В цьому виданні зібрано краще з прозової спадщини класика грузинської літератури Акакія Церетелі (1840—1915) — біографічна повість «Пережите» та історична «Баші-ачукі», вибрані статті про літературу, театр та інше.
Передмова та коментарі Рауля Чілачави.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
Той, хто бував у Тбілісі, не міг не помітити в затишному скверику на проспекті Руставелі величного пам’ятника: на п’єдесталі пліч-о-пліч стоять два натхненні співці духовного відродження грузинської нації, два поборники її свободи й незалежності — Ілля Чавчавадзе й Акакій Церетелі.
Вони вступили в літературу на початку 60-х років XIX століття, коли в суспільстві почали вщухати біль і розчарування, пов’язані з втратою державності Грузії, її політичної та економічної самостійності. Вже згасли відлуння відчайдушних повстань мтіулів і кахетинців, змови інтелігенції 1832 року, внаслідок придушення якої громадська думка країни, здавалося, була знищена назавжди. Наче несподіваний поштовх після одгримілих землетрусів, спохитнуло Грузію селянське повстання в Мегрелії 1857 року, жорстоко придушене каральною експедицією царату. Останнє грузинське князівство, формально ще зберігаючи престол, доживало свої дні. Вже відійшов у інший світ співець минулої слави батьківщини Олександр Чавчавадзе, в азербайджанській землі спочивав печальний вершник крилатого коня Мерані Ніколоз Бараташвілі, а його дядько — блискучий поет і хоробрий воїн — генерал Григол Орбеліані продовжував штурм гунібської цитаделі нескореного дагестанського імама. В літературі панував повний штиль, ніби й не було фатальних змін у долі народу, наче її колесо не покотилося назад, невпинно й зловісно.
Провісницею важких, рішучих боїв за відновлення приспаної творчої енергії народу стала публікація віршів двох молодих авторів на сторінках березневого номера журналу «Ціскарі» («Вранішня зоря») за 1859 рік.
Навряд чи котрийсь із них міг тоді передбачити, що через кілька місяців після цієї заочної зустрічі вони зійдуться як брати в столиці далекої північної країни — в Петербурзі, щоб незабаром взяти на себе виняткову відповідальність ватажків національно-визвольної боротьби рідного народу, словом і ділом стати на захист його життєвих інтересів, його культури і традицій.
Покоління грузинських шестидесятників, або «тергдалеульців» (тих, хто напився води з Терека, тобто одержав освіту в Росії), поряд з політичною висувало й суто літературно-мистецьку програму, яка полягала перш за все в утвердженні матеріалістичної естетики, спростуванні патріархально-феодальної ідеології «батьків» — письменників старшого покоління. Боротьбу між «батьками і дітьми», що мала принципове значення для майбутнього грузинської культури взагалі і яку блискуче виграли «діти», разом з Іллею Чавчавадзе очолював і Акакій Церетелі.
Ілля та Акакій — як любовно називають їх грузини — поєднані в пам’яті поколінь так само нерозривно, як вони були поєднані в свідомості їхніх сучасників — друзів і недругів.
Заснування «Товариства для поширення грамотності серед грузинів», відновлення професійного театру, створення Грузинського драматичного товариства, розвиток національної журналістики і, — найголовніше, — збагачення духовної скарбниці народу перлинними зразками поезії та прози — ось стислий і далеко не повний перелік їхніх заслуг перед вітчизною. Митці знали ціну один одному, і коли між ними навіть спалахувала суперечка, — й таке часом траплялося, — не опускались до особистих образ, полемізували коректно. Ілля Чавчавадзе щиро поважав свого великого побратима. Це засвідчує зокрема лист, адресований Акакію, коли після заборони царською владою єдиної на той час грузинської газети «Дроеба» («Час») було вирішено перетворити журнал «Іверія» («Грузія») на щоденну газету.
«Дорогий Акакію! — писав Ілля Чавчавадзе. — Я не зважився надіслати тобі примірник того надрукованого листа, з яким я звернувся б до інших. Інші — то інші, а ти у нас єдиний наш Акакій. (Розрядка моя. — Р. Ч.). І тому не лише моє особисте бажання, а й обов’язок перед батьківщиною змусили мене звернутися до «обранця» нашої країни з окремим листом і просити його прикрасити сторінки нашої газети своїми талановитими творами».
Ілля Чавчавадзе, суворий і непідкупний в оцінках людей, називає Акакія «єдиним нашим»... У цих словах — і загально-грузинська, всенародна оцінка. Обом їм судилося стати реформаторами літературної мови, основоположниками критичного реалізму в грузинській літературі, видатними громадськими діячами, виразниками дум і сподівань цілого покоління. За непохитність і вірність громадянським ідеалам одного з них підступно вбили, а другий попрощався із загиблим проникливими словами: «Коли Грузії не судилося вмерти — і ти будеш разом з нею безсмертний, а коли вона приречена все-таки на загибель, як міркує і сподівається дехто, то можна лише позаздрити тобі, бо ти випередив її кінець і вже його не побачиш!»
Акакій Церетелі пережив свого славетного побратима на вісім років і теж спочив вічним сном на Мтацмінді, святій горі, неподалік від Іллі, щоб і після смерті бути з ним поруч. На могилі поета скромний пам’ятник (до речі, граніт для нього надіслали з України грузинські студенти в 1925 році), на якому зображена ліра й написано: «Акакій». Це магічне ім’я не потребує ніяких пояснень грузинам — воно в серці кожного з них.
Ніхто з грузинських письменників XIX століття не залишив нам такої хвилюючої оповіді про власне життя, особливо дитинство та юнацькі роки, як Акакій Церетелі в «Пережитому». Щиро, з теплим ліризмом і гумором змалював Церетелі життя в сім’ї, роки, проведені в домі годувальниці. З цих розповідей постає колоритний образ примхливого, запального, але доброго Акакієвого батька — князя Ростома Церетелі, матері — Екатеріне Абашидзе, правнучки імеретинського царя Соломона І. Енциклопедією народної освіти в Грузії другої половини ХІХ століття вважають спогади Акакія про навчання в Кутаїській гімназії, куди він вступив 1850 року десятирічним хлопчиком. Сувора заборона грузинської мови, жорстокість викладачів, заохочування доносів і лицемірства — реальність, у якій опинився майбутній поет. Та була й інша реальність — досить широкий спектр дисциплін, які пропонувалися гімназистам; це — закон Божий, природознавчі науки, історія, математика, риторика, поетика, а також російська, турецька й французька мови. Той, хто збирався вступити до університету, мав повідомити про це заздалегідь. Тоді він додатково вивчав ще й латину. Спочатку Акакій від цього відмовився: юнак вважав, що батьки не зможуть забезпечити його матеріально. Та розмови з викладачем математики, Казимиром Родзевичем, поляком за походженням, якого Акакій називає «одним-єдиним променем у жахливій пітьмі», схилили його до думки, що слід орієнтуватися на університет. І тоді він взявся і за латину.
Завдяки розповідям учителя Конрад Валленрод — романтичний персонаж однойменної поеми Адама Міцкевича — став для Акакія взірцем героя. Як і Валленрод, юнак вважав, що рідний край має право вимагати від нього повної самопожертви, і вирішив стати полководцем, із зброєю в руках вибороти омріяну свободу.
Гімназії він не закінчив, залишив її, недовчившись одного класу. В квітні 1859 року Акакій уперше покинув батьківський край і відплив з Потійського порту до Одеси, а звідти вирушив до Петербурга.
В столиці Акакія чекав старший брат Іліко, він служив у царському почті, або, як його називали, — в «конвої». Побачивши, що вся їхня «військова служба» полягає в щоденному гарцюванні на конях та безтурботних розвагах, Акакій переконався: Конрадом Валленродом тут не станеш. Юнацька мрія поступилася здоровому глузду — піти вчитися в університет на факультет східних мов. Він відчував: зовнішня розкутість і незалежність «конвойців» насправді — закамуфльоване рабство. А. Церетелі вважав, що людина має бути вільною, але не від любові до ближніх, до народу й батьківщини. Це була та єдина несвобода, яку він сприймав усім серцем, якої прагнув. «Серед рабів нема свободи, навіть для панів», — ці Байронові слова він міг повторити як власні.
Так уже судилося Церетелі: не мати документа про освіту. В гімназії він не склав випускного екзамену, а в університеті, хоч і чудово захистив кандидатську роботу про оригінальність «Витязя в тигровій шкурі» (творчість Руставелі на все життя стане предметом його прискіпливої уваги й дослідження!), через відсутність атестата не одержав диплома. Зрештою, як засвідчила практика, ці «клаптики паперу» йому не дуже були й потрібні. Певне, він відчув це ще до вступу в університет, бо в одному з листів до матері писав: «Людині, виявляється, потрібне тільки одне: знання, лише знання, справжні знання».
Студентські роки минули саме під таким гаслом — він не брав активної участі в революційному русі студентів, хоча їхні ідейні переконання поділяв повністю. Значний вплив на Акакія мала праця Чернишевського «Естетичні відношення мистецтва до дійсності». Думка автора про те, що мистецтво має пояснювати навколишню дійсність, засуджувати її негативні сторони і боротися за перебудову несправедливого суспільного ладу, глибоко запала в душу юнакові. Вона, власне, й визначила теоретичні засади його творчого кредо.
Відомо, що Акакій віршував змалку. До нас дійшов сатиричний куплет, у якому управитель князівського двору порівнюється з мишеням, що крадеться до засіка і нишком ласує там зерном. За спогадами старшої сестри Анни, дванадцятирічний Како, навчаючись у другому класі гімназії, написав акровірш, викарбувавши його на кам’яній стільниці. В ньому оспівано матір, котра виплекала чудовий сад.
До Петербурга Церетелі приїхав, маючи кілька надрукованих поезій, але його ім’я не було широко відоме читачеві, і до того ж автор ховався під псевдонімом. Успіх прийшов на самому початку 1860 року (справжній шестидесятник!), коли редактор журналу «Ціскарі» Іване Кереселідзе надрукував вірш «Тайний лист», розкривши таємницю автора — його прізвище стало враз відоме, бо твір мав неабиякий успіх. Він став новаторським явищем за своєю мовою, інтонацією, стилем. Саме його підкреслена простонародність, загальнодоступність не влаштовувала табір «батьків», прихильників архаїчного високого стилю. Вони й почали бити на сполох. Одним з перших заговорив протоієрей анчисхатської церкви Єквтіме, котрий виконував також обов’язки цензора. До свого незнайомого петербурзького адресата він писав: «Благословляю твій поетичний хист і водночас прошу, заклинаю, як сина: не пиши таких віршів мовою простого народу. Це дуже небезпечно, бо вірш твій западає всім до серця. Не встиг він з’явитися, як його одразу ж почали співати, особливо жінки. Що ж станеться, коли вони засвоять оту твою мову і забудуть стародавню поважну грузинську мову...»
Дев’ятнадцятирічний поет правильно оцінив «небезпеку» своєї позиції і, як сам каже, заприсягся присвятити себе літературі, але писати народною, а не «поважною» мовою. Він зрозумів, що мова — то знаряддя, засіб, здатний улаштовувати й спрямовувати наше існування, зміцнювати й оновлювати його. Зрозумів і те, що поетична мова, як і церковна, буває консервативна: в ній довго живуть архаїзми, урочистість яких дуже впливає на людські емоції, тому й треба бути обережнішим.
Акакій Церетелі, як і Ілля Чавчавадзе, не створив, подібно до Мартіна Лютера, якоїсь літературної мови, він лише очистив її від зайвого намулу, важких нашарувань, штучних надбудов, наблизивши до мови народу. Винятковий поетичний хист, безпомильний внутрішній слух і досконале знання багатовікової національної класики допомогли йому успішно подолати непрості перепони традиційного слововжитку, що нерідко сковує самобутність митця.
«Мова — міст і шлях до почуття і думки, література — їх правдиве відображення. Коли хочеш вивчити історію якогось народу — досліджуй, вивчай його мову», — зазначав поет в одній із статей. І сам неухильно дотримувався цієї настанови.
Він вивчав вірменську й турецьку, російською писав статті, оповідання і навіть п’єси, перекладав Лермонтова, Крилова, Беранже, Байрона, Гайне; а проте його стихією була, звісно, рідна грузинська мова, в якій він почувався повновладним господарем.
Вершиною поетичного мистецтва Акакій вважав уміння знаходити слова, звучання і значення яких рівноцінні. Інколи навіть, здається, що слово в нього виконує не лише свою первинну функцію, а й функцію обрядову: воно звучить то як величання, то як молитва або ж як прокляття. У його поезіях звичайні, на перший погляд, слова якимось дивним, незбагненним чином відновлюють утрачені зв’язки між людськими почуттями і речами, між людською особистістю і природою. (Ця дуже важлива риса стилю великого грузинського поета, на жаль, майже зовсім втрачається в перекладах!)
Усі життєві знегоди — і особисті, й суспільні — він подолав поезією, вогненним словом, яке було його єдиним повелителем і рабом; відмовившись від службової кар’єри і ціною постійних злигоднів здобувши незалежність, Акакій ніколи не мав іншого повелителя, окрім слова. Звільнивши всіх своїх селян від податків і надавши їм волю, він не мав і підлеглих, окрім містичного слова.
Свобода митця за всіх часів коштувала надто дорого, тому не кожному вистачало внутрішньої сили й стійкості не спокуситися на золоте ярмо: Акакій усе витримав і не спокусився.
Співробітник газети «Дроеба» Давид Месхі згадує, як одного разу Акакій, приїхавши до них у редакцію на фаетоні, не мав чим розплатитися з кучером. А журналісти змогли зібрати для поета лише один карбованець, який і став гонораром за чудовий вірш «Арабі-паша».
«Шкода поета, який житиме заможніше за Акакія...» — зауважив якось в інтерв’ю один відомий грузинський поет. У цих словах є і щирий біль за стражденне буття славетного попередника, і самоіронія над власною заможністю, можливо, й заслуженою.
В Акакія не було постійної адреси, бо не було власного дому. Батьківська оселя в Схвіторі залишилася єдиним його прихистком, та через непосидючість він ніколи там не затримувався довго, жив здебільшого в готелях, у знайомих. Серед численних адрес, які Церетелі давав своїм друзям, є також і українські: «Харків, Сумська вул., 13, буд. Гіршмана»; «Київ, оперний театр, князю Церетелі (мається на увазі син поета Олексій. — Р. Ч.), для передачі Акакію...»
Загалом Україна посідає особливе місце в житті Акакія Церетелі: він був одружений з Наталією Базилевською, дочкою українського магната. Про свій шлюб і драматичні перипетії, пов’язані з марною судовою тяганиною за спадок, Акакій не без іронії розповідає у своєму «Пережитому». Зрештою те, що рідний дядько ошукав небогу й зятя, не віддавши їм жодної копійки із законного мільйонного спадку, не йде в жодне порівняння з тією моральною втратою, якої завдав Акакію невдало зав’язаний вузол Гіменея. Він усе життя страждав від того, що на свято душі не міг запросити ні дружину, ні сина: адже вони не розуміли його мови, не усвідомлювали до кінця, що їхній чоловік і батько давно володіє душами і серцями тисяч своїх співвітчизників, що він на їхніх очах творить безсмертні шедеври новітньої грузинської словесності. В годину тяжкої печалі в листі до однієї знайомої в нього все ж прохопилося: «Я теж наче вдівець, тобто і вдівець, і не вдівець...» Поет, певно, знав українське прислів’я: «Бачили очі, що купували». Нíкого було звинувачувати. Тому й терпів.
Важко не погодитися з біографом Церетелі Леваном Асатіані, який пише: «Н. П. Базилевська не мала, очевидно, тих рис характеру, які могли б зробити її гідною супутницею і дружиною поета. За свідченням людей, що близько знали її, Н. П. Базилевська, яка виросла в середовищі російської аристократичної інтелігенції, не могла зрозуміти і, зрозумівши, увійти в те патріархальне, сільське життя, що чекало її в Схвіторі. Вона кохалася в розкошах і відзначалася неймовірною затятістю. Н. П. Базилевська здобула добру освіту, володіла кількома європейськими мовами, була начитана, добре знала літературу, але своїм характером і звичками не могла пристосуватися ні до чоловікової вдачі, ні до його оточення».
Сім’я Церетелі рідко бувала в Грузії, жила то в Харкові, то в Петербурзі. Син Олексій став антрепренером, мав свою оперну трупу, гастролював по всій Європі. Сам Акакій почувався наче між двома вогнями: він не міг залишити сім’ю, але й без батьківщини прожити теж не міг. І тому перебував у постійних мандрах і блуканнях слідами домочадців.
«У Марселі мене зустрів мій син. Не знаю, чи він зрадів мені, чи моєму гаманцю, — з гірким гумором писав Акакій з Парижа Якову Гогебашвілі. — Коли гаманцю, то помилився, бо я завжди і всюди ходжу із справжнім князівським капшуком».
Незадовго до смерті тяжко хворий поет працював над поемою «Війна» задля грошей, які, заробивши, переслав дружині й синові. Інакше не міг. Почуття відповідальності, обов’язку перед ними не полишало його до останніх днів.
Не лише родинними незгодами увійшла Україна в біографію Церетелі. Маршрут його першої подорожі від Одеси до Петербурга пролягав через безмежні українські степи. Дослідники накреслили досить точну схему, де зазначено навіть хутори, повз які проїздив на перекладних юний грузин — шукач військової кар’єри. Приблизно в той самий час, на початку літа 1859 року, з Петербурга на Україну поспішав зморений солдатчиною і поліцейським наглядом, але не зламаний духовно Тарас Шевченко. Через рік вони зустрінуться в Петербурзі на квартирі в професора М. І. Костомарова і майже цілу ніч проведуть у жвавій бесіді. Вагомість тієї зустрічі для себе Акакій окреслив недвозначно: «Сказати правду, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ».
Ці слова, доведені до громадськості в 1911 році некоронованим королем Грузії, як тоді вже називали Акакія, безперечно, сумнівів у щирості не викликають. Він знав і любив Шевченків «Кобзар». Останнє прижиттєве видання цієї книжки й нині можна побачити в особистій книгозбірні поета в його будинку-музеї у Схвіторі. Акакій привіз її з Петербурга і зберігав як дорогоцінну реліквію. Погруддя Тараса Григоровича зустрічає відвідувачів колишньої обителі Церетелі як символ глибокої поваги всього грузинського народу до українського поета. Можна стверджувати, що особливу популярність Тараса Шевченка в Грузії значною мірою обумовило саме ставлення до нього Акакія Церетелі.
Відомий факт: 15 квітня 1914 року український драматичний гурток у Тифліському народному домі влаштував урочистий вечір з нагоди сторіччя від дня народження Тараса Шевченка. У ньому взяв участь і Акакій, виступ якого присутні зустріли стоячи. Коли він закінчив словами: «Таких великих людей породжує тільки велика нація, але вони, крім своєї нації, належать і іншим, а тому дозвольте і нам, грузинам, приєднатися до вашого свята і вшанувати пам’ять великого українця», — зал вибухнув оплесками.
Акакій Церетелі добре знав історію України, її культуру, був шанувальником акторської майстерності Старицького, Кропивницького, Заньковецької, не раз відвідував театри Києва та Харкова.
У 1895—1896 роках у зв’язку з сімейними обставинами Акакій Церетелі тривалий час перебував в Україні. Дати написання «Пережитого», «Баші-ачукі», а також статей про «Витязя в тигровій шкурі» наводять на думку, що народжувалися ці твори під українським небом. За свідченням самого автора, у Харкові написав він поему «Медея».
Гадають, що в Харкові Акакій Церетелі був бажаним гостем у сім’ї Алчевських — батьків письменниці Христі Алчевської, де міг зустрічатися з представниками місцевої інтелігенції.
Перебуваючи в Україні, Церетелі мав намір виписати з місцевих архівів відомості про грузинських переселенців часів царя Вахтанга VI, об’їхати грузинські родини в Полтавській губернії. Він сподівався знайти там стародавні рукописи і навіть відшукати місце поховання Давида Гурамішвілі.
«Могилу Давида треба шукати в місті Миргороді і селі Зубівці», — записав поет у щоденнику. Час підтвердив його припущення: старе миргородське кладовище, де спочиває «грузинський поет, російський воїн, український хлібороб», стало святим місцем для наших братніх народів.
Поезія Акакія Церетелі глибоко лірична. В ній чудово поєднано ідеальне з індивідуальним, вагомість думки з легкістю форми, самобутність мови з милозвучністю фраз. Навіть тоді, коли йдеться про найскладніші переживання, автор не зраджує внутрішньої правдивості, логіки думки. Для нього важливі чистота голосу, справжність образу, непідробність музичної побудови твору.
В одному з програмних віршів — «Чонгурі» — поет проголосив:
(Переклав М. Нагнибіда)
І справді, кращі поезії Церетелі позначені злиттям саме «дум праведних» і натхнення.
Грузинський вірш з часів Руставелі не знав ніжніших і дивовижніших мелодій, аніж ті, що виходили з-під пера Церетелі. У них — сплав народного болю й оптимізму, тисячолітньої мудрості й удаваної легковажності, що нікого не залишає байдужим.
Щоправда, прагнення поета до триєдності таких понять, як ясність, простота, глибина, навіть досвідчених, доброзичливих критиків інколи вводило в оману. Наприклад, Ніко Ніколадзе, другові й однодумцю Акакія, здавалося, що той «не працював над собою і не озброїв свого незрівнянного таланту всіма необхідними засобами впливу...» Та насправді це було не так. Поетові вдалося знайти таку художню форму для своїх творів, яка сприймається не як художня, тобто наслідок невтомних творчих шукань, а як вічно існуюча даність.
В Акакія Церетелі чимало шедеврів інтимної лірики. (Здається, Олександр Довженко говорив, що мріє зняти такий фільм, що немовби сам з’явився, наче плід на дереві. З мрією режисера можна порівняти «Суліко», чи не найпопулярніший твір грузинської поезії). Назвемо лише деякі з них: «Ти, голівонько безщасна...», «Половина літ моїх давно спливла...», «Вгору і вгору», «Імеретинська пісня», «Пісня над піснями», «Кохання — дар життя розквітлий...», «В юності жадав любові...», «Що горіти неспроможне...».
Літературознавці давно звернули увагу на те, що вірші про кохання Акакія Церетелі здебільшого мають двояке прочитання. «Величавість поетових пристрастей створює таке враження, що він любить батьківщину, як кохану, а кохану, як батьківщину» (Тамаз Чіладзе). Саме через це часом важко, майже неможливо провести чітку межу між інтимними і патріотичними почуттями автора, нерідко оповитими алегоричним серпанком, а від цього вірші стають ще таємничішими, емоційний вплив їх набагато сильніший.
Ця своєрідна риса поезії Церетелі почала вимальовуватися вже в перших поетичних спробах і, поступово увиразнюючись, досягла своєї вершини в кінці 70-х – на початку 80-х років, тому навіть фахівці не завжди можуть визначити — зразком інтимної чи патріотичної лірики є той чи той його вірш.
Окремо треба сказати про «Світанок»— справжній гімн вітчизні, сповнений ніжної любові до її «бірюзового неба і смарагдової землі»; він схожий на знамените грузинське вино «Атенурі», надзвичайно тонкий букет якого втрачається при незначному транспортуванні; досить перелити його в іншу посудину, як воно змінює колір і смак.
Увесь зітканий з трепету і благоговіння, «Світанок» теж майже не піддається «транспортуванню». Здається, при спробі озвучування іншою мовою відбувається деформація тропів, порушується звукова організація, художня цілісність твору.
Кажуть, Карл Брюллов у зеніті своєї творчої зрілості якось вигукнув: «А тепер я можу розмалювати і склепіння неба». Мабуть, щось подібне міг би сказати і Акакій Церетелі, поставивши останню крапку в кінці своєї поезії.
«Автор «Світанку», — писав Симон Чиковані, — був спадкоємцем національних сподівань Ніколоза Бараташвілі і по-своєму продовжив шлях, уторований бараташвілівським «Мерані». Але душевний склад Акакія Церетелі був зовсім інший, ніж у його попередника. Поезія Бараташвілі була найдовершенішим втіленням природи грузинської поетичної думки, її вкрай ліричної напруженості, з усіма сумнівами, притаманними їй. А лірична пісня Акакія Церетелі скоріше була відображенням грузинської вдачі, натури грузина, виразником мелодії його душі. Ліричне мислення Акакія Церетелі лапідарне й цілком підпорядковане патріотичній ідеї...»
До останнього речення видатного поета можна додати: «а також ідеям соціальній та політичній».
Справді, боротьба за соціальну справедливість була однією з основних складових частин життєвої і творчої програми Акакія Церетелі. Іще в «Імеретинській колисковій», датованій 1864 роком, коли нарешті й Грузії торкнулася реформа 1861 року про скасування кріпацтва, він звертається до селянського немовляти:
(Переклав М. Бажан)
Теми вільної праці поет торкався і в інших творах («Трудова пісня», «Сповідь селянина», «Пісня женців», «Що посіяли — пропало», «Багатому — від бідного...»), де йому вдалося передати духовну атмосферу нового часу, демократичні прагнення грузинського народу, і не лише емоційно, а й ідейно.
Акакій Церетелі ніколи не служив дрібному егоїзмові, не потурав примхам юрби. Навпаки, зривав маску з усього, що ховалося під покровом умовності й нещирості, брехні. Співець краси рідної землі, високого почуття любові, Церетелі водночас нещадно викривав зло, моральну ницість усіх тих «знавців апеляцій», котрі соромляться носити грузинський одяг, викинули чонгурі і ніколи не озвуться рідною мовою. Саме цей природний синтез лірико-сатиричного хисту Акакія мав на увазі один з його великих спадкоємців, коли говорив, що той «співець і протестант... Орфей і Мефістофель».
Акакій Церетелі називав поета «рупором обставин»:
(Переклав А. Малишко)
На його думку, «перетворене в дзеркало серце» повинне відображати те, що зазирнуло й відбилося в ньому. Обов’язок митця — постійно стежити за життям країни, відгукуватися на повсякденні події та явища, називати зло злом, добро добром. Це була не голослівна декларація: він жив за таким принципом, вважаючи, що його твори мають значення тільки для сьогодення. І коли 1892 року громадськість звернулася до нього із запитанням, чому він не видасть усіх своїх творів разом, відповів так: «Якщо їх друкувати як матеріали того часу, я не буду проти; та коли на них будуть дивитися як на щось, гідне слави, як на взірець поезії, то я не погоджуся. Це я кажу не від скромності чи гордощів...»
Важко запідозрити поета в кокетуванні, однак фактом є і те, що він знав: думки та емоції, вплетені в його твори, вагомі не лише для нього самого, а й для всього грузинського народу. Знав він і інше: відстояти правду, захистити істину — означає морально збагатити суспільство.
Доступними лише йому шляхами Акакій проникав у саму серцевину таємниць життя, оголюючи їхню сутність, і разом з тим він не боявся загадкової темряви, звідки йому щастило добувати золоті злитки істини, нерідко гіркої, страшної, але необхідної. Поет щоразу виявляв гідну поваги готовність подолати замкненість, посперечатися з часом, повести з ним жвавий діалог з питань сучасності.
Акакій Церетелі мав гострий зір, умів дошкульно влучати в ціль і разом з тим передавати найтонші порухи душі. Володіння таїнством гармонії дозволяло йому на підставі психологічних спостережень відображати життя в різних ракурсах, даючи йому оцінку. Усе це вимагало, окрім яскравого таланту, ще й неабиякої громадянської мужності, а її поетові ніколи не бракувало. Наприклад, у березні 1880 року Акакія, за його ж словами, «мало не заслали в Сибір» за публікацію вірша «Весна» («Ластівочка прилетіла,..») в газеті «Дроеба». Автор сміливо відгукнувся на вбивство імператора Олександра II і висловив надію, що «мине негода... і весільної природа заспіває у цвіту». 1907 року Акакій Церетелі, щоправда, ненадовго, а все-таки потрапив за грати: йому не пробачили карикатури на тифліського губернатора Рауша фон Траунбергера з саркастичним віршем у власній газеті «Хумара» («Жартівник»), забороненій з першого ж номера.
Коли говоримо про громадянську мужність поета, слід згадати також його захисну промову на процесі сванів, котрих судили за збройний опір представникам влади. Ця промова — своїм гуманізмом, пристрасним бажанням докопатися до істини, логічністю суджень і доказів — справила певний вплив на рішення суду. Вона є не лише своєрідним документом про суспільне життя того часу, а й чудовим зразком письменницького правдолюбства.
Нейтрального мистецтва не буває. На ньому завжди позначається час, воно — продукт епохи, і хоче автор того чи ні, все ж відбиває певну тенденцію. Тенденційність творчості Церетелі полягала передусім у демократичній відкритості й народності, у відстоюванні інтересів простого люду, волі. В поняття «воля» письменник вкладав соціально-політичне відродження нації і боротьбу за досягнення цієї мети. Тому він так захоплено зустрів палким словом схвалення першу російську революцію, невтомно закликав до вирішального наступу. В буремні дні 1905 року немолодий уже Церетелі створює низку політичних віршів («Я довго спав, стомившись тяжко», «Юні люди, друзі милі...», «Чую, чую неугавний...», «Геть!»), сповнених бійцівського запалу і натхнення.
(Переклав М. Бажан)
лунав на всю Грузію поетів голос.
У грандіозному русі народних мас Акакій Церетелі вбачав шлях до звільнення батьківщини від самодержавного гніту. Своїх співвітчизників він надихав вогненним словом проповідника, агітатора, трибуна. Свідченням щирої симпатії Церетелі до справедливої боротьби пролетаріату є його переклад «Інтернаціоналу», що з’явився друком теж 1905 року.
Якщо лірична поезія Акакія Церетелі проростає з сучасності, то його епічні та драматичні поеми побудовані на історичному матеріалі з життя грузинського народу. Автор звертається до постатей видатних діячів минувшини й показує їх у дії, в складних трагічних ситуаціях. В основному, це їхня боротьба з іноземними загарбниками в ім’я порятунку національної незалежності, збереження духовних і матеріальних надбань. Першу поему — «Баграт Великий» — Акакій Церетелі написав у 1875 році, а потім були багатопланові епічні полотна «Торніке Еріставі», «Натела», «Тамар Цбіері», «Патара Кахі» та інші, що склали високохудожній поетичний літопис Грузії.
Епічні та драматичні поеми Акакія відзначаються чіткою архітектонікою і закономірним розвитком ідей, послідовністю дій. Автор щоразу визначає собі мету: суто літературну й суспільно-політичну, якої досягає завдяки логіці побудови твору. При всьому розмаїтті історичної фактури, несхожості характерів дійових осіб, при часовій віддаленості, об’єднуючим в епічних творах Церетелі є націленість їх на актуальні питання доби. На думку поета, вони полягали у протистоянні злу, в утвердженні власної національної та людської гідності. Переможений той, хто почуває себе переможеним, а народ не має права на таке почуття.
Грузинське військо, змальоване в поемі «Торніке Еріставі», повертаючись з походу, співає:
(Переклав Л. Дмитерко)
«Прийде час...» — ось про що мріє поет, ось куди спрямований його оптимістичний погляд.
Акакій Церетелі виплекав метафору чонгурі, що уособлює всю Грузію. Сім струн — то сім грузинських князівств, єдність яких є гарантом могутності держави, її нездоланності.
(Переклав М. Бажан)
Це теж уривок з пісні, яку співає Натела — головна героїня однойменної поеми. Певно, не випадково всі свої важливі постулати автор викладає саме в такій мажорній формі: він вірить, сподівається і намагається сповнити такими почуттями і своїх читачів.
Утвердження безмежної відданості батьківщині, самопожертви заради її майбуття стало лейтмотивом і прози Акакія Церетелі, зокрема повісті «Баші-ачукі», однієї з перлин грузинської белетристики XIX століття. Плавність сюжету, повнокровність образів, поетичність мови, майстерне злиття історичної правди з правдою художньою робить патріотичну ідею твору ненав’язливою. Вона не випинається, а захована десь усередині і входить у нашу свідомість непомітно, наче сама собою. Повість «Баші-ачукі» разом із кращими ліричними та епічними творами Акакія належить до вічнодіючої класики, яку читають і перечитують не лише тому, що автор — класик, а передусім тому, що вона насичена гуманістичними ідеалами і становить неминущу естетичну цінність.
Те саме можна сказати і про «Пережите», що лишається і нині одним з кращих зразків грузинської мемуарної прози. Як прозаїк Церетелі залишив досить вагому спадщину. Це — оповідання, притчі, легенди, написані колоритно й образно. Письменник був відчайдушним борцем за єдину літературну грузинську мову, і це особливо характерно для його прозових творів. Разом з «Баші-ачукі» і «Пережитим» до золотого фонду нашої літератури увійшли оповідання Акакія Церетелі «Біси», «Гогія-чонгурист», «Потрійна любов», «Смерть», які приваблюють тонким психологізмом, достовірністю життєвого матеріалу, гостротою сюжету, наявністю певних елементів авантюрного роману.
Багато енергії й таланту віддав Церетелі відродженню грузинської сцени. Наприкінці 60-х років, після закриття театру Георгія Еріставі, поет створив акторські трупи в Кутаїсі, Тифлісі, сприяючи таким чином розвиткові сценічного мистецтва в Грузії.
Акакій Церетелі — автор близько двадцяти оригінальних і кількох перекладних п’єс, багатьох статей і рецензій на театральні вистави, про театр взагалі. З його благословення вийшов на широкий шлях мистецтва уславлений режисер Коте Марджанішвілі, котрий, до речі, стояв біля витоків українського радянського театру.
І понині не втратила читацького інтересу надзвичайно різноманітна публіцистична спадщина Церетелі. Він був бажаним автором провідних журналів і газет, написав сотні статей, фейлетонів, нарисів, які сьогодні сприймаються як цінні документи епохи. Письменник ніколи не цурався чорнової репортерської роботи, більше того, вважав своїм обов’язком тримати руку на пульсі сучасного йому життя саме через публіцистику. Ще студентом він посилав дописи до редакцій газет «Тифлисский вестник» і «Обзор», згодом став постійним автором «Іверії», «Дроеба», «Квалі» («Борозна»), а з 1897-го по 1900 рік і сам видавав журнал «Акакіс кребулі» («Збірник Акакія»).
Ось як відгукувався про Церетелі-публіциста редактор газети «Дроеба» Сергій Месхі: «Сміливо можу сказати, що серед наших сучасних письменників Акакій — найталановитіший, найпотрібніший газеті. Такого живого пера, такої дотепності, такої іронії і такої легкості письма нема ні в кого з наших літераторів. Тому я вважаю його неоціненним для газети і взагалі для нашої сучасної літератури».
Публіцистичний хист Церетелі з усією повнотою розкрився на сторінках саме «Дроеба», де під спеціально відведеною для нього рубрикою «Гарячі новини» публікувалися злободенні кореспонденції з різних життєвих проблем. Нерідко вони були приперчені сатиричними віршовими рядками, що потім набували і самостійного літературного життя.
У публіцистичних роздумах Акакія є і далекоглядні передбачення, які повністю підтвердила історія. «Якось Маркс сказав про себе, — пише Акакій у статті «Абеткова істина»: — «Вважайте мене ким завгодно, тільки не марксистом». Що він хотів цим сказати? А те, що не все у своєму вченні він вважає догмою і що не всі послідовники тлумачили його так, як це розумів сам учитель...» До чого призвело довільне тлумачення вчення Маркса або перетворення його на догму, сьогодні нікому пояснювати не треба. Вже тоді побачити цю небезпеку могла лише людина з аналітичним мисленням, безпомильною інтуїцією. Таким хистом обдарувала поета природа.
Оскільки світ для Акакія завжди конкретний, з його реальними ознаками, болями й тривогами, світлом і тінню, в його творчості — чи то поезія, проза, чи публіцистика — сама дійсність, повсякденність підносяться до рівня символу. А сам символ — строгий і лаконічний, як грузинський храм на шпилі гір, яскравий, як полудневе сонце в долині Ріоні.
Хоча в найкращих своїх проявах музу Акакія Церетелі можна однозначно трактувати як ліричну, проте його творчість в цілому — це драма, що вмістила в собі і шалені бурі минулого, і трагічні реалії сучасності.
Людська й поетична натура Акакія Церетелі була ніби зіткана з гордого самолюбства, аж надто загостреного почуття честі й гідності. Пристрасний і запальний, він бував часом дуже різкий і суб’єктивний, що ускладнювало його і без того невлаштоване життя. Заспокоївшись, переживав, картав себе, та все повторювалось уже в інших варіантах.
Як справжній поет, Акакій був вразливий, але здатний радіти з дрібнички. Він пишався, що в дощову негоду, на Головінському проспекті (так називався тоді проспект Руставелі) його впізнала чужа дівчинка, зупинила і наполягла, щоб він узяв її парасольку, що простий пекар пригостив його щойно випеченим хлібом...
Можна лише здогадуватися, яка радість переповнювала серце літнього поета, коли в грудні 1908 року кутаїська молодь, відзначаючи 50-річчя творчої діяльності свого улюбленця, впряглася в фаетон і так привезла його до готелю; або коли під час подорожі в Рачі і Лечхумі в 1912 році населення влаштувало на всьому шляху урочисто-хвилюючі зустрічі.
Дивишся на фотографії Акакія Церетелі, на погруддя, виліплене Якобом Ніколадзе з натури, що споглядає нас із скверика Тбіліського театру опери та балету, і ловиш себе на думці: було в ньому щось від пророка, і не тільки в творах, а й у зовнішності.
В останні роки життя поета розбив параліч, і хоч здоров’я вдалося відновити, невелика вада все ж таки лишилася: він не міг вільно нахиляти голову. Так і ходив — з високо піднятою головою. Біблейські очі, олімпійське чоло і густа сива борода надавали йому справді божественної подоби...
Справжнім Сервантесом у дотепах, справжнім Байроном у печалі, справжнім Гайне в еротизмі і незрівнянним громадянином у любові до батьківщини назвав Акакія Церетелі Галактіон Табідзе, один з найталановитіших його спадкоємців у поезії XX сторіччя.
Грузія багата на видатних співців, але з-поміж них Акакій Церетелі посідає особливе місце як символ поетичної душі народу.
Він — «єдиний наш Акакій!..».
Усе суще, живе й неживе, зриме й незриме — підпорядковане єдиному законові буття: воно народжується, росте, старіє і вмирає!..
Скажімо, що таке вода? Вода! Не уникнути цього непорушного закону й звичайнісінькій річці, не втекти і їй від того непохитного порядку: ледве народившись на світ, тобто пробившись десь у хащах гірських схилів, струмочок, що по краплі сльозиться, одразу ж, наче немовля, зіп’явшись на ніжки, робить перші невпевнені кроки, рине з урвища вниз; поволі струмок збільшується, аж поки, зрештою, дзвінко дзюркочучи, не шасне в якусь ущелину, де він, ніби юнак, сповнений звитяги, гордий, нестримно поривний, завжди готовий до борні, вже ні перед ким не поступиться, нікого не злякається. Гуркочучи й ревучи, рветься потік уперед, стрибає, перехлюпується через величезні нерухомі брили, відчайдушно б’ється об гострі прибережні скелі, намагаючись звалити, змити течією своїх суперників... А не здолавши їх, відступивши, переможно волаючи, мчить далі — до рівнин.
Повноводий, величний, гонористий, тече він у глибокому річищі спокійно й урочисто, з гідністю зрілого мужа, котячи хвилю за хвилею. Вода його розмірено хлюпається, на нього чекає ще довгий шлях до моря, і що ближче неминучий кінець, та обитель, де він навіки упокориться, то повільніший його рух. Він зупиняється, на мить застигає і не зворухнеться, немов йому схотілося ще раз, востаннє, озирнутися назад, на такий яскравий пройдений шлях і лише потому щезнути в безодні моря!..
Я люблю дітей, щиро поважаю старість, шаную мужність, але серце моє не хоче розлучатися з юністю, лише їй одній захоплено й закохано вклоняюсь!..
І мабуть, тому я віддаю перевагу шаленим потокам ущелин, а з них наймиліша мені — Чихура. Вона була моєю купіллю, моїм першим дзеркалом.
На березі тієї Чихури, на пагорку, стоїть двоповерхова кам’яниця. Ця будівля — заввишки мов невеличка башта, завдовжки, мов палац, а стіни, як у фортеці, — неоковирна. А проте вона не схожа на жодну з цих споруд.
На світанку 9 червня 1840 року саме в цьому будинку, так-так, у 1840-му, а зовсім не в в 41-му, як твердить запис про хрещення, я й народився.
Є таке повір’я: коли народжується людина, на небі одразу ж спалахує зірка її долі, що провіщає майбутнє. Коли це правда, то на моїй зірці був, поза сумнівом, викарбуваний такий вірш:
Як тільки я народився, батько на радощах помирився з одним дворянином, якого задовго до цієї події вигнав спересердя з панського дому, а бабуся в першу ж хвилину життя надавала мені ляпасів. Моя покійна мати ось як, — наче завчений напам’ять «Отче наш», — розповідала про це:
— Хай буде щасливим мій Како! (Так звали мене маленького). І народився він непросто, не так, як усі; з’явилося на світ щось біле, кругле, чи то ведмежа, чи то жмут вати — і жодного звуку; зачаївся, навіть не запищав, либонь, думав про себе: «Звідки й куди мене занесло?» А бабуся вирішила, що немовля вмирає, і давай його щипати, а потім пару разів шльопнула. Нарешті малий закричав! Та як! І ніхто згодом не бачив, щоб Како плакав, завжди, бувало, сміявся…
Точнісінько таке розповідали й інші. Отож, виявляється, я завжди сміявся, сміх той призвів до великих неприємностей. Прийшла якось до нас сусідова годувальниця і, дивлячись на моє усміхнене обличчя, мовила:
— Ой, лишенько! Присягаюся життям мого вихованця, не на добро ваш хлопчик весь час сміється! Чи він сповна розуму?
Моя годувальниця ображено напосіла на неї:
— Що? Дурень? Янголятко він, ось хто, — янголам радіє, з янголами пересміхається! А дурників краще в себе пошукайте!
Що тут було!
Слово по слову, вчепилися одна одній у коси. Наші слуги кинулися на підмогу моїй годувальниці, сусідову годувальницю підтримали свої. Потім втрутилися й княгині, ті, звісно, обмежились тільки лайками й погрозами… Дізналися про ту притичину князі, і почалась відтоді велика ворожнеча між двома родинами. Перестали бувати одні в одних і розмовляти. Помирилися вони тільки за порадою отця Окропіра на Тевдоровому тижні, але й тоді мій батько відправив у село до годувальниці посланця з наказом:
— Негайно привези сюди мого синочка-сміхунчика, хочу показати його сусідам — хай засліпить очі моїм ворогам!
Принесли мене. Але уявіть собі, як усі здивувалися: хлопчик-сміхунчик навіть не всміхнувся, як це завжди бувало, — його наче хтось приспав: мабуть, усі в панському домі здалися мені надто незвичайними, після того як я перші десять місяців прожив у селі, ось чому я ніби задерев’янів. Та рідні мої зрозуміли й витлумачили це по-своєму.
«Зіпсували його, наврочили зі злості чи заздрощів. Ось у чому річ!» — подумали вони і відправили мене знову в село.
Годувальниця заїхала по дорозі до знахарки, і та пошептала мені від пристріту. Почепили мені на шию якісь бляшанки і дику вишню й віднесли додому, в село. Там я, звичайно, оговтався і всміхнувся. Годувальниця остаточно переконалася, що «знахарка зняла пристріт», і послала до палацу гінця з радісною вісткою, що вже все гаразд.
Здавна був заведений у Грузії звичай віддавати дітей на виховання в сім’ю селянки-годувальниці. Царські діти і діти родовитих князів росли й виховувалися в сім’ях еріставів, ерістави і князі віддавали своїх дітей дворянам, дворяни — селянам; між іншим, князівські діти найчастіше росли в селянських сім’ях.
Не слід думати, що батьки в ті часи були безсердечніші чи менше любили своїх дітей, ніж люблять їх сьогодні. На те були вельми вагомі причини: зв’язки, що виникали потім між вихованцем і сім’єю його годувальниці, об’єднували, зближували різні стани. Коли відкинути близькість між хрещеником, хрещеними та їхніми сім’ями, що виникала внаслідок обряду хрещення, — навіть кровні узи не завжди пов’язували людей так міцно, як оті «молочні зв’язки».
Не лише молочні брати й сестри, а й найближчі родичі і навіть далека рідня та знайомі годувальниці готові були в разі потреби накласти головою за свого вихованця, а той, у свою чергу, теж ставав для них вірним захисником. Ось чому в нас у стосунках між вищими й нижчими станами майже до останнього століття збереглася відома простота й душевність. Звісна річ, мене теж, за цим розумним звичаєм, віддали на виховання в село. Вічна йому хвала! І мушу зізнатися: коли в мене й збереглось щось гарне, людяне, то в основному через те, що я ріс у селі, разом із селянськими дітлахами.
У Сацеретло[1], у Верхній Імеретії, чимало гарних сіл. В одному з них, у Саване, де жила моя годувальниця, я і виріс. Село це неподалік від Сачхере, в мальовничому куточку, і дихається там чудово — тому й прозвали його Саване, тобто обитель спокою, обитель відпочинку. Від нашого дому до Сачхере пішки можна дістатися менше, ніж за півгодини. Тут я навчився ходити, тут вимовив свої перші слова. З Саване пов’язані найперші мої спогади.
Як зараз бачу, дерев’яна, під очеретяною стріхою хата, — одні двері передні, другі ведуть на задвір’я. Вікон у хаті нема, замість них димові отвори, крізь них виходить дим і проникає світло. Вогонь не згасає цілісінький рік, посеред нього і взимку, і влітку тліє величезний корчуватий пень.
Селянська сім’я з ранку до вечора за роботою, якій немає кінця-краю, діти теж завжди щось робили, їхній розум і почуття ніколи не були безтурботними. Чоловіки на світанку йдуть у поле або в ліс, там вони і обідають, і полуднують. Рідко коли повертаються додому до смеркання. А жінки невтомно клопочуться вдома: порають худобу, підмітають, прибирають, чистять, готують обід і вечерю і ще в них безліч усілякої дрібної роботи.
Дитина бачить, що всі працюють, то й собі прилучається до дорослих і привчається до праці.
У п’ять чи шість років я вже прекрасно знав, як порати худобу, як приготувати обід або вечерю; вмів просіяти борошно, замісити тісто, спекти перепічку; знав, як і чим присмачувати різні страви, і ще багато чого. Я добре засвоїв, коли і як орють, сіють, косять, полють і підгортають, засвоїв так, що добре з усім упорався б, якби у мене в руках опинилося знаряддя відповідного розміру.
А ось плести шкарпетки й шити я не вмів, щоправда, лише тому, що всі навколо говорили: «Великий гріх чоловікові братися за жіночу роботу». Я теж вірив у це. А проте потай грішив — навчився чухрати шерсть і збивати вовну. Ось як це було.
Усі дні, з ранку до вечора, я проводив з нерозлучним приятелем і ровесником — сином моєї годувальниці, котрого вона вигодувала разом зі мною.
Якось у дощовий день жінки понесли в поле їжу, а нас не взяли з собою, залишили вдома. Кривдно було нам, але нічого не вдієш. Від нудьги рятувалися грою в «ножика», потім у крем’яхи, але гра йшла мляво, всі ці розваги давно нам обридли. Молочний брат запропонував мені:
— А давай дідусеві бороду почухраємо!
Він зняв чесалку, приніс вовну і став її чухрати, примовляючи:
— Розтріпуйся, розтріпуйсь, дідова бородо!
Мені дуже сподобалась ця гра, і я захопився нею. Спочатку в мене нічого не виходило. Разів зо два я навіть уколовся об зубці чесалки, але гри не облишив.
Хто був той дід і за що ми, власне, з ним так розправлялися, про це ми й гадки не мали. А проте завзято чухрали дідову бороду, поки не вибилися з сил. І тоді молочний брат сказав:
— Годі чухрати... Тепер давай пустимо її за вітром...
Він зняв тіпалку, приніс вовни і став її розпушувати. Розпушуючи, танцював навприсядки під акомпанемент тіпалки. Я теж, звісно, не відставав од нього.
Гра в «дідову бороду» так припала нам до душі, що досить було жінкам піти з дому, як ми одразу бралися за неї і навчились чухрати і розпушувати вовну не гірше від жінок. Ми завжди пильнували, щоб ніхто, бува, не довідався про нашу розвагу. Та одного чудового дня уклепалися. Годувальниця в розпачі дряпала собі нігтями щоки:
— Ой, лишенько! Що ви накоїли? Ой лишенько, це ж великий гріх! Хіба личить вам братися за жіночу роботу? А що скажуть пани, коли чутка дійде до палацу?
Відтоді від нас ховали і чесалку, і тіпалку, та було вже пізно.
Дитячому розуму й почуттям властивий вічний неспокій. Дитина завжди в русі і в невгамовності своїй не може зосередитися на чомусь одному. Думка її перескакує з предмета на предмет, вона швидко стомлюється від одноманітності, монотонності. Ось чому діти не люблять сидіти в кімнаті: там їх оточують речі, які давно їм набридли, втомили їхню свідомість, не збуджують уяви. Дітлашня біжить у поле, на простір, на свіже повітря, де на неї чекає розмаїття нових і нових яскравих картин.
Звичайно, для мене теж сидіння вдома було справжнісінькою каторгою. Я любив забрести кудись у поле і слухати пісні селян, які там працювали, але й тут довго не затримувався, бо всі щось робили, а на мене мало хто звертав увагу.
Усім відомо, що дитина од природи товариська, їй хочеться поспілкуватись, поділитися своїми думками й почуттями, а це можна зробити тільки в колі ровесників. Коли поруч нема товариша, дитина може розмовляти навіть з неживими предметами: з каменем, з деревом, з квіткою, із стеблинкою або ще з чимось. А про тварин годі й казати: спілкування з ними — то безмежна радість для дитини! А ось із дорослими дітлахам важко розмовляти, дорослим вони не відкривають свого серця. А все через погорду і замкненість дорослих. Через те я довго не затримувався в полі серед дорослих селян. Але який я радий був, коли втікав на пасовиська, на луки або в ліс. Щойно почне займатися на світ — біжу босоніж, без картуза до пастушків і лишаюсь з ними до вечора.
Підліткові, який зріс не в селі, невідоме це спілкування з природою. Він позбавлений найвищого щастя. Міська дитина, навіть коли вона геній, ніколи зі слів учителя чи за малюнками не зрозуміє і не пізнає природи так, як з власного досвіду знає її дитина, що виросла в селі. Природа відкривається перед нею в усьому розмаїтті й красі. Вона придивляється до рослин, тварин, птахів, плазунів, комах, знає їхні звички: вони народжуються, ростуть, набираються сили, розповнюються, розквітають, розмножуються і вмирають у неї на очах. Вона свідок усіх їхніх радощів і трагедій, тому й тягнеться до них.
Хіба може навіть найкраще художнє полотно передати дитині те, що вона бачить на власні очі, коли живе в селі!
Візьміть хоча б таку незначну подію: ось іде, порохкує свиня, слідом за нею, попискуючи, штовхаються малюсінькі поросятка. Свиня вмощується десь у затінку. Вони враз кидаються до неї, припадають до сосків, бо хочуть молока. Вони посмикують від задоволення маленькими, як палички, прямісінькими хвостиками, а свиня, заплющивши очі від насолоди, порохкує їм у відповідь.
Десь поруч пустують вівці, вибрикують козенята... Поросятка зчиняють бійку, стригунець качається на землі... І ще щось, і ще. Одна подія змінюється іншою, світ сповнений яскравих образів. Дитина все те бачить, піддається загальним веселощам, захоплюється грою, стрибає, танцює...
Міська дитина позбавлена цих радощів. «А як же гімнастика?» — спитаєте ви. Та гімнастика не дає дитині можливості так вільно й невимушено тренувати своє тіло.
Порівняйте нічим не скутого, жвавого й прудкого, спритного, мов дике козеня, сільського хлопчака і випещеного вайлуватого міського підлітка. Чоботи намулюють йому ноги, він страждає від мозолів. У тісному одязі, наче в пелюшках, він не може вільно рухатися, а йому щоразу кажуть:
— Будь розумником, роби лише те, що тобі дозволено...
Нещасний тільки й мріє, як би йому пострибати, але ж хіба наважиться він забруднити костюм. Його сковують на кожному кроці, і виростає отак майбутній сухотник, або дитина, що поступово перетворюється на нерухому мумію.
У грузинів безліч усіляких розваг. Напевне, їх у нас більше, ніж в інших народів. І, звичайно ж, усі ті розваги вигадані задля того, щоб розвивати винахідливість, дотепність і загартовувати тіло. Я не називатиму їх усі, тим більше, що говоритиму про них окремо, скажу лише про гру в м’яча — буртаобу. Ну, яка гімнастика може зрівнятись із грою в м’яча! Всі м’язи рівномірно напружені, очі пильно стежать за кожним рухом супротивника, ноги, руки, голова ні на мить не лишаються в спокої, все тіло гравця набирає сили й гнучкості.
Діти самі, своїми руками виготовляють палички для «тапа-рікі»[2], гнуть лука, роблять м’ячі. Вони витрачають на це зусилля, і тому ці маленькі трудівники люблять і цінують своє добро.
Іграшки й ляльки, які можна купити, дістаються без зусиль, без витрачання енергії, псують міських дітей. Я перевірив це на собі! Я мав за ніщо куплені іграшки, але пильно беріг зроблені власноруч.
Діти люблять наслідувати дорослих. Коли мені вдавалося змайструвати іграшковий будиночок, кукурудзосховище, млин або сарай, радості моїй не було меж. Я пишався тим, що власноруч спорудив усі ті будівлі.
Уявіть собі селянського хлопчака: в руках у нього саморобний м’яч; він легко підкидає його, стрибає, біжить, спритними ударами жене його вперед.
І порівняйте з ним міського: нещасний малюк тримає за ниточку повітряну кульку і боїться поворухнутися, щоб та кулька не вирвалася з рук і не полетіла. Коротко кажучи, діти, котрі виросли в селі, відрізняються від дітей, що одержали міське виховання, такою самою мірою, якою реально існуючий предмет відрізняється від своєї тіні. Доля вберегла мене від цього лиха — в п’ять-шість років я був справжнім дитям природи,— здоровим, невтомним, добрим, люблячим, щасливим, вільним.
Справді, я був таки щасливий, поки ріс у селі, хоча те щастя зрідка, разів зо два на тиждень, затьмарювали відвідувачі з палацу, коли приходили провідати мене.
— Сьогодні пани до нас приїдуть, — говорила, бувало, годувальниця і заходжувалася мити мене, одягати, наче на свято, а потім уже ні на крок не відпускала з двору.
Того ж дня батьки приїздили провідати мене, їх супроводжував великий почет, урочисто й пишно, як і годилося за кріпацтва. Усе село збиралось подивитися на них. Мене особисто ті наїзди розважали: я знав, що вони — пани, а я — їхній син. І самі вони, і їхній почет ставилися до мене ласкаво й шанобливо, цілували, брали на руки, пестили, закидали подарунками. Однак ті відвідини мало хвилювали мене. Усією душею я тягнувся до лісу, в поле чи на пасовисько. На щастя, батьки не засиджувались у селі. Провівши їх, я біг туди, де сільські хлопчаки, мої товариші, пасли худобу. Вони засипали мене запитаннями:
— Що тобі подарували?
— Що сказали пани?
— Як усе було?
Після тих розпитувань ми одразу ж грались у панів: хтось зображав княгиню, хтось князя, а інші — почет. Ми стрибали на дерев’яних кониках, і не було меж нашим веселощам.
Я вже казав, що в нас у Грузії безліч розваг. Одна з них назавжди закарбувалася в моїй пам’яті, хоч сама по собі була й не дуже захоплюючою. Це гра в яструба — коробія. Хтось із дітлахів старшого віку зображував квочку, а ми всі були курчата. Ми бралися за руки й починали танцювати й кружляти. Яструб нападав, намагаючись схопити одне з курчат, квочка відганяла його, скільки вистачало сили. Яструб починав накидатись то з одного, то з другого боку, розривав ланцюг і хапав когось з нас. Решта розбігалася й ховалась хто куди, а квочка, переконавшись, що нам не загрожує небезпека, вступала у двобій із яструбом і відбивала курчатко. Потім вона скликала своїх курчат і знов утворювалося коло. Хоч перемога зрештою діставалася квочці, але їй завжди доводилося пильнувати, і вона ніколи не мала спокою. Я не любив тієї гри. Однак наш день завжди закінчувався нею. Я жалів квочку, питав, бувало, годувальницю:
— Чим же завинила квочка? Чому яструб завжди викрадає в неї курчат, скубе її?
— Йому теж хочеться їсти! — сміялася годувальниця.
Важко сказати, чи хтось вигадав ту гру з певною метою (тренування тіла вона майже не передбачала), чи вона виникла випадково, але зараз, коли я згадую і намагаюсь осмислити її, коробія видається мені дуже схожою на долю нашої вітчизни.
Справді, гра в яструба — прообраз нашої історії, нашого життя. Грузія — квочка, яку мучить вічна тривога, окремі її області — курчата. Вороги яструбами кружляли над нею і захоплювали то ту, то іншу її частину. Та все ж Грузія повертала відняті в неї області і, з’єднавшись в одне ціле, з подвоєними силами одбивалася від ворога. Тоді я, зрозуміло, не міг так думати, але в серці поволі зародилась незрозуміла тривога, і я ненавидів гру в яструба. І ніхто не любив по-справжньому тієї гри, хоч усі охоче грали в неї.
Якось годувальниця помітила, що я повернувся додому смутний, і спитала:
— Що з тобою? Знову, мабуть, у яструба грали?
— Еге ж, грали! І яструб викрав мене, — відповів я, всміхаючись.
Годувальниця пригорнула мене, обняла, і раптом з її очей полилися сльози. Я спитав здивовано:
— Чого ти плачеш?
— Плачу тому, що завтра викрадуть і моє курчатко і розлучать мене з ним! Курчаткові нічого, а як квочці — як вона житиме без нього?
І вона заплакала ще дужче, ще міцніше пригорнула мене до своїх грудей. Все це було не дуже зрозуміле мені, але я відчув, що насувається щось лихе, і теж заплакав. Плакав, плакав та й заснув на колінах у годувальниці. А наступного дня все з’ясувалося: мене назавжди одривали від села і переселяли в палац, де на мене чекало інше, зовсім нове для мене життя.
Я не раз і раніше бував у палаці, але тепер багато що здалося мені тут чужим. Я впізнав майже всіх своїх родичів, але через гостей знітився. Доводилося підходити до кожного, вони приголублювали мене і, видалось мені, налітали, мов сойки на сову.
— Гей ти, селюк! — гукнув мені батько. — Учися поводитись, як личить панові, не забувай, що ти княжич. Слухайся, коли тебе повчають. А не будеш слухатись — зачиню тебе, як того хлопчика...
Він узяв мене за руку і підвів до дзеркала. Я побачив себе на повний зріст і засміявся.
— Бачиш? — спитав батько.
— Ну, бачу, я ж не сліпий.
— Ти його знаєш?
— А чому ж не знаю?
— Може, ти хочеш з ним побитися?
— З ким?
— З отим маленьким хлопчиком.
— Та який там хлопчик! Що ти вигадуєш! То ж моя тінь!
— Звідки ти знаєш, що то тінь?
— Звідки? Хіба мало я їх у воді бачив!
Почувши мою відповідь, усі засміялись і здивувалися.
— Не гнівайся, пане,— вигукнув управитель, — не гнівайся, але, виходить, правильна приказка: яка порода, такий і жеребчик. Якби він був простий сільський хлопчик, ніколи не збагнув би. Коли я вперше побачив себе в дзеркалі, у мене вже сивина пробивалася, та й тоді я мало не збожеволів.
Управитель, певно, ще багато чого збирався сказати, але мати урвала його, підкликала мене й спитала:
— У воді? Як же це було?
— А от коли ловиш рибу в Квірілі чи Ізварі. Завжди себе у воді бачиш, а вночі лише зорі та місяць.
— Як же ти рибу ловив?
— Маленьку на гачок, а велику руками. Засуну руку в щілину між камінням, відчуваю — клубок якийсь, думаю, соми збилися, витягаю, виявляється, гадюка. Так і обкрутиться кругом руки.
— А як же ти? Не страшно? — вигукнула мати.
— Ні! Стукну об гострі каменюки — і все.
— А якби вжалила?
— От вигадала! Хіба гадюка у воді жалить? У неї ж отрути нема. Коли хочеться гадюці у воду — вона одразу ж на березі випльовує отруту, а як виповзе з води, злиже її язиком. От коли хтось на землі стріне гадюку, то кепська річ: як на світанку вжалить, людина не доживе до заходу сонця, а як на заході сонця вжалить, то і ночі не протягне людина, помре до ранку.
— А що, як гадюка не знайде своєї зеленої отрути?
— Звичайно, коли хтось сховає чи закине далеко камінь з отрутою, гадюка шукає його на березі, звивається, а як не знайде, — вдариться з горя головою об камінь і здохне...
— Звідки ти все це знаєш?
— Торік ми бачили таку здохлу гадюку на березі Квірілі. І голова в неї ціла, і на тілі жодної подряпинки, а нежива... Рибалки казали: мабуть, втратила свою отруту і вбилася.
— Чого ж гадюка так побивається через свою отруту, чи не простіше нести її з собою у воду?
— Та вона ж проклята! А воду ж усе село п’є, всі одразу б отруїлися, і дорослі, й діти...
Мої міркування смішили матір, вона гладила мене по голівці. А я, оскільки мені дозволяли розповідати про сільські пригоди, ладен був говорити хоч до вечора. Та гості перервали нашу розмову.
— Хай прокляне їх святий Георгій! Тьху! Тьху! Хтось, певно, лає нас, — почулося звідусіль, і розмова про гадюк ущухла. Настала обідня пора, хтось гукнув з балкона слугам, щоб подавали обідати. Вбігло раптом душ двадцять, а може, й тридцять слуг і виструнчилися посеред кімнати. Пани і знатніші гості повмощувалися в ряд на тахті: навпроти них, на другій тахті, посідали дворяни, на чільному місці за столом сів піп. На сходах хтось кашлянув.
— Моураві! — почулися голоси.
І справді, з’явився управитель, а за ним з тацями в руках — вервечка слуг. Управитель відійшов убік і притулився до колони. Ключники несли хліб у кошиках, кухарі — горщечки й чавунчики з різними стравами. Поставивши все те в один куток, вони теж урочисто виструнчилися там.
— Дайте помити руки! — звеліли пани.
Один слуга взяв тазика, другий глечика, третій рушника. Слуги обійшли всіх по черзі. Потім двоє з них занесли низького довгого дерев’яного стола. Одна його ніжка погано трималася.
— Поправте ніжку! — наказав пан.
Слуги, всі як один, кинулися з кімнати. Один із них за мить повернувся з камінцем, інші поспішали слідом. Швидко перевернули стола та й ну стукати. Коли ніжку прибили, виявилось, що стіл хитається, як і доти. Хтось перестарався, і ніжка зробилася коротшою, ніж треба.
— Підкладіть тріску, — наказав пан.
Слуги побігли по тріску. Знову ж таки тріску приніс один з них, а всі інші йшли слідом: підклали тріску, закріпили стола. З однією халепою впоралися, так інша з’явилася. Запах страв принадив голодних собак. Вони вбігли до кімнати, забилися під стіл і повлягалися там.
— Проженіть собак! — звелів пан.
Слуги схопили дрючки й заходилися лупцювати собак під столом.
Собаки не хотіли вилазити, довго відгавкувалися, стукали хвостами, але нарешті мусили підкоритись і залишити кімнату.
Зо три собаки забилися під ноги дворянам. Слуги взялися гамселити собак дрючками, коли це раптом один дворянин заволав:
— О горе, ногу мені перебив, навіжений! Ти не гнівайся, пане, але він зробив це зумисне!
Слуга злякався й заперечував, повторюючи:
— Хай нашле на мене свій гнів і Господь, і пан мій, коли я зумисне.
Пригода ця викликала регіт, дворянин прикидався, ніби йому дуже боляче, потирав ногу і кривився. Коли собак вигнали, біля дверей лишилося кілька слуг з дрючками в руках, щоб відбивати нову навалу.
Точнісінько таке можна було спостерігати і в інших родинах. Завжди морочилися з розхитаними столами, виганяли собак під час обіду, вечері чи бенкетів, і нікому й на думку не спадало раз і назавжди полагодити стола чи до обіду поставити слуг біля дверей, щоб не впустити собак до кімнати. І старі, і молоді так звикли до цих безглуздих оказій, що їм годі було уявити, як це можна спокійно пообідати чи повечеряти. Здавалося, все це таке ж обов’язкове, як і благословення застілля священиком.
А коли з усією цією морокою впорались і страви подали до столу, моя мати раптом зойкнула, звертаючись до батька:
— Що ти робиш?
Виявляється, батько вже підніс до рота чималий кусень, перш ніж священик устиг прочитати «Отче наш» і благословити обід. Батько, збагнувши, якої помилки припустився, підхопивсь і замахав священикові рукою. Той похапцем пробурмотів «Отче наш» і благословив стіл. Лише тоді батько проковтнув кусень, якого тримав у роті, присоромивши при цьому священика:
— Мало не подавився через тебе, отче! І проковтнути — страшно, і виплюнути негоже, а ти тягнеш, тягнеш...
— Хай не позбавить мене Бог вашої милості, я й так поспішав, двічі пропустив...
Тоді вже розгнівалася мати і з докором сказала батькові:
— Бачиш, до чого призвів твій поспіх! Через тебе навіть священик узяв гріх на душу. Де це чувано — читати молитву швидкома і Всевишнього дурити!
Священик почервонів і почав виправдовуватися:
— Господь Бог наперед благословив вино і хліб... Не страшно, коли чогось недоговориш...
— Що ти кажеш, отче? — заперечила мати. — Звичайно, Всевишній, ще створюючи світ, благословив усе суще, але навіщо ти тоді сам щодня берешся за требник?
Розмова ця могла затягтися, і невідомо, чим би вона закінчилась, якби батько не підвищив голосу:
— Годі вам, знайшли час для суперечок... Я голодний!
Усі замовкли й старанно взялися до їжі. Подавали все нові й нові страви, стіл аж угинався від них. Перед кожним гостем стояла порція, яка цілком могла б задовольнити будь-який апетит. Та батькові все ж піднесли ще окремо тацю з рачинським телям, розрізаним на шматки за всіма правилами кухарської майстерності.
Час від часу батько подавав шматок телятини комусь із гостей. Гості шанобливо відказували:
— Хай благословить Всевишній твою щедрість...
Я роззирався навсібіч і раптом серед слуг помітив свого молочного брата (слуги дивились, як ми їмо, і тихенько ворушили губами). Брат підморгнув мені. Я одразу здогадався, чого він хоче, крадькома схопив жирний шматок м’яса і вмить кинув йому. Хлопчик, що мав великий досвід гри в м’яча, звичайно, спритно, як сокіл, спіймав подачку і сховав за пазуху. Багато хто не помітив моєї витівки, тільки мати побачила, як я кинув м’ясо, і мовила, всміхнувшись:
— Синку, чому ж ти дав тільки одному? Інші ж образяться. Бачиш, он трохи далі теж стоять хлоп’ята. Всі вони колись будуть твоїми слугами і візирами. Пригости і їх!
Я залюбки виконав материн наказ і кинув усім хлопчакам по кусневі. Певно, вони теж уміли добре грати в м’яча. Двоє з них підхопили шматки, що пролітали над ними, наче сокіл перепілку. Тільки хлопчик, трошки старший від інших, упустив м’ясо на підлогу, і відразу ж пролунали вигуки:
— Яка ганьба! Ненадійний слуга своєму панові!
Хлопчик знітився, але швидко підняв м’ясо з підлоги.
— Дати йому стусана! — наказав пан.
До винуватця підбігли хлопчаки й дали стусана. І дивина! Цього не сприйняли як образу ні ті, хто давали стусана, ні той, хто його дістав. Здійнявся загальний регіт.
Хлоп’ятам кинули ще хліба, і вони радісно висипали на подвір’я, щоб дообідати «гостинцями».
Вино розносили у повних по вінця келихах. Піднімаючи перший келих, усі хрестилися й вигукували:
— Слава Всевишньому! Слава за милість до народу свого!
— Благословен Богом наш пан і раби його! Потім додавали, звертаючись до священика:
— Благослови, отче!
І випивали до дна келихи. Після цього кожен пив стільки, скільки хотів. Виголошувати особливі тости нікому й на думку не спадало. Що довше тривав обід, то веселіше ставало за столом: гості сміялися, жартували, розповідали про веселі пригоди. Часто в загальних веселощах і бесідах брали участь і слуги, але трималися дуже шанобливо.
Обід закінчився, прибрали зі столу. Слуги піднесли всім води, щоб іще раз помити руки. У палаці лишилися самі пани. В ті часи вважалося за необхідне відпочивати після обіду, і батько з матір’ю пішли до своєї спальні, а мене привели до зали і там лишили.
— Побудь тут, а як захочеш поспати, лягай на тахту. Ось мутака[3], підкладеш під голову й спатимеш. Поки спека не спаде, я тебе на подвір’я не випущу. Бачиш, навіть худоба від спеки божеволіє. Не приведи Господи, ще гадюка вжалить чи скажений собака вкусить. А коли дихне прохолода, попрокидаються інші хлоп’ята, тоді стрибайте, бігайте, скільки забажається...
Двері зачинили, і я вперше в житті опинився сам, та ще й замкнений. Стало сумно, різні думки опосідали одна за одною. Серце зажурилося за селом.
«Правда, — думав я, — в таку спекоту погано товктися під сонцем, але можна ж сховатися в затінку дерев, погратися там у ножика чи в крем’яхи. Кажуть: «Спи». Хіба я сонько якийсь чи ледацюга, щоб валятися в ліжку серед білого дня...
Ось такі печальні думки снували в голові й краяли серце, підкочуючись клубком до горла. Раптом щось у кімнаті зашипіло, задзвонило. Я підвів очі й побачив: на стіні висіла якась скринька (то, виявляється, був дзигар), скринька здвигнулася, відчинились дверцята, вистрибнула зозуля, тричі прокувала і сховалася. Я одразу ж підхопився з тахти, забувши про всі прикрощі й тривоги.
«Ось куди залетіла зозуля!» — подумав я.
Коли я жив у селі, то взнав, що зозуля не дбає про своє гніздо, а підкидає яйця в чужі.
«Мабуть, ластівка мостила собі гніздечко в кімнаті, — подумав я, — а зозуля в нього забралася».
Я вирішив підкрастися й накрити зозулю шапкою. Підкрався тихо-тихо, навшпиньки, підставив стільця, виліз на нього, але до годинника все-таки не дотягнувся, — він висів надто високо. Тоді я поставив стільця на стілець, сподіваючись у такий спосіб дістатися до зозулі, й почав дертися, — але стілець раптом похитнувся, і я з гуркотом упав на підлогу. На гуркіт прибігли з суміжної кімнати родичі. Побачивши, що я лежу на підлозі, вони спочатку злякалися, але, переконавшись, що я живий і здоровий, розреготалися. Плакав я, ні, ридав, мене ніяк не могли заспокоїти, аж поки старша сестра не взяла мене за руку і не забрала в свою кімнату, де, виявилося, була і моя годувальниця, вона прийшла провідати панів.
Моя матір була з давнього знатного роду. В 1820 році, в часи Феофілакта, було заарештовано Кутателі і Генателі, і відбулося повстання: очолював те повстання, як вважали, батько моєї матері, великий Іване Абашидзе, його згодом убили в Ахалціхе. Іване був сином царівни Дареджан, дочки царя Соломона Першого. Коли повстання придушили і, здавалося, всі заспокоїлись (не можу не зауважити, що під час того повстання народ тільки відкрито висловлював своє незадоволення, а до зброї не брався), влада сплюндрувала маєток Абашидзе, а сім’ю його відправила в неволю разом з іншими.
Останній володар Гурії, Мамія Гуріелі, рідний брат дружини Абашидзе, заступився за сестру та її дітей — клопотав перед урядом, а дітей, окрім старшого сина царівни Дареджан, повернули з дороги назад.
Дванадцятирічною була тоді моя матір, але всі ті події назавжди закарбувалися в її серці. Сім’я Абашидзе повернулася додому, та виявилось, що землю і кріпаків одібрано, будинок пограбовано і розгромлено. На які кошти жити? Звідки чекати допомоги? Тоді правитель Гурії прихистив їх у себе і докладав чимало зусиль, щоб розвіяти їхню печаль, вселяв надію на краще майбутнє. Найбільше побивалась, виявляється, моя мати: вона все згадувала царівну Дареджан, котра любила і виховувала її, як рідну дочку, вважала її талановитою дитиною.
Гуріелі, як і царівна Дареджан, ставився до моєї матері дуже шанобливо. Тоді в палаці Гуріелі, як і в інших знатних грузинських родинах, жили католицькі пастори. Вони були серед наближених людей — майже так, як і васальні дворяни — і користувалися великим впливом у сім’ях феодалів.
Ці вчені люди з європейською освітою мали великий вплив і на мою матір; саме завдяки їм вона вивчила разом з іншими науками медицину і сільське господарство. Допитлива, працьовита, надзвичайно обдарована, вона чудово засвоїла все, що треба було знати за тих часів грузинській жінці, була дуже начитана, розумно вела господарство, славилася як чудова рукодільниця. Вставала мати вдосвіта, разом з півнями, не присідала до пізнього вечора, ніхто ніколи не бачив її без роботи.
— Лінь та бездіяльність — мати всіх вад, — повторювала вона. — А добре діло як молитва.
Вона уважно стежила за слугами, не дозволяла нікому бити байдики, вчила їх різних ремесел, а деяких і грамоті.
Така поведінка в ті часи, за кріпацтва, вважалася незвичайною і навіть дивною, і багато хто не схвалював усіх тих нововведень.
Оскільки матір трималася завжди гордо й незалежно, про неї йшла слава замкненої, суворої і жорстокої жінки.
— Спробуй стати на один рівень з людьми, вони звикнуть до тебе, посмілішають, перестануть рахуватися. І тоді що не порадиш — не послухають, — казала вона.
У палаці всі її боялись і водночас дуже поважали.
Колись я теж думав, що в мене сувора, черства матір. Коли я виріс і порозумнішав, усвідомив усю правду: вихованка католицьких пасторів, що виросла під наглядом і впливом царівни Дареджан, вона, бувши знатного роду, свідомо все життя, до того ж із добрими намірами, носила маску суворості і вимогливості, а серце в неї було любляче і ніжне.
Треба було бачити її, коли в нашому палаці хтось хворів, — нехай навіть найпростіший з усіх його мешканців. Вона не відходила від недужого, доглядала, не мала спокою ні вдень, ні вночі, була уважна й турботлива, ставилась, як до рідного. Допомагати тому, хто потребує допомоги, — це був материн закон, її думки завжди були пов’язані з іншими й належали іншим; складалося враження, що вона відмовилась від особистого життя. І завжди була вона невесела, а на Спаса її можна було побачити заплакану. Казали, нібито в цей день вона згадує якусь подію юності...
Зате мій батько мав зовсім іншу вдачу, інші погляди і смаки. Останнім часом рід Церетелі піднявся, а родина сахуці, користуючись підтримкою уряду, правила над усіма іншими відгалуженнями роду Церетелі.
Бабуся рано овдовіла, батько тоді був іще зовсім маленький, більше дітей у бабусі не було. Залишили домівку і дядьки, вони виїхали, приєднавшись до почту царя Соломона. Хіба важко образити беззахисну вдову з сиріткою на руках? Охочий до наживи, сахуці скористався, звичайно, цією нагодою.
Розказують, що одного разу прийшов до моєї бабусі його управитель і сказав:
— Сахуці хоче, щоб ви віддали йому маленький будиночок з дзелкви, який стоїть у вашому дворі. Хазяйка маєтку, звісно ж, відмовила. Та управитель привів усе-таки людей, будинок розібрали і перенесли на нове місце. Ображена, розгнівана цим вчинком, бабуся написала сахуці листа:
«Великий Зурабе Церетелі! Соромся негідного вчинку. Ти скористався тим, що нікому зараз захистити вдову та сироту і позбавляєш їх даху над головою. Хто знає, що буде завтра! Якщо з ласки Божої повернеться мій дівер, усе обернеться інакше, і тоді твоє сьогоднішнє щастя стане таким, як наше нещастя, з тобою станеться те, що сталося з нами».
Ось що відповів їй Зураб Церетелі:
«Притримай язик за зубами, дочко Абашидзе. Сама знаєш: зараз моя година і моя воля. Занесу тебе до списків, і ти разом зі своїм сиротою опинишся в Моздоці».
Така погроза, звичайно, змусила вдову замовкнути — що вона могла вдіяти! А сина свого вона так оберігала, так за нього боялася, що не відпускала від себе ні на крок.
Тому-то мій батько одержав лише домашнє виховання — він знав те, чого могла навчити його мати.
Постійне перебування під захистом і наглядом матері призвело до того, що він став примхливий і не позбавлений дивацтв. Він не терпів полювання — розваги, дуже поширеної серед тогочасних поміщиків; не любив ходити в гості, сидів удома, але нічого не робив. Батько був переконаний, що «людина створена для миру і спокою». Він сам не перевантажував себе роботою, та й інших не примушував працювати. Любив поспати і не журився тим, що слуги цілісінькими днями байдикують. Він мав тонкий смак, полюбляв добре попоїсти і завжди примовляв:
— Дивіться, щоб ніхто в домі не лишався голодний, щоб усі, і дорослі й діти, наїлись досхочу...
Батько був дуже добрий. Не знав почуття ворожнечі й злості, але при цьому виявляв нестриманість, і найменша дрібниця прикро вражала його, він гнівався і тоді вже не жалів ні близьких, ні далеких...
Найчастіше такі напади гніву траплялися з ним, коли хтось, хоча й ненароком, порушував його сон. До речі, гнів цей дуже швидко минав. Ось кілька випадків батькової примхливості чи нестриманості.
У давнину був у нас звичай ходити по маєтках і славити Христа на Різдво й на Великдень. Якось, коли мій батько спав, до нас прийшли колядники і заспівали «Чону».
Тільки співці встигли дійти до слів: «Алатаса, балатаса, поклади свій дар нам у кошик», як батько прокинувся і, мов лев, накинувся на них. Побачивши розлюченого пана, босоніж, у самій сорочці, з розкошланим чубом, і, почувши його погрози, колядники перелякались і порозбігалися хто куди: бігли щодуху і, рятуючись, перестрибнули через кам’яну огорожу. Звісна річ, наколядовані яйця геть потовклися. Батько мій повернувся в палац і наказав мураві:
— Дізнайся, хто приходив, жодного не лишу живим!
І врочисто заприсягся вигубити всіх до одного. Та коли виспався, був у доброму гуморі, сміявся, жартував і своє перше розпорядження скасував:
— Дізнайтеся, хто були ті нещасні, видайте їм з комори стільки яєць, скільки роздавилося, та ще й гарно пригостіть.
Так і велося: коли батько спав, його боялись, а коли не спав, до нього приходили без страху.
У господарські й домашні справи батько не втручався зовсім: про все клопоталася матір. Але норовистий батьків характер і тут проявлявся. Він незрідка просто заважав матері, і тому поміж такими дуже несхожими натурами, часом виникали всілякі непорозуміння. Батькова поведінка не подобалась матері, але вона іноді йому поступалася.
Батько сідав обідати рівно опівдні, щойно зозуля прокує дванадцяту. Жодного разу він не сів до столу раніше ним самим призначеного часу, навіть якби дуже зголоднів. Він чекав, коли вистрибне зозуля, але іноді терпець йому вривався, і він кричав:
— От клята птаха! Чому вона так запізнюється і не кує на обід?
Така поведінка не подобалася матері, і вона часто казала батькові:
— Нехай упаде твій гріх на того, хто тебе так виховав!
Люди з таким сварливим характером, як у батька, дуже незручні в побуті, — вони завжди порушують усталені в сім’ї порядки. Однак у палаці всі любили пана більше, ніж пані. Дивина! Моя сувора на вигляд матір ніколи не карала, здебільшого заступалася за тих, хто постраждав, рятуючись від батькового гніву, і все ж її вважали суворою.
Коли випадав вільний від обов’язкових робіт час, слуги йшли в ліс по дрова. Ліс був неподалік. Нехитра річ зібрати по в’язці хмизу, і часу на це треба небагато. Та чи варто повертатись у маєток до вечора? Слуги заводили різні ігри, а між них і гру в оплакування.
Оберемок дров накривають чохою[4]. Прилаштовують до неї шапку, один з гравців стає навколішки, двоє його підтримують, а всі інші голосно підскиглюють тому, хто примовляє, ніби плакальниця над небіжчиком. Оплакують кого надумають: один одного, управителя, кухарів, пекарів. Цього разу оплакували управителя. Дізнавшись про це, він образився й розказав панові:
— Оплакали вже вас.
Батько розгнівався, велів покликати «плакальників», і все могло б сумно скінчитися, якби не втрутилася матір:
— Не випадає тобі гніватися, не розібравшись, що й до чого. Всяке буває оплакування. Хто знає, що вони при цьому примовляли? Може, й справді уявили раптом, що буде з ними, коли помре пан, от і заголосили... Слуги підбадьорились і почали присягатися:
— Господи, одверни від нас гнів володаря нашого! Ми й гадки не мали одспівувати вас, не доведи, Боже, дожити нам до такого дня. Ми тільки моураві...
Батько мимоволі засміявся.
— Гаразд, не буду вас карати, — сказав він, — ви тільки ось тут, при мені, покажіть, як одспівували моураві.
Слуги негайно принесли оберемок хмизу, накрили чохою і заголосили:
— О, лихо нам, наш моураві...
І почалася комедія: оплакували вони управителя по черзі, всі як один. Почали збігатися люди, зібрались усі, хто був у домі, і старі й малі, це перетворилося на загальну розвагу. Розсудіть самі: навіть матір, дивлячись на цю сцену з сусідньої кімнати, ледве стримувалася, щоб не розреготатись. Не веселився тільки моураві. Наступного дня він прийшов до батька з клопотанням: «Відпустіть, коли можна. Хочу додому з’їздити».
Може, хтось подумає, що батькові, котрий охоче брав участь в отаких витівках і відзначався легковажністю, просто бракувало розуму. Аніскілечки! Він був дуже розумний, винахідливий і красномовний, хоч красномовство його часто було ядучим. Матір не раз говорила:
— Мої діти успадкували від батька його дотепність, щоправда, отруту свою йому випало розміняти на дрібнички.
Дітей було п’ятеро, і всі ми, з Божої милості, аж надто язикаті — тож неважко уявити, якою була б не «розміняна на дрібнички» батькова дотепність.
Справді, приємно й цікаво було бачити батька, коли він був у доброму гуморі. Якби він одержав трохи ґрунтовнішу освіту і мав належні умови для розвитку своїх здібностей, то став би непересічною людиною. Але нестриманість у поєднанні з винятковою добротою призвели до того, що якби не матір, то в нашому маєтку не було б ніякого ладу. Батько це розумів і в хвилини ніжності й доброти задовольняв материні забаганки і рахувався з її волею. Хоч батько мав примхливий характер, та родичі й знайомі дуже любили його, і уряд виявляв до нього високу шану. За чесність і прямоту чимало гріхів прощалося.
Якось генерал-губернатор Гагарін прислав до нього гінця з наказом: «Негайно приїзди до мене, хочу привітати тебе з царською милістю».
Сталося це у Вербну неділю. Батько прибув до генерал-губернатора. Гагарін привітав його з «царським благоволінням».
Улещений, вельми потішений царським благоволінням, батько вмостився зручніше й чекав, коли нарешті йому вручать речові докази «благовоління». Чекав він, чекав, уже й обідня пора настала, батькові увірвався терпець, і він вигукнув:
— То давайте вже мені, зрештою, якщо вирішили дати, оте ваше «благовоління».
Начальник губернії розсміявся і попросив перекладача розтлумачити йому, що «благовоління» — то всього-на-всього найвища подяка.
Батько геть втратив самовладання, розсердився, підхопивсь і вибіг, вигукуючи:
— Боронь нас, Боже, від такого благовоління! Без обіду лишили. Верба ж сьогодні! Я краще з’їв би добрий кусень балика.
Не минуло й півгодини, як до нас прибув перекладач від Гагаріна з двома добрячими баликами.
«Дозволь піднести це тобі на додачу до «благовоління», — велів переказати губернатор.
Батько, вельми потішений, попросив висловити генерал-губернаторові свою щиру вдячність.
Мені пригадується багато кумедних випадків, що характеризують своєрідний батьків норов. На той час фотографія була ще новиною в Росії. Мій брат сфотографувався і надіслав нам поштою той знімок. Ми одержали повідомлення. Я поспішав у гімназію і, виходячи з дому, попросив сказати батькам, що зайду за бандероллю після уроків. Але батькові кортіло швидше її одержати, і він власною персоною подався на пошту. Увійшов, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, став роззиратися, шукаючи стільця, але його ніде не було. Стояв батько разом з іншими відвідувачами й розмірковував:
«Що ж це таке? Куди б я не прийшов, мені всюди люб’язно пропонують сісти, а цей негідник, певно, не поважає мене!»
Начальник пошти був новий і не знав батька. Батько почекав ще трохи, потім, не стерпівши, підійшов до начальника й сказав:
— Ти ще довго примушуватимеш мене чекати? Віддай те, що надіслав мій Іліко, і відпусти.
— Який Іліко?
— Мій син! Служить в охороні государя-імператора...
— Не знаю його!
— А, ти його не знаєш? Яке нещастя! Йому, певно, тепер і шматок хліба в рота не полізе. Сина мого в палаці знають, і не має жодного значення, знаєш ти його чи ні!
— Авжеж, але ви самі хто зволите бути?
— Я? Князь Ростом Церетелі.
— Вас я теж не знаю.
— Та я ж тобі кажу, хто я!
— Цього замало.
— Може, накажеш на іконі присягтися?
— Ні, навіщо присягатися, підіть і принесіть посвідчення.
— Посвідчення? А що я маю засвідчити?
— Що ви справді князь Ростом Церетелі.
— У кого я маю взяти те посвідчення?
— В поліції, у квартального наглядача.
Такого нахабства батько вже не міг витримати і схопив начальника за барки...
Ображений начальник пошти особисто поскаржився губернаторові. Викликали батька. Увійшовши до приймальні, він з порогу сам накинувся з докорами на губернатора.
— Що ж це таке? Ви всім світом керуєте, всіма верховодите, а не можете знайти підходящих людей — різних блазнів і божевільних тримаєте на службі!
— У чому річ? Що ви там накоїли? — спитав губернатор.
— Я «накоїв»! Великий імператор Олександр Перший нагородив мене, Ростома Церетелі, князівським титулом. Микола підписався під ним, Олександр Другий приклав печатку, і ось тепер якийсь негідник відбирає в мене милість, подаровану трьома государями; либонь, думає, що ця милість — черкеска, яку він мені подарував із свого плеча. Посилає мене в поліцію, каже, нібито все це нічого не варте, коли не підтвердить, бачте, сам квартальний, Максим Мгалоблішвілі.
— Чудово! А що ж ви йому відповіли?
— Стану я з ним розмовляти?! Він дістав, що слід!
— Отже, ви визнаєте, що образили його?
— Образив? Не розумію, про що ви говорите! Я ще міг знести насмішку над собою, але хіба я можу вибачити насмішку над владою?
— Ви його вдарили?
— Ні, лише потряс за барки.
— А більше нічого?
— Як нічого? Нахилив і оперіщив тричі палицею. Один раз за особисту образу, двічі — за образу уряду.
Усе це батько говорив з такою люттю, що ні губернатор, ні чиновники не могли втриматися від сміху. Коли батькові пояснили його помилку, він зажурився й сказав начальникові пошти, що стояв поруч нього:
— Дурний ти! Звідки мені знати ваші нові правила й закони? Ти ж бачиш — входить людина невчена, пояснив би, як і що треба зробити за новими законами. А то що ж? Заходжу чемно, по-доброму, а ти дивишся скоса, наче я твій кровний ворог. Ти молодий, хоча б на сивину мою зважив, не кажучи вже про все інше...
Усе закінчилося взаємними вибаченнями і примиренням. А згодом батько і той «перехрещений» ним чиновник навіть зробилися великими друзями: перед кожним святом, перед Різдвом, Новим роком, засвідчуючи свою дружбу, батько надсилав йому щедрі подарунки, а той з щирої приязні робив йому різні послуги: коли на батькове ім’я надходили листи від дітей, котрі проживали в Росії, він особисто приносив їх і вже не питав: «Хто такий Ростом Церетелі?»
Батько мій свого часу вважався знаменитим шахістом. Він ніколи не програвав. А як старалися дати йому мат офіцери генерального штабу!
Якось генерал-губернатор Г. Еріставі переказав з Тифліса: «У мене гостює такий-то полковник, чудовий шахіст. Він хотів би помірятися силою з тобою, приїзди, коли маєш час. Дивись, підтримай честь і славу Грузії!»
Батько приїхав, і почалася гра. Полковник звернув увагу на те, що супротивник користується під час гри якимись дивними прийомами, і зауважив:
— Уже з першого ходу видно, що ви не знаєте теорії. Навіщо було чіпати крайнього пішака?
— А що таке теорія? — спитав батько. — Ми, грузини, знаємо лише один закон: грати так, щоб виграти в супротивника.
— Це правильно, але все ж таки без теорії не обійтися!
— Тоді поясніть мені, що таке теорія.
— Партії, що їх зіграли ті чи ті відомі шахісти, стали зразками для інших гравців.
— От і добре! Вони такі ж самі смертні, як і я, не янголи ж вони небесні? Подивіться, як я граю, і, коли сподобається, запишіть, — ото й буде вам теорія.
Полковник грав далі, але дуже швидко програв. Він засмутився й сказав:
— Помилка!
Зіграли ще раз, полковник знову програв і повторив:
— Не інакше, як помилка!
Утретє, вчетверте, вп’яте... поразка за поразкою, а збентежений полковник знай собі примовляє «помилка» та «помилка».
Батько засміявся й сказав йому:
— Даремне стараєтесь, полковнику. Ви не виграєте, поки не викинете з голови ту «помилку», котра так до вас причепилася.
Полковник сприйняв той жарт за образу. Батько спокійно йому пояснив:
— Нарди, шахи та різні ігри взагалі вважаються у нас приємною розвагою. Гра супроводжується жартом, і поводжусь я відповідно до звичаїв мого краю. А коли жарти дратують вас і ображають, то навіщо вам грати зі мною? Грали б краще зі своїми.
І, несподівано спалахнувши, батько схопив шапку й вибіг.
Неважко зрозуміти, яким був цей чоловік, коли не соромився демонструвати своє свавілля і впертість перед чужими людьми, в себе вдома, де він був повновладним господарем і паном. І справді, вдома він завжди заважав матері, порушуючи своїми безглуздими вчинками суворо продуманий, розумний порядок.
Пам’ятаю такий випадок: у нас в селі вимерла одна сім’я, лишився тільки дев’яностолітній дідусь, він не мав сили господарювати, щоб хоч якось прогодувати себе. Аби той клаптик землі не пропадав, батько звелів переселити старого в маєток. Дідусь, звичайно, відмовився залишити свою домівку мовляв, хай горить вогонь у його домі, доки він живий. Старий хотів дожити віку там, де жили його рідні і лягти в землю поряд з ними...
Оскільки дідусь не погоджувався кинути домівку, батько наказав переселити його силоміць і навіть послав по нього людей. У маєтку всі засуджували батька, покоївки перешіптувались, челядь стиха обурювалася:
— Як можна виганяти з дому людину, що відробила й відслужила своє! Так жорстоко не поводяться навіть з собакою, що вірою й правдою догоджав хазяїнові.
Я краєчком вуха почув ці розмови й побіг до батька. Він лежав у затінку під горіхом. Я наблизився до нього й спитав:
— Батоно, що ми зробимо з нашим собакою, коли він постаріє і не матиме сили гавкати?
— Чому ти питаєш про це, синку? Постаріє — одержуватиме свою порцію мчаді, поки не сконає.
— А хіба людина не краща за собаку? Хіба тобі не шкода того дідуся, котрого ти наказав вигнати з власного дому й переселити в інше місце?
Мої слова так вплинули на батька, що він віддав нове розпорядження:
— Дайте старому спокій. Нехай живе в своєму домі, забезпечте його всім необхідним.
Після цього випадку він часто повторював:
— Ледве не согрішив через свою необачність! Та янгол напутив мене вустами немовляти, — хай буде благословенна його сила!
Батько любив читати Євангеліє, читав його голосно, протяжливо, ніби під час відправи, і так захоплювався, що заходив у розмову з євангельськими персонажами. Казав: «Хвала твоїй благодаті». Чи: «Слава імені твоєму...» Чи: «Молодець!.. Здорово!» тощо. Він вставляв у текст подібні слівця, погоджуючись чи захоплюючись думками, які йому подобались, і ганив те, що було йому не до душі.
Якось, читаючи Євангеліє, коли дійшов до того місця, де фарисеї спокушають Христа, і Христос їм відповідає: «Віддайте кесарю кесареве, а Богу Богове», — батько, як завжди, вигукнув:
— От і осоромились! Обдурити захотіли? Ох, якби потрапили мені до рук, я повиривав би вам бороди, по волосинці б скуб!
Почула матір, вийшла з сусідньої кімнати й спитала:
— Батоно, на кого ти так гніваєшся?
— Як на кого? Та на клятих фарисеїв! — сердито відповів батько.
— Дивний ти чоловік! Навіщо забиратися бозна-куди, коли в твоєму власному домі лицемір сидить, а ти йому ні слова не кажеш. Твій управитель усе наше господарство сплюндрував, немає меж його нахабству. Уже скільки прошу тебе якось позбутися його. Він фарисейством замилює тобі очі, а мені ти не віриш...
Не встигла мати договорити, як батько підхопився й закричав:
— Негайно покличте до мене моураві! Привели заспаного управителя, але не встиг той рота розтулити, як пан гукнув слугам:
— Не хочу більше терпіти в своєму маєтку цього лицеміра! Візьміть і спустіть його з пагорба, та ще й колінцем під зад, щоб надалі не смів і наближатися до палацу.
Управитель справді був людиною бридкою, але батько все ж терпів його. Мати, знаючи батьків норов, скористалася слушною нагодою і таким чином урятувала сім’ю від нікчемного управителя.
На цьому я закінчу розмову про мого батька, хоча міг би ще багато чого розповісти про нього...
Горішній поверх нашого будинку, чи палацу, називався «одою», нижній — «палатою». З трьох боків до палацу прибудовувались різні приміщення: помешкання для прислужниць та слуг-чоловіків, пекарня, кухня, комори, кукурудзосховища, винні погрібці та всілякі сараї і саманні будівлі. Неподалік був розташований саджалабо[5], а навколо стайня, саж, курник, загони для кіз, гусей, індиків та інші споруди.
У помешканні для прислужниць жили жінки: годувальниці, покоївки і прості служниці.
Годувальниць і няньок дуже шанували — за відданість сім’ї, за вірну службу й працю, за турботи про дім; вони користувалися правом голосу в сімейних справах, вони й князівських дітей виховували.
Здавна так було заведено в усіх панських сім’ях. Та моя матір одійшла від цього звичаю і виховання дітей майже повністю взяла на себе.
Покоївками завжди були дівчата, яких княгиня одержувала як посаг від своїх батьків і які виросли разом із нею. Вони обслуговували тільки свою пані. Служниці мали догоджати всім, і всі могли понукувати на них. За служницями стежили годувальниці, вони ж їх і навчали. Роботи в дівчат було не впрогорт: кроєння та шиття, вишивання, прання, догляд за шовкопрядами та інше — це вважалося їхнім прямим обов’язком.
Чоловіки-слуги мали набагато менше домашніх повинностей. В пекарні господарювали пекарі; двічі на день топили торне[6], пекли все, що вимагалося, а потім уже нічого не робили, навіть тоді, коли дуже були потрібні робочі руки. В кухні порядкували кухарі: ці поводились майже так само, як і пекарі. Винними погребами відали ключники, вони ж розпоряджалися і кукурудзосховищами та коморами, а саманні будівлі були під наглядом конюхів. Решта двірських слуг і пастухи становили особливу групу.
Отож, кожен виконував тільки свою, точно визначену й віками усталену роботу, ніяких інших обов’язків на нього не покладали, і в чуже діло ніхто не втручався. Кожен добре знав лише те, що на нього покладалося, і, звісно, не потребував нічиїх порад чи підказок. Лише особисті слуги не мали певних чітких обов’язків, і самі, без наказу панів, ніякого діла не робили.
Так воно велося, а що домашньої роботи було небагато, то поміщицька челядь здебільшого байдикувала.
Перед нашим будинком простяглося велике подвір’я, посеред якого росли, гордо розправивши могутнє гілля, величезні горіхи. Тут стояла й домашня церква з окремим відділенням для жінок. У давнину всі церкви в Грузії будувалися з такими відділеннями. Під час молитви чоловіки стояли в церкві попереду, а жінки — позаду. Безумовно, жодному з чоловіків і на думку не спадало одвернутися від ікон і дивитися на жінок! А нині, коли будують наші церкви за російським взірцем і жіночі відділення скасовано, чоловіки й жінки разом заходять до церкви, напівголі жінки принаджують погляди чоловіків, і богомольці міняють небесні сподівання на земні надії, в них закипає кров і з’являються гріховні бажання.
Майже кожна велика сім’я мала свого священика. Церковні відправи були безперервні, і священик користувався набагато більшою повагою й шаною, ніж нині. І царі, і можновладні князі просили у священика благословення і цілували йому руку. Але своєму священику, як людині домашній, вони руки не цілували. Звідтоді й побутує у нас приказка: «Не дано благодаті домашньому священикові».
Така в загальних рисах картина тогочасного життя вельможних родин взагалі і нашого дому зокрема. Можливо, в когось виникне запитання: навіщо пани тримали тоді так багато челяді, коли їй нічого було робити? Причини цього — у звичаях і традиціях. Здавна заведені порядки, пов’язані з кріпацтвом, увійшли в кров і плоть і сприймалися як закон, порушення якого вважалося гріхом.
Кріпацтво в нас було умовне, а не безмежне, як в інших краях. Кріпаки знали, що віддавати, а пани — що брати, і обидві сторони беззастережно виконували свої обов’язки. Селяни різних родів і різних сіл оподатковувались по-різному: одні мали платити більше, інші — менше, а дехто й зовсім нічого не платив, був звільнений від податків. Один з наших селян, до речі, платив пів-яйця: перед масницею він приходив до палацу, в кухні смажив яйце, розрізав його волосиною з кінського хвоста й віддавав податок панові. Податок — пів-яйця — так дошкуляв тому селянинові, що він часто просив пана: скасуй його, корову за це віддам. А пан йому: якби я довічний обов’язок скасував заради корови, то це було б зажерливістю, а як відданість свою доведеш інакше, може, й скасую.
Якось серед прислужниць спалахнула чума, і хворих дівчат перевели до іншого приміщення. Усі так перелякалися, що до них ніхто не підходив. Той селянин скористався цим і сам почав доглядати челядниць. За цю вірну службу й звільнили його від податку — пів-яйця.
Інший селянин за рік мав давати десять глеків вина. Якось виноград не вродив, і пан звелів замість вина принести десять глеків води і влити в чурі[7].
— Що виноград не вродив — то Божа воля. Селянин все одно працював. Він не винен, що нічим платити. А вода ж попід його ворітьми тече...
І змусив пан селянина принести води, аби не подумав той, що податку можна не платити.
— Я не прошу того, що не винен від діда-прадіда, але мусить віддати те, що винен. Так від предків ведеться, цього і ми повинні дотримуватися, — повчав батько. І самі селяни ретельно виконували свій обов’язок, проте ніколи не віддавали більше, ніж вимагалося, навіть під загрозою смерті.
Село Таваса славилося своїми свиньми так само, як Шроша — курками, Рача — телятами, Аргветі — вівцями. Таваські селяни повинні були щорічно постачати до палацу після Різдва, на масницю, по одній однорічній свині з кожного двору. За звичаєм, кожен селянин одрізував від принесеної туші праву ногу і забирав її додому. Це звалося «повернути своє щастя». Один селянин запізнився чомусь у дорозі й приніс свинину лише на другий день посту. Пан розгнівався й жбурнув тушу прив’язаному на подвір’ї ведмедю. Той, звісно, накинувся на неї. Страшенно вражений селянин, ризикуючи накласти головою, зчепився врукопаш із ведмедем, вирвав у того тушу, відрізав праву ногу, а тушу знову кинув ведмедю.
— Ні, шені чиріме[8],— гукнув він,— коли я винен, роби зі мною, що хочеш, але я не дозволю ведмедю зжерти моє щастя, а заразом і дідівський звичай.
Син Григола Церетелі, батько Нестора Церетелі, Дмитро виховувався в Росії. Невдовзі після повернення він одружився на багатій спадкоємиці Ніжарадзе з села Опшквіті. Ніжарадзе взяли Дмитра в прийми, і він почав хазяйнувати. Однієї ночі хтось застрелив його, коли він спав. Підозра впала на жінчиних родичів як найближчих спадкоємців; їх заарештували, багатьох засудили, декотрих згноїли у в’язниці, інших вислали до Сибіру.
Минуло п’ятдесят років. І ось якийсь селянин з того самого села перед смертю прилюдно покаявся:
— Я був дворовим Дмитра Церетелі. Одного разу буйволи лишилися на ніч на волі, і господар наказав поставити їх у загін. Ми, звісно, відмовилися, не наше, мовляв, це діло, ми не пастухи. Господар розгнівався і підвищив голос: «Знати нічого не хочу! Робіть, що наказую!» Таке поводження видалося образливим, і ми змовилися вбити його. Кинули жереб, жереб випав мені. Тієї самої ночі я підкрався до вікна, побачив, що князь спить, і вистрелив…
Ці приклади яскраво засвідчують читачеві, як ревно і поміщики, й кріпаки обстоювали свої права.
Відпущені на волю селяни не мали ніяких обов’язків і в цьому прирівнювалися до підлеглих князеві дворян: єдиним їхнім обов’язком було віддавати в маєток по хлопчику від кожної сім’ї — хлопчики ті ставали особистими слугами панів. Цей звичай і призводив до того, що знатні родини потерпали через надмір бездіяльних слуг, кількість яких часом сягала сорока або й шістдесяти чоловік. За кріпацтва лише дворові не охоронялися законом, звичаєм чи якимось розпорядженням. Селянин-землевласник був у зовсім іншому становищі, ніж безземельний дворовий. Дворових вибирали з людей або куплених у інших поміщиків, або взятих у полон; вони перебували у цілковитій залежності від своїх панів. Служницями й покоївками ставали також діти дворових, поміщики не мали права силоміць відбирати у селян навіть сиріт.
В одній із селянських сімей, що належала Сіко Церетелі, вимерли всі дорослі і лишилася сама дочка. Сіко взяв її за служницю. Село обурилося й послало сказати князеві:
— Земля ваша, нею ви можете розпоряджатися на свій розсуд, але сирітка не у вашій волі. Поверніть її нам, ми самі про неї подбаємо, віддамо заміж.
Пан, звісно, знехтував тим проханням.
І одного разу в Сачхере здійнявся незвичайний гамір. Дивляться й бачать: величезна юрба селян, мов сарана, рухається берегом Квіріли. Селяни увійшли в Сачхере й оточили церетелівський дім:
— Закон порушуєте! — кричали вони.
— Віддайте нам дитину!
Пан затявся був, але селяни підсунули кілки під фундамент дерев’яного будинку — затріщало…
Переляканий поміщик видав дівчину, і селяни, весело наспівуючи макрулі[9], повели її в село.
Ще був живий великий Свімон Церетелі, царів зять, син сахуці, тоді вже глибокий старик. Він розгнівався, не стерпів приниження, наказав осідлати свого баского скакуна (його сірий породистий кінь славився на всю Сацеретло), скочив на нього й гукнув:
— За мною, наздогнати їх!
Тоді в князівських стайнях завжди було чимало породистих коней. За мить спорядили погоню, Церетелі гукнули озброєних дворян. Наздогнали їх на березі Квіріли. Селяни, побачивши, що за ними женуться озброєні вершники, зупинилися, схопили кілки і зайняли оборону. З юрби вийшли найстарші, пішли назустріч панам, впали навколішки й сказали:
— Не чиніть беззаконня, якого не бачили ні ваші, ні наші діди. Не потрібно проливати кров. Та й нас не губіть марно.
Обидві сторони вперто стояли на своєму. Хто знає, чим закінчилася б суперечка, якби не нагодився на своїй гнідій кобилі священик Окропір Церетелі і не спробував угамувати й примирити їх.
— Не личить рівнятися з селянами, — звернувся він до Церетелі. — Облиште їх, повідомте про все владу, і вона віддасть їм належне.
І справді, з селянами жорстоко розправилися: кого кинули до в’язниці, кого вислали. Дивно, що люд, котрий не поступився перед добре озброєними дворянами, перед цілим загоном, не чинив найменшого опору «засідателю» з двома козаками.
— Що вдієш! — казали селяни. — У кого сила, в того й правда. Нехай ворог зробить з нами, що йому заманеться, але в себе, серед своїх, ми й самі не ламатимемо закону чи звичаю, та й іншим не дозволимо.
Таких випадків було чимало, та для прикладу досить і цього.
Навіть за часів кріпацтва в наших краях рідко коли доводилося чути про побиття. Траплялося, били дворових хлопчаків чи підлітків, коли рукою, коли батогом чи палицею. Дорослому дворовому дадуть штурхана чи смикнуть за вуса — більшої покари не було, та й це сприймалось як ганьба. Різки з’явились уже в недавні часи, в давнину грузини навіть слова такого не знали.
Ось що мені довелося почути від батька і дядька.
У 1830 році в Кутаїсі зібралося дворянство вибирати нового предводителя. Серед тих дворян був капітан Мікеладзе, котрого всі чомусь цурались, намагалися триматись осторонь. Дворяни з Верхньої Імеретії були здивовані таким ставленням і спитали дворян з Нижньої Імеретії:
— Що сталося? Чому ви уникаєте цього поважного чоловіка?
— А причина така, що гірше не придумаєш, — відповідали нижньоімеретинські дворяни. — Знаєте, що робить цей поважний чоловік зі своїми кріпаками? Покладе селян, спустить із них штани й наказує шмагати різками!
Почувши таке, верхньоімеретинці теж почали цуратися того пана.
У нашому домі я пригадую лише кілька випадків покарання.
Ось один із них. Прийшов до нас у палац старий селянин і став благати батька:
— Шені чиріме, може, ви мені допоможете — мій син зовсім здурів, від рук одбився. Непоганий хлопець був раніше, а побував у Картлі — й повернувся дурнем, рештки розуму втратив. Вбирається якось дивно, комизиться, байдикує. Все це ще б нічого, зарадити можна, та він такого накоїв... осоромив і свою сім’ю, і село... на очах у всіх жінку по обличчю вдарив. Бідолашна моя невістка втопитись хотіла і втопилася б, якби ми не втримали.
Батько мій наказав привести хлопця, котрий побував у Картлі. Той увійшов і одразу повів розмову у надто фамільярному тоні:
— Привіт, князю! — поздоровкався він. Здивований таким звертанням, пан холодно відповів:
— Нехай зганьбить тебе Бог разом із твоїм князем. На кого ти схожий, що ти на себе напнув?
— Як «що напнув»? Цього, князю, вимагає наш адат.
— Ваш адат? У цих краях?
— У місті... Я служив у караван-сараї в Геург-аги. Там усі так одягаються.
— А чого ти шапку набакир надів, так вона тільки півголови прикриває, чим же завинила друга половина?
— Це, звольте побачити, — анчісхатурі...
— А горошини на Паску теж «анчісхатурі»? Нащо тобі чобітки з вузьким носком і підборами такими височенними, немов ходулі? Хочеш небо й землю обдурити, хизуватися тим, що ти вищий, ніж є?
— Це теж відповідає адату, князю-джан.
— Адату! Гм! Адат, може, велить і жінку бити? Тому ти і вдарив її?
— Яку жінку? Я дружину свою вдарив.
Слухаючи ту розмову, слуги дивувалися, хитали головами і посміхались. Спочатку панові все це здавалося кумедним, але зрештою фамільярність хлопця його обурила так, що він гукнув слугам:
— Візьміть цього негідника! Скиньте з нього шапку, стягніть чоху, зірвіть чортів пасок, роззуйте і прив’яжіть до дерева.
Слуги досить швидко й старанно виконали панів наказ. Потім пан звелів покликати з дівочої покоївок і служниць і наказав їм по черзі підходити до хлопця й говорити:
— Тьху, ганьба на твою голову за те, що ти вдарив жінку!
По закінченні церемонії батько наказав зв’язати парубка і переправити на протилежний берег річки, а там, розв’язавши, дати йому стусана й прогнати геть.
Ця пригода дуже засмутила матір; дізнавшись про все, що сталося, вона дорікала:
— Хіба можна так ганьбити людину? Звичайно, він дурень, але хіба так учать розуму!
— Що мені до того, дурний він чи розумний! Покарав я його в науку іншим, щоб не кортіло...
Такою була сім’я, в яку я повернувся, залишивши село.
Попервах я дуже сумував і нудьгував у палаці.
Мати це помітила, оточила мене ровесниками і дала мені повну волю. Цілісінький день я гасав з товаришами по луках; додому нас кликали тільки обідати.
Я вже казав, що моя матір була дуже працьовитою. Вона за день і не присяде, бувало, стежила за господарством і тільки ввечері кликала нас до себе.
Палахкотів камін. Ми вмощувалися на розісланій перед каміном шкурі дикої кози, кругом сідали дворові діти і розказували казки.
Коли казки набридали, ми складали вірші або загадували загадки, і так плинув час до вечері. Мати сиділа біля нас на тахті, підібгавши ноги, з книжкою в руках і непомітно стежила, щоб у мову дворових дітей не вкралося непристойне слово.
Серед моїх ровесників був один хлопчик, пустотливий і кмітливий, але дуже неуважний, ніби позбавлений пам’яті, коли справа доходила до навчання.
Матір вчила з нами молитви, примушувала завчати їх напам’ять, а він раптом губився, безпорадно витріщував очі й не міг повторити жодного слова.
— Як же так, — дивувалася мати, — майстер на всі руки, а запам’ятати нічого не можеш! Склади отак три пальці, — повчала вона, — піднеси до лоба і скажи: «В ім’я отця». Тепер до живота. Скажи: «...і сина». Тепер до правого плеча: «...і святого духа». Тепер до лівого: «Амінь».
Хлопчик повторював за нею молитву, як папуга, але одразу ж забував. Мати переконалася зрештою, що пуття з нього не буде, і махнула на нього рукою.
Та одного разу, коли всі ми зібралися біля каміна, вона все ж сказала йому, ніби жартуючи:
— Петре був лисий, — показала на чоло і примусила прикласти до чола три пальці.
— Борода — ось така, — і хлопчик опустив складені пальці до живота.
— А вуса — звідси і сюди. — І хлопчик переніс руку з правого плеча на ліве.
Ми, звичайно, досить точно й яскраво уявили собі такого лисого старого Петре з довжелезними вусами і бородою і, сміючись, стали повторювати ці слова. В результаті хлопчик з поганою пам’яттю навчився хреститись, а наступного дня вивчив напам’ять «В ім’я отця і сина». Радості нашій не було меж. Мама теж зраділа і спитала мене:
— Ти, здається, ще не вмієш читати молитви?
— Чому ж не вмію? Навчився в селі, мені там не дозволяли лягти спати, поки я не прокажу молитву.
І я прочитав напам’ять:
— Гарна молитва, — сказала мати, — але все-таки сільська. У нас зовсім інші молитви, їх склали святі отці, доведеться тобі їх вивчити.
Я, зрозуміло, не сперечався і за місяць вивчив «Вірую», «Помилуй мя», «Отче наш», «Святий Боже» та інші. Мені так сподобалося завчати молитви, що захотілося навчитись і писати. Однак матір сказала:
— Ти поки що дурненький, читання й письма ще не здолаєш. Коли порозумнішаєш і гарно поводитимешся, я навчу тебе грамоті, а зараз ти ще не гідний цього.
Після такої відповіді, звісно, бажання вчитися ще дужче розгорілося в мені. Я вельми старався порозумнішати і, як брати і сестри, бути гідним навчатися грамоті.
Я заздрив їм, що вони вміють читати. Та настав і мій час.
Якось мій брат, лише на кілька років старший за мене, прислуговуючи священику під час богослужіння, прекрасно прочитав «Апостола». Після закінчення служби всі, малі й дорослі, захоплювались ним і розхвалювали. Мене гризли заздрощі й образи.
Хтось із селян спитав:
— Коли ж ти читатимеш?
Інший відповів йому замість мене:
— В ніколишню неділю!
Я здогадався, що з мене кепкують, і, ображений, причепився в той день до старшої сестри, прохаючи її, щоб навчила мене читати. Вона сказала: «Дивись, щоб не дізналася мати», — і почала крадькома вчити мене. Я дуже швидко подужав абетку і почав читати по складах.
— Якщо ти так старанно вчитимешся, я навчу тебе «Апостола» і влаштую так, щоб ти прочитав у церкві, — заохотила сестра. — Мати здивується і похвалить...
Сподіваючись на успіх, я дні й ночі тільки й думав про це. Хіба міг я здогадатися, що все це підлаштувала сама мати, аби заохотити мене до читання. Завдяки її далекоглядності я дуже захопився книжками: не минуло й року, як я почав допомагати священикові під час богослужіння.
Матір нас не пестувала. «Надмірна ніжність псує дітей», — казала вона. І справді, хоч вона нас ніколи й пальцем не торкнула, ми все-таки дуже побоювались її. Вона не прощала нам жодної провини. І її покарання були завжди якісь незвичайні, своєрідні. Скажімо, одним із них була заборона читати.
— Хто завинив, той не гідний брати книжку до рук.
Треба було бачити, як ми засмучувалися.
— Ага! Ага! — дражнили нас дворові парубки і дівчата. — Відібрали книжку! Відібрали книжку!
І не було меж нашому сорому і прикрості.
Протягом кількох років я гарно засвоїв хуцурі, а мхедрулі[10] вивчив цілком самостійно. Перші букви виписували на бечі[11]. Читати по-російському мене навчила мати, але було багато слів, яких не розуміли ні я, ні вона. З російських книжок у нас була всього-на-всього одна пошарпана книжка московського видання «Разговор». Отой «Разговор» я з допомогою матері й вивчав напам’ять.
Матір настійно домагалася, щоб ми ні хвилини не сиділи склавши руки, і справді виховувала нас дуже своєрідно. Ми завжди бігали по луках, по лісах босоніж, голомозі і не боялися застудитись.
— Людину треба з дитинства загартовувати, щоб потім усе в житті змогла винести, — повторювала інколи матір, і її напучування справді пізніше знадобилися нам.
А щоб читач міг докладно уявити собі, як нас виховували в селі, я опишу, чим ми займалися з року в рік і як проводили день.
Прокинувшись уранці, ми ще в ліжку проказували молитви: «Дякую тобі, Творче» та інші. Потім умивалися, одягались, ставали перед іконами, знову читали молитви, а крім них, ще й акафіст. Після молитви похапцем снідали, — схопивши чого-небудь, щоб нас не зурочив горобець, коли виходили з дому натщесерце. Потім сідали до книжок і, тільки закінчивши всі заняття, звільнялись до самого вечора.
Опівдні нас кликали додому обідати, але в тому випадку, коли ми гралися в гостей, ми лишались на подвір’ї і обідали разом з дворовими хлопчиками десь у затінку під деревом. Крім наших порцій нам посилали ще й подарунки. Господарями завжди були ми, панські діти, гостями — дворові. Треба зізнатися, що «гості» обходились з нами досить зухвало й частенько хитрували. Вони роззявляли, бувало, роти й просили:
— Ану заткніть нам пельки!
І ми пхали їм до рота все, що в нас було, в основному, гарячі хачапурі[12]. Тоді вони здіймали несамовитий крик:
— Лишенько, задихаємося, заткнули нам пельки!
При цьому старанно відкашлювались і кривлялися. Ми добре знали, що вони прикидаються, але цей жарт дуже нас потішав.
Увечері, коли ми поверталися додому, мати, бувало, спитає:
— Ну, як минув день? Що накоїли? В які ігри гралися? Про що розмовляли?
Загалом я мушу сказати, що виховували нас по-спартанському: не оберігали ні від холоду, ні від спеки, ні від негоди. Вранці ми бігали босоніж по росі. Коли випадав перший сніг, неодмінно треба було пробігти по пороші: задубілі, мокрі, червоні, як буряк, ноги сушили біля вогнища. Ми були переконані, що здоров’я наше загартовується в такий спосіб. Коли ранньої весни випадав дощ, ми підставляли голови під ринви, — вважалося, що від цього виростуть золотисті кучері.
Багато уваги в нашому житті приділялося постам і молитвам.
Великий піст був для нас великою мукою: цілий день, до самого вечора, поки не закінчиться відправа в церкві, ми не мали в роті ані ріски. Дозволялося тільки пити воду. А ввечері пожуєш окраєць черствого хліба — і все. Про гарячу їжу годі було й згадувати, заборонялися і вино, сіль, олія. Бавитися теж не дозволялося. Проспати утреню й не думай! Усе це загалом ставало для нас справжнім пеклом. І тепер, коли настає великий піст, я почуваю себе недобре. Мабуть, до самісінької смерті не забуду тих прикрих дитячих спогадів.
Узагалі всілякі забобони були в наших вельможних сім’ях поширеним явищем: усі діти вірили в чортів, лісовиків і відьом. Вірили в те, що чорти і різна нечисть никають по світу й лякають людей. Наша сім’я теж страждала марновірством. Тепер я гадаю, що винуваті були в цьому й дворові: їм, хлопцям і дівчатам, заборонялося ходити одне до одного і влаштовувати вечірки. Удень вони не наважувалися порушувати цієї заборони, а вночі почувалися вільніше і, щоб ніхто не підглядав, зумисне лякали панських дітей: ті помирали від страху і, щойно смеркало, не наважувалися виходити з дому. Пригадую, коли б не зайшов до помешкання прислужниць чи в кімнату слуг-чоловіків, завжди наслухаєшся неодмінно страшних і незвичайних історій. Я переказував їх матері, а вона, всміхаючись, говорила:
— Ні, синку, все це неправда! Хто не зробив чогось непристойного, хто ні в чому не завинив, тому нічого не примариться.
Ці слова вселяли в мене бадьорість і мужність, і я не знав, що таке страх доти, поки дві події не вплинули на мене так сильно, що навіть характер мій трохи змінився.
Якось, коли вже сутеніло, прокрався я на баштан, щоб поласувати динею. Розгорнув листя, полапав і нарешті намацав стиглу диню. Вже намірився був її зірвати, аж раптом майнула думка: чи не бачить мене хтось? Я трішки підвівся й озирнувсь. Потім знову простяг руку, але рука потрапила в інше місце: я почав мацати поміж листям і натрапив на кота. Кіт форкнув і втік. А мені одразу пригадалися розповіді дворових про те, що відьма, «коли захоче, то прикинеться, ким їй заманеться», згадались і материні слова: «Тому, хто не зробив чогось поганого, нічого й не примариться»... «В чому я ще завинив, — подумав я. — Я ж хотів крадькома зірвати диню. Мабуть, відьма обернулася спочатку на диню, а тоді на кота...» Я пронизливо заверещав і знепритомнів.
Не минуло й тижня від тієї пригоди, як сталася інша.
Серед густого листя обплетеної лозою алеї висів виноград, але висів надто високо. Я був маленький і не міг дотягнутися, а старша сестра зривала його дуже легко. Місячної ночі я побачив, що сестра стоїть під зеленим наметом і ласує виноградом. Я підбіг до неї і попросив:
— Анно, дорога, зірви й мені гронце...
Спочатку вона відмовчувалась, а коли я почав наполягати, щось пирхнула і раптом закривлялася... Дай, Боже, ворогові вашому пережити те, що я пережив: переді мною була зовсім не сестра! Згодом з’ясувалося, що старший брат Давид, якому заборонили через розлад шлунку їсти виноград, переодягнувшись у сестрине плаття, пішов у виноградник; а я вирішив, що то чорт, і знепритомнів.
Хоча в обох випадках мені довели мою помилку, ці події дуже вплинули на мій характер, відтоді я боявся лишитися в темній кімнаті. Вночі я не наважувався вийти надвір, хоч мені пішов уже восьмий рік.
Якось на початку зими я і мої товариші — дворові хлоп’ята — взялися робити луки.
Я тесав сокирою кленову гілку, зненацька промахнувся, сокира глибоко розсікла щиколотку. Мені було не так боляче, як страшно: «Раптом розгніваються». Я назбирав павутиння, щільно затоптав ним рану, зверху поклав вати і міцно перев’язав ногу. Мені не хотілося, щоб хтось дізнався про цю пригоду. Та вночі, коли я заснув, пов’язка зсунулась, і потекла кров, ціла калюжа. Зрозуміло, всі дізналися, заходилися лікувати мене, але рана не гоїлась, може, з півроку. Нарешті я вичуняв. Однак нога не згиналася в коліні, я трохи накульгував. Мене довго лікували, але нічого не допомагало. Саме тоді мого батька призначили в Кутаїсі членом дворянської комісії. Мати порадила йому взяти мене з собою і показати кутаїським лікарям. Мене посадили в жіноче сідло, бо я не міг зігнути чи розігнути ногу; я «по-дамському» перекинув хвору ногу через луку, і ми рушили. Від нас до Кутаїсі два дні їзди. В дорозі моя нога мимоволі весь час терлася об сідло, зв’язки розправились, і в Кутаїсі я приїхав зовсім здоровий — так що не знадобилися ні лікарі, ні ліки.
Мені виповнилося вісім років, коли я з волі батька попрощався з селом і переїхав до Кутаїсі. Так закінчилася рання пора мого дитинства — пора щаслива, незабутня, плідна. Відтоді починалася нова смуга — болісна, сумна: вона зламала мене й завдала багато страждань. Перш ніж почати розповідь про цей другий період життя, я ще раз повернуся до нашого села й згадаю кілька найхарактерніших випадків...
Я вже говорив, що нас виховували по-спартанському. І справді: ми дорослішали й відчували наслідки такого виховання. Часом здавалося, що нам дають більше волі і вже менше піклуються про нас, ніж піклувалися, коли ми були маленькі.
Мені не раз випадало ночувати разом з іншими на березі Гонджурі наприкінці весни, в час, коли риба, залишивши свої зимовища, косяками піднімається вгору по великих річках і запливає метати ікру в маленькі річечки, що впадають у велику.
Частенько доводилося спати біля верші та іншої рибальської снасті, і ніхто нам не забороняв, не попереджав, що це погано чи небезпечно для здоров’я. Хлоп’ята по черзі розповідали казки, складали вірші, загадували загадки, перемовлялися прислів’ями, щоб не заснути. Ось чому нас так тягло в ті місця.
Дорослі не надто цікавилися й тим, що ми їмо та п’ємо. Іноді ми наїдалися досхочу, іноді жили надголодь, то так, то сяк...
Бувало, нас розкішно одягнуть, а іноді ми задовольнялися простим вбранням. Часом ми тонули в перинах, та бувало, що на нас чекали й голі дошки.
Сталості в нашому побуті не було. Ніхто не прагнув того, щоб раз і назавжди встановлений порядок не порушувався. Ми однаково легко могли сприйняти і погане, й приємне. Все це нас мало обходило, і дорослі не турбувалися. Та одне лишалось незмінним: нам не дозволялося робити чогось непристойного.
Траплялося, наприклад, що хтось із нас сильно заб’є голову, тоді дорослі казали:
— Ой, сором який! Великий хлопчик, а голову берегти не вмієш.
І після такого байдужого напучення відправляли геть. Нам не прощали і неодмінно карали за найменшу несправедливість навіть тоді, коли хтось давав товаришеві щигля.
Одного разу я почув якісь дивні звуки, що долинали з пекарні. Я підбіг до дверей і одержав від пекаря гаряче торнеулі[13].
Виявляється, трохи раніше за мене до тих самих дверей підходила наша бура свиня, і, порохкуючи, ждала, чи не перепаде їй чогось, але ніхто не звернув на неї уваги!
Побачивши в моїх руках хліб, свиня з вереском побігла до мене. Я кинувся навтьоки, а вона за мною. Раптом я спіткнувся об камінь і впав. Свиня вихопила у мене з руки торнеулі. Плачучи, я побіг до матері. Мати вислухала мою скаргу, нахнюпилась і мовила:
— І ти ще хвалишся своєю ганьбою, Нацаркекія[14] такий! Дідусь твій схопив за вухо вепра, а ти не можеш одбитися від звичайнісінької свійської тварини! Взяв би палицю і вдарив її по голові. Ти ж не маленький: у липні виповнилося шість років.
Мені було дуже соромно. Я забув і про хліб, і про образу. Цілий день почувався ні в тих, ні в сих, тим паче, що хлопчики й дівчатка глузували з мене. Проходячи, вони шепотіли, наче самі до себе:
— Свині злякався, свиня збила з ніг.
Ці кпини та образи спонукали мене наступного дня взяти в одну руку мчаді, в другу — палицю і зумисне прогулюватися біля вчорашнього ворога.
Підбадьорена перемогою свиня підбігла до мене, але я, як і належить чоловікові, вчинив опір — ударив її палицею по голові.
Ворог мій, мабуть, не чекав опору. Свиня заклякла, грізно зарохкала, та коли я вдарив її вдруге і втретє, визнала свою поразку і кинулася навтьоки. Тоді я, набравшись хоробрості, перейшов у наступ. Свиня від мене — я за нею. Вона верещить, а я кричу переможно:
— Не втечеш від мене, боягузлива ненажеро!
Справді, в ту хвилину я почувався на місці дідуся: свиня кілька разів оббігла службові приміщення і панський дім, але я невідступно переслідував її, поки вона не сховалася в свинарнику.
Не думайте, що мною керували злість чи почуття помсти. Я вступив у бійку, бо хотів довести всім, що вже не боюся свині.
Після тієї важливої перемоги я так посмілішав, що досить було мені взяти палицю в руки — і я забував, що таке страх.
Героїчні казки, поеми і пригоди хоробрих витязів поступово так захопили мене, що я став вважати себе героєм.
Якось заліз на невеличке дерево, яке уявлялося мені казковою тополею, і став оглядати околиці: мені захотілося обдивитися згори палаци царів Сходу і Заходу, — але раптом я зірвався і з тріском упав на землю. Я боляче вдарився спиною й одразу переконався, який я «герой».
Дивина. Подібні невдачі на якийсь час приводили мене до тями, але згодом я знову мріяв і перевтілювався, і щось мені ввижалося, як справжньому Нацаркекія.
Одного разу ми грали в зайця. Ті, хто мали дзвінкий голос і вміли гавкати, були гончаками, ті, хто прудко бігали, — хортами. Неповороткі ставали мисливцями і ловцями. Роль зайця ми всі виконували по черзі.
Хоча тоді я цілком уже годився на роль гончака, однак мені разом з іншими хлоп’ятами випало бігати серед хортів. Заєць сховався, мисливці пустили гончаків, ті розбіглися навсібіч, ловці почали галасувати. Натхненні вигуками, гончаки вдали, нібито почули зайця, натрапили на його слід — і загавкали. Десять, п’ятнадцять хлопчиків оглушливо гавкали на весь голос. Хорти підготувалися.
А сталося так, що саме тоді десь у нашому саду ховався справжній заєць. Він почав утікати. Ми забули про гру і помчали за ним усі: і менші, й старші. У зайця, певно, замигтіло в очах: куди не кинеться — звідусіль гавкіт двоногих гончих. Зрештою він так розгубився, що забився під тин і застряг там. Я підбіг до нього і схопив його за задні ноги. Якби заєць не застряг під тином, я, звичайно, не втримав би його. Та все-таки я залементував:
— Допоможіть, я впіймав зайця!
Дорослі парубки кинулися допомагати мені, і ми принесли живого зайця моєму батькові. В той день було багато балачок про мій славний подвиг, і від того я сам повірив, що наздогнав зайця і на бігу впіймав його. Потім я часто чатував на зайця край нашого городу. Думав, а раптом і цього разу вибіжить, і я його впіймаю...
Мати, мабуть, звернула увагу на мою поведінку, покликала до себе й попросила:
— Ти мастак на такі діла, спіймай-но мені кроля, я хочу його подарувати...
Я, звісно, кинувся виконувати її прохання. До жіночої частини церкви прибудували кролятник, і там жили білі кролики. З ранку до вечора я ганявся за ними, але не міг упіймати. Ввечері мати спитала про наслідки полювання, та я послався на те, що в мене болять ноги. Мати засміялась і сказала:
— Ти вже не маленький, а досі не можеш второпати, що зайця голими руками не тільки тобі, а й дорослому важко впіймати. Ти не зловив навіть кролика... Невже ти гадаєш, що міг би впіймати зайця, якби він ненароком не застряг під тином?
Ці слова примусили мене глибоко замислитися. Я зрозумів, що всі розмови про зайця були з мого боку зухвальством. Мені стало соромно, і я почервонів.
Тоді ще нечасто пили чай. Готували його лише для гостей, але дітям і тоді його не давали: вважалося, що гаряча вода шкідлива для шлунка, що від цукру псуються зуби. Мені, природно, дуже хотілося цукру, але як його роздобути! Коли кололи цукор, я вмощувався біля того, хто колов, і, наче яструб, пильно впивався поглядом у розсипану по столу цукрову пудру. Схопити її просто руками було не можна. Я тримав напоготові вологі пальці, тицяв ними в пудру і вмить облизував. Одного разу старша сестра впіймала мене на цьому й дорікнула:
— Не роби так, негарно бути жадібним!
І почала крадькома давати мені по грудочці цукру. А я тільки того й чекав і, ласуючи цукром, благав Бога: «Боже, зроби так, щоб у нас не переводилися гості». Я знав, що коли не буде гостей, то й цукру не колотимуть. Часто я припрошував гостей, коли вони розходилися:
— Будь ласка, приходьте частіше!
Вони гадали, що я такий гостинний, хвалили мене й казали:
— Який гарний хлопчик! Виросте — стане гостинним господарем!
Звідки їм було знати, що я думав лише про грудочку цукру!
Звісно, тоді не йшлося про мою гостинність, але насправді я був не злим: плакав, коли при мені били худобу. Правда, якось і сам побив свиню, але на те були особливі причини — я хотів викликати в неї страх і напоумити.
Одного разу я бачив, як кололи свиню, і цілий день після того не міг нічого їсти. Мені було так її шкода, що я не міг примусити себе підійти ближче й подивитися на неї. Та коли худобу перед забоєм звалювали на землю, я охоче крутився там і не відчував до неї жалю. В передсвяткові дні, перед Різдвом чи Великоднем, коли в нас різали корову, я безмежно радів тій події. Я брав у кухаря міхура, м’яв його в попелі, здирав верхню шкірку і надимав. Потім, уже надутого, дарував годувальниці або іншій жінці для зберігання білила, бо чув, що міхурі для того дуже придатні. Лише одного разу перед Різдвом я не бачив, як забивали корову, бо мене дужче захопила інша радісна подія, і я забув про свою звичайну розвагу. Того вечора з Кутаїсі прибув посланець від батька і привіз мені чобітки. Доти я ніколи не взував чобітків, а тільки чув’яки. Чи треба розказувати, що моїй радості не було меж, що я забув не лише про корову, а й про все на світі. Серед іншого, батько писав:
«Хай мій Како побереже чобітки. Нехай не гасає в них, бо стопче закаблуки». Без сумніву, ці вказівки було виконано вельми ретельно: мені дозволили взути чобітки тільки на Різдво і на Новий рік, а потім сховали. Я знову зафрантував у чув’яках і передчував, що не побачу чобіт аж до Великодня. Зрозуміло, Великодня я чекав з подвійним нетерпінням. Коли задзвонили до заутрені і домашні стали, як і належить, чепуритися, мені дали предмет моїх мрій — чобітки. Та уявіть моє горе: чобітки зсохлися, а ноги мої побільшали і, зрозуміло, не влазили в них... Довго мучили мене, зідрали шкіру на п’ятці, мало не вивихнули ногу в щиколотці — та все марно. Безрадісним став для мене той Великдень. Того ж дня виправити помилку, звичайно, не вдалося, але не минуло й тижня, як я одержав нові чобітки. І півтора роки від того Великодня і аж до від’їзду в Кутаїсі завжди ходив у чобітках...
Мені охоче дозволяли взувати їх, бо я вже не бігав так багато, як раніше. Ігри раннього дитинства і всілякі тодішні розваги обридли, думки мої були зовсім про інше. Причиною такої зміни став «Витязь у тигровій шкурі».
Я прочитав ту книжку повністю, від першого до останнього рядка, і вона безмежно захопила мене, хоча я сприймав лише казкову канву поеми. Після «Витязя» я познайомився з іншими книжками. Зокрема перечитав кілька разів видану в Петербурзі хрестоматію Чубінашвілі. До того ж ми одержали з міста звістку, що «Глухарич» написав якусь комедію і її грають у палаці Воронцова. Я дуже уважно вислухав ту оповідку і вирішив придумати щось подібне у вигляді запитань та відповідей. І справді, описав наше домашнє життя, зобразив, як моураві мучить селян, а потім доносить на них панові, пан обурюється, вибухає гнівом тощо.
Ці дитячі сценки дуже подобались усім домашнім, звичайно, крім управителя. Той сердито сказав:
— Не біда, що він поглузував з мене, але ви ще згадаєте: колись цей юнак налаштує проти себе весь світ. Краще не заохочуйте його.
Мати зберегла мій перший твір і показала його мені, коли я повернувся з Росії. Наївний, я вирішив, що він ганьбить мене, і, відібравши в матері, спалив. Мати дуже засмутилась і дорікнула мені — але нічого не вдієш, спаленого не повернеш.
Чимало таких пригод з мого раннього дитинства спливають у пам’яті, та на цьому я закінчу оповідь про них, щоб не набриднути читачеві.
Коли мене привели до гімназії, я зовсім розгубився: ніколи в житті мені не доводилося бачити одразу стільки дітей. Хлопчики старшого віку, затамувавши подих, сиділи за партами, а малюки-новачки купками тулилися до стін. На стінах, куди не кинеш оком, висіли картонні таблиці, на таблицях були написані букви і склади. До кожної групи був приставлений старший, у руках він тримав лозину, і коли хтось з дітей помилявся, старший шмагав його. Групи новачків переходили від стінки до стінки, їм дозволялося сісти за першу парту тоді, коли вони зазубрять усі таблиці.
Так велося новачкам доти, аж поки вони не навчаться читати. Часом це тривало більше року.
Уявіть семи-восьмирічного хлопчика, якого морять голодом з сьомої години ранку до другої дня, і ви зрозумієте, як мучилися нещасні діти. Одних нудило, в інших паморочилось у голові, і вони непритомніли. Та на це ніхто не зважав.
Не встиг я зайти до класу, як мене поставили біля першої таблиці, на якій були намальовані перші букви абетки. Однак я вже гарно володів церковною грамотою, читав і писав загальносвітською мовою і завдяки матері вмів читати російські склади. Тому за один день я обійшов усі чотири стіни. Учитель погладив мене по голівці, похвалив і посадив на лаву поряд зі старшими учнями. Читав я непогано, але, на своє лихо, кепсько розумів російську мову.
В ті часи в усіх школах було запроваджено бляшані жетони, які називалися «марками». Марку тицяли в руку тому, хто скаже хоч слово по-грузинському. На додачу винного били по долоні довгою дерев’яною лінійкою. Кожен учень намагався будь-що тицьнути «марку» товаришеві й ляснути його лінійкою по долоні. Так злощасний жетон переходив із рук до рук. Учень, який не встиг позбутися його до кінця занять, мусив просидіти цілий день у школі без обіду.
Діти, котрі не знали добре російської мови, не наважувалися відповідати ні по-російському, ні по-грузинському.
Ці порядки негативно впливали на школярів: вони привчалися до брехні та лицемірства. Діти намагалися якось обдурити одне одного.
Не минуло й тижня після мого вступу до школи, як одного разу підійшов до мене якийсь хлопчик з ангельським личком і, ласкаво всміхаючись, дружньо спитав про щось по-грузинському. Я, звісно, тією самою мовою відповів йому. Вмить його обличчя прояснішало, і він радісно тицьнув мені «марку». Я взяв «марку», але вдарити себе лінійкою не дозволив.
— Хіба тобі не однаково? Ми ж без свідків, ляснув ти мене чи ні — ніхто про це не дізнається, — просив я його.
Але супротивник хотів неодмінно виконати свій намір:
— Мене ж ляснули! А ти що за цяця?
Я все-таки не давався. Тоді він розсердився, став лаятись і наябедничав учителю. Мене покликали. Я з острахом підійшов до вчителя. Той сердито насупився і сказав:
— Як ти посмів не слухатись? Гадаєш ти у себе вдома?
Я став виправдовуватись, але це не допомогло.
— Гаразд, я тебе напоумлю. — Покликав сторожів і звелів: — Різок!
Почувши ці слова, я кинувся тікати, кров ударила в скроні.
— Тримайте його! Ловіть! — крикнув дітям учитель.
Я метнувся в сусідню кімнату, де був третій клас. Там теж здійнявся галас, але я встиг стрибнути на підвіконня, вибити шибку і вистрибнути надвір. Я побіг додому. Сторожі гналися за мною. Я біг, наче заєць, а вони, погрожуючи, бігли слідом. Я вскочив у дім, здавалося, серце ось-ось розірветься.
Коли батьки дізналися, що зі мною трапилося, вони дуже засмутились і довго мене вмовляли:
— Іди, що вдієш? Хай одшмагають. Не тебе ж одного, всіх шмагають. Потерпи, змирися, звикнеш — і вийде з тебе справжня людина. Так уже в них повелося, цього, певно, не уникнути...
Та я не поступався і прямо сказав матері:
— Якщо ви знову пошлете мене в ту кляту гімназію, я накладу на себе руки.
Батьки злякались і дали мені спокій.
Тиждень я не ходив до гімназії. Тоді директором був Коцебу. Його недавно призначили. Грузинську мову він вивчив, коли ще був начальником повіту, гарно володів нею і дуже любив грузинів. Він побував у нас і докладно розпитав мене, що зі мною сталося. Я розповів усе, як було, все, що я пережив. Він дуже здивувався, похитав головою, приголубив мене й сказав:
— Посилайсь на мене і нікого не бійся. Приходь завтра просто до мене в канцелярію, я сам одведу тебе в клас.
Наступного дня він справді пішов зі мною в клас. Розслідувавши все, він дізнався про існування «марки» і був украй вражений. Він запросив до себе інспектора, наглядача, вчителів і заявив, що «марка» відміняється з сьогоднішнього дня, а ще поставив вимогу, щоб дітей не шмагали без будь-якого приводу. Потім звернувся до мого наставника й мовив:
— На цього хлопчика прошу звернути особливу увагу.
Відтоді злощасну «марку» скасували. Але вижити рукоприкладство було нелегко. Без побоїв якось не могли обійтися. Недаремно казали: «Звичка сильніша за віру». В ті часи по всій Росії була поширена думка, що лозина сприяє розвиткові розуму. Природно, що і в гімназіях різкам відводилося перше місце.
Не минало й дня, щоб звідкись не лунав розпачливий дитячий зойк або плач. В жодній роті, мабуть, не витрачалося стільки різок, скільки в кожному з наших класів. Сторожі привозили їх возами, щоденно поновлюючи запаси. Від директора і до сторожа — всі мали право бити учнів. Ніхто не цікавився, за що і чому шмагають. Хто знає, скільки дітей захворіло через це, скільки їх було назавжди скалічено фізично й морально. Незрідка траплялося так, що різні начальники шмагали одного хлопчика тричі або й чотири рази на день.
Я на все життя запам’ятав такий випадок. Був у нас один учень, росіянин, на прізвище Крижанівський, дуже гарний хлопчик в усіх відношеннях, але надто непосидючий, неспокійної вдачі. Якось він на півгодини запізнився в клас, і директор наказав відшмагати його. А що він того дня не приготував якийсь урок, то вчитель теж наказав його відшмагати. Після занять його ще раз відшмагали на вимогу наглядача:
— Кажуть, ти вдарив каменем сусідського хлопчика. Його батьки поскаржилися на тебе.
Однак біда Крижанівського на цьому не кінчилась.
Усі, хто були ним незадоволені, поскаржились інспектору, і той вирішив відшмагати його ще раз.
Інспектор був надто суворий, усі до смерті боялись його. Крижанівський не зніс тортур і кинувся в Ріоні. Він, звичайно, втопився б, якби поблизу не опинився один з учнів, мегрел, чудовий плавець.
Ну, а ляпасам і запотиличникам не було й ліку. Лихо тому, в кого було густе, хвилясте волосся!
Одного з учнів, Чачіашвілі, природа наділила великими вухами. Якось озвірілий наглядач надірвав йому вухо до половини. Вухо напухло і лише через кілька днів почало гоїтися. Та кого це турбувало — гоїлось воно чи ні! Його знову скубли за вухо і знову надривали. Зрештою хлопчик кинув таки школу.
Учня, на прізвище Клдіашвілі, той самий наглядач так сильно вдарив лінійкою по чолу, що пошкодив кістку. Кров юшила з рани. Хлопчик знепритомнів, його віднесли додому. Та на цей випадок ніхто не звернув уваги. І таких історій не злічити.
З Божої ласки я уникнув таких страждань — побили мене лише один раз, але й того було досить, щоб у душі лишилася рана на все життя.
Учитель не злюбив мене відтоді, коли директор особисто привів мене в клас. Він, звичайно, жорстоко розправився б зі мною, аби тільки мав для того привід. Одного разу хтось із учнів приніс у клас хачапурі і запропонував розіграти його в лотерею, до того ж квиток коштував одну копійку. Всі підписалися. Я теж не втримався і підписавсь. Учитель застав нас за цим заняттям і розгнівався: як це ми посміли влаштовувати лотерею! Він узяв у руку дуже велику лінійку і став викликати поодинці всіх, хто підписався.
— Покажи мені руку, якою ти підписувався, — казав він і щосили бив по руці.
— Ну що, будеш іще раз підписуватися? — додавав він глузливо.
Я підійшов до нього останній, бо в журналі записано всіх за алфавітом, а моє прізвище на Ц. Я знав уже на той час байки Саби Орбеліані й згадав хитрощі, до яких удався одуд, щоб порятуватись від лисиці. Наступним мав бути урок каліграфії. «Якщо в мене болітиме права рука, — подумав я, — погано напишу урок», — і вирішив пожертвувати лівою рукою. Вчитель, звісно, сказав мені те саме, що говорив іншим:
— Покажи-но руку, яка согрішила.
Я подав ліву руку. Він спочатку вдарив по ній, а потім удав, ніби сумнівається в моїй щирості.
— Не може бути, щоб ти підписався лівою рукою.
Я зізнався в брехні, він ударив мене й по правій і відпустив.
Звичайно, було боляче, але мене мучила думка, що я помилився, одержавши «дві лінійки». Я плакав, рука в мене тремтіла, звісно, годі було й думати, щоб написати чисто урок. Переглядаючи наші зошити, вчитель мою роботу забракував — і мені знову дісталося.
— Пиши чистіше!
До кінця уроку я дістав ще чотири удари лінійкою.
Я ніяк не міг оговтатися після того дня. Не міг викинути з серця те, що випало на мою долю в той день. У мене зіпсувався почерк — і відтоді я пишу нерозбірливо. Ви здивуєтеся, коли глянете на мої рукописи, — частина написана розбірливим почерком, а в деяких місцях незрозумілі карлючки. Ці кривулі з’являються в мене завжди, коли я несамохіть згадую пережиті тоді страждання. Випадок цей такий незначний, що про нього, мабуть, не варто б і згадувати, — я переповів задля того, щоб батьки і вчителі пам’ятали, як шкідливо поводитися жорстоко з маленькими дітьми і до яких наслідків це може призвести…
До директора дійшла чутка, що мене били, і він суворо зауважив учителю. Тоді той образився так, наче перед ним була не людина, а пеньок. А я і далі учився з повною віддачею сил. Інколи мені допомагали інші школярі, частіше я справлявся самостійно. Я старався виконувати все якнайкраще, навчався і вдень, і вночі, і не тільки не відставав од товаришів, а й випередив їх.
Надійшов час іспитів. Прокотилася чутка, що до нас приїде помічник попечителя Максимович. Казали, нібито він сам екзаменуватиме учнів. Розповідали легенди про його жорстокість і невитриманість. Усі тремтіли від страху — і учні, і вчителі.
Максимович, приїхавши, одразу ж віддав розпорядження: оскільки він не в змозі перевірити всіх, виділити по три учні від кожного класу — кращого за успішністю, середнього і найслабшого. Проекзаменувавши їх, він матиме враження про гімназію і дасть відповідну оцінку.
Екзамени пройшли погано. Перелякані учні втратили пам’ять. Спочатку Максимович запитував тих учнів, яких представило йому начальство. Коли вони відповідали погано, він звертався до всього класу. А коли й увесь клас мовчав, — залучав учителя, і той мусив іще раз пояснити урок. Траплялося, що і вчитель спотикався. Відтак брався пояснювати сам екзаменатор і примушував учнів повторювати. Цей «метод» був нововведенням самого Максимовича.
Тоді вчився в гімназії чудовий, усім відомий юнак — Віссаріон Гогоберідзе. І класні наставники, і вчителі ставились до нього з великою пошаною. На нього покладалися всі надії: «Коли судилося комусь врятувати й прославити гімназію, то це, звичайно, Віссаріонові Гогоберідзе».
Сподівання їхні справдилися, але не зовсім так, як вони розраховували. «Віссаріон тримався по-молодецькому, — розповідали потім, — але і його вимучив помічник попечителя». Так чи інак, а якби не Віссаріон, Максимович не примирився б з Кутаїською гімназією та її викладачами.
У середніх класах теж було кілька учнів, які розумно відповідали на запитання. Нарешті черга дійшла до молодших.
Настав судний день (так усі ми називали екзамени Максимовича), і з-поміж нас відібрали трьох хлопчаків і кинули в «геєну вогненну». Третім, тобто останнім, послали мене. А я йшов, ніби на розвагу, бо знав, що коли мене послали як найслабшого учня, то й довго не питатимуть і не звернуть на мене особливої уваги.
Спочатку учні трималися досить хоробро.
Спитали щось з вивченого напам’ять, і вони відповіли без запинки. Та коли треба було пояснити зміст, збилися. Дивно, але запитання помічника попечителя чомусь нагадали мені дитячі ігри, якими ми розважались у нашому палаці: «зіскочив чернець», «ачаті» та інші. Все це видалося мені дуже дивним. «Хіба можна в гімназії займатися такими дрібницями?» — подумав я. Але згадав свою домівку, матір — і ожив, ніби справді опинився вдома. Тому, коли мої товариші двічі-тричі помилилися, я несхвально похитав головою. Максимович помітив це і нагримав на мене:
— Ти чого головою мотаєш, як той шолудивий кінь?
Я злякався і від переляку стояв, ніби язика проковтнув. Вчитель вирішив мені допомогти і доповів:
— Мабуть, його мухи турбують, і він боїться відмахнутися…
— Які там мухи, — озвався Максимович і невдоволено звернувся до вчителя: — І хто йому сказав, що не можна ворушити рукою, коли потрібно. Заборонено лише розмахувати руками без потреби. Ні, тут, видно, не в цьому річ…
Він підкликав мене до столу й сказав:
— Я помітив, як ти похитав головою, коли вони помилялися, хіба не так? Скажи, не бійся!
— Та я ненароком…
— У чому вони помилялися?
— Вони сказали, що верблюди літають, — мабуть вони ніколи не бачили верблюда.
— А ти де його бачив?
— Торік татари пройшли по майдану з верблюдами. Верблюди ледве плентались.
— Звідки ти, хлопче, знаєш, що верблюди не літають?
— У них нема крил.
— Виходить, той, у кого нема крил, не може літати? Виходить, і людина не може літати?
— Авжеж, не може.
— А ти не чув, що в давнину літали?
— Так, у давнину траплялося. Енок та Ілля. Але вони знялися в небо на гарбі — бо така була Божа воля.
Екзаменатор витріщився на мене й спитав:
— Хто тобі це сказав?
— Мама.
— А як же відьми — в них нема крил, а вони однак літають?
— Відьми не літають!
— Як це? Якби відьми не літали, хіба вони встигали б усюди з такою швидкістю?
— Відьми на вовках їздять…
Максимович засміявся й погладив мене по голівці. Він підбадьорився і продовжував ставити мені запитання. А я посмілішав, помітивши, що він не гнівається.
Потім він став мене екзаменувати і наказав проказати напам’ять молитви.
Я проказав, і проказав гарно.
— А зміст розумієш? — спитав він.
— Звичайно, розумію!
— Можеш перекласти ці молитви грузинською мовою?
— Навіщо їх перекладати? Я грузинською мовою ще краще їх знаю.
— А де ти вивчив?
— Удома.
— Може, і російську мову ти вивчив удома?
— Ні, тут.
Він обернувся до вчителя й спитав:
— Ви не помилилися, назвавши цього хлопчика серед найслабших?
— Ні, ваше превосходительство. По-перше, він маленький. По-друге, він тільки недавно поступив до нас, і я поки що не звертав на нього уваги, не питав і не задавав уроків: думав, нехай звикає! — відповів блідий учитель.
— Як же ти вчився, коли тебе не запитували?
— Я ж був у класі, коли запитували інших учнів і пояснювали їм уроки. А я слухав.
Почувши таке, Максимович звернувся до моїх товаришів:
— Бачите. Якби ви старалися, то й ви навчилися б. З усього видно, що вчитель усе прекрасно пояснює вам.
Він потис руку вчителю і подякував йому. Поцілувавши мене в лоб, він вийшов з класу. Урок закінчився. Наче на крилах примчав я додому. Я сп’янів від радості й погано розумів, що зі мною відбувається. Коли увійшов до кімнати, в нас були гості, і батько зустрів мене вигуком:
— Ну як, мій малий?
Я розповів про все, що зі мною сталося.
— А я наперед знав це! — вигукнув батько. — Немарно кажуть: кожне лоша вдається в свою породу. Мене віддали дитиною в монастир у науку до Петра-архімандрита, і вчився я краще, ніж інші... За два-три роки я опанував те, на що іншим потрібно було з десяток літ; граматика, арифметика, історія, географія тощо. Гуси завадили мені довчитися — все ґелґочуть та й ґелґочуть, не витримав. А якби ще потерпів, то подолав би й арістотелівські категорії та логіку. І ти, синку, ти — нащадок шляхетного роду, повинен знати більше й краще, не рівнятися на якихось там нікчем.
Повчання гостей були схожі на батькові. Матір сиділа збоку, похиливши голову, — вона мене наче й не помітила, наче моя розповідь її зовсім не обходила.
Увечері, коли я ліг спати, матір підійшла до мене й приклала долоню мені до лоба. Потім сіла на ліжко.
Я подумав: «От лихо, я, либонь, захворів, і вона здогадалася. Бо ж ніколи просто так до мене не підсідала...»
Я вже казав, а зараз повторю, що моя мати мала дивну рису: вона цілувала нас, дітей, тільки прощаючись, коли ми кудись їхали або коли поверталися після тривалої розлуки додому, але й тоді цілувала стримано, ніби щось заважало їй. Я дивувався цьому і не знаходив пояснень. Цю рису вона зберігала упродовж усього свого життя. Так само трималася і з онуками. Пам’ятаю, в мене була вже своя сім’я, і я застав її якось, коли вона, нахилившись над ліжечком мого маленького сина, тихенько — щоб не розбудити — цілувала його й пестила. Тоді в мене промайнула думка, вірніше здогад, що вона, певно, і нас голубила потай.
«Хто ж заважав їй робити це не криючись?» — подумають інші. Ні, вона вважала, — як одного разу обмовилась у бесіді, — що надмір ласки псує дітей, і коли їх часто цілувати, то ніжність втрачає в їхніх очах ціну. Не знаю, чи вірні ці міркування взагалі, але я їх відчув на собі: її поцілунки мені завжди здавалися найвищим блаженством.
Того вечора мене схвилювало, що вона сіла біля мене й ласкаво спитала:
— Ти помолився?
— Звичайно!
— А вранці, перед уроками, ти не забув прочитати акафіст?
— Як же я міг забути! До того ж я йшов на іспит.
— Ось тому й порятував тебе Бог, і ти одержав перемогу. Без Бога нічого не досягнеш, — хоч знаєш урок, хоч не знаєш. А тому, щó сказав сьогодні тобі батько, ти не вір, він завжди так жартує.
— Що він сказав?
— Соромно, коли інші будуть кращі за тебе. Поміркуй сам, яке тобі може бути зло від того, що й інші, як і ти, будуть хороші. Соромно, коли ти сам поганий, коли ти не стараєшся вчитись. А випереджати інших зовсім нема потреби. Треба домагатися доброго для себе, а коли й інші будуть такі ж, як ти, чи навіть кращі, хіба ти від того щось утратиш? Навпаки, ти повинен радіти, що й вони пристойні! Ось сьогодні ти щасливий, що вдало витримав іспит, а твої товариші бозна-які пригнічені.
— Вони плакали, мамо!
— Хіба тобі не шкода було їх?
— Чому ж не шкода, я сам, дивлячись на них, мало не заплакав.
— А якби і вони витримали іспит так добре, як і ти, хіба тобі не було б приємно?
— О, якби так...
— Так, синку, не відкривай серця ворожнечі та заздрощам. Ворожнеча і заздрість — приступки тих сходів, що ведуть до пекла. Диявол спочатку тебе нищечком поманить, а тоді раптом штовхне рукою і скине.
Я перехрестився, мати палко поцілувала мене, міцно пригорнула до грудей, перехрестила й пішла, мовивши:
— Спи.
Я був безмежно щасливий. Довго не міг стулити очей, а коли заснув, то вві сні літав у повітрі з янголами і бавився з ними.
Іспити закінчилися. Максимович поїхав. Усі потроху заспокоїлись, а мене перевели до другого класу з першою нагородою. Тепер і товариші, і вчителі почали ставитися до мене зовсім інакше. Я розумів причину цього і старався не осоромитись. Вчився старанно, не знаючи спочинку ні вдень, ні вночі. Коли б до моєї працьовитості й здібностей та ще були добрі вчителі, які вели б мене правильним шляхом, з мене могло б вийти щось пристойне, але лихо крилося в тому, що тогочасна педагогіка стояла на дуже низькому рівні.
Дітей не вчили по-людському, а примушували безліч разів повторювати, як сорок. Учні завчали все напам’ять, але ніхто ніколи не питав їх, чи розуміють вони зміст вивченого.
Був у нас хлопчик-росіянин Волков. Якось йому довелося відповідати урок із закону Божого. Бідолаха, він не вивчив напам’ять того, що було задане, але чудово переповів своїми словами. Вчитель слухав-слухав Волкова і, всміхнувшись, сказав:
— Ти що, по-своєму надумав розповідати?! Може, тобі не подобається, як там написано?
Він розгнівався, вигнав хлопчика і поставив йому незадовільну оцінку. Згодом він знову викликав Волкова, але того разу хлопчик усе визубрив і відповів урок одним духом, хоч майже не розумів того, що говорив. Учитель похвалив:
— Ось так треба вчити! — І рішуче поставив йому хорошу оцінку.
Так навчали тоді геть усі викладачі. Тільки один-єдиний учитель на всю школу, на прізвище Трое, вирізнявся серед них. Він дотримувався методу Максимовича: ми завчали небагато, лише по кілька рядків, але повинні були знати і пояснювати не тільки зміст цілого, а й значення кожного слова зокрема. На його уроках усі однаково — великі й малі — уважно слухали, чути було навіть, як муха пролетить.
Тоді було заведено, та й нині ця звичка залишилася, що вчителі викликали учнів за алфавітом. Отже, учень завжди знає, коли його черга, і готує той урок краще, ніж попередні. Тому він ніколи не засвоює однаково усього предмета.
А на уроках Трое всі і завжди були в повній готовності. Запитуючи одного, він несподівано звертався до іншого:
— Ану продовжуй!
Він також не поділяв уроки на старі й нові і, бувало, зовсім несподівано запитував нас щось із пройденого матеріалу. За кожною лавою стежив один із старших учнів класу: він щодня перевіряв завдання в своїй групі і ставив оцінки. Тих старших учнів у свою чергу перевіряв я і теж ставив оцінки. А крім того, я перевіряв знання деяких учнів із чужих груп і передавав усі виставлені оцінки вчителю. Прийшовши в клас, він переглядав оцінки і сам викликав деяких учнів.
Був у нас у класі такий собі Габашвілі. Йому доводилося ходити до школи пішки з села, і він, звичайно, не встигав до початку занять. Бідолаху ставили за це навколішки в куток, і стояв він там аж до закінчення уроків. Нам рідко щастило бачити, щоб він не вклякав навколішках...
Одного разу Габашвілі затримався в Кутаїсі і ночував у когось з родичів. Йому вдалося роздобути підручники — тоді не тільки книжок для читання, а й підручників видавалося так мало, що на клас припадало по кілька штук, і ми брали їх один в одного, — і він добре вивчив уроки. Прийшов він вчасно, але за звичкою сам став навколішки в кутку. Ніхто на це не звернув навіть уваги. Старший по групі поставив йому гарну оцінку, я перевірив, — з’ясувалося, що оцінка правильна.
Трое, переглядаючи відомості, зупинився на четвірці Габашвілі. Він, певно, здивувався і викликав Габашвілі, але той не сказав ані слова. Вчитель похитав головою і викликав мене.
— Ти поставив цю оцінку? — спитав він.
— Я, — відповідаю.
— За що? Він же нічого не знає!
— Коли я його запитував, він знав.
— Знав? Чому ж це він забув так швидко, за якихось дві хвилини? Ні, тут щось не те! — сказав Трое сердито. — Я дізнаюся, в чому річ, але зараз ніколи. Габашвілі, йди на своє місце і ставай на коліна. І ти, Церетелі, ставай поряд з ним, поки не закінчиться урок. А після уроку я спитаю вас обох.
Ми не боялися Трое — не було такого випадку, щоб він нас карав. Цього разу він, певно, образився, вирішивши, що ми його обдурили.
— Що ти накоїв, клятий? Ти ж знав урок! — пошепки спитав я Габашвілі, коли ми опинилися в кутку.
— Я й зараз знаю,— відповів він крізь сльози.
— Чому ж ти не відповів?
— Не міг! Я не міг відповідати стоячи. Ось уже скільки часу мені доводиться вчитись навколішках. Ось перевір, знаю я чи ні.
І він відповів увесь урок напам’ять.
— А коли підведуся, одразу ж збиваюся.
Учитель помітив, що ми перешіптуємося.
— Про що ви там шепочетеся?
Я вийшов з кутка і розповів йому все. Тоді він викликав Габашвілі, поставив його навколішки і почав ставити запитання. Габашвілі відповідав розумно й докладно. Трое кілька разів повторив свій дослід і так здивувався, що перервав урок і пішов до канцелярії. Хтозна, що він там говорив! Та відтоді ми вже ніколи не бачили Габашвілі на колінах.
Одного разу я не встиг поснідати і тому, щойно закінчився урок і почалась перерва, побіг додому, схопив гарячий мчаді, кинув його в кишеню архалука[15] і поспішив назад з тривожною думкою: тільки б не запізнитися.
Мав бути урок Трое. Він таки встиг зайти до класу на хвилину раніше за мене. Учитель викликав п’ятьох учнів, і ті стояли в ряд перед ним. Коли я сторожко просунув голову в двері, Трое наказав мені:
— Ставай і ти поруч з ними.
Я виконав наказ. Гарячий мчаді обпікав стегно. Я став вовтузитись, помацав корж рукою і застрибав від болю. Вчитель помітив і спитав:
— Що з тобою коїться?
Я не приховував. Витягли з моєї кишені мчаді. Здійнявся регіт, учитель посміхнувсь у вуса, взяв у мене мчаді й поклав на стіл. Мене аж затіпало. Учитель почав опитувати учнів. Раптом, мені на лихо, зайшов до класу інспектор. У мене затремтіли коліна. Інспектор був надзвичайно жорстокий. Найбільшою насолодою для нього було відшмагати учня різкою. Він ладен був під найменшим приводом спустити з кожного з нас чотири шкури. Якось він звелів відшмагати одразу двох учнів — одного за те, що в того було задовге волосся, а другого, бо він надто коротко підстригся.
От я і подумав: «Дорого обійдеться мені цей мчаді».
І справді, помітивши на столі мчаді, інспектор гаркнув:
— Що це за корж? Хто його приніс?
Один з учнів, що ворогував зі мною, підскочив з місця і доповів, що його знайшли в кишені у Церетелі.
— Навіщо ти його приніс? — невдоволено спитав мене інспектор.
З переляку я й слова не міг вимовити, та вчитель відповів замість мене:
— Я зараз поясню, в чому річ.
Потім він звернувся до мене з запитанням:
— Що це таке?
— Мчаді,— вискнув я у відповідь.
— З чого випікається мчаді?
— З кукурудзяного борошна.
— Коли садять кукурудзу? Як вона росте? Які роботи пов’язані з кукурудзою? Як саме готується мчаді? І таке інше... Він ставив мені запитання, а я відповідав. Через кілька хвилин він нарешті відпустив мене, додавши:
— Добре. Не забудь завтра принести рис. Наступного разу поговоримо про рис.
Інспектор, напевно, подумав, що я приніс мчаді на вимогу вчителя, і пішов мовчки з класу. Учитель викликав ябеду і спитав його:
— А в тебе в кишені нічого нема?
Трое обмацав його кишені і витяг звідти пацю.
— Що це таке? Паці потрібні тільки для гри, в класі вони зовсім недоречні, а в тебе в кишені — паця. Церетелі приніс мчаді, бо був голодний і не встиг його з’їсти, а ти просто розважаєшся грою. Гаразд, стій отак до кінця уроку. Підеш зі мною до інспектора разом з твоєю пацею.
Учень зблід і заплакав. Після уроку Трое сказав заплаканому нашіптувачеві:
— Цього разу я тобі вибачаю, але надалі будь обережний: не бажай іншому того, чого собі не бажаєш.
Цей улюблений учитель вчив мене лише до четвертого класу: він не закінчив курсу вищої школи і тому не мав права викладати в старших класах. Якщо я трохи володію російською мовою, то тільки завдяки йому, а без нього в старших класах, починаючи з четвертого, ми швидше розгубили наші знання, ніж набули нових.
Четвертий клас був дуже важкий. Тут було багато нових учителів і нових предметів: історія, геометрія, тригонометрія, ботаніка, зоологія, латина, право, природознавство, мінералогія і ще чимало всякої всячини, — все одразу навалилося на наші голови. Ми нічого не засвоювали по суті, зате все підряд зазубрювали і завдяки цьому відносно легко посувалися вперед, хоча, повторюю, все істотне з цих дисциплін лишалося для нас незрозумілим. Не знаю, як з іншими, а зі мною було саме так: хоча я вважався першим учнем і моє ім’я красувалося на золотій дошці, а в старшому класі я наче зовсім остовпів.
Викладати російську мову нам прислали якогось Сапегу. То був украй дивний чоловік. Він постійно бідкався, завжди ходив похнюплений і вибухав гнівом, коли хтось у його присутності сміявся. А в мене на обличчі, як на зло, завжди сяяла усмішка — навіть коли я плакав, здавалося, ніби я посміхаюсь.
Сапега не злюбив мене, і мені від нього не було порятунку. Він пересадив мене з першої парти на останню.
— Не стовбич, — каже, — вічно перед моїми очима.
Сталося якось так, що він мене викликав тоді, коли був у досить доброму гуморі. Я гарно відповів урок. Він похвалив, а тоді мовив:
— Знати ти знаєш, але чому ти завжди всміхаєшся? Не смійся, наче тварина!
Я вирішив, що він це сказав зумисне, щоб випробувати мене, і відказав:
— Тварини не сміються і не всміхаються.
Ледве я встиг вимовити ці слова, як він схопив мене за барки і виштовхнув за двері.
Як я вже сказав, Сапега пересадив мене на задню парту, — і ось учні вигадали таку розвагу: вони ховали за спину руки, не обертаючись до мене, і всі одночасно показували мені палець. Уявіть собі, що до вас тягнеться сорок чи п’ятдесят вказівних пальців, — і ви погодитесь, що досить важко втриматися від сміху. І я раптом починав реготати.
Причину свого сміху я не міг пояснити, а тим часом учитель припиняв урок, з’ясовував, а учням тільки цього й треба. Зрештою, він заборонив мені бувати на його уроках і заявив на раді:
— Виженіть цього учня, або я піду.
Усі інші вчителі любили мене. Я вважався першим учнем, і вони не погоджувалися, щоб мене виключили зі школи.
Покликали мене й спитали:
— Що ти там накоїв, що вчитель так на тебе розгнівався?
Я почав крізь сльози все пояснювати, але, не договоривши, несподівано для всіх усміхнувся. Директор вийшов з учительської і пішов на урок до Сапеги, щоб розпитати інших учнів і з’ясувати причину непорозуміння.
На моє щастя, він став свідком пригоди, яка багато чого вияснила йому. Був у нашому класі навдивовижу вайлуватий учень К. Л. А Сапега, коли запитував, завжди вимагав:
— Відповідай не думаючи!
Він викликав К. Л. до дошки, продиктував йому щось і чекав пояснень. К. Л. став обдумувати відповідь, щоб не помилитися. Вчитель згоряв від нетерплячки, він підкрався до учня і так сильно ляснув хлопчика по потилиці, що той ударився лобом об дошку.
— Чого ти мнешся?
Учень злякався, з носа заюшила кров, — і саме в ту мить зайшов директор.
Відтоді ми Сапеги більше не бачили. Його змінив якийсь Понизовський. Але й він був не набагато кращий від Сапеги. Де там — кращий! Ми ніколи й голосу його не чули — він усе тільки червонів. Приносив з собою до класу «Риторику» Кошанського і мовчки тицяв пальцем:
— Вивчити напам’ять від цього до цього.
Усі так і робили.
Ми прозвали його «дівчиськом», кепкували з нього, але він намагався нічого не помічати. У нас не було жодної книжки для читання, тільки підручники, та якби і вдалося роздобути щось, нам не дозволили б читати.
— Все необхідне сказано в «Риториці», і досить з вас.
Хтось із сміливіших учнів якось спитав його:
— Хіба Пушкін не написав нічого, крім того, що цитується в цій книжці?
— Не твоє діло! — відповів педагог.
А хлопчик наполягав і ще запитав:
— А який письменник кращий — Пушкін чи Герцен?
Учитель ураз так перелякався, що підскочив з місця і, заткнувши вуха, закричав:
— Мене тут не було, я нічого не чув і ти нічого не говорив... — і вибіг за двері.
Не менш дивне враження справляв учитель латини, загалом дуже добрий, урівноважений у стосунках і старанний викладач. Тільки зачує, бувало, що гуде якийсь жучок, ураз йому ставало млосно. Учні помітили цю його слабкість, і, коли хтось із них не знав уроку, то приносив з собою в клас жука і непомітно випускав його. Вчитель лякався, учні підхоплювалися з місць, деякі з них вилазили на парти, інші вдавали, ніби хочуть прогнати жука, і ганяли його з кутка в куток, а тим часом урок наближався до кінця.
Молоде покоління, яке виховувалося в отаких умовах, не одержало б нічого від гімназії, якби в тій жахливій пітьмі не світив один-єдиний промінь в особі вчителя-поляка Родзевича.
Родзевич був колись професором, але його звільнили за пияцтво. Він влаштувався інспектором гімназії в Ставрополі. Та вигнали його й звідти і перевели до нас учителем математики. Той п’яниця-педагог мало цікавився своїми дисциплінами — алгеброю, геометрією, тригонометрією і фізикою. Він давав нам можливість вивчати їх самостійно, і ми зверталися до нього по допомогу лише в тих випадках, коли геть нічого не могли зрозуміти. Пояснював Родзевич прекрасно. Хоч як це дивно, його предмети ми знали найкраще. Побачивши, які ми нерозвинуті, чим забиті наші голови, він став бесідувати з нами на зовсім інші теми, намагаючись розбудити нашу свідомість.
Тоді саме було опубліковано розпорядження про те, що всі бажаючі вчитися в Росії у вищих навчальних закладах повинні пройти курс латини. Ті, хто планували обмежитися атестатом про закінчення гімназії, повинні вивчати правознавство. Хто закінчить курс з відзнакою, дістане чин.
Чини на той час були в дуже великій шані. Та попри це, всі мої товариші, навіть ті, кому бідність не дозволяла їхати до Росії, взялися за латину. Лише двоє: я та ще один мій однокласник, пройняті бажанням дістати чин, вирішили вивчати правознавство.
Дізнавшись про це, вчитель російської мови сказав нам:
— Візьміть будь-яку тему і самостійно напишіть твір. Але неодмінно в діалогічній формі.
Написав я щось досить непевне. Вчитель, прочитавши мій твір, передав його інспектору, а інспектор представив його на педагогічну раду, давши йому, як потім з’ясувалося, таку оцінку:
— Треба негайно приборкати того, хто це написав. З нього не буде ніякого пуття.
На раді за мене заступився Родзевич.
— З учня, який написав цей твір, буде пуття. Зовсім не треба його приборкувати й поводитися круто. Навпаки, слід впливати ласкою. Як на мене, йому необхідно пройти курс латини, навіть коли він цього не бажає, щоб він міг поступити в якийсь вищий навчальний заклад.
Родзевич говорив дуже красномовно, прихиливши на свій бік ще кількох учителів. Підтримував його і директор. Викликали мене.
— Це твій твір? — спитав директор.
— Мій, — пополотнівши, відповів я.
— Як ти посмів так зухвало говорити про осіб, що перебувають на державній службі?
— Та я ж писав про відставного чиновника!..
— Все одно, не можна й до відставного чиновника ставитися без поваги. Він, певно, має ж і заслуги, навіть пенсію одержує,— з обуренням втрутився інспектор. — Візьми і виправ...
— Коли йдеться тільки про це, мені легко виправити помилку: я перекреслю «відставний» і напишу «звільнений з посади». Якби він був старанний чиновник, то, певне, і далі служив би, і ніхто б його не звільнив...
Директор засміявся і відпустив мене з миром. З того дня я почав учити латину. Родзевич ще більше симпатизував мені.
Мене дивувало ось що: інколи, не випивши й краплі, він раптом п’янів. Так трапилося з ним одного разу під час уроку, і він гукнув учневі, що креслив на дошці геометричні фігури:
— Ану, затанцюй лезгинку, — і сам заплескав у долоні.
Учень остовпів. У класі запала тиша. А Родзевич не міг угамуватися.
— Як, ти зневажаєш національний танець? А ти хіба не знаєш, що в народних піснях і танцях відбилася душа, серце народу? Ось лезгинка — це грузинський танець...
І він почав вистукувати щось схоже ритмом на лезгинку, а потім перейшов на мазурку.
— Ось танець, який створили ми, — бадьора наша мазурка! Тепер подивіться, що виражає інший танець...
І Родзевич затанцював тропака. Потім він зупинився, схопив шапку і вибіг з класу.
Ми дякували Богові, що ні директор, ні інспектор, ні хтось із наставників не бачили його в такому стані. Від жалю до нього ми не знали, що нам робити, плакати чи сміятися.
Родзевич прийшов до нас лише на третій день. Він погано почувався, довго стояв, не зронивши ні слова, а потім знічено промовив:
— Діти, греки в давнину зумисне споювали рабів, щоб малюки побачили їхню негідну поведінку, щоб вони на власні очі переконалися, яка бридка людина, коли вона п’яніє і втрачає розум. Позавчора я був схожий на такого раба. Намагайтеся зберегти в собі гідність, зносьте тягар життя так, щоб він вас не скалічив, не зламав, як це сталося зі мною. Хто я зараз? Хіба я не відчуваю, що скалічений фізично? Але, хвалити Бога, як би низько не опустився я фізично, душі і серця свого не занапастив...
Отак розмовляв він з нами аж до кінця уроку...
Ми геть усі плакали і відтоді ще більше жаліли його.
Коли ми перейшли в останній клас, мене поселили в будинку вчителя французької мови мосьє Туреса. Цього мосьє Турес учні звали Мосе Тура.
Якось увечері разом з французом прийшов Родзевич. Вони сіли пити чай. Гість попросив рому, налив собі і господарю. Поволі зав’язалась розмова. Сп’янілий француз захоплено заговорив про Велику французьку революцію. Гість згадав Польщу. Обидва забули про обережність та пильність, тим більше, що в будинку нікого не було, крім них та мене. Я сидів нишком у кутку, і вони, певно, забули про мене або й не помічали. Їхня трохи безладна розповідь так захопила мене, що я слухав дуже уважно, відчуваючи при цьому якесь надзвичайне задоволення. Нарешті Родзевич, важко зітхнувши, сказав:
— Тепер уже пізно жалкувати, що я не пішов на військову службу, щоб стати полководцем і в потрібну хвилину допомогти вітчизні, як це робив Конрад.
Почуте запало мені глибоко в голову! Тієї ночі я довго не міг заснути і все переконував себе: «Навіщо мені університет? Краще поступити на військову службу. Колись я стану полководцем. Чим раніше візьмуся за це, тим краще, — в останньому класі все одно нічого нового ми не вчимо, цілий рік повторюємо пройдене, — піду я справді з гімназії...»
Отак вирішивши, я сказав про це батькові. Батько дуже зрадів:
— Твоя воля, синку! У твоєму віці я вже був одружений і мав сім’ю.
Я одразу залишив гімназію і став частіше зустрічатися з Родзевичем. Це багато кого здивувало. Так минуло чотири місяці, але за ті чотири місяці я дізнався незрівнянно більше, ніж за вісім років перебування в гімназії.
Наближався травень. Я попрощався з рідними, Імеретією і вирушив у дорогу. Без життєвого досвіду, з дуже скупими знаннями, нічого не побачивши на своєму віку, я залишив батьківщину в супроводі одного-єдиного слуги; я мав переїхати цілий материк, переплисти море і дістатися до Петербурга, де жив мій брат: він служив у «конвої».
Отож, без найменшого життєвого досвіду, без знання світу, з душею, сповненою лише мріями, я залишив батьківщину наприкінці квітня і помандрував до Росії.
До Орпірі (Марані) довелося їхати верхи. Звідти я продовжував подорож човном, підкорившись волі шаленої Ріоні. В Поті прибув через два дні. Тут, відпочиваючи протягом трьох днів, був присутній на освяченні Поті, опісля піднявся на палубу військового корабля і поплив до Одеси. Людині, яка має намір потрапити безпосередньо в Петербург, було б, звісно, зручніше і безпечніше їхати не морським, а сухопутним шляхом, та мене направили морем з тим розрахунком, щоб я побував у Одесі, де жила вдова Воронцова. Мені звеліли неодмінно зустрітися з нею.
У ті роки в серцях у грузинів жила ще світла пам’ять про Воронцова, і вважалося непристойним, живучи в Росії чи їдучи туди, не побувати в Одесі і не зустрітися з його вдовою. Ось чому мої рідні зобов’язали мене зайти до княгині й передати їй вітання, а на подарунок від них я віз хрест із скульптурним зображенням розп’яття.
I море, і чужі краї уявлялися мені в мріях набагато яскравішими, ніж вони були насправді, і я нічому не дивувався. Переді мною відкривалися щораз нові, незнайомі мені картини: я не помічав, як пролітали дні й ночі. Моя поетична уява за цей час надзвичайно збагатилася розмаїтими барвами і враженнями; сп’янілий від них, я уявляв собі небо і землю, моря і материки схожими на шахівницю, на якій я на власний розсуд пересував і короля, і ферзя.
Хіба я міг тоді думати, що це витвір оманливих ілюзій, породжених недосвідченістю!
Княгиня Воронцова прийняла мене як сина, зі справжньою материнською ласкою. Вона докладно розпитала мене про всіх, а коли я нарешті підніс їй хреста, на обличчі в неї відбилося щире задоволення.
— Виходить, грузини ще пам’ятають нас? Сподіваюся, вони не скоро забудуть мого чоловіка?
— Поки не зникне пам’ять про саму Грузію, буде жити ім’я Воронцова, — пробурмотів я фразу, яку не раз чув удома від старших і яка закарбувалася в моїй пам’яті.
Стара княгиня просльозилася, глянула на мене і, всміхаючись, поцілувала. Хрест, що його підніс я їй, переходив з рук до рук. Гішер, який гості княгині сприйняли за чорний бурштин, подобався їм, але скульптурне зображення розіп’ятого Христа, мабуть, не відповідало їхнім естетичним уподобанням. Княгиня звернулася до однієї з дам зі словами:
— Ми ж не в Італії. Не забувайте, що ці речі виготовляють в Імеретії звичайнісінькі карбувальники. Все це — селяни, вони нічого не бачили й не знають інших зразків, крім плащаниці та церковного образа. Природа Грузії для них усе — і картинна галерея, і школа, бо ж сама природа — захоплююча, казкова. І хіба це не свідчить про те, що, якби не штучні перепони, в них були б свої Рафаелі і свої Мікеланджело? Покійний князь захоплено любив грузинів, з великою повагою ставився до їхнього минулого і вірив у їхнє майбутнє. Він часто, бувало, говорив: «Ця маленька Грузія стане з часом красивим, надійним золотим шитвом на багатобарвній тканині великої Росії. Ми не тільки повинні дати їй можливість вільно розвиватися і при цьому керувати нею і допомагати, не порушуючи віковічних звичаїв».
Більше години розповідала княгиня про грузинів та Грузію. Коли я підійшов до неї попрощатися, вона спитала, всміхнувшись:
— Тепер ви, грузинська молодь, маєте здійснити сподівання мого чоловіка. — Потім вона поцікавилася: — Скільки часу ви плануєте пробути в Одесі?
Коли я відповів, що лише кілька днів, вона запросила мене на завтра до себе на обід.
Вийшовши з палацу, я до вечора оглядав місто, побачив багато цікавого. Але ніщо з побаченого не вразило мене аж надто — ні багатоповерхові будинки, ні просторі вулиці, ні юрби, які весь час снували сюди й туди в якомусь сум’ятті. Вразили мене лише пароплави в порту.
«А які величезні вантажі! І скільки тут цих пароплавів, вони і в гавані ледве вміщаються», — думав я, милуючись грою хвиль.
Наступного дня, коли я вже зібрався до княгині Воронцової, готельний слуга подав мені листа. Лікар Андрієвський писав мені, що княгиня захворіла і нікого сьогодні не приймає. Він просив мене прийти на обід до нього — тим паче, що, за дорученням княгині, він має щось мені передати.
Я не знав адреси лікаря і дуже розгубився, але виявилося, що він прислав по мене свою карету. Я зручно вмостився і поїхав.
Андрієвський, домашній лікар Воронцових, був при дворі своєю людиною. Куди б Воронцов не їхав, Андрієвський незмінно супроводив його. Одружений він був з грузинкою, княжною Туманішвілі. Грузини ставилися до нього з великою пошаною, і він теж симпатизував їм. Мабуть, і за часів Воронцова було немало царських чиновників, які ненавиділи грузинів, але вони не наважувалися відкрито виявляти свої почуття. Адже залежні люди звичайно узгоджують свої думки й бажання з волею своїх повелителів. Прислуговуючи начальству, вони лицемірять і, орієнтуючись на те, звідки повіє вітер, улесливо схиляються то праворуч, то ліворуч. Андрієвський не належав до таких чиновників. Чудовий сім’янин, він жив у Одесі, як, до речі, й скрізь, широко й відкрито. І того дня, коли мене покликали в його дім, там було повно гостей. Після привітань дружина Андрієвського вибачилась переді мною від імені княгині Воронцової і передала мені якийсь довгий паперовий згорток.
— Княгиня доручила передати вам, — сказала вона при цьому. Я взяв згорток: він був важкий. Розгорнув і побачив купу золотих червінців. Обличчя в мене почервоніло, весь я покрився холодним потом, а ті, хто стояли поблизу, мабуть, подумали, що я збожеволів від радості. Трохи помовчавши, я подякував Андрієвській і повернув їй згорток.
— Невже ви образилися? — знічено спитала вона. — Як можна відмовлятися від подарунка? Це ж нечувано! Княгиня прислала це вам на згадку.
— Тут і мови не може бути про образу, — чемно відповів я.— Якби княгиня подарувала мені якусь річ, я прийняв би її покірно і з вдячністю. Але я не можу прийняти від неї грошей.
Господарі й гості здивовано глипали на мене. Поза сумнівом, вони вважали мене дурнем, та Андрієвський, сміючись, сказав дружині:
— Я ж попереджав тебе, що князь не прийме подарунка. Йому все ще здається, що він у Грузії. Не так легко розлучитися з дідівськими правилами й звичаями.
Усміхаючись, він підійшов до мене, поклав руку на плече й сказав:
— Мій молодий друже, ви даремно червонієте. Ви ж знаєте грузинське прислів’я: «Носи шапку тієї країни, в якій живеш». Ви обоє праві — і княгиня, посилаючи вам цей подарунок, і ви, відмовляючись від нього. Я поверну ці червінці княгині і поясню все, як було, це її дуже розважить, але за однієї умови. Не мине й року, як ваші погляди на життя зміняться, ви зрозумієте, що допустилися сьогодні помилки. І тоді — обіцяйте написати мені про це...
Серед гостей був якийсь молодик, котрий увесь вечір підкручував вуса. Він підсів до мене й почав розпитувати:
— Князю, ви везете, мабуть, з собою мішок грошей?
— Аякже, звичайно.
— А скільки все-таки? Тисяч п’ятсот?
Почувши це, я вирішив, що він несповна розуму, відсунувся від нього разом із стільцем і сердито відповів, що при мені лише п’ятсот карбованців.
— П’ятсот карбованців! — насмішкувато повторив він. — Невже вам цього вистачить?
— На дорогу досить, а потім мені щомісяця присилатимуть батьки.
— Скільки?
— П’ятдесят щомісяця.
— Всього-на-всього?
— Я ж не пити-гуляти їду!
— О, тоді ви зможете ще дещо й відкладати, — глузливо сказав він і подивився на сусідів. Дехто з них посміхався. Я зрозумів, що вони кепкують з мене, і спалахнув, але, намагаючись уникнути суперечки, відповів, усміхаючись:
— Я їду в справах, гуляти мені ніколи, і, зрозуміло, п’ятдесяти карбованців вистачить. Сказано ж: «На любов і смак товариш не всяк», — так що вам нема чого й рівнятися до мене. З усього видно, що ви людина іншої вдачі й поглядів. Наскільки я розумію, вам п’ятдесяти карбованців вистачило б тільки на ваші вуса.
Кілька дам, почувши ці слова, засміялися. Мій співрозмовник почервонів, одвів руки від вусів, підвівся, хотів мені щось сказати, але його випередив господар дому, втрутившись у розмову:
— Графе, графе, взагалі ніколи не слід говорити з грузинами про гроші! Вони дивляться на гроші зовсім інакше, ніж ми, — вони не надають їм значення. Вони повністю забезпечені, всі їхні потреби задоволені і без грошей. У них нема необхідності роздобувати щось на стороні. Вони мають вдома все, що потрібно: харчі, напої, одяг, взуття, зброю, худобу, меблі та інше... Поміркуйте, навіть дрібні колоніальні товари дістаються їм задарма. В аристократів серед кріпаків є торговці вірмени та євреї: вони в рахунок оброку постачають усе, що може знадобитися панам: чай, цукор, каву, свічки, олію, напої та інше... Хоча мені й не випадало побувати у них в Сачхере, але я знаю, що в Церетелі є навіть власний базар. Гроші грузину потрібні хіба для того, щоб нагородити музиканта чи пожертвувати церкві. Ось і все, для чого вони йому необхідні. Звідки ж йому знати ціну грошам? Я розповім вам один випадок, схожий на анекдот, але все-таки достовірний... Послухайте мене:
Один вельможний грузин, нащадок уславленого роду, котрий чимало разів їздив до Тегерана, неодноразово був і в Стамбулі. Помираючи, він, як і належить, залишив усе своє добро дітям. Було в нього двоє синів. Старший брат був неодружений, після нього не могло лишитися нащадків. Під час розподілу майна він сказав меншому братові:
— Я чоловік самотній, тому нехай земля і кріпаки, допоможи тобі Боже, лишаються тобі. Досить з мене караван-сарая в місті, особливо, коли ти віддаси мені ще й гроші, що їх тобі залишив батько.
Менший брат, звісна річ, дуже радо згодився на такий розподіл. Розійшлися брати мирно, полюбовно. Старший переїхав до Тифліса, поселився в своєму караван-сараї, відчинив напхом напхану золотом і сріблом скриню і зажив, як душа бажала. Щовечора і щоранку він відчиняв скриню і, дивлячись на гроші, всміхався: «Хто здатний розтринькати оцю всю диявольську чеканку? Та й на що витратиш стільки?» Дізналися про це міські торговці і прийшли до нього, благають: «Підтримай, позич нам грошей».
І, звісно, відмови не було нікому. Кожен брав, скільки хотів. Повертаючись з базару, купці приносили князю подарунки, і він думав про себе: «Хіба так не краще? Вони з моєю допомогою влаштовують свої справи, а мені з того — і подяка, і подарунки. Коли вони розживуться і мої гроші їм більше не знадобляться, вони повернуть мені борг з вдячністю».
— Не забувайте, що роздавав він свої гроші на чесне слово і не тільки не брав ніяких розписок, але навіть робив це без свідків...
«Хто зважиться не віддати, коли я вимагатиму?» — міркував він, і справді, хто б посмів йому в чомусь відмовити! Коли б у ті часи котромусь з грузинських князів заманулося здерти з торговця три шкури, ніхто б йому не перешкодив, ніхто б навіть не здивувався. Та коли доля Грузії перейшла до наших рук і порядки змінилися, торговці перші збагнули, до чого йдеться, і боржники грузинського князя одразу ж відмовились від усього: «Нічого не знаємо та й знати не хочемо. Коли хтось позичав у вас гроші, то у вас мали б бути розписки. Пред’явіть їх куди слід».
Здивувався, розгнівався князь. Та сумував він не через збитки, яких зазнав, а через те, що торговці насмілилися порушити дане йому слово. Звернувся він до властей, але ті відповіли йому так само.
— Будь вони прокляті! — сказав князь. — Хто б міг подумати, що в нас можливе таке віроломство? Слава Богу, що хоч розписка Данібегішвілі в моїх руках. Він видався мені не дуже надійною людиною, і без закладу я не зважився довірити йому цілу тисячу червінців.
І ось князь подав у суд на Данібегішвілі. Сам боржник уже помер. А коли його діти побачили, що князь засунув руку в кишеню, аби дістати звідти боргове зобов’язання, обличчя їхні смертельно зблідли. Князь витяг зім’ятого папірця і поклав його на стіл. Розгорнули папірець, подивилися. І що ж там виявилося? Там була загорнута одна волосинка!
— Ця волосинка з вусів вашого батька, він дав мені її в заставу.
І судді, і відповідачі, зрозуміло, розреготалися, а грузин, проклинаючи долю, сказав:
— Ну й часи! Де ж закон, справедливість, совість, честь? Сором і ганьба!
Торговці в Тифлісі й зараз сміються:
— Не було людини, дорожчої за Данібегішвілі! Одна лише волосинка з його вусів коштувала тисячу карбованців.
— Усе це добре, — перебив граф. — Але хіба це не доказ того, що в ті часи грузини перебували ще у варварському стані й не розуміли сучасного життя?
— Ви праві, графе, — сумно відповів Андрієвський. — Але цивілізація, яку ми принесли, швидко вивела їх з такого стану, і Грузія зробила великий крок уперед... Онук того самого грузинського князя-дивака довів, що він справжнє дитя цивілізації. Він опинився... серед розбійників, котрі свого часу пограбували пошту. Покійний Воронцов крізь сльози говорив: «Грузин і причетний до такої гидкої, нечуваної в Грузії справи...»
І він по заслузі покарав винуватців: усіх їх прирекли на вічні каторжні роботи в Сибіру. Грузинська громадськість була надзвичайно обурена тим вчинком.
«Грузин і раптом став розбійником! — говорили скрізь. — Де це чувано — ніколи в нас такого не було. О, лихо нам! Який сором, яка ганьба!» І тому подібне. Князь Воронцов спитав якось одну даму: Невже вам так жаль кількох осіб, засланих у Сибір?» І ось що відповіла Воронцову княгиня Манана Орбеліані від імені всіх грузинських жінок: «Було б краще, аби такі, як він, і зовсім не народжувалися на світ нам на ганьбу. Ми тужимо тому, що ті кляті осоромили грузинське ім’я і збилися з дороги». Воронцов поцілував руку княгині Манані й сказав, усміхнувшись: «Не сумуйте, княгине! В сім’ї не без виродка. Спаситель теж помилився, вибираючи апостолів, і серед них виявився Іуда. Він продав Христа, але це не заплямувало християнства. Я сподіваюся, що в майбутньому грузинський народ зміцнить християнські обряди й звичаї».
Потім він обернувся до мене й сказав: «Ерасте Івановичу, Грузія — це сад, але сад, зовсім не схожий на інші сади. І садівник потрібен особливий для квітів, що ростуть у цьому саду».
Господар вів свою розповідь спокійно й серйозно. Всі уважно слухали його задушевну мову. А мене він так зачарував, що мені не хотілося з ним розлучатись.
Я так і зробив — провів з ним весь той час, поки лишався в Одесі. Побачивши, який я наївний і як мало знаю життя, він дав мені чимало корисних порад і настанов.
«Коли приїдете в Петербург, зробіть те й те», — казав він мені.
Оскільки мені випадало їхати самому в супроводі теж недосвідченого, як і я, слуги, він знайшов мені супутника. Саме в ті дні до Москви їхав один із його знайомих. Андрієвський познайомив мене з ним, припоручив мене тому досвідченому чоловікові й спорядив у дорогу.
Слуга, що їхав зі мною в Росію, спочатку хоч і кепкував з усього, що довелося нам побачити, але нічому, як і я, не дивувався. Я пригадую лише два-три випадки, коли він був трохи схвильований, але дуже швидко освоївся з незвичними для нього явищами і навіть припинив розмови про них.
Тоді залізниця існувала лише між Москвою і Петербургом. Між усіма іншими містами Росії сполучення підтримувалося тільки поштовими кіньми.
Ми теж їхали поштовими. Якось ми вловили дивні надривні звуки. Під’їхали ближче, і раптом нам відкрилася лука, а на луці рівними рядами рухалися російські жінки з косами в руках. Вони косили траву й співали дзвінко, пронизливо — то була їхня робоча пісня.
Жінки в тих краях одягаються дуже своєрідно: вони лишають відкритими груди й шию і носять коротку спідницю.
Побачивши тих жінок, Іване вигукнув:
— Швидше заплющіть очі, батоно!
І сам затулився долонею, сердито примовляючи:
— Скарай їх, Боже! І чого нас понесло в ці безсоромні місця?
Коли наш супутник спитав мене: «Що сталося з вашим слугою?» — і я пояснив йому, в чому річ, він мало не луснув зо сміху і все чіплявся до Іване:
— А що, коли б тобі таку жінку? Незабаром вийде наказ, щоб і ваші жінки так одягались, як вони.
— Щоб ти голодував до того дня, — прокляв його по-грузинському Іване, а потім спитав по-російському:
— А пани як одягаються?
— Буває і так, — відповів, регочучи, наш супутник і продовжував, звертаючись до мене: — Кожен край має свої обряди й звичаї, і людину, яка нічого цього не бачила й не знає, все це дивує.
Наш супутник видавав себе за бувалого чоловіка, але якось не проявив особливої винахідливості: приїхавши в Тулу, пішов на фабрику залізних виробів купити ліжко. Він примусив і мене купити ліжко, наче таких ліжок не було в Петербурзі. І ось ми всю довгу подорож тягли з собою таку незручну поклажу.
Мого слугу, крім жінок, вразили й тутешні птахи.
— Дерев ніде ж не видно. Де сідають ці птахи на ніч? — питав він здивовано.
Коли ми приїхали в Петербург і виявилось, що о тій порі року там майже не буває ночей, він сильно зажурився.
Подорож наша тривала цілий місяць. Брата у Петербурзі я не застав. Конвой, як з’ясувалося, перевели в Царське Село, і тільки наступного дня я поїхав побачитися з ним.
Брат розраховував, що я приїду раніше, і коли я затримався в дорозі, занепокоївся, чи не трапилось чого зі мною.
Брат дуже зрадів. Серед конвойців було багато знайомих імеретинців. Вони оточили мене, засипали запитаннями. Зрештою, всі настійно радили мені: «Коли ти надумав вступити на військову службу, залишайся з нами. Найкраще служити в конвої... Наша служба — не служба, а чистісіньке задоволення й розвага».
І справді, життя конвойців загалом, а грузинів особливо, здавалося надзвичайно привабливим людям, схильним до урочистостей. Вони смачно їли, солодко пили, гарно одягалися. Уся їхня служба зводилася до того, що вони кілька годин на день гарцювали на своїх конях. Грузинів скрізь приймали. Всі вони були вихідці з вельможних сімей і відзначалися здоров’ям і вродою. Вони були у великій пошані, особливо у світських жінок.
Я зізнався братові, що хоч і вирішив стати військовим, але мені хотілося б влаштуватися туди, де я міг би продовжувати освіту, щоб потім потрапити до генерального штабу. І з огляду на такі наміри конвой мене, звичайно, не влаштовував.
Брат схвалив моє рішення й сказав:
— Я сьогодні ж після огляду відведу тебе до нашого командира Петра Багратіоні, він порадить, як бути.
Десь біля другої брат зайшов до мене, і ми пішли до Багратіоні.
Господар дому привітав мене по-грузинському, а помітивши моє здивування, засміявся:
— Ти що, не вважаєш мене грузином? Правда, я давно живу в Росії і дещо забув, але по-грузинському я розмовляю краще за тебе. Ти ж імеретинець і вживаєш імеретинські слівця, а я говорив чистою грузинською мовою. Я вчився у Тифлісі в дворянській гімназії разом із Тато Бараташвілі, отим самим, що став потім поетом. Власне кажучи, через нього я й потрапив до Росії і вступив у корпус: не можна знущатися з вельмож у віршах! Він захопив і нас, своїх друзів: він писав, а ми розповсюджували ті вірші. Прийде, бувало, до нас у школу листоноша, ми юрбою біля нього товчемося, швидко й непомітно відкриваємо його сумку і всовуємо до тих листів, що лежать там, і наші віршовані послання. Як міг листоноша здогадатися, побачивши ті послання, хто їх туди поклав? Він розносив їх за адресами. І раптом зчинився скандал на весь Тифліс. Почалося слідство. Врешті-решт, нас упіймали, і Бараташвілі, замість гонорару, всипали двадцять п’ять різок. Нам теж випало по стільки ж, але я втік, кинув гімназію, а потім мене послали в корпус. Ось відтоді й служу тут...
Багратіоні, розвеселившись, розповів нам ще про багато пригод із свого життя в Грузії...
Дружина, побачивши його в такому доброму гуморі, спитала:
— Чого це ти такий веселий? Мабуть, огляд добре пройшов?
— Чудово, — відповів Багратіоні, всміхаючись. — Государ імператор тричі благоволив висловити мені свою вдячність. Мене особливо тішить те, що цим я зобов’язаний грузинам...
— Чому?
— Грузини всі були гарні сьогодні, але особливо відзначились Абашидзе, Амілахварі, Андронікашвілі та ще Георгій Накашидзе. Всі ми знаємо, який він вершник! Товариші насміхалися з нього, а він сьогодні всіх здивував. Порівнявшись з останньою перепоною, він мав стрибнути слідом за іншими, але кінь раптом зупинився як укопаний — і бар’єр він узяв сам, уже без коня.
— Ой!
— Уяви собі, перевернувся в повітрі і, як кіт, став на ноги, навіть не впав. Глядачі подумали, що він зробив це зумисне, і нагородили його оплесками. Імператор наказав сфотографувати Накашидзе верхи на коні й почепити його портрет у галереї палацу.
— Дивина! Хто б міг подумати, що наші грузини стануть такими вершниками?! Пам’ятаєш, як вони спочатку падали раз за разом?
— Усе на світі має свої межі, крім грузинської хоробрості й здатності грузинів до верхової їзди!
— У давнину грузини славилися на весь світ мистецтвом їзди. У нинішніх грузинів цей спадковий талант лишився в крові, та коли настали інші часи і їзда верхи втратила своє завдання, грузини припинили тренування і вибули з лав. А тепер справи склалися ось так: і татари, і черкеси, і козаки, прибувши сюди, одразу ж зарекомендували себе чудовими вершниками, а потім, скільки не тренувалися, не досягли успіху. А грузини, повчившись, лишили їх далеко позаду. Ось у татарському загоні був знаменитий вершник Асрі-бек, але сьогодні багато хто з грузинів їздить краще. Поміркуйте самі, навіть він, — Багратіоні показав на брата, — не поступається йому? А ти гарний вершник? — звернувся він до мене.
— Не дуже, — всміхнувшись, відповів я.
— Чому?
— Я не захоплювався кіньми, а більше сидів за книжкою.
— Твій брат сказав мені, що ти вчився в гімназії. Чому ж ти не хочеш вступити до університету?
— Мене цікавить тільки військова служба.
— Хочеш служити разом з братом?
— Ні!.. В конвої я служити не буду!..
І тоді брат розповів йому про мою заповітну мрію, і Багратіоні звелів мені прийти до нього наступного дня,
Цього разу я застав його в кабінеті самого. Він проглядав словник Чубінашвілі. Посадивши мене поруч себе, сказав:
— Я не хотів учора при всіх розпитувати: чому ти не хочеш вступити до мене в конвой і служити разом з братом? Чому ти мовчиш? Скажи відверто, як рідному батькові!
— Я шкодую, що навіть мій брат служить у конвої. Він закінчив майже повний курс гімназії, в конвої місце тим грузинам, які нічого не знають, у них нема іншого шляху. Як подивлюся, то нічому іншому, крім гультяйства, вони тут не навчилися.
Генерал засміявся і поклав мені руку на плече.
— У них багато вільного часу. Хіба в того, хто бажає, нема можливості вчитися?
— Так, але що може зробити одна людина там, де навкруги тільки розважаються. Наслідування — велика сила, воно сприяє розвиткові, але може й занапастити.
— Ого, та ти філософ! Чи не краще тобі вступити до університету і зайнятися наукою? — жартівливо сказав він. — На військовій службі в тебе ніколи не буде досить вільного часу, щоб займатися наукою. Така вже служба. Ось я, наприклад, був ад’ютантом принца Лейхтенберзького, чоловіка Марії Миколаївни. Він великий учений, хімік. Мені здавалося, що я по-справжньому люблю науку, поки був при ньому, а потім забракло вільного часу і я одстав від науки.
— Усе це правильно! Але в мене зовсім інші наміри...
І тоді я відверто й докладно розповів генералові, що навело мене на думку про військову службу.
Вислухавши, він обняв і поцілував мене.
— Боже поможи тобі досягти мети! Я сьогодні ж піду до свого приятеля, князя Шаховського. Він командир стрілецького батальйону, я попрошу його потурбуватися про тебе. Він прийме тебе, як рідний батько, а далі — роби як знаєш...
Багратіоні залишив мене обідати. По обіді він ще багато про що розпитував мене... Коли настав час прощатися, сказав:
— Війська зараз ідуть у Красне Село. Там будуть маневри — і до осені взагалі нічого не пощастить вдіяти. Восени приходь до мене, я зроблю все, що потрібно... А ці два місяці живи, де хочеш!
Отож, оскільки конвой відправлявся у Красне Село, брат одвіз мене в Петербург і познайомив із студентами-грузинами.
Студентство того часу мало зовсім інший характер, такими ж були й студенти-грузини. За той час, що я прожив з ними, мої войовничі наміри швидко зникли, розвіялись і я несамохіть опинився в їхньому колі.
Кримська війна відкрила Росії очі. Прорубане Петром Великим вікно тоді відчинилося, і нарешті освіта мимоволі сяйнула в темряві. Якби не Паризький трактат, кріпосництво, можливо, й досі не було б скасоване в Росії. На той час, тобто в 60-і роки, Італія та Угорщина боролися з Австрією, намагаючись визволитися. Гарібальді, Мадзіні та Кошут зробилися ідеалом для всіх свідомих патріотів.
Саме в ті роки з’явився на літературній арені саратовський гімназист Чернишевський. Він очолив журнал «Современник» і разом з Добролюбовим, Антоновичем, Некрасовим та іншими дошкульно критикував Росію. Заворушилася Росія, але просувалася вона вперед невпевнено й нерішуче, ніби людина, яка, щойно прокинувшись, ще не усвідомила, що ж відбувається довкола. Ніщо б не змусило її знову впасти у рабське животіння! Облишивши старий шлях і ступивши на новий, вона, як це, зазвичай, трапляється з усякими новаціями, не уникла деяких помилок: недаремно ж кажуть, що, «тільки обламавши терня, можна до троянд сягти».
Розбуджена Росія так рішуче одвернулася від старого, що більше не бачила, більше не вірила в те, що було в її минулому гарного й корисного; все їй видавалося хибним і водночас геть усе, що чекало в майбутньому, уявлялося чудовим.
Саме в ті часи з’явився нігілізм, помічений Тургенєвим. У минулому багато хто відкидав нігілізм, нігілісти самовіддано й безстрашно боролися з тим минулим, але, схильні до крайнощів, зовсім заплуталися в своєму запереченні.
Жінки, помітивши, що попереднє покоління матерів здебільшого не займалося ніякими справами й віддавало весь свій час тільки убранню та кокетуванню, почали боротьбу з таким способом життя, відмовилися від пишних шатів, підстриглися й дійшли крайньої межі в своїй зневазі до зовнішності. Деякі чоловіки перевершили й жінок: одні — за переконаннями, інші — через наслідування. Це не стосується геть усіх, але я кажу про більшість. Та хто ж візьметься гудити перлину тільки тому, що підробні коштовності трапляються частіше, ніж справжні?!
Робити щось на власний розсуд на той час було не зовсім безпечно, і якби Тургенєв, незважаючи на всю свою славу, вчасно не виїхав за кордон, — не відомо, що його чекало б у Росії.
У цей тяжкий і неспокійний час Чернишевський видав свою тоненьку критичну книжечку «Мистецтво для мистецтва чи мистецтво для життя?». Ця книжечка справила великий вплив на читачів. Одні облишили заняття музикою, інші відмовилися від живопису та скульптури. Письменники теж розділилися на два табори: одні, більшість, зовсім заперечували літературу як чисте мистецтво, інші — їх було значно менше — так заглибились у мистецтво, що нічого не визнавали в літературі, окрім солодких звуків та мелодій.
З російських поетів лише граф Олексій Толстой лишився осторонь обох партій і не вдався в крайнощі, як це сталося з іншими, і тому його осуджували представники обох таборів, і він і досі ще не дістав гідної оцінки.
Уся читаюча Росія сколихнулася, коли тих, хто заперечував мистецтво, очолили талановитий Писарєв і галасливий Зайцев. Саме в ті дні й народилася на білий світ неймовірна дурниця: «чоботи Антоновича кращі за Шекспіра»; то був час, коли дехто намагався знищити навіть Пушкіна.
Ось у який час грузинська молодь виховувалася в російських університетах. Лише в Петербурзі грузинів-студентів було понад тридцять. Саме на ті роки припадає народження грузинського студентства.
Упродовж цілого століття нам перепадали крихти з російського столу, і годі говорити про те, що й російський громадський рух разом з його нігілізмом теж перекинувся до нас незалежно від того, відповідав він нашим умовам чи ні.
Правильно зауважив Г. Церетелі: «Грузини часто пересолюють, ганяючись за модою». Справді, ми любимо в усьому передати куті меду, і в той період наслідування всьому російському, а заразом і нігілізмові, міцно у нас вкоренилося.
У колі грузинів-студентів опинивсь і я.
Упродовж свого довгого життя я часто виявляв безхарактерність у справах особистих, приватних, дріб’язкових, але ніколи не зраджував великих громадських справ.
І в літературі я міг би завоювати собі визначне ім’я, коли б погодився жити чужими думками. Та я не міг зрадити своїх переконань і зайняти проміжну позицію, як це зробив Толстой... Я не йшов за більшістю подібно до тих, хто пішов цим шляхом наслідування... Зайцев був для мене ніщо. Талановитого Писарєва, правда, цінував, але не все мені в ньому подобалось, не все в ньому сприймав. Водночас я зовсім не поділяв позиції протилежної партії, яка вважала, ніби література створена лише для солодких звуків і більше ні для чого. Зайнявши таку позицію поміж цими двома таборами, я обрав свій шлях і йшов уперед спокійно й сумирно. Ця обставина й призвела до того, що мої товариші поволі одійшли від мене.
Якось увечері до мене прийшли, щоб переговорити зі мною за дорученням товаришів, В. Ту—швілі, Г. Джав—швілі і М. Чо—швілі й переказали таке: «Ти ганьбиш нас своїми творами. Або кинь писати вірші, або ми порвемо з тобою».
І сьогодні нема в мене почуття ворожнечі й злостивості, тим більш не було їх замолоду, та докір товаришів, мов стріла, влучив мені в серце.
Товариський від природи, я прагнув дружби й приязних стосунків з людьми; ось чому мене дуже вразив неминучий розрив з товаришами. Я поринув у важкі роздуми. Довго душа моя знемагала під гнітом сумнівів, але якраз саме тоді надійшов лист від редактора журналу «Ціскарі». Ми не були знайомі особисто. Лист був такого змісту: «Брате Акакію Церетелі! Не будь імеретином, не гарячкуй і не ображайся на те, що я, надрукувавши твого чудового вірша «Тайний лист» без твоєї згоди, підписав його не двома літерами, які ні про що не кажуть, а повним твоїм іменем та прізвищем. Ось що було причиною цього: наш Платон, філософ, навчає Барятинського грузинської мови. Він показав твої вірші Барятинському, і вони йому дуже сподобались. Платон викликав мене до себе і, дізнавшись, хто ти і що ти, звелів надрукувати вірші з повним підписом. Що ж мені лишалося робити? Власне, чим зумовлена така імеретинська обережність?! Чому ти не підписуєш вірші своїм прізвищем? Вони дуже подобаються всім, особливо жінкам. Їх навіть співають. Сподіваюся, ти надсилатимеш мені їх і надалі й частіше. Твій Іване».
Сьогодні я сприйняв би такого листа зовсім інакше, але тоді поставився до нього з цілковитою довірою, і він справив на мене велике враження, тим паче що професор Д. Чубінашвілі, побачивши під віршами моє прізвище, яке я так ретельно приховував, запросив мене до себе і підтвердив відгук Кереселідзе.
Відтоді я твердо вирішив стати письменником, а коли хтось від мене одвернеться, то його справа, я не заперечуватиму. Після того я вже мало з ким зустрічався, і лише в університеті. Я порвав майже з усіма товаришами, окрім двох. Вони, не бажаючи бути підспівувачами, поціновували мене по-своєму і вважали людиною не менш, а може, й більш талановитою, ніж інші.
Одначе, яка дивна річ — вплив оточення, в якому живеш! Навіть ці товариші не наважились відкрито й сміливо захищати мене. Один з них був Кирило Лордкіпанідзе, другий — Ніко Ніколадзе. У ті дні я написав один вірш. Хоч відтоді минуло півсторіччя, вірш цей і сьогодні можна читати. А тоді товариші нестямно накинулись на мене:
«Ідея нікудишня! І взагалі у вірші нема нічого, крім химерних рим…»
Тільки Кирило й Ніко Ніколадзе втішили, мовляв вірш поетичний, непогано написаний, але порадили додати ще строфу з життєвим і практично корисним змістом. То була «Пісня женців». Я взяв та й додав наприкінці вірша ще одну строфу:
Прочитавши доповнення, товариші схвалили «Пісню», і вона була надрукована разом з цією штучно приклеєною кінцівкою. Я ж мушу зізнатися, що та кінцівка мені не подобалась ні тоді, коли я її придумав, ні згодом, коли побачили світ мої книжки, ось чому я викреслив її.
Н. Ніколадзе був тоді ще юнаком — жвавим, здібним, неспокійним. Людина зовсім іншого характеру й спрямування, ніж я, він усюди хотів бути першим. Зрозуміло, він хотів бути першим і в літературі, оскільки вважав себе критиком. Мене Ніколадзе цінував дуже високо, а проте намагався верховодити. Та я наполегливо йшов своїм шляхом і, гадаю, саме в цьому причина дружби-ворожнечі, яка пролягає поміж нами й досі, хоч особисто я за цей час дуже змінився.
Другий з моїх товаришів, Кирило Лордкіпанідзе, був дуже гарною людиною, користувався загальною повагою, але був навдивовижу упертий. Упертість його межувала часом із справжнім божевіллям.
Ось із цими двома молодиками я й ділився найзаповітнішим у роки мого студентства, а з усіма іншими порвав стосунки. Правда, я не дуже багато втратив від того розриву, навпаки — навіть виграв, бо перестав гаяти час на балачки, а витрачав його з користю для себе.
Якось до мене увірвався знайомий студент, на прізвище Гамбурцев, і сказав:
— Сьогодні в дванадцятій аудиторії судитимуть якогось грузина. З’ясувалося, що він провокатор.
Я здивувався. Не вірилося, щоб серед грузинів знайшовся хоча б один, котрий не гребував би таким ремеслом. І все ж мене охопив неспокій, і я пішов до аудиторії. Там зібралося не менше тисячі чоловік. Серед них не було жодного грузина. На кафедрі стояв Неклюдов — той самий, що згодом став прокурором сенату і товаришем міністра, поруч з ним Афанасьєв і хтось іще — не пригадую його прізвища.
Неклюдов, усміхаючись, говорив студентам:
— Панове! Цей випадок доводить, що нам треба бути обережнішими у своїх вчинках. Ось і зараз, якби ми не знали цього чоловіка особисто, ми повірили б наклепові й зганьбили б його даремно. А чоловік цей — Акакій Церетелі.
Неклюдов спустився з кафедри вниз, потиснув мені руку й розповів, що вся оказія скоїлась через мене. Бог порятував мене цього разу завдяки тому, що керівники студентства — Неклюдов, Афанасьєв та кілька інших — знали мене. Я лише розсміявся у відповідь на їхні слова й нічого не відповів.
Минув рік. Якось підходить до мене Д. Кіпіані й просить:
— Обов’язково зайди сьогодні ввечері до К. Абхазі...
Мене трохи здивувало, що Д. Кіпіані зайшов до мене, бо він раніше навмисне уникав мене. Ще дивнішим видалось запрошення з’явитися в студентському товаристві. Та я пообіцяв, а слова треба було дотримувати.
Грузинське студентство зібралося того вечора в К. Абхазі щоб обговорити свої земляцькі справи. Між іншим, Д. Б—дзе скаржився товаришам на поведінку І. С—ова:
— Він розпечатує мої листи, читає їх і рве. І. С—ов так і підхопився:
— Та хіба можна вірити Д. Нік—дзе? — сказав він. — Адже це Д. Нік—дзе обійшов нас усіх торік і переконав, що Акакій Церетелі — шпигун!
Почувши таке, всі повитріщали очі, особливо сам Д. Нік—дзе.
— Усе це правильно! — сказав він. — Я справді всіх випередив. Та хіба я зробив це з власної ініціативи? Мені доручив Н. Г—дзе. Тоді підвівся Н. Г—дзе і мовив на своє виправдання:
— Мені так здалося, тому я попередив усіх інших.
І тільки Д. Кіпіані підійшов до мене з вибаченням:
— Не ображайся на мене, що я тебе уникав! Звідки нам, картлійцям, було знати правду? Ми повірили імеретинам на слово і безмежно раді, що все це виявилося брехнею.
Я і зараз переконаний, що Н. Г—дзе, який користувався великим впливом і ставився до нас по-батьківському, помилився через надмірну обережність. У нього не було ніяких особистих рахунків зі мною, і він, певно, зважився на це тільки тому, що вважав за свій обов’язок попередити молодь.
Цей випадок теж не справив на мене особливого враження, хоча студентські мої роки — чудова пора, коли навіть колючки видаються трояндами, — були трохи отруєні.
Після цього я провчився в університеті ще три роки. За цей час відбулися студентські заворушення. Деякі наші співвітчизники взяли в них участь і потрапили за це до в’язниці. Мене серед них не було — не тому, що я боявся ув’язнення. Тоді в мене сформувалося переконання, яким я керуюся й нині і від якого не можу відмовитись: студент спочатку повинен вивчитися, закінчити курс і лише тоді має право йти на все й важити головою. А ми все робили навпаки. Але та обставина, що я не брав участі в заворушеннях, остаточно відштовхнула від мене товаришів, і я одразу ж після закінчення університету переїхав до Москви.
Того самого року в Москві я одружився. Нехай ніхто ніколи не доводить: «Я чинитиму в майбутньому так, а не інакше». Я в душі намірявся ніколи не одружуватися, та ще з чужоземкою, а все, виявляється, підвладне випадкові!
Я познайомився у Москві, в родині Елізбара Еріставі, зі старою княгинею Єнікєєвою. Розпитавши, хто я та звідки, княгиня ласкаво запросила відвідати її.
Через деякий час я прийшов до неї з візитом. Старенька дуже мені зраділа, познайомила з господинею дому й сказала:
— Це моя небога. Вона мені за рідну дочку, я вдочерила її. Дві старші сестрині дочки — від першого покійного чоловіка. А ці троє, дві дівчинки та хлопчик, від другого. Другий її чоловік служив раніше губернським прокурором в Оренбурзі, а тепер переїхав до Москви і призначений директором канцелярії митрополита.
На цей час нагодився й сам господар. Нас познайомили. Він був літератор. Ми чудово порозумілися. Коли траплялося, що я кілька днів не приходив до них, він сам приходив до мене й забирав з собою; здавалося, він жити без мене не може. Так тривало три місяці, і за цей час я став у них своєю людиною. Старша дочка закохалася в мене. Була вона ще неповнолітня.
У ті роки питання любові мало цікавили мене, та коли дівчина звірилась мені, не приховуючи глибокого хвилювання, — в мене серце защеміло. Вона була заручена з тверським губернаторам Кудрявцевим. Родичі чекали лише її повноліття, щоб повінчати їх. Дівчина не кохала свого нареченого, але рідним було незручно ламати слово та й не хотілося втрачати вигідного жениха. Наречена сказала мені, що вона накладе на себе руки першої шлюбної ночі, коли я її не порятую. І тоді я зважився й наступного дня попросив її руки. І мати, й вітчим довго вмовляли мене:
— Заручися з іншою! Бо ж у неї вже є наречений!
Та я затявся, а їх, як я помітив, це не надто засмутило: повінчали нас так швидко, що я не встиг і опам’ятатися.
Наступного дня після весілля до мене зайшов вітчим моєї дружини й сказав:
— Ось тут акції на п’ятдесят тисяч. Правда, від них відрізано купони на десять років наперед, та коли цей термін мине, ці акції знову продаватимуться за номінальною вартістю. Вони належать твоїй дружині — їх подарував їй хрещений батько. Візьми, будь ласка, й напиши мені розписку, що ти повністю одержав увесь посаг твоєї дружини і не маєш до мене жодних претензій...
Недосвідчений на той час у житейських справах, я надто мало значення надавав грошам. Я вірив усьому, і не раз терни уявлялись мені трояндами.
Немає сумніву, що я дав би розписку, якої той домагався, якби свідком розмови не став мій знайомий С. Аб—дзе. Він підказав мені по-грузинському:
— Не гніви Бога, нізащо не давай йому такої розписки. Напиши рівно стільки, скільки він дає тобі насправді.
І я дав розписку лише на п’ятдесят тисяч акцій, які одержав, хоча, як з’ясувалося потім, їхня справжня ціна ледве сягала двадцяти дев’яти тисяч. Однак така розписка не задовольнила мого тестя, і, прощаючись, він узяв з мене слово, що я поїду з дружиною на Кавказ і до них уже ніколи не повернуся.
Наступного дня до нас завітала княгиня Єнікєєва. Я розповів їй про вчорашню пригоду й спитав:
— Чому тесть такий незадоволений мною?
Вона примусила мене присягтися, що я ніколи не прохоплюся жодним словом, а потім довірила мені таємницю:
— Першим чоловіком моєї прийомної дочки був, як я вже вам розповідала, Базилевський, рідний брат отого самого Базилевського, що тепер гонориться своїм багатством. Половина його багатства і золотих копалень належать твоїм дружині та своячці. Та коли помер батько, дружині твоїй було не більше року, а своячка народилася тільки через кілька місяців. І тоді другий брат — саме той, що тепер так розбагатів, знайшов десь оренбурзького прокурора, дав йому мільйон, узяв від нього розписку, а решту майна, що належало обом сестрам, привласнив. Ти неодмінно повинен подати скаргу на Базилевського — нехай поверне твоїй дружині та своячці їхню частку багатства.
Ця історія набула розголосу. Княгиня переселилася до нас, а вітчим збожеволів. Чи справді він збожеволів, чи симулював — не судитиму, бо помер він у божевільні. І ось я, типовий імеретинець, заплутався в нескінченному процесі, який вимагав величезних витрат.
Якийсь Трубецький запропонував мені поступитися претензією за два мільйони:
— Продайте, а там уже моє діло.
Але я не мав права погоджуватися, тим більше, що в справі брала участь і моя своячка. Так чи інакше, я користувався в Москві великим кредитом. Я почав процес і опинився у скрутному становищі, тому що справа закінчилась не так швидко, як я розраховував. Я змушений був залишити Росію і поїхати з сім’єю на батьківщину.
Вести процес я доручив свояку, — своячка на той час вийшла заміж за Золотарьова, — він і повів справу за всіх. Через півроку своячка овдовіла, та не минуло й місяця, як вона знову вийшла заміж за грузинського князя Елізбара Еріставі, тому й справа перейшла до його рук. А справа вже була в Палаті. Окружний суд ми виграли. Палата теж висловилася на нашу користь. Отож нашим супротивникам залишалася тільки касація.
Половина всього майна припадала моїй сім’ї. Та, уявіть собі, що сталося. З’явилися посередники, Елізбар Еріставі домовився з ними за якусь мізерну суму, що дозволялося йому на підставі виданого доручення. Адвокати, яким удалося влаштувати цю умову, одержали за посередництво: Пассовер — сімдесят п’ять тисяч, Потєхін — сто тисяч, грузинський адвокат — В. Мачабелі — тридцять тисяч. А моя сім’я не одержала жодної копійки!
Виявляється, адвокати переконали мою дружину в тому, що Еріставі виграв тільки свою частку і що її чоловік теж міг би виграти, коли б не згаяв часу, а термін той, десять років, мовляв, уже минув!
Про закінчення процесу я дізнався тільки через два місяці й поспішив до сім’ї:
— Чому ти не стежив за справою? Ми програли через тебе! — такими докорами зустріли мене вдома.
Та коли я пояснив, що все це брехня, бо відтоді, як моя дружина передала всі права й доручення сестрі, вона, та сестра, й виступала як спадкоємиця, і вона мусить виділити половину того, що визнав за нею суд, — тільки тоді близькі мої зрозуміли, в чому річ, і схопилися за голови. Але дружина моя не одержала зрештою жодної крихти зі свого посагу. Отож, дружина дісталася мені, а посаг іншим. Я прошу читача вибачити мені, що так докладно розповідаю про домашні справи, бо змушений це зробити: мої вороги та їхні підспівувачі снують плітки, нібито «Акакій узяв за жінкою мільйон посагу і розтринькав його».
А насправді я посагу і в очі не бачив. Цей наклеп дехто й зараз сприймає як щиру правду. Я хочу, щоб правда не була забута після моєї смерті, і тільки тому розповідаю про це.
Тепер повернемося до життя в Грузії.
Я залишив Росію і повернувся з сім’єю на батьківщину в дуже неспокійний і непевний час.
Проводилися реформи, яким ми так раділи, але кріпацтво не було ще остаточно знищене.
Усе дуже гарно виглядало на словах, а насправді нікуди не годилося. Скажімо: яке ж то було знищення кріпацтва, коли чиновник тримав у руках поміщика й кріпака, скутих разом ланцюгами, й душив, оббирав обох? Яка користь могла бути від правосуддя, де заборонялася рідна мова, і люди через незнання мови чужої, неодмінно потрапляли в чіпкі лабети всіляких пройдисвітів?
Я все це бачив і не міг співчувати таким реформам. Тоді я й написав вірші: «Адвокат», «Кіт та собака», «З вогню та в полум’я» та інші. Я не бачив жодної групи, до якої можна було б пристати й боротись пліч-о-пліч. Я опинився самотній, з нездійсненними надіями, в якомусь непевному становищі. З одного боку, на мене з гнівом нападали ті, хто були наділені владою, з другого — мною були незадоволені дворяни й князівство, з третього — мені не давали спокою довгі язики студентів («студентством» тоді називали інтелігенцію взагалі). На той час люди так боялися бути самостійними, що рідко траплявся молодий чоловік, котрий не оббріхував би чи не проклинав мене.
Коли когось з молоді запитували:
— Ти бачив це на власні очі? Ти чув це своїми вухами?
Він відверто зізнавався:
— Ні, але всі говорять про це.
І виходило так, що чули майже всі, а свідків не було.
Та хіба юрба обивателів шукає правду? Вона тільки мекає, як отара овець, наслідуючи інших, а чому мекає та про що — сама не відає.
Що й казати, опинився я у важкому становищі! Мені випало відмовитися від власної волі й жити чужим розумом, але я затявся, я не міг зрадити самого себе.
Я відправив сім’ю в село і, залишившись без шматка хліба, голий і бездомний, усе-таки й далі жив по-своєму і стояв на своєму. Моє становище на той час чудово охарактеризував Вісс. Г—дзе.
— З ним не можна боротися, — роздратовано казав він, — у нього нічого не відбереш, бо нічого нема за душею. Йому байдужі холод, голод, безпритульність. Він тільки й знає, що відгавкується та гарчить.
І справді, я тільки й знав, що гарчав та відгавкувався, але ніхто не міг звинуватити мене в тому, що я хоч пальцем поворухнув задля особистих інтересів. Уряд багато разів пропонував мені, гнаному звідусюди, чудові місця, — місця, яких я навіть не заслуговував, але я обрав інший шлях і не хотів поступати на службу. Я залишався самотній, геть розорений чи божевільний, як казав дехто.
Я перебував у такому стані протягом кількох років і, можливо, зламався б зрештою, але воістину, світе, «не кидає Бог людини, яку покинув ти».
Знайшлися й у мене доброзичливці; вони прийшли мені на допомогу.
Готель «Колхіда» тоді належав Георгію Челідзе. Він зайшов якось до мене й сказав:
— Я бачу, в якому ти стані, і хочу тобі допомогти. Я дам тобі кімнату з усіма необхідними меблями й утриманням. Переходь до мене й живи. Я нічого не візьму. Не турбуватиму тебе, поки живий. А коли, Бог дасть, справи твої налагодяться, сподіваюсь, і ти згадаєш про мене.
Я, звичайно, охоче прийняв це товариське запрошення й поселився у Георгія. Спочатку мої вороги не давали спокою і йому:
— Навіщо ти взяв його до себе, навіщо ти його годуєш?
Але він їх не послухав, і вони незабаром замовкли.
Отож дах над головою та їжа були мені гарантовані, і вже не доводилося турбуватись про шматок хліба.
Та не хлібом єдиним живе людина: мені потрібна була й духовна їжа, потрібне було співчуття. І незабаром я переконався, що знайду його в родинах Якова Ніколадзе та Віссаріона Хелтуплішвілі.
Ці дві родини підтримували мене, допомагали мені, втішали, а я з давньою наполегливістю й мужністю йшов уперед обраним шляхом, сподіваючись на краще майбутнє. Я боровся, і не було в нашій країні жодної події, на яку я не відгукнувся б по-своєму... Я зовсім нехтував особистими інтересами, ні до кого не звертався з особистими претензіями, мене хвилювали лише громадські справи, я жив на свій розсуд. Яка б справа мені не підвернулася, я брався за неї, коли вона мені була під силу, не зважаючи на те, важлива вона чи дрібна. Справа по суті, незалежно від її значення, так захоплювала мене, що я вже не рахувався ні з друзями, ні з ворогами.
Один розумний чоловік сказав мені:
— Ти справді дивний: не вмієш відрізняти своїх від чужих, друзів від ворогів. Своїми гіркими словами не оминаєш ти ні друзів, ні людей, які тобі співчувають, і водночас захищаєш ворогів. Якби хтось зважився потоваришувати з тобою, він не міг би цього зробити.
Він сказав правду, але в моїй відповіді теж не було брехні.
— Усе це справедливо, але в громадських справах я не визнаю ні дружби, ні ворожнечі. Я йду своїм шляхом; вважаю своїм кожного, хто йде поруч зі мною цим шляхом, байдуже, ворог він мені особисто чи друг. Кожного, хто стає поперек дороги, я вважаю ворогом...
Такою була на той час моя молода віра, моє переконання, і я залишився вірним йому, наскільки міг, і понині.
Уперто й наполегливо рухаючись уперед, я зазнав чимало мук, та Всевишній подарував мені довге життя, мені випало побачити здійснення всього, у що я вірив, вороги мої стали моїми друзями, і я не буду більше про них говорити.
Тепер мені в Грузії така шана, така любов, яких я не заслуговую. Щоправда, в мене й досі ще є вороги, та я кажу про більшість, — і в похилому віці я наближаюся до могили, маючи благословення своєї вітчизни.
З неозорої далини звивистою змією мчала гомінлива Арагві й розбивалась об стрімку скелю нестямно, з розмаху, щоб прокласти собі далі новий шлях!.. Вона не жаліла себе, але, відкинута незворушним громаддям гір, оглушена й захекана, кружляла на місці, ледве переводячи подих, і поволі, озираючись, збігала в долину, щоб з вимушеною обережністю, зітхаючи й щось примовляючи, понести свої води вниз, до буйної зелені гаїв. Саме над тим урвищем, виступаючи з серпанку туману, грізно височіла величезна фортеця — надійний і пильний вартовий усієї околиці. Обгороджена високим муром, ця будівля лише зі східного боку відкривалася зору довгим, уподовж усього фасаду, балконом.
Сплив полудень. У кінці балкона, підібгавши під себе ноги, статечний Заал Еріставі сидів на тахті й перебирав чотки. Неподалік, щільно притулившись до поручнів, сиділа на стільці Заалова дружина. Розгорнувши на колінах псалтир, вона читала псалом «Канон пристрастей». Княгиня тримала в руці шнурок з вузликами[16] й відраховувала по вузлику щоразу, коли дочитувала псалом до кінця. Перехрестившись, вона перечитувала знову!.. Сорок разів мусила повторити цей псалом сьогодні.
— Рятуйте! — раптом вигукнула вона, злякано дивлячись на стіни.
Заал кинувся до неї:
— Що сталося, пані? Що з тобою, Маріам?
— Нічого! — ледве вимовила нарешті заспокоєна княгиня. — Голова запаморочилася! Будинок захитавсь і здалося, ніби стіни падають... Примарилося...
— Завжди отак! Від тривалого читання паморочиться голова!
— Подивилася вниз, на вир, і в очах закружляло, — знічено виправдовувалася Маріам.
— Гм! А я казна-що подумав! Вітерець, мабуть, пролетів над водою, і сколихнулося віддзеркалення будинку. І як це ти не дотумкала!.. Дитина і та здогадалася б! — усміхався Заал.
— І не таке ввижатиметься, коли на душі неспокій і тремтиш від жаху. А від того сновидіння просто божеволію!
— Від сновидіння?!
— Еге ж! Нашому священику снився учора дивний сон.
— Що ж наснилося йому?
— Краще б я не чула того, а переказувати просто несила!
— Агов, хлопче, хлопче! Хто там є? Покличте до мене швидше Кирила! Нехай негайно прийде! Коли спить — розбудіть! — гукнув князь і зручніше вмостився на тахті. Він одіклав чотки, відкинув мутаку і, спустивши ноги вниз, не поспішаючи, намацав ними капці.
Зайшов священик.
— Мир вашій оселі! — мовив він і зупинився.
— Сідай, отче! — запросив його Еріставі, вказуючи на складаний стілець. — Кажуть, сон якийсь тобі привидівся.
— Швидше видіння, мій господарю, аніж сон!
— Не знаю, всі кругом збентежені!..
— Не хотів розповідати, та після молебня люди почали розпитувати, і я не зміг відмовчатися.
— А що ж тобі снилося?
— То був дивний сон, — відкашлявся священик і тремтячим голосом почав: — Снилося мені, ніби Алавердським храмом заволоділа якась нечиста сила!
— Нечиста сила?!
— Еге: дракон тричі оперезав його, закусивши пащею власний хвіст. І ще добрий вершок того хвоста стирчав з-за його зубів. Спав клятий! Від страху ніхто не наважувався увійти в храм. Змовкли молитви й співи. Народ стовбичив довкола і спантеличено роззирався. Ніхто не міг поворухнутися... А чудовисько час від часу прокидалося, витягувалось та, роззявивши пащу, вирячивши очі, насувалося на людей!.. Дракон вихоплював з ошелешеного стовписька тих, хто ближче, ковтав одного за одним і, наївшись, знову оперізував храм. Кожне його пробудження несло загибель народові. Аж ось бозна-звідки з’явилися три воїни, один гарніший за другого; любо було дивитись на них!.. Озброєні списами й стрілами, в руках вони тримали щити й мечі. Один з них звернувся до знетямлених від жаху людей:
— Хіба гоже грузинові так ніяковіти? Чи ви забули заповіт предків: «Краще смерть, аніж ганьба, а обидві разом — справжнє пекло!» Ви вже готові розлучитися з життям, не сьогодні-завтра всіх вас переб’ють, не лишать жодного, а ви скорилися, як вівці перед закланням! Чи не ліпше повстати проти нечистої сили й загинути в бою? Чи не ліпше у мужній боротьбі накласти головою?
Мов блискавиця, вразили ці слова юрбу, люди стрепенулися й отямились: пролунав бойовий клич — хто схопив меча, хто сокиру чи просто замашного дрюка — кому що зручніше. З трьома воїнами на чолі всі рушили вперед і наблизилися до дракона — той дрімав. Воїни випустили одночасно три стріли. Та, хай йому біс, жодна не влучила в чудисько, всі три одскочили від твердої луски! А дракон прокинувся, підвів голову, вишкірився, гидко зашипів й кинувся вперед. То було жахливе видовисько. Хвостом він швиргав людей, бив їх лапами, шматував пазурами й гриз зубами. З трьох боків кинулися тоді на нього невідомі вершники. З казковою силою рубали вони своїми мечами чудовисько!.. Та все було марно: з кожною раною, з кожною подряпиною дракон лише дужчав! Ось уже потрощено мечі й щити витязів; знесилені воїни ось-ось ладні здатись, але несподівано з гори спустився вершник на білому коні, зі списом у руках. Він миттю підскочив до дракона й прохромив його списом. Гидкий плазун шипить і звивається, щирить пащу в передсмертній судомі. Чорний смердючий дим клубами виривається з його пащі, нудотні випари сповнюють повітря. Усім нам стало млосно, і ми знепритомніли... Не знаю, скільки ми так пролежали, але, прийшовши до тями, роззирнувшись довкола, зрозуміли — нікого нема! Ні дракона, ні воїнів. Вершник на білому коні теж зник. Панувала тиша, і лише урочистий дзвін линув у повітрі, хоч на дзвіниці нікого не було видно. Відчинений храм сяяв огнями. Заволали люди, поскидали капелюхи й почали хреститися. Хрестячись, рушили вперед. Коли увійшли, храм був порожній, лише біля царських воріт лежали тіла трьох витязів: для них навіки померк цей світ. Пасмо світла осявало їх, а вгорі лунав хор: «Зі святими упокой!..»
— Свят, свят, свят, господь Саваоф! — перехрестився вражений Еріставі.
— Хай сповняться небо й земля його славою! — продовжила Маріам.
— І дивами його! — додав священик, і всі троє замовкли.
Довго вони мовчали, але обличчя виказували, який неспокій пойняв їх. Двоє роздумували про порятунок душі, а Заал Еріставі не міг позбутися земних турбот. Раптом грім розлого прокотився по небу, наче з краю в край прогуркотіли по ньому вози.
— Свят, свят! — перехрестився знову Еріставі. — Володар хмар іде в гори! Хай буде з нами його благодать, — додав він.
У цей час десь далеко грякнув грім, і гори озвалися луною.
— Ага! Грім грякнув! Покарай, Боже, диявола! — радісно вигукнув Заал і підвівся.
Великі краплі дощу пороснули на балкон. Заал пішов до кімнати, Маріам подалася до іконостасу запалювати свічки. А Кирило залишився сам, став навколішки і, простерши руки до неба, благоговійно почав молитися: «Боже, зглянься на розтерзану ворогами християнську землю, і хай збудеться на добро сон мій!» Довго стояв він отак, закам’янілий, лише вуста ворушилися в молитві й сльози рясно котилися по білосніжній бороді.
Наступного дня, рано-вранці, Заал Еріставі вийшов на балкон і дивився на гаї. Його моураві, посивілий чоловік середнього віку, притулився до стіни, догідливо зазираючи у вічі своєму володарю.
— Ось тобі й сон нашого Кирила!.. Виходить, він збувся! Дивись, хіба не в’ється Арагві як дракон? Скільки живу на світі, а такої повені не бачив, — мовив Еріставі.
— Мені теж такої грози не доводилося бачити!.. Ліси й луки геть розмило... мости знесло, не встояв, кажуть, навіть кам’яний; дороги скрізь затоплені; а наші пастухи опинилися на тому березі! — додав моураві.
— Нічого їм не станеться!.. І там наша земля... Через тиждень вода спаде — гірські річки швидко мілішають.
— Навіть раніше! Але днів два-три прогуляють, ось що негаразд!..
— Хіба вони не знайдуть там собі роботи?
— Воно так, та коли не стояти над душею, самі вони до цього не дотумкають. Я розставив би їх тут з баграми на березі річки й примусив би дерева виловлювати. Так і дрова на зиму припасли б. Просто до воріт їх виносить!..
— І справді, звідки річка несе стільки дерев? Пливе й пливе.
— Мабуть, розмило заготовки в горах, а зливи змивають їх у річку.
— Мабуть, так воно і є... А що, хіба нема інших хлопців?
— Є... Та кожен робить своє діло...
— Ти вже, будь ласка, накажи, щоб дров припасли якомога більше!.. Нам треба чимало випалити вапна, щоб побілити нашу церкву. Панотець Кирило спокою не дає, та й княгиня наполягає: «Треба побілити! Справа це благородна». А річка ж викидає, певно, чисті дрова, і підуть вони теж на чисту справу!..
— Як накажете, шені чиріме!..
Здалеку, з чагарів, показався вершник. Він мчав просто до фортеці. Заал помітив його і вигукнув:
— Моураві! Цей вершник або божевільний, або чорти за ним женуться. Де ж це чувано, без капелюха в такий час!..
Моураві пильно придивився.
— Мабуть, якийсь імеретинець! Імеретинської шапки на розкуйовдженому чубі здалеку не побачиш!
— Імеретинець? А чого б йому до нас мчати?
— Не знаю, ваша милість, але він таки імеретинець та ще дуже вправно тримається в сідлі!
Тим часом вершник під’їхав до річки і, переконавшись, що міст знесла повінь, почав шукати броду. Кілька разів він проїхав берегом річки й повернув коня назад.
— Ось так! Вибачай, дорогий імеретинцю, що міст не підготували! — глузливо мовив Заал і обернувся до моураві: — Це йому не імеретинські струмочки, що ледве крутять крихітні млини! Здається, він так злякався, що й через рік не отямиться...
— Ваша милість, якщо заклинаннями не полікується, в нещасного від страху серце з грудей вискочить! — улесливо підтакнув моураві.
Вершник кілька разів промчав луками на своєму вороному, розігнав його й попрямував до річки.
Кінь і чоловік — обоє поринули у воду, ніби потонули. Через якийсь час кінь випірнув і поплив боком. Вершник тримався за спину коня й скеровував його так, щоб дістатися до берега трохи вище урвища. Вони вже майже випливли, коли хвиля підкотила величезну колоду і вдарила коня. Його повернуло всім тілом і понесло течією. Вершник відпустив вуздечку, й обоє вмить опинилися в чорториї.
— Егей! Хто тут сміливий?! Хутчій на допомогу! Покличте плавців! Рятуйте! — закричав Еріставі.
У вирі кінь зупинився, ніби відмовляючись від боротьби й скоряючись долі. Та він лише відпочивав. Зібравшись на останній силі, підбадьорений закликом вершника, кінь кинувся у бистрину. Бурхливі хвилі кілька разів перекинули його. Вершник уже не сидів на ньому, а, вхопившись за гриву, плив поруч. Довго стежив за ними Еріставі, але, загубивши їх з очей, розпачливо вигукнув:
— Бідолашний!.. Тут, у цьому вирі, ще можна було їх урятувати, а до того страшного водоспаду ніхто й не підступиться!..
Він уже зібрався був іти з балкона, коли на його розпачливий зойк вбігла наполохана Маріам. Чоловік розповів усе і наприкінці додав:
— Там, під водоспадом, певне, й загинули!
Маріам заголосила і в розпачі навіть подряпала собі щоки:
— Горе нещасній його матері! — Вона довго зітхала й нарешті розгорнула псалтир... Звернулася, як зазвичай, до «Канона пристрастей».
На балкон поткнувся моураві й кахикнув.
— Чого тобі, моураві? Ти послав когось на допомогу? — спитав Заал.
— Послав, ваша милість, але плавці злякалися, не наважились сунутися у воду... Надто вже розбурхалася...
— Віднесло?
— Та не дуже далеко... Зразу ж за поворотом і викинуло там, де чорторий...
— Може, винесуть його звідти якось, добре діло зробиш! — втрутилася княгиня.
— Яка ж з нього користь, шені чиріме? А був справді гарний! Батько рідному синові не поступився б за сто золотих!..
— Ти що, збожеволів, моураві? — вигукнув князь. — Як ти говориш про хрещену людину?
— Про яку хрещену людину, ваша милість? Я про коня кажу, а той юнак і не потонув.
— Як не потонув?..— вигукнули обоє.
— Хай мине мене ваш гнів!.. Як пірнув він у хвилі, то виплив так, ніби качка... Тільки бідкається, що коня не зміг порятувати, а сам наче й не киснув у воді... Послав його обсохнути у пекарню!..
— Слава богу! Гарну звістку ти приніс. Щиро радий. Чи не довідався, хто він і чого до нас їхав?
— Мовчить поки що, шені чиріме. Дуже хоче з вами побачитися. Як обсохне, прийде, якщо накажете.
— От і добре! Приведи його до мене!
Моураві вийшов, а Еріставі радо сказав дружині:
— Не з простих, певно! Яка спритність!.. Чула, плавці не наважились у воду сунутися, а цей ніби переступив через бурхливий потік! Щиро кажучи, я і сам не наважився б на таке, якби був молодий!
Маріам усміхнулася й зітхнула.
— Чому ти всміхаєшся? Згадала, мабуть, як я хизувався перед тобою, в Алазані коня загнав? Ех, на все свій час! — зітхнув Заал.
Моураві завів до кімнати молодика. Високий, стрункий, тонкий у талії, широкий у плечах, з відкинутою на спину імеретинською шапкою, з хвилястим волоссям і тоненькою щіточкою вусів на гладенькому обличчі, він був справді-таки привабливий.
Швидко схилившись, — на знак пошани до старшого — він низько вклонився Еріставі.
— Гамарджоба![17] —з гідністю привітав його господар.
— Хай вас усюди супроводить перемога, мій володарю! — відповів гість і знову вклонився.
— Слава Богу, ти живий! Що примусило тебе так ризикувати?
— Чи варто говорити про мої біди, коли вся країна в небезпеці? До того ж я не уявляв, що буде так важко, покладався на кобилу. Не один раз Абхазура запливала в бурхливе море і виносила мене назад, а сьогодні звичайна річка здолала нас! Виходить, така доля! — Він глибоко зітхнув, ковтаючи сльози.
— Ти, бачу, тужиш за своєю Абхазурою?
— Звикли ми, мій володарю, здружилися, як рідні...
— Коли на морі не було їй рівної, то вже на суходолі моя Арабула — найкраща! Дарую її тобі!
Юнак ступив кілька кроків уперед, схилив одне коліно й поцілував полу Заалової чохи. Моураві скривився й заздрісно глянув на гостя.
— Ти чув, моураві? — мовив Заал. — Осідлай Арабулу своїм позолоченим сідлом. Тобі воно зараз не потрібне! Я подарую тобі інше.
— Чи не краще, ваша милість, подарувати йому буланого жеребця?
— Тебе не питають. Виконуй, що наказано!
— Слухаю, ваша милість, але Арабула не терпить сідла.
— Як це не терпить?
— Уже рік, як ніхто не їздив на ній!.. Удвох ледве виводимо зі стайні.
— Не переймайся цим: той, кому подаровано її, впорається.
— Та навіщо вона йому, коли на неї не можна сісти?!
— Господи, ти все своєї! Дурень не порозумнішає, а свавільного завжди можна приборкати! А що ти скажеш, юначе?
— З Божою та з вашою допомогою якось упораюся, — всміхнувся юнак. — Навіть казкового Пегаса об’їздити можна.
— Я теж так гадаю. Хай служить тобі на щастя і користь! А тепер розкажи мені, звідки ти й чого до мене завітав?
— Я з Кахетії!
— З Кахетії?! Хіба дороги не розмиті?
— Розмиті, але в мене послання до вас.
— Ти сам, мабуть, імеретинець!
— Еге ж, але я давно залишив свій край і живу тепер у Кахетії. А послав мене до вас зять ваш, Бідзіна Чолокашвілі.
— Що трапилося?
— Прочитайте листа і про все дізнаєтесь, мій володарю! — Він дістав з-за пазухи послання й передав його Еріставі. — А це дружина Чолокашвілі шле великій пані.
— І не намокло у воді? — здивувався Еріставі.
— Я загорнув його в навощене полотно! — пояснив юнак.
Еріставі квапливо розпечатав листа і мовчки почав читати. Маріам шукала окуляри, а моураві та імеретинець стояли й чекали.
Еріставі помітно хвилювався й час від часу позирав на імеретинця.
— Він що, збожеволів?! Що він задумав? — заговорив нарешті Заал.
Імеретинець глянув у бік моураві...
Еріставі зрозумів і відіслав зайвого свідка. Маріам пішла шукати окуляри. Вони залишились удвох.
— Повідомляє: «Християнство винищене, не чути молитов і співів, дзвони мовчать, ікони й храми спаплюжено...» Про це ми теж чули, та що вдієш? Вище голови не стрибнеш!.. Наближається Божа кара, і ми повинні її стерпіти, довіритися Господній волі!
— Негоже мені заперечувати вам, але чули, мабуть, притчу: чоловік тонув і благав Бога допомогти. А Бог йому відповідає: руками поворуши, і я допоможу!
— Приказка гарна, та нам не підходить!.. Вона нам тепер не зарадить!.. На що ж він усе-таки сподівається?
— На Бога!.. А потім на вас... П’ятсот відбірних воїнів виставить він сам. Два Еріставі обіцяють дати по п’ятсот, а ще п’ятсот чекає від вас!..
— Та як з двома тисячами виступати проти шістдесяти? А крім того, обабіч Алазані розташовано п’ятнадцять тисяч улусів... І дорослі, й діти — всі у них воїни...
— Дві тисячі грузинів — сила не мала, коли й ви не відмовитеся підтримати. Кажуть: «Догнав не догнав, а погнатися можна...»
— То не для мого віку!.. Зять мій іще молодий, не звідав страху, але я дивуюсь, як міг погодитися на таке ксанський Еріставі!.. Хіба не знає, що це обурить не тільки шаха, а й викличе гнів картлійського царя?
— Коли ми переможемо, то й цар Картлі буде задоволений. Він хоч і прийняв татарську віру, але серце в нього грузинське. А сумніватися в тому, чи переможемо ми, не треба!
— О мій імеретинцю, ти ще молодий, і тобі бракує завбачливості. Уся Кахетія виявилася безсилою перед ворогом, а тепер ви хочете вигнати його, маючи дві тисячі воїнів! Хіба можна думати про таке? Він тримає в руках і фортеці, й місто!.. Ми й Кахетію не порятуємо, і Картлі поставимо під загрозу... Лютий шах тільки й чекає приводу, щоб розправитися з Картлі так, як з Кахетією! І коли ми ще вціліли, то тільки завдяки обачливості й обережності нашого царя Вахтанга, хай Бог пошле йому довгого віку!
— Шахнаваза?! — сумно перепитав гість і хотів щось додати, але раптом убіг вкрай збуджений панотець Кирило й доповів:
— Ксанські Еріставі до нас завітали, ваша милість!
— Кажеш Еріставі?... Запроси їх.
— Це вони, шені чиріме! Ті самі! — схвильовано повторював Кирило. — Я бачив їх своїми очима!.. Дивні діла твої, владико!..
— Отче мій, чи ти при здоровому глузді?
— Хай не торкнеться мене ваш гнів! Це вони, наша милість! Саме вони! Я впізнав їх одразу, щойно побачив!
— Ну, впізнав, то й що? Запроси їх до світлиці, скажи пані, і я зараз прийду. А ти, імеретинцю, йди до моураві й почекай відповіді... Ці Еріставі неспроста, мабуть, заявилися сьогодні! — мовив він і вийшов до сусідньої кімнати.
Увесь дім заметушився. Слуги бігали туди-сюди: кухарі зарізали однорічне теля, пекарі розпалювали торне, няньки бігали з кімнати в кімнату. Моураві аж надто вже старанно підганяв то одну, то другу: «Ну ж бо, допоможіть, мої любі, не зганьбіть мене, постарайтеся!» А сам стояв собі як укопаний, не знаючи, хто, власне, що має робити і хто до якого діла приставлений. Тільки про людське око, як і випадає моураві, пнувся він із власної шкури, галасував на все подвір’я, щоб усі чули й бачили, який він відданий своєму володареві, який старанний. Мекали вівці, кудкудакали кури; пригнали індиків та гусей.
Приготування було в розпалі.
Моураві щоразу перепиняв слуг, щупав птицю — чи жирна, охкав і витирав спітніле чоло.
А в цей час усі троє Еріставі — господар та гості — сиділи на тахті в світлиці, підібгавши під себе ноги, й жваво бесідували. Лише один з гостей — високий ставний дідусь — був небагатослівний; він тільки хитав головою на знак згоди з молодиком, найзапальнішим із співрозмовників.
— Шалва ще молодий, важко йому стримувати сердечні поривання, і зять мій, Бідзіна, теж не старий... До того ж він щодня бачить страждання своєї батьківщини і тому йде на все беззастережно. Але ти, Елізбаре, дивуєш мене! — звернувся Заал до літнього гостя. — Бачив ти й радість на своєму віку, і горя чимало звідав!.. У тебе, дякувати Богові, досвіду достатньо. Як же ти міг зважитися на таку важку справу?
— А що вдієш, Заале? Спробував і я відраяти мого Шалву, — він мені не лише небіж, а й прийомний син, — та Шалва не послухався. Ладен один іти супроти ворога... Але Бог правду любить, і мені до вподоби намір цих юнаків!.. Краще загинути у борні, аніж отак животіти. Коли християнська країна у небезпеці, не личить нам сидіти, згорнувши руки. «Без Божого благословення не здолає нас і ворог». Покладімося на провидіння!
— Так, але не варто випробовувати долю! Вона зрадлива. Вчора ось була негода, а сьогодні, бачиш, який день! Головне — час обрати!
— Кращий час сам для нас не наступить! — запально вигукнув Шалва. — Безнадія і відчай кахетинців можуть перекинутися й на Картлі. Поки цього не сталося, треба допомогти кахетинцям. Як не зуміємо перемогти, хоч загинемо з честю. «Ліпше смерть достойна слави, аніж зганьблене життя!»
— Еге ж, гарно сказано, але й той не дурень, хто говорив: «Береженого Бог береже». Треба нам бути обачливими.
— Обачливість усяка буває! — зауважив Елізбар і задоволено подивився на Шалву.
— Підбурюєш? — образився Заал. — Себе ви можете не жаліти, а країну треба берегти. Спорядити три тисячі вершників і приректи їх на загибель, хто ж тоді зустріне ворога тут, коли він, розлючений, піде просто на нас?.. Своїм свавіллям ми лише роздратуємо царя... Так чи інакше, обачливістю він зумів зберегти Картлі, домігся довір’я шаха, а ми збираємося одним махом звести нанівець усі його старання!
— Горе країні, що зберегла себе в такий спосіб! Кахетія омусульманена; картлійський цар, помазаник Божий Вахтанг, перетворився на обрізаного ІІІахнаваза... Шістдесят юнаків і дівчат, а може, вдвоє більше, щороку віддаємо ми в данину переможцю. Стогін стоїть по всій країні, і як ще можна виміряти наші страждання? Не сьогодні-завтра не стане й Картлі, і її, як і Кахетію, пограбують. Та кахетинці хоч прославилися, пожертвували тілом, але врятували душу. А ми однаково нівечимо й душу свою, й тіло!.. — гарячкував Шалва.
— Він правду каже, — додав Елізбар. — «Небезпечніший від недруга ближній, що обернувся ворогом!» Не вперше шах Аббас поводиться, як лис... Він панькається з Шахнавазом, поки може його використати, а потім витурить геть! Намагається без опору проковтнути спочатку Кахетію, а тоді візьметься й за Картлі. Еге ж, страшний ворог, коли він входить у твій дім під личиною друга!
— Мене воістину дивує ваш задум!.. Сам не зважуся піти на таке безумство й відмовляю своєму зятеві. А вам хай Бог допоможе! Щоб не довелося вам потім шкодувати!
Затягнулася їхня бесіда. Шалва гарячкував і часто закипав у гніві. Заал не раз втрачав терпіння, Елізбар заспокоював обох, як міг. Дійшло до того, що ксанські Еріставі збиралися їхати, не пообідавши... Уже були й повставали, ображені, аж ось розчинилися двері, й зайшла Маріам, високо тримаючи в руках ікону святого Георгія:
— Хай увінчає Господь перемогою ваш християнський намір, і хай передує всім цей святий образ! — виголосила вона й опустила перед ними ікону.
Усі троє здивовано позиркували на неї.
— Мій володарю! — звернулася вона до чоловіка. — Хоч як би високо здіймався світський розум, він не може сягнути до волі Божої!.. Не слід вам суперечити їхньому бажанню, бо воно вирішене на небесах, і звідти подано нам знак!.. Зайди, панотче, і повідай! — покликала Маріам.
Увійшов Кирило й став.
Еріставі з подивом перезирнулися, наче запитували: «В чому річ?»
— Кажи, панотче! — наполягала Маріам.
— Це вони, шені чиріме, я впізнав!..
— Що ти, панотче, торочиш: «...упізнав, упізнав!..» Ну то й що, коли ти впізнав славетних витязів? Чи не нагороду чекаєш за це? — сердито вигукнув Заал.
— Та я ж вам сказав, пане, що то вони!
— Чи ти не збожеволів, панотче? Я й сам їх добре знаю!..
— Ні, пане, я не про те!
— Що з тобою? Як ти не зрозумієш, що це їх він бачив уві сні! — пояснила Маріам.
— Уві сні-і? — здивовано перепитав Заал.
— Еге, ваша милість! — підбадьорився Кирило. І докладно переказав присутнім свій сон...
Здивовані Еріставі слухали його. Коли він розказував, як увійшов у храм і побачив тіла переможених героїв, Заал перебив його:
— Третій, а хто був третій? — спитав він нетерпляче.
— Ось тепер, коли я дивлюся на них, я пригадую й третього... Третій був ваш зять, саме він!..
— Бідзіна Чолокашвілі? А мене ти не бачив?
— Ні, шені чиріме, вас там не було.
— А світловолосий вершник, якого ти не впізнав, мабуть, був він! — мовила Маріам, вказуючи на святого Георгія. — Хай буде з вами його благодать!
Еріставі мовчки дивилися один на одного.
— А тепер що ти скажеш? — порушив мовчанку Елізбар, звертаючись до Заала.
— Хай здійсниться воля твоя! Що я можу сказати! Нам заздалегідь явилось диво... Боже знамення... Вас трьох вистачить для справи! Самі бачите — я зайвий... І я не можу виступити проти волі царя... А коли на заклик панотця Кирила захочуть піти мої піддані, я не заважатиму їм, тим паче, що й не знатиму про це! Панотче Кирило, — всміхнувся він до священика, — сподіваюся, коли ти звернешся до народу і сам з хрестом у руках рушиш уперед, люди підуть за тобою.
— Господи, твоя воля! — перехрестився Кирило, цілуючи ікону.
— Амінь! — повторили всі три Еріставі й теж поцілували ікону. Потім вони якийсь час радилися, вточнювали строки виступу, попереджали один одного про цілковиту таємність. Домовилися про персів не згадувати, а звинуватити у всьому імеретинців, оскільки ті збиралися виступати проти Дадіані. Радощам Еріставі, натхненним розповіддю отця Кирила, не було меж. Розпочалося застілля, гідне арагвських та ксанських Еріставі. Сонце вже хилилося до заходу, коли гості повставали з-за столу й зібралися в дорогу.
А наступного дня імеретинець, якого прислав Чолокашвілі, поклав листа-відповідь за пазуху й переплив Арагві на своїй новій породистій Арабулі. Моураві спостерігав за ним і бурмотів, люто б’ючи себе в груди:
— Згинь ти, клятий... Видурив у пана таку кобилу за якусь шкапу і навіть не подивився на мене на прощання!
Чимало вельможних дворян мешкало колись у Сацеретло, та не було серед них рівного Бакарові Бакрадзе. Відданістю цареві, вірністю панові, любов’ю до батьківщини він уславив не лише свою сім’ю, а й увесь рід. А коли став управителем Церетелі, піднявся ще вище. В одному тільки йому не таланило: не виживали в нього діти. Та коли назвав, як радили сусіди, немовля іменем Глаха й заповів сина Богові, то малий справді ріс, як пташка. За сином народилися дві доньки-близнючки, і це остаточно зміцнило його щастя. Та хіба довговічне щастя на цьому світі?
Недаремно люди кажуть, що з однієї деревини можна витесати і хреста, й лопату. Нічим не схожий був на Бакара його менший брат Кіко. Байдужий до своєї сім’ї, він часто залишав її, надовго затримуючись у чужих садибах. «Де найвище в’ється димок, там і ми з друзями сидимо», — вихвалявся він і не минав жодних гулянок. Тиняючись десь по околицях, він схопив віспу й заніс її додому. Сам він вижив, а брат і невістка, заразившись від нього, десь через тиждень попрощалися з білим світом. Сирітки лишилися з Кіко. З усією своєю наполегливістю взявся він хазяйнувати й швидко приохотився до вільного господарювання.
Дівчаток-небожат оддав до Мгвімського жіночого монастиря, а небожеві дав цілковиту волю, сподіваючись, що, потрапивши в біду, той швидко зверне собі в’язи. І тоді дім, садиба, все дістанеться йому!
Та, як мовиться, яблуко від яблуні недалеко падає, і маленький Глахуна день від дня гарнішав, а в шістнадцять років ніхто в тому краї не міг із ним зрівнятися.
Якось, під’їжджаючи до палацу, він побачив великий гурт людей під деревом. Тут були і пани, й слуги. Під’їхавши ближче, юнак зіскочив з коня й попрямував до князя.
— Здрастуй, Глахуно, — гукнув його Церетелі, — ти вчасно приїхав. Усі тебе хвалять, от ми й побачимо тепер, який ти молодець. Мій сокіл зачепився торочкою за гілку аж на самому верховітті дерева, треба якось зняти його звідти!
— Будь ласка, ваша милість! Я виліз би на верхівки, та гілка тонка й не витримає мене.
— У цьому ж і річ! На дерево кожен вилізе, — почулися голоси дворових.
— Треба щось придумати, — сказав князь. — Ну що ж, доведеться зняти його пострілом!
— Пострілом?! А в сокола ти не влучиш?
— О ні, ваша милість! — усміхнувся юний Бакрадзе й зняв з плеча рушницю, з якою він, за тодішнім звичаєм, не розлучався й завжди носив із собою. Він трохи одійшов, опустився на одне коліно й прицілився. Усі затамували подих. Гримнув постріл, і на верхів’ї заметався сокіл.
— Ет, промазав! — вигукнув Церетелі з прикрістю.
— Ні, шені чиріме, бо сокіл зачепився обома лапками, а однією кулею в обидві торочки не влучиш. Я обірвав тасьомку на його правій ніжці, а тепер стрілятиму в ліву.
Він зарядив рушницю й знову вистрілив. Сокіл полетів униз, але раптом стрепенувсь, перевернувся в повітрі й полинув угору. Туди ж помчали єгері.
Усі були вражені юнаковою спритністю, а сам він, ніби нічого й не сталося, взявся чистити зброю.
— Принесіть мою рушницю! Недарма мовиться: «Рушниця — стрільцю, а стрілець — народові». Ти гідний такої рушниці, носи на щастя! — сказав Церетелі.
Принесли довгу рушницю з тонким дулом, стягнутим золотими кільцями, й передали юнакові.
У палаці всі раділи перемозі юного Глахуни, та в однієї мешканки палацу від цієї пригоди аж надто піднявся настрій. Юна донька Церетелі з вікна вежі схвильовано стежила за звільненням сокола. Вона й раніше чула про Глахуну, але побачене сьогодні припало їй до душі й так схвилювало та захопило її, що в серці у княжни спалахнуло кохання.
Недаремно в давнину духівники ремствували, що «Витязь у тигровій шкурі» важить для людей більше, аніж Біблія. Упродовж віків усі, від старого до малого, зачитувалися цією поемою, юнаки наслідували Таріела й Автанділа, дівчата — Нестан і Тінатін, царі й придворні намагалися брати приклад з Ростевана й Сограта, слуги удавали Шермадіна, а служки й годувальниці уявляли себе новими Асмат. І в доньки Церетелі знайшлася одразу своя Асмат. Листування з юним Бакрадзе дедалі жвавішало. Глахуна, не обізнаний з таємницями кохання, вперше відчув якесь дивне почуття, що охопило все його єство. Він віддався незвіданій річці кохання, обминув усі її пороги й поринув у вир. Юнак змінився, облишив свої звичні розваги й увесь палав у полум’ї цього сильного почуття. «У розлуці з нею тліти, пломеніти і горіти», — переконував себе й тільки здалеку тішився коханням. У ті часи дівчата вимагали від своїх обранців: «Для милої своєї — звитяжцем стати». Така сама вимога випала й на долю нашого закоханого. Та де ж знайти місце для подвигів?
Тоді Кахетія знемагала в ярмі татарщини[18], і дорослі, й діти тягли на собі важке ярмо рабства, а надто — князівство. Лише дехто наважувався чинити опір завойовникам. Серед них ахметський володар Бідзіна Чолокашвілі був найхоробріший. Слава про його відчайдушність сягала й до Імеретії. І ось наш новий Автанділ зупинив свій погляд на Чолокашвілі. Він чудово підготувався, обладунок увесь одягнув, осідлав свою Абхазуру й подався на схід. Сумно йому стало в дорозі, гнітила серце розлука з рідним краєм і коханою. Їхав він, наспівуючи рядки Руставелі:
звірявся він своїми почуттями місяцю та сонцю, згадавши останній рядок:
він і сам перейнявся сподіваннями. Абхазура, зачувши посвист канчука, наче співчуваючи думкам господаря, гарно закинула голову назад, побасувала хвилину на місці, знову помчала вперед, ніби затявшись змести грудьми всі перепони на своєму шляху.
Кахетинський цар Теймураз Перший вважав себе рівним біблійному Давиду... «Він предок мій, а я його гідний нащадок, — я цар і поет, такий самий, як він», — розмірковував цар, забуваючи, що Давид правив за віщою Божою волею, а він усівся на престол лише з волі низів — своїх підданих; той бився з амалекітянами, а йому випали татари та лезгини!.. У політиці був поетом, у поезії — політиком, і готував цим самим своєму царству жахливе майбутнє.
Дехто помічав це, але ніхто не посмів би висловити своїх думок. І чулися докори не вголос, а тихцем.
Був початок зими. Палахкотів камін, і ясенові поліна весело потріскували в ньому... Перед каміном сидів юнак, пильно вдивляючись у мерехтливі вуглинки. Поруч на тахті лежав літній чоловік. Вираз його обличчя змінювався, що виказувало напружену роботу думки.
— Чогось наш володар давно не з’являвся на дарбазоба, — першим порушив мовчанку юнак. — Замкнувся й сидить сам!
— Мабуть, надуває міхи в своїй волинці, — з гіркотою промовив старий.
— Міхи?!
— Еге ж! Минулої весни він теж отак усамітнився й складав для нас «Лейл-Меджнуніані», а влітку — «Шамі-Парваніані», іншим разом восени — «Хвалу плодам», а тепер, мабуть, римує щось про зиму...
— Це не зашкодить! Хай пише! На дозвіллі це непогано...
— На дозвіллі?! Хіба в царя може бути дозвілля? Ні, сину мій, коли цар виводить трелі, царство стогне. Так можна просвистіти всю країну.
— Давид Будівник теж віршував, але ж царство від того не страждало!
— Будівник наслідував пророка, прославляв Творця. Його ямби — молитва, а шаїрі нашого царя — блазнювання!..
— З Руставелі змагається!
— Гм! Хіба зрівняти живу воду із штучним колодязем?!
— А ти послухай, що говорять йому придворні.
— У тому й лихо, сину мій. Нещирість занапастить нас. Дволикість і фарисейство — звична річ для придворних, але мене дивує, чому помиляється сам цар.
— У нього, мабуть, та сама хвороба, що й в однієї казкової красуні.
— Якої красуні?
— Не чув чи не пам’ятаєш? Одна красуня щоранку ходила вмиватися до джерела й, дивлячись у нього, питала: «Скажи мені, джерело, хто найкрасивіший на світі: я, сонце чи місяць?» І чула у відповідь: «І ти, і сонце, і місяць гарні, але Етері найкраща з усіх вас». Млосно їй ставало від того. Так і з нашим володарем. Напише щось і починає допитуватись: «Хто кращий, я, Чахрухадзе чи Шавтелі?»
— «І ти чудовий, і Чахрухадзе, і Шавтелі, та найкращий з усіх вас Руставелі!» — нашіптує йому розум, а серце в суперника Руставелі отруєне заздрощами.
— В тому й біда, що, проникнувши в серце, заздрість роз’їдає душу! Гріховне це почуття, сину, а в деяких владик і без того гріхів достатньо. Покійний Теймуразів дід усе нарікав на те, що народ розмножується, країна розбудовується і не вистачає йому, мовляв, простору для полювання в своїй Кахетії!.. Розгнівив він Бога своїм блюзнірством і жорстоко поплатився за це: де чувано в Грузії, щоб син пішов проти батька? А його рідний син, царевич Давид, батько нашого Теймураза, кинув у темницю. Другий син, віровідступник Костянтин, убив його змовившись зі своїм братом, царевичем Георгієм!.. Ось який великий гріх у них в роду, сину, велика жертва потрібна, щоб спокутувати провину... — зітхнувши, закінчив старий і перехрестився.
— Хай Бог простить нашому цареві гріхи предків, а коли й спитає з нього, то хай не карає його нещасне царство! — сумно мовив юнак і скинув шапку.
— Амінь! — додав старий, здійнявши руки до неба.
Саме в той час, коли отак гуторили поміж собою поважні батько й син, цар Теймураз справді сидів самотньо, поринувши у важкі думки. Проте він думав не про Руставелі. Перед ним лежали два листи: один надісланий з півночі, другий зі сходу. Перший був товариський і привітний, він сповнював серце надією і втіхою, а в другому — самі грізні настанови, нарікання та погрози; від першого листа солодко завмирає серце, а від другого воно боляче щемить.
«Теймуразе-хан, — писав шах Аббас Перший, — дізнався я, що ти вирішив наслідувати свого діда й замислив привести до мого дому чужоземців. Але знай, що своїм царством ти вимостиш їм шлях до мене. Поки вони дістануться до мене, країну твою буде знищено. Бачу, вирісши зі мною як брат, ти втрачаєш розум. Від сивої давнини до наших днів зберігали ми чистим наш братерський союз, і чому він має зруйнуватися тепер? Так, нашим великим ім’ям осяяне ваше маленьке царство, але в діях своїх ви незалежні, й ніхто не займає ні віри вашої, ні мови й народності, ні звичаїв і укладу вашого. Правда, ти вважаєшся татарським валі, та й це зроблено для блага вашого. Інакше, хто знає, скільки разів за цей час турки розорили б вас, а тепер зі страху й поваги до нас султан і пальцем не наважується вас торкнути. А коли говорити про данину, то чи треба називати даниною якихось шістдесят сон[19], тоді як ви берете тисячі туманів та ще й халат з мого плеча! Теймуразе-хан! Викинь із серця шкідливу для нас обох думку, бо, присягаюся своїм сонцем, не уникнути справедливого гніву мого ні тобі, ні царству твоєму!»
Теймураз дочитав листа, низько схилив голову й задумався. Раптом він стенувся й підвів голову. — Ні, ні! — вигукнув він. — Питання вирішено... Тут пророк має стати моїм захисником, а там — Біблія та Хрест. Довіритись Магомету й зректися Христа — це відмовитися від батьківщини й віри! Треба вирішувати!.. Хай буде те, що має бути... Адже й маленька Кахетія — частина тієї великої Грузії, яка дісталася в наділ богородиці, і невже богоматір покине її? Грішно вагатися! Не випало християнам байдуже зносити погорду й свавілля нехристів! Хіба можуть швидкоминучі біди, тимчасові труднощі розбити серце віруючого?! Випробування загартовують. Не схотів же Бог увергнути обраний ним народ у полон єгипетський. Він повернув йому обітовану землю і посадив на царський трон Давида, предка мого. І донині царство його стояло б непорушно, якби воно повірило в появу Христа, сина Божого, й не відцуралося від нього. Геть вагання! Вірю і визнаю, що майбутнє за християнством! Сьогодні ж скличу раду і змушу прийняти рішення. Треба гідно відповісти на кожен лист ім’ям твоїм, Господи! — вимовив він, перехрестившись і подивившись на ікону.
Того самого дня більшістю голосів рада ухвалила розірвати союз з Персією й примкнути до північної країни.
Розгніваний шах Аббас з вогнем і мечем увірвався в Кахетію й розгромив її: він руйнував міста й фортеці, знищував села, грабував церкви і паплюжив їх. Загинули всі, хто не встиг сховатися в горах. Ніде й нікому не було порятунку, й струмки крові стікали в річки. Це лихоліття було для Грузії жорстокіше, аніж нашестя Тамерлана. У шаленому гніві знищував шах усе живе, десятки тисяч грузинів гнав він до Персії, а береги Алазані заселив натомість улусами. Магометани вітали з перемогою іранського лева. А серце самого лева стогнало: «Така перемога гірша за поразку, — думав він. — Ось коли відчув я своє безсилля!.. Десять воїнів виставляю проти одного, сто — проти десяти, і все марно. Свої головні сили я кинув проти самої лише Кахетії, а Кахетія ж тільки невелика частка Грузії!.. Як мені подолати всю країну? Без неї не збережу я і Персії! Ця маленька країна — міст поміж Сходом і Заходом. Що таке без неї моє велике царство? Величезна фортеця без мурів. Неважко рано чи пізно нею заволодіти!.. Ні, Грузія — той оберіг, що має належати Персії!.. Належати?.. Гм!.. Це легко сказати! Та як приборкати народ, в якому міцно переплелися релігійні та національні почуття, дух якого сильніший, ніж тіло? Легендарний Тамерлан лише тут відчув, що він кульгавий, коли спіткнувся об цей «наріжний камінь». А що, коли іранський лев підібгає свого хвоста?! Страшний народ, який загартував тіло й підняв свій дух. Страшний!.. Він має стати кволим, занепасти духом, і тільки тоді можна зламати й поневолити його!.. Так, саме так! Інколи там, де безсила сокира, маленька пилка зробить своє діло!.. І лисячому хвостові інколи таланить більше, аніж левовій лапі!..» Так вирішив могутній шах Аббас і змінив гнів на оманливу милість, відверту політику прямого гніту замінив нещирістю і віроломством. Занадто яскравий промінь може раптово осліпити людину. Щедрі милості шаха засліпили Кахетію. Шлунок підкорив серце, душа поступилася тілу, і поволі, день за днем, утопала країна в небезпечну трясовину. Недарма ж політика Персії пестила вельможне панство та його проводирів! Грузини посіли перші місця в шахському палаці і, легко багатіючи, розкошували. Для цього не потрібні були ні талант, ні знання, ні людська гідність. Задля особистого добробуту досить було виказати беззавітну відданість Іранові й нишком зраджувати інтереси своєї вітчизни. Хто не хотів забути свого грузинства, того переслідували, і він не міг розраховувати на успіх, навіть коли був героєм!.. Шах Аббас бачив усе це й сміявся в душі. Таку саму політику заповідав іранський лев своїм нащадкам, тому не минуло й століття, як Східна Грузія наполовину омусульманилася. Народ перейняв звичаї персів, віру та закони!.. Грузин не був схожий на грузина!.. Мова спаплюжилась, у вельможних родинах соромилися розмовляти по-грузинському... Судочинство велося чужою мовою, місця архієреїв посіли ахунди, а священиків замінили мулли та каді. Народ упав так низько, що на кожному кроці грузин зраджував грузина. Нарешті так знесилилися, що самі перси з огидою засуджували колись славетний народ. Таким чином, уже за часів шаха Аббаса Другого не було необхідності прикидатися: із знекровленої країни можна було знущатися відверто.
Кахетія, ошукана принадами й засліплена ласкою ворога, збагнула нарешті, що потрапила в біду, але, усвідомлюючи своє повне безсилля, принишкла. Той, хто раніше претендував на вищі придворні посади амілахварі та аміреджибі, ешикагабаші й амірбарі, тепер ладен служити хоча б простим чапарі.
Злигодні спочатку охопили вищий стан, і голодне дворянство стало тягарем для селян... Так змішалися між собою, що кревні зв’язки втратили своє значення, родич родича не жалів, аби тільки мати з того якийсь зиск!.. Забувши своїх святих, панство присягалося тепер «сонцем шаха»... І коли десь з-поміж дворян і з’являлася порядна людина, що не встигла переродитися й забути лиха вітчизни, вона зустрічала осуд і докори своїх близьких. Тільки селяни, прості трудівники своїм чесним трудовим потом зрошували рідні поля й узгір’я, политі кров’ю замордованих предків, і все ще зберігали єдність... Вони були готові спалахнути від першої ж викресаної іскорки.
Саме тоді жив у Кахетії володар Ахмети Бідзіна Чолокашвілі, чоловік бездоганний і щедро обдарований природою, його нічим не могли спокусити вороги: ні погрозами, ні щедрими дарами. Вражені таким дивацтвом, кахетинці з неприхованою ворожістю ставилися до нього.
«Де це чувано! — казали князі. — Щастя стукає в його двері, а він опирається й не пускає його в дім! Присягаємося сонцем життя шаха, на його місці ми знали б, як вчинити!» Та Бідзіна у відповідь відмовчувався, і лише сумно хитав головою.
Якось заїхав до нього рідний дядько — Джандіері. Він був з тих, хто чує, звідкіль вітер дме, і хитається то сюди, то туди, залежно від часу та обставин. Висунувшись завдяки татарам[20], він став у Кахетії впливовою людиною, мало не першим візирем намісника шаха. Пейкар-хан без його поради не ступав і кроку. І ось саме він з’явився до Чолокашвілі.
За обідом Джандіері скрадливо повів з господарем ту розмову, задля якої приїхав.
— Небоже мій дорогий, — ніби між іншим почав він, — дивуюся з твоєї поведінки. Бог обдарував тебе розумом і талантом. Доля прихильна до тебе, але ти сам собі ворог!.. Я не раз казав і ще повторю: при дворі тебе чекає щастя... А ти, підібгавши ноги, сидиш тут, ніби Нацаркекія! Що ти знайшов у цій Ахметі? Тобі вона належить і ніде не дінеться! Добро й славу треба здобути не вдома, а в інших краях!..
— У кожного своя вдача, дядьку! — зупинив його Бідзіна. — Мені й тут гарно, краще мати менше та чистішого, аніж більше, та брудного!..
— Як це? По-твоєму, всі ми, при шахському дворі, забруднені?
— Я кажу тільки про себе…
— Помиляєшся!.. Подивись на інших, як вони вміло використовують час і живуть!.. Хай не позбавить нас Бог шахового благодійства! Добре чи погано, а з його милості народ хліб їсть...
— Отакої! Вдома шматок відбирають, а з панського столу недоїдки кидають, як псам.
— А якби не було в нас і цього, ми зовсім померли б з голоду!
— Мені дорожча чесна смерть, аніж зганьблене життя, тому, поки живий, ще спробую якось повернути собі свій шматок хліба.
— Пізно вже, дорогий небоже!.. «Сила й гори переоре!» — чув приказку? Ніхто не думає так, як ти, а сам нічого не досягнеш. Кажуть, одна ластівка весни не приносить.
— Прихід весни не пришвидшить ні одна, ні тисячі ластівок. Але з весною прилетять їх до нас сотні й тисячі. Може, й наша весна не за горами... Сьогодні я один, а завтра будуть десятки й тисячі!..
— Може, й так, але часто ранню ластівку прибивають заморозки.
— Знаю, дядьку, та я краще загину як провісник весни, аніж житиму як лихий пророк зими! Хіба я не знаю, що життя вельможі солодке? Хіба Ахмету порівняти з Тегераном?! Там усе чарує зір, полонить розум, тішить почуття. Та саме цього я побоююсь!.. Не хочу, щоб це відволікало мене від єдиного, чому я повинен до скону слугувати. Тут, у цій маленькій Ахметі, все любе моєму серцю: земля й річки, гори й скелі, ліси й лани... Усе рідне й близьке. Відчуваю єдинокровність з ними. Відчуваю — і легшає на душі. Що мені може дати замість цього чужина?.. Навіщо мені оманливий зовнішній блиск, коли заповітні мої почуття й думки будуть занапащені й зникнуть у пітьмі?! Солодкий ваш шербет, та я не проміняю його на своє вино, забарвлене в червоний колір кров’ю моїх предків. Смачний ваш білий хліб, але мені більше смакує хліб моєї країни з домішками праху моїх предків... Авжеж, їхніми тілами удобрені наші поля й ниви. І правильно чинить наше селянство, коли хреститься, перш ніж випити келих вина, і цілує хліб, перш ніж відламати шматок від цього. Хліб — наша святиня, де я зможу до нього причаститися, коли залишу батьківщину? Ні, дядьку, ні! Що ми їм і що вони нам? Важко склеїти те, що не поріднене ні природно, ні віками. Нічого не вийде!.. Або незалежність, або смерть! Одне з двох!.. — закінчив він і вибіг на балкон, наче навіжений.
Джандіері заклопотано хитав головою.
— Ото печаль! Така людина марно гине! — мовив він. Мовчки вийшов у двір, сів на коня й рушив у дорогу.
Довго ще гнівався Бідзіна і лише ввечері, стомлений, присів на тахту. Він дивився на Алазанську долину. Насувалися сутінки... В очах темнішало, а слух ставав гостріший. Вітер доносив стогін і гуркіт хвиль Алазані... Яскраво запалали зорі... Місяць поки що ховався за горою, але вже осявав куточком своєї усмішки вузьку смужку неба. Почувся посвист батога, і слідом за ним покотилася мелодія «Оровели».
— Хвалити Бога, що хоч цю рідну мелодію можна ще почути в нас! — зітхнув Бідзіна. — Чужі звички заглушили справжні думки й почуття кахетинця, глибоко відбиті в його душі протягом віків. Завивання татар поклали край солодким грузинським співам і мужньому багатоголоссю, зурна й чіанурі поглинули ніжні звуки чонгурі та саламурі. Тільки дві сумні пісні — «Оровела» та «Мумлі мухаса» збереглися ще серед трудового люду... І, хвалити Бога, поки вони не забуті, є ще якась надія!.. — прошепотів він.
Місяць виплив із-за гори, розливав ласкаве тепле проміння по долинах і узгір’ях. Усе довкілля, поглинуте пітьмою, зворухнулося, повіяв вітерець, колихнувся моріг, зашелестіло листя, захиталися кущі й затьохкали солов’ї!.. Скинувши з себе пелену мороку, прокинулася земля. Полегшало на душі і в посмутнілого Бідзіни.
На дорозі з’явилася гарба... Поволі поганяв буйволів погонич. Пісня його лунала все гучніше:
Намагайся брід шукати і не впасти в каламуть,
Спритність краща, аніж сила, коли здатний спритним буть, — закінчив він гучно і, стьобнувши батогом, гейкнув на буйволів.
Бідзіна здригнувся. Він підвівсь, подивився на зоряне небо... Довго стояв безмовний.
— Що це я чую! — наче отямився він після довгої мовчанки. — Земля надсилає ці знаменні слова, чи їх нашіптує мені небо? «Спритність краща, аніж сила». Байдуже, звідки йдуть ці слова... Без провидіння глухі небо й земля!.. Слова ці повинні зітерти всі мої сумніви, всі суперечки серця й розуму. Так! Так! Треба злукавити! Хитрувати задля вітчизни, а не особистого зиску. Небесні світила, закликаю вас у свідки, тепер ви станете запорукою моїх вчинків та дій!.. Ви ще не встигнете закотитися, як я покірно з’явлюся до Алі-Кулі-хана!
Не приніс Чолокашвілі персам щастя: тільки-но він перейшов на їхній бік, як у Кахетії з’явилися цілі загони втікачів, вони не давали спокою загарбникам. Де б не зустрічали ворога — нещадно знищували й так нажахали його, що він не тільки не наважувався нишпорити по селах, а навіть у надійних сховищах тремтів від страху. За межі своїх фортець татари наважувалися виходити з неабиякою осторогою. Найбільше дивувало те, що карали не лише татар. Ще гірше розправлялися з грузинами, котрі зрадили вітчизну й знайшли спільну мову з ворогом. Багатьох вельмож, що їх плекали татари за відданість, відправили месники на той світ. У горах Сабуе схопили одного священика і за зраду викололи очі: хоч тепер, мовляв, подивись у власну душу і спокутуй гріхи! Спалили маєток Джандіері. Подейкували, що кілька нападів учинили на садибу Чолокашвілі, та численна двірня відігнала нападників. З цими загонами важко було впоратися, бо ніхто не знав, хто до них входить, звідки вони й де переховуються. Правителі впали у важку задуму. «Місцевого зайця може впіймати тільки місцевий хорт», — розмірковував Пейкар-хан, умовляючи самих кахетинців довести шахові свою відданість і переловити непокірних. Можливо, хтось і ладен був прислухатися, але від страху ніхто не наважувавсь. Однак і це не допомогло. Він запевняв, що докладає всіх зусиль, але домогтися успіху не вдається. Загони збільшувалися й міцніли. Їхні напади ставали дедалі зухвалішими. Сутужно велося Пейкар-ханові. Він намірився вже повідомити про все шаха й попросити допомоги, коли завітав до нього Свімон Макашвілі й запропонував свої послуги, обіцяючи «приборкати країну».
Цього Макашвілі як людину віроломну й нещиру ненавиділи всі. З дитинства виховувався він у Тегерані і якийсь час займав високі посади при дворі. Та чимось не догодив покровителю і впав у немилість. Його вислали звідти, й відтоді тинявся він без ніякого діла.
Звиклий до високих посад, досвідчений в інтригах, він намагався повернути собі колишню славу. Непевний час надихнув його, і він знову виплив на поверхню: уряд призначив його наглядачем. Наділений необмеженими правами, цей шукач слави завзято взявся за діло. Тільки-но йому доповідали, що в такому-то селі вчинено замах на зрадника батьківщини, як він одразу налітав на те село й знищував дощенту без будь-яких з’ясувань.
— Пане, чим завинили ми! У ваших руках сила й влада! — пробували протестувати селяни. — Хіба ми винні, що через наше село проїздили повстанці?
Та справедливості не було в кого шукати. Влада схвалювала жорстокість свого ката. І не минулися марно його старання. Правда, повстанців він не лише не виловив, а навіть і не побачив жодного з них, та напади на якийсь час припинилися. Заслуги Макашвілі високо оцінили, і шах обдарував його першим халатом.
Святкували день коронування шаха. Алванське поле переповнював народ. Збоку розкинулись білі намети. У позолоченому наметі, оточений вельможами, сидів правитель Кахетії — Алі-Кулі-хан. Тільки-но зійшло сонце, як уже заграли кабулі, повідомляючи про початок боротьби. Хан та його почет пішли до арени. Народ теж посунув туди. Величезне коло зімкнулося.
На той час боротьба як розвага була поширена як серед татар, так і серед грузинів. Пейкар-хан любив боротьбу і часто відвідував змагання. Уславлені борці були нещадні один до одного. Найчастіше змагалися в силі та спритності татари й грузини. Татари звично оголювали тіло вище пояса й змащували його жиром, щоб рука по ньому ковзала. Це ускладнювало боротьбу. А грузини змагалися в звичайних чохах, та перемога все ж частіше діставалася їм. Напередодні Козманашвілі переміг відомого татарського борця, вивернув йому передпліччя, і це надзвичайно засмутило татар. Сам Пейкар-хан так образився, що наказав своєму улюбленцю Абдушахілу: «Сьогодні обов’язково поклади Козманашвілі».
Ніхто не знав походження того Абдушахіла. Якось він відзначився хоробрістю в Ардалані й відтоді одержав місце начальника кінноти Пейкара-хана. Йому, як знатній людині, не гоже було брати участь у змаганні, але відмовити ханові не міг. І ось він увійшов у коло. Голий до пояса, величезний і ставний, він скидався на статую з чорного мармуру. Темна борода важко спадала йому на груди, довгі вуса, ніби могутні гілки, розлітались направо й наліво... Великі чорні очі виблискували на обличчі в затінку густих брів.
Заграли музики. Силач здригнувся. Здійнявши руки до неба, він ніби просив у нього успіху, потім опустився на землю й, тричі торкнувшись її вустами, підвівся, обійшов коло. Він ішов пружно, зводячись навшпиньки й вбираючи в себе повітря, ніби розширюючи свою грудну клітку. Почали викликати бажаючих, але таких не було. Він удруге обійшов коло. Знов ніхто не виходив.
— Де вчорашній переможець Козманашвілі? — спитав хан.
— Відмовляється виходити, каже, що він згодний помірятися силою з будь-яким борцем, але не з велетнем, — відповіли грузини.
— Ну що ж, ганьба на вашу голову! — задоволено всміхнувся хан. Він наказав велетню пройтися колом утретє й залишити арену.
Борець виконав ханів наказ і, гордо підвівши голову, вийшов з кола. Татари задоволено гладили свої бороди, переможно всміхаючись.
Раптом почувся тупіт і залунали вигуки: «Грайте, грайте!» Абдушахіл зупинився й перевів погляд на юрбу. Як тигр, стрибнув у коло невідомий юнак — високий, худорлявий, стрункий, широкоплечий, з густою шапкою волосся на голові. Він подивився на супротивника й зупинивсь. Татарин мимоволі підвів руки. Мов камінь з пращі, кинувся юнак у ноги супротивнику, схопився за них, потягнув на себе і, наче колоду, звалив борця на землю й так само стрімко вистрибнув з кола.
— Ні, ні! Це не за правилами! — волали татари. Знетямлений Абдушахіл звівся на ноги.
— Я не встиг закінчити привітання, як він по-зрадницькому накинувся на мене! — розгублено мовив Абдушахіл.
Юнака знову вштовхнули у коло. Він завмер на місці, лише гукнувши супротивнику:
— Ей, бусурмане, подай знак, коли закінчиш своє вітання.
Абдушахіл, як скажений буйвол, накинувся на юнака, але той спритно вислизнув, татарин ухопив руками повітря. Юнак кілька разів промчав повз силача. Він удало відбігав убік і не давався до рук. Силач ганявся за ним, втрачаючи терпіння. Раптом, примірившись, юнак схопив його за руки так, що той повис у нього на спині. Блискавично схопивши його за шию, юнак перекинув супротивника через себе. Татарин розпластався на землі. Переможець стусонув його у живіт, перестрибнув через нього й зник у юрбі. Народ шаленів.
— Шайтан! Шайтан! — ревіли татари.
— Хоч втягуй, хоч витягуй назад свій бурдюк, тепер байдуже! — весело жартували грузини.
Силача підвели й повели з поля. Він був більше вражений несподіванкою, ніж поразкою. Стали шукати переможця, але той безслідно зник. Ніхто не знав, хто він, звідки взявся. Пейкар-хан насупився, сердито підвівсь і пішов до свого намету. Народ розходився. День минув весело, хоча хан і був роздратований. Після обіду вельможі поспали, за звичаєм, а коли повіяло прохолодою, почалися кінні змагання.
Вершники розділилися на дві групи й вишикувались у протилежних кінцях поля. Коні відчували початок змагань, підтягувались і, вигнувши шиї, били копитами.
Пролунав різкий звук зурни, і якби вершники не напнули повіддя, їх винесло б на середину поля. Коні, стримувані на місці, роздимали ніздрі, іржали, гризли вудила. Один з вершників вихопився вперед на своєму карабахському коні, вміло осадив його перед шеренгою супротивника і, кинувши виклик, швидко повернувся назад. Навздогін йому полетів дротик, але той перестрів його своїм дротиком і відкинув убік. Потім випустили другу пару, третю і так усі по черзі.
Любо було дивитися на цих вершників, коли, уникаючи дротика, вони перехилялися в сідлах, звисали то направо, то наліво, а деякі навіть пірнали під черево коневі. А коней не треба було підганяти, вони й самі знали, коли який рух вимагався. Заборонялося кидати дротики з усієї сили. Дехто з учасників змагання мав право випускати їх лише лівою рукою. Абдушахіл не брав участі в змаганні.
Джигітування закінчилося. Дві групи вершників з’їхались і вишикувалися в один довгий ряд. Після короткого перепочинку знову заверещала зурна, і вершники підострожили коней. Мов джейрани, помчали коні по полю. Вершники мусили досягти межі поля і, круто розвернувшись, улучити стрілою в мішень, прикріплену на верхівці найвищої тополі. Мішенню слугував цього разу золотий кубок. Усі вже метнули по одній стрілі. Чиясь стріла пролетіла повз самісінький кубок, мало не збивши його, інша просвистіла над кубком, але ніхто не зміг улучити, зрушити його з місця. Раптом по полю, як птах, промчав юнак на вороному. Він мчав так швидко, що його майже не помітно було на коні. Ще здалеку він метнув стрілу. Вона влучила в самісіньку середину кубка й підкинула його догори. Виблискуючи, падав кубок униз, а вершник під самим деревом поставив коня дибки й спіймав кубок на льоту. Тримаючи кубок у піднятій руці, вершник прямував до грузинських вельмож. Хотів шанобливо спішитись, але збуджений кінь не скорявся. Сидячи на коні, він подав кубок одному з князів і гукнув: «Дай Боже успіхів князю Макашвілі!» Свімон Макашвілі ступив крок уперед і взяв кубок. Водночас щось зблиснуло в повітрі, Макашвілі ще тримався на ногах, а голова його вже котилася по землі. Вершник гнав свого вороного назад. Жах охопив усіх. «Баші-ачукі, Баші-ачукі!» — стогнала юрба. Коли нарешті влаштували погоню, було вже пізно. Розлючений Пейкар-хан лаявся, погрожував охороні, а голову Баші-ачукі оцінив у тисячу золотих.
Тривожні часи настали в Імеретії. Туди запросили картлійського царя Вахтанга, прозваного Шахнавазом, щоб посадити на імеретинський престол його сина Арчила. Дворянство Імеретії зустріло почесного гостя з шанобою й подарунками. Щедротами своїми перевершив усіх князь Церетелі, та милість царя завоював князь Абашидзе, і обійшлося це не дуже й дорого: він подарував царю десяток дівчат, юних і чарівних: мовляв, знадобляться шахові. Цар був такий задоволений, що знехтував усі інші подарунки. Церетелі, суперник і недруг Абашидзе, образився найдужче. Кіко Бакрадзе, вибрав зручну хвилину, підійшов до свого володаря й шепнув йому:
— Слава ваша осяває також і нас, ваших підданих, ваша могутність додає сили і нам. Не можна допустити, щоб слуги Абашидзе знущалися з нас! Коли, повернувшись в Картлі, цар згадає ім’я Абашидзе з більшою шаною, ніж ім’я Церетелі, це смертельно образить і нас, ваших рабів!
— І мене це тривожить, мій Кіко, та чим зарадиш! — глухо відповів князь. — Я не пожалів свого добра, не пошкодував сили, майже спорожнив скарбницю, — що я ще можу зробити?
— Мій володарю, коли не знехтуєте моєю порадою, побачите, що цар забуде подарунок Абашидзе й нагородить вас своєю ласкою.
— Легко сказати! Що ти надумав?
— Коли йдеться про гарних дівчат, то Всевишній не обходить нас. У Мгвімському монастирі виховуються сестри-близнючки: не відрізниш однієї від другої. Нічого подібного, схожого на них, Бог ще не створив!
— Хіба вони сироти?
— Майже, мій володарю! Нема в них нікого, крім мене, а мені й моє життя потрібне лише для того, щоб служити вам! Був у них єдиний брат, але й той десь зник, і ми нічого про нього не знаємо. Життя моє добігає кінця, і після мене в них нікого не залишиться, окрім вас. Візьміть їх, подаруйте царю. Куди б вони не потрапили, — чи у вас при дворі, в християнській країні чи в мусульманській — неймовірна врода відкриє їм усі дороги в житті.
Довго вагався Церетелі! Шкода було йому занапастити дочок відданого йому Бакари, та заздрість до успіхів Абашидзе переважила. Він забрав з монастиря близнючок і подарував їх Вахтангові перед його від’їздом. Невимовна врода дочок Бакрадзе вразила царя та його почет. І справді їх не можна було розрізнити. Цар не знав, як віддячити Церетелі. Він наділив його численними кріпаками та величезними угіддями у Верхній Картлі. А сам, задоволений подарунком, поїхав додому, наказавши доставити в палац красунь-близнючок і десять абашидзевських дівчат.
Та по дорозі у Картлі сталася нечувана пригода. На царський караван напали розбійники й відбили полонянок, навіть не доторкнувшись до коштовностей.
Дізнавшись про цю зухвалість, цар Вахтанг розгнівався й наказав перетнути всі шляхи, поки не знайдуть злочинців. Шукали і в Імеретії, але вони ніби крізь землю провалилися. Серед народу подейкували, що на такий сміливий вчинок здатний лише уславлений Баші-ачукі!
Час спливав. Абдушахіл утратив спокій після ганебної поразки, зненависть до Баші-ачукі ятрила його, щодня опосідала самотність. Він блукав непроглядними лісами, сподіваючись десь перестріти свого ворога, помститися, змити з себе ганьбу.
Від думок про Баші-ачукі багато хто втратив сон і спокій. Та коли Абдушахіла надихало ображене самолюбство, інші тішили себе надією нажити тисячу золотих. Найдужче непокоїлася Тімсал-Мако. Пронозлива вдова тертери[21] жила в Телаві. Ні весілля, ні поминки не обходилися без неї. Вона вміла одержати зиск і з чужої радості, і з чужого горя. Десь ще тільки зажевріло кохання, а уславлена сваха була вже тут. Вона знала всіх, до кожного заходила запросто, всім була корисна, хоча ніхто її не любив.
Жадібність полонила її, коли вона довідалась, що голову Баші-ачукі оцінили в тисячу золотих. «Такі гроші не жарти! — міркувала жінка. — Вони разом з моєю спритністю допоможуть панувати над світом...» Я повинна спіймати Баші-ачукі за всяку ціну... Знає ж хтось серед люду, де він переховується. Не сам же він діє. З ним, певно, сотні юнаків. Хоч один з них навідується в село!»
І Тімсал-Мако взялася до діла. Головну надію вона покладала на жінок. Тільки-но поширювалися плітки про котрусь з жінок, як Тімсал-Мако знайомилася з нею й намагалась завоювати довір’я, деяким навіть дітей перехрестила. Та поки що не вдавалося нічого вивідати. Лише запідозрила, що тільки Мелано, дружина Тевдоре, може щось знати про ту жінку.
Мелано з двома дітками жила на околиці села поблизу Телаві. Чоловік її служив у татар, у гарнізоні, й часом місяцями не навідувався додому. Відома красуня Мелано не відзначалася стриманістю. Якось, завітавши до неї в гості, Тімсал-Мако помітила невдоволення на її обличчі.
Вона навмисне зволікала, поки не почалася очікувана ще зранку негода. Насунула гроза, а за нею така злива, що гостя змушена була проситися переночувати у Мелано. Хазяйка помітно захвилювалася й квапливо взялася готувати вечерю. Зібравши на стіл, посадовила гостю поруч і намагалась напоїти її кахетинським. «Пий на здоров’я, хрещено! Солодше спатимеш!»
— Та я, кумо, й без вина гарно сплю, — жартувала Тімсал-Мако. — Завжди посипаю свою вечерю таким порошком, що хоч з гармати стріляй, а до ранку не прокинуся. Досить лише раз скуштувати цього порошку — і вже звикнеш до нього. — І Тімсал-Мако дістала з кишені маленький вузлик, розв’язала його й пучку якогось порошку підсипала в свою тарілку: «З маку готують... Тобі не раджу, кумо, вночі за дітьми треба наглядати, мабуть, прокидаються. А я засну, як убита, й до ранку нічого не чутиму!» — говорила вона, зв’язуючи вузлик, й заховала знов у кишеню.
Не встигли вони повечеряти, як Тімсал-Мако розпозіхалася, очі в неї злипалися. Вона шепотіла щось незрозуміле, і голова почала схилятися вниз... її долав сон. Мелано ледве дотягла гостю до ліжка, поклала й укрила ковдрою. «Спи хоч до другого пришестя», — всміхнулась вона і повернулася до столу. Та не взялася прибирати, а, навпаки, застелила чисту скатертину. Взяла з полички вже зварену курку, сир, яйця, глечик вина. Потім швиденько вмилася, причепурилась і кокетливо пов’язалася червоною шовковою хустиною. Кілька разів вона позирнула на Мако, але та спала, повернулась обличчям до стіни й солодко захропіла. Мелано підійшла до Мако й прикрила їй голову старою хустиною.
Через якийсь час у дворі загавкав собака, проте одразу ж замовк і лише лагідно скавулів. Мелано мерщій відчинила двері.
Серце мало не вистрибнуло з грудей у Тімсал-Мако, вона прикинулася, нібито спить, навіть не поворухнулась.
До кімнати ввійшов наш давній знайомий Глаха Бакрадзе. Він скинув мокру бурку й притулив до стіни, розв’язав башлик і відкинув з голови кобку. Плеската суконна шапка повисла в нього на поворозці за спиною. Поставив рушницю в куток, зсунув на бік пістолет, кинджал, шаблю й, ласкаво всміхнувшись, обняв Мелано. Жінка обхопила його за шию й пригорнулася всім тілом. Раптом гість почув чиєсь хропіння і здригнувся.
— Не бійся, життя моє, то наша хрещена, тертерова вдова; вона з’їла на ніч макових зерен і спить як убита...
Юнак, проте, недовірливо похитав головою. Щоб заспокоїти його, Мелано підійшла до Тімсал-Мако й почала трясти її, смикати за ноги, довгенько помучилась, але не могла розбудити. Тільки один раз Мако спросоння щось буркнула і знову захропіла.
— Облиш її, не сіпай! — сказав Глаха. Поки вона прокинеться, я буду вже далеко!
Він сів до столу й посадив поруч Мелано.
Довго вони воркували, як усі закохані на світі. Якось між іншим Мелано спитала: «Чому тебе звуть Баші-ачукі?» Юнак відповів: «Татари так прозвали. Я ношу на голові кобку, а їм здається, що простоволосий ходжу, по-їхньому «баші-ачукі» означає «голова без шапки»!
Баші-ачукі захоплено розповідав подрузі про все, що сталося з ним та його товаришами за цей тиждень. Після вечері вони ще трохи поговорили, а з першими півнями Баші-ачукі підвівся:
— Не чекай мене до наступної неділі, — сказав він Мелано.
Жодного слова не пропустила вдова з їхньої розмови. Сонце підбилося високо, коли вона прокинулась. Підвелась, ніби сновидіння її не тривожили, попрощалася з кумою й рушила в дорогу.
Невдовзі Алі-Кулі-хан покликав Абдушахіла й сказав йому:
— Чимало в мене відданих людей і серед своїх, і серед чужих, та з цією таємницею звіряюся тільки тобі.
На знак покори Абдушахіл приклав долоню до чола й мовив: «Баш уста!» Тоді Алі-Кулі-хан розповів йому все, про що дізнався від Тімсал-Мако, і наказав узяти вершників, щоб у призначений час оточити будинок Мелано, схопити обох, Мелано і Баші-ачукі, й доставити живими.
Не подобалося це діло Абдушахілу: «Мені краще б зустрітися з ним наодинці й особисто відплатити йому, а нападати на людину тихцем, та ще в незручному місці, оточити цілим загоном і захопити — хіба це до лиця справжньому чоловікові», — розмірковував він цілий день. А як настала ніч, він пішов просто до Мелано.
Мелано злякалася незнайомого бусурмана о такій пізній порі.
— Не бійся! — заспокоїв її Абдушахіл. — Я прийшов як друг, а не як ворог.
Привітна усмішка гарного воїна заспокоїла Мелано.
— Хай благословенний буде ваш прихід, — вимовила вона, грайливо звівши голову й одгортаючи пасмо волосся із щоки. Вона підсунула йому стілець.
Гість роззирнувся, швидко накинув крючок на двері й дістав з піхов кинджал.
— Навіщо сила там, де нема опору! — злякано вигукнула жінка.
Гість ніби не розчув тих слів. Він засунув другу руку в кишеню й витягнув капшук, повен грошей.
— Ось, бачиш, в одній руці кинджал, а в другій золото. Вибирай! Як виконаєш моє прохання, озолочу, а ні — заріжу отут, на місці!
— Не треба ні кинджала, ні грошей. З мене досить і вашої хоробрості, — сором’язливо відказала жінка.
— Помиляєшся! — гримнув Абдушахіл. — Я прийшов не за тим, про що ти думаєш. Мені відомо, що Баші-ачукі буває в тебе! Ти мусиш допомогти мені захопити його!
Мелано зблідла й затремтіла. Вона почала заперечувати своє знайомство з Баші-ачукі. Абдушахіл спочатку замилувався нею, а потім ураз насупився.
— Ні! Клятви тобі не допоможуть. Я все знаю. Візьми цей капшук, — порадив він їй, — а коли з твоєю допомогою я досягну свого, то й тисячу золотих, обіцяних за його голову, віддам тобі. І я не викажу твоєї зради, присягаюся тобі аллахом!
Довго вмовляв її Абдушахіл, обіцяючи різні блага, та жінка опиралася. Абдушахіл дедалі більше захоплювався нею. «Оце справжня жінка! Ось чому грузини чинять такий затятий опір нам!» — думав він. Нарешті гримнув на Мелано:
— А тепер прощайся з життям!
Жінка стала навколішки і, очікуючи смерті, затулила обличчя долонями. Абдушахіл підвів її і спокійно мовив:
— Я пожартував. Шкода вбивати тебе! Ти гарна жінка, вмієш кохати, вмієш товаришувати! Багато я чув про грузинок, але вважав їхню славу перебільшеною. А тепер сам у всьому пересвідчився.
Мелано знову стала навколішки й обняла його за коліна.
— Я знаю, в який день до тебе прийде Баші-ачукі! — продовжував Абдушахіл. — Мені наказано оточити з моїм загоном твій будинок і схопити вас обох. Попередь його, щоб я не міг застати його тут.
— Виходить, ти друг Баші-ачукі? — вигукнула здивована жінка.
— Ні, я його ворог, лютий ворог! Нам обом не ходити по цій землі! Або я уб’ю його, або він — мене. Та я мушу зустрітися з ним наодинці й помірятися силою, як гоже чоловікові, а не тихцем, як мені наказано!.. Зрозуміла тепер? Перекажи все це Баші-ачукі. Прощавай...
Він попрощався з нею й, кинувши їй повний капшук, залишив дім.
У призначений день загін Абдушахіла оточив будинок Мелано, але застав там лише злякану жінку й сонних дітей. Того самого вечора в Телаві високе полум’я здійнялося до неба, і будинок Тімсал-Мако згорів дощенту. Врятувалися тільки люди.
Якось Абдушахіл зранку блукав дрімучими лісами Шуамта. Він сподівався натрапити на слід Баші-ачукі або вистежити когось з його товаришів. Надії не здійснилися, і надвечір, стомлений, повертався він додому, як раптом зовсім поруч побачив ланеня. Воно завмерло на місці і, мов зачароване, вп’ялося очима у велетня. Абдушахіл випустив стрілу. Ланеня впало, та, коли юнак підійшов ближче, воно злякано підхопилося й, похитуючись, утекло!.. Мисливець подався за ним. Ланеня вийшло на галявину серед чагарників. Мисливець затримався на узліссі. Він оглянув галявину і враз помітив, як з лісу вийшла дуже вродлива дівчина. Абдушахіл позадкував і сховався за деревом. Поранене ланеня прямувало до дівчини, жалібно промекало кілька разів, ніби скаржилося на когось, і тицьнулося головою їй у пелену. Дівчина стривожено роззирнулася навсібіч, та, нікого не помітивши, заметушилася біля лані. Обережно вийняла в неї із стегна стрілу, відкинула геть. Потім, ухопившись за роги лані, повела її до джерела край галявини. Там змила з неї кров і прочистила рану. Ланеня покірно, мов свідома істота, стежило за її рухами. Воно лягло дівчині до ніг і притислося до них головою. Дівчина одірвала від шовкової хустини смужку й перев’язала рану. Зачудовано дивився на все мисливець: «Чи не богиню мисливства я бачу перед собою?
Не витримало серце, і він крадькома пішов до них. Ланеня відчуло щось і стрибнуло вбік. Воно стрибнуло ще кілька разів і зупинилося. Видно було, що й мисливця боїться, і дівчини залишати не хоче. Дівчина швидко озирнулася й, побачивши бусурмана, зойкнула і знепритомніла. Абдушахіл нахилився над нею і заходився приводити її до тями. Він розтирав їй ніс, вуха, підбіг до джерела, приніс пригорщу води.
— Не бійся, — шепотів він, — ти — моя сестра, а я тобі — брат! Скажи мені, хто ти й звідки, щоб піднести тебе до рідних!
Дівчина отямилась, але не могла вимовити й слова. Вона лише простягла руку на захід, у напрямку лісу. І знову їй стало млосно. Тоді Абдушахіл підхопив її на руки й, пригортаючи до грудей, як дитину, попрямував до лісу. Ланеня, як вірний собака, бігло поруч. Воно весь час забігало наперед і, зупинившись, озиралося назад. Абдушахіл подумав: «Тут якісь чари, піду за цим звірятком, подивимося, куди воно заведе».
Нарешті дівчина прийшла до тями. Якесь дивне тремтіння пойняло її, невідома слабкість напливла на неї. Та вона нічого не могла зрозуміти. «Мабуть, я сплю, — вирішила, — й раніше мені снилися такі сни, але цей найкращий з усіх». Вона заплющила очі й завмерла. У душі молодого Абдушахіла теж коїлося щось дивне. Він дивився на неї й думав: «Ця красуня, яку обіцяв мені Магомет у раю, мабуть, веде мене туди живим». З кожним кроком серце його калатало дедалі дужче. Він звик до жіночої близькості, але раніше ніколи не відчував нічого подібного. Здавалося, не тіло, а душа вабила його в якусь незбагненно привабливу безодню. Так він дістався зі своєю ношею майже до середини лісу. Перед ним постала будівля, обгороджена високим непідступним муром.
Ланеня підійшло до воріт і голосно замекало. Абдушахіл штовхнув ворота ногою, але вони були замкнені. Він прислухався — навколо панувала тиша. Поклавши на землю дорогоцінну ношу, він вирішив обійти огорожу, пошукати іншого входу, та, повернувшись назад, не знайшов ні дівчини, ні ланеняти. Ворота були щільно зачинені. Абдушахіл дивом здивувався. Довго стояв на одному місці, як укопаний, уп’явшись очима у ворота. Ще кілька разів обійшов він мури, але ніяких ознак життя не міг знайти. «Що мені судилося долею, те ніде від мене не дінеться. Я зустріну її знову, а поки що треба мовчати про це», — вирішив він. Смутний, але вщерть сповнений новим почуттям, пішов він до Телаві.
Відтоді що далі, то сильніше палав огонь його кохання. Немов сновида, кружляв він довкола Шуамтського монастиря, не раз просиджував біля джерела безсонні ночі, та все марно. Те, що коїлося з ним, було подібне до східних легенд. Утрачаючи від кохання розум, Абдушахіл віддався гіркій самотині. Друзі непокоїлись, дошукувалися причин, а він тримав своє почуття у глибокій таємниці й посилався на недуги.
Пізно ввечері Алі-Кулі-хан лежав на тахті й, позираючи на двері, задумливо перебирав чотки. Нарешті двері рипнули, прочинилися. Спочатку просунулась голова вдови тертери, а потім вона сама нерішуче стала на порозі. Низько вклонилася й застигла:
— О, це ти, Тімсал? — нарешті промовив хан. — А де вона?
— Я прийшла до вас одна, — сумно сказала вдова.
— Навіщо ти мені потрібна! — сердито вигукнув хан. — Може, нагороди їй замало?
— Що ви, мій володарю! Я не застала її. Батьки здогадалися й десь сховали її.
— Як сховали?
— Вродливу дівчину, хоч би хто вона була, звичайно віддають у монастир, ніби присвячуючи її Богові, й таким чином ховають від людських очей, щоб не дісталася вашій милості чи комусь із вельмож. Та чого далеко ходити, мій володарю, коли Шуамтський монастир повнісінький красунь! Торік у грузинського царя відбили дванадцять дівчат, подарованих для великого шаха, і всі вони сховані в тому монастирі!
— Та їх, кажуть, відбив Баші-ачукі?
— Ось про це я й хотіла розповісти вашій милості! Темні діла кояться в тому монастирі. Якби не підтримка звідти, хіба протрималися б так довго ті розбійники в дрімучому лісі? Але недарма кажуть: «Фортеця зсередини руйнується». Так і тут, у вас, ваші ж придворні захищають їх.
— Ти кого підозрюєш? — квапливо спитав хан.
— Нікому з грузинів довіряти не можна, ваша милість, особливо Чолокашвілі.
— Докази!
— Чолокашвілі такий, що не залишить слідів. Ні! Та серце мені підказує, а іноді цього буває досить.
— Тобі серце підказувало й щодо Баші-ачукі, та все марно!
— Я й тоді була права, мій володарю. Хтось зрадив нас. Бо хто б же підпалив мою домівку?
— Дурниці! Тільки я та Абдушахіл знали про ту таємницю. Ти, звісно, сердита після підпалу й нещадно всіх обмовляєш. Чолокашвілі з самісінького ранку до ночі зі мною, не спить, не їсть, вірою й правдою служить нам, а ти нашіптуєш на нього! Коли монастирські справи теж такі достовірні, то начувайся!
— Ні, ні, мій володарю! Я сказала тільки з відданості вам! — тремтіла від жаху стара. — А щодо монастиря все точнісінько так, як я розповіла. Хай мені голову зітнуть, коли я неправду кажу.
— Як же ти довідалася про це?
— Кочі-Брола пробовкнулась мені.
— Хто?
— Кочі-Брола! Є така жінка, стражникова дружина, моя двоюрідна сестра. Уславлена красуня... Ви забули, вона ж бувала у вас, зі мною приходила... її я й підіслала до одного юнака, якого запідозрила. Вона все у нього випитала.
Хан підстрибнув, мов ужалений.
— Ей, Абдушахіл, Абдушахіл! — гукнув він гнівно.
Злякана стара позадкувала до стіни. На крик прибіг літній воїн і доповів, що сьогодні він замість хворого Абдушахіла.
— Байдуже! — ревів хан. — Взяти негайно кінний загін, оточити Шуамтський монастир, і щоб від нього й сліду не лишилося. Не жаліти ні старих, ні дівчат! Прилюдно збезчестити їх, а потім порубати на шматки! Тільки найвродливіших привести до мене незайманими. Здобич розділіть між собою. Іди, не гайся!
Воїн швиденько вийшов. Стара попленталася до виходу.
— Я їм покажу, що таке зрада! — просичав услід їй хан.
Страшні зойки й галас потрясли околиці Шуамта на світанку. Татари увірвалися до беззахисних черниць, хапали, били їх. Рятуючись, жінки стрибали у рів, кидалися з високих мурів, кінчали життя самогубством, аби уникнути ганьби.
Начальник загону витягнув у двір дівчину з розпатланим волоссям і майже непритомну поклав під липою на кам’яній плиті.
— Не бійся, тебе не вб’ють! — нахилився він над нею.
— Чому ти зволікаєш, — дівчина потроху отямилася, — вбий мене, вбий швидше! Навіщо мені життя, коли загинуло стільки невинних!..
— Завдячуй своїй красі. Вона тебе врятувала. Поїдеш зі мною, і тебе подарують великому шаху, і, хто знає, яка доля чекає на тебе там! З твоєю красою можна стати й дружиною самого сонцеликого.
Почувши таке, дівчина затремтіла, а насильник сприйняв це як радість і, посміхаючись, мовив:
— А ти не забудеш про мене, коли справдяться мої слова?
— Хтозна, чи збудеться це, але ти сьогодні врятував мене від смерті, тож я одразу хочу тобі віддячити. Я дам тобі такий талісман, що тебе не візьме ні куля, ні клинок.
Татарин зиркнув на неї здивовано.
— Коли грузини знають про такий талісман, чому самі не користуються ним? Не вороги ж ви собі! — мовив він.
— А хто сказав, що ми ним не користуємося? Якби не талісман, хіба ми витримали б стільки лиха. Ворожі полчища оточували й терзали нас з давніх-давен, а ми, жменька народу, відбивали, хвалити Бога, всілякі напади, і лише один раз чи двічі грузини гинули там, де ворог утрачав тисячі. У нас гинули тільки ті, хто не встигали захистити себе талісманом. Ти думаєш, мене врятувала моя врода? Зовсім ні! Оцей талісман і порятував! — Вона дістала з-за пазухи іконку з мощами, зав’язану в шкіряній торбинці, яку завжди носила при собі, й подала йому.
Татарин навіть відступив на крок і, помовчавши спитав:
— В інших теж були такі талісмани, чому ж вони їм не зарадили, а лише тобі допомогли?
— Звичайна випадковість: я лягла спати, не повечерявши, а інші повечеряли. Талісман діє тоді, коли людина голодна.
Татарин недовірливо похитав головою.
— Не віриш? — переконливо спитала дівчина. — Давай перевіримо, це ж неважко! Візьми талісман і почепи на шию, а шаблю віддай мені, я рубону з усієї сили, і побачиш, що навіть шкіри тобі не подряпаю!
Татарин засміявся.
— Чому ж! А якщо талісман не подіє, тим більше, що я вчора добряче повечеряв! До того ж я давно поміняв молочні зуби, щоб ти могла так легко обдурити мене!
— Ти думаєш, що я обдурюю? Це тому, що в тобі говорить обережність. А ти попробуй на мені: розмахнись своєю шаблею з усієї сили й побачиш, чи завдасть шкоди. Хіба що розсіче моє плаття!
І вона розпростерлася на кам’яній плиті, поклавши собі на груди іконку.
Татарин замахнувся шаблею, а дівчина навіть не поворухнулася, лише промовила всміхаючись:
— Казала ж тобі, що нічого не станеться!
Татарин переконався, що дівчина не жартує. Талісман варто прибрати до рук. Він розмахнувся шаблею з усієї сили, й розсічене тіло дівчини повисло на плиті. Вражений воїн схилився над дівчиною, схопившись за голову:
— Обдурила мене, нещасна! — вигукнув він, докірливо хитаючи головою, опустив шаблю в піхви й пішов геть.
Високе полум’я здійнялося над монастирем.
Швидко облетіла довколишні села гірка звістка. Дійшла й до Телаві. Обурення охопило людей, та ніхто не наважувався висловити свої почуття. Святкували лише вороги грузинів, разом з ними й загарбники, крім одного, котрий мало не збожеволів. Дізнавшись про жорстоку розправу, він кинувся на своєму вороному до Шуамта.
Абдушахіл під’їхав до згарища. Кругом панувала похмура тиша й порожнеча. Уперше в душі з’явився сумнів: «Боже, невже тобі потрібна така жертва? Яка ж відвага в тому, щоб убивати безборонних, беззахисних жінок і дітей? Християнин не здатний на таке. Скільки будинків зруйнували їхні розбійники за два-три роки, але ніде не займали жінок і дітей».
Отак розмірковуючи, він перейшов через монастирське подвір’я й попрямував до великого дерева. Перед його очима постало жахливе видовище. Він приглядівся до трупа розсіченої навпіл жінки, і страхітливий зойк вихопився з його грудей.
— Боже, чим я завинив перед тобою, що ти дійсне перетворив на сон? Чи цього я чекав від тебе? Пішла, зникла, згасла моя мрія. Та хіба можна вирвати з серця те, що зріднилося з ним навіки? Вона моя, хоч і мертва!..
Він обережно підняв нещасну й поніс на те місце, де побачив її вперше. Але, Боже, як усе змінилося кругом! Тоді навіть небо всміхалося йому, щасливому, а тепер ніби земля розчахнулася під ногами. Він поклав труп біля джерела і в мовчазній скорботі довго дивився на нього. Пекучі сльози текли по його обличчю. Він викопав могилу й поховав свій скарб.
Відтоді часто ходив сюди й цілі ночі просиджував біля дорогої йому могили.
Однієї місячної ночі Абдушахіл сидів на галявині біля могили, охоплений спогадами про своє втрачене щастя, як раптом зашелестіло листя. Він озирнувся. Дико зойкнув, підскочив і, позадкувавши, намацав кинджал: перед ним стояла та, котру оплакував.
— Геть від мене! Будь проклята Магометом, коли ти злий дух! — вигукнув він.
— Не лякайся! Я та, котру ти оплакуєш, за якою так сумуєш, — спокійно відповіла жінка.
— Дух, що повернувся з того світу, аби втішити й задобрити мене?
— Так, та, що прийшла до тебе й для тебе, не дух без плоті, а жива жінка, котра повірила в твоє кохання й сама покохала тебе.
— Як ти лишилася жива?
— Я ніколи не вмирала!
— А ця? — він показав на могилу.
— Ти помилився, Тут лежить моя нещасна сестра, Пірімтваріса. Ми близнючки, і тому були схожі одна на одну. Мене звуть Пірімзіса.
— Благословенне ім’я Господнє! — вигукнув Абдушахіл, наблизився до дівчини і взяв її за руки. — Скажи мені, ти не сновидіння, не привид?.. Розкажи, як усе сталося? Мені так важко це збагнути. — Від хвилювання він ледве тримався на ногах і сів. Жінка присіла поруч і ласкаво заговорила до нього:
— Бачиш, я не боюся, бо сестра твоя. Пам’ятаєш, саме на цьому місці ти привів до пам’яті мене, непритомну, і присягнувся бути братом. Я знаю, що чоловіче слово священне. Відтоді й покохала тебе. Але моє кохання до тебе нездійсненне, бо ми з тобою різної віри. Я можу тебе любити лише любов’ю сестри.
Абдушахіл жадібно слухав її і нарешті тремтячим голосом спитав:
— Сестро моя! Розкажи, сестро, як врятувалася, як опинилася тут?
— Коли зруйнували наш монастир, кількох дівчат одібрали, щоб захопити в полон. Я була серед них. Та в метушні втекла й сховалася. Поруч був порожній квеврі, і я залізла туди. Коли підпалили монастир і пішли, я вилізла й подалася до лісу. Бачила, як ти оплакував мою бідолашну сестру, як ховав її, і любов до тебе росла в моєму серці. Відтоді живу неподалік, у печері, і часто крадькома дивлюся, як ти приходиш сюди. А сьогодні серце не витримало, і я вийшла до тебе. Більше нічого не скажу. Коли хочеш дізнатися більше, ходімо до мого житла, але з умовою: що б не побачив, не дивуйся і не хапайся за зброю. Можеш довіритись мені.
— Хоч на край світу піду за тобою!
— Присягнися!
— Присягаюся Магометом!
— Але ми, християни, не віримо твоєму Магомету.
— Я згоден присягтися твоїм Христом!..
— Ні, він же не твій!.. Присягайся мені краще чимось іншим. Словом честі чоловіка!
— Присягаюся, ще присягаюся моїм дивним коханням, якого навіть не можу висловити!
— Ось тепер я вірю! — сказала жінка, і, взявшись за руки, вони зникли в дрімучому лісі.
У глибоких лісових хащах, у просторій печері, видовбаній майже у недоступній скелі, сиділи юнаки й смажили на багатті шашлики. Поряд стояв низький довгий і порожній стіл: ні хліба, ні вина, ні закуски. Почулися кроки, й увійшла жінка з великим кошиком.
— О Мелано, це ти? — повернувся до неї один із юнаків, мабуть, ватажок.
— Я! Не знайшла надійного чоловіка, що ж було робити? Довелося йти самій. Ішла, і від страху ноги тремтіли. Забирайте все з кошика, та швидше... діти самі вдома сплять... — сказала Мелано і передала кошик.
— Повечеряємо разом і дамо надійного чоловіка, він проведе тебе до безпечного місця, — відказав той-таки юнак, схожий на ватажка.
Мелано тихо пройшла й примостилася в кутку. З кошика діставали хліб, глечики з вином, казан з гарячою їжею, і все це розкладали на столі.
— За здоров’я хазяйки, котра нас пригощає! — виголосив один з юнаків. — Давайте і ми пригостимо її нашою здобиччю!
Усі згодилися й почали вкладати до кошика найсмачніші шматки смаженої дичини.
Раптом закричав сич. Усі посхоплювалися, взялись до зброї, та крик обірвався, і почувся протяжний посвист. Усі спокійно посідали на свої місця.
— Мабуть, помилився черговий, але це поганий жарт, ми добре-таки перелякалися.
Увійшла Пірімзіса й, усміхаючись, промовила:
— Злякалися, мабуть? Дозорець помилився, сприйняв мого полоненого за ворога й подав нам знак. Та я йому все пояснила.
— Полонений, полонений! — захвилювалися кругом.
— Так, але підкорений полонений. Навіть не роззброїла, щоб не зганьбити чоловіка. Прийміть же його, як гостя, й не ображайте! — ласкаво закінчила вона, вийшла і повела з собою Абдушахіла.
Усі посхоплювались і здивовано проводжали їх поглядами.
— Баші-ачукі! — вигукнув Абдушахіл, увійшовши в печеру.
— Атож, Абдушахіле, це і є Баші-ачукі, а я його сестра! Хай благословить Бог вашу зустріч і принесе добро твоя поява тут! — вимовила Пірімзіса.
Запала тиша. Усі здивовано перезиралися. Абдушахіл перший порушив мовчанку.
— Слава Аллаху, — мовив він, — шукав ворога, а знайшов друга!
— І я можу сказати те саме, але тепер ти гість, а ми господарі, — засміявся Баші-ачукі. Він підійшов до Абдушахіла, обняв його і поцілував.
— Ти гість, якого не чекали, гість, якого послав Бог, не осуджуй за скромну вечерю, — запросив він Абдушахіла, пропонуючи місце поруч. — Стіл наш бідний, але ми веселі.
Усі посідали на свої місця й продовжили вечерю. Зав’язалася невимушена товариська розмова. Майже всі розповіли коротко про своє життя. Дійшла черга і до Абдушахіла.
— Я без роду й племені. Не знаю, хто мої батьки, не знаю, як потрапив у Ардалан. Невиразно пам’ятаю розповідь моєї бідної матері про те, як на наше село напали лезгини, зруйнували все, вирізали всю нашу сім’ю, а єдину, хто залишився серед живих, — мою матір, — взяли в полон разом зі мною, тоді ще немовлям. Казала вона також, що була в мене сестра, трохи старша за мене, але її переховували у священика в іншому місці. І це все, що я знаю про своє походження, — сумно закінчив сповідь Абдушахіл.
Мелано слухала, затамувавши подих. Раптом вона вигукнула:
— А в тебе не шість пальців на лівій нозі?
Абдушахіл потвердив це. Мелано кинулася йому в обійми і заголосила:
— Бог не захотів розлучити нас, брате!
Присутні здивовано хрестилися, дякували Богові і вітали рідних із зустріччю. Розгублений Абдушахіл не знав, що робити. Запала мовчанка. Пірімзіса звернулася до нього:
— І я вітаю!.. Коли ти знайшов рідну сестру, зведена вже зайва...
Абдушахіл здригнувся:
— Як, віднині ми ніхто одне одному? — злякано перепитав він.
— Будемо знайомі, як християнка і магометанин, — відповіла вона.
— Ні, нема тут магометанина! Ти чула, що я народжений християнином, і сьогодні Всевишній забажав повернути мене до своїх. Баші-ачукі, — звернувся він до юнака, — прийми мене у ваш загін, віднині ділитиму з вами і радість, і горе.
Щирі Абдушахілові слова викликали загальне захоплення.
— Абдушахіле, — сказав Баші-ачукі після деяких роздумів, — ти ще встигнеш славно послужити християнству, це і твій борг, але не треба поспішати. Господь великий, і воля його недосяжна. Усе, що сталося сьогодні, слід зберігати в таємниці якийсь час. Повертайся назад і не подавай виду, що в тебе щось змінилося. Переконай усіх, що вбив Баші-ачукі. На доказ цього візьми мою шапку і віддай її, скривавлену, своїм начальникам. Тобі повірять, а ми поки що зачаїмося, зникнемо. Заспокоєний хан обдарує тебе своїми щедротами. Усе це потрібно для нашої спільної справи. Більше нічого не можу тобі сказати. Докладніше дізнаєшся про все, коли переговорю з Чолокашвілі. — Баші-ачукі обняв Абдушахіла і по-братньому поцілував його.
— І моїх дітей треба пожаліти, — підвелася Мелано. — Піду вже, тепер є кому проводжати мене. Брат проведе!.. — Вона підійшла до Абдушахіла і взяла його за руки.
Пірімзіса похмуро, наче з заздрістю, дивилася на них. Мелано перехопила її погляд і з лукавою посмішкою сказала:
— На добраніч, дорога невістко! Хай здійсняться твої солодкі сни!.. — І вона з Абдушахілом поспішно залишила печеру.
Скривавлена шапка Баші-ачукі довго висіла на площі, щоб люди побачили і переконалися в його смерті.
І старі, й малі вітали Абдушахіла з перемогою, а він усім відповідав однаково:
— До чого тут я? Треба дякувати Чолокашвілі. Без нього я нічого не зробив би, і Баші-ачукі, і весь його загін розгулювали б і досі.
Минули місяці, і ніхто більше не чув про месників. Люди, здавалося, заспокоїлися, заспокоїлись і татари, забули про осторогу, не боячись, ходили всюди. Звістка про це долетіла й до шахського двору. Оцінили віддану службу Чолокашвілі, але сам він у цей час лежав хворий. Погані чутки доходили з Ахмети... Казали, що, мабуть, він більше не встане, йому паралізувало руки й ноги. Пейкар-хан часто цікавився ним, і на знак уваги двічі чи тричі відправляв самого Абдушахіла провідати його.
Якось увечері до двору Чолокашвілі під’їхав хтось на змореному коні. Вершник спритно зіскочив з коня, прив’язав його до стовпа, збіг сходами вгору і, як своя людина, попрямував до покоїв господаря.
Чолокашвілі лежав на тахті.
— О-о, Бакрадзе, це ти?! — швидко підвівся він назустріч.
Бакрадзе низько вклонився.
— Так швидко з’їздив і повернувся? — спитав Чолокашвілі.
— З’їздив, ваша милість! — доповів Бакрадзе й подав йому два листи.
Чолокашвілі нетерпляче розпечатав листи й почав їх читати. Обличчя в нього палало. Читаючи, він дедалі більше радів. Бакрадзе мовчки чекав.
— Втішну звістку ти приніс! — вимовив нарешті Чолокашвілі.
— Хай Всевишній не позбавляє вас утіхи, — відповів Бакрадзе. — Я привіз би її раніше, якби не паводок.
— Швидко вони погодилися? — спитав Чолокашвілі.
— Арагвський володар погодився не дуже швидко, а ксанські Еріставі одразу ж.
— Вони знають усі наші плани?
— Я довірився тільки Шалві.
— А як же Заал дав згоду?
— Він не пішов би на це, якби не сон його священика, — посміхнувся Баші-ачукі.
— Сон? — здивувався Бідзіна.
— Еге ж, ваша милість, — ствердно відповів Баші-ачукі і переказав про дракона. Він повідомив також, що один з витязів був сам Бідзіна, але про смерть змовчав. Бідзіна благоговійно перехрестився й мовив:
— Благословенна воля Божа! Виходить, допоможуть?
— Рівно через п’ятнадцять днів вони будуть тут.
— Малувато в них людей. А що, як не впораємося з полчищами татарів?
— Що ви! З Божою допомогою подолаємо і вдесятеро більше, — втішив його Баші-ачукі. — Пшав-хевсури нападуть на фортецю Бахтріоні, канські Еріставі з основними силами об’єднаються з вами проти татар, а проти улусів вистачить і нас.
— Скільки вас?
— Власне, у нашому загоні сто двадцять, стільки ж людей і в Тевдорадзе.
— Та вони ж розкидані — хто в частинах татар, а хто в інших!
— Так, як і ми! Але на призначену годину всі зберуться.
— Тоді не затримуйся. Час починати! Відпочинь трохи і завтра зранку берися до діла.
Баші-ачукі вийшов. Бідзіна лишився сам. Він перечитав листа, повторив про себе розповідь Баші-ачукі, пройшовся по кімнаті, скинув шапку й став навколішки перед іконою. Простягаючи руки до богородиці, благав її попросити сина, щоб він вирвав християн з рук невірних, урятував Кахетію і тим самим зміцнив усю Грузію.
У храмі Ікорта архієрей закінчив обідню, відслужив молебень, скропив воїнів святою водою. Усі були впевнені, що військо Еріставі йде просто в Імеретію. Але тієї ж ночі Елізбар та Шалва звернули крадькома в напрямку до Кахетії. По дорозі до них приєдналися арагвінці, всі як один одбірні воїни. Попереду йшов отець Кирило з іконою святого Георгія. З величезними пересторогами й поспіхом пройшли вони весь шлях, перевалили через гори й спустилися до Ахмети, де зустрілися з сильним загоном, яким керував Бідзіна Чолокашвілі. Тут Бідзіна, як головнокомандуючий, розділив об’єднане військо на дві частини: половину залишив з собою, а другу — окремими загонами послав у різні кінці, щоб у призначений час несподівано вдарити по ворогу.
Була безмісячна ніч. З першими півнями, коли всі спали і здалеку долинав лише плюскіт річок, на обох берегах Алазані здійнялося полум’я, перекинулось на улусів і осяяло околиці. Страшні стогони та зойки розітнули тишу.
Водночас арагвінці оточили фортецю Бахтріоні, пшав-хевсури подолали мури й винищили ворога, що засів там. Усе це сталося в різних куточках Краю. І тоді Бідзіна рушив головні сили.
Одержавши страшні звістки звідусюди, Алі-Кулі-хан захвилювався. Він спрямував проти грузинів усе своє військо на чолі з Абдушахілом.
Деякий час проминув у тривожному чеканні. Та незабаром надійшло жахливе повідомлення: татарське військо загнане у вузьку ущелину і роззброєне. Самого Абдушахіла захоплено в полон. Усе це сталося тільки тому, що Абдушахіл нікого не послухав і, ніби скорочуючи шлях, випадково завів військо у таку тісняву, де не зумів розвернутися, і грузинські загони, влаштувавши засідку, оточили їх, перетнули путь до відступу й знищили геть-чисто всіх.
Жах охопив Алі-Кулі-хана. Він уже звелів був покликати Джандіері, але саме тоді примчав вершник і сповістив, що той зі своєю кіннотою перейшов на бік Чолокашвілі.
— Адже Чолокашвілі паралізований, а Джандіері — наш раб! Ох, гяури! — процідив він крізь зуби. — Тепер мені все зрозуміло, та пізно! Коня, швидше коня!
Він скочив на коня й помчав так прудко, що кілька супровідників ледве встигали за ним. Тієї самої ночі Алі-Кулі-хан потай вибрався за межі Кахетії й подався в Персію.
У Кахетії лишилося кілька розрізнених бусурманських загонів, яких кинули їхні командири. Вони засіли у фортецях, турбуючись лише про власний порятунок. Однак підбадьорені успіхом кахетинці не давали їм спокою, і ті, хто вчора присягав на вірність татарам, нині стали самовідданими грузинами, і за кілька тижнів уся Кахетія була очищена від бусурманів. Відчинилися замкнені брами храмів — і знову залунали дзвони. Народ сприйняв це як відновлення християнства і прославляв своїх героїв. Імена Бідзіни, Шалви та Елізбара всі вимовляли благоговійно.
Радість Кахетії перекинулася і на Картлі. Цар Вахтанг теж радів у душі, але, оскільки був Шахнавазом, ставлеником шаха, не показував цього і про людське око гнівався: «Як посміли не послухати мене, зрадити великого шаха Аббаса!»
Самого шаха Аббаса зсудомило, коли ці звістки дійшли до нього. Він переказав гянджинському ханові:
— Дарую тобі всю Кахетію. Тільки піди і розори її!
Хан подякував шахові за милість, але виступити в похід без підтримки Персії рішуче відмовився: мовляв, кахетинці такі натхнені перемогою, що, якби моє ханство було вдвічі більшим і сильнішим, то й тоді я не наважився б іти один проти них, бо переконаний — не сховатись мені від поразки й ганьби!
Шаха ще більше засмутила така відповідь. На той час від Шахнаваза з Картлі надійшов лист, у якому він журився з приводу вигнання татар з Кахетії. Повідомляв: «Еріставі одійшли від мене; стали непокірні, то, будь ласка, пришліть на допомогу ваше непереможне військо, щоб знову приборкати непокірних і змусити Кахетію шкодувати, що зрадили». До цього Шахнаваз додавав, що важко буде подолати натхнених перемогою грузинів, якщо не буде великого війська. Малим військом їх не здолати!
Шах Аббас зіжмакав це послання й гнівно відкинув геть.
— І цей те саме пише! — вигукнув він. — Теж вимагає війська! Та ще численного!.. Ні, не час тепер для відплати! Гм!.. Наче я не маю інших клопотів, як тільки про них думати. Треба почекати, а тоді я вже сам знаю, як помститися.
Він написав відповідь картлійському царю й передав через Муртузалі-хана. Нещирістю й двоєдушністю було сповнене це послання. Шах дякував йому за відданість і радив не братися за справу похапцем.
«Правда, кахетинці не мали б так поводитися, — писав він, — та я дізнався, що винні в усьому місцеві правителі. Усупереч моїй волі вони призвели країну до злигоднів, і я чекаю, що ти докладно розслідуєш цю справу й доповіси мені. А крім того, зобов’язую тебе надіслати до мого двору тих звитяжних героїв. Усіх трьох хочу побачити на власні очі і, як наперед помилуваних мною, особисто розпитати про всі подробиці ласкаво, без гніву. Присягаюся моїм сонцем і самою бородою Магомета прийняти їх гідно, і в жодному разі не відпустити від себе незадоволеними. Інакше, якщо вони не захочуть оцінити моєї милостивої доброти і знову спробують чинити опір, присягаюся всемогутнім, за таку образу я помщуся не тільки Кахетії, а й усій християнській Грузії; коли сам того не зумію, то нащадкам своїм заповім на віки вічні».
Вахтанг тричі перечитав це погрозливе послання і гірко посміхнувся:
— Такої відповіді й чекав на мого листа! Упізнаю тебе, шаху Аббасе! Ми обидва виросли в одному лігві! Коли не годен бути левом, вдаєшся до хитрощів лисиці. Та Бог милостивий, може, й це виявиться тобі не під силу!
Він сумно схилив голову й задумався.
Давно не відчували такого спокою Картлі та Кахетія, як у 1659 році. Минала осінь, наближалася зима, але дні стояли по-весняному погожі, неначе й сама природа догоджала спокійному подиху країни.
Вахтанг скликав на бенкет і нараду вельмож Картлі та Кахетії. Прибули майже всі, серед них і кахетинські герої.
Цар зачитав послання шаха Аббаса й попросив поради. Більшість стала заперечувати.
— Хіба присяга бородою Магомета була коли надійною в устах персів, і хіба можна довіряти обіцянкам шаха? Зрозуміло, що він хоче захопити їх хитрістю, підступно. І якщо йому це вдасться, краще не жити нам!
Інші не поділяли цієї думки. Арагвський володар Заал Еріставі належав до останніх.
— Справді!.. А раптом шах простить нам і заприятелює з Еріставі, а поки що обставини не дозволяють йому виявити свій намір і відкрито погрожувати. Це й нерозумно — необачними погрозами заздалегідь зіпсувати справу! Картлі, хоча і не власність Персії, але сплачує їй данину. Шах змушений поводитися обережно, не давати волі своєму гніву, а то ще одна така перемога, як у Кахетії, і він утратить Картлі. Шах Аббас розуміє все це й вичікує, приховуючи свою ворожість. Кахетинських героїв він прийме з облудною люб’язністю, приголубить і відпустить назад. А коли настане слушна година, підкрадеться й помститься. Нам треба пам’ятати про це і бути напоготові! А зараз треба виконати шахову волю. Інакше ми роз’ятримо його самолюбство, і він здійснить свою погрозу. Ні зятю моєму, ні ксанським Еріставі ніщо сьогодні не загрожує, якщо на те не буде Божої волі, а коли його воля, тоді навіть тут вони не уникнуть своєї долі!
По цих словах багато хто, а серед них і цар, змінили свою думку, і всі погодилися з Заалом.
Настала черга висловитися тим, кого викликав шах. Літній Елізбар устав, підійшов до вікна й глянув у двір. Усі здивовано чекали, що він скаже.
— Мій володарю, — звернувся він зненацька до царя, — що з вашим кленом сталося? Усе листя опало з нього.
— Як що сталося? — здивувався цар. — Зима надходить!..
— Ех, коли б не всох він без листя!
— Чому б це він усох, улітку знову листям вкриється!
— Еге, володарю мій, знову листям укриється. Така і моя відповідь на сьогоднішню раду.
Цар і вельможі здивовано глянули на нього: мовляв, збожеволів і верзе якусь нісенітницю, але Елізбар з сумною посмішкою вів далі:
— Вельможний володарю! Як ото листя для дерева, так і ми — для країни, а століття для нас те саме, що для листя — рік. За півстоліття нікого з нас не стане, інші посядуть наші місця: «От, коли троянда в’яне, — чи в саду нема прикрас, чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?» Грузія — дерево нашого життя, що зросло на рідному ґрунті, а віра Христова прищеплена до нього. Поки коріння не ослабне й стовбур не похилиться, не страшно розгойдувати гілки, не лякає і листопад. Усі ми — листя, що рано чи пізно має опасти, тож чи розумно задля нас нехтувати безпекою країни? Ні, наш славетний царю, ми, без сумніву, повинні з’явитися на виклик шаха, якщо й станеться з нами те, що має статися!
— Вельможний царю! — вигукнув Чолокашвілі. — Еріставі висловив нашу спільну думку, а я лише додам, що дерево, як і будь-яка інша рослина, без води не розквітне. І щоб народне дерево стояло непохитно, треба його поливати потом і священною кров’ю мучеників!.. Наша країна звикла до таких жертв, і коли нам судилося поповнити їхні лави, ми благоговійно приймаємо таку долю і покірно накладемо головами!.. Хай разом з нами Грузія позбудеться всіх бід! — І він став поруч з Еріставі.
— Амінь! — підтвердив Шалва і приєднався до них. Зал кинуло в дрож. Запала тривала тиша. Цар мовчки підійшов до них, обняв і розцілував усіх трьох. Сльози покотилися по його пофарбованій хною бороді. Вахтанг указав на них і промовив:
— Хай вони будуть запорукою мого покровительства ваших родин!
Небагато часу сплило після тієї ради, як Шалва, Елізбар і Бідзіна попрямували на схід: вони їхали в Персію. Тоді ж спустилися з пригорка троє вершників: Абдушахіл, Пірімзіса і Баші-ачукі, їхали вони тихо, не мовлячи й слова, пойняті своїми думками. Скрізь, де ступала нога коханої, Абдушахілові був рай. Пірімзіса, палаючи коханням, поспішала віддатися щастю в рідному краї. А Баші-ачукі вже не так приваблювала Імеретія, бо він довідався: ту, заради котрої він колись подався до Кахетії, віддали заміж за рачинського Еріставі.
Материнською ласкою зустріла Імеретія обох витязів.
Баші-ачукі повернувся до свого двору й прийняв зятем Абдушахіла. Щоправда, швагер і зять девів за вуха не ловили, та ще не один раз прислужилися Імеретії в боях з турками й одержали в нагороду чимало угідь в Сацеретло. Жили вони спокійно, і лише один раз печаль сколихнула їхні душі — це тоді, коли дізналися, що улюблені кахетинські герої замордовані в Персії.
Багато хто придивлявся до Баші-ачукі, чи, як скорочено назвали його, Бачукі, як до прославленого нареченого, але марно: він не збирався одружуватися. Лише коли помер Церетелі, а за ним і його зять Еріставі, він поїхав у Рачу, викрав удову й обвінчався з нею.
І зять, і швагер залишили свій слід на землі.
Нащадки Абдушахіла й нині мешкають у наших краях і звуться Абдушелішвілі. По них можна здогадатися, що вони мали славного предка. Щодо Баші-ачукі, то його нащадків ще більше, але вони невдоволені своїм прізвищем Бачукашвілі і хочуть називатися Бакрадзе. І чи повернуться вони до Бачукашвілі, один Бог знає...
Учора, 30 грудня, ховали одного з найталановитіших російських поетів М. О. Некрасова. З самого ранку зібралося тисяч три-чотири людей на Литейній, перед будинком А. Краєвського. Активний діяч 80-х років і один із редакторів «Современника» останнім часом жив у будинку Краєвського і брав діяльну участь у виданні «Отечест(венных] записок]». Рівно о дев’ятій ранку винесли труну, і процесія рушила по Литейній, через Невський і Заміський проспект до Новодівичого монастиря. Труну поета до самого кладовища несли на руках шанувальники його таланту. Поперед труни несли кілька вінків з написами: «Від російських жінок», «Некрасову від студентів», «Безсмертному співцеві народу», «Жалібнику народного горя» тощо. Погребова хода тривала кілька годин. Більшість із тих, хто йшли за труною народного поета, становили студенти і літератори. На мій подив, я не помітив тільки тих, служінню яким поет присвятив більшу частину свого життя, а саме селян. Мимоволі впала у вічі відсутність простолюду. Правда, по дорозі з шинків висували свої розпашілі обличчя личаки, але на запрошення йти за труною небіжчика здивовано запитували:
— А хто ж він такий, голубе?
— Некрасов!
— Некрасов?
— Еге ж. Народний поет.
— Поет?.. Не знаємо такого! Не чували! — відповідали вони, заперечливо хитаючи головами, і йшли собі в шинок до перерваних розваг.
— А що, пане... це все Плевна? — питав візник.
— Чому ж?
— Та все це він, Асман клятий!.. Багато християнських душ занапастив без жалю!.. Щоб він у тартарари провалився!.. Тьху! Спасибі Скобиліоу, що нарешті взяв його на цугундер... Бусурман!.. Справді, бусурман. Чистісінький бусурман, самий справжнісінький! — гарячкував, спльовуючи, візник.
Ці люди й досі не здатні навіть уявити, що хтось може померти своєю смертю... без Плевни...
— Тут, брате мій, Осман-паша зовсім не винен. Він помер своєю смертю, — відповів я.
— Виходить, свій кінець йому прийшов. Значить, своя випала йому планида!.. Ро-зу-мі-ємо. Теперечки, треба гадати, небіжчик штацький інерал... не військовий, бо якби теперечки, приміром сказати, був би військовий, то зразу б безпремінно музика й військо, бо це його, значить, артикул, ну, а коли всього цього нема!.. А такої собі усякої іншої пошани, окрім почестей, багато, значить, треба гадати, штацький інерал.
— Помиляєшся.
— Невже?.. А мо, найбільший з поліцейських, бо надто вже багато городових. Часом по оцій самій, значить, вулиці, хоч ріж усіх, не догукаєшся їх, а тепер... Ось воно... Видимо-невидимо!..
— А оцих вінків хіба не бачиш? Кому їх дають, голово? — Невже ахтор, ваше благородіє?
— Поет!
— Поет?.. А що це, голубе, вище від інерала?
— Ну, брате, поганяй швидше, поверни ліворуч та чеши прямісінько в Новодівичий монастир.
Мені хотілося обминути процесію й заздалегідь зайняти в церкві зручне місце. Церква була напхом напхана. Охоронці порядку стояли у дві шеренги, а за ними розміщувалась публіка. У юрбі я помітив кількох дам, не схожих на шанувальниць поетового таланту, і довго думав: «Що їм тут треба?» Та потім своєю розмовою вони спростували мою помилку: «Вона найбільше мене цікавить, — говорила одна з них, — кажуть, красуня, але зовсім із простих... Це правда?»
— Правда,— відповіла друга. — Раніше він був зовсім інший, оспівував наших, але в шістдесяті роки його оточили нігілісти, познайомили з нею, закрутили йому голову, і пішов, і пішов, і пішов після того оспівувати простолюд, і все з любові до неї!
— Невже?
— Так, Поль мені розповідав! Йому достеменно відомо. Він з усіма ними знайомий. І з усіма на ти...»
Зрозуміло було, що вона все це брехала і для більшої ваги прикривалася авторитетом якогось Поля...
— А що, промови будуть? — знову спитала когось дама.
— Може, й будуть.
— А скандали?
— Не думаю.
— А, поїдемо, ma chére, не варто, — вирішили старенькі, проте залишилися, бо в церкву саме внесли труну, і почалася страшенна тиснява.
Під час похоронної відправи отець Горчаков, професор університету, сказав щире слово і навіть прочитав уривки з вірша «Лицар на годину». На монастирському кладовищі, біля могильної ями чекала величезна щільна юрма народу. Коли труну опустили в могилу, звідусіль посипались маленькі віночки й квіти, а потім запала гробова мовчанка. «Промовця!» — загукали кругом. Вийшов В. Панаєв і почав палко обстоювати поета, підносячи його як людину... У промові своїй він згадав і Бєлінського, який за тридцять років перед тим зустрів Некрасова й, вгадавши в ньому великий талант, вивів на дорогу. Промовцеві аплодували. Коли не помиляюся, то був той самий Панаєв, котрий нещодавно мав літературний процес у Парижі з Луї-Бланом. Відчувалося, що він за кордоном бачив, як ховали народних улюбленців, і слухав, як над їхніми могилами виголошували промови. Слідом за ним вийшов Ф. Достоєвський і, до речі, сказав, що Лермонтов, якби він прожив довше, неодмінно пішов би тим самим шляхом, яким пішов і покійний Некрасов, за що Некрасова можна вважати продовжувачем початої вже Лермонтовим справи і що його можна поставити поруч з Пушкіним і Лермонтовим... «Вище, вище!» — закричали деякі промовцеві й перервали його промову. Потім говорили студенти, часом палко, але не дуже вдало, а можна ж було інакше сказати про того, хто, сам живучи в достатку, згадував інколи про народ і вигукував:
Холодно, рідненький, холодно,
Голодно, рідненький, голодно...
Минулого разу я говорив, що через відсутність гвардійців театри помітно спорожніли. Виняток становить Михайлівський французький театр, відколи там почали показувати мало не щодня трьохактну комедію «Bébé». Актор французької трупи Андр’є купив у автора п’єси право на її постановку на петербурзькій сцені за кілька тисяч франків.
Ось її зміст. Батьки поважного віку чомусь вважають, що їхній дорослий син усе ще невинне дитя, а тому ставляться до нього як до маляти «Bébé», тим часом як уже спливла ціла вічність відтоді, коли цей повнолітній бевзь обома руками обхопив «дерево пізнання добра й зла» і втішався всіма благами цього світу. Кажуть, що з математикою погано в усіх жіночих навчальних закладах, і це пояснюють інстинктивною відразою жіночої статі до цифр. І справді, є такі цифри, яких жінки терпіти не можуть, як наприклад 20, 30 і 40. У житті панянок, починаючи з першого року, всі роки плинуть своїм звичаєм до двадцяти: мають по дванадцять звичайних місяців, та й тільки... Але двадцятий рік стає найвисокоснішим і має в собі не місяці, а роки. Він надто довгий, і лише непереборні зморшки змушують скромних панянок переступити цю прірву і зі сльозами на очах, пошепки, крізь зуби промовити: «Уже двадцять!» Цифра 40 для всіх жінок загалом, до якого стану вони б не належали, те саме, що Латпарський перевал для бажаючих потрапити взимку з Лечхумі в Сванетію: вершини вкриваються снігом, здіймається буря, хуртовина, заметіль, а що сполучення припиняється, доводиться мимоволі ночувати біля його підніжжя. А цифра 30 нестерпна тільки для літніх кокеток, котрі ладні швидше звинуватити себе в усіх злочинах, аніж погодитися вийти з цього зачарованого кола, цифри 30, і щороку запевняють усіх, що їм не більше 29 років, користуючись тим, що з ними не сперечатимуться, завдяки світській чемності.
— Ти ба! Ви такі молоді й так багато звідали в житті! — каже кокетці який-небудь великосвітський джигун.
— Що ви?!.. Бог з вами... Я молода?.. Та я вже стара! Авжеж! — кокетує літня пані.
— Ну, вже вибачте, коли я буду такий нечемний і цього разу дозволю собі засумніватися в справедливості ваших слів.
— Ви не вірите? Дивно!.. А втім, як ви гадаєте: скільки мені років?
— Вам? Коли б ви були незаміжня, я сказав би, що 17, але зараз можу безпомилково вгадати, коли скажу, що вам 21—22.
Щедрий кавалер зумисне скидає з загального рахунку років 19.
— Помилилися — я вже зовсім стара!.. Ох, мені вже 29 років!
Вона вірить і дуже рада, що не вгадали, скільки їй років, і сміливо скидає з загального рахунку 11.
— Невже?! Не може бути!!!
— Запевняю вас! — і т. д., і т. д.
За таких умов у світських колах вони вічно залишилися б молоденькими, якби їх інколи не викривали дорослі діти. А втім, у таких випадках вони сподіваються знайти вихід у тому, що синів одсилають від себе, а дочок змушують ходити в куценьких платтячках, поки ті дорослі діти не почнуть уголос скаржитися: «Та це ж нестерпно!.. Коли все це скінчиться? Мама каже, що в неї є причини змушувати нас ходити в куценьких платтячках, але ж наші причини вимагають довгих» і т. ін., і т. ін.
Хоча й не цими причинами керуються в комедії «Bébé» батьки героя п’єси, однак дивно, що вони засліплені й нічого не бачать самі, а інші не зацікавлені виявляти їхню помилку, бо їм теж дещо дістається від «Bébé». У кінці п’єси, волею автора, всі дійові особи, і жінки, й чоловіки, дізнаються, що їх обдурив «Bébé», та вже пізно, і [вони] мусять змиритися зі своєю долею, бо завіса опускається, і публіка розходиться з театру, дуже задоволена грою акторів і захоплена ідеєю п’єси. Не без успіху йде також і інша комедія «Наші друзі», в якій доводиться «нова думка», що в щасті всі нам друзі, а в нещасті й знати нас не хочуть.
Крім цих двох п’єс, більше нема чого слухати на французькій сцені, а тому тепер ми перейдемо в Олександрійський театр, де працює російська драматична трупа.
За останні роки цей театр зазнав значних утрат: Самойлов і Васильєв зійшли зі сцени, Виноградов і Монахов померли, і тепер усіх їх разом заступає актор Нільський. Не знаю, чи «Нільський» справжнє його прізвище, чи в нього інше якесь, а це псевдонім, але, у всякому разі, воно йому відповідає, бо цей театральний крокодил поглинає щодня по 13 т[исяч! к[арбованців] сріблом і не дає можливості розкритися на сцені молодим талантам. Нема п’єси, в якій він не грав би не так з любові до мистецтва, як до «разових». Тільки йому ми зобов’язані також тим, що в Олександринці часто йдуть трагедії Шекспіра. Недавно він грав Гамлета, і саме тоді, коли перед сином постає тінь померлого батька й каже: «О Гамлете! Слухай: стався жахливий злочин... вбивство нечуване! Помстися!» і т. ін., мені привиділося, що з’явилася тінь не Гамлетового батька, а самого Шекспіра й заволала: «О Нільський! Слухай!.. Коїться жахливий злочин... Не грай!.. Дай мені спокій!» Нільський вихопив шпагу й погнався за ним, лементуючи: «Стій, бо тебе пошматую цією шпагою!.. Скалічу!» І справді, хоробрий актор знівечив Шекспіра. Після цієї пригоди глядачі порозбігалися, перелякані, по домівках. Навіть п’єси неохоче лишаються на Олександрійській сцені, а одна комедія О. Потєхіна «Вигідне діло» зовсім втекла з Олександрійки і знайшла собі притулок у Маріїнському театрі, спеціально розрахованому на російську оперу.
Якби мене спитали, яку музику я люблю найбільше, я відповів би, що зурну, але тільки за горами, і після цього не дивно, що я геть не розуміюся на операх узагалі, а на російській тим паче! Та, незважаючи на це, дозвольте мені, доброзичливі читачі, сказати кілька слів про оперу А. Рубінштейна «Демон», сюжет якої запозичено в Лермонтова з поеми з тією самою назвою.
Того вечора, коли я потрапив на виставу «Демона», опера ця йшла 43-й раз. Піднялася завіса; вдалині показалися високі гори, зображуючи кавказькі, але вкриті не вічним снігом, а вічним соромом декоратора. Біля підніжжя їх простяглися широкі долини Грузії, з-поміж яких вирізнявся Цінандал, той самий чудовий куточок Кахетії, де, народилася, виросла й виховувалася Н. О. Чавчавадзе, дружина видатного Грибоєдова. Пошлюся на тінь автора «Лиха з розуму», що ні такого Цінандала, ні таких долин Грузії ніколи ніхто не бачив. Вдалині лунали якісь дикі звуки, схожі на виття шакалів. «Ага! — подумав я. — Хоч декорація не схожа на Кавказ, зате шакали наші». Почав напружено дослухатися; виття чулося ближче й ближче, і нарешті, о жах! Я бачу, що скелястою стежиною спускаються якісь жінки у фантастичних костюмах з відрами на плечах. Ну, слава Богу, недаремно Демон фігурує в цій п’єсі: ці жінки, певно, мстиві ерінії, яких послали боги з підземного царства, щоб залити пекельною рідиною невдалі декорації й заглушити виттям дику музику. Помилився: вийшло, що вони зображали грузинок, які йшли брати воду, бо, виявляється, грузинки взагалі тільки з цього приводу могли виходити зі своїх теремків. Співали вони пісні на грузинські мотиви, а відра, треба гадати, засвідчували вплив нової цивілізації. Коли це грузинки, то виявлять притаманну їхній національності чемність і довго не набридатимуть, подумав я. І справді, вони не довго кричали й незабаром пішли. Лишилася та з них, котра зображала красуню Тамару. Вона весело співала, чекаючи нареченого. У цей час, непомітно для неї, вдалині на скелі з’явився хтось у чорному вбранні, схожий на того послушника з поеми Лермонтова «Мцирі», який, після втечі зі святої обителі, хотів потрапити в рідні гори, але не добіг і, голодний, змучений, зупинився на півдорозі. Це і був той самий лермонтовський Демон, який, у пориві гордості, замріяв заволодіти небом, але, скинутий з гори, став змагатися з небом за нашу грішну землю. Він зачарувався красунею, запалала в ньому неземна пристрасть, підслухавши її таємницю, він дізнався, що вона чекає нареченого, намотав усе це на вуса й намірився будь-що-будь відбити в нього красуню Тамару. Потім вони розходяться врізнобіч. З’являється молодий грузин, він їде з дорогими подарунками в дім сивого Гудала. За ним іде караван нав’ючених верблюдів: дивно, ми й не знали, що в Грузії водяться верблюди, та ще такі, що вміють, як дикі кози, стрибати по горах і по скелях. І наречений, і його почет не в грузинських, а в якихось маскарадних костюмах. Вони лягають спочити на сцені й засинають без будь-якої остороги, як належить «безтурботним грузинам». У цей час, з намови Демона, виповзають осетини, які, мабуть, ходити ще не навчилися, нападають на сплячих грузинів, убивають нареченого, а всі інші розбігаються. І не дивно, бо жоден з них не вміє користуватися зброєю, яка висить у кого з правого боку, а в кого — з лівого; рукавами чухи прикриваються, мов щитами. Убитого нареченого приносять у дім сивого Гудала, його оплакують, ховають і, за звичаєм, справляють по ньому тризну. Сумна Тамара йде в монастир; але й там не дає їй спокою Демон: вона помирає у його обіймах. З’являється геній добра, вступає в суперечку зі злим духом і, довівши, що їй прощено за те, що кохала й страждала, вириває її в нього з рук. Небіжчицю забирають на небо, а Демон провалюється в пекло.
Я вже вище зізнався, що зовсім не розуміюся на музиці, і коли кажуть: тембр, прозорість й ідеальна чистота голосу, пасаж, stokatto, колоратура та ін., та ін., тільки плечима знизую. Взагалі мені здається, що музика має відбивати стан духу тієї чи іншої дійової особи, і мотиви мають узгоджуватися зі звуками, а, до речі, в опері «Демон» нічого цього нема: музика сама по собі, а слова самі по собі. За приклад візьмемо те місце, де закоханий Демон, зачаровуючи Тамару, виголошує страшну присягу й запевняє її, що він могутній і великий. Справді, кожне його слово свідчить про неземні поривання, а тим часом музика така жалібна, що схожа на відомий російський романс «Не брани меня, родная». Щиро кажучи, ця опера знаменитого Рубінштейна, як на мене, нижче за всяку критику, та коли її грають уже 43-й раз, слід гадати, вона гарна для тих, хто розуміється на цій справі; ну й хай собі захоплюються; не заздрю їм.
Поема Лермонтова «Демон» наштовхнула композитора на думку створити оперу з тією самою назвою, але цікаво знати, яку історичну основу має та легенда, з якої Лермонтов запозичив сюжет для своєї фантастичної поеми. У всіх народів видатні історичні особи втрачають свій справжній характер і переходять у легенду. Наприклад, Володимир святий, утративши в уявленнях народу свій прототип, в його сказаннях постає зовсім іншою легендарною особою, в образі Володимира-«Червоне Сонечко», що сидить у Києві й бенкетує в золотих палацах. Біля нього гуртуються лицарі всіх часів, як наприклад, Іллі Муромці, Альоші Поповичі, Добрині Нікітичі, Ставри Гординичі та ін. Майже те саме можна сказати і про грузинську царицю Тамару, що жила у дванадцятому сторіччі. Незрівнянна краса її приваблювала женихів з усіх країн, але вона віддала перевагу шукачеві пригод — синові Андрія Боголюбського, великому князеві Суздальському Георгію, якого вигнали з власної вітчизни. Довго проживши у Персії, засвоївши азіатські звичаї та обряди, Георгій, цілком природно, не міг видатися симпатичним грузинському народові, і одного разу, коли цариця Тамара, як розповідає грузинський літопис, зізналася своєму духівникові, що її чоловік не людина, а затятий у намірі занапастити її чорт, шлюб цариці з Георгієм було розірвано, і його вигнали з Грузії, а цариця одружилася з осетинським князем. Згодом Георгій двічі намагався силоміць повернутися в Грузію: вперше військо його розгромили, і він потрапив у полон, але його відпустили, а що з ним сталося після другої поразки — в історії не згадується, ніби він у пекло провалився. Після цього не дивно, що впродовж семи віків справжня цариця Тамара поставала в уявленнях народу фантастичною красунею Тамарою, й Георгій, що зачарував її, — Демоном, котрий провалився в пекло. Ось ця легенда, без сумніву, під час його перебування на Кавказі, наштовхнула Лермонтова на думку, під впливом Байрона, написати суто демонічну поему.
Насамкінець скажемо кілька слів про італійську трупу, яка нинішнього року значно поступилася б попереднім, якби не було в ній видатної Нільсон, котра приваблює масу публіки. Знавці пам’ятають, що подібної виконавиці Валентини в «Гугенотах» Мейєра ніколи не було. Але наскільки захоплюються нею, настільки незадоволені іншою актрисою, улюбленицею Тифліса, м-м Луе. Коли в Москві прийняли її негостинно, аз, грішний, приписав це тому, що вона не Явдоха й не Меланка. Та коли й у Петербурзі її ошикали, тоді я здогадався, що наші тифліські театральні критики, як і я, не пішли далі зурни, відмінність лише в тому, що я люблю її далеко за горами, а вони під самісіньким своїм носом.
Є такі гримучі годинники, які не тільки показують час, а й будять сплячого в призначену пору. Перед сном заводять такий будильник, а він, коли надійде час, так дзеленчить, що сплячий мимоволі прокидається й, наляканий, підхоплюється. О, який неприємний його сонному вухові цей дзенькіт, і як він сердиться спросоння на клятого будильника!
Ну, звичайно, коли б уві сні замість цього обридлого дзеленчання долинули до нього інші, музикальніші звуки, було б набагато приємніше, солодкий сон ще поглибшав би, мелодія, що заколисує, пестить, навіяла б яскраві сновидіння... Та що б це дало йому, зрештою? Нічого, крім шкоди. Він проспав би призначений для роботи й для справ час і опинився б з порожніми руками біля розбитого корита. А цей обридливий дзенькіт дає людині лише користь, а вона, невдячна, кривиться зневажливо і ніяк не може з ним примиритися! Навіть коли розум розважливо розсудить, серце завжди візьме своє.
Саме таке призначення й газети! Вона мусить будити сплячий народ, непокоїти щойно розбудженого, неприємно вражати його сонне вухо...
Усе це загальновідоме, але що робити, коли знати ми знаємо багато, а пам’ятати не пам’ятаємо.
Хіба ми не знаємо, в чому призначення попа чи лікаря? Перший зобов’язаний розкрити своєму учневі очі на добро й зло, говорити йому все у вічі, не зважаючи на його хвилинні образи й маючи на увазі лише його майбутнє. Інакше він не гідний називатися попом, й ім’я йому — фарисей і розтлінник!
Візьмімо лікаря. Хворий не дуже любить приймати ліки, — вони ж несмачні! — і часто гнівається на лікаря. Та коли лікар почне зважати на це, піде назустріч вередуванню хворого й припише йому некорисні, але солодкі напої, напуватиме його шербетом, то хіба можна пробачити таку поведінку?.. О, ні! Той, хто лікує, самовіддано повинен виходжувати хворого, думати лише про одне: як його вилікувати, і коли треба, то навіть силоміць влити жовч і гіркі ліки в рот хворому, який вередує і опирається, проклинаючи лікаря!
Ось цю силу й ці достоїнства лікаря та священика має поєднувати в собі письменник. Він повинен однозначно бути і проводирем народу, й зцілителем його ран. Він зобов’язаний відверто виносити на суд громади все ганебне й гарне в ньому, розвінчувати зло й таврувати вади, помічаючи всі його недуги й завжди маючи напоготові ліки — жовч, змішану з власним потом, щоб вчасно влити її, хоч і всупереч волі хворого, аби хвороба не здолала його. Хто не в змозі гоїти рани, нехай той і не виходить на громадську ниву. Письменник скрізь, а особливо в нас, за наших умов, мусить твердо знати й те, яка плата за працю чекає на нього. Тільки переслідування!
Так, гоніння, ворожнеча, помста! Він з самого початку мусить розлучитися з думкою про особисте щастя. Або, вірніше, він повинен задовольнитися, вважаючи таким свою незаплямовану совість, нею жити сьогодні й на неї сподіватися в майбутньому...
Ось такі трударі, такі працівники-письменники потрібні сьогодні нашій вітчизні. До них ми звертаємося, на їхнє товариське співробітництво ми розраховуємо. Скажу по-нашому: у горі й радощах ми будемо з ними як брати, приймемо їх до своїх лав і самі станемо з ними пліч-о-пліч. І коли Бог дасть дожити до того дня, що вони зможуть стати гідними ватажками, ми довіримося їм і подамося за ними хоча б своєю старечою ходою, підтюпки.
Той, хто служить цим завданням ділом, словом чи хоча б просто серцем, і він наш, і ми з ним.
Нехай ніхто не виправдує своєї діяльності тим, що не володіє пером, а самі слова не принесуть, мовляв, користі. Слово — зерно, а народ — ґрунт. Сміливо й чесно кинуте в народ слово не залишиться безплідним. Неждано й негадано, часто там, де ми його не чекаємо, може дати воно щедрі сходи, не пропаде безслідно!..
Сьогодні наша країна в такому становищі, що слово може принести не менше, а може, й більше користі, ніж будь-яке діяння, і тому всі ми повинні розтулити вуста. На яструба слід крикнути голосно, і він випустить із свого дзьоба курча. Маленьке й слабке цуценя самим лише гавканням може зупинити сильного хижака чи грабіжника... То хай ніхто не відмовчується нині, виправдовуючись своєю недовірою до сили слова. Саме тепер потрібно нам об’єднатися в спільній праці, злити свої діла й голоси в спільний хор. Особисту вигоду, особисті інтереси, дрібні пристрасті слід з презирством відкинути, вилучити з кола наших спільних, громадських інтересів, зиску, устремлінь. Нашим буде тільки той, хто йде нашим шляхом, а той, хто заважатиме й протистоятиме нам, — буде нашим ворогом, з ним у нас не повинно бути нічого спільного. Навпаки, ми мусимо переслідувати й боротися з ним, щоб ослабити, виснажити ті сили, які він використовує лише на шкоду нашій вітчизні...
Щоправда, чимало людей не можуть визначити, де закінчується особисте й починається громадське. Але ми ж це знаємо й зобов’язані всім роз’яснити. Найпростіший приклад: коли, скажімо, якийсь начальник повіту чи суддя їсть та п’є, одягається й взувається — усе це, зрозуміло, його особиста справа. Та коли вони їдять шматок хліба, відібраний у інших, і одягають шубу, пошиту із шкури, зідраної з іншого, — про це вже не можна мовчати, це вже справа всього суспільства, і ніщо нас не може зупинити в нашому гніві.
Мимовільну помилку й оману людини з чистими намірами, котра прямує до священної мети, не слід вважати смертельним гріхом. Недарма кажуть, що краще, блукаючи, прагнути до Ієрусалима, ніж прямою дорогою, ніде не заблукавши, прийти до Кааби. І справді: тільки той не оступиться й не зверне з дороги, хто лежма лежить чи віддається безтурботним сновидінням. Краще спотикатися й, оступаючись, іти правильним шляхом, аніж легко й бадьоро крокувати хибною дорогою чи зовсім не рухатися, розкошувати.
Та краще йти обраним шляхом не поодинці, а всім разом, спільно. Лише самотність прирікає на оману. Тільки самотній заблукає.
Вельмишановні панове! В історії Грузії, а також в її билинах, казках ми знаходимо схожість між долею Грузії та долею Прометея, прикутого до кавказьких скель, того Прометея, який добре відомий у кожному куточку нашого краю всякому тубільцю під ім’ям Амірана. Так само як орел Прометея, здавна сила-силенна варварів шматувала Грузію, клаптями вириваючи в неї її частини, але вона, як бачите, виявила чудову живучість і зберегла своє життя, говорю словами билини, «не як гідра стоголова, а як фенікс, що з вогню і попелу виходить, обновлений для нового життя».
Про минуле Грузії майбутнє скаже нам більше, ніж сучасне. Нема сумніву, що в житті багатостраждального Кавказу, чи, краще сказати, найдавнішого й культурного його народу, Грузії, є періоди, які заслуговують цілковитої уваги. Вивчення їх важливе не тільки для історії Кавказу і Грузії, а й усього Сходу. Залишки ці й докази нині лежать у руїнах і оповиті пітьмою. І ви, панове вчені, приїхали з далеких країн, щоб звільнити їх від руїн і освітити променем науки. Велика ваша заслуга, безмежна наша вдячність.
Але не тільки цим обмежуються ваші заслуги. Ви перші подаєте приклад іншим вивчати нашу сучасність з такою любов’ю, з якою ви вивчаєте минуле. І в цьому, зізнаюся, має потребу Кавказ, поки що маловідомий і майже не досліджений. Ось приклад. Учений-орієнталіст, котрий добре знає, де, в якому куточку Азії, який камінь з яким написом, і котрий недавно доводив нам: що єврей, який помер у V столітті й похований у Мцхеті, звався Іудою-Гурк, а не Бурк, не знає, де знаходиться Грузія, і в Тифлісі шукає пам’ятники вірменської давнини. Це я наводжу не як докір ученому мужу, чи кому б там не було, а на доказ того, що наш край ще маловідомий.
Вітаю вас з подвійною вдячністю за ваші подвійні заслуги, побажаємо успіхів у ваших заходах взагалі, а зокрема, щасливої дороги кожному з вас.
Після блискучої промови прокурора, сповненої почуття високого гуманізму не так щодо підсудних, як щодо особи непідсудної, — кн. Тенгіза, з одного боку, і після стриманого, але справедливого і зваженого слова товариша мого по захисту, з другого, мені, виступаючи одразу за ним, не багато лишається додати до сказаного, захищаючи інтереси своїх клієнтів. Хоч як це дивно з боку захисту, але я почну з того самого, з чого почав і добродій прокурор, тобто з обвинувачення, чи, краще сказати, з визнання провини декого з підсудних. Так, так, панове судді, перед вами на лаві підсудних, чекаючи милосердного вироку, сидять мешканці Вільної Сванетії, нині зруйнованого села Халде. Їх звинувачують у тому, що вони вчинили опір владі із зброєю в руках, мало того, деяких з них — у вбивстві начальників. Отже, вони злочинці, вони скоїли злочин. Але що таке злочин? Це не якась абсолютна істина, а поняття цілком відносне й умовне. В одних вважається злочином і карається те, що в інших вважається подвигом, гідним похвали. Для прикладу візьмімо хоча б цих сванів. У них існує звичай умертвляти першонароджену дитину, коли вона жіночої статі. Це пояснювалося місцевими умовами. Сванам більше потрібні були сильні робочі руки, ніж слабкі жіночі. І ось, поєднавши цей розрахунок із забобонами, вони розраховували, що цим налякають жінок і примусять їх народжувати хлопчиків. І це зовсім не тому, що вони виказували таким чином презирство до жіночої статі. Навпаки, жінки в них користувалися шаною. Ці ж самі свани вважають за злочин зганьбити жінку. Образити жінку завжди вважалося в них великим злочином. І це теж пояснюється місцевими умовами: внаслідок умертвіння перших немовлят жіночої статі, жінки в Сванетії ставали рідкісними. Повноправність жінок існувала в них, і в цьому якийсь дикун Гурмач чи Джохан давно переросли нас, емансипаторів. Ми, звичайно, не вбиваємо дівчаток, проте ніхто не перешкоджає нам підводити під удари дорослих жінок.
Різні народи за різних часів мали неоднакові погляди на злочини. Великих реформаторів, рушіїв людства, вважали злочинцями і спалювали на вогнищі. Немає сумніву, панове, що судді, які виголошували такий суворий вирок, були переконані у своїй правоті, але минули сторіччя, (змінилися погляди) і наступні часи виголосили вирок над самими інквізиторами. Такі більшість із злочинів. Але є й такі, які за всіх часів і в усіх народів вважалися однаково ганебними. До них належить і вбивство. Судді не мали жалю до вбивць, і громадська думка завжди була на [їхньому] боці. На чолі вбивці суспільство завжди бачило нібито мітку прокляття, що викликала загальну огиду до них. Перед вами, панове судді, теж сидять убивці. Але дивна річ, нічого подібного ми не відчуваємо до них. За ці три дні ми мали вдосталь часу, аби переконатися, що вся публіка, починаючи від високоосвічених і до останнього невігласа, однаково співчувають їм. Мало того, незважаючи на те, що більшість з вас, панове судді, ще зовсім недавно перебували під зливою їхніх куль, навіть на ваших обличчях я бачу співчуття до них і до їхньої долі. А чим це пояснити? В цьому важливу роль відіграє не саме вчинення злочину, а мотиви, що спричинили його. Коли причини були мерзенні, то вони викликають у нас презирство. А коли вони були непередбачені, випадкові, вибачливі, викликані фатальними неминучими обставинами, то змінюється і наше ставлення, воно переходить в жаль і співчуття. Чи точно такі були причини, що штовхнули цих підсудних на злочин? Щоб відповісти на це запитання, ми повинні звернутися до фактів і даних цієї справи.
Причиною злочину стало зіткнення нижчої адміністрації з місцевим населенням. Подивімося і на ту, і на другу сторони. Те високе становище, що його мала місцева влада, і цілковита довіра, якою вона користувалася, певно, засвідчує її високий розумовий і моральний розвиток. Вони мали б стати цивілізаторами цього неосвіченого населення. З другого боку, ми бачимо сванів, дітей природи. Бо що таке свани? «Глухий як сван», кажуть про них інші кавказькі племена, маючи на увазі, звичайно, їхню розумову глухоту. Замкнуті в своїй улоговині, вони нічого не бачили далі свого носа. Не можу не згадати одного випадку, що став у нас примовкою. У володаря Мінгрелії, князя Давида Дадіані, гостювало кілька представників з Вільної Сванетії, люди, певно, найрозумніші серед своїх співвітчизників, їм показали вченого лінгвіста, п. Бортеньєва. Роздивившись його уважно з ніг до голови, свани побажали дізнатися, в чому ж його вченість і які мови він знає. Їм перерахували кілька європейських мов, але вони заперечливо хитали головою. Нарешті після короткої ради вони спитали: «А чи знає він лечхумську мову?» — і, почувши негативну відповідь, цілком переконалися в його неуцтві. Це я кажу, панове судді, не задля красного слівця, а для повної характеристики сванів. Вони думали, що кінець світу в сусідній з ними країні — Лечхумському повіті.
Не потрібний, власне, і цей приклад. Навіть сьогодні ці люди, не розуміючи, що їм загрожує, не усвідомлюючи, що тут ідеться про їхнє життя чи смерть, підштовхують одне одного, милуючись червоним сукном і позолоченими люстрами.
Отже, ми бачимо, з одного боку, адміністрацію, треба гадати, високоосвічену, а з другого — справжнісіньких дітей природи. З тринадцятого сторіччя, відтоді як у Грузії почався занепад, Сванетія була залишена напризволяще, і з усього того, що їм залишила тодішня цивілізація Грузії, через сім століть не збереглося нічого ні духовного, ні матеріального, крім отих башт, частину яких недавно так невдало ви знищили...
Головуючий. Прошу виважувати свої вислови і не вдаватися до різкості.
Кн. Ак. Церетелі. Вони втратили не лише релігію, а навіть і саму мову, як слушно відзначив мій співтовариш по захисту. Усе це сталося не тому, що вони того бажали. Навпаки, вони самі продукували собі священиків і, змішавши релігії християнську, магометанську й поганські, додавши до них безліч забобонів, змушували їх здійснювати обряди. Ні почуття, ні розум не дають нам права дорікати їм за таку відсталість чи звинувачувати їх у цьому. Досить тільки замкнути в отих улоговинах якогось досвідченого й освіченого цивілізатора, — і десяти років буде достатньо, щоб зробити з нього коли не справжнього, то принаймні напівсвана. І ось до цього народу визнали за можливе застосувати, без будь-яких винятків, «Судові статути» 1864 року. Я знаю єдиний вдалий приклад, коли дали народові закони згори — це коли Мойсей одержав від Бога заповіді на горі Сінаї. Після того подібні приклади вже не могли повторитися. Закони повинні мати в своїй основі традиції та звичаї народу, до якого вони застосовуються. Нічого подібного не було дотримано щодо сванів. Але, звичайно, якщо вже їх введено в нашу сім’ю, вони втратили право відмагатися незнанням закону. І в такому разі адміністрація мала б пояснити населенню зміст і значення законів і сама слугувати взірцем їх додержання. А тепер подивімося, як дотримувалися цих законів і та, й друга сторона. На підставі того, що виявило судове слідство, можна сміливо сказати, що влада зовсім не виконувала законів. А свани, навпаки, позасвідомо побожно ставилися до них. Учора Чопліані розказав, як він заплатив судовому приставу гроші, які той вимагав. Чопліані запросив до свого хворого батька лікаря, який, залишившись переночувати в селі, пустив свого коня пастися. Вночі його загризли вовки. У цій біді господар дому не винен ні за російським законом, ні за сванськими звичаями. Лікар змовчав. Але потім, скориставшись відсутністю Чопліані, подав на нього позов, і мировий суддя прийняв його. Очевидно, повістки було надіслано, складено заочну ухвалу, одне слово, форми, певно, було дотримано. Але ви чули вчора, панове судді, як саме надсилалися повістки в Халде. Їх передавали випадковими подорожніми, котрі могли доставити їх, а могли й не доставити, як і сталося з Чопліані. Та коли б їх і прямо надсилали, то хто міг би їх прочитати, хто міг би зрозуміти, що в них написано, коли ніхто в селі не вміє читати не тільки по-російському, а й по-грузинському? Найбільше, що свани могли зробити, одержавши повістки, — це сховати їх старанно або наклеїти на стіну той яскравий папірець. Чопліані, який повернувся з далекої дороги, за кілька днів до пригоди 1 серпня викликає судовий пристав у сусіднє село Кала, де йому вручили виконавчий лист, і він, мовчки, без заперечень віддає приставу, замість присуджених 60 к[арбованців], рушницю, яка коштує не менше цієї суми, а на додачу корову й теля. Невже це не говорить про безумовний послух сванів законові?
Нічого подібного ми не бачимо з боку адміністрації. Вона сама завжди перша подавала приклад у порушенні законів. Доказом цього служить історія подій, що передували 1 серпня.
Лечхумський повітовий начальник Гриневський, переїхавши за викликом кн. Тенгіза Дадешкеліані Латпарський перевал, подався через Бечо в Лахамур і, розправившись там з «неслухами», повернувся в Ецері до князя Тенгіза. Тут я вважаю за доцільне сказати, що природа, замкнувши сванів в улоговині й таким чином позбавивши їх можливості розгорнутися, переслідує їх і зараз, до самої могили. Вона перешкодила їм викликати свідків захисту, хоча, доречно зауважити, свідки звинувачення знайшли спосіб подолати її. А шкода. Тоді, можливо, відкрилися б такі обставини, які повернули б справу інакше. Та оскільки цього не сталося, я не можу говорити про те, що відбувалося в Ецері і Бечо, як про все те, що не з’ясовано на судовому слідстві. І мені лишається скористатись тільки доказами свідків звинувачення, а на цих крихтах не можна поживитися захистові. Але я все-таки назву деякі уривчасті свідчення, сподіваючись, що ваша проникливість, панове судді, доповнить недоговорене.
26 липня повітовий начальник Гриневський наказує в Ецері своєму перекладачеві Бакрадзе підготувати пропозиції начальникові Бечовської місцевої команди, майору Леусу, про виступ команди у похід на Халде (пропозиція, в якій він посилається на скаргу судової влади про невиконання мешканцями цього села судових рішень). А повернувшись з Ецері в Бечо, 28 липня, він одержує від мирового судді Орбелі лист, в якому викладена вищеназвана скарга. Виходить, за два дні наперед пан повітовий начальник визначив, що одержить такий лист. Команда виступає в той самий день. Не мені судити, чи законний цей похід: вам, панове судді, краще знати про це. Скажу тільки, що влада з командою заходили по черзі з одного селища в інше, багатьох заарештовували, обшукували будинки, але ніде не зустрічали з боку мешканців ніякісінького опору. В одному селі замість розшукуваного Шагубата Курдіані влада заарештувала його дітей, і їх, разом з іншими арештантами, із зв’язаними руками, водили з села в село за військом, на вірьовці, наче мавп...
Головуючий. Я просив вас виважувати свої вислови, різкість нічого не дасть.
Кн. Ак. Церетелі. Вибачайте. Але це факт, що їх зв’язали і так водили на вірьовці з села в село протягом п’яти днів, поки не дійшли до с. Кала. Звістка про такі арешти не могла не передувати владі. В Кала вони зупинилися. Звідти в с. Халде було послано як посередників священика і перекладача з вимогами видати Гурмача і Чергаза, яких, як з’ясувалося, справді не було і замість яких халдейці пропонували шістьох заручників, на випадок, коли не зуміють їх доставити на початок вересня. Учора ви поставили запитання, яке лишилося без відповіді: чому вони призначили вересень, а не раніше. Я спробую дати відповідь на нього зараз. На рік вони мають лише два-три місяці для роботи: червень, липень і серпень. Польові роботи мають закінчитися в ці місяці. Коли до вересня не встигнуть зібрати врожаю, то випаде сніг і робота за цілий рік пропаде. Звісна річ, щоб ганятися за Гурмачем і Чергазом, які переховувалися в горах, потрібно було халдейцям вибрати такий час, коли роботи будуть завершені, тобто вересень, інакше вони прирекли б себе і свої сім’ї на голод і злигодні.
Повітовий начальник не прийняв заручників, а вимагав, щоб усі халдейці з’явилися в Кала зі своїми сім’ями, що ті й виконали. Але, наближаючись до влади, вони побачили, що замість Шагубата заарештовані його діти, і, злякавшись, повернули додому. За ними пішла команда — вона ввійшла в село й оточила його. Це викликало неймовірний страх в усьому селі. Майор командує підняти на багнети двох ні в чому де винних сванів. Тут я вважаю за потрібне з’ясувати питання: чи солдати перші підняли сванів на багнети, чи свани перші напали на солдат і поранили їх. З одного боку, ми маємо свідчення підсудних, котрі, незважаючи на небезпеку, яка загрожувала їм, зізнаються в усьому, що скоїли. Вони кажуть, що сванів перших було піднято на багнети. Те само свідчить і перекладач Бакрадзе. З другого боку — показання свідків звинувачення, які більше дбають про те, щоб виставити свої подвиги. За словами Котлярова, наприклад, майор Леус наказав затримати двох сванів, які не встигли сховатися в башті. Двері перед ними були замкнені. Один з них нібито схопив рушницю, що нібито висіла знадвору на стіні, перекинув її собі через плече і метнувся до Котлярова, який, обхопивши його рукою, тримав за руки і не випускав, поки той не вдарив його кинджалом. Це свідчення мені видається хибним. Рушниці ні в кого, а тим паче у сванів, не висять на стінах знадвору. Коли сван справді схопив рушницю, щоб напасти на Котлярова, то йому не треба було перекидати її через плече. Коли його справді обхопив Котляров, тримаючи за обидві руки, то якою ж іще рукою він міг вихопити кинджал? Свідчення іншого рядового — Плевньова, — яке ми почули тут, на суді, суперечить його свідченню на попередньому слідстві. Тоді він показав, що з башт почали стріляти після вбивства двох сванів, а тепер намагається довести протилежне. Мені здається, краще він пам’ятав тоді, коли був ближче до подій, аніж тепер. Тому не зовсім точні показання цих свідків не повинні мати більшої довіри, ніж свідчення підсудних. Власне, це не має важливого значення, бо в кожному разі з башти всі могли бачити заколотих і піднятих на багнети, а того, хто перший здійняв зброю, з башти важко було розгледіти. Почали стріляти не з метою помсти, а тому, що боялися: таке саме чекає і на всіх сванів з їхніми сім’ями. Я їх не виправдую. Повторюю, вони не можуть відмагатися тим, що не знають закону. Коли людина наділена владою, всі повинні безвідмовно підкорятися їй, хоч які були б її дії, хоч які протизаконні вони були б. Проти влади нема оборони, а є можливість пізніше оскаржити її дії. З цього погляду — свани, що їх піднімали на багнети, не повинні були чинити опору, бо в них лишалося право оскаржити потім наказ майора Леуса. Та чи багато на світі Катонів, здатних на подібні подвиги самопожертви? Точнісінько так вони стріляли і в міліцію, яка протягом двох днів ганялася за ними в горах і стріляла в них. Який великий страх віддатися військам був у сванів, видно з того, що дехто визнав за краще бути спаленим у баштах. Але потім, коли князі Гардапхадзе і Дадешкеліані, які заздалегідь заприсяглися їм доставити їх до намісника, запевняли їх у протилежному, вони добровільно прийшли і склали зброю.
Усе, що я говорю, стосується дорослих підсудних. А щодо дітей, які сидять тут на лаві підсудних, я вважаю навіть зайвим виправдувати їх. Вони не стріляли, не мали зброї і не могли володіти нею. Уся їхня провина в тому, що вони, побачивши небезпеку, яка загрожувала їхнім батькам, не захотіли розлучитися з ними. Коли б щось подібне трапилося б з нашими дітьми, ми не нахвалилися б ними. Отже, факт злочину зрозумілий. Але зрозуміло й те, що він вимушений. Вам надано право застосовувати до них закон згідно з такими обставинами, які не можуть бути передбачені законодавством. Коли б закон міг передбачити всі окремі випадки життя, всі виняткові обставини й подробиці, для зводу законів потрібно було б понад двадцять тисяч томів. У цьому випадку доведено безліч обставин, які пом’якшують вину підсудних; доведено, що їхній злочин був вимушений. І тому на підставі статті 815 XXIV кн. Св. В. П. (вид. 1869 р.) я звертаюся до вас із проханням застосувати до цього випадку 1234 ст. тієї самої книги — клопотатися перед головнокомандуючим про вияв милосердя до підсудних і про помилування їх. Таким чином, ви можете поєднати суворість закону із справедливістю і з почуттям гуманності, тим більше, що високі слова, які передують цій статті — «Правда й милість хай панують на судах!», — дозволяють її широко застосовувати.
Надрукована в № 44 «Московских ведомостей» кореспонденція з Тифліса нагадує нам того злочинця, що його переслідує поліція, а він загубився в юрбі, біжить поряд з іншими й голосніше за всіх волає: «Тримай злодія! Тримай злодія!» Цим «тонким» вивертом вона сподівається якось викрутитися. Таких пройдисвітів усюди чимало, але в нас вони особливо розвелися. Раз і назавжди втративши совість, вони ніколи не червоніють, а проте буквально тремтять від страху, щойно в нас намічаються хоч які-небудь зміни. Зрозуміла річ, вони турбуються про власну шкуру, але й страх свій, і тривогу намагаються видати за прояв любові й вірності до вітчизни і знаходять собі притулок у таких органах, як «Московские ведомости», «Новое время» та ін. Можете не сумніватися, що й автор вищезгаданої кореспонденції — з тієї братії. Не думаю, щоб хоч один чесний і порядний росіянин схвалив цю замітку, в якій без будь-якого приводу обливаються помиями грузини з їхнім сучасним і минулим.
Грузинське знамено немало послужило християнству. Під цим знаменом проливалася наша кров. Нас аж ніяк не дивує, що про це нічого не знають вищезгадані добродії, бо це стосується минулих століть. Та як же вони примудрилися забути, що це саме знамено, яке неодноразово нагороджувала Росія, і сьогодні слугує їй щиро й чесно? Певно, ті, хто радить сьогодні відправити цей стяг у цирк Готфруа, самі викликають підозру і є неблагодійними особистостями, що навряд чи заслуговують довір’я тих, кому вони по-фарисейському присягаються у вірності... Привід, за який вони ухопилися, воістину смішний: пан Еріставі переробив на грузинський лад п’єсу Сарду «Батьківщина». У драмі цій описується зруйнування шахом Аббасом Тифліса, жорстока розправа над Грузією, нещадне знищення народу. Побачивши цю виставу чи прочитавши п’єсу, людина мимоволі подякує Богові, що минули ті дні, страхітливі часи. Тільки невіглас чи дурень можуть зробити інший висновок. Та зовсім інакше розцінили цей твір наші пани і пройдисвіти й оббрехали нас, наче грузини мріють про повернення цієї похмурої часини. Ех, та що там говорити! Вони тільки тому й брешуть так хоробро, що добре знають: ніхто нам не дозволить відповісти їм так, як вони заслуговують. Інакше ми довели б, які вони молодці, а через те, що їм тут, виходить, не дуже подобається, показали б, куди їм треба забиратися.
Сталлю треба вдарити об кремінь, щоб викресати іскру. І лише в сутінках можна побачити зорі. Такі сутінки принесли нам «казарми». Ось тоді й побачили ми справжніх синів вітчизни, подекуди заблищали іскри, з’явилися й поети, серед яких Г. Еріставі світить нам так яскраво не тому, що він сильніший за інших і талант його наділений великим блиском, а лише тому, що він був слідопитом і розвідником, тоді як інші його сучасники-поети задовольнялися, може, й сильним, але безплідним зовнішнім сяйвом. Правда, особисті радощі й горе, сміх і сльози цих останніх знаходили в декого відгук, але ніде ми не бачили сміху і стогону народного. Це щастя випало лише на долю ліри Еріставі, та й доля була прихильна до нього: його товаришів вона розкидала по різних глухих закутках, а його поселила в такій країні, де знали добре ціну людині і де молодий поет міг знайти достатньо поживи для розуму. Він жив якийсь час у Варшаві, в Польщі, і там, під впливом видатного Міцкевича та інших передових польських діячів, знайшов правильний шлях: він зрозумів, що Божий дар дістається людині не для особистого блага, а задля служіння батьківщині і що література уявляється наймогутнішою і найвитонченішою зброєю, яка загартовується правдою і яка має служити неослабно тільки інтересам вітчизни. Повернувшись у рідний край, Г. Еріставі одразу взявся до діла: почав видавати журнал «Ціскарі», відродив грузинський театр. Потрібна була воістину велетенська сила для втілення таких грандіозних задумів на той час, але молодий діяч подолав усі труднощі. І не без допомоги тодішнього намісника М. С. Воронцова, котрий прихильно ставився до нього, гідно цінував його і підтримував починання видатного грузинського патріота. Отже, Г. Еріставі подарував своїй вітчизні безсмертну скарбницю і тим самим звів собі нерукотворний пам’ятник.
Перейдемо тепер власне до творів Г. Еріставі. Що для них характерне?
Література — інтелектуальне дзеркало народу. В літературі, як у дзеркалі, має відбитися сучасність письменника з усіма її поворотами, щоб стати наочним історичним свідченням і для майбутніх поколінь. І як у дзеркалі може відбитися лиш те, що реально існує й до чого його піднесли, так само і в творах поета ми маємо побачити все, що торкнулося його серця, співзвучного серцю народу. Виходить, письменник не має права закривати очі на щоденні суспільні явища, що мають народне значення, якими б малими вони не були. Чим талановитіший поет, тим дужче він підкоряється вищеназваним умовам. Поза сумнівом, і Георгій Еріставі був саме одним із таких письменників.
Одне з найважливіших завдань літератури — викриття, а викриття буває двох видів: таврування і висміювання. Важко сказати, де більше печалі та болю. У першому випадку ми чуємо стогін і плач, що хвилює душу, — таким був, наприклад, Н. Бараташвілі, а в другому — сміх, але який сміх! У ньому може бути ще більше гіркоти... Бо ж важко дивитися на людину, яка оплакує когось із рідних чи близьких, а ще важче дивитися на неї, коли вона з просохлими вже на очах сльозами безтямно регоче. Ось таким страшним сміхом і сміявся Георгій Еріставі. Нехай мимовільно, але завжди беззастережно таврував він усе, до чого доторкався. Не було жодної галузі, жодного явища в нашому житті, яких не торкнувся б його разючий сміх. Він змальовує і життя поміщицько-дворянського класу, і становище селян, і продажність пронозливих можновладців, і легковажність тодішньої нібито освіченої інтелігенції і т. д., і т. ін. Та найбільше за всіх дістається від нього купецькій буржуазії. Тим самим Еріставі майже піввіку тому пророчо передбачив нам усю гостроту сьогоднішніх наших проблем.
Справжні сини вітчизни не тільки самі служать батьківщині, але своїм особистим прикладом інших ведуть за собою цим шляхом. У Георгія Еріставі теж були свої послідовники й наслідувачі, серед яких — і такі знамениті письменники, як його учень Зураб Антонов.
Останніми роками, коли настійні чутки про скасування кріпацтва викликали таке захоплення в молоді й у всіх передових діячів, Георгій Еріставі, здавалося, не брав участі в цій загальній радості, був чимось засмучений, і це декого наштовхувало на роздуми. Але справжня причина його суму крилася значно глибше: поет хотів бачити таке скасування кріпацтва, щоб для майбутнього не лишилися нерозв’язаними справді пекучі й морочливі проблеми, а що всі прикмети нічого доброго в цьому сенсі не провіщали, він по-своєму, зі своєю смутною усмішкою казав: «Цей брід гарний, та на жаль, може втопити...» З цим смутком він і пішов від нас за два місяці до звільнення селян.
Він виконав свій обов’язок перед вітчизною і з чистою совістю постав перед лицем уславлених предків, щоб самому стати в лави тих, чиї імена будуть безсмертні.
Ось як! Розучилися навіть перо в руках тримати!.. І не дивно: адже декілька років спливло відтоді, як я у відпустці в Аполлона! Тепер знову кличуть на дійсну службу. Дивно! Що мене вабить до того неспокійного табору перодряпів? Війни журнальної не передбачається, маневрів нема ніяких, усюди «мир та спокій, Богом даний». Літературні діячі сидять собі тишком-нишком і, не маючи кращого діла, як добровільні пастухи, доглядають череду, одночасно ганяючись за качками. Чим же я буду в такому середовищі? Абсолютно нічим! А проте нечиста сила штовхає мене, старого, до них, бодай вони крізь землю провалились! Це все витівки та підступи літературного Мефістофеля, — він мене бентежить! А коли правду сказати, то хто ж вистоїть перед спокусою фаустівського оновлення задля очікуваної Маргарити? Вирішено: віддаюся чортові й беруся за старе. Оскільки згідно з нещодавно заведеним у нашій газеті порядком кожен мусить пред’явити свою посвідку, тобто свідчення про благонадійність, у вигляді чистосердечної сповіді, то і я маю честь рекомендуватися: я старий літератор, але не талант! Не обдарований визначними здібностями, і, хвалити Бога, тим краще для мене! У наш практичний вік, коли, подібно до гамлетівського «бути чи не бути?», кожен, хто виходить на суспільну арену, ставить перед собою запитання: «бути чи здаватися?» і сам-таки його розв’язує, не задумуючись, на користь останнього, — куди мені потикатися з талантом, цим злом, що веде прямою дорогою до самісінької прірви?
Справжній талант не потребує ніяких присмак і тому часто обдає гіркотою, тоді як примарний подається підсолодженим за фарисейським столом, і всім він до смаку. Цим тільки й пояснюється швидкий успіх і практична перевага примарного над справжнім. «Усе позірне — скороминуче, лише справжнє міцне й довготривале! Істина зрештою візьме своє!» — запевняють люди переконані чи, краще сказати, вперті. З цим не можна не погодитися, та біда в тому, що це втішне «зрештою» приходить так пізно і так недоречно, що прадідівські чекання й сподівання ледве при правнуках здійснюються, і то абияк. А одержати особисті права після смерті менш бажано, ніж бачити себе уві сні щасливим. Отож той, хто добровільно не прирік себе на прометеївські страждання і не хоче користуватися життям, а повинен намагатися лише здаватися всім, по суті нічим не бути, бо цього вимагає юрба — могутній титан з бездумно виряченими очима, величезними вусами й довжелезним язиком — бути героєм юрби, а цього досягти можна кривлянням і вмінням прикидатися. За всіх часів і в усіх народів до цього способу вдавалися навіть найкращі люди, не розраховуючи на свої справжні здібності. Так чинив Алківіад, відрубавши хвоста своєму улюбленому псові, щоб тільки примусити юрбу не забувати його! Істина ця така очевидна, що, мені здається, мало хто з людей не розуміє її. Стати героєм юрби — хвилинна справа: досить тільки захотіти!.. Усі будуть дивитися на тебе, тицяти пальцем, говорити про тебе і т. ін.
Потреби нема, бо ж деякі піднімуть на сміх, — їх завжди меншість, а більшість можна запевнити, що ти кидав каменюки саме в тих, кого й треба було побити, як ворогів суспільства. Повірять, та ще й спасибі скажуть.
Так само, коли забажають забрати до дільниці, то скажи тільки, що ти від сумління в святковий день хотів задзвонити у дзвони, щоб примусити інших глибше проникнутись значенням того чи іншого свята, — повір, відчепляться. Отож, ставлячи одночасно й Богові свічку і чорту кочергу, можна пожинати безкарно лаври і направо, й наліво!.. Як бачите, все це так просто, а тим часом скільки ми знаємо людей розумних, але «невдах» у житті лише тому, що характер не дозволяє їм виламуватися, аби догодити юрбі.
У преси теж своя юрба і свої дзвони, і охочих сходитися туди теж чимало; вони не тільки самі лізуть, а й інших запрошують наслідувати свій приклад!.. Простягнуть руку й командують: уперед!.. Щасливчики! Які вони впевнені в собі! Від надлишку сил руки в них рухаються точнісінько так, як від надлишку почуттів глаголять вуста.
Знаю я все це... Зрозумів... Міг би сам вчинити так само, та це не для мого віку!.. І нехай нічого такого від мене читач не чекає!.. Сидячи на камені терпіння, я тільки зрідка згадуватиму добрий старий час, і коли читач матиме бажання послухати мене, старого, нехай повісить він вуха на кілочок уваги.
З усіх класичних творів грузинської літератури найбільшою популярністю користується поема 12 ст. «Барсова шкура». Історія всесвітньої літератури не багато дає нам прикладів, щоб якийсь твір такого плану в когось із стародавніх народів користувався такою всестановою популярністю, як згадана поема «Барсова шкура». Не лише освічена частина населення, а й простолюд знав її напам’ять, коли не повністю, то, зрештою, в кращих її уривках, не кажучи вже про ті окремі строфи, які стали загальним набутком народу у вигляді приказок, прислів’їв і мудрих афоризмів. Деякі [дотримуються] тієї думки, що ці афоризми існували і до Руставелі. Поза сумнівом, це правда, інакше й бути не могло: геній народу, уособлений у Руставелі, зібрав їх і доречно вживав до тієї чи іншої обставини, та коли народ повторює їх і прозою, і віршами Руставелі, то перевага все-таки лишається за «Барсовою шкурою».
Монгольські погроми згубно вплинули на долю Грузії. Після дванадцяти спустошливих нападів Тамерлана Грузія розпалася на кілька окремих, не тільки не залежних одне від одного, навіть ворогуючих між собою дрібних царств і князівств, і впродовж кількох століть сама тільки література разом з православною церквою нагадувала їм, що вони все ж таки брати одного роду й племені. Звичайно, і тоді, і за тих умов, найголовнішою з’єднуючою ланкою була «Барсова шкура». Бона, ніби чарами, могутньою силою однаково приваблювала до себе серця всіх політично розрізнених грузинських племен, які вже не мали між собою нічого спільного, крім уславленого минулого. Та, незважаючи на все це, головна ідея поеми і досі лишається не зовсім з’ясованою для нас. І в цьому винні:
1. Сам автор: уособивши в своїй поемі сучасну йому Грузію 12 ст., з досить зрозумілої для тієї доби причини, він, щоб відвести очі юрби зарозумілих сучасників, сказав, що поема його перекладена з перської. Але знавці перської літератури засвідчили, що нічого схожого в персів нема й не було. До того ж, сам автор в іншому місці суперечить собі, коли каже, що «їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені», тобто цариці Тамарі.
2. Верховний католікос Грузії Антоній І, один із видатних грузинів кінця 17-го і початку 18-го століть, з особливою несамовитістю напав на «Барсову шкуру», прокляв як диявольський твір і для прикладу спалив один її примірник, запрошуючи православних наслідувати його вчинок. Даремно дорікають йому в жорстокості й фанатизмі! З його творів «Цхобілсіткваоба» виразно видно, що він чудово усвідомлював, на щó замірявся, але обставини змушували його до цього: оточена звідусіль мусульманським світом жменька люду грузинського пле[мені], оборонялася упродовж кількох століть, аби зберегти свою самобутність разом із православ’ям, і на початку 19-го сторіччя встигає вручити себе — стомлена, але не вмираюча, як гадають декотрі, — єдиновірній могутній державі — Росії. Нема початку без кінця. За законами світобудови все має свою межу, а вічний один лише всемогутній Творець. І народи, як окремі особистості, частково гинуть: після них лишаються тільки їхні діяння. Грузія мала своє минуле, блискучий період розвитку, і...[22] Заслуги її перед християнством неабиякі. Принцип справедливості вимагає знати їх і віддавати щиросердо належне... Якщо мученицькі звитяги поодиноких особистостей викликають у нас почуття подиву й любові до них, то [що] ми маємо відчувати перед цілими народами, яким випала така сама доля? Якби я сам не був грузином, то, мабуть, ще сміливіше висловив би своє щире захоплення й зачудовання минулим своєї батьківщини, але тепер обмежусь тільки скупим передбаченням, що рано чи пізно заслуги її перед християнством дістануть належну оцінку.
І справді, увага мусульманського світу завжди була прикута до цього невеличкого християнського царства, яке часто завдавало ударів самолюбству. Не кажучи про інших, досить тільки згадати, що могутній Тамерлан дванадцять разів здійснював походи проти Грузії і зрештою, розгромлений Багратом V Великим, відмовився від своїх намірів. Найдикіші з усіх монгольських воїнів Чебе і Субати, вщент розгромлені грузинами й переслідувані через Дар’яльську ущелину, вперше зіткнулися з російським князем Мстиславом. Мабуть, усе це ослабляло їхню потугу, і якби не це, хто поручиться, що вони, монголи, не завдали б ще більшої шкоди з ще гіршими наслідками тим країнам, які намагалися підкорити і частково підкоряли. З огляду на все це не можемо не сказати разом із грузинським поетом, що був народ героїчний і не переводилися в нього богатирі, але богатирі не казкові, а справжні, живі! І справді, чим не Таріел картлієць Георгій Саакадзе, і чим не Автанділ той-таки імеретинський цар Соломон І, прозваний Великим? А було ж чимало й інших. І кому всім цим зобов’язана Грузія, коли не своїй класичній літературі, а найбільше «Барсовій шкурі?» Виховуючись на цій поемі, грузини ідеалом для себе вважали героїв «Барсової шкури» і намагалися по можливості наблизитись до типів, намальованих могутнім пензлем Руставелі. Але нема правил без винятку, через те й «Барсова шкура» не на всіх без винятку однаково благородно впливала: прихильники особистих пристрастей, шукачі й шукачки гострих відчуттів, обминаючи справжніх героїв, мабуть, захоплювалися тими типами, які виставлялися в поемі на противагу справжнім героям. Приміром, перед майже ідеальними героїнями Нестан і Тінатін віддавали перевагу Фатман Ханумі, цій епікурейці в повному сенсі слова. Наведемо приклад: у грузинів не було звичаю, як у західних лицарів, вдаватися до турнірів і на честь предмета свого кохання виходити на двобій; вони, замість усього цього, тримали руку на черезплічнику, поки обранка, звернувши увагу, не дозволяла звільнити її. Що означав цей, очевидно, дивний звичай? Емблемою чого слугувала рука на черезплічнику? Чи не німий це натяк на те, що й серце лицаря так само, як і рука, тримається на перев’язі лише заради його обранки? Не може бути! Тоді жодна жінка не дала б згоди на звільнення руки, бо разом з рукою звільнилося б і серце. Звичай цей своїм походженням просто зобов’язаний «Барсовій шкурі»: головний герой роману Таріел з походу, що його він здійснив проти хатайців, за бажанням Нестан-Дареджан, повернувся поранений, тримаючи руку на черезплічнику, і він тоді, як запевняє поет, видався героїні ще вродливішим і милішим, ніж до того. Отже, коли чоловіки теж могли захоплюватися, навіть другорядними обставинами з поеми, то що мали робити жінки, ці створіння, які ще більше захоплювалися? Захоплювалися, звісно, ще дужче, і на це не міг не звернути уваги охоронець чистоти звичаїв грузинських племен, їхній верховний католікос, і не повстати проти самого предмета, що їх зваблював, тобто проти «Барсової шкури».
3. Картлійський цар Вахтанг розумів дії католікоса, але щоб якось порятувати честь улюбленого твору, виступив з аналізом «Барсової шкури» з метою по-софістському довести, що поема ця написана з релігійною метою і що її не тільки в цілому, а й в окремих частинах треба розуміти в духовному значенні, як найвищу алегорію. При цьому старався підтверджувати свої висновки словами, які він цитував із св. Євангелія.
4. Професор С.-Петербурзького університету п. Чубінов у 40-х роках нинішнього сторіччя перший натрапив на істину, говорячи, як і академік Броссе, що поема ця не що інше, як алегоричне відтворення самої Грузії і що славна героїня поеми Нестан — сама цариця Тамара. І справді, головна героїня роману Нестан-Дареджан була єдиною дочкою індійського царя, так само як і цариця Тамара — єдиною донькою грузинського царя Георгія ІІІ. Батько Нестан звався царем царів і володів сімома царствами в Індії. Грузія [теж] ділилася на семеро окремих володінь, чи еріставств, підлеглих царю Георгію. Нестан виховувала рідна [сестра] індійського царя, а Тамару — Русудана теж сестра царя Георгія.
У палаці індійського царя, батька Нестан, виховувався герой роману Таріел, сам теж царського роду, — разом із Тамарою виріс і осетинський царевич Давид Сослані, далекий їхній родич. Нестан хотіли одружити з хорезмським шахом, обминувши Таріела, котрий мав права на індійський престол після Нестан-Дареджан. Але юнак не погодився з цим, розгромив шахове військо, вбив його самого і після останніх мандрів та злигоднів домігся свого: одружився з Нестан і одержав Індійське царство. Царицю Тамару, обминувши Сослані, одружують з російським князем Георгієм, сином Андрія Боголюбського. Але він жив з нею тільки два роки, потім його скидають з престолу, розлучають з царицею й випроваджують у Константинополь. Георгій двічі намагався знову заволодіти Грузією, але розгромлений обидва рази особисто царицею Тамарою і захоплений у полон, назавжди сходить з арени, і тільки тоді цариця Тамара одружується з Давидом Сослані.
Як бачите, долі Нестан і Тамари такі схожі, що п. Чубінов мав право зробити своє припущення. І справді, треба гадати, що саме ця, а не інша обставина спричинила появу «Барсової шкури», була першим поштовхом, але часто у видатних митців початкові причини, що спонукали їх до відтворення того чи іншого предмета, відступають на задній план, а на перший замість них висуваються нові ідеї, ширші й сильніші. Так сталося, очевидно, і цього разу.
5. Ближче за всіх до істини наблизився шановний М. І. Гулак, коли каже, що: «Віще поетове серце ніби чуло наближення того грізного лиха, яке згодом опосіло Грузію і поклало край блискучим сторіччям Грузії, відтрутивши її на багато віків від прогресу й цивілізації». Шкода, що цим шановний автор брошури тільки підійшов до істини, але чомусь зупинився біля її дверей.
Крім того, існує й легенда, просякнута думкою, що Руставелі сам був закоханий у царицю Тамару і через алегорію виявив у поемі свою пристрасть до неї; це видається тим більше вірогідним, що автор «Вепхісткаосані» романтично закінчує своє життя в грузинському монастирі св. Хреста в Єрусалимі. З особистих утіх нема на землі нічого більш захоплюючого й бажаного, ніж піднесене кохання, воно справедливо вважається вінцем поезії, і народ завжди наділяє ним закоханих чи героїв і героїнь, не питаючись істини. Кого ж мав обдарувати ним грузинський народ, як не свою національну гордість, царицю Тамару, ту саму Тамару, котра, на переконання народу, в урочисті дні нібито чула, як лунав на небосхилі дзвін і, коли крокувала по землі, високі шпилі Кавказу схилялися перед нею. Та хто ж міг бути гідним її кохання, як не цар поезії Руставелі? Так вирішив народ з сердечної простоти і сам у це повірив. Але в нас нема підстав вірити цьому через відсутність інших, вагоміших відомостей, а що стосується самітництва поета, то це не було на той час якимось надзвичайним явищем: усі видатні грузини, всі знаменитості, на схилі віку, відмовившись від благ земних, жили самітниками. Так вчинив знаменитий Торніке Еріставі, який, прийшовши на допомогу грекам з десятьма тисячами грузинського війська, розгромив Барди-Скліароса і сам постригся в ченці на Афоні... в 10 сторіччі. А ще раніше від нього Іоанн, прозваний Великим Іверянцем; так само вчинили святогорці: Єфімій, Георгій та інші. Отож не дивно, що п. Руставелі, вірний існуючому звичаю, наслідував їхній приклад. Та й це важко припускати, бо ми не знаємо, чи справді він був ченцем, чи зовсім випадково потрапив у Єрусалим як прочанин, бо що ж могло бути приємніше величному поетові, як не бажання побачити ті місця, де народився, виріс, творив і, нарешті, заради нас прийняв мученицьку смерть видатний учитель усього людства?
Отже, всі ці, щойно наведені думки про мету створення «Барсової шкури», не спираються на щось серйозне, а проте головну ідею поеми вони дедалі більше відсовували на задній план, і істина тонула в тумані...
А тепер лишається бажати, щоб настав період учених, мирних кабінетних трудівників, і нинішній стан речей дозволяє нам відчути, що період цей настане ближчим часом, і тільки тоді всі ми митимемо право вимагати від Грузії всього того, що бажано було б знати вже сьогодні. Поки що, повторюємо, головна ідея «Барсової шкури» не з’ясована не лише масою, а й інтелігентною частиною Грузії. Однак окремі принади поеми такі захоплюючі, що можуть стати приводом до того, щоб схилятися перед цим дивним творінням, не прочитавши її всю. Сліпий біля вогню відчуває тільки тепло, не помічаючи світла, і задовольняється ним. А видющий здалеку не відчуває тепла, але бачить світло й тішиться промінням. Такий самий вплив має «Барсова шкура» на народ та інтелігенцію. Вона — Біблія для грузинського народу, його заповітна книжка! У ній він чує щось рідне, інстинктивно відчуває якусь чарівну силу і з любов’ю схиляється перед нею. А грузинська інтелігенція, через умови життя одірвана від рідного ґрунту з дитинства, не може відчувати нарівні з простим народом, але здалеку бачить усю красу поеми, світло її, проміння її і цим вдовольняється. Якою великою має бути взагалі та краса, що, незалежно від цілого, навіть окремими принадами приваблює геть усіх магічною силою!..
Виступаючи перед вами з бесідою про «Барсову шкуру», я далекий від думки безпомилково коментувати поему, але, зізнаюся, завдання моє полягає в тому, щоб довести безпідставність усіх досі існуючих припущень про поему і потім запропонувати на ваш суд свої власні висновки й припущення і, коли вони, викликавши інші...[23], наштовхнуть на правильну думку, то мети моєї буде досягнуто.
Перш ніж перейти до аналізу «Барсової шкури» я, щоб підготувати ґрунт, повинен сказати попередньо кілька слів, а тому прошу вашої уваги. Очевидно, ви пам’ятаєте анекдот про того іспанського мисливця, якого застала в лісі буря, а він, стомлений, змучений, виснажений, ледве доплентався до лісникової хатини й почав стукати в двері, просячись переночувати. На запитання сторожа — хто він? мисливець назвався кількома своїми іменами. Лісник не знав, що в католиків є звичай називати кількома іменами ту саму особу, а подумав, що біля дверей його хатини зібрався цілий гурт, і відмовив усім у гостинності... Саме на цього іспанського мисливця схожа наша Грузія, коли вона стоїть на порозі історії. Навряд чи знайдеться десь інша така країна, яка зазнала б більше лихоліть, аніж ця маленька Грузія. З найдавніших часів не було народу, який не стикався б з нею так чи інакше. Це: перси, ассірійці, вавілонці, араби, римляни, греки та інші, не кажучи про турків та монголів, котрі не один раз заполонювали Грузію під проводом різних Чінгіс-ханів, Тамерланів та їхніх послідовників. Навіть європейські народи, в руках яких зосереджена зараз уся цивілізація, виходячи з Середньої Азії, перетинаючи Кавказ, переходили через серце Грузії.
Існує в Грузії міф про те, як Амірані, тобто Прометей, прикутий до Кавказу, зносив усілякі катування. Як його терзав орел і як на місці вирваних шматків виростали нові. Не знаємо, чи відтворював цей міф минуле Грузії, чи це пророцтво її майбутніх страждань, але знаємо, що Амірані справді уособлює багатостраждальну, віддану на тортури Грузію, яка лежить біля підніжжя Кавказьких гір і тієї скелі...
Грузія, що мала стільки всіляких зіткнень, не відіграє ніякої визначної ролі на сторінках всесвітньої історії! Вона, як той іспанський мисливець, ніколи не мала одного лише імені... її називали: Гогі, Магогі, Месхі, Мосохі, Імері, Амері, Іверія, Імерія, Колхіда, Албанія, Георгія, Грузія, Кордованія, Тібалі, Халіби, Мокріни, Картвелі тощо. З якого боку підходили чужоземці, іменем тієї частини й називали всю Грузію, і це все вносило плутанину. Приклади: Фазіс і Авоніс. Отже, Грузія фігурує в історії, але під різними назвами, і завдання майбутніх істориків — розібратися в них, з’ясувати й скласти одне ціле, не звичайну історичну розповідь, а трагедію з життя народу взагалі, а зокрема — свідчення про мученицькі подвиги грузинського народу за віру, рідну мову й свої національні особливості. Але це все ми залишимо майбутньому, а зараз випадає сказати нам кілька слів про мову грузинську, про ту мову, якою написана «Барсова шкура»...[24]
З усіх азіатських мов, включаючи навіть арабську, найрозвиненішою мовою є грузинська, граматично опрацьована, багатство форм і висловів [її] воістину вражаючі, і це найкраще відчувається при перекладах з іноземної на грузинську. Якась одна буква, вставлена в слово, надає йому іншого значення, а іноді одним словом можна виразити ціле поняття, таке, для якого в іншій мові треба вжити не лише кілька слів, а й речень. (Приклади). На чому будують своє припущення...[25] Грузія запозичувала слова, але форми не змінювала. Слова, що ввійшли (приклади). Досить прикладів... Залишимо філологам та історикам доводити в майбутньому, а ми ближче підійдемо до предмета нашої бесіди. Добре знати минуле, але ми не знаємо сучасного. Наприклад? Не знають нас іноземці. Порівняння, яке вони роблять. Моє власне порівняння: чонгурі. Мимохідь скажемо... Політичне життя не зупинялося. Відпочиває — сон цілющий. Народ наш пробуджується... Ми повинні підтримати... Характеристика.
Картлієць (приклад). Імеретин. Мінгрел. Гурійці. Свани та горці[26].
Рівно півсторіччя тому в журналі «Библиотека для чтения» відомий на той час історик Погодін надрукував статтю, в якій доводив, що християнство спочатку поширювалося всюди з допомогою жінок, і, як на приклади, посилався на грецьку царівну Єлену, на святу Ольгу, на Ядвігу польську, а потім урочисто закінчив свою думку такими словами: «І навіщо нам далеко ходити? Чи не цариця Тамара поширила в Грузії християнство?» Як бачите, шановний автор переплутав четверте століття з дванадцятим, сплутав св. Ніну з Тамарою й промахнувся на вісім сторіч. Та це було, повторюємо, півсторіччя тому: відтоді чимало витрачено коли не моральних і розумових, то принаймні матеріальних сил на вивчення Кавказу, Закавказького краю та їхніх мешканців, а тому тим більш дивним здається нам існування таких учених спеціалістів, які, видаючи себе за авторитети з кавказознавства, по суті, схожі на «калік подорожніх», що розповідають розжирілим і змученим безсонням купчихам казки про святі місця, про самоцвіти, про гідру-звіра, про трубний голос, Білу Арапію, царя Соломона і т. ін., і т. ін. До цієї категорії вчених цілком можна віднести й автора статті про грузинів, надрукованої в № 19 поважної газети «Кавказ». Як видно, йому дуже хочеться перетворити всіх грузинів на Іванів Безпам’ятних. За його словами, їх ніколи не існувало раніше, а в XI сторіччі раптом з’явилися — невідомо звідки та як — у тодішній Вірменії, тобто в сучасній Грузії, вигнали арабів, підкорили сусідні землі, закріпилися, протримались близько двох сторіч, а потім знову раптом зникли, і тільки жменька їх притулилася в деяких редакціях місцевих газет, щоб звідти, через свою незрілість і недоумство, турбувати вітчизняних Лессежів та Бісмарків.
На підтвердження всього цього він посилається на арабського нібито історика Якута, котрий, треба гадати, швидше був казкар, аніж історик, бо така поява й зникнення народу схожа на розділ «Шехеразади». Ще дивнішим з боку автора вищеназваної статті є запевнення, що про грузинів начебто не згадує жоден зі стародавніх письменників. Цікаво знати, кого він має на увазі зі стародавніх письменників? Коли він має на думці Сінеуса і Трувора, цих доблесних лицарів, котрі, мабуть, і писати не вміли, то він, певно, має слушність; та коли має на увазі грецьких, римських, арабських, вірменських та ін. письменників, то тяжко помиляється... Щоб вивести його з дивного й вельми двозначного стану, ми, так уже тому й бути, шепнемо йому на вушко таке:
1. Колхіда, Іверія та Албанія з ріками Фазіс (Ріоні), Кірус (Кура), Аргус (Арагві) та ін. були відомі класичним письменникам. До того ж жителі цих країн: мосхі, тобели, колхі та ін., відомі Геродоту, Страбону та ін., за подальшими дослідженнями Услара, Гана, Броссе, Чубінова та інших, вважаються родоначальниками теперішніх грузинів.
2. Ті ж таки стародавні письменники засвідчують, що міста: Сурам, Шоропані та Фазіс були центрами торгівлі Іверії з Індією.
3. За їхніми ж переконаннями, в цих народів іверського племені існували таблиці з написом на позначення напрямку шляху.
4. За свідченням Ріттера, картографію колхі знали раніше за греків.
5. Услар вважає грузинів аборигенами, доводячи, що вони жили тут іще в доісторичні часи.
6. Вірменський письменник Мойсей Хоранський у V сторіччі дає такі самі назви грузинам, під якими вони відомі тепер. Він же говорить, що в V сторіччі грузинські царі мали регулярне військо, так зване «сепецулі», і що вірмени за їхнім прикладом завели таке військо і в себе. Докладно розповідає він і про грузинських царів: Міріана, Бакура, Арчила та ін.
У XI столітті вірменський історик Каган-Катваці говорить, що Грузія перебуває у стані розквіту.
У цей самий час так твердить і грецький письменник Костянтин Порфігев.
Про це саме свідчать і інші історики: Вардан Великий, Степан Торонський, Єгіше та ін. І невже все це нісенітниця?
Автор горезвісної статті «Кавказ», мабуть, скаже, що все це стосується не грузинів, які з’явилися в XI столітті, а тих іверів, котрі жили тут до XI століття, а потім немов якимсь чаклунством раптом зникли. Усе це дотепно, але як тоді пояснити той факт, що ті, нібито зниклі, племена розмовляли такою самісінькою мовою, якою розмовляють нинішні грузини?
1. Нумізматичні факти грузинських царств:
а) монета Стефаноса II (639—663) з написом церковними буквами по-грузинському;
б) Джаваншира (718—767);
в) Баграта III з написом Давид і Баграт;
г) на зворотному боці монети Стефаноса II викарбовано арабські цифри 17. Існування цих цифр на грузинських монетах, починаючи з VIII сторіччя, заперечує, до речі, ту думку, нібито цифри, відомі під назвою арабських, стали знаними тільки з XII—XIII сторіч.
Стародавні, до християнської ери, назви міст і місцевостей північної половини Малої Азії, за дослідженнями Ганд Клерка, професора Чубінова, — суто грузинські.
Монастирі, що їх збудували грузини як у самій Грузії, так і за її межами, явні свідки того, що грузини існували — й існували як організована держава — до X сторіччя.
а) Храм св. Хреста в Єрусалимі заснований грузинами в V ст.; про це свідчать і грецькі джерела, і грузинські написи на стінах монастиря Хреста.
б) Лавра Іверська на Афоні заснована в IX ст. на згадку про ту велику подію, коли грузини під проводом Торніке Еріставі розгромили Барда Скліра, який відокремився, й порятували Константинополь.
в) Ванські клиноподібні написи вважаються грузинськими.
г) Напис на камені, який знайшли, коли прокладали дорогу між Тифлісом і Мцхетою, що й нині зберігається в тифліському музеї, позначений 75 р. по н. X.; в написі сказано, що римський імператор грузинському цареві Фарсману, другові кесаря й римського народу, будує фортецю.
д) За переказами римських істориків, царю Іверії Фарсману в Римі, у храмі Беллони, поставлено пам’ятник.
Архітектурний стиль, що склався до XIII ст., відомий у наукових колах під назвою іверійського, або грузинського.
Прийняття Грузією християнства в 318 р. від св. Ніни.
Переклад Євангелія в V ст.
Поширення християнства в Західній Грузії апостолом Андрієм та Сімеоном Кананітом.
8. Прибуття в Грузію 13-ти отців сирійських у VI ст.
9. Зразкові переклади книг Нового та Старого Заповіту святогорцями.
10. Постанова вселенських соборів про самостійність грузинської церкви та ін.
Ми могли б навести безліч неспростовних фактів, але вважаємо, що й цих досить для переконання тих, хто помиляється. А щодо автора статті, надрукованої в «Кавказе», то йому байдуже: він не хоче визнавати нікого й нічого, бо це не входить до програми його публіцистичної діяльності.
Усі ці нумізматичні, історичні та археологічні відомості в його очах не що інше, як лише вигадка й підробка недозрілих співробітників «Нов[ого] обозрения». Навіть написаного на спростування вчення латинян твору московського митрополита Філарета, де той посилається на грузинську церкву як на свідка православ’я російської церкви, він не визнає і вірить з усіх самому лише Баронові Брамбеусу (Сенковському), який у 30-х роках бовкнув щось про Грузію, а потім і сам покаявся в пресі. Недарма мовиться, що від великого до смішного один крок. Видатний «учений», автор статті «Кавказ», складаючи свою історичну довідку, очевидно, керувався, великими бісмарківськими міркуваннями, але вочевидь перестарався й потрапив у смішне становище, з якого не виведуть його ніякі історичні джерела.
Навіки й нині дорогий наш гостю, пане Россі! Не приписуй тільки незнанню мови те, що я говоритиму й славитиму тебе тут по-грузинському!.. Скажу відверто, що коли б навіть досконало володів італійською, все ж не зрадив би в цьому випадку рідної мови — найсолодшого й найдорожчого мого скарбу, бо саме тому, що він мені такий дорогий, хочу я огорнути в нього мої думки про тебе! Тільки великій стихії під силу оповістити світ про свою силу й нагадати разом з тим про всемогутність Творця. Такою саме стихійною силою став для нас ти, бо без слів (вибач, для нас саме без слів, адже ми не знаємо твоєї мови!), лише говіркою своїх рухів і красномовністю свого обличчя сповістив нам про свою могутність і дав зрозуміти разом з нею творчу всесильність Шекспіра.
Отруєні повсякчасною гіркотою, ми так сьогодні здрібніли, що не можемо самі сягнути тих вершин, які осявають блискавицею й потрясають громовицею поета — ясновидця й підкорювача людських сердець. Треба було з’явитися титанові, і цим титаном став ти. Ти нам наочно показав олімпійські характери й пекельний вир пристрастей, що ними сповнив поет людські тіла; сьогодні ми не тільки знаємо, а й безпосередньо відчуваємо і переживаємо муки сповненого гордині Ліра, ужаленого наостанку зміями дрібної невдячності!
Ми бачимо, куди завели Макбета безмежна честолюбність і себелюбство та яку страшну кару наслав на нього його ж демон! Немов живий, постав перед нами великий Гамлет, володар усіх скарбниць розуму й душі, але нездатний зіставити між собою ці дві сили й підкорити їх собі: він вагається, бентежиться, стає жертвою свого роздвоєння й сліпого випадку. Пізнали ми й Нерона, володаря великої країни, якого не задовольняють випадкові, у спадок одержані, велич та слава, і який намагається сам щось собою являти і ладен проміняти царський вінець на лаври артиста. Та нещасний цар у ролі бездарного актора ще жалюгідніший і смішніший, аніж бездарний актор на троні імператора. Ти вже нас познайомив... та що я кажу! вибач! не познайомив, а розбудив у нашій душі юного Ромео, нагадав нам нашу молодість, ті блаженні часи, коли троянди розквітали для нас без колючок, а наша Джульєтта, перше наше кохання, була і єдиною нашою вірою, нашою надією, самим нашим життям! Ти нагадав нам про насолоду й аромат першого поцілунку, гаряче дихання якого ми заберемо з собою в могилу. Та хіба перелічити усе? Розум, серце, слух та очі наші з тобою, прикуті до тебе, і серце б’ється вже інакше, почуття охоплені незвіданим досі хвилюванням... Отож, на завершення, твій образ і твоє ім’я навіки будуть у нас закарбовані, хоч би як далеко ти від нас був, і хай не буде в нас застілля, на якому ми бодай у душі не благословили б тебе, як тепер ми піднімаємо цей тост і п’ємо за твоє здоров’я! Многії тобі літа!
Останнім часом свої й чужі, знайомі й незнайомі, всі разом і з однаковою наполегливістю питають і дорікають мені, чому, мовляв, я не зберу воєдино розкидані за тридцять років свої твори і не видам їх окремою книжкою. Щоб відвести цей докір, я хочу раз і назавжди висловити свою думку.
Я неодноразово говорив і зараз повторюю, що дуже важко бути самотнім у сім’ї. Будь-яка домашня робота звалюється на голову однієї людини, і вона змушена займатися всім потроху. Це дуже неспокійна й неорганізована праця, та коли за неї не братися, то в оселі згасне вогонь...
Саме така самотність і безлюддя в нас, у шістдесяті роки, коли на арену вийшло кілька молодих людей і стали трудитися на благо вітчизни. Справжній трудівник завжди береться за те знаряддя, яке потрібне саме на той час: ходить за плугом, хекає з сапою, надриває пупа з бороною, косить косою, жне серпом. А лінивий і несумлінний чинить інакше; він не зважає на те, яка пора року, і в розпал сівби хапається за серпа, гострить його та ще й вихваляється: дивіться, мовляв, який я далекоглядний, турбуюся вже про майбутнє, хліба ще дозрівають, а мій серп уже напоготові!.. Але такого трудівника всі називають шахраєм. Кожен з нас повинен працювати для сучасності, і в цій повсякденній роботі полягає і служіння майбутньому — такою мірою, як ці часи пов’язані один з одним. А той, хто втікає вперед від потреб сьогодення, — приречений на безплідність. Так мислили й молоді трудівники шістдесятих років, і тому судити про них без врахування особливостей того часу, тільки з погляду сьогоднішнього дня, було б неправильно. Усі їхні думки були спрямовані на те, як зарадити тому, що потребувало тоді найпершої допомоги, і як боротися з тим, що цьому протистояло й перешкоджало. Нікому з них і на думку не спадав егоїстичний розрахунок: «Це, мовляв, маленька і не гідна мене справа!», «Це особисто мені не дасть ніякої вигоди», «Спочатку я, а потім уже моя рідня!» і т. ін. Кожен брався за ту зброю, яка була зручніша, і вже, зрозуміло, ніхто не думав у ті часи про те, щоб краще прикрасити, позолотити чи посріблити ту зброю.
У групі тієї молоді одним з наймолодших був і я, бо мені легко давалося письмо, я, крім іншої зброї, користувався й пером. Не про мистецтво і не про майбутнє думав я тоді, а мав на увазі лише злободенну придатність моїх творів. Та минув той час. Настала інша пора. Наші писання відійшли в минуле разом із часом, що їх породив. Те, що тоді мало велике значення, сьогодні зовсім втратило його... Тому я і не хочу, щоб друкувалися мої твори! Якщо їх надрукують лише як документи епохи — то інша річ, але я ніколи не погоджусь, щоб на них дивилися, як на зразки мистецтва й поезії! Кажу я це зовсім не з удаваної скромності чи з бажання видаватися оригінальним...
Народна творчість зберегла для нас один своєрідний тип — Нацаркекію — золотошукача, він такий самий смішний, як і Дон-Кіхот, Фальстаф чи Іван-дурник. Дон-Кіхот — цей образ вилинялого лицарства — смішний у своїй благородній благоглупості, коли бореться з вітряками чи отарою овець, цілком переконаний, що січе своїм мечем полчища сарацинів. Дон-Кіхот разом з тим взірець щирості й чесності, одержимості ідеєю людинолюбства. Інша річ Фальстаф. Він брехун, хвалько, й до того ж раб свого шлунка. Це боягузливе створіння увесь час розмірковує про лицарські звитяги і про честь з єдиною метою — приховати свою внутрішню нікчемність і схопити якийсь чужий шматок. Обидва ці типи і національні, і загальнолюдські... Вражаючий і наш Нацаркекія! Він слабкий фізично: досить на нього дмухнути, як він перелетить за тридев’ять земель; він і сам це знає і дуже не рипається, сам він ні на кого не нападає, але за щит ховається вчасно, і той щит — його надзвичайний розум. Своєю кмітливістю і спритністю він не лише відбивається від левів — цих представників грубої фізичної сили, — але й підкорює їх собі.
Усі ці типи, створені в минулому, плід старої людської культури. А зараз я хочу перейти до одного нового типу, що його так живо відтворив Георгій Церетелі. Це — Кудабзіка — «Хвіст трубою»!
Кудабзіка — плід погано зрозумілої, неперетравленої культури... Усі подібні типи і загальнолюдські, і національні, більше того — актуальні. До якої б сфери нашого життя ми не звернулися, кого ми побачимо, коли не тих самих донкіхотів, фальстафів, кудабзіків. Узяти хоча б нашу літературу. Хіба вона не кишить такими лицарями? Ті наші публіцисти й літератори, які, брязкаючи взятою напрокат у чужій країні зброєю, не розрізняють уже, хто ворог, а хто друг, хіба не воюють з вітряками й отарою овець? Чи ті, хто, ніби бавляться, стрибаючи через скакалки сьогодні тут, а завтра там, і, дослухаються лише до поклику шлунка, змінюючи свої міркування і свій напрямок, ніби йдеться про взуття або шкарпетки, користуючись при цьому щитом високих ідей — хіба все це не ті самі обридливі фальстафи? А ті з молодих письменників, котрі в нас перші виходять, красуючись, на полювання й перші ж утікають, забуваючи не лише те, що вони письменники, а й те, що вони грузини, — і все лише через те, що не сповнилися їхні самовпевнені сподівання, — хіба ж не схожі вони на нашого Кудабзіку, який упав на землю, коли в його коня розболівся живіт? Та й сама наша читаюча публіка, яка аплодує цим лицарям, віддаючи перевагу будь-якому чужому, хіба вона не той тип, тільки збірний? Хвалити Бога, є сьогодні всі прикмети, що народжується в нас такий тип, якого я давно вже чекаю, щоб радо його сприйняти. Майбутнє за ним, а сьогоднішнім лицарям «Хвіст трубою» доведеться йти, підібгавши той свій хвіст. Нове покоління, яке нині виходить на арену, наприклад, Е. Ніношвілі, Д. Мегрелі, Т. Разікашвілі, Анастасія Еріставі та інші, а також молоді публіцисти, які вивчили і свою вітчизну, і рідну мову, органічно сприйнявши і прогресивні ідеї европейської культури, щоб і їх спрямувати на службу своїй батьківщині — ось кого можна вважати першими ластівками прийдешньої весни.
... Про славу я ніколи не думав, вважав себе простим поденником, котрий не має права знехтувати будь-якою щоденною роботою, обминути її, якою б мізерною вона не була. Ніколи я не розмірковував, яка праця почесніша, а яка непримітніша...
Робочий інструмент у мене теж бував різний: і стрільба, і благання, і прокляття, і благословення. Там, де треба було відгавкуватися, — мені було не до небесних звуків, а там, де треба було співати, — я вже не гавкав. Перо я тримав у руках, як свою щоденну робочу зброю. На зодчество бракувало часу — інакше я не поспішав би з писаниною, а приділяв би їй більше уваги, відшліфував би, замість хвилин, присвятив би їй роки — отож і слави випало б більше. Та на якого біса мені ота слава? Я не такий дурний і наївний, щоб надавати їй бодай якогось значення. Чи варто радіти оплескам ледарів, які ще вчора тими самими руками намагалися схопити тебе за горлянку? Тим паче, що ті самі руки — коли вони сверблять — так само легко вітають мавп. Що стосується посмертної слави — то це дуже смішний самообман! Хіба мені не все одно, якщо я незабаром помру, чи поставлять мені пам’ятником сонце й місяць, чи заріжуть собаку над моєю могилою? Але ні! Свідомий діяч не химерною славою спокушається, а за життя втішається тією радістю, яку відчуває під час своєї роботи. Справді, що може бути краще й вище тієї свідомості, тієї віри, яка охоплює тебе під час роботи, розуміння, що праця твоя не безплідна, що вона потрібна країні сьогодні, й завтра, й післязавтра! Можливо, я помилявся, але завжди був про себе такої думки і завжди жив цим єдиним радісним усвідомленням. За останні тридцять п’ять років мені не бракувало ні порадників, ні охочих наказувати, але, хвалити Бога, я й на думці не мав звернути зі свого шляху чи залишити улюблену поденщину... Сьогодні такі трударі-письменники ще більше потрібні — в цьому я глибоко переконаний.
... Дехто взагалі вважає, що всюди, як і в нас (бо ж наші тільки наслідувати вміють), реалізм у літературі вимагає протокольності опису, безстороннього зображення всього, що бачить і чує письменник, без будь-якого втручання. Хочеш, скажімо, описати сільське життя? Іди до селянина, запиши ретельно все, що побачиш або почуєш, ось і вийде справжнє мистецтво. Коли б це було так, фотокартка мала б усі переваги перед живописом, і будь-який фотограф затьмарив би Рафаеля. На щастя, це не так. Фотографія, безумовно, точна, вона не пропустить жодної рисочки зображуваного предмета, вірніше, предмета, який наслідує, але вона безсила вкласти в нього ту живу душу, яку відтворює художник іноді з допомогою однієї характерної ознаки, що передає сутність натури, яку він втілює... У цьому криється сила творчості, якої не збагне хоча й швидкий, але бездушний фотограф. Те саме і в літературі. Талановитий письменник не зобов’язаний стенографічно передати все, що він бачив і чув. Ні, з сотень і тисяч слів та фраз він повинен одібрати матеріал, який найхарактерніше зображує обраний предмет. Зрозуміло, тут головне — сила творчого творення.
Поетичний переклад з однієї мови на іншу взагалі справа важка. Перекладач не лише повинен знати досконало мову, з якої він перекладає, щоб не пропустити вагомої іноді дрібниці, не лише повинен віртуозно володіти рідною мовою, на яку він перекладає, але й мусить бути рівним за талантом авторові оригіналу, щоб правильно його відтворити. Інакше це буде дослівний переклад, що означає вбити у творі все живе й тягнути потім його труп.
Переклад завжди лишається тінню оригіналу, коли навіть перекладач досконало володіє двома мовами й рівний за талантом авторові. Необхідне ще одне: щоб не вислизнули від нього ті невловимі «дрібниці», які становлять потайний рух особливого духу кожного народу і які письменник усмоктує разом з молоком матері, щоб, зріднившись з ним, прикрасити й осяяти свої поетичні витвори. Усе це стосується справді визначних класичних творів, бо незначні твори в перекладі можуть лише виграти, а втрачати їм нічого!.. Ось чому так важко повністю відтворити Руставелі, а нас питають: «Чому ж? Коли думку буде передано, слова збігатимуться, мелодія схожа, благозвучність збережена?..»
Поезія буває двох видів. З одного боку, вона підносить думку, а потім захоплює й почуття, пронизуючи їх обох. З другого, непомітно, сама по собі — ніби їй нема ніякого діла до розуму — проникає в серце й душу зачарованого народу, який мимоволі опинився у неї в полоні. До цього виду слід віднести народних поетів; їхні вірші відзначаються пісенністю, вони радше співучі, ніж декламаційні, й, читаючи їх, неодмінно наспівуєш у душі. Такі поети дуже рідкісні. Такими були в Англії — Бернз, у Німеччині — Гайне, а в російських умовах, мабуть, Кольцов, якого слід згадати добрим словом. З цієї когорти, тільки ще сильніший, француз Беранже, який у своїх пісенних віршах змалював усе життя сучасної Франції. Відтворити повністю такі поезії іншою мовою майже неможливо... Деякі талановиті поети-перекладачі, скажімо, Курочкін, наблизилися до Беранже, але такою мірою, як вечірня зоря схожа на ранкову. Більшого важко було й вимагати...
Коли я бачу в нас хоч що-небудь гарне — зроблене чи написане — навіть якщо це йде від мого смертельного ворога, — я відчуваю захоплення, якого не передати!.. Забуваю про особисте, ладен пригорнути ворога до грудей, вистелити собою його дорогу!.. Точнісінько так само приводить мене до відчаю й дратує будь-який негідний вчинок чи бездарна писанина. Нехай то буде навіть найвідданіший мій друг, не зможу його захистити й кину йому в обличчя свою думку. Таку мою вдачу всі сьогодні засуджують: не пощадив друга? — ницість! Добрим словом згадав ворога? — безхарактерність! Так розмірковує більшість. Я все це чудово розумію, але хіба серце може зрадити те, що стало його плоттю і кров’ю, його символом віри? Я не жалкую, а коли й захочу, — не зможу байдуже пройти повз добро і зло в моїй країні, яким би незначним воно не було, і коли не ділом, то хоча б словом втручаюся... Слово, мовлене одного разу доречно й підхоплене, переказане іншими, те саме, що й дійсність та її відображення: діло — плоть, а слово — безтілесне, але й воно, наче привид, може налякати ницих людей і нероб, сполохати їхнє жаб’яче болото.
У дитинстві один горець благословив мене: «Дай Боже тобі вирости так, як росте грудка снігу, що котиться згори, або людський поговір». Скільки істини й мудрості в цих словах! Справді, часто одна маленька гірська пташка розхитує гілку, мимоволі струшує з неї жменю снігу, а він котиться вниз, переростає в лавину, яка з гуркотом обвалюється на долину, розбиваючись там на тисячі шматків, підкочуючись кожному під ноги, невідступна, мов більмо в оці! І так аж до приходу весни, відлиги. Отак само й крилате слово! Лише з тією відмінністю, що долину через кілька місяців урятує весна, а затавровану словом людину порятує лише могила.
Ти спитаєш — до чого ці роздуми?
Скажеш, що ти зайнятий і тобі не до моїх балачок... Але ж ні, тобі доведеться мене вислухати!.. Прочитавши твою «Цецо», я багато чого від тебе чекав, нехай би там були й недоробки. Я відчув усю твою творчу силу, але сподівання мої з часом не справдилися. Мистецтво в твоїх творах поступилося місцем публіцистичній дидактиці. У тебе підтялися крила! І тебе, незважаючи на твій великий талант, захопила, підкорила хвороба, що проникла до нас з чужини — гола-голісінька проповідь художнім словом... Мистецтво саме по собі велике й прекрасне!.. Як справжній красуні не потрібні рум’яна й прикраси, так і справжній твір мистецтва не потребує істин, розцяцькованих брязкальцями.
... Та ось твоя нова книжка «З минулого» мене знову несподівано потішила. Там є все, що вимагається від таланту: слово, інтонація, думка особиста й загальна. Це — справжнє дзеркало наших батьків. Переді мною ожили втілені образи поміщика й кріпака, священика й селянина... Відчувалося, що автор вистраждав предмет... Тепер я бачу, що ти обрав правильний і гідний твого таланту шлях.
У кожного народу є своє власне обличчя, і література, як дзеркало свого народу, теж мусить мати своє особливе лице. Наша література повинна бути вірогідним відображенням нашого життя, в ній ми маємо побачити і розмаїту природу Грузії з її горами й долинами, лісами й річками. У ній мають жити гармонійно втілені почуття й розум нашого народу; сучасне має бути в ній у злагоді з минулим, а те й друге разом мають прагнути майбутнього. Якщо не буде цього, то й наша література втратить будь-яке значення, стане нічим, тінню без плоті... Літературі необхідна своя, кровна, рідна оболонка, а те, чого в нас нема, — з потрібного, зрозуміло, — слід прищепити й пересадити, але ця праця дуже складна, вона має свої правила й закони: треба спочатку підготувати ґрунт, щоб саджанці пустили коріння, а паростки зійшли й забуяли. Бо ґрунт може прийняти пересаджене лише тоді, коли на ньому проростають спочатку свої, вітчизняні плоди, тобто такі твори, в яких відображено різноманітні куточки нашого життя, нашої країни, духовно близькі нам.
Думка, що нібито «любовні й героїчні вірші не мають ніякого стосунку до таланту й поезії», — дуже банальна! У шістдесятих роках, коли мистецтво так захопило багатьох російських письменників, що навіть найкращі й найталановитіші з них боялися ступнути на землю й літали лише в небесній блакиті, відірвані від життя, видатний письменник того часу Чернишевський нагадав їм, що мистецтво не повинне існувати лише задля безплідного мистецтва, а покликане слугувати життю... Він прагнув повернути в природне русло мистецтво, що впало у крайнощі. Захоплені правильною думкою Чернишевського, Писарєв, Зайцев та інші не змогли вже втриматися, втратили почуття міри й удалися в справді сміховинну крайність: почали взагалі заперечувати мистецтво, накинулися на поезію, бездарний райошник поставили вище від Пушкіна, голоп’ятих Акулин — вище від рафаелівської мадонни, а гончарні вироби не поступалися скульптурам Мікеланджело. У цей час більшість російської молоді була захоплена такою самою думкою... Однак Росія давно вже перехворіла на цю хворобу, і сьогодні навряд чи знайдете когось, хто продовжував би вірити названій проповіді Писарєва — Зайцева. А в нас, оскільки ми харчуємося недоїдками й довше за інших ковтаємо підкинуту нам кістку, — в нас ще довго залишиться в роті присмак. Ось тому й знайшлися в нас ще такі, хто спростовує мистецтво й поезію!
Присвячені Лаурі любовні сонети Петрарки, які пустили глибоке коріння в свідомість і серце народу й стали безсмертними, виявляється, з цього погляду, незначною дрібничкою! Та й згадувати героїв минулого теж, виходить, дурниця!.. Як же, в такому разі, прославилися навіки Гомер і Вергілій, Мільтон і Данте, Торквато Тассо й Аріосто, Гафіз і Фірдоусі? А хіба наш «Витязь у тигровій шкурі», який зберіг нам мову нашу і саму нашу національність, щось інше, як не героїчна епопея?
Талант і майстерність не в розмірі предмета, а в ставленні до нього і в його зображенні, яким би він не був і що б це не було — сьогоднішня печаль чи повість про давноминулі роки.
Не треба співати з чужого голосу. Наслідування — дуже часто ознака бездарності. Поет повинен розраховувати на власні творчі сили. Кожен твір мистецтва має бути плодом органічної творчості, повинен бути плоттю від плоті художника, виношеним і вистражданим і в муках народженим, а не знайденим десь на стороні й запровадженим. Інакше ми матимемо справу з підробкою...
... П’єс у нас, звичайно, багато, а надто перекладних. Сцена наша заповнена Б’єрнсонами, Метерлінками, Ібсенами. Усе це добре, але декадентське мистецтво мало що говорить нашому розумові й серцю... Тому такі жалюгідні наші талановиті актори в сучасному європейському декадентському репертуарі...
Років двадцять тому Кропивницький зібрав театральну групу для потреб простого народу... Бажання було чудове, але здійснити його нелегко було через бідність українського репертуару, бо ж окрім «Наталки Полтавки» Котляревського, мало що можна було використати... Та й це не зупинило Кропивницького: він став переробляти російські п’єси, вдихнув у них український дух, надав рідного колориту... Спочатку всі сміялися з нього. Але за не надто тривалий час трупа Кропивницького зміцніла, збільшилася й розквітла. З’явилися інші театральні трупи — тепер їх більше десяти.
Вони не лише утвердилися на батьківщині, а й перенесли свою діяльність у Росію, їздячи по багатьох містах і пожинаючи не тільки прибутки, а й славу. Як же вони домоглися цього? А так, що українці ставляться до цієї справи, як до священної громадської діяльності, а не як до дитячої забави, як багато хто з нас. В їхніх трупах чимало людей, які закінчили вищі навчальні заклади, є лікарі, юристи і т. ін. Усе це глибоко свідомі й високорозвинуті діячі. Перекладними п’єсами вони не захоплюються. Не беруться ні за що таке, що не мало б прямого стосунку до їхньої вітчизни — чи історично, чи в плані сучасності, чи на благо майбутнього. Суворін запропонував Заньковецькій дванадцять тисяч карбованців на рік і небувалу славу, якщо вона покине свій театр і перейде до нього. Мовляв, чи варто витрачати її великий талант на такі дрібниці! Обурена й ображена артистка відповіла йому, що й за мільйон не проміняє служіння своїй вітчизні на щось інше, які б незгоди не чекали на неї.
... «Третя група» багато в чому права; права вона, коли з усією прямотою й відвертістю таврує фарисейство, і наше співчуття було б повністю на їхньому боці, якби вони водночас не заперечували огульно минуле, звалюючи в одну купу добро й зло... Зрозуміло, чинять вони це не від заздрощів, злості чи жадібності. Вони переконані в своїй правоті, прагнуть усюди провести свою точку зору й принизити в очах народу тих, хто протистоїть їхньому вченню, і часом, надмірно в цьому стараючись, кульгають щодо логіки, завдаючи цим шкоди своїй безсумнівній щирості й невтомній енергії.
А шлях, яким вони сьогодні йдуть, не тільки корисний нам, а й життєво необхідний. Але стати на правильний шлях — цього ще замало. Іти ним треба обачливо й обережно. Інакше легко можна оступитися. Якось Маркс сказав про себе: «Вважайте мене ким завгодно, тільки не марксистом». Що він хотів цим сказати? А те, що не все у своєму вченні він вважає догмою і що не всі послідовники тлумачили його так, як те розумів сам учитель...
Кажуть, що мистецтво не має батьківщини, і тому воно однаково належить усьому світові. Не думаю так. У кожного мистецтва є своя вітчизна, але це не відокремлене царство, не вотчина, а вітчизна. Воно кровне дитя тієї країни й того народу, де вперше з’явилося на світ, і разом з тим — улюблена прийомна дитина всього людства. Саме тому треба надати мистецтву перше місце в справі інтернаціонального єднання...
Слід зізнатися й відверто визнати, що рух, який зародився в нас, має велике історичне значення; він уторував нову дорогу для самого життя, визначив справжню ціну праці, дав робітникові роботу й нагадав усім, не беручи до уваги походження й стáті, цю забуту істину.
Ціле сторіччя насаджувалися в нас колючки й терни, а джерело життя зумисне замулювалося. Правда, обабіч, щоб одвести очі, хтось посадив зрідка троянди та й саме болото здалеку видавалося чистим ставком, але на дні його повзали гадюки, і сморід отруював повітря. Треба було все це розчистити, потрібна була сила, і цією силою міг стати лише народ. Це зрозуміли в нас, і народ вирішив прокопати канал, щоб покласти край застою. Та коли копаєш канал, завжди піднімається каламутна вода, і, як наслідок, життя наше теж трохи закаламутилось. Цього не можна було уникнути — такий світовий закон!.. Та коли вода відстоїться, потечуть чисті струмки. І це зрозумів сьогодні наш пробуджений народ. Він зрозумів і те, що сила в єдності, в об’єднаній праці народу!..
Поборника нового руху, що веде вперед, а не назад, — сьогодні вбила реакція, і лежить він перед нами в труні. Він ніби питає: «За що?» І нам, грузинам, нічого відповісти, нічим виправдатися... І я, грузин, мовчу, бо горе й сором скували мої вуста. Я нічого не можу сказати й тому переходжу до свого особистого горя. Прощавай, брате! Обставини міцно зв’язали нас. Протягом півстоліття ми тягли одне ярмо, йшли одним шляхом. Важко мені доживати свій вік у самотині, але не про себе сьогодні говорити...
Ти віддав свій земний борг і спочив навіки. Віднині ти належиш історії. Справи твої і діяння самі говорять за себе. Перед ними безсилі обмови й плітки. Тут нічого не зміниш. Коли Грузії не судилося вмерти — і ти будеш разом з нею безсмертний, а коли вона приречена все-таки на загибель, як міркує і сподівається дехто, то можна лише позаздрити тобі, бо ти випередив її кінець і вже його не побачиш! Як і все твоє життя, так і сама смерть викликала всенародний рух, і ось — уся Грузія, представники кожного її куточка, оточують тебе!.. І хто знає, може, своєю смертю ствердив ти те, чому приніс у жертву все своє життя — єдність, рівність, братерство, любов! Прощай же, брате! Вічна тобі пам’ять!
Перші кроки грузинського студентства пов’язані з Петербургом. Серед тієї молоді був і я — юний, сповнений сил і енергії, натхнений мріями і сподіваннями. Півсторіччя минуло відтоді, але, о диво! Як тоді, в юнацькі роки, так і сьогодні, за порогом старості, серце моє б’ється так само сильно. Тому що я бачу вас! І я радію ще більше тому, що бачу тут, серед вас, одного з тодішніх моїх товаришів пана Гогоберідзе. Перший крок завжди не досить впевнений, і нам не вдалося досягти того, на що розраховували, до чого прагнули. Різні, часом несподівані обставини перекривали нам шлях. Відтоді спливло чимало води! Освіта, знання, наука пішли далеко вперед, і ви опинилися в набагато кращих умовах, ніж були ми тоді. Ви знаходитеся тут, у вільній країні, де — не кажучи вже про інше — ніщо не може зашкодити розвиткові вашого розуму й вихованню вашого почуття. Ось чому вітчизна спитає з вас більше, ніж із нас, ось чому ви повинні виконати те, чого не випало нам завершити!..
Нехай ніхто не скаже, що, мовляв, є тільки людство, а не окремі нації, народи і що він бажає слугувати безпосередньо людству! Людство багатолике й багатобарвне, воно складається з різних націй, народів, і кожен складник має внести свій, неповторний відтінок у свою власну сутність, свою творчу частку, щоб відтворити океан людства. Кожна людина, котра зріднилася зі своєю нацією, буде працювати набагато плідніше, ніж відступник. І справді, той, хто не любить рідної матері, хіба може виявити синівські почуття до будь-кого? І хто не служить перш за все рідному народові, як заповідав вам Руставелі — «Твердим будь у біді і в горі», нині ви виховуєтеся у великій країні, де геніальний Рішельє виголосив: «У словнику молодого чоловіка не повинно бути слів «не можу», «неможливо»». Ви повинні подолати будь-яку перешкоду, витримати будь-яке випробування, щоб обов’язково досягти заповітної мрії й повернутися на батьківщину підготовленими до праці й боротьби. Я переконаний, що ви згодні зі мною, — свідчення того наші сьогоднішні збори. Більше мені нічого сказати, але бажаю вам збагатити розум і почуття свої тут, у країні свободи.
... Не випадає дивуватися, що справжній геній, якого породила Росія, завоював небувалу славу, і його ім’я підносять до неба. Я говорю про графа Толстого, смерть котрого вразила всіх, хоч вона й прийшла до нього у вельми похилому віці. Недарма так вражав він завжди уяву Тургенєва; наймайстерніші витвори Толстого, його маленькі розповіді про оборону Севастополя, кавказькі повісті «Козаки» та інші справді захоплюють і чарують читача. Великі романи «Війна і мир», «Анна Кареніна» та інші принесли йому славу всесвітнього генія. На схилі літ він звернув на шлях філософських пошуків, і, може, не все в його сповіді знайде відгук і схвалення читача, наприклад, воістину скопецька, суперечлива людській природі мораль «Крейцерової сонати», неприйняття Шекспіра, заперечення науки, відмова від мистецтва і т. ін. Але, незважаючи на це, його світогляд в цілому — живильне джерело для всіх, і воно позначене справжньою мудрістю.
Минуле віджило свій вік, і чимало давніх звичок, сьогодні неприйнятних, заслуговують на таврування. Потрібні нові шляхи, нові обрії, інший напрямок розвитку. Чим раніше розвалиться старе, тим краще. Це, звісно, розуміє багато хто. Та важко знайти такого свідомого й безстрашного борця, яким був Толстой упродовж усього свого життя... Він проповідував «єдність, рівність і любов», він боровся проти гноблення слабого сильним, проти поглинання малого великим. А скільки дрібних, смішних забобонів і звичок висміяв і розвінчав він! Ось чим привернув він серця гноблених і завоював прихильників та послідовників не лише в Росії, а й в Європі та Америці. Він став для світу справжнім провісником і апостолом майбутнього. То хіба треба дивуватися тому, що й грузини сьогодні щиро оплакують його?..
Тараса Григоровича Шевченка я бачив лише раз у своєму житті — в Миколи Івановича Костомарова, професора російської історії. Сказати правду, перше враження моє було не на його користь: у моїй юнацькій уяві він поставав завжди якимось велетнем, оточеним ореолом слави, а тим часом переді мною стояв звичайний собі добродушний дідусь, швидше загнаний, ніж ідейний борець.
Господар, помітивши моє зніяковіння й поправивши окуляри, почав ставити мені запитання, на які мені не раз уже доводилося відповідати.
— Ви, грузини, православні християни? — спитав він мене несподівано.
— Звичайно ж! — відповів я.
— З якого часу?
— Уже з першого сторіччя.
— А не з четвертого?
— Коли в першому сторіччі Андрій Первозванний прибув до понтійських берегів разом з супутником своїм Сімеоном Кананітом (який і похований у нас в Абхазії), тоді апостол багатьох із грузинів навернув до християнства в Західній Грузії. А в четвертому сторіччі вся Грузія визнала християнство і з того, і з цього боку, і Західна, й Східна частини прийняли християнство з рук св[ятої] рівноапостольної Ніни.
— Ви все це знаєте з усних переказів чи є письмові дані?
— Звичайно, письмові!..
— Виходить, є у вас писемність? — втрутився раптом Шевченко. — І з якого віку?
— Є свідчення на період дохристиянський, в усних переказах, билинах, казках, але безсумнівні докази є з 5-го віку. До цього часу збереглися манускрипти, гуджари й історичні записки.
— У дванадцятому віці за цариці Тамари література ваша була в повному розквіті?— спитав знову Костомаров.
— І раніше, але тоді з’явилися знамениті «пророки», як-от Мойсей Хонелі, і славнозвісні поети: Руставелі, Шавтелі, Чахруха[дзе] та інші.
— Але чому про все це ніхто не знає? — втрутився знову Шевченко.
— Через постійні війни з магометанством грузини жили замкнуто, й ідейна боротьба завжди велася келійно.
— Але ж тепер піввіку, як ви заспокоїлися в руках Росії. І чому ж ви, теперішні грузини, відмовчуєтесь? Чи минуле вже не цікавить вас?
— Щодо цього є багато причин, але... дозвольте про них не говорити.
— А-а!.. Розумію!.. Розумію!..
— Я собі про те думаю, — заговорив Костомаров, — як оце царство, оточене з усіх боків магометанським світом, могло втримати і царство, і православ’я своє?!
— Уособивши національність з релігією, грузини оборонялися впродовж багатьох віків і мученицькими подвигами донесли православ’я до 19-го сторіччя і вручили його могутній Російській державі в чистому вигляді разом з царством.
— Як з царством? — спитав Шевченко.
— Цар грузинський від імені народу уклав угоду з росіянами про сюзеренітет.
— Ні, ні! Мене цікавить релігійний бік. Ви сказали, що до 19-го сторіччя релігію ви донесли в чистому вигляді. Що це означає?
— Без усякої єресі й марновірства.
— Релігія без марновірства? Ви не визнавали нечистих сил і не боролися проти них?
— Боролися, але не так, як в інших християнських державах, де лютувала інквізиція і де обмовлених у чаклунстві палили тисячами. Ми тільки оборонялися хрестом.
— Може, переказ замовчує про це?
— Принаймні про це не говорять нам ні законодавство, ні історія.
— Як?! У вас були і закони писані, а не тільки адати?
— Звичайно, були: царя Георгія Величного, Атабега Агбугі, царя Вахтанга та ін., і за ними вирішувалися справи.
Це повідомлення дуже здивувало Шевченка, він підсів ближче, став балакучіший і почав розпитувати мене багато про що.
— Як багато спільного в цього народу з нашим! — зауважив він.
Шевченко зітхнув і почав говорити про Україну, унії та ін. Говорив сумним тоном, але жваво, і я не пізнав у ньому отого старого, яким він спершу здався!
Бесіда наша тривала до третьої години ночі. Розійшлися ми друзями, пообіцявши один одному зустрічатися частіше. Та, на жаль, моєму щастю не судилося збутися: я захворів на тиф і пролежав у ліжку три місяці. У цей час він уже поїхав на Україну, і після того мені не довелось зустрічатися з ним.
Тільки перша і остання зустріч залишилась у мене світлим спогадом на все моє життя. Сказати правду, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ...
Коли я відзначав свій п’ятдесятирічний ювілей, у мене були гості з України і привезли мені подарунок — портрет Тараса. Це мене дуже розчулило й порадувало.
У другій половині минулого сторіччя з’явився в Росії новий Єрмак, такий собі ватажок вільних козаків, Ашинов, він, подібно до свого прототипа Єрмака Тимофійовича, котрий уклонився Росії Сибіром, думає вклонитися Індією та Єгиптом.
Ця хвалькуватість синиці «підпалити море» була сприйнята за щиру правду, особливо після того, як Катков, який задавав на той час тон російській пресі та літературі, взяв під свою опіку хвалька.
На сторінках «Московских ведомостей» щодня з’являлися повідомлення про закордонні подвиги цього «героя». Інші столичні газети не взялися заперечувати московському чарівникові чи, наслідуючи інших, теж рекламувати нового Єрмака.
Чутка про це ширилася по всій Росії гігантськими кроками.
А в цей час сам Ашинов жив у Петербурзі й, супроводжуваний слов’янофілами та сильними світу цього, «розбирався» з заморськими пташками, яких він привіз: зі смаглявим хлоп’ям та невідомою дівицею, котру звали «Принцесою» доньки царя Менеліка. Перед ним розчинялися двері аристократичних родин, і всюди його гостинно зустрічали.
Та як поводився той «ватажок вільних козаків» (а по суті, лише пензенський міщанин, виключений з молодших класів за непристойні вчинки), про це можна дізнатися зі статті М. Лєскова, надрукованої в «Северном вестнике» в 1894 році за № 10.
А ми підемо далі.
Зачарувавши центр, герой цей вирішив спробувати щастя й на околицях Росії.
Приїхав він у Тифліс і почав викладати свої штуки, цілком упевнений, що коли столиця йому довірилася, то провінція не посміє сумніватися. Та вийшло не так.
В єдиній грузинській газеті «Дроеба», що видавалася на той час, було вміщено статтю, в якій між іншим говорилося: «Коли Іоанн Грозний підкорив Новгород і пішов покарати Псков, як його спільника, тоді псковитяни теж зустріли його з каяттям, але ні прохання вельмож, ні молитви духівників, ні хліб-сіль бідноти не розчулили його, поки якийсь юродивий не вискочив з-під паркану й не гукнув цареві: «Остерігайся, Іване! Бійся Бога!» — і цим так налякав його, що він змінив свій намір і повернувся назад.
Не знаємо, чи є на це інші причини, але юродиві завжди користувалися й користуються симпатією народу.
Запримітивши це, дуже часто волоцюги й пройдисвіти прикидалися юродивими й у такий спосіб звертали на себе увагу російського народу. Щоб не заглиблюватися, згадаємо Івана Яковича Корейшу: скільки народу збігалося до нього в Москву з усіх куточків Росії на поклін і якою пошаною він був оточений? І що ж? Через тривалий час виявилося, що цей святий віщун — каторжанин-утікач.
Щось подібне відбувається в наші дні: з’явився якийсь навіжений Ашинов, називає себе ватажком «сили-силенної вільних козаків» і розводить одіссею.
До речі, запевняє, що на кінчику свого кинджала піднесе Росії Тегеран. Ми переконані, що тут, у нас, його маячня викличе сміх у слухачів, але дивно, що поліція не звертає уваги». Так писала грузинська газета «Дроеба». Одного чудового ранку в конторі редакції сиділи ми: сам редактор, наш покійний Сергій Месхі, який щойно почав свій творчий шлях, наш відомий Важа Пшавела. Він, як горець, був у черкесці і з кинджалом. Раптом убігає до нас якийсь чоловік, кремезний, рудий, з бігаючими очицями, в козачому вбранні, й починає прикидатися справжнісіньким дикуном.
— Тут редакція газети «Дроеба»? Хто редактор? — гукнув він.
— Та я редактор!.. А чого вам треба? — відповів схвильований редактор.
— Як чого? Ви вмістили статтю... лаяли Ашинова, а я — Ашинов! Ви хочете перешкодити мені? Вам, як туземцеві, мабуть, не подобається наша конфіденційна політика.
— Тобто нісенітниці...
— Нісенітниці?! Ви називаєте її маячнею, тимчасом як інші, компетентніші, ніж ви, визнають і допомагають?.. Гм... Хіба ви не читаєте столичних газет? Я вам принесу «Московские новости»...
— Будь ласка, не галасуйте! Тут не базар, а редакція! Ідіть собі!
— Що значить «ідіть»?! Як «ідіть»?! Я живий не вийду звідси, поки при мені не напишете спростування... — закричав він, хапаючись за свій кинджал.
Редактор зблід, я перелякався, а молодий горець Важа Пшавела, спостерігаючи всю цю сцену з цікавістю, раптом устав, схопив Ашинова за барки, струснув і вигукнув: «Кого ти залякуєш кинджалом?! Знай, нещасний, що не встигнеш ти вихопити з піхов киджала, як я двадцять разів зітну тобі голову!»
«Герой» не розраховував на щось подібне. Забувши, що недавно похвалявся на кінчику свого кинджала піднести нам Тегеран, він змінив тон і почав погрожувати владою...
Та молодий горець не дозволив йому довго базікати: виштовхнув його в двері й зіпхнув зі сходів.
Щиро кажучи, я кілька днів наче в сливах сидів!.. Боявся зустрітися десь на вулиці з божевільним!.. Виявилося, що вигнаний герой у той самий день, коли його виштовхнули з редакції, зник з Тифліса, і навіть слід його захолов.
Здрастуйте, молоді, хто вступає в життя! Я залишаю вас, прощаюся й шкодую, що нічого не можу заповісти вам, окрім єдиного бажання: любіть свою батьківщину, свій народ, як перший етап кращих прагнень людства, бо в любові — найвище щастя! Але в такій любові, яка ґрунтується на істині, справедливості й щирості, — без цього будь-яка праця лишається марною! А трударі не мають права сказати: «Господь зі мною! Алілуя!»
... Вислухайте останнє слово старого. Шлях, обраний нами, в шістдесяті роки був устелений колючками й терням. Важко й небезпечно було йти тим шляхом, і ми добре розуміли, що навряд чи буде він до кінця розчищений за нашого життя. Та мали на увазі майбутнє покоління, тобто вас і тих, хто прийде за вами. Лише ця солодка надія підтримувала нас і примушувала забути про все особисте... Дуже вузьким було наше коло, і співчуваючих нам теж було надто мало. А сьогодні вас тисячі, і співчуває вам коли не вся Грузія, то принаймні добра половина її йде за вами, чекає вашого слова. І ваш обов’язок тепер доробити й довершити все, чого ми не встигли зробити... Вам уже легше, бо шлях вам указано, та й вітчизна вже не при смерті... Хід історії довів, що наша маленька Грузія здатна витримати будь-які випробування й злигодні. І справді, хіба може вмерти народ, який народив Руставелі, а також святогорців, Горгасалі, Давида Будівника, царицю Тамару, Георгія Саакадзе та їм подібних? Не було сторіччя, щоб наша вітчизна не виявляла могутніх ознак життя.
... Нас було небагато в шістдесяті роки, і ми йшли одним шляхом. Сьогодні це вам не вдасться; вас багато, вам довелося розділитися, ви підете різними шляхами, адже мовиться, що всі дороги ведуть до Рима!.. Коли б у вас була однакова кінцева мета, коли б ваші прагнення спиралися на правду й щирість, — усі шляхи були б придатні. Але не заважайте одне одному, не поглядайте одне на одного вороже, навпаки, намагайтеся, коли необхідно, допомагати й підтримувати одне одного.
Шовінізм, тобто зрадлива й викривлена любов до вітчизни, яка вимагає собі в пожертву благополуччя й щастя інших народів, — це мерзота. Але зрада вітчизни — ще мерзотніша. Той, хто не любить батьків, не зможе полюбити нікого. Той, хто не служить своєму народові, не принесе користі й людству, тим часом як у любові до батьківщини відбивається весь світ!.. Панове, не присвячуйте всього вашого життя лише особистим інтересам, думайте й про загальне благо! Жертвуйте для нього хоча б найменшим. З малих часток і складається завжди велике!.. Не забувайте, що майбутнє належить вам, що від вас чекає вітчизна тієї живої води, яка має стати ліками не тільки для неї, а й для всього людства.
За довге життя багато гіркоти судилося мені спробувати, набагато більше, аніж радості, але випадали на мою долю й хвилини справжнього блаженства. І ось чотири таких випадки хочеться сьогодні згадати, щоб поділитися ними з читачами...
Кілька років тому я захворів у Тифлісі. Вважалося, що хвороба смертельна. Відвідувачі не давали спокою. Приходили, роздивлялися, виконували свій обов’язок і йшли собі. Я, звісно, був їм дуже вдячний. Зайшов мене відвідати й Спиридон Норакідзе, він приїхав з села вдягнений у чоху. Чемно розпитав мене про здоров’я, трохи поговорив і, зібравшись іти, обережно засунув руку мені під подушку. Пішов. Мене діймала цікавість, що ж він шукав у головах. Я засунув руки під подушку й намацав там предмет; витягнувши його, я побачив золоту п’ятірку. Я був вражений! Скільки відвідувачів було тут — багатих, з заможних родин, скільки приходило друзів і товаришів, які прекрасно знали, як я бідую, особливо під час хвороби, і жодному з них не спало на думку хоча б чимось мені допомогти. А цей простий селянин дістає останнє із своєї драної кишені й віддає мені, і то крадькома, щоб не образити мене!..
Я поринув у ці думки, коли зайшов мій друг лікар, послухав серце, пульс і радісно мовив: «Я ж казав, що все це нерви! Бачиш, як тебе заспокоїли ліки, які я вранці тобі призначив!» Я не став переконувати його і не виказав справжньої причини поліпшення мого стану.
Якось зайшла розмова про грузинський хліб, і я прохопився, що з усіх сортів грузинського хліба віддаю перевагу лавашу. Серед співрозмовників був і Іов Ісакадзе, зовсім простий чоловік, тифліський пекар.
Наступного дня зайшов до мене той Іов Ісакадзе і, всміхаючись, дав мені якийсь згорток, пробурмотів, що це його твори і що він тому наважується запропонувати їх мені... Мені часто вручали автори в такий спосіб свої твори, і я не сумнівався, що й цього разу йдеться про літературні спроби. Я взяв згорток і провів гостя. У вільну хвилину я розгорнув газету, щоб дістати й подивитися рукопис, і яке ж було моє здивування, коли я побачив у згортку з десяток свіжих лавашів!.. Багато подарунків і підношень доводилося мені приймати від громади. Часом і дуже цінних. Я навіть не вважав себе гідним таких дарунків, та жоден з них не був мені такий дорогий, як отой хліб мого Іова.
Я йшов Фрейлінською. Назустріч мені тротуаром якась нянька вела за руку малюка з гордо піднятою головою. Він ледве перевалювався з ноги на ногу. Побачивши мене, розплився в широкій усмішці, тицьнув пальцем і насилу пробурмотів: «Ех, Акакій!» Я остовпів. Нянечка почала вибачатися, назвала батьків дитини, сказала, що вони мене особисто не знають, але мій портрет висить в них у кімнаті, і дитина впізнала мене... Уперше в житті я витер з чола піт радості й задоволення! Я не обійдений увагою і співчуттям громади: хто підрахує, скільки оплесків наслухався я за життя, скільки приємного бачив на світі! Та ніколи я не відчував такої насолоди, яку випало мені відчути від цього дитячого лепету й простягнутого до мене малюкового мізинчика.
Якось похмурої днини вийшов я на Головінський проспект. Раптом линула злива. Я поспішив додому, бо був без пальта. Аж ось почув позаду голос: «Батоно Акакій, зачекайте мене!» Я зупинився, озирнувсь і побачив, що до мене підбігала тринадцятилітня дівчинка з парасолькою в руках. Вона простягнула мені парасольку, благаючи: «Візьміть, візьміть, будь ласка! Повернете колись згодом!»
— А ви ж як?
— Зі мною нічого не станеться, коли намокну, а ви можете застудитися.
Вона так наполягала, що ми вирішили нарешті піти під однією парасолькою до моєї домівки. Коли ми підійшли до входу в готель, де я зупинився, до його парадних сходів, вона поспіхом попрощалася зі мною й зникла разом зі своєю парасолькою. Не знаю ні її імені, ні прізвища, а перед моїми очима завжди стоїть її невинне дитяче личко!
... Коли я думаю часом про минуле й згадую свої нескінченні страждання, одразу поспішаю покласти на одну шальку терезів ці чотири випадки, і вони завжди переважають прикрощі.
Розмаїта природа, та в цій розмаїтості й полягає могутність і краса цілого всесвіту. Ми розділяємо нашу земну кулю на чотири частини світу. Вони не схожі одна на одну; кожна з них відзначається своєю особливістю, але цим тільки доповнюють одна одну. Помиляються ті, хто думає зрівняти їх. Не можна йти супроти природи. За приклад візьму себе самого. Я грузин і тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої національні особливості, тобто мову, віру, історію та ін., і тільки тоді буду гідним співбратом інших. А коли я відмовлюся від свого «я» і вб’ю в собі грузина, як же я можу бути вченим?.. Ви ж, українці, як слов’янське плем’я ближчі до росіян, та досить тільки відмовитися від ваших національних особливостей, мови, історії та інших, уб’єте в собі малороса... Ось істина, яку проповідував сто років тому видатний і симпатичний пророк Шевченко, кажу симпатичний тому, що я знав його особисто і від нього навчився любові до батьківщини. Таких великих людей спороджує тільки велика нація, але вони, крім своєї нації, належать й іншим, а тому дозвольте і нам, грузинам, приєднатися до вашого свята і вшанувати пам’ять великого українця.
ПРОЗА
ПЕРЕЖИТЕ. Писати повість автор почав у 90-х роках 19-го століття. Перша частина була опублікована протягом 1894—1899 років у журналах «Квалі» та «Акакіс кребулі», а друга — в 1908—1909 роках у газетах «Паскунджі» («Жар-птиця»), «Мзе» («Сонце»).
У зв’язку з виданням першої частини повісті Акакій Церетелі писав: «Єдиний з моїх творів, який особливо люблю... «Пережите». Кажуть, і вороні подобається своє вороненя. Може, це не така вже й визначна річ, але я вклав у неї щире серце. В цьому творі згадано все, що за півстоліття бачив і чув... Одне слово, він — справжнє дзеркало півстоліття. Цей твір, видання якого беру на себе, буде багатотомний...»
На жаль, письменникові не вдалося повністю здійснити свого наміру, але й те, що він устиг написати, є чудовим зразком грузинської прози.
В 1820 році, в часи Феофілакта, було заарештовано Кутателі й Генателі, і відбулося повстання... — З приєднанням Грузії до Росії (1801) грузинська церква втратила автокефалію, керівництво нею перейшло до рук російського екзархату. В 1820 році митрополити Кутателі й Генателі очолили проти екзарха Феофілакта Русанова «церковне повстання», метою якого було повернення автокефалії.
БАШІ-АЧУКІ. Це одна з найпопулярніших історичних повістей А. Церетелі. Вперше була надрукована в журналах «Квалі» (1895) та «Акакіс кребулі» (1897). Окремою книжкою вийшла 1900 р. в Кутаїсі.
СТАТТІ
ПОХОРОН НЕКРАСОВА. — Газ. «Обзор». — 1878. — № 8.
ПЕТЕРБУРЗЬКІ НОТАТКИ. — Газ. «Обзор». — 1878. — № 31.
Висловлене в кінці припущення, що в грузинських легендах Демон уособлює Г. Боголюбського, не відповідає дійсності.
НАША ЩИРА ВІДПОВІДЬ. — Газ. «Дроеба». — 1881. — № 19.
ПРОМОВА, ВИГОЛОШЕНА 21 ВЕРЕСНЯ 1881 РОКУ НА БЕНКЕТІ НА ЧЕСТЬ УЧАСНИКІВ V-ГО АРХЕОЛОГІЧНОГО З’ЇЗДУ В ТИФЛІСІ. — Газ. «Кавказ». — 1881. — № 210.
Промову Акакій виголосив російською мовою на прощальному бенкеті на честь учасників V з’їзду Археологічного товариства Росії.
З’їзд став важливою подією в культурному житті Грузії 90-х років минулого століття. На ньому були присутні понад 700 осіб, серед них: акад. Гротьє, проф. М. Костомаров, М. Гулак, Р. Вирхов, Ф. Міллер, Д. Чубінашвілі, Д. Хвольсон, Ол. Церетелі та ін.
ЗАХИСНА ПРОМОВА НА ПРОЦЕСІ СВАНІВ. У 1876 р. А. Церетелі виступив як захисник на процесі сванів, котрих звинувачували в опорі владі. Обставини цієї справи викладені в самій промові.
ПОДИВІТЬСЯ Ж НА НИХ! — Газ. «Дроеба». — 1882. — № 45.
«На постановку «Батьківщини» грузини дуже витратилися. Тож краще їм свої грузинські знамена продати цирку Готфруа», — єхидно зазначав кореспондент. Разом з Акакієм Церетелі гідну відсіч дав реакціонерам і Ілля Чавчавадзе в статті «Відповідь Каткову»».
СТАЛЛЮ ТРЕБА ВДАРИТИ ОБ КРЕМІНЬ, ЩОБ ВИКРЕСАТИ ІСКРУ. — Стаття була надрукована як передмова до збірки творів Георгія Еріставі у 1884 р.
НОТАТКИ ЛІТЕРАТУРНОГО ІНВАЛІДА. — Газ. «Новое обозрение». — 1887. — № 1267.
ЛЕКЦІЯ ПРО «БАРСОВУ ШКУРУ». — Поемою Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» («Вепхісткаосані») Акакій Церетелі цікавився з студентських років. Його дипломна робота (1862) була присвячена питанням оригінальності твору. В березні 1887 року в залі грузинського театру поет російською мовою прочитав три лекції про поему Ш. Руставелі. Ця стаття — одна з них.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА. — Газ. «Тифлисский вестник». — 3. — № 1417.
ПРОМОВА НА БЕНКЕТІ НА ЧЕСТЬ ЕРНЕСТО РОССІ. — Газ. «Іверія». — 1890. — № 133.
Видатний італійський актор, знаменитий виконавець шекспірівських ролей Ернесто Россі; гастролював у Тифлісі в травні—червні 1890 року. На бенкеті разом з А. Церетелі його вітав Ілля Чавчавадзе. У відповідь Ернесто Россі сказав: «Ваше товариство охоче відвідувало мої спектаклі, зокрема вистави шекспірівських п’єс. Під час спектаклів я чітко бачив, що глядачі дослухалися до п’єс, затамувавши подих, і чуйно сприймали твори видатного поета, його високу поезію, глибокі ідеї. Я переконався в тому, що товариство зобов’язане своєю підготовкою і розумінням безсмертних творів Шекспіра двом грузинським поетам, які перебувають сьогодні серед нас. Поет — великий учитель, і тому я п’ю за здоров’я цих двох грузинських поетів і бажаю їм довгої діяльності на користь і на славу своїй землі і своєму народові».
РОЗМАЇТІ ДУМКИ. — Ж. «Квалі». — 1894. — № 23.
З «БІБЛІОГРАФІЧНИХ НОТАТОК». — Ж. «Акакіс кребулі». — 1898. — № 9.
З БІБЛІОГРАФІЧНИХ НОТАТОК «ВІРШІ БЕРАНЖЕ ГРУЗИНСЬКОЮ МОВОЮ». — Ж. «Акакіс кребулі». — 1899. — № 2.
ІЗ СТАТТІ «ЛИСТ ДО ДРУГА». — Газ. «Іверія». — 1901. — № 103. — Адресований С. З. Мгалоблішвілі.
ІЗ СТАТТІ «НЕВЕЛИЧКЕ ЗАУВАЖЕННЯ» — Газ. «Іверія». — 1901. — № 168. Автор сперечається з критиком Іваном Гомартелі щодо творчості видатного поета Рафаеля Еріставі (1824—1901), виступає проти вульгарно-соціологічних поглядів, які висловлювалися деякими публіцистами на сторінках легального марксистського журналу «Квалі».
ІЗ СТАТТІ «АБЕТКОВА ІСТИНА». — Газ. «Іверія». — 1903. — № 185. А. Церетелі продовжує полеміку з авторами вульгарно-соціологічних поглядів, зокрема з членом «Третьої групи» («Месаме дасі») — першої Закавказької соціал-демократичної організації — Іраклієм Церетелі (1881—1959), згодом одним з лідерів меншовизму.
З ЛИСТА ДО РЕДАКЦІЇ «ІВЕРІЇ». — Газ. «Іверія». — 1905. — № 186. Автор виступає на захист революції, відстоює право народу на революційні дії. З думками, висловленими в листі, перегукується чимало поезій Акакія Церетелі тих часів.
З ПРОМОВИ, ВИГОЛОШЕНОЇ НАД ТРУНОЮ ІЛЛІ ЧАВЧАВАДЗЕ. Коли 30 серпня 1907 року віроломно вбили І. Чавчавадзе, хворий А. Церетелі лежав у лікарні, 9 вересня, в день похорону, процесія спеціально зупинилася біля лікарні, з балкона якої і виголосив Акакій свою знамениту промову.
ІЗ ЗВЕРНЕННЯ ДО ГРУЗИНСЬКОЇ МОЛОДІ В ПАРИЗЬКІЙ КАВ’ЯРНІ «ВОЛЬТЕР». — У Парижі А. Церетелі був двічі. Востаннє в столицю Франції він приїхав у липні 1909 року лікуватися. 2 грудня того ж року грузинські студенти в кав’ярні «Вольтер» влаштували зустріч з поетом.
ІЗ СТАТТІ «ЛЕВ ТОЛСТОЙ». — Відгук на смерть Льва Миколайовича Толстого.
МОЇ СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА. — Газ. «Закавказье». — 1911. — № 45.
ІЗ СПОГАДІВ ПРО ВАЖА ПШАВЕЛУ. — Газ. «Закавказская речь». — 1911. — № 15.
ВИСТУП, ЗАПИСАНИЙ НА ФОНОГРАФІ. — Записано 27 лютого 1913 р. разом з віршами «Думи перед смертю», «Дітям», «Поет».
ІЗ ВИГОЛОШЕНОГО В МОСКВІ СЛОВА ДО ГРУЗИНСЬКОЇ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ. — В листопаді 1912 року А. Церетелі відвідав Петербург і Москву. Московський «Літературно-художній гурток» влаштував зустріч з поетом, на якій були присутні Валерій Брюсов, Михайло Іполитов-Іванов, Олександр Сумбаташвілі-Южин. У зустрічі брали участь і грузинські студенти, що навчалися в московських вузах.
СЛОВО ДО УКРАЇНЦІВ. — Виголошене 15 квітня 1914 р. в Тифліському народному домі (нинішній театр їй. Коте Марджанішвілі), де український драмгурток влаштував урочистий вечір, присвячений 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка.
Сацеретло — родове володіння князів Церетелі.
Тапа-рікі — гра з допомогою двох паличок: довшою підбивають коротшу.
Мутака — довгий валик для тахти.
Чоха — грузинський національний чоловічий одяг.
Саджалабо — окреме приміщення для челяді.
Торне — піч, у якій випікають грузинський хліб.
Чурі — вкопаний у землю великий глек для зберігання вина.
Шені чиріме — ласкаве звертання. Дослівно: «Хай твоя біда випаде мені».
Макрулі — весільна пісня.
Хуцурі, мхедрулі — різновиди грузинської абетки — церковної і світської.
Бечі — коров’яча або воляча лопатка. Через відсутність паперу на ній училися писати.
Хачапурі — пампушка з сиром.
Торнеулі — хліб, випечений у торне.
Нацаркекія — популярний герой грузинських казок.
Архалук — грузинський національний чоловічий одяг; носиться разом з чохою.
В давнину під час читання учні тримали в руці тонкий шнурок або товсту нитку з десятьма вузликами. Скільки разів перечитували, стільки й відраховували по вузлику, ніби на чотках. Перечитавши десять разів, при потребі починали з початку. Саме та нитка чи той шнурок і звалися вузликом. (Приміт. автора).
Гамарджоба — грузинське привітання, дослівно: «Перемоги тобі».
В давнину в Грузії всіх мусульманських завойовників називали татарами.
Сона — сона, по-перському означає красуня; так перси називали грузинських полонянок. (Приміт. автора).
Тут і далі автор вживає поняття «татари» в значенні «перси». — Перекл.
Тертера — вірменський священик.
Якесь нерозбірливе слово. — Перекл.
Якесь нерозбірливе слово. — Перекл.
Якесь нерозбірливе слово. — Перекл.
Нерозбірливе слово. — Перекл.
На цьому рукопис уривається. — Перекл.
Переклав О.Новицький