Ранок, що приходить на зміну такій ночі, зовсім не зобов’язаний бути добрим. Не слід було вчора, на ве­чірці у ніч проти п’ятниці, змішувати міцне вино, мар­тіні та коньяк, заїдаючи оте усе суші з шоколадом. Не треба було взагалі йти на ту гулянку до Ляльки. І пого­тів — зважати на дошкуляння Борьки Кравця на пріз­висько Крава. Той син міського чиновника середньої руки, маючи себе за велике цабе, увесь вечір кепкував з Аскольдових немодних штанів та стародавньої мобілки. Насамкінець, уже надворі, сп’янілий Крава, сі­даючи до поданого його персональним водієм срібляс­того «Пежо», зневажливо кинув:

— Інтелігентам корисно гуляти пішака свіжим повітрям — здоров’я зміцнювати. А то раптом захворіють, а грошей на «безкоштовну» медицину у них нема. Хто ж вітчизняну історичну науку просуватиме? Ще не дай боже мені доведеться!

М’яко клацнули дверцята, і автомобіль по підмер­злому лютневому снігу виїхав на бульвар Лесі Україн­ки. За спиною Аскольд почув притишений сміх дівчат, які чекали на свої таксі. Мовчки кивнувши на прощан­ня, він пішов холодним темним містом до себе на Кос­тьольну.

Аскольд Четвертинський, високий чорнявий хло­пець, третьокурсник історичного факультету Київ­ського університету, вийшов із тісного вестибюля станції метро «Арсенальна» назустріч різкому ран­ковому вітру. Чекати ранкового тролейбуса — справа тривала, тож довелося по слизькій київській плитці, якою замостив центр міста мер Хмельченко, йти до Лаври пішки.

Ще навесні, 25-го травня, у цьому найдав­нішому на Русі монастирі обвалилася стеля Ближніх печер. Уперше за їхню тисячолітню історію. Студентам-історикам випала нагода добровільно-примусової позачергової археологічної практики. Звісно, більшос­ті Аскольдових однокурсників було нецікаво годинами носити відрами важкий лесовий[1] ґрунт на поверхню ли­ше за 30 гривень на день. Та для нього це була добра нагода ближче поспілкуватися з одним із провід­них археологів країни професором Довжиком. Студент давно прагнув потрапити у ту частину лаврських підзе­мель, куди нові ченці майже припинили доступ вче­ним. Лише така гучна науково-культурна катастрофа, що сколихнула вчені кола всієї Європи, змусила архіє­пископа Савла (Ворону), намісника монастиря, дозво­лити провести дослідження зони обвалу.

Парубок пройшов верхнім парадним подвір’ям повз Велику дзвіницю та Успенський собор і спус­тився до Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах. Вітання з молодим послушником, що при­бирав у храмі, традиційно лишилося без відповіді — той лише пробурмотів собі під носа щось сердите. Стрімкі сходи та похилий коридор за старовинними залізними дверима освітлювалися лише тьмяними ліхтарями при самій підлозі та кількома лампадами над скляними віками домовин зі святими мощами. Тому доводилося завжди брати з собою кишеньково­го ліхтарика. Підземною вулицею Батиєм убієнних молодий історик пройшов до місця провалу, де вже порався професор Юрій Вікторович Довжик. Йому допомагала молода аспірантка Христина Шпак. Руда купа обваленого лесу майже сягала стелі білого кори­дору. Акуратно розбираючи завал, учені насипали у великі цинкові відра пересіяний у решеті ґрунт, а зав­данням Аскольда було носити його нагору та висипа­ти на схилі, у монастирському садку.

— Привіт аристократам! — привітався професор з Аскольдом, розтираючи грудку лесу у довгих міцних пальцях.

— Між іншим, Аску, запізнюватися — не зовсім шляхетна звичка, — уїдливо додала Христина, по-па­нібратському, як на викладача, вживши Аскольдове прізвисько.

— А за копійки гарувати тут, та ще й терпіти знева­гу попівських служок саме належить князівським на­щадкам, — сумною усмішкою пом’якшив задерикува­ту відповідь Аскольд.

Ще з першого курсу йому дошкуляло власне прі­звище. Четвертинські — стародавній князівський рід, що походить аж від Рюрика. Та ще й рідкісне, як на наш час, ім’я Аскольд додавало цікавості до нього. Викладачі не раз розпитували про поход­ження його родини. Батька Аск не пам’ятав. Мати лише розповідала, що він дуже цікавився історією та належав до родини корінних киян. Мріяв отри­мати фахову історичну освіту. Але його батьки, тобто Аскольдові дідусь та бабуся, були засуджені за антирадянщину та український буржуазний на­ціоналізм ще на початку 70-х. Виховувала Аскольдового батька тітка, яка, не маючи власних дітей, усю свою любов віддавала племінникові. Во­на працювала викладачем у престижній музичній школі в центрі Києва, мала гарні зв’язки і доклала величезних зусиль, аби влаштувати племінника на «придворний» історичний факультет Київського університету. Та наявність у родині ворогів народу міцно зачинила двері цього закладу перед юнаком: його завалили на вступних іспитах. Аскольдів батько влаштувався працювати в Музей історії Ки­єва двірником. За рік одружився, і майже одразу потрапив до армії служити в Афганістані. Від нього надійшов лише один лист, а невдовзі родину пові­домили про «загибель при виконанні інтернаціо­нального обов’язку». Батькова тітка померла з го­ря, Аскольда мати виростила сама. Єдиний син та викладацька робота на кафедрі української філоло­гії Університету склали головний сенс її життя.

Аск присів над розкладеними на шматку поліетиле­ну рештками кісток та невеликими уламками дубових і кипарисових домовин.

— Імовірно, десь тут проходив невідомий нам кори­дор. Земля, просівши, обвалила стіну між пізніше про­копаним ходом та нішею, або й галереєю, яку, воче­видь, ще ніхто не досліджував. Маємо шанс знайти щось цікаве. Ці дошки можуть виявитися залишками доволі старих поховань. — Професор напрочуд спокій­но описував ймовірність наукового відкриття.

Проте Христина, яка віднедавна нерівно дихала до Аскольда, або, як кажуть його однокурсники, «запала» на хлопця, спробувала нагадати, що й вона маленький начальник:

— Нема чого сидьма сидіти! Ми вже давно всі відра заповнили. Тож ноги в руки, і ставай, студенте, до ін­телектуальної праці.

Голова після вчорашнього ще трохи боліла, але він звично підхопив свій таки важкуватий вантаж і подав­ся до виходу.

Дорогою пригадав розповідь університетського викладача курсу історії релігії про те, як взимку 1988 року, коли святкували тисячоліття Хрещення Русі, відомий київський археолог Віктор Харламов зробив унікальне відкриття на Дальніх печерах Лав­ри, розкопавши келію святого Феодосія Печерського[2]. Тоді церковники ще не отримали у цілковите розпорядження нижню територію Лаври, і вчені мали змогу досліджувати архітектурні й археологічні пам’ятки. Чого варті лишень маловідомі Варязькі печери! Вони розташовані поряд із Дальніми і були викопані ще у дохристиянський час. Ця земля при­ховує ще не одну таємницю...

Зо два роки тому в Інтернеті активно обговорюва­лася чутка, що нібито під час поїздки до Астрахані Московському патріархові уві сні з’явився сам свя­тий Феодосій Печерський і докоряв за поведінку су­часного духовенства, його політиканство та агре­сивну позицію у споконвічному для цієї церкви ук­раїнському питанні. Патріарх тоді сильно захворів. Чутки набрали сили. Церковна прес-служба мусила виступити зі спростуванням. Звісно, цей крок мав зворотний ефект: святий Феодосій набув популяр­ності у Всесвітній Мережі.

Аскольд повернувся до завалу. Професор з аспіран­ткою тим часом істотно просунулися, викопавши уз­довж правої стіни коридору неглибоку траншею.

— Схоже, далі таки має бути невідома погребальна ніша, а може, і новий хід. Бачите? Тут ґрунт почав зсу­ватися праворуч. Імовірно, він витіснив цю стіну в якусь порожнечу. — Професор залишався зосередженим та спокійним.

Аск виніс наступну пару відер і знову швидко повер­нувся.

— Тепер бери совок і обережно насипай ґрунт у решето! — Христина й далі грала роль суворого ке­рівника.

— А раптом саме я і знайду щось цікаве? Не шкоду­ватимете, що відкриття зробив якийсь студент-чорнороб? — усміхнувся Аскольд.

Нещодавно аспірантка запропонувала йому пере­йти на «ти», але хлопець удавав, ніби йому ніяково тикати дорослій (аж на шість років за нього старшій!) панні. Христина марно намагалася приховати образу.

Він вправно взявся до роботи. Колеги тим часом продовжували копати. Праворуч стіна лишилася твер­дою, проте ліворуч земля ставала дедалі м’якша. Білий колір тиньку зник.

— Схоже, таки стіна в цьому місці вивалилася! — сказав професор. Ставши на коліна, він уважно огля­нув та простукав держаком лопати підлогу. — При­пиняємо роботу. Хто його знає, як надалі поведеть­ся ґрунт. Колеги, прошу вас до часу зберігати конфі­денційність. Ще невідомо, що саме ми знайшли і як його далі досліджувати. Думаю, правильно було б сканувати цю ділянку за допомогою звуку. Сьогодні ж спробую про це домовитись. Аскольде, будьте лас­каві, приберіть тут усе і прикрийте траншею, чим знайдете. Христино, збирайте наші знахідки і ході­мо, — по-діловому сухо наказав професор Довжик.

Професор і Христина доїхали до Червоного корпусу Університету та розійшлися по своїх кімнатах на ка­федрі. Опис знахідок залишили на завтра. Христина акуратно склала їх у шафі й вибігла на вулицю, де вже потроху починало сутеніти.

Сьогодні вона мала важливу справу: вперше у житті йшла до ворожки. Байдуже, що вона — моло­да освічена жінка з родини київських науковців, яка нещодавно кепкувала із захоплень своїх прияте­льок віщуваннями, гороскопами та усілякими приворотами-прокльонами. Тепер вона збиралася спробувати поліпшити власну долю за допомогою такого стародавнього, цілком антинаукового засо­бу. Річ у тому, що її найкраща подруга, Люся Гарку­ша, якось на дівочих посиденьках, звісно, у цілковитій таємниці розповіла, що хорошу роботу в прес­тижній столичній агенції нерухомості й небідного симпатичного хлопця — киянина Льошу з кварти­рою на Русанівці — їй допомогла здобути відома ворожка і цілителька, матушка Гликерія-Степанида. Для дівчини з Сумщини, яка ледь-ледь захисти­ла диплом у закладі імені співучого ректора, що йо­го київське студентство називає просто «Кульок», це стало неабияким успіхом.

Тоді Христина була вирішила, що все це просто хвалькуваті байки. Та коли Люська завдяки, як вона стверджувала, тій самій Гликерії-Степаниді за пів­року спромоглася ще й на не нову, але пристойну білу «Хонду» (щоправда, напозичавши грошей у всіх, хто погодився), Христину заходилася душити найвідоміша наша національна тварина, що зветься жабою. Ця потвора просто позбавила молоду аспірантку сну й апетиту. Хоча останнє могло б ста­ти у пригоді для фігури, на яку, втім, Христині й так гріх було б нарікати. Це вголос визнавала вся чоло­віча частина студентів і викладачів, окрім холодно­го і стримано-іронічного студента третього курсу Аскольда Четвертинського. Він цього видатного факту просто не помічав.

Уперше проводячи семінар у групі, Христина не одразу звернула на хлопця увагу. Зауважила лише дивне прізвисько, чи, як тепер кажуть, поганяло, — Аск. Незабаром з’ясувалося, що це просто похідна від рідкісного імені — Аскольд. Згодом студент пробудив у неї цікавість. Звісно ж, не відповідями на заняттях, бо Четвертинський взагалі не дуже ви­соко цінував Христину як викладача й майже не приховував цього. Але природна вишуканість і пра­вильність мови, великі темно-сині очі на блідому, витонченому обличчі, пряме, трохи задовге чорне волосся, струнка і висока статура, довгі чутливі пальці міцних рук, а також велика квартира у цен­трі міста, де Аскольд жив лише з мамою, робили йо­го небезнадійним кандидатом якщо не одразу в чо­ловіки, то хоча б у коханці, себто бойфренди по-су­часному. Таку дрібницю, як відсутність у молодика будь-якої зацікавленості її особою, Христина за пе­решкоду не вважала. Коли ж з’ясувалося, що Ас­кольд таки не піддається на її дедалі прозоріші на­тяки про близькість, вона вирішила вдатися до ра­дикальних езотеричних дій.

Отож, з’ясувавши у Люськи номер телефону во­рожки й домовившись про візит, вона поспішила на Відрадний. Там «матушка» мешкала у приватному будинку.

Невеликий, як для Києва, особнячок, обнесений глу­хим металевим парканом, зустрів Христину низьким басовитим гавкотом, мабуть, здорового собаки. Її зус­трів кремезний, мовчазний немолодий чоловік і одра­зу провів через охайний передпокій до невеликої тем­нуватої кімнати. Її стіни були завішані іконами з лам­падками, віничками з висушених трав і різноманітни­ми оберегами на всяк смак. У маленькому кутовому ка­міні тліли дрова, трохи пахло ладаном. Назустріч з ма­сивного дерев’яного стільця підвелася нестара повно­вида жіночка, запнута за сільським звичаєм білою хус­ткою у трояндах, у вишиванці і темній довгій спідниці. На її блідому обличчі маскою застиг доброзичливий, але неусміхнений вираз. Одразу, міцно взявши Хрис­тину за руку, ворожка швидко заговорила:

— Проходь, проходь, донечко. Сідай, не бійся. Все про тебе скажу, все знаю і бачу. Наврочено тобі, красу­нечко. Пороблено тобі! Серцем чую: лихо за тобою нишком пантрує. Та ти не лякайся. Разом усьому дамо раду-розраду. Ти лишень мене слухай і роби, що зага­даю, і геть-чисто все у тебе добре поведеться.

Ворожка вказала на глибоке крісло біля журнально­го столика, запалила товсту свічку в скляному підсвіч­нику, широко перехрестилася на темний образ у кутку. Взявши з невеликого порцелянового блюдечка, що стояло поряд на буфеті, трохи якогось порошку, кину­ла його у камін. Кімната швидко наповнилася солодку­ватим димком, від якого паморочилася голова. Гликерія-Степанида заторохтіла:

— Бачу, нелегко тобі живеться, Христиночко, пра­цюєш важко, грошей маєш мало, батьки дошкуляють, щоб уже заміж ішла, подруги позаочі кепкують, що нездатна ти чоловіка заарканити. Та впав тобі в око гарний хлопець. Дам я зіллячка приворотного. У гаря­че питво йому нишком всиплеш — і за тиждень весь він твоїм буде, назавжди. А як є у нього зараз котрась дівка, то мине тоді трохи більше часу, але все одно нікуди він уже від тебе, золотце, не подінеться. Тільки дивись-но мені: це зілля нехай він вип’є обов’язково вранці або вдень, до заходу сонця. І ще: принеси мені його фотознімок, а краще два. Та не барися із цим. Тра­ва ця приворотна дуже рідкісна. Я її на Дівич-горі у маю збирала, потім, не скажу, в чому мила, при місяч­ному світлі на південному вітрі сушила, руками дріб­но-дрібно перетирала. Тож хоч за ворожбу я грошей і не беру — Бог забороняє, та зіллячко це маєш купити. Так, скільки даси.

Очманіла від задухи Христина почала гарячково шу­кати в тонкому гаманці гроші, намагаючись не витяг­ти купюру у двісті гривень, що лишилися від авансу. Та з її щастям, саме вона потрапила їй під пальці. Доклав­ши зусиль, аби зберегти незворушний вираз обличчя, молода жінка віддала ворожці папірець із портретом Лесі Українки. Матушка неквапливо сховала гроші, ні­би співчутливо поглянула на аспірантку і, зітхнувши, дістала з буфета маленьку полотняну торбинку та ап­текарську пляшечку з темного скла. Христина заува­жила, що пляшечку ворожка брала шовковим носови­ком, утім, не надала цьому значення.

— Цей порошок сама домішаєш до травички... — во­рожка обережно вклала пляшечку жінці в руку, — що я дала, і всиплеш йому в каву або чай так, як тобі було сказано. Тільки дивись-но мені: в горілку не сип, бо може не подіяти! — І лагідно повела далі: — Знаю, знаю, що ти погано заробляєш, не переживай, що ма­ло заплатила за зіллячко. Якось та порахуємось. Ну то йди собі з Богом. Втомилась я. Іване! — голосно гукну­ла до свого охоронця. — Проведи мою гостю і більше нікого не пускай сьогодні!

Тімафєй Брєзґінцев, старший черговий контролер ЦІК Фе — Центру історичних корекцій Федерації, розташованого в сучасному ошатному триповерхо­вому будинку в підстоличному містечку Грязіно, ві­дірвав погляд від настільного монітора і смачно по­тягнувся. Наближався кінець зміни. Цього разу він припав на другу половину дня п’ятниці, тож можна було сподіватись на приємне закінчення тижня в компанії колег десь у пристойній пивниці на березі Мокви-ріки. Але відчуття, що він випустив щось важливе, примусило повернутися до перегляду нез­розумілих сторонньому спостерігачеві графіків, цифр та якихось візерунків, що рухалися великим ек­раном на тлі карти Європи. Тімафєй заціпенів. Помилки не було. В зоні його відповідальності — пер­ше сторіччя нинішньої ери, верхня і середня ділянки течії Дніпра — спостерігалося надрідкісне явище: перфорація часопростору. Параметри аномалії вказували на точкове суміщення першого та двадцять першого сторіч, а показники просторової складової наближалися до нуля. Щоправда, тут читався ще один прокол, інший бік якого не ідентифікувався. Спостерігач не йняв віри очам: система впевнено за­фіксувала перетин часопросторового бар’єру біоло­гічним об’єктом. Його параметри наразі не піддава­лися точному визначенню, але вага коливалася в ме­жах кількох десятків кілограмів.

ЦІК Фе — недержавна громадська організація, за­снована та фінансована групою просунутих підпри­ємців, методологів та політичних технологів, — ви­ник після того, як шпигунам однієї з найбільших сировинно-енергетичних корпорацій планети вдалося викрасти технології доступу до часово-просторового континіуму, що, виявляється, розроблялися ще із 50-х років минулого сторіччя в одній великій азійській країні. Отримавши можливість втручання у нерозривний зв’язок між простором і часом, вчені поставили собі за мету навчитися спостерігати за всім, що відбувалося на планеті мало не з часу її виникнення. На жаль, існували так звані сліпі зони, ку­ди неможливо було зазирнути, при цьому закрити­ми були як чималі відтинки часу, так і великі терито­рії земної поверхні. Тим важливішим було вивчення феномену перфорацій, їх уявляли такими собі кори­дорами, що поєднують різний час. Та досі ніколи перфорації не вели до місць, тотожних у просторі, але таких, що перебувають у різному часі — нульо­вий показник просторової складової. Зазвичай він міг становити сотні кілометрів: наприклад, із сучас­ного Мадрида до Неаполя тисячолітньої давнини. А з Києва сучасного — до того місця, де його ще буде засновано, у час, який відстав від нашого на дві тися­чі років. Неймовірно!

Формально держава не втручалася в діяльність ЦІК Фе. Та щойно почали з’являтися перші результати, на роботу до Центру було зараховано кілька «молодих перспективних вчених», а раду його директорів рап­том очолив професор військової історії, полковник Васілій Ґаврілов, про наукову діяльність якого до цього часу нічого не було відомо. Водночас до Центру став учащати відомий політтехнолог Глєб Арнаутський. Ті­мафєй належав саме до новопризначеної групи «мо­лодих перспективних». Давніші наукові співробітни­ки ЦІК Фе одразу приліпили таким, як він, новачкам двозначний ярличок — «цекісти».

Діючи чітко за інструкцією, старший контролер Брєз­ґінцев негайно повідомив про аномалію полковникові Ґаврілову. Той прибув напрочуд швидко із групою сер­йозних чоловіків, чимось дуже подібних один до одно­го. Вислухавши рапорт Тімафєя, полковник-професор познайомив його зі своїми супутниками — ті виявили­ся фахівцями у найрізноманітніших галузях.

— Господа, прошу в комнату совещаний. Тимофей, ты там еще не бывал. Я не буду тратить время на напо­минания о долге и присяге, а также о предельной важ­ности сохранения полной секретности. Скажу лишь, что, в случае разглашения этой информации кем-ли­бо, предпринятые по отношению к болтуну меры не будут иметь излишне формального и процессуального характера. Ну, это я так, на всякий случай.

Усі спустилися ліфтом у підвал, де потрапили до не­великої зали зі стінами сіро-сталевого кольору та біли­ми офісними меблями.

— Итак, — почав нараду Ґаврілов, — поздравляю вас, господа... хм, научные сотрудники! Сегодня на­конец стало ясно, что потраченные на создание на­шего Центра средства, а также издержки, связанные с получением технологий контроля пространствен­но-временных взаимодействий, себя вполне оправ­дали. Нами зафиксирован факт преодоления прос­транственно-временного барьера живыми сущес­твами. Теперь, вероятно, есть возможность не толь­ко изучать прошлое, но и тактично вмешиваться в его ход. Глеб Арнаутский сейчас уже пытается доло­жить об этом помощнику лидера нации. Проныра! Он хочет добиться высочайшей аудиенции, чтобы мои... я хотел сказать, наши заслуги себе приписать, а заодно и вернуть хотя бы видимость влияния при дворе за красной стеной. Впрочем, господа, это я так, к слову.

Если подтвердится наше предположение о возмож­ности использования перфораций для проникнове­ния в прошлое и его точечной коррекции доступними нам средствами, тогда вполне реально обеспечить стратегическое всевременное превосходство нашей державы, исправив ошибки предыдущих правителей. И не только, как вы понимаете, наших. Начинать из­менения прошлого можно было бы и со столетия этак девятого, но сегодня мы имеем пульсирующую перфо­рацию в первый век нашей эры на территории Киева. Это соответствует теории о нахождении там стацио­нарного концентратора порталов — древнейшего пер­вичного артефакта, о котором туманно упоминается в различных преданиях и легендах. Якобы в одной из киевских гор дочеловеческой цивилизацией был спрятан некий алтарь Аратты, который при опреде­ленных обстоятельствах может соединять пространс­твенно-временные пласты в одну точку, создавая тем самым несколько стабильных порталов, ведущих в разные места и времена. Поэтому изучение киевской аномалии, а впоследствии и контроль над ней являет­ся ключевым моментом для достижения нашей це­ли — возрождения и утверждения державного величия Родины на вечные времена.

Теперь докладываю план операции, разработанный для подобного случая. Прежде всего, необходимо вы­яснить точные координаты перфорации и уровень ее стабильности. Далее: установить, кто ею воспользо­вался и как первооткрыватели этот факт восприняли. Если, конечно, через портал проходили люди, а не ка­кие-нибудь животные. С одной стороны, это весьма удачно, что перфорация случилась в Киеве, но с дру­гой — настроения населения там могут представлять определенные сложности для нашей работы. Необхо­димо попытаться самим воспользоваться переходом, осмотреться на местности первого столетия и собрать о ней побольше сведений. Для этого в Киев завтра же вылетают майор Тимофей Брезгинцев и капитан Александр Денисов. Тимофей, твоя задача — работа с мобильным мони­торинговым центром — переносным сканером пер­фораций. Он замаскирован под обычный ноутбук. Завтра пройдешь инструктаж. Прибор, к сожалению, еще плохо обкатан, возможны сбои, но нам крайне важно получить точную информацию о локализации места или мест перехода в прошлое. Есть вероят­ность, что точность увеличивается с приближением к реальной географической точке перфорации. Кстати, попробуй просчитать, куда ведет второй обнаруженный тобой прокол. И еще: попытайся включить пере­носной сканер в прошлом, если туда удастся по­пасть, — крайне интересно, что он покажет. Капитан Денисов отвечает за контакт с первооткрывателями. Увы, Александр не оперативник, а психотехнолог, но мы не можем расширять круг посвященных в задачи ЦИКа людей. Прежде всего, необходимо выяснить, кто же путешествовал во времени. Рекомендую начать с изучения информации о необычных происшествиях по сообщениям в местной прессе и на интернет-фору­мах. Задача — вычислив тех, кто попал в прошлое, стать их лучшим другом. Пускай сами все расскажут и покажут. Далее, на ваши имена будут изготовлены документы: сотрудника Фонда славного единства — для тебя, Тимофей, и журналиста газеты «Первопрес­тольный комсюк» — для тебя, Александр.

С завтрашнего дня в ЦИК Фе создается группа стратегического планирования прошлого. Теперь позвольте вам сказать, что таковое планирование и является настоящей задачей нашей организации. Возглавлю эту группу я. В ее личный состав включе­ны профильные специалисты: историки, теоретики геополитики, этнопсихологи. Также, — зітхнув пол­ковник, — группе придан и этот пронырливый Глеб Арнаутский как рьяный специалист по вопросам Ук­раины. За работу, господа!

Удома Аск перш за все дослідив вміст холодильника. Трохи вгамувавши голод, завалився спати. Книгу по­просив зачекати у ящику старого, ще дідового письмо­вого столу. Вже надвечір його розбудила мати. Посва­ривши за гультяйство і брудний посуд, нагодувала смачною вечерею та пішла до своєї кімнати чи то готу­ватися до лекцій, чи то дивитися серіал. Аскольд ли­шився сам. Треба було зібратися з думками й розвіяти­ся водночас. Що може ліпше допомогти, як не вечірнє середмістя у компанії з пляшкою пива[12] Вислизнувши з дому, пішов залитим жовтим світлом Майданом та Хрещатиком до Європейської площі й Марийського парку. Черевики ковзалися по брудному снігу, об­личчя приємно холодив вологий вітер. Аскольд не мав з ким поділитися своїми останніми пригодами. Друзі дитинства вже не були настільки близькі і щирі, як колись. З однокурсників добрим товаришем ніхто так і не став. Постійної дівчини не було. Скороминучі ро­манчики закінчувалися швидко й безболісно, не зачі­паючи душі. Принаймні його душі. Тож доведеться все обміркувати наодинці.

Навпроти білої колонади стадіону «Динамо», просто на зебрі переходу, перед ним різко загальмував яскраво-червоний «Альфа Ромео». Аск зупинився. Дверцята машини відчинилися, і звідтіля визирнула білява, дорого скуйовджена у перукарні голова.

— Привєт! А ти на трєніровку так поздно? — запи­тала дівчина, не звертаючи уваги на пиво у його руці.

— Ні, просто гуляю, — буркнув Аск, розглядаючи юну автомобілістку. — Якщо вас цікавить ще і те, як, наприклад, проїхати до бібліотеки, то це саме за ро­гом. Парламентська, між іншим.

— Смєшно. А ти по-чєловєчєски говоріть умєєшь?

— Я й говорю по-людськи. — Він почав обходити машину, щоб перейти вулицю.

— Подожді! Не обіжайся! Скажи, пожалуйста, а как мнє проєхать на Щорса? Я в натуре заблуділась.

Машини, що були змушені об’їжджати нахабний «Аль­фа Ромео», обурено сигналили. Хлопець зупинився.

— Складно пояснити. Їдьте вгору по Грушевського, потім Московською до Лесі Українки, а там запитаєте, як звернути на Щорса.

— Покажи, пожалуйста, мнє дорогу. Ми только на Новий год пєрєбралісь в Кієв, і я здєсь єщє нічєго і нікого нє знаю. — Дівчина, не чекаючи відповіді, посу­нулася на місце водія, лишивши дверцята відчиненими.

Аск, зітхнувши, сів у салон і з незвички сильно вда­рив дверима. Машина рвучко взяла з місця.

— Мєня зовут Надєжда, — невимушено всміхнула­ся причеплива автомобілістка. — Я с родітєлямі пє­рєєхала с Донбасса. Папа расширяєт свой бізнес, вкладивая дєньгі в какіє-то свєрхновиє тєхнологіі. Он всє врємя в командіровках, мама занімаєтся обустройством новой квартіри, а брат в Краковє, в Ягєллонском унівєрсітєтє ізучаєт історію срєднєвєковой Польши. Спєціально польскій виучіл, прєдставляєшь? Вот я і знакомлюсь с Кієвом в оді­ночєствє. Сєгодня поєхала в казіно на дєбаркадерє, но єщо рано: публіка собєрєтся к ночі, а мнє страш­новато там остаться без компаніі.

— Нам ліворуч, а потім весь час прямо. — Хлопець стриманим жестом вказав напрямок. — Ви навчаєтесь чи?..

— Вообщє-то я конним спортом занімаюсь, а со слєдующєго сємєстра пойду учіться управлять пєрсоналом, сразу на трєтій курс.

— Що, нічого престижнішого для вас тато не знай­шов?

— Да нєт, можно било устроіться в економічєс­кій унівєрсітєт, но мнє ето нє інтєрєсно. Папа гово­ріт, что всєму, что нужно знать, он мєня сам научіт. Ти не курішь?

— Ні, ще на першому курсі кинув.

— А я ізрєдка. — Надія клацнула запальничкою. — Слушай, а давай на «ти». Кстаті, я по-украінскі умею говоріть, просто практікі маловато.

— Гаразд, спробуємо на «ти» й українською. Де так добре навчилася водити?

— Тато навчили. — Дівчина напевно когось мавпу­вала. — Він у мене все уміє: начинав простим шахтьором, вчився заочно, потім майстром, а коли шахту за­крили, пішов у бізнес. Спочатку важко било, а потім найшов харошу кришу, і все наладилося. Тепер він зай­нявся новими технологіями в енергетиці, а інші бізне­си передав партнерам, лише доход з них получає.

Надія і справді впевнено маневрувала на мокрому асфальті, втім, машин було небагато.

— А ти чим занімаєшся?

Аскольд почав знехотя короткими фразами розпові­дати про себе, звісно не торкаючись подій останніх днів. Дівчина слухала напрочуд уважно і майже не пе­реривала. Поїздка минула швидко — вони зупинилися біля нової цегляної висотки на Щорса.

— Інтересно, якщо я приглашу тебе до себе на фєлєжанку кави, то шо ти про мене падумаєш? — Вона по­вернула до нього помітно рожеве обличчя.

— З радістю випив би з вами... себто з тобою філі­жанку кави і до кави, але скоро останнє метро — мені час. А от іншим разом — із задоволенням. — Він від­чинив дверцята й вибрався з низького автомобіля.

Надія теж вийшла з авта. Вони мовчки стояли одне навпроти одного на стоянці неподалік під’їзду.

— Телефонами обміняємося? — Аск перший пору­шив тривалу паузу.

— Називай свій — я наберу. — Надія, полегшено зітхнувши, дістала з сумочки мобілку.

За хвилину, впевнившись, що хлопець зберіг її но­мер, вона простягнула руку для прощання і, крутнув­шись на підборах, гукнула вже майже від самих две­рей під’їзду:

— Пока! Жду твоєго звонка!

Відчуття потиску її ніжної руки лишилося з Аскольдом на весь вечір. Звідкілясь прилинули енергія і чудо­вий настрій. У доброму гуморі студент швидко, майже бігом дістався станції метро «Палац «Україна»».

Вдома тихцем скинув куртку та взуття і пройшов до своєї кімнати. Увімкнувши світло, дістав Книгу. Роз­горнувши її, побачив, що на першій сторінці з’явився напис, великий, майже на піваркуша. Прочитати його не вдавалося. Літери, що трохи нагадували клинопис, були Аскольдові невідомі, найбільше вони скидалися на санскритські письмена. Він уже за звичкою звер­нувся з проханням до Книги:

— Вибач, а чи не можна подати переклад україн­ською?

Текст змінився, але, як і раніше, лишався незрозумілим, хіба що літери стали подібними до грецьких. Спробував­ши ще зо три рази, Аск зрозумів, що отримати бажаного результату наразі не вийде — кириличний шрифт воче­видь не був інстальований у цьому артефакті.

Аскольд сів за свій старий комп’ютер, щоб побазіка­ти зі знайомими у чатах. За годину, переконавшись, що цікаві співрозмовники сьогодні на контакт не йдуть, нарешті ліг спати.

Та сон довго не приходив: Аск весь час подумки по­вертався до вечірньої зустрічі з веселою, довірливою, але рішучою і симпотною автомобілісткою Надією.

Тімафєй та Алєксандр прилетіли до Бориспіль­ського аеропорту вечірнім рейсом. їх зустрів співро­бітник київського представництва федеральної кон­тори, підполковник Владімір Тараторкін, і одразу від­віз у найману квартиру на Михайлівській вулиці, де завбачливо було накрито пристойну вечерю. Доро­гою обмінялися лише загальними новинами. Серйоз­на розмова почалася вже за столом, після першої чар­ки немирівки з перцем.

— Ребята, — почав Владімір, — сегодня информа­ции маловато. Координаты точки перфорации попро­буем определить завтра с помощью переносного ска­нера, если она снова активируется. Потом выясним, кто бывает в этом месте регулярно, и начнем отраба­тывать. Сами понимаете, это могут быть и сотни чело­век, — если, не дай Бог, перфорация случилась на тер­ритории какого-нибудь завода...

— Или воинской части, — додав Тімафєй.

— Ну, с воинскими частями попроще: там перво-наперво следует наладить контакт с начальством, а личный состав они помогут просеять сами. Главное, придумать правдоподобную причину наших поис­ков и выйти на них от имени чем-нибудь обеспоко­енной общественности. Тимофей, завтра покажешь мне, как расположено место перфорации по отно­шению к знаковым объектам Киева. Вам нужно бу­дет зайти в офис Фонда славного единства, чтобы согласовать программу пребывания. Это для под­держания официальной версии приезда — «легенда еще никому и никогда не мешала», как шутит еще с дрезденских времен лидер нации. Там же, в Фонде, будут храниться и ваши паспорта. В этой стране не следят за иностранцами — по улицам вообще без документов можно ходить, что, конечно, возмути­тельно, но иногда весьма удобно. Погуляйте по го­роду, посмотрите местные газеты, посетите бары, лучше те, где тусуются журналисты и прочие труже­ники демократии. Девочек водить в эту квартиру категорически запрещаю. Выкручивайтесь в этом плане согласно приобретенным навыкам.

— Все ясно. — Тімафєй, зітхнувши, відповів за обох. — Тогда еще по одной?

— Вздрогнем?

— Поехали!

Перший вечір у Києві вдався.

Вдома, поповнивши рахунок, Аскольд перш за все зателефонував Надії. Вона відгукнулася майже одразу, зі щирим ентузіазмом:

— Прівєт, в смислі, привіт. Я забула, що обіцяла говорити з тобою на українській мові. Добре, що подзвонив, а то я вже сама збиралася. Канєшно, пер­шою дзвонити пацану неправильно, но тобі, думаю, можна...

— То у ваших очах я на правильного пацана не тяг­ну? — спитав Аскольд.

— Вот дурік. І ми на «ти», кстаті! — відгукнулася Надія. — А давай кудись сходимо. Ти можеш прямо сейчас?

— Звісно, можу. А куди б ви, тобто ти, хотіла піти? — спитав Аск.

— Встрінемося возле стадіона «Дінамо» — я його тепер легко найду, а там решим. Я приїду мінут через тридцять. Успієш?

— Домовились, — устиг відповісти хлопець, і дівчи­на миттєво обірвала зв’язок: вона вочевидь економила його кошти.

Аскольд хутко вмився, переодягнувся, витягнув із заначки усі наявні там гроші й побіг на не ним призна­чене побачення.

Надія не примусила себе довго чекати. За кілька хви­лин її червоний автомобіль хвацько пригальмував бі­ля пам’ятної обом молодим людям колонади стадіону. Вони поїхали вечірньою Петрівською алеєю — майже лісовою дорогою в центрі Києва. Підсвічені нечислен­ними ліхтарями засніжені дерева, білим мереживом переплітаючи гілки угорі, створювали нереальне вра­ження перебування у нескінченному звивистому коридорі поза часом і простором. Доїхали до церкви-ротонди Святого Миколая.

— Диви, як тут інтересно! — Надійка кивнула у бік храму. — А давай просто погуляємо по парку. Я не хо­чу сидіти в душному кафе.

— Згода, — сказав Аскольд.

Вони лишили машину неподалік церкви і рушили парковою доріжкою.

— Ти, звісно ж, не могла вибрати більш знакового місця для цієї прогулянки. Знаєш, як воно називаєть­ся? — з усмішкою запитав хлопець.

— Як?

— О-о-о! Це єдине урочище у Києві, що назване майже на мою честь.

— Ну не тяни котьонка за хвостік, скажи, як же воно називається?! — Надійка спробувала по-дитячому енергійно смикнути його за рукав, послизнулася і ма­ло не впала.

Аскольд підхопив її. І вже важко сказати, хто з них міц­ніше притиснувся до іншого. До обіймів природно до­дався поцілунок — довгий, немов білий лісовий кори­дор. Потім вони ще повільно ходили схилами Дніпра, старим, занедбаним і загадковим парком. Надія по-жіночому засипала його запитаннями, зовсім не пов’яза­ними між собою. Не дослухавши відповіді на попереднє, переходила до наступного. На власний подив, Аскольда це анітрохи не дратувало. Він із задоволенням відпові­дав, не маючи змоги самому спитати бодай щось.

Коли холод врешті змусив їх повернутися до церкви Святого Миколая, Надія раптом згадала, з чого поча­лася ця прогулянка:

— То як називається це урочище?

— Аскольдова могила.

Надійка посерйознішала, на її обличчя набігла ко­ротка тінь, але за мить вона, струснувши білявою голо­вою, примусила себе усміхнутися.

Аск розповів про київського князя Аскольда, який у Святому Хрещенні, можливо, був названий Миколаєм. Про те, як убив його варяг Олег та як поховали князя саме в цьому урочищі. Тому тут і стоїть цей храм. Кия­ни називають його нижнім Миколою, а верхнім нази­вався Микільський військовий собор на нинішній площі Слави. Його знищили комуністи у тридцяті ро­ки минулого сторіччя.

— А це пам’ятник Аскольду? — спитала дівчина, вказавши на сірий гранітний монумент через дорогу: на камінному постаменті бородатий чоловік із сократівською лисиною та з палицею-ключкою на плечі, чо­мусь босоніж.

— Ні, це святий апостол Андрій Первозванний. — Аскольд на мить відчув щось дивне у такому поєднан­ні: Аскольдова могила поруч із пам’ятником його стар­шому другові — Апостолу Андрієві. — А навпроти нього нова Андріївська церква — друга у Києві[15].

Вони перетнули Петрівську алею, опинившись по­ряд з постаментом.

— Зовсім не схожий! — вирвалося у хлопця.

— А ви були знакомі? — пожартувала Надія. — Мо­же, і коньячок вместе пили?

— Та ні. Навіть по пляшці пива не роздушили, — чесно відповів Аскольд.

Дівчину розсмішив дотепний жарт. Вони ще трохи погуляли, але коли Аскольд запропонував усе ж піти зігрітися в кафе, Надійка сказала, що їй, на жаль, тре­ба вже додому: батько останнім часом сильно непоко­їться, коли вона пізно повертається.

За двадцять хвилин, щасливий і голодний (поцілунки на морозі забирають стільки енергії!),

Аскольд був удома. Не встиг він доїсти свій тради­ційно не розігрітий борщ, коли це у кутку кухні ма­теріалізувався Лахудрик. Привітавшись ґречним ук­лоном, він розповів, що домовики завершили коло­нізацію горища і цієї ночі приступають до виконан­ня своїх обіцянок щодо примусового відселення з їх­нього будинку щурів, мишей і тарганів до готелю «Хам-Ят» та до мерії. Щодо планів домкому побу­дувати замість горища мансарду, то тепер, коли Ас­кольд офіційно дозволив їм його зайняти, жоден бу­дівельник туди не поткнеться: горище зачаровано. Домовичок був у доброму грайливому настрої, тому трохи бешкетував: примусив літати тарілки і чашки навколо старомодного кухонного абажура, потім спробував пройти крізь холодильник, але це йому не сподобалося — прохолодно. Аби втамувати Лахудрикову енергію, Аскольд жартома запропонував йому помити посуд. І... не минуло й хвилини, як посуд і ку­хонний стіл заблищали разючою чистотою. Спосіб, у який це домовичкові вдалося, збагнути було немож­ливо: стояла піраміда брудних тарілок, ложок і кас­труль у раковині ще зранку, потім оповилась яки­мось рожевим туманом — і вже її немає. Без усякої посудомийної машини. Аскольд подумав, що коли запросить якось Надійку до себе, то проситиме домовичка ще й квартиру прибрати.

— Еге! І вечерю приготувати, і шампанського купи­ти, і постіль постелити, і стриптиз станцювати, — пробурмотів Лахудрик.

— То ти, капосний Пенатію, ще й людські думки під­слуховуєш?! — обурився Аскольд, від несподіванки звертаючись до домовика на «ти».

— Щиро кажучи, це в мене вийшло вперше. Цього навчають лише на четвертому курсі. А ви не думайте так голосно, коли не хочете, щоб я дізнавався, про що ви там мрієте-марите! Пізніше я навчу вас приховувати свої думки від усіх, — знову повеселішав домовик, під­летівши до самого хлопцевого обличчя. Раптом різко спохмурнів і став принюхуватися до Аскольдового ди­хання, облетів довкола голови, потім безцеремонно розкрив йому очі своїми волохатими лапками, після цього полегшено зітхнув і голосно засміявся. — Так, друже мій, а тебе сьогодні зурочили, точніше, намага­лися зурочити, а можливо, просто приворожити. Втім, вийшло це слабкувато. — Від надлишку емоцій домо­вик також облишив церемонне звертання — ви. — Зга­дуй, з ким спілкувався!

— З Апостолом, — бовкнув Аскольд перше, що спало на думку.

— З ким, з ким? — Від подиву Лахудрик зупинився в повітрі. — А де ти його здибав посеред Києва?

— Та я... — Студент розумів, що відбутися відмов­ками від наполегливого домовичка не вдасться, а ка­зати неправду не хотілося. Та й не вийшло б — дум­ки ж бо читає. Довелося переповісти всі пригоди ос­танніх днів.

Лахудрик вислухав уважно, а потім зажадав від Аскольда взяти його до першого століття для знайомства з Апостолом. Зійшлися на тому, що «якось, може, зго­дом, колись». Домовичок наполіг, щоб вони поверну­лися до проблеми зурочення.

— Розумієш, друже мій, — почав він, — зурочення і приворот — це різні способи дії, і мета в них різна. Зурочення завжди робиться на велику шкоду успіш­ності, здоров’ю, а то й життю того, кого зурочують. Це буває переважно через заздрість, суперництво за кохану людину або за щось інше; інколи той, хто за­мовляє зурочення, сам достеменно не знає, навіщо він це робить. Приворот — штука менш небезпечна. Хоча інколи можна людині світ зав’язати на все жит­тя. Є контактний і безконтактний способи такого чаклунства. Безконтактний роблять через портрет, фото або якусь особисту річ. Контактний найчастіше через питво. У твоєму випадку мав місце контак­тний. З ким і що сьогодні пив?

Аскольд уже здогадався, хто міг підсипати йому зіл­ля (але, на бога, навіщо?!), тож, хоча й не хотілося, му­сив розповісти про вранішню каву з Христиною.

— А от спосіб зурочення обрано найжорстокіший, бо, схоже, тебе спробували обпоїти досить рідкісним видом трунку, — серйозно промовляв домовик. — Можливо, я помиляюсь, але це ментальна отрута. Дзвони цій Христині — ми негайно йдемо на поба­чення з нею. Вдвох!

— А що таке ментальна отрута? — спитав Аскольд, аби відвернути увагу малого домовика від ідеї негай­ної здибанки з аспіранткою.

— Всяка жива істота, — почав пояснювати Лахудрик, кумедно звівши палець догори, — має певний набір рис, зумовлений винятково її пращурами. Ви називаєте їх генетичними ознаками. Так ось: для людини це не ли­ше зовнішність або, наприклад, спадкові хвороби, але і способи поведінки та етичні норми. Одне слово, шля­хетність — це справді спадкова риса характеру Також від народження може бути закладено імунітет від чак­лунства. Схоже, в тебе, до речі, саме цей випадок. Мен­тальна отрута діє лише на спадкові моральні якості. її використовують для того, щоб примусити одну людину виконувати будь-які бажання іншої. Але ця речовина дуже рідкісна і дорога. Механізму її дії ніхто не знає. Вважається, що сама по собі отрута не чаклунського по­ходження, але у поєднанні з якимись білковими речо­винами в організмі вона блокує нейронні зв’язки в корі головного мозку і дозволяє легко запрограмувати люди­ну на різні, зазвичай негідні вчинки.

— Словом, психотропно-хімічна зброя! А протиот­рута є? — не на жарт перелякався Аскольд. — Я що, те­пер стану моральною потворою?

— Ні, не станеш, але я проконсультуюся зі своїми. Не забувай, що я лише стажер! Телефонуй уже до Христини!

— Може, ти спершу проконсультуйся, а потім я вже телефонуватиму їй? — знову спробував «з’їхати» Аскольд.

— Добре. Відпочинь поки що. Я швидко. — Лахуд­рик зник у кутку.

Аск пішов на свій диван трохи перепочити. І нез­чувсь, як провалився у глибокий міцний сон.

Уранці Аскольд прокинувся бадьорим, у доброму гу­морі. Ляснув у долоні, аби покликати Лахудрика, але той, на диво, не відгукнувся. Часу до виходу на роботу в Лавру лишалося вдосталь, тому вирішив зробити вранішню пробіжку парком Володимирської гірки.

За годину, трохи стомлений і розпашілий, поверта­ючись уже звичайною ходою, вирішив зателефонувати Апостолові.

— Доброго ранку вам у першому сторіччі, добродію Апостоле, — перший привітався Аскольд, почувши, що телефон увімкнули.

— І тобі не хворіти у 21-му, — відпо­вів насмішкуватий голос Апостолового учня, вене­да Ілька.

— О, привіт! — відгукнувся Аскольд. — А де добро­дій Апостол?

— Зайнятий: розпитує моїх одноплемінників про наші звичаї. Сказав, як подзвониш, переказати, щоб ти до нас завтра навідався: справа є.

— Ти що там, у Андрія персональним референтом влаштувався? Прикольно: охоронець-референт самого першого Апостола! — пожартував студент.

— Усе, не тринди, бо батарея сідає, — відповів Ілько і відімкнувся.

«Отакої! — подумав Аскольд. — Дикун з першого сторіччя вже опановує правила користування мобілами. Триндець усій логіці розвитку історичних процесів».

Удома на нього чекав Лахудрик Пенатій. Він роз­повів, що вночі, поки хлопець спав, його обстежив консиліум домовиків. Вони дійшли висновку, що безпосередньої загрози для нього немає ані від приворотного зілля, ані від ментальної отрути. Але консиліум установив, що мала місце небезпечна спроба ментального замаху, що підлягає ретельно­му розслідуванню. Тому з Аскольдом до Лаври, аби уважніше придивитися до Христини, має їхати він — Лахудрик Пенатій, якому, між іншим, за вчас­не реагування на цю надзвичайну подію дочасно надано ступінь бакалавра.

Незримо і невагомо вмостившись на Аскольдовому плечі, новоспечений бакалавр попрямував міським транспортом до Лаври.

Професор був уже на місці, випередивши Аска лише на кілька хвилин. Привітавшись, студент почав роз­кривати розкоп. З позавчорашнього дня тут нічого не змінилося. Христина, на диво, запізнювалася, тому чоловіки узялися до роботи вдвох. Професор запропонував спочатку обережно розчистити нововідкриту камеру, просіяти весь обвалений ґрунт. Це робота для багатьох людей і не на один день. Найцікавіше — від­криття домовини — доведеться здійснити пізніше, бажано за всіма правилами: з фотофіксацією та за участі інших науковців і духовенства.

Встановивши потужні акумуляторні ліхтарі в кут­ках печери, науковці почали акуратно знімати ґрунт, що присипав домовину. Аскольд свою части­ну землі скидав у дальній куток, посилюючи тимча­сове маскування лазу, що вів у печеру Куба. Лахуд­рик тихцем допомагав Аскольдові, тому похован­ня — виступ у стіні з домовиною на ньому — звіль­нялося від ґрунту досить швидко. Та головне, що зробив домовичок на прохання Аска — «відвів очі» професору від лазу до печери Куба.

Згори пролунав голос Христини:

— Агов! Ви вже працюєте? Вибачте за запізнення! Зізнаюся: я проспала.

— Нічого, нічого, — відгукнувся професор, вибира­ючись до коридору, де стався травневий обвал. — Ма­ємо порадитись. Далі приховувати наше відкриття не­можливо. Судячи зі стану поховання, його вік не пере­вищує трьохсот років, хоча можливо, що в цю труну триста років тому вклали набагато давніші мощі.

— А є можливість непомітно винести й дослідити домовину та її вміст в Інституті археології, а потім ого­лосити про знахідку? — запитала чи запропонувала Христина.

— Ні. По-перше, для віруючих це святі мощі, і ми не можемо образити релігійні почуття людей, як би ми не ставились до їхнього поводження з архітектурними і археологічними пам’ятками, а по-друге, це просто технічно важко здійснити, не пошкодивши знахідки. Давайте зараз зробимо обміри, а потім спробуємо про­сіяти частину ґрунту. Сьогодні понеділок — день важ­кий, а завтра я запрошу декого з колег, священиків, і ми оголосимо про наше, підкреслюю, колеги, — наше відкриття. Все, гайда до роботи.

Аскольд раптом почув беззвучну мову Лахудрика:

— Коли Христина запропонувала нишком винести домовину, то мала намір, у випадку, якби професор пристав на це, закласти його попам. Але варто було їй почути, що відкриття спільне, то одразу передумала. Ще вона має намір повідомити про відкриття знайо­мій журналістці, але це просто аби похвалитися.

— А щодо привороту й отрути щось відчуваєш? — також подумки запитав Аскольд.

— Майже нічого. її проблема — заздрість, зумов­лена неадекватною самооцінкою, але ти її справді ці­кавиш, можливо, вона навіть поступово закохується у тебе. Про отруту вона нічого не знає. Приворот, за її уявленням, повністю подіє лише за тиждень. Вона ще побіжить до ворожки, аби віддати їй кілька твоїх фотографій.

До Аскольда підійшла Христина.

— Ти, сподіваюсь, не сприйняв серйозно нашу розмову за кавою у трубі? — спитала, зазирнувши йому в очі.

— Та забудьте. До речі, кава була якась дивна. — Він не втримався, щоб не спантеличити жінку.

— Мені також так здалося, — швидко відповіла во­на і заходилася працювати.

Аскольд знову почув на «подумковому зв’язку» Лахудрика.

— Bay! — висловив він свій захват, вочевидь нади­вившись голлівудських кінофільмів. — Ти навіть не уявляєш, скільки тут є різних високоорганізованих сутностей.

— Ще б пак, у печерах упокоєно мощі святих. Ти з кимось уже познайомився? — Аск зрозумів, що подумкове спілкування мало чим відрізняється від звичай­ного діалогу.

— Так, із ясновельможною панною Іуліанією — княжною Ольшанською. Вона на цьому підземному цвинтарі господиня. До речі, їй дуже не подобаєть­ся, що ви, не спитавши дозволу, самочинно пораєте­ся у печерах.

— Так нам священики дозволили! — здивувався студент.

— А святі дозволили? Могли б спитати дозволу і свічки поставити всім чудотворцям печерським — зовсім не завадило б, тим паче, коли ви їхній спокій порушуєте, — серйозно зауважив домовик.

— Ти часом у минулих реінкарнаціях не жив у мо­настирі? — спитав Аскольд.

— Я й без реінкарнацій знаю, що господарів усякого дому слід шанувати.

— Слухай! Чи не міг би ти домовитися зі своїми но­вими знайомими, щоб вони допомогли нам визначи­ти, кого поховано у знайденій домовині? — спала сту­дентові на думку проста до геніальності ідея.

— Спробую...

Згори почувся незнайомий юнацький голос:

— Боже помагай! Отець Василій благословили до­помогти, якщо є потреба. — До розкопу наблизились двоє семінаристів.

— Дякуємо, — відповів професор, виходячи назус­тріч непроханим візитерам, щоб затулити домовину від їхніх поглядів, — але ми самі впораємося. Мені потрібно було б сьогодні переговорити з владикою-намісником у важливій справі. Перекажіть отцеві Василію, що я чекатиму на відповідь преосвященного. А зараз дозвольте, ми продовжимо.

— Як скажете. А щось цікаве вдалося знайти? — за­питав білявий молодик.

— Є дещо, але напевне ще говорити передчасно, — відповів науковець, усім виглядом демонструючи не­бажання продовжувати розмову.

Та хлопці не йшли.

— Нас лаятимуть, що не допомогли, — знову сказав білявий, намагаючись розгледіти за спиною професо­ра розкоп. Але у вузькому, тьмяно освітленому коридо­рі годі було щось побачити. Ще трохи потоптавшись, семінаристи залишили вчених у спокої.

Вечоріло. Андрій з Ільком піднімалися стрімким уз­возом на високу гору над Борисфеном. Хлопець по­мітно хвилювався.

— Коли будемо підходити до жерців, — казав він до Апостола, — не забудьте ще здалеку їм уклонитися. Чекайте, поки вони перші заговорять до вас. Жерцям також не можна ставити прямих запитань.

— Не хвилюйся. Бачив я жерців і на Босфорі, і в Іве­рії, і на берегах Понту Евксинського. Ось. Зможу з ни­ми порозумітися.

Задля такої відповідальної нагоди Андрій убрався у но­вий білий хітон, а Ілько у штани та сорочку з вибіленого полотна. За шкіряний, прикрашений мідними бляшками пояс юнак застромив Давидів скіпетр, який Андрій тим­часово довірив йому, не наважуючись лишити у таборі.

На горі на них чекало троє бородатих чоловіків, та­кож у білих шатах — венедські жерці. Виконуючи на­станови хлопця, Андрій спинився оддалік і вклонив­ся. Ілько лишився позаду. Старший із жерців, чимось невловимо схожий на Апостола, хитнув головою, дозволяючи наблизитися.

— Що привело тебе, чоловіче, у наші краї? Кажуть, людей ти гуртуєш навколо себе, розповідаєш їм байки різні про чоловіка, що мертвому повернув життя і сам ожив після смерті власної.

— Усе повідаю вам, гіднії мужі... — почав промовля­ти Апостол.

Він розповів, як був разом із братом своїм Петром, простим і неписьменним рибалкою, на морі Галичанськім. Як перший зустрів Його, як бачив на власні очі воскресіння Лазаря і багато-багато чого дивовижного, аж до тієї страшної п’ятниці, коли під час грози розірвалася завіса у Храмі. І врешті про ту Світлу Неді­лю, коли жони-мироносиці знайшли відкритим Гроб, де лишилася тільки плащаниця Його. І як за сорок днів Він тілесно залишив землю цю, вознесений з гори Елеонської на небо. І як знову прийде у славі у світ цей судією живих і мертвих за гріхи їхні. Ще говорив перший Апостол про Юдину зраду. І про лютого ворога роду люд­ського, який знаку Його — хреста — найбільше боїться, бо то є знак страждань Його за людей, і любові, і смерті Його, і Воскресіння, і повсякчасної перемоги Його.

Жерці слухали уважно, мовчки і не перериваючи. У ще світлому небі яскраво засвітилася перша зоря. Ілько стояв оддалік, ловлячи кожне слово. Андрій замовк. За хвилину заговорив старший жрець:

— Ти, добрий чоловіче, переконливо і цікаво опові­даєш. Бачу я, що сам віриш у те, що кажеш, а коли хтось щирий у правді своїй, то десь, у якомусь зі світів, ця правда збувається. Може, і в цьому світі. Поживи трохи серед нас, придивимося до тебе...

Цієї миті виразно пролунав дзвінок мобільного те­лефону. Жерці сторожко озиралися, намагаючись зро­зуміти, де сховалося джерело нечуваного у цьому світі звуку. Телефон усе дзвонив.

Андрій подумки картав себе за те, що не віддав йо­го Ількові разом зі скіпетром. Не кваплячись, він спо­кійно дістав слухавку з-під складок хітону й відповів на дзвінок, звісно, сучасною мовою:

— Аскольде! Нестерпний хлопче, ти не міг подзво­нити більш невчасно — я маю важливу дипломатичну розмову!

— Даруйте, добродію Апостоле, я збирався з вами домовитися про завтрашню зустріч, але можу зателе­фонувати пізніше, — поквапився відповісти хлопець.

— Нашу розмову саме чують венедські жерці. Я маю з ними порозумітися. Ось. Завтра приходь надвечір. Маєш іще якісь питання?

Жерці, зберігаючи гідність, мовчки слухали незна­йому їм мову.

— Добродію Апостоле, — скористався дозволом говорити Аскольд, — про наше знайомство випадково дізнався один домовичок. Мене тут намагалися при­ворожити, а він мені допомагає, а ви ж заборонили...

— Ти геть заплутався. Людей, людей лукавих слід остерігатися, ось, а домовички своїх друзів не зда­ють. Прихопи його якось із собою... — усміхнувся Апостол.

Цієї миті акумулятор телефону сів остаточно. Зв’язок увірвався.

Жерці недовірливо та очікувально дивилися на Анд­рія. Той, покрутивши у руках телефон, знову загово­рив до них:

— У цьому немає ніякого дива, — здійняв він те­лефон. — Це просто пристрій для розмов на відста­ні. Як дим багать подає нам сигнали про небезпеку зоддалік. Ось!

Андрій спробував передати мобільний до рук стар­шому жерцеві, але той відсахнувся. Несміливо підій­шов Ілько і став за спиною Апостола.

— А якою мовою це ж ти говорив? — спитав стар­ший жрець.

— Ця мова з’явиться тут за сотні й сотні років. Але де в чому буде вона подібна до вашої — венедської, — сказав Андрій.

— Як знаєш ти мову ту, що і не створено ще її? — знову запитав старший.

— Аби проповідувати Слово Його, він дарував нам дивовижну змогу говорити усіма мовами, і тими, що є, і прийдешніми.

— То ти і майбутнє можеш провіщати? — докинув запитання наймолодший жрець.

— Лише те, що Він у безмежності милосердя Свого відкриє мені, негідному, — схилив чоло Апостол.

— Той невидимий, хто говорив із тобою, є сутністю світу невидимого? — запитав середній за віком жрець, який досі мовчав.

— Ні, зі мною говорив майже Ільків одноліток із на­шого — видимого світу, але народиться він у цих місцях за дві тисячі літ. Та ти, — Андрій поглянув на жерця, — правду мовив про світи невидимі. Коли створив Він світ видимий, то з ним разом створив і світи невидимі. Ось!

— Саме так, — перехопив ініціативу старший жрець. — Світи є такі: яв — наш світ, або світ видимий, нав — нижній, невидимий, і прав — це горішній світ, також невидимий, де встановлюється лад поміж усім, що створено було. Ми ще поговоримо про це, а поки ро­би, що маєш, але знай: ти перший чужинець, кому доз­волено пожити серед нас. Нехай Той, у Кого віруєш ти, буде з тобою. Ідіть! — закінчив розмову старший жрець.

Андрій з Ільком вклонилися і рушили назад до та­бору.

Уночі Ілько прокинувся від потужного спалаху біло­го світла. Миттєво вискочивши з куреня, він у місяч­ному сяйві побачив Трамаїла, що лежав долілиць, три­маючи у правиці Давидів скіпетр. Камінь навершя по­волі згасав. Зі свого куреня, крекчучи, вийшов Апостол. Схилився над Трамаїлом.

— Мертвий! Скіпетр на цій землі набрав первісної сили, і тепер його вже не може викрасти чи якось ви­користати людина, яку він сам не визнав за свого воло­даря. А я й не почув, як він у мене, сплячого, витягнув його, — зітхнув Андрій, виймаючи з руки небіжчика скіпетр.

Ілько прикрив обличчя небіжчика шматком брудну­ватої хламиди, а тоді гукнув одноплемінників, щоб забрали тіло нещасного Трамаїла з табору.

— У чому ж сила цього кілка, що він людину вбив? — спитав трохи наляканий хлопець.

— Тут цей жезл, а не кілок, як ти його нешанобливо обізвав, було створено за допомогою вівтаря Аратти стародавнім народом, який потім рушив до берегів Се­рединного моря. Там вони воювали з єгиптянами, втра­тили жезл Аратти і повернулися до берегів Понту і Борисфену. Пізніше ця річ передавалася з покоління в по­коління в родині єгипетських жерців. І коли помер ос­танній у роду, скіпетр було поховано разом з ним у таєм­ній гробниці. Ось. Місце її знаходження передавалося як державна таємниця від одного фараона до іншого. Та якось першим царським вельможею в Єгипті став іудей на ймення Йосип, з роду Якова. Він дізнався, де сховано жезл, і таємно взяв його собі. Почалися біди в Єгипті: голод, хвороби, посухи і буревії. Іудеї залишили країну. Сорок років під проводом Мойсея вони мандрували пустелею, аби всі, хто пам’ятав упокореність та пануван­ня іновірців, вимерли і народилися інші люди — вільні. А жезл став символом одноосібної влади над народом обраним. І коли Давид став царем народу цього, то жезл правив йому за скіпетр. З того часу жезл Аратти став зватися скіпетром Давидовим. Але щороку він поволі, майже непомітно втрачав силу свою. Ось! Коли ж знову прийшли лихі часи і римляни запанували в іудейськім краї, то сховано було скіпетр у підземеллі Храму.

— А де ж може бути схований у нашій землі сам вів­тар Аратти? — Ілько обвів поглядом круті схили над Почайною, ніби сподіваючись побачити схований під ними вівтар.

— Скоро дізнаєшся, а зараз ходімо спати, — пере­рвав Андрій потік запитань, готових зірватися з вуст допитливого юнака.

На березі Борисфену лише починався теплий літній вечір. Щойно Аскольд вибрався з печери, одразу ж ма­теріалізувався і Лахудрик.

— Як тут чудово! То ми у першому столітті?

— Так. Ласкаво просимо в минуле! — Хлопець ши­роким жестом вказав на видноколо, що, освітлене яск­равим сонцем, мріялося за рікою. — Тобі добре, Лахудрику: поїдеш до табору на моїх плечах. Мені ж доведеться добру годину пішкувати.

— Так я ж невагомий! Хочеш, просто полечу попе­ред тебе? — Домовичок вилетів з-поза Аскольдової спини і, перекидаючись у повітрі, помчав угору за те­чією, не втрачаючи, втім, хлопця з поля зору.

— Гаразд, гаразд. Тут час іде набагато повільніше, але фізично я втомлююся не менше, аніж у нашому сві­ті, тому не виривайся дуже вперед. — Аск поспішив за Лахудриком, який не припиняв пустувати.

— Студенте! Так ти відсипайся у цьому минулому часі на свіжому повітрі. Уявляєш, поспав тут хоч півдоби, а в нас минуло лише трохи — суцільна тобі економія часу.

— Слухай, Лахудрику! Ти б не міг дізнатися, куди пропала Надійка і як у неї справи? — змінив тему Ас­кольд.

— Аску, розумієш, я домовик твого будинку. Перемі­щатися на великі відстані я можу лише поблизу тебе. Коли є можливість, я зв’язуюся з домовиками інших будинків або сутностями іншого порядку і отримую інформацію або й мандрую з ними.

— А як ви вирахували Гликерію-Степаниду? — спи­тав хлопець.

— Вона персонаж відомий, отже, люди говорять і думають про неї багато, тому домовикам легко було встановити місце її проживання і попросити просте­жити за нею її ж домовика, точніше — домаху, з якою ворожка навіть не спробувала знайти спільну мову, але й вигнати не зуміла. Домаха дочекалася нагоди помститися, зробивши добру справу.

— Так ти гадаєш, дізнатися щось про Надійку з тво­єю допомогою буде складно? — сумно зітхнув хло­пець.

— А ти впевнений, що хочеш використати мої мож­ливості для стосунків з нею?

— Щось у мене на душі неспокій. Зачекаємо добу і будемо шукати.

До табору дісталися ще засвітла, хоча палаюче в ньо­му багаття вже добре було видно у тіні гори. їх здалеку побачив Ілько і вийшов назустріч.

— Привіт! Апостол давно чекає на тебе, — звер­нувся до хлопця. — О! А це що за байбак летючий з то­бою?

— Я не байбак і навіть не ховрах! Я Лахудрик Пенатій — київський домовик з вулиці Костьольної. Бака­лавр, між іншим!

— Ти ба, воно ще й балакає! — трохи здивувався мо­лодий венед.

— Чекай, чекай! — втрутився Аскольд. — Це мій добрий друг. Він справді домовик.

— Ільку! Недобре тримати гостей оддалік від місця трапези! — гукнув Апостол, чия кремезна постать виділялася біля багаття.

— Вітаю вас, добродію Апостоле, — вже звично привітався Аскольд.

— І тобі привіт, Аскольде! Бачу, ти прихопив із со­бою малого капосника — домовичка.

— Я не капосник, а вельми корисна для людей сут­ність, — вишукано вклонився домовичок. — Звуся Ла­худрик Пенатій, бакалавр.

— Знаю, знаю, — всміхнувся Андрій. — У цьому часі людей мало, будинків ще менше, отже, і домо­вики винятково рідкісні. Ось! Ваших багато зараз у великих містах: Римі, Афінах, Єрусалимі, Александрії. Там ви перейняли від людей і традицію на­вчання майстерності у спеціальних школах, а може, люди від вас, хто зна? А в цій місцевості і люди, і домовики ще не зіпсуті цивілізаціями: живуть за звичаями і законами прабатьків, передаючи знання та перекази з роду в рід. Ось. Ільку! — звернувся Апостол до молодого венеда. — Чи розповідали тобі старші роду або жерці про невидимих охорон­ців затишку і спокою племені?

— Так. Є ті, хто незримо охороняє багаття й захищає оселю родини, але вони ніколи не показуються на очі, — відповів венед, намагаючись погладити Лахудрика. А той раптом зник, за мить з’явившись на Аскольдовому плечі.

— Поважним бакалаврам бешкетувати не пасує! — Аскольд погладив домовика, немов домашнього ко­та. — Добродію Апостоле, я маю замінити батарею вашого телефону. Це як підкинути дров у вогонь, щоб він не згасав, — пояснив студент, як зумів. — Іль­ку, — гукнув венеда, — я покажу тобі, як це робиться, щоб ти міг міняти її і без мене. Молоду людину легше навчити поводження з цією технікою, аніж старшого чоловіка. А згодом, може, тобі вдасться навчити і добродія Апостола.

Андрій не заперечував.

Аскольд кілька разів продемонстрував Ількові весь процес заміни елемента живлення телефону. Трохи намучившись, венед врешті зумів тричі повторити цю операцію цілком задовільно. Про всяк випадок студент навчив венеда самостійно дзвонити йому, аби зв’язок був обопільним. Тим часом Лахудрик подумки повідомив Аскольдові, що Апостолові та Ількові думки для нього абсолютно недосяжні, а ін­ших людей у таборі він чудово чує.

Потім хлопці подалися купатися в теплій воді по­вільної Почайни. Звідтіля передзвонили Апостолові, щоб переконатись у відновленні зв’язку. Коли, сві­жі й веселі, повернулися, то із задоволенням підтри­мали компанію Андрієві та його супутникам за смач­ною трапезою.

Повечерявши, Аскольд дістав з рюкзака Книгу і по­казав Андрієві напис, що з’явився на її першій сторін­ці. Апостол уважно проглянув текст і змушений був визнати, що вперше бачить таке письмо. Однієї миті йому здалося, що він спізнає літери, схожі на грецькі, але розібрати бодай слово не зумів. Ілько з цікавістю зазирнув у Книгу і запитав:

— А можливо, Книга якось пов’язана із жезлом Аратти?

Апостол миттєво випростався й уважно подивився на нього, потім, зітхнувши, мовив:

— Звісно, це мало спасти мені на думку! Скіпетр Да­вида сам узяв напрямок на вівтар Аратти, який Ас­кольд знайшов у печері у вигляді прозорого кубічного каменя — такого самого, як і навершя скіпетра, — по­яснив він Ількові. — Книга ж є виробом пізнішого ча­су і потрапила до вівтаря, швидше за все, крізь браму часопростору. Вона, певно, пов’язана зі скіпетром саме через вівтар. Ось!

Андрій дістав з наплічної торбини жезл і поклав на закриту Книгу. Потім відкрив її, але напис не став зрозуміліший. Лахудрик, який безсоромно сів на Ількове плече, також зазирнув у Книгу, поглянув на скіпетр і, смикнувши близько схиленого Аска за вухо, жестами показав йому, що скіпетр слід покласти вздовж роз­критої сторінки з написом. Хлопець взяв скіпетр з рук Апостола, відчувши, як жезл помітно затремтів і спа­лахнув каменем навершя, і обережно виконав домови­кову пораду. На мить рядки незнайомих літер взагалі зникли, а тоді з’явилися знову. Поглянувши, Аскольд зрозумів, що тепер текст викладено нормативною ук­раїнською. Але Апостол сказав, що бачить перед со­бою арамейські письмена. Припинивши суперечку, заходилися читати вголос: кожний по реченню, чудо­во розуміючи один одного. У написі йшлося про при­хід першим покликаного Апостола Андрія на береги Борисфену-Славутича з Херсонеса Таврійського, про переслідування його ворогами Бога Істинного, про зустріч з юнаком на ймення Аскольд, про замах на Андрія слуг Храму і про те, як його урятував венедський парубок, про розмову з жерцями і про поєднан­ня скіпетра Аратти з Книгою часопростору. На цьому напис уривався.

— Отже, Книга самостійно веде літопис подій, що тут відбуваються з нами, а жезл Аратти допомагає їх зрозуміти? — чи то спитав, чи ствердив майбутній іс­торик Аскольд.

— Схоже, що саме так, — задумливо відповів Апос­тол. — А скажи-но мені, бакалавре Лахудрику Пенатію, — звернувся він до домовика, — звідки ти знаєш, як правильно сполучити жезл із Книгою, аби напис став зрозумілий? І не намагайся подумки маякувати Аскольдові, бо в моїй присутності це річ марна, ось. Відповідай негайно!

— Тут немає нічого дивного, добродію Апостоле, — заторохкотів домовик. — У нашій школі факуль­тативно викладається теорія виникнення та викорис­тання дивотворчих предметів — артефактів, хоча самі домовики ними не користуються, то — прерогатива людей. Одного разу я побачив уривок старої гравюри, що таким чином поєднав жезл і велику книжку, от і запропонував спробувати.

— А чому саме Аскольдові? — прискіпливо допиту­вався Андрій.

— Ну... нам у школі розповідали, що існує нібито пророцтво чи легенда, що жезл Аратти визнає своїм володарем хлопця з Києва. Там є ще ряд інших обста­вин, що його стосуються. Ось я і подумав: раптом це Аскольд.

— Лахудрику! — втрутився Аскольд. — У сучас­ному Києві сотні тисяч молодих людей. Чому ж це маю бути я?

— А більше я ні з ким із молодих киян і не знайомий добре, — лаконічно пояснив домовик.

— Ну, от візьми хоча б Ілька, — заперечив Аск. — Він теж може вважатися киянином, бо живе там, де ко­лись постане Київ.

— Щось ти хитруєш, пане бакалавре, — втрутився Андрій. — Слід ще буде поглянути, що воно там за по­ганська школа така у вашому розпусному Києві! Але наразі дякую тобі, Лахудрику, за підказку. Аскольде, а ти не вважаєш, що жезл разом із Книгою можуть ство­рювати брами і в інші місця?

— Можливо, але, не знаючи бодай приблизно, куди можна таким чином потрапити, краще не ризикувати.

— Принаймні спробуй подумки попросити Книгу і жезл створити браму до печери Куба просто звідсі­ля, щоб не йти до неї у сутінках, — запропонував Апостол.

За їхньою розмовою уважно спостерігав венед, час від часу кидаючи збентежено-зацікавлені погляди на Андрія з Аском.

— А це думка! Вам би, добродію Апостоле, в нашо­му часі логістикою займатися! — Аскольд тієї ж миті за допомогою Книги і жезла, покладеного на її палі­турку, створив браму й зазирнув у неї. — Вийшло! Ви мали рацію: брама веде до тієї печери, з якої я прихо­джу в цей час.

— Саме так, Аскольде, — мовив Апостол. — Те­пер Книга у поєднанні з жезлом Аратти може ство­рювати брами у будь-яке з місць, де вона раніше вже побувала, бодай мить. Ти просто уявляєш собі, куди хочеш потрапити, і Книга створить браму — прохід у те місце. Жезл ще має багато інших здатностей. Наприклад, він може фіксувати створені Книгою брами, перетворюючи їх на постійно діючі. Малий капосник Лахудрик Пенатій, як це не дивно, пра­вильно зрозумів, що ти можеш вправлятися із жез­лом Аратти. Ми ще потім з’ясуємо, звідки він стіль­ки знає в такому юному, як на домовика, віці. Та жезл потрібен і мені тут, у цьому часі. Ось! Тож мушу тебе попросити: спробуймо разом передати вміння управляти жезлом ще й Ількові. Користуючись ва­шою мовою, зробимо його оператором жезла Арат­ти, аби Ілько міг допомагати в моїх справах.

— Але ж я насправді не маю жодної влади над жез­лом, — засумнівався Аскольд.

— От зараз ми й перевіримо. — Андрій дістав жезл. — Візьми його за середину. Тепер спрямуй, ну, он хоча б на ту суху вербу. Стеж, щоб твоя рука була простягнута паралельно землі. Добре. Тепер подумки вимови: «Щите Даждьбожий, яви малу долю безмеж­жя сили твоєї».

Аскольд виконав усі Андрієві настанови — з каменя у наверші жезла вирвався конусоподібний промінь, що закінчувавсь яскравим, немов сонячним, колом якраз перед вказаним Апостолом деревом. Коли Аскольд спробував підійти до нього ближче, так само тримаю­чи жезл у витягнутій правиці, то відчув, що ніби впи­рається світловим колом у вербу.

— Ти створив прозорий щит. У вашому часі це на­звуть силовим полем. Йому подумки можна надавати будь-якої форми, наприклад, напівсфери, аби захисти­тися хоч від дощу, хоч од вітру, — пояснив Апостол. — Якщо бажаєш, щоб щит зник, просто стисни жезл і подумки накажи щитові розвіятися.

Хлопець думкою вимкнув щит силового поля.

— Тепер іще раз, — наказав Андрій. — Створи щит перед собою. Так, добре. Підніми жезл угору. А тепер накажи щитові огорнути тебе.

Аскольд збагнув, що опинився усередині прозо­рого купола, позначеного по землі тим самим яск­раво-золотим колом. Звуки до хлопця долинали притишено.

— Ільку, візьми лук, стріли і ніж та йди сюди! — гук­нув венеда Андрій. — Пусти стрілу в купол. Щоб не лякати Аскольда, цілься убік від нього.

Двічі себе просити венед не примусив — звіддаля націлився прямо у груди Аскольдові, широко всміх­нувся і останньої миті пустив стрілу трохи ліворуч. Зовсім трохи, як здалося всім, хто спостерігав за цим. З лунким скляним звуком стріла вдарилась у прозоре склепіння й відлетіла у траву. Потім Апостол дозволив усім бажаючим випробувати цей за­хист на міцність стрілами, ножами, камінням. Ілько­ві одноплемінники в азарті навіть принесли дубовий стовбур і спробували гатити ним у тонку оболонку купола, немов тараном. Від першої ж спроби вони покотилися по траві: оболонка повністю повертала енергію удару, не приймаючи її на себе.

Лахудрик дуже засмутився, зрозумівши, що він та­кож не може пройти крізь склепіння ані у видимому, ані у невидимому стані.

Врешті Аскольдові набридло стовбичити посеред галявини з піднятою рукою, і він, жестами попередив­ши, що розвагу закінчено, згорнув щита.

— То виходить, що цим жезлом можна не пустити кудись домовика або й полонити його? — спитав Ла­худрик Андрія.

— Розумієш, пане бакалавре, — Андрій по-доброму зібрав зморшки навколо своїх пронизливо-синіх очей, — природа створення та існування таких сутнос­тей, як, наприклад, ти, ґрунтується на поєднанні, як казатимуть маги у двадцять першому сторіччі, біохвильових та електромагнітних явищ. Коли ти переходиш у стан невидимості, то являєш собою розумне біополе. Ось. Щит — це теж поле, тільки, на відміну від тебе, його джерелом є енергія, яку генерує жезл, і воно не має власного розуму і власної волі. Природа вашої енергії цілком відмінна. Ось. Тому ти й не можеш його долати. Аскольде, підійти сюди. Ільку, ти теж. Правицями візьміться за жезл. Аскольде, подумки попроси жезл слухатися також Ілька.

Зверху на їхні стиснуті навколо скіпетра руки Апостол поклав свою велику долоню. Аскольд відчув раптовий приплив тепла, потім легеньке тремтін­ня — і все.

— Спасибі, — подякував Андрій. — Я навчу Іль­ка всього, що йому слід знати, аби правильно керу­вати властивостями жезла Аратти. Тобі ж, Асколь­де, це знання, схоже, дано від народження. Прислу­хайся до себе — і все робитимеш правильно! Га­разд, зараз вам із Лахудриком уже час відпочити. Ходіть здорові.

Аскольд і домовичок попрощалися з усіма й, пірнув­ши у браму, опинились у печері Куба.

Зберігаючи граничну обережність та використо­вуючи телепатичні здібності Лахудрика, вибралися через вузенький лаз у Ближні печери, з них на по­двір’я біля Хрестовоздвиженської церкви і поспіши­ли на зупинку маршрутки, аби дістатися до Майда­ну. Та вулиця Мазепи виявилася перекритою міліці­єю через візит якогось іноземного прем’єра. Мар­шрутки не їздили.

— Ми з тобою два лохи, ги-ги-ги і ще ги-ги! — Ла­худрик раптом подумки покепкував з них. — Коли Книга здатна створювати брами у місця, де вона вже була, то ми хоч зараз можемо опинитися вдома.

Аскольд ляснув себе долонею по лобі, швидко за­йшов до найближчого підворіття, аби сховатися від перехожих... і за півхвилини стояв уже у власній кімна­ті. Задоволений, що заощадив трохи часу, перевдяг­нувся та рушив на вечірку.

Наступного ранку Аскольд приїхав до Лаври без Лахудрика: той заходився з допомогою міських домови­ків шукати бодай якісь уривки інформації про Надію.

Конференц-зал заповідника містився у корпусі ко­лишньої монастирської лікарні, до якої прибудовано Миколаївську церкву під блакитною з золотими зірка­ми банею. Його не було заповнено навіть на третину. На прес-конференцію професора Юрія Довжика, який мав повідомити про свою сенсаційну знахідку, при­йшло кілька науковців заповідника, університетські колеги та з півдесятка немолодих журналістів — мо­лодші їхні колеги не мають цікавості та хисту до вис­вітлення наукових тем. У бічному проході притулили­ся дві телекамери другорядних каналів. Популярні, або, як зараз кажуть, рейтингові телеканали майже не мають науково-популярних та культурологічних прог­рам. Така в них інформаційна політика...

Прибули і Бенціон з Люською. В останньому ряді сі­ли двоє молодих людей, що їх привів отець Василій. Сам він зайняв місце в першому. В залі виділялося та­кож кілька добре вбраних чоловіків, схожих чи то на чиновників, чи то на бізнесюків.

— Я ж казала, — до Аскольда звернулася бліда і схвильована відповідальністю виступу на публіці Христина, — слід було найняти бодай маленьку піар-агенцію, щоб вони трохи розрекламували нашу пресуху, а так ніхто й не побачить.

— Не хвилюйтеся. Те, про що ми розповімо, настіль­ки значуще, що буде актуальним і за двадцять років.

— Нічого ти не розумієш! — не вгамовувалась аспі­рантка. — Новини живуть лише добу, а потім на нас ніхто й не зверне уваги.

— Річ не в нас, а в науковій інформації, яку ми пові­домимо, — відповів Аскольд і поспішив назустріч про­фесорові, який саме входив до зали.

Привітавшись, учений запросив до президії Хрис­тину і Аскольда й почав свою розповідь, ілюструючи її слайдами, зробленими під час розкопок і дослідження поховання, серед яких були зображення самої домови­ни, фрагментів золототканих тканин з неї, прикраше­них дніпровськими перлами, митра, а також найкраще збережені срібні панагія, з невідомою поки що моно­грамою, та наперсний хрест.

Професор повідомив про те, як було знайдено нову, ще невідому поховальну нішу, та про особисту роль у цьому третьокурсника Аскольда Четвертинського. Відзначив самовіддану працю аспірантки Христини Шпак. Дипломатично згадав про конструктивну спів­працю з представниками духовенства. Запропонував молодшим колегам додати кілька слів і попросив жур­налістів та представників наукової громадськості ста­вити свої запитання.

Звісно, всіх перш за все цікавило, кого ж було похо­вано у знайденій ніші. Аскольд написав професорові записку з пропозицією зробити обережне припущен­ня, що домовина може належати митрополитові Пет­ру Могилі. Той усміхнувся, несподівано зачитав ту за­писку вголос і почав розбирати ймовірність такої мож­ливості, наводячи аргументи за і проти. За був лише збіг приблизного часу поховання, а також те, що похо­вано представника вищого духовенства; проти — те, що факт поховання цього митрополита саме в Успен­ському соборі, а не в Печерах не підлягає сумніву. По­дякувавши юнакові за сміливу гіпотезу, вчений, уни­каючи гострих запитань про право власності на зна­хідки, закрив прес-конференцію.

До Аскольда підійшов Пінський, висловив поміт­но награний захват його ідеєю щодо приналежності поховання і запросив разом пообідати. Хлопець по­чав відмовлятися, та Бенціон наполягав. Тоді Ас­кольд, аби спекатися цього нав’язливого типа, пообі­цяв, що іншим разом вони напевне пообідають і об­говорять цікаві наукові ідеї, сьогодні ж він дуже за­клопотаний. Бенціон наполіг на обміні номерами те­лефонів і нарешті відчепився. Христина, яка чула цю розмову, наздогнала студента вже біля Троїцької надбрамної церкви й стала докоряти за непрак­тичність. Мовляв, від запрошень заможних і впливо­вих меценатів так просто не відмовляються. Аскольд відповів, що йому байдуже до багатих і впливових, а зараз він вибачається, але дуже поспішає, тому про­довжувати цю дискусію не має часу. Він швидко пі­шов до тролейбусної зупинки. Вже за звичкою, авто­матично спробував подзвонити Надії — безуспішно.

Вдома Аскольд одразу викликав Лахудрика, і той миттєво з’явився винувато похнюпленим.

— На жаль, дізнатися вдалося мало, — почав він розповідь. — У тому будинку, де живе Надія, ще не за­велись домовики, але в сусідньому старому будиночку, всього на кілька квартир, мешкає аж двоє досвідчених сутностей. Вони бачили, як тієї ночі, після вашої поїз­дки до Голосіївського лісу, на стоянці припаркувалася червона машина, з неї вийшла дівчина і попрямувала до під’їзду. Цієї миті оддалік від стоянки зупинилася інша велика машина. З неї вибрався спортивного ви­гляду кремезний молодик у чорній куртці. Він загово­рив до дівчини, і вона сіла в його автомобіль — той ви­рулив з двору. Це все.

— Лахудрику, я сьогодні бачився з Надиним бать­ком, її викрали. Сісти до незнайомої людини в авто вона б не ризикнула, отже, зустріла знайомого. Звіс­но, номер тієї машини твої одноплемінники не запам’ятали?

— На жаль, так. Єдине, чого зміг домогтися, це те, що машина була світлого кольору і дуже велика, біль­ша за звичайні джипи, — відповів домовик.

— Зараз ми поїдемо на цю стоянку — я сам хочу по­дивитись на місці, як це могло трапитися.

Піймавши на Європейській площі таксі, Аскольд по­їхав до Надійчиного будинку на Щорса. Заметена сні­гом і напівпорожня в робочий час стоянка виглядала цілком мирно. Хлопець помітив кілька телекамер по периметру, отже, можна припустити, що викрадач знав, де слід зупинити свою машину так, щоб не по­трапити в поле їхнього зору. Але ж є ще консьєрж, мог­ли нагодитися мешканці цього будинку, що пізно повертаються додому, — якось дуже вже нахабно і не­безпечно для себе діяв злочинець, якщо він справді її знайомий. Від цих міркувань Аскольда раптом відір­вав знайомий голос.

— Привіт! А шо ти тут робиш? — Це була Ляль­ка, вони випивали на її на вечірці лише в четвер, а таке відчуття, що це було в іншому житті. — Невже робо­ту шукаєш, парковку там підмести, машину припаркувать-помить, чи охоронцем, а то і консьєржем. Мо­жу попросить тата посприяти. Престижно все ж таки: зна­менитий археолог — наш швейцар. Іноземцям можна буде тебе за гроші показувати... — Вона на­певно мстилася йому за відмову піти до нічного клубу.

Зі сріблястого «Пежо», яким приїхала Лялька, ви­бралася ще одна їхня однокурсниця, яка також уїдли­во посміхалася, готуючись і собі докинути щось дош­кульне. З місця водія, як і слід було чекати, — Борька Кравець. Аскольд уже збирався мовчки їх оминути, ко­ли раптом Крава голосно, щоб почули дівчата, сказав:

— Аск, я би хотів вибачитись, що діставав те­бе на вечірці. Коли вранці згадав, са­мому соромно стало. Вибач, старий! — Він простягнув руку для вітання.

У Ляльки з її подругою зробилися круглі очі.

— Крава, ти цеє, не с бодуна? — почала Лялька і за­мовкла під Борисовим поглядом.

А той знову звернувся до Аскольда:

— Відійдімо на хвилину, — і коли вони опинилися оддалік, мовив: — Зрозумій правильно, це я не через те, що ти тепер знаменитість, учасник визначного на­укового відкриття, і тебе вчора показали у теленовинах. Мені справді соромно і неприємно.

На зв’язку прорізався Лахудрик:

— Аску, він зараз говорить від душі! Зі щирих ворогів інколи виходять справжні друзі, не відштовхуй його.

Аскольд потиснув Борисові руку.

— А справді, що ти тут робиш? Ми збиралися поїха­ти до аквапарку в Броварах, дівчата заскочили пере­одягтися. Коли хочеш, гайда з нами! — Борис намагав­ся закріпити досягнуте порозуміння.

— Вибач, сьогодні маю великий клопіт, давай якось іншим разом.

— Гаразд, а тоді завтра вдвох сходимо на пиво у «Шато Борисфен». Заодно розповіси, що ви там розко­пали, мені цікаво, та й батько розпитував, — запропо­нував Кравець.

— Спробуємо. Здзвонимося, бувай. — Аскольд по­прощався з Борисом, кивнув дівчатам і попрямував ву­лицею Щорса униз.

Одразу заговорив невидимий Лахудрик:

— Аскольде, на цьому місці дізнатися більше про викрадення в нас не вийде.

— Я не знаю, що робити далі. Мабуть, слід повідо­мити, про що ти дізнався, Надиному батькові, а тоді спробувати знайти ту машину і з’ясувати, кому На­дійка могла так довіряти, що без вагань уночі поїхала з ним, — зажурено відповів Аск домовикові.

— А як ти поясниш, звідки знаєш ці подробиці? — засумнівався Лахудрик.

— У цьому і проблема. Втім, є одна ідея! Із бать­ком наразі зачекаємо. Спробую зв’язатися з її бра­том через інтернет, розповім, що трапилося, і пере­конаю його приїхати до Києва. По-перше, тут його простіше буде охороняти, разом з усією родиною, а по-друге, він зможе поділитися з нами припущен­нями, хто зі знайомих Надії міг це влаштувати, і ми спробуємо вхопити бодай якусь нитку. Але це після того, як ти, Лахудрику, встановиш його непричет­ність до цієї справи, — виклав свої наміри детектив-аматор.

— Отакої! — зітхнув домовик. — Доведеться сум­лінному бакалаврові попрацювати твоїм персональ­ним детектором брехні.

— Даруй, але це занадто важливо, тому змушений тебе дуже і дуже просити погодитися, — серйозно відповів Аскольд. — Зараз знайдемо перше-ліпше інтернет-кафе, і я пошукаю відомості про студента Ягеллонського університету з України на ім’я Павло Карпенко. Крім того, вчора мені розповіли, що за мною ведеться стеження. Якщо це так, то в невели­кому приміщенні комп’ютерного залу ти легко ви­рахуєш топтунів — від тебе свої думки їм прихова­ти буде важко.

Аскольд дістався до метро і, проїхавши кілька зу­пинок, вийшов на станції «Площа Льва Толстого», неподалік якої, у підвалі кінотеатру «Київ», містився добре відомий йому інтернет-клуб — він користу­вався ним ще школярем, коли не мав домашнього комп’ютера. Нині ж системним адміністратором, тут працював його од­нокласник Сашко. На щастя, він саме був на зміні. Аскольд попросив надати йому комп’ютер десь пода­лі від сторонніх очей і знищити усі сліди його пере­бування у мережі одразу, щойно він закінчить. Вислухавши іронічне зауваження однокласника, що порнуху Аск міг би подивитися і вдома, він таки отримав вихід в інтернет з найвіддаленішої машини в останній залі. Легко знайшов сайт краківського університету, за допомогою он-лайн перекладача з української на польську заходився шукати координа­ти студента Павла Карпенка. Знайшов і його наукові публікації з історії польського середньовіччя. Для себе ж Аскольд створив нову електронну поштову скриньку та ICQ[27] (аську). За деякий час йому вдалося знайти офіційну електронну адресу Павла Карпенка, а ще за півгодини дали результат пошуки на студент­ських форумах Кракова — якась дівчина повідомила йому і приватний мейл молодого чоловіка. Заговорив Лахудрик:

— На тобі зосередив увагу високий черевань в оку­лярах. Пасе тебе з сусідньої зали. Виходив нагору теле­фонувати, бо тут нема сигналу, і відкритим текстом вимагав у свого співрозмовника організувати кон­троль інформації з комп’ютера, яким ти зараз користу­єшся. Але йому відповіли, що без якоїсь «айпішної ад­реси» це технічно неможливо.

— Лахудрику! Витягни з цього чоловіка все, що змо­жеш. Головне — мотиви стеження за мною!

— Моти-и-иви... це складно, — трохи розгубився Лахудрик.

— Поганий той бакалавр, який не мріє стати ака­деміком, отож зростай професійно. Але, — заува­жив Аскольд, — якщо тобі, не знаю в який спосіб, загрожуватиме бодай найменша небезпека, одразу роби ноги.

— Не хвилюйся, цей підвальчик будували як бом­босховище, тому його здавна опанували наші — тут у мене надійне прикриття.

Розмовляючи подумки з Лахудриком, Аскольд од­ночасно набрав і надіслав на приватну скриньку Пав­ла Карпенка повідомлення: «Павле, я друг твоєї сес­три. Мене звуть Аскольд. Є дуже важлива справа, яка стосується безпеки твоєї родини. Нам необхідно пе­реговорити. Будь ласка, створи нове ICQ, постукай до мене цим моїм номером:....... Я одразу вийду на зв’язок. Усе дуже серйозно, повір. Батьків та сестру до розмови зі мною наразі не турбуй, будь ласка! Все по­ясню, як сконтактуємося».

Потім Аскольд схопив куртку і вибіг на вулицю. Не озираючись, швидко пішов початком вулиці Червоноармійської в напрямку метро. Одразу почув Лахудрика:

— За тобою стежить чоловік. Це вже не той, що був у інтернет-клубі. Твоя втеча наштовхнула його на дум­ку, що ти позбавляєшся хвоста.

— Зрозумів. Зараз спробую виправитись. Аскольд заскочив у підземелля торговельного комплексу і швидко побіг до платного громадського туалету. Кинувши у віконечко каси десятку, скоро­мовкою сказав: «Решту заберу на виході» — й миттю зачинився у кабінці. Лахудрик повідомив, що пере­слідувач трохи заспокоївся і вдає, ніби розглядає віт­рини неподалік.

— Бакалавре, змушений залучити тебе до протиза­конної дії, — знову подумки заговорив хлопець. — Ви­тягни з кишень цього топтуна жетони або проїзний на метро, а також усю готівку. Але перед самим турніке­том на станції.

— Зрозумів! — засміявся домовик.

Аскольд не поспішаючи помив руки, вийшов з ту­алету, забрав у касі свої гроші й, неквапно оглядаю­чи вітрини, попрямував до входу станції метро. Ла­худрик повідомив, що тепер за ним знову йде назир­ці той самий чоловік, який намагався його «пасти» в інтернет-кафе.

«Отже, стежать таки професійно, змінюючи один одного», — збагнув хлопець і попросив домовика витягти у нишпорки ще й документи й мобільний телефон.

Уже ступивши у щільному людському потоці на ес­калатор, відчув, як кишені його куртки та джинсів рап­тово поважчали. На подумковому зв’язку завзято весе­лився Лахудрик, який на хвильку залишився у верхньому вестибюлі, щоб подивитися на результат своєї кримінальної витівки.

— Ти б це бачив! Топтун перед самим турнікетом по­тягнувся у ліву внутрішню кишеню до гаманця — того нема. Він мацає по всіх кишенях, а вони геть-чисто по­рожні. Натовп тисне. Він спершу хотів перестрибнути через той турнікет, та й годі, але помітив, що на нього дивиться міліціонер. Махнув рукою спересердя і пі­шов пробиватися до виходу.

— Знаєш, а я вперше почуваю себе злодюжкою, — зітхнув Аскольд. — Тепер маємо клопіт, як оце все йо­му повернути.

— Я теж не в захваті від того, що зробив зараз, але ж не ми за ним стежимо, а навпаки, — спокійно сказав домовик. — Краще не забувай, що тебе легко вирахують за сигналом його мобілки, тому викинь її негайно.

— Лахудрику, а ти ростеш щодня! — з приємним по­дивом відзначив Аскольд.

— На себе подивись! Ти у день нашого знайомства і сьогодні — просто дві різні людини. Подорослішав на десяток років, а ще й тижня не минуло, — повернув комплімент домовик.

Поки вони їхали до станції «Тараса Шевченка», Аскольд проглянув меню нічим не показного мо­більного телефону. Там не було жодного збережено­го номера. Тому хлопець, вибираючись із тісняви вагона, просто впустив мобільник повз кишеню. Отримавши підтвердження домовика, що стеження за ним немає, зайшов у під’їзд знайомого ще за шкільними пригодами будинку. Там на підвіконні при світлі тьмяної лампи швидко оглянув поцупле­ні Лахудриком предмети: пластикове посвідчення співробітника Фонду славної єдності на ім’я Тімафєя Брєзґінцева та візитні картки тієї самої особи, пачку грошей в купюрах по сто гривень і гаманець, також із чималою сумою, порожній футляр від оку­лярів, в’язка ключів, упаковка презервативів і жето­ни на метро.

— Лахудрику, то що їм від нас треба, вдалося з’ясу­вати? — запитав друга.

— Я мало що зрозумів з уривків його думок: топтун був зосереджений на стеженні за тобою. Одного разу він виразно розсердився на те, що його примусили робити не свою роботу. Мовляв, у якийсь ЦІК Фе він наймався працювати з технікою, а не бігати вулиця­ми звичайнісінькою нишпоркою. Ще він пошкоду­вав, що не зміг сфотографувати автомобільні номери і людей, з якими ти говорив на автостоянці біля Надіїного будинку, бо була ймовірність, що це хтось помітить. Отже, розмову з Борисом він також зафіксу­вав. Щоб зрозуміти їхні цілі, треба, щоб якась люди­на розмовляла з ним, викликаючи потрібні асоціа­тивні ланцюги, — пояснив Лахудрик.

— Колись спробуємо, — відповів Аскольд.

У найближчому магазині мобільного зв’язку на Костянтинівській він придбав дві недорогі, але но­ві й надійні мобілки, а у двох різних вуличних про­давців стартові пакети до них. Тоді попрямував до Поштової площі. Піднявся фунікулером до Михай­лівського Золотоверхого монастиря і пішов додому Володимирською гіркою. Там перш за все з одного з нових телефонів надіслав есемеску детективу Дмитрові, повідомивши про те, що має тепер ще і цей номер — спеціально для зв’язку з ним та Надійчиним батьком.

Поки вечеряв, йому зателефонував журналіст за­кордонного таблоїда «Первопрестольний комсюк», який назвався Алєксандром Дєнісовим і, послав­шись на рекомендацію Христини, попросив дати ін­терв’ю стосовно відкриття у Печерах. Аск намагався спрямувати його до професора, але співрозмовник сказав, що їхнє видання орієнтовано на молодь, і чи­тачам, а особливо читачкам, будуть дуже цікаві саме його враження від цієї події, та пообіцяв п’ятсот баксів гонорару. Зрозумівши, що сума значно завищена, Аскольд вирішив погодитись, аби разом із Лахудриком ближче глянути на щедрого писаку: чи не може така витратна зацікавленість бути пов’язана з викраденням Надійки і стеженням за ним самим. Він призначив зустріч Дєнісову наступного дня у кав’ярні «Будинок кави» в Пасажі, на Хрещатику і ліг трохи перепочити.

Прокинувся вже після опівночі і, захопивши з со­бою один з нових телефонів, вислизнув зі свого бу­динку через чорний хід. Лахудрик страхував від сте­ження. Аск зайшов у цілодобовий інтернет-клуб на Бессарабці, де галасливі підлітки з матюками всю ніч різалися у комп’ютерні ігри. Відкривши новостворену електронну поштову скриньку, переконав­ся, що там уже є два свіжі повідомлення. У першому Надіїн брат, Павло, підтвердив, що отримав його листа, а у другому він повідомив номер свого нового ICQ. Аскольд пересвідчився, що Павло є на зв’язку, мабуть, чекає, і постукав до його аськи.

— Добрий вечір, — привітався Аскольд. — Я — Ас­кольд Четвертинський. З ким розмовляю?

— Павло Карпенко, — миттю прийшла відповідь. — Ти сьогодні просив про терміновий контакт...

— Так. Коли дізнаєшся, про що йдеться, зрозумієш, що незайвою є навіть гранична обережність.

Протягом кількох хвилин Аскольд виклав Павлові усі обставини викрадення Надії, попередив, що за на­казом батька той перебуває під таємною охороною, поділився підозрою, що це робота когось із її знайомих, та попросив приїхати до Києва, тимчасово не спо­віщаючи батьків.

Павло поставив кілька емоційних запитань, але ще за кілька хвилин Аск зрозумів, що співрозмовник не зовсім довіряє йому. Втім, це не було дивним... Аскольд поквапився надіслати Павлові свій новий мобільний.

Той несподівано перервав розмову, пообіцявши вийти на зв’язок найближчим часом.

Бенціон Пінський почувався роздратованим і навіть трохи розгубленим: приворот і ментальна отрута на цього молодого лоботряса, Аскольда Четвертинського, чомусь діяли із затримкою, якщо діяли взагалі! Сьо­годні він зателефонував хлопцеві і спробував під при­водом доброзичливих рекомендацій керувати ним, але марно. Приязні стосунки з пацаном також не нала­годжувалися. Бенціон, згадавши свої захоплення в мо­лоді роки окультизмом, зробив спробу почаклувати над знімком студента, аби посилити дію чарів ворож­ки, але, окрім сильного головного болю, ніякого іншо­го ефекту це не дало. А ще з резидентури повідомили, що за студентом веде стеження спецслужба країни, яка мріє повернути собі статус імперії-наддержави. Обе­режний Бенціон зовсім не планував опинитися в епі­центрі конфлікту двох потужних розвідок. Врешті, він не професійний розвідник, а науковець — ну навіщо йому цей клопіт? Але ж ставка у цій грі надвисока: скі­петр Давида. Якщо цей артефакт має бодай половину тих властивостей, які йому приписують, він, мінський хлопчик Бєнчик Пінський, стане одним з наймогутніших людей на планеті. Ні, цієї справи він не залишить. Слід будь-що першим з-поміж тих, хто знає про реаль­ні можливості скіпетра, взяти його в руки. Звісно, він виконає умови контракту з його вербувальниками: держава матиме свої дев’яносто вісім відсотків. От ли­ше хто після отримання артефакту уособлюватиме со­бою державу і націю? Відкладемо це питання, бо голо­ва наморочиться від захоплюючих перспектив.

Сьогодні п’ятниця, день, коли традиційно відбува­ються офіційні дипломатичні заходи. Посольство влаштовує прийом з нагоди візиту високої урядової делегації. Там, окрім дипломатів, буде багато місце­вої бюрократії, громадських діячів, бізнесменів, жур­налістів — дуже корисні тусовки ці дипломатичні прийоми. Час встановлювати контакти з тими, хто вважає себе місцевою елітою. Спробуємо пошукати можливостей примусити цього хлопця до співпраці через їхню ж владу.

Пінський телефоном замовив пристойний автомо­біль з водієм і поїхав на вулицю Грушевського. Туди, у колишній гофмаршальський флігель імператорського Марийського палацу, його запрошено з нагоди приїз­ду міністра його країни.

Публіку, яка відгукнулася на запрошення пані посла, вишуканою не виглядала: переважно черевані й доро­го, але з несмаком вдягнені пані вишикувалися в чер­гу, аби сказати кілька формальних вітальних слів міністрові та послові. Вони зустрічали гостей при вході до зали, де стояли столи зі стандартними наїдками, бі­лим та червоним вином. У кутку струнний квартет грав вишукані класичні мелодії.

Пінський і собі підійшов привітатися з міністром, якого трохи знав, а також був представлений пані пос­лу. Обмінявшись протокольними люб’язностями з па­ні дипломатом, Бенціон зайшов до зали.

Там запрошені гуртувалися біля столів за ознаками особистих знайомств та інтересів. Поки випивки було поглинуто небагато, розмови точилися мляво. Пін­ському стало ніяково стовбичити самітником. Він узяв келих вина і вдав, ніби слухає музикантів, які справді грали доволі майстерно.

За плечем несподівано пролунав гучний знайомий голос:

— Бєня, яким вітром? Не чекав тебе зустріти тут, у нас! — Товстий, геть лисий чолов’яга, бризкаючи слиною, верещав майже у нього над вухом.

Такі колоритні постаті не забуваються — Гриша Стрийський, підприємець, видавець, політик і гро­мадський діяч. З ним Пінський познайомився на відпочинку у Венеції. Йому марно нагадувати, що звернення «Бєня» для Пінського неприємне і образ­ливе. Цей беручкий кмітливий, розумний, але не обтяжений вихованням чоловік чує лише себе.

— Вітаю, радий тебе знову зустріти, — приві­тався Пінський. — Я от приїхав до вас у справах.

— Знаю я твої справи! Усе раритети шукаєш. І, що ти хо­чеш вивезти від нас цього разу? — Широко всміхаючись, Стрийський горлав на всю залу. — Знайомся, це Вадік Бобрин, зараз він змагається за мандат депутата парламенту в одному дуже перспективному партійному спис­ку, а взагалі він самий крутий політолог в Україні та мій персональний політичний консультант.

Високий, спортивного виду чоловік у синьому під­жаку з золотими ґудзиками та вишуканою шийною хустиною замість краватки чемно вклонився Бенціонові. Обличчя політолога прикрашали вузькі золоті окуляри, а до плечей спускалося густе солом’яно-си­ве волосся.

— Радий з вами познайомитись, пане Пінський. Гриша багато розповідав про вас, та і сам я дещо чув, про ваші дослідження.— Політолог потиснув простягнуту Бенціоном руку.

— Давайте по коньячку, — запропонував Гриша Стрийський. — Він тут вельми пристойний.

Узявши по чарці, вийшли до іншої зали, де було мен­ше людей. Випили за знайомство. Гришиної оцінки коньяку Бенціон не розділив, але, звісно, промов­чав про це.

— Дуже цікавий особняк, — зауважив Пін­ський, аби підтримати розмову.

— Так, це справжнє XVIII століття, часи імператриці Єлизавети, — мовив політолог. — Дім збудовано для гофмаршала її двору, а сам палац ви, напевно, бачили в парку. Ще в такому ж стилі збудована знаменита Андріївська церква. Все це пам’ятники бароко і символи імперії в Києві. З офіційною резиденцією Президента, Маріїнським палацом, пов’язаний ось який історичний жарт. Ви, певно, знаєте, що імператриця Єлизавета була таємною морганатичною дружиною графа Олексія Розумовського. Він народився неподалеку від Києва, в містечку Козелець, і в дитинстві, кажуть, був свинопасом. Іще юнаком потрапив до придворної хорової капели і завдяки красі, розуму та шарму швидко опинився у ліжку тоді ще спадкоємиці — цесарівни. З її сходженням на престол Розумовський отримав графський титул, величезні маєтності, але при цьому відзначався рідкісною скромністю. Навіть коли він став чоловіком самодержиці, то абсолютно не зловживав цим. Імператриця відвідала його батьківщину, познайомилась зі своєю свекрухою і наказала збудувати у Києві цей палац та придворну церкву. Є припущення, що вона планувала перенести столицю до Києва. Палац був збудований за проектом, що його улюблений архітектор Єлизавети Франческо Бартоломео Растреллі розробив для підмосковної дачі графа Розумовського. Таким чином, головна резиденція українського Президента є копією заміської дачі чоловіка російської імператриці, який, взагалі-то, був у дитинстві українським свинопасом.

— М-да, — засміявся Пінський. — Ну, до речі, всі три ваших президента в дитинстві були, так би мовити, не далекі від аграрного укладу життя.

— Та не в одних лиш президентах справа! — емо­ційно втрутився Гриша Стрийський, який під час розповіді Бобрина помітно нудьгував. — Вся наша бюрократія вихована селом, радянським селом! Ти не уявляєш, Бєнєчка, як мене дістали ці селюки при владі! Подивись на цю публіку! — Він неприязним поглядом озирнув натовп у залі. — Більше половини народились в колгоспі. Київ, та і країну в цілому, вони уявляють собі як великий такий колгосп, в якому скільки не вкради, а все одно помітно не буде. Я з такими на кожній сесії міськради воюю, а вони, уявляєш, всю землю під забудову комерційною нерухомістю віддали — ні мостів, ні транспортних розв’язок, ні но­вих шкіл будувати більше нема де. Місто від цього жлобства зовсім задихається: парки-сквери вирубають, вже і під стінами Софійського собору фітнес-центр збудували, а навпроти потвору скляну поставили — готель «Хам Ят». А ці ганебні пухирі і дам­ба на Майдані?! І майже всі депутати ще й збираються балотуватися на наступних виборах! Зуб даю: пролетять, суки!

— Грицько, ти як завжди дуже емоційний, не пролетять вони — скуплять голоси, — обійняв його за плече Бобрин. — Хоча, ці містечкові розборки нашому шановному гостю, напевно, мало цікаві. Ти ж з власного досвіду знаєш, що пер­винний капітальчик з неба не падає і чесним лю­дям не дістається. От мародери з мандатами і прихватизують потихеньку все, що погано лежить. А якщо лежить добре, то на те і влада дана, щоб перекласти погано. І містянин, чи селянин за походженням той прихватизатор від влади, абсо­лютно не принципово. Всі наші олігархи є корінними містянами, як і ти, Гриша, до речі, — посміхнувся політолог, поглядом шукаючи розуміння у Пінського.

— Я думаю, а точніше, знаю, панове, що трошечки коррапшн присутня у будь-якій владі, майже у будь-якій країні, хоча щиро кажучи, те що доводиться спостерігати у вас, такі да — вражає навіть мою досить розвинену уяву, — відверто прокоментував Пінський почуте.

— Гаразд, не будемо про погане. — Життєрадісний Гриша зупинив офіціанта з тацею коньячних ча­рок. — Розкажи-но нам краще, друже Бєня, що тебе привело до Києва.

Пінський виклав офіційну версію свого приїзду і попросив сприяння у знайомствах із впливовими людьми в країні, які могли б бути корисними в його пошуках. Вадим Бобрин одразу заявив, що він є одним з найвпливовіших лобістів і готовий допомагати Бенціонові своїми зв’язками, звісно, на обопільно вигід­них засадах. Пінський почав кувати розжарене залізо, попросивши тут-таки познайомити його з кимось із керівників університету або Міністерства освіти. Утім, ухилився від пояснень, навіщо йому потрібне таке зна­йомство. Зазначив лише, що особа має бути по-справ­жньому впливова. Політолог замислився, але пообіцяв уже завтра запропонувати варіанти.

Перебуваючи в доброму гуморі, Гриша Стрийський запросив їх закінчити вечір пляшкою віскі у ресторані «Ханой», розташованому поблизу Арсенальної площі в стародавній садибі князя Естергазі. Усі з ентузіазмом погодилися. Туди ж Пінський попросив під’їхати і Лю­сю. Вечір завершився у всіх розуміннях приємно.

Коли Борис зник у метушливому натовпі Хрещати­ку, Аскольд зателефонував Апостолові, аби поцікави­тися, чи не трапилось у них, бува, ще чого. Потім за­йшов до інтернет-кафе, де перевірив свою поштову скриньку. Значущих повідомлень не було, тому пішов додому. Там несподівано наразився на маму, яка висва­рила його за запах пива й за те, що він майже нічого не їсть. Аскольд сховався у своїй кімнаті.

Кілька келихів пива несподівано наштовхнули на оригінальну думку. Він дістав Книгу, викликав Лахудрика і попросив покласти лапку на обкладинку, аби створити браму переходу в перше століття. Але у того нічого не вийшло. Малий навіть не здивувався, бо вже казав, що артефакти — то людське знаряддя, а домо­винки мають інші езотеричні засоби. Аскольд не вга­вав. Він ґречно попросив Книгу дозволити створюва­ти браму і домовикові. Цього разу ледве Лахудрик тор­кнувся палітурки, як перед ними виникло мінливе сі­ро-зеленкувате марево.

— Ура! Я перший домовик, який скористався арте­фактом! — зрадів бакалавр. — Це треба досліджувати! Розгребемося з нашими клопотами, і почну.

Аска трохи відволік від сумних роздумів щирий за­хват друга. Він переконався, що, як і раніше, прохід відкривається у печеру Книги на високому березі Борисфену. Домовився з Лахудриком, що коли йому заманеться повернутися, то він з мобільного зателефо­нує на домашній телефон і, перечекавши два гудки, пе­рерве зв’язок. Це і буде сигналом для створення бра­ми. Роздягнувшись, хлопець пішов купатися у перше сторіччя. Там уже вечоріло, але піщана мілина ще ос­вітлювалася теплим сонцем. Він досхочу наплавався у стрімкій течії, а потім обсох на теплому вітрі. Остаточ­но протверезів.

Дочасно повернутися до своєї кімнати крізь швидко створену відповідальним домовиком браму Аскольда змусив дзвінок придбаного вчора мобіль­ного телефону.

— Привіт. Це Павло, Надіїн брат. Я у Києві, — про­лунав у слухавці незнайомий парубочий голос.

— Швидко добрався, — зрадів Аскольд. — Ти за­раз де?

— Їду маршруткою з Борисполя, прибуду на заліз­ничний вокзал, — відповів Павло.

— Гаразд, за годину зустрічаємося там у касовому залі праворуч від головного входу, біля каси номер сім­надцять.

Аскольд описав свій зовнішній вигляд, аби Павло легше впізнав його, і відімкнувся. Попередив маму, що буде пізно, і зі звичними вже пересторогами вислиз­нув з будинку та поїхав на вокзал.

Нікого схожого на Павла біля сімнадцятої каси не було. Минула майже година, доки до нього підійшов просто вдягнений білявий хлопець його зросту й статури.

— Ти Аскольд? — спитав і, дочекавшись ствердної відповіді, назвався: — Павло Карпенко. Вибач, що я за­пізнився — у Києві суцільні затори, а телефонувати зайвий раз, як я розумію, не слід. Розповідай, що ста­лося і хто ти такий?

— Твою сестру викрали. Вимагають викуп.

— Хто?! — зблід Павло.

— Зараз розповім усе до ладу. Ми з Надією по­знайомилися лише минулої суботи, а зникла вона у ніч проти вівторка. Та ми вже подружилися, і я зроблю все, щоб її врятувати. Того вечора ми разом були у ресторані, потім вона підкинула мене додо­му і поїхала до себе. Я точно знаю, що Надія сама припаркувала машину біля вашого будинку. Потім неподалік, але поза зоною огляду спостережних те­лекамер зупинилося велике світле авто, з нього вийшов чоловік у чорному одязі, і Надія сама сіла в ту машину. Лахудрик тим часом повідомив:

— Дуже переймається долею сестри. Про викраден­ня нічого не знає. Перебирає варіанти, хто б міг це зробити і чи не втекла вона від батьків сама. Тобі він не цілком довіряє.

— А коли я розповім йому, що можу знати його думки, гадаєш, він стане більш довірливий? — спи­тав Аскольд.

— Лише замкнеться, — відрубав домовик. Аск звернувся до Павла:

— Я розумію, що малознайомій людині за таких складних обставин довіряти ризиковано, але імовірно, ти теж у небезпеці. Тобі одразу слід зв’язатися з бать­ком, аби він хоча б забезпечив тобі охорону.

— Якщо я сидітиму під замком склавши руки, то во­ни Надію ще довго шукатимуть, — похмуро відповів Павло. — Ти вважаєш, що той чоловік у великій маши­ні був їй знайомим?

— Може бути, що так. І це надзвичайно небезпечно. Якщо вона знатиме, хто насправді ці викрадачі, то жи­вою вони її не відпустять. Ти когось підозрюєш?

— Так, але до часу залишу це при собі. Даруй, Ас­кольде, мені потрібно переконатися, що я можу по­кластися на тебе, — прямо сказав Павло.

— Гаразд, але цікаво, як ти зможеш зробити це? — знизав Аск плечима.

— Ще не знаю, подивимося. Звідки ти взагалі ді­знався, що її викрали і вимагають викуп?

— Від вашого батька, — після миттєвого вагання відповів Аскольд. — Він вийшов на мене через те, що підозрював у причетності до зникнення Надії. Втім, після дзвінка викрадачів ці підозри знято.

— А як ти дізнався про велику світлу машину, що забрала її? — продовжував допитуватися Павло.

— Казати неправди не хочу, а правді тобі складно буде повірити.

— Гаразд, облишимо це, — образився хлопець. — Сам розберуся. Втім, підкажи, де в Києві можна винайняти квартиру, бо я взагалі тут нічого і нікого не знаю, а до батьків, ясна річ, іти зараз не можна: нічого не да­дуть зробити для пошуку Надії. Гроші я маю.

— Можеш спинитися в мене цілком безкоштовно, я мешкаю в центрі, — запропонував Аскольд.

— Ні. За тобою стежать, ти сам мені розповідав аською, отже, легко вирахують і мене, — відмовився Павло.

— Тоді тут на вокзалі: тітки цілодобово пропонують квартири, або через інтернет. Потрібний лише пас­порт, — запропонував Аскольд.

— Краще б якось неофіційно: не хотілося б зайвий раз світитися. Коли правда, що ти сказав про таємну охорону моєї особи, то вони вже весь Краків і Варшаву на вуха поставили і скоро те саме зроблять з Києвом та Донецьком.

— А як ти взагалі сюди добрався, так щоб тебе не вистежили? — поцікавивсь Аскольд.

— У середмісті Кракова, трохи вище Маріацького костелу, є пивниця у дворі старезного будинку. Там мій однокурсник підробляє барменом. Я зайшов туди, за­мовив кави і одразу попросив випустити мене чорним ходом у провулок, пробіг до мурів Ягеллонського уні­верситету, а там у парк на зупинку трамваю, що прямує до вокзалу. Все розрахував так, щоб устигнути до від­ходу варшавського експреса. У Варшаві сів на літак до Києва. Ще у Донецьку я виправив собі резервний за­кордонний паспорт на інше ім’я, але з моїм фото. По­тай від батьків, на випадок, якби тато не пустив мене навчатися до Польщі. На щастя, тоді до цього не дій­шло, проте зараз другий паспорт став у пригоді. За ре­єстрацією в літаку чи на пункті прикордонного кон­тролю мене відстежити неможливо. Всі речі, потрібні у дорозі, придбав в аеропорті. Кредиткою я не корис­тувався — лише готівка.

— Будемо сподіватися, спрацювало, — схвалив Пав­лові дії Аскольд. — Зараз щось придумаю з кварти­рою... Стривай... О, знаю. Є один...

Аскольд зателефонував Борисові Кравцю та запитав, чи немає в того надійних варіантів помешкання в Ки­єві, яке можна винайняти без зайвих формальностей. Борис спробував жартувати: мовляв, якщо Аскові не­має де потрахатися, то він може запропонувати кілька чудових саун або мініготелів на приміських шляхах. Аскольд на те пояснив, що помешкання потребує його приятель-студент. Борис пообіцяв швидко вирішити проблему. Не минуло й десяти хвилин, як він озвався і запропонував безкоштовно зупинитися у його бабусі на Лук’янівці, яка сама мешкає у трикімнатній кварти­рі. Там вільна колишня його кімната, де є все необхідне і навіть більше. Бабуся вже давно погрожує взяти квартирантів, бо рідня дуже рідко її відвідує, а самій у цій чималій квартирі моторошно. Щоправда, вона хо­тіла запросити двох дівчат-студенток, але згодна й на хлопця, для початку.

Аскольд переповів цю пропозицію Павлові, і той після недовгих вагань погодився. З’ясувавши у Бориса адресу і домовившись, що він їх зустріне біля бабуси­ного будинку, хлопці й поїхали на Лук’янівку.

Борис уже чекав на них біля під’їзду. Літня жінка зустріла гостей чаєм і гарячими домашніми пиріж­ками. Познайомились, для годиться з півгодини посиділи за столом. Потім Павло, пославшись на втому з дороги, пішов у свою кімнату, нишком попередивши Аскольда, що цього вечора має де з ким переговорити, аби перевірити свою версію викрадення сестри. Домовившись зустрітися з ним наступного ранку, Аск із невидимим домовиком по­їхали маршруткою додому. Ще у під’їзді Лахудрик, повідомивши, що має навчальні клопоти на горищі, залишив його самого.

Не встиг Аскольд ще й порога переступити, як йому зателефонував Ілько.

— Привіт. Є справа, — пролунало у слухавці.

— Таки не даремно я вчив тебе користуватися теле­фоном. Кажи!

— Створи-но браму, просто до табору.

— Гаразд. Справді, слід спробувати, чи вийде.

Щойно перед Аскольдом постало знайоме сіро-зе­лене марево, як крізь нього увійшов усміхнений Ілько, тримаючи в руках жезл Аратти.

— То ти не боїшся навідувати наш «розпусний Ки­їв»? А у добродія Апостола дозволу запитав? — Ас­кольд приховав здивування за кпинами.

— Та запитав, запитав, не хвилюйся. Добродій Апостол самі наказали мені досліджувати здат­ності жезла.

— Ну що ж, вітаю тебе у Києві за дві тисячі років від твого часу. Тепер завдяки жезлові Аратти і Книзі змо­жемо налагодити регулярне пасажирське сполучення між нашими часами.

— Не зможемо. Апостол дозволив з нашого світу долати часопростір лише мені. Навіть йому цього чо­мусь небажано робити.

— Я знаю чому: масові, неконтрольовані переходи поставлять шкереберть весь історичний розвиток людства, — пояснив Аскольд. — А в Апостола взага­лі незбагненно важка, великомученицька доля, яку він обрав з власної волі, тому й лишиться назавжди у тому часі. Мандрувати, мабуть, можна лише небагатьом, до кого належимо й ми з тобою.

— Можливо, — зітхнув Ілько. — А зараз давай при­думаємо, як його зробити так, щоб брама не зникала щоразу, коли ти ховаєш Книгу.

— Нам для цього замало знань. Хіба що запитати, власне, в Книги?..

Аскольд узяв артефакт і звернувся до нього із цим проханням. Книга злегка затремтіла, Аскольд відкрив її палітурку і побачив, що на другій сторінці з’явився новий напис невідомими літерами. Вже знаючи, що робити за таких обставин, Аск поклав жезл уздовж ко­рінця, й інструкція стала зрозумілою. Виконуючи її, парубки взялися за жезл з обох його кінців та стали по боках брами. Жезл торкався її марева, являючи собою вишукану і коштовну подобу важеля дверей. Перемі­щаючись по кімнаті, хлопці водночас переміщали нею браму. Кинувши погляд на стіни та меблі, Аскольд від­чинив стару шафу, і вони наклали браму на внутрішню поверхню дверей.

— Ти диви, тепер ці двері — таки Двері! — Ілько ми­лувався сіро-зеленим маревом, на яке перетворилася внутрішня поверхня дверей. — Відчиняєш — хочеш, бери одяг, а хочеш — ходи у давнину.

Він просунув голову у марево і заявив, що брама, як і раніше, веде до табору над Почайною.

— Класно! — вигукнув Аск. — Тепер якщо зачинити двері шафи, то про існування брами ніхто й не здога­дається. Але... Що буде, якщо їх раптом відчинить моя мама?! Пані Книго, даруйте за клопіт, а чи не можна зробити браму невидимою?

Брама поволі перетворилася на ледь помітний зеле­навий контур на внутрішній поверхні розчинених две­рей шафи. Подякувавши, Аск зачинив шафу. Зітхнув­ши, немов після важкої роботи, сів на диван.

Ілько, трохи ніяковіючи, раптом сказав:

— Слухай, ти виглядаєш якимось ніби у воду вмоче­ним, як каже мій батько. Я відчуваю, що в тебе щось не­гаразд — ти чимось не на жарт стурбований. Може, спробуємо разом зарадити?

Аскольд, який уже втомився тримати у собі страх за до­лю Надії, несподівано для себе розповів молодому венедові все про їхнє знайомство з дівчиною та її викрадення. Ілько мовчки, уважно вислухав. Коли Аск закінчив, сказав:

— Ще не знаю як, але я спробую допомогти.

— Ти з іншого часу, отож хіба уявляєш собі, як діяти за таких обставин? — засумнівався Аскольд.

— Люди і їхні вчинки з часом не дуже міняються, як каже добродій Апостол. До ранку щось придумаю.

Аскольд із сумнівом поглянув на Ілька, який сидів на його дивані у штанях із грубого полотна, без сорочки і босоніж. Венед, зрозумівши його погляд, трохи знітився.

— Спочатку нам слід подбати про твій одяг і зовніш­ній вигляд, щоб можна було ходити сучасним Києвом. Спробую щось тобі підібрати зі свого. А завтра купимо все нове.

Зранку Аскольд пішов на кафедру до професора: сьо­годні, хоч і в суботу, належало працювати над інвен­тарним описом знайдених у похованні речей. Там ма­ла бути і Христина, але вона, пославшись на хворобу, не приїхала. Аскольдові важко було зосередитися на роботі, подумки він щохвилини повертався до Надії. Хлопець із професором поралися коло знахідок годи­ни до четвертої. Лахудрик незримо був присутній, але переважно спілкувався з сутностями старої університетської будівлі, бо допомогти у складанні наукового звіту був малоздатний.

Телефон Павла весь час лишався поза зоною досяж­ності. Коли Аск почав уже не на жарт турбуватися, той сам передзвонив йому. Хлопці домовилися про зустріч у кав’ярні «Альма-матер» неподалік Університету.

— Маю дві версії причин того, що сталося з Наді­єю, — почав розповідь Павло, привітавшись. — Перша стосується колишнього батькового партнера ще по До­нецьку. Він наш далекий родич. Коли батьків бізнес почав набирати обертів, то цей родич, його звуть Ар­тем Крадьков, намагався отримувати половину при­бутків, хоча вклав грошей і роботи ледь на чверть. Під батькові гарантії Крадьков узяв у серйозних людей ве­ликий приватний кредит, який не зміг повернути. То­ді батько сам віддав борг, відібравши у Крадькова біль­шу частку бізнесу, в якому той все одно вже не здатен був брати участь через некомпетентність та алкоголізм. Але батько залишив цьому горе-бізнесменові значні кошти і нерухомість. Крадьков не оцінив доб­рого ставлення — батькові друзі на власні вуха чули, як він сп’яну погрожував жорстоко помститися усій нашій родині...

— Ти розповідаєш про свої підозри, бо вже більше довіряєш мені? — перервав Аскольд.

— Щиро кажучи, я не мав змоги щось детально дізнатися про тебе. Просто пересвідчився, що ти не пов’язаний з кимось із наших донецьких знайомих, а схоже, сліди викрадачів тягнуться до Донецька. Слу­хай далі! Друга версія стосується, вибачай, колиш­нього Надіїного кохання. Це хлопець з Маріуполя, Арсен Бабіулін, спортсмен, навчається в Донецьку. Вони з Надією зустрічалися ще у школі. Тоді батьки дуже обмежували нас у витратах, не бажаючи розбе­щувати. Коли ж у Надії зрештою з’явилися гроші, гарний одяг, автомобіль, а головне — нові життєві інтереси, Арсен відчув, що вони не пара. Він знавіс­нів, влаштовував сцени ревнощів, та при цьому без­соромно вимагав від неї оплачувати всі його власні потреби та забаганки. Батько спробував приборкати його — зробив директором одного з виробництв по розливу води, подалі від Донецька, подарував пристойний автомобіль, до речі, «Шевроле Сабурбан» кольору металік, щоправда, неновий. На жаль, Ар­сен, ставши начальником та отримавши нормальні гроші, почав вештатися по дорогих ресторанах, завів знайомства з пустопорожніми мажорами і мало ці­кавився виконанням службових обов’язків. Вироб­ництво занепало. Одного разу Арсен за дрібну про­вину сильно побив бейсбольною битою удвічі стар­шого за нього робітника. Той навіть потрапив до лі­карні. Коли батько про це дізнався, то звільнив Арсе­на, а я нарешті переконав сестру припинити з ним стосунки. На щастя, наша родина саме перебралася до Києва. Надія розповідала, що він намагався дзво­нити їй і сюди та просив знову влаштувати його на хорошу роботу — цього разу в столиці. Але сестра твердо відмовила. Тоді він заявив, що Надія ще по­шкодує про це. Сьогодні я за дріб’язковим приводом подзвонив Арсенові, і мені здалася дуже підозрілою його поведінка. Коли я спитав, де він зараз, він від­повів, що аж у Маріуполі, але у слухавці я чітко чув гуркіт коліс потяга, а потім і голос диктора, який назвав наступну зупинку «Станція Гідропарк». Це ж у Києві, правда? Коли я сказав йому про це, то він зам’явся, а потім відповів, ще це лише телевізійна пе­редача. Я удав, що повірив, але впевнений, він тут. Також сьогодні я спробував подзвонити і Артему Крадькову, але той десь зник. Його дружина і знайо­мі кажуть, що не знають, куди він подівся.

— Що ж, слід якось вирахувати цього Арсена і шука­ти вашого родича Артема, — вголос подумав Ас­кольд. — Нам двом це не під силу. Тобі слід усе розпо­вісти батькові. В нас дуже мало часу.

— Ні, до батька я не піду... — вперто хитнув головою Павло.

На подумковому зв’язку раптом запанікував Лахуд­рик. У вузькому коридорі, що вів до дверей кав’ярні, Аскольд побачив детектива Дмитра. За його спиною стовбичили двоє суворого вигляду чоловіків.

— Вітаю, панове! — почав детектив. — Павле, як вам у Києві?

— Це детектив, якого твій батько найняв для пошу­ків Надії, — пояснив Аскольд.

— Добрий день, — і собі привітався Павло.

— Недооцінює молодь скромних можливостей при­ватних детективних агенцій, а даремно, як бачите. Дозвольте присісти до вас. — Детектив умостився на стільці. Кремезні молодики залишилися стояти під стурбованими поглядами офіціантів.

— Павле, ми ведемо вас від самого аеропорту «Бо­риспіль». У Кракові й Варшаві вам вдалося відірва­тися від охорони. Але було нескладно вирахувати, що, поспішаючи (а ви дуже поспішали), ви скорис­таєтесь літаком. У єдиному міжнародному аеропорті Києва кількість закордонних рейсів невелика, отож вас випасли дідівським способом візуального просіювання пасажирів.

Лахудрик тим часом повідомив Аскольдові, що де­тектив насправді розгублений через відсутність про­сування у розслідуванні. Кремезних охоронців він узяв про всяк випадок, аби справити враження на мо­лодих людей, що вкупі з ефектом несподіваної зустрі­чі мало спантеличити їх і примусити якось видати всю відому в цій справі інформацію. Аск зрозумів, що час переходити в наступ.

— Наскільки мені відомо, ви зайшли у глухий кут, — звернувся він до Дмитра. — У Павла є дві версії при­чин лиха із його сестрою. Він вам згодом розповість, а зараз через брак часу в нас є лише одне дуже важливе прохання до вас: слід вирахувати одного суб’єкта, Ар­сена Бабіуліна, за номером його мобільного телефону. Він, швидше за все, у Києві. Мені необхідно буде з ним переговорити або ніби випадково опинитися десь поруч. Можливо, він виведе нас на слід Надії.

— Молодий чоловіче, чи не забагато ви на себе бере­те? — різко запитав детектив.

Павло теж здивовано поглянув на Аска.

— Згодом самі побачите, а зараз просто повірте ме­ні на слово, будь ласка!

Та співрозмовники поглядали на нього з неприхо­ваною пересторогою, і він мусив попросити Лахудрика дещо продемонструвати цим недовірливим громадянам.

— Ну, гаразд, Дмитре. Хочете, я скажу, що, де і з ким ви сьогодні, наприклад, їли на сніданок? — спитав Аскольд і, не чекаючи згоди детектива, пові­домив: — їли ви сьогодні зранку омлет на молоці з підсмаженими ковбасками у квартирці на вулиці Курській в компанії молодої жінки на ім’я Віра. І ще: ковбаски були з гірчицею, але трохи жорсткуваті. Потрібні ще подробиці?

Лахудрик, як завжди, бешкетував, щедро перепові­даючи приємні ранкові спогади Дмитра, викликані Аскольдовими запитаннями, і хлопцеві доводилося їх фільтрувати, аби подати співрозмовникам лише при­стойні обставини сьогоднішнього сніданку детектива.

— Павле, твій ранок, — звернувся він до Надіїного брата, — був менш романтичний, але можу нагадати, що їв ти — о! — вівсяну кашу з медом. Як бачите, я маю певні можливості отримувати потрібну інформацію. Словом, Павле, будь ласкавий, дай Арсенів номер Дмитрові, щоб він допоміг нам вирахувати цього спортсмена і поспілкуватися з ним особисто.

— Аскольде, це не жарти! — оговтався Дмитро. — Якщо ви щось знаєте, то кажіть одразу! Ігри за таких обставин зовсім недоречні.

— Все, що знаю я, знаєте і ви! — огризнувся Ас­кольд.

— Добре, — погодився нарешті детектив. — Якщо цей телефон активовано, то ми зможемо його вираху­вати, одночасно поставимо і на прослуховування. Да­вайте мені номер, Павле. І ще! Будь ласка, передзво­ніть вашим батькам і повідомте, що ви у Києві. Зрозу­мійте мене правильно: моїм клієнтом є ваш батько, і я зобов’язаний інформувати його про всі обставини, пов’язані з людьми, чию безпеку нам довірено. Тому дзвоніть самі.

— Добре, я передзвоню сьогодні ж, — погодився Павло.

Детектив записав номер Арсенового телефону і за­лишив хлопців.

Павлові ж Аскольд запропонував піти до нього на Костьольну, де до них приєднається його надійний друг. Павло погодився, але дорогою весь час ображе­но мовчав.

Владімір Тараторкін з Тімафєєм Брєзґінцевим приїхали до квартири на Михайлівській майже од­ночасно. Дорогою Тімафєй трохи прийшов до тями, тому подію в підземеллі Ближніх печер зумів переповісти більш-менш послідовно. Тараторкін не зна­ходив собі місця:

— Куда он мог пропасть? А если он, не приведи Бог, погиб?

— Думаю, что нет. Пока. Сканер зафиксировал пере­ход барьера со стороны первого столетия тремя объек­тами и в обратном направлении — четырьмя. Боюсь, что его похитили.

— Час от часу не легче. Что нам известно об обита­телях этой местности две тысячи лет тому назад? — спитав Тараторкін у Тімафєя.

— Да племена здесь дикие жили. Приносили чело­веческие жертвы! — У голосі Тімафєя знову забриніли панічні нотки.

— Я немедленно отправляю шифровку, красным кодом, в первопрестольную. А мы пока должны при­кинуть, что можно сделать. Хотя что именно, я прос­то не представляю! — Тараторкін знервовано запа­лив цигарку.

— Наверное, следует раскопать тот лаз, в который спустился Александр: там, вероятно, есть активатор вре­менных порталов, и попробовать организовать спаса­тельную экспедицию, — запропонував Тімафєй.

— Это первое, что пришло мне в голову. Но скрыт­но проделать такую работу нереально, а официально сообщать о пропаже нашего сотрудника в лаврских пещерах равносильно тому, чтобы спалить себя. Можно попробовать поискать другие точки перфо­рации и проникнуть в эту местность в первом столе­тии через них. Ну проходит же туда как-то сигнал мобильной связи!

Тімафєй дістав схожий на леп-топ прилад і почав його налаштовувати. Певний час швидко бігав пальця­ми по клавіатурі, а потім, відірвавши очі від екрана, майже спокійно сказав:

— Точка перфорации, в которой пропал Александр, исчезла без следа. Есть несколько нестабильных ано­малий в районе Подола, но для их идентификации не­обходимо максимально к ним приблизиться. В своей шифровке попросите, чтобы в Центре тщательно просмотрели киевское пространство стационарным сканером — может, найдут место, куда переместился портал, если, конечно, он просто не схлопнулся.

— Похоже, влипли.

Тараторкін сів до комп’ютера, на мить завмер, нава­жуючись, а потім блискавично набрав легковажний текст електронного повідомлення та надіслав його на лише йому відому адресу. Тоді вийшов на кухню, дістав пляшку горілки, покликав Тімафєя, і вони, почаркувавшись, мовчки випили по півсклянки. Не заїдали. Потім ще. Минуло більше години.

Пролунав дзвінок у вхідні двері. Відчинивши, Тара­торкін побачив перед собою Арнаутського.

— Почему об исчезновении нашего сотрудника я узнаю из сообщения Центра? — запитав той, не ві­таючись. — Вы должны были сообщить мне о слу­чившемся!

— Ваша компетенция не распространяется на опе­ративную деятельность! — почав заводитися Таратор­кін. — Достаточно того, что вы притащили этого По­лянского, который все время путается у нас под ногами, только мешая работать!

— Не кипятитесь, а лучше слушайте. Миша — на­дежный и еще нужный партнер, но я приехал, чтобы объяснить вам, чем случай с Александром Денисо­вым чреват для всей проводимой нами операции. — Арнаутський, немов господар, пройшов у кімнату і повів далі: — Аналитики ЦИКа расшифровали пе­рехваченные регулярные разговоры между нашим временем и первым столетием. Теперь не подлежит сомнению, что мы имеем дело с Андреем — первым апостолом, который, оказывается, таки добрался до киевских гор. И этот парень, Четвертинский, у него уже в друзьях. Заметьте, их контакты имеют регуляр­ный характер. Апостол наверняка получает инфор­мацию о будущем — весьма удобно для продуцирова­ния святых пророчеств. А если серьезно, то здесь и сейчас меняется история (по крайней мере, ее сег­мент) христианского мира. Меняется не нами и, смею вас заверить, не в наших интересах... З кухні почувся радісно-здивований вигук:

— Точка постоянной перфорации — портал — вос­становилась!

Тараторкін з Арнаутським миттю опинилися біля Тімафєя.

— Это не мерцающий прокол. Вот смотрите... — Цекіст вказав на монітор. — Уже шестую минуту ска­нер фиксирует устойчивую связь между временными пластами, как ранее это было в Лавре! А вот эти мелкие мерцающие перфорации, — він вказав на білі цятки на темному екрані, — появляются на три-че­тыре секунды. Кстати говоря, думаю, что именно бла­годаря им в прошлом функционирует мобильная связь. Этих проколов достаточно для ее почти посто­янного поддержания. Как только в прошлое попал первый мобильник, связь сразу и установилась. Воз­можно, именно это и помогло нам каким-то образом зафиксировать перемещение человека в первое сто­летие. Радиоволны телефонной связи сыграли роль своеобразной подсветки.

— Ну, что же, поздравляю вас, молодой человек. Вы выдвинули гипотезу, которая в случае эксперимен­тального подтверждения станет научным открытием. Вот как иногда водка мозговую деятельность стимули­рует, — уїдливо додав Арнаутський, поглянувши на майже порожню пляшку «Житомирської на брунь­ках». — Можете защищать диссертацию. По закрытой тематике, разумеется.

— Именно по закрытой, потому что если об этом уз­нают операторы мобильной связи, они наверняка вве­дут доплату за роуминг между временами, — пожарту­вав Тараторкін.

— Так, а что с мобильным Александра? — запитав Арнаутський.

— Отключен, но маяк в нем должен работать, даже когда есть видимость обесточивания телефона. Наши техники пытаются его запеленговать. Думаю, что если там есть сигнал мобильного, то будет и сигнал маяка: у них один физический принцип работы, — пояснив Тараторкін.

— Когда будет результат? — знову почав дратувати­ся Арнаутський.

— Это чисто технический вопрос, от нас с вами не зависящий, господин Арнаутский.

Тут у розмову втрутився Тімафєй:

— Я наложил сигнал новой точки перфорации на карту Киева. Это совсем близко — на улице Костель­ной. Мы можем попытаться пойти туда прямо сейчас.

Цекісти похапцем накинули темні непримітні кур­тки і, прихопивши сканер, рушили на вулицю. Арнаут­ський лишився чекати.

Коли недільного ранку майор Микола Трохимчук у домовлений час прийшов до пам’ятника Кобзареві, там на нього вже очікував професор Юрій Довжик. Майорові дуже сподобалась така пунктуальність, але, з другого боку, стало незручно, що ненавмисне приму­сив очікувати на себе шанованого вченого.

— Даруйте, — почав він розмову, — що вам довело­ся чекати. І ще одне вибачення за цілковиту формаль­ність, але прошу поглянути на моє службове посвід­чення: майор Микола Трохимчук. — Він розгорнув темно-синю книжечку і зачекав, поки професор ков­зне по ній недбалим поглядом.

— Не переймайтеся, молодий чоловіче, я дуже люблю цей парк узимку, тому приїхав раніше, аби пройтися його доріжками. А формальності інколи допомагають, а не шкодять спілкуванню, — стримано відповів професор. — Прогуляймося, і я вислухаю ваші запитання.

— Власне, це не стільки запитання, скільки певна цікавість до вашої роботи...

— Ні, ні. Спілкуватися будемо одразу відверто. Я до­росла людина. Моє становлення відбувалося за радян­ської влади, а в ті часи КДБ мав великий вплив, особ­ливо в таких навчальних закладах, як університет. Тому я маю досвід спілкування з вашою установою і ро­зумію, що там не буває випадкових інтересів.

— Хіба я не можу просто цікавитися наукою?

— Можете, але запевняю вас, пане майоре, саме сьо­годні наука становить для вас інтерес в останню чергу. Перейдімо до вашої справи!

— Від вас, пане професоре, нічого не приховаєш, — погодився Трохимчук.

— Отож говоріть прямо: що або хто саме вас ціка­вить? Скажу одразу: нікого зі своїх знайомих я для вас характеризувати не буду.

— Юрію Вікторовичу, розумію традиційну пересто­рогу інтелігентної людини до нашої організації, та ін­коли виникають обставини, коли співпраця з нами не­обхідна.

— Запитуйте.

— Скажіть, чи немає чогось у вашій нинішній робо­ті такого, що могло б становити інтерес для іноземних спецслужб?

— Інтерес може бути різний: суто пізнавальний, ідеологічний чи матеріально-фінансовий, — почав аналізувати вчений. — Пізнавальний легко задо­вольнити з відкритих джерел. Ідеологічний залежа­тиме від того, яка саме держава виявила таку специ­фічну цікавість. Ми знайшли порівняно давнє похо­вання, але сам собою цей факт ніяк не може вплинути на усталені уявлення про історію церкви в Україні. Хоча, ймовірно, його можна якось використати у про­тистоянні двох патріархатів. Матеріальні цінності, знайдені нами, мають чималу вартість, але не таку, щоб цікавити спецслужби.

— До вас не звертались якісь незнайомі або мало­знайомі люди з несподіваними запитаннями? — поці­кавився майор.

— Ні.

— Можливо, до ваших помічників?

— Наскільки мені відомо, також ні. Утім, моя аспі­рантка говорила, що її запросив на розмову до ресто­рану якийсь заїжджий молодий кореспондент газети «Первопрестольний комсюк». Вона сказала, що він поставив кілька запитань стосовно мене і нашого по­мічника.

— Не могли б згадати його прізвище?

— Аскольд Четвертинський.

— Ні, я маю на увазі журналіста з «Комсюка», — уточнив Трохимчук.

— Я його не знаю.

— Пане професоре, величезне прохання: передзво­ніть, будь ласка, зараз вашій аспірантці й уточніть прі­звище і телефон цього журналіста, — і, попереджаючи заперечливий жест ученого, додав: — Звісно, ми може­мо викликати її офіційно і поставити наші запитання формально, але цілком можливо, що наші перестороги марні, а якщо ні, то раптом це зашкодить справі. Та й молода жінка, не настільки загартована життям, як ви, може пережити легкий стрес від повістки.

— Скажіть, шантаж був окремою вашою навчаль­ною дисципліною? — запитав професор.

Майор лише розвів руками, усміхнувшись, але очі його лишилися зосереджено-холодні.

— Це справді так важливо? — запитав професор піс­ля тривалої паузи.

— Буду відвертий. Ми вивчаємо одну дивну ситуа­цію. Можливо, це збіг обставин чи непорозуміння, та існує значна небезпека для певних людей, — терпляче пояснив майор.

— Мабуть, ця небезпека може загрожувати впливо­вим і багатим людям, якщо ви цим так перейнялися.

— А тут ви помилилися, пане професоре. Ідеться про цілком звичайних і дуже молодих громадян.

— Гаразд, зараз спробую.

Христина здивувалася проханню свого керівника, та за хвилину професор передав майорові координати журналіста Алєксандра Дєнісова.

— Ви згадали ще прізвище студента Четвертинського, — обережно приступив майор до головної мети розмови. — А чим він може бути цікавий цьому жур­налістові?

— Не знаю, він справді дещо вирізняється поміж од­нолітків поведінкою та інтересами, але не надто вже.

Він, до речі, висловив сміливу гіпотезу, що знайдене поховання належить митрополиту Петрові Могилі. Хоча, на перший погляд, цього не може бути, але вчо­ра я знайшов непрямі, та все ж підтвердження того.

— Тоді, можливо, це і становить інтерес для жур­наліста. Ви не проти, якщо я зустрінуся з Четвертинським?

— Ніби моє заперечення вас зупинить.

— Юрію Вікторовичу, я маю на увазі, що, зустрічаю­чись із ним, пошлюся на те, що вже розмовляв із вами.

— Щоб він більше довіряв вам? Не сподівайтеся, бо Аскольд — хлопець розумний і самостійний.

— Я лише поставлю кілька запитань, неофіційно.

— Спробуйте. Коли це все, то давайте прощатися. На все добре.

— Дякую вам. Даруйте за клопіт і всього найкращо­го. — Майор потис професорові руку.

Діставши мобільний, Трохимчук зателефонував на домашній телефон Аскольда.

За двадцять хвилин Борис був на Костьольній. Веселий і, на щастя, тверезий, він увійшов до кім­нати, де одразу відчув усю напруженість атмосфе­ри, що там панувала. Не очікувана, принаймні від Аска, пропозиція прихопити з собою зброю також свідчила про серйозність намірів хлопців, які тут зібралися.

З Павлом, квартирантом його бабусі, Борис був уже трохи знайомий. А ось іншого, модно прикинутого, але зовсім ще молодого хлопця він бачив уперше. Од­разу привертав до себе увагу довершеної форми чима­лий лук, якого юнак тримав у руці, та повний стріл са­гайдак, що було видно за його лівим плечем. Поруч на дивані лежав якийсь чималий, імовірно сувенірний, жезл із білого й жовтого металу з чорним каменем на горішньому кінці.

— Це Ілько, знайомтеся, — сказав Аскольд, вказав­ши на лучника.

— Борис, — назвався хлопець. — Що за мульку ви тут вирішили замутити?

— На жаль, це не мулька... — Аскольд детально ви­клав події, пов’язані з викраденням Надії, та план її звільнення, випустивши лише, яким чином вони вста­новили, де вона знаходиться зараз.

— Розумієш, Аску, — почав Борис, уважно його ви­слухавши, — задумане вами — дуже серйозна і ризи­кована справа. Якщо навіть професійні детективи не­спроможні зарадити, то ми й поготів.

— Насправді він уже погодився, хоча усвідомлює ве­личезний ризик цієї операції. Пропоную розкрити всі карти, — нишком сказав Лахудрик.

— Гаразд, — уголос погодився Аскольд.

— Що гаразд? — здивувався Борис. — Зрозумійте правильно, хлопці, я не відмовляюся, просто слід вра­хувати...

— Я знаю, що ти не відмовляєшся, — перервав його Аскольд. — Дозволь тебе познайомити зі ще одним на­шим другом і за сумісництвом домовиком — Лахудриком Пенатієм.

Не встиг Борис усвідомити почуте, як перед ним у повітрі з’явилося щось летюче, рудувато-сіре, кудлате, чи то кіт, чи то мавпочка, щоправда без хвоста.

— Вітаю вас! — Домовичок чемно кивнув голо­вою. — Часу на тривалу процедуру знайомства у нас мало, отож до справи.

— Здоровенькі були!.. — Здивований Борис спробу­вав приховати свій острах за архаїчним вітанням. — Це що, справжній домовик?

— А вам траплялися фальшиві домовики? — сер­йозно спитав Лахудрик. — Тих самозванців слід у мілі­цію здавати за введення в оману громадян.

— Лахудрику, облиш свої жарти, — втрутився Пав­ло. — В нас дуже мало часу, а ще треба спланувати опе­рацію та підготувати все необхідне для її виконання.

— Ні, я все ж хочу зрозуміти: домовики що — існу­ють? — не міг заспокоїтися Борис.

— Так, Борисе, вони існують, — мовив Аскольд. — Сприймай це як науковий чи антинауковий, але доко­наний факт. А зараз до справи.

Було вирішено рушати до села Красного в Обухівському районі Київщини двома машинами: Борисовим «Пежо» і «Лексусом», що його хлопець запропо­нував позичити на одну ніч у свого батька. Борис пояснив, що інколи так вчиняє, коли його власна машина потребує ремонту після дрібних аварій. Цим автомобі­лем доручили керувати Павлові. Виїзд призначили на восьму вечора.

Борис із Павлом поїхали по другий автомобіль. Це виявився потужний джип. Аскольд, прихопивши з со­бою Книгу, сховану в незмінному наплічнику, разом з Лахудриком сів у Борисове авто. А в «Лексус», до Пав­ла, завантажився Ілько зі своїм чималим луком, сагайдаком і жезлом Аратти.

До околиці села домчали без проблем завдяки до­мовикові, який з Арсенової пам’яті чітко відтворю­вав маршрут руху Надіїних викрадачів. Також домо­вик ретельно спостерігав, аби за ними не було сте­ження. Та й Борис із Павлом не втрачали пильності. Коли вже стало видно освітлені вікна у крайніх хатах, зупинилися на узбіччі, заглушивши двигуни і вимкнувши усі вогні. Аскольд замастив номери обох ма­шин перетертою зі снігом землею. Машини тут май­же не проїжджали, тишу зимової ночі порушував ли­ше гуркіт далекого літака.

Домовик перемістився до «Лексуса». Він спробував занурити Павла в гіпнотичний транс, щоб той сягнув думкою свідомості сестри. З першої спроби це не вда­лося. Тоді домовик попросив Ілька покликати їм на допомогу Аскольда. Коли той підійшов і почув, у чому са­ме має допомогти, то спробував відмовитись:

— Я не зумію.

— Хто б казав! Екстрасенсорні, як це тепер назива­ється, здібності притаманні тобі від природи, а зна­йомство з Апостолом їх посилило, — заявив Лахуд­рик. — Павло не може зв’язатися з сестрою, бо дуже нервує. Тому доведеться наблизитися до неї у тонко­му світі. А для цього вам необхідно залишити свої фі­зичні тіла. — І, не даючи хлопцям оговтатися, одра­зу наказав: — Так, обидва сідаєте на задні сидіння. Аскольде, твоє завдання — допомогти Павлові ви­йти за межі тіла.

Коли Аскольд і Павло зручно вмостилися на шкіря­них сидіннях, Лахудрик рівним, спокійним голосом наказав їм покласти голови на підголівники, заплю­щити очі та уявити перед собою, десь сантиметрів за сорок, світлу цятку, до якої слід дотягнутися.

Спершу в Аскольда нічого не виходило, та раптом уявна цятка рвучко наблизилася до нього, і він поба­чив під собою... себе і Павла. Поряд був Лахудрик, який у своєму невидимому стані тепер став для нього цілком видимий, хіба що напівпрозорий. Павлові ніяк не вдавалося залишити фізичне тіло. Тоді Аск узяв йо­го за руку і витягнув з тілесної оболонки. Тепер вони почувалися ніби у невагомості, маючи змогу силою думки пересуватися з величезною швидкістю.

Лахудрик злітав до машини, де вже почали замерза­ти Борис та Ілько, лишив їм ключі від «Лексуса» і по­передив, що, поки Аскольд із Павлом перебуватимуть поза своїми тілами, їх слід охороняти. Годі й казати, що Ілько, а Борис і поготів, були дуже збентежені фак­том розлучення їхніх друзів з власними фізичними оболонками, але запевнили домовика, що виконають його прохання-вказівку.

Використовуючи домовика за штурмана, Аскольд і Павло, точніше їхні астральні тіла, помчали до зви­чайної сільської хати, що ховалася за високим цегля­ним парканом оддалік інших садиб села. У дворі на довгому ланцюзі бігав величезний білий собака, схо­жий на кавказьку вівчарку.

Легко пройшовши крізь стіни хати, хлопці й домо­вик опинилися у великій, тьмяно освітленій кімнаті. Там за накритим столом сиділо двоє чоловіків. Стар­шого з них Павло одразу впізнав.

— Це таки Артем Крадьков, — повідомив він Ас­кольдові.

— А хто другий?

— Його я не знаю, — відповів Павло.

Лахудрик тим часом запитав дозволу в домовика цього будинку на свою присутність у його володін­нях та попросив допомоги. Місцевий домовик зне­хотя погодився.

Чоловіки ж за столом вели розмову.

— Не понравілся мнє сьодняшній базар с Ар­сеном. Чи він питається свалить, чи його пов’язали. Отмазка, шо, тіпа, він просто хоче развєяться в Києвє, якась галімая, — казав знайомий Павлові кре­мезний, коротко стрижений чоловік до молодшого.

— Да хто єго повяжєт, Артьом? Менти о похіщєніі ніфга нє знают. Карл сам нам ето гарантіровал. Отєц дєвкі тоже нє мог єго сам вичісліть...

— Чьо ж он тода нє возвращаєтся?! — раптом за­горлав Крадьков. — Говоріл я тєбє, Лукан, мочіть нужно било етого чмиря ілі хотя би здєсь дєржать!

— Та як я мог єго удєржать? Он здоровий, падла. Ти как в Обухов за жратвой от’єхал — он ногі в ру­кі і на маршрутку. Єщє і грозіл, что єсли с нім что-то случітся, то, мол, надьожний чєловєчєк знаєт, кому і шо сообщіть, — сказав той, кого Крадьков назвав Луканом.

— Давай звоні єму снова! — лютився Крадьков.

— Та ріскованно. Єслі все же ти прав, то нас мо­гут засєчь по сігналу мобілкі, вєдь ето будєт уже трєтий звонок із етого мєста, с одного і того же но­мєра. Карл же воощє запрєтіл нам мобілкамі пользоваться. Отвєчать только на єго звонкі, — нев­певнено заперечив Лукан.

— Когті надо рвать, а дєвку замочіть прідьотся, она нас всєх троіх відєла. Всє равно живой отпускать нєльзя. Да і у Карла на наш счьот могут бить своі пла­ни. Ми свою работу уже сдєлалі, так на шо ему тє­пєрь-то нужни?

— Да ти чо, Артєм?! Я єго уже двадцать лєт знаю, єщє с дворових врємєн. Он своє слово дєржит всєгда, когда... єму ето вигодно. — Лукан почав помітно трем­тіти, але повів далі. — А єслі дєвку сєйчас замочіть, тада нам точно нічьо нє обломітся — нужно, чтоби она хоть раз с отцом поговоріла. Єсли всьо вигоріт, то нам всєм бабла хватіт. Ти лучше мєня знаєшь: за послєдніє чєтирє года єє батя заработал сотні зєлєних мілліо­нов. А єщє чєрєз пару лєт єго бізнєс воощє будєт сто­іть за мілліард.

— Ладно, Карл обєщался сєгодня-завтра приієхать. Можєт, і взаправду всє по-чєстному подєліт, хотя стрьомно мнє чьо-то. Іді отнєсі єй попіть і жратви пріхваті. А я прілягу пока поспать: вдруг ночью єхать прідьотся. Как говорітся, вдруг война, а я уставший!

Лукан прихопив зі столу пляшку з водою, хліба й шматок обвітреного сиру і вийшов у сіни. Там відки­нув прикриту брудним рядном дерев’яну ляду в під­лозі, під якою виявилася ще одна — залізна, замкне­на на підвісний замок. Відчинивши її, почав спуска­тися металевою драбиною в глибокий льох. Ліхтар вихопив з темряви фігурку дівчини. Вона, обхопивши коліна, сиділа на якійсь ковдрі, її права рука була припнута кайданками з коротким ланцюгом до драби­ни. Бліде, схудле обличчя з широко відкритими очи­ма виглядало моторошно спокійним. Аскольд відчув приплив невимовного жалю до неї та водночас — лю­ті до викрадачів. Лукан мовчки поставив воду та їжу і, уникаючи дивитися на полонянку, швидко виско­чив нагору і замкнув обидві ляди.

— Вона ж тут задихнеться! — Павлів голос, точніше те, що замінює його в тонкому світі, був сповнений жа­ху та болю.

— Не хвилюйтеся. Тут є вентиляційний отвір. — До­мовик, як міг, спробував заспокоїти його, та Павло майже не звернув уваги на ці слова.

— Лахудрику! — гукнув домовика Аскольд. — її тре­ба підбадьорити. З’явися до неї у видимому стані і ска­жи, що ми... Хоча чекай, спочатку спробуй непомітно витягти у бандитів ключі від кайданів та від замка, що замикає ляду.

— Ні, якщо він помітить зникнення ключів, то од­разу прибіжить у льох. Аску, спочатку слід скласти чіткий план, а потім уже повідомити Надію про нашу присутність. — Здавалося, Лахудрик лишився єди­ним, хто зберігав спокій. — Ми знаємо, де її трима­ють і те, що в будинку лише двоє чоловіків і собака надворі. Ти з Павлом із тонкого світу навіть сірника не піднімеш. Фізично діяти ви зможете лише тоді, ко­ли повернетеся у свої тіла. Звісно, ви здатні прийти в її свідомість, але вона, швидше за все, знову вважати­ме, що це марення. Раптом вона подумає, що божево­ліє, і ще дужче злякається. Та, врешті, візьміть себе в руки! — гримнув Лахудрик на Аскольда і Павла. — Робимо так: зараз ви повертаєтеся у фізичні тіла, ра­димося з Борисом та Ільком, як діяти, а вже потім я спробую поговорити з дівчиною.

Не минуло й двох хвилин, як хлопці опритомніли у своїх тілах на сидіннях «Лексуса». Поряд уже був види­мий Лахудрик. Рухи у матеріальному світі здалися їм нестерпно повільними.

Борис ззовні відчинив «Лексус», і вони з Ільком приєдналися до друзів. Аскольд стисло розповів про побачене в будинку та про відчуття перебування поза власним тілом.

Ніхто з хлопців не мав уявлення, як слід діяти, виз­воляючи заручників. Перебравши та відкинувши кілька варіантів, зрозуміли, що зайшли в глухий кут. У Павла починалася тиха паніка, про що домовик був змушений повідомити Аскольдові. Той зрозумів, що коли негайно не запропонує шляху порятунку дівчи­ни, то Павло піде на штурм будинку самотужки з го­лими руками.

— Діємо так... — Аск почав викладати свій імпрові­зований план.

Понеділок для полковника Петра Вовка почався з неприємної розмови на нараді у новопризначеного на­чальства, яке намагалося компенсувати нестачу фаховості та досвіду багатослівною імітацією службової ви­могливості. Дорікали усім оберемком хронічних проб­лем суспільства одразу: тим, що Київ перетворюється на прохідний двір для міжнародних пройдисвітів усякої масті — від африканських проповідників до орденських організацій, куди вербують високопоставлених бюрок­ратів і політиків; тим, що розкриття резонансних злочи­нів не на висоті; тим, що чиновні злодії колишнього «ан­тинародного режиму другого президента» встигли опи­нитися поза межами країни, чкурнувши від правоохо­ронців у північно-східному, переважно, напрямку, а дея­кі навпаки, видерлися ще на вищі посади; тим, що знову помаранчево-махровим бузком буяє корупція, ніби й не було обіцянок на Майдані. Звісно, начальство в усіх цих і багатьох інших проблемах бачило головними винуват­цями всіх, крім себе, любого, а ніжками тупало на тих, хто ближчий та не захищений придворними зв’язками. Останнім часом у такій ролі дедалі частіше опинявся полковник Петро Вовк, кадровий компетентний офіцер.

Насамкінець новоспечений юний генерал обвів при­сутніх поглядом, який вважав проникливим і мудрим, та повідомив, що результати аналізу відкритих публіка­цій у виданнях, ангажованих різноманітними фінансо­во-промисловими групами, а також оперативна інфор­мація дають підстави вважати: раніше непримиренно ворогуючі олігархи дійшли спільної домовленості сто­совно остаточного розподілу сфер впливу на весь підточений корупцією державний апарат. Їхньою метою є ос­таточне привласнення ресурсів країни, навіть коли все суспільство перетвориться на жертву їхньої ненаситної зажерливості. Генерал, звісно, не пояснив, яким чином таку інформацію можна було отримати з відкритих дже­рел, але зробив мудрий висновок, що домовленість олі­гархів несе загрозу владному становищу тих, хто свої кар’єри робив, балансуючи між інтересами олігархіч­них груп, а отже — це питання державної безпеки. При­сутні офіцери ледве стримували зневажливі посмішки і з полегшенням залишили розкішний генеральський кабінет. Чи не перший, тамуючи роздратування через згаяний час, вийшов з наради полковник Вовк.

Тож, з’явившись за викликом, майор Микола Тро­химчук застав шефа зовсім не в гуморі.

— Ну, то що будемо робити з цим вундеркіндом Четвертинським? Вдалося з’ясувати, звідки він має таку точну інформацію про діяльність іноземних спец­служб у нас і чим він для них настільки цікавий? — привітавшись, одразу запитав полковник.

— Встановлено ось що, — почав чітку доповідь ма­йор. — До його з матір’ю квартири справді намагали­ся потрапити двоє осіб. Один з них, Тараторкін, є предметом нашого регулярного ненав’язливого інте­ресу, другий, Брєзґінцев, перетнув кордон лише тиж­день тому. Обоє працюють під офіційним прикриттям Фонду славної єдності. Регулярно спілкуються з Глєбом Арнаутським.

— А хіба цьому блазню дозволено перебувати в країні? — здивувався полковник. — Та одна лишень фраза, що «рєволюциі на Майданє воврємя нє далі в морду», гідна того, щоб назавжди оголосити його «persona non grata».

— Йому дозволили, як виняток, лише разовий в’їзд за сімейними обставинами, — уточнив майор.

— А він традиційно використовує нашу гуманність, аби черговий раз нагидити країні, — насупився пол­ковник. — Що далі про Четвертинського?

— Встановлено, що його телефони віднедавна прослуховуються однією приватною детективною агенці­єю — звісно, незаконно. Зараз з’ясовуємо, на кого пра­цюють ці детективи. Бенціон Пінський продовжує на­полегливі спроби нав’язати йому спілкування. Михай­ло Полянський також колами ходить: винюхує інфор­мацію про нього. Думаю, що він робить це за наказом Арнаутського. Сам хлопець від будь-якого співробітництва з нами відмовився.

— Гаразд, — озвався полковник після хвилинної за­думи. — Є достатньо законних підстав брати його в оперативну розробку. Підготуйте технічне завдання для аналітичного підрозділу, де чітко опишіть усі відо­мі нам обставини, які виникають навколо Четвертин­ського, додайте все, що зможете дізнатися про його оточення, інтереси, конфлікти. Нехай аналітики за­пропонують свої варіанти причин такого зацікавлен­ня ним з боку спецслужб і приватних детективів, а та­кож зроблять припущення про джерела його власної поінформованості. Ви маєте двадцять чотири години. Справу проректора-завгоспа Балабухи передайте у слідчий відділ — там лишилася переважно паперова робота. Чекаю вашої доповіді щодо Четвертинського завтра. У письмових повідомленнях будемо називати цей об’єкт розробки «Князем». На все добре.

Відпустивши майора працювати над технічним зав­данням для аналітиків, полковник Вовк зателефонував давньому другові Михайлу Яковенку і, домовившись про термінову зустріч, пішки пішов до його квартири на Лютеранській.

Дорогою згадував їхні молоді роки. Колись вони починали разом оперуповноваженими в сусідніх районах Черкащини. У сільській місцевості робота для КДБ була так собі, не бий лежачого. Нагляд за настроями вчителів та викладачів технікумів, профілактичне залякування тих, хто намагався за допомогою малопотужних радіоприймачів слухати передачі ворожих радянській владі радіостанцій: «Голосу Америки», «Німецької хвилі» чи «Радіо Сво­бода». Окремо доводилося працювати зі священика­ми, аби ті не пускали до нечисленних церков молодь й дітей та повідомляли про релігійні настрої інтелі­генції, якщо такі мали місце. Вряди-годи з Києва надходила інформація про те, що в якоїсь сільської родини знайшлися родичі у Сполучених Штатах чи Канаді, які прагнуть відвідати рідне їм село, звідки їхні батьки поїхали ще до встановлення радянської влади. Тоді слід було залякати селян, аби ті ні в яко­му разі не погоджувалися на візит заокеанської рід­ні, щоб не демонструвати буржуазним націоналістам побутової дійсності українського радянського села. Коли ж цього зробити не вдавалося, тоді доводилося допомагати в організації окозамилювання для бур­жуїв, щоб продемонструвати їм винятково щасливе життя колгоспного селянства під мудрим керівниц­твом Ленінської комуністичної партії, пильно стежа­чи за колгоспниками, які під чарку могли бовкнути щось зайве. Втім, у сімдесяті-вісімдесяті роки селяни справді почувались якщо не щасливими, то переваж­но задоволеними. Після страхіть колективізації, Го­лодомору, війни і важких повоєнних років, що всі во­ни припали на долю одного покоління, отримали на­решті змогу будувати нові хати, вчити дітей в інсти­тутах, а пізніше — дивитися телевізори.

Однаковий вік та спільність інтересів — обидва мо­лоді офіцери з дитинства цікавилися творами радян­ської та західної фантастики, а також були заповзяти­ми автомобілістами — швидко здружили їх.

Можливо, їм так би й судилося все трудове життя провести у заштатних районах, якби у покійному СРСР не трапилося перебудови. Михайло Горба­чов зробив відчайдушну спробу модернізувати останню світову імперію, забезпечивши її техноло­гічну, а головне, соціальну конкурентність щодо сві­тових держав. Країну кинуло в лихоманку несистем­них і непослідовних реформаторських кампаній. Бо­ролися з дрібними крадіями на виробництві — несу­нами; з прогульниками; з алкоголізмом; з номенкла­турними привілеями для начальників та їхніх родин — магазинами-розподільниками, лікарнями, са­наторіями і навіть перукарнями. Боролися ще і з ко­рупцією. Отут і знадобилися молоді, освічені й не зовсім зіпсовані у своїх провінціях честолюбні офі­цери КДБ, які не обросли зв’язками-знайомствами у столичних партійно-комсомольських кублах. Так ка­пітани Петро Вовк та Михайло Яковенко несподіва­но для себе опинилися у Києві.

Подолання корупції тихо зійшло нанівець. На черзі постала складніша проблема — боротьба з «парадом суверенітетів»[38], яка закінчилася дев’яносто першого року остаточною перемогою останніх — Україна стала самостійною. Михайло Яковенко, на той час уже вдру­ге одружений з дочкою директора одного невеличкого відомчого готелю, за допомоги тестя швидко збагнув, що йому далі не цікаво просиджувати штани на служ­бі державі. Звільнившись, він почав робити успішний бізнес, не без проблем, але все ж відбиваючись за під­тримки колишніх колег як від прямих наїздів рекети­рів, так і від нав’язливих послуг хабарників-бюрократів. Михайло часто міняв види діяльності й збагачу­вався. За останні п’ятнадцять років він побував влас­ником мережі автозаправок, будівельної компанії, телеканалу, завжди успішно продаючи одну свою фір­му, щоб одразу вкласти гроші в нову. З друзів молодос­ті він зберіг зв’язки лише з Петром Вовком. Цьому сприяла як щира повага і довіра один до одного, так і те, що їхні ділові інтереси ніяким чином не перетиналися, — підстав для конфліктів просто не виникало.

Коли після проголошення спотворених результатів виборів Президента ранньої зими четвертого року в Києві став стотисячний помаранчевий Майдан, Ми­хайло Яковенко один з перших серед підприємців по­чав надавати суттєву фінансову допомогу людям, які вийшли на цей кількамісячний неперервний мітинг. Хоча, як добре поінформована людина, він не мав жод­них ілюзій щодо моральних і професійних якостей по­літиків, які використовували Майдан у власних цілях.

На полковника Петра Вовка також справив велике вра­ження щирий громадянський порух сотень тисяч людей, які не побоялися вдатися до такого вражаюче масштаб­ного мирного протесту. Але і він, володіючи великим об­сягом інформації, не поділяв захоплення рядових учас­ників Майдану їхніми політичними лідерами і так звани­ми польовими командирами, та все ж разом з іншими офіцерами всіляко намагався утримати обидві сторони від застосування сили. Після перемоги (як згодом вияви­лося — зовсім не остаточної) помаранчевої революції полковник на короткий час навіть повірив, що політики почнуть хоч трохи поважати громадян — своїх виборців і роботодавців — та відповідальніше ставитися до сус­пільних потреб. Утім, дійсність швидко розвіяла ці недоречні, з його досвідом та в його віці, ілюзії. За рік у країні все знову повернулося у накатану «антинародним режи­мом» колію поступової деградації державності, стиму­льованої егоїстичною бездіяльністю політиканів і бю­рократії. Та потужне енергетичне поле історичного Майдану не зникло зовсім без сліду. Час від часу відділ моні­торингу суспільних процесів Служби фіксував акції спротиву зажерливій владі з боку звичайних громадян, особливо коли йшлося про розкрадання громадських зе­мель. Преса, звикнувши до відносної свободи, теж не вся поспішала повертатися у теплий свинарник на відгодів­лю «темниками»[39]. На диво, траплялися цілком здорові, хоч і поодинокі позитивні явища у середовищах студент­ської молоді. Інколи навіть виникало ірраціональне вра­ження небезнадійності суспільних перспектив країни за­галом. І не лише у полковника.

Святкуючи три місяці тому, наприкінці листопада, свій день народження, що збігся з першою річницею початку великого стояння на Майдані, Михайло Яко­венко запросив до свого новозбудованого особняка в курортній Лісовій Бучі лише чоловічу компанію добре знайомих і надійних людей: перевірених партнерів у бізнесі, колишніх колег, а також кількох вчених-суспільствознавців. Усіх попросили приїхати чомусь на сніданок, а саме святкування розпочалося з... лекції по­рівняно молодого, але справжнього вченого Анатолія Черняка про реальні перспективи існування держави за умови збереження існуючих тенденцій її розвитку. На думку лектора, застарілі та нові суспільні хвороби ли­шали їй щонайбільше десять років згасаючого існуван­ня. Вчений також зупинився на першорядних заходах, які слід здійснити, аби перевести країну на рейки сус­пільного прогресу. Перш за все подолати традиції су­цільної корупції та жлобське невігластво владоможців.

Розливши у маленькі срібні чашки власноруч пригото­вану каву, іменинник запросив присутніх висловитися з приводу почутого. Говорили довго і відверто. Десь перед обідом вирішили створювати таємний громадянський комітет, першорядним завданням для якого на початковому етапі визначили цілком легальне дослідження країни в основних сегментах суспільного існування: справжній стан освіти, медичної допомоги, злочинності, виснаженості природних ресурсів та інфраструктури. Про стратегічну перспективу домовилися поговорити трохи згодом. Для фінансування цієї роботи кілька під­приємців, які не збираються переселятися на Кіпр чи Маямі-Біч, утворили консорціум. Отримані результати і ви­сновки щодо них домовилися широко оприлюднювати.

Михайло Яковенко зустрів давнього товариша у си­баритському шовковому халаті. Після вітальних обій­мів пішли на величезну кухню пити зі срібних чашок фірмову каву господаря. Мобілки залишили у перед­покої. Двері міцно причинили.

— Ну що ж, Петре, схоже, справа потроху рухаєть­ся, — почав Михайло. — Вже маємо перші результати досліджень. Наприклад, учора отримав аналітичний звіт щодо структури та причин виникнення дитячої безпритульності. Уяви собі: у нашій країні безпри­тульних дітей майже стільки, скільки солдатів в армії!

— А що ти хочеш, коли півтора десятка років країна послідовно спивається, люди виїжджають на заробітки, лишаючи дітей на старих бабусь, а багато хто впадає у безпросвітні злидні? — поставив риторичне запитання полковник. — Це й без таких недешевих досліджень зрозуміло. Наша країна і за показниками дитячого ал­коголізму майже перша у Європі, а фірми, що продають слабоалкогольні синтетичні напої, орієнтують свої рек­ламні стратегії саме на споживацькі уявлення підлітків про престиж та гламурну стильність, щоб ті на перші ж отримані гроші купували це пійло. Але я до тебе прий­шов ось у якій справі: сьогодні генерал на вранішній на­раді прохопився про те, що кілька потужних олігархіч­них угруповань уклали перемир’я з метою оформити правила тіньової гри на внутрішньому ринку. Схоже, вони готові використати сприятливий момент слабкос­ті влади, аби остаточно поділити країну.

— Так олігархи це не вперше намагаються зробити. Не хвилюйся: скільки себе пам’ятаю в бізнесі — там завжди перемагають егоїстичні інтереси. Думаю, що й цього разу в них нічого не вийде: посваряться — і зно­ву почнуть мочити один одного, використовуючи по­літичну та бюрократичну обслугу. І баланс політичних сил відновиться. Можливо, нам слід використати цей момент, щоб заручитися підтримкою однієї з ворогу­ючих груп для досягнення власних цілей?

— Не сподівайся на їхню наївність. Гляди, щоб вони нас самих не використали, — скептично зауважив пол­ковник. — До речі, останнім часом у Києві різко акти­візувалися дії двох неслабких розвідок. Причому їхня активність, якась дивна, межує просто з дурістю: ходять колами побіля одного студента, намагаючись нав’язати йому спілкування або і співпрацю, навіть до його квар­тири спробували вдертися. На перший погляд, це зви­чайний бідний студент. Щоправда, він є співавтором сенсаційного археологічного відкриття, зробленого у Лаврі професором Довжиком.

— Вони там часом не відкопали чогось унікального, що може дуже дорого коштувати на чорному ринку ар­хеологічних знахідок? Другу пектораль, наприклад, або ікону, намальовану Святим Лукою. А це не одна сотня мільйонів доларів! — припустив Михайло Яковенко.

— Знаєш, на перший погляд це найімовірніше, але от буквально вчора достеменно з’ясувалося, що хлопець мало не краще за нас володіє інформацією про агентів, які працюють під прикриттям саме цих розвідок, і навіть не приховує цього. У мого співро­бітника, майора Трохимчука, взагалі склалося вра­ження, що він телепат. Що, як спробувати використати цього студента у справах, наприклад, фінансо­вої розвідки? Зрештою, наш рідний КДБ мав цілі підрозділи, які досліджували можливості викорис­тання телепатів та екстрасенсів з розвідувальною метою. Думаю, така козирна карта, навіть джокер, буде незайвою в будь-якій колоді.

— Слід ще переконатися у цих його фантастичних здібностях. Щось я не дуже вірю в телепатію. Влаштуй нам зустріч із ним, — попросив підприємець.

— Гаразд, спробую, але не обіцяю. Кава у тебе чудова, дякую. — Полковник попрощався і поспішив на службу.

У понеділок увечері Аскольдові зателефонував Пав­ло і повідомив, що їхня родина дуже хоче зустрітися з ним, Борисом та Ільком, щоб подякувати за порятунок Надії. Потім слухавку вихопила Надя і взяла з Аска слово, що він завтра зранку приїде до них на Печерськ, неодмінно прихопивши своїх друзів. Далі у телефоні почувся голос Юрія Карпенка, який стримано, але щи­ро подякував Аскольдові і також попросив приїхати на сніданок. Від такої атаки відбитися не було жодних шансів. Тому Аскольдові довелося дзвонити Ількові та Борису, аби повідомити, що їм доведеться сповна скуштувати плодів власної шляхетної сміливості. Іль­ко зразу погодився, а от Бориса довелося вмовляти.

Родина Карпенків зустріла їхню компанію повним складом у своїй новій великій, дворівневій квартирі. Мати Надії та Павла, Ірина Сергіївна, виглядала змар­нілою, але цілком щасливою. Вони з дочкою, яка на­прочуд швидко оговталася від пережитого страху, по­ралися коло обіднього столу. А чоловіків Юрій Андрі­йович запросив до свого затишного кабінету. Там вия­вилося, що на них чекає ще один гість — звісно ж, де­тектив Дмитро. Невидимий Лахудрик одразу видав мислений коментар, доступний усім юнакам:

— О, ти диви! Без нього вода не освятиться!

Троє студентів синхронно усміхнулись, а безпосеред­ній венед навіть засміявся. Дмитро виглядав помітно спантеличеним, але одразу опанував себе і заговорив:

— Панове, перш ніж ви перейдете до приємнішої на­годи, що вас тут зібрала, я маю повідомити про деякі важливі обставини. Після того, як ви врятували Надію, нам удалося встановити особи безпосередніх учасників цього викрадення. Артем Крадьков, якого ви прив’яза­ли під ліжком, мертвий. Його вбили його ж спільни­ки — імовірно, ті самі, що на джипах переслідували ваш «Лексус». А от чоловік на прізвисько Лукан, схований за дровами у повітці, вижив: його бандити не знайшли, бо дуже поспішали наздогнати вас. Щоправда, говорити зможе не скоро, якщо взагалі зможе: йому в щоку поці­лили чудернацькою стрілою, що, увійшовши трохи нижче горішньої щелепи, пробила йому язика. Цікаво, хто так влучно стріляє у темряві? — Детектив виразно поглянув на молодих людей і повів далі: — Лукан у лі­карні під охороною міліції. Арсен усе ще на нашій базі і найбільше боїться, що ми віддамо його організаторам злочину. Далі: за фактом смерті Крадькова порушено кримінальну справу, і ви цілком можете виявитися пі­дозрюваними у вбивстві, якщо когось із вас упізнає Лу­кан або хтось із селян запримітив ваші автомобілі. Але найбільшу небезпеку становлять справжні організато­ри викрадення. Річ у тому, що останнім часом Юрій Андрійович інвестував значні кошти в розробку нових енергогенеруючих технологій...

— Даруйте, дозвольте далі мені, — втрутився Юрій Андрійович. Виявилося, що він цілком пристойно говорить українською, коли обставини є менш екстремальними. — Ці інвестиції дали несподівано швид­кий та дієвий результат. Якщо дослідні зразки устатку­вання, розробленого харківськими вченими на моє за­мовлення, запустити у серійне виробництво, то це на порядки здешевить усю систему енергопостачання. Крім величезних прибутків, ці технології здатні при­нести їхньому власникові й великий суспільний вплив. На жаль, про цю розробку довідалися люди з одного міжнародного кримінального угруповання. Цим викраденням вони намагалися досягти одразу двох цілей: банально отримати кільканадцять мільйо­нів та перетворитися зі звичайних бандитів на респек­табельних представників світової еліти.

— А чому вони не спробували отримати технологію безпосередньо у розробників? — спитав Борис.

— Річ у тім, — почав пояснювати Юрій Андрійович, — що коли до мене звернувся молодий інженер з Харкова з ідеєю цієї розробки, то він, розуміючи, наскільки небез­печно для нього бути носієм таких знань, одразу поста­вив умову цілковитого втаємничення його особи. Тому знайти його доволі складно: я забезпечив йому дуже на­дійний притулок в одній неблизькій країні. Він готував технічні завдання на проведення експериментів та роз­робку обладнання, пересилав їх мені, а я розміщав ці за­мовлення у різних інститутах і лабораторіях в Україні та за кордоном, отримував результати і передавав їх вина­хідникові. Тож повну технологічну карту цієї розробки має лише він, його надійний помічник та я. Імена вчених вдається наразі зберігати в цілковитій таємниці. Банди­ти дізналися про винахід майже випадково. Під час про­ведення завершальної серії експериментів у цеху одного з харківських дослідних підприємств ми були вимушені найняти солідну охоронну фірму для забезпечення сек­ретності та безпеки. Вчені працювали у масках, а я вва­жав таку пересторогу зайвою. Один з охоронців, колиш­ній міліціонер, знав мене ще по Донецьку. Йому вистачи­ло клепки збагнути з наших реплік, що ми провели вда­лий експеримент, результати якого коштують дуже доро­го. Як нещодавно встановив Дмитро, саме цей колишній мент і розповів про енергоустановку адвокатові, який обслуговує інтереси вже згаданого міжнародного кримі­нального угрупування. Нещодавно той охоронець заги­нув під час браконьєрського полювання. Цікаво, що й ад­вокат також брав участь у ньому і став свідком загибелі колишнього міліціонера. Отже, визволивши Надію, ви ризикуєте наразитися на серйозну небезпеку. Звісно, все від мене залежне, щоб вас захистити, я зроблю, але й са­мі ви маєте бути обережні.

— Насправді небезпека не надто велика, — загово­рив після короткого розмірковування Аскольд. — В обличчя викрадачі бачили лише мене. Та й то це був Арсен Бабіулін, якого утримують на базі Дмитрового детективного агентства. Вирахувати нас за номерами автомобілів неможливо, бо ми їх заляпали грязюкою.

— До речі, а що трапилося з тим джипом, що гнався за вами до села Долини? — запитав Дмитро. — Мені розповіли даішники, що він просто перетворився на купу металобрухту, врізавшись невідомо у що. Водій і пасажири загинули миттєво.

— Мабуть, у кращих українських традиціях влетів у КамАЗ, а той зник з місця аварії, — сказав Борис, не докладаючи, втім, зусиль, аби його міркування вигля­дали щирими.

На ту відмазку Дмитро лише розвів руками. А Павло додав:

— Як то кажуть, швидко мчатимеш — повільно нес­тимуть.

У цей час до кабінету ввійшла Надія і запросила до столу.

Спочатку всі почувалися трохи скуто, як це часто трапляється, коли в одному товаристві опиняються малознайомі люди різного віку і соціального становища, та поволі, завдяки старанням Надіїної мами, яка для кожного знаходила теплі слова, атмосфера набула невимушеної доброзичливості.

Ірина Сергіївна, ще молода освічена жінка, у порусі вдячної відвертості розповіла, що батьки виховували її у ворожому налаштуванні до всього, пов’язаного з ві­рою та релігією. Вона навіть не охрестила власних ді­тей. Та нещастя з дочкою примусило її щиро молитися за неї, і вона відчуває, що успіх хлопців у порятунку Надії, зокрема, є відповіддю на її палкі молитви.

Юрій Андрійович, аби відвернути увагу дружини й дочки від переживань, почав розповідати про свою робо­ту і плани на майбутнє. Згадав, що останнім часом його наполегливо запрошують до владних кабінетів, щоб при­мусово зробити спонсором різноманітних прожектів некомпетентної й зажерливої влади. Це настільки вже ді­стало серйозних підприємців, що вони, навіть тимчасово забувши ревнощі до успіхів одне одного, мають думку об’єднатися задля того, щоб спільно обмежити непомір­ні апетити самовпевнених політиканів, а в ідеалі — роз­почати процес легальної заміни цієї посадової братії.

— Хі-хі! — На подумковому зв’язку у хлопців виник домовик. — Ви лишень не регочіть, але мої однокашни­ки зі школи езотерики розповідають, що у помешканнях чиновників тільки й мови: як би ото їм трохи відгризти грошей і майна в олігархів, самі прагнуть стати олігархами. А тепер виявляється, що капіталісти дуже бажають стати владою. Схоже, що незабаром ці бажання зіштов­хнуться, немов КамАЗ із БТРом, і буде великий бабах.

Тим часом Юрій Андрійович легко зійшовся з Бори­сом, який зробив підприємцю світський комплімент щодо гарного володіння, як на корінного мешканця Донбасу, українською мовою. На що господар відповів, що спеціально вдосконалював її, коли переїхав до сто­лиці та вимушено почав спілкуватися з придворними нового президента. Знайшлося й багато інших тем для розмови. Тож за деякий час Юрій Андрійович пішов з Борисом до свого кабінету. Ірина Сергіївна, пославшись на втому, тактовно залишила молодих людей, а Дмитро поїхав у своїх детективних справах. За столом лишили­ся Надія, Аскольд, Павло та Ілько. Венед нагадав, що добродій Апостол чекає цього вечора на них у таборі. Лахудрик, який нудився у стані невидимості, почав проситися в реальний світ. Павло гукнув Бориса з бать­кового кабінету. Той прийшов з великою, наполовину повною коньячною чаркою в руці. Уся компанія пере­містилася на другий поверх, до Надіїної кімнати.

— Надіє, як ти ставишся до того, щоб посидіти біля багаття на березі однієї дуже чистої річки? Влітку? — запитав Аскольд.

— Ти натякаєш, що наступного разу ми побачимося аж наступного літа? — спантеличено запитала дівчина.

— Можна і так сказати, — всміхнувся той.

Павло та Ілько ледь стримували сміх, а Борис лише здивовано поглядав на друзів. Аскольд попросив дівчину за­плющити очі й не розтуляти, доки він не дозволить. Відтак дістав із неодмінного наплічника Книгу, ство­рив браму і, взявши Надію на руки, переніс її у табір Апостола, як була — в домашніх капцях, джинсах і футболці. Коли вона знову побачила обличчя кохано­го, навкруги буяло літо. Бориса, який з усіх сил нама­гався удавати, що подолання бар’єрів часопростору є для нього звичайною справою, Павло з Ільком прос­то проштовхнули у браму. Із чаркою недопитого коньяку в руці.

Аска доволі пізно розбудив дзвінок телефону. Зняв­ши слухавку, хлопець без задоволення почув знайо­мий голос майора Трохимчука. Той повідомив, що цекісти дисципліновано залишили Україну відповідно до Аскольдового припису. Далі майор почав наполяга­ти на тому, щоб хлопець погодився сьогодні увечері зустрітися з його начальником — полковником Вов­ком, нібито у дуже важливій справі.

— У мене на сьогодні свої справи. На другу треба в універ на пари... — Студент зробив рефлекторну спро­бу відкараскатися від нав’язливих службистів.

Але тут втрутився усюдисущий Лахудрик, який ма­теріалізувався у своєму улюбленому кутку.

— А може, погодишся? Заразом з’ясуємо, що від те­бе треба його начальству.

— Лахудрику, ти, взагалі, на кого працюєш? — спи­тав Аск, прикривши слухавку рукою, хоча міг просто скористатися подумковим зв’язком. — Мені вже на­бридли ці мутні постаті, які весь час намагаються ме­не використати у своїх, не менш мутних інтересах. — Трохимчукові ж відповів: — Нам ще треба виконати свою частину угоди з чекістами, відправивши услід за ними Алєксандра Дєнісова.

— Кому це — нам? — одразу зробив мисливську стійку майор.

— Пане майоре! — обурився Аскольд. — Нам — це нам. Не намагайтеся вхопити мене за язика. Скажіть краще, як доправити Дєнісова додому? Я не впевне­ний, що він має при собі бодай документи.

— Головне, щоб він дістався до офісу Фонду славної єдності, а там йому вже не дадуть пропасти, — підка­зав службист.

— Так і зробимо, дякую. З приводу зустрічі з вашим шефом, то вона зараз не на часі. До побачення! — Ас­кольд уже звичним чином перший закінчив розмову.

Потому він зателефонував Ількові у перше сторіччя. Коли почув у слухавці енергійний та веселий голос ве­неда, настрій одразу поліпшився.

— Привіт-привіт сплячим-ледачим! — відгукнувся на вітання Ілько. — Як кажуть добродій Апостол, ви там у своєму розпусному Києві тільки й ладні, що жер­ти, спати та кохатися.

— Ільку, тепер ніхто не говорить «кохатися», кажуть «трахатися», — видав Аскольд сучасний термін, що визначає кульмінаційний момент міжстатевих взаємин.

— Один дідько. Скажи ліпше, ти до нас коли з Пав­лом та Надією прийдеш? Добродій Апостол вважа­ють неправильним, що вони нехрещені, і мають намір це виправити.

— Ну, Ільку, розумієш... хрещення у дорослому ві­ці — річ дуже особиста. Надія і Павло повинні самі ви­рішити, чи відповідає це, як би тобі сказати... їхній системі цінностей. Простіше кажучи, чи готові вони щиро взяти на себе всі моральні зобов’язання, що, власне, визначають належність людини до християнської спільноти, — пояснив Аскольд, цілком ігноруючи ви­разні жести Лахудрика, що упродовж цього монологу крутив лапкою біля скроні, демонструючи свою стур­бованість адекватністю хлопця, який зранку (і що ха­рактерно, нібито не з бодуна) почав обговорювати з венедом засади християнської етики.

— Ну-ну... — Ілька зовсім не збентежила Аскова за­розуміла балаканина. — Тобі не спадало на думку ли­шити це на розсуд добродія Апостола і, власне, тих, кому він пропонує охреститися? Хочеш, я сам подзво­ню Павлові й нагадаю йому вчорашню розмову, і не­хай вони з сестрою самі вирішать, чи «відповідає це системі...», чи як ти там триндів?

— І де ти так обламувати навчився? Погано на тебе впливає знайомство з нашим часом. Гаразд, краще вже я сам з ними перебалакаю. Надійний батько приста­вив до неї потужну охорону — вона не виїжджає з до­му сама, тому потрібно буде переміщатися до вашого часу просто з їхньої квартири.

Аскольд зателефонував Надії, попросив дозволу створити браму до її кімнати, щоб знову піти на берег Почайни у гості до Апостола. Дівчина сказала, що їй потрібно лише хвилин двадцять на приготування. Тож не минуло й півтори години, як ретельно причепурена Надія, Павло та Аскольд уже були в ранковому таборі.

Апостол зустрів їх, як завжди, дуже приязно. На по­див, зазвичай насмішкувато-іронічний Ілько цього разу, мабуть для різноманітності, також поводився доволі стримано. Аж підозріло. На Аскольдове запитання, чому ніде не видно цекіста Алєксандра, молодий венед відповів, що того відвели на гору до жертовника на цю, як це во­но зветься... екурсію чи екзекуцію — він не пригадує того слова, що його вжив Апостол. Та, побачивши, як переля­кався Аскольд, Ілько поспішив його заспокоїти, сказавши правду, що цекіста (з дозволу добродія Апостола та венедського вождя) повели показати наостанок принади первісного світу: вже зниклих у його часі диких биків-турів, коней-тарпанів, величезних оленів.

Андрій тим часом почав розпитувати, чому в ди­тинстві Надія та Павло не були хрещені за тисячоліт­нім звичаєм землі, що назвуть її колись Україною.

— Щиро кажучи, ми не запитували у батьків, чому так сталося, — відповів Павло. — Звичайно хрещенням опікуються не молоді батьки, заклопотані роботою та кар’єрою, а бабусі, бо вони намагаються зберігати ро­динну традицію. Але в нашій родині сталося так, що ми не застали живими батьків ані нашої мами, ані тата.

В цей час з «екзекуції» повернувся живий і неушкоджений Алєксандр під конвоєм венедів. Зупинилися оддалік. Андрій махнув їм рукою, дозволяючи набли­зитися і слухати його розмову з молодими людьми.

— Знаєте, добродію Апостоле, — заговорив Ас­кольд, — насправді звичай хрещення не завжди озна­чатиме добровільне долучення до християнської спіль­ноти та взяття на себе високих моральних обов’язків християнина. Будуть ще часи, коли хреститимуть сило­міць, коли Його ім’ям різатимуть і палитимуть живих людей. — Аск нарешті навчився говорити тут, у цьому світі, про минуле свого світу в майбутньому часі.

— Розумом я можу собі це уявити. Людина — улюб­лене створіння Його, водночас найкривавіша істота на Землі. Ніяка тварина не вбила стільки подібних до се­бе, як людина, чиє тіло містить безсмертну душу. Але у вірі моїй не збагну я однак, чому в безмежності мило­сердя Свого Він усе ж попускає Лукавому творити зло, — з сумною щирістю зітхнув Апостол.

— Його милосердя справді є безмежним, як добро, що дарує Він! — схвильовано мовив Павло. — Тому зло від Лукавого неспроможне здолати нескінченність добра і повсякчас приречене на поразку...

— Недаремно ти маєш таке імення, Павле. Твій тезка, мій побратим, також писав про це у листах своїх. Втім, сьо­годні не про це. Нехай на все буде воля Його. Чи готові ви, Павле і Надіє, прийняти таїну святого хрещення у водах Борисфену, що колись назвуть його Дніпром-Славутою?

Надія відповіла перша:

— Майже усі мої подруги хрещені ще у дитинстві. І батьки наші також хрещені, то і я буду хреститися.

— Звісно, я саме збирався хреститися у краківсько­му костьолі, — переконано сказав Павло.

— Якими б не були мотиви долучення людської душі до віри, коли віра та щира, то Він з любов’ю приймає її. Хрещення — це таїнство, тому ми з Павлом і Надією пі­демо аж на берег Борисфену лише утрьох. А ви з Ільком, Аскольде, допоможіть Іскандерові повернутися до світу його. Прощавай, Іскандере, ти назавжди запам’ятаєш ці дні, що провів їх із нами. Нехай надалі прямі будуть шля­хи твої. Не лиходій більше, і любов Його буде з тобою.

Андрій широким порухом правиці благословив Алєксандра. Той, на подив присутніх, вклонився Ап­остолові.

Аскольд повернув цекістові мобільний телефон та решту речей, що були при ньому в момент взяття у по­лон, а також гроші, ключі та візитівки і навіть жетон на метро, які Лахудрик днями вимушено поцупив у його колеги Тімафєя Брєзґінцева у вестибюлі станції «Пло­ща Льва Толстого». Цекіст, уже втомившись дивуватися, мовчки усе взяв. Молодь дружно побажала психотехнологові щасливої дороги до його столиці. Особливо чем­ним був, звісно, Ілько. Аск із допомогою Книги створив браму, що веде у закуток критої галереї між Ближніми і Дальніми печерами Лаври у нашому часі. Визирнувши з неї, переконався, що галерея порожня і раптову появу там цекіста не помітять випадкові свідки.

Алєксандр стримано попрощався з усіма і, майже не вагаючись, пройшов крізь браму.

Андрій, забравши з собою збентежених та піднесе­них Павла та Надію, рушив ледь помітною стежиною на берег Борисфену, туди, де свої води віддає йому по­вільна і чиста Почайна.

Аскольд передзвонив Борисові й розповів, що саме сьогодні першим покликаний Апостол Андрій підні­меться на гору, що згодом названа буде Андріївською, і поставить там хрест — як символ майбутньої благо­датної величі того міста, що постане тут лише років за триста-чотириста. За півгодини Борис був уже в Аскольдовій квартирі. Двері йому відчинив Лахудрик. Скориставшись брамою, схованою у шафі, хлопець і домовик прийшли до табору.

Греки, що прибули з Причорномор’я, готувалися до зворотної подорожі з Апостолом. Вони лагодили га­леру та її спорядження, вантажили на борт нечислен­ні Андрієві речі, а також зброю, сушене м’ясо, сири, вино, олію та борошно у важких глиняних амфорах.

Ілько гукнув Аскольда і Бориса і, давши їм по великій незграбній сокирі, повів до гаю, що зеленів неподалік на схилі. Там у гущавині вони втрьох по черзі заходили­ся рубати високого тонкого дубка. За їхньою невмілою роботою наглядав немолодий венед. Коли дерево на­решті впало, хлопці обрубали з нього гілки. Літній ве­нед забрав у Бориса сокиру і показав, як слід обтесувати стовбур, щоб вийшов квадратний брус. Сонце пово­лі піднімалося до зеніту, ставало жарко. На спітнілі спи­ни весь час намагалися примоститися набридливі мухи та величезні ґедзі. Робота просувалася дуже повільно і потребувала неабияких зусиль. Борис час від часу зга­дував, що у нього на дачі, в Пущі-Озерній, є чудові інс­трументи, з якими б вони миттю впоралися з цим важ­ким завданням.

— Жодних речей з вашого часу добродій Апостол не дозволили застосовувати для цього, — пояснив на­решті Ілько. — Все має бути зроблено лише тим, що є тут, у цьому часі.

— Але ж людей з майбутнього він дозволив долучи­ти до такої роботи! — заперечив Борис.

— Не лише дозволив, але й наполіг, щоб саме ви обов’язково взяли участь у цьому. Він сам розповість, чому така його апостольська воля.

Робота потроху добігала кінця. Нарешті витесаний восьмиметровий світлий брус, що пахнув свіжою дере­виною, хлопці разом з трьома молодими венедами по­несли до табору.

Туди вже повернулися і Апостол з Павлом та Наді­єю. Про обряд хрещення їх ніхто не розпитував. Лише Борис пошкодував, що він, як людина, хрещена у ран­ньому дитинстві, не має змоги також отримати хрещення від самого Апостола.

Під керівництвом того самого поважного венеда хлопці розрізали дубовий брус і заходилися майстру­вати з нього хреста.

Андрій зник у своєму курені. Туди ж він забрав Кни­гу та жезл Аратти.

За деякий час покликав до себе Аскольда, Павла, Ілька та Бориса.

Останні сторінки роману «Час настав» перегорнуто. Дина­мічна сюжетна лінія добігла розв’язки — втім, лишень проміж­ної. Натомість залишилося питання: а що саме хотів сказати своїм текстом автор?

У колах читачів «Української правди» й інтелектуального «Дня» Костянтина Матвієнка давно знають як політичного екс­перта. Здається, саме йому належить авторство фрази про то­тальне мародерство некомпетентної і корумпованої україн­ської влади (ще тієї, постмайданної, уособлюваної «руками, які нічого не крали» й архетипальною українською косою). Треба визнати: ця влада таки зробила все можливе, аби дошкульне визначення перетворилося в короткому часі на затертий за­гальник. І аби на зміну їй прийшла інша влада — з іще вищим рів­нем мародерства й некомпетентності...

На початку 2009-го Костянтин Матвієнко постав перед читачами в новій іпостасі — автора гостросюжетного рома­ну «Час настав». Автор цієї післямови відразу мусить зізнати­ся, що проковтнув тоді майже півтисячі сторінок на одному подихові. Але навіть після того він не береться з певністю визначити жанр прочитаного. Що це: урбаністичне фентезі, присмачене історіософією? Сатиричний політичний детек­тив? Просто пригодницький роман із домішками усього, що перелічено вище?

Адже на цих сторінках студент третього курсу істфаку київ­ського Університету (саме того, «справжнього», «червоного») Аскольд Четвертинський стає учасником визначного археоло­гічного відкриття в Лаврських печерах. Намагаючись за зав­данням професора Довжика бодай на ніч замаскувати ново­відкрите поховання від цікавості ченців, він раптом натрапляє на ще один хід, який завершується брамою, крізь яку... можна потрапити у перше століття, коли на київських горах саме проповідує «першим покликаний Апостол Андрій».

А далі навколо студента закручується вир подій: він стає об’єктом зацікавлення двох потужних закордонних розвідок, а заодно й слабенької вітчизняної Служби. Йому судилося впродовж кількох днів закохатися — і втратити кохану (за збі­гом обставин — доньку донецького «майже олігарха»), викра­дену невідомими.

Але всі труднощі було переборено. Центр Історичних Корек­цій сусідньої Федерації так і не зумів «відкоригувати» історію, продовживши маршрут Апостола на північ і тим знівелювати роль Києва як майбутньої столиці незалежної держави. Розвід­ка близькосхідної країни не отримала жаданого інструменту всевладдя. Аскольдову кохану Надійку чудесним чином визво­лено з пазурів жорстоких викрадачів.

Допомогли героєві в цьому вірні друзі (серед яких централь­не місце посідає старокиївський домовичок бакалавр Лахудрик Пенатій), та ще й могутні прадавні артефакти, застосовувати які студентові допомогло його покликання нащадка давнього українського княжого роду...

Якби авторові післямови довелося б прочитати щойно наве­дені рядки як анотацію до роману «Час настав», то він сам лед­ве взявся б до читання цієї книжки — насамперед через нелю­бов до усіляких езотеричних термінів, наприклад, слова «Аратта». Проте, як уже говорилося, книжку було прочитано на од­ному подихові і з немалим задоволенням. І те ж саме зробили численні читачі цього тексту К. Матвієнка, який упродовж двох років виходить вже другим виданням.

Причина тому — авторів стиль. Незмінна легка іронія там, де йдеться про опис речей дивовижних, фантастичних та історіософічних. Топографічна і хронологічна точність в описі по­дій (усі ті готелі «Хам Ят» біля Софії та кафе «Калина» на Мос­ковській, де має звичку тусуватися місцева еліта; коридори Ближніх печер неподалік від «підземної вулиці Батиєм убієнних», де працюють археологи, розкопуючи завал печер, що справді стався у травні 2005-го; торговельний центр «Жлобус» під Майданом). Ситуацію напередодні парламентських і місцевих виборів березня 2006-го, коли нова влада вже встигла виявити себе «в усій красі» і коли «жнивують» усілякі «політтехнологи», змальовано густими сатиричними барва­ми. Впадає в очі портретна пізнаваність гротескних персона­жів: мера столиці Хмельченка, московського політтехнолога Глєба Арнаутського і намісника лаврського монастиря архіє­пископа Савла (Ворони), екстравагантного й не позбавлено­го добрих порухів бізнесовця-політика Стрийського і його ци­нічного радника Бобрина, пихатого, нахабного та зажерли­вого «проректора-завгоспа» Університету... Авторове засте­реження на звороті титулу видання, що «будь-які аналогії, які виникають з реальними подіями, установами, організаціями та особами, є випадковим збігом», то стандартний спосіб уникнути можливих судових позовів, коли раптом хтось впіз­нає у героях книжки себе коханого.

Доброю є психологічна умотивованість там, де йдеться про осіб цілком вигаданих — як от про доволі сумлінних спів­робітників Служби полковника Вовка і майора Трохимчука, які, однак, нічого не можуть вдіяти за калейдоскопічних змін традиційно корумпованого і некомпетентного начальства. Чи про типологічно упізнаваних співробітників київської філії «Фонда славного єдінства» Федерації, проти яких безсилі працівники Служби, але які, в свою чергу, не здатні перемогти Аскольда і його друзів (достовірності оповіді додає те, що російськомовні персонажі на її сторінках говорять по-росій­ському без перекладу; щось таке прагнув був написати один з наших провідних «міських» прозаїків 1960-80-х Юрій Щер­бак — але так і не зважився).

Отже, дебютний роман Костянтина Матвієнка вартий прочи­тання не лише тому, що автор добре знає, про що пише (він чи­мало доклався до охорони міської старовини як депутат Київради двох перших демократичних скликань, і сам чимало кон­сультував таких нелюбих йому сьогодні вітчизняних політиків). Автор ще й виявив себе майстром побудови стрункої фабули й цікавого сюжету. Незавершеність окремих потенційно цікавих сюжетних ліній — скажімо, полковника Петра Вовка й успішно­го бізнесовця Михайла Яковенка, з тих, які підтримували Май­дан, а нині судомно намагаються зрозуміти, що ж відбувається з країною — можна списати на рахунок того, що цей роман є частиною циклу. Вже вийшли «Гроза над Славутичем» та «Баг­ряні крила». Автор працює над четвертою книжкою циклу.

Нарешті, ще одна приваблива риса роману Костянтина Матвієнка в тому, що це — текст на сто відсотків київський.

Написаний правдивим киянином з діда-прадіда, яких у сучасній українській прозі не так і багато (на думку спадають імена то­го-таки Юрія Щербака, Євгенії Кононенко — на тому список майже й уривається). Написаний людиною, для якої Київ є не ли­ше місцем проживання і заробляння грошей, а й певною сак­ральною сутністю, яка може втілюватися в широкому регістрі образів — від першопокликаного Апостола й до симпатично­го домовичка Лахудрика Пенатія...

І насамкінець. Роман було написано тоді, коли, попри пер­ші постмайданні розчарування, розвиток України ще уявляв­ся по-інакшому. Сьогодні, після харківських домовленостей, законодавчого закріплення «позаблокового статусу» і фак­тичного перетворення церкви «владики Савла (Ворони)» на державну, оптимізму всім, хто вірив у європейську (нехай на­віть у віддаленій перспективі) Україну, помітно поменшало. Проте роман Костянтина Матвієнка, в якому співробітники «Фонда славного єдінства» на вимогу не «грізної» Служби, а простого київського студента змушені упродовж 24 годин за­лишити межі нашої держави, сприймається і як певний україн­ський реванш. Шкода, що лишень літературний...

Максим Стріха,доктор фізико-математичних наук, письменник

Роман є вимислом. Будь-які аналогії та збіги з реальними подіями, установами, організаціями та особами випадкові.

Літературно-художнє видання