УДК 82-92

ББК 84-445

К 60

Є авторизованим перекладом і ліцензійним виданням творів,

Двоє росіян скорчилися біля багаття, даремно намагаючись урятуватися від арктичного холоду. Перебування біля Кольської затоки після вересня — річ не дуже приємна, особливо якщо ви потрапили до Мурманська. В Мурманську навіть білі ведмеді носили шарфики. Немає холоднішого міста, ну хіба що Норильськ.

Ці люди належали до мафії і звикли проводити вечори в крадених БМВ. Чоловік, що більший, Ми­хайло Вассікін, подивився на фальшивий ролекс під рукавом шуби.

— Може, ця штука змерзла? — постукав він по циферблату. — Що тоді з нею робити?

— Годі скиглити, — відповів його напарник Ка­мар. — Це через тебе ми тут застрягли.

Вассікін помовчав.

— Прошу?

— Завдання було простим: потопити «Зірку Фау­лів». Ти мусив просто підірвати вантажний відсік.

Звісно, корабель був великий. Але якби підкинути бомбу до вантажного відсіку, судно пішло би на дно. Та ні, великий Вассікін вирішив підірвати корму. І навіть не подумав про контрольну ракету. Тепер маємо шукати тих, хто вижив.

— Корабель же потонув, чи не так?

Камар знизав плечима.

— То й що? Тонув же він повільно, пасажири мали купу часу за щось ухопитися. Вассікін — сла­ветний знищувач кораблів! Моя бабуся і то б вистрі­лила краще.

Доки сварка не обернулася бійкою, до них підійшов схожий на ведмедя Любкін, людина мафії в доках.

— Як справи? — спитав Якут.

Вассікін сплюнув у море.

— А ти як гадаєш? Щось знайшов?

— Мертву рибу і зламані ящики, — відповів Якут і протягнув кожному по кухлю, з якого підіймалася пара. — Жодної живої душі. Минуло вже понад вісім годин. Мої найкращі люди прочесали все аж до Зеле­ного Мису.

Камар зробив великий ковток і одразу ж з огидою виплюнув.

— Що це таке? Смола?

Любкін розреготався.

— Гаряча кола. З борту «Зірки Фаулів». Викинуло на берег кілька ящиків. Сьогодні у нас справжня Попереджаю, — Камар вихлюпнув рідину на сніг. Від такої погоди в мене настрій псується. Тож більше жодних поганих жартів. Досить із мене, що доводиться вислухувати Камара.

Більше не слухатимеш, — пробурмотів парт­нер. Іще одна ходка, і ми відкликаємо команду. Ніхто не може протриматися в такій воді вісім годин

і лишитися живим.

Вассікін передав Якуту порожній кухоль.

- Нічого міцнішого немає? Чарка горілки тро­хи б зігріла. Знаю, що в тебе завжди десь прихована фляжка.

Любкін поліз до кишені, але раптом затріщала ра­ція. Три коротких виклики.

— Три. Це сигнал.

— Сигнал чого?

Любкін квапливо кинувся до доків і кинув через плече:

— Три виклики по рації. Означає, що команда К9 когось знайшла.

Чоловік був не з Росії. Видно по одягу. Все — від дорогого костюма до шкіряного пальто — явно було куплено в Європі, а можливо, і в Америці. Одяг було добре підігнано, пошито з матеріалу найвищої якості.

Хоча вбрання незнайомця майже не постражда­ло, про тіло цього не можна було сказати. На босих ступнях і руках помітні були сліди обмороження.

Одна нога незграбно звисала, а на обличчі не лиши­лося живого місця від синців.

Пошукова команда принесла його на імпровізова­них брезентових ношах з ущелини за три кліки на пів­день від бухти. Усі з’юрмилися навколо здобичі, прито­пуючи ногами від холоду, що пробрався аж до чобіт. Вассікіну довелося прокладати шлях ліктями. Він піді­йшов і опустився на коліна, щоб роздивитися уважніше.

— Ногу він точно втратить, — сказав Вассікін, — Пальців зо два також. З обличчям теж усе погано.

— Дякую, лікарю Михайле, — сухо прокоменту­вав Камар. — Якісь документи?

Вассікін швидко оглянув кишені. Гаманець і го­динник.

— Нічого. Дивно. Така заможна людина, як цей чоловік, мусила б мати якісь власні речі, еге ж?

Камар кивнув.

— Так, — він повернувся до юрби. — Десять се­кунд, потім матимете неприємності. Гроші залиште собі, усе інше поверніть мені.

Моряки замислилися. Чоловік був не дуже вели­кий. Але він належав до мафії — російського органі­зованого злочинного синдикату.

Шкіряний гаманець передали із рук у руки, і він шльопнувся на брезент. Через кілька секунд до нього приєднався хронограф від Картьє. Золотий із діа­мантовим ремонтуаром. Вартістю в п’ять середніх російських річних зарплат.

— Мудре рішення, — сказав Камар, підбираючи здобуті скарби.

— Ну? — поцікавився Вассікін. — Лишаємо?

Камар витягнув із лайкового гаманця платинову карту Vіsа, перевірив ім’я.

— Авжеж, лишаємо, — відповів він і витяг мо­більний. — Накрийте його ковдрами. З нашою вда­чею він і пневмонію підхопить. А нам аж ніяк не по­трібно, щоб із ним щось скоїлося. Це наш квиток до найкращих часів.

Камар повеселішав. Зовсім на нього не схоже.

Вассікін підвівся.

— Кому ти телефонуєш? Хто цей хлопець?

Камар натиснув кнопку швидкого набору номера.

— Телефоную Бривіті. А ти думав кому?

Вассікін зблід. Телефонувати босові небезпечно. Усім відомо, що Бривіта відстрілював тих, хто при­носив погані новини.

— Це ж добра новина, еге ж? Ти розкажеш йому добру новину?

Камар помахав карткою перед носом партнера.

— Прочитай.

Кілька секунд Вассікін витріщався на картку.

— Не розумію англійської. Що тут написано? Що це за ім’я?

Камар сказав. На Михайловому обличчі розпливлася посмішка.

— Телефонуй, — дозволив він.

Школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі, графство Віклоу, Ірландія, наш час

Західне узбережжя, Небесне місто, ельфи

Школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі

ПРОКИНУВСЯ Артеміс у кімнаті для допитів. Це могла бути кімната у будь-якому відділку світу. Ті самі не­зручні меблі, та сама процедура.

Негайно увійшов Рут.

— Ну, Фауле, починай говорити.

Артемісу знадобилося кілька хвилин, щоб зібрати докупи думки. Навпроти, з іншого боку низенького пластикового столика, сиділи Холлі й Рут. Яскрава лампочка світила прямо йому в обличчя.

— Оце й усе, командире? Я очікував більшого.

— Маємо і більше. Та не для таких злочинців, як ти.

Артеміс зрозумів, що руки в нього прикуті до стільця наручниками.

— Ви ж на мене більше не сердитесь після того, що сталося минулого року? Врешті-решт, я ж переміг. Так і має бути, якщо вірити вашій власній Книзі.

Рут так сильно нахилився вперед, що кінчик його сигари майже торкнувся Артемісового носа.

— Це зовсім інша справа, Хлопче Бруду. То ж не вдавай із себе невинного.

Жодного враження ці слова на Артеміса не спра­вили.

— Тож хто ви? Гарний коп чи поганий коп?

Рут щиро розреготався. Кінчик сигари намалював у повітрі закручену лінію.

— Добрий коп, поганий коп! Не хочеться тобі цього казати, Дороті, але ти вже не в Канзасі.

Командир обожнював цитувати «Чарівника краї­ни Оз». У фільмі знялися три його кузини.

Із тіні вийшла нова істота. Вона мала хвіст, чоти­ри ноги, дві руки і тримала в руках дві штуки, схожі на звичайний вантуз.

— Добре, Хлопче Бруду, — сказала істота. — Про­сто розслабся, і боляче не буде.

Фоулі приладнав гумові частини до Артемісових очей, і той одразу знепритомнів.

— Гума містить снодійне, — пояснив кентавр. — Проникає через пори. Ніхто до цього іще не доду­мався. Ну, чи я не найрозумніша особистість у Все­світі?

— Не знаю, — невинно зауважив Рут. — Та жіночка-піксі в «Кобой» теж дуже розумна.

Фоулі сердито топнув копитом.

— «Кобой»? «Кобой»? Та в них крила просто сміш­ні. Якщо хочете знати мою думку, ми використовує­мо занадто багато їхніх розробок. Не можна ж, щоб одна компанія постачала обладнання для всієї ЛЕП.

— А тобі, звісно, можна.

— Я серйозно, Джуліусе. Ми знайомі з Опал Ко­бой з університету. На неї не можна розраховувати. У всіх наших «Нейтрино» чіпи від Кобой. Якщо ла­бораторія зникне, у нас залишаться кілька ДНК-пістолетів та електричних кийків.

Рут гмикнув.

— «Кобой» просто обновили всю зброю і всі транспортні засоби в ЛЕП. Тепер усе втричі потуж­ніше і вдвічі чистіше з огляду на екологію. Статис­тика краща, ніж для обладнання з твоєї лабораторії, Фоулі.

Фоулі приєднав до комп’ютера низку фіброоптичних волокон.

— Так. Може, якби Рада виділила мені гідний бю­джет...

— Припини скиглити, Фоулі. Я бачив бюджет для цієї штуки. Доведи, що нею можна не лише труби прочищати.

Глибоко ображений Фоулі лише хвостом махнув.

— Це ретаймер. Може, мені його запатентувати від себе особисто?

— Що ж саме він робить?

Фоулі увімкнув плазмовий монітор на стіні.

— Бачите ці темні кола? Це сітківка ока людини. Кожний образ лишає по собі легесенький відбиток, немов негатив фотокартки. Ми можемо завантажи­ти потрібні зображення до комп’ютера і пошукати відповідники.

На коліна від захвату Рут не впав.

— Зручно.

— Саме так. Спостерігайте.

Фоулі вивів на екран зображення гобліна і під­ключився до бази даних ретаймера.

— Для кожної риси отримаємо відповідник. Десь близько двохсот — це нормально. Форма голови, риси обличчя тощо. Якщо більше — це означатиме, що він зустрічався з гоблінами.

На екрані висвітилася одна вісімдесят шоста.

— Щодо гоблінів результат негативний. Спробу­ємо «Софтноуз».

Число знову було менше двохсот.

— Знову негативний. Вибачте, капітане, та пан Фаул невинний. Він ніколи не бачив гобліна, не ка­жучи вже про торгівлю з Б’ва Келл.

— Вони могли стерти йому пам’ять.

Фоулі відліпив «вантузи» від Артемісових очей.

— Уся справа в тому, моя крихітко, що стирання пам’яті тут не спрацює. Ретаймер працює з фізични­ми величинами. Щоб приховати зображення, дове­лося б пошкрябати сітківку.

— Чи є щось у людському комп’ютері?

— Багато чого, — відповів Фоулі. — Але нічого кримінального. Жодної згадки про гоблінів або ба­тарейки.

Рут почесав квадратне підборіддя.

— А великий? Він міг бути посередником.

— Я вже перевірив його ретаймером. Нічого. Ви­знайте, що ЛЕП схопила не ту людину. Зітріть пам’ять і відправте додому.

Холлі кивнула. Командир — ні.

— Зачекайте, я думаю.

— Про що? — поцікавилася Холлі. — Чим скоріше ми приберемо носа Артеміса Фаула з наших справ, тим краще.

— А може й ні. Коли він уже тут...

Холлі так і роззявила рота.

— Командире, ви не знаєте Фаула так, як я. Дайте йому половинку шансу, і він перетвориться на про­блему. Більшу, ніж гобліни.

— А раптом він допоможе нам із гоблінами?

— Заперечую, командире. Цим людям не можна довіряти.

Обличчя Рута аж спалахнуло в темряві.

— Думаєш, мені це подобається, капітане? Дума­єш, мені подобається загравати з Хлопцем Бруду? Аж ніяк. Я би ліпше смердючого хробака проковт­нув, аби не просити Артеміса Фаула про допомогу. Але хтось постачає зброю Б’ва Келл, і потрібно його знайти. Тож дотримуйся програми, Холлі. На кону значно більше, ніж твоя дурна вендета.

Холлі прикусила язика. Заперечувати командиро­ві вона не могла після всього, що він для неї зробив. Але просити Артеміса Фаула про допомогу — то вже геть нікуди не годиться, якою б складною не була си­туація. Вона ані хвилини не сумнівалася, що ця лю­дина знайде рішення проблеми, та якою ціною?

Рут набрав у легені більше повітря.

— Добре, Фоулі, приводь його до тями. І знайди для нього перекладач. Від голосу Людей Бруду в мене голова болить.

Артеміс потер підпухлу шкіру під очима.

— Снодійне в гумі? — подивився він на Фоулі. — Мікроголки?

Кентавр був уражений.

— Ти досить розумний для Хлопчика Бруду.

Артеміс торкнувся маленького пристрою у формі півмісяця, якого причепили йому за вухо.

— Перекладач?

Фоулі кивнув у бік командира.

— У декого голова болить від чужої мови.

Артеміс розправив шкільну краватку.

— Розумію. Ну і чим можу вам допомогти?

— Чому ти вирішив, що нам потрібна твоя до­помога? — прогарчав Рут, не витягуючи з рота си­гари.

Хлопчик посміхнувся.

— У мене таке відчуття, командире, що якби вам щось не було від мене потрібно, я б отямився у влас­ному ліжку, і жодного спогаду про нашу зустріч у мене б не лишилося.

Фоулі сховав усмішку під волохатою лапою.

— Тобі пощастило, що ти отямився не у в’язни­ці, — зауважила Холлі.

— Досі сердишся, капітане Шорт? Чи не почати нам із чистого аркуша?

На питання відповів красномовний погляд Холлі.

Артеміс зітхнув.

— Добре. Дозвольте мені вгадати. Люди ведуть торгівлю з ельфами. І вам потрібен Батлер, щоб ви­стежити торговця. Близько?

Ельфи помовчали. Те, що вони почули ці слова від Фаула, повернуло їх до реальності.

— Дуже близько, — зізнався Рут. — Гаразд, Фоулі, введи Хлопця Бруду в курс справи.

Консультант завантажив файл із центрального сервера ЛЕП. На плазмовому екрані засвітився ви­пуск новин. У центрі стояв репортер, ельф середньо­го віку із чубом завбільшки з цунамі.

— Центр Небесного міста, — тараторив репор­тер, — ЛЕП захопила ще одну партію контрабанди. Лазерні диски з Голівуду вартістю двісті золотих гра­мів. Підозрюють тріаду Б’ва Келл.

— Іще гірше, — зітхнув Рут.

Артеміс посміхнувся.

— Буває гірше?

Знову з’явився репортер. Цього разу в нього за спиною палали склади. Чуб у нього трохи обгорів.

— Сьогодні Б’ва Келл висунули вимогу Східному Узбережжю, підпаливши склади лабораторії «Кобой». «Піксі, що перетворює все на золото» відмови­лася заплатити тріаді за захист.

Пожежа змінилася на інший випуск новин, цього разу на екрані бушувала розлючена юрба.

— Сьогодні перед Поліцейською Плазою зібрали­ся незадоволені неспроможністю ЛЕП вирішити проблему з гоблінами. Через рекет Б’ва Келл багато поважних родин утратили бізнес. Найбільше по­страждали лабораторії «Кобой», де лише за останній місяць нарахували шість випадків саботажу.

Фоулі зупинив зображення. Обличчя ельфів були дуже незадоволені.

— Ти маєш зрозуміти, Фауле, що гобліни дуже дурні. І я не намагаюся їх образити. Це науково до­ведений факт. Мозок у них не більше, ніж у пацюка.

Артеміс кивнув.

— Тож хто їх організував?

Рут прикусив сигару.

— Ми не знаємо. Але справи стають геть погани­ми. Б’ва Келл перейшли від звичайних злочинів до справжньої війни з поліцією. Вчора ми перехопили партію батарейок із поверхні. їх використовують у лазерах «Софтноуз».

— І капітан Шорт вирішила, що це все — моїх рук справа.

— Ти мене звинувачуєш? — пробурмотіла Холлі.

Артеміс не звернув на її слова уваги.

— Чому ви такі впевнені, що гобліни просто не обкрадають оптовиків? Батарейки ж ніколи не охороняють.

Фоулі посміхнувся.

— Ні, здається, ти не зрозумів, які гобліни дурні. Дозволь навести приклад. Одного із генералів Б’ва Келл, а він у них найголовніший, спіймали, коли той намагався отримати готівку за підробленим чеком, підписаним власним ім’ям. Ні, хто б за цим не стояв, йому потрібен контакт із людиною, аби бути певним, що справа не провалиться.

— Отже, ви хочете, щоб я знайшов цю людину? — підбив підсумок Артеміс. — І з’ясував, що тій людині відомо?

Артеміс говорив, а сам гарячково думав. Можна обернути всю ситуацію собі на користь. Озброєні ельфійські сили — непоганий туз у рукаві на перего­ворах із бандитами. В мозку почало проростати на­сіння плану.

Рут неохоче кивнув.

— Так. Я не можу ризикувати і виводити своїх агентів на поверхню. Хто знає, які технології видали гобліни. Може, мої хлопці опиняться в пастці. А ви люди, тож будете зовсім непомітні.

— Це Батлер буде непомітним? — посміхнувся Артеміс. — Сумніваюся.

— Принаймні, у нього не чотири ноги і хвоста немає, — зауважив кентавр.

— Натяк зрозумілий. І немає сумнівів, що коли хтось і зможе вислідити вашого негідника, то це саме Батлер. Але...

«Ну от і приїхали», — подумала Холлі. Просто так Артеміс Фаул нічого не робитиме.

— Але? — поквапив його Рут.

— Але якщо вам потрібна моя допомога, я попро­шу щось натомість.

— Що саме? — обережно спитав Рут.

— Мені потрібно дістатися в Росію, — відповів Артеміс. — За полярне коло, якщо точніше. І потріб­на допомога в проведенні рятувальної операції.

Рут спохмурнів.

— Північна Росія — не найкраще місце для нас. Там наш захист не працює через радіацію.

— То вже мої проблеми, — сказав Артеміс. — Лю­дина, яку я хочу врятувати, — мій батько. Із того, що мені відомо, вже може бути запізно. Тож у мене дійс­но немає часу на переговори.

Схоже, Хлопець Бруду говорив серйозно. Навіть у Холлі серце на мить відтаяло. Але вони ж знають того Артеміса Фаула, і все це може бути частиною його плану. Рут прийняв рішення.

— Домовилися, — сказав він і простягнув руку.

Вони потисли один одному руку. Ельф і людина. Історичний момент.

— Добре, — продовжив Рут. — Фоулі, буди вели­кого і перевір гоблінівський транспортер.

— А я? Повертаюся до обов’язків сторожа?

Якби Рут не був командиром, він би розреготався.

— Е, ні, капітане. Ти будеш нашим найкращим пі­лотом транспортера. Ти вирушаєш до Парижа.

ЛАБОРАТОРІЇ «Кобой» містилися у печерах, видовбаних у скелі Східного Узбережжя Небесного міста. Лаборато­рії розташовувалися на восьми повер­хах, з п’яти боків їх оточувала скеля півмилі зав­ширшки, увійти можна було тільки з одного боку. Керівництво посилило охорону, і хто б їх звинува­тив? Урешті-решт, Б’ва Келл саме їх обрали жертва­ми підпалу. Рада навіть дала компанії дозвіл на ви­користання зброї, адже якщо «Кобой» зникне, разом із ними зникне і вся охоронна система Небесного міста.

Якби якийсь гоблін із Б’ва Келл наважився штур­мувати лабораторії «Кобой», його б зустріли ДНК-

ДНК-гарматами, що спочатку сканували нападника, а по­тім розщеплювали його на молекули. В будинку не було жодного місця, яке б не простежувалося камера­ми. Ніде сховатися не можна було. Надійна система.

Та гобліни навіть і хвилюватися не мали чого. Охорона лабораторій власне працювала проти до­питливих офіцерів ЛЕП, які могли з’явитися дуже неслушної миті. Тріаду гоблінів заснувала саме Опал Кобой. Напади на «Кобой» були лише димовою заві­сою, щоб відвернути підозри: операцією з батарейка­ми і діяльністю Б’ва Келл керував геніальний мозок мініатюрної піксі. Тобто вона була одним із керівни­ків. Але чому така заможна особа погодилася мати справу з бандою гоблінів, що промишляли в тунелях?

Від самого народження від Опал Кобой не вима­гали нічого особливого. Вона народилася в замож­ній родині піксі на Прінсіпаліті Хілл, і її батьки були б цілком задоволені, якби юна Опал просто за­кінчила приватну школу, отримала диплом якогось мистецького ВУЗу й одружилася з підходящим віце- президентом.

Власне, її батько, Феролл Кобой, уважав, що іде­альна дочка має бути помірно розумною, дуже при­вабливою і, звісно, люб’язною. Але характер в Опал був зовсім не таким, як того бажав Феролл. У десять місяців вона вже ходила без допомоги, в півтора роки мала словарний запас у п’ятсот слів. На свій другий день народження дівчина викрутила свій перший дисковод.

Опал розвивалася швидко, була впертою і гар­ною. Небезпечна комбінація. Феролл уже й забув, скільки разів він усаджував доньку, наказуючи лишити справи дрібним піксі. Урешті-решт, Опал узагалі відмовилася їх бачити. Така ворожість дуже непокоїла.

Феролл мав повне право непокоїтись. Перше, що зробила Опал у коледжі, — кинула факультет історії мистецтва і приєдналася до лав суто чоловічого бра­терства інженерів. Не встигла вона отримати сувій диплома, одразу ж відкрила майстерню, аби лише досадити батькові. Швидко почала отримувати па­тенти. Глушник, що перетворював звичайнісінький мопед на швидкісне авто, розважальна система ЗD і, звісно, фірмова розробка — крила «Дабл-Декс».

Після того як Опал зруйнувала батьків бізнес, вона скупила всі його акції за смішною ціною і за­брала бізнес під своє крильце, назвавши лабора­торіями «Кобой». Через п’ять років у лабораторій «Кобой» було більше оборонних контактів, ніж у будь-якої іншої компанії. А через десять років у Опал Кобой було більше патентів, аніж у будь- якого ельфа. Окрім кентавра Фоулі.

Але цього їй було недостатньо. Опал Кобой заба­жала влади, якої не мав ніхто, хіба що монархи в давні часи. На щастя, вона знала, хто допоможе їй отримати таку владу. Розчарований офіцер ЛЕП, одногрупник із коледжу. Такий собі Брайар Каджон...

Брайар міг із повним правом ненавидіти ЛЕП, після всіх тих публічних принижень, які він зазнав від Джуліуса Рута. Той, до .речі, лишився непокара­ним. І не лише це. Він утратив командирські жолуді після тієї катастрофічної історії з Артемісом Фаулом...

Опал лишилося тільки підкинути пігулку правди в Каджонів напій у модному ресторані Небесного міста. Вона з радістю зрозуміла, що Каджон уже мав план, як помститися ЛЕП. Досить винахідливий план, як виявилося. Йому був потрібен тільки парт­нер. Такий, у якого було багато золота і гарна охоро­на. У Опал і того, й іншого було на двох.

Опал, немов кішка, скрутилася на стільці, прослуховуючи, що відбувається в Поліцейській Плазі. Увійшов Каджон. Камери в ЛЕП вона встановила, коли обновлювала всі системи. Пристрої прослуховування працювали на тій самій частоті, що і камери спостереження в Поліцейській Плазі, а на енергію для живлення перетворювали тепло, що випроміню­вали фіброволокна оптичних приладів. Ніхто нічого не запідозрить.

— Ну? — як завжди грубо запитав Каджон.

Кобой навіть не повернулася. Вона знала, що це Брайар. Лише в нього був чіп доступу до внутріш­нього святилища, імплантований у суглоб пальця.

— Ми втратили вантаж батарейок. Рутинна пере­вірка ЛЕП. Не пощастило.

— Дарвіт! — вилаявся Каджон. — І біс із ним. У нас є іще. А ЛЕП уважатиме, що то прості батарейки.

Опал зітхнула.

— Гобліни були озброєні...

— Не кажи мені.

— «Софтнозами».

Каджон гримнув кулаком по столу.

— От дурні! Я їх попереджав, щоб не користува­лися тією зброєю. Тепер Джуліус зрозуміє, що щось відбувається.

— Може і зрозуміє, — заспокоїла його Опал. — Та зупинити він нас не зможе. Коли вони второпають, що до чого, буде запізно.

Каджон не посміхнувся. Він уже рік не посміхав­ся. Навпаки, його погляд став іще похмурішим.

— Добре. Час на нашому боці... Може, ми просто виготовлятимемо батарейки власноруч, — пробур­мотів він.

— Ні. Лише на те, щоб збудувати завод, знадо­биться два роки. І ніяких гарантій, що Фоулі не пронюхає. Вибору у нас немає.

Кобой розвернулася до партнера.

— Жахливо виглядаєш. Спробував мазь, яку я тобі давала?

Каджон почухав голову. Вона була вкрита огид­ними ґулями.

— Не допомагає. Вона містить кортизон, а в мене на нього алергія.

Хвороба у Каджона була незвична, можна сказа­ти, унікальна. Минулого року під час блокади маєтку Фаулів командир Рут уколов йому транквілізатор. На жаль, транквілізатор не можна було вживати ра­зом із забороненими енергетиками, з якими експе­риментував колишній командир. Каджон лишився з чорним, як смола, лобом і набряклими очима. По­творний і понижений у посаді — не дуже вдала ком­бінація.

— Проколов би ти свої пухирі. Я навіть дивитися на тебе не можу.

Іноді Опал Кобой забувала, з ким розмовляє. Брайар не був одним із її лакеїв. Він просто дістав моди­фікований бластер «Редбой» і кілька разів вистрілив у ручку стільця. Стілець закрутився по розмальова­ному гумовому покриттю підлоги і зупинився, вики­нувши Опал на купу дисководів.

Опальний офіцер ЛЕП схопив Опал за гостре під­боріддя.

— Доведеться тобі звикнути дивитися на мене, дорогенька Опал. Тому що дуже скоро це обличчя з’явиться на кожному екрані планети, і над екраном також.

Мініатюрна піксі стиснула пальці в кулаки. Вона не звикла до порушення субординації, тим більше до такої жорстокості. Але в такі моменти вона бачила, як у Каджонових очах спалахує божевілля. За нарко­тики він розплатився не лише магією і зовнішністю. Вони коштували йому розуму.

Раптом він знову став самим собою, елегантно до­поміг їй піднятися, немов нічого не сталося.

— Ну, дорогенька, продовжуй розповідати. Б’ва Келл жадають крові.

Опал розправила костюм.

— Капітан Шорт супроводжує людину, Артеміса Фаула, до Е37.

— Фаул тут? — здивувався Каджон. — Звісно! Я мав би здогадатися, що підозра впаде на нього. Іде­ально! Чудова справа для нашого раба-людини — Каррере я замесмеризував. Ця сила в мене лишилася.

Кобой підмалювала губи криваво-червоною по­мадою.

— Матимемо неприємності, коли Каррере спій­мають.

— Не хвилюйся, — заспокоїв її Каджон. — Мон­сеньйора Каррере уже стільки разів месмеризували, що розум у нього чистіший за відформатований диск. Нічого він не розкаже, якби і захотів. А коли він зробить свою справу, французька поліція посе­лить його до прекрасної камери.

Опал хихикнула. Як на ельфа, що ніколи не посмі­хаються, Каджон мав виняткове почуття гумору.

ЗМУШЕНІ спільники скористалися гоблінський транспортером. Холлі була дуже незадоволена. По-перше, їй нака­зали працювати з ворогом номер один,

Артемісом Фаулом. А по-друге, частини гоблінського транспортера трималися на доброму слові.

Холлі почепила на загострене вушко навушник із мікрофоном.

— Гей, Фоулі? Ти тут?

— Тут, капітане.

— Нагадай мені, чому я лечу в цьому старому брязкальці?

Пілоти ЛЕПРекону часто називали такі підозрілі транспортери брязкальцями, бо ті мали тенденцію битися об стіни тунелю і голосно при цьому брязкати.

— Ти, капітане, летиш у цьому старому брязкаль­ці тому, що гобліни побудували цей транспортер саме для нашого порту. Оригінальні пандуси, що підходили для наших транспортерів, демонтували багато років тому. А щоб збудувати нові, знадобить­ся чимало часу. Тож, маємо лише один варіант.

Холлі пристебнула ремінь безпеки в пілотському кріслі. Перемикач двигуна малої тяги майже сам стрибнув до рук. На якусь мить до капітана Шорт повернувся добрий гумор. Вона була асом, найкра­щим пілотом в академії. Після останнього завдання крилатий командир Вінйайа написала, що «кадет Шорт може провести транспортер навіть крізь дірку в зубі». Такий собі комплімент із натяком. Під час першого польоту Холлі втратила контроль над апа­ратом, і той із гуркотом упав за два метри до носа Вінйайї.

Отже, цілих п’ять секунд Холлі була щаслива. Потім пригадала, які в неї пасажири.

— Цікаво, — сказав Артеміс, улаштовуючись у кріс­лі другого пілота, — як далеко від термінала до Мур­манська?

— Цивільні мають триматися за жовтою стріч­кою, — гримнула Холлі, не звертаючи уваги на питання.

Артеміс не відступав.

— Для мене це дуже важливо. Намагаюся скласти план порятунку.

Холлі ледь усміхнулася:

— Тут стільки іронії, що можна було б написати поему. Викрадач звертається по допомогу у справі викрадення.

Артеміс потер скроні.

— Холлі, я злочинець. Це в мене найкраще вихо­дить. Коли я тебе викрадав, думав лише про викуп. І ні в якому разі не хотів завдати тобі шкоди.

— Ти ба! — вигукнула Холлі. — А що до біобомби і тролів?

— Це правда, — зізнався Артеміс. — Не все буває гладенько, коли переносиш план із паперу в реальне життя. — Він помовчав, витер невидиму пляму з наманікюреного нігтя. — Я подорослішав, капітане. Це мій батько. До того, як я виступлю проти мафії, мені потрібна уся інформація.

Холлі кивнула. Рости без батька нелегко. Вона це чудово розуміла. Її батько помер, коли їй ледь випов­нилося шість. Більше двадцяти років тому.

— Гаразд, Хлопче Бруду, слухай. Двічі не повто­рюватиму.

Артеміс сів зручніше. До кабіни увійшов зігнутий Батлер. Утілення військового духу.

— За останні два сторіччя через розвиток людської технології ЛЕП довелося закрити більше шістдесяти терміналів. Північ Росії ми покинули в шістдесятих. Увесь Кольський півострів — ядерна катастрофа. На­род не переносить радіацію, а ми не змогли виробити захист від неї. Якщо чесно, багато закривати не дове­лося. Термінал третьої категорії і кілька замаскова­них прожекторів. Арктика Народу не дуже подоба­лась. Холоднувато. Усі були раді забратися звідти. Отже, відповідь на твоє питання: там один порожній термінал, майже пустий, розташований за двадцять кліків від Мурманська...

Розмову перервали. З інтеркому почувся неясний голос Фоулі.

— ОК, капітане. Шлях вільний. Трохи бруду лишилося після останнього виверження, тож обе­режніше.

Холлі опустила мікрофон.

— Тебе зрозуміла, Фоулі! Приготуй антирадіаційний костюм до мого повернення. У нас напружений розклад.

Фоулі гмикнув.

— Натисни на наших мисливців, Холлі. Технічно це перша подорож Артеміса і Батлера на транспор­тері, враховуючи, що коли їх везли сюди, вони були замесмеризовані. Ми ж не хочемо, щоб вони пере­лякалися.

Холлі потягнула дросель трохи сильніше, ніж це було необхідно.

— Аж ніяк, — погодилася вона. — Ми зовсім не хочемо, щоб вони перелякалися.

Артеміс пристебнувся. Слушна думка, як з’ясува­лося згодом.

Капітан Шорт скерувала імпровізований транс­портер по намагніченій рейці. Той заколихався, за ілюмінаторами посипалися іскри. Холлі відрегулю­вала внутрішні гіроскопи, щоб Люди Бруду не заблювали всю кабіну.

Палець Холлі завмер над турбокнопками.

— Гаразд. Подивимось, на що здатне це старе ко­рито.

— Навіть не намагайся встановлювати рекорди, Холлі, — сказав Фаулі в навушник. — Цей корабель не для швидкості. Я бачив гномів, що були більш аеродинамічними, ніж він.

Холлі посміхнулася. Що за сенс літати повільно? Жодного. А якщо вона іще зможе дорогою налякати кілька Людей Бруду, матиме приємний бонус.

Службовий тунель виходив до головного. Арте­міс роззявив рота. Від побаченого перехопило по­дих. У шахту можна було скинути гору Еверест, і вона навіть за стіни не зачепилась би. Внизу черво­ним полум’ям пульсувала кора, немов там було пе­кло. Час від часу звідти з гуркотом вилітали уламки скелі.

Холлі увімкнула чотири двигуни і спрямувала транспортер у прірву. Хвилювання розсіялося, як пасма туману. Так робили пілоти. Чим нижче ти опускаєшся, тим ти крутіший. Навіть суворі чинов­ники нічого не могли із цим вдіяти. Зараз рекорд належав Холлі. Вона спустилася на п’ятсот метрів від земної кори і мало не обпалила собі боки. Отри­мала за це два тижні тимчасової відставки плюс кругленький штраф.

Сьогодні такого не вийде. З брязкальцем рекорду не побити. Відчуваючи, як сила тяжіння майже стя­гує шкіру з вилиць, Холлі потягнула важіль назад, ніс став вертикально. Вона із задоволенням почула, як обидва пасажири зітхнули від полегшення.

— Ну, Фоулі, ми піднімаємось. Яка ситуація над землею?

Вона почула, як Фоулі поклацав на клавіатурі.

— Вибач, Холлі, немає доступу до нашого облад­нання на поверхні. Забагато радіації після останньо­го виверження. Ти лишилася сама.

Холлі подивилася на двох блідих чоловіків.

«Сама, — подумала вона. — Якби ж то».

Париж, Франція

Отже, якщо не Артеміс допомагає Каджонові зі зброєю для Б’ва Келл, то хто? Якийсь диктатор- тиран? А може, розчарований генерал, що має доступ до необмеженої кількості батарейок? Ні. Не зовсім.

За торгівлю батарейками відповідав Люк Каррере. Правда, дивлячись на нього, ви б такого ніколи не подумали. Власне, він навіть сам того не знав. Люк — непомітний французький приватний детектив, відо­мий своєю некомпетентністю. В поліцейських колах ходили плітки, що Люк не зможе і м’яча для гольфа знайти в бочці з моцарелою.

Каджон зупинився на Люкові з трьох причин. По- перше, згідно з файлами Фолі, у Каррере була репу­тація махінатора. Незважаючи на те що як детектив він нікуди не годився, Люк запросто міг отримати все, чого бажав клієнт. По-друге, цей чоловік був дуже жадібний, він би не відмовився від легких гро­шей. І по-третє, Люк був дурний. А всі ельфи знають, що слабкий ум найкраще піддається месмеру.

Каджон мало не посміхнувся, коли вичислив Кар­рере в базі даних Фоулі. Звісно, Брайар волів краще б не зв’язуватися з людьми. Але якщо мати справу лише з гоблінами, то нічого не вийде.

Установлювати контакти з Людьми Бруду у Каджо­на не дуже добре виходило. Яким би психічно неврівноваженим він не був, проте добре розумів, що ста­неться, коли людина дізнається про новий ринок під землею. Вони кинуться до ядра землі, як мурахи на цу­кор. Каджон іще не був готовий зустрічатися з людь­ми. Зарано. Зачекає, коли за ним стоятиме сила ЛЕП.

Тож замість переговорів Каджон надіслав Люкові Каррере невеличкий пакуночок. Першокласною за­хищеною гоблінською поштою...

Одного липневого вечора Люк Каррере повернув­ся до своєї квартири-офіса і знайшов на столі ма­ленький пакунок. Принесла служба доставки. Або щось таке.

Люк зняв упаковку. В коробці у гніздечку з купюр по сто євро лежав маленький плаский пристрій. Схожий на портативний плеєр, але зроблений із чорного металу, що вбирав світло. Люк наказав би секретарці ні з ким його не з’єднувати. Якби було з ким. І якби була секретарка. Замість того він запхав готівку під свою брудну сорочку.

Раптом запрацював прилад: щось клацнуло, з’явився мініатюрний екран і колонки. На екрані Каррере побачив затемнене обличчя. Хоча Люк не бачив нічого, крім червоних очей, спина в нього взя­лася сиротами.

Дивно, бо коли обличчя почало говорити, усі хви­лювання зникли, немов їх і не було. Чому він так пе­реживав? Ця істота була другом. Чудовий голос. Не­мов хор янголів співає.

— Люк Каррере?

Люк мало не зойкнув від захвату. Чиста поезія!

— Уі. Це я.

— Бон суар. Ти бачиш гроші, Люку? Вони всі твої.

За шістдесят миль під землею Каджон майже по­сміхнувся. Легше, ніж він сподівався. Він хвилював­ся, що тієї крихти сили, яка лишилася в нього, не ви­стачить, щоб замесмеризувати людину. Але, здається, ця Людина Бруду має стільки ж сили волі, що і сви­ня, перед якою поставили корито з ріпою.

Люк стиснув купюри в кулаках.

— Ці гроші. Вони мої? Що потрібно зробити?

— Нічого. Гроші твої. Роби що хочеш.

Та Люк Каррере знав, що дурних грошей не буває, але голос... Голос був істиною.

Буде ще більше. Значно більше.

Люк перервав своє заняття, а саме цілування ку­пюри у сто євро.

— Більше? Наскільки більше?

Очі жевріли, немов розпечені.

— Стільки, скільки захочеш, Люку. Але щоб їх отримати, тобі доведеться зробити мені невеличку послугу.

Люк попався.

— Звісно. Яку саме?

Голос, що лунав із колонок, був прозорим, немов вода у струмку.

— Дуже просту. Нічого протизаконного. Мені по­трібні батарейки, Люку. Тисячі батарейок. Може, мільйон. Як гадаєш, зможеш їх дістати?

Люк на кілька секунд замислився. Банкноти лос­котали підборіддя. Власне, у нього була своя людина в доках, де регулярно завантажували кораблі до Ближнього Сходу. Були серед вантажу і батарейки. Люк був переконаний, що частину вантажу можна приховати.

— Батарейки. Оі, сертенман. Це я можу.

І так воно тривало вже кілька місяців. Люк Карре­ре дотримувався угоди і відсилав кожну батарейку,

що потрапляла йому до рук. Робота була — не бий лежачого. Люк складав батарейки в квартирі, а вран­ці їх уже не було. Замість них лежала свіжа купка банкнот. Звісно, євро були фальшиві, надруковані на старому принтері в «Кобой», але Люк про це навіть не здогадувався. І ніхто б не здогадався, хіба що в державній скарбниці.

Інколи голос з екрана просив про особливу по­слугу. Наприклад кілька костюмів для пожежників. Та Люк уже включився у гру. Один телефонний дзві­нок — і він міг дістати що завгодно. Через шість мі­сяців Люк Каррере переїхав із маленької однокім­натної квартири в чималий лофт у Сен-Жермен. Звісно, Сюрте та Інтерпол уже завели на нього по справі. Але Люк цього не знав. Усе, що він знав, — йому дісталася жирненька рибка.

Одного ранку на новому столі з мармуровою стільницею опинився новий пакунок. Цього разу більший. Об’ємніший. Люка це не стурбувало. Може, то були гроші.

Люк зняв обгортку і побачив алюмінієвий кейс і другий комунікатор. Очі вже на нього чекали.

— Бонжур, Люк. Са ва?

— Бьєн, — відповів Люк, замесмеризований після першого ж складу.

— Сьогодні в мене для тебе особливе завдання. Виконаєш правильно і більше ніколи не хвилювати­мешся про гроші. Все, що тобі потрібно, — в кейсі.

— Що це? — занервував детектив. «Усе» нагадува­ло зброю, і яким би замесмеризованим не був Люк, Каджонові не вистачило б магії, щоб змусити фран­цуза піти проти своєї паризької натури. Може, Люк і став на хибний шлях, проте вбивцею він не був.

— Спеціальна камера, Люку, от і все. Якщо натис­неш на штуку, схожу на курок, сфотографуєш, — по­яснив Каджон.

— А-а... — невпевнено кивнув Люк Каррере.

— До тебе завітають мої друзі. І мені б хотілося мати їхнє фото. У нас така гра.

— А як я впізнаю ваших друзів? — запитав Люк. — До мене приходить багато людей.

— Вони спитають про батарейки. І якщо вони спитають про батарейки, ти їх сфотографуєш.

— Добре. Гаразд.

І саме так воно і було, тому що голос ще ніколи не просив детектива зробити щось погане. Голос на­лежав другові.

РУТ наставив на Холлі командирсько­го пальця.

— Вітаю, капітане. Тобі вдалося загу­бити технологію ЛЕП.

Холлі була до цього готова.

— Це не моя провина, сер. Людину було замесмеризовано, а ви наказали мені не лишати транспор­тер. Я не мала контролю над ситуацією.

— Десять із десяти, — прокоментував Фоулі. — Гарна відповідь. До того ж, «Сейфетінет» самоліквідується, як і все, що я відправляю в польові умови.

— Замовкніть, цивільний, — гримнув командир.

Але в його голосі не було злості. Він відчував по­легшення, як і всі інші. Нападу з боку людини уда­лось уникнути, усі залишилися живими.

Вони зібралися в конференц-залі, де зазвичай проводилися цивільні засідання. Як правило, такі важливі брифінги відбувалися в операційному цент­рі, але ЛЕП іще не були готові показати Артемісу Фаулу нервовий центр своєї оборонної системи.

Рут натиснув на кнопку інтеркому на столі.

— Трабле, ти тут?

— Так, сер.

— Добре, слухай. Хочу, щоб ти підняв хлопців. Посилай команду до глибоких тунелів. Подивимось, чи зможемо ми знищити гоблінські банди. У нас іще багато нез’ясованого: не знаємо, хто стоїть за Б’ва Келл, і навіщо їм це потрібно.

Артеміс знав, що не повинен нічого казати. Чим скоріше він виконає свою частину угоди, тим скорі­ше він дістанеться Арктики. Але вся ця паризька справа була дуже підозрілою.

— Нікому не здається, що все занадто гладенько? Саме так, як би вам того хотілося. Не кажучи вже про те, що нагорі можуть бути інші замесмеризовані люди.

Рутові не сподобалося вислухувати зауваження від Хлопчика Бруду. Особливо від цього Хлопчика Бруду.

— Слухай, Фауле, ти зробив те, що ми просили. Паризький канал знищено. Більше незаконних ван­тажів звідти не буде, запевняю тебе. Власне, ми по­двоїли охорону в кожному підйомнику, навіть у тих, що не працюють. Важливо те, що хто б там не вів торгівлю з людьми, він не сказав їм про Народ. Звіс­но, проведуть розслідування, але то вже наші про­блеми. Тож не суши через це свою юну голову. Зосе­редься на тому, як відростити вуса.

Не встиг Артеміс відповісти, як утрутився Фоулі.

— Щодо Росії, — сказав він, квапливо втискую­чись між хлопцем і командиром. — Маю ниточку.

— Ти відстежив електронного листа? — увага Ар­теміса миттєво переключилася на кентавра.

— Саме так, — підтвердив Фоулі й увімкнув лек­ційний модуль.

— Але ж воно знищилося. Його не можна відстежити.

Фоулі хмикнув.

— Знищилося? Не сміши мене, хлопче. Ех, ви, люди і ваші комунікаційні системи. Ви досі користує­тесь кабелем. Якщо його послали, я можу відстежити.

— Тож де ти його знайшов?

— Кожен комп’ютер має підпис. Він такий само унікальний, як відбитки пальців, — продовжив Фоу­лі. — 1 мережі також. Лишають мікросліди, в залеж­ності від віку кабелю. Усе на молекулярному рівні, і якщо запакувати гігабайти даних у маленький ка­бель, то якась його частина зноситься.

Батлерові набридло.

— Слухай, Фоулі. Час дуже важливий. Життя пана Фаула може висіти на волоску. Тож переходь до суті, поки мені терпець не урвався.

Кентавр мало не розреготався. Той хлопець жар­тує, еге ж? Потім пригадав, що охоронець зробив із Кельповим загоном і вирішив переходити до го­ловного.

— Добре, Людино Бруду. Слухай.

Ну, майже до головного.

— Я прогнав файл через свої фільтри. Залишки урану вказують на північ Росії.

— Теж мені, вразив.

— Я іще не закінчив, — сказав Фоулі. — Дивись і вчись.

Кентавр збільшив на екрані супутникове фото по­лярного кола. З кожним натисканням клавіші виді­лена територія ставала крупнішою.

— Уран означає Сєвєроморськ. Або інше місце в радіусі п’ятдесяти миль. Мідний дріт у кабелі зі старої системи. Початок двадцятого століття. Част­ково відновлений. Таке може бути лише в Мурман­ську. Легко, немов крапочки поєднати.

Артеміс посунувся вперед.

— У цій мережі двісті вісімдесят чотири тисячі миль. — Фоулі довелося зробити паузу, бо він розре­готався. — Телефонні мережі. Варвари.

Батлер виразно хруснув кістками пальців.

— Еге ж. Отже, двісті вісімдесят чотири тисячі миль телефонних мереж. Я написав програму, щоб відстежити наш файл. Два можливих варіанти. Один — Палац правосуддя.

— Навряд чи. Інший?

— Інша лінія зареєстрована на Михайла Вассікіна, що мешкає на проспекті Леніна.

У Артеміса аж дух перехопило.

— А що ми знаємо про Михайла Вассікіна?

Фоулі поворушив пальцями, немов піаніст перед грою.

— Я провів власне розслідування. Люблю пере­глядати інформацію з різних агенцій Людей Бруду. В декількох навіть про тебе згадували, Батлере.

Охоронець спробував зробити невинний вигляд, але в нього не дуже вдало це вийшло.

— Михайло Вассікін — колишній кагебешник, те­пер працює на мафію. Офіційно це називається хулі­ганством. Бандюк. Не дуже високий рівень, але й не остання людина. Бос Вассікіна відомий під прізвись­ком Бритва. Основне джерело прибутку цієї гру­пи — викрадення європейських бізнесменів. За останні п’ять років вони викрали п’ять німців і од­ного шведа.

— Скільки повернулося живими? — запитав Ар­теміс майже пошепки.

Фоулі звірився зі статистикою.

— Жодного. А у двох випадках навіть посередни­ки зникли. Вісім мільйонів доларів викупу вилетіло в трубу.

Батлер ледь утримався на крихітному ельфійському стільці.

— Годі розмов. Гадаю, саме час познайомити пана Вассікіна з моїм другом, паном Кулаком;

«Мелодраматично, — подумав Артеміс. — Але на­віть я не сказав би краще».

— Так, старий. Ти швидкий. Але мені не дуже кортить опинитися в списку зниклих посередників. Ті люди кмітливі. Тож ми маємо бути кмітливішими. Ми маємо переваги, яких не мали наші попередни­ки. Ми знаємо, хто викрадач, знаємо, де він мешкає, і найголовніше, ми маємо ельфійську магію. — Арте­міс подивився на командира Рута. — Ми ж маємо ельфійську магію, чи не так?

— Маєш одного ельфа, — відповів командир, — Не можу змушувати жодного з моїх людей їхати до Росії. Але можу відпустити охочих. — Він глянув на Холлі. — Як уважаєш?

— Звісно, я їду, — відповіла Холлі. — Я ж найкра­щий пілот транспортера, якого ви маєте.

У Михайла Вассікіна от-от урветься тер­пець. Понад два роки він працює нянькою. За проханням Бритви. Не можна сказати, що то було саме прохання. Адже термін «прохання» має на увазі і можливість відмовитися. Відмовити Бритві не можна було. Навіть слово сказати проти було неможливо. Менеджер, як його називали, належав до старої школи, де його слово було законом. Бритвині інструкції були прості: годувати, мити і, якщо не вийде з коми через рік, убити і втопити тіло в Кольській затоці.

За два тижні до назначеної дати Ірландець отя­мився. Він викрикнув ім’я і прокинувся. Ім’я те було Анджеліна. Камар так перелякався, аж навіть упус­тив пляшку вина, що саме відкорковував. Пляшка розбилася, зіпсувала дорогі шкіряні мокасини і по­шкодила ніготь великого пальця. Нігті відростають, а от дістати добрі мокасини за полярним колом дуже важко. Михайлові довелося насісти на партнера, аби той не вбив полоненого.

Тепер вони вичікували. Викрадання було непога­ним бізнесом і мало свої правила. Спочатку посила­ли повідомлення, в даному випадку — електронкою. Чекали кілька днів, щоб голубочок мав шанс зібрати гроші, потім висували умови викупу.

Вони закрилися в Михайловій квартирі на про­спекті Леніна і чекали на дзвінок від Бритви. Не на­важувалися і носа на вулицю висунути. Багато там, звісно, не побачиш. Мурманськ — одне із тих росій­ських міст, які немов вилили із цементу з однієї фор­ми. Проспект Леніна мав гарний вигляд лише тоді, коли його завалювало снігом.

Зі спальні вийшов Камар. На його гострому об­личчі застигла недовіра.

— Ікри хоче, можеш собі уявити? Я дав йому ве­лику миску струганини, а він вимагає ікри. Невдяч­ний ірландець!

Михайло пустив очі під лоба.

— Він мені більше подобався, Коли спав.

Камар кивнув і сплюнув у комин.

— Каже, що простирадла дуже грубі. Йому дуже пощастило, що я його не засунув до мішка і не ски­нув у залив...

Раптом задзеленчав телефон, перериваючи пусті погрози.

— Ось воно, друже, — сказав Вассікін і поплескав Камара по плечу. — Почалося.

Вассікін узяв Слухавку:

— Так?

— Це я, — сказав металевий голос.

— Пане Брит...

— Стули пельку, дурню! Ніколи не називай моє ім’я!

Михайлові забракло повітря. Менеджерові не по­добалося, коли його ім’я пов’язували з якоюсь спра­вою. Це означало, що немає жодних документів і жодної згадки про нього. І телефонував він, коли їздив містом, щоб не можна було засікти його місце перебування.

— Вибачте, босе.

— Переб’єшся, — пожартував мафіозі. — А тепер мовчи і слухай. Не потрібно нічого робити.

Вассікін прикрив мікрофон.

— Усе гаразд, — прошепотів він і показав Камару великого пальця. — Ми все правильно робимо.

— Фаул — хлопець розумний, — продовжив Брит­ва. — Не сумніваюся, що вони вже взялися відстежувати листа.

— Але ж я причепив віруса...

— Що я тобі казав?

— Мовчати, містере Брит... сер.

— Саме так. Тож відправляй вимоги викупу і го­туй старшого.

Михайло зблід.

— Готувати?

— Так. Як ми і домовлялися. Ніхто тебе там не шукатиме, гарантую.

— Але...

— Знову розмови! Причепи собі вірус. Це ж лише на кілька днів. Отже, можеш утратити рік свого жит­тя. Від цього не помирають.

Мозок Вассікіна запрацював, шукаючи відмовок. Нічого на думку не спадало.

— Добре, босе. Як скажете.

— Правильно. Тепер слухай мене. Це твій шанс. Зробиш усе правильно і просунешся в нашій органі­зації на кілька сходинок.

Вассікін вишкірився. Уявив шампанське і дорогі автомобілі.

— Якщо це справді батько молодого Фаула, хло­пець заплатить. Коли отримаєш гроші, скинь обох у затоку. Не хочу, щоб хтось потім улаштував венде­ту. Матимеш проблеми, телефонуй.

— Добре, босе.

— І ще одне.

— Так?

— Не телефонуй мені.

Лінія замовкла. Вассікін стояв і витріщався на те­лефон, немов той був заразним..

— Ну? — поцікавився Камар.

— Відправляємо другого листа.

На обличчі напарника розповзлася посмішка.

— Чудово. Нарешті все це скінчиться.

— А потім пакуємося і рушаємо до зони викиду вантажу.

Посмішка зникла, як лисиця в норі.

— Що? Зараз?

— Так. Зараз.

Камар забігав по маленькій кімнаті.

— Це божевілля. Повне божевілля. Фаула тут іще кілька днів не буде. Навіщо вдихати цю отруту два зайвих дні? В чому сенс?

Михайло простягнув слухавку.

— Скажи сам. Переконаний, Менеджеру сподоба­ється, що його називають божевільним.

Камар опустився на потерту канапу і сховав об­личчя в долонях.

— Невже це ніколи не скінчиться?

Напарник уставив диск у старий дисковод.

— Цього не знаю, — сказав він і відправив уже підготованого листа. — Але знаю, що іще станеться, якщо ми зробимо не так, як сказав Бритва.

Камар зітхнув.

— Піду покричу трохи на полоненого.

— Думаєш, допоможе?

— Ні, — зізнався Камар. — Але мені полегшає.

Е93, Арктичний порт

Арктична станція ніколи не мала у туристів велику популярність. Звісно, айсберги і білі ведмеді дуже гарні, але кому заради них схочеться обвітрювати ле­гені радіаційним повітрям?

Холлі пришвартувала транспортер до єдиної платформи. Сам термінал нагадував простенький склад. Уздовж стіни завмер конвеєр для багажу, в трубах біля самої підлоги шаруділи комахи.

Холлі передала людині шубу й рукавички, які діс­тала зі старої шафи.

— Закутуйся, Хлопчику Бруду. На вулиці хо­лодно.

Двічі повторювати не довелося. Сонячні батареї термінала вже давно вийшли з ладу, і від холоду сті­ни порепалися, як горіхи в тисках.

Батлерові Холлі також кинула шубу.

— Знаєш, Батлере, а від тебе смердить! — розсмі­ялася вона.

Охоронець спохмурнів.

— Це все через твій антирадіаційний гель. Здаєть­ся, моя шкіра навіть колір змінила.

— Не хвилюйся. Якісь п’ятдесят років — і гель зійде.

Батлер застібнув шубу до самої шиї.

— Не розумію, навіщо нам кутатися. Ми ж у кос­тюмах.

- Шуби для маскування, — пояснила Холлі, на­мазуючи антирадіаційним гелем обличчя і шию. — Якщо увімкнемо захист, наші вібрації нівелюють дію костюма. Із таким самим успіхом можна пірнути н ядерний реактор. Отже, сьогодні ми всі люди.

Артеміс спохмурнів. Якщо ельфи не зможуть ско­ристатися захистом, то врятувати батька буде склад­ніше. Потрібно переглянути план.

Менше розмов, — гримнув Рут і натягнув на загострені вуха ведмежого капелюха. Вирушаємо на п'яту. Усі мають бути озброєними і небезпечними. Навіть ти, Фауле, якщо твої слабкі ручки втримають зброю.

Артеміс вибрав з арсеналу транспортера ельфійського пістолета. Вставив батарею, перевів рівень до трьох.

— Не хвилюйтеся за мене, командире. Я трену­вався. У нашому маєтку залишилося багатенько ель­фійської зброї.

Обличчя Рута потемнішало на один тон.

— Стріляти в картонний силует — це не те ж саме, що стріляти у справжню людину.

Артеміс посміхнувся своєю вампірською усміш­кою:

Якщо все піде за планом, зброя нам не знадобиться. Перший етап дуже простий — установлюємо спостереження за квартирою Вассікіна. За слушної нагоди Батлер викраде нашого російського друга,

і ми вп’ятьох трохи побалакаємо. Переконаний, під дією вашого месмеру він розкаже нам усе що потріб­но. Тоді нам лишиться лише обеззброїти охорону і врятувати мого батька.

Рут зав’язав рота теплим шарфом.

— А якщо все піде не за планом?

Очі хлопця стали холодними і рішучими.

— Тоді, командире, доведеться імпровізувати.

У Холлі всередині все похололо. І причиною тому була не погода.

ФОУЛІ сидів перед обчислювальною машиною ЛЕП і чекав на результати свого останнього дослідження. Глибо­ка лазерна чистка гоблінського транспортера виявила один повний і один частковий відбитки пальців. Повний відбиток належав йому. Це дуже легко пояснити, адже Фоулі власноруч оглянув усі деталі транспортера. Частковий відби­ток міг належати зраднику. Недостатньо, щоб ідентифікувати ельфа, який передавав технології ЛЕП до Б’ва Келл, але вистачить, щоб виключити всіх невинних. Після перехресної перевірки всіх, хто мав доступ до деталей транспортера, Фоулі отримав коротенький список. Кентавр гордовито

тряхнув хвостом. Геній. Немає сенсу це прихову­вати.

Зараз комп’ютер обробляв особисті файли і по­рівнював відбитки пальців із контрольним зразком. Фоулі лишалося нетерпляче перебирати пальцями і чекати на звістку від наземної команди. Магма уже заспокоїлася. Дуже незвично. Незвично і навряд чи випадково.

Підозріливі думки перервав знайомий голос.

— Пошук завершено, — сказав комп’ютер тоном Фоулі. Так, трохи пихатий, то й що? — Триста сорок шість варіантів виключено. Лишилося сорок мож­ливих.

Сорок. Непогано. Їх можна легко допитати. От іще одна можливість використати ретаймер. Та був іще один спосіб звузити коло пошуків.

— Комп’ютере, перевір персонал третього рівня.

До третього рівня належали всі, хто мав доступ до утилізаційних плавильних печей.

— Перевіряю.

Звісно, комп’ютер виконував команди лише тих ельфів, на розпізнавання голосу яких його було за­програмовано. Щоб перестрахуватися, Фоулі закоду­вав свої особисті дані та інші важливі файли на комп’ютерній мові, яка походила від давньої кентаврської.

Усі кентаври були трохи параноїками, і не без під­став, адже їх лишилося менше сотні. Людям удалося

ТОРГОВЕЛЬНИЙ центр «Спадс Спад» — не те місце, де можна відсвят­кувати найдорожчі моменти життя. Картопля в них була жирною, м’ясо — підозрілим, а в молочному коктейлі плавали якісь загадкові грудки. І все одно відвідувачів вистачало, особливо в дні сонцестояння.

Саме цієї миті капітан Трабл Кельп волів би опи­нитися в ресторані фаст-фуду на першому поверсі та жувати гумовий гамбургер, аніж ховатися від ла­зерів.

Рута не було, отже командування перейшло до капітана Кельпа. Як правило, це його дуже тішило. Але ж, як правило, у нього були і транспорт, і зброя. На щастя, лишилася система комунікації.

Трабл і його патруль прочісували можливі схован­ки Б’ва Келл, їх атакували сотні рептилій. Гобліни за­йняли позицію на даху і почали обстрілювати загін ЛЕП із «Софтноузів» і кидати в них вогняні кулі. Дуже складна операція для Б’ва Келл. Середньостатистичному Гоблінові важко було б водночас почуха­тися і сплюнути. Отже, хтось віддавав їм накази.

Трабл і один із молодших капралів знайшли схо­ванку за кабінкою для фотографування. Іншим офі­церам удалося забігти до торговельного центру.

Досі вони якось відбивалися від гоблінів елек­тричними кийками і тейзерами. Тейзери діяли на відстані до десяти метрів, а от електричні кийки го­дилися лише в рукопашній. Пристрої працювали на електричній батареї, і рано чи пізно заряд скінчить­ся. Після цього залишаться тільки каміння і кулаки. Навіть захист їх би не врятував, — у Б’ва Келл були бойові шоломи ЛЕП. Старі моделі, звісно, але вони вже мали протизахисні фільтри.

Над кабінкою пролетіла вогняна куля, розплави­ла асфальт у них під ногами. Гобліни порозумніша­ли, якщо можна так сказати. Замість того, щоб пали­ти в кабінку, вони пускали кулі поверх неї. Часу лишалося обмаль.

Трабл постукав по мікрофону.

— Викликає Кельп. Що у нас зі зброєю?

— Нічого, капітане, — пролунала відповідь. — Офіцерів багато, а стріляти нема з чого, хіба з пальця. Заряджаємо старі електричні пістолети, але на це по­трібно годин вісім, не менше. В Реконі лишилися обладунки. Я наказав, щоб вам негайно підкинули кілька. П’ять хвилин. Максимум.

— Дарвіт! — вилаявся капітан.

Доведеться кудись перебігати. Щосекунди кабін­ка могла розвалитися, і тоді для гоблінів вони будуть як на долоні. Капрал поруч тремтів від жаху.

— Заради бога, — гримнув на нього Кельп. — Ві­зьми себе в руки!

— Замовкни, Трабе, — огризнувся його брат Граб, вистукуючи зубами. — Ти мав за мною доглядати. Мама казала.

Трабл погрозив йому пальцем:

— Капітане Кельпе. Ми виконуємо свої обов’язки, капрале. І щоб ти знав, я за тобою доглядаю.

— Он як ти за мною доглядаєш? — образився Граб.

Трабл навіть не міг сказати, що дратувало його більше: молодший брат або гобліни.

— Слухай, Грабе. Кабінка довго не втримається. Потрібно якось добігти до торговельного центру. Зрозумів?

У Граба аж зуби перестали цокотіти.

— Ні. Я з місця не зрушу. Ти мене не змусиш. Я не проти просидіти тут усе своє життя.

Трабл підняв візор.

— Послухай мене. Послухай. Усе твоє життя три­ватиме тридцять секунд. Мусимо бігти.

— Але ж гобліни, Трабе!

Капітан Кельп схопив брата за плече.

— Нехай гобліни тебе не турбують. Мій чобіт — ось що має тебе турбувати. Зволікатимеш — він до­поможе тобі прискоритися.

Граб поморщився. Так брат із ним іще не пово­дився.

— Із нами ж нічого не скоїться, еге ж, братику?

Трабл підморгнув:

— Звісно, ні. Я ж капітан!

Молодший брат кивнув, і його зуби знов зацо­котіли.

— От і добре. Тепер повертай носа до дверей і, коли я скомандую, біжи. Зрозумів?

Знову кивок. Граб мотав головою, немов дятел за роботою.

— Гаразд, капрале. Готовий. За командою...

Іще одна вогняна куля. Цього разу ближче. Від гу­мової підошви Траблового чобота повалив чорний дим. Капітан висунув носа за стіну. Пролунав постріл, і в нього мало не з'явилася третя ніздря. Від кабінки відірвало вивіску «Фотофініш». Чи, скоріше, «Фот фі­ніш». Замість літери «о» зяяла чимала дірка. Отже, ви­віска лазеропробивна. Та яке то мало значення?

Падаючи, вивіска зачепила плече Трабла. Навіщо їм ті обладунки? Костюми ЛЕП були зроблені зі спе­ціального мікроволокна, що пом’якшувало розряд нейтрино або звукові сплески. Оскільки «Софтноузи»

уже кілька десятиліть не використовували, тож при створенні костюмів про них навіть і не згадува­ли. Лазерний постріл розірве тканину костюма, як рисовий папір.

Він плеснув брата по спині.

— Готовий?

Мабуть, той хотів кивнути, але замість голови гойднулося все тіло.

Трабл підібгав ноги, прикрив спину і груди вивіс­кою. Кілька пострілів вони витримають. Потім він прикриє Граба своїм тілом.

Іще одна куля. Впала точно між ними і торговель­ним центром. За мить в асфальті утворилася пала­юча дірка. Вони мусять бігти. Через вогонь.

— Закрити шолома!

— Навіщо?

— Закрийте, капрале!

Граб підкорився. З братом можна сперечатися, а от із капітаном — ні.

Трабл поклав руку на братову спину і штовхнув. Щосили.

— Біжи, біжи, біжи!

Вони пробігли прямо через полум’я. На костюмі лопалися нитки, не в змозі витримати жар. Під нога­ми хлюпала розжарена смола, що розтоплювала гуму підошов.

Але вони пробігли, вже було видно двері. Трабл стер із візора сажу. На нього чекали офіцери, що

з’юрмилися за щитами. Двоє санітарів уже зняли ру­кавички, щоб швидко надати допомогу.

Лишилося десять метрів.

Вони бігли.

Гобліни зрозуміли, що відбувається. На Кельпів обрушився лазерний дощ, знищуючи все, що лиши­лося від фасаду торговельного центру. Трабл нахи­лив голову і рвонувся вперед. У шолом ударила куля. Іще нижче голову. Притиснути підборіддя до грудей. Тримати вивіску.

Ударна хвиля підхопила капітана, як повітряного змія, кинула на брата і потягла обох до заповітних две­рей. Там їх одразу підхопили руки і затягли за щити.

— Грабе? — видихнув капітан Кельп. — Ти живий?

— Живий, — відповів один із санітарів, перекочу­ючи Трабла на живіт. — А от на вашій спині лишать­ся чудові синці.

Капітан Кельп махнув, щоб його лишили у спокої.

— Є якісь новини від командира?

Ельф покачав головою.

— Жодних. Рут зник без вісті, командиром при­значено Каджона. І, що найгірше, кажуть, що за всім цим стоїть Фоулі.

Трабл зблід, і не через біль у спині.

— Фоулі! Такого не може бути.

Трабл від розпачу заскреготів зубами. Фоулі і ко­мандир. Вибору не було, він має це зробити. Те, що снилося йому в жахливих снах.

Капітан Кельп піднявся, спираючись на лікоть. Повітря гуло від пострілів із «Софтноузів». Дуже скоро вони будуть переможені. Тож він має діяти.

Трабл набрав повні легені повітря.

— Гаразд, народе. Слухайте мене. Відступаємо до Поліцейської Плази.

Солдати заклякли. Навіть Граб перестав цокотіти зубами. Відступати?

— Ви чули мене! — гримнув Трабл. — Відступа­ємо. Ми не можемо захищати вулиці без зброї. Тож ворушіться.

Офіцери ЛЕП посунулися до службового виходу. Вони не звикли програвати, хай би як це не назива­лося, — відступ або тактичний маневр. Усе одно то була втеча. Хто б міг подумати, що такий наказ від­дасть Трабл Кельп?

Арктичний Ельфійський порт

Артеміс із супутниками знайшли притулок в ельфій- ському порту. Холлі дісталася туди, звисаючи через Ватлерове плече. Кілька хвилин вона голосно про­тестувала, але командир наказав замовкнути.

— Ти щойно перенесла складну магічну опера­цію, — пояснив він, — Тож помовч і роби вправи.

Холлі мала згинати і розгинати палець кілька го­дин поспіль, аби правильно зрослися сухожилля, адже їй доведеться стріляти.

Вони розсілися біля сяючого куба в пустому залі відправлення.

— Є вода? — спитала Холлі. — Після зцілення мені хочеться пити.

Рут підморгнув, а таке не часто трапляється.

— Я дечого навчився в польових умовах, — і він витяг із заклепки на паску щось схоже на пласку мушлю. Предмет було зроблено із оргскла і наповне­ний прозорою рідиною.

— Не думаю, що цим можна напитися, — проко­ментував Батлер.

— Іще як можна. Це гідрозійна мушля — мініатюрний вогнегасник. Вода проходить компресію, щоб поміститися в маленьку ємність. Прискаєте нею в середину вогню й отримуєте декомпресію. В полум’я ударяє півлітра води. Це набагато ефективніше, ніж вилити сто літрів. Ми називаємо цю штуку «фіззером».

— Дуже цікаво, — сухо сказав Артеміс. — От би ще і зброєю вашою можна було б скористатися.

— Вона нам не потрібна, — відказав Рут і витяг ве­личезного ножа. — Руками теж можна попрацювати.

Він приставив кінчик мушлі до шийки пляшки і натиснув на кришку. В контейнер ударив струмінь води.

— Будь ласка, капітане. Тепер ніхто не скаже, що я не дбаю про своїх офіцерів.

— Розумно, — визнав Артеміс.

— А найкраще те, — сказав командир, повертаючи до кишені порожній фіззер, — що його можна вико­ристовувати багато разів. Потрібно лише сунути його у сніговий замет, і компресор зробить свою справу, тож мені навіть Фоулі зі своїм обладнанням не потрібен.

Холлі зробила ковток, і на її щоки повернувся колір,

— Отже, Б’ва Келл улаштували на нас засідку, — сказала вона. — Що це може означати?

— Це означає, що хтось із ваших зливає інформа­цію, — пояснив Артеміс і підніс холодні руки до куба, щоб зігрітися. — Мені здалося, що місія була цілком таємна. Навіть ваша Рада не знала. Єдиний, хто був у курсі, — ваш кентавр.

Холлі аж підстрибнула.

— Фоулі? Не може бути.

Артеміс підняв руки.

— Логіка. Лише логіка.

— Усе це добре, — втрутився командир. — Але то лише припущення. Маємо оцінити ситуацію. Що ми маємо і що знаємо напевне?

Батлер кивнув. Командир немов прочитав його думки. Солдат.

Рут сам відповів на свої запитання.

— У нас лишився наш транспортер, якщо припус­тити, що на ньому немає жучків. Там у шухлядах повно провізії. Переважно атлантичні харчі, тож шикайте до риби і кальмарів.

МУЛЬЧ Діггумс перебував поряд із квартирою оскароносної актриси. Звіс­но, вона не знала, що він там. І хто б сум­нівався, що наміри в нього були недобрі.

Якщо вже народився злодієм, то злодієм і помреш. Не те щоб Мульчу потрібні були гроші. Він добре нагрів руки на справі з Артемісом Фаулом. Вистачи­ло, щоб зняти пентхауз у Беверлі-Хіллз. У квартиру він поставив домашній кінотеатр, величезну колек­цію дисків і заповнив холодильник в’яленою ялови­чиною — цього мало б вистачити на все життя. На­стала пора відпочинку.

Але життя вносить свої корективи. Воно відмовляється сидіти собі тихенько в куточку. Звички, надбані за кілька століть, нікуди не поділися. Передивившись

половину фільмів про Джеймса Бонда, Мульч зрозу­мів, що сумує за старими добрими часами. І дуже ско­ро мешканець пентхаусу почав виходити на нічні прогулянки. Як правило, закінчувалися такі прогу­лянки в чиємусь домі.

Спочатку Мульч просто заходив, насолоджувався знайомим відчуттям перемоги над охоронними сис­темами Людей Бруду. Потім почав прихоплювати трофеї. Дрібнички — кришталевий кубок, попіль­ничку, кота, якщо був голодний. Дуже скоро Мульчеві схотілося колишньої слави і його запити зросли. Злитки золота, діамантові яйця, пітбулі, якщо дуже хотілося їсти.

З «Оскарами» все почалося випадково. Прихопив одну статуетку просто із цікавості, коли завітав до Нью-Йорка. За найкращий сценарій. Наступного ранку новина про викрадення була на сторінках усіх газет. Можна подумати, що він поцупив не позоло­чену фігурку, а обікрав банк. Мульч, звісно, був задо­волений. Він уже знав, як коротатиме ночі.

Тижні два потому Мульч викрав «Оскара» за най­кращий саундтрек і спецефекти. Газети збожеволіли. Вони навіть прізвисько йому придумали: Грауч, на честь «Оскара» Грауча — відомого персонажа з «Маппет Шоу». Коли Мульч читав про себе в газе­тах, у нього від задоволення аж пальці на ногах вору­шилися. А гном, що ворушить пальцями на ногах, — те ще видовище. Вони у них такі ж спритні, як і пальці на руках, з двома суглобами. Про запах кра­ще не говорити. Мульч зрозумів свою місію. Він має зібрати повний комплект нагород.

Шість місяців Грауч працював по всіх Штатах. Він навіть зробив вилазку в Італію, щоб привезти «Оска­ра» за найкращий фільм іноземною мовою. Він за­мовив спеціальну шафу зі склом, що затемнювалося, ТІльки-но натискали кнопку. Мульч Діггумс знову відчув себе сповненим життя.

Звісно, усі володарі «Оскарів» на планеті потрої­ли охорону, а саме це і подобалося Мульчеві. Що за інтерес вдиратися в халупу на березі океану? Найкрутіша охоронна система — ото цікаво! Публіка таке просто обожнювала. Тож Грауч їм це і запропо­нував. Газети раділи. Він перетворився на героя. Вдень, коли він не міг вийти на вулицю, Мульч пи­сав сценарій власних пригод.

Сьогодні важлива ніч. Остання статуетка. За най­кращу жіночу роль. І не якась там стара актриса. Жертвою він обрав палку красуню з Ямайки — Меггі В. Цього року вона отримала «Оскара» за найкра­щу жіночу роль. Зіграла палку красуню з Ямайки. Меггі В. публічно оголосила, що коли Грауч захоче взяти щось із її квартири, він отримає значно біль­ше. Хіба Мульч від такого відмовиться?

Знайти будинок було дуже легко. Десятиповер­хова коробка зі скла і сталі на бульварі Сансет — від Мульчевої квартири зовсім недалеко. Отже, дочекавшись похмурої ночі, безстрашний гном зі­брав інструменти і приготувався до крадіжки зі зло­мом, що увійде в історію.

Меггі В. жила на останньому поверсі. Підніматися сходами або ліфтом — неспортивно. Потрібно якось залізти по стіні.

Готуючись до справи, Мульч два дні нічого не пив. Пори у гномів призначені не лише для виведен­ня поту, вони можуть ще й добре вбирати вологу. Дуже зручно, якщо вас на кілька днів завалило в пе­чері. Навіть якщо не можна напитися ротом, кожен сантиметр шкіри вбирає вологу. Коли гномові хоті­лося пити, от як зараз Мульчу, пори відкривалися і починали всмоктувати все що можна. Дуже зручно, якщо вам, скажімо, потрібно залізти по стіні багато­поверхівки.

Мульч зняв взуття і рукавички, начепив крадено­го ЛЕПівського шолома і поліз.

ФОУЛІ думав. Завжди думав. У його голові думки лопалися, як попкорн у мікрохвильовці. Але вдіяти він нічого не міг. Навіть зателефонувати Джуліусові і поділитися свіжеспеченим планом. Здається, єди­ною зброєю кентавра лишився Фаулів ноутбук. Усе одно що вийти проти троля із зубочисткою.

Ні, людський комп’ютер був досить непоганий, як на старовинну штуку. Та й електронна пошта стала в нагоді. Якщо хоч хтось лишився живим, щоб від­повісти. І вбудована в кришку маленька камера для відеоконференцій. До цього Народ Бруду зовсім не­щодавно додумався. Раніше вони лише повідомлення надсилали одне одному або користалися звуковими хвилями. Ця камера була відносно високої якості, з кількома фільтрами. Якби кентавр не знав напев­но, то присягнувся б, що комусь удалося поцупити ельфійські технології.

Фоулі розвернув ноутбук копитом, направив ка­меру на екран на стіні. Ну ж бо, Каджоне, посміхни­ся. Зараз вилетить пташка.

Довго чекати не довелося. За кілька хвилин екран ожив, і на ньому з’явився Каджон, що розмахував білим прапором.

— Дуже зворушливо, — саркастично зауважив Фоулі.

— Так я і думав, — сказав ельф і ще трохи помахав полотном. — Знадобиться пізніше.

Каджон натиснув кнопку пульта.

— Чому б мені не показати, що відбувається зовні?

З’явилося нове зображення, на якому кілька ко­манд техніків намагалися зламати захист командно­го пункту. Більшість накинулася на комп’ютерні сен­сори, але були й такі, хто вдався до старомодних засобів. Довбали сенсори великими молотками. Поки що не пощастило нікому.

Фоулі похолов. Спіймали в пастку, як мишу.

— Тож поділися зі мною своїм планом, Брайаре. Хіба не так роблять у кіно всі злодії, охочі до влади?

Каджон відкинувся на спинку крісла.

— Так, Фоулі. Але зараз не твоє обожнюване люд­ське кіно. Ніякий герой в останню хвилину тобі не допоможе. Шорт і Рут мертві. Як і їхні друзі-люди. Ані відстрочки, ані порятунку. Вірна смерть.

Фоулі знав, що має відчути скорботу, але крім ненависті не відчував нічого.

— Коли ситуація стане зовсім скрутною, я накажу Опал повернути контроль над зброєю ЛЕП. Б’ва Келл відправлять у нокаут, і в усьому звинуватять тебе, якщо ти, звісно, виживеш. У чому я сумні­ваюся.

— Коли Б’ва Келл отямляться, вони назвуть твоє ім’я.

Каджон похитав пальцем.

— Майже ніхто не знає, що я маю до цього відно­шення. І я особисто про них подбаю. їх уже запро­сили до лабораторій «Кобой». Скоро і я до них при­єднаюся. ДНК-гармати уже налаштували на гоблінів. Коли настане час, я їх активую, і з ними можна буде вже не рахуватися.

— І тоді Опал Кобой стане твоєю царицею, я так розумію?

— Звісно, — голосно сказав Каджон.

Раптом він схаменувся і натиснув кнопку на пуль­ті, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Цариця? — гмикнув він. — Скажеш таке, Фоулі. Думаєш, я ділитимуся владою? Дзуськи! Щойно ця шарада скінчиться, із пані Кобой станеться нещас­ний випадок. Може, й кілька.

Фоулі присвиснув:

— Ризикну сказати банальність, Брайаре, але це тобі так не минеться.

Палець Каджона завис над головною кнопкою.

— Навіть якщо ні, — солодко проспівав він, — ти все одно не доживеш до тієї миті.

Зображення зникло. Кентавр лишився сидіти, весь у холодному поті. Принаймні так думав Ка­джон.

Фоулі потягся до ноутбука під столом.

— Чудово, — пробурмотів він, зупиняючи запис. — Лишилося перев’язати стрічечкою.

ТРАНСПОРТЕР ЛЕП має форму краплини. Знизу в нього допоміжні дви­гуни, а ніс може різати сталь. Та наші ге­рої аж ніяк не в ЛЕПівському транспор­тері, вони в розкішному посольському лайнері, для якого комфорт важливіший за швидкість. Ніс у цьо­го транспортера нагадував скоріше зад гнома. М’я­систий, на вигляд дорогий, а двигуни добре піді­йшли б, щоб підсмажити шашличок.

— Отже, ви кажете, що щілина розкриється на кілька хвилин, і я маю в неї залетіти. Оце й увесь план? — спитала Холлі.

— Найкращий з усіх, що ми маємо, — похмуро відповів Рут.

— Ну, принаймні сидітимемо на м’яких сидіннях, коли нас розчавить. Ця штука неповоротка, як носо­ріг на трьох ногах.

— Звідки мені було знати? — огризнувся Рут. — Я ж думав, що ми просто собі з’їздимо туди-сюди. Стереосистема тут просто неперевершена.

Батлер підняв руку.

— Слухайте! Що це за шум?

Вони прислухалися.

Щось гуркотіло внизу, немов велетень прочищав горло.

Холлі глянула на камери.

Магма, — оголосила вона. — Гарненький такий сплеск. За хвилину підсмалить нам пір’я у хвості.

Скеля перед ними розкрилася і застогнала, роз­ширюючись і втягуючи в себе повітря. Ніби ошкіри­лася велетенська паща з чорними зубами.

— Почалося. Летимо, — поквапив Мульч. — Роз­лом закриється швидше, ніж хробакова...

— Коридор іще дуже вузький, — обірвала його Холлі. — Це ж транспортер, а не жирний гном із по­цупленими крилами.

Мульч був занадто переляканий, щоб ображатися.

— Просто рушай. Поки стіни розійдуться, ми під­летимо ближче.

Зазвичай Холлі чекала, доки Рут не дасть зелене світло. Але на таких справах вона розумілася краще. Ніхто не сперечатиметься з капітаном Холлі Шорт, як правильно керувати транспортерами.

Скеля здригнулася і відчинилася іще на метр.

Холлі зчепила зуби.

— Тримайте ваші вуха, — сказала вона і дала мак­симальне прискорення.

Пасажири схопилися за ручки крісел, і багато хто заплющив очі. Артеміса серед них не було. Він так і не зміг цього зробити. В польоті через небезпечний тунель на шаленій швидкості було щось хворобливо-приваблююче. Вони не знали, що чекає на іншо­му боці, бо хіба ж можна довіритися слову гнома- клептомана?

Холлі зосередилася на інструментах. Камери і сен­сори на корпусі передавали інформацію на монітори і колонки. Сонар немов сказився — пищав так швид­ко, що сигнали майже зливалися в неприємне скав­чання. Галогенові фари також передавали зображен­ня на монітор, а лазерний радар малював на темному екрані голографічну картинку скелястої поверхні. Було ще і кварцове лобове скло. Але через шар пилу і уламків нічого не можна було розгледіти.

— Температура піднімається, — пробурмотіла Хол­лі, глянувши на монітор заднього виду. Там спалах­нув розжарений стовп магми.

Вони відчайдушно мчали вперед. За ними розлом уже закривався, попереду він іще розширювався. Гуркіт стояв пекельний. Грім у мильній бульбашці.

Мульч затулив вуха.

— Наступного разу виберу «Хоулерс Пік».

— Замовкни, заарештований, — гримнув Рут. — Це ти запропонував.

Сварку перервало жахливе скреготіння. На лобо­ве скло посипалися іскри.

— Перепрошую, — вибачилася капітан Шорт. — То була наша комунікаційна антена.

Вона перевернула апарат боком, щоб протиснути­ся крізь вузький прохід. Поверхню скелі оплавила магма. Стіни почали зближатися, нерівні краї уже чіплялися за транспортер. Позаду них розлом із гур­котом закрився. Немов ляснув у долоні якийсь веле­тень. Батлер дістав «Зигзауер». Зброя втішала.

І раптом вони пролетіли, вискочили в печеру з трьома титановими стрижнями.

— Ну от, — видихнув Мульч, — стрижні фунда­менту.

Холлі підвела очі до неба.

— Ти такого не казав, — простогнала вона, готую­чи посадочні магнітні затискачі.

Мульч намалював іншу діаграму. Цього разу вона нагадувала гадюку.

— Нас веде дурень з олівцями, — підозріло спо­кійно сказав Рут.

— Я вже далеченько вас завів, Джуліусе, погодь­ся, — не поліз за словом у кишеню Мульч.

Холлі допивала останню пляшку мінеральної води. Добру третину з неї вона вилила собі на голову.

— Навіть не думай прибіднятися, гноме, — по­радила вона. — Наскільки я зрозуміла, ми застрягли в центрі Землі. Виходу немає. Комунікацій також.

Мульч зробив крок назад.

— Бачу, ви трошки напружені після перельоту. Давайте всі заспокоїмось, гаразд?

Ніхто не заспокоївся. Навіть Артеміс був трохи збентежений. Батлер досі не опустив «Зигзауера».

— Найважче позаду. Ми вже під фундаментом. Єдиний вихід звідси — вгору.

— Справді, заарештований? — спитав Рут. — І як саме ми просуватимемося вгору?

Мульч витяг із кулера морквину і тицьнув у діа­граму.

— Тут у нас...

— Змія?

— Ні, Джуліусе. Це один зі стрижнів фундаменту.

— Стрижень із чистого титану, врізаний у непри­ступну скелю?

— Саме він. Хіба що не з такого вже чистого ти­тану.

Артеміс кивнув.

— Так я і думав. Підрізав кутки, так, Мульче?

На обличчі Мульча не з’явилося ані краплі каяття.

— Ви ж знаєте правила? Стрижні із чистого тита­ну? Та ви хоча б уявляєте, скільки вони коштують? Наші підрахунки полетіли би до біса. Тож ми з кузе­ном Нордом вирішили забути про титановий напов­нювач.

— Але ж ви чимось заповнили стрижні? — втру­тився командир. — Кобой, мабуть, сканером переві­ряла?

Мульч винувато кивнув.

Ми вставили туди каналізаційні труби на кіль­ка днів. На сонограмі все було чисто.

У Холлі аж подих перехопило.

— Каналізація? Ти хочеш сказати, що...

— Ні. Уже ні. То було сто років тому, і зараз усе перетворилося на ґрунт. І дуже непоганий, скажу я вам.

На Рутовому обличчі можна було скип’ятити чималий казан води.

— Ти хочеш, щоб ми пролізли через двадцять метрів... гною?

Гном знизав плечима.

— Мені що до того? Лишайтеся тут навічно, якщо не хочете. Я лізу в трубу.

Такий поворот подій Артемісові не сподобався. Бігав, стрибав, отримав поранення. Гаразд. Але ка­налізація?

— Такий у тебе план? — тільки і спитав він.

— Що сталося, Хлопчику Бруду? — ошкірився Мульч. — Боїшся забруднити ручки?

Артеміс знав, що то лише слова. Та доля правди в них була. Він глянув на свої тонкі пальці. Учора вранці то ще були пальці піаніста з наманікюреними нігтями. Сьогодні це вже руки будівельника.

Холлі поплескала Артеміса по плечу.

— Добре, — сказала вона. — Ходімо. Чим скоріше врятуємо наш світ, тим швидше повернемося до ря­тування твого батька.

Холлі помітила, як хлопець змінився на обличчі. Немов риси відразу не вирішили, як їм розташувати­ся. Вона замовкла, зрозуміла, що сказала. Для неї слова були лише простим засобом підбадьорити. Офіцер таке щодня проголошує. Та здається, Арте­міс не звик працювати в команді.

— Навіть не думай, що я тобі на дружбу набиваю­ся. Просто коли вже я дала слово, я його дотримую.

Артеміс вирішив не відповідати. Сьогодні йому вже перепало.

АРКТИЧНІ води між Мурман­ськом і Сєвєроморськом перетворилися на цвинтар підводних човнів колись мо­гутнього російського флоту. Десь із сотню атомних підводних човнів іржавіли в затоках і бухтах, лише де-не-де можна було побачити таб­личку, що попереджала зацікавлених перехожих триматися подалі. Вночі навіть не потрібно було спеціального обладнання, щоб побачити світіння або почути характерне гудіння.

Одним із таких човнів був «Никодим». Двадцяти­річна субмарина класу «Тайфун» з іржавими труба­ми і дірявим реактором. Не найкраща комбінація. Саме тут мафіозі Бритва наказав своїм лакеям обмі­няти Артеміса Фаула Старшого на гроші.

Михайло Вассікін і Камар були не дуже задоволе­ні ситуацією. Уже два дні сиділи вони в капітанській

каюті і відчували, як щохвилини скорочується їхнє життя.

Вассікін закашлявся.

— Ти чув? У мене всі нутрощі болять. Кажу тобі, що це все через радіацію.

— Усе це просто смішно, — підтримав його Ка­мар. — Хлопцеві лише тринадцять років. Трина­дцять! Він іще дитина. Звідки дитина візьме п’ять мільйонів доларів? Божевілля.

Вассікін підвівся з ліжка.

— Може й ні. Я про нього чув. Кажуть, він має якусь особливу силу.

— Силу? — гмикнув Камар. — Магію? Піди за­пхни голову в реактор, старий.

— Ні, в мене є інформатор в Інтерполі. Вони завели на хлопця справу. Уяви лише: тринадцять років, і вже справа! Мені тридцять сім, а Інтерпол про мене і не знає. — У голосі росіянина пролунало розчарування.

— Ну, справа. Що ж у тому магічного?

— Мій інформатор присягається, що того хлопця, Фаула, бачили в різних кутках світу в один день. В один час.

Його слова не справили на Камара жодного вра­ження.

— Твій інформатор бреше.

— Можеш казати що завгодно. Але нам пощас­тить, якщо ми виберемося із цього човна живими. Дуже цього хотілося б.

Камар насунув на вуха хутрового капелюха.

— Гаразд. Ходімо. Час.

— Нарешті, — зітхнув Вассікін.

Чоловіки прихопили із сусідньої каюти полоне­ного. Про те, що він може втекти, вони не турбува­лися. Якщо в тебе не вистачає однієї ноги, а інша прикута над головою, не втечеш. Вассікін перекинув Фаула Старшого через плече і пішов сходами до рубки.

Камар перевірив прикриття. За змерзлими куща­ми і сніговими заметами ховалося більше сотні зло­чинців. У темряві спалахували вогники цигарок.

— Потушіть цигарки, дурні, — просичав він на відкритій частоті. — Уже майже північ. Фаул з’я­виться будь-якої секунди. Пам’ятайте, що без мого наказу стріляти не можна. Коли я накажу, стріляють усі.

Сотні цигарок загасили об сніг, і Камар майже по­чув шипіння. Сотня людей. Дорога операція. Але то лише краплина в океані, якщо порівняти з двадцять­ма відсотками, що пообіцяв Бритва.

Звідки б не з’явився той Фаул, він би опинився в пастці. Ані він, ані його батько не змогли б уряту­ватися, а вони із Вассікіним були в безпеці за стале­вими стінами рубки.

Камар посміхнувся. Побачимо, яка там у тебе ма­гія, ірландцю.

Холлі, як загартований офіцер Рекону, оглянула пейзаж через фільтр нічного бачення з високим роз­діленням, умонтований у шолом. Батлерові лишився старий бінокль.

— Скільки цигарок ти нарахувала?

— Понад вісімдесят, — відповіла капітан. — Там майже сотня людей. Туди ти підеш сам, звідти тебе понесуть.

Рут згідно кивнув. Тактичний жах.

Вони сховалися на протилежному березі затоки на вершині похилого пагорба. Ураховуючи внесок Артеміса у справу з гоблінами, Рада навіть дозволи­ла їм узяти крила.

Фоулі перевірив пошту на Артемісовому комп’ю­тері та знайшов повідомлення: «П’ять мільйонів до­ларів США. «Никодим». Мурманськ. Опівночі на чо­тирнадцяте». Коротко і суттєво. Що іще казати? Вони втратили можливість викрасти Артеміса Стар­шого до того, як його перевезли до пункту передачі. Тепер ситуацію контролювала мафія.

Усі зібралися навколо Батлера, який лазерною указкою креслив на снігу діаграму.

— Гадаю, полоненого тримають тут, у рубці. Щоб туди дістатися, доведеться йти пішки. Поблизу хова­ється сто осіб. У нас немає ані підтримки з повітря, ані супутникової інформації, ані мінімальної зброї. — Батлер зітхнув: — Вибач, Артемісе, я просто не розу­мію, що робити.

Холлі опустилася на коліна й уважно придивила­ся до діаграми.

— Щоб зупинити час, знадобиться кілька днів. Прикритися захистом ми також не можемо через ра­діацію. Про те, щоб підійти ближче і скористатися месмером, навіть і мови нема.

— А зброя ЛЕП? — спитав Артеміс, хоча і знав відповідь.

Рут пожував незапалену сигару.

— Ми вже це обговорювали, Артемісе. Вогне­пальної зброї у нас досхочу, але якщо ми почнемо стріляти, вони пристрелять твого батька. Такі вже правила у викрадачів.

Артеміс підняв комір ЛЕПівської куртки, не від­водячи очей від діаграми.

— А якщо ми віддамо гроші?

Фоулі надрукував їм п’ять мільйонів маленькими купюрами на своєму старому принтері. Навіть нака­зав ескадронові ельфів трохи їх пом’яти.

Батлер покачав головою.

— Ті люди так справи не вирішують. Живий пан Фаул — їхній потенційний ворог. Він має померти.

Артеміс повільно кивнув. Іншого способу не було. Доведеться скористатися планом, який він приду­мав в Арктичному порту.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я маю план. Але він трохи екстремальний.

Пронизуючи арктичну тишу, задзеленчав телефон Михайла Вассікіна. Той мало не випав за поручні.

— Так? Що таке? Я зайнятий.

— Це Фаул, — сказав голос на бездоганній росій­ській, холодніший за арктичну пакову кригу. — Пів­ніч. Я тут.

Михайло обернувся, подивився навкруги через бінокль.

— Тут? Де? Нічого не бачу.

— Дуже близько.

— Звідки в тебе цей номер?

Сміх у відповідь. Від нього у Вассікіна все похололо.

— У мене є знайомий. Йому відомі всі номери.

Михайло глибоко вдихнув, намагаючись опанува­ти себе.

— Гроші в тебе?

— Звісно. Пакунок у вас?

— Тут.

Знову холодний сміх.

— А я бачу лише жирного імбецила, маленького пацюка та іще когось у капюшоні. То може бути хто завгодно. За твого кузена Юрію я не збираюся плати­ти п’ять мільйонів.

Вассікін сховався під поручні рубки.

— Фаул нас бачить! — прошепотів він Камару. — Не висовуйся.

Камар відійшов до дальньої стіни рубки і зв’язався зі своїми людьми.

— Він тут. Фаул тут. Обшукайте територію.

Вассікін знов підніс телефон до вуха.

— Тож іди сюди і сам подивись. Скоро сам усе побачиш.

— Мені й звідси добре видно. Просто зніми кап­тура.

Михайло прикрив телефон.

— Він хоче, щоб я зняв каптура. Що робити?

Камар зітхнув. Тепер зрозуміло, хто з команди має мозок під черепом.

— Знімай. — Яка в біса різниця? В будь-якому разі вони помруть через п’ять хвилин.

— Гаразд, Фауле. Наступним, кого ти побачиш, буде твій батько.

Кремезний росіянин підняв полоненого, приту­лив його до поручнів, щоб той не упав. Одною рукою стягнув грубий каптур із мішковини.

На другому кінці хтось охнув.

Через фільтри позиченого у ЛЕП шолома Артеміс бачив рубку так добре, ніби вона була лише за метр від нього. Капюшон спав, і хлопець не втримався і охнув.

Батько. Дуже змінився. Але впізнати можна. Ар­теміс Фаул Перший, жодних сумнівів.

— Ну, — сказав у вухо голос росіянина, — він?

Артеміс ледве опанував себе. Голос уже не трем­тів.

— Так, — відповів хлопець. — Він. Мої вітання. Ви таки маєте за що просити гроші.

У рубці Вассікін показав напарнику великого пальця.

— Це він, — прошепотів. — Матимемо гроші.

Камар не був такий упевнений. Зарано радіти, коли готівка ще не в їхніх руках.

Батлер закріпив ельфійську снайперську гвин­тівку. Сам вибрав її серед усього арсеналу зброї ЛЕП. Півтори тисячі метрів. Не простий постріл. Але вітру не було, Фоулі позичив йому скоп, що сам наводив на ціль. Червоний хрестик приходився прямо на середину торса Артеміса Фаула Стар­шого.

Він набрав у легені повітря.

— Артемісе, ти певен? Це дуже ризиковано.

Артеміс не відповів — він у сотий раз перевіряв, чи зайняла Холлі свою позицію. Звісно, він не певен. Могло виникнути мільйони перешкод, але чи багато в них варіантів?

Артеміс кивнув. Один раз.

Батлер вистрілив.

Він улучив у плече Артеміса Старшого. Той захи­тався і впав, налякавши Вассікіна.

Росіянина мало не вивернуло від огиди, він опус­тив скривавлене тіло ірландця на поручні. Артеміс Старший зісковзнув по кілю і вдарився об розбиту кригу біля корпусу човна.

— Він його підстрелив, — заголосили бандюки. — Диявол підстрелив власного батька!

Камар був приголомшений.

— Дурень! — заревів він. — Ти щойно впустив на­шого заручника за борт!

Він вдивився в чорну арктичну воду. Нічого, крім хвиль, від ірландця не лишилося.

— Спустись і дістань його, якщо хочеш, — похму­ро огризнувся Вассікін.

— Він був мертвий?

Напарник знизав плечима.

— Можливо. Сильна кровотеча. І якщо куля його не прикінчила, вода довершить справу. В будь-якому разі то не наша провина.

Камар вилаявся.

— Не думаю, що Бритва поділяє твою думку.

— Бритва, — повторив Вассікін. Єдине, що розу­мів Менеджер, — гроші. — О боги. Ми загинули.

На палубі задзеленчав телефон. Знову Фаул.

Михайло підняв телефон, немов то була граната.

— Фауле? Ти?

— Так, — пролунало у відповідь.

— Ти збожеволів! Що ти накоїв? Твій батько по­мер. Мені здавалося, ми домовилися.

— Ми домовилися. Але тепер у нас нова домовле­ність. І ти ще можеш заробити грошенят.

Майкл перестав панікувати і почав прислухатися. Чи існує спосіб вибратися із цього жаху?

— Я слухаю.

— Останнє, що мені потрібно, — щоб батько по­вернувся і зруйнував усе, що я збудував за ці два роки.

Михайло кивнув. Цілком слушно.

— Він мав померти. І зробити це мав я сам, щоби бути певним. Але дещо я можу лишити тобі.

Михайло затамував подих.

— Дещо?

— Викуп. Усі п’ять мільйонів.

— А навіщо це тобі?

— Ти отримуєш гроші, а я — безпечне повернен­ня додому. Чесно?

— Думаю, так.

— Добре. А тепер подивися через затоку, вгору.

Михайло подивився. Там щось світилося, прямо на вершині засніженого пагорба.

— Сумка з грошима біля багаття. За десять хви­лин воно догорить. На твоєму місці я б дістався туди раніше. Інакше ти шукатимеш сумку кілька років.

Михайло навіть не натиснув кнопку закінчення розмови. Просто кинув телефон і побіг.

— Гроші, — крикнув він Камару. — На пагорбі. Ба­гаття.

Камар кинувся за ним, віддаючи на бігу накази по рації. Гроші треба дістати. Нащо перейматися через ірландця у воді, коли на них чекають п’ять мільйонів доларів?

Рут тицьнув у Холлі, ледь Артеміса Старшого під­стрелили.

— Лети! — наказав він.

Капітан Шорт активувала крила і злетіла з пагор­ба. Звісно, те, що вони тут робили, порушувало геть усі правила, але Рада почувала провину перед Фоулі за те, що запідозрила його у зраді. Єдиною умовою було, щоб кентавр завжди лишався на зв’язку, а ко­жен член експедиції отримав пакет самознищення, який би зруйнував усі ельфійські прилади в разі за­хоплення в полон або поранення.

Холлі стежила через візор за подіями на підвод­ному човні. Вона бачила, як у плече Артеміса Стар­шого влучив заряд і завалив його на кремезного росіянина. Побачила кров. Вона була достатньо теп­лою, щоб її зафіксували термальні датчики. Може, Артемісів план і спрацює. Може, вони і надурять ро­сіян. Урешті-решт, люди бачать те, що хочуть поба­чити.

Але потім усе пішло геть не так.

— Він у воді! — закричала Холлі в мікрофон і дала повний газ. — Він живий, але якщо ми його не витяг­немо, довго він не протягне.

Вона тихо опустилася до блискучої криги. Руки притулила до грудей, аби рухатися швидше. І летіла так швидко, що людське око її не побачило б. Вважа­ли б, що пташка або тюлень у воді. Попереду світив­ся човен.

На борту «Никодима» евакуювалися росіяни. Спускалися іржавими сходами, квапилися так, що мало не падали. На березі була така ж метушня. Люди ламали кригу, дерлися крізь запорошені кущі. Ко­мандир уже мав розвести багаття. Люди Бруду зне­притомніють від щастя, коли знайдуть гроші, але че­рез двадцять чотири години ті просто зникнуть. Проте часу вистачить, щоб передати їх босові. І він не дуже зрадіє, коли готівка випарується.

Холлі опустилася вздовж кілю, захищена від раді­ації костюмом і шоломом. В останню мить вона зле­тіла вгору, прикрита від північного берега рубкою. Потім переключила швидкість і зависла над тим міс­цем, де людина упала під кригу. Командир щось го­ворив їй у вухо, але вона не відповідала. На неї чека­ла робота, часу на розмови не було.

Ельфи ненавидять холод. Ненавидять. Деякі так бояться низьких температур, що навіть морозиво не їдять. Холлі аж ніяк не хотілося навіть мізинця мо­чити в цій крижаній радіоактивній воді. Та який у неї був вибір?

— Дарвіт! — сказала вона і кинулася у воду.

Мікроволокна костюма пом’якшували холод, але повністю його позбутися не могли. Холлі знала, що має лише кілька секунд, доки температура не сповільнить реакції організму і вона не зомліє від шоку.

Під нею, немов привид, біліло тіло людини. Холлі стиснула пальцями важіль двигуна. Натисне трохи сильніше й опиниться надто глибоко. Трохи слаб­ше — не дістане. А при такій температурі вона має лише одну спробу.

Холлі натиснула. Двигун схлипнув, і вона опусти­лася на десять фатомів униз. Ідеально. Вона схопила Фаула Старшого за пояс і пристебнула до антигравітаційного паска. Чоловік не ворухнувся. Потрібно вливання магії, і чим швидше, тим краще.

Холлі подивилася вгору. Таке враження, немов крига затягується. Чи може іще щось статися? Ко­мандир щось кричав у навушниках, але вона вимкну­ла звук, зосередившись на тому, як дістатися суші.

Крижані кристалики шикувалися біля країв опо­лонки, немов арктичний павук сплітав свою павути­ну. Океан хотів лишити їх собі.

Не вийде, подумала Холлі, повернулася вгору й до кінця натиснула важіль. Вони проломилися крізь лід, описали дугу в повітрі та приземлилися на верх­ній палубі.

Обличчя людини було того ж кольору, що і на­вколишній пейзаж. Холлі, немов хижак, припала до його грудей і відкрила рану нічному повітрю. На палубі була кров, але вона належала Артемісові Молодшому: вони наповнили кров’ю з руки хлопця гідрозійну мушлю. Коли фіззер улучив в Артеміса Старшого і збив його з ніг, вилилася червона рідина. Дуже переконливо. Щоправда, падіння Артеміса Старшого в холодну воду не входило в його план.

Мушля не пошкодила шкіри, але рано було гово­рити, що містер Фаул у безпеці. Прилади показува­ли, що серце у нього б’ється небезпечно повільно і слабо. Вона приклала руки до його грудей.

— Зцілися, — прошепотіла вона. — Зцілися.

По пальцях потекла магія.

Артеміс не бачив, що робила Холлі. Чи правильно він учинив? А що, як гідрозійна мушля зашкодить батькові? Як він зможе дивитися в мамині очі?

— Ні, — охнув Батлер.

Артеміс миттю опинився поруч.

— Що таке?

— Ваш батько у воді. Росіянин його відштовхнув.

Хлопець застогнав. Вода була мало не гірша за кулю. Він боявся, що саме таке і трапиться.

Рут стежив за операцією.

— Так, вона над водою. Бачиш його, Холлі?

Відповіді немає. Статичне гудіння.

— Як ти, капітане? Відповідай.

Нічого.

— Холлі?

Вона нічого не каже, бо вже запізно. Батька не врятувати, і це все моя провина.

Думки перервав Рутів голос.

— Росіяни евакуюються. Холлі біля човна, над кригою. Вона опускається. Холлі, що ти робиш? Ну ж бо, Холлі, відповідай!

Нічого. Дуже довгий час.

Раптом із-під льоду, немов механічний дельфін, вискочила Холлі. Вона перелетіла через борт і при­землилася на палубі.

— Твій батько у неї, — сказав командир.

Артеміс схопив реконівський шолом, сподіваю­чись почути голос Холлі. Збільшив зображення на візорі, доки не здалося, що іще мить, і він зможе торк­нутися батька, побачив, як Холлі схилилася над грудьми чоловіка, бачив, як по її руках потекла магія.

Через кілька хвилин вона підняла голову і гляну­ла прямо в Артемісові очі.

— Він у мене, — видихнула вона. — Живий Чоло­вік Бруду. Не дуже гарний стан, але він дихає.

Артеміс опустився на землю, плечі його здригну­лися від плачу. На цілу хвилину він дав волю сльо­зам. Потім узяв себе в руки.

— Відмінно, капітане. А тепер забираємося звід­си, доки Фоулі випадково не активував наші пакети самознищення.

Глибоко під землею Кентавр підвівся від панелі керування.

— Краще не спокушайте мене, — посміхнувся він.

Артеміс їхав до Сент-Бартлебі. Саме тут він має бути, коли медична служба Гельсінки пізнає батька по по­шарпаному паспорту, якого зробив для нього Фоулі.

Холлі зробила все що могла: зцілила грудну клітку і навіть повернула зір. Але ногу вже назад не приста­вити, та її і не було. Ні, Артемісу Старшому потрібен був тривалий медичний догляд, і він мав його отри­мати там, де його появі знайшлося би раціональне пояснення. Тож Холлі полетіла на південний захід до Гельсінки і лишила непритомного чоловіка біля дверей університетського госпіталю. Один із швей­царів помітив літаючого пацієнта, але йому шви­денько стерли пам’ять.

Коли Артеміс Старший прийшов до тями, минулі два роки були для нього немов у тумані, а останні спогади були дуже щасливими: він прощався з родиною в Дублінському порту. Дякувати Фоулі за нові технології стирання пам’яті.

— Чом би мені просто не переїхати до тебе? — саркастично спитав кентавр, коли вони повернулися до Поліцейської Плази. — Ти прасуватимеш, а я за ним доглядатиму.

Артеміс посміхнувся. Він це часто робив останнім часом. Навіть прощання з Холлі пройшло краще, ніж він очікував, особливо коли врахувати, що вона бачила, як він підстрелив власного батька. Артеміс здригнувся. На нього чекає не одна безсонна ніч че­рез приступи каяття.

Капітан проводжала їх до Тари, провела через го­лографічну огорожу. Там була навіть голографічна корова, що жувала віртуальні листочки, аби люди трималися подалі і не відчули ельфійського запаху.

На Артемісові знову була шкільна форма, дивом відновлена за допомогою ельфійських технологій. Він понюхав лацкан.

— Незвичний запах, — завважив він, — Не скажу, що неприємний, але незвичний.

— Вона чистісінька, — посміхнулася Холлі. — Фо­улі прогнав її в машині через три цикли, щоб очис­тити...

— Щоб очистити від Людей Бруду, — закінчив за неї Артеміс.

— Саме так.

Над головою сяяв повний місяць, яскравий і круг­лий, немов м’ячик для гольфа. Холлі відчувала, як у тілі співає магія.

— Фоулі сказав, що у світлі допомоги, якої ти нам надав, він знімає нагляд із маєтку Фаулів.

— Приємна новина, — схвалив Артеміс.

— Це правильне рішення?

Артеміс замислився.

— Так. Народу я не загрожую.

— Добре. Бо значна частина членів Ради наполяга­ли на тому, щоб стерти тобі пам’ять. Але із зникнен­ням такого кусня пам’яті твій IQ трохи зменшиться.

Батлер протягнув руку.

— Ну, капітане. Не думаю, що ми ще побачимось.

Холлі потисла йому руку.

— Так. — Капітан Шорт повернулася до ельфій­ського порту. — Я вже піду. Скоро світанок. Не хочу, щоб супутники спіймали мене без захисту. Мені тільки фото в Інтернеті не вистачало. Мене ж щойно повернули до Рекону.

Батлер легенько штовхнув Артеміса.

— Холлі... Е-е, капітане Шорт...

«Е-е»? Артеміс повірити не міг, що він дійсно таке сказав. Це ж навіть не слово!

— Так, Хлопчику Бру... Так, Артемісе?

Артеміс подивився в очі Холлі, саме так, як і сказав йому Батлер. Бути ввічливим складніше, ніж здається.

— Я б хотів... Тобто... Я хотів сказати...

Батлер іще раз його штовхнув.

— Дякую. Я тобі багато чого винен. Саме ти допо­могла мені повернути обох батьків. І ти водиш тран­спортер дуже класно. А в потязі... Ну, в мене б так ніколи не вийшло...

Іще один поштовх. Цього разу наказ припинити белькотіння.

— Вибач. Ну, ти мене зрозуміла.

На обличчі у Холлі був дивний вираз. Щось серед­нє між зніяковілістю і — чи може таке бути? — задо­воленням. Вона швидко отямилася.

— Може, я тобі теж дещо винна, людино, — сказа­ла вона і витягла пістолет.

Батлер мало не кинувся на неї, але вирішив дати їй шанс.

Капітан Шорт витягла з-поза паска золоту моне­ту, підкинула її в місячне небо. Одним швидким ру­хом вона підкинула зброю і вистрілила. Монета зле­тіла ще метрів на двадцять і полетіла вниз. Артеміс спіймав її в повітрі. Перший переможний момент у його юному житті.

— Чудовий постріл, — сказав він.

Тепер по центру диска була акуратна маленька дірочка.

Холлі протягнула руку. Шрам на пальці іще був свіжим.

— Якби не ти, я б промахнулася. Жоден протез не дає такої точності. Тож і я тобі вдячна.

Артеміс хотів повернути їй монетку.

— Ні, — сказала Холлі. — Лишай собі на згадку.

— На згадку про що?

Холлі подивилася на нього своїми чесними очима.

—- Нагадуватиме тобі, що під шаром відлюдькуватості в тобі жевріє іскра порядності. Може, дмухати­меш на неї час від часу.

Артеміс стиснув монетку в кулаці. Вона була ще теплою.

— Можливо.

Над ними пролетів маленький двомісний літак. Артеміс підняв голову, а коли опустив, Холлі вже не було. Лише трава трохи прим’ялася.

— Прощавай, Холлі, — тихо сказав він.

Бентлі завівся з першого ж оберту. Менш ніж за годину вони дісталися головного входу Сент- Бартлебі.

— Переконайтеся, що телефон працює, — при­тримав перед ним двері Батлер. — Урядовці із Гельсінки мають із хвилини на хвилину отримати ре­зультати перевірки Інтерполу. Справу вашого батька було знову активовано, дякувати Фоулі.

Артеміс кивнув і перевірив телефон.

— Спробуй з’ясувати, де мама із Джульєттою, до того, як надійдуть новини. Не хочу, щоб ми шукали їх по всіх спа-салонах Франції.

— Так, Артемісе.

— І перевір, щоб мої рахунки були добре прихо­вані. Таткові немає потреби знати, чим я займався останні два роки.

Батлер посміхнувся.

— Так, Артемісе.

Артеміс зробив кілька кроків до дверей, потім повернувся.

— Іще одне, Батлере. В Арктиці...

Артеміс не міг спитати, але охоронець мав відпо­відь.

— Так, Артемісе, — тихо сказав він. — Ти вчинив правильно. То був єдиний шанс.

Артеміс кивнув. Він стояв біля дверей, доки Бат­лер не зник із виду. Відтепер його життя зміниться. Батьки вдома, і тепер доведеться ретельніше плану­вати всі справи. Так, він пообіцяв, що дасть Народо­ві спокій, та Мульч Діггумс... Але то вже інша спра­ва. Так багато чого можна зробити, і так мало часу.

Кабінет психолога, школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі

Лікар По не лише продовжував працювати в Сент- Бартлебі, здається, його навіть зміцнила справа Ар­теміса. Проблеми всіх інших пацієнтів були відносно простими: контроль гніву, стрес перед екзаменами, хронічна сором’язливість. І це лише вчителі.

Артеміс улаштувався на кушетці, намагаючись випадково не натиснути на кнопку телефону.

Лікар По кивнув на комп’ютер.

— Директор переслав мені вашого листа. Чудово.

— Вибачте, — пробурмотів Артеміс і з подивом зрозумів, що йому дійсно було соромно. Зазвичай він не переймався через те, що кривдив інших. — Я почувався пригнобленим, тож переніс на вас свою досаду.

По ледь посміхнувся.

— Так, дуже добре. Саме так написано в книзі.

— Знаю, — кивнув Артеміс. І він дійсно знав. Док­тор Ф. Рой Дін Шлиппе написав для цієї книги цілу главу.

Лікар По поклав ручку. Такого він іще не робив.

— Ви знаєте, ми ще не розібралися з останнім пи­танням.

— З яким питанням, лікарю?

— Минулого разу ви мені дорікали. Пам’ятаєте, ми говорили про повагу?

— А-а, це питання.

По зчепив пальці.

— Я хочу, щоб ви припустили, що я такий же ро­зумний, як і ви, і дали мені чесну відповідь.

Артеміс подумав про батька, що лежав у госпіталі в Гельсінки, про капітана Шорт, яка ризикувала сво­їм життям, щоб йому допомогти, і звісно, про Батле­ра, без якого вони б нічого не вдіяли в лабораторіях «Кобой». Він підвів очі і побачив, що доктор По йому усміхається.

— Ну, молодий чоловіче, чи знайшли ви когось, гідного вашої поваги.

Артеміс посміхнувся у відповідь.

— Так, — сказав він, — Здається, знайшов.

Тролі

Відмітні особливості: Велетен­ські —- завбільшки зі слона. Очі чутливі до світла. Ненавидять шум. Волохаті, скуйовджене волосся. Кігті висуваються. Зуби! — багато-багато зубів. Ікла, як у дикого кабана (у дуже дикого кабана). Зелений язик. Винятково сильні. Слабке місце під потилицею.

Характер: Дуже, дуже дурні — мозок у троля зовсім крихітний. Злі і з поганим характером. Полюбляють: їсти — що завгодно. Дві корови — просто перекус.

Ситуації, яких потрібно уника­ти: Жартуєте? Якщо вам навіть здається, що поруч троль, біжіть швидше за вітер.

Холлі Шорт

Із Холлі я зустрічався один раз у занедбаній шахті. І то була не та шахта, де добували золото. Якби там було золото, я б утішався думкою, що зможу знайти золотий злиток. Але ні, там добували олово, тож поки я спускався, думав про те, що тунель може об­валитися або в ліхтарику скінчиться батарейка.

Зустріч у старій шахті — дуже властивий Холлі вчинок. Так вона нагадала мені про те, що ми, люди, робимо з природою.

Якось я спитав її, нащо вона це робить? Навіщо розмовляє з людьми, коли так їх ненавидить? І вона відповіла, що, по-перше, я ірландець, який вигадує історії про ельфів, тож хто мені повірить. А по-друге, якщо говоритиме лише Артеміс Фаул, він отримає Нобелівську премію миру. Вона не дасть йому цього зробити, а може, навіть змусить людей задуматися про те, що вони накоїли на нашій планеті.

Маю тримати рота на замку. Наша наступна зу­стріч на занедбаному атомному підводному човні в Кольській затоці.