, але не став чека­ти, щоб їх внесли до загального списку.

Джульєтта ж, незважаючи на падіння з висоти, практично не постраждала. Навіть не відновивши ди­хання, вона почала відкочувати тіла з того місця, де востаннє бачила похованого під тілами забіяк брата.

— Батлере! — гукала вона. — Брате! Ти тут?

Невдовзі з’явилася гладенька, як льодяник, голо­ва брата. Побачивши пульсуючу на скроні вену, Джульєтта миттєво зрозуміла, що брат живий.

На обличчі Батлера лежав і жував його великий палець напіводягнений повненький малюк. Джу­льєтта обережно підняла дитину, помітивши, що вона занадто спітніла як для свого віку.

Батлер глибоко зітхнув.

— Спасибі, сестричко. Цей малий не лише вкусив мене за палець, а й спробував засунути свій кулак мені в ніздрю.

Малюк весело забуркотів, витер пальці об Джульєттин хвіст на голові і поповз по купі тіл до дами, що істеричне ридала і чекала його з розкритими обіймами.

— Я знаю, дітей треба любити,— сказала Джульєт­та, роздратовано схопивши за підтяжки схожого на банкіра чоловіка, перш ніж той устиг залізти Батле­рові на плечі. — Але від цієї смерділо, і вона кусалася.

Вона міцно схопила за плечі світловолосу даму се­реднього віку, чию зачіску вкривав товстий шар лаку, через що волосся блищало, немов пелюстки дрібноцвіту.

— Ну ж бо, місіс, злізайте з мого брата.

— Ох... — Дама часто заморгала, намагаючись уторопати, що відбувається. — Мені веліли зловити ведмедя. Чи щось подібне. А ще у мене був попкорн, багато попкорну, за який я заплатила. Хто відшкодує мені збитки?..

Джульєтта прокотила даму по животах чотирьох ковбоїв, одягнених в однакові футболки з написом «ПАРУБОЦЬКИЙ ВЕЧІР ФЛОЙДА» під розшитими стразами жилетами.

— Це обурливо,— пробурчала дама. — Я пристой­на жінка. Терпіти не можу цих запахів і спітнілих тіл.

Тут і справді було багато тіл і запахів вистачало, але більша частина належала Флойду та його хлопцям, від яких тхнуло так, ніби парубоцький вечір тривав щонайменше два тижні. Це підтвердилося, коли про­чуняв ковбой зі значком «ФЛОЙД» па грудях.

— Хай йому чорт! Від мене смердить гірше, ніж від дохлого скунса в костюмі зі шкірки бананера.

«Бананера?» — подумки здивувалася Джульєтта.

Батлер повернув голову, щоб вільніше дихалося.

— Нас підставили, — сказав він. — У тебе тут з’я­вилися вороги?

Джульєтта відчула, як з очей несподівано покоти­лися сльози. Вона так хвилювалась. Так хвилюва­лась! Старші брати можуть залишатися незламними дуже довго.

— Ти, жирний вайло,— сказала вона майже як Флойд,— До твого відома, зі мною все гаразд. Я вря­тувала тебе і всіх інших.

Батлер обережно протиснувся між двох борців, одягнених у яскраву лайкру і шкіряну маску.

— Я потім поплещу тебе по спині, сестричко.

Він нарешті вибрався з клубка тіл, випростався на повний зріст у центрі сцени і поглянув угору.

— Ти бачиш усе це?

Джульєтта видерлася на брата і стала йому на плечі, а потім, заради понту, піднялася на голову і завмерла, легко зберігаючи рівновагу. Вона стояла на одній нозі, зігнувши другу в коліні.

Тепер вона мала досить часу, щоб оцінити масш­таб того, що сталося, і від побаченого перехопило дух. їх оточувало море сум’яття, що стогнало і хви­лювалося. Сочилася кров, тріщали кістки, текли сльози. Це була справжня зона лиха. Люди хапалися за мобільні телефони, як за соломинки, спринклери огортали залу водяним туманом, що крапельками осідав на обличчі Джульєтти.

— І все це заради того, щоб убити нас,— проше­потіла вона.

Батлер підняв широкі долоні, і вона, як робила багато разів у додзьо Фаулів, спустилась на руки бра­тові.

— Не просто вбити,— заперечив він. — Для цього досить кілька разів вистрілити з «Нейтрино». А тут хотіли розважитись.

Джульєтта зробила сальто і приземлилась на сцену. — Хто?

У кінці зали обвалилася ще одна частина трибун, викликавши нову хвилю криків і страждань.

— Не знаю,— похмуро промовив охоронець,— але той, хто мав намір убити нас, хотів, щоб Артеміс залишився без охорони. Дай-но я переодягнуся, і ми з’ясуємо, кого Артеміс розсердив цього разу.

ТУРНБОЛ Рут розважався як міг. Життя у в’язниці суворого режиму, як правило, не багате на веселощі та легко­важні втіхи. Грубі охоронці були не вельми люб’язні. Тверді ліжка не викликали бажан­ня пострибати на них, а колірна гама була просто жахлива. Оливково-зелений колір скрізь. Огидно. У подібній обстановці доводилося радіти кожному промінчику світла, що просочувався сюди.

Протягом кількох місяців після того, як його за­арештували власний брат, командувач Джуліус Рут, і ця наївна, добропорядна Холлі Шорт, Турнбол про­сто рвав і метав. Він тижнями снував уперед і назад по камері, зганяючи свою злість на стінах. Іноді він горлав пісень, іноді влаштовував істерику, ламаючи вщент меблі. Нарешті він зрозумів, що ці витівки не шкодять нікому, крім нього самого.

Остаточно він переконався в цьому, коди у нього почала розвиватись виразка і довелося викликати медика-чаклуна, оскільки Турнбол давно позбувся магічних сил у результаті зловживання ними і не­правильного використання. Це щеня, навряд чи старше за тюремну робу Турнбола, поводилося вкрай зарозуміло. Називало його дідусем. Дідусем! Невже ці шмаркачі уже все забули — ким він був і що зробив?

«Я — Турнбол Рут! — заревів би він, якби його здоров’я геть не занепало. — Капітан Турнбол Рут, заклятий ворог Легітимної Ельфійської Поліції. Я викрав усі до одного золоті злитки з Першого ад­міністративного банку піксі. Це я сфальсифікував результат фінального матчу століття з хрустболу. Як ти смієш називати мене дідусем?!»

— Ох ця вже сучасна молодь, Леоноре,— пробур­мотів Турнбол, звертаючись до своєї коханої, але відсутньої тут дружини. — Ніякої тобі поваги.

Він здригнувся, тільки-но промовив ці слова.

— Боже правий, люба, я говорю як старий шкарбан.

А втім, заклики до богів йому нітрохи не допо­могли.

Покінчивши із жалем до самого себе, Турнбол ви­рішив використати ситуацію якнайкраще.

«Рано чи пізно у мене з’явиться шанс, і ми знову будемо разом, Леоноре. А тим часом доведеться по­водитися пристойно, наскільки це можливо».

Зробити це виявилося не так уже й складно. Через кілька місяців ув’язнення Турнбол почав спілкувати­ся з начальником в’язниці Тарпоном Вінйайа — без­вільним випускником університету, котрому ніколи не доводилося вичищати кров з-під доглянутих ніг­тів, і запропонував йому ласі шматочки інформації для його сестри Рейн, співробітниці ЛЕП, в обмін на деякі цілком невинні вигоди. Турнбола зовсім не хвилювало, що він зраджує своїх колишніх знайомих зі злочинного світу, а натомість дістав дозвіл носити будь-який одяг. Він вибрав стару поліцейську форму з мереживною сорочкою і ріжкатим капелюхом без знаків розрізнення. Здавши двох фахівців з підробки віз, що працювали на Кубі, він дістав доступ до комп’ютера, обмеженого тюремною мережею. А в об­мін на адресу шахраюватого гнома, що працював зломщиком у Лос-Анджелесі, йому видали матрац для дерев’яних нар. Щоправда, з приводу заміни «ліжка» з начальником в’язниці домовитися не вда­лося. Одного дня його сестра дорого заплатить за це.

Турнбол дуже часто годинами з насолодою думав про те, що настане день, коли він уб’є начальника, помстившись за таку неповагу. Але, правду кажучи, доля Тарпона Вінйайа не дуже хвилювала колиш­нього поліцейського. Куди більше його цікавила власна свобода, можливість ще раз заглянути в без­донні очі коханої дружини. А для досягнення цієї мети Турнбол був готовий протягом ще деякого часу вдавати м’якотілого і дурного нечестивця. Він дого­джав начальникові уже шість років, то яке значення мають ще кілька днів?

«А потім я стану самим собою,— думав він, стис­каючи кулаки. — І цього разу молодший братик не зможе заарештувати мене, якщо, звичайно, цей ма­ленький мерзотник Артеміс Фаул не вигадав спосо­бу воскрешати мертвих».

Ядерний заряд забезпечив фазовий перехід, і две­рі до камери, зашипівши, розчинилися. У дверях стояв містер Вішбі — постійний охоронець Турнбола протягом чотирьох останніх років. Турнбол не мав до Вішбі ані найменшої симпатії, насправді він почував огиду до всіх мешканців Атлантиди з їх­німи риб’ячими головами, слинявими зябрами і тов­стими язиками, але йому вдалося посіяти в душі Вішбі насіння незадоволення, і спрайт, сам того не розуміючи, зробився його рабом. Турнбол ладен був терпіти кого завгодно, хто допоміг би йому втекти із цієї в’язниці, поки не стало занадто пізно.

«Поки я не втратив тебе, моя кохана».

— О, містере Вішбі! — радісно вигукнув він, під­водячись зі свого нестатутного офісного стільця (троє спрайтів, що займалися контрабандою макре­лі). — Маєш чудовий вигляд! Здається, зябрової гни­лизни справді поменшало.

Рука Вішбі машинально злетіла до трьох смужок під крихітним лівим вухом.

— Ти в цьому певен, Турнболе? — булькнув він хрипким і змученим голосом. — Літа сказала, що їй огидно навіть дивитись на мене.

«Я розумію почуття Літи,— подумав Турнбол. — Раніше я наказав би тебе відшмагати за звернення до мене на ім’я. Капітан Рут, з твого дозволу».

Залишивши при собі ці зовсім не втішні думки, він узяв Вішбі під слизький ліктик, навіть не помор­щившись від огиди.

— Літа не розуміє, як їй пощастило,— м’яко ска­зав він. — Ви, мій друже, справжній улов.

— У-улов? — Вішбі навіть не спробував прихо­вати роздратування.

Турнбол винувато зітхнув.

— Ах так, пробачте мені, містере Вішбі. Водяні ельфи Атлантиди не люблять думати про себе як про улов чи, коли вже на те пішло, як стати уловом. Я хо­тів сказати, що ви чудовий зразок Народу, і будь-яка жінка при своєму розумі і твердій пам’яті вважатиме за щастя мати такого чоловіка, як ви.

— Дякую, Турнболе,— пробурмотів заспокоєний Вішбі. — Ну, як посувається справа? Як твій план?

Турнбол стиснув лікоть водяного ельфа, нагаду­ючи, що всюди є вуха й очі.

— Ви маєте на увазі план побудувати модель аква­навта «Ностреміус»? Оцей план? Він посувається до­сить непогано. Начальник в’язниці Тарпон Вінйайа дуже мені допомагає. Зараз ми домовляємося щодо

клею. — Він потягнув Вішбі до екрана свого комп’ю­тера. — Дозвольте показати вам моє останнє креслен­ня і висловити вдячність за виявлену цікавість. Моє перевиховання залежить від спілкування з такими порядними громадянами, як ви.

— Гм... гаразд,— буркнув Вішбі, так і не збагнув­ши, це був комплімент чи ні.

Змахнувши рукою перед екраном, Турнбол увімк­нув віртуальну клавіатуру на столі (зі справжнього дерева: викрадачі документів, Нігерія).

— Ось, дивіться. Я розв’язав проблему з баласт­ними цистернами, бачите?

Потім, швидко увівши комбінацію трьома пальця­ми, він увімкнув скремблер, що його потай проніс у в’язницю Вішбі. Прилад складався з органічних плас­тин, вирощених у нині неіснуючій філії лабораторії «Кобой» в Атлантиді. Бракований скремблер відкопали на звалищі, але для приведення його до робочого стану виявилося достатньо просто змастити його силіконом.

«Занадто багато промислових відходів,— подум­ки зітхнув Турнбол. — Тож чи варто дивуватися, що ми на самому піку кризи ресурсів?»

Крихітний скремблер був життєво необхідний, бо від нього залежало все інше. Без нього не вийшло б налагодити зв’язок із зовнішнім комп’ютером, без нього тут, у «Безодні», органи влади можуть фіксува­ти кожне натиснення на його клавіатурі і знати, над чим насправді він працює.

Турнбол постукав по екрану, і той поділився на дві частини. На одній демонструвався зроблений кілька годин тому запис: зала, забита загіпнотизова­ними людьми, що видиралися одне на одного. На другій, через камеру бота, транслювалося в реально­му часі зображення шаттла, що горів посеред крижа­ної тундри.

— Одна цистерна пропала, робити другу вважаю марною справою, тому вирішив не витрачати більше часу на це, а доручити комусь іншому.

— Розумний підхід, — сказав Вішбі, який уперше почав розуміти людський вислів: «стояти як серед води».

Турнбол Рут підпер голову рукою, немов дуже старий актор, що позував для фото.

— До речі, містере Вішбі. Дуже скоро моя модель буде готова. Ще одна з головних частин уже в дорозі сюди, і коли її доставлять, в Атлантиді не залишить­ся жодної живої істоти... Е-е-е... я хотів сказати, не залишиться жодної істоти, не засліпленої її красою.

Нікчемне пояснення. Та й фраза занадто пишно­мовна. Але навіщо панікувати? За ним ніхто не спо­стерігає. Вже кілька років. Його перестали вважати небезпечним. Увесь світ забув про існування опаль­ного капітана Турнбола Рута, а ті, хто знав його за­раз, навряд чи повірили б, що цей жалюгідний ста­рий справді може бути такий небезпечний, як написано в його досьє.

«Опал Кобой те, Опал Кобой це... — часто з гірко­тою думав Турнбол. — Ну, нічого, ми ще побачимо, хто перший утече із цієї в’язниці».

Турнбол, клацнувши пальцем, погасив екран.

— Уперед і вгору, Вішбі. Вперед і вгору!

Вішбі раптом посміхнувся, що в усіх морських ельфів супроводжувалось плямкаючим звуком, оскільки їм доводилося втягувати язик, звільняючи місце для зубів. Насправді цей вираз обличчя не був для них природним, тому вони вдавалися до нього лише для того, щоб дати зрозуміти іншим представ­никам Народу, що вони почувають.

— До речі, у мене гарні новини, Турнболе. Я, на­решті, отримав штурманське свідоцтво, відібране після втечі Мульча Діггумса.

— Це здорово, сер.

Вішбі був у конвої, коли Мульч Діггумс утік від ельфійської поліції. Кожному члену команди під­водного шаттла належало мати кваліфікацію пілота на випадок, якщо основний пілот не зможе керувати кораблем.

— Поки лише для надзвичайних ситуацій. Але че­рез рік чи два я повернуся до основного складу.

— Я, звичайно, знаю, як довго ви мріяли знову ке­рувати шаттлом, але, сподіваюся, жодних надзви­чайних ситуацій не виникне.

Вішбі спробував підморгнути, що було досить важкувато, оскільки в нього не було повік і йому треба було застосувати зволожуючий аерозоль, щоб змити з очей пісок, що назбирався там. Тому підмор­гування, за версією спрайта, являло собою недбалий нахил голови вбік.

— Надзвичайна ситуація? Ні, вона нам зовсім не потрібна.

«Пісок в очах,— подумав Турнбол. — Яка гидота. Цей рибний хлопчик такий же гарний, як і паровий каток з увімкненою сиреною нагорі. Краще змінити гему, поки хто-небудь випадково не поглянув на мо­нітор системи спостерження. Ото б ускочив по самі вуха».

— Отже, містере Вішбі. Гадаю, сьогодні листів немає?

— Немає. Жодного листа сотий день поспіль.

Турнбол потер руки, немов на нього чекала купа невідкладних справ.

— Гаразд, не смію більше відволікати вас від ва­ших прямих обов’язків, та й мені є чим зайнятися. Склав для себе графік, і як бачите, мушу його дотри­муватись.

— Правильно, Турнболе,— сказав Вішбі, який давно забув, що це він повинен відпускати в’язня, а не навпаки. — Я просто хотів повідомити, що у мене знову є штурманське свідоцтво. Тому що це було в моєму графіку.

Посмішка не зникла з обличчя Турнбола, навпа­ки, стала ще ширшою від думки про те, як він позбудеться цього ідіота, тільки-но той перестане бути ко­рисним.

— Чудово. Дякую, що заглянули.

Вішбі вже майже дійшов до люка, аж раптом зу­пинився і зробив ще одну помилку.

— Будемо сподіватися, приводу для надзвичайної ситуації не виникне, га, капітане Рут?

Турнбол внутрішньо застогнав.

«Капітане. Тепер він називає мене капітаном».

«Безодня», Атлантида, наш час

Ватнайокутль, наш час

Мозок Артеміса Фаула, за кілька секунд до другого пострілу Холлі Шорт

ТУРНБОЛ Рут познайомився з Ле­онор Керсбі на далекому гавайському острівці Лехуа влітку одна тисяча де­в’ятсот тридцять восьмого року. Леонор опинилася там у результаті аварійної посадки — на своєму «локхід-електра» вона приземлилася на пів­нічному схилі вулканічного хребта, що утворював острівець, і скотилася у природний канал чудер­нацької форми, який був відомий під назвою «Зам­кова Щілина» і перетинав цей клаптик суші від краю і до краю. А Турнбол опинився там тому, що на цьо­му незаселеному острівці містилася його зимова ре­зиденція, де він любив пити вино і слухати джазові записи, плануючи черговий розбій.

Вони були дуже різними, але знайомство в екс­тремальній ситуації незрідка змушує серця битися частіше і створює правдоподібну ілюзію кохання з першого погляду.

Леонор Керсбі була не лише багатою спадкоєми­цею з Манґеттена, а й членом-засновником органі­зації жінок-пілотів «Дев’яносто дев’ять», першим президентом якої була Амелія Ергарт. Коли Ергарт пропала безвісти в Тихому океані, Леонор Керсбі заприсяглася завершити політ, початий її героїчною подругою.

У квітні одна тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року вона вилетіла з Каліфорнії зі штурманом і збіль­шеними паливними баками. Шість тижнів потому Леонор Керсбі прибула в «Замкову Щілину» без того й іншого, втративши їх на безжалісному серпуватому хребті Лехуа. Сама вона вижила дивом, захищена лише каплеподібним ліхтарем кабіни «локхіда».

Юнікс під час щоденного обходу острівця натра­пив на багату спадкоємицю — та лежала розпростер­та на пласкому камені біля самої крайки води. Стан її був далеко не найкращий: зневоднення, складний перелам ноги, лихоманка. Словом, дівчина була при смерті.

Спрайт повідомив про знахідку, чекаючи дістати наказ на знищення, але щось у жіночому обличчі на екрані зацікавило Турнбола. Він велів Юніксові ні­чого не робити і чекати на нього.

Турнбол узяв на себе клопіт поголитися, зав’язати волосся хвостиком на потилиці і надягнути свіжу мереживну сорочку, перш ніж піднятися ліфтом з печери на поверхню. Юнікс сидів навпочіпки по­ряд з найпрекраснішою істотою на світі. Навіть із не­природно вивернутою ногою, вкритою кров’ю і сад­нами, вона здалася Турнболові напрочуд гарною.

Коли він стояв над Леонор під сонцем, що било йому в спину, відкидаючи густі тіні на його обличчя, льотчиця розплющила очі, поглянула на Турнбола і вимовила всього два слова:

— Боже мій...

Відтак вона знову знепритомніла.

Незнайомка заінтригувала Турнбола. Він відчув, як серце, довгі десятиліття вкрите кіркою льоду, починає відтавати. Хто ця жінка, що впала з небес?

— Віднеси її до нас,— наказав він спрайтові. — Використай усю магію, яка є, щоби зцілити її.

Юнікс, як завжди, виконав наказ без заперечень. Чимало інших заступників завагалися б, чи так уже розумно витрачати рештки танучих магічних акти­вів банди на зцілення людини. Був у них один нова­чок, що зберіг приблизно половину своєї магії. Якщо вичерпається і вона, хто знає, коли їм удасться по­повнити запаси?

Але Юнікс не став заперечувати чи скаржитися, так само як і решта, оскільки всі знали, що Турнбол скигління не терпить і що скиглії зазвичай опиня­ються в якому-небудь дуже незатишному місці, че­каючи на майбутнє, сповнене страшних мук.

Отже, Леонор Керсбі перенесли до печери і поча­ли виходжувати. На ранніх стадіях зцілення Турн­бол не брав у процесі активної участі, воліючи з’являтися за мить-другу до того, як Леонор опри­томніє, щоб у неї створювалося враження, ніби він постійно перебуває поруч. Перший час дівчина лише спала, але через кілька тижнів їй стало набага­то краще і вона почала розмовляти, спочатку не­впевнено, але потім питання посипалися з неї, як горох з мішка — Турнбол ледве встигав на них від­повідати.

— Хто ти?

— Чим займаєшся?

— Як ти мене знайшов?

— Чи живий мій штурман П’єр?

— Коли я зможу летіти далі?

Зазвичай Турнбол ставився до запитань так само, як до скигління, але на кожне питання Леонори Керсбі поблажливо посміхався і відповідав якнайде­тальніше.

«Чому? — дивувався він. — Чому я терплю цю жінку, замість того, щоб, як заведено, кинути її на поживу акулам? Я витрачаю на неї час і магію у над­мірних кількостях!»

Турнбол почав думати про обличчя Леонори, коли не дивився на неї. Плескіт хвиль нагадував йому її сміх. Часом він був певен, що чує, як вона кличе його, хоча був на іншому кінці острова.

«Дорослішай, дурню! — переконував він себе. — Який з тебе романтик?»

Але серце не обдуриш, і дуже скоро Турнбол Рут зрозумів, що кохає Леонор Керсбі. Він скасував два набіги на федеральні сховища золотих злитків, щоб залишитися поряд з нею, облаштував свій кабінет у її кімнаті і працював, поки вона спала.

Леонор Керсбі теж покохала його. Знала, що він не людина, але все одно покохала. Він розповів їй про все, крім насильства. Турнбол видавав себе за революціонера, що переховується від несправедли­вої влади, і вона повірила йому. А як же інакше? Для неї він був сміливий герой, що врятував їй життя, а Турнбол потурбувався, аби його дружки не розві­яли цих ілюзій.

Коли Леонор достатньо поздоровішала, Турн­бол на своєму шаттлі підняв її на вершину Евереста, і вона розплакалася від захоплення. Вони круж­ляли над вершиною в білосніжному серпанку, і Турнбол поставив питання, що мучило його вже два місяці.

— Люба, коли твої очі вперше зустрілися з моїми, ти сказала: «Боже мій...» Чому?

Леонор витерла сльози.

— Турнболе, я вмирала. Ти сміятимешся... на­певно, подумаєш, що я дурненька.

Рут узяв її за руку.

— Ніколи так не подумаю. Ніколи.

— Добре. Я скажу. Турнболе, я тоді вирішила, ніби вже померла, а ти — несамовитий і прекрасний ангел, що прийшов забрати мене на небеса.

Турнбол не став сміятися і не подумав, що вона дурненька. Тієї миті він зрозумів, що ця прекрасна мініатюрна жінка — його кохання на все життя і по­винна належати лише йому.

Тому коли Леонор заговорила про повернення до Нью-Йорка, де, за її словами, Турнбол стане справж­ньою сенсацією, він проколов великий палець гол­кою, написав кров’ю руну поневолення і приготував собі вечерю з кореня мандрагори з рисовим вином.

ПРИЙШОВШИ до тями, Артеміс побачив схилену над ним Холлі. Вона дивилася стурбовано, тоді як Фоулі з-за її плеча роздивлявся його, ніби піддослідну тварину.

«Мені не боляче,— подумав Артеміс. — Найпевні­ше, мені дали якісь ліки».

А потім: «Треба розрядити обстановку».

— А, моя принцеса. Шляхетний жеребець. Як ви себе почуваєте цього чудового ранку?

— Дарвіт! — вигукнула Холлі. — Знову рицар у ся­ючому обладунку!

— Гмм... — пробурмотів Фоулі. — Такі властивос­ті синдрому Атлантиди. Неможливо передбачити наступний стан. Я думав, коктейль ліків поверне Артеміса чи, принаймні, Оріон відкриє нам його за­дум. — Кентавр нахилився ближче. — Оріоне, шля­хетний хлопче. Ти, часом, не знаєш пароль від Артемісового комп’ютера?

— Звичайно знаю,— відповів Артеміс. — М-О-Л-О-Д-И-Й, пробіл, О-С-Л-И-К.

Фоулі майже до кінця записав ці слова, коли до нього дійшло.

— О, ха-ха-ха, Артемісе. Дуже смішно. До речі, я давно зрозумів, що це ти.

Холлі не засміялася.

— Нічого смішного. Із синдромом Атлантиди не жартують.

На першу ж згадку про хворобу Артеміс відчув, як у глибині свідомості заворушилися четвірки.

«Тільки не це»,— подумав він.

— Мені б значно полегшало, якби ви помінялися місцями,— сказав він, намагаючись говорити спо­кійно і впевнено. — До речі, будьте ласкаві, запніть фіранки на двох ілюмінаторах або відіпніть їх, тіль­ки не залишайте в середньому положенні. У цьому немає жодного сенсу.

Холлі дуже хотілося тріпонути Артеміса, щоб він вийшов із цього стану, але доктор Аргон зі Спілки психіатрів просив їх розважати хлопця, доки того не доправлять до клініки.

«Стара палата Опал Кобой вільна»,— бадьоро по­відомив психіатр, і Холлі прикинула, чи не придумує він уже назви для своєї неминучої книги.

Тому вона сказала:

— Добре, Артемісе. Я поправлю фіранки.

Перш ніж клацнути по іконці із зображенням сонця біля фіранки для освітлення ілюмінатора, вона помітила зграйку екзотичних риб, що насолоджувалися теплом від прожектора поряд з кормови­ми стернами «Ностреміуса».

«Усі ми прагнемо світла,— подумала Холлі. І коли тільки встигла вона стати філософом? — Якби Арте­міс не думав забагато, можливо, усе обійшлося б. Треба з цим щось робити».

— Артемісе,— сказала вона, спробувавши вкласти в голос нотку оптимізму,— доктор Аргон запитував, чи немає у тебе якихось записів, що стосуються...

— Мого занурення в божевілля? — закінчив за неї фразу Артеміс.

— Насправді він запитував про розвиток синдро­му. Каже, майже всі, хто хворіє на нього, ведуть що­денники. Оскільки відчувають величезну потребу бути зрозумілими після...

— Смерті,— знову закінчив за неї фразу Арте­міс,— Розумію. Я досі відчуваю потяг до записів. — Він зняв перстень із середнього пальця. — Це мій ко­мунікатор для зв’язку з Народом, пам’ятаєш? Я вів відео-щоденник. Суперцікаве видовище, по-моєму.

Фоулі узяв перстень.

— Дозволь переправити його Аргонові. Це дасть йому можливість хоч трохи в усьому розібратися, перш ніж він прив'яже тебе до крісла для божевіль­них. — Тут кентавр усвідомив нетактовність сказа­ного. — Вибач. Кабалліна постійно повторює, який я нечутливий. Немає жодного крісла для божевіль­них, певніше там диван або ліжко.

— Фоулі, ми все зрозуміли,— перебила його Хол­лі. — Дуже тобі вдячні.

Кентавр процокав до автоматичних дверей лікар­няної палати.

— Гаразд. Постараюся відправити перстень як­найшвидше. Ще побачимося. До речі, стережися цих огидних четвірок.

Артеміс поморщився. Холлі має рацію. Синдром Атлантиди — це не смішно.

Ельфійка сіла на стілець поряд з його ліжком. Дуже сучасним, із стабілізаторами і амортизатора­ми, але, на жаль, короткуватим.

— Ти дорослішаєш, Артемісе.

Хлопець ледве помітно усміхнувся.

— Знаю. Багато в чому недостатньо швидко.

Холлі взяла його за руку.

--Якщо хочеш, можеш спробувати вивести себе з рівноваги, тільки навряд чи вийде. Фоулі накачав тебе такою кількістю заспокійливих засобів, що кінь і той би вже давно спав.

Вони обоє посміхнулися цьому жарту, але Арте­міс був дуже пригнічений.

— Це не було схожим на наші звичайні пригоди, Холлі. Раніше хтось брав гору, і в результаті ми ставали багатшими. Але цього разу стільки народу загинуло, причому невинного, а краще нікому не стало. І все за­ради кохання. Я навіть не можу думати про Турнбола як про лиходія — він просто хотів урятувати дружину.

Холлі стиснула руку Артеміса.

— Усе могло обернутися набагато гірше, якби ми не опинилися в потрібний час у потрібному місці. Номер Перший живий завдяки тобі, не кажучи вже про тих, хто був на борту цього судна. Як тільки ти одужаєш, ми займемося порятунком світу за допо­могою твого Крижаного куба.

— Чудово. Це як і раніше дуже важливо для мене, щоправда, я вже готовий трохи переглянути умови.

— Гмм. Я так і думала.

Артеміс ковтнув води з чашки, що стояла на тум­бочці.

— Я не хочу ставати геть колишнім Артемісом. Саме моє старе «я» привело до виникнення синдро­му Атлантиди.

— Ти скоїв багато поганих вчинків, Артемісе. Але не будеш їх повторювати. Дозволь їм залишитися в минулому. Відпусти їх.

— По-твоєму, такі речі можна просто відпустити?

— Не так уже й просто, але з нашою допомогою у тебе вийде, якщо ти справді цього хочеш.

Артеміс закотив очі.

— Процедури і мікстури, зглянься, небо...

— Доктор Аргон дещо марнославний, але він гарний фахівець. Можливо, найкращий. Крім того, певна, Номер Перший дасть тобі чарівний антидот і видалить залишки іскор із твого організму.

— Судячи з твоїх слів, буде боляче.

— Можливо. Але ти серед друзів. Добрих друзів. Артеміс сів, відкинувшись на подушки.

— Я знаю. А де Мульч?

— А як ти гадаєш?

— Напевно, він зараз на камбузі. Всередині якого-небудь холодильника.

— І ти, найпевніше, маєш рацію.

— А як справи у Джульєтти?

У зітханні Холлі звучали водночас любов і стур­бованість.

— Вона вирішила влаштувати поєдинок з вели­чезним піксі, що мав необачність пустити коментар щодо її хвостика. Поки що я вдаю, ніби нічого не знаю, але незабаром мені доведеться втрутитися.

— Шкода цього піксі,— зауважив Артеміс. — А де Батлер? Як по-твоєму, він зможе коли-небудь мені довіряти?

— Гадаю, вже довіряє.

— Я мушу поговорити з ним.

Холлі кинула погляд у бік коридора.

— Трохи пізніше. Він зайнятий дуже делікатною розмовою по телефону.

Артеміс миттю здогадався, з ким розмовляє його охоронець. Дуже скоро йому самому треба буде зро­бити подібний дзвінок.

— Гаразд,— промовив він безтурботно, хоча син­дром Атлантиди як і раніше вирував у його скронях, не дозволяючи відчувати безтурботність.

«Упорядкуй те,— втовкмачував синдром. — Порахуй це. Стережися четвірок. Четвірка — смерть».

— Я чув, ти зустрічаєшся з Траблом Кельном. Ви не плануєте найближчим часом стати табором?

Батлер зловив себе на нападі клаустрофобії. Йому ясно здавалося, ніби стіни стискаються навколо ньо­го. І річ не в коридорі, призначеному для істот удвічі менших розмірів. Єдиним місцем, де він міг випря­митися на повний зріст, залишався спортивний зал, але це приміщення не дуже підходило для розмови, оскільки в даний момент молодша сестра вибивала там дух з гігантського піксі на очах у лікарів і пацієн­тів. Скоро вони почнуть обожнювати Нефритову Принцесу.

Батлер сповз по стіні на підлогу і дістав телефон Артеміса.

«Може, тут немає доступу до мережі»,— з надією подумав він.

Але доступ, звичайно, був. Аж на чотири поділки. Артеміс проектував свій телефон під доступ до будь-яких мереж, включаючи військові та мережі Народу. Апарат міг вийти з ладу, лише опинившись на Місяці.

«Гаразд, не марнуй час. Набирай».

Батлер, погортавши список, вибрав номер Ан­джеліни Фаул. Кілька секунд пішло на з’єднання, адже виклику довелося пройти через Небесне місто до супутника і аж потім до Ірландії, після чого пролунав потрійний, звичайний для мережі Народу гудок.

«Може, вона спить...»

Але Анджеліна зняла слухавку після другого гудка.

— Артемісе? Де ти? Чому не дзвонив?

— Місіс Фаул, це я, Батлер.

Почувши охоронця по синовому телефону, Ан­джеліна, звичайно, одразу ж запідозрила найгірше.

— О боже! Він помер? Навіщо я його відпустила!

— Ні, з Артемісом усе гаразд,— поспішив заспо­коїти її Батлер. — Жодної подряпини.

Жінка заплакала в слухавку.

— Слава богу. Я сама в усьому винна. П’ятнадця­тирічний хлопчик зібрався врятувати весь світ, ра­зом з Народом. Про що я думала? Все. Досить. Від­тепер — лише нормальне життя.

«Я навіть не пам’ятаю, на що схоже нормальне життя»,— подумав Батлер.

— Я можу поговорити з ним?

«Починається».

— Тільки не зараз. Його... еее... приспали.

— Приспали? Батлере, ти сказав, з ним усе гаразд. Сказав, на ньому немає жодної подряпини.

Гігант поморщився.

— На ньому і справді немає жодної подряпини. Принаймні, зовні.

Батлер міг присягнутися, що чув, як Анджеліна Фаул на тому кінці каналу закипає від злості.

— Що це означає? На дитячий розум зійшов? Пря­мо говорити розучився? Артеміса поранено чи ні?

Батлер волів би зітнутися з ротою спецназу, тому ретельно добирав слова.

— У Артеміса виник деякий розлад, розумовий. Схоже на синдром нав’язливих станів.

— О ні! — вигукнула Анджеліна, і Батлерові зда­лося, ніби вона упустила телефон, але потім він по­чув її часте дихання.

— Це лікується,— запевнив він. — Незабаром ми доправимо його в клініку. Найкращу з клінік Наро­ду. Він цілком поза всякою небезпекою.

— Я хочу його бачити.

— Побачите. По вас уже послали.

Тут Батлер покривив душею, але не сумнівався в тому, що це стане правдою через кілька секунд піс­ля того, як він повісить слухавку.

— Як близнюки?

— Няня погодилася ночувати у нас. Артемісів батько зараз у Сан-Паулу, у нього там зустріч на ви­щому рівні. Я мушу все розповісти йому.

— Ні,— швидко заперечив Батлер. — Не приймай­те рішення зараз. Спочатку поговоріть з Артемісом.

— Він... упізнає мене?

— Авжеж,— відповів охоронець.

— Добре, Батлере. Піду збиратися. Скажи тим, хто приїде по мене, щоб зателефонували за десять хвилин.

— Обов’язково.

— До речі, Батлере...

— Що таке, місіс Фаул?

— Подбай про мого сина, поки мене немає з ним поруч. Сім’я — найголовніше в житті, ти ж знаєш.

— Я дбаю про нього, місіс Фаул. І надалі дбатиму.

Зв’язок урвався, і обличчя Анджеліни Фаул зни­кло з маленького екрана.

«Сім’я — найголовніше в житті,— подумав Бат­лер. — Якщо тобі пощастило».

У двері просунулася голова Мульча, з його боро­ди, де, здавалося, заплутались цілі ріпки, крапала якась в’язка рідина, на лобі яскраво синіла мазь від опіків.

— Гей, охоронцю! Поспіши у спортзал. Величез­ний піксі вбиває твою сестру.

— Та невже? — недовірливо відгукнувся Батлер.

— Правда. Джульєтта сама на себе не схожа. Двох помахів зв’язати не може. Відверто кажучи, жалю­гідне видовище. Всі ставки зроблені проти неї.

— Зрозуміло,— зітхнув Батлер, випроставшись, наскільки дозволяв тісний коридор.

Мульч притримав двері.

— Стане ще цікавіше, коли ти прийдеш їй на до­помогу.

Батлер усміхнувся.

— Я не збираюся допомагати їй. Просто хочу опи­нитися поруч, коли вона перестане прикидатися.

— Ага-а,— протягнув Мульч, починаючи дещо розуміти. — Значить, треба ставити на Джульєтту?

— Безперечно,— сказав Батлер і загупотів кори­дором, обминаючи калюжу з ріпового супу.