ІРОД АНТИПА, тетрарх Юдеї

ЙОКАНААН, пророк

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ, капітан варти

ТИГЕЛЛІН, юний римлянин

КАППАДОКІЄЦЬ

НУБІЄЦЬ

ПЕРШИЙ СОЛДАТ

ДРУГИЙ СОЛДАТ

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ

ЮДЕЇ, НАЗОРЕЇ та ін.

НЕВІЛЬНИК

НААМАН, кат

ІРОДІЯДА, дружина тетрарха

САЛОМЕЯ, донька Іродіяди

НЕВІЛЬНИЦІ Саломеї

У палаці Ірода. Простора галерея, що переходить у бенкетну залу. Кілька солдатів спираються на балюстраду. Праворуч — велетенські сходи, ліворуч, углибині — старий колодязь із позеленілими бронзовими стінками. Світить місяць.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Яка ж прекрасна цього вечора царівна ­Саломея!

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Поглянь на повню! Яка вона нині дивна! Ніби жінка, що постає з могили. Ніби мертва жінка. Так і уявляю, як вона шукає мертвеччини.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Таки дивна. Мовби маленька царівна у жовтому покривалі, а ніжки в неї зі срібла. Мовби царівна, у якої не ніжки, а дві білі голубки. Так і уявляю, як вона танцює.

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Ніби жінка, що вже померла. Дуже повільно плине.

Гамір у бенкетній залі.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Оце так галас! Що за звірі там виють?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Євреї. Вони завжди так. Сперечаються через своє віровчення.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Чого ж вони сперечаються через своє віровчення?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Хтозна. Вони весь час гризуться. Фарисеї, наприклад, кажуть, що ангели є, а садукеї стверджують, що ангелів не існує.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Мені здається, що сперечатися про це безглуздо.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Яка ж прекрасна цього вечора царівна Саломея!

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Ти безупинно дивишся на неї. Аж надто задивляєшся. Дивитися отак на когось — небезпечно. Може статися щось жахливе.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Вона сьогодні така прекрасна.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Тетрарх нині похмурий.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Так, похмурий.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Дивиться на щось.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Дивиться на когось.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

І на кого ж він дивиться?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Хтозна.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Яка царівна бліда! Ніколи ще не бачив її такою блідою. Вона як відсвіт білої троянди у срібному дзеркалі.

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Тобі не слід дивитися на неї. Ти надто задивляєшся.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Іродіяда наповнила чашу тетрарха.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Ото і є цариця Іродіяда? Та, з чорною стрічкою, вишитою перлами, і з косами, припудреними синім?

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Так, то Іродіяда, дружина тетрарха.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Тетрарх дуже любить вино. Має його три сорти. Перше — привезене з острова Самотракі, багряне, мов мантія Цезаря.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Я ніколи не бачив Цезаря.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Друге походить з міста під назвою Кіпр — жовте, як золото.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Я люблю золото.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

А третє — вино зі Сицилії. Червоне, як кров.

НУБІЄЦЬ:

Кров дуже люблять боги мого краю. Двічі на рік ми приносимо їм у жертву юнаків та дівчат — п’ятдесят юнаків і сотню дівчат. Але, здається, богам цього замало, бо вони до нас дуже суворі.

КАППАДОКІЄЦЬ:

А в моєму краї богів не залишилось. Їх вигнали римляни. Кажуть, буцімто наші боги заховалися в горах, та я не вірю. Три ночі блукав я там, шукав їх усюди, але не знайшов. Зрештою взявся гукати їх на ім’я, та вони не з’явилися. Думаю, наші боги по­мерли.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Євреї поклоняються богу, якого не видно.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Я того не розумію.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Власне, вони вірять тільки в те, чого не ­видно.

КАППАДОКІЄЦЬ:

А це вже, по-моєму, зовсім смішно.

Голос ЙОКАНААНА:

Услід за мною прийде Інший, могутніший од мене. Я не гідний навіть ремінця на Його взутті розв’язати. Він прийде, і возрадуються пустирища. І розквітнуть вони цвітом лілеї. Очі сліпого уздрять денне світло, а вуха глухого одкриються. Новорожденне дитя покладе руку на лігвище змія та поведе левів за гриви.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Накажи йому замовкнути. Він постійно верзе дурниці.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Ні, ні. То святий чоловік. І дуже лагідний. Він дякує мені щодня, коли я приношу йому їсти.

КАППАДОКІЄЦЬ:

А хто він такий?

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Пророк.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Як його звуть?

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Йоканаан.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Звідки він?

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Із пустелі, харчувався там самою сараною і диким медом. Був одягнений у верблюжу вовну, стегна підперезував поясом зі шкіри. На нього страшно було дивитися. Колись за ним ходили юрми людей. Він навіть учнів мав.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Про що він говорить?

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Де нам знати. Інколи каже жахливі речі; та зрозуміти його слів неможливо.

КАППАДОКІЄЦЬ:

А побачити його можна?

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Ні. Тетрарх заборонив.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівна затулила обличчя віялом! Її білі ручки пурхають, як голуби в польоті до своїх голубників. Як білі метелики... Точнісінько як білі метелики...

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

А тобі що до того? Чому ти дивишся на неї? Тобі не слід на неї дивитися... Може статися щось жахливе.

КАППАДОКІЄЦЬ (показуючи на колодязь):

Яка дивна в’язниця!

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Це старий колодязь.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Старий колодязь! Напевне, там сидіти там недобре для здоров’я.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Та ні! От брат тетрарха, приміром, його старший брат і перший чоловік цариці Іродіяди, був там ув’язнений дванадцять літ. І це його не вбило. Довелося задушити, коли добіг кінця дванадцятий рік.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Задушити? Хто ж на таке зважився?

ДРУГИЙ СОЛДАТ (показуючи на ката, велетенського негра):

Онде той чоловік, Нааман.

КАППАДОКІЄЦЬ:

І не лячно йому було?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Та ні! Тетрарх прислав йому перстень.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Який іще перстень?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Перстень смерті. Тому він не боявся.

КАППАДОКІЄЦЬ:

Однаково царя задушити — жаху нажити.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Чому? У царя ж тільки одна шия, як і в усіх людей.

КАППАДОКІЄЦЬ:

На мою думку, це жахливо.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівна підводиться! Виходить з-за столу! Вона дуже схвильована. Ох, іде в цей бік... Так, іде до нас. Яка ж вона бліда! Ніколи ще не бачив її такою блідою.

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Не дивися на неї. Благаю, не дивися на неї.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ: Вона схожа на заблукану голубку... На нарцис, що тремтить од вітру... На сріберну квітку.

Входить Саломея.

САЛОМЕЯ:

Я там не залишусь. Не зможу. Чому тетрарх невпинно дивиться на мене своїми кротячими очима з-під тремких повік? Воно ж дивно, що чоловік моєї матері отак на мене дивиться. Не знаю, що це значить. Хоч ні, насправді знаю, добре знаю.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівно, ви пішли з бенкету?

САЛОМЕЯ:

Яке свіже повітря! Тут я можу дихати! А там, у залі, євреї з Єрусалима, ладні роздерти одне одного на шматки через свої смішні звичаї, і варвари, які все п’ють та п’ють, розливаючи вино на кам’яну підлогу, і греки зі Смирни з підмальованими очима, нарум’яненими щоками й волоссям, завитим у кучері, і мовчазні хитрі єгиптяни з довгими гагатовими нігтями та в бурих плащах, і римляни, брутальні, неотесані та лихослівні. Фе! Які вони мені гидкі, ті римляни! Простакуваті грубіяни, а вдають із себе шляхетних панів.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Може, зволите сісти, царівно?

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Навіщо ти до неї озиваєшся? Навіщо на неї дивишся? Ох, станеться щось жахливе!

САЛОМЕЯ:

Як хороше дивитися на повню. Вона схожа на срібняк, а може, на маленьку сріблясту квітку. Вона холодна й непорочна. Вона незаймана, я знаю… її краса незаймана. О так, вона незаймана! Не позбулася цноти. Її богиня ніколи не віддавалася чоловікам, як інші.

Голос ЙОКАНААНА:

Господь прийшов. Син Людський прийшов. І кентаври поховалися в ріках, а сирени ріки полишили й залягли попід листям лісним.

САЛОМЕЯ:

Хто це викрикує?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Пророк, царівно.

САЛОМЕЯ:

А, пророк! Той, якого боїться тетрарх?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Царівно, нам про це нічого не відомо. То вигукує пророк Йоканаан.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Чи справило б вам приємність, царівно, якби я наказав принести ваш паланкін? Ніч у саду прегарна.

САЛОМЕЯ:

Він каже жахливі речі про мою матір, ­правда?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Ми зовсім не розуміємо того, що він каже, царівно.

САЛОМЕЯ:

О так, він каже про неї жахливі речі.

Входить невільник.

НЕВІЛЬНИК:

Царівно, тетрарх просить вас повернутися на бенкет.

САЛОМЕЯ:

Я не піду туди.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Даруйте, царівно, та якщо ви не повернетеся, може статися лихо.

САЛОМЕЯ:

А він старий, цей пророк?

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівно, вам краще повернутися. Дозвольте провести вас.

САЛОМЕЯ:

Цей пророк... він уже старий?

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Ні, царівно, він ще досить молодий.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Хтозна. Подейкують, що то Ілля.

САЛОМЕЯ:

Хто такий Ілля?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Дуже древній пророк цього краю, царівно.

НЕВІЛЬНИК:

То що відповісти тетрарху від імені царівни?

Голос ЙОКАНААНА:

Не тішся, палестинська земле, що зламане жезло, яке тебе вдарило. Бо з сім’я гадючого постане василіск, і поріддя його пожиратиме птахів.

САЛОМЕЯ:

Який дивний голос! Якби ж із ним поговорити.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

На жаль, царівно, це неможливо. Тетрарх нікому не дозволяє з ним говорити. Навіть первосвященику заборонив ставати до розмови.

САЛОМЕЯ:

Я хочу з ним поговорити.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Не можна, царівно.

САЛОМЕЯ:

Я поговорю з ним.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Чи не краще б вам повернутися на бенкет?

САЛОМЕЯ:

Ведіть сюди пророка!

Невільник іде геть.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Ми не сміємо, царівно.

САЛОМЕЯ (підходить до колодязя, зазирає в нього):

Який там морок унизу! Мабуть, сидіти в такій темнющій ямі дуже страшно! Як у могилі... (До солдатів.) Ви що, мене не чуєте? Виведіть пророка. Мені кортить його побачити.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Царівно, благаю, не просіть нас про це.

САЛОМЕЯ:

Ви змушуєте мене чекати!

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Царівно, життя наші належать вам, але ми не можемо виконати того, про що ви просите. Бо не у нас вам слід просити.

САЛОМЕЯ (дивлячись на юного сирійця):

А!

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Ой! Що ж то буде! Я певен, станеться щось жахливе.

САЛОМЕЯ (підступаючи до юного сирійця):

Ти зробиш це для мене, Нарработе, чи не так? Ти зробиш це для мене. Я завжди була до тебе прихильною. Ти зробиш це для мене. Я лишень гляну на того чудного пророка. Про нього стільки було розмов. І тетрарх його часто згадував. Гадаю, тетрарх його боїться. Чи й ти, навіть ти, теж його боїшся, га, Нарработе?

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Я не боюсь його, царівно. Немає у світі такої людини, якої я боявся б. Але тетрарх суворо заборонив будь-кому піднімати ляду цього колодязя.

САЛОМЕЯ:

Нарработе, ти зробиш це для мене, і завтра, коли я в своєму паланкіні ввійду під браму торговців ідолами, то впущу для тебе квіточку, зелену квіточку.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівно, я не можу, не можу...

САЛОМЕЯ (всміхаючись):

Нарработе, ти зробиш це для мене. Ти й сам знаєш, що зробиш. І завтра, коли я в своєму паланкіні проминатиму міст покупців ідолів, то погляну на тебе крізь муслінові запони. Погляну на тебе, Нарработе, і, можливо, навіть усміхнуся тобі. Подивися ж на мене, Нарработе, подивися на мене. Ох! Ти знаєш, що вволиш моє прохання. Добре знаєш... І я це добре знаю.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ (звертаючись до третього солдата):

Виведіть пророка... Царівна Саломея жадає його побачити.

САЛОМЕЯ:

Ох!

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

О! Яка дивна нині повня. Здається, ніби то рука мертвої жінки, що намагається загорнутися в саван.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Так, повня дивна! Ніби маленька царівна з бурштиновими очима. Усміхається крізь муслінові хмари, ніби маленька царівна.

Пророк виходить із колодязя. Саломея дивиться на нього й поволі відступає.

ЙОКАНААН:

Де той, чия чаша скверни вже повна? Де той, хто одного дня у срібних шатах сконає перед всім народом? Нехай же він прийде сюди і почує голос того, хто волав і в пустелі, і в царських чертогах.

САЛОМЕЯ:

Про кого це він мовить?

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Хто його знає, царівно.

ЙОКАНААН:

Де та, котра, побачивши образи мужів, образи халдеїв, виведені фарбами на стінах, піддалася хіті очей своїх і вирядила посланців у Халдею?

САЛОМЕЯ:

Це він каже про мою матір.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

О ні, царівно.

САЛОМЕЯ:

Так, він про матір мою каже.

ЙОКАНААН:

Де та, котра віддавалася ассирійським полководцям, що носять перев’язі на череслах, а на головах — різнобарвні тіари? Де та, котра віддавалася єгипетським юнакам, вбраним у тонкий льон і у пурпур, що мають щити золоті і срібні шоломи, а тіла їхні могутні? Хай підведеться вона з ложа скверни, з ложа кровозмішення, щоби почути слова того, хто торує шлях Господу, і покається во гріхах своїх. І хоч вона ніколи не розкається, а лиш зав’язне во скверні, хай таки прийде сюди, бо бич Господній вже у руці Його.

САЛОМЕЯ:

Таж він жахливий, жахливий!

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Не стійте тут, царівно, благаю вас.

САЛОМЕЯ:

А над усе жахливіші його очі. Вони — як чорні діри, випалені смолоскипами у тірських килимах. Вони — як чорні печери, де мешкають дракони, як чорні печери Єгипту, де дракони облаштовують собі лігва. Як чорні озера, поверхню яких тривожать фантастичні місяці... Як думаєте, він говоритиме ще?

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Не стійте тут, царівно. Молю вас, не стійте тут.

САЛОМЕЯ:

Який він змарнілий! Схожий на тонку скульп­туру зі слонової кістки. На срібну статую. Я певна, він такий самий незайманий, як і місяць. Він схожий на місячний промінь, на срібну стеблину. Плоть його, мабуть, холодна, неначе слонова кістка. Я хочу подивитися на нього зблизька...

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Ні, ні, царівно.

САЛОМЕЯ:

Я мушу побачити його зблизька.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівно! Царівно!

ЙОКАНААН:

Хто ця жінка, що дивиться на мене? Нехай не дивиться, бо я цього не хочу. Пощо вона дивиться на мене своїми золотавими очима з-під позолочених повік? Я не знаю, хто вона. І не бажаю знати. Хай вона йде. Не з нею я волію говорити.

САЛОМЕЯ:

Я — Саломея, донька Іродіяди, царівна Юдеї.

ЙОКАНААН:

Геть, донько Вавилона! Не підступай до обранця Господнього. Мати твоя наповнила землю вином своїх злочинів, і крик гріхів її долинув аж до слуху Божого.

САЛОМЕЯ:

Говори ще, Йоканаане. Твій голос для мене — немовби вино.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівно! Царівно! Царівно!

САЛОМЕЯ:

Говори ще! Говори ще, Йоканаане, скажи мені, що я мушу зробити.

ЙОКАНААН:

Донько Содома, не підступай до мене! Лиш затули обличчя покривалом і посип голову попелом, а тоді йди в пустелю і шукай там Сина Людського.

САЛОМЕЯ:

Сина Людського? А хто то такий? Чи він такий же вродливий, як і ти, Йоканаане?

ЙОКАНААН:

Геть, геть від мене! Я чую, як у палаці змахує крилами ангел смерті.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівно, благаю, поверніться у палац.

ЙОКАНААН:

Ангеле Господній, пощо взяв ти меча свого й об’явився тут? Кого шукаєш у цім мерзеннім палаці? День того, кому судилося померти в срібних шатах, ще не настав.

САЛОМЕЯ:

Йоканаане!

ЙОКАНААН:

Хто це говорить?

САЛОМЕЯ:

Йоканаане, я закохана в тіло твоє! Тіло твоє, біле, мов лілеї в полі, якого не торкався косар. Тіло твоє, біле, неначе сніги, що вкривають гори Юдеї і сходять з вершин у долини. Троянди з саду цариці Аравії — і ті не зрівняються білістю з твоїм тілом. Ані троянди з саду цариці Аравії, запашного саду цариці Аравії, ані світанкові полиски, що лягають на листя, ані груди місяця, що туляться до грудей моря... Нема у світі нічого білішого за тіло твоє. Дай же мені до нього торкнутися!

ЙОКАНААН:

Відступися! Донько Вавилона! То через жінку зло прийшло у світ. Не озивайся до мене. Я тебе не слухаю. Я чую тільки голос Господа Бога.

САЛОМЕЯ:

Тіло твоє бридке, як у прокаженого. Воно як побілена стіна, по якій проповзли гадюки; як побілена стіна, де скорпіони звили кубло. Воно як вибілений склеп, що кишить мерзотою. Воно огидне, твоє тіло, воно огидне. А вабить мене, Йоканаане, твоє волосся. Волосся твоє — немов виноградні грона, темні виноградні грона, що обліпили лози Едому на землі Едомській. Волосся твоє — наче кед­ри Лівану, наче могутні кедри Лівану, у тіні яких переховуються вдень леви й грабіжники. Предовгі чорні ночі, коли місяць ховає своє обличчя, а зорі бояться, — і ті не зрівняються чорнотою з твоїм волоссям. Навіть мовчання, що в лісі замешкало, не таке чорне. У світі немає нічого чорнішого за волосся твоє... Дай же мені до нього торкнутися!

ЙОКАНААН:

Відступися, донько Содома! Не торкайся мене. Не паплюж храму Господа Бога мого.

САЛОМЕЯ:

Волосся твоє страшне. Брудне й запорошене. Воно як терновий вінець, що поклали тобі на чоло. Воно як клубок чорних змій, що звиваються довкола твоєї шиї. Ні, ні, не люблю я твого волосся... То уста твої мене манять, Йоканаане. Уста твої — наче малиновий стяг на вежі зі слонової кістки. Наче плід граната, розітнутий ножем зі слонової кістки. Квіти гранатового дерева у садах Тіри, червоніші за троянди, — і ті не зрівняються з твоїми вустами. Червоні фанфари сурем, що вістують наближення царів і наганяють жах на ворога, — й ті не такі червоні. Уста твої червоніші за стопи тих, котрі чавлять виноград на вино у великому чані. Уста твої червоніші за лапки храмових голубів, що їдять з рук жерців. Червоніші навіть за стопи того, хто вийшов із лісу, де убив лева й побачив золотавих тигрів. Уста твої — мов коралова гілочка, яку рибалки знайшли у сутінках моря, гілочка, збережена для царів!.. Уста твої — немов кіновар, яку моавитяни добувають у копальнях Моаву, кіновар, яку вони дарують царям. Уста твої схожі на лук царя Персії, пофарбований кіновар’ю й оздоблений коралом. У світі немає нічого червонішого за вуста твої... Дай же мені їх поцілувати!

ЙОКАНААН:

Ніколи, донько Вавилона! Донько Содома! Ніколи.

САЛОМЕЯ:

Я поцілую вуста твої, Йоканаане. О, я поцілую твої вуста.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Царівно, царівно, що схожа на миртовий сад, голубко понад голубками, не дивіться на цього чоловіка, не дивіться на нього! Не кажіть йому таких слів. Як же нестерпно... Царівно, царівно, не кажіть йому такого.

САЛОМЕЯ:

Я поцілую вуста твої, Йоканаане.

ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:

Ох!

Убиває себе і падає поміж Саломеєю та Йоканааном.

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Юний сирієць наклав на себе руки! Юний капітан вкоротив собі віку! Мій друг покінчив із життям! Я подарував йому маленьку скриньку з парфумами та пару срібних сережок, а він покінчив із життям! Ох, та хіба ж він не передрікав лиха? І я, я теж завбачив горе — і горе нас знайшло. Атож, я знав, що місяць шукає мертвеччини, але не відав, що то буде мій друг. Ох! Чому ж я не сховав його від місяця? Якби я заховав друга в печері, місяць його не побачив би.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Царівно, юний капітан щойно наклав на себе руки.

САЛОМЕЯ:

Дай же мені поцілувати вуста твої, Йока­наане!

ЙОКАНААН:

Чи не боїшся ти, донько Іродіяди? Я ж бо сказав, що чую, як у палаці змахує крилами ангел смерті — і ось ангел смерті прийшов.

САЛОМЕЯ:

Дай же поцілувати твої вуста!

ЙОКАНААН:

Донько перелюбу, лише Він може тебе врятувати — Той, про кого я мовлю. Іди і шукай Його. Він у човні на Галілейськім морі, бесідує з учнями. Стань навколішки на березі того моря і клич Його на ім’я. Коли ж Він підійде до тебе (бо до всіх, хто кличе Його, Він приходить), уклонися Йому доземно й попроси відпущення гріхів.

САЛОМЕЯ:

Дай же мені поцілувати твої вуста!

ЙОКАНААН:

Будь проклята! Донько матері-кровозмішниці, будь ти проклята!

САЛОМЕЯ:

Я поцілую вуста твої, Йоканаане.

ЙОКАНААН:

Не хочу тебе бачити. І не дивитимусь на тебе, проклятущу. Ти проклятуща, Саломеє!

Спускається у колодязь.

САЛОМЕЯ:

Йоканаане, я поцілую вуста твої. Поцілую.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Треба забрати тіло капітана. Тетрарх не любить дивитися на трупи, хіба на трупи власноруч убитих.

СЛУЖНИК ІРОДІЯДИ:

Він був мені братом, ріднішим за брата. Я подарував йому маленьку скриньку, повну парфумів, і агатовий перстень, який він завжди носив на пальці. Вечорами гуляли ми з ним поміж мигдальних дерев біля річки, і він розповідав мені про свою батьківщину. Говорив дуже тихо. Голос його звучав ніби флейта — так, ніби хтось грав на флейті. Він іще дуже любив роздивлятися своє відображення у воді. А я докоряв йому за це.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Твоя правда, треба сховати тіло. Щоби тет­рарх не побачив.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Тетрарх сюди не прийде. Він не виходить на галерею, ніколи. Надто боїться пророка.

Входять Ірод, Іродіяда та увесь двір.

ІРОД:

Де Саломея? Де царівна? Чому вона не повернулася на бенкет? Я ж наказав! А, осьде вона!

ІРОДІЯДА:

Тобі не слід дивитися на неї! Вічно ти на неї витріщаєшся!

ІРОД:

Повня нині дивна. Правда ж, дивна? Схожа на божевільну — божевільну, яка повсюди шукає коханців. Ще й гола. Вона зовсім гола. Хмари затулили б її наготу, але вона не дозволяє. Постає гола на небі. Іде поміж хмар, заточуючись, наче п’яна... Я певен, вона шукає коханців. Правда ж, заточується, як п’яна? І схожа на божевільну, авжеж?

ІРОДІЯДА:

Ні. Повня — це лише повня. Ходімо в палац... Тобі тут нíчого робити.

ІРОД:

Я залишаюся! Манасіє, постели-но килими. Запаліть смолоскипи, винесіть сюди столи зі слонової кістки та столи з яшми. Яке п’янке тут повітря! Ми з гостями вип’ємо ще вина. Мусимо гідно вшанувати посланців Цезаря.

ІРОДІЯДА:

Не в посланцях річ.

ІРОД:

Так, повітря тут п’янке. Ходімо, Іродіядо, на нас чекають гості. Ой! Я послизнувся! Послизнувся на крові! Це лихий знак. Це дуже лихий знак. Звідки тут кров?.. А тіло, чиє це тіло? Невже ви думаєте, що я, як той єгипетський цар, не вмію розважати гостей нічим іншим, крім показу трупів? Чиє це тіло? Я не дивитимусь на нього.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Нашого капітана, пане. Це тіло юного сирійця, якого ви призначили капітаном три дні тому.

ІРОД:

Я не наказував його вбивати.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Пане, він сам себе вбив.

ІРОД:

З якого дива? Я ж призначив його капітаном.

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Ми не знаємо. Але він сам укоротив собі віку.

ІРОД:

Незбагненно. Я гадав, що тільки римські філософи укорочують собі віку. А правда ж, Тигелліне, що римські філософи вкорочують собі віку?

ТИГЕЛЛІН:

Дехто з них і справді вкорочує собі віку, пане. Це стоїки. Ці стоїки — люд грубий. І сміховинний. Особисто я вважаю їх цілком сміховинними.

ІРОД:

І я. Вбивати себе — безглуздо.

ТИГЕЛЛІН:

У Римі зі стоїків сміються геть усі. Імператор написав про них сатиру. Її всюди цитують.

ІРОД:

Овва! Імператор написав про них сатиру? Цезар дивовижний. Він може все... Але дивно, що юний сирієць покінчив із життям. Мені прикро, що він себе вбив. Дуже прикро, бо на нього приємно було дивитися. Він був дуже вродливий. І очі мав сповнені млості. Пригадую, я бачив, як млосно він дививсь на Саломею. Аж надто задивлявся, як на мене.

ІРОДІЯДА:

На неї й інші надто задивляються.

ІРОД:

Батько його був царем. Я вигнав того царя з його царства. А ти, Іродіядо, зробила рабинею його матір, царицю. Тож юний сирієць був тут моїм гостем, і саме тому я призначив його капітаном. Прикро, що він помер. Гей! Чому ви не прибрали труп? Я не бажаю на нього дивитися — заберіть його геть. (Тіло забирають.) Як холодно. Дме вітер. Чи, може, це не вітер?

ІРОДІЯДА:

Ні, вітру немає.

ІРОД:

Кажу тобі, дме вітер... І ще мені здається, що в повітрі чутно, як крила змахують, широкі крила. Невже не чуєш?

ІРОДІЯДА:

Я нічого не чую.

ІРОД:

Я теж тепер не чую. Але чув. Без сумніву, то вітер дмухав. Та він уже ущух. О ні, я знову його чую. Ти не чуєш? Мов крила змахують.

ІРОДІЯДА:

Кажу тобі, не чутно нічого. Ти занедужав. Ходімо в палац.

ІРОД:

Я здоровий. А от донька твоя хвора. У неї хворобливий вираз обличчя. Ніколи ще не бачив її такою блідою.

ІРОДІЯДА:

Я вже тобі казала — не витріщайся на неї.

ІРОД:

Налийте-но вина. (Принесли вино.) Саломеє, ходи сюди, випий зі мною вина. Вино в мене відмінне. Сам Цезар мені його прислав. Вмочи у вино свої червоні губенята, а потім вже я осушу цю чашу.

САЛОМЕЯ:

Тетрарху, я не хочу пити.

ІРОД:

Ти чуєш, як вона, твоя донька, мені відповідає?

ІРОДІЯДА:

І правильно. Чому ти весь час на неї витріщаєшся?

ІРОД:

Принесіть-но мені стиглих плодів. (Принесли фрукти.) Саломеє, ходи сюди, покуштуй їх зі мною. Я люблю бачити на плоді сліди твоїх маленьких зубів. Відкуси хоча б невеличкий шматочок від цього плоду, а я доїм решту.

САЛОМЕЯ:

Тетрарху, я не голодна.

ІРОД (до Іродіяди):

Отак ти виховала свою доньку.

ІРОДІЯДА:

Ми з донькою — царського роду. А от твій батько був погоничем верблюдів! Та ще й грабіжником!

ІРОД:

Брешеш!

ІРОДІЯДА:

Ти й сам чудово знаєш, що це правда.

ІРОД:

Саломеє, ходи сюди, сядь біля мене. Я дам тобі трон твоєї матері.

САЛОМЕЯ:

Тетрарху, я не стомилася.

ІРОДІЯДА:

Бачиш, якої вона про тебе думки.

ІРОД:

Принесіть мені... чого ж я хотів? Забув. О! Так! Згадав.

Голос ЙОКАНААНА:

Збулося! Час настав! Ось прийде і станеться, говорить Господь Бог. Збулося! Це той день, що Я говорив.

ІРОДІЯДА:

Примусь його замовкнути. Не хочу чути його голос. Цей чоловік усе про мене лихословить.

ІРОД:

Таж він нічого не сказав проти тебе. Це видатний пророк.

ІРОДІЯДА:

Я не вірю в пророків. Хіба людина може передбачити майбутнє? Воно нікому не відоме. До того ж він усе мене обзиває. Але, гадаю, ти його боїшся... Так, точно знаю: ти його боїшся.

ІРОД:

Не боюся. Ані його, ані жодної іншої душі.

ІРОДІЯДА:

Кажу тобі, боїшся. А якщо ні, то чому не віддаси Йоканаана євреям, котрі от уже шість місяців поспіль його у тебе випрошують?

ЄВРЕЙ:

А й справді, володарю, краще було би віддати його в наші руки.

ІРОД:

Годі. Ви вже маєте мою відповідь. Я не віддам його у ваші руки. Він — свята людина. Він — той, хто бачив Бога.

ПЕРШИЙ ЄВРЕЙ:

Бути цього не може. Ніхто не бачив Бога від часів пророка Іллі. Ілля — останній, хто Його бачив. Тепер же Бог не являє Себе людям. Він сховався. Тому й лиха великі зійшли на цю землю.

ДРУГИЙ ЄВРЕЙ:

Воістину, ніхто не відає, чи й справді пророк Ілля бачив Бога. Либонь, те, що він бачив, було тільки Господньою тінню.

ТРЕТІЙ ЄВРЕЙ:

Бог ніколи не ховається. Він являє Себе в усі часи й у всьому. Бог присутній у злому так само, як і в доброму.

ЧЕТВЕРТИЙ ЄВРЕЙ:

Не слід такого говорити. Це вкрай небезпечне вчення. Воно походить з александрійських шкіл, де вивчають філософію греків. А греки — язичники. І вони необрізані!

П’ЯТИЙ ЄВРЕЙ:

Нікому не дано осягнути Божі діяння. Шляхи Його несповідимі. Можливо, те, що ми називаємо злом, є добром, а те, що називаємо добром, є злом. Ми анічогісінько не знаємо напевне. Мусимо лише коритися всьому. Бог дуже могутній. Він знищує міцних і немічних, Він ні на кого не зважає.

ПЕРШИЙ ЄВРЕЙ:

Твоя правда. Бог страхітливий. Він знищує міцних і немічних, побиває їх так само, як ми товчемо зерно у ступі. Але цей чоловік ніколи не бачив Бога. Після пророка Іллі Бога ніхто не бачив.

ІРОДІЯДА:

Примусь їх замовкнути. Вони мене стом­люють.

ІРОД:

А я чув і таке, ніби цей Йоканаан — то і є ваш пророк Ілля.

ЄВРЕЙ:

Не може бути. Минуло вже понад триста років, відколи Ілля жив на цім світі.

ІРОД:

І все ж дехто каже, нібито цей чоловік — пророк Ілля.

НАЗОРЕЙ:

Я переконаний, що він — пророк Ілля.

ЄВРЕЙ:

Е ні, він не пророк Ілля.

Голос ЙОКАНААНА:

Тож настав цей день, Господній день — я чую у горах кроки Того, хто стане Спасителем світу.

ІРОД:

Що це означає — Спаситель світу?

ТИГЕЛЛІН:

Це титул, яким нарікається Цезар.

ІРОД:

Але ж Цезар не збирається до Юдеї. Лише вчора я отримав листи з Рима. Там про це не було ні слова. А ти, Тигелліне, ти ж цілу зиму пробув у Римі, але нічого такого не чув?

ТИГЕЛЛІН:

Пане, я нічого такого не чув. Лише потлумачив титул. Це один із титулів Цезаря.

ІРОД:

Але ж Цезар не може приїхати. Його замучила подагра. Подейкують, що ноги в нього тепер, немов у слона. Та й справи державні його не пустять. Бо ж як там: хто Рим покидає, той Рим і втрачає. Тому Цезар не приїде. Хоч, зрештою, він — наш повелитель: як захоче, то й приїде. Та я не вірю, що це станеться.

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Пане, слова пророка — не про Цезаря.

ІРОД:

Не про Цезаря?

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Ні, пане.

ІРОД:

Тоді про кого ж вони?

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Про Месію, який прийшов у світ.

ЄВРЕЙ:

Месія не прийшов.

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Прийшов і всюди творить дива.

ІРОДІЯДА:

Ха-ха! Дива! Я не вірю в дива. Надто багато їх бачила. (До служника.) Подай-но мені віяло!

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Він творить справжні дива. Так, на весіллі у невеликому галілейському містечку, вельми важливому містечку, Він перетворив воду на вино. Я чув од людей, що там були. А ще Він самим своїм дотиком зцілив двох прокажених, котрі сиділи біля Капернаумської брами.

ДРУГИЙ НАЗОРЕЙ:

Ні, в Капернаумі Він зцілив сліпих.

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Неправда, то були прокажені. Але сліпих Він також зціляв, а ще бачили, як Він на горі бесідував з янголами.

САДДУКЕЙ:

Янголів не існує.

ФАРИСЕЙ:

Існують, але я не вірю, що Він розмовляв із ними.

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Його бесіду з янголами бачив великий натовп.

САДДУКЕЙ:

То були не янголи.

ІРОДІЯДА:

Як же вони мене втомили! Які сміховинні! (До служника.) Ну ж бо, дай мені віяло! (Служник подає їй віяло.) У тебе замріяний вигляд. Ану не спи! Тільки хворі дрімають навстоячки. (Б’є служника віялом.)

ДРУГИЙ НАЗОРЕЙ:

А ще було диво з донькою Яіра.

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Так, це вже точно. Тут ніхто не заперечить.

ІРОДІЯДА:

Ото шаленці. Передивилися на місяць. Примусь їх замовкнути.

ІРОД:

А що то за диво з донькою Яіра?

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Донька Яіра померла. А Він воскресив її з мертвих.

ІРОД:

Він воскрешає мертвих?

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Так, пане, Він воскрешає мертвих.

ІРОД:

Я не хочу, щоб Він це робив. Я забороняю Йому! Я нікому не дозволю воскрешати мертвих. Цього Чоловіка треба знайти і сказати, що я забороняю воскрешати мертвих. Де Він зараз?

ДРУГИЙ НАЗОРЕЙ:

Він усюди, мій повелителю, але знайти Його важко.

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Є чутки, що зараз Він у Самарії.

ЄВРЕЙ:

Якщо в Самарії, то певна річ, що Він — не Месія. Месія прийде не до самаритян. Самаритяни прокляті. Вони не приносять пожертв до храму.

ДРУГИЙ НАЗОРЕЙ:

Він покинув Самарію кілька днів тому. Гадаю, тепер Він десь у околицях Єрусалима.

ПЕРШИЙ НАЗОРЕЙ:

Ні, нема там Його. Я щойно з Єрусалима. Від Нього нема звістки вже два місяці.

ІРОД:

Байдуже! Хай Його знайдуть і перекажуть від мене, що я не дозволю воскрешати мертвих! Хай перетворює воду на вино, хай зцілює прокажених і сліпих... Хай усе це робить, якщо захоче. Я не заперечую проти того. Ба більше: я вважаю зцілення прокажених схвальним учинком. Однак я нікому не дозволю воскрешати мертвих. Мерці, посталі до життя... Жахливо!

Голос ЙОКАНААНА:

Ох, розпусниця! Повія! Ох, донько Вавилона із золотими очима під позолоченими повіками! Господь Бог мовив, хай вийде проти неї натовп людський. Хай люди візьмуть каміння і каменують її....

ІРОДІЯДА:

Накажи йому замовкнути.

Голос ЙОКАНААНА:

Хай полководці проштрикнуть її своїми мечами, хай розчавлять її своїми щитами.

ІРОДІЯДА:

Ні, це вже просто мерзенно!

Голос ЙОКАНААНА:

Так Я зітру беззаконня з лиця землі, а жінки всі матимуть науку і не чинитимуть гріха за прикладом її.

ІРОДІЯДА:

Ти чуєш, що він на мене наговорює? Невже ти дозволиш йому ганьбити твою дружину?

ІРОД:

Він не назвав твого імені.

ІРОДІЯДА:

Хіба це має значення? Ти добре знаєш, що він говорить про мене, хоче мене зганьбити. А я ж твоя дружина, правда?

ІРОД:

Так, справді, люба й шляхетна Іродіядо, ти моя дружина, однак перед тим була дружиною мого брата.

ІРОДІЯДА:

Ти сам видер мене з його обіймів.

ІРОД:

Так, справді, тоді я був сильнішим... Але не згадуймо про те. Я не хочу про те згадувати. Через те пророк промовляє такі страхітливі слова. Хтозна, можливо, через ту історію нас ще спіткає лихо. Не говорімо про те. Шляхетна Іродіядо, ми зовсім забули про наших гостей. Наповни ж мою чашу, кохана. Наповни вином великі срібні кубки та великі скляні келихи. Я вип’ю за Цезаря. Тут є римляни, ми мусимо випити за Цезаря.

УСІ:

Цезар! Цезар!

ІРОД:

Хіба ти не бачиш, як зблідла твоя донька?

ІРОДІЯДА:

А тобі що до того, зблідла вона чи ні?

ІРОД:

Ніколи не бачив її такою блідою.

ІРОДІЯДА:

Тобі не слід на неї дивитися.

Голос ЙОКАНААНА:

Того дня сонце почорніє, як покутна волосяниця, місяць стане кривавим, зорі небесні падатимуть на землю, мов стиглий інжир зі смоковниці, а царів земних посяде страх.

ІРОДІЯДА:

Ой-ой! Хотіла б я побачити той день, про який він каже, коли місяць стане кривавим, а зорі падатимуть на землю, мов стиглий інжир. Цей пророк белькоче, як п’яний... А я не зношу звуків його голосу. Ненавиджу його голос. Накажи йому замовкнути.

ІРОД:

Ні. Я не розумію, про що він каже, але то може бути лихе знамення.

ІРОДІЯДА:

Я не вірю в лихі знамення. Він белькоче, як п’яний.

ІРОД:

Можливо, він захмелів од Божого вина.

ІРОДІЯДА:

Що то за вино таке і чому воно Боже? На яких виноградниках його збирали? У чиєму чані його чавили?

ІРОД (з цієї миті він невідривно дивиться на Саломею):

Тигелліне, коли ти нещодавно був у Римі, чи говорив з тобою імператор про...

ТИГЕЛЛІН:

Про що, пане?

ІРОД:

Про що? А! Я почав запитувати, так? І геть забув, про що хотів запитати.

ІРОДІЯДА:

Ти знову дивишся на мою доньку. Тобі не слід на неї дивитися. І я вже це казала.

ІРОД:

Ти тільки це й кажеш.

ІРОДІЯДА:

І повторю ще раз.

ІРОД:

А що там із тим відновленням храму, про яке стільки мови було? Подейкують, що зникла завіса Святая святих. Чи правда це?

ІРОДІЯДА:

Це ж ти її вкрав! Говориш казна-що. Я тут не залишуся. Ходімо в палац.

ІРОД:

Саломеє, станцюй для мене.

ІРОДІЯДА:

Я не дозволю їй танцювати.

САЛОМЕЯ:

Тетрарху, я не хочу танцювати.

ІРОД:

Саломеє, донько Іродіяди, станцюй для мене.

ІРОДІЯДА:

Облиш її!

ІРОД:

Саломеє, я наказую тобі танцювати.

САЛОМЕЯ:

Тетрарху, я не танцюватиму.

ІРОДІЯДА (сміючись):

Бачиш, як вона тобі кориться.

ІРОД:

Що мені до того, танцюватиме вона чи ні? Мені однаково. Сьогодні я щасливий, неймовірно щасливий. Ще зроду я не був таким щасливим.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Тетрарх похмурий. Правда ж, похмурий?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Так, похмурий.

ІРОД:

Хіба є щось на заваді моєму щастю? Цезар, володар світу, володар усього сущого, дуже мене любить. Нещодавно він надіслав мені цінні дарунки. А ще пообіцяв покликати до Рима царя Каппадокії, мого ворога. Можливо, у Римі Цезар розіпне його, адже Цезар здатний на все, що йому заманеться. Воістину, Цезар — величний володар. Тому, як бачите, я маю право бути щасливим. Авжеж, я щасливий. Я ще ніколи не був щасливіший. Ніщо у світі не затьмарить мого щастя.

Голос ЙОКАНААНА:

Він засідатиме на цім престолі. Вбраний у багряницю й малинову одіж. У руці він триматиме золоту чашу, наповнену святотатством. І ангел Господній знищить його. Він стане поживою для червів.

ІРОДІЯДА:

Чуєш, що він про тебе каже? Каже, що ти станеш поживою для червів.

ІРОД:

То не про мене. Супроти мене він ще й слова не сказав. То він про царя Каппадокії — царя Каппадокії, мого ворога. Це він стане поживою для червів. Не я. Пророк про мене ніколи й слова кривого не мовив, тільки казав, що я згрішив, узявши собі за дружину братову жінку. Може, він і правду сказав. Адже ти безплідна.

ІРОДІЯДА:

Це я безплідна? Я? І це каже той, хто постійно витріщається на мою доньку? Той, хто хоче, аби вона танцювала для його втіхи? Яке безглуздя! Я народила дитину. А в тебе дітей нема. О так, навіть жодна з невільниць од тебе не народила. Це ти безплідний, а не я.

ІРОД:

Цить, жінко! Я кажу, що ти безплідна. Ти не народила мені дитини, а цей пророк запевняє, що шлюб наш — несправжній. Він каже, що шлюб наш кровозмісний і породить лихо... Боюся, що слова його слушні. Ні, я навіть певен, що слушні. Але зараз не час для таких розмов. Цієї миті я мав би бути щасливий. А й справді, я щасливий. Мені нічого не бракує.

ІРОДІЯДА:

Я рада, що ти нині в такому доброму гуморі. З тобою таке рідко буває. Але вже пізно. Ходімо в палац. Не забувай, зі сходом сонця ми рушаємо на лови. Посланців Цезаря слід ушанувати якнайкраще, хіба ні?

ДРУГИЙ СОЛДАТ:

Тетрарх дуже спохмурнів.

ПЕРШИЙ СОЛДАТ:

Так, він і справді дуже похмурий.

ІРОД:

Саломеє, Саломеє, станцюй для мене. Прошу тебе, станцюй для мене. Сьогодні я сумний. Так, щось сумно мені стало нині. Коли я йшов сюди, то послизнувся на крові, а це лихий знак. А ще я чув — я певен, що чув, — як у повітрі змахують крила, велетенські крила. Не знаю, що це означає... Сьогодні я сумний. Тож потанцюй для мене. Станцюй для мене, Саломеє, благаю тебе. Якщо ти виконаєш для мене танець, то зможеш попросити в мене все, чого забажаєш, і отримаєш це, хай навіть пів мого царства попросиш.

САЛОМЕЯ (підводячись):

Тетрарху, ти й справді даси мені все, що я попрошу?

ІРОДІЯДА:

Доню моя, не танцюй.

ІРОД:

Усе, хоч би й півцарства.

САЛОМЕЯ:

Ти присягаєшся, тетрарху?

ІРОД:

Присягаюся, Саломеє.

ІРОДІЯДА:

Доню моя, не танцюй.

САЛОМЕЯ:

І чим же ти, тетрарху, присягаєшся?

ІРОД:

Своїм життям, своєю короною, своїми богами. Усе, чого забажаєш, я дам тобі, хай би навіть і половину мого царства. Лишень станцюй для мене. О Саломеє, Саломеє, станцюй для мене!

САЛОМЕЯ:

Пам’ятай, тетрарху, ти заприсягся.

ІРОД:

Саломеє, я заприсягся.

САЛОМЕЯ:

Усе, чого я попрошу, навіть половину твого царства?

ІРОДІЯДА:

Не танцюй, доню моя.

ІРОД:

Хоч і півцарства віддам. Саломеє, лишень попроси в мене половину царства — і будеш прекрасною, мовби цариця. Правда ж, вона буде прекрасною, мовби цариця? Ох! Холодно! Дме крижаний вітер, і я чую... чому я знову чую, як у повітрі змахують крила? Ох! Може, то птах, велетенський чорний птах ширяє понад галереєю. Та чому ж я тоді не бачу його, цього птаха? Як моторошно він лопоче крилами! Який моторошний вітер здіймається від того лопотіння! Пронизливий вітер. О ні, тут не холодно, тут спекотно. Я задихаюся. Полийте мені руки водою! Дайте з’їсти снігу! Розв’яжіть плащ! Мерщій, мерщій! Розв’яжіть мені плащ. Ні, облиште. То вінець завдає мені болю, трояндовий вінець. Ці квіти — неначе вогонь. Вони обпалили мені чоло. (Зриває вінок з голови і кидає його на стіл.) Хух! Тепер я можу дихати. Але ж і червоні ці трояндові пелюстки! Ніби краплі крові на обрусі. Та грець із тим. Не можна повсюди бачити символи. Інакше життя стане нестерпним. Краще сказати, що плями крові такі ж прекрасні, як трояндові пелюстки. Краще сказати, що... Але про це мови не буде. Нині я щасливий, я почуваюся щасливим. Я ж маю право почуватися щасливим, хіба ні? Твоя донька збирається для мене станцювати. Ти ж станцюєш для мене, Саломеє? Ти обіцяла.

ІРОДІЯДА:

Я не дозволю їй танцювати.

САЛОМЕЯ:

Я станцюю для тебе, тетрарху.

ІРОД:

Чуєш, що каже твоя донька? Вона збирається для мене станцювати. Ти дуже добре робиш, Саломеє. А коли станцюєш, не забудь попросити все, чого тобі заманеться. Хай чого ти забажаєш, хоч би й половину мого царства, я все віддам. Я ж заприсягся тобі, чи не так?

САЛОМЕЯ:

Так, тетрарху, ти заприсягся.

ІРОД:

А я ніколи не порушую свого слова. Я не з тих, хто ламає присяги. Я не вмію брехати. Я — раб свого слова, а моє слово — то слово царя. Цар Каппадокії завжди бреше, але ж він — несправжній цар. Він — боягуз. Він також заборгував мені гроші й не хоче їх повертати. І образив моїх посланців! Дошкулив їм своїми словами. Але коли він прибуде до Рима, Цезар його розіпне. Я твердо вірю, ­Цезар його розіпне. А якщо й ні, то цар Каппадокії однаково помре і стане поживою для червів. Так передрік пророк. Ну ж бо! Чого ти зволікаєш, Саломеє?

САЛОМЕЯ:

Чекаю, доки невільниці принесуть мені парфуми й сім покривал, а ще знімуть з мене сандалії. (Невільниці приносять парфуми й сім покривал і знімають з Саломеї сандалії.)

ІРОД:

О, то ти хочеш танцювати босоніж! Добре. Ох, як добре! Твої маленькі ніжки пурхатимуть, мов білі голубки. Будуть вигойдуватися, мов дрібний білий цвіт на деревах... Ні, ні, вона збирається танцювати на крові! Тут на підлозі пролилася кров. Вона не повинна танцювати на крові. То був би лихий знак.

ІРОДІЯДА:

Що тобі до того, чи танцюватиме вона на крові? Ти й сам уже досить по ній набродився...

ІРОД:

Що мені до того? Ох! Поглянь на місяць! Він почервонів. Почервонів, став кольору крові. Ох! Правдиво передрік пророк. Він передрік, що місяць стане червоним, наче кров. Адже так він передрік? Ви ж усі його чули. І ось місяць почервонів, налився кров’ю. Хіба не бачиш?

ІРОДІЯДА:

О так, добре бачу. А зорі падають, неначе стиглий інжир, еге ж? А сонце почорніє, як покутна волосяниця, і царів земних посяде страх. Це, принаймні, видно. Пророк уперше в житті мовив правду: царів земних посідає страх... Ходімо в палац. Ти занедужав. У Римі скажуть, що ти несповна розуму. Ходімо, прошу.

Голос ЙОКАНААНА:

Хто він, отой, що родом з Едому? Хто він, отой, що родом із Бозри, отой, у багряному вбранні, отой, що в красі вбрання свого сяє, йде в могутті величі своєї? Чому ж одіяння твоє заплямоване кривавою барвою?

ІРОДІЯДА:

Ходімо в палац. Його голос мене дратує. Я не хочу, щоб моя донька танцювала під його нескінченні окрики. Я не хочу, щоб вона танцювала, коли ти так на неї дивишся. Словом, я не хочу, щоб вона танцювала.

ІРОД:

Навіть не вставай, дружино моя, царице моя, бо то надарма. Я не піду, доки вона не станцює. Танцюй, Саломеє, танцюй для мене.

ІРОДІЯДА:

Доню моя, не танцюй.

САЛОМЕЯ:

Я готова, тетрарху. (Саломея виконує танець семи покривал.)

ІРОД:

Ох! Як прекрасно! Прекрасно! Бачиш, бачиш, твоя донька таки станцювала для мене. Підходь, Саломеє, підходь ближче, щоб я міг тебе винагородити. О! Я завжди добре плачу танцівникам. А тобі віддячу по-королівськи. Дам усе, чого забажає твоя душа. Чого ти хочеш? Кажи.

САЛОМЕЯ (стає навколішки):

Я хочу, щоб мені негайно принесли на срібній тарелі...

ІРОД (сміється):

На срібній тарелі? О так, на срібній тарелі! Вона чарівна, чи не так? Що ж принести тобі на срібній тарелі, о солодка і прегарна Саломеє, о найвродливіша з-поміж доньок Юдеї? Що ж принести тобі на срібній тарелі? Скажи мені. Хай чого ти захочеш, тобі це принесуть. Мої скарби — твої. То що ж ти хочеш, Саломеє?

САЛОМЕЯ (підводиться):

Голову Йоканаана.

ІРОДІЯДА:

О, доню моя, це ти гарно сказала.

ІРОД:

Ні, ні!

ІРОДІЯДА:

Доню моя, це ти гарно сказала.

ІРОД:

Ні, Саломеє, ні. Не проси в мене такого. Не слухай намовлянь своєї матері. Вона завжди дораджує лихе. Тож не зважай на неї.

САЛОМЕЯ:

Я й не зважаю на неї. Я прошу голову Йоканаана на срібній тарелі задля власної втіхи. Іроде, ти ж заприсягся. Не забувай, ти дав мені обітницю.

ІРОД:

Авжеж. Я заприсягся своїми богами. Авжеж, я пам’ятаю. Але молю тебе, Саломеє, попроси чогось іншого. Забажай півцарства — і я тобі його віддам. Та не проси в мене щойно попрошеного знову.

САЛОМЕЯ:

Я прошу в тебе голову Йоканаана.

ІРОД:

Ні, ні, змилуйся.

САЛОМЕЯ:

Ти заприсягся, Іроде.

ІРОДІЯДА:

Так, так, ти заприсягся. Усі чули. Ти заприсягся перед усіма.

ІРОД:

Замовкни! Я не з тобою розмовляю.

ІРОДІЯДА:

Моя донька слушно робить, що просить у тебе голову Йоканаана. Він осипáв мене образами. Він говорив про мене страхітливі речі. Вона ж показує, як вірно любить свою матір. Не поступайся, доню моя. Він заприсягся, заприсягся.

ІРОД:

Замовкни, не озивайся до мене!.. Саломеє, ну ж бо, будь розважною. Я ніколи не був до тебе суворим. Я завжди тебе любив... Можливо, аж занадто. Тому не проси в мене того, що ти просиш. Просити про таке нечувано, жахливо. Ти, мабуть, жартуєш. Дивитися на людську голову, відсічену від тіла, огидно, хіба ж ні? Хто коли чув, щоб очі благочестивої дівчини дивились на таке? Яка тобі з того втіха? Ніякої. Ні, ні, ти прагнеш не цього. Послухай же мене. У мене є смарагд, великий округлий смарагд від Цезаревого фаворита. Крізь цей смарагд можна побачити, що діється аж ген-ген далеко. Сам Цезар бере такий смарагд, ідучи до цирку. Але мій смарагд більший. Я певен, він більший. Це найбільший смарагд у цілому світі. Хочеш його, Саломеє? Попроси в мене — і я тобі його дам.

САЛОМЕЯ:

Я вимагаю голову Йоканаана.

ІРОД:

Ти не слухаєш. Не слухаєш. Прислухайся до мене, Саломеє.

САЛОМЕЯ:

Голову Йоканаана!

ІРОД:

Ні, ні, ти цього не хочеш. Ти просиш його голову, щоб завдати мені прикрості, тому що я весь вечір на тебе дивився. Воно й правда, я дивився на тебе цілісінький вечір. Твоя врода мене схвилювала. Твоя врода глибоко мене схвилювала, тому я так на тебе задивлявся. Та більше не дивитимусь. Не варто дивитись ані на речі, ані на людей. Лише в дзеркала, бо вони показують нам маски. Ох! Ох, принесіть вина! Мене мучить спрага... Саломеє, Саломеє, будьмо друзями. Підходь! Ох, що я хотів сказати? Що ж? А! Згадав!.. Саломеє... Ні, підійди-но до мене ближче, я боюся, що ти мене не чуєш... Саломеє, ти ж знаєш, які в мене є білі павичі, прекрасні білі павичі — гуляють собі в саду між мирт і гінких кипарисів. У них позолочені дзьоби, їх годують позолоченим зерном, а лапи їхні вкриті багрянцем. Коли вони кричать, починає дощити, а коли розпускають хвости, місяць сходить на небеса. Вони парами походжають серед кипарисів і чорних мирт, кожного з них доглядає раб. Іноді мої павичі літають поміж дерев, а часом припадають до трави довкруж озера. Таких дивовижних птахів немає більше ніде у світі. У жодного царя немає таких дивовижних птахів. Навіть у Цезаря, я певен, таких чудових птахів, як мої, не знайдеться. Я віддам тобі п’ятдесят павичів. Хоч куди ти підеш, вони йтимуть за тобою, і ти будеш поміж ними немовби місяць в осерді великої білої хмари... Та я віддам тобі всіх! У мене їх сотня, і немає в цілому світі царя з прекраснішими павичами. І я віддам тобі всіх. Тільки звільни мене від обітниці й не проси того, що ти попросила.

Він вихиляє кубок вина.

САЛОМЕЯ:

Дай мені голову Йоканаана.

ІРОДІЯДА:

Гарно сказано, доню моя! А ти зі своїми павичами просто смішний.

ІРОД:

Замовкни! І не викрикуй. Завжди ти викрикуєш, як хижа тварина. Припини. Твій голос мене втомлює. Мовчи, кажу... Саломеє, подумай, що робиш. А що, як він справді Божий чоловік? Він же святий. Його торкнувся перст Господній. Сам Бог уклав до його вуст жаскі слова. Хоч у палаці, хоч у пустелі, Бог — завжди з ним... Таке цілком може бути. Ніхто ж не знає напевне. Можливо, Бог за нього і з ним. Ба більше, якщо він помре, то й зі мною може статися якесь нещастя. Хай там як, а він каже, що в день його смерті з кимось трапиться лихо. Про кого може бути мова, як не про мне? Пригадуєш, я послизнувся на крові, коли ввійшов сюди? І чув, як у повітрі змахують крила, могутні крила. А крім цих лиховісних знамень, були й інші. Я певен, що були й інші, хоч я їх і не бачив. А ти, Саломеє, ти ж не хочеш, аби зі мною сталося нещастя? Ти ж не хочеш. То послухай мене.

САЛОМЕЯ:

Дай мені голову Йоканаана.

ІРОД:

Ох! Ти мене не слухаєш. Заспокойся. А я — я сам спокійний. Так, я цілком спокійний. Послухай. У мене є заховані коштовності... коштовності, яких навіть твоя мати ніколи не бачила, чудесні коштовності. Є у мене намисто з перлів, викладених чотирма рядами. Немовби місяці, з’єднані срібним промінням. Немовби п’ятдесят місяців, пійманих у золоті сіті. Їх носила одна цариця на своїх білих, наче слонова кістка, грудях. І ти в цих перлах будеш прегарна, немов цариця. Є у мене й аметисти: одні — чорні, наче вино, а другі — червоні, наче вино, розведене водою. Є топази жовті, мов тигрячі очі, й топази рожеві, мов очі лісового голуба, й топази зелені, мовби котячі очі. Є у мене опали, що вічно сіятимуть крижанистим полум’ям, опали, від яких людям на душі стає смутно, опали, які бояться пітьми. Є у мене онікси, схожі на очні яблука мертвої жінки. Є місячні камені, що міняться з фазами місяця і марніють, коли бачать сонце. Є сапфіри завбільшки з яйце, сині, наче волошки. У їхніх надрах гойдається море, а місяць ніколи не тривожить синяву їхніх хвиль. Є хризоліти й берили, хризопрази й рубіни. Є у мене сардонікси й гіацинтові камені, й камені халцедону. Я віддам тобі всі, всі до одного, ще й додам дещо згори. Цар індійський якраз надіслав мені чотири віяла з папужого пір’я, а цар нумідійський — убрання зі страусиного. Є у мене кристал, у який жодна жінка не сміє глянути, а юнаки не можуть на нього дивитися, допоки їх не пошмагають різками. Є в мене ще й три чарівні камені бірюзи у скриньці з перламутром. Хто носить їх на чолі, може уявляти небачене, а хто носить їх у руці, може зробити жінку безплідною. Усе це великі скарби, усе це безцінні скарби. Але й то ще не все. Є у мене скриня з чорного дерева, а в ній — два бурштинові кубки, мовби золоті яблука. Якщо ворог наллє в ці кубки отрути, то вони обернуться яблуками срібними. У скрині, оздобленій бурштином, лежать у мене сандалії, прикрашені склом. Є у мене плащі, привезені з землі Сереської, та браслети з червоним гранатом і яшмою із міста на Євфраті... Хіба можна хотіти чогось більшого за ці скарби, о Саломеє? Скажи мені, чого ти бажаєш, і я тобі це дам. Усе, що попросиш, я дам тобі, все, крім одного. Я віддам тобі все, що мені належить, крім одного життя. Дам тобі мантію первосвященика. Дам тобі завісу Святая святих.

ЄВРЕЇ:

Ох! Ох!

САЛОМЕЯ:

Дай мені голову Йоканаана.

ІРОД (опускається на своє місце):

Дайте їй те, чого вона просить! Воістину, вона донька своєї матері! (Перший солдат підходить. Іродіяда знімає з руки тетрарха перстень смерті та подає солдатові, а той відразу несе його до ката. Кат має наляканий вигляд.) Хто взяв мій перстень? На моїй правиці був перстень. Хто випив моє вино? У кубку моєму було вино. Аж по вінця. Хтось його випив! О, це вже напевне когось спіткає лихо. (Кат спускається до колодязя.) Ох! Навіщо я заприсягся? Царі не повинні привселюдно щось комусь обіцяти, ніколи. Не виконаєш обіцяного — жахливо, а виконаєш — то все одно жахливо.

ІРОДІЯДА:

Моя донька вчинила правильно.

ІРОД:

Я певен, станеться якесь нещастя.

САЛОМЕЯ (нахиляючись до колодязя і прислухаючись):

Анітелень. Я нічого не чую. Чому він не кричить, цей чоловік? О, якби хтось намагався мене вбити, я кричала би, я боролася б, я не здалася б... Рубай, рубай, Наамане, рубай, кажу тобі... Ні, не чую анічогісінько. Тільки тиша, страхітлива тиша. Ой! Щось упало на долівку. Я почула, щось упало. Меч головоруба. Той раб злякався! Впустив меча. Не наважується його вбити. Він боягуз, той раб! Хай вирядять солдатів. (Саломея бачить служника Іродіяди і звертається до нього.) Підійди сюди. Ти ж був другом загиблого? Послухай, то була не остання смерть. Іди до солдатів і накажи їм спуститися та принести мені те, що я прошу, те, що тетрарх мені пообіцяв, те, що мені належить. (Служник сахається. Вона повертається до солдатів.) Агов, солдати, сюди! Спустіться у колодязь і принесіть мені його голову. (Солдати відступають.) Тетрарху! Тетрарху, накажи своїм солдатам, щоб вони принесли мені голову Йоканаана.

З колодязя висувається велетенська чорна рука,

рука ката, що тримає на срібному щиті

голову Йоканаана. Саломея хапає голову.

Ірод затуляє обличчя плащем. Іродіяда всміхається

й обмахує себе віялом.

Назореї падають на коліна та починають молитися.

САЛОМЕЯ:

Ох, Йоканаане, не хотів ти, щоб я цілувала вуста твої. Ну що ж, тепер нарешті поцілую. Уп’юся в них зубами, як упиваються у стиглий плід. О так, я поцілую вуста твої, Йоканаане. Я ж казала. Хіба я не казала? Так-так, казала. Ох! Тепер я їх поцілую... Але чому, Йоканаане, чому ти не дивишся на мене? Очі твої, що були такими жаскими і сповненими люті та зневаги, тепер заплющені. Чому вони заплющені? Розплющ очі! Розтули повіки, Йоканаане! Чому ти на мене не дивишся? Невже боїшся мене, Йоканаане, так боїшся, що й не глянеш у мій бік?.. А твій язик, Йоканаане, язик, що разив отрутою, немов червона змія, — він знерухомів і вже нічого не мовить, твій язик, ота ясно-червона гадюка, що плювала на мене трутизною. Дивно, правда? Чому та червона гадюка не ворухнеться?.. Ти мною знехтував, Йоканаане. Ти мене відкинув. Ти про мене лихословив. Ти ставився до мене як до повії, як до розпусниці, до мене — Саломеї, доньки Іродіяди, юдейської царівни! І що ж, Йоканаане, я досі жива, а от ти, ти — мертвий, і твоя голова належить мені. Я можу робити з нею все, що заманеться. Можу кинути її собакам і пернатому птаству. Те, що залишать собаки, зжере птаство пернате... Ох, Йоканаане, Йоканаане, ти був єдиний, кого я кохала. Всі інші чоловіки мені огидні. Але ти, ти був прекрасний! Тіло твоє було мов колона зі слонової кістки на срібному постаменті. Воно було наче сад, повен голубів і срібних лілей. Воно було мовби срібна вежа, оздоблена щитами зі слонової кістки. Не було у світі нічого білішого за твоє тіло. І не було у світі нічого чорнішого за твоє волосся. І не було у цілому світі нічого червонішого за твої вуста. Голос твій був курильницею, з якої линули незбагненні пахощі, і коли я дивилася на тебе, то чула дивну музику. Ох! Чому ж ти, Йоканаане, не дивився на мене? Ти приховував обличчя за руками та прокльонами. На очах твоїх була пов’язка, як у того, хто прагне бачити Бога. Що ж, ти побачив свого Бога, Йоканаане, але на мене, на мене ти навіть не глянув. Якби ти на мене поглянув, то покохав би. А я, я бачила тебе, Йоканаане, і покохала. О, як я тебе кохала! І досі кохаю, Йоканаане, кохаю лише тебе... Я спрагла до твоєї краси, я зголодніла за твоїм тілом — і ані вино, ані фрукти не погамують мого бажання. Що ж мені тепер робити, Йоканаане? Ані повені, ані річки повноводні не погасять моєї пристрасті. Я була царівною, а ти мене зневажив. Я була незайманкою, а ти позбавив мене цноти. Я була непорочною, а ти пустив моїми судинами полум’я... Ох! Ох, чому ж ти не подивився на мене, Йоканаане? Якби ти глянув на мене бодай раз, то покохав би. Я певна, що покохав би, тому що таїна любові величніша за таїну смерті. І тільки на любов треба дивитися.

ІРОД:

Яка ж вона жаска, твоя донька, направду жаска. Воістину, великий злочин вона вчинила. Я твердо вірю, що це злочин проти незнаного Бога.

ІРОДІЯДА:

А я схвалюю вчинок своєї доньки. І тепер я залишуся тут.

ІРОД (підводячись):

Ох! Ось слова дружини-кровозмішниці! Ходімо! Я тут не залишуся. Кажу тобі, ходімо. Тепер неодмінно трапиться щось жахливе. Манасіє, Іссахаре, Озіє, загасіть смолоскипи. Я не дивитимуся на речі й не хочу, аби речі дивилися на мене. Загасіть смоло­скипи! Затуліть місяць! Затуліть зорі! Іродіядо, сховаймося в нашому палаці. Мене посідає страх.

Невільники гасять смолоскипи. Зникають зорі.

Велика чорна хмара напливає на місяць і повністю його затуляє. На сцені стає дуже темно.

Тетрарх починає підніматися сходами.

Голос САЛОМЕЇ:

Ох! Йоканаане, я поцілувала вуста твої. Я поцілувала твої вуста. У мене на губах був гіркий присмак. То присмак крові?.. Чи, може, присмак кохання?.. Кажуть, у кохання гіркавий присмак... Але нехай, нехай собі. Я поцілувала вуста твої, Йоканаане.

Місячний промінь падає на Саломею, огортає її світлом.

ІРОД (обертаючись і дивлячись на Саломею):

Убийте цю жінку!

Солдати рушають уперед і розчавлюють щитами

Саломею, доньку Іродіяди, царівну Юдеї.

Завіса.