«Крізь брами українських часів» — цикл фантастично-пригодницьких романів Костянтина Матвієнка. Складається з чотирьох романів у жанрі урбаністичного, соціо-політичного фентезі. Цикл оповідає про пригоди кількох молодих друзів, які за допомогою магічних артефактів мандрують часо-простором у різні ключові моменти історії Києва. Відправною точкою подорожей є період між двома українськими революціями початку XXI століття — між першим і другим Майданами.

Героям книжок доводиться чинити опір диверсіям співробітників «Центру історичних корекцій Федерації» (ЦІК Фе). Вороги з «Федерації» прагнуть змінити світову історію таким чином, щоб Україна ніколи не виникла. У боротьбі з ними героям допомагають «підлітки — сутності світу невидимого»: старокиївський домовик Лахудрик Пенатій та демончук Пассуган Плутоній.

До циклу входять романи: «Час настав», «Гроза над Славутичем», «Багряні крила», «Добрий шлях».

Думок не лишилося, жодних. Їх усі повибивало з голови ритмічне гупання важких курсантських черевиків. Нод крокував у третій шерензі парадного каре, правофланговим. Піт стікав з-під берета, заливаючи обличчя і шию. Липневе сонце засліплювало очі. Над сірим плацом нерухомо стояло задушливе марево розпеченого повітря. Здавалося, що час також зупинився.

Курсантів Академії Сили готували до параду, яким за традицією мали завершитися літні польові навчання — останній пункт у програмі третього курсу елітного військового закладу, що готував офіцерів збройних сил Республіки Дуумвірів.

— Раз, раз, раз, два, три... — хрипко командував опецькуватий, червонопикий майор. — Чітко крокуй! Раз, раз, раз, два, три. Не попоїли ви вранці, чи куди?! Недоноски столичні! Раз, раз...

З-за смуги лісу, що темніла оддалік, на блідо-синій небосхил почав сходити щербатий диск — Рел, другий видимий супутник, «денний місяць». Здійнявся жаданий вітерець, захмарилося. Цієї пори року дощ зривався мов за розкладом — одночасно з появою над обрієм Рела.

— Рота-а-а-а... стій! — скомандував майор. — П'ять хвилин перекур, а тоді бігом на лекцію.

Курсанти одразу попадали на траву у затінку дерев, дістаючи з кишень цигарки. Нод не палив, тож сів з підвітряного боку на лаву — не хотів забруднити свій камуфляжний однострій, який з певного часу вважав щасливим, бо торік саме у ньому познайомився з однією дівчиною. Знайомство було нетривале, але мало дуже значуще продовження — невдовзі він позбувся цноти.

Цьому однострою заздрив увесь його курс. На вигляд такий самий, як і в інших курсантів, насправді він був пошитий з надміцної тканини, якій зносу немає. Це був військовий трофей — дід Нода, нині армійський генерал, привіз його з останньої війни. Коли онук вступив до Академії Сили, дід подарував йому камуфляж до першого дня занять.

Конструктори армійських одностроїв для рядового і курсантського складу Армії Дуумвірів намагалися відтворити дизайн трофею ще років із тридцять тому. Їм вдалося досить вдало скопіювати фасон та малюнок, однак якість тканин, з яких у Республіці шили ті копії, була геть кепська — курсантські однострої не витримували й до кінця навчального року. Нод же носив свій «камок» вже третій курс, а тканинна його була майже як нова. Втім, дід змалечку привчив онука акуратно ставитися до одягу.

Розслабивши пасок, Нод стулив повіки, даючи тим зрозуміти, що не має настрою травити традиційні курсантські теревені — про повій, нові моделі автомобілів, що їх випускають за кордоном, на «триклятому Заході», та плани на серпневі канікули, тобто знову про повій.

Його у роті не любили. І було за що. По-перше, він — єдиний онук уславленого та впливового бойового генерала. Ця обставина в очах однокурсників наперед створювала Ноду якнайсприятливіші перспективи кар'єри. Другою причиною була заздрість до того, що він добре навчався. А по-третє, він був не надто сильний та геть невправний у грі в м'яч, проте стрункий, світло-русявий, із виразними зеленими очима, які дуже подобалися дівчатам. Втім, і першої причини з головою вистачало для неприязні однокашників.

Дід зростив його самотужки. Батьки Нода захоплювалися скелелазінням і за нез'ясованих обставин загинули під час сходження на пік Волі — найвищу вершину гірського пасма, що складалося зі згаслих вулканів, на східному узбережжі країни. Того ж року з горя померла бабуся, і дід з малим онуком залишилися удвох.

Вітер вщух. Із сіро-синіх низьких хмар, що швидко затулили небо, ливонув дощ. Прямовисний та щільний. Рота бігцем передислокувалася у клуб.

Лекції про поточний політичний момент були неодмінною складовою літніх таборів. Вважалося, що разом із муштрою та казарменим життям таке промивання мізків сприяє патріотичному вихованню та відданості правлячій у Республіці Партії Вольовитих трударів. Нод, який не мав потреби похапцем робити останні, найсмачніші затяжки цигаркою, встиг зайняти місце у задньому ряду, в кутку. Там лектор міг не помітити, що курсант його не слухає.

— На нас з вами насувається катастрофа! — щойно відчинивши двері, з порогу заволав незнайомий підполковник. — Вільно, сідайте, — із запізненням відреагував він на рапорт командира роти, який спантеличено доповів про прибуття підрозділу на лекцію. — У вашого викладача полковника Руптала стався напад гіпертонії, тому сьогодні лекцію проведу я.

В аудиторії прокотилося легке гигикання — курсанти знали, що полковник Руптал частенько зазирає до чарчини, особливо полюбляючи п'ятидесятиградусну настоянку суміші полину та ще десятка трав, яку потай виробляють місцеві селяни спеціально для офіцерів з полігону. Бувало, що й курсанти її куштували. Ті, кому довелося хильнути того напою, казали, що вона не те що гіпертонію, а й чортів-альбіносів спроможна викликати.

— Встати! — раптом гаркнув на ті пересмішки викладач, і курсанти як один схопилися з місць. — Я підполковник Буртак, і той, хто регоче на моїх лекціях, довго сумує на гауптвахті. Затямте, товариші курсанти: вас навчають протистояти ворогові, витрачаючи на це мільйони народних грошей! Ви — надія армії Республіки! Та замість віддавати усі сили підвищенню рівня бойової та політичної підготовки, ви тут насміхаєтеся з офіцера... Чи з офіцерів, — лектор, схоже, зрозумів, що курсанти сміялися не лише з «гіпертоніка», але і з його слів. — Сідайте, — він пішов уздовж проходу, вдивляючись у вмить збайдужілі обличчя. Зупинився біля останньої парти. — Ви, — вказав на Нода.

— Курсант Кунстад, — підхопившись, назвався Нод.

— Перелічіть основні чинники зовнішніх небезпек для Республіки!

— Головну загрозу Республіці Дуумвірів створює сам факт існування Межиморської Імперії, — завчено почав відповідати Нод. — Імперія є нашим головним ворогом, бо вона найбагатша та найсильніша держава планети. Вона нав'язує свої так звані «суспільні цінності» іншим країнам. Устрій «західного способу життя» базується на пригніченні трудового люду, збагаченні експлуататорів за рахунок праці простих трударів, трудящих мас...

— Далі, — здавалося, викладач, збуджений насуванням якоїсь катастрофи, трохи заспокоюється завдяки несподіваній чіткості відповіді. Втім, Нода не полишало відчуття, що підполковник якось награно переймається гіпотетичним наближенням страшного лиха.

— Імперія зі своїми союзниками, які загрожують нашим західним кордонам, вже багато років намагається зупинити поступальний розвиток нашого «найсправедливішого на планеті суспільства, яке щасливо живе під мудрим керівництвом Дуумвірату Кращих», — Нод додав неодмінну ритуальну ідеологему, що її слід було виголошувати за будь-якої згадки про суспільний лад Республіки. — Країни Заходу повсякчас здійснюють інформаційну агресію щодо нашої Вітчизни. У їх пресі стверджують, що ми технічно і суспільно відстала, але агресивна країна, яка становить небезпеку для всієї планети. Тому мудрі дуумвіри створили лінію ізоляції від агресорів — «залізну завісу», як її називають у продажній західній пресі...

— Досить, курсанте Кунстад, сідайте, — викладач рушив до свого столу. — Ви, — вказав він на здорованя Прена, одного з відвертих недоброзичливців Нода, що сидів за два ряди попереду. — Які держави є союзниками Імперії у зловорожій протидії світлій місії Республіки на планеті?

— Курсант Преонт, — важко підводячись, назвався той. — На нашій планеті Деола...

— Справді?! — підполковник різко крутнувся на підборах і впритул наблизився до Прена, дивлячись на нього знизу вгору. — Наша планета зветься Деола? А я й не здогадувався!..

В аудиторії знову пролунав молодечий регіт, та цього разу викладач не звернув на нього уваги. Більшість однокурсників недолюблювали старшого за них на рік Прена. І зовсім з інших причин, ніж Нода. Прен, незважаючи на кремезну статуру, був жадібним, дріб'язковим і хворобливо заздрісним. Його батько, прокурор якогось повітового містечка, після закінчення школи влаштував сина на юридичний факультет одного провінційного університету. Прен мав продовжити родинний бізнес — прибуткову службу в прокуратурі або в суді. Та сталося так, що на перших канікулах майбутній хабарник від юстиції, напившись у сумнівному шинку, влаштував там бійку з... юною і достобіса привабливою повією. Усе обійшлося б — у Пренового татуся були певні зв'язки у місцевій прокуратурі. Але виявилося, що дівка теж мала впливових захисників, і ті не хотіли спустити образи, завданої їх пасії шмаркачем-першокурсником.

Довелося батькові сховати Прена від кримінальної справи, влаштувавши йому вступ до Академії Сили — туди саме оголосили додатковий набір. Незважаючи на те, що парубок вже мав за плечима перший курс університету, він ледь не завалив вступні іспити. Врятувала фізична підготовка — на нього накинув оком тренер команди Академії з триборства. Саме участь у спортивних змаганнях допомогла Прену довчитися до третього курсу. Довкола нього утворився нечисленний гурток підлабузників з таких, як і він сам, синків статських чинуш, та більшість курсантів зневажали ту компанію — хто потай, а хто й відверто.

— Гаразд. З'ясувавши назву нашої планети, — далі іронізував підполковник, — давайте наразі визначимо перелік держав, які є спільниками Імперії у протидії нашій місії просвітлення людства.

— Ну,.. це Султанат... Архіпелагу, — повільно гундосив Прен, очікуючи на підказку. — Е-е-е, це, як його, Королівство, цеє...

— Цеє?! — знову скипів викладач. — Скільки усього країн є союзниками Імперії?

— Три? — чи то спитав, чи ствердив Прен. — Чотири...

— Сідайте! Наряд поза чергою! Два наряди!! — підполковник, почервонівши, з гуркотом відсунув стілець і сів, вперши лікті у стіл. — Кажу ж, що на нас насувається катастрофа з такою політичною підготовкою майбутніх офіцерів. Світ за «завісою» змінюється дуже швидко, і ми маємо встигати за цими змінами. А тут, — він сердито поглянув на Прена, — отакі телепні не можуть навіть сказати, скільки ми маємо ворогів. Хто відповість?

Зголосився лише один — Лар Ларсен, за яким ще з першого курсу закріпилася слава кар'єриста. Тендітний та повороткий, із зачесаним назад рідким білявим волоссям, яке передчасно полишало його лоб та маківку, з акуратними пшенично-рудими вусиками, Лар виглядав старшим за свої двадцять. Він чітко та голосно відповів, що союзниками Імперії є Ланодське Королівство, Султанат Архіпелагу та Конфедерація Залізних Гір. Разом ці держави уклали Альянс Стримування, спрямований проти Республіки Дуумвірів. Також є ще місто-князівство Гирлон, яке вдає нейтралітет, але насправді являє собою спільника Альянсу.

Похваливши Лара, підполковник Буртак почав лекцію. Його манера оповіді різко контрастувала зі звичками штатного викладача — стражденного сьогодні, ймовірно, через підступну полинову настоянку полковника Руптала.

— Катастрофа, яка на нас насувається, товариші курсанти, — вів підполковник, — шириться зсередини країни, від нас самих, коли хочете. Ми змушені витрачати величезні ресурси на підтримку боєздатності, на внутрішню безпеку. Альянс, натомість, обрав тактику руйнування союзу славетної Партії Вольовитих трударів із широкими народними верствами. За допомогою наклепницьких інформаційних впливів вороги створюють враження, що наша Республіка не має жодних перспектив соціального розвитку і впаде під тягарем внутрішніх непереборних проблем. Вони поширюють свої наклепи вже багато років, але раніше це не являло настільки реальної загрози, як сьогодні. Що ж таке трапилося нині? Я вас питаю! А розвелося забагато таких, як ви! Не всіх, звісно, я маю на увазі, а лише тих, хто справді освічений. Так, товариші курсанти! Небезпеку для існуючого ладу становлять добре освічені, але безідейні люди. Техніка стрімко розвивається, перш за все, військова. Для її створення та обслуговування треба дедалі більше грамотіїв, а там, де освіта, там і різні питання та сумніви щодо правильності нашого суспільного ладу! Там читання заборонених книжок! Там прагнення потрапити за кордон!.. Найгірше — виникнення усіляких інтелектуальних клубів, від яких і до політичних організацій недалеко! А тоді — вимоги громадянських свобод, загального та прямого виборчого права, за яким — хаос, політична корупція, моральна деградація владоможців, суспільний занепад і, врешті решт, поглинання нашої країни іншими.

Нодові вперше було цікаво на політичній лекції. Підполковник говорив напрочуд відверто та зрозуміло. Навіть Прен слухав, намагаючись щось второпати, а Лар, так той аж їв очима нового лектора, до кінчиків своїх вусиків демонструючи йому віддану увагу — сподобатися намагався. Нутром відчував кар'єрист, що непростий це чоловік, якщо дозволяє собі таке говорити. Час від часу підполковник зупиняв погляд на котромусь із слухачів, і майже всі вони ховали очі, немов відчуваючи провину за щось. Усі, окрім Нода.

Вже у місті, розраховуючись з немолодим, вправним і на диво ввічливим таксистом, Нод про всяк випадок занотував його позивний, аби мати змогу викликати саме цього водія у разі потреби. Зупинитися попросив біля продовольчої крамниці неподалік від свого будинку — мав купити чогось попоїсти.

Крамниця розташувалася на першому поверсі двоповерхової приземкуватої споруди, на даху якої непропорційно великими темно-рожевими літерами повідомлялося, що це «Комбінат побутових послуг». Сюди колись давно Нодова бабуся носила до хімчистки дідів мундир та шинелю. Працював тут і чоботар — ветеран війни, інвалід без ноги, якому влада, як виняток, дозволила мати власну легальну майстерню, хоча приватна праця у Республіці була поза законом. Втім, той закон часто порушували, бо державні підприємства були неспроможні задовольнити потреби людей у харчах та одязі.

Вітрини у гастрономі прикрашали незмінні багато років плакати, що закликали до трудових звитяг та помірності у їжі, адже її надмірне споживання, виявляється, шкідливе не лише для здоров'я, але й для безпеки суспільного ладу. Оглядаючи бідний харчовий асортимент на прилавках, Нод упіймав себе на думці, що не знає, які харчі краще вибирати. Коли не стало бабусі, хатні обов'язки взяв на себе Юс, а вступивши до Академії Сили, Нод і поготів не мав змоги навчитися вибирати звичайні харчі — у звільненнях курсанти віддавали перевагу м'ясним консервам, якими добре було заїдати горілку.

Зненацька хтось опустив на його плече важку руку. Різко обернувшись, Нод майже вперся лобом у широке підборіддя... Прена Пренота.

— Привіт, — басовито прогундосив той. — Знаю про смерть твого діда. Співчуваю, — Прен дивився трохи вбік.

— Привіт, — за спиною здорованя Нод побачив мармизку Ларсена.

— Я теж щиро співчуваю, — поквапився сказати й він.

— Дякую. Ви яким вітром у столиці? — Нодові не хотілося говорити з ними про свою скорботу.

— Та ось на канікулах вирішили на екскурсію приїхати, — відповів Лар.

— Разом? Лише удвох? — здивувався Нод, який раніше ніколи не помічав за ними особливої симпатії один до одного.

— Так випадково трапилося, — скоромовкою пояснив Лар. — У потязі зустрілися і вирішили готельний номер на двох найняти. Дешевше виходить.

— Зрозуміло, — знизав плечима Нод, аби бодай щось сказати.

— Слухай! Ходімо пом'янемо твого діда! — раптом запропонував Лар. — Ми тут неподалік один бар учора надибали.

— Та в мене зараз багато клопотів, — спробував відкараскатися Нод. — Стільки усього одразу напосілося... Ларе, ти ж не п'єш, взагалі!

— П'є вже, — відповів за товариша Прен. — А відмовлятися пом'янути не можна — це неповага до пам'яті небіжчика...

Нодові хотілося якнайшвидше спекатися їх, але раптом спало на думку, що місія відповідальності за загадковий спадок, яка раптом звалилася на нього, можливо, потребуватиме доброї військової кар'єри. Вона, як говорив дід, у час війни здобувається сміливістю і розумом, а у мирний — зв'язками та вмінням ладнати з потрібними людьми. Доведеться вчитися прикидатися, як це ще з першого курсу робить Лар.

— Гаразд, — погодився Нод. — Ходімо до мене. Заразом побачите, як живуть генерали...

— Ні! — одразу ж заперечив Прен. — Вийде, що ми у гості напросилися. Пішли до бару.

— Так, у барі буде ліпше, — підтримав пропозицію Лар.

— Ну, пішли, — Нод рушив першим.

Дуумвір Дет Дут неквапом ішов довжелезним світлим коридором своєї столичної резиденції. До того, як посісти один з двох рівнонайвищих щаблів у владній ієрархії Республіки, він майже усе життя прослужив у контррозвідці, досягнувши посади її шефа. Підполковник Буртак рухався на півкроку позаду, підлаштовуючись під короткі кроки дуумвіра.

— Молодий Кунстад, — говорив підполковник, нахиляючись уперед, — поводиться відповідно до обставин, у які потрапив.

— Гадаєте, що покійному генералові не було відомо про справжнє походження його батька, і він не лишив онукові жодних натяків на це? — Дет Дут зупинився біля великого вікна — любив споглядати мить початку дощу.

— Судячи з тексту заповіту покійного генерала, ні. Поведінка курсанта також вказує на це, — Буртак говорив у потилицю співрозмовника. — Утім, якщо накажете, можна просто узяти його на тортури, тоді розповість усе, що знає і... не знає.

— Нод Кунстад потрібний Республіці лише живим та неушкодженим! — співдиктатор різко обернувся до Буртака. — Він має бути її відданим слугою! А тортури відданості не сприятимуть!

— Тоді можна спробувати з денщиком генерала — відставним капралом Юсом...

— Та сама проблема, підполковнику! Якщо Юс зникне, Кунстад може запідозрити, куди саме він зник. Контррозвідка нині лише тортурами здатна здобувати інформацію? — Дет Дут знову відвернувся до вікна.

— Зовсім ні. Я особисто завербував двох Нодових однокурсників. Їм поставлено завдання потоваришувати з ним. Також нишком було проведено обшук заміського будинку покійного генерала...

— І? — звів куці бровенята співдиктатор.

— Жодного результату, на жаль.

— А у квартирі?

— Так само.

— Але ж батько курсанта звідкілясь знав про справжнє походження свого діда-астронома. Позаяк він був цілком нелояльний до влади, довелося влаштувати той нещасний випадок на Піку Волі.

— Ймовірно, той дід-астроном дізнався про те, що є нащадком Азборанів, лише з маминого усного переказу.

— Для того, щоб молодий Кунстад міг вступити у права володіння своєю спадщиною у Ланоді, потрібні неспростовні докази і документи, — знову насупився Дет Дут.

— У Межиморській Імперії родинний зв'язок вже встановлюють за допомогою аналізу геному, — сказав Буртак.

— Хіба результату якогось там аналізу досить для успадкування трону та капіталів? Не думаю! До речі, у яку суму Ви оцінюєте статок Азборанів?

— Його важко обрахувати, навіть приблизно. Гадаю, що нині це один з найбільших капіталів на планеті...

— Такі гроші могли б змінити життя Республіки! Крім того, за наявності неспростовних доказів походження Кунстада ми могли б шантажувати правлячий дім Ланоду тим, що усі його королі після Горанга Пришелепкуватого направду є узурпаторами. І королівство затанцювало б під нашу дудку.

— Тим паче, що у Ланоді справи зараз пішли не найкращим чином. Королева Ауранія не має законного нащадка, як колись і Горанг III. Не сьогодні, так завтра вона буде змушена оголосити спадкоємцем трону свого дошлюбного байстрюка, а тут ми зі своїм тузом козирним...

— Скандал вийде, — вдоволено гигикнув Дет Дут. — Утім, вона не має жодної змоги звести на трон свого байстрюка. Його право на корону не визнають ні шляхта у Ланоді, ні закордонні двори. Тримайте мене в курсі, підполковнику! І не сполохайте нашого козирного туза. Можете бути вільним.

Свою оповідь герцог почав з родинної традиції Азборанів називати спадкоємців титулу ім'ям Нод. Кинав дістав із сумки наїдки, приготовані для пляжу, Рамир запропонував пива, але Нод попередив, що на них чекає ще трохи фізичної роботи, і після неї пиво смакуватиме краще. До кінця перекусу обидва студенти вже не мали сумнівів, що онук знаменитого генерала справді є нащадком ланодського аристократичного роду.

— От дивно, що в нас із Ланодом майже одна мова, — сказав Кинав, кивнувши на заповіт, який лежав на столі — Чому так?

— Хіба не знаєш? — здивувався Рамир. — Республіка колись була частиною Ланоду. Звалася вона герцогством Тіапулатським за назвою нашої столиці. Але трохи більше трьох сторіч тому сталася Революція Славетних Трударів. Скориставшись із того, що Імперія у черговий раз намагалася поглинути Ланод, двоє волоцюг підняли повстання селян та рибалок, які були невдоволені зависокими податками та рекрутськими наборами.

— А чому про це на уроках історії не розповідали і в енциклопедіях не пишуть? — запитав Нод. — Я нещодавно читав «Історію Ланоду», але такого не пригадую.

— Бо дуумвірам вигідно, щоб населення вважало, що до того, як Республіка відокремилася від Ланоду, люди тут жили мало не первісним життям, — пояснив Рамир. — І все, що створене у нашій країні, виникло лише завдяки «найсправедливішому на Деолі суспільному ладу та невтомному піклуванню дуумвірів про народ». Тому під час революції було знищено пам'ятки, храми, бібліотеки, театри, навіть зоопарки.

— А ти про це звідки знаєш? — Нод прочинив двері, що вели до комори. — Ходіть сюди.

— Батько розповідав, — відповів Рамир, озираючи дивний льох з нішами. — Він вчителював у нашій школі. Так от, коли він був студентом, один старий викладач потай розповів йому, що наша справжня історія до дуумвірів була інакшою, ніж її нинішня офіційна версія. Пізніше того викладача відправили до концтабору.

— Щось мені підказує, що не любить твій татусь нашої Республіки, — припустив Нод.

— Не любив, — зітхнув борець. — Помер він взимку. Від інсульту. А мама ще раніше....

— Вибач, я не знав, — ніяково пробурмотів банальність Нод.

— У нашій хаті тепер молодша мамина сестра порядкує зі свої чоловіком, — похнюпився Рамир. — Дітей у них троє підростає. А ти Республіку любиш? — він змінив важку тему.

— Зараз дізнаєшся, — плеснув його по плечу Нод. — Допоможіть мені з цим камінням...

Маскувальну купу каміння утрьох вони розібрали швидко. Нод показав Рамиру та Кинаву потайний вихід до моря та причал у печері. Це викликало непідробне захоплення обох студентів.

Перед тим, як знову зачинити лаз до моря, Нод склав до свого порваного наплічника сувій заповіту, кортик, облігації, списки рахунків і згорток з ключами від сейфів. Щільно перев'язавши наплічник лямками, сховав його під однією з горішніх сходинок, де було найменше вологи — не хотів більше ризикувати, тримаючи цінності при собі. Інші свої речі склав у пляжну торбу, позичену Кинавом.

Вже у хаті Нод розповів друзям, що роздумує про втечу з Республіки у Гирлон, а далі у Ланод, і вони, влаштувавшись на веранді, почали обговорення плану. Тут і пиво згодилося — воно саме охолодилося у ковбані під водоспадом, куди його здогадався заздалегідь покласти Кинав. Рамир підтримав ідею втечі мало не з перших фраз Нода. Він одразу сказав, що дуже мріє побачити світ — інші краї, інакших людей, дива природи та архітектури. А ще зізнався, що уявляє себе учасником придворних інтриг та запаморочливих любовних походеньок. Нода він вже бачив королем Ланоду, а себе та Кинава — мало не його міністрами. Що то пляшка пива для молодого організму!

Скніти у Республіці без жодних шансів на цікаве життя після почутого щойно від Нода зовсім не хотілося й Кинаву, проте він був розсудливіший та обережніший — говорив про небезпеку втрапити до прикордонників або сконати, як ті нещасні втікачі, що нерідко гинуть на колючому дроті Туагирлонського муру, яким Республіка відгородилася від Князівства. Однак і він, зрештою, погодився допомогти у пропонованій Нодом авантюрі, хоча дуже боявся за своїх рідних — їх могли навіть розстріляти, запідозривши у сприянні втечі.

За дві години Нод вийшов з хати у тепле літнє надвечір'я. Повісивши на двері старий замок, він попрямував до кладовища — набрати землі з прадідівських могил. Із собою прихопив увесь фотоархів Кунстадів, знайдений учора в скрині, та фантастичний роман. Дорогою зайшов до крамниці, придбав новий наплічник та переклав туди усі речі, яким було геть затісно у пляжній торбині Кинава. Рамир та Кинав залишили стару садибу, зійшовши з веранди на берег сходами, вирубаними у скелі. Ніким не помічені, вони розійшлися по домівках.

З цвинтаря Нод зайшов до старости, повернув йому ключ, подякував за турботу про садибу та ніби ненароком поцікавився, чи все спокійно у Кунстаді з точки зору криміногенної ситуації. Виявилося, що все гаразд, тож чутки про парубка з ножем ще не поширилися. Староста для годиться знову побідкався, що Нод так швидко збирається полишити селище, проте сказав, що розуміє: молодій людині, звиклій до міського життя, тут немає що робити. Щойно Нод залишив його кабінет, як староста зателефонував до столиці за номером, який його змусили вивчити напам'ять.

— Він їде від нас базарним автобусом, — сказав у слухавку, почувши знайомий знедавна голос. — Нічого незвичного не робив. Жив у таверні. Сходив на кладовище, до школи не заглядав. Навідав садибу. Що ще?.. Ну, рюкзак тепер у нього інший. Радий прислужитися, — полегшено зітхнувши, староста поклав слухавку.

Нод прокинувся бадьорий і зібраний. Ще раз обійшов хату, узяв добре зав'язаний трофейний армійський мішок і, присвічуючи собі ліхтариком, спустився потаємними сходами до човна. Вхопившись за причальний стовпчик, спустився у човен, відв'язав мотузку й узявся за весла. Майнула запізніла думка, що слід було розвідати цей шлях удень. Стеля печери, яка з'єднувала заводь із морем, низько нависала над головою. Двічі Нодові довелося лягати горілиць на дно і, чіпляючись за стелю руками, рухати човен уперед — відливна течія вже майже зовсім зупинилася. Вочевидь, під час приливу тунель повністю йшов під воду. Якоїсь миті довелося навіть добряче притопити свій ненадійний плавзасіб, зачерпнувши трохи води, щоб пройти під зовсім низько навислою стелею. На щастя, за кілька секунд човен уже опинився на відкритій воді. Зоряне небо далеко попереду зливалося з морем, Рін червонястою скибою висів на південному сході.

Виконуючи настанови Рамира, Нод скерував човен під кутом у сорок п'ять градусів праворуч від місячної доріжки. Він вимкнув ліхтар та наліг на весла. За кормою на високому березі миготіли нечисленні вогники селища. Вийшовши з-за мису, юнак побачив яскравіше освітлений центр Кунстада — таверну, пристань, кілька садиб найзаможніших мешканців. Звідти долинали хрипка мелодія магнітофона та п'яний лемент якоїсь компанії. Вода була спокійна, вогнів баркасів видно не було — рибалки повернулися до заходу сонця.

Звуки поволі стихли, зникли й вогні. Нод швидко втомився — не звик веслувати. Починався прилив, море захвилювалося. Рел сховався у хмарах. Промайнула зграя дельфінів, здійнявши бризки, які потрапили Нодові на руки та обличчя. Темрява густішала. Місяць затулили хмари. Хлопець раптом збагнув, що опинився у морі сам і не знає, куди прямувати далі. По спині та грудях поповзли липкі й холодні мурахи страху. Спало на думку, наскільки безглуздим був план цієї втечі — навіть прогнозом погоди не поцікавилися! А раптом Рамирові з Кинавом не вдалося «конфіскувати» у помічника старости той баркас?.. Що ж, тоді він ще має шанс непоміченим повернутися у селище.

Нод намацав баклагу з водою та відпив кілька ковтків. Коли знову підвів очі до горизонту, здалося, ніби там промайнув спалах. Хлопець завмер і за мить чітко побачив два коротких спалахи, ще два, тоді три довгих, знову два коротких — сигнал. Виявилося, його віднесло далеко ліворуч від обумовленої точки. Він відповів — три довгих, два коротких, три довгих. Попереду спалахнули два рівні промені, вказуючи йому шлях. Нод з усіх сил погнав човен у тому напрямку.

— А ми вже гадали, що ти передумав, — пожартував з облавку баркаса Рамир, приймаючи від Нода баклагу з водою.

— Або човен перекинувся, — додав Кинав, беручи другу. — Подавай мішки!

— Мало не повернув назад, — чесно зізнався Нод. — Думав, що вам не вдалося поцупити баркас. Тут що, неглибоко? — він торкнувся якірного ланцюга, який утримував суденце на хвилях.

— Тут метри з чотири буде. Це місце зветься Білою відмілиною, — Рамир подав йому руку, щоб втягнути на баркас. — Течія намиває її з білого піску.

— Тут, до речі, збирають знаменитих кунстадських мідій, — Кинав також подав руку. — Найбільших та найсмачніших на узбережжі, як переконані наші односельці. Щоправда, у інших селищах так само говорять про свій улов.

— Ночі ще короткі, а до ранку нам треба відійти далеко, — говорячи, Рамир розкладав багаж на облавок.

— Може, і ти, Кинаве, з нами? — запропонував Нод. — Небезпечно тобі залишатися.

— Удвох нам упоратися із баркасом буде важко. Нод он у море ніколи не ходив, — підтримав пропозицію Рамир. — Погоджуйся, Кинаве!

— Ні, мої батьки збожеволіють з горя, якщо вирішать, що я втопився. Крім того, я маю ще підкинути ваші речі на пляж, зачинити вхід на потаємні сходи у садибі, замаскувати каменями важіль. Давайте вже не будемо відступати від плану!

— Тоді, Кинаве, слухай сюди, — зітхнув Нод. — Ординарець мого покійного діда, звуть його Юсом, наступної суботи, коли у столиці буде базарний день, приїде до селища, аби спробувати дізнатися подробиці моєї удаваної загибелі. Зайде до старости, постоїть на подвір'ї нашої садиби, зазирне до таверни. Йому хтось, напевне, вкаже на тебе як на Рамирового товариша. Ти у той день маєш бути на базарі у столиці. Юс зайде до тебе додому, розчарується твоєю відсутністю, а тоді знову піде до старости та залишить йому номер свого телефону, щоб ти подзвонив йому й розповів, що знаєш про обставини мого зникнення.

— Навіщо такі складності? — здивувався Рамир.

— Ми з Юсом так придумали, щоб максимально убезпечити Кинава від підозри у співучасті, — пояснив Нод. — А також щоб його контакт з Юсом виглядав якнайприроднішим.

— Навіщо взагалі ризикувати таким контактом? — сердився Рамир.

— Бо нам треба буде витягати з Республіки їх разом. Якщо втече лише хтось один, іншого злапає контррозвідка. Це вірна смерть, — і собі підвищив голос Нод.

— Не сваріться! — втрутився Кинав. — Я усе зроблю! Кажи, Ноде, далі.

— У телефонній розмові з Юсом детально розповіси, як ми пропали, а тоді скажеш, що хотів би мати на пам'ять про знаменитого земляка-генерала якусь дрібницю з його речей. Юс запросить тебе завітати до нього у котедж. Далі він знає, як діяти, — завершив Нод.

Вони з Рамиром із важким серцем попрощалися з Кинавом, і той зіскочив у човен. Втікачі вибрали якір і запустили дизельний двигун. Рамир став до штурвалу. Курс він тримав за стареньким компасом, впевнено скеровуючи суденце все далі у відкрите море.

— Ти не надто розігнався? — запитав Нод, зауважуючи, що вони йдуть повним ходом у темряві та ще й без сигнальних вогнів.

— Тут вже немає ані мілин, ані скель.

— Звідки знаєш? — не заспокоювався Нод.

— Мене брали у ці води.

— А прикордонники нас не почують?

— Вам у Академії Сили, мабуть, занадто оптимістично змальовували стан прикордонних сил Республіки. Морські прикордонники переслідують втікачів переважно попід берегом та у водах, що прилягають до Туагирлонської бухти. Буває, що роблять рейди вздовж лінії нейтральних вод, але переважно стоять на якорях у місцях, де найчастіше можна спіймати браконьєрів — міняють пальне, а подейкують, що й гранати на частину їх делікатесного вилову, крабів чи восьминогів.

— А наш флот? — запитав Нод.

— Військові кораблі сконцентровано біля Туапулата, щоб його у нас знову не спробували відібрати. Вони порушників кордону не ловлять. Ти ж знаєш: офіційно вважається, що «міць Туапулатської військово-морської бази цілком достатня для забезпечення недоторканності усіх південних морських рубежів Республіки Дуумвірів».

— Еге, «легендарний Туапулат — місто дуумвіратської слави»... Скажи краще, як ми уникнемо прикордонників?

— Так само, як контрабандисти — одразу підемо подалі від берега! — Рамир махнув рукою вперед по курсу. — Контрабанда до нас йде зазвичай з Тасава. Кажуть, неподалік того порту у нейтральних водах стоять у морі зо три плавучі оптові товарні бази, звідки контрабанда розходиться по усій Деолі. Контрабандисти-оптовики йдуть туди своїм суднами, а тоді нейтральними водами підходять до нашого морського кордону. У заздалегідь обумовлений час до нього підходять баркаси, як оце наш, беруть товар і розвозять вночі до своїх селищ. Ота Горіхова течія, що ми з Кинавом про неї тобі розповідали, у цих місцях майже збігається з межею наших територіальних вод. Контрабандисти стараються її обминати, бо може підхопити і понести до самого Ланоду. От нею ми й скористаємося. Між іншим, за часом ми вже на підході до тієї течії, — Рамир замовк, пильно вдивляючись у море.

Хвилин за сім у лівий борт різко вдарила хвилька, тоді ще і ще. Баркас трохи нахилився. Рамир заклав штурвал праворуч — суденце вирівнялося й пішло помітно стрімкіше. Натомість шум двигуна стишився. Нод здогадався, що їх підхопила Горіхова течія. Цю назву вона дістала через те, що восени приносила до берегів континенту великі, з голову дорослої людини горіхи, що росли на великому острові Прай і тому звалися прайськими. Ті горіхи, якщо їх вдавалося виловити неушкодженими морською водою, були дуже смачні і навіть спричиняли легку наркотичну дію, немов деякі гриби. З розвитком контрабанди ними стали підпільно приторговувати майже по усій Деолі, вони перетворилися на дефіцитний товар, і у море їх потрапляло дедалі менше, однак назва «Горіхова» за течією вже міцно закріпилася.

— Так, Ноде, не втикай! — відірвав його Рамир від роздумів. — Тут мусимо добре пильнувати! Бери бінокль і озирай море. Особливо уважно — спереду по правому борту, з боку берега. Як побачиш вогні або силует судна, даси команду «Стоп машина!» Тоді нас течія тихо пронесе повз ворога, якщо поталанить.

— А якщо не поталанить? — запитав напружений Нод.

— Тоді команда: «Повний уперед, ліво руля!» Спробуємо дременути у нейтральні води, хоча ризиковано, бо ця посудина не призначена для відкритого моря — раптом шторм, то підемо на дно від першого ж валу.

Нодові було моторошно, але він більше не допікав Рамирові своїми острахами. Мовчки вдивлявся у темряву, ставши на носі. Небо за кормою почало сіріти. Щойно окраєць сонця з'явився за кормою на обрії, хлопець побачив далеко по правому борту довгастий контур військового корабля. Перше сонячне проміння яскраво відбилося на дзеркалах вимкненого носового прожектора.

— Стоп машина!!! — гукнув Нод.

— Бачу вже, не волай! Щоб його восьминоги зґвалтували усіма своїми ногами, — як умів, вилаявся Рамир. — Нарвалися таки! Тримайся! — він вимкнув двигун, сподіваючись, що течія пронесе їх непоміченими.

Марно — над кораблем здійнялася червона ракета. Замиготіли світлові сигнали — вимога лягти у дрейф. Нод легко прочитав їх — навчили у Академії. Загула корабельна сирена, навколо баркаса забігав потужний промінь прожектора. Потреба у командах Нода відпала сама собою. Рамир запустив двигун на повну, закладаючи штурвал ліворуч у сподіванні якомога швидше досягти нейтральних вод. Однак по воді вдарили кулеметні черги. На щастя, відстань була завелика, і кулі не дістали баркас. Та Нод добре бачив у бінокль, як гарматна башта сторожовика поволі розвертається у їх бік. Зупинилася. Минуло кілька страшних секунд — і пролунав постріл. Снаряд перелетів, але незначно. Осколки спінили воду зовсім поряд з носом баркаса.

— Наступним пострілом нас накриє! — у відчаї закричав Нод.

— Не сци! Прорвемося! — спробував заспокоїти їх обох Рамир. — Він стріляє на межі прицільної дальності, а баркас для нього — задрібна ціль. Ми вже вийшли з течії, отже, нейтральні води поруч. От якби там патрулював корабель Ланоду або Імперії...

Вранішній бриз доніс ревіння корабельних двигунів — сторожовик зрушив з місця, намагаючись скоротити дистанцію.

— Лягай, — крикнув Нод за мить до того, як до них докотився звук пострілу.

Цим він врятував другові життя. Вочевидь, навідник гармати не врахував, що корабель почав рухатись, бо другий снаряд також перелетів. Проте кілька осколків вдарили по палубі, продірявивши баклагу з водою та застрягнувши у дошках лівого борту. Один з осколків розбив спицю штурвалу.

Несподівано сторожовик почав стишувати хід. Баркас значно від нього відірвався, допоки з корабля, зрештою, спустили шлюпку. Рамир тримав повний уперед, проте виявилося, що швидкість моторної шлюпки значно перевищує швидкість баркаса — відстань між ними стрімко скорочувалася. Автоматні черги зі шлюпки вже майже діставали до них, але, здавалося, не влучали у баркас — прикордонники, мабуть, погано вчилися стріляти з води на швидкому ходу. Або ж хотіли взяти порушників живими.

Раптом переслідувачі зупинилися.

— Я ж казав, що пального у них катма! — збуджено прокричав Рамир.

Нод підніс до очей бінокль. Над кормою шлюпки клубочився чорний димок, який швидко розвіював вітер.

— Щодо пального не скажу, але мотор у них, схоже, загорівся, — озвався він, намагаючись вдавати спокій.

— Я ж казав, що прорвемося!.. — знову похвалив свою передбачливість Рамир.

Та цієї миті наступний снаряд таки влучив у баркас. По дотичній. Зніс частину огорожі лівого борту та носу. На щастя, він пішов у воду, не розірвавшись — старий, мабуть. Рамир далі гнав суденце, не звертаючи уваги на ушкодження. Зі щоки у нього стікала кров — подряпала скалка від штурвальної спиці, розбитої осколками ще першого снаряду.

Сторожовик уже лишився ледь помітною плямою на горизонті. Звідти долинув ще один, тоді другий постріл, за якими пролунали два гучних вибухи, але далеко — навіть осколки не долетіли. Нервове збудження потроху почало відпускати обох парубків, і їх дії набули більшої злагодженості та зосередженості. Рамир сказав, що треба перевірити стан баркаса та припасів після обстрілу. Нод, не гаючись, заповз до низесенького трюму — поглянути, чи немає там води. Була. Текло у кормі, з трьох отворів від куль, що поцілили нижче ватерлінії. Ледь протиснувшись, хлопець заткнув їх обрізками просмоленого брезенту, який намацав серед іншого мотлоху, що залишився у трюмі з часу, коли помічник старости ще ходив у море. Спереду було майже сухо. Піднявшись на палубу, Нод побачив, що її починає заливати водою через пошкоджену огорожу на носі.

— Там у рубці є молоток і цвяхи — спробуй якось полагодити, — голос Рамира був уже геть спокійний. — Якщо здійметься хвиля, ми потонемо. Казав же, що нас врятує армійська корупція! — раптом розреготався він.

— Так точно, пане капітане! — відсалютував Нод Рамирові, подумавши, що «спадковий адмірал» має право присвоїти це звання.

Невміло тримаючи молоток, він так-сяк наклав латки на огородження, але цілком відновити ніс баркаса не було чим. Рамир стишив хід, щоб не черпати передком воду. Нод інвентаризував запаси води та їжі. Вони майже не постраждали — пробило лише одну баклагу.

Сонце вже піднялося над обрієм і почало припікати. Хоча обоє молодих людей вперше потрапили під гарматний обстріл, заспокоїлися вони швидко — ще якось не усвідомили, що справді були на волосину від загибелі. По черзі стоячи за штурвалом, вони поснідали в'яленою рибою та хлібом, запивши теплуватою вже водою з баклаг. За цим сніданком роздивилися, хто у що вбрався для першого у їх житті закордонного вояжу. Нод під цивільний одяг узув армійські берци, а Рамир був у куртці та широких, вочевидь, пошитих удома штанях з незліченною кількістю нашитих на них кишень. З однієї з них хлопець витяг металеву фляжку з полинівкою, і вони зробили по два ковтки.

Світ засяяв яскравішими барвами — чи то від гомеопатичної дози полинівки, чи, швидше, від усвідомлення того, що вони уникли смертельної небезпеки. Зграя дельфінів, що промайнула повз правий борт, здавалося, перейняла їх настрій, весело вистрибуючи з води. Один навіть на мить став на хвіст, демонструючи себе у всій триметровій граційності. Полинівка нагадала Нодові нещодавній випадок, і він, аби трохи розважити Рамира, розповів, як спекався нишпорок-однокурсників у борделі. Та особливо капітана розвеселив дотеп у пабі, коли намовлений бармен наливав Нодові під шинквасом чистісіньку воду, а Пренові із Ларом — міцнющу і прозору, мов роса, полинівку.

Тікаючи від обстрілу, баркас добряче відхилився на південь від наміченого курсу, а рятівна Горіхова течія повертала північніше. Тепер, щоб вийти до Гирлону, вони мусили робити значний гак у нейтральних водах, та ще й малим ходом. З малодосвідченого у навігації Нода було мало користі за штурвалом, бо тримати курс доводилося у відкритому морі, а суденце було пошкоджене. Тому Рамир, відчуваючи справжню капітанську відповідальність, повністю взяв управління на себе.

Нод тим часом вирішив перевірити стан свого цінного багажу. Виявилося, що армійську торбу пробито. Розгорнувши її, юнак побачив, що уламок снаряду стирчить з водонепроникного брезентового пакунка — зрикошетив і застряг у пачці облігацій. Добре, що хоч не підпалив цінних паперів та не пошкодив інших речей. Проштрикнутий томик фантастичного роману додатково не постраждав. Відклавши його, колишній курсант повернув брезентовий пакунок у речмішку так, щоб затулити неушкодженим боком дірку, та ретельно зав'язав його знову. Розгорнувши книжку, узявся читати її вголос з того місця, де зупинився попереднього разу. Став ближче до «капітана», щоб той і собі довідався про історію втікача з гірського аулу — як-ніяк, вони теж втікачі.

Берег озера, на якому опинився Марко, похило спускався до нерухомої поверхні води. Хлопця вразило, що небо було темно-синє, а вода, немов всотавши ту синь, так само була ніколи не баченого ним темно-синього кольору. Сонце затуляла самотня, але велика сліпучо-біла кучерява хмара. На вітер не було навіть натяку, а повітря видавалося щільнішим — щоб його вдихнути, доводилося робити відчутне, особливо попервах, зусилля. Виглядало так, наче зараз лише обідня пора, тоді як за розрахунками хлопця вже мав надійти вечір, бо шлях сюди від рідного аулу тривав годин із десять.

Протилежний берег являв собою високі сірі й червонясті скелі, які прямовисно опускалися у воду. Недосвідчений у мандрах Марко, чомусь був певен, що легко дістанеться омріяного узбережжя, тому не брав із собою їжі, сподіваючись підживитися рибою з гірського потоку або ягодами. Зараз він дуже картав себе за це, тож пішов уздовж берега, видивляючись на мілинах якусь необачну форель, щоб у неї можна було поцілити каменем, як вони з товаришами робили на струмках біля аулу. Озеро виявилося чималим. Риба траплялася, але, як на гріх, була дуже обачною — тікала на глибину від самої лише його тіні. Берег почав підійматися. Зрештою мандрівник опинився на узвишші. Звідти було видно майже всю водойму, окрім віддаленої затоки, над якою курився наче підсвічений зсередини м'яким помаранчевим світлом туман. У небі з'явилося сонце, але чомусь з фіолетовим відблиском. Такого Марко ніколи не бачив.

З туману вийшов вітрильний човен. У цілковитому безвітрі. Хлопець з усієї сили замахав руками, підстрибуючи на верхівці пагорба, щоб привернути увагу тих, хто міг бути під вітрилами. Його, вочевидь, помітили — човен змінив курс і рушив у напрямку подорожнього. Марко спустився з пагорба до води і видерся на невелику скелю, яка, немов пірс, врізалася у воду метрів на тридцять. Вітрильник, описавши плавне коло, підійшов до тієї скелі і вперся носом у берег. Юнак раніше бачив судна лише на малюнках — у їх гірському аулі жодних плавзасобів не було. Через те він не дуже здивувався, що вітрило являло собою увігнуту широку тверду пластину, схожу на непрозоре скло. За вітрилом не було видно корми — там лише вгадувався якийсь рух. Раптом з палуби у воду шубовснула якась чимала темно-руда тварина. Спочатку хлопцеві здалося, що то ведмедик, та коли тварина випірнула, він побачив над водою широку собачу морду з висолопленим рожевим язиком і чималими зубами. За мить собака, видряпавшись кам'янистим берегом під скелю, обтрусився і одразу зайшовся голосним гавкотом. Юнак відступив від краю скелі, намагаючись зрозуміти, чи зможе цей здоровецький пес дістатися до нього.

— Сидіти, Гавер! — пролунала команда, подана молодим чоловічим голосом. — Сидіти. Та ти не бійся, — це вже, мабуть, до Марка.

На носі вітрильника з'явився усміхнений парубок років двадцяти з примруженими світлими очима. Його голова була геть поголена, а з маківки майже до лівого плеча спадало пасмо темно-русявого волосся. Таку зачіску Маркові довелося бачити вперше. Проте вбрання парубка здивувало його ще більше: картата сорочка, сині потерті штани з широким білим паском та біло-сині мешти, що звалися, як згодом пояснили Маркові, кросівками. Парубок зіскочив з облавку на прибережний валун і, перестрибуючи з каменя на камінь, миттю опинився поряд із подорожнім. Попри різницю у віці, вони виявився майже однакового зросту.

— Ти звідки тут узявся? — питання пролунало так, ніби Марко, щонайменше, вдерся до чужої саклі.

— Прийшов, — знизав плечима той.

— Отак просто сюди прийшов? — парубок з подивом дивився на Марка.

— Зазвичай ходять ногами. Так і я прийшов, — спробував пожартувати хлопець, аби приховати свій острах. — А ти хто?

— Мене звуть Ільком...

— Як?..

— Ілько, — знизав плечима парубок. — Колись один гідний чоловік назвав мене Іліас, але те імення не прижилося. А тебе як називати?

— Марком.

— Ти ба! Наші імена звучать подібно! Ти, Марку, не бійся, в нас тобі нічого не заподіють.

— Та чого б я оце боявся? А у вас — це в кого?

— Давай я тобі у замку розповім. А ти мені дорогою — про те, як таки сюди потрапив.

Вони спустилися до вітрильника. Ілько допоміг Марку зійти на облавок, і судно рушило у напрямку блідо-помаранчевого туману-марева, що закривав дальню затоку поміж червонуватими скелями. Грізному псові Гаверу Ілько наказав залишатися на носі, а Марка посадовив біля себе на кормі. Ледь торкаючись стерна, він кермував у потрібному напрямку. При цьому пластина вітрила сама поверталася так, щоб на неї потрапляло якомога більше сонячного світла.

Слухаючи Марка, Ілько помітно занепокоївся тим, як просто той зайшов через розірвану пелену у гірському тунелі, опинившись на озері. А юнак, своєю чергою, дивувався, що ця чарівна місцина досі невідома в їх аулі.

Суденце зайшло у марево над затокою. Вітрило потьмяніло і саме собою згорнулося, але рух тривав. За хвилину туман розступився, і Марко побачив, що вони вже біля причалу. Гавер вистрибнув на берег і миттю зник на вимощеній білим шерехатим камінням стежині, що вилася поміж матово-чорних валунів. Помітивши, як Марко замилувався доладним собацюрою, Ілько сказав:

— Це водяний мастиф. Нетутешня порода.

— А звідки вона? З Імперії? Чи, може, з Конфедерації? — перепитав юнак.

— Ні, ще з більш віддалених країв, — ухильно відповів парубок. — Ходімо!

Ілько затягнув швартовий кінець на кнехті, і вони рушили мощеною стежиною.

Скелі тут були не червонясті, як на інших берегах озера, а геть чорні. Поміж них росли доглянуті кущі та яскраві різнобарвні квіти. Вони надавали прибережному краєвиду якоїсь дивної краси. Угорі над затокою на так само чорній прямовисній скелі височіла біла вежа. З берега вона здавалася Маркові вирізьбленою зі шліфованої кістки або з мармуру...

У Нода раптом з'явилося непевне відчуття подиву. Якийсь спогад не давав йому спокою. Він закрив книжку. Рамир запитав, чому він припинив читати, але Нод жестом показав, щоб той не заважав вловити думку, що вислизала і знову, дражнячи, майже поверталася. Раптом він збагнув: листівка, залишена на дідовому столі! То, напевне, була ілюстрація до цієї книжки — парубок з чубом до плеча, а з ним якесь волохате створіння. І ще одне: дивне ім'я Ілько, яке йому трапляється вдруге за усе життя, а вперше — на звороті тієї листівки. Виходить, має ще бути і якийсь Лахудрик Пенатій. Дивина! Нод дуже шкодував, що не прихопив листівку з собою. Розповів цю історію Рамирові, але той сказав, що йому зараз геть не до розгадування сюжетних таємниць старих романів.

Сонце вже пекло на повну силу. Рамир таки довірив Нодові штурвал, щоб перепочити у затінку рубки. На його думку, вони вже мали б побачити ознаки Горіхової течії, проте її все не було — мабуть, хід баркаса був аж надто тихий, або ж мапи для рибалок не відзначалися точністю. На межі видимості їх швидко проминув великий суховантаж — віз, за словами Рамира, з Імперії до Республіки старі автівки, а назад мав забрати вовну та деревину — головні джерела валюти для дуумвірів. Цей корабель вельми засмутив капітана: торговий шлях пролягав значно південніше, отже, вони миль за тридцять від узбережжя. Трохи поміркувавши, Рамир зняв зі щогли прапор їх вже колишньої батьківщини та замінив його своєю білою майкою. Білий прапор за морськими законами Деоли означав прохання про допомогу. Проте суден більше не траплялося. Нод запропонував скупатися, однак Рамир заборонив. Сказав, що тут можуть бути бичачі акули — найагресивніша хижа риба на Деолі. До того ж кілька рівномірних ударів хвиль у правий борт сповістили, що вони вже повернулися у струмінь Горіхової течії.

Хмарилося — починався регулярний пообідній дощ. Нод, було, намірився поповнити запаси прісної води, збираючи її у відро, коли метрах у десяти від баркасу раптом вискочила з моря здоровенна, у три людські зрости рибина. Не встигла вона знову торкнутися води, як звідти вистромилася голова якогось чудовиська. Воно перекусило рибину навпіл і одразу проковтнуло обидва шматки. Широкий плаский хвіст оглушливо ляснув по воді, здійнявши на два боки фонтан бризок.

— Що це? — Нод аж присів з переляку. — Бичача акула?

— Так. Та, яку з'їли, — Рамир теж злякався побаченого.

— А що з'їло?

— Не знаю, — борець відвів баркас від плями крові — єдиного, що залишилося від акули. — Про таке страховидло я ніколи не чув. Судячи з розмірів голови, воно метрів із п'ятнадцять у довжину. Більші лише кити.

— Але ж кити не хижі, а в цього зуби схожі на різаки. І головне: ти зауважив, що воно вкрите шерстю?!

— Бути не може! Невже ссавець?? Дивно, що рибалки ніколи мені про це не розповідали, адже такого велетня важко не помітити, — озвався Рамир, нахиляючись над лічильником пального. — До узбережжя не дотягнемо, доведеться незабаром лягати у дрейф.

— Не хотілося б поряд із таким сусідом, — Нод вказав на кров за кормою.

— На те немає ради! Якби бодай вдалося перейти течію, допоки ще є пальне, а тоді можна і у дрейф.

Дощ посилювався, здіймався вітер. На щастя — у напрямку берега, але хвилі ставали дедалі вищі. Видимість погіршилася. Однієї миті у баркас щось вдарило. Потужно. Рамир, який, намагаючись стати по вітру, перебирав штурвал, ледь втримався на ногах. Нод упав на палубу. Якби стояв ближче до облавку, опинився б у воді. Не розгубившись, він одразу спустився у трюм, щоб глянути на пошкодження. Виявилося, що знову потекло. На щастя, брезенту вистачило, щоб заткнути і цю щілину у корпусі.

— Це, швидше за усе, було воно, — гукнув до Нода Рамир, коли той знову вибрався на палубу.

«Капітан» тримав штурвал, сторожко озираючи воду — чи не з'явиться знову страховисько, що з'їло акулу. Не з'явилося.

— Тобі слід відпочити, Рамире. Я перед дорогою виспався, а ти поспи зараз. Я впораюся зі штурвалом, зуб даю.

— Та який зараз сон?! Ми будь-якої миті можемо піти на дно! Он поглянь на небо! Хіба дістань чогось попоїсти.

Нод дістав з тюка з провіантом шмат в'яленого м'яса та просто зубами розірвав його навпіл. Однак суденце так кидало на хвилях, що Рамир мусив тримати штурвал обома руками. Свою пайку він, ледь відкусивши трохи, просто поклав у глибоку кишеню штанів. Важке, темно-сизе небо нависало низько над морем. У передвечірній імлі видимість ще погіршилася, і Нодові дедалі частіше доводилося прикладатися до бінокля. Якоїсь миті йому здалося, що він бачить між хвилями якесь судно, але скільки не вдивлявся, більше нічого у морі не з'являлося. Хвилі здіймалися усе вищі, вода вже двічі перекотилася через облавок. Третій вал вимочив їх з голови до ніг.

— От ми і й скупалися, — спробував пожартувати Нод, аби приховати страх.

— Щось не так!! — гукнув Рамир. — Вода прісна!

— Ну то й що? — не надав значення почутому Нод.

— Тут прісна вода може бути лише з Ардани. Це річка на кордоні Гирлона і Ланода. Ми майже проминули Князівство. Слухай, а може, висадимося вже у твоєму Королівстві?..

— Ні, Рамире, до Ланоду нам ще передчасно. Хтозна, як там поставляться до нас. А у Князівстві, як я розумію, ліберальніші порядки, — Нод не втрачав здатності міркувати логічно. — До того ж, спочатку мені треба до Гирлонського банку.

— Тоді розвертаймося на схід. Ще миль із п'ять, щонайбільше десять, і пристанемо у Гирлоні.

— Ти певен?

— Вважай, Ноде, що ми вже у дельті Ардани. Вона неширока, але дуже глибока, має потужний водоскид, тому й відчувається у морі далеко від берега. Ми дісталися мети значно раніше, ніж я сподівався — чи швидкість була більша, чи відстань не розрахував. Тут вже можуть бути мілини, а якщо почнеться шторм, хвилі здійматимуться дуже високі, — Рамир різко крутонув штурвал, і баркас став важко розвертатися на правий борт, ризикуючи зачерпнути води.

— І звідки ти стільки знаєш? І географію з навігацією, і історію з історичними коштовностями! От не втомлююся я тобі дивуватися!

— Саме якось пристає до мізків.

— Слухай, а з Кунстада хтось хоч коли вдало тікав за кордон?

— Один чи два рази. Дуже давно. Вважається, що втікачі гинули у морі.

У низьких хмарах спалахнула вертикальна блискавка, вдаривши у воду неподалік. Одразу розкотився оглушливий грім. Не забарилися і вітер зі зливою. Геть стемніло. Баркас дедалі глибше занурювався носом, борти тріщали. Рамир наказав Нодові притягти ближче до штурвалу два рятувальні круги і вдягнути наплічник. Вчасно — баркас раптом сильно об щось вдарився і зупинився, аж Рамира кинуло грудьми на штурвал. Наступної миті судно стало майже сторчма — корма здійнялася угору, а ніс зник у хвилях. Нод з Рамиром полетіли шкереберть у темряву. Останнє, що відчув Нод — смак холодної, ледь солонуватої води, яка поглинула його з головою.

— Схоже, що Кунстад втопився. Разом зі ще одним парубком із селища, — доповідав підполковник Буртак потилиці Дета Дута. — Пішов купатися і зник. Сьогодні вранці їх речі знайшли на пляжі...

— Як Ви могли таке допустити? — майже не розтуляючи губ, процідив дуумвір, розглядаючи сад за вікном.

Там поміж яблуневих крон, які садівники розпластали на спеціальних садових ґратах, зробивши їх майже пласкими, бовваніла дивна скульптурна композиція. На постаменті з казенно-сірого діабазу встановлено три постаті, дуже реалістично вирізьблені з білого з синюватими жилками мармуру: двоє дуумвірів, один з яких тримає на піднятих руках дівчинку років п'яти, а інший пухкими губами тягнеться до її животика. Невідомий скульптор не забув навіть про нерівні зуби у роті можновладця, який хоче поцілувати дитину. Дівчинка дивиться кудись у небо, тому вираз її обличчя не можна побачити, але вся її постать випромінює страх та огиду. Композиція, всупереч неодмінному правилу у Республіці, не мала таблички із пояснювальним підписом, але якби вона була, то, мабуть, сповіщала б про любов дуумвірів до діточок.

З почервонілої шиї та вух Дета Дута підполковник розумів, що той переповнений люттю, і лише виняткова утаємниченість цієї операції рятує його від негайного арешту, а тоді й трибуналу. Нод був козирем не лише у геополітичній грі дуумвірів, а й у їх прихованому суперництві між собою. Інший дуумвір, Сат Сат, старший за віком за Дета Дута, хоча і не користувався повагою серед генералітету, але спирався на підтримку партійної верхівки. Він давно вже виявляв ознаки занепокоєння зростаючим впливом співправителя. Сатові Сатові звідкись стало відомо про справжнє походження родини Кунстадів, і він вимагав тримати його в курсі спецоперації контррозвідки. Загибель такого коштовного (у прямому розумінні) хлопця може бути поставлено у провину Дету Дуту, і це дасть Сатові Сатові змогу перебрати контроль над контррозвідкою.

— Ми не виключаємо версії втечі, — підполковник поквапився «заспокоїти» Дета Дута, — бо тіл не знайшли, проте у селищі зник баркас.

— Якою була погода?

— Доброю, але поблизу селища проходить непередбачувана холодна течія. Траплялися випадки, що вона затягала плавців, і ті гинули. А ще ми дізналися, що три дні тому Нода Кунстада спробували пограбувати місцеві волоцюги. Він відбився від них за допомогою двох студентів, також мешканців селища. Один з них, на ім'я Рамир, зник разом із Кунстадом...

— А другий?

— Кинав. Він твердить, що бачив зниклих надвечір. Ті саме купалися. Якщо припустити, що Кунстад утік, то, можливо, цей Кинав їх спільник і щось знає.

— Допитали? — обернув червону пику Дет Дут.

— Так, я наказав місцевим поліцаям обережно розпитати його, але так, щоб не сполохати. Простежимо за ним. Якщо Нод із Рамиром втекли, не виключено, що вони домовилися із Кинавом про канал зв'язку.

— Стежте за тим Кинавом і шукайте тіла!

До моря терасами передгір'я спускався розкішний Новий Гирлон. З усього було видно, що місто ідеально сплановане. Його найвищий рівень являв собою суцільну скляну хвилясту споруду, яка виблискувала на самому гребені гірського кряжу. Вочевидь, та скляна стіна була продуктом найсучасніших будівельних технологій, про які у Республіці навіть говорити заборонялося. Нижче розташувалися квартали особняків, що ховалися поміж парками та садами. Де-не-де здіймалися круглі склепіння храмів, усі матово-фіолетового кольору. Кожен храм мав по одному вікну в усіх чотирьох стінах та вхід із західного боку.

Найнижчий рівень міста виходив до моря набережною, забудованою невисокими, три-чотириповерховими будинками, де на верхніх поверхах містилися переважно готелі, а також контори торгових та судноплавних компаній, а на нижніх — ресторани і крамниці. Берегова лінія бухти являла собою правильний напівовал. Точно по осі його симетрії до моря спускався широкий бульвар, обсаджений велетенськими платанами. Бульвар той брав початок у середніх ярусах міста, від просторого квадратного майдану, де у центрі стояв головний храм з найбільшим серед усіх склепінням. Порт зі складами містився у західній частині бухти. Щоб увійти у неї, суднам, які мали пришвартуватися у Гирлоні, доводилося обходити довгий пірс зі спорудою «Нового маяка», зведеною зі скла і бетону за так само незнаними у Республіці технологіями. «Старий маяк» височів на крутому зеленому мисі зі сходу бухти, а далі знаходилася Туагирлонська протока, на березі якої колись і виникло перше поселення, що згодом стало Гирлоном. З іншого берега тієї протоки шкірилася колючим дротом стіна — кордон Республіки.

Мис і узбережжя протоки, таким чином, являли собою найстарішу частину міста. На мисі ще залишилося кілька садиб, що колись належали членам родин, які у давні часи обслуговували маяк. З новим центром Гирлону цей район сполучався швидкісною трасою, частину якої проклали у тунелі, що проходив у скелі, на якій здіймався князівський замок. Тепер «Старий маяк» перебував майже на кордоні з Республікою.

Про те, як збудовано Гирлон, Нодові з Рамиром розповіла одна з попутниць, яка першою завела розмову з ними, викликавши помітне невдоволення обох парубків з її компанії. Проте її подруга жваво підтримала ініціативу. Дівчата, вочевидь, намагалися подражнити своїх хлопців. Вони навперейми розповідали, що уся їх компанія навчається у Князівському Університеті. Його масивна видовжена споруда — єдина у місті, пофарбована у яскраво-червоний колір — займає цілий квартал на узвишші, нижче скляної будівлі Музею. Обидва заклади з'єднані терасами парку, де встановлено пам'ятники визначним поетам, митцям та іншим культурним діячам. У парку регулярно відбуваються студентські пиятики, до яких із задоволенням приєднуються і старші та респектабельніші мешканці Гирлону. Бувало, що знайомства, які зав'язалися там, закінчувалися неочікуваними шлюбами.

Князівську резиденцію можна було розпізнати за штандартом, що віявся над зубатою вежею замку, який розташувався на верхівці гребеня між старим і новим містом. З того боку площі, який виходив на овальну бухту, здіймалася колонада. Обрисами вона відповідала правильному напівовалу самої бухти. Від колонади спускалися сходи, що закінчувалися причалом, де стояла яхта. Над її елегантним синім корпусом здіймалася біла палубна надбудова. На кормі та на матчі віялися стяги — штандарт князя та державний прапор Гирлону. Усе це хлопцям жваво пояснювала кокетка, ніби ненароком вперши лікоть у біцепс Рамира — вони, озираючи бухту, стояли поряд, спираючись на огорожу палуби.

Кораблик пришвартувався до пірсу. Щойно подали трап, Нод і Рамир поквапилися залишити компанію, аби не перетворити жартівливий флірт на конфлікт — втікачі не бажали привертати до себе увагу з перших кроків. Дівчатам сказали, що дуже поспішають до... бібліотеки — про крегів читати.

— Ми на місці, — полегшено зітхнув Нод, щойно їх попутниці зі своїми недоброзичливими парубками зникли у портовому натовпі. — Тепер нам треба до головного відділення Банку.

— Може, нам слід спочатку знайти собі помешкання? — зауважив Рамир. — Та й зрозуміти місцеві порядки, бо хто його знає, як до нас поставляться тутешні поліцейські. А тоді вже до Банку.

Набережна, у яку переходила припортова площа, зустріла їх звуками вуличного оркестру, пахощами смаженої риби та гамором натовпу, який, втім, виглядав стриманішим та діловитішим, ніж у святковому Арді. Нод і Рамир одразу відчули недоречність своїх спортивних костюмів та великого туристичного наплічника. Коли на них зо два рази озирнулися поліцейські у темно-синій формі, які неквапом походжали набережною, Нод запропонував таки швидше їхати до готелю. Визначивши за вказівниками на стовпах ліхтарів стоянку таксі, рушили до неї. Там виявилося, що посадкою до автівок порядкує спеціальний розпорядник. Щойно вони підішли до турнікету, який відгороджував місце посадки, літній чоловік у костюмі та краватці, привітавшись, із стандартною чемністю запитав:

— Куди бажають прямувати шановні гості Гирлона?

— Хіба те, що ми гості, так вже помітно? — Рамир вичавив із себе посмішку.

— Трошки, — розпорядник ледь розвів руками, усім виглядом демонструючи, що він би й радий не зважати на їх вигляд, однак занадто вже він неординарний для тих, хто винаймає таксі у Гирлоні.

— А чи далеко звідси до таверни «Тод і Нод»? — запитав Нод.

— Далеченько, панове. І це дуже респектабельний, клубний готель, — робітник стоянки знову ненавмисне вказав на невідповідність їх вбрання «панським забаганкам».

— Ми знаємо, що то найдорожчий з місцевих готелів, — кинув Нод. — Їдьмо, — він вказав на таксі, що хвацько підрулило до стоянки.

— Готель «Тод і Нод», — повагом мовив розпорядник до таксиста, який вже відкривав багажник, однак Рамир затяг рюкзак до салону, чим викликав здивовані погляди водія та паркувальника.

Таксист у салоні теж з неприхованим скепсисом оглянув спортивний одяг пасажирів, однак промовчав. Рамир протягом усієї поїздки незручно тримав рюкзак на руках, бо їх обох всадовили на заднє сидіння. Виїхавши з набережної, машина трохи покружляла неширокими вуличками з однобічним рухом, тоді піднялася центральним бульваром до перетину з широкою магістраллю і швидко помчала нею на схід. За якусь хвилину вони вже їхали у барвистих сутінках тунелю, що освітлювався жовтими лампами та кольоровими гірляндами. Тут у «гостей Гирлона» виникло відчуття якоїсь потойбічності, казковості чи що. Втім, цей відтинок шляху вони подолали швидко, виїхавши з тунелю вже у старому місті. Проминувши кілька респектабельних садиб за градчастими парканами, приїхали. Коли машина зупинилася, Нод, намагаючись поводитися, як справжній мажористий панич, спробував винагородити водія значною сумою чайових, але той не взяв. Пояснив, що чайові таксистам у Гирлоні давати не заведено — їх включено у платню за проїзд, і дивно, що молоді люди про це не знають. Здалеку вони, мабуть! Ой, здалеку!

Знаменита таверна, де у сиву давнину сталася легендарна зустріч зеленооких близнюків — фундаторів Ланодської держави, розташувалася під крутосхилою зеленок) горою, увінчаною старим маяком. Історична споруда з грубого каменю, під черепицею, ховалася за так само давньою кам'яною стіною у два людські зрости. Зовні було видно, що мур огороджував чималу територію, аж до гребеня гори, захищаючи й сам маяк.

Ворота були відчинені навстіж. Опинившись на подвір'ї, парубки збагнули, що за таверною терасами піднімаються поверхи іншої дивовижної будівлі — готелю, майстерно вписаного у ландшафт порослої чагарником та окремими великими деревами гори. Архітекторам вдалося зберегти старі сосни на її схилі. Вікна, усі різної форми, виглядали ніби вмонтованими прямо у крутосхил. Поміж деревами та кущами мальовничо розсипалися кам'яні брили. Лише побачивши на одній з них жінку, яка, спираючись на камінь, дивилася кудись удалечінь, хлопці здогадалися, що брилами замасковано балкони.

Рамир наполіг, щоб перш, ніж винайняти номер, попоїсти та придивитися до обстановки. Старий обідній зал таверни поєднувався з модерновою рецепцією готелю. На скептичні погляди вони наразилися і тут — від портьє та метрдотеля. Проте останній провів їх за стіл, а статечний, проте молодий кельнер незворушно прийняв замовлення. Вони виявилися єдиними клієнтами. Страви подали хутко: салат з крабами, суп з акулячих плавців, локшину з копченими вуграми. Запивали гострим соком якогось рідкісного цитрусового, що імпортувався з південних островів Султанату. У Республіці про цей плід і не чули. Вже коли принесли десерт — полуниці у шоколаді завбільшки з дівочий кулак — до рецепції підійшла літня подружня пара.

Нод, зробивши вигляд, що шукає кімнату для паління, бо ж на столі не було попільничок, наблизився до стійки рецепції, щоб спостерігати процедуру реєстрації. Портьє саме запитував у подружжя, як вони бажають зареєструватися: за паспортами чи за карткою Банку Гирлону. Подружжя показало ланодські паспорти. Нод повернувся за стіл і пояснив другові, що їх спіткала чергова халепа — для поселення треба документи, і навряд чи його курсантська посвідка чи студентський квиток Рамира згодяться на те. Однак є ідея. Не встиг Рамир збагнути, що збирається робити Нод, як той вже заговорив до молодого та респектабельного кельнера:

— Будьте ласкаві рахунок.

— Прошу, — офіціант миттю поклав цупкий аркушик на стіл — вочевидь, пильнував, щоб нетипові клієнти розрахувалися.

— Самі ми не місцеві, аж із Конфедерації — говорив далі Нод.

— Я зауважив, — ледь помітно нашорошившись, відповів офіціант.

— Так от, друже мій, — Нод дістав з кишені пачку купюр, і стриманість та нашорошеність офіціанта розвіялися, мов і не було. Одна банкнота зникла у його книжечці. — Скажіть, а у вас так само не заведено лишати чайові кельнерам, як і таксистам?

— Жодним чином. За мить принесу вашу решту.

— Та він лише з цікавості запитує, — підключився до незрозумілої йому гри Рамир.

— Таки з цікавості, — підтвердив Нод. — І ще поцікавлюся: підкажіть, а що воно таке клубна картка Банку Гирлона?

— Дивно, що ви про неї не чули! — кельнер на мить втратив професійну незворушність. — Ваші заможні співвітчизники нерідко користуються клубними картками замість паспортів. Утім,.. — він якомога стриманіше глянув на їх збиті руки та неголені обличчя. — Картка видається усім, хто має у банку рахунок не менше, ніж на п'ять тисяч дукатів. До нашої таверни такі клієнти нерідко навідуються.

— Іменний рахунок? — поцікавився Рамир.

— Байдуже, та переважно клубними картами користуються ті, хто має підстави не афішувати свої імена — аристократи, які подорожують інкогніто, та інші знаменитості.

— Дякуємо. Викличте нам таксі, будь ласка.

— Ви, панове, можете скористатися автомобілем нашого готелю, — запропонував офіціант. — До речі, прихопіть на рецепції і туристичну мапу міста.

Портьє на рецепції, отримавши умовний знак від кельнера, що ці незвичного вигляду клієнти цілком платоспроможні, зустрів їх цього разу значно привітніше. На питання про наявність вільних номерів гостинно відповів, що їх можуть провести туди одразу ж. Та Нод відповів на те, що їм ще потрібно у місто. Втім, нехай для них приготують, скажімо, кілька номерів на вибір.

— Ну й костюмчики ти нам вибрав, — пробурчав Рамир, коли вони прямували до готельної машини, що вже чекала на подвір'ї. — За волоцюг нас тут усі мають.

— А ми такі й є, — озвався на те Нод. — Час позбуватися цього іміджу. У Банк нам зараз зась.

— Чого б це? Адже та бабця на лісапеті казала, що у Банк можна заявитися хоч у робі — були б гроші.

— Воно-то так, але ми вже забагато уваги до себе привернули. Треба перевдягнутися у одяг місцевої заможної публіки. А тоді до Банку, бо раптом ще зачиниться — вже й так майже вечір.

Вони попросили водія відвезти їх до найближчого респектабельного магазину одягу. У крамниці, яка містилася аж на головному бульварі, керуючись спостереженнями, зробленими ще під час прогулянки набережною удень, Нод обрав для них стримані ділові костюми. Світло-сірого кольору з блакитною сорочкою та чорними черевиками — Рамирові, і кольору кави із молоком, з коричневою сорочкою і такого ж кольору черевиками — собі. Молоді продавчині зробили компліменти смаковій точності такого вибору. Придбали хлопці й солідний шкіряний портфель. У кабіні для перевдягання Нод переклав у нього всі раритети Азборанів, списки рахунків у Банку та пакуночок з ключами від сейфів. Громіздку торбу з кислотно-яскравими вставками доручили готельному водієві доправити назад до таверни.

Далі, скориставшись туристичною мапою, визначили місце розташування центральної контори Банку Гирлону. Вона знаходилась у старому місті, трохи нижче князівської резиденції, у зоні, що була позначена як винятково пішохідна. До старого міста доїхали на таксі, а до самого Банку довелося діставатися спочатку на фунікулері, а далі із сотню метрів пішки. Як і автомобільний тунель, фунікулер хлопці бачили вперше. Нод відчув, що Рамир з певним острахом почувається у кабіні ненадійного на вигляд транспортного засобу, проте вражаючий краєвид морського горизонту у надвечір'ї примусив борця забути про те.

Банк являв собою світло-сіру споруду з масивним фронтоном, підпертим вісьмома колонами. Усередину вели семеро масивних дверей. Напис біля кожних вказував на те, які послуги за ними можна отримати. Обравши вивіску: «Операції з цінними паперами», Нод і Рамир увійшли до вестибюлю. Їх зустрів поважний охоронець, а також вже знайомий Нодові портрет правлячого князя.

— Чим можу допомогти? — чемно-байдуже запитав охоронець.

— Ми хотіли б обміняти облігації на пред'явника, відкрити рахунки та отримати клубні карти, — пояснив Нод.

— Будь ласка, вам сюди, — молодик вказав Нодові на двері. — А вам — до цього приміщення, — жест для Рамира.

— Ми разом! — бовкнув борець.

— Даруйте, банківські операції — річ винятково індивідуальна, — трохи здивувався охоронець, ковзнувши поглядом по зачісках відвідувачів. — Втім, я запрошу менеджера, — він зник за дверима.

— Нам слід було до того, як йти до Банку, відвідати перукарню, — пробурчав Рамир. — Бачив, як він на наші голови витріщався....

— А ти звернув увагу, що більшість чоловіків тут носять довгі зачіски? Особливо молодь. Нам тут хіба перуки допомогли б...

— Доброго дня, — менеджер — чоловік середнього віку, нечутно з'явився перед ними. — Ви хотіли б відкрити спільний рахунок?

— Ні, рахунки мають бути індивідуальні, — Нод відчув несподівану впевненість. — Просто облігації у нас спільні.

— Як це? — здивувався менеджер. — Утім, якщо клієнти наполягають, ми зробимо виняток. Прошу за мною.

Вони опинилися у невеликій квадратній кімнаті без вікон. Джерелом світла у ній слугувала уся стеля. Біля столу було лише два стільці, але охоронець заніс третій і зачинив за собою двері.

— Отже, які послуги Ви хотіли б отримати від Банку?

— Обміняти ці облігації, — Нод, картаючи себе за те, що не зробив цього раніше, спробував відокремити зіпсовані осколком та водою цінні папери від уцілілих, не виймаючи їх з портфеля, але не вдалося — мусів витягти усю пачку.

Клерк на мить втратив незворушність. Він судомно ковтнув, підвів очі на Нода і тут-таки їх опустив. Трохи захриплим голосом запитав:

— Скільки тут?

— Не знаю, — чесно відповів Нод.

— Ви не перерахували?!

— Ні. А хіба цього не можна зробити зараз? — знизав плечима Нод, боковим зором зауважуючи, як напружився Рамир. — Відберемо зіпсовані, а усі інші обміняємо на готівку...

— Даруйте, але тут немає зіпсованих облігацій, — пояснив клерк. — За вцілілим номером цілком можна встановити їх придатність, е-е-е, пане...

— А чи не могли б ми зберегти інкогніто? — всміхнувся до нього Нод.

— Так, звісно. Особиста таємниця клієнтів — засадничий принцип співпраці із ними Банку.

— Давайте порахуємо, — наважився долучитися до розмови Рамир.

— Ви маєте зробити це самі, а я вас на цей час залишу. Буду поряд. Натиснете, коли впораєтеся, — вказав клерк на дзвінок, вмонтований у стільницю, і вийшов.

Виявилося, що облігацій у пачці на двісті тридцять тисяч дукатів. Парубки відкрили два рахунки, отримали клубні картки, взяли готівки на першорядні видатки та нарешті попрощалися з банківським службовцем. Вже під порталом Банку вони збагнули, що для них роботу цієї поважної установи було спеціально продовжено допізна — охоронці, приховуючи невдоволені погляди, квапилися зачинити велетенські двері. Зі сходів було видно, що нічні веселощі у місті вже у розпалі: віддалік, на набережній лунала музика, численні машини мчали освітленими вулицями, усіма барвами вигравали вивіски ресторанів та пабів.

Однак Ноду та Рамиру давалася взнаки втома двох останніх днів, тому вони вирішили одразу повертатися до таверни і відсипатись. Так і вчинили, зупинивши таксі. На рецепції зовсім юна адміністраторка у суворій уніформі, що не могла приховати зворушливої тендітності її фігурки, запропонувала їм на вибір кілька номерів. Про всяк випадок, з міркувань безпеки втікачі вирішили оселитися разом. Це викликало помітний подив дівчини, проте вона вручила їм ключ від стандартного напівлюксу, а також наплічник, який вони прислали з готельним водієм. Вказала на ліфт, що спинявся на потрібному їм четвертому поверсі.

Однак одразу завалитися спати у хлопців не вийшло — у номері було лише одне, нехай і двоспальне ліжко. Рамир сказав, що не можна починати життя на нелегальному становищі, привертаючи до себе нездорову увагу пліткарів. Довелося повертатися до рецепції.

З помітним полегшенням адміністраторка, посміхаючись лише великими синіми очима, пояснила: гадала, що молоді подорожні знають про стандартне облаштування таких номерів. Якщо вони бажають неодмінно оселитися удвох, готель міг би запропонувати їм люкс — там дві спальні. Але усі люкси, на жаль, зайняті — до князівства раптом приїхала чимала офіційна делегація з Імперії. Ті межиморці зайняли увесь поверх, де розташовані люкси. Є ще супер-люкс під назвою «Мажор», але він коштує досить дорого...

— Нехай буде «Мажор», — перервав її Нод.

— Вітаю з таким вибором! — із силуваним пафосом мовила адміністраторка. — Звідти відкривається чудовий краєвид навсібіч — на протоку і метеоритний кратер Туагирлонської бухти, на Туапулат до самісінької скелі Бурегон, на старий і новий Гирлон і, звісно ж, на море. Зазвичай «Мажор» у нас винаймає один заможний ланодець, але він нещодавно виїхав, — тон дівчини змінився на щиріший. — Сподіваюся, скоро тепер не повернеться, бо дуже не любить, коли ці апартаменти зайняті. Такий скандаліст...

— Ви усіх свої пожильців обговорюєте з іншими? — з легкою пихою запитав Рамир.

— Ой, — зніяковіла адміністраторка, роззираючись, чи не почув цієї розмови хтось із персоналу, та нервово поправляючи пасмо білявого волосся, що впало на чоло. — Я тут підробляю, на канікулах...

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв її Нод, забираючи два ключа.

— Зараз вас проведуть, панове...

— Дякуємо, ми самі, — Рамир продовжував вдавати із себе пихатого багатія.

— І де ти цього гонору набрався, — напосівся на нього Нод вже у спеціальному окремому ліфті, що віз їх до супер-люксу.

— З книжок малохудожніх. Направду дуже спати хочеться!

— А може, вона тобі в око впала, от ти й викобенюєшся?..

— Та тьху на тебе! Хто ж так залицяється?!

— Ти, наприклад...

«Мажор» містився у маяку, являючи собою останній поверх готелю. Номер був трирівневий. На нижньому поверсі розташовувалися вітальня, кабінет та їдальня, на другому — чотири спальні, розділені затишним холом. Спальні мали окремі ванні кімнати та балкони. Над ними містився плаский майданчик. Це був самий верх маяка, де у старовину розпалювали багаття, а пізніше містилася електрична світильна система. Її, за словами ліфтера, перенесли до нового маяка на пірсі у порту. Майданчик являв собою наполовину засклену терасу. Усі приміщення в апартаментах прикрашали морські пейзажі, кришталеві світильники, килими та дерев'яні різьблені панелі. Ця розкіш, утім, не виглядала надмірною. Навпаки, інтер'єри демонстрували смак дизайнерів, які їх створили.

У біноклі, що їх парубки знайшли на терасі, добре проглядався протилежний берег протоки. Там за кам'янистим плато та вузьким мисом у світлі нічного місяця Ріна височіла скеля Бурегон. Нодові її назва була добре знайома з дитинства.

— Туапулат, окуповане Республікою колишнє передмістя Гирлона, — вказав він на містечко. — Он бачиш, Рамире, стіну з прожекторами, кулеметними вежами і колючим дротом? То кордон.

— Бачу, — зітхнув той, спрямовуючи бінокль на бетонний мур, що півколом огинав протилежний берег. — Як там Кинав? — уголос поставив питання, яке не давало спокою їм обом майже від початку подорожі.

— Ходімо спати, бо ми згаяли стільки часу на ту заміну апартаментів, що незабаром світатиме, — і собі зітхнув Нод.

— Ходімо....

Щойно торкнувшись головою подушки, Нод опинився у знайомій залі, перед портретом Горанга. Король крутив у руках скіпетр, немов уперше його побачив. Не підводячи очей на гостя, він заговорив:

— Ауранія вже готова призначити засідання Таємної ради. На ньому, швидше за все, оголосить, що визначає за спадкоємця трону одного з молодших принців Імперії. Там ще міркують, кого саме з них запропонувати у королі МОГО королівства. Точніше, нині — ТВОГО!

— Отже, Імперія таки знайшла, чим переконати королеву. Чим саме?

— Чим-чим?! Силою, чим іще? — пробурчав Горанг. — У Імперії, на відміну від інших країн, завжди надавали великого значення фундаментальним наукам. Зрештою, їх озброєння та машини вже недосяжно випереджають усе, що є у сусідів.

— Як Ви таке проґавили?

— Імперія довго приховувала свою технологічну міць, а тепер, схоже, має намір проковтнути усі країни континенту.

— Разом з Республікою? Нам розповідали, що межиморські імператори лише й мріють, як би «заграбастати нашу чудову країну».

— Направду, її в останню чергу, Ноде, бо Республіка — найбідніша.

— Якщо Імперія така розвинута, можливо, для інших країн буде на краще увійти до її складу.

— Річ у тому, що у Імперії дедалі більшого впливу набирає тоталітарна релігійна секта бога Ратха...

— У нас Ратхом називають вигаданого духа, кажуть, що злого, — сказав Нод.

— Таки злого. Головним ритуалом секти є самоспалення в ім'я Ратха. Звісно, рядових членів секти. Вона вже має своїх послідовників навіть при імператорському дворі. Гадаю, незабаром контролюватиме армію. Сектанти найбільше зацікавлені у розширенні меж Імперії — Ратхові потрібні нові смолоскипи з людей.

— Он про яку чорну хмару глобального зла Ви мені повсякчас намагаєтесь натякнути! — збагнув Нод. — Чи сам імператор та його родина усвідомлюють загрозу?

— Боюся, вони її побачили дуже пізно. Припускаю, імператор лише вдає, що зберігає всевладдя, направду ж вже є заручником секти. Таким само заручником стане і майбутній король Ланоду.

— Чого тоді варті вчені, якщо не спромоглися попередити захоплення влади сектою?

— Вчені у Імперії пихато самоізолювалися від суспільства. Живуть лише у своєму світі, на усьому готовому, отож і озброїли сектантів, самі того не помітивши.

— Ваша величносте, а секта Ратха не пустила, часом, коренів у Ланоді?

— Були такі спроби, але Ланод відрізняється від Імперії. У ній дуже багато злиденних підневільних людей. Уся промисловість належить кільком наближеним до трону родинам. Те ж і з землею. Крамниці, ресторани, готелі, торговий флот — усе, де крутиться якась жива копійчина, давно скуплено олігархами, і люди йдуть до них у найми. А бідних і підневільних легко вербувати хоч у банди, а хоч у секти. У Ланоді ж бідняків зовсім мало, бо ланодці споконвіку працьовиті та підприємливі. Усі — від аристократів до селян. Коли працюєш, особливо на себе, і бачиш, що праця приносить користь тобі і людям, не до усілякої сектантської маячні. Сектанти спробували, були, достукатися до молоді, але тут добре спрацювала наша таємна поліція — витурила їх агітаторів-проповідників з королівства у три шиї. Так само вчинили у Конфедерації та у Князівстві. Хоча чи надовго вистачить цих заходів, невідомо.

— До речі, нам тут у готелі сказали, що до Гирлону прибула велика дипломатична делегація з Імперії.

— Дивно! Було б добре, якби ви з Рамиром дізналися, що їм треба від князя, бо зазвичай пихата Імперія не надсилає свої делегації за кордон — віддає перевагу спілкуванню через послів або ж спонукає сусідів, щоб ті самі відправляли делегації до імператорського двору.

— Спробуємо...

— А ти Рамирові ще не розповідав про наші зустрічі?

— Ні, бо раптом він мене пришелепуватим вважатиме! Ой, даруйте, Ваша величносте!

— Якщо вже Рамир повірив у те, що ти герцог Азборан, — Горанг не надав значення нетактовній обмовці колишнього курсанта, — то такі дрібниці, як віщі сни, не мусять його надто збентежити. До речі, цей дар у тебе спадковий, ще від фартового пірата Нода Шляхетного.

Наступного дня Нод та Рамир попрокидалися, коли надворі вже сутеніло. Після усіх поневірянь попередніх днів вони проспали більш ніж півдоби. Сторона небокраю, де за колючим дротом починалася територія Республіки, була вкрита суцільною темрявою. Її розрізали лише промені прожекторів на вежах. Вони нишпорили морем і по скелях у пошуках ймовірних порушників кордону. З іншого ж боку гори на набережній та у бухті вирувало нічне життя Гирлона. Яхти на рейді й біля причалів сяяли вогнями, як і міські особняки. Поміж цим розмаїттям вогнів непорушно височів князівський замок, підсвічений рівним перламутровим світлом, що підкреслювало його монументальність. Так само виглядав і фронтон Банку.

З двору готелю у відчинені вікна-бійниці маяка долинали звуки оркестру. Кельнери розносили наїдки з напоями до столів, встановлених у полотняних шатрах, які прикрашали ліхтарики та гірлянди квітів. Вмившись та зачесавшись, хлопці відзначили, що виглядають значно краще — синці притухли, подряпини майже загоїлися. До вечері вбралися у придбані вчора ділові костюми, щоб не надто вирізнятися серед гламурних мешканців Князівства, і поквапилися вниз.

Ліфт за півхвилини доправив їх до холу. На рецепції замість студентки порядкував дебелий вусань. Рамир запитав, де дівчина, і у відповідь почув, що її зміна скінчилася. Нод поклав свій портфель до надійного готельного сейфу у спеціальному сховищі. З собою узяв лише перстень, одягши його на великий палець правої руки.

— Може, даремно? — зауважив на те Рамир. — А раптом впізнають? Прикметна ж річ!

— Навряд. Часу вже чимало минуло з того дня, як він зник, — Нод милувався темним у мінливому світлі ліхтарів рубіном, у глибині якого сяяла біла цятка. — А якщо й впізнають, то вважатимуть за підробку, як ти тоді на пляжі.

— Як знаєш. Слухай, а давай гайнемо на вечерю до бухти!

— Згода...

Вони вже підходили до воріт, коли звідти на подвір'я увійшли четверо чоловіків — усі у темних костюмах, білих сорочках, невиразних одноманітних краватках та з портфелями у руках. Ця група дуже вирізнялася у весело-безтурботній атмосфері подвір'я якоюсь зверхністю. Четвірка зайняла віддалене шатро у кутку двору. Нод зауважив, що портфель найстаршого з них — сивого, низенького дядька з цаповою борідкою — прикрашає герб Імперії. Той герб являв собою лева на задніх лапах з трьома хвостами, зображеного у щиті, накладеному на якір, над кільцем якого містилася гостроверха корона. Прикметна емблема. Після годин лекцій у Академії про «найбільш вирогідного противника» з наочними демонстраціями Нод впізнав би її із зав'язаним очима, як висловлювався полковник Руптал.

— Чекай! — зупинив Нод друга. — До бухти підемо іншим разом. Треба послухати, про що балакатимуть он ті, — він головою вказав у куток.

— З якого дива?

— Треба. Згодом поясню.

— Тю! Ну, гаразд, — зітхнув Рамир, який уже подумки тусувався на набережній, користуючись усіма перевагами клубної картки Князівського банку. Та занепокоєний тон Нода змусив його мовчки погодитися.

Парубки хутко розмістилися у найближчому до кутового шатрі, куди одразу вибіг молоденький прудконогий кельнер. Він скоромовкою продекламував вечірнє меню, і Нод із Рамиром, вже зголоднівши, замовили найвишуканіші страви — теплий салат з м'ясом страуса та баранину у білому соусі. Від вина, наразі, відмовилися. Почувши у відповідь на своє запитання, що клієнти мешкають у «Мажорі», кельнер ледь приховав здивування та задоволення — розраховував на добрі чайові від заможних однолітків.

З уривків розмови, яка долинала з сусіднього шатра, стало зрозуміло, що Нод не помилився — ті четверо — таки дипломати з Імперії. Було чути, що вони замовили делікатесної гирлонської ікри на тоненьких тостах, багато білого вина, підігріті паштети на листках пряного салату та хрусткі плавці якоїсь риби. Вино подали одразу, тому балачка дипломатів швидко пожвавішала, однак раптом вони заговорили півголосом. Тоді Рамир повісив на стілець піджак та, піднявши задню стінку свого шатра, нишком прокрався попід муром ближче до сусіднього. Коли кельнер приніс салати, Нод невиразним жестом показав, що його товариш ненадовго відлучився у невідкладній природній потребі.

Салати вистигали, а Рамир усе не повертався. Нод з'їв свій, тоді, аби створити враження, що він не весь час перебував на самоті, відклав собі ще з Рамирової тарілки. Кельнер прибіг запитати, чи можна вже нести м'ясо та чи не схаменулися клієнти щодо вина — гріх не випити такого чудового вечора. Отримавши вказівку ще почекати з вином, він зник. А до сусіднього шатра вже подали плавці. Ще за кілька хвилин найстарший з дипломатичної четвірки, пославшись на втому і відповідальну зустріч у замку завтра, подався до готелю. Його молодші колеги одразу ж замовили ще вина і голосно затеревенили про жінок та риболовлю.

Рамир з'явився у шатрі нечутно — Нод аж виделку випустив від несподіванки.

— Не знаю, як ти здогадався, що їх слід підслухати, — Рамир наколов виделкою шматок прохололої страусятини, — але виявляється, що Імперія...

— Намагається поглинути Королівство.

— Щось подібне. І звідки ти усе знаєш? А салат смачнючий! Словом, делегація приїхала вмовити князя Авура IX віддати його доньку, князівну Ераду, за імперського принца... Не розчув його імені. Цей принц скоро має посісти престол Ланоду. Твій, між іншим, престол... Слухай, а як до тебе слід звертатися? Ваша високосте? Ваша величносте?

Коли Рамир вимовляв ці слова, у Нода виникло виразне відчуття, що частина Рамирових мрій, а саме стати причетним до придворних інтриг та інших пригод у вільному світі, вже втілювалася у життя. Принаймні, вираз задоволення на Рамировому обличчі могли помітити навіть відвідувачі з протилежного кінця готельного двору.

— «Ваша підпільна величносте». Так мене нещодавно назвав один, так би мовити, колега, — пригадав Нод жарт Горанга. — Що далі?

— Князь чомусь пручається. Мовляв, Ерада мусить ще освіту закінчити. Та й не створена вона для корони — прагне вільного і приватного життя. Імперці ж вважають, що причина відмови князя криється у чомусь іншому. Припускають, що є якась проблема з княжичем-спадкоємцем — також не розчув, як його звуть.

— Авуром його звуть, як і батька. А проблема з ним у чому?

— Невідомо. Вони нарікають, що цю таємницю у Гирлоні охороняють пильніше, ніж банківську.

— Ще б пак! Гирлонський банк своєю репутацією завдячує саме князівській родині. Вона ж ним володіє і гарантує його надійність, тому проблеми у цій родині справді є й проблемами Банку.

З'явилися двоє кельнерів з величезною тацею баранини. Вони розклали її по тарілках. Прудконогий знову запитав, чи не бажають паничі усе ж скуштувати знаменитого султанського сухого червоного. Воно споконвіку постачається у Гирлоні лише до їх закладу. Ще легендарні близнюки Тод і Нод...

— Давайте султанського, — погодився за обох Рамир.

— Що ще вдалося почути? — запитав Нод, коли кельнери пішли.

— Наскільки я зрозумів, князівські діти змалечку живуть не у замку, а у звичайних родинах. Їм дають добру освіту, і лише у чотирнадцятирічному віці відкривають таємницю походження, але й тоді княжичі і князівни ведуть приватне життя. Підданим їх показують лише після отримання повної освіти або напередодні одруження, а до того часу навіть їх імена офіційно не згадуються, хоча зазвичай їх усі знають.

— Якщо із спадкоємцем Князівства справді щось негаразд, то Імперія, схоже, має намір убити двох зайців...

Прудконогий офіціант приніс великий графин з вином та чомусь три фужери. Нод вказав йому на помилку, але він якось ніяково відповів, що не помилився, і швидко зник. Навіть не виконав належної процедури розливу вина по фужерах. Знизавши плечима, Нод збирався закінчити свою думку, коли раптом двоє статечних чоловіків у однакових чорних костюмах приставили до їх столу ще одне крісло, і у ньому миттєво намалювався бевзь у білому спортивному костюмі. Його великі сірі очі якось по-дитячому широко дивилися на хлопців, а скуйовджений рудий чуб, схоже, не був надто близько знайомим із гребінцем.

— Добривечір, панове! Дозвольте назвати себе: барон Самус Дорг, — він, не питаючи дозволу, згріб графин та наповнив вином фужери.

— Вас замість кельнера надіслали, бароне? — Нод ковтнув вина, зробивши невиразний жест. — Ніби нічого, можна пити.

— Гуморите, молодий чоловіче? — барон розплився у широкій посмішці. — Та нехай! А от мого «Мажора» ви дарма винайняли. Доведеться з'їхати.

— Схоже, ти вже з'їхав... Із глузду, — знизав плечима Рамир, меланхолійно розмірковуючи, чи досить швидко він вломить по шиї цьому нахабі, і чи втручатимуться ті статечні, які принесли стілець — певне, давалося взнаки його захоплення боротьбою. — Чому це ми маємо кудись з'їжджати?

— Звідки ви такі борзі узялися? — рудань пильно глянув у їх обличчя. — З Конфедерації? Аж з Архіпелагу? А може, місцеві? Тоді чому у готелі оселилися, та ще й у найдорожчому номері? — без упину сипав він питаннями. — Послухайте, я завше оселяюся у «Мажорі» і не бажаю міняти свої звички. А тут ви! Поступіться, я вам грошей дам!

— А чи не хочеш, щоб ми тобі дали по шиї?.. Себто, грошей? — Рамир допив свій бокал і недвозначно вказав баронові на графин. Той налив.

— Ну, можливо, ми б і погодилися, та не за гроші, а за послугу, — Нод потягнувся до свого келиха, і погляд Самуса прикипів до його руки.

— Звідки він у тебе? — барон ледь не схопив його за великий палець.

— Це довга історія, — Нод запізно повернув перстень каменем усередину долоні.

— То фальшивий, — пояснив Рамир, наминаючи баранину.

— Хотів би я побачити ювеліра, який погодився б підробити цю коштовність, — цього разу розважливо мовив барон. — Хіба на Архіпелазі. А вам відомо, що це за перстень?

— Не дуже, — ухильно відповів Нод.

— Гаразд. А яку послугу ви б хотіли отримати, аби забратися з маяка? — зайшов з іншого боку Самус.

— Інформацію, пане бароне, інформацію, — відповів Нод, водночас, за курсантською звичкою, вибираючи хлібом залишки смачного соусу.

— Яку інформацію? — не вгавав рудий, здивовано спостерігаючи за очищенням тарілки.

— Завтра знатимемо, — Нод відкинувся у кріслі з фужером у руці, нишком підморгнувши Рамиру.

— Як завтра? А де ж я ночуватиму?

— У «Мажорі», — знизав плечима Нод. — Там аж чотири спальні!

— Статус аристократа не дозволяє такого...

— Самусе, — перервав Нод, — з усією повагою до Вашого, м-м-м, королівського походження...

— Ні, ви таки не з Гирлона, інакше б знали, що тут не заведено уголос говорити про це, — щиро образився барон, підхопившись із крісла і мало не перекинувши графин, однак Рамир вправно впіймав його, а Нод, трохи спантеличившись, вів далі:

— Вибачте, справді не знав. Гадаю, якщо Ви розділите величезні апартаменти з двома респектабельними чоловіками, великих збитків Ваш статус не зазнає.

— До речі, нам теж не потрібна зайва увага, — докинув Рамир.

— То якого ж ратха ви оселилися у «Мажорі»? — Самус знову сів. — Про вас уже, певне, пішов поголос, а коли оселимося разом, то і мене приплетуть.

— Слід придумати легенду на випередження, — запропонував Нод. — Ви, бароне, у яких справах раптом повернулися до Гирлона?

— Палеонтологічних, точніше, криптозоологічних.

— Щось мені підказує, — зауважив Нод, — що і в нас є практичний досвід криптозоології. Ну, от і будемо вважати, що маємо з Вами спільне хобі.

— Дивні ви, — знизав плечима несподіваний співрозмовник. — Утім,.. згода — розділю «Мажор» із вами. На одну ніч! Агов, Плансе!

У шатрі миттєво з'явився один з тих, хто приніс баронові крісло. Був він середнього віку, міцної статури, смаглявий, з чорною виплеканою шевелюрою та сивіючими бакенбардами. Пильно поглянувши на теплу компанію, запитав у барона низьким баритоном:

— Чого накажете, Ваша гоноровосте?

— Це мій камердинер, Планс, — назвав його Самус. — Нехай ще вина подадуть і десерт. Після баранини, панове, — барон поглянув на парубків, — рекомендую лимонне желе — воно з цим вином добре смакує.

— Гаразд, — першим погодився Рамир.

— Буде зроблено, Ваша гоноровосте, — Планс зник.

— «Ваша гоноро-о-о-о-восте!» — передражнив камердинера борець.

— Це форма звертання до осіб баронської гідності, — пояснив рудань.

— А навіщо тобі, гоноровосте, камердинер, якщо ти у спортивному костюмі ходиш? — Рамира не полишав іронічний настрій. — Розумію: гоноровий статус зобов'язує мати прислугу, і той самий статус дозволяє ходити до ресторану, мов до сільського генделика. Та ти мені скажи інше, пане криптозоофіл: що воно таке — отой викопний крег?

— Крег, друже криптозоохам, — одразу знайшов, що відповісти на образу барон, — це дивовижна тварина! — його очі спалахнули щирим захватом пізнання невідомого.

Прудконогий кельнер із трохи винуватим виглядом приніс желе. Було зрозуміло, що саме він повідомив Самусу, де шукати окупантів його улюблених апартаментів. За ним Планс ніс вино. Веселощі у дворі тим часом набирали обертів — стало гамірно, починалися танці.

— Утім, про крега ліпше побалакаємо деінде, пане Ноде, — запропонував барон. — Давайте після десерту поїдемо до однієї місцинки.

— Згода, — Нод занурив срібну ложку у ніжно-жовтаву масу. — До речі, а звідки Вам відоме моє ім'я? Ми ніби не називали себе.

— Як би Вам ото відповісти? — Самус красномовно поглянув у той бік, де зник прудконогий кельнер. — І Ваше ім'я, Рамире, я теж знаю від нього, — додав рудань. — Та менше з тим. Давайте так: я вам — про крегів, а ви мені — про те, звідки знаєте, що мені саме креги цікаві. Прямо зараз!

— Та будь ласка! — Нод стисло переповів випадково почуту вчора у кав'ярні розмову двох рибалок. — Отож я й припустив, що криптоботанів, себто палеозоологів не так уже й багато, а нахабних самовпевнених багатіїв серед них ще менше, тож Ви і є тим, про кого говорили рибалки. Так сталося, що віднедавна ми теж трохи цікавимося крегами.

— Підозрілий збіг якийсь, — насупився Самус. — Утім, ви таки не помилися. Рибалки говорили саме про мене. Завтра вони будуть тут. Мені подзвонив один з них — познайомилися із ним ще торік у Арді на князівській регаті. Сказав, що його товариш має свіжісінький зуб крега. Тому я терміново і повернувся до Гирлону.

— А скільки часу забирає подорож сюди з Ланоду? — поцікавився Нод.

— Від мого маєтку швидкісною трасою до Князівства автомобілем — трохи більше трьох годин. Морем значно довше.

Покінчивши з десертом, Нод з Рамиром віддали розпорядження адміністраторові готелю, дозволивши заселити у «Мажор» і Самуса. Тоді разом із ним сіли до сріблястого восьмимістного лімузину. Ним кермував той чоловік, який допомагав Плансу принести крісло — ще один баронів слуга. Помчали набережною.

Прокинувшись майже опівдні та постукавши до Рамира, Нод виявив, що того немає у його покоях. Тоді він піднявся на терасу, гадаючи, що друг насолоджується краєвидом, однак знайшов там лише Самуса. Рудань був одягнений у сірий твідовий костюм, білу сорочку та шовкову шийну хустку кольору гирлонських перлин. Доповнювали ансамбль сірий фетровий капелюх та елегантна тростина зі срібним руків'ям. Барон тримав її у правій руці, на безіменному пальці якої виблискував золотий перстень у формі щита, де на зелено-чорному емалевому тлі було вміщено рельєфне срібне зображення вежі та зірок над нею.

Барон здивовано поглянув на одяг Нода, у якому той був учора, проте змовчав. Хлопець сам збагнув, що гардероб пожильця «Мажора» мав налічувати більше, ніж один костюм.

— Привіт, — Самус смачно потягнувся. — Кави хочеш? — він вказав на столик, де стояв кавовий набір з трьома горнятками. — Планс щойно приніс.

— Давай, — Нод зауважив, що барон поглянув на його перстень, який він знову забув перевернути донизу. — Ти Рамира не бачив?

— Ні.

— Даруйте, — раніше не помічений Нодом камердинер подав йому каву. — Пан Рамир спілкується на рецепції з працівницею готелю.

— Он воно що! — всміхнувся барон. — Даси поглянути? — вказав він на Нодів перстень.

— Ну, поглянь, — Нод, не знайшовши приводу відмовити, простягнув каблучку.

— Фальшивий, хм, — Самус крізь рубін поглянув на сонце. — Знаєш, ти його краще нікому не показуй.

— ?

— Занадто філігранна підробка, — барон знехотя повернув перстень. — Звідки?

— Ходімо снідати, — запропонував Нод, аби швидше перервати цю розмову.

— Слушна думка.

У холі вони здибали старанно причепуреного Рамира. Він, інтенсивно жестикулюючи, щось розповідав дівчині, перед якою пихато задавався учора. Молоденька адміністраторка помітно шарілася, але намагалася чемно і стримано відповідати балакучому клієнтові. Нод зауважив, що дівчина з-під опущених вій кидає на його друга зацікавлені, у чомусь навіть ніжні погляди. Вони з бароном ледь умовили Рамира приєднатися до них за сніданком. Той нізащо не погодився б, та до готелю саме прибули туристи з Султанату, і адміністраторка мусила клопотатися з ними.

— Її звуть Еда... — говорив Рамир за столом. — Ви бачили, які у неї очі!

— Сині, — знизав гренадерськими плечима Самус.

— Сині, — замріяно повторив борець.

— Все із тобою зрозуміло, — зітхнув Нод. — Закохався!

— Вперше, — довершив діагноз барон.

— Не твоя справа! — огризнувся Рамир.

— Не ображайся, але... — всміхнувся Самус.

— І кому ото треба на тебе, рудого, ображатися? — борцеві не сподобалося, що його так легко викрили.

— Я не про те, — відмахнувся барон. — Вам слід подбати про гардероб. Тут не заведено ходити щодня у тому самому...

— Панські витребеньки! — пробурчав борець.

— А ви хіба не пани? — примружився Самус, утім, одразу перевів на інше. — Мені скоро час рушати на зустріч з рибалками — вони обіцяли прийти своїм баркасом до Малого причалу. Це під парком, де моя альтанка. Як повернуся, поведу вас по крамницях одягу. Бувайте, панове,.. не панове.

Закінчивши пізній сніданок, Нод із Рамиром забрали з сейфа шкіряний портфель та попросили Еду викликати таксі, щоб дістатися до Банку. На Рамирів жаль, автівка прибула швидко.

У вестибюлі їм також не довелося чекати й півхвилини, коли до них вийшов уже знайомий банківський клерк. Чемно, проте без зайвої запопадливості з'ясувавши, що власником кодових рахунків та вмісту банківських сейфів є лише Нод, він твердо наполіг, щоб Рамир цього разу їх залишив. Борець із полегшенням погодився.

У кімнаті без вікон, лише з двома стільцями та столом, яка трохи нагадала Нодові ту, шістдесят дев'яту у штабі на полігоні, він назвав клеркові номери рахунків, а тоді паролі до кожного з них. Усього рахунків було одинадцять. Паролі являли собою прості слова. Одним з них було «Тод». Усе записавши, клерк сказав, що йому знадобиться ціла година, щоб усе перевірити, бо судячи з номерів, ці рахунки відкрито дуже давно.

Нод попросив, щоб тимчасом йому надали змогу оглянути вміст сейфів. Він продиктував клеркові номери восьми сейфів, а той визначив, яким з них відповідають усі вісім ключів з Нодового згортка. Затим інший клерк, викликаний першим, повів його до сховища. Йшли довго, спускаючись кудись до самих нижніх ярусів банківського підвалу. Нарешті опинилися перед важкими дверима, на яких тьмяніло знайоме зображення атакуючого вовка з альбатросом над ним — вочевидь, Азборани здавна мали тут персональне сховище. Приміщення за дверима виявилося круглим. Попід стіною на рівній відстані один від одного стояли сейфи — залізні скрині різних розмірів. Службовець дістав вісім банківських ключів, повернув кожний із них у замках сейфів і залишив Нода самого.

Парубок дістав свої ключі та продовжив процедуру, відчинивши перший сейф. Нічого цікавого. Звісно, не як на курсанта-сироту, а як на спадкоємця трону, який спілкується з привидом короля. Золоті зливки, монети, перли... Другий сейф — необроблене коштовне каміння. Третій — кольє, каблучки, браслети та інші жіночі прикраси, все у оксамитових футлярах. Четвертий — чаші, кубки, таці — усе золоте, інкрустоване камінням. П'ятий — те ж саме. Шостий — видовжений та приземкуватий. Тут уже цікавіше — кинджали, мечі, шаблі, рапіри, а в окремих футлярах — кілька дорогоцінних чоловічих перснів. Сьомий — готівка: ланодська, імперська, гирлонська, султанатська. Банкноти старезні, але цілком придатні для розрахунків. Восьмий — папери. Багато. Старі манускрипти, новіші документи — угоди, купчі, протоколи якихось нарад та щоденники кількох представників, а більше представниць роду Азборанів. У самому низу — потерта картонна тека з написом «Ратх». Нод сховав її до свого портфеля.

Трохи поміркувавши, він вирішив сховати у сейф привезені з Республіки артефакти зі спадку Азборанів — не хотів ними більше ризикувати, бо вже одного разу мало не втратив під час загибелі баркаса. Передусім поклав до архіву документів заповіт герцога та свою посвідку курсанта, а тоді — й печатку Азборанів. Кортик спадкових адміралів Королівського флоту Ланоду так само залишив у цьому надійному сховищі, натомість із собою прихопив тонкий стилет у шкіряних чорних піхвах з біло-жовтавим, незвичної фактури кістяним руків'ям, вкритим складним різьбленням. Стилет видавався дуже зручним, щоб його непомітно сховати у одязі та миттю вихопити у разі потреби. Перстень, що викликав надмірну цікавість Самуса, Нод додав до колекції чоловічих каблучок своїх пращурів, а звідти прихопив інший, менш впізнаваний, відлитий із платини і з чималим діамантом. Замкнувши усі замки, він постукав у двері. Миттю з'явився супроводжувач, дозамкнув сейфи банківськими ключами та, зачинивши сховище, провів Нода нагору. Там уже чекав знайомий службовець, а з ним — повновидий чоловік у класичному синьому костюмі з мініатюрним золотим значком корони на лацкані.

— Дозвольте рекомендувати Вам пана Іста Зайра — голову правління Банку, — звернувся клерк до Нода. — Пан вкладник бажає зберігати інкогніто, — мовив він до шефа.

— Дуже приємно, пане вкладнику! — Зайр шанобливо простягнув Нодові спітнілу долоню. — Правила нашого Банку гарантують анонімність усім клієнтам, які того забажають. Проте Ваші рахунки відкрито дуже давно, так само анонімно. Умовно анонімно, як ви розумієте, — голова правління усміхнувся самими лише очима. — Тоді загальна сума становила півмільйона дукатів. Складний депозитний відсоток примножив первинний капітал більше, ніж у сто двадцять разів. Таким чином, у Вашому розпорядженні зараз шістдесят три мільйони вісімсот двадцять шість тисяч триста дванадцять дукатів. Після статків князівської родини це другий капітал у Гирлоні.

— Даруйте, я правильно розумію, що мене визнано власником цих грошей? — про всяк випадок перепитав Нод.

— Безумовно...

— Банк може гарантувати мені збереження таємниці рахунків?

— Так. Звісно, так, — твердо відповів голова правління.

— Але ймовірно, що коли я раптом забажаю отримати усі ці гроші одразу, можуть виникнути складності?

— Бачте, наш Банк ще жодного разу за усю його історію...

— Не відмовляв у задоволенні запита клієнта, — завершив замість нього Нод.

— Саме так, — Іст Зайр витер лисину білосніжною хусткою.

— І я не маю наміру випробовувати його надійність, — заспокоїв голову правління Нод. — Наразі давайте оформимо на мене чековий рахунок, припустімо, у мільйон дукатів. Ще один, такий самий, на мого друга Рамира. У випадку, якщо мені знадобляться більші кошти, я намагатимуся попереджати заздалегідь.

— Чудово! — полегшено зітхнув Іст Зайр. — Ми оформимо на Вас та на Вашого друга анонімні чекові книжки загальною сумою по мільйону кожна. Чеки нашого Банку приймають по усій Деолі! Вам пояснять, як їх правильно заповнювати. Нам знадобляться зразки ваших підписів...

Ранком Рамир, вбраний у все нове, опинився на робочому місці Еди раніше за неї. На подив старшого адміністратора, дівчина запізнилася. Приїхала своєю маленькою автівкою на хвилин сім пізніше за належний час і була чимось дуже засмучена. Вона спробувала спекатися невмілого залицяльника, проте людей на рецепції зранку зовсім не було, тож не спромоглася вигадати переконливий привід не підтримувати розмову.

Рамир, вичерпавши фантазію для пошуку тем, уже збирався просто подарувати дівчині браслет, коли до неї приїхала якась знайома — дебела пишногруда молодиця у світло-сірій діловій сукні, під якою вгадувалися округлі й міцні сідниці. Жіночка виглядала цілком впевненою у собі. Кинувши гострий та уважний погляд на залицяльника і одразу ж приховавши його під довгими віями великих карих очей, вона безапеляційно пояснила борцеві, що його пустопорожні балачки не на часі — йшов би він собі, наприклад, гуляти набережною. Хлопець мусив залишити рецепцію. З ресторану він зателефонував Нодові у «Мажор» і запросив поснідати разом. Звісно, апетиту у нього не було. Попервах. Та почувши, що вони лишатимуться у Гирлоні ще якийсь час, він таки з'їв омлет з половини страусового яйця.

— Таки, Ноде, у Князівстві тобі безпечніше, — обґрунтував Рамир рішення друга, куснем гречаного багета вибираючи з тарілки розлитий густий жовток, — бо як подамося до Ланоду, там тебе можуть нишком і прикопати. І мене заразом.

Утім, на Рамировому обличчі не було й натяку на страх за їх життя — він аж світився з радості.

— Не лише у тому річ. Якщо князівна вийде за принца, Імперія посилить тиск на королеву, аби та зреклася престолу. У такому разі не лише наші із тобою, а й Самусове життя не вартуватимуть шкаралупи від твого омлету. Тож центр подій наразі тут. Та як на них можна вплинути, я ще геть не знаю...

Самус з'явився за столом раптово. Галасливий і збуджений, він категорично відмовився від їжі, проте видудлив літровий глечик кисло-солодкого холодного морсу. А тоді почав розповідати про свої нічні пригоди аж із двома студентками. Познайомився з ними торік, а вчора увечері зустрівся на набережній, та продовжив спілкування вже у парковій «гербовій» альтанці. Нод спробував перервати ту хвалькувату балачку, на що Самус весело заявив, що вже орендував прогулянкову яхту і запрошує друзів вийти у море — провітритися.

Опинившись у дворі, вони побачили, як Еда разом з баченою Рамиром молодицею сідають у респектабельну автівку. Барон на мить укляк, а тоді спробував привітатися із пані, однак та, ковзнувши холодними очима повз руданя, зупинила їх на Нодові. Наступної миті водій зачинив дверцята, і авто плавно виїхало з воріт.

— Що то за фіфа? — сердито запитав Рамир. — І чому Еда залишає робоче місце посеред зміни?

— Дуаліада Еревса, — замислено відповів Самус. — Перша камер-дама княгині. Дивно. І он погляньте: їх провів сам управитель готелю, — барон вказав на чоловіка у темному костюмі, який повертався сходами до холу. — Рамире, а ти не знаєш, часом, як прізвище Еди?

— Навіщо мені було про таке питати? — знизав плечима борець.

— Бо щось мені підказує, що вона сюди не повернеться, — пояснив барон. — Як шукатимемо?

— Через ту твою Дуаріаду, — пробурчав Рамир.

— Дуаліаду, — механічно виправив барон.

— А й правда, — підтримав його Нод. — Дуаліада, напевне, багато що знає про весільні плани двору. Ви ж знайомі з камер-дамою, Самусе?

— Так, але вона мене трохи недолюблює.

— Є за що, мабуть, — припустив знову пригнічений Рамир.

— Та дрібниці. Коли я вперше, ще підлітком, потрапив до князівського замку (мені тоді саме надали титул), на аудієнції з цієї нагоди Дуаліада у натовпі придворних ніби пошепки, але так, щоб я почув, висловилася стосовно моєї гренадерської статури. З мене посміялися за спиною. А на бенкеті я, потягнувшись виделкою за шматочком м'яса, майже ненароком сильно ткнув у кришталевий глечик із вишневим соком. Дуаліада саме сиділа навпроти, у білій сукні, гаптованій срібною ниткою... Ну що, гайда на яхту? І дівчат моїх підхопимо...

— Тих, які вночі були з тобою в альтанці? — пробурчав запитання Рамир. — Дивися, щоб від них нічого не підхопити.

— Та ми ж не на ніч! Та й у присутності команди усе буде пристойно. Герцог, ну бодай ти йому скажи, бо Рамир зі своїм тим коханням...

Цього разу Дет Дут говорив з Буртаком у саду, розбитому побіля житлових споруд резиденції дуумвірів. Вони сиділи на лаві біля ставка, де плавали декоративні качки — зовсім чорні з яскраво-червоними дзьобами та жовтими колами довкола очей. Дет Дут різкими рухами кидав їм шматки хліба, водночас виштовхуючи з себе обрубки фраз:

— Що у справі нашого герцога-курсанта?

— Я послав до селища однокурсників Кунстада — Прена і Лара...

— Навіщо? — шматок хліба впав у воду, і його відразу вхопила качка.

— Вони мають зустрітися з Кинавом. Нібито командування Академії доручило їм з'ясувати обставини загибелі Кунстада. Їм поставлено завдання задружитися з Кинавом і вивідати у нього усе про останній день перебування Нода у селищі.

— Не краще було б послати досвідчених нишпорок?

— Це також потайки зроблено.

— Коли очікуєте на результат? — шматок хліба знову опинився у качиному дзьобі.

— Днів за три...

— Що Юс?

— На могилі генерала Кунстада встановив тимчасову гравійовану табличку з датами народження і смерті обох Нодів — старшого і молодшого. Допоки виготовлять фундаментальний пам'ятник...

— Гадаєте, підполковнику, що він повірив у смерть молодого Кунстада? Чи просто демонструє нам, що вважає його загиблим?

— Ми продовжуємо щільно спостерігати за ординарцем...

— Мене не полишає відчуття, що ви лише вдаєте якусь діяльність, аби прикрити цілковиту безпорадність після зникнення Кунстада.

— Роблю усе можливе...

Яхта відійшла від того ж причалу, куди Нод із Рамиром нещодавно прибули морським трамвайчиком з Арду. Запрошені Самусом двоє дівчат були втомлені ще з ночі у альтанці. Вони ледь встигли вдома поспати кілька годин. Звали їх Ноа та Суана, і були вони дуже подібні одна до одної — доладні, пишногруді, із широкими міцними стегнами. І обидві... руді, як і Самус. Це викликало ледь приховані посмішки команди. Нод також приховав посміх, а Рамир уголос заявив, що споглядає коловорот рудих у природі. На диво, на ці слова ніхто не образився. Для годиться побалакавши з парубками півгодини, дівчата зникли у каюті — надолужувати недосип.

Капітан — сивий огрядний вусань — оголосив маршрут: до Арда, тоді назад повз Гирлон, на схід, обігнувши гору зі Старим маяком на ній, і до межі територіальних вод Республіки. Однак Нод запропонував вчинити навпаки — спочатку до кордону Республіки, щоб побачити окупований Туапулат за світла, а тоді на Ард. Яхта, вийшовши з порту, рушила геть від узбережжя на південь. Хвилі злегка розхитували суденце, а приємний вітерець холодив обличчя. Денний місяць Рел ледь зійшов над обрієм у хмарах. Чайки, які попервах супроводжували яхту, переконавшись, що риби її пасажири не ловитимуть, відлетіли до рибальських баркасів, які подекуди виднілись у морі. Коли з виду вже зникли нижні яруси Гирлона, і над морським маревом химерно постали лише гора з маяком та монолітна скляна стіна — найвище розташованої споруди міста, яхта заклала ліво на борт, повернувши на схід.

Капітан вказав пасажирам на кілька струнких силуетів військових кораблів, на рівній відстані один від одного вишикуваних зі сходу на захід.

— Це фрегати Тасавської ескадри Ланодського флоту, — пояснив він.

— Що вони тут роблять? — поцікавився Нод.

— Охороняють територіальні води Князівства, бо за Континентальним оборонним пактом вони мають прийти на допомогу Гирлону у випадку агресії проти нього.

— А що, у Гирлона військового флоту немає? — необачно запитав Рамир, ненадовго виринаючи із задуми, що не полишала його після раптового від'їзду Еди.

— Ні, — відповів здивований капітан. — Хіба Вам про це невідомо?

— Збройні сили Князівства, — поквапився пояснити Самус, — являють собою лише один єгерський гірський полк та церемоніальну роту гвардійців. А ще розвідку. Вони, капітане, з Конфедерації. Їм ці наші військові подробиці маловідомі.

— Тоді зрозуміло, — похитав головою капітан. — Якщо хочете, я принесу біноклі.

— Зробіть таку ласку, — Самус жестом запропонував Нодові й Рамиру пройти на ніс. — Не ставте нерозумних питань, надто стороннім, якщо не хочете привернути до себе зайву увагу. У Гирлоні кожний хлопчина знає, що море тут охороняє флот Королівства.

— Гаразд, — байдуже погодився борець, чиї думки знову були десь далеко.

Яхта тримала курс уздовж берега, наближаючись до кордону Республіки. На траверзі з лівого борту вже височів їх маяк. За кілька хвилин за горою відкрилася вузька протока. На її східному березі добре проглядалися сірі стіни з плетивом колючого дроту. Вхід у протоку охороняв старий корабель, тип якого капітан визначив як «міноносець». Якірні ланцюги того міноносця проіржавіли, а фарба, якою на носі було написано «Сет Сат», почала пузиритися. З корабля подали світлові сигнали.

— Ваші попереджають, що ми наблизилися до межі територіальних вод, — тихо сказав до хлопців барон. — Треба вшиватися.

Капітан з містка наказав віддалятися від берега. Розвернувшись по широкій дузі, яхта вже почала лягати на зворотний курс, коли один з матросів, вказавши рукою вгору, вигукнув:

— Дивіться!!!

Ясне небо з північного сходу на південний захід на величезній швидкості креслила сліпуча біло-жовта вогняна куля. Вона лишала рівний білий слід, який швидко розвіювався. Усі біноклі вмить спрямувалися у небо. Знизившись над морем, куля розлетілася на уламки, які, зберігаючи первинний напрямок, зникли за обрієм. Хмари, які закривали Рел, десь далеко-далеко освітилися кількома спалахами дуже незвичного перламутрово-сірого світла. З міноносця долинув хрипкий дзвін ринди та вигуки «Полундра!»

— Схоже, ми бачили, як падає метеорит, — сказав барон. — Не кожному таке бодай раз у житті випадає. Агов, капітане, — гукнув він. — Скоро нас може накрити велика хвиля...

Над морем перекотився оглушливий, важкий грім — раз, удруге, втретє... Ці звуки геть заглушили корабельний дзвін міноносця. Яхта на повному ходу мчала до порту. Ланодські есмінці, що тепер були по лівому борту, починали розвертатися носами у напрямку вибухів. Рибальські баркаси квапилися сховатися у бухтах.

— Хвиля може набігти раніше, ніж ми встигнемо дістатися порту, — гукнув до капітана Самус.

— Певне, не встигнемо, — відповів той. — Ідіть до кают-кампанії.

— Ні, я до вас, — заперечив барон, збираючись піднятися на місток.

— Ми теж! — Рамир рушив за Самусом.

— Відставити!!! — гаркнув капітан несподівано різко. — У кают-компанію, усі! Хутко!

— Чули?! — Самус першим слухняно попрямував до палубної надбудови, де містилася засклена кают-компанія. — Тут, ваша ясновельможносте, — пошепки сказав він до Нода, — ми з вами не командуємо.

— Я ніби й не намагався, — знизав плечима парубок.

До них приєдналися й дівчата, яких розбудив звук вибуху. Вони перелякано притислися одна до одної на дивані. Налетів вітер, здійнялися хвилі. Яхту захитало, але це ще не становило небезпеки. Нарешті, барон, який не відводив бінокль від обрію, повідомив, що бачить, як росте очікуване цунамі. Проте виявилося воно геть невисоким — зо три метри. Судно легко перевалило через цю хвилю — лише задзеленчали келихи у спеціальних тримачах у буфеті та перехнябився портрет Авура IX над ним. За першою хвилею пройшли кілька менших, і море майже заспокоїлося.

— Нам поталанило. Швидше за все, кілька сплесків від уламків обопільно погасили хвилі, — Самус, нарешті, опустив бінокль.

— Схоже на те, пане бароне, — сказав капітан, переступаючи поріг. — Однак усе одно доведеться поквапитися у бухту. З ескадри передали штормове попередження — чи то метеорит призвів до збурень в атмосфері, чи це просто збіг, але з півдня суне шторм.

— Однак відзначити падіння метеориту нам ніхто не завадить, — відповів на те барон.

— Звісно, ваша гоноровосте, — погодився капітан, намагаючись дотягнутися до князівського портрету, щоб вирівняти його.

— Дозвольте я, — Самус вирівняв «парсуну» просто через голову капітана.

— Дякую, — капітан відкрив буфет. — Закуски зараз подадуть. Тим часом ось, прошу, — він дістав з бару пляшку шампанського. — Даруйте, мушу піти — не можу полишати місток, коли насувається негода.

Побачивши пляшку, дівчата, нарешті, повірили, що небезпека минула. Принаймні, на деякий час. Вони почали пускати бісики парубкам, допоки Самус не зробив вигляд, що гримає на них за те. З'явився кок, несучи тацю з бутербродами, а також сир та виноград.

— От чому не я його донька? — зітхнула Ноа, вказуючи на портрет. — І коли, нарешті, князівну являть народові? А краще княжича — може, він мене за наречену узяв би?

— Не дай тобі Зоре з княжичем запізнатися, — прошепотіла вже сп'яніла Суана. На її очі набігли сльози...

— Чому це? — здивовано поглянула на подругу Ноа, але та відвернулася.

Раптом насунулися сутінки — яхта увійшла у довгу тінь гори. З хмар, що набігли на принишкле місто, вдарила блискавка. Почалася гроза.

Завбачливий Планс підігнав на причал баронів лімузин та прихопив кілька парасольок. Ноа узяла під руку Нода, Суана — Самуса, а Рамир під парасолькою пішов до машини самотній, чому був лише радий. Супроводжуючи їх до машини, зазвичай мовчазний камердинер сказав кілька слів про падіння метеориту, яке добре було видно і у Гирлоні.

Біля лімузину крутився якийсь хлопчина у дощовику з каптуром, що повністю ховав обличчя. З-під довгого плаща визирали лише закороткі штани та мокрі сандалі на босу ногу. Пацан спробував заговорити до Самуса, але водій гримнув, щоб волоцюга вшивався. Ноа, смикнувши раптом хлопця за дощовик, прошепотіла до нього щось сердите. Нод хотів був запитати, що воно за один, але дівчата заглушили його слова зойками і наріканням на сильну зливу, яка насправді вже майже вщухла. Барон, не зваживши на дрібний випадок з хлопчиною, несподівано запропонував усім помилуватися післягрозовим небом з їх номера у маяку — кращого місця для цього не знайти, а видовище буде вражаюче. Он уже сонце крізь хмари на небокраї виграє зеленкувато-жовтою барвою. Ноа для годиться спробувала відмовитися, посилаючись на втому та ретельно слідкуючи за тим, щоб відмова не виглядала надто категоричною. Суана промовчала. На здивований погляд Нода «Чи не досить на сьогодні цієї компанії?» Самус дав йому знак не втручатися. Рамирові було до усього байдуже.

У готелі вони усім змоклим гуртом, включно з двома нетверезими рудими дівчатами, під підкреслено байдужими поглядами персоналу поквапилися у «Мажор». Туди ж замовили вечерю. Її накрили у заскленій частині тераси, за надійними вікнами якої справді було видно багатоярусні, різнобарвні хмари, підсвічені сходом Ріна. Поміж хмарами з'являлися великі синьо-білі і жовті зорі. Попервах Планс прислуговував за столом, але Самус скоро спровадив його. Похмурий Рамир теж довго не затримався — замислений, він пішов до свого номера. Коли виходив, сполохав на сходах камердинера, який зробив вигляд, що впустив та шукає щось. Утім, борець не звернув на те уваги.

Цього разу почути щось значуще камердинерові не вдалося, бо через присутність дівчат компанія теревенила про усілякі дурниці.

Скоро після того, як Рамир залишив терасу, Самус сходив до своєї спальні й приніс чорну пузату пляшку знаменитого лікеру «Сивий Тасав», про який дівчатам доводилося лише чути, що його виготовляють, додаючи настоянку з коренів рідкісного тасавського плюща та зерен степового трилиста, які обов'язково пройшли через травну систему перепілки золотодзьобої ланодської. Такий неапетитний рецепт, позатим, надавав напоєві унікальний смак та якесь люмінісцентне внутрішнє світіння.

— Товариство! — барон невимушено підкинув та упіймав великою долонею пузату пляшку. — Таких виготовляють лише двадцять сім штук на рік. Я знаю людей, які купують їх замість банківських металів та зберігають у сейфах, бо щороку ціна такої пляшки зростає у півтора рази.

Він дістав зі скляної шафи срібні лікерні чарки — теж пузаті. Дві перші налив та подав дівчатам. Нод помітив, що Самус вкинув у чарки по пігулці. Одну — білу, іншу — зелену. На його запитальний погляд барон удруге за вечір непомітним рухом попросив його не втручатися та наповнив ще дві чарки — Нодові й собі. Випили. Лікер виявився міцнішим, ніж можна було сподівався. Його смак якимось дивом нагадував полинівку, однак був набагато м'якший, а гіркота поєднувалася з терпкістю та присмаком смаженого лісового горіха. Дівчатам напій дуже сподобався. Самус налив усім ще, вже до половини. Суана швидко розчервонілася, зо два рази зривалася на сміх, а тоді почала згадувати якісь історії зі свого дитинства. Ноа, навпаки, чомусь закуняла. Самус, ніби цього лише й чекав, запропонував їй піти з ним і вкластися спатоньки. Ноа легко погодилася, і вони вийшли.

Залишившись удвох з Нодом, Суана дедалі веселішала. Помітивши, що хмари геть розвіялися, вона спробувала витягти Нода назовні. Він ледве умовив її лишатися у приміщенні і подалі від перил тераси. На щастя, барон швидко повернувся — за його словами, Ноа миттю заснула, ледь торкнувшись подушки, а він вирішив ще трохи потеревенити з ними. Рудань легко дав раду веселощам Суани, запропонувавши хильнути ще потроху «Сивого Тасаву».

— То ти знайома з княжичем? — барон, розкинувши руки на спинці дивана, поглянув на Суану.

— Так, — її веселість трохи потьмяніла.

— Як таке може бути? Адже князівських дітей нікому не показують, — Нод, послухавшись жесту барона, підключився до розмови.

— Сама я з Арду, — знову сміючись, почала дівчина свою розповідь. — Позаторік ми святкували закінчення школи. Після випускного балу двоє наших однокласників напідпитку, ги-ги, запропонували вийти моторним човном у море, щоб зустріти світанок. Ми з однією подругою погодилися. Один з хлопців узяв без дозволу човен свого батька, ги-ги-ги, і ми помчали. Вже минали мис на виході з бухти, коли налетіли на якусь колоду. Потім поліція з'ясувала, що цілий штабель таких стовбурів випав з лісовоза, що прямував з Дуумвірату до Межимор'я. Хлопець, який був за стернового, та моя подруга від удару випали з човна. Правда, смішно? Їм потім вдалося дістатися берега та видряпатися на скелі мису. А човен не спинився — пізніше з'ясувалося, що тріскою заклинило двигун разом із стерном. Інший однокласник спробував дістатися мотору, але з п'яних очей занадто різко підвівся і теж випав...

— Загинув? — вдаючи байдужість, поцікавився Самус.

— Ні. На щастя, натрапив на колоду і протримався на ній, допоки вранці його не підібрали рибалки.

— А ти? — запитав дуже зацікавлений Нод.

— Дякувати Зорі, нарешті скінчилося пальне, але тоді я вже була далеко від берега. Зійшло сонце. Човен потроху протікав — тріснув від удару. Я вичерпувала воду, та вона прибувала дедалі швидше, — веселість Суани поволі згасала. — Я вирішила плисти до берега сама, хоча розуміла, що не стане сил — потону. Вже звелася на повен зріст, щоб стрибнути у воду, коли побачила яхту. Замахала руками, закричала. Вони мене помітили.

— Виявилося, що це яхта князя? — здогадався барон.

— А як ти знаєш? — Суана потяглася до пляшки, але Самус прибрав її на дальній від неї бік столу. — Так. Човен вже майже пішов під воду, коли з облавку яхти, що нарешті підійшла, мені скинули рятувальний круг та підняли на палубу. Команда була збентежена моєю появою, а капітан, розпитавши, що зі мною сталося, поквапився одразу ж відправити мене до каюти. Замість намоклої бальної сукні мені принесли спортивний костюм, футболку та кросівки — усе новісіньке, дороге. Напоїли гарячим чаєм. Капітан попросив не виходити з каюти. Сказав, що яхта спеціально зайде у Ард, щоб висадити мене там. Повідомив, що мене і моїх однокласників уже шукають місцеві рибалки та рятувальники. За деякий час капітан знову повернувся і, дивлячись кудись убік, сказав, що господар просить мене завітати до нього. У Гирлоні князівську яхту знають усі... Ой, далі мені не можна розповідати...

— Ти це пообіцяла самому князеві? — чи то спитав, чи ствердив барон. — Знала ж одразу, що тебе підібрала саме князівська яхта.

— Ні, нічого я нікому не обіцяла...

— Суано, а давай я за тебе переповім далі, — Самус налив усім трьом ще лікеру. — Отже, вийшла ти на палубу, а там...

— Ні, не на палубу, — дівчина пригубила чарку, — до палубної каюти. А там був той парубчина, нещасний...

— Чому нещасний? — Нод ловив кожне слово дівчини.

— Інвалід наш княжич, — схлипнула Суана. — З дитинства паралізований. Обличчя спотворене спазмом. Лише ліва рука рухається та шия може повертатися, а говорить він пошепки — важко розібрати. У інвалідному кріслі усе життя. Він, сердешний, побачив, як мене врятували, тож і зажадав побалакати. Капітан не наважився заперечити, але мені сказав, що це далекий родич княгині. Та я здогадалася, хто він насправді...

— Яким чином? — барон «забув», що обіцяв сам розповісти про цю пригоду замість Суани.

— В нього там на столі світлина у рамці стояла — дівчина молода. Він побачив, що я дивлюся на неї, та й прохопився, що то сестричка його, Еда. Мабуть, щоб я чого іншого не подумала.

— Князівну ж ніби звуть Ерадою, — нагадав Нод.

— Ерада — це повне ім'я, а Еда — зменшувальне, — знизала плечима дівчина.

— Чому ти вирішила, що то князівна? — далі розпитував Самус.

— Вона мов дві краплини води схожа на нашу княгиню. Я бачила княгиню зблизька — якось вона до нашої школи приїздила.

— Суано, а Ви сказали княжичеві, що здогадалися, хто він направду? — Нод нахилився до дівчини.

— Ні. Вирішила, що йому так легше буде зі мною говорити. В нього багато наукових книжок — читає зі спеціальної підставки, її прилаштовано до інвалідного крісла. А ще котеня з ним живе. Чорне-чорне, і звуть його Фантомом. Княжич з ним грається своєю однією рукою. Симпатичне таке. Та балакали ми недовго...

— Потім тебе, мабуть, доправили до Арда, — здогадався барон, — а капітан попросив нікому не говорити про те, що бачила на облавку яхти. Так?

— Так. Я після школи пішла працювати помічницею кравчині, тут, у Гирлоні, а за рік вступила до університету, познайомилася з Ноа...

— Ну, далі я знаю, — перервав Самус. — Навчаєтесь і розважаєтесь з такими, як оце я.

— Ти ж сам перший ще торік причепився до нас! — обурилася студентка.

— Час і тобі вкладатися спати, — відповів на те барон. — Я тебе проведу, — він розлив залишки лікеру. — Ночуватимеш у мене. Добраніч, Ноде.

Коли Нод опинився у своїх апартаментах, виявилося, що барон вклав Ноа на його ліжку. Повагавшись, хлопець ліг на дивані у вітальні.

Горанг з'явився до нього, коли за вікнами вже почало сіріти. Спочатку вислухав Нодів переказ пригод у морі, особливо шкодуючи, що жодного разу не бачив падіння метеорита. Розповідь про гирлонського княжича дуже схвилювала короля. Він нагадав, що при дворі Ауранії підозрюють, що з хлопцем щось негаразд. Сектанти Ратха поширювали чутки, що спадкоємець князівського трону одержимий демонами — маніяк-садист, несповна розуму, а тут зовсім інше...

Нод прокинувся, бо відчув, що на нього хтось дивиться. Виявилося, Ноа, прокинувшись, тинялася чималими апартаментами у пошуках ванної. Хлопець швидко накинув простирадло, яке зрадницьки сповзло уві сні, і вказав дівчині потрібні двері. Сам він скористався іншою ванною і, швидко вдягнувшись, поквапився піднятися на терасу. Там уже попивав вранішню каву Самус. Небо зовсім вияснилося. Про учорашню грозу нагадувала лише мокра підлога тераси. Утім, сонце швидко висушувало її.

— Що то за пігулки ти учора вкинув у лікер? — запитав Нод у барона.

— Біла — просто снодійне, зелена — «екстракт правди». Спільним у їх дії на організм є те, що після вживання розчиненими саме у «Сивому Тасаві» люди не пам'ятають, що з ними відбувалося.

— Отже, Ноа і Суана пам'ятатимуть лише те, що було до того, як вони спробували лікер, — Нод налив собі кави. — А того, що Суана розповіла нам про княжича, вона не згадає.

— Навіть самого факту такої розмови, — підтвердив барон. — Ще коли вона на яхті мало не розплакалася, почувши про княжича, я запідозрив, що вона знає про нього більше, ніж можна припустити на перший погляд. Ці пігулки розроблені у лабораторіях нашої розвідки для шпигунських цілей. Я їх купив у знайомого приватного детектива Пилипа Бобошка. Його колись до мене матуся приставила, аби я чого не накоїв. Згодилися, як бачиш.

— Скажи, ти вчора навмисне вклав Ноа мені у ліжко?

— Так. А ти не виявив ініціативи? Вона була б не проти, я знаю.

— А на ранок нічого б не згадала! Іди під три чорти, бароне!

— Від герцога чую. Дівчатам подадуть сніданок сюди, а потім Планс відвезе їх до університету. Ми ж поснідаємо у ресторані.

— Гаразд, слід розбудити Рамира, — зауважив Нод.

— Я зазирав до нього — номер порожній. Гадаю, він у холі.

Барон не помилився. Рамир отирався біля стійки рецепції — сподівався довідатися від персоналу готелю, куди поділася Еда. І таки довідався: відучора дівчина у готелі більше не працює — звільнилася. Де її шукати, невідомо. Послухавшись друзів, сумний борець поплентався за ними на сніданок. Про Ноу та Суану навіть не запитав, історію нещасного княжича вислухав зі співчутливою зацікавленістю, а тоді знову поринув у меланхолію. Намагаючись його розрадити, друзі запропонували піти скупатися на готельний пляж — спека посилювалася.

Стояв цілковитий вранішній штиль. Білий пісок пляжу, немов сніг на сонці, засліплював очі. Людей ще зовсім не було, бо дев'ята година — зарано для зманіжених пожильців готелю. Лише у плетеному з лози кріслі, високо піднесеному на спеціальній конструкції, сидів рятувальник, озираючи нерухому поверхню моря. Нод, Рамир та Самус поскидали одяг у просторому пляжному наметі, і барон одразу з розгону шубовснув у звабливу своєю синявою воду. Широкими махами він поплив від берега.

— Он крег до тебе суне, — гукнув баронові трохи повеселілий Рамир, але рудань не зважив на жарт.

Тоді борець і собі пірнув у море, намагаючись наздогнати Самуса. Рятувальник підвівся зі свого сідала, спостерігаючи за ними, а біля Нода немов з-під землі з'явився кельнер із відром льоду. Звідти стирчали спітнілі пляшки соків та води. Обравши для себе синю пляшку з гірською мінеральною, Нод розтягнувся на лежаку в наметі. Він знову згадував учорашню оповідь Суани, зроблену під впливом зеленої пігулки. Тут йому спали на думку слова дівчини, що повна форма імені Еда — Ерада, а тоді пригадалася камер-дама Дуаліада Еревса. Він аж розсердився на себе, що співставив ці очевидно пов'язані факти лише зараз. Мабуть, на здатність мислити логічно вплинули карколомні події останніх днів разом із «Сивим Тасавом».

Та в цей момент Нода відволікли. На тканині намету раптом з'явилася тінь — хтось наближався. Неквапом, якось крадькома. Пола намету відхилився, і під нього зазирнула спітніла фізіономія Планса, вбраного, немов до вечері: чорний костюм, біла сорочка з краваткою-метеликом. У руках він тримав газету, з якої визирав краєчок цупкого синього конверта.

— Доброго ранку, пане Ноде, — церемонно привітався камердинер. — Їх гоноровість купаються?

— Так, самі ж бачите. Ось ковтніть води, — хлопець простягнув закорковану ще пляшку.

— О, гірська! — Планс нахилився до металевого ящика, з якого стирчала одна з чотирьох металевих штанг, що підтримували намет, і відчинив непомічені Нодом дверцята. Усередині виявилися склянки, серветки та інше столове начиння. Камердинер поклав газету на лежак, відкоркував пляшку та налив мінералки Нодові й собі.

— Я й не знав, що тут усе так завбачливо влаштовано, — хлопець ковтнув води з приємним срібно-металевим присмаком. Його погляд упав на газету, з-під якої визирав конверт. На ньому було видно золоте зображення корони Ланоду. Планс поквапився сховати конверт у газеті.

На берег вискочили Самус із Рамиром. Спробували було поборюкатися, але, побачивши камердинера, припинили несолідні у його присутності пустощі.

— Ви б, Плансе, ще рукавички білі вдягли, — мокрий рудань увійшов під тент, схопив синю пляшку і видудлив її кількома ковтками. — Відвезли дівчат?

— Так, пане бароне. Наразі я до Вас у справах, які можуть бути невідкладними, — камердинер, прихопивши газету, зробив кілька кроків від тенту. Самус відійшов за ним.

Вони говорили біля води. Досить довго — Нод із Рамиром встигли випити ще по пляшці соку. Нарешті барон повернувся. У руках він тримав відкритий конверт та газету, а на обличчі — вираз роздратованого здивування.

— Мати написали, — пояснив він.

— Щось кепське? — запитав Нод.

— З дипломатичних джерел їй стало відомо, що в Імперії вже почалася підготовка до весілля принца Ліруда з князівною Ерадою Гирлонською. Відразу після весілля мама, на вимогу імператора, мусить проголосити Ліруда наступником престолу Ланоду. Ліруд та Ерада... Еда?!

— Так отож, — мовив Нод.

— Зелена пігулка таки варта грошей, що я сплатив за неї.

— Це ви про що? — здивувався Рамир.

— Твоя Еда, можливо — донькою князя, — прямо пояснив Нод. — І в неї незабаром весілля з імперським принцом.

— То що, я її більше не побачу? — стиснув кулаки Рамир. — Дзуськи! Знайду!

— Знайдемо, — виправив його Нод.

— Якщо Еда, яка була адміністраторкою у готелі, — втрутився Самус, — та князівна Гирлонська Ерада — це одна й та сама особа, знайти її проблем не становитиме. А от далі...

— Що далі?! — у Рамира заходили жовна під скулами.

— Що-що? — передражнив його барон. — Накажеш твою кохану з-під вінця у імперського принца викрадати?

— Чом би й ні? — запитав Нод.

— А чи ти, Рамире, певен, що Еда відповість на твої почуття? — Самус пустив повз вуха останні слова. — Може, вона когось іншого кохає? Того самого Ліруда, наприклад.

— Не думаю, — заперечив Нод, щоб барон зовсім не загнав Рамира у депресію. — Не схоже, що у Еди є коханий.

— За якими прикметами ти це визначив? — рудань не поспішав виявити бодай крихту тактовності.

— Я бачив тоді вранці, як Еда дивилася на Рамира, — відповів Нод. — А з принцем вони навряд чи колись бачились. Князівські ж діти до шлюбу чи закінчення освіти ведуть приватний і простий спосіб життя. А це що? — поспішаючи змінити тему, він показав заголовок на першій шпальті газети, що Самус крутив у руках: «Уламки метеорита, пірнувши у море, виринули знову»?

— Справді! — барон прочитав уголос текст під заголовком:

«Учора мешканці Гирлону мали змогу спостерігати унікальне природне явище. У небі над морем Уявився метеорит. Падаючи, він розділився на три уламки і зник за обрієм у напрямку Ланодського узбережжя. За деякий час пролунали звуки трьох вибухів, потому здійнялися незначні хвилі.

Редакції за допомогою рації вдалося поспілкуватися з капітаном круїзного лайнера „Королева Ральсіята“ Оломом Дуксом. Лайнер прямує з елітного курорту Борк, що на острові Прай у Султанаті, до Тасава. Капітанові Дуксу разом з пасажирами та командою пощастило бачити унікальний момент падіння небесного тіла у море.

Далі наводимо пряму мову пана капітана: „Три уламки метеорита впали на одній лінії, паралельно нашому курсу, у більш ніж двох кабельтових по лівому борту. Вони з оглушливим, розкотистим звуком здійняли рівні стовпи води, а тоді хвилі, які, втім, швидко спали, спричинивши значну, але некритичну хитавицю. За кілька хвилин по тому, як море заспокоїлося, вода почала світитися. Під кілем на глибині, яку не вдалося визначити, пройшли три ідеально правильні світлові кола. За правим бортом, на відстані від одного до півтора кабельтових ті кола випливли на поверхню, а тоді здійнялися у небо. Вони являли собою світлові диски. Їх світло було яскраве, але...сіре! Диски полетіли проти вітру, чітко на захід, набираючи висоту, та зникли десь над Ланодом. Свідками цього явища стали численні пасажири та члени команди — усього 637 осіб. Запис про означену подію у відповідно до Морського статуту, зроблено у бортовому журналі. До нього додано письмові свідчення ряду пасажирів, які погодилися їх надати“.

Редакція зауважила панові капітану, що сірий колір ніяк не може бути притаманний світлу. Не може бути сірого світла, адже сірий колір — то поєднання чорного та білого, а чорного світла не буває. Пан капітан відповів, що диски світилися на тлі яскравого синього неба світлом такого кольору, який усі пасажири одностайно назвали сірим.

Наразі редакція має намір звернутися до Князівського наукового товариства по коментарі щодо цього загадкового атмосферного явища. Ми поінформуємо шановних читачів про версії, які висунуть учені, звісно, що також шановні».

— Це у місцевих газетярів гумор такий, — пояснив барон зміст останнього речення. — Читачі, на думку газетярів, шановні самі собою, а вчені, що, як відомо, газет не читають, теж шановні, проте за компанію, а не тому, що вони вчені, — він згорнув газету, поклавши її поруч з Нодом останньою сторінкою вгору.

— Я читав про таке у одній книжці! — пригадав Нод.

— Про шановних за компанію вчених? — усміхнувшись, перепитав барон.

— Ні, про метеорит, який з'являється раз на триста з гаком років, а після падіння знову здіймається і летить геть. Здається, той періодичний метеорит теж має змогу розділятися...

— Де ти ту книжку знайшов? Невже у Республіці пишуть про такі наукові загадки? — зацікавився Самус, однак його перервав Рамир:

— Погляньте, — закоханий борець вхопив з лежака газету і прочитав назву колонки у рубриці «Світські потаємності». — «Загадкові співмешканці барона Дорга. За інформацією з надійних джерел, скандально відомий барон Самус Дорг, який постійно мешкає у Ланоді, днями оселився у своєму улюбленому номері готелю „Тод і Нод“. Це найдорожчі апартаменти, які розташовані у споруді Старого маяка. Звідти відкривається краєвид на все місто у а також на тимчасово окупований Республікою дуумвірів Туапулат. Апартаменти мають власну назву — „Мажор“. Кажуть, саме назва колись привабила тоді ще юного барона, коли він кілька років тому вперше став пожильцем цього готелю.

Цікаво, що всупереч власній звичці, барон мешкає не один. Разом із ним у „Мажорі“ живуть двоє загадкових юнаків. Їх повсякчас бачать утрьох — за сніданком та вечерею, у місті. Зацікавлена громадськість Князівства має право знати, що пов'язує пана барона Дорга з невідомими симпатичним юнаками».

— Ой, не можу!!! — Самус, розреготавшись, підхопився з лежака і вискочив з намету. — А хто підписав замітку? Чекай! Я знаю: світський кореспондент Катер Осад, мабуть.

— Так! Чого ти смієшся? — мало не плакав Рамир. — А якщо це Еда прочитає?! Тут і фотографія є! — він, підвівшись, тицьнув Самусу газету майже під ніс.

— По-перше, Ерада сама поселяла і вас, і мене у маяк. Отож, для неї факт нашого спільного проживання точно не є сенсацією! — барон узяв газету. — По-друге,..

— Слава Зорі, що нас сфотографували лише зі спини, та ще й у сутінках, — Нод зазирнув до газети. — А коли це ми утрьох обнімалися?!

— По-друге, кажу, — вів далі барон, — у Князівстві заборонено законом будь-де розміщувати світлини людей без їх на те згоди! Виняток — лише злочинці, яких шукає поліція, а також... члени князівської родини. Щиро кажучи, мені буває шкода, що такого закону немає у Ланоді. Що ж до цього зображення, то це постановочний кадр, — він тицьнув пальцем у розмиту світлину в газеті. — На ньому взагалі не ми. Просто ілюстрація, щоб підсилити та спрямувати у потрібне річище алюзії читача. Псевдонім Катер Осад носить одна журналістка. Її справжнє ім'я Кетря Собача. Вона з минулого року сердита на мене за те, що не стала баронесою Дорг, от і знайшла привід помститися. Жінка, бува, ладна пустити чутку про нетрадиційну орієнтацію парубка, якщо він віддав перевагу іншій. Не беріть у голову. Тим паче, що зараз слід подумати про інше.

— Справді?! — обурився Рамир. — І що може бути важливішим за такі от гидкі побрехеньки про нас у газеті?

— Та не зважай ти на ту газету! — не на жарт розсердився Самус. — Те, що написано у материному листі, незрівнянно важливіше, бо загрожує і Гирлону, і Ланоду. Ноде, щоб ти розумів, перспективи твого вступу на престол Ланоду теж залежать від того, відбудеться шлюб Еради та Ліруда чи ні. Якщо це весілля не розладнається, тобі доведеться суперничати за корону з міццю всього Межимор'я.

— Та я про це вже не раз чув. Але хто тобі сказав, що мені потрібна та корона? — вигукнув Нод. — Сам її вдягай! По-перше, мене ніколи не визнають за короля, передусім у самому Ланоді. Ти ж сам казав. По-друге, я так накерую Королівством, що потім і десяток регентів та стільки ж канцлерів не розгребуть — не маю я знань для управляння державою! Слухай, Самусе, у тебе ж, певне, краще вийде царювати! Давай я зречуся трону на твою користь!!!

— Вас послухати, — втрутився Рамир, — так можна подумати, що корону вам прямо на пляж принесли на оксамитовій подушечці, а ви її, немов гарячий коржик, один одному перекидаєте!

— Треба буде з Горангом порадитися, — сказав Нод. — Піду-но я поплаваю, — і він увійшов у воду.

— З ким порадитися? — перепитав Самус.

— Та є у вашому Ланоді такий історичний персонаж. Нод, коли з води вилізе, сам розповість, — додав туману Рамир.

Вислухавши оповідь про нічні розмови сімдесятого герцога Азборана з портретним привидом короля Горанга III Пришелепкуватого, барон заявив, що він вірить лише у науку. Містику ж його юні друзі з незакінченою, зауважте, освітою можуть залишити для втіхи власної фантазії. Нод навіть пошкодував, що обмовився про намір проконсультуватися у Горанга. Сперечаючись щодо природи «віщих снів», вони повернулися до готелю — не мали бажання потрапляти на очі пляжникам, що вже почали займати сусідні намети. Рамир повсякчас озирався, непокоячись, що за ними можуть стежити папарацці. Нодові теж було не по собі. Лише Самус, виявляючи цілковиту безтурботність, весело насвистував якусь невибагливу мелодію.

Дет Дут важко піднімався мармуровими сходами, вкритими зеленою килимовою доріжкою. Короткопала рука дуумвіра чіплялася за слизький і надто широкий поручень, допомагаючи ногам допровадити його обважніле тіло на другий поверх центральної будівлі контррозвідки, розташованої на столичній площі Звершень. У спеціальній залі цієї монументальної споруди на співправителя Республіки очікували зо два десятки молодих офіцерів, які пройшли трирічний випробувальний строк і від сьогодні були прийняті в один з аналітичних підрозділів головного штабу спецслужби. Дету Дуту належало виголосити перед ними установчу промову: розповісти про підступи ворогів Республіки і змалювати її становище у світі, щоб надихнути цей інтелектуальний офіцерський молодняк на звершення в ім'я «перемоги справедливості в усьому світі». Візит співправителя власною персоною мав продемонструвати офіцерам довіру найвищого керівництва країни, а заразом — його мудрість та обізнаність.

Дуумвіра дратувало, що нечисленні супроводжуючі, які ступали слідом, мають змогу бачити його фізичну неміч. Знав: вони прораховують, хто першим — він чи Сат Сат вирушить уперед ногами до Пантеону Кращих. Поки сходи, нарешті, закінчилися, настрій співправителя зіпсувався остаточно. До кімнати нарад він увійшов втомлений та роздратований. Мляво махнувши рукою у відповідь на одностайне гучне вітання, що вирвалося з молодих горлянок, сів у крісло на чолі столу. Хвилину зачекавши, поки посідають інші, почав:

— Ви, товариші офіцери, вступили у передові лави борців за рівність у всьому світі! Вступили у той час, коли на континенті швидко набирає сили здавна ворожа до нас Межиморська Імперія. Ми не можемо оголосити широкому загалу громадян справжній ступінь небезпеки цього ворога, але ви — еліта суспільства, тому маєте усвідомлювати рівень загрози. Так само, як і те, у чому криються причини стрімкого зростання могутності Імперії. Для вас уже не є секретом, що там приділяють якнайпильнішу увагу розвиткові науки і технологій. Це зумовило лідерство Межимор'я в озброєннях. У західній пресі поширюють інформацію, що незабаром Імперія вже матиме у своєму розпорядженні бойові літальні апарати, що важчі за повітря — літаки! Стосовно свого найближчого сусіда, Ланодського Королівства, Імперія обрала тактику династичного поглинання. Майже одночасно у такий самий спосіб буде поглинуто і Князівство Гирлон — планетарний гаманець. З Республікою так вчинити їм не вдасться, тому після фактичного підкорення Королівства та Князівства нам загрожує прямий збройний конфлікт з Імперією. Республіка не в змозі щось протиставити її новітнім технологіям, отже, мусимо шукати асиметричну відповідь. Її пошук та втілення являтимуть собою основний зміст вашої роботи у контррозвідці. Що може бути протиставлене збройній міці супротивника? Здавалося б, лише адекватна збройна міць. А коли її неможливо створити? Що тоді? Тоді, товариші офіцери, слід протиставити супротивникові його ж збройну міць! Інакше кажучи, слід знайти способи спрямувати його силу всередину себе, примусити його до саморуйнації...

Дет Дут увірвав промову — нібито, щоб зробити ковток чаю, а насправді хотів оцінити ступінь уваги слухачів. За столом стояла мертва тиша. Офіцери ловили кожне його слово. Задоволений промовець повів далі, роблячи багатозначні паузи після кожного речення:

— Слід знайти способи створити у ворожому таборі приводи і причини для внутрішнього протистояння. Під керівництвом ваших старших наставників вивчайте нашого супротивника, шукайте його слабкі місця, куди можна буде встромити клин, аби розколоти його позірну монолітність! На наше щастя, західне суспільство ліберальне, гниле та аморфне. Його ідеологічна, культурна та економічна багатоманітність стає чудовим ґрунтом для зародження та розростання різного роду конфліктів. Скористаймося цим! Скористаймося швидко та жорстко!!!

Офіцери підхопилися, гучними оплесками та вигуками вітаючи останні слова дуумвіра. Він дав овації змогу лунати з півхвилини, а тоді підняв руку, закликаючи слухачів до уваги.

— Пам'ятаймо!!! — Дет Дут ударив жирним кулаком по столу. — Частина правлячого клану в Імперії також чудово розуміє непридатність її ліберального соціального устрою для того, щоб підкорити увесь континент. Тому в Межимор'ї традиційна для усіх країн континенту, крім Республіки, віра у Зорю Безмежжя поступово витісняється вченням про бога Ратха. На відміну від старої віри, нова вимагає дисципліни, праці й самопожертви. Вона перетворює розм'якле, лібералізоване, ледаче суспільство на згуртоване та сконцентроване довкола єдиної мети. Цим фанатична віра у Ратха трохи подібна до... нашого вчення про Усесвітню Справедливість, яке нам залишили перші дуумвіри — великий Тан Тан і великий Ван Вун, — вжив промовець неодмінний епітет при згадці Перших. — Так, товариші офіцери, небезпека найбільшого ворога Республіки полягає у тому, що він озброєний суспільним вченням, нехай і релігійного штибу, яке за своїм мобілізуючим впливом на маси подібне до вчення про Усесвітню Справедливість. Дослідження цієї релігії, виявлення її таємних адептів у нашій країні, а головне — створення агентурної мережі контррозвідки серед спільнот віруючих у Ратха за кордоном становитиме один з важливих напрямків діяльності контррозвідки у найближчий час. Допоки в Імперії ще існують ліберальні свободи, а західна спільнота ще не перетворилася на дисципліноване та підпорядковане єдиній меті суспільство, ми маємо гарні шанси на забезпечення перемоги Справедливості в усьому світі. Використаймо їх максимально ефективно. Від імені дуумвіра Сата Сата та від себе особисто бажаю вам, товариші офіцери, успіхів у вашій дуже важливій і відповідальній роботі! — завершив промову дуумвір. — До справи!!! Хай живе Справедливість в усьому світі! Хай живе Республіка!!!

— Хай живуть дуумвіри!!! Хай живе Дет Дут!!! Хай живе Сат Сат!!! — залунало у залі.

Контррозвідники підхопилися з місць, проводжаючи співправителя оплесками та вітальними вигуками. Попрощавшись помахом руки, він як міг швидко рушив до виходу. За ним поквапилися і члени супроводу. На сходах Дет Дут наказав сісти до його машини лише підполковнику Буртаку, спричинивши цим добре приховані ревниві погляди інших осіб почту. Проте в Буртака цей наказ викликав жах. На тремтячих ногах він пішов слідом за дуумвіром. Кортеж помчав до резиденції.

На ранок погода знову змінилася. Низьке небо над Старим маяком бамбурилося сизими хмарами. Вологий вітер котив морем повільні хвилі, які важко набігали на берег. Самус вирушив до театру, щоб поглянути на опорядження ложі. Усе ж бо має бути гонорово, відповідно до його статусу, — пояснив барон Нодові, якого перед виходом зустрів на терасі. За кілька хвилин потому на терасу до Нода піднявся Рамир.

— Привіт, — борець був якийсь аж надто зосереджений.

— Здоров! Ти чого такий серйозний? — одразу зауважив Нод настрій друга. — Хочеш соку?

— Давай. Слухай, дивна халепа трапилася зі мною уночі. Точніше, з моїм піджаком. Я достеменно пам'ятаю, що перстень клав у його праву бічну кишеню, а чекову книжку — у ліву внутрішню.

— І що?

— А те, що на ранок виявилося: перстень — у лівій бічній, а книжка — у правій внутрішній.

— Мабуть, у маяку домовик водиться, — спробував пожартувати Нод.

— Не вірю я у домовиків!

— І я теж, Рамире. А ти вхідні двері до своїх апартаментів замикав зсередини? — запитав Нод.

— Ні, жодного разу.

— Які є версії?

— Жодних. Ноде, скажи, а ти сам нічого дивного не помічав?

— Ні. Слід буде в Самуса запитати. Планс уже чекає — маємо їхати до кравця. Треба підібрати вечірні костюми, і щоб нам вони по статурах були, бо барон переймається, щоб наш вигляд неодмінно відповідав рівню події.

У таксі, яке везло їх вздовж набережної, камердинер сидів попереду. У дзеркалі на сонцезахисній панелі Рамир зо два рази зауважив на собі його пильний погляд, проте Планс швидко відводив очі.

Кравець виявився говірким, приємним у спілкуванні товстуном. Він з двома Кравчуками швидко обміряв парубків та запропонував їм на вибір кілька майже готових смокінгів, що потребували лишень підгонки. Нод відразу віддав перевагу класично-чорному з лискучим шалевим комірцем, а от Рамир ніяк не міг визначитися. Нарешті Нод збагнув, що другові, аби привернути увагу Еди, хочеться якось вирізнитися у чорно-білому, немов пінгвіни, натовпі чоловіків, які будуть у театрі. Він запропонував Рамирові вбратися замість смокінга у костюм, наприклад, темно-сірого кольору.

— Але ж, панове, на князівські імпрези заведено вбиратися у смокінги, — спробував заперечити кравець.

— Плансе, це справді неодмінна вимога? — звернувся Нод до камердинера.

— Ну,.. не так щоб зовсім...

— Тоді вирішено — костюм! — підвів риску Нод.

— У мене немає навіть заготовки для темно-сірого костюма, — зізнався кравець.

— Пошийте, — знизав плечима Рамир.

— Часу зовсім мало!

— Це аванс, — Нод, пустивши повз вуха останні слова, поклав на кравецький стіл купюру у сто дукатів. — Отримаєте стільки ж, якщо костюм, сіро-перламутровий шовковий жилет до нього і такого ж кольору краватка будуть готові до п'ятої. Ось ще п'ятдесят, — він додав купюру. — Це за мій смокінг.

— Усе зробимо, — товстун під поглядами приголомшених підмайстрів сховав гроші, і Нод та Рамир разом з Плансом залишили майстерню.

— Ви навіть не уявляєте, у скільки разів переплатили за одяг, — пробурчав камердинер на сходах. — Щонайменше утроє!

— Якби ж то були усі наші клопоти! — зітхнув Нод. — Будьте ласкаві, Плансе, привезіть нам це вбрання до готелю, щойно буде готове. Самус... пан барон, себто, призначив виїзд до театру о пів на сьому.

— Буде зроблено, пане Ноде, — аж надто чемно відповів камердинер. — Щось іще?

— Ні, дякую. Ми з Рамиром ще навідаємо перукарню. До вечора.

Хлопці пішли майже порожньою вулицею у напрямку набережної. Планс провів їх поглядом, поки вони не зникли за рогом, а тоді повернувся до майстерні.

Слідом за мовчазним капітаном Реєм Рамир спустився до кімнати під мансардою. Вони перевдягнулися у якусь робітничу уніформу. Капітан пообіцяв, що його речі негайно доправлять до готелю. За наполяганням Рея Рамир мусив разом із одягом залишити й чекову книжку та перстень, щоб ці речі не викрили їх у випадку провалу. Залишивши будинок, вони порожніми у цей час вузькими завулками вийшли до новісінької критої брезентом вантажівки, припаркованої під глухою цегляною стіною. Утім, порожнім місто здавалося лише на перший погляд — та сама довготелеса фігура простежила за ними від пабу та нечутно пірнула під брезент машини. Капітан сів за кермо, вказавши Рамирові на місце поряд. Рушили.

За деякий час під'їхали до господарських воріт замку. За першим негучним сигналом клаксона брама нечутно відчинилася. Рей показав два посвідчення охоронцеві. Інші двоє ледь зазирнули до кузова, і машина опинилася у внутрішньому дворі. Рамир відчув дивне поєднання запахів: кухні, гаража, стайні, а ще чомусь — водоростей. Він лише тепер збагнув, наскільки нервується — з дитинства від хвилювання у нього загострювався нюх. Заднім бортом машина стала до високого ганку. Ворота зачинилися.

— Слухай! — прошепотів капітан. — Двоє служників зараз вивантажуватимуть фрукти та овочі з кузова. Йди їм допоможи. Постарайся викликати симпатію. Однак не перестарайся. Та й свого справжнього імені називати не варто. Коли закінчите, попроси щось вкинути до рота — мовляв, з ранку нічого не їв. Хтось із них поведе тебе усередину.

— А що далі?

— Далі — моя справа. Головне — повертайся до кабіни, щойно почуєш сигнал. Але без надмірного поспіху, щоб не викликати підозри!

Рамир вистрибнув назовні. Там двоє чоловіків уже підняли тент вантажівки і, крехчучи, перекинули перший важкий мішок на ганок.

— Допіру ж привозили, — сердито заговорив до парубка старший.

— Наша справа маленька: сказано везіть — веземо, — відповів Рамир. — Я допоможу, — він перескочив борт та почав подавати вантажникам клунки. Робота пішла швидше.

— Оце діло! — підбадьорив його молодший. — Ти новенький?

— Так, — Рамир вдав, що мішок вислизає з його рук, і вантажник мусив припинити розпитування, щоб підхопити клунок.

— А звуть тебе як? — поцікавився старший служник.

— Ярс, — на мить завагавшись, Рамир назвав перше-ліпше гирлонське ім'я, яке спало на думку. — Дасте шось перехопити? Сьогодні стільки роботи, що й пообідати не встиг, — скористався він нагодою виконати доручення капітана. — Ми вже закінчуємо, — він зняв останній мішок з дерев'яної лави під стінкою кабіни, накритої мішковиною.

— Ходімо до кухні, — запропонував старший. — Саме спекли хліб до завтрашнього сніданку.

— Там і паштет мав залишитися, — доброзичливо додав молодший, опускаючи тент.

— Йди за мною, — старший першим рушив до кухні.

Рамир уже переступав поріг, коли почув голос капітана Рея:

— Ти куди це, Рамире?

— Та з'їсти щось хочу, — озвався парубок, не надавши значення почутому.

— Гаразд, і мені принеси! Я тим часом розвернуся, — Рей зачинив дверцята кабіни.

Старший вантажник був уже в приміщенні, тому не почув цієї короткої розмови.

Проте її чув молодший. Він на мить напружився, а тоді хутко зістрибнув з ганку та натиснув дзвінок на важких металевих дверях напівпідвалу. Двері миттю відчинилися, за ними майнула форма охоронця, і вантажник боком прослизнув усередину. Задоволено спостерігаючи за цим, капітан завів двигун. Вантажівка, розвертаючись, майже затулила темне вікно на першому поверсі. Воно прочинилося. Машина спинилася лише на кілька секунд, і дебела молодиця у плащі з каптуром, що закривав обличчя, допомогла перебратися з широкого підвіконня до кузова тендітному парубкові у робітничій робі, з трохи завеликим картузом на голові. Легкий стукіт у задню стінку кабіни дав зрозуміти капітанові, що його цінний пасажир уже зайняв своє місце, і він злегка торкнув клаксон.

Рамир з пакунком бутербродів з'явився не одразу — мусів чекати, поки добра куховарка намастить їх паштетом. Коли парубок був у кабіні, вантажівка неквапно поїхала до воріт, які вже наполовину прочинилися перед машиною.

Раптом у вікнах нижнього поверху спалахнуло світло. Між стінами двору заколотилася луна сирени — у замку вдарили на сполох. Стулки воріт почали сходитися. Охоронці кинулися навперейми вантажівці. Про зброю вони згадали запізно, та й командир не наважився віддати наказ стріляти — не тренували гвардійців на випадок такої нештатної ситуації у цілком безпечному Гирлоні.

— Тримайтеся! — гукнув через плече капітан у сподіванні, що Ерада почує його у кузові.

Машина рвонула до воріт. Ще мить, і їх би встигли зачинити. Капітан ризикнув. Вантажівка, розбивши ліву фару, проскочила назовні і помчала вулицею, набираючи швидкість. Підстрибуючи на бруківці, звернула до провулку, ледве протиснулась якимось підворіттям і опинилася у глухому кам'яному колодязі. Позаду лунали поліцейські сирени. Рей і Рамир кинулися до кузова. Ерада вже сповзала з-під тенту додолу. Чоловіки вчасно встигли підхопити її. Картуз упав з голови дівчини, відкривши сплетену у тугу косу та вкладену «бубликом» зачіску.

— Вдягніть, ваша ясновельможносте, — прошепотів капітан, подаючи князівні головний убір.

— Забудьте про титули, Клирте! — Ерада припасувала картуз на голові. — Дуже рада Вас бачити, Рамире! — вона простягла парубкові руку для потиску. Від доторку ніжної теплої долоні в того аж дрижаки пішли усім тілом — заледве опанував себе.

— Не барімося. Нам сюди, — капітан вказав у куток, де стояли притулені до стіни старі дошки.

За ними були двері, які без жодного звуку прочинилися від обережного поштовху — хтось їх добре змастив. Гурт опинився у темному коридорі. Присвічуючи ліхтарем, Рей повів молодих людей кудись униз. Тут Рамир, нарешті, мав змогу зібратися з думками. Коли Ерада сміливо попросила чоловіків на хвилину лишити її саму у бетонній ніші коридора, парубок як міг спокійно запитав у капітана, чиє обличчя ледь біліло у відблисках опущеного вниз ліхтаря:

— Як слід розуміти цю Вашу підставу з іменем?! Лишень не кажіть, що це сталося випадково, бо такі, як Ви, не припускаються настільки елементарних проколів.

— Скажу лише, що це частина плану операції. Вдала частина, — промінь капітанового ліхтаря ледь ворухнувся на підлозі.

— Ви використали мене втемну, а тепер не бажаєте пояснити?! — нервувався Рамир.

— Не бажаю, — трохи підвищив голос капітан. — От Нод на Вашому місці не ставив би питань командиру, бо знає, що таке військова дисципліна. Чи я помиляюся?

Рамир раптом збагнув, що в Управлянні розвідки та спецоперацій Князівства Гирлон про них із Нодом можуть знати значно більше, ніж вони собі уявляли.

З темряви майже нечутно виникла Ерада. Рушили далі. За кілька хвилин довелося спускатися іржавою драбиною. Виявилося — у каналізаційний колектор, де у бетонному рівчаку спливали густі стоки. Попід слизькими стінами пролягав неширокий похилий виступ. Ним вони й просувалися. Смерділо нестерпно. Рамир навіть здивувався, як Еда витримує таку жахливу атмосферу. На щастя, колектором віяв доволі відчутний протяг. Позаду пролунав легкий стукіт, немов хтось причинив двері, а тоді знову запала тиша, яку порушував лише огидний хлюпіт.

— Знаєте, — сказала Ерада, яка йшла попереду Рамира, — мені здалося, що у кузові, крім мене, ще хтось був.

— Це неможливо, — відповів їй через плече капітан. — Ліпше пильнуйте, аби не послизнутися.

Йти довелося мало не під половиною міста. Час від часу їм траплялися вертикальні колодязі для стікання дощової води, зараз, на щастя, сухі. Зо два рази втікачі чули, як вулицею над ними мчали машини із сиренами. Години за дві вони, нарешті, дісталися потрібного капітанові колодязя, зі стіни якого стирчали металеві скоби. Рей поліз першим. Він зсунув металевий люк, і на підлогу впало холодне світло Ріна. У цілковитій тиші інші також піднялися нагору — спочатку Еда, тоді Рамир. Виявилося, що колодязь знаходиться під ґратчастим парканом дальньої сторони парку, який князь роздав заможним підданим для облаштування персональних альтанок. Паркан спускався стрімким схилом до берега і на кілька метрів занурювався у нерухому воду. У місячному світлі унизу чорнів силует човна, прив'язаного до металевого прута огорожі. Тримаючись за паркан, троє втікачів дісталися води.

— Наразі усе за планом, — підбадьорив молодих людей капітан. — Ерадо, Вам доведеться лягти на дно.

Дівчина слухняно виконала прохання. Рамир без слів зрозумів, що має сісти на весла — звук мотора міг привернути небажану увагу. Капітан сів на кормі.

Море, на щастя, залишалося спокійним, однак йти човном довелося мало не до світанку. Нарешті попереду виник темний силует вантажного судна. За ним оддалік бовванів неодмінний сторожовик з ланодської ескадри. Капітан намагався кермувати човном так, щоб суховантаж затуляв їх від військового корабля. Вони підійшли до борту ваговоза, звідки вже скинули драбинчастий металевий трап. Капітан піднімався першим, Ерада за ним, а Рамир ще мав потопити човен. Зачепившись ногами за нижню поперечину драбини, він зависнув униз головою, і вхопившись за ніс човна, перекинув його так, щоб зачерпнути якнайбільше води. Човен пішов на дно. Висячи сторч головою, хлопець зауважив якийсь темний силует неподалік судна. Майнула навіть неадекватна думка про крега, яку він миттю відкинув. Напруживши м'язи пресу, Рамир вхопився за драбину і видерся на облавок корабля.

Їх зустрів мовчазний чоловік у формі капітана цивільного флоту. Його акуратна сива борода різко контрастувала з обвітреним, засмаглим обличчям, яке освітлював корабельний ліхтар. Ледь привітавшись, він ковзнув поглядом по картузу, якого Еда низько насунула на брови, та повів утікачів кудись униз. Дорогою їм не трапився жоден член команди. У трюмі капітан сховав своїх гостей у вузькому закапелку, який затуляли тюки бавовни. За кілька хвилин завібрувала підлога — корабель рушив. Утікачі спробували заснути.

У дворі «Зоряної вежі», як неодмінно називав цей маєток барон Дорг, було ще темно. Так само дзюрчав скляний фонтан над ставком. Нод підхопився з ліжка, щоб вийти до вбиральні — далося взнаки вино, змішане з лимонним соком, що він випив за вечерею. У прочинене вікно холу разом зі свіжим повітрям долинало хлюпотіння хвиль. І раптом — звук осипання каміння і чийсь не раз чутий голос, який коротко вилаявся. Не вмикаючи світло, парубок визирнув назовні так, щоб його не можна було побачити у вікні. До берега, відкидаючи довгу тінь, стрімкою стежиною, що вела з парку до моря, спускалася знайома постать — Планс. З-за великого валуна на пляжі йому назустріч підвівся якийсь чоловік. Вони поговорили не більше п'яти хвилин, і камердинер берегом пішов у напрямку пірсу та зник із поля зору. Незнайомець рушив у протилежний бік. За кілька секунд шарудіння гальки під кроками обох потаємних співрозмовників стихло. Нод у задумі повернувся до ліжка і несподівано для себе заснув. Цього разу — без усіляких балакучих сновидінь.

Розбудив його ніби щойно чутий голос Планса, який шанобливо повідомив, що вранішня кава вже парує, а пан барон чекає надворі. Нод нашвидкуруч умився, вдягнувся і, стоячи випивши кави у холі першого поверху, вийшов на ганок під портиком з чотирьох колон.

— Знайомся, це моя «Фурія», — гукнув до нього Самус, який спирався на капот чорної спортивної машини. — У неї дванадцятициліндровий двигун об'ємом дев'ять літрів, потужність двісті п'ятнадцять кінських сил! Розганяється до ста сімдесяти кілометрів за півхвилини... Ну, добре — за хвилину — до ста п'ятдесяти трьох, — попустився барон під іронічним поглядом Нода, який щось трохи пам'ятав із теревенів однокурсників на перервах. — Усе одно це найпотужніша машина у світі.

Справді, такі автівки Нод бачив лише у західних журналах, які приносили до Академії Сили синки дипломатів. Низька посадка, агресивний вишкір хромованого радіатора та блискучі ковпаки на колесах дійсно справляли враження. На додачу капот цього уособлення розкоші, виправдовуючи його назву, прикрашала металева статуетка оголеної крилатої жінки, яка подалася уперед ніби для злету. Самус сказав, що цю жінку-фурію зроблено із щирої платини. На мить Нод навіть подумав, що не від того, аби похвалитися такою машиною перед однокурсниками. Заздрісного Прена, мабуть, заціпило б від самого лише вигляду «Фурії».

Планс поклав у багажник дві сумки та, вислухавши якісь настанови барона, відчинив перед ним дверцята з боку керма.

— А ти не бажаєш повести? — раптом запитав Самус.

— Ні, — Нод поквапився зайняти сидіння пасажира, і «Фурія» вилетіла з двору.

— До речі, ти взагалі вмієш водити? — запитав барон, коли вони вже виїхали з вузької дороги, що вела до маєтку, на рівну, обсаджену пірамідальними дубами трасу Тасав-Аріод і помчали на північ.

— В Академії навчали, але таких машин я не водив.

— Добре, що ти навчався на військового — це королівська професія.

— І ти туди ж! То Горанг півночі про престол розказував...

— А «Фурію» я тебе водити навчу, — барон, пускаючи повз вуха слова про привида, у якого не вірив, заклав різкий віраж, виїжджаючи на трасу.

— Еге, одразу по тому, як крега впіймаємо.

За такою балачкою вони стрімко проминали села обабіч дороги. В'їхали у невелике і геть сонне містечко, яке звалося Котідан. Самус повідомив, що воно разом з численними іншими поселеннями та угіддями колись належало до великого майорату Азборанів. Дорога пішла униз — на долину, у якій розкинувся великий лісопарк, а за ним вже мали початися передмістя столиці. На узліссі близько до шосе стояла самотня, погано опоряджена садиба, обнесена похиленим тесаним тином. Самус саме пригальмував перед узвозом, коли від тину прямо під колеса вискочило темно-руде кудлате цуценя. Барон устиг зупинити машину. Нод вистрибнув з неї та зазирнув під днище, для чого мусив лягти прямо у пилюку. Неушкоджене на вигляд цуценя тихо скавчало, тулячись до заднього лівого колеса. Парубок дістав його — тремтяче, перелякане і, як виявилося, зовсім легеньке.

З-за тину почувся сварливий старечий голос. Хвіртка відчинилася, і у ній став сивий одноокий чолов'яга. Він спирався на кострубатий костур.

— А я вже сподівався, що його, нарешті, переїхали, — пробурчав дід, зиркнувши на цуцика у руках Нода. — Їх Булька моя п'ятьох привела. І де лишень кобеля здибала? Тут на усю округу жодного немає. Трьох цуценят я втопив, одного, найдебелішого, лишив на виріст, а цього Булька усе від мене ховала. Він, зараза, вже й підріс. Під машини, бач, заходився кидатися!

— Втопили? — перепитав Нод.

— А навіщо надурняк їх годувати? Давай його сюди...

— Не дам!

— Ми його із собою заберемо, — втрутився Самус, який теж вийшов з машини.

— Так не годиться, — вишкірив дід щербаті зуби. — Собаченя, воно теж грошей коштує.

— А штраф за жорстоке поводження з тваринами скільки коштує? — гримнув Самус. — Сідай, Ноде, їдьмо.

Парубок вмить опинився на сидінні, тримаючи на руках принишклого цуцика — той ніби зрозумів, що розмова була про нього.

— І куди ми його подінемо? — запитав Нод у барона, коли машина вже заїхала у густий праліс, яким пролягала дорога.

— Може, ти спочатку запитав би, де ми мешкатимемо у місті?

— А таки де?

— У Тасавському передмісті (це аристократичний район столиці) у мене є будинок з невеликим парком. Я у ньому виріс. Там мене навчали домашні вчителі та тренери. Але спочатку до провулку Сапукарів. Як ти його назвеш? — вказав барон на цуцика, який заходився облизувати Нодові руку.

— Тяв, — вискнуло цуценя.

— Так і назвемо — Тявом, — підтримав ідею Нод.

— Нехай, — погодився Самус.

Він увімкнув фари, бо машина рухалася крізь сутінки, які створювали густі крони високих буків. Шлях був геть порожній, у повітрі висіла вогка прохолода лісу, співали пташки, десь вистукував дятел. Тяв безтурботно засопів у парубка на колінах.

— Слухай, Самусе! — сказав Нод. — Чи давно в тебе працює Планс? Звідки він узявся?

— Спочатку матуся приставила до мене управителя одного з її маєтків, а коли той вийшов на пенсію через похилий вік, знайшовся Планс.

— Яким чином знайшовся?

— Та мій управитель перед пенсією сам його й знайшов. Усьому навчив, а за рік передав справи.

— А що Планс робив до цього? — далі цікавився Нод.

— Здається, торгував чимось, чи щось таке, — знехотя пригадав Самус.

— Тю! А сяка-така спецслужба у Королівстві існує? Ну, не можна ж до сина королеви, нехай і... м-м-м... невизнаного, приставляти неперевірену людину, — не полишав тему перейнятий державницьким мисленням герцог.

— Його ніби перевіряли... А чому ти раптом розпитуєш про Планса?

— Та цим ранком... — Нод переповів бачене з вікна на світанку.

— Он воно як! Навіть не знаю, що може означати така його поведінка, — барон надовго замовк.

Шлях пішов угору. Дерева несподівано розступилися, і в далині відкрилося місто. Столиця Ланоду Аріод розташувалася на рівнині, там де річка Лосмур, що брала початок у передгір'ях Ланодського хребта, різко повертала на захід. Єдиним узвищенням на видноколі був похилий зелений пагорб на східному березі річки. Там стояла фортеця. Навіть здалеку було видно, що вона дуже стара. Найдавніша частина столиці розташувалася попід пагорбом.

— Фортецю зведено на тому місці, де колись стояла ще давніша, а ту збудували Тод Перший та Ральсіята, засновники династії, — порушив мовчанку Самус. — Спочатку королі мешкали у фортеці, а пізніше збудували кілька палаців. Столичний називається просто — Великий Королівський. Є кілька заміських резиденцій, а також морська резиденція на острові Пуринатос неподалік Тасава.

— До речі, а що означає термін «концентратор сакральності»?

— Давня байка для марновірів, — відмахнувся барон.

— Горанг Пришелепуватий іншої думки, — не відступав Нод.

— Знову ти зі своїми нічними фантазіями!

— Менше із тим. Згодом з'ясуємо, чи направду той поміст із кріслом під балдахіном має якісь паранормальні властивості. Ми встигаємо до відкриття крамниці? До речі, їх у провулку багато? Як впізнаємо вказану кухарчуком? — знову почав сипати питаннями Нод.

— Планс мені сказав, що рибна крамниця там залишилася одна, — цього разу терпляче відповів Самус, повертаючи на в'їзді у місто праворуч. — До її відкриття ще півгодини — встигаємо. Гадаю, що там явка, де регулярно з'являється Ідар або його зв'язковий.

Вулицю обступали ошатні невисокі споруди передмістя. Проминувши невелику площу із струнким обеліском у центрі, Самус повів «Фурію» вузькою вуличкою, яка, здавалося, впиралася у глухий кут. Ба ні — з одного боку був виїзд до звивистого вузького провулку. Там пахло свіжою випічкою та кавою. На перших поверхах будинків були крамниці. З їх вітрин продавці саме прибирали дерев'яні ставні — готувалися до відкриття. Чорна «Фурія», що повільно просувалася бруківкою, привернула до себе увагу усіх, хто був у провулку. Один молодик, піднявши великий палець угору, показав, як йому подобається машина.

— Добридень, — зупинивши автівку, звернувся до нього Самус. — А де тут рибна крамниця?

— Рибна? — здивувався чоловік. — Та навіщо панам на такій файній тачці до того смітника?

— Чому смітника? — запитав Нод.

— Це ганьба нашого провулка — сморід, бруд, лайка. Й доброї риби там давно не продають.

— А чим торгують? — поцікавився барон.

— Головами, тельбухами, обрізками. Їх клієнти — генделики та їдальні для безхатченків, — пояснював охочий до балачки молодик. — Проте подейкують, що часом до них зазирають і респектабельні з виду ресторатори. Вони купують дешеві сорти риби та згодовують їх своїм нерозбірливим клієнтам, видаючи за делікатесні.

— А хто власник крамниці? — барон погладив Тява, який прокинувся від того, що машина зупинилася.

— Так Сапукари ж. Ця родина найдовше мешкає у нашому провулку. О, який незвичайний у вас цуцик, — молодик простягнув руку у відкрите вікно.

Тяв раптом підхопився на колінах у Нода та, вишкіривши зуби, видав звук, що мав би бути гарчанням. Чоловік, сміючись, прибрав руку. Подякувавши йому, Самус повів машину далі.

Осідок Сапукарів справді було нескладно впізнати. Крамниця знаходилася наприкінці провулка, який виходив на вуличку, забудовану складами та ангарами. Пахощі кави та свіжого хліба сюди не долинали. Над обшарпаними дверима поряд з брудною вітриною висіла іржава вивіска — вигнутий з товстого дроту силует риби. Самус штовхнув двері й переступив стертий кам'яний поріг. Підхопивши Тява, Нод пішов за ним. У тьмяній торговій залі справді стояв неприємний рибний дух, підлогу встеляла волога тирса, а під стінами вишикувалися кілька порожніх акваріумів.

— З собаками не можна! — пролунав від дверей, що вели до внутрішніх приміщень, сердитий голос немолодої жінки.

— Добридень, пані... — привітався Самус.

— Це до мене, тітко Дольсо, — з-за спини жінки вийшов статний чорнявий парубок у білій шовковій сорочці, чорних вузьких штанях та чорних лакованих туфлях.

— Здоров був, Ідаре! — барон простягнув руку для вітання. Долоня парубка геть потонула у Самусовій правиці.

— Не стовбичте у залі, бо ще хтось побачить! Йдіть нагору! — гримнула Дольса. — Та беріть вже й свого собаку, — махнула вона рукою.

— Та й справді, — Ідар першим повернув до виходу.

Проминувши підсобку зі стелажами до самої стелі, вони утрьох піднялися на другий поверх, де було світліше й чистіше. Світла кімната з клишоногим столом, кількома стільцями, рипучим паркетом та заскленим буфетом під стіною своїм вікном виходила у двір. Тут Нод ліпше роздивився Ідара. Той мав високий лоб, ледь помережаний легкими зморшками, тонкі брови, прямий ніс, чутливі губи та трохи заважке підборіддя. Стрункий, але вочевидь сильний, рухався кухарчук з грацією барса.

— Знайомся, Ідаре, це мій друг Нод, — Самус першим вмостився на стільці. — Йому ти усе можеш розповідати, як мені.

— Радий знайомству, — кухарчук міцно потиснув простягнуту Нодом руку.

— Я також, — Нод, аби відповісти на потиск, пустив Тява на підлогу.

— Між іншим, це Нод здогадався, що лист надіслав саме ти, Ідаре, — повідомив барон, — бо я, щиро кажучи, попервах не збагнув змісту цієї писанини, — він дістав з кишені куртки зім'ятий конверт.

— Мені здається, здогадатися було нескладно, — знизав плечима кухарчук.

— І у який це спосіб я мав здогадатися? — насупився Самус.

— Може, пан Нод відповість? — запропонував Ідар.

— У листі, Ви, Ідаре, згадали про Хтара, який мав повиїдати печінки, — Нод не примусив прохати себе двічі, — а правильно було б сказати про Ратха. Тому я й прочитав Ваш підпис під листом з кінця.

— Цілком слушно, — погодився Ідар.

— Досить вдавати із себе шпигунів, мов діти! — перервав їх Самус. — Розповідай, що сталося, Ідаре!

— Імперія вдвічі збільшила штат свого посольства, а особовий склад його охорони — утричі. Новий посол імператора, граф Руз Торб, повсякдень вимагав від Ауранії... пробачте, від Її величності королеви призначити дату скликання Таємної ради, де спадкоємцем престолу буде проголошено принца Ліруда. Торб стверджує, що принц незабаром одружиться з Ерадою, князівною Гирлонською...

— Чекайте! Ідаре, а чи не було останнім часом якихось новин з Гирлону? — запитав Нод.

— Ну, а як же! Княжич Авур зрікся прав спадкоємця...

— Ми про це знаємо, — нетерпляче зупинив його Нод. — Чи, бува, не було повідомлень про зникнення?

— Для тих новин ще зарано, — зауважив Самус. — Не минуло й двох діб...

— Це ви про що? — зацікавився кухарчук.

— Згодом дізнаєшся, — Самус підхопив на руки Тява, який заходився був гризти ніжку його стільця. — Ти ж маєш знати, Ідаре, що навіть після офіційного зречення княжича носієм династичних прав на ланодську корону залишається його батько — князь, а з боку імперії — імператор. Лише після того, як вони обоє офіційно від цих прав відмовляться, права перейдуть до князівни Еради — тепер уже спадкоємиці престолу Гирлону, та до крон-принца імперії. Після зречення крон-принца — до його молодшого брата, принца Ліруда. І лише коли він стане чоловіком Еради, права на корону поєднаються в одній сім'ї. От тоді вже доведеться скликати Таємну раду для проголошення Ліруда, за згоди Еради, спадкоємцем Її величності.

— Отже, все залежатиме від весілля князівни, — підбив підсумок Нод.

— Звісно, — зітхнув кухарчук. — Але межиморці вже почали інформаційну кампанію у пресі, обгрунтовуючи невідворотність сходження на ланодський трон Ліруда. Крім того, вони підкуповують чиновників та політиків. Граф Торб уже перебирає важелі управління королівством. Щовівторка він снідає з міністрами, які навіть погоджують із ним бюджетні видатки. Щосереди — з начальниками штабів, де обговорюється дислокація військ та графіки навчань. По четвергах промисловці балакають із послом про залучення інвестицій, зрозуміло, що передусім з Імперії. Дійшло до того, що ми оце днями відмовилися від контракту із Султанатом на побудову трьох корветів — їх для Архіпелагу збудують на верфях Імперії. Головне ж, що межиморці розпочали дискредитацію королеви в очах підданців, формуючи у пресі думку про необхідність її зречення престолу. Вони поширюють чутки про її неспроможність управляти королівством через проблеми із психікою, алкоголізм, схильність до містики та різну іншу маячню і натякають на потребу призначення регентської ради, яка має проголосити нового короля! Раніше за таку писанину газети б враз закрили, а нині королівський прокурор лише попиває з Торбом вино і лицемірно посилається на «конституційний принцип свободи слова». Найгірше, що люди потроху піддаються цій облуді. Я це просто шкірою відчуваю повсякдень, навіть серед слуг у палаці почалися негарні розмови. Тому я й просив Вас негайно прибути. Її величності потрібна допомога надійних людей.

— Чим ми зможемо цьому зарадити? — запитав Самус.

— Направду, я не знаю. У королеви майже немає відданих друзів, а небезпека щодень зростає, — зітхнув Ідар. — От я й подумав, що Ви маєте бути поряд, бо усе більше царедворців і чиновників переходять на бік Торба! Може, Ви щось придумаєте...

— Придумаєте!.. — аж розсердився барон.

— А більше королеві немає на кого покластися, — мовив Нод. — Ідар та ти, Самусе — ото і все.

— А ще ти! — із задоволенням зазначив Самус, значуще поглянувши на Нода. — Разом доведеться попрацювати! Слухай, Ідаре, а навіщо знадобилася така таємничість у цій нашій зустрічі?

— Я побоювався, що коли б до Вас дійшли чутки про загрози королеві, Ви б без усякої обережності стрімголов помчали до палацу. Тоді у нишпорок Торба було б досить можливостей Вас нейтралізувати — аж до імітації автомобільної аварії чи випадкового вбивства у п'яних розбірках. Надто, коли б я виклав у листі усе відкритим текстом.

— Невже ти гадаєш, що межиморці підуть на це? — дуже здивувався Самус.

— Її величність якось сказали, що бояться Вашого викрадення спецслужбами Імперії...

— З метою шантажу аби домогтися добровільного зречення королеви, — здогадався Нод.

— Зрозуміло, — Самус підвівся. — А тепер що?

— Тепер Ви, пане бароне, сподіваюся, будете обережнішим, — відповів Ідар. — Крім того, про Ваше повернення до столиці одразу має стати широко відомо, щоб у нишпорок відпали наміри розправитися з вами нишком.

— Що ж, гайда до палацу!

— Пан Нод теж? — дозволив собі запитати кухарчук.

— От його, Ідаре, ми і використаємо задля надання гучності моєму поверненню. Скандальності, я б сказав.

— Це ж у який спосіб? — Нод запідозрив щось малоприємне.

— Тут є телефон? — Самус не звернув уваги на запитання друга. — І чи можна цілком довіряти тітоньці Дольсі?

— Вона сестра у перших моєї покійної мами, — пояснив Ідар.

— Тобто твоя двоюрідна тітка, — уточнив барон.

— Так. Телефон ось, — кухарчук відсунув пачку старих газет на буфеті, за якими виявився масивний чорний апарат. — Знаєте, тітка Дольса нині єдина моя рідня. Я б не хотів її втягнути у щось небезпечне. Вона удова, а два її сини, виховані їх покійним батьком — справжні шахраї-пройдисвіти. Вони вже не раз намагалися через матір використати мене для якихось своїх темних справ. Коли дізнаються, що Ви тут були та ще й попрохали тітку Дольсу про допомогу, знову напосідатимуться.

— Не хвилюйся, пані Дольса лише зробить один короткий дзвінок, — Самус, підвівшись, підійшов до підвіконня, під яким розлігся Тяв. — А це що таке? Ноде, глянь-но!

Нод подивився крізь мутнувату від пилу шибку у двір, куди виходило вікно. Там стояла «Фурія» — точна копія Самусової, однак сріблясто-металевого кольору.

— От мені матуся торік подарувала чомусь жовту, — аж образився барон. — Чорну я вже сам придбав. — А для тебе вибрала шляхетніший колір!

— Вашу автівку, пане бароне, Її величність.. — Ідар затнувся, поглянувши на Нода, не наважуючись розповідати при ньому «сімейні» подробиці.

— Кажу ж, що при Нодові можна, — підбадьорив його Самус.

— Ауранія купила спочатку ту, жовту, у подарунок для Вас на день народження. Показала мені. Я дуже похвалив цей вибір, хоча, щиро сказати, зауважив, що колір міг би бути інший. А Її величність відповіли, що жовтий Вам подобається...

— Еге. Подобався у дитинстві, — всміхнувся Самус. — Був у мене іграшковий автомобільчик жовтого кольору, а ще я любив жовте лимонне желе.

— Коли ж наближався мій день народження, — далі розповідав кухарчук, — королева дозволила мені самому обрати масть...

Тут Тяв побіг до дверей, усім своїм виглядом демонструючи, що йому дуже треба надвір. Нод мусів піти з ним.

— Хутчіш гукни пані Дольсу, Ідаре, — Самус, нарешті, відірвав ревнивий погляд від сріблястої автівки. — Треба, щоб вона зробила кілька дзвінків, поки Нод не чує.

— Ну, якщо вже є така потреба... — знехотя погодився кухарчук.

— Почнемо із журналу «Пліткарик», — усміхнувся Самус...

Коли Нод із Тявом повернулися, літня пані саме поклала надбиту ебонітову слухавку. Вона з якоюсь співчутливою цікавістю поглянула на парубка.

Оминувши став, вони заглибилися у лабіринт з кущів самшиту. Самус впевнено повів Нода його заплутаними темно-зеленим коридорами. Дорогою розповів, що вирощує та доглядає той лабіринт вже п'яте покоління родини королівських садівників. Попереду вже виднів просвіт виходу, коли праворуч почулися невиразні голоси. Самус вхопив Нода за руку, жестом даючи зрозуміти, щоб той ані звуком не видав їх присутності. Вони зачаїлися за кущами у глухому закутку, прикриті з трьох сторін. Поряд, сусіднім самшитовим коридором походжали двоє. Говорив переважно старший. Твердим тоном він щось оповідав молодшому, який відповідав короткими запопадливими репліками або ставив питання. Нарешті співрозмовники наблизилися настільки, що їх слова можна було розібрати.

— Ліруда змалку готували до сходження на престол Ланоду, — говорив старший.

— Невже Імперія ще тоді планувала операцію зі зміни династії у нашій країні? — запитав молодий.

— Не виключаю, що ще давніше, задовго до народження Ліруда. Вже півстоліття Межимор'ю затісно у його нинішніх кордонах — населення зростає, а ресурсів меншає. Це створює потенційну загрозу революції. От і шукає влада Імперії, куди б назовні спрямувати енергію громадян. Принца виховували фанатично відданим інтересам імператорського дому, одначе готували його радше до ролі маріонетки на троні, ніж суверена. Тому освіту він отримав посередню — має лише диплом політолога.

— Справді нікудишня освіта, — погодився молодший.

— Вихователі Ліруда заохочували його до тілесних задоволень: спочатку — нестримного жеру, згодом — алкоголю та розпусти, та не привчали його до самостійності у рішеннях і діях. Натомість він звик усе, що робить, погоджувати з родичами та радниками.

— Дивно, що імператор навмисне виховав із сина сластолюбного тюхтія, — знову подав голос молодий.

— По-перше, він молодший синок. По-друге, принца Ліруда від природи не наділено якимись вартісними чеснотами. Ні розуму, ні шляхетності, ні сили. Та й на вигляд тюхтій тюхтієм, — відповів старший співрозмовник.

Самус підняв великий палець — показав Нодові, що вони чують важливу розмову. Молодший співрозмовник тим часом із придихом вигукнув:

— От саме такий король нам би й став у нагоді, Ваша вельможносте!

— Правильно міркуєте, Вогране! Але з Лірудом прибуде натовп межиморців. Вони захоплять усі значущі посади, або, принаймні, неявним чином контролюватимуть державні справи, надто фінансові та майнові, а також армію, зовнішню політику, розвідку, поліцію, залізницю, порти, промисловість, надра.

— То може, слід знайти спосіб роз'єднати цю межиморську бандероль — принца прийняти, а його почет відіслати назад до Імперії?

— Я маю ідеї, як це зробити. Нам допоможе... — старший не встиг закінчити фразу, бо хтось голосно загукав біля входу до лабіринту:

— Пане Вогране! Вас негайно кличуть до Її величності!

— Даруйте! Мені слід іти, — скоромовкою сказав Вогран.

— Так покваптеся. Не слід викликати її невдоволення. До часу.

— Біжу, — швидкі кроки Вограна зашаруділи до виходу.

Його співрозмовник рушив у інший бік. Трохи перечекавши, Нод із Самусом вийшли зі свого сховку та попрямували до палацу.

— Що то за покидьок Вогран? — Нод озирнувся навсібіч, аби переконатися, що їх не підслуховують так само, як вони робили це щойно.

— Один зі статс-секретарів матері. Справді негідник. Найгірше, що я сам рекомендував його, — зітхнув Самус. — Він з бідняцької родини з-під Тасава. Здібний, паскуда. Спромігся вступити до університету, був королівським стипендіатом. Про нього мені розповів один мій колишній викладач, я рекомендував його для роботи у Міністерстві двору, а далі він вже стрімко зробив кар'єру. Тепер зрозуміло, яким чином.

— А «вельможність» — то хто?

— Віце-канцлер, маркіз Будлейвіц. Він водночас міністр внутрішніх справ. Хутчіш ходімо до матері.

— А кого маркіз мав на увазі, коли говорив про якусь допомогу у їх намірах? — запитав Нод, поспішаючи за другом.

— Не знаю...

Вони вийшли з самшитового лабіринту, і Нод аж зупинився від захвату, побачивши палац у метрах п'ятдесяти попереду. Вздовж усього його паркового фасаду пролягала неширока довга водойма. Її берег, що виходив у парк, вкривали квіти та декоративні кущі, а ближчий до палацу був облямований мармуром. На рівній відстані один від одного там височіли ажурні постаменти з різьбленими мармуровими вазами на них. З ваз били струмені води. На висоту усіх трьох поверхів палацу на тлі світло-блакитних стін здіймалися стрункі білі напівколони, що підпирали три фронтони фасаду. З парку до палацу вели три входи — центральний та два симетричних бічних. Навпроти кожного через став-фонтан було перекинуто білі місточки.

— Це найчудовіша споруда, що я будь-коли бачив, — зізнався Нод.

— Цікаво, що ти скажеш, коли побачиш головний фасад, — озвався через плече Самус, звертаючи до містка праворуч. — Направду, я теж не зустрічав чогось, що можна було б порівняти з цим палацом.

Гвардійці біля входу мовчки відсалютували. Вочевидь, були вже попереджені, що Нодові дозволено перебувати тут. Піднявшись сходами на другий поверх, вони рушили анфіладою розкішних залів та кімнат, єдиним призначенням яких, здавалося, була демонстрація розкошів та споконвічних статків ланодських королів. Спочатку людей їм майже не траплялося — хіба кілька покоївок, натирачів паркету та двоє теслів, які лагодили вікно. Самус сам впевнено відчиняв кожні двері. Прочинивши наступні, він прошепотів Нодові, що за картинною галереєю, куди вони оце заходять, починаються особисті королівські покої.

Галерея являла собою велику світлу залу, стіни якої щільно заповнили живописні полотна різних розмірів.

— Давай, бароне, я тобі покажу, де висить портрет Горанга Пришеле... — він увірвав себе. — Горанга Третього. Може, тоді повіриш, що я буваю тут уві сні.

— Давай! — байдуже знизав плечима Самус.

Нод впевнено рушив у куток, до знайомого портрета у вертикально видовженій золоченій рамі. Йому виразно пригадувалися усі дивні сни, побачені з часу, коли по смерті діда він, курсант Академії Сили, отримав несподіваний спадок...

Король у знайомій трохи пафосній позі так само спирався лівицею на стіл, де на пурпуровій подушці з золотими китицями виблискувала дванадцятизуба корона. Вражало, наскільки майстерно художник передав трохи дивакуватий погляд Горанга — очі дивилися наче живі, а камінь скіпетра світився, мов справжній.

— Вітаю Вашу величність, — Нод різким нахилом голови привітався з портретом, немов стояв перед живим королем. А тоді помахав рукою перед очима Горанга, аби переконатися, що це таки просто портрет. Трохи примружені очі за лишилися нерухомими.

— От тепер я вірю, що пришелепкуватість — то спадкове! — Самус покрутив пальцем біля скроні. З його тону годі було визначити, жартує він чи щиро непокоїться станом психіки друга.

— А самовпевненість та усезнайство — то набуте, — огризнувся Нод.

Двоє ліврейних слуг уже відчиняли перед ними височенні двері до наступної зали. Приміщення, де вони опинилися, було велелюдним. Чоловіки у мундирах чи ділових костюмах переважно стояли поодинці або групами. Лише кілька старших сиділи у кріслах та на диванах попід стінами, забраними шовковими шпалерами. Дами ж у довгих сукнях сиділи усі. Щойно присутні побачили Самуса, усі повернулися до нього обличчями, а ті, хто сидів, підвелися. Виразно зітхнувши, Самус голосно сказав:

— Добридень шляхетному панству! — і пошепки, щоб почув лише Нод: — Не відставай!

Вітаючись, він крізь натовп помітно здивованих придворних попрямував до дверей навпроти, які поквапливо відчинили. За ними у квадратній кімнаті чергували із десятеро гвардійців та ще кілька чоловіків у цивільному. Останні своїм виглядом та поведінкою нагадали Нодові охоронців Дета Дута, що він їх бачив на дідовому похороні. Вітаючи Самуса, тут також усі встали, чим викликали ще одне зітхання барона. Офіцер відчинив перед ними двері до наступної, нарешті, цілком порожньої кімнати без жодного вікна. Її яскраво освітлювали кілька світильників, перероблених зі старовинних смолоскипів, до яких приладнали електричні лампи.

— Хух! — перевів дух Самус. — Знаєш, при дворі почуваю себе, немов голий. Хоча офіційно я не член королівської родини, усі вважають за необхідне підкреслити, що знають про моє походження, та виявляють цю зайву шану. Утім, зараз це неважливо. Послухай, Ноде! За етикетом я мав би відрекомендовувати тебе усім знайомим, але я навіть не знаю твого прізвища. Точніше, не твого, бо ти Азборан, а того, що ним називалася твоя родина у Республіці.

— Якщо моє прізвище стане відоме пресі, та ще й з ланодського двору, контррозвідці навіть перевіряти фото з газет не доведеться. Усіх, хто був зі мною знайомий, миттю арештують, а тоді вже будуть розбиратися...

— Гаразд. Матері я це поясню, а щодо інших...

— Доведеться послати той етикет котові під хвіст, — закінчив думку Нод.

— А ще герцог називається! Гаразд, ходімо вже. Ти лишень не дуже дивуйся безладу у матусиному кабінеті, — він простягнув руку, аби штовхнути двері, однак їх відчинили з іншого боку. Це зробив Ідар.

— Заходьте! — кухарчук відступив назад. — Її величність викликали у справі одного зі статс-секретарів, але це ненадовго, — пошепки сказав він.

Ця кімната разюче контрастувала з побаченими вже Нодом у палаці приміщеннями. На столах, стільцях та кріслах валялися папери, книжки та журнали, поміж них — носовики, шарфи, пара лорнетів, шпильки, сірники та сигарети. На підвіконні стояли недопита пляшка коньяку та дві опуклі чарки — одна порожня, а інша наполовину повна. З ледь прочинених дверей над трьома сходинками було чути лункий жіночий голос та вже знайомі запопадливі репліки. А ще звідти тягло тютюном.

— Чую, що ти вже прийшов, — пролунало з-за дверей. — Заходь і товариша з собою веди!

Самус, а за ним Нод увійшли до кабінету. Там було трохи охайніше, проте великий стіл мало не прогинався під стосами документів та книжок. З-за нього підвелася струнка жінка, у довгій, приталеній, світло-синій сукні з виразним декольте. Її трохи видовженого обличчя майже не торкалася рука візажиста. Лише тонкі губи ледь позначала рожева помада. Довгий кістяний мундштук із цигаркою королева поклала на попільничку з синього скла — мініатюрну копію сільських ночов для прання, що були вправлені у плетену із золотого дроту ажурну підставку. На перший погляд вона виглядала років на тридцять п'ять, хоча Нод знав, що їй добре за сорок. Довге каштанове, ймовірно, вже підфарбоване волосся перехоплював золотий обруч ажурної діадеми, що виблискувала невеликими сапфірами. Трохи видовжене обличчя, високий лоб, тонкий прямий ніс з чуттєвими ніздрями. Але ж очі! Великі, кольору мигдалю, облямовані довгими віями. «Таки не у матір вдався рудий барон!» — промайнула у Нода думка.

— Нарешті! — королеві довелося звестися навшпиньки, щоб поцілувати сина, який намагався уникнути такого прояву ніжності. — Воргане, дякую, можете йти, — вона відпустила статс-секретаря.

Той миттю зник за дверима, забравши із собою тонку теку з паперами.

— І я за Вами скучив, мамо, — Самус поцілував матері руку. — Знайомтеся, це Нод. Коли Ви дізнаєтеся історію його родини, здивуєтесь неймовірно. Йому я вірю, немов собі... А у чомусь навіть більше, ніж собі.

— Рада бачити Вас, пане Ноде, — нейтрально привіталася королева, хоча у її очах промайнув вогник цікавості. Вона простягла вузьку суху руку без жодної каблучки на тонких довгих пальцях. Схилившись для імітації поцілунку, Нод відчув аромат запашного тютюну, змішаного з парфумами. Йому раптом спало на думку, що Ідар направду кохав у Ауранії не лише її титул. Утім, він вирішив для себе, що то не його справа.

— Колись поговоримо і про історію Нодової родини, — мовила королева. — А зараз, хлопці, в нас є нагальний клопіт. Ідаре! Де ти є? — королева за звичкою сама збиралася відчинити двері, проте Нод випередив її, впускаючи кухарчука. — Ось так і живемо, немов у стані облоги. Ідар мене без потужної охорони вже й до парку не пускає. Вважає, що у певній безпеці я перебуваю лише у моїх особистих покоях. Аудієнції зведено до мінімуму, виїзди та протокольні відвідини також! Навіть засідання Державної ради тепер часто проводяться без моєї участі.

— Щось не пригадую, мамо, щоб Ви раніше так ревно ставилися до королівських обов'язків, — Самус постукав нігтем по ночвах-попільничці, де вже лежали два недопалки. — Та й палили Ви менше.

— Перепрошую, пане бароне, але Ви не зовсім маєте рацію. Її величність приділяє увагу...

— Ідаре, — іронічно перервав кухарчука Самус, — це ти про державні справи чи про цигарки?

— Звісно, про справи, — почервонів Ідар.

— Та цитьте ви! — гримнула королева. — Бо пан Нод подумає, що ми тут на якісь дрібниці час гаємо.

— Жодним чином, Ваша величносте, — зреагував Нод. — Я б не насмілився вважати дрібницями...

— Королівські обов'язки чи цигарки? — королева примружилася майже так само, як Самус.

— Навіть королівські розваги не можна вважати дрібницями, — підтримав королівську іронію Нод, ледь приховавши посмішку під чемним поклоном голови. Але таки не втримався від швидкого погляду на кухарчука, чиє обличчя вже геть розпашілося.

— Так отож, — поставила крапку у знущаннях над коханцем Ауранія. — До справи. Ідаре, розповідай.

— Вибачте, мамо, — звернувся до королеви Самус, — а що було у теці, яку забрав отой Ворган?

— Лист від високемінентного Озута, — пояснила королева. — Озут, пане Ноде, це перший жрець Зорі Безмежжя у Королівстві. Він повідомляє, що до Аріоду прибули верховні адепти — жерці секти ратхарів.

— Усі троє? — перепитав Самус.— Ерг, Телоп і Загра?

— Так. Я доручила таємній поліції з'ясувати, чого їм треба.

— Даруйте, мамо, але Воргану вірити вже не можна. Так само, як і маркізові Будлейвіцу, — Самус коротко переповів розмову, почуту у самшитовому лабіринті.

— Щодо маркіза я давно мала підозри, а от Ворган!.. — з передсердя Ауранія вдарила мундштуком по попільничці, від чого у кабінеті пролунав високий, чистий звук.

— Нічого дивного, мамо, — зітхнув Самус. — Ворган — хлопець з простолюду. Все, що в нього є, це придворна посада. Він відчуває хиткість Вашого становища і намагається врятувати своє.

— А як же честь? — прикинувся наївним Нод.

— У бідняцьких родинах дітей вчать виживанню будь-яким способом, — Самус і далі вдавав із себе соціально досвідченого чоловіка. — Брехня, крадіжки, зрада — усе згодиться, аби видряпатися нагору.

Зачувши ці слова, нещасний кухарчук вкотре почервонів і потупив погляд. Королева погладила його по руці.

— Якщо ти вже закінчив демонструвати свої несподівано набуті інтелект укупі з нетактовністю, перейдімо до справи, — королева суворо поглянула на барона, і тепер вже той мусив опустити очі. — В Ідара, між іншим, є план. Розповідай, друже мій!

— Ваша величносте, — підвівся кухарчук, — панове! Ми всі знаємо, що в Імперії сектанти Ратха обіймають значну частину найвищих посад. Є їх підпільні групи і у нас...

— Це так. Разом із тим, дуже підозріло, що усі троє їх провідників разом прибули до Ланоду, — зауважила королева. — Що їм тут так раптово могло знадобитися?

— Я теж, Ваша величносте, цьому здивувався, — погодився Ідар. — Зазвичай вони навіть в один лімузин не сідають — дбають, щоб у разі аварії секта миттю не позбулася верховних адептів.

— Будемо сподіватися, що таємна поліція швидко з'ясує їх мету, — докинув Самус. — Повернімося до плану!

— Я хочу спробувати... вступити до секти, — вимовив Ідар.

— З дубу впав? — сердито глянув на кухарчука барон. — Про тебе знає усе королівство. Сектанти не повірять, що ти, ні сіло не впало, раптом вирішив стати одним з них. Та і що це дасть?

— Я саме й розраховую на те, що з огляду на моє ммм... становище при дворі мені вдасться наблизитися до керівництва секти та якось розвалити її зсередини.

— Якось! — передражнив його барон. — Наївний і дурний план. До секти тебе радо візьмуть і будуть використовувати так, що ти й сам не збагнеш, з якою кінцевою метою.

— Це називається «утемну», — вперше подав голос Нод. — А Ідарова пропозиція, Самусе, між іншим, не така вже й недолуга. Гадаю, до секти давно закинули своїх агентів спецслужби більшості країн, отже...

— А Ви, пане Ноде, — королева кинула доброзичливо-поблажливий погляд у бік парубка, — попри молодий вік, тямите у конспірології. Яку Ви отримали освіту?

— Незакінчену військову, мамо, — замість друга поквапився відповісти Самус. — Зовсім не закінчену. То, Ноде, чим тобі так сподобався план Ідара?

— Я не казав, що він мені сподобався, — заперечив Нод. — Та й не план це ще, а лише загальна ідея. Щоб опиратися агресії секти, а відтак Імперії, ратхарів справді слід розвалити зсередини...

— Як? — насупився барон.

— Розсваривши, — продовжила Ауранія думку Нода.

— Це я і маю на увазі, Ваша величносте, — погодився Нод. — Зрозуміло, що Ідарові потикатися до секти не слід — не повірять там у те, що він щиро увірував у Ратха... А от мені...

— З глузду з'їхав! — обурився барон.

— Та послухай-но! — не вгавав Нод. — Ти вже подбав, щоб привернути до мене нездорову увагу. А для сектантів становить інтерес усяка відома людина, що і мав на увазі Ідар, пропонуючи себе на роль нашого агента. Крім того, публічна особа матиме змогу відразу познайомитися з керівництвом сектантів, а не гаяти час на сходження ієрархічними щаблями.

— Саме так, — підтримав його кухарчук.

— Тому мене до секти візьмуть, але, на відміну від Ідара, я маю шанс переконати ратхарів у особистій ненависті до тебе, Самусе, а відтак до Її величності, — Нод поглядом вибачився перед Ауранією за ці слова, а вона порухом повік відповіла, що розуміє його.

— З яких мотивів особиста ненависть? — далі супився барон.

— Сам придумай, — підморгнув Нод.

— Ох, як я тобі придумаю!

— У словах Нода є рація, — зауважила королева. — Надто після прибуття сюди провідних адептів усіх разом.

— Може, їх заарештувати заразом? — передражнив її Самус. — Проте ні — це приверне увагу до секти, викличе обурення ліберальної преси та погіршить і без цього невисокий рейтинг монархії.

— Як ти подорослішав, мій маленький! — всміхнулася королева до здорованя.

— І Ви, матусю.

— Не хами мамі! — розсміялася Ауранія. — Ідаре, принеси-но пляшку. У приймальні на підвіконні стоїть.

— Ваша величносте, може, ліпше пообідаємо? — наважився запропонувати інший варіант кухарчук. — Я хутко приготую.

— Справді, мамо, ми зголодніли, — підтримав його Самус.

— Гаразд, Ідаре, накажеш накрити у Горіховій їдальні, — королева підвелася, усі також. — Після обіду я запропоную вам одну ідею. Самусе, тим часом покажи другові щось із цікавинок у палаці, допоки подадуть обід.

— Дякую, Ваша величносте, — відповів Нод. — Наразі в нас є справа до лейб-ветеринара.

— !? — звела брови королева.

— Цуценя ми дорогою підібрали, — пояснив барон. — Підемо провідати.

— Самус з дитинства песиків малих підбирав, — усміхнулася королева до Нода. — Щоб за півгодини були у їдальні. Ідаре, а ти налий мені таки для апетиту, — вона вийшла, кухарчук слідом.

Залишивши особисті королівські покої, Самус і Нод знову опинилися у кімнаті без вікон, де було повно вартових. Звідти стрімкими гвинтовими сходами спустилися у парк. Обминувши ріг палацу, досить довго йшли алеєю до стайні, де містилися також приміщення ветеринарного пункту. Точніше — цілої клініки. Двоповерхова ошатна споруда, прибудована до стайні, могла б бути якщо й не палацом, то заміським особняком напевне. Одним своїм фасадом вона виходила у парк, а іншим — у технічний проїзд за огорожею, що використовувався для господарських потреб двору.

Тяв борсався на порозі перед прочиненими дверима клініки. Він намагався скинути із себе ошийник з яскраво-червоної шкіри, який на нього почепив ветеринар — огрядний веселий дядько у зеленому халаті. Побачивши Самуса, ветеринар спробував вдати подобу придворного уклону, проте в нього це вийшло так незграбно та кумедно, що усі троє чоловіків мимоволі розсміялися. Навіть Тяв облишив свій нашийник та нашорошив вуха.

— Добрий песик, пане бароне, — і далі сміючись, сказав ветеринар. — Має побути в мене днів із десять на карантині. Глисти та блохи слід вивести, може, ще яких паразитів, а так — розумний та активний.

— А що воно за порода? — запитав Нод, нахиляючись, щоб погладити Тява.

— На перший погляд, ніби безпородний, — ветеринар у задумі дивився на цуцика. — Але здається, що мені траплявся такий екстер'єр у одному старому атласі собачих порід. Коли це так, то вам, панове, неймовірно поталанило.

— У чому саме? — випростався Нод.

— Я перевірю з Вашого дозволу, а тоді вже доповім, — ухилився від відповіді лікар.

— Будемо вдячні. Зателефонуйте мені за цим телефоном, — барон написав номер на вирваному з блокнота аркуші й потиснув руку ветеринару. — Дякую. Нам вже час.

Горіхова їдальня виявилася квадратною кімнатою, посеред якої стояв круглий стіл. Стіни прикрашали різьблені панелі з прайського горіху, на яких мисливські сцени чергувалися з натюрмортами та зображеннями бенкетів. Стіл вкривала гаптована білим по білому скатертина, на якій виблискували сріблом та порцеляною столові прибори. Четверо ліврейних слуг з рушниками через ліву руку застигли за чотирма кріслами з високими спинками, що стояли довкруж столу на рівній відстані одне від одного.

— Руки мили після вашого цуцика? — пролунав голос королеви, щойно вона переступила поріг їдальні.

— Так, Ваша величносте, — Самус по-дитячому показав долоні.

У присутності слуг говорили мало. Переважно про якісь малозначущі речі, або нахвалювали справді смачні страви. Коли ж перейшли до сусідньої кімнати, куди подали коньяки та арманьяки, королева відпустила офіціантів і попросила Самуса та Ідара щільніше зсунути крісла довкола перламутрового столика, на якому у різьблених скриньках лежали цигарки та сигари. Ауранія припалила від поданої Ідаром запальнички, трохи помовчала, зосереджуючись, а тоді заговорила:

— Я, любі мої, геть втомилася поратися з королівством. Якби було на чию користь законно зректися корони так, щоб не нашкодити при цьому країні, то зараз саме час це зробити. Думаю, що слід бодай спробувати звернутися до Державної ради з офіційною заявою про те, що ти, — вказала мундштуком на Самуса, — є моїм єдинокровним сином, та запропонувати визнати тебе законним наступником престолу...

— Авантюра це, мамо, політична, — не стримався барон. — Найліпший спосіб підштовхнути Імперію до дій. Претензії на трон Ліруда, надто після шлюбу з Ерадою, будуть вдесятеро переконливіші за мої. Точніше, у мене прав на престол не більше, ніж... ну, наприклад, у Ідара. Є інший варіант. Щоправда,.. — барон поглянув на Нода.

— Цей варіант не набагато переконливіший, — пробурчав герцог Азборан, зиркнувши з-під лоба на друга.

— Ви про що? — разом запитали королева й кухарчук, одночасно розсміявшись власній синхронності.

— Яка гармонія, — не втримався від іронії Самус, за що несподівано отримав свіжим обрізком сигари, вправно кинутим королевою точно йому в лоб.

— Яка влучність, Ваша величносте! — Ідар і собі помстився Самусові.

— Яка неповороткість, Ваша гоноровосте, — долучився до помсти Нод.

— Уууу! Напосілися! — вдав, що супиться, Самус. — От візьму й не розповім вам про інший варіант заміни вінценосця ланодського.

— І не треба, і не розповідай, — щиро підтримав його Нод.

— Ноде, та припини ти вже комизитися! — серйозно відповів барон. — Сам бачиш, що немає на те іншої ради. Отже, мамо, дозвольте розповісти Вам про походження Нода Азборана.

Коли Самус завершив оповідь про заповіт старого рибалки Яната та спадок Азборанів, яку королева та її коханець не перервали жодним питанням, у кімнаті запала цілковита тиша. У ній раптом пролунав чемний, але наполегливий стукіт у двері.

Підполковник Буртак вперше потрапив до палати реанімації госпіталю Контррозвідки, призначеної лише для порятунку життя дуумвірів. Сат Сат напівлежав на високих подушках, вкритий до підборіддя синьою ковдрою. У ніздрі його кирпатого маленького носа встромили трубки штучної вентиляцій легенів. Сам апарат стояв поряд з ліжком, наповнюючи палату неприємним високим звуком. Підполковник уже хотів наблизитися до пацієнта, щоб краще його роздивитися, але за спиною пролунав голос Дета Дута:

— А у Межимор'ї, подейкують, є таке медичне обладнання, що дозволяє знайти місце крововиливу у мозок і навіть видалити згустки крові. І медикаменти там просто чудодійні, — дуумвір щільно причинив двері.

— Шкода, що для нас це недосяжно, — лицемірно відповів підполковник. — Тоді б шанси на порятунок були більші.

— Шкода... — і собі підтримав гру Дет Дут. — Не порушуватимемо спокою хворого. Ходімо, — він поправив край ковдри, яка трохи сповзла зі співправителя, та вийшов з палати.

У порожньому коридорі дуумвір, йдучи на крок попереду підполковника, ледь чутно запитав:

— Як довго його можна тримати непритомним?

— Днями змінять лікаря на надійнішого, тоді можна буде сказати напевне. Нинішній говорить, що цей стан може тривати й роками, але може минути й за кілька днів.

— Днів?!

— Так він каже...

— Це категорично неприйнятно!

— Наш лікар зуміє подовжити строк... м-м-м, забуття, — пошепки запевнив підполковник.

— Що чути про Юса та Кинава?

— Радий доповісти, що ми натрапили на їх слід.

— Де?

— У Ліспорубаті...

— Відоме селище! Довбані контрабандисти! Гори, ліс і кордон з Конфедерацією. Заарештували?

— Ні ще. Річ у тому, що місцевий лісник — наш агент доніс, що впізнав їх за описом, однак бачив лише один раз у місцевій лавці. Більше вони не з'являлися. Гадаю, готуються дременути у Конфедерацію.

— Якщо вже не дреминули. До Ліспорубату спрямовано оперативні групи контррозвідки?

— Точно так! Режим охорони кордону посилено максимально, але місцевість там дуже складна...

— Навіть не думайте їх випустити, Буртаку!!!

Ідар відчинив двері сигарної кімнати, впускаючи Воранга. Статс-секретар, усім своїм виглядом показуючи, як йому незручно переривати розмову, боком просунувся до кімнати та акуратно поклав перед королевою аркуш. Ауранія проглянула короткий текст, спохмурніла і коротким порухом руки відпустила Воранга, який був явно розчарований відсутністю коментарів. Щойно за секретарем зачинилися двері, королева сказала:

— Ераду викрадено! Посол повідомляє, що у цьому підозрюють такого собі Рамира, який діяв у змові з наразі невідомими, але впливовими і заможними спільниками.

— Впізнаю руку Дуаліади, — посміхнувся Самус. — Цим вона натякає, що будь-якої миті може оприлюднити підозру щодо нашої участі у зникненні Еди та намертво прив'язує Рамира до ситуації.

— А ви причетні? — поцікавилася королева.

— Ну... — зам'явся барон. — Однак скажіть, мамо, що Ви думаєте про ідею повернути престол до старшої гілки династії.

— Якщо походження Нода вдасться довести Державній раді, — замислено відповіла монархиня, — то я б не заперечувала.

— А я б, Ваша величносте, заперечував, — спробував не погодитися Нод.

— А хто тебе питає? — несподівано твердо сказав до нього Ідар. — Походження зобов'язує.

— Я походження не обирав!

— Воно Вас, герцог, обрало, — королева без вагань назвала його родовим титулом. — Цього досить.

— Та збагніть! — почав гарячкувати Нод. — Оголошення мене спадкоємцем — то ще складніший шлях до стабілізації ситуації у королівстві, ніж визнання крон-принцом Самуса...

— Жодним чином, молодий чоловіче, — зауважила королева. — Якщо буде доведено законність повернення на трон старшої гілки династії, усілякі претензії на нього Імперії відпадуть.

— Крім того, — узявся розвивати думку королеви Ідар, — перспектива сходження на трон молодого, сучасного чоловіка підбадьорить патріотів-роялістів, бо останні місяці у ліберальних колах дедалі голосніше говорять, що від зазіхань Імперії слід рятуватися проголошенням республіки.

— Ще чого! Маємо вже одну Республіку на континенті! Їм що, мало? — Самус спересердя зламав у пальцях щойно взяту сигару. — Казав я тобі, Ноде: не відкрутишся ти від корони!

— Припустімо, що я... здуру погоджуся, але висуну одну умову, — раптом здивував Нод присутніх.

— І?.. — поквапилася королева порухом руки заборонити втручатися синові та коханцеві.

— Я таки маю спробувати затесатися до секти.

— Тьху! — обурився Самус. — Майбутній король — і раптом сектант?!

— Це становитиме для Вас завеликий ризик! — зауважила королева.

— Вам вирішувати, — Нод відкинувся у кріслі.

— Ваша майбутня величність демонструє так само майбутнім підданцям твердість монаршої волі, — поставив діагноз Самус. — Мамо, доведеться погодитися.

Рамир з Ерадою потерпали від спеки. Геть виснажені після бурхливого, але нетривалого вищого акту кохання (обоє бо сьогодні вперше у цьому вправлялися), вони, тримаючись за руки, лежали на підлозі під єдиним у кімнаті круглим віконцем, у якому виднів лише клапоть випаленого південним сонцем бляклого неба. З-під дверей, які нещільно прилягали до порогу, ледь віяв струмінь теплого повітря. З вулиці долинав гамір базару, що розкинувся неподалік на майдані — туди виходив провулок, у якому капітан винайняв для них цей, з дозволу сказати, «готель», або духан, як говорили у Султанаті.

Трохи оговтавшись від того, що нарешті сталося між ними, дівчина й парубок перебралися кожен на свій жорсткий дерев'яний тапчан у різних кутках кімнати. Ці ліжка прикривали лише циновки, плетені з пагонів молодого бамбуку. Молоді люди знову вдягнули довгі хламиди з конопляного полотна. На Архіпелазі цей одяг називали бурнусами. Клирт наказав носити їх, аби не надто вирізнятися поміж місцевих мешканців. Три бурнуси подарував їм капітан суховантажу, коли прощався з ними на рейді столиці Султанату — Харрадабаду. До берега їх гурт «контрабандою» за чималий бакшиш, як тут називали хабар, доправив лоцманський катер.

Протягом подорожі у трюмі з розповідей Еради та Клирта Рамир довідався, що столиця Султанату знаходиться на невеликому острові з північного краю Архіпелагу. Острів та місто мали однакову назву. За обрисами острів являв собою півмісяць, розвернутий увігнутим краєм — широкою бухтою на північ. Місце розташування острова-столиці являло собою найвигіднішу позицію серед усіх торгових портів планети — Харрадабад перебував приблизно на однаковій відстані на південь від Ланоду, на південний схід від Межимор'я та на південний захід від Республіки, що робило його незамінним перевалочним пунктом морської торгівлі Деоли. Крім того, сюди стікалися найрізноманітніші товари з найвіддаленіших островів Архіпелагу, а захищена від штормів чимала бухта дозволяла обслуговувати одразу сотні суден, не створюючи черги на перевалку.

Знавці політичної історії твердили, що одна з піратських ватаг, захопивши острів-півмісяць, швидко збагнула, що регулярний зиск від безпечної торгівлі вищий у порівнянні з непевними й ризикованими прибутками від піратства. Замість того, щоб грабувати купців, пірати почали брати з них мито, надаючи вигоди портової торгівлі. Порт забагатів. Поступово його власники підкорили інші острови, звідки почали звозити різноманітний товар — від прайських горіхів до золота, коштовного каміння та рабів. Зрештою, коли віра у Зорю прийшла на ці береги, рабство скасували, а Архіпелаг перетворився на централізовану державу — Султанат.

У Харрадабад з усієї планети натовпами прибували, крім крамарів і моряків, авантюристи та шахраї різного штибу — тут бо з поліцією та іншою владою було легко домовитися за той самий бакшиш. Проте лишатися довго непомітним у цьому людському розмаїтті не варто було й сподіватися — місцеві угруповання ревно контролювали терени своїх заробітків. Щойно прибулець переступав певну «межу рентабельності» своєї нелегальної діяльності, його без зайвих церемоній спроваджували на дно бухти.

Зовнішній край острова здіймався над морем пасмом високих похмурих скель. На східному розі «півмісяця» те пасмо переходило у плато, де били кілька прісних джерел, єдиних на острові. Перше поселення колись розташувалося саме тут. Нині на самому краю плато височів маяк, а під ним — султанський палац з білих порід будівельного каменю. Багато поколінь рабів, а пізніше вільнонайманих робітників перетворили плато на парк з фонтанами, водограями, павільйонами та альтанками.

Від воріт палацового муру до міста узвозом спускався прямий, так само брукований білим каменем шлях, який виходив на головну площу до міської управи. З площі витікали звивисті вулички, розгалужуючись провулками, які розділяли маєтки значних людей Султанату — військової еліти, бюрократії та купців. Свої резиденції вони ховали за високими кам'яними огорожами. Такою ж стіною цю частину міста відгородили від порту і ринку, за яким розташувалася бідніша його частина. Там жили ремісники, гендлярі та інший «середній клас». Околиці ж являли собою нетрі, заселені біднотою, аж до західного рогу «півмісяця», де на насипному мису височів другий маяк.

На межі нетрів та ремісницьких кварталів, у середній частині острова, розташувався духан, де нині потерпали від спеки князівна з парубком. Їх помешкання розташувалося під самим пласким дахом двоповерхової споруди, зведеної з саману. У провулок вона виходила вузьким фасадом, проте мала внутрішній двір з несподівано буйним садком — кілька смоківниць та олив. У дворі дзюрчав арик.

Клирт Рей залишив молодих людей удвох, бо мусив піти на явочну квартиру розвідки Князівства по документи на їх імена та місцеві гроші. Він заборонив Ераді та Рамирові потикатися надвір, щоб зайвий раз не потрапляти на очі пожильцям готелю — переважно дрібним крамарям, які приїхали на столичний базар.

Подорож до Архіпелагу тривала довгих п'ять днів. Ерада з усіх сил приховувала від супутників знервованість від невідомості та страх за долю сім'ї. Утім, марно, бо Клирт мав базові знання з психології, а Рамир просто інтуїтивно відчував настрій коханої. Він здогадувався, що його кохання до князівни не є таємницею для Клирта, але плекав сподівання, що командир не знає бодай про те, як далеко зайшли їх стосунки.

Повернувся капітан аж під вечір. Обличчя припорошене пилом, бурнус і накидка на голові — так само. Від нього аж віяло втомою, однак капітан посміхався. З-під бурнуса він дістав згорток місцевих газет, у якому виявилася пачка так само місцевих динарів та три цупкі розкладні папірці.

— Документами нас забезпечено, — знову посміхнувся Рей, сповзаючи спиною по стіні, щоб сісти прямо на підлогу.

— Це місцеві паспорти? — здивувався Рамир, крутячи в руках книжечку лише з двох сторінок, які водночас правили за обкладинку. — Чому без фотографій?

— У Султанаті є релігійна течія, догмат якої забороняє зображувати людей. Мовляв, перший пророк Туран-Нарут ніде не лишив свого зображення, отож, і нам не годиться. Вони мають право не вміщувати у паспорті власні світлини, замінюючи їх описом. Дуже зручно. От про тебе, Рамире, тут сказано: чорнявий, кароокий, кремезної статури, середнього зросту...

— А який зріст у них вважається несереднім? — ображено перервав парубок.

— Ну, той, який нижчий за тебе, зветься малим, — посміхнувся Рей, — а мій — вищий за середній...

— А мій? — поцікавилася Ерада.

— Ваш, — капітан зазирнув у її паспорт, — теж середній. Білява, світлоока, тендітної статури, громадянка Конфедерації Залізних Гір, — прочитав він далі. — До речі, усі три паспорти виписано на громадян Конфедерації. У тій ліберальній країні є спільнота дауншифтерів — людей, яким нецікаві суспільний успіх чи достаток, а часом і родина. Вони живуть, насолоджуючись життям — подорожують, інколи жебраючи на це гроші або перебиваючись випадковими заробітками, створюють невеликі сільські артілі, ведучи натуральне господарство чи рибалячи. Химерним чином вірування у Султанаті визнають таких за блаженних, а завдавати їм неприємностей вважається гріхом. Отож, тут до дауншифтерів ставляться поблажливо. Цим ми і скористаємося.

— А чому ми не могли запастися динарами з дому? — князівна двома пальцями узяла бруднувату сизу купюру.

— Рішення про те, що ми тікатимемо до Султанату, Дуаліада прийняла в останній момент. Не було часу непомітно обміняти значну партію грошей без ризику, що ця інформація дійде до агентів Імперії, а своїх запасів динарів наше Управління не має, бо вони швидко знецінюються — економіка Султанату хворіє на інфляцію. Нам зараз принесуть вечерю, я вже замовив духаннику, а тоді спати. Завтра нам рано прокидатися.

— А там про мене щось є? — дівчина вказала на газети.

— Звісно, — Рей розгорнув газету на другій сторінці. — Послухайте. «У Гирлоні тривають пошуки проголошеної днями спадкоємицею престолу князівни Брали. За офіційним повідомленням поліцейського департаменту та Управління розвідки і спеціальних операцій Князівства, її викрадено. Надійні джерела нашого видання висувають версію, що це результат міжнародної змови, у якій задіяно спецагентів Республіки Дуумвірів. В інтересах слідства спецслужби не повідомляють прикмети та імена підозрюваних, однак місцева незалежна журналістка Кетря Собача припускає, що у цій справі не обійшлося без відомого світського гульвіси барона Самуса Дорга та двох його молодих друзів. Своїми підозрами пані Собача поділилася з колегами-журналістами та громадськістю. Його сонцесяйна величність султан Буфадир, нехай продовжить Зоря його літа у безмежжя, висловив свої офіційні співчуття князеві Авуру та запропонував усю необхідну допомогу у розслідуванні цієї справи. Зрозуміло, що до пошуків князівни та її викрадачів долучаться і спецслужби інших цивілізованих країн».

— Мені, Клирте, з голови не йде от що, — зауважив Рамир. — Той «заєць», який пробрався на суховантаж мало не разом з нами. Раптом він за нами стежив? І чому капітан не здав його прикордонній службі?

— Бо був ризик, що тоді прикордонники взялися б обшукувати весь корабель, — пояснив капітан, — і знайшли б нас...

Їх розмову перервав духанник, який приніс вечерю — теплі прісні коржі та прохолодний кислий кумис. Смакота! За вечерею Рамир кілька разів намагався повернутися до підступності журналістки Собачої та до «зайця», який міг бути чиїмось агентом, але Брала з Клиртом віддавали перевагу обговоренню плану подорожі вглиб Архіпелагу — далі від столиці Султанату.

По обіді, аби зайве не наражатися на увагу «трударів свободи слова», Самус із Нодом залишили палац через технічний вихід ветеринарної клініки і вирушили на таксі до баронського котеджу у Тасавському передмісті — районі розкішних маєтків на південному заході Аріода. «Фурію» було доручено доправити туди ж гвардійському сержантові. Особняк барона виявився помірно занедбаним, але Планс, який прибув ще до обіду, вже встиг підготувати кілька кімнат.

Нод вирішив перепочити, а Самус, давши камердинеру господарські доручення, вислизнув з дому через чорний хід. Вузькими звивистими завулками він вийшов до підніжжя зеленого пагорба, на якому височіла Аріодська фортеця. Пагорб огинала вулиця, з одного боку забудована старими, але добре опорядженими будинками. Їх вікна виходили до акуратних, заквітчаних палісадників. Інший бік вулиці являв собою кам'яний мур найнижчого ярусу фортеці, що підпирав пагорб.

Барон проминув кілька будинків та зупинився навпроти під'їзду, до якого вели три стерті мармурові сходинки. «Еспланадна, 17», — повідомляв вказівник на ньому. Ліворуч від дубових дверей, прикрашених позеленілими бронзовими пластинами, висіла блискуча латунна табличка з написами: «Агенція добропорядного Пилипа Бобошка» і дрібнішими літерами: «Вхід лише для втаємничених. Невтаємничені, ходіть собі далі, ще далі, ще!» Під табличкою стирчав важіль старовинного механічного дзвоника. Самус різко потягнув його донизу. Десь у глибині дому пролунав гонг. За хвильку почулося рипіння сходів під важкими кроками, двері ледь-ледь прочинилися, і звідти визирнула товста сивовуса мармиза.

— Чого треба? — непривітно запитав огрядний низенький чолов'яга, але звівши очі, раптом розплився у щербатій посмішці. — Пане Дорг! Не сподівався Вас побачити ближчим часом...

— Здоров був, Курурче. Мені що, стовбичити на порозі? Чи, може, добропорядного немає вдома?

— Що Ви, пане бароне! Удома пан Пилип. Прошу, заходьте!

Самус протиснувся у двері.

— А ти все секретарюєш, — мовив він.

— Таки так, — відповів секретар.

Рипучі сходи, що вели вгору з передпокою, закінчувалися холом. Туди виходили троє дверей. Двоє — засклені, а центральні — глухі, оббиті порепаною темно-зеленою шкірою. Самус озирнувся на Курурча. Той забіг наперед та, штовхнувши зелені двері, зазирнув до кімнати.

— Пан барон Дорг, — проказав з порога.

— Барооончик? — розкотистий бас ніяк не пасував верткому, невисокому чоловікові, який миттю опинився на порозі кабінету. — Давненько, давненько. Заходь, опудало городнє!

— І тобі добридень, Пилипе, — Самус раптом згріб господаря в оберемок та заніс до кімнати.

— Курурче, — прохрипів з його обіймів Пилип, — ти йому бодай чаю запропонуй, а то задушить свого однокурсника ні за цапову душу!

— Хвильку, пане Пилипе, хвильку, пане Самусе. Я миттю, — секретар зник за дверима.

— Однокурсника! Тобі ще на першому курсі служба безпеки двору поставила завдання подружитися зі мною, аби шпигувати.

— А ти збагнув, що я агент, лише на четвертому!

— На третьому, Пилипе, бо ти сам з п'яних очей телефоном звітував перед службою, коли я був у сусідні кімнаті. Хоча я й раніше мав підозри...

— Та годі. Кажи вже, що треба!

Секретар приніс тацю з чаєм та поквапився залишити детектива з бароном наодинці.

— Отже?... — Пилип відкинувся у шкіряному кріслі за столом, на якому парував чайник.

— Про ратхарів чув? — Самус спробував зручніше вмоститися на замалому для нього стільці навпроти.

— Ну хто ж про них не чув?

— Чи маєш оперативні контакти у секті?

— Ти, бароне, слова такі знаєш! Опер-р-р-ративні! Навіщо тобі вони?

— Не здогадуєшся?

— Не так, щоб зовсім не здогадуюся, але, Самусе, що ти зможеш вдіяти проти них, коли за сектою стоїть уся потуга Імперії?

— Потуууууга! Слова такі знаєш, — передражнив детектива барон. — А що я, Пилипе, маю робити? Довкола матері суцільні зрадники. Втім, гадаю, ти й сам це добре знаєш — детектив, як-ніяк!

— Я у придворні справи більше не мішаюся. Моя робота — подружні зради, боржники, які переховуються від кредиторів або від сплати аліментів...

— Та не прикидайся ти! Я ж про секту питаю! Не повірю, що ти не завів там зв'язків, бо як не крути, а вони, певно, самі шукали контактів з шахраями та бандитами у місті.

— Логічно міркуєш, бароне! — Пилип сьорбнув чаю, який заповнював усю кімнату гіркуватим ароматом знаменитого кореня гірського глоду, що, за чутками, добре стимулював мізки та інші чоловічі ознаки. — Ратхари спробували, було, налагодити продаж наркоти в Університеті. Ну, ректор до мене й звернувся за допомогою. Разом з поліцією витурили ми сектантів звідти. Не знаю, чи надовго...

— Добре. І... — звів брови Самус.

— І після тієї справи є в мене на міцному гачку один жадібний парубок-сектант у конфідентах...

— Це у конфіденційних інформаторах?

— Так.

— Гачок надійний?

— Дуже. Він привласнив частину коштів секти від продажу наркоти. Якщо там про це дізнаються...

— Зрозуміло, Пилипе. Отже, я за адресою.

— Та куди вже від тебе подінешся? Розповідай, що саме треба.

— Ти мене з ним лише познайом і накажи в усьому слухатися. А те, що він жадібний, дуже добре. Скажеш йому, що я, навпаки, геть чисто із себе увесь щедрий, — посміхнувся барон.

— Ти маєш намір спілкуватися з ним під власним іменем? Ризиковано!

— А що його робити, коли мене у Королівстві знає кожна собака?.. Давай не будемо зволікати. Коли познайомиш?

— Та хоч сьогодні ж увечері. Давай о восьмій тридцять у корчмі «Ла-ла-ла-ла». Пам'ятаєш таку? — кругле обличчя добропорядного детектива почало розпливатися у широкій посмішці, а тоді старі знайомі розреготалися разом.

Обоє згадали, як ще у студентські роки Самус придумав сороміцьку пісеньку про сексуальні взаємини дуумвірів Республіки із вівцями та вперше виконав її у цій корчмі під голосний регіт чоловічої частини студентського братства. Простенька пісенька із приспівом «луй-ло, ла-ла-ла-ла» майже без «інформаційної допомоги» таємних служб стала хітом від Межимор'я до Султанату. Кілька років поспіль вона виконувалася вболівальниками на всіх спортивних змаганнях за участі команд із Республіки, аж поки дуумвіри не заборонили своїм спортсменам брати участь у них, остаточно опустивши «залізну завісу». То був перший скандал у буремній «громадській діяльності» Самуса Дорга, ще до того, як він став бароном. Не лише та пісенька зажила слави — заклад, де її вперше було виконано, став ще популярнішим. За ним закріпилася назва «Ла-ла-ла-ла» — спочатку неофіційно, а тоді її, зрештою, легалізували за допомогою вивіски на вході. Чотири вівці із сумними мордами, здійнявшись на задні ноги, передніми тримали кожна по одному складу «ла». Клієнти були у захваті.

— Хто ж не пам'ятає? — спробував посерйознішати після кількох хвилин реготу Самус. — Слухай-но, добропорядний, маю до тебе іще одне діло.

— Ох і діловий ти, бароне, сьогодні!

— Є в мене камердинер на ім'я Планс...

Нод незчувся, як заснув. Горанг не навідав його і цього разу. Ранок увірвався у його спальню разом із веселим господарем будинку в Тасавському передмісті столиці. Самус притягнув із собою три газети.

— Ну, тепер ти в нас знаменитість! — сміявся барон. — Сьогодні Йайд розповість про тебе Загрі, а вона, швидше за все, вже знатиме про твою знамениту особу з газет. Неодмінно зацікавиться.

Нод вихопив у барона газету. Уся друга сторінка була присвячена репортажу про їх прибуття до палацу. Серед кількох світлин був навіть крупний план Тява. Підпис під фото: «Ще одна загадкова особа, яка супроводжує його гоноровість барона Самуса Дорга». Текст статті виявився цілком нейтральним. Приїхав барон. Давно його не бачили у столиці. З бароном загадковий молодий чоловік. Обох прийняла королева, їх плани невідомі, проте політологи пов'язують раптове повернення «блудного сина» з намірами Імперії домогтися проголошення наступником престолу імперського принца Ліруда.

Інше, ділове видання повідомляло, що Нод може бути спеціальним кур'єром чи то з Гирлону, а чи з Архепелагу, який, можливо, уповноважений передати королеві пропозиції щодо союзу проти Імперії. І лише жовтий листок «Світські подробиці» цитував Кетрю Собачу, котра натякала на те, що має у своєму розпорядженні факти, що могли б бути цікаві читачеві, проте міркування пристойності не дозволяють їх оприлюднити...

— Я чекав гіршого, — зізнався Нод. — Коли вже я став відомим, то, може, це якось допоможе Юсу і Кинаву знайти мене. Звісно, якщо їм вдалося здійснити наш план їх втечі з Республіки. Сподіваюся на це дуже, та щось важко мені на душі.

— А як ви домовлялися знайти один одного? — Самус всівся на розстелене ліжко.

— Кинав із Юсом мали б здатися прикордонникам Конфедерації та показати їм стародавні бузкові перли Азборанів, повідомивши, що ці коштовності є частиною давно втраченого спадку, який тепер належить короні Ланоду, і вони бажають повернути їх законним власникам.

— А далі що? — Самус не виказував подиву щодо слабкості цієї ідеї, бо здогадувався, хто її автор.

— За таку сенсацію — «знайдено давно втрачені історичні коштовності, і втікачі з Республіки мають намір добровільно та безкоштовно повернути їх короні Ланоду» — ухопилася б преса, і про Юса з Кинавом написали б в усіх газетах. Таким чином я мав їх знайти.

— У Республіці усі такі, як би то сказати, наївні? Чи, може, це в Азборанів спадкове? — Самус таки не втримався, щоб не висловити усе, що думає про такий план...

Дет Дут знову говорив із Буртаком над ліжком Сата Сата, що перебував у надійно глибокій комі. І знову дуумвір слухав доповідь підполковника «потилицею».

— Речей із ординарцем Юсом не було. Лише паспорт та військова посвідка, — пошепки повідомив Буртак.

— А гроші?

— Теж ні. Ми обшукали все довкола, і ніяких речей не знайшли.

— А слідів того другого, студента?

Буртак увесь захолов, проте наважився відповісти. Подумки він подякував звичці дуумвіра стояти спиною до доповідача — в очі не наважився б збрехати.

— Слідів Кинава не відшукали...

— Як таке може бути?

— Ми переслідували втікачів із собаками! Виявилося, що Юс заховався у вітроломі. Його собаки вистежили, але тоді внюхали лігво дикої свині з виводком і кинулися до неї. Свиня їх на смерть порвала, вояки навіть добігти не встигли до місця сутички. Командир наказав оточити вітролом та шукати у ньому, а сам викликав підмогу. Знайшли ординарця майже під ранок — добре вміє маскуватися. Підмога тим часом обшукувала прилеглу місцевість, але там усі сліди, якщо вони були, знищила ранкова злива.

Про те, що насправді під великим валуном знайшли мокрий наплічник з частиною речей Юса та ознаки залягання там Кинава, підполковник змовчав — інтуїція досвідченого контррозвідника підказувала, що саме час починати власну гру, бо стількох провалів Дет Дут йому не пробачить. За його наказом про знахідку мали мовчати і командири двох загонів. Навіть між собою їм було заборонено про неї говорити.

— Того Юса допитали? — дуумвір різко крутнувся на підборах, повертаючись до співрозмовника.

— Так, але наразі без тортур.

— Коли його привезуть? — допитливий погляд дуумвіра свідчив про наявність у нього якогось плану.

— Завтра над вечір.

— Ніяких допитів. Посадіть до камери самого. Нехай його нормально годують, виводять гуляти, дають спати вісім годин. Загалом нехай з ним поводяться добре, але відповідно до режиму утримання. І жодних допитів. Днів три-чотири, а тоді я сам із ним говоритиму.

— Мені з ним теж не слід зустрічатися? — удав байдужість Буртак, якому дуже кортіло першим переговорити з ординарцем.

— Ні, — відрубав дуумвір. — Перебалакайте з новим лікарем про стан бідолашного Сата Сата. Доповісте мені про це після обіду, — Дет Дут пішов.

Замість очікуваного Горанга, Нодові наснилося, що до нього у ліжко намагається вмоститися... гола Загра. Він запитував у жінки, чого їй від нього треба, а та відповідала, що злягання з нею — то частина ритуалу посвяти у секту. Аби відволікти її увагу від свого тіла, Нод почав переповідати сюжет недочитаної книжки. Він вигадав, що Марко пройшов до озера крізь прозору пелену у тунелі, не розірвавши її просто дотиком руки, а розітнувши відомим Загрі кинджалом. Тим самим, із різьбленим кістяним руків'ям. Жриця заслухалася, забувши про домагання.

Прокинувся Нод від того, що хтось тактовно постукав у двері. Виявилося, Планс прийшов повідомити, що сніданок скоро буде подано. Хлопець поквапився вмитися та спустився до їдальні. Самус уже був там.

— Мені щойно дзвонив лейб-ветеринар, — сказав він, коли камердинер залишив їх самих. — Наш Тяв, виявляється, таки унікальний цуцик. Він належить до породи гірсько-водних мастифів. Це найдавніша з відомих порід собак. Виведено її було...

— Чекай, щось дуже знайоме! Гірсько-водні мастифи? У тому фантастичному романі, що я читаю, описано водного мастифа! — пригадав Нод. — То хто вивів ту породу?

— Мисливці та воїни у горах і на фіордах північного Ланоду, — відповів здивований Самус. — Для полювання на барсів, охорони отар, для використання у боях, а ще — щоб заганяти тюленів з мілин на берег.

— Ого, якого багатофункціонального собаку ми знайшли, — Нод відкусив шматочок підігрітого тосту з маслом. — Аж дивно, що всі ці здібності поєднано в одній породі.

— Вважається, що пращура мастифів у давнину завезли купецьким кораблем з Архіпелагу на північ Ланоду. Цуценя, а це була сука, виміняли аж на десять шкур білої лисиці. Отже, вже тоді цих собак дуже цінували. Від цієї суки та гірського вовка й пішла ця порода. Зараз вона майже зникла. Є лише кілька екземплярів у імператорському розпліднику, але в них вже давно не було приплоду.

— Треба було б побачити маму нашого Тява, Бульку, — Нод доїв тост. — Заїдемо до хати того злого дідугана на узліссі біля траси, коли у нас дійдуть до того руки. Зараз є інший клопіт. Мені он сьогодні аж наснилися Загра!

— Замість Горанга? — усміхнувся Самус.

— Він останнім часом не приходить. Чому — не знаю! Розкажи краще, що там накопав учора твій детектив Бобошко на Планса, — пошепки запитав Нод.

— Ну, шпигун він, швидше за усе, — безтурботно, але також пошепки відповів барон.

— Чий?

— Казав же тобі, що Пилип з'ясовує. Наразі він знає, що Планс щодня передає якусь інформацію зв'язковому, але куди ланцюг веде далі, ще невідомо. В інший час ним би вже займалася королівська таємна поліція, але сьогодні їй довіряти ризиковано. Нам час, мама з Ідаром чекають.

Не бажаючи лишати унікальний кинджал у особняку, де порядкував майже викритий шпигун Планс, Нод повернувся до своєї кімнати, забрав з наплічника раритетну зброю і поклав її у внутрішню кишеню пальта. Прихопив і книжку — мав намір трохи почитати, якщо трапиться вільна хвилина. За курсантською звичкою запхнув її, мов конспект, за пасок на животі та прикрив светром. Тоді вийшов у двір до Самуса.

«Фурія», якою кермував барон, швидко доправила їх до паркових воріт палацу. Цього разу вони без перешкод минули варту і за кілька хвилин вже були у кабінеті королеви. У передпокої їм трапився Ворган, який скромно опустив очі, побачивши Самуса із Нодом. Проте барон непомітно підморгнув йому, і вуха статс-секретаря трохи почервоніли.

Королева не без остраху вислухала розповідь про вчорашню зустріч Нода із Загрою Пом. Поставила ряд питань, серед яких були і цілком жіночі — про вік сектантки та її одяг. Однак найбільше Ауранію цікавили плани сектантів. Відчувалося, що її гнітить власна неспроможність дати раду загрозам, що постали перед країною.

— Вас, Ноде, слід підстрахувати у контактах із сектантами, — затяглася цигаркою королева. — Ви наражаєтеся на надто велику небезпеку.

— Страховка ту небезпеку може лише примножити, — відказав матері Самус. — Та й немає у нас надійних людей для цього.

— Справді, Ваша величносте, — долучився Нод, — самому мені якось певніше. Чи можна спитати про новини із Гирлону? — перевів він розмову на інше.

— Посол доповідає, що люди у князівстві починають збурюватися, — Ауранія взяла депешу, і з витягнутої руки далекозоро прочитала: «Група на чолі з канцлером поширює неправдиві чутки, що у зникненні князівни нібито винна княгиня, яка у такий спосіб прагне зберегти престол для недієздатного сина. Посольство Імперії цю версію всіляко підтримує, замовляючи публікації у бульварних газетах. Князь Авур недужий...» Посол ще пише, — королева відклала аркуш, — що Дуаліада Еревса та Іст Зайр зосередили у своїх руках поточне управління частиною державних справ, але князь відмовляється змістити з посади канцлера, побоюючись реакції Імперії. Тим часом канцлер стає дедалі небезпечніший для самого князя.

— Усе ж правильним був твій план, Ноде, вмовити Ераду зникнути, бо інакше Імперія вже цілком контролювала б Гирлон, — зробив комплімент другові барон.

— Еге, от лишень ми нічого не знаємо про долю Еди й Рамира, — зітхнув Нод.

— Напевне, Дуаліада передбачила якийсь канал зв'язку з капітаном Реєм, — спробувала заспокоїти Нода королева. — Я попрошу посла, щоб він запитав у директриси про звістки від капітана.

— Було б добре, — відповів на те Самус. — Тепер послухайте! Був у мене вчора Ворган...

Барон переповів учорашню розмову зі статс-секретарем про «зраду» Ідара. Кухарчук під час розповіді Самуса почувався вкрай ніякового, чого навіть не намагався приховати. Аж королева взяла його за руку, щоб трохи заспокоїти. Барон опустив очі.

Нод скористався з невеликої паузи у розмові, щоб запитати у королеви:

— Ваша величносте, чи не могли б Ви оповісти, що це таке «енергетика престолу»?

— Легенда то давня, — Ауранія відволіклася від задуми. — Цікава легенда, та не більше того. Хоча там справді має місце певне фізичне явище.

— Цим явищем дуже цікавиться Загра! — сказав Нод. — Вона вважає, що престол — це пристрій для випромінення, за допомогою якого можна впливати на дії людей. Його ніби застосовував ще Нод Перший...

— Це така сама дурість, як консультації із привидами щоночі! — не втримався Самус.

— Та йди ти до Ратха у... — огризнувся Нод, вчасно стримавши себе у присутності королеви.

— Хлопці, а ну не сваріться! — вдала Ауранія гнів, затягуючись цигаркою. — Коли хочете, таки послухайте про те, що зветься «енергетикою престолу». Ще років п'ятнадцять тому мій покійний чоловік, принц Альсанд наказав дослідити фізичний феномен «енергетики» засобами сучасної науки. З'ясували лише, що випромінення цілком безпечне, постійне і не піддається жодним впливам — його неможливо збурити. Дуже цікаво, що воно фіксується лише у межах міської смуги Аріода. Це все, що відомо про випромінення науці. Однак є давній міф, такий собі фольклорний переказ. Наша релігія віддавна заборонила його розповідати. У тій легенді сказано, що метеорит, який своїм падінням утворив Туагирлонську затоку, був не просто шматком космічного заліза — це був уламок корабля передвічних богів, які нібито створили і саму Зорю. Корабель мандрував темним небом, і боги саджали у тій темряві зерна світла і розуму. Саджали у тих місцях, що припали їм до вподоби. Наша Зоря стала одним із таких зерен. Жерці не хотіли й думки припустити, що Зоря зовсім не єдина, не унікальна у Всесвіті, а лише одна із зернин, вкинутих у неосяжну космічну ниву, одна з іскор розуму, засвічених передвічними богами. Тому легенду заборонили навіть згадувати. Однак мій тато, король Фантар II, який вельми захоплювався міфологією і фольклором, не дуже зважав на ті заборони, тож коли я ще була підлітком, розповів мені про тих богів.

— Отже, слухайте далі, — по хвилі продовжила королева. — Якось боги посварилися на своєму кораблі. Зчинилася жорстока пря, і всі вони загинули. Лишився тільки наймудріший і найдавніший бог, але й він втратив безсмертя, бо здійняв руку на своїх одноплемінників. Безсмертними боги були, лише коли не вступали у двобій один з одним. Перед тим, як піти у небуття, останній бог зібрав усі знання, усю мудрість, що нагромадили вони протягом мало не вічної подорожі Всесвітом. За тим він переплавив понівечений божественною бійкою корпус корабля на шматок заліза, і вийшов такий собі метеорит. У нього останній бог і вклав увесь «етичний та інтелектуальний доробок», що лишився від команди корабля. Не у сам метеорит, а у те, що сьогодні зветься електромагнітним полем, а колись звалося «потугою невидимою». Довго мандрував метеорит Космосом, аж поки не впав на Деолу. Найбільший його шматок лежить на дні Туагирлонської затоки разом із мудрістю та знаннями, що зберігаються у його полі. По них з глибин Всесвіту періодично прибуває якийсь космічний об'єкт, пірнає у море, а тоді знову зникає у небі. Інші уламки метеорита, мабуть, розсипалися десь по нашій планеті. Ну, а ще один його шматок нині являє собою королівський трон Ланоду. От його поле, «потуга невидима» — то і є «енергетика престолу», якою так цікавиться Загра.

— Горанг мені такого не розповідав, — зауважив зацікавлений Нод.

— Знову ти зі своїм привидом, — для порядку пробурчав Самус. — Я колись щось таке чув, але вважав, що то лише один з багатьох стародавніх міфів, не більше. От якби у тієї «електромагнітної мудрості» ще й про крегів розпитати!

— А ти знову зі своїми крегами! — повернув «шпильку» Нод. — До речі, ще маємо досить часу до моєї зустрічі із Загрою. Давай поїдемо розпитаємо того дідугана, у якого ми Тява відібрали, звідки Булька привела такого породистого песика.

— Справді, їдьте розвійтеся, — підтримала Нода королева. — Відпочиньте від клопотів, бо виглядаєте геть знервованими та засмиканими.

— І Ви, мамо, трохи перепочиньте, — Самус із полегшенням підвівся, прагнучи швидше полишити прокурений кабінет та опинитися на швидкісній трасі, за кермом улюбленої «Фурії».

Господар суки Бульки зустрів їх, на диво, майже ввічливо. Мабуть, розкішна машина, що вдруге зупинилася у нього біля двору, а також впевнений тон молодих дорого вбраних гостей позбавили непривітного дідугана бажання сваритися — відчув, що має справу із «сильними світу цього». Однак про історію вагітності Бульки він розповів якусь цілковиту маячню. Сказав, що якось увечері, хильнувши на самоті оковитої, вийшов з хати, бо почув, що у нього на подвір'ї гавкає якийсь чужий собака. Побачив, що Булька і чужинець, великий темно-рудий пес, ластяться одне до одного, перекидаються на осонні та весело борюкаються. Чимось не сподобався той залицяльник дідові, тому він пішов до хати по рушницю. А коли вийшов знову на ганок, то те, що побачив, точніше, те, що йому привиділося, можна було пояснити лише дією міцного алкоголю.

Посеред двору бовваніла велика чорна та лискуча брила. Вона не стояла на землі, а зависла у повітрі. Її підніжжя частково ховалося у сіро-помаранчевому мареві. На скелі сидів той рудий пес, а Булька намагалася вистрибнути до нього. Раптом поряд із псом прямо з повітря з'явився якийсь дивно вбраний парубок, шарпнув його за схований під кудлатою шерстю ошийник, і вони обоє миттю розчинилися у повітрі. Скеля ще якусь мить зависала у дворі, та не встиг дід підійти до неї, щоб помацати, як вона розвіялася. За кілька місяців Булька привела п'ятьох цуценят. Більше додати дід нічого не спромігся.

Самус із Нодом подалися до міста, бо вже надходив час зустрічі із Загрою у парку.

Виявилося, що Нод разом із професоркою та охоронцем опинилися у Старій фортеці. Потаємний хід привів їх на дерев'яний сходовий майданчик у квадратній вежі. Тут було досить світла — крізь вузькі вікна-бійниці світив Рел.

Охоронець відразу повернув валун на місце, зачинивши хід. Коли Загра видихнула з помітним полегшенням, Нод зрозумів, що вона, нарешті, почуває себе у певній безпеці. Спітніла і захекана від довгого підйому, вона сіла прямо на підлогу сходового перекриття. Охоронець попросив їх залишатися на майданчику, а сам пішов перевірити безпечність сходів та виходу з вежі. Нод також відчував, що ноги аж гудуть від утоми, тому вмостився на підвіконня бійниці. З неї унизу було видно води Лосмуру, які відбивали світло ліхтарів на набережних та мостах. За річкою яскраво світилася колонада головного входу до Королівського палацу, за яким темнів величезний парк. Удалині ліворуч вгадувалися темні цієї пори корпуси Університету, обнесені муром з підсвіченими арками у ньому. Трохи перепочивши, Нод роззирнувся у вежі. Подумки він відзначив, що потаємний хід, яким вони сюди потрапили, будівничі завбачливо створили у мурі, коли зводили фортецю. У башті, вочевидь, тривала реконструкція — більшість дерев'яних сходинок були змінені новими, як і поручні сходів, а окремі ділянки стін затуляли риштування. Тут і там валялися відра, ящики та інший будівельний мотлох.

— Зараз у фортеці облаштовують музей, — Загра, спершись на простягнуту Нодом руку, звелася на ноги, — тому уночі тут нікого не має бути. Про існування ходу у стіні ми дізналися зі старих креслень фортеці. Їх копії зберігаються у Імператорському таємному архіві. Як саме вони туди потрапили, історія замовчує. Щоб визначити, де саме хід виходить у місті, довелося витратити кілька років. Коли, зрештою, ми це встановили, то легко переконали власницю будинку, де містився потрібний нам підвал, поміняти його на маєток у Котідіані.

Професорка дедалі більше захоплювалася власною розповіддю, вочевидь, відчуття безпеки розв'язало їй язик.

— Потаємний хід був геть завалений битою цеглою та землею, тож про нього, мабуть, забули. Ми потроху розчистили хід, тримаючи його про всяк випадок...

— І от нині він став Вам у нагоді, — перервав Нод її тривалу розповідь. — Знаєте, а мені нині цікавіше знати, що спонукало Вас так швидко дременути з того надійного сховку у підвалі. Ми навіть не закінчили дуже цікаву розмову.

— Що ж, слухай. Тебе, Ноде, хотіли вбити мої одновірці, а звинуватити у замовленні вбивства мене, щоб позбутися нас одним махом. Тепер, коли замах не вдався, полковник Ерг із баригою Телопом оголосили мене зрадницею, позбавили участі у тріумвіраті верховних адептів Ратха та наказали знищити. Ще й велику винагороду за це призначили.

— Отже, тепер уся Ваша секта полює на Вас, — безжально визначив Нод. — То що Ви не поділили зі спільниками?

— Сам розумієш: чим більша здобич, тим більше бажання проковтнути її, ні з ким не розділивши. Тривіальна людська риса. Однак я гадаю, що полковник з негоціантом, — презирливо скривила губи Її колишня Палаюча Мудрість, — неправильно розуміють, хто чи що є здобиччю у нашій занадто затягнутій вже грі. Вони вирішили, що я тепер знаю, як управляти полем сакральності престолу. До того ж, знаю завдяки тобі!

— І хто ж ото наштовхнув їх на таке припущення? — іронічно запитав Нод.

— Не буду заперечувати, що я розповіла полковнику Ергу про стилет графа Вульснера, який Ви мені показали. Спочатку він не надав моїй розповіді особливого значення, та коли вони обговорювали її з Телопом, той повідомив, що цей стилет може бути лише з колекції герцогів Азборанів, бо усі інші перебувають у власності імператора. Виявляється, Телопу звідкілясь було відомо, що один стилет знаходиться у герцогів Азборанів. Доступ до їх колекції нині має змогу отримати лише той, хто знає коди сейфів у Банку Гирлона. Цією особою, як припустив Телоп, може виявитися, наприклад, законний спадкоємець династії! Уявляєш, Ноде, яка геополітична каша із цього заварилася б, коли раптом це виявилося б правдою, — Загра допитливо дивилася на парубка у світлі Рела.

— Трохи уявляю, мадам. Лише трохи, — стримано відповів герцог. — Розповідайте далі, будь ласка!

— Далі? Гадаю, Ви здогадалися. Справжній спадкоємець династії може знати, як управляти полем. Все сходиться на Вас, Ноде. Ви володієте стилетом, що належав Азборанам, Ви щодня буваєте у палаці в самої королеви та мешкаєте у особняку її сина, Ви маєте стійкий контакт зі мною. Тому Ерг з Телопом припустили, що якщо Ви Азборан, то я вже могла отримати доступ до управління генератором, а отже, вони обидва тепер мені непотрібні. Позбувшись мене і Вас, вони спробують самі заволодіти генератором.

— Цікаво! — вигукнув Нод голосніше, ніж слід було б у лункому просторі башти. Він збагнув, що Загра ненароком виказала йому справжню мету приїзду верховних адептів до Аріоду.

— Шлях вільний, — тихо подав знизу голос охоронець. — Можемо йти.

— Цікаво, а куди ж Ви підете? — не без іронії запитав Нод. — Я так розумію, що Вас усюди шукатимуть.

— Головне — відірватися зараз від переслідування, — захеканий охоронець вже був на помості. — Тоді, якщо ти, Ноде, нас не викажеш, будемо скрадатися до кордону.

— До якого саме? — допитувався парубок.

— Не твоя справа, — огризнувся охоронець. — Ти ліпше язик за зубами тримай.

— Він нас не викаже, — чи то спитала, чи запевнила Загра.

— Я маю кращу ідею, ніж спроба втечі за кордон, — сказав Нод. — Є одне місце, де Вас шукатимуть в останню чергу.

— І де воно? — процідив злий охоронець.

— Ходімо, побачите! Я ж не ставив питань, коли йшов за вами сюди, — він першим ступив на рипучі сходи.

Загра та охоронець, мить провагавшись, рушили за ним. Полатані там і сям сходи закінчувалися біля зовнішнього виходу з вежі, який у давнину служив для потаємних вилазок з обложеної фортеці. Охоронець ледь чутно рипнув важкими дверима, прочинивши їх для Загри. Колишня верховна провідниця ратханів вислизнула назовні. Нод — за нею. Охоронець — останнім. На мить вони опинилися під яскравим світлом прожекторів нічної ілюмінації фортеці. На щастя, за десяток метрів починалася вузька, стрімка стежка. Звиваючись у дерезі, вона привела їх на узвіз, що спускався крутосхилом фортечного пагорба до старого середмістя. На узвозі у одно-двоповерхових будинках подекуди світилися вікна, однак сама вулиця лишалася цілковито порожньою. Не минуло й десяти хвилин, як вони вийшли на невелику площу. Там саме починалося нічне життя. До кількох нічних пабів із відкритими майданчиками лінькувато сунули перші відвідувачі, на естраді під шатром збирався вуличний оркестр, десь вже лунали веселий дівочий сміх і перші нетверезі суперечки.

На розі стояли зо три автівки із зеленими вогниками — таксі. Нод впевнено попрямував до першої з них. Озирнувшись на професорку та охоронця, які призупинили ходу, махнув їм рукою, вказавши на задні сидіння машини. Вони слухняно виконали цей мовчазний наказ. Дочекавшись, поки зачиняться задні дверцята, Нод сів поряд з водієм та назвав адресу.

За спиною в Рамира пролунав ледь чутний шурхіт. Здалося, у темряві тунелю опустилася важка, волога завіса. Хлопець спробував повернути назад, однак уперся у щось непроникно чорне, схоже на тонку, але надміцну плівку. Кілька разів спробував розірвати її каменем, що трапився під ногою — марно. Він зрозумів, що потрапив у пастку і не має змоги повернутися до Еради та Клирта.

Трохи оговтавшись від несподіванки, парубок вирішив йти до світла, що миготіло у протилежному кінці коридору. Це забрало чимало часу — він встиг втомитися і зголодніти, коли нарешті опинився... перед іще однією завісою, цього разу сіруватою та напівпрозорою. З-за неї у коридор падало приглушене світло та віяло свіжим повітрям. Завіса розійшлася від одного лише його дотику, узявшись по краях розриву золотавим переливом. Ще кілька кроків — і він опинився на березі, що похило спускався до синього озера. З протилежного боку видніли прямовисні скелі. На їх тлі було чітко видно вітрильний човен, який поволі наближався за повного штилю.

Допоки Рамир звикав до яскравого пообіднього світла та оглядав краєвид, позаду почувся знайомий шурхіт. Озирнувшись, він побачив, що плівка, яка гостинно пропустила його сюди, знову ціла і геть почорніла. Для годиться спробував роздерти її гострим каменем, який досі тримав у руці — не вийшло. Тоді він вмостився на приємно теплому після прохолоди підземелля валуні, мружачись на якесь дивне, із фіолетовим полиском сонце. Самі собою спали на думку іронічні міркування про те, що до туристичних принад Бундстану навряд чи належать непроникні плівки-завіси, які, до того ж, здатні виникати нізвідки, чи тим паче раптові зміни місця перебування сонця на небі, що вже мало б зайти за небокрай, проте припікало, немов у цій місцині була лише п'ята година. Вочевидь, він опинився зовсім не у Бундстані.

Рамир вирішив спокійно дочекатися вітрильника. Тікати однаково було нікуди — берег, засипаний валунами, підковою обіймав озеро, то ж куди б він не спробував сховатися, екіпаж обов'язково побачив би, куди саме.

— І ти до нас, Рамире? — зненацька пролунав за спиною молодечий голос.

Рамир з несподіванки випустив камінь та обернувся. На березі стояв парубок у шитій червоним і чорним вишиванці, майже блондин, з очима кольору аметисту. Він помацав рукою плівку, переконуючись у її міцності.

— Можна подумати, що я сюди навмисне шукав шляху! — Рамир вдав, що геть не здивований тим, що незнайомець знає його ім'я. — Ти звідки узявся так зненацька?

— Телепортувався. Я звуся Михайлом, — сказав блондин. А твоє ім'я мені належить знати, бо служба у мене така...

— Тьху ти, Ратх би тебе забрав! То ти з контррозвідки наших дуумвірів? А у човні, мабуть, оперативна група, — Рамир швидко вхопив впущений гострий камінь і зробив крок убік — не збирався без опору здаватися лютому ворогу.

— У анклаві часу-простору тікати нікуди, — усміхнувся якоюсь геть не контррозвідувальною посмішкою Михайло. — А човен порожній. Він дистанційно керований. Я його для тебе навмисне привів, бо телепортуватися ти ще нездатен. Втім, човен, схоже, не зовсім порожній, — додав він у відповідь на голосне гавкання, яке раптом залунало над водою. — Це Гавер. Він любить на самоті у човні покататися.

— Так! Припустимо, що ти не агент дуумвірів. То хто ж ти тоді? — Рамир знову сів на валун, даючи зрозуміти, що чекає на розлогу відповідь. — І що у цих горах діється? Люди зникають, а якісь дивні штуковини виникають. Розповідай!

— Так! — передражнив його Михайло. — Тепер слухай сюди. Усього одразу ти збагнути не зможеш, тому ми зараз підемо вітрильником до замку...

— Та немає в мене часу тут розгулювати. Мене друзі чекають...

— Рамире, кажу ж тобі, що ти у просторово-часовому анклаві.

— Михайле, я загалом студент політехнічного... був, тож трохи щось чув про просторово-часовий континуум. Але що у ньому бувають анклави, такого нам на лекціях з філософії не розповідали...

— Я знаю, Рамире, хто ти.

— До речі, звідки знаєш?! — далі напосідався борець-політехнік.

— Розповім у замку. За друзів не хвилюйся...

— Вони за мене хвилюватимуться!

— Ти будеш відсутній якихось кілька годин, — бузкові очі незнайомця у вишиванці продовжували випромінювати спокій і терпіння.

Їх розмову перервав Гавер. Він вистрибнув з човна, який саме пристав до берега, і заходився весело стрибати довкола Михайла. Вгамувати його було годі, аж поки парубки не сіли у човен. Там пес ліг на носовій лаві, а вони вмостилися на кормі. Вітрило, подібне до скляної пластини, розгорнулося, ловлячи промені сонця, і човен рушив до хмарини помаранчевого туману, що курився над віддаленим берегом озера.

Рамир намагався вдавати цілковиту незворушність. Не роззираючись, він слідом за Михайлом пройшов замковим подвір'ям до кабінету у вежі, над входом до якої містився барельєф — крилата людина з вогняним мечем у правиці. Чоловіки, які траплялися їм на шляху, лаконічно вітаючи отамана, зі стриманою зацікавленістю поглядали на гостя, але питань не ставили. У кабінеті Михайло передусім запропонував пообідати, хоча жодних ознак їжі видно не було. Борець лише знизав плечима, сідаючи до порожнього, встеленого простою льняною скатертиною столу.

— Лахудрику, — звернувся до когось Михайло, — годі ховатися у невидимості, йди вже сюди! І попоїсти щось давай!

— От я завжди казав, — почувся мелодійний голосочок, — що дружба з тим варварським венедом нічому доброму Вас не навчить. Геть чемність забули! Ось!...

— Ходи вже сюди, — трохи гримнув Михайло. — Чемність, бач, із ним забули! А сам як поводишся з гостями?! Тим паче, із невтаємниченими!

— Це з ким ти балакаєш? — Рамир, зрештою, вирішив, що вже досить вдавати неподивованість.

— Даруйте, пане Рамире, що одразу не з'явився Вам перед очі, — прямо над столом виникла істота, подібна до якогось звірятка завбільшки з кота, сіро-рудуватої масті. — Маю честь рекомендувати себе: Лахудрик Пенатій! Старокиївський домовик, магістр езотерики. Ось.

— Старо... який? — перепитав Рамир.

— Старокиївський, — пояснив Лахудрик. — Київ — це місто на Землі.

— Де?

— На планеті Земля, — втрутився Михайло. — Згодом зрозумієш, про що йдеться. Лахудрик — створіння світу потойбічного. Утім, як і я...

— Що ти?.. — спантеличився Рамир.

— Мишко забув, що ти невтаємничений, — «пояснив» Лахудрик. — Знаєш, пане отамане, час вже скласти якусь стандартну довідку про нас із тобою, бо гості геть однаковісінько реагують, коли чують твої пояснення. Ось. А гостей у замку щось більшає.

Михайло не встиг відповісти, бо двері відчинилися, і до кімнати стрімко увійшов парубок у картатій сорочці, синіх потертих штанях та ніколи не бачених раніше Рамиром м'яких білих мештах. З маківки його голеної голови на плече спадало густе пасмо русявого волосся.

— Гавер зник! — вигукнув парубок, і раптом вкляк від подиву, побачивши Рамира. — Ще один?

— Так, маємо вже другого прибульця за день, — занепокоєний Михайло звівся зі стільця. — То де ж подівся Гавер? У анклаві ніхто не може зникнути.

— Він на моїх очах вистрибнув на скелю біля причалу, — далі говорив парубок, не зводячи погляду з Рамира. — Там вона таким карнизом нависає над водою, то Гавер на тому карнизі просто мов у повітрі розчинився. Щойно стояв — і раптом пропав. Лише якесь сіро-сріблясте марево на тому місці заклубочилося. Однак коли я видерся на карниз, там вже геть нічого не було — самий пташиний послід. Де той пес міг подітися, уяви не маю.

— Що скажеш, Лахудрику? — запитав Михайло в домовика.

— У потойбічні жодних збурень — все спокійно, — відповів Лахудрик. — Утім, стривайте, — домовик надовго замовк, а тоді занепокоєно мовив: — Дуже хочу помилятися, але схоже, щось таки відбувається зі стінами анклаву.

— Здається, я здогадуюся, — ще дужче занепокоївся Михайло. — Множинні перфорації?!

— Схоже на те, — погодився магістр езотерики.

— Гадаєте, Гавер виліз з анклаву крізь нору перфорації? — Ілько поглянув на Михайла.

— Ходімо поглянемо, — відповів отаман.

— Можна й мені з вами? — попросив Рамир, який мало що міг зрозуміти з цієї розмови.

— Ходімо, — Михайло першим вийшов з кабінету.

У вікнах придворної ветеринарної клініки було темно, однак з-під низеньких дверей чорного ходу вибивалася тонка смужка світла. Барон тихенько постукав. Було чути, як щось дряпає двері і тихо скавчить, проте довго ніхто не відчиняв. Нарешті зашаруділи обережні кроки, тихо рипнула дошка підлоги, а тоді пошепки спитали:

— Хто?

Самус тихо назвав себе. У лункій тиші зашурхотів звук засуву, клацнув замок, і двері ледь прочинилися. За порогом стояв придворний ветеринар. Він тримав за повідок Тява, який радісно вимахував хвостом, але не гавкав — лише тихо повискував, демонструючи собачу радість від зустрічі. Бобошко підштовхнув Нода і Самуса у коридор, а тоді щільно зачинив за собою двері.

— Де охорона? — замість привітання запитав Самус у ветеринара, поки Нод гладив Тява по загривку.

— Так охорону сьогодні зняли, — відповів чоловік. — Дуже дивно, пане бароне...

— У клініці є хто? — перервав Самус.

— Трохи є, — відповів ветеринар. — У карантині двоє: поні і жеребчик. Білку сьогодні приніс помічник садівника — її, мабуть, сова поранила...

— Вас про людей запитали, — підказав Пилип.

— Ні, — зрозумів його лікар. — Персонал комендант наказав відпустити по домівках. Лише мені дозволив залишитися, бо поні потребує догляду.

— А чому охорону зняли? — Нод відірвався від Тявового загривку.

— Не знаю. Вістовий сказав командиру караулу, що десь треба підмога, тож вони зірвалися і побігли до палацу, — пояснив ветеринар. — Чи якоїсь біди не сталося?

— А Вам, добродію, про комендантську годину не сказали? — запитав Бобошко.

— Ні. Лише наказали нікуди не йти з клініки.

— Дякую, — Самус потис руку ветеринарові. — Сподіваюся, зустрінемося за ліпших обставин. Колись. До палацу, панове!

Вони вийшли у темну алею, що вела до рогу паркового фасаду. Тиша була якоюсь несправжньою, бо затихли навіть цикади та інші нічні комахи. Пилип зауважив, що немає і звичних цієї пори кажанів. Із наближенням до палацу Нод відчув якесь дивне тремтіння — дрібно завібрував кожен м'яз, як це буває у передчутті неминучої бійки. Здавалося, тіло увійшло в резонанс з якимись невідомими раніше коливаннями довколишнього середовища. Самус і Пилип почали відставати від нього.

— Ну, ти й припустив! — прохрипів Самус у спину Нодові.

— Та я ніби йду звичним кроком, — відповів той. — Це ви чомусь ледь плететеся.

— Нам справді слід квапитися, бо королева у серйозній небезпеці, — нарешті повідомив друзям невтішні новини захеканий Пилип. — Я мовчав до часу, щоб ви не запанікували та не наробили дурниць.

— Якби не Ви, добропорядний пане, ми б не дісталися палацу так швидко, — Нод випередив докори, вже готові злетіти з язика занепокоєного барона. — Але чому вам обом раптом стало так важко йти?

— Це не нам важко — це тобі легко, — виправив його Самус, уповільнюючись із кожним словом.

— Справді дивно якось. У Вас, Ноде, немов крила виросли, — погодився з ним Пилип, так само сповільнюючись.

— І справді, — Нод раптом збагнув, що робить величезні кроки — з наближенням до палацу його тіло дедалі легшало, тоді як Самус та Пилип відчували зворотній ефект.

Якоїсь миті Самус опинився прямо у Нода за спиною, і йому несподівано також вдалося майже злетіти у повітрі, зробивши ледь не півтораметровий крок. Барон повторив цей маневр — знову успіх. Він знаками вказав добропорядному, щоб той також прилаштувався у «кільватері» прямо за ними, та гукнув Нодові, щоб той зупинився. Детектив мало не збив їх із ніг — він немов увалився до приміщення, двері якого раптом виявилися незамкненими.

Коли троє чоловіків, йдучи щільно один за одним, опинилися перед палацом, вони попервах не повірили своїм очам. Струмені води, що били з фонтанів на тлі яскраво освітлених вікон, здіймалися угору повільно, немов були зі згущеного молока або гарячого шоколаду. Опадали вони так само мляво, нашаровуючись важкими хвилями у ставку. Біля бічного входу стояли аж четверо гвардійців. На диво, вони були не у червоних парадних одностроях, а у польових камуфляжах. Побачивши Нода, Самуса й Пилипа, вартові спробували зупинити їх, піднявши пістолети, проте не могли цього зробити, бо рухалися, немов мухи у киселі. Впізнавши ж Самуса, гвардійці опустили зброю — вочевидь, не мали наказу, як діяти за таких обставин. Барон спробував розпитати, що відбувається, але охоронці майже не могли говорити. Вдалося лише зрозуміти, що їм наказано нікого не пускати до палацу, та щось скоїлося у повітрі, і тепер вони геть немічні.

Штовхнувши двері, Самус поквапився на гвинтові сходи, що вели до королівських апартаментів. Сходи виявилися порожніми, але у кімнаті варти перед особистими покоями Ауранії людей не бракувало. Усі вони у своїх незвичних для палацу польових одностроях майже нерухомо лежали на підлозі під вагою незбагненним чином обважнілого повітря. Цим охоронцям, вочевидь, було набагато важче опиратися зловісному атмосферному явищу, ніж гвардійцям перед входом. Коли Нод наблизився до лави, де лежав один з охоронців, той несподівано пожвавішав і навіть сів, проте варто було хлопцеві відійти, знову повалився під вагою невідомо чого.

Самус спробував відчинити двері до материних покоїв, але ті не піддавалися. Барон у розпачі вдарив їх плечем, проте відразу полишив надію вибити, бо добре знав, що у палаці все зроблено з монументальною надійністю. Настрій Самуса передався Нодові. Той наблизився до дверей і відчув, що повітря попереду набуває пружності. Двері ніби опиралися. Нод зробив ще крок уперед — щось клацнуло, від одвірка відлетіла друзка, і двері рвучко відчинилися. Пружність зникла. Не гаючись, усі троє увійшли до кімнати.

— Ви, Ноде, схоже, створюєте довкола себе якусь сферу, де фізичні закони повертаються до своєї нормальної дії. А стінки цієї сфери, виявляється, можна використовувати як таран, — сказав Пилип вже у вітальні королеви.

— Схоже на те, — погодився Самус. — Шукаймо маму!

Пошуки ускладнювалися тим, що рухатися доводилося разом, у «сфері нормальності», як назвав Пилип зону природної дії фізики, що створювалася довкола Нода. Покої виявилися порожніми — ні Ауранії, ні Ідара. Вже майже завершуючи пошуки, Самус зазирнув до Горіхової їдальні. З-під скатертини столу стирчала чиясь нога у чорному модельному пантофлі. Під столом виявився статс-секретар Ворган. Він був геть знесилений і зміг говорити лише тоді, коли його посадили на диван поряд із Нодом. Барон і добропорядний вмостилися на стільцях навпроти так, щоб бути на відстані руки від Нода.

— Де королева? — відразу напустився на зрадника Самус.

— Не знаю! Слово честі! — стукав зубами статс-секретар. — І де Ідар, також не знаю...

— Ах ти ж, паскуда! Яке, до Ратха, «слово честі» у такого покидька?! — лютився Самус, замахуючись на статс-секретаря кулаком.

— Спокійніше, — розважливо втрутився Пилип, відтісняючи барона. — Дозвольте мені. Не бійтеся, Воргане, Вас не битимуть. Принаймні, поки що, — голос добропорядного був майже дружній. — Розкажіть, що сьогодні сталося?

— Це почалося після обіду, — Ворган зробив великий ковток коньяку, налитого йому Самусом за знаком детектива. — Її величність покликали мене до себе. Наказали принести проект указу про заборону вирубки лісів у горах біля витоків Лосмуру...

— Ні, — м'яко перервав статс-секретаря Пилип, — передусім розкажіть, що робили Ви, а не королева.

— Будрейвіца бачив? — не втримався Нод.

— Не втручайтеся, — розсердився Пилип. — Допит слід вести у певній послідовності. Починайте, Воргане, з того моменту, коли Ви дізналися, що Її величність повернулася до палацу. Детальненько, прошу! — добропорядний знову випромінював доброзичливу ласку.

— Я пішов до кімнати статс-секретарів, а звідти мене майже одразу покликали до Її величності із тим указом про заборону рубати ліс. — заговорив трохи заспокоєний Ворган, — У коридорі мені трапилися маркіз Будрейвіц і граф Торб. Вони шукали спосіб потрапити до королівських покоїв...

— Посол межиморський! — процідив Самус. — Звісно, без нього тут не обійшлося!

— Так... — зітхнув Ворган. — Я не відразу зрозумів, що відбувається, та коли прийшов до кімнати вартових перед дверима королівських апартаментів, побачив, що караул тепер складається з геть невідомих мені людей у камуфляжі. Двері були замкнені зсередини. Командир вартових спитав мене, хто я такий. От тоді я й помітив, що говорити і рухатися стало важко, і з кожною хвилиною все важче.

— Отже, тоді Ви вирішили допомогти віце-канцлеру потрапити сюди іншим шляхом? — запитав Пилип.

— Я... — кліпнув Ворган, — я пішов до кухні, бо знаю, що звідти є ліфт для страв, які подаються на королівський стіл. От шахтою того ліфту я й піднявся до їдальні.

— Я знаю про ліфт, — Самус вказав на одну з різьблених із прайського горіху панелей у невеликому закапелку, що зазвичай затулявся важкою оксамитовою портьєрою. Зараз її було відсунуто.

— Сюди ніхто не вдереться крізь шахту? — занепокоївся Нод.

— Вона завузька, та й усі в палаці, мов мухи у меду — ледь ворушаться, — Ворган ворухнувся, щоб переконатися, що здатність рухатися повертається.

— Кого Ви побачили, коли потрапили до покоїв? — далі вів допит Пилип.

— Тут нікого не було, поки ви не прийшли.

— А чому Ви не відчинили двері королівських покоїв заколотникам? — глянув у очі зраднику Нод. — Нам відомо, що Ви з маркізом Будлейвіцом спільники!

— Відповідайте, Воргане! — гримнув добропорядний.

— Такі дивні речі кояться у палаці, — пробурмотів секретар, — такі дивні... Я вирішив спочатку сам поглянути, збагнути... А потім вже геть не зміг рухатись...

— Зрозуміло, — зробив висновок Самус. — Ти, гнидо, хотів більше знати, щоб вирішити в останню мить, до кого пристати!..

Панель, що була поруч із кухонним ліфтом, раптом відчинилася, і у темному проході за нею з'явився знесилений Ідар. Геть знесилений, бо стояв навкарачки. Нод кинувся до нього, і одразу ж обважніле повітря притисло Воргана до дивана, а Самуса із Пилипом — до стільців. Проте Ідар поблизу Нода швидко зміг підвестися.

— Ви сюди яким вітром? — зрадів кухарчук.

— Про це потім, — перервав його Нод. — За тобою ніхто не женеться?

— Ні! Це таємний коридор з королівських покоїв на перший поверх, — заспокоїв його Ідар, обтрушуючи геть зачовгані коліна. — Про нього знає лише Її величність...

— Де... мати? — Самус ледь міг говорити — не так від обважнілого повітря довкола, як від хвилювання.

— У тронній залі, — Ідар обвів поглядом дивну компанію.

— Хутчіш туди, — Самус спробував підвестися, але з того нічого не вийшло.

Нод підійшов до дивана, і Ідар відразу впав коліном на поріг потаємних дверей.

— Так! — крикнув Пилип. — Давайте всі до Нода!

— А я? — проскавчав Ворган.

— А Ви, наразі, відпочивайте на дивані, — відрізав детектив.

Баронові, детективу та кухарчуку так-сяк вдалося вміститися у зоні нормальної фізики, ставши вервечкою. У вузькому потаємному коридорі та зона, само собою, набула форми видовженого еліпсоїду. Зачинивши за собою різьблену панель, рушили. Ідар — першим, тоді Нод, Самус, а Пилип — останнім. Коридор, тьмяно освітлений зі стелі нечисленними електричними світильниками, спочатку йшов рівно, а тоді переходив у пандус, повертаючи під прямим кутом праворуч. Ліворуч на стіні висіла вертикально видовжена рама, неначе зроблена із диму. Нод зупинився, бо помітив, як у глибині рами спалахнула синьо-зеленим світлом якась цятка. Затим трохи згори відкрилися два знайомі ока — у рамі швидко проступав силует чоловіка у мантії. Зблиснула на подушці дванадцятизуба корона. За кілька миттєвостей Горанг III Пришелепуватий постав у всьому маєстаті свого парадного портрету. Лишень скіпетр, замість бути у правій, сяяв своїм синьо-зеленим каменем у лівій руці покійного суверена. Портрет являв собою дзеркальний відбиток того, що висів у картинній галереї палацу. Решта компанії з великим подивом споглядала за проявленням добре відомого, класичного зображення.

— Ну, от куди Ви були запропали, Ваша величносте?! — буденно-втомленим докором привітав короля Нод.

— І вам усім доброго дня! — озвався до товариства Горанг. — Я весь час тут. Ця рама є астральним відбитком мого парадного портрету, що висить прямісінько за стіною у галереї. Вона з'являється на очі тоді, коли портрет може хтось побачити з цієї сторони. Утім зараз не про те мова. Щоб тобі, Ноде, було відомо, Аріод перебуває у зоні специфічної дії поля сакральності престолу...

— Знову Ви за своє! — обурився Нод. — У нас часу катма!

— Зачекайте, — втрутився добропорядний. — Нечемно переривати монархів.

— Я це вже якось чув, — сердито огризнувся Нод.

— От і я йому про те повсякчас торочу, пане добродію, — хитнув скіпетром підбадьорений Горанг, звертаючись до Пилипа. — А щодо часу, то ви, панове, не хвилюйтеся, бо королеві Ауранії наразі нічого не загрожує. Отож, поле сакральності, генероване престолом, налаштовано так, що у межах міської смуги столиці привиди не мають змоги являтися уві сні своїм родичам, та й нікому взагалі. По усій Деолі можуть, а у столиці — зась. Тому я й не мав змоги навідувати тебе, Ноде, коли ти прибув до Аріода. Королева ж нині перебуває у тронній залі саме під захистом цього поля. До неї заколотники не дістануться.

— Отже, Її величність наразі у безпеці, — спробував Нод трохи заспокоїти Самуса.

— У мене однаково душа не на місці, але схоже, що таки так, — знехотя погодився барон, який усе ніяк не міг повірити, що оце говорить із привидом, існування якого завжди заперечував. — Ти, Ноде, вибачай, що кепкував із твоїх снів... До речі, Ідаре, а навіщо ти повернувся до їдальні? — запитав він, усе ж непокоячись за матір. — Біля трону ж було безпечно.

— Та Її величність попрохали дещо узяти...

— Невже пляшку? — всміхнувся Горанг.

— А ще привидом називаєтеся! — обурився кухарчук. — Привиди ж, подейкують, усезнаючі. Пляшку із собою королева не забули прихопити, а мене посилали за аркушами паперу, писалом і печаткою, аби скласти заповіт...

— Хіба печатка зберігається не у канцлера? — Горанг випередив Самуса, якого цікавило інше.

— Королева вчора взяли печатку в канцлера, — повідомив кухарчук. — Сказали, що хочуть порівняти її відбиток з тими, які ставилися на старовинних документах. Канцлер, гадаю, не повірив у такий інтерес Її величності до давнини, та заперечити не смів.

— Однак це прискорило дії заколотників, — пояснив Пилип причинно-наслідковий зв'язок подій.

— Печатка лишилася у кабінеті, коли почався заколот, — далі пояснював Ідар. — Та я б зараз не дійшов туди без вас. Думаю, ніхто інший теж — так сильно почало чавити те поле сакральності. А довкола трону справді цілком нормальна атмосфера.

— На чию користь заповіт? — Самус, зрештою, запитав про обставину, що вельми його хвилювала.

— Та не на Вашу, пане бароне, — махнув рукою Ідар, — Ауранія... Її величність на випадок смерті збиралася визнати законним спадкоємцем трону пана Нода, герцога Азборана.

— Логічно! — палко погодився Горанг. — До речі, Ноде, лише істинні королі Ланоду мають спадкову здатність управляти полем сакральності. Коли засновник династії Вепрів, легендарний Тод, ще не ставши королем, брав шлюб із Ральсіятою, він випадково пролив кілька крапель своєї крові на залізну брилу, яку згодом перетворили на трон Ланоду. У такий спосіб Тод розбудив силу, замуровану в залізній брилі, що впала з неба. Відтоді лише найстарші з живих його нащадків чоловічої статі мали змогу управляти полем. Позаяк таку здатність демонструєш саме ти, це означає лише одне — право первородства перейшло до тебе як до нащадка першого герцога Нода Азборана — брата-близнюка короля Тода. Рід Азборанів у законний спосіб перебирає престол Ланоду від династії Вепрів.

— А у який спосіб виникло це поле сьогодні? — запитав Нод. — Хто його увімкнув?

— Ти! — впевнено відповів привид.

— Ні! — так само категорично заперечив Нод. — Коли ми увійшли до парку, поле вже працювало. Я лише, так би мовити, «вбудувався» у нього, та й то якось випадково.

— Справді? — трохи спантеличився Горанг. — Тоді виходить, що королева, бо окрім неї нікому. Але як їй це вдалося? Я геть не розумію! Нам час до Її величності!

— Нам??? — перепитав Нод.

— Так, я з вами, — димна рама раптом закрутилася у спіраль та відділилася від стіни, перетворившись на світло-синю хмаринку, яка голосом Горанга наказала рухатися та не баритися.

Коридор пандусом пішов униз. Тронної зали вони дісталися хвилин за десять. Так само, як і в особистих покоях королеви, потайний вихід там затуляла різьблена панель, щоправда, важка, бо була з білого мармуру. Від поштовху Ідара вона легко повернулася на шарнірі. Велич порожньої тронної зали вражала навіть з того кутка, де вони потрапили до неї — праворуч від головних дверей. У тьмяному світлі кількох масивних канделябрів видніли стіни, знизу прикрашені біломармуровими панелями, а далі угору — мозаїками із зображеннями історичних сцен. Стелю підтримували колони з порфиру — каменя темно-червоного кольору. Високі вікна по обидві сторони зали затулялися легкими, напівпрозорими золотавими портьєрами. Сама стеля складалася з ряду живописних плафонів, розділених між собою на квадрати сволоками перекриття. На плафонах містичні сюжети межували із зображенням неба у різні пори доби — від світанкового до зоряного нічного. Із хрестовин, утворених сволоками, на золочених ланцюгах звисали вісім кришталевих люстр. Наразі світилася лише одна — праворуч від трону. Підлога являла собою яскраву візерунчасту мозаїку з напівкоштовного каміння. Замість килимової доріжки від парадних дверей до сходинок престолу вела смуга завширшки метрів зо два, немов вилита з напівпрозорого скла вишневого кольору. Попри характерний скляний полиск, слизькою та доріжка не була.

У протилежному кінці зали височів славнозвісний Ланодський престол. Подіум із чотирьох сходинок півколом вкривав високий оксамитовий балдахін, підбитий срібною парчею. Його підтримували чотири срібні литі стовпи, між якими височів монументальний трон — світла, матово-металева брила, перетворена у велике крісло. На її високій спинці було викарбувано герб Королівства.

Йти довелося метрів із п'ятдесят. За хмаринкою-Горангом четверо чоловіків вийшли на лискучо-скляну вишневу доріжку й рушили до трону. Королеви ніде не було видно.

Коли до престолу залишалось кілька кроків, Нод відчув, що еліпсоїд зони нормальної дії фізики сам собою розвіюється. Ідар пояснив, що така ж зона нормальності існує довкола трону, і вони вже перетнули її межу, тому, мабуть, потреби у захисті немає.

З-за балдахіну не зовсім твердою ходою вийшла королева. На тлі пишноти пурпурових, гаптованих сріблом оксамитів балдахіну її постать у простій довгій зеленій сукні, що підкреслювала все ще тендітну статуру, виглядала зворушливою й недоречною. Волосся Ауранії вільно спадало на плечі у якійсь подобі зачіски, що стріпувалася від кожного кроку. Самус підбіг до матері, щоб допомогти їй зійти сходами, бо високі підбори королеви разом з випитим створювали для неї ризик впасти просто до підніжжя власного трону.

— Як вам вдалося сюди пройти?.. — королева здивовано дивилася на туманність Горанга.

— Ні, це як Вашій величності вдалося увімкнути захисне поле престолу? — нечемно відповів питанням на питання привид покійного суверена. — Ніколи ще жінці це не вдавалося — лише первородні кревні родичі Тода Першого чоловічої статі можуть управляти тим полем. А жінці — зась!

— Мамо, — втрутився Самус, — це говорить привид короля Горанга III...

— Пришелепуватого, — завершила королева формулу історичного імені колеги-небіжчика, зовсім не дивуючись факту розмови з ним. — А я гадала, що привиди мають нагадувати людський обрис.

— Еге, — підтримав «світську балачку» спочилий суверен, — з'являтися добрим людям у брудному простирадлі та застерігати молодих, необачних та наївних принців не тягти до рота цукерок, що їх пропонують сумнівні суб'єкти, як про те пише одна сороміцька книжка під назвою «Гамлєт». То, скажу вам, усе штампи забобонні. Натомість я сутність астральна і поза своїм відомим усім портретом, маю вигляд такої собі файної туманності.

— Мамо! — Самусові стало трохи ніяково перед покійним монархом за обговорення його нинішньої зовнішності. — Дозволь рекомендувати тобі добропорядного Пилипа Бобошка, якщо ви не були з ним знайомі раніше.

— Я чула про метра Пилипа, — ухильно відповіла королева. — Рада бачити Вас, добродію, — вона ледь схилила голову.

— Завжди до послуг Вашої величності, — добропорядний відвісив придворний уклін.

— То все ж, у який спосіб Вашій величності вдалося активувати поле сакральності? — запитав Нод у Ауранії, щоб повернути розмову у попереднє русло. — Щодо мене, то я й гадки не маю, як створив прохід у цьому полі.

— А щодо нас, — королева присіла на сходинку, — то першу ознаку небезпеки Ідар відчув, коли перервалася його телефонна розмова з тобою, — вона поглянула на сина. — Ідар намагався вийти до кордегардії, щоб наказати полагодити лінію, але двері моїх апартаментів виявилися замкненими зовні. Ми стукали, однак у відповідь чули лише якесь шарудіння та шепіт. Визирнувши у вікно, побачили у сутінках, що замість гвардійців на їх постах у парку вже чатують невідомі у камуфляжах. Стало зрозуміло, що коїться щось лихе. Ми хутчіш замкнулися ізсередини на засуви. І вчасно, бо незабаром хтось спробував увійти до апартаментів. На питання Ідара, хто це, відповіді не було, але намагання вдертися припинилися. Я знала про існування потаємного ходу з Горіхової їдальні до тронної зали. Залу відчиняють лише для урочистостей за моєї участі. Ми пробралися сюди, бо розуміли, що якщо вже заколотники вдалися до того, щоб замкнути королеву, від них можна чекати і чогось гіршого. Сподівалися, що з цієї зали можна буде якось дати знати про себе тим, хто зберігає вірність присязі. Крім того, я припускала, що з тронного залу назовні веде підземний хід. Проте все виявилося складніше... — втомлено зітхнула Ауранія.

— Немає звідси ніякого підземного ходу! — авторитетно заявив привид.

— Ми з Ідаром вже пересвідчилися у цьому, — погодилася королева.

— Отже, тепер послухайте мене, — говорив далі Горанг. — Я мав на меті втаємничити Нода у містичні обставини, пов'язані з престолом Ланоду, ще до його прибуття в Аріод, але не встиг, бо події розвивалися занадто стрімко навіть для привида. Усі знають, що ланодський трон зроблено з уламку, який на льоту відколовся від метеорита, що своїм падінням утворив Гирлонську затоку. Той уламок у доісторичні часи врізався у гору на півночі Ланоду, вщент зруйнував її та «впаявся» у відколоту скелю. Згодом льодовик, який проклав русла річок по усій Ланодський рівнині, переніс скелю із метеоритною «шапкою» на ній до місця, неподалік якого через тисячі років виник Аріод. З плином часу дощові води промили довкола скелі глибокий яр, над яким стриміла лише залізна брила. Ще первісні люди вважали ту скелю місцем сили та здійснювали біля неї свої обряди. Так тривало, аж доки у Ланодському Королівстві не ствердилася віра у Зорю, жерці якої оголосили скелю проклятою та наказали насипати над первісним святилищем курган, а довкола посадити гай. Заходити до нього простолюду заборонили під страхом смерті.

— Заповітний гай перетворився на чудову, але відлюдну місцину на правому березі Лосмуру, — продовжив привид, переконавшись, що його уважно слухають. — Поволі, з розвитком науки, віра у Зорю замість набору забобонів та обмежень, як це було спочатку, стала радше філософсько-світоглядним вченням та водночас обрядово-побутовою традицією. Захланні консерватори зрештою втратили впливові позиції у жрецькому корпусі Ланоду. Королівство багатіло, збільшувалася кількість підданців, тож вникла потреба у розбудові столиці і створенні гідної королівської резиденції. Тоді архітектори й згадали про гай на околиці. Його перетворили на парк, а курган розкопали. Виявилося, що метеорит на вершині скелі за формою дуже нагадує велике залізне крісло, впаяне у базальт. Кому насправді спало на думку збудувати довкола скелі королівський палац та спланувати його так, щоб тронна зала із престолом опинилася прямо на давньому місці сили, достеменно невідомо. Придворні підлабузники одностайно приписали цю ідею правлячому на той час королю, моєму пра-пра...прадіду і тезці Горангу І. Майстерні ковалі та ювеліри перетворили залізне небесне тіло на монументальний трон, а верхівку скелі — на його підніжжя. Палац збудували лише за дев'ять років. А коли з усіма пишнотами відсвяткували входини, виникли чутки про якесь дивне фізичне явище — «поле сакральності», що нібито підвладне лише правлячому суверену Ланоду.

Розповідь Горанга багато що прояснювала, проте не могла повністю розвіяти здоровий молодечий скепсис. Та покійний монарх, схоже, добре це розумів.

— Освічена громадськість уже тоді брала на кпини ці «антинаукові теревені», — продовжив він. — Проте їй не було відомо, що під час будівництва старезний базальтовий валун добре дослідили інженери та геологи, щоб пересвідчитися у його несучій здатності — а раптом престол розвалиться прямо під час якоїсь церемонії?! Валун виявився майже надійним, але у ньому знайшли раніше невідому природну печеру, до якої вела вузенька щілина. Той хід розширили, щоб мати змогу зміцнити склепіння печери зсередини. Верховний жрець Королівства на ім'я Перекотурх, який, зрозуміло, недолюблював «освічену громадськість», запропонував утаємничити факт існування печери. Тим паче, що на її підлозі під час будівельних робіт було знайдено старовинні рунічні знаки. Вони являли собою давньоланодську писемність часів легендарних близнюків Тода і Нода, але їх унікальність виявилася не у тому. Руни неначе відлили з каменю, як відливають із металу. Вчені зайшли у глухий кут, з'ясовуючи, хто і як міг їх створити у недоступному для людини місці. Горанг І погодився з ідеєю приховати факт існування печери — має ж бути у всякого пристойного королівського палацу своя таємниця. Архітектори та інженери збудували тронну залу так, щоб із неї був хід до печери. Потаємні двері до неї відкривав складний прихований механізм. Секрет того, як ця машинерія працює, знали лише король та кронпринц, а з майстрів та інженерів взяли обітницю нікому і ніколи того не розповідати, навіть рідним. Ніхто з них тієї обітниці не порушив.

— А хто, власне, вирубав ту печеру та руни у ній? — нетерпляче запитав Нод.

— Її створила сила, що міститься в уламку метеориту і, власне, генерує поле сакральності, — відповів Горанг.

— І що воно за сила? — напосівся на привида детектив. — Її джерело? Потужність? Природа?

— Явки, адреси, паролі... — несподівано передражнив добропорядного Ідар.

— Відповіді на ці питання відомі лише почасти, навіть у потойбічні, — зізнався привид. — Тут подейкують, що ця сила пронизує усе буття Деоли, що вона перебуває поза межами Добра і Зла, що прийшла вона з далеких глибин космосу...

— Чи не перемудрила Ваша величність із поясненнями? — запитав Самус. — Я от геть нічого не зрозумів!

— Зайдемо з іншого боку, — запропонував детектив. — Яким може бути призначення печери?

— Це, знову ж таки, довга історія, — спроквола мовив покійний суверен зі своєї хмарки. — Коли Тод Перший пробудив своєю кров'ю силу, заховану в уламку метеорита, і у такий спосіб зробив її керованою усіма первістками династії, та сила, своєю чергою, сама утворила запасний спосіб взаємодії з собою. Так виникла печера, а у ній руни. Це зроблено на випадок, якщо династія увірветься — тоді співпрацювати з силою зміг би навчитися інший законний претендент на трон. Однак, створивши печеру у камені, сила не врахувала того, що люди не можуть бачити крізь нього, а утворити вхід до печери забула. Печера сторіччями лишалася нікому невідомою, аж поки її випадково не знайшли будівельники палацу. Згодом розвиток науки спричинив зневагу до чуток про генератор сакральності престолу, і згадувати про нього вважалося ознакою неуцтва та забобонності. Зрештою про силу геть забули. Така сама доля спіткала і секрет печери під троном.

— Вочевидь, останнім із тих, хто володів цим секретом, був мій батько Фантар II, — сумно мовила королева. — Незадовго до своєї смерті він показав мені у закапелку за балдахіном непримітний важіль, замаскований під гак для ланцюга, що утримував одну з люстр між колонами. Сказав, що незабаром покаже мені, для чого призначено цей пристрій, але не встиг — помер. За усілякими справами та клопотами я, тоді зовсім молода, забула про той гак. Науковці, які досліджували енергетику престолу за наказом мого чоловіка принца Альсанда, вочевидь, не вважали за потрібне досліджувати підлогу зали. Сьогодні ж, коли заколотники себе виявили, я раптом згадала розповідь батька про важіль і вирішила, що той механізм відкриває ще один потаємний хід. Ми швидко відшукали у закапелку за троном гак, Ідар натискав його і угору, й униз, і ліворуч-праворуч — жодного результату.

— А виявилося, що замаскований важіль слід повернути проти годинникової стрілки, — кухарчук, не втримавшись, перервав детальну оповідь коханої. — Щойно я те зробив, мармурова плита підлоги під стіною точно за престолом ледь піднялася над іншими. Виявилося, що її легким рухом можна посунути просто у стіну. Ми так і зробили. Під плитою відкрився вузький лаз із драбиною вниз. Спустившись, я намацав вимикач світла, а натиснувши клавішу, побачив, що стою біля входу до короткого коридору, що веде прямо під трон. Її величність приєдналися до мене, і ми разом рушили тим коридором. Він швидко закінчився входом до невеликої печери. Виглядало так, що її немов видуто склодувом — стіни та стеля гладенькі, без жодних кутів. Здавалося, печера порожня, але повітря там було якесь густе та водночас дуже свіже, схоже, що перенасичене киснем. Її величність... випадково перечепилися через ледь помітний поріжок на вході, коньяк вихлюпнувся на долівку, і тут ми побачили, що на ній є якісь випуклі знаки. Там, де на них пролився коньяк, забігали іскри, тоді спалахнуло рівне, дуже незвичне, неначе... сіре світло, яке, зрештою, поширилося на усі знаки.

— Не знаки, а руни, — королева повернула собі ініціативу оповідача. — Мій батько був одним з небагатьох знавців давньоланодської мови. Він і мене вчив читати руни та вимовляти слова, які вони означають. Виявилося, що на підлозі усього чотири руни, розташовані хрестоподібно. Вони позначають сторони світу. Я прочитала їх уголос: північ, південь, захід, схід. Повітря у печері ще більше загусло, запахло озоном, стало холодно. Чомусь виникло відчуття небезпеки. Тоді я прочитала руни за годинниковою стрілкою: почала з півночі, а закінчила заходом. Холод не зник, але повітря полегшало. Не знаю, як, але я раптом усвідомила, що можу впливати на оточуюче середовище. Це дуже дивне відчуття... Ну, от як можна рухати повітря віялом, а в мене це виходить без нього, подумки...

— Бути того не може! — вигукнув дуже здивований Горанг III. — Жінки неспроможні опанувати управління цим силовим полем. Не було жодного вдалого випадку!

— Можуть, — заперечив Ідар. — Я ж сам відчув, що після того, як прозвучали назви рун, у печері змінилися властивості повітря.

— Ідар підказав мені, — далі вела королева, — що треба створити зону безпеки довкола Престолу, нашого тимчасового прихистку, а інші приміщення палацу накрити загущеним полем...

— Мова не про те, — знову втрутився привид суверена. — Управляти полем — це спадкова здатність лише старшого члена правлячої династії, і виключно чоловічої статі. Віддавна — династії Вепрів, тепер — вже Азборанів.

— Тепер я, здається, розумію власні відчуття, які почали виникати ще у парку і дедалі посилюються, — вигукнув Нод. — Я відчуваю, що за допомогою цього поля можна викинути усіх заколотників не те що з палацу, а й з Аріоду, — самовпевнено заявив він.

— Не можна, Ваша ясновельможносте, — королева вперше звернулася до Нода як до герцога. — По-перше, поле не відрізнить заколотників від тих, хто лишився вірним присязі, а по-друге, я мала відчуття, що управляю полем лише у стінах палацу.

— А мені здається, що я цілком можу керувати ним по всьому місту, — наполягав Нод. — Пропоную відразу спробувати!

— Зачекайте, я збагнув, у чому річ, — втрутився Пилип, який до того усім своїм виглядом намагався показати, що геть не здивований валом містичних обставин, у яких опинився. — Дедуктивний метод спонукає припустити, що ясновельможний герцог Нод як спадковий носій властивості управління полем має більшу кількість ступенів свободи у цій справі, а Ваша величність, — добропорядний вишукано вклонився королеві, — набули цієї можливості завдяки заклинанню, записаному рунами, тож для Вас вона є обмеженою та, гадаю, тимчасовою.

— Пилипе, хіба ти мав справу із такими явищами? — здивувався Самус.

— Жодного разу! Я лише логічно припускаю, що природна властивість є сильнішою за набуту із допомогою запасного пристрою.

— Цілком логічно припускаєте, — погодилася королева. — Щойно герцог наблизився до престолу, я відчула, що втрачаю контроль над полем.

— Ну, слава Зорі, — полегшено зітхнув Горанг. — Нарешті відновлюється правильний порядок речей!

— Тоді не гаймо часу! — зраділа королева. — Ноде, давайте, Ви створите прохід до моїх покоїв — якщо вже Ідар не приніс писало, папір та печатку, скористаємося ними у моєму кабінеті.

— Не варто квапитися із заповітом, Ваше величносте, — Нод востаннє спробував ухилитися від перспективи посісти трон. — Усі небезпеки для Вас скоро будуть позаду. Царюйте на здоров'я!

— І чому це Ваша ясновельможність вирішили, що теперечки, після останніх подій, я писатиму заповіт? — хитро посміхнулася королева. — Замість цього я хочу зректися корони, бо ми усі щойно переконалися, хто є справжнім господарем престолу Ланоду.

— Правильно, — не змовляючись, підтримали її Самус та Горанг.

— Я так само вважаю, — менш енергійно приєднався до них Ідар.

— Одну хвилиночку! — втрутився добропорядний. — Наскільки я розумію, йдеться про визнання пана герцога Нода Азборана законними сувереном Ланоду та про акт зречення Вашою величністю престолу на його користь?

— Саме про це! — нетерпляче вигукнув Самус. — Хіба незрозуміло?

— Так от, — повагом мовив Бобошко. — Нагадую, що заколотники оголосили про створення ДКНС. Підданці можуть запідозрити, що метою заколоту саме й було зречення на користь ясновельможного пана Нода! Це кепський початок правління!

— Що ти пропонуєш? — нетерпляче запитав Самус.

— Усі дії щодо зречення Вашої величності мають бути щонайпублічнішими — лише тоді вони отримають необхідну широку легітимність, — терпляче пояснив Пилип. — Це треба для визнання нового короля як народом Ланоду, так і іноземними державами. Позаяк герцог керує полем, від заколотників ми убезпеченні.

— А таки-так, — погодилася королева. — Тож прошу шановне панство, включно із потойбічними суб'єктами, — вона зробила елегантний жест рукою у бік туманності фантому, — супроводжувати нас до внутрішніх покоїв. Маємо на сьогодні чимало справ, які зручніше робити у звичній обстановці, а не сидячи на сходах престолу.

— Як буде завгодно Вашій Ланодській величності, — Горанг, відповідаючи майбутній найпочеснішій пенсіонерці країни, наразі вжив повне титулярне звертання до суверенів.

— Хіба нам не слід зачинити вхід до печери? — нагадав Ідар.

— Я й забула на радощах, — Ауранія озирнулася у пошуках пляшки.

— Дозвольте, я зазирну туди, — Нод, дочекавшись дозвільного поруху вій королеви, зник за балдахіном.

— Допоможи герцогові, Ідаре! — наказала Ауранія коханому, і той поквапився за Нодом.

Удвох вони спустилися у печеру. Руни на підлозі світилися дійсно дуже дивним, сірим сяйвом, яке Нодові, утім, вже доводилося бачити під час падіння у море метеориту. Ідар відразу прихопив пляшку з коньяком, яка, виявилося, так і стояла біля порогу, через який нещодавно перечепилася королева. Варто було Нодові торкнутися рун, як вони одна за одною згасли. У повітрі розлився високий кришталевий звук, та відразу стих. Хлопець відчував, що цілком перебрав на себе управління силою престолу. Повернувши на місце плиту в підлозі, молоді люди приєдналися до компанії, яка чекала на них перед балдахіном. Ауранія як можна непомітніше забрала у кухарчука пляшку.

— Рушаймо! — наказала вона.

Нод, всупереч етикету, першим рушив від престолу до головного виходу із зали, бо йому так зручніше було створити еліпсоїдну «зону нормальної фізики» збільшеного розміру, щоб усі вільно вмістилися у ній. Королева під руку з Ідаром йшла за ним, тоді Самус з Пилипом, а слідом привид. Важкі на вигляд головні двері тронної зали легко відчинилися обома стулками від поштовху поля. Тоді Нод спробував одні за одними відчинити усі двері парадної анфілади, і це йому вдалося — з легким шурхотом двері відчинялися, поступово відкривши усю пишноту розкішних залів аж до колонади над монументальними головними сходами.

Коли вони опинилися у вестибюлі, Ауранія аж скрикнула від побаченого: придворні, військові, прислуга лежали або сиділи, притулившись до стін, ледь спромагаючись на мляві порухи. Нод силою думки послабив тиск поля, щоб люди мали змогу ворушитися, але не могли напасти на королеву, якщо хтось, раптом, ще мав такий намір. Щойно полонені відчули несподіване полегшення, вони один за одним з величезним подивом, забувши, звісно, про пристойність, почали розглядати королеву та її почет. Тоді Нод подумки наказав стінкам «зони» набути непрозорості. Для різноманітності — мінливого сіро-блакитно-салатового кольору. Витрішки не припинилися, але тепер придворні бачили лише, що залами рухається дуже дивної барви еліпсоїд.

Піднявшись на другий поверх, за наказом королеви повернули праворуч. Проминувши ще два незнайомі Нодові зали, опинилися у картинній галереї з портретом незвично застиглого Горанга III. Скіпетр він тримав, як і належить, у правій руці. Звідти дісталися кордегардії. Там, крім охоронців, нікого не застали. Маркіза Будрейвіца та посла Імперії ніде не було видно. Охоронці дуже здивувалися, побачивши яскравий еліпсоїд, який у повній тиші проплив повз них у королівські покої.

— Бачите, — Ідар торкнувся зламаного засуву на дверях до королівських покоїв, — заколотники таки вдерлися сюди.

— Та ні, це Його ясновельможність, ненароком, — «здав» друга барон.

— Ми вельми квапилися прийти на допомогу Вашій величності, — додав своє пояснення добропорядний.

— Прошу всіх до кабінету, — посміхнулася королева, даючи тим зрозуміти детективу, що оцінила його іронічну спробу виправдати незначні господарські збитки, завдані майбутнім сувереном своєму майбутньому палацу.

Щойно Самус замкнув двері кабінету зсередини, королева з полегшенням опустилася у крісло і потяглася до сигарного ящика. Ідар випередив її, діставши сигару, вправно відрізавши кінчик та простягнувши Ауранії, майже одночасно запалюючи сірник. Кабінетом поширився приємний терпкий запах.

З прочинених дверей їдальні почувся слабкий шурхіт. Це статс-секретар Ворган ненароком нагадав про себе. Самус швидко зайшов туди і, не панькаючись, за шкірки витяг зрадника до кабінету. Ідар запропонував допитати його, але Бобошко зауважив, що немає сенсу гаяти час на покидька — усе, що треба, вони вже знають. Ворган миттю опинився у кордегардії, де склав компанію ледь рухомим заколотникам.

— Отже, складемо план! — королева озирнулася у пошуках чарки, але усі зробили вигляд, що не розуміють, чого їй не вистачає.

— Чи є військові частині, на які Ваша величність можуть покластися? — запитав привид. — У мої часи найнадійнішою була гвардія.

— Зараз інакші суспільні умови, — Пилип за порухом руки королеви сів у крісло навпроти неї, інші примостилися на стільцях, а Ідар, вочевидь, за звичкою — на кутку робочого столу Ауранії. — Тепер найнадійнішим союзником легітимної влади у боротьбі проти заколотників є громадянське суспільство.

— Це що за підрозділ? Військовий чи поліцейський? — Нод упіймав себе на думці, що мислить та висловлюється військовими категоріями, як і належить курсанту Академії Сили.

— Не військовий, не поліцейський і не підрозділ, Ваше ясновельможносте, — терпляче пояснював детектив.

— Та облиште, прошу, титули! — Нод прагнув ще бодай якийсь час залишатися «нормальною людиною».

— Ти звикай, звикай, — Самус плеснув друга по плечу, а наступної миті вже підхопився зі стільця й схилився перед другом у вайлуватому поклоні.

— Повернімося до громадянського суспільства, — королева зробила коротку затяжку.

— Я маю на увазі, Ваша величносте, гільдії підприємців, студентські організації, профспілки, пресу... вільну, навіть спілку художників чи хоч собаководів.

— Не чіпай собачок! — Самус удав, що ображається за чотирилапих друзів.

— Здається, я зрозумів Вас, — розважливо мовив Ідар. — Ви пропонуєте напрямки звернутися до підданців через їх формальні і неформальні організації.

— Таки так! — детектив зрадів, що його швидко зрозуміли. — Вашій величності слід якомога швидше виступити по радіо з відозвою до народу, повідомити, що Ви цілком при здоров'ї, закликати до громадянської непокори заколотникам, а також оголосити про незаконність ДКНС від моменту створення та його ліквідацію, пояснивши, що його учасники — зрадники. Крім того, як верховний головнокомандувач Ви маєте наказати армії повернутися до казарм. Коли військові зрозуміють, що змовники не змогли дістатися до Вашої величності, командири, щонайменше, займуть нейтральну позицію.

— Гадаю, у нас є шанс вплинути на позицію військових та аристократії, щоб вони стали на наш бік, — зробив обережне припущення Самус, про всяк випадок знявши слухавку з телефона на столі королеви. — Звісно, ця лінія не працює...

— Було б дивно, якби заколотники перш за все не позбавили Її величність зв'язку, — знизав плечима Пилип. — Ваша величносте, а резервні телефонні лінії у палаці є?

— Так, — відповіла королева. — Але гадаю, що їх теж вимкнули. Хоча... Ідаре!

— Справді! — кухарчук відразу збагнув, що має на увазі кохана. — Я торік потай від палацової служби зв'язку підключив відгалужену телефонну лінію до університетського комутатора...

— Словом, — перервала його королева, — у моєму будуарі є потаємна шафа, про яку не знають навіть мої покоївки, а у ній телефон. Це на той випадок, коли Ідарові треба щось повідомити мені з міста, або мені — потай подзвонити йому, коли він не у палаці.

— Я вже шкодую, що за мого часу не було телефонів, — вперше втрутився у розмову Горанг.

— Ви ще пошкодуйте, що у Вас не було Ідара, — взяв його на кпини Самус, але привид суверена не вважав за потрібне відповідати нечемі.

— Самусе, я таки помилилася, коли заборонила твоїм вихователям застосовувати різки, — зітхнула королева. — Заколотники, напевне, взяли під контроль міський та урядовий телефонні комутатори, а до університетського у них руки могли й не дійти.

— Саме так, Ваша величносте. Зрадники могли відразу й не здогадатися поткнутися до Університету, — шанобливо підтакнув королеві Пилип. — Як я розумію, їм довелося розпочати заколот раніше передбаченого планом часу, тому, напевно, вони дещо випустили з уваги.

— Я не зовсім розумію, — визнав Нод, — як працює цей зв'язок?

— Університет має автономію, — нагадав Ідар. — Його окрема від міської телефонна мережа з'єднує музеї, бібліотеки, приміщення, де розміщено мистецькі та наукові зібрання, зокрема і приватні колекції, а також шпиталі та лікарні. Хоча останніми роками чимало різних ділків і собі неофіційно купують абонентські номери Університету. Подвійний зв'язок надійніший та потаємніший, тому біржа, респектабельні ресторани, навіть мистецькі агенції напівлегально також користуються цією мережею.

— Ідаре! — втрутився Самус. — Може, ти вже підеш перевірити, чи працює телефон у будуарі?!

— Даруйте, — парубок поглянув на королеву, та вказала йому очима на двері.

За півхвилини радісний кухарчук повідомив, що з «будуарним зв'язком» усе гаразд.

— Не гаймо часу! — аж підскочив Самус. — Гадаю, слід, передусім, подзвонити до графа Сомантара. Ця родина здавна вирізняється чесністю та прямотою. Старий граф нізащо не підтримає заколотників...

— Гадаєш, у нього є університетський телефон? — засумнівалася королева.

— Таки є! — вигукнув Пилип. — У графському сховищі рукописів та стародруків.

— До речі, мені Аркалан говорив, що планував цими днями взяти відпустку, щоб навідати батька, — пригадав Самус.

— Хто такий Аркалан? — запитав Горанг.

— Син графа, віконт Бейзан, командир одного прикордонного сторожовика. Молодий, але авторитетний офіцер, — пояснив барон. — Гайда, нарешті, до будуару, дзвонити!

Додзвонитися до резиденції графа Ронтана Сомантара Самусові вдалося відразу, але старий бібліотекар, який відповів на виклик, довго відмовлявся турбувати господаря такої пізньої пори. Зрештою, слухавку взяв добропорядний Бобошко. Він нагадав упертому дідові, що колись повернув до бібліотеки викрадений пергамент із першим записом гирлонської легенди про характерника Рійана та знахарку Ераду. Тоді бібліотекар таки наважився перемкнути виклик на телефон у апартаментах графа.

Із ним говорив спочатку Самус. Сомантара не довелося довго переконувати у тому, що королева жива і здатна виконувати свої обов'язки. Він попросив негайно передати слухавку Її величності, запевнив монархиню у своїй вірності та повідомив, що хоча аристократія і зайняла вичікувальну позицію, проте тепер, коли королева знову зі своїми підданцями, заколотники не мають шансів здобути підтримку титулованої знаті Королівства. Тоді граф покликав до телефона Аркалана. Віконт зі свого боку твердо пообіцяв, що знайде спосіб зв'язатися з тими офіцерами, яким особисто довіряє. Сказав, що і в умовах комендантської години у них ще з курсантських часів є спосіб подати команду «полундра».

З тієї ночі, коли змовники з ДКНС зазнали провалу, минув тиждень. Лише тиждень, а трапилося усього стільки, що Нод ледь встигав слідкувати за шаленим плином подій навколо нього. За усієї карколомності змін, що відбулися після смерті діда, темп, який події узяли зараз, здавалося, був утроє швидший.

Сьогодні Нод із Самусом вперше за цей тиждень примчали у баронський особняк у Тасавському передмісті. Мусили їхати у супроводі кількох охоронців, бо королева, попри вражаючі здібності Нода вправлятися із законами фізики, усе ж непокоїлася безпекою спадкоємця трону. Відразу після придушення заколоту вона своїм універсалом визнала Нода герцогом Азбораном з усіма належними цьому роду маєтностями та спадковими привілеями, включно зі званням верховного адмірала флоту Королівства. У екстраординарному зверненні до народу Ауранія повідомила про намір ближчим часом зректися трону та оголосила герцога Азборана його законним спадкоємцем. Це рішення того ж вечора без вагань підтримала верхня палата парламенту. Вона складалася зі спадкових членів — перів — глав двадцяти однієї найшляхетнішої родини Королівства. Потреби запитувати думки у справах успадкування трону у нижньої палати, яка складалася з обраних депутатів, Конституція не передбачала. Отож Нод як майбутній король тепер був під офіційною охороною королівської спецслужби.

Пилип Бобошко щодня переказував тривожні чутки про несподіваного спадкоємця корони, які блискавично ширилися Аріодом. З балачок простих обивателів було зрозуміло, що люди непокояться зміною суверена. Особливу недовіру викликав той факт, що майбутній король походить з Республіки — найізольованішої країни континенту, про яку останніми роками взагалі було мало відомо, крім того, що там панує знавісніла диктатура та ненависть до цивілізації Заходу. Найзапекліші противники майбутнього суверена навіть бралися стверджувати, що підступні дуумвіри намагаються всадовити на престол свого ставленика, щоб у такий спосіб подолати ізоляцію та жити за рахунок заможного Королівства, «а направду жодних династичних прав на трон той курсант-самозванець не має».

Зрештою добропорядний заявив на таємній нараді у кабінеті королеви Ауранії, що якщо справи із поінформованістю підданців йтимуть так і надалі, він не гарантує безпроблемного сходження Нода на трон. Самус на те відповів, що слід розробити та поширити набір контр-чуток. У тому його підтримав Горанг. Тоді учасники наради спільно накидали набір тез, які Ідар оформив у три прості, однак образні, а головне — правдиві тексти. У першому йшлося про небезпеку, яку готували Королівству заколотники з ДКНС, та про те, як Нод врятував королеву і весь її двір, а заразом і країну від зловорожих замірів Імперії і внутрішніх ворогів, що, до того ж, злигалися із страшними сектантами. У другому — про давню легенду, що несподівано виявилася рятівною правдою. Мова йшла про здатність лише справжніх суверенів управляти полем сакральності. У третьому тексті говорилося про намір майбутнього монарха після зречення Ауранії зберегти за нею королівський титул та усі привілеї члена династії. Ці три оповіді, запущені агентами у народ, швидко змінили громадську думку стосовно особи Нода. На базарах та у тавернах вже навіть подейкували, що зречення — то наймудріший вчинок Ауранії за весь час її правління. Коли ж Нод у радіоінтерв'ю особисто підтвердив намір зберегти за Її величністю королівський титул і після її зречення, народ легко повірив у правдивість інших чуток про нього.

Годі й говорити, який резонанс останні події у Ланоді спричинили на континенті. Першою офіційну заяву зробила влада Конфедерації. Це сталося рівно на третій день після звернення королеви Ауранії. Вочевидь, цей час знадобився дипломатам, щоб негласно телефоном і телеграфом звірити позиції своїх держав. Президент Конфедерації у стриманих виразах заявив, що якщо легітимний суверен вирішила діяти у такий спосіб, то так тому й бути. Звісно, якщо народ Ланоду не заперечує.

Конфедерація була першою з тієї причини, що отримала усю необхідну інформацію для швидкого ухвалення рішення з надійного джерела — від свого агента Планса. Щойно у добропорядного Пилипа Бобошка вивільнився час від роботи з таємною поліцією по вигрібанню залишків заколотників у державних установах та інших важливих інституціях, детектив прийшов до Планса у баронів особняк у Тасаві та рекомендував йому брати ноги в руки й чимдуж мчати до посольства Конфедерації.

— Там Ви можете розповісти про всі обставини, які передували майбутній зміні династії на троні Ланоду, — сказав добропорядний агенту. — І вельми рекомендую створити у Вашого начальства хороше враження про нашого майбутнього монарха. У такому разі факт, що Ви давно провалені як шпигун, не стане відомий Вашим шефам, і у вас збережеться шанс залишитися у професії. Зрозуміло, під нашим доброзичливим, але ретельним наглядом.

— Я вчиню саме так, як Ви мені рекомендуєте, пане Пилипе, — з гідністю, але трохи зашвидко відповів камердинер.

Слідом за президентом Конфедерації зробив заяву князь Авур. Він висловився у тому сенсі, що зміна монарха є суверенною справою Королівства, але при цьому надіслав офіційне вітання з набуттям статусу спадкоємця престолу герцогу Азборану, натякаючи тим, що у перспективі визнає його і за короля. Самус, у свою чергу, дав телеграму Дуаліаді Еревсі з двох слів: «Правильно, мадам».

Султан пішов далі за князя — крім визнання та вітань, він надіслав у подарунок королеві Ауранії шкатулку з прайського горіха, інкрустовану черепаховим панцирем, вщерть заповнену унікальними сигарами, які, крім тютюну, містили ще і легкі дози антидепресантів, виготовлених з порошку деревних грибів. Нодові султан подарував... конфіденційне запевнення, що допоки майбутній король не одружений, він завжди може скористатися послугами гнучких, як пантери, острівних красунь з очима, мов у газелей. Їх доправлять до Королівства за першим натяком верховного адмірала.

Імперія ж мовчала. Її посла графа Руза Торба вислали з Ланоду після того, як голова ДКНС маркіз Будрейвіц та статс-секретар Ворган визнали на допитах у присутності своїх адвокатів, що посол був одним з організаторів заколоту та фінансував його. Посла Ланоду у Межимор'ї Ауранія відкликала для консультацій. В результаті дипломатичні стосунки між країнами опинилися на точці замерзання.

Щойно кортеж з Нодом і Самусом зупинився біля воріт особняка, їм назустріч вийшла... Загра. Увесь цей буремний тиждень вона залишалася тут під охороною, бо Нод наполіг, що професорка неодмінно знадобиться для ліквідації секти — з тією пошестю так просто, як із заколотниками-любителями, покінчити не вдасться. Про всяк випадок Плансові перед його евакуацією до конфедеративної амбасади Пилип ніби між іншим повідомив, що Загру наразі висилають до Імперії. В особняку за нею наглядав новий камердинер барона на ім'я Шабур з помічниками. Його підібрала таємна поліція. Це був мовчазний непримітний чоловік з геть сивою головою і сірими холодними очима. З першої хвилини знайомства з ним Загра зрозуміла, що їй краще не вдаватися до жодної зі своїх хитрощів, щоб утекти. Тим паче, що її вірного охоронця затримали «до з'ясування обставин», пообіцявши колишній очільниці сектантів, що він повернеться до неї лише за умови її правильної поведінки.

Коли Нод піднявся на ганок, Загра самим лише поглядом показала йому, що вони мають перебалакати. Наступної миті Шабур відтіснив жінку від наступника трону. Герцог з бароном пройшли у будинок і нашвидкуруч зібрали Нодові речі, причому найакуратніше запакували до валізи його курсантський камуфляж. Крім того, Нод прихопив із собою так і не дочитану книжку «Білий замок на Чорній скелі», а також стилет та інші пам'ятні речі, привезені з Республіки.

Попереду було безліч справ, які поволі перетворювалися на регулярні обов'язки. Сьогодні королева призначила діловий обід з новим главою уряду. Після придушення заколоту вона розпустила кабінет міністрів. Обов'язки канцлера, тобто прем'єр-міністра за згодою парламенту поклали на пристарілого, але дуже шанованого суспільством академіка, вченого-фізика Гааза Арондара. Цей вибір королеви значною мірою потамував суперництво придворних груп за цю посаду, водночас здобувши їй підтримку громадської думки. Більшість міністрів виявилися непричетними до заколоту, і їх наново призначили на попередні посади. Проте двох віце-канцлерів — міністрів закордонних і внутрішніх справ, а також міністра оборони та міністра шляхів сполучення викрили у співучасті у заколоті та заарештували. Пройшли арешти і в Генеральному штабі, Казначействі та мерії Аріода, хоча сам мер також виявився непричетним до змови. На щастя, заколотникам не вдалося залучити до своїх лав жодного високопоставленого співробітника таємної поліції. Принаймні, такою була офіційна версія.

За обідом Ауранія мала намір обговорити з прем'єром поточні справи, а головне — кандидатури на вакантні посади міністрів. Участь у цій розмові Нода як майбутнього суверена була обов'язковою, а Самусові мама наказала не полишати друга на самоті з новими проблемами. Ідар, як зазвичай, прагнув повсякчас бути біля королеви.

Обід накрили не у затишній Горіховій їдальні, де останніми місяцями полюбляла трапезувати Ауранія, а у парадній Кришталевій залі, головною окрасою якої були найрізноманітніші кришталеві вази — від півтораметрових на підлозі до мініатюрних, які прикрашали численні серванти та буфети. З новим головою уряду Нод та Самус несподівано зіштовхнулись у вестибюлі обідньої зали. Літній вчений, побоюючись запізнитися, заявився раніше, розхвилювавши тим королівських камергерів, які не знали, чим зайняти канцлера до виходу королеви. Самус з притаманною йому невимушеністю першим привітався з особисто не знайомим йому до цього моменту академіком:

— Доброго Вам дня, високоповажний пане канцлере, — він обома руками схопив руку трохи розгубленого вченого та потис її. — Дозвольте назвати себе: барон Самус Дорг. Титул у мене з Гирлону.

— Маю за честь познайомитися з Вами, — відповів академік, обережно витягаючи свою руку з гренадерських долонь несподіваного співрозмовника.

— Дозвольте рекомендувати Його ясновельможність герцога Нода Азборана, — не вгавав Самус, вказавши на Нода.

— Даруйте моєму другові трохи надмірний ентузіазм, — Нод легким нахилом голови привітав канцлера, водночас потиснувши йому руку. — Ми останніми днями багато працювали, тож пан барон трохи перевтомився. Ми з ним направду дуже вдячні Вам за згоду взяти на себе обов'язки голови уряду.

Самус непомітно для академіка показав Нодові кулак, за що у відповідь отримав нишком продемонстрований піднятий середній палець.

— Дякую на доброму слові, Ваша ясновельможносте, — ледь схилив голову канцлер. — Я погодився лише тимчасово, поки не мине криза правління. Сподіваюся, це трапиться невдовзі після Вашого сходження на престол.

— До речі, про престол, — втрутився Самус, по-панібратськи поправляючи лацкани на фраку канцлера — вчений був незвичний до цього одягу. — Пане Арондар, що Ви думаєте про фізичну природу поля сакральності, яке він концентрує?

— Досі, пане бароне, — канцлер і собі обсмикнув фрак, — я вважав, що це лише легенда. Однак коли триста вісімдесят дві людини розповіли, що відчували той незрозумілий ефект, можливо, я й перегляну своє ставлення до цього феномену.

— Можливо?.. — здивувався Самус.

— Перше, ніж робити висновки про надприродність цього явища, я б дослідив можливості пояснити його суто науковим чином. Наприклад, масовим психозом...

Тут двері до внутрішніх королівських покоїв відчинилися, з них вийшов маршалок із жезлом у правій руці й виголосив:

— Її величність королева!

Ауранія у світло-сірій атласній, ледь декольтованій сукні, з діадемою, яка прикрашала складну зачіску, повільною ходою увійшла до вестибюлю. За нею ступали дві статс-дами, новий начальник королівської охорони у гвардійському мундирі і кілька придворних чинів невідомого призначення. Ідар тримався позаду. Виконуючи вимогу протоколу, Нод першим схилився до граційно поданої королевою руки для поцілунку, тоді — канцлер, за ним Самус.

Обідали за зачиненими дверима лише уп'ятьох — королева, Нод, канцлер, Самус та Ідар. Шостий учасник — покійний король Горанг III Пришелепуватий був присутній без відома прем'єра. Після того, як Нод переналаштував поле сакральності, колишній суверен отримав змогу з'являтися на території Аріоду і у снах, і наяву. Звісно, Королева та усі втаємничені в існування привида вирішили не бентежити наукову свідомість академіка цим феноменом.

Несподівано для Нода, суперечка за столом виникла майже відразу, ще за аперитивом. На спробу Ауранії почати невимушену розмову з погоди та видів на цьогорічний урожай, канцлер чемно, але твердо відповів, що прагне використати щасливу нагоду спілкування з Її величністю для погодження невідкладних кроків щодо стабілізації зовнішнього становища Ланоду. Найбільшу загрозу він вбачав з боку Імперії, тому наполягав на тому, щоб армія і флот залишалися у повній і демонстративній бойовій готовності, до якої їх за наказом королеви привели ще тієї ночі, коли вона разом з близькими повернулася у рухомій «зоні нормальної дії фізики» з тронної зали до внутрішніх покоїв. З цією пропозицією королева погодилася. А от ідея канцлера призначити міністром оборони академіка-ентомолога, який, бачте, добре знається на способах захисту мурашників одного виду від нападів мурах іншого, ніяк не могла знайти монаршого розуміння. Горанг із невидимості навіть двічі перепитав у Нода, чи правильно він розуміє те, що відбувається. Однак канцлер раптом виявив неочікувану впертість, продовжуючи наполягати на кандидатурі мурашиного академіка.

Зрештою, атмосферу за столом, що вже добре напружилася, розрядив Самус. Він запропонував призначити міністром оборони віконта Аркалана Бейзана, капітан-лейтенанта морської прикордонної служби. Зрозуміло, це образить старих кар'єристів у штабах, але з іншого боку — і без того високий авторитет Аркалана серед офіцерської молоді ще більше зріс після миттєво спланованої та організованої ним операції «Нічна полундра». Завдяки їй більшість офіцерів, що перебували тоді у столиці, дізналися про плани змовників та швидко згуртувалися задля системного опору заколоту. Віконт вдався до перевіреного з курсантських часів способу сповіщення — портативних саморобних рацій та радіоприймачів, за допомогою яких курсанти різних військових навчальних закладів столиці та передмість обмінювалися інформацією про маршрути комендантських патрулів, наявність улюбленого пива у тих чи інших пабах, а також вільних місць деінде — від театрів до борделів. Ці пристрої зв'язку використовувалися й молодими офіцерами, які прибували в Аріод у відпустки. Завдяки віконту до ранку не лише військові, а й цивільне населення столиці дізналися про невдалу спробу заколоту, і ще до півдня площа перед королівським палацом була вщерть заповнена народом. Поліція (не без допомоги добропорядного детектива) вирішила, що їй краще не перешкоджати законному вияву вірнопідданських почуттів до монархині. А поява королеви на балконі палацу, що виходив на площу, розвіяла останні сумніви у тому, що змову придушено, навіть у найобережніших дворушників.

Канцлер, зрештою, погодився на пропозицію Самуса, але тут-таки «помстився» — виявилося, він має ідею призначити міністром закордонних справ присутнього тут барона Самуса Дорга. Гирлонський титул тому на заваді не буде — закон не боронить. До того ж, пан барон має добрі зв'язки у різних колах на континенті. Його особа широко відома, тож ніхто не питатиме, хто це і чому раптом призначений на таку відповідальну посаду. Усім зрозуміло, що коли вже Її величність оголосила про намір зректися престолу, з її боку є цілком природним кроком зміцнити уряд найближчими людьми. Горанг аж сміхом зайшовся від такого повороту подій. Самус і оком моргнути не встиг, а королева вже дала згоду. Нод подумки пробурмотів до Горанга, що до початку омріяної Самусом експедиції у пошуках крега є щонайменше півроку, а до того часу сформують новий кабінет, і барон знову буде вільною птахою! А от він, ще не відгулявши належне молодим рокам, муситиме носити ту «зубату беретку» все життя.

Питання вакансії міністра шляхів сполучення також вирішили швидко, прийнявши пропозицію канцлера призначити інженера-геодезиста, який саме закінчив проведення суцільної геодезичної зйомки Королівства, окрім важкодоступних гірських районів. Не бажаючи ділити невдячну долю урядовця лише з Аркаланом, Самус раптом запропонував на посаду віце-канцлера з внутрішніх справ — зрозуміло, що Пилипа Бобошка. Горанг з усього цього міністерського пасьянсу реготав мало не вголос, проте Ауранія швидко погодила і цю кандидатуру.

Коли перейшли до десертів, які запивали «Сивим Тасавом», канцлер-академік настільки адаптувався у придворній атмосфері, що попросив у королеви дозволу дослідити поле сакральності, генероване престолом. На це королева відповіла, що передає рішення на розсуд майбутнього монарха. Нод почервонів під запитальним поглядом прем'єра, проте його виручив Горанг, підказавши відповідь:

— Гадаю, ми зможемо обговорити це разом із жерцями Зорі. Зі свого боку, вони теж претендують на те, щоб вивчити поле — зрозуміло, своїми способами.

Одразу по обіді Нод з напівпорожньою валізою особистих речей нарешті вирушив до свого нового помешкання. З часу придушення заколоту на вимогу Ауранії, яку палко підтримали Горанг та Ідар, Нод із Самусом жили у палаці — так Її величності було спокійніше. Однак після призначення нового уряду і до коронації Нод, за порадою Пилипа, мав мешкати у родовій резиденції Азборанів, аби тим показати, що він — повноправний спадкоємець цього роду.

Палац герцогів Азборанів знаходився у історичному районі Аріода на лівому березі Лосмуру, трохи північніше від старої фортеці. Його відбудувала після пожежі ще підступна королева Сафітія, проте пам'ятці так і не змогли знайти призначення. Позаяк майорат Азборанів перейшов у власність корони, за резиденцією доглядали, проте за весь час перебування у власності корони ніхто з кількох поколінь членів королівської родини не наважився поселитися тут — мабуть, давалися взнаки докори сумління за скоєне Сафітією вбивство родини шістдесят п'ятого герцога Азборана. Продати ж цю нерухомість не було жодної змоги — не так через неоціненну вартість, як з причини побоювань за репутацію корони в країні та зовні.

Нод приїхав до родової резиденції Азборанів у супроводі лише Самуса та неодмінної тепер охорони. Ідар лишився біля Ауранії, бо вона дедалі більше нервувалася перед здійсненням останнього акту свого не вельми послідовного правління. Пилип теж не мав змоги скласти їм компанію — він з неочікуваним ентузіазмом узявся до роботи міністра поліції, яка поглинала увесь його час. Самус навіть жартома поділився із Нодом підозрою, що добропорядний завжди потай мріяв покерувати поліцією, бодай у перехідний період.

Самус сам кермував «Фурією». Дорогою він кілька разів повертався до думки, що Нод таки неодмінно має навчитися водити машину, бо у сучасному світі і королям слід володіти сучасними навичками, інакше підданці, особливо молоді, сміятимуться. На те Нод, зрештою, пообіцяв не так Самусу, як собі, що неодмінно навчиться кермувати.

Біля ганку палацу, куди Самус хвацько підрулив «Фурією», їх зустрів доглядач резиденції Азборанів, а також призначені для послуг Ноду секретар та аж три камердинери. По-товариськи привітавшись з ними, Нод увійшов під дах раптом набутого «родинного гнізда». Все у палаці свідчило про те, що бодай якусь його частину намагалися у авральному порядку привести до умовно житлового стану. Мармур сходів та балюстрад, кришталь люстр, поверхні дзеркал, позолота архаїчних меблів, скло вікон, порцеляна ваз, навіть листя кімнатних рослин — усе виблискувало щойно наведеною чистотою. Однак навіть у добре провітрених залах усе ж залишився характерний запах приміщень, де давно не жили.

Нодові підготували апартаменти на другому поверсі, де в часи Азборанів мешкали старші сини роду — маркізи, спадкоємці герцогського титулу. Там збереглися навіть спортивний зал з дуже старими громіздкими тренажерами та зимовий сад, з якого вели сходи у напівпідвал, до басейну (щоправда, давно сухого). Спальня, кабінет, їдальня були досить аскетично, але зручно вмебльовані.

Нашвидкуруч розклавши речі, Нод із Самусом відмовилися від запропонованої прислугою вечері і за пропозицією барона пішки подалися до однієї клубної ресторації неподалік. Заклад мав дивну на перший погляд назву «Райдужна депресія», а його власником був колишній спортсмен-альпініст, який під старість перекваліфікувався у ресторатори. Попри розташування у аристократичному кварталі, «Райдужна депресія» зажила цілком демократичної, навіть ліберальної слави.

— Слухай, — запитав Нод у щойно призначеного міністра закордонних справ, дочекавшись, поки неодмінні тепер охоронці тактовно відійдуть на дистанцію слухової недоступності попереду і позаду них, — хто у вас, себто у нас дає назви закладам громадського харчування? І чи може король яким-небудь едиктом припинити це неподобство? Як не «Ла-ла-ла-ла», то «райдужне занепадництво»!

— Чи може король припинити, я не знаю, — знизав плечима барон. — Принаймні, я не чув, щоб суверени втручалися у такі справи. А щодо «Райдужної депресії», то це усього лише географічна власна назва. Так зветься гірська западина у відрогах Східно-Ланодського хребта. Слово депресія — це геологічний термін, що означає саме западину, а «райдужна» — через те, що там кілька водограїв, над якими усю теплу пору року не згасають веселки. Власник свого часу прославився сходженнями у тій чудовій місцині. Ми прийшли.

У напівтемному вестибюлі їх зустрів товстезний метрдотель. Він усім свої виглядом показував, що зовсім «не впізнає», ким є молодики, які оце так запросто завітали до закладу. Майже усі столи, на щастя, ще були порожні. Лише за маленьким столиком у кутку сиділи дві жінки — зовсім юна і субтильна, а навпроти — доросліша і досить дебела. Вони не звернули жодної уваги на герцога із бароном. Метрдотель так швидко, як міг, провів їх до еркеру, з вікна якого відкривався вид на став, де посередині височіла мальовнича скеля. З неї кількома струменями спадав водограй. Один з охоронців завісив важку портьєру еркеру, лишивши Нода і Самуса сам-на-сам, та приєднався до колег, які зайняли столик неподалік.

Вже опустившись у зручне крісло, Нод пригадав, кого йому невловимо нагадала своєю статурою старша молодиця — Дуаліаду Еревсу. Від згадки про неї, а тоді про Рамира, Кинава і Юса у Нода враз підупав настрій.

— Таки депресія, — пробурчав він.

— Та не сумуй ти! — Самус розкрив меню. — Зовсім скоро у тебе буде геть мало можливостей отак посидіти. Давай сьогодні накотимо трохи.

Нод хотів був відповісти на те, що не бажає стати персонажем відомого анекдоту про монаршу особу, закутану в ковдру, що її однієї ночі бачили аж у трьох ресторанах, однак майже в останню мить збагнув усю нетактовність такого наміру. Подали аперитив, тоді салати. З-за портьєри було чути, що зала поволі наповнюється відвідувачами. Заграло фортепіано, до нього долучився саксофон, потягло сигарним димом. На ставок опустилися сутінки. Водограй, підсвічений досі непомітними гірляндами ламп на скелі, спалахнув усіма кольорами веселки. Настрій у Нода потроху вирівнявся.

Коли звеселілий Самус уже замовив десерт та улюблений «Сивий Тасав», до них раптом долинув голос охоронця, тоді ще одного. Вони намагалися перешкодити потрапити до еркера якійсь жіночці із надто знайомим голосом. Цікавість нетверезого барона взяла гору над необхідною головному дипломатові Королівства обачністю — він визирнув назовні. І миттю у еркері опинилася Кетря Собача. Власною персоною. Нод краєм ока зауважив винуватий вигляд охоронців — мовляв, не мали змоги опиратися наказу Його гоноровості.

— Он де ви, голуби сизокрилі! — вигукнула скандальна журналістка. — Ваша ясновельможносте, — схилилася вона у досить невимушеному реверансі перед Нодом, який підвівся зі свого стільця. — Прийміть мої найщиріші вітання та запевнення у вірнопідданій пошані!

— Якій там вірнопідданій?! — обурився сп'янілий Самус. Він сердився не так на звично нахабну і допитливу Кетрю, як на себе за те, що ненароком розкрив інкогніто Нода. — Ти ж громадянка Князівства!

— Матиму незабаром подвійне громадянство, як і ти! — вона продемонструвала діамантову обручку на безіменному пальці лівої руки. — Заміж я у Королівстві виходжу.

— Радий за Вас, мадемуазель, — Нод зобразив подобу милостивої королівської посмішки, але вийшло так собі. — Хто Ваш обранець?

— Дімут Гордот, — вдоволено повідомила Кетря.

— Власник аріодської жовтої газети «Пліткарик»?! — здивувався Самус. — А як же твоя робота в у Гирлоні?

— Дімут купив нашу газету. Ми з ним створюємо інтернаціональний, ланодсько-гирлонський медіа-холдинг. А тут ми святкуємо наші заручини!

— Жовте до жовтого! — розреготався Самус. — За це треба випити!

— Може, приєднаєтеся до нас? — запропонувала Кетря. — Ми тут лише удвох, як і ви...

— Давайте ліпше ви до нас, — наполіг Нод. — Гадаю, не варто бентежити відвідувачів нашою із паном міністром присутністю.

— Тоді я піду покличу Дімута, — поквапилася скористатися із запрошення скандальна журналістка.

— Лише коли пообіцяєш, що ні слова про цю вечерю не потрапить до газет, — сказав їй навздогін барон.

— Тільки у мої мемуари, — пролунав її голос десь у залі.

— Як вона дізналася, що ми тут? — запитав Нод.

— Той її Дімут, ймовірно, впізнав когось із охоронців та припустив, що у еркері хтось цікавий для таблоїдів, а в Кетрі спрацював інстинкт, — зітхнув Самус. — Ач, холдинг вони створюють!

Дімут виявився нижчим за Кетрю худорлявим чоловіком з трохи розкосими очима горіхового кольору і скривленими у іронічній посмішці тонкими губами, за якими ховалися великі порцелянові зуби. На його лисому черепі час від часу зблискували вогні райдужного водограю. Утім, співрозмовником він був ерудованим, тактовним та компанійським. Не зробивши жодної спроби ближче заприятелювати з майбутнім королем і міністром, Дімут незабаром попросив дозволу відкланятися разом із нареченою. Кетря, на подив Самуса, майже не заперечувала, навіть ще раз пообіцяла ні словом не згадувати про цю зустріч у пресі, хіба колись аж на старість.

Вже прямуючи нетвердою ходою до герцогського палацу, барон констатував, що Дімут, безперечно, добре впливає на Кетрю, і висловив цілковите власне задоволення вибором нареченого колишньою пасією.

Нод умовив друга пожити у його резиденції до коронації, бо не хотів лишатися на самоті у такий складний момент. Міністр погодився, хоч і зауважив, що такі, як Кетря, могли б із цього факту висмоктати якийсь скандал.

Цієї ж ночі, десь за годину по тому, як у палаці Азборанів, нарешті, усе стихло, королева Ауранія, вислухавши доповідь нового начальника королівської таємної служби щодо нетверезих походеньок наступника з бароном у кампанії двох скандальних журналістів, вирішила максимально наблизити дату коронації. Вона квапилася швидше коронувати Нода ще й тому, що досі громадська думка залишалася прихильною до неї через співчуття внаслідок заколоту. Це давало підстави сподіватися, що зміна суверена пройде без зайвих політичних ускладнень, а самій Ауранії, попри її загальновідомі слабкості, вдасться лишити добру пам'ять про своє правління. Тож наступного дня, коли жерці Зорі назвали ряд сприятливих днів для коронації, Ауранія без вагань обрала найближчий з них — рівно за тиждень. Церемонію публічного підписання акту зречення вона вирішила провести зранку у день коронації.

Наступного дня Нод прокинувся від співу пташок — виявилося, що у парку Азборанів їх сила-силенна. Сонце ніжно-малинового світанкового кольору ледь піднялося над Аріодом, однак за дверима спальні вже чулися звуки обережної метушні прислуги. Хлопець поквапився до ванної — прийняв душ, примудрився поголитися так, щоб не порізатися, і зачесав коротку чуприну. Дивлячись на себе у дзеркало, він якось аж не вірив, що місяць тому ще був курсантом Академії Сили, а сьогодні має прийняти корону цілої держави. Згадалися чомусь Прен із Ларсом, та їх одразу заступили Юс, Кинав, тоді Рамир з Ерадою... Ще раз поглянувши на своє чисто виголене обличчя у дзеркало, Нод обкрутив рушник довкола стегон та вийшов з ванної до спальні.

Там сидів Самус, закинувши ноги у смішних смугастих шкарпетках на бильце широкого ліжка. Побачивши Нода, віце-канцлер підхопився, та роблячи вигляд, що заплутався у довгих полах тонкого атласного халату, схилився у пародії на вишуканий уклін.

— Вітаю, Ваша Ланодська величносте, — з ентузіазмом промовив барон.

— Не блазнюй, — сумно всміхнувся Нод. — Мені якось не по собі.

— Я теж на твоєму місці почувався б непевно, — визнав Самус.

— От ти і підклав це місце мені!

— Не я, а твоє походження!

— Годі, Самусе, я вже не нарікаю. Ти у халаті поїдеш на коронацію?

— Мені вже доправили фрак. Уряд на чолі з канцлером одразу після параду зустріне тебе, себто Вашу Ланодську величність біля входу до головного храму. Ти, між іншим, вранці проспав звернення матусі по радіо до народу. Вона ще до сніданку в малій аудієнц-залі за присутності уряду, генералітету, а також вищих чинів двору підписала акт свого зречення та оголошення тебе сувереном. Документ передано на зберігання державному архіваріусу. Тоді мама у прямому ефірі оголосила підданцям, що полишає престол. Побажала тобі доброго царювання та попросила народ в усьому підтримувати починання нового суверена. Тож початок свого правління ти проспав. Зоря тобі у поміч. Я маю їхати.

— Ти мене кидаєш?!

— Самотність суверена, звикай, — Самус фамільярно поплескав монарха по вологому плечу і пішов.

Ледь Нод устиг накинути халат, як з'явився камердинер з чотирма асистентами. Вони внесли срібну тацю зі сніданком, ідеально випрасуваний камуфляж та начищені до блиску легкі берці, що цілком пасували до нього, а також приладдя для гоління. Перукар, який увійшов останнім, був вельми розчарований, що його послуг вже не потребують. Проковтнувши яєчню та чай, Нод із задоволенням вдягнув свій однострій. Це якось одразу додало впевненості. Придворний костюмер наполіг, щоб його вбрання неодмінно доповнили білі рукавички, які, втім, не зіпсували загальний вигляд однострою, а також пілотка, що за кольором майже не відрізнялася від камуфляжу. Щоб вона не злетіла під час виїзду, її довелося зі споду прищепити до волосся двома непомітними заколками. У костюмера ще виникали ідеї щодо аксельбантів та інших парадних причандалів, від яких Нод твердо відмовився.

З головного ганку він побачив, що двоє конюших біля сходів тримають під вудила вже знайомого від учора темно-гнідого коня. Його звали Громом. Попри грізний «позивний», той мав добрий норов, був розумним, чутливим до поруху повода та рухався дуже плавно та велично водночас. Нод легко опанував спосіб їзди на ньому. Ніхто, крім Самуса, не знав, що порозумітися з Громом Нодові допоміг привид. Горанг якимись потойбічними способами примудрився позитивно вплинути на настрій коня, переконавши його слухатися незнайомого вершника.

Кавалерійський ескорт чекав за ворітьми. З ганку було видно, що тротуар на протилежному боці вулиці вщерть заповнив пістрявий натовп — людям кортіло бачити перший королівський виїзд. Як його вчора навчали, Нод вскочив у сідло. Один з конюших притримав йому праве стремено. Ворота відчинилися. Пролунала команда на караул, і Грім гордовитим кроком рушив уперед. Кінь ад'ютанта за ним. Одразу за ворітьми зупинилися. Командир ескорту віддав рапорт Нодові та відсалютував шпагою. Приклавши у відповідь відкриту долоню до чола, Нод пустив Грома риссю. Натовп аплодував у захваті, лунали вітальні вигуки. Злагоджений стукіт копит бруківкою додавав впевненості. Хвилювання геть зникло. Горанг час від часу нагадував, щоб Нод не забував вітати «милостивим помахом правиці» підданців та стримано їм посміхатися. До плацу дісталися за хвилин п'ятнадцять, без пригод.

За якоюсь із численних традицій, коронаційний парад належало приймати, ставши конем на розкішний килим, розстелений перед плацом на спеціальному підвищенні. Розумний Грім аж на хвильку зам'явся перед тим, як ступити на килим, але таки послухався легкого стискування коліньми його корпусу. За спиною Нода височіла трибуна, на яку зійшли найвищі військові чини — усі при парадних мундирах, в орденах та стрічках, а також військові аташе Конфедерації, Гирлону та Султанату. Нод краєм ока зауважив, що єдиною цивільною особою на трибуні був вбраний у білий бурнус рухливий підліток з трохи завеликою темно-синьою чалмою на голові — принц Фелім. Попри всі зусилля військово-морського аташе Султанату, якому, вочевидь, довірили опікуватися спадкоємцем, того годі було вгамувати. Проте щойно пролунали литаври, Фелім застиг, спостерігаючи, як до Нода верхи на вороному коні наближається командувач параду — начальник столичного гарнізону. Після його рапорту пролунали фанфари, і під звуки литаврів почався урочистий марш. Першими проїхали кінні каре гвардійців у червоних мундирах, за ними пройшла піхота у одностроях, подібних до Нодового камуфляжу, тоді прокрокували військові моряки. Останнім на плацу з'явився оркестр, який завершив парад виконанням державного гімну.

За планом після параду Нодові слід було пройти до штабу гвардії, де віконт Бейзан мав представити йому командувачів родів військ та інших військових начальників. Нод зійшов з коня й раптом зрозумів, що не зможе поважною, повільною ходою пройти до штабу, бо в нього сильно затекли ноги. Щоб це не кинулося у вічі, він спочатку певний час гладив морду і гриву Грому, дякуючи йому за «співпрацю», а тоді підкликав ад'ютанта і попросив його постояти навпроти, імітуючи коротку розмову, під час якої Нод перекочувався з п'ят на пальці, розганяючи у такий спосіб кров. У цей час поліція зняла один зі своїх кордонів, давши можливість досить впорядкованому натовпу заповнити частину плацу, щоб люди могли ближче бачити майже вже короля. Щойно це пересування завершилося, над площею пролунав неприємно знайомий Нодові голос:

— Курсанте Кунстад!

Нод поглянув у напрямку, звідки почув вигук, але не зміг розгледіти, хто його гукав. Лише по тому, як четверо поліцейських миттю зосередилися в одному місці, він збагнув, де може бути той, хто його покликав. Виникла думка використати поле сакральності, щоб убезпечити себе та інших від ймовірного замаху, але він ще не дуже розумів, як саме це можна зробити. Горанг, наразі, твердив, що не відчуває жодних загроз. Нод, знаком вказавши ад'ютантові йти за ним, на подив натовпу і військових чинів, рушив до скупчення поліцейських. За їх спинами він майже відразу побачив схудлого та змарнілого... підполковника Буртака, до якого вже діставалися агенти у цивільному. Утім, підполковник не виказував наміру тікати. На мить завагавшись, Нод порухом руки усе ж підкликав до себе одного з офіцерів поліції, які опинилися напоготові поряд, та наказав йому опікуватися чоловіком у натовпі, передавши його міністру внутрішніх справ. Горанг похвалив Нода, який вже повагом ішов до штабу гвардії, за швидко прийняте рішення.

Виявилося, що новопризначений міністр оборони, капітан-лейтенант, віконт Аркалан Бейзан почувається ніяково серед генералів та адміралів, для яких він раптом виявився безпосереднім начальником. Рухаючись на крок позаду Нода, він не дуже впевненим голосом називав ім'я та звання військових, які вишикувалися в шеренгу. Нод навіть був змушений, обернувшись, непомітно підморгнути Аркаланові, аби підбадьорити. Зрештою, непроста для міністра процедура завершилася. Віконт провів нового головнокомандувача до машини — трохи видовженої чорної лакованої «Фурії» з відкритим верхом, яка мала везти його далі за коронаційним маршрутом.

На виході сталася невелика затримка. Серед групи дипломатів, які на сходах штабу чекали появи Нода, перебувала й делегація Султану, а з нею принц Фелім. Його так зацікавила «Фурія», що він голосно вимагав дати йому змогу зблизька роздивитися її та потриматися за кермо. Тут саме на ганок вийшов майбутній король із почтом, що змусило принца невдоволено замовкнути. Почувши останні слова підлітка, Нод підійшов до нього та пообіцяв, що після церемонії він матиме змогу досхочу пограти з авто. Принц миттю заспокоївся. Усі полегшено зітхнули.

У супроводі того ж кінного ескорту «Фурія» неспішно повезла Нода, під вітальні вигуки натовпу на вщерть заповнених тротуарах, до головного столичного Храму Зорі. Там біля входу на нього чекали канцлер Гааз Арондар та уряд у повному складі. Міністр оборони та вищі військові чини встигли прибути зі штабу гвардії раніше за королівське авто, що поволі їхало повз радісні натовпи на вулицях. Тут вже були й принц Фелім та весь дипломатичний корпус. Неочікувано для присутніх порушивши церемоніальний протокол, Нод підійшов до канцлера, привітавшись із ним за руку, та до Феліма, сказавши йому щось таке, від чого обличчя хлопця розплилося у непідробному захваті. Посол Султанату та інші особи із почту принца миттю вдягли на свої офіційні писки запопадливо-схвальні вирази, схиливши голови.

Перед тим, як увійти під склепіння досить невеликого, але дуже давнього Храму, Нод зняв пілотку, непомітно сховавши у неї заколки, що кріпили її до чуприни, та віддав одному з камергерів. Урядовці на чолі з канцлером, а тоді й дипломати увійшли за ним, розташувавшись ліворуч. Канцлер став на нижчу сходинку вівтаря. Праворуч, на верхній сходинці стояла велична і зосереджена королева Ауранія у білій, гаптованій срібною ниткою сукні, уся облита коштовностями. Замість дванадцятизубої корони суверенів, її голову прикрашала мала королівська корона — діамантова діадема з білого золота. Поряд з королевою розташувалися статс-дами, а за їх спинами далеко під стіною біліло обличчя Ідара. Члени палати перів стояли праворуч, зайнявши місця відповідно до титулів та старовинності роду — від сходів вівтаря до головного входу у храм. Щойно Нод став на стертий кам'яний поріг, з хорів полився спів багатоголосого хору. Чим ближче Нод підступав до вівтаря, звучання наростало, а мелодія ускладнювалася. Коли він опинився точно під найвищою точкою храмового купола, вівтарна завіса розсунулася, відкриваючи кількох жерців у довгих хламидах, грубо витканих з льону, та у сандаліях...

Сама церемонія, за винятком одного моменту, запам'яталася Ноду так, ніби він спостерігав за всім десь збоку. Ось, піднявшись сходами, він стоїть перед головним жерцем. Той говорить:

— Зоря безмежна!

— У мудрості своїй, — відповідає Нод.

— Зоря безмежна, — знову вигукує жрець.

— У милосерді своєму, — мовить Нод і продовжує. — Зоря безмежна!

— У справедливості своїй, — лунає відповідь жерця.

— Зоря безмежна! — востаннє промовляє Нод.

— У силі своїй, — жрець схиляється перед Нодом, а тоді, випроставшись, промовляє: — Хай живе король!

— Хай живе король! — відповідають усі, хто є у храмі.

Тоді він повертається обличчям до дверей храму та, приклавши руку до серця, виголошує слова присяги. Двоє жерців накидають йому на плечі золотаву мантію — таку саму, як на пам'ятному портреті Горанга III, а головний жрець подає на оксамитовій подушці дванадцятизубу корону Ланоду, яку Нод має вдягнути собі на голову. Щойно він це робить, Ауранія ще раз голосно проголошує:

— Хай живе король!

Усі тричі з ентузіазмом повторюють цей вигук. Здається, у багатоголоссі чути й іронічний баритон Горанга.

З цієї миті колишній курсант стає Нодом Третім — королем і сувереном держави Ланод, головнокомандувачем її Збройних сил, Верховним суддею та Охоронителем національно-культурного надбання. І тут канцлер вкладає йому в праву руку скіпетр — той самий, із синьо-зеленим каменем у навершші. Час ніби зупиняється — все довкола застигає. Нод усвідомлює, що водночас перебуває у двох місцях — у вівтарі Храму Зорі, але також під балдахіном у Тронній залі королівського палацу. Його мантія спадає на мозаїку підлоги вівтаря і так само — на трон з метеоритного заліза. Крізь усе тіло від берців до корони проходить хвиля тремтіння — складається враження, що вібрує кожна клітина. Звідкись приходить розуміння, що тепер йому підвладні усі можливості поля сакральності престолу — навіть ті, які ще не виявили себе. Скільки триває таке роздвоєння, збагнути важко, та ось воно поволі зникає — Нод знову лише у Храмі. Короткий коментар Горанга: «Тепер ти розумієш, що означає зійти на престол Ланоду».

Останнім актом коронації була коротка промова Нода, де він подякував підданцям за теплі вітання зі сходженням на престол, запевнив, що правитиме у згоді з парламентом, відповідно до суспільних потреб, а насамкінець повідомив, що своїм першим едиктом, за рекомендацією палати перів та уряду, залишає за Ауранією почесний титул королеви та усі привілеї, за законом належні дружинам спочилих королів. Храмом прокотилися схвальні перешіптування присутніх. Направду, Нод сам ініціював ту «рекомендацію» палати та уряду під час учорашньої вечері з графом Ротаном Сомантаром та канцлером Гаазом Арондаром.

З Храму довгий кортеж автомобілів повільно дістався королівського палацу — тепер вже головної резиденції короля Нода III. Тут парубок недовго перепочив у покоях, де колись жив Горанг III. Тим часом усі, кому належало, розташувалися у тронній залі, куди згодом у супроводі пишного почту урочисто вийшов щойно коронований король — у камуфляжі, короні та мантії, яку несли четверо пажів. Він піднявся сходами до трону, де під балдахіном двоє ветеранів останньої війни з дуумвірами оперезали його широким паском, до якого було прикріплено Державний меч. Він знову чекав якогось роздвоєння дійсності, але нічого подібного не сталося — було лише відчуття якоїсь знайомої та підвладної йому сили.

Нод сів на оксамитове сидіння, що вкривало залізо трону. До престолу підійшов принц Фелім у супроводі посла Султанату. Юнак, збиваючись, привітав Нода — офіційно, так, як його навчили. Проте насамкінець раптом спробував непомітно, на його думку, підморгнути суверену, озирнувшись на Самуса, що стояв поряд із канцлером ліворуч трону. Це викликало посмішку Ауранії — єдиної з присутніх, хто сидів у присутності суверена. Її крісло встановили на одну сходинку нижче трону. Посол поспішив відвести принца на визначене для його делегації місце. За ними вітання проголосили посли Гирлону та Конфедерації. На тому і ця церемонія, нарешті, закінчилася.

Урочистий державний банкет проминув під музику струнного оркестру. Обстановка за величезним столом була трохи офіційно-прохолодною, хоча насамкінець таки потеплішала — вина, а тоді коньяки посприяли цьому. Ось тут Ауранія вирішила виголосити тост:

— Ваша Королівська Величносте, — почала вона, звернувшись до Нода. — Як Ваша піддана, я щиро вдячна за те, що Ви, врятувавши Королівство від заколоту, взяли на себе обов'язок правити нашою чудовою країною. Я дуже сподіваюся, що у Вас це вийде ліпше ніж у мене, та водночас співчуваю тій халепі, у яку Вас кинув обов'язок походження. Ваше Величносте! У цій країні змішано стільки конфліктів, дивних традицій, забобонів, а також інших явищ, які повсякчас урізноманітнюють життя її монарха, що я дуже рада спекатися проблем, пов'язаних із правлінням нею...

Деякі присутні з подивом перезиралися, а ті, хто знав про вплив коньяку на політ думок королеви, опускали очі долу. Ідар спробував непомітно наблизитися до коханої, але вчасно зрозумів, що тим лише погіршить її становище. Нод збагнув, що час рятувати ситуацію. Він підвівся. Усі за столом так само встали. Король зробив напівуклін у бік королеви на пенсії та підніс свій келих.

— За здоров'я і многая літа Її величності королеви! — голосно сказав він. — За здоров'я усіх присутніх!

Згадані «усі присутні» як один піднесли келихи, вітаючи короля Нода III. На тому вечеря закінчилася. Розпорядники запросили її учасників на балкони, щоб за кілька хвилин помилуватися грандіозним феєрверком. Принц Фелім, вислизнувши з-під опіки посла, опинився поряд з королем.

— Так-так, Ваша високосте, — пригадав Нод їх коротку розмову перед виїздом зі штабу до храму. — Сподіваюся, пан барон не відмовить у нашому спільному проханні. Тим паче, що він тепер головний дипломат Королівства. Де він, до речі? — Нод виразно відчував, що придворні завмерли, дослухаючись їх розмови, а хтось вже кинувся розшукувати Самуса.

Проте замість віце-канцлера у закордонних справах знайшовся віце-канцлер у справах внутрішніх — добропорядний Пилип Бобошко. Він мав конфіденційне повідомлення для Нода, однак наразі не було жодної можливості переговорити сам-на-сам. Тим часом посол Султанату таки знайшов принца та заходився переконувати його йти вже дивитися на феєрверк. На це принц логічно відповів, що без короля не почнуть, тому він воліє залишатися у компанії свого нового друга — Його величності. Послові залишалося лише поглядом вибачитися перед королем.

До Нода потроху приходило розуміння, що при дворі усе, переважно, залежить від його особи. Інколи це було приємно, однак вже трохи дошкуляло. Нарешті, прийшов Самус. Нод без тіні зловтіхи «усемилостиво» повідомив барону, що Його високість принц Фелім має бажання навчитися кермувати «Фурією».

— Тому ми доручаємо Вам, пане віце-канцлере, заопікуватися Його високістю, почавши уроки завтра зранку.

— Як буде завгодно Вашій величності! — вишкірився Самус у подобі люб'язної посмішки.

— Дякую Вам за згоду. Ходімо дивитися феєрверк! — Нод, ховаючи посмішку, рушив до балкону. Усі за ним. Коли виходили, Пилипові таки вдалося прошепотіти кілька слів на вухо суверену.

Засинаючи у новій королівській спальні на третьому поверсі, Нод подумав, що аби старий ординарець не дуже нудьгував у палаці, йому слід доручити опікуватися Тявом, якого вже час навчати командам. Цю ідею підтримав Горанг, який саме прийшов до молодого колеги-короля уві сні, як робив це раніше, адже тепер вже ніщо не заважало такому спілкуванню двох суверенів. Вони обмінялися враженнями про цей історичний день, про щасливий порятунок Юса та радість, з якою Ауранія позбулася тягаря корони. Незлостиво покепкували із Самуса, який геть не мав бажання бути віце-канцлером, а тепер ще й мусить опікуватися принцом-недолітком із Султанату... Тоді перейшли до сумнішого — Дуаліада Еревса відмовлялася повідомити будь-що про Ераду і Рамира. Навідріз.

Горанг вже хотів був лишити колегу наодинці зі снами, коли Нод раптом запитав:

— Ваша величносте, а чи добре Ви знаєте королівську бібліотеку?

— Звісно. Коли я правив Ланодом, на книжки часу не мав, а з потойбіччя багато читаю, — зацікавлено відповів привид.

— А які саме книжки?

— Переважно історичні, також політекономіку, економічну географію. Якби мені мати ці знання, коли я королював!..

— А фантастику читаєте?

— Фантастику?! А я все чекаю, коли ж ти, нарешті, запитаєш! — зізнався Горанг.

— Ви про «Білий замок на Чорній скелі»? — потягнувся уві сні Нод.

— Про що ж іще?! — вигукнув привид — Коли ще у Республіці ти почав читати цю книжку, я вирішив поцікавитися, яка така література становить інтерес для сучасної молоді, а тим паче для майбутнього суверена. Дивна книжка, скажу тобі, Ноде, дуже дивна. Зазвичай я читаю книжки майже так, як люди, лише щоб переходити від сторінки до сторінки, людям треба їх перегортати, а я проходжу крізь папір. Та з «Білим замком...» усе інакше. Я його чую і бачу. Сторінка за сторінкою зміст книжки відтворюється у моїй свідомості, треба тільки вчасно переходити на наступний аркуш. Хтось ніби розповідає та показує мені події роману. Однак оповідь несподівано увірвалася. Наступний аркуш виявився порожнім — білим.

— А на чому завершився текст? — запитав Нод.

— Втікач із гірського аулу, десь майже одноліток Феліма, мусить зробити вибір: лишатися йому у анклаві Замку чи вертатися до свого світу. А домовик Лахудрик образився на Ілька і не озивається, коли його кличуть...

У спальні хтось сумно і голосно зітхнув. Тоді ще раз. Від такої несподіванки Нод прокинувся. Горанг у темряві спальні набув традиційного обрису привида — такий собі примарний, розмитий силует, що трохи світиться у темряві світло-синім. Змогу так виглядати покійний суверен також отримав після перезапуску генератора сакральності престолу. Обидва королі вклякли, дослухаючись. Над ковдрою в ногах закурилася сірувато-помаранчева хмаринка. З неї пролунав мелодійний, приємний, але достеменно не людський голос. Нод раптом пригадав, що вже бачив цю хмаринку і чув голос колись з бодуна у особняку Самуса.

— Добрий вечір Вам у Вашій хаті! — пролунало з хмаринки.

— Хто це тут балакає? — гримнув Горанг. — Ану покажися!

— Вельми перепрошую за те, що наважився потурбувати Ваших величностей у королівській спальні, — над ліжком з'явився рудо-попелястий домовик. — Справи на вашій планеті пішли таким кепським чином, що змушують нас до втручання. Ось!

— Кого це «нас»? — Нод остаточно впізнав створіння з листівки, яка лишилася на столі у дідовому кабінеті. — На «вашій планеті»? — він з цікавістю оглядав Лахудрика. — Отже, ви — ті прибульці з інших планет, про яких пишуть у фантастичних книжках?

— Якоюсь мірою так, — відповів домовик. — Однак все набагато складніше.

— Ще складніше?! — Горанг раптом спробував помацати домовика, немов плюшеву іграшку. — Слухай, Ноде, а він нематеріальний, тобто він теж привид! — дуже здивувався покійний суверен. — Це ж як так виходить? — запитав він у Лахудрика. — Ти привид якоїсь істоти з іншої планети?

— Я не привид, я Лахудрик Пенатій, старокиївський домовик, магістр езотерики, між іншим! Домовики — це сутності світу невидимого на планеті Земля, ось.

— Давньо... який? — перепитав Горанг.

— Старокиївський, — поквапився із поясненням Нод. — Київ — це місто на тій самій планеті Земля, Ваша величносте.

— Звідки Вам відомо про це? — кліпнув довгими віями домовичок.

— Прочитав у дивному фантастичному романі, пане магістр, — посміхнувся Нод.

— Ніц не розумію! — обурився Горанг. — То Земля — це справді існуюча планета, на якій є розумне життя та ще й люди? Виходить, той роман описує реальні події! Хіба таке може бути?! — привид від хвилювання підсвітився малиновим світлом.

— Виходить, що може, — зітхнув Нод. — Хоча досі я теж був певен, що то лише фантазія Вида Видющого, та, як бачимо, все інакше.

— Не знаю, які ви тут читаєте книжки, — промовив домовик, — але Деола — достеменно не єдина залюднена планета на Чумацькому шляху, ось. Ваші Величності навіть не уявляють, наскільки Всесвіт інакший, ніж здається людству Деоли! — самовдоволено заявив магістр.

— Наразі не буду навіть намагатися уявити, — відповів йому Нод. — На Деолі теж, як бачите, — він вказав на вже майже малинового привида, — своїх дивовижностей вистачає. Давайте, ліпше, з'ясуємо важливіше питання, — він підхопився з ліжка та накинув халат. — Добродію Лахудрику! Ви згадали, що на Деолі справи пішли якимось кепським чином. Скажіть, що саме сталося?

— Це Вашим величностям зможе пояснити лише пан отаман Михайло. Він, власне, доручив мені запросити Ваших величностей до Білого замку, ось. Дуже прошу поквапитися.

— Справді чудасія! Якийсь отаман викликає до себе двох суверенів, та ще й підганяє, — пробурчав Горанг. — Хоча якщо написане у книзі правда, то... — він ще раз спробував потикати у домовика примарним пальцем, на що той несподівано клацнув зубами.

— Я не лише читав про пана Лахудрика у романі, — втрутився Нод, — а навіть бачив листівку із його зображенням. Та й особисто ми якось мало не познайомилися. Пригадуєте, пане домовик, як Ви ненароком потрапили до моєї спальні в маєтку барона Дорга у Тасавському передмісті? Ви тоді ще сильно переймалися якимись перфораціями.

— Так, — трохи знітився домовик. — Мав місце такий казус, однак нам треба поспішати до Замку. Отаман чекає!

— Краще було б йому самому прийти сюди, — далі супився Горанг, — бо коронованому щойно королю геть не личить полишати палац. Підданці й без того досить пережили останніми днями, тому не слід викликати їх стурбованість ще й несподіваним від'їздом короля наступного ж дня після коронації. Утім, до замку можу вирушити я. Буду там миттю, я ж привид усе-таки. Лише скажи, пане домовик, куди саме треба переміститися, бо я не знаю такого місця у Прайських горах, де на чорній скелі стоїть білий замок.

— Недивно, що не знаєте, — озвався Лахудрик, — бо замок існує у ізольованому часо-просторовому анклаві, ось. І про занепокоєність ланодців не турбуйтеся — вони й не помітять відсутності короля. Візит Вашої величності до Замку, — домовик трохи схилив вухасту голову, дивлячись на Нода, — відбудеться за допомогою викривлення часу та простору. Я звідси напрямки відчиню для Вас браму переходу, і Ви одразу опинитесь у кабінеті пана отамана. Такі брами у нас на Землі ще звуть порталами. Вони настільки скорочують відстані, що практично ліквідують їх, ось. А щодо часу, то Ви повернетеся назад із Замку до цієї спальні лише на мить пізніше, ніж залишите її. Такої секундної відсутності ніхто не помітить. І ще одне! На Вашу величність, — знову уклін Нодові, — у Замку чекає пан Рамир.

— Справді?! — дуже зрадів Нод. — А Ерада з ним? А капітан Рей?

— Про все дізнаєтесь у замку, — повагом мовив домовик, зрадівши ефекту від доброї звістки.

— Гаразд, пане домовик Лахудрик Пенатій, — Нод хутко почав одягати свій камуфляж, залишений перед сном прямо на стільці біля ліжка. Перехопивши осудливий погляд привида на трохи зім'ятий однострій, він нагадав тому, що неформальна атмосфера Білого замку, знайома їм обом з книжки, дозволяє обійтися без мантії, скіпетра і корони. Магістр сприйняв ці слова цілком серйозно, чим вельми потішив покійного суверена.

— Ми з королем Горангом негайно вирушаємо до Білого замку, — заявив Нод, поглянувши на себе у дзеркало.

— Ач, Ноде, як ти розкомандувався! Вже й за мене вирішуєш, — Горанг зник у невидимості, вдаючи образу. — Утім, — пробурчав він звідти, — ходімо! Цікаво ж!

— Так би й одразу, — Лахудрик, мов повітряна кулька, полетів до стіни. — Ще хвильку, Ваші величності — я маю попросити пана отамана відчинити нам браму часопростору, — домовик обернувся до співрозмовників. — Направду, брама потрібна лише для Вас, королю Ноде, бо запрошені до Білого замку привиди та домовики можуть самі телепортуватися до анклаву, а от тілесним особам це зась. Наприклад, я до Вашої спальні просто перемістився у потойбічні, а назад мушу вертати з Вами через браму, ось. Створити її може лише пан отаман, — Лахудрик кілька разів ляснув долонею по шпалерах і гукнув: — Нумо, Михайле, відчиняй нам!

Спочатку Нодові здалося, що там, де домовик торкнувся стіни, виникають ще одні двері. Шовкові шпалери у простінку між вікнами пішли хвилями, а за мить зникли, відкривши вхід до напівкруглої кімнати. У її глибині біля високого вузького вікна стояв стіл. Поряд нього на стільці, закинувши ногу на ногу, сидів блондинистий парубок з бузковими очима. Лахудрик першим опинився у приміщенні, привернувши увагу господаря. Той підвівся та ступив кілька кроків назустріч гостям. Більше не вагаючись, Нод пройшов крізь браму. Горанг за ним. Щойно привид опинився у кімнаті, його обрис набув виразної чіткості — майже справжня людина, лише напівпрозора. Обидва королі не виказували бодай натяку на подив, бо пригоди вже стали способом їх повсякденного існування.

— Привіт, — Михайло міцно потис руку Нода. — І Вам добридень, — простягнув він правицю для вітання привидові. На величезний подив Горанга, вони обмінялися рукостисканням.

— Як у тебе виходить не відчувати моєї безтілесності? — здивувався покійний суверен.

— Я існую у багатьох станах, — отаман жестом запросив гостей сідати до столу. — Задля вітання з Вами обрав такий, у якому Ви набули тактильних відчуттів.

— Тю! — лише й спромігся вимовити на те Горанг.

— Даруйте, — звернувся до господаря Нод. — Може, ми пізніше з'ясуємо, як взаємодіє фізична матерія з надприродними силами? Пане Михайле, пан домовик казав, що у Вас тут якимось чином опинився Рамир, — звернувся він до отамана.

— Так, Ваша величносте, — Михайло поглянув у прочинене вікно, звідки долинала бадьора стройова пісня. — Рамир у нашому Замку. Скоро він підійде.

— От і добре, — з полегшенням видихнув Нод, який досі усе ж непокоївся за друга. — Тим часом, пане отамане, маю до Вас кілька питань. Схоже, поміж нас чотирьох, — він обвів поглядом Михайла, Лахудрика та Горанга, — я єдиний цілком належу до матеріального світу, а Ви... — він зупинився, добираючи слова.

— Ну, я ж Вам казав! — не втерпів Лахудрик. — Ми звемося сутностями світу невидимого. Ось!

— Так, я розумію, що пан магістр є домовиком, а король Горанг — привидом, — Нод поглянув на Михайла. — А Ви до якої категорії сутностей належите?

— До вищої, звісно! — знову устряв Лахудрик.

— Друже мій, — вишукано, але з ледь відчутною іронією звернувся отаман до домовика. — Чи не будеш такий ласкавий подати нам кави замість повчати гостей? — Михайло злегка повів лівою рукою у бік брами-порталу, крізь яку ще було видно незастелене королівське ліжко. Брама зникла. На її місці тепер була мурована з грубого каменю стіна.

Нод сів до столу, а Горанг, демонструючи незалежність, зачинив вікно та примостився на підвіконні, звідки було видно двір замку. На столі самі собою виникли три чималі горнятка та ще одне меншеньке — для домовика. Усі парували пахучою кавою. Так само з'явилися вершки у маленькому порцеляновому глечику та цукор у срібній цукерниці. Подякувавши за це Лахудрику, Михайло присів навпроти Нода.

— Я ж не можу їсти-пити! — зітхнув Горанг, вказавши на ближчу до нього порцію кави. — Привиди позбавлені цього задоволення. Магістр езотерики мав би знати такі загальновідомі речі!

— У анклаві можете, — повідомив Михайло. — Прошу дуже, пригощайтеся.

Горанг, не примушуючи себе двічі просити, узяв чашку, зручніше вмостився на підвіконні й обережно зробив ковток. Горнятко у руці привида теж зробилося якимось напівпрозорим, немов порцеляна раптом перетворилася на матове із синім відблиском скло.

— Таки так! — із подивом та задоволенням вигукнув покійний суверен. — Свята Зоре, як давно я не пив кави!

— І не лише їжа та питво можуть приносити Вам тілесні задоволення у анклаві, ось, — домовичок безневинно кліпнув на Горанга. — Як шкода, що сюди до нас не заходять дамочки. Ги-ги.

Отаман суворо насупився на магістра, та жестом запросивши гостей частуватися, повів далі:

— Отож, слухайте, Ваші величності. Я спробую дати відповіді, сподіваюся, на більшість Ваших питань, але почну, дозвольте, з самого початку. Отже, усю вашу планетарну систему разом із Деолою у ній я віднайшов на Чумацькому шляху цілком випадково. Оглядав якось усілякі незвідані його закапелки та й надибав. Ця планета виявилася напрочуд схожою на Землю, тому я вирішив облаштувати тут... не повірите, сторожку на Чумацькому шляху.

— Ну, не таку вже й сторожку, — знову втрутився Лахудрик. — Радше сторожовий табір, ось.

— Нехай буде табір, — згодився отаман.

— А Чумацький шлях — це і є наша спільна галактика? — перепитав Горанг.

— Звісно, — нарочито буденно мовив домовик, злетівши під стелю кабінету. — Чумацький шлях являє собою скупчення зоряних систем, що широкою смугою перетинають нічне небо. На Деолі ви дали їй назву Гусяча дорога, а на Землі її іменують Чумацьким шляхом, а дехто — Мілкі веєм. Ось!

— Так от, — далі оповідав отаман. — Із Землі на Деолу я створив браму — майже таку, яку щойно використав Лахудрик, щоб привести Вас із палацу до цього кабінету. До речі, вхід до неї нині у цій кімнаті. Деола виявилась чарівною планетою дуже схожою на Землю, хоча перебуває майже у семидесяти п'яти тисячах світлових років від неї. Ваша планета також зазнала багато геологічних катастроф, допоки тут, зрештою, не розвинулося біологічне життя. Та й після того метеорити продовжували її бомбардувати. Проте згодом усе вгамувалося. Почалася еволюція. Так само, як і на Землі.

— Так, та не так!.. — знову встряв домовик.

— Справді, була одна відмінність у первинних еволюційних умовах на Деолі і на Землі, — погодився Михайло. — Деола, на відміну від Землі, зовсім не підвладна зовнішнім космічним силам Зла.

— У нас цього добра, у розумінні Зла, і свого досить, — скаламбурив Горанг. — Навіщо нам ще й імпортоване Зло з Космосу?

— Справді, його тут чимало, — погодився Михайло. — Імпорт зайвий. Однак Деола сама собою, як тепер з'ясувалося, становить велику небезпеку для усього Шляху! Річ у тому, що у Всесвіті є лише одне глобальне джерело Добра, але безліч локальних джерел Зла. Лишаючись недоступною для зовнішніх сил космічного Зла, Деола генерує власне. От саме це джерело становить дедалі більшу загрозу для всього Шляху.

— Слухай, отамане! — Горанг зліз із підвіконня й сів до столу. — Ти, часом, не заплутався у своїх уявленнях про Добро і Зло? Відомо ж бо, що вони одне від одного не відокремлюються — не буває у чистому вигляді Добра і у чистому вигляді Зла! Я це з юності знаю. Якщо у нас тут є джерело Зла, водночас воно неодмінно являє собою і джерело Добра. Таким чином, твоя теорія про «єдине джерело Добра», як би тобі сказати чемно, ну, словом, хибна.

Було помітно, що привид вельми вдоволений тим, як «по-науковому» розкритикував твердження «самовпевненого» господаря кабінету, який так досі й не пояснив, ким є він сам.

— Буду радий трохи розширити уявлення Вашої величності про містичні засади світобудови, — Михайло й собі вдав чемного та терплячого співрозмовника у науковому діалозі. — Справді існує фундаментальний закон буття, який полягає у тому, що співвідношення первинних елементів абсолютного Добра та абсолютного Зла у Всесвіті є однаковим — половина на половину. Добро і Зло виникли з первинної субстанції, одночасно з тим, коли з Великого вибуху виникла уся видима матерія. До Вибуху Добро і Зло існували в єдиній субстанції — так званій сірій матерії. Не білій — Добро, не чорній — Зло, а сірій — Добро і Зло разом. Сіра матерія не уся розділилася на Добро і Зло внаслідок Великого вибуху — її згустки досі фіксуються у Всесвіті. Більше того, вона може бути відтворена за умови поєднання у тій самій однаковій пропорції елементів Добра і Зла.

— Так-так, — з-під стелі у розмову ще раз втрутився домовик. — Ці елементи звуться етичними кварками. На сьогодні їх існує чотири типи. За іншими даними, вісім типів, ось. Кожному кварку відповідає антикварк...

— Дякую, Лахудрику, — Михайло сухо увірвав магістра езотерики. — Не переобтяжуй гостей надміром інформації. Отож, після Вибуху первинне Добро і первинне Зло поводилися у Всесвіті зовсім по-різному. Добро, розпорошившись, поволі почало концентруватися, перетворившись, зрештою, на єдину глобальну сутність. Згодом вона стала настільки потужною, що вже сама почала випромінювати кварки Добра. Вони врівноважують антикварки Зла. Первинне Зло так само виявило здатність до концентрації, однак не у глобальне джерело, а відразу у величезну кількість джерел-сутностей. Феномен Деоли, панове королі, полягає у тому, що на ній та у ближньому до неї космічному просторі відносна концентрація кварків Зла стабільно зростає. Ймовірно, тут виникло якесь надконцентроване джерело Зла, яке глобальне джерело Добра не встигає врівноважувати. Якщо такий стан речей збережеться надалі, є велика ймовірність, що Зло також сконцентрується у глобальну сутність. Вона буде здатна продовжити своє зміцнення за рахунок поглинання інших розпорошених у Всесвіті сутностей Зла. Це призведе до порушення рівноваги на користь Зла в усьому Всесвіті. Як вартовий Шляху, я маю цьому запобігти!

— Конкуренції побоюєтесь? — безневинно поцікавився Горанг у Михайла.

— От коли Зло переможе, Вам буде не до жартів! Ось! — образився на той сарказм Лахудрик.

— А не маєте припущень, де саме знаходиться те джерело Зла на Деолі, і що воно собою являє? — перервав Нод ту недоречну балачку привида. — Може, це генератор сакральності престолу? В момент коронації я усвідомив, наскільки він потужний.

— Цікава думка, проте ні, — заперечив Михайло. — Те, що Ви називаєте генератором сакральності, ми дослідили одразу, щойно прибули сюди. У своїй основі той генератор містить сіру матерію, про яку я Вам розповідав, тож він залишається нейтральним до обох сил. Хоча його природа не цілком зрозуміла, бо структура сірої матерії, з якої він створений, відрізняється від тієї сірини, що відома у інших зоряних системах. Річ у тому, що хоча ця сірина з Деоли так само нейтральна до Добра і Зла, вона чомусь взаємодіє з людською свідомістю представників одного-єдиного роду з усієї планети. Вочевидь, вони є носіями певної спадкової властивості. У жінок цього роду здатність взаємодіяти з сірою матерією виявляється вкрай рідко, та й то під дією сильних емоцій. Наш магістр, наприклад, вважає, що в основі цього явища лежить фізичне кохання, а поширена у вас легенда про появу генератора трохи неповна...

— Так-так! — знову з-під стелі долучився до розмови Лахудрик. — Я гадаю, що саме емоції закоханої Ральсіяти, яка брала шлюб із Тодом прямо на метеориті, спричинили закладення цієї генетичної властивості у всіх її нащадків. Ось! Втім, ця моя гіпотеза ще потребує емпіричного підтвердження, — «по-науковому» завершив він, зпогорда поглянувши на присутніх.

— Проте наразі важливо не це, — зупинив Михайло «науковця». — Той метеорит, який раз на триста два роки прилітає на Деолу, виштовхується з планети назад у космос, тому що містить таку саму сіру матерію, як і ваш генератор, а однакові заряди, як відомо, відштовхуються. Я припускаю, що на планеті можуть бути ще й інші згустки такої сірини. Хоча навіть вже відомого об'єму цієї субстанції на вашій планеті може вистачити на добрий десяток космічних тіл з такими розмірами як у Деоли. Втім, про новий різновид сірини поговоримо іншим разом. Зараз треба зосередитися на пошуках джерела Зла. Нажаль, наразі у цьому ми геть не просунулися. Тож вельми сподіваємося на допомогу у цьому обох Ваших величностей. Для цього, власне, і потурбували Вас цим запрошенням.

— Чим наші скромні особи можуть допомогти таким могутнім сутностям? — удав із себе геть скромного й смиренного Горанг.

— Річ у тому, — примружився Михайло у відповідь на іронію привида, — що навіть така «могутня сутність», як я, не має змоги повною мірою взаємодіяти із сірою матерією, бо я сам створений з її білої складової.

— От із чорною складовою Михайло розбирається на раз, — похвалився за отамана магістр. — Так само — з матеріальними об'єктами, навіть із часопростором, ось. А коли діло дійшло до сірої матерії, тут у нас трапився облом.

— Цить, Лахудрику! — не на жарт розсердився отаман. — Хоча мушу визнати, що пан магістр таки певним чином має рацію. Є імовірність, що аномальна кількість сірини на вашій планеті якось пов'язана зі зростанням тут кількості кварків Зла. І таки так — з сіриною я не можу взаємодіяти. Тож коли під час коронації Ви, пане Ноде Третій, остаточно опанували змогу управляти генератором, ми вирішили запросити Вас сюди, бо припускаємо, що Ваша здатність взаємодіяти з місцевим різновидом Сірої матерії допоможе швидше знайти і ліквідувати джерело Зла на Деолі. Його концентрація зростає щодня. Тут, у Прайських горах, ми створили цей сторожовий стан — анклав часопростору, і відокремили його від іншого світу непроникною для кварків Зла мембраною. Вона, як і сірина, цілком інертна до будь-яких взаємодій, енергій чи інших фізичних впливів і навіть непідвладна плину часу — час просто обтікає її. Тож у самому анклаві, час плине інакше, ніж будь-де. Тут ми можемо ним управляти.

— Теж мені дивина! Управлінням часом нас вже важко здивувати, — похвалився Горанг. — Королева Ауранія нещодавно випадково увімкнула генератор сакральності, який легко уповільнив час для заколотників у нашому палаці та довкола нього, — хвалькувато повідомив він. — А Нод, щоб Ви знали, у цьому уповільненому часі ще й створив власний анклав — капсулу нормальної дії фізики, де час протікав цілком звично.

— Нам про це відомо, — буденно сказав Михайло. — Утім, визнаю, що така здатність нового короля виявилася трохи несподіваною. Власне, вона і стала другою з трьох обставин, що спонукали нас запросити Ваших величностей до цієї розмови.

— А третя обставина? — одразу поцікавився Горанг.

— Третя? — Михайло поглянув у вікно, помахавши рукою комусь у замковому дворі. — Третя — це один старий друг нового суверена Ланоду. Лахудрику, давай хлопцям на сніданок сирників і сметани побільше — Маркові вони припали до вподоби.

За мить на столі з'явився полумисок, повний сирників, та глечик зі сметаною, у якому сторчма стояла дерев'яна ложка. Відчинилися двері, і до кабінету забіг величезний темно-рудий пес. Слідом увійшли Ілько та Рамир, за ними Марко у своїй новій картатій сорочці та білих кросівках. Пес, спершись на задні лапи, поклав передні на плечі Михайла, намагаючись лизнути його щоку. Зраділий Нод підійшов до Рамира. Друзі міцно обійнялися. Ілько почав з тієї теплої зустрічі кепкувати — мовляв, чи не беруть молоді люди приклад з Гавера, який он теж не навчений стримувати свої собачі емоції. Горанг заступився за молодшого колегу, про всяк випадок повідомивши Ількові, що донедавна у Ланоді рубали голови тим, хто наважувався бодай натяком порівняти короля з собакою. Ілько спробував знову пожартувати, але тут Гавер кинувся лизатися до нього, мало не поваливши венеда на підлогу. Лахудрик від того аж зайшовся сміхом.

На якийсь час у кімнаті зчинився маленький шарварок — жартували, сміялися, обіймалися мало не усі, крім хіба трохи зніяковілого Ілька. Насміявшись, Горанг, зрештою, вгамував той гармидер, нагадавши, що якщо на Деолі зростає концентрація кварків Зла, то може, молоді люди обговорили б саме цю проблему замість валяти тут дурня. Дивним чином до слів привида першим дослухався Гавер. Він одразу ліг у Михайла в ногах, немов промовляючи: «Коли вам так треба, то балакайте, а я зачекаю».

Рамир без вагань повірив словам Нода про те, що цей напівпрозорий суб'єкт у стародавньому камзолі — то привид Горанга III зі снів друга. Борець розповів, де залишилися Ерада із Клиртом та рудим приблудою Ярсом, а також як він потрапив до Білого замку крізь тунель у Прайських горах. Про сніданок усі забули. Лише Марко ледь примушував себе не дивитися на накритий стіл. Це зауважив Лахудрик, запросивши, зрештою, продовжити розмову за сніданком. Так і вчинили.

За столом мова зайшла про Марка, який був подався до Бундстану. Тут втрутився Горанг, зажадавши пояснень:

— Яким це чином може бути так, що про Марка написано у книжці, яку ми із Нодом читаємо зараз? Події роману продовжують відбуватися?!

— У нас на Землі це називається «он-лайн», ось! — встряв Лахудрик, проте ці слова усі одностайно пустили повз вуха. Домовик надувся та відлетів у куток.

— А ще з місяць тому я бачив Ілька та Лахудрика на листівці, яку знайшов у такій самій книжці, що потім потонула разом із човном після нападу крега! Навіть із відбитком вочевидь що Вашої, — Нод вказав на ображеного магістра, — добродію домовик, долоні та діркою від ножа, яким мене нещодавно хотів убити Сапукар. Як таке можна пояснити?

— Думаю, пояснення слід шукати у властивостях анклаву, — сказав Михайло. — Щоб спробувати розібратися з усіма цими обставинами, я й запросив сюди Ваших величностей. Ви, Ноде, вочевидь, спроможні впливати на час, адже створили капсулу «нормальної дії фізики». Це теж, як правильно сказав Його величність привид, своєрідний анклав. Дотепер я вважав, що на Чумацькому шляху таке під силу лише мені.

— Щиро кажучи, я досі не цілком розумію, як мені це вдалося, — зізнався Нод.

— Ви просто подумки робили усе, що слід, ось, — підказав, не втримавшись, Лахудрик.

— Я припускав, що захищаю друзів і себе, створюючи щит від тієї сили, що причавлювала нас і заколотників, — пояснив Нод. — А виходить, що я управляв часом?

— Точніше, Ви управляли часопростором, — зауважив Михайло. — Час бо без простору не існує, як і простір без часу.

— Як Добро без Зла, або як кварк без антикварка, — здогадався Нод.

— Як біле без чорного, — і собі додав Рамир.

— Давайте якісь підсумки підбивати, чи що, — Горанг за королівською звичкою взяв на себе роль головуючого. — Дозвольте нагадати, що нам досі невідомо, ким, власне, є Ви, пане Михайле.

— Я вартовий на Чумацькому шляху, — просто відповів отаман. — Мене на ці чати поставив Предвічний.

— Є ще і якийсь невідомий Предвічний, — зітхнув Горанг.

— Чому невідомий? — обурився Лахудрик. — На Деолі Предвічного звуть «Зоря Безмежжя». Ось.

— То ти, отамане, від Зорі сюди посланий? — перепитав привид. — Ну, це пояснення ліпше, ніж відсутність взагалі будь-якого. Нехай. Отже, панове, — майже суворо мовив Горанг, — мені б не хотілося, щоб цей діловий сніданок минув безплідно, як і більшість ділових сніданків, обідів, а особливо вечерь за мого матеріального життя.

— Чому ж безплідно? — посміхнувся отаман. — Сподіваюся, кава Вам таки смакувала! Однак справді до діла! Маємо спільно обміркувати, що будемо робити з тим кварковим варивом. Це, звісно, велика небезпека для усього Шляху, однак найбільша та першорядна загроза для Деоли. Тому ми покликали саме Вас, бо на цій планеті Ви сукупно володієте найпотужнішими здібностями, аби допомогти нам.

Приступити до пошуків відповідей на питання про «кваркове вариво» гурт не встиг. Гавер раптом підхопився і загарчав на зачинене вікно, шерсть на його загривку стала дибки, зуби вишкірилися люттю. У кімнаті враз настали сутінки. Вікно потьмяніло, скло у ньому вкрилося ніби памороззю. За мить на його місці утворилася сіра пляма із рваними пульсуючими краями. Стало зовсім темно. З плями тягло затхлою вологою, чувся важкий хлюпіт та якийсь неприємний шурхіт. Михайло миттю підхопився. За його спиною розправилися білі, немов створені з хмар крила. Очі його засвітилися бузковим вогнем. У правій руці зблиснув, а за кілька секунд спалахнув Вогняний меч. Нод із Горангом аж сахнулися від того вогню. У його світлі усі побачили, як пляма затягує у себе Марка. Ілько вилаявся, кинувшись до юнака, однак Михайло випередив його, спрямувавши у той бік меч. Не встигли обидва. Полум'я меча лише трохи обпалило поверхню плями, і вона разом із юним бундстанцем зникла, лише білі кросівки зблиснули. Потягло терпким димом, немов від сушеного морського латаття. У кімнаті розвиднілося. Усі мовчали, приголомшені тим, що сталося. Навіть Гавер нишком відійшов до найдальшого від вікна кутка кабінету, де нашорошено застиг, немов у засідці, готовий до нападу або оборони.

— Лахудрику, що ти відчув? — порушив тишу отаман.

— Те саме, що й ти, — несподівано грубувато відповів наляканий домовик. — Те сіре багно взагалі не підвладне тобі.

— Та сама нейтральна до Добра і Зла субстанція... — замислено мовив Горанг.

— У мене теж з'явилося знайоме відчуття, — напружився Нод. — Як під час коронації, але слабкіше та якесь неприємне. Це достеменно сіра матерія, однак зовсім інакша, якась наче липка та холодна. Хтось має якісь версії?

— Третій різновид сірини у всесвіті! І два з них на одній планеті? Це змінить наше розуміння світобудови і вимагатиме перегляду багатьох наукових теорій! Ось. — магістр езотерики почав потроху заспокоюватись.

— А давайте теорії розводитимемо згодом! — втрутився Рамир. — Ця пляма може будь-якої миті повернутися і забрати ще когось!

— Вже не може, — вказав на меч Михайло. — Меч визначив, яким чином субстанція вдерлася до анклаву, та встановив захист від неї. Інша річ, що ми у безпеці лише тут, а всі люди на Деолі під загрозою, якщо вона надумає полювати далі.

— Коли вже меч визначив спосіб зламу мембрани анклаву, то може, він також зробив повний аналіз властивостей субстанції? — припустив Нод.

— Ні, — хитнув головою Михайло, беручи до рук меч та вдивляючись у відблиск його погаслого леза. — Цього зробити не вдалося, бо субстанція, як виявилося, є нейтральною і до взаємодії з такими артефактами. Наразі Вогняний меч лише відновив цілісність мембрани та зробив її непроникною для цього агресора.

— Де тепер шукати Марка? — засмучений Ілько нагадав про долю юнака.

— Якщо він живий, то чи не там, де віднайшовся Гавер тоді, коли потрапив у перфорацію? — припустив Рамир.

— Не думаю, що усе так просто, — Михайло невідомо звідки дістав піхви і сховав у них меч. Зброя зникла просто в його руках. — Гавер відчув запах крізь випадкову щілину у мембрані і побіг туди, звідки віяло м-м-м... собачим коханням, а тоді сам і повернувся. Марка ж викрали крізь цілеспрямовано створену щілину.

— Ким створену? — запитав Рамир.

— Бач, а ти вимагав не розводити теорій, — нагадав йому Нод. — Без теорії на це питання важко відповісти, — він поглянув на Михайла, очікуючи від нього подальших пояснень.

— Думаю, саме зростання кількості кварків зла на Деолі призводить до хаотичного виникнення випадкових щілин у мембрані, — припустив Михайло. — Порушення цієї фундаментальної рівноваги впливає на все інше. Однак ми знову повертаємося до питання про причини цього порушення...

— Чекайте! Давайте будемо вирішувати проблеми послідовно. Почнімо з того, що нас щойно атакувало! — перервав новокоронований суверен отамана. Вочевидь отримані в академії Сили навички у кризовій ситуації нагадали про себе. — Якщо мембрана вашого анклаву матеріальна, і прорив у ній цього разу був створений умисно, значить те що його зробило має бути також матеріальним!? — зробив висновок Нод.

— Коли це так, — поглянув Рамир з-під лоба на друга, — то є шанс знайти ту сіру багнюку, а заразом і Марка.

— Усе не так просто, — спохмурнів господар замку. — Анклав знаходиться поза актуальним часом планети. Це означає, що він одночасно перебуває у кожній миті від моменту виникнення Деоли. Отже те що забрало Марка та руйнує мембрану, може приходити з будь-якої точки часу усієї історії планети.

— Ратх його забирай! — вигукнув Горанг. — Ми ж будемо шукати ту сірину по всій історії, хоч і тисячу років!

— А куди поспішати? — відповів Лахудрик. — Я ж казав, що Ви з Нодом повернетеся звідси до королівської спальні у той самий момент часу, в який увійшли до анклаву, ось. Так само пан Рамир — до князівни Еради та її супутників в ущелині.

— Тільки ви до того часу можете сильно постаріти, — засмутив Михайло Нода та Рамира. — Для людей їх власний біологічний час у цьому анклаві йде так само, як назовні. Тож немає у нас тисячі років для пошуків. Мусимо діяти швидко! Хтось має якісь версії? — повторив отаман питання, яке щойно ставив Нод. — Чи є гіпотези стосовно того, що може являти собою наш новий ворог? А тоді вже з'ясуємо як він пов'язаний з місцевим джерелом Зла. — він з надією поглянув на Нода. — Ви, наразі, єдиний, хто може взаємодіяти із сіриною.

— Знаєте, що? — після тривалої мовчанки заговорив Нод. — Я поки не знаю чи надлишок карків зла спричинив появу нової сірини чи навпаки. Але відчуваю що виникнення цього нового різновиду сірини мало бути схоже на природне лихо, на щось таке, що в одну мить змінило б структуру сірої матерії, зробивши її настільки огидною та водночас агресивною до людей.

— Ти говориш про метеорит, що знищив континент Ратхан! — збагнув ідею молодшого колеги Горанг.

— Або вибух вулкану, — долучився до творення наукових гіпотез Рамир.

— Щось занадто просто, — висловив сумнів домовик. — Нам усього-то й треба, що вивчити місця усіх катаклізмів на планеті — чи не вгніздилася та сила десь у кальдері чи у підводному кратері на місці загиблого континенту. Ось.

— Що ж, перевіримо, — буденно сказав Михайло.

У його довгих пальцях з'явилася світло-блакитна напівпрозора куля розміром з футбольний м'яч. На ній вгадувалися обриси континенту, Архіпелагу, гірських хребтів, річок та озер, на полюсах біліли шапки льодовиків. Михайло крутив кулю в різні боки, на її поверхні спалахували червоним, рожевим, помаранчевим та жовтим більші чи менші точки і одразу зникали. Лише одна темно-багряна пляма рівно світилася у глибині океану там, де колись загинув континент Ратхан. Нодові здалося, що на одну коротку мить у Залізних горах виникло ідеальне коло ртутно-свинцевого кольору, але одразу зникло. Покрутивши ще якийсь час світлову модель Деоли, розчарований отаман згорнув її.

— Енергетичні сліди вивержень, землетрусів та інших катастроф цілком збалансовані, — повідомив він результати свого дослідження. — Жодних ознак субстанції, що могла б порушити рівновагу Добра і Зла.

— А чому не зникає світіння в океані на заході? — запитав Нод.

— Катастрофа Ратхану була дуже потужна, вона залишила найбільший слід у астральній оболонці Деоли, але світіння потроху згасає, — пояснив Михайло. — Залишається припустити, що та сірина приходить сюди звідкись зовні планети та зникає у тому ж напрямку.

— Наприклад, із Релу, — поглянув крізь вікно на небо Рамир. — Або з того метеориту, що періодично прилітає на Деолу, а тоді зникає десь у Космосі. Ми самі з Нодом нещодавно бачили його.

— Бачили-бачили, — погодився, про щось знову задумавшись, Нод. — А знаєте, коли субстанція, яка забрала Марка, водночас пов'язана з метеоритом з одного боку і з генератором сакральності з іншого, я, здається, знаю хто може допомогти нам дослідити цей зв'язок та знайти джерело тієї сірини...

— Та до чого тут метеорит?! — магістр езотерики й собі намагався висловити «наукове припущення». — Я вважаю, що джерело виникло внаслідок якоїсь техногенної катастрофи і намагається «віддячити» людям! Ось.

— Хіба ти забув, — зиркнув на нього отаман, — що досі на Деолі мало траплялося катастроф, спричинених людьми. Хіба війни, але навіть вибухи найбільших бомб не були настільки потужними, щоб викликати зміну співвідношення кварків та антикварків, тим паче, аж у всій Галактиці.

— Річ, імовірно, не у вибухах, — наполягав на своєму Нод. — Це може бути і якийсь інакший, непомітний, на перший погляд, вплив. Нам може допомогти проаналізувати можливі гіпотези одна професорка-сектантка.

— Заїра Пом? — здивувався Горанг.

— Вона намагалася розкрити природу енергетики престолу, — пояснив свою думку молодший король. — Можливо, у своїх наукових пошуках вона зустрічала і щось подібне до цієї сили чи того різновиду сірої субстанції, що вкрала Марка. Можливо, чи їй відомі якісь подібні випадки в історії.

— Не знаю, що то за професорка, — сказав Рамир, — але чому б не спробувати?

— А зараз нам час, — Горанг із жалем допив своє перше за багато десятиліть горнятко кави, яке не випустив з рук навіть під час нападу сірини. — Щойно коронованому королю слід приступати до правління.

— Чекайте! — вигукнув Рамир. — Якщо на поклик пана домовика було створено браму з палацу до замку, то чи не можна зробити те саме до ущелини, де на мене чекають Ерада та Клирт?

— По-перше, — Лахудрик підняв вказівний пальчик правиці, — за часом Деоли минуло не більше години, як Ви, Рамире, увійшли до тунелю, що привів Вас до анклаву. Князівна з капітаном ще навіть не встигли занепокоїтися через Вашу відсутність. Ось. На жаль, є по-друге...

— Дозволь, Лахудрику, далі пояснюватиму я, — перервав домовика Михайло. — Загалом, Рамире, навіть мені непросто створювати брами часопростору на Деолі, бо кварковий дисбаланс уже впливає навіть на цю мою здатність. Однак Аріод тепер став винятком, бо в межах його міської смуги діє поле, генероване престолом. Безпечне утворення брами, що привела сюди їх величностей, стало можливе лише тоді, коли Нод змінив параметри поля. На наше щастя, здатність домовиків до телепортації дозволила Лахудрику виконати роль, так би мовити, маяка у потойбічні.

— Орієнтуючись на мій поклик, — домовик не втримався від того, щоб похвалитися, — Михайло мав змогу точно спрямувати браму у потрібне місце. Якби не я, існувала б загроза, що випадкова перфорація на шляху створення брами привела б її казна куди. Ось! А за моєї допомоги пан отаман вибудував браму мов під лінійку, точно!

— Я, здається, збагнув, куди Ви хилите, — спохмурнів Рамир. — Виходить так, що я потрапив сюди через випадковий розрив, а створити точно спрямовану браму в ту ущелину, де зараз Ерада, не вийде! І я не маю змоги повернутися до ущелини, бо того розриву не існує! От Ратх його забирай!

— Рамире, не переживай ти так, — Нод обійняв друга за плече. — Тобі ж пояснили, що в ущелині, де зараз Ерада, минуло геть мало часу. Ми розберемося із тим клятим кварковим дисбалансом, а тоді одразу ж заберемо сюди твою князівну і капітана Рея заразом. Не хвилюйся!

— А далі? — недовірливо запитав Рамир.

— А далі крізь браму хоч до Гирлону, хоч до Ланоду, — посміхнувся Нод. — Разом з нею самі вирішите.

— Щоб розібратися з субстанцією, яка викрала Марка, чим би вона там не виявилася і доки не здійснила масштабнішого лиха, гадаю, нам може стати у нагоді та професорка Заїра, — зауважив Михайло до Нода. — Її слід доправити сюди, Ваша величносте!

— Неодмінно, — відповів за молодшого колегу Горанг. — А коли пан магістр Лахудрик зможе знову телепортуватися до палацу, щоб спрямувати браму для Заїри?

— Хоч зараз, але Ви й самі це зможете зробити, — відповів Михайло привиду. — Лахудрик легко навчить вас, як подати мені сигнал для створення брами.

— Та на раз, — зрадів домовик нагоді виступити викладачем для історичного персонажу. — Зараз і почнемо. Ходіть ось сюди, — він потягнув привида у куток, який облюбував Гавер, подалі від столу.

Пес, що вже трохи отямився від шоку через напад сірини, знехотя поступився своїм місцем двом сутностям. Він улігся в ногах Ілька, оглядаючи усіх присутніх розумним, але сумним поглядом.

— Сумує наший собацюра, — венед занурив руку в густу шерсть на загривку Гавера. — Подобається йому у анклаві, але відчуває, що скоро ми підемо звідси.

— Куди це? — запитав Рамир.

— Щойно владнаємо справи на Деолі, — пояснив Михайло, — вирушимо до нового місця дислокації на Чумацькому Шляху.

— На якусь іншу планету? — запитав Нод.

— Хтозна, — знизав плечима Ілько. — Десь туди, де буде потреба у Михайловому мечі.

— А може, нам Гавера залишите? — попросив Рамир.

— Там видно буде, — відповів Михайло, випереджаючи заперечення, яке вже готове було зірватися з вуст Ілька.

— Ми закінчили навчання! — гукнув з кутка Лахудрик. — Королю Горангу вже не терпиться спробувати своє нове вміння. Він готовий повернутися до Аріоду, щоб навести браму. Ось.

— Швидко ви, однак, — похвалив їх оперативність Михайло. — Спробуймо.

Горанг миттю зник. Усі мовчали в очікуванні результату експерименту. Михайло зосередив погляд на стіні біля вікна, у якому ще так недавно пропав Марко. За довгі дві хвилини отаман полегшено відкинувся на стільці, показавши піднятий великий палець правої руки.

— Вийшло! — він ворухнув долонею, і у стіні виникло щось подібне до дверного отвору, у якому було видно край королівського ліжка.

Тепло попрощавшись із Рамиром та усіма іншими, не минаючи Гавера, молодий король повернувся до своєї спальні.

У двері спальні саме стукав королівський ад'ютант з повідомленням, що віце-канцлер, пан барон Дорг наполягає на терміновій зустрічі з Його величністю. Горанг, який поза анклавом набув свого звичного розмитого вигляду, пробурчав щось про те, що у його часи ніхто не наважився б брутально порушити етикет, вламуючись зранку до почивальні суверена. Для того мають бути дуже вагомі причини. Щойно брама у стіні зачинилася, як Самус, геть зневаживши вимоги пристойності, хутко увійшов до спальні. Під пахвою, мов справжній бюрократ, він тримав шкіряну теку. Скоса глянувши на Горанга, немов здогадуючись, що покійний суверен не схвалює цього вранішній візит, та здивувавшись, що чинний суверен уже на ногах, Самус, замість побажати королям доброго ранку, з порогу вигукнув:

— Ноде, є новини стосовно Кинава! Тобто Ваша величносте, я хотів сказати! Міністерство закордонних справ Конфедерації ще витримує дипломатичну паузу з відповіддю на депешу, однак Кинав сам спромігся дати про себе знати. Як відомо, закони Конфедерації чітко регламентують права біженців з Республіки та процедуру їх натуралізації, — дуже здалеку почав барон, кинувши теку прямо на незастелене ліжко. — Як не дивно, але законів там чітко дотримуються. Уяви... Себто уявіть собі, Ваша величносте, закони виконує навіть їх секретна служба.

— Не зволікай, Самусе! — нетерпляче поквапив Нод друга. — Кажи вже про Кинава, бо як зволікатимеш, я не скажу тобі, де ми щойно говорили з Рамиром!

— З Рамиром?! — витріщився барон. — Ти вина учора на радощах перепив, чи що?

— Самусе, ти розповідай, не випробовуй наших королівських нервів! — примара покійного суверена набула темно-пурпурового кольору.

— То з Кинавом усе добре? — нетерпляче перепитав Нод.

— Так. Він живий-здоровий, — із задоволенням повідомив барон. — За законами Конфедерації, його не мали права ізолювати десь, наприклад, на гауптвахті. Щойно він з'явився на території Конфедерації, одразу ж, як і всі втікачі з Республіки, опинився під захистом юрисдикції війта прикордонного селища, побіля якого перетнув лінію кордону.

— Хороший закон, — похвалив Нод. — Може, нам і собі такий запровадити?

— Ти парламентський монарх, тож шукай для цього підтримки у депутатів, — зловтішно відповів Самус. — Далі було так...

— Чекай, а звідки ти усе це знаєш про Кинава? — поцікавився Горанг.

— З вранішніх газет Конфедерації. Ось посол прислав депешу з викладом змісту сьогоднішніх статей, — барон дістав із теки кілька машинописних аркушів. — Велике діло телеграф, скажу я вам. Завтра, я певен, це і наші газети надрукують. Отже, спецслужба Конфедерації Кинава, звісно, допитала, навіть потримала три доби у своєму ізоляторі під приводом карантину, але тоді мусила відпустити до готелю. Єдине обмеження, яке на нього було накладене, це неодмінно щодня відмічатися у поліцейському відділку. Перше, що зробив Кинав, коли отримав свободу...

— Пішов до борделю, зчинив там п'яний дебош, і це потрапило до газет, — майже жартома припустив Горанг.

— Ні, він скликав пресову конференцію і повідомив на ній, що має у своєму розпорядженні колекцію унікальних перлин, що належать до історичного спадку герцогів Азборанів. Заявив про намір повернути коштовності законному власнику — себто тобі, Ноде, а спецслужба Конфедерації чомусь перешкоджає цьому шляхетному наміру, затримуючи його на території країни. Тому Кинав звертається до прогресивної громадськості Конфедерації із закликом висловити свій рішучий протест проти сваволі, бла-бла-бла. Після прес-конференції редактор місцевого журналу «Конфедерма» власною машиною у супроводі ще кількох журналістів відвіз Кинава до нашого посольства.

— Ну, і слава Зорі! — Нод полегшено відкинувся у кріслі. — Я вже був подумав, що той наш план справді геть дурний...

— Мушу погодитися, що попри усю... слабкість, скажімо так, вашого плану, він таки зрештою спрацював, — визнав свою помилку Самус.

— Знаєш, бароне, — відповів Нод. — Ідея використати перли задля привернення уваги преси у «вільному світі» виникла, коли Рамир, Кинав і я у рибальській садибі Кунстадів планували втечу з Республіки — щиро кажучи, під пиво. Лише опинившись тут, я збагнув усю вразливість того наміру.

— Власне, а чи не простіше було б відразу піти до посольства? — практично поцікавився привид.

— Гадаю, що ні. Розголос у його ситуації був найкращим кроком, — похвалив стратегію втікача Самус. — Хто знає, як довго чинилася б тяганина у його справі в посольстві, якби про неї не було відомо пресі. Кинав же не знав, що ми його вже розшукуємо. Посольство могло й не взяти його під свій захист відразу, а за час, поки він перебував би в очікуванні рішення, із ним та з перлами могло б трапитися будь-що.

— Гаразд, Самусе! Накажи негайно надати Кинаву який-небудь дипломатичний імунітет, і нехай його терміново везуть сюди, — порекомендував Горанг.

— Вже зроблено, щоб Ви знали! — із задоволенням повідомив Самус.

— Я ж казав, що з тебе буде добрий урядовець, Самусе, — похвалив віце-канцлера Нод. — От матуся твоя радітиме!

— Вже радіє, — пробурчав барон. — Та це, однак, не усі термінові новини...

— Якими б вони не були терміновими, але ранковий туалет ще ніхто не скасовував, — король прозоро натякнув, що ще й зуби зранку не почистив. — Іди до мого кабінету, а я швидко приєднаюся. І сніданок туди замов, бо на їдальню часу катма.

Горанг заявив, що він на заслуженому відпочинку, тож до робочого кабінету не піде, а хоче трохи на самоті прийти до тями після надто чисельних та яскравих вражень цього ранку. Хвилин за п'ятнадцять Нод у супроводі ад'ютанта та камердинера вже дістався свого нового робочого місця. Виявилося, що такий супровід є неодмінною вимогою придворного етикету, і позбутися почту наразі неможливо. Та й сенс у цьому сьогодні був, бо щойно коронований суверен мав усі шанси заблукати у досі малознайомому палаці, вперше йдучи до свого кабінету.

Віце-канцлер у внутрішніх справах, добропорядний Пилип Бобошко чекав на короля під дверима кабінету разом із Самусом. Несподіваний злет на високу посаду не застав детектива зненацька. Він цілком природно почувався у вишуканому мінімалізмі інтер'єру робочого місця суверена, якось невимушено демонструючи шану до статусу монарха, однак робив це з гідністю, без жодної запопадливості царедворця. Щойно вони утрьох увійшли в кабінет, Самус повідомив, що королева Ауранія ще до коронації Нода сама подбала про облаштування кабінету свого наступника на троні. Великий стіл зі світлого дерева стояв біля вікна, яке виходило на паркову галявину, вкриту рівним килимом якихось в'юнких рослини. Вони цвіли білими та червоними квітами. Навпроти столу на стіні висів портрет загиблого у заколоті шістдесят п'ятого герцога Азборана. Розмістити його там, за словами добропорядного віце-канцлера, також наказала Ауранія, щоб нагадував про походження господаря кабінету. Нод був зауважив до Пилипа, що у кабінеті є ще місце і для портрету Горанга III, який можна було б перенести з галереї, але у відповідь почув:

— Даруйте, Ваша величносте, проте чи не стане переміщення портрету без дозволу короля Горанга порушенням суверенітету особистості привида покійного суверена Ланоду?

— Подвійне порушення суверенітету, кажете? — посміхнувся Нод. — Суверенітет суверена Ланоду. Ні, на таке блюзнірство навіть я не піду. Нехай «резиденція» привида лишається у галереї. Самусе, що ти ще маєш терміново повідомити?

— Допоки ми тут розбиралися із заколотниками та відновлювали лад у нашій розвідці, події в Республіці розгорнулися цілком несподіваним чином, — було помітно, що баронові кортить швидше поділитися сенсаційними новинами. — Розвідданими про це від гирлонської резидентури у Тіапулаті люб'язно поділилася сама Дуаліада Еревса. Дуумвір Сат Сат, який несподівано одужав після інсульту, оголосив дуумвіра Дета Дута зрадником, вбивцею і педофілом. У відповідь той заявив, що Сат Сат розкрадає майно Республіки у особливо великих розмірах, психічно залежний від розкошів і взагалі агент Заходу. Гирлонський резидент зазначає, що усі ці обопільні звинувачення мають під собою вагомі підстави та є далеко не вичерпними. Крім «агента Заходу», звісно.

— Тьху ти! — аж розсердився Нод. — Я й не думав, що у чутках та політичних анекдотах про дуумвірів так багато правди.

— Наразі важливішим для нас є те, — втрутився Пилип, — що Республіка, ймовірно, стоїть на порозі мало не середньовічної усобиці. Я розпорядився з'ясувати, що думає стосовно цього підполковник Буртак...

— Таки згодився нам цей хитрун, — невесело посміхнувся Нод. — Варто бути із ним обережнішим! Зрадник — завжди лише зрадник.

— На моїй роботі не перебирають джерелами інформації, Ваша величносте, — відказав колишній детектив, виймаючи зі свого саквояжа кілька аркушів. — Ось протокол його опитування. Мушу доповісти, що нам таки доведеться рятувати колишню вітчизну Вашої величності. Буртак прогнозує, що поліція, переважна більшість партійних функціонерів та державні службовці підтримають Сата Сата, а от армія та секретні служби будуть на боці Дета Дута. Народ лишатиметься осторонь, бо йому байдуже те борюкання за владу, але якщо протистояння виллється у бойові дії, владі у Республіці може прийти кінець з усіма кепськими для мирного населення наслідками.

— Знаєте, панове, — Нод, пробігши очима протокол, передав його баронові, — я більше боюся не так вуличних боїв, як іншого...

— Чого ще? — спохмурнів Самус.

— У Республіці десятками років будували планову економіку. Кожний вид товару, окрім хіба трьох-чотирьох харчових продуктів, виробляло лише одне підприємство, включно із медикаментами. Ніякої конкуренції, ніякого вибору для покупця. Система постачання підприємств так само монопольна і цілком залежна від влади. Якщо влада порине у боротьбу всередині себе, ланцюги постачання миттю розірвуться. Зупиниться геть усе. Тоді настане голод, почнуться епідемії, розквітне бандитизм...

— Це називається гуманітарною катастрофою, — авторитетно зазначив Самус. — Але ж у Республіці мають бути стратегічні запаси палива, харчів та медикаментів! Ще років п'ятдесят тому такий запас було створено у Ланоді.

— Буртак твердить, що цей запас першим і стане предметом спекуляцій з боку тих чинуш, які ним порядкують, — повідомив добропорядний віце-канцлер.

— Тоді Республіці доведеться закуповувати усе необхідне у нас чи деінде, — сказав Самус.

— Запаси валюти теж миттєво розікрадуть, тут до ворожки не ходити, — відповів Пилип. — А новій узятися нізвідки, бо деревину та вовну, які у Республіки ще потроху купують інші країни, неможливо буде доправити покупцеві.

— Чого в Буртака не забереш, так це знання системи, якій він служив, — мовив Нод. — Вельми ймовірно, що гуманітарна катастрофа у Республіці невідворотна. Мусимо негайно спланувати наші дії на цей випадок!

— Погодьтеся, колего, — вдавано церемонно звернувся Самус до Пилипа, — що я таки не з гірших суверена підігнав нашому славному Ланодському королівству.

— А таки так, Ваша гоноровосте, — підіграв другові Пилип, і вони обоє світлими й безневинними поглядами вперлися у Нода.

— Знав би наш бережений Зорею вірнопідданий народ, яких направду мало-серйозних суб'єктів на віце-канцлерів призначають! — Нод повернув Самусові з Пилипом доброзичливий і геть не іронічний погляд, і усі троє розсміялися. — Буртак там щось говорив про резервний центр радіосповіщення... Це може стати нам у нагоді. До діла! Підготуй, Самусе, мої термінові таємні телефонні переговори з усіма головами держав. Межиморцям тільки не подзвони випадково, — злегка пожартував він над другом. — Маю до колег одне, але дуже стратегічне питаннячко.

— Те питаннячко якось стосується Рамира та Еради? — з надією перепитав барон. — Ти ж, Ноде, допіру згадував, що ніби десь говорив із ним. Сподіваюся, не на тому світі.

— Не те, щоб на тому, але і не у нашій з вами актуальній дійсності, — додав туману Нод. — Ми балакали з Рамиром у одному анклаві...

Нод коротко розповів віце-канцлерам про розмову у Білому замку за кавою, в ході якої невідома субстанція прямо з-за столу викрала юного Марка, та про небезпеку, яку джерело Зла становить для Деоли. Самус із Пилипом після усього, що впало на їх голови останнім часом, поставилися до почутого вже зі звичною готовністю до негайної дії. Цього разу — захищати усю планету. Самус, звісно, дуже зрадів, що нарешті є звістка про закоханих, а Пилип лише перепитав, чи Рамир — це саме той друг Його величності, з яким вони здійснили втечу з Республіки на баркасі, і чи не він згадувався у гирлонській пресі у зв'язку із сенсаційним зникненням князівни Еради Гирлонської. Отримавши ствердні відповіді на обидва питання, детектив заявив, що й гадки не має, як відшукати Марка — у його практиці нічого подібного не траплялося.

— Нам тут може знадобитися пані Загра, — відповів на те Нод. — Давно я про неї не чув за усіма клопотами. Як вона там почувається?

— Та що їй зробиться? — реготнув Самус. — Втішається там зі своїм охоронцем на моїх харчах. Я вже другий рахунок оплатив за ящик «Сивого Тасаву».

— Сподіваюся, ти не вимагатимеш відшкодування з держбюджету? — майже всерйоз висловив надію суверен. — Я от над чим міркую. Схоже, її теоретичні припущення щодо «сірини», як вона зве те явище, можуть мати під собою цілком реальне підґрунтя. А що, як Загра знає про властивості сірої матерії більше, ніж нам розповіла? Можливо, вона здогадується і про джерело кваркового дисбалансу.

— Розумію хід думок Вашої величності: можна припустити, що зниклого Марка слід шукати у цьому джерелі, — підхопив нитку королівських міркувань добропорядний. — Я не маю певності, що ми його знайдемо. Ще менше надії на те, що він буде живий.

— І я не виключаю цього, на жаль, — погодився Нод. — Та нехай сюди доправлять Загру. Після засідання кабінету міністрів я планую знову відвідати анклав. Разом із Самусом, з вами та пані професоркою. До речі, нехай прихопить із собою пляшку «Сивого Тасаву» — віддячимо отаману за гостинність.

— А Горанга хіба не візьмемо? — не забув про інтереси привида Самус.

— Неодмінно візьмемо! Лише він зуміє надіслати сигнал Михайлу, щоб пан отаман відчинив нам браму. Яких іще клопотів ти, пане бароне, притарабанив нам зранку?

— Наразі з Вас досить, — підвівся Самус. — Мені час. Принц Фелім уже, певне, чекає на перший урок водіння.

— Обережніше з ним — не доведи Зоря, щоб він ще лоба собі розбив, — застеріг Нод. — Султан, кажуть, дуже над ним труситься.

— Та не вчіть вченого, Ваша величносте, — трохи розсердився барон. — Сам знаю. Тобі он теж, між іншим, час вчитися автівку водити.

— Сам знаю, — передражнив його молодий суверен. — Йди вже до принца!

Засідання уряду, всупереч очікуванням Нода, пройшло досить бурхливо. Міністри з числа тих, хто лишився від попереднього уряду, наввипередки намагалися продемонструвати молодому королю свою обізнаність та працьовитість. Вони переривали один одного, сперечалися, запопадливо апелюючи до Нода та прем'єр-міністра Гааза Арондара. Пристарілий академік, однак, маючи досвід наукових суперечок, майстерно тамував пристрасті — десь гримав на колег, а десь жартував. Нові члени уряду, навпаки, були лаконічними й діловитими. Нод з подивом зауважив, що йому не лише цікаво брати участь у засіданні, але він ще й цілком добре розуміє предмети обговорення. Навіть виникла підозра, що присутні навмисне говорять так, щоб він легко міг розібратися, про що йдеться.

Утім, з поведінки Самуса та Пилипа було видно, що все відбувається цілком природно — віце-канцлери й собі захопилися ходом обговорення. Насамкінець прем'єр поставив питання про розширення меж охоронних зон королівських природних заповідників. Ухвалили розширити, всупереч позиції королівської спілки мисливців. Нарешті, порядок денний вичерпався. Нод, вислухавши компліменти щодо того, як швидко він входить у курс державних справ, що їх так само навперейми висловили молодому королю старіші члени уряду, нарешті закрив засідання.

Загра Пом вже чекала у королівському кабінеті, куди її з маєтку у Тасавському передмісті доправили люди Бобошка. Коли увійшли Нод, Самус та Пилип, професорка навіть зробила спробу присісти перед королем у придворному реверансі. Зробила вона це трохи незграбно, так, що ніхто й не збагнув, чи то вчена дама у такий спосіб кепкувала з нафталінових вимог етикету, чи, навпаки, намагалася їх дотримуватися, як воно вже в неї виходило.

Відпустивши охорону, Нод попередив професорку, що їй доведеться познайомитися з цілим рядом дивовижних феноменів та опинитися у справді фантастичних обставинах. Пилип додав, що все почуте і побачене пані Загрою далі являє собою велику державну таємницю. Вона вислухала їх обох мовчки, лише нахилом голови давши зрозуміти, що усвідомлює всю відповідальність за дотримання «режиму нерозголошення». Трохи повагавшись, ще додала, що обстеження генератора сакральності престолу, як вона сподівається, дасть змогу пролити світло на чимало наукових загадок сьогодення. Однак на професорку чекало розчарування — Нод повідомив, що наразі пані Загру запрошено не задля дослідження генератора, а для того, щоб вона поділилася своїми знаннями та гіпотезами про природу сірої матерії. Ділитися, між іншим, доведеться не лише з людьми, але і з надприродними сутностями, про існування яких вона й не здогадувалася. Король стисло ввів її у курс подій, розповівши про анклав, про Михайла та Ілька з Лахудриком, про те, що їх привело на Деолу, а також про те, як сірина викрала нещасного Марка.

— А у релігійних міфах вашої секти щось згадується про сутностей потойбіччя, окрім, власне, Ратха? — запитав у колишньої сектантки добропорядний, який і сам ще не оговтався від усього нещодавно почутого від Нода.

— Невже Ви, пане Бобошко, — з почуттям зверхності відповіла професорка, приховуючи за нею великий подив, — за усієї Вашої інтуїції досі не допетрали, що усе те релігійне вчення ратханарів — то чистісінька вигадка? Лідери групи біженців з Ратхана створили секту лише з метою зберегти своє керівне становище серед одноплемінників. Коли ж вони зрозуміли, що демократична влада Залізних Гір готова потурати усіляким їх «особливим релігійним потребам», то просто використовували ту свою «релігійність», щоб поширити вплив у країні. Зрештою, навіть до парламенту дісталися, а тоді й до інших країн пробралися.

— А жахливі ритуали спалення людей? — спохмурнів Самус.

— Теж щоб страху нагнати, — визнала професорка. — Жахіття та загадковість — дуже помічний спосіб тримати фанатиків у покорі та відданості.

— То ця релігія від самого початку була цілковитим фейком? — перепитав Нод, щиро обурившись не так за наївних адептів Ратха, як за давніх резидентів розвідки Ланоду. — А мої пращури до неї ставилися серйозно!

— Якщо абстрагуватися від усіляких нісенітних текстів заклинань, психоделічних глиняних черепів крегів, а також антикварних причандалів старих збоченців на кшталт графа Вульснера, то у сухому залишку побачимо лише маркетингову мережу для поширення такого собі синтетичного порошку. Я ще замолоду спромоглася розгадати його компоненти...

— Як лаконічно й цинічно Ви усе пояснили, — процідив крізь зуби Пилип. — Отже, ваша секта ловила нових адептів на синтетичний наркотик, а прибутки від його продажу троє керманичів використовували для збільшення свого суспільного впливу. Попервах у Імперії, а тоді і в нас. Ви ж, пані професорко, використовували свою частку дивідендів ще й для досягнення власної наукової мети — дістатися до генератора сакральності, тоді як двоє інших керманичів секти мали на меті лише владу та гроші.

— Ви так само не пасете задніх у цинізмі, — незворушно відповіла професорка, — якщо так точно зрозуміли мої мотиви та дії, до яких ті мотиви спонукали. Однак рівня мого цинізму Ви все ж не усвідомлюєте. Я випереджу Ваше наступне питання, пане Бобошко, і скажу, що підпільне виробництво порошку в Імперії процвітає завдяки сприянню високих чинів імператорського двору. Полюбляють вони цей продукт. Я можу допомогти Вам викрити їх. Уявляєте, який скандал зчиниться? У Межимор'ї вельми ревно ставляться до психічного здоров'я нації. Що то буде, коли піддані імператора дізнаються, що трон обсіло кодло наркоманів! Гадаю, після розголосу цих фактів Імперії стане не до міжнародних інтриг.

— Справді, — підтримав ідею Самус. — Не завадило б трохи вгамувати загребущих наших сусідоньків.

— Ми до цієї ідеї ще повернемося, — підвівся Нод. — Наразі час рушати до анклаву.

Він покликав Горанга. Привид не одразу з'явився на очі — для годиться трохи із невидимості побурчав, що він теж має право на відпочинок. Однак почувши, що вони знову йдуть до Білого замку, тепер у ширшому товаристві, він без подальших зволікань спрямував сигнал, як навчив його Лахудрик, до кабінету отамана та першим пройшов крізь браму, що виникла у стіні.

Загра з усіх сил намагалася вдавати, що зовсім не дивується усьому довкола. Четверо чоловіків, рахуючи привида, так само вдавали, що вірять у її вчену незворушність. Однак переступаючи поріг брами, жіночка таки трохи завагалася. Самус — також. Та акуратно підштовхнуті у спини Пилипом, який ні на мить не виявив остраху, професорка та барон таки увійшли в кабінет.

Михайло з Лахудриком, Рамиром та Ільком чекали на гостей. Нод коротко назвав тих своїх супутників, які потрапили до анклаву вперше — Самуса, Пилипа та Загру. Лахудрик заздалегідь подбав про виноград, маслини, сири та червоне вино на столі. Під столом, висолопивши язик, лежав Гавер. Побачивши професорку, він підхопився, загарчав та, мало не перекинувши наїдки, одним стрибком опинився біля неї. Загра не дуже злякалася — відступила лише на крок. Вся її увага була прикута до Мишка та Лахудрика — як-ніяк, вона вперше бачила сутностей світу невидимого. Звісно, не беручи до уваги привида, з яким познайомилася щойно. Потрапивши до анклаву, Горанг знову виглядав таким собі трохи підстаркуватим, але ще міцним чоловіком, хіба трохи прозорим. Він кинув на професорку такий погляд, що та аж зашарілася. Ілько тим часом вхопив пса за ошийник і відвів у куток. Загра одним рухом дістала з чималого старомодного ридикюля пляшку «Сивого Тасаву» і додала її до столового натюрморту.

— Прошу, — Михайло вказав усім на стільці біля столу. — З моменту, коли Ваші величності залишили замок, тут минуло близько години. Я у цей час намагався знову сканувати планету, але марно. Можливо, те сіре багно забрало Марка звідси кудись деінде у галактиці.

Вочевидь, господар замку був дуже засмучений власною неспроможністю врятувати викраденого в нього на очах юнака.

— Пані професорка, напевне, має якісь ідеї щодо властивостей тієї матерії, — Нод жестом попросив Загру до слова.

— Це лише припущення, — застерегла професорка, випроставшись на стільці. — Моя теорія полягає у тому, що тієї миті, коли після Великого вибуху Добро і Зло розділилися з первинної сірої субстанції, почали утворюватися безліч типів сполучень Добра і Зла одне з одним у всіх пропорціях, себто у всіх кольорах та відтінках, зокрема і сірого, — Загра, вкинувши у рот виноградну ягоду, впевнено повела далі. — Для повторного утворення ідеальної сірої матерії досить будь-якої кількості Добра і Зла — головне, щоб вони поєдналися у рівній пропорції: один до одного. Коли ж має місце мінімальна перевага кварків над антикварками чи навпаки, така субстанція, лишаючись сіриною, отримує здатність розвиватися. Якщо більше антикварків, вона темнішає, набуваючи більше ознак Зла, а якщо більше кварків — світлішає, тобто розвивається у бік Добра. Можна припустити, що ми маємо справу з сірою матерією, яка на шляху своєї еволюції у бік Зла досягла вже такого етапу, коли кількість антикварків неможливо компенсувати наявними кварками. Швидше за все, лишилося зовсім небагато часу до того моменту, коли ця сірина перетвориться на потужне джерело Зла.

— Цікава теорія, — трохи іронічно зауважив Ларудрик. — Отже, на Деолі певна кількість сірої матерії помчала еволюційним шляхом у бік Зла. Припустимо, що це так. Проте перетворення сірої матерії на джерело Зла потребує багато енергії. Ось. Де вона береться, на Вашу вчену думку, пані професорко?

— Цілком правильне питання, пане магістре, — похвалила його Загра. — Я гадаю, що шматки сірини, які вже набули забарвлення, бодай трохи відмінного від ідеально сірого, для свого розвитку використовують... інформацію!

У кабінеті запала цілковита тиша. Присутні якийсь час намагалися усвідомити почуте. Трохи зачекавши, професорка вирішила таки розтлумачити, що мала на увазі:

— Вам не спадало на думку, панове, — вона чомусь зверталася лише до Горанга, — що Добро і Зло — це, передусім, інформаційні явища?

— Хто б заперечував, — знизав плечима Горанг. — Та до чого тут розвиток сірини?

— До того, — втрутився Михайло, — що інформація, принаймні для сірини, має подвійну природу. Чи правильно я розумію, що згідно Вашої теорії «забарвлена» сірина, з одного боку, використовує знання для саморозвитку, а з іншого — в прямому сенсі перетравлює інформацію, перетворюючи на будівельний матеріал для збільшення себе в об'ємі?

— Саме так! — професорка дуже зраділа, що отаман підтвердив її висновки. — Сірина розростається та розумнішає водночас.

— Але ж генератор, який так само складається із сірої матерії, не збільшив своїх розмірів, — нагадав Нод.

— Ймовірно, там сірина ущільнюється, — просто пояснив його сумніви Михайло. — Цей процес може тривати дуже довго за людськими мірками. Можливо, за тисячі років генератор перетвориться на джерело Добра. До речі мої дані про швидкість зростання кількості кварків Зла на Деолі цілком узгоджуються з вашою теорією.

— Тоді виходить, що Марко знадобився сірині просто як носій інформації? — припустив Пилип. — Однак хіба він може знати щось вагоме?

— Тепер я розумію, чому сірину привабив саме анклав. Він є чимось аномальним для цієї планети, — Михайло потріпав загривок Гавера, який підійшов до столу. — Сірина могла відчувати, що ті, хто перебуває у замку, володіють значно більшими знаннями, ніж будь-хто на Деолі, а Марко просто виявився першим на лінії атаки. Тепер хто зна, де його шукати!

— Я не думаю, що сірина могла забрати Марка з Деоли, — знову заговорила Загра. — Шукати слід на планеті. Його величність, — вона зробила елегантний порух рукою в бік Нода, — розповів мені, що Ви, пане отамане, намагалися знайти у нашій історії природний катаклізм, який міг дати поштовх до розвитку сірини. Проте не знайшли. Мушу Вас розчарувати: мені про такі випадки теж невідомо. А щодо самої сірини, то наскільки я розумію, Ваша належність до сутностей Добра взагалі не дає Вам змоги з нею взаємодіяти. Припускаю, що нейтральність сірини поширюється і на її взаємодію з часом. Вона ніби проковзує по часовій прямій вільно, без опору, тож могла заховати хлопця десь у майбутньому чи у минулому.

— У майбутньому малоймовірно, — зблиснув бузковими очима Михайло. — Для цього потрібно подолати дуже потужний енергетичний бар'єр. Це помітили б на усій Деолі через природні катаклізми: землетруси, цунамі та виверження. Річ у тому, що Марко складається зі звичайної, а не із сірої матерії. Якби він перейшов енергетичний бар'єр майбутнього, ми б це відчули, а він не залишився б живим. Гадаю, його запроторили у минуле.

— Я не все зрозуміла, — зізналася Загра. — То перенести людину у майбутнє живою неможливо?

— Так. От уявіть собі, пані професорко, — шанобливо звернувся отаман до Загри, — як котиться колесо від воза, лишаючи слід. Там, де колесо торкається землі — то час теперішній, а слід — то час минулий. Майбутнє ж іще не утворило сліду. Якщо минуле Ви бачите, то майбутнє — ні. Щоб туди потрапити, треба випередити колесо. Це, виходячи з Вашої теорії, може безборонно та непомітно зробити до усього нейтральна сірина, але не предмет чи істота зі звичайної матерії. Такі об'єкти, аби потрапити у майбутнє, мають прорвати бар'єр, яким прийдешність відокремлюється від теперішності. Прорив у майбутнє неодмінно супроводжується енергетичним струсом часопростору, у якому ніщо живе й матеріальне вижити не може. На планеті від нього стаються усілякі природні катаклізми. Такого струсу, як ми знаємо, не було. Отже, Марко у минулому. Що ж, ще раз проведу повне сканування минувшини Деоли, але тепер шукатиму не сірину, а одного-однісінького юнака. Непросте завдання, однак здійсненне.

Михайло вийняв меч із піхов та поклав на підвіконня. У його довгих пальцях засвітилася вже знайома Нодові та Горангу куля — голографічна модель Деоли. Отаман повільно покотив її по вогняному лезу від вістря до руків'я, повертаючи на різні боки. Проминувши кулею зовсім короткий відтинок меча, Михайло різко загасив її у руках.

— Я знаю, куди забрано Марка, — зосереджено повідомив він. — Зафіксував його координати у просторі і у часі Деоли. Хлопчину затягло на п'ятдесят три роки у минуле, кудись до Залізних Гір. Спробую дістати його звідти.

— Ти певен, що це безпечно, Михайле? — занепокоївся Лахудрик. — Адже великий обсяг оскаженілої сірини може становити загрозу навіть для тебе! Ось! Що, коли вона навмисне забрала нашого нещасного мандрівника, щоб приманити тим більш привабливу здобич? Крім того, через дисбаланс кварків і антикварків ти не маєш змоги відкривати на Деолі брами у потрібну точку часу і простору. Ось.

— Ти сам бачив, що та сірина тікає від меча, — отаман зробив спробу заспокоїти магістра. — А до Марка я дістануся з Чумацького шляху.

— Звідки? — не приховала подив Загра.

— Звідси! — Ілько вказав на непримітні двері поряд з тими, що вели з кабінету на сходи. — Це, щоб Ви, пані, знали, брама у космос.

Не встигла Загра поставити наступне питання, як за Михайловою спиною випросталися два хмарні крила, очі зблиснули бузковим сяйвом, у правиці засвітився меч. На мить яскравим спалахом міріадів зірок до кабінету справді зазирнув космос — це відчинилися двері брами на Чумацький шлях. Ніхто й оком не встиг зморгнути, як Михайло, щільно причинивши браму за собою, вже зник.

Усім здалося, що отаман повернувся лише за мить після того як залишив кабінет. Однак виглядав він змарнілим та геть пригніченим, немов після кількаденної виснажливої подорожі або непідсильної роботи. Гавер першим кинувся йому назустріч, але зупинився майже біля ніг господаря — вочевидь, відчув його похмурий настрій. Притуливши меч у піхвах до стіни, Михайло заговорив:

— Марко потрапив до зовсім недалекого минулого. Гадаю, якби я не торкнувся тієї злої сірини мечем, шлях хлопця назад у часі був би значно довшим — десь більше сотні років і з трагічним кінцем. Утім, фінал і так виявився дуже сумним.

— Розповідай усе до ладу, — розсердився Ілько. — Марко загинув?!

— Ні, але для нинішнього часу Деоли його вже немає серед живих, — повідомив отаман. — Однак я бачив, що там, у минулому, він прожив хоча й важке, але цікаве життя. Навіть встиг написати та видати фантастичну книжку, що звалася «Білий замок на Чорній скелі». Описав у ній свої пригоди, починаючи від утечі з аулу, та майже усіх, з ким встиг познайомитися тут, у анклаві. Марко у тому часі не дожив і до п'ятдесяти років — помер у концтаборі дуумвірів. Наклад книжки майже весь було знищено...

— А чому ти не зміг повернути його сюди? — зиркнув Рамир з-лід лоба на Михайла.

— Коли Марко з'явився у минулому, — почав пояснювати отаман, вже трохи оговтавшись від щойно пережитого, — він одразу змінив дійсність планети. З Чумацького шляху, проглядаючи його життя, я раптом побачив написану ним книжку «Білий замок на чорній скелі», про яку мене запитували Ваші величності, — отаман поглянув на Нода та Горанга. — Отже, тепер ви живете у тій реальності, яку створено, зокрема, і за участі Марка. Якби я забрав його з минулого, усі обставини сьогодення розсипалися б на друзки.

— Усяке втручання в історію, пане Рамире, — Загра прийшла на допомогу Михайлові, — потягло б за собою лавиноподібний процес, який змінив би планету до невпізнанності. Наприклад, ані Ви, ані король Нод III тоді могли б і не народитися. А чи вдалося Вам, пане отамане, щось довідатися про те, чому шмат сірини почав еволюцію у бік Зла?

— Та чи саме він спричинив кварковий дисбаланс мало не на половину Галактики? — нагадав Лахудрик.

— Вдалося, навіть більше, — бузкові очі отамана засвітилися переможним сяйвом. — У Республіці є одне гірське озерце. З усіх боків його оточують скелі, а стоку води немає. Людина може потрапити туди лише однією покинутою стежкою, яку у давні часи проклали мисливці на барсів. От у ту дику місцину прямо звідси сіра матерія доправила Марка. Добре, що хоч у літню пору року. І тут починається найцікавіше. Гадаю, забарвлена кварками Зла сірина сама обрала це озеро собі за інкубатор, де вона могла збільшувати свою кількість.

— Ти про долю Марка ще не завершив, — нагадав Рамир.

— Я до цього й веду, — дуже по-людськи зітхнув Михайло. — Сіра матерія, переміщуючись у часі від актуальної дійсності до минулого, а тоді знову до цього часу, зуміла налагодити зворотний зв'язок власної еволюції. Тобто досягнувши якогось рівня самоусвідомленості, вона дійшла висновку, що може покращити власні якості, змінивши початкові умови свого розвитку.

— Зворотній еволюційний зв'язок! — у захваті зрозуміла професорка. — Неймовірно і геніально!

— Ви знову забули про Марка! — обурився Ілько.

— Не забули, — заперечив Михайло. — Спробую пояснити, у якій халепі могла опинитися Деола, а з нею, можливо, і весь Чумацький шлях. Марко, як ви, мабуть, вже здогадалися, знадобився сірій матерії, щоб використати його для свого вдосконалення...

— Невже Марко таки зовсім випадково став жертвою сірини? — Горанг поставив питання, що ніяк не давало йому спокою.

— Гадаю, вона атакувала анклав кілька разів з різних боків, створюючи пробоїни, крізь які сюди згодом потрапили Марко та Рамир, а тоді, зрештою, напала. Марко, як я й припускав, просто виявився першим, хто був на лінії атаки, — зітхнув Михайло. — Однак я таки порушив її плани, коли дотягнувся до неї мечем.

— Щось не схоже на те, пане отамане, — зауважив Нод.

— Річ у тому, — терпляче пояснював далі Михайло, — що сірина, навчившись пересуватись у часі, швидше за усе, планувала використати Марка у момент стрибка її власної еволюції, який був спричинений отрутою, налитою в озеро за наказом дуумвірів.

— Мова про усім відому демонстрацію бактеріологічної зброї, — здогадався Нод. — Республіка, анексувавши гирлонський порт Туапулат майже сто років тому, залякала тією отрутою країни Заходу, аби вони силою зброї не вступилися за Князівство.

— Відтоді між цивілізованим світом і Республікою опустилася «залізна завіса», ось. — пояснив Рамир Ількові і Лахудрику, які вже заплуталися в обставинах політичної історії Деоли. — Мешканці окупованого порту, яких силоміць зробили громадянами Республіки, повсякчас намагалися втекти на Захід, допоки дуумвіри не депортували їх далі від кордону.

— Повернімося до наших клопотів, — перервав цю розповідь Михайло. — Отрута якимось чином різко прискорила еволюцію сірої матерії. Вона стала мислячою та дійшла висновку, що їй знадобиться людина. Однак вийшло так, що коли я дістав сірину мечем, то збив налаштування параметрів тунелю у часопросторі, яким вона пересувалася. Тому Марка викинуло не у тому місці і часі, який планувався сіриною. Він опинився у високогірній місцині Республіки півстоліття потому. До озера, де розвивалася сірина, вона не дотягла хлопця кілометра з півтора.

— А що заважає сірій матерії повторити усе те саме знову з якоюсь іншою людиною? — поцікавився Рамир.

— Припускаю, що Мишко вже подбав про те, щоб раз і назавжди нейтралізувати ту небезпечно розумну, але падлючу сіру гниль, ось! — Лахудрик виразно поглянув на меч.

— Але ж Ваша природа, пане отамане, не дозволяє взаємодіяти з нейтральною сіриною! — здивовано занепокоїлася Загра. — Яким способом Ви змогли її нейтралізувати?

— Я, проте, здатний взаємодіяти із часом, — нагадав Михайло. — Діставшись до моменту, коли в озеро налили отруту, я врівноважив ті кілька кварків Зла, які дали змогу сірині різко прискорити свій еволюційний процес, такою ж кількістю кварків Добра. Сірина лишилася ідеально нейтральною, нездатною до еволюції. Вона вже не становить загрози Чумацькому шляху в усіх часах. І так пані професорко, ваші припущення виявились дуже точними, саме ця сірина в гірському озері, якій до перетворення на потужне джерело Зла лишалося півкроку, і спричиняла кварковий дисбаланс. Більше її нема. Незабаром відновиться і природний кварковий баланс. Тепер анклав Білого замку можна повернути на планету Земля. На Деолі він більше непотрібний.

— Ви полишите Деолу назавжди? — запитав Нод.

— Ваша Величносте, — поглянув йому в очі Михайло, — для вічності не існує поняття «завжди». — Повороти Шляху непередбачувані та заплутані. Хтозна, куди він приведе нас вже наступної миті. Хочу Вас попросити ще про одну річ. Повернувшись до палацу, будь ласка, вимкніть генератор сакральності престолу, бо він тепер перетворився лише на зайвий чинник збурень у потойбічні Деоли.

— Але ж генератор нам вельми прислужився! Можливо, він ще буде корисний! — засумнівався Нод.

— Такий потужний магічний артефакт спроможний дати змогу усіляким нематеріальним сутностям, не таким чемним, як оце я, — встряв Лахудрик, — без усякого запрошення швендяти містичним сподом планети. Ось. Його справді слід вимкнути.

— Окрім того, — продовжив думку отаман, — тепер, коли нам вдалося у зародку знищити причину зростання концентрації кварків Зла на Деолі, на ній відновиться нормальний плин речей і стан подій.

— Навпаки, — автоматично виправила Загра одну з вищих сутностей Всесвіту. — Слід говорити: стан речей і плин подій.

— Ваша рація, пані професорко, — Михайло посмішкою дав зрозуміти, що обмовився навмисне, аби трохи розрідити серйозність цієї розмови. — Тож, коли планета повернеться до звичного стану, активний генератор являтиме собою найбільш небезпечний для неї об'єкт.

— А може, генератор якось усе ж таки пов'язаний і з виникненням агресивної сірини? — вперше подав голос віце-канцлер закордонних справ, який весь час перебування у анклаві просидів мовчки, намагаючись збагнути те, що відбувалося навколо.

— Не виключено, — підтримав його домовик. — Хоча достеменно це з'ясувати вже неможливо. Ось.

— Якщо ми вимкнемо генератор, — знову занепокоївся Самус, — то більше ніколи не побачимо Горанга?

— Ви що, хочете, щоб я зовсім зник? — не так злякався, як образився привид на отамана.

— Навпаки, — заспокоїв його Михайло. — Коли Ваша величність вийшли зі свого портрету у потаємний хід за стіною галереї, то здобули цілковиту свободу пересування у потойбічні планети. Тепер зникнення Вам не загрожує.

— Уявіть, якби портрет раптом згорів у пожежі, — зловісно мовив магістр езотерики.

— То і я б розвіявся з димом, — зробив правильний висновок привид.

— А так?.. — підключився до гри Нод.

— А так ми й далі будемо терпіти його нудні зауваження, — підбив підсумок Самус.

— Чудово! — звеселився заспокоєний Горанг.

— Усе одно шкода вимикати, — вперто зауважила Загра. — Стільки наукових гіпотез залишаться неперевіреними!

— На Деолу насуваються часи карколомного розвитку техніки, тож вченим буде чимало роботи й без генератора, — розрадив її Михайло.

— Між нами кажучи, — хитро примружився Ілько, — може статися так, що технічний прогрес допоможе знайти нове, геть несподіване застосування для генератора.

— Зарано про це говорити, — Михайло підвівся з-за столу.

— Вирішено: ми вимкнемо генератор, — запевнив отамана Нод.

— Ой! Та ви ж нічого не їли! — Лахудрик запізніло вказав на «натюрморт» на столі, якого майже ніхто не торкнувся.

— Якось воно не до того було, — мовив досі похмурий добропорядний віце-канцлер внутрішніх справ.

— Знаєте, що? — Михайло взяв у руки пляшку «Сивого Тасаву» та подивився крізь неї на світло у вікні. — Перед тим, як я перенесу звідси на Землю Білий замок, запрошую вас ще раз навідати нас тут. Рамир тим часом приведе до Замку своїх супутників, які чекають на нього у Прайських горах. Згода?

— Ще б пак! — зрадів Нод. — Буде дуже добре, якщо князівна повернеться до Гирлону саме з Ланоду.

— Тоді до зустрічі, — Михайло відчинив браму до королівського палацу. Потискаючи руку Нодові, він примружився та таємничо зауважив: — Сподіваюся, Вашій величності буде до снаги впоратися з клопотами, які незабаром виникнуть через розширення Вашого Королівства.

Низькі темні хмари над задушливим Тіапулатом усе ніяк не проливалися грозою. Десь оддалік блимало і гриміло, а на столицю колишньої Республіки не падало жодної краплин. Спітнілий Дет Дут, насунувши на очі картуз, став у веселу і жваву чергу до пункту видачі товарних наборів гуманітарної допомоги з Ланоду. Змарніле обличчя колишнього дуумвіра обросло довгою, але рідкою сиво-рудуватою бородою. Потертий плащ, у який він мусив вбратися, теліпався немов на городньому опудалі, розтоптані брудні черевики зісковзували з ніг при кожному кроці, надто лівий.

Дут ніяк не міг збагнути, чому так радіють ці люди у черзі. Стоять за дармовими королівськими харчами і милом, так само, як і він, зморені та голодні, а усе одно веселяться, немов колись на травневі свята Вільних Трударів. Щоправда, з гучномовця на стовпі тепер замість одноманітних маршів та пісень про звитяжних дуумвірів лунали якісь легковажні пісеньки ланодської та гирлонської естради.

Дет Дут вкотре подумки перебирав послідовність подій, які, зрештою, привели його до цієї черги. З часу зникнення Сата Сата з лікарняної палати справи у Республіці стрімко пішли шкереберть. Той Сат Сат зі своїми прибічниками отаборився у міській управі столиці, а Дут перебрався з резиденції дуумвірів до надійніше захищеної споруди контррозвідки. Вони зчепилися між собою у пропагандистському двобої, звинувачуючи один одного в усіх відомих людству гріхах. Дет контролював центральне радіо Республіки, проте Сат захопив редакції та друкарні газет. Армійське командування запевняло Дета у своїй відданості, проте дало зрозуміти, що «не вбачає законної можливості застосувати війська всередині країни». Поліцейське начальство, що майже усе стало на бік Сата Сата, також резонно наголошувало на цілковитій неможливості силового протистояння з армією. Армійські та поліцейські підрозділи на відстані маневрували один довкола одного, але прямого контакту уникали. Дет Дут швидко збагнув, що між армійськими і поліцейськими командирами існує угода про ненапад.

Влада зайшла у ступор. Чиновники, на яких сипалися протилежні накази від обох дуумвірів водночас, потроху вивітрилися з помпезних будівель державних та муніципальних установ, боячись остаточно стати на будь-чию сторону. Переважна більшість мешканців країни нишком сиділи по домівках, зайнявши одвічну обивательську позицію — «аби не було війни». Вакуум влади швидко спричинив дефіцит харчів та інших товарів першої необхідності. Це потягло за собою розгул бандитизму та мародерства. Республіка стрімко почала валитися у хаос.

Першим не витримав Сат Сат. За чутками, відчуваючи неминучу втрату підтримки своїх останніх прибічників, він потай від них утік зі столиці десь на узбережжя. Тим часом по всій країні швидко зникали залишки продовольчих запасів, виникали перебої у енергопостачанні, зупинився міжміський транспорт. Тут через «завісу» поширилася неймовірна звістка, що Нод Кунстад, їх співвітчизник і онук шанованого бойового генерала, посів трон Ланоду. Довідавшись про це, чимало громадян, надто студентів та інтелігентів, спочатку потай, а тоді й уголос заговорили про потребу повернутися до життя у єдиній країні, порвати, до Ратха, ту «залізну завісу» із скаженими дуумвірами заразом. До цих розмов дослухалися дедалі більше людей. Вперше за багато років у частини суспільства з'явилася зрозуміла мета — єднання з цивілізацією.

Незабаром прямо у центрі Тіапулата студенти встановили кілька наметів, оголосивши про проведення цілодобового мітингу за відновлення єдності Королівства. Деморалізовані поліцаї цьому не опиралися. Дет Дут, який на той час вже перебрався з будівлі контррозвідки до однієї зі столичних військових частин, не наважився на розгін табору силами армії — побоювався, що солдати повернуть зброю проти нього. Табір розростався. Там оголосили про утворення тимчасової мерії Тіапулата, яка першою ж своєю постановою оголосила про відновлення державної єдності з Королівством. Її приклад наслідували в інших містах, а тоді й у багатьох селах. Виглядало так, що короля поставили перед фактом повернення під його скіпетр, тобто під його відповідальність території з паралізованим господарством, злиднями та безвладдям.

Дет Дут досі так і не спромігся дати собі відповідь на питання, чи було повернення королівської влади інспіроване спецслужбами Ланоду, а чи й справді сталося внаслідок «поруху народних мас».

Раптом музика над головами черги стихла. З гучномовця пролунали позивні випуску новин. Екс-дуумвіра аж дрижаки пробрали від недавніх спогадів. Тиждень тому з такого ж гучномовця на плацу військової частини, що була вірною Дету Дуту у протистоянні з Сатом Сатом, йому вже довелося почути, як музичну трансляцію було перервано для того, щоб в ефірі прозвучало перше звернення до співвітчизників нового короля Ланоду Нода III. Молодий суверен почав промову з того, що він — онук знаменитого генерала Нода Кунстатда, тому почувається особливо відповідальним перед своїми співвітчизниками та щасливим водночас, бо має змогу прийти їм на допомогу у скрутний час. Колишній курсант Академії Сили заявив, що усі держави (останньою — Імперія) визнали суверенітет корони Ланоду над територією Республіки.

Король доручив своєму уряду почати здійснення усіх видів необхідної гуманітарної допомоги мешканцям відновленого герцогства Тіапулатського. Армію, поліцію та спецслужби колишніх дуумврів він закликає до співпраці, яку слід почати з видачі правосуддю обох колишніх дуумвірів. Дет Дут не дослухав тієї промови, бо мусів тікати, побачивши, як дослухаються до слів короля молодші офіцери та солдати. Він ледь устиг зникнути з військової частини через запасний КПП. Його супроводжував лише той самий високий худорлявий контррозвідник, що замінив Буртака. Однак за воротами КПП він різко прискорив ходу і просто зник за рогом першого ж будинку. Ще донедавна всемогутній диктатор лишився сам.

Пізніше Дет Дут почув з розмови двох чоловіків, які порпалися у смітнику неподалік нього, що після колишнього курсанта по радіо тоді виступив ще й колишній підполковник Буртак. Він закликав офіцерів, солдатів та поліцейських підтримати нову владу. Обіцяв амністію за нетяжкі злочини, навівши як доказ власний приклад. Покаявся, що здійснював стосовно курсанта Нода Кунстадта певні оперативні дії, але наразі цілком вибачений королем і докладає свої знання і досвід у відповідній установі Королівства. Саме тоді, на смітнику Дет Дут збагнув, яким чином було організовано трансляцію королівського звернення. Буртак знав, де розташований резервний центр республіканського радіомовлення, з якого можна було перервати програму центрального радіо, замінивши її у ефірі потрібною передачею. Підкупити або якось інакшим чином примусити працівників цього радіоцентру вийти в ефір не становило для підполковника великої проблеми. Навіть Сат Сат не знав про місце розташування цього центру.

Дет Дут глибоко сховав голову у піднятий комір плаща. Усім єством він відчував, що привертає увагу людей у черзі до своєї незвичної постаті, але нічого не міг вдіяти — нестерпно хотів їсти.

Тим часом з гучномовця лунав молодий чоловічий голос:

— Вільне радіо герцогства Тіапулат перериває музичну годину екстреним повідомленням! Щойно віце-канцлер королівства Ланод у закордонних справах барон Самус Дорг оприлюднив інформацію про затримання у Султанаті Архіпелагу колишнього співдиктатора колишньої Республіки Сата Сата, оголошеного у розшук Службою безпеки Королівства. За дорученням Султана Його високість принц-спадкоємець Фелім особисто зателефонував барону Доргу та повідомив про готовність влади Архіпелагу видати правосуддю Королівства підозрюваного у численних злочинах проти людяності Сата Сата. Віце-канцлер сподівається, що підозрюваного буде передано вже за тиждень. Також він повідомляє, що Сат Сат заявив слідчим Султанату про свою готовність співпрацювати зі слідством у Ланоді, про те, що він палко вітає повернення території колишньої Республіки до складу Королівства та сподівається на милість Його Ланодської Величності Короля Нода III до нього, старого та немічного. Нам вдалося взяти телефоном ексклюзивний коментар щодо цієї події у відомої журналістки, співпрезидента Інтернаціонального медіахолдингу пані Кетрі Собачої. Отже, їй слово.

— З моїх приватних джерел я довідалася, — почувся хрипкуватий, але приємний жіночий голос, — що екс-дуумвір дістався до Архіпелагу на рибальському баркасі, заплативши за це браконьєрам. Злапали його у Султанаті цілком випадково. Сата Сата обікрали на рибному базарі Харрадабаду. Місцеві волоцюги вирвали з рук втікача саквояж, з яким той виходив з духану. Грабіжників упіймала поліція за інший злочин, але коли обшукали їх помешкання, там, серед іншого, знайшлися золоті чарки з монограмою дуумвіра Дета Дута...

— Он куди поділися з резиденції мої чарки, — мало не вголос прогарчав Дет Дут.

— Волоцюги привели поліцію до духану, де вона й знайшла Сата Сата, — далі говорила Кетря. — Його особу встановили одразу ж. Про затримання Сата Сата баронові Доргу повідомив особисто принц Фелім. Це є свідченням довірливих і добросусідських стосунків між Архіпелагом і Ланодом. Арешт Сата Сата сприятиме нормалізації ситуації у колишній Республіці та пришвидшить її інтеграцію до цивілізованого світу.

— Ми вдячні політичному експерту Кетрі Собачій, — трохи скоромовкою заговорив радіоведучий.— Наразі повертаємо в ефір музичне ревю. З вами був Лар Ларсен. Нехай зоря береже Короля! На все добре.

Дет Дут напружив пам'ять, щоб пригадати, де чув це ім'я, однак підійшла його черга.

— Ваша посвідка про проходження перепису населення, — запитав його неприємний кремезний парубійко, чомусь із заздрістю поглянувши на гучномовець. На грудях молодика висів бейдж з написом «Прен Пренот, молодший комірник».

— Я ще не отримав її, — відповів Дет Дут, враз пригадавши, звідки йому відомі прізвища Ларсена та Пренота.

— Завтра останній день, коли видаватимемо набори без посвідок, — Прен байдуже ковзнув поглядом по потертому плащу колишнього дуумвіра, подаючи йому чималий картонний ящик.

— Підкажи мені, Прене, адресу найближчого пункту охорони громадського порядку, — майже наказав Дет Дут. Він, нарешті, наважився добровільно здатися королівській владі, сподіваючись, що за нього заступиться перед сувереном старий ординарець генерала Кунстадта.

Цієї миті на місто впав важкий, теплий дощ.

Над озером на два голоси лунав веселий гавкіт — басовитий Гавера та ще трохи зависокий, «підлітковий» — Тява. Цуцик уже добряче підріс на «королівських харчах», проте ще поступався у силі та спритності татові, який був у повному розквіті своєї собачої сили. Обидва пси наввипередки ганяли поміж чорними валунами. Здавалося, їх веселощі навіть розганяють помаранчевий туман над водою. Ще було чути плескіт — це Самус не втримався від того, щоб надвечір не скупатися у такій дивовижній місцині. Йому склав компанію Ілько. Спроби змагатися з венедом у швидкості плавання або хто далі пірне, закінчилися для барона цілковитою поразкою.

Віддалік на берег вивалила ватага козаків. У воду вони пірнали з розгону і голяка. Над озером розкочувався їх гучний регіт, вряди-годи долинала і міцна лайка. Рамир та Ерада, тримаючись за руки, примостилися на валуні. Їм було байдуже до усього довкола. Раптом стало чути ще і... недоладний спів:

— Туман я-а-аром, туман долино-о-о-ю, туман я-а-ром, — виводив Горанг.

— За тумано-о-м нічого не видно, за туманом,.. — підтягувала за привидом Загра, тримаючи покійного монарха під ліву руку, щоб не перечепитися на кам'янистому березі.

У правиці привид ніс пляшку міцного червоного гирлонського. Вони із професоркою по черзі прикладалися до горла, перериваючи свій малохудожній спів. Ілько щось прокричав їм з води, але його слів ніхто з учасників цієї сцени не розібрав. Хіба віце-канцлер Пилип Бобошко, який саме нагодився із замку. За інтонацією венеда він збагнув, що той бажає професорці та привиду чогось інтимно-сороміцького, тож визнав за потрібне показати парубкові кулак.

— Лахудрик повернувся, — гукнув добропорядний до усіх. Веселощі та спів враз ущухли. — Все в нього вийшло!..

У кабінеті отамана домовик тим часом доповідав Михайлові та Нодові про виконання свого останнього завдання на Деолі. Отаман та король слухали його, сидячи один навпроти одного за столом.

— Я повернув книжку Вида Видющого до розписаної скрині у садибі Кунстадтів, — говорив магістр, дивлячись на молодого суверена. — Пройшов часовою прямою до моменту, коли Ваша майбутня величність ще не потрапили до обійстя старої Тани, і поклав роман туди. Ось.

— А про ту дивну листівку не забув? — про всяк випадок запитав Нод.

— Звісно, я вклав її між сторінками роману. Марко, як виявилося, залишив світлину у своїй кімнаті, ось. — запевнив його магістр. — Тепер Ви знайдете книжку та мою із Ільком фотку, і події підуть саме таким чином, щоб їх ланцюг, зрештою, замкнувся тут і зараз. Ось!

— Отже, курсант Нод Кунстадт, знайшовши роман «Білий замок на Чорній скелі» та світлину між його сторінок у скрині своєї пра-прабабусі, — додав Михайло, — таки вирушить із Рамиром у подорож за спадком Азборанів. Зрештою обидва парубки потраплять сюди, бо коли б цього не сталося, може, ми і не здолали б сірини.

— Виходить, Лахудрик, повернувши на своє місце у просторі і часі книжку та світлину, зробив так, щоб серед множини реальностей, які могли створитися після нашого втручання у хід подій, усе ж збереглася та, у якій ми перебуваємо нині, — збагнув Нод.

— Саме так, — трохи гордовито відповів домовик. — У іншій дійсності Ваша реальна величність, може, і не стали б королем. Ось.

— Тепер остаточно настав час забирати анклав з Деоли, — Михайло узявся за руків'я Меча.

— Ще одне питання, — зупинив його Нод. — Скажіть, а що, власне, являє собою анклав? Навіщо він створений і чому Ви звете замок сторожкою на Чумацькому шляху?

— Аж цілих три питання! — показав три пальчики Лахудрик. — Та скажи йому вже, Мишко. Ну має ж король володіти бодай часткою сакрального знання для авторитету монархії, так би мовити. Ось.

— Коли Передвічний створив Чумацький шлях, — Михайло сперся руками на меч, — на ньому відразу почалася боротьба Добра із Злом. Сутності різних рівнів вважали, що Зло уособлює собою чорнота Космосу, де ховається чорна матерія, а сяючі білим світлом зорі — то Добро. Так це чи ні, Передвічний не пояснив і досі. Однак поставив мене на Шляху контролером балансу Добра і Зла.

— Сторожем, одне слово! Ось. — додав домовик, але отаман на те не зважив. Говорив далі:

— Багато де на Шляху виникали важкі війни між Добром і Злом. У них гинули люди і цілі планети, навіть сутності. Були серед людей, які гинули за Добро, вельми шляхетні і сміливі, словом, добрі. Отож надумав я створити таке місце поза часом і простором, щоб можна було у ньому рятувати їх від наглої смерті. Назвав його анклавом. Сюди, коли то мені вдавалося, я забирав за мить перед неминучою загибеллю сміливих, мужніх та шляхетних. Хоча вони загинули для своєї реальності, їх життя триває у інших світах Чумацького шляху.

— А ті хлопці у одностроях-камках, які живуть у замку? — поставив ще одне питання засмучений Нод.

— Є на Землі така країна — Україна. На неї напав оскаженілий сусід. Хлопці, про яких Ви запитали, боронили від скаженого свою Вітчизну. Тепер вони тут...

Герцог Тіапулатський Рамир Лойдстад, притримуючи бінокль, що висів у нього на грудях, бігцем спустився зі спостережного містка дослідницького судна, якому барон Самус Дорг мав намір дати назву «Король Нод Третій». Барона таки вдалося переконати не робити такої вірнопідданської дурниці, та для цього королю Ноду III навіть довелося погрожувати тим, що він не прийме відставку друга з посади віце-канцлера. Без королівського указу про звільнення від обов'язків члена уряду Самусові годі було й думати вирушити в експедицію на пошуки крегів.

Рамира не довелося довго вмовляти прийняти титул герцога Туапулатського, бо це було неодмінною умовою князя Авура, щоб дати згоду видати за колишнього борця князівну Ераду Гирлонську. Рамирові ледь вдалося переконати молоду дружину відпустити його в експедицію, пообіцявши після повернення цілком віддатися справам державним та сімейним. У випадку їх родини ці справи були багато у чому одні й ті самі. Князь Авур сповна скористався з падіння режиму дуумвірів — коли територія колишньої Республіки повернулася до складу Королівства Ланод, він висунув свої претензії на порт Туапулат. Король Нод і парламент дали на це згоду, бо князь пообіцяв після одруження Еради і Рамира зробити герцога Тіапулатського водночас і графом Туапулатським як чоловіка спадкоємиці князівського престолу. Таким чином цей шлюб приніс вигоду обом державам, бо дав змогу спільно використовувати порт Тіапулат.

Окрім доброго логістичного зиску для Князівства та Королівства, це «весілля сторіччя» вельми поліпшило особистий добробут капітана Клирта Рея. На знак глибокої вдячності за співпрацю у порятунку князівни герцог Рамир зробив йому подарунок — вручив свій платиновий перстень з чистим, мов гірський струмок, чималим діамантом.

Кинав, щойно буремні пригоди минулого літа лишилися позаду, вступив на третій курс до Аріодського Університету, заявивши Нодові й Рамиру, що хтось має допомагати двом титулованим неукам-заочникам здобувати пристойну освіту, бо соромно ж — король і герцог, а дипломів не мають. Щоб він не дуже випендрювався, король Нод, «беручи до уваги заслуги Кинава Хішстада у визволенні краю від кримінально-тоталітарного режиму так званих дуумвірів та виявлені при цьому мужність та самовідданість» нагородив його орденом Вепра третього ступеня та титулом барона Кунстадського. На це королева Ауранія зауважила, що їх гоп-компанія наробила досить шороху на планеті, коли серед них був лише один барон. Що ж станеться, коли їх буде цілих два?

Нод тактовно наполіг на тому, щоб Ідар також вступив до Університету. Гарантові ідея зробити Кинава бароном вельми припала до вподоби. Вони зі студентом взагалі знайшли багато спільних тем для спілкування — від вивчення природи сірої речовини до шахів. Частенько до їх наукових дискусій приєднувалася і Загра, для якої знайшлася професорська вакансія на кафедрі молекулярної біології. Її охоронця взяв на роботу добропорядний Бобошко. Він настільки прикипів до посади шефа королівської поліції, що навіть ліквідував свою приватну детективну агенцію — «аби не виникало конфлікту державних та приватних інтересів».

Юнга Ярс ледь устиг прибрати зі шляху Рамира відро, водою з якого драїв палубу. Герцог квапився до кают-компанії, бо корабельний кок, яким працював старий ординарець Юс, щойно вдарив у гонг до сніданку. Південне сонце пекло вже немилосердно, тому юнга поспішав завершити прибирання до того, як нестерпна спека причавить увесь рух на кораблі, який третій місяць лежав у нудному дрейфі на місці загибелі давнього континенту Ратхан. Ярс  підхопив відро, щоб вихлюпнути його за борт, і застиг із ним прямо над палубною огорожею.

— Полундра! — зарепетував він на усе юнацьке горло.

У метрах тридцяти від судна на непорушній у штилі воді ледве рухалися дві великі, вкриті лискучим хутром спини. Від крику юнги тварини миттю пішли вглиб, але вже за кілька хвилин знову з'явилися трохи далі на поверхні. Це вже бачили усі члени команди судна, які збіглися на крик юнги. Ледь тамуючи майже дитячий захват, Самус передав бінокль Рамирові.

— Це вони, креги! — вигукнув герцог.

Тяв, якого теж узяли в експедицію, голосним радісним гавканням погодився із цим твердженням.