ПРОТЯГОМ останніх двох років мені вдава­лося прокручувати свої справи без батьківського втручання. За цей час я продав піраміди бізнесмену із Заходу, підробив і продав з аукціону багатенько що­денників Леонардо да Вінчі та позбавив ельфів гар­ненької частини їхнього золота. Але моя свобода майже скінчилася. Зараз, коли я пишу, мій батько перебуває у шпиталі в Ґельсінкі, де одужує після дво­річного ув’язнення у російської мафії. Поки він ще не прийшов до тями, але зовсім скоро повернеться до нормального життя і знову контролюватиме фі­нанси Фаулів.

Коли в маєтку Фаулів будуть і мама, і тато, я не зможу непомітно втілювати свої протизаконні плани. Раніше то не було б великою провиною, адже батько був куди більшим злодієм за мене, та мама хотіла, щоб Фаула повернулися до законослухняного життя. 

Але на останню справу лишилося ще трохи часу. Мама цього не схвалить. І не думаю, щоб ельфам спо­добалося. Тож нічого їм не скажу.

ХОЧА Артеміс того і не хотів, але пошук Кубом сигналів спостереження мав далекосяжні наслідки. Оскільки параметри пошуку були дуже розпливчасті,

Куб просканував і далекий космос, і глибокий під­земний світ.

Під землею ельфи з ніг збилися, намагаючись подавити революцію гоблінів. Через три місяці після спроби перевороту найголовніші злодії опи­нилися за ґратами. Але ще кілька ізольованих груп — залишки тріади Б’ва Келл — блукали по ту­нелях навколо Небесного міста з незаконними лазерами-«Софтноузами» і грабували тих, хто тра­питься на шляху.

Усіх офіцерів ЛЕП кинули на операцію «Зачист­ка», доки не розпочався туристичний сезон. Міській Раді аж ніяк не хотілося, аби туристи витрачали своє золото в Атлантиці, бо центральна площа Небесного міста стала небезпечним місцем для прогулянок. Урешті-решт, вісімдесят відсотків міської казни ста­новив прибуток від туризму.

Капітан Холлі Шорт служила в розвідці. Власне, її обов’язком було літати на поверхню і виловлювати ельфів, що пробралися на землю без візи. Якби хоч одного дурного ельфа спіймали Люди Бруду, Небес­не місто уже не було б небесним. Але оскільки ще не всі гобліни облизували свої зіниці у виправних закладах, Холлі виконувала те саме завдання, що й решта офіцерів ЛЕП: вони мали швидко реагувати на сигнали з приводу Б’ва Келл.

Сьогодні вона ескортувала чотирьох гоблінів-дебоширів на суд у Поліцейську Плазу. їх знайшли, коли вони хропли в крамниці делікатесів із комах, із роздутими від учорашньої гулянки животами. їм по­щастило, що Холлі прибула слушної миті: гном — власник крамниці уже був готовий підсмажити лус­кату четвірку в казані з киплячою олією.

Напарником Холлі в операції «Зачистка» був ка­прал Граб Кельп, молодший брат відомого капітана Трабла Кельпа, одного з почесних офіцерів ЛЕП. Ха­рактер у Граба, на відміну від братового, був не та­кий стоїчний.

— У мене через останнього гобліна ніготь зламав­ся,— поскаржився молодший офіцер і сунув пальця до рота. 

— Боляче, мабуть,— спробувала проявити спів­чуття Холлі.

Вони їхали по автоматичній смузі до Поліцей­ської Плази, заарештовані в наручниках сиділи в ку­зові фургона ЛЕП. Власне, машина була не зовсім службовою. Б’ва Келл удалося підпалити стільки ЛЕПівських автівок під час свого короткого пов­стання, що ЛЕП довелося відібрати у пересічних громадян усе, що має двигун і достатньо місця для кількох заарештованих. Отже, зараз Холлі сиділа за кермом фургона з доставки каррі, на дверцятах яко­го спреєм намалювали жолудь. Гноми, яким належав фургон, просто забили двері та повитягали печі. Шкода, що вони не прибрали ще й запах.

Граб уважно роздивлявся палець.

— У наручників гострі краї. Потрібно написати скаргу.

Холлі зосередилася на дорозі, хоча по автоматич­ній смузі машина їхала сама собою. Якщо Граб напи­ше скаргу, то вона буде не перша і навіть не двадця­та. Молодшому братові Трабла не подобалося геть усе, крім себе самого. Зараз він дуже помилявся: ні­яких гострих країв на плексигласових вакуумних на­ручниках не було. Якби на якомусь наручнику була хоча б подряпина, гобліни швидко б проколупали дірку на іншому, і їм до рук потрапило б повітря; а перевозити в кузові машини гобліна, що кидається вогняними кулями, нікому не хотілося. 

— Розумію, що зламаний ніготь — то дуже не­значний привід для скарги, але ж ніхто не може зви­нуватити мене в тому, що я звертаю увагу на незнач­ні речі.

— Ти! Незначні речі! Боже борони.

Граб гордовито розправив груди.

— Урешті-решт, я єдиний член першого загону, який протистояв людині. Батлеру.

Холлі голосно застогнала. Вона сподівалася, що Граб не почне знову розказувати свою історію про Артеміса Фаула. З кожним разом оповідання ставало довшим та обростало фантастичними подробицями. Насправді Батлер його просто відпустив, як рибалка відпускає малу рибинку.

Але Граб натяку не зрозумів.

— Я це дуже добре пам’ятаю,— мелодраматично почав він.— Була темна ніч.

І, немовби його слова мали якусь дивну магічну силу, світло в місті погасло.

І не тільки це. Автоматична смуга зупинилася, і фургон завмер на півдорозі серед інших нерухомих машин.

— Це не я,— швидко прошепотів Граб.

Холлі нічого не відповіла: вона вже висунулася з дверей. Штучне сонце над містом, що було точною копією наземного, почорніло. В останню мить до того, як зовсім стемніло, Холлі глянула в напрямку Північного Тунелю і побачила, як двері до нього зачиняються, і по периметру загораються аварійні вогні. Небесне місто від зовнішнього світу відділяли шістдесят метрів сталі. Схожі двері перекрили всі стратегічні виходи по всьому місту. Ізоляція. Існува­ло лише три причини, чому Рада ініціювала ізоляцію міста: затоплення, карантин, або про їхнє існування дізналися люди.

Холлі озирнулася. Ніхто не потопав. Ніхто не по­мирав. Отже, лишалися Люди Бруду. Врешті-решт, здійснився найгірший жах усіх ельфів.

Над головою заблимали аварійні ліхтарі, м’яке біле світло штучного сонця змінилося дивним пома­ранчевим. Автоматична смуга потягла поліцейські машини в найближче депо.

Пересічним громадянам так не пощастило. їм до­велося йти пішки. Сотні ельфів вилазили зі своїх ав­томобілів, занадто перелякані, щоб протестувати. Незадоволення буде пізніше.

— Капітане Шорт! Холлі!

Граб. Жодних сумнівів, напише на когось скаргу.

— Капрале,— обернулася вона до машини.— Не час панікувати. Ми маємо показати приклад...

Слова застрягли в горлі, коли вона побачила, що відбувається у фургоні. Усі автомобілі ЛЕП отрима­ли резервний десятихвилинний заряд, щоб довезти по автоматичній смузі свій вантаж у безпечне місце. Цього заряду вистачило б і на те, щоб утримати на­ручники. Звісно, вони їхали не на службовому транспорті й резервного заряду не отримали. Гобліни це швидко зрозуміли і спробували пропалити фургон.

Граб вивалився з машини, його шолом почорнів від сажі.

— Наручники відкрилися, і вони почали кидати­ся кулями,— ледь видихнув він, відбігши на безпеч­ну дистанцію.

Гобліни. Маленький жарт еволюції. Вибрати най­дурніших створінь на планеті й наділити їх здібнос­тями виробляти вогонь. Якщо гобліни не припинять кидатися вогняними кулями, всі скоро сидітимуть у калюжі розтопленого металу. Не найкращий спо­сіб провести час, навіть якщо ти вогнетривкий.

Холлі активувала підсилювач на своєму шоломі.

— Гей ви, у фургоні! Припиніть вогонь. Машина розтопиться, і ви разом із нею.

Кілька секунд із машини валив дим. Потім усе за­спокоїлося. З-поза ґрат виглянуло обличчя, промай­нув роздвоєний язик.

— Думаєш, ми дурні, ельфе? Ми просто пропали­мо собі акуратненьку дірочку.

Холлі підійшла ближче і додала гучності.

— Слухайте мене, гобліни Ви дурні, давайте про­сто визнаємо цей факт і підемо далі. Якщо ви про­довжуватимете кидатися вогняними кулями, дах фургону розтопиться і стече на вас. Краплі металу — практично те ж саме, що й людські кулі. Може, ви і вогнетривкі, але чи куленепробивні?

 Гоблін облизав зіниці та замислився.

— Ти брешеш, ельфе! Ми просто пропалимо дір­ку у фургоні. А потім спалимо тебе.

Гобліни знову почали кидатися кулями, автомо­біль захитався і зашипів.

— Не хвилюйся,— крикнув Граб із безпечної дистанції. — Вогнегасник нам допоможе.

— Допоміг би,— виправила його Холлі,— якби вогнегасники не були підключені до головного дже­рела, а його вимкнули.

Кожен автомобіль, у якому готувалася чи розігрі­валася їжа, мав відповідати певним правилам по­жежної безпеки, інакше він просто не мав би права роз’їжджати містом. У фургоні мало бути кілька вог­негасників, які б залічені секунди затопили весь са­лон спеціальною піною. Добре, що ця піна застигала від контакту з повітрям, погано, що вогнегасники підключалися до автоматичної смуги. Немає жив­лення — немає піни.

Холлі витягла із кобури «Нейтрино-2000».

— Доведеться мені самій усе ввімкнути.

Капітан Шорт закрила шолома і полізла в кабіну фургона. Металу вона намагалася не торкатися, бо хоча мікроволокна ЛЕПівського комбінезону і були сконструйовані так, щоб відводити зайве тепло, вони не завжди робили те, для чого їх було винай­дено.

Гобліни лежали на спині й кидали кулі в дах.

 — Припинити! — наказала вона, наставивши на них лазера.

Троє з арештантів не звернули на неї ніякої уваги. Один, можливо, ватажок, повернув до неї свою лус­кату морду. Холлі побачила в нього на зіницях тату. Така неймовірна дурість напевне гарантувала йому підвищення в лавах Б’ва Келл, якби тих не розігнали.

— Ти нас усіх не дістанеш, ельфе,— випустив він дим із рота і ніздрів,— І один із нас дістанеться до тебе.

Гоблін має рацію, хоча й не тому, чому він уважає. Холлі раптом пригадала, що під час ізоляції стріляти з лазера вона не може. Згідно з правилами, не повинно бути жодного неприхованого джерела енергії на випа­док, якщо Небесне місто просвічували сканерами.

Її сумніви відразу помітив гоблін.

— Так я і знав! — вигукнув він і кинув кулю в на­прямку Холлі. Спалахнуло червоним, на візор шоло­ма посипалися іскри. Дах над головами гоблінів не­безпечно провис. Іще кілька секунд, і він упаде.

Холлі відстебнула від паска дротик, уставила його до пускової установки над барелем «Нейтрино». Пуск здійснювався за допомогою пружини, як у ста­рих арбалетах, і не нагрівав жодної деталі. Ніякі дат­чики пострілу б не засікли.

Гобліни щиро розважалися. У них таке часто тра­пляється перед тим, як їх посадять у в’язницю. Може, тому у в’язницях так багато гоблінів?

 — Дротик? Ти хочеш затицяти нас до смерті, ма­ленький ельфе?

Холлі прицілилася в носик вогнегасника в даль­ньому кінці фургона.

— Будь ласка, тихіше,— сказала вона і випустила дротик. Той пролетів над головами гоблінів і впився в носик. Через кузов фургона протягся шнур.

— Не влучила,— сказав гоблін, облизнувшись.

Такі вже ті гобліни: опиняться у розплавленому фургоні під час ізоляції під прицілом офіцера ЛЕП і вважають, що вони все одно перемагають.

— Я ж наказала замовкнути! — гримнула Холлі та смикнула за шнур.

Із носика хлинуло вісімсот кілограмів піни зі швидкістю двісті миль за годину. Можна не казати, що вогняні кулі згасли. Піна, що вже почала швидко застигати, придавила гоблінів до підлоги. Ватажка притисло до ґрат із такою силою, що можна було легко розгледіти тату на його зіницях. На одній було витравлено: «Матуся», на іншій — «Тутусь». З по­милкою, але гобліни, мабуть, того не помічали.

— Ой,— сказав він. Боляче йому не було, просто повірити не міг. Більше нічого сказати не встиг, бо в роті вже було повно піни.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Піна пориста, тож дихати ти зможеш. Але вона абсолют­но вогнетривка, тож пропалюйте собі дірку, скільки душа забажає.

 Коли Холлі вилізла з фургона, Граб роздивлявся ніготь. Вона зняла шолом, рукавом комбінезона ви­терла сажу з візора. Він мав спеціальне покриття, тож нічого до нього прилипати не повинно було. Може, віддати, щоб укрили додатковим шаром?

— Усе гаразд? — запитав Граб.

— Так, капрале. Усе гаразд. І не завдяки вам.

У Граба вистачило нахабства образитися.

— Я стояв на варті, капітане. Ми не можемо всі бути героями.

Типовий Граб. Для всього у нього знайдеться ви­правдання. З ним вона розбереться пізніше, а зараз потрібно якомога швидше дістатися Поліцейської Плази і дізнатися, чому Рада закрила місто.

— Думаю, треба повертатися до штаб-квартири,— запропонував Граб.— Якщо на нас напали люди, може, хлопці з розвідки захочуть мене про них розпитати.

— Думаю, мені потрібно повертатися до штаб- квартири, а ви маєте лишатися тут і наглядати за арештованими, доки знову не увімкнуть живлення. Як ви вважаєте, чи впораєтеся? Чи ви недієздатні через зламаний ніготь?

Каштановий йоржик волосся у Холлі наїжачився, круглі карі очі суворо дивилися на Граба.

— Ні, Холлі... капітане. Довіртеся мені. Усе під контролем.

«Сумніваюся»,— подумала Холлі й рушила до По­ліцейської Плази.

 У місті запанував хаос. Усі громадяни на вулицях із недовірою витріщалися на свої прилади. Деякі юні ельфи не мали сили винести втрату мобільного теле­фону. Вони йшли вулицею та схлипували.

Допитливі ельфи потяглися до Поліцейської Пла­зи, як метелики до світла. І то було майже буквально, адже штаб-квартира ЛЕП була мало не єдиним освіт­леним місцем у місті. Звісно, живлення отримали лікарні та служби невідкладної допомоги, але окрім них єдиною державною організацією, що продовжу­вала працювати, була ЛЕП.

Холлі проштовхалася через натовп. Черги до до­відкових бюро тяглися вниз по сходах аж на вулицю. Сьогодні всі ставили лише одне питання: «Що стало­ся з живленням?»

Це питання крутилося і на язиці у Холлі, коли вона пробилася до командного пункту, але вона ли­шила його при собі. В кімнаті уже було повно капіта­нів, до яких приєдналися троє регіональних коман­дирів й усі семеро членів Ради.

— Ага,— сказав голова Кахартез.— Останній ка­пітан.

— Я не отримала аварійного живлення,— пояс­нила Холлі.— Автомобіль не службовий.

Кахартез поправив офіційного конусоподібного капелюха.

— Немає часу на виправдання, капітане. Містер Фо­улі готовий розпочати брифінг. Чекали лише на вас.

 Холлі зайняла своє місце за капітанським столи­ком поруч із Траблом Кельном.

— Із Грабом усе гаразд? — прошепотів той.

— Ніготь зламав.

Трабл закотив очі.

— Не сумніваюся, що тепер він накатає скаргу.

Через двері протупотів кентавр Фоулі, в руках у нього була купа дисків. Фоулі — технічний геній ЛЕП, і завдяки його інноваціям у галузі безпеки люди ще й досі не знайшли підземну цивілізацію ельфів. Та, може, все уже змінилося.

Кентавр вправно вставив диск в операційну сис­тему, відкрив кілька вікон на плазмовому моніторі завбільшки зі стіну. На екрані з’явилися якісь склад­ні алгоритми і хвильові графіки.

Фоулі голосно відкашлявся.

— Спираючись на ці дані, я порадив голові Ка­хартезу ініціювати ізоляцію.

Командир Рекону Рут прикусив незапалену гриб­кову сигару.

— Думаю, я висловлю думку всієї кімнати, Фоулі, якщо скажу, що не бачу нічого, крім ліній і закарлю­чок. Звісно, вони мають сенс для такого розумного поні, як ти, але решті з нас доведеться пояснити все простою гномською мовою.

Фоулі зітхнув.

— Простими словами. Дуже простими. Нас запе­ленгували. Досить зрозуміло?

 Так. У кімнаті запанувала тиша. «Запеленгува­ли» — старий термін від військово-морського флоту, коли ще користувалися сонарами. «Запеленгува­ли» — так казали, коли визначали місце розташуван­ня. Хтось знав, що під землею були ельфи.

Рут отямився першим.

— Запеленгували. І хто ж нас запеленгував?

Фоулі знизав плечима.

— Не знаю. То було лише кілька секунд. Не встиг нікого впізнати. Навіть відстежити сигнал було не­можливо.

— Що вони засікли?

— Багато чого. Усе, що є під Північною Європою. Скопи, сентинелі, камери. Уся інформація звідти.

Катастрофічні новини. Хтось за кілька секунд отримав усі дані щодо спостережень ельфів за Пів­нічною Європою.

— То була людина,— спитала Холлі,— або при­булець?

Фоулі показав на цифрове зображення променя.

— Не можу сказати напевне. Якщо це людина, то вона скористалася чимось новеньким. Такого прила­ду я ще не бачив. Таких технологій іще ні в кого не з’я­вилося, наскільки мені відомо. Що б то не було, воно прочитало нас, немов відкриту книгу. Усі мої засте­режні заходи просто не спрацювали, ніби їх і не було.

Кахартез зняв свого офіційного капелюха. Потре­би дотримуватися протоколу більше не було.

 — Що це означає для нашого Народу?

— Важко сказати. Є найкращий і найгірший сце­нарії. Наш таємний гість міг дізнатися про нас усе, що хотів, і тепер може зробити з нашою цивіліза­цією що завгодно.

— А найкращий сценарій?

Фоулі зітхнув.

— Це і був найкращий сценарій.

Командир Рут викликав Холлі до свого офісу. Кімната просякла сигарним димом, незважаючи на очищувач, умонтований над столом. Фоулі уже був там, його пальці бігали по клавіатурі командира.

— Сигнал виходив із якогось місця в Лондоні,— сказав кентавр.— Ми про нього дізналися, тому що саме цієї миті я випадково глянув на монітор.— Він упав на клавіатуру і потрусив головою.— Неймовір­но. Якась нова гібридна технологія. Дуже схожа на нашу іонну систему, але не ідентична — на волоску від нашої.

— Зараз не важливо, як саме,— сказав Рут.— Мене більше непокоїть, хто.

— Що я можу зробити, сер? — запитала Холлі.

Рут підвівся і підійшов до мапи Лондона на плаз­мовому моніторі.

— Я хочу, щоб ти підписала пропуск, вирушила нагору і чекала. Якщо нас знову запеленгують, мені потрібен хтось для швидких дій. Цю штуку записати ми не можемо, але стежитимемо за сигналом. Щой­но він з’явиться на екрані, ми вишлемо тобі коорди­нати, і ти зможеш провести розслідування.

Холлі кивнула.

— Коли найближче виверження?

Виверженням вони називали сплески магми, яки­ми офіцери Рекону користувалися, щоб у титановому транспортері потрапити на поверхню землі. Пілоти транспортерів казали, що вони «катаються на магмі».

— Тут нам не пощастило,— відповів Фоулі.— Найближчі кілька днів нічого не намічається. Дове­деться тобі летіти туристичним транспортером.

— А ізоляція?

— Я підключив живлення до Стоунхенджу і на­ших найближчих баз. Доведеться ризикнути. Ти по­винна летіти на поверхню, ми маємо лишатися на зв’язку. Від цього залежить майбутнє нашої цивілі­зації.

Холлі відчула, як їй на плечі впав важкий тягар відповідальності. Щось оте, від чого «залежить май­бутнє нашої цивілізації», останнім часом трапляєть­ся частіше і частіше.

ВИБУХ Батлерової звукової гранати зніс двері кухні, розкидав металеве приладдя, немов то була суха трава. Акваріум розбився, і все, що від нього лишилося,— калюжа, уламки плексигласу і здивовані омари. Вони повзали серед цього безладу з піднятими клішнями. Працівники ресторану лежали на підлозі, зв’язані й мокрі, але живі. Батлер їх не звільнив. Істерика йому зараз не потрібна. Розбереться з ними пізніше, коли загрозу буде нейтралізовано.

Старенька ворухнулася, сіпнулася в бік дверей. Дворецький перевірив її зіниці. Під лобом, не сфо­кусовані. Безпечна. Але все одно револьвер у жінки забрав. Зайва обережність не завадить. Сьогодні це правило знову підтвердилося. Якби мадам Ко поба­чила, що сьогодні сталося, вона власноруч би вивела його тату про закінчення курсу.

 Кімната була чистою, але охоронця все одно щось турбувало. Військова інтуїція не давала йому спо­кою, колола, як зламана кістка. Батлер знову при­гадав мадам Ко, свого сенсея з Академії. Головна функція охоронця — захищати свого начальника. Начальника не можна пристрелити, якщо ви закри­ваєте його собою. Мадам Ко завжди називала пра­цедавця начальником. Бо з начальником: у дружні стосунки не вступають.

Цікаво, чому на думку спало саме це правило? Чому саме воно, з кількох сотень, які мадам Ко на­магалася запхати йому в голову? Власне, це очевид­но. Він порушив перше правило особистого захисту, залишивши свого начальника незахищеним. Прави­ло друге: Не розвивати до начальника емоційну при­хильність. Тут він теж облажався. Він так прив’я­зався до Артеміса, що це почало впливати на його спостережливість.

Він так і бачив перед собою мадам Ко, нічим не примітну жінку в костюмі хакі, що для всього світу була лише звичайною японською домогосподаркою. Але скільки домогосподарок цієї національності мо­жуть так швидко нанести удар, що аж повітря свис­тить? Ти зганьбив себе, Батлере. Зганьбив своє ім’я. Краще б уже ти пішов чоботи латати. Твого на­чальника уже нейтралізували.

Батлер рухався немов уві сні. Повітря наче утри­мувало його, не давало бігти до дверей кухні. Він знав: щось має статися. Арно Блант — професіонал. Може, й пихатий — цей гріх часто трапляється серед охоронців,— але все одно професіонал. Такі ніколи не забувають про вушні тампони, якщо існує ймо­вірність стрілянини.

Під ногами сковзали кахлі, але Батлер знав, як із цим упоратись: він нахилився вперед і поставив гу­мові підошви чобіт трохи під кутом. Його непошко­джені барабанні перетинки зловили вібрації з боку залу. Розмова. Артеміс до когось звертався. Арно Блант, хто ж іще. Уже пізно.

Батлер проскочив через службові двері зі швид­кістю, якій би позаздрили олімпійські чемпіони. Мозок почав прораховувати варіанти, щойно очі побачили картину: Блант вистрілив. Тут уже нічого не можна було вдіяти. Лишалася єдина можливість. І Батлер ухопився за неї без жодних вагань.

У правій руці Блант тримав пістолета з глушни­ком.

— Ти перший,— сказав він хлопцеві.— Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

Просто з повітря матеріалізувався Батлер. Здава­лося, він заповнив собою цілу кімнату, кинувся на­зустріч кулі. Якби він був трохи далі, кевлар, із якого був зроблений його бронежилет, витримав би, але Блант вистрілив майже в упор, тож куля з тефлоно­вим покриттям пройшла крізь бронежилет, як роз­жарена кочерга крізь сніг. І увійшла в груди Батлера лише на сантиметр нижче серця. Рана була смер­тельною. І поруч не було капітана Шорт, яка могла б зцілити його своєю магією.

Інерція самого Батлера у поєднанні із силою кулі кинула його на Артеміса, й обидва завалилися на візок із десертами. Хлопця майже не було видно, з-під тіла охоронця виглядав лише носок одного че­ревика.

Дихання у дворецького стало поверхневим, очі затуманилися. Але він іще був живий. Мозок вироб­ляв електричні сигнали, і в голові крутилася одна- єдина думка: захистити начальника.

Арно Блант охнув від несподіванки, і Батлер ви­пустив на звук шість куль. Результатом пострілів він був би розчарований, якби побачив. Але одна куля знайшла собі ціль і зачепила Блантову скроню. Той одразу втратив свідомість. Струс мозку гарантовано. Арно Блант приєднався до інших членів своєї коман­ди, що лежали на підлозі.

Більше нічого не можна було зробити. Артеміс або лишився живий, або ні. Якщо ні, то Батлер усе одно не зміг би виконати умови свого контракту. Усвідомлення цього принесло йому неймовірний спокій. Більше ніякої відповідальності. Можна жити лише своїм життям, нехай його і лишилося кілька секунд. І до того ж, Артеміс був не просто начальни­ком. Він був частиною життя охоронця. Його єди­ним справжнім другом. Мадам Ко, може, і не сподо­балося б таке ставлення, але вона нічого не могла з цим зробити. Та й ніхто не міг.

Десерти Артемісу ніколи не подобалися. І ось він лежить серед еклерів, чізкейків і меренг. Костюм безнадійно зіпсовано. Звісно, мозок хлопця чіплявся за ці факти, аби не думати про те, що сталося. Але тіло вагою в дев’яносто кілограмів важко було ігно­рувати.

На щастя, Батлер штовхнув Артеміса на другу по­лицю візка, а сам лишився нагорі, на полиці з моро­зивом. Наскільки хлопець зрозумів, торт «Чорний ліс» значно пом’якшив падіння, і йому вдалося уник­нути серйозних пошкоджень внутрішніх органів. Але до костоправа все одно доведеться завітати. Може, і Батлерові теж, незважаючи на те що той був дужим, мов троль.

Артеміс виповз із-під свого дворецького. Куди б він не поставив руку чи ногу, усюди вибухали ріжки з кремом.

— Знаєш, Батлере,— пробурчав підліток,— я мушу ретельніше вибирати собі ділових партнерів. І дня не минає, як ми стаємо жертвами змови.

Хлопець із полегшенням побачив на підлозі не­притомного Арно Бланта. 

— Іще одним злодієм менше. Чудовий постріл, Батлере, як завжди. До речі, я вирішив надалі на кожну зустріч надягати куленепробивний жилет. Тож, твоя робота трохи полегшиться, еге ж?

Саме цієї миті Артеміс помітив сорочку Батлера. У нього перехопило дух, немов хтось невидимий ударив його в сонячне сплетіння. Його вразила не ді­рочка в жилеті, а кров, що з неї витікала.

— Батлере, ти поранений. Тебе підстрелили. Але чому ж кевлар?..

Охоронець не відповів, та й у тому не було потре­би. Артеміс знав ядерну фізику краще, ніж фахівці. Якщо чесно, він часто викладав в Інтернеті лекції під псевдонімом Еммсі Сквайр. Отже, прискорення кулі виявилося завеликим, щоб жилет його витримав. До того ж, куля була, мабуть, укрита тефлоном.

У глибині душі Артемісові хотілося обхопити охоронця обома руками і плакати над ним, як над братом. Але це бажання він придушив. Думати зараз потрібно швидко.

Роздуми перебив Батлер.

— Артемісе... це ви? — сказав він, через силу ви­мовляючи слова.

— Так, я,— відповів Артеміс, і голос у нього тремтів.

— Не хвилюйся. Джульєтта вас захистить. Із вами все буде гаразд.

— Нічого не кажи, Батлере. Лежи і не ворушися. Рана не серйозна. 

Батлер щось прохрипів. Мабуть, хотів розсмі­ятися.

— Ну гаразд, дуже серйозна. Але я щось приду­маю. Просто лежи і не ворушись.

Зібравши останні сили, Батлер підвів руку.

— Прощавайте, Артемісе,— сказав він.— Друже мій.

Артеміс схопив руку. З очей полилися сльози. Не­стримно.

— Прощавай, Батлере.

Очі у євразійця стали спокійними.

— Артемісе, називай мене... Домовиком.

Почувши це ім’я, Артеміс зрозумів дві речі. По- перше, його вірний союзник називався на честь слов’янського духа-охоронця. По-друге, випускники Академії мадам Ко ніколи не відкривали своїх справ­жніх імен своїм начальникам. Це допомагало суворо дотримуватися етикету. І Батлер ніколи б не пору­шив цього правила... Якби це й досі мало значення.

— Прощавай, Домовику,— схлипнув хлопець.— Прощавай, друже.

Рука впала. Батлера не стало.

— Ні! — закричав Артеміс, відступивши.

Це не правильно. Не так усе мало скінчитися. Чо­мусь він завжди уявляв, що вони помруть разом — у якомусь екзотичному місці, не в змозі впоратися з нездоланними труднощами. Може, на схилах про­будженого Везувію або на берегах величного Гангу. Але разом, як друзі. Ураховуючи все, через що вони пройшли, Батлер просто не міг померти від руки якогось другосортного качка.

Одного разу Батлер уже мало не помер. Рік тому він бився з тролем із тунелів під Небесним містом. Тоді своєю ельфійською магією його врятувала Холлі Шорт. Але зараз поруч не було жодного ельфа, який би зміг урятувати життя Батлера. Час перетворився на ворога. Якби Артеміс мав трохи більше того часу, він би придумав, як зв’язатися з ЛЕП і переконати Холлі знову скористатися своєю магією. Лишалося хвилини чотири, доки мозок Батлера не відключить­ся. Дуже мало. Навіть для такого генія, як Артеміс. От би купити трохи більше часу. Або вкрасти.

Думай, хлопче, думай. Подивись, як можна ско­ристатися ситуацією. Артеміс витер з очей сльози. Він у ресторані. Тут подають морепродукти. Усе марно! Нічого тут не вдієш. Якби вони були в якійсь лікарні, він би щось зробив. Але тут? Чим можна було скористатися тут? Духовки, раковини, каструлі. Навіть якби в нього були всі необхідні інструменти, він іще не закінчив курс медицини. Та й запізно вже було звертатися до традиційної хірургії, хіба приду­мали метод трансплантації серця менш ніж за чоти­ри хвилини.

Минали секунди. Артеміс сердився сам на себе. Час проти нього. Час — його ворог. Час потрібно зу­пинити. В мозку Артеміса електричним розрядом нейронів спалахнула думка. Нехай він і не мож зупинити час, але він може затримати Батлера. Процес ризикований, звісно, але це єдиний шанс, що в них лишився.

Артеміс ногою зняв візок із гальма і покотив його до кухні. Кілька разів довелося зупинятися, аби при­брати зі шляху непритомні тіла.

До ресторану квапилися машини «швидкої допо­моги». Очевидно, вибух привернув увагу. Лишилося кілька хвилин, і йому доведеться вигадувати для по­ліції якусь історію... Краще зникнути... Відбитки пальців не проблема, адже в ресторані було кілька десятків відвідувачів. Лишається тільки вибратися звідси раніше, ніж тут з’являться найкращі лондон­ські поліцейські.

Усе кухонне обладнання було зроблено з іржо­стійкої сталі. Плити, витяжки, робочі поверхні — після вибуху все було завалено уламками. В раковині тріпотіла риба, по кахлевій підлозі повзали омари, зі стелі скрапували залишки страв.

Ось воно! В дальньому кінці кухні. Ряд морозиль­ників, таких необхідних у ресторані морепродуктів. Артеміс підштовхнув візок плечем, спрямувавши його до морозильників.

Найбільший із них був зі спеціальними розсувни­ми дверцятами, як то часто зустрічається у великих ресторанах. Артеміс швидко розчинив дверцята, по­викидав звідти лососів, морських окунів і хеків, укритих інеєм.

Кріогеніка. Єдиний їхній шанс. Наука про те, як заморозити тіло, доки медицина достатньо еволю­ціонує, щоб його оживити. Щоправда, медична спілка цей метод не сприйняла, але щороку міль­йони фунтів стерлінгів надходили від ексцентрич­них багатіїв, яким, хотілося мати більше ніж одне життя, аби витратити всі свої гроші. Зазвичай кріогенні камери мають відповідати певним стан­дартам, але в Артеміса не було часу думати про ті стандарти. На деякий час морозильник згодиться. Необхідно тримати голову Батлера в холоді, аби зберегти клітини мозку. Доки функції мозку не по­рушені, його теоретично можна оживити, навіть якщо серце не б’ється.

Артеміс підштовхнув візок до морозильника і за допомогою срібного блюда переклав тіло дворець­кого на кригу. Ноги довелося підігнути, але тіло вліз­ло. Артеміс завалив свого товариша зверху льодом, а потім виставив температуру на термостаті на мінус чотири, аби уникнути пошкодження тканин. Облич­чя Батлера майже не було видно.

— Я повернуся,— сказав хлопець. — Спи.

Сирени були вже близько. Почувся скрегіт коліс.

— Тримайся, Домовику,— прошепотів Артеміс і зачинив дверцята.

Артеміс вийшов через задні двері та змішався з юрбою місцевих жителів і туристів. Поліція фотографуватиме натовп, тож хлопець не затримався поряд із рестораном і навіть не озирнувся. Він прой­шов до найближчого торгівельного центру і сів за столик у кафе.

Після того як він переконав офіціантку, що не шу­кає мамусю і має достатньо готівки, щоб заплатити за горнятко чаю, Артеміс дістав мобільний телефон і вибрав номер у меню швидкого набору.

Йому відповіли після другого дзвінка.

— Вітаю. Говоріть скоріше, ким би ви не були. Наразі я дуже зайнятий.

Інспектор Джастін Барр зі Скотланд-Ярду. Гру­бий голос у Барра з’явився завдяки ножу, приставле­ному до горла під час розборів у барі в дев’яностих. Якби поруч не опинився Батлер, щоб зупинити кро­вотечу, Джастін Барр так і лишився би сержантом. Настав час сплатити борг.

— Інспекторе Барр, це Артеміс Фаул.

— Артемісе, як справи? І як там мій старий друг Батлер?

Хлопець потер лоба.

— Боюсь, йому зовсім недобре. Потрібна ваша послуга.

— Заради нашого велетня все що завгодно. Чим можу допомогти?

— Ви чули щось про стрілянину в Найтсбріджі?

Запанувала тиша. Артеміс почув, як задзижчав факс і хтось відірвав папір.

 — Так. Щойно надійшла інформація. В одному з ресторанів розбили шибки. Нічого серйозного. Кілька туристів у шоковому стані. Згідно з попере­днім звітом там сталося щось на кшталт локалізо­ваного землетрусу, якщо цьому можна вірити. Там зараз дві наші машини. Ти ж не хочеш сказати, що за всім тим стоїть Батлер?

Артеміс набрав повітря.

— Потрібно, щоб ваші люди трималися подалі від морозильників.

— Дивне прохання, Артемісе. А що в морозиль­никах такого, чого мені не можна бачити?

— Нічого протизаконного,— пообіцяв Артеміс.— Можете не вірити, але для Батлера то справа життя або смерті.

Барр не вагався.

— Це не в моїй юрисдикції, але я подивлюся, що можна зробити. Тобі потрібно те, що лежить у моро­зильнику і мені не можна бачити?

Детектив прямо таки прочитав його думки.

— І якомога скоріше. Двох хвилин цілком виста­чить.

Барр подумав.

— Гаразд. Давай синхронізуємо наш розклад. Судово-медичні експерти пробудуть там іще годин зо дві. Нічого з цим не можу вдіяти. Але рівно о шос­тій тридцять, це я гарантую, там нікого не буде. Ма­тимеш п’ять хвилин.

 — Більш ніж достатньо.

— І скажи здорованю, що ми квити.

Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затрем­тів.

— Так, інспекторе. Перекажу.

Якщо матиму нагоду, подумав він.

НА свій вісімнадцятий день народжен­ня Джульєтта попросила й отримала захисний жилет для дзюдо, два обваж­нених метальних ножа і відеозапис

чемпіонату світу з боротьби — пересічні дівчатка такого, як правило, не замовляють. Проте назвати Джульєтту пересічною дівчинкою аж ніяк не можна було. Дівчина багато в чому відрізнялася від інших. По- перше, вона могла влучити в ціль, що рухалася, з будь-якої зброї, що спала б вам на думку. По-друге, вона могла будь-кого закинути аж світ за очі.

Звісно, усього цього вона навчилася не тоді, коли переглядала відео змагань із боротьби. Тренуватися Джульєтта почала, коли їй виповнилося чотири. Щодня після дитячого садочка Домовик Батлер відводив свою молодшу сестричку до спортивної зали в маєтку Фаулів, де навчав її різних видів бойових мистецтв. Коли дівчині минуло вісім, вона вже мала третій дан і чорний пояс із семи єдиноборств. У два­надцять вона переплюнула всі пояси.

За традицією, коли хлопцям Батлерам виповню­валося десять років, їх усіх записували до Академії Особистого Захисту мадам Ко. Щороку вони прово­дили там шість місяців, вивчаючи мистецтво охоро­ни, інші шість місяців працювали за фахом там, де не було великого ризику. Дівчат, як правило, відправ­ляли на службу до найзаможніших родин світу. Але Джульєтта вирішила поєднати обидві ролі, тож пів­року жила в Анджеліни Фаул, а інші півроку — в та­борі бойових мистецтв мадам Ко. Вона була першою дівчиною серед Батлерів, що поступила до Академії, і п’ятою дівчиною серед студентів, що успішно скла­ла всі екзамени. Табір ніколи не розташовувався в одній країні більш ніж п’ять років. Батлер прохо­див навчання в Швейцарії та Ізраїлі, а от його мо­лодшій сестрі довелося відвідати високогірний ра­йон Уцукушигахара в Японії.

Умови проживання у мадам Ко були далеко не такими розкішними, як кімнати в маєтку Фаулів. В Японії Джульєтта спала на солом’яній циновці та вживала лише рис, рибу і протеїнові коктейлі.

День починався о п’ятій тридцять, коли Джульєт­та з іншими учнями пробігали чотири милі до найближчого струмка, де ловили рибу голими руками. Приготувавши рибу, вони підносили її сенсею, а тоді прив’язували до спини порожні столітрові бочки і лізли туди, де сніг. Учні наповнювали бочки снігом і котили їх униз до табору, де товкли голими ногами, доки сніг не танув і не перетворювався на воду для ванни сенсея. Лише тоді можна було починати що­денні тренування.

До програми входило Кос Тапа — вид бойових мистецтв, створений мадам Ко спеціально для охо­ронців, метою яких був не самозахист, а захист своїх начальників. Також учні вивчали різні види зброї, інформаційні технології, технічне обслуговування автомобілів і прийоми проведення переговорів під час визволення заручників.

Коли Джульєтті виповнилося вісімнадцять, вона могла із заплющеними очима розібрати і зібрати дев’яносто відсотків існуючої у світі зброї, керувати будь-яким видом транспорту, за чотири хвилини на­нести грим і, попри свою дивну генетичну азійсько- європейську суміш, розчинитися в юрбі будь-якого народу. Старший брат дуже нею пишався.

Останнім ступенем навчання була симуляція в польових умовах в іноземному середовищі. Якщо вона пройде випробування, мадам Ко зробить на плечі дівчини тату у вигляді блакитного діаманту. Саме таке тату мав на своєму плечі Батлер, і воно було не лише символом вправності випускника, але й указувало на багатопрофільність отриманих знань і навичок. У професійних кругах охоронець із бла­китним діамантом на плечі інших рекомендацій не потребував.

Для останнього завдання Джульєтти мадам Ко обрала місто Сфакс у Тунісі. Дівчина мала супрово­джувати свого начальника по неспокійному ринку. Власне, охоронець має застерегти свого роботодав­ця, аби той не відвідував місця з таким скупченням людей, але, як зазначила мама Ко, начальники май­же не слухаються таких порад, і краще приготувати­ся до неминучого. І немов Джульєтті було мало тако­го напруження, мадам Ко вирішила особисто зіграти роль начальника.

У Північній Африці було винятково жарко. Джу­льєтта примружилася крізь скельця сонцезахисних окулярів, намагаючись не загубити невеличку фігурку, що квапливо пробиралася крізь юрбу попереду неї.

— Поквапся,— кинула мадам Ко,— ти мене загу­биш.

— Навіть і не сподівайтеся,— спокійно відповіла Джульєтта.

Мадам Ко просто намагалася відволікти її розмо­вами. А того, що відволікало, і так уже було чимало. Навколо звисали низки золотих прикрас, проходи закривали туніські килими на дерев’яних рамах — ідеальне прикриття для вбивці. Місцеві жителі про­ходили дуже близько, аби роздивитися привабливу жінку, і дорога була дуже зрадливою — один невір­ний крок, і можна було впасти або вивихнути ногу.

Джульєтта автоматично обробляла цю інформа­цію та корегувала свої дії. Рішуче відсунула рукою підлітка, що з посмішкою кинувся до неї, перестриб­нула через маслянисту калюжу, що сяяла всіма ко­льорами райдуги, і завернула за мадам Ко в інший ряд безкінечного лабіринту базару.

Раптом перед нею вискочив чоловік. Один із тор­говців.

— У мене чудові килими,— сказав він поганою французькою,— Ходи зі мною. Я покажу!

Мадам Ко не зупинилася. Джульєтта рішуче піш­ла за нею, але чоловік перегородив дорогу.

— Ні, дякую. Я не цікавлюся. Я живу на вулиці.

— Дуже смішно, мадемуазель. Ти кажеш гарні жарти. Ходи зі мною і подивись на килими Ахмеда.

На них почали звертати увагу. Люди оберталися в їхній бік, немов ніздрі велетенського організму. Мадам Ко ішла собі далі. Іще мить, і дівчина її загу­бить.

— Я сказала, ні. Відійдіть, містере продавець килимів. Не змушуйте мене піднімати руку.

Тунісець не звик, щоб жінки віддавали йому накази, до того ж, на нього дивилися друзі.

— Маю гарну пропозицію,— продовжив він, показуючи на свої товари.— Найкращі килими у Сфаксі. Джульєтта кинулася в один бік, але натовп пере­крив їй шлях.

І тоді Джульєтта втратила будь-яке співчуття до Ахмеда. Досі він був просто невинним місцевим тор­говцем, що трапився не в тому місці та не в той час. Але зараз...

— Ходімо,— сказав чоловік і обхопив білявку за талію. Навіть не підозрюючи, що ця думка аж ніяк не очолювала рейтинг його найкращих ідей.

— Помилка, чоловіче!

Не встиг Ахмед і оком змигнути, як його вже за­горнули в килим, а дівчина зникла. Ніхто навіть не зрозумів, що відбулося, доки не передивилися запис, якого зробив на свій телефон Камал, торговець ку­рятиною. Уповільнений режим дозволив розгледіти, як євразійка схопила Ахмеда за шию і за пасок і ки­нула на гору килимів. Один із торговців золотом пригадав, що бачив такий прийом на якомусь чемпі­онаті з єдиноборств. Усі так реготали, що кілька осіб мало не вмерли від зневоднювання. Це найкумедні­ший випадок за весь рік. Відеоролик виграв приз на туніській версії «Найкумедніших відео». Через три тижні Ахмед переїхав до Єгипту.

 ІЗ Хітроу до міжнародного аеропорту О’Хара в Чикаго Йон Спіро летів на Конкорді. Довгий лімузин доставив його до підніжжя Вежі Спіро, вісімдесятишестиповерхової будівлі зі сталі та скла, що сягала самісінького неба. «Спіро Індастріз» розташувалися на верхніх поверхах — з п’ятдесятого до вісімдесят п’ятого. На вісімдесят шостому містилися особисті апартаменти Спіро, до яких можна було потрапити або через приватний ліфт, або через майданчик для гелікоптера.

Йон Спіро ані на хвильку очей не стулив, думав про маленький куб у своєму дипломаті. Голова тех­нічного відділу мало не танцював від захвату, коли Спіро розказав, на що здатна проста на вигляд коробочка, і відразу ж кинувся розкривати секрети Сі- Куба. Через шість годин він повернувся до конфе­ренц-зали на нараду.

— Від неї ніякої користі,— поскаржився науко­вець, якого звали доктором Пірсоном.

Спіро покрутив оливку у склянці з мартіні.

— Я так не вважаю, Пірсоне,— сказав він,— Чого не можна сказати про цю коробочку, так це того, що від неї ніякої користі. Мені здається, що в цьому рів­нянні користі немає від вас.

Спіро був у жахливому гуморі. Щойно зателефо­нував Арно Блант і повідомив, що Артеміс Фаул ви­жив. Коли Спіро був у такому гуморі, деякі люди зникали з поверхні землі, якщо їм пощастило.

Пірсон потилицею відчув іще чийсь погляд. У кон­ференц-залі була третя особа. І вам би не захотілося, щоб на вас розсердилася така жінка. Пірсон знав, що якби Йону Спіро закортіло викинути голову техніч­ного відділу у вікно, ця особа, не змигнувши оком, підписала б свідоцтво, що він сам зістрибнув униз.

Пірсон обережно добирав слова:

— Цей прилад...

— Сі-Куб. Саме так він називається. Я тобі вже це казав, тож використовуй саме це ім’я.

— Безсумнівно, цей Сі-Куб має величезний по­тенціал. Але розшифрувати його неможливо.

Спіро кинув оливку в голову науковця. Приниз­лива ситуація для володаря Нобелівської премії.

— Тож зламайте код. За що я вам плачу?

Серце у Пірсона закалатало.

— Не все так просто. Цей код. Його неможливо розшифрувати.

— Чи правильно я розумію? — відкинувся Спіро на шкіряну спинку свого крісла. — Щороку я вкла­даю двісті мільйонів у відділ, який не може зламати коду, вигаданого якоюсь дитиною?

— Куб активується голосом. Він запрограмо­ваний на голос Артеміса Фаула. Зламати цей код не може ніхто. Це неможливо.

Спіро нічого не відповів. Це був сигнал продо­вжувати.

— Я щось таке чув. У нас, науковців, є певні тео­рії. Код вічності — так ми його називаємо. Код має мільйони можливих комбінацій, і це ще не все. Він базується на невідомій мові. Схоже, що хлопець створив мову, якою крім нього ніхто не розмовляє. Ми навіть не знаємо, як та мова співвідноситься з англійською. Ми навіть не думали, що такий код узагалі існує. Якщо Фаул помер, тоді мені дуже шкода, містер Спіро, але Сі-Куб помер разом із ним.

Йон Спіро відсунув сигару в куток губ. Він її на­віть не запалив. Лікарі заборонили. Люб’язно.

— А якщо Фаул живий?

Пірсон одразу зрозумів, що це його рятувальний круг.

— Якщо Фаул живий, зламати цей код було б на­багато легше.

— Гаразд, доку,— сказав Спіро.— Ви вільні. Ви не захочете почути, що тут говоритимуть через кіль­ка хвилин.

Пірсон зібрав свої нотатки і поквапився до две­рей. Він намагався не дивитися на жінку за столом. Якщо він не почує того, що тут говоритимуть, мож­на тішитися тим, що його сумління чисте. А якщо він не побачить жінку за столом, то він не впізнає її за межами кімнати.

— Схоже, у нас проблеми,— повернувся Спіро до жінки в темному костюмі.

Жінка кивнула. Вона була вся в чорному. Чорний англійський костюм, чорна блузка, чорні черевики на шпильках. Навіть годинник на зап’ястку був ву­гільно-чорний.

— Так. Але це вже мої проблеми.

Карла Фрацетті була хресницею Спаца Антонеллі, який очолював центральну секцію кримінальної ро­дини Антонеллі. Вона допомагала Спіро й Антонел­лі, двом наймогутнішим чоловікам у Чикаго, підтри­мувати зв’язок. Спіро ще на початку своєї кар’єри зрозумів, що бізнес у співпраці з мафією приречений на процвітання.

Карла уважно оглянула наманікюрені нігті.

— Здається, у вас лише один варіант: потрібно ви­красти того хлопця Фаула і вичавити з нього код.

Спіро посмоктав незапалену сигару, обміркову­ючи її слова.

— Не все так просто. Хлопець дуже обережний.

А маєток Фаулів — справжня фортеця.

Карла посміхнулася.

— Ми ж говоримо про тринадцятирічну дитину, чи не так?

— За шість місяців йому виповниться чотирна­дцять,— спробував захиститися Спіро.— До того ж, існують деякі ускладнення.

— Наприклад?

— Арно поранений. Фаулу якось удалося вибити йому зуби.

— Ох,— поморщилася Карла.

— Він навіть на вітру стояти не може, не кажучи вже про те, щоб очолювати операцію.

— Погано.

— Власне, цей хлопець вивів із ладу всіх моїх найкращих людей. Тепер вони всі сидять у черзі до стоматолога. Це виллється мені в кругленьку суму. Ні, цього разу мені насправді потрібна серйозна до­помога.

— Хочете звернутися по допомогу до нас?

— Саме так. Але люди мають бути перевіреними. Ірландія — місце старомодне. Ваших хлопців за милю можна побачити. Потрібні такі, що змішаються з натовпом і зможуть переконати хлопця приїхати сюди. Легкі гроші.

Карла підморгнула.

— Я вас зрозуміла, містере Спіро.

— Тож чи маєте ви таких хлопців? Таких, щоб і справу зробили, і до себе зайвої уваги не привернули?

— Якщо я вас правильно зрозуміла, вам потрібні металевий чоловік і мавпа?

Спіро кивнув. Зі сленгом мафії він був знайомий. Металевий чоловік носив пістолета, а мавпа могла залізти до будь-якого важкодоступного місця.

— У нас є двоє таких. Даю гарантію, що в Ірландії зайвої уваги до себе вони не привернуть. Але обі­йдуться вони недешево.

— Вони гарні? — поцікавився Спіро.

Карла посміхнулася. На одному з різців спалахнув малесенький рубін.

— О, вони гарні,— відповіла вона. — Ці хлопці найкращі.

 БАТЬКО нарешті прийшов до тями. Звісно, я відчув полегшення, але його останні слова того дня не виходили у мене з голови.

— Золото не найважливіша річ у світі, Арті,— сказав він.— І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.

Чи могла магія так змінити батька? Я мав з’ясувати. Потрібно було поговорити з ним наодин­ці. Отже, о третій ночі на взятому напрокат мер­седесі Батлер привіз мене до шпиталю Гельсінського університету.

Батько не спав, читав «Війну і мир» при світлі нічника.

— Багато не посмієшся,— прокоментував він. Іще один жарт. Я намагався посміхнутися, але моє обличчя не схотіло цього робити.

Батько закрив книгу.

— Я чекав на тебе, Арті. Ми маємо поговорити. Потрібно дещо прояснити.

Я завмер біля його ліжка.

— Так, батьку. Я згоден.

Батькова усмішка стала сумною.

— Так офіційно... Пригадую, що і сам був таким до свого батька. Іноді мені здається, що він мене зо­всім не знав, і я хвилююся, чи не станеться такого з нами. Отже, я хочу поговорити, сину. І не про бан­ківські рахунки. Не про акції та цінні папери. Не про корпоративні справи. Не хочу говорити про бізнес, хочу поговорити про тебе.

Саме цього я і боявся.

— Про мене? Але ж ти важливіший, тату.

— Можливо. Але я не можу бути щасливим, доки твоя мама неспокійна.

— Неспокійна? — перепитав я, не в змозі зрозумі­ти, що відбувається.

— Не вдавай, що ти нічого не розумієш, Артемісе. Я зв’язався з кількома своїми інформаторами в Євро­пі. Схоже, ти виявляв певну активність під час моєї відсутності. Неабияку.

Я знизав плечима, бо не зрозумів, схвалює він це чи ні.

— Нещодавно я був би вражений твоїми здібнос­тями. Такі результати, а ти ж навіть не повноліт­ній. Але тепер усе має змінитися, Арті. Це я тобі як батько кажу. Тобі треба повернутися в дитинство. І мама, і я хочемо, аби ти після канікул повернувся до школи і залишив сімейні справи мені.

— Але, тату!..

— Повір мені, Арті. Я в цьому бізнесі набагато до­вше за тебе. Я пообіцяв твоїй мамі, що Фаула відте­пер не займатимуться темними справами. Усі Фа­ула. Я отримав іще один шанс і не витрачатиму його на жадобу. Тепер ми родина. Справжня. Тепер ім’я Фаулів асоціювитиметься із честю та чесніс­тю. Згоден?

— Згоден,— сказав я, потиснувши йому руку.

Що ж тепер із зустріччю з чиказьким Йоном Спі­ро? Я вирішив її не. відміняти. Остання пригода — і Фаула зможуть стати справжньою родиною. Врешті-решт, я ж буду з Батлером. Що зі мною ста­неться?

ЧАС провести нараду. Тієї ночі члени групи розсілися за столом у кімнаті для консультацій перед моніторами, які Джульєтта принесла із кімнати охорони.

Фоулі налаштувався на частоту моніторів, і вони отримали пряму трансляцію із самим командиром Рутом.

Незважаючи на незадоволення Мульча, йому теж довелося бути присутнім. Він намагався вкрасти в Артеміса деякі нагороди, коли повернулася Холлі і прикувала його наручниками до стільця.

Від диму Рутової сигари майже нічого не було видно.

— Здається, уся банда зібралася,— він говорив англійською, бо ельфи мали неабиякий хист до іно­земних мов.— А банди мені не подобаються.

Холлі поклала шолома на середину столу, щоб ко­мандир міг побачити всіх.

— Я можу пояснити, командире.

— Не сумніваюся, що можеш. Але, як не дивно, у мене таке відчуття, що твоє пояснення не допомо­же і твій значок лежатиме в моїй шухляді ще до того, як твоя зміна скінчиться.

Артеміс спробував утрутитися.

— Справді, командире. Холлі... Капітан Шорт тут лише тому, що я її надурив.

— Хіба? А якщо так і сталося, благаю, поясни, чому вона досі там? Вечерю готує, чи що?

— Зараз не час для сарказму, командире. Ситу­ація дуже серйозна. Майже катастрофічна.

Рут видихнув хмару зеленуватого диму.

— Що ви, люди, робите там одне одному, нас не обходить. Ми не твоя приватна поліція, Фауле.

Фоулі відкашлявся.

— Нас це також стосується, хочемо ми того чи ні: саме Артеміс нас запеленгував. І це ще не найгірша новина, Джуліусе.

Рут глянув на кентавра. Фоулі назвав його на ім’я. Справа дуже серйозна.

— Гаразд, капітане,— сказав він.— Продовжуй.

Холлі відкрила рапорт на кишеньковому ком­п’ютері.

— Учора я відреагувала на сигнал системи охорони «Сентинель». Сигнал послав Артеміс Фаул, Людина Бруду, добре відома ЛЕП за участь у ліквідації заколо­чу Б’ва Келл. Помічника Фаула Батлера було смер­тельно поранено за наказом іншої Людини Бруду, Йона Спіро, і потрібна була моя допомога у зціленні.

І ти відмовила і звернулася до команди наших техніків із проханням стерти пам’ять, як того вима­гають наші правила.

Холлі могла заприсягнутися, що монітор став га­рячим.

Ні. Враховуючи, що Батлер надав нам значну допомогу під час гоблінської революції, я провела процедуру зцілення і транспортувала Батлера з Фаулом до їхнього дому.

— Тільки не кажи, що ви летіли...

— Вибору не було. Я загорнула їх у фольгу.

Рут потер скроні.

— Нога. Якби хоча б одна нога висунулася з фоль­ги, назавтра світлини були б в Інтернеті. Холлі, чому ти так мене не любиш?

Холлі не відповіла. Що вона могла сказати?

—      Більше того. Нам довелося вивести з ладу од­ного із найманців Спіро. Не дуже чиста робота.

—      Він тебе побачив?

—      Ні. Але чув, як Мульч назвав себе гномом.

Жодних проблем,— сказав Фоулі.— Частково зі тремо пам’ять і відправимо його додому.

— Не все так просто. Цей чоловік — найманий убивця. Його можуть послати знову, аби він закінчив роботу. Думаю, потрібно його перемістити. По­вірте. Тут за ним не сумуватимуть.

— Гаразд,— погодився Фоулі,— Дай йому заспо­кійливе, зітри пам’ять і позбудься всього, що може визвати спогади. А тоді відішли кудись, де він не за­вдасть шкоди.

Щоб заспокоїтись, командир зробив кілька затя­жок.

— Так, тепер розказуйте мені про пеленг. Якщо в цьому винен Фаул, то можна вважати, що загроза минула?

— Ні. Ельфійські технології вкрав у Артеміса біз­несмен Йон Спіро.

А Артеміс украв їх у нас,— додав Фоулі.

Цей Спіро рішуче налаштований розкрити таємниці технологій, і байдуже, за яку ціну,— продо­вжила Холлі.

І кому ці таємниці відомі? — запитав Рут.

— Єдиний, хто знає, як користуватися Сі-Кубом,— це Артеміс.

— Може, варто мені розказати, що таке Сі-Куб?

Слово взяв Фоулі.

— Артеміс використав ЛЕПівські технології, щоб сконструювати мікрокомп’ютер. Більшість розробок під землею уже застарілі, але за людськими стандар­тами до них іще років із п’ятдесят.

— Саме тому вони варті цілого статку,— підсуму­вав командир.

— Саме тому вони варті цілого статку,— погодив­ся Фоулі.

Мульч раптом зацікавився.

— Цілого статку? А якого саме статку?

Рутові аж від серця відлягло: нарешті можна на когось накричати.

— Стули пельку, заарештований! Тебе це не сто­сується. Насолоджуйся останніми ковтками вільно­го повітря. Завтра в цей самий час ти будеш тиснути руки своїм співкамерникам, сподіваюся, то будуть тролі.

Але гнома його слова не вразили.

— Розкажи мені щось новеньке, Джуліусе. Щоразу, коли справа стосується Фаула, мені доводиться при­кривати твій жалюгідний зад. Не сумніваюся, що який би план не придумав Артеміс, мене до справи теж за­лучать. І відведуть мені якусь дуже небезпечну роль.

Обличчя Рута із рожевого стало темно-червоним.

— Ну, Артемісе? Чи плануєш ти якось задіяти за­арештованого?

— Усе залежить від вас.

— Як так?

— Дасте ви мені Холлі чи ні.

Голова Рута зникла в хмарі сигарного диму. Ви­дно було тільки червоний розжарений кінчик, і ко­мандир до болю нагадував паротяг, що вискочив із тунелю. Частина диму переповзла навіть на моні­тор Фоулі.

— Мені це не подобається,— заявив кентавр.

Нарешті Рут достатньо заспокоївся, щоб говорити.

— Дати тобі Холлі? Боже, пошли мені терпіння. Ти собі уявляєш, скільки правил я порушив лише за­ради цієї конференції?

— Думаю, багато.

— Силу-силенну, Артемісе. Безліч. Я б узагалі з тобою не розмовляв, якби не справа з Б’ва Келл. Якщо це спливе, я чиститиму туалети на підводних човнах в Атлантиці.

Рот Мульча розтягнувся аж до вух.

— Не варто мені було цього чути.

Але командир не звернув на нього уваги.

— У тебе тридцять секунд, Артемісе. Говори.

Артеміс підвівся і став перед екраном.

— Спіро заволодів ельфійськими технологіями. Навряд чи він зможе ними скористатися, але вони наштовхнуть учених на іонні розробки. Цей чоло­вік — справжній маніяк, він не поважає ані життя, ані навколишнє середовище. Хто знає, які жахливі машини він сконструює за допомогою ельфійських технологій? Існує також дуже велика вірогідність, що ці нові технології призведуть до того, що він від­криє Небесне місто, і якщо це станеться, життя кож­ної істоти на землі чи під нею буде в небезпеці.

Рут відкотився на своєму стільці від камери і з’явився на моніторі Фоулі. Він нахилився до вуха кентавра і щось зашепотів.

— Нічого доброго це не обіцяє,— завважила Холлі.— Полечу додому наступним транспортером.　

Артеміс постукав пальцями по столу. Без допомоги ельфів зі Спіро він не справиться.　

Через кілька хвилин командир повернувся на свій монітор.　

— Ситуація дуже серйозна. Ми не можемо ризикувати. Будь-якої миті Спіро здатен активувати пошук. Якою б малою не була ця ймовірність, вона існує. Доведеться скликати команду. Потрібна повністю укомплектована група захвату.　

— Повністю укомплектована? — запротестувала Холлі.— У місті? Командире, ви ж знаєте, що таке група захвату. Справа може скінчитися катастрофою. Дозвольте мені виконати це завдання.　

Рут замислився.　

— Групі на операцію відводиться сорок вісім годин. Отже, стільки ж отримаєш і ти. На кілька днів я тебе прикрию. Фоулі вам не дам. Він уже і так достатньо зробив, коли організував цю конференцію. Але Діггумс може допомагати, якщо схоче. Це його вибір. Я можу заплющити очі на кілька пограбувань, але все одно йому світить від п’яти до десяти за викрадення мільярдів. Це все, що я можу зробити. Якщо ти не впораєшся, відправлю групу захвату.　

Настала черга Артеміса задуматися.　

— Дуже добре.　

Рут звів дух.　

— Але є одна умова.　

— Так я і думав,— сказав Артеміс.— Хочете стерти пам’ять? Угадав?　

— Так, Артемісе. Ти стаєш для Народу неабиякою загрозою. Якщо ми допоможемо вам у цій справі, ви погодитеся на процедуру стирання пам’яті.　

— А якщо ні?　

— Тоді перейдемо до плану Б, а пам’ять вам усе одно зітруть.　

— Без образ, командире, але це технічне питання...— втрутився Фоулі.— Існують два види стирання пам’яті. Блочне стирання стосовно обраного періоду. Його може виконати і Холлі з тими інструментами, що в неї є. І вдосконалене стирання, що видаляє певні спогади. Ця процедура більш складна, але ризик зниження IQ після неї не такий великий. Усі ви пройдете вдосконалене стирання. Я запущу в твою комп’ютерну систему програму, що автоматично зітре всі файли, пов’язані з ельфами. Також мені потрібна буде твоя згода на обстеження будинку, щоб прибрати всі ельфійські сувеніри. Наступного дня після закінчення операції ти прокинешся без будь-яких спогадів про Народ.　

— Ви позбавите мене майже двох років спогадів.　

— Ти за ними не сумуватимеш. Твій мозок щось вигадає замість них.　

Прийняти рішення було дуже непросто. З одного боку, знання про існування Народу дуже вплинуло на становлення особистості Артеміса. З іншого, не можна більше ставити життя ельфів під загрозу.

— Гаразд,— сказав підліток.— Я погоджуюся на ваші умови.

Рут кинув сигару до найближчого сміттєспалю­вача.

— ОК. Домовилися. Капітане Шорт, увесь час ли­шайтеся на зв’язку.

— Так, сер.

— Холлі.

— Командире?

— Будь обережною. Твоя кар’єра не витримає ще одного провалу.

— Зрозуміло, сер,— сказала Холлі.

— О, заарештований?

Мульч зітхнув.

— Це ти до мене, Джуліусе?

Рут нахмурився.

— Усе скінчилося, Мульче. Цього разу ти не вте­чеш. Тож готуйся до холодної їжі та твердих стін.

Мульч підвівся і повернувся спиною до моніторів. Якось так сталося, що клапан на штанях сам собою відкрився. І командирові випав шанс помилуватися чудовим видом. У гномському світі демонстрація заду вважалася найбільшою образою. Як і в будь-якій іншій культурі.

Командир Рут відключився. Зрештою, якої відпо­віді можна чекати на такі дії?

СЬОГОДНІ батькові приміряли протез. Цілу процедуру він жартував, немов із нього знімали мірки на костюм на Графтон Стріт. Маю зізнатися, що добрий гумор заразливий, і я просто сидів у кутку па­лати і насолоджувався тим, що відбувалося.

Так було не завжди. У минулому, щоб побачити батька, потрібні були вагомі причини. Звісно, його не завжди можна було застати, а якщо він і був у своєму кабінеті, часу в нього було обмаль. Просто так потра­пити до нього не можна було. Але тепер я відчував, що він радий мене бачити. І це відчуття дуже приємне.

Батькові завжди подобалося ділитися мудрістю, але зараз вона була більш філософською, ніж фінансо­вою. Раніше він привернув би мою увагу до останніх цін на біржі в «Файненшл Таймс».

— Дивись, Артемісе,— сказав би він. — Усе падає, лише золото лишається стабільним. Це тому, що його не вистачає. І ніколи не вистачатиме. Купуй, хлопче, золото, і зберігай його в надійному місці.

Мені подобалося слухати такі перлини мудрості, але зараз їх було важко зрозуміти.

На третій день, відколи мій батько прийшов до тями, я заснув на лікарняному ліжку, коли батько робив зарядку. Прокинувся від того, що відчув на собі його задумливий погляд.

— Сказати тобі щось, Арті? — спитав він.

Я кивнув, не дуже впевнений, чого очікувати.

— Поки я був у полоні, думав про своє життя, як я його змарнував, збираючи багатства, чого б вони не коштували моїй родині і людям навколо мене. За життя випадає не так уже й багато шансів зроби­ти щось важливе. Вчинити правильно. Бути героєм, якщо хочеш. Я хочу взяти участь у цій боротьбі.

Чути такі слова від батька було дуже незвично. Чи то його власні думки, чи ельфійська магія? Чи ком­бінація і того й іншого?

— Раніше я ніколи не втручався. Завжди вважав, що світ не можна змінити.

У його погляді спалахнула нова пристрасть.

— Але тепер усе змінилося. У мене інші пріорите­ти. Я хочу щось змінити, стати героєм, яким і має бути кожен батько.

Він сів на ліжко поруч зі мною.

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шан­сом стати героєм?

Я не відповів. Не знав, що сказати. І досі не знаю.

ЙОН Спіро взяв Пекса і Чіпса на роботу не через їхнє красномовство. На співбесіді у них було лише одне завдання. Сотні претендентів дали по горіху й попросили розколоти так, як вони зможуть. Змо­гли лише двоє. Пекс кілька хвилин кричав на горіх, а потім стиснув його своїми велетенськими долоня­ми. Чіпс обрав більш традиційний метод. Він поклав горіх на столі, схопив хлопця, що проводив співбесі­ду, за хвостик і розтрощив горіх його лобом. Обох одразу ж узяли на роботу. Вони тут же зарекоменду­вали себе як найнадійніші помічники Арно Бланта. За межі Чикаго, щоправда, їх не відпускали, бо для цього потрібно було розбиратися в мапах,— ані Пекс, ані Чіпс цього не вміли.

Отже, цієї самої миті Пекс і Чіпс стояли собі під повним місяцем і спостерігали, як Мульч копає яму в сухій глині на дворі занедбаної цементної фабрики.

— Хочеш знати, чому мене називають Пексом? — спитав Пекс, розправляючи груди.

Чіпс відкрив пакет із картопляними чіпсами, які жував, щойно випадала така нагода.

— Не знаю. Може, якесь скорочення?

— Скорочення від чого?

— Не знаю,— знизав плечима Чіпс. Це була його улюблена фраза.— Від Френсіса?

Навіть Пекс зрозумів, що Чіпс меле дурниці.

— Френсіс? Як можна скоротити Френсіса до Пекса?

Чіпс знову знизав плечима.

— Гей. Був у мене дядько Роберт, так усі називали його Боббі. Теж ніякого сенсу, еге ж?

Пекс закотив очі.

— Це ж скорочення від слова «пектораль», дур­ню! Пекс — скорочення від пекторалі. Давні воїни носили таку пластину на грудях. І називають мене так тому, що груди в мене дуже мускулисті.

Мульч у ямі аж застогнав. Не зрозуміло, що гірше: слухати цих бовдурів або копати яму лопатою. Гно­му дуже хотілося відійти від плану і вгризтися в пух­кий ґрунт. Але Артеміс заборонив демонструвати будь-які нелюдські здібності на цьому етапі. Якщо він схибить, і цих двох не замесмеризують, паранойя у Спіро розквітне пишними барвами.

Чіпс вирішив не здаватися.

— Здогадайся, чому мене називають Чіпсом,— вигукнув він і сховав за спиною пакет із чіпсами.

Пекс потер лоба. Цікаво.

— Не підказуй,— сказав він.— Я сам угадаю.

Мульч висунув голову із ями.

— Це тому, що він їсть чіпси, ідіоте. Чіпс їсть чіп­си. Ви найтупіші Люди Бруду у світі. Чом би вам про­сто мене не вбити? Тоді б мені не довелося вислухо­вувати ваші дурні дискусії.

Пекс і Чіпс аж роти роззявили. За своїми розмо­вами вони мало не забули про маленького чоловічка в ямі. До того ж вони не звикли, щоб жертви казали щось, крім: «О, ні. Будь ласка, ні. О боже, ні».

Пекс нахилився до ями.

— Які такі дискусії ти маєш на увазі?

— Усі ті ваші пексові-чіпсові загадки.

Пекс покачав головою.

— Та ні. Я хотів спитати, що означає слово «дис­кусії». Ніколи його не чув.

Мульч із задоволенням пояснив:

— Це означає дурниці, нісенітниці, порожнє базі­кання, пшик. Тепер зрозуміло?

Останнє слово Чіпс зрозумів.

— Пшик? Гей, це образа! Ти нас ображаєш, кар­лику?

Мульч притиснув руки до грудей в німій молитві.

— Нарешті второпали.

Здоровані не знали, як і реагувати. До цього їх ре­гулярно ображали лише дві людини: Арно Блант і Йон Спіро. Але то була частина їхньої роботи, і на їхні слова можна було не звертати уваги.

— Чи ми мусимо його вислуховувати? — запитав Пекс у напарника.

— Не думаю. Може, зателефонувати містерові Бланту?

Мульч застогнав. Якби дурість була злочином, ці двоє були б першими ворогами нації.

— Вам просто потрібно мене вбити. Таке було завдання, еге ж? Просто вбийте мене і йдіть собі геть.

— Що скажеш, Чіпсе? Просто вб’ємо його?

Чіпс закинув у рота жменю чіпсів зі смаком бар­бекю.

— Так. Звісно. Наказ є наказ.

— Але я б не вбивав себе так просто,— продо­вжив Мульч.

— Ні?

— Ні. Після того як я вас щойно образив? Ні, я за­слуговую на щось особливе.

Із Пексових вух мало дим не повалив, так у нього перегрівся мозок.

— Правильно, малий. Зробимо з тобою щось особ­ливе. Ніхто не має права нас не ображати!

Мульч навіть не став указувати, що в реченні за­багато «не».

— Так. У мене язик без кісток, і я заслуговую на те, що ви зі мною зробите.

Пекс із Чіпсом трохи помовчали, розмірковуючи, що ж може бути гіршим за звичайну кулю.

Мульч дав їм хвилину, а потім ввічливо запропо­нував:

— На своєму місці я б себе поховав живцем.

Чіпс аж здригнувся.

— Поховати живцем? Жахливо! Ти кричатимеш і шкрябатимеш землю. Мені снитимуться жахи.

— Обіцяю лежати смирненько. До того ж, я на це заслужив. Я ж назвав вас примітивними вузьколо­бими кроманьйонцями.

— Хіба?

— Ну, тепер назвав.

Пекс був більш імпульсивним у дуеті.

— Гаразд, містере Дігенсе. Знаєш, що ми зроби­мо? Ми поховаємо тебе живцем!

Мульч схопився руками за щоки.

— Який жах!

— Сам напросився, приятелю.

— Ви маєте рацію.

Пекс схопив лопату.

— Ніхто не має права називати мене вузьколобим, опудало.

Мульч слухняно ліг у свою могилу.

— Не має. Б’юся об заклад, ніхто і не називає.

Пекс замахав лопатою, під курткою заграли скульптурні м’язи. Через кілька хвилин Мульча по­вністю закидали землею.

Чіпс трохи нервував.

— Це жахливо. Жахливо. Бідака.

Пекс ані трохи не розкаювався.

— Сам напросився. Обзивав нас... різними сло­вами.

— Але ховати живцем? Це як у фільмі жахів. Ну, в такому, де повно жахів.

— Здається, бачив колись. Коли в кінці на екрані з’являється багато слів?

— Так, саме він. Чесно кажучи, ті слова мене просто вбивають.

Пекс потоптався на землі.

— Не хвилюйся, друже. В цьому фільмі слів не­має.

Вони повернулися до свого «Шевроле». Чіпс іще трохи журився.

— Знаєш, у реальності все набагато реальніше, ніж у фільмі.

Пекс проігнорував знак «В’їзд заборонено».

— Це через запах. У кіно ніяких запахів не відчу­ваєш.

Чіпс виразно принюхався.

— Мабуть, Дігенс дуже засмутився в кінці.

— Мене це не дивує.

— Я бачив, як він плакав. Плечі в нього трусили­ся, немов він сміявся. Але він плакав. Не можна ж сміятися, коли тебе ховають живцем?

— Точно плакав.

Чіпс відкрив пачку чіпсів зі смаком бекону.

— Еге ж. Плакав.

Мульч так сміявся, що мало не вдавився пер­шою ж порцією ґрунту. От клоуни! Але їм пощасти­ло, що вони клоуни, бо інакше вони б обрали інший метод покарання.

Мульч роззявив щелепи і заглибився метрів на п’ять на північ, під прикриття занедбаного складу. Волосинки бороди посилали ультразвукові сигнали на всі боки. Зайва обережність не завадить. Можна було натрапити на якусь тварину, та й Люди Бруду мали звичку закопувати речі там, де ніколи не споді­ваєшся їх побачити. Труби, зливні ями, бочки з про­мисловими відходами,— не хотілося б таким поласу­вати. Що може бути гіршим за мить, коли в роті опиняється щось таке, чого там не повинно бути, і особливо коли воно ще й ворушиться.

Як добре знову опинитися в землі. Саме для цього гноми і народжуються. Земля приємно шаруділа по­між пальцями, і Мульч почав копати в своєму звич­ному ритмі. Набирав ґрунт в рота, перетирав зубами, вдихав через ніздрі і викидав перетравлену землю з іншого кінця.

Волосинки повідомили, що на поверхні немає жодних вібрацій, тож він вискочив назовні, скорис­тавшись газами як реактивною тягою.

Холлі підхопила його за метр над землею.

— Чудово,— гмикнула вона.

— Що мені сказати? — вибачився Мульч.— Я дитя природи. Ти весь час була тут?

— Так. На випадок, якщо тобі знадобиться допо­мога. Ти влаштував непогане шоу.

Мульч обтрусив одяг.

— Кілька розрядів із «Нейтрино» — і мені не до­велося б копати.

Холлі посміхнулася так, як це зазвичай робив Артеміс.

— План у нас зовсім інший. І ми маємо дотри­муватися його, хіба ні?

Вона накинула на плечі гнома маскувальну фоль­гу і пристебнула його до місячного паска.

— Ти ж не поспішатимеш, еге ж? — занервував Мульч.— Гноми — земні створіння. Літати нам не подобається. Нам навіть високо підстрибувати не подобається.

Холлі дала газу, і вони полетіли до міста.

— Ураховуватиму твої почуття, як і ти наші.

Мульч зблід. Смішно, але ця мініатюрна ельфійка лякала його більше, ніж шестифунтовий громила.

— Холлі, якщо я чимось тебе образив, то нена­вмисне...

Але закінчити речення він не встиг, бо вони рво­нули з такою швидкістю, що навіть слова не змогли вискочити з рота.

КОЛИ в стелю врізався лазер, Артеміс саме медитував. Він підвівся з пози лотоса, натягнув светра і розклав на підлозі подушки. За мить на підлогу впав металевий квадрат, і шуму від падіння завдяки подушкам майже не було. В отворі з’явилося обличчя Холлі.

Артеміс показав на подушки і сказав:

— Ти передбачила мої дії.

Капітан ЛЕП кивнула.

— Лише тринадцять, а вже такий передбачу­ваний.

— Припускаю, що ти скористалася вентилято­ром, щоб відігнати дим?

— Саме так. Здається, ми дуже добре знаємо одне одного.

Холлі зняла з пояса мотузку і опустила її в кімнату. — Зроби петлю і стрибай в неї. Я тебе підтягну. Саме так Артеміс і зробив, і через кілька секунд він уже пролазив крізь отвір.

— А містер Фоулі з нами? — спитав він.

— Сам спитай,— передала йому Холлі циліндрич­ний навушник.

Артеміс уставив це диво нанотехнології у вухо.

— Ну, Фоулі. Здивуй мене.

Під землею, в Небесному місті, кентавр радісно потер долоні. Артеміс єдиний розумів його лекції.

— Тобі сподобається, Хлопче Бруду. Я не лише стер тебе з відео, не лише прибрав падіння стелі, я створив симуляцію Артеміса.

Хлопець був заінтригований.

— Симуляція? Справжня? А як саме ти її зробив?

— Дуже просто,— скромно сказав Фоулі.— У мене у файлах сотні людських фільмів. Я позичив у Стіва Макквіна сцену з «Великої втечі», але трохи змінив одяг.

— А обличчя?

— У мене лишилося кілька цифрових зображень після твого останнього візиту в Небесне місто. Я на­клав їх на зображення — і вуаля! Наша симуляція Артеміса робитиме все, що я накажу, і коли я нака­жу. Саме зараз сим спить, але через півгодини я можу послати його до туалету.

Холлі скрутила мотузку.

— Диво сучасної науки. ЛЕП витрачає на твій від­діл мільйони, а все, що ти можеш зробити, це посла­ти Хлопця Бруду до туалету.

— Ти маєш бути до мене люб’язною, Холлі. Я роб­лю тобі велику послугу. Якщо Джуліус дізнається, що я тобі допомагаю, він дуже розсердиться.

— І саме тому ти мені допомагаєш.

Холлі тихенько підійшла до дверей і трохи їх про­чинила. В коридорі було тихо і пусто, якщо не зва­жати на камери і дзижчання флуоресцентних ламп. На одній із секцій візора Холлі з’явилося зображен­ня камери спостереження. Шестеро охоронців обхо­дили поверх.

Холлі зачинила двері.

— Ходімо. Маємо дістатися до Спіро до того, як зміняться охоронці.

Артеміс поправив килим на підлозі.

— Ти знаєш, де його апартаменти?

— Прямо над нами. Потрібно туди піднятися і відсканувати його сітківку і великий палець.

На обличчі хлопця щось промайнуло. Лише на долю секунди.

— Сканер. Так. Чим скоріше, тим краще.

Холлі ще ніколи не бачила такого виразу на об­личчі хлопчика. Провина? Таке можливо?

— Ти щось від мене приховуєш? — запитала вона.

Незвичний вираз зник, змінившись на традицій­ну відсутність будь-яких емоцій.

— Ні, капітане Шорт. Нічого. Ти справді вважа­єш, що зараз слушний час для допиту?

Холлі погрозила пальцем:

— Артемісе, якщо ти щось зіпсуєш під час опера­ції, я цього не забуду.

— Не хвилюйся,— відмахнувся Артеміс. — Я за­буду.

Апартаменти Спіро були розташовані на два по­верхи вище за камеру Артеміса. Тож був сенс ско­ристатися тим самим прийомом. На жаль, Йону Спі­ро не подобалося, коли за ним шпигували, тож у цій частині будівлі не було жодної камери.

— Так я і думав,— пробурмотів Фоулі.— Таким маніякам, стурбованим боротьбою за владу, не подо­бається, коли хтось бачить їхні брудні таємниці.

Хочеться побути з таємницями на самоті,— сказала Холлі, спрямовуючи промінь «Нейтрино» на стелю.

Секція підвісної стелі розтопилася, як крига на чайнику, відкривши шар сталі. Лазер врізався в пе­рекриття, і на килим закапав розплавлений метал. Коли отвір став достатньо великим, Холлі вимкнула пістолет і просунула в дірку шолом.

На екрані нічого не з’явилося.

— Перемикаюся на ультра-червоний.

На візорі з’явилася шафа з костюмами. Мабуть, білими.

— Гардеробна. Ми в гардеробній.

— Чудово,— озвався Фоулі.— Приспи його.

— Він спить. Зараз за десять хвилин до п’ятої ранку.

— Ну, тоді зроби так, щоб він не прокинувся.

Холлі змінила камеру. Витягла з кишені сріблясту капсулу і вставила її в паз.

Фоулі прокоментував Артемісові її дії.

— Це снодійна капсула «Сліп-діпер», якщо тобі цікаво.

— Газ?

— Ні. Хвилі, що впливають на мозок.

Артеміс був заінтригований.

— Продовжуй.

— Якщо коротко, вона сканує хвилі мозку, а по­тім відтворює їх. Усі навколо лишаються в тому ж стані, якому і були, доки капсула не розчиниться.

— Жодних слідів?

— Жодних. І ніяких післядій. Що б вони мені там не платили, все одно цього недостатньо.

Холлі відрахувала хвилину на годиннику візора.

— Гаразд. Він поза грою, якщо спав, коли капсула почала діяти. Ходімо.

Спальня у Спіро була такою ж білою, як і його костюми. Якщо не враховувати темну дірку в гарде­робній. Холлі з Артемісом влізли через цю діру на білий кошлатий килимок, оточений білими дере­в’яними шафами. Вони пройшли до кімнати, що аж блищала в темряві. Футуристичні меблі — білі, звіс­но. Білі світильники і білі штори.

Холлі на мить затрималася, аби роздивитися кар­тину на стіні.

— Ох, тримайте мене! — вигукнула вона.

Картина була написана олійними фарбами. Абсо­лютно біла. Під нею була мідна табличка. На ній було написано: «Сніжний привид».

Спіро лежав по центру величезного матрацу, за­гублений серед шовкових простирадл. Холлі відсу­нула ковдру і перекотила чоловіка на спину. Навіть уві сні його обличчя було злим, немов сни його були такими ж жалюгідними, як і думки наяву.

— Милий хлопець,— сказала Холлі і пальцем під­няла йому ліве повіко.

Камера шолома відсканувала сітківку і зберегла інформацію на чіпі. Продемонструвати файл скане­ра на вході в захищену кімнату і надурити комп’ютер охорони тепер дуже просто.

Із відбитком пальця буде складніше. Для його розпізнавання використовувався гелевий сканер, дрібнісінькі сенсори якого шукатимуть справжні бо­розенки і вигини пальця Спіро. Проекція не підійде. Зображення має бути об’ємним. Артеміс придумав, як можна скористатися меморі-латексом — стан­дартною частиною будь-якої аптечки ЛЕП. Таким латексом до його горла кріпився мікрофон. Усе, що потрібно було зробити,— обгорнути на мить палець Спіро, і вони матимуть форму. Холлі витягла латекс і відірвала стрічку сантиметрів п’ятнадцять зав­довжки.

— Не спрацює,— сказав Артеміс.

У Холлі опустилися руки. Ну от. Цього Артеміс їй не казав.

— Що не спрацює?

— Меморі-латекс. Гелевий сканер він не обду­рить.

Холлі злізла з матрацу.

— У мене немає на це часу, Артемісе. У нас немає часу. Із меморі-латексу ми зробимо ідеальну копію, точну до останньої молекули.

Хлопець опустив очі.

— Так, ідеальну копію. Але у дзеркальному відо­браженні. Як негатив світлини. Борозенки там, де мають бути виступи.

— Дарвіт! — вилаялася Холлі.

Хлопець Бруду має рацію. Сканер розпізнає ла­тексну модель як зовсім інший відбиток. Її щоки спалахнули за візором.

— Ти знав, Хлопче Бруду. Ти все знав!

Артеміс навіть не став заперечувати.

— Дивно, що більше ніхто цього не помітив.

— Навіщо ж ти брехав?

Артеміс обійшов ліжко і підняв праву руку Спіро.

— Тому що гелевий сканер обдурити не можна. Він має побачити справжній палець.

Холлі фиркнула.

— І що ж ти хочеш, аби я зробила? Відрізала па­лець і взяла його із собою?

Мовчання було красномовніше за відповідь.

— Що? Ти хочеш, аби я відрізала палець? Ти збо­жеволів?

Артеміс терпляче чекав, доки вона заспокоїться.

— Слухай, капітане. Це лише тимчасово. Палець можна приставити назад. Чи не так?

Холлі підняла долоні.

— Замовкни, Артемісе. Стули пельку. А я думала, ти змінився. Командир має рацію. Людську природу змінити не можна.

— Чотири хвилини,— не відступав Артеміс.— У нас чотири хвилини, щоб увійти до кімнати і по­вернутися. Спіро нічого не відчує.

Чотири хвилини — максимальний термін, коли можливе зцілення. Після цього немає жодних гаран­тій, що палець приросте. Шкіра затягнеться, а от м’язи і нервові закінчення можуть відторгнутися.

У Холлі немов став замалим шолом.

— Артемісе, я тебе вб’ю. Допоможи мені.

— Поміркуй, Холлі. У мене не було іншого вибо­ру, крім брехні. Ти б погодилася, якби я сказав тобі раніше?

— Ні. І зараз я теж не погоджуюся!

Обличчя Артеміса миттєво стало таким же білим, як і стіни.

— Ти мусиш погодитись. Іншого способу немає.

Холлі відмахнулася від хлопця, наче той був на­бридливою мухою, і сказала в мікрофон:

— Фоулі, ти чув це божевілля?

— Схоже на божевілля, Холлі, але якщо ти не по­вернеш наші технології, ми втратимо набагато біль­ше, ніж палець.

— Повірити не можу. На чиєму ти боці, Фоулі? Навіть не хочу слухати твої доводи.

Кентавр хмикнув.

— Доводи? Ми не в суді, капітане. Це секретна операція. Жодних записів, і ніякого дозволу. Якщо все це випливе, ми всі втратимо роботу. Одного пальця ніхто і не помітить.

Холлі переключила кондиціонер шолома так, щоб струмінь повітря дув на лоба.

— Ти певен, що у нас вийде, Артемісе?

Хлопець поміркував.

— Так. Певен. Усе одно ми більше не можемо ні­чого зробити. Лишається тільки спробувати.

Холлі підійшла до матрацу.

— Повірити не можу, що я про це думаю,— вона обережно підняла руку Спіро.

Він ніяк не відреагував, хіба щось пробурмотів уві сні. Зіниці за повіками рухалися — він був у стадії швидкого сну.

Холлі витягла зброю. Звісно, відтяти палець і за допомогою магії приростити його знову теоретично можливо. Ніякої шкоди, та ще й кілька плям на руці Спіро зникнуть. Але не в цьому суть. Магія не для цього потрібна. Артеміс маніпулює Народом заради власної вигоди, знову.

— Промінь п’ятнадцять сантиметрів,— сказав у вухо Фоулі.— Найвища частота. Нам потрібен чис­тий розріз. Коли робитимеш це, направ на нього трохи магії. Можна виграти кілька хвилин.

Артеміс чомусь помацав за вухами у Спіро.

— Гм,— сказав він.— Розумно.

— Що? — просичала Холлі.— Що іще?

Хлопець зробив крок назад.

— Нічого важливого. Продовжуй.

Червоний лазерний промінь «Нейтрино» відбив­ся у візорі Холлі.

— Одним рухом,— сказав Артеміс.— Чистий роз­різ.

Холлі зиркнула на нього.

— Мовчи, Хлопче Бруду. Ані слова. Жодної по­ради.

Артеміс відступився. Деякі битви можна виграти, вчасно відступивши.

Указівним і великим пальцями лівої руки Холлі накреслила коло на великому пальці Спіро. Вона на­правила трохи магії в руку чоловіка. Через кілька секунд шкіра стала більш пружною, зморшки зник­ли, а тонус м’язів покращився.

— Фільтр,— сказала вона в мікрофон.— Рентген.

Опустився фільтр, і раптом усе стало прозорим, включаючи руку Спіро. Під шкірою чітко були видні кістки і суглоби. Їм потрібна лише подушечка паль­ця, тож вона просто зробить розріз між фалангами. І так нелегко буде прирощувати палець під тиском, навіщо іще додавати ускладнень?

Артеміс і Холлі знову спустилися через гардероб­ну на вісімдесят п’ятий поверх. На цьому поверсі було майже півтори милі коридора, який патрулю­вали шість охоронців. їхні маршрути були спланова­ні таким чином, щоб одна пара завжди бачила двері захищеної кімнати. До цієї кімнати вів коридор у сто метрів завдовжки, і щоб подолати його, знадобилося би вісімдесят секунд. Щойно ці вісімдесят секунд за­кінчувалися, в коридор Із-поза рогу виходила нова пара охоронців. На щастя, двоє з охоронців сьогодні вранці бачитимуть події в іншому світлі.

Їм допомагав Фоулі.

— Гаразд. Наші хлопці наближаються до рогу.

— Ти певен, що це вони? Ці горили на вигляд усі однакові. Голови маленькі, шиї немає.

— Переконаний. У них позначки світяться.

Холлі позначила Пекса і Чіпса печатками, якими користуються митні й імміграційні служби, щоб ста­вити невидиму візу. Якщо дивитися на них крізь інфра-червоний фільтр, печатки світяться помаран­чевим.

Холлі виштовхнула Артеміса за двері поперед себе.

— Іди. І жодних саркастичних зауважень.

Але в такому попередженні не було потреби. На­віть Артеміс Фаул був не в саркастичному гуморі на такій небезпечній стадії операції.

Він побіг коридором прямо до велетнів-охоронців. їхні куртки сердито настовбурчилися під пахвами. Точно, пістолети. Великі, з безліччю куль.

— Ти певна, що ти їх замесмеризувала? — спитав він Холлі, яка виглядала через дірку над його голо­вою.

— Так. У їхніх головах було так пусто, що я немов крейдою на дошці писала. Але я можу влаштувати їм несподіванку, якщо хочеш.

— Ні,— квапливо відповів Артеміс.— Жодних слідів. Ми не повинні лишати слідів.

Пекс і Чіпс уже підійшли ближче. Вони обгово­рювали переваги різних вигаданих персонажів.

— Капітан Крюк кращий,— сказав Пекс.— Він набив би Барні десять раз із десяти.

Чіпс зітхнув.

— Нічого ти не зрозумів про Барні. У нього зо­всім інші цінності. Бійки не для нього.

Вони пройшли повз Артеміса, не помітивши його. І як би вони його побачили? Холлі замесмеризувала їх, щоб вони не помічали нікого незвичного на сво­єму поверсі, поки на нього не покажуть.

Перед ними був офіс зовнішньої охорони. До на­ступної пари охоронців лишалося ще сорок секунд. І вони вже будуть незамесмеризовані.

— Півхвилини, Холлі. Ти знаєш, що робити.

Холлі увімкнула термосистему костюма, щоб той набув кімнатної температури. Це надурить перепле­тіння лазерів на вході до кімнати. Тоді вона налаш­тувала крила на повільний політ. Якщо вона опус­титься, це може активувати сигналізаційні килимки під ногами. Вона пролетіла вперед, знайшла місце на стіні, де згідно з даними шолома не було жодних при­хованих сенсорів. Килимок на підлозі затремтів від струменю повітря, але його сенсори не активувалися.

За нею нетерпляче стежив Артеміс.

— Поквапся, Холлі. Двадцять секунд.

Холлі пробурмотіла щось нецензурне і підлетіла ближче до дверей.

— Відеофайл «Спіро-3»,— сказала вона, і комп’ю­тер шолома продемонстрував, як Спіро набирає код на дверях.

Вона повторила, всередині сталевих дверей клац­нули шість пістонів, і двері відсунулися вбік. Уся зо­внішня сигналізація автоматично вимкнулася. Але другі двері лишилися на місці, блимаючи трьома вогниками на панелі. Отже, лишилося три бар’єри. Гелевий сканер, перевірка сітківки і голосу.

У такій ситуації неможливо віддавати команди голосом. Комп’ютер Фоулі може неправильно зрозуміти накази, хоча кентавр наполягав, що такого бути не може. Холлі розстебнула липучку і відкрила па­нель контролю шолома, що була в неї на зап’ястку.

Спочатку вона визвала ЗD-зображення ока Спіро на висоті п’яти футів шести дюймів. Сканер обстежив віртуальне око обертовим променем. Усе пройшло гладенько, і перший замок відкрився. Червоний вог­ник перемкнувся на зелений.

Наступний крок — програти необхідний аудіо­файл, щоб пройти перевірку голосу. Обладнання було дуже складним, запис його не обдурить. Тобто, людський запис. Але цифрові мікрофони Фоулі ро­били такі записи, що їх було важко відрізнити від справжнього голосу. Навіть хробаки, чиє тіло було геть усе вкрите вухами, відгукнулися би на поклик особи протилежної статі, зроблений з допомогою об­ладнання Фоулі. Саме зараз кентавр вів переговори щодо патента з агенцією з колекціонування жуків.

Холлі програла файл через колонки шолома.

— Йон Спіро. Я бос, тож відкривайте швидше.

Вимкнулася друга сигналізація. Іще один зелений вогник.

— Вибач, капітане,— сказав Артеміс благаючим голосом.— У нас майже не лишилося часу.

Він розгорнув палець і пройшов повз Холлі до червоного килимка на підлозі. Артеміс притулив па­лець до сканера. З’явилася невеличка кількість зеле­ного гелю. Індикатор сигналізації спалахнув зеленим.

Спрацювало. Звісно, спрацювало. Палець же був справжній.

Але більше нічого не відбулося. Двері не відчини­лися.

Холлі ущипнула Артеміса за плече.

— Ну? Ми можемо увійти?

— Схоже, ні. І до речі, щипання не допомагає мені зосередитись.

Хлопець подивився на консоль. Що він пропус­тив? Думай, хлопче, думай. Змусь працювати кліти­ни свого мозку. Він нахилився до других дверей, переніс вагу на іншу ногу. Червоний килимок під но­гами пискнув.

— Звісно! — вигукнув він.

Хлопець схопив Холлі та притулив до себе.

— Це не просто розпізнавання голосу,— квапли­во пояснив він.— Килимок ще й вагу перевіряє.

І він мав рацію. Вони обоє важили майже стільки ж, скільки і Спіро. Механічний пристрій лишився задо­волений. Другі двері опустилися в слот під ногами.

Артеміс передав Холлі пальця.

— Лети,— сказав він.— У Спіро майже не лиши­лося часу. Я за тобою.

Холлі взяла палець.

— А якщо не вийде?

— Тоді переходимо до плану Б.

Холлі повільно кивнула.

— Сподіваюся, що не доведеться.

— І я сподіваюся.

Артеміс увійшов у кімнату. Він не звернув уваги на коштовне каміння і цінні папери, пройшов пря­мо до плексигласової в’язниці Сі-Куба. На шляху в нього стояли двоє величезних громили. Обоє були в кисневих масках, але обличчя в них були неприродньо нерухомі.

— Вибачте, джентльмени. Чи ніхто не заперечува­тиме, якщо я візьму Куб містера Спіро?

Чоловіки не відповіли. Це, мабуть, через пара­літичний газ у каністрах, отриманий із отрути перу­анських павуків. За хімічним складом газ був дуже схожий на мазь, яку південно-американські жителі використовували замість анестетика.

Артеміс набрав код, який йому сказав на вухо Фо­улі, і чотири боки плексигласової коробки тихо опустилися, лишивши Сі-Куб без захисту. Хлопець простягнув руку до приладу...

Спальня Спіро

Холлі через гардеробну повернулася до спальні Спі­ро. Підприємець лежав у тій самій позі, в якій вона його лишила. Його дихання було нормальним. Го­динник на візорі Холлі показував 4:57. Саме вчасно.

Холлі обережно розгорнула палець і приставила до суглоба. Ліва рука Спіро була холодною. Капітан наблизила зображення пошкодженого пальця за допомогою спеціального фільтра на візорі. Здається, краї зрізу чудово зійшлися.

— Зцілися,— сказала вона, і з кінчиків її пальців до пальця Спіро потекли магічні іскри.

Нитки синього світла зшили шкіру та епідерміс, поверх розрізу з’явилася нова шкіра і замаскувала рану. Палець почав вібрувати і пульсувати. З пор пі­шла пара, руку Спіро закрив туман. Рука затряслася, тремтіння передалося кістлявій грудній клітці. Спина магната вигнулася, і на мить Холлі здалося, що він пе­реламається надвоє, але чоловік упав на ліжко. Серце його під час усієї операції билося рівно і розмірено.

Кілька блакитних іскорок пірнули в тіло Спіро, немов камінці в ставок, і попливли за вуха, саме туди, де щось шукав Артеміс. Цікаво. Холлі відігнула одне вухо і побачила шрам у вигляді півмісяця. Під впливом магії той швидко зник. За другим вухом був такий само шрам.

Холлі збільшила зображення за допомогою шолома.

— Фоулі, що ти про це скажеш?

— Пластична хірургія,— відповів кентавр.— Може, наш друг Спіро робив підтяжку обличчя. А може...

— А може, це не Спіро,— закінчила Холлі та пе­реключилася на Артеміса.— Артемісе, це не Спіро. Це дублер. Ти мене чуєш? Відповідай, Артемісе.

Артеміс не відповів. Може, не хотів. А може, просто не міг.

ВОНИ дісталися Ірландії без особливих пригод, хіба що Мульчеві вдалося п’ятнадцять разів мало не втекти від Холлі, один раз навіть у літаку, де вона спіймала його в туалеті з парашутом і пляшкою гномського поліролю для скелі. Більше Холлі його нікуди не відпускала.

Батлер чекав на них біля головного входу до маєт­ку Фаулів.

— Прошу додому. Радий бачити, що всі живі. А тепер мені потрібно йти.

Артеміс узяв його за руку.

— Старий друже, куди ти підеш у такому стані? Але Батлер був налаштований дуже рішуче.

— Останнє завдання, Артемісе. Вибору я не маю. До того ж, я займався пілатесом, тому зараз почува­юся значно сильнішим.

— Блант?

— Так.

— Але ж він у в’язниці,— сказала Джульєтта.

— Уже ні,— похитав головою Батлер.

Артеміс зрозумів, що відмовити охоронця вони не зможуть.

— Принаймні, візьми Холлі. Вона допоможе.

Батлер підморгнув ельфійці.

— Я на це розраховував.

Чиказька поліція кинула Арно Бланта до фургона під нагляд двох офіцерів. Вони вирішили, що двох вистачить, оскільки на затриманому були наручни­ки. Свою думку вони змінили, коли фургон знайшли за шість миль від Чикаго. Тепер наручники були на офіцерах, а затриманого і слід прохолов. Ось що на­писав сержант Іггі Лебовскі у своєму рапорті: «Цей хлопець розірвав наручники, немов то був паперо­вий ланцюжок. Попер на нас, наче паровоз. Ми нічо­го не встигли вдіяти».

Але далеко Арно Блант не втік. У Вежі Спіро по­страждала його гордість. Він знав, що дуже скоро звістка про його приниження пошириться серед усіх охоронців. І пізніше на сайті Свиня Ла Ру так і напи­сав: «Арно дозволив нам’яти собі боки якомусь шмаркачеві». Блант прекрасно розумів, що прирече­ний чути хихотіння щоразу, як заходитиме до кімна­ти з крутими хлопцями,— хіба що помститься за об­разу, що її спричинив Артеміс Фаул.

Знав охоронець і те, що в нього лише кілька хви­лин до того, коли Спіро здасть поліції адресу, тож кинув у сумку кілька фальшивих щелеп і взяв таксі до міжнародного аеропорту О’Хара.

Блант був приємно здивований, коли зрозумів, що корпоративну кредитну картку Спіро ніхто не забло­кував, тож скористався нею, щоб купити собі авіа­квиток до першого класу найближчого рейсу до Лон­дона. Звідти він перебереться до Ірландії поромом.

План був не дуже складний, проте він би спрацю­вав, коли б на паспортному контролі не сидів Сід Коммонс, колишній зелений берет, що служив разом із Батлером у Монте-Карло. Щойно Блант розкрив рота, в голові Коммонса дзенькнув дзвоник. Чоло­вік, який стояв перед ним, ідеально відповідав опи­су, що йому прислав факсом Батлер. Аж до дивних зубів. Блакитна олія та вода, якщо таке взагалі буває. Коммонс натиснув на кнопку під столом, і через кілька секунд група охоронців позбавила Бланта паспорта і заарештувала.

Начальник охорони схопився за телефон, щойно за підозрюваним зачинилися двері. Він набрав між­народний номер. Через два дзвінка він почув:

— Резиденція Фаулів.

— Батлере? Це Сід Коммонс із Хітроу. До мене потрапив чоловік, яким ти цікавився. Кумедні зуби, тату на шиї, новозеландський акцент. Інспектор Джастін Барр кілька днів тому прислав його опис. Сказав, що ти можеш його впізнати.

— Він досі у вас? — запитав дворецький.

— Так. Тримаємо в камері попереднього ув’яз­нення. Його саме перевіряють.

— Скільки часу вам знадобиться?

— Щонайбільше дві години. Але якщо він той, хто ти кажеш, комп’ютерна перевірка нічого не дасть. Щоб передати його Скотланд-Ярду, нам по­трібне зізнання.

— Зустрінемося в залі прибуття під табло з роз­кладом рейсів через тридцять хвилин,— сказав Бат­лер і відключився.

Сід Коммонс витріщився на мобільний телефон. Як Батлер дістанеться сюди із Ірландії за тридцять хвилин? Та це неважливо. Це той самий Батлер, що десятки разів рятував його життя в Монте-Карло ба­гато років тому, тож зараз Сід має чудовий шанс ви­платити свій Борг.

Через тридцять дві хвилини Батлер з’явився в залі прибуття.

Друзі потиснули руки, і Сід уважно оглянув Бат­лера.

— А ти змінився. Постарішав.

— Наздогнали мене бійки,— сказав охоронець, тримаючись рукою за серце.— Час іти на пенсію.

— Чи можна спитати, як ти сюди дістався?

Батлер поправив краватку.

— Не варто. Краще тобі не знати.

— Зрозуміло.

— Де наш хлопець?

Коммонс провів його в задню частину будівлі, повз юрбу туристів і таксистів з плакатиками.

— Ходи сюди. Ти ж неозброєний? Ми друзі, але я не можу впустити сюди людину зі зброєю.

Батлер розкрив піджак:

— Можеш мені довіряти. Я знаю правила.

Вони піднялися на два поверхи на спеціальному ліфті і довго ішли по тьмяному коридору.

— Ну от,— нарешті сказав Сід, указуючи на скля­ний прямокутник.— Він тут.

Скло виявилося особливим дзеркалом. За малень­ким столиком Батлер побачив Арно Бланта, що нетерпляче вистукував пальцями по пластиковій поверхні.

— Це він? Цей чоловік підстрелив тебе у Найтсбриджі?

Батлер кивнув. Це він. Той же самий гультяйський вигляд. Ті ж самі руки, що натиснули на курок.

— Паспорт у нього чистий, і все, що ми маємо,— це твоє слово проти його. І якщо чесно, ти не дуже скидаєшся на підстреленого.

Батлер поклав руку на плече друга.

— Не думаю...

Коммонс навіть не дав йому договорити.

— Ні. Туди заходити не можна. Ніяк. Мене звіль­нять. Та якби ти і вибив із нього зізнання, до суду справа не дійде.

Батлер кивнув.

— Розумію. Не проти, коли я залишусь? Хочу по­дивитись, що воно буде.

Коммонс із полегшенням погодився, задоволе­ний, що Батлер не став на нього тиснути.

— Жодних проблем. Лишайся скільки хочеш. Але я видам тобі бейджик відвідувача.— Він вийшов у коридор і знову повернувся.

— Не заходь туди, Батлере. Якщо ти це зробиш, ми його назавжди втратимо. І до речі, тут усюди ка­мери.

Батлер посміхнувся. Таке він не часто робив.

— Не хвилюйся, Сіде. Ти не побачиш мене в тій кімнаті.

Коммонс зітхнув.

— Добре. Чудово. Просто іноді в тебе такі очі...

— Я змінився. Змужнів.

Коммонc розсміявся.

— Ото було б диво!

Він завернув за ріг, лише чути було, як він смієть­ся. Щойно він пішов, поруч із Батлером з’явилася Холлі.

— Камери? — прошепотів охоронець кутом рота.

— Я перевірила іонні промені. Тут безпечно.— Вона витягла з рюкзака камуфляжну фольгу і покла­ла її на підлогу.

Потім вона обгорнула навколо кабелю, що вів до зовнішньої стіни камери, відрізок оптичного волокна.

— Так,— сказала вона, прислухаючись до голосу Фоулі у навушнику.— Починаємо. Фоулі зітре наше зображення із запису. Зараз ми невидимі для камер і мікрофонів. Ти знаєш, що робити?

Батлер кивнув. Вони вже все обговорили, але Холлі, як справжній боєць, мала переконатися.

— Я знову вмикаю захист. Дай мені секунду, а по­тім накинь на себе фольгу і роби справу. Даю тобі дві хвилини, доки твій друг не повернеться. Після цього ти лишаєшся сам.

— Зрозуміло.

— Хай щастить,— сказала Холлі, замерехтіла і стала невидимою.

Батлер трохи зачекав і зробив два кроки ліворуч. Підняв фольгу і накинув її на голову і плечі. Для зви­чайної людини він став невидимим. Але якщо хтось наблизиться, побачить силует кремезної людини. Тож краще поквапитися. Він відчинив двері камери і ступив усередину.

Арно Блант недаремно турбувався. Це ні в які ворота не лізе. Скільки можна тримати людину за фальшиві зуби, га? Аж ніяк не довго. Може, подати в суд на британський уряд і повернутися додому до Нової Зеландії?

Двері відчинилися сантиметрів на тридцять і зно­ву зачинилися. Блант зітхнув. Поліцейські штучки. Нехай затриманий попотіє кілька годин, потім від­чинять двері, щоб він вирішив, що допомога вже близько. А коли ніхто не заходив, затриманий впа­дав у відчай. І готовий був усе розповісти.

— Арно Блант,— нізвідки пролунав голос.

Блант припинив стукати пальцями і випрямився.

— Що таке? — з підозрою запитав він.— Тут є ко­лонки? Це смішно, хлопці. Справді смішно.

— Я прийшов по тебе,— сказав голос.— Прийшов поквитатися.

Арно Блант упізнав голос. Він йому від самого Чи­каго снився. Відтоді, як ірландський хлопчисько ска­зав, що Батлер повернеться. Так, це безглуздо, при­видів не існує. Але було щось таке у погляді Артеміса Фаула, що змушувало повірити у потойбічний світ.

— Батлере? Це ти?

— Ага,— сказав голос.— Пам’ятаєш мене.

Арно глибоко вдихнув. Заспокоївся.

— Не знаю, що тут відбувається, але я на це не по­ведусь. Що? Мені плакати, як дитина, бо ви найшли когось, хто говорить, як мій... Як мій знайомий?

— Це не жарт, Арно. Я тут.

— Звісно. Якщо ти тут, чому я тебе не бачу?

— Ти переконаний, що не бачиш, Арно? Поди­вись краще.

Блант стурбовано обвів кімнату поглядом. Нікого більше не було. Нікого. Точно. Але щось там таке було у кутку... Немов скривлене дзеркало.

— О, помітив мене.

— Нічого я не помітив,— тремтячим голосом від­повів Блант. — Усе, що я бачу,— як повітря тремтить від тепла. Вентиляційна шахта, чи що там таке.

— Хіба? — відкинув фольгу Батлер.

Блантові здалося, що той матеріалізувався просто з повітря. Бідолаха аж підстрибнув, відкинувши стільця до стіни.

— Господи! Хто ти такий?

Батлер трохи зігнув коліна. Готовий до дії. Тепер він став старшим, це правда. І повільнішим. Але ель­фійська магія поліпшила його реакцію, та й досвіду в нього було набагато більше, ніж у Бланта. Джу­льєтта хотіла сама все за нього зробити, але деякі речі вимагають особистого втручання.

— Я твій провідник, Арно. Прийшов, аби відвес­ти тебе додому. Там на тебе чекають багато людей.

— До-до-дому? — забелькотів Блант.— Що зна­чить додому?

Батлер зробив крок уперед.

— Ти сам знаєш, що це значить, Арно. Додому. Туди, куди ти весь час ішов. Туди, куди ти відправив багатьох. І мене теж.

Блант наставив на нього тремтячого пальця.

— Не підходь до мене. Я вбив тебе один раз, і вб’ю іще.

Батлер зареготав. І було то не дуже приємно.

— Тут ти помиляєшся, Арно. Мене не можна вби­ти іще раз. Та й смерть — невелика штука у порів­нянні з тим, що чекає після неї.

— Що чекає після неї...

— Пекло, Арно,— сказав Батлер. — Повір мені, я його бачив. І ти побачиш.

Блант повірив. Урешті-решт, Батлер з’явився просто з повітря.

— Я не знав,— схлипнув він.— Не вірив. Я б ніко­ли тебе не пристрелив, Батлере. Я просто виконував накази Спіро. Ти ж сам чув, що він наказав. Я просто металевий чоловік, і все.

Батлер поклав руку йому на плече.

— Я вірю тобі, Арно. Ти виконував наказ.

— Правильно.

— Але цього недостатньо. Ти маєш очистити своє сумління. Якщо ні, я мушу забрати тебе із собою.

Очі у Бланта почервоніли від сліз.

— Як? — заблагав він.— Як мені це зробити?

— Зізнайся у своїх гріхах. І нічого не приховуй, бо я повернуся.

Блант закивав. В’язниця набагато краща, ніж те, що йому загрожувало зараз.

— Пам’ятай, я спостерігатиму. Це твій єдиний шанс себе врятувати. Якщо ти ним не скористаєшся, я повернуся.

Блант так роззявив рота, що аж зуби вискочили і покотилися по підлозі.

— Не хвилюйша. Я жіжнаюша. Обіцяю.

Батлер підняв фольгу і знову зник.

— Тож дотримуйся своєї обіцянки, або на тебе чекає пекло.

Батлер вийшов у коридор і запхав фольгу під під­жак. Через секунду з’явився Сід Коммонс із бейджиком.

Він побачив Арно Бланта, що стояв розгублений посеред камери.

— Що ти накоїв, Батлере? — поцікавився він.

— Гей, це не я. Перевір записи. Хлопець просто скочив і почав із кимось розмовляти. Кричав, що хоче зізнатися.

— Хоче зізнатися? Так просто?

— Знаю, що звучить це дивно, але я розказую те, що бачив. На твоєму б місці, я б зателефонував Джастінові Барру у Скотланд-Ярд. У мене таке від­чуття, що зізнання Бланта допоможе закрити кілька гучних справ.

Коммонс із підозрою примружив на нього очі.

— Чому в мене таке відчуття, що ти щось прихо­вуєш?

— Обшукай мене,— знизав плечима Батлер.— Відчуття — то не доказ. А камери спостереження підтвердять, що я і кроку не зробив у кімнату.

— Ти певен, що вони саме це покажуть?

Батлер глянув на ледь помітне мерехтіння за пле­чем у Сіда Коммонса.

— Так точно,— відповів він.

ЧЕРЕЗ сильну турбулентність і східний вітер з боку валлійських схилів із Хітроу вони поверталися майже годину. 

Коли Холлі з Батлером нарешті приземлилися на території маєтку Фаулів, ЛЕП під при­криттям ночі вже піднімали на поверхню обладнан­ня для стирання пам’яті.

Батлер відчепився від місячного паска і приту­лився до стовбура сріблястої берези.

— З тобою все гаразд? — спитала Холлі.

— Так,— відповів охоронець, масажуючи ділянку серця.— Це кевлар. Зручно, якщо в тебе стріляти­муть із малого калібру, але дихати важко.

Холлі склала механічні крила.

— Але тепер твоє життя стане спокійнішим.

Батлер помітив пілота ЛЕП, що намагався при­паркувати транспортер у гараж, чіпляючи бампер «Бентлі».

— Спокійне життя? — пробурмотів він і пішов до гаража. — Якби ж то.

Батлер закінчив сварити пілота-піксі та пішов до кабінету. На нього вже чекали Артеміс і Джульєт­та. Дівчина так міцно обійняла брата, що мало все повітря з легень не вичавила.

— Зі мною все гаразд, мала. Ельфи мене підла­тали, тож я проживу понад сто років. Доглядатиму за тобою.

Артеміс одразу ж перейшов до справи.

— Як мої доручення, Батлере?

Дворецький відкрив сейф у стіні за кондиціоне­ром.

— Добре. Я зробив усе, що було у списку.

— Як митниця?

Батлер поставив на стіл шість маленьких пляше­чок.

— Моя людина в Лімерику виконала все згідно з інструкцією. Такого йому за все своє життя не до­водилося робити. Вони в особливому розчині, аби зупинити корозію. Шари дуже тонкі, і щойно вони вступають у контакт із повітрям, як одразу ж почи­нається окиснення, тож я пропоную до останньої миті не вставляти їх.

— Чудово. Мені здається, що я єдиний, кому це може знадобитись. Але про всяк випадок, надягнемо їх усі.

Батлер простягнув золоту монетку на шкіряному шнурочку.

— Ваш щоденник і файли стосовно ельфів я ско­піював на лазерний міні-диск, а тоді вкрив його шаром золота. Боюсь, ретельної перевірки він не витримає, але розтоплене золото знищить інформа­цію на диску.

Артеміс надягнув шнурок на шию.

— Годиться. Ти лишив хибні підказки?

— Так. Відіслав листа, якого ви маєте відкрити пізніше, і зарезервував кілька мегабайтів на одному сайті в Інтернеті. Також виявив ініціативу і закопав у лабіринті капсулу часу.

Артеміс кивнув.

— Добре. Про це я не подумав.

Батлер удав, що повірив компліменту, але сам пе­реконаний у цьому не був. Артеміс подбав про все.

Джульєтта вперше заговорила.

— Знаєш, Артемісе, а може, краще розпрощатися із цими спогадами? Нехай ельфи заспокояться.

— Ці спогади — частина мене,— відповів хлопець.

Він уважно подивився на пляшечки на столі, ви­брав дві.

— Ну, вже час. Думаю, ельфам уже кортить стер­ти нашу пам’ять.

Технічна команда Фоулі влаштувала собі робоче місце в конференц-кімнаті. Розклали на столі елек­троди і кабелі з оптичного волокна. Кожен кабель було приєднано до плазмового екрана, що конверту­вав хвилі мозку в бінарну інформацію. Якщо сказати простою мовою, Фоулі міг читати спогади людей, як книжку, і стирати те, чого в цій книзі не мало бути. Найдивовижнішим у цій процедурі було те, що люд­ський мозок міг на вільному місці створити альтер­нативні спогади.

— Можемо провести стирання пам’яті похідним обладнанням,— пояснив Фоулі, коли всі пацієнти зі­бралися.— Але це обладнання зітре все, що сталося за останні шістнадцять місяців. Це може мати серйозні наслідки для вашого емоційного розвитку, не кажучи вже про IQ. Тож краще вже скористаємося лабора­торним обладнанням і зітремо лише те, що стосується Народу. Звісно, дні, що ви провели в компанії ельфів, зітруться повністю. Тут ми не можемо ризикувати.

Артеміс, Батлер і Джульєтта сиділи навколо сто­лу. Гноми-техніки протирали їхні скроні дезінфек­тантами.

— Я тут подумав...— почав Батлер.

— Нічого не кажи,— перервав його кентавр.— Про вік, еге ж?

Батлер кивнув.

— Багато людей знають мене сорокарічним. Не можна ж їх усіх стерти.

— Ми вже подумали про це, Батлере. Попрацю­ємо над твоїм обличчям лазером, доки ти будеш не­притомний. Приберемо омертвілу шкіру. Ми навіть пластичного хірурга привезли, щоб зробити тобі кілька ін’єкцій і розгладити зморшки.

— Що колотимете?

— Жир,— пояснив кентавр.— Візьмемо з одного місця і перенесемо до іншого.

Така ідея особливого ентузіазму у Батлера не ви­кликала.

— Цей жир,— обережно запитав він,— не з мого ж заду, еге ж?

Фоулі якось невтішно фиркнув.

— Ну, він не з твого заду.

— Поясни.

— Дослідження показують, що з усіх ельфів гно­ми живуть найдовше. Існує такий собі Полл Дайн, якому вже за дві тисячі років переступило. Ти хіба ніколи не чув, як кажуть «гладенький, як дупа у гнома»?

Батлер відштовхнув техніка, який намагався при­ладнати йому до скронь електроди.

— Ти хочеш сказати, що в мою голову зроблять ін’єкцію жиру з гномської дупи?

Фоулі знизав плечима.

— Така ціна молодості. Піксі на західному узбе­режжі добряче платять за таку процедуру.

— Я не піксі,— прогарчав Батлер.

— А ще ми привезли гель, що підфарбує все во­лосся, що ти можеш виростити в майбутньому, і піг­мент, щоб приховати пошкоджені клітини на твоїх грудях,— квапливо продовжив кентавр.— Коли ти прокинешся, зовні будеш молодим, незважаючи на старі нутрощі.

— Дуже розумно,— похвалив Артеміс.— На мен­ше я і не чекав.

Увійшла Холлі з Мульчем на буксирі. На гномі були наручники, і вигляд він мав дуже жалюгідний.

— Хіба це справді необхідно,— канючив він,— після всього, що ми пережили разом?

— На карту поставлено мій значок,— відповіла Холлі.— Командир наказав або повернутися із то­бою, або не повертатися зовсім.

— І що мені робити? Віддати свій жир?

Батлер закотив очі.

— Тільки не це.

— Не хвилюйся, Доме,— хихикнула Джульєтта.— Ти нічого не пригадаєш.

— Відключить мене,— сказав Батлер.— Швидше.

— І не кажи,— підтримав його Мульч і спробував потерти свої сідниці.

Холлі зняла з нього наручники, але далеко не віді­йшла.

— Він хотів попрощатися, тож ми і прийшли.— Вона штовхнула гнома в плече.— Ну, прощайся.

Джульєтта підморгнула.

— Прощавай, смердючко!

— Бувай, невдахо!

— Не гризи більше цементні стіни.

— Не смішно,— огризнувся Мульч.

— Хто знає, може, ми ще колись побачимось.

Гном кивнув на техніків, що готували жорсткі диски.

— Якщо і побачимося, дякувати цим людям, то буде вперше.

Батлер опустився на коліно, щоб опинитися на одному рівні з гномом.

— Бережи себе, друже. Тримайся подалі від гоб­лінів.

Мульч здригнувся.

— Навіщо ти мені нагадав?

На екрані, установленому ЛЕПівськими офіцера­ми, з’явилося обличчя Рута.

— Може, ви двоє хочете одружитися? — гримнув він.— Не розумію, чому стільки емоцій. Через десять хвилин ви, люди, навіть імені цього злодія не прига­даєте!

— Командир на зв’язку,— сказав один із техніків, хоча це і так було очевидно.

Мульч повернувся до маленької камери, що крі­пилася на екрані.

— Джуліусе, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що всі ці люди завдячують мені своїм життям? Це для них дуже емоційна мить.

Обличчя Рута почервоніло. Мабуть, через пере­шкоди.

— Мені начхати на ваші зворушливі миті. Я тут, аби переконатися, що стирання пам’яті пройшло гладенько. Якщо я добре знаю нашого друга Фаула, то він тримає кілька тузів у рукаві.

— Ваші підозри, командире,— сказав Артеміс,— пусті.

Але ірландський підліток ледь стримував посміш­ку. Усі знали, що він приховав кілька предметів, аби відновити спогади, ЛЕП лишалося їх знайти. Остан­нє завдання.

Артеміс підвівся і підійшов до Мульча Діггумса.

— Із усіх ельфів тебе мені не вистачатиме більше за всіх. Яке б майбутнє ми мали разом!

Мульч мало не просльозився.

— Твоя правда. З твоїм мозком і моїми талантами...

— Не кажучи вже про відсутність моралі,— втру­тилася Холлі.

— Жоден банк у світі не почувався би в безпеці,— закінчив гном.— Який шанс ми втратили.

Артеміс щосили намагався виглядати щирим. Це дуже важливо для наступного етапу плану.

— Мульче, я знаю, що ти ризикував життям, коли зраджував родину Антонеллі, тож я хочу тобі дещо подарувати.

У Мульчевій уяві виникли трастові фонди й офшорні рахунки.

— Немає потреби. Справді. Хоча я був неймо­вірно хоробрим, адже на мене чекала смертельна небезпека.

— Саме так,— кивнув Артеміс і зняв із шиї золо­тий медальйон.— Знаю, що це небагато, але для мене він має велике значення. Я хотів лишити його собі, але зрозумів, що за кілька хвилин він нічого для мене не значитиме. Мені б хотілося, аби він був у тебе. Ду­маю, Холлі не заперечуватиме. Маленька згадка про наші пригоди.

— Ага,— погодився Мульч, хапаючи медальйо­на.— Пів-унції золота. Чудово. Ти що, банк пограбу­вав, Артемісе?

Артеміс затримав руку гнома.

— Справа не завжди в грошах, Мульче.

Рут витягнув шию, намагаючись краще роздиви­тись.

— Що там таке? Що ти передаєш заарештова­ному?

Холлі взяла медальйон і піднесла його до камери.

— Просто золота монетка, командире. Я сама дала її Артемісу.

Фоулі покосився на круглячок.

— Власне, так ми вб’ємо двох хробаків. Медаль­йон може викликати певні спогади. Не дуже велика вірогідність, але таке цілком можливе.

— А другий хробак?

— У Мульча буде на що дивитися у в’язниці.

Рут кілька секунд подумав.

— Гаразд. Хай лишається. А тепер ведіть зааре­штованого до транспортеру і закінчимо справу. У мене зустріч з Радою через десять хвилин.

Холлі вивела Мульча, і Артеміс зрозумів, що справді шкодує, що гнома немає поруч. І більш того, шкодує, що спогади про цю дружбу можуть наза­вжди зникнути.

Техніки налетіли на них, як мухи. За кілька секунд усі люди в кімнаті мали електроди приєднаними до скронь і зап’ястків. Кожен комплект електродів тяг­нувся через нейтральний трансформатор до плазмо­вого екрана. На моніторі спалахували спогади.

їх уважно роздивлявся Фоулі.

— Ще зарано,— заявив він.— Відкалібруйте до шістнадцяти місяців тому. Власне, зробіть три роки. Не хочу, щоб Артеміс знову спланував викрадення.

— Браво, Фоулі,— сумно похвалив його Арте­міс.— Я сподівався, що ти про це забудеш.

Кентавр підморгнув:

— Це не все, про що я не забув.

На екрані губи Рута розтягнися в посмішці.

— Розкажи йому, Фоулі. Хочу побачити його об­личчя.

Фоулі переглянув файл на своєму наручному комп’ютері.

— Ми перевірили твою пошту, і знаєш що знай­шли?

— Скажи, будь ласка.

— Файл про ельфів, що чекав на відправку. Ми також пошукали в Інтернеті і дізналися, що хтось із твоєю електронною адресою орендував кілька мегабайтів. І там також повно файлів про ельфів.

Артеміс навіть і оком не змигнув.

— Я мусив спробувати. Певен, ви мене зрозумієте.

— А більше ти нічого не хочеш нам розказати?

Артеміс широко розплющив очі — сама невин­ність.

— Нічого. Ви занадто розумні для мене.

Фоулі витяг із набору лазерний диск і вставив його в комп’ютер на столі.

— Про всяк випадок я трошки пограюся з твоїм комп’ютером. Вірус не пошкодить файли, якщо там нічого не буде про Народ. І він лишиться в системі ще на шість місяців. На випадок, якщо ти нас якось перехитрив.

— І ви мені кажете усе це, бо я все одно нічого не пригадаю.

Фоулі переступив із ноги на ногу і зчепив руки. — Саме так.

У двері увійшла Холлі. Вона тягла за собою мета­леву капсулу.

— Дивіться, що я знайшла закопаним у землі,— вона відкрила кришку і висипала зміст капсули на туніський килим. Кілька комп’ютерних дисків і ко­пія щоденника Артеміса.

Фоулі оглянув диск.

— Що іще ти забув згадати?

Цього разу Артеміс мав уже не такий хоробрий вигляд. Усі ниточки, що пов’язували його з мину­лим, одна за одною обривалися.

— Вискочило з голови.

— Так я і думав. Більше нічого немає?

Артеміс повернувся на стілець, схрестив на гру­дях руки.

— Якщо я скажу, що немає, ви мені повірите?

Рут так разгреготався, що аж екран затрусився.

— Так, Артемісе. Ми тобі цілком довіряємо. Як можна тобі не вірити після всього, що сталося з На­родом через тебе? Якщо ти не проти, ми б хотіли поставити тобі кілька питань під месмером, і цього разу сонячних окулярів на тобі не буде.

Шістнадцять місяців тому хлопцеві вдалося не піддатися гіпнотичному погляду Холлі, бо він на­дягнув дзеркальні сонячні окуляри. Так він уперше перехитрив ельфа. І то було не востаннє.

— Гаразд, питайте.

— Капітане Шорт,— гаркнув Рут,— ти знаєш, що робити.

Холлі зняла шолом, потерла кінчики вух, щоб від­новити кровообіг.

— Зараз я тебе замесмеризую і поставлю кілька питань. Цю процедуру ти проходитимеш не вперше, тож знаєш, що боляче не буде. Раджу розслабитися.

Якщо спробуєш опиратися, це може привести до втрати пам’яті або навіть до пошкодження мозку.

Артеміс підвів руку.

— Зачекай хвилинку. Чи правильно я зрозумів, що коли я прокинуся, усе скінчиться?

Холлі посміхнулася.

— Так, Артемісе. Це наше останнє прощання.

Обличчя хлопця було спокійним, попри всі емо­ції, що вирували у його душі.

— Тоді я маю сказати кілька слів.

Рут мимоволі зацікавився.

— Одна хвилина, Фауле. І на добраніч.

— Добре. По-перше, хочу вам подякувати. Завдя­ки Народу поруч зі мною моя родина і друзі. Не хоті­лося б мені про це забувати.

Холлі поклала йому на плече руку.

— Так краще, Артемісе. Повір.

— А по-друге, я хочу, щоб ви всі пригадали, коли вперше мене побачили. Пам’ятаєте?

Холлі здригнулася. Вона пригадала холодну лю­дину, що накинулася на неї на магічному місці в Пів­денній Ірландії. Командир Рут ніколи не забуде, як вибухнув танкер. Фоулі вперше побачив хлопця на записі, коли той вимагав викуп за Холлі. Не дуже приємні спогади.

— Якщо ви зітрете всі спогади про Народ,— про­довжив Артеміс,— я знову можу стати тією ж люди­ною. Ви справді цього хочете?

Таке навіть на думку нікому не спало. Невже за трансформацію Артеміса відповідальні ельфи? І чи будуть вони винні, якщо він знову стане злим?

Холлі повернулася до екрана.

— Чи таке можливе? Артеміс дуже змінився. Чи маємо ми право втручатися?

— Він має слушність,— додав Фоулі.— Ніколи не думав, що скажу таке, але новий хлопець мені навіть подобається.

Рут відкрив на екрані ще одне вікно.

— Ось який рапорт прислало нам Братство пси­хологів. Вони кажуть, що шанси повернення до колишньої особистості мінімальні. Фаул отримає сильний позитивний вплив із боку своєї родини і Батлерів.

— Братство психологів? — хмикнула Холлі.— Ар­гон і його друзі? І коли це ми почали довіряти цим лікарям?

Рут відкрив рота, щоб закричати, але передумав. Не кожного дня таке трапляється.

— Холлі,— майже ніжно сказав він.— Зараз мова йде про майбутнє нашої культури. І майбутнє Арте­міса — то не наша проблема.

Холлі похмуро посміхнулася.

— Ваша правда, отже, ми такі ж погані, як і Люди Бруду.

Командир вирішив повернутися до свого звично­го стилю спілкування.

— Послухай мене, капітане,— гримнув він.— Бути командиром означає приймати складні рішення. А не бути командиром означає стулити пельку і ро­бити те, що тобі наказують. Замесмеризуй цих лю­дей, доки ми не забули, навіщо тут зібралися.

— Так, сер. Як скажете, сер.

Холлі стала навпроти Артеміса і зазирнула йому в очі.

— Прощавай, Холлі. Більше я тебе не побачу, хоча впевнений, що ти мене побачиш.

— Розслабся, Артемісе. Дихай глибше.

Коли Холлі заговорила знову, голос у неї став низьким і хриплим. Гіпнотичний месмер.

— Добре ми попрацювали у Спіро, еге ж?

Артеміс сонно посміхнувся.

— Так. Наша остання пригода. Більше шкоди людям не завдам.

— Як ти прийшов до цього плану?

Артеміс заплющив очі.

— Гадаю, природні здібності. Передаються у Фа­улів із покоління в покоління.

— Думаю, ти зробив усе можливе, аби зберегти спогади про ельфів?

— Майже.

— Що саме ти зробив?

Хлопець посміхнувся.

— Кілька трюків.

— Яких трюків? — наполягала Холлі.

— Це таємниця. Не скажу.

Холлі додала в голос месмера.

— Розкажи, Артемісе. Це лишиться нашою таєм­ницею.

На скроні хлопця запульсувала вена.

— Лишиться між нами? Не скажеш іншим ельфам?

Холлі винувато покосилася на екран. Рут махнув, щоб вона продовжувала.

— Не скажу. Усе лишиться тільки між нами.

— Батлер закопав капсулу в лабіринті.

— І?

— І я послав сам собі листа. Розраховую, що Фо­улі його знайде, і це приспить його пильність.

— Дуже розумно. А чи є щось таке, що він не зна­йде?

Артеміс гордовито посміхнувся.

— Я сховав файли на одному сайті в Інтернеті. Провайдер нагадає мені через шість місяців. Коли я отримаю інформацію, мої спогади, можливо, по­вністю відновляться.

— Щось іще?

— Ні. Цей сайт — наша остання надія. Якщо кен­тавр його знайде, світ ельфів загублений для нас на­завжди.

На екрані замерехтіло зображення Рута.

— Гаразд. Час спливає. Вирубайте їх і стирайте пам’ять. Запишіть увесь процес. Не повірю, що Ар­теміс вийшов із гри, доки сам не побачу.

— Командире, може, й іншим поставити кілька питань?

— Ні, капітане. Фаул сам сказав. Сайт, де зберігають­ся файли,— їхня остання надія. Запускайте програму.

По екрану побігли хвилі перешкод.

— Так, командире,— Холлі повернулася до команди техніків.— Ви чули. До роботи! Сонце зійде за дві години. До того часу ми маємо бути під землею.

Техніки перевірили, чи добре тримаються елек­троди, і дістали три пари окулярів для сну.

— Я це зроблю,— сказала Холлі і взяла у них маски.

Вона надягла одну на Джульєтту, поправила резинку.

— Знаєш,— сказала вона дівчині,— охорона — це бездушний бізнес. У тебе занадто велике серце, щоб цим займатися.

Джульєтта кивнула.

— Спробую це не забути.

Холлі обережно поправила окуляри.

— Я за тобою доглядатиму.

Джульєтта посміхнулася.

— Побачимося уві сні.

Холлі натиснула маленьку кнопку на масці, і че­рез п’ять секунд, завдяки гіпно-вогникам і снодійно­му газу, Джульєтта вже спала.

Наступною була черга Батлера. Технічна команда зробила йому маску більшу, аби резинка трималася на великому черепі.

— Простеж, аби Фоулі не перестарався зі стиран­ням, попросив охоронець.— Я не хочу прокинутися з діркою в голові в чотири десятиліття.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Фоулі знає що робить.

— Добре. Пам’ятай, якщо Народу знадобиться допомога, я завжди готовий.

Холлі натиснула на кнопку.

— Я запам’ятаю,— прошепотіла вона.

Останнім був Артеміс. У замесмеризованому ста­ні він здавався майже спокійним. На лобі не було жодної тривожної зморшки, і якщо не знати Артемі­са, можна було запросто прийняти його за звичай­ного тринадцятирічного людського хлопчика.

Холлі повернулася до Фоулі.

— Ти абсолютно переконаний?

Кентавр знизав плечима.

— А який у мене вибір? Наказ є наказ.

Холлі надягла на Артеміса маску і натиснула на кнопку. Через кілька секунд хлопець відкинувся на спинку стільця. Одразу ж на моніторі за його спиною почали спалахувати слова тексту гном­ського мовою. За часів Фронда гномський текст писався по спіралі. Але від читання таких історій у багатьох ельфів не лишалося нічого, окрім міг­рені.

— Починаємо видалення,— скомандував Фоулі.— Але лишіть копію. Коли матиму кілька тижнів вільного часу, покопаюся, що такого особливого у цьому хлопцеві.

Холлі дивилася на життя Артеміса, що спалахува­ло на екрані зеленими літерами.

— Якось це неправильно,— зауважила вона.— Якщо він знайшов нас один раз, знайде знову. Особ­ливо коли перетвориться на того монстра, яким був.

Фоулі щось вистукував на ергономічній клаві­атурі.

— Може. Але наступного разу ми будемо готові.

Холлі зітхнула.

— Шкода, бо ми стали майже друзями.

Кентавр гмикнув.

— Ага. Якщо можна дружити з гадюкою.

Холлі закрила візор шолома, сховавши очі.

— Звісно, ти маєш рацію. Друзями ми бути не мо­жемо. Нас штовхали одне до одного обставини, і більш нічого.

Фоулі поплескав її по плечу.

— Гарна дівчинка. Тримай вуха пістолетом. Куди це ти?

— До Тари,— відповіла Холлі.— Хочу політати. Подихати свіжим повітрям.

— Ти не отримала дозволу на політ,— заперечив Фоулі.— Рут позбавить тебе значка.

— Чому це? — Холлі надягла крила.— Мені ж не можна тут перебувати, не забув?

І вона полетіла. Зробила петлю у вестибюлі і ви­летіла за поріг, ледь не зачепивши косяк, швидко злетіла в нічне небо. Секунду можна було помилува­тися її темним силуетом на сріблястому тлі повного місяця, а потому вона зникла, переключившись на невидимі частоти захисту.

Фоулі дивився їй услід. Емоційні створіння ті без­крилі ельфи. Саме тому вони найгірші оперативники в Реконі. Усі рішення приймаються через серце. Але Рут ніколи не звільнить Холлі, тому що вона в поліції, як удома. Та й хто іще врятує Народ від Ар­теміса Фаула, коли він їх знову знайде?

Мульч сидів у транспортері та почувався дуже не­щасним. Він спробував сидіти так, щоб не торкатися сидіння, але то було не так уже й легко.

Якщо чесно, справи його були кепські. Навіть піс­ля всього, що він зробив для ЛЕП, його кинуть за ґрати принаймні на десять років. Просто за те, що вкрав золото. І не схоже, щоб йому вдалося втекти. Навколо будуть сталеві й лазерні ґрати аж доти, доки його не довезуть до Небесного міста. А тоді швидкий переїзд до Поліцейської Плази, слухання вироку — і до в’язниці, аж доки борода не посивіє. А вона на­певне посивіє, якщо доведеться хоч п’ять років про­вести без тунелів.

Але надія таки лишалася. Крихітна іскорка надії. Мульч ледь дочекався, коли техніки винесуть із транспортера своє обладнання. Потім повільно від­крив праву долоню і потер скроні вказівним і вели­ким пальцями. Але насправді він читав записку, приховану в долоні,— її передав Артеміс Фаул, коли потиснув руку.

Я вирішив вести щоденник. Власне, дивно, що таке досі не спадало мені на думку. Такий інтелект, як у мене, має лишити документальні свідчення для майбутніх поколінь Фаулів, які можуть скориста­тися моїми геніальними ідеями.

Звісно, з такими документами варто бути обе­режним. Вони можуть виявитися цінними не лише для моїх нащадків, а й для ворожих агентів, що зби­рають докази проти мене.

І навіть більш важливо тримати його в таємни­ці від батька. Він як не свій, відколи втік з Росії. Ду­має лише про благородство і героїзм. У кращому разі, про абстрактні концепції. Наскільки мені відомо, благородство і героїзм не приймають у жодному банку світу. Родинний спадок у моїх руках, і я збе­режу його так, як завжди це робив, за допомогою інтриг і геніальних планів. Більшість із цих планів нелегальні. Втім, усе найкраще є порушенням зако­ну. Справжні прибутки можна знайти в тіні, поза законом.

Однак, поважаючи цінності моїх батьків, я вирі­шив змінити критерії вибору жертв. Екологія лише виграє, якщо збанкрутує кілька корпорацій, тож я вирішив допомогти їм це зробити. Без жертв не обійтися, але сліз буде не так уже й багато. Це не означає, що я став слабким, старомодним Робіном Гудом. Зовсім ні. Я маю намір отримати непоганий прибуток.

Батько не єдиний, хто змінився. Батлер постарі­шав майже за одну ніч. Зовнішність його майже не змінилася, але він став значно повільнішим, хоча й намагається це приховати. Але я його не заміня­тиму. Він був відданим охоронцем, а його поради з безпеки просто безцінні. Може, мене супроводжува­тиме Джульєтта, коли знадобиться справжній за­хист, хоча вона і заявляє, що життя приватного охоронця не для неї. Наступного тижня вона їде до США, щоб спробувати поступити в команду з бо­ротьби. Вона вже навіть вибрала собі псевдонім — Нефритова Принцеса. Лишається сподіватися, що її не візьмуть. Хоча я сумніваюся. Врешті-решт, вона ж Батлер.

Звісно, з деякими справами я можу впоратися і без охоронця. За останні роки я розробив програму, що може перевести кошти з будь-якого банківського ра­хунку на мій. Цю програму потрібно обновляти, щоб бути попереду всіх комп’ютерних злодіїв. За шість місяців з’явиться версія 2.0. Не варто забувати і про мій талант у сфері підробки творів мистецтва. В минулому я віддавав перевагу імпресіоністам, але зараз мене чомусь тягне на фантастичні сюжети на кшталт ельфів, яких зображає Паскаль Ерве у своїй серії «Чарівний ліс». Але я маю притримати ці про­екти на деякий час, бо сьогодні я дізнався, що став жертвою змови.

День почався дивно. Щойно я прокинувся, відчув дивну слабкість. На якусь мить, доки я не розплю­щив очі, мені здалося, що я вже ніколи не захочу ду­мати про гроші. Такого раніше не було. Може, це за­лишки якогось дивного сну, а може, впливають нові позитивні батькові ідеї. Що б там не було, я маю якось подбати, аби в майбутньому такого не повто­рювалося. Тепер, коли батько облишив свої злочинні наміри, надія лише на мене. Я маю триматися обра­ного курсу. Злочин — єдиний шлях для Фаулів. Aurum potests est.

Через кілька хвилин сталося ще одне диво. Я вми­вався, і з одного ока випав мініатюрний предмет. Я ретельно оглянув його в лабораторії і зрозумів, що це напівзруйнована кольорова контактна лінза. Але не проста. Під кольоровим шаром вона має дзеркаль­ний шар. Геніально. Жодних сумнівів, що це робота справжнього професіонала. Але з якою метою її ство­рили? Дивно, але навіть якщо я не знаю, як ця лінза потрапила мені в око, у мене таке відчуття, що від­повідь маю шукати десь у своєму мозку. Вона хова­ється в тіні.

Уявіть мій подив, коли Джульєтта з Батлером також знайшли дзеркальні лінзи у своїх очах. Робо­та така витончена, що я б і сам міг їх зробити, тож нашого таємного добродія не можна недооці­нювати.

Потрібно його відстежити, але без помилок. Не можна пропустити жодної деталі. У Батлера є знайомий у Лімерику, експерт із лінз. Може, він упізнає почерк. Зараз, коли я пишу, Батлер їде до нього.

Отже, в житті Артеміса Фаула Другого почи­нається нова глава. Через кілька днів повертаєть­ся батько зі своїм новим світоглядом. Скоро мене відправлять до школи, де в мене буде зворушливий комп’ютерний центр і ще більш зворушлива лабо­раторія. Мій охоронець застарий для фізичних справ, а невідома особа лишає на мені дивні пред­мети.

Забагато труднощів, подумаєте ви. Пересічний громадянин на моєму місці зачинив би вікна і сховав­ся від світу. Але я не пересічний. Я Артеміс Фаул, останній у злочинній династії Фаулів, і ніхто не змусить мене звернути із цієї стежки. Я знайду того, хто надягнув мені лінзи, і змушу його за все відпові­сти. А коли розберуся із цією проблемою, повернуся до своїх планів. Підніму таку хвилю злочинності, якої світ іще не бачив. Ім’я Артеміса Фаула увійде в історію.

«Виграшна комбінація гумору, дії та оригіналь­ності». Sunday Times